7170

[ світмитця

Едвард Двурнік, ще будучи студентом варшавської Академії ми-стецтв, почав працювати над циклом «Подорож автостопом», зо-бражуючи панораму країни й подій, портрети людей.

Таким він залишається і сьогодні: використовує багато фар-би, пише швидко, начебто хоче відобразити всі аспекти життя, повсякденність, схоплену миттєвим поглядом, щоб уявити світ, як він є. І це реальність, яка на перший погляд здається спонтанною, насправді – плід багатьох десятиліть роботи Едварда Двурніка, який створив сотні і тисячі полотен. Більше того, Едвард – єдиний сучасний художник, якого можна назвати літописцем польської дійсності. Сам він так говорить про себе: «Я слухаю розмови лю-дей, які щодня поспішають на роботу, входжу до середовища звичайних людей, тому що саме вони допомогли мені багато чого зрозуміти й зробили мене тим, ким я є – я люблю їх усіх, і своїми картинами створюю пам'ятник усім цим людям».

Він – очевидець і літописець – показує події своєї епохи, об’єднуючи мистецтво і життя, але при цьому не намагаючись змішувати поняття «мистецтво», «життя», «реальність», «реалізм». За декілька десятиліть пензель Двурніка зобразив епічну картину останніх подій польської історії. Це умовний і часто саркастичний портрет епохи соціалізму й нового часу.

Початок 70-х років ХХ століття – час художнього дебюту Двурніка. Його головним учителем став Никифор Криницький, художник без освіти – він став одним із символім «наївного» живопису всіх часів. Для художника Двурніка роботи Никифора стали рушійною силою, що зовсім змінила його світогляд, його систему візуалізації.

У його основних циклах, таких як «Подорожі автостопом» (з 1966 р.) і «Спортсмени» (з 1972 р.), а 1981 року – пейзажі Вар-шави, із зображеними ознаками тієї епохи – колючим дро-том, танками й бронетранспортерами, що перетинають ву-лицю, – ми бачимо не тільки руку майстра, а й публіцистику, документалістику в живопису.

У 90-ті роки художник починає нові цикли – міських пейзажів: міста з порожніми площами, безлюдними кафе й ресторана-ми, дитячими майданчиками без дітей. Проте із зображеними незліченними мостами, будинками, церквами, вікнами, дахами, вуличками… Така собі історія в картинках.

Художник любить міста, де є багато вільного місця. Але тут починається і фантазія майстра: він вигадує нові міста, заселяючи їх своїми приятелями, рідними, знайомими... Між його фантазіями й реальним простором відбувається безпрецедентне об'єднання, його місто – симбіоз історії й культури.

За ці десятиліття Двурнік створив більше двадцяти п'яти циклів картин. А нещодавно в Кракові Едвард представив цикл: «Thanks Jackson», вперше у своєму житті створивши серію абстрактних полотен – данина пам'яті американцю Джексону Поллоку.

Іноді Едвард показує перформанс, як, наприклад, у Музеї варшавського повстання, коли прямо на стіні, на очах у публіки народжувалися, як він сам сказав, «найрізноманітніші і

найсміливіші задуми… Проте, заспокоївшись, я вирішив написа-ти щось, що відповідає серйозності даного місця. Я вирішив на-писати сентиментальну композицію, тому що мене переповнює жаль, що під час повстання загинули найкращі представники варшавської молоді, її цвіт».

У його роботах не треба намагатися зрозуміти взаємозв'язок між об'єктом і зображенням – потрібно просто дивитися. Хоча це не значить, що його полотна легко читаються: світ Едварда Двурніка складний і має багато аспектів, які часом породжу-ють різноманітні думки, викликають суперечки, але нікого не лишають байдужими... Разом із тим, Едвард – людина демо-кратична, доступна, незважаючи на велику популярність – до-статньо відкрита... Приймаючи запрошення до участі у великих міжнародних виставках, не відмовляється показати свої роботи в провінційних музеях, галереях і школах невеличких міст. І це при тому, що Двурнік – художник комерційний, який успішно існує на художньому ринку, один із найвідоміших і затребуваних малярів Польщі. Картини з його підписом зберігаються в офісах приват-них корпорацій і в президентському палаці у Варшаві, у музеях Європи і США, наприклад, у МОМА...

Із Едвардом Двурніком ми зустрілися в нього вдома – у зе-леному варшавському районі Мокотов, поруч із легендарним палацовим парком Вілянов. Тут у художника і будинок, і велика майстерня, щоб працювати в ній від світання до смеркання, бо ж Едвард Двурнік справжній трудоголік. Очевидно, на такій його працьовитості позначилися й українські корені художника (сам він говорить про українських предків із боку матері).

– Розкажіть про свою сім'ю, батьків. – Я народився в хорошій, багатій сім'ї: мої бабуся й дідусь ко-

лись займалися виробництвом мила. У моїй сім'ї усі пишали-ся тим, що в мене виявився художній талант. Рідні мене завж-ди дуже підтримували. До всього, моя мати була майстринею народної вишивки.

– На початку 60-х років ХХ століття Ви змогли зустрітися з легендарним польським художником-примітивістом Ни-кифором, до речі, українського походження. Наскільки ця зустріч вплинула на вашу подальшу творчість?

Едвард Двурнік (нар. 1943 року неподалік від Вар-шави) – маляр і художник-графік. У 1963 – 1970 роках навчався на факультеті живопису Академії образот-ворчих мистецтв у Варшаві. У 1965 році знайомиться з видатним польським примітивістом Никифором,

[ Артур РУДЗИЦЬКИЙ

«Ядивлюсянасвітбез «рожевих» окулярів...»

– Це одкровення й прозріння. І осяяння, яке я пережив 1965 року. У ті роки я був студентом Академії мистецтв, і кожен студент шукав у собі щось відмінне від іншого, своє власне…

У той час ми їздили на пленер поруч із містом Кельці, і якось у книгарні, зовсім випадково, я побачив виставку Никифора. Він відкрив мені очі! Так зобразити місто, вулиці і саму атмосферу – і все це кольоровими олівцями...

У 1965 році мені пощастило декілька разів бачити Никифора. Мене вразила його фантастична любов до своєї роботи, – малю-вання було його життям. Никифор був зразком бідного художни-ка, який цілком присвятив себе мистецтву. У пам'ять про Ники-фора я наприкінці 60-х майже два роки подорожував Польщею, часто автостопом, зупиняючись у малих містечках і малюючи їх. Так виник цикл «Подорож автостопом». Навчився я від Ники-фора й конструкції створення картин: спочатку малюнок, потім підфарбовування і нарешті – фарба…

– Де ви частіше усього працюєте? Як створюються ваші картини?

запозичує його стиль. Його роботи з'являються в 1966 році. Перша серія «Подорож автостопом» – «портрети» міста. Інші цикли – «Спортсмени» (1972 – 1974 рр., 1982 – 1987 рр., 1990 – 1992 рр. і 1997 – 2000 рр.), «Робітники» (1975 –1991 рр.). Цикл «Велика картина» почав 1973 року й робота триває й досі. Цикл абстрактних кар-тин «На двадцять п'ятому» розпочав у середині 2000 року. Також Двурнік культивує малюнок, колаж, графіку (літографія, металографіка, ксерографія), ілюстрацію, плакати тощо. Провів понад 150 власних виставкок

Двурнік Е. «Краків», 2009 р. Полотно, олія, 146 x 114 см. Приватна колекція, Польща

Едвард Двурнік у своїй майстерні, Варшава, 2010 р.

– Часи моїх частих поїздок країною минули – сьогодні я працюю вдома. Мені потрібна тиша і внутрішня концентрація, що можна знайти лише у власних чотирьох стінах. Тим більше, що я живу до-статньо скромно. Лише те, що необхідно для життя і творчості.

– Коли художникам живеться краще – при соціалізмі чи при капіталізмі?

– При соціалізмі художникам жилося краще, особливо тим, хто підтримував ту владу – це була привілейована група, яка одержу-вала стипендії, майстерні, держава фінансувала для них будинки відпочинку і художні пленери. Але було й гірше – адже держава втручалася у творчість і вимагала цілковитої лояльності режиму.

– Як сьогодні складається ситуація в Польщі між художни-ками, колекціонерами і галереями?

– Конкретної допомоги художникам у Польщі немає – існує декілька галерей, що «опікуються» художником і цілком займа-ються його інтересами. Більшість же галерей лише продають твори мистецтва. Також відсутня державна допомога, музеї майже не оторимують якісь фінанси на придбання необхідних полотен. Я продаю багато картин, але в основному, приватним колекціонерам...

– Що ви думаєте про нові візуальні засоби в сучасному мистецтві? Я маю на увазі об'єкти, відеоінсталяції тощо.

– Це як яскрава подорож. Створене спеціально для глядачів – усе це змушує замислюватися, фантазувати, рухатися. Але для мене ці нововведення особливого значення не мають, адже я займаюсь станковим живописом.

– Який вид образотворчого мистецтва вам ближче – живо-пис, графіка? І напрямок – реалізм чи абстракція?

– Мені ближче живопис, проте його основа – малюнок: без ма-люнка немає живопису.

Реалізм мені, напевно, ближче, хоча трактую його достатньо абстрактно – адже створюю й реалістичні, й абстрактні робо-ти. Крім цього я відразу бачу, чи є в абстрактній роботі щирість і природність – у іншому випадку ця абстракція просто погана.

– Що для вас є краса? – Коли я буваю в залах Лувру, де висять роботи великих Тінторетто

і Тиціана, мимоволі в мене з'являються сльози. І я нічого з цим зро-бити не можу, так на мене діють шедеври малярів, ці зображення, магія кольорів.

– Нещодавно Ви створили цикл портретів відомих польських жінок в оголеному вигляді.

– Протягом тривалого часу я хотів написати оголених жінок. Це достатньо делікатне питання, до всього потрібно точно підібрати світло й кольори. Коли я працював із ними, то виявив, що вони щасливі і тривожні водночас. Цікаве сполучення.

Я люблю жінок! Кожна має свій характер. Можливо, це пов'язано з тим, що іноді я боюся жінок? Жінки домінують у світі і наді мною…

– Картини Двурніка завжди подобаються глядачам?– Якось я потрапив у непросту ситуацію: замовниці не сподобав-

ся її портрет, вона сказала, що усе жахливо: «Як ти міг так зобра-зити жінку?». Я спочатку був у розпачу, але потім, заспокоївшись, подумав: у мене є свій стиль, – оригінальний і не схожий на інші – тому замовниця має прийняти мій образ, навіть якщо б я зобразив із вусами, люлькою або без ока.

– До речі, на одній картині Ви зобразили себе з жінками зі свого життя. А на іншій вашій картині зображені жінки у вигляді відьом. Їх понад сто! Не боїтеся помсти з боку відьом?

– Так, я написав жінок, що оточували мене і супроводжують мене й досі: починаючи з матері, сестри, сусідок, шкільних приятельок.

Що ж до відьом, то серед вигаданих людством різноманітних катувань, багато було придумано саме для жінок-відьом. От і в цій моїй картині показано, як відьму, посаджену в мішок разом із декількома кішками, кидають у річку.

– Художник бачить реальність інакше, ніж звичайна людина?– Напевно, адже зазвичай я дивлюся на світ без «рожевих

окулярів». Це покращує сприйняття візуальних дефектів. І мої картини найкраще розглядати без таких окулярів – я зображую правду буття.

– У багатьох ваших роботах є зображення множини лю-дей, акторів, музикантів, «гарних» і «поганих» історичних персонажів.

– Це достатньо тривіальний спосіб створення подібної компіляції. А справа ось у чому: якось у Парижі я побачив дуже красиву тацю з намальованими на ній різноманітними фрукта-ми, овочами, рибами, кораблями, автомобілями. Я зрозумів, що для мене такий спосіб – це можливість зобразити множину фігур із різним підтекстом. Я пишу їх рядами, один за одним, один за одним. Кожен має своє місце – і кожен або придуманий у моїй уяві, або це конкретний персонаж.

Створивши четверту або п'яту картину в такому стилі, я почав робити більш конкретні образи: наприклад, полотна «155 польсь-ких скульпторів» або «138 польських малярів» – усе це конкретні особи, під кожним – його ім’я. Проблема виникла, коли я зміг пригадати десь 50-60 імен художників, і тоді мені довелося звер-нутися до старих каталогів.

– Як довго можете бути без пензля? – Може, тиждень або два. Я чув, що Пікассо не писав два роки,

але я в це не вірю. Це неможливо. Якби я не писав два роки, то, напевно, помер.

(Варшава, Ейндховен, Лондон, Штутгарт та ін.), учасник виставок: «Dokumenta 7» (Кассель, 1982 р.), Бієнале Nouvelle (Париж, 1985 р.); XIX Бієнале мистецтв у Сан-Паулу (1987 р.); Олімпіада мистецтв (Сеул, 1988 р.); 1992 р. – премія Фонду сучасного мистецтва «Coutts & Co» (Цюріх, 1992 р.), у Базелі (1988 р.), у Відені і Гамбурзі (1993 – 1994 рр.) та ін. Роботи Едварда Двурніка зберігаються в найбільших музеях Польщі, країн Європи та у США (у тому числі у МОМА).

72 73

– Ви часто знищуєте свої роботи?– Так, я знищив багато поганих картин, може, сотню, вони те-

пер тільки на фотографіях. – А скільки створили полотен? – У мене, як у давньому більшовицькому гаслі – кількість пере-

ходить у якість: створюю від 100 до 150 полотен на рік. Гадаю, всього створив майже 4000 картин на полотні і не менше 14 ти-сяч робіт на папері.

– Як Ви встигаєте стільки створити?– В моїй майстерні чотири місця, де я працюю одночасно. Зараз

працюю над величезним полотном – понад чотири метри. Воно пов'язане з битвою під Грюнвальдом, річницю якої нещодавно відзначали. Таких грандіозних полотен із великими композиціями, над якими працював протягом кількох місяців, я створив майже 50.

– Про що мріє художник Едвард Двурнік? – Я хотів би, щоб мої роботи виставлялися в кращих музеях

світу. І, може, було б добре, якщо я продавав би їх за мільйони. А так як я люблю автомобілі, то зміг би легко купити якийсь до-рогий, наприклад, Lamborghini. Або краще три – Lamborghini, Maserati і Ferrari (сміється).

– Чим є для вас гроші? – У мене завжди вони були. І з цим почуттям жити легше. Худож-

ник має бути багатим, тому що займається однією формою праці. Адже доводиться орендувати приміщення, харчуватися, подоро-жувати, забезпечувати сім’ю і створювати шедеври.

– Але ж багато грошей – не завжди добре? І чи правду го-ворять, що художники поділяються на тих, які не говорять про гроші, і на тих, які декларують, що гарний художник має продаватися?

– Цілком вірно. Це скоріше питання про радість творчості. Я для себе колись усвідомив, що своєю творчістю повинен приносити радість. І я щасливий, коли люди купують мої картини, адже вони їм подобаються. А гарний художник повинен бути багатим. І чим багатший, тим краще. Є такий росіянин – Ілля Глазунов, який на-писав портрети всіх, починаючи з Хрущова, а, може, ще і Сталіна, а тепер малює Путіна. Він, напевно, дуже багатий, тому що чудо-вий ремісник. На жаль, я не є таким (сміється).

– Ви найвідоміший польський художник. Чи легко бути відомим – популярним? Ви відчуваєте відповідальність?

– Авже ж, приємно бути відомою персоною. Але ніякої відповідальності в мистецтві я ні перед собою, ні перед ким-небудь не відчуваю.

– Чи спілкуєтеся Ви з українськими художниками й колекціонерами?

– На жаль, ні. Але я б із величезним задоволенням показав свої роботи українським любителям мистецтва

[ світмитця

Двурнік Е. «Місто отримує медаль», 1974 р. Полотно, олія, 146 x 114 см. Власність художника

Двурнік Е. «Ганновер», 2007 р. Полотно, олія, 150 x 210 см. Приватна колекція, Німеччина

Двурнік Е. «Nr 205», 2002 р. Полотно, олія, 146 x 114 см. Приватна колекція, Польща

Двурнік Е. «Закоханий поштар», 2000 р. Полотно, олія, 146 x 114 см. Власність художника

Двурнік Е. «За яйця», 1983 р. Полотно, олія, акрил, 146 x 114 см. Власність художника

Двурнік Е. «Цюріх», 1996 р. Полотно, олія, 150 x 200 см. Приватна колекція, Швейцарія