paŃstwo i prawo. wspÓŁczesne tendencje w nauce i …

ZBIÓRARTYKUŁÓW NAUKOWYCH

PAŃSTWO I PRAWO. WSPÓŁCZESNE TENDENCJE W NAUCE I EDUKACJI

Kraków (PL)

30.10.2016 - 31.10.2016

2

Zbiór artykuóów naukowych.

U.D.C. 340+347+342+341+343+347.73+349.4+347.6B.B.C. 94Z 40

Wydawca: Sp. z o.o. «Diamond trading tour»Druk i oprawa: Sp. z o.o. «Diamond trading tour»Adres wydawcy i redakcji: 00-728 Warszawa, ul. S. Kierbedzia, 4 lok.103 e-mail: [email protected]

Zbiór artykułów naukowych.Z 40 Zbiór artykułów naukowych. Konferencji Miedzynarodowej Naukowo-Praktycznej " Państwo i Prawo.Współczesne tendencje w nauce i edukacji " (30.10.2016 - 31.10.2016) - Warszawa: Wydawca: Sp. z o.o. «Diamond trading tour», 2016. - 40 str.ISBN: 978-83-65608-18-5

Wszelkie prawa zastrzeżone. Powielanie i kopiowanie materiałów bez zgody autora jest zakazane. Wszelkie prawa do materiałów konferencji należą do ich autorów. Pisownia oryginalna jest zachowana. Wszelkie prawa do materiałów w formie elektronicznej opublikowanych w zbiorach należą Sp. z o.o. «Diamond trading tour». Obowiązkowym jest odniesienie do zbioru.

nakład: 50 egz. "Diamond trading tour" © Warszawa 2016

ISBN: 978-83-65608-18-5

Komitet

3

WSPÓŁORGANIZATORZY:

Virtual Training Centre "Pedagog of the 21st Сentury"Global Management Journal

KOMITET ORGANIZACYJNY:

W. Okulicz-Kozaryn (Przewodniczący), dr. hab, MBA, profesor, Akademia im. Jana Długosza w Częstochowie, Polska;A. Murza, (Zastępca Przewodniczącego), MBA, Ukraina;А. Горохов, к.т.н., доцент, Юго-Западный государственный университет, Россия;А. Kasprzyk, Dr, PWSZ im. prof. S.Tarnowskiego w Tarnobrzegu, Polska;А. Malovychko, dr, EU Business University, Berlin – London – Paris - Poznań, EU;L. Nechaeva, PhD, Instytut PNPU im. K.D. Ushinskogo, Ukraina;М. Ордынская, профессор, Южный федеральный университет, Россия;S. Seregina, independent trainer and consultant, Netherlands;A. Tsimayeu, PhD, associate Professor, Belarusian State Agricultural Academy, Belarus;J. Turłukowski, dr, Uniwersytet Warszawski, Polska.

KOMITET NAUKOWY:

W. Okulicz-Kozaryn (Przewodniczący), dr. hab, MBA, profesor, Akademia im. Jana Długosza w Częstochowie, Polska;C. Беленцов, д.п.н., профессор, Юго-Западный государственный университет, Россия;Z. Čekerevac, Dr., full professor, "Union - Nikola Tesla" University Belgrade, Serbia;Р. Латыпов, д.т.н., профессор, Московский государственный машиностроительный университет (МАМИ), Россия;И. Лемешевский, д.э.н., профессор, Белорусский государственный университет, Беларусь;J. Rotko, dr. hab, profesor, Instytut Nauk Prawnych PAN, Polska;T. Szulc, dr. hab, profesor, Uniwersytet Łódzki, Polska;Е. Чекунова, д.п.н., профессор, Южно-Российский институт-филиал Российской академии народного хозяйства и государственной службы.

4


SPIS /СОДЕРЖАНИЕSEKCJA 26. PRAWOZNAWSTWO. (ЮРИДИЧЕСКИЕ НАУКИ)

1. Berdegulova L.А. .................................................................................. 5

HUMAN RIGHTS IN THE QUASISTATE

2. Рахимова Ю. И. ................................................................................... 8

СТАНОВЛЕНИЕ МЕЖДУНАРОДНОГО ПРАВА

3. Аслаева А. А. ..................................................................................... 12

МУНИЦИПАЛЬНОЕ ПРАВО В СИСТЕМЕ РОССИЙСКОГО ПРАВА

4. Бурденюк С.І. .................................................................................... 15

ДЕЯКІ ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ЗАСТОСУВАННЯ ПРАКТИ-КИ ЄСПЛ ЩОДО ЗАХИСТУ ПРАВА ВЛАСНОСТІ СУДАМИ УКРАЇНИ

5. Велиев Р.А. ......................................................................................... 22

ОГРАНИЧЕНИЕ ГРАЖДАНСКОЙ ПРАВОВОЙ ДЕЕСПОСОБ-НОСТИ ФИЗИЧЕСКОГО ЛИЦA

6. Тихонов В.Н ...................................................................................... 26

ВИДЫ ЮРИДИЧЕСКИХ ЛИЦ: НОВОЕ В ГРАЖДАНСКОМ ЗА-КОНОДАТЕЛЬСТВЕ

7. Иванов Д.Г. ........................................................................................ 29

УСЛОВИЯ УСЫНОВЛЕНИЯ ДЕТЕЙ В РФ

8. Німко О.Б. ......................................................................................... 33

АДМІНІСТРАТИВНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ У СФЕРІ БІОЛО-ГІЧНОЇ БЕЗПЕКИ ТА ОБІГУ ХАРЧОВИХ ПРОДУКТІВ ТВА-РИННОГО ПОХОДЖЕННЯ

5

Państwo i Prawo.

ПОД- СЕКЦИЯ 30. Теория и история государства и права.Berdegulova L.А.

lecturer, The candidate of Law Science,

Sterlitamak Branch of Bashkir State University,

Sterlitamak, Russia

HUMAN RIGHTS IN THE QUASISTATE

Кeywords: unrecognized states, the international recognition, self-deter-mination, the parent state, the sovereignty.

Protection status and protection of human rights in the quasi-public educa-tion remains an urgent problem.

Analyzing the situation in the state, not having international recognition, it is necessary to take into account the specificity of human rights at the international level.

Will the lack of a legitimate status of an obstacle to access to the courts in-ternational level, such as the European Court of Human Rights.

Position on this issue has developed in the international judicial system (the United Nations International Court of Justice, the European Court of Human Rights), and its content is reduced to the postulated position on the validity of cer-tain legal acts of the quasi-state (primarily relating to human rights), regardless of the degree of legitimacy of such tumors. Ensure the production of this thesis can be typologically similar examples on Namibia and Cyprus.

In the first case, held advisory opinion of the International Court of Justice “about the legal consequences of continued, despite Security Council resolution 276 (1970), South Africa’s presence in Namibia,” explains: “The non-recognition (the sovereignty of South Africa over Namibia territory) should not result in depriving the Namibian population any benefits were derived from the international coopera-tion. In particular, the illegitimacy and invalidity of South Africa’s government acts on behalf of or concerning Namibia [...] can not apply to acts such as the registra-tion of births, deaths and marriages. “

A similar point of view expressed by the European Court of Human Rights in the “Cyprus against Turkey” dated 10.05.2001, stated that “The advisory opinion of the International Court of Justice, which is understood in conjunction with the presentations and explanations of some of the members of the court, clearly shows

6


that in situations similar to those given in the present case, the obligation to ignore, disregard of existing de facto authorities and institutions is far from absolute. To live in this area people life goes on. And this life to do more bearable and tolerable, it should be protected from the government de facto, including their courts, and that – in the interests of the inhabitants of the territory covered by the said authori-ties, related to the above, can not simply be ignored by third countries or interna-tional organizations especially vessels including these. To think otherwise would be to deprive all living on this territory people of all their rights whenever they are discussed in the international context, this would mean depriving them of even a minimum level of rights which they are entitled. “

Even earlier, in 1996. It was the case “Loizidou against Turkey”, on which the European Court of Human Rights decided the question of the validity and le-gality of legal acts of Northern Cyprus, which is also a quasi-state. As a result, the international arbitrator concluded: “International law recognizes the legitimacy of certain legal arrangements and actions (unrecognized entity), such as registration of births, deaths and marriages, the effects of which can be ignored only to the detri-ment of the inhabitants of a territory.”

The above examples represent a clear strategy of the international commu-nity in respect of quasi-state formations, and their legal acts, which is reduced to non-recognition of legal acts of illegitimate entities, with the exception of acts con-cerning human rights, representing the highest value. In this direction builds its position and the Russian Federation in respect of quasi-states, which is confirmed in the case of the Pridnestrovian Moldavian Republic and Nagorno-Karabakh, for which the Russian Federation recognizes the legitimacy of civil status and other acts related to the legal status of human acts.

N. Narochnitskaya in the report, “Kosovo and human rights: lessons for Russia” indicates that the “wrong to say about the right of nations to self-determina-tion”, because often it is mentioned in the context of separation from the mainland.

Exercise their right to self-determination, it is assumed that the human rights violations in a quasi-state should be less. Violations of the rights of national minorities in the parent state is the main leitmotif of the actual secession. National Concept quasi boils down to the idea of the impossibility of further co-existence in view of the widespread infringement of the rights of citizens, not representatives of the titular nation. Such was the general cause of the secession of Abkhazia and South Ossetia from Georgia, the Transnistrian republic of Moldova, Kosovo from Serbia, DNR and LC of Ukraine, Namibia from South Africa.

It would be logical to assume that the situation in the field of human rights protection in the quasi-public entities, after separation from the issuing state should

7

Państwo i Prawo.

change dramatically. However, not all countries with uncertain political and legal status recorded this fact (fracture).

References:1. J.J. Rousseau. Selected Works. In three volumes. V.1. – M State. publishing

house painter. lit-ry, 1961. – S.502.2. Most current political encyclopedia. — М.: Eksmo. A. V. Belyakov,

O. A. Matvejčev. 2009 // http://greater_political.academic.ru/38/

8


ПОД- СЕКЦИЯ 17. Международное публичное право.Рахимова Юлия Игоревна

Студент 3 курса юридического факультета

Башкирского государственного университета, Г. Стерлитамак,

Республика Башкортостан Научный руководитель:

Ст.преподаватель кафедры конституционного

и муниципального права Ишмухаметов Алик Хаметович

СТАНОВЛЕНИЕ МЕЖДУНАРОДНОГО ПРАВА

Аннотация: вопросы возникновения и периодизации международного права до сих пор остаются дискуссионными. Определение момента возник-новения международных отношений в их классическом понимании является ключевым для датировки возникновения международного права как системы их регулирования.

Abstract:questions of emergence and a periodization of international law still remain debatable. Definition of the moment of emergence of the international rela-tions in their classical understanding is key for dating of emergence of international law as systems of their regulation.

Ключевые слова: международное право, периодизация, международ-ные отношения

Keywords: international law, periodization, international relations.

История становления международного права выступает частью исто-рического развития общества. Однако при этом, мнения ученых по вопросу о времени возникновения международного права и его периодизации значи-тельно различаются.

Например, по мнению В.П. Даневскогомеждународное право зарож-дается только в Средние века. Древность дала для истории международно-го права только отрицательные результаты, поэтому в периодизацию она не входит.Возникновение и развитие международного права включала следую-щие периоды:

9

Państwo i Prawo.

• с конца V по XVII в. – период Средних веков до Вестфальского кон-гресса 1648 г.;

• от Вестфальского конгресса 1648 г. до Французской революции 1789г.;

• от Французской революции 1789 г. до Венского конгресса 1814 – 1815гг.;

• от Венского конгресса 1814 – 1815 гг. до Парижского конгресса 1856г.;

• от Парижского конгресса 1856 г. до Берлинского конгресса 1878 г., Берлинской (Африканской) конференции 1884 – 1885 гг.[2, с. 303]

Другая периодизация предлагается Г. Греве и выглядит следующим образом: испанский период (1494 – 1648 гг.); французский период (1648 – 1815 гг.); британский период (1815 – 1919 гг.); период англо-американской мировой гегемонии (1919 – 1944 гг.); период американо-советского сопер-ничества[3, с. 33].

Международные отношения как объект международного права древ-ности в целом, исходя из существующих научных теорий, можно разделить на догосударственные и межгосударственные отношения, принимая за точку отсчета момент возникновения древних государств. Правда, и это деление будет носить условный характер, поскольку в некоторых регионах на про-тяжении нескольких веков сосуществовали государства, догосударственные общественные образования, протогосударства, ранние государства, вожде-ства и даже племена и семейные кланы[1, с. 38].

Международные отношения возникли и существовали уже в период, когда еще не сложились государства. Отношения между образованиями не-государственного или догосударственного типа были достаточно развиты и охватывали собой практически все направления и особенности функциони-рования международных отношений следующих эпох и требовали уже в то время создания соответствующих норм и принципов правового характера для их урегулирования. Период международного права Древнего мира закан-чивается с падением Западной Римской империи в 476 г. н. э. [4, с. 60].

Несколько столетий занял переход от международного права периода Античности к международному праву Средних веков. Отличительной чертой становления международного права в Средние века выступают вопросы пра-вового режима иностранных граждан, правового режима открытого моря, формирования понятий исторических морей и заливов, территориального моря, правового режима пленных. Все это сыграло важную роль в развитии принципов и норм международного права будущих веков.

10


В XVII веке в хронологическом порядке формируется классическое международное право, после Вестфальского конгресса 1648 г., который под-вел итоги Тридцатилетней войны между европейскими государствами. Был заложен фундамент классического международного права, регламентирую-щего отношениянеподвластности государств. Классическое международное право – это суверенитет, равноправие и полновластие государств на своей территории[5, с. 58].

Война как средство разрешения споров выступаларегулярной функ-цией государств. И при этом окончание войн непосредственным образом оказывало влияние на прогресс в развитии международного права.Как пра-вило, итоги войны подводились, на международных конгрессах и конферен-циях (Вестфальский конгресс 1648 г., Венский конгресс 1815 г., Парижский конгресс 1856 г., Парижская мирная конференция 1919 – 1920 гг., Ялтинская и Потсдамская конференции 1945 г.).

После Первой мировой войны создается универсальная международ-ная межправительственная организация – Лига Наций и подписан ее Статут (вступил в силу 10 января 1920 г.).В Статуте были закреплены государств не прибегать к войне, разрешать споры мирными средствами, установить го-сподство справедливости и добросовестно соблюдать все налагаемые дого-ворами обязательства.

Следующий этап становления международного права связан с соз-данием Организации Объединенных Наций. ООН формировалась с учетом накопленного опыта. Как и Лига Наций после Первой мировой войны, она образовалась из военной коалиции. Об этом свидетельствует существующая до сих пор, но устаревшая оговорка о вражеских государствах в ст. ст. 53 и 107 Устава ООН. К огромным достижениям ООН относится запрещение применения силы, которое сегодня считается не только договорной уставной обязанностью, но и обязательной нормой общего международного права. Применение военной силы более не воспринимается как допустимое сред-ство разрешения международных конфликтов. И с этого времени классиче-ское международное право как право войны и мира переросло в современное международное право, или право мира и сотрудничества.

Несмотря на все недостатки, нарушения и кризисы, международный правопорядок не оспаривается по своей сути. Он постоянно подвергает-ся вызовам и нарушениям, но он действует. Он переживает поражения, но продолжает развиваться. Универсализация и кодификация международного права отмечены успехами именно в последние десятилетия, хотя его исполне-ние остается несовершенным. Международный правопорядок является кон-

11

Państwo i Prawo.

кретной конструкцией. В историческом и культурном плане он основан на суверенном равенстве государств, даже если возрастающее принуждение к сотрудничеству ведет к относительности суверенитета отдельных государств.

Итак, если обобщить все высказывания о том, когда возникло между-народное право, то периодизация международного права может быть пред-ставлена следующим образом:

1. От 4 тыс. до н.э. до 476 г. н.э. – период «предыстории международ-ного права».

2. От 476 г. н.э. (падение Римской империи) до 1648 г. (Вестфальский конгресс). Данный период называют международным правом Средних веков.

3. От 1648 до 1919 г. – период классического международного права.4. От 1919 до 1945 г. – период перехода от классического междуна-

родного права к современному, или период перехода от Статута Лиги Наций к Уставу ООН.

5. Период современного международного права. Его называют «право Устава ООН».

Список литературы:1. Баскин Ю.А., Фельдман Д.И. История международного права. М.: Меж-

дунар. отношения, 1990. 205 с..2. Казанский П. Даневский В.П. Пособие к изучению истории и системы

международного права. Вып. 1 и 2. Харьков, 1892 // Юридический вест-ник. Издание Московского Юридического Общества. М.: Тип. А.И. Ма-монтова и Ко, 1892. № 10. С. 303-306.

3. Курс международного права: В 7 т. / Отв. ред. Р.А. Мюллерсон, Г.И. Тун-кин. М., 1989. Т. 1: Понятие, предмет и система международного права. 360 с.

4. Лукашук И.И. Международное право. Общая часть: Учебник для вузов. Москва: Издательство БЕК, 1997. 384 с.

5. Хрестоматия по истории международных отношений в новое время (1870-1900 гг.) / Сост. Т. В. Алентьева. Курск: КГУ, 2011. 120 с.

12


ПОД- СЕКЦИЯ 20. Муниципальное право.Аслаева А. А.

Студент 4 курса Стерлитамакского филиала БашГУ

Научный руководитель: Суфянова Е. З.

МУНИЦИПАЛЬНОЕ ПРАВО В СИСТЕМЕ РОССИЙСКОГО ПРАВА

Аннотация: в статье рассматривается роль муниципального права в правовой системе Российской Федерации, взаимодействие ее с другими от-раслями права, а так же общественные отношения и способ их регулирова-ния.

Ключевые слова: муниципальное право, местное самоуправление, правовая система.

The summary: The article considers the role of municipal law in the Russian legal system, its interaction with other branches of law, as well as public relations and how they regulate.

Keywords: municipal law, local self-government, the legal system.

Правовая система Российской Федерации представляет собой вну-треннюю структуру права, которая выражает состав и взаимодействие со-ставляющих ее элементов. Одним из таких элементов в системе российского права является муниципальное право. Муниципальное право-это относи-тельно новая комплексная отрасль права, регулирующая общественные от-ношения в сфере организации местного самоуправления.

Особенностью данной отрасли права является ее комплексность, выражающаяся в регулировании общественных отношений финансового, социально-культурного, организационно-управленческого, политического характера, которая возникает в рамках организации и осуществления муни-ципальной власти. Бытует мнение, что муниципальное право носит «вторич-ный» характер отрасли права, поскольку регулирует отношения различными отраслевыми нормами. В силу этого муниципальное право взаимодействует со многими отраслями права, но наиболее тесная связь прослеживается с кон-ституционным и административным правом. Основная же взаимосвязь осу-ществляется с конституционным правом, которая устанавливает основные начала организации и деятельности местного самоуправления. Кроме того в основном законе [1], действующем на территории Российской Федерации,

13

Państwo i Prawo.

выделена отдельная глава, которая посвящена местному самоуправлению, а так же местное самоуправление закреплено в качестве формы осуществле-ния народовластия. Что же касается административного права, то точки пе-ресечения выражаются в следующем: во-первых, административные нормы устанавливают правовой статус органов местного самоуправления, осущест-вляющих исполнительно- распорядительную функцию; во-вторых, взаимос-вязь при регулировании института муниципальной службы.

В системе местного самоуправления так же применяются нормы, со-держащиеся в Гражданском, Налоговом, Бюджетном кодексах, а также в иных нормативных актах, которые регулируют гражданские, налоговые, финансо-вые правоотношения соответственно. Следовательно, факт наличия норм муниципального права в разных отраслях права дает основание полагать, что муниципальное право представляет собой комплексную отрасль права, в основу которой так же положены нормы отраслевого законодательства.

Специфичность любой отрасли права заключается в предмете и ме-тоде регулирования общественных отношений, которые складываются в системе местного самоуправления, в этом же проявляется и самостоятель-ность муниципального права.

Предметом муниципального права выступает круг общественных от-ношений, которые возникают в сфере осуществления местного самоуправле-ния. К ним относятся :

– общественные отношения, которые возникают в процессе органи-зации местного самоуправления;

– общественные отношения, которые возникают в процессе решения вопросов органами местного самоуправления или непосредственно населе-нием;

– общественные отношения, которые возникают в процессе реализа-ции органами местного самоуправления отдельных государственных полно-мочий.

Методом регулирования муниципального права выступает совокуп-ность средств и способов, с помощью которых нормы муниципального права воздействуют на регулируемые общественные отношения.

В качестве основных методов регулирования отношений в системе местного самоуправления выступают императивный и диспозитивный мето-ды.

Императивность заключается в том, что в рамках местного самоу-правления при реализации форм непосредственной демократии, в частности при местном референдуме, собраниях, сходах, принятые решения подлежат

14


обязательному исполнению на территории соответствующего муниципаль-ного образования. Невыполнение же решений влечет за собой ответствен-ность в соответствии с действующим законодательством.

Диспозитивный метод выражается в том, что органы местного са-моуправления осуществляют не только публично-властную деятельность, но и вправе самостоятельно распоряжаться и управлять муниципальной

собственностью[2].Помимо двух основных методов, так же выделяют метод гарантий,

сущность которого заключается в наличии норм в федеральном законо-дательстве, гарантирующих возможность реализации гражданином пра-ва на местное самоуправление.

Тем самым, муниципальное право характеризуется сочетанием двух основных методов регулирования правоотношений, что так же отличает ее от других отраслей права и подчеркивает ее самостоятельность.

Таким образом, муниципальное право это самостоятельная ком-плексная отрасль российского права, которая регулирует отношения, связан-ные с осуществлением местного самоуправления. Так же следует отметить, что основание муниципального права на местном самоуправлении, как са-мостоятельном институте власти, дает право отнести муниципальное право к относительно самостоятельной отрасли права, к тому же следует помнить о таких важных критериях определения самостоятельности, как предмет и метод правового регулирования отрасли права.

Литература:1. «Конституция Российской Федерации» (принята всенародным голосова-

нием 12.12.1993) (с учетом поправок, внесенных Законами РФ о поправ-ках к Конституции РФ от 30.12.2008 N 6-ФКЗ, от 30.12.2008 N 7-ФКЗ, от 05.02.2014 N 2-ФКЗ, от 21.07.2014 N 11-ФКЗ)

2. Постовой Н.В., Таболин В.В., Черногор Н.Н. Муниципальное право Рос-сии. Учебник / под ред. Н.В. Постового. 3-е изд., перераб. и доп. М.: Юри-спруденция, 2015. – 448 с.

3. Костюков А.Н. Муниципальное право России. Учебник для студентов ву-зов. — М.: Юнити-Дана, Закон и право , 2012. — 687 с.

4. Выдрин И.В. Муниципальное право России: учебник / И.В. Выдрин. – 4-е изд., перераб. – М.: Изд-во Норма: ИНФА – М., 2012. – 256 с.

15

Państwo i Prawo.

ПОД- СЕКЦИЯ 6. Гражданский процесс.Бурденюк С.І.

Інституту законодавства Верховної Ради України

ДЕЯКІ ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ЗАСТОСУВАННЯ ПРАКТИКИ ЄСПЛ

ЩОДО ЗАХИСТУ ПРАВА ВЛАСНОСТІ СУДАМИ УКРАЇНИ

Ключові слова: національне законодавство, Європейський суд з прав людини, рішення суду, виконання рішень, застосування практики Європей-ського суду з прав людини.

Key words: national legislation, the European Court of Human Rights, decision of the law, implementation, implementation the practice of the European Court of Human Rights.

На рівні Європейського Союзу європейська система захисту прав людини, заснована на нормах Європейської конвенції з прав людини (далі – ЄКПЛ, Кон-венція) і є структурним блоком права ЄС, який займає в ньому найвище місце [1].

У сучасному правовому просторі ЄКПЛ і протоколи до неї вже давно сприймаються як живий організм, головне призначення якого полягає у мож-ливості людини користуватися європейськими стандартами прав людини у повсякденному житті.

Згідно ст. 1 розділу I Конвенції усі держави-учасниці (Високі Дого-вірні Сторони) гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в цьому розділі .

Відповідно до ст. 19 Конвенції для забезпечення дотримання Високи-ми Договірними Сторонами їхніх зобов’язань за Конвенцією та протоколами до неї створено Європейський суд з прав людини (далі – ЄСПЛ), який функ-ціонує на постійній основі [2].

Відтак, згідно п. 1 ч. 1 Закону України № 475/97-ВР від 17 липня 1997 р., на підставі якого відбулася ратифікація Конвенції та окремих протоколів до неї, Україна повністю визнає Конвенцію на своїй території в усіх питаннях, що стосуються її тлумачення і застосування [3].

Окрім того, стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та за-стосування практики Європейського суду з прав людини» прямо вказує на те, що національні суди при розгляді справ мають застосовувати Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерела права [4].

16


Більше того, у п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 р. № 14 «Про судове рішення у цивільній справі» зазначено, що в мотивувальній частині кожного рішення у разі необхідності мають бути по-силання на Конвенцію та рішення Європейського суду, які згідно із Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» є джерелом права і підлягають застосуванню в такій справі.

Таке законодавче визнання обов’язкової юрисдикції ЄСПЛ в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції, зумовлює вивчення практики ЄСПЛ та застосування національного законодавства з урахуванням позиції ЄСПЛ, оскільки саме в рішеннях ЄСПЛ розкривається зміст більшості положень Конвенції [5, 6].

Голова Верховного Суду України Ярослав Романюк у своїй доповіді на міжнародній конференції «Право власності: європейський досвід та укра-їнські реалії» наголосив, що статистика європейських країн свідчить, про те, що за кількістю випадків факти порушення права власності у цих країнах по-сідають друге місце після порушення права на справедливий суд [6].

Необхідно зазначити, що за різними даними в Україні належним чином не виконується до 95% рішень Європейського суду. На ІІІ Міжна-родному судово-правовому форумі голова Верховного суду України озву-чив вражаючу цифру – рівень виконання рішень національних судів ста-новить лише 6-8%. Станом на початок 2015 року Україна посіла четверте місце серед 47 країн-членів Ради Європи за станом невиконання рішень ЄПСЛ. З понад тисячі невиконаних рішень переважна більшість вимагає від України саме внесення змін до законодавства та усунення системних порушень прав людини. За 2014 рік державою було остаточно виконано лише сім рішень ЄСПЛ [7].

Крім того, згідно статистичних даних, оприлюднених Президентом ЄСПЛ Гвідо Раймонді, у 2015 році Україна, як і раніше, залишається лідером у кількості справ, які розглядає ЄСПЛ. З майже 65 тисяч справ 21,4% – по-дані проти України. Переважна більшість справ – старі майнові суперечки, пов’язані з уже винесеними рішеннями українських судів [8].

В Україні справи за позовами про захист права власності також на-лежать до найбільш поширених категорій цивільних справ, хоча гарантії здійснення права власності та його захисту закріплено у вітчизняному за-конодавстві. Однак судова практика свідчить про те, що суди не завжди до-тримуються єдиного підходу до застосування законодавства у цій категорії справ [9, 185].

17

Państwo i Prawo.

Складність застосування практики ЄСПЛ щодо захисту права влас-ності в Україні несе в собі цілий спектр теоретичних, законодавчих і практич-них проблем. Розглянемо детальніше.

1. Щоб скористатися правом на захист власності згідно ст. 1 Першого Протоколу до Конвенції, особа повинна мати хоч якесь право, передбачене національним законодавством, яке може вважатися правом власності з точки зору Конвенції [10]. На нашу думку найбільш проблемним в даному аспекті є розуміння права власності в національній доктрині права і його тлумачення у згаданій статті Конвенції. Зазначимо, що у змісті ст. 1 Першого Протоколу взагалі не міститься поняття «право власності», притаманне для національно-го правовизначення. Натомість, зустрічаємо поняття «майно», «власність», а сама стаття взагалі називається «Захист власності». Тут, необхідно пам’ятати, що у розумінні ст. 1 Першого Протоколу майно має автономне значення і набагато ширше тлумачення від національного права, тому не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві: певні інші права та інтереси, що становлять активи, та-кож можуть вважатися «правом власності»1.

Враховуючи зазначене, зауважимо, що розглядаючи справи щодо по-рушення ст. 1 Першого Протоколу Ковенції ЄСПЛ не тільки керується зако-нодавством держави-відповідача по справі, а й власною прецидентною прак-тикою.

2. Власне, можна вказати, що воно прямо витікає із першого. В 2017 році Україна буде відмічати 30 років з моменту ратифікації Конвенції. За цей час безумовно випрацьовано і зроблено багато на шляху до приведення національного законодавства до європейських стандартів і вимог в сфері прав людини. Норми Конституції і чинного законодавства прямо визнають поло-ження Конвенції частиною національного законодавства і джерелом права в Україні. Втім серед науковців й досі існують певні суперечки щодо місця Кон-венції і практики ЄСПЛ в системі національного законодавства. Так, існують певні неузгодженості, але ми не можемо не погодитися із існуючою в науковій літературі думкою, що для запобігання виникненню можливих конфліктів, варто вимагати стосовно всіх законів такого тлумачення, яке б відповідало міжнародно-правовим зобов’язанням держави [11]. Тут, доречно буде посла-тися на Указ Президента України «Про Стратегію сталого розвитку “Украї-на-2020”», підписаного П. Порошенко 12 січня 2015 року. Стратегія сталого розвитку України на період до 2020 року визначає цілі, напрями, пріоритети

1 Див.: Рішення у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece) від 25 березня 1999 р., заява № 31107/96, п. 54.

18


розвитку країни, а також містить 25 ключових показників, за якими можна буде оцінити перебіг виконання реформ і програм. Метою реформ задекла-ровано досягнення європейських стандартів життя та гідного місця Україні в світі. Серед першочергових визначена і судова реформа. Метою судової ре-форми, зазначений Указ називає реформування судоустрою, судочинства та суміжних правових інститутів задля практичної реалізації принципів верхо-венства права й забезпечення кожному права на справедливий судовий роз-гляд справ незалежним і неупередженим судом. Реформа має забезпечити функціонування судової влади, що відповідає суспільним очікуванням щодо незалежного та справедливого суду, а також європейській системі цінностей і стандартів захисту прав людини. Як зазначається в документі, реформа про-водитиметься у два етапи: перший етап – невідкладне оновлення законодав-ства, спрямоване на відновлення довіри до судової влади в Україні; другий – системні зміни в законодавстві: прийняття нової Конституції України та на основі відповідних конституційних змін – нових законів, що стосуються су-доустрою та судочинства, інших суміжних правових інститутів [12].

Крім того, з метою вдосконалення діяльності щодо утвердження та за-безпечення прав і свобод людини і громадянина в Україні 25 серпня 2015 року Президент України підписав Указ № 501/201 «Про затвердження Національ-ної стратегії у сфері прав людини».

Стратегія спрямована на об’єднання суспільства довкола розуміння цінності прав і свобод людини, які захищаються на основі принципу рів-ності та без дискримінації. Стратегія зосереджена на вирішенні основних системних проблем у сфері захисту прав і свобод людини та нових викли-ках суспільства, але не вичерпує повністю проблематику у зазначеній сфері. Удосконалення системи захисту прав і свобод людини здійснюватиметься з урахуванням як вітчизняного досвіду, так і напрацьованих та апробованих міжнародною спільнотою засад і принципів. У цьому зв’язку буде взято до уваги та активно використовуватиметься досвід Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, правозахисних організацій України, Організа-ції Об’єднаних Націй, Ради Європи, Організації з безпеки і співробітництва в Європі, інших міжнародних організацій, а також практика Європейського суду з прав людини. Результатом виконання Стратегії має стати запрова-дження системного підходу до виконання завдань та забезпечення узгодже-ності дій органів державної влади та органів місцевого самоврядування у сфері прав і свобод людини, створення в Україні ефективного (доступного, зрозумілого, передбачуваного) механізму реалізації та захисту прав і сво-бод людини.

19

Państwo i Prawo.

Одним із стратегічних напрямів Стратегії є створення умов для розвитку підприємницької діяльності. Стимулювання розвитку підприєм-ництва є одним із визначальних пріоритетів державної політики в умовах протидії ризикам загострення економічної кризи. Очікуваним результатом в контексті цього напряму Стратегії серед інших є забезпечення ефективно-го захисту права приватної власності [13].

3. Відповідно до вимог уже згадано вище Закону України «Про вико-нання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» судді при ухвалені рішень все частіше застосовують практику ЄСПЛ. Проблема реалізації застосування практики ЄСПЛ, на нашу думку полягає в наступному:

1). Ставлення фахівців-юристів (теоретиків і практиків) до рішень ЄСПЛ. У своїй більшості, практику ЄСПЛ зазвичай сприймають як чистий прецедент, у зв’язку з чим вбачається певний конфлікт із національною право-вою системою. Тут виникає питання. А чи насправді це так? По-перше, як уже зазначалось, Україна визнала практику ЄСПЛ джерелом права, по-друге, сам Суд зазначає, що він ні в якому разі не змінює національне законодавство при розгляді скарги щодо країни-відповідача. Від так ми погоджуємося із думкою, що практику ЄСПЛ сьогодні доцільно розглядати не як сам прецедент, а як сво-єрідне тлумачення правових приписів ЄКПЛ, з виділенням сутності (принци-пів) її положень. На нашу думку, у своїй практиці судді України повинні засто-совувати саме тлумачення правових приписів, зазначених у рішеннях ЄСПЛ.

2). Враховуючи зазначене у п.1, наголосимо, що аналіз практики рі-шень українських судів свідчить про те, що судді усе частіше при ухваленні рішень у розгляді справ посилаються на відповідну практику Суду. Гострим питанням залишається лише контент посилання. Часто зустрічається таке, що у рішення просто вказується назва справи і все. Зрозуміло, що посилання на практику ЄСПЛ повинно містити і тлумачення правових приписів, зазна-чених у відповідних рішеннях. Ми гадаємо, що лише в такому наповненні рі-шення суду буде користь від застосування практики.

3). Досліджуючи практику ЄСПЛ виникла ще одна проблема, про яку хотілось би зазначити і, можливо, внести певні пропозиції. Тексти рі-шень ЄСПЛ стосовно України та інших держав-учасниць Конвенції в ін-формаційному просторі містяться на офіційних сайтах Міністерства юс-тиції України, правозахисних груп і організацій, переклади друкуються у різних офіційних і неофіційних виданнях. Вважаємо, доцільно розглянути питання про створення на рівні з Єдиним державним реєстром судових рішень і відповідний Єдиний реєстр рішень ЄСПЛ (хоча б у справах проти України.

20


4). Згідно ст. 18 Закону України «Про виконання рішень та засто-сування практики Європейського суду з прав людини» для цілей посилан-ня на текст Конвенції суди використовують офіційний переклад Конвенції українською мовою, для посилання на Рішення та ухвали Суду суди вико-ристовують переклади текстів рішень Суду, надруковані у виданні, спеціа-лізованим у питаннях практики Суду, що має поширення у професійному середовищі правників. У разі відсутності перекладу Рішення та ухвали Суду суд користується оригінальним текстом. Оригінальним текстом суду корис-тується також у разі виявлення мовної розбіжності між перекладом та ори-гінальним текстом [4].

Відповідно до даної норми Закону, також постає питання щодо засто-сування саме оригінального тексту рішення, адже, зрозуміло, що не всі судді, так само, як і пересічні громадяни володіють офіційними мовами ЄСПЛ.

Ми спромоглися виділити, на нашу думку, деякі актуальні проблемні питання застосування практики ЄСПЛ. Зрозуміло, що перелік є невичерп-ним, але враховуюче зазначене вище сподіваємося, що Україна, обравши пра-вильний вектор розвитку, в найближчий час здобуде ще більше позитивних напрацювань і результатів в сфері захисту прав і свобод людини.

Література:1. Европейское право. Право Европейского Союза и правовое обеспечение

защиты прав человека. Учебник для вузов / Под ред. JI.M. Энтина. – Мо-сква: Норма, 2007. – 278 с.

2. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод : Міжна-родний документ від 04 листопада 1950 року // Офіційний вісник Украї-ни. – 1998. – № 13. – Ст. 270.

3. Закон України “Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і осно-воположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції” // Відомості ВР України (ВВР) – 1997. – № 40. – Ст. 263.

4. Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини: Закон України від 23 грудня 2006 р. // Відомості Верховної Ради України.— 2006.— № 30.— Ст. 260.

5. Фулей Т.І. Застосування практики Європейського суду з прав людини при здійсненні правосуддя: Науково-методичний посібник для суддів. – 2-ге вид. випр., допов. – К., 2015. – 208 с.

6. Право власності: європейський досвід та українські реалії. – Режим до-ступу: http://legalweekly.com.ua/index.php?id=16061&show=news&newsid=123901/ (Дата звернення 02.09.2016).

21

Państwo i Prawo.

7. За 2014 рік Україна виконала лише сім рішень ЄСПЛ: [Електронний ре-сурс]. – Режим доступу: http://www.slovoidilo.ua/articles/8717/2015-04-05/za-2014-god-ukraina-vypolnila-tolko-sem-reshenij-espch.html/ (Дата звер-нення 09.05.2016).

8. ТСН: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://tsn.ua/politika/ukrayina-lidiruye-za-kilkistyu-pozoviv-u-yespl-580088.html.

9. Права людини в Україні – 2015. Доповідь правозахисних організацій / За заг. ред.: А. П. Бущенка, О. А. Мартиненка/ Українська Гельсінська спілка з прав людини. — К, КИТ, 2016. — 260 с.: іл.

10. Моніка Карсс-Фріск. Право на власність: питання імплементації статті 1 Першого протоколу до Європейської конвенції з прав людини. – У кн.: Європейська конвенція з прав людини: основні положення, практика за-стосування, український контекст. /За ред. О.Л. Жуковської. – К.: ЗАТ «ВІПОЛ», 2004. – С.685-722. – С. 606.

11. Шмідт-Ассманн Е. Загальне адміністративне право як ідея врегулюван-ня: основні засади та завдання систематики адміністративного права / Ебергард Шмідт-Ассманн ; [пер. з нім. Г. Рижков, І. Сойко, А. Баканов] ; відп. ред. О. Сироїд. – [2-те вид., перероблене та доповнене]. – К. : К.І. С., 2009. – С. 59.

12. Указ Президент України: Про Стратегію сталого розвитку «Україна – 2020» від 12 січня 2015 року № 5/2015: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/5/2015 Дата звернення 21.10.2016).

13. Указ Президент України: Про затвердження Національної стратегії у сфе-рі прав людини 25 серпня 2015 року № 501/201: [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/501/2015/page2 Дата звернення 21.10.2016).

14. Protocol No. 16 to the Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms [Electronic resource]. – Mode of access: http://conventions.coe.int/Treaty/EN/Treaties/Html/214.htm. – Title from the screen.

22


ПОД- СЕКЦИЯ 7. Гражданское право.

Велиев Р.А.магистр права,

аспирант Белорусского Государственного Экономического Университета

ОГРАНИЧЕНИЕ ГРАЖДАНСКОЙ ПРАВОВОЙ ДЕЕСПОСОБНОСТИ ФИЗИЧЕСКОГО ЛИЦA

Ключевые слова: дееспособность, ограничение дееспособности, Ре-спублика Беларусь, несовершеннолетнее лицо, эмансипация, попечительство.

Keywords: capacity, disability, Republic of Belarus, a minor, emancipation, guardianship.

Согласно п.1 ст.20 Гражданского кодекса Республики Беларусь, граж-данская дееспособность определяется в как способность гражданина своими действиями приобретать и осуществлять гражданские права, создавать для себя гражданские обязанности и исполнять их [1]. Обладать дееспособно-стью означает иметь способность лично совершать различные юридические действия: заключать договоры, выдавать доверенности и т.п., а также отве-чать за причиненный имущественный вред (повреждение или уничтожение чужого имущества, повреждение здоровья и т.п.) за неисполнение договор-ных и иных обязанностей.

Закон разрешает ограничивать гражданскую правовую дееспособ-ность физического лица.

Согласно ст.23 Конституции Республики Беларусь, ограничение прав и свобод личности допускается только в случаях, предусмотренных законом

23

Państwo i Prawo.

в интересах национальной безопасности, общественного порядка, защиты нравственности, здоровья населения, прав и свобод других лиц [2].

Согласно п.1 ст.30 Гражданского кодекса Республики Беларусь, огра-ничение дееспособности физического лица возможно лишь в случаях и по-рядке, предусмотренных законом [1]. Оно заключается в том, что физическое лицо лишается способности своими действиями осуществлять гражданские права и исполнять обязанности, которые в силу закона уже мог иметь. Речь идет, следовательно, об уменьшении объема имевшейся у лица дееспособ-ности. Ограниченными в дееспособности может быть как лицо, имеющее полную дееспособность, так и лицо, имеющее неполную дееспособность. Со-гласно ст.373 Гражданского кодекса Республики Беларусь, физическое лицо, может быть признан недееспособным только судом, причем с заявлением в суд могут обратиться члены семьи физического лица, а в случае их отсут-ствия – близкие родственники, прокурор, орган опеки и попечительства, психиатрическая (психоневрологическая) организация здравоохранения. В ст.374 Гражданского кодекса Республики Беларусь, для рассмотрения тако-го дела требуется заключение о состоянии психики физического лица, вы-даваемое судебно-психиатрической экспертизой по требованию суда [1]. Все это является важной гарантией личных прав и интересов физического лица, недопущения произвольного вторжения в его правовой статус. Такое лицо считается полностью недееспособным и по решению суда над ним устанав-ливается опека.

Согласно п.4 ст.25 Гражданского кодекса Республики Беларусь, ограничение дееспособности несовершеннолетних в возрасте от 14 до 18 лет допускается только по решению суда [1]. Ограничение дееспособ-ности может выразиться в ограничении или даже в лишении несовершен-нолетнего права самостоятельно распоряжаться заработком, стипендией или иными доходами. После вынесения судом такого решения несовер-шеннолетний будет иметь возможность распоряжаться заработком, сти-пендией или иными доходами только с согласия родителей, усыновителей, попечителя.

Гражданский кодекс определяет круг лиц, которые могут обра-титься в суд с ходатайством об ограничении или лишении несовершен-нолетнего права самостоятельно распоряжаться заработком, стипендией или иными доходами: к их числу отнесены родители, усыновители, или попечители, а так же орган опеки и попечительства. Ни общественные организации, ни какие-либо заинтересованные лица выступать с таким ходатайством не вправе.

24


Решение об ограничении дееспособности несовершеннолетнего в возрасте от 14 до 18 может быть принято судом «при наличии достаточных оснований». Такими основаниями следует признать расходование денег на цели, противоречащие закону и нормам морали (покупка спиртных напит-ков, наркотиков, азартные игры и т.п.), либо неразумное их расходование, без учета потребностей в питании, одежде и т.д.

В зависимости от конкретных обстоятельств суд может либо огра-ничить несовершеннолетнего в праве свободно распоряжаться заработком, стипендией или иными доходами, либо вовсе лишить этого права. Выбор решения зависит от того, насколько прочны плохие склонности несовер-шеннолетнего и серьезны его ошибки в распоряжении заработком, стипен-дией, иными доходами. На основании решения суда заработок, стипендия, иные доходы несовершеннолетнего полностью или частично должны выда-ваться не ему, а его законным представителям – родителям, усыновителям, попечителю.

В Гражданском кодексе Республики Беларусь, прямо не предусмотрена возможность ограничения дееспособности несовершеннолетнего на опреде-ленный срок. Представляется, что установить такой срок вправе суд в своем решении. В этом случае по истечении установленного судом срока частичная дееспособность несовершеннолетнего должна считаться восстановленной в полном объеме, которую он имел до ее ограничения.

Ограничение дееспособности несовершеннолетнего невозможно, если он приобрел полную дееспособность в связи с вступлением в брак до достижения 18 лет, либо в порядке эмансипации. Следовательно, примени-тельно к совершеннолетним в возрасте от 14 до 18 лет имеется в виду их ча-стичной дееспособности.

Законом допускается ограничение (при наличии определенных ус-ловий) дееспособности физических лиц, злоупотребляющих спиртными напитками или наркотическими средствами, вследствие чего ставят свою семью в тяжелое материальное положение. Эта норма относится только к лицам, обладающим полной дееспособностью, поскольку физические лица в возрасте от 14 до 18 лет при наличии достаточных оснований ограни-чиваются в дееспособности в порядке рассмотренном выше. Вместе с тем следует признать, что норма ст.30 Гражданского кодекса Республики Бела-русь, распространяется и на несовершеннолетних, которые до достижения 18 лет приобрели полную дееспособность в связи с вступлением в брак или в порядке эмансипации. К таким лицам должны применяться все правила, относящиеся к полностью дееспособным лицам, и не могут применяться

25

Państwo i Prawo.

нормы, определяющие правовой статус несовершеннолетних. Ограничение дееспособности совершеннолетнего лица является весьма существенным вторжением в его правовой статус и поэтому допускается законом при на-личии серьезных оснований, которые должны быть установлены судом. Во-первых, ограничение дееспособности предусмотрено в ст.30 Гражданского кодекса Республики Беларусь только для лиц, злоупотребляющих спиртны-ми напитками либо наркотическими средствами. Иные злоупотребления и пороки (например, азартные игры, пари и т.п.) не могут повлечь ограни-чения дееспособности, если даже они являются причиной материальных затруднений семьи. Во-вторых, основанием для ограничения дееспособно-сти физического лица по ст.30 Гражданского кодекса Республики Беларусь служит такое чрезмерное употребление спиртных напитков или наркоти-ческих веществ, которое влечет за собой значительные расходы средств на их приобретение, чем вызывает материальные затруднения и ставит семью в тяжелое положение. Ограничение дееспособности физического лица в рассматриваемом случае выражается в том, что в соответствии с решением суда над ним устанавливается попечительство и совершать сделки по рас-поряжению имуществом, а также получать заработную плату, пенсию или иные виды доходов и распоряжаться ими он может лишь с согласия попе-чителя. Он вправе самостоятельно совершать лишь мелкие бытовые сделки. При прекращении физическим лицом злоупотребления спиртными напит-ками или наркотическими средствами суд отменяет ограничение его дее-способности.

На основании решения суда отменяется установленное над ним попе-чительство. Если физическое лицо после отмены ограничения его дееспособ-ности снова начнет злоупотреблять спиртными напитками или наркотиче-скими средствами, суд по заявлению заинтересованных лиц может повторно ограничить его дееспособность.

Библиографический список1. Гражданский кодекс Республики Беларусь: Кодекс Респ. Беларусь, 07 дек.

1998 г., № 218-З. [Электронный ресурс]. Национальный правовой интер-нет-портал Респ. Беларусь. – Режим доступа: http://pravo.by/world_of_law/text.asp?RN=hk9800218/ (Дата обращения: 25.08.2015 г.)

2. Конституция Республики Беларусь от 1994 г.: с изм. и доп.: текст по со-стоянию на 17 окт. 2004 г. [Электронный ресурс]. Национальный право-вой интернет-портал Респ. Беларусь. Режим доступа: http://pravo.by/main.aspx?guid=6351/ (Дата обращения: 26.08.2015 г.)

26


ПОД- СЕКЦИЯ 7. Гражданское право.Тихонов В.Н

Научный руководитель: Чернова Э.Р, Кандидат юридических наук, доцент

кафедры теории и истории государства и права Стерлитамакский филиал

Башкирского Государственного Университета

ВИДЫ ЮРИДИЧЕСКИХ ЛИЦ: НОВОЕ В ГРАЖДАНСКОМ ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВЕ

Анализируются изменения, внесенные в институт юридических лиц в части, касающейся их видов.

Ключевые слова: юридическое лицо; классификация юридических лиц; корпорации; унитарные организации; публичные и непубличные хозяйственные общества.

Key words: legal entity; classification of legal entities; corporation; unitary organization; public and nonpublic business entities.

С 1 сентября 2014 г. вступил в силу Федеральный закон от 5 мая 2014 г. № 99-ФЗ «О внесении изменений в главу 4 части первой Гражданского кодекса Российской Федерации и о признании утратившими силу отдельных положений законодательных актов Российской Федерации» (далее – Закон о внесении изменений), который стал ещё одним шагом на пути к модернизации гражданского законодательства в рамках Концепции развития гражданского законодательства Российской Федерации (далее – Концепция) [1]. Указанным нормативным актом внесены колоссальные изменения в один из основополагающих институтов гражданского права – институт юридических лиц. Изменения затронули, в частности, само понятие юридического лица, состав его учредительных документов, ответственность органов управления, порядок реорганизации, введена новая классификация юридических лиц, о которой в данной статье пойдет речь. Традиционно юридические лица подразделялись на коммерческие и некоммерческие организации.[2]

Однако развитие рыночных отношений, международная экономическая интеграция, устаревшее законодательство и иные факторы стали толчком для кардинального изменения существующих видов юридических лиц [3].

27

Państwo i Prawo.

ГК РФ четко закрепил понятие корпораций, учредители (участники) которых обладают правом участия (членства) в них и формируют их высший орган, и унитарных предприятий – юридических лиц, учредители которых не становятся их участниками и не приобретают в них прав членства. Вместе с тем ГК РФ четко и исчерпывающе прописал, какие именно юридические лица относятся к корпорациям, а какие – к унитарным организациям, тем самым черным по белому указывая на невозможность иного толкования. Так, к корпорациям, являющимся коммерческими организациями, Кодекс относит хозяйственные товарищества и общества, крестьянские (фермерские) хозяйства, хозяйственные партнерства, производственные кооперативы, к корпорациям, являющимся некоммерческими организациями, – потребительские кооперативы, общественные организации, ассоциации и союзы, товарищества собственников недвижимости, казачьи общества, общины коренных малочисленных народов.

Унитарными коммерческими юридическими лицами являются государственные и муниципальные унитарные предприятия, унитарными некоммерческими – фонды, учреждения, автономные некоммерческие организации, религиозные организации, публично-правовые компании.

Еще одной новеллой гражданского законодательства, о необходи-мости которой говорилось в п. 4.1.5 раздела III Концепции, стало деление хозяйственных обществ на публичные и непубличные корпорации. К первым относятся акционерные общества, акции которых и конвертируемые в такие акции ценные бумаги публично размещаются (путем открытой подписки) или публично обращаются на условиях, установленных законами о ценных бумагах. К непубличным обществам относятся общества с ограниченной ответственностью и акционерные общества, которые не отвечают признакам публичного общества. Акционерное общество будет признаваться публичным с момента государственной регистрации проспекта его акций, подлежащих размещению среди неограниченного круга лиц по открытой подписке. В части изменений, касающихся некоммерческих юридических лиц, создана новая организационно-правовая форма – товарищество собственников жилья. Так, товариществом собственников недвижимости признается добровольное объединение собственников недвижимых вещей, созданное для совместного владения, пользования и в установленных законодательством пределах распоряжения имуществом (вещами), которое в силу закона находится в их общей собственности и (или) в общем пользовании, а также для достижения иных целей, предусмотренных законами. Таким образом, анализ Закона о внесении изменений показал, что институт юридических лиц в части,

28


касающейся их классификации, претерпел немалые изменения. Произошла попытка привести действующее законодательство в соответствие с реалиями экономической жизни. С момента вступления в законную силу Закона о внесении изменений прошло слишком мало времени для того, чтобы делать выводы, прижились ли новеллы в России или нет.

Список использованной литературы:1. Концепция развития гражданского законодательства подготовлена на

основании Указа Президента Российской Федерации от 18 июля 2008 г. № 1108 «О совершенствовании Гражданского кодекса Российской Феде-рации».

2. Беседин А. Н., Козина Е. А. Развитие системы юридических лиц в граж-данском законодательстве // Lex russica. – 2013. – № 2. – С. 155-–167 ; № 3. – С. 231– 247 ;

3. Российское гражданское право : учебник : в 2 т. / отв. ред. Е. А. Суханов. – М., 2011. – Т. 1. – С. 180

4. Степанов Д. И. Новые положения Гражданского кодекса о юридических лицах // Закон. – 2014. – № 7. – С. 34.

29

Państwo i Prawo.

ПОД-СЕКЦИЯ 21. Семейное правоИванов Д.Г.

Студент 3 курса Стерлитамакского Филиала

Башкирского Государственного Университета

Научный руководитель: А.Т. Ахметова

старший преподаватель CФ БашГУ

УСЛОВИЯ УСЫНОВЛЕНИЯ ДЕТЕЙ В РФ

Ключевые слова: усыновление, дети, ребенок, родители, воспитание.Keywords: adoption, children, child, parents, parenting.

Усыновление является самой предпочтительной формой семейного воспитания детей, оставшихся без попечения родителей. При усыновлении (удочерении) между ребенком, а впоследствии и его потомками, и лицами (лицом), усыновившими ребенка, и его родственниками устанавливаются та-кие же правовые отношения, как и предусмотренные законом для родителей и детей (ст. 137 СК РФ).

Усыновление может быть произведено только при соблюдении усло-вий усыновления, установленных законом. К ним относятся:

– требования, предъявляемые к усыновителям (ст. 127 СК РФ);– согласие на усыновление родителей ребенка (в тех случаях, когда

оно требуется) или лиц, их заменяющих (ст. 129–131 СК РФ);– согласие на усыновление самого ребенка, если он достиг десятилет-

него возрастает (132 СК РФ);– согласие на усыновление супруга усыновителя, если ребенок усы-

новляется одним из супругов (ст. 133 СК РФ).По закону усыновителями могут быть только совершеннолетние

и дееспособные граждане обоего пола. Совместно усыновить ребенка могут только супруги.

Ни при каких условиях не могут быть усыновителями:– граждане, признанные судом недееспособными (вследствие психи-

ческого расстройства) или ограниченно дееспособными (вследствие злоупо-требления алкоголем или наркотиками);

30


– граждане, лишенные по суду родительских прав или ограниченные в родительских правах;

– бывшие опекуны (попечители), отстраненные от выполнения своих обязанностей вследствие ненадлежащего их осуществления;

– бывшие усыновители при отмене судом усыновления по их вине;– граждане, страдающие заболеваниями, которые не позволяют им

осуществлять воспитание ребенка, или опасными для самого ребенка. К ним отнесены такие тяжелые заболевания, как туберкулез, онкологические заболевания, заболевания внутренних органов, нервной системы, опорно-двигательного аппарата в стадии декомпенсации, наркомания, токсикома-ния, алкоголизм и др. Для усыновления требуется также наличие опреде-ленной разницы в возрасте между усыновителем (не состоящим в браке) и усыновляемым, которая должна составлять не менее шестнадцати лет (ст. 128 СК РФ). Эта разница может быть сокращена судом при наличии уважи-тельных причин (например, ребенок знает усыновителя, привязан к нему или считает усыновителя своим родным родителем).

Закон не устанавливает предельно возможного возраста усыновите-ля. На практике этот вопрос решается с учетом интересов ребенка и возмож-ности конкретного лица лично осуществлять его воспитание.

Преимущественное право на усыновление ребенка имеют граж-дане Российской Федерации и родственники ребенка независимо от их места жительства (на территории России или на территории другого го-сударства).

Большинство детей, которые остались без попечения родителей, – это так называемые социальные сироты, сироты при живых родителях. Од-нако закон требует получения согласия родителей на усыновление их ребен-ка, что является еще одним условием усыновления.

Согласия родителей на усыновление не требуется только в случаях, установленных непосредственно в законе (ст. 130 СК РФ). Усыновление без согласия родителей производится, если они:

– неизвестны (например, при усыновлении найденных или подкину-тых детей);

– признаны судом безвестно отсутствующими или недееспособными;– лишены по суду родительских прав;– не проживают с ребенком более шести месяцев и без уважитель-

ных причин (болезнь, длительная служебная командировка, препятствие со стороны другого родителя и т.п.) не принимают участия в воспитании и со-держании ребенка.

31

Państwo i Prawo.

В других случаях согласие родителей на усыновление обязательно. Оно должно быть выражено в письменной форме, а подпись родителя долж-на быть удостоверена в установленном законом порядке (нотариусом или другим должностным лицом, имеющим право совершать нотариальные дей-ствия, либо органом опеки и попечительства). Согласие может быть выраже-но непосредственно в суде при производстве усыновления (ст. 129 СК РФ).

Согласие родителей может быть дано на усыновление ребенка кон-кретным лицом (например, на усыновление ребенка отчимом) или без указа-ния конкретного лица. Это так называемое бланкетное согласие на усыновле-ние. Как правило, оно дается в отношении детей, помещенных на воспитание в детские государственные учреждения (ст. 129 СК РФ).

Семейный Кодекс РФ, требует согласия обоих родителей независимо от того, проживают они совместно или нет, расторгнут их брак или признан недействительным.

Бывает, что родители ребенка сами являются несовершеннолетни-ми. Усыновление детей несовершеннолетних родителей законом допуска-ется, и получение их согласия на усыновление ребенка является также обязательным. Если несовершеннолетнему родителю исполнилось шест-надцать лет, то для усыновления его ребенка достаточно только его согла-сия. Если он не достиг указанного возраста, необходимо получить, кроме того, согласие его законных представителей – родителей или опекуна (по-печителя), приемных родителей, а при отсутствии таковых – органа опеки и попечительства по месту жительства (нахождения) ребенка (ст. 129 СК РФ). При отказе законных представителей дать свое согласие на усынов-ление оно не может быть произведено, независимо от воли (согласия) не-совершеннолетних родителей.

При усыновлении важно отношение самого ребенка к усыновле-нию. Если ребенок достиг десятилетнего возраста, усыновление допускается только с его согласия. Формального согласия не требуется, если до усыновле-ния ребенок проживал в семье усыновителей и считает их своими кровными родителями (ст. 132 СК РФ).

Усыновление ребенка в случае лишения родителей (одного из них) ро-дительских прав допускается законом не ранее истечения шести месяцев со дня вынесения решения суда о лишении их родительских прав.

Закон допускает случаи, когда ребенок усыновляется только одним из супругов. В этих случаях в соответствии со ст. 133 СК РФ обязательным условием усыновления является получение согласия супруга усыновителя. По-лучения согласия не требуется, если муж и жена фактически прекратили се-

32


мейные отношения, не проживают совместно более года и место пребывания супруга, от которого требуется получить согласие, неизвестно.

Независимо от того, произведено ли усыновление одним из супругов с согласия другого или без такого, оно устанавливает права и обязанности усыновителя только для супруга-усыновителя. Другой супруг таких прав и обязанностей не приобретает.

В целях обеспечения интересов ребенка закон вообще не допускает усыновления одним из супругов, если другой супруг является душевноболь-ным и вследствие этого признан судом недееспособным (ст. 127 СК РФ). В таких случаях брак может быть расторгнут по одностороннему заявлению здорового супруга в органах загса, и только после этого можно ставить во-прос об усыновлении ребенка.

Список литературы1. Семейный кодекс Российской Федерации от 29.12.1995 № 223 ФЗ // «Со-

брание законодательства РФ», 01.01.1996, N 1, ст. 16.

33

Państwo i Prawo.

ПОД-СЕКЦИЯ 40 Аграрное право. Земельное право..Німко О.Б.

доцент, кандидат юридичних наук, Житомирський національний агроекологічний університет,

місто Житомир, Україна

АДМІНІСТРАТИВНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ У СФЕРІ БІОЛОГІЧНОЇ БЕЗПЕКИ ТА ОБІГУ

ХАРЧОВИХ ПРОДУКТІВ ТВАРИННОГО ПОХОДЖЕННЯ

Ключові слова: адміністративна відповідальність, біологічна без-пека, обіг харчових продуктів тваринного походження, здоров’я тварин і харчування.

Key words: administrative responsibility, biological safety, circulation of food of animal origin, animal health and nutrition.

Визначення терміну «біологічна безпека» відображене в Законі України “Про державну систему біобезпеки при створенні, випробуванні, транспортуванні та використанні генетично модифікованих організмів”, як «стан середовища життєдіяльності людини, при якому відсутній нега-тивний вплив його чинників (біологічних, хімічних, фізичних) на біоло-гічну структуру і функцію людської особи в теперішньому і майбутніх по-коліннях, а також відсутній незворотній негативний вплив на біологічні об’єкти природного середовища (біосферу) та сільськогосподарські рос-лини і тварини».

Наявність значної кількості об’єктів підвищеної небезпеки з вичерпа-ними технічними та технологічними ресурсами, а також природних осередків концентрації патогенних мікроорганізмів – збудників особливо небезпечних інфекційних хвороб підвищує ризики виникнення надзвичайних ситуацій, створює реальні загрози життєдіяльності населення, дальшому соціально-економічному розвитку та національній безпеці України.

Актуальність даної теми зумовлена тим, що одним з основних напря-мів державної політики на даному етапі розвитку українського суспільства є реалізація прав громадян, що знайшло закріплення у Конституції України та інших нормативно – правових актах [1, с.5].

Негативи сучасного законодавства тягнуть за собою неконтрольова-ність дій органів виконавчої влади, прийняття ними численних суперечли-

34


вих та неконституційних нормативних актів, що в цілому ускладнює і без того негативне правове регулювання різних сфер буття [2, с.104].

Механізм правового регулювання у сфері біобезпеки складається із таких елементів:

– норми права – загальнообов’язкові правила поведінки, встановлені з метою регулювання суспільних відносин;

– правовідносини – вольові суспільні відносини, що виникають на основі норм права у досліджуваній сфері;

– акти реалізації норм права – процес фактичного втілення конкрет-них приписів правових норм щодо конкретних суб’єктів [3, с.130].

В Україні державне регулювання в сфері біобезпеки здійснюється як органами загальної компетенції, так і органами спеціальної компетенції.

Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до за-конів України (ч. 2 ст. 6 Конституції України).

Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади, органи місцевого самоврядування повинні діяти в лише на підставі в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України [4, с.97].

Одним з найважливіших засобів реалізації державної політики в цій сфері біобезпеки є створення дієвої та ефективної нормативно-правової бази, спроможної забезпечити функціонування біологічного правопорядку. Біоло-гічний правопорядок не може існувати без налагодженої системи юридичної відповідальності [5, с.185].

Відповідальність за порушення законодавствау сфері біобезпеки можна класифікувати на різні види. Зокрема, на позитиву та ретроспек-тивну [6, с.256].

Юридична відповідальність за порушення законодавства у сфері біо-безпеки виконує такі функції:

Забезпечувальна – забезпечує охорону і збереження належного стану біологічного правопорядку, окремих його компонентів.

Превентивна – виявляється в попередженні нових правопорушень, їх профілактиці.

Компенсаційна – спрямована на поновлення порушеного стану біо-логічного правопорядку, відшкодування шкоди тощо.

Стимулююча – стимулює виконання і додержання вимог законо-давства всіма громадянами та юридичними особами незалежно від форм власності.

35

Państwo i Prawo.

Виховна – є засобом виховання людей, підвищення їх культури, фор-мує у громадян впевненість в стабільності існуючого правопорядку, у захище-ності їх прав та інтересів.

Каральна – полягає в обмеженні прав і свобод правопорушника або по-кладенні на нього додаткових обов’язків, настанні негативних наслідків [7, с.34].

Юридична відповідальність у галузі біобезпеки має на меті покарання винних, припинення і попередження порушень законодавства, а також по-новлення порушених прав юридичних та фізичних осіб.

Таким чином, юридична відповідальність за порушення законодав-ства у сфері біобезпеки характеризується тим, що, по-перше, має особливу підставу – правопорушення, а, по-друге, передбачає застосування санкцій кримінально-правового, адміністративного, цивільно-правового, дисциплі-нарного характеру до осіб, що його вчинили.

Крім того, у Законі України “Про вилучення з обігу, переробку, утилі-зацію, знищення або подальше використання неякісної та небезпечної про-дукції” проголошено, що особи, винні в порушенні законодавства про вилу-чення з обігу, переробку, утилізацію, знищення або подальше використання неякісної та небезпечної продукції, несуть дисциплінарну, адміністративну, цивільну, кримінальну відповідальність відповідно до закону.

Відповідно до статті 64 Закону України “Про основні принципи та ви-моги до безпечності та якості харчових продуктів” передбачена відповідаль-ність операторів ринку за порушення законодавства про безпечність та окре-мі показники якості харчових продуктів, за:

1) недотримання вимог законодавства про безпечність та окремі по-казники якості харчових продуктів щодо гігієнічних вимог до харчових про-дуктів на всіх стадіях їх виробництва та обігу, у тому числі допущення до процесу виробництва та/або обігу харчових продуктів осіб, які мають проти-показання до роботи з харчовими продуктами і присутність яких на робочо-му місці може спричинити виробництво та/або обіг небезпечних харчових продуктів;

2) виробництво, зберігання харчових продуктів на потужностях, не-зареєстрованих відповідно до вимог цього Закону, -

3) виробництво, зберігання харчових продуктів без отримання екс-плуатаційного дозволу, якщо обов’язковість його отримання встановлена цим Законом, -

4) невиконання обов’язку щодо впровадження на потужностях по-стійно діючих процедур, заснованих на принципах системи аналізу небезпеч-них факторів та контролю у критичних точках (НАССР), -

36


5) реалізацію неправильно маркованих харчових продуктів;6) порушення вимог щодо забезпечення простежуваності;7) невиконання обов’язку щодо відкликання або вилучення з обігу

харчових продуктів, які є небезпечними,8) використання незареєстрованих допоміжних матеріалів для пе-

реробки та матеріалів, що контактують з харчовими продуктами, якщо обов’язковість такої реєстрації встановлена цим Законом,

9) реалізацію незареєстрованих об’єктів санітарних заходів відповід-но до вимог цього Закону, якщо реєстрація передбачена цим Законом,

10) обіг непридатних харчових продуктів -11) порушення значень параметрів безпечності об’єктів санітарних

заходів, встановлених законодавством про безпечність та окремі показники якості харчових продуктів,

12) невиконання законних вимог (рішень) посадових осіб компетент-ного органу щодо усунення порушень законодавства про безпечність та окре-мі показники якості харчових продуктів у строк, погоджений із компетент-ним органом,

13) невиконання законних вимог (рішень) посадових осіб компетент-ного органу щодо знищення небезпечних для споживання людиною чи для іншого використання харчових продуктів та допоміжних матеріалів для пе-реробки -

14) приховування (ненадання), відмову у наданні, надання недосто-вірної інформації за запитами посадових осіб компетентного органу -

15) відмову у допуску посадових осіб компетентного органу до здій-снення державного контролю з підстав, не передбачених цим Законом, -

Статтею 166-22 Кодексу України про адміністративні правопорушен-ня передбачена адміністративна відповідальність за порушення вимог зако-нодавства про безпечність та окремі показники якості харчових продуктів.

Посадові особи органів виконавчої влади у сфері вилучення з обігу неякісної та небезпечної продукції і подальшого поводження з нею несуть відповідальність відповідно до закону».

Список використаних джерел:1. Німко, О.Б. Державне регулювання забезпечення соціальним

житлом:правові та організаційні засади / О.Б. Німко // Техника и тех-нология. Современные тенденции в науке и образовании / Inżynieria i technologia. Współczesne tendencje w nauce i edukacji. (29.01.2013 – 31.01.2013) – Kraków: – 2013. – С. 5-8.

37

Państwo i Prawo.

2. Василенко Л. П. Правові проблеми діяльності органів виконавчої влади з питань екології: монографія / Л. П. Василенко – Житомир: Житомир-ський національний агроекологічний університет, 2014. – 167 с.

3. Німко О.Б. Механізм правового регулювання організації та проведення земельних аукціонів в Україні / О.Б. Німко // Підприємництво, господар-ство і право. – 2009. – № 10. – С. 130 – 132.

4. Німко О.Б. Проблемні питання законодавства, що регулює встановлення внесків загальнообов’язкового державного соціального пенсійного стра-хування фізичними особами – суб’єктами підприємницької діяльності, які обрали особливий спосіб оподаткування / О.Б. Німко // Наукові праці Національного авіаційного університету. Серія : Юридичний вісник «По-вітряне і космічне право». – № 4 (17). – 2010. – С. 97 – 101. 5. Нім-ко О. Б. Адміністративна відповідальність у сфері охорони навколиш-нього природного середовища / О. Б. Німко // Наукові читання – 2013 : наук.-теорет. зб. / ЖНАЕУ. – Житомир : ЖНАЕУ, 2013. – Т. 1. – С. 185–187.

5. Бондарчук Н. В. Поняття, ознаки та види юридичної відповідальності за порушення природоресурсного законодавства // Сучасні тенденції роз-будови правової держави в Україні та світі : Зб. Наук. Ст.. за матеріала-ми ІІ Міжнар. Наук.-практ. Конф. (Житомир, 10 квітня 2014 р.) / Мін-во аграрної політики та прод-ва україни; Жит. Нац.. агроекологічний ун-т. – Ж.: ЖНАЕУ, 2014 – 356 с. – C. 255-257.

6. Юридична відповідальність за порушення природоресурсного законо-давства України : монографія / О. Б. Німко, Н. В. Бондарчук, Р. Д. Ляшен-ко [та ін.] ; під заг. ред. О. Б. Німко. – Житомир : ЖНАЕУ, 2016. – 208 с.

7. Німко О.Б. Правові засади державного регулювання здійснення оціночної діяльності для цілей оподаткування / О.Б. Німко // Ученые записки Таври-ческого национального университета им. В. И. Вернадского. Научный жур-нал. Серия: Юридические науки. – №4. – Симферополь, 2012. – С. 292 – 295.

8. Стороженко О.М. Інтелектуальна власність: навч.посіб. /О.М. Сторожен-ко, О.Б. Німко – К. : Плеяди, 2010. – 63 с.

9. Німко О.Б. Адміністративно-правовий статус Державного земельного банку / О.Б. Німко // Часопис Київського університету права : україн-ський науково-теоретичний часопис. – 2012. – № 4. – С.146 – 148

10. Німко О.Б. Правові засади діяльності саморегулівних організацій у сфері зем-леустрою / О.Б. Німко // Митна справа. – № 6 (84). – Ч 2. – 2012. – С. 366 – 370

11. Бондарчук, Н. В. Право приватної власності на землю: сучасний стан та перспективи розвитку / Н. В. Бондарчук // Zbiór raportów naukwych. «Postępy w nauce w ostatnich latach. Nowych rozwiązań» (Warszawa,

38


28.12.2012 – 30.12.2012 r.). – Warszawa Sp. Z o.o. «Diamond trading tour», 2012. – S. 24 – 26. 13. Німко О.Б. Міжнародне співробітництво та адмі-ністративно-правове регулювання атомної енергетики в Україні та світі / О.Б. Німко // Часопис Київського університету права : український на-уково-теоретичний часопис. – 2016. – № 2. – С.276 – 281 Фахова стаття / Index Copernicus International (Польща), HeinOnline (США)

12. Німко О. Б. Адміністративно-правове регулювання реадмісії в Україні / О. Б. Німко, С. М. Мамчур // Форум права. – 2016. – № 3. – С. 47–52 [Елек-тронний ресурс]. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/j-pdf/FP_index.htm_2016_3,pdf Фахова стаття /

13. Німко, О.Б. Правове регулювання електронної комерції в Україні / О.Б. Німко // Экономика. Менеджмент. Государство и право. Фундаментальные и прикладные исследования: проблемы и результаты / Economy. Państwo i Prawo. Badania podstawowe i stosowane: wyzwania i wyniki. (30.08.2016 – 31.08.2016) – Zakopane: – 2016. – С. 27-31.

14. Німко, О.Б. Механізм правового регулювання атомної енергетики в Україні / О.Б. Німко, О.А. Хомин // Государство и право. Научные дости-жения, наработки,предложения / Państwo i Prawo. Osiągnięcia naukowe, rozwój, propozycje. (29.09.2016 – 30.09.2016) – Warszawa: – 2016. – С. 14-19.

39

Państwo i Prawo.

40


paŃstwo i prawo. wspÓŁczesne tendencje w nauce i …

Documents