bog stav ljydunojy

№ 3 (101)грудень - лютий 2013

Видається за благословенням ректорату Львівської Духовної Семінарії Святого Духа

Засновник і видавець: Львівська Духовна Семінарія Святого Духа

Виконавчий директор:о. Володимир Крушельницький

Комерційний директор:Роман Моравський

Головний редактор: Руслан Боровий

Заступник головного редактора: Тарас Остафіїв Редактори:

Остап МикитчинІван Костецький

Верстка: Володимир Цайдер

Дизайн: Юрій ЦегельськийБогдан Лопишко

Фотограф: Богдан Лопишко

Редакція не завжди погоджується з думкою та позицією авторів. За достовірність поданої інформації відповідальність несе автор статті.

Редакція залишає за собою право на скорочення та редагування матеріалів, зміну назви, додавання чи вилучення зображень без додаткового погодження з автором. Рукописи не повертаються та не рецен-

зуються.Передрук чи часткове використання матеріалів

допускається лише за умови посилання на ча-сопис «Пізнай Правду» (для інтернет-видань –

гіперпосилання www.magazine.lds.lviv.ua).

© «Пізнай Правду», 2012.

У цьомУ номері:4 Щоб людина стала Богом

5 Християнство: обмеження

чи безмежна перспектива?

6 Щастя. Міф чи страх змін

8 Неподільність Людини

9 Лякливе серце атеїста

10 Задум Божий — доброзичливий

14 Воплочення починається з дитинства

16 День, коли народився Бог

18 Чи є ясла у твоїй душі?

20 Літургійні погляди патріарха Йосифа

22 Ікона, як вияв автентичного

образу людини

24 Ми відповідальні за тих,

кого приручили

26 20 років Духовних Мандрів

28 Світло від Світла

30 Правда про куріння

32 Біометричні паспорти

— безвізова дорога в пекло?

34 Дар служіння

35 Кімната для одного

[ 4 ] ПІЗНАЙ ПРАВДУ

ТЕМА НОМЕРУ

Руслан БОРОВИЙ

Щоб людина стала БогомЯ мовив: «ви – боги й сини всевишнього усі ви»

Псалом 81, вірш 6

фото: архів ЛДС

«Бог став людиною, щоби людина могла стати Богом». Ця думка св. Іринея Ліонського (140-202 рр.) пізніше зустрічається в багатьох Отців Церкви та в інших християнсь-ких богословів. В цих словах висловлена сама суть християнства: несказанна милість Бога до впалої людини, яка відкриває нам шлях до безмежної єдності з Богом. У передсмаку свят Різдва та Богоявлення, яким просякнуте дзвінке холодне повітря, ці слова знову і знову нагадують про наше призначення, про те, для чого все ж таки Бог став людиною.

Саме Вочоловічення Бога є моментом віднови порушеного людиною зв’язку з Бо-гом. Ісус із Назарету – одночасно і Бог, і лю-дина, інакше спасіння людства було би не можливим. Про це говорив св. Григорій Бого-слов у IV ст. в суперечці з Аполінарієм, який твердив, що при поєднанні божественності та людськості в Христі божественна природа домінує, бо людськість не може спасати. Таким чином, згідно з вченням Аполінарія, яке було засуджене у 381 р. на ІІ Вселенському Соборі в Константинополі, Ісус – це Бог в оболонці людського тіла. Натомість, св. Григорій на це відповів відомою фразою: «Що не прийня-те, те і не спасенне». Тобто, спасається те, що з’єднується з Богом і якщо би Христос не був уповні Богом і вповні людиною, то людська природа залишилася би неспасенною, оскільки вона би не увійшла в простір Бога. Віру в те, що Ісус є Богом і людиною водночас ми постійно підтверджуємо у Символі віри: «Він задля нас людей і нашого ради спасіння зійшов із небес, і воплотився з Духа Святого і Марії Діви, і став чоловіком». Так. Саме «став чоловіком». Не одягнув оболонку, не прикинувся, не вдавав, але «став» – цілковито і вповні.

Часто, особливо від дітей, можна почути питання, а чому Бог воплотився, чому помер, чи не було іншого шляху спасіння людини. Це питання хвилювало християнських мислителів не один раз і не одне століття. Західні богосло-ви намагалися дати відповідь на це питання таким чином, що Воплочення Бога сталося для того, щоби відкупити людину від первородного гріха. Так, відомим є вислів святого Августина «O, Felix Culpa!», тобто «О, щаслива провино!», що означало те, що саме провина прародичів, яка стала причиною вигнання з раю, одно-часно і стала причиною Воплочення Бога для спасіння людини. Проте, така думка викликає багато запитань: наприклад, із неї слідує те, що незбагненна таємниця Втілення Бога залежала

від людського падіння, або ж що Бог був наче «змушений» робити щось для спасіння люди-ни.

Водночас, дуже відмінною є думка східних богословів. Так, один із найвизначніших Отців і Вчителів Церкви – Максим Ісповідник, аб-солютно перевертає уявлення про Воплочен-ня Бога та створення людини. Він вважав, що Вочоловічення Бога є першою і безумовною причиною творення світу. Першопричиною і ціллю є Воплочення Бога з поступовим нашим входженням і входженням усіх творінь в Бога, який сам втілився у творіння. Христос, як би це парадоксально не виглядало для нас, є Боже-ственним сповненням Божого плану, заради якого і все постало. Бо через Христа всі століття і те, що в цих століттях, прийняли і початок, і кінець свого буття. Адже ще до століть було продумано Богом з’єднання міри і безмірності, обмеженого і безмежності, творіння і Творця.

Звичайно, можна скептично ставитися до та-кого погляду, однак, безсумнівним залишається те, що Бог ввійшов у категорію творіння і тим самим поєднав і освятив його, «обожив», згідно з богословською термінологією. Апостол Петро у своєму Другому соборному посланні пише: «Нам були даровані цінні й превеликі обітниці, щоб ними ви стали учасника-ми Божої природи, уникнувши зіпсуття, яке пожадливістю розповсюдилось у світі» (2 послання Петра 2:4). Христос вчинив нас усіх учасниками Божої природи. Це дійсність, у якій ми живемо і яка ставить перед нами пи-тання: як ми її переживаємо, що вона для нас значить. для апостола Петра це не було про-сто даністю, він пізнав це під дією Святого Духа і намагаючись передати своїм учням те, що для нього означає участь у Божій природі, навчав: «І тому саме докладіть усі ваші старання і зрощуйте у вашій вірі чес-ноту, а в чесноті пізнання, у пізнанні – стриманість, у стриманості терпеливість, у терпеливості побожність, у побожності братолюбство, в братолюбстві загальну любов. Бо якщо це буде у вас, і буде у вас його багато, то воно не залишить вас без діла й без плоду для глибшого пізнання Господа нашого Ісуса Христа» (2 послан-ня Петра 2:5-8).

Вдумаймося в те, ким насправді є людина, якою її задумав і вчинив Господь. Нехай на-шою дійсністю стане те, що Бог став людиною, щоб людина, за Його безмежною благо-даттю, стала Богом.

ПІЗНАЙ ПРАВДУ [ 5 ]

ЛЮДИНА

Чи замислювались ми ко-лись над тим, що таке

свобода? Про свободу ми чуємо скрізь, ми прагнемо її, думаємо про неї. Та чи знаємо, чим насправді є те, за чим женемося?

Бог є любов, яку Він показав нам, ставши такою людиною, як і ми, витерпівши безмежні страж-дання і померши заради кожно-го з нас на хресті. Чи міг би Він, будучи абсолютною любов’ю, ро-бити нам щось недобре, чи не з любові? Відповідь однозначна – ні! Та, на жаль, сьогодні спостерігаємо, що лю-дина нарікає на Го-спода, кажучи, що Він її обмежує. Багато хто твердить, буцімто хри-стиянське віровчення несе в собі утиснен-ня особи, не даючи їй розкритися вповні, а Заповіді, які дав Бог, є нічим іншим, як рамками, що скову-ють і не дозволяють жити «справжнім», «вільним» життям. Ми думаємо, що це щось дуже страшне і дале-ке, суворе та консер-вативне. Часто говорячи це, самі не знаємо і навіть не уявляємо, що ж таке насправді свобода. Чо-мусь говорячи про власну свобо-ду, думаємо, що це можливість робити все, що хочемо. Але ми дуже помиляємось, бо в такому випаду це не свобода, а свавілля, яке завжди веде поряд із собою хаос та біль. Тому ми навіть ма-ючи таку псевдосвободу і думаю-чи, що вільні, живемо у безладі, заручниками якого стаємо. Ми живемо так, бо не думаємо, що після сьогодні є ще й завтра, після смерті є повернення до правди-вого дому. Людина сьогодення

живе у площині смерті, яка для неї є вінцем усього, вона вважає, що після неї немає більше нічого. Такі думки породжують помил-кове переконання, що потрібно жити тільки сьогоднішнім днем, треба встигнути спробувати все, віддатися пристрастям, бажан-ням, насолоді, яка насправді задовільнить нас тільки на пев-ний час, після чого ми знову бу-демо прагнути, як наркомани, наступної порції тимчасового ща-стя, що є нічим проти вічного ща-

стя, яке нам приготоване у Небі. Та чи є це свобода, коли тобою керують пристрасті, коли ти є за-ручником пожадання?

Господь не зв’язує нас і не змушує ні до чого, Він лише з любові дає нам вказівки, чого остерігатися, показує, що для нас є кращим. Він не вирішує за нас, а дає свобідний вибір. Якби Бог подарував нам життя і все у ньому вирішував за нас, то чи це було би нами прожите життя, чи ми би лю-били такого Батька, чи почували-ся би ми самостійними, вільними особами? Тому Він дозволяє нам вибирати, а Заповіді Його є по-

руччям на хиткому мостику на-шого життя, вони допомагають триматися і не падати у прірву небуття, а простувати до іншого берега, де нам відриваються нові перспективи, новий горизонт.

Християнство не змушує нас відрікатися від світу, відмежовувати себе від інших, від всіх радостей світу, а дає можливість ними правдиво на-солодитися. Відомий філософ, один із найвидатніших релігійних мислителів ХХ ст. – Мартін Бубер

у своїй відомій праці «Я і Ти» пи-сав: «Відвести по-гляд від світу – це не може привести до Бога; втупити погляд у світ – та-кож не допоможе прийти до Ньо-го; але хто бачить світ у Ньому, той перебуває в Його присутності».

Отже, як бачи-мо, хибним є твер-дження про те, що Христова віра – це міцні кайдани, що зв’язують людину

і не дають їй ніякої свободи дій, утримують особу від творчості чи креативності, стоять на заваді її реалізації. Християнська віра вчить нас бути відповідальними, думати про інших, думати про наслідки того, що ми зробили, вона робить нас більш далеко-глядними. Адже там, де розум невіруючої людини ставить крап-ку і вже бачиться кінець, христи-яни з вірою і надією дивляться вперед туди, де інші не бачать. Бо вони знають, що там є Той, Хто завжди на них чекає, там є неви-черпна Перспектива і справжнє Спасіння, що там є Бог!

Остап МИКИТЧИН

Християнство — обмеження чи безмежна перспектива?

Християнсько-відпочинковий табір у с. Лібухове

фот

о: а

рхів

ЛД

С



Ти можеш прожити своє життя так, «як усі», не до-

кладаючи зайвих зусиль, але чи будеш щасливим?...

Для чого ми приходимо у цей світ? Куди повинні прямувати, чого прагнути, живучи в ньому? Мабуть, немає жодної людини, яка б не роздумувала над цими запитаннями. Когось вони спо-нукали шукати відповіді, хтось знаходив, хтось просто плив за течією, так і не відчувши справж-нього задоволення від життя, хтось наполегливо шукав, але в неправильному напрямку і роз-чаровувався.

Відтак постає закономірне питання: для чого Бог створив людину? Він, як будь-який лю-блячий батько, бажає бачити свою дитину щасливою. ЛЮДИ-НА ПОКЛИКАНА ДО ЩАСТЯ.

Якщо відповідь така проста, то чому так важко зреалізувати своє покликання? Чому стільки людей в світі не можуть сказа-ти: «Я став тим, ким мене хоче бачити Бог. Я реалізував своє покликання. Я – щасливий!» Відповідь криється в тому, що людина не знає, що є справжнім щастям, а що лише носить його

маску. Дуже часто особа все жит-тя біжить за фальшивим щастям, підкорює вершину за вершиною, думаючи: «Ось воно! Якщо я до-

сягну цієї мети, то точно буду щасливим решту життя». Але відчуття правдивої радості та душевного миру не приходить.

«Чому? – запитує себе людина, – і наче б то все робив правиль-но, досягнув того, чого прагнув, а в душі немає радості і спокою. Чогось бракує». І людина знову поринає в гонитву за примар-ним щастя.

Якщо нас запитають: «Що для тебе означає бути щасли-вим?» , яку відповідь дамо ми – християни? «Ну, бути щас-ливим – це мати престижну роботу, добру зарплату, веселу компанію, гарне помешкання

і машину, успішного чоловіка / дружину, дітей, здобутками яких можна похизуватися перед друзями». Це дуже поширене

уявлення щастя, яке накинув нам сучасний світ. Працюючи над його реалізацією, люди-на може пропустити головне в своєму житті, занедбати свою душу, особистісні стосунки з рідними і близькими, а будувати лише свій імідж та красиві мури навколо власного серця, до яко-го і сама ніколи не звернеться, і не дозволить ввійти ні Богу, ні іншій людині.

Саме тому, кожен повинен усвідомити мету свого життя,

Щастя.Міф чи страх змін?

Тарас ОСТАФІЇВ

Кожен має усвідомити, що бог Кличе людину не до

Постійного нагромаджен-нЯ матеріальних благ, а до зростаннЯ у свЯтості, ЯКа Приносить людині неПід-роблене щастЯ в житті та

душевний мир

фот

о: s

uem

iley.

com


ЛЮДИНА

зрозуміти, що є справжнім ща-стям. Кожен має усвідомити, що Бог кличе людину не до постійного нагромадження матеріальних благ, а до зро-стання у святості, яка приносить людині непідроблене щастя в житті та душевний мир.

Коли людина має багато вад, пристрастей, нездоро-вих амбіцій, але не зважаючи на свій гріховний стан напо-легливо співпрацює з Богом, щоб їх позбутися, викорінює їх одну за одною, часто падає в гріх, але знаходить в собі силу

просити у Бога пробачення і далі працювати над власним удоско-наленням та здо-буттям чеснот, хіба вона не відчуває справжнього задо-волення від свого життя і радості від успішного виправ-лення своїх вад? Поступове набли-ження до Бога, удо-сконалення, здо-буття святості та Царства Небесного – ці речі роблять людину щасливою. Активна праця над власним освячен-ням перемінює світогляд лю-дини, її життя та навколишній світ. Людина, яка прямує дорогою

святості, починає відчувати себе унікальною, а не просто однією із багатьох, цінною в очах Божих, важливою, відчуває, що її цінує, любить, про неї піклується най-перше Бог, а відтак оточуючі. Особа відчуває, що вона не є байдужою іншим, забутою усіма, нікому не потрібною. Тоді світ, зі своїм фальшивим ща-стям, не може поглинути люди-ну, яка пізнала Світло істинне, тоді втрачають свою силу обста-вини, в яких живе людина, адже

Кожна людина ПрЯмує до щастЯ своєю дорогою:

хтось у Подружжі, хтось сам, хтось у монашій

сПільноті. усі ці стани є однаКово цінними в божих

очах

саме душевний сПоКій, радість від отриманого Позитивного результату в боротьбі з гріховною Пристрастю, відчуттЯ миру, внутрішньої гармонії, радості та реалізованості – це Кри-

терії сПравжнього щастЯ

вона щаслива по-справжньому і будь-де.

Яскравим прикладом по-справжньому щасливої людини є блаженний священномуче-ник Омелян Ковч. Він перебу-вав у дуже важких умовах жит-

тя в німецькому концтаборі Майданек, але був щасливий на тому місці, де його хотів ба-чити Бог, відчував себе щасли-вим, бо реалізовував своє свя-щенство у повній мірі, про що свідчить його лист з концтабо-ру до рідних: «Я розумію, що стараєтеся про моє визволен-ня. Але я прошу вас не робити нічого в цій справі. Учора вони вбили тут 50 чоловік. Якщо я не буду тут, то хто допоможе їм пе-рейти ці страждання?... Я дякую Богові за Його доброту до мене. Окрім неба, це єдине місце, де я хотів би перебувати. Тут ми всі рівні – поляки, євреї, українці, росіяни, латиші, естонці. З усіх присутніх я тут одинокий священик... Тут я бачу Бога, Який єдиний та однаковий для всіх, незалежно від релігійних відмінностей, що існують між нами. Можливо, наші Церкви різні, але в усіх них царює той же великий Всемогутній Бог. Коли я відправляю Службу Божу, всі вони разом моляться. Молять-ся різними мовами, але чи Бог не розуміє усіх мов? Вони вми-рають по-різному, а я допома-гаю їм переходити цей місток у вічність. Хіба це не благословен-ня? Хіба це не є найвеличніший вінець, який Господь міг покласти на мою голову? Саме так! Дякую Богові тисячу разів на день за те, що Він послав мене сюди. Я

не смію просити Його про щось більше. Не турбуйтеся про мене – радійте зі мною!»

Отець Омелян віддав своє життя служінню ближнім і осяг-нув справжнє щастя – став свя-тим.

Кожна люди-на прямує до ща-стя своєю дорогою: хтось у подружжі, хтось сам, хтось у монашій спільноті. Усі ці стани є одна-

ково цінними в Божих очах. Ко-жен шукає щастя, реалізовуючи себе у різних професіях та служіннях, головне – не втра-чати розуміння правдивого щастя і не гнатися за примар-ним. Ознаками фальшивого щастя є постійний неспокій та відчуття нереалізованості в житті. Людина прагне здобу-вати все нові і нові вершини з надією, що отримає нарешті за-доволення від життя, але цим лише виснажує себе і все більше поринає у вир світової погоні за «щастям». Тільки Бог може за-повнити ту порожнечу, яка існує в душі християнина і подарува-ти людині таким чином відчуття неземного задоволення від прожитого життя. Це зрозумів блаженний Августин і сказав: «[…]серце наше не спокійне, доки не спочине в Тобі». Саме душевний спокій, радість від отриманого позитивного ре-зультату в боротьбі з гріховною пристрастю, відчуття миру, внутрішньої гармонії, радості та реалізованості – це критерії справжнього щастя.

Пам’ятаймо, що щастя – це не пункт призначення, а дорога,

яку кожен п о ч и н а є тут і тепер, присмак від простуван-ня по якій відчуває в

своєму серці, а вершину задово-лення від подорожі пізнає насо-лоджуючись вічністю з Богом.



Питання людського буття впро-довж довгого періоду часу за-

лишалися і залишаються надзвичай-но важливими в житті кожного із нас. Лише спроба призадуми над питан-нями «Ким Я є?», «Для чого Я створе-ний?» і «Яке моє місце в цьому світі?» викликає неабияку цікавість, скеровує до пошуку, але водночас і занурює нас в щось глибоке та невизначене. Звичайно, відповіді на вищенаведені питання можуть бути багатозначни-ми. Мабуть, чітко сформованого пла-ну щодо нашого життя ніхто, і навіть ми самі, не маємо. Ми живемо лише в теперішній момент, тут і зараз, все, що було до цього, залишається минулим, а все, що буде, є лише однією із бага-тьох можливостей нашого майбутньо-го. Людина втягнута у цю, так би мо-вити, круговерть подій, іноді настільки

захоплюється нею, що часто стає при загрозі втрати власної автентичності, свого «Я». Ця втрата може виража-тися подекуди в духовній пасивності, нерозумінні або протиставленні до своєї не лише тілесної, але і духовної

частини.Створюючи людину, Бог надав їй

чимало дарів. Одним із найцінніших скарбів лю-дини є, влас-не, її тілесно-д у х о в н и й вимір, сфера, яка не просто складає осно-ву людського існування, – вона в значній мірі впливає і на ставлення людини до оточуючих, і на її світогляд. Хоча, ми не раз могли чути про важливість духовного життя, різноманітних духов-них практик, однак варто зазначити, що людина є цілісною і цей принцип цілісності духовного, психічного та тілесного якраз-таки складає основу

будь-якої християнської антропології – науки про людину. Тобто, важливо є розвиватися не лише в духовному на-прямку, але цілісно: інтелектуально, емоційно, фізично, психічно. Ця цілісність передбачає розуміння люди-

ни найперше як Особистості.Це поняття «Особистості», яке за-

раз широко трактується в багатьох позитивістських філософських н а п р я м к а х , н а с п р а в д і включає в себе глибинне при-йняття людини. В християнсь-кому розумінні «Особистість»

є найперше тією, яка є здатна на зв'язок зі своїм Творцем, вона є також подібною до Нього, вона є покликаною творити, користуватися Божими дара-ми, але також одним із надзвичайно важливих завдань людини є віднайти саму себе.

Згідно з християнським навчан-ням, існує два погляди на людину: трихотомія і дихотомія. Загалом, вони не є протилежними, а скоріше до-повнюють один одного. Дихотомія передбачає існування в людині двох сфер: тілесної і духовної, в той час, як трихотомія говорить про поняття тіла, душі і духа, який розуміється «як вища частина душі», тобто він входить і належить до сфери людської душі. У Святому Письмі, зокрема у Посланні до Солунян, Павло говорить про Боже освячення духа, душі і тіла ( 1 Солу-нян 5:23). Виходячи із вищенаведених джерел, можна припустити, що вчен-ня трихотомії було загально відомою істиною ще з античних часів.

Незважаючи на минуле, достатньо часто матеріалістичне навчання, при якому в людині вбачали лише один із гвинтиків великого механізму, на сьогоднішній момент звернення до особової, тілесно-духовної сфери лю-дини набирає чимраз більшого поши-рення.

Загалом, застановляючись над при-родою людини, можна виділити два аспекти: духовний і тілесний. Тілесна чи матеріальна сфера говорить про людину як певну сукупність хімічних, біологічних реакцій. Воднораз, людині властивий світ психіки і саме взаємодія цих двох полюсів творить цілісну лю-дину.

Досліджуючи поняття психіки і тих процесів, що безпосередньо з неї витікають, необхідно звернути увагу на саме її визначення. Цікавим є те, що самий термін «психіка» є штучно

Неподільність ЛюдиниСтепан ПАСІЧНИК

тілесна чи матеріальна сфе-ра говорить Про людину ЯК Певну суКуПність хімічних, біологічних реаКцій. водно-раз, людині властивий світ

ПсихіКи і саме взаємодіЯ цих двох Полюсів творить

цілісну людину.

джер

ело:

wik

iped

ia.o

rg

Леонардо да Вінчі, Вітрувіанська людина (1490 р.)


Людина-атеїст – це особа, яка заперечує існування Бога. Такі люди скажуть - «Бога нема!». «Справді? –

запитає християнин, – ти справді так вважаєш?». Можли-во, я видамся дорогому читачу трохи наївним, але я не вірю в невірство атеїстів. Те, що ці люди заперечують існування Бога, тобто всім говорять, що Його нема, є явним, але чи дійсно вони не вірять в Його існування?

На мою думку, атеїст – це «Адам» після гріхопадіння. Пригадаймо, Адам, згрішивши, боїться Бога, він від нього втікає: «Але почули вони луну від Господа Бога, що ходив собі садом під час денної прохолоди, і сховався чоловік зі своєю жінкою від Господа Бога серед дерев саду. Тоді Го-сподь Бог покликав чоловіка і спитав його: "Де ти?". Той відповів: "Я чув твою луну у саді й злякався, бо я нагий, тож і сховався"» (Бут 3: 8-10).

Адамове серце, в якому колись панувала довіра і любов до Бога, наповнилось страхом. Адам, який впав, боїться по-гляду Божого, оскільки його тіло, яке колись сяяло добром, тепер покрилось ганебною проказою гріха.

О, лякливе серце атеїста! Хіба ти не є серцем впалого Адама? Невже ти не те серце, в якому живе страх? Хіба ти не те недовірливе серце, яке забуло про Божу любов, і тому тікаєш від Нього, ба-чачи свою прови- ну? Так, ти саме те впале Ада- мове серце – серце без пам’яті про Божу любов і його всепрощення. Ти – те серце, яке забуло, що «Бог є любов» (I послання Йоана. 4:16).

О, лякливе серце атеїста! Ти на повні груди кричиш: «Бога нема!», а насправді тихо думаєш: «Боже, я хочу за-бути, що Ти є». Хочеш забути, бо у світлі Його правди твоя неправда така гидка для тебе. Ця мерзота гріха постійно перед очима в тебе, тому тобі видається стократ легшим за-крити очі та кричати: «Боже, тебе нема!», ніж вирвати геть огиду брехні і смерті, яка гарячою смолою вп’ялася у твоє серце.

О, лякливе серце атеїста! Згадай, що Бог став людиною, став Ісусом Христом заради тебе. Згадай, що Бог Ісус Хри-стос страждав і помер, аби ти жило і раділо.

О, щасливе серце атеїста, якого Бог завжди питає: «Де ти?»! Забудь страх, згадай довіру і прийми Любов, яка очи-стить серце твоє і подарує щастя! Бо «це добре і приємне в очах нашого Спаса Бога, який хоче, щоб усі люди спаслися і прийшли до розуміння правди» (I Тим 2:3-4).

створений. В основному він вживається на території країн пострадянського простору, також використовується як певна противага до поняття «душі», за своє суттю означується як певне суб’єктивне сприймання речей і світу. Досить часто використання поняття «психіка» здійснювалося лише заради того, щоб уникнути вживання терміну «душа», що в атеїстичній країні розумілось як дещо нереальне. Од-нак, в первинному розумінні, психіка і душа, з лінгвістичної позиції зали-шаються тотожними одне одному. Це найперше випливає із самої етимології слова psyche, яке перекладається як душа. І якщо спочатку сама психологія безпосередньо розвивалася як на-ука про людську душу, то згодом сфе-ра її дослідження обмежилася вузьким фізіологічним аспектом.

Водночас, духовність часто ототожнюється зі світом психіки, а іноді взагалі розуміється як синонімічний вираз. Однак, працюючи з духов-ною сферою, варто зазначити, що вона не піддається чітким окреслен-ням і схематизації, як певна психічна функція людського мозку чи всього організму. Вона виходить не лише від людини, але від Бога. Тому людина внаслідок такої взаємодії людського і Божественного отримує певний досвід духовного життя.

В будь-якому випадку взаємозв’язок духовних і тілесних процесів є неза-перечним, а це, в свою чергу, дозволяє нам бачити духовне не як протистав-лення до матеріального чи виключення останнього, що звело би всю духовність до розуміння матерії як зла, а все, що є духовним, відповідно нематеріальним, є добром. Від такого помилкового викривлення може зберегти лише цілісне бачення духовності людини, а не поверхове. Людська особистість є надзвичайно складною. Відомий філософ Микола Бердяєв порівнює її із цілим мікросвітом, визнаючи при цьому людську досконалість, а також її взаємозв’язок із цариною духовності: «В екзистенціальній сутності люди-на спілкується із духовним світом. Як творіння духовне вона перевершує світ».

В християнстві принцип цілісності є базовим, адже лише розглядаючи людину всесторонньо, можливо про-водити її духовно: «Християнство не розділяє людину. Ще в II ст. святий Іриней Ліонський сказав, що гріх лю-дей полягав в тому, що вони не будучи ще вповні людьми, хотіли стати богами. Не пройшовши школу людської честі і благородства, освіченості і людськості – що ж можна говорити про обожест-влення».

ЛЯКЛИВЕ СЕРЦЕ АТЕЇСТА

Віталій ПРОТАСЕВИЧ

о, лЯКливе серце атеїста! ти на Повні груди Кричиш: «бога нема!», а насПравді

тихо думаєш: «боже, Я хочу забути, що ти є»

ЛЮДИНА



Сьогоднішній світ – це безладний хаос, у яко-му вирує дуже бага-

то різноманітної інформації відбувається безліч усіляких подій, стрімко розвивається технології так, що людина губиться в ньому. Таке різноманіття у нашому житті, здається, мало би робити нас, з одного боку, постійно здивовани-ми від все нових пізнань, з іншого боку – щасливими від отримано-го задоволення в користанні цими матеріальними благами. Спитайте себе бодай про те, коли Ви востаннє по-справжньому раділи життю, і там не ішла би мова про гроші або якісь матеріальні здобутки, коли востаннє спілкувалися зі своєю сім’єю? Коли ми вже нарешті огля-немось і зрозуміємо, що Господь наповняє усе навколо красою, Він Сам є у всьому, залишається лише простягнути руку і відчути як колись пророк Ілля той ніжний спокійний вітерець, через який він відчув присутність Бога. По-гляньмо один на одного і побачи-мо Його найбільшу красу, в якій втілюється невимовна любов. Натомість, ми бачимо, що життя людини перетворюється на рути-ну, усе буденіє та стає нецікавим. Життя робиться закритим колом, яке має свій усталений алгоритм, за межі якого людина, будучи з голо-вою поглинута у житейські справи, не може вийти. Світ несеться з вели-кою швидкістю, а людина в ньому, як білка в колесі, кудись біжить, за-бувши мету свого життя, прямує, не знаючи куди. Чи це саме те життя, якого я прагну та до якого я покли-каний? Куди ми поділи Бога?

Задум БожийСаме цей момент, коли ми

знайшли хвилину читати цю стат-тю, нехай стане можливістю задума-тись над своїм життям. Почути сло-во про Бога – Богослов’я, адже саме воно є тією можливістю, тим ста-ном пошуку Бога та життя з Ним, до

якого покликана кожна людина на землі. Пізнати той великий Божий Задум, який апостол Павло називає задумом доброзичливим (Еф. 1:9). Цей задум Божий включає в себе двосторонній зв'язок Бога та люди-ни. Без нас Бог нас спасти не може. Потрібна співдія, згадуючи відомий нам уривок зі Святого Письма про весілля в Кані Галилейській (Йо. 2:1-12), мусимо зрозуміти, що Го-споду не потрібно було, щоби слуги наповнили посудини водою, Він міг зробити чудо без цього, та Господь бажає співпраці: ми маємо прине-сти воду, щоби Христос перетворив її на вино. І навіть якщо в дорозі все розлиємо, Він знайде краплю, щоб зробити її вином, лише принесімо, пам’ятаючи слова Марії: «Все робіть, що лиш вам скаже». Господь стає людиною через своє чоловіколюбіє, що дає можливість людині зійти до Бога, взявши участь у спілкуванні Пресвятої Тройці. Зі свого боку, Господь робить все найбільше, бо причиною всьо-го є Його любов. Любов є одним із імен Бога, любов є самим Богом (1 Йо. 4:16). Мак-сим Ісповідник каже так: «Любов є звершенням вся-ких благ, будучи вірною, тією що завжди перебуває, вона веде і приво-дить тих, хто живе нею до Бога, Най-вищого Блага та Причини всякого блага». Господь до кінця залишив-ся вірним своїй любові (Йо. 13:1). Він дарував нам усе для нашого спасіння, віддавши своє життя. Апо-стол Петро каже: «Бо його Божа сила

дала нам усе до життя та побожно-сти, завдяки спізнанню того, хто нас покликав своєю славою та си-лою! Завдяки їм нам були даровані цінні й превеликі обітниці, щоби ними ви стали учасниками Божої природи, уникнувши зіпсуття, яке пожадливістю розповсюднилось у світі» (2 Пет. 1:3-4).

Відповідь людиниЧому людина не приймає Боже

запрошення? Чому не чує спаси-тельного голосу: «Адаме, де ти?». Чому не дає відповіді на слова Хри-ста: «Симоне Йонин, чи любиш ти мене більше ніж оці?». Вся ця втра-та смаку життя, про яку ми згаду-вали на початку, пов’язана саме з тим, що метою нашого життя пере-став бути Бог. Ми прив’язалися до матеріального світу так, що сильні пристрасті до речей виставили ці речі на місце Бога. Натомість, спро-би роздумування про своє життя у світлі віри в такій обставині зво-

Володимир ПЕНДЗЕЙ

Бог став людиною через своє чоловіколюбіє, щоби людина стала богом через своє боголюбіє

Максим Ісповідник

Задум Божий — доброзичливий

джерело: wikipedia.org


ЛЮДИНА

дяться лише до усвідомлення того, який я великий грішник. Метою стає не Бог а мої старання спастися. Забуваючи про Божу благодать, ми думаємо, що нам потрібно каятись, каятись і ще раз каятись, не піднімаючись із землі. Така постава не є прива-бливою, а навіть і дуже складною, адже людина в такому розумінні ба-чить Бога як караючо-го суддю, а інколи сама чинить самосуд, дає собі, а часто й іншим, вирок. Все це відбувається тому, що ми витворили викривле-ний образ Бога, що є плодом втрати розуміння мети та правдивого сенсу життя.

Метою є стати дитиною Божою. Людина мала би робити кроки до зміни життя, прямуючи до спасіння. А ідучи цим шляхом, вона з кожним разом буде зростати у духовному житті, піднімаючись сходинками досконалості і з’єднання з Богом ставатиме сенсом життя та охоплю-ватиме усі сфери її існування. Ніхто не заперечує важливість покаяння у житті людини, та це покаяння має бути з усвідомленням цілі стати ди-тиною Божою, якій Господь прощає

через свою любов, даруючи благо-дать до спасіння. Як зробити Бога центром життя та відповісти на Його запрошення, сказати Богові: «Я тут Господи, Ти знаєш все, ти знаєш, що

я люблю Тебе»?. Відповіддю є дру-га частина заголовку нашої статті – через боголюбіє. Лише любов до Бога вибирає Його як основну мету життя, а всі земні справи, наша праця, наповнені тією любов’ю, приносять користь суспільству, стають прославою Бога на землі. Бо коли серце наповнене любов’ю, людина не буде дратуватися че-рез людей вранці в переповненій маршрутці, не виливатиме злість на товаришів по роботі. Така осо-ба добре виховуватиме в любові своїх дітей, що є дуже важливим, та буде вірним в подружжі, любитиме своїх друзів не з користолюбства, не буде лицеміром, а буде чесною перед іншими, одним словом, дба-

людина створена на образ і Подобу бога-трійці. ЯК три особи божі Пере-бувають одна в одній у Постійному

сПілКуванні любові, таК і Кожен з нас, ЯК дитина божа, ПоКлиКаний взЯти

участь у цьому богосПілКуванні

Задум Божий — доброзичливий

Мікеланджело. Створення Адама (1511 р.), фреска. Сикстинська капела, Ватикан.

тиме про ближнього, як про само-го себе. Коли любиш Бога, тоді Він довіряє тобі ближніх, бо Він довіряє тобі – паси мої вівці. Адже кожне діло, вчинене не з егоїзму та ко-

ристолюбства, а з любові до ближнього, змінює світ. Лю-бов приводить до спасіння, до обоження не тільки саму людину а й весь світ, що нас оточує. Ми покликані до чо-гось величного, ми покликані бути дітьми Божими.

Стати богами по благодаті. Наша духовність, богослов’я, богослужіння в Церкві не можуть існувати окремо одне від одно-го. Наша віра, що має виражатися також і молитвою, втілюючись в житті, має піднімати нас на рівень Богоспілкування. Віра і любов – як богослов’я і життя є неподільними. Стати богом по благодаті! В страс-ний четвер на каноні Утрені співаємо так: «У царстві Моєму – рече Христос, – Я – Бог, з вами, як богами, перебуватиму». Людина створена на образ і подобу Бога-Трійці. Як три особи Божі пере-бувають одна в одній у постійному спілкуванні любові, так і кожен з нас, як дитина Божа, покликаний

взяти участь у цьо-му Богоспілкуванні. Стати богом за бла-годаттю не означає стати як Хри-стос, бо Він «один у Святій Тройці рівнославимий з Отцем і Святим Ду-хом». Бути богом за благодаттю – це взяти участь у всьо-му, що він нам при-готував, перебува-ти в Ньому, як Він перебуває в нас.

Євангелист Йоан каже: «Ми пізнали й увірували в ту любов, яку Бог до нас має. Бог є любов, і хто перебуває в любові, той перебуває в Бозі, і Бог перебуває в ньому» I Йо. 4:16.


ЛЮДИНА



У Людини Розумної з нього, - з дитинства, починається практично все! Хіба

що тільки народження, як факт логічного закінчення пренаталь-ного (утробного) процесу розвит-ку плоду можна спробувати якось злегка і водночас технічно, виокре-мити. Кожен малюк – повноцінний та достойно титулований першо-проходець власного дитинства! Саме такою дивовижею є тварна людська природа, проте переповне-не парадоксів християнство миттю затамовує в черговий раз подих, і з трепетом серця спостерігає за неви-мовним входженням того, котрий предвічно й позачасово народжую-чись з лона Отця у внутрішнє буття Тройці, одночасно розгортається до свого створіння, народжую-чись у строго обрамлений світ з непорочної утроби Діви Марії! “Слово стало тілом, і оселилося між нами...”(Йо. 1:14)

Історія Воплочення СловаЗаглянемо в історію спасіння

старозавітного Ізраїля, де слово було просто словом, ані Словом Втіленим, ані Словом Воплоченим, ані Словом Вочоловіченим. Про-те таки словом, тим, яке постійно лунало, доносилося з небесних висот і, що найголовніше, – сло-вом, яке запроваджувало обра-ний народ у динаміку руху, відтак стосунку. Для Божих вибранців слово з висоти ніколи не набира-ло доктринального богословсь-кого значення, яке вартувало би досліджувати філософським розу-мом чи критично-аналітичним ме-тодом. Воно було для них словом живим, словом практичним, тим, яке діє в реальних умовах часу й простору. В пустелі юдейський на-род був спільнотою слухання, а не споглядання. А якщо вибранці рап-том і бачили якісь чудесні знаки Божої присутності через відповідну здатність органів зору, то лише тоді, коли їхній «слух» псувався, звідси видимість цих знаків ставала строго необхідною для «слухового» зцілення, потрібною, щоб нагадати їм, що слово, яке сходить до них, є словом Бога, – всемогутнього та

войовничого. Про першочерговий обов’язок слухання нам говорить перша й найбільша заповідь: «Слу-хай, Ізраїлю, Господь Бог наш, Го-сподь єдиний. Любитимеш Госпо-да, Бога твого, всім серцем твоїм і всією душею твоєю, і всією силою твоєю» (Втор. 6:4-5//Мр. 12:29-30), а звідси також і відома юдейська молитва: «Слухай, Ізраїлю!».

Ізраїль – дитина в Божих руках, дитина неслухняна, вперта, веред-лива, непостійна, вповні відповідна періоду звичного «людського» ди-тинства. І все було би прекрасно, як у казці зі щасливим кінцем, який, звісно, ніхто не заперечує, якби не одне «але» – улюблене дитя до того розбавилось, що категорично відмовилося рости! Звісно, єдиною коханою дитиною бути краще, і це «бути» до погорди, хочеться на-завжди. З настанням повноти часів, предвічне Слово – Син Божий, у своєму чоловіколюбстві приходить до своїх, капризних, проте шале-но люблених синів, відкривається перед ними, додаючи слуханню повноти через можливість бачен-ня, споглядання і вже не самих

Воплочення починається з дитинства. Стромати

Максим ВЕРБЕЛЬЧУК

фот

о: І

ван

КО

СТЕ

ЦЬ

КИ

Й


ВОПЛОЧЕННЯ

лише месіанських знаків, а того, котрий був і є їхнім законодавцем та сувереном, – Бога в плоті! Того Божественного Логоса, що колись, бавлячись на скелі, ласкаво закрив своєю долонею обличчя пророкові Мойсею заради продовження його дитинства і життя (Вих. 33:21-23).

Ставши видимим, Слово увійшло не лише у внутрішній світ юдеїв, а силою факту поневолення останніх римськими окупантами, також і в культуру всього відомого тоді світу. Таким чином, Воплочення Божого Сина радикально змінює ситуацію, відтепер слово стало Словом не лише виключно для Ізраїля, а й для всього людства. Македоняни, греки, римляни були народами споглядан-ня, а не слухання, вони знаходили відраду власним душам у філософії, архітектурі, мистецтві, у різного роду інтелектуальних рефлексіях, тому-то непізнаванне умоглядне Слово без очевидної конкретної дійсності, дотику до нього, пояснен-ня зарозумілими філософськими парадигмами, було би тільки віддаленим пустопорожнім поголо-ском (1 Кор. 1:22-24).

Що сьогодні чуємо миЕпоха античності давно ми-

нула, так само як проминула і її гуманістична реінкарнація, іменована Відродженням! Але щось неодмінно мусило лишитись у безмірній скарбниці людства... Для нас, людей, християн сучасності, в основному залишається «зі світу по нитці». Один шнурок звідти, один звідси, а один зі згаданої щойно еллінської культури, яка особливо близька нам, – синам і донькам Во-лодимирового Хрещення. А з усіма її принадами ми щиро перейнялися й проблемами, головно зі «слухан-ням», слуханням Божого Слова. Час, переповнений галасом та ро-ями гучних бджіл, що то влітають, то вилітають з наших світлих умів, атакує людину ери сильних інформацією слова. Воно повсюди: пусте та порожнє, хаотичне, без-сенсовне, руйнівне… Шквали слів з афіш та глянців, стерео-блискавиці з динаміків і екранів, мозкові атаки з любих серцю соціальних мереж. Повітря збідніло від постійного

стрясання пустотою слова. Ера силь-них ламає по одному, непомітно, майже безболісно – словом. І де ти, Людино Розумна, що сама собі виз-начила позірну всемогутність свого законсервованого розуму, штуч-ного інтелекту в поки ще живому тілі!? Коли перестанеш пручатися, заспокоїшся й збагнеш, що ти – ди-тина?... Та, котра, будучи природно наївною, не просто чує слова своїх батьків, а вислуховує їх настільки, що довіра її до них зростає до поди-ву гідного інстинктивного стосунку! (Мт. 18:1-3)

Воплочення Божого Сина по-чалося з дитинства, точно такого самого, як наше. Марія та Йосиф, не проігнорувавши ганебного для обраного народу перепису та зовсім не зважаючи на поважну, Плодом та терміном, вагітність, ко-ряться наказу земного пра-вителя, пуска-ючись у далеку дорогу до Вифлеєму. Бог входить у земний світ. Сходить до людини, щоб знайти людину, не всевідаючу “Homo Sapiens”, а загубленого в саду Адама, котрого колись було створено першим, і, за словами св. Іринея Ліонського, ні ким іншим як дитиною. Адаме, де ти? (Бут. 3:9)

Отож, Господь приходить тихо, народжується спокійно, без шуму та галасу, нічого не змінюючи, не підправляючи під себе. Розумна природа його відкинула, а неро-зумне творіння прийняло. Божому Сину не знаходиться серед влас-них дітей місця, однак свята роди-на не бунтується, лише цілковито здається на волю благого Отця не-бесного. Смирення Бога вражає, покликає до наслідування, зриває скупі людські шаблони та трощить усталені стереотипи. Динаміка його безконечної любові починається в покорі, у ній же вона на хресті й закінчиться. Проте знову продо-вжиться в Церкві – містичному Тілі Христа Воплоченого й Воскрес-лого! В Церкві, спільноті послуху, який походить від слухання: слу-хання Сином свого Отця, людиною предвічного Слова, дитиною любля-чого Батька. Бог надалі продовжує

Воплочення починається з дитинства. Стромати

госПодь Приходить тихо, наро-джуєтьсЯ сПоКійно, без шуму та галасу, нічого не змінюючи. ро-зумна Природа його відКинула, а

нерозумне творіннЯ ПрийнЯло

своє тихе невимовне сходження, Втілюючись у Євхаристії, перебу-ваючи своїм Духом у літургійному слові, розгортаючись у світ та ми-лосердно бажаючи його згортання нього назустріч собі (Пс. 59:10-11).

Де ти, Людино Розумна, куди за-вело тебе твоє серце, якого кольору бачиш ти небо зі своїх Вавилонсь-ких мурів і чи бачиш його взагалі?... Мерзота пустого слова, часто ви-падково, а інколи жадібно всмокта-ного серцем, робить з грайливості життя інвалідність. Встановленим є той антропологічний факт, що людський організм, втрачаючи, або ж маючи ушкодження якогось із головних органів чуттів, неодмінно шукає компенсації, часто до заго-стрення, покращення сприйнят-тя навколишнього світу чуттями

іншими, тими, що залишили-ся здоровими. Таким чином, в зранених та-кою недугою

людських тілах, відбувається дея-ка авторегуляція, заміщення зад-ля виживання в критичних умовах – при неможливості бачити або чути. В цьому богослов’ї тіла така взаємодопомога стається із ласки Творця на глибшому рівні наших психосоматичних можливостей. Але як бути зі сліпотою, глухотою й онімінням людської душі, з її старінням, яке, в принципі, немож-ливе!? Чому в сучасному людстві діти стають одразу пенсіонерами, не бажаючи ступити й кроку на шляху до зрілості, піддатися ча-рам грайливості і ховаються поміж кущів старечої мудрості, заперечу-ючи чарівність дитячої наївності та глупоти, що нею був спасенний ко-жен(1 Кор. 1:21).

Боже Слово сходить у світ тихо, так само воно входить у людське серце, дуже подібно до того, як кра-плина води, безшумно падаючи на губку, миттю спрагло всмоктується. Ми не знаємо, коли саме, в який момент та спосіб у нас просочується Слово, запитаючи Церкву, не отримаємо категоричної строгості відповіді, проте збагнемо радістю духа дитини, якщо в Її серці, серці Церкви, ми будемо любов’ю!



Кожного разу, коли ми починаємо говорити про

історію, розуміємо, що в історії дати посідають важливе місце. Подія народження Ісуса Христа, яку не-забаром увесь християнський світ буде святкувати у різноманітті своїх традицій, є дуже важливою, адже від неї хронологічно починається розповідь усього життя Спасителя світу. Два з чотирьох Євангелистів, а саме Матей та Лука, детально опису-ють подію Воплочення Божого Сина. Оскільки ця подія є дуже цінна, тому до сьогодні досліджують, коли ж насправді народився Христос, адже знаємо, що в історії склалось так, що літочислення в більшості країн світу ведеться з індексом «до чи після Різдва Христового»

Загалом історія пережила багато змін у календарі, особливо в античні часи, поки Юлій Цезар не ввів на основі єгипетського сонячного ка-лендаря 365-денний рік з додат-ковим днем у високосний рік. Цей календар називається юліанським. За таким літочисленням Церква та й увесь західний світ жили до ще однієї важливої реформи календа-ря, яку запровадив папа Григорій XIII. Ця реформа була проголошена 24 лютого 1582 року. Вона породи-ла григоріанський календар, яким сьогодні живе Католицька Церква латинського обряду та деякі Східні Католицькі Церкви. Натомість, пра-вославний світ не прийняв цю ре-форму і залишився при юліанському календарі, який різниться у церков-ному році з відставанням на 13 днів. Цього календаря притримуються також кілька Східних Католицьких Церков, серед яких Українська Гре-ко-Католицька Церква.

Встановлення року народ-ження Ісуса

Повертаючись до дати сход-

ження Слова Божого на Землю, ми розглянемо 3 можливі джерела: смерть Ірода Великого; дата перепи-су Квірінія; дата початку проповіді Йоана Христителя. Перш за все, варто згадати Діонісія Малого – скіфського монаха, який на прохан-ня папи Йоана I у 525 році підготував календар для Західної Церкви, з до-помогою якого лічення часу розпо-чиналося би від дати Різдва Месії. В цьому дослідженні монах Діонісій головно оперся на дату заснування Риму. За його розрахунками, Дру-га Особа Божа об’явила себе світу в 753 році, тобто перший рік по Різдві є 754 роком від заснування Риму. Але Діонісій допустився помилки, адже Євангеліє чітко зазначає, що Христос народився за правління

Ірода Великого, який у свою чергу помер приблизно в 4 році до нашої ери («наша ера» – інше позначен-ня періоду з першого року григоріанського календаря). Отже, допустивши таку по-

милку виходить, що насправді Хри-стос народився до початку лічби григоріанського календаря, що на-зивають «від Різдва Христового (або до Р. Х.)». Щодо смерті Ірода, то варто згадати історичні джере-ла: свідчення Йосифа Флавія (І ст. по Р. Х.) та дослідження Шюррера. Перший згадує, що Ірод був про-голошений царем Юдеї, коли про-консулом був Кальвін, тобто в 40-му році до Р. Х. Ірод правив 37 років з дня проголошення, що приводить до думки про народження Христа в 3 році до Р.Х. Але є невідомим, чи при рахуванні Йосиф Флавій вклю-чав неповні роки з моменту прого-лошення. Ширше бачення дає Шюр-рер, котрий згадує що Йосиф Флавій ще говорив про сонячне затемнення в тому році, коли помер Ірод. Історія говорить що в 3 році до Р. Х. затем-нень не було, натомість є згадки про сонячне затемнення 12-13 березня 4 року до Р.Х. Також він згадує, що Йо-сиф у своїй історії оповідає, що після смерті Ірода святкувалась Юдейська Пасха. В 4 році перший день Пасхи припадав на 11 квітня, це означає,

що Ісус народився незадовго до бе-резня 4 року до Р.Х.

Другим джерелом є перепис Квірінія, згадуваний в Євангелії від Луки 2:1-2, де мова іде про правління Августа, який призначив Квірінія правителем Юдеї в 6 році по Р. Х. Є різні гіпотези щодо цього перепису, щоб якось його підвести до дати 4 року до Р. Х. Є думки, що Лука переплутав Квірінія і Квірінія Вара, який був легатом у Сирії з 6 до 3р. до Р. Х., що є маловірогідним. Одним із важливих припущень є те, що Юлій Цезар запровадив пере-пис всієї імперії (весь римський світ повинен бути переписаним), тоб-то різні її частини були підчинені різним переписам. Ірод під кінець свого царювання впав у немилість Августа, а призначений ним консул Квіріній змусив провести перепис ще перед тим, який він проводив у 6-7 рр. по Р.Х., бо формулювання ре-чення Луки 2:2 може також означа-ти перший або попередній перепис. Тим не менше, розповідь Луки не представляє іншої дати Різдва, ніж розповідь Матея.

Третім джерелом є свідчення Йо-ана Хрестителя та початок проповіді Ісуса. Про дату проповіді Йоана ми маємо чітку згадку в євангелиста Луки: “П’ятнадцятого року правління кесаря Тиверія, коли Понтій Пилат був правителем Юдеї, Ірод – тетрар-хом Галилеї, …за первосвящеників Анни та Каяфи, слово Боже було до Івана, сина Захарії, в пустині”. Найкориснішою тут є перша згадка, тобто п’ятнадцятий рік правління імператора Тиверія. В середні віки історики відрахували його від смерті попередника Тиверія – імператора Августа, тобто від серпня 14 року н. е. – таким чином, п’ятнадцятий рік тривав від серпня 28 р. і до серпня 29 р. н.е. Але дослідники не врахували, що на Сході давнє літочислення ве-лось трохи по-іншому, і перший рік тривав від дати самої смерті – до по-чатку наступного року. Тоді 15-й рік правління Тиверія припадає на цілий 28 рік. Інша особливість, що Август ще за життя, у 12 р. н. е., призна-чив Тиверія своїм співправителем. А тоді 15 рік припадає на 26 р. н.е. Така дата менш вірогідна. Лука

День, коли народився БогВолодимир ПЕНДЗЕЙ

«Різдво Твоє, ХРисТе Боже наш, * засвіТило свіТові свіТло Розу-

міння: * в ньому Бо Ті, що звіздам служили, від звізди навчилися *

поклоняТися ТоБі – сонцю пРавди, * і пізнаваТи ТеБе – сХід з висоТи.

* Господи, слава ТоБі»троПар різдва


ВОПЛОЧЕННЯ

каже, що Ісусові було 30 років, коли Він почав проповідувати, але вжите ним грецьке слово вказує на заокруглення числа. Якщо ж Ісус почав проповідь одночасно з Йоа-ном, про що говорить Йо. 3:22-30, то Ісус міг почати проповідь в 29 років по Р.Х., беручи також до ува-ги дослідження Санхедріна про вік Ісуса як 33-34-літнього, виходить, що Ісус мав народитися того ж 4 року до Р.Х.

День, в який народився Месія

Щодо дня і місяця святкування Різдва, то на перших порах єдиної дати святкування народження Хри-ста не існувало. Зокрема, Климент Олександрійський (150-215 рр. після Р. Х.) писав не без іронії про тих, що покладають точну дату народження Христа на 20 травня (чи 20 квітня) 28 року Августового урядування, себто на третій рік нашого сучасно-го літочислення. Сам він указував на 17 листопада того ж року, як на день народження Ісуса Христа, але, на жаль, не залишив жодних вказівок на те, чим він цю дату обґрунтовував. Пізніше день народження Христа пов’язували з початком весни, який за юліанським календарем припа-дав на 25 березня, бо на цей день, мовляв, припадало народження світу.

В той же час на сході Різдво до-вгий час святкувалося разом зі святом Богоявлення 6 січня. Це свято поєднувало у собі і Христо-ве Різдво, і Хрещення Ісуса в ріці Йордані. Грецьке слово «Епіфанія» чи «Теофанія», що означає «З’явлення» чи «Богоявлення», у перших століттях християнства оз-начало не тільки появу Ісуса Христа при його хрещенні, але і його появу на землі, тобто його народження.

У перші століття деякі Церкви,

а передусім Західна, з ознакою Бо-гоявлення пов’язували не тільки Христове Різдво і його Хрещення, але й поклін трьох мудреців, чудо в Кані Галилейській, чудесне розм-ноження хліба, а подекуди навіть і воскресіння Лазаря, бо всі ті події — це свідчення Богоявлення — поя-ви Бога на землі. І якраз святкуван-ня великої кількості подій із життя Ісуса Христа разом з ознаками Бо-гоявлення було однією з головних причин, через яку Західна Церква перша відділила Христове Різдво від Богоявлення і почала святкувати його окремо.

Вперше свято Різдва Христово-го було відділене від Хрещення в Римській Церкві у першій половині IV ст. при папі Юлію. В одному римському календарі, складеному не пізніше 354 р., під 25 грудня вже показано: «День народження Христа у Вифлеємі». Можна здогадуватися, для чого і чому саме воно відбулося в Римі. Язичницький римський культ з особливою урочистістю вшано-вував зимове сонцестояння, але не в той день, коли воно відбувалося (8–9 грудня), а в ті дні, коли ставало для всіх відчутним, саме наприкінці місяця. 25 грудня свято називалося “День Непереможного”, тобто день непереможного сонця, яке не мог-ла здолати зима і яке з цього часу наближається до весни і було вве-дено імператором Авреліаном у 274 році. На цей день перенесли Різдво Христове, народження духовного незаходимого Сонця.

Станом на сьогодні Різдво Хри-стове 25 грудня святкують Ри-мо-Католицька Церква, більшість

День, коли народився Бог

точне визначеннЯ дати різдва христового не є Першочерговим длЯ важливості цієї Події.

важливим є, що цЯ По-діЯ має місце в люд-

сьКій історії, що вона сталасЯ

протестантських Церков, а та-кож деякі православні — вклю-чаючи Константинопольсь-ку (крім Афону), Антіохійську, Олександрійську, Кіпрську, Бол-гарську, Румунську й Грецьку, які вживають новоюліанський календар (модифікація юліанського все, як в григоріанському лише Пасхалія за юліанським) а також Фінську (єдина серед православних яка святкує і Пасхалію за григоріанським кален-дарем). Усі ж українські Православні Церкви, Українська Греко-Католиць-ка Церква, більшість українських євангельських християн, а також Єрусалимська, Російська, Сербсь-ка, Грузинська Православні Церкви зустрічають Різдво Христове в ніч з 6 січня на 7 січня за юліанським ка-лендарем.

Звичайно, є великим праг-ненням, щоби християнський світ святкував такі важливі події разом, підкреслюючи важли-ву правду єдності Тіла Христово-го в різноманітності. Та мусимо розуміти, що все ж таки точне виз-начення дати Різдва Христового не є першочерговим для важливості цієї події. Важливим є, що ця подія має місце в людській історії, що вона сталася. Важливим є, що Господь по своїй великій любові зійшов із небес і Воплотився від Духа Святого і Марії Діви, і стався чоловіком. Тож дякуй-мо Йому за це, прославляймо Його за цю Його любов і зустрічаймо Його підготовленими.

Колядуймо щиро, забуваймо чвари, брата обіймімо! Христос на Землі – бадьоріться!

встановлення дати святкування 25 грудня імовірно було пов'язане із Римським святом непереможного сонця (Dies Natalis Solis Invicti), що було введено імператором авреліаном у 274 році і пов'язане з переходом сонця через точку зи-мового сонцестояння і, відповідно, зі збільшенням тривалості дня. на цей символічний зв'язок пізніше вказували отці церкви, зокрема св. іван золотоустий: «люди на-зивають святий день народження Господнього днем нового сонця…» і св. авґустин: «ми святкуємо день 25 грудня не задля народження сон-ця, а задля народження Того, хто те сонце сотворив»


ЛІТУРГІЯ

Воплочення Сина Божого – відвічний божественний задум про спасіння: «Бо так Бог полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в нього, не за-гинув, а жив життям вічним» (Ів. 3: 16). Саме любов до людини – Його «чоловіколюб’я» – стала причиною приходу Бога у світ. Гріхопадіння лю-дини не зупинило Божої любові: «Ти дуже полюбив мене – Свого ворога, дивним применшенням зійшов на землю і, бувши на висоті пречистої Твоєї слави, Ти прославив раніше безчесного» (Октоїх, глас 8, утреня, канон воскресний, пісня 4). Своїм Воплоченням Син Божий сполучає небо з землею, вічність із дочасністю, безконечне з обмеженим, Творця зі створінням. Коли в старовинній міфології говорилося, що боги схо-дили на землю в людській подобі, то це було тільки витвором фантазії, сном чи великим бажанням. Та від поганських богів не можна було чо-гось більшого сподіватися. Не таким

є Господь, Бог наш: «Милість твоя, Господи, небес сягає, вірність твоя – по хмари» (Пс. 36:6).

Воплочення Божого Слова – це основа християнської віри і тому не дивно, що стільки було завзятих на-магань, щоби цю істину заперечити, перекрутити або спотворити. Однак ця істина збереглася незмінною і не-порушною. Святі Отці й ціла Церк-ва завжди стояли на сторожі цієї істини, бо від неї залежить вічна доля людини. П’ятий Вселенсь-кий Собор у Халкедоні навчає, що у своєму Воплоченні Христос поєднав божественну і людську природи: «Повчаємо сповідувати одного й того ж самого Сина, Господа на-шого Ісуса Христа, Єдиносущного Отцеві по божеству, і того ж са-мого, єдиносущного з нами по людськості, у двох єствах незлит-но, незмінно, нероздільно, нероз-лучно пізнаваного, не на дві особи розсіченого чи розділеного, але од-ного й того ж Сина і єдинородного

Бога-Слово, Господа Ісуса Христа». Впродовж двох тисячоліть Церк-

ва, споглядаючи таїнство Воплочен-ня Сина Божого, голосить прихід до людства обіцяного Месії-Спасителя, оспівуючи це у своїх богослужіннях, закликаючи своїх вірних ста-ти співпричасниками цього через таїнства. Літургійне життя Церкви є тим середником, через який людина стає учасницею і свідком спаситель-них дій Божих щодо неї. Пережива-ти ці таїнства допомагають нам праз-ники, якими Церква дякує нашому Господеві за дар спасіння.

Одним з найбільших празників літургійного року є Різдво во плоті Господа і Спаса нашого Ісуса Хри-ста. Тож свята Церква, маючи на увазі велич і значення цього праз-ника, щороку готує своїх вірних до зустрічі Спасителя молитвою і постом. Святу Різдва Христово-го передує сорокаденний піст – Пилипівка (починається 28 листопа-да), який готує наші душу і тіло для прийняття Слова, що йде родитися від святої Діви, щоб оновити людей, які зітліли через спокусу лукавого змія і піднести її на рівень божества. Що ближче до Христового Різдва, то щораз частіше богослужіння став-лять перед наш ум народження Бо-гонемовляти і закликають нас при-готувати ясла нашого серця до Його прийняття. Духовне приготування до зустрічі із Предвічним Богом, що хоче явитися немовлям, набуває свого апогею в день навечір’я Різдва Христового (6 січня). В цей день чу-вань, молитви і строгого посту Церк-ва промовляє до своїх вірних такими словами: «У дивному образі Христос до Своїх приходить: очистьмо себе від гріха і приймімо Його, що живе в лагідних душах» і закликає: «Нехай співають, радіючи, усі царства земні, нехай же веселяться всі народи; гори і долини, і пагорби, ріки і моря, і все творіння нехай величає Господа, що народився людям у Вифлеємі, граді Юдейському» (Мінея, 6 січня, утре-ня, канон передсвяття Різдва Христо-вого, тропарі з 6 і 9 пісень).

Навечір'я празника Різдва має

Чи є ясла у твоїй душі?Роман ПТАСЮК

Ясла, що в них, за переданням, народився Ісус Христос. Зберігаються в базиліці Санта-Марія-Маджоре

фот

о: В

олод

имир

ЦА

ЙД

ЕР


ЛІТУРГІЯ

окрему богослужбу, що зветься великі, або царські часи. Їх уклав єрусалимський патріярх Софроній († 641). Царські часи служаться три рази в році: у навечір'я Різдва, у навечір'я Богоявлення і Велику п'ятницю. Царські часи перед Хри-стовим Різдвом укладені так, що в їхніх псалмах і в читаннях пророків зі Старого Завіту зібрані головні про-роцтва стосовно обіцяного Месії. Зі святого Євангелія читають події, пов'язані з Христовим Різдвом, а стихири оспівують воплочення Божого Сина, місце й обставини Різдва. Ці богослуження сповнені духом прослави Божих планів щодо відкуплення людського роду, поди-ву для любови й жертви воплочення Божого Слова, та надземної духовної радості, що хвилина нашого спасіння вже настала. На 1-ому часі один із тропарів каже: «Нині гряде спов-нення провіщеного пророками, що таємно промовляли: і ти, Вифлеєме, земле Юдина, нічим не менша се-ред володінь, готуй вертеп: бо із тебе вийде вождь народів — втілений від Діви Христос Бог, Який буде пасти людей Своїх — нового Ізраїля. Його ж усі величаймо». Походження наз-ви царські часи пояснюється тим, що колись у Візантії на цій відправі завжди були присутні імператор зі своїми царедворцями.

Після часів слідує Вечірня з Літургією Василія Великого, якою розпочинається безпосереднє свят-кування Різдва. Тон свята задається стихирами на «Господи, взиваю я». Вони є гимнами прослави спаси-тельних діянь та справжнім вибухом радості від дару Христового втілення, яке здійснилося нині: «Царство Твоє, Христе Боже, є царством усіх віків, і влада Твоя в усякому роді і роді; коли Ти воплотився від Духа Святого, і від Діви Марії став людиною, світло нам засяяло, Христе Боже, Твоє при-шестя; Світло від Світла, Отче сяян-ня, Ти просвітив усе творіння; все, що дише, хвалить Тебе. Образ слави Отчої, Сущий і раніше Сущий, що від Діви засяяв, Боже, помилуй нас».

У Різдвяну ніч в усіх храмах

служиться різдвяне чування, яке включає службу великого повечір’я, утрені з її величними піснеспівами та літургія св. Івана Золотоустого. Все богослужіння закликає цілу церков-ну спільноту піднестися своїми умами до ясел, в яких лежить новонародже-ний Христос і разом з ангельськими хорами співати радісну пісню просла-ви: «Слава во вишніх Богу, і на землі мир; нині приймає Вифлеєм Того, Хто сидить вічно з Отцем; нині анге-ли Немовля народжене, як Бога про-славляють: слава во вишніх Богу, і на землі мир, в людях благовоління» (стихира після 50-ого псалма на утрені). Предвічний Бог стає малою дитиною і не перестає бути Богом. «І Слово стало тілом і оселилося між нами», — каже євангелист Йоан (1: 14). «Таїнство дивне бачу і преславне: небо — вертеп; престіл херувимський — Діву; ясла — вмістилище, де возліг невмістимий Христос Бог; Його ж, оспівуючи, величаємо» (Ірмос 9-ої пісні канону утрені). Різдвяні богослужіння не тільки подивляють і величають це таїнство Воплочення, але і нас закликають, щоб ми разом з пречистою Дівою Марією, святим Йосифом Обручником, з ангелами, пастухами й мудрецями прийшли і віддали Христові поклін, принес-ли Йому в дар нашу віру і любов. І тільки через віру ми в силі це незгли-биме таїнство в покорі прийняти, зрозуміти й споглядати.

Кульмінацією Різдвяного свят-кування є Божественна Літургія, на якій Воплочений Христос при-ходить до наших сердець у святій тайні Євхаристії. Святий Атанасій Олександрійський у своїй різдвяній гомілії пише, що кожний храм та кож-

Чи є ясла у твоїй душі?

все богослужіннЯзаКлиКає цілу церКовну

сПільноту ПіднестисЯ сво-їми умами до Ясел, в ЯКих лежить новонароджений христос і разом з ангель-

сьКими хорами сПівати радісну Пісню Прослави: «слава во вишніх богу,

і на землі мир»

на літургія є народженням сина Бо-жого для нашого спасіння. Основним різдвяним текстом на божественній літургії є святковий тропар: «Різдво Твоє, Христе Боже наш, засвітило світові світло розуміння. В ньому бо ті, що звіздам служили, від звізди на-вчилися поклонятися Тобі – Сонцю правди і пізнавати Тебе – Схід з висо-ти, Господи, слава Тобі!»

Літургійна традиція Церкви хоче наголосити на дуже важливому аспекті літургійного святкування: свято Різдва є святом нової епохи, святом нового способу життя з Богом, постійного, такого, що усуває часові обмеження через таїнство входження у світ і час нової якості — вічності, яка перемінює світ, обожествлює його.

Отже, нехай любов до Христа Го-спода, добро нашої душі та любов нашої священної традиції будуть для нас головними мотивами в тому, щоб за кожний раз на стрічу Празника Христового Різдва ми приготовляли наше серце й душу молитвою, по-стом і св. Тайнами. Будьмо свідомі того, що через щире й ревне духовне приготування, наше серце стане до-стойним, щоб в ньому народився Ісус Христос своєю ласкою, любов’ю і ми-ром.

джер

ело:

pat

riar

chia

.ru


ЛІТУРГІЯ

«Цього року наша Церква відзначає 120-річчя з дня народження ісповідника віри Патріарха Йосифа (Сліпого). Хоча вказана дата є тризначним числом, це не повинно нас бентежити: Патріарх Йосиф – наш сучасник! У цьому легко переконатися, якщо зануритися в об-ставини його життя чи ознайомитися з його пастирським словом. Своєю візією майбутнього він на кілька десятиліть випередив свою епоху – щоб опинити-ся поруч із нами в нашому сьогоденні».

Такими словами єпископат УГКЦ заохочує нас до кращого пізнання постаті патріарха Йосифа Сліпого та переосмислення його надбання, яке ілюструє взірцевий розвиток Церк-ви. Без сумніву, ісповідник Йосиф Сліпий є для нас сьогодні яскравим прикладом Ієрарха Церкви, сповне-ного мужності, мудрості та палкої батьківської любові до Своєї Церкви і Свого Народу. Свідченням цього є героїчні 18 років ув’язнення у концта-борах. Проте, не слід забувати також про Нього як про богослова. Львівський університет, університет в Інсбруці, папські університети Грегоріана й Анджелікум, та Орієнтальний інститут є тими провідними навчальними за-кладами Європи, які формували провідника нашої Церкви. Завдяки на-вчанню у цих закладах Йосиф Сліпий здобув ґрунтовну богословську освіту, свідченням чого є численні праці, які залишив нам у спадщину. Будучи рек-тором Семінарії, а згодом ректором Богословської академії, він намагався відновити Українську Церкву зі середи-ни, проводячи реформу у сфері освіти. Однак на перешкоді патріархові стала Друга Світова Війна, переслідування Церкви та вісімнадцятирічне ув’язнення. Повернувшись із заслан-ня до Риму, де продовжував бути Главою Церкви, він докладав макси-мум зусиль до Її розбудови, а точніше відбудови. Напевно не було жодної сфери, на яку Йосиф Сліпий не звер-нув своєї уваги. Не дивлячись на те, що патріарх не мав у своєму доробку сту-пеня із літургійного богослов’я, його діяльність у літургійній сфері та сфері віднови літургійного життя Церкви не потрібно недооцінювати. Для ньо-го літургійна молитва мала неабия-

ке значення. Студіювання філології та мистецтвознавства відкрило перед ним широкі простори та допомогло відновити літургійне життя Церкви.

Церковна архітектура та

іконографіяНайперше, з чого починається хри-

стиянське життя – це храм. Патріарх Йосиф знав, що храм не є тільки певною культовою спорудою, місцем зібрання людей, храм є чимось більшим. Це місце, де людина підноситься до Бога, а Він сходить до людини. Відповідно, храм своїм екстер’єром та інтер’єром повинен спонукати людину до мо-литви. Найсуттєвішим елементом інтер’єру є ікона. Ікона у східній духовності є осередком літургійного життя, тому розпис у храмі повинен відповідати канону певної літургійної традиції: розташування ікон перед християнином має за завдання пред-ставити йому таїнство історії спасіння та провадити до Бога. Саме тому Йо-сиф Сліпий не був байдужим до цього і надавав неабиякого значення. Він до-бре розумів значення ікони для хри-стиянина східного обряду. Він нама-гався зберегти та розвинути традицію використання ікон в літургійному житті Церкви. Будучи ректором Богословської Академії, Йосиф Сліпий створив кафедру мистецтвознавства, де запросив відомих мистецтвознавців та візантологів. На його думку, це мало стати рушійною силою до розвитку іконопису в Українській Церкві (чого, на жаль, немає сьогодні). Однак, зу-силля Йосифа Сліпого не зводились тільки до «теоретичних» моментів, його пориви також втілювались у прак-тичне життя. Прикладом цього є роз-пис семінарійної каплиці св. Йосафата з відомим іконостасом, який містив 54 ікони. Щоб краще пізнати його розуміння іконографії у молитовному житті християнина слід процитувати слова, які він виголосив на посвячені іконостасу, звертаючись до митро-полита Андрея: «Благословіть, отже, іконостас цей, щоби як колись стара ікона будила релігійного духа, так і він був динамічною силою, щоб об-новлював би по віки вічні побожність у Духовній Семінарії, щоби високе ми-

стецтво його творців підносило все духа ї жителів до Бога».

Коли мова йде про відношення патріарха Йосифа Сліпого до храмів, було би неправильно не згадати про храм Святої Софії у Римі. У своєму «Заповіті» патріарх Йосиф говорить: «Нехай Собор Святої Софії буде для вас… святим місцем, місцем молитви й літургійної Жертви за вмерлих, за живих і ненароджених!» Попри те, що патріарх не мав значних коштів на по-будову цього храму, йому вдалось ство-рити той храм, який, як вказує одне з італійських видань, завершив «пре-багату спадщину мозаїк, які вже при-крашають багато римських базилік». Йосиф Сліпий мав намір відтворити Софію Київську часів Ярослава Мудро-го. Мозаїчний інтер’єр храму у великій мірі відповідав київському храму: «Христос Вседержитель», «Причастя апостолів». Також у Софії було пред-ставлено історію спасіння із біблійних сюжетів: «Створення світу», «Нагірна проповідь». Однак одним із голов-ним завдань, які поставив перед со-бою патріарх Йосиф Сліпий, було те, щоб цей храм промовляв до вірних історією своєї Церкви. Тому в ньому ми можемо побачити мозаїчні зображен-ня: «Володимир Великий», «Княгиня Ольга», «Ярослав Мудрий», «Нестор літописець» та Києво-Галицькі митро-полити.

Відстоювання чистоти літургійного обряду

Іншим напрямком віднови моли-товного життя Церкви була уніфікація літургійного обряду. Йосиф Сліпий ро-бив великий наголос на так звану чи-стоту обряду. Свої погляди він висло-вив у декількох працях, написаних між 1929-м та 1940-м роками, серед яких ва-гоме місце займає твір під назвою «Об-рядова однообразність». Це саме той твір, який сьогодні не має залишатися у далекому 1940-му році, а повинен бути взятим до уваги. Ось як Йосиф Сліпий висловлюється в ньому про обряд: «Кожний обряд, отже і наш, має свою своєрідну структуру так, як кож-ний стиль має свої внутрішні засади. Коли щось не виходить із його нутра, але взяте з іншого, деформує його і

Літургійні погляди патріарха Йосифа

Василь ЗОЛОТИЙ


27 вересня 1969 р. відбулося посвячення со-бору св. Софії в Римі. «А коли дивитиметеся на Собор Святої Софії і будете здійснювати паломницт-во до нього як до рідної Святині, і молитву приноси-тимете в ньому, пам’ятайте, що цей Собор залишаю вам як знак і символ знищених і збезчещених українських храмів Божих, між ними на-ших найважливіших свідків – соборів, свідків нашого прадідівського християн-ства, Святої Софії в Києві і Святого Юра у Львові! Не-хай же цей отут Собор Святої Софії буде для вас знаком відродження й побудови но-вих храмів на Рідній Землі і заохотою до зведення храмів Божих в місцях вашого пере-бування! А над усе нехай Со-бор Святої Софії буде для вас провідним знаком і свідком Собору Живих Українських Душ, святим місцем мо-литви й літургійної Жерт-ви за вмерлих, за живих і ненароджених! Благаю Бога, щоб Він охороняв Собор Душ Прийдешніх Українських Поколінь!» – із Заповіту Патріарха Йосифа.

ЛІТУРГІЯпозбавляє своєї естетики й величі. Так само і обряд. Хто знає дух обря-ду, той відчує і зауважить, чи якась форма є причіпкою, чи органічним твором. Схід має свій відрубний ха-рактер і в тім його велика вартість, має своє літургічне обличчя, і не тре-ба його затирати і замазувати». Такі слова Йосифа Сліпого були не випад-ковими, а спричиненими тогочасною ситуацією літургійного життя, яка па-нувала у Галичині. Для нього був не-прийнятним літургійний плюралізм, який існував у греко-католицьких храмах: «Треба ствердити у нас за-гальне явище у церковному житті, відчуття потреби літургійної одно-образности. Нас вражає те, що одні священики правлять в цей спосіб, інші в другий, в одній єпархії така прак-тика, в другій противна». Патріарх гостро засуджує цей плюралізм, який включає в себе східний обряд, перепо-внений несумісними і неорганічними йому латинськими практиками з од-ного боку, а з іншого – «восточни-ми рубриками Московщини». Йосиф Сліпий неодноразово нагадує, що Рим застерігав греко-католиків зберігати східну традицію і не піддаватися та-ким впливам. Однак ці зауваги були проігноровані, через що він і виступає проти обрядового гібридизму та син-кретизму. Згадуючи слова митрополи-та Андрея Шептицького про галицький обряд, Йосиф Сліпий говорить: «ми зі своїм провінціалізмом й обрядовим затісненням не зайдемо далеко…». Проте він не просто необґрунтовано обвинувачував, не пропонуючи при цьому жодного шляху вирішення. На-впаки, як справжній богослов, предста-вив джерела, які негативно вплинули на деформацію українського обряду, а також представив шлях повернення цьому обряду свого первинного вигля-ду зі своїм значенням.

Першим джерелом, яке внесло у наш обряд «чужорідні тіла» стала нез'єднана Православна Церква. Зо-крема, літургійна реформа митро-полита Петра Могили, як зазначає патріарх Йосиф Сліпий, була здійснена під впливом Заходу і включала в себе запровадження в літургійне життя різноманітних латинських практик. Ще одним негативним впливом на український обряд з боку Московської Церкви була реформа, або, як її часто називають, «чистка» патріарха Нико-на. Ця реформа полягала в уподібнені Московської Церкви до грецької Церк-ви, копіюючи літургійні тексти та ру-брики, вживані у греків до тієї міри, що власні рубрики занехаювались, а богослужбові тексти викидались (при-клад свято св. Кирила та Методія, якого немає у греків). Така реформа пере-йшла в Україну. Саме тому в нашому обряді існує вплив так званого сино-

дального обряду, який «ампутував» ча-стину нашої літургійної спадщини.

Іншою крайністю, яка негативно позначилась на візантійському обряді нашої Церкви, є латинські літургійні та польські державні впливи. Йосиф Сліпий зазначає, що причиною при-йняття латинського літургійного жит-тя часто було переконання у вищості латинського обряду. Інколи прийнят-тя латинського обряду здійснювалось із політичних чи економічних при-чин. Патріарх Йосиф робить певний перелік адаптованих практик, серед яких усунення іконостасу, впровад-ження органів та дзвінків, перенесен-ня престолів до стіни, впровадження бічних престолів, прийняття та свят-кування латинських свят, складання рук за латинським взірцем, видання богослужбових книг польською мо-вою чи польськими літерами. Гово-рячи про явище латинізації з боку руських священиків, Йосиф Сліпий висловлюється так: «ніхто з нас не думає кидати на них каменем, але тре-ба стверджував історичну дійсність і її ґенезу». Але найбільшу небезпеку в усьому цьому Йосиф Сліпий вбачає у несприйнятті «галицької традиції» іншими Церквами. Найперше, він го-ворить, що самі латинники назива-ють такий обряд «ні риба, ні м'ясо». З іншого боку, такий знівечений обряд не представляє ні цінності, ані величі і цим самим стає на перешкоді єднання з

нез’єдиненою Церквою.Представляючи таку літургійну

дійсність, що займає важливе значен-ня, Йосиф Сліпий не виступає про-ти літургійних нововведень, але ро-бить певний розсудливий висновок та спонукає до конкретної дії. Тому слід взяти до уваги слова великого Ієрарха нашої Церкви: «Життєва засада каже не позичати нічого в іншого, якщо немає конечної потре-би. Приймаймо здорову, природню еволюцію обряду, але не новотвори, що не постали в дусі східного обряду і становлять лише штучний про-грес, мусять в ім’я загального добра зникнути. Отже треба докласти всіх зусиль, щоб піддержати розвій і будову, яку поклали східні Отці, і її дальше продовжувати. До того, щоб звертатись до старовинної прак-тики, треба глибокого і детального знання церковної традиції і конечно потрібно довгих студій... В нашому обновлені обряду… мусимо брати за основу перші часи Унії, тобто поча-ток XVII ст. і відповідно до того при-ймати з пізніших нововведень те, що є життєве і конечне та відповідає по змістові або бодай формі духові обря-ду… Отже нам потрібно, нав’язуючи до XVII ст., тягнути нитку між дво-ма крайностями, синодальною і зла-тинщеною, бо лише це є правильним становищем і нормою для майбутньої праці».

джерело: josyfslipyj.blogspot.com


Ікона як вияв автентичногоІКОНА

Світ був створений у красі та гармонії, але згодом їх за-недбав. Однак потяг людини

до прекрасного залишився та виявляє себе в різний спосіб. Прекрасне розкривається і в самій людині, бо ж знаємо, що вона створена на прекрас-ний і невимовний Образ Бога. Знаємо також, що чогось, проте, не вистачає в нашому теперішньому образі. То ж де ми можемо знайти цей образ у його первозданному вигляді, без домішків, нашарувань, заплямувань? Одна із можливих відповідей на це запитання: «На іконі».

Образ як сакральне зобра-ження і дар людині

Людина, як творча натура, часто створює різні образи-ікони, чи то в уяві, чи в дійсності. Зрештою, вона загалом багато творить: ми, як люди, також спостерігаємо нескінченний потік образів, які допомагають нам сприймати цей сотворений Богом світ у певних формах, барвах, як теж і у певних межах. Можемо зі сміливістю сказати, що все довкола нас є іконічним.

Все-таки, попри невпинність цьо-го потоку образів (що для нас, людей, є настільки звичним, іноді до нестя-ми захоплюючим, а часто, на жаль, просто непомітним), зміст самого поняття образу утім є неоціненно важливим, особливо, коли йдеть-ся про образ людини, яка є покли-кана віддзеркалювати Образ на-шого Небесного Творця. Аналогом слова образ, особливо в контексті християнського сакрального зобра-ження, є ікона. Обидва терміни ма-ють спільне етимологічне джерело у старогрецькій мові: εικων [і:кóн], яке має низку синонімічних зна-чень в українській мові: зображен-ня, образ, ікона. Із цього зрозуміло, чому у нашій мові часто сакральне зображення називають іконою, або образом. Однак, щоби детальніше з’ясувати суть ікони як сакрального зображення, важливо зрозуміти сенс Образу Божого в людині що, зреш-тою, і намагаються передати святі ікони.

Слово εικων у Святому Письмі вживається багаторазово, а вперше зустрічається уже в першій главі кни-

ги Буття: «Тож сказав Бог: Сотворімо людину на наш образ і на нашу подо-бу […] І сотворив Бог людину на свій образ; на Божий образ сотворив її; чоловіком і жінкою сотворив їх» (Бут. 1:26-27). Людина на основі згаданих рядків стала іконою Бога у світі, а сам факт того, що вона удостоєна бути носієм Образу її Творця, говорить про її унікальну гідність, вищість і цінність стосовно інших творінь.

Образ людині був даний як дар, а подоба – як потенціал, зреалізувавши який, вона уподібнюється до сво-го Творця – тобто обожествляється. Святі, яких зображають на іконах, є тими хто, власне, обожествили-ся, уподібнилися до Бога. Сам Хри-стос на закид юдеїв пригадує слова псалмопівця: “Я мовив: «Ви – боги й сини Всевишнього, усі ви” (Пс. 82:6). Отці Церкви твердять, що люди покликані стати богами не за приро-дою, як Пресвята Трійця, а за благо-даттю Божій. Вони, люди, які стали святими, через успішну реалізацію цього вселюдського покликання, осягнули небесну красу первоство-реного образу, відповідну небесному Архетипу, явленого перед людиною в особі Сина Божого.

Факт гріхопадіння прародичів заподіяв негативний вплив на усе створіння, а сам первозданний образ у людині, як навчають Отці Церкви, зазнав притемнення, став нечітким, невиразним, тьмяним. Однак не мо-жемо не згадати, що все ж таки за милосердям та любов’ю Бога, Його Образ не може бути цілковито зни-щеним.

Гріх, що ввійшов у світ, спот-ворив не лише красу людини, її богообразність, але також і саме по-няття краси та гармонії, зумовивши те, «що ввесь світ лежить у лихому» (1 Йо. 5:19). Зло суперечить добру, яке завжди є красивим і спрямованим на загальне благо людини. Воно (зло) створює дисонанс, через який люди-на все частіше робить підміну понять і витворює безобразні речі, які мають руйнівний ефект. Яскравим прикла-дом вищесказаного є сучасне ми-

Андрій СИВАК

образу людини

Іконописна Школа Українського Католицького Університету

джер

ело:

ww

w.o

s.uc

u.ed

u.ua

/uk/

icon

.htm

l


Ікона як вияв автентичногоІКОНА

як у дзеркалі, неясно; тоді ж – облич-чям в обличчя. Тепер я спізнаю не-досконало, а тоді спізнаю так, як і я спізнаний» (1 Кор. 13:10-12). Тому ще одним із важливих завдань ікони є навчити людину стояти перед лицем Бога-Отця, а також ще в часі земного життя пригадувати їй про цю одкро-венну зустріч.

Христос відновлює перво-зданну красу людського образу

Син Божий, будучи Образом Не-бесного Отця, здійснив щось над-звичайне: «Він, існуючи в Божій природі, не вважав за здобич свою рівність із Богом, а применшив себе самого, прийнявши вигляд слуги, ставши подібним до людини» (Фил. 2:6-7). Ставши близьким до люди-ни у всьому, крім гріха, Друга Осо-ба Пресвятої Трійці – Єдинородний Син, зазнає певного обмеження та пониження (по-грецьки «кенози»), аж до бичування і зневажання Його святого Образу, подібно, як людський образ підданий тортурам гріха.

Спаситель Господь, беручи на себе гріхи світу через ганебну хрес-ну смерть та славне Воскресіння, виводить людину на новий етап її існування, підносить придавлену гріхом її гідність. Для людини цілісне прийняття цього відкупительного дару стає можливим через віру, через силу Христової Церкви, що діє у Свя-тих Таїнствах, відновлюючи перво-зданну красу її образу через осягнен-ня подоби Божої.

У світі лише Христос являє Об-раз Бога-Отця: є образом невидимо-го Бога (див.: Кол. 1:15), відблиском Його слави, образом Його істоти (див.: Євр. 1:3); а людина через Його воплочення стала спроможною взо-

руватися на Нього і наслідувати його, як найдосконалішу людину; Він є підставою будь-якого іконічного зображення для кожної людини, тож незважаючи на стать, вік, стан, історичний період життя зображу-ваного, ікона завжди буде христо-центричною. Найперше, це чітко виражає ікона Спасителя; а також ікона Пресвятої Богородиці, яка ви-ношувала Христа Бога; ікони святих, святість яких полягала в уподібненні до Христа; а також і сюжетні ікони, які представляють події Біблійної Історії, зміст якої спрямований до Особи Сина Божого.

Ікона є носієм краси, яку здо-були ті, серце яких ще за життя ба-жало її віднайти, а шукали її вони найперше в Бозі. Лише воплочення Єдинородного Сина Божого яви-ло людству вічно існуючий взірець, автентичний образ людини. Він, Христос, явив ще досі невідомий Образ Отця. Саме це, згідно з учен-ням Церкви, дає підстави зобра-жати Бога на іконах, а відтак зо-бражати і святих. Саме через ікону, мабуть, не у найдосконаліший, але у найдоступніший і дуже промовистий спосіб, людина може у зображеннях Христа, Пресвятої Богородиці та свя-тих, побачити свою автентичну красу і повірити в можливість і реальність її осягнення .

стецтво, яке доволі часто представляє перевернутий образ краси. Це, в свою чергу, підкреслює духовну убогість людини, яка зазвичай намагається просто самовдосконалюватись. Це не тотожне богоуподібненню.

Сакральне у мистецтві й іконічній красі людини

Попри скривдження гріхом люди-на все-таки має бути образом Божим і не лише фізично, але й духовно. Таке розуміння образу людини пояснює той факт, що сакральне зображення передає не лише фізичні риси зобра-жуваного святого, а ставить за ціль представити цілісний портрет особи, який відображає усю її повноту та довершеність, яку не можна обмежи-ти лише тілесними якостями.

Сакральне мистецтво розкриває унікальність такого цілісно преоб-раженого образу через насичені змістові елементи, що, однак, є дещо неприродними для людського ока, оскільки вони – преображені: риси обличчя, вигляд та стиль одежі, вжи-вання відповідних кольорів та інші деталі які, проте, не повинні пере-крити подібності із первообразом, що в кінцевому результаті ікона має представити досконалість духовно-тілесного образу святої людини. Така ікона пригадує людині її покликан-ня і на прикладі зображених свя-тих говорить про можливість його здійснення.

Іконічна краса людини набуває свого автентичного вигляду впро-довж цілого її життя. Також вона не-можлива без участі геніального май-стра краси та її реставратора, яким є Небесний Творець, подібно, як це робить іконописець чи реставратор, коли із кожним його мазком кісті зо-браження перестає бути сукупністю барв, а набуває цілісності, що після закінчення роботи майстра та її ос-вячення стає іконою – вікном у світ досконалого існування первообразу.

Остаточне розкриття Божого Об-разу та здобуття Його подоби завер-шиться в кінці земного життя люди-ни, а радше, коли вона постане перед лицем свого Творця, коли Бог через гідне і святе життя людини остаточно освятить її своїм видом і впізнає в ній свій Образ, свою Людину, та відкриє перед нею дотепер для неї невідоме: «Коли настане досконале, недоско-нале зникне […] Тепер ми бачимо,

«тож сКазав бог: сотво-рімо людину на наш об-раз і на нашу Подобу […] і сотворив бог людину на свій образ; на божий об-

раз сотворив її; чоловіКом і жінКою сотворив їх»

Книга буттЯ 1:26-27

Воплочення Христа відновлює образ Божий у людині

фот

о: А

ндрі

й С

ИВ

АК


ТОЧКА ЗОРУ

Часто доводиться ловити себе на думці, що тому, що є матеріальним, ми надаємо негативного значення, протиставляємо тому, що є духов-ним, а отже і вищим, божествен-ним. Роздуми про співвідношення духа і матерії були в центрі філософської думки людства ще від її початків у Античності. Однак, та інертність, яку ми приписуємо матерії, є оманливою. Адже з точ-ки зору її співвіднесення з Твор-цем, Який владичним словом вивів

її із небуття до буття, це не так: все, створене Богом, має життя – не ту свідомість, яку маємо ми, але іншу. До певної міри, кожне сотворіння може брати участь у радісній і тріумфальній гармонії, яку встано-вив Бог. Адже якби це було не так, то будь-яка дія Бога на матерію, за

«Природоохоронна місіЯ церКви ПолЯгає насамПеред у відновленні стосунКу людини до бога, що має за наслідоК Переміну сПособу мисленнЯ та ПоведінКи

згідно зі своїм христиЯнсьКим ПоКлиКаннЯм»Патріарх любомир

Ми відповідальні за тих, кого приручили

Руслан БОРОВИЙсловами Антонія Сурозького, но-сила би магічний характер, була би насиллям, матерія не була би слухняною Йому. Кожне творіння спілкується з Богом по-своєму і нема такого, яке би не могло мати з ним спілкування. Коли Христос наказує хвилям втихомирити-ся, а вітрові заспокоїтися, то це свідчить не про те, що у Нього є певна магічна влада над приро-дою, а про те, що живе слово Бога якимось чином сприймається Його творінням.

Питання про те, що ми за останнє століття зробили з на-шою землею, ставиться нашою совістю. І його суть полягає не в тому, що нам просто вигідно, щоби земля була плодовитою і безпеч-ною, але в тому, яка наша мораль-на відповідальність перед світом,

який створений Богом із любов’ю і який Він покликав до спілкування з Собою.

«Узяв Господь Бог чоловіка й осадив його в Едемському саду порати його й доглядати його» (Бут. 2:15)

Не будьте байдужими до тих, хто не може про себе потурбува-тися. Не будьте байдужими, бо байдужість – це перший крок до закам’янілості та черствості душі. Мало хто з нас може пройти повз добрі очі, які з асфальту шука-ють найменшого руху доброти, чи тремтячу шерсть, якої ніколи не торкалися теплі дитячі рученята. Вони приречені на страждання, не знаючи за що така доля спіткала саме їх. Хочу достукатися до кож-ного, хто прочитає мою добірку ду-мок про тестування побутової хімії та косметики на тваринах.

Ми і не знаємо, яку долю готуємо беззахисній тварині, що не може себе захистити, кожного разу купуючи розрекламований шампунь, пральний порошок чи запашну помаду з блискітками.

Тільки заради кожно-го з нас вони змушені терпіти тортури.

Одним із н а й п о п у л я р н і ш и х промислових тестів вважається тест Драйзе-ра який використовують для перевірки різних засобів на токсичність (наприклад, туші для вій, засобів для знят-тя макіяжу і т.п.). Цей тест був розроблений у 1944 році токсикологом Джоном Драйзером в управлінні з санітарного нагляду за якістю харчових продуктів і медикаментів США (FDA). На око дослідної тварини (найчастіше в и к о р и с т о в у є т ь с я кролик) наносять дослідну речовину в Мода потребує більше жертв, ніж вам здається

джер

ело:

insp

ired

.com

.ua


ТОЧКА ЗОРУ

Бюро УГКЦ з питань екології засно-ване згідно з рішенням 37 сесії Сино-ду Єпископів Києво-Галицького Верхов-ного Архиєпископства УГКЦ та декрету Блаженнійшого Любомира 15 грудня 2007 р. Робота Бюро направлена на формування відповідального ставлення вірних УГКЦ до Божого створіння – природи та підвищення екологічної свідомості у суспільстві шля-хом інформаційно-освітньої діяльності та практичних ініціатив. «Відповідальність за створіння» (http://ecoburougcc.org.ua) – це спроба створити унікальний інтернет-ресурс, який би сприяв формуванню свідомості відповідальності за створений Богом світ, а також пропонував інформацію про шляхи її здійснення у повсякденному житті кожної людини.

суть ПитаннЯ ПолЯгає не в тому, що нам Просто вигідно, щоби землЯ була Плодовитою і безПечною, але в тому, ЯКа наша моральна відПовідальність

Перед світом, ЯКий створений богом із любов’ю і ЯКий він ПоКлиКав до сПілКу-

ваннЯ з собою.

концентрованій формі. Чекають, за який час рогівка тварини зазнає ушкодження. Оцінювання рогівки (кон’юнктивіт, масивні некрози) знімаються кожні 72 години, а вся процедура триває від 7 до 18 днів. Голова та лапи при цьому є щільно затисненими, тварина б’ється від сильного болю, часто ламаючи шию. Такі тести призводять до втрати зору, після чого тварину роздавлюють або задушують газом та відправляють до крематорію.

Якщо це стосується парфумерії, косметики, засобів для миття посу-ду, то тестовану речовину вливають у шлунок, вени, ротову порожнину, надрізують шкіру та втирають по-рошок, змушують дихати парами концентрованих речовин. Судоми, паралізування — це лише незначні наслідки такої роботи. Жертва-ми, чиї життя не вважаються за цінність, стають собаки, коти, кро-лики, миші, морські свинки тощо.

АльтернативаНа сучасному етапі розвитку

технологій розроблені комп’ютерні програми, що дозволяють розраху-вати можливий рівень небезпеки та ряд важливих факторів; методи з використанням клітинок та тка-нин (тест Драйзера можна прово-дити на оболонці яйця) і т.п.

Запитаймо себе, чи не хоче-мо високої якості використовува-них товарів (за рахунок новітніх технологій), гарантій безпе-ки (компанії, що використову-ють наукові методи страхуються двічі), використання натуральних

складників, що корисно не тільки для лю-дини, але й при-роди.

Кожен з нас є покликаний Бо-гом для любові та служінню і якщо наша держа-ва не звертає увагу на пробле-му жорстоких дослідів, зробімо кожен свій внесок. З точки зору комфортності життя — це непри-йнятне для більшості людей. Това-ри, що не тестуються на тваринах значно важче знайти в найближ-чому магазині, та й ціни на них нерідко “кусаються”. На щастя, все більше інформації почало з’являтися в ЗМІ та інтернеті. На товарах, що не використовують дослідів на тваринах, міститься зображенням кролика, перекрес-леного червоною лінією, після Ди-рективи 86/609/ЄЕС, головною ціллю якої є мінімізація страждань тварин, що використовуються в ек-спериментах.

Все, що існує, створене Богом для того, щоби бути в гармонії та блаженстві, в стані святості й досконалості. Люди-на є найдосконалішим витвором Творця. Проте, з опису кни-ги Буття бачимо, що людина створена із найелементарнішого матеріалу, з глини. Тобто людина ство-

рена наче із основного матеріалу всесвіту. Цим самим Святе Письмо показує прямий зв’язок між люди-ною і рештою світу. Зрештою, на це і вказує значення слів «Адам», тобто «людина» та «адама», що значить «земля». А проте, саме людині дана влада над всім творінням і завдан-ня вести все творіння до свого Твор-ця. Тож не очорнюйте себе заради тлінності цього світу, коли маєте альтернативу, не лінуйтеся вря-тувати одну тварину. Подивіться, чи є на етикетці відповідні знаки. Пошукайте, які фірми проводять досліди на тваринах. Пам’ятайте: найжорстокіші досліди проводять саме найулюбленіші і найвідоміші фірми.

Байдужість до малого не врятує великий світ.

Знаки на товарах, що свідчать про те, що товари не тестуються на тваринах


НОВА ЄВАНГЕЛІЗАЦІЯ

ЦЕРКВА І РАДІОМОВЛЕННЯ

12 лютого 1931 року Папа Пій ХІ вперше в історії Церкви виго-лосив послання «до всіх народів і кожного створіння» через радіо. Голос Святішого Отця, що звучав по цілому світі завдяки нововинай-деному Гульєльмом Марконі спо-собу комунікації, засвідчив початок присутності Христової Церкви в радіо-, а згодом і телепросторі. Пізніше в енцикліці Vigilanti Cura (Невсипуща турбота) цей же Папа напише: «Кон-че слід домогтися того, щоби прогрес техніки […], – оскільки все це правдиві дари Божі, – став засобом Його про-слави та спасіння душ і допомагав по-ширенню Царства Божого на землі» .

Завдяки радіозв’язку, як також і іншим засобам передачі інформації, – таких, як телебачення та Інтернет, го-лос Церкви легко й швидко долає відс-тані і може бути присутній у кожній домівці, котра відкрита на Боже Сло-во. Христос залишив нам завдання: «Ідіть, проповідуйте, кажучи, що Цар-ство Небесне – близько» (Мт. 10:7) . Це місія, котра лежатиме на Церкві завж ди, бо завжди будуть ті, хто ще не почув Євангелія, хто ще не знає Христа. Проте сьогодні Учительський Уряд Церкви усвідомлює необхідність нової Євангелізації в середині хри-стиянства, оскільки інтенсивна хвиля секуляризації суспільства спричини-лася до того, що пересічна людина відділила Бога від свого повсякденного життя, залишивши його на маргінесі інтересів. Християнська Європа за-була, хто такий Бог і що означає бути християнином.

Такі тенденції в сучасному суспільст ві спонукають Церкву ще

інтенсивніше використовувати всі можливості новіт ньої комунікації, для того, щоб відкрити, а для когось просто пригадати, образ Христа – до-роги, правди і життя. Папська рада у справах соціальної комунікації в душпастирській інструкції Aetatis No-vae (За нової доби), що вийшла 22 лю-того 1992 року наголошує: «Церква повинна, незважаючи на жодні пе-решкоди, створювати й утримувати са ме католицькі засоби та програ-ми со ціальної комунікації, а також усіляко сприяти їм. Сюди належать: католицька преса, католицькі видав-ництва, католицьке радіо й телебачен-ня […]» .

В Україні цю директиву Папської ради чи не першою реалізувала Львів -ська Духовна Семінарія Святого Духа. 20 грудня 1992 року на радіо «Львівська Хвиля» вперше вийшла в ефір неділь на релігійна програма «Ду ховна мандрів-ка», котру провадив тодішній студент семінарії Михайло Перун.

РАДІОПРОГРАМА «ДУХОВНА МАНДРІВКА»

В другому півріччі 1992 року у Львові відновлює свою роботу перша на пострадянських теренах комерційна незалежна радіостанція «Львівська хви ля». На цьому початковому етапі роботи станції наполегливими старан-нями Михайла Перуна і завдяки його особистим якостям, цілеспрямованій творчій особистості тодішнє керівницт-во виділяє для духовного мовлення 30 хвилин радіоефіру. Було справжнім успіхом добитися хоча б якогось часу для релігійної програми на світській радіостанції. Львів’яни і жителі ці-лої Львівської області отримали мож-


НОВА ЄВАНГЕЛІЗАЦІЯ

ливість щонеділі чути Боже Слово і на-уку Церкви. Галицька пострадянська громадськість як, напевно, ніяка інша була спрагла «живої води» Христової Благовісті. Впевненими кроками і завдяки, безперечно, Божому сприян-ню, час щонедільного ефірного мов-лення зростав спершу до 40 хвилин, а вже впродовж 16 років до 1 години духовних мандрів разом зі студентами Львівської Духовної Семінарії Святого Духа.

З 1992 по 2012 рік – 20 років неділя за неділею, з 8 до 9 ранку «Ду-ховна мандрівка» виходить в прямому ефірі «Львівської Хвилі». Як вже зга-дувалося вище, автором і першим її ве-дучим був на той час студент семінарії Михайло Перун.

В серпні 1998 року естафету ве дучого перебрав о. Ігор Яців, який був голосом програми до 2004 року. Згодом програма знову перейшла під опіку студентів Львівської Духовної Се мі нарії. Її ведучими були, на той час ще семінаристи, Павло Дроз-дяк, Ігор Яким’як, Тарас Гавришко. З 2011 року за «Духовну мандрівку» відповідає бр. Юрій Цегельський, ра-зом з яким сьогодні працює ціла коман-да братчиків Микола Гривнак, Роман Гордій і Сергій Радченко.

Від свого заснування радіо-прог рама «Духовна мандрівка» роз-рахована на слухачів різного віку і не лише католиків але й всіх людей доброї волі, котрі шукають відповіді на найважливіші питання людського буття в різних його проявах. Її автори ставлять за мету передати основи хри-стиянських цінностей в такий спосіб, щоби це було доступно і зрозуміло не лише практикуючому католику, але і

кожній пересічній людині, яка лише починає знайомитися з Богом. На сьогодні програма складається з кількох рубрик: Життя Святих – коротка історія про подвижницьке життя святого, па-м’ять про якого святкує Церква в день виходу програми в ефір; актуальні і найважливіші новини Католицької Це р кви в Україні і світі; читання не-дільного Євангелія і роздуми над ним; розкриття найрізноманітніших питань духовного і суспільного ха-рактеру богословами, священиками, дослідниками та іншими фахівцями; цікаві історії-притчі для особисто-го розважаня. Крім того, програму супроводжує музичний супровід, що допомагає відпочити від гамору життя і сприяє духовній призадумі.

За двадцять років існування «Духовної мандрівки» її слухачі сфо р му валися у велику молитовну спільноту. Щомісяця в прямому ефірі проводиться молитва в наміреннях, які бажаючі можуть скласти, зателефону-вавши в сту дію. Тому програма носить не лише духовно-просвітницький харак-тер, але є, найперше, часом живої мо-литви зібраних довкола Божого Слова.

Сьогодні перед Христовою Цер квою стоять нові виклики, на які вона мусить відповідно реагувати. Комунікація між різними частинами Церкви, духовними провідниками і мирянами, завжди повинна бути живою і актуальною, за образом незгасаючої комунікації між Богом і творінням. Тому авторський колектив «Духовної мандрівки», прагнучи завж-ди бути інструментом в руках Христа, і надалі шукає нових способів удоско-налення програми заради духовного блага усіх її слухачів.

З нагоди 20-її річниці свого виходу в ефір, авторська група «Духовної мандрівки» складає щиру подяку всім своїм відданим радіослухачам, які кожну неділю розпочинають разом з програмою та її ведучими. Надіємося, що зерна віри, посіяні Господом у Ваші серця, проростуть добрими плодами у Вашому духовному житті. Складаємо за Вас молитви милосердному Богу і рівно ж поручаємося Вашим молитвам, щоб Святий Дух завжди провадив нас у цьому служінні.

Складаємо особливу подяку радіостанції «Львівська Хвиля», яка вже два десятиліття ласкаво і безкорисливо надає «Духовній мандрівці» свій ефірний час. Тут доцільно процитувати слова Папи Пія ХІІ: «Ми хочемо сказати слова подяки всім чесним режисе-рам та продюсерам радіопрограм за те, що вони добре розуміють потреби Церкви і багато допомагають Церкві, чи то безкоштовно приділяючи зручний час для проповідування Слова Божого, чи то надаючи потрібне устаткування. Роблячи так, вони, безперечно, також розділятимуть ту особливу винагороду, що належиться апостольським працівникам, […], як пообіцяв наш Господь: «Хто при-йме пророка, тому, що він пророк, той одержить пророчу нагороду»» (Miranda Prorsus (Дивовижний поступ). - п. 131).


ПРОСТІР СПІЛКУВАННЯ

Парабола сьогоднішньої гуманітарної культури після дивовижного злету і тріумфу християнства по-вернула до спаду і в багатьох європейських країнах зауважується відмова від традиційних християнсь-ких цінностей, а подекуди й несприйняття класичної форми християнської культури. Чому ж так, з Європи, яка упродовж двох тисячоліть зуміла стати христи-янською цивілізацією постає напівдикунська і “пе-черна” псевдо-культура? Над цими питаннями і по-шуком шляхів їх розв’язку задумується автор серії “Підручники систематичної філософії” о. Баттіста Мондін, укладеної для потреб виховання нової генерації священиків і мирян та випущеної у світ ви-давництвом отців-домініканців, що в Болоньї (Італія). До цієї серії входять: Логіка, семантика і гносеологія, Епістемологія та космологія, Онтологія і метафізика, Проблематика Бога – Філософія релігії та філософське богослов’я, Філософська антропологія, філософія куль-тури і виховання, Етика і політика. Однак він є авто-ром іншої п’ятитомної серії “Підручники систематич-ного богослов’я” (1993 р.), куди входять: Тринітарне богослов’я, Богословська антропологія, Христологія, Еклезіологія, Есхатологія і Небесна еклезіологія. Своєю активністю на науковій ниві проф. Мондін зумів

влити новий струмінь життя в навчальний процес і звільнити богослов’я від застиглості і однобічності у поглядах на християнські таїнства.

Баттіста Мондін народився у Монте ді Мало (Віченца) 29 липня 1926 року. Він закінчив студії філософії та богослов’я у Конґреґації Місіонерів Ксав’єріанців, чле-ном яких він є й досі. Учень Пауля Тілліха, Георгія Фло-ровського, Вернера Єґера, Гаррі Вульфсона та багатьох інших провідних вчених в царині гуманітарної освіти в Гарвардському університеті, о. Баттіста Мондін пере-йняв від них мужність і силу віри в вищість буття (про що навчав Тілліх), любов і пошану до святоотцівської (Флоровський) та давньогрецької думки (Єґер), вміння творити епічний синтез філософсько-богословських вчень (Вульфсон).

Творча розмова між о. проф. Баттістою Мондіном і його учнем – викладачем Львівської Духовної Семінарії, Дрогобицької Духовної Семінарії та Українського Ка-толицького Університету, д-ром філософії Богданом Завідняком проходила в колегії отців Ксав’єріанців (по вул. Аврелія 287) в Римі 13-15 жовтня цього року. Приводом для неї послужив вихід в українському перекладі четвертого тому праці Мондіна “Філософія релігії і теодіцея” (“Місіонер”: Жовква 2012).

Світло від Світла

На даний час я продо-вжую студії над Пресв. Трійцею, “агапічним богослов’ям”, оскільки вона стала найважливішою темою мого духовного і наукового бого-словського пошуку.

Тут фігурують три вічні особи, які люблять одне одного: джерело любови – Отець, який лю-бить, тоді Той, Кого Він першим по-любив – це Син і Святий Дух – як вилив цих двох люблячих одне од-ного Осіб – сама персоніфікована Любов.

Ця найбільша, безконеч-на і вічна любов перебуває у взаємозв’язку, оскільки вона проливається на ангелів – чистих духів і людей.

Це таїнство в повноті

відкрилося людству після того, як був посланий у світ Ісус Хри-стос – той, Хто об’явив це троїчне таїнство. До нього про це таїнство ніхто й гадки не мав.

Таїнство Пресв. Трійці

пов’язане зі св. Августином, який перший збагнув, що Трійця – це відношення і він відштовхувався від цієї думки.

Філософія є захоплююча, велична і необхідна річ. Вона охоплює вчення про буття і то бут-тя особове.

В першу чергу, філософія дає змогу вийти за межі печери влас-них помилок і пристрастей, позбу-тися лабет і тіней, і вийти до світла Божественного світу.

Вже за своєю природою лю-дина є філософом і коли вона не практикує філософії, то може вва-жати себе незавершеною або “пе-черною” людиною. Філософія не тільки теоретична, а й практична наука, бо дає можливість людині робити поступ вперед.

Після падіння мислитель-них систем доби Нового часу розум визнав себе жалюгідним і піддатливим, тож людина сучасної постмодерної епохи або пребуває в полоні нігілізму, не довіряючи філософії, або ж втікає у містицизм, що як явище культури Нью Ейдж, заміняє їй форму пояснення

навколишньої дійсності.Людина Третього тисячо-

ліття не може залишатися не-певною і невизначеною поміж дріб’язкових певностей науки і незглибимими таїнствами релігії. Натомість, вона повинна навчи-тись добре маневрувати отим не-величким плотом, яким є її розум, однак не для того, щоб намагатися втекти на ньому у примарний світ ілюзій, а головно для того, щоб уникнути пастки ілюзивних образів платонівської печери пам’яті, яки-ми сьогодні переповнена певна псевдо-культура, черпаючи з неї більше інформації, ніж знання.

Чимало проголошених святих людей були саме філософами. В середньовіччі тво-рили св. Тома Аквінський, блаж. Дунс Скот, але й сьогодні ми гово-римо про святих Вчителів Церкви: св. Терезу від Хреста, Едиту Штайн, проголошено блаженним о. Антоніо Розміні, а буквально тиж-день тому Гільдегарда Бінгенська – жінка-філософ, містик, була про-голошена святою папою Венедик-том XVI на площі перед собором св. Петра у Римі.

Вони розвивали філософську

філософіЯ не тільКи теоре-тична, а й ПраКтична науКа, бо дає можливість людині

робити ПостуП вПеред


ПРОСТІР СПІЛКУВАННЯ

науку і закріплювали своїм автори-тетом потребу в ній. Саме сьогодні людина потребує релігії та здорової філософії, щоб могти повалити без-численних і панівних ідолів.

Навчання богослов’я в семінарії не було легким. Дово-дилось чотири кілометри кожного ранку йти на студії до Парми. Ми позношували взуття і понатирали мозолів. Згодом я був скерований до Бостонського колегіуму отців єзуїтів, їхнього університету, а вже потім до Гарварду.

Туди було не легко посту-пити. Довелося складати пись-мовий іспит. На щастя, дека-ном був єврейський професор, а він прихильніше ставився до католиків, ніж до протестантів, тож після рекомендації і пробно-го іспиту мене було зараховано до складу студентів.

Там я захистив докторську тезу і присвятився вивченню спад-щини св. Томи Аквінського. У нього я знайшов відповіді на всі питання, які мене цікавили і цікавлять досі. В 1968 році я розпочав роботу на кафедрі історії філософії.

Я очолював кафедру філософії університету Урбаніана від 1972 року по 2000, впродовж 28 років. Я намагаюсь викладати філософську науку так, щоб вона сприймалася легко і зрозуміло. Це мій стиль – простота і чіткість і я від нього ніколи не відступав, з більшим акцентом на позитивних сторонах авторів, ніж на негатив-них.

Про Бога можна вести мову у двох напрямках і вжи-вати або слово “проблема”, яке має філософське значення, або “таїнство”, що має богословське значення і його застосовують до Пресвятої Трійці. Між цими понят-тями є велика різниця.

Проблема – це щось некон-кретне, тож таке, що може бути предметом мого аналізу і виснов-ку. Натомість таїнство перевищує будь-яку умовидну форму сприй-няття. Воно не є мовчанкою з боку людини, як думав Вітгенштайн, не є мовчанкою від людської неспроможності, а є Божим словом,

яке відкривається людям у словах і подіях історії спасіння.

Мені дуже приємно відзначити роботу, яку проводите Ви, [п. Богдане Завідняк], будучи одним із моїх студентів. Я бажаю вам натхнення і сприяння для інших моїх книжок.

[Видавництво “Місіонер” вже випустило у світ перекла-ди третього і четвертого тому серії Підручників систематичної філософії о. Мондіна. Один – “Онтологія і метафізика” (2010 р.) і щойно другий – “Філософія релігії і теодіцея” (2012 р.). Перша частина тиражу останньої книги була роз-куплена на Книжковому форумі, що відбувся цього вересня у Львові, що стало свідченням популярності цієї серії у читачів – прим. Б. З.]

Щодо видання циклу книг зі систематичної філософії в Україні, можу зазначити, що ви-дання виконане добре, оскільки зроблене моїм студентом, що при-святив свій час дослідженню моєї творчості та й особи: написав статті і рецензії, присвячені моїм книгам з філософської тематики.

Українським видавцям я дя-кую за сприяння і популяризацію

Отець Мондін – це захоплюю-чий історик філософії, експерт у філософській антропології і метафізиці. До його творчого на-укового доробку належать численні публікації в наукових журна-лах (близько трьох тисяч), понад сімдесять книг. Він автор п’ятьох ен-циклопедичних словників. Мондін підготував велике число докторів філософії для цілого світу і сам отри-мав від багатьох університетів світу почесну наукову відзнаку Doctor honoris causa. Отець Мондін був довголітнім деканом філософського факультету Папського університету Урбаніана, де навчалося чима-ло наших співвітчизників. Як доповідач взяв участь у п’ятдесяти Міжнародних конгресах Європи, Сполучених Штатів Америки і май-же всіх країн Південної Америки.

моєї творчості, за те, що поширю-ють Боже Слово, бо християнство – це місія ширити Божу науку – Ісуса Христа.

Я знаю про Ваші труднощі щодо становлення як Церкви. Коли я ще був у силі, то відвідав Івано-Франківськ, а також Львів у велосипедному турне, що проходи-ло до Москви у 1992 році. Це були захоплюючі подорожі. Ми подола-ли 1600 км. Загалом на велосипеді я проїхав близько шістсот тисяч км.

Ми, італійські студенти-бо-гослови, теж поневірялися по світі, перш ніж здобули добру нау-ку. Тож прошу молитися і не бояти-ся труднощів, вивчати філософію і богослов’я, не лінуватися опрацьо-вувати твори класиків. Молитва – це велика сила. В окремий спосіб бажаю Божого благословення і ла-ски.

вже за своєю Природою людина є філософом і

Коли вона не ПраКтиКує філософії, то може вважа-ти себе незавершеною або

“Печерною” людиною

Розмову вів Богдан ЗАВІДНЯКРим, 13-15 жовтня 2012 р.

Професор Мондін з українськими перекладами своїх праць фото: Богдан ЗАВІДНЯК


РУХ ЗА ВИЗВОЛЕННЯ ЛЮДИНИ ВІД ЗАЛЕЖНОСТЕЙ

Правда про курінняПетро ЧАЙКОВСЬКИЙ

сКажіть “ні” Курінню, Киньте цигарКу та:

з пісні: «А тютюн та люлька козаку в дорозі знадобиться». Навряд чи ко-ристь від тютюну в поході або на війні була великою, але життя не одного козака він згубив. «Тютюн заважає ро-зумовому розвитку та одурює народ», – Оноре де Бальзак. Через 100 років після Бальзака в ХХ ст. фашист Адольф Гітлер пояснював своїм підлеглим принципи окупаційної діяльності на Сході: «Для них, для слов’ян, жодних щеплень, жодної гігієни. Лише горілка і тютюн».

Наслідки курінняНікотин є однією із найсильніших

відомих нам отрут, які вплива-ють на нервову систему. Фізична та психологічна залежність від нікотину розвивається набагато швидше, ніж від алкоголю.

Курці, як і всі наркомани, схожі на неврастеників. Вони “розбовтують” свою нервову систему. Живуть від си-гарети до сигарети, стаючи рабами “тютюнової палички». Багато хто гото-вий спалахнути з незначної причини. Сон курця завжди гірший, ніж у люди-ни його ж типу, яка не курить. Курці нервово виснажені більше, ніж інші. За американською статистикою, вони не виходять на роботу в середньому на 6,5 днів більше, ніж ті, що не палять. Підраховано, що людина, яка палить сигарету, вдихає повітря, забруднен-ня якого в 384 000 разів перевищує гранично допустиму концентрацію. В абсолютно чистій атмосфері організм людини, що курить, зазнає такого токсичного впливу, ніби вона зна-ходиться в умовах, де забруднення в тисячі разів перевищує будь-які нор-ми. Вдихати тютюновий дим у чотири рази шкідливіше, ніж викидні гази автомобіля безпосередньо з випускної труби.

Масове розповсюдження куріння є однією з головних причин широко-го розповсюдження серцево-судинних захворювань. Доведено, що у курців, на відміну від тих, хто не курить, в 2-3 рази частіше розвивається інфаркт та передінфарктний стан, стенокардія та інші захворювання серця. При цьому смертність, викликана цими захворю-ваннями, в курців набагато вища. Жит-тя курців на 4,6 – 8,3 роки коротше, ніж у тих, хто не курить, при чому ско-рочення тривалості життя залежить від того, в якому віці людина почала курити.

Крім того, як би це не парадок-сально звучало, в атмосферу, що

помер від раку. Йшов час, і люди стали помічати негативну дію тютюну, осо-бливо те, що він викликає залежність. У різних країнах почалися заборони куріння.

Приміром, в 1680 році король Франції Людовік ХIV видав наказ, згідно з яким торгівля тютюном до-зволялася виключно аптекарям. У цьо-му ж році в Туреччині вийшов закон султана Мурада IV про смертну кару за куріння. Там за цей злочин саджа-ли на кілок. В Англії в XVI ст. курцям відрубували голови і виставляли їх на площі з люльками в роті. У Персії – ви-ривали ніздрі.

В Італії вживання тютюну вважа-лося диявольською звичкою і курців відлучали від церкви. Був випадок, коли п’ятьох монахів, яких звинувачу-вали в курінні, замурували живцем у стіну, щоб дати урок іншим.

У Царській Росії до тютюнопаління ставилися також негативно. Особли-во після того, як у 1634 році внаслідок куріння згоріла дерев’яна Москва. Цар Олексій Романов наказав катувати тих, у кого буде знайдений тютюн, бити батогом на «козі» до тих пір, поки не скажуть, де взяли «бісівське зілля». В інший період історії курцям відрізали носи і відсилали на каторгу до Сибіру. Амністію для тютюну ввів цар Петро І після поїздки до Голландії. Від тоді справа вирощування тютюну стала державною і оскарженню не підлягала.

В Україні до тютюну ставлення було також лояльне. Лише згадайте слова

Історія розвитку куріння1492 року іспанська флотилія, яку

очолював Христофор Колумб, при-пливла до невідомого острова, який вони вважали східним берегом Індії. Коли матроси висадилися на сушу, їх зустріли місцеві жителі. Європейців вразив вигляд аборигенів, які випуска-ли з рота дим, після того, як втягували його з рулонів скрученого тютюново-го листя. Ці рулони іспанці називали «сигаро». Куріння було невід’ємною частиною релігійних церемоній аборигенів. Вони вдихали дим і ви-пускали його через ніздрі до тих пір, поки з ними не починав спілкуватися «Великий Дух». Коли експедиція по-вернулась додому, то серед багатьох дивовижних подарунків, привезених із Нової Землі, було і листя тютюну.

Європа в різний час по-різному ста-вилася до тютюну і куріння. Спочатку цій рослині приписували дивовижні цілющі властивості. Наприклад, фран-цузький посол Жан Ніко (від його імені походить слово «нікотин») при-писав нюхання тютюну французькій королеві, як засіб від головного болю. Під час епідемії чуми в Англії, тютюн змушували курити для профілактики.

У 1571 році іспанський лікар Ніколас Мондарес написав книгу про цілющі властивості тютюну, в якій описав 36 хвороб, які він лікує. Че-рез 17 років житель Вірджінії Томас Харрієнт почав пропагувати щоденне паління тютюну як шлях до загального оздоровлення організму. Проте він сам

-через 1 ріК ризиК розвитКу інфарКту міоКарда знизить-сЯ в два рази ПорівнЯно з днем відмови від КуріннЯ;

-через 2-3 тижні нормалізуютьсЯ фунКції легень, ПоКра-щитьсЯ міКроцирКулЯціЯ та вам стане набагато легше хо-дити;

-через 2дні до вас ПовернутьсЯ нормальнівідчуттЯ смаКу та заПаху;

-через 24 години у вас зменшитьсЯ ризиК розвитКу ін-фарКту міоКарда;

-через 20 хвилин у вас стабілізуєтьсЯ Пульс та знизить-сЯ Підвищений артеріальний тисК;

-через 10 роКів ваші шанси отримати раК легень зрівнЯ-ютьсЯ з шансами тих, хто не Курив.ваше здоров’Я Почне ПоКращуватисЯ з Першої ж хвилини відмови від КуріннЯ!

1

2

3

4

5

6


збільшуватись. Разом з цим підвищується ризик виникнення хво-роб не тільки у самих курців, але й у майбутнього покоління. Куріння нано-сить велику шкоду всім, але особливо молодим людям, організм яких знахо-диться в процесі статевого дозрівання, тому куріння може негативно вплину-ти на їх потомство. Куріння є не лише особистою проблемою кожної людини, але й гострою соціальною проблемою, з якою пов’язане майбутнє всього люд-ства.

На нашій планеті курять приблиз-но 1,3 мільярди людей. За 1 секунду на Землі викурюється 300 000 цигарок. Куріння викликає 6% смертей в усьому світі.

Щороку тютюн викликає 3,5 млн. смертей, або 10 000 щоденно. Один мільйон із цих смертей настає в країнах, що розвиваються. За прогно-зами, глобальна тютюнова епідемія забирає життя близько 250 мільйонів нинішніх дітей та підлітків, третина яких проживає у країнах, що розви-ваються. Наприклад, у Китаї, згідно з прогнозами, з 300 мільйонів осіб чоловічої статі, яким зараз від 0 до 29 років, близько 200 мільйонів стануть курцями. Із цих 200 млн. курців при-близно 100 млн. згодом згублені хворо-бами, викликаними тютюнопалінням і половина цих смертей станеться у се-редньому віці.

Дослідження показали, що при-пинення куріння знижує ризик захво-рювань, викликаних тютюном, і тому більшість із цих 100 млн. смертей є потенційно попереджувальними за до-помогою інтенсивних дій, спрямова-них на припинення куріння.

оточує курця, потрапляє токсичних компонентів у багато разів більше, ніж в організм самого курця. Саме ця об-ставина зумовлює особливу небезпеку пасивного або «примусового» куріння для оточуючих. Бо основний потік тю-тюнового диму утворюють 35% сигаре-ти, що згорає, 50% йдуть в навколишнє повітря, складаючи додатковий потік, від 5 до 15% компонентів згорілої сига-рети залишається на фільтрі, а у додат-ковому потоці окису вуглецю міститься в 4-5 разів, нікотину і смол – в 50, а аміаку – в 45 разів більше, ніж в основ-ному!

Склад тютюнового димуУ тютюновому димові, крім слаб-

кого наркотику – нікотину, міститься близько 200 особливо отруйних речо-вин. Гази і пари – це 90%. Основний газ – чадний (монооксид вуглецю). «Тверда» складова – приблизно 10% диму. Що ж до неї належить?

Ацетон – головний компонент рідини для зняття лаку з нігтів.

Бензпирен – один із сильних канцерогенів, також міститься у вугільній смолі.

Бутан – легкозаймиста рідина, до-дають у паливні продукти.

Кадмій – хімічний елемент, що пошкоджує печінку, нирки і мозок.

Миш’як – отруйна речовина, що використовується для вбивання нервів у стоматології, канцероген.

Полоній-210 – радіоактивний еле-мент, канцероген.

Гліколь – речовина, яку додають в антикорозійну рідину.

Фенол – отрутохімікат, який вико-ристовують при виготовленні пластма-си та дезінфекції приміщень.

Свинець – хімічний елемент, при отруєнні яким ушкоджуються клітини головного мозку.

Формальдегід – токсичний хімікат, що використовується для бальзаму-вання померлих.

Толуол – токсичний компонент соснової смоли і нафти, входить до складу багатьох лаків і фарб.

Ціаністий водень – вбиває імунну систему легенів, призводить до бронхіту.

До того ж впродовж останніх десятиліть тютюн став набагато отруйнішим, ніж, скажімо, в ХІХ ст. Це відбувається через те, що тютюнові листки характеризуються надзвичай-ною гігроскопічністю й активно по-глинають з повітря шкідливі домішки, аерозолі, кількість яких дедалі збільшується.

Статистичні даніВелика організована боротьба з

курінням в багатьох країнах призве-ла до зменшення кількості курців. Але навіть попри це, кількість курців серед молоді та жінок продовжує

Згідно з прогнозами, до 2020 року тютюнопаління стане головною причи-ною смертей та захворювань, щорічно гублячи більше ніж 10 млн. осіб. У світовому масштабі це буде викликати більше смертей, ніж ВІЛ, туберкульоз, материнська смертність, ДТП, само-губства і вбивства разом узяті.

Загальна маса недопалків на планеті за 1 рік становить 2 520 000 тонн.

В Україні курить кожен другий чоловік і кожна п’ята жінка. Всього в країні нараховується близько 9 млн. активних курців, які складають тре-тину всього працездатного населення країни. Щорічно до числа курців долу-чаються не менше 100 000 українців. Кожен четвертий підліток в Україні викурює першу сигарету у віці 10 років. Україна є другою країною в світі (після Чилі), де у віці 13-15 років курять більше 30% юнаків і дівчат. Найбільша частота паління реєструється серед чоловіків віком 20-29 років (60% у місті і 70% в сільській місцевості). Роз-рахунки показують, що із цієї когорти молодих чоловіків 25% помруть перед-часно внаслідок хвороб, пов’язаних із курінням, тобто із 3,5 мільйонів моло-дих людей зазначеного віку 587 тисяч не доживуть до 70 років через куріння.

Дослідження свідчать, що більшість (65%) дорослих курців хотіли би позбу-тися цієї звички і намагалися зробити це не один раз. Розвиток залежності від нікотину – одна із головних пере-шкод при відмові від куріння.

За неофіційною статистикою в Україні щороку від хвороб, пов’язаних із курінням, помирає 120 тис. чоловік.

за недотриманнЯ заКонодавства штраф зніматимуть і з власниКів Приміщень, ЯКі не обладнали сПеціальні місцЯ длЯ КуріннЯ. з них стЯгуватимуть від 1 тисЯчі до 10 тисЯч гривень. на громадЯн, ЯКі Порушуватимуть заКон, чеКає штра-фу розмірі 50-170 гривень. ЯКщо ж людину з цигарКою вПіймали не вПерше, то із неї стЯгнуть 170-340 гривень штрафу.

16 груднЯ, в уКраїні набуває чинності заКон, ЯКий за-боронЯє ПаліннЯ у громадсьКих місцЯх.

згідно з заКоном, КуріннЯ тютюнових виробів, ЯК і елеКтронних сигарет та КальЯнів, заборонЯєтьсЯ у ПриміщеннЯх заКладів ресторанного госПодарства, на стаціонарно обладнаних зуПинКах маршрутних тран-сПортних засобів, у Підземних Переходах, у Під’їздах житлових будинКів, на дитЯчих майданчиКах, а таКож у ліфтах і у трансПорті загального КористуваннЯ.

за розміщеннЯ ПоПільничоК або КуріннЯ у Приміщен-нЯх заКладів ресторанного госПодарства Передбачено штраф від 1 тисЯчі до 10 тисЯч гривень.


ПОЛЕМІКА

Біометричні паспорти – безвізова дорога в пекло?Для громадянина України

закордонний паспорт буде кошту-вати 350 грн. Вартість одного но-вого внутрішнього паспорта гро-мадянина України – 120 гривень.

Обслуговувати Єдиний державний демографічний реєстр – нову мегабазу даних про усіх громадян України – буде міліція.

Вже на першому етапі впро-вадження закону Грицака лише за рахунок видачі внутрішніх паспортів з електронними чіпами платники податків витратять на паспорти: 896 мільйонів 730 ти-сяч гривень. З розрахунку, що в Україні осіб до 16 років (включно) – 7 мільйонів 472 тисячі 750 осіб х

120 гривень.

Пізніше будуть нові мільярди заробітку на докумен-тах, адже за паспортами посту-пово прийдуть інші 38 мільйонів

українців.

З тексту закону не ясно, хто буде платити ці 120 гривень – бюджет чи громадянин-замовник, адже у законі є лише норма про звільнення громадян від сплати державного мита при отриманні

нового паспорта вперше.

Значна кількість населен-ня також має посвідчення водія зразка СРСР, які теж доведеться міняти. Очевидно, його вартість буде не менша за 120 гривень, адже технологія виготовлення аналогічна. Тобто, чималий при-буток очікується і від примусової заміни цих посвідчень, що має

відбутися до 1 січня 2014 року.

Біометричні паспорти планується почати видавати з 1

січня 2013 року.

Більшість документів особи, не тільки паспорти, бу-дуть містити біометричні дані, хоча ЄС очікує цього лише щодо документів для виїзду за кордон.

Джерело:«Українська Правда»

ФА

КТ

И

- Отче Ігоре, в Україні серед християн запанува-ла паніка, адже про щось подібне згадується в книзі Одкровення, і люди роблять висновок, що «біометричні паспорти – це безвізова до-рога в пекло». Як Ви це прокоментуєте?

- Такі речі завжди викли-кають у людей страх. Він іноді може бути обґрунтований, а іноді – ні. І тому, якщо люди будуть проінформовані в усьому, що стоїть за введенням біометричних паспортів: чи це користь, бла-го, чи ризик, то будуть зважува-ти, які наслідки матиме для них таке нововведення особисто Чи ставить це під сумнів мою віру, християнські переконання, чи бачу в тому більше небезпеки, ніж користі? А от так заявляти, що це «дорога в пекло», я би не радив.

- Отче, що вас, як свяще-ника, найбільше бентежить у цій ситуації?

- Як сучасну людину, і як свя-щеника, мене найбільше хвилює брак поінформованості щодо цьо-го питання. Мене, як і кожного громадянина, цікавить, яка буде користь від ведення біометричних паспортів для суспільства, які ри-зики небезпеки, чи є шляхи, щоб відмовитись від них. У самому законі є тільки одна відповідь, яка на думку держави, мала би бути вичерпною – а саме: якщо люди хочуть з особистих релігійних переконань відмовитися від цьо-го паспорта, то вони мають на це право. Але в мене питання: чи може хтось зі спеціалістів у цій галузі пояснити наслідки та-кого рішення відмови. Бо якщо за біометричними паспортами стоїть певна небезпека, то дер-жава повинна поінформувати

Про введення біометричних паспортів в Україні, їхню обов’язковість чи примусовість, та про можливі наслідки такого рішення говоримо з доктором мораль-ного богослов’я, керівником Школи біоетики УКУ отцем

Ігорем Бойком.мене, якою саме є небезпека,

не лише як віруючу людину, а й як громадянина.

- Сьогодні у людей виникає питання: «Якщо я не матиму паспорта – відповідно, я не

матиму можливості працю-вати, тож що мені робити?».

- У цьому законопроекті є ба-гато дивних речей. Якщо я пра-вильно розумію, головна мета введення біометричних паспортів – дозволити українцям безпере-шкодно виїжджати до країн ЄС. Тоді, якщо це тільки документ, метою якого є ідентифікація осо-би для виїзду за закордон, то чому його відсутність є перешкодою при працевлаштуванні? Ніхто не скасовує внутрішній та закордон-ний паспорти, а біометричний ти можеш обирати за власним бажанням. Це означає, що ти незобов’язаний його мати. Може, уже незабаром приймуть рішення про його обов’язковість.

о. д

-р І

гор

Бой

ко 9

ли

стоп

ада

у К

иєв

і під

час

пар

лам

ентс

ьки

х сл

ухан

ь «П

ро

стан

сус

піл

ьної

мор

алі в

Укр

аїн

і»


ПОЛЕМІКА

Біометричні паспорти – безвізова дорога в пекло?

Предстоятель УГКЦ Блаженнійший Святослав Шевчук: «УГКЦ не бачить жодних догматичних труднощів або перешкод віровчення для того, щоб ввести біометричні паспорти. Вони існують в більшості країн

світу, і тут великої духовної проблеми для нас немає».

Президент В. Янукович: «Провокації, в які вірять люди – що щось будуть зашивати в тіло людини і так далі – вони абсолютно безпідставні, і такого ніхто ніколи не пропонував і не буде пропонувати. Сьогодні існують вимоги, пов’язані з необхідністю обліку пересування людей через кордон, наведенням порядку на кордоні, і особливо йдеться про країни, де є загроза

тероризму».

Керівник київського Центру інформації про права людини Тетяна Печончик: «Впровадження біометричних паспортів потребу-ватиме багатомільярдних витрат на виготовлення таких документів і на їх експлуатацію; виготовлення та облаштування терміналів для зчитування даних нових паспортів стане ще одним ударом по державному бюджету і кишенях українців.

Єдиний державний демографічний реєстр є серйозною загрозою недоторканності особистого життя. Створення такого реєстру не відповідає міжнародним конвенціям з питань захисту персональних даних. Після введення даного реєстру держава буде мати у своєму розпорядженні максимальну інформацію про громадян. Такий реєстр є вершиною

антидемократичності і втручання в приватне життя громадян».

Член парламентського комітету з іноземних справ Андрій Парубій: «У нашій дійсності його реалізація перетвориться на чергову корупційну схему. Влада намагається за допомогою формальних дій йти в ЄС, але поки в нас є політичні в’язні, інтеграція в Європу неможлива».

Речниця Єврокомісії Тове Ернст: «На даний момент українцям не треба міняти закордонні паспорти на біометричні, аби потрапити до країн Шенгенської зони. Біометризація внутрішніх паспортів не була умо-

вою ЄС для безвізового режиму».

Голова правління Центру політико-правових реформ Ігор Коліушко: «Насправді Закон «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» – це закон про створення системи тотального контролю за громадянами на основі об’єднання всіх даних, які збираються про громадян, в єдину базу даних, яка буде у розпорядженні МВС України.

Ніхто не відповідає на запитання, а для чого цим законом передбачені ще й біометричні внутрішні паспорти, біометричні водійські права, для чого цим законом передбачено для видачі закордонного паспорта збирання даних про приватизаційні папери, які є в наявності людини, про створені нею юридичні особи, підприємницькі чи громадські організації? Який це все має стосунок до

видачі чи невидачі людині закордонного паспорту?»Голова Інформаційного управління УПЦ КП, архиєпископ

Євстратій (Зоря): «Ми, наша конфесія, не проти біометричних паспортів, якщо вони будуть містити ту ж інформацію, що і звичайний паспорт плюс біометричні дані. В УПЦ КП не бачать загрози ні в штрих-кодах, ні в ідентифікаційних номе-рах, ні в інших видах кодування інформації.

Однак, Церква виступає проти створення єдиного реєстру, в який повинні вноситися дані, по суті, про всіх аспекти людського життя – від сплати податків до стану здоров’я, від поїздок за кордон до покупки нерухомості. У світі такої практики немає, а доступ до такої широкої інформації відкриває можливості для маніпуляцій і тиску на людину. Тим більше, що такими питаннями має за-

йматися держава, а не приватна структура, якою є ЄДАПС».

Представниця української ініціативи «Європа без бар’єрів» Ірина Сушко: «Прийнятий парламентом закон не містить аргументації щодо необхідності використання такої конфіденційної інформації про осо-бу, яка допускається Конституцією. База даних, яка перебуває в руках од-ного розпорядника, та обробка інформації про особу, яка виконується не з конкретно визначеною метою, створює можливість для зловживання такою

інформацією».

СЛОВА››

- Що Церква, на вашу дум-ку, має пояснити вірним про біометричні паспорти?

- Я як представник Церкви осо-бисто не можу дати відповідь на ці питання, бо я сам не володію ви-черпною інформацією. Тому, на мою думку, ті, хто розпрацьовував цей за-кон, повинні подати якомога ширшу інформацію для громадськості, зокре-ма, через медіа, пояснити механізми введення біометричних паспортів, як

вони функціонуватимуть, де зберігатиметься інформація про людину, які потенційні небезпе-ки можна отримати від такого нововведення, як держава буде протидіяти різного роду зловживан-ням тощо. Опісля, дати можливість людям ос-мислити цю інформацію, щоб кожен міг зробити вибір на користь чи проти біометричних паспортів. В Україні усі рішення при-ймають «зверху» і уже постфактум спускають «до низу»: хочеш чи ні, ти маєш його прийняти.

Як на мене, цю тему тре-ба обговорити публічно, провести теледебати, об-говорити з експертами,

авторами законопроекту, представ-никами церков, громадськості. Треба вести дискусію про усі аспекти цього нововведення.

- Які поради Ви, як священик, можете дати вірним?

- По-перше, не панікувати. По-друге, намагатися зібрати якомога більше інформації про біометричні паспорти, поцікавитися досвідом інших країн. На мою думку, паніка дуже часто народжується через брак інформації.

- А Ви відмовилися б від біометричного паспорта?

Сьогодні я не маю достатньої інформації про біометричні паспор-ти в Україні, тому поки не виробляв би його.Розмову вів Сергій РАДЧЕНКО

››

››

››

››

››

››

››

››

фото: РІСУ


ГЕРОЇ ВІРИ

Володимир Прийма народився 17 липня 1906 року в с. Страдч (нині Яворівський р-н Львівської обл.). Бать-

ко, Іван Прийма, був дяком і секретарем при церкві, мати — Ганна Прийма, брати Мирон і Максим стали священика-ми. Загалом, сім’я Івана Прийми була взірцевою в селі. При Митрополитові Андреєві Шептицькому Володимир закінчив дяківську бурсу, відтак був дяком і дириґентом у церкві с. Страдч, брав активну участь у житті парохії. Одружився 10

листопада 1931 року з Марією Стойко. Був батьком чотирьох дітей. Найстаршому синові на час його загибелі було 9 років, а найменшій доні – півтора року. Нещастя спіткало і синів При-йми: Мирослав захворів і помер у 16 років, Романа юнаком вбили. Зі слів ще живих парохіян, дяк Володимир Прийма ко-ристувався пошаною, його любили і цінували як гідну, чесну і справедливу людину.

26 червня 1941 року, як свідчить К. Олішевська, «після Служби Божої дяк Прийма не знаходив собі місця – то вихо-див з церкви, то заходив. Коли його запитали, чому так дивно себе поводить, відповів, що має незрозумілу тривогу, нудьгу». Передчуття виявилось не марним: невдовзі його та о. Миколу Конрада НКВСівці по-звірячому замордували у лісі Бірок.

Дружина старшого сина о. д-ра Миколи Конрада Кароліна Конрад згадує про події того дня:

«Було це так: 1941 року, 26 червня, в четвер, тато [о. Ми-кола Конрад – прим. авт.] рано убрався і пішов до церкви на Службу. Мама стримувала його, бо хотіла щось казати, але він спішився, лише відповів: “Не маю часу, дуже багато людей до сповіді чекає”.

Тато любив ставати на горі і дивитися на долину, як по битій дорозі в бік Львова, поверталося совєтське військо, але цього дня тато не мав часу дивитися. Як лише скінчив Службу Божу, приступив до нього чоловік і каже: “Моя жінка вмирає і просить про сповідь”. Мешкали вони внизу, наче в ліску. Отець Микола Конрад взяв Найсвятіші Тайни і пішов до хворої. При цьому підійшов дяк і каже: “Я піду з вами”. Тато відповів йому: “Це не є ваш обов’язок, не йдіть”. Дяк не при-слухався і пішов з отцем до тієї жінки, яка фактично не була хворою.

Висповідавши її, тато і дяк вийшли на польову доріжку, щоби повернутися до села. У тій хвилі під’їхав трок (підвода – прим. авт.) а зі сторони Янова вискочило два енкаведисти і побігли до о. Миколи Конрада та дяка Володимира Прийми, закричавши: “Стій, бо стрілятимемо”. Отця і дяка зловили, посадили на трок і повезли. Все це бачили люди, які стояли нагорі в селі по виході з церкви і слідкували за подіями, що відбувались на шляху, який провадив до Львова. Це діялося в четвер.

Того дня увечері мама (дружина о. Конрада) пішла до німецької команди і розповіла про те, що сталося. Вона запи-

тала, чи можуть піти люди в ліс шукати пропалих чоловіка і дяка. Їй відповіли, що стан є воєнний і військо має наказ кож-ного зустрічного цивільного чоловіка застрелити. Тому ніхто не відважився іти шукати. В п’ятницю чи суботу приїхали люди до нас зі Львова і питаються: “Чи, може, наш отець був у вас?”. “Ні, не був”, – кажу, – “А що сталося?” Відповідають те, що вище написано. Я кажу: “Вони напевно повезли їх до Льво-ва”. Мимо того, син Степан зі своєю донею пішли до в’язниці

на Лонцького, де вже було повно трупів і там шукали за татом, але не знайшли. В неділю, чи в понеділок ми поїхали до мами, щоби в тому нещасті не була сама. Як ми приїхали, то довідалися, що люди вже шукають в ліску, бо чоловік, що направляв на той час дорогу, ба-чив, що до лісу в’їхав трок, де було чотири особи, а коли виїхав, то було лише дві особи, себто ті два енкаведисти. В понеділок не знайшли нікого, лише у вівторок десь близько третьої години пополудні привезли два тіла замордованих о. д-ра Миколи Конрада і дяка Прийми.

Дяка Прийму мусили зараз поховати, бо він був у страшний спосіб спотворений. Тата люди помили, пе-ребрали і дали священичі ризи. Так тато пролежав до вечора вдома, а ввечері перенесли тіло до церкви.

Тато мав зламане рамено, рани від пострілів та від багнетів. Так казали люди, котрі його мили. На другий день один священик відправив похорон, а тіло спочило на цвинтарі біля церкви. Це все можу потвердити під

присягою»… (Філадельфія, 15 листопада 1999 р.)О. Степан Боровець, парох у м. Городок, який на той час

був 15-літнім хлопцем і прислуговував о. Конраду, свідчить: «Ці страшні хвилини, коли знайшли тіла замордованих отця і дяка не можна описати. Який це був крик і плач. На двох фірах везли тіла замордованих додому. Це була страшна кар-тина – все село вийшло назустріч з плачем і криком, дзвонили в церковні дзвони».

мученик Твій, Господи, володимиР, не відРікся ТеБе,

ні не відсТупив від ТвоїХ заповідей, Тож йоГо молиТвами помилуй нас.

Дар служіння

джер

ело:

ww

w.u

gcc.

lviv

.ua

Віталій ЛОЦУНЯК

27 червнЯ 2001 роКу у м. львові Під час бо-жественної літургії за участі ПаПи івана Павла II було Проголошено мучеництво дЯКа володимира Прийми.

синод єПисКоПів уКраїнсьКої греКо-Като-лицьКої церКви, що Проходив 9-15 вереснЯ 2012 р. б. у вінніПезі (Канада), Проголосив володимира Прийму ПоКровителем мирЯн. ЯК ПовідомлЯлось у сеКретаріаті синоду єПисКоПів угКц, члени синоду заохотили всіх вірних до ПочитаннЯ свЯтих мирЯн уКраїнсьКої церКви.


Ситуація, в якій нам ви-пало жити, є часом по-

тужного прогресу техніки та науки. Це час, коли задово-лення та комфорт є звичним фундаментом для подальшо-го життя. Людина настільки захопилась своєю «грою», що тепер «гра» встановлює їй правила. Час,час і ще раз час – сьогоднішнє правило цієї гри. Кар’єра, статус та фінансова стабільність стали запорукою щастя. Людина сама намалю-вала собі таку картину радості і переконує себе та інших, що це найкраща робота художни-ка.

Наділивши себе цілковитою свободою, ко-жен з нас вважає, що саме він є героєм власного життя та автором своєї «книжки». Усвідомлюючи усю повноту такої примарної свободи, ми як «засліплені» – не знаємо, що з нею робити. Хочеться все і зразу осягнути та показати себе світові, здобути автори-тет у суспільстві хаосу, взяти участь у цій боротьбі слави. Але чи цей шалений рух, який стає все швидшим та швид-шим, допоможе нам відчути себе як істоту, створену на образ і подобу Божу? Чи до-поможе нам цей гучний шум подій почути власний голос? Голос, що походить від Того, Хто став людиною задля на-шого спасіння, а також заради того, щоб нагадати нам, яким є справжній образ людини. Образ, що здатен злучити те, що колись було роз’єднане че-рез використання свободи у неприродний спосіб.

Здавалось би, всі знають, хто така людина та яка її роль у цьому світі. Та якщо запи-тати пересічну особу, чи вона щаслива, то почуємо лише не-щиру усмішку, маску-смайлик і неправдиву відповідь. Чому виникає саме така реакція?

У наш час справжнє, живе спілкування між людьми як таке є дуже рідкісним яви-щем. Безумовно, сучасні технології «допомагають» нам у вирішенні цієї пробле-ми, але лише штучним спосо-бом. Звісно, нові знайомства та цікаві за змістом діалоги надають різнобарвності на-шому життю, але не надають тепла і духовної підтримки. Ми прагнемо заспокоїти свою спрагу простою водою, яка її ніколи не заспокоїть, а тільки ще більше пробудить. Впива-ючись цією оманою власної ілюзії, ми не слухаємо Голосу, який шепоче нам: «Хто пити-ме воду, що Я йому дам, праг-нути не буде повік, бо вода, що Я йому дам, стане в нім джерелом тієї води, що тече в життя вічне» (Ів. 4:14).

Слухати і почутиЯк стверджує влади-

ка Борис Гудзяк, «слухання допомагає нам вийти з ілюзії ідіотизму», адже замкнув-шись у собі і не підпускаючи інших, ми абсолютно погоди-лись на статус «ідіота», який в Античній Греції позначав людину, яка живе у відриві від суспільного життя, не бере участі в загальних зборах гро-мадян полісу та інших формах державного і громадського управління. Мовчання та Слу-

хання є початком духовного життя. Життя, яке має за мету осягнути тишу та відвагу, про-мовити взаємністю на поклик Бога, який здатен вислухати та навчити слухати.

«Люби ближнього свого, як себе самого» (Мт. 19:19). Саме любов помагає нам слу-хати та спілкуватись правиль-но. Сам Ісус, будучи на землі, умів вислухати кожну особу і поспішав на допомогу тим, хто Його просив. Він робив це не задля гордості та слави, а з любові та милосердя. Вміти вислухати іншого, означає поставити себе на його місце і разом пережити ще раз ті мо-менти, що найбільше не дають дихати вільно. Спілкування має бути взаємним, так як і слухання. «А хто з вас бути першим бажає, нехай буде він вам за раба» (Мт. 20:27). А ставши слугою всіх, станеш центром уваги з боку інших. Життя не попереджує тебе, що буде завтра, а, навпаки, запитує, що було сьогодні. Час має бути для нас вчителем, а не диктатором майбутнього. Якщо слуханням ми прийме-мо чиюсь недосконалість, то колись і нашу недосконалість прийме той, кого ми почули. Бо один тільки Бог є доскона-лим у Самому Собі і тільки Він здатен витягти нас із прірви. Проте, тільки тоді, коли, по-чувши Його голос, ми закли-чемо інших до спілкування зі Всевишнім. Відкрийся на Бо-жий голос і закохаєшся у цю чарівну тишу, що здатна оглу-шити навіть найголосніші проблеми сучасності!

Кімната для одногоМихайло КВАСЮК

1612 — 2012

bog stav ljydunojy

Documents