ЛЕКЦІЯ 2Мова, її сутність і функції

План1. Мова як суспільне явище. 2. Мова та інші засоби спілкування. 3. Мова і мислення. 4. Функції мови.5. Мова і мовлення. 6. Знаковий характер мови. 7. Система і структура мови. 8. Основні одиниці мови та їх функції. 9. Розділи мовознавства. 10.Синхронія і діахронія.

Мова як суспільне явищеМова становить собою певне явище, а всі явища діляться на дві групи –

природні і суспільні. До якої ж групи явищ слід віднести мову? Ряд мовознавців ХІХ ст. відносили мову до природних явищ. Зокрема,

відомий німецький лінгвіст Август Шлейхер розумів мову як своєрідний організм, що народжується, живе за своїми біологічними законами, розвивається, старіє і, нарешті, вмирає. Але мова не являє собою особливого окремого організму, а становить здобуток людства. Люди ж утворюють суспільство. Щоправда, це не означає, що всі властивості людей є суспільними. Чимало властивостей людей пояснюються їх природою, а не суспільністю. Так, до природних властивостей належать расові ознаки їх (форма волосся і тип волосяного покриву, колір шкіри і очей, розміри та особливості черепа і обличчя), здатність їсти, спати, ходити на двох ногах. Проте мова належить до суспільних явищ, суспільних властивостей людини. Щоб довести цю тезу, доцільно розглянути аргументи, які нібито промовляють за те, що мова є природним явищем.

1. Кажуть, що мова властива не тільки людям, а й тваринам, а тварини суспільства не складають. Проте ніякої мови у тварин немає. Тварини можуть використовувати звукові сигнали для повідомлення. Курка одними звуками кличе курчат, іншими – повідомляє оточення про знесене яйце, третіми – виражає свій переляк. Більшою чи меншою кількістю звукових сигналів , що несуть у собі якусь інформацію. володіє чимало тварин. У шимпанзе нараховують їх понад 60. Та ці звукові сигнали – не слова і не становлять собою мови. Це – біологічні, рефлекторні явища, що ґрунтуються переважно на безумовних і почасти – на умовних рефлексах. Висловлення на зразок “мова тварин”, “мова мавп”, “мова птахів”, “мова бджіл”, що трапляються в науково-популярних журналах, належать до фігуральних. Звукове (та інше) спілкування тварин не є мовою. І якби, скажімо, вдалося довести, що звукове спілкування дельфінів є дійсно бодай найпримітивнішою мовою, то це мало б означати, що дельфіни не є тваринами, що вони належать до мислячих істот і становлять суспільство.

2. Деякі автори пов’язували певні мови з певними расами людей. На такому зв’язку будуються різні поділи людей та мов їх на “кращі” і “гірші”, а також різні форми расизму – аж до найогидніших расистських теорій, що дотримувався їх фашизм та його нинішні спадкоємці.

Між мовою і расою немає ні найменшого зв’язку. Негри – їх понад 26 млн., – що живуть у США, розмовляють англійською мовою, хоча належать до негроїдної раси, як і негритянське населення Африки. Дитина розмовляє мовою людей, серед яких вона зросла і від яких засвоїла мову. Відомо чимало випадків, коли немовлята зростали серед носіїв чужої мови. І завжди вона ставала для них рідною мовою. Межі мов і рас не збігаються. Як правило, носіями однієї мови є представники різних рас, а люди однієї раси розмовляють кількома мовами. Отже, природний характер рас – історично сформованих територіальних груп людей, єдиних за походженням, – аж ніяк не означає, що мова теж є природним явищем.

Отже, немає ніяких підстав уважати, що мова належить до природних, біологічних явищ. Вона має яскраво виражений суспільний характер. Суспільна сутність мови найкраще доводиться тим, що вона невідривно пов’язана із суспільством, є однією з істотних ознак суспільства. Поза суспільством мова стає мертвою, а жодне суспільство без мови існувати не може.

Мова та інші засоби спілкуванняПевні форми спілкування притаманні й тваринам. Але вони, як ми вже

пересвідчились, не становлять мови й реалізуються на рівні першої сигнальної системи. Американський мовознавець Ч. Хоккет сформулював 16 прикмет (екстралінгвістичних універсалій), за якими мова відрізняється від комунікативних систем у тварин. Так, правила мови передаються шляхом виучування, опанування, а не успадковуються; мові притаманна граматична структурність, завдяки чому нові мовні висловлювання творяться за аналогією або ж шляхом перебудови вже утворених висловлювань; учасники мовної комунікації можуть і передавати мовні сигнали, і одержувати їх, – інакше кажучи, при мовній комунікації наявний діалог, а у тварин діалогу немає.

Але і в людському суспільстві окрім мови вживані й інші, невербальні засоби спілкування (від лат.verbum - слово, мн. verba – говоріння).

Перш ніж вести про них розмову, чіткіше окреслимо сферу мови, сферу вербального спілкування. основний, первинний вид мови – звуковий. Мовні висловлювання вимовляються і сприймаються на слух. Однак після винайдення письма мова може приймати й інший вид – письмовий, при якому мовні висловлювання записуються і сприймаються зором. Завдяки сучасним технічним засобам звукова мова може долати будь-які відстані (телефон, радіо) і закріплюватися у часі (магнітофонна стрічка та ін.). Але раніше вона сприймалась лише у час свого звучанні і в радіусу, в якому її можна було почути. Письмо й з’явилось для подолання цих обмежень звукової мови, для усталення мовних висловлювань у часі і для передачі їх на значні відстані. Зняття вказаних обмежень звукової мови в наш час не

звузило сфери застосування письма. Нерідко соціологи говорять про конкуренцію книжки і телевізора, але письмова та усна форми мови успішно співіснують, і немає ніяких підстав думати, що таке співіснування порушиться в майбутньому.

На базі історично вторинного письмового виду мови розвинулась ціла низка спеціальних, уже третинних її видів, які всі належать саме до мови, до вербальної форми спілкування. Це: 1) азбука Морзе (трансформація букв у комбінації крапок і тире для потреб телеграфної передачі); 2) азбука Брайля для сліпих (висловлювання записуються рельєфними крапками, які відтворюють звичний алфавіт і сприймаються на дотик); 3) ручна азбука для глухонімих, у якій відповідниками букв є різні конфігурації пальців; 4) морська сигналізація; 5) різні види стенографії (швидкий запис усної мови набором різних скорочень та умовних позначень); 6) найрізноманітніші форми тайнопису, аж до секретних розвідницьких шифрів, які так часто фігурують у детективних романах.

Що ж до невербальних засобів спілкування, то їх можна розділити на три групи. По-перше, ці міміка і жести. Міміка (зміна виразу обличчя, рух лицевих м’язів) та жести (рухи тілом, переважно руками) виражають певний сенс, почуття і можуть супроводжувати звукове мовлення або ж виступати самостійно, окремо від говоріння. Можна укласти досить великий словник жестів, куди увійдуть, наприклад, знизування плечима, що виражає сумнів або незнання, ствердне чи заперечне похитування головою, жест рукою, що означає “ходіть сюди”. Спроби укладання таких словників жестів уже існують. Міміка проявляється більш спонтанно й розлито, але загалом вона досить виразно передає характер і ступінь почуттів людини (зрозуміло, якщо ці почуття спеціально не приховуються). Існують і більш конкретні мімічні “висловлювання”, наприклад, мімічний рух відмови, підморгування (має, залежно від ситуації, різні значення) тощо.

У міміці й жестах є інстинктивний, підсвідомий шар, що регулюється першою сигнальною системою (пор. мімічний вираз, що позначається вербальним зворотом “роззявити рота”; сміх і сльози теж є формами міміки), і шар усвідомлюваний, регульований волею, виконуваний під контролем розуму. Останній шар, до речі, легше передається словами і, отже, ближче стоїть до мови, ніж перший. Однак в обох випадках перед нами невербальний засіб спілкування, набагато давніший за мову, але нині в основному підпорядкований мові як більш зручному і незрівнянно багатшому засобу. Вивчення міміки та жестів як засобу спілкування іноді позначається терміном паралінгвістика.

По-друге, до невербальних засобів спілкування належать різні сигнали або система сигналів технічної природи. Взірцем цього виду засобів спілкування є світлофор з його зеленим, жовтим та червоним вогниками. Приклади окремих комунікативних сигналів: гудок заводу, сирена швидкої допомоги, зображення виробу, що продається чи виготовляється в даному закладі, емблема. Приклади комунікативних систем: дорожні знаки, залізничні знаки, наукова символіка – математична, хімічна, особлива

система знаків математичної логіки. Усі ці засоби спілкування можуть одержати мовну розшифровку. Так, зелений вогник світлофору означає “шлях вільний”, а жовтий після зеленого – “будь обережним, шлях закривається”. Наукові символи поза графічною мають і звукову форму. Але, визначаючи безперечний зв’язок цієї групи засобів спілкування з мовою, слід водночас визнати і невербальність їх. Всі ці засоби спілкування (як і неінстинктивні жести та міміка) належать до знаків або знакових систем.

По-третє, невербальними є певні види мистецтва, хоч кожен з них є, безперечно, комунікативним, є засобом спілкування. Адже мистецтво становить собою специфічну форму суспільної свідомості, що відбиває дійсність у художніх образах. З усіх видів мистецтва винятково вербальну форму має тільки література. У ряді мистецтв поряд з іншими матеріальними засобами створення художніх образів теж фігурує мова. Це театр (у тім числі опера, а також інші різновиди співу) і кіно. Але існують і такі види мистецтва, які не використовують мову: живопис (засобами створення художніх образів є колір і малюнок), графіка (малюнок, штрих, світлотінь), скульптура (об’ємно-просторові форми), музика (звукоінтонація), балет (танець), архітектура. Тут мовними елементами по суті є лише назви творів.

Звичайно, невербальні види мистецтва так чи інакше пов’язані з мовою: їх витвори можна описати (пор. існування лібрето балетів, наявність різних оглядів, рецензій, праць мистецтвознавців), певним чином осмислити через мову. Однак еквівалентно, адекватно передати мовою твір будь-якого невербального мистецтва неможливо. Ми, власне, словами виражаємо своє сприйняття, враження, розуміння живописного полотна чи музикальної п’єси. І художник, і скульптор, і композитор звертаються до людей, спілкуються з суспільством невербально, розкриваючи за допомогою притаманних даному виду мистецтва матеріальних засобів глибину і красу життя, безодню людських почуттів, задовольняючи естетичні потреби людей і створюючи (в своїх вищих досягненнях) естетичні ідеали. Мистецтво, очевидно, теж належить до знакових систем чи, в усякому разі, широко користується знаковими системами. Однак це питання не належить до чітко з’ясованих.

Слід визначити, що як засоби спілкування всі види мистецтва поступаються мові. Величезна перевага мови – у її всеосяжності, придатності для передачі найрізноманітнішої інформації. Довершено передається краса людини полотнами С. Ботічеллі. Музика Л. Бетховена й Д.Д. Шостаковича виражає людські почуття, мабуть, глибше і тонкіше, ніж це може зробити мова. Але мова справляється з втіленням і краси людини, і глибин почуття, і з описом будь-яких інших явищ. Карикатурою на балет був би “танець вимоги у продавщиці книги скарг”, як сказано в одній з пародій. А в мові можливе все – мале й велике, одноденне і вічне. У цім її велич і значна роль у суспільстві.

Мова і мислення. Співвідношення мови і мислення охарактеризоване в праці К. Маркса і

Ф. Енгельса “Німецька ідеологія”: “Мова така ж давня, як і свідомість; мова є

практична, існуюча в для інших людей і лише тим самим існуюча також і для мене самого, дійсна свідомість, і, подібно до свідомості, мова виникає лише з потреби, з настійної необхідності спілкування з іншими людьми”. Звернімо увагу на тез, що мова є практична свідомість, яка існує для інших людей і лише завдяки цьому – для самого мовця. Це означає, що завдяки мові свідомість (а отже й мислення) однієї людини стає доступною для інших людей. Обмін думками між членами суспільства є вирішальною умовою у формуванні свідомості окремої людини. Вагомість цієї передумови підкреслена формулою: “мова є практична свідомість”.

Поняття свідомість – специфічна форма психічного відображення об’єктивної дійсності, яка включає і самопізнання, і емоційні та вольові моменти, - є ширшим за поняття мислення – відображення об’єктивної дійсності людиною в уявленнях, поняттях, судженнях, умовиводах. Свідомість з’являється одночасно з мовою (“Мова така ж давня, як і свідомість”), а компонент свідомості – мислення, як приймають деякі вчені, зародилося в елементарній формі (до поняттєве мислення) до виникнення мови. Адже мова виникла “з настійної необхідності спілкування з іншими людьми”. А така необхідність з’являється (в колективній праці), коли у людей є що сказати одне одному, тобто є якісь думки. Це означає, що “люди стали говорити одне з одним, володіючи вже порівняно розвиненим мисленням”.

Вітчизняне мовознавство стоїть на позиціях єдності мови і мислення. Це означає : 1. Мова і мислення – різні явища, які не можна ототожнювати. Якщо мова є засобом спілкування, то мислення – це активний процес відображення об’єктивної дійсності. Ототожнення мови і мислення властиве ряду філософських, психологічних та лінгвістичних напрямів – від німецьких вульгарних матеріалістів ХІХ ст. до деяких сучасних американських лінгвістів.

2. Мова і мислення існують у нерозривному зв’язку, їх не можна відривати одне від одного. Це друга крайність – повний відрив мислення від мови – теж проявлялася у різних варіаціях у поглядах багатьох учених – від С. Дюрінга, якого піддав нищівній критиці Ф.Енгельс, до ряду сучасних американських психологів.

3. Мова є знаряддям, інструментом мислення. Це означає не тільки те, що мова дає змогу передати результати мислення іншим людям, а й те, що мова бере активну участь у формуванні думки. Деякі сучасні мовознавці вважають, що відношення мови і мислення можна визначити як відношення форми і змісту, тобто що мова є формою мислення, а мислення є змістом мови. Проте більшість вітчизняних мовознавців, як і філософів і психологів, відмовляються визнати відношення мови і мислення відношеннями форми і змісту, обмежуючись тезою про те, що мова і мислення становлять діалектичну єдність.

Говорячи про діалектичний зв’язок мови і мислення, не можна оминути одного нелегкого питання. Мов багато, причому найрізноманітніших. Чи

накладає ця обставина відбиток на мислення людини? І взагалі, чи впливає мова на мислення?

Вплив мислення на мову є очевидним. Відбиваючи вплив розвитку суспільства, розвиток мислення, в свою чергу, відбивається на мові, будучи одним з найістотніших чинників мовних змін. Так, саме розвиток мислення, зростання його абстрактності призвели до занепаду двоїни в давньоруській мові, а поглиблене усвідомлення причинно-наслідкових зв’язків – до значного розгалуження видів складнопідрядного речення в українській мові. У межах діяльності індивіда вплив мислення на мову проявляється, серед іншого, у створенні так званих оказіоналізмів – індивідуально-авторських неологізмів.

Чи існує зворотний вплив мови на мислення? Відомий американській мовознавець Е. Сепір сформулював, а його співвітчизник Б. Уорф розвинув так звану теорію мовної відносності, більш відому під назвою “гіпотеза Сепіра – Уорфа”, згідно з якою наше мислення, наше розуміння дійсності регламентується мовою. І, отже, різні мови дають різні картини світу.

Мова – ніби окуляри, які не можна зняти. Ми не бачимо дійсності такою, якою вона є, а лише такою, якою дозволяє це зробити мова. Е. Сепір писав про “тиранічну владу, яку має мовна форма над нашою орієнтацією в світі”. Німецький мовознавець Л. Вейсгербер вважав, що кожна мова дає свою, характерну лише для неї картину світу і має свій специфічний світогляд. Німецький філософ-екзистенціаліст М. Хейдеггер твердить: “Не людина володіє мовою, а мова володіє людиною”.

Такі висновки та їх теоретичні засади (різні мови – різні світогляди, різне мислення) є хибними. Якби гіпотеза Сепіра-Уорфа була слушною, то носії різних мов просто не змогли б порозумітись між собою: адже за кожною мовою стоїть свій особливий світ, своє особливе мислення. Але порозуміння між носіями різних мов – абсолютно достовірний факт. Незважаючи на існування будь-яких екзотизмів та локалізмів, немає тексту, який не можна було б перекласти з однієї мови на іншу. А це доводить, що мислення носіїв найрізноманітніших мов є принципово однаковим, тобто регламентується однаковими законами логіки.

Однак критика гіпотези Сепіра-Уорфа зовсім не означає, що мова не впливає на мислення. Впливає, і навіть дуже істотно. Проте вплив цей нестоїть на перешкоді правильному усвідомленню дійсності, не є диктаторським, фатальним.

Людське око розрізняє близько 2 млн. відтінків кольору. Але в поняття ці відтінки об’єднуються залежно від наявних у мові слів. Так, звичні для нас сім кольорів райдуги для німця чи англійця об’єднуються тільки в шість, бо нім. blau, англ. blue означає і “синій”, і “голубий”. А в мові американських індіанців хопі одним словом позначаються зелений і голубий кольори. Не виключено, що наші віддалені предки передавали одним словом зелений і жовтий кольори: думка про походження їхніх назв від одного кореня (зел-,

жьл-) має своїх прихильників. Звернімо увагу, що в усіх цих прикладах йдеться про фізично близькі, сусідні в райдузі кольори.

Цей “кольоровий” приклад водночас демонструє й ту обставину, що вплив мови на мислення і не становить якоїсь непоборної перегородки між людиною і дійсністю. При потребі будь-якою мовою можна описати будь-який колір. По-німецьки і по-англійськи можна прекрасно розрізнити синій і голубий кольори, відзначити потрібні відтінки того й іншого тощо. Творчість видатних письменників, що передають найтонші кольорові нюанси, красномовно ілюструє цю думку. Мова є досконалим інструментом адекватного пізнання дійсності, а не регламентованою формою світобачення.

Функції мови. З’ясовані нами властивості мови дають змогу розібратися в її функціях. Мова служить для спілкування між членами суспільства, і це – основна її функція. Функцію цю називають комунікативною (лат. communicatio - спілкування). Вся організація структури мови підпорядкована завданням комунікації. Сучасний вітчизняний мовознавець Б.О. Серебреников образно сказав, що комунікативна функція – це локомотив історії мови.

Щоб спілкуватися, треба не тільки висловити мовними засобами свої думки, а і сформувати їх. Щоб говорити, треба мати, що сказати. І у формуванні, у самому процесі народження думки мова бере найактивнішу, невідривну від мислення участь. Отже, мова виконує функцію формування і формулювання думки.

Сучасні лінгвістичні праці виділяють, окремо від попередньої, репрезентативну (фр. représentation – представництво) функцію мови, інакше інформаційну, або референтну (лат. referens - повідомлюючий). Йдеться про те. що мова відбиває об’єктивну дійсність: в процесі спілкування люди передають одне одному якусь інформацію, якісь повідомлення про позамовну дійсність. Але слід пам’ятати, що мова відбиває дійсність при посередництві думки. Тому репрезентативна функція мови – це не щось цілком відмінне від функції формування і формулювання думки. Це – інша грань, інший аспект того ж функціонального навантаження мови.

У процесі історичного розвитку людство нагромаджує досвід, неухильно збільшує коло своїх знань про об’єктивну дійсність. І весь цей досвід, усі ці знання, проходячи через людське мислення, відкладаються в мові, зберігаються мовою. Мова акумулює в собі досвід людських поколінь. Це акумулятивна функція мови. Вона проявляється не стільки в актах спілкування, як інші функції, скільки є наслідком спілкування людей. Реалізується вона в тім, що мова є інструментом пізнання навколишнього світу. Тому цю функцію можна назвати також пізнавальною, або гносеологічною (гносеологія – розділ філософії, що вивчає процеси пізнавальної діяльності). Іноді поняття “пізнавальна функція” розуміють ширше, включаючи в нього й репрезентативну функцію мови.

Зіставляючи слово стіна із спорідненим німецьким словом Stein - камінь, можемо зробити висновок, що колись словяни складали стіни своїх жител переважно з каменю. У німецькій мові поняття “стіна” виражається словом Wand , яке має той же корінь, що й дієслово winden - мотати, обвивати. Отже, йдеться вже про інший будівельний матеріал, який можна

мотати й обвивати, - про стіни, сплетені з гнучких стовбурців дерев. Ось як досвід практичної діяльності людей закріплюється, акумулюється мовою.

П’ята функція мови – емоційна (кажуть також емотивна), або виразова. Йдеться про вираження ставлення мовця до змісту його повідомлення, про відношення суб’єкта мовлення до об’єкта мовлення, йдеться про почуття, емоції мовця. Емоційна функція притаманна будь-якому висловлюванню, будь-якому тексту. Це – надбання не тільки образної, поетичної мови. Від емоційної функції слід відрізняти іншу її функцію, експресивну (лат. expressio – вираження). Тут йдеться про вираження в тексті не ставлення мовця, а самого мовця. Кожен текст, кожен акт говоріння, несучи в собі певну інформацію про позамовну дійсність, водночас містить і інформацію про автора. Говорячи про будь-що, людина мимохіть говорить про себе, про свої здібності, свій розвиток, свою вдачу, уподобання тощо. Це і є експресивна функція мови. Вона є не метою, а умовою використання мови і проявляється незалежно від волі мовця. Цим вона й відрізняється від емоційної функції.

Обов’язковим учасником спілкування, крім мовця, є також слухач (реальний чи уявний), адресат висловлюваної думки. Вплив мови на слухача – це ще одна її функція. Цю функцію мови називають імпресивною (лат. impressio – враження), або апелятивною (лат. appellatio - звертання). Виразний і негайний вплив цієї функції бачимо, наприклад, у військових командах. До спеціальних мовних засобів, що сприяють виконанню імпресивної функції, належать звертання, наказовий спосіб дієслів, деякі частки тощо. Імпресивна функція, як і експресивна, притаманна кожному висловлюванню, тому що завжди слухач (читач) якось ставиться до почутого, якось на нього реагує.

Таким чином, мова виконує сім функцій: комунікативну, мислеоформляючу, репрезентативну (інформаційну), акумулятивну (пізнавальну, або гносеологічну), емоційну (естетичну), експресивну та імпресивну. Функції ці не рівнозначні – провідною і визначальною для мови є комунікативна функція.

Мова і мовлення. Те, що ми звикли називати мовою, насправді включає до свого складу дві різні речі – мову і мовлення. Видатні мовознавці ХІХ ст., зокрема, відомі вітчизняні вчені П.Ф. Фортунатов, І.О. Бодуен де Куртене, розрізняли в своїх дослідженнях мову і мовлення. Спеціально ж це розрізнення було сформульоване й теоретично обґрунтоване Ф. де Соссюром. Дальша розробка й вивчення цього важливого питання належить радянським мовознавцям Л.В. Щербі, О.І. Смирницькому, О.О. Реформатському та ін.

Мова, як ми знаємо, це засіб спілкування, його історично сформоване знаряддя. Саме ж спілкування вже не є мовою. Це – використання засобу, результат дії знаряддя. Це і є мовлення. Мова в такому термінологічному значенні включає до свого складу певну, досить велику кількість одиниць (інвентар мови), сукупність типів зв’язку між цими одиницями, сукупність правил поєднання їх та функціонування (граматика мови). З речення

“Студент читає книжку” до складу мови входять слова студент, читає, книжка, тип речення (підмет – присудок – прямий додаток), наявний у словах звуковий і морфемний склад, правила відмінювання та дієвідмінювання, правила поєднання слів. А саме це конкретне речення до складу мови не належить. Воно є фактом мовлення. І будь-яка одиниця, будь-яке правило, реалізовані в реченні “Студент читає книжку”, використовуються з таким же успіхом у мільйонах, у безмежній кількості інших актів мовлення.

Мовлення ж – це конкретне говоріння, усне чи письмове, і так само – сприйняття (слухання або читання). При цьому терміном мовлення прийнято позначати як сам процес говоріння та сприйняття (акт мовлення) чи сукупність таких процесів (її називають мовленнєвою діяльністю), так і наслідок, результат процесу говоріння – усний чи письмовий текст.

Мова і мовлення дуже тісно, невідривно між собою пов’язані. І мова об’єктивно існує, реалізується, виявляє себе тільки в мовленні. Справді, задумаймося, де і як реально існує мова. У словниках та граматиках? Ні, там – тільки описи мови, більш чи менш точні і повні, але ніколи не вичерпні. У головах, у мозку людей? Ні, там – тільки знання мови, яке, до речі, теж ніколи не буває повним. Реально мова існує виключно в актах мовлення. За влучним висловом О.І. Смирницького, мова видобувається з мовлення, як метал з руди. І, скажімо, щойно розглянуті функції мови реально притаманні не самій мові, а мовленню. У мові ж вони наявні лише як призначення, як потенції.

Власне кажучи, й суть мовознавства можна визначити як “добування металу”, тобто добування мови з мовлення. У безпосередньому спостереженні нам дано тільки мовлення – тільки мовленнєва діяльність та її наслідки – тексти сучасного й минулого мовлення. Мова з мовлення реконструюється як певна абстракція. Завдання полягає в тому, щоб ця абстракція, яка до того ж має не один рівень глибини, відповідала дійсності.

І точнісінько таким же способом кожен мовець оволодіває мовою з дитинства, тільки робить це не шляхом свідомого обмірковування мовних фактів та наукового аналізу їх, а переважно інтуїтивно, підсвідомо, навчаючись від дорослих і набуваючи від них мовленнєвого досвіду, який стає дедалі більш досконалим.

Із охарактеризованої сутності мови і мовлення можна зробити висновок про такі відмінності цих взаємопов’язаних явищ.

1. Мовлення має лінійний характер. Будь-який текст, навіть найбільш роман, можна уявити собі у вигляді одного дуже довгого рядка. Людина вимовляє звук за звуком, слово за словом. Одночасно два відрізки того ж рівня в одному акті мовлення з’явитися не можуть. Мова ж має ієрархічну організацію нелінійного характеру. З цієї розбіжності випливає, що в мовленні кожен його елемент може мати щонайбільше два найближчі сусіди, у мові ж кількість їх значно більша. Так, у реченні “грає вітер на дуду” (В. Сосюра) слово “вітер” розташоване між двома словами – дієсловом грає і прийменником на. У цьому ж тексті це – найближчі його сусіди. А в мові

слово вітер має усталені зв’язки з своїми синонімами буревій, вітровій, легіт, суховій з назвами інших атмосферних явищ (буря, ураган, заметіль і т.д.), з лексемами протилежного значення (тиша, спокій) тощо.

2. Мовлення змінне, динамічне, мовні одиниці в ньому раз у раз перетасовуються залежно від конкретних потреб. У реченні “Бродить вітер у саду” (В. Сосюра) слово вітер має вже зовсім інших сусідів, ніж у наведеному вище тексті. Зміна мовленнєвих зв’язків є закономірним проявом функціонування мови. А мова – досить стала, статична і стабільна. У мові слово вітер має постійно тих самих сусідів, ті самі зв’язки. Зміна мовних зв’язків є проявом розвитку мови. Зв’язки елементів мови називаються парадигматичними, а зв’язки елементів мовлення – синтагматичними (в буквальному перекладі з давньогрецької – побудоване разом). Парадигматичні зв’язки, таким чином, є сталими. Групи елементів, об’єднаних парадигматичними зв’язками, складають парадигми – цільні єдності, сукупність яких становить систему мови. Синтагматичні ж зв’язки є змінними. Однак ця змінність не є безмежною. Вона обмежується здатністю елементів одного рівня сполучатися між собою.

3. Кожен окремий акт мовлення належить одній особі, індивіду. Тому можна сказати, що мовлення є суб’єктивним, індивідуальним. Але лише до певної міри, бо всяке мовлення є, як ми знаємо, використанням мови. А мова – це соціальне, суспільне явище, явище об’єктивне, незалежне від волі індивіда. У мовленні кожна людина - творець і володар. У мові ж одна людина, як правило, змінити нічого не може. Зміни в мові залежать від суспільства, а не від окремих людей.

4. Кожен акт мовлення відбиває лише якусь невеличку частину мовного інвентаря та граматики. сукупність же мовних актів повністю відбиває все те, що є в цей час у мові. У мові немає нічого, чого б не було в мовленні. Але, навпаки, в мовленні є дуже багато такого, що до складу мови не потрапляє. Це так звані оказіоналізми (індивідуальні новотвори), інтонаційні особливості, взагалі все індивідуальне, що вноситься в текст мовцем. Мова складається з великої, але конечної кількості елементів. Мовлення ж є безмежним, нескінченним.

Знаковий характер мови. Цукерку можна з’їсти. А спробуйте з’їсти слово цукерка! Нічого не вийде, бо слово є лише представником, знаком предмета. Знаком називається матеріально виражене умовне позначення чогось. Букет квітів на вікні – просто предмет, гарна річ, оздоба помешкання. Але при відповідній домовленості той же букет може стати знаком, виразником умовної інформації (“Заходьте, шлях вільний” або навпаки “Явка провалена, рятуйтесь” тощо).

Умовність добре помітна в такій, наприклад, знаковій системі, як військовий пароль і відзив. Якщо на сьогодні призначено паролем слово “Штик”, а відзивом – “Гармата”, то ніякі інші слова їх не заступлять. Умовність - це наявність згоди, прийнятої суспільством чи його частиною домовленості про інформацію, яка виражається знаком. Червоний вогник світлофора означає “Стій!” лише тому, що суспільство наділило його таким

змістом. Неважко уявити собі іншу домовленість (червоний вогник означає, скажімо, “Шлях вільний”).

І ця риса – умовність – органічно притаманна мові. Щоправда, люди тепер не домовляються про значення слів, та й ніколи не домовлялися, якщо розуміти це слово буквально. Домовленість складалася внаслідок історичного розвитку суспільства. Історичні умови, різні обставини призвели до того, що в даній мові за певним явищем як його знак закріпилася саме ось така назва. І російське слово конфета або молдавське бомбоанэ незгірше за укр.. цукерка виражає той самий зміст.

Довільність, інша властивість знака, означає відсутність органічного, внутрішнього зв’язку між предметом і його позначенням (знаком), а точніше кажучи – між ідеєю про предмет (змістовий бік знака) та звуковим виразником цієї ідеї (формальний бік знака). Знак не породжується предметом, а довільно приписується йому. Довільність – зворотна сторона умовності. Про довільність чи недовільність назв учені сперечались з часів античної Греції і твердо дійшли висновку, що назви довільні. К. Маркс з цього приводу зазначив: “назва якої-небудь речі не має нічого спільного з її природою. Я абсолютно нічого не знаю про дану людину, коли знаю тільки, що її звуть Яковом”. Якби було інакше, якби назва речі породжувалась її природою, то кожна річ на світі мала б одну й ту ж назву – не було б різних мов і не було б особливих клопотів у мовознавців.

Таким чином, усі слова мови є знаками, бо всі вони є довільними. Так само умовними та довільними є інші значущі одиниці мови. Мова має знаковий характер. Але її не слід ототожнювати з іншими знаковими системами. Мова – це особлива знакова система. Річ у тім, що мова – всеосяжна, універсальна знакова система, придатна на всі випадки життя. Інші знакові системи мають обмежену сферу дій. Мова є значно складнішою за інші знакові системи. Окремі мовні знаки майже не вживаються ізольовано: мовний знак, як правило, є компонентом ширшого висловлювання, яке являє собою знаковий ланцюжок.

Всякий знак, у тому числі й мовний, є двобічною сутністю, яка включає до свого складу змістовий бік – те, що вона виражає, і формальний – те, чим виражається зміст знака. З часів Ф. де Соссюра перше називається означуваним, а друге – означуючим. Означуюче є матеріальною стороною знака, а означуване – ідеальною. У словесному знакові і в усіх мовних знаках узагалі означуючим є звук, звучання, а означуваним – зміст, семантика, значення.

Матеріальне вираження знака є обов’язковою умовою його існування. Без матеріального вираження знака немає. Але слід мати на увазі, що в межах системи матеріальним вираженням може ставати й відсутність вираження. На цьому ґрунтується, наприклад, існування нульових флексій. Опозиція сад – сада – саду тощо, де всі відмінкові форми, крім називного – знахідного відмінків однини сад мають свої матеріально виражені флексії, призводить до того, що й ця форма починає розумітись як наділена флексією. У межах парадигми флексією стає її відсутність.

Адже істотно, щоб знаки в процесі комунікації відрізнялись один від одного. Істотними є ті диференційні ознаки, які їх розмежовують, і відсутність ознаки теж диференціює, теж стає засобом розрізнення. У системі мовних знаків, побудованій дуже економно, розрізнення способом наявності – відсутності (або інакше: маркованості – немаркованості) досить розповсюджене. У цих умовах відсутність, немаркованість не позбавляє його означуючого, а це означуюче не втрачає своєї матеріальної сутності.

Із усього сказаного про ознаки можна зробити висновок, що всі знаки і знакові системи є засобами спілкування, але не всі засоби спілкування обов’язково належать до знаків. Це стосується деяких невербальних засобів спілкування.

Система і структура мови. Системою називається організована множина взаємопов’язаних елементів. Реальна система, отже, має три ознаки: 1) множинність елементів, 2) організованість їх, 3) взаємопов’язаність їх. Приклади систем: годинник, Сонячна система, суспільство. У кожній з цих систем усі три ознаки системності є настільки виразними, що не потребують доведення.

Інакше з мовою. Тут самоочевидними ознаками є тільки множинність елементів (у кожній мові багато, скажімо, морфем чи слів) і організованість їх. Можна навіть сказати, що мова є взірцем високої організованості. У ній все регламентоване, підпорядковане певним правилам. Вільно сказати зелений дуб, зелена липа, але не вільно – зелений липа, зелена дуб. Можна утворити пестливі похідні з суфіксом –ик від слів брат, віл, серп, але не можна – від слів сестра, вівця, коса.

Взаємопов’язаність елементів мови не є самоочевидною і потребує доказів. Ця ознака системи проявляється в тому, що між її елементами встановлюються певні відношення (інакше – залежності або кореляція). Відношення елементів системи бувають фізичними і чистими. Обидва ці види відношень є в мові. Фізичними називають такі відношення, при яких один елемент породжується іншим (як слово братик породжується словом брат ) або змінюється під впливом іншого (як слово кто змінилось на укр.. хто: проривний звук к під впливом наступного проривного т змінився в щілинний х). Фізичними іноді вважають також відношення типу зелений дуб і взагалі форми зв’язку слів у реченні.

Чистими є такі відношення елементів системи, при яких ці елементи прямо, фізично не діють один на одного, призводячи до якихось видозмін, а протиставляються один одному і завдяки цьому підтримують своє існування як різні елементи. Тому такі відношення називаються ще протиставленнями, або опозиціями. Так, і в укр. добре, і в нім. Dorf - село початковий звук д вимовляється твердо. Але в укр. слові ця вимова означає, що даний звук належить до групи твердих приголосних, а в німецькому слова вона нічого не означає. Справа в тім, що в українській мові є м’які приголосні, наприклад, д’ у словах діти, дядько , а в німецькій їх немає, там усі приголосні тверді (крім м’яких за природою). Тому в українській мові є відмінні, протиставлені категорії твердих і м’яких приголосних; одна група елементів

протиставляється іншій, і цим забезпечується існування обох груп. А в німецькій мові у зв’язку з відсутністю м’яких приголосних категорія твердих приголосних також відсутня, бо ознака твердості не відрізняє приголосні німецької мови від жодної іншої групи приголосних.

Такі відношення наявні в мові на всіх її рівнях. Ці та інші відношення різних елементів мови зв’язують їх у певні групи, єдності, що називаються парадигмами. Так, парадигму становлять тверді й м’які приголосні, форми словозміни певного слова, група слів, пов’язаних між собою за значенням. Сукупність усіх похідних від слова брат становить словотвірну парадигму цього слова. Відношення, зв’язки між мовними елементами, що входять до складу однієї парадигми, називаються, як ми вже знаємо, парадигматичними. Парадигматичні зв’язки протистоять синтагматичним, притаманним мовленню, і відрізняються від останніх своєю сталістю.

Наявність відношень між мовними одиницями і доводить, що мова становить собою систему. Як бачимо, роль відношень в організації мови дуже велика. Можна сказати, що відношення – це складники, компоненти системи, що до складу мовної системи входять як елементи, так і відношення між ними. Відношення об’єктивно існують у мові, а не приписуються їй дослідниками.

Розмову про мовну систему та її організацію можна було б на цьому вважати завершеною, якби лінгвісти так часто не звертались до терміна структура (лат. structura – побудова, розташування). Термін цей міцно закріпився в мовознавстві і зв’язаний з важливим напрямком у вивченні мови (структурна лінгвістика, структурне вивчення мови), в основі якогось лежить визнання мови чітко організованою системою.

Чимало лінгвістів уживають термін система і структура як синонімічні, в одному й тому ж значенні. Істотне уточнення в такий ужиток цих термінів вніс О.С. Мельничук, обґрунтувавши думку, що терміни система і структура відбивають одну й ту ж властивість мови, лише розглядувану з протилежних точок зору – з боку складових частин, одиниць мови, що утворюють цілісність, єдність (система), і з боку цієї цілісності, що членується на складові частини і певним чином організується (структура). На думку О.С.Мельничука, “система і структура мови можуть бути охарактеризовані як загальний закон внутрішньої організації і функціонування мови”.

Отже, вживаючи терміни “система” і “структура”, доцільно мати на увазі, що вони обидва вказують на одне явище – на організацію мови і що вони, як визначив О.С. Мельничук, розрізняються лише аспектом, точкою зору. Адже ми говоримо про структуру (а не систему) слова, бо йдеться про ціле, що ділиться на частини, і про систему (а не структуру) голосних звуків, бо йдеться про частини, що формують ціле.

Основні одиниці мови та їх функції. У мові, як уже говорилося, є план вираження, тобто її форма, і план змісту, тобто її змістова сторона, інформація, що виражається мовою. Існування обох цих планів мови забезпечується спеціальними мовними одиницями, які стануть об’єктом

спеціального вивчення у нашому курсі. З чотирьох основних типів одиниць мови – фонем, морфем, слів і речень – перший тип (фонеми) обслуговує план вираження, а три наступні – план змісту. Тому фонеми самі по собі ніякого змісту не виражають, є однобічними одиницями мови і не належать до знаків. Морфеми ж, слова і речення виражають певний зміст, є двобічними одиницями мови (мають і план вираження, і план змісту) і, таким чином, становлять собою знаки мови або їх поєднання.

У ланцюжку типу фонема – морфема – слово – речення кожна наступна одиниця побудована з попередніх. Тим самим кожна попередня одиниця у наступній стає все більш складною. Але першоосновою, виразником її матеріальності залишаються фонеми. Якби не звуки, то ніякі вищі одиниці мови не могли б бути сприйнятими. Морфеми, слова і речення виражаються і сприймаються нами завдяки звукам або графічним зображенням їх – буквам.

Таким чином, звуки і фонема виконують конститутивну (лат. constituo – будую) функцію, тобто вони є матерією, будівельним матеріалом мови, або – інакше – функцію перцептивну ( лат. perceptio - отримання, пізнання), тобто вони сприймаються, здатні до того, щоб бути сприйнятими. Поза тим фонеми виконують розрізнювальну функцію: вони матеріально, фізично розрізняють усі вищестоячі одиниці. Слова кіт, кір, кіл сприймаються як різні тому, що вони розрізняються кінцевою фонемою. Цю функцію фонем називають інакше сигніфікативною (лат. significo – сигналізую, означаю) або дистинктивною (лат. distinctus - різниця).

Морфеми ж є мінімальними виразниками значення. При цьому значення морфем завжди є узагальненим, адресованим мисленню (а не безпосередньо об’єктивній дійсності), поняттєвим. Слово дуб може означати конкретне, певне, ось це дерево. А морфема дуб - не може вказувати на конкретний предмет, вона виражає завжди узагальнену ідею певної породи дерев, виражає поняття “дуб”. Здатність морфем до вираження поняттєвого значення прийнято називати семасіологічною, або семантичною функцією їх.

Слова, як і морфеми, виконують семасіологічну функцію, тобто виражають поняттєве значення, пор. зміст слова дуб у реченні: “Дуб належить до листяних дерев”. Але вони можуть називати й конкретні предмети, явища об’єктивної дійсності, пор. зміст слова дуб у реченні: “На узліссі стояв старий розлогий дуб”. Ця друга функція слів називається номінативною (лат. nominativus називний), Окремі групи слів виконують винятково номінативну функцію (власні назви) або винятково семасіологічну функцію (абстрактні назви, службові слова).

Одиницею мови, якою безпосередньо спілкуються, є речення (висловлювання). Кожен акт мовлення складається з речень і тільки з речень. Будь-які сукупності мовних одиниць, хай навіть одне слово чи частина слова, використані для спілкування, стають реченням. Тому фактично функції речення збігаються з функціями мови. Основна функція речення – комунікативна.

Розділи мовознавства. Крім розглянутого поділу мовознавства на конкретне і загальне, теоретичне і прикладне, можливі також й інші способи виділення його складових частин. Зокрема, традиційним і дуже зручним є виділення розділів мовознавства за одиницями мови. У ХХ ст. про ці розділи можна говорити як про окремі мовознавчі дисципліни. При цьому таких розділів чи дисциплін є більше, ніж мовних одиниць, тому що різні аспекти тих же одиниць мови можуть розглядатися у різних розділах мовознавства.

Так, звуки, фонеми та інші явища звукової матерії мови вивчають: фонетика (розглядає звуки мовлення), фонологія (займається фонемами), акцентологія (вивчає наголос, його сутність, особливості і функції).

Другий, морфологічний рівень мови, тобто рівень морфем, вивчається морфологією. Проміжне місце між фонологічним і морфологічним рівнями займає морфонологія , яка вивчає морфологічні функції фонологічних засобів, фонетичні зміни морфем.

Слово як найважливіша одиниця мови вивчається кількома розділами мовознавства. Зокрема, це – лексикологія, що розглядає слово в цілому, словниковий склад і його закономірності (термін “лексикологія” буквально означає “слово про слово”), семасіологія, яка займається значенням, семантикою слова; втім, семасіологією часто розуміють розширено, як розділ мовознавства, що займається значенням усіх мовних одиниць – морфем, слів і речень; етимологія , яка встановлює походження слів; ономастика , що розглядає власні назви, відмінності їх від загальних, походження та функціонування їх; лексикографія , що узагальнює досвід укладання словників і виробляє правила їх укладання. Проміжним розділом між морфологічним та лексичним рівнями мови є дериватологія, або словотвір, що вивчає творення слів, тобто передусім розглядає, як за допомогою морфем творяться від одних слів інші слова, як морфеми формують слово.

Найвищим синтаксичним рівнем мови займається розділ мовознавства синтаксис. Основна турбота синтаксису – речення та засоби його побудови. Проміжок між синтаксичним і лексичним рівнями вивчається фразеологією. Фразеологія розглядає синтаксичні з походження одиниці – застиглі словосполучення, що виконують лексичні функції.

До важливих розділів мовознавства належить також стилістика, що вивчає різновиди мови – стилі, а також стилістичні засоби мови, добір та використання їх. Деякі мовознавці навіть виділяють окремий (п’ятий) стилістичний рівень мови. Але прийняти існування цього рівня не можна тому, що окремих спеціально стилістичних одиниць мови не існує. Стилістичну функцію можуть виконувати будь-які мовні одиниці, передусім слова і речення.

Як бачимо, кожен із чотирьох основних типів мовних одиниць, тобто фонеми, морфеми, лексеми та речення, складають свій окремий рівень мовної системи. Отже, мовна система побудована з чотирьох рівнів, які мають ієрархічну субординацію: від найнижчого фонологічного і до найвищого синтаксичного кожен нижчий рівень обслуговує вищий, є для нього

будівельним матеріалом. Основною прикметою кожного рівня мови є тип одиниць, які формують цей рівень.

Синхронія і діахронія. Люди сприймають мову як даність, як те, що є, і користуються нею як засобом спілкування. Мова функціонує у певному своєму стані, який здається незмінним, постійним. Насправді ж цей незмінний стан є лише одним з моментів розвитку мови, є зрізом безупинного руху мови в часі, безупинних її змін. Формою існування мови є зміни, її розвиток в часі.

Для розрізнення стану мови та її розвитку використовуються терміни синхронія та діахронія. Синхронія – це часовий зріз, стан мови у певну історичну епоху. Діахронія – це рух мови у часі, мовний розвиток, історична послідовність мовних змін.

Розрізнення синхронії і діахронії є дуже істотним. Для носіїв мови, що практично нею користуються, існує тільки синхронія: мова функціонує безвідносно до своєї історії. Для наукового осмислення мови, для мовознавства надзвичайно важливою є діахронія: мова стає такою, якою вона є, завдяки своєму історичному розвитку. Кожне мовне явище має свою історію (діахронію) і своє місце в системі мови (синхронія). Тому до вивчення мови можливий як діахронічний, так і синхронічний підхід. Так, з синхронічної точки зору, сучасні українські форми пес – пса, сон – сну мають випадні голосні е, о (чи інакше – чергування е, о з нулем звука). З діахронічної ж точки зору тут представлені наслідки занепаду редукованих голосних ь, ъ які у сильній позиції перетворювались у голосні повного утворення е, о (пьсъ – пес, сънъ – сон) , а в слабкій позиції зникали – пьса – пса, съну – сну.

Відповідним чином і мовознавство поділяється на діахронічне – історичне (напр., історична граматика української мови) та синхронічне – описове (напр., курс сучасної української літературної мови). Додамо, що сучасний стан мови є типовим прикладом синхронії, оскільки може спостерігатись і вивчатись безпосередньо. Але вивчення, скажімо, староукраїнської мови часів Івана Вишенського теж належить до синхронії.

Розрізнення синхронії та діахронії не означає, що перша позбавлена будь-якого втручання часу, як помилково гадав Соссюр. Адже процеси розвитку мови не припиняються. Цю думку афористично сформулював О.О. Реформатський: “не тільки “діахронія”, але й “синхронія” все-таки завжди “хронія” ...”

Запитання для самоперевірки1. Як ви розумієте, що таке мова? Спробуйте дати відповідь своїми словами,

не повторюючи тих формулювань, які містяться в цьому розділі. 2. Як розрізняється конкретне й загальне мовознавство? Теоретичне й

прикладне мовознавство? Зовнішнє і внутрішнє мовознавство? 3. Перерахуйте головні проблеми мовознавства. Які ще проблеми

мовознавства ви можете назвати? 4. Доведіть, що мова є суспільним, а не природним явищем.

5. У яких відношеннях знаходяться мова і мислення? Розкрийте проблему впливу мислення на мову і мови на мислення.

6. Як і чим розрізняються мова і мовлення? Спробуйте сформулювати, яку користь для науки і для практики дає розрізнення мови і мовлення.

7. Наведіть відомі вам невербальні засоби спілкування. Чим мова відрізняється від усіх цих засобів? Розкажіть про вербальне і невербальне мислення.

8. Які функції виконує мова? Охарактеризуйте ці функції.9. Наведіть аргументи на користь того, що мова належить до знакових

систем.10.Як ви розумієте терміни система мови і структура мови ? 11.Перерахуйте основні мовні одиниці. У чому полягає функціональне

навантаження кожного типу одиниць? 12.Які рівні виділяються в мовній системі і як вони організовані? 13.У чому полягає різниця між синхронічним та діахронічним

мовознавством?

Рекомендована література1. Карпенко Ю.О. Вступ до мовознавства. – К.: Либідь, 1991. 2. Дорошенко С.І., Дудик П.С. Вступ до мовознавства. К.: Вища школа,

1983. 3. Кодухов В.И. Введение в языкознание. – М.: Просвещение, 1979. 4. Маслов Ю.С. Введение в языкознание. – М.: Высшая школа, 1975. 5. Реформатский А.А. Введение в языковедение. – М.: Просвещение,

1967. 6. Будагов Р.А. Человек и его язык. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1976. 7. Супрун А.Е. Лекции по языкознанию. – Минск: Изд-во Белорус. ун-

та, 1978. 8. Русанівський В.М. Структура лексичної і граматичної семантики. –

К.: Наукова думка, 1988. 9. Щерба Л.В. Языковая система и речевая деятельность. – Л.: Наука,

1974.