АНТИКОРУПЦІЙНА ПОЛІТИКА УКРАЇНИ СУЧАСНІ...

Генеральна прокуратура України Національна академія прокуратури України

АНТИКОРУПЦІЙНА ПОЛІТИКА УКРАЇНИ: СУЧАСНІ ПРОБЛЕМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

ЕФЕКТИВНОСТІ

ЗБІРНИК матеріалів Інтернет-конференції

(Київ, 29 травня 2015 року)

Київ 2015

2

УДК 343.35 ББК 67.99 ........А 72

РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ:

Р.О. Стефанчук – проректор з наукової роботи Національної академії прокуратури України (голова);

Н.В. Лісова – директор Науково-дослідного інституту Національної академії прокуратури України (заступник голови);

С.П. Барандич – начальник редакційного відділу Національної академії прокуратури України;

З.А. Загиней – начальник відділу досліджень проблем злочинності у сфері службової діяльності та корупції Науково-дослідного інституту Національної академії прокуратури України;

О.З. Гладун – начальник відділу досліджень проблем кримінального провадження Науково-дослідного інституту Національної академії прокуратури України;

С.П. Люлько – провідний науковий співробітник відділу досліджень проблем злочинності у сфері службової діяльності та корупції Науково-дослідного інституту Національної академії прокуратури України.

Антикорупційна політика України: актуальні проблеми А 72 забезпечення ефективності: збірник матеріалів інтернет-конференції (Київ, 29 травня 2015 року). – К.: Національна академія прокуратури України, 2015. – 225 с.

Збірник містить матеріали інтернет-конференції, присвяченої питанням: проблем формування та реалізації антикорупційної політики України; ролі прокуратури та інших державних органів у реалізації антикорупційної політики України; міжнародно-правових основ запобігання та протидії корупції; юридичної відповідальності за корупційні правопорушення та правопорушення, пов’язані з корупцією.

Тексти подаються в авторській редакції.

УДК 343.35 ББК 67.99

© Генеральна прокуратура України, 2015 ............................................© Національна академія прокуратури України, 2015

3

ЗМІСТ

СЕКЦІЯ: ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ ТА РЕАЛІЗАЦІЇ

АНТИКОРУПЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ Барабаш Т.М. Антикорупційна реформа і кримінальне провадження: законотворчі ініціативи……………………………………………………...

7

Дмитренко Ю.П. Ефективна кадрова політика при формуванні правоохоронних органів як складова антикорупційної політики в Україні………………….

12

Золотухіна О.М. Правове регулювання функціонального призначення нотаріату в Україні як основа розвитку антикорупційного законодавства ………....

16

Клімова С.М. Боротьба з корупцією у сфері публічних фінансів………………………...

22

Кліпа О.С. Формування та реалізація антикорупційної політики в Україні………….

27

Куц В.М. Узгодженість положень антикорупційного законодавства України – важливий аспект ефективності антикорупційної політики…………………………………………………...

33

Левицька Л.В. Антикорупційна експертиза як засіб протидії корупції в Україні...............................................................................…………………..

37

Луценко Ю.В., Спірін А.І. Щодо окремих питань корупції у воєнній сфері…………………………..

41

Музика-Стефанчук О.А. До питання про корупцію у бюджетних правовідносинах………….……

46

Росік Т.В. Судова практика Конституційного Суду України та її роль у сучасній антикорупційній правотворчості в Україні………………………………...

51

Тарасенко А.В. Подолання корупції у сфері матеріально-технічного забезпечення вітчизняних військових формувань як об’єкт антикорупційної політики України…………………………………………

57

Хопта О.С. Принципи судочинства в системі принципів права як умова протидії корупції: методологічні аспекти наукового дослідження…………………………………………………………………..

62

Ярмиш О.Н. Про історичний підхід до вивчення корупції………………………………

67

4

СЕКЦІЯ: РОЛЬ ПРОКУРАТУРИ ТА ІНШИХ ДЕРЖАВНИХ ОРГАНІВ У РЕАЛІЗАЦІЇ АНТИКОРУПЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

Дейнека Н.В. Апеляційне оскарження прокурором рішень судів першої інстанції у справах про адміністративні правопорушення, пов’язані з корупцією: новели законодавства………………………………………………………..

76

Дмитренко Е.С. Проблеми створення та діяльності антикорупційних органів в Україні…

82

Загиней З.А. Про окремі індикатори корупціогенності у Законі України „Про Національне антикорупційне бюро України”……………………………..

87

Люлько С.П. Причини та умови злочинності у сфері службової діяльності в органах прокуратури ………………………………………………………………….

93

Мельник Р.І. Місце та роль прокуратури в оновленій системі спеціально уповноважених суб’єктів у сфері протидії корупції……………………….

97

Скомаров О.В. Адміністративно-правове регулювання добору детективів та керівників підрозділів детективів до Національного антикорупційного бюро України……………………………………………………………………….

103

Толочик П.І. Проблеми створення та діяльності Спеціальної антикорупційної прокуратури…………………………………………………………………..

108

Черніков Є.Е. Проблемні питання, що виникають у діяльності органів прокуратури у сфері запобігання і протидії адміністративним правопорушенням, пов’язаним з корупцією………………………………..

111

СЕКЦІЯ: МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ ОСНОВИ ЗАПОБІГАННЯ

ТА ПРОТИДІЇ КОРУПЦІЇ Доманова Т.Ю. Доцільність імплементації досвіду зарубіжних держав регулювання складної вини у КК України………………………...

118

Завидняк В.І. Міжнародно-правові основи застосування судового прецеденту при запобіганні та протидії корупції в Англії……………………………...

125

Йовик В.О., Семенюк В.В. Вітчизняний та міжнародний досвід щодо проблем формування та реалізації антикорупційної політики……………………………..……..

128

Клименко О.А. Світові моделі антикорупційних органів………………………………….

134

Максимович Р.Л. Про міжнародний обмін інформацією у сфері запобігання і протидії корупції………………………………………………………………………..

138

5

Мануилова А.И. Международно-правовое сотрудничество в сфере противодействия коррупции……………………………………………………………………..

141

Проневич О.С. Організаційно-правові засади діяльності Центрального антикорупційного бюро Республіки Польща……………………………… Слабоуз Я.В. Міри протидії корупції у світі – досвід для України………………………

146 152

СЕКЦІЯ: ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА КОРУПЦІЙНІ ПРАВОПОРУШЕННЯ ТА ПРАВОПОРУШЕННЯ, ПОВ’ЯЗАНІ

З КОРУПЦІЄЮ Арманов М.Г. Особливості кваліфікації корупційних дій у публічній сфері відповідно до типових ситуацій їх виявлення..................................................................

156

Багіров С.Р. Зловживання владою або службовим становищем та втручання у діяльність захисника чи представника особи, вчинене службовою особою: розмежування складів злочинів…………………………………..

163

Барандич В.І. Відповідальність осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за вчинення корупційних правопорушень чи правопорушень, пов’язаних із корупцією....................

167

Гетманець О.П. Відповідальність за порушення бюджетного законодавства як чинник подолання корупції ………………………………………………………….

172

Дєдов Є.В. Актуальні питання юридичної відповідальності у сфері користування електричною енергією населенням ......................................................…….

176

Дудоров О.О., Зеленов Г.М. Помилка законодавця чи його усвідомлене рішення? (дещо про зміст кримінально-правових понять «істотна шкода» і «тяжкі наслідки»).........

180

Кваша О.О. Необхідна спільність при наданні та одержанні неправомірної вигоди.....

193

Панасенко Т.Ю. Юридична відповідальність за корупційні правопорушення та правопорушення, пов’язані з корупцією...................................................

197

Цибулін Т.Г. До питання про розмежування способів фізичного та інтелектуального пособництва (на прикладі злочинів у сфері службової діяльності)………………………………………………

204

Шмаль Л.М. Юридична особа приватного права (до тлумачення статей 364-1, 368-3 КК України) ………………………....

211

6

Ямненко Т.М. Проблеми доказування випадків зловживання владою та корупції у фінансових правовідносинах……………………………………................

215

Ярмиш Н.М. Про співвідношення «прохання» та «вимагання» неправомірної вигоди як ознак об’єктивної сторони складів корупційних злочинів …………….

219

7

СЕКЦІЯ: ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ ТА РЕАЛІЗАЦІЇ

АНТИКОРУПЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

Барабаш Тетяна Миколаївна

завідувач сектору кодифікаційних робіт Інституту законодавства Верховної Ради України,

кандидат юридичних наук, доцент [email protected]

АНТИКОРУПЦІЙНА РЕФОРМА І КРИМІНАЛЬНЕ ПРОВАДЖЕННЯ:

ЗАКОНОТВОРЧІ ІНІЦІАТИВИ

Сучасний період розвитку України характеризується зміною орієнтацій

суспільства в політичній, економічній, соціальній, правовій сферах, що

зумовлює трансформацію наукових знань з новими предметами досліджень.

Проголошений в державі курс на реформування більшості сфер суспільного

життя, наближення їх до європейських стандартів вимагає комплексного

оновлення вітчизняного законодавства. Реалізація визначених однією із

першочергових, антикорупційної реформи, безперечно, впливатиме і на

кримінальний процесуальний закон, адже пріоритетну роль у забезпеченні

дотримання основоположних прав людини відіграє наявність в державі

ефективного механізму регулювання діяльності її органів, покликаних

здійснювати розслідування та розгляд питань, пов’язаних із притягненням

особи до кримінальної відповідальності.

Антикорупційна реформа, з-поміж іншого, спрямована на запобігання

корупції у судовій системі та органах кримінальної юстиції. Особливого

значення при цьому набуває Національне антикорупційне бюро України,

правовий статус якого закріплено спеціальним Законом (від 14.10.2014 №

1698-VІІ). Завданням цього державного правоохоронного органу, на який

покладається попередження, виявлення, припинення, розслідування та

розкриття корупційних правопорушень, віднесених до його підслідності, а

також запобігання вчиненню нових, є протидія кримінальним корупційним

правопорушенням, які вчинені вищими посадовими особами,

8

уповноваженими на виконання функцій держави або місцевого

самоврядування, та становлять загрозу національній безпеці.

З набуттям чинності Закону України „Про Національне антикорупційне

бюро України” зміняться і деякі положення Кримінального процесуального

кодексу України (КПК України), зокрема: а) терміносистема „орган

державного бюро розслідувань” (п.п. 8, 17 ст. 3); б) перелік службових осіб,

стосовно яких передбачено особливий порядок судового розгляду (ч. 9 ст.

31); в) правила територіальної підсудності (ст. 32), відсторонення від посади

(ст. 154), арешту майна (ст. 170), початку досудового розслідування (ст. 214),

підслідності (ст. 216) та ін. (в цілому, внесено змін і доповнень до 19 статей

КПК України).

Нині на розгляді парламенту (станом на 05.05.2015) перебуває 25

законопроектів, спрямованих на боротьбу з корупцією у різних сферах

суспільного життя. У кримінальній процесуальному напрямку 19

законопроектів передбачають внесення змін і доповнень до КПК України, з

яких: 2 – прийнято (реєстр. № 1200 – щодо застосування примусових заходів

медичного характеру і реєстр. № 1849 – щодо військових злочинів); 2 –

відкликано (реєстр. № 1838, реєстр. № 2338 (обидва стосуються застави));

інші надано для ознайомлення. Варто зауважити, що серед останніх,

більшість законопроектів торкаються питань застосування у кримінальному

провадженні запобіжних заходів. Резонансними у суспільстві в

розглядуваному аспекті видаються пропозиції щодо відміни застави,

посилення уваги до розслідування і судового розгляду корупційних злочинів,

особливого режиму досудового розслідування в умовах воєнного,

надзвичайного стану та у районі проведення антитерористичної операції.

У рамках досліджуваного питання інтерес представляють декілька

законопроектів: два – із схожим предметом правового регулювання: про

внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України: щодо

неможливості звільнення під заставу за корупційні злочини (реєстр. № 1871

від 28.01.2015), внесений на розгляд Верховної Ради України народним

9

депутатом; і щодо удосконалення застосування застави за вчинення

корупційних злочинів (реєстр. № 2654 від 17.04.2015), суб’єктом

законодавчої ініціативи виступає Уряд; один – про внесення змін до деяких

законодавчих актів України щодо посилення ролі громадянського

суспільства в боротьбі з корупційними злочинами (реєстр. № 1165 від

23.03.2015), поданий групою народних депутатів та прийнятий у першому

читанні [2]. Підтримуючи необхідність удосконалення законодавчих

приписів щодо реалізації дієвих механізмів боротьби з корупцією в державі,

вважаємо, що деякі пропоновані новели викликають заперечення в силу їх

недоцільності, а, подекуди, й хаотичності.

Так, наприклад, в останньому із названих законопроектів (№ 1165)

йдеться про „впровадження в кримінальне процесуальне законодавство

інституту громадського обвинувачення в сфері службових злочинів з

ознаками корупційних діянь із метою одержання державою реальної

допомоги громадянського суспільства в протидії корупції”. При цьому,

введення громадського обвинувачення пропонується лише у двох різновидах

корупційних злочинів (ст.ст. 368, 370 КК України), що, по-перше, виглядає

як тимчасовий захід у боротьбі з окремими проявами корупції, і, по-друге,

ніби-то наперед закладає протистояння держави і суспільства (публічного і

громадського обвинувачення), наголошує на неспроможності органів

досудового розслідування і суду забезпечити правосуддя у таких

кримінальних провадженнях. Як відомо, інститут громадського

обвинувачення не є новим для кримінального процесу і попри те, що цим

законопроектом йому надається дещо інше значення, обвинувачення

громадськістю, по суті, є публічним, оскільки особисті права громадського

обвинувача, якщо він не є безпосередньо потерпілим, не порушуються, а

подолання корупції визначається як одне із пріоритетних завдань держави.

Не заперечуючи необхідність посилення громадського контролю у виявленні

і розслідуванні корупційних злочинів, вважаємо, що у чинному КПК України

достатньо важелів для участі в кримінальному провадженні представників

10

громадськості разом із потерпілими, а також для належного виконання

завдань кримінального судочинства спеціально уповноваженими державою

для цього органами і особами, зокрема, й в такій суспільно-значущій

категорії злочинів як корупційні. Це, насамперед, принцип публічності (ст.

25 КПК України), обов’язок слідчого, прокурора щодо внесення відомостей

про злочин до ЄРДР (ст. 214 КПК України), у тому числі й за заявою

фізичної чи юридичної особи, яка не є потерпілим (ст. 60 КПК України).

Сприяти ефективному виявленню і розслідуванню корупційних злочинів за

допомогою громадськості, можна, на нашу думку, шляхом збільшення

процесуальних прав заявника у злочинах за статтями 364, 365, 365-2, 366,

368, 370 КК України, прирівнявши їх з процесуальними правами потерпілого

від злочину, а також розширивши і конкретизувавши, при цьому,

процесуальні права потерпілого. Такий захід видається достатнім для

забезпечення громадського контролю за розслідуванням корупційних

злочинів, не ускладнюючи порядок кримінального провадження. Окрім того,

список корупційних злочинів може бути розширеним, виходячи із примітки

до ст. 45 КК України, наприклад, привласненням державних коштів (ст. 191).

Також варто відмітити, що злочин, передбачений ст. 370 КК України, не

входить до переліку корупційних за приписами згаданої примітки.

Деякі занепокоєння викликають і пропоновані зміни в системі

запобіжних заходів, зокрема, неможливості звільнення під заставу,

застосування особистого зобов’язання, особистої поруки, домашнього

арешту до осіб, що підозрюються у вчиненні корупційних злочинів. Цілком

слушним є зауваження Головного науково-експертного управління

Верховної Ради України про те, що „зміни щодо розширення переліку

складів злочинів, за вчинення яких до підозрюваних (обвинувачених) судом

не може бути застосований будь-який запобіжний захід, крім тримання під

вартою, повинні бути виваженими і стосуватись лише виняткових випадків,

адже надмірне розширення цього переліку може мати наслідком

11

невиправдане збільшення кількості арештованих осіб і масові порушення

прав громадян” [3].

Таким чином, на порядку денному залишається пошук оптимальних

законних шляхів боротьби з корупцією, впровадження проголошених в

державі реформ, комплексного оновлення кримінального процесуального

законодавства без ризиків обмеження прав, свобод і законних інтересів

кожного члена суспільства.

Список використаних джерел:

1. Кримінальний процесуальний кодекс України : Закон України від 13.04.2012 р. № 4651-VI (із змінами і доповненнями) : [Електронний ресурс] // Режим доступу : http://www.zakon.rada.gov.ua.

2. Законопроекти про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України, що знаходяться на розгляді Верховної Ради України VІІІ скликання : [Електронний ресурс] // Режим доступу : http://w1.c1.rada.gov.ua.

3. Висновок на проект Закону України „Про внесення зміни до Кримінального процесуального кодексу України щодо удосконалення застосування застави за вчинення корупційних злочинів” // Головне науково-експертне управління Верховної Ради України : [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua.

12

Дмитренко Юрій Павлович професор кафедри управління оперативно-службовою діяльністю

Національної академії Служби безпеки України, кандидат юридичних наук, професор

[email protected]

ЕФЕКТИВНА КАДРОВА ПОЛІТИКА ПРИ ФОРМУВАННІ ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ ЯК СКЛАДОВА АНТИКОРУПЦІЙНОЇ

ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ

Ефективна діяльність будь-якого відомства, його структурних підрозділів

залежить від якісного складу співробітників, їх професійності, особистих

якостей, зокрема, комунікабельності. Робота з кадрами вимагає від керівників

знань не лише норм чинного законодавства, а й основ психології, педагогіки

тощо. На сьогодні одне із важливих завдань керівників установ та їх

підрозділів правоохоронних органів – це комплектування співробітниками-

фахівцями (кадрами), які були б спроможні виконувати покладені чинним

законодавством завдання із забезпечення правопорядку та державної безпеки

України. Тому однією з умов ефективного виконання правоохоронними

органами України покладених на них завдань по забезпеченню правопорядку

та державної безпеки, відповідно до чинного законодавства, є якісне

комплектування підрозділів, установ висококваліфікованими

співробітниками-патріотами України (в тому числі керівним складом),

шляхом відбору на конкурсній основі, з врахуванням високих професійних та

особистих якостей кандидатів на службу, роботу, навчання, які за цими

якостями та станом здоров’я відповідають встановленим вимогам і придатні

до служби (роботи) у правоохоронних органах.

Складовими механізму комплектування правоохоронних органів України

повинно бути чітке: дотримання встановлених вимог до кандидатів на

службу, роботу, навчання в СБУ; врахування особливостей підбору, вивчення,

відбору та зарахування на військову службу (прийняття на роботу); ефективна

розстановка кадрів; забезпечення якісного складу співробітників.

13

Зазначена діяльність, насамперед, передбачає роботу з кандидатами на

роботу (службу), навчання в правоохоронні органи, що здійснюють керівники

підрозділів при сприянні співробітників підрозділів кадрового забезпечення.

Під час цієї роботи увага повинна акцентуватися на врахуванні професійно-

ділових та моральних якостей кандидатів на службу, роботу, навчання;

доведення об’єктивної інформації до кандидатів щодо питань фактичного

соціального захисту співробітників. Важливим є призначення найкращих

фахівців, які мають організаторські здібності на керівні посади, тобто

проведення ефективної кадрової політики.

Окремими складовими кадрової політики є:

– удосконалення чинного законодавства щодо встановлення високих

соціальних гарантій для співробітників і, відповідно, створення умов для

конкурсу при комплектуванні;

– моральна та матеріальна мотивація співробітників до служби

(роботи);

– всестороннє вивчення кандидатів на роботу та об’єктивний відбір

кандидатів;

– надання методичної допомоги молодим співробітникам у період їх

становлення (наприклад, закріплення наставників та ін.);

– своєчасне переведення та призначення працівників на вищі посади;

– створення належних умов праці та відпочинку для співробітників.

Таким чином, ефективна кадрова політика є ключовим елементом

антикорупційної політики держави. Окрему увагу слід звернути на:

– дотримання об’єктивного, диференційованого підходу до розстановки

кадрів з врахуванням їх професійних та особистих якостей (створення умов

для кар’єрного зростання), дотриманні принципу справедливості при

заохоченні та покаранні співробітників за результатами роботи;

– створення у колективах підрозділів органів і закладів здорового

морально-психологічного клімату, злагодженості у роботі та взаємної

підтримки (позитивного мікроклімату);

14

– проведення прогнозування та планування (поточного,

перспективного) кадрового забезпечення, організації спеціальної підготовки

та підвищення кваліфікації.

Організація роботи з ефективного комплектування підрозділів

правоохоронних органів, постійне її удосконалення на науковій основі з

врахуванням їх потреб, сприяє надійному забезпеченню державної безпеки.

Якісна робота з відбору кваліфікованих кадрів створює сприятливі умови для

ефективної діяльності правоохоронних органів.

Таким чином, кадрова політика – це система організаційно-правових

заходів щодо вироблення механізму ефективного кадрового забезпечення

підрозділів правоохоронних органів, шляхом комплектування вакантних

посад висококваліфікованими, психологічно стійкими, високоморальними,

мотивованими фахівцями відповідно до напряму діяльності, які здатні на

професійному рівні відповідно до покладених на них завдань, згідно з

чинним законодавством, забезпечити їх ефективну діяльність.

Тобто це цілісна стратегія комплектування, складова системи

забезпечення управління службовою діяльністю правоохоронних органів, яка

визначає:

– стан комплектування та прогнозування плинності кадрів у

підрозділах;

– вивчення, відбір (шляхом визначення професійної придатності до

служби (роботи) у цих органах;

– найм на службу, роботу, відбір та направлення для вступу на

навчання;

– ротацію кадрів з врахуванням рівня їх професійних та особистих

якостей та звільнення.

Особливо важливим на сьогодні є обов’язкове дотримання при

комплектуванні державних, зокрема правоохоронних органів

антикорупційного законодавства, зокрема, Законів України: «Про засади

державної антикорупційної політики в Україні (Антикорупційна стратегія) на

15

2014–2017 роки», «Про засади запобігання і протидії корупції», «Про

очищення влади», «Про Національне антикорупційне бюро України», ст.25-1

КЗпП України та ін. Тому, в першу чергу, саме від ефективності кадрової

політики при формуванні правоохоронних органів, органів державної влади

залежить ефективність проведення і реалізації антикорупційної політики в

Україні з одночасним удосконаленням правових та організаційних засад

запобігання корупції в Україні, змісту та порядку застосування превентивних

антикорупційних механізмів, усунення наслідків корупційних

правопорушень.


1. Про засади запобігання і протидії корупції: Закон України від 07.04.2011 № 3206-VІ // Відомості Верховної Ради України. – 2011, – № 40. – Ст. 404 (зі змінами).

2. Про очищення влади: Закон України від 16.09.2014 № 1682-VIІ // Відомості Верховної Ради України. – 2014, – № 44. – Cт. 2041 (зі змінами).

3. Про засади державної антикорупційної політики в Україні (Антикорупційна стратегія) на 2014–2017 роки: Закон України від 14.10.2014 // Відомості Верховної Ради України. – 2014, – № 46. – Cт. 2047 (зі змінами).

4. Про Національне антикорупційне бюро України: Закон України від 14.10.2014 // Відомості Верховної Ради України. – 2015. – № 47. – Cт. 2051 (зі змінами).

16

Золотухіна Ольга Миколаївна здобувач Київського університету туризму, економіки і права

[email protected]

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ФУНКЦІОНАЛЬНОГО ПРИЗНАЧЕННЯ НОТАРІАТУ В УКРАЇНІ ЯК ОСНОВА РОЗВИТКУ

АНТИКОРУПЦІЙНОГО ЗАКОНОДАВСТВА

Правове регулювання функціонального призначення нотаріату в

незалежній Україні бере свій початок з 1 січня 1994 року, з набранням

чинності Законом України «Про нотаріат» [1]. На відміну від попереднього

Закону УРСР «Про державний нотаріат» [2] новим Законом України «Про

нотаріат», який залишається чинним і на сьогодні було деталізовано питання

організації діяльності нотаріальних органів, закріплено питання створення та

функціонування приватної нотаріальної діяльності, чітко визначено вимоги,

які необхідно забезпечити для зайняття посади нотаріуса, посилено

юридичну відповідальність нотаріуса, встановлено підстави для анулювання

свідоцтва на право заняття нотаріальною діяльністю, уточнено права та

обов'язки нотаріуса, регламентовано правові гарантії захисту прав та

інтересів нотаріуса тощо. В той же час питання функцій нотаріату України

залишились поза правовим регулюванням, фактично вони були

регламентовані опосередковано через інститути поняття нотаріату,

повноважень нотаріуса, змісту його діяльності тощо. Недостатність

правового забезпечення нотаріальної діяльності, в тому числі і правова

невизначеність функціонального призначення нотаріату, є передумовою

підвищення ризику появи та поширенню корупційних діянь в сфері

нотаріальної діяльності. Тому питання правового забезпечення

функціонального призначення нотаріату потребують свого наукового

переосмислення та удосконалення правового регулювання з метою

недопущення корупційних діянь в сфері нотаріату.

Аналізуючи поняття нотаріату, що закріплено законодавчо,

законодавець фактично вкладає в основу визначення цього поняття його

17

функціональне призначення. Слід наголосити на певній термінологічній

колізії, яка присутня в Законі України, а саме: назва статті «поняття нотаріату

…», в той же час у змісті статті надається визначення поняттю «нотаріат в

Україні». Отже, нотаріат в Україні визначається як система органів і

посадових осіб, на які покладено обов'язок посвідчувати права, а також

факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії,

передбачені цим Законом, з метою надання їм юридичної вірогідності.

Фактично з цього визначення випливає, що функціональне призначення

нотаріату в Україні полягає в тому, що він:

– виконує обов’язок щодо посвідчення права, а також фактів, що мають

юридичне значення;

– вчиняє інші нотаріальні дії, передбачені цим Законом, з метою надання

їм юридичної вірогідності.

Окрім того, визначаючи права і обов’язки нотаріуса (ст.ст. 4 та 5),

законодавець знову ж виходить з функціонального призначення нотаріату,

надаючи можливість нотаріусу (права нотаріуса):

– витребувати від підприємств, установ і організацій відомості та

документи, необхідні для вчинення нотаріальних дій;

– складати проекти угод і заяв, виготовляти копії документів та

виписки з них, а також давати роз’яснення з питань вчинення нотаріальних

дій і консультації правового характеру.

Виходячи з вказаних положень, які закріплюють права нотаріуса,

можемо говорити, що функціональне призначення нотаріуса стосується не

лише вчинення нотаріальних дій, а й вчинення дій для забезпечення

вчинення нотаріальних дій в рамках основної функції щодо посвідчення

прав, а також фактів, що мають юридичне значення, та вчиняти інші

нотаріальні дії. До таких дій, що обумовлюють (забезпечують)

функціональне призначення нотаріату, відносяться витребування від

підприємств, установ і організацій відомостей та документів, що необхідні

для вчинення нотаріальних дій; складання проектів угод і заяв, виготовлення

18

копій документів та виписок з них, а також надання роз’яснень з питань

вчинення нотаріальних дій і консультації правового характеру.

У 2008 році та у 2012 році законодавець доповнив коло прав нотаріуса,

логічно додавши до них право на одержання плати за надання додаткових

послуг правового та технічного характеру, які не пов’язані із вчинюваними

нотаріальними діями, а також за вчинення приватними нотаріусами

нотаріальних дій [3; 4]. Вказані зміни стали відповідною правотворчою

формою подолання колізій в контексті відсутності права у нотаріусів на

одержання плати за надання послуг.

У свою чергу, обов’язки нотаріуса також закріплені, виходячи з

функціонального призначення нотаріату, а саме: здійснювати свої професійні

обов’язки відповідно до цього Закону і принесеної присяги; дотримуватися

правил професійної етики; сприяти громадянам, підприємствам, установам і

організаціям у здійсненні їх прав та захисті законних інтересів; роз’яснювати

права і обов’язки, попереджати про наслідки вчинюваних нотаріальних дій

для того, щоб юридична необізнаність не могла бути використана їм на

шкоду; зберігати в таємниці відомості, одержані ним у зв’язку з вчиненням

нотаріальних дій; відмовити у вчиненні нотаріальної дії в разі її

невідповідності законодавству України або міжнародним договорам;

виконувати інші обов’язки, передбачені законом. Цей перелік обов’язків

нотаріуса походить від функціонального призначення нотаріату та націлені

на забезпечення професійності нотаріальних послуг, забезпечення

об’єктивних потреб суб’єктів права у нотаріальних послугах, гарантування

таємниці отриманих відомостей, законності нотаріальної діяльності тощо.

У 2008 році законодавець доповнив перелік обов’язків нотаріуса,

додавши до них ті обов’язки, які мають забезпечити належне функціонування

нотаріату України. Зокрема закріплено такі обов’язки як: вести нотаріальне

діловодство та архів нотаріуса відповідно до встановлених правил; дбайливо

ставитися до документів нотаріального діловодства та архіву нотаріуса, не

допускати їх пошкодження чи знищення; надавати документи, інформацію і

19

пояснення на вимогу Міністерства юстиції України, Головного управління

юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим,

головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі при

здійсненні ними повноважень щодо контролю за організацією діяльності та

виконанням нотаріусами правил нотаріального діловодства; постійно

підвищувати свій професійний рівень, а у випадках, передбачених п. 3 ч. 1 ст.

29-1 цього Закону, проходити підвищення кваліфікації [3].

Законом України «Про нотаріат» 1993 року було розширено коло

нотаріальних дій, які вчиняються нотаріусами. Окрім тих, що були

регламентовані Законом УРСР «Про державний нотаріат», додатково було

внесено до переліку нотаріальних дій наступні (ст. 34): посвідчують

правочини (договори, заповіти, довіреності тощо); видають свідоцтва про

придбання майна з прилюдних торгів (аукціонів), якщо прилюдні торги

(аукціони) не відбулися; провадять опис майна фізичної особи, яка визнана

безвісно відсутньою або місце перебування якої невідоме; видають дублікати

нотаріальних документів, що зберігаються у справах нотаріуса; посвідчують

факт, що фізична чи юридична особа є виконавцем заповіту. Окрім того

законодавцем уточнюється перелік нотаріальних дій, зокрема нотаріуси

здійснюють: накладення заборони на відчуження нерухомого майна

(майнових прав на нерухоме майно), що підлягає державній реєстрації;

передачу заяв фізичних та юридичних осіб іншим особам.

Враховуючи особливості динаміки розвитку правового регулювання

функціонального призначення нотаріату, можемо зазначити, що розвитку

правового регулювання функціонального призначення нотаріату в України

бере свій початок з січня 1994 року, коли був введений в дію Закон України

«Про нотаріат» та продовжується і на сьогодні. Основні характеристики

зазначеного етапу можливо узагальнити в межах наступних положень:

1) значно активізується правотворча діяльність в сфері правового

регулювання нотаріату, результатом чого стало формування цілісної системи

20

нормативно-правових актів, положення яких регулюють питання

функціонування системи нотаріату України;

2) нотаріат України отримує публічно-приватний правовий статус, що

зумовлює збереження системи державних нотаріальних контор та появу

приватних нотаріусів, що відповідає умовам функціонування ринкової

економіки та сприяє децентралізації функціонування нотаріату, виведення

його з-під монополії держави;

3) прийняття Закону України «Про нотаріат» 1993 року стало основою

для розбудови нотаріату незалежної України та забезпечило основу

законодавчого рівня правового регулювання нотаріальної діяльності України;

4) спостерігається тенденція до розширення функціонального

призначення нотаріату. Ми можемо говорити про те, що незважаючи на

відсутність правового закріплення функцій нотаріату, виходячи зі змісту

положень чинного законодавства України до складу функцій нотаріату

додаються такі як правозахисна функція, змістом якої є здійснення захисту

прав, свобод і законних інтересів суб’єктів права; інформаційна функція, яка

розглядає суб’єктів нотаріальної діяльності як осіб, які отримують

інформацію, її зберігають, в тому числі і дотримуються вимог таємності

отриманої інформації; консультативна функція, яка передбачає право

нотаріуса та його обов’язок здійснювати роз’яснення з питань вчинення

нотаріальних дій, роз’яснення прав і обов’язків, а також надання

консультацій правового характеру, попереджати про наслідки вчинюваних

нотаріальних дій для того, щоб юридична необізнаність не могла бути

використана їм на шкоду; освітньо-професійна функція, яка стосується

професійної підготовки суб’єктів нотаріальної діяльності;

5) протягом вказаного періоду в цілому були створені правові

передумови подальшого реформування національної системи нотаріату на

засадах його ефективності та мінімізації ризику появи корупційних діянь в

сфері нотаріальної діяльності.

21


1. Про нотаріат: Закон України від 02.09.1993 № 3425-XII [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/3425-12

2. Про державний нотаріат: Закон УРСР від 25.12.1974 № 3377-VIII [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3377-08

3. Про внесення змін до Закону України «Про нотаріат»: Закон України від 01.10.2008 № 614-VI [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/614-17

4. Про внесення змін до Закону України „Про нотаріат” щодо державного регулювання нотаріальної діяльності: Закон України від 06.09.2012 № 5208-VI [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/5208-17

22

Клімова Світлана Миколаївна доцент кафедри права та європейської інтеграції Харківського регіонального

інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України,

кандидат наук з державного управління, доцент [email protected]

БОРОТЬБА З КОРУПЦІЄЮ У СФЕРІ ПУБЛІЧНИХ ФІНАНСІВ

Успішне функціонування вітчизняної системи публічних фінансів є

основою для здійснення соціального захисту населення, розвитку

державності і непорушності територіальної цілісності України. Органи

управління фінансами використовують різні фінансові інструменти (податки,

внески, збори, тарифи та інше) і функціонують у різних сферах суспільного

життя. Не вироблено єдиного наукового підходу до визначення системи

таких органів у нашій державі, але поділяємо думку, відповідно до якої

основним фактором при визначенні складових системи публічних фінансів є:

«…форма власності на грошові кошти, що надходять у розпорядження того

чи іншого суб’єкта» [1]. З огляду на цей фактор структура публічних

фінансів включає: 1) сукупність усіх бюджетів держави і територіальних

громад; 2) публічні фонди цільового та нецільового призначення; 3) фінанси

підприємств та організацій державної та комунальної форм власності;

4) державний кредит; 5) державне майно. Публічні фінанси – категорія

динамічна, і з розвитком фінансових відносин її змістовна частина може

змінюватися, однак використання терміну «публічні фінанси» вважаємо

доцільним і необхідним як у науковій літературі, так і в нормотворчій

діяльності.

Автори посібника «Суспільні фінанси України» використовують термін

«суспільні фінанси» (або «публічні фінанси»), вважають це явище відносно

самостійним утворенням і аналогом терміну «державні фінанси». Цінність

запропонованого підходу полягає в тому, що він дозволяє звернути увагу

громадськості на необхідність реформи публічних фінансів і законодавче

визначення характерних рис «публічних», «суспільних» і «державних»

23

фінансів. Перспективним вважаємо напрямок розвитку в Україні публічних

фінансів як відносно відокремленої групи економічних відносин.

Розвиток системи публічних фінансів неможливий без системної та

ефективної боротьби з корупцією у цій сфері. Сьогодні існує великий

суспільний запит щодо запобігання корупції саме у бюджетній сфері, щодо

формування концептуальних основ підзвітності Уряду у частині витрачання

коштів держави громадянському суспільству. Ефективність запобігання

корупції у бюджетній сфері є запорукою законного, економічного та

ефективного управління коштами платників податків. Задля якнайшвидшої

реалізації цього завдання тільки прийняття антикорупційного пакету 14

жовтня 2014 року недостатньо.

До антикорупційних заходів, які посилять боротьбу з корупцією у

фінансовій системі, слід додати:

1) створення Національного агентства з питань запобігання корупції

(Нацагенства) як центрального органу виконавчої влади, відповідального за

формування та реалізацію державної антикорупційної політики [3].

З положень Закону України «Про запобігання корупції» випливає, що

функціями нового органу влади є аналіз стану протидії корупції в Україні,

розробка проектів Антикорупційної стратегії, проведення досліджень з

питань вивчення ситуації щодо корупції, ведення єдиних реєстрів декларацій

чиновників і осіб, які вчинили корупційні правопорушення, а також

співпраця з особами, які повідомляють про факти корупції [4].

Президент України створив схожий орган – Національну раду з питань

антикорупційної політики як консультативно-дорадчий орган при

Президентові України (Нацрада) [5]. Показово, що функції Нацради й

Нацагенства у багатьох випадках дублюються. Органи відмінні механізмом

створення та підзвітністю: Національна агенція є органом, відповідальним

перед Верховною Радою України і підконтрольним їй та підзвітним Кабінету

Міністрів України та формується на основі конкурсу; члени Нацради

призначаються Президентом України і підзвітні йому ж. Це свідчить про

24

дуалізм у владі, додаткові витрати держави на утримання державних органів.

Тому вважаємо за потрібне доопрацювати, удосконалювати систему органів

із запобігання і протидії корупції в Україні;

2) потребує ухвалення змін до закону про прокуратуру, у результаті

чого буде запроваджено нову модель взаємодії прокуратури з Національним

агентством з питань запобігання корупції, Національним антикорупційним

бюро України. Відсутність єдиної стратегії перелічених органів влади

призведе до розпорошування зусиль службовців, у результаті чого рівень

корупції знижений в Україні не буде, продовжиться розкрадання коштів

бюджетів. Започатковані мають бути також підстави і способи постійних

взаємовідносин з «оновленою» Рахунковою палатою;

3) Національне антикорупційне бюро України має стати

спеціалізованим органом, який боротиметься з корупцією у вищих ешелонах

влади [7]. Представники владних структур покладають велику надію на цей

правоохоронний орган, але до його створення слід редагувати положення

Закону України «Про Національне антикорупційне бюро України» з метою

запровадження механізму ефективної взаємодії бюро з органами

прокуратури, внутрішніх справ, Рахункової палати і Служби безпеки

України;

4) слід запровадити максимальну відкритість діяльності Нацагенства і

Нацради. Позитивна практика реалізації Постанови Кабінету Міністрів

України від 25.03.2015 № 140 [6] можлива за умови доповнення

положеннями про порядок і підстави «відкликання» членів Громадської ради

при Національному агентстві з питань запобігання корупції і обов’язок

держави оприлюднювати результати роботи Громадської ради;

5) покращити інституційні можливості громади щодо контролю коштів

місцевих бюджетів можна за допомогою прийняття на місцевому рівні

«бюджетних регламентів». Такий локальний нормативний акт, що

приймається на рівні адміністративно-територіальної одиниці має на меті

впорядкувати процеси формування та використання публічних фінансів, а

25

також врегулювати стадії, етапи, функції, що здійснюються органами

місцевого самоврядування протягом бюджетного періоду.

Бюджетний регламент дозволить:

– визначити форми і методи громадського контролю за публічними

коштами;

– регулювати процеси взаємодії органів публічної влади і громадян під

час використання і розпорядження публічними коштами;

– забезпечувати доступ громадян до інформації про використання

публічних коштів;

– визначити заходи щодо запобігання корупції у сфері публічних

фінансів за участі громади.

Отже, запропоновані заходи не вирішать проблеми всеосяжної корупції

в нашій державі, їх недостатньо для корінної зміни ситуації, однак за умови

проведення системних і науково обґрунтованих реформ якісно покращать

процес боротьби з корупцією.

Основну увагу громадськості прикуто до створення нових

антикорупційних органів. У цьому контексті завдання політиків, науковців і

громадськості полягає у попередженні можливість цих органів боротися з

корупцією «по-своєму». Місією оновлених і новостворених органів має стати

зниження рівня корупції в усіх органах влади, унеможливлення розкрадання

публічних коштів, дії працівників мають бути скоординовані і результативні.

Антикорупційні закони створюють законодавче поле для боротьби з

корупцією, але це лише півсправи. Ефективність цієї боротьби залежатиме

виключно від того, як нова влада поставиться до реалізації прийнятих законів

і до формування нових інституцій, запровадження нових процедур і

стандартів, а також розвитку нових умінь у співробітників, відповідальних за

боротьбу з корупцією. Без конкретних результатів у цій сфері стане

подальше загострення ситуації з публічними фінансами.

26


1. Соколова Э.Д. Финансовая система России: дискусионные проблемы в юриспруденции / Э.Д. Соколова; под ред. проф. С.В. Запольского // Ежегодник Международной ассоциации финансового права: сб. науч. работ, 2005. – М., 2006. – С. 42–43.

2. Суспільні фінанси України: навч. посіб / [за ред. М.І. Карліна]. – Луцьк: РВВ „Вежа” Волин. нац. ун-ту ім. Лесі Українки, 2008. – 260 с.

3. Про утворення Національного агентства з питань запобігання корупції: постанова Кабінету Міністрів України від 18.03.2015 № 118 [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/118-2015-п

4. Про запобігання корупції: Закон України від 14.10.2014 № 1700-VII // Відомості Верховної Ради України. – 2014. – № 49. – Ст. 2056.

5. Про Національну раду з питань антикорупційної політики: Указ Президента України від 14.10.2014 № 808/2014 // Офіційний вісник України. – 2014. – № 84. – Ст. 2370.

6. Про затвердження Порядку організації та проведення конкурсу з формування Громадської ради при Національному агентстві з питань запобігання корупції: постанова Кабінету Міністрів України від 25.03.2015 № 140 (набирає чинності 26.04.2015) [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/140-2015-п

7. Про Національне антикорупційне бюро України: Закон України від 14.10.2014 № 1698-VII // Офіційний вісник України. – 2014. – № 87. – Ст. 2472.

27

Кліпа Оксана Сергіївна курсант 4 курсу факультету підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників податкової міліції Національного університету

державної податкової служби України [email protected]

ФОРМУВАННЯ ТА РЕАЛІЗАЦІЯ АНТИКОРУПЦІЙНОЇ

ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ

Розпочата 1995 року в Україні боротьба з корупцією не дала

очікуваних результатів, хоча зміни до базового антикорупційного

законодавчого акта – Закону України «Про боротьбу з корупцією» вносили

одинадцять разів, прийняли понад 70 нормативних актів, серед них 12

законів і 12 постанов Кабінету Міністрів.

Корупція в Україні завжди залишалася однією з найсерйозніших

проблем для нашої держави. Протягом президентства В. Януковича (у період

з лютого 2010 року до лютого 2014 року), ситуація з корупцією у вищих

ешелонах влади послідовно погіршувалася.

Через рік після Революції гідності Україна залишалася однією з

найбільш корумпованих країн Європи: за результатами глобального Індексу

сприйняття корупції 2014 (Corruption Perceptions Index) країна посідає 142

місце зі 175. Отже, Україна за результатами проведеного дослідження

залишається тотально корумпованою державою.

Існуючий механізм протидії корупційним проявам в Україні є

неефективним. Одним із шляхів покращення ситуації законодавець вважає

інституційну реформу органів, що здійснюють досудове розслідування та

кримінальне переслідування у справах про корупційні злочини. Тому

парламентом було схвалено створення нового автономного органу (поза

системою існуючих правоохоронних органів), основною функцією якого є

виявлення та розслідування корупційних злочинів, що становлять особливу

суспільну небезпеку.

Таким органом стало Національне антикорупційне бюро. Його

створення було передбачене Законом України «Про Національне

28

антикорупційне бюро України», прийнятим 14 жовтня 2014 року. На етапі

законопроекту він мав назву «Про систему спеціально уповноважених

суб’єктів у сфері протидії корупції». Закон набрав чинності 25 січня 2015

року.

Націона́льне антикорупці́й́не бюро ́ Украї́ни – правоохоронний орган з

широкими силовими повноваженнями, на який покладається попередження,

виявлення, припинення та розкриття корупційних злочинів.

Національне бюро утворене Президентом України 16 квітня 2015 року.

Того ж дня Директором Бюро став Ситник Артем Сергійович.

Національне бюро:

– здійснює оперативно-розшукові заходи;

– здійснює досудове розслідування кримінальних правопорушень,

віднесених законом до його підслідності, а також інших, визначених

законом;

– проводить перевірку на доброчесність осіб, уповноважених на

виконання функцій держави або місцевого самоврядування;

– вживає заходи щодо розшуку та арешту коштів та іншого майна, які

можуть бути предметом конфіскації, здійснює діяльність щодо зберігання

коштів та іншого майна, на яке накладено арешт;

– взаємодіє з іншими державними органами, органами місцевого

самоврядування та іншими суб'єктами для виконання своїх обов’язків;

– здійснює інформаційно-аналітичну роботу;

– забезпечує особисту безпеку працівників Національного бюро та

інших визначених законом осіб;

29

– забезпечує на умовах конфіденційності та добровільності співпрацю

із особами, які повідомляють про корупційні правопорушення;

– звітує про свою діяльність та інформує суспільство про результати

своєї роботи;

– здійснює міжнародне співробітництво.

Національному бюро та його працівникам для виконання покладених

на них обов'язків надається право:

1. заводити оперативно-розшукові справи на підставі постанови, що

затверджується начальником відповідного підрозділу Національного бюро,

та здійснювати гласні та негласні оперативно-розшукові заходи;

2. за рішенням Директора, погодженим з прокурором,

витребовувати від інших правоохоронних органів оперативно-розшукові

справи та кримінальні провадження;

3. витребовувати за рішенням керівника структурного підрозділу

НАБ відомості про майно, доходи, видатки, фінансові зобов’язання осіб,

відомості про використання коштів Державного бюджету України,

розпорядження державним або комунальним майном. НАБ має прямий

доступ до публічних автоматизованих інформаційних і довідкових систем,

реєстрів та банків даних, користується державними засобами зв'язку і

комунікацій, мережами спеціального зв’язку та іншими технічними

засобами;

4. знайомитися із документами та іншими матеріальними носіями

інформації, необхідними для попередження, виявлення, припинення та

розслідування кримінальних правопорушень, у тому числі такими, що

містять інформацію з обмеженим доступом;

5. на підставі рішення Директора або його заступника, погодженого

з прокурором, отримувати від банків, депозитарних, фінансових та інших

30

установ, підприємств та організацій інформацію про операції, рахунки,

вклади, правочини фізичних та юридичних осіб;

6. на підставі відповідного рішення суду на строк до 10 діб

опечатувати архіви, каси, приміщення (за винятком жилих) чи інші сховища,

брати їх під охорону, а також вилучати предмети і документи у порядку,

передбаченому КПК;

7. залучати на добровільній основі, у тому числі на договірних

засадах, кваліфікованих спеціалістів та експертів з будь-яких установ,

організацій, контрольних і фінансових органів;

Завданням Національного бюро є протидія кримінальним корупційним

правопорушенням, які вчинені вищими посадовими особами,

уповноваженими на виконання функцій держави або місцевого

самоврядування, та становлять загрозу національній безпеці. Подібні

структури існують у США, Польщі, Франції, Сінгапурі, Ізраїлі, Індії.

Згідно з даними міжнародної неурядової організації “Global Integrity”

українські закони відносно засобів і механізмів боротьби з корупцією

визнаються як сильні і якісні і знаходяться між законами таких лідерів в

Європі, як Німеччина, Сербія, Боснія і Герцеговина.

Незважаючи на це, за інформацією досліджень незалежних

міжнародних організацій, Україна протягом останніх трьох років стабільно

займає 145–150 місця з 170 держав світу по боротьбі з корупцією. За нами

знаходяться тільки такі держави, як Конго, Камбоджа, Бангладеш і Сирія.

Основною метою діяльності Антикорупційного Бюро України є

консолідація зусиль суб’єктів, які здійснюють заходи щодо запобігання і

протидії корупції, забезпечення системного запобігання, виявлення та

припинення корупційних правопорушень, поновлення законних прав та

інтересів фізичних та юридичних осіб, усунення причин та наслідків

вчинення корупційних діянь.

31

Сприяння організації та веденню системної протидії корупції та

правопорушенням, що пов’язані з корупцією, запобігання цим протиправним

проявам, своєчасне їх виявлення і припинення.

До підслідності Антикорупційного бюро, згідно з КК України,

відноситься:

Ст. 191 КК УКраїни – привласнення, розтрата майна або заволодіння

ним шляхом зловживання службовим становищем;

Ст.206 2 КК України – протиправне заволодіння майном підприємства,

установи, організації;

Ст. 209 КК України – легалізація (відмивання) доходів, одержаних

злочинним шляхом;

Ст.210 КК України – нецільове використання бюджетних коштів,

здійснення видатків бюджету чи надання кредитів з бюджету без

встановлених бюджетних призначень або з їх перевищенням;

Ст. 211 КК України – видання нормативно-правових актів, що

зменшують надходження бюджету або збільшують витрати бюджету

всупереч закону;

Ст. 354 КК України – підкуп працівника підприємства, установи чи

організації (стосовно працівників юридичних осіб публічного права);

Ст. 364 КК України – зловживання владою або службовим становищем;

Ст. 368 КК України – прийняття пропозиції, обіцянки або одержання

неправомірної вигоди службовою особою;

Ст .368 2 КК України – незаконне збагачення;

Ст. 369 КК України – Пропозиція, обіцянка або надання неправомірної

вигоди службовій особі;

Ст. 3692 КК України – зловживання впливом.

Ст. 410 КК України – викрадення, привласнення,

вимагання військовослужбовцем зброї, бойових припасів, вибухових або

інших бойових речовин, засобів пересування, військової та спеціальної

32

техніки чи іншого військового майна, а також заволодіння ними

шляхом шахрайства або зловживання службовим становищем.

Рівень та масштаби корупції в країні, ефективність протидії

корупційним процесам значною мірою залежать від доброчесності виборних

посадових осіб, демократичності політичної системи загалом і виборчого

процесу зокрема. Останні виборчі кампанії в Україні, свідчать, що грубі

порушення демократичних принципів волевиявлення (втручання влади у

виборчий процес, підкуп виборців, незаконні судові рішення) призвели до

того, що здебільшого на виборні посади потрапляють особи, які не

відповідають стандартам доброчесності.

У подальшому процес діяльності виборних посадових осіб також

супроводжується корупційною поведінкою, найбільш поширеними проявами

якої є:

– конфлікт інтересів у діяльності виборних осіб, насамперед суміщення

депутатської роботи, політичної діяльності з підприємницькою діяльністю та

роботою в органах виконавчої влади, що заборонено законом;

– підкуп виборних осіб, здійснення тиску на них або на бізнес, до якого

мають відношення депутати, з метою ухвалення певних рішень або переходу

до іншої депутатської фракції (групи);

– незаконне лобіювання інтересів окремих осіб або бізнес-структур.


1. Про Національне антикорупційне бюро України: Закон України від 14.10.2014 № 1698-VII

2. Конституція; Закон україни від 28.06.1996 № 254к/96-ВР. 3. Про Національну антикорупційну стратегію на 2011–2015 роки: Указ

Президента України № 1001/2011. 4. Про Концепцію подолання корупції в Україні „На шляху до

доброчесності”: Указ Президента України від 11 вересня 2006 року № 742 5. Про засади державної антикорупційної політики в Україні

(Антикорупційна стратегія) на 2014–2017 роки : Закон України. 6. Про Національне антикорупційне бюро України: Закон України. 7. Про запобігання корупції : Закон України.

33

Куц Віталій Миколайович професор кафедри кримінального права,

кримінології та кримінально-виконавчого права Національної академії прокуратури України,

кандидат юридичних наук, професор NDC2005@ukr. net

УЗГОДЖЕНІСТЬ ПОЛОЖЕНЬ АНТИКОРУПЦІЙНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ ВАЖЛИВИЙ АСПЕКТ ЕФЕКТИВНОСТІ АНТИКОРУПЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ

Ефективність антикорупційної політики безпосередньо залежить від

узгодженості антикорупційного законодавства, що складається з відповідних

рамкових законів та окремих положень галузевого законодавства. Прийнятий

14 жовтня 2014 року Закону України «Про запобігання корупції» (Закон)

можна вважати рамковим, оскільки він визначає основоположні параметри

головного напряму протидії корупції запобігання її проявам, а також

вирішує низку загальних питань іншого напряму протидії відповідальності

за корупційні правопорушення. Більшість положень цього Закону в цілому

позитивно сприймаються експертним середовищем. Вони вигідно

відрізняють новий Закон від попереднього. Особливо його назва, що більш

адекватно відображає зміст Закону. Попередній закон мав невдалу назву

«Про засади запобігання та протидії корупції». Її недоліком було те, що

запобігання корупції як одна із складових протидії їй фактично визнавалось

самостійним по відношенню до протидії явищем, що очевидно не

узгоджувалось із правилами формальної логіки.

Більш чітко та наближено до вимог міжнародних стандартів правового

забезпечення протидії корупції у новому Законі визначено й інші положення,

у тому числі самої корупції. Останньою визнається «використання особою,

зазначеною у частині першій статті 3 цього Закону, наданих їй службових

повноважень чи пов’язаних з ними можливостей з метою одержання

неправомірної вигоди або прийняття такої вигоди чи прийняття

обіцянки/пропозиції такої вигоди для себе чи інших осіб або відповідно

34

обіцянка/пропозиція чи надання неправомірної вигоди особі, зазначеній у

частині першій статті 3 цього Закону, або на її вимогу іншим фізичним чи

юридичним особам з метою схилити цю особу до протиправного

використання наданих їй службових повноважень чи пов’язаних з ними

можливостей» (ст. 1).

Оскільки зазначений Закон є рамковим у сфері протидії корупції, всі

інші вітчизняні закони, що тим чи іншим чином стосуються цієї сфери,

повинні відповідати його положенням. Лише за такої умови антикорупційне

законодавство утворюватиме єдину гармонійну систему, що забезпечить

ефективну протидію цьому вкрай небезпечному для України та її

суверенітету явищу.

Сьогодні є підстави для констатації того, що зазначена вимога поки що

не дотримується. Зокрема, не повністю відповідає Закону «Про запобігання

корупції» кримінальне законодавство. Продемонструю це лише двома

прикладами.

Перший із них стаття 354 Кримінального кодексу України (КК

України) «Підкуп працівника підприємства, установи чи організації», що

передбачає відповідальність за наступні дії:

«1. Пропозиція чи обіцянка працівникові підприємства, установи чи

організації, який не є службовою особою, або особі, яка працює на користь

підприємства, установи чи організації, надати йому (їй) або третій особі

неправомірну вигоду, а так само надання такої вигоди за вчинення чи

невчинення працівником будь-яких дій з використанням становища, яке він

займає, або особою, яка працює на користь підприємства, установи чи

організації, в інтересах того, хто пропонує, обіцяє чи надає таку вигоду, або в

інтересах третьої особи.

2. Ті самі дії, вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб.

3. Прийняття пропозиції, обіцянки або одержання працівником

підприємства, установи чи організації, який не є службовою особою, або

особою, яка працює на користь підприємства, установи чи організації,

35

неправомірної вигоди, а так само прохання надати таку вигоду для себе чи

третьої особи за вчинення чи невчинення будь-яких дій з використанням

становища, яке займає працівник на підприємстві, в установі чи організації,

або у зв’язку з діяльністю особи на користь підприємства, установи чи

організації, в інтересах того, хто пропонує, обіцяє чи надає таку вигоду, або в

інтересах третьої особи.

4. Дії, передбачені частиною третьою цієї статті, вчинені повторно або за

попередньою змовою групою осіб чи поєднані з вимаганням неправомірної

вигоди …».

Отже, у цій статті названо чотири самостійні форми вчинення злочинів:

1) пропозиція, обіцянка чи надання неправомірної вигоди, тобто підкуп

працівника (ч. 1 та ч. 2);

2) прийняття пропозиції чи обіцянки неправомірної вигоди або

одержання такої вигоди працівником, тобто результат підкупу (ч. 3 та ч. 4);

3) прохання надати неправомірну вигоду;

4) вимагання неправомірної вигоди.

Ознаки корупції, безсумнівно, мають місце лише у другому та

четвертому випадках із числа названих вище, а саме при прийнятті

пропозиції чи обіцянки неправомірної вигоди та при одержанні останньої (це

прямо названо в законодавчому визначенні корупції), а також при вимаганні

такої вигоди, оскільки це є очевидним використанням службових

повноважень з метою її одержання, що також міститься у визначенні

корупції.

Ознаки корупції, мабуть, демонструє і третій з числа названих у статті

354 КК України випадків, а саме прохання надати неправомірну вигоду.

Справа в тому, що таке прохання висловлюється не пересічним

громадянином, а особою, що виконує певні службові повноваження. Отже,

зазначений випадок також можна вважати використанням особою наданих їй

службових повноважень або пов’язаних з ними можливостей, що є ознакою

корупції.

36

Що ж стосується першої форми цих злочинів пропозиція, обіцянка чи

надання неправомірної вигоди вона має ознаки корупції лише тоді, коли

суб’єкт надає їх працівнику з метою схилити його до протиправного

використання наданих останньому повноважень. Це прямо передбачено

законодавчим визначенням корупції (ст. 1 Закону).

Отже, у випадку пропозиції, обіцянки чи надання якоїсь вигоди

працівнику за якісно надану послугу без протиправного використання ним

службових повноважень, діяння не може вважатись корупційним через брак

у ньому ознак корупції. Відсутність ознак корупції позбавляє таке діяння

головної матеріальної ознаки злочину суспільної небезпечності. З

урахуванням зазначеного, до статті 354 КК України слід внести відповідні

зміни, спрямовані на те, щоб у її тексті залишились лише діяння, що мають

усі ознаки корупції. Попутно з цим, слід привести назву статті у

відповідність до її змісту, адже підкупом є лише те, що значиться в її

частинах 1 та 2. Діяння, передбачені частинами 3 та 4 цієї статті, вочевидь

неможливо вважати підкупом, адже це результат підкупу.

Другим прикладом невідповідності кримінального законодавства новому

антикорупційному закону є те, що у примітці до ст. 369-2 КК України при

визначенні осіб, уповноважених на виконання функцій держави, до сих пір

міститься посилання на вже скасований закон «Про засади запобігання і

протидії корупції». Це не сприяє застосуванню й без того проблемної з точки

зору її співвідношення з нормою, передбаченою статтею 368 КК України,

кримінально-правової норми. Оперативним виходом із ситуації, що склалась,

було б прийняття законодавчого рішення про доповнення розділу ХІІІ

«Прикінцеві положення» Закону України «Про запобігання корупції»

пунктом щодо приведення редакції примітки до статті 369-2 КК України у

відповідність з цим законом.

37

Левицька Людмила Василівна завідувач сектором аналізу правозастосовчої практики Інституту законодавства Верховної Ради України,


АНТИКОРУПЦІЙНА ЕКСПЕРТИЗА

ЯК ЗАСІБ ПРОТИДІЇ КОРУПЦІЇ В УКРАЇНІ

Головною перешкодою для побудови ефективної політичної системи та

належного функціонування держави, зміцнення обороноздатності,

забезпечення правопорядку, соціальної справедливості та національної

безпеки є корупція.

Пов’язані з корупцією загрози національній безпеці, поширюються на

всю сферу реалізації державної політики, поміж яких варто назвати: втрата

життєво необхідних для існування держави ресурсів (фінансових,

енергетичних, виробничих, сировинних, демографічних, природних); втрата

довіри громадян до влади в цілому та судової зокрема; втрата кваліфікації

управлінських кадрів; зростання зовнішнього впливу на державну політику,

що не відповідає національним інтересам, а часом має відверто підривний та

антидержавний характер.

Важливість подолання корупції для розвитку держави розуміє

переважна більшість громадян України. Згідно з даними соціологічних

опитувань 63% населення вважає, що зусилля влади при проведенні реформ

мають бути спрямовані передусім на боротьбу з корупцією. За даними

щорічного порівняльного дослідження стану справ у посткомуністичних

країнах Європи та Азії «Нації у Транзиті» вiд Freedom House, у 2014 році

корупційний рейтинг України погіршився і становив 6,25 бала із 7 можливих

(де «1» – найкращий показник, «7» – найгірший).

Найкорумпованішою у 2014 році українці визнавали судову сферу

(66%), за нею розташовувалися правоохоронні органи (64%), державна

служба (56%), сфера охорони здоров’я (54%), парламент (53%), політичні

38

партії (45%), освітня система (43%), бізнес (36%), військова сфера (28%), ЗМІ

(22%), релігійні інституції (21%), громадські організації (20%).

Пріоритети подолання корупції в Україні відображені у низці

стратегічних нормативно-правових актів. Зокрема, Коаліційній угоді

(27.11.2014), Стратегії сталого розвитку Україна – 2020 (Указ Президента від

12.01.2015), програмі діяльності Кабінету Міністрів України (постанова

Верховної Ради України від 11.12.2014) тощо.

У контексті реалізації антикорупційної стратегії перед вітчизняним

законодавцем постає низка завдань, що випливають із запиту суспільства на

демократичну, прозору та ефективну модель державної влади. До них,

зокрема, належать: посилення механізмів впливу громадян на владу,

прозорості й підзвітності влади перед громадянами, забезпечення дієвих

гарантій дотримання владними інституціями, їх посадовими особами

обов’язків і меж компетенції; обмеження посадових імунітетів,

запровадження санкцій за порушення державними органами конституційних

приписів; забезпечення балансу повноважень між парламентом як єдиним

законодавчим органом, Президентом як всенародно обраним Главою

держави, та урядом як вищим органом виконавчої влади; здійснення

децентралізації влади у спосіб передачі частини повноважень від державних

органів до органів місцевого самоврядування з одночасним забезпеченням їх

ресурсної та функціональної спроможності; запровадження дієвого

механізму зміни суб’єктів влади в разі їх нездатності ефективно реалізувати

свої повноваження; забезпечення реалізації права на рівний, справедливий,

фінансово можливий доступ до правосуддя всіх громадян і зміцнення

незалежності суддів та самостійності судів на державному, інституційному та

індивідуальному рівнях у спосіб забезпечення їх захисту від незаконного

державного, приватного чи політичного впливу.

Реалізацію цих завдань доцільно здійснювати в межах комплексних

реформаторських програм, спрямованих на досягнення зазначених цілей за

такими напрямами: подолання корупції в роботі органів державної влади;

39

реформування судової системи; подолання політичної корупції в системі

представницької демократії; децентралізації влади.

На вирішення окреслених завдань спрямоване проведення

антикорупційної експертизи законопроектів, вперше про необхідність

впровадження якої було вказано в п. 4 Рішення РНБО України «Про стан

злочинності у державі та координацію діяльності органів державної влади у

протидії злочинним проявам та корупції» від 11 вересня 2009 року, з

подальшим закріпленням у Законі «Про засади запобігання і протидії

корупції» від 7 квітня 2011 року (ст. 15), та в Регламенті Верховної Ради

України від 10 лютого 2010 року (ст. 93).

Власне поняття антикорупційної експертизи визначене у ст. 1 Закону

«Про запобігання корупції» від 14 жовтня 2014 року як діяльності із

виявлення в нормативно-правових актах ( їх проектах) положень, які здатні

сприяти вчиненню корупційних правопорушень або правопорушень,

пов’язаних з корупцією (корупціогенних факторів), до яких традиційно

відносять: неправильне визначення функцій, повноважень і відповідальності

суб’єктів на яких поширюється дія Закону «Про запобігання корупції»),

колізії і прогалини регулювання, неправильне визначення умов реалізації

прав або виконання обов’язків, неправдиві цілі пропонованих законодавчих

змін.

Обов’язок проведення антикорупційної експертизи закріплено за двома

суб’єктами: Міністерством юстиції України та комітетом Верховної Ради

України з питань запобігання і протидії корупції. Зокрема, відповідно до ст.

93 Регламенту Верховної Ради України, кожен законопроект, проект іншого

акта після його реєстрації не пізніш як у 5-денний строк направляється у

комітет з питань боротьби з корупцією, для підготовки експертного висновку

щодо його відповідності вимогам антикорупційного законодавства. Такий

висновок має бути підготовлений і переданий до головного комітету не

пізніш як у 21-денний строк з дня отримання законопроекту, проекту іншого

акта для надання висновку.

40

Не обов’язкова експертиза здійснюється: Національним агентством з

питань запобігання корупції (утворено 18 березня 2015 року) за його

ініціативою – щодо проектів нормативно-правових актів, що вносяться на

розгляд Верховної Ради України або Кабінету Міністрів України та

громадськістю – самостійно або на замовлення чи за ініціативою фізичних

осіб, юридичних осіб, громадських об’єднань або їх членів чи

уповноважених представників – щодо будь-яких чинних нормативно-

правових актів. Громадська антикорупційна експертиза, а також

оприлюднення її результатів здійснюються за рахунок відповідних фізичних

осіб, громадських об’єднань, юридичних осіб або інших джерел, не

заборонених законодавством.

З огляду на мету проведення антикорупційної експертизи її об’єктами

визначено такі сфери: прав та свобод людини і громадянина; повноважень

органів державної влади та органів місцевого самоврядування, осіб,

уповноважених на виконання функцій держави або місцевого

самоврядування; надання адміністративних послуг; розподілу та витрачання

коштів державного бюджету та місцевих бюджетів; конкурсних (тендерних)

процедур.

Попри законодавче врегулювання підстав проведення антикорупційної

експертизи законопроектів варто вказати на відсутність єдиної уніфікованої

методології її проведення, що зумовлює проблеми правозастосування. Також

існує нагальна потреба законодавчого закріплення обов’язковості врахування

результатів такої експертизи і нормативну заборону прийняття акту при

наявності корупціогенних факторів. Усунення проблем проведення антикорупційної експертизи

законопроектів дозволить мінімізувати корупціогенні фактори, та надасть

можливість знизити рівень корупції в державі в цілому.

41

Луценко Юрій Васильович доцент кафедри кримінально-правових

дисциплін Академії муніципального управління, кандидат юридичних наук

[email protected]

Спірін Андрій Ігорович студент 4 курсу юридичного факультету Академії муніципального управління

ЩОДО ОКРЕМИХ ПИТАНЬ КОРУПЦІЇ У ВОЄННІЙ СФЕРІ

Корупція в Україні набула ознак системного явища, яке поширює свій

негативний вплив на всі сфери суспільного життя, все глибше укорінюючись

у повсякденному житті як основний, швидкий та найбільш дієвий

протиправний засіб вирішення питань, досягнення певних цілей. Враховуючи

викладене, 21 жовтня 2011 року була прийнята Національна антикорупційна

стратегія на 2011-2015 роки [1], яка так і не стала ефективним інструментом

антикорупційної політики.

Однією з основних причин неналежного виконання Національної

антикорупційної стратегії на 2011–2015 роки як основного програмного

документа в антикорупційній сфері стала відсутність всупереч міжнародному

досвіду чітких індикаторів стану та ефективності її виконання.

У зазначеній Стратегії відсутній також механізм моніторингу та оцінки

її виконання − не передбачено, яким чином мала виконуватися відповідна

робота Національним антикорупційним комітетом та в який спосіб повинна

залучатися до цих процесів громадськість [4].

Беручи до уваги зазначене, слід відмітити, що сьогодні в Україні

відсутня ефективна стратегія протидії корупції, яка б враховувала гостроту

проблеми та актуальність ситуації.

Міжнародна практика боротьби зі злочинністю свідчить про

розширення співробітництва між державами у розв’язанні цих актуальних

проблем сьогодення і відображає своє втілення у підготовці та укладанні

42

низки міжнародних угод і конвенцій з питань боротьби з міжнародними

злочинами, у тому числі корупційних зловживань у воєнній сфері.

З метою протидії корупції 4 жовтня 2014 року прийнято Закон України

«Про запобігання корупції» [5], яким визначено правові та організаційні

засади функціонування системи запобігання корупції в Україні, зміст та

порядок застосування превентивних антикорупційних механізмів, правила

щодо усунення наслідків корупційних правопорушень.

Статтею 3 зазначеного Закону визначено широке коло суб’єктів на яких

поширюється дія даного нормативно-правового акту. Такими суб’єктами є

особи, які уповноважені на виконання функцій держави або місцевого

самоврядування; народні депутати України, депутати Верховної Ради

Автономної Республіки Крим, депутати місцевих рад, сільських, селищних,

міських голів; державні службовців, посадові особи місцевого

самоврядування; військові посадові особи Збройних Сил України та інших

утворених відповідно до законів військових формувань, крім

військовослужбовців строкової військової служби та ін.

Зараз в умовах проведення антитерористичної операції на сході

України однією з найгостріших проблем є корупція та розкрадання саме у

військовій сфері. Як показує практика, переважна більшість корупційних

правопорушень вчиняється командирами підрозділів, начальниками служб

забезпечення, матеріально-відповідальними особи Збройних Сил України та

іншими військовими формуваннями, які створені відповідно до чинного

законодавства України. Зазвичай до найбільш популярних способів

незаконного збагачення за рахунок держави відносять корупційні схеми у

сфері державних закупівель.

Надзвичайно гострою залишається проблема корупційних

правопорушень під час державних закупівель. За інформацією Служби

безпеки України, втрати від корупційних оборудок під час проведення

процедур державних закупівель становили 10–15% (35–52,5 млрд грн)

видаткової частини державного бюджету щороку. За даними офіційної

43

статистики за 2014 рік загальна сума коштів за укладеними договорами у

звітному періоді для закупівлі товарів, робіт і послуг становила майже

186 млрд грн. Значна частина закупівель здійснюється поза межами

державного контролю за неконкурентною процедурою (в одного

постачальника). Так, у 2014 році за цією процедурою проведено майже 50%

усіх закупівель. До погіршення ситуації призвело прийняття Закону України

від 4 липня 2012 року № 5044-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих

актів України з питань державних закупівель», яким фактично встановлено

«корупційні правила гри» на ринку закупівель державних підприємств

(розмір цього ринку становив майже 307 млрд грн щороку).

Також слід зазначити, що до кримінально караних корупційних

правопорушень відносять розкрадання військового майна, перевищення

службових повноважень, службове підроблення, одержання неправомірної

вигоди тощо.

За результатами роботи по лінії боротьби з корупцією у військових

формуваннях спецпідрозділами по боротьбі з корупцією та організованою

злочинністю Служби безпеки України у 2014 році складено 3 адміністративні

протоколи про корупційні правопорушення у військових формуваннях у

40 кримінальних провадженнях, розпочатих за матеріалами Служби безпеки

України, особам повідомлено про підозру у скоєнні злочинів (стосовно

співробітників: Держприкордонслужби – 10; військових формувань – 30), з

яких 25 – за ст. 368 КК України [3].

Також у спрямуванні держави щодо протидії корупції, доцільно

виділити запобігання проявів незаконного збагачення і отримання

неправомірної вигоди у воєнній сфері шляхом попередження, виявлення та

усунення корупційних загроз, які, у свою чергу, дадуть змогу зменшити

втрати оборонного бюджету України.

Виходячи з викладеного, слід позитивно оцінити проект Закону про

внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів

України щодо відповідальності за порушення законодавства у сфері

44

підтвердження відповідності, виготовлення, виробництво, реалізацію,

придбання продукції, робіт та послуг, що призвело до створення реальної або

потенційної загрози національній безпеці України у воєнній сфері [2].

Даний проект Закону передбачає доповнення Розділу 1 «Злочини проти

основ національної безпеки України» Особливої частини КК України ст. 114-

2 такого змісту:

«Придбання продукції, робіт та послуг оборонного призначення, що не

відповідають встановленим стандартам та вимогам технічних регламентів.

1. Придбання продукції, робіт та послуг оборонного призначення, що

не відповідають встановленим стандартам та вимогам технічних регламентів,

якщо вони призвели до загрози заподіянню шкоди обороноздатності України

− карається позбавленням волі на строк від трьох до п’яти років з

позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю

на строк до двох років з конфіскацією майна.

2. Дії, передбачені частиною першою цієї статті, вчинені організованою

групою, або якщо вони призвели до тяжких наслідків − караються

позбавленням волі на строк від п’яти до семи років з позбавленням права

обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох

років з конфіскацією майна.

Примітка: У цій статті під тяжкими наслідками треба розуміти наслідки

що призвели до загибелі людей.».

Таким чином, слід констатувати про позитивні зрушення щодо

кримінальної відповідальності, пов’язаної з корупцією у воєнній сфері.

У сучасних умовах такі дії є актуальними, адже через брак фінансування,

розкрадання коштів військова міць держави, як основи національної безпеки

та територіальної цілісності опинилася під загрозою. Негативний

матеріально-технічний стан військових формувань України вказує на

важливість таких кроків з боку законодавця, запобігання створення

корупційних схем є основним завданням антикорупційної політики держави.

45


1. Про Національну антикорупційну стратегію на 2011–2015 роки:Указ Президента України від 21 жовтня 2011 року № 1001/2011 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1001/2011

2. Проект Закону про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо відповідальності за порушення законодавства у сфері підтвердження відповідності, виготовлення, виробництво, реалізацію, придбання продукції, робіт та послуг, що призвело до створення реальної або потенційної загрози національній безпеці України у воєнній сфері від 19.01.2015 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=53630

3. Інформація про вжиті у 2014 році спеціальними підрозділами по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю Служби безпеки України заходи щодо протидії корупції та про осіб, притягнутих до відповідальності за вчинення корупційних правопорушень [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.sbu.gov.ua/sbu/control/uk/publish/article?art_id=137275&cat_id=71490

4. Про засади державної антикорупційної політики в Україні (Антикорупційна стратегія) на 2014–2017 роки: Закон України від 14 жовтня 2014 року № 1699-VII // Відомості Верховної Ради України. – 2014. − № 46. − Ст. 2047.

5. Про запобігання корупції: Закон України від 4 жовтня 2014 року № 1700-VII // Відомості Верховної Ради України. – 2014. − № 49. − Ст. 2056.

46

Музика-Стефанчук Оксана Анатоліївна професор кафедри конституційного, адміністративного та міжнародного права Національної академії Державної прикордонної служби України,

доктор юридичних наук, доцент

ДО ПИТАННЯ ПРО КОРУПЦІЮ У БЮДЖЕТНИХ ПРАВОВІДНОСИНАХ

Ефективне функціонування сучасних вітчизняних органів публічної

влади ускладнюється через корупцію, яка призводить до порушень

бюджетної дисципліни, нецільового та неефективного витрачання

бюджетних коштів. Нині чимало праць науковців і практиків присвячено

висвітленню питань корупції у різних сферах життєдіяльності,

антикорупційній політиці. Проте явище корупції і надалі бурхливо

розвивається. Від цього державний бюджет втрачає надзвичайно великі суми

(йдеться про мільярди гривень!).

В Україні вже давно постала необхідність значного посилення боротьби

з організованою злочинністю і корупцією, які продовжують завдавати

значної шкоди справі забезпечення захисту прав і свобод громадян,

гальмувати розвиток економіки та становлення ринкових відносин,

підривають міжнародний авторитет України; також потребує усунення

серйозних недоліків у діяльності правоохоронних та інших органів,

приведення її у відповідність до вимог європейських стандартів. Робота

спеціальних підрозділів Міністерства внутрішніх справ України, Служби

безпеки України у боротьбі з організованою злочинністю і корупцією

визнана недостатньою та малоефективною, а діяльність Координаційного

комітету у боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при

Президентові України такою, що не забезпечує повною мірою виконання

покладених на Комітет завдань.

У будь-якій державі світу існує корупція у бюджетній сфері, є лише

відмінності у її напрямах і масштабах. Коли йдеться про корупцію органів

47

публічної влади у галузі бюджету, то розуміються відповідні протиправні дії

конкретних осіб. Причини такої корупції, як правило, однакові, в цілому

вчені їх згруповують таким чином: організаційні, правові, фактори

культурно-етичного характеру. Розглянемо їх детальніше і предметно до

українського законодавства та сучасних реалій:

- соціально-економічні (особисте економічне (фінансове) збагачення

представників органів публічної влади, пов’язане із соціальним розвитком (а

точніше – деградацією) суспільства. Економічний розвиток України не

можна вважати таким, що знаходиться на низькому рівні. У нас є всі

передумови для успішного розвитку, проте це не завжди вигідно окремим

особам – краще призвести до занепаду якусь галузь економіки, щоб потім

імпортувати до України відповідну продукцію за рахунок коштів державного

бюджету, а тендери та закупівля товарів – це дуже сприятливе підґрунтя для

корупції, для прихованого розкрадання бюджетних коштів. Низький рівень

заробітної плати державних службовців нижчої та середньої ланки, місцевих

рад та адміністрацій створює умови, за яких їм часто досить важко

відмовитись від певних «подарунків» (за кримінальним законом – від

хабарів) за лобіювання певних норм, наприклад, в актах про місцеві бюджети

(закласти кошти на надання дотацій, субвенцій або збільшити їх розміри

тощо). Таким чином, йдеться про зловживання службовим становищем на

власну користь;

- етико-культурні фактори корупції тісно пов’язані із попередніми

чинниками. Викорінити за допомогою права зі свідомості сучасної людини,

пов’язаної із технічним прогресом, неможливо. Морально-етичний бік будь-

якого корупційного діяння, зокрема у сфері бюджету, – це суб’єктивне

ставлення особи до вчинюваного нею діяння. Всіх примусити бути

праведними не можна, знайдеться хоча б один, якого можна спокусити

«райським яблуком», а заборонений плід – солодший, дорожчий;

- політичні чинники корупції яскраво проявляються на найвищому

рівні публічної влади. Приміром, обрання народних депутатів до Верховної

48

Ради України, обрання Президента України, передвиборні компанії яких

фінансують і приватні особи, передбачає пряму залежність обраних від тих,

хто «інвестує» в них кошти. На цьому рівні йдеться вже про мільярдні суми,

що проходять через держбюджет чи повз нього (це і відшкодування ПДВ,

податкові пільги, продаж з аукціонів цілісних майнових комплексів за

заниженою ціною тощо);

- правові фактори. Сюди відносимо банальну недосконалість чинного

законодавства, законодавчі прогалини та колізії. У 2009 році (11 червня 2009

року) у Верховній Раді України був прийнятий «пакет антикорупційних

законів», зокрема Закон України «Про засади запобігання та протидії

корупції», «Про відповідальність юридичних осіб за вчинення корупційних

правопорушень», «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України

щодо відповідальності за корупційні правопорушення». Протистояння серед

депутатів під час розгляду та прийняття цих актів було дуже сильним, однак

їх прийняли, і вони мали набрати чинності з 1 січня 2011 року. А вже

наприкінці 2010 року Законом України «Про визнання такими, що втратили

чинність, деяких законів України щодо запобігання та протидії корупції» від

21 грудня 2010 року зазначені закони визнано такими, що втрачають

чинність, так її й не набравши. Нарешті 7 квітня 2011 року прийнято Закон

України «Про засади запобігання і протидії корупції», який набрав чинності з

1 липня 2011 року. Нестабільність антикорупційного законодавства йде лише

на користь тим, хто його порушує. Проте варто хоча б один раз порахувати

збитки, яких зазнає держава від такої «подвійної» діяльності Верховної Ради

України: скільки витрачено зайвих коштів на підготовку й виготовлення

відповідних матеріалів, які отримують депутати (папір, друк, прошивання

тощо). Ми не будемо вдаватися до детального вивчення рівня корупції в

Україні – це вже, на жаль, визнаний факт, а сама корупція – звичне явище в

нашому суспільстві. Також ми не маємо права викладати інформацію, яка

може бути розцінена як наклеп. На основі власних узагальнень та

оприлюдненої інформації викладаємо особисте бачення окресленої

49

проблеми, що має місце, зокрема, у бюджетній діяльності органів публічної

влади. Якщо закони приймаються – значить це комусь потрібно, і навпаки,

якщо закони скасовуються – значить це комусь також потрібно, а за все треба

платити;

- організаційно-інституційні причини корупції пов’язані із недоліками,

прогалинами у внутрішній діяльності самих органів публічної влади різних

рівнів. При чому з корупцією у владних органах всі і постійно борються, для

багатьох органів публічної влади складено свій Кодекс етики (Загальні

правила поведінки).

Після ратифікації Цивільної конвенції про боротьбу з корупцією (Закон

від 16 березня 2005 року), Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти

корупції (Закон від 18 жовтня 2006 року) та приєднання до Групи держав

Ради Європи проти корупції (GRECO) у 2006 року Україна, на жаль, не

зробила реальних кроків до прийняття та впровадження на практиці

антикорупційного законодавства. Як зазначається у Звіті Рахункової палати

за 2009 року, для виконання рекомендацій, наданих Україні, необхідно

здійснювати фундаментальні законодавчі, а в деяких випадках –

конституційні зміни, реалізувати які можна лише на довгостроковій,

політично консолідованій основі. Натомість у державі так і не сформовано

активної позиції з цього питання, а органи публічної, зокрема, державної

влади працюють вкрай нескоординовано. Концепції подолання корупції в

Україні носять переважно декларативний характер, значна частина заходів,

передбачена у подібних документах, і залишається нереалізованою. Більше

того, виникла ситуація, коли органи державної влади, не розуміючи правової

природи та засад зовнішнього аудиту, запровадили нові законодавчі

ініціативи щодо «зміцнення бюджетної урядової дисципліни», які у новій

редакції Плану заходів щодо реалізації Концепції подолання корупції в

України «На шляху до доброчесності» на період до 2011 року «стосуються

лише посилення повноважень Контрольно-ревізійної служби України, у тому

числі шляхом надання їй повноваження з контролю за фінансовою

50

дисципліною органів місцевого самоврядування. Група оцінювання GRECO

бажала бачити кінцевою метою реалізації своєї рекомендації проведення

саме зовнішнього аудиту Рахунковою палатою, а натомість, завдяки діям

Уряду, відбувається лише підміна зовнішнього контролю фінансовим

контролем органами державної контрольно-ревізійної служби України, яка

не має статусу незалежного органу фінансового контролю, визначеного на

міжнародному рівні. В Україні відсутня повна інформація щодо руху коштів

на виконання міжнародних проектів, спрямованих на протидію та боротьбу з

корупцією. Контроль за використанням зазначених коштів Міністерством

фінансів України та Казначейством України не здійснюється. У порушення

бюджетного законодавства України реципієнти і бенефіціари не мають

правових підстав для отримання фінансової інформації від донорів –

міжнародних організацій та виконавців проектів міжнародної технічної

допомоги. Цільове використання цих коштів, ефективність їх впровадження у

повному обсязі покладені на країни-донори міжнародних проектів.

Вважаємо, що корупція у бюджетних правовідносинах – це

використання суб’єктами цих відносин та учасниками бюджетного процесу

свого службового становища, перевищення владних повноважень для

неправомірного збагачення як власного, так і групового (колективного).

Йдеться про особисте збагачення особи (групи осіб), а також про те, що

неправомірні дії службової чи посадової особи призводять до

неправомірного надходження коштів на рахунки бюджетних установ,

розпорядників та одержувачів бюджетних коштів.

51

Росік Тетяна Володимирівна здобувач відділу теорії держави і права

Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України [email protected]

СУДОВА ПРАКТИКА КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ

ТА ЇЇ РОЛЬ У СУЧАСНІЙ АНТИКОРУПЦІЙНІЙ ПРАВОТВОРЧОСТІ В УКРАЇНІ

Відповідно до ч. 3 ст. 124 Конституції України судочинство в Україні

здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної

юрисдикції [1]. Враховуючи зазначену правову структуризацію судової

системи України, вважаємо за доцільне встановити особливості судової

практики Конституційного Суду України та її роль у правотворчості України.

Одразу слід наголосити на тому, що роль судової практики є такою, що

остаточно доктринально не визначена, в той же час роль діяльності судів у

правотворчості постійно змінюється. В юридичній літературі існують

поодинокі погляди вчених на питання ролі діяльності Конституційного Суду

України в сфері правотворчості. На переконання М. В. Тесленка, роль

практики діяльності Конституційного Суду України у правотворчій

(законотворчій) сфері полягає в тому, що Конституційний Суд України, не

маючи безпосереднього права законодавчої ініціативи, фактично може (йому

не заборонено) виступити із «законодавчим почином», який оформлюється у

вигляді «послання». Таке послання безпосередньо має стосуватися

повноважень Конституційного Суду України, відповідно до цього вчений

виокремлює так звані вимоги: 1) для забезпечення ефективності

функціонування конституційного ладу, механізму взаємодії державної влади,

верховенства права, захисту прав і свобод людини Конституційний Суд

України може вказати на прогалину в законодавстві, на необхідність

нормативного врегулювання суспільних відносин; 2) з метою врегулювання

деяких питань своєї діяльності, невирішеність яких заважає ефективному

здійсненню Конституційним Судом України своїх функцій [2, 131]. Цікавою

думкою щодо питання ролі судової практики Конституційного Суду України

52

у правотворчій діяльності є ідея О. Кузьменка. Вчений за основу бере ідею

розмежування суб’єктів законодавчої діяльності та суб’єктів законотворчої

діяльності, де останні характеризуються значно ширшим переліком суб’єктів,

до яких включаються і інші суб’єкти, котрі виконують допоміжну роль

(ініціюють процес творення права, здійснюють експертну діяльність тощо). В

результаті, вчений зазначає про те, що втручання Конституційного Суду

України у нормативно-правове регулювання суспільних відносин

відбувається не на законодавчому, а на законотворчому рівні у формі

судового прецеденту. Законотворча діяльність ширша за законодавчу хоч би

тому, що в ній беруть участь як законодавчий орган, так й інші державні

органи, насамперед ті, що за Конституцією наділені законодавчою

ініціативою [3, 132]. З такою думкою вченого досить важко погодитись,

оскільки вважаємо несправедливим пов’язувати роль судової практики

Конституційного Суду України із «збагачуванням» функціонування

парламенту. Конституційний Суду України не має законодавчих

повноважень і конституційно Верховна Рада України є єдиним органом

законодавчої влади. Вважаємо, що судова практика Конституційного Суду

України не збагачує законодавчу функцію парламенту, а виконує свої

автентичні функції, які відповідають повноваженням органу конституційного

судочинства. Ряд фахівців у сфері конституційного права обґрунтовують

ідею про те, що Конституційний Суд є суб’єктом, який наділений правом

законодавчої ініціативи з питань свого відання і така законодавча ініціатива

засновується на практиці його діяльності. Такий висновок випливає з

особливостей юридичної природи органу конституційного контролю і змісту

його практики. Тому і має розглядатись як право виступати із законодавчою

ініціативою з питань конституційної і законодавчої регламентації

повноважень і діяльності конституційного суду, його взаємовідносин з

іншими органами [4, 45]. На переконання Д. Ю. Хорошковської, значення

судової практики Конституційного Суду України слід оцінювати з позиції

правового статусу його рішень, які вчена відносить до елементу джерел

53

права. На переконання вчених, рішення Конституційного Суду, в силу своєї

специфічної природи, містять правоположення (прецеденти тлумачення) і,

безумовно, включаються до системи джерел права [284, 5]. Тому і значення

судової практики Конституційного Суду важко переоцінити. Його рішення,

які містять офіційне тлумачення, мають загальнообов’язковий і абсолютно

автономний характер від норм, що ними тлумачаться, оскільки такі рішення

містять певні обов’язкові правила, дія їх поширюється на невизначене коло

осіб. Ігнорування цих рішень посадовими особами або судовими органами

при застосуванні норми, щодо якої є офіційне тлумачення, є підставою для

скасування їх дій і актів в цілому. В контексті правотворчості вчена зазначає

про те, що рішення Конституційного Суду України є найбільш очевидною

формою суддівської правотворчості щодо визнання того чи іншого

нормативно-правового акта неконституційним, що тягне за собою втрату ним

своєї юридичної сили. Таке рішення є не просто підставою для скасування

останнього, – це позбавлення його юридичної сили, тобто опосередковане

фактичне скасування, що є актом правотворчості [5, 13–14]. Тобто йдеться

про суто правотворчу роль практики Конституційного Суду України.

Підбиваючи підсумки аналізу доктринальних підходів до розуміння ролі

судової практики Конституційного Суду України у правотворчій сфері, а

також правове регулювання та практику його діяльності, вважаємо за

доцільне удосконалити розуміння ролі судової практики Конституційного

Суду України в залежності від ряду критеріїв. Першим критерієм буде

«результативність впливу практики Конституційного Суду України на

правотворчість в Україні», чим і буде визначатись його роль у правотворчій

сфері. Відповідно до вказаного критерію роль судової практики

Конституційного Суду України структурується на два структурні елементи:

1) безпосередня правотворча роль практики діяльності

Конституційного Суду України, результати якої мають правотворчі наслідки.

Такі правотворчі наслідки настають при визнанні правових актів в цілому або

окремих їх частин такими, що не відповідають Конституції України

54

(неконституційними), і, які, як наслідок, втрачають чинність з моменту

прийняття відповідного правового акту Конституційним Судом України. Це

стосується діяльності Конституційного Суду України в частині вирішення

питання про відповідність Конституції України законів та інших правових

актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету

Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки

Крим. Підставами для визнання їх або їх частин такими, що не відповідають

Конституції України є безпосередня невідповідність положенням

Конституції України, тобто порушення вимог законності правотворення;

порушення встановленої Конституцією України процедури їх розгляду,

ухвалення або набрання ними чинності, тобто системи вимог щодо

правотворчого процесу; перевищення конституційних повноважень при їх

прийнятті, тобто порушення принципу законності конституційної

правотворчості. Окрім того, Конституційний Суд України також дає

висновки про відповідність Конституції України чинних міжнародних

договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до

Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість. Таким чином

Конституційний Суд України відіграє роль контрольної структури, яка

здійснює вплив на правотворчість, пов’язану із розглядом Верховною Радою

України питання про обов’язковість міжнародних договорів. Фактично

здійснює вплив на ратифікаційну правотворчість, визначаючи відповідність

або невідповідність Конституції України чинних міжнародних договорів або

тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України з

питання про їх обов’язковість. В результаті Конституційний Суд України,

вивчаючи питання конституційності міжнародних договорів фактично

визначає подальшу долю міжнародних договорів щодо їх: подальшого

внесення до Верховної Ради України для розгляду можливості їх ратифікації;

їх визнання неконституційними та відповідна їх втрата чинності, що

стосується тих міжнародних договорів, які були ратифіковані і фактично

становлять частину законодавства України. Також можливо додати сюди і

55

діяльність, яка стосується надання Конституційним Судом України висновків

щодо відповідності проекту закону про внесення змін до Конституції

України вимогам статей 157 і 158 Конституції України та порушення

Верховною Радою Автономної Республіки Крим Конституції України або

законів України в частині прийняття ними правотворчих актів;

2) опосередкована правотворча роль судової практики

Конституційного Суду України, результати якої опосередковано впливають

на правотворчість і не стосуються прийняття, зміни або скасування (втрати

чинності) правотворчих актів, проте впливають на правотворчу діяльність

інших суб’єктів. Це практика Конституційного Суду України в частині

здійснення офіційного тлумачення положень Конституції України та законів

України. Результати офіційного тлумачення Конституційного Суду України

можуть надати необхідну правову інформацію щодо реального змісту

положень Конституції і законів України, що в подальшому може впливати на

усвідомлення суб’єктами правотворчості реального змісту положень

зазначених актів та виявлення об’єктивної правотворчої потреби

удосконалити зміст, форму або структуру тих актів або їх частин, які

становили предмет офіційного тлумачення Конституційним Судом України.

Сюди також можливо віднести і іншу неосновну діяльність Конституційного

Суду України щодо узагальнення судової практики, аналізу чинного

законодавства, науково-консультативної діяльності, що надає змогу виявляти

недоліки чинного законодавства України та в подальшому звернутися

Конституційному Суду України до суб’єктів правотворчості із відповідними

обґрунтованими пропозиціями щодо правотворчого вдосконалення

законодавства.

Другим критерієм є «характер впливу практики Конституційного Суду

України на правотворення в Україні», відповідно до якого роль судової

практики Конституційного Суду України в сфері правотворчості можливо

структурувати на:

56

1) активну, що стосується втрати чинності тими правотворчими

актами або їх частинами, які визнані Конституційним Судом України такими,

що не відповідають Конституції України. В результаті такої діяльності

Конституційного Суду України відбувається окрема правотворча дія щодо

втрати чинності правотворчим актом або його частиною в результаті

визнання його таким, що не відповідає Конституції України (це можуть бути

акти Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів

України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим);

2) пасивну, що пов’язана із визнанням правотворчого акту або його

частини такими, що відповідають Конституції України, в результаті чого

підтверджується статус діючого акту (або його частини), тим самим

знімається питання про необхідність їх скасування (втрати чинності) або

зміни за причиною невідповідності положенням Конституції України.


1. Конституція України від 28.06.1996 № 254к/96-ВР // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/ 254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80

2. Тесленко М. В. Судебный конституционный контроль в Украине: моногр. / М. В. Тесленко; вступ. статья В. Ф. Погорилко. – К.: Ин-т государства и права им. В.М. Корецкого НАН Украины, 2001. – 344 с.

3. Кузьменко О. Про вплив Конституційного Суду України на процес законотворчості в Україні / О. Кузьменко // Підприємництво, господарство і право. – К.: Ін Юре. – 2010. – № 7. – С. 132–133.

4. Судебная практика как источник права / под ред. Б.Н. Топорнина. – М.: Мысль, 1997. – 198 с.

5. Хорошковська Д. Ю. Роль судової практики в системі джерел права України: теоретико-правове дослідження: дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.01 / Д. Ю. Хорошковська. – К., 2006. – 194 с.

57

Тарасенко Антоніна Валеріївна співробітник Служби безпеки України,

кандидат юридичних наук [email protected]

ПОДОЛАННЯ КОРУПЦІЇ У СФЕРІ МАТЕРІАЛЬНО-

ТЕХНІЧНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВІТЧИЗНЯНИХ ВІЙСЬКОВИХ ФОРМУВАНЬ ЯК ОБ’ЄКТ АНТИКОРУПЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ

УКРАЇНИ

Сучасні соціально-економічні та політичні реалії в Україні вимагають

докорінних реформ системи національної безпеки та оборони.

Відповідно до Конституції України однією з найголовніших функцій

держави є забезпечення економічної безпеки [1, 17], а важливим фактором її

підтримання має бути відповідний ефективний і дієвий фінансовий контроль

[2, 50].

Саме фінансовий контроль є дієвим інструментарієм виявлення

корупційних правопорушень у сфері державних закупівель загалом, і щодо

матеріально-технічного забезпечення (МТЗ) військових формувань України,

зокрема.

Варто зазначити, що корупція – це явище, запобігання, розслідування

і кримінальне переслідування якого повинні здійснюватися на різних рівнях з

використанням спеціальних знань і навичок у різних областях:

юриспруденції, економіці, бухгалтерському обліку, цивільному будівництві

та ін. Тому кожна країна повинна мати спеціалістів з боротьби проти

корупції у достатній кількості і виділяти необхідні ресурси для їхньої

діяльності [3].

У Стратегії сталого розвитку «Україна – 2020» першочерговими

пріоритетами визначено належні оборонні, соціально-економічні,

організаційні, політико-правові умови становлення та розвитку України, а

також реформа системи національної безпеки та оборони передбачає

формування нових органів управління у сфері забезпечення національної

безпеки. У документі акцентовано увагу на системі управління, контролю,

58

комунікацій, комп’ютерної підтримки, розвідки та інформаційного

забезпечення, а також логістики в усьому секторі безпеки. Пріоритетом в

управлінні публічними фінансами має стати підвищення прозорості та

ефективності їх розподілу та витрачання; процес здійснення державних

закупівель повинен стати максимально прозорим та ураховувати загальні

принципи конкуренції; корупційна складова під час здійснення державних

закупівель має бути ліквідована [4]. Отже, реформа системи національної

безпеки та оборони України спрямована, головним чином на своєчасне

управління МТЗ та подолання корупції при здійсненні державних закупівель,

в тому числі ефективному та прозорому використанні держресурсу

військових формувань України.

Із урахуванням проведення Антитерористичної операції на території

України в умовах агресії Російської Федерації, великого значення набуває

протидія корупції у сфері МТЗ військових формувань України. Стан

Збройних Сил України на початку цих процесів характеризувався фактичним

розбалансуванням у системі управління, напівзруйнованою, архаїчною

системою матеріально-технічного забезпечення… мінімальні витрати

Міноборони розкрадалися, те, що залишалося після розкрадання, не

забезпечувало навіть мінімальних потреб Збройних Сил України» [5].

На сьогодні одним із шляхів подолання корупції у сфері державних

закупівель є запровадження пілотного проекту із використання системи

електронних торгів в органах виконавчої влади, в тому числі в Міністерстві

оборони України. Підраховано, що електронні торги дозволять зекономити

до 25% коштів держбюджету (зауважимо, що річний обсяг державних

замовлень в Україні складає 200 мільярдів гривень, а витрати на оборону –

більше 90 млрд грн [6; 7]). Саме тому зростає роль фінансового контролю за

дотриманням вимог чинного законодавства України в сфері державних

закупівель.

В аспекті питання, що розглядається, зауважимо, що у 2014 році

виявлено розкрадання державних коштів при проведенні тендерних процедур

59

закупівель. Зокрема, МВС України закупило бронежилети і каски за

завищеними цінами на 55 млн грн шляхом підвищення їх фактичної вартості.

Варто зазначити, що з початку 2015 року у Міністерстві оборони

України службою внутрішнього аудиту проведено 105 виїзних контрольних

заходів, 35% з яких були позаплановими. На 45 підконтрольних суб’єктах

виявлені порушення, які призвели до втрат і збитків на загальну суму 311,6

млн грн, 28,5 млн грн з яких вдалося відшкодувати. Також виявлено

порушень бюджетного законодавства на загальну суму 1 млрд 275,8 млн грн

(усунено недоліків на 888 млн грн), попереджено незаконні витрати та втрати

майна на загальну суму 1,2 млн грн. Загалом виявлено 234 фактів фінансових

правопорушень з них 107 – усунуто, до матеріальної і дисциплінарної

відповідальності притягнуто 284 особи. За результатами аудиту до

правоохоронних органів передано матеріали на відкриття кримінальних

справ за фактом дій, які призвели до збитків на загальну суму 266 млн грн

[8].

Важливим питанням діяльності військових формувань України в

сучасних умовах є продовольче забезпечення армії, загальний бюджет якого

в цьому році становить близько 2 млрд грн. Зокрема, відповідальним

Комітетом Верховної Ради України уже завершено роботу з вивчення

процедури закупівлі паливно-мастильних матеріалів. За результатами

комплексної перевірки вдалося заощадити майже 110 млн грн державних

коштів. У перспективі планується проаналізувати питання квартирного

забезпечення, зокрема договори спільної оренди та процедуру передачі

приватними забудовниками певного відсотка квартир, як сплати за

використання під будівництво земель, що є у власності Міністерства оборони

України. Окрім того, з метою напрацювання реальних механізмів знищення

корупції, в Комітеті Верховної Ради України з питань національної безпеки

та оборони створено підкомітет по аналізу ефективності використання

коштів Міністерством оборони України [9]. Отже, зазначена структура буде

контролювати всі витрати міністерства.

60

Таким чином, прояви корупції у сфері МТЗ військових формувань

підривають довіру громадян до військових формувань України та інших

державних інститутів. З метою запобігання корупції необхідно здійснити

наступні заходи: вдосконалити податкове законодавство з метою запобігання

двозначного трактування правових норм, які регулюють сплату податків;

поліпшити матеріально-технічне забезпечення працівників правоохоронних

органів; підвищити рівень морального та матеріального стимулювання

працівників правоохоронних органів; покращити систему соціального

захисту працівників правоохоронних органів, зокрема забезпечити житлом та

медичним обслуговуванням тощо [10, 17].

Отже, підвищення рівня поваги до правоохоронних органів і

військових формувань України, забезпечення стабільного соціального

захисту військовослужбовців та членів їх сімей, покращення матеріально-

технічного забезпечення на всіх рівнях їх діяльності є необхідною умовою

запобігання корупції та частиною антикорупційної політики України.


1. Конституція України від 28.06.1996 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.

2. Рибалко Н.О. Адміністративно-правовий статус органів державного фінансового контролю в умовах реформування міжбюджетних відносин / Н.О. Рибалко // Наше право. – 2015. – № 3. – С. 50–57.

3. Міжнародні стандарти та моделі антикорупційних інституцій. Джерела міжнародних стандартів. Горан Клеменчіч. Янек Стусек. Організація економічного співробітництва і розвитку. Мережа боротьби проти корупції для країн Східної Європи і Центральної Азії [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http: //www.oecd.org/corruption/acn39972270.pdf.

4. Про Стратегію сталого розвитку «Україна – 2020»: Указ Президента України від 12.01.2015 № 5/2015 // Офіційний вісник України. – 2015. – № 4. – Ст. 67.

5. Президент рассказал о состоянии армии накануне российской агрессии [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.unian.net/politics/1058922

6. Порошенко: система електронних держзакупівель – це протидія корупції [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.5.ua/polityka

61

7. Петро Порошенко: витрати на оборону сьогодні становлять 90 млрд. гривень [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://forbes.ua/news/1390135.

8. Аудитори у Міноборони виявили порушення на 331,6 млн грн [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.rbc.ua/ukr/news/auditory

9. У БПП заявили про корупцію у сфері поставок харчів військовим АТО [Електронний ресурс]. –Режим доступу: http://www.unian.ua/politics/1073

10. Шевченко О.В. Проблемні аспекти боротьби з корупцією в правоохоронних органах України / О.В. Шевченко // Вісник Вищої ради юстиції. – 2011. – № 2 (6). – С. 15–19.

62

Хопта Ольга Сергіївна здобувач Київського національного університету

імені Тараса Шевченка [email protected]

ПРИНЦИПИ СУДОЧИНСТВА В СИСТЕМІ ПРИНЦИПІВ ПРАВА ЯК УМОВА ПРОТИДІЇ КОРУПЦІЇ: МЕТОДОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ

НАУКОВОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

Методологія наукового дослідження теоретико-правових аспектів

принципів судочинства в системі принципів права насамперед обумовлена

предметом дослідження, який має складний неоднозначний характер. В свою

чергу це зумовлено складністю судочинства як соціального і правового

явища, його функціональним призначенням, роллю, яку воно виконує в

суспільстві, особливостями правової системи, в якій воно функціонує тощо.

Складність теоретико-правових аспектів принципів судочинства виявляється

у тому, що принципи судочинства можуть бути розглянуті та вивчені в

контексті різноманітних аспектів, зокрема як:

- самостійне юридичне поняття, що характеризується системою

ознак, які становлять основу його розуміння;

- особливе явище, яке має функціональне призначення, чим самим

визначається зміст і результативність судочинства;

- особливе явище соціальної та правової дійсності, що надає змогу

розкрити його місце в системі більш широких явищ соціальної і правової

дійсності, визначити специфіку їх взаємодії та взаємозалежності, в тому

числі і що стосується принципів права;

- практична сфера діяльності, що обумовлена активною поведінкою

уповноважених суб’єктів та націлена на настання відповідних правових

наслідків;

- особливе явище, що реалізується у професійній діяльності суб’єктів

і в цілому обумовлене відповідною діяльністю уповноважених суб’єктів

судочинства;

63

- явище, що реалізується у чітко визначених межах кримінального,

цивільного, господарського та адміністративного судочинства тощо.

Вказаний перелік аспектів принципів судочинства, що досліджувались і

досліджуються вченими – правознавцями, не є вичерпним, однак, він

свідчить про наявність досить широкого кола наукових робіт, в яких

вивчаються лише окремі аспекти принципів судочинства, які так само

становлять невід’ємну частину історіографії наукового дослідження

принципів судочинства.

Окрім того, як ми вже наголосили, принципи судочинства як явище

практичного плану реалізується в межах окремих видів судочинства

(кримінального, господарського, цивільного, адміністративного тощо), що

обумовило розвиток наукових досліджень принципи судочинства не лише на

теоретико-правовому рівні юридичної науки, але і на галузевому та

спеціально-юридичному рівнях. Тим самим можна говорити про

міждисциплінарний наукознавчий характер принципів судочинства як

об’єкту наукового аналізу, результатом чого став досить широкий масив

наукових праць.

Важливе місце в системі наукових досліджень займають теоретико-

правові питання методології самого дослідження. З кожним етапом розвитку

наукового пізнання значення методів дослідження набуває все більшої ваги.

Насамперед це пов’язано з тим, що методи є структурним елементом

наукового дослідження, які забезпечують відповідний інструментарій, що

застосовується в процесі проведення дослідження, враховуючи особливості

та специфіку предмету дослідження. Отже, можемо говорити про те, що

методологія наукових досліджень відіграє ключове значення в науковому

пізнанні, оскільки надає змогу забезпечити єдність пізнання предмету

дослідження, також вона створює наукові основи для отримання нових знань

про досліджувані явища або процеси. Методологія наукового дослідження

становить фундамент для підтвердження істинності тих знань, які будуть

отримані в результаті проведеного дослідження, а також забезпечує аналіз

64

предмету дослідження як явища складного, багатоаспектного та

багатогранного. В результаті, ті знання, які будуть отримані, матимуть

всебічний характер, відзначатимуться достовірністю та об’єктивністю. Тому,

не відкидаючи значення методології, яка розкривається в літературі як

важливий елемент будь-якого наукового дослідження [1; 2, 29; 3, 12–13],

можемо говорити, що методологія наукового пізнання теоретико-правових

аспектів принципів судочинства в системі принципів права має важливе

значення та становить самостійний напрям в системі самого наукового

дослідження.

Слід наголосити на тому, що теоретико-правові аспекти принципів

судочинства в системі права потребують застосування широкого кола

принципів, методологічних підходів та методів наукового пізнання, що

обумовлюється специфікою предмета дослідження. Серед основних

положень, що характеризують специфіку методології наукового пізнання

принципів судочинства в системі принципів права варто назвати наступні.

По-перше, слід говорити про те, що особливості методології наукового

дослідження принципів судочинства в системі принципів права в теоретико-

правовому контексті обумовлені специфікою предмету наукового пізнання,

тому їх дослідження потребує відповідного методологічного інструментарію.

На наше переконання, методологію наукового дослідження теоретико-

правових аспектів принципів судочинства в системі принципів права

становлять:

- принципи наукового пізнання, що забезпечують основу здійснення

наукового дослідження теоретико-правових аспектів принципів судочинства

в системі принципів права та надають змогу забезпечити статус науковості

одержаних результатів;

- методологічні підходи, за допомогою яких теоретико-правові

аспекти принципів судочинства в системі принципів права розкриваються

шляхом застосування групи однорідних методів дослідження з метою

65

всестороннього визначення конкретного прояву предмету наукового

дослідження;

- методи наукового дослідження, результатом застосування яких

вивчаються конкретні теоретико-правові аспекти принципів судочинства в

системі принципів права.

Окрім того, складність принципів судочинства в системі принципів

права обумовлює необхідність застосування широкого кола методів

дослідження, які можливо узагальнити в межах трьох рівнів:

- філософсько-світоглядний рівень, який характеризує принципи

права та принципи судочинства як такі, що є об’єктом світоглядного

сприйняття, мають самостійний та об’єктивно зумовлений характер свого

розвитку й функціонування, характеризуються певним рівнем свого

становлення на конкретному етапі розбудови суспільних відносин та

відображає світоглядні позиції науковця;

- загальнонауковий рівень, на якому акцентується увага на

об’єктивності принципів права та принципів судочинства, історичному

характері розвитку цих явищ та наявності в них формально-логічних

властивостей, функціонального призначення, що характеризує дані явища як

такі, що можуть становити і становлять наукознавчий інтерес;

- спеціально-науковий рівень, що розкриває наукознавчий потенціал

принципів права та принципів судочинства як явищ правових, які становлять

особливий інтерес в межах юридичних наук, а науковий результат

отримується шляхом застосування різноманітних методів юридичних наук. В

межах вказаного рівня здійснюється дослідження теоретико-правових

аспектів принципів права та судочинства як правових явищ, які мають

системний характер, обумовлені конкретним змістом, формою, можуть

певним чином удосконалюватися й розвиватися.

По-друге, методологічну основу аналізу теоретико-правових аспектів

принципів судочинства в системі принципів права складає положення про те,

що за змістом відбувається дослідження двох самостійних явищ, а саме:

66

принципів права та принципів судочинства, які є багатоаспектними, в той же

час взаємопов’язаними. Це потребує застосування широкого кола

методологічних підходів та методів дослідження з метою їх вивчення окремо

одне від одного, а також у зваємозв’язку та взаємодії.

По-третє, слід наголосити на понятійній невизначеності принципів права

та принципів судочинства, що обумовлює необхідність наукового

вироблення єдиних підходів до розуміння понять «принципи права» та

«принципи судочинства», а також розкриття їх ознак.

По-четверте, принципи судочинства доцільно відмежувати від інших

суміжних явищ. У даному випадку ми маємо відмежувати принципи

судочинства від принципів функціонування судової влади, принципів

діяльності суддів і принципів діяльності суду, маємо співвіднести з таким

поняттям як принципи права, а також встановити самостійність даного

явища, яке стосується особливостей судочинства як різновиду юридичної

практичної діяльності та особливостей принципів права як самостійного

правового феномену.

По-п’яте, з методологічної точки зору принципи судочинства мають

бути розглянуті в системному зв’язку з принципами права, конкретніше, в

межах принципів права, тому й принципове значення матиме системне

дослідження місця принципів судочинства в системі принципів права

шляхом визначення функціонального призначення, особливостей взаємодії,

розвитку та вдосконалення.


1. Гусарєв С. Д. Юридична деонтологія (Основи юридичної діяльності): навчальний посібник / С. Д. Гусарєв, О. Д. Тихомиров. – К.: Знання, 2005. – 655 c. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.info-library.com.ua/books-text-7992.html

2. Марченко М.Н. Общая теория государства и права. Академический курс. / М.Н. Марченко. – Т.1. – М., 1998. – 487 с.

3. Луць Л.А. Загальна теорія держави і права: навчально-методичний посібник / Л.А. Луць. – К.: Атіка, 2010. – 412 с.

67

Ярмиш Олександр Назарович головний науковий співробітник

відділу досліджень проблем злочинності у сфері службової діяльності та корупції

Науково-дослідного інституту Національної академії прокуратури України,

доктор юридичних наук, професор [email protected]

ПРО ІСТОРИЧНИЙ ПІДХІД ДО ВИВЧЕННЯ КОРУПЦІЇ

Питання протидії корупції набуло нині для нашої країни особливої

актуальності. Результати численних досліджень вказують на те, що

практично усі системи соціального управління у нашій державі більшою або

меншою мірою (частіше, на жаль, більшою) уражені корупцією. Масштаби

загрози, яку становить для розвитку суспільства даний масив правопорушень,

зумовлює ступінь уваги до цієї проблеми з боку органів державної влади, а

також широкої громадськості. Без її вирішення годі й говорити про

наближення до декларованого у ст. 1 Конституції України соціального ідеалу

– правової держави. Нині широко обговорюються найважливіші аспекти

стратегії й тактики боротьби з корупцією, приймаються законодавчі акти,

норми яких покликані сприяти покращенню ситуації, розгорнулася, врешті-

решт, робота зі створення спеціалізованих антикорупційних органів тощо.

Для сьогоденної України це набуває особливого, по-справжньому

доленосного значення, оскільки в умовах неоголошеної війни, яка ведеться

проти нашої держави, наша обороноздатність вирішальною мірою залежить

від допомоги з боку світового і європейського співтовариства, дружніх країн.

Характер і обсяги цієї допомоги залежатимуть від послідовного проведення

реформ, ефективності національної антикорупційної політики.

Незважаючи на те, що протягом останніх десятиліть корумпована

поведінка службових осіб, перш за все високопосадовців, вийшла далеко за

межі простого підкупу (широкого розповсюдження отримали кримінальний

лобізм, інвестування комерційних структур за рахунок бюджету,

68

протизаконні зовнішньоекономічні операції тощо), слід наголосити:

допомогу в більш точному розумінні ґенези та сутності феномену корупції й

виявленні найдієвіших методів боротьби з нею може надати звернення до

історичного досвіду, протягом тисячоліть напрацьованого людством, в тому

числі й українським народом. Це відповідає і рекомендаціям міжнародного

співтовариства. Зокрема, у доповідях Генерального секретаря ООН

неодноразово наголошувалося на необхідності враховувати історичні та

національні особливості організації боротьби з корупцією .

Вивчення пам’яток права дає підстави вважати, що корупція як

соціально-негативне явище в суспільстві з’явилася разом з виникненням

управлінського апарату, і була притаманною для всіх держав, у будь-які

періоди їх розвитку. Цікаво, наприклад, що схожі за змістом норми стосовно

недобросовісних суддів містяться у Законах Хаммурапі (Вавілон, ХVІІІ

століття до н.е.), Законах Ману (Стародавня Індія, ІІ століття до н.е.),

Салічній Правді (Франкська держава, V –VІ ст.).

Багато корисних, влучних спостережень, глибоких висновків можна

знайти при вивченні творчої спадщини корифеїв політичної та правової

думки. Важливий поштовх до осмислення корупції в її сучасному розумінні

дають праці Н. Макіавеллі. який образно порівняв корупцію із сухотами:

спочатку хворобу складно розпізнати, але легше лікувати, якщо ж вона

занедбана, її легше розпізнати, проте вилікувати важко. В роботах Томаса

Гоббса наголос у розумінні корупції робиться на правовому боці проблеми:

корупція, на його переконання, це „...корінь, з якого витікає за всіх часів і

при всіх спокусах зневага до всіх законів”.

Здавна корупційні злочини вважалися такими, що становлять

величезну загрозу для нормального функціонування держави. Вже в останній

третині І тис. до н. е. у розташованих на Півдні сучасної України античних

державах – Ольвії, Херсонесі, Тірі, Боспорі – громадяни розуміли нагальну

необхідність боротьби з проявами корупції. В цей час у праві визначалися

окремі склади злочинів – дача хабара, підкуп – декасмо (δεκασμου̃), та його

69

прийняття – дорон (δώρων). Про випадки вчинення таких корупційних дій

відомо, наприклад, з віднайденого в Ольвії анонімного листа до судді,

написаного на свинцевій пластинці. Ольвіополіт, який із зрозумілих причин

вирішив лишитися невідомим, писав: «Оскільки ми не знаємо тебе, ми не

знаємо, як виступлять у новій справі наступні пойменовані особи, а також

інші (ім’ярек), що задумали дати свідоцькі показання». Після цього в листі

висловлювалося прохання перешкодити їм сказати своє слово, за що

анонімний автор обіцяє винагородити суддю «достойним подарунком» [1].

Для профілактики та виявлення фактів вчинення корупційних діянь в

окремих полісах Північного Причорномор’я (зокрема у Херсонесі) було

запроваджено спеціальну виборну магістратуру номофілаків (νομοφύλαξ),

відому в багатьох державах еллінської ойкумени. У період еллінізму в

Херсонесі така колегія складалася з трьох осіб [2]. Їхня діяльність значною

мірою була спрямована саме на попередження та викорінення проявів

корупції, небезпечність якої розуміли вже тоді).

Прояви корупції, а відповідно й намагання протидіяти їм з боку

держави, на теренах України зафіксовано історичними джерелами й у період

середньовіччя. Достатньо поширеним явищем корупція була у генуезьких

колоніях, які розташовувалися на північному узбережжі Чорного моря

протягом ХІІІ–ХV століть – Каффі (сучасн. Феодосії), Чембало (Балаклаві),

Солдайї (Судаку), Монкастро (Білгороді-Дністровському) та ін. Зловживання

чиновників стали майже повсякденним явищем у середині ХVІ століття, в

останні роки існування генуезьких колоній. Свідченням цього є листи з

доносами та взаємними звинуваченнями у хабарництві, що надсилали

посадові особи Каффи, Солдайї та інших міст до протекторів Банку Сан-

Джорджіо. Недаремно значна кількість статей Статуту генуезьких колоній,

розташованих у басейні Чорного моря (Statutum Cephe), затвердженого в

Генуї 28 лютого 1449 року, містить велику кількість застережень чиновників

від вчинення корупційних діянь скільки буде торгувати». Три чверті від суми

70

штрафу мали надходити до бюджету громади Каффи, а чверть – скаржникові,

ім’я якого повинно було триматися у суворій таємниці (Гл. 1, § 6).

Тяжким корупційним злочином вважалося надання посад за гроші. Це

було спеціально обумовлено нормами гл. 55 Статуту генуезьких колоній.

Так, § 1 встановлював: «жодна посада, важлива та неважлива, навіть писаря,

у випадку, коли той, хто був обраний на якесь місце, поїхав, не може бути

проданою під страхом позбавлення своєї (посади) як покарання».

Каффському консулові та іншим чиновникам категорично заборонялося

«давати свою згоду на те, щоб названі посади продавалися». У разі

порушення даної норми на них мав накладатися значний штраф у розмірі 50–

100 сонмів (Гл. 55, § 2).

Литовські Статути, що виступали як джерела права на значній частині

українських земель протягом ХVІ – початку ХІХ століть, також передбачали

покарання за вчинення низки корупційних злочинів. Наприклад, норма арт. 9

розд. 2 Статуту 1529 року містила санкцію у вигляді позбавлення злочинця

посади за відпущення, вочевидь за хабар, шляхтича хорунжим з військової

служби, накладення незаконних мит. Пильну увагу на недопущення проявів

корупції звертали й у Запорізькій Січі.

Після включення українських земель до складу Російської імперії у

протидії корупції розпочався новий етап. Правові засади боротьби з

корупційними проявами були закладені, насамперед, у статтях ХV тому

Зводу законів Російської імперії 1832 року, а також Уложення про покарання

кримінальні та виправні 1845 року [3]. Зокрема, до Зводу законів було

включено п’ятий розділ, спеціально присвячений питанням відповідальності

посадових осіб. Отже, вперше було чітко визначено спеціального суб’єкта

злочину – чиновника, особу, що «перебуває у службі». Щоправда, жодної

дефініції посадової особи не наводилося.

Статті п’ятого розділу називають різноманітні склади злочинів, що

підпадають під визначення корупційних. Серед них: призначення на посаду

внаслідок отримання хабара, навмисне неоголошення указів, перевищення та

71

бездіяльність влади, підробка документів, знищення або викрадення судових

актів, підміна документів, неправосуддя, незаконне користування казенним

майном або грошовими коштами, а також «лихоїмство», під яким, згідно ст.

308 розуміли незаконні побори під виглядом державних податей, здирництво

у будь-якій формі (грошовій чи натуральній) та хабарі з просителів у

виконавчих та судових справах [4]. У свою чергу, незаконним побором

відповідно ст. 309 Зводу законів вважався будь-який не визначений законом

збір речами або грішми, усякий надлишок у казенній податі чи повинності, а

також наряд повітових обивателів на роботу для приватної вигоди під

виглядом казенної або ж земської повинності. Під здирництвом ст. 310

розуміла будь-яка вигода, «вимушена у справах служби страхом утиску в

справі» [5]. І, нарешті, хабарами визнавалися усякого роду подарунки, що

робилися чиновникам «задля ослаблення сили закону» (ст. 311).

Покарання, що передбачалися статтями Зводу законів за «лихоїмство»,

диференціювалися залежно від тяжкості скоєного злочину. Винні мали бути

позбавлені усіх станових прав та віддані у солдати або ж заслані на

поселення чи каторжні роботи. Особи, що підлягали тілесним покаранням,

окрім того, каралися батогами (ст. 314).

Пізніше, як наслідок подальшої кодифікації кримінального права, було

опрацьовано Уложення про покарання кримінальні та виправні, яке набуло

чинності з 1845 року До нього також було включено низку статей,

спрямованих на боротьбу з корупцією. Так, ст.ст. 358–360 встановлювали

відповідальність посадовців за «невиконання іменних або проголошених у

встановленому порядку височайших указів та повелінь», «невиконання указів

Урядуючого Сенату» та «невиконання указів інших присутственних місць,

або ж приписів чи пропозицій належних начальств». Окремо вказувалося й

на таке правопорушення як неоголошення указів та постанов, що «належним

чином надійшли до них, або були розіслані для обнародування» (ст. 362). Усі

ці правопорушення могли здійснюватися як у формі дії, так і бездіяльністю

чиновника, що могло виявлятися у зволіканні, а також у прямій чи непрямій

72

відмові від виконання. Віднести їх до корупційних можливо було лише у

випадку, якщо названі правопорушення коїлися «з корисливих або інших

мотивів», тобто в особистих інтересах винного, що суперечили інтересам

служби.

Шосту главу п’ятого розділу Уложення про покарання кримінальні та

виправні 1845 року було присвячено найпоширенішому серед чиновництва

правопорушенню – хабарництву («мздоїмству» та «лихоїмству»). Але чіткої

межі між цими понятями законодавцем так і не було проведено. Лише у

рішенні кримінального касаційного департаменту Сенату (1889 року, № 36)

роз’яснювалося, що тогочасна судова практика під лихоїмством розуміла

прийняття посадовою особою подарунку за вчинення таких дій або

бездіяльність, які були порушенням її службових обов’язків. Якщо ж

посадова особа за хабар вчиняло дії чи бездіяла у межах визначених для неї

повноважень, то такий злочин вважався «мздоїмством». Ст. 406 Уложення

визначала й найвищий ступінь «лихоїмства» – вимагання хабара.

Робота по визначенню причин та створенню ефективних засобів

попередження хабарництва продовжувалася й надалі. Так, саме на це було

спрямовано виданий у листопаді 1862 року Олександром ІІ іменний указ [6].

Відповідно до його вимог Сенатом було створено спеціальний комітет для

дослідження цього соціального явища. Висновки щодо причин поширеності

хабарництва, яких дійшли члени комітету, й нині виглядають цілком

актуальними. По-перше, це недосконалість законодавства, яке, з одного боку

загрожує жорстокими покараннями, а з іншого – саме передбачає випадки та

способи, що дають можливість злочинцям уникнути відповідальності. По-

друге, – близьке до убогості становище переважної більшості тих, хто

присвятив своє життя державній службі, які найвисокоморальнішого

чиновника «проти його волі перетворюють на ворога уряду». І, зрештою,

третя причина полягала в тому, що у тогочасному законодавстві не

передбачено майже жодних відмінностей між «злочином, скоєним через

73

жадібність та користь», та таким, що був скоєний під тиском крайньої

нужденності.

Антикорупційне законодавство радянської доби пройшло у своєму

розвитку кілька етапів, кожний з яких мав досить серйозну специфіку. Але

ретельний аналіз формування протягом ХІХ–ХХ століть юридичних

механізмів протидії та профілактики корупції, правового визначення

суб’єктів і об’єктів корупційних відносин, розвитку відповідного

термінологічного апарату спонукає погодитись з думкою С.М. Шишкарьова

щодо наступності антикорупційного законодавства Російської імперії і

Радянського Союзу (в аспекті техніко-юридичної частини). Дослідник

наголошує: „Попри ідеологічну ангажованість радянської антикорупційної

політики, не існує якісної її відмінності від політики Російської імперії” [7].

Цікавим і плідним видається спостереження В.В. Астаніна, який

спеціально досліджував історію боротьби з корупцією в Росії ХVІ–ХХ

століть. ”В умовах абсолютизації державної економіки система корупційних

проявів звужувалася до правової конструкції, яка відбивала з кримінально-

правових позицій підкуп-продажність службовців: посул-продаж,

лиходавство-лихоїмство, мздодавство-мздоїмство. Розширення системи

корупційних проявів відбувалося в періоди розвитку цивільного обігу. Зі

становленням приватної власності (перша чверть ХVІІІ століття, друга

половина ХІХ століття – початок ХХ століття, період НЕПу) з’явилися такі

корупційні делікти: сумісництво посади державних службовців. Їх участь у

комерційній діяльності, укладання вигаданих підрядів та різних майнових

угод за участю державних службовців” [8].

Аналіз низки пам’яток вітчизняного права, а також наявної наукової

літератури [9] дає підстави констатувати, що протягом тисячоліть народом

України було напрацьовано величезний досвід діяльності, спрямованої на

протидію корупції. Від античних часів і до початку ХХ століття на

українських теренах діяли органи, на які покладалися відповідні функції,

поступово вдосконалювалося законодавство, нормами якого

74

встановлювалася юридична відповідальність за корупційні діяння. Цей

процес не можна вважати рівномірно-поступальним. На різних етапах

соціально-економічного розвитку, залежно від конкретно-історичної ситуації

органи державної влади по-різному визначали пріоритетність даної

проблеми, вишукували різноманітні шляхи її вирішення. Але загалом

організаційно-правові засади протидії корупції в українських землях завжди

ґрунтувався на принципах, характерних для більшості європейських держав

того часу, з урахуванням власних особливостей державно-правового

розвитку.

Своєрідність нинішнього етапу протидії корупції, який обіймає вже

два десятиліття, полягає в тому, що визначну роль у формуванні правової

системи відіграє глобальний чинник у якості світового правового порядку,

Україна ,як і переважна більшість інших держав, розбудовує свій

антикорупційний правовий порядок як частину глобального і європейського,

ґрунтуючись не тільки на внутрішніх потребах правового регулювання, а й

на Конвенціях, до яких приєдналася, Історико-правовий аналіз переконливо

свідчить про поступове удосконалення протягом багатьох століть

інституційних та правових механізмів протидії корупції. Проте відсутність,

поряд з цим, рішучих успіхів у подоланні корупції є показником того ,що

саме цими інструментами витіснити або суттєво обмежити це явище

неможливо. Організаційні та правові заходи тут є вторинними. Протидія

корупції має будуватися на волі політичної влади та її органів, спиратися на

усвідомлення більшістю населення необхідності викорінення цього

соціального лиха.


1. Гавриленко О.А. Античні держави Північного Причорномор’я: біля витоків вітчизняного права (кінець VІІ ст. до н.е. – перша половина VІ ст. н.е.): моногр. / О.А. Гавриленко. – Х.: Парус, 2006. – 352 с. – С. 202.

2. Латышев В.В. Эпиграфические данные о государственном устройстве Херсонеса Таврического / В.В. Латышев // Журнал м-ва народного просвещения. – 1884. – Июнь. – С. 70.

75

3. Чуманов А.В. Правовая политика в сфере противодействия коррупции в России: автореф. дис. … канд. юрид. наук по специальности 12.00.01. – теория и история права и государства; история учений о праве и государстве. – Волгоград, 2007. – С. 11.

4. Указатель алфавитный к Уложению о наказаниях уголовных и исправительных. – СПб.: Тип. Второго Отд. Собственной Его Имп. Величества Канцелярии, 1846. – С. 85–86. 5. Свод законов Российской империи. Законы уголовные. Т. 15. – СПб.: Тип. Второго Отд. Собственной Его Имп. Величества Канцелярии, 1832. – С. 104.

6. Кувалдин В. Как русские цари боролись с лихоимством / В. Кувалдин // Чистые руки. – 1999. – С. 80.

7. Шишкарев С.И. Правовой порядок в сфере противодействия коррупции: теоретико-правовое исследование: автореф. дис. докт. юрид. наук. – М.,2010. – С. 23.

8. Астанин В.В. Борьба с коррупцией в России ХVI–ХХ веков: развитие системного подхода. – М., 2003. – С. 5.

9. Див. докл.: Коновалов И.Н., Хамазина О.И. Исторический подход к исследованию коррупции // Новая правовая мысль. – 2004. – №4. – С. 33–37; Ярмиш О.Н., Гавриленко О.А. Одне з „вічних” питань історико-правової реальності (з вітчизняного досвіду) // Історико-правова реальність у глобальному і регіональному вимірах: Матеріали ХХVII Міжнарод. іст.-правової конф. – Сімферополь, 2012. – С. 30–40.

76

СЕКЦІЯ: РОЛЬ ПРОКУРАТУРИ ТА ІНШИХ ДЕРЖАВНИХ ОРГАНІВ У РЕАЛІЗАЦІЇ АНТИКОРУПЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

Дейнека Наталія Василівна старший прокурор відділу нагляду за додержанням законів у сфері

протидії корупції та процесуального керівництва у кримінальних провадженнях про корупційні правопорушення

прокуратури Рівненської області [email protected]

АПЕЛЯЦІЙНЕ ОСКАРЖЕННЯ ПРОКУРОРОМ РІШЕНЬ СУДІВ

ПЕРШОЇ ІНCТАНЦІЇ У СПРАВАХ ПРО АДМІНІСТРАТИВНІ ПРАВОПОРУШЕННЯ, ПОВ’ЯЗАНІ З КОРУПЦІЄЮ:

НОВЕЛИ ЗАКОНОДАВСТВА

Органами прокуратури Рівненської області упродовж поточного року

на незаконні судові рішення суду першої інстанції у справах про

адміністративні правопорушення щодо вчинення суб’єктами

відповідальності за корупційні правопорушення корупційних діянь внесено 6

апеляційних скарг.

За наслідками розгляду апеляційних скарг, внесених прокурорами,

станом на 18.05.2015 апеляційним судом Рівненської області винесено 6

судових рішень, якими ухвалено, що апеляційні скарги не підлягають

розгляду, а підлягають поверненню прокурору, який їх подав, у зв’язку з тим,

що останні подані не уповноваженими на те особами.

Як приклад, співробітником ВБКОЗ УСБ України в області складено та

скеровано до Дубенського міськрайонного суду протокол стосовно

тимчасово виконуючого обов’язки начальника Дубенського МВ УМВС

України в області Гая І.М. про вчинення ним адміністративного корпійного

правопорушення, передбаченого ст. 172-7 КУпАП.

Суть корупційного правопорушення полягала в тому, що Гай І.М.,

будучи особою начальницького складу органів внутрішніх справ, у

порушення вимог п. 2 ч. 1 ст. 14 Закону України «Про засади запобігання і

протидії корупції», невідкладно письмово не повідомив начальника УМВС

77

України в області про наявність конфлікту інтересів, який виник у нього під

час прийняття рішень та вчинення дій шляхом підписання 10.04.2014 та

08.05.2014 наказів про преміювання, пов’язаних із визначенням конкретного

розміру премій для себе, як першого заступника начальника Дубенського МВ

УМВС, за період роботи за березень та квітень 2014 року з врахуванням

показників роботи.

Згідно з постановою Дубенського міськрайонного суду від 23.01.2015,

провадження у справі про адміністративне правопорушення стосовно Гая

І.М. закрито на підставі статті 38 КУпАП, у зв’язку із закінченням строків

притягнення до адміністративної відповідальності, оскільки з дня виявлення

корупційного правопорушення минуло більше трьох місяців. При цьому,

підставою закриття провадження у даній справі про адміністративне

корупційне правопорушення послугувало неоднозначне прийняття судом

рішення щодо встановлення строку, з якого слід рахувати момент виявлення

корупційного правопорушення (у даному випадку судом взято за основу

момент виявлення правопорушення день отримання копій документів, у т.ч.

посадової інструкції, характеристики і т.д., без наявності інформації про

відсутність повідомлення про конфлікт інтересів).

Заступником Дубенського міжрайонного прокурора на вказану

постанову міськрайонного суду 31.01.2015 подано апеляційну скаргу.

Постановою судової палати з розгляду кримінальних справ та справ

про адміністративні правопорушення апеляційного суду області від

16.02.2015 відмовлено у прийнятті до провадження апеляційної скарги

заступника Дубенського міжрайонного прокурора на постанову Дубенського

міськрайонного суду від 23.01.2015, у зв’язку з тим, що скарга подана

особою, яка не наділена правом оскарження постанови суду у справі про

адміністративне правопорушення, та ухвалено повернути апеляційну скаргу

прокурору.

Постановляючи зазначене рішення суддя апеляційної інстанції

керувався змінами, внесеними згідно із Законом України № 1697-VII від

78

14.10.2014, до статтей 287 та 294 КУпАП, диспозиціями яких прокурор не

наділений правом оскарження постанов суду у справах про адміністративні

правопорушення. Указані зміни послугували, у подальшому, винесенню

рішення про відмову у прийнятті до провадження апеляційного суду

апеляційної скарги прокурора.

Відповідно до частини 2 статті 287 КУпАП, – постанова районного,

міського чи міськрайонного суду (судді) про накладення адміністративного

стягнення може бути оскаржена в порядку, визначеному цим Кодексом.

За частиною 1 статті 287 КУпАП – постанову по справі про

адміністративне правопорушення може бути оскаржено прокурором у

випадках, передбачених частиною п’ятою статті 7 цього Кодексу (ч. 5 ст.7 –

прокурор здійснює нагляд за додержанням законів при застосуванні заходів

впливу за адміністративні правопорушення шляхом реалізації повноважень

щодо нагляду за додержанням законів при застосуванні заходів примусового

характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян), особою,

щодо якої її винесено, а також потерпілим.

Згідно з частиною 2 статті 294 КУпАП постанова судді у справі про

адміністративне правопорушення може бути оскаржена особою, яку

притягнуто до адміністративної відповідальності, її законним представником,

захисником, потерпілим, його представником протягом десяти днів з дня

винесення постанови.

Проте апеляційним судом не взято до уваги вимоги статті 250 КУпАП,

якою керувався прокурор, який брав участь у розгляді судом першої інстанції

у вказаній справі, при оскарженні постанови суду в справі про

адміністративне правопорушення в апеляційному порядку, та прокурор, який

забезпечував участь в суді апеляційної інстанції.

Відповідно до вимог ст. 250 КУпАП прокурор, заступник прокурора,

здійснюючи нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів при

провадженні в справах про адміністративне правопорушення має право:

порушувати провадження в справі про адміністративне правопорушення;

79

знайомитися з матеріалами справи; перевіряти законність дій органів

(посадових осіб) при провадженні в справі; брати участь у розгляді справи;

заявляти клопотання; давати висновки з питань, що виникають під час

розгляду справи; перевіряти правильність застосування відповідними

органами (посадовими особами) заходів впливу за адміністративні

правопорушення; вносити подання, оскаржувати постанову і рішення по

скарзі в справі про адміністративне правопорушення, а також вчиняти інші

передбачені законом дії.

Зміни та доповнення до вказаної статті КУпАП згідно з вимогами

Закону України від 14.10.2014 № 1697-VII не вносились.

Згідно з частиною 1 статті 250 КУпАП прокурор має право

оскаржувати постанову у справі про адміністративне правопорушення, а

також вчиняти інші передбачені законом дії. Ця норма закону є

імперативною. Виключення аналогічних положень з інших статей КУпАП не

може бути підставою для незастосування вимог частини 1 статті 250 КУпАП.

Разом з цим обмеження права прокурора оскаржувати постанову у

справі про адміністративне правопорушення (частина 1 статті 287 КУпАП) є

порушенням основних засад судочинства, визначених статтями 129

Конституції України, 248 КУпАП, – рівності всіх учасників судового процесу

перед законом і судом, забезпечення апеляційного та касаційного оскарження

рішення суду, крім випадків, установлених законом.

При провадженні у справах про адміністративні правопорушення,

передбачені статтями 172-4–172-9 КУпАП, участь прокурора у розгляді

справи судом є обов’язковою (частина 2 статті 250 КУпАП). Прокурор як

учасник судового процесу повинен мати право оскаржувати судові рішення,

прийняті за результатами її розгляду, поряд з іншими учасниками.

Крім того, усі адміністративні корупційні правопорушення,

передбачені главою 13-А КУпАП, певною мірою порушують інтереси

держави, захист яких відповідно до Закону України «Про прокуратуру»

здійснює прокурор.

80

Прокурор, який бере участь у розгляді справ у судах, додержуючись

принципу незалежності суддів і підкорення їх тільки закону, сприяє

виконанню вимог закону про всебічний, повний та об’єктивний розгляд

справ і постановленню судових рішень, що ґрунтуються на законі (ст. 34

зазначеного Закону).

Статтею 29 Закону України «Про засади запобігання і протидії

корупції» передбачено, що нагляд за додержанням законів у сфері

запобігання і протидії корупції здійснюється Генеральним прокурором

України та підпорядкованими йому прокурорами.

Тому прокурор, який вносив апеляційну скаргу на рішення суду першої

інстанції, використав право, відповідно до вимог ст. 250 КУпАП, шляхом

оскарження постанови в справі про адміністративне правопорушення.

Також аналогічні рішення апеляційним судом області винесено у

справах про адміністративні правопорушення стосовно державних

службовців (3, 5, 6 категорій), у т.ч. Пахнюк С.М. (20.02.2015), Масовця П.П.

(16.02.2015), Фурсович М.П. (19.02.2015) щодо порушення останніми вимог

фінансового контролю при їх звільненні, а також стосовно депутатів

місцевих рад, у т.ч. Терешка О.Ю. (22.02.2015), Момотюка Г.П. (14.04.2015)

щодо порушення останніми вимог щодо повідомлення про конфлікт

інтересів, які судами першої інстанції закриті по малозначності вчиненого

корупційного діяння.

Враховуючи наведене вище, постановляючи указані судові рішення

апеляційний суд Рівненської області позбавив прокурора (який здійснює

нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів при провадженні

в справах про адміністративне правопорушення) права, передбачено ст. 250

КУпАП, оскаржувати постанову в справі про адміністративне корупційне

правопорушення, у випадку коли судове рішення є незаконним, і як наслідок,

указані судові рішення суду першої інстанції набрали законної сили.

Тому слід вживати заходів щодо визначення судами чіткої, єдиної

позиції з питань забезпечення права прокурора на апеляційне оскарження

81

рішень судів першої інстанції у справах про адміністративні корупційні

правопорушення.

При цьому на даний час залишаються проблемними питаннями при

розгляді судами справ про адміністративні корупційні правопорушення в

частині їх закриття за малозначністю вчиненого корупційного діяння,

підставою якого є неоднозначне прийняття судами рішень з аналогічних

фактів, а також, у зв’язку із закінченням строків притягнення до

відповідальності з моменту виявлення корупційного правопорушення на

момент прийняття судом першої інстанції рішення, підставою послугувало

неоднозначне прийняття судом рішення щодо встановлення строку, з якого

слід рахувати момент виявлення корупційного правопорушення.

82

Дмитренко Емілія Станіславівна головний науковий співробітник



доктор юридичних наук, професор [email protected]

ПРОБЛЕМИ СТВОРЕННЯ ТА ДІЯЛЬНОСТІ АНТИКОРУПЦІЙНИХ ОРГАНІВ В УКРАЇНІ

Однією з ознак сучасної ситуації в Україні щодо запобігання і протидії

корупції є процес подальшого реформування вітчизняного антикорупційного

законодавства з метою приведення його у відповідність до міжнародних

стандартів у цій сфері. Однак, незважаючи на прийняття впродовж 2014–2015

років нового антикорупційного законодавства Україна, його окремі положення,

зокрема щодо антикорупційних органів, ще не повністю їм відповідають.

Починаючи з другої половини ХХ століття і по сьогодні міжнародною

спільнотою велика увага приділяється діяльності щодо запобігання і протидії

корупції. Складовою зазначеної діяльності є прийняття актів як

обов’язкового (договори, конвенції), так і рекомендаційного характеру

(рекомендації, резолюції, інструкції, декларації) міжнародними організаціями

з метою є вироблення спільного бачення загроз, що спричиняє корупція.

Зазначені документи відіграли ключову роль у підготовці міжнародно-

правових актів, які закріпили міжнародні стандарти політики запобігання та

протидії корупції, в тому числі й щодо створення та діяльності

антикорупційного органу.

Зокрема, сфера запобігання та протидії корупції стала пріоритетною

для таких міжнародних організацій, як: ООН; GRECO (The Group of States

against Corruption – «Група держав по боротьбі з корупцією») (ГРЕКO);

OECD (Organisation for Economic Cooperation and Development – Організація

економічного співробітництва та розвитку) (ОЕСР); Європейський Союз

(ЄС) тощо.

83

Одним із перших серед прийнятих актів, що містять міжнародно-

правові інструменти і стандарти щодо створення спеціалізованого підрозділу

по боротьбі з корупцією, є резолюція ООН «Попередження злочинності та

кримінальне правосуддя у контексті розвитку: реалізації та перспективи

міжнародного співробітництва. Практичні заходи боротьби з корупцією»,

прийнята на VIII Конгресі ООН із запобігання злочинності (Гавана, 27 серпня

– 7 вересня 1990 року) [1, 29].

Основні положення зазначеної резолюції ООН стали підґрунтям для

розробки «антикорупційного документа глобального значення» [2, 54], яким

були визначені міжнародні стандарти щодо спеціального антикорупційного

органу, – Конвенції ООН проти корупції, прийнятої на 58-й сесії Генеральної

Асамблеї ООН 31 жовтня 2003 року (ратифікованої Законом України від 18

жовтня 2006 року). Саме норми цього міжнародного договору у сфері

корупції вимагали від держав-учасниць: створення органу або, у належних

випадках, органів, які здійснюють запобігання корупції за допомогою

правоохоронних засобів та забезпечення йому (їм) необхідної незалежності,

необхідних матеріальних ресурсів та спеціалізованого персоналу; наявності

органу чи органів або осіб, які спеціалізуються на боротьбі з корупцією за

допомогою правоохоронних заходів і яким забезпечується необхідна

самостійність, щоб вони могли виконувати свої функції ефективно й без

будь-якого неналежного впливу [3, статті 6, 36].

Серед перших документів європейського рівня з нормами про

необхідність запровадження спеціалізації осіб або органів, відповідальних за

боротьбу з корупцією, слід назвати резолюцію Комітету Міністрів Ради

Європи «Про двадцять керівних принципів боротьби з корупцією» від 6

листопада 1997 року [4, пункти 3,7,9] та Кримінальну конвенцію про боротьбу

з корупцією [5, преамбула, статті 20, 25,26].

Особливе значення для створення антикорупційних органів в Україні

мають рекомендації ГРЕКO та Антикорупційної мережі для Східної Європи

та Центральної Азії, що діє у рамках ОЕСР.

84

Зокрема, у звіті ГРЕКO в рамках об’єднаних першого та другого раундів

оцінювання України (м. Страсбург, 19–23 березня 2007 року) Україні було

рекомендовано створити орган, що не матиме правоохоронних функцій і

здійснюватиме нагляд за реалізацією національної антикорупційної стратегії і

відповідних планів дій, а також пропонуватиме нові стратегію та заходи з

боротьби проти корупції. У такому органі мають бути представлені органи

державної влади і громадськість та наданий необхідний рівень незалежності для

здійснення ефективної моніторингової оцінки [6, пункт 30].

В аспекті питання, що розглядається, заслуговують на увагу прийняті

21 січня 2004 року на виконання Стамбульського плану дій

Антикорупційною мережею для Східної Європи та Центральної Азії

Узагальнені рекомендації для України. У них було зазначено необхідність

створити національний антикорупційний орган, що буде спеціалізуватися та

матиме повноваження з виявлення, розслідування та переслідування

корупційних правопорушень, а одним із головних завдань його буде

покращення міжвідомчої співпраці між численними правоохоронними

органами, органами безпеки та фінансового контролю під час розслідування

корупційних порушень (наприклад, за допомогою чітких правил щодо

звітування та обміну інформацією, створення слідчих груп у складних справах

тощо) [7, п. 4].

Проведений аналіз змісту міжнародних документів та відповідних

наукових джерел дозволяє зробити висновок: хоч основні функції та завдання

у сфері протидії корупції можуть виконуватися силами одного або кількох

спеціалізованих органів, однак за виконання та проведення моніторингу

антикорупційних законів і заходів мають відповідати спеціалізовані органи або

співробітники з відповідними повноваженнями, ресурсами і кваліфікацією.

Окрім того, спеціальний антикорупційний орган повинен мати повноваження:

на застосування спеціальних слідчих заходів і збирання доказів; на ведення

прихованого спостереження, перехоплення інформації, розслідування під

прикриттям, доступ до фінансових даних та інформаційних систем; на

85

відстежування фінансових операцій, заморожування банківських рахунків та

захист свідків. Однак право здійснювати зазначені та інші повноваження

мають підлягати належній системі стримувань і противаг та підлягати

зовнішньому контролю у світлі міжнародних стандартів прав людини.

Зміст цих та інших міжнародних стандартів було покладено в основу під

час прийняття Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих

актів України щодо забезпечення діяльності Національного антикорупційного

бюро та Національного агентства з питань запобігання корупції». Однак поряд

із багатьма позитивними сторонами, якими визначалася процедура проведення

конкурсу на посаду керівника Бюро, щорічної незалежної оцінки ефективності

діяльності Бюро, здійснення моніторингу банківських рахунків детективами за

рішенням суду, декларування майна публічними службовцями, запровадження

розширеної конфіскації, у ньому містяться окремі суперечливі положення та

ризики, що свідчить про їх недосконалість. Зокрема, є ризик зловживання

детективом Бюро повноваженням щодо розслідування за погодженням з

прокурором будь-якого злочину (якщо це потрібно для розкриття

корупційного злочину підслідності Бюро). Іншим ризиком вважаємо

можливість укладення угоди зі слідством про визнання винуватості щодо

особливо тяжких злочинів з підслідності Бюро, що може спричинити

уникнення відповідальності внаслідок корупційних домовленостей про такі

угоди [1, с. 32].

Таким чином, для ефективної діяльності антикорупційних органів в

Україні важливо законодавчо урегулювати усі питання їх діяльності

відповідно до міжнародних стандартів. Зазначене, на наше переконання,

сприятиме підвищенню ефективності щодо запобігання і протидії корупції в

Україні.


1. Дмитренко Е.С. Міжнародні стандарти створення і діяльності спеціального антикорупційного органу та проблеми їх впровадження в Україні /

86

Е.С. Дмитренко // Вісник Національної академії прокуратури України. – 2015. – № 1. – С. 29–34.

2. Баришніков В.М. Запобігання та протидія проявам корупції на державній службі та службі в органах місцевого самоврядування: навч.-метод. посіб. / В.М. Баришніков. – К.: ІПК ДСЗУ, 2013. – 172 с.

3. Конвенція Організації Об’єднаних Націй проти корупції: Прийнята на 58-й сесії Генеральної Асамблеї ООН 31 жовтня 2003 року (Конвенцію ратифіковано із заявами Законом № 251-V від 18 жовтня 2006 року) // Відомості Верховної Ради України. – 2006. – № 50. – Ст. 496; 2007. – № 49. – Ст. 2048.

4. Про двадцять керівних принципів боротьби з корупцією: Резолюція № 97/24., прийнята на 101 сесії Комітету міністрів Ради Європи 6 листопада 1997 року [Електроний ресурс]. – Режим доступу: http://crimecor.rada.gov.ua/komzloch/control/uk/publish/article;jsessionid=ADD49945492AB4622122873FCCB7BD8D?art_id=48068&cat_id=46352

5. Кримінальна конвенція про боротьбу з корупцією: Прийнята Радою Європи 27 січня 1999 року № ETS 173 (Конвенцію ратифіковано із заявою Законом № 252-V від 18.10.2006) // Відомості Верховної Ради України. – 2007. – № 47–48.

6. Спільні перший та другий раунди оцінювання. Оціночний звіт по Україні. Затверджено GRECO на 32-у пленарному засіданні (м. Страсбург, 19–23 березня 2007 року). – 52 с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.zoda.gov.ua/images/article/original/000011/11922/otsinochniy-zvit-greco-shodo-stanu-koruptsiji-v--ukrajini.pdf

7. Стамбульський план дій з боротьби проти корупції для Азербайджану, Вірменії, Грузії, Казахстану, Киргизської Республіки, Російської Федерації, Таджикистану та України. Узагальнені рекомендації: Схвалено 21 січня 2004 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.oecd.org/countries/ukraine/43846543.pdf

87

Загиней Зоя Аполлінаріївна начальник відділу досліджень проблем злочинності у сфері службової

діяльності та корупції Науково-дослідного інституту Національної академії прокуратури України,


ПРО ОКРЕМІ ІНДИКАТОРИ КОРУПЦІОГЕННОСТІ У ЗАКОНІ УКРАЇНИ „ПРО НАЦІОНАЛЬНЕ АНТИКОРУПЦІЙНЕ БЮРО

УКРАЇНИ”

Важливою віхою у сфері протидії корупції стало прийняття Верховною

Радою України 14 жовтня 2014 року Закону „Про Національне

антикорупційне бюро”. Однак він містить окремі індикатори

корупціогенності, окремі з яких можуть поставити під сумнів

функціонування НАБУ та можуть слугувати підставою для визнання окремих

положень цього закону неконституційними.

Згідно з Методологією проведення антикорупційної експертизи,

затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 23 червня 2010 року

№ 1380/5 індикаторами корупціогенності визнаються ті ознаки нормативно-

правового припису, що можуть свідчити про наявність в нормативно-

правовому акті, проекті нормативно-правового акта корупціогенних факторів

(п. 1.8). А корупціогенні фактори (в широкому розумінні) – це здатність

нормативно-правової конструкції (окремого нормативного припису чи їх

сукупності) самостійно чи у взаємодії з іншими нормами сприяти вчиненню

корупційних правопорушень (п. 1.3). У цій Методології до корупціогенних

факторів віднесені: 1) нечітке визначення функцій, прав, обов’язків і

відповідальності органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб,

уповноважених на виконання функцій держави або місцевого

самоврядування; 2) створення надмірних обтяжень для одержувачів

адміністративних послуг; 3) відсутність або нечіткість адміністративних

процедур; 4) відсутність чи недоліки конкурсних (тендерних) процедур (п.

1.9).

88

Визначимо окремі індикатори корупціогенності у Законі України „Про

Національне антикорупційне бюро України”.

Насамперед зауважимо, що у Законі України „Про Національне

антикорупційне бюро України” порушені вимоги законодавчої технології.

Адже статусний закон, яким урегульовано правовий статус окремого органу,

повинен визначати не лише принципи діяльності, права органу та його

обов’язки, а й чітко регламентувати функції та завдання цього органу. Однак

у цьому Законі визначено лише одне завдання НАБУ, яке не охоплює всіх

його обов’язків, визначених у ст. 16 цього Закону, а також відсутні

положення, які б регламентували функції цього органу.

1. У Законі закріплено, що НАБУ утворюється Президентом України

відповідно до цього та інших законів України (ч. 2 ст. 1), а Директор НАБУ

призначається на посаду за згодою Верховної Ради України та звільняється з

посади Президентом України в порядку, визначеному цим Законом (ч. 1 ст.

6). Однак ці положення закону не відповідають Конституції України, в якій

передбачається вичерпний перелік тих органів та посадових осіб, призначати

яких або згоду на призначення яких може здійснювати (давати) Президент

України або Верховна Рада України (статті 85, 106 Конституції України). А

тому передбачений Законом порядок формування НАБУ може бути

встановлений у ньому лише одночасно із внесенням відповідних змін до

Конституції України.

2. У ст. 2 Закону України „Про Національне антикорупційне бюро

України” встановлено, що правову основу діяльності НАБУ становлять

Конституція України, міжнародні договори України, цей та інші закони

України, а також прийняті відповідно до них інші нормативно-правові акти.

Водночас згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та

органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише

на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією

та законами України. Тобто Конституція України забороняє так звану

„відомчу правотворчість” будь-яких державних органів, у тому числі НАБУ,

89

яка дозволена у Законі України „Про Національне антикорупційне бюро

України”. Тому положення ст. 2 цього закону є неконституційним.

3. Одним із корупціогенних факторів може бути визнана широта

дискреційних повноважень, якими наділяються посадові та службові особи

органів державної влади, оскільки такі повноваження створюють можливість

для зловживання владою або службовим становищем з боку таких осіб. У

Законі України „Про Національне антикорупційне бюро України”

передбачено невичерпний перелік повноважень як для Директора НАБУ (ст. 8

Закону), так і для директорів територіальних управлінь НАБУ (ст. 9 Закону).

Тобто у цих статтях закріплена широта дискреційних повноважень

відповідних службових осіб НАБУ, що визнається одним із корупціогенних

чинників нормативно-правових актів.

4. Ще одним суттєвим недоліком Закону України „Про Національне

антикорупційне бюро України” є те, що у ньому не прописано ніяких вимог

до осіб, які претендують на зайняття посад директорів територіальних

управлінь цього бюро. Лише у ч. 1 ст. 9 Закону зазначається, що директори

територіальних управлінь НАБУ призначаються на посаду та звільняються з

посади Директором НАБУ. Відсутність будь-яких вимог до осіб, що

претендують на зайняття посад директорів територіальних управлінь

НАБУ – це черговий корупціогенний фактор цього нормативно-правового

акта, оскільки це може спричинити зловживання з боку тих, хто буде

займатися добором осіб на зайняття відповідних посад.

5. Закон України „Про Національне антикорупційне бюро України”

суперечить іншим нормативно-правовим актам, які регулюють такі ж

суспільні відносини. Зокрема, згідно з п. 1 ч. 1 ст. 17 цього Закону НАБУ та

його працівникам для виконання покладених на них обов’язків надається

право заводити оперативно-розшукові справи на підставі постанови, що

затверджується начальником відповідного підрозділу Національного бюро,

та здійснювати на підставах і в порядку, установлених законом, гласні та

негласні оперативно-розшукові заходи. Водночас у ч. 1 ст. 9 Закону України

90

„Про оперативно розшукову діяльність” передбачено, що у кожному випадку

наявності підстав для проведення оперативно-розшукової діяльності

заводиться оперативно-розшукова справа. Тобто базовий закон зобов’язує

заводити оперативно-розшукову справу за наявності для того підстав, тоді як

у Законі України „Про Національне антикорупційне бюро” це віднесено до

дискреційних (необов’язкових) повноважень цього органу та його

працівників. Відповідне положення цього закону може сприяти вчиненню

корупційних правопорушень працівниками НАБУ, які на власний розсуд

можуть відмовляти у заведенні оперативно-розшукової справи, навіть за

наявності для цього підстав.

6. Згідно зі ст. 214 КПК України у нашій державі функціонує Єдиний

реєстр досудових розслідувань. У ч. 1 цієї статті передбачено, що слідчий,

прокурор невідкладно, але не пізніше 24 годин після подання заяви,

повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення або після

самостійного виявлення ним з будь-якого джерела обставин, що можуть

свідчити про вчинення кримінального правопорушення, зобов’язаний внести

відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань та

розпочати розслідування. Водночас згідно з ч. 3 ст. 19 Закону України „Про

Національне антикорупційне бюро України” порядок реєстрації, обліку та

розгляду заяв і повідомлень про кримінальні правопорушення, віднесених

законом до підслідності НАБУ, визначається Директором НАБУ. Це створює

колізію КПК України та Закону України „Про Національне антикорупційне

бюро України” у цій частині та, відповідно, підґрунтя для зловживання

Директором НАБУ владою та службовими повноваженнями при здійсненні

реєстрації, обліку та розгляду заяв і повідомлень про кримінальні корупційні

правопорушення, віднесені до підслідності НАБУ. Тоді як відповідні дії мали

б здійснюватися без його участі на підставі ст. 214 КПК України.

7. У п. 16 ч. 1 ст. 8 Закону України „Про Національне антикорупційне

бюро України” фактично передбачається можливість створення фондів

спеціальних оперативно-розшукових та слідчих дій НАБУ. Водночас

91

відповідно до ч. 1 ст. 24 цього Закону фінансове забезпечення НАБУ

здійснюється виключно з Державного бюджету України. Фінансування

НАБУ за рахунок будь-яких інших джерел забороняється, крім випадків,

передбачених міжнародними договорами України або проектами

міжнародної технічної допомоги. Тобто маємо суперечність у самому Законі

України „Про Національне антикорупційне бюро України”. Окрім того,

створення фондів спеціальних оперативно-розшукових та слідчих дій НАБУ

суперечить положенням ст. 95 Конституції України, положенням

Бюджетного кодексу та ст. 3 Закону України „Про джерела фінансування

органів державної влади”. Адже органам державної влади забороняється

створювати позабюджетні фонди, мати позабюджетні спеціальні рахунки та

використовувати кошти, одержані за здійснення функцій держави, що

передбачають видачу дозволів (ліцензій), сертифікатів, посвідчень,

проведення реєстрацій та інших дій на платній основі, в будь-який інший

спосіб, крім зарахування таких коштів до Державного бюджету України (ст. 3

Закону України „Про джерела фінансування органів державної влади”).

Окрім того, неприйнятним є положення Закону України „Про Національне

антикорупційне бюро України” щодо надання можливості додаткового

фінансування НАБУ за рахунок допомоги в межах проектів міжнародної

технічної допомоги (ч. 1 ст. 24), оскільки відповідно до ст. 2 Закону України

„Про джерела фінансування органів державної влади” органи державної

влади здійснюють свою діяльність виключно за рахунок бюджетного

фінансування в межах, передбачених Законом України про Державний

бюджет України на відповідний рік.

8. У тексті Закону України „Про Національне антикорупційне бюро

України” використовується велика кількість оціночних понять, зміст яких не

визначений у законі та передбачає розсуд осіб, які будуть його застосовувати.

Зокрема, у ч. 2 ст. 6 Закону передбачено вимоги, які пред’являються до

кандидата на посаду Директора НАБУ, ч. 3 ст. 7 Закону містить вимоги до

членів Конкурсної комісії для відбору та призначення Директору НАБУ, ч. 3

92

ст. 10 – до працівників НАБУ. Серед цих вимог є такі: „здатність своїми

діловими та моральними якостями, освітнім і професійним рівнем...

виконувати службові обов’язки”, „можуть бути особи, які мають бездоганну

ділову репутацію, високі професійні та моральні якості, суспільний

авторитет”, „які спроможні за своїми особистими, діловими та моральними

якостями... ефективно виконувати відповідні службові обов’язки”. В абзаці 2

частини 2 статті 29 Закону України „Про Національне антикорупційне бюро

України” закріплено вимоги до здійснення моніторингу способу життя

працівників НАБУ, який не повинен передбачати „надмірного втручання” у

право недоторканності особистого і сімейного життя. В усіх випадках

законодавець не наводить жодних критеріїв для встановлення вимог до

посадових осіб НАБУ, а також для визначення того, чи є втручання

надмірним. Це може призвести до зловживання владою або службовим

становищем з боку осіб, які будуть застосовувати відповідні положення

Закону України „Про Національне антикорупційне бюро”. А тому

використання оціночних понять у тексті цього Закону належить до

корупціогенних факторів. Окрім того, на недопустимість використання

нечітких (оціночних) понять, що призводить до незрозумілості

законодавства, на підставі якого суди приймають рішення, вказується й у

практиці Європейського суду з прав людини (рішення у справі «Лійвік проти

Естонії» від 25 червня 2009 року). Це визнається порушенням ст. 6 „Право на

справедливий суд” Конвенції про захист прав та основоположних свобод.

Таким чином, Закон України „Про Національне антикорупційне бюро

України”, який мав би стати взірцем законодавчої техніки, все ж містить

значні індикатори корупціогенності, які, як зазначалося вище, можуть

створити перепони у реалізації його положень, а відтак у протидії корупції в

Україні.

93

Люлько Сергій Петрович провідний науковий співробітник відділу

досліджень проблем злочинності у сфері службової діяльності та корупції

Науково-дослідного інституту Національної академії прокуратури України [email protected]

ПРИЧИНИ ТА УМОВИ ЗЛОЧИННОСТІ У СФЕРІ СЛУЖБОВОЇ

ДІЯЛЬНОСТІ В ОРГАНАХ ПРОКУРАТУРИ

Серед криміногенних факторів злочинності у сфері службової

діяльності, автори сучасних наукових праць з кримінології [1, 306–309],

обґрунтовано виділяють політичні, економічні, соціальні, організаційно

управлінські, соціально-психологічні та правові фактори.

Не зупиняючись на надмірній деталізації впливу політичного фактору

відзначимо, що у Рішенні розширеного засідання колегії Генеральної

прокуратури України від 2 серпня 2014 року вказано, що «кардинальні зміни

в системі органів прокуратури потребують особливої уваги до

комплектування прокуратур фахівцями з високими моральними та

професійними якостями. З метою підвищення рівня довіри суспільства до

органів прокуратури особливе значення має посилення профілактичної та

виховної роботи в колективах, викоренення корупційних проявів, ганебних

вчинків, кількість яких зросла майже вдвічі. Мають місце факти вчинення

прокурорами та слідчими злочинів, пов’язаних із хабарництвом та

зловживанням службовим становищем. Важливим є дотримання принципу

політичної незалежності прокурорів при здійсненні своїх повноважень» [2].

З’ясування змісту існуючих економічних факторів теж, не викликають

особливих труднощів з огляду на те, що країна фактично перебуває у стані

війни і економіка вкрай негативно сприймає значні коливання курсу

національної валюти, що в свою чергу, знаходить своє відображення і у рівні

заробітної плати прокурорів.

94

Наявність організаційно-управлінських факторів складно заперечувати

з огляду на започаткування процесу реформування органів прокуратури в

тому числі і залучення фахівців з питань, що не є профільними для органів

прокуратури таких як HR, бізнес-аналітик, сервіс-менеджер, спеціаліст зі

зв’язків із громадськістю тощо [3].

Одночасно вплив соціально-психологічних факторів вимагає більш

широкого залучення громадського за контролю за діяльністю органів

прокуратури та висвітлення їх діяльності, однак, як з урахуванням

забезпечення таємниці слідства так і нерозголошення інформації, яка носить

гриф «для службового користування».

Про наявність правового фактору беззаперечно свідчить той факт, що

Національне агентство з питань запобігання корупції та Національне

антикорупційне бюро України перебувають у стадії становлення а питання

створення Державного бюро розслідувань ще є предметом розгляду у

Верховній Раді України. Тобто за своїм змістом, з точки зору кримінології, на

даний час існують найбільш сприятливі передумови вчинення прокурорами

злочинів у сфері службової діяльності.

Визначення в Кримінальному Кодексі України корупції не як

конкретного злочину, а окреслення кола злочинів, що можуть носити

характер корупційних правопорушень вдалося завдяки внесенню змін до ст.

45 та Розділу 17 Кримінального кодексу України [4]. Не заглиблюючись у

питання повноти цього кола злочинів та нюансів їх віднесення чи

невіднесення до кримінально-караних корупційних правопорушень

зазначимо, що прокурори можуть нести відповідальність за вчинення

наступних злочинів у сфері службової діяльності: зловживання владою або

службовим становищем [5], перевищення влади або службових повноважень

працівником правоохоронного органу, службове підроблення [6], службова

недбалість, прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної

вигоди службовою особою [7–8], незаконне збагачення, зловживання

впливом. Серед них 57% носять саме характер корупційних і можуть буди

95

визначені як службово-корупційні склади злочинів, які притаманні

прокурорам.

За таких умов вбачається, що першочергово, з метою локалізації

наявних та можливих проявів службових злочинів з боку прокурорів, мають

бути вжиті заходи:

– політичного характеру – систематична робота з кадрами, виховання

патріотичних почуттів та створення умов для вдосконалення професійних

якостей і відповідного просування по службі, вжиття заходів щодо

локалізації відтоку кадрів;

– економічного характеру – запровадження ефективної системи

контролю за доходами і видатками прокурорів;

– соціального характеру – доведення рівня оплати праці прокурорів до

їх соціального статусу, та у відповідності до завдань які визначаються для

органів прокуратури не лише з огляду на Конституцію України але й як на

суб’єкта забезпечення національної безпеки;

– правового характеру – законне обмеження прокурорів щодо їх

процесуальних рішень (зокрема, в контексті забезпечення реалізації дієвого

механізму оскарження вищестоящому прокурору із виключенням практики

надсилання скарг на дії прокурорів для розгляду до прокуратур де вони

працюють);

– через призму заходів у сфері державного управління – максимально

широко застосовувати правила добору і розстановки кадрів, які базуються на

конкурсній основі, покласти персональну відповідальність за дотримання

підлеглими «Кодексу професійної етики та поведінки працівників

прокуратури» на кожного керівника структурного підрозділу органів

прокуратури.

На сучасному етапі одним із актуальних питань державотворення, з

точки зору розбудови та зміцнення правової держави, залишається

реформування як системи правоохоронних органів України в цілому, так і

96

органів прокуратури зокрема, із поєднанням вжиття на загально-державному

та відомчому рівнях низки заходів, спрямованих на забезпечення системного

моніторингу службових злочинів, вчинюваних правоохоронцями та розробки

заходів їх запобіганню.


1. Кримінологія: підручник / В.В. Голіна, Б.М. Головкін, М.Ю. Валуйська та ін.; за ред. В.В. Голіни, Б.М. Головкіна. –Х.: Право, 2014. – 440 с.

2. Про підсумки роботи органів прокуратури України у першому півріччі 2014 року та заходи, спрямовані на підвищення ефективності їх діяльності, основні завдання на наступний період: рішення розширеного засідання колегії Генеральної прокуратури України від 2 серпня 2014 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.gp.gov.ua/ua/kol2014.html?_m=publications&_t=cat&id=114872

3. Давід Сакварелідзе: у Генеральній прокуратурі України розпочинається набір нових кадрів [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.gp.gov.ua/ua/news.html?_m=publications&_t=rec&id=152557&fp=60

4. Кримінальний кодекс України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/2341-14

5. Слідчим та прокурорам, які незаконно притягнули до кримінальної відповідальності двох осіб за подіями Євромайдану, оголошено про підозру. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.gp.gov.ua/ua/news.html?_m=publications&_t=rec&id=148215&fp=330.

6. У справі В. Лозінського повідомлено про підозру колишньому прокурору Київської області [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.gp.gov.ua/ua/news.html?_m=publications&_t=rec&id=148039&fp=340

7. У Дніпропетровську під час одержання хабара викрито працівника прокуратури [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.gp.gov.ua/ua/news.html?_m=publications&_t=rec&id=150004&fp=210

8. Викрито прокурора Обухівського району на вимаганні неправомірної вигоди [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.gp.gov.ua/ua/news.html?_m=publications&_t=rec&id=149028&fp=290

97

Мельник Руслан Іванович головний науковий співробітник відділу досліджень проблем злочинності у

сфері службової діяльності та корупції Науково-дослідного інститутуНаціональної академії прокуратури України,


МІСЦЕ ТА РОЛЬ ПРОКУРАТУРИ В ОНОВЛЕНІЙ СИСТЕМІСПЕЦІАЛЬНО УПОВНОВАЖЕНИХ СУБ’ЄКТІВ

У СФЕРІ ПРОТИДІЇ КОРУПЦІЇ

Відповідно до Закону України «Про запобігання корупції» від 14

жовтня 2014 року сучасна система спеціально уповноважених суб’єктів у

сфері протидії корупції включає: органи прокуратури, органи внутрішніх

справ України, Національне антикорупційне бюро України, Національне

агентство з питань запобігання корупції.

14 жовтня 2014 року Верховна Рада України прийняла новий Закон

України «Про прокуратуру», ст. 8 якого встановлює, що у Генеральній

прокуратурі України утворюється (на правах структурного підрозділу)

Спеціалізована антикорупційна прокуратура, на яку покладаються такі

функції:

1) здійснення нагляду за додержанням законів під час проведення

досудового розслідування, яке здійснюється Національним антикорупційним

бюро України;

2) підтримання державного обвинувачення у відповідних провадженнях;

3) представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках,

передбачених цим Законом і пов’язаних із корупційними або пов’язаними з

корупцією правопорушеннями.

Автономність Спеціалізованої антикорупційної прокуратури

забезпечується особливостями її організації і діяльності до яких відносяться:

особлива процедура формування кадрового складу, зокрема

відкритий конкурсний відбір кандидатів на адміністративні посади (ч. 1, 2 ст.

8-1 Закону);

98

особливе місцерозташування – в службових приміщеннях

Національного антикорупційного бюро України або в службових

приміщеннях Генеральної прокуратури України (регіональної чи місцевої

прокуратури), які розташовані окремо від інших службових приміщень

Генеральної прокуратури України (регіональної чи місцевої прокуратури) (ч.

3 ст. 8-1 Закону);

власна специфічна структура, до якої входять центральний

апарат і територіальні філії, які розташовуються в тих самих містах, в яких

розташовані територіальні управління Національного антикорупційного

бюро України (ч. 4 ст. 8-1 Закону);

законодавчі обмеження щодо впливу на працівників

Спеціалізованої антикорупційної прокуратури з боку керівництва

Генеральної прокуратури України – Генеральний прокурор України, його

перший заступник та заступники не мають права давати вказівки прокурорам

Спеціалізованої антикорупційної прокуратури та здійснювати інші дії, які

прямо стосуються реалізації прокурорами Спеціалізованої антикорупційної

прокуратури їхніх повноважень. Письмові накази адміністративного

характеру, які стосуються організації діяльності Спеціалізованої

антикорупційної прокуратури, видаються за обов’язковим погодженням

керівника Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (ч. 5 ст. 8-1 Закону).

Керівник Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, його перший

заступник і заступник в межах строку, на який їх було призначено, без їх

згоди не можуть бути переведені до іншого підрозділу Генеральної

прокуратури України або до регіональної чи місцевої прокуратури (ч. 6 ст. 8-

1 Закону).

Зауважимо, що проектом Закону України «Про внесення змін до Закону

України «Про прокуратуру» (щодо удосконалення та особливостей

застосування окремих положень)» від 17.04.2015 № 2667 [1], який було

прийнято в першому читанні 21.05.2015, статус Спеціалізованої

антикорупційної прокуратури пропонується визначити як самостійний

99

структурний підрозділ Генеральної прокуратури України, що, на наш погляд,

свідчить про намагання акцентувати увагу на його організаційній

автономності та функціональній незалежності.

Зазначені законодавчі новації відповідають світовим тенденціям

впровадження моделей спеціалізованих органів прокуратури, що діють

незалежно у структурі прокуратури (тобто на них не поширюється звичайна

ієрархія) і які підпорядковані безпосередньо Генеральному прокуророві;

начальники спеціалізованих підрозділів – це, як правило, заступники

Генерального прокурора; нові спеціалізовані підрозділи часто мають

комбінований мандат для висунення звинувачення як у справах про

корупцію, так і у справах організованої злочинності; існують різні моделі

співпраці зі слідчими на етапі досудового слідства: спеціалізовані підрозділи,

як правило, співпрацюють лише зі слідчими спеціалізованих підрозділів

поліції; спеціалізовані підрозділи мають своїх власних слідчих; в

спеціалізованих підрозділах прокуратури дедалі більше на постійній основі

працюють експерти з інших галузей, таких як економіка, фінанси, банківська

справа, митна служба, інформаційні технології, аудит тощо. Новітньою є

практика використання об’єднаних груп, до складу яких входять слідчі та

інші експерти, під керівництвом прокурора [2].

Європейський досвід та досвід інших розвинутих країн світу (США,

Ізраїлю, Південної Кореї, Японії) свідчить, що завдання боротьби з

корупцією успішно вирішуються, в основному, за рахунок ефективної

діяльності прокуратури, поліції та окремих спеціалізованих підрозділів у

самих правоохоронних органах, а також усіх інших правоохоронних та

управлінських структур держави і громадських формувань. Але для цього

потрібно проводити успішну соціально-економічну політику, мати

ефективну, демократичну і прозору систему державного управління та

незалежні у своїй службовій діяльності правоохоронні органи,

укомплектовані високопрофесійними кадрами з належними повноваженнями

і забезпечені адекватними ресурсами [3, 11].

100

Так, у 1995 році в структурі прокуратури Іспанії була створена

Спеціальна прокурорська служба з переслідування економічних злочинів,

пов’язаних з корупцією (Fiscalia Anticorrupcion – ACPO), яка у 2007 році була

реформована в офіс Спеціального прокурора по боротьбі з корупцією та

організованою злочинністю. За довгі роки свого існування зазначена

антикорупційна інституція засвідчила свою ефективність та стала базовою

моделлю для створення у 2002 році Національної прокурорської служби по

боротьбі з корупцією Румунії, яку в 2006 році було перетворено на

Національний директорат по боротьбі з корупцією (Directia Nationala

Anticoruptie – NAD) як структурний підрозділ Прокурорської служби при

Вищому касаційному суді Румунії. У кінці жовтня 2014 році, за

безпосередньої участі Спеціального прокурора по боротьбі з корупцією та

організованою злочинністю, іспанською поліцією було проведено масштабну

антикорупційну операцію «Púnica» під час якої було здійснено 259 обшуків

та затримано 51 представника влади, включаючи бувшого члена

мадридського уряду.

У ФРН, за відсутності єдиного спеціального антикорупційного органу

по боротьбі з корупцією, створені та плідно працюють спеціалізовані

прокуратури по боротьбі з корупцією окремих регіонів (земель), що

фактично виконують роль спеціалізованого антикорупційного органу,

створення якого передбачено у міжнародних антикорупційних конвенціях.

Також, як засвідчує досвід Грузії – єдиної країни на пострадянському

просторі, якій вдалося досягти значних результатів у боротьбі з корупцією,

дієвість антикорупційної політики може бути забезпечена не тільки

створенням нових спеціалізованих органів, а й оптимізацією та

використанням потенціалу вже існуючих правоохоронних органів, зокрема

органів прокуратури, які функціонально здатні ефективно протистояти

корупції та її проявам.

Для України зазначене питання актуалізується з огляду на те, що

відповідно до Закону України «Про Національне антикорупційне бюро

101

України», поза сферою діяльності цього новоствореного спеціального

антикорупційного органу залишені кримінальні правопорушення, які не

загрожують національній безпеці України або вчинені посадовими особами,

які не є високопосадовцями.

Як випливає з положень ст. 216 КПК України, кримінальне

переслідування зазначених осіб та розслідування відповідної категорії

злочинів покладається на слідчі підрозділи Державного бюро розслідувань.

Водночас до початку діяльності Державного бюро розслідувань його

повноваження щодо досудового розслідування кримінальних

правопорушень, передбачених ч. 4 ст. 216 КПК України, здійснюють слідчі

органів прокуратури.

З огляду на те, що наглядові повноваження прокуратури в сфері

кримінального провадження поширюються на всіх суб’єктів протидії

корупції, особливої ваги набуває питання координаційної діяльності органів

прокуратури за додержанням законів органами, що провадять оперативно-

розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство, зокрема діяльності

Національного антикорупційного бюро України як спеціального

антикорупційного правоохоронного органу та інших правоохоронних органів

у сфері протидії корупційної злочинності, якими вона наділена відповідно до

п. 2 ст. 25 нового Закону «Про прокуратуру».

Таким чином, в оновленій системі спеціально уповноважених суб’єктів

у сфері протидії корупції прокуратура залишається ключовим органом,

діяльність якого характеризується поліфункціональністю та

багатоплановістю, охоплюючи такі напрямки як: прокурорський нагляд за

діяльністю спеціального антикорупційного органу – Національного

антикорупційного бюро, який реалізується виключно Спеціалізованою

антикорупційною прокуратурою, а також інших правоохоронних органів,

залучених до сфери протидії корупційної злочинності; координація

діяльності зазначених органів у цій сфері; здійснення досудового

102

розслідування корупційних злочинів до моменту створення Державного

бюро розслідувань.


1. Про внесення змін до Закону України «Про прокуратуру» (щодо удосконалення та особливостей застосування окремих положень)»: проект Закону України від 17 квітня 2015 року № 2667 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=54826

2. Технічний документ щодо моделей антикорупційних органів в Україні [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.coe.int/t/dghl/cooperation/economiccrime/corruption/Technical%20Papers/UPAC/UA/344-UPAC-TP26-Trivunovic-ACB-comments_May2008_Ukr_2Dec09.pdf

3. Романюк Б.В. Світовий досвід створення та функціонування інституцій з попередження та боротьби з корупцією / Б. В. Романюк // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика): наук.-практ. журнал. – 2009. – № 22.

103

Скомаров Олександр Вікторович аспірант Національної академії прокуратури України

[email protected]

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ РУГУЛЮВАННЯ ДОБОРУ ДЕТЕКТИВІВ ТА КЕРІВНИКІВ ПІДРОЗДІЛІВ ДЕТЕКТИВІВ

ДО НАЦІОНАЛЬНОГО АНТИКОРУПЦІЙНОГО БЮРО УКРАЇНИ

Ефективність функціонування Національного антикорупційного бюро

України як правоохоронного органу з широкими юрисдикційними

повноваженнями може бути досягнута лише за умови комплектування його

кваліфікованими та досвідченими кадрами, здатними повно та своєчасно

виконувати покладені на них завдання.

Процес добору та розстановки кадрів як частина управлінської

діяльності потребує належного адміністративно-правового регулювання, що

відповідатиме сучасним соціально-економічним та суспільно-політичним

процесам у державі, а також вимогам юридичної техніки.

Правову основу добору кадрів до Національного антикорупційного

бюро України складає: Конституція України [1], Кодекс законів про працю

України [2], Закони України «Про державну службу» [3], «Про запобігання

корупції» [4], «Про очищення влади» [5], «Про Національне антикорупційне

бюро України» [6] та інші нормативно-правові акти.

Відповідно до ч. 4 ст. 10 Закону України «Про Національне

антикорупційне бюро України» (Закон), на службу до Національного бюро

приймаються на конкурсній, добровільній, контрактній основі громадяни

України, які спроможні за своїми особистими, діловими та моральними

якостями, віком, освітнім і професійним рівнем та станом здоров’я

ефективно виконувати відповідні службові обов’язки [6].

При цьому Законом не передбачені конкретні вимоги щодо освітнього

рівня та попереднього досвіду роботи кандидатів на зайняття посад

детективів та керівників підрозділів детективів Національного бюро. У свою

чергу, кваліфікаційні вимоги до професійної придатності таких осіб

визначаються Директором Національного бюро, задля чого ним затверджено

104

профілі професійної компетентності відповідних посад, які розміщені на

офіційному веб-сайті правоохоронного органу [7].

На нашу думку, дискусійним питанням адміністративно-правового

регулювання добору детективів та керівників підрозділів детективів до

Національного антикорупційного бюро України є надана законом Директору

Національного бюро можливість самостійно визначати Кваліфікаційні

вимоги до їх професійної придатності.

У чинному законодавстві України усталеною є інша практика

закріплення вимог до кандидатів на посади у державних та недержавних

установах, що здійснюють захист прав людини та інтересів держави.

Зокрема, статтею 27 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня

2014 року [8] визначено мінімальний стаж роботи у галузі права до

кандидатів на посади прокурорів; статтею 65 Закону України «Про

судоустрій та статус суддів» [9] − мінімальний стаж роботи у галузі права

для кандидатів на посаду судді; статтею 6 Закону України «Про адвокатуру і

адвокатську діяльність» [10] − стаж роботи у галузі права для осіб, які

бажають стати адвокатами.

Окрім того, статтею 14 Проекту Закону «Про Національну поліцію» від

13.05.2015 № 2822 [11] визначено вимоги до керівника, заступника керівника

територіального органу Національної поліції, однією з яких є стаж роботи в

галузі права.

Отже, загальна законотворча практика України йде шляхом

безпосереднього закріплення у Законах конкретних вимог до осіб, що

претендують на зайняття відповідальних посад у державних та недержавних

органах, діяльність яких пов’язана з захистом прав людини та інтересів

держави, у тому числі щодо попереднього досвіду роботи.

Потребують законодавчої регламентації критерії професійної

компетентності детективів та керівників підрозділів детективів

Національного бюро, на яких Законом покладено здійснення оперативно-

розшукової діяльності та досудового розслідування у кримінальних

105

провадженнях щодо злочинів, віднесених до його підслідності, тобто

виконання основних завдань даного правоохоронного органу.

Зокрема, згідно з Профілем професійної компетентності посади

детектива Національного антикорупційного бюро України, до осіб, які

претендують на зайняття цієї посади, висуваються вимоги щодо наявності

повної вищої юридичної освіти за фахом «правознавство», стажу роботи за

фахом від 2 років, знання основних законодавчих актів з питань діяльності

Національного бюро, володіння уміннями та навичками, необхідними для

виконання службових обов’язків тощо [7].

Ураховуючи специфіку діяльності Національного антикорупційного

бюро України та коло суб’єктів злочинів, щодо яких здійснюватиметься

оперативно-розшукова діяльність та досудове розслідування цим

правоохоронним органом (вищі посадові особи, уповноважені на виконання

функцій держави та місцевого самоврядування), його комплектування має

відбуватися за рахунок найбільш досвідчених осіб, які мають навички

проведення оперативно-розшукових заходів та досудового розслідування.

Вважаємо, що дворічний досвід роботи, у тому числі у правоохоронних

органах, не дає змоги повною мірою опанувати усі важливі аспекти

оперативної та слідчої роботи. Для ефективного виконання завдань, які

ставляться перед Національним антикорупційним бюро України,

мінімальний досвід роботи за спеціальністю для осіб, що претендують на

зайняття посад у цьому органі, має бути збільшений до п’яти років.

Досвідом роботи, який може бути використаний детективом під час

виконання службових обов’язків у Національному бюро, необхідно

визнавати досвід роботи на посадах, пов’язаних з проведенням оперативно-

розшукової діяльності та/або досудового розслідування, адже робота поза

кримінальною сферою не завжди сприяє накопиченню практичного досвіду,

необхідного для виконання завдань кримінального процесу.

За основу можна взяти вимоги до професійної компетентності

керівника підрозділу детективів Національного антикорупційного бюро

106

України, викладені у відповідному Профілі, затвердженому Директором

Національного бюро [7].

Зокрема, керівником підрозділу детективів може бути особа, яка має

повну вищу юридичну освіту, стаж роботи, пов’язаної з проведенням

оперативно-розшукової діяльності та/або досудового слідства не менше

десяти років, з них на керівних посадах – не менше п’яти років, знання

основних законодавчих актів з питань діяльності Національного бюро,

володіння уміннями та навичками, необхідними для виконання службових

обов’язків тощо [7].

Таким чином, вимоги до керівника підрозділу детективів

Національного бюро є конкретно визначеними, відображають специфіку

вказаної посади та обсяг відповідальності, пов’язаної з її зайняттям.

Підсумовуючи викладене, з метою удосконалення адміністративно-

правового регулювання процесу добору детективів та керівників підрозділів

детективів Національного антикорупційного бюро України, пропонуємо

внести зміни до ч. 4 ст. 10 Закону України «Про Національне антикорупційне

бюро України», передбачивши конкретні кваліфікаційні вимоги до осіб, які

претендують на зайняття вказаних посад, у тому числі щодо попереднього

досвіду роботи, пов’язаної з проведенням оперативно-розшукової діяльності

та/або досудового розслідування.

Отже, належне удосконалення адміністративно-правового регулювання

добору детективів та керівників підрозділів детективів до Національного

антикорупційного бюро України сприятиме підвищенню якості кадрового

забезпечення даного правоохоронного органу та закладенню

фундаментальних засад для ефективного виконання покладених на нього

завдань.


1. Конституція України: прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80

107

2. Кодекс законів про працю України: Закон України від 10 грудня 1971 року № 322-VIII [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/322-08

3. Про державну службу: Закон України від 16 грудня 1993 року № 3723-XII [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3723-12

4. Про запобігання корупції: Закон України від 14 жовтня 2014 року № 1700-VII [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1700-18

5. Про очищення влади: Закон України від 16 вересня 2014 року № 1682-VII [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1682-18

6. Про Національне антикорупційне бюро України: Закон України від 14 жовтня 2014 року № 1698-VII [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1698-18

7. Національне антикорупційне бюро України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://nabu.gov.ua/index.php?id=3

8. Про прокуратуру: Закон України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1697-18

9. Про судоустрій і статус суддів: Закон України від 7 липня 2010 року № 2453-VI [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/2453-17

10. Про адвокатуру і адвокатську діяльність: Закон України від 5 липня 2012 року № 5076-VI [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/5076-17

11. Проект Закону про Національну поліцію від 13 травня 2012 року № 2822 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=55082

108

Толочик Павло Ігорович старший прокурор організаційно-контрольного відділу

прокуратури Рівненської області [email protected]

ПРОБЛЕМИ СТВОРЕННЯ ТА ДІЯЛЬНОСТІ СПЕЦІАЛЬНОЇ

АНТИКОРУПЦІЙНОЇ ПРОКУРАТУРИ

У відповідності до Індексу сприйняття корупції, прорахованого

Transparency International, українці вважають свою державу однією з

найкорумпованіших у світі: у 2012 і 2013 роках Україна посідала 144 місце із

176 країн, 2014 дещо поліпшила свої позиції (142 місце), опинившись між

Угандою та Бангладеш [1, 5].

На вимогу учасників масових акцій протестів в Україні на

законодавчому рівні закріплена діяльність нових антикорупційних органів.

Фактично законодавцем запропонована нова архітектурна модель

(Національне антикорупційне бюро України, Національне агентство з питань

запобігання корупції).

У результаті прийняття нового законодавства окреслено роль і місце в

цьому процесі органів прокуратури. Зокрема, 15 липня 2015 року набирає

чинності нова редакція Закону України «Про прокуратуру» (Закон), статтею

7 якого передбачено формування в системі прокуратури України

Спеціалізованої антикорупційної прокуратури для забезпечення діяльності

Національного антикорупційного бюро України.

Проте системний аналіз положень цього Закону свідчить про наявність

багатьох недоліків, що унеможливлюють реалізацію Закону на практиці.

Керівник Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, який

організовує діяльність Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, його

перший заступник і заступник призначаються на посаду відповідно до

результатів відкритого конкурсу, який проводить конкурсна комісія у складі

чотирьох осіб, визначених Кваліфікаційно-дисциплінарною комісією

прокурорів з числа своїх членів, та п’яти представників громадських

109

об’єднань, визначених комітетом Верховної Ради України, до предмета

відання якого належать питання запобігання і протидії корупції.

Відповідно до частини 1 статті 74 Закону п’ять прокурорів

кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокуратури призначаються

всеукраїнською конференцією працівників прокуратури. Згідно з частиною 1

статті 69 Закону всеукраїнська конференція працівників прокуратури

складається також з делегатів від кожної місцевої та регіональної прокуратур

(по два і три прокурори відповідно).

Таким чином, формування органів прокурорського самоврядування

неможливе без формування місцевих та регіональних прокуратур. Разом з

тим відповідно до пункту 1 частини 1 статті 29 Закону рішення про

проведення добору кандидатів на посаду прокурора, в тому числі місцевої та

регіональної прокуратур приймає Кваліфікаційно-дисциплінарна комісія

прокуратури. Виходячи з наведеного, нова редакція Закону створює

своєрідне «замкнуте коло» в питанні призначення керівництва

Спеціалізованої антикорупційної прокуратури [2, 4].

Статтею 8 Закону визначено, що прокурори Спеціалізованої

антикорупційної прокуратури призначаються на підставі результатів

відкритого конкурсу відповідно до наказу керівника Спеціалізованої

антикорупційної прокуратури. Порядок проведення відкритого конкурсу

визначається керівником Спеціалізованої антикорупційної прокуратури.

Взагалі проведення конкурсу за порядком визначеним керівником

Спеціалізованої антикорупційної прокуратури не співпадає з вимогами

Закону щодо порядку зайняття посади прокурора, а його можлива

ідентичність аналогічного конкурсу на співробітників антикорупційного

бюро, призведе до порушення єдиної системи організації та діяльності

прокуратури [3, 4].

Оскільки стратегія змін антикорупційного законодавства та підходів до

її реалізації, звичайно, імпонує, як і всім громадянам країни, так і вимогам

сучасності щодо поліпшення реалій, зокрема й правових, необхідно

110

законодавчо врегулювати питання призначення прокурорів місцевих та

регіональних прокуратур, а також формування органів прокурорського

самоврядування на перехідний період, до повного набрання чинності

Законом України «Про прокуратуру».

Пропонується провести скликання та проведення всеукраїнської

конференції працівників прокуратури для призначення членів

Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів до набрання чинності

Законом України від 14 жовтня 2014 року «Про прокуратуру» в порядку,

затвердженому Генеральним прокурором України.


1. Corruption Perceptions Index 2014 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.transparency.org/whatwedo/publication/cpi2014

2. Пояснювальна записка до проекту Закону України “Про внесення змін до Закону України «Про прокуратуру» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.samopomich.ua/wp-content/uploads/2015/04/PZ.doc

3. Порядок проведення відкритого конкурсу для призначення на посади у Національному антикорупційному бюро України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nabu.gov.ua/index.php?id=4

4. Про прокуратуру: Закон України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/ show/1697-18

111

Черніков Євген Едуардович старший прокурор відділу з питань запобігання та протидії

адміністративним корупційним правопорушенням Генеральної прокуратури України

[email protected]

ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ, ЩО ВИНИКАЮТЬ У ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ ПРОКУРАТУРИ У СФЕРІ ЗАПОБІГАННЯ ТА ПРОТИДІЇ

АДМІНІСТРАТИВНИМ ПРАВОПОРУШЕННЯМ, ПОВ’ЯЗАНИМ З КОРУПЦІЄЮ

Аналіз правозастосовної діяльності органів прокуратури у сфері

запобігання та протидії адміністративним правопорушенням, пов’язаним з

корупцією, свідчить про значні складнощі, які виникають у прокурорських

працівників при притягненні винних осіб до встановленої законом

відповідальності.

Чинне антикорупційне законодавство, на нашу думку, є досі

недосконалим та характеризується певною неузгодженістю деяких

матеріально-правових та процесуальних норм, налічує значну кількість

оціночних понять, що ускладнює його ефективне застосування.

Крім того, останні законодавчі зміни, яких зазнало антикорупційне

законодавство України у квітні поточного року, поставили перед

практичними працівниками органів прокуратури значну кількість нових

питань, які потребують своєчасного та кваліфікованого вирішення.

Відділом з питань запобігання та протидії адміністративним

корупційним правопорушенням Генеральної прокуратури України

запропоновано прокурорам обласного рівня сформулювати перелік

проблемних питань, які виникають у згаданій вище сфері прокурорської

діяльності та потребують законодавчого та, насамперед, методологічного

вирішення.

Серед найбільших та найрозповсюдженіших складнощів прокурори

виділяють недостатнє законодавче регулювання питання строків і термінів

112

при притягненні до адміністративної відповідальності винних у вчиненні

корупційних правопорушень осіб.

Так, ст. 38 КУпАП передбачено місячний строк притягнення до

адміністративної відповідальності, зокрема, за вчинення корупційного

адміністративного правопорушення у разі закриття кримінального

провадження, але за наявності в діях порушника ознак адміністративного

правопорушення. На практиці трапляються випадки, коли особа, що

притягається до адміністративної відповідальності, не являється до суду для

розгляду адміністративного протоколу, у т.ч. у зв’язку із перебуванням на

лікарняному. Як наслідок, адміністративна справа закривається судом у

зв’язку із закінченням строків, а привід застосувати не можливо через

хворобу особи.

У зв’язку з викладеним постає питання необхідності збільшення

строків притягнення особи до відповідальності або впровадження механізму

їх зупинення.

Натепер положеннями КУпАП не передбачено можливості зупинення

строків притягнення до адміністративної відповідальності, а лише

регламентовано підстави для зупинення процесуальних строків розгляду

адміністративної справи у суді (ч. 4 ст. 277 КУпАП). Разом з тим

неврегульованим залишається питання, чи підлягає зупиненню строк

накладення адміністративного стягнення, визначений ст. 38 КУпАП, під час

зупинення строків розгляду адміністративної справи. Відсутність роз’яснень

з цього приводу та неоднакова судова практика дає можливість особам, які

притягуються до відповідальності, за умов дії норми про їх обов’язкову

участь у розгляді справи, зловживати своїми правами, умисно не являтися

тривалий час до суду, перебувати у лікувальних закладах, відпустці та

уникати таким чином відповідальності через сплив строків накладення

стягнення, що зводить нанівець всю попередню роботу прокурора.

Крім того, окремої уваги потребують факти порушення судами вимог

ст. 277 КУпАП щодо строків розгляду справи про адміністративне

113

правопорушення. Так, справа про адміністративне правопорушення

розглядається у п’ятнадцятиденний строк з дня одержання органом

(посадовою особою), правомочним розглядати справу, протоколу про

адміністративне правопорушення та інших матеріалів справи. Водночас

мають місце випадки, коли суди призначають до розгляду протокол у справі

про адміністративне правопорушення, зокрема, складений після закриття

кримінального провадження (тобто у відношенні особи, яка підлягає

притягненню до відповідальності у місячний термін), через місяць після

отримання такого протоколу, або відкладають розгляд справи, та у

подальшому закривають справу у зв’язку із закінченням строків притягнення

особи до адміністративної відповідальності.

КУпАП не визначено, з якого часу адміністративне корупційне

правопорушення слід вважати виявленим. В органах прокуратури

сформувалася думка щодо визнання цього часу датою складення протоколу,

коли встановлені усі ознаки правопорушення, оскільки докази оцінюються в

сукупності, однак судова практика з цього питання є неоднаковою. У ряді

випадків суди вважають датою виявлення правопорушення інші докази у

справі, такі як, відправлення прокурором відповідних запитів до

розпорядників певної інформації або одержання на них відповідей. Нерідко

це призводить до закриття справи у зв’язку із закінченням строку накладення

адміністративного стягнення.

Отже, на сьогодні нагально постало питання збільшення строків

притягнення особи до адміністративної відповідальності за вчинення

правопорушення, пов’язаного з корупцією, а також впровадження механізму

їх зупинення у певних випадках.

Деякі правові колізії виникли після позбавлення органів прокуратури

функції нагляду за додержанням і застосуванням законів.

Нині законодавчо не врегульовано механізм збору прокурором

матеріалів про вчинення адміністративних правопорушень, пов’язаних з

корупцією. Виключення із Закону України «Про прокуратуру» поняття

114

перевірки значно ускладнило роботу прокурора із виявлення порушень вимог

антикорупційного законодавства. Для одержання тієї чи іншої інформації

прокурори сьогодні посилаються на загальні положення згаданого закону.

На нашу думку, впровадження процедури перевірки за фактом

правопорушення, пов’язаного з корупцією, легалізує збирання доказів,

витребування документів, відбирання пояснень з метою подальшого

складання протоколу. Наразі такої процедури немає. Під сумнів можна

поставити всі документи, які зібрані прокурором.

Не сприяє ефективній реалізації повноважень прокуратури позбавлення

прокурора права на апеляційне оскарження рішень суду у справах про

правопорушення, пов’язані з корупцією. Судова практика із розгляду

зазначеної категорії справ вирізняється неоднаковістю та суттєво

відрізняється у різних регіонах України.

Так, відповідно до вимог ст. 250 КУпАП участь прокурора у судовому

засіданні у справах про адміністративні корупційні правопорушення є

обов’язковою, водночас відповідно до ст. 294 КУпАП, прокурор позбавлений

права апеляційного оскарження, що взагалі позбавляє його можливості

реагувати на незаконні судові рішення.

Більш того, Законом України «Про запобігання корупції» не визначено

критеріїв оцінки малозначності адміністративного корупційного проступку,

що дає підстави суду закрити будь-який протокол про корупційне

правопорушення. Неодноразово такі судові рішення в умовах позбавлення

прокурора права на їх апеляційне оскарження призводили до того, що винні у

вчиненні правопорушень, пов’язаних з корупцією, уникали встановленої

законом відповідальності.

Певні складнощі виникають також при виявленні прокурором

правопорушень, пов’язаних з корупцією, під час негласних слідчих

(розшукових) дій, які отримані у ході кримінального провадження.

На жаль, судова практика з цього питання є неоднозначною. У деяких

випадках суди приймають такі докази до уваги, а в інших посилаються на

115

положення ч. 2 ст. 255 КПК України згідно із якою забороняється

використання матеріалів негласних слідчих (розшукових) дій для цілей не

пов’язаних з кримінальним провадженням.

На нашу думку, така судова практика не є правильною, оскільки

відповідно до ст. 38 КУпАП у разі закриття кримінального провадження, але

за наявності в діях порушника ознак адміністративного правопорушення,

адміністративне стягнення може бути накладено не пізніш як через місяць з

дня прийняття рішення про закриття кримінального провадження. А

доказами, що він вчинив адміністративне корупційне правопорушення є, у

тому числі, матеріали негласних слідчих (розшукових) дій, що розсекречені у

кримінальному провадженні.

Не сприяє об’єктивності та неупередженості розгляду указаної

категорії справ положення статті 257 КУпАП щодо направлення протоколу

про вчинення адміністративного корупційного правопорушення до місцевого

загального суду за місцем вчинення корупційного правопорушення. На

розгляд таких протоколів, і перш за все, в невеликих територіальних

одиницях, впливають суб’єктивні чинники (службові, родинні відносини,

дружні та сусідські стосунки, інше). У зв’язку з цим доцільно було б ввести

норму, за якою протокол направлявся до альтернативного суду, якщо є

підстави сумніватися в об’єктивному судовому розгляді, наприклад, за

місцем знаходження спеціально уповноваженого суб’єкта у сфері протидії

корупції, або навіть в іншій області.

З урахуванням викладеного вище, з метою забезпечення єдності

судової практики, врегулювання проблемних питань, вважаємо за доцільне

ініціювати пропозиції щодо внесення законодавчих змін чи одержання

роз'яснень Пленуму Вищого спеціалізованого суду з розгляду кримінальних

та цивільних справ.

Досі законодавчо не вирішено проблему звільнення з посад осіб, які

обіймають виборні посади та вчинили правопорушення, пов’язані з

корупцією.

116

Так, Законом України «Про запобігання корупції» знову не

врегульовано питання звільнення або припинення повноважень депутатів,

голів місцевих рад, яких визнано винними за вчинення адміністративних

корупційних або пов’язаних з корупцією правопорушень.

На нашу думку, потребує внесення змін до Законів України «Про

місцеве самоврядування в Україні», «Про статус депутатів місцевих рад», та

закріплення в них норм щодо обов’язкового звільнення (припинення

повноважень) за вчинення особою адміністративного правопорушення,

пов’язаного з корупцією.

Неврегульованими залишаються випадки, коли сесія місцевої ради,

ігноруючи рішення суду, яке набрало законної сили, приймає рішення не

звільняти сільського (міського) голову із займаної посади.

Звернення прокурора до суду в порядку адміністративного судочинства

з позовом про визнання його не чинним і зобов’язання суб’єкта владних

повноважень до вчинення певних дій (щодо дострокового припинення

повноважень), та задоволення в подальшому позовних вимог прокурора

адміністративним судом з винесенням відповідного рішення, знову ж таки

може бути проігноровано сесією відповідної ради, а відповідальність

колегіального органу законодавством не передбачено.

Ураховуючи викладене, доцільно внести зміни до Закону України «Про

місцеве самоврядування в Україні», якими обов’язок скласти достроково

повноваження, у зв’язку з набранням законної сили рішенням суду про

притягнення до відповідальності за корупційне правопорушення, покласти на

самого порушника (сільського голову).

У такому разі, при умисному невиконанні судового рішення, сільський

голова буде визнаватись суб’єктом злочину, передбаченого ст. 382 КК

України (невиконання судового рішення).

Підводячи підсумок, хотілося б зазначити, що проблеми, з якими

стикаються практичні працівники органів прокуратури у сфері запобігання і

протидії корупції потребують не тільки законодавчого, а й методологічного

117

вирішення. Участь у цьому процесі наукових працівників сприятиме

формуванню обґрунтованої та виваженої позиції, підвищенню ефективності

прокурорської діяльності у згаданій сфері.

118

СЕКЦІЯ: МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ ОСНОВИ ЗАПОБІГАННЯ ТА ПРОТИДІЇ КОРУПЦІЇ

Доманова Тетяна Юріївна здобувач Київського університету

права Національної академії наук України О.О[email protected]

ДОЦІЛЬНІСТЬ ІМПЛЕМЕНТАЦІЇ ДОСВІДУ ЗАРУБІЖНИХ ДЕРЖАВ

РЕГУЛЮВАННЯ СКЛАДНОЇ ВИНИ У КК УКРАЇНИ

Проблеми належного з’ясування особливостей суб’єктивної сторони

злочинних діянь мають істотне значення для визначення кримінально-

правових наслідків таких діянь та забезпечення того, щоб покарання особи,

яка вчинила злочин, було необхідним та достатнім і максимально відповідало

його суспільній небезпечності. Значною мірою відповідні питання мають

значення і у контексті забезпечення належної кримінально-правової протидії

службовим злочинам загалом та корупційним, зокрема.

Центральне місце у питаннях регламентації ознак суб’єктивної сторони

займають питання визначення форм вини та конститутивних ознак кожної із

них. Відповідно до статей Розділу V Кримінального кодексу України цей

кодекс нормативно закріплює дві форми вини: умисел та необережність.

Разом із тим, у науці кримінального права та у законодавстві зарубіжних

держав виокремлюється третій вид (форма) вини, який поєднує умисел та

необережність та охоплює, зокрема, випадки, коли при вчиненні певного

діяння в особи був умисел щодо дії і водночас необережність щодо наслідків.

Враховуючи те, що вітчизняний КК зазначеної форми вини не

передбачає, актуальним є дослідження кримінального законодавства

зарубіжних держав на предмет виявлення підходів до регламентації випадків

складної вини при вчиненні злочину. Дослідники вини за законодавством

зарубіжних держав на підставі проведеного аналізу зарубіжного

кримінального законодавства стверджують про відсутність єдиних

119

законодавчих підходів до регламентації цього складного кримінально-

правового поняття. Особливо це стосується аспекту закріплення легального

визначення вини у нормах закону. Як зазначає М.О. Федоров, кримінальні

кодекси європейських держав, крім України і Білорусі, поняття вини не

визначають, хоча у більшості з них зазначено про такі форми вини як умисел

і необережність, однак поняття цих форм у зазначених законодавчих актах

взагалі не розкривається [1, 143]. У свою чергу, з огляду на відсутність таких

визначень, проблемним є питання про види чи форми відповідного поняття

особливо у тих випадках коли його різні форми поєднуються при вчиненні

одного діяння.

Питаннями, пов’язаними зі з’ясуванням змісту терміну «вина» та

правової оцінки випадків поєднання різних її форм, займались ряд

вітчизняних та зарубіжних вчених, до числа яких можна віднести М.І.

Бажанова, Ю.В. Бауліна, В.І. Борисова, Р.В. Верешу, В.П. Ємельянова, О.М.

Костенка, А.О. Пінаєва, О.Я. Свєтлова, С.А. Тарарухіна, Є.В. Шевченка та

інших, однак багато із питань залишаються невирішеними та потребують

подальшого вивчення.

Варто розпочати аналіз підходів до регламентації складної вини у

законодавстві зарубіжних держав із близьких до вітчизняної за правовими

традиціями систем законодавства, а саме законодавства так званих

«пострадянських держав». Так, у Кримінальному кодексі Російської

Федерації поряд із закріпленням умислу та необережності міститься

положення, яке регламентує випадки при яких зазначені форми поєднуються.

Відповідно до статті 27 КК РФ, якщо в результаті вчинення умисного

злочину заподіюються тяжкі наслідки, які по закону тягнуть більш суворе

покарання і які не охоплювались умислом особи, кримінальна

відповідальність за такі наслідки настає лише у випадку, якщо особа

передбачила можливість їх настання, але і без достатніх для цього підстав

самовпевнено розрахувала на їх відвернення, або у випадку, якщо особа не

передбачала, але повинна була і могла передбачити можливість настання цих

120

наслідків. У цілому такий злочин визнається вчиненим умисно [2]. Таким

чином, незважаючи на невикористання у аналізованій нормі терміну

«необережність» ця стаття оперує поняттями з допомогою яких ця форма

вини розкривається у законі. Також необхідно звернути уваги на дві

характерні особливості цитованої норми: по-перше, закріплення положення

про те, що відповідне діяння у цілому оцінюється як умисне; по-друге, норма

регламентує лише випадок поєднання двох форм вини за тих умов коли

умислом не охоплювались наслідки, які тягнуть більш суворе покарання,

іншими словами кваліфікуючі ознаки певного злочину.

У свою чергу, дещо відмінним підходом до регламентації

аналізованого питання характеризується КК Білорусі. У статті 25 «Поєднання

умислу і необережності при вчиненні злочину» цього кодексу закріплено

таке положення «складна вина характеризується умисним вчиненням

злочину і необережністю по відношенню наслідків, з якими закон пов’язує

підвищену кримінальну відповідальність» [3]. Також у цій статті закріплено

норму про те, що у цілому такий злочин визнається вчиненим умисно.

Характерними особливостями правового регулювання можна назвати такі:

по-перше, термінологічна особливість яка виявляється у використанні

терміну «складна вина» та прямому використанні терміна «необережність»,

по-друге, як і КК РФ, КК Білорусі визначає випадок поєднання форми вини

лише щодо наслідків, які посилюють відповідальність.

Стосовно термінологічних аспектів закріплення положення про

поєднання форм вини, необхідно звернути увагу на те, що поряд із

використаними у законодавчих актах термінами «змішана вина», «складна

вина», у кримінальних кодексах використовується і такий термін як

«умисний злочин, що кваліфікується за його супутнім наслідком». Так,

відповідно до ст.11 КК Грузії «якщо кримінальним законом передбачається

підвищення покарання внаслідок настання супутнього наслідку, що не

охоплювався умислом винного, таке підвищення можливе тільки у випадку,

коли особа здійснила цей наслідок через необережність. Такий злочин

121

визнається умисним». Важливим положенням цього Кодексу є те, що він

передбачає можливість необережного (неумисного) ставлення лише до

наслідку як ознаки (елементу) злочину, оскільки згідно з ч. 2 ст. 11 «інша

ознака, що кваліфікує умисний злочин, інкримінується у вину особі тільки

тоді, коли ця ознака охоплювалася її умислом [4, 90].

У ст. 9 КК Республіки Польща після розкриття змісту понять

«вчинення злочину умисно» (§ 1 «Заборонене діяння вчинюється умисно,

якщо особа має намір його вчинити, тобто бажає його вчинити або,

передбачаючи можливість його вчинення, погоджується на це») та «вчинення

злочину неумисно» (§ 2 «Заборонене діяння вчинюється неумисно, якщо

особа, не маючи наміру його вчинити, все таки вчинює його в результаті

недотримання обережності, яка вимагається при даних обставинах, не

дивлячись на те, чи передбачала або могла передбачити можливість вчинення

цього діяння), у § 3 зазначається, що «винний несе більш сувору

відповідальність, яку закон ставить у залежність від певного наслідку

забороненого діяння, якщо цей наслідок вона передбачала чи могла

передбачити» [5, 48].

Таким чином, за результатами аналізу наведених нормативно-правових

актів можна констатувати, що підхід, який передбачає закріплення норми,

яка регулює випадки поєднання двох форм вини є достатньо поширеним у

зарубіжних державах. Разом із тим в основному відповідна норма

регламентує випадок, який передбачає умисел щодо усіх ознак основного

складу злочину і необережність щодо наслідку як його кваліфікуючої ознаки.

Також характерною ознакою правового регулювання аналізованого питання є

закріплення норми про те, що відповідний злочин визнається умисним.

У свою чергу, окремі кримінальні кодекси передбачають поєднання

двох форм вини і у випадках існування умислу щодо дії при необережному

ставленні до наслідків, які є обов’язковою ознакою відповідного злочину.

Так, згідно з § 20 КК Данії: «якщо покарання чи більша суворість покарання

залежить від того факту, що умисний злочин призвів до неумисного наслідку,

122

то застосування такого покарання повинно мати місце, тільки якщо даний

наслідок пояснюється недбалістю обвинуваченого чи якщо він в силу своїх

можливостей не відвернув настання даного наслідку, після того як дізнався

про небезпеку» [6, 86]. Наведене законодавче положення свідчить про те, що

відповідна норма регламентує випадки поєднання різних форм вини не лише

щодо наслідку як кваліфікуючої ознаки злочину, а й як основної його ознаки.

Особливостями у контексті регламентації форм вини вирізняється КК

ФРН, який у п. 2 абз. 9 § 11 встановлює, що «умисним у розумінні цього

закону є діяння також тоді, коли воно утворює передбачений законом склад

злочину, який стосовно дії передбачає умисел, а відносно спричиненого цією

дією спеціального наслідку вважає достатнім необережність». Крім цього,

непрямим підтвердженням можливості неоднорідного психічного ставлення

до діяння та наслідку злочину є § 18 КК ФРН: «якщо закон передбачає за

який-небудь особливий наслідок діяння більш суворе покарання, то це

положення стосується виконавця або підбурювача і пособника тільки в тому

випадку, якщо йому ставиться у вину по відношенню до цього наслідку,

принаймні, необережність» [7, 16]. Таким чином, у КК ФРН відповідну

особливість, яка передбачає поєднання двох форм вини сформульовано саме

як одну із ознак умисного злочину без використання термінів «складна»,

«змішана», «комбінована» форма вини тощо. Крім того, як і КК Данії, КК

ФРН характеризується тим, що він регламентує два випадки поєднання форм

вини: умисел щодо дії та необережність щодо наслідків як обов’язкової

ознаки складу злочину; умисел щодо дії та необережність щодо наслідку як

кваліфікуючої ознаки складу злочину.

Таким чином, аналіз кримінального законодавства зарубіжних держав

дає можливість виокремити чотири підходи до регламентації випадків

поєднання різних форм вини при вчиненні злочину: 1) відсутність норми, яка

б регулювала такі випадки; 2) наявність норми, яка регламентує випадки

поєднання двох форм вини при умислі щодо дії та необережності щодо

наслідків як обов’язкової ознаки злочину; 3) наявність норм, які регулюють

123

випадки поєднання двох форм вини при умислі щодо дії та необережності

щодо наслідків як обов’язкової ознаки злочину та випадку при яких має

місце необережне ставлення до наслідків як кваліфікуючої ознаки злочину; 4)

наявність норми, яка регламентує, що необережне ставлення до наслідків як

кваліфікуючої ознаки злочину при умислі щодо дії не може оцінюватись за

нормою, яка встановлює відповідальність за такий кваліфікований склад, а

отже виключає кримінальну відповідальність за такою нормою.

Також за результатами проведеного дослідження встановлено

існування проблемних питань, які пов’язані із законодавчою регламентацією

складної вини. Так, правового значення складна вина може набувати у двох

випадках: умисел щодо дії і необережність щодо наслідків; умисел щодо дії

та наслідків при необережному ставленні до наслідків, настання яких

зумовлює більш високу міру відповідальності. Проте, як зазначено вище, не

усі кодекси, закріплюючи норму, яка б регламентувала поєднання форм вини

передбачають, що така норма поширюється на обидва випадки. Крім того, до

числа проблемних можна віднести питання про термін, який

використовується для позначення випадків поєднання форм вини.

Наведене дозволяє стверджувати, що імплементація зарубіжного

досвіду у питання регулювання складної вини, дала б можливість

удосконалити як стан правового регулювання відповідного інституту, так і

практику його застосування.


1. Федоров М.О. Поняття вини у сучасній юриспруденції / М.О. Федоров // Наука і правоохорона, 2013. – № 2(20) – С. 140–147.

2. Уголовный кодекс Российской Федерации [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.consultant.ru/popular/ukrf/10_6.html#p276 –

3. Уголовный кодекс Республики Беларусь [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://etalonline.by/?type=text&regnum=HK9900275#load_text_none_1_– Назва з екрану

4. Уголовный кодекс Грузии. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2001.

124

5. Уголовный кодекс Республики Польша. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2001.

6. Уголовный кодекс Дании. – СПб.: Юридический центр Пресс. – 2001.

7. Уголовный кодекс ФРГ / Пер. с нем. А.В. Серебренниковой. – М.: Зерцало, – 2000.

125

Завидняк Володимир Іванович доцент кафедри кримінального права, процесу та криміналістики

Національного університету Державної податкової служби України,


МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ ОСНОВИ ЗАСТОСУВАННЯ СУДОВОГО

ПРЕЦЕДЕНТУ ПРИ ЗАПОБІГАННІ ТА ПРОТИДІЇ КОРУПЦІЇ В АНГЛІЇ

Особливе значення англійське право надає такому діянню, як надання

хабара, судячи з того широкого поняття хабара, яке міститься в основних

законах, регулюючих відповідальність за неї, і в загальному праві

(прецедентах). Цікаво наголосити, що антикорупційне законодавство

Великобританії датується ще кінцем XIX – початком XX століть. Так,

наприклад, кримінальне законодавство про хабарництво складають три

наступні закони: Закон про хабарництво в публічних організаціях 1889 року і

закони про попередження корупції 1906 і 1916 років. І лише відносно підкупу

під час виборів парламенту або місцевих органів діє Закон про народне

представництво 1983 року. Хоча аналогічні закони видаються періодично

через 2–3 роки, загальне поняття про підкуп посадовців було сформульовано

англійським загальним правом, зокрема прецедентами, ще в 1809 і 1914

роках. Згідно з цими джерелами хабарництво полягає в тому, що хто-небудь

дає хабар, щоб схилити посадовця діяти всупереч своїм службовим

обов’язкам або виразити прихильність, або утриматися від виразу

прихильності при виконанні цих обов’язків, а посадовець приймає з цією

метою хабар. Необхідно наголосити, що справи про хабарництво по

загальному праву розглядаються судом присяжних, проте при цьому злочин

карається позбавленням свободи і штрафом по розсуду суду. Як згадувалося

вище, термін позбавлення свободи по загальному праву не може

перевищувати двох року, що істотно відрізняє санкції за хабарництво

Великобританії в порівнянні з іншими країнами світу.

126

В законах 1889–1916 років указані загальні положення розширяються і

конкретизуються. Зокрема, ними передбачається відповідальність за

хабарництво членів і публічних організацій службовців. Примітний той факт,

що згідно з англійським законодавством злочин скоює будь-яка особа, у тому

числі і юридична, яке саме або спільно з іншим лицем з метою підкупу

вимагає або одержує, або погоджується отримати для себе або іншої особи

подарунок, позику, гонорар, винагороду. Об’єктом незаконної операції також

може бути перевага як засіб спонукання члена або службовця публічної

організації зробити що-небудь або стриматися від дії відносно якого-небудь

питання, реально або передбачуваний відноситься до компетенції публічної

організації. При цьому, якщо особа одержує подарунок, розуміючи, що це

хабар, воно, таким чином, укладає угоду про корупцію, навіть якщо воно не

мало наміру виконати умови цієї операції (прецедент 1956 року, справа

Корони супроти Карра).

Одним із найважливіших прецедентів у сфері боротьби з корупцією у

Великобританії стала справа Корони супроти Паркера 1985 року. В

результаті його розгляду суд ухвалив, що поняття корупції охоплює і

випадки отримання грошей за виявлену у минулому прихильність, навіть

якщо із цього приводу не було ніякої попередньої угоди. Рівним чином, до

поняття "винагороди" як хабарі відноситься і отримання грошей за виражену

раніше прихильність без попередньої угоди (прецедент 1972 року).

Одним із видів зловживання у Великобританії є порушення довіри або

обман у справі, що торкається публічних інтересів, причому навіть якщо

схожі дії між приватними особами ваблять тільки цивільно-правову

відповідальність. Злочином вважається і свідомо недбале виконання

посадовцем його обов'язків, покладених на нього законом або загальним

правом, якщо відсутні розумні вибачення або виправдання. Карається таке

діяння, крім штрафу і позбавлення свободи, усуненням з посади на строк до

двох року. Невиправдана бездіяльність особи, відмова його від виконання

127

тих обов’язків, які були на нього покладені, або від виконання посади, на яку

особа була призначене, також вабить відповідальність по загальному праву.

Таким чином, стисло підсумовуючи все сказане, необхідно, передусім,

відзначити практику суду, роль судового прецеденту як одного з

основоположних регуляторів у сфері боротьби з корупцією разом з

нормативно-правовими актами. Потрібно також підкреслити, що

Великобританія, на відміну від більшості країн, не вважає за необхідне

введення суворих санкцій за посадові злочини, зокрема у вигляді тривалого

терміну позбавлення свободи і штрафу в особливо крупних розмірах. При

цьому, як видно з проаналізованого вище, антикорупційні нормативні акти

діють в країні століттями, істотно не міняючись. Подібне відношення,

розуміння проблеми корупції, безумовно, стало результатом стійко високої

етичної, правової культури не тільки самих державних службовців, що

сформувалася, а й британського суспільства в цілому.

128

Йовик Вікторія Олександрівна студент навчально-наукового інституту права Національного університету

державної податкової служби України

[email protected]

Семенюк Вікторія Василівна студент навчально-наукового інституту права Національного університету

державної податкової служби України

ВІТЧИЗНЯНИЙ ТА МІЖНАРОДНИЙ ДОСВІД ЩОДО ПРОБЛЕМ ФОРМУВАННЯ ТА РЕАЛІЗАЦІЇ

АНТИКОРУПЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ

Існує багато підходів до визначення поняття корупція, що говорить про

широке використання терміна. Закон України «Про засади запобігання і

протидії корупції» визначає дане поняття як «використання особою, наданих

їй службових повноважень та пов’язаних із цим можливостей з метою

одержання неправомірної вигоди або прийняття обіцянки/пропозиції такої

вигоди для себе чи інших осіб…» [1, 1].

Корупція – це негативне, руйнівне явище для українського суспільства.

Його негативна дія проявляється на всіх рівнях відносин. Корупція

проявляється в падінні авторитету влади, недовірі зі сторони населення; у

низькому моральному рівні суспільства.

На даний час в Україні як ніколи гостро постало питання поширення

корупції, та вкорінення її в державні структури. В часи соціально-

економічної трансформації суспільства, яке відбувається поза плановим

шляхом, ця проблема вимагає негайного вирішення.

Важливу роль у протидії корупційним проявам відведено

антикорупційному законодавству. Про це свідчить спрямованість Закону

України «Про засади запобігання та протидії корупції» на широке

застосування адміністративної відповідальності за корупційні діяння. Однак

прийняття закону – це лише перший крок у боротьбі з цією проблемою.

Державні програми, стратегії розвитку, широке впровадження реформ

повинні стати наступним і більш вагомим кроком.

129

В інформаційному бюлетені «Бюрократ» наводиться доволі різка думка

щодо причин виникнення корупції: держава «…встановлює мізерні посадові

оклади і «закриває очі» на те, що державний службовець у такому випадку

розраховує на «приховані можливості посади». Це є основною причиною

корупції та використання службового становища у власних цілях». Однак це

не базова причина проявів корупції. Звичайно, кожна демократична держава

повинна забезпечити гідний рівень життя державних службовців, однак,

піднявши заробітну платню посадовим особам, це вирішить проблему.

Набагато більшою проблемою у протидії корупції є недосконалість

нормативно-правових актів, які приймаються у нашій державі.

Окрім цього, серед причин поширення корупції чиновницького

апарату; розростання номенклатури; а також дозвіл брати участь в управлінні

державними справами самостійної України старому партійному складу

Радянського Союзу є чималою проблемою. Цього не можна відкидати, однак

це, знову ж таки, не є джерелом усіх бід.

М. Камлик та Є. Невмержицький вважають, що корупцію стимулюють

залишки старої командно-адміністративної системи як надмірно великого

апарату управління з необґрунтовано широкими повноваженнями, та

перебування на посадах службовців старої генерації, які не сприймають

потреб демократичних змін [2, 62].

На думку С. Коненка, причиною корупції є переоцінка цінностей у

суспільстві та недостатньо ефективна діяльність керівництва, що може стати

негативним прикладом для підлеглих [3, 5].

Ще однією з причин поширення корупції є особливості українського

менталітету. Хоча, на нашу думку, цей аргумент є надуманим. Звичайно,

українці завжди намагались знайти індивідуальний шлях вирішення свого

питання, окрім цього, з огляду на історичне минуле, цілком обґрунтованими

є недовіра до влади. Однак, якщо взяти до прикладу китайців, то це нація, яка

історично схильна до корупції, більше того, вона була узаконена в державі до

середини ХХ століття: державний чиновник за часів династії Цин мав право

130

не приймати відвідувача, якщо той прийшов до нього без подарунка (гусака,

поросяти тощо) [4, 111].

Отже, можна визначити такі причини виникнення корупції в системі

органів державної_влади:

- зрощування державного апарату з іншими структурами;

- неефективні нормативно-правові акти;

- низький рівень матеріального та соціального забезпечення

службовців;

- відсутність механізму здійснення заміни кадрів.

Представники українського політичного світу вдаються до

філософських міркувань про надзвичайну складність боротьби з цією

соціальною недугою, стверджують про специфічні умови України та

вигадують ще сотню причин, не називаючи основної – небажання подолати

цю проблему.

Можливо, і надалі можна було б вважати, що боротьба з корупцією є

безнадійною, однак є чимало сучасних прикладів стрімкого «одужання»

держави від цієї «недуги». Україна у власній боротьбі може використати

міжнародний досвід таких країн, як Естонія, Китай, Сінгапур, Фінляндія та

Грузія.

В одному з інтерв’ю на запитання, як перемогти корупцію, прем’єр-

міністр Сінгапуру Лі Куан Ю відповів: “Почніть з того, що посадіть трьох

своїх друзів. Ви точно знаєте за що, і вони знають за що” [5, 1].

У 1960 році влада Сінгапуру прийняли нові законодавчі акти про

запобігання корупції, який посилив покарання за хабарництво і прибрав

максимум двозначних формулювань із законодавства. Створено незалежне

Бюро по боротьбі з корупцією. Всі держслужбовці були позбавлені імунітету.

Слідчі Бюро по боротьбі з корупцією отримали право без санкцій суду і

порядку заарештовувати за обґрунтованою підозрою в корупції будь-яку

людину.

131

З 1980-х років уряд почав працювати над якістю бюрократії.

Чиновникам істотно підняли заробітну платню. Кожні півроку міністри

надають прем’єру декларації про свої доходи та доходи членів сімей. У

кримінальному кодексі Сінгапуру є таке поняття, як “покарання за

накопичення багатства, яке не відповідає займаному службовому

становищу”. Підвищена незалежність судової системи. На суддівські посади

притягнуті кращі приватні адвокати.

В результаті Сінгапур стабільно входить до п’ятірки найменш

корумпованих держав світу.

Для боротьби з корупцією у Китаї весь державний апарат був

підпорядкований новому принципу: “доведи, що купив майно не за хабарі”.

У 1974 році Мюррей Маклехоуз заснував Незалежну комісію з боротьби з

корупцією, на яку не могли вплинути ні МВС, ні спецслужби. Комісія

розпочала роботу за трьома напрямками: виявлення хабарників,

профілактика та аналіз нових схем корупції, пропаганда. Презумпція

невинності для чиновників ліквідована. Замість неї з’явився принцип

“доведи, що купив майно не за хабарі”.

Також доцільно пригадати досвід Грузії. На час проголошення

Саакашвілі президентом у січні 2004 року стан справ у цій кавказькій країні

був катастрофічним. Опитування тих часів показувало, що 75% учнів мріяли

у майбутньому стати «злодіями в законі» або вийти заміж за кримінального

авторитета. Тому на зміну показовій боротьбі прийшов «метод шокової

терапії».

У 2004 році з органів МВС було звільнено 15 тисяч поліцейських.

Новий штат автоінспекції був набраний на конкурсній основі. У МВС

створена внутрішня генеральна інспекція, яка розслідує факти хабарництва.

Створено спеціальну “службу провокаторів”, співробітники якої пропонують

співробітникам поліції хабара. У 2005 році в тюрму сіли 200 поліцейських,

яких зловили на провокації. У 2004–2005 роках парламент Грузії прийняв ряд

132

законів, які спрощували процедуру арешту чиновників, підозрюваних у

хабарництві.

Отже, на основі цих даних можна виробити чіткий перелік порад для

боротьби з корупцією у нашій державі:

- потрібно впорядкувати антикорупційне законодавство,

переглянути всі існуючі нормативно-правові акти у даній сфері;

- провести 100-відсоткову кадрову заміну чиновницького апарату;

- створити спеціальне Антикорупційне бюро, яке матиме широке

коло повноважень та незалежність від всіх інших державних служб; створити

«службу провокаторів»;

- потрібно значно спростити процедуру притягнення державних

службовців до відповідальності;

- розширити коло адміністративних послуг, встановити градацію

цін, в залежності від терміновості;

- скасувати презумпцію невинуватості чиновників;

- підвищити незалежність судової системи.

Україна вже робить певні кроки для подолання цієї проблеми, але вони

повинні бути більш впевненими для того, щоб створити не видимість

боротьби, а реальний результат. На основі світового досвіду ми

переконались, що немає яких індивідуальних особливостей держав, які не

дозволять викорінити корупцію. Також важливим є правильний підхід для

вирішення питання корупції. Адже деякі країни, такі як Китай, діють за

допомогою диктаторських методів, а ми як демократична держава повинні

спиратись на основні принципи міжнародного права, і звичайно важливим є

комплексне вирішення проблеми.


1. Про засади запобігання і протидії корупції: Закон України станом на 26.04.2015 // Відомості Верховної Ради України, 2015. – Ст. 404.

2. Камлик М.І. Корупція в Україні / М.І. Камлик, Є.В.Невмержицький. – К.: Знання, 1998. – 179 с.

133

3. Коненко С.Я. Профілактика та боротьба з корупцією в поліції Німеччини: із досвіду роботи поліції землі Нижня Саксонія / С.Я. Коненко. –К.: Знання України, 2006. – 5 с.

4. Соловйов В.М. Протидія корупції та бюрократизму: досвід Китаю / В.М. Соловйов// Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). – 2011. – № 24. – 332 с.

5. Corrupt. Мережа викривачів [Електронний ресурс]. – Режим доступу / П’ять країн, що приборкали корупцію // http://corruptua.org/2013/04/p-yat-krayin-shho-priborkali-koruptsiyu/

134

Клименко Ольга Анатоліївна старший науковий співробітник


Науково-дослідного інституту Національної академії прокуратури України

[email protected]

СВІТОВІ МОДЕЛІ АНТИКОРУПЦІЙНИХ ОРГАНІВ

Корупція як соціальне явище притаманне будь-якому суспільству,

будь-якій державі, жодна країна у світі сьогодні не може оголосити себе

вільною від корупції [1, 121]. Визнання масштабів проблеми дає надію на

здійснення реальних кроків для її вирішення, недопущення хибної практики

минулих років, а особливо для формування органів, покликаних протидіяти

корупції. Очевидною причиною створення будь-якої антикорупційної

інституції є вирішення конкретної проблеми корупції і сприяння зниженню її

рівня за допомогою спеціалізованого органу. Проте в демократичних

суспільствах традиційні антикорупційні функції (виявлення, розслідування і

кримінальне переслідування кримінальних правопорушень, забезпечення

прозорості державних витрат за допомогою фінансового контролю,

відкритість органів державного управління шляхом доступу до інформації і

відкритості для громадянського суспільства, запобігання конфліктам

інтересів тощо) зазвичай здійснюються в рамках існуючих державних

інституцій. Але ці функції розпорошені між значною кількістю органів і

немає єдиного органу з відповідною назвою, яка вказувала б на те, що він

відповідає за боротьбу з корупцією. Потреба створення спеціалізованого

антикорупційного органу може виникнути тоді, коли структурні або

організаційні недоліки у роботі існуючих органів не перешкоджатимуть їм в

ефективному здійсненні превентивної та репресивної функцій протидії

корупції [2].

135

У багатьох зарубіжних країнах створено спеціалізовані антикорупційні

органи, різні як за назвами, так і за специфікою діяльності.

Відповідно до міжнародної практики існують такі три моделі (типи)

спеціалізованих інституцій: 1) багатоцільові спеціалізовані органи, наділені

правоохоронними повноваженнями та превентивними функціями; 2) служби

протидії корупції у структурі органів кримінальної юстиції (служби боротьби

з корупцією в структурі правоохоронних органів); 3) інституції із запобігання

корупції, розроблення політики і координації дій.

Багатоцільові спеціалізовані органи, наділені правоохоронними

повноваженнями та превентивними функціями. Це агенції з боротьби проти

корупції, які буквально мають превентивні і примусові повноваження та

здійснюють широкий спектр завдань, що виходять за рамки традиційного

кримінального розслідування, такі як: аналітична діяльність, консультування

та технічна допомога, поширення інформації, контроль за дотриманням

етичних норм, професійна підготовка і наукові дослідження. Шляхом

зосередження у компетенції одного органу всіх функцій щодо протидії

корупції – аналітичної діяльності, визначення політики розвитку та

удосконалення, технічної допомоги з питань запобігання та попередження

злочинності, співпраця із громадянським суспільством та інформування

щодо результатів діяльності, моніторингу, проведення відповідних

розслідувань – забезпечується комплексність підходу до вирішення проблем,

пов’язаних із корупцією. При цьому зазначимо, що у більшості випадків

кримінально-правове реагування на вчинення злочинів, пов’язаних із

корупцією залишається окремою функцією. За такою моделлю побудовано

антикорупційні органи у Гонконзі та Сінгапурі.

Служби протидії корупції у структурі органів кримінальної юстиції

(служби боротьби з корупцією в структурі правоохоронних органів)

передбачають функціонування спеціалізованих служб у структурі

правоохоронних органів або органів прокуратури. Тобто в рамках цієї моделі

спеціалізовані органи можуть створюватися в установах, які відповідають за

136

виявлення і розслідування корупції, чи в органах прокуратури або ж

об’єднувати усі три функції в рамках одного відомства.

Цей тип моделі протидії корупції поширений у країнах Західної

Європи. До таких країн можна віднести, зокрема: Федеративну Республіку

Німеччина, Бельгію, Іспанію, Португалію.

В окремих державах одне відомство може відповідати за виявлення та

розслідування, як-от, наприклад, Національний антикорупційний директорат

Румунії, а деякі із названих органів також наділені і превентивними

функціями.

Інституції із запобігання корупції, розроблення політики і координації

дій. Ці органи наділяються виключно превентивними повноваженнями.

Серед їхніх функцій – проведення досліджень та аналізу, розроблення і

координування політики у сфері боротьби з корупцією, проведення навчання і

надання консультацій різним відомствам про ризик корупції, можливі заходи

для її попередження, здійснення моніторингу і внесення пропозицій щодо

змін у законодавстві; контролювання правил щодо врегулювання конфліктів

інтересів і декларування майна та інші. Ці інституції зазвичай не мають

повноважень правоохоронних органів. Проте вони можуть виконувати

спеціальні контрольні функції і через це наділяються особливими правами. За

цією моделлю відомства створені у Франції, Албанії, на Мальті, у Сербії і

Чорногорії, в США, Індії, Філіпінах та у Болгарії.

Таким чином, правильний вибір моделі спеціалізованого

антикорупційного органу в конкретній країні має велике значення. При

створенні зазначеного органу слід враховувати його адаптованість до

політичних, культурних, соціальних, історичних, економічних,

конституційних і правових особливостей країни, а основне ефективності –

здатність вирішувати конкретні завдання щодо протидії корупції у країні, де

його створено.

137


1. Заброда Д.Г. Основні моделі державних інституцій, відповідальних за реалізацію державної антикорупційної політики / Д.Г. Заброда, О.О. Кашкаров // Форум права. – 2013. – № 4. – С. 121–126 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/j-pdf/FP_index.htm_2013_4_23.pdf

2. Спеціалізовані інституції з боротьби проти корупції: огляд моделей [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.oecd.org/dataoecd/7/51/39972270.pdf

138

Максимович Роман Львович доцент кафедри кримінально-правових дисциплін

Львівського державного університету внутрішніх справ, кандидат юридичних наук, доцент

[email protected]

ПРО МІЖНАРОДНИЙ ОБМІН ІНФОРМАЦІЄЮ У СФЕРІ ЗАПОБІГАННЯ І ПРОТИДІЇ КОРУПЦІЇ

У ст. 72 Закону України ,,Про запобігання корупції’’ від 14 жовтня

2014 року передбачено, що компетентні органи України можуть надавати

відповідним органам іноземних держав та одержувати від них інформацію, у

тому числі з обмеженим доступом, з питань запобігання і протидії корупції з

додержанням вимог законодавства та міжнародних договорів, згоду на

обов’язковість яких надано Верховною Радою України. Надання органам

іноземних держав інформації з питань, пов’язаних із запобіганням і

протидією корупції, можливе лише в разі, якщо ці органи та відповідний

компетентний орган України можуть установити такий режим доступу до

інформації, який унеможливлює розкриття інформації для інших цілей чи її

розголошення у будь-який спосіб, у тому числі шляхом несанкціонованого

доступу. Варто зазначити, що таким самим чином це питання було

врегульовано і в ст. 32 раніше діючого Закону України ,,Про засади

запобігання і протидії корупції’’ від 7 квітня 2011 року.

Міжнародний обмін інформацією здійснюється на основі міжнародної

правової бази, яка регулює виконання та обмін різних видів інформації. В

міжнародних правових документах зазначена така особливість інформації, як

належність її до специфічного ринку товарів. Міжнародні відносини в галузі

інформації підпадають під регулятивні дії загально визначених принципів

міжнародного права, які конкретизовані в міжнародних документах різної

юридичної сили.

Згідно зі ст. 28 Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією, яка

підписана 27 січня 1999 року, без шкоди для свого розслідування чи

провадження у справі Сторона може без попереднього запиту надіслати

139

іншій Стороні інформацію про виявлені факти, якщо вона вважає, що

повідомлення такої інформації може допомогти отримуючій Стороні у

порушенні чи проведенні розслідування або провадження стосовно

кримінальних правопорушень, визначених цією Конвенцією, або може

сприяти поданню такою Стороною запиту.

Відповідно до ст. 61 Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти

корупції, яка підписана 31 жовтня 2003 року, кожна Держава-учасниця

розглядає можливість проведення, консультуючись з експертами, аналізу

тенденцій в галузі корупції на своїй території, а також умов, в яких

здійснюються корупційні злочин. Держави-учасниці, з метою розроблення,

наскільки це можливо, загальних визначень, стандартів і методологій,

розглядають можливість розширення статистичних даних, аналітичних знань

щодо корупції та інформації, у тому числі про оптимальні види практики у

справі запобігання корупції й боротьби з нею, та обміну ними через

посередництво міжнародних і регіональних організацій. Кожна Держава-

учасниця розглядає можливість здійснення контролю за своєю політикою і за

практичними заходами боротьби з корупцією, а також проведення оцінки

їхньої ефективності й дієвості.

У ст. 5 Угоди про співробітництво Генеральних прокуратур держав –

учасників Співдружності Незалежних Держав по боротьбі з корупцією, яка

підписана 25 квітня 2007 року, обмін статистичною, науково-методичною та

іншою інформацією у сфері боротьби з корупцією, в тому числі про практику

законодавчого та іншого нормативного правового регулювання питань

боротьби з корупцією, практику роботи органів прокуратури у сфері

боротьби з корупцією, злочинах корупційної спрямованості, які мають

транснаціональний характер.

Згідно зі ст. 12 цієї Угоди кожна зі сторін вживає необхідні заходи для

забезпечення конфіденційності інформації, одержаної від іншої Сторони,

якщо Сторона, яка надала цю інформацію, вважає небажаним її

розголошення.

140

Сторона, до якої надійшов запит, у відповідності із національним

законодавством забезпечує таку ступінь закритості інформації, про яку

просить Сторона, яка здійснює запит. У випадку неможливості забезпечення

конфіденційності при виконанні запиту Сторона, до якої надійшов запит,

інформує про це Сторону, яка здійснює запит, яка приймає рішення про те,

чи доцільно виконувати запит на таких умовах. Для передачі третій стороні

відомостей, одержаних однією Стороною на підставі цієї угоди, необхідна

попередня письмова згода Сторони, яка надала ці відомості.

141

Мануилова Анна Ивановна студент факультета международно-правовых отношений

Национального университета «Одесская юридическая академия» [email protected]

МЕЖДУНАРОДНО ПРАВОВОЕ СОТРУДНИЧЕСТВО В СФЕРЕ

ПРОТИВОДЕЙСТВИЯ КОРРУПЦИИ

Когда-то борьба с коррупцией считалась исключительно проблемой

отдельных государств, но в настоящее время действуют многочисленные

организации и приведены в действие многосторонние соглашения,

специально созданные для решения проблемы коррупции.

Коррупция – сложное комплексное явление, в котором выделяются

экономические, политические, социальные, моральные и, наконец,

собственно правовые аспекты. Общепризнанный международный характер

данного негативного социального явления, который выражается как в его

универсальности (коррупция так или иначе существует во всех обществах с

различной политической и экономической системами), так и в появлении

транснациональных разновидностей коррупционной деятельности,

существенно снижающих эффективность международного политического,

экономического и культурного взаимодействия. Поэтому одним из ведущих

направлений противодействия коррупции на рубеже веков стало

международное сотрудничество, неотъемлемой составляющей которого

является создание международно-правовой антикоррупционной базы [1].

Одним из самых важных международно-правовых актов является

Конвенция ООН против коррупции, принятая 31 октября 2003 года и

вступившая в силу 14 декабря 2005 года. В настоящий момент к Конвенции

присоединились 172 государств. Государства-участники приняли на себя

обязательства по внедрению антикоррупционных мер в области

законодательства, государственных институтов и правоприменения. Каждое

из государств-участников Конвенции призвано в соответствии с принципами

честности, ответственности и прозрачности разрабатывать и проводить

142

политику по противодействию и предупреждению коррупции, повышать

эффективность работы существующих институтов, антикоррупционных мер,

а также развивать сотрудничество по борьбе с коррупцией на

международном и региональном уровне.

Для надлежащего выполнения Конвенции ООН против коррупции

были разработаны Руководство для законодательных органов по

осуществлению Конвенции ООН против коррупции, которое было

опубликовано в 2006 году, и Техническое руководство по осуществлению

Конвенции ООН против коррупции, разработанное и опубликованное в 2009

году.

Руководство для законодательных органов по осуществлению

Конвенции ООН против коррупции было подготовлено в целях оказания

содействия государствам в решении вопросов, касающихся выполнения

ратификационных процедур и приведения национального законодательства в

соответствии с требованиями Конвенции. В руководстве излагаются

возможные способы выполнения государствами своих обязательств по

Конвенции, которыми они могут воспользоваться. При этом речь идет как о

факультативных обязательствах, так и об обязательствах, которые являются

императивными.

Техническое руководство по осуществлению Конвенции ООН против

коррупции посвящено вопросам правоприменительного характера,

возникающим в связи с реализацией конвенционных положений.

Данные документы не являются источником права и носят

исключительно рекомендательный характер. Они неразрывно связаны между

собой и должны рассматриваться в контексте друг друга. Их тексты являются

по сути постатейными комментариями к положениям Конвенции, в которых

раскрываются и уточняются ее требования [2, 16].

Также к важным источникам противодействия коррупции на

международном уровне относятся антикоррупционные соглашения, которые

все чаще и чаще подкрепляются политической волей. Растет убеждение, что

143

международное сообщество может дополнять усилия правительств в области

борьбы с коррупцией, и что международное сообщество по-настоящему

заинтересовано в том, чтобы коррупции противодействовали как на местах,

так и в глобальном масштабе.

Разрабатывая соглашения о механизмах борьбы с коррупцией,

международное сообщество открывает двери более тесному

многостороннему и двустороннему сотрудничеству в важнейших вопросах,

которые до сих пор традиционно рассматривались как вопросы, имеющие

только «локальное значение». Это в свою очередь стимулирует обмен

передовым опытом, укрепляет доверие и отношения между

сотрудничающими странами и, в конечном счете, повышает эффективность

двусторонних и многосторонних мероприятий и программ содействия

развитию. Многосторонние антикоррупционные соглашения сводят воедино

принципы борьбы с коррупцией, признанные всем международным

сообществом, и официально закрепляют обязательство правительства

выполнять эти принципы [3].

Основные принципы борьбы с коррупцией закреплены в

Резолюции (97) 24 Комитета министров Совета Европы «О двадцати

принципах борьбы с коррупцией», принятой Комитетом министров 6 ноября

1997 года на 101-й сессии. Позже было установлено, что контроль за его

выполнением будет осуществлять Группа государств против коррупции

(ГРЕКО).

В Латинской Америке в 1996 году была принята Межамериканская

конвенция против коррупции, заключенная под руководством Организации

американских государств, которая в 2001 году создала механизм взаимной

экспертизы для контроля над ее выполнением. Целью данной Конвенции

было развивать, облегчать и регулировать сотрудничество среди Сторон-

участниц Соглашения для обеспечения эффективности мер и действий по

предотвращению, обнаружению, наказанию и искоренению коррупции при

144

исполнении служебных государственных обязанностей или действий,

непосредственно связанных с такого рода деятельностью.

В Азии 21 страна Азиатско-Тихоокеанского региона приняла Пакт

против коррупции, которым страны могут добровольно руководствоваться.

Азиатский банк развития и Организация экономического сотрудничества и

развития разработали План по борьбе с коррупцией, в рамках которого в

будущем предполагается проводить взаимную экспертизу. В 2004 году

лидеры Азиатско-Тихоокеанского экономического сотрудничества утвердили

Антикоррупционный курс действий, предусматривающий твердую

приверженность выполнению Конвенции ООН против коррупции и работе на

региональном уровне с целью отказа в убежище коррумпированным

чиновникам и тем, кто их подкупает, а также скрывает их богатство,

приобретенное незаконным путем [3].

21 ноября 1997 году Организацией экономического сотрудничества и

развития была принята Конвенция по борьбе с подкупом должностных лиц

иностранных государств при проведении международных деловых операций.

Конвенция имеет относительно узкую и конкретную сферу применения.

Основной упор она делает на использование внутреннего законодательства

для обеспечения уголовной ответственности за подкуп иностранных

должностных лиц.

В отличие от других регионов мира на пространстве государств-

участников СНГ на данный момент не разработан специальный

международно-правовой механизм регулирования противодействия

коррупции. В настоящее время их антикоррупционное сотрудничество

формально может осуществляться на основе международных договоров по

вопросам борьбы с преступностью. К ним относиться Конвенция о правовой

помощи и правовых отношениях по гражданским, семейным и уголовным

делам 1993 года, Соглашение о сотрудничестве государств-участников СНГ в

борьбе с преступностью 1998 года.

145

Итак, следует отметить, что международные антикоррупционные

соглашения продолжают играть ключевую роль в международном

противодействии коррупции. Они обязывают правительства принимать меры

и содействовать международному сотрудничеству и технической помощи.

Но, несмотря на это, в настоящее время средства борьбы с коррупцией

остаются преимущественно национальными. Объединение усилий

государств в борьбе с коррупцией происходит медленно в виду довольно

таки трудного процесса реализации международных инициатив и

унификации национального законодательства об ответственности за

коррупцию.

Список использованных источников:

1. Тули Х.А. Международное сотрудничество в организации борьбы с коррупцией в государственном аппарате / Х.А. Тули // Міжнародна юридична науково-практична Інтернет-конференція «Стратегія і тактика правових реформ: виклики сучасності». – [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://legalactivity.com.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=445%3A010313-16&catid=61%3A2-0313&Itemid=76&lang=ru.

2. Савельев В.А. Международные механизмы противодействия коррупции. / В.А. Савельев. – М.: Издание Совета Федерации, 2010. – 64 с.

3. Противодействие коррупции с помощью международных договоров и обязательств. – [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://iipdigital.usembassy.gov/st/russian/publication/2008/11/20081110180909srenod0.9276544.html#axzz3Zk6tf09L.

146

Проневич Олексій Станіславович головний науковий співробітник відділу наукового забезпечення

організації роботи та управління в органах прокуратури Науково-дослідного інституту Національної академії прокуратури України,

доктор юридичних наук, профессор [email protected]

ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ДІЯЛЬНОСТІ ЦЕНТРАЛЬНОГО АНТИКОРУПЦІЙНОГО БЮРО

РЕСПУБЛІКИ ПОЛЬЩА

Корупція як соціальний феномен іманентно притаманна людському

суспільству. Це негативне соціально-правове явище детермінується низкою

чинників політичного, соціально-економічного, ідеологічного, організаційно-

управлінського, морально-психологічного характеру. Фахівці наголошують,

що основними причинами поширення корупції є неефективність публічного

управління, недосконалість нормативно-правового та інституційного

забезпечення антикорупційної діяльності, недотримання державними

службовцями морально-етичних імперативів професійної діяльності та

поведінки. Корупція у широкому сенсі є системою суспільних відносин,

заснованою на корисливих протиправних діяннях публічних службовців. Від

ефективності організаційно-правового забезпечення протидії корупції

залежить розбудова правової держави і становлення громадянського

суспільства. Одним із визначальних антикорупційних заходів є легітимізація

Національного антикорупційного бюро України як спеціалізованого

державного правоохоронного органу. Подальша модернізація вітчизняної

антикорупційної системи та новелізація антикорупційного законодавства має

ґрунтуватися на позитивному зарубіжному досвіді. Вважаємо, що особливу

увагу заслуговує ґрунтована на європейських управлінсько-правових

стандартах польська державна система протидії корупції, стрижневим

елементом якої є Центральне антикорупційне бюро.

Відповідно до ст. 1 Закону Республіки Польща «Про Центральне

антикорупційне бюро» від 9 червня 2006 року Центральне антикорупційне

бюро (ЦАБ) є спеціальною службою, створеною для боротьби з корупцією в

147

державних і муніципальних інституціях, а також для боротьби з діяльністю

проти економічних інтересів держави. До завдань Центрального

антикорупційного бюро законодавцем віднесено: 1) попередження,

виявлення, припинення і розслідування злочинів: а) проти діяльності

державних і муніципальних інституцій, передбачених ст.ст. 228–231

Кримінального кодексу Республіки Польща та ст. 14 Закону Республіки

Польща „Про обмеження здійснення господарської діяльності особами, які

виконують публічні функції” від 21 серпня 1997 року; б) проти правосуддя

(ст. 233 КК РП), виборів і референдуму (ст. 250а КК РП), публічного порядку

(ст. 258 КК РП), достовірності документів (ст.ст. 270–273 КК РП), майна (ст.

286 КК РП), господарського обігу (ст. 296-297, 299 і 305 КК РП), обігу

грошей та цінних паперів (ст. 310 КК РП), а також діянь, передбачених ст.ст.

585–592 Кодексу комерційних спілок Республіки Польща від 15 вересня 2000

року та ст.ст. 179–183 Закону Республіки Польща „Про обіг засобів платежу”

від 29 липня 2005 року, якщо вони вчинені „у зв’язку з корупцією або

діяльністю, спрямованою проти економічних інтересів держави”; в) щодо

фінансування політичних партій відповідно до ст. 49d та 49f Закону

Республіки Польща „Про політичні партії” від 27 червня 1997 року, якщо

діяння вчинено у зв’язку з корупцією; проти засад спортивних змагань,

визначених ст.ст. 46–48 Закону Республіки Польща „Про спорт” від 25

червня 2010 року; щодо виконання податкового обов’язку та розрахунків,

пов’язаних з дотаціями та субвенціями, відповідно до ст. 6 Кримінального

фінансового кодексу від 10 вересня 1999 року, якщо ці діяння вчинено у

зв’язку з корупцією або діяльністю, спрямованою проти економічних

інтересів держави, а також розшук осіб, які їх вчинили; 2) виявлення і

протидія випадкам недотримання вимог Закону Республіки Польща „Про

обмеження здійснення господарської діяльності особами, які виконують

публічні функції”; 3) „документування підстав та ініціювання реалізації

приписів Закону Республіки Польща „Про повернення доходів, отриманих

незаконно за рахунок бюджету або інших державних юридичних осіб” від 21

148

червня 1990 року”; 4) виявлення випадків недотримання визначених

законодавством процедур прийняття і виконання рішень у сферах

приватизації та комерціалізації, державних закупівель, фінансової підтримки,

управління об’єктами державної власності тощо; 5) контроль за

достовірністю відомостей, зазначених у деклараціях про майно та витрати,

або відомостей про здійснення господарської діяльності особами, які

виконують публічні функції; 6) здійснення аналітичної діяльності за

профілем діяльності Центрального антикорупційного бюро та надання

відповідної інформації Голові Раді Міністрів, Президенту Республіки

Польща, Сейму та Сенату; 7) виконання інших завдань, передбачених

окремими законами та міжнародними угодами. У рамках зазначених вище

завдань функціонери Центрального антикорупційного бюро здійснюють:

оперативно-розшукову діяльність з метою запобігання вчиненню злочинів, їх

виявлення і припинення, а при наявності обґрунтованої підозри щодо

вчинення злочину проводять досудове розслідування; контроль з метою

виявлення випадків корупції в державних і муніципальних інституціях, а

також зловживань осіб, які виконують публічні функції, та діяльності проти

економічних інтересів держави; оперативно-розшукову та аналітично-

інформаційну діяльність з метою отримання і обробки інформації, істотної

для боротьби з корупцією в державних і муніципальних інституціях, а також

для боротьби з діяльністю проти економічних інтересів держави.

Польська адміністративно-правова доктрина розглядає Центральне

антикорупційне бюро як установу урядової адміністрації, яка допомагає

керівникові Центрального антикорупційного бюро реалізовувати функції

центрального органу урядової адміністрації. Керівника Центрального

антикорупційного бюро призначає на чотирирічну каденцію та звільняє

Голова Ради Міністрів після консультацій з Президентом Республіки

Польща, Колегією у справах спеціальних служб та Комісією Сейму у справах

спеціальних служб. Заступників керівника Центрального антикорупційного

бюро призначає та звільняє Голова Ради Міністрів за поданням керівника

149

Центрального антикорупційного бюро. Керівником ЦАБ або його

заступником може бути призначена особа, яка відповідає таким вимогам: має

лише польське громадянство; користується усіма громадянськими правами;

виявляє бездоганну моральну, громадянську і патріотичну позицію; не була

засуджена за вчинення умисного злочину за публічним обвинуваченням, у

тому числі за вчинення фінансового злочину; повною мірою відповідає

визначених законодавством про захист таємної інформації вимогам щодо

доступу до інформації, що складає державну таємницю з грифом обмеження

доступу „таємно”; має вищу освіту; не перебувала на державній службі, не

працювала і не була співробітником органів державної безпеки у значенні ст.

5 Закону Республіки Польща „Про Інститут Національної пам’яті – Комісію з

переслідування за злочини проти польського народу від 18 грудня 1998 року,

а також не була суддею, який порушив принцип суддівської незалежності,

чим завдав шкоди гідності органу правосуддя. Законодавчо закріплено

правовий імператив щодо неможливості поєднання функції керівника

Центрального антикорупційного бюро або його заступника з будь-якою

іншою публічною функцією, членством в політичній партії або участю в

діяльності політичної партії чи діяльністю від її імені, трудовими

відносинами з іншим роботодавцем або іншою оплачуваною діяльністю поза

службою. Керівник Центрального антикорупційного бюро підлягає нагляду з

боку Голови Ради Міністрів, а контроль за його діяльністю здійснює Сейм.

Згідно з п. 3 ст. 5 Закону Республіки Польща «Про Центральне

антикорупційне бюро» Голова Ради Міністрів або визначений ним член Ради

Міністрів координує діяльність Центрального антикорупційного бюро,

Агентства внутрішньої безпеки, Агентства розвідки, Служби військової

контррозвідки та Служби військової розвідки. Щорічно до 31 березня

керівник Центрального антикорупційного бюро надає Голові Ради Міністрів

та Комісії Сейму у справах спеціальних служб звіт про діяльність органу за

останній календарний рік. Крім цього, керівник ЦАБ щорічно до 31 березня

інформує Сейм і Сенат про результати діяльності Центрального

150

антикорупційного бюро «за винятком відомостей, на які поширюються

приписи про захист таємної інформації».

До складу Центрального антикорупційного бюро входять такі

організаційні одиниці: департаменти (оперативно-слідчий, охорони,

контрольних проваджень, аналізу); бюро (спеціальної техніки, правовий,

фінансів, кадрів і професійної підготовки, логістики, телекомунікацій,

контролю та внутрішніх справ); кабінет керівника ЦАБ; підрозділ

внутрішнього аудиту; делегатури (в Білостоку, Гданську, Катовіце, Кракові,

Любліні, Лодзі, Познані, Жешуві, Щецині, Варшаві та Вроцлаві). Станом на

теперішній час штатна чисельність Центрального антикорупційного бюро

складає 880 осіб, з них 766 осіб наділені статусом публічної посадової особи

(„функціонера органу публічної влади”) у значенні § 13 ст. 115

Кримінального кодексу Республіки Польща.

На службу в Центральному антикорупційному бюро рекрутуються

спеціалісти з оперативно-розшукової діяльності та розслідування злочинів,

аналізу, контролю, охоронної діяльності, безпеки телекомунікаційних

систем, захисту таємної інформації та персональних даних, правового

забезпечення, логістики та фінансів, аудиту та внутрішньої безпеки,

міжнародного співробітництва, добору та професійної підготовки кадрів.

Добір кандидатів здійснюється за змішаною системою, що включає

традиційний розгляд пропозицій кандидатів, які ініціативно заявили про

бажання взяти участь у процедурі відбору, цілеспрямований активний пошук

потенційних кандидатів і внутрішню верифікацію, тобто висунення

найпідготовленіших працівників на заміщення посад відповідно до

професійної кваліфікації, набутих вмінь і навичок. Кваліфікаційне

провадження щодо кандидатів на службу в Центральному антикорупційному

бюро здійснюється з використанням наукового обґрунтованих професійно-

кваліфікаційних вимог для різних категорій персоналу („профілів

кандидатів”). Так, наприклад, одним із кадрових пріоритетів визнано пошук

„фахівців-юристів з вищою освітою за освітньо-кваліфікаційним рівнем

151

„магістр”, які спеціалізуються в кримінальному, цивільному або

господарському праві, наділені здатністю вміло використовувати знання і

професійний досвід, володіють потужним інтелектуальним потенціалом,

мають відкриті наміри, є чесними та відповідальними”.

Резюмуючи, зазначимо, що упродовж останнього часу в Польщі

відбувалася інституціоналізація Центрального антикорупційного бюро як

стрижневого елементу національної антикорупційної системи.

Правосуб’єктність та організаційно-функціональна структура Центрального

антикорупційного бюро визначалися з урахуванням європейських стандартів

інституційно-правового забезпечення функціонування спеціалізованих

антикорупційних органів. Належність Центрального антикорупційного бюро

до спеціальних служб зумовлена наявністю повноважень щодо здійснення

оперативно-розшукової діяльності. Водночас зазначимо, що ця інституція не

є класичною спеціальною службою, зорієнтованою виключно на здійснення

інформаційно-аналітичної діяльності. Наявність повноважень щодо

розслідування широкого спектру корупційних злочинів дає підстави

стверджувати про його належність до органів кримінальної юстиції, що

об’єктивно зумовлено необхідністю оперативного виявлення і нейтралізації

існуючих загроз для нормального функціонування органів публічної влади та

створення належних умов для безперешкодної реалізації конституційних

прав і свобод людини та громадянина.

152

Слабоуз Яна Василівна студент 2 курсу юридичного факультету

Національного університету державної податкової служби України [email protected]

МІРИ ПРОТИДІЇ КОРУПЦІЇ У СВІТІ – ДОСВІД ДЛЯ УКРАЇНИ

На сьогодні існує проблема, особливо в державах постсоціалістичного

напряму, яка полягає у недостатньому здійсненні контролю за працівниками

та високопосадовцями державного апарату щодо здійснення ними

професійної діяльності. Це породжує корупційні схеми задля власної

незаконної вигоди, а отже і важкість викорінення такого негативного

правового явища.

Transparency International дослідила питання місця України серед країн,

які боряться з корупцією, і ми зайняли 142 місце зі 175 позицій за 2014 рік.

Україна вчергове опинилась на одному щаблі з Угандою та Коморськими

островами як одна з найбільш корумпованих країн світу. Нещодавно

прийняті закони поки не дали відчутних результатів у антикорупційній

боротьбі. Нижче розглянемо міри та заходи протидії корупції у світі та

з’ясуємо їх ефективність застосування для України [1].

Аналізуючи діяльність у сфері запобігання та протидії корупції в рамках

міжнародних організацій, можемо окреслити одну з найважливіших

тенденцій: антикорупційні угоди посилюють політичні зобов’язання в

боротьбі з корупцією і визначають основоположні міжнародні норми і

процедури протидії цьому явищу. Це свідчить на користь того, що

міжнародне співтовариство реально зацікавлене в протидії корупції як на

національному рівні, так і в глобальному масштабі.

Україна, яка досить активно і широко залучена до цього процесу,

підписала низку важливих міжнародних антикорупційних угод. Зокрема,

Конвенцію ООН проти корупції, Цивільну конвенцію про боротьбу з

корупцією, Кримінальну конвенцію про боротьбу з корупцією, Додатковий

протокол до Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією [2, 55].

153

Світова спільнота кілька останніх десятиріч виявляє посилений інтерес

до проблем протидії корупції, а іноземні фахівці та вчені докладають чимало

зусиль, щоб опанувати всі аспекти цього явища. Для корупції не існує

державних та наукових кордонів, вона поглинає своїм впливом майже всі

сфери життєдіяльності, тому вивчення її відбувається комплексно й

послідовно на глобальному рівні.

Прикладом комплексної боротьби з корупцією є антикорупційна

стратегія Нідерландів, яка включає такі процедурні та інвестиційні заходи:

постійна звітність та гласність щодо виявлення корупції та обговорення

наслідків; покарання за корупційні дії; щорічні доповіді міністра внутрішніх

справ парламенту про виявлені факти корупції та вжиті заходи щодо

покарання осіб,причетних до корупції; розробка системи моніторингу

можливих місць виникнення корупційних дій у державних та громадських

організаціях і суворого контролюза діяльністю осіб, які там працюють;

створення системи прав і обов’язків посадових осіб із визначенням міри

відповідальності за порушення посадової етики та корупційні прояви;

основною мірою покарання за корупційну дію є заборона працювати в

державних організаціях та втрата всіх соціальних пільг, які надає державна

служба, наприклад пенсійне і соціальне обслуговування; в усіх організаціях,

зокрема в міністерствах, існують служби внутрішньої безпеки, обов’язком

яких є реєстрація та виявлення помилок чиновників, їх навмисних чи

випадкових порушень діючих правил і відповідних наслідків таких

порушень. У Нідерландах суттєва увага приділяється заходам, спрямованим

на запобігання корупції в державному апараті, а особливо в судових органах.

Важливу роль у цьому відіграє інститут добровільних інформаторів, які

повідомляють правоохоронним органам про випадки підкупу посадових осіб.

Для хабарників передбачені суворі покарання: особа, яка дає хабар або

пропонує судді будь-які послуги з метою впливу на хід розгляду справи,

підлягає тюремному ув’язненню на термін до 6 років або великому

грошовому штрафу. Швеція до середини ХІХ століття була наскрізь уражена

154

корупцією. Але під час модернізації країни було проведено низку

антикорупційних заходів: державне регулювання ґрунтувалося на стимулах

(через податки, пільги, субвенції), а не на заборонах і дозволах. Було

відкрито доступ до внутрішніх державних документів і створено незалежну

систему правосуддя. Одночасно шведські парламент й уряд встановили

високі етичні стандарти для публічних службовців і вимагали їх виконання.

Через декілька років чесність стала нормою серед чиновників. Заробітні

плати вищих чиновників перевищували заробітні плати робітників у 12–15

разів, але згодом ця різниця знизилася до двох разів. На сьогодні Швеція

залишається найменш корумпованою державою [3, 99].

Отже, виділивши держави, які найрезультативніше справляються з

проявами корупції, можна виділити такі ефективні міри для застосування їх

Україною:

– головним покаранням службовців та осіб, які сприяють корупції має

бути подальша неможливість їхнього працевлаштування та кар’єрного росту

в державних органах, так і підприємствах і організаціях, які співпрацюють з

такими органами;

– організація боротьби з корупцією із середини, а не через прийняття

парламентських актів та діяльності Комітету по боротьбі з корупцією, а саме

створення відділів безпосереднього контролю за діяльністю посадових осіб,

які були б підконтрольні Комітету;

– встановити високі етичні стандарти для зайняття посади державного

службовця та чітко їх регламентувати, перевірка яких здійснювалась би

Відділами контролю за діяльністю посадових осіб;

– встановлювати не тільки заборони а й заохочення, щодо не вчинення

корупційних дій, які б мали приватний матеріальний інтерес, а саме надіння

пільг, зменшення податків тощо.

Підводячи підсумки, можна стверджувати, що за необхідних мір та

зусиль можна досягти поставлених цілей нашою державою щодо боротьби з

корупцією у досить короткий термін. Для цього необхідне врахування

155

політики держав щодо боротьби з корупцією, у яких рівень такої боротьби у

світі є на найвищому рівні. Також зацікавленість громадськості має сприяти

боротьбі з негативним правовим явищем «корупція», а політика,

здебільшого, і визначається таким бажанням та інтересом.


1. Прес-реліз Україна «І через рік після Майдану Україна лишається найкорумпованішою країною Європи» / Матеріали з оф. сайту Transparency International. – 2014 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ti-ukraine.org/corruption-perceptions-index-2014/press-release.html.

2. Баришніков В.М. Запобігання та протидія проявам корупції на державній службі та службі в органах місцевого самоврядування: навчально-методичний посібник / В.М. Баришніков. – К.: ІПК ДСЗУ, 2013. – 172 с.

3. Клімова С.М. Організація запобігання та протидії корупції в Україні: навчальний посібник / С.М. Клімова, Т.В. Ковальова, Х.: Магістр. – 2012 с.

156

СЕКЦІЯ: ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА КОРУПЦІЙНІ ПРАВОПОРУШЕННЯ ТА ПРАВОПОРУШЕННЯ,

ПОВ’ЯЗАНІ З КОРУПЦІЄЮ

АРМАНОВ Микола Григорович доцент кафедри кримінального права,

кримінології та кримінально-виконавчого права Національної академії прокуратури України,


ОСОБЛИВОСТІ КВАЛІФІКАЦІЇ КОРУПЦІЙНИХ ДІЙ У ПУБЛІЧНІЙ СФЕРІ ВІДПОВІДНО ДО ТИПОВИХ СИТУАЦІЙ ЇХ ВИЯВЛЕННЯ

Актуальність антикорупційної політики сьогодні не потребує

додаткової аргументації. Одним із напрямів підвищення її ефективності є

вдосконалення правового забезпечення юридичної відповідальності за

корупційні та пов’язані з корупційними правопорушення. При цьому

особливого значення набувають кримінально-правові засоби протидії

корупції, зокрема кримінальна відповідальність.

Чергова спроба активізації антикорупційних заходів в Україні

ознаменувалась низкою істотних змін до Кримінального кодексу (КК

України), що в свою чергу спричинило певні ускладнення в роботі

правоохоронних органів. Такі ускладнення детерміновані необхідністю

напрацювання практики застосування нового антикорупційного

кримінального законодавства. Обов’язок кримінально-правової науки, в цій

частині, подати руку допомоги правозастосовцям та висвітлити деякі

проблемні моменти кваліфікації корупції у публічній сфері, які можуть

виникати в їх діяльності та надати науково обґрунтовані рекомендації щодо

їх подолання.

В першу чергу варто згадати, що кваліфікація будь-якого злочину, в

тому числі і корупційного, базується на тих доказах які були отримані під час

досудового чи судового слідства, а також оперативним шляхом. Більше того,

157

чинне матеріальне та процесуальне законодавство детермінує притягнення

особи до кримінальної відповідальності не за те діяння, яке було вчинено

нею об’єктивно, а за те – ознаки якого вдалось довести правоохоронним

органам. Ця основоположна аксіоматична теза зазвичай ігнорується

дослідниками в галузі кримінального права, що поглиблює існуючу сьогодні

прірву між юридичною наукою та юридичною практикою. Іноді результатом

цього є насичення Кримінальному кодексу нездійсненними нормам,

практична реалізація яких неможлива або вкрай ускладнена.

Тож, говорячи про деякі особливості кваліфікації корупційних проявів

у публічній сфері, в першу чергу необхідно враховувати ті докази на яких

вона ґрунтується та способи їх отримання.

Загальновідомим серед практичних працівників антикорупційних

правоохоронних підрозділів є те, що здебільшого доведення факту

одержання службовою особою неправомірної вигоди здійснюється за

рахунок аудіо та відео фіксації її дій та висловлювань. Так, Є. Вандін,

описуючи особливості доведення вини службової особи, яка отримує

неправомірну вигоду називає чотири етапи такої діяльності, кожен з яких

пов’язаний з аудіо- чи відеофіксацією [1, 72–73]. Варто їх коротко

розглянути.

Перший етап – «робота з заявником», до якої автор відніс «вилучення

диктофонного запису».

Другий етап – «підготовка до реалізації хабара» складовим якого

називаються: спорядження особи, що передає хабар засобами відео та аудіо

запису, інструктаж.

Третій етап – безпосередня передача неправомірної вигоди та аудіо та

відео фіксація цього процесу.

Четвертий етап – огляд місця події під відеозапис [1, 72–73].

Зазначений алгоритм дій передбачає одну обов’язкову складову, без

якої більшість вчинених корупційних злочинів залишаються латентними –

158

заявника. За відсутності заявника, побудована система обрушується. При

цьому необхідно враховувати, що заявником може бути:

1. Особа, щодо якої мало місце вимагання неправомірної вигоди, але

яка ще не погодилась на її надання.

2. Особа, яка запропонувала, пообіцяла неправомірну вигоду.

3. Третя особа, якій відомо про факт вимагання неправомірної вигоди

або факт пропозиції чи обіцянки неправомірної вигоди.

До зазначеної класифікації не включені випадки, коли неправомірна

вигода вже була наданою. Це зумовлено тим, що розслідування в такому разі

вкрай ускладнено, а іноді навіть неможливо через відсутність доказів

передачі неправомірної вигоди, чим знімаються питання кваліфікації.

Розглянемо кожну з ситуацій в залежності від типу заявника.

Перша ситуація. У разі якщо заявнику було повідомлено про

необхідність надання неправомірної вигоди для розв’язання питань, з якими

вона звернулась до службової особи публічного права, у правозастосовця

з’являються підстави кваліфікувати дії особи за статтею 368 КК України,

причому за її третьою частиною за ознакою вимагання неправомірної вигоди

(в межах цієї публікації нами умисно не буде досліджуватись поняття

«вимагання неправомірної вигоди» оскільки таке дослідження має бути

занадто об’ємним та заслуговує на його виокремлення). При цьому подальші

дії заявника, узгоджені та організовані працівниками правоохоронних

органів, спрямовані на надання неправомірної вигоди є суспільно корисним

та не визнаються злочинними. Відповідно кваліфікувати їх як злочин

неможливо.

Обов’язковими ознаками такої ситуації є:

- час реєстрації заяви про вимагання неправомірної вигоди має бути

першою офіційною згадкою про вчинений злочин;

- час проведення оперативно-слідчих дій, час створення аудіо та відео

фіксації має темпорально слідувати після реєстрації повідомлення

заявника, а не одночасно з ним та не раніше за нього;

159

- дій заявника не є злочинними, відповідно не кваліфікуються як

активна корупція;

- дії службової особи кваліфікуються як вимагання неправомірної

вигоди.

У разі якщо відсутня хоча б одна з названих ознак, можна більш-менш

впевнено говорити, що має місце протиправна поведінка з боку

правоохоронців, яка може виявитись або в провокації підкупу, або у

приховуванні злочину, або в перевищенні влади чи службових повноважень.

Друга ситуація. Заявник, який за своєю ініціативою пообіцяв чи

запропонував неправомірну вигоду, або погодився на прохання чи вимагання

неправомірної вигоди з боку службової особи сам вчиняє злочин,

передбачений статтею 369 КК України. Діяння службової особи, в такому

разі можуть бути кваліфіковані і як прийняття обіцянки чи пропозиції

неправомірної вигоди (ч. 1 ст. 368 КК України у разі відсутності інших

кваліфікуючих ознак) і як вимагання неправомірної вигоди (ч. 3 ст. 368 КК

України у разі відсутності особливо кваліфікуючих ознак за частиною

четвертою цієї статті). Це зумовлює одночасне обов’язкове внесення до

ЕРДР відомостей при вчинення двох злочинів – пасивної та активної корупції

(ст. 368 та ст. 369 КК України).


- час реєстрації заяви про вчинену пропозицію чи обіцянку

неправомірної вигоди та кореспондовану поведінку службової особи

має бути першою офіційною згадкою про вчинений злочин;




- дії заявника кваліфікуються за відповідною частиною статті 369 КК

України;

- дії службової особи кваліфікуватися за відповідною частиною ст.

368 КК України;

160

- наявні підстави для звільнення від кримінальної відповідальності

заявника за ч. 5 ст. 354 КК України.

Чинне кримінальне законодавство дозволяє клопотати перед судом про

звільнення такого заявника від кримінальної відповідальності, якщо ним

було дотримано всіх вимог передбачених ч. 5 ст. 354 КК України.

Відсутність в таких випадках належної правової оцінки дій заявника свідчить

про протиправну, а можливо й злочинну поведінку самих правоохоронців у

виді приховування злочину.

Третя ситуація ілюструє об’єктивне інформування правоохоронних

органів про корупційні дії. Джерелом такого інформування можуть бути як

треті особи так і технічні засоби отримання інформації. На жаль, сьогодення

не характеризується поширенням саме таких ситуацій, що негативно впливає

на протидію корупції в цілому. За таких умов кваліфікація дій як пасивного

так і активного корупціонера має здійснюватись за тими частинами статей

368 та 369 КК України, кваліфікуючі чи особливо кваліфікуючі ознаки яких

були зафіксовані.


- час реєстрації заяви про вчинені корупційні дії має бути першою

офіційною згадкою про вчинений злочин;




- дії активного та пасивного корупціонера кваліфікуються за

відповідними частинами статей 368 та 369 Кримінального кодексу

України;

- відсутні підстави для звільнення активного корупціонера від

кримінальної відповідальності за ч. 5 ст. 354 Кримінального кодексу

України.

161

При цьому можливим є співробітництво активного корупціонера з

правоохоронними органами, але воно має розцінюватись лише як обставина,

що пом’якшує покарання та не впливає на кваліфікацію.

Розглянувши наведені типові ситуації варто зазначити, що існуюча

сьогодні практика кваліфікації дій корупціонерів у публічній сфері

здебільшого йде шляхом ненадання правової оцінки діям заявника, іманентно

не притягнення його до кримінальної відповідальності. Це утворює уявлення

про найбільшу поширеність першої типової ситуації. Однак таке уявлення

помилкове, а начебто поширеність першої типової ситуації зумовлена

приховуванням злочинних дій заявника працівниками правоохоронних

органів, що потребує самостійної правової оцінки.

Наведене дає можливість зробити наступні висновки:

1. У першій типовій ситуації, кваліфікація дій службової особи має

здійснюватись як вимагання неправомірної вигоди, в той час як дії заявника

не містять складу злочину, передбаченого ст. 369 КК України.

2. В інших типових ситуаціях кваліфікація дій активного та пасивного

корупціонерів може здійснюватись за будь-якими частинами статей 369 то

368 КК України відповідно.

3. В другій типовій ситуації активний корупціонер – заявник має

звільнятись від кримінальної відповідальності.

4. Для виключення кваліфікації дій працівників правоохоронних

органів за статтею 370 КК України необхідним є підтвердження факту

пропозиції, обіцянки, прийняття пропозиції чи обіцянки або вимагання

неправомірної вигоди, не зумовленого їх діями. Ефективним способом

підтвердження цього є визнання дій працівників правоохоронних органів

наслідком злочинної поведінки корупціонера, а не навпаки. Це досягається

шляхом відповідного розташування у часі. Тобто, як мінімум корупційні дії

мають бути темпорально до реєстрації кримінального провадження.

5. Відсутність кваліфікації дій активного корупціонера у другій чи

третій типовій ситуації зумовлює притягнення до юридичної

162

відповідальності працівників правоохоронних органів за приховування

злочину.

6. Кваліфікація дій пасивного корупціонера як таких, що непов’язані з

вимаганням неправомірної вигоди свідчить про необхідність порушення

кримінального провадження щодо активного корупціонера за ст. 369 КК

України.


1. Вандін Є. Особливості доказування вини хабароотримувача / Є. Вандін // Вісник прокуратури. – 2012. – № 2(128). – С. 67–73.

163

Багіров Сергій Рамізович доцент кафедри кримінального права і процесу

Юридичного інституту Національного авіаційного університету, кандидат юридичних наук, доцент

[email protected]

ЗЛОВЖИВАННЯ ВЛАДОЮ АБО СЛУЖБОВИМ СТАНОВИЩЕМ ТА ВТРУЧАННЯ У ДІЯЛЬНІСТЬ ЗАХИСНИКА ЧИ ПРЕДСТАВНИКА

ОСОБИ, ВЧИНЕНЕ СЛУЖБОВОЮ ОСОБОЮ: РОЗМЕЖУВАННЯ СКЛАДІВ ЗЛОЧИНІВ

Втручання в діяльність захисника чи представника особи, вчинене

службовою особою з використанням свого службового становища (ч. 2 ст.

397 КК України) певними ознаками суб’єкта та об’єктивної сторони

співпадає із деякими злочинами у сфері службової діяльності, передусім із

злочином, передбаченим ст. 364 КК України. Тому актуальними видаються

питання розмежування зазначених складів злочинів.

Розпочнемо це розмежування з аналізу об’єктів відповідних злочинів.

При визначенні безпосереднього об’єкта службових злочинів, виходячи

з розподілу управлінської праці взаємопов'язаних і взаємодіючих ланок

апарату управління, кожна з яких має відносну самостійність і виконує чітко

визначені функції, за основу слід брати функціональну ознаку. Отже,

безпосереднім об’єктом злочинів у сфері службової діяльності вважається

правильна діяльність державного апарату, апарату органів місцевого

самоврядування, об’єднань громадян, окремої організації, установи,

підприємства, зміст якої визначається законодавством України, а також

авторитет органів державної влади, органів місцевого самоврядування,

об'єднань громадян, підприємств, установ та організацій. У випадку

посягання службовою особою на інші суспільні відносини вчинене слід

кваліфікувати (за наявністю для того підстав) як злочин, що міститься в

іншому розділі Особливої частини КК України.

Безпосереднім об’єктом злочину, передбаченого ст. 397 КК України, у

доктрині визнають встановлений законом порядок здійснення правосуддя в

164

частині забезпечення права особи на її захист чи представлення її інтересів

під час розгляду справи у суді, а також нормальну діяльність захисника чи

представника особи. Водночас привертаємо увагу читача до того, що існують

певні проблеми у визначенні змісту об’єкта цього злочину [4, 13–16].

Істотні відмінності спостерігаємо і в об’єктивній стороні порівнюваних

складів злочинів.

Так, зловживання владою або службовим становищем визнається

злочином за наявності трьох спеціальних ознак в їх сукупності:

а) використання службовою особою влади чи службового становища

всупереч інтересам служби;

б) вчинення такого діяння з метою одержання будь-якої неправомірної

вигоди для самої себе чи іншої фізичної або юридичної особи;

в) заподіяння такими діями істотної шкоди охоронюваним законом

правам, свободам та інтересам окремих громадян або державним чи

громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб.

Відсутність однієї із зазначених ознак свідчить про відсутність складу

злочину, передбаченого ст. 364 КК України. Таким чином, з об’єктивної

сторони цей злочин може мати такі форми:

а) зловживання владою, що завдало істотної шкоди;

б) зловживання службовим становищем, що завдало істотної шкоди.

Як бачимо, з точки зору законодавчої конструкції об’єктивної сторони

складу злочину принципова відмінність між втручанням в діяльність

захисника чи представника особи, що вчиняється службовою особою з

використанням свого службового становища та зловживанням владою або

службовим становищем полягає у винесенні законодавцем суспільно

небезпечних наслідків злочину, передбаченого ч. 2 ст. 397 КК України, за

межі його складу. Для кваліфікації ж зловживання владою або службовим

становищем (ст. 364 КК України) необхідним є встановлення істотної шкоди,

завданої діянням службової особи. На нашу думку, при вчиненні втручання в

діяльність захисника чи представника особи істотна шкода є іманентно

165

властивою самому діянню, оскільки винний порушує конституційне право

особи на правову допомогу.

Зловживання владою або службовим становищем передбачає наявність

взаємозв’язку між службовим становищем винного і його поведінкою, яка

виражається в незаконних діях або бездіяльності.

Використання службовою особою свого службового становища

припускає використання тих прав і повноважень, якими службова особа

наділена, обіймаючи посаду або здійснюючи певну службову діяльність.

Інакше кажучи, йдеться про соціально-правовий статус службової особи, під

яким треба розуміти сукупність прав та обов'язків, що утворюють службову

компетенцію винного, а також його соціальне значення, під яким розуміється

службовий авторитет особи, престиж державного органа, у якому вона

здійснює свою службову діяльність, наявність службових зв'язків і

можливостей, що виникають завдяки займаній посаді, можливість здійснення

впливу на діяльність інших осіб. Ця ознака об’єктивної сторони є спільною

для аналізованих злочинів. Законодавець у ч. 2 ст. 397 КК України

безпосередньо передбачив вчинення цих дій службовою особою з

використанням свого службового становища.

Словосполучення «всупереч інтересам служби», яке законодавець

використав у описі ознак зловживання владою або службовим становищем

(ст. 364 КК України), передбачає, що службова особа не бажає рахуватися з

покладеними на неї законом чи іншим нормативно-правовим актом

обов'язками, діє всупереч їм, не звертає увагу на службові інтереси.

У теорії кримінального права вносяться пропозиції про виключення

цієї ознаки об’єктивної сторони службового злочину. Так, В. Борков

пропонує виключити з диспозиції норми вказівку на те, що використання

повноважень повинне суперечити інтересам служби. «По-перше, – зазначає

автор, – завідомо незаконне, що б’є по інтересах особи, суспільства й

держави управлінське рішення або бездіяльність службової особи апріорі

суперечить завданням публічної влади. Тому ця ознака є зайвою. По-друге,

166

вказівка на обов’язкову суперечність інтересам саме «служби» хоча й

формально, але все-таки звужує коло можливих суб’єктів злочину,

передбаченого ст. 285 КК РФ. Нагадаємо, що низка службових осіб взагалі

службовцями не є й тому на відповідні інтереси посягнути не можуть»

[5, 14].

Примітним є те, що український законодавець не використав

словосполучення «всупереч інтересам служби», описуючи ознаки втручання

службової особи в діяльність захисника чи представника особи (ч. 2 ст. 397

КК України).

Із суб’єктивної сторони обидва аналізовані злочини вчиняються

умисно, але зміст умислу відрізняється, що випливає із особливостей

законодавчої конструкції об’єктивної сторони складів злочинів.

Отже, здійснене у цій праці стисле розмежування зловживання владою

або службовим становищем та втручання в діяльність захисника чи

представника особи, вчинене службовою особою з використанням свого

службового становища (ч. 2 ст. 397 КК України), свідчить про необхідність

подальших наукових досліджень зазначених злочинів, що матиме наслідком

ефективне запобігання корупційним проявам та удосконалення правового

регулювання діяльності з надання правової допомоги.


1. Конституція України від 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.

2. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – №№ 25–26. – Ст. 131.

3. Кримінальний процесуальний Кодекс України від 13.04.2012 // Відомості Верховної Ради України. – 2012. – № 9–10, № 11–12, № 13. – Ст.88.

4. Багіров С.Р. Проблеми визначення змісту об’єкта втручання в діяльність захисника чи представника особи / С.Р. Багіров // Новітні кримінально-правові дослідження – 2015: збірник наукових праць / відп. ред.: д-р юрид. наук, проф. О.В. Козаченко. – Миколаїв: Ілон, 2015. – С. 13–16.

5. Борков В. Недостатки конструкции состава должностного злоупотребления как причина проблем правоприменения / В. Борков // Уголовное право. – 2007. – № – 4. – С. 11–14.

167

БАРАНДИЧ Владислав Ігорович

курсант 2 курсу Навчально-наукового інституту підготовки фахівців для підрозділів слідства та кримінальної міліції Національної академії внутрішніх справ України

[email protected]

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ОСІБ, УПОВНОВАЖЕНИХ НА ВИКОНАННЯ ФУНКЦІЙ ДЕРЖАВИ

АБО МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ, ЗА ВЧИНЕННЯ КОРУПЦІЙНИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ

ЧИ ПРАВОПОРУШЕНЬ, ПОВ’ЯЗАНИХ ІЗ КОРУПЦІЄЮ

На сучасному етапі розвитку Української держави одне з основних

завдань полягає у викоріненні корупції в усіх сферах життєдіяльності

суспільства.

Із цією метою Верховною Радою України 14 жовтня 2014 року було

ухвалено низку законів щодо боротьби з указаним явищем: «Про

Національне антикорупційне бюро України» (передбачає створення

спеціального правоохоронного органу, який протидіятиме кримінальним

корупційним правопорушенням з боку вищих посадових осіб, які становлять

загрозу національній безпеці); «Про запобігання корупції» (передбачає

комплексне реформування системи протидії корупції відповідно до

міжнародних стандартів та успішних практик іноземних держав); «Про

засади антикорупційної політики в Україні (Антикорупційна стратегія) на

2014–2017 роки» (передбачає визначення комплексу першочергових заходів,

спрямованих на зменшення рівня корупції в Україні та формування бази для

подальших антикорупційних реформ); «Про внесення змін до деяких

законодавчих актів щодо визначення кінцевих вигодоодержувачів

юридичних осіб та публічних діячів» (встановлює механізм виявлення

фізичної особи – кінцевого вигодоодержувача юридичних осіб, а також

вільного доступу до Державного реєстру речових прав на нерухоме

майно) [1].

168

Що ж являє собою корупція, корупційне правопорушення,

правопорушення, пов’язане з корупцією і який вид юридичної

відповідальності передбачено за їх вчинення? Відповідь на окреслене

запитання чітко надано в Законі України «Про запобігання корупції» [2], у

ст. 1 Розділу 1 «Загальні положення» якого визначено: «корупція –

використання особою, зазначеною у частині першій статті 3 цього Закону,

наданих їй службових повноважень чи пов’язаних з ними можливостей з

метою одержання неправомірної вигоди або прийняття такої вигоди чи

прийняття обіцянки/пропозиції такої вигоди для себе чи інших осіб або

відповідно обіцянка/пропозиція чи надання неправомірної вигоди особі,

зазначеній у частині першій статті 3 цього Закону, або на її вимогу іншим

фізичним чи юридичним особам з метою схилити цю особу до

протиправного використання наданих їй службових повноважень чи

пов’язаних з ними можливостей; корупційне правопорушення – діяння, що

містить ознаки корупції, вчинене особою, зазначеною у частині першій статті

3 цього Закону, за яке законом встановлено кримінальну, дисциплінарну

та/або цивільно-правову відповідальність; правопорушення, пов’язане з

корупцією – діяння, що не містить ознак корупції, але порушує встановлені

цим Законом вимоги, заборони та обмеження, вчинене особою, зазначеною у

частині першій статті 3 цього Закону, за яке законом встановлено

кримінальну, адміністративну, дисциплінарну та/або цивільно-правову

відповідальність».

У контексті викладеного необхідно вказати, що особами, зазначеними у

частині першій статті 3 цього Закону, є особи, уповноважені на виконання

функцій держави або місцевого самоврядування, а саме: а) Президент

України, Голова Верховної Ради України, його Перший заступник та

заступник, Прем’єр-міністр України, Перший віце-прем’єр-міністр України,

віце-прем’єр-міністри України, міністри, інші керівники центральних органів

виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України, та їх

заступники, Голова Служби безпеки України, Генеральний прокурор

169

України, Голова Національного банку України, Голова Рахункової палати,

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Голова Верховної

Ради Автономної Республіки Крим, Голова Ради міністрів Автономної

Республіки Крим; б) народні депутати України, депутати Верховної Ради

Автономної Республіки Крим, депутати місцевих рад, сільські, селищні,

міські голови; в) державні службовці, посадові особи місцевого

самоврядування; г) військові посадові особи Збройних Сил України,

Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України та

інших утворених відповідно до законів військових формувань, крім

військовослужбовців строкової військової служби; ґ) судді Конституційного

Суду України, інші професійні судді, члени, дисциплінарні інспектори Вищої

кваліфікаційної комісії суддів України, службові особи секретаріату цієї

Комісії, Голова, заступник Голови, секретарі секцій Вищої ради юстиції, а

також інші члени Вищої ради юстиції, народні засідателі і присяжні (під час

виконання ними цих функцій); д) особи рядового і начальницького складу

органів внутрішніх справ, державної кримінально-виконавчої служби,

податкової міліції, особи начальницького складу органів та підрозділів

цивільного захисту; е) посадові та службові особи органів прокуратури,

Служби безпеки України, дипломатичної служби, державної лісової охорони,

державної охорони природно-заповідного фонду, центрального органу

виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізацію державної

податкової політики та державної політики у сфері державної митної справи;

є) члени Національного агентства з питань запобігання корупції; ж) члени

Центральної виборчої комісії; з) посадові та службові особи інших

державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим.

Доцільно зазначити, що відповідно до п. 3 ст. 65 вказаного Закону із

метою виявлення причин та умов, що сприяли вчиненню корупційного або

пов’язаного з корупцією правопорушення чи невиконанню його вимог в

інший спосіб, за поданням спеціально уповноваженого суб’єкта у сфері

протидії корупції або приписом Національного агентства рішенням керівника

170

органу, підприємства, установи, організації, в якому працює особа, яка

вчинила таке правопорушення, проводиться службове розслідування в

порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

У разі вчинення від імені та в інтересах юридичної особи її

уповноваженою особою злочину самостійно або у співучасті до юридичної

особи у випадках, визначених Кримінальним кодексом України,

застосовуються заходи кримінально-правового характеру (п. 1 ст. 65 Закону

України «Про запобігання корупції»).

Особа, яка вчинила корупційне правопорушення або правопорушення,

пов’язане з корупцією, однак судом не застосовано до неї покарання або не

накладено на неї стягнення у виді позбавлення права обіймати певні посади

або займатися певною діяльністю, пов’язаними з виконанням функцій

держави або місцевого самоврядування, або такою, що прирівнюється до цієї

діяльності, підлягає притягненню до дисциплінарної відповідальності у

встановленому законом порядку (п. 2 ст. 65 Закону України «Про запобігання

корупції»).

Варто звернути увагу, що обмеження стосовно заборони особі,

звільненій з посади у зв’язку з притягненням до відповідальності за

корупційне правопорушення, займатися діяльністю, пов’язаною з

виконанням функцій держави, місцевого самоврядування, або такою, що

прирівнюється до цієї діяльності, встановлюється виключно за вмотивованим

рішенням суду, якщо інше не передбачено законом (п. 4 ст. 65 Закону


Особа, якій повідомлено про підозру у вчиненні нею злочину у сфері

службової діяльності, підлягає відстороненню від виконання повноважень на

посаді в порядку, визначеному законом. Особа, щодо якої складено протокол

про адміністративне правопорушення, пов’язане з корупцією, якщо інше не

передбачено Конституцією і законами України, може бути відсторонена від

виконання службових повноважень за рішенням керівника органу (установи,

підприємства, організації), в якому вона працює, до закінчення розгляду

171

справи судом. У разі ж закриття провадження у справі про адміністративне

правопорушення, пов’язане з корупцією, у зв’язку з відсутністю події або

складу адміністративного правопорушення відстороненій від виконання

службових повноважень особі відшкодовується середній заробіток за час

вимушеного прогулу, пов’язаного з таким відстороненням (п. 5 ст. 65 Закону


Отож за вчинення особами, уповноваженими на виконання функцій

держави або місцевого самоврядування, корупційного правопорушення або

правопорушення, пов’язаного з корупцією, як вбачається з наведених вище

положень Розділу XI «Відповідальність за корупційні або пов’язані з корупцією

правопорушення та усунення їх наслідків» Закону України «Про запобігання

корупції», передбачається кримінальна, адміністративна, цивільно-правова та

дисциплінарна відповідальність у встановленому законом порядку.


1. Порошенко підписав антикорупційні закони // Українська правда. –

2014. – 23 жовтня [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.pravda.com.ua/news/2014/10/23/7041659/

2. Про запобігання корупції: Закон України від 14 жовтня 2014 року

№ 1700-VII (зі змінами, внесеними згідно із законами від 28 грудня 2014 року

№ 77-VIII та від 12 лютого 2015 року № 198-VIII) [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1700-18/page

172

Гетманець Ольга Петрівна завідувач кафедри правового забезпечення господарської діяльності

Харківського національного університету внутрішніх справ, доктор юридичних наук, професор

[email protected]

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ БЮДЖЕТНОГО ЗАКОНОДАВСТВА ЯК ЧИННИК ПОДОЛАННЯ КОРУПЦІЇ

В умовах дефіциту фінансових ресурсів і тривалої економічної кризи в

Україні суттєво підвищується рівень вимог до процедури розгляду

бюджетних порушень і злочинів та забезпеченню законності бюджетного

процесу. Принцип відповідальності учасників бюджетного процесу, який

встановлюється нормами Бюджетного кодексу України, може працювати в

межах надання контролюючим суб’єктам відповідних прав і обов’язків, і

організації таких умов контрольної діяльності в яких кожен учасник

бюджетного процесу дотримується вимог законодавства на кожній стадії

бюджетного процесу. У законопроекті "Про засади державної

антикорупційної політики в Україні (Антикорупційна стратегія) на 2014–2017

роки" визначається, що в Україні фактично відсутня чітка законодавча та

інституційна основа для формування та реалізації антикорупційної політики

на основі співпраці державних органів та громадськості [1].

Складовою державної антикорупційної стратегії повинна стати сучасна

концепція відповідальності за порушення бюджетного законодавства,

оскільки ці порушення ставлять під загрозу управління державними

фінансами і наносять мільйонні збитки державі. За результатами проведених

прокуратурою Харківської області перевірок додержання законодавства у

бюджетній сфері впродовж 2014 року встановлювалися непоодинокі факти

порушень при укладенні та виконанні договорів про здійснення державних

закупівель, незаконного використання бюджетних коштів. Всього

прокуратурою Харківської області протягом 2014 року проведено 358

перевірок у порядку нагляду за додержанням і застосуванням бюджетного

законодавства, за результатами яких розпочато 48 кримінальних проваджень,

за внесеними 268 поданнями до дисциплінарної відповідальності притягнуто

173

192 посадові особи органів державної влади та місцевого самоврядування, у

тому числі органів контролю – 32 особи, до бюджету відшкодовано понад 2

млн грн [2, 30]. Для подолання фінансово-бюджетних порушень потрібно

негайне удосконалення законодавства стосовно підвищення рівня фінансово-

бюджетної дисципліни, посилення боротьби з корупцією та контролю за

використанням фінансових ресурсів.

Суттєвим кроком у розробці концепції відповідальності за бюджетні

правопорушення було прийняття нової редакції Бюджетного кодексу України,

який визначає поняття бюджетного правопорушення і юридичні заходи

відповідальності за них. Однак сучасна практика бюджетної діяльності

свідчить про іноді декларативний характер цих норм і фактично про

безвідповідальність за порушення строків або процедури бюджетного процесу

[2].

Нецільове використання бюджетних коштів є тим правопорушенням, за

яке передбачено притягнення відповідних посадових осіб до кримінальної

відповідальності. Відповідно до ст. 210 Кримінального кодексу України

покарання за нецільове використання бюджетних коштів службовою особою,

а так само здійснення видатків з бюджету чи надання кредитів визначається за

витрачання бюджетних коштів "….без встановлення бюджетних призначень

або з їх перевищенням всупереч Бюджетному кодексу України чи закону про

Державний бюджет України на відповідний рік…" [3]. Отже, це визначення

відрізняється від диспозиції статті 119 Бюджетного кодексу Україні, що

визначає нецільове використання бюджетних коштів на підставі рішення про

місцевий бюджет, або паспорту бюджетної програми, або розпису бюджету,

або кошторису, або плану використання бюджетних коштів. Отже, у чинному

законодавстві складається колізія, що потребує вирішення.

Те саме стосується і ст. 121 Бюджетного кодексу України, яка визначає,

що особи, винні у порушенні бюджетного законодавства, несуть цивільну,

дисциплінарну, адміністративну або кримінальну відповідальність. Інших

норм, які регламентували б порядок застосування зазначених видів

174

відповідальності, у Бюджетному кодексі України немає. Тому для

застосування цієї норми слід користуватися іншими законами. Таким чином,

визначено, що в разі виявлення бюджетного порушення можна застосовувати

будь-яку міру відповідальності залежно від вимог різних галузей права,

зокрема, цивільного, кримінального, адміністративного, фінансового. Тобто

немає чіткості у визначенні покарання за конкретний вид бюджетного

правопорушення.

Неврегульованість законодавства на практиці може призвести до

уникнення від відповідальності, або до застосування подвійного покарання,

або до покарання разом з винними і невинних осіб.

Фахівці зазначають, що з прийняттям Бюджетного кодексу України

було скасовано нормативне положення, яке забезпечувало повернення

бюджетних коштів у разі їх нецільового використання, а нове не було

прийнято [2]. Все це створює умови, за яких нецільове використання

спостерігається майже у кожного розпорядника бюджетних коштів і набуває

загрозливих масштабів для фінансової стабільності держави.

Слід зазначити, що як нецільове використання бюджетних коштів

розглядається і таке правопорушення, як використання коштів місцевих

бюджетів на витрати, фінансування яких має бути здійснено за рахунок

коштів інших бюджетів. Глава 14 Бюджетного кодексу України встановлює

розмежування видатків між бюджетами, проте процедура розмежування

залишається неврегульованою, що й призводить не до нецільового, а до

незаконного використання коштів місцевих бюджетів. Наприклад, розгляд у

Харківському обласному суді справи Дергачівської міської ради проти

Дергачівської районної адміністрації за розподіл коштів. Бюджетні кошти на

цілі, які визначені рішенням бюджету м. Дергачі передаються з районного

бюджету не в повному обсязі, тому що об’єкт фінансування визначено, але

обсяг коштів на його фінансування спільною угодою не встановлено [5].

Складається ситуація, коли бюджетні кошти використовуються на визначені

цілі, але не в повному обсязі, тому що у визначеного джерела фінансування ці

175

кошти у потрібному обсязі не встановлені. Це призводить до незаконного

витрачання коштів. В даному випадку наявне бюджетне правопорушення у

вигляді недотримання порядку складання та виконання міжбюджетних угод,

яке не передбачено Бюджетним кодексом України, але є підставою для

призупинення бюджетних асигнувань. Таким чином, не всі правопорушення,

які існують в бюджетному процесі, враховані в чинному бюджетному

законодавстві і потребують визначення і класифікації.

Враховуючи необхідність створення в Україні антикорупційного

середовища і розробки національного антикорупційного плану, потребує

удосконалення правовий механізм відповідальності за порушення у всіх

сферах діяльності, зокрема й у бюджетному процесі.


1. Про засади державної антикорупційної політики в Україні (Антикорупційна стратегія) на 2014–2017 роки: від 14.10.2014 № 1699-VII [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua

2. Інформації про стан законності у Харківський області за 2014 рік (відповідно до статті 51-1 Закону України "Про прокуратуру") від 2.03.2014 // Прокуратура Харківської області, м. Харків [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// khar.gp.gov.ua/

3. Кримінальний кодекс України (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2001, № 25-26, ст.131) // Офіційний вісник України від 08.06.2001 № 21.

4. Іванова І.М. Система відповідальності учасників бюджетного процесу в Україні потребує змін / І.М. Іванова // Фінансовий контроль. – 2008. – № 1. – С. 17–23.

5. Гетманець О.П. Фінансові санкції як засіб поповнення Державного бюджету України / О.П. Гетманець, А.В. Лебедь // Вісник Нац. ун-ту внутр. справ. – 2001. – Вип. 12. – Ч. 2. – С. 217–219.

176

Дєдов Євгеній В’ячеславович здобувач кафедри кримінального права, процесу

та криміналістики Національного університету Державної податкової служби України

[email protected]

АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ЮРИДИЧНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ У СФЕРІ КОРИСТУВАННЯ ЕЛЕКТРИЧНОЮ ЕНЕРГІЄЮ

НАСЕЛЕННЯМ

Розглядаючи питання юридичної відповідальності у сфері

користування електричною енергією населенням варто звернутися до

дослідження О.В. Кравчука, який за результатами аналізу переважної

більшості наукових підходів до визначення криміналістичної характеристики

сформулював власне визначення, за яким криміналістичну характеристику

злочинів можна визначити, як систему науково-обґрунтованих відомостей

про криміналістично-значимі ознаки види, групи або конкретного злочину,

які мають значення для виявлення, розкриття, розслідування, запобігання

злочинам [1, 340]. Відповідно, можна говорити про наявність зокрема рівнів

видового, групового і індивідуального рівнів криміналістичної

характеристики.

Видова і групова криміналістична характеристика злочинів, а тим паче

криміналістична характеристика окремого злочинного діяння знайшли

широке відображення не лише у теорії, а і у практичній діяльності. При

цьому важливим аспектом є взаємодія між криміналістичною

характеристикою індивідуального злочину і його груповою або видовою

криміналістичною характеристикою.

Слід погодитися з Г.О. Густовим і В.І. Шикановим, що теоретичне і

практичне значення криміналістичних характеристик злочинів кожного рівня

є різним [3, 44; 4, 5]. І відповідно криміналістична характеристика окремого

злочину, безсумнівно, має більшу практичну прив’язку до конкретних

злочинних діянь, в той час як групова чи видова просто узагальнює

відповідні типові складові злочинів, створюючи загальну їх картину.

177

А.А. Фокіна з цього приводу зазначає, що конкретний злочин є

одиницею сукупності, яка йменується видом злочинів і сформувати

типологічну характеристику сукупності можна лише в результаті

дослідження її складових одиниць [5, 18]. Так, криміналістична

характеристика може розглядатися в двох аспектах: 1) поняття, що

безпосередньо характеризує особливе явище – продукт діяльності людини з

виділенням в ньому характерних якостей, в яких відображаються кримінальні

(злочинні) його властивості, і 2) поняття узагальнене, таке, що є науковою

абстракцією, що містить в собі загальні риси, властиві криміналістичним

характеристикам певних груп злочинів [6, 17].

Відповідно при розслідуванні індивідуальних злочинів спостерігається

взаємодія між теоретичною та практичними складовими криміналістики, в

результаті чого здійснюється використання теоретичної основи у вигляді

криміналістичної характеристики для її подальшого застосування під час

розслідування конкретного злочинного діяння.

При цьому варто акцентувати у вагу на значенні криміналістичної

характеристики індивідуального злочину для створення криміналістичної

характеристики сукупності злочинів в межах групи чи виду. Як з цього

приводу зазначає О. Калужна, у механізмі одиничного злочину причинно-

наслідкові зв’язки між його елементами мають індивідуальний характер, а у

масі подібних злочинів ці взаємообумовленості набувають кількісної,

статистичної стійкості. Тому методика (логіка) побудови видової

криміналістичної характеристики злочинів є такою: 1) спершу

узагальнюються індивідуальні ознаки, виявлені їхні зв’язки у ряді механізмів

вчинення однорідних злочинів; 2) за результатами узагальнення

виокремлюється типовий елементний склад механізмів вчинення цього виду

злочинів, тобто структура криміналістичної характеристики, типові риси її

елементів і їх кореляційні взаємозв’язки; 3) і за цією схемою здійснюється їх

опис [2, 236]. Дійсно, лише проаналізувавши сукупність злочинів можливо

створити їх загальну криміналістичну характеристику на основі отриманих,

178

під час такого аналізу даних. А це також дозволить оперативно реагувати на

зміни у злочинній поведінці осіб, в тому числі щодо використання нових

злочинних методик, так як без надходження даних «з низу», від

індивідуальних злочинів, неможливо створити сучасну та дієву

криміналістичну характеристику сукупності злочинів у вигляді групи чи

виду.

Отже, індивідуальна криміналістична характеристика злочину

пов’язаного з викраденням електричної енергії має посісти своє місце, у

вигляді основи для групових і видових криміналістичних характеристик та

враховуватися при формуванні поняття криміналістичної характеристики в

цілому. В той же час групові і видові криміналістичні характеристики дають

змогу створити загальну криміналістичну картину певної групи або виду

злочину. Тоді як загальна криміналістична характеристика злочинів виступає

скоріше теоретичним підґрунтям для попередніх рівнів, проте в той же час

доповнюється та удосконалюється за їх рахунок.


1. Кравчук О.В. Поняття криміналістичної характеристики злочинів / О.В. Кравчук // Університетські наукові записки. – 2009. – № 3. – С. 201–205.

2. Калужна О. До питання про рівні криміналістичної характеристики злочинів / О. Калужна // Вісник Академії правових наук України . – 2010 . – № 4 . – С. 227–239.

3. Густов Г.А. Понятие и виды криминалистической характеристики преступлений \ Г.А. Густов // Криминалистическая характеристика преступлений. – М.: 1984. – С. 42–49.

4. Криминалистическая характеристика и пространственно-временные факторы / отв. ред. проф. В.И. Шиканов; сост. А.П. Тельцов. – Иркутск, 1991. – 32 с.

5. Фокина А.А. Роль криминалистической характеристики преступлений в укреплении связи науки криминалистики и практики расследования / А.А. Фокина // Криминалистика и судебная экспертиза. – К., 1990. – Вып. 41. – С. 15–21.

6. Драпкин Л.Я. Предмет доказывания и криминалистические характеристики преступлений / Л.Я. Драпкин // Межвузовский сборник научных трудов Свердловского юридического института. – Свердловск,

179

1978. – Вып. 69: Криминалистические характеристики в методике расследования преступлений. – С. 11–18.

180

Дудоров Олександр Олексійович завідувач кафедри кримінального права та правосуддя

Запорізького національного університету, доктор юридичних наук,

професор, заслужений діяч науки і техніки України, член Науково-консультативної ради

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

[email protected]

Зеленов Геннадій Михайлович головний науковий консультант

Головного науково-експертного управління Апарату Верховної Ради України,

кандидат юридичних наук, доцент

ПОМИЛКА ЗАКОНОДАВЦЯ ЧИ ЙОГО

УСВІДОМЛЕНЕ РІШЕННЯ? (ДЕЩО ПРО ЗМІСТ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВИХ ПОНЯТЬ

«ІСТОТНА ШКОДА» І «ТЯЖКІ НАСЛІДКИ»)

На підставі Закону України від 13 травня 2014 року «Про внесення змін

до деяких законодавчих актів України у сфері державної антикорупційної

політики у зв’язку з виконанням Плану дій щодо лібералізації Європейським

Союзом візового режиму для України» (Закон від 13 травня 2014 року), серед

іншого, було внесено зміни до пунктів 3 та 4 примітки статті 364

Кримінального кодексу України (КК України) та змінено дефініцію понять

«істотна шкода» і «тяжкі наслідки». У зв’язку з тим, що на практиці наразі

суперечливо вирішується питання про зміст вказаних кримінально-правових

понять, членам Науково-консультативної ради Вищого спеціалізованого суду

України з розгляду цивільних і кримінальних справ було направлено лист

№ 223-770/4-15 від 6 травня 2015 року, в якому сформульовано кілька

питань. Основним із них є таке: чи дійсно за новою редакцією вказаних

пунктів примітки до статті 364 КК України істотну шкоду та тяжкі наслідки

слід розуміти виключно як заподіяння особі відповідної матеріальної шкоди?

181

Для відповіді на це питання необхідно з’ясувати, чого насправді прагнув

законодавець, вносячи зміни до пунктів 3 та 4 примітки статті 364 КК

України, і чи вдалося йому втілити свою ідею в Законі від 13 травня 2014

року таким чином, щоб забезпечити однакове тлумачення цих положень КК

України. Тому вважаємо за потрібне передусім проаналізувати пояснювальну

записку до проекту Закону України «Про внесення змін до деяких

законодавчих актів України у сфері державної антикорупційної політики у

зв’язку з виконанням Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом

візового режиму для України» № 4556 (законопроект). До речі, в юридичній

літературі наголошено на доцільності звернення при тлумаченні

кримінально-правових норм до додаткових форм встановлення волі

законодавця – стенограм Верховної Ради України, текстів законопроектів,

пояснювальних записок до них тощо [1, 32]. Як відомо, з’ясування істинного

змісту кримінально-правової норми має забезпечувати продуманий алгоритм

тлумачення, який передбачає комплексне застосування розроблених наукою і

практикою способів і методів тлумачення.

У згаданій пояснювальній записці зазначено, що метою законопроекту є

виконання рекомендацій експертів Європейської Комісії щодо

удосконалення положень антикорупційного законодавства, наданих у рамках

переговорів щодо лібералізації ЄС візового режиму для України [2].

Щоправда, цей супровідний документ не вказує на внесення змін до примітки

ст. 364 КК України, оскільки відповідна пропозиція була відсутня в

законопроекті, поданому на розгляд Верховної Ради України (ВРУ) до

першого читання. Згодом, коли законопроект приймався в другому читанні

та в цілому, голова Комітету ВРУ з питань боротьби з організованою

злочинністю і корупцією В.В. Чумак зазначив, що в Закон увійшли всі норми,

які враховують імплементацію Україною Конвенції ООН проти корупції,

Кримінальної конвенції проти корупції, а також рекомендацій GRECO,

висловлених Україні на першому і другому етапах моніторингу

182

антикорупційної політики. Було подано 149 поправок, дуже багато з яких

враховано [3].

Напевне, однією з цих врахованих поправок і було положення про

внесення аналізованих змін до примітки ст. 364 КК України. Однак

підтвердити це припущення ми не маємо змоги, оскільки ознайомитися з

текстом законопроекту, поданого до другого читання, та порівняльними

таблицями до нього не вдалося через їх відсутність у відкритому доступі.

Таким чином, з’ясувати, чого ж насправді прагнув законодавець, вносячи

зміни до примітки статті 364 КК України, на жаль, не вдалося.

Вочевидь, ці зміни не були спонтанними та обумовлювались такими

міркуваннями. В науковій літературі статті 364 і 365 КК України вже

тривалий час піддавалися досить жорсткій критиці. Так, М.І. Хавронюк

писав, що ст. 364 КК України є дуже складною в застосуванні, оскільки

містить багато оціночних ознак і застосовується лише як додаткова, а тому

потреби в її існуванні взагалі не існує. Її відсутність в КК України цілком

може компенсуватися кваліфікуючою ознакою на кшталт «вчинення злочину

службовою особою з використанням службового становища [4, 64]. Згодом

правник уточнив свою позицію. На його думку, допустимою є кримінальна

відповідальність за умисне зловживання службовим становищем у формі

порушення законодавства службовою особою під час виконання своїх

функцій з метою одержання неправомірної вигоди для себе чи іншої особи; в

решті випадків «вчинення діяння службовою особою з використанням

службового становища» має передбачатись як обтяжуюча ознака у статтях

КК України про діяння, що вчиняються службовими особами [5]. Надалі,

піддаючи критиці передбачені статтями 364 і 365 КК України склади

злочинів, М.І. Хавронюк зазначає, що у більшості кримінальних кодексів

держав Європи, крім держав СНД, не передбачено відповідальності за

зловживання владою чи службовим становищем та за перевищення влади чи

службових повноважень. Зазвичай кримінальна відповідальність установлена

тільки за конкретні, чітко визначені дії, що становлять собою спеціальні

183

випадки незаконного використання службового становища. Такий стан речей

є результатом дії принципу правової визначеності, за яким кожен західний

чиновник і посадовець чітко знає, що він може робити, а чого – не може [6].

Співзвучні міркування знаходимо в Резолюції Парламентської Асамблеї

Ради Європи «Функціонування демократичних інституцій в Україні» від 26

січня 2012 року, де зазначено, що статті 364 і 365 КК України є занадто

широкими у застосуванні та, по суті, дозволяють постфактум криміналізацію

звичайних політичних рішень. Це суперечить принципу верховенства права

та є неприйнятним.

Свого часу ми також розглядали питання визначення суспільно

небезпечних наслідків як обов’язкових ознак складів злочинів, передбачених

статтями 364 і 365 КК України, вказуючи, зокрема, що поняття «істотна

шкода» залишається оціночною категорією, і питання, чи визнавати завдану

службовим правопорушенням шкоду істотною, вирішується у кожному

конкретному випадку з урахуванням важливості та обсягу порушених

інтересів, ступеня негативного впливу на нормальну діяльність підприємств і

організацій, кількості потерпілих громадян, тяжкості заподіяної їм майнової,

фізичної і моральної шкоди, інших факторів (абз. 4 п. 6 постанови Пленуму

Верховного Суду України (ВСУ) від 26 грудня 2003 року № 5 «Про судову

практику у справах про перевищення влади або службових повноважень»).

При кримінально-правовій оцінці поведінки службової особи як зловживання

владою або службовим становищем не можна обмежуватись вказівкою на

істотну шкоду певним правоохоронюваним інтересам – у процесуальних

документах має наводитись належне обґрунтування наявності цієї ознаки [7,

432]. Як справедливо писав О.Я. Свєтлов, вільне тлумачення оціночних ознак

на кшталт істотної шкоди у складі злочинного зловживання владою або

службовим становищем може призвести до необґрунтованого притягнення

осіб до кримінальної відповідальності [8, 23] «Ні теорії, ні практиці

застосування кримінального законодавства про службові злочини поки що не

вдалося виробити прийнятного поняття істотної шкоди в нематеріальному

184

вимірі, або хоча б запропонувати більш-менш визначені критерії, які б

дозволили найбільш точно формалізувати цю оціночну ознаку» [9, 80].

При розгляді поставленого питання було проаналізовано окремі

матеріали судової практики та встановлено, зокрема, що вироком

Царичанського районного суду Дніпропетровської області працівника міліції

А.З. було визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 364 КК

України. Судом доведено, що А.З., який діяв спільно з іншим працівником

міліції, керуючись корисливим мотивом та використавши своє службове

становище, грубо порушив вимоги закону, а саме не склав протокол про

адміністративне правопорушення. Своїми діями А.З. порушив вимоги низки

нормативних актів, а також свої функціональні обов’язки, не зареєструвавши

у встановленому порядку виявлену дорожньо-транспортну пригоду та не

склавши відповідного адміністративного протоколу. Будучи працівником

правоохоронного органу винний своїми діями завдав істотної шкоди, що

виразилася у підриві авторитету органів державної влади.

Нами було висловлено думку про наявність у діях А.З. всіх ознак

зловживання владою або службовим становищем, за винятком однієї –

суспільно небезпечних наслідків. Якщо виходити з того, що ці наслідки

знаходять свій прояв у підриві авторитету та престижу органів внутрішніх

справ, то, за такою логікою, будь-яке службове зловживання та і взагалі будь-

яке дисциплінарне правопорушення працівника органу внутрішніх справ має

своїм наслідком підрив авторитету та престижу органів влади, оскільки

ганьбить державу та систему її органів. При цьому ні у вироку суду, ні в

ухвалах апеляційної та касаційної інстанцій, винесених щодо А.З., всупереч

вимогам кримінально-процесуального законодавства не розкривалось, як

саме було підірвано авторитет державного органу [7, 433].

Нами було зазначено, що не варто переоцінювати значення роз’яснення,

яке наводиться в абз. 3 п. 6 постанови Пленуму ВСУ «Про судову практику у

справах про перевищення влади або службових повноважень» і згідно з яким

істотною шкодою нематеріального характеру може визнаватись, зокрема,

185

підрив авторитету та престижу органів державної влади чи органів місцевого

самоврядування. Адже в цьому роз’ясненні одне оціночне поняття

виражається за допомогою іншого оціночного поняття. Також було звернуто

увагу на те, що з урахуванням абз. 3 п. 6 постанови Пленуму ВСУ не можна

було однозначно сказати, чи є перераховані в ній конкретні наслідки

(включаючи підрив авторитету та престижу державних органів) проявами

«істотної шкоди» у будь-якому випадку їхнього спричинення. З урахуванням

оціночного характеру ознаки «істотна шкода» ми підтримали висловлювання

К.П. Задої про те, що порушення прав та свобод громадян, підрив авторитету

та престижу органу державної влади чи органів місцевого самоврядування,

порушення громадської безпеки та громадського порядку, створення

обстановки та умов, що утруднюють виконання підприємством, установою,

організацією своїх функцій, приховування злочинів не в усіх випадках

можуть свідчити про заподіяння істотної шкоди [10, 69].

На підставі зазначеного робився висновок про те, що про підрив

авторитету та престижу органів внутрішніх справ, а отже, про істотну шкоду

державним інтересам як ознаку зловживання владою або службовим

становищем (ст. 364 КК України) можна вести мову лише в сукупності з

іншими суспільно небезпечними наслідками матеріального або

нематеріального характеру (наприклад, із приховуванням тяжкого чи

особливо тяжкого злочину). Достатніх підстав визнавати підривом

авторитету та престижу органів внутрішніх справ приховування факту

незначного за ступенем суспільної небезпеки правопорушення не було [7,

433; 11, 102–104].

З урахуванням викладеного вище є підстави припустити, що, вносячи

аналізовані зміни до визначень понять «істотна шкода» і «тяжкі наслідки»,

законодавець усвідомлено прагнув у такий спосіб обмежити сферу

застосування значною мірою «гумових» кримінально-правових заборон,

закріплених, зокрема, у статтях 364 і 365 КК України. Постає питання, чи

вдалося йому втілити цю гідну ідею (свою волю) в Законі від 13 травня 2014

186

року таким чином, щоб забезпечити однакове тлумачення цих положень.

Можемо стверджувати, що ні, оскільки думки фахівців з розглядуваного

питання розділилися.

Виходячи з міркувань деяких науковців, на поставлене в листі ВССУ

питання можна дати позитивну відповідь. Так, прогнозуючи наслідки

законодавчих змін від 13 травня 2014 року, О.К. Марін зазначає, що вони

істотно звужують сферу застосування статей 364–367 КК України, хоч і до

цього практика знала небагато випадків, коли у зміст істотної шкоди чи

тяжких наслідків включалися наслідки немайнового характеру. Поряд із цим,

на думку дослідника, незрозумілою стає кримінально-правова оцінка,

наприклад, невиконання службовою особою своїх обов’язків через

несумлінне ставлення до них, що потягнуло заподіяння шкоди життю або

здоров’ю потерпілого. Якщо раніше такі випадки однозначно могли бути

кваліфіковані за ч. 2 ст. 367 КК України, то тепер – однозначно ні. Що

робити, якщо така службова недбалість не передбачена спеціальними

нормами інших розділів Особливої частини КК України, законодавець не

пояснює. Отже, отримуємо ситуацію, коли очевидно суспільно небезпечні

діяння опиняються поза сферою дії КК України, є фактично

декриміналізованими [12, 102].

На думку С.В. Бабаніна, є невиправданим формальне визначення

істотної шкоди і тяжких наслідків у примітці ст. 364 КК України лише як

матеріальної шкоди. Такий підхід виключає можливість визнання істотною

шкодою або тяжкими наслідками випадків спричинення шкоди здоров’ю,

життю людини, нематеріальним правам, свободам та інтересам окремих

громадян, або державним чи громадським інтересам, або інтересам

юридичних осіб. Тому науковець висловлюється за повернення до

попередньої редакції дефініцій понять істотної шкоди та тяжких наслідків

[13, 24–25].

Подібним чином розмірковує К.П. Задоя, який пише, що істотна шкода

та тяжкі наслідки як ознаки складів відповідних службових злочинів можуть

187

полягати виключно в шкоді майнового характеру. Остання включає в себе:

втрати у зв’язку зі знищенням або пошкодженням речі; витрати, які особа

зробила або мусила зробити для відновлення свого порушеного права

(реальні збитки); доходи, які могли б бути реально одержані за звичайних

обставин, якби не було порушено певне право (упущена вигода). Якщо при

зловживанні владою, службовим становищем або повноваженнями чи

службовій недбалості (статті 364, 364-1, 365-2, 367 КК України) поряд із

майновою шкодою спричиняється шкода життю або здоров’ю людини,

остання потребує додаткової кваліфікації за відповідними положеннями КК

України [14, 32–33, 35].

Вилучення на підставі Закону від 13 травня 2014 року з примітки ст. 364

КК України слів «якщо вона полягає в заподіянні матеріальних збитків…»

В.В. Антипов витлумачив як віднесення до суспільно небезпечних наслідків

службових злочинів шкоди лише матеріального характеру, що, на думку

науковця, є результатом допущеної законодавцем помилки, яка потребує

негайного усунення [15, 9–13].

Водночас, як зазначалось вище, не всі науковці поділяють наведену

позицію. Наприклад, В.І. Тютюгін вказує, що у пунктах 3, 4 примітки ст. 364

КК України визначення «істотної шкоди» та «тяжких наслідків»

розкриваються лише стосовно заподіяння майнової (матеріальної) шкоди,

однак вказані ознаки охоплюють і наслідки немайнового (нематеріального)

характеру. Свою позицію вчений обґрунтовує тим, що у диспозиціях частини

статей розділу XVII Особливої частини КК України істотна шкода

характеризується через вказівку на охоронювані законом права, свободи та

інтереси, яким вона може бути завдана, а останні, своєю чергою, не можуть

мати суто майнового характеру. Тому шкода може бути визнана істотною,

якщо порушуються не тільки майнові, а і інші, наприклад, основні

конституційні права і свободи людини і громадянина (право на життя,

здоров’я, особисту безпеку і недоторканність, виборчі, житлові, трудові

права тощо). До того ж, наявність примітки у відповідній статті не означає,

188

що в ній у повному обсязі розкривається зміст відповідних ознак складу

злочину. Як правило, примітка (це стосується і примітки ст. 364 КК України)

лише уточнює, конкретизує окремі положення, використані в диспозиції.

Відповідно, істотна шкода як результат вчинення службових злочинів може

виражатись і в наслідках тільки нематеріального характеру, а може

поєднувати в собі наслідки матеріального і нематеріального характеру [16, 9–

10; 17, 130].

На думку К.П. Задої, висловлені міркування є прийнятними, якщо

орієнтуватися на «старі» редакції пунктів 3, 4 примітки ст. 364 КК України.

На сьогодні ж вони сформульовані у спосіб, що явно виключає можливість їх

«широкого» розуміння. Стверджується, що законодавець сформулював

визначення понять «істотна шкода» і «тяжкі наслідки» у спосіб, який звузив

їх зміст до майнової «складової». У положеннях Розділу XVII Особливої

частини КК України істотна шкода характеризується через зазначення прав,

свобод та інтересів, яким вона може бути спричинена. Однак таку вказівку

можна розглядати і не як «підказку» законодавця щодо змісту істотної

шкоди, а як окреслення сфер, в яких може бути завдано істотну шкоду [14,

32–33].

На сьогодні немає єдиного підходу у вирішенні розглядуваного питання

і в правозастосовній практиці. Деякі суди, розглядаючи кримінальні

провадження про службові злочини, продовжують орієнтуватися на

«широке» розуміння понять «істотна шкода» і «тяжкі наслідки» [14, 32–33;

15, 11–12] у той час, як інші правозастосувачі обстоюють положення про

звуження змісту цих понять до формально-правових меж [18].

З урахуванням зазначеного і загальновизнаного імперативу «усі сумніви

– користь особи, діяння якої кваліфікується» робимо проміжний висновок

про те, що у зв’язку з внесенням на підставі Закону від 13 травня 2014 року

змін до примітки ст. 364 КК України відбулося звуження змісту кримінально-

правових понять «істотна шкода» і «тяжкі наслідки».

189

На нашу думку, суспільно небезпечні наслідки, які позначаються

термінами «істотна шкода» і «тяжкі наслідки», передусім можуть полягати в

конкретних матеріальних (а точніше майнових) збитках. Це, зокрема: втрата

власності на грошові кошти або інше майно; ненадходження коштів, які

повинні були надійти як обов’язкові платежі; пошкодження, знищення або

зношування майна; за певних умов, на наш погляд, це може бути і втрачена

(упущена) вигода.

Водночас навряд чи виключається охоплення вказаними поняттями і

інших суспільно небезпечних наслідків, які набувають вигляду порушення

прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави або

територіальної громади. Виходимо з того, що на сьогодні немайнова шкода

досить часто носить умовний характер та в ряді випадків може одержати

майновий еквівалент, грошову оцінку (шкода здоров’ю може обчислюватися

грошима на його відновлення, обмеження волі особи – майновою

компенсацію за час такого обмеження тощо), а в примітках статей Особливої

частини КК України розміщується лише певна частина гіпотези або

диспозиції тієї чи іншої кримінально-правової норми. Законодавча вказівка в

диспозиціях чинних редакцій відповідних кримінально-правових норм на

завдання істотної шкоди охоронюваним законом правам, свободам та

інтересам певних суб’єктів, як слушно заважує Н.М. Ярмиш, означає, що

«йдеться про всі без винятку блага, які належать людині, державі,

суспільству» [19, 138].

Головне – щоб у зв’язку з відновленням порушених прав, свобод чи

законних інтересів суб’єкт права, якому були заподіяні суспільно небезпечні

наслідки, зазнав майнових витрат (поніс майнові втрати), що перевищують

сто або двісті п’ятдесят неоподатковуваних мінімумів доходів громадян,

відповідно. Наприклад, це можуть бути витрати на відновлення тимчасово

втраченої працездатності. Якщо ж порушені права неможливо відновити

повністю або частково, то при встановленні розміру завданої шкоди варто

виходити з можливості визначити грошовий еквівалент тих втрат, яких

190

суб’єкт зазнав через позбавлення відповідного права (наприклад, неотримані

потерпілим доходи у зв’язку з постійною втратою ним працездатності).

Звісно, що за умови сприйняття практикою пропонованого нами підходу

(а ми чудово усвідомлюємо його компромісний характер) у вироку суду має

бути чітко визначено і доведено, що саме вчинення того чи іншого

службового злочину стало причиною відповідних наслідків. При цьому

обчислення їх розміру також має бути належним чином підтверджено та не

викликати сумніву. Інакше кажучи, у вироку має міститись належне

обґрунтування визнання тих чи інших наслідків, які, на перший погляд,

носять не майновий, а, наприклад, фізичний або організаційний характер,

проявами істотної шкоди або тяжких наслідків.

В інших випадках (наприклад, у випадках фальсифікації справ про

адміністративні правопорушення) вести мову про кримінальну

відповідальність можна лише тоді, коли відповідальність за окремі випадки

службових зловживань (перевищень) встановлена у спеціальних нормах КК

України, що не передбачають як криміноутворюючу ознаку настання

майнових наслідків (наприклад, основні склади злочинів, передбачених

статтями 371–375 КК України).

До речі, залишення законодавцем в ч. 3 ст. 365 КК України посилання на

ч. 2 цієї статті попри те, що в ній передбачено кримінальну відповідальність

лише за таке перевищення влади або службових повноважень, яке

поєднується з посяганням на життя і здоров’я людини, на нашу думку, є

додатковим контраргументом проти занадто вузького і пануючого нині в

кримінально-правовій доктрині розуміння понять «істотна шкода» і «тяжкі

наслідки».


1. Денькович О.І. Тлумачення кримінально-правових норм у рішеннях Конституційного Суду України: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08 / Денькович Ольга Іванівна. – Львів, 2015. – 270 с.

191

2. Проект Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у сфері державної антикорупційної політики у зв’язку з виконанням Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України» № 4556 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=50403

3. Стенограма тридцять шостого засідання сесії Верховної Ради України VII скликання (13 травня 2014 року). [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://iportal.rada.gov.ua/meeting/stenogr/show/5262.html

4. Хавронюк М.І. Довідник з Особливої частини Кримінального Кодексу України / М.І. Хавронюк. – К.: Істина, 2004. – 504 с.

5. Хавронюк М. «Проблема Т.» і законні засоби її вирішення / М. Хавронюк // Дзеркало тижня. – 24 березня 2012 року – № 11.

6. Хавронюк М. Чому в Європі не розуміють прислів’я «від тюрми не зарікайся» // Українська правда. – 6 жовтня 2011 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/articles/2011/10/6/6642959

7. Кримінальне право (Особлива частина): підручник / за ред. О.О. Дудорова, Є.О. Письменського. – 2-ге вид. – К.: Дакор, 2013. – 786 с.

8. Светлов А.Я. Ответственность за должностные преступления / А.Я. Светлов. – К.: Наукова думка, 1978. – 303 с.

9. Хашев В.Г. Кримінальна відповідальність за зловживання владою або службовим становищем: дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.08 / Хашев Вадим Георгійович. – Дніпропетровськ, 2007. – 259 с.

10. Задоя К.П. Кримінальна відповідальність за перевищення влади або службових повноважень (ст. 365 КК України): дис. … канд. юрид. наук: 12.00.08 / Задоя Костянтин Петрович. – К., 2009. – 231 с.

11. Дудоров О.О. Ще раз про принципи кримінально-правової кваліфікації та реалії правозастосування / О.О. Дудоров, Є.О. Письменський // Забезпечення органами внутрішніх справ європейських стандартів прав людини у своїй діяльності: тези науково-практичного семінару (Львів, 7 грудня 2012 року). – Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2012. – С. 101–106.

12. Марін О.К. Потенційні проблеми застосування норм про злочини у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг / О.К. Марін // Забезпечення єдності судової практики у кримінальних справах в контексті подій 2013–2014 років в Україні. – К.: ВАІТЕ, 2014. – С. 98–102.

13. Бабанін С.В. Окремі питання удосконалення кримінального законодавства у сфері протидії корупції / С.В. Бабанін // Кримінально-правові та кримінологічні засади протидії корупції: збірник матеріалів III

192

Міжнародної науково-практичної конференції [3 квітня 2015 року, м. Харків] / МВС України; Харківський нац. ун-т внутр. справ; Кримінологічна асоціація України. – Х.: Золота миля, 2015. – С. 23–25.

14. Судова практика в справах про злочини в сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг: окремі тенденції, проблеми та перспективи вдосконалення / за ред. К.П. Задої. – К.: Аграр Медіа Груп, 2014. – 135 с.

15. Антипов В.В. Щодо «випадкової декриміналізації» злочинів у сфері службової діяльності / В.В. Антипов // Новітні кримінально-правові дослідження – 2015: збірник наукових праць / відп. ред. д-р юрид. наук, проф. О.В. Козаченко. – Миколаїв: Іліон, 2015. – С. 9–13.

16. Злочини у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг: навчально-практичний посібник / за ред. В.Я. Тація, В.І. Тютюгіна. – Х.: Право, 2014. – 232 с.

17. Тютюгін В.І. Злочини у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг: поняття, загальні ознаки та види / В.І. Тютюгін // Кримінальне судочинство. Судова практика у кримінальних справах. – 2014. – № 4. – С. 121–141.

18. Судебная речь А.Н. Готина в защиту депутата Гордиенко С.В., обвиняемого в принятии «диктаторских законов» [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=U_zp8-5hW1c

19. Ярмиш Н.М. Проблеми кримінально-правової кваліфікації (злочини проти життя та здоров’я особи, проти власності, у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг): навч. посіб. / Н.М. Ярмиш. – К.: Національна академія прокуратури України, 2014. – 192 с.

193

Кваша Оксана Олександрівна старший науковий співробітник Інституту держави

і права ім. В.М. Корецького НАН України, доктор юридичних наук, професор О.О[email protected]

НЕОБХІДНА СПІЛЬНІСТЬ ПРИ НАДАННІ ТА ОДЕРЖАННІ

НЕПРАВОМІРНОЇ ВИГОДИ

Законодавцем здійснюються систематичні зміни кримінально-правових

норм в частині відповідальності за корупційні злочини. Актуальності

набувають дослідження й інших положень кримінального права, які у тій чи

іншій мірі мають антикорупційне спрямування, зокрема тих, що визначають

інститут співучасті. Корупційні злочини – це завжди умисні злочини. А

майже будь-який із умисних злочинів, передбачених в Особливій частині КК

України, може бути вчинено у співучасті. Окремі форми співучасті часто

зазначено як кваліфікуючі чи особливо кваліфікуючі, а в певних випадках −

як конститутивні ознаки складу злочину. У сучасних умовах збільшується

кількість злочинів, що можуть вчинятися лише як групові, коли об’єктивна

сторона складу злочину вимагає діяльності двох і більше осіб. У

кримінально-правовій літературі такі випадки часто називають «необхідною

співучастю». Це, наприклад, створення злочинної організації − ст. 255,

сприяння учасникам злочинних організацій та укриття їх злочинної

діяльності − ст. 256, бандитизм – стаття 257 КК України, масові заворушення

− стаття 294 КК, групове порушення громадського порядку – стаття 293 КК

України, втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність − ст. 304 тощо.

У ситуації необхідної співучасті потрібно вести мову про такі

законодавчі конструкції в статтях Особливої частини КК України, коли

поведінка осіб, які діють спільно, незалежно від виконуваної ролі –

виконавця, організатора, підбурювача чи пособника, закріплюється як

конститутивна ознака. Спільність як сутнісне ядро співучасті передбачає, що

взаємодія і спільність дій співучасників унеможливлюють односторонній

зв’язок між ними, який виключає навіть мінімальну змову на спільну

194

злочинну діяльність (співучасть). Враховуючи законодавче розуміння

співучасті, пропонуємо таке визначення необхідної співучасті – це спільна

умисна участь декількох суб’єктів злочину, змова яких є обов’язковою для

вчинення певного умисного злочину. Тому, коли йдеться про необхідну

співучасть, то підвищена суспільна небезпечність таких дій врахована

законодавцем під час конструювання основного складу злочину.

Необхідна співучасть передбачає вимушеність, неминучість спільності

у вчиненні злочинного діяння, без якої таке посягання не може реалізуватися

у заподіяній шкоді. Тому не можна ставити питання про співучасть як

обтяжуючу обставину у таких злочинах. І хоча на сучасному етапі у

вітчизняному кримінальному праві поняття необхідної співучасті не знайшло

значної підтримки серед науковців, цей термін має використовуватись у

теорії, оскільки доволі точно відображає сутність і специфіку заподіяння

шкоди об’єкту посягання, яке може бути вчинене лише спільно двома

суб’єктами.

Водночас і окремі корупційні злочини можуть бути вчинені лише

спільно двома або більше суб’єктами. Йдеться згідно з чинною редакцією

статей 368, 369 КК України про надання неправомірної вигоди і одержання

неправомірної вигоди (до 18.04.2013 – «хабарництво»). О.А. Герцензон

отримання і давання хабара вже у 1948 році називав необхідною співучастю

[3, 360]. Давання хабара визначалось особливим випадком співучасті в

одержанні хабара, виділений законодавцем в окремий склад злочину з огляду

на важливість і необхідність такої співучасті (О.Б. Сахаров, О.Я. Свєтлов,

Б.В. Волженкін). І сучасні українські вчені притримуються такої позиції:

«одержання хабара неможливе без його давання і навпаки» [1, 22]. Також

вітчизняні вчені, підсумовуючи наукові позиції, узагальнюють три підходи

до розуміння зв’язку складів «давання»-«одержання» хабара: 1) як самостійні

злочини; 2) як складний двосторонній єдиний злочин; 3) як злочини, які

утворюють необхідну співучасть [2, 144]. На наш погляд, два останні підходи

є ідентичними. Єдиний двосторонній злочин, що не може бути вчинений

195

однією особою, і є проявом необхідної співучасті. До прикладів необхідної

співучасті, передбачених у розділі ХVІІ, слід віднести і провокацію підкупу.

Зазначимо, що до необхідної співучасті відносить цей злочин і Л.Д. Єрмакова

[4, 6].

Разом з тим не можна не зважати на те, що бандитизм і масові

заворушення як прояви необхідної співучасті передбачені в одній статті КК

України, а надання і одержання неправомірної вигоди регламентовано в

окремих нормах КК України, тобто йдеться не про один склад злочину, а

принаймні – про два, хоча й взаємопов’язаних, але окремих. Це є аргументом

проти визнання двох різних злочинів необхідною співучастю, яка стосується

одного злочину. Очевидно, в даному випадку слід шукати інший термін, який

би відображав спільність і взаємопов’язаність цих двох складів злочинів.

Надання неправомірної вигоди та її одержання (раніше об’єднуючий термін −

хабарництво) передбачає спільність дій та необхідний рольовий розподіл, за

якого одержання неправомірної вигоди службовою особою може мати місце

лише за умови її надання іншою особою, а надання неправомірної вигоди

передбачає її одержання службовою особою. Тобто має місце двосторонній

суб’єктивний зв’язок між двома особами, а, як відомо, такий зв’язок є

обов’язковою ознакою співучасті.

Тобто спільність, яка за своєю природою не є «рядовою» ознакою

співучасті у злочині, а являє собою її об’єктивно-суб’єктивне сутнісне ядро,

уособлює сутність складів злочинів, передбачених статтями 368, 369 КК

України. Іншими словами, спільність іманентно властива надання та

одержанню неправомірної вигоди. «Іманентний» означає властивий природі

самого предмета або явища, внутрішньо притаманний їм [5, 787].

Таким чином, можна констатувати, що до злочинів, передбачених

статтями 368, 369 КК України, слід застосувати поняття «надання-

одержання неправомірної вигоди» (на противагу застосуванню двох понять

«надання неправомірної вигоди» та «одержання неправомірної вигоди», що

не відбиває сутності іманентної спільності та двостороннього суб’єктивного

196

зв’язку між особами).

Рольовий розподіл відповідальності у необхідній співучасті є наслідком

обов’язкового рольового розподілу − діянь, причинного зв’язку та вини

співучасників у спільно вчиненому злочині. У процесі здійснення надання-

одержання неправомірної вигоди сама мета діяльності передбачає іманентну

спільність, двосторонній зв’язок двох осіб та вимагає необхідного рольового

розподілу, який забезпечує ефективність її досягнення.


1. Андрушко П.П. Кримінальна відповідальність за одержання хабара (ст. 368 Кримінального кодексу України) / П.П. Андрушко, А.А. Стрижевська // Вісник Верховного Суду України. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2005.– № 7(59). – С. 22–28.

2. Брич Л.П. Теорія розмежування складів злочинів: моногр. / Л.П. Брич. – Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2013. – 621 с.

3. Герцензон А.А. Уголовное право:Общая часть: учебное пособие / А.А. Герцензон. – М.: РИО ВЮА, 1948. – 496 с.

4. Ермакова Л.Д. Енциклопедия уловного права: в 35 томах / Л.Д. Ермакова. – СПб., 2007. – Т. 6. – 541 с.

5. Новий тлумачний словник української мови: в 3 т. / [уклад.: В. Яременко, О. Сліпушко]. – [2-е вид., виправ.]. – К.: АКОНІТ, 2008. – Т. 1: А–К. – 2008. – 928 с.

197

ПАНАСЕНКО Тетяна Юріївна студент Коледжу економіки, права та інформаційних технологій

Університету економіки та права «КРОК» [email protected]

ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА КОРУПЦІЙНІ ПРАВОПОРУШЕННЯ ТА ПРАВОПОРУШЕННЯ,

ПОВ’ЯЗАНІ З КОРУПЦІЄЮ

Боротьба з корупцією – одна з найактуальніших тем сьогодення. Адже

корупція має негативний вплив на всі аспекти політичного, соціально-

економічного розвитку держави та суспільства, правову сферу нашої

держави, а також міжнародні відносини. Виходячи із зазначених чинників,

корупція блокує розвиток країни. Великою проблемою, на нашу думку, є те,

що вона дуже укорінилась у системі нашої держави. На превеликий жаль,

«корумповані відносини» починають витісняти правові, що перетворюється в

норму у нашому суспільстві. Звідси і виникає питання боротьби з такими

правопорушеннями, які є корупційними відповідно до Закону України «Про

запобігання корупції».

Але для початку необхідно зазначити, що ж являє собою корупція і

звідки вона бере свій початок. Науковці виділяють кілька варіантів

походження терміна «корупція». Одні вважають, що він походить від

сполучення латинських слів correi (кілька учасників зобов’язальних відносин

з приводу одного предмета) і rumpere (ламати, пошкоджувати, порушувати,

скасовувати). Існує ще один варіант, який теж має право на існування: слово

«корупція» походить від латинського corruptio і дослівно означає псувати.

Зародилася корупція ще у Стародавній Греції і проявлялася спочатку

на побутовому рівні у вигляді «псуванні їжі/питної води». Надалі під

корупцією почали розуміти карані дії, такі як: зіпсованість моралі, розлад

порядку. Як свідчать історичні дослідження, свій початок корупція бере від

часів зародження держав і завжди супроводжувала державну владу [6, 47].

Питання щодо її поширеності пов’язувалося лише з тим, яке ставлення до

198

цього явища було з боку держави та суспільства. Корупція має глибоке

коріння, тож викорінити її повністю з системи держави, на нашу думку, не

можливо, але можна скоротити обсяги та намагатись знизити її рівень, що

також важливо.

Згідно із Законом України «Про запобігання корупції» корупція – це

використання особою (особи, уповноважені на виконання функцій держави

або місцевого самоврядування), наданих їй службових повноважень чи

пов’язаних з ними можливостей з метою одержання неправомірної вигоди

або прийняття такої вигоди чи прийняття обіцянки/пропозиції такої вигоди

для себе чи інших осіб або відповідно обіцянка/пропозиція чи надання

неправомірної вигоди особі, або на її вимогу іншим фізичним чи юридичним

особам з метою схилити цю особу до протиправного використання наданих

їй службових повноважень чи пов’язаних з ними можливостей.

Неправомірна вигода – це грошові кошти або інше майно, переваги,

пільги, послуги, нематеріальні активи, які обіцяють, пропонують, надають

або одержують без законних на те підстав.

Корупція породжує корупційне правопорушення, яке в законі

визначається як діяння, що містить ознаки корупції, вчинене особою

уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого

самоврядування, за яке встановлено юридичну відповідальність [4].

Що стосується визначення такого терміну, як «корупція» в

енциклопедичних працях, то думок науковців з цього приводу дуже багато,

кожен із них тлумачить його по-різному, а отже, існує багато варіацій

вказаного поняття.

Таким чином, щоб забезпечити стрімкий і перспективний розвиток нашої

держави як правової, демократичної та соціальної, і був запроваджений

механізм стримування зростання корупційних правопорушень –

відповідальність.

Юридична відповідальність – це міра державного примусу, що

передбачена нормами права. Така відповідальність настає в результаті

199

порушення приписів правових норм і виявляється у формі застосування до

правопорушника примусових заходів [5, 77].

Суть відповідальності полягає у свідомому виконанні не тільки норм

права, а й моральних норм. Необхідністю усвідомлювати свій борг перед

державою та суспільством. Дії осіб, які уповноважені на виконання функцій

держави або місцевого самоврядування, не повинні суперечити ні

соціальним, ні юридичним нормам. Перший крок було зроблено – для

боротьби з проявами корупції відповідно до міжнародних стандартів

Верховною Радою України прийнято низку антикорупційних законів,

першим із яких був Закон України «Про засади запобігання і протидії

корупції» від 7 квітня 2011 року № 3206-VI. Але на підставі новоприйнятого

Закону України «Про запобігання корупції» від 14 жовтня 2014 року № 1700-

VII, попередній було скасовано. Наступним прийнято було Закон України

«Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо

відповідальності за корупційні правопорушення» від 7 квітня 2011 року

№ 3207-VI.

Що ж стосується юридичної відповідальності, то вона являє собою

одну із форм соціальної відповідальності, а, в свою чергу, як відповідальність

за корупційні правопорушення відповідно до Закону України «Про

запобігання корупції» поділяється на кримінальну, адміністративну,

дисциплінарну, цивільно-правову та/або господарсько-правову

відповідальність.

Як зазначалось вище, одним із видів юридичної відповідальності є

кримінальна відповідальність, передбачена Кримінальним кодексом України

від 2001 року за корупційні правопорушення Розділом XVII «Злочин у сфері

службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної з наданням

публічних послуг». Кримінальна відповідальність за корупційні

правопорушення є найбільш суворою з усіх видів юридичної

відповідальності. Кримінальна відповідальність включає (Розділ ХVІІ КК

України) відповідальність службових осіб, органів публічної влади за

200

незаконне збагачення, за зловживання владою, службовим становищем,

повноваженнями службовою особою юридичної особи приватного права

незалежно від організаційно-правової форми, за перевищення влади або

службових повноважень, за службове підроблення, службову недбалість,

встановлена відповідальність і за прийняття пропозиції, обіцянки або

одержання неправомірної вигоди службовою особою, за підкуп осіб,

зловживання впливом, а також і за провокацію підкупу. За всі вище

перелічені правопорушення встановлено певні покарання, такі як: арешт,

позбавлення волі, позбавлення права обіймати певні посади чи займатись

певною діяльністю, штраф, що має на меті покарання, перевиховання

правопорушника та запобігання вчиненню нових злочинів як засудженим,

так й іншими особами [1, 167].

Наступною, менш суворішою відповідальністю за кримінальну, є

адміністративна. Відповідальність за корупційні правопорушення

встановлена у Кодексі України про адміністративні правопорушення у

Розділі 13-А «Адміністративні правопорушення, пов’язані з корупцією».

Відповідальність встановлена за порушення обмежень щодо сумісництва та

суміщення з іншими видами діяльності, порушення встановлених законом

обмежень щодо одержання подарунків, порушення вимог фінансового

контролю, порушення вимог щодо запобігання та врегулювання конфлікту

інтересів, незаконне використання інформації, що стала відома особі у

зв’язку з виконанням службових повноважень, невжиття заходів щодо

протидії корупції [2]. За ці правопорушення накладається штраф,

застосовуються конфіскація дарунка (пожертви), позбавлення права обіймати

певні посади або займатися певною діяльністю, конфіскація доходу чи

винагороди. Порівняно із встановленими у Кримінальному кодексі України

санкціями, адміністративні більш м’які, але мають на меті теж саме завдання,

що і кримінальні.

201

Сутність дисциплінарної відповідальності полягає у невиконанні або

неналежному виконанні покладених обов’язків. Підставою для притягнення

до дисциплінарної відповідальності є дисциплінарний проступок.

Дисциплінарна відповідальність полягає у звільненні особи, яка

притягується до кримінальної відповідальності, за вище перераховані

корупційні правопорушення, якщо особа притягується до адміністративної

відповідальності за корупційні правопорушення, то її можуть відсторони від

виконання покладених на службовця обов’язків, що закріплено у Розділі Х

Кодексу законів про працю України [3].

Майнова відповідальність полягає у матеріальному відшкодуванні

прямих чи побічних збитків, а також у встановленні майнових санкцій, які

зазначались вище за адміністративну чи кримінальну відповідальність.

Матеріальна відповідальність за корупційні правопорушення завжди є

супроводжуючою до адміністративної та кримінальної, адже всі злочині,

вчинені у цій сфері, мають корисливий мотив, тому вказана відповідальність

завжди присутня як додаткова (наприклад, конфіскація майна

правопорушника) до основного покарання правопорушника.

Як бачимо, прийнято вважати, що всі види юридичної відповідальності

мають на меті покарання правопорушника та запобігання вчиненню нових

правопорушень і сподівання, що та особа, яка вчинила злочин, зміниться.

Необхідно зауважити, що основним проявом корупційних

правопорушень на сьогодні є отримання неправомірної вигоди, тобто хабар,

але злочинцем є не тільки той, хто отримує цю вигоду, не менш винною є та

особа, яка надає неправомірну вигоду, чим саме, на нашу думку, і породжує

подальше поширення цього явища.

Природа юридичної відповідальності полягає у засудженні поведінки

правопорушника з боку держави. А також у прямій вимозі до

правопорушника, відповідно до закону, застосовуються покарання, такі як:

штраф, арешт чи позбавлення волі, та інші правові наслідки. Загальним

принципом такої відповідальності є гарантування з боку держави через

202

спеціальні і загальні правозахисні органи застосувати передбачені законом

види покарань.

Таким чином, інститут юридичної відповідальності необхідний для

контролю, регулювання, а також стимулювання належним чином виконувати

особами, уповноваженими на виконання функцій держави або місцевого

самоврядування, покладених на них обов’язків. А для ефективної боротьби з

корупційними правопорушеннями необхідно вдосконалювати та

встановлювати відповідність між законодавством, що безпосередньо

контролює цю сферу. Тому що, наприклад, немає відповідності між

поняттями, в законі міститься термін «корупція», а в кодексах, у свою чергу,

– «неправомірна вигода». І це лише частина прогалин серед масиву

законодавчих актів, які необхідно виправити. Так, неякісне законодавство

провокує корупційні дії осіб, уповноважених на виконання функцій держави,

або ж полегшує реалізацію їхніх корисливих інтересів усупереч суспільним,

зловживаючи, при цьому, повноваженнями.

З огляду на викладене доходимо висновку, що боротьба з корупцією

триває упродовж багатьох років, адже вона завжди супроводжувала

існування держави. Тому рівень корупції в кожній з країн безпосередньо

залежить від того, як, власне, держава бореться з цим негативним явищем.


1. Кримінальний кодекс України: чинне законодавство зі змінами та допов.:

станом на 1 вересня 2014 року (офіц. текст). – К.: Паливода А.В., 2014. –

212 с.

2. Кодекс України про адміністративні правопорушення від 07.12.1984:

станом на 09.05.2015 [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/80731-10/page.

3. Кодекс законів про працю України від 10.12.1971: станом на 26.04.2015

[Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/322-08.

203

4. Про запобігання корупції: Закон України від 14.10.2014: станом на

04.03.2015 [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1700-18/page.

5. Бобровник С.В. Юридична відповідальність / С.В. Бобровник; за ред. О.В.

Зайчука, Н.М. Оніщенко // Теорія держави і права. Академічний курс:

підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 498 с.

6. Невмержицький Є.В. Правові проблеми боротьби з економічною

злочинністю і корупцією: навч. посіб. / Є.В. Невмержицький. – К.: АПСВ,

2005. – 415 с.

204

Цибулін Тарас Григорович здобувач Київського університету права Національної академії наук України

О.О[email protected]

ДО ПИТАННЯ ПРО РОЗМЕЖУВАННЯ СПОСОБІВ ФІЗИЧНОГО ТА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОГО ПОСОБНИЦТВА

(НА ПРИКЛАДІ ЗЛОЧИНІВ У СФЕРІ СЛУЖБОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ)

Дослідження, спрямовані на з’ясування сутності співучасті у вчиненні

злочину загалом і такого виду співучасника, як пособник, зокрема, не

втрачають своєї актуальності, незважаючи на значну кількість праць,

присвячених цій тематиці у науці кримінального права. Так, дискусійними

залишаються питання щодо кваліфікації дій пособника при вчиненні злочину

із спеціальним суб’єктом, відмежування причетності до злочину і

пособництва у вчиненні злочину, розмежування дій пособника і посередника

у вчиненні злочину. Поряд із цим, до кінця невирішеним залишається

питання доцільності криміналізації окремих видів пособницьких дій в

Особливій частині Кримінального кодексу України.

Також до дискусійних належить і питання про суспільну небезпечність

кожного із співучасників у вчиненні злочину, а відтак і диференціації їх

відповідальності та індивідуалізації покарання. Наведеним та іншим

питанням, пов’язаним із дослідженням ознак пособника та способів

пособництва присвячені праці таких науковців, як С.С. Аветісян, А.А.

Арутюнов, Р.Р. Галіакбаров, В.К. Грищук, С.А. Єршов, О.О. Кваша, М.І.

Ковальов, М.Й. Коржанський, О.М. Лемешко, Р.С. Орловський, А.В. Ушаков,

В.Ю. Шубіна та інших.

Виокремлення фізичного та інтелектуального пособництва є

традиційним для науки кримінального права, оскільки зазначені аспекти

аналізувались як дореволюційними вченими-криміналістами, так і

науковцями сучасного етапу розвитку кримінально-правової доктрини.

Поряд із традиційним поділом пособництва на фізичне та інтелектуальне в

205

науці кримінального права обґрунтовувались пропозиції щодо його поділу на

три види, третім із яких є пособництво-приховування, до якого пропонується

відносити заздалегідь дану обіцянку укрити злочинця, знаряддя, сліди

злочину або предмети, здобуті злочинним шляхом [1, 259]. Незважаючи на

відсутність відповідної диференціації у нормах КК України, під фізичним

пособництвом традиційно пропонується розуміти надання засобів або

знарядь злочину чи усунення перешкод вчинення злочину. У свою чергу,

інтелектуальне пособництво полягає у наданні порад і вказівок, а також у

заздалегідь наданій обіцянці переховування злочинця, знарядь, засобів, слідів

учинення злочину чи предметів, здобутих злочинним шляхом, придбання або

збут цих предметів, інше сприяння приховуванню злочину [2, 220].

Результати аналізу визначення поняття «пособник», закріпленого у

статті 27 КК України, свідчать про пріоритет форм інтелектуального

сприяння над сприянням фізичним при розкритті його змісту, оскільки

первинними ознаками, які визначають поняття відповідного співучасника є

надання порад та вказівок.

У питанні з’ясування сутності інтелектуального пособництва, у науці

кримінального права існують підходи як щодо визначення загального

поняття цього виду пособництва, так і щодо визначення способів його

вчинення. Так, до способів аналізованого виду пособництва пропонується

відносити: надання порад, вказівок, надання інформації, заздалегідь обіцяна

приховування засобів і знарядь вчинення злочину, злочинця, слідів злочину,

предметів одержаних злочинним шляхом, заздалегідь обіцяне придбання чи

збут таких предметів [3, 55]. В.К Грищук зазначає, що інтелектуальне

пособництво передбачає надання порад, вказівок і заздалегідь обіцяне

приховування: 1) знарядь чи засобів вчинення злочину; 2) злочинця; 3) слідів

злочину; 4) предметів, одержаних злочинним шляхом; заздалегідь обіцяне

придбання чи збут предметів, здобутих злочинним шляхом; заздалегідь

обіцяне сприяння іншим чином приховати злочин [4, 336].

206

На думку М.І. Ковальова, інтелектуальне пособництво – це умисні

активні дії, які виявляються у психічному впливі на свідомість і волю

виконавця і укріплюють його рішучість вчинити злочин [5, 163]. Із таким

підходом погоджуються не усі науковці. Так, А. Арутюнов вважає, що

пособник не може укріпляти рішучість, наприклад виконавця, вчинити

злочин, оскільки це вже вчинив підбурювач. Якщо ж пособник «вимушений»

укріпляти рішучість вчинити злочин, це означає, що діяльність підбурювача

була невдалою. Пособник може лише полегшувати, сприяти, допомагати

вчиненню злочину [6, 29].

З наведеною позицією можемо погодитись лише частково, а саме у тій

частині, яка стосується того, що функції пособника зводяться до полегшення,

сприяння, певної допомоги вчиненню злочину. Однак не можемо погодитись

із тим, що пособник не може мати жодного впливу на формування умислу

особи, оскільки це є роллю підбурювача. По-перше, підбурювача може і не

існувати, оскільки умисел на вчинення злочину може виникнути у виконавця

чи іншого співучасника самостійно, тобто без стороннього впливу. По-друге,

сприяючи формуванню умислу і в подальшому сприяючи вчиненню злочину

особа може поєднати у собі дві ролі: підбурювача та пособника, а тому, на

наш погляд, слід уникати висновків, які б унеможливлювали їх поєднання.

По-третє, не можна повністю виключати того, що певні дії пособника можуть

справляти вплив на формування умислу особи на вчинення злочину, який

концептуально відрізняється від впливу, який здійснює підбурювач. Так,

надання порад чи вказівок щодо вчинення злочину може утвердити особу в

умислі на вчинення злочину, однак за таких умов відсутні підстави

стверджувати, що така особа схилила іншу особу до вчинення злочину.

Таким чином, при оцінці діянь пособника необхідно враховувати, що не

будь-який вплив на умисел особи є її підбурюванням.

Дискусійним у контексті інтелектуального пособництва є питання

щодо наявності підстав для віднесення до такого виду пособництва дій, які

полягають у схваленні чи мовчазній згоді на вчинення злочину. При цьому,

207

незважаючи на відсутність у таких діях фактору активного фізичного чи

інтелектуального сприяння вчиненню злочину, науковці наголошують на їх

суспільній небезпечності. Це ж питання постає у контексті обіцянки надати

транспортний засіб, яка, на думку А.В Ушакова, не може бути віднесена ані

до фізичних, ані до інтелектуальних форм пособництва [7, 108]. Разом із тим

результати аналізу наукових джерел засвідчили складність аналізованого

питання і дискусійність підходу кваліфікації таких дій як пособницьких.

Так, О. М. Лемешко аналізує ситуацію, при якій охоронець, оглядаючи

ввірений йому об’єкт, виявляє групу злодіїв, які вчиняють розкрадання

майна, прийнятого ним під охорону. Бажаючи помститися власнику майна,

охоронець мовчазно спостерігає за тим, що відбувається, даючи можливість

незнайомим йому особам завершити крадіжку, і лише по від’їзді розкрадачів

здіймає тривогу. Вчена зауважує, що багато хто з авторів вважають, що

свідоме невжиття заходів до охорони майна при розкраданні з метою

усунення перешкод для вчинення злочину повинно розглядатися як

пособництво розкраданню. Натомість О.М. Лемешко констатує, що

зазначений підхід до кримінально-правової оцінки відповідного діяння не

враховує, що така бездіяльність об’єктивно сприяє розкраданню, але між

охоронцем і розкрадачами може бути відсутня змова і тому співучасть

виключається. Таким чином, для віднесення певного виду пособництва

вчиненню злочину до інтелектуального чи фізичного, необхідним є аналіз не

лише об’єктивних ознак діяння, але й суб’єктивного зв’язку між ймовірним

пособником та іншими учасниками вчинення злочину [8, 61–62].

Р.С. Орловський вважає, що фізичне пособництво полягає в сприянні

виконавцеві в реалізації його злочинного наміру за допомогою діянь, які

допомагають виконавцеві виконати об’єктивну сторону складу злочину. Його

утворюють такі форми сприяння, як надання засобів для вчинення

злочинного задуму, усунення перешкод, що заважають виконавцеві виконати

об'єктивну сторону складу злочину, створення необхідних умов, що

забезпечують вчинення злочину [9, 112].

208

У свою чергу, як зазначається в юридичній літературі, під наданням

засобів розуміються будь-які дії, що полегшують можливість вчинити чи

довести до кінця початий злочин. Дії пособника можуть полягати у наданні

злочинцю знарядь вчинення злочину: постачання вбивці зброєю, грабіжника

– відмичкою тощо. До цього ж виду пособництва можна віднести надання

виконавцю різних побічних засобів, необхідних для досягнення злочинного

наслідку: транспорту, фальшивих документів тощо. До усунення перешкод

можна віднести злам сховища для наступної крадіжки, отруєння сторожових

собак для того, щоб виконавець міг вільно проникнути на склад, отримання

згоди вартового чи сторожа на розкрадання зі складу матеріальних цінностей

[10, 75].

Таким чином, на відміну від інтелектуального пособництва, фізичне

може бути встановлене при активній діяльності пособника, яка передбачає

надання певних речей, які можуть бути використані при вчиненні злочину,

або ж фізичне полегшення вчинення злочину виконавцем.

У науці кримінального права обґрунтовується позиція, відповідно до

якої пособництво має бути дійсним сприянням злочину, але може бути й

співучастю у злочині надання допомоги, якою не скористався виконавець або

яка була занадто незначною і не могла якось вплинути на розвиток

причинного зв’язку [11, 275]. Зазначений підхід, безумовно, має істотне

значення при фізичному пособництві, однак у контексті інтелектуального

пособництва його реалізація викликає значні сумніви, з огляду на сутність та

спосіб вчинення таких дій як надання вказівок, порад. Так, постає питання

наявності підстав для констатації пособництва у тому випадку, якщо

пособник дав пораду, але виконавець нею не скористався.

Отже, результати аналізу наведених підходів свідчать про те, що

критерій відмежування пособництва фізичного від пособництва

інтелектуального не завжди може бути яскраво вираженим, а іноді пособник

може поєднувати як одні, так і інші способи. З огляду на таку обставину у

науці пропонується виокремлювати за аналізованим критерієм і такий третій

209

вид пособництва як змішане пособництво, яке включає в себе одночасне

використання форм фізичного і інтелектуального пособництва. Р.С.

Орловський вважає, що розподіл пособництва на інтелектуальне, фізичне і

змішане має значення для відмежування пособництва від підмовництва і

виконавства (співвиконавства), що в свою чергу повинно сприяти правильній

кваліфікації вчиненого. Крім того, така класифікація дозволить

конкретизувати ступінь суспільної небезпечності пособництва, а тим самим –

межі відповідальності пособника [9, 112].

Поділяючи позицію про можливість об’єктивного поєднання різних

способів пособництва, вважаємо, що підстав виокремлювати такий вид

пособництва, як змішане, немає, оскільки у кожному конкретному випадку

необхідно визначити лише ті дії, які можуть бути віднесені до пособницьких.

Іменування таких дій одним узагальнюючим поняттям не має ані

теоретичного, ані практичного значення.

Підсумовуючи, необхідно зауважити на складності та неоднозначності

доктринальних положень, які розвивають вчення про фізичне та

інтелектуальне пособництво у науці кримінального права. Разом із тим

з’ясування змісту окремих форм пособництва має істотне значення для

надання належної кримінально-правової оцінки діяння пособника, оскільки

різні форми сприяння, як фізичного, так і інтелектуального наділені різним

ступенем суспільної небезпечності, а тому це має бути враховано при

призначенні особі покарання за його пособницькі дії.


1. Коржанський М.Й. Уголовне право України. Частина Загальна. Курс лекцій. / М.Й. Коржанський. – К.: Наукова думка, 1996.

2. Кримінальне право України: Загальна частина: підручник / Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, В.І. Тютюгін та ін.; за ред. В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – 4-те вид., переробл. і доповн. – Х.: Право, 2010. – 456 с.

3. Тельнов П.Ф. Ответственность за соучастие в преступлении. / П.Ф. Тельнов. – М., 1974.

4. Грищук В.К. Кримінальне право України. Загальна частина: навч. посіб. / В.К. Грищук. – К.: Видав. дім «Ін Юре», 2007.

210

5. Ковалев М.И. Соучастие в преступлении / М.И. Ковалев. – Екатеринбург, 1999.

6. Арутюнов А. Пособник преступления / А. Арутюнов // Закон и право. – 2002. – № 11.– С. 29.

7. Ушаков А.В. О формах пособничества совершению преступления / А.В. Ушаков // Правоведение. – 1972. – № 3.

8. Лемешко О.М. Кримінально-правова оцінка потуранню вчиненню злочину: дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.08: Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право / О.М. Лемешко. – Х., 2001. – С. 61–62.

9. Орловський Р.С. Кримінальна відповідальність за пособництво вчиненню злочину: дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.08: Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право / Р.С. Орловський. – Х., 2000. – С. 112.

10. Митрофанов І.І. Співучасть у злочині: навч. посіб. / І.І. Митрофанов, А М. Притула. – О.: Фенікс, 2012. – С. 75.

11. Советское уголовное право. Общая часть: учебник / [Н.А. Беляев, Р.Р. Галиакбаров, Н.П. Грабовская и др.]; под ред. Н.А. Беляева, М.И. Ковалева. – М.: Юридическая литература, 1977. – С. 275.

211

Шмаль Людмила Миколаївна провідний науковий співробітник



здобувач Національної академії прокуратури України [email protected]

ЮРИДИЧНА ОСОБА ПРИВАТНОГО ПРАВА

(ДО ТЛУМАЧЕННЯ СТАТЕЙ 364-1, 368-3 КК УКРАЇНИ)

Як зазначено у Засадах державної антикорупційної політики в Україні

(Антикорупційній стратегії) на 2014–2017 роки, розв’язання проблеми

корупції є одним із пріоритетів для українського суспільства на

сьогоднішньому етапі розвитку держави. У зв’язку зі змінами

антикорупційної політики в Україні, в якій особливе призначення стало

надаватися інструктивним можливостям боротьби з корупцією в приватній

сфері та існуючим дефіцитом уваги науковців та практичних працівників до

проблем кримінальної відповідальності за корупційну злочинність

службових осіб юридичних осіб приватного права, яке обумовлює недоліки

кримінально-правового впливу на них та запобігання цим злочинам в

Україні.

Норми про відповідальність за злочинність службових осіб юридичних

осіб приватного права, незалежно від організаційно-правової форми,

з’явилися в кримінальному законодавстві України як окремі кримінально-

правові заборони на підставі Закону України від 7 квітня 2011 року «Про

внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності

за корупційні правопорушення», яким було внесено зміни та доповнення до

Розділу XVII Особливої частини КК України.

Службова злочинність в приватному секторі є складовою частиною

корупції у приватному секторі, яка об’єднує собою сукупність тих

корупційних діянь у приватному секторі, за вчинення яких законом

передбачено кримінальну відповідальність. Для правильного розв’язання

212

проблем, що постають в питаннях визначення кола осіб, спроможних нести

відповідальність за вчинення злочинів, передбачених статтями 364-1, 368-3

КК України, перш за все слід розкрити поняття та види юридичної особи

приватного права.

Визначення юридичної особи приватного права в Розділі ХVІІ КК

України не наводиться, також не має в ньому посилань на частини 3 та 4 ст.

18 КК України про те, яка саме категорія суб’єктів належить до службових

осіб юридичних осіб приватного права. Проте в Законі України „Про

запобігання корупції” від 04.03.2015 № 1700-18 в ч. 3 ст. 3 вказано, що

суб’єктами корупційного правопорушення можуть бути особи, які постійно

або тимчасово обіймають посади, пов’язані з виконанням організаційно-

розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків, або спеціально

уповноважені на виконання таких обов’язків у юридичних особах приватного

права незалежно від організаційно-правової форми, а також інші особи, які

не є службовими особами та які виконують роботу або надають послуги

відповідно до договору з підприємством, установою, організацією, – у

випадках, передбачених цим Законом.

Цивільний кодекс України (ЦК України) детально окреслює порядок

створення, організаційно-правової форми, правове становище тільки тих

учасників цивільних відносин, котрі вільно, за власною ініціативою

вступають у ці відносини – юридичних осіб приватного права. Так, у ст. 80

ЦК України, яка має назву «Поняття юридичної особи», міститься вказівка на

деякі характерні ознаки цього поняття, зазначаючи, що юридичною особою є

організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку, яка

наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем

та відповідачем у суді.

Оскільки юридичні особи відрізняються за деякими критеріями, їх

можна поділити на певні види. Відповідно до частини 2 статті 81 Цивільного

кодексу України, юридичні особи залежно від порядку їх створення

поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб

213

публічного права. Юридичні особи публічного права створюються

розпорядчими актами Президента України, органу державної влади, органу

влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.

Натомість юридичні особи приватного права створюються на підставі

установчих документів, які розробляються та затверджуються її

засновниками (учасниками) (статут чи засновницький договір), якими

можуть бути фізичні чи юридичні особи. Таким чином, відповідно до норм

Цивільного кодексу України слід виходити від зворотного: якщо юридична

особа не створена розпорядчими актами Президента України, органу

державної влади, органу Автономної Республіки Крим чи органу місцевого

самоврядування, кодекс розглядає їх як юридичних осіб приватного права.

Юридична особа приватного права може створюватися та діяти на

підставі модельного статуту в порядку, визначеному законом. Зокрема,

оскільки один із критеріїв поділу юридичних осіб приватного права

міститься вже в частині 1 ст. 81 ЦК України, де встановлено, що юридична

особа може бути створена шляхом об’єднання осіб та (або) майна, можна

зробити висновок, що згідно ЦК України юридичні особи приватного права

можуть бути: а) такими, що являють собою об’єднання осіб; б) такими, що

являють собою об’єднання майна; в) такими, що являють собою об’єднання

осіб та майна.

Крім того, юридичні особи розрізняються за метою створення: для

здійснення підприємницької діяльності (комерційні); для здійснення

некомерційної діяльності (некомерційні). За видом власності, на якій

створюється юридична особа: приватні юридичні особи; державні юридичні

особи; комунальні юридичні особи.

Отже, юридичними особами приватного права є юридичні особи,

основною метою яких є реалізація приватних інтересів окремих осіб. Вони

діють на засадах саморегулювання, а їх правовий статус регулюється

правовими нормами, які мають загальнодозвільний характер. Юридична

особа приватного права створюється на підставі установчих документів

214

відповідно до Цивільного Кодексу України. Юридична особа приватного

права може створюватися та діяти на підставі модельного статуту в порядку,

визначеному законом. Цивільним Кодексом України встановлюються

порядок створення, організаційно-правові форми, правовий статус

юридичних осіб приватного права.

215

Ямненко Тетяна Михайлівна

доцент кафедри цивільного права і процесу Національного авіаційного університету, кандидат юридичних наук

[email protected]

ПРОБЛЕМИ ДОКАЗУВАННЯ ВИПАДКІВ ЗЛОВЖИВАННЯ ВЛАДОЮ

ТА КОРУПЦІЇ У ФІНАНСОВИХ ПРАВОВІДНОСИНАХ

На сьогодні особливо актуальним стало питання боротьби із корупцією

та зловживаннями в органах публічної влади. Обидва ці явища є настільки

масштабними, що на боротьбу із ним вже готові витрачати чималі кошти,

адже через них втрачається набагато більше. При цьому, за великим

рахунком, досі чітко не сформована навіть доктрина боротьби із корупцією

та зловживаннями у публічній фінансовій діяльності.

Взагалі зловживання органами публічної влади, хабарництво, корупція,

інші службові правопорушення відомі людству давно. Особливого

процвітання ці діяння отримали тоді, коли людиною почала керувати

жадібність, коли державні службовці перестали зважати на власне

достоїнство і ними керувала жага до отримання більшого (дехто

продовжував розкрадати державну скарбницю навіть тоді, коли їх статки в

декілька разів перевищували державний бюджет).

У ХХ столітті поширилися випадки серйозного зловживання

корумпованими «політично значущими особами», розкрадання державної

власності, здирництва та хабарництва, а також використання фінансових

структур для відмивання вкрадених активів. Суми відмитих грошей погано

піддаються підрахунку, оскільки точні статистичні дані отримати

неможливо. Однак приблизні підрахунки, засновані на матеріалах

розслідування злочинів, пов’язаних з корупцією та хабарництвом, дають

загальне уявлення про ці проблеми: за оцінками Світового банку, у вигляді

хабарів щорічно виплачується понад $ 1 трлн. Обсяги незаконно зароблених

216

коштів, які отримують державні посадові особи країн, що розвиваються і

країн з перехідною економікою, досягають $ 20–40 млрд на рік [1, 11].

Що стосується корупції, то однією із найбільш небезпечних форм

протиправної поведінки політичної еліти, державних посадових осіб у всіх

сферах діяльності, і, зокрема, фінансовій сфері, є державна корупція [2. 272].

Як слушно з цього приводу наголошує О.А. Музика-Стефанчук, «...корупція

у бюджетних правовідносинах – це використання суб’єктами цих відносин та

учасниками бюджетного процесу свого службового становища, перевищення

владних повноважень для неправомірного збагачення як власного, так і

групового (колективного)» [3, 312].

Міжнародний орган з нагляду за банківською діяльністю, який

формулює загальні стандарти нагляду та рекомендації до виконання –

Базельський комітет з банківського нагляду, ще у 2001 році чітко вказав на

невідповідність заходів протидії корупції, передбачених міжнародною

фінансовою системою. Очевидною є повна невдача практичної реалізації

міжнародної стандартизації політично значимих осіб. Так, рівень дотримання

рекомендацій FATF дивно низький, особливо серед країн – членів FATF. З

124 країн, ситуацію в яких вивчали FATF або регіональні групи за типом

FATF, 61% не дотрималися рекомендацій взагалі, а 23% – частково. Іншими

словами, більше 80% юрисдикцій відставали у вирішенні цих питань [1, 13–

14].

На думку О.А. Музики-Стефанчук, «...до основних факторів, які

сприяють розвитку корупції в органах публічної влади у бюджетному

процесі в Україні, можна віднести такі: 1) законодавчі проблеми (наприклад,

коли несвоєчасно приймаються закон про Державний бюджет України та

рішення про місцеві бюджети, у результаті чого розподіл коштів протягом

періоду, коли відсутній щорічний акт про бюджет, практично залежить від

волі певних посадових осіб); 2) певна непрозорість прийняття та виконання

актів про бюджет (незважаючи на те, що законодавство передбачає

відкритість бюджетного процесу, існують таємні видатки, у певних місцевих

217

органах складається тенденція до зникнення чи знищення певних документів,

зокрема, суворої звітності); 3) неналежний рівень притягнення до

адміністративної та кримінальної відповідальності посадових осіб за вчинені

ними правопорушення; 4) обмеженість участі громадськості у бюджетному

процесі та практичне неврахування думки громадян щодо вирішення тих чи

інших фінансово-бюджетних проблем; 5) лобіювання та підтримка у

Верховній Раді України інтересів окремих політичних груп, навіть окремих

громадян, які досить часто є представниками влади на місцях» [3, 313].

У зв’язку із викладеним виникає питання: хто і як має доказувати факти

зловживання владою у фінансових правовідносинах. На наш погляд, у

процесі доказування має поєднуватися два види доказування: судове та

позасудове (громадське). Так, доказування у межах судового розгляду має

чітко регламентовані процедури (це ми детально розглядаємо в інших

розділах нашої роботи). Позасудове чи громадське доказування – це

найбільш проблемний процес. Адже, наприклад, в Україні ще недостатньо

враховуються матеріали, отримані за процедурою, відмінною від тієї, що

прописана у процесуальному законодавстві. Зі створенням громадської

організації Антикорупційне бюро України та Національного

антикорупційного бюро України, яке є державним правоохоронним органом,

на який покладається попередження, виявлення, припинення, розслiдування

та розкриття корупцiйних правопорушень, вiднесених до його пiдслiдностi, а

також запобiгання вчиненню нових, є більше шансів того, що обсяги

зловживання владою у фінансовій сфері зменшаться. Прийняття Законів

України «Про очищення влади» від 16 вересня 2014 року, «Про Національне

антикорупційне бюро України» від 14 жовтня 2014 року має сприяти цьому

процесу.


1. Гринберг Т. Политически значимые лица: Руководство для банков по предотвращению финансовых злоупотреблений / Теодор Гринберг, Ларисса Грей при участии Делфин Шанц, Каролин Гарднер и Майкла Лэтэма; Пер. с англ. – М.: Альпина Паблишер, 2012. – 185 с.

218

2. Андрійко О.Ф. Організаційно-правові заходи протидії корупції у фінансовій сфері / О.Ф. Андрійко // Актуальні проблеми правового регулювання фінансово-кредитних відносин в умовах кризи: практика правозастосування і шляхи її вдосконалення: зб. тез доп. за матеріалами Міжнар. наук.-практ. конф., (Суми, 4–5 червня 2010 р.) / Укр. акад. банк. справи Нац. банку України. – Суми: УАБС НБУ, 2010. – С. 272.

3. Музика-Стефанчук О.А. Органи публічної влади як суб’єкти бюджетних правовідносин: моногр. / О. А. Музика-Стефанчук. – Хмельницький: Хмельницький університет управління та права, 2011. – 384 с.

219

Ярмиш Наталія Миколаївна професор кафедри кримінального права, кримінології та кримінально-

виконавчого права Національної академії прокуратури України, доктор юридичних наук, професор

[email protected]

ПРО СПІВВІДНОШЕННЯ «ПРОХАННЯ» ТА «ВИМАГАННЯ» НЕПРАВОМІРНОЇ ВИГОДИ ЯК ОЗНАК ОБ’ЄКТИВНОЇ СТОРОНИ

СКЛАДІВ КОРУПЦІЙНИХ ЗЛОЧИНІВ

Останнім часом до КК України були внесені зміни, які стосуються

об’єктивної сторони окремих складів корупційних злочинів. Щодо дій так

званого активного корупціонера (якого раніше називали одержувачем

хабара) поряд з одержанням неправомірної вигоди, а також з прийняттям її

пропозиції чи обіцянки, з’явився ще один варіант діяння: прохання

неправомірної вигоди. Це стосується, зокрема, ст. 368 КК України

«Прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди».

Одразу зазначимо, що відсутність у назві статті слова «прохання» не можна

вважати законодавчим недоліком, оскільки зовсім не обов’язково, щоб назва

повністю відображала диспозицію статті (КК України і без того містить

безліч статей з невиправдано громіздкими назвами). Недоліки вбачаються в

іншому.

Стосовно «прохання» неправомірної вигоди неможливо оминути

увагою обставину, про яку вже багато написано та сказано на численних

наукових форумах, присвячених протидії корупції. Мається на увазі

очевидна помилка законодавця. Немає сумнівів, що відповідно до його

задуму «прохання» притаманне виключно діям того суб’єкта, до якого

звертаються з вирішенням певного питання. Якщо додавати ознаку

«прохання» до складів корупційних злочинів, логічним було б розташувати її

саме у таких статтях (частинах статей). Тому наявність цієї ознаки у ст. 368

та ч. 3 ст. 354 КК України сприймається без заперечень (принаймні щодо

форми побудови диспозиції). Проте сумнівним є те, що в інших складах

корупційних злочинів «прохання» розміщене у тих частинах статей, за якими

220

відповідає корупціонер «активний», тобто той, хто очікує певних дій на свою

користь з боку особи, наділеної відповідними можливостями. Саме

«активний» корупціонер за текстом окремих статей КК або надає

неправомірну вигоду за відповідні дії, або пропонує чи обіцяє її надати, або

(увага!) прохає її. Відповідна життєва ситуація виглядає так: той, хто

прийшов до уповноваженої на певні дії людини її «підкупати», у неї ж прохає

(?!) неправомірну вигоду. Саме така абсурдна подія вбачається з

законодавчої конструкції перших частин ст. ст. 368-3 та 368-4 КК України

(відповідно «Підкуп службової особи юридичної особи приватного права

незалежно від організаційно-правової форми» та «Підкуп особи, яка надає

публічні послуги»). Пояснити це можна лише технічними причинами,

внаслідок яких ознака «прохання» випадково потрапила не до тих частин

«корупційних» статей, у яких їй насправді місце. Ще більш дивує, що,

незважаючи на численні заклики до законодавця з боку наукової спільноти,

кричуща помилка досі не виправлена. Така можливість упущена принаймні

двічі, оскільки зміни щодо складів корупційних злочинів були внесені 14

жовтня та 12 лютого 2014 року. Якщо законодавець втручався у

Кримінальний кодекс України, була б нагода виправити і цей недолік –

перемістити прохання до тих частин статей, які призначені для «одержувача

хабара», а не «хабародавця». На жаль, така законодавча неуважність (якщо не

казати – неповага) до закону не сприяє довірі до нього та укріпленню

законності.

Проте щодо «прохання» є претензії і змістовного характеру, які

залишалися би й за умови, якщо б ця ознака перебувала у належному місці

відповідних складів злочинів. До слова, ця ознака законодавцем не

роз’яснюється (на відміну від «пропозиції» та «обіцянки», які розкриті у ч. 3

примітки ст. 354). Мабуть, тлумачити прохання й не потрібно, оскільки це –

звичайне слово, яке зрозуміле вже на побутовому рівні. Достатньо очевидно,

що ним охоплюється цілком «мирне» висловлювання людини, позбавлене

будь-якого агресивного забарвлення. «Прохання» дуже добре поєднується з

221

«будь ласка». У ньому втілено бажання щось отримати за «доброю волею»

особи, до якої адресоване звернення. Якраз на «добровільності» позитивного

відгуку на «прохання» бажано звернути увагу.

Як би «увічливо» не звучало «прохання», воно здатне викликати певну

настороженість з боку того, у кого «прохають». Адже ця особа з’явилася до

іншої зі своєю проблемою, яку та здатна чи зобов’язана вирішити. Коли ж у

відповідь на звертання особу «прохають» надати неправомірну вигоду, у її

свідомості це прохання аж ніяк не сприймається відірваним від вирішення

цієї проблеми. Навпаки, обидві обставини (прохання неправомірної вигоди і

виконання відповідних дій тим, хто її прохає) однозначно вбачаються як

взаємопов’язані: «не надаєш вигоду – не отримаєш те, що тобі потрібно» й

навпаки. Така «віртуальна» погроза начебто «витає у повітрі», принаймні в

уявленнях того, кого «прохають». Саме такий «підтекст» закладений у

«прохання».

Але подібне прохання з «підтекстом» дуже нагадує «підтекст» без

прохання, а саме ситуацію, за якої затвердився термін «завуальоване

вимагання». Такій назві відповідає вимагання, визначення якого міститься у

ч. 5 примітки ст. 354 КК України. Вона поширюється на всі корупційні

злочини, у складах яких зазначена ознака «вимагання» (це ст.ст. 368, 368-3,

368-4 та 369 КК України). Вимаганням у примітці ст. 354 КК України

визнається, зокрема, «умисне створення умов, за яких особа вимушена

надати неправомірну вигоду з метою запобігання шкідливим наслідкам щодо

своїх прав і законних інтересів».

«Прохання» неправомірної вигоди, оскільки особа розуміє, що його

краще виконати, цілком можна вважати завуальованим вимаганням. Подібна

поведінка ним і вважалася доти, доки у статтях, що передбачають відповідні

корупційні злочини, не з’явилося «прохання». Зрозуміло, що особа, яка

раніше відповідала би за кваліфікований корупційний злочин, за ознакою

«вимагання», нині, скоріш за все, буде піддана кримінальній відповідальності

за частиною статті, яка передбачає «основний» («простий») склад злочину, де

222

зазначено «прохання» та санкція більш м’яка. Можна припустити, що,

додаючи до «корупційних» статей КК України цю ознаку законодавець,

прагнув посилити кримінальну відповідальність «хабарників». Але, як

бачимо, спостерігається зворотній ефект. Принаймні від адвоката можна

очікувати, що він буде наполягати на тому, щоб «підвести» відповідну подію

під ознаку «прохання», а не вимагання (завуальоване).

Зауважимо, що прохання утворює закінчену об’єктивну сторону

відповідних корупційних злочинів за умови, що подія обмежилася лише

проханням, тобто одержати неправомірну вигоду особі не вдалося з причин,

що від неї не залежать (інша сторона відмовилася надати неправомірну

вигоду, або погодилася, але надати її не встигла тощо). За таких умов це –

закінчений злочин, передбачений, наприклад, ст. 368 КК України «Прийняття

пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди». Звісно, одне

лише прохання неправомірної вигоди поступається за рівнем суспільної

небезпеки одержанню неправомірної вигоди. Проте, оскільки ці ознаки

містяться в однієї й тій самій частині статті, це може бути враховано лише

при призначенні покарання. Зрозуміло, що доводити «прохання»

неправомірної вгоди ще складніше, ніж її одержання, тому навряд чи

кваліфікація подій як прохання неправомірної вигоди відбуватимуся часто.

Необхідно звернути увагу й на те, що на відміну від «прохання»,

«вимагання» неправомірної вигоди не створює закінченого злочину з тих, що

розглядаються, оскільки воно є кваліфікуючою ознакою до одержання

неправомірної вигоди, а не самостійним, окремим видом діяння. В зв’язку з

цим необхідно визначитися, як кваліфікувати подію, коли особа вимагала

неправомірну вигоду, але людина, якій погрожували, наприклад

невиконанням без винагороди певних дій, а саме, порушенням її законних

інтересів, відмовилася надати таку «данину»? Тут вбачається замах на

одержання неправомірної вигоди. Оскільки вимагання включено до

об’єктивної сторони диспозиції відповідної частини статті, можна вважати,

що воно є дією, яка безпосередньо спрямована на одержання неправомірної

223

вигоди (а результат не настав з причин, що не залежать від волі винного). І

одразу ж постає питання: чому більш суспільно небезпечну дію, ніж

прохання (яке саме собою може бути закінченим злочином), а саме,

вимагання неправомірної вигоди, законодавець стосовно ст. 368 та

аналогічних статей КК України не визнав закінченим злочином? Дати

відповідь на це питання може лише законодавець. Втім, користуючись

нагодою, зауважимо, що за буквою закону, вимагання «хабара» (тобто майна,

права на майно або послуг матеріального характеру), яке не завершилося

його одержанням, цілком підпадає під ознаки ч. 2 ст. 189 КК України

«Вимагання», якщо воно вчиняється «службовою особою з використанням

свого службового становища». Інші суб’єкти корупції за одне лише таке

вимагання (без одержання) можуть відповідати за ч. 1 тієї ж статті. Однак

зазначимо, що на практиці така кваліфікація не здійснюється.

Існує ще одна проблема, приводом до обговорення якої є те, що

«прохання» щільно межує з «вимаганням», і ця наближеність потребує

ретельного вивчення всіх нюансів змісту останнього терміну. Як зазначалося

вище, визначення вимагання передбачено у ч. 5 примітки ст. 354 КК України.

Крім так званого завуальованого вимагання, розкривається вимагання у його

«відвертому» варіанті. Воно сформульовано так: «...під вимаганням

неправомірної вигоди слід розуміти вимогу щодо надання неправомірної

вигоди з погрозою вчинення дій чи бездіяльності з використанням свого

становища, наданих повноважень, влади, службового становища стосовно

особи, яка надає неправомірну вигоду…». Як бачимо, у тій частині

визначення, яка не стосується завуальованого вимагання, не йдеться про те,

що погроза здійснюється саме щодо законних інтересів особи, в якої

вимагають неправомірну вигоду. Тому може скластися враження, що не має

значення, які самі інтереси ставляться в небезпеку – законні чи незаконні.

Здоровий глузд підказує, що маються на увазі інтереси виключно законні.

Тим більше, що у попередньому визначенні (яке було передбачено у примітці

ст. 368 КК України у її первісній редакції) йшлося про загрозу діями, «які

224

можуть заподіяти шкоду законним правам та інтересам того, хто дає хабара».

Таке розуміння цілком логічне, звичне та доцільне. Проте оскільки в

нинішньому визначенні вимагання вказівка на законні права та інтереси

особи, які ставляться під загрозу, відсутня, то при суто формальному підході

вимаганням може бути визнано й те, що за сенсом цього явища до вимагання

не належить. Це несправедливо щодо обвинуваченого, адже до нього може

бути застосована кваліфікуюча ознака, яка насправді в його діях відсутня.

«Вимогу» неправомірної вигоди, коли «під загрозу» становляться незаконні

інтереси особи, можна розглядати як її «прохання». Наприклад, інспектор

заявляє тому, стосовно кого здійснюється перевірка, що за умови, якщо йому

не нададуть неправомірну вигоду, він складе протокол про порушення, які

дійсно мають місце. Невже ж це вимагання неправомірної вигоди? Адже цей

протокол інспектор скласти зобов’язаний, не порушуючи при цьому

законних інтересів того, хто допустив порушення. У такій ситуації має місце

«прохання» неправомірної вигоди за «замовчування» інформації про певні

недоліки, які мають бути зафіксовані. Повторимо, що у визначенні вимагання

існує серйозне упущення, яке здатне перешкоджати правильному

застосуванню Кримінального закону.

Подібні законодавчі упущення лише ускладнюють роботу

правоохоронних та судових органів, створюють додаткові проблеми замість

того, щоб їх усувати. Тому важко стверджувати, що новели, пов’язані з

«проханням» та «вимаганням» неправомірної вигоди, сприяють протидії

корупції. Це ще раз підтверджує, що раніше, ніж змінювати усталені

положення Кримінального кодексу, необхідно впевнитися у тому, що це

дійсно необхідно та сприятиме справедливому застосуванню закону, яке є

адекватним його завданням. А для цього необхідний комплексний,

системний, професійний підхід до процесу оновлення Кримінального

законодавства.

225

Наукове видання

АНТИКОРУПЦІЙНА ПОЛІТИКА УКРАЇНИ: СУЧАСНІ ПРОБЛЕМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ

ЗБІРНИК матеріалів інтернет-конференції

(Київ, 29 травня 2015 року)

Технічне редагування Н.В. Панфілова

АНТИКОРУПЦІЙНА ПОЛІТИКА УКРАЇНИ СУЧАСНІ...

Documents