Др. Богдан Галайчук Надзвичайний професор Українського Католицького Університету Звичайний професор Понтифікального Католицького Університету Аргентини

ЗАСАДА САМОВИЗНАЧЕННЯ НАРОДІВ

2

З М І С Т :

ВСТУП 3

І. ОПІНІЇ :

1. Позитивне право 5

2. Природне право 20

3. Підпорядкування нації державі 27

4. Протиставлення нації державі 44

5. Міжнародній лад 59

3

6. Практичні труднощі 63

7. Здатність до самостійності 67

ІІ. КРИТИКА :

8. Непорозуміння 76

9. Підпорядкування 88

10. Протиставлення 97

ЗАСАДА САМОВИЗНАЧЕННЯ НАРОДІВ.

ВСТУП.

У міжнародньоправній науці, подібно як у багатьох інших ділянках знання, тематика дослідних праць у великому ступені визначена специфічними національними заінтересуваннями. Де не випадок, що саме голандец Ґротікс перший сформулював засаду свободи морей – і що та теза викликала гостру репліку саме в другому мореплавському краю – Англії. Що саме в Латинській Америці,де розмірно часто трапляються революції , широко розроблено проблему дипломатичного азилю, визнання революційних правлінь,відшкодування за втрати ,спричинені чужинцями в ході

4

громадянських війн. Що найбагатша література на тему федерації та конфедерації появилася саме у злучених державах напередодні світової війни – і в Німеччині, в часі монтування другої імперії. Нічого дивного,що увагу українських інтернаціоналістів притягає в першу чергу проблема міжнародньоправної аргументації самостійницьких постулатів,яка зводиться до альтернативи: право самовизначення для недержавного українського народу, чи право на збереження існування і на освободження поневоленої української держави. Вже появилося кілька праць присвячених проблемі міжнародньоправної предметності УССР та її права виступлення з СССР ,питання можливості оборони нашої не залежності на площині прав існуючої держави. У цій праці бажаємо розглянути засаду самовизначення народів.

Підіймаючися цього завдання – яке виходить поза нашу до цього часу тематику – мали ми на увазі два моменти. З одного боку вважаємо обов’язком української міжнародньоправної науки зібрати дані,на основі яких українські чинники,що боронять справи нашої самостійності на міжнародному форумі, могли б оцінити аргумент на який покликуються, себто зміст засади самовизначення , та можливість та доцільність її застосування у практичній дії - її вартість з погляду правного (правосильність) та психологічної (переконливість). Уважаємо , який тягнеться червоною ниткою крізь українські меморіали від 1918року по нинішній день, заслуговує на ближчу аналізу - що того питання не вичерпує один короткий розділ нашій малій розмірами та широкій темою праці про

5

міжнародньоправний аспект української визвольної справи./ «нація поневолена але державна» Мюнхен 1953,ст..21+31/.

Не зважаючи на нашу - здавна скристалізовану і виразно засновану – опінію в тій матерії ,піддаємо (в другій частині цієї праці) критичній аналізі заміти проти засади самовизначення народів і опрокидуємо ті з них, які є об основані. Глядимо на них не як заміти проти ПРАВА самовизначення народів, а проти ДОЦІЛЬНОСТІ І МОЖЛИВОСТІ усамостійнення поневолених народів, державних чи не державних ,незалежно від такого чи іншого юридичного у аргументування їхньої емансипації .З огляду на ширину і многогранність теми та на кількість посвяченої літератури (яку ми не мали змоги вповні простудіювати) вважаємо,що порушенні проблеми повинні знайти ширший відгук в української наукової літературі.

ПЕРША ЧАСТИНА : О П І Н І

ПОЗИТИВНЕ ПРАВО.

Теорія національностей,засада національностей,національний принцип - і з другого боку засада чи право самовизначення народів, це поняття, які не лиш у публіцистиці, але часто і в науковій

6

літературі виступають як синоніми чи хоча б як гононіми. Залишаючи на боці спрецизування таких формальних понять як теорія, засада та право, спинимося коротко лиш на відрізненні засади національностей та засади самовизначення народів. Згідно з принципом національностей, державні кордони повинні бути нагнені до етнічних меж, згідно з засадою самовизначення, вони повинні бути визначені по бажанню населення. В першому випадку критерієм є об’єктивні елементи, які визначують приналежність населення до того чи іншого народу (як мова, раса, історія, віросповідання, культура), в другому випадку воля населення, якої типовою формою вияву є плебісцит. / Scelle: précis du Droit des gens, Paris 1934, том 1. ст. 264 – 266/.

Різниця між обома принципами ясна, наприклад коли в 1940 році Гітлер прилучив Люксембург до Німеччини, він міг покликуватися на засаду національностей, мовляв населення Люксембурга говорить по Німецькі – значиться воно німецьке. Але було це очевидне нарушення засади самовизначення, бо ж звісно що люксембурці бажають самостійності а не прилучення до Німеччини. В 1918. Році Польща домагалася, на основі засади національностей південної частини східної Пруссії, бо тамошнє населення –мазури- говорить по польські. Але при плебісциті мазури висловилися за Німеччиною, тому, згідно з засадою самовизначення народів, східна Пруссія залишилася частиною німецької державної території. На мирових конференціях що проводили розмежування між балканськими державами, не раз одна сторона покликувалась на волю населення, друга на етнічну приналежність, виявлену у мові чи інших об’єктивних даних.

У літератури, як ми згадами, ті поняття часто виступають помішані тому й ми не кластимемо натиску на розрізнення. Незалежно від такої чи іншої термінології, слід мати на увазі, що в наші часи висувається на перший план засаду самовизначення – і що проти нього здебільше звернена критика,

7

зокрема на філософічній та на моральній площині. Засаду національностей критикують зокрема автори, які підкреслюють недостачу ясного і загально прийнятого критерію.

У минулому не раз траплялося, що поодинокі державні мужі покликувалися на волю населення чи на його етнічні приналежність, при міждержавних розмежуваннях. Наприклад Франсуа I протестував проти відступлення Бургундії Карлові V, на основи мадридського договору проти волі бургундського населення. (Hitdebrando Accioly: tratadc de derecho internacional publico, rio de Janeiro 1945, m. 1. ст.91), в чому можна добачувати ідею самовизначення народів. Якобсон шукає початків ідеї самовизначення народів у великоморавській державі, в часи св. Кирила і Методія / Roman Jakobson. The beginning of national self_ determination in europe, y «The review of Politics», notre dame univos, з січня 1945, ст. 29-42/. Національній принцип виразно зарисовується у змаганні українських гетьманів /Богдан Хмельницький, Дорошенко/ до пересунення західного кордону козацької держави на українського – польську етичну межу.

Були це спорадичні прояви, які виступали тут і там, радикального перекреслені на початку минулого сторіччя Віденським Конгресом. Самостійницькі змагання американських і європейських народів, характеристичним історій ний процес 19 сторіччя, знайшли теоретичне обґрунтування у «національному принципі» , що його сформулювала італійська школа міжнародного права, / Синтетичний огляд дає E. Castellanі, y «Academie de Droit International»1933/4,

ч. 45, ст. 709 – 739/ якої чоловим представником був Мандзіні. Вільсон сформулював засаду самовизначення народів, яка вже давніше зарисувалася у плебісцит.

8

Приступаючи до розгляду права самовизначення народів, мусимо перш за все з’ясувати собі, чи розглядимо його на позитивно правній чи на природно правній площини. Іншими словами: чи виходило з заложення, що право самовизначення є вже одною з норм діючого права, що його загал держав визнає зобов’язуючими у міждержавних відносинах: ці це право лиш ПОВИННО бути визнане державами, згідно з засадами природного права, божого права, моралі. В якому характері виступає воно в українських публікаціях? Коли взяти під увагу підхід українських політичних чинників та авторів які на те право покликують, зокрема широко розповсюджене покрикування на програму Вільсона та за апробування тієї програми іншими державами, мається враження ,що Вільсонові точки практикуються як позитивно правне джерело, а право самовизначення як норму діючого права. Але деякі автори ставлять право самовизначення зовсім виразно на природно правний площині. «Творці відновленої в 1917 – 1918. рр. української держави спирали свою відповідчу акцію на простий і ясний принцип САМОВИЗНАЧЕННЯ НАЦІЙ, що випливає з основних засад демократії ,яка,в свою чергу,була плодом ПРИРОДНОГО ПРАВА. Таким чином відновлена українська державність оперта на ПРИРОДНЕ право нації,свобідно і необмежено ВИЗНАЧАТИ свою державну долю». / Проф. др. М. Стахів: Українська народна республіка, в « Енциклопедії Українознавства» III частина, 642. ст.: підкреслення праці./ Щоб висвітлити порушене в цій праці питання як найбільш многогранна, розглянемо право само визнання спершу на площині позитивного опісля природного права.

9

У міжнародньоправній літературі можна деколи стрінути погляд,що засаду самовизначення народів застосовано у мирових договорах 1919 року,або що від того часу стала вона нормою позитивного міжнародного права. Такі опінія походить з двох джерел.

З одного боку поширюють таку тезу представники таких народів, що їх дуже ласкаво по трактовано у поверсайській системі. Розписуючись широко про застосування шляхетного Вільдонового принципу до поляків,чехів,південних слов’ян чи румунів,вони дискретно промовчують долю німців,модярів,литовців,не згадуючи навіть про українців,білорусів чи кавказців.

Побіч авторів ,які замикають очі на дійсність можна стрінути і таких ,які тої дійсності справді таки не знають: ж одні з них мабуть не бачили тексту Вільсогової декларації самовизначення народів,інші – доброї етнографічної мапи Європи. Наприклад Піле уявляв собі ,що Вільсонівська засада «дає право народові порвати дотеперішню державну приналежність,щоб прилучитися до якої існуючої держави або щоб створити нову державу»/pillet:la querre et le droit. Louvain 1922, ст.108/

З другого боку де які західні автори думали,що право самовизначення не застосовано хіба на мішаних просторах,де ніяк неможливо провести кардон згідний з етнічною межею (D.Antokoletz,Derecho internacional publico 3a edicion, Buenos Aires,ст.450: посередньо Delos:La protection internacionale des libertes cultural les et de problema des minor I tles, y «Nouvelle Revue des Jeunes» 1923/1 ст.30)

10

Що таке право самовизначення? Як можна його сформулювати? Які умовини його здійснення? Чим і як можна його вмістити в теперішньому міжнародному ладі? На ті питання дуже ясно і вичерпно відповідає визначний французький інтернаціоналіст Сель ( Scelle: Precis du droit des gens, 1. M. 1934, СТ. 255 ). Щоб право самовизначення стало діючою нормою. « Треба би дати підметам права / якими Сель вважає людей/ - які, як звісна, підпорядковані державам/ « державному правому ладові » в Cелевій термінології / - змогу визначити, відповідною збірною процедурою, до якої держави вони бажають належати. Тим самим треба б дати їм право не лиш опротивитися перенесенню їх / під іншу державну владу/ без їхньої згоди, але також право ініціативи для відізвання від одної держави та прилучення до іншої або створення нової самостійної держави ». Це творило б поважний переворот у теперішньому міжнародному ладі: « Право народів або збірне самовизначення доводить не лиш до осуду класичного принципу анексії та насильної цесії /цебто відступлення частини території/ але й до права вільної сецесії ». Чи цей переворот переведено? Чи існує позитивна норма міжнародного права, договірна або звичайна, яка призвала б народам те право, устійнюючи згадану Селем процедуру чи навіть не устійнюючи її? Якщо так, права самовизначення народів є нормою позитивного права, визнаною міждержавною спільнотою – так само наприклад як право вільної плавби по морях чи право незайманості дипломатичних представників. Якщо ні, засаду самовизначення можна вважати хіба природно правною нормою або допустити її існування лиш на поза правній площині – наприклад як моральний постулат чи історичний закон. /гл. Нація поневолена ” ст.. 31-2/

11

Як звісно, засаду самовизначення сформулював президент злучених держав, Вільсон, а вони держави прийняли її як базу для мирових переговорів: що правда, не фігурує вона у звісних 14-тьох точках з 8. 1. 19 18, лиш у низці заяв зложених у часи війни, але Вільсон зазначив, що той постулат слід вважати також одною з умовин, нарівні е 14-ма точками. Познайомимося спершу зі змістом засади самовизначення, опісля з її характером, себто з питанням чи е вона зобов’язуючою правною нормою.

Що розумів Вільсон під правом самовизначення? « Всі добре означені національні прагнення слід як найбільше задоволити, але не впроваджувати при тому нових чи старих елементів незгоди й антагонізму які могли би з часом нарушити мир в Європі а вслід за тим у світі » – заявив північноамериканський президент 11. 2. 1913. Заналізуймо уважно той історичний анті.

1/ « Всі ДОБРЕ ОЗНАЧЕНІ національні прагнення ». Як побачимо, підмет права – на звів його поки що, « умовно», правом самовизначення – обмежений і то обмежений до якоїсь ближче неозначеної категорії народів. Що залишає дуже широке поле до самовільної інтерпретації – і до надужить. Знаємо, що та інтерпретація справді була наскрізь самовільна. Наприклад у звісній ноті з 10.8.1920 північноамериканський державний під секретар Кольбі осудив визнання нових східноєвропейських держав за винятком Польщі, Фінляндії та Вірменії бо, мовляв, «прагнення лиш тих націй зовсім законні». Ні чім полягає та « Законність прагнень»? « Кожну з тих націй – пояснює Кольбі –

12

анектовано насильно: їхнє звільнення з під режиму чужого гніту не нарушує територіальних прав Росії, воно одобрене громадською опінією вільних народів». Як звісно Росія

Ніколи не анектувала ніякої вірменської ні фінської держави – Вірменія в вийшла в склад Росії як звичайна частина турецької території ,Фінляндія – як колишня автономна провінція Швеції. Навпаки,Росія грузинські й азербайджанські держави – себто народи ,яким Кольбі виразно відмовляє право на самостійність.

Лaнсінг,американський державний секретар того часу,одверто признає,що « Народи Естонії ,Латвії,та Литви, Україна,Грузія та Азербайджан мають кровно мовну і расову окремішність; всі вони бажають державної незалежності,але правління злучених держав - під час мирової конференції та після – постійно відмовляло мешканцям ціх країн право самим вирішувати,під якою суверенністю вони мають жити. Навпаки він висловився за «велику Росію»,що охоплює територію великої імперії, за винятком Польщі і Фінляндії».(R.Lansing: Peace negociations.Boston 1921). Такий самовільний підхід виразно виступає у 14-ох точках: ні слова про Україну і Фінляндію,які тоді / в січні 1918 вже фактично існували як самостійні держави: навпаки – дуже гарячі вислови симпатії для Росії /6.точка/. Зате визнання Чехословаччини і Польщі,які освободилися щойно в листопаді 1918,/ ширша критика – гляди «Нація поневолена» ст.25-27/

13

2/ «Слід ЯК НАЙБІЛЬШЕ Задовольнити». На думку Вільсона – і тут знаходимо пояснення тої самовільної дискримінації – прагнення українців, балтійців та кавказців можна було зовсім задоволено заспокоїти шляхом федералізації б російської імперії. До речі,як це побачимо в дальших розділах,згідно загально розповсюдженою серед правників опінією,самостійність не є єдиною формою заспокоєння національних прагнень: вони допускають широку скалю, від Федерації,через територіальну чи персональну автономію,аж до звичайних

Конституційних гарантій,забезпечених відповідними міжнародньоправними актами або й не забезпечених. При найвластичніший інтерпретації годі добачувати у Вільсоновій декларації якесь право на самоопреділеніє вплоть до отделенія» право самовизначення так як його розуміється в поточній мові і як його окреслив Сель.

3/ Але не впроваджуючи при тому нових чи старих елементів незгоди й антагонізму , які могли би з часом порушити мир у Європі, як слідом за тим у світі остання клявзуля обмежує так зване право самовизначення виразніше як перша. З історії східного питання знаємо ,що народження балканських держав ,а закрома Болгарії / що повстала як російський сателіт / захитувало міждународню рівновагу і доводило до поважних міжнародних напружень. Якщо б Велесонівська засада самовизначення обов’язувала вже на берлінському мировому конгресові,Болгарія мабуть до сьогодні творила б інтегральну частину турецької території.

14

Заналізувавши зміст засади самовизначення,познайомимося з її характером. Перш за все наведемо опінію комісії консультантів,назначеної 1931р. Радою Ліги Націй для заопінування шведсько-фінляндського спору за Аландські острови. Комісія зложена з трьох визначних знавців міжнародного права / Ларнод, Страйкен і Губер / ствердила у своєму звіті таке: « Засада самовизначення народів не є нормою властивого міжнародного права;Ліга Націй не вписала ії

до свого пакту» Така сама є опінія міжнародної комісії правників: те,що деякі міжнародні договори прийняли ту засаду,не вистачає,щоб вважати її одної з позитивних норм міжнародного права. Де лиш засада справедливості й свободи ,висловлена в дуже не явній та загальній формі». (S.D.N. Journal official, supplement special № 3, octobre 1920, pp. 5-6).

На ту опінію покликується низка авторів як на авторитетну інтерпретацію характеру права самовизначення народів. (A. Verdross: Droit international de la paix, y academie du Droit International 1’ ‘929/v № 30, st. 377; de la Briere: La communaute des puissances, cm. 80-81.)Дальше можна зацитувати різних авторів, які, не покликуючися на ту опінію, стверджують, що право самовизначення не належить до позитивного права (E.

15

Kaufmann: Droit International de la paix, y “Academie du Droit International” I ‘935/IV, cm. 366-7) й, що відкидує її панівна опінія (Cruchaba tocornal: Derecho internacional , Santiago de Chile 1944, tomo 1, cm. 204); слід згадати, що той чілійский автор присвячує окремий розділ державному відродженню України ті її міжнародньоправному положенню перед втратою самостійності і опісля) Ще інші автори стрерджують, що право самовізначення застосовано лиш у поодиноких сипадках (Charles cheney hyde: International law chiefly as interpreted and applied by the U.S. 2. Edition. Boston 1945, cm. 367-372; Daniel Antokolotz: Derecho internacional publico, 3ª ed. B. Aires, cm. 450: S. Waumbaugh: La pratique des

piebiscits. Y «Academie du Droit International» 1927/3, № 18, cm. 87-88 Scelle: Preeis 1268.) «Можна було думати» - пише звісний французький інтернаціоналіст Дюпуі (Ch. Dupuis: Regles du droit de la paix, y «Academie du Droit International» 1930/2 № 32, cm. 37-8) – і дехто навіть думав, що засада самовизначення народів здобуде право громадянства у міжнародному праві. Насправді так воно не сталося. Без

16

сумніву, паризька мирова Конференція присвятила національному принципові більше уваги ніж який не будь інший давнішній конгрес, але вона не застосувала його, хоч і проголосила не дуже обережно. Не могла того зробити, навіть якщо справді бажала бі, бо етнічна мішанина в деяких областях унеможливлює схожість державних границь з етнічними, без виміни меншин - що є трохи варварським засобом. Але вона не застосувала послідовно національного принципу навіть там, де це було можливе. Подібно як давнішні конференції практикувала вона той принцип як звичайний політичний фактор. Годі тому дивуватися, бо ніяка велика держава не в згоді з ним. А якщо було посвятити колонії національному принципову, це би довело мабуть до неладу та до боротьби між народами передчасно еманципованими. Дальше автор підкреслює що національного принципу не застосовано навіть там, де не в ходила в раду, здатність народів до державного життя: себ-то при зміні кордонів – напр. «у випадку Мадяршини і з другого боку Чехословаччини. Коли йдеться про плебісцитові терени, комісії мали складати звіт не лише про вислід плебісциту, але і про географічні й господарські умовини – таким способом великодержави зарезервували собі право самовільно обмежувати застосування національного принципу.»Національний принцип потрактовано не як обов’язкову правну норму, а як один з політичних мотивів, згідно з яким розмежовано деякі граничні краї / наприклад Банат Бургенлянд/, коли інші кордони нагнено до інших моментів: історичного /Буковина, Познанщина/, географічного /Південний Тироль, Судети/, тощо.

17

З тою оцінкою зовсім годяться сумні рефлексії члена української делегації на паризьку мирову конференцію: «Сьогодні, після кількох місяців мирової конференції, всі дійшли до висновку, що великий принцип самовизначення народів проголошено Антантою, в часі війни проти Осередніх держав, лиш як засіб перемоги над ворогом. Справді, мирова конференція, де про все рішать антанські великодержави, зуміла здійснити засаду самовизначення лише на користь народів поневолених Осередніми державами. Чехо-Словаки, югослявани, поляки й румуни здійснили їхні бажання завдяки антантськими підтримці. Одні відбудували їхні держави, інші об’єднали їхні землі. Зовсім інакше інтерпретують антантські великодержави цей великий принцип, коли йде про народи колишньої Росії та Туреччини. */ На їхню думку, «едина Фінляндія і може також Вірменія мають право здійснити самовизначення, зате всі інші народи Східної Европи – естонці, латиші, литовці, білорусини, українці, грузини та інші – мали б залишитися і на дальше, під російським імперіалістичним яром.» /ст. 9-10/

* / Як звісно, в дальнишому ході мирової конференції араби осягнули державну окремішність / спершу під мандатом /, хоч і не осягнули обіцяної Їм соборності.

18

Зрешток це речі добре відомі українському читачеві, звісна, що право самовизначення застосовано дуже щедро до поляків, чехів румунів, південних словян що відмовлено його українцями, болгарами, мадярам, німцям, австршякам. Як це пригадав др., Марголін у докладі, антантські дипломати одверто стверджували, що право самовизначення не має застосування до Росії, бо вона не переможена держава, а союзна. Засада самовизначення служила як претекст для територіального розчленування переможних ворожих держав, які були багатонаціональними зліпками / Австро-Угорщина і Туреччина/ або мали меншини, поважніші /Німеччина / чи дрібні /Болгарія/. Ніхто не думав застосовувати її до народів поневолених переможцями – до фінляндців, єгиптян, персів, індусів, не задуваючи про народи які до того часу ще не вспіли були проявити поважніших самостійницьких тенденцій. Ферляндці та єгиптяни освободилися небавом після версайської мирової конференції – але не на основі Вільсоновських «пунктів», лише шляхом витревалої революційної боротьби. Якщо б антантські зусилля сепаратного миру з Австро-Угорщиною не були

19

покінчилися невдачею, нікому і в гадці не було би ділити той анахронічний державний твір згідно з національним принципом. Як мало зрозуміння стрічали чехи серед антантських правлінь, доки ті не втратили надії на сепаратний мир з габсбургами, це дуже ясно стверджує Бенет у своїх звісних спогодах. Навіть Польші обіцяли самостійність щойно після того, як на це погодилося російське тимчасове правління. ( Lednicki: The russo_polnish dispute. The review of politics April 1944, p. 153)

Зрештою якщоб авіть і приняти, що засада самовизначення народів була прийнята паризькою мировою конференцією 1919 р., прийшлось би відразу додати, що був це відокремний випадок, що та засада не потверджена дальшою міжнародною практикою. «Проголошене Вільсоном право самовизначення народів вплинуло частино на редакцію мирових договорів; але його вплив скінчився з підписанням тих договорів. Сьогодні право самовизначення не належить до позитивного міжнародного права, як само як не належав учора». / Th. Ruyssen: le droit des peoples disposer d’eux_memes, y « revue de metaphysique et de morate » 1933 ст. 85-/. Що більше: « 10. Стаття пункту Ліги Націй забороняе державам-членам Ліги інтервенювати збройно, помагаючи поневоленій меншині. Не буде пересадою сказати що Ліга націй – подібно як її предок, Святий Аліянс – є скоріше засадом стабілізації нового публічного ладу, створеного договорами,

20

ніж шляхом отвореним для національних прагнень.» /ст. 35-36: no scelle: precas m. 2 ст. 258/ Польский історик Галецький / halecki: national self_determination and international coopetation, y «Thought», Fordham university quareterly, December 1947, ст. 596/ висловлює опінію про дальшу долю засади самовизначення: « В 1918 р. не було популярнішої засади: її вважали загальною формуою для повоєнною відбудови. Коли ж ті великі надії завели, поважна частина прилюдної опінії/ в тому деякі знавці політичної філософії / попала у другу крайність. Кріза останньою війні була рівночасно крізок самовизначення: вимазано ревізії давніше так шанованого принципу. Вслід був такий що без принципі творці мирових договорів зовсім не взяли під увагу тої засади.» Справді, засади самовизначення не застосовано; зрешток при герметично замкненій Залізній Занавісі був технічно нездійснимий основній засіб самовизначення – плебісцит / що вимагає свободи руху для міжнародніх комісій міжнародної

адміністрації плебістичний просторів, окупації нейтральними військами/. Народам відмовлено право не лиш рішати про свою долю, але навіть залишитися на своїй прадідній землі. Коли навіть приняти примусову виміну меншін як радикальну розвязку національного питання на деяких важних до розмежування сторах / справа, яку ближче розглянемо на іншому місці/, приходится ствердити, що виселення судейських чи заобрянських німців далеко виходило розмірами поза обміну меншин/ взагалі було це однобічне виселення,

21

не обмін/ та що форми того виселення були незвичайно жорстокі / згадані німецькі землі, Лемківщина/. Зате на великих просторах застосовано національний принцип, нагинаючи до етнічних меж східний кордон Литви, західної Білорусії та Югославії, західний та південно-західній України. Дехто добачує рефлекс засади самовизначення у міжнародній охороні меншин, міжнародніх мандатах, де централізації бритійскої імперії, праві сецесії советьских республиків. / Ruyssen: Le droit des peoples 87-95/. На іншому місці /Нація поневолена але державна 29-31/ розглянули ми питання. Чи в меншинній охороні можна добачувати здійснення засади самовизначеня – дійшли до негативної відповіді. Мандати були лиш дискретною формою поділу німецьких колоній та заселених арабами турецьких провінцій між переможців – замаскованою формою зміни територіальної суверенности, подібно як давніше так звана адміністративна окупація /Боснії, Герцеговини та Кипру/ чи так званий міжнародній винайм /деяких китайських пристаней/. Право сецесії не є ніяким кроком у напрямі самовизначення народів, лиш скромним залишком втраченої самостійності

зсовєтизованих суверенних республік /гляди розділ про право сецесії у наші праці ”У.С.С.Р.” та працю Маркуся на ту тему, виголошену на науковій

22

конференції Н.Т.Ш. 1953.р./ Єдиний виявом самовизначення можна вважати розклад бритійської імперії – і над тим процесом коротко спинимося на іншому місці. Усамостійнення південної Азії це вислід історичного процесу, не застосування права самовизначення; воно відбулося поза рамами позитивного міжнароднього права. Інтервенція у індонезійську визвольну війну не була основана на праві самовизначення,а на статуарних завданнях Об’єднаних Націй як сторожа світового миру. Ліга Націй і опісля Організація Об’єднаних націй шукали розвязки палестинського питання лиш тому, що Палестина була під ліговим мандатом і бритійське правління скористало з тої обставини щоб скинути з себе відповідальність за справу, яку коштувала чимало крови і престижу. До речі, міжнародня організація виявила себе нездатною до розвязки того складного національного питання, тому Ізраїль само визначив себе на полі бою – так само як Голяндія у 16 сторіччі, Україна у 17, Греція у 19. Також освободження інших азіатських країн відбулося традиційним шляхом уступлення мандатної ,чи пак колоніальної влади під тиском місцевих визвольних рухів. Ніякій міжнародній орган не наказав англійцям залишив, в імя права самовизначення народів - Індію, не заборонив французам корневі триматися В’єтнаму чи Алжиру. Право самовизначення народів не є позитивно правною нормою і – згідно з переважаючи у раховій літературі опінією – ніколи нею не було.

23

ПРИРОДНЕ ПРАВО

Нехай буде - може хтось замітити – що засада самовізначення ще не ввійшла до позитивного міжнароднього права – але може це завтрашня позитивноптавна норма? Атже міжнароднє право - як і кожне інше – спроквола еволюціонує, що раз то більше наближується до природноправного ідеалу. Пощо нам обмежуватися до тісного позитивізму, до зобов’язуючого сьогодні права – неповного, недосконалого? Чому не покликуватися на засаду, яка мусиш перемогти – коли не завтра так після завтра, бо за нею стоїть справедлість та істина? Тому обмежуємося тепер – так як це ми робили у праці «Нація поневолена але державна» - до позитивного права, лиш переходимо до розгляду, другого питання: чи справді є основа сподіватися, що засада самовизначення народів увійде до позитивного права? Чи вона доспіла до того? Чи здобула право громадянства у міжнародній науці? Чи міжнародньопрана література боронить право самовізначення як засаду що впливає з природного права і тому повинна бути визнана також позитивним правом? Так само, як наприклад охорону прав людини, заборону людовбивства і тим подібні постуляти? Якщо поодинокі автори апробують право самовизначення – то в яких розмірах? Як абсолютну норму, під яку відпадають всі народи світу – чи з якимись обмеженнями?

24

Шукаючи відповіді на ті питання, самозрозуміло, в першу чергу природноправник літературі, ми все таки, наведемо і цікавіші опінії кількох позитивістів, які нам довелося стрінути збираючи матеріяли до цієї праці. При тому будемо вважати, щоб не виходити поза нашу тему, якою є виключно опінія поодиноких авторів відносно питання, чи народи мають право самовизначення чи не мають його, а якщо мають, то з якими умовами. Соціологічних питань як поняття

націі та держави будемо торкатися лиш у випадках, коли без того годі було б збагнути становище того чи іншого автора до права самовизначення. Так само до конечного мінімум обмежимо міркування на тему філософічних заложень, з яких віходять поодинокі автори, висловлюючи свої погляди на право самовізначення. З другого боку, коли йдеться про розв’язку національного питання, обмежимося до права самовизначення, не аналізуючи інших пропонованих розв’язок – як така чи інша автономія і федералізм, міжнародня охорона чи конституційна охорона з міжнародними гарантіями.

25

Коли Карнацца – Амарі видав, у другій половині минулого сторіччя, свій підручник міжнароднього права, він присвятив у ньому 43 сторінки національному принципові. В англійському підручнику мужніроднього права – до речі повному і систематичному – Дявтермахма, що обіймає 1706 сторінок друку, національний принцип з’ясований у 3-ох реченнях. (Carnazza-Amari: Traite de droit international public en temps de paix. Traduit en francais par montanari –revest. Paris 1880, International law. A treatis by L. Oppenheimer. 6th edition edited by № Lauterpacht. London 1947.)Національний принцип, сформулований италійскою школою, знайшов дуже широкий відгук в міжнародньоправній літера турі, мабудь трохи менший Вільсонівський принцип самовизначення народів.

26

Коли не враховувати полемік довкола Судетів, можна сказати, що в часі між двома світовими війнами національне питання виступає ширше в міжнародньоправні літературі здебільша лиш на плошині охорони меншин. У загальних міжнародньоправних трактатах одні автори торкаються права самовизначеня при визначуванні кордонів, інші під кутом творення нових національних держав: де Ляпрадель, який розглядає основно оба аспекти того питання, належить до винятків. У загальному та матерія відійшла доволі на далеку периферію заінтересування сучасної міжнародної науки. Проти національного принципу, відвигненого в минулому сторіччі італійською школою міжнароднього права та проти принципу самовизначення народів, що вродився під кінець першох світової війни під впливом Вільсона, з поважніших інтернаціоналістів висловився ф. де Мартено, Прадіє фодере, Гольцендорф, Брієрлі. ( F. de Martens: Droit international. 1883-7, m. 1, cm. 193: pradier – Fodere: Traite de droite international public, 1895 m. 1, cm. 95: Holtzendorf: principe des nationalites, y “Revue de dront international public ” 3. M., cm. 92; Brierly: Force obligatoise du dront international , y macademle du nroit international” 1928/3, н 23, ст, 477) та низка інших авторів, що їх вїхнім опініями познайомимося в поодиноких розділах цієї праці. Коли порівняємо затіни проти засади самовизначення народів, побачимо що одні: автори відкидують її вцілому /дарма, що деякі при тому називають її « симпатичною в принципі»/ інші одобряють її, але з обмеженнями. Агрументи проти самовизначення народів є різні, часто перехрещуються,коли усистематизуємо їх, дістанемо ось яку табелю:

27

А/ Осуджують засаду самовизначення народів: а/ З засадничих мотивів: 1/ Тому що вона випливає з індивідуальлістичної та волюнтаристичної філософії 2/ Тому що вона входить в конфлікт 21/ З правом держави як суспільної формації вишої ніж нація, 22/ Або з характером держава, як суспільної формації з завданнями іншими як нація /держава, мовля, має зберігати лад, нація плекати культуру,тому не слід зводити до спільного знаменника дві настільки різні по своїй природи формації/. б/ 3 практичних мотивів: 1/ Тому що самовизначення нарушує міжнародний лад на мир. 2/ Тому що воно стрічає практичні труднощі у застосуванню, як тепер при плебісцитах, нестійність національної свідомости ,етнічно мішані просмотри, тощо.Б/ Інші допускають самовизначення народів, які мають об’єктивні та суб’єктивні ні умовини для самостійного державного існування.Розглядаючи по черзі становище поодиноких авторів по засади самовизначення народів, з’ясовуватимемо по черзі: цілість поглядів кожного автора Каіту справу, всі заміти які він видвигає, Але при тому групуватимемо авторів згідно з нашою схемою, залежно від замітів на які вони кладуть головний натиск.

28

Більша частина католицьких авторів критикує засаду самовизначення на філософічній площин виглядаючи при тому подібні заміти. Право самовизначення немов обтягає своєрідний первороднім гріхом, то виводиться від Русо, від великої французької революції. Індивідуалізм та волюнтаризм, який виступає у «Декларації прав людини і громадянина» важко мовляв погодити з природно правним критерієм загального добра. Не воля людини є джерелом права та влади, а Бог. Не добро одиниці чи груп найвищим туземним добром, а загальне добро, не воля рішає, а екзистениціяльні цілі людини. Це менш сприємлива для багатьох католицьких авторів, зокрема французьких, друга філософічна база засади самовизначення народів – німецька філософія початків 19 сторіччя. Вона основувала право самовизначення на чинниках об’єктивних, як раса, мова, історія та підсвідомих/т.зв. народній бух, народній геній/, коли французька філософія обмежувалася до свідомих психологічних чинників, як воля та національна свідомість. Критика тих філософічних течій, якій до речі посвячена богато література, виходить поза нашу тему. Міститься в ній лиш питання протиставлення національного інтересу загальному добру: того питання торкнемося, розглядаючи конфлікт між правом самовизначення та правами держави.

29

Не зважаючи на ті самі філософічні заложення, католицькі правники розходяться коли йдеться про відношення між нацією та державою. Не запускаючися в нетрі філософії права, теорії держави та соціології, згадаемо коротко, що у тому відношення зарисовуються дві основні опінії. Одні погоджуються з загльнопринятою в наші часи концепціею, що держава – це совершенна форма національної організації; інші ревідують її, вважаючи що нація і держава це суттєво різні суспільні формації. З різних ввихідних позицій випливає різний підхід до засади самовизначення народів: одні видвигають проти засади самозначення заміти, так сказати б, державницького характеру, оборонюючи права держави проти прав народу. Заміть других можна б назвити культурницьким; вони вважають, що нація повинна обмежитися до культурної сфери, не змагаючи до державної самостійності. Перша течія поширена зокрема у французькій літературі, друга в англійській.

30

ПІДПОРЯДКУВАННЯ НАЦІЇ ДЕРЖАВІ. Професор штравбатьського університету Лоє Фюр, один з найвизначніших представників католицької міждународньоправної науки ( рекомендуємо українським читачам працю того автора про Грузію – країну яка втратила самостійність перед подібних обставин як Україна. Le fur: la georgie et le droit des gens y revue generale du droit international public, paris, 1932.) Згадаймо при тій нагоді: що тій самій темі присвячена праця іншого відомого Інтернаціоліста - Nippold: la geogrgie du point de vue du dronit international - і що перші аналогічні праці про Україну появилися щойно в 1953. –/ моя/ – та 1954 році – Якимчукова. До речі – йде тут про грузинську державу (не нацією.)Національне питання розглядає Фюр на іншому місці: присвятив йому окремі праці (le fur: Race et nationalite, y “revue catholique des institutions: et du droit, paris, 1921, cm 199-243 та races, nationalites, estats – paris 1922”),торкається його також у великій праці Les grands problems du droit, paris 1931 / а саме в 15. Розділі, під наголовкам le

31

problem du nationalism et de internationalism au regard de la morale et du droit naturals/. Він звязує націю тісно з державою – але в ірархії суспільних вартостей ставить її куди нижче ніж державу. Нація зорганізована в державу… це найвища відома сьогодні форма людської організації і рівномасно найбільша дійсність, не лише правна але й суспільна. Порівняйте великі новітні держави – довоенну Німеччину й Росію, теперішню Францію, Велику Британію чи Злучені держави – до мрячних етнічних груп/ які є обо яких такими вважають/ - до словян, германів, кельтів, романів: вони роблять вражіння марив, ідеологічних абстракцій в порівнянні до того великого факту соціального політичного і правного навіть господарського, яким є держава… у ній єдиній може існувати сьогодні суверена влада.

(Races at nationals 239-240). Висновок: “ Національність – це не мов майбутнє: майбуднє яке слід шанувати, але не посвячуючи йому сучасного “, яким є держава..” Обі праці Ле Фюра про національне питання написані в наелектризованій атмосфері мирової конференції: наприклад тон критики німецького расизму, якій присвячена більша частина статі про расу й національність, доволі далеко відбігає від принятого в культурному світі тону наукових полемік . За чи реферовані погляди Ле Фюра справді зрілі остаточні. Не від речі буде навести опінію того автора висловлену 16 років пізніше: (Les grands problemes du droit, Paris 1937, cm. 448) “ Справедливо замічено, що коли нація має права, має їх і

32

держава – і то навіть більші, бо має більшу відповідальність – і що обов’язки держави більш прецизні на ширші. Неможливо приймати засаду національностей як єдиний критерій розподілу суверенностей, хочаби з огляду на те, що вона зовсім непричинна. Легко знайти критерій держави таки у самій суверенності – нема де шукати критерія національності: щоб створити житті здатну спільноту, на те не вистарчає на роса, ні мова, ні релігія, ні історичні права, ні навіть прагнення спільного життя“. Як бачимо, Ле Фюр не змінив поглядів, : проти засади самовизначення видвигає він непричизний мрячний характер нації. Не спинюємося над тим агрументом, бо стрінемо його і у інших авторів та ближче заналізуємо на іншомумісці.

Єзуіт де ля Брієр, профессор паризького Католицького Інстітуту /Університету/ розглядає право самовизначення народів у різних публіціях (Yves de la Briere: La societe des Nations, Paris 1926: La communaute des Puissances, Paris 1933 1’932: у першій поверховно, у другій основно: крім того статті у двох виданнях енциклопедичного характеру: «Dictionnaire Apologeti que de la foi

33

catholique, Paris 1925-7, ma vol, ma Dictionnaire pratique des connaissances religleuses xxx vol. 3.) Філософічні течіі що спричинили велику французьку революцію це, на його думку, лиш один з чинників, що вплинул на формування засади самовизначення народів. Інші чинники це були визвольні змагання в Німеччині й Іспанії, протии Наполеона I / «Тендеції зроджені французькою революцією звернулися проти французького революційного імперіалізму» - «Спільнота великодержав ст. 54 /, революційні рухи першої половини 19 сторіччя, що захищали весь дотогочасний лад, викликуючи атмосферу непевности, врешті культурні течії , типу італьйського рісорджімента, які довели до пробудження національної свідомості. /ст. 52-55/ Ті причини довели до скристалізування почуття національної окремішности. Інша причини звернула ту свідомість на політичні рейки, на домагання державної окромішности: був це процес, який Дело зве ” ународовлення держав”. Коли в дореволюційних часах якийсь нарід, в цілому чи частично, попадав під володіння чужої держави, він того не відчував так прикро як сьогодні, бо тоді обсяг державних функцій бев куди вужчий: не було державних шкіл, загальної військової служби – тому анектовані чужонаціональні провінції могли дальше плекати рідну мову, рідне право /як Литовський статус що зберігся на Україні після Любинської уніі та після скасування Гетманщини/..

34

Добиймося, що у тогочасній становій держави загальна державна адміністрація була в руках місцевих органів поодиноків станів, тим самим місцеві суди, земські,міські й духовні, залишалися в тих самих руках, та що селянство підлягало судовій та админістратівній влади великих землевласників. На переломі 18 і 19 сторіччя те все змінилося: ” В 19 та 20 сторіччі прилюдна школа, загальна обов’язкова військова служба, уніфікація законодавства й судівництва, введення урядової мови викликав тертя й конфлікти, що раз то гостріші і більше болючі, між сучасником державам та частинам їхнього населення, які були чи вважали себе підчиненим чужій владі, у висліді недавнього чи давнього підбою. Ось історичні й політичні умовини які, вже більше як 100 років сприняють розвиткові теорії права національностей та домагання що випливають з принципу національностей. / ст.. 57-58/ Де для Брієр не розводить жалів за ” давними добрими часами”, не осуджує того що Дело зве ународовленням держави лиш обмежується до ствердження того процессу та його наслідків, як звісно, той процес пройшов у зокрема гострих формах у Франції: французька революція видала була безпощадну боротьбу всїм проявам регіоналізму, замунюючи історичні провінції малим, штучно викроєними, департаментами, та запроваджуваючи централізовану адміністрацію. Вона збереглася до сьогодні, залишаючи доволі вузькі компетенції територіальній самоуправі: в новіших часах, зокрема за правління маршала Петена, проявилися тенденції до регіональної централізації. Але не у всіх краях пройшов той процес рівночасно і з такою самою нагутою. Велика

35

Британія до сьогодні шанує автономію етнічно чужих країн, Шонтландії та частиною Валії: навпаки московська держава оцентралізовалася ще за останніх Руриковичів, накинула україні російську мову як урядкову ще далеко до анексії української козацької держави.

Голяндці проливали кров за національне самовизначення вже в 16 сторіччі, українці й чехи – в 17. Дарма що в тих змаганнях національностей момент ще не відріжнювався чітко від релігійного та соціального. Дальше де ля Брієр присвячує багато уваги питанню критерія національної окремости і, на основі довгої аналізи, доходять до висновку, що абсолютним критрієм не є окремішість етичної території, ані раса, ні мова, ні відровизнання, ні історія. Ті всі чинники впливають в різному ступні на витворенні національної свідомости, але суттю поняття національностей є все ”психічна свідомість единою моральної, суспільної та духовної: теперішне бажання, виявлене народом, щоб не підлягати чужій владі лиш усамостійнитися”. /ст. 68/. Де ля Брієр добачує в тому психологічне питання народної згоди, що її революційна філософія в’язала з “правом самовизначення народів” , але є це чисте стверджування без ніякого осуду. Щойно після такого широкого історично-соціологічного вступу /ст.. 52-69/ де ля Брієр переходить до оцінки принципу самовизначення народів, з погляду філософічного та правного. Признає що неполітично й неморально посвячувати бажання й інтереси населення політичним рахункам і вигодам великодержав як

36

воно часто бувало /ст.. 69/, покликується при тому на два послання папи Венедикта XV /28.7.1915 та 1.8.1917/, що закликав держави, при розвязці опурних питання брати в рахубу прагнення народів, наскільки це справедливе й можливе. Але не вважае права самовизначення народів ”стислим і обективним правом”

Якому слід підпорядкувати всі інші права /ст.. 59-70/. Проти нього видвигає два заміти – один практичного характеру, другий засадичного. ” Важно визнати вишок нормою так найвищими принципом формулу, в яку входить чимало елементів, що належать від суб’єктивної інтерпретації і тим самим дають матерію до розбіжних інтерпретацій”. /ст. 71/ Народна воля, єдиний загальний критерій національної окремішности, це ”Щось рухоме, нестійне, змінне”, щось що допускає різні інтерпретації. На спірній території часто важко визначити справжню волю населення, навіть плебісцитом – бож і після плебісциту часто виринає спір чи він був важний чи населення мало змогу виявити свобідно свою волю і так дальше. Друге - національні антагонізми, що розгоряють при територіяльних спорах куди бульш гострі та загальні, ніж антагонізми що впливають з амбіцій правлінь та династій: а такі ситуації часті, бо етичні межі не все виступають чітко. ” Часте

37

перемішання різних національностей на тій самій території унеможливлює розвятку спору саме на основі національного критерія.” /ст. 72/ Автор вичислює низку прикладів цілий ”ліс конфліктів” в Європі між двома світовими війнами. Засадничий заміт де ля Брієра: ” Народи не мають необмеженого, беззастережного права розпорядкувати собою, так само як не мають того права одиниці”. /ст. 73/. На його думку, ” політичне усамостійнення народу був зовсім легітимне і гідне похвали, з філософічного і правного погляду, якщо 1/ дотеперішній стан був справді невиновимий, 2/ усамостійнення не нарушає ніякого справжнього права, ніякого справедливого зообовязання, 3/ якщо нова політична спільнота буде справді життездатня, цебто як що буде в силі дати і успішно запевнити своїм громадянам туземне спільне добро, що є суттевою рацією існування кожної легітимно уконституваної держави. Бажання спільного життя мусить відповідати здатність до спульного життя”. /ст. 74/ Розвиваючи ті три умовини /ст. 74-79/, де ля Брієр висловлює думку, коли йде про першу точку, що національний інтерес можна забеспечити і без політичної самостійності – шляхом федерації, автономії, або просто таки загального законодавства етично несуцільної держави, при чому те законодаство може підпадати або ні ,міжнародній гарантії. Справу охорони меншин розглядає широко, та це виходить поза нашу тему. ” Політична самостійність не є, сама по собі, для кожної суцільної групи населення”, найвищим ні абсолютним добром… Не є единим ні необхідним засобом, щоб знайти у політичній спільності, успішну гарантію своїх прав, обичаів, традицій та вольностей. /ст. 76/. Тому нарід не має

38

права усамостійнуватися, коли це загрожує державі, до якої належить – коли тим способом та держава тратить природній кордон, оборонну лінію, просмотри необходимі для його господарьської рівноваги. ” В такому випадку теземне спільне добро, оснований і найвищий закон людських спільнот, протиставиться таким ампутаціям таким радікальним скаліченням, навіть коли їх вимагають в імені народньої волі та національного принципу.” /СТ. 75/ Висновок: ” Не рахуватися поважно з прагненнями народів при розподілі кордонів та суверенностей – це політична і моральна ошибка. Але також політичною та моральною ошибкою є робити обсолютну догму з права кожної національної групи творити окрему і самостійну державу, не зважаючи на інші огляди ”. /ст. 81/

Характеристична для французького підходу до національного питання опінія адвоката де Ру. Хоч вона зясована лиш у звичайній промові, неводимо її як з огляду на те, що появилась вона як вотупна стаття у такому журналі як “Revue Catholique des institutions et du Droit“ (8. 49. том, рік S m. de Roux: Le principe des Nationalites). Ру оспорює принцип національностей на двох площинах: на

39

політичні і на філософічній. З одного боку виснуває низку практичних труднощів у застосуванні того принципу: 1/ Населення піддане плебісцитові звичайно наражене на пресію, не може свобідно виявити волі. 2/ Географічні умовини деколи унеможливують поділ згідний з етічними межами. Автор наводить не дуже щасливий приклад Ульстеру і куди більш переконливий – Чехії: «Чеський чотирокутник обіймає німецьке населення, яке має до вибору: або панувати над чехами або піддатися чеський гегемонії», (ст. 7.) Той приклад навелими у «Нація поневолина» ст. 59: «Застосування цієї засади [державних кордонів згідних з єтічними межами] вбивче для деяких держав: Чехословаччина чи Чехія безборонна без Судетів» 3/ Якщо про вислід плебісциту рішає невелика більшість, вона за часом може стати меншою: «Що тоді вийде з права самовизначення на майбудне?» /ст. 8/ 4/ Це з окрема можливе, коли пропорція між обома етничними групами зміниться, у висліді більшого природного приросту чи імміграції одної з них. При тому виринає складне питання, чи іммігранти мають також участи у плебісциті. /ст. 9/ 5/ Застосування права самовизначення дає широкі можливості для самоволі: у сецесійній війні Злучені Держави криваво здавали сепаратистичну спробу конфедератів, але пізніше самовизначили Панаму. /ст. 8-9/

40

Засадничий заміт Ру проти права самовизначення: «Право самовизначення зводить батьківщину до вибору, національність : - до акту збірної волі…/ст. 3/ Чи ви – звертається у промові до альзатців (- на ст. 10) залишилися французами тому що хотіли ними бути чи, навпаки … ваша природа оборонила вас проти винародовлення?» Народній волі, яка виявляється у праві самовизначення, протиставить Ру обєктивні чинники, які впливають на сформування національної свідомости: «Які не були би мовити – поверховні чи глибокі, хвилеві чи тривкі, політичні чи національні – яку впливають на волю/ йде про волю населення країни підданої під плебісцит/, чи не є вони важніші наж сама воля? Коли менше турбуємося тою волею, ніж мотивами, якими вона кермується, це не значить, що не вважаємо її капризною фантазією». «Батьківщина це не вибір – це любов» це кінцева фраза промови: але основну думку повніше засовує інше речення: /ст. 6/ «Народи не диспонують собою всупереч географіі та рямам Провидіння, що їх приготовила природа для їхнього існування».

41

Професор лювенського університету Дабен, у своїй філософіі політики / Jean Dabin: Doctrine generale de I’Etat. Elements de philosophie politique. Іспаньский переклад виданий у Мексику 1946. Р., ст. 23-30 і 490-493/. Видвигає як головний аргумент проти права самовизначення небезпеку для міжнародньго ладу – і той момент розглянемо у відповідному розділі, спинюючися на цьому місці над іншими замінами, між якими є і протиставлення праву самовизначення – права панівного народу. Там, де нація належить до вже існуючої держави, необхідно брати в рахубу права та легітимні інтереси співгромадян іншої народности, приналежних до тої самої держави.» /ст. 28/ Навіть коли етнічно несуцільна держава воює з державою народу, якого частина живе на території несуцільної держави, «Перемагає обовязок льояльности, бо національно необноціла держава є легітимна, тому має право домагатися льояльності від усіх підданих, незалежно від їхньої народності, навіть у випадку такого конфлукту і саме в такому випадку». /ст. 29/ - підкреслює Дабен з натиском. Це б то наприклад підчас першої світової війни самигородські румунуни мали обовязок – не лиш позитивноправний але й моральний – воювати проти румунської армії.. Як аргументує той визначить бельгійский правник своє становище? «Національні інтеси можна заспокоїти внутрі багатонаціональної держави» - пише він /ст. 28/. – Чого треба народові? Жити і развиватися: точніше зберігати і

42

скриплювати національний характер своїх членів та солідарність між ними. Здійснення тої ціли вимагає, без сумніву, з боку держави,

прихильної постави та прихильних засобів, але ж годі твердити згори, що національно несуцільна держава не може вести такої політики, компенентно, і зі зрозумінням.. Крім того поза державою самостійностю існують ще й інші засоби для збереження національних прав, характеру внутрішньодержавного /правні засоби, федералізм, децентралізація/ чи міжнароднього /охорона меншин чи міжнародня охорона людьских прав/. О це, у загальному, мотиви які промовляють опрокиненням принципу національностей /влючно з правом самовизначення народів/ - хоча би в абсолютному розумінні, без огляду на наслідки ні на можливості, не шануючи набутих прав та світового миру. Навіть якщо випадок зовсім ясний, навіть якщо йдеться про окремнішу та суцільну національну групу, політична самостійність тої групи не може стати безоглядним правом, навіть коли воно мало здійснитися чисто мирним шляхом. Всякий інвідуалізм заслуговує на осуд, все одно чи йде про національні групи, про держави чи про обниці.» /ст. 28-29/

43

Те філософічне обгрунтування розвиває Дабен в останньому розділі свого твору /ст. 492/: «Налітична незалежність не є для така суттєва як життя для одиниці. Без незалежності, нарід та його члени не є рішуче не здатні осягнути свою мету: вистана, коли державі, де живуть, буде запевнено їм туземне публичне добра, людські й культурні права. Хоч яка цінна незалежність для народу, творить вона таки лиш дальше удосконалення, яке не вільно набувати чи тратити, наражуючи добро інших народів чи людства. Тому одиниця не має посвячувати свого права до життя; політична незалежність народу, його право політичного самовизнанення може бути під порядкове вищому інтересові міжнародньої спільності. Перевага довержених фактів, навіть проти права? Ні, лиш підпорядкування туземного добра інцивідуального – загальному – найвища норма ладу міжнародного як і внутрішнього.

«Коли поділ нарушив би дуже поважно органічну структуру держави, засада національностей не могла б бути застосована» - вважає Редсльоб (R. Redslob: Principe des nationalites, Academie de Droit International № 37, 193 1/3, cm. 35-36). Наприклад не нарушовало, на його думку, огранічної структури метрополії усамовтійненя злучених Держав, Ісляндії, Норвегії, Фінляндії. Була б нарушила еманципація Швейцарьского Зондербунду, 1847. Р. Південних стейтів 1864 / «ецесія південних стейтів була б нарушила ту гармонію багатств, яку запевнює Злученим Державам їхнє положення у різних кліматичних смугах»/. Зрештою

44

Редсльоб признає, що це критерій не надто прецизний – і тому годі вважати його абсолютним.

На закінчення цього розділу наведемо ще одну опінію яку, дарма що і вона підпорядковує права народу правам дрежави, можна вважати відокремленою від тих, що їм саме розглянути. У краях, де живуть різні народи, націоналієм часто протиставиться партопизьмові: національні меншини намагаються прорвати зв'язок зі спільною батьківщиною, домагаючися права свобідного диспонувати здобутою

45

самостійностю… Коли йдеться про похождення теперішніх держав, не одно можна закинути – не одна з них створилася, ламаючи безсумнівне право давніше існуючої держави. В такому випадку та остання зовсім справедливо боронить ” стату кво”. Інші держави мають право – а можуть мати навіть обов’язок – помагаючи їй в тому: в ніякому випадку не можуть помагати несправедливим дисидентам чи адресам. Але коли важко з’ясувати собі, по чийому боці справедливість, або коли покривджена держава, не маючи сили боронити своє легітимне право, мусіла зректися дальшої боротьби, тоді правне за давлення /проскрипція/ може покрити ту неправильністях обтяжувала походження держави. Від тої хвилини та остання дістає право бути визнаною іншими членами міждержавної спільноти. Ось і становище до самовизначення народів з’ясоване у ” Кодексі міжнародної моралі”, опрацьованим Міжнародньою Унією Суспільних Студій у Малін /ст. 19-20 іспанського перекладу, видатного в Сантьяго де Чіле 1942. Р./. Як бачимо, той кодекс не лиш заперечує властиву засаду самовизначення народів, але навіть право на визначення нових держав, ефективно створених шляхом переможного визвольного зриву. Перекреслює норму загально прийняту сьогодняшним позитивним міжнароднім правом / гляди ”Нація поневолена але державна” ст. 27/ важчаючи привернути корми, які панували в добі т. зв. Святого Аліянсу – в перший половині минулого сторіччя, добі реакції проти революційних визвольних рухів,

46

соціальних і національних. Визнає навіть право проти революційної інтервенції, яке панувало в тих часах /наприклад здавлення мадярського повстання російської армією, італійських поборницьких рухів – австрійською: плакована інтервенцією для повного підчинення Іспанії новоосвободжених латиноамериканських республік, якій протиставилася, як звісно, доктрина Монро./ Для вияснення слід визначити, що малійська міжнародня Унія Суспільних Студій – установа заслужена у розрубці католицької суспільної доктрини, звісної з своєї зайвансованости об’єднує людей різних народностей компетентних у суспільній проблематиці, але не правників-інтернаціоналістів. У вступі до Кодексу виразно визначена, що та праця виконана без співучасті знавців позитивного міжнароднього права - і що опінії висловлені в чисто дискусійному порядку, без претензій на суцільну,, викінчену доктрину. ”Було б нечесно давати тверді контури речам, які сама їхня природа залишає у півсумерку” – тими словами кінчить секретар Унії, професор економії лювенського університету Дефурні, передову до ”Кодексу”. Згадаємо про те видання для повноти. Підкреслимо лише, що сформульовані там думки, які саме навели, далеко не покриваються зі становищем Апостольської Столиці.

47

Папа Венедикт XV висловлює у тій справі ще перед Вільсоном. ” Чому не розважити би вже від тепер, зі спокійною совістю, права і справедливі аспірації народів? Чому не приступити добровільно до обміну думок, без посереднього чи посереднього, щоби, наскільки це можливе, взяти в рахуб у ті права й аспірації?” Оце сугестії з папського послання до воюючих держав, з 28.7.1915. А пропонуючи посередництво між воюючими сторонами, в послані з 1.8.1917, Венединт XV домагався щоб розв’язували спірні питання “беруючи під уваги аспірації народів, наскільки вони справедливі та здійснимі” (de la Briere: communaute p. 10) як бачимо, папа піддавав право самовизначення народів обмеженням /побачимо дальше, що лиш в тому змисли допускають право самовизначення ті, автори, які не відкидають його /ab limine/ але, у противенстві до Вільсонового с формулювання, ті загальні обмеження зовсім не ставлять в сумнів самої можливості застосування засади. Як побачимо на їхньому місці, існують етичні групи які справді не мають змоги творити самостійних держав. / Практика потвердила таке становище. Коли Вільсон рішуче відмовився визнати Україну та балтійські й кавказькі держави, папа навпаки визнав Україну де Юре і Естонію де факто, покликуючись в обох випадках на право самовизначення апостольська Столиця, писав державний секретар кард. Ґаспаррі до голови

48

Директорії У.Н.Р. – оцінюючи як слід шляхотний характер української нації, підносить гарячі молитви за його добробут, і твердо вірить, що також і за Україною буде визнане право самовизначення, вже признане іншим народам що належали до давньої російської імперії.”

(Наш коментар – гляду ef estado uerlanio del singlo 20.70/. Слід згадати при тій нагоді, що поспішна висилка до Хусту епискота Нарядія, відомого як українського патріота, було виразним виявом симпатії для Карпатської України, який не міг не викликати неприязної реакції і двох настільки католицьких держав як Угорщина і Польща. У різдвяному посланні 1939 папа звернув увагу, що санація європейських відносин залежить від пошани справжніх потреб і справедливих домагань нації народів та етичних меншин ”. /Gonerls: prineipios basicos 131/ Обмеження національних потреб домагань до ”справжніх” та “справедливих” було дуже вказане в часі, коли Гітлер, під претекстом права самовизначення судейських німців, ломив право самовизначення чехів. Що єпископат поневолених народів підтримував самостійницькі змагання, що такі ієрархи як Шептицький, Степінач чи Тісо зайняли місце в українському,

49

хорватському чи словацькому Пантеоні – це речі занадто звісні, щоб треба було над ними спінюватися. Менше відомо, що наприклад мадагаскарський єпископат/ єдиний єпископ туземець – всі інші європейці/ сміливо висловився за самостійністю тієї французької колонії. “ Церква як і природне право – читаємо в посланні мадагаскарського єпископату – признає народам право кермувати самостійно своїм життям. Тому визнаємо легітимність самостійних аспірацій та всякі конструктивні зусилля для їхнього здійснення ”. Щоб оцінити як слід сміливість такого виступу у далекій африканської колонії, де перед кількома роками кроваво здавлено тубильче повстання, зацитуємо гостру реакцію французького високого комісара: ”Е жалю дітне що деякі з духовних провідників населення настільки віддалилися від Святого Письма, підкреслюючи в

офіційній декларації отверту підтримки махінаціях зверненим проти існуючого ладу ”, проти конституції, за відірвання від французької спільноти території, що творить інтегральну частину республіки.» /”Criterio “, B. Aires, 3 8.4.1954, cm. 221/. Католицькі автори здебільш не дотримують кроку Апостольській Столиці, залишаючись доволі позаду. Коли, в перший половині минулого сторіччям, де Ляменне закликав Церкву обєднанитися з народами в їхніх змаганнях проти абсолютизму і національного поневолення, був це голос «вопіющого в пустині.»

50

Сьогодні навпаки Апостольська Столиця сміливо зревідувала своє становище з доби Святого Аліянсу, признає народам право на самовизначення, зате Католицькі мислителі не можуть дотримати кроку папам. Одні з них боронять табу існуючого стану, існуючих відносин, інші втікають у давні добрі часи коли ще на існували національні рухи – у виіделізувану середньовічну Аркадію. Винятків не надто багато /*/. Наприклад єзуїт Хоакін Еспіязу гостро осуджує версайську систему, якої головною хибою було автоматичне і штучне творення багатонаціональних держав, після того як проголошено право творити своє власне правління. Це було причиною заломання тої системи. (J. Ezpiazu, Solo: El estado catolico. Madrid 1939. Cm. 23-24).

Протиставлення Нації Держави Від власних противників права самовизначення народів слід відрізнити тих авторів, які ставляться неприхильно до того принципу лиш як до одного з

51

проявів тенденції до т. зв. ународовлення держави - до трактування держави, існуючої в дійсності чи лише в прагненнях недержавного народу, як організаційного оформлення одної нації. Таке становище має своє глибоке обоснування. Католицька філософія права є проти ідеї суверенності, проти трактування держави як єдиного носія найвищої і необмеженої влади, як єдиного джерела права. Сумний досвід держави доби освіченого абсолютизму, доби позитивізму перш за все трагічний досвід сучасної тотальної держави доказує, що трактування держави як основної форми людської організації, як єдиного носія первісних, ми ніким не делегованих прав, давало постійно негативні висліди: що доводило коли не до концентраційних таборів так що найменше до грубого потоптання свободи совісти, віро визначення виховання дітей / нпр. Звісні проти католицькі переслідування в ультра демократичній Франції на початку нашого сторіччя/. Католицька доктрина рішуче протиставить ся атомістичній демоліберальній концепції, яка не визнає ніяких щаблів суспільної організації між одиницею та державою. Вона трактує державу лиш як одну з форм людської організації, яка є дуже важна /як єдиний носій фізичного примусу/, але яка,

52

існує побіч родини, громади, кляси, регіональної одиниці, политичної партії – і нації. Основним джерелом права не є позитивне право, закон та визначене державними судами звичаєве право – лиш природне право. Те останнє дає усім формам людської організації власні суб’єктивні права. Ті права є автономні, не делеговані державою: державне законодавство мусить визнавати ті права, бо держава не має компетенції нарушувати природних прав інших типів людської аристократії – вона взагалі не має суверени з компетенції. Субстанціоналістичній чи пак абсолютистичній теорії протиставлять католицька філософія/гл. Жак Марітен: Людина і право ст.. 27/ інструменталістичну, трактуючи державу не як підмет права, - не як цілість, а як частину суспільності, як її знаряддя /інструмент/ для виконання окремих завдань для здійснення публічного добра. Сьогоднішній всеобіймаючій державі, / яка в кращому випадку має демократичну форму, в гіршому татолітарну/ протиставлять католицька доктрина феодальну і станову державу, яка шанувала автономні права Церкви, станів, міст, цехів, громад. Слід додати, що подібну тенденцію/ Марітен зве її плюралістичним устроєм ” – гляди Freedom in modern world, 1. Розділ: True humanism, 5 розділ: Man and the state, 1. Розділ/ можна стрінути сьогодні не лиш серед католиків,

53

Марітен покликується на подібні погляди Мек Айвера та Гаролда Ласкі (Vciver: the web of Governemt, Harold Laski: A grammar of politics). Не згадуємо про рух так званого інтегрального федералізму, зокрема поширений у Франції, який змагає до еманципації від держави спеціалізованих організацій, зокрема господарського характеру, не лише в нутрі держави але й у міждержавному масштабі. Змагання проти тоталітаризму, етатизму й інтервенціонізму в засаді зрозуміле й оправдане – та на жаль в тому напрямі перетягають деколи струну. Можна помітити тенденцію до вилучення з державної сфери не лиш таких суттєво різних від держави формацій як родина чи громада але і нації,все одно державної чи недержавної. Виступила вона зокрема гостро в часі, коли Європа стояла під загрозою імперіалізму 3. Райху – бо націонал-соціалізм вважали ви слідом утотоження нації з державою. Як документ такої широко розповсюдженої опінії зацитуємо точку ”Б” революції Католицького Конгресу Міжнародного Миру, що зібрався був у Газі 19-22. Серпня 1938 – себто в часі, коли над Середущою Європою згущувалися грізні хмари: / цитуємо за паризьким журналом ”vie intellectuelle, ” 1938 m. LX, cm. 400-

54

401/” Небезпека/ з боку націоналізму/ росте, коли політична філософія та практика одно згідно ототожнюють націю з державою, коли відбирають державі загальний характер її цілі та трансцеденцію яка відтіля випливає: коли ставлять публічну владу на службу не людської особи, лиш етичних цілей та націоналістичних планів. Небезпека не менша – додає резолюція – коли ототожнювати з державою не одну націю лиш одну класу. ” В чому та небезпека? Дело/над яким спинимося пізніше/ вважає, що

”Необхідно підкреслити різницю між нацією та державою, бо коли помішати їх, то це доводить невід клично до татолітаризму, цебто до засбосорбування приватного життя публічним, на користь держави” бо ”цезаропапізму культури”. ”Необхідно, щоб держава мала свою основу поза приватним життям, щоб могти організувати його, не абсфобуючи, щоб могти розтягати понад приватними інституціями опіку загального й бубличного права. Нація належить до царини приватного життя: коли вона ототожнюється з державою, цебто коли держава ународвлюєтся у своїй основі, або коли нація опановує державу – це кінець культурної свободи”. /ст.. 179-180/ ”Помішання поняття нації та держави – пише Марітен здеформувало і націю і державу… Вирвана з свого природного порядку, втративши тим способом свої природні межі підчас свого протиприродного

55

росту, нація перетворилася на земське божество якого абсолютний егоім є святим, і ужила політичну владу на те щоб підкопати всякий стійний лад між народами”.

Жак Марітен торкається справи самовизначення народі лиш мимоходом, бідкаючись над тим ”як заважало над новітньою історія змішання понять нація та держава, міт національної держави і так званий принцип національностей, інтерпретований в тому змисли, що кожна національна група мусить /?/ уконституватись як окрема держава. Така конфузія викривала і здеформувала і націю і державу. Почалася у демократичних формулах за час 19 сторіччя і дійшлося до повного божевілля в антидемократичний реакції нашого сторіччя.” /man and the state, в іспанському перекладу виданному в Буенос-

56

Айрес 192, ст. 19-20/. Як бачимо, той такий модний сьогодні, філософ глядить на право самовизначення народів лиш як на один з наслідків ототожнення нації з державою: що того останнього питання висловлює погляди подібні до тих, що їх з’ясував Дело, в яснішій та більш упорядкованій формі.

Дело професор міжнародного права двох католицьких університетів /французького у Лінь та канадійського у Кідеку/ торкається питання посередньо у своїй двотомовій праці про націю, характеру не правничого але філософічно-соціологічного/Le Delos problime de civilization – la nation Montreal 1944, ст. 175-205 другого тому/. Він взагалі критикує ідею одно національної держави, ідею утотоження нації з державою, яку він вважає ви слідом філософії 18 сторіччя, що

57

трактувала народну волю як єдину основу публічного ладу. ”Ународовлення держави – пише він /ст. 180/ основується на рішенні збірної волі, яка того домагалася, не на пристосовуванні політичного устрою до національних вимог, щоб краще служити людині, яка пов’язаній рівночасно державою і з етнічною групою: замість зберегти взаємну залежність між тими двома поняттями, на засаді функціонального зв’язку, їх змішано в ідеалі національної держави ” /дослівно: держави-нації/. Таку розв’язку вважає він нещасливою. Тратить на тому нація, якої природний ідеал е чисто культурного характеру. Тратить на тому і держава, яка, під впливом національних пристрастей, застрахує свої вартості як чисто правна інструкція, що кирмується виключно вимогами справедливості й загального добра, трактуючи нарівні всіх громадян, без огляду на їхню етичну приналежність. Губиться тобі поняття держави, яка є правним поняттям в найширшому й найбільшому й найбільш людському розумінні, поняття права всіх і права для всіх, поняття рівності й загальності… Нація не може бути рівно вартістю держави: бо на цьому світі єдина держава говорить в імені повного спільного добра людини”. /ст. 204-5/

58

Концепція того визначного французького правника з’ясована дуже чітко в іншій, давнішій його праці, про міжнародню охорону культурних вольностей та питання національних меншин. (“Le Nouvelle revue des Jeunes”, 1932/1, ст. 46-47) Він основує її на політичній філософії, яка впливає християнської думки, відрізняючи функції, які припадають державі та нації у службі людини, людської особі. Йдеться, мовляв, про те, щоб обмежувати завдання нації та держави, так як розмежовано наприклад функції держави та Церкви. ” В очах соціолога новітня національна держава це форма політичної спільноти ще неповні здиференційована, це лиш етап у розвитку цивілізації. Суспільність удосконалюється, спеціалізуючи свої силі, зосереджуючи діяльність своїх органів на їхнім специфічних цілях. Нема диференціації, як довго ті самі органи якої суспільної групи змагають до різних цілей гуртом, без розрідження. Шляхом постепенних ”чисток” вирізнилась родина, господарські групи, релігійні й політичні спільноти, спеціалізуючись у змаганні до їхні природних цілей… Національна держава е поступом у порівнянні з феодальною, де не було розрізнення між власність, залежністю та публічною владою. Виринає питання, чи національна держава не є звичайним етапом у розвитку політичної організації людства”. Твердження, що наше перетворюється у державу – лише Дело (Delos: La hatoin 1 m. 176-сz) –

59

фальшиве: Насправді ті самі люди можуть бути рівночасно громадянами держави і членом нації. Життя нації є різне від життя держави вони іншого походження, вони не підпадають під ті самі закони розвитку, мають різні функції, різні цілі ”. Пов’язання нації з державою на думку Дело зайве і небезпечне. Нації не потрібна ніяка організаційна форма, вона “обходиться без раціональної, формальної надструктури. Бо нація це вислід, це історичне суспільне середовище: це вислід окремого way of life, яким людська спільнота живе здавна… Цей way of life складеться з низьких ідеалів, що кермують рівними ділянками суспільного життя: це концепція родини й родинного огнища, праці й майна, культури і релігії. Загальна концепція життя, свідома… Нація належить до царини культури цивілізації. ” /ст. 177-8/ ”Нація обнімає загал інституцій приватного життя, даючи їм питоменність що випливає з місця з мови, з історії та з інших джерел. .” /ст.. 179/. Щоб збагнути та концепцію нації /можна б назвати її, вживаючи термінології Донцова, ”провансальською”/ наведемо ще одно речення Марітена/ Людина і держава 18/: ”Права нації – це лише права осіб /цебто одиниць, що належать до нації/, користуватися людськими вартостями що походять з національної спадщини ”.

60

Зокрема небезпечне ототожнення держави з нацією в етнічно несуцільним державах, бо національні меншини, безнастанно наражені на асиміляторські намагання з боку державного національного націоналізму, не бачать іншого виходу крім усамостійненя. Навіть коли заінтересована меншина поки що не бажала самостійності, надія на освободження викрикує сепаративну орієнтацію, що викличе відповідну реакцію державної влади. Тенденція до безконечного державного роздроблення ослаблює міжнародній лад. Утотожнюючися з нацією та підпорядковуючи її свої цілі, держава сподівається скріпити свою внутрішню суцільність – насправді ж принцип, на який вона оперлася, посилює іредентизм чужонаціональних елементів, хіба що державі пощастить засимілювали їх: але це був незгідне з засадою національних вольностей. Принцип, яким держава сподівалася закріпити свою силу та єдність, ламає її.” /La nation, 2. M., 83-4 cm./ З’ясувавши в таких темних красках блудне кола, до якого мовляв веде ідея національної держави, автор намагається доказати, що та ідея нездійснима:

61

1/ Етичній межі не покривається з державними кордонами, ні у старому світі, ні в новому. 2/ поняття нації таке, як існує е Європі, не знаходить застосування в інших культурних середовищах – в мусульманському світі, на Далекому сході. “ Вірити що слово нація має такий самий зміст у чехів, французів чи італійців в Європі, у арабів та берберійців Північної Африки, у курдів та іракійців Близького Сходу – це значить стати жертвою вербалізму. ” /ст. 184/3/ Нації не є дефінивно у стабілізовані. ”Як вислід історії, національних ніде не доходять у тому самому часі до того самого ступня

опреділення й індивідуалізації. Їхній розвиток не випливає з того самого процесу ні не доходить до тих самих вислідив. В кожній стадії, в кожній формі родяться відповідні права. Хто хоче висловити ті права у загальному мірилі, в абстрактних поняттях таких як політична суверенність чи держава в модерному поняттю – цей не розуміє самої природи тих прав”. /ст. 185/ 4/ Розвиток культури не сприяє остаточній стабілізації національностей, бо посилює культурні партикуляризму і доводить до зарисування нових груп в рамах існуючих культурних середовищ. 5/ Суспільна еволюція не сприяє зосередженню національностей на суцільній території. Виміна меншин дає змогу оминути більше зло – але нарушає права

62

людини та члена нації, є незгідна з правдивою концепцією взаємин між державою та національностями. 6/ Державний націоналізм викрикує, хоч це видається незгідним з логікою імперіалізм. Стаючи націею-державою, нація доходить до заперечення національного принципу. /ст. 186-7. Приклади того явища навели ми в ”нація поневолена але державна” ст. 22-3/ 7/ Національна держава закріплює міждержавні бар’єри ународовлюючи свої інституції, навіть релігійні, посилюючи економічні кордони. Синтетично схоплені погляди Дело на самовизначення народів у іншій праці /La doctrine у своїй праці la societe international, paris 1928, ст. 11-12/: Ідея самовизначення народів основана на засадничому принципі індивідуалізму – необмеженої волі. ”У застосуванню до нації, та концепція признає кожній етичній групі абсолютне право політичної незалежності, в ім’я самостійності національного прагнення… Насправді права народів мають інше обснування як ”самостійність” етичних груп ті їхньої збірної волі.

Вони випливають з цивілізаційної місії націй супроти їхніх членів. Тому народи можуть домагатися, в нутрі держав у яких живуть, безпеки, помочі, свободи – що дозволяють їм зберегти та збільшити дорібок культурних цінностей,на користь їхнім членам. Але політична самостійність не є все і всюди конечною передумовиною успішного виповнення їхнього місії. Тому вони не мають

63

абсолютного права на самостійність, лиш релятивне, пристосовування до вимог природної цілі, до якої вони не змагають.”

Меснер як австріяк, людина з середущої Європи, виявляє більше зрозуміння для національної окремішності, вважає кристалізацію національних почувань явищем зв’язаним з повстанням модерної демократії. «Той процес індивідуалізація є – що часто переочують – необхідний для існування й розвитку

64

міжнародної спільноти». /Messner Johannes: Das Naturrecht, Innabruck – Wien 1950, 11 cm. 373/. “Всі напрями теорії держави згідні в тому, що для ідеї нації є суттєвий політичний елемент, і що при тому йдеться про право самовизначення, яке вимагає політичної організації нації». /см. 373./ /Як бачимо на іншому місці, французькі однодумці Меснера. Себто визвнаці природного права зовсім не згідні з таким становищем/. Як розуміє Меснер право самовизначення? Від половини минулого століття – вияснює він утотожнювано право самовизначення з державною окремішністю тепер, після досвіду з світових катастроф, підхід обережніший: нації признається лиш право на автономію. Та автономія на думку Меснера повинна бути доволі широка, повинна навіть обіймати право безпосереднього контакту з міжнародною спільнотою для забезпеки своїх прав. /см. 374-5, «Але та автономія зовсім не мусить і в ніякому випадку не може бути повною державною суверенністю, як це твердить принцип самовизначення народів». /см. 375/ «В атомічній добі стало зовсім очевидним, що ошибкою було давати нації повну суверенність». См. 375/ У минулому сторіччі вважати, що державні кордони повинні покриватися з національними – бо в тому часі не було міжнародних установ для забезпеки національних прав і недержавні народи не мали іншої змоги боронитися перед винародовленням. Так Меснер доходить до того самого висновку що й Дело та де ля Брієр, дарма що виходить з зовсім різних заложень. Держава и нація

65

два різні поняття, з різними завданнями. Завданням держави є організація ладу й миру, завданням нації – розвиток культурних цінностей, що визначають її. Держава – необхідна форма суспільної організації – без якої не можливе співжиття людей: держава - це форма обумовлена історичним розвитком. Держава не змінна – нація продукт розвитку, може виступати або зникати у людській свідомості. Та різниця між державою і нацією існує навіть у національно суспільних державах. Національний принцип – продукт індивідуалістичного думання, тому виступає звичайно з іншими принципами, які лежать в основі демократії, побудованої на сувенірній волі народу. Сьогодняшний технічний і господарський розвиток вимагає творення одиниць більших ніж національні держави. «Реальні, зовнішні, емпіричні чинники стверджують, що власна держава є дуже корисна для народів – але ще більше корисне є об’єднання двох чи кількох держав в одній державі чи федерації». /см. 377/ Як доказ наводить автор балканізацію Середушної Європи, після розподілу Австро – Угорщини на національні держави: всі створені на місце Габсбурзької монархії держави, мовляв заплатити за самостійність великими господарськими труднощами і обниженням життєвого рівня. П. К. монархія це для Меснера дальше організація середньоєвропейського простору необхідна для збереження європейського миру, для його забезпеки проти заходу і проти сходу. /см. 377/

66

На цьому місці слід згадати про зміти проти національноодноцілих держав, які впливають з інших заложень як опініі католицьких авторів. Англієць Актон (Lord Acton: History of freedom and other essays, cm. 289-290) глядить на національно несуцільне населення держави як на одну з форм плюралізму, що забезпечує свободу. Приявність різних народів під тою самою суверенністю має, на його погляд, подібний наслідок як незалежність Церкви від держави: забезпечує від сервілізму, до якого дійшло б під одною владою, рівноважить інтереси сприяє розвиткові зріжницькованої опініі. Свобода доводить до різноманітності а різноманітність сприяє свободі різноманітність в рамах одної держави творить забороло проти правління яке бажало би встрявати в ділянку, що виходить поза його компетенції. Існування кількох націй у одній державі це, проба і рівночасно запорука свободи.

67

Також звісний грецький інтернаціоналіст Сеферіядес висловлюється проти національно одно цілих держав – хоч з інших мотивів, /Droit de la paix. Y Academie du Droit International 1930/IV, № 34, x. Cm. 260) «На щастя, на мій погляд / інші може вважають що не на щастя/ поділ світу на національноодно цілі держави неможливий, хіба що поділити б Європу на стільки держав, скільки є там суцільних груп населення, або щоб перевести насильну виміну населення. Та коли б довести ту доктрину до крайності, коли іншими словами іншими словами, сегрегувати потрібно людей згідно з їхньою расою, національним почуванням або вировизнанням, перекидаючи насильно одних на південь кордону, інших на півнів – тоді ми хіба здвигнули б нові мури між народами, подібну бо колишніх далекосхідних» /себто китайських/. На таку опінію автора вплинула, без сумніву, примусова виміна між Грецією та Туреччиною, яка поставила була Грецію перед нелегкими господарськими й суспільними завданнями /поселити на ріллі греків

68

що жили по турецьких містах/ і яку той автор дуже негативно оцінює в окремій міжнародньопрівній праці на тему переселення меншин. Мимоходом кажучи, та матерія заслуговує на увагу українських дослідників, або з хвилиною усамостійнення України вирине перед нами питання розмежування національно мішаних окраїн та зокрема кулькаміліонової російської меншини на Україні і ще численнішої української меншини в Росії. Негативна оцінка національно суцільних держав з боку грецького автора трохи дивна, коли взяти під увагу. Скільки грецької крови пролито в 19 і 20 сторіччі саме перед грецької меншини на турецькій території. Невже насильне переселення меншин не було меншим лихом?

Міжнародний лад Головний заміт практичного характеру проти засади самовизначення народів це турбота за світовий мир. З одного боку перебудова політичної мати світу, для допасування державних кордонів до втічних меж, виклику є острах – як кожна поважна хірургічна операція. З другого боку можна стрінути побовання, чи після такої реорганізації світ не попаде з боку під ривну.

69

Того роду заміти висловити вже різні створи, що з їхніми опініями ми познайомилися. Меснер розглядаючи питання, з перспективи «Сатомічної епохи» вважає, що «Розвиток останніх часів змушує до творення більших одиниць, які важко погодити з існуванням великої кількості самостійних національних держав» (Naturrecht 374 t. 1. Ct. 377) Він остерігає перед балканізацією, ставить як відстрашуючий приклад ситуацию держав, що постали на місце Австро – Угоршину. Де Ля Брієр пригадує що спори за кордони на націон, базі дуже гострі. Дело і Сеферіядес висловлюють побоювання, що коли державні кордони будуть рівнозначні з етичними межами, вони стануть справжніми китайськими мурами. Дело і Ру остерігають перед імверіялізмами, які можуть користуватися засадою самовизначення як своїм знаряддям. Той останній аргумент видвигають також інші автори: з яких опінією тепер познайомилися: Педелетті Сель Лянсінс Фошій. Проти анархізаціі спричиненої застосуванням самовизначення народів остерігає також Д. Дієна (61 – 62) та бразильській представник природно правного напрямку Аксіолі, напрямку якого погляди розглянемо в іншому розділі. Де Ля Рокет-Буісон добачує у самовизначенні народів загрожує екстермінаційних воєн..(De la Roquette – Buisson: Le Principe des Natiolites).

Фошій автор дуже широко розповсюдженого по всьому світі великого підручника міжнароднього права який появився небавом після мирової конференції, тому доволі багато уваги присвячує засаді самовизначення народів.

70

/Подає також про визнання України іншими державами/. На іншому місці познайомимося з його думками про обсяг застосування засади самовизначення – покищо лише зясовуємо його побоювання за міжнародний лад. Фошій боїться, що засада самовизначення застосована і до малих народів, стане джерелом революцій та анархіі. Зокрема несовісні держави можуть штучно викликувати, в імя своїх інтересів , сепаратистичні рухи, як зразок вказує Фошій на фляманський сепаратизм підсилений під час німецької окупації Бельгії 1914-13. Рр.. і на «і на так зване польське любове правління» - при чому важко збагнути, що автор має на увазі. (Fauchille: Traite du droit international public, Paris 1923, 1. Том. 1. Частинна ст. 14) «Засада самовизначення, без сумніву симпатична – пише визначний аргентинский правник Подеса Коста (Podesta Costa: Manual del derecho internacional public, 2 edicion, B. Aires 1947, cm. 37) – але якщо її застосувати як абсолютну норму, це довело б до створення безлічі суверенностей і тим самим до збільшення нагод до конфліктів.» Педелетті закудує що засада самовизначення народів: 1/ Зрушила б цілу Європу і закаламутила б теперішній лад, який не все і не всюди є вислідок випадковості і чи дипломатичних химерив: при тому автор вказує як позитивний зразок національно несу цільних держав Бельгію та Швейцарію. 2/ Логічним вислідок застосування того була б перемога пангерманізму та панславізму. 3/ Зрештою та засадою неточна, непрактична і не прийнята.

71

/Pedelettl: L’alsace et Lorralne es le droit des gens, y “Revue de Droit International”, 3. Том. Ст. 465 і дальші./ Жорж Сель якого можна вважати творцем нового напряму в міжнародному праві з критичним підходом до позитивного права, відригає такі заміти: 1/ Існують сумніви що до суцільності багатьох національних груп. 2/ Трапляється, що національно несуцільні держави дуже тривкі /як Швейцарія/ і навпаки трапляються від осередні течії в етнічно однорідних державах. 3/ Засада національних підсилює сепаратистичні течії, деколи навіть ілюзоричні. 4/ Нею прикриваються імперіалістичні аспірації, наприклад в Німеччині./Scelle: Cours de droit international, Paris 1948/ Назакінчення наведемо опінію одного практичного політика – Роберта Лясінка, державного секретаря Вальсона і заразом його противника. Не маючи змоги на цьому місці подрібно розглядати його працю присвячену тій справі, яка появилась 1921 р. Під багатомовним наголовком «Self Determination. Adiscussion of the Phrase»: обмежимося до того, що наведемо його сконденсований погляд, на основі іншоі публікації (Peace negoclations. Boston 1931, cm. 103): Принцип самовизначення небезпечний для миру практично нездійснимий – на нього покликуються неспокійні елементи в різних державах, виступаючи проти

72

тамошньої влади існує там здавна і має правну основу: на ньому основують свої територіальні аспірації імперіалістичні держави: він ввів духа анархії до

внутрішньодержавного й міжнародного життя: він нарушує безпеку держав, їхні історичні політичні права, господарські інтересі – від яких залежить добробут держав.» На ту опінію визначного північноамериканського державного мужа покликуються деякі правники /наприклад аргентинець Daniel Antokoletz: Tratado de derecho international publico, B. Aires 1938, 3. Видання, 1. Том. 450. Ст./ «Самовизначення є для народів – пише Даннінг те, що анархія для одиниць.» (Dunning: Liberty and equality, e “American Political Sciences Review” 3 1923, cm. 15.) Найрадікальніше підпорядковує право самовизначіення міжнародньому ладові Дабен /Doctrine generale de I Etet 491’2/: Право на самостійність населення – навіть коли те населення суцільне, навіть коли його прагнення однозгідне – не є безумовне. Воно не лиш залежить від життєздатності, так сказати б фізичної, бажаної держави, але й підпорядковане вимогам міжнародного суспільного добра. Воно вимагає обачності і навіть жертви для тих вимог, у хвилині та серед умовин коли вириває домагання незалежності. Тому народ не повинен здобувати незалежностну, коли повстання ново держави може поважно загрозити

73

міжнародну безпеку і мир. Тому нарід не має права виректися самостійності і приднатися до іншої держави, коли це захитало б міжнародну рівновагу та загрозило б мир. Навпаки – і згідно з тим самим принципом – поневолений нарід не все має право змагати до відбудови незалежності, навіть не вживаючи сили: не має права унезалежнитися навіть мирним шляхом, якщо б могло спричинити таке поважне зло як війна»

Практичні Труднощі. Обзнайомилися з замітами проти самої засади самовизначення народів, переходимо до замітів що до практичної можливості її застосування. Як це ми згадували на іншому місці деякі автори, що ви двигають того роду заміти, негують самі засаду самовизначення: інші лиш обмежують її застосування до деяких народів, себто негують лиш її універсальний характер. Приступаючи до першої категорії замітів, прийдеться нам побілити їх на три групи: на зверненні проти самої засади самовизначення, проти плебісциту як засаду здійснення засади та проти самого народу як підмету права самовизначення.

74

Різні автори піднімують, що у ЗАСАДІ самовизначення народів немає прецизности і яку вимагаємо від правної НОРМИ. ” Важко визнати найвищою нормою та найвищим принципом – пише, як це ми згадували, де ля Брієр /ст. 71/ - формули в яку входить чимало елементів, що залежіть від субєктичної інтерпретації і яка тим самим допускає різні інтерперації”. Подібна думка ле Фюра: /ст. 239-240/: ”Годі прийняти засаду національностей, бо вона зовсім неприязна. Не точність, неясність та неприцизмість закидає засаді самовизначення Педелетті /ст. 565/, а Лянсіні /ст. 103/ вважає її практично нездійсненою. З другого боку засада самовизначення насуває практичні труднощі. ” Важко визначити національність межі… Не все легко ствердити волю народу відносно самовизначення” – пише Асіолі ви знавець природного права, засадно прихильний засаді самовизначення. (Hildebrando Accioly: Tratado del derecto internacionak public, Rio de Janerio 1945, m. 1, cm. 91-92). Подібні заяви Дело (Protection 30), Дюпуі /37/ та інших.

На ті самі моменти вказує Фошій /ст..14/, натякаючи на труднощі зв’язані з плебісцитом. Де ля Брієр пригадує, на основі досвіду при здійсненні мирових договорів після першої світової війни як часто квестіонують правосильність переведеного плебісциту /ст. 71// а Ру видвигає інші труднощі /ст. 8-99/: з одного боку деколи важко визначити простір на якому має бути переведений

75

плебісцит /при чому входить в гру конфлікт між етнічними межами та географічними й господарськими вимогами, які ставимо до державних кордонів/, з другого боку часто виринає дразливе питання хто має бути управний до голосування, зокрема чи мають то право нові іммігранти. Додамо що та остання трудність зокрема гостро виступила би в областях, які були тереном насильного виселення та колонізації – як наприклад в надорфянських чи в судетських землях, та Холмщині, засянні Лемківшині. Коли йдеться про практичні засоби для здійснення засади для здійснення засади самовизначення, треба згадати і про виміну меншин що її так гостро критикує Сеферіядес /ст. 250/, на основі досвіду з переселеннями анатолійський греків.

76

Щоб зрозуміти добре заміти проти права самовизначення треба пригадати заміти проти самої нації, які сформульовані частинно на статичні ній площині, частинно на динамічній. Ле Фюр вважає засаду самовизначення неприцизною, (Racer et nationaltes 239-240)тому що сама нація це на його погляд лиш ”мариво, ідеологічна абскракція”, що він не бачить обєктивного критерія яким можна б визначити нація, як підмет права самовизначення, бо таким критерієм не є раса ні мова ні релігія ні історичні традиції ні навіть прагнення спільного життя. (Les grands probiemes 448). В тому сенсі висловлюється і Подеста Коста ст. 35/: ” Елементи, які складаються на націю, не е всюди ті самі та виступають з різною інтензивністю.” Подібна думка Дело /ст. 184/ та Дієни (61-62). Сель також висловлює сумнів що до суцільності різних етничніх груп та побоювання, що засада самовизначення гальванізуватиме штучно від осередні, течії там де нема. З другого боку підкреслює, подібно як Пебелетті, що різні етично несу цільні держави живуть щасливо, як наприклад Бельгия та Швайцарія. Приклад Бельгії подекуди сумнівний бо звісно скільки турбот мала та країна з фляманським авто моністичним і навіть самостійницьким рухом. Вже ніяк не можна покликуватися на швейцарців, які як звісно, з одним народам з одним національним почування, дарма що говорить трьома різними мовами.

77

Інші автори підкреслюють то нація не лиш пливка і невловима, але і змінлива. Народна воля єдина загальний критерій нації, ще ”щось ворушке не стійне, змінливе” – пише де ля Брієр /ст. 71/ а інші католицькі автори розвивають ту думку. Дело/нація І 185/ вважає, що нації не є дефінітивна у стабілізовані. Вони ніде не доходять у тому самому часі до того самого ступня опреділення й індивідуалізації, з другого боку з часом у нових етичних групах нарізає почуття національної окремішності. Ру розглядає ту динамічну сторінку національної свідомості під кутом плебісцитових труднощів. /ст. 8-9/ Коли плебісцит вирішено малою більшістю , треба – мовляв рахуватися з можливістю, що з часом та більшістю стає меншістю, так як воно буває з виборчою більшістю. Щоб по шанувати право самовизначення народів і на майбутнє, треба б хіба повторювати плебісцити періодично так як вибори до законодатних палат. Більшість може змінитися з часом також у висліди нерівномірного приросту населення обох національних груп, вегетативного /коли в народі що при плебісциті залишився у меншині більше народин або менша смертність /чи міграційного.

78

Здатність до Державної Самостійності Як це ми бачили, деякі автори заперечують право самовизначення народів тому що підмет того права, нарід, є поняттям ногозгранним, яке виступае в різних випадках з різною інтензивістю національної свідомости, а то і з різним змістом на різних континентах. Інші роблять з того самого ствердження інший висновок: не опрокидують самої засади, лиш обмежують її застосування до означеної категорії народів. Ця опінія сформульована звичайно не як обмеження підмета права самовизначення, з визнанням самої правної норми: поодинокі автори стверджують сам факт державної емансипації деяких кародів та збереження існування деяких національно неодноцілих держав: або наводять неможливість державної емансипації деяких народів як слабу сторінку принципу дамовизначення: або навпаки, як обмеження у застосуванні самої засади, до якої вони зрештою висловлюють симпатію.

79

Зрозуміло, маємо на увазі обмеження права самовизначення до виразно означеної категорії народів – не до одного народу, як це робить наприклад італійський правник Діена. /Julio oiena: Derecho internacional public - іспанський перекладі – Barceiona 1948, ст. 51-52/ ” Якщо б ми мали визначити найкращу основу для творення держав – пише він – ми були б згідні з італійською школою та її славними основником. Але – додає відразу – це не е завданням міжнароднього права. Годі визначити з математичною точністю прикмети

на основі яких можна відрізнювати народність. Якщо би прийшлось перебувати свої держави на справді національній базі, залишилось би небагато з існуючих держав і ми станули би в обличчі повного неладу». Дієна є за тим, щоб поодинокі народи «зорганізувалися політично згідно зі своїми національними прикметами» - але зараз таки підкреслює, що вони можуть буди хіба предметом міжнароднього права, ніколи підметом: себто що та «політична організація» не мала б бути державного характеру. Виходить, що Дієна заперечує доктрину Манцінія? Ні, він лиш обмежує її… до Італії. «Нічого дивного, що теорія національностей мала успіх само в Італії, в часі

80

коли італійці воювали і приносили такі жертви для соборності. Тим більше що Італія під цим оглядом має зокрема корисні умовини, бо елементи, які визнають італійську народність є куди гостріше зарисованій ніж у інших краях – зокрема історичні традиції, мова, природні границі та почуття єдності.» Нема сумніву, що Італія творить ідеальну географічну єдність – але годі заперечити, що крізь цілі середні й новітні віки вона не була нічим іншим як географічною єдністю, як наскрізь географічним поняттям. Що національний принцип зробився саме в Італії не у висліди об’єктивних тривких умовин, лиш у висліди політичної ситуації, і якій та країна знайшлася в половині минулого сторіччя. /Гл. «Нація поневолена але державна» ст.. 22/ Та це не перешкоджує Дієні твердити, що «теорія яка підходить для Італії і може підходити для деякої іншої держави, не може стати загальною норм, бо тоді нарушила би правні засади і конечності життя народів». Ми довше спинилися над опінією визначного італійського інтернаціоналіста, бо він виразно насвтлює характер Манцінієвої доктрини. Він потверджує нашу опінію, яку ми висловили вже на іншом місці / «Нація поневолена

але державна, ст.. 22-23/: «Національний принцип Манцінія був виправдовую, успішною зброєю у змаганні за італійську соборність. Нічим іншим, ніякою правною нормою ні універсальною ідейною концепцією він не був. Сам італійський сховав ідеї Манціні до архіву, ґрунтуючи свою дальшу політичну на зовсім інших, часто протилежних, засадах. Італія добровільно відступила Франції

81

дві частини італійської етнічної /Ніццу й Савою/, як своєрідний гонорар за допомогу проти Автсріі, зате розвинула широку імперіалістичну експансію. Ламаючи національний принцип Італія захопила Південний Тіроль в ім’я природного кордону. Зару й арійські острови /в часі другої світової війни – також велику частину Дельматіі та Словенії/ в ім’я історичних традицій Венеції, Абевенію як колонізаційний терен для надвишки італійського населення, Альбонію як стратегічний ключ Арійського Моря. До речі Італія не одинока. Аналогічно третя німецька імперія домагалась Судетів і Данігу в ім’я національного принципу і, Чехії та Моравії на основі історичних прав, поморського коридору для полегшення комунікації, Східної Європи як колонізаційних теренів. Що більше: знаємо, як часто нарід домагається застосування права самовизначення до себе – і в тому таки самому часі відмовляє його іншим. Тяжимо як поляки, в часі найбільш героїчних визвольних змагань в минулому сторіччі, ні на хвилину не вирікалися т. зв. Історичних прав до цілої Литви й Білорусі та великої частини України – в кордонах з 1772 року: як е 1918 року, становилися до Хорватії та Славонії /+/ /+/ Австралійський маршал відповів депутації мадярського сойму: «Я ніколи не приговорюю з бунтарями». А Кошут заявив: «Коли йде про тих злочинців,

82

які звуть себе сербами, навіть нема мови про які небудь переговори з ними. Для розбійників – воєнний закон, для винуватих – шибениця» /p. Bastid: La revolution de 1848 et le droit international, y academie du droit international, 1948/VI, 4. 72, cm. 236-7/. Як стверджує визначний французький автор, французи ставляться неприхильно до засади національностей від 1871. року - себто від коли втратили Альзасію та Лотарингію… /Scelle: Precis m. I., cm. 266/. Інший французький автор наводить цікавий документ, що характеризує поняття народної суверенності у французькій революційній інтерпретації /+/ Він У звіті для Конвеції, з 14. 2. 1793, Карно проголосив засаду, що кожний нарід є суверенний, не зважаючи на те, яка мала була б його територія, але зараз таки додає, що годі допустити до того, щоб яка небудь громада відірвалася від Франції, проголошуючи своє бажання самостійності». /Albert Sorel: L’Europe et la revolution francaise m. cm. 310цитуємо за Dupuis: Regles du droit de la 33 paix, cm. 35/пригадеє, що так само злучені Держави збройно збавили спробу самовизначення південних стейтів, але пів сторіччя пізніше «самовизначили» Панаму.

83

Це речі загально відомі які не викликують у світі довітя до засади самовизначення – а ні пошани до тих, що беруть засаду самовизначення за добру монету. Звичайно, та обставина не перешкодує поважним інтернаціоналістам цікавитися засадою самовизначення – не як зобов’язуючою нормою, а як доктриною. І не все, як Дієна, трактикують право самовизначення як якесь суб’єктивне право того чи іншого «вибраного народу». Глядячи на право самовизначення як на об’єктивну правну норму – все одно чи одобрену чи опрокинену – вони загально стверджують, що на неї можуть покликуватися всі народи світу, або і прецизують умовини, яким мусить відповідати нарід, до якого може бути застосоване право самовизначення. Подесна Коста, признає, що засада самовизначення «може бути дуже корисна, йде про те, що у деяких випадках вирішити остаточну волю спірної власті» - але відразу таки остерігає перед трактуванням тої засади як абсолютну норму. /ст.. 37/ Інші автори висловлюються про засаду самовизначення під кутом державної емансипації.

84

«Народи не мають абсолютного права на самостійність лиш релятивне, пристосоване до вимог природної цілі, до якої вони змагають» - пише Дело (La doctorine 11-12). Те ненадто ясно висловлену думку можна би інтерпретувати в тому змислі, хоч Дело заперечує право самовизначення, допускає його у випадку, коли якийсь нарід не може осягнути своєї туземної ціли іншим шляхом, себто живучи дальше з межах чужої держави. Інші автори узалежнюють право на самостійнення не від здійснимости цілей, а від здатности до державного існування. «Бажанню спільного життя мусить відповіда здатність до спільного життя» - вважає де ля Брієр тому право наеманципацію узалежнює від того», «чи нова спільнота буде справді життедатна, себто чи зуміє дати й забезпечити своїм громадянам туземне спільне добро». /ст.. 74/ Пригадуємо, що крім тої умовини, з якою в принципі можна погодитися, де ля Брієр ви двигає й інші.

85

Що розуміти під здатністю до спільного життя? Одні автори ви двигають об’єктивні критерії, інші суб’єктивні. Коли йде про перші, можна вирізнити географічну конфігурацію країни /на яку вказує Ру, на 8. Сторінці своєї статі, на сумнівному прикладі Ірландії та – куди крашому – Чехії/., з другого боку її простір. Меснер виявляє скептицизм що до можливості творення дрібних національних держав у здобі атомової енергіі». Гонелля, редактор «Оссерваторе Романо», висловлює побоювання, що «надмірне роздрібнення державних організмів викликало б непереможні труднощі для існування й борони малих держав» /Guido Gonella: Presupposti di un ordine Internationale, Roma 1942; цитуємо за Іспанським перекладом, виданим у Буенос- Айрес в 1943. Році/ І Фошій остерігає перед «дрібними, нежиттєздатними »державами /ст. 14/

Аксіолі, дарма що бачить у національній свідомості «могутній елемент опійности, який сприяє стабільності держав, уважає що «годі доводити застосування принципу національностей до крайності. Залишаючи на боці труднощі при визначувані національних меж, треба ствердити, що здійснення тої системи довело б до безглуздого творення малих держав, нежиттєздатних одружених територією інших держав або до розчленування деяких етнічно несуцільних держав, які живуть зовсім щасливо.»(Hildebrando Accioly: Tratado de derecho international publico, Rio de Janeiro 1945. M. 1, cm. 91.)

86

Той самий автор – визначний бразильський інтернаціоналіст природно правного напрямку – узалежнює державну емансипацію також від суб’єктивної здатності народу. «Право самовизначення народів заслуговує на найбільшу симпатію – пише він /ст.. 92/. В теорії та засада зовсім справедлива, але у практиці вона насуває деякі небезпеки. Наприклад годі застосувати її до малих, незнаних груп, які не творять національності окремої від загадали населення держави або які самі не здатні виконувати суверенних функцій: це довело б до революцій, викликало б анархію. Також на думку Фошія /ст. 14/ право самовизначення «слід застосувати лиш до значніших груп, що справді творять окрему національність, що вже в минулому жили спільним життям: до зрілих народів, здатних користуватися суверенністю та зокрема зберігати внутрішний лад.

Лявернь /Lavergne: Le Principe des nationalites es les guerres, Paris 1921, cm. 18-28/ узалежнює застосування права самовизначення від таких суб’єктивних вимог: 1/ Самостійницьке наставляння: 2/ Окремішність як вислід історичної формації:

87

3/ Культурний рівень /«наукова культура»та одної об’єктивної 4/ Територія доволі простора, заселена та багата. Сель під порядкових прав самовизначення суб’єктивній вимозі – здатності /G. Scelle: Precis du droit intarnational m. 2, cm. 272/ і посередньо з’ясовує об’єктивні вимоги, формулюючи їх як умовини, які мусіла би здійснити міждержавна спільнота, щоб право самовизначення могло мати загальне застосування: необхідно було би уможливити користування сировинами державам, що не мають тих сировин на власній території, запевнити вільний транзит через чужу територію, зокрема для держав що не мають морського берега, та здійснити міжнародною безпеку, що зробило б зайвими стратегічними кордони.

Визначний бритійський представник природного напрямку жив Лявтерпахт глядить на те питання з погляду більш соціального ніж правничого. «Коли кількоміліонова спільнота, зложена з людей зв’язаних кров’ю, мовою й

88

інтересами, стане настільки сильна, що вважатиме необхідним створити власну держави, де могла б жити з власними ідеалами і творити власну цивілізацію, вона буз сумніву оформиться державно скоріше чи пізніше». Чи значить це що Лявтерпахт визнає право самовизначення – коли не як правну норму то хоча б як не відкличний соціологічний закон? Ні, бо на тій самій сторінці пише: «Багатонаціональні держави можуть існувати і будуть існувати, як це стверджує багато прикладів. Себто для нього усамостійнення не є застосуванням ніякої правної норми а ні вислідом ніякого загального, всесвітнього історично-соціологічного процесу. Підходячи до справи з типовим бритійським емпіризмом, Лявтерпахт стверджує, що усамостійнення залежить виключно від ефективного створення нової держави, передумовиною чого є відповідна натуга самостійницьких прагнень народу. (International law. A treatise by L. Oppenheimer. 6 th. Edition edited by H. Lauterpacht. Vol. 1. London 1947, cm. 83)

89

Друга частина: Критика Нерозуміння Коли розглядаємо заміти проти засади самовизначення народів чи просто проти можливості і доцільності творення нових національних держав, бачимо, що деякі з них необосновані, що видвигнули їх люди, необзайомлені як слід з національною проблематикою. Така дезорієнтація впливає з двох джерел. З одного боку офіційні наукові кола національно несу цільних держав часто фальшиво інформують світ: як на приклад вистане згадати історію України, так як вона з’ясована у більшій частині енциклопедій. Поневолені народи часто не мають засобів, людських або фінансових, щоб протиставитися невірній інформації, часто уживають ті засоби національно, гайнуючи їх на брошурки та анемічні бюлетини. З другого боку людині заходу часто важко збагнути суть національного питання, аспірацій недержавних народів. Знавець національного питання закидає західним публіцистам, державним межам і теоретикам, що вони вважають національні ревендикації чимсь «штучним або ненормальним.» /Van Gennep: Traite comparative des nationals. Paris 1922, m. 1, cm. 11/ “ Хто жив у краях, де чи шаліє національна боротьба, знає з власного досвіду, що не є це варварська іграшка ні провокування більшості меншиною, але безпосередня і рішуча неможливість, для деяких груп, нагнути їхнє особисте і збірне життя до ладу накиненого силоміць, проти волі всіх заінтересованих… Ця завага торкається в першу чергу багатьох французів. Виховані у вже сформованій нації – точніше: в нації яка остаточно поглинула різні націоналісти, в минулому окремішні, вони не можуть зрозуміти, що в очах

90

поневолених чи лиш підкорених народів жевріє ідеал психічної та політичної окремішності.

Діягноза, на наш погляд , правильна: французи не розуміють недержавних народів бо виховані в одно національній державу. На іншому місці /Нація поневолення ст.. 8-9 / вказали ми на різницю в історичному розвитку західної і східної Європи: Західні держави, які на загал існують безперервно від глибокого середньовічча, вспіли засимілювати свої етичні меншини коли не національного так хоча б державно, зводячи почуття окремішності до чисто мовної або культурної ”провансальщини”. Це не було можливе в бурхливих східноєвропейських умовинах та в Іспанії – себто на європейських окраїнах що підпали під експаназії азійських народів. Турки завоювали балканські держави татари поневолили московську державність та повалили українську, араби завоювали майже цілий піренейський півострів. Держави, бо яких не дійшла хвиля туранського імперіалізму /Австрія, Литва, Польща/ або які скоро освободилися від туранської зверхоности /Московщина/ перейшли до проти наступу та постепенно підбили завойовані турками й татарами землі. Ще заки заломився чистоазіаський туранський імперіалізм, з’явився євразійський – російський, бухова спадщина по татарському васальстві. У змаганні між тими силами пересувалистю кордони, змінювалася держава

91

влада – ніяке володіння не тривало досить довго, щоб довести до асиміляції поневолених народів. Тим більше, що поза Росією – релігійний гніт доходив на тих просторах /так як на заході/ до заборони інших відровизнань: різниця віровизнання помогла українцям, полякам, та кордонам Баклану і Прибалтики зберегтися від спольщення, потурчення чи обмосковленням.

Звертаючи уваги на ту різницю в історичному розвитку, вказували ми на трудність для пересічного західного європейця чи американця відрідзнити національну приналежність від державної. Тепер йде нам про що інше: про саме не розумінні поняття недержавної нації. Коли людина заходу ставиться прихильно до якогось недержавного народу, она шукає для тої нації місце у поняті держави: коли ставиться неприхильно або байдуже, осуджує національні аспірації як щось диковинне, що не може існувати природно а хіба як вислід чужих інтриг /найчастіше німецьких/ або відерних черт національного характеру, чи врешті як пережиток давнього варварського минулого, з якого захід вже давно виріс. Антатським правлінням було важко, підчас першої світової війни, знайти формулу для збройної та політичної співпраці з чехами, словаками, поляками та південним словянами – їхнім природними союзниками у війні проти осередніх

92

Держав. Де Дяпрадель – правник з широкими горизонтами і обзнайомлений з національними відносинами в Серебуній Європі – наказав справу по імені і запропонував визнати тим, чим вони справді були: націями. Більша частина аліянських великодержав прийняла ту нову формулу, але Вашингтон волів визнати Чехословацький Національний Комітет правлінням де факто/ неіснуючої ще в тому часі держави/ ніж піти на таке новаторство. Коли деякі автори прийняли де Дяпраделеву формулу як нову міжнародньоправну інституція /Гренар, Гізе-Мандел, Фошій, Франгуліс/, інші втискають іі в державницьку схему: або трактують як звичайну політичну демонстрацію, без правних наслудкув /міжнародне право, мовляв, знає лиш держави, не нації/або бачать у ній обіцянку сто вирити державу у майбутньому: зрештою на основі визнання нацією ” чехів і словаків, французьке правління трактувало їхній

національний комітет також як ”делегата майбутнього чехословацького правління”. /Нація поневолена ст.. 33, 35-36: los estades conquistades ст. 102-111/. Також західноєвропейські автори виявляють подібний ”поліморфізм” коли беруть в оборону якусь поневолену націю. У виявах полонофільських симпатій постійно виринає на перший план осуд поділів Польщі: був це більше протест проти знищення польської державності ніж проти гноблення польського народу. Співчуття для фінів провилося як обурення проти нарушення конституції Фінляндії як державно подібного органу. Навіть беручи в оборону націю

93

позбавлену власної державності від довгих століть, західний автор насильно витискає її в державну схему. /Xavier moisant: la question d’irlande, y rever catholique des institions et du droit, 1922/. ”Як оцінити з морального погляду ірландського партизанку /1916 р./ проти англійського вояків та поліцистив? Питання залежатиме від відповіді на друге питання: чи Ірляндія є націею?... Якщо Ірландія не е нацією, ірландці, які на ірландській землі вбивали бритійських вояків, її душогубами.. Чи факт повстання е злочином? Відповідь залежить від того чи Ірландія е чи не е нацією? Якщо ні, повстанці е винуватими супроти батьківщини , там більше винуватими, що та батьківщина була тоді у віні. Якщо так, тоді/автор цитує опінію свого земляка, Андрефрібур/ Ірландці, які підняли повстання 1916. Року, у повному розгарі світової війни, заслуговують на оправдання: що більше: вони сповнили свій обов’язок ”. На основі довгої, мозольної аналізи ірландської історії автор намагається доказати, що в 1915. Році Ірландія була ”нацією” себто попросту державою, бо мовляв, Англія ніколи не проголосила формально анексії і не набула суверен ости на основі задавнення бо задавнення в таких умовинах було би ”тріумфом сили над правом”. Іншими словами, Маасан /цивіліст, якому зовсім чужий дух міжнародного права/, доказує що повстання 1916 року було

звичайною міжнародною війною. Або війна – або “ зрада батьківщини ”: третя можливість – збройної боротьбу недержавної нації – не розуміла для п. Маавсана.

94

Нічого дивного, що і правники поневолених народів – обзнайомлені з тою ментальністю – також намагалися втискати свої національні аспірації в державні рамки та доказувати, що їхні держави, дармо що ефективно неіснуючі здавна, ” Існують в праві ”. Та теорія широко розбілена поляками, слабше українцями, чехами, кавказцями, балтійцями, чорногорцями: її критичний огляд даємо у книжці про переможені держави /стор. 53-78/. Коли француз мусить вживати таких складний фікцій, щоб оправдати свою симпатію до якогось недержавного народу – чого тоді може сподіватися від нього нарід, який на може рахувати на симпатію? Нерозуміння самого явища та випливаючи відтіля неприхильність мусимо мати на увазі, розглядаючи поодинокі заміти проти права сома визначення народів. Ці заміти – це для більшої частини авторів не переміси, з яких випливає осуд права самовизначення, а розумові аргументи для оправдання існуючої негативної постави емоційного характеру: обставина, яку повинні взяти під увагу ті, що сподіються здобути для засаду самовизначення права громадянства серед Власті імущих. За такою інтерпретацією промовляла б обставина, що наприклад французі виявляють менше зрозуміння для національних аспірацій ніж англійці. Дарма що ті останні мали причину бачити у праві самовизначення зброю для ірландців, індусів та єгиптян – коли у Франції нема ніяких поважань відосередних рухів, у французьких колоніях не було їх у першій четвертини нашого сторіччя.

95

Тим можна пояснити також обставину, що серед англосаксонським авторів досить пошир енна тенденція трактувати націю і державу як два різних поняття – у протиставленні до традійциного французького підходу. Де не випадок – пише бельгієць Добен (doctrine generale de I’Etat, 30), що ту концепцію прийнято саме в Англії. Англія панує над багатьма різнорідними націями, які неможливо звести до національного спільного знаменника. Кожна імперіяльна політика вимагає, з боку держави-імперії /цебто метрополії/ деякого резерви у відношенні до властивих національних питань… З сьогодняшної перспективи можемо додати, що Велика Британія виявила куди більш здатності розв’язати національне питання в імперіяльних розмірах, ніж прикладом Франція спершу допустила до самовизначення англосакських доміній, признаючи їм повну самостійність /що підкреслив уже ruyssen: Le droint des peubles a disposer d’eux memes, y “revue de metaphysalique et de Morale, ст. 92-95/, опісля визнали незалежність країн підданих під бритійський мандат і колоніальну владу, від Ізраїлю до Бірми. Навпаки Франція довела у своїх заморських володіннях до поважних загострень, повстань а то й до війни і залишила їх щойно під безпосередніх натиском посторонної держави /Сирію та Ливан – під бритійськоюпресіею/ або таки переможена на полі бою /індокитайські протекторати/.

96

У багатьох авторів вчувається нотки раціоналізму, який глибоко закорінений у французькій ментальності. Пригадую собі опінію одного французького мовознавця /на жаль забув призвище і назву твору/: малі мови не мають реакції існування,бо все одно вони ніколи не зможуть дійти до більшої літератури. Мова – це лиш технічний засіб для передавання культурних цінностей, тим самим мова якою говорить півтора міліонна людей це побіч французького чи англійського такий самий нераціональний інструмент, як апарат Морзе побіч апарату Юса. При такому підході навіть Валуєвським указ зарисовується в іншому світлі… Для де Фюра етнічні групи, в порівнянні з державами, це лиш марева, ідеологічні абстракції. Те, що існує лиш на площині почування та свідомості це quantlte negligeable, це хвилі яких не ловить раціоналістична антена. Не могучі з глибини суті національних почувань поневолених народів, різні автори скидають їх до спільного глечика волюнтаризму, протиставляючи національним ”капризам” раціональні аргументи за державою чи пак за державою хімічно

97

виправною з національного змісту : держава, мовляв, це конечність, національне самовизначення це лиш самовільний волюнтаристичний вибрик. Навіть признаючи, що національна воля формується під впливом об’єктивних чинників, Ру заверечує їй право голосую. ” Які не біли мотиви – поверхові чи глибокі , хвилеві чи тривкі, політичні чи національні – які впливають на волю, не є вони важніше ніж сама воля? Коли менше турбуємося тою волею ніж мотивами, якими вона кермуеться, це не значить, що легковажимо її: навпаки, тим доказуємо, що не вважаємо її капризною фантазією.”

Цебто чинники, які формують народну можуть бути зовсім оправданні: але з хвилиною, коли вони проходять праці призму народної волі, вони дегенерують у звичайний каприз. Profanum vulgus не доріс того, щоб оцінити мотиви, які промовлять за прилучення країни до одної або до другої держави /Ру критикує інституцію плебісциту/: нарід не має інтелекту, лиш волю, він не здатний до оцінки,хіба бо капризу. На внутрішньодержавній площині така оцінка народної волі доводить до заперечення демократії. Можна погоджуватися з такою розв’язкою або не погоджуватися, все таки треба признати, що не є розв’язка, що у практиці рішення про долю народу може відібране народові і передане одній людині чи обмеженому гуртові людей. Авжеж вище нема ніякого тривко зорганізованої

98

спільності – є лиш міжнародна збір нота, з ембріональними, хибкими органами. Хто є тим надрядним чинником, яким може краще як нарід оцінити ”мотиви, які впливають на народну волю?” Дипломатична конференція, роздерта святими егоізнами”? Чи міждержавна організація, типу Ліги Націй або об’єднаних Націй, від уродження спаралізована засадою одноголости, недостачею екзекутиви, крамолою великодержав? Ру залишає те питання нерозв’язаним. Так само інші автори, ви двигаючи як критерій найвище спільне добра, не називають судді який був би компенетний рішити, що слід вважати найвищим спільним добром в тому чи іншому випадку: в кожному разі не вважають тим суддею заінтересований нарід. Лиш коли йдеться про охорону національних меншин, стверджують компетенцію міждержавної організації, в межах існуючого міжнародного ладу.

Коли Ру утотожньоє народну волю з каприсом, це може бути куди більш оправдане у відношенні до демократичного устрою держави ніж у відношенні до права самовизначення. Виборі вислід часто такі різні в недовгому часі, часто такі несподівані, що в тому випадку справді можна назвати збірну волю капризною. Звісно, в якому ступні впливає на рушення виборця сильна пропаганда часто кермована з закордону, через продажну пресу, звісно як часто

99

масу виборців переконує одна промова, одна подія, один дрібний але роздмуханий пресою скандал. Порівнюючи виборчі статистики бачимо, що не раз у трьох чергових виборах ті самі люди голосують кожний раз за іншою партією – себто що він и не руко водять ніякими поважними стійкими критеріями, лиш що піддатися зміни впливам. І хоч волю справді можна назвати капризом, хоч з того входить деколи чимало лиха, не зважаючи на те демократичний устрій з загальним, рівнем пропорційним голосуванням вважається найменш недосконалим: все таки капризність виборцям не є причиною щоб віддавати найвищу владу такій чи інший категорії ”кращих людей” або одній людині, абсолютному монархові чи диктаторові якій володітиме згідно з старою засадою все для народу, але нічого крізь нарід. Все таки досвід останніх десяти річ стверджував, що демократія є куди меншим лихом ніж олігархія, чи диктатура.

Якщо б справді національне почування не було нічим іншим як чистою ірраціональною емоцією – чи це підважувало б засаду самовизначення народів?

100

Адже одиниця користується в дуже широких розмірах правом самовизначення по лінії своїх симпатій. Вписується до клубу чи організації, яка їй до вподоби, під тримує товариські взаємини з родинами, які симпатичні, навіть шукаючи працівників /чи навпаки: місце праці/ кермиється у великому ступні зовсім ірраціональною симптією, бажаючи працювати в симпатичній атмосфері та в підхожому окруженні. І зокрема керуються симпатією коли рішаються вступити в подружа. Ледве чи хтось буде оспорювати такі прояви волюнтаризму, приняті в Європі та Америки. Ледве чи боротиме обичаї багатьох східних народів, де про подружах рішають батьки, кермуючися здоровим холодним розумом, своєрідним ”загальним добром” чи хоча б попросту добром дитини. Візьмімо під увагу силу емоційних зв’язків які в’яжуть людину з її земляками, мовою, побутом, культурою – і з другого боку антипатію, яка часто ділить сумежні народи, гов не зовсім зрозумілим стає осуд засади самовизначення народів, навіть якщо вона мала би справді випливати з ”капризу” – з чисто емоційних спонук. Це ж було би все таки творення довкілля, в якому людина буде більш щаслива та менш наражена на прикрі враження, почування, ситуації. А де ля Брієр слушно підмітив, що новітній многонаціональній державі є неминучі такі стрічі ті зудари між людьми різних народностей – і що саме вони поважно впливають на загострення національного почуття та на бажання державної емансипації. Шляхом національного самовизначення усуваємо одну доволі прикру ”нагоду до гріха” – до зударів, ворожнечі, терпіння.

101

Але невже засаду самовизначення має лиш чисто волюнтаристичну основу? «Не твердимо, що національність походить з людської волі. Людська воля не має визначуватися самовільно, але згідно з національною свідомістю, яка в свою чергу залежить від історичних та природних чинників, усіх чи деяких з них» /себто від чинника мовного, расового, культурного, географічного і ін./ Оце відповідь на заміт волюнтаризму представника італійської школи, який у своєму підручнику міжнароднього права присвятив засаді національностей аж 43 сторінки (Carnazza-Amari: Traite de droit international public en temps de paix. Paris 1880, m. 1, cm. 243-244: переклади з італійського). Справді – прагнення національності й соборності не впливає з самовільно рішення волі, як наприклад при віддаванні голосу при виборах. Тут вибір не між кільконайцятьма політичними групами, а між двома націями, вибір по одній лінії, одновимірний. І вибір коли не вирішено так хоча б у дуже поважному ступці пере детермінований об’єктивними чинниками, «Батьківщина не вибір а любов» - сказав Ру – і та фраза звертається проти нього, мов бумеранг. Справді, коли німець з Шлезька чи з Гольштайну голосував у плебісциті, він не діяв під впливом хвилевого капрису ані навіть холодної, розважної калькуляції – він взагалі не вибирав: його рішення було згори детерміноване «любов’ю» себто національним почуванням. Саме почування – як слушно стверджує Карнацця –

102

Амарі – опре ділене об’єктивними чинниками: воно є наче висхідною тих чинників, які сумуються чи зударяться в людській підсвідомості та свідомости.

Підпорядкування. Куди легше піддавати критичній аналіз опініі авторів, які підпорядковують національний інтерес державному – ніж тих, що протиставлять націю державі. Можна погоджуватися чи не погоджуватися з прийнятою ними скалею вартостей – все одно говоримо тою самою мовою, оперуємо добре відомити поняттями, що їх мали ми всі змогу емпірично пізнати: у поняття держави вкладають вони загальноприйнятий зміст. На цьому місці спинимося лиш на зударі між інтересом нації та інтересом держави як ізольованої одиниці: у відповідному дальшому розділі розглянемо державу як члена міжнародної спільноти, спів відповідальної за міжнародній лад. Чи нарід має право самовизначитися, коли три тому загрожує існування держави? Питання занадто загально – його треба розбити на два виразніші:

103

1/ Чи справді, в даному КОНКРЕТНОМУ ВИПАДКУ, втрата частини державної території, заселеної етнічною меншиною, загрожує існування держави? 2/ Якщо справді так, тоді виринає друге, ЗАСАДНИЧЕ питання: чи це достаточна основа, щоб меншина мала зректися права на дамовизначення? Розв’язка першого питання вимагає багато резерви, безсторонності – і фаховості. Зрозуміло що правління, аргументуючи свої претензії до якось спірної території, залюбки змішують краски. Коли читаєте наприклад болгарські меморіали у справі західної Тракії, з 1912 чи 1919. Року, дійдете до висновку, що Болгарія ніяк не може існувати без доступу до Егейського моря. Прочитайте грецькі меморіями – а стрінете там такі самі переконливі докази, що Західна Тракія для Болгарії зайва, зате для Греції це питання

бути чи не бути. Щоб не підпасти поверховній сугестії, треба обзнайомитися зі становищем обох сторін: щоб з’ясувати собі, яка с них і в якому ступні має рацію, треба мати відповідне знання, зокрема економічне та військове. Це вже матерія яка виходить поза компетенцию правника: яка вимагає основного знання сучасного стану – і здатності оцінити перспективи на майбутнє. Коли наприклад 1919 року з російського боку замічено, що самостійна Естонія відбере у Росії вихід на замерзле море та оборонну лінію – те це, на перший погляд таке просте питання, насправді називає безліч сумнівів, які можуть розвіяти лиш економісти, військової та техніки з різних ділянок. Чи справді Балтійський Порт /естонська пристань, яка не замерзає/ грає таку поважну

104

роллю російський заморський торгівлі? В якому ступні може від тяжити його Мурманськ? Чи свіжий досвід першої світової війни не захитує ваги балтійського побережжя /яке в часі тої війни було ольоковане німцями/? Якщо арктичне побережжя не може заступити балтійського – чи нема виглядів на уліпшення ледоломів, які уможливили б доступ кораблям до Петрограду в зимі? Коли ні – чи не вистарчила б для Росії вільна смуга в Балтійському Порті, з відповідними гарантіями на транзит через естонську територію? Чи втрата балтійського побережжя загрожує поважно безпеку Росії? Чи не вистарчає оборонна лінія озера Пейпус та Нарви? Чи невеличка естонська територія може стати небезпечною випадковою базою проти велетенської Росії? Чи для безпеки Росії не вистарчають відповідні міжнародньоправні гарантії? Чи і в якому напрямі може вплинути на стратегічне значіння усамостійнення Естонії дальший розвиток воєнної техніки? Подібної розробки вимагає звісна російська теза, мовляв Україні це російська Пенсільванія – не зважаючи на її очевидну абсурдність.

Звичайно, того роду міжнародньоправні розвязки не є ніяким універсальним ліком на всі територіальні спори. Трапляються ситуації, в яких приходиться поставити справу на вістрі ножа і не гнути національні прагнення до економічних вимог або економічні вимоги до національних прагнень. Автори

105

яких погляди розглядаємо, обстоюють першу розв’язку, трактуючи економічні вимоги як тверду, непорушну дійсність, національні прагнення як своєрідну над будову, яка виросла під впливом означених філософічних течій і яку можна довільно змінити. Уважаємо, що таке підпорядкування психічного елементу економічному, духовного матеріальному – це прикре непорозуміння, аке випливає з незнання національної проблематики. Національне прагнення це не химера а психічна дійсність, яку куди важче змінити як дійсність економічну. Національне почування під падає деяким коливанням під впливом історичних подій – війна проти Наполеона. І чи японська окупація південно-східної Азії підчас другої світової війни – або деяким філософічним течіям – впливом Русо чи Гегеля – але не є це стихія яку можна би с каналізувати, звернути у бажаному напрямі, так як можна сьогодні кермувати господарською дійсністю. Національні прагнення штучно виплекані чужими інтригами – така сама легенда, як витворений в реторті алхіміка homunculus. Зовнішній вплив може приспішити чи припізнити процес кристалізації національної свідомості, але не може витворити ні здавити її: не створила Польща лемківської нації, Німеччина – гуральської на навіть бретанської: не перервано Валуєвськими методами українського національного відродження, ні литовського. Познанські поляки ніколи не врослися в німецький державний організм. Зате німецький державний організм розмірно скоро вигоїв рани спричинені втратою Познанщини, Поморя, Шлеська, колоній.

106

Лявернь (Lavergne: Le principe des nationalites es les guerres, paris 1931, cm. 51-55) уважає що національний принцип можна підпорядкувати географічному хіба коли йдеться про малі шматки території – при тому до малих зараховує він не лиш Південний Тіроль, але й Судети, Поморя. Якщо залишимо на боці кількісний момент /невже справді судейські німці така quatine negligeable?/, засада видається правильною: все таки годі сказати, щоб історичний досвід її. Вільне місто Данціг видалося розумним компромісом між географічним принципом /морська пристань для Польші/ та національним/ національний почування населення Данцігу/: Данціг став чисто німецькою державою, Польща дістала лиш те, що їй справді було необхідно – пристань та залізничний зв'язок з нею. Не зважаючи на те, вільне місто стало тереном безнастанних непорозумінь. Які довели до будови польської пристані в Індії. Така пристань, майже на передмістю старого Данцігу, видавалася парадоксом з господарського погляду – був це цікавий доказ що господарська дійсність куди більше гнучка ніж національна. На другому кінці континенту вийшла подекуди подібна ситуація в Солуні: місті з грецьким населенням дає Сербії подібний /хоч і не єдиний, як у випадку Польщі/ вихід у море. Солунь віддано Греції, запевнюючи Сербії, (Югославії) право користування солунською пристанню та свобідний транзит через грецьку територію. Підпорядковано географічний момент національному, вважаючи що легше сербськивагонам переїздити через чужу територію ніж грекам жити під чужою владою – і розв’язка оправдала себе. Не входячи в

107

подробиці, можемо у загальному ствердити, що між двома світовими війнами існувала дуже небезпечна гданська проблема, але не було солунської – дарма що Солунь лежить у традиційному балканському кітлі, і то навіть у трагічній Македонії.

Якщо етнічний момент промовляє за приналежністю спірної країни до одної держави економічний – до іншої, приходиться признати одній стороні територіальну суверенність, заспокоюючи інтереси другої сторони іншим способом, в першу чергу відповідними міжнародними гарантіями. В тому напрями і висловлюються автори, що інші опінії розглядаємо: вони вважають, що існуючі міждержавні кордони повинні залишитися, щоб не нарушувати господарської життєздатності держав, зате народи повинні вдоволитися міжнародною охороною меншин й розв’язкою національного питання на внутрішньодержавній площині. Розв’язка логічна з погляду авторів, які протиставлять державу нації, але коли про авторів, яких опінії розглядаємо в цьому розділі, така розв’язка менше обоснована. Дві промислові держави Середушної Європи добре розвивалися, дарма що без доступну до моря: Чехословаччина, користаючи з інтернаціоналізації су доходних рік та власної пристані в Гамбурзі, Швейцарія без ніяких того роду міжнародних сервітутів. Гирло Рену, артерії промислової частини Німеччини,

108

належить до Голяндії зовсім вистарчає інтернаціоналізація того велетенського водного шляху. Західна – європейська спільнота вугілля в сталі – доказує, що тісна, схоплена в суцільні договірні постанови, міжнародна спів рація не мусить обмежуватися до комунікації. Зрештою коли хто це сьогодні зараховує автаркію до дійсних і здійсними передумовин, так він не бере під увагу добробуту в багатьох країнах з природи бідних або дуже однобічно вивінуваних, як Норвегія, Швейцарія, Данія, Фінляндія, добробуту здійсненого навіть без ніякої інституційної міжнародної співпраці.

Коли міжнародне право так сильно розвинене в ділянці господарської співпраці, годі те сказати про міжнародню охорону меншин. Вона мае традицію довгу – і сумну. Договірна гарантія свободи віросповідання після поділів Польщі /de la Briere. La cjmmunaute des Puissances 214/ зовсім не перешкодила Росії брутально знищити Унію, ніякі меншини гарантії не успокоїли балканського кітла”. Що перша спроба охорони меншин в ширших /хоч і не у все світних ані навіть у всеєвропейських/ розмірах не охоронила народів від національного гнету – це звісне кожному українському читачеві: після другої світової війни навіть не продовжено того експерименту, залишаючи меншин на жорстоку

109

переслідування, включно до масових депортацій. */Добачувати в меншин ній охороні розв’язку національного питання */ Коли католицькі автори /Меснер, Дела, Добен/ здебільше настоюють на необхідності розбудови міжнародних гарантів для меншин, де ля Бріер, навпаки вважає, /la communaute def Puissances 225-6: пригадуємо, що книжка видана в 1932 р., коли ще діяльна меншина охорона в рамах Ліги Націй/ що слід зберегти домогочасну ”дискретну й угодову” процедуру, а не впроваджувати публічних дискусій перед постійно меншою комісією. “Правління не погодились би на такий афронт: якщо б можна було здійснити і ввести в життя ту нову процедуру, вона могла би кожного менту стати недопустимим скандалом. Естремістичні чинники серед меншин використали б її для агітації проти національно несу цільним держав: це довело б до ще гірших надужинь та до загрози мира”. А при тій ”дискретній” системі меншині скарги, як звісна, постійно губилися у нетрях складної і важкої процедури.

Підпорядкувати національний інтерес державному. Де Фюр підпорядковує право народу праву держави, Дело – найвищому спільному інтересові – розуміючи під ним інтерес загальну держави. Чому саме держави?

110

Коли йде мова про спільне добра, само собою насувається питання: чиє спільне добро? Яку спільну формацію приймаємо як одиницю? В багатьох випадках те питання не насуває ніякої трудності. Коли стверджуємо, що імперіалізм протиставиться загальному сбору, маємо на думці добро людства – виразно означеного людського гурта, чітко відмежованого назовні між планетарним простором. Коли осуджуємо розвід, вважаючи що невдоволена подружжям людина повинна підпорядкувати свій особистий інтерес добру родини – знаємо що йдеться про суспільну клітину, якої склад виразно визначений канонічним та цивільним правом: знаємо точно, добро яких одиниць складається на загальне добро родини. Між тими двома крайними бігунами стрінемо інші, так само виразно визначені суспільні формації. Коли засаду загального добра пристановимо лібералізмові /егоєтичний інтерес капіталістів/ чи марксизмі /інтерес робітництва/, знаємо що йде про добро загалу населення означеної держави, загалу людей що живуть на просторі виразно означеному лінерними кордонами. Що не може бути мова наприклад про загальне добро одної клякси, бо клякла е лиш органічною частиною виразно означеної цілості, бо збільшення доходу одної клякси чи виробничої групи, без збільшення продукції, зменшує дохід інших кляс чи станів, до підвишка заробітної платні або доходу від капіталу йде на шкоду консумента.

111

В нашому випадку справ складніша: одиниця не є тут об’єктивною визначена, її можна прийняти лиш умовно. Наприклад інтерес британського народу вимагав, щоб Індія залишилася колонією, бо, мовляв усамостійнення тієї країни загрозило існування не лиш колишніх колоніальних урядовців, але й промислового робітництва /втрата ринку/, причинилося до одниження життєвого рівня того народу, що ще до другої світової війни жив у великому добробуті. Навпаки інтерес індусів вимагав щоб еманципатуватися політично – а в слід за тим і господарська, щоб самостійною економічною політикою довести до розбудові промислу, до відтяження перелюдненого, злиденного села: щоб безробітний інтелігентський пролетаріям знайшов працю в адміністрації та в господарських установах. Як звести до спільного знаменника ті два суперечно життєві інтереси, як визначити спільне добро для тих двох народів? Якщо потрактуємо Велику Британію та Індію як одну одиницю, тоді індуси матимуть чисельну перевагу, тоді устамовійнення Індії заспокоїть вимоги туземного добра більшої кількості людей. Коли ж переведемо аналогічні міркування у відношенні до Цейлону, тоді вийде, що більше людей заінтересованих у залишенні того острова під бритійською владою ніж в усамовтійненні його. Вислід залежить від кількісного відношення двох народів, себто від випадкового елементу не маємо туту об’єктивного ключа. Можливо, що після дуже основного спрацювання, теорія загального добра могла би стати справжній критерієм. Поки що вона ним не є поки що вона виступає хіба як замаскована формула підпорядкування національного інтересу державному. Коли Дело відмовляє право самовизначення у випадку, якщо

112

тим способом держава мала би втратити частину території необхідну з господарських чи оборонних оглядів, бо мовляв, “ рація туземного спільного добра – перший і найвищий закон людських спільнот – протиставиться таким ампутаціям, таким радикальним окаліченням, навіть коли їх домагатися в імені народного бажання і національного принципу ” /communiqute des puissences 15/, так він зовсім очевидно спільним добром називає добро держави: він, по суті погоджується з ле Фюром.

113

ПРОТИСТАВЛЕННЯ. Приступаючи до розгляду ідеї ”віднаціоналізування” держави, що її найвиразніше сформулювала Дело, наведемо перш за все опінію іншого визначного католицького правника, Добена /Доктрина, ст.. 30/: ”Хоч держава не мусить покриватися з нацією, з того годі робити висновок, що таке розходження е конечне. Це теза, підтримувана деякими англійцями, ”віднаціоналізування” держави або, беручи за вихідну точку націю, ”віддержавлення” /десполітизація/ нації. Згідне з такою опінією, справи які цікавлять кожний нарід, слід залишити компетенції кожної національної групи, зате держава, відділена від націй, мала б турбуватися виключно політичними справами. Але таке розмежування видається неможливим, у теорії та у практиці. Політичне тісно пов’язане з національним. Правдою є хіба те, що держава не має права замикати себе в одній з націй, що належать до неї, навіть коли вона найчисленніша. ” Справді, відполітизування нації було б теоретично допустиме хіба коли би прийняти прикметник ”політичний” у його первісному значенню, виводя його від античного грецького ”поліс”, не від сучасного зінтернаціонального іменника ”політика”. Хоч

114

розмежування завдань Церкви і держави здавна довершене, існують по всьому світі християнські політичні партії, що боронять застосування християнських засад у шкільництві, у по дружному чи суспільному законодавстві і т.д. Куди важче було б виєлемінувати політичний зміст з нації, навіть якщо б її справді звести до наскрізь культурного поняття. Український національний рух в Галичини до 1914 року був зовсім ”віддержавлений”, він не змагав ані до державного відокремлення Галичини, ані прилучення тої країни до іншої держави. Чи виходить з того

що він був неполітичний? Університет чисто наукова, неполітична установа: чи виходить з того, що змагання за український університет у Львові, записане в історію кров’ю Адама Коцка, не мало гостро політичного характеру? «Відполітизовано, можуть існувати хіба етнічні групи почуттям чисто регіональної окремішності – провансальні чи братанці. Годі відполірувати етнічні групи з почуттям національної окремішності, навіть коли у них нема ще сконкретизованих, безпосередніх державницьких аспірацій. Це тим більше не можливе – як побачимо дальше цьому розділі – коли йдеться про нації які змагають до державної самостійності /сепаратизм/ чи соборності /іридента/. «Спеціяліація функцій» Дело – це аналітичне розрізнення допустиме логічно але неможливе до застосування у суспільній дійсності. З такого упрошення проблеми випливає практично нездійснима розв’язка – і необоснований осуд

115

самостійницьких аспірацій народів: випливає уява, буцімто відношення між нацією і державою урегульоване якоюсь виразної і безспірною природньоправною нормою, яку деякі народи ломлять лиш під впливом злочинного націоналізму, будь то якобінського будь то гегельянського походження. Перед таким упрошенням складних проблем – які, до речі виступають не лиш у Дело – остерігає низка вивнавців природного права, зокрема Меснер /при розгляді питання справедливої війни – та Дабен: /ст.. 492/: «Розвозка тих правних конфліктів нечувано важка: куди важчі між державами і народами – історичними формаціями, ніж між одиницями особами – метафізичними вартостями… Наука про міждержавні взаємини лиш, з соціологічного чи з правничого погляду, ще дуже мало заавансована: завданням інтернаціоналістів є посунути її вперед.

Оцінка поглядів Дело буде різнитися залежно від того, чи розглядаємо їх як наукову доктрину, чи як пропозицію практичної, актуальної розвязки пекучого, небезпечного питання, що не терпить проволоки. Перш за все приходиться ствердити, що ідея Дело, не зовсім ізольована. З’ясовуючи інституціональну, об’єктивістичну концепцію держави, він покликується на Селя (Scelle Precis de droit des gens, Paris 1934, m.1, cm. 70)

116

Інший звісний французький правник, Орію (Hauriau: Precis de droit administrative 15: Precis de droiy constitutionnel) 397-8) вирізнює дві основні функції держави: адміністративну /полагоджувати поточні справи/ та урядову /розв’язувати виняткові питання, важні з погляду національної єдності та дбати про важні державні інтереси/. Розвиваючи той двоподіл /у моїй праці «Завойовані держави» ст. 96-102/, стверджую, що ті дві функції справді зарисовуються доволі виразно, зокрема в етнічно неоднорідній державі. Коли держава полагоджує цивільні спори між людьми, коли хоронить їх від кримінальних елементів, від недуг, від нещасливих випадків: коли будує залізничні інші комунікаційні ліні, тоді, з тої державної діяльності користає все населення, панівний нарід і меншини, і навіть чужинці що перебувають на державній території, все те належить до адміністративної функції. Але коли держава веде закордону політику, зброїться, переслідує внутрішніх ворогів і т.д., тоді служить виключно інтересам панівної нації, змагаючи до цілей байдужих а то й ворожих для меншин та чужинців. Це функція, яку Орію зве урядовою, а яку краще звати національною.

Деколи обі функції перетинаються. Наприклад будова стратегічної залізниці належить до національної функції, її експлантація – до адміністративної:

117

шкільництво до адміністративної, але ви користування школи для асиміляції меншин – до національної. Подібне можна сказати і про державних урядовців. Поза деякими виїмками можна їх розподілити між обі функції. Дипломат, військовий, службовець політичної поліції, працівник політичної пропаганди зв’язані з національною функцією: консуль, урядовець цивільного стану чи санітарної поліції, інструктор агроном і т.п. – з адміністративною функцією. Ці дві функції зарисовуються в діяльності нормального правління. Воно з одного боку виконує всю адміністративну функцію, з другого національну, але рівночасно виступає як провід нації в етнічному розумінні. Коли наприклад правління інтервенювало в обороні судейських німці, воно виступало по суті не як провід німецької держави – бо судейські німці були німецькими громадянами – лиш німецького народу, незалежно від його державної приналежності. Коли чехословацькі є правління не приймало німецьких дипломатичних іннервацій, мовляв є це встрявання у внутрішні справи Чехословаччини, у відновити між правлінням тої держави та її громадянами, у зарезервовану сферу державних компетенції – то тут зарисовувався подвійний характер правління, яке згідно з позитивним міжнароднім правом є лиш державним органом, з компетенція ми виключно у відношенні до своїх громадян – але яке рівночасно є моральним проводом етнічної групи, що має моральне /не позитивне/ право і навіть обов’язок боронити одноплемінних громадян інших держав. Ми признавали, що становище Праги згідне з міжнароднім право – і рівночасно з’ясували собі, як далеко не відповідають деякі між

118

міжнародньоправні норми психічній дійсності. У недержавних народів завдання національного проводу перебирають політичні чинники – парламентарне представництво, явні в чи тайні політичні партії або окремі підпільні центри понад – або позапартійного характеру. Такий чи інший національний провід виконує у відношенні до поневоленого народу велику частину національної функції правління: Репрезентує його на зовні, веде його зовнішню політику, організує шкільництво, боронять інтереси, шукає союзників /серед опозиції або за кордоном/, заключає порозуміння, приймає забовязання, деколи навіть веде збройну боротьбу. Ті всі функції виконує у форматі пристосованих до недержавних умовин: дипломатів заступають парламентаристи, еміграція, підпільні емісарі: парламентарна трибуна стає відтинком зовнішньополітичного фронту: як контрагент у договорах виступає опозиція або і державно правління: підпільні організації чи повстанні творять збройну силу. Навпаки адміністративну функцію виконує виключно державне правління: також у відношенні до меншин. Становище опозиційних меншиних послів до поодиноких державних ресортів підкреслює різницю між адміністративною та національною функцією. Меншина парламентарна репрезентація не раз підтримує правління у виконуванні його адміністративної функції, поборює у виконуванні національної: наприклад голосує за бюджетом народнього здоров’я, суспільної опіки чи публічних робіт – проти бюджету

119

оброни та внутрішніх справ. Такі ситуації траплялись наприклад ц польському соймі. Коли наприклад нарід осягає самостійність, його політичний провід достосовується до тої зміни: провід підпілля, політичної еміграції чи парляментаристи перебирають державн владу. Навпаки, коли нарід тратить самостійність, його колишні

міністри перебитають провід підпілля – або легальної оборони національних інтересів під чужим пануванням. Подібна ситуація витворюється, коли держава вповні окупована або поневолена. Хоч держава існує, вона перестає біти найвищою формою національні організації, бо її найвища влада вже не є в руках народу, лише в руках правління переможної держави:тій останній служить державний апарат. «Квіслінгівське» правління не виконує національні функції, лиш адміністративну, як це чітко висловлено в одному литовському меморіалі, що характеризує роллю литовського правління після більшовицької окупації, перед прилученням до СССР: «То правління можна вважати адміністративним органом, установленим окупантом. Його завдання є адміністратувати країну згідно з директивами окупанта та здійснювати його задуми.» (L’aspect juridique de l’agression

120

sovieteique contre la Lithuanie, y “Quesrions Lithuaniennes, documentation”, fascicufe 20, ст. 10). Ми перевели ту цілу аналізу, щоб з’ясувати правний характер обох правлінь вповні окупованої чи поневоленої держави і дійшли до висновку, що ніяке з них не є ані «маревом» ані «єдиним легальним правлінням» - бо кожне виконує одну з функцій нормального правління: екзильне правління національну функцію, «квіслінгівське» - адміністративну. Але наші ствердження помагають нам оцінити концепцію Дело. Мусимо погодитися тим французьким правником, що на сьогодняшню націоналісну державу складаються два елементи, які можна розділити, вживаючи відповідної методи аналізи. Але аналізу явища не є практичною розв’язкою проблемі.

Деяку схожість з концепцією Дело можна стрінути в ідеї персональної автономії. Її найрадикальнішої реалізацією було мабуть правне становище німецької меншини в наддунайських державах підчас другої світової війни. Як це ми ствердили на іншому місці / «Нація поневолена» / було це насилля могутнього гегемона над слабшими сателітами. Більш схожа з ідеєю Дело розв’язка запропована, в січні 1954, західнонімецьким парляментаристом, судейським діячем Франком Зайботом (Frank Seiboth: цитуємо за польським паризьким

121

місячником «Kultura» з березня 1954). Європа мала б стати уніратною державою, неподіленою ніякими кордонами. В її межах народи мали б автономію – не на територіальній засаді, а на персональній. Кожний європеєць зареєстрував би свою народність ц «національному кадастрі» Кожна нація творила б своєрідну корпорацію, яка займалась би шкільництвом, плеканням мистецтва та літератури. Ту діяльність фінансувала б понад національна держава, до якої належали б усі політичні й господарські компетенції. Відношення між поодинокими народностями і спільною державою було б аналогічне до відношення між Церквою та державою, урегульоване своєрідними конкордатами. Зайбот вірить, що тим способом можна б звести сучасні націоналізмі, які стоять на перешкоді європейського об’єднання, до неполітичних, культурних форм. Згадаємо також погляд деяких польських колії, мовляв на випадок федералізації т. зв. «між морського простору» втратив би гостроту спір за кордони між Польщею з одного боку, Україною, Білоруссю та Литвою з другого, бо йшло б тут не про кордони між суверенними державами, а між членами тої самої федерації Розв’язка трохи до Зайботової, лиш менш радикальна: своєрідна девальоризація кордонів замість скасування.

122

Ми навели ці опінії як доказ, що ідеї Дело не зовсім ізольовані: що вони випливають з свідомості існуючих труднощів, з необхідності шукання радикального ліку. Концепція Дело оригінальна, смілива. Автор руководиться виключно шляхетним бажанням знайти вихід з трагічної сліпої вулички, він, вільний яких не будь більш чи менш ”святих” егоїзмів. Не пробує натягати природне право по лінії національних інтересів, як ле Фюр /що боронив версайський мир, намагаючись доказати, що аліянти вели “ справедливу війну ”/ чи Менсер/ що відмовляє рації існування державам створеним на місце це австрійської імперії/. Там, де його земляки часто бачать лиш ”волюнтаристичні каприси” коли не звичайні інтриги з Вільгельмштрасе, він чесно стверджує у домаганнях меншин ”дійсне людське права, яке переможно виходить з іспиту критичного розуму, яке заслуговує на те, щоб визнала його совість культурного світу.” (La rotection des librettes culturelles et le probieme des minortes nationals, y “La Nouvelle revue des Jeunes”, 1932, n 1, cm, 33) Він навіть закидуе своїм землякам нерозуміння для меншини прав (та сама сторінка): ” Багатьом французам винятково важко зрозуміти життєве значіння, що його деякі народи прив’язують до ревендикації національних культурних вольностей. Це факт, що ці ревендикації викликують зовсім іншу реакції серед французів та серед інших народів, навіть коли одні і другі розглядають їх з такою самою дозою поваги й симпатії. Вони стрічають іншим резонанс, бо ті самі слова викликують духовні дійсно сфери, які мають для одних іншу психологічну вартість як для других.”

123

Праця поставлена на високому рівні, виявляє глибоку ерудицію, глибоке і основне знання філософічні та проблеми раси з соціологічного й біологічного погляду – але насуває сумнів що до ознайомлення з національним питанням, хоча б на європейському терені. Не стрінете там ніякого фальшивого факту – але стріне взагалі дуже мало фактів, а тези автора здебільше не ілюстровані навіть відірваними прикладними. І читачеві важко такі приклади знайти, навіть коли він обзнайомлений з національними відносинами європейського континенту. Мимоволі родиться здогад, що концепція Дело збудована на обсервації вузького вирізка поверхні нашої планети – Канади, зокрема французької Манади /автор, пригадуємо, це професор франко канадського університету Ляваль/, де справді різні етичні групи свобідно розвиваються без ніякого гнету, ніяких зусиль винародовленя: де справді держава має неетнічний характер, де справді прив’язання до канадської державності та тої або іншої /англосакської, французької, української чи іншої/ культури це дві різні речі, паралельні і незв’язані зі собою. Коли так, тоді Дело робить з винятку норму, вважаючи що канадську ідилію можна переліпити на який не будь інший терен.

124

Насправді Канада один з рідких винятків. Деяку аналогію можна знайти у Південній Африці, де також переможні англосаксони трактують перевісне буле населення, колишніх єдиних господарів країни, як рівноправних спів господарів, не намагаючись винородовити їх, не намагаючись дати федерації національний англійський характер. Цементує її то расова єдність – спільнота інтересів білої меншини загородженої кліровою більшістю. На європейському континенті можна вказати хіба на Бельгію. Дві етничні групи, об’єднані спільним віро визначенням та спільної історією від часу реформації. Католицька бельгійська держава не штучний зліпок, а продовження держава католицьких габсбургів, іспанських і опісля австралійських: віроісповідана здатність виявилася сильнішим державно творчим лучником ніж етнічна єдність – самостійники творять меншину серед фляманів. Бельгія це сьогодні справжня понадціональна, чи точніше понад етична держава, де державна й етична приналежність це два різні поняття, де ніяка етична група не підпорядковує собі державного апарату і через нього інших етничніх груп.

125

Навпаки ніяка інша з етичної несу цільних держав, європейських та частино європейських, не зберегла понад національного характеру – все одно чи йдеться про давні держави/Росія, Австро-Угорщина, оттоманська імперія/ чи про нові /Югославія, Чехословаччина, Польща/. Один нарід надавав тон цілі державі, трактуючи її як засіб національної політики, навіть коли творив невелику більшість /чехи, серби/: австрійські німці, будучи у меншини, поділилися владою у габсбурзькій монархії з двома іншими народами – морядами й поляками, розділяючи інші народи між три національні сфери впливів. Е зберегли понад національного характеру держави, які, здавалось би, мали природні умовини до того, з одного боку габсбурзька монархія – типова династична держава, без національної більшості. З другого боку всі

держави створені на основі своєрідних міжнаціональних ” соціальних контрактів. Федеративне королівство сербів, хорватів та словінців, створене на основі договору підписаного на острові Корфу, стало звичайним унітарнім югословянським королівством, побільшеною Сербією. Всупереч піттсбурській та філадельфійській умові, чесько-словацька держава стала унітарною чеською державою – де, що правда, не було національного гнету, але де все таки словакам відмовлено національної окремности /чехословацький нарід/”, карпатським українцям – святочно приобіцяної і міжнародньо загарантованої автономії. Щоб після такого досвіду вірити в можливість ”віднаціоналізування держав” – на те треба би дуже великої дози оптимізму.

126

Не слідно ніяких поважних тенденцій до занику чи до відполітизування національних почувань, які уможливили би здійснення концепції Дело чи Зайбота. Анархізм вже давно став анарохнічним пережитком: другий інтернаціонал не витримав першого зудару з націоналізмами, вже підчас першої світової війни: третій інтернаціонал виявився новою формою російського націоналізму. Космополітичні тенденції, які зарисувалися були вже у першій половині минулого сторіччя /Ляменне, Деру, Базар/, скріпили часі коли розвиток техніки й економії довів до світової господарки, трактували Ліги Націй як зав’язок світового правління, розбились об тверду дійсність. Економічна співзалежність збільшила причини міжнародних конфліктів, як це слушно засмучує англійський мислитель Еліот, митні й девізові бар’єри пошматували світ: об’єднані Нації, переділені фронтом холодної війни не викликують надій навіть серед оптимістів, що вірили у Лігу Націй. Навіть рештка Більшої Європи не в силі сконсолідуватися в обличчі без

посередньої загрози. Страсбурзький центр залишився дискусійним клюбом. Концепція Дело дуже цікава але е концепція іншого світу, як існуючий, не розвязка на існуючу трагічні конфлікти, що їх Дело так глибоко збагнув. Можемо погодитися з Дело: Якщо світ був би зорганізований згідно з його концепцію,

127

якщо держави не мали б національної закраски, тоді мабуть не існували б грузні національні проблеми. Але не знаходимо у творах Дела відповіді на питання, як перебудувати світ, як нагнути його до тої концепції – як відібрати сьогодняшним державам їхню національну закраску, національний характер. ” Багато поколінь минуло в Європі, після 30-річної війни, заки зрозуміли, що релігія це щось особисте, що не є вона задобленим критерієм державної приналежності – і що розумній державний муж повинен дозволити своїм підданим йти до неба такою дорогою, якою їм завгодно. Згодом і теорія національної держави ніде таким самим шляхом як Лютерова теорія національної Церкви”. Таке писав Цімерн (A Zimmern: Nationality and government, cm. 50) і можливо, що майбутнє потвердить ту паралеллю: можливо, що за три сторіччя національність стане поняттям таком да легким від державності, як сьогодні католизм. Це згідна уваги гіпотеза – але це зовсім не розв’язка пекучого міжнародного питання. Саме навпаки6 Ціммерова паралеля вказує, який це довгий та важкий шлях. Коли Європа закинула засаду culus reglo, alus reigia, коли відмежувала віросповідання від державної приналежності та визнала засаду регілійної свободи то не є це вислід якоїсь рівномірної еволюції, ступневого дозрівання

128

– лиш складних і доволі болючих процесів. Філософічні течії 18 сторіччя підмивають зв'язок Церкви з державою, велика французька революція валить його, як один зі складників давнього режиму. Католицькі кола довго не погоджуваються з тою зміною, ставлять на коблени, опісля на реставрацію, врешті на довгі десятиліття переходять у своєрідну splendad isolation у відношенні до зляіцизованої, “якобінської” Європи. Щойно в другий половині минулого сторіччя, католицизм завершає з того шляху та активно включається у сучасне політичне життя. Він не перевів і відділення Церкви від держави, лиш визнав його – і то не скоро. (Той процес дуже гарно описаний Ідою Геррес (ida friederike gorres) в австралійському католицькому журналі wort und wahrheit з лютня 1950: французький перекладі у журналі ”Le vie intellectueile” з серпня-вересня 1950). І до сьогодні деякі консервативні кола не погоджується з тим станом річей, не оцінюючи як слід відділення Церкви від держави, що зповнило Церкві свободу: а деякі українські публіцисти пропагують гасло cuius reglo aius relidio у зміненій стилізації одна нація, одна віра, одна Церква. Якщо і ”розподіл нації від держави” мав би йти шляхом імманетного розвитку – то треба б рахуватися з тим, що не так скоро він здійсниться, а ніякого практичної методи прискорення того процесу, ніякої практичної розв’язка проблеми Дело не дає. Йога, доктринальна дуже цінна, праця – це лиш діягноза, лиш шукання причини лиха. Коли й погодимося з ним, що національна держава, це лихо – так мусимо погодитися і з тим, що це лихо неминуче на ближче майбутнє. І тому санацію міжнароднього життя слід шукати не у

129

віднотодовженні держав, лише в уліпшенні теперішньої системи – системи національних держав.

130