� (0

362)

45-

14-

06 ✉

330

28,

м.

Рівн

е, а

/с 2

37

2стор.

Всім тим, хто вірив, що «Шухляда» - це надовго – присвячую… Чесно кажучи, коли ми працювали над першим стосом «Шухляди», яка викликала доволі недвозначні, але – головне – небайдужі відгуки, не думалося, що ми робимо щось надзвичайне. Щось незвичне, щось, що не вкладається у тісні рамки прагматичного сьогодення – так, з цим погодитися можна. Але чи надзвичайне?.. Тепер позаду місяці марних пошуків спонсорів і меценатів, місяці нерозуміння і байдужості. А тепер думаю – навіщо було марно витрачати час і комусь щось доводити? Їм, теперішнім «господарям життя» це нецікаво. І якщо їм байдуже, ЩО читають їхні діти, то чи не встократ їм все одно ЩО вони пишуть і про ЩО мріють? Зрештою, «Шухляда» не для них, а для тих, хто вміє читати і мріяти. Усі ці місяці мене надихало те, що земля наша рівненська багатюща талантами, до редакції надходили листи, звичайні люди пропонували допомогу. І це – головне. І це – надзвичайне. І нехай не всі представлені у цьому номері твори можуть претендувати на художню довершеність, головне – на цих сторінках ви не знайдете нещирості і фальші. А щире слово, погодьтеся, вартує того, щоб бути прочитаним. Особливо сьогодні.

Сергій ШТУРХЕЦЬКИЙГолова Рівненської незалежної

медіа-профспілки

НЕЗ

ВИ

ЧН

Е,

АЛ

Е Н

Е Н

АД

ЗВ

ИЧ

АЙ

НЕ…

Небесные новости (Власова Світлана)

� (0362) 45-1

4-06 ✉ 33028, м

. Рівне, а/с 237

3стор.

СЛ

ОВ

О Р

ЕДА

КТО

РА

ЗМІСТ1. СЛОВО РЕДАКТОРА ВІКТОРІЯ КАНЕВСЬКА. Добротою, людяністю, творчістю…2. САКРАМЕНТ РАДА МОРІФОЛИЧ. Запрошення РОСТИК ФЛЮД. Ніхто не знав про Горгону ІРИНА ОЛЕЩУК РАЇСА ЛЯШУК. Modern impromptu phantazie. JULIA MELANJ НАДІЯ РОБЕЙКО3. ЯСПІСИ МАКСИМ КАРПОВЕЦЬ. Рецепції на півсвіту (Добірка віршів)4. ПРОТОНОТАРІЙ

МАКСИМ КАРПОВЕЦЬ. Місто в просторі і простір в містіОЛЕНА ГОРБАТЮК. Сюїта жіночої душі або Сольвейг з

руками вантажникаЕДУАРД КРАЙЧИНСЬКИЙ. Особливості семантики

англійської лексики на позначення характеру музики та характеристики звучання.

ПОДЗЮБАНЧУК МАРІЯ. Стосунки митця і суспільства у творчості Ліни Костенко

ЧЕРНІГОВЕЦЬ ОЛЕНА. «Тихі пісні» Володимира Сільвестрова.

5. ТОЧКА КИПІННЯДАНИЛО ЗИТКІН. Література – це моя пристрасть, а мельпоезія – її плід…Автограф від Данила Зиткіна

6. ПРЕЗЕНТАЦІЇ.УКРАЇНА – В ДИМУ, А ПОЕТ – НА ВЕРШИНІ СЛАВИ…

7. ПАЛІМПСЕСТИБОРИС ЧИЧИБАБІН ПРО ТЕТЯНУ ГОРБУКОВУ

8. КАВА З «Шухлядою»ТЕТЯНА ГОРБУКОВА. Мудрий педагог докладає до свого творіння стільки ж сил, скільки ювелір для шліфування алмазу вручну…

9. ТУСІВКАПОЕТАРХІВЦІ МАРК ОПЛАЧКО АННА СВЕНТАХ ОЛЕНА ЧЕРНІГОВЕЦЬ ОЛЕКСАНДРА МЕДВІДЬ ВІКТОРІЯ ІКРОВА ОЛЕГ ОВДІЮК ОЛЕКСАНДРА ЯКОВЛЕВА ІРИНА МЕЛЬНИК ЮРІЙ МАТВІЙЧУК10. СПОДІВАНА НЕСПОДІВАНКА ВІКТОР. Любов і кохання (кінодрама) ЮЛІЯ ЛІСОВСЬКА. Двійники СЕРГІЙ ГРОДЗКИЙ. Блукання11. НАТЕ!!!

Колектив нашого літературно-наукового альманаху «Шухляда» приємно вражений тим, наскільки теплий відгук мають наукові і творчі доробки «шухлядівців» у серцях читачів. Так, якою б не була великою ця приємність, а все ж варто зазначити, що такий результат – цілком закономірний. Адже наш альманах створювався, так би мовити, для людей і про людей. Про людей розкутих, вільно мислячих, творчих, залюблених у красу, справедливість і добро. Колектив альманаху глибоко переконаний, що саме такими якостями – добротою, людяністю, творчістю – мусить бути наділена кожна людина, яка хоче здійснитися в житті.

Що ж до рубрикації альманаху, то в рубриці «Сакрамент» будуть розміщені твори усіх читачів, які нам пишуть. В цьому контексті переконливо звучить наше велике прохання надсилати разом з іменем і творами також фотографію й біографію! Всі художні відкриття потрапляють до рубрики «Яспіси» (назва коштовного каменю – смарагда). Рубрика «Протонотарій» висвітлюватиме наукові доробки наших дописувачів. «Кава з «Шухлядою» - це, по суті, знайомство зі значною постаттю, яка має вплив на весь простір української літератури або його регіональне відгалуження. У рубриці «Палімпсести» презентуватимуться перлини літературної критики. В «Точці кипіння» будуть обговорюватися актуальні питання історії, теорії літератури, сучасного літературного процесу. Світогляд тієї чи іншої літературної групи оприявниться читачам у рубриці «Тусівка». Про наболіле в сучасному літературному процесі, відверто і з перцем можна буде висловитися під графою «Гостра обласна перчина». В цьому випадку явище обласного масштабу проектується на всеукраїнський літературний процес. Рубрика «Сподівана несподіванка» міститиме твори, продовження яких буде в наступному номері. Гуморески, анекдоти, афоризми, бувальщини, притчі, цікавинки будуть опубліковані на сторінці гумору «Нате!».

Тож закликаємо читачів: пишіть нам! Можливо, від того, що Ви оприлюдните свої думки, почуття, своє сокровенне, світ стане кращим. Та в будь-якому разі стане легше від упевненості: добротою, людяністю, творчістю ми перетворимо світ.

Вікторія КАНЕВСЬКА

ДОБРОТОЮ, ЛЮДЯНІСТЮ, ТВОРЧІСТЮ…

Риба (Кодротенко Даша)

� (0

362)

45-

14-

06 ✉

330

28,

м.

Рівн

е, а

/с 2

37

4стор.

� � � � �

стор. 5

СА

КР

АМ

ЕНТ:

РА

ДА

МО

РІФ

ОЛ

ИЧ

. ЗА

ПРО

ШЕН

НЯ

РАДА МОРІФОЛИЧЗапрошення

Колись мій батько кричав уві сні,тепер він кричить у мені (с).

Будинок, у якому я живу, плаває ночами – особливо зараз, коли так багато бузкового цвіту, а повітря комарине. Я закін-чила переглядати кореспонденцію і розмірковувала про молоко з цукром, коли помітила: є ще один конверт. Майже прозорий папір. Стрункою рукою виведене моє ім’я. Все, окрім мого імені – надруковане на друкарській машинці. Я забула, як ти любиш друкарські машинки.

Я завмираю на одній з точок, крізь які проходить твій марш-рут. Ти виглядаєш трохи стурбованим, роззираєшся, і, я знаю – потім згадуватимеш найбільш болісно те, чого не трапилося. На свій день народження ти завжди чекаєш чогось, бо навмисне робиш щось для людей впродовж року: носишся з квітами, лис-тівками, подарунками, винюхуєш, у кого які традиції, бажання і втілюєш їх, такий солодкий і великодушний.

До мене підходить Тарас Лимар, стає поруч, посміхається вдоволено, потім спускає очі долі. Його погляд заплутується у довгій твідовій спідниці, я помічаю, що йому стає чомусь незруч-но і запитально піднімаю брови. Лимар відводить погляд.

Він запакований у гарний сірий костюм і асфальтового ко-льору сорочку. Я знаю, що у кишені в нього носова хустинка з його ініціалами.

Врешті ти підходиш. Свіжий, з ясними очима. Ми протягуємо тобі коробку, у тебе лицемірно загораються очі – наперед, про всяк випадок.

Ти повільно розгортаєш подарунок. Лимар тим часом, знай-шовши своє відображення у дзеркалі, проводить рукою по ви-голеному підборідді.

Ти витягуєш друкарську машинку. Проводиш пальцями по клавішах, тобі на очі навертаються сльози. Я недоречно кажу щось про те, що один з героїв Голдінга, подорожуючи, у кожно-му новому місті купував собі друкарську машинку.

Там, у коробці на дні, лежить ще лист від мене, але поки що ти його не помічаєш.

Я читаю запрошення уважніше. Це вечірка. Вказаний день, але не година. Ти думаєш, що всі приїдуть якраз вчасно. О так, звісно, в епоху, коли час вимірюють його відсутністю, ти хочеш випускати його на прогулянку, як пса. Так було завжди. О, ста-більність і завершена структура твоїх інтенцій... Коли ти читав філософію у моєму затхлому університеті (вигнуті коридори, де-ревом оббиті стіни, богоподібні на фоні виснажених студентів і викладачів прибиральниці), одна ніч на тиждень, з четверга на п’ятницю, була для тебе безсонною. Потім тобі солодко і довго спалося з п’ятниці на суботу.

Такими ночами я розгортала найбільше просторів, розкрива-ла найглибші зв’язки і знаходила художні рішення, які підгорта-ли під себе мої найважчі питання, як непотріб. Бачиш, знаючи, що ти спиш без сновидінь, я була цілком упевненою в тому, що вміст моєї голови не буде зруйновано.

Завтра. Мені потрібно виїхати за кілька годин, якщо я хочу встигнути до п’ятої вечора (так, скажімо – п’ятої). Два потяги, з пересадкою. Потім взяти таксі.

Багато років тому ми не їли м’яса і яєць, замовляли піцу з сиром і грибами і багато говорили про знущання над тваринами. Саме так згадую: не про захист тварин, а саме про знущання над ними. Я сходила з розуму, коли розмова заходила надто далеко – настільки боляче, що зараз я не можу згадати жодного випадку з сотні тих, про які ми говорили.

Якось ми вирішили, що для того, хто піклується тваринами, водити машину – страшний гріх. Я так і не маю водійських прав, тому користуюсь залізницею. У тебе блакитний, схожий на кра-плю, пежо.

Я відкриваю шафу зі своїм гардеробом. Твід. Дуже багато твіду. Гольфи з високими комірами. Довгі, до колін, шкарпетки. Національні костюми країн, у яких ти бував. Теплі пуловери. Я витягую коричневий гольф, теплу куртку з шерстяною підклад-кою, вельветові брюки, туфлі на низьких підборах, кепку. Кепку ховаю назад, шукаю шарф, зв’язаний колись для мене твоєю дружиною.

Шарф я так і не знайшла. Я довго стою під душем, роздивляючись крізь вікно у ванній

кімнаті розпатлані дерева. Мій будинок штормить.Загорнувшись у кілька попередньо підігрітих на батареї руш-

ників, я перебираюся у залу, сідаю на килим і перечитую по-значені тобою місця у замурзаному примірнику «Одинокого» Стріндберга. Бачиш, мої герої залишилися тими самими.

Потім тягнуся за зовсім іншою книгою. У ній теж позначки – мої. Я відчуваю, як натужно їй кричати у підводному моєму домі. Реваншизм, любий Франсе, реваншизм.

Потім дістаю Кортасара. Я палила тютюн з дешевої вишневої люльки, коли читала «Переслідувача». Проводжу пальцями по фразі, яка слугувала епіграфом: «Oh, make me a mask». Ділан Томас.

Мої руки тягнуться до книг. Деякі з них діставати не можу - вони священні. У кожного свої сакральні тексти...

Я піднімаюсь, невміло сушу волосся феном, кидаю в сумку лише необхідне: кілька книг, якісь предмети гігієни, сонні твої листи, запрошення. Зацікавлено заглядаю в дзеркало. У мене осоловілі очі людини, якій потрібно завершити виток.

Мені потрібно зробити телефонний дзвінок. Я набираю но-мер. Потойбіч телефонної лінії ведуть розмову.

- Ти можеш чекати біля цих коротких гудків вічно. – твій голос у моїй голові іскриться.

- Так, можу.Короткі гудки. Коли я телефоную, майже завжди йдуть ко-

роткі гудки. Я бачу в цьому якийсь знак – бо коли я кидаю монет-ку, мені неодмінно випадає решка. А решка, якщо займаєшся профанським гаданням за Книгою Перемін, позначається корот-кими лініями. Мені завжди подобалося у людях порване.

Я залишаю тебе, дім. Зачиняю двері, повертаю кілька разів ключ у замку. Торкаюся до барельєфу равлика на стіні. Ти вирі-зав його на світанку літніми днями. У тобі є прагнення доверше-ності, схильність трепетно оберігати вразливу красу навколиш-ніх реалій, і ти постійно проявляєш це прагнення, торкаючись своїм даром захищати і перетворювати всього навколо: у нас саморобний диван, у коморі стоїть великий сосновий ящик з твоїми акварельними пейзажами, моя кімната завжди була за-харащена символами, які повинні були мені нагадувати про те, ким я є. Іноді я виходжу в сад, який колись був дбайливо догля-нутим, а зараз росте так, як йому хочеться. Якщо я маю право на свободу, сад має теж.

На вулиці дуже холодно. Я тремчу навіть у теплій куртці, піш-ки йдучи до вокзалу. Іноді мені здається, що за спиною лама-ються дерева. Я тривожно озираюсь, щоразу виявляючи – ні, цього разу все гаразд. У мене під шкірою зараз твоя шкіра, яка примушує йти швидше і дихати швидше. Спітніти. Спітніти, щоб твоя шкіра вийшла через пори.

Я йду швидче. Врешті виходжу на центральну вулицю. Мої туфлі перебирають бруківкою.

Мені переходить дорогу красивий зверхній кіт. Що б це могло означати? Де ще я зустріну кота і в якій іпостасі?

- То ти мислиш як, метафорами?- Ні, скоріше алегоріями. Ти піднімаєш брову. Тобі це не пасує. Це обличчя тобі взагалі

не пасує. Наприклад, ти любиш бути здивовано-зневажливим: відтягуєш голову назад, вирячуєш очі і глузливо розтягуєш губи. Так з’являється друге підборіддя.

- Усе прокладає собі шлях якимось чином. Наприклад, мене бентежить твій ґудзик, він скоро впаде.

- І що?- І ти станеш розв’язним у спілкуванні з кимось пізніше на

роботі абощо.- А який зв’язок?- Непрямий, звісно.Ти прикриваєш очі повіками, не до кінця. Ти так робиш, коли

тобі треба щось дослухати, бодай з поваги.Я уявляю, як огидно ти б виглядав, якби я розповіла про своє

очікування на другу версію кота, і пирскаю сама до себе.Мені вдається придбати квиток, хоча потяг вже прибув. Я

знаходжу своє бокове місце, і потяг одразу рушає.Дістаю потріпану м’яку книгу для того, щоб покласти на неї

голову і трохи поспати. Знімаю шарф, згортаю його в кілька ра-зів, кладу зверху.

Сон не йде. Я роблю спробу замовити чай, але провідник не чує мого притишеного «перепрошую». Отже, не варто. Ніколи не варто намагатися кілька разів – ймовірно, у них несмачний чай.

Я дивлюся у вікно, і мені все стає зрозуміло – зустрічаю відо-браження обличчя хлопця, який читає з ліхтариком навпроти. Якби був чай, я б дивилася у склянку, завжди так роблю.

- Що ви читаєте? – запитую.Він повертає книгу так, щоб я бачила назву.«Ритміка невловимого». Звісно. Ти ніколи не вважав, що нас

щось поєднує, хоча ми читали однакові книги, і ти теж малю-єш. Я малюю краще, але на останній виставці ти був тим, хто підійшов до мене, схопив за плечі і довго промовляв «Тамара... Та-ма-ра. Тамара», а потім сам розповідав, що вичитав десь, ніби це спосіб не образити людину, коли вона питає твоєї думки. Просто захоплено повторювати ім’я. Ефект неймовірний.

Так, я думаю, що між нами все-таки є щось невловиме. Та-расові Лимару після презентації якоїсь його монографії я теж зазирала в очі і казала «Тарас. Тарас! О, Тарас...».

Потяг їде, його колеса перестукуються між собою. Мені здається, що хтось шепоче за моєю спиною. Шепіт про-

шиває мені лопатки. Я озираюсь – вагон спить. Примружую очі, відчуваючи, як на мене починає накочувати пелена, тонкий сер-панок із дрібних деталей, які віддаються гулом у вухах.

Ставлю собі за мету вгадати історії присутніх.- Бачиш ту жінку у смугастому береті?Ми їдемо в автобусі, його дуже трусить на непевних дорогах.

Ти зацікавлено киваєш головою. – Уяви: вона приходить додому, дістає з сумочки свіжий і

пухкий зефір, водить очима, як сова у годиннику: вправо, вліво, вправо, вліво.

� (0362) 45-1

4-06 ✉ 33028, м

. Рівне, а/с 237

5стор.

����� стор. 4

СА

КР

АМ

ЕНТ: РА

ДА

МО

РІФО

ЛИ

Ч. ЗА

ПРО

ШЕН

НЯ

Я теж воджу очима. Ти готовий слухати далі.- Вона викладає зефір у гарну білу тацю, робить до нього ка-

као. По суті, ця жінка поїдає вечорами куполи. А в квартирі у неї, як у індійському палаці.

Ти схвально посміхаєшся. Хіба що не гладиш мене по голо-ві.

- Отам сидить довговолоса дівчина з масивними гарними руками і великими очима. – проваджу я. – Бачиш: її черевики тьмяно сяють у темряві. Вона приходить з того, щоб не дозво-ляти людям припускатися помилок. Дівчина схожа на корабель, який несеться на скелю для того, щоб позначити собою небез-печне місце – у неї приреченість в очах.

Поки я розповідаю, у моїх очах висихають сльози. Ти так і не встиг їх помітити.

Усе відбувається по-іншому, коли ти плачеш – я завжди бачу твоє обличчя. Ти вважаєш сльози благородними.

Тіні проходять крізь якогось самітника у синьому светрі. Що-разу, коли у вікні потяга ковзають якісь тіні, він заплющує очі, ніби поглинає їх. Ловець тіней – чому б і ні? Після того, як ловці снів вийшли з моди.

Ти ненавидиш пустелю. Це у тебе давно: ненависть до нео-зорого, незаповненого, відраза до пустищ, наприклад - у людях. Ти навіть боїшся людей з амнезією, це неймовірно: тобі необхід-но заповнити все бодай собою.

Я бачу тебе - ти стоїш посеред своєї нової квартири і пані-куєш. Білі високі стіни. Коричнева підлога з якогось дорогого матеріалу. Підвісні стелі. Ти продав усе це наступного дня і по-їхав у маленький родинний замок своєї нової дружини – віднов-лювати покришені стіни, відпоювати сад. Ти спав під стелею, яка осипалася тобі на голову, іноді з павуками, і був абсолютно щасливим.

Я уявляю, що самітникові якраз пустелі і до вподоби. Ось він іде, по прямій, у довгому савані, і відпочиває від постійного по-лювання на тіней. Тільки вряди-годи небом ковзає якийсь птах, і він ковтає цю тінь.

Я прокидаюся від того, що дуже болить щока. Дивлюся у дзеркало – на щоці відбиток мого годинника. Хлопець, який читав «Ритміку невловимого», спить. Його ліхтар впав і тепер освітлює брудну підлогу.

Понуро плентаюсь чистити зуби. Потяг прибуде до місця при-значення через півгодини. Це буде восьма ранку. Мені потрібно буде чекати на наступний потяг кілька годин у місті N. Там є невеликий ресторан з живою музикою, який працює з дев’ятої. Доволі рідкісне явище.

Пам’ятаю, якось, їдучи до тебе, я вже заходила до цього рес-торану. Було 31 грудня, і до замку я вирушила на свій страх і ризик, не знаючи, чи будете ви вдома. Я радісно сиділа у майже порожньому приміщенні, поїдала якусь єврейську страву, запи-вала її білим вином і дуже хотіла тебе бачити. Я чомусь надума-ла, що якщо зло боготворити, це знівелює його суть.

Потім я сіла на потяг додому.Я злякалася, що я приїду – а вас не буде у холодному твоє-

му замку. Не буде тепла і дорогого шампанського. Потім твоя дружина надіслала шарф. Вона зв’язала його в новорічну ніч, доки ти спав.

Починаючи з міста N., у світі панує зима. Можливо, тут про-сто високо.

Я беру квиток і виходжу з вокзалу. Все вкрите тонким ша-ром снігу, повітря врізається у мене зі свистом, ніде не видно церков.

Таким я і люблю це місто. Люблю я його і за те, що навколо мене ходять смішні люди у

маленьких шапочках, схожих на спальні ковпаки.У місті N є ріка. Я постійно перетинаю ріки: часті поїздки, ба-

гато рік. Це як слідкувати за тим, щоб не ступити на щілину між плитами, ми всі так робили в дитинстві.

Я сягаю площі і біжу по ній, одночасно висипаючи на асфальт однією лінією хлібні кришки з пакету. Відходжу вбік і сідаю на синю лавку.

За мить прилітають голуби. Вони виструнчуються по лінії.Я дивлюся на них, бовтаю ногами, сміюсь. Моє волосся об-

плутує мені обличчя. Усе ж може бути не так. Наприклад, зараз я піду до рестора-

ну, трохи послухаю музику, а тоді поїду додому. І не буде ніяких вечірок. Буду я, молоко з цукром і дім, якого несе крізь простори бузку.

У ресторані висока сцена. На ній чоловік за фортепіано. Я озираюсь. Мою увагу привертає жінка у сірому на столику

поодаль від вікна. Вона сидить, сплівши руки і нависнувши над столом. Перед нею бокал вина.

Піаніст дивиться на неї. Атмосфера казкова, дорога між їх поглядами сяє.

Я так нічого собі і не замовила. Потім знову потяг. Таксі.П’ята вечора, а їхати ще кілька годин. Я не вкладаюся у влас-

ні часові рамки, мене це радує. Я ніколи не запізнююсь, ти запіз-нюєшся завжди. Чи маю я рацію, змінюючи ролі? Я запізнюсь, а ти прийдеш вчасно. Я легковажно хихочу.

Я навмисне прошу таксиста зупинитися далеко від дому, і кілька сотень метрів іду пішки.

Притуляюсь до вікна і зазираю усередину.Велика світла зала. Дуже багато людей. Ними хвилями біжить радісне хвилювання. Очікування. Ти періодично поглядаєш на двері. Тобі заважає годинник на

руці, і ти то стягуєш, то натягуєш його. На стіні висять мої карти-ни: вуличне кафе зі зворотною перспективою; чоловік у капелю-сі з такими широкими полями, що не видно його обличчя; гінкго білоба, переплетене з оливковим деревом. Саме ті полотна, які недавно придбав невідомий, і за якими я дуже сумувала.

Раптом я ще помічаю автопортрет: мої ноги водянисто стіка-ють у горня, руки розчиняються у повітрі, яскраво видно лише підняте підборіддя.

Я помічаю, що з кишені твого піджака стирчить коричневий конверт. Такі використовую я.

Уявляю, що вибухаю і починаю щосили гамселити кулаками у вікна. Усі помічають моє обличчя у вікні. Ти спалахуєш роз-дратуванням.

- Тамаро, – кажеш ти лише губами, підходиш до дверей і про-чиняєш їх.

Я влітаю всередину. Мені щось коле в горлі, я ніяк не можу сковтнути.

Я продовжую дивитися у вікно. Усі посміхаються якось дивно і піднесено. Ти виглядаєш так, ніби недавно одужав після важкої хвороби. І раптом я розумію.

- Це всього-на-всього диво. – кажеш ти, похитуєш бокалом з коньяком. Ти і твої друзі грають у більярд. Я стою збоку і знудже-но замальовую туфлі присутніх. Вони страхітливо схожі, тому я вилітаю далеко за межі кімнати, повторюючи штрих за штри-хом. – Диво завжди всіх ставить на ноги. Я висуваю гіпотезу, тут і зараз, що воно контрольоване, тільки слід не гамселити в його двері. Ідея повинна прийти до вас, спочатку як гість – ви чекаєте на неї, а потім вона дозволить вам почувати себе з нею вільніше. Диво може бути чим завгодно, основне – гарно його спланувати...

- То диво – штучне? – запитую я.- Так. Ніким ще не було доведено, що людина не може сама

себе витягувати за волосся. Диво – це революція. Тобі дуже подобається ця ідея. Чомусь у сфері можливого ти

завжди обираєш штучність.

Мені завжди було цікаво, який же момент ти вибереш для воскресіння: час після автокатастрофи? Фінальний акорд роз-лучення? Розрив з Тарасом? Період, коли тобі постійно було страшно, і ти спав на вокзалі для того, щоб не залишатися на-одинці? Або тоді, коли напівбожевільні ідеї, які поверталися до тебе лише однією стороною, ти мав за інтуїтивні прозріння?

Я думала, що не зможу тебе вдарити. Ніколи не зможу.Але я це роблю, просто зараз. Принаймні, в уяві. Я чую, як

глухо стукається моя рука об твої зуби, відчуваю, як болить кисть від неправильно поставленого удару. Здається, я її виви-хнула. Я боготворитиму цей вивих.

Мені паморочиться голова. Дуже хочеться води - такої, як за-вжди буває у джерелі, з якого мені приносять воду додому.

- То чим же я тобі так не подобаюся? – питаєш ти. Я сміюся зовсім тоненько.

- Мені завжди хотілося, щоб у мене був тато, розумієш? А ти – лише чудово сконструйований паліатив. Тобою можна горди-тися, але з тобою неможливо говорити.

- То що ж – ти не поїдеш зі мною?- Ні, не поїду.Тоді я думала, що примушу тебе здійснити твоє омріяне во-

скресіння – у тебе все розлагоджувалося: я відмовлялася ба-чити тебе таким, яким ти є, і ми не могли вести діалогів, з тебе не лилося ні текстів, ні навіть ідей, починалися панічні атаки, ти випивав людей, як кокоси, і вони втікали.

Але ти піднявся і без гранд-дива. Тобі не довелося пафосно відкривати чогось, що дасть відповіді на всі запитання.

Мабуть, я не змогла тобі цього пробачити. Це було найбільше з усього, що я взагалі була здатна для тебе зробити.

І ось зараз ти змінюєш пріоритети. У тебе – приїзд дочки. Гранд-диво. Ось хто скуповував мої картини! – ричу сама до себе я.

Нестерпно спекотно, моє обличчя заливає черговою гарячою хвилею – я загубила їм лік. З носа пішла кров – щось з тиском, мабуть. Руки обважніли і спітніли.

Я розвертаюся і йду. Зрештою, таксист чекає на мене. Замок мого батька відпускає мене, як ілюзію. Ти у великій

залі розповідаєш усім про те, у яких неймовірних сферах я обер-таюсь.

Я їду до тебе, мій прекрасний дім.

� (0

362)

45-

14-

06 ✉

330

28,

м.

Рівн

е, а

/с 2

37

6стор.

СА

КР

АМ

ЕНТ:

РО

СТИ

К Ф

ЛЮ

Д

Навчаюся у ЛНУ імені Івана Франка на філологічному

факультеті. Студент четвертого курсу. Спеціальність –

літературна творчість. Сам зі Львова. Цікавлюсь графікою,

музикою та кіно

НІХТО НЕ ЗНАВ ПРО ГОРГОНУ РОСТИК ФЛЮДГоргона все життя була не такою як всі. Її часто називали чу-

дом. Те, що вона навчилася писати в три роки, було свідченням вже надзвичайності та обдарованості дівчини. В школі вона всіх дивувала своїми блискучими успіхами та досягненнями в сфері біології, математики, фізики та хімії. Їй вчителі пророку-вали велике майбутнє, кажучи, що вона далеко піде.

Але не так вирішила вчинити сама Горгона. Їй набридли оці всі розкриті роти та круглезні очі від здивування та ще бонусом до того всього сотні настанов та давно до крові протертих фраз та слів про неймовірний талант.

І одразу ж після закінчення школи вона на два роки вируши-ла у подорож по світу. По світу – голосно, занадто голосно на-писано. Адже все, що дівчина побачила, – це решту України та трішечки Білорусі. І ще краєм ока Польщі (дівчина там пробула нелегально півтора тижні).

Після поневірянь та виснажливих поїздок туристка нарешті повернулася до свого міста та приготувалася працювати кон-дуктором у трамваї. Спитаєте, чому вона з такими блискучими знаннями та можливостями не пішла вчитися у вищий навчаль-ний заклад?

Ніхто не знає, що саме тоді було на думці у дівчини, правда, вже немолодої. Горгона встигла за ті два роки подорослішати та навіть трішки постаріти. Волосся набралося дорослої на-глості та вимогливості за кращим доглядом. Очі запали трішки всередину обличчя. Носик, який так колись тягнувся до шкіль-ного паперу та накарлякував там різноманітні узори, перестав бути просто носиком. Обличчя обвітрилось, трішки висохло та навіть обвуглилось од доторків пекучого сонця.

Груди ж навпаки запишіли. Набралися форм та перестали бути дівочими. Жіночні...

Невідомо, чи були якісь конкретні причини перестати бути такою, якою мала би бути, якою її хотіли бачити батьки. Горго-на, з її дивним ім’ям та ще дивнішим ставленням до світу, три-має себе надзвичайно впевнено та витримано. Лишень очі... Ні, вони ніколи не бувають якимись, немов зтрафаретеними. Ні, в кожного очі – щось особливе та неповторне. І в Горгони, звіс-но, вони також. Сіро-зелені.... Вони завжди в задумі та якомусь затишші. Не бігають та не грають з чужими поглядами. Вони звернені не до цього світу. Не до реальності, а кудись туди, у те потойбіччя, де немає нас, але де про нас все відомо. Ні, боронь боже, щоби Горгона думала про смерть та про, як то кажуть, інший світ. В неї погляд звернений до світів іншого ґатунку та класифікації.

Про що, спитаєте, вона думає? А бог її знає. Але по її вчин-ках можна сказати, що все, що в ній є, чистіше будь-якої гір-ської річки чи струмка. Тому і очі в неї навдивовижу чисті та прозорі, звернені кудись туди.

Того самого дня, про який іде мова, коли все так добре почи-налось, і коли погода міняла свої убори двічі, Горгона йшла на роботу. Не йшла, а поспішала – будильник на телефоні чомусь не спрацював вчасно. Чи, можливо, в неї на сьогодні були дуже вже пресолодкі сни.

Горгони шлях пробігав повз магазин зі швейною продукці-єю. Кожен ранок вона зазирала до вітрин. І кожен ранок вона шукала себе в дитинстві. Пригадувала, як ще малою вона шила платтячка та спіднички для своїх ляльок і обіцяла собі, що коли виросте, то стане швачкою.

Але ці щоранкові пошуки перетворились на звичку та не мали вже такого впливу на свідомість Горгони, як тоді, першого разу. Майже рік тому вона, йдучи вдруге на своє тоді нове ро-

боче місце, спинилася перед вітриною і щось почула в грудях. Ні, це не був біль. Це був усміх. Серце посміхалось та було щас-ливим од того адреналіну та тестостерону, які появилися вна-слідок спогадів. Горгоні просто приємно та водночас щасливо було пригадати собі себе малою.

Саме з того моменту і почалась її історія. Правда, вона яскраво почалась з тим усміхом серця. Але так само раптово як і появилася, вона так раптово і принишкла. Відразу через кілька секунд опісля усміху. Щось запалилося і почало помалу тліти, розводячи в грудях неабияку гарячку.

І от саме сьогодні та гарячка мусила перерости у дещо біль-ше, аніж просто спогад дитинства.

Йдучи на роботу, Горгона побачила голубку, що накуль-гувала на праву ногу, а також голуба, що криваво-червоним візерунком лежав на бруківці і вже як сімнадцять хвилин був мертвим. Сталося це з вини проїжджаючого австрійця, який був трохи п’яненьким і не побачив пташину. І Рено смаглявого кольору викроїло мертвий силует пташини на щойно вимитій ранковою росою бруківці.

Йти було Горгоні недовго. Буквально кілька хвилин — і вона на роботі. Перед великими металевими ворітьми, що чемно відкриваються на прохання прохожих. Щороку фарбовані ли-шень начорно, вони все одно зберігають вірність похмурності та водночас творчому характеру майстра-коваля, який їх ви-готовив біля тридцяти років тому.

А попід ворітьми тягнеться колія. З безодні міста вона втікає саме в це депо, де іноді працівникам пропонують чашечку де-шевої кави. Стікає, щоби поплакати разом із старими трамва-ями. Цими захаращеними та водночас кремезними добряками, що вміють плакати тільки вночі, і тільки коли іде дощ, мочачи їхні сиві скроні та напуваючи їхні спраглі вуста соком небес.

Правда, жодне депо не обходиться і без сторожів. Дядя Рома тут за головного. Він сам собі начальник. Але коли ж врешті спускається справжній начальник, то старий сидить так само тихо, як і купка його підлеглих – двійко натренованих собак-двірняг, які щоночі брешуть на кожен подув вітру та наввипе-редки пірнають під трамваї, шукаючи мишей.

Ось, ще недовго, і Горгона торкнеться кінчиками своїх порі-заних од квиткового паперу пальчиків брудних воріт, і почнеть-ся ще один день. Але героїня вирішила на мить роззирнутися та подивитися довкола себе. Просто так, щоби сьогодні хоча б якось запам’ятати. І тут з-за рогу вибіг чоловік літ сорока, весь голий. Він вибіг так раптово з того повороту, за яким починав-ся вид на депо, що ледве не збив з ніг Горгону та не післав її на вологий брук грудьми донизу. Він все щось викрикував та горланив. Горгона встигла лишень розібрати, що там хтось іде, і що він принесе з собою дітвака. А далі його неминуче хворі крики придавили волання собак під матюкню деяких лиць із ві-кон будинків та шум мотора старої вантажівки, яка проїхала по цій самій вулиці.

Дійсно надовго запам’ятається сьогодні – подумала Горго-на. І з отаким от здивуванням вона увійшла на подвір’я трам-вайного депо №3.

А голий чолов’яга поплів свої викрики та свою ходьбу у на-прямку сонця, що сонно намагалося збагнути, де захід, а де – південь.

Вітер нетерпеливо застряг на дахах австрійських п’ятипо-верхівок, зачепившись за щогли антен та подекуди напнуті ві-трила простирадл та лахів, що висіли на балконах цих же бу-динків.

� (0362) 45-1

4-06 ✉ 33028, м

. Рівне, а/с 237

7стор.

СА

КР

АМ

ЕНТ

ІРИНА ОЛЕЩУКХВИЛЯКришталь, у ньому виноРитм мозку, вібрація душіХвиля 33,3 радіо БогаВсесвіт грає у свою улюблену груЕксперимент природи,Випробування словом волею, думкоюХвиля 33,3 Слухай радіо БогаПродовжимо гру ВсесвітуЕксперимент любов’ю, болем, зреченнямХто виживе? Ви слухаєте радіо на хвилі 33, 3 хвиля БогаТи чекаєш все життя не відомо що і кого! Ти слухаєш хвилю БогаТи втратив зміст, відчув пустоту на вершині ЕверестуТи падаєш зі швидкістю світлаЧи виживеш? Ти слухаєш хвилю Бога 33, 3Тобі нема чого жалітися на життя та все ж ти нещасний.Ти чуєш «Будь щасливим!» реклама дитячих іграшок, а нічого не виходитьБо щастя не там. Як його знайти? Ти слухаєш хвилю Бога 33, 3 Приходить кінець і ти перед своїм життям як перед розгорну-тою книгою. Бачиш, що ти так багато помилявся і в голові: «Як би»Ти слухаєш хвилю БогаЖиви зараз 33, 3 FMЗ тобою була хвиля Бога.

МЕТЕЛИКИ-ФАНТАСТИМетелики кружляли над квітками і ніжно сонцем колихали Маленький світ із крилець своїх пурпурних малювалиЗаходить сонце темно вікнахМетеликам немає світлаПобита лампаЛіс хатина і цілий світ немов вітринаМаленькі крильця тріпочуть вітромДзвіночки колихають дітокЦвітуть квітки – осінні діти і тихо щось шепочуть тініДалекий світ немов у казціДарують нам метелики фантасти.

ЛЮДИНА МІКРОБЯ хвора! Хвороба непроста Вона вбиває залишки людиниВона погубить мій ПКЦе знищує останні силиПослухай, чого прийшов?!Якого милого тобі в душі у мене треба?Я знаю, ти мікроб, ти не людинаВід тебе треба прийняти вакцинуТебе, як погань потрібно вижити з моєї головиТобі пора шукати іншу здобичНе вірю більше я тобіНе хочу слухати про вдячністьІди у власні дніЯ індивідуальність.

ГОТЕЛЬГорять і світять душі людейКохання й любов будують готель Там будуть горіти вогні і віддаватися люди собіТам від дверей холи пусті Там ночують серця пустіМісце для сну і зітханьВідвертість і шепіт зізнаньСонце встає і кімнати пустіКлючі від сердець принесуть уночі Ними відкриють кімнати пустіЗакохані душі, але все рівно чужі.

СТОП

Стоп. Зупинка примусова

Крик і відчайдушна боротьба

Закрились двері. Продовжуємо рейс, дорога життя

Колія 102

Стоп. Зупинка каяття, де вчинки – потвори омерзенні

Відлуння вчора, тишина

Зачиняємо двері. Рейс поїздка п’ять нуль два

Сон, втома від дороги. Стоп. Зупинка пустота.

Сірі чоловічки поглинають на вечерю свіженькі мізки.

Двері зачиняються, чавкоту не чути. Рейс п’ять нуль два

Стоп, стоп!!! Проґавили зупинку

Проїхали, забули!!!!!!!!!

Зупинка забуття

Двері зачиняються бліки на вустах.

СТОП. Кінцева. Скінчилась боротьба

Двері зачиняються ……П’ять нуль два.

Спадає попіл з чорних рукавів і дим малює візерунки

Вона сидить вдивляється в очах чужі малюнки

Вона сидить тут так тихо і в останнє

Та споглядає руки й рукави

Неначе щось зірвалось й обірвало

Нитки прив’язані в стільці

Вона встає і йде

Дорога буде довга та світ такий без руху ти трухляк

Вона іде щоб там знайти своє нове життя.

*КОЛИ ТИ ЙДЕШ МЕНІ БОЛЯЧЕ

Пішов не вперше напевно не в останнє, а може світло вільних

ліхтарів

Заставить з ними там зостатись

І повернути усмішку мені.

Болять згорівши вії сподівання

Розтало все мов сніг на язику

Ти мною був,чи будеш вже, не знаю

Далеко підемо дорогою до сну

Коли згорить у мені світло.

ДОРОСЛЕ ЖИТТЯ

Кого малює на вікні

Твій серйозний син

Він дитя з очима ангела і війки мов промені сонечка

Твій малий.

Він дивиться на скло і пальчиком вимальовує тендітні візерунки

Ти його любиш, але більше не можеш

Її ти не кохаєш.

Сонце згасло в її і твоєму серці.

Ти оживаєш коли дивишся на нього

Ти не знаєш що робити

Тобі хочеться бачити його ямочки коли він посміхається

Та ти все рівно підеш

Зігрівати ліжко іншої і цілуватимеш його губами, що цілували

жінку з океанами в очах

Ти живеш тільки заради них двох.

Життя складне і вимагає рішень, які обов’язково комусь зро-

блять боляче.

Ти допиваєш чай, а твій малий малює візерунки на шибках до-

рослого життя.

� (0

362)

45-

14-

06 ✉

330

28,

м.

Рівн

е, а

/с 2

37

8стор.

СА

КР

АМ

ЕНТ:

РА

ЇСА

ЛЯШ

УК

1.А я сидела на кровати, смотрела в потолок – и видела эго

лицо. Не знала, что делать, где спрятаться от этих грустных мыслей, я думала о нем и знала, что не смогу позвонить и извиниться, знала, что он бросил меня, но знала и то, что не смогу без него, боялась вернуться, но хотела той зависимос-ти, он – наркотик, очень приятный наркотик, что сводил меня с ума… Я терялась, не могла уснуть ночью и просыпалась с мыслями о нем… хотела видеть эго, нет, не чувствовать эго объятия, просто видеть, слышать голос, надеяться на кра-сивую жизнь когда-то и знать, что в этом мире ты не одна, знать, что тебя любят, тобой дорожат, что ты кому-то нужна… - Да, я – эгоистка, я – жалкое существо, я – упала на колени, я – сломалась, я – заплакала… Я не умела плакать, но уже научилась, я слабая – и в этом моя сила… Я верну эго, Да …..верну, прощу, полюблю еще сильнее, подарю себя, отдам душу, сделаю все, что скажет он, но не уйду – я знаю: так будет лучше ему, он любит меня. Ведь он тоже плакал… да, он плакал из-за меня , из-за любви… Простить – не просил, но плакал ночью в подушку – я ведь чувствовала это, я была уверена в этом… я знала…

Увидеть бы хоть разок его – обнять, поцеловать, раздеть, погладить, поцеловать еще раз и успокоиться… уйти навсег-да… поверить в это …полюбить другого… я смогу, я знаю что смогу… я думаю, что не сломаюсь… еще раз... я верю… надеюсь…

2.Так тяжко втрачати друзів, яких ти щойно знайшов.Тяжко, бо приходить розуміння того, що ти знову сам і

нема кому розділити з тобою радощів і печалей. Тяжко, бо хочеться до останнього вірити, але ця реальність – жорстока реальність – щоразу нагадує про себе. Я зрозуміла – світу казки не існує – є лише реальність, де ти знову сама… Все!!! Не буду більше дружити, любити , чекати, вірити, прагнути – дістало, що щоразу тільки ти майже відчуваєш момент, коли хочеться сказати «зупинись, мить, бо ти прекрасна!» Ти розу-мієш, що це ілюзія, або що ти просто гарний стілець, на якому можна відпочити.

З дитинства батьки мені казали, що в мене нема харак-теру, а я, дурна, їм вірила. В мене є своє «Я» і я не дозволю комусь його топтати, мучити його, не дам стерти себе в попіл. Я не буду завжди рабинею, не буду Вашою, бо я – це я! А Я належу лише собі.

Вибачте за грубість, але незамінних людей не існує!!! Ви-бачте.

Dark Angel who lost his Pinion!!!3.Я довго чекала на час, коли ти прийдеш у моє життя, я хоті-

ла, щоб це сталося якнайшвидше й сама шукала тебе! Гуляла мокрими безлюдними вулицями цієї тюрми й не могла знайти тебе – і це було сумно. Сумно, бо я була сама. Сама , безза-хисна, без тебе. А тебе не було.

Я зневірилась, впала. Не на саме дно, але впала! Я зна-йшла друзів: алкоголь та наркотик! Вони були такі класні, з ними було так добре!!! Але вони ішли, щоб знову поверну-тись, а я ішла шукати тебе!!! І знову все повторювалося! Я шукала тебе, не знаходила, поверталась, приходила, відпо-чивала з друзями,втрачала останнє людське в собі та знову ішла назустріч тобі!

Я була сильною, бо вірила сильно! Я вчилася завжди до-сягати своєї мети, не відступати! Іти далі й далі, не ламатись, а навпаки – ставати сильнішою й сильнішою! Я тремтіла від холоду, суму і горя, яке сама ж і створила, але йшла далі, бо знала, що десь там, удалині, на мене чекаєш ти! Я ішла, ішла , ішла і раптом відчула тепло, приємне тепло – і знайшла тебе! Тебе! Ти стояв такий зніяковілий і повторював: «Так бути не

може! Такого не буває!!!» Я поцілувала тебе, обняла й тихо прошепотіла на вушко: «Буває!»

Тоді я відчула: з тобою буде нелегко, а може навіть дуже складно, але знала: ти будеш мій. Бо я тебе знайшла, і ми за-слуговуємо на щастя!!! Люблю тебе!

20.02.09(Абстракція)4. Коли ти довго про щось думаєш, то починаєш розуміти, що

втрачаєш зв’язок із реальністю. Твоя мрія стає ідеєю, метою. Це страшно, приємно, незрозуміло. Хочу зрозуміти, що від-бувається зі мною, бо світ змінився. Так просто раніше було дивитись на все в рожевих окулярах, але вони десь загуби-лись... Уже третій місяць як я не можу їх знайти, не можу роз-слабитися, відпочити. Ще трошки, ще крапелька – і все знову стане на свої місця. Я знаю, що так станеться. Я впевнена.

Вона плакала, ставало легше. Довго дивилася в нікуди, не могла знайти відповіді на непоставлені питання, сформулю-вати думку, дійти висновку. Але то було класно: кольоровий світ, заповнений порожнечею, незрозумілістю. Все так заплу-тано. Хотілось тепла – а навколо спека, хотілось холоду – а був мороз, чекала кохання – а знаходила розчарування. Все було безнадійно, а так хотілось....

5. Кажуть, Любов приходить тихо! А знаєте, як іде любов? Ні? – Вона йде гучно, зі скандалом,

зі сльозами одного з них… Знаєте, як я хотіла бути коханою? Не рабинею, не попелюшкою, просто щасливою, просто чес-них стосунків, взаєморозуміння, шаленого безтямного сексу, пристрасті, віри…

А що отримала? Бабника, який самозакохано дивився на себе в дзеркало і вірив не в Бога чи будь-які вищі сили, а в гроші. Я бачила його таким, який він є, проте не хотіла його міняти, просто любила, бо він мене зачарував. Хтозна, чим він мене зачарував? Мабуть, простотою, прямотою. На жаль чи на радість, друзі, в яких я так часто просила поради, так і не змогли мене переконати в тому, що мій вибір неправильний. Я обпеклась і потім прибігла в сльозах до них же, але знала, що витримаю, що я сильна, батьки виховали мене сильною. З дитинства вони мене вчили не чекати на допомогу, а діяти. Вони, найдорожчі люди, зробили мене тираном, самою суттю жорстокості. Я можу зробити боляче людині, яку люблю, не для того, щоб помститись, а для того, аби навчити. Мене вчи-ли не на чужих помилках, а на власних, я пекла свої маленькі пальчики об це полум’я життя, струшувала жар і знову лізла в те багаття, вірячи, що цього разу буде інакше. Так було з моєю любовю. Double double beech beech, double rable party party, sex sex !Я називала його так, я почала слухати таку де-зінформацію через нього. Рідні кажуть, що він мене зіпсував, а я його змінила в кращий бік. Не так усе просто! Fucking dj! Стала противна сама собі, не можу пробачити того, що для мене раніше було нормальним. Більше того, я почала вірити у справедливість і чомусь мені здається, що я рано чи пізно заплачу за це! Втратити все я не можу, бо й так маю небага-то, але дорогих мені людей забрати в себе не дам! I sware! А він? Чекаю того дня, коли він приповзе на колінах просити вибачення, це буде мій апогей, це буде момент, коли я захочу сказати: зупинись, мить, бо ти прекрасна! Це буде щастя в його природному вияві! Справжнє! Чисте! Істинне!

Люблю тебе! Метелик на грудях6.Якщо довго дивитись по боках, то можна забути, що існу-

єш, почати сприймати життя як сон. Сон, у якому тебе нема, ти не існуєш.

РАЇСА ЛЯШУК:“Не хочу розповідати нічого про себе, бо, одначе, самі здогадаєтеся. Як ви вже здогадалися, я народилася в тако-му-то році, навчалася в такій-то школі в славному місті Ковелі. Зараз є студенткою 3 курсу факультету англійської філології Національного університету «Острозька академія». Пропоную Вашій увазі свої твори. Можливо, вони не досконалі, але надзвичайно щирі”.

MODERN IMPROMTU PHANTAZIE� � � � �

стор. 9

� (0362) 45-1

4-06 ✉ 33028, м

. Рівне, а/с 237

9стор.

����� стор. 8

СА

КР

АМ

ЕНТ: РА

ЇСА

ЛЯШ

УК

Вона сиділа на вікні й думала: це було й не її життя, а життя для людей. Вона мріяла, надіялась, знала все про життя, але не вірила, що все буде добре. Вона хотіла побачити світ не очима інших людей, відчути все на своїй шкурі. Слова «Прав-да, Райка???» звучали як зв’язка, непотрібна фраза, а чути було приємно… До біса було легко чи тяжко зрозуміти їх. Да-вайте перестанемо філософствувати, забудемо те все – до-бре чи погане – що було, й напишемо власну казку. Згодні? – Поїхали!

Казка трохи не вийшла, бо початок на 30 сторінок був ви-падково видалений, коли я напилася. До того ж і друг, який його читав, виніс вирок: «лажа». Але ще є думка щось трохи пописати :).

7. Знаєте, як то буває: згадуєш своє минуле, коли мріяла, че-

кала, вірила…Цей розділ книжки не має назви, бо людина, з якою я так

нечесно вчинила, можливо, й донині мене кляне… Він був класний, друзі його любили, ми були гарною парою, але, ма-буть, жіноче стервозне начало взяло гору – я не могла з ним бути, хотіла й не могла, я кинула його… Богданчик казав, що маю вибачитись, але я так і не змогла, не змогла…Не хочеть-ся, щоб він думав погано про мене, але думки в кожного свої й кожен заслуговує на них.

Я спочатку намагалася створити хоч якісь стосунки, але так і не змогла…Витирала об нього ноги, а йому це подобалось, я хотіла бачити розумну людину біля себе, а бачила алкоголіка, помішаного на музиці. І ці його друзі… Вони мене дратували, примушували скаженіти… я пообіцяла, що буду старатись – і я старалася. Прийшов кінець і моєму терпінню – адже ж не мама я йому. Брехала чи справді думала, що люблю, – я не знаю. Були й хороші моменти, він мене витягнув із депресії, врятував – а наостанок загнав туди знову. Він просто хотів за-бути любов, а я – не бути самотньою, я хотіла обіймати когось і гуляти, взявшись за ручки. Де мені взяти сили вибачитись, коли побачу його наступного разу? Чи краще перевернути лист паперу й почати думати про теперішнє та майбутнє, а не про минуле…

Та ні, я не можу погано про нього говорити, він був доброю людиною, він поважав мене… І я його поважаю, досі пова-жаю…

8.Я не Карпа і не Забужко, я не пишу, я просто думки на

папір викладаю. Тихенько сиджу в кімнаті в майже порожньо-му гуртожитку, слухаю Буланову на повторі – її пісеньку «Не плачь», думаю, як вибратися з халепи, намагаюся зрозуміти світ і себе в ньому, знайти своє місце на планеті. Може, якби я читала трохи Фройда і Гегеля, то не лізла б така дурниця в го-лову... Взавтра зроблю страшну помилку, про яку буду жаліти довго і часто, але так хочеться... Де взяти сили переступити через бажання (сильні люди завжди так роблять, а я ж – силь-на)?.. Я отримаю освіту, знайду своє справжнє, істинне кохан-ня, я буду як всі, а не як одна-неповторна. Я хотіла побачити його і їхала в той гребаний Львів лише заради нього. Я довго думала, не знала, як вибратися з тих всіх дурних думок, спати не могла, думала сходити в «санаторій Острозький» на Леніна 40 чи просто подзвонити другу та зганяти разом в «Юнет». Я хотіла заховатись від усіх і в той же час розуміла, що не можу жити без людей. У друзях я розчарувалась, у знайомих не ві-рила, хоч і не була ніколи вовком-одинаком. Я просто була собою, чи хотіла вправно грати роль себе. Від себе я могла очікувати всього: сліз, розуму, афер, наркотиків, сексу за гро-ші, зради. Я могла зробити все, бо вірила, що мене завжди ви-тягнуть з дупи, що мене люблять за те, яка я є. За симпатичне личко, довге шоколадного кольору волосся, гарної форми до-вгі нігті, стиль, притаманний лише мені, чесність і прямоту-,вміння любити, а також за гарний настрій із заворожуючою посмішкою. Це я! Така як є чи така, якої ніколи не існувало. Скоро ви побачите мене там, де ніколи не бачили, там, де я не зможу вас побачити, за склом, де буде багато світла і тепла. Де буду лише я і моя совість. Я і Вона....

9.Прийдеш до мене уві сні? – Прийду! Буду чемним і ніж-

ним… Цілую, маленька.

Це була звичайна смс, а в грудях так приємно стиснулось… Так хотілося поїхати до нього, але треба трошки почекати – й ми будемо разом: ходити на пари, додому, на дискотеки, вчи-тись, гуляти, пиво пити з друзями… Я вже хотіла бути з ним…Мріяла про це й чекала того дня. Мабуть, я любила його, і він був не моєю мрією, а чимось реальним, хоч далеким. Я довго дивилась на стелю, рахувала мух. «Може, поспати?» - про-майнуло в голові. Ні, не буду. Буду думати про нього, уявляти нашу зустріч, не буду планувати майбутнього, не хочу все зі-псувати… Хочу, щоб усе так і залишилось, щоб ми завжди були закоханими…

Як мені подобається, коли він каже «Люблю, цілую, киць-ка!», муркає мені в трубку… Це мене зводить із розуму, я ду-рію, млію – і знову повертаюся в реальність… Він мене змі-нює, робить кращою, адже вперше за стільки часу я не граю, переживаю справжні почуття, це життя!

Мені зараз суперово, все подобається, тільки от екстріму мало. Я майже завжди намагаюся всю фантазію використати, а він просто виконує все, що я скажу… Трохи смішно, правда? Хочу скоро побачити його… підемо десь гуляти, будемо вдвох – він і я, просто і не нудно… Не буде друзів, не буде батьків, тільки він і я… все життя…

05.08.200910.Те щось, що змінилось, не давало мені спокою. Мені так

подобалось, коли я сто разів на день чула «люблю тебе», а не інше… ну, ви знаєте… Це ставало якось неромантично, мені тра було відчуття любові та кохання, потрібності – духовне. Не смішно, правда? Чому я не можу звикнути до нього, ідеалізую, порівнюю з іншим, шукаю недоліків. Я не маю права так роби-ти, бо він – то моє щастя, моє життя. Я вже просто не уявляла, що буде зі мною ,якщо він раптом зникне, якщо його не стане біля мене. Не віддам нікому, буде завжди мій, нічий більше.

А-я-яй, правда прикольно, коли в хлопця і дівчини очі од-накового кольору? – У нас зелені, ми гарно виглядаємо обоє, красива пара, класні такі :).

Я думаю, що б таке зробити незвичне, цікаве для нього і для мене, прикольне…Фантазія не працює… Куди подітись від думок?

Ой, я придумала: ми підемо з дівчатами в «Браму», а він прийде з Санею потім. Ми будемо в одній компанії, але – самі по собі… Буде круто, а ще з Юркою десь рвонем, на дамбу чи в Нетішин на вихідні… Або в Тернопіль, Хмельницький, Луцьк, Київ… Та навіть просто поваляємось у ліжку…

Я вже мала плани роботи – треба щось думати…2009-08-23

11.Враз мені стало так недобре, що я не знала, де дітись…

Усі кинули мене, залишили саму, а ті, хто лишився, просто не хотіли мене знати, я просто не могла так жити далі, я не могла залишатись так і далі, я здавалась, моя вся сила десь зникала, щось треба було робити, якось міняти своє життя, а я не могла, я хотіла бути з ним, із друзями, а життя мене карало і ставило на місце. Жертвою своїх же емоцій я стала. Це було нестерпно, я вмирала потроху, як квіточка, бо осінь приходила і в мою душу… Боже, як я любила цей світ, як я не хотіла йти з нього, як мені хотілось побачити ще трошки жит-тя, хоч я і знала, що завжди буде мало, але ж не знала, куди подіти себе в цей момент, думала про краще, про гірше, про все загалом, про…

Коли все буде добре, коли я побачу біле світло, коли? Вже неможливо терпіти біль, вигадувати щось нове, що

може мене врятувати.Я противна, паскудна тварина, виродок, жорстоке створін-

ня, яке тільки те й робило, що псувало життя людям навколо. З цим треба щось робити.

Мабуть, це буде останнє, що я напишу, більше не буду, мої думки залишаться при мені, і якщо, прочитавши це, ти поба-чиш, як я заходжу до кімнати, то мабуть, ти побачиш усміхне-не дівча з великими зеленими очима й усмішкою…

Я не хочу просити вибачення чи розповідати про любов до Вас усіх, мабуть, вам це відомо і так, я дуже хочу побачити Вас усіх ще раз. Буду рада зустріти всіх у своєму домі. При-ходьте…

29.08.09

� (0

362)

45-

14-

06 ✉

330

28,

м.

Рівн

е, а

/с 2

37

10стор.

СА

КР

АМ

ЕНТ

JULIA MELANJ

Ты мне уже не снишся,Я все ж тебя забыла,Мне просто все равно, Что раньше с нами было.

Теперь ты не такой,И я совсем другая.Теперь я не с тобой,Хоть раньше так мечтала.

Теперь ты просто «нечто», И для тебя «никто» - я,Но раньше было что-тоМеж мною и тобою.

Но время не вернуть,Все прошлое, что было.Теперь все просто муть,Но муть я сохранила.** ** **Прости меня!Прости меня за то, что я любила,Прости, мечтою о тебе жила.Прости за то, что часто говорилаТебе елементарные слова.

Прости, что замок с воздуха построен,Его же вмиг разрушил ты.Что одарила я тебя любовью, А ты ее не сохранил… прости.

Прости за все, пожалуйста… прости…** ** **Ты любишь его и не знаешь,Что он такой, как все.Ты любишь его и не знаешь,Что ты ему не нужна.Ты любишь его и не знаешь,Как горька любовь…

НАДІЯ РОБЕЙКО** ** **Журавлі кричать над Заліссям,Піднялися у небо під хмару.Журавлини у серпні не взяти.Дощик сиплеться густо.

Накрапає водиця із неба,Райдуга ясно займеться:Божа Мати по воду зібралась,Та у хаті діряві відра.Ми з нею зовсім збідніли(Не годиться рівнятись до Бога),Воду решетом носили.

Хмари горами небо скородять,Бродять туди-сюди, перевалюються.

У сонечка світла просим,Босоніж по травах ходим,Хмари ж течуть-розтікаються,Несподівано градом обваляться,Заревуть, налетять – і тишею залоскочуться.

Не стачає на небі хліба,Зі снігу та льоду горішки печуть.За маленькі гріхи – маленькі дарунки.

Ми ж у Бога милості просимо,Всю земельку уже пересипали,Перебрали і перечистили,І рослинок нових напридумали(Дикорослим місця нема),І машинок. Вийшло щось недоста.Так комашок труїти треба.Що жучок проти людини,Дивно – правда?А проте – воює!

Серпень 2009

** ** **Ніч сіялась мороком темним,Густим, наче сито.Ніч сіялась маревом срібнимІ ніжним, як вічність.З-за обріїв, з дальніх путівцівСвітла снопи вибирались навстріч, на дорогу,Теплу у ноги, нагріту удень.Тьма незримо свіжістюКутала плечі і груди,Міцно сплівшись руками,Намагалась тримати теплоІ все йшла, йшла – угору,У світліюче небо, у крик пугача,Плач котятка.А серце мовчало, важке і дав куче…Хай би краще вдавилось.Та ні. Йшла. Ще далека дорога,Шкода, не пустеля, не степ –Он село на узгір’ї,І схід уже жевріє –Ось-ось спалахне.І нікуди йти,Й ні до кого йти…Одна.

Грудень 2009.

** ** **Ой журавлики, сірокрилики!Ой журавлики! – сльози капають.А водиченька в річеньці гострая,А водиченька в річеньці темная.

Темная, ох і темная,Ще й в ключах, у ключах,Біжить, біжить, як летить,Що й плину не видать,У долонечках, у долоньках струменить.

А високо-високо сонечко сяє.А моє серденько як не захлинеться!Чом воно витримує,Чом воно живе?

Гірко жити без друга, білим світом нудить.Одиноких лебедів пригортає Морок.А пташина дика все удвох стриба…

Ой журавлики, сірокрилики,Чом він так знущається з мене?

«Як солодко грає, як ніжно вмовляє,Розтинає білі груди, серденько виймає!».

Є кохання у світі, чи лише на мукиМама на світ привела?

Люди страждають – і плачуть. Дивлюсь – аж сміються.У мене ж лиш сльози в очах.

Як боляче читать минуле.Як боляче згадать надію.

Ой журавлики, сірокрилики,Ми над згарища летимо!

2009

� (0362) 45-1

4-06 ✉ 33028, м

. Рівне, а/с 237

11стор.

ЯС

ПІС

И: М

АК

СИ

М К

АРП

ОВЕЦ

Ь. РЕЦЕП

ЦІЇ У П

ІВСВІТУ

МАКСИМ КАРПОВЕЦЬ

РЕЦЕПЦІЇ У ПІВСВІТУ(Добірка віршів)

Народився 1987 року, 5 березня в місті Березне на Рів-ненщині. Душею я й досі там. Зараз навчаюся в аспірантурі Києво-Могилянської академії. Паралельно з науковою ді-яльністю цікавлюсь історією живопису та безпосередньо втілюю деякі творчі задуми на практиці. Маю певний досвід в журналістиці, тому знаю ціну слова. Вважаю, що краще мати біля себе зовсім мало друзів, проте вірних та надійних. Згоден із Ф. Достоєвським: всі блага світу не варті сльози однієї дитини.

***переходжу на «ти»переходжу на «ти»дивлюсь поза тебечерез себе мостипідлітають до неба

переходжу на «ти»після мертвих роківтак страшно повзтиколи стільки вовків

переходжу на «ти»мені люба образноці предмети – кротиі мовчати щоразу

переходжу на «ти»хочу бути тобоющо ж люба, а тити хоч будеш собою?

переходжу на «ти»викидаю всі книгидесь далеко кититак чекають відлиги

переходжу на «ти»дивлюсь поза себечерез тебе мостипідлітають до неба***

ця весна не останнявона і не перша у вирі подійвона немов жуйка зі смаком лимонасолодка й водночас до бісу гірка

цю весну я вже бачивна пероні в негоду вчорашнього днястояла одна одинока самотнясолодка й водночас до бісу гірка

ця весна – проститутка що зійшла із полотен Тулуза-Лотрекато похмура далека спокутна близька тосолодка й водночас до бісу гірка

цій весні вже достатньо винаподивіться на неї з чужого вікнаось лежить на пероні самотньо вонасолодка й водночас до бісу гірка

Венеція (1)ця Венеція пахне тобою, коханав ній безліч твоїх таємних мостівце місто на карті життя наче ранавід спалених днів і мокрих листів

готелі і ліжка сміються востаннєчас прощатися, мила, з тобою теперзрештою, хтось назве це прощаннямсхилившись смиренно під світлом люстер

***Венеція (2)п’янкі мости звисають злякано далекомовчать дороги твоя маска плаває однавже досить снів лунає музика сумнанепевна котра карнавальна дискотека

пориньте в одинокі очі сивих ліхтарівнаркотики замінять вам полотна Лонгіці вени зміями сповзають дуже довгіці еластичні ночі схожі на твоїх котів

у дзеркалі помітні мури від старої вежіще трохи алкоголю і враз стихають звукизаписуєш вірші на власні дерев’яні рукитобі ввижається що за тобою стежать

п’янкі мости лишаються одні самі далекоти надягаєш маску і пірнаєш в дискотеку

***

і не помітно власних сподівань на завтратак зрештою нічого відкладу тебе на завтраскажу прощай побачимось колись до завтранапевно більш не буде жодних запитань

важке повітря падає з гори рішуче картаі розсікає все навколо ця остання картая заблукав куди іти так треба зараз карта бо стільки поспіху рефлексій зволікань

один лиш раз я запитав себе один навіщоцей раз я запитав себе для чого і навіщохолонуть фарби на будинках так навіщовтікати в дощ один із власного маєтку

стрибати через себе всіх і навіть вищеполохати старих ворон і янголів ще вищерізниці не існує між де нижче а де вище цей світ подібний до космічної рулетки

***Про NY (2)я міг би довго говорити про тебепроте берегти не потрібно словаколи говорити належна потреба

від цього злітає із плеч головалетять голуби на сквери голодніспрацьовує пам’ять моя зорова

спливають образи із тої безодніпроте берегти не потрібно слова

так моря омивають сумні берега

проте берегти не потрібно словаїх жваві жести такі неприродні

наша зустріч (на разі) була не нова апатично сміялись трохи холоднівід цього злітає із плеч голова

коли говорити належна потребапроте берегти не потрібно словая міг би довго говорити про тебе

� (0

362)

45-

14-

06 ✉

330

28,

м.

Рівн

е, а

/с 2

37

12стор.

ЯС

ПІС

И: М

АК

СИ

М К

АРП

ОВЕ

ЦЬ.

РЕЦ

ЕПЦ

ІЇ У

ПІВ

СВІ

ТУ***

півбіди

якщо час моя дружина без фатирозмитий в окулярах одинокий вовкякщо так то це ще півбідиякщо ні... грамофон тихенько змовк

залився гіркими солоними слізьмиповісив на порозі капелюхрозкидав зерна між людьмийого чекання це постійний рух

між варіантом там потребою навіщоміж гратами будинку любити не за очістає йому потрохи навіть грішноза сонні дні й шалені темні ночі

які спливали медом по тонкій дорозіказали ну не стій же ну ідимовчали спалахом при нестерпному морозіякщо не так то це ще півбіди

***

спогади про минулі життя1)…а коли вдарив грімі розбіглися всі наче краплини на скліми закинули наші черевики далеконаче малюнки дитинствавиступали гори на тлінічного сонного небадесь далеко спала лелека

2)босі ноги ковзали по мокрій земліпітьма заливала обличчязерна кави тиснули на свідомістьяка загубилась у травах весниа ми йшли(потайки думали про губи і сни)між сірниками й деревамиміж кониками і мокрими кіньмиміж кіноплівками і димом (ні, не весни)між стріхами і поглядами рушницьміж овочами і трусками між віками і вікнамиміж воском і норами куниць

3)інколи вистачало й півсловащоб зрозуміти блакить спокоюі водоспад почуттівсмак холодного винапісок спалених днів на зубах

4)хоча все могло статись інакшеале інакше статись не моглопрощай, прости, простіше бутий не бути просто теж могло

5)і ми будемо жити постійнонавіть всередині мильних бульбашокнавколо пилу і яблуневого цвітупоблизу автостанцій і на замерзлих станціяхна мокрих матрацах і викручених простирадлахпоміж книжкових полиць і між рядками віршівв темній воді і на парканах своїх снів

6)будемо проникати ниткою в маленьке вушко голкибудемо маленьким вушком і пропускати через себениткибудемо голкоюі будемо пальцями які триматимуть всесвіті будемо всесвітом

7)в кровів теплих вустахховається весь початок і кінецьале я не знаюз чого починатиз початкучи з кінця

8)вони чекають на менеяк поет альбатросаяк теорема математикаяк гніздо зозулюяк пустеля водияк сонце прогнозіві напевноя повернусь

9)вони навколо цього космосу почуттівзакривають двері наче лускають насінняп’ють кров як тарпани із калюжі снивони кидають мене в повітря накрохмалене завтрашнім днеммені важко щось їм заперечитиадже кожне моє запереченнявважатиметься ще однією перемогоюв їхній дорослій грі***

кожен день

кожен день стаються неквапливі чудесалунають звуки, колесує музика у скронів цукерні продаються жовті небесавуркочуть птицями поїзди ранкові

витає чорний запах кави у підвалахпрасують простирадла в літній дощпливуть газети в ріках талихстарі костели містять жменю прощ

весь транспорт твориться на фарбидля зсушених полотен фахівціввартують їх німі худющі рибивід язикатих втоптаних котів

дахи втрачають свою денну сутністьлетять у вирій з млявим коминомбілки закоханих від щастя мутніі не обтяжені життєвим почином

літають склянки, горня, попільничкипід апатичний африканський музвилазить Аристотель із-під пічкиавтобус в ренесансі випадково вгруз

отак стається, робиться насправдіщо в дерево миттєво виростає пень і речі звичні, як сказав би Клавдійстають противними у кожен день.

***

вдомакотиться котиця котами крикливимиквапиться водиця кругами мінливимиграється сестриця хиткими неримами сміється дівиця очима бурхливимимолиться ницо тортниця поривами псується криниця пісками і зливамигнеться полиця книжками важливимив’ється горлиця дахами зчорнілимипнеться п’яниця стежками горілимикрадеться куниця ходами жахливимитвориться вісниця гнилими чорниламисниться домиця ночами сонливими

� � � � �

стор. 13

� (0362) 45-1

4-06 ✉ 33028, м

. Рівне, а/с 237

13стор.

ЯС

ПІС

И: М

АК

СИ

М К

АРП

ОВЕЦ

Ь. РЕЦЕП

ЦІЇ У П

ІВСВІТУ

***

від світу

у власній вежі із кісток слоназакривши лутки і свідомістьнема нічого ні звичайного пшонащоб годувати свою сутню помісь

краплини котяться по лобі неначе швидкісні Ремаркові автоне піддається ключ повторній пробіскінчився день гайда назад в пальто

німі тролейбуси й трамваїза стінами моїх сердешних яхолонуть дихають когось мабуть чекаютьі власне це вся моя тепер сім’я

куди піти у цій пустій коробціі де схватись від голоду шпалерзаснути б в дощ чи у щоденній пробці та Бог на превеликий жаль давно помер

впіймався хибним баченням на світзлякався мов офіра неминучостісховався у норі тепер я ниций крітв сивих коріннях часової гнучкості

***

великий простір

колишуть трави моє тіло хвилями байдарудалекі пагорби широкі доли полетіли в вис

гуртує вітер безпритульні тучі мов кошарурічки із сіллю породили дамбу з моїх сліз

волосся каменів на нігтях чорних від землі нагадують хирлявий неабиякий пейзаж

проходять риби втомлені голодні і сумнілускою з диким зюйдом створюють колаж

млинові крила охолоджують сприяють страті моїх єдиних справжніх друзів у житті

я не пручаюсь і не противлюсь дикій ратісвоїх шалених нескінчених внутрішніх світів

***

як боляче ітияк боляче ступатинебо й спалені зіркивсе зроблено із ватияк не хочеться чекатияк не хочеться пливтихолодний синій запахвечірніх тихих снів твоїх

***Оживуть зненацька штучні квітиі місяць сонцем стане вже тепершизофренічний спогад літаколи надворі так мете...

а світ повільно завмираєвапном вкривається так тихохоча про це вже кожен знаєі в темноті чекає лиха...

дерева наче з кінофільмушалено змінюють картинкути в потязі п’янієш сильноти в потязі однин мій любий синку

***присв. Т.Я

вона викинула його наче попілвід сонних цигарок і таких же ночейвона написала новий розділщоб сховатись від світуі власних очей

всі речі не нагадають про ньогопро його волосся каву конвертивона стелить ночами нову дорогущоб народитись і знову померти

вона змінила адресу й годиниперевела на кілька днів впередзафарбувала небо осінні хмариний поклала себе в той самий конверт

вона викинула його наче попілвід спалених маленьких мостіввона не хотіла тих замкнутих кілне хотіла мовчати а він так хотів…

***ці пелюстки вчорашніх квітівлежать бездиханно у скриніобпершись об вікно тієї митіколи здається всі навколо винні

ця музика байдуже засинаєпід спів твоїх маленьких діточокі молодість твоя кудись зникаєпірнає в океан потоками річок

цей світ повторює всі смислинанизані на пальці абсолюту місцями світ солодко-кислийгартує нас до яскравого салюту

***

я вийшов самотній в холодну Варшавуповітря всихало від плину машиндивився на стелю на світло одиня мріяв про спокій про зорі про каву

мені подзвонили я втратив свідомістьі хтось засміявся коли це побачивбагато води у синіх вагонах неначевід цього у неї прокинеться совість

я бачив що хтось метушився навколосказали потрібна якась допомогаохочі за злотий проклали дорогуя вийшов із себе нестерпно і кволо

підходжу до хлопця що звався Варава де вихід і де тут книгарня питаюа він вже готовий від сміху вмираєя вийшов самотній в холодну Варшаву

***

забудеш скоро сніг на шибіі звуки снів своїх забудеші дзеркало луски на рибітуман бузку ти теж забудеш

чужі прогнози враженні відразузабудеш тонкі контори думокзабудеш все тепер колись щоразузабудеш шрами власних помилок

пекельний спокій літніх днівкришталь води річок забудешсталевий блиск бездонних слівзабудеш ти себе на жаль забудеш

����� стор. 14

� (0

362)

45-

14-

06 ✉

330

28,

м.

Рівн

е, а

/с 2

37

14стор.

ПР

ОТО

НО

ТАР

ІЙМАКСИМ КАРПОВЕЦЬ

Місто у просторі і простір у містіМісто – це тип поселення, сформований історично внаслідок скупчення людей, метою яких було виконання робот

не пов’язаних із землеробством. Таким чином, місто у первинному людському задумі є певним (від)межуванням від природи, виступаючи культурною проекцією людського буття.

В контексті соціокультурного поступу людства місто постає як особливий спосіб буття, який можна осмислюва-ти з архаїчної доби. City не лише «соціальний проект, що бере свій початок від середньовічного міста, як певний критичний момент розвитку економічної раціональності та капіталізму [14, 112], а його ειδος (як проект космології) є переломною (по)дією в житті суб’єкта. Людина живе в місті, і місто живе за рахунок людини [8, 46]. Постає питання про статус міста (в широкому розумінні цього слова) – «що є місто»? Наступне питання, яке є вихідним із попере-днього, має на меті з’ясувати топологічне місце міста в культурогенезі – «де є місто»?

Виникнення міста у відповідному місці є тією онтологічним подією, що парадоксально взаємодіє із ландшафтом. З одного боку, місто намагається вписатися в географічний простір, так як заснування міст в часи живої міфоло-гії претендують на те, щоб відтворити макрокосмос в мікрокосмосі [9, 15]. З іншого боку (що неминуче) – руйнує ландшафт, використовуючи його як матеріал. Місто – це єдине місце, що протистоїть всьому всесвіту [1, 158] Ланд-шафт не є другорядним, він організується людиною відповідно до ідеї (ειδος) міста. Слідуючи за логікою Аристотеля, будь-які трансформації об’єкта є переходом від втрати того чи іншого ейдосу (акцидентальне небуття) до його (в)становлення. Акт заснування міста не бере до уваги населений пункт, який міг би знаходитись на цьому ж місці перед тим [4, 395]. Відбувається організація простору, який розцінюється як хаос (χαος), до відповідної ідеї міста, яка розцінюється як порядок (κοσµος).

Буття міста в першу чергу пов’язане із культурним простором (топосом). Специфіка простору в тому, що він, на відміну від матеріальних предметів, які знаходяться в ньому, не може бути сприйнятий за допомогою органів чуттів. Образ простору з’єднаний із відповідними метафорами і обумовлений ними.серед них основні – зорові образи і моторні відчуття, які дають представлення простору, як чогось специфічного та особливого, що нас оточує [5, 378]. Ці образи виражають глибинні особливості світосприйняття. Тому виникнення, або (по)ява міста – це насамперед (в)тілення специфічних форм світовідчуття людини в матеріальних предметах. Архітектура в даному разі є одним із найбільш можливих і сприятливих видів мистецтва для досягнення якомога кращого ефекту (в)тілення ідеї міста. Архітектура є тим сполучником, що єднає онтологію міста із його метафізикою.

Специфічні особливості простору – його одноразовість або неоднорідність, ізотропність або анізотропність, си-метричніть або антисиметричність, а також тривимірність. За такими базовими характеристиками можна визначити ідею міста, навіть простежити базові особливості виникнення того чи іншого міста, незалежно від соціокультурних чи географічних умов – змоделювати архетип міста. Так, простежуємо грецьку традицію симетрії і замкненого кола, на відміну від розбудови Риму, який представляє собою концепцію лінійності, як лінійного представлення про існу-вання [11, 107].

Простір в місті – це те середовище, в якому замкнено транслюються смисли, випродуковані людиною в конкретній точці хронотопу. Простір в місті є організованим хаосом, що рештки якого постійно загрожують буттю міста. Простір міста – це особливий порядок і злагоджена система [13, 22]. Порядок в місті тотожний порядку культурному [2, 51], який є специфічним зв’язком між оточуючим світом і людиною, що характеризується стійкістю, структурною визначе-ністю, поступовим розвитком подій, який виражається через символи і коди в мові культури [8, 40]. Зв’язок встановлю-ється на основі повторювальності зовнішніх подій та процесів, що оточують людину і з антропологічних можливостей і внутрішніх властивостях людини створювати і утримувати цей зв’язок. Порядок – організація простору і організація в просторі [10, 24]. Організація оточуючого простору як середовища існування людини із древніх часів була пов’язана із смисловим усвідомленням світу. Такими поняттями, як ритм, ряд, порядок, стрій людина намагалася упорядкувати “своє уявлення про оточуючий світ, від космосу (порядок, будова, прикраса, вбрання, політичний і воєнний стрій, дис-ципліна…) до первинної матриці – домівки, яка розглядалась як центр (все)світу» [7, 50].

Структурно-смислова організація в місті складається із трьох базисних культурних кодів: центр міста (в осно-вному виражений як площа, арена, майдан), господарські райони (цехи, торгівельні блоки, магазини, розважальні комплекси) та міська периферія (в основному житлові райони та місце проживання маргінального прошарку насе-лення). Три смислові коди виражають просторову єдність текстологічного полотна міста і вибудовують специфічне культурне середовище.

Особливості організації простору визначають образ та ідею (в цьому сенсі доцільно розуміти проект космології міста) міста – задається особливий порядок міста, що протягом культурогенези по-різному регулюється культурою. Осмислюючи місто в просторі і простір в місті, ми постійно маємо справу зі смислами, в цьому контексті місто вці-лому постає як смисл. Світ міста в кожній епосі виражений у своїй складній культурній динаміці і метаморфозі, тому об’єктивне “схоплення» міста в культурологічному дискурсі часто виявляється суб’єктивним відчуттям епохи.

Список використаної літератури:1. Ашкеров А. Ю. Античный город // Человек. – 2003 – № 4. – С. 149 – 159.2. Башляр Г. Поэтика пространства. – М.: РОССПЭН, 2004. – 416 с.3. Власов В.Г. Новый энциклопедический словарь изобразительного искусства: В 10 т. Т. I: А. – Спб.: Азбука-классика, 2004.

– 576 с.4. Возняк Т. Львів. Sine qua non – “без чого немає». – Independent cultural journal “Ї». // Львів, 2004. – с. 394 – 409.5. Энциклопедический словарь по культурологии / Под общ. ред. А.А. Радугина. – М.: Изд-во «Центр», 1997. – 502 с.6. Лосев А.Ф. Мифология греков и римлян. – М.: Мысль, 1996. – 975 с.7. Русакомский И.К. Архитектурно-пространственная организация сельской жизни как фактор духовной культуры // Духовная

культура села. Традиции и современность. – М.: Всесоюз. НИИ искусствознания, 1988. – С.48 – 69.8. Сайко Э.В. Город в процессах исторических переходов: теоретические аспекты и социокультурная характеристика. – М.,

2001. – 272 с. 9. Юнг К. Г. Душа и миф. Шесть архетипов. – М.: АСТ, Мн.: Харвест, 2005. – 400 с.10. Borel E. Space and time. – N. Y., 1960. – 402 p.11. Pereira I.R. The Nature of Space: A Metaphysical and Aesthetic Inquiry. Wash., 1968. – 316 p.12. Weber M. The City. – Free Press, 1958. – 462 p.13. Wirth L. Urbanism as a Way of Life // The American Journal of Sociology. – Vol. 44, No. 1. (Jul., 1938). – 1938. – p. 1-24.14. Zubaida Sami. Max Weber’s The City and the Islamic City // Max Weber Studies. – 6.1. – UK, 2006. – С. 111 – 118.

� (0362) 45-1

4-06 ✉ 33028, м

. Рівне, а/с 237

15стор.

ПР

ОТО

НО

ТАР

ІЙ

ОЛЕНА ГОРБАТЮК

СЮЇТА ЖІНОЧОЇ ДУШІ, або СОЛЬВЕЙГ З РУКАМИ ВАНТАЖНИКА

Ні, я жива – я буду вічно жити,Я маю в серці те, що не вмирає!

Л. Українка

Десь у волинських пишночубих лісах заблукала мелодія лука-шевої сопілки, мелодія про весну, яка завжди повертається, про мрійну юність, і бурхливу, як потік весняної життєдайної води, любов. Любов, що народжує все, наливає соком, змушує роз-виватися і рости, любов, яка виростає з вічності і незнищенного прагнення жити… Ця пісня живої гармонії, енергії пробудить від зимового сну зеленооку мавку лісову, душа якої чекала її, як че-кають квіти теплого сонячного проміння, під музику якого вони згадають про життя і цвітіння.

Мавка – це жіноче начало, життєва енергія землі, яка разом з сонячною енергією чоловічого начала – Лукашем, – пробудить світову природу і цим повторить сакральне коло циклічності.

У дерев’яному сараї-майстерні над озером серед лісу живе жінка-химера, «…якась неначе не із світу цього… Сольвейг… з руками вантажника», «в неї брови, мов крила зрослися. Мов крила яструба, і очі – яструбині», «камінна жінка» – Марина Тур-чин. Вона і є новітньою Мавкою, що жде свого пробудження з кам’яного полону. Марина – митець, у якого романтизм світовід-чуття поєднується з великою силою духу, вона камінна і гаряча водночас… Її девіз – цінувати камінь, цінувати долото і молот, навіть тоді, як моделюється глина. У її впертості і силі духу, ха-рактері і навіть зовнішності є щось дико не жіноче. Це приваблює і відштовхує водночас. Це жінка феміністичної доби, жінка, яка живе повністю всупереч традиції, жінка у джинсах із сигаретою в руках, жінка, що змушує підкорятися і говорити камінь.

Маринина майстерня серед волинської природи – нагадує хатинку у норвежських горах, де Ібсенівська Сольвейг у вірі, надії, любові чекала свого Пер Гюнта, хатину Олесі Купріна, а волинська природа – місце дії «Лісової пісні». У самій Марині по-ряд з чоловічністю прослідковується яскрава жіночність і тонке світосприйняття. Вона – Мавка, Сольвейг і каменяр водночас.

Колись Михайло Турчин виліпив Мавку з двадцятилітньої Ма-рини. Мавка – це мрійність і непостійність, юність і безмежна дові-ра, миттєвий спалах, весна із соловейком у пазусі, у її серці живе невмираюча вічність, вона любить не жалкуючи, і кидається у вир з головою, хай навіть смерть буде розплатою за це. Ця Мавка жила у Марині і постійно прагла пробудження, чекала свого Лука-ша. Вона вперто шукала його серед мужчин феміністичної доби. Камінна жінка прагне живої не камінної любові, бо за каменем тим билась тендітна душа Мавчина, вічне чекання Сольвейг на святу любов. І в кожному з своїх чоловіків вона шукала себе, по-ловину, зрісшись з якою відчує давно сподівану гармонію. Жила Марина камінними мріями, творчістю. Все її життя «пішло на за-міс», бо ті скульптури вміщали у собі світовий дух людства. Це були її камінні діти, душі, що жили у ній, якими вона жила, це були скалки її «я», очима яких вона вміла дивитися на світ. А скільки їх ще ненароджених, забутих, обіцяних, які ломляться, рвуться у світ, не дають спати безсонними ночами благаючи: «Народи нас! Народи!», – чекає своєї з’яви. Найбільше в Марининій майстерні матерів: «В’єтнамська мати», «Мати-балерина», «Мати-шахтар-ка», «Праматір всього сущого», «Майбутня мати», «Мати кос-монавта», «Матері молодогвардійців», і золоту Турчинову-свою премію вона отримує за «Матір миру»: жінку з велетенським жи-вотом і голубом в пілотці. Лише жінка: первозміст, першопричина, з душею художника-творця, – може до кінця зрозуміти таємницю народження, коли у муках дається життя, яке залишиться після тебе, а ти стаєш ланкою, що поєднує світ із безмежжям небуття, коли з океану ідей, трансцендентних начал, сутностей з’являється щось цілісне і таке живе. Воно приходить у світ, і це вже більше не ти – це окремий світ, який вже хтось відкриватиме для себе і бачитиме його по-своєму. Марина виношувала ідеї своїх творінь, мов немовлят. Всі фізичні та душевні сили віддавала їм. Наро-джувала не тільки свої ідеї, а й Михайлові, пропущені через себе. Днями орудувала молотом, зубилом і рашпілем, добуваючи з ка-меню форми. «Хіба це бабська робота?», – запитували раз-по-раз близькі й знайомі. Це питання не раз потайки собі задавала й сама Марина, і їй хотілося простого жіночого щастя як у «Химки, Теклі, Ніни чи Насті»:

Це ж Мавчині руки я геть розплескалаНа два кореневища, химерні лекала,Розбила, розгупала тіло до краю,Я ж сина так хочу, що, Мавко, вмираю…Я ж, господи, двадцять вже літ одробила,Молотом била у тім’я зубила,Гнула, ламала, свердлила і терла,А їдь мою молодість жерла і жерла…Де ж моя талія ділась осина?!Хочу так сина! Прагну так сина!

Марина хоче «засвітитись у слові мати», дати не камінне, а людське життя, нарешті, хоч в сорок літ побути слабкою, до кін-ця жіночною, коханою, прагне простого людського щастя. Все життя їй приходилось бути сильною, нести все на своїх плечах, а тепер їй хочеться, щоб її підняли чиїсь сильні, мужні руки, і поне-сли як щось крихке, дороге і ніжне. Вона із заздрістю дивиться, як Петро несе Наталку, але тут же іронізує: «Що вона чує у сво-єму курячому польоті? Польоті приватної власності чоловіка?». Якийсь внутрішній голос диктує: «Покликання не кидай на по-талу Житейській звабі і житейській млості». Постає давня про-блема боротьби між бажанням людського щастя і покликанням – такий собі фаустизм. Не можна служити відразу двом богам, необхідно вибирати: або ти такий як усі, і забувай свої химери, або ти – біла ворона – тоді можеш літати доки життя не обітне крила. І часто робиться холодно в тому польоті, хочеться погрі-тися біля чийогось вогню, але скрізь ти чужий – світова літера-тура знає немало таких фаустів…

Марині хочеться кохання: Мавчиного, романтичного, палаючо-го. Ще в школі, у дев’ятому класі, вона втікає з вчителем малюван-ня, який десь віється, обпаливши її молоде серце. На зміну йому приходить інший, сучасний Пер Гюнт – Михайло: чоловік її життя, її вчитель, мужчина, хвора дитина, яку не раз носила на руках, а згодом – її конкурент. « Я – вся його, мене почав з нічого він», – каже Марина. Михайло оживив у ній скульптора, та перш за все вона була для нього жінкою, предметом захоплення, музою, кра-сивою формою. Згодом, коли вона починає вбиватися в пір’я, він ревнує Марину не тільки як жінку, але як митця, і остання ревність стає сильнішою, його дратує її можливість зрівнятися із ним, бо вона – його. Для Марини Турчин – все, на всьому її подальшому житті лежить його батьківська рука, вона довершує його роботи, стає його ученицею, правою рукою. У цієї гордої, сильної духом жінки виникає дивна залежність від нього: «Він качалку тримав у руках. Я була волоцюгою», він не хотів дітей – їх не було. Марина відчувала, що Михайло мав якусь таємницю, але все вабило її у ньому, хоча доводилось не раз страждати. В Турчина була не одна Сольвейг, там, в Бухенвальді, снилась йому не Марина, а інша, норвежська красуня, яка на все життя запала йому в серце, яку він постійно шукав у інших. Всі його коханки – лише пошуки колишньої Сольвейг. Багато колег заздрило йому… Марина й сама трохи заздрила Турчину «як учень заздрить вчителю». П’ять років пройшло від його смерті, а вона ще досі не може скинути з себе «його крил», він постійно присутній в її житті. У діалозі з Савицьким розкриваються таємні думки Марини:

Він жив. Він бився, воював, страждав і падав.Він кожну людину перевертав, робив віруючою своєю.Ось ти(Марина) – його віруюча, збутись кайданів його не можеш,А пнешся і рвешся… Навіть роман твій останній –Ще одна недолуга спроба скинути його люте ярмо.Він – жив. Ось чому і твори його – живуть.Михайло якимось дивним магнетизмом притягував до себе

людей, особливо жінок, вічною нерозкритою таємницею, що ва-била до себе, був він і для Марини, яка розуміла його творчу душу, як свою. Його «віруючою» була і Оксана. Він зламав її життя… Та дочку, яка тепер грає на його скрипці вона називає Сольвейг, і це не випадковість: «Слово це в наших устах в’язне, не приживається», тому брати і батько називають її Соловей-ком. Ця маленька невинно скалічена за гріхи батьків дівчинка і є тим Соловейком-Сольвейг, луною розбитої розгубленої любові, тим болем, сумом зради найсвятішому…

По смерті Турчина Марина хотіла накласти на себе руки: не могла без нього, та вижила і вижив він у ній. Вона береже пам’ять Михайла і любить його, але любить «не так»…

Петро – це повернення Михайла, але, мабуть, іншого – такого, яким хотіла бачити його Марина. Між Михайлом і Мариною, Мари-ною і Петром – різниця в двадцять років. Петро – її ненароджений син, її Лукаш, Перелесник, якого хотіла різьбити з рожевого мар-муру, Пер Гюнт, який повертається. Він руйнує стару Мавку і спо-руджує нову, і разом з нею відроджує Мавку у Марині, яка себе вже порівнює з Килиною: «Була колись Мавкою, стала зараз Килиною. Ваша Мавка взува мої чоботи», – каже вона Петрові, відроджує той спопеляючий вогонь почуттів. Але й тут лежить якийсь едіпів-ський фатум, та навіть його Марина відкидає могутньою рукою, як безглузду заваду її щастю. Петро для Марини – повернення її весни, її остання надія, той, кого чекала так довго. Петро, як і Пер Гюнт Ібсена викрадає з весілля наречену Інгрід-Наталку, він ман-друє світами: служить у морфлоті, їде у Вірменію, Норільськ, зако-хується в іншу – Сольвейг-Марину. Але він – це і Наталчин Петро із «Наталки Полтавки», з яким вона втікає від нелюба, якого чекала стільки років, з яким хотіла прожити все життя, який, як в затертих мелодрамах, виявляється її братом… Він син скульптора та музи-кантки і водночас сирота без роду, для нього Марина – втрачена материнська любов, небуденність, таємнича мудрість, притягуюча жіноча нежіночість вилита у розумінні…

Кохання Марини і Петра – парадокс, суцільна неможливість, яку вона долає своїм жагучим бажанням бути щасливою попри все. Марина готова йти на край світу за своїм щастям: їй не страшні пересуди й нерозуміння, фатум і втрати. Її душа вічно молода, як душа Сольвейг, що вірить в повернення свого Пер Гюнта. Вона палить минуле у полум’ї підпаленої Наталкою май-стерні, але сама не згорає, а відроджується: «Я птиця фенікс. Скільки попелу мого навколо… А я вже відроджена, я вже знову злітаю». Вона йде до сонця, щоб відродити свою весну, щоб на-родити нове життя.

� (0

362)

45-

14-

06 ✉

330

28,

м.

Рівн

е, а

/с 2

37

16стор.

ПР

ОТО

НО

ТАР

ІЙ

� � � � �

стор. 17

ЕДУАРД КРАЙЧИНСЬКИЙ

ОСОБЛИВОСТІСЕМАНТИКИ АНГЛІЙСЬКОЇ ЛЕКСИКИ НА ПОЗНАЧЕННЯ ХАРАКТЕРУ МУЗИКИ

ТА ХАРАКТЕРИСТИКИ ЗВУЧАННЯАктуальність теми запропонованої статті вбачається у підвищенні зацікавленості мовознавців до вивчення германських

мов, англійської зокрема, що дає поштовх до всебічного дослідження й вивчення проблем англійської філології, а разом із цим – і проблем семантики лексики різних тематичних груп. Опис тематичної групи англійської лексики на позначення му-зичних жанрів, наскільки нам відомо, не був предметом спеціального системного лексикологічного аналізу й висвітлений недостатньо, тому обрана тема буде цікавою.

Матеріалом статті є понад 200 англійських лексичних одиниць, що репрезентують лексику на позначення характеру музики та характеристики звучання. Ці лексичні одиниці відібрані методом суцільної вибірки з сучасних музикознавчих часописів, спеціальної та довідкової літератури. Мова та музика поєднують людину зі світом, дають людині знання про світ. Мова взагалі й мова музики відтворюють дійсність [2, с. 24 – 25]. Мова є невпорядкованою системою, в якій отримана інформація систематизується, зберіга-ється й може бути легко почерпнута. Як стверджує Є.С.Кубрякова, в основі цієї системи лежать асоціації [11, с. 75]. Зважаючи на значну роль семантики, вчені велику увагу приділяють лінгвістичним дослідженням у цій сфері. Так, досить плідними є дослідження з розробки питань теорії лексикології таких науковців, як Є.Поливанов, А. Богуславський, Н.Амосова, В.Гак, Н.Арутюнова, А. Альо-хіна, Дж. Лакофф, Дж. Болінджер, Б.Комрі, О.Падучева, Ч. Філлмор, У. Чейф та ін.., де ті чи інші проблеми семантики вивчалися на матеріалі різних мов.

Лексична система кожної мови, як зазначає А.Кузнецова та В.Левицький, є впорядкованою системою, в якій отримана інфор-мація систематизується, зберігається й може бути легко почерпнута, і в основі цієї системи лежать асоціації [10, с. 106]. Лексика на позначення характеру музики та характеристики звучання – це джерело інформації про національну культуру, оскільки містить у своєму складі назви народних музичних інструментів, які характеризують епоху (кобза), окреслюють етнічний регіон (трембіта) [13, с. 78 – 79]. Лексика на позначення характеру музики та характеристики звучання відображає досвід діяльності нації і, більше того, специфіку її асоціативного мислення. Така лексика поєднує людину зі світом та надає додаткових знань про світ. Вона під особли-вим кутом зору відтворює дійсність [7, с. 24 – 25].

Лексика на позначення характеру музики та характеристики звучання становить значний пласт англійської мови і входить до її основного складу. Тому ознайомлення з науковою літературою, яка вивчає це питання, а також із уже здійсненими класифікаціями лексики зі сфери музики за семантичним принципом [14, с. 48; 18, с. 97; 24, с. 410] дозволило здійснити доволі детальний її опис. Як зазначає Л.Лисенко у праці «Лексикологія сучасної української мови», основною умовою об’єднання слів у групи за семантичним критерієм є здатність слова узагальнювати в своєму значенні цілий клас однорідних предметів та явищ [11, с 201].

Національно-культурні фактори: умови життя англійського народу, його менталітет, особливості культури, своєрідність мовного розвитку – знаходять своє відображення в лексичному складі мови. Виявлення національно-культурної семантики пропонує аналіз змісту, що торкається особливостей географії, суспільного устрою, літератури, науки, економіки, тобто культурного, етнологічного та історичного компонентів семантики. Особливо яскраво національна своєрідність культури відображається на лексичному рівні мови. Лексичні одиниці розглядаються як елемент культурних знань, через які здійснюється взаємодія мовної та культурної семан-тики. Когнітивна пам’ять мовців зберігає й відтворює культурні традиції загальнонародного менталітету, що зумовлює існування лексичних одиниць на позначення музики як своєрідних констант світосприйняття і світорозуміння, як «культурних знаків» [20, с. 215].

Оскільки музика є невідємною частиною кожної світової культури, лексика на позначення її характеру та характеристики звучан-ня охоплює майже всі сфери діяльності людини та її відпочинку. В семантиці цієї групи лексики відобразилося культурне життя епох різних народів світу, є різні семантичні відтінки настрою та емоцій людини: радість і сум, трагізм та комізм, сатиричне й іронічне, переживання та сумнів, піднесення та осторога. Семантика лексики містить характеристику кожного музичного тексту, і як зазна-чає І.В. Арнольд, є інструментом пердачі, збереження інформації та впливу на слухача [1, с.4].

Діяльність людини, її поведінка завжди зумовлюють появу емоцій та почуттів – позитивне або негативне ставлення до неї [16, с. 37]. Сприйняття музики – це частина двостороннього комунікативного процесу, адже насамепред іде створення музики [2, с. 86 – 87]. В процесі пізнавальної діяльності людина, сприймаючи оточуючий світ, дає позитивну або негативну оцінку прослуханому музичному твору. Тому слід розглянути й семантичну групу лексики на позначення мелодії, характеру музики та характеристики звучання, що є одним зі значних за обсягом пластів спеціальної лексики. Ця лексика має свої специфічні особливості, а також риси, що єднають її з загальновживаною лексикою. Пропонована для аналізу семантична група лексики га позначення музики – це слова та словосполучення, які «узгоджені з поняттями і предметом аналізу музики та використовуються для концентрації, фіксації, збереження та передачі інформації про закономірності розподілу музичного матеріалу в часі в межах цілісності музичного твору» [22, с.60].

Музика є складним комплексом, що накопичує «вікові» ускладнення внутрішньої організації суспільства. Ці ускладнення розгля-даються з одного боку як позитивне, а з іншого – як негативне явище. За допомогою образних виразів поняття «музика» вербалі-зується як моральний стрижень, навколо якого формуються моральність, чистота намірів, моральні ідеали, тобто, згідно з В.Телією, «…вторинна назва віддає частину інформації про типове уявлення у нової назви, зберігаючи деякі риси подібно гештальт-структурі, яка й стимулює емоційну реакцію» [10, с. 127]. Тому підгрупу описуваної семантичної групи становить лексика на позначення ха-рактеру музики та характеристики звучання, що є найчисленнішою. Вона складається з двох антонімічних підгруп: позитивно та негативно конотованої лексики.

Лексика на позначення характеру музики та характеристики звучання передає емоційний стан людини, а також пов’язані з почуттями узагальнені ідеї. Для конкретизації ідей композитори використовують синтез музики зі словом (вокальна музика), сце-нічним дійством, танцем, зображенням (музично-емоційні жанри, кіномузика), що доповнюються інструментальними творами, сю-жетною або узагальнено-образною програмою.

В процесі освоєння світу людина є активним інтерпретатором знань та досвіду. Лексика на позначення музики є носієм певної концептуальної системи, оскільки відображає світогляд народу через систему стереотипів, які створюють мову культури і мову, через яку відбувається взаємодія культурно значущої інформації та її символічне вираження.

Більшість лексичних одиниць нашої вибірки становлять негативно конотовані абстрактні лексеми з узагальненою семантикою «видавати неприємний для сприйняття звук». Вони викликають негативні емоції у слухачів та містять додаткову конотативну озна-ку «негативна оцінка прослуханого музичного твору» і вживаються з метою гострої критики виконавської техніки. Оцінка та вибір лексичної одиниці обумовлені прагматичною установкою слухача на сприйняття музичного твору [15, с. 219]. Таке викривлення семантики в бік негативного вираження власної рецепції спричинене критичним ставленням людини до того, що їй подобається або не подобається [23, с. 407].

Дві антонімічні групи лексичних одиниць передають «оптимістичний настрій та позитивне ставлення або песимістичний настрій і негативне ставлення мовця до прослуханого музичного твору», на позначення так званих major - мажорних та minor - мінорних ладів. Семантична ознака «опитимістичний настрій та позитивне ставлення» виражаються з допомогою синонімічних лексичних одиниць, що мають конотацію «радісний, святковий, що несе веселощі»: gay, merry, cheerful, joyful, jolly, blithe, jovial, jocose, jocund, gamesome, mirthful, convivial. Антонімічна семантика ознаки «песимістичний настрій і негативне ставлення» передається за допомо-гою синонімічних лексичних одиниць: heavy-hearted, melancholy, wistful, doleful, deplorable; жалісний – lamentable, mournful, а також grievous; dolorous, dumpish – із сумним відтінком.

Значну частину лексичних одиниць на позначення мелодії та особливостей її звучання займають негативно конотовані лексичні одиниці, що вживаються з семантикою «вираження більшої експресивності при характеристиці мелодії або голосу співака». Ця лек-

� (0362) 45-1

4-06 ✉ 33028, м

. Рівне, а/с 237

17стор.

ПР

ОТО

НО

ТАР

ІЙ: ЕД

УАРД

КРА

ЙЧ

ИН

СЬК

ИЙ

����� стор. 16

сика характеризується різним ступенем прояву ознаки: creak, creaking, strident, grating, harsh, hoarse, metallic, rough, gruff, sepulchral, sharp, high, acute, shrill, to shrill, high-pitched, piercing, ear-piercing, cracked.

Лексичні одиниці, що мають загальну семантику «видавати неприємні для слуху та сприйняття звуки», позначають відтінки емоцій, що «передають ритмічно-часові характеристики музики». До цієї лексики належать: to creak, to grate, to jar, to burr, to pipe, to drum, to twang, to jangle, to clank, to clink, to scream, to yelp, to buzz. Крім того, дієслово to buzz використовується у словосполученнях the town buzzed with the news - у значенні «to talk or gossip with an air of excitement or urgency» та I’ll give you a buzz - «a telephone call», які широко вживаються в неофіційному стилі англійської мови.

Музика є особливою мовною системою – невербальним засобом спілкування й розуміння світу. Про важливість невербальних засобів комунікації свідчать численні приклади. Дехто вважає, що несловесний канал дає слухачеві інформації більше, ніж сло-весний. Тому поняття «музика» повязується з певною інтелектуальною та пізнавальною діяльністю людини. Поряд із цим суттєвим є той факт, що розвинена пізнавальна діяльність як така спрямована на осягнення реально існуючого світу [17, с. 501]. Образне уявлення «безладна музика, безладний спів» виражається висловлюванням cat’s concert - «котячий концерт». Звідси й інші відомі англійські вирази, що негативно характеризують музичний твір: caterwauling, harshness, pandemonium, Dutch discord.

Емоції, почуття, відчуття, переживання, викликані музикою різних жанрів та напрямків, є невід’ємною частиною сприйняття лю-диною реалій навколишнього світу, осмислення й побудови стосунків між людьми, усвідомлення своєї ролі й місця як у суспільстві, так і у Всесвіті, тобто формування картини світу [25, с.174]. позитивно конотовані лексичні одиниці на позначення характеру звучан-ня музичних творів зацікавлюють слухача, даючи їх позитивну оцінку [6, с. 70].

Деякі позитивно конотовані лексичні одиниці увиразнюють мелодію й виникають в основному після прослуховування музичних творів, які людство визнало класичними, оскільки саме класична музика (твори Баха, Шуберта, Чайковського, Римського-Корса-кова, Бетховена, Прокоф’єва, Шостаковича та інших видатних митців) викликає в людей позитивні емоції. Люди з приємністю від-відують концерти класичної музики, а музика у живому виконанні навіть, за останніми дослідженнями, зцілює людей, здійснюючи терапевтичний вплив на їхній організм. Класична музика викликає позитивне сприйняття світу й позитивні емоції.

До лексики з позитивною конотацією слід зарахувати лексичні одиниці, що вказують на «приємний для слуху звук, приємне, ніжне звучання»: melodious, musical, tuneful, tunable, sweet, dulcet, canorous, mellow (м’яка мелодія), soft (м’який, м’яко, тихо, тихіше, тихенько), clear, clear as a bell, silvery, euphonious, euphonic, euphonical, enchanting.

Часто вживаною в англомовних музикознавчих часописах критичного напрямку є лексика з додатковою конотативною ознакою «pleasure-giving» («мелодія, від якої отримуєш задоволення»): fine-toned, full-toned, silver-toned. В основі семантики цієї лексики лежать позитивно конотовані одиниці fine, full, silver.

В узагальненнях важливо відзначити, що семантична група лексики на позначення характеру музики та характеристики звучан-ня розглядається у двох антонімічних підгрупах: позитивно та негативно конотованих лексичних одиниць. Лексика на позначення характеру музики та характеристики звучання передає емоційний стан людини, її почуття та ставлення до прослуханого музичного твору. Загальна семантика лексичних одиниць із позитивною конотацією «звуки, приємні для слуху; приємне, ніжне звучання». Негативно конотовані лексичні одиниці вживаються з загальною семантикою «видавати неприємні для слуху та сприйняття звуки» вживаються для вираження більшої експресивності висловлювання при характеристиці мелодії або оцінці голосу співака.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ1. Арнольд И.В. Стилистика современного русского языка. – М.: Высшая школа, 1999. – 345 с.2. Вежбицкая А. Язык. Культура. Познание. / Пер.с англ.; отв.ред. М.А, Кронгауз; вступ.ст. Е.В. Падучевой. – М.: Русские слова-

ри, 1997. – 416 с.3. Верба Л.Г. Порівняльна лексикологія англійської та української мов. – Вінниця: Нова книга, 2003. – 160 с.4. Гамзюк М.В. Проблеми семантики слова, речення та тексту. – Вип.4. – К.: Видавничий центр КДЛУ. – 2000. – 288 с.5. Демьянков В.З. Теория прототипов в семантике и прагматике языка. // Структуры представления знаний в языках. – М.: ИНИ-

ОН РАН, 2004. – с. 32 – 86.6. Єфімов Л.П., Ясінецька О.А. Стилістика англійської мови і дискурсивний аналіз. – Вінниця: Нова книга, 2004. – 240 с.7. Каргин А.В. Национально-культурная парадигма. Вестник МГУ. – Серия 19. // Лингвистика и межкультурная коммуникация.

– 2007. - № 4. – с. 78 – 84.8. Колшанский Г.В. Объективная картина мира в познании и языке. – М.: Наука, 1990. – 108 с.9. Коцюк Л.М. Методичні рекомендації щодо написання курсових, кваліфікаційних, дипломних та магістерських робіт з напряму

«Філологія». – Острог: НаУОА, 2004. – 34 с.10. Кочерган М.П. Слово і контекст: лексична сполучуваність і значення слова. – Львів: Вища школа, 1999. – 183 с.11. Кузнецова А.И. Понятие семантической системы и методы ее исследования. – М.: Высшая школа, 1993. – 157 с.12. Лисенко Л.А. Лексикологія сучасної української мови: Семантична структура слова. – Х.: Основи, 1997. – 654 с.13. Лещук Й.Т. Типологія термінологічних підсистем. Іншомовні запозичення, фразеологія, семантичні термінотворення, лекси-

кографія. – Л.: Вид.центр ЛДУ ім. І.Франка, 1999. – 212 с.14. Максименко С.Д., Соловієнко В.О. загальна психологія. – К.: Основи, 2000. – 280 с.15. Москаленко В. До визначення поняття «музичне мислення». // Українське музикознавство. – Вип. 28. – Музична україністика

в контексті світової культури: Науково-методичний збірник. – К.: НМАУ, 2008. – с. 48 – 53.16. Павиленис Р.И., Венжинович Н.Ф. Проблема смысла: современный философский анализ языка. – М.: Мысль, 2003. – 286 с.17. Роменець В.А. Основи психології. – К.: Либідь, 1995. – 450 с. 18. Bosch E.Cognitive Representation of Semantic categories. // Journ. Exp. Psychology. General. 1995. - 648 p.19. Cook N. Musik, Imagination and Culture. – Oxford: Oxford University Press, 1990. – 243 p. 20. Delige I., Melen M. The abstraction in the representation of musical form. // Perception and cognition of music / I.Delige, J.A.Sloboda

et al (Eds.). – Hove Pchihology Press; Taylor & Francis, 1997. – P. 387 – 412.21. Hudson R. Some basic Assumption about Linguistic and Nonlinguistic Knowledge. // Quaderni di Semantica. – 1995. – Vol. V. – No.

2. - P. 212 – 221.22. Intons-Peterson M.-J. Components of auditory imagery // Auditory imagery / D.Reisberg (Ed.). – Hillsdale (NJ): Lawrence Erlbaum

Associates? Inc., 2007. – P. 45 – 71.23. Lacoff G., Johnson M. Philosophy in the Flesh. – N.Y.: Basic Books. A Division of Random House, 2003. - 260 P.24. Pinker S.E. The Language Instinct. – N.Y.: Harper Collins Publishers, 1994. – 525 p.25. Serafine M.L. The cognitive reality of hierarchic structure in music // Music Perception. Sum. – Vol. 6, 1999. – P. 397 – 430.26. Wood S.E. The Essential World of Psychology. – Boston; London: Allyn & Bacon, 1999. 584 p.ЛЕКСИКОГРАФІЧНІ ДЖЕРЕЛА27. Англо-український словник: У 2 т. / Уклад.М.І.Балла. – К.: Освіта, 1996. – Т.1. – 752 с.; - Т. 2. 712 с.28. Великий тлумачний словник сучасної української мови / В.Т. Бусел. – К., Ірпінь: ВТФ 29. Hornby A.S. Oxford Advanced Learner’s Dictionary. - Oxford: Oxford University Press, 2001. – 1422 p.30. Roget’s Thesaurus of English Words and Phrases / R.A.Dutch. – N.Y.: Penguin Books, 1978. – 712 p.31. The Concise Oxford Dictionary of Current English. / Edited by R.E.Allen. - Oxford: Clarendon Press, 2008. – 1452 p.32. Webster’s New Word Dictionary and Thesaurus. – CD-ROM. – Version 2.0. – Macmillan Publishers, 2005. – 1249 p.33. Weekly E. An Etymology Dictionary of Modern English. – London, 1991. – 1600 p.ЕЛЕКТРОННІ ДЖЕРЕЛА34. http: //cslu.cce.edu/HLTsurvey/ch3node8.html35. http: //elt.britishcouncil.pl/elt/index.html36. http: //emcs.umich.edu/documents/general/465349637. http: //en.wikipedia.org/wiki/lexicology38. http: //music.thefreedictionary/semantic.htm39. http: //slovar.lib.ru/dictionary/semantic.htm40. http: //mironova.org/theory/humans_and_assotiations

� (0

362)

45-

14-

06 ✉

330

28,

м.

Рівн

е, а

/с 2

37

18стор.

ПР

ОТО

НО

ТАР

ІЙ

ОЛЕНА ЧЕРНІГОВЕЦЬ

«ТИХІ ПІСНІ» ВОЛОДИМИРА СІЛЬВЕСТРОВАВ. Сільвестров (нар. 1937 р.) – видатний український композитор, музична спадщина якого багатогранна та есте-

тично витончена. Однією з перлин вокальної творчості композитора є цикл «Тихі пісні», написаний у 1974-1977 рр. для сопрано або баритона з фортепіано, який слід вважати одним із найактуальніших та найвизначніших музичних творів і в наш час.

Творчість Сільвестрова викликає захоплення та інтерес вітчизняних та зарубіжних музикознавців (О. Михайлова, С. Пав-лишин, Т. Фрумкіс, О. Мішина, Т. Менцінський). Про музику композитора багато сперечаються, але ніколи не залишаються байдужими. Його стиль, зазначає Наталка Перепелиця, неможливо сплутати з іншим, це той «розчерк пера», який одразу можна впізнати – «сільвестрівське».

Доробок Сільвестрова репрезентує найбільш суттєве й навіть тенденційне в музиці останньої третини XXст. Вже в 70-ті рр. творчість композитора перетворюється з маргінальної (авангардної у 60-ті) на магістральну сучасну музику. Він опиняється в «авангарді»- серед тих, хто визначає генеральний стильовий рух, загальний стан музичної мови. Цей стан Т. Чередниченко характеризує як «метамову», «мову рефлексії про мову», не «мову музики», а «мову про музику», «звукову ілюстрацію для концептуальної побудови».

Що ж до основних моментів біографії, то Володимир Сільвестров народився у 1937 р. в Києві. Музичну освіту здобув у Київській консерваторії – в класі Б. Лятошинського. У 1961 році одним із перших в СРСР оволодів серійною технікою та ін-шими приймами авангардного письма (пуантилізм, сонористика*, алеаторика**). Із середини 70-х рр. минулого століття В. Сильвестров культивує неоромантичний стиль. В його музиці на перший план виходять прості тональні гармонії, проникливе тихе звучання.

Характерною ознакою творчості В. Сильвестрова (зокрема, циклу «Тихі пісні») є їх висока естетика. Прекрасне, піднесене, гармонійне й трагічне пронизують всі твори цього циклу. Змістовим підґрунтям створення циклу була поезія О. Пушкіна, П. Шеллі, Є. Баратинського, М. Лермонтова, Ф. Тютчева, Т. Шевченка, С. Єсеніна та ін. Серед них є неодноразово інтерпретовані в музиці – «Зимняя дорога», «Белеет парус одинокий», «Горные вершины», «Пью за здравие Мери». Жанр циклу можна ви-значити як «вокальна медитація».

Композитор втілює не емоційну наповненість віршів, не картини пейзажу, а філософський план, духовний зміст поетичних текстів. Звідси – домінування елегійного тону, інтонацій, роздумів, уповільнений плин часу, виключно «тиха» динамічна шкала (Р - РР sotto voce) з тонким та деталізованим нюансуванням. Завдяки цьому поетичне слово не закривається музикою, а на-впаки, виводиться на перший план. Виникає відчуття музикування, вільної імпровізації.

Такий підхід до творчості, зазначає О. Михайлова, відроджує давній сенс грецького слова Pojesis, «пойесіс» - творення, творчість, роблення, побудова, віршотворення. За Платоном, пойесіс – це поєднання двох типів творення – художньої творчості й природного народження, або самого з себе проростання. Принцип «пойесіс» у (пере)творенні мелодичного світу для Вален-тина Сильвестрова дотепер не втрачає свого значення: «Мелодія – це така форма, яку неможливо спланувати. Це дарунок для того, в кого є інстинкт мелодії. Окрім композиторської, є техніка інша – коли тобі щось дарується. Тоді – блаженство (яке може бути й трагічним, і темним, і світлим) від того, що тобі щось подаровано».

В цих музичних роздумах часом виникають (ніби спливають в пам’яті) згадки про колишні стилі, давні епохи. Оскільки в циклі переважає мелос декламаційного та інструментального типу, створюється відчуття наспівності завдяки використанню пісенних структур (куплетність), мелодичних зворотів, у котрих звучить натяк на пісню чи побутовий романс, що сприяє ва-ріантно-варіаційному розгортанню музичного матеріалу. Дублювання вокальної партії у фортепіяно - ще один штрих, який характерний для побутового виконання ранньоромантичної вокальної лірики.

В «Тихих піснях» композитор надає великої ваги музичному розвиткові через слово, взаємозв’язку вокальної мелодії й су-проводу. Він прагне цілковитої проспіваності мелодією тексту. Саме на цьому етапі для нього найважливішим стає мелодичний підхід, створення таких мелодій, які можна було б грати без супроводу. Власне, сам композитор гранично просто визначає сенс свого твору. Свідомо спираючись на асоціації з раннім романтизмом, він проводить тут паралель із Шубертом, героєм вокальних циклів якого є сам автор; у Сільвестрова ж героєм є серце, поезія серця.

Цикл поділяється на чотири підцикли, які композитор групує за внутрішнім змістом: перший вміщує пісні духовні, що втілю-ють граничну зосередженість емоційного стану людини. Другий – це душевні пісні, в яких на перший план виходить щирість і відвертість вираження. Третій являє собою переростання духовного в красу, виразником цього настрою є вірші М. Лермонто-ва.

Четвертий розділ циклу втілює жанровий злам – перехід від простої пісні до філософського монологу. Найточніше це зна-йшло вираження в «Медитації» на слова О. Пушкіна, яка займає центральне місце серед п’яти пісень циклу. Це наспівний речитатив, який підтримується лише акордами акомпанементу. Є в ньому епічна велич тихого ліричного настрою, відображен-ня в музиці філософського й водночас ліричного висновку поетичної концепції твору: «На свете счастья нет, но есть покой и воля».

В останній частині циклу особливо виділяється важливий для композитора, вперше ним застосований прийом розвитку теми: буквальне повторення музики зі зміною слів. Йдеться про варіантність розгортання, оспівування, варіювання аналогічних фігур, зворотів – спільність музичних фонем. Таке трактування задуму має істотні причини. «Тихі пісні» упродовж кількох років утілювали найглибші, найзаповітніші роздуми композитора. За його словами, вони виникли відразу, без огляду на правила, музичні закони, хоча й важко піддавалися запису. Це свідчить про першість моменту натхнення та естетичних смаків компози-тора в процесі їх творення, що завжди є визначальним.

Естетика «Тихих пісень» підсилюється способом зв’язку поезії та музики, який здійснюється за допомогою драматургічної лінії на різних рівнях і є визначальним фактором єдності твору. Зв’язки існують не тільки між поезією та музикою, а й сама музика виявляє спільні з поезією риси, перегуки. В останньому композитор бачить велику роль музики. У «Тихих піснях», за словами автора, головним було почути, яким чином відомий вірш сам себе заспіває. Композитор повинен підкоритися цьому незалежному ритму навіть проти власної волі.

Володимир Сільвестров вважає, що на лексичній основі – у віршах кількох чи одного поета існують риси спільності, які може втілити лише музика. Переклики фонем у віршах Т. Шевченка, С. Єсеніна, Є. Баратинського найяскравіше окреслені в їх музичному варіюванні. У поєднанні поезії цих авторів із лірикою М. Лермонтова композитор знаходить витончені відмінності вираження.

Зв’язки у віршах та піснях циклу здійснюються через повторення поетичних рим і фортепіанних програшів, через перегуки їх фонем. Композитор свідомо застосовує відсутність контрастів як головний принцип зовні статичної структури. Та всередині композиції існують витончені нюанси між віршами, тональностями, лексичними відтінками.

«Тихі пісні» – своєрідне продовження музичної естетики пісенних циклів романтизму, які передавали відтінки єдиного лі-ричного почуття. В. Сільвестров настільки поглибив ліричність і пісенність, що його твір сприймається як нескінченне, щире

� � � � �

стор. 19

� (0362) 45-1

4-06 ✉ 33028, м

. Рівне, а/с 237

19стор.

ПР

ОТО

НО

ТАР

ІЙ: О

ЛЕН

А Ч

ЕРНІГО

ВЕЦЬ

висловлювання, як необмежений, безупинний спів. Перше, що привертає увагу, – це єдність настрою й відкритість форми, можливість продовжити її. Фактична конструктивна цілісність циклу є внутрішньою, прихованою в мело-дичному розливі та красі поезії.

Музична лексика «Тихих пісень» в цілому є накладенням оригінального мелодичного стилю В. Сільвестрова на канву пісень і романсів ранньоромантичної епохи. В усіх піснях циклу проступає типово романсова строфічна структура, «традиційна» тенденція до м’яких кульмінацій і спадів. Характерними також є мелодичні звороти (сек-стові, секундові) та формули супроводу, роль програшів. Із повторами строф і окремих мотивних елементів, із повільними темпа-ми й мінорними тональностями контрастують найменші відхилення: пожвавлення руху, порушення періодичності, зміна ладу на мажор, несподівані повороти в кадансах і особливо – у м’якій лінії вокальної партії.

Естетика «Тихих пісень» полягає у тому, що композитор актуалізує величезне багатство відтінків, які не використовувалися в музиці минулого та є однією з важливих ознак сучасності твору. Незвично диференційовані градації в рамках piano, непомітні алогічні відхилення, специфічні чудово-співучі або ж широко розкидані інструментального типу мелодичні звороти створюють у «Тихих піснях» глибинний другий план, який підкреслює красу безперервної пісенності й дозволяє сприймати її як високохудожнє ціле.

Відмінності настроїв та їх музичного втілення в кожному з розділів циклу є ледь вловимими. В першому з них є п’ять пісень, що відображають душевне піднесення й зосередженість у смутку. Крайні утворюють своєрідну арку від узагальненого, філософсько-абстрактного плану («Болящий дух врачует песнопенье» Є. Баратинського) до безпосереднього щемливого вираження туги у вірші «Прощай, світе, прощай, земле» Т. Шевченка.

У першій пісні типова для В. Сильвестрова спадаюча мелодична лінія затримками й поворотами накладається на класично-романсову канву. Композитор підкреслює, що мелодію для фортепіано, яку дублює голос, слід грати дуже тихо й прозоро, зали-шаючи педальні звуки. Тут виступає особливе значення педальності для створення другого мелодичного плану, прихованого, але дуже важливого для виконання творів: «Были бури, непогоды» (Є. Баратинський), «La Belle Dame sans Merci» (Д.Кітс), «Унылая пора, очей очарованье» (О.Пушкін).

Естетичні враження від прослуховування «Тихих пісень» підсилюються через з’язок із народними джерелами в поезії та музиці. Це характерно для пісні «Прощай, світе, прощай, земле» на слова Т. Шевченка). Це чудовий сумний розспів, який нагадує імпро-візацію кобзаря. Мелодія у вокальній партії та супровід, що поєднує паралельні терції і квінти, подаються притишено, ніжно, без натиску. Особливо характерним є зворот «ре-ля-фа-мі-соль-ля-фа-мі-ре», що проходить в імпровізаційному мелодичному русі.

Центральною в першому розділі є тема «La Belle Dame sans Merci» на слова Д. Кітса. Вона поглиблює риси класичності, які почали проступати на перший план у другій пісні «Были бури, непогоды» – на слова Є. Баратинського. Подих давнини реконстру-юється шляхом накладання на однопланову ритмічну формулу в такті 6\8 діатонічних мелодичних і акордових секвенцій із опорою на III та IV ступенях. Велика роль у цьому належить фортепіанній партії, яка дублює вокальну терціями, а в кінцевому, сольному епізоді строфічної репризної будови підкреслює настрій старовинного романсу.

Четверта пісня – «Унылая пора, очей очарованье» на слова О.Пушкіна – навпаки, створює перехід від стилізації під класику, архаїку до романтично-ліричного вираження. Ці переходи є природними, не надуманими композитором. До того ж, усі пісні об’єд-нані спільною лексикою музичної мови Сільвестрова, особливістю його мелодичного стилю. Широка, вільно й ритмічно збудована мелодія на «традиційному» тріольному супроводі дещо перегукується з хором Лятошинського на цей же текст. Ідіоми Сильвестро-ва, типові для нього інтонаційні ходи виступають головно у фортепіанній партії. М’який перехід, що поєднує цю пісню з кінцевою в розділі, на слова Т. Шевченка, вводить у наступний розділ, який складається з одинадцяти пісень. Як зазначив композитор, саме тут є справжні, звичайні пісні.

Піднесені естетичні почуття виникають від слухання пісень-романсів. Справжніми шедеврами можна назвати «Что в имени тебе моем» на слова О. Пушкіна, «Я скажу тебе с последней прямотой» на вірші Мандельштама, «П’ю за здравие Мэри» на слова О. Пушкіна, які поєднують лексику російського романсу та стилю В. Сільвестрова: спокійні переливи мелодійної ліричної лінії несподівано розв’язуються в дисонанс, раптову зміну з фа-дієзу на фа між закінченням вокальної партії та фортепіанною постлюдією.

«Зимняя дорога» на вірші О. Пушкіна базується на традиціях філософсько-психологічного романсу, на його речитативному стилі. Це вільна розповідь упівголоса, мелодичні поступеневі переливи у вузьких межах, переважно терції, в монотонному ритмі з м’якими зупинками. Три наступні пісні («Белеет парус одинокий» на слова М.Лермонтова, «Я встретил Вас» на вірші Ф. Тютчева, «Островок» на слова П. Б. Шеллі») втілюють різні аспекти романсовості в єдиному руслі мелодичного мислення композитора.

До найтиповіших у сучасному стилі В. Сильвестрова належить пісня «Несказанное, синее, нежное» на слова С. Єсеніна. У ніж-ну, неспішну розповідь із притаманними композиторові ритмічними передиктами й затримками на фоні застиглого мелодичного руху терціями і квінтами вплітаються звороти, характерні для української естрадної пісні 70–80-х рр. ХХ ст.

Елементи сучасної пісенності з’являються і в наступній – «Осінній пісні» на слова С. Єсеніна, яка продовжує попередній стиль, дедалі розвиваючи романсовість, яка проявляється у витриманому одному рівні настрою, створеного м’якою мінливістю напливів-піднесень і спадів мелодичної лінії на єдиній формулі супроводу.

Пісня «Зимний вечер» на слова О. Пушкіна, яка завершує розділ, дещо близька за мелодикою до «Шарманщика» Р. Шуберта. Її розмір також 6/8, є органний пункт формули акомпанементу, м’яка монотонність цілого. Таке висловлювання через найпрості-ший тип пісні, взятий із народних глибин, є логічним завершенням найбільш відверто-пісенного розділу твору.

Третій розділ, який містить тільки три пісні на тексти М. Лермонтова («Когда волнуется желтеющая нива», «Выхожу один я на дорогу», «Горные вершины»), композитор визначив як подальше наростання духовного. Зосередженість роздуму, душевну велич передає поєднання врівноваженої розповіді з мінливим, вільним мелодичним розгортанням. Це подається в рамках романсової лексики, але з більшим підкресленням зупинок у вокальній партії, м’яких зміщень у кадансах, дублювання плинної мелодії у за-стигаючих арпеджіо супроводу.

У третій, останній пісні – «Топи да болота» на слова С. Єсеніна – поглиблюється ліричність і романсово-ліричний стиль як най-характерніший спосіб втілення переживань, емоцій. Ясна й прозора, але мінорна мелодія не поспішає, а м’яко пливе. Ніжна течія розповіді йде фразами, але з частими симетричними зупинками. Характер цієї музики слід передавати завуальовано, здалека, стиха; це не стільки спів, скільки наспівування, інтимний діалог із музикою.

З кінцевого під циклу, що складається з п’яти пісень, вже згадувалася центральна – третя – «Медитація» на вірші О. Пушкіна. Власне в ній втілено сенс цього розділу – перехід від простої пісні до філософського висловлювання. Як лірична драма сприй-

мається тут уже перша – «Елегія», також написана на пушкінський текст. Мелодична рецитація на дуже виразних мелодичних фразах із постійними перервами, паузами цікава, зокрема, новим баченням балад-них за походженням інтонаційних зворотів. Композитор одним штрихом уміє змінити їх суть – наприклад, ходом із тритону на кварту.

У «Хоралі» на слова Ф. Тютчева поглиблюється характер роздуму, співуча розповідь на фоні витри-маних акордів і басових октав стає щораз повільнішою, майже речитативною у м’яко-перемінній, обумов-леній словами метро-ритміці. В «Медитації» поєднання епічної величі й тихого ліричного настрою тексту втілюється у співучому речитативі.

����� стор. 18

� � � � �

стор. 20

� (0

362)

45-

14-

06 ✉

330

28,

м.

Рівн

е, а

/с 2

37

20стор.

ПР

ОТО

НО

ТАР

ІЙ

� � � � �

стор. 21

Особливе значення, зокрема, в цілісності циклу має «Ода» («И Моцарт на воде, и Шуберт в птичьем гаме…») на вірші О. Мандельштама. Тут бачимо продовження по-передньої філософсько-ліричної розповіді, більш наспів-не, ширше за діапазоном; далі на передній план виступає типова для Сильвестрова мелодика із прийомами її роз-витку. Характерним є проведення кульмінації dolcissimo на розкиненому в діапазоні ході з сексти на октаву. Най-важливішим, проте, є смисловий та інтонаційний зв’язок із початком циклу, а також його серединою (з піснями «Бо-лящий дух врачует песнопенье…» та «Горные вершины») . Такою спільною фонемою є типова для композитора низ-хідна мелодична лінія у двох варіантах: «фа1, мі-бемоль2, ре-бемоль2, ля1, ре1, сі1, сі»; або «фа1, фа2, мі2, ре2, до2, сі1, ля1, до2, ре1, ля, 1ля». Повторення цих музичних фо-нем пов’язане тільки з поезією.

Ремінісценцій, типових для композитора зворотів немає вже у завершальній «Постлюдії» на слова В. Жуковського («О милых спутниках…»). Її втілено в романсово-розповід-ній мелодії на фоні застигаючих арпеджіо акомпанементу. Другу половину цієї найкоротшої в циклі пісні творить фор-тепіанний програш. Композитор вимагає співати її дуже тихо й прозоро, «розтоплюючи» голос у фортепіанному звучанні, ніби поринаючи в нього.

Виконавські вказівки до «Тихих пісень» дуже характер-ні для сільвестрівського стилю й необхідні для розуміння їх суті. Звучання голосу має бути не яскравим, а матовим, і зливатися в єдине ціле з фортепіано: «спів не повинен відділятися від фортепіано, а виходити ніби з глибини його звучання, то випливаючи, то поринаючи в нього». Низькі ноти мають створювати ілюзію найтихішого «співу-поди-ху». Співати слід ніби вслухаючись себе, всі пісні повинні виконуватися дуже тихо, легким, прозорим і ясним звуком, в експресивній гамі стриманості, без психологізму, строго, не зважаючи на динамічне й темброве рубато. Цикл бажа-но виконувати як одну пісню».

У найбільш адекватних інтерпретаціях «Тихих пісень» цілком відсутня афектація, будь-які ознаки естрадності, концертності. Виконавець просто, душевно розповідає му-зикою про найзаповітніше, шукаючи для цього простого ліричного тону. Сильвестрову не властива суєта, хвилю-вання з приводу слави. Достатньо просто уваги (улюблене слово композитора) тих, хто готовий слухати й чути. А час сам розставить все на свої місця.

* сонористика - (з лат. «Sonorous» – «дзвінкий», «звуч-ний») – один із методів компонування в музиці XX ст., оперування тембро-барвистими зручностями – сонорами. Особливість сонористики полягає у переважання фоніч-ного, барвистого аспекта, зумовленого специфічними звуко-висотними відношеннями, а також значно зрослою координуючою роллю тембро-артикуляційних і динамічних засобів.

** Алеаторика – (з лат «alea» – «випадковість», «граль-на кість») – метод музичного компонування 2 пол. XX ст., у якому відсутній зафіксований музичний текст. Спосіб по-будови композиції при цьому визначається виконавцем на свій розсуд.

Список використаної літератури:1. Михайлова О.Г. «Мелодія» : слово і образ в естетиці

В. Сильвестрова. /2. Павлишин С. Валентин Сильвестров. – К.: Музична

Україна, 1989. 3. Фрумкис Т. Дух рискованной свободы. //

ПОДЗЮБАНЧУК МАРІЯ

СТОСУНКИ

МИТЦЯ

І СУСПІЛЬСТВА

У ТВОРЧОСТІ

ЛІНИ КОСТЕНКОСтосунки митця й суспільства є однією з основних

тем творчості Ліни Костенко, червоною ниткою про-ходять через всю її творчість. Узяти хоча б поезію, де доля митця промовляє до ліричної героїні: «За мене треба платити життям. А я принесу тобі горе» («Доля»). Вірш цей – ніби гасло подальшого життя, адже він довго лежав у рукописі [1; 78]. Про покли-кання поета пише вона і в поезії «Кобзарю»:

…на цій планеті, Відколи сотворив її пан Бог, Ще не було епохи для поетів, Але були поети для епох!Це й не дивно, адже її ліричний герой – передусім ми-

тець, який лише хоче «Зробити щось, лишити по собі…» («Життя іде і все без коректур»). В цьому, власне, й полягає призначення людини, а не лише митця, відпо-відальність людини перед іншими людьми, народом, пе-ред природою і космосом взагалі, бо ми «як тіні». А так хочеться, щоб після нас щось залишилося. Врешті, ми відповідаємо перед Часом: за те, що минуло, й за те, що буде, - і все цілком залежить від наших учинків:

Пропадали ж люди ні за гріш. Передсмертно лаявся Косинка. Божеволів у тюрмі Куліш. Курбас ліг у ту промерзлу землю! Мовчимо. Пнемося у багет. Як мовчанням душу уяремлю, то який же в біса я поет?!(«Заворожи мені, волхве!») Проте найбільшу відповідальність Ліна Костенко від-

чуває перед собою, за свої вчинки. Як можна мовчати, коли слово має вагу, як утікати перед першими ж пере-шкодами від свого справжнього покликання? Ця пробле-ма актуалізується у драматичній поемі «Сніг у Флоренції. Авторка описує життя флорентійського скульптора Джо-ванфранческо Рустичі, коли на схилі літ він звертається до себе: «Усе було — талант, уміння, досвід. Чому ж такі сумні мої жнива?»

Шляхом різноманітних протиставлень письменниця розкриває образ митця. Рустичі мав справжній талант, але у пошуках кращого життя покидає рідну Флоренцію і свою кохану Маріеллу, віддається безтурботному існу-ванню [3; 153]. На чужині, проживаючи й творячи ніби в кращих умовах, він так і не зміг створити шедевр, лиш: «Так, туті-фруті, всяку всячину, на щось велике часу не було». Проте часи змінились, як і влада: «Король умер. І, звісно, хто при ньому був на коні, — посипались з коня».

…І тепер старий, ніким невідомий і нешанований Рус-тичі доживає віку.

Ліна Костенко за допомогою багатьох символів пере-дає становище початку та фіналу життя талановитого

����� стор. 18

“Кос

а - д

евич

ья к

раса

” (В

ласо

ва С

вітл

ана)

� (0362) 45-1

4-06 ✉ 33028, м

. Рівне, а/с 237

21стор.

ПР

ОТО

НО

ТАР

ІЙ

скульптора. Ось молодий флорентієць повен творчої снаги, а ось – і старий, у пам’яті якого падає сніг. Перший бачить своє майбутнє, другий – спомини всього життя [7; 73]. Бачимо наскрізний образ плаща: у молодого скульптора – ліловий (у творі наголошено, що лілія намальована на гербі Флоренції) і в монастирі: «Святий Мартин, жебрацький покровитель, з тобою тут поділиться плащем». За архетипальним аналізом, плащ символізує атавістичну тугу людини за перебуванням в утробі. Одяг загалом символізує тонкий, ненадійний захист від світу. Також плащ є улюбленим одягом мандрівних пілігримів, і тому асоціюється з мандрівкою. Оскільки мандрівники часто не відзначаються великими статками, то плащ часто асоціюється і з образом жебрака.

Архетипальним образом є і простір саду – простору творчості, внутрішньої свободи, де митець щедро, як сама природа, вирощує плодові дерева – твори. Автор вводить багатопланову ремінісценцію на творчість Г.С.Сковороди, який розумів слово «сад» символічно, у вищенаведеному значенні, створивши свою поетичну збірку «Сад божественних пісень» так, щоб вона розкривала цей символ: «Григорій Савич! – тихо шепочу… Минає день, минає день, минає день… А де ж мій сад божествен-них пісень?». Звичайно, Сад скульптур Лоренцо – далеко не те, що убогий монастирській сад, де заборонено навіть грати в шахи [1; 231]. Фактично зіставляючи два цих простори, автор проводить натяком думку: який же убогий митець, котрий усе життя служив владі! Його старість минає сааме в такому «саду» - повному заборон, табу, внутрішніх цензорів. Зіставлено матеріал, з якого творять скульптуру – сніг, як символ короткочасного в мистецтві: «пригріло сонце, і вона розтала» і камінь – образ вічного, неминаючого мистецтва, яке здатне впливати на свідомість реципієнтів протягом багатьох поколінь. Мимоволі пригадується ім’я митця: «Я – Рустичі, я – рустика, я – камінь», якому не судилося вічності: «Під вітром часу камінь розкришив-ся». Шедевр усього його життя, статуя Маріелли, загубилася в розтерзаній Флоренції разом з ім’ям свого творця [3; 153].

Авторка порівнює Рустичі з іншими митцями, яким довелось жити не на батьківщині – Мікеланджело [2; 106], Данте, сла-ветними вигнанцями, які не скорилися, а залишилися вірними своєму покликанню, не розтратили його на дрібниці: «А Міке-ланджело, чи не ровесник твій, – він не залежав, мав од них свободу? А є у нього хоч єдиний твір, Який би він створив їм на догоду?» Хоч життя його нелегке, проте він залишається вільним.

Невідомо, чим закінчиться доля митця. Коли митець має талант, то він завжди може сподіватися на те, що публіка його гідно оцінить, а отже, й не дасть пропасти з голоду. А коли митець проміняв талант на ласку й придворні лаври, то – немовби зрадив себе. Так, молодий і старий Рустичі відрізняються за матеріальним становищем, яке в католицькій традиції є прямим відображенням Божих милостей і щедрот, нагородою Бога за праведне життя. Бачимо, що у випадку старого Рустичі Бог – не цар, і справедливо нагородив митця заслуженими статками. Молодий Рустичі згадує: «Я гроші кидав жменями у кошик, що для старців там висів на скабі». Він не жадібний, до того ж умів співчувати горю жебраків, яких нге знав навіть особисто. Натомість старий, жебрацьким рухом простягаючи руку – волає: «Подай мені, убогому, хоч грошик! Подай хоч грошик з тих своїх скарбів!»

Врешті письменниця ставить риторичне запитання: «То як же так?! І хто з вас кого зрадив – ти – свій талант чи твій талант – тебе?» Запитання залишається відкритим, оскільки розібратися в житті, що минуло, непросто, а повернути втрачені можли-вості, переграти його назад – неможливо.

Інші взаємини бачимо в невеликій поемі «Циганська муза». Героїня твору – письменниця Папуша. Цигани не сприйняли потягу до творчості своєї одноплемінниці, однак вона «піднеслася над прірвою невизнання, над зневагою рідного народу, над пекучістю проклять і безвихіддю вигнання, змогла сказати на весь світ [1; 192]:

– Належу до народу,котрий мене прирік на біль, на німоту!Люблю його пісні, його печаль і вроду.Ненавиджу його безмірну темноту!Героїня твору залишається вірною обраній життєвій позиції, заявивши: «Народ не вибирають», адже саме цей народ її

такою породив, його темнота болить митцю, але не дозволяє розслабитися до стану цілковитої апатії та летаргічної смерті. Зрада, яка нищить митця не духовно, а фізично, зображена в історичному романі у віршах «Марусі Чурай». Головна геро-

їня – донька козака Гордія Чурая, який загинув заради батьківщини. Іван Іскра говорить про неї, як про справжнього митця: «Ця дівчина не просто так, Маруся. Це – голос наш. Це – пісня. Це – душа». Хоч серед народу більшість таких, хто цього не розуміє.

Невірність Гриця спустошує Марусю. Вона страждає. Назавжди ненависними стають їй люди [7; 40]. Проте витвори цієї піснетворки закарбовуються в пам’яті народу на століття разом з іменем творця, оповитим міфами. Не даремно твір завершу-ється словами Марусі: «Я ж іще жива».

Маруся Чурай таки нікому й нічому не зрадила, хоч дух її зламаний. Вона продовжує утверджуватися як митець. Ідея вічного протистояння поета й суспільства продовжена в поезії «Мої кохані, милі вороги!», де поетка, замовчувана,

опозиційна, непокірна режиму, виплескує на папір свої емоції, знаючи, що перший читач побачить їх нескоро. Така ситуація була спричинена надміру пильними цензорами, яким було, власне, байдуже, мистецький твір чи – ні, але які повинні були слід-кувати за «загальноприйнятістю» творів митця. Поборовшись із ворогами, лірична героїня робить висновок: «Марудна справа — жити без баталій. Людина від спокійного життя жиріє серцем і втрачає талію».

Власне, на таке життя приречений справжній митець. Він змушений завжди протистояти заради вічного пошуку, як риба, яка мусить пливти проти течії, щоб дихати, бо за течією пливуть тільки мертві.

Література:1. Брюховецький В. С. Ліна Костенко: Нарис творчості. – К.: Дніпро,1990. – 262 с2. Гольберг М. Душа тисячоліть шукає себе в слові : Роздуми над книжкою Ліни Костенко Сад нетанучих скульптур //

Жовтень. – 1988, – № 6. – С. 1063. Ковалевський О. В. Ліна Костенко: Філософія бунту й «філософія серця». – Харків: Прапор, 2001. – 176 с.4. Костенко Л. В. Вибране. – К.: Дніпро, 1989. – 559 с.5. Костенко Л. В. Неповторність: Вірші та поеми. – К.: Молодь, 1980. – 224 с.6. Костенко Л. В. Сад нетанучих скульптур:Вірші; Поема-балада; Драматичні поеми. – К.: Рад. Письменник, 1987. – 202 с. 7. Кошарська Г. Д. Творчість Ліни Костенко з погляду поетики експресивності. – К.: Академія, 1994. – 165 с.

����� стор. 18

� (0

362)

45-

14-

06 ✉

330

28,

м.

Рівн

е, а

/с 2

37

22стор.

ТОЧ

КА

КИ

ПІН

НЯ

ДАНИЛО ЗИТКІН

ЛІТЕРАТУРА – ЦЕ МОЯ ПРИСТРАСТЬ,

А МЕЛЬПОЕЗА – ЇЇ ПЛІД… - Що Вас привело в літературу? Що спонукало оформити думки у книжку й винести їх на суд читачів?Звичайно, спочатку існував якийсь задум. Навколо нього концентрувалися ідеї. Зокрема, ви помітили, моя книжка виді-

ляється серед усіх інших, адже складена оригінально. Поезія чергується в ній із прозою та з мельпоезами, три притчі про щастя розділені іншими творами, які містять роздуми про життя – щоб читачеві не було нудно. Я цілком усвідомлюю, що на Рівненщині знайти книжку, скомпоновану таким чином, важко. Я не прагну досягти філософічності Кастанеди, медитатив-ності Кортасара, казкової предметності Маркеса.

Я присвятив життя культурі. Багато років працював методистом, завідувачем відеотеки, завідуючим кінофікацією тощо. Зібрався чималий досвід. Є що сказати людям. І якщо хоч одній людині ця книга сподобається – значить, не марно жив. Хоча… читачі – дуже різні люди, й хочеться, щоб вони – зрозуміли.

- Чи з’ясували Ви для себе, що за істота – людина, й навіщо вона живе?Це питання постає на початку творчості. Людина мусить жити для когось. Бо в такому випадку життя не здається марним.

Я уявляю собі – і в ідеалі повинно бути так: старша людина підтримує молодшу, є для неї сонечком, виховує, ділиться до-свідом, як із сином чи з дочкою, є життєвим прикладом. Кожна конкретна людина на початку життєвого шляху обирає свій ідеал. Як рослини тягнуться до сонця, так люди – до ідеалу.

Людина завше буде потребувати розвитку. Це обов’язкова умова її життя. Все, що ми робимо, призначається для люд-ства. Вчений – винаходить. Артист – співає. Письменник пише гарні, добрі, мудрі твори… Пишучи книги, письменник має на увазі певне коло людей. Я створював книгу для онуків, ніби для своєї онучки, і її образ, який я тримав у свідомості – напевно, й стане прообразом моїх читачів.

- Жанр мельпоези – чим відрізняється він від інших літературних жанрів?Так, справді, у своїй книжці я запровадив новий літературний жанр – мельпоезу. Її можна вважати однією з форм малої

прози. Це короткий прозовий твір, відмінний від новели, адже через чуттєве начало виражає філософську думку. Це також не розповідь, не оповідання, оскільки мельпоеза тяжіє до філософських узагальнень. Так що, можна сказати, література – моя пристрасть, а мельпоеза – її плід.

- Ваша книга – про рушії життя і творчості кожної мислячої, естетично освіченої людини, яка, до того ж, тонко від-чуває душею. Скажіть, будь ласка, чи довго писалася Ваша книга? Скільки приблизно часу тривав творчий пошук?

Деякі твори виникали миттєво у свідомості, а потім упродовж деякого часу переносилися на папір. Так, притчу про первіс-ну людину й вовків я написав буквально на одному диханні. Вразила мене випадково почута фраза: «Вовків залишилося у природі всього 130 тисяч». І я подумав: а скільки ж це у світі є собак!..

Загалом усі мої твори народжувалися дуже швидко. Головне – осяяння. Тоді твір ніби з’являється перед внутрішнім зором, знаходить свою форму… Але є й такі твори, що й досі гарно… «лежать». Ось я хотів написати казку про зеленого карлика, на екологічну тематику – й досі обмірковую цю казку в підсвідомості.

Зараз я пишу пригодницьку повість «Золотой лик медного Цезаря». Вже більше 300 сторінок написав – а тема ще не вичерпалася. У планах є ще дві великі речі. Хотілося б написати повість «Когда река не имела имени» - про первісне суспіль-ство (мене чомусь туди тягне) та повість про козаків. Планів дуже багато, а людське життя коротке. Й що ближче до кінця, то дедалі дужче усвідомлюєш це. До того ж, писати можна по-різному. Одне діло – викласти на папір факти, а зовсім інше – оформити їх у твір.

- Як на Ваш погляд, чи складно сьогодні видати книгу? Хто Вас підтримував на цьому нелегкому шляху?Взагалі-то близькі люди мене сприймають таким, яким я є – і до видання книжки, й після її виходу. В матеріальному плані

– й зі мною погодиться низка сучасних письменників, які творять на території України – користі від книги для сім’ї нема. Та й підтримки, якогось особливого ентузіазму, співпереживання фактично не було. Та я й не хвилююся з цього приводу. Адже усвідомлюю: поет – це людина, яка ставиться до світу по-особливому. Для поета не досить уміти рифмувати слова, йому властивий особливий погляд на світ. Душа його сприймає видимий і чутний світ по-іншому. Й тому в підтримці, в якихось особливих умовах поет не відчуває гострої необхідності. Якщо він, звісно, справжній поет.

Хто надихнув? За духом, за світоглядом, за змістовою наповненістю я орієнтувався на «Ученіє сказки» Фелікса Кривина. Його й можете вважати моїм натхненником.

Більше в житті, зокрема, і в творчому його аспекті, допомагають поради, вироблені упродовж віків колегами по пись-менницькому ремеслі. Наприклад, є правило: «Пиши тоді, коли не можеш не писати». Це – золота письменницька заповідь. Проте як мало писак її знає!

Тут є ще й такий аспект. Людство – явище загадкове. Й кожна людина підсвідомо намагається зробити щось на благо людства, щоб залишитися в пам’яті нащадків. Виростити дерево, побудувати дім, народити й виховати дітей… написати кни-гу, створити картину… Це все по-різному робиться, а сенс усіх цих дій – один і той же: потрапити в пам’ять людства.

Розмовляла Вікторія Каневська

P.S.: Увазі читачів у наступних номерах альманаху будуть запропоновані цікаві притчі, мудрі висловлювання від Данила Зиткіна. Читайте!

Творча манера – це спосіб вираження, відмінні риси, характерні особливості індивідуального стилю, спосіб викладу думок, вона зумовлюється своєрідністю таланту, широтою світогляду, багатством життєвого досвіду, професійною майстерністю. До цього треба додати загальний емотивний рівень творчого доробку, способи вираження простору й часу, своєрідність лексики й синтак-сичних фігур; використання «вічних» образів і тем світової літератури, вписаність у загально-людський культурний контекст. Особливо яскраво творча манера письменника проявляється, коли він утворює новий жанр. Спочатку з’являється ідея (повинен же новоутворений жанр відрізнятися від раніше усталених у літературі), а потім цю ідею митець утілює на практиці. Сьогодні ми поговоримо про актуальні проблеми творчості – й про творення нових жанрів, зокрема – з вдумливим письменником, автором книги «Простите за нечесаные мысли…» (Рів-не, 2008) і просто цікавою Людиною – Зиткіним Данилом Олексійовичем.

� (0362) 45-1

4-06 ✉ 33028, м

. Рівне, а/с 237

23стор.

Ігор ПАВЛЮК

ТОЧ

КА

КИ

ПІН

НЯ

: ДА

НИ

ЛО

ЗИТК

ІН

ПРОЛОГНочь и звезды. В тучах спят зарницы.Ивы спят, окутавшись тоской.И луна над золотом пшеницыРаскачалась белым туеском.

Каждый шорох отдается гулко.Бродят по полям утихшим сны.Вышла лань с ланенком на прогулкуИ застыла чутко у сосны.

Светлячок подпившим крошкой-гномомСонно бродит в запахах цветов,А в деревьев бархатистых кронахЗвезды рубят в звездное лото…

Мне бы ночь такую хоть однажды –В мысли, в душу, чтоб на миг забытьО сосущей, ненасытной жаждеВсе познать, все видеть, все любить!

Ночь бы, ночь бы властною царицейБросить в вихрь бессмысленных страстей,Чтобы только сну о ланях снитьсяДа кружиться звездам в высоте…

Но… Приходит утро. ОткрываюДумой обожженные глаза…Вновь живу. Пишу, грущу, читаю.Да.И обреченно понимаю,Что иначе жить, увы, нельзя.

** ** **Простите за нечесаные мысли –От звонких песен глохнет голова.Прошли года, в поэты я зачислен.Пишу, живу. И вы во мне жива.

Все в нашем мире сглажено и просто:Язык – как змей, а змей – без языка…И вот: я вдоль и поперек исхлестанИ наживаю славу чудака.

Я так хочу, чтоб понять вы сумели.Я гордым был, и были вы святой,И оба, как два флагмана на мели,Мы сели в легкий ветер грозовой…

Я стал другим, ино дышу и вижу,И по-иному вам теперь молюсь. Чем дальше я от вас, тем вы мне ближе,Чем больше вы грустны, тем больше я смеюсь.

Теперь вы – бог, а я – похож на черта.Вы где-то среди звезд, а я – в аду…Когда плывете вы походкой гордой,Я как паяц измученный бреду.

Но я пишу вам зыткинские письма,Наполненные негой и теплом.В них от любой погоды независимоВсегда от белых ландышей светло…

Простите за нечесаные мысли –В обилье чувств – всегда разгардияш.На все века, как ныне, так и присно

Я все такой же… Как и прежде – Ваш…

** ** **Не звонких песен хочется мне в мае –Я к Балтике спешу прильнуть душой,Где волны дюн, где парус алый тает,Как будто догорает алый шелк.

Ружье и нож отброшены как дикость –Здесь только сердца светом воевать!Здесь не умеют змеем многоликим,Вам улыбнувшись, тут же оболгать!

Здесь просто некому прикинутся счастливым…Лишь корни сосен – змеями в песок,Да стаи чаек скопищем крикливымНад царством волн зовут: «Ассоль! Ассоль!»

Мой дом сколочен прочно и надолго,Просолен ветром моря и тоски…Я не в изгнанье, я по чувству долгаСчитаю дни, как белые бруски.

Упрячет солнце лик свой обожженный,И день уходит, тих и невесом…И только игол свист на ветках желтыхЕдва поймешь: «Ассоль! Ассоль! Ассоль!»

** ** **Признаки заката налицо:Вечереют и душа, и тело. Серебрится седина венцом…А мы столько песен не допели!

Звездная тропа среди полей.Я скольжу по лунному сиянью.Я еще немного на землеИ уже немного – в мирозданьи.

Я из тех, кто знает этот мир,Кто, родившись, умереть рискует,Кто, текущей жизнею томим,По еще не прожитой тоскует!

От Богов мы все произошли,Но упрямо жизнь нас к тварям клонит…Мы вернемся снова в шалашиИ забудем, для чего и кто мы.

Будет утро, будет новый день,Без меня большое солнце встанет…И я где-то на другой звездеЖизнь прославлю горькими устами.

Отблески заката на лицоПадают устало и кроваво. Что мы ищем на земле отцов?Почестей, блаженства или славы?

Ищут все, а кто нашел? Никто!Каждый срок окончился печалью:«Для чего я жизнью жил святой,Если о конце я знал вначале?»

Признаки заката налицо:Вечереют и душа, и тело.Озаренья миг перед концом –«А была ли жизнь на самом деле?»

АВТОГРАФ ВІД ДАНИЛА ЗИТКІНА

� (0

362)

45-

14-

06 ✉

330

28,

м.

Рівн

е, а

/с 2

37

24стор.

ТОЧ

КА

КИ

ПІН

НЯ

: ДА

НИ

ЛО

ЗИ

ТКІН

ЧЕРЕШНЯ(мельпоэза)

Раньше всех расцвела весной черешня. Едва-едва по-веял теплый ветерок, тронул нежно почки на ветвях, буд-то юноша погладил кончики пальцев на руках у девушки, погладил ласково стройный ствол ее – и вспыхнула че-решня белым пламенем первоцвета!

Играет на ветру белоснежной фатой, невестится, ру-мяниться и плывет, не касаясь земли, как белое облако, как удивительный сон! И красуется стеснительно помеж черных и голых еще деревьев.

Красота! Нежность! Обаяние! Аромат!И сердце от восторга тихонько поет и тает – черешня

расцвела!Дня три-четыре покрасовалась она, поневестилась,

удивляя мир и наполняя его могучей силой желания жить. Да вдруг налетел ветерок, ударил мелкий, густой, еще холодный дождик – и белый хрупкий наряд ее осыпался, укрыл землю белым снежком первоцвета.

А на гладких, тонких ветвях уже проклюнулись первые листочки, зазеленели хрупко и трепетно, наполненные скрытой жизненной силой – и стала черешня зеленой пышнотелой красавицей!

А вот уже и зеленые ягодки свисают неуверенно кро-хотными гроздьями. Но солнышко едва коснулось их – зарделись горячими огоньками, запели об изобилии, об ароматной сладости!

Лето еще только начало расправлять сильные плечи, готовясь к титанической работе, только начало огляды-вать свои владения, строить планы на цветение мира – а черешня уже отцвела, стоит дородной купчихой, вся в ру-бинах ягод – статная, уверенная, счастливая- счастливая и, кажется, немного удивленная.

Но короток век красоты.Пришли люди, налетели птицы, собрали и склевали

плоды. Полакомились сладкой нежностью и забыли о че-решне.

А лето только начинает в силу входить: гоняет по небу грозные тучи с теплыми дождями, греет солнышком на-стывшую за зиму землю, тянет из земли нежные, хрупкие ростки цветов и трав, поит озера и реки родниками и до-ждевой водой…

Вот вишни едва начали румяниться, яблочки пока чуть больше вишенок, груш – тех вообще еще не видать… И солнышко в небе – ласковое-ласковое, и дожди – теплые-теплые, и зелени вокруг – море разливанное… А черешня уже по одному сбрасывает подсыхающие рыжие листья.

Ранняя. Скороспелая. Ухватила тепло первого весен-него лучика, поверила ласке весеннего ветерка, обрадо-валась и доверчиво зацвела. Зацвела, чтобы порадовать людей, мир нежностью цветения и ароматов надежды. Одарила людей скороспелым мимолетным счастьем и… зашелестела сухой листвой. А до осени еще – ого-го! Как до высокого июньского неба, как до горячего солнышка!

Из молодых, да ранняя. Это – о черешне. Это о страст-ном желании счастья, о доверчивости, о вере в искрен-ность первых солнечных лучей, о боязни прозевать, упус-тить тот самый сладкий миг, когда ты – лучше всех и все признают это.

Это о разочаровании, когда мир в расцвете, в созида-нии и неповторимом восторге творения красоты, а ты уже состарилась и все забыли о тебе, о твоих дарах, о чув-ствах, рожденных тобой…

А до сени еще – длинная дорога из густых трав, из пти-чьего щебета, из страстных поцелуев грозовых дождей, из теплых, тихих вечеров, из багряных рассветов…

Ты еще есть, но ты уже ни для кого не существуешь. Разочарование и боль…

Что обещают твои ветви?Сегодня ты – вчера.Сегодня ты – былое.А человек живет грядущим. Твое же грядущее – за белыми снегами.Живи надеждой, живи ожиданием, живи болью.Всему свое время. И свое бремя.

ПРЕЗЕНТАЦІЇ

УКРАЇНА – В ДИМУ, А ПОЕТ – НА ВЕРШИНІ

СЛАВИ…За результатами опитування, проведеного літера-турним сайтом «Буквоїд», визначено найкращу кни-гу у номінації «Поезія» за 2009 рік. Нею стала збірка «Україна в диму» уродженця Волині Ігоря Павлюка. Про це повідомляє інтернет-видання «Волинська правда».Книга соціальної лірики Ігоря Павлюка «Україна в диму. Послання з резервації» побачила світ у луган-ському видавництві «Книжковий світ». Передмову до неї написав Борис Олійник, а післямову – акаде-мік Микола Малахута. Книжка містить вірші під розділами «Даль надпоча-та», «Цвіт кореня», «Друге дихання», цикли «Про-вінція», «Провінція і колонія», «Село ХХІ. Ретро-модерн», а також поеми «Смерть золотого міту», «Степ», «Літопис вітрів». За книгу Ігоря Павлюка проголосували 35,9 відсотка учасників опитування, проведеного «Буквоїдом». Таким чином, відзначено творчість майстра слова, про якого мовив Борис Олійник у передньому слові до «України в диму»: «За нинішнього пост нульо-вого падіння суспільної моралі такі особистості, як Ігор Павлюк, є обнадійливим взірцем передовсім для молоді. Оскільки він своєю життєвою і творчою практикою доводить, що є константи – Україна, мати, отець, рідна земля, – які не надаються на торги. Бо вічні. І в цьому – крайня необхідність поезії Ігоря Павлюка нині і прісно».«Поет, з одного боку, зобразив реалії сучасного українського села, яке після розвалу комуністичної системи зіткнулося з неочікуваними старими-нови-ми проблемами: безробіття, обезлюднення уна-слідок втечі молоді у місто й поступового відходу в кращий світ старших людей, відмирання давніх традицій. З іншого – у сільській ліриці Ігор Павлюк декларує, наскільки важливим для збереження на-ціональної ідентичності є культивування поваги до історичних пракоренів, піклування про згромаджен-ня вічних людських цінностей на основі зв’язків по-колінь. Тому не зважаючи на поетів біль за минуле, за гіркоту сьогодення, за непрогнозоване майбутнє, творчість Ігоря Павлюка – це той духовний досвід, котрий збагачує не тільки культуру рідної країни в цілому, але й кожного з нас осібно!» - зазначає, зокрема, відомий літератор і критик, перекладач, музикант Тетяна Дігай.Адже рекомендувати Ігоря Павлюка українському читачеві особливої потреби нема, тому що попу-лярність його поезії, – драматичної, з потужними, соковитими метафорами, з відчуттям темної трагіч-ності часопростору – прикметна постійна константа сучасного українського літературного процесу. Тож побажаємо поету нових творчих звершень і все видатніших перемог… над собою та сучасним на-шим літературним процесом.

� (0362) 45-1

4-06 ✉ 33028, м

. Рівне, а/с 237

25стор.

ТУС

ІВК

А

МАРК ОПЛАЧКОПро своє життя можу висловитися

афоризмом відомого письменника Фре-деріка Бегбеде: «Моє життя – пантоміма, єдиний вихід з якої – писати твори». А про мою творчість нехай скажуть читачі.

Станція метро.Станція метро.Стою. Чекаю.Навушники.Музика грає. Та не легше…Ти. Ти в інший бік.В метро дешевше.Людей потік ховає.Тебе. Від мене.І Голівуд не візьме сеї сцени.Бо не зіграє.Занадто складно.Аж безладно…Як довго йшло все до метро...Так жаль. Хоча не жаль.Заплутався.Під’їжджає потяг.Я обернувся.Погляд на твоє пальто.Волосся.Так. Все до цього йшлося…Опиняюся в вагоні.Стою спиною.І не цікаво.Чи ти подивишся за мною.Хоча б на мить.І від’їжджаю…Я засміявся.Невже цікаво?Я заплутався.Але не обертався.

8 серпня 2008 року.Порозово. Люсіль.

ПейзажМоре.Тихе і спокійне.Скелі.Камінчики на березі.Готелі. Це борделі…Тихо.Шепіт хвиль.Сандалі всі в піску.А я милуюся...Багато миль.Немає сіл.А я стою в піску.І насолоджуюся…Мені здалося.Що корабель пливе…Та ні. Примара.Білі хмари.Злилися з небом і землею.Я це люблю.Покинути оселю.І відпочити.Побачити. Як хвилі б’ють об скелі.Що там стоять.Великі і самотні.Це їхній вимір.Вибір.Хоча… Ай, байдуже.Тут все моє.Для мене.Цей пісок. Це море.Місце.Я бачу далі гори.Що височіють. Спокушають.На хвильку зупинюся.Щоб присісти. Відпочити.Ще раз подивитись.Ще мить. Й рушаю.

26 - 27 вересня 2008 року.Рівне.

Шевченкова палітраСтіни форту.Темнота. Вже ніч.Свіча горить.І чутно.Далекий гуркіт моря.Тихий клич...Палітра. Пензель.У руках.І вічний страх.Що завжди. Поруч.Та лиш мазок.По полотну.І від мисливця.Вже тікає. Здобич...Та ось.Вимішує зелений.Дитинство. Реп’яхи.Ягнята.Біленька хата.За селом.Що стала вже.Примарою.Мрійливим сном.І знову.Моря шум.Малює темно-синім.У бородьбі.Сонті синів.Постали на картині.Які боролись.Як і він.Померли.За свободу.Всі безіменні.Та без нагороди...Згадався Петербург.Чомусь…Малиновий. Мабуть.Гламур інакомовний...А далі.А далі лиш. Червоний.І ненависть. Й кохання.Біль...Заслання...Таке уже життя.Гірке. Ненависне. Страждання.А навколо.Навколо. Тільки.Сірий.Сіра пустеля.Сірий форт.Сіра муштра.Журба.Що спилася. Самотня...Життя. Це боротьба.Вона ламає.Кривдить. І калічить.Солдат. Назовні.А поет. В душі.Самотньо. Вечорами.Лічить дні.Які втрачають.Всякий сенс...Та встав. Не піддався.Не зрадив Батьківщину.Й все. Для нас…Таким. Простим.Та твердим.Був Шевченко.Хоча.Давайте. Як в сім’ї.Тарас.Лютий - березень 2008 року.Рівне.

** ** **Ти не моя.Хоч залишаєшся.В обіймах…В крижинах пам’яті.Твоєї.В інших фільмах.Грають. Інші…Чоловічі ролі.Лишаючи. Поволі.Пуд за пудом.Більше солі;Вони усі.Скалічили тебе.3давалось б. Гра!Старанна гра.Акторів...Та щось.І душу. Вивертає.Знову;Прозоре скло.Твоїх очей.Та все.Намарно...Мовчання.Краще за слова.Воно. Не зачіпає.Почуття.Не ставить. Зайві запитання.Й рани...Усе живе.Зійшлося. В тиші.Та я. Не гратимусь.Як інші.Бо так. Твоя душа.Розтане...23-24 травня 2008 року.Рівне.

** ** **Штучне тепло.У квартирі.В душі…А на вулиці. Холод.Не бреши.- Немає світла. -І. Чужим. І собі.- Імла. -Загубитись. У крайнощах?Ревнощах?! Ідіотизмі?!- Зникає все. -Прагматизмі?!Чорт забирай!!!...- Апокаліпсис? -Купівля! Продаж!Нафта! Газ!- Кудись несе. Мій човен. -Це ви. Про нас?!Ба ні…Ми ж. Не такі!...- Відчаю. -За гроші. Секс.І інше. Тут.Давай! Давай! Давай!- Повен. -Стає синтетичною.Шкіра!І совість!- Та не знаю. -Квіти. Кохання.Байдужість.Вже звичною.Прибутковість. Містичною…- Не розумію. -Додайте сльози.У очі.Вдайте. Що не байдуже.- Чи не на. Марно. -Хоч би.

15 жовтня 209 року.Рівне.

Сьогодні в рубриці «Тусівка» презентується рівненське молодіжне літературне обєднання «Поетарх». Воно має тяглу історію, та, проте, можна сказати, що особистості, які приходять у «Поетарх», - цікаві, сильні, непересічні й, безсумнівно, талановиті. Професійного літерато-ра вражає внутрішня єдність, згуртованість «поетархівців», і в той же час – розмаїття творчих манер, оригінальність світоглядних позицій і стилів окремих авторів. Частину творчого доробку колективу «Поетарх» ми пропонуємо Вашій увазі, шановні читачі.

� (0

362)

45-

14-

06 ✉

330

28,

м.

Рівн

е, а

/с 2

37

26стор.

ТУС

ІВК

А

АННА СВЕНТАХ** ** **Викашляй серце з легенів.Це просто – ривок і вдихІ видих гіркий і щемнийІ у очах голубий.Замість старої шториЧорне твоє пальтоЯ умикаю мореІ умокаюсь в теплоВ ліжку сухі хризантеми,Ті що ти вчора принісКоли ще було надто темноЩоб плакати аж до сліз А над плитою шкарпеткиЧервоно так тріпотятьВ собі убиваю поетку -П’ю отруту – зелений часІ тільки як прийде прощанняПід парасолею без плащаЯ зрозумію – востаннєТи мене захишав.

** ** **Іди і ковтай своє лезоЧи пришпили язика.Надішли листа Безвісти,Щоб тиша не стала шорстка.Задобри свого бога страхуЧи метелика відпусти.Забивай іржавого цвяхаІ іди на чотири світи.На стіні лише слід картини.Він біліший від молока.А минулої псевдогодиниЦе ж не ти мене не шукав?О малинова шизофренія!Ти стираєш моє лице.Там тепер лише білий інійІ думок нульовий процент.** ** **Заокруглюєм час до простору,Розкрадаючи власні бажанняІ на голий нужденний соціумНадягаємо гіперстраждання.

Висисаючи душу каменяПеретворюємся у бісер

І впроваджуєм знов полігамію

Серед наших буденних іскор.

Замикаючись у спіральності,

Програмуєм життя сповільнено,

Адже смерть – лиш частина банальності,Лише спосіб постати

вільними.

** ** **Я - лиш лялька. Ти - лялькар.Розпинаєш руки-нитки.Разом ми - дует нездар,Із життя чужого зшитики.Я вдихаю так, як ти,

Я дивлюся і не бачу.Шорох в залі, в залі штиль...І ніхто вже не заплаче.Як банально - кожен рухТвій як Дзеркало відбитий.Фарфор білий моїх рукНе зігріє навіть квітень.Рвучко крутяться нитки -Ти приводиш мене в дію.І на сцені вже клубки, Що заплутались надійно.тиша, темрява і ... шквалОплесків ледь запізнілих...Ти... лиш лялька. Я - лялькар.Все змінилось. Я звеліла.

** ** **На перетині наших можливостейРозростається простір і час.У серцях лише хмарні мінливостіНе життя, а суцільний анфас.

Розкрадання душі особистостіУ момент, коли місяць погас.Викидаємо зовнішню пристрасність,А це значить – удавано нас.

Макраме із чуття підсвідомості,Макаронами тягнеться джаз.Але ти уже знов відстороненийДо притулку ілюзій і фраз.

Наші долі – бігборди з рекламою,Сценариста не складений пазл.Нас мальовано чорними плямами.Чи ми вийдем з личинкових фаз?** ** **Понаднормово замішую просторомТістечко з надто солодкою тризною.В надрах запалення «гетеросоціум»Бродить подавлена гомозависливість.Щоб розчинитися в мерзлому кубику,Я атрофую цукровані спогади.Вічність сміється з дитячого бубликаІ конденсує думки мої похапцем.Що ж залишається? Миска надщерблена,Місяць як сир і сухі матіоли.Ледь не забула! Ще НІЖ(но) над венамиЩось почаклує… Тож прошу до столу!:)

** ** ** Ти шкребеш манікюром по рамі,Зіштовхуєш атоми снів.Хтось розписав веселковими плямамиНаші будинки зі слів.Графіті графимо в пізно-дитячомуМетоді спогадів рук.І вже немає ніякого значенняВ спільній долоні павук.Бачиш, я знов намагаюся втратитиЦноту первісних світів,Але натомість я можу їх викрасти лишІз перебитих життів.

Зморені колії нишком заплакали,Кашляють в ніч поїзди.Двійко дітей на пероні макакамиГрали у піжмурки див…

АН

НА

СВ

ЕНТА

Х

** ** **Віддзеркалення видив неначе гірчиця у очі,Розпливаються марева, сутінки злизують жах.Я чекала тебе іще до, ну і після пророцтв всіх,Але ти не прийшов, ти обламуєш крила мій Бах.

І в нестерпному вигині пальців на кінчику лезаТи тамуєш печаль, запечатану нами навскіс.Я чаїнки виловлюю з кружки, наче із безвісті,А ти вже не зігрієш в долонях потік моїх кіс.

І можливо, так треба, ми люди, ми здатні збуватися,Забуваючись у екстатичних позиціях днів.Почуття, наче хліб, можуть раптом навпіл поламатися,А закреслить їх чорний політ дужок-брів. ** ** **Змодельований рух – розсипається в віялі вітер.Час до півночі кроками дуже повільно повзе.Одягни мене знов, мов старенький і в’язаний светрІ розкинь на підлозі неначе далеке шосе.Розгуби мене звуками, п’яно пригублюй роками,Затисни мене в рамку не здійснених досі бажань.Я чекала тебе не роками. Шорстким орігаміРозсипається сутність щомісячних наших кохань.І нехай на вінілі ми в білому граємо сумнів,І, можливо, не прагнемо до позахмарних висотЗаперечувать серце і душу ти навіть не думай.Тож нехай нас розсудить не правда, не віра, не Бог.

** ** **Постав ціль на довжину витягнутої руки.Заплющ очі і рахуй до мільйона.Забивай одним рухом мушачі брудні чуткиЙ вирушай у амебо-зону.Досліди своє внутрішнє «я» у провулках днів,В логарифмах ліній накресли план «В» утечі.Якщо ти колись по воді ходити не вмів – Не шукай своїх власних ідей і течій.І слова наче гра запінились навколо губ,І ніщо не важливе, коли у зіницях втома.Бо людина лише чорно-білий дивацький куб,Тож людина лише в Людині буває вдома.

** ** **Ми збиваємо душі, мов яблукаНекеровані автостопами.Ми життя проживаєм між ямбамиЙ кожноденною сіро-роботою.

Лиш на крилах пернатих обскубанихЧи дротами ущерть телефоннимиДізнаємось про плани загубленіЧи про вісті, невипиті спомином.

І аж тут у хвилинній прострації,У неволі на сонце рокованійМи зустрінемось в наших міграціяхІ розійдемось водними колами…

� (0362) 45-1

4-06 ✉ 33028, м

. Рівне, а/с 237

27стор.

ТУС

ІВК

А: О

ЛЕН

А Ч

ЕРНІГО

ВЕЦЬ

Як хотілось би скоріше дожити то тебе.пити чай, ще гарячий, за нашим майбутнім столом.срібно стежку за вікнами сніг зістелить.погляд п’ю твій задуманий, як вино.

і ніхто не сягне краси надприродну силу.над-то високо сад. над-то пишно він в нас цвіте.я щоночі цю музику з рук твоїх пити хотілаі щоб ніч була довша, щоб пити твоє лице.

знаю - осінь наш дім - найгостріша потреба бути.говорити про вірші, про все що даровано нам.я тебе наче всесвіт молитовно тягнусь осягнути.і у тебе зайти мов у храм.** ** **Я хочу щоб зоряне небо було під моїми ногами.Вниз головою хочу ходити по хмарах,Щоб лише нахилитись і дотягнутись рукоюДо вечірньої зірки що спить у блакитних туманах.

Добре було, аби в хмарах зі мною ходила червона ворона,І я її дружньо тримала весь час за крило.І в пташиних очах моє віддзеркалення чорнеНесподівано справжнє було.

Я б любила ворону, годувала її калачами,Зшила торбу для крихт і червоний в квітки капелюх.Лиш знайти би таку, що ходила б зі мною у хмарах,І мушлі зіркові тримала крилом біля вух.. 25.02.08** ** **Я про тебе мовчу. це мовчання давно стало рідним.Яка тиша багата і знову мені сумна.В самотині вечірній я тебе довіряю лиш віршам.Ну а вірші у зоряний сад.

І коли ти мовчиш я цілую задихані вікнаЦе тому що наш Вагнер запалює полум’ям нічЯ цілую волосся і грію твої коліна.Подумки з’єдную обриси наших облич.

Те чого не було пронизує боляче наскрізь.Не забути ні стерти тебе, ще й до всього дощі.Я так хочу хоч іноді щиро тобі посміхатисьІ тебе цілувати а не видих болючий на склі.

** ** **Я відходжу з дороги, лишайтеся, пане, самотнім.Хай хтось інший гостює у ваших квітучих селах.Я всього, що хотіла, відчути вашу природність,Та привітніше Вас зі мною говорять дерева.

Залишайтеся, пане, в далекому спогаді поля,Яке вже не згадає ні Ваше, ні наше ім’я.Серед тіней забутих, серед духів забутого моряНеіснуюча панна Вам, певно, миліша ніж я.** ** **Через тисячі днів я тобі не спаду на думку.Я тобі не належала і сьогодні тобі не належу.Знаємо ми завжди, що з нами далі буде.Але цікавіше не знати, правда? не залежати.

Великий сад вологою так пахне .В тобі весна, як ти в мені цвітеш.Я довго так весни цієї прагну,Хоча, усе пройде, і ти, мабуть, пройдеш.

Ми не з простору і не з часуМи з далеких міфічних краївЛетимо на нічнім ПегасіДо країни летючих корів.** ** **Через тисячі днів я тобі не спаду на думку.Я тобі не належала і сьогодні тобі не належу.Знаємо ми завжди, що з нами далі буде.Але цікавіше не знати, правда? не залежати.

Великий сад вологою так пахне .В тобі весна, як ти в мені цвітеш.Я довго так весни цієї прагну,Хоча, усе пройде, і ти, мабуть, пройдеш.

Ми не з простору і не з часуМи з далеких міфічних краївЛетимо на нічнім ПегасіДо країни летючих корів.** ** **Небо темне а хмари білі.Ніч така – всенький світ заснув.Друже мій, ми колись уміли чути те, що ніхто не чув.

Але ж, де голоси невідомі?Час не жде, витікає з рук.Ми забули про щось вагомеІ без пам’яті стоїмо отут.

Темна ніч, тільки білі церквиВ золотих ореолах стоять.Якось стомлено б’ється серце.Якось довго хвилини біжать.

Я тобі пророкую спокій.Втома зникне і все мине,Лиш у відданості глибокійПочуй мене. 10.11.07** ** **Навіть якби ти народився в Африці Ти би іншим не був, хіба дещо темнішим з обличчя.У чаклунських очах твоїх світло і ти міг би здаватись нормальним.Ти би задумувався про різні глобальні речіІ якось вночі поїхав у світ за скрипкою.

Ця ніч була б довга - поки ти її не знайшов.Але ти не доїхав у світ, а застряг тут на віки зі мною.Я так думала, що навіки.

Моя вічність тривала не довго.Ти залишив мене не заради свободи чи скрипкиЗалишив, тому що так мусило статись?

Ні, не так…

ОЛ

ЕНА

ЧЕР

НІГ

ОВ

ЕЦЬ

� (0

362)

45-

14-

06 ✉

330

28,

м.

Рівн

е, а

/с 2

37

28стор.

ТУС

ІВК

А: О

ЛЕК

СА

НД

РА М

ЕДВІ

ДЬ

** ** **Мені сумно і добре сьогодні.Я безсоння і душу живу як ніколи при-ховую.Краще жити на підвіконніІ себе залишати собі.Краще бути безмовним.Краще жити не так як всі.І любити когось за вроду,Надприродність чиєїсь душі,Дарувати її собі, дорогу нагороду.

Дарувати комусь себеніби записи Глена Гульда.І можливо, ще трошки лице,Губи…** ** **І буде в голосі мелодія простаВже зовсім рідна душу зігрівати.На наші темні втомлені містаВпаде прозора зоряна роса,І буде та мелодія звучати.

Все стане ніби тепло-золотим.Яскраво буде пахнути полином,І те що видавалось не простим,Все перетвориться на золотавий дим.Десь серед нього я тебе зустріну.** ** **Зірви зненацька заповітний звукСеред соборних сосон сольні співи суму.Бо сніг минає холод моїх рукІ вітер розколисує задуму.

Зостав назавжди знак у врат зими.Земля це завжди запах первоцвіту.Як вітер полум’я мене в собі злови -Я буду колисковіше горіти.

Прийди. Побудь, опісля будніх справ,Як я у сни твої із заметілі.Оце і все що ти про мене знав.І все чого насправді я хотіла.** ** **Де відлуння твого тихі хвиліНаче місячне сяйво манить Я подібна до раю, до миру, Що тебе тільки ранить. Лиш ранить.

Де видінь твоїх мірна хода?Хороводи твої метричні?Рясно квітне листям водаі тобою моє обличчя.

В твоїм домі інакше сторіччя.Це у нас 21й вік.В підсвідомості стеля готичнаІ столітній березовий сік.

Свято віриться в спільне небоЙ що земля в нас одна на двох.Я приймаю усе, що від тебе.Все що присмаком губ, тривог.

І щоранку щораз як востаннєЦих дерев найсуворіші квіти.Я приймаю красу і мовчання.Неосяжність тебе і вітру.

ОЛЕКСАНДРА МЕДВІДЬ

Янголя

Ти один на шляху з цигаркамиТи пронизаний ними.. Ти дим..Воєдино живеш з почуттямиСвітло їх не підвладне для рим..Ще не бачиться ніч ляхтаоямиТи ідеш.. Твої кроки чужіДля людей із заплутаним шрамомНа убогім сердець полотніТи якийсь не для нашого часуНе для мого ескіза здаляТи моя обережна прикрасаТи моє.. Лиш моє янголя.

Подарунок Бобришеву

Банка горошку і три сухі воблиПензлик.. палітра… вино..Я тебе написала там мовбиЗнала тебе давно..Полум’я дике… Майдан старовиннийНі телефону.. ні сну…Ти для художника над-то наївний..Каву з мольберта п’ю.

Усе в словах

Зморене місто кутає мрякаШоста година, я вже ніяка,Темна маршрутка, запилене скло,Натовп навколо, кохання пішло,.Чорними кроками демонів танокСтер усі грані, ілюзії. Ранок.Звикла. Поникла і потім пішла.Чорна як кава власна душа.Дихає час розпорошеним чиномТи пробираєшся темним мотивомНас оглядає галицький левРечі збираєш: мобільний і крем..Джинси, два пензля, розбитий годинникТвій записник, дві картини, вітрильник,Ти забираєшся звідси назавжди.Ти залишаєшся в серці назавжди.Усмішка дивна і дивне лице.Ти заміняєш собою усе.Душу, повітря, рожеву перлину,Щастя, гітару, зелену сангіну,Друзів усіх, і весну і багаття, сутінки, захід, чарівне латаття.Морок і день, увесь світ і кіно.Натовп навколо. Кохання пішло.

Спи, мій леле, спи

Як романтично каркають ворониКоли ти спиш у мене на плечіРанкові зорі б’ють в рожеві дзвониВиріючи зливі чи іти.

Священна мить пробудження душіОспівується круторогим дубомЯк романтично дихають думкиПробуджені ярила теплим луком.Як романтично покохати вічністьЩо заплітала колись образ твійСплела твоє ім’я і твою ніжністьІ святила скрізь бджолиний рій.Благословенний вийшов на стежинуСвого життя, що привело сюди.Як романтично бачити мережкуТвоєї вишиванки на плечі.

Атеїст Б. Михайлову

Кохання врятує тебе…Ще через півсотні віків…Але тобі боляче. Злею…Ти молиш священних корів…Запалюєш «містик-сандал»…Тікаєш півночі до лам…Читаєш свій дивний Коран…Не віриш моїм очам…

Нефритові очі

Нефритові очі блищали в росі…Майдан весь пронизаний димом…Зустрівся, промовивши терпке mersi…І здався мені третім римом…Святинею виправив складені сни…Розсипавши зорі у очі…Небес хмаровиння згубили вони…Вітражним склепінням пророчим…Дощем підіймався на крилах весни…Писав свої дивні картини…Санжари виток ти мені повтори…Зустрівшись в обличчі вітрини…

Театральний

Ти бачиш відображеннях в картинах…Своїх думок і білих ліхтарів…Ти зупиняєшся в яскравих магазинах…Шукаючи відродження шляхів…Захований у чорно-білій тиші…Ти в шахи граєш з іменем моїм…Зелений вітер спогади колише…Про давній час і древні молитви…Сатири грають рок на бас гітарі…Морфей сплітає сизо-білі сни…Ти бачиш відображення Санжари…Летить кохання. Серцем дожени…

З японського

Ти закинув свої почуття у вушко голкиРозшивши кольоровими пацьоркамиМріц серцеІ необережно кинув мені до рук…Може це кохання…

Мій милий, поет…Однотипна моя полеміка…Однотипні мої слова…І сіяє неону косметика…На бруківці мого єства…Забавляє. Думки зкосолапені…Забирає знесилі слова…Щоб тобі не сказати про райдугу…Яка творить мої почуття…Я кохаю тебе, о мій янголе!..Я кохаю, мій милий поет…У очах твоїх зорі із Шамбали…Ти цілуєш мене в цей момент…

Думка №1

Ласкаво і м’яко ступаєш по серцюІ «доброго ранку» говориш крізьСкельця..…моїх окулярів…Не хочу втрачати тебе…

� (0362) 45-1

4-06 ✉ 33028, м

. Рівне, а/с 237

29стор.

ТУС

ІВК

А

Мій син

Мій син куняє у моєму тілі.Дивиться на темні стіни моїх нутрощівІ боїться.Я читаю йому казки на ніч.Він посміхається, хоча й не вміє поки що цього робити.Він підводиться і йде на роботу щоранку.Я прасую його сорочки і краватки, щиро сподіваючись, що одного дня він все ж таки їх одягне.Готую їжу, прибираю зайву кімнату і ставлю на її місце нову.Дивлюся телевізор, хоча ще не вмію дивитися.Мій син обіцяв мене навчити.Коли яНавчуся БачитиЙого.Він приходить додому і каже:- У мене нове кохання.- А де ж старе, Адасю? – питаю.- Зголив його зранку. Тепер моє серце гладеньке, як поліно.- Жалко, Адасю, мені твоє серце подобалося волохатим...Мій син посміхаться, хоча і не вміє цього ще робити, лягає у мій живіт і росте, розвивається. Він повільно старіє у моїй душі... Він голить серце... Мій маленький син існує лише у моїй уяві, де пусто і замість перекотиполя кружляють поліетиленові пакетики.Мій син дивиться на мене і каже:“Мамо, ти у мене віриш?”

до 23:09 22.02.10р.

*8*Самотність. Глуха стіна перед носом. Посмішки очей. Люди

сміються своїми тридцятьма двома сльозами. Губи то відчиня-ють, то зачиняють очі на замок. Люди посміхаються мені сво-їми вишкіреними зрачками. Самотність - це коли зима. Сніг замітає усі почуття, недомовки, неправильні вчинки, залиша-ючи примітивні ознаки життя, як от здатність дивуватися і роз-чаровуватися. Потім серед кучугур знаходиться рука коханої і бажаної людини, далі нога, голова, тулуб та інші частини тіла. Тоді приходить довгождане тепло: цвітуть квіти, прилітають пяні птахи із вирію... І тут починає танути сніг, оголючи прихо-вані фантики страхів, пачки вульгарних думок, пляшки гріхів, памперси образ... Весна - це добре лише тоді, коли квітнуть сади і співають на гілках коти, але аж ніяк не тоді, коли твоє минуле валяться брудом, піском і помиями на тротуарах чужо-го міста.

до 17:1728.02.10р.Останній день зими

***Радієш ти, що вже прийшла весна,А я на тебе дивлюся з журбою.Не знала ти, що ця весна сумнаІ, що я знов прощатимусь з тобою.

Радієш, і вже тим щасливий я,І менш лихою бачиться розлука.Радієш ти, що вже прийшла весна,І, що давно по вікнах дощ не стукав.

***Я завжди буду поруч з тобою,Уподібнюсь до ніжного вітру,Змию тугу твою, сльози витру,Віджену темні біди рукою.

Вікову забуваючи моду,Заглядатиму в сині ці очі,Зорепадом липневої ночі,не цінуючи більше свободу.

Я завжди буду поруч з тобою,Навіть в день, коли сонце погасне,І проллється світання нещасне,Ясним золотом сну наді мною.

Я завжди буду поруч з тобою...

***То спіниться, то охолоне кровВід дзвону загартованої сталіЄдиний гідний спосіб я знайшов,Як повернути честь своєї дами.Ось випад, крок назад, промінь в лицеВмить засліпив і відвернув увагуПекучий біль пройняв моє плечеЯ, розлютившись втратив рівновагу.« До бою» - і я знову на ногах,Волосся відмахнувши головоюІ сили більшає в моїх руках,Я все ж-таки оволодів собоюКрик. Ляскіт – шпага випала із рук,Цим сповістивши результат дуелі.Приречено в очах віддався звук,Та кривдника я милую для неї.

ВІК

ТОР

ІЯ ІК

РО

ВА

ОЛ

ЕГ О

ВД

ІЮК

ОЛ

ЕГ О

ВД

ІЮК

***Перепиши чорнилами життя,Розбий минуле обома руками.Вночі не хочу прокидатись яаби блукати знову між світами.

А взагалі - то, ні, не зачіпай!Душа моя вся вилита до краплі...Те, що судилось завершити дай,Нехай пророцтва здійсняться прадавні.

Залиш. Мене все рівно розіпнуть,Немов пророка на Череповищі,І проти мене свідчити прийдутьУсі страхи, душі моїй найблищі

� (0

362)

45-

14-

06 ✉

330

28,

м.

Рівн

е, а

/с 2

37

30стор.

ТУС

ІВК

А

ОЛЕКСАНДРА ЯКОВЛЕВА***Дай потонути в інею очей…І в рук твоїх заплутатись сплетінні Волосся, що торкається плечей Моїм долоням відпусти в обійми

В твоїх очах маскується печальМорозним подихом дзвінкого січняЯ знаю, невідомого вуальТебе кудись в далекий простір кличе

Дозволь лише торкнутися щокиДушею притулитися до тебеЗабути страх і смуток на вікиЙ злетіти поглядом в безкрає небо

Залиш маленьку посмішку мені Коли світами пІдеш мандрувати Вона цвістиме в мене на вікніМрійливим сном червоної троянди

***З душі утри сльозинки дощові,Нехай не плаче й не сумує більше.Проте, мов пале листя на травіМої пожовклі від печалі вірші

Вони любов’ю повні до краю,Ти можеш просто захлинутись нею…Я їх усі тобі лиш віддаю,Всі, без останку, разом із душею.

Та я нічого не прошу взамін…Серед зими, коли, розкривши крила,В січневий ранок поміж сірих стін,Згадаєш ти, що я тебе любила.

***Залиши за собою небоЯ по ньому пройду, як по хвиліПотону в цій блакитно-білійГлибині, що веде до тебеТи впусти мене в свою осінь,Де повіки, неначе крилаВ ту, що промінь в долоні зловила,Що вплелася в твоє волосся

Я залишусь для тебе вітромЯкщо схочеш – ми будем разом,Крізь віки і за руку з ЧасомБосоніж мандруватимем світом

Я візьму із собою гітаруТи візьмеш свою музу та віршіСмак весни і мелодію тишіІ липневої ночі чари

Я співатиму пісню сонцюТи писатимеш вірші дріадам,Наче мрійник-поет ЕлладиКожним подихом, в кожному кроці

Ми пройдемо крізь брами Еребу,Крізь вітри і високі гориЯк ідуть кораблі у мореМи з тобою підемо у небо

ІРИНА МЕЛЬНИК** ** **Пальцями свято своє загребли,Втопили серця журавлями,Колись ми кохали і ми все ж булиХодили понад колосками.

Краплями сліз умивали росу,Співали у дзвонах церковних,В дотиках смерті шукали красу,Замовкли в устах невимовних.

...На небі малюю два слова про те, що не кажеться,Я знаю – досада пригріта забудеться, вляжеться.І випаду в осад у склянці води недопитої,І стану на стежку зневіри й надії розбитої.

А дощ знову ллється крізь наші долоні розведені,Так холодно сіро і сонця сміються пощерблені.І солод укритий губами тепер вже не радує,Колись я була, а тепер лише боляче згадую.

Ми будемо завждиМи будемо завжди: в щоденнім дні і, коли дня не буде, Коли на кухню прийде снідати до когось Будда, Коли зламається каблук у когось по дорозі,Коли приблудний пес засне у тебе на порозі, І, коли прощенням все буде всипане безмеж,Ми будемо завжди, і, коли днів не буде теж,А поки що ми є. Ти в мене, я у тебе вдома,Тоді не знаю про щоденну втому.

Ми не художника діти

Не пахнуть не ранкиНе абрикосовим цвітом.Не клякни не в рамціНе ми не художника діти.

Не хрестик не срібний Не душі не наші лікує.Не скажуть: Не бідна,Не мідну оградку майструє.

Не сохнуть вазони Не прощені і не забуті.Не в модні фасониНе зламані ноги обуті.

Не пахнуть не ранкиНе абрикосовим цвітом.Не клякни не в рамціНе жаль - ми художника діти.

** ** **Не світ весь для нас, ми – все для світу.Розтрачені рухи і руки в цілунках,Загублена сила і слово у трункахВійні у анфас кохати, мов діти.

Ти пробач все мені,Доки я ще живою росту.За те, що занадто кохала,За те, що була і не стала,Не шкодуй мене, ні,Я – війна, а вдавала святу.

� (0362) 45-1

4-06 ✉ 33028, м

. Рівне, а/с 237

31стор.

ТУС

ІВК

А

ЮРІЙ МАТВІЙЧУКРозтринькав дні

Розтринькав дні ,немов гроші останні,Міняв так долго їх,на щасття й любовЯ жив у мріях, в пустоті бажанняЗостався з вітром, з попелом я знов…

Сиджу на краю,на вершині, граніМалюю пензлем ту що бачив тінья не бажаю жити в цій омані.і я вже я, здіймаюсь із колін

Я не художник,не вмію картини писати,Я лиш ілюзія,в денному сніЯ просто уява,що хоче кричати…Яка немов гроші розтринькала дні02.03.10

Шухляда

Ти поклала мене у шухлядуЗ непотрібними речамиРозкажи мені баладуЩо лишилося між нами

Зігрій теплим словом…Серце покалічене моєЯ хочу повернутися зновуВ без турботне кохання своє

Та воно прикидане хламомІ лежить на самому дніВоно забуте обманом…Його прикидали дні…

І я не сховаюсь від цьогоІ я не повернуся туди…Відкриєш шухляду для когосьІ скажеш просто бери…

Подих

Подих вітру ловлю губамиПогляд неба очима ловлюПодив сонця палить вогнямиБайдужість місяця хвалю

Мовчання землі під ногамиШум пліток за своєю спиною…Мене біль добиває днями…Я живу в полоні не рівного бою

Я живу в полоні своїх протирічЯ живу у криках і власних сльозахЯ викинутий мов не потрібна річЯ сірий попіл в ваших очах…

Я під подихом вітру стою…Я стаю поглядом сірого неба…Палючий холод сонця ловлюІ з місяцем прийду до тебе…19.11.09.рік

Лишила

Розбиті вщент ідуть за вікномСірі зтомлені вірні осінні дні…Дерева лишили сміливість кронНебо сльози лишило мені

Земля лишила розбиту стежинуСонце холод лишило яскравоОсінь лишила кохану й єдинуДівчину з смаком чорної кави…

“Риба” (Кодротенко Даша)

Влас

ова

Сві

тлан

а

� (0

362)

45-

14-

06 ✉

330

28,

м.

Рівн

е, а

/с 2

37

32стор.

СП

ОД

ІВА

НА

НЕС

ПО

ДІВ

АН

КА

� � � � �

стор. 33

ВІКТОР

ЛЮБОВ І КОХАННЯ(кінодрама)

Рівне. Будинок. Вечір.Дев’ятиповерховий будинок, більшість вікон якого горить яскравим світлом.Квартира. Кімната-вітальня. Телевізійний екран. Вечір.На стіні кімнати висить портрет Миколи Гоголя, виготовлений з бурштину. В кутку стоїть ввімкнений телевізор, навпроти

диван, над ним збоку на стіні радіотелефон. На паркетній підлозі невеличкий килим, на ньому дерев’яний журнальний столик, на якому вазочка з польовими квітами, з обох боків столика стоять крісла. Біля іншої стіни меблевий гарнітур радянських часів з великою шафою, заставленою книжками. На стелі звичайна люстра.

На дивані, недбало обпершись на спинку та закинувши ногу на ногу, сидить Богдан Петрович, на вигляд якому років со-рок п’ять, м’язистий, з невеличким животиком, одягнутий у білу футболку і сині спортивні штани. Він без особливої цікавості спостерігає за перебігом на телевізійному екрані чергового рекламного ролика, який змінює заставка новин 5 каналу. Богдан Петрович вміщується на дивані зручніше та потирає руки в очікуванні чогось приємного.

Богдан Петрович (гукає). Катрусенько, сонечко, йди сюди, розпочинаються новини.В кімнату забігає жінка з правильними рисами обличчя, струнка, якій на вигляд років сорок п’ять. На ній махровий халат,

на голові бігуді. Це дружина Богдана Петровича, яку звати Катерина Степанівна. В лівій руці вона тримає маленьку ступку, в правій товкачку, якою ритмічними рухами водить по колу всередині посудини. Зупинившись біля чоловіка, вона зосереджує свій погляд на екрані.

Богдан Петрович (до дружини). Катрусю, чого ти стоїш? (Легенько б’є декілька разів рукою по дивану.) Падай біля мене.Не відводячи погляду від телевізора, Катерина Степанівна сідає поруч з чоловіком, продовжуючи товкти в ступі. Богдан

Петрович обнімає дружину, поклавши руку на її плечі, й теж уважно стежить за тим, що відбувається на блакитному екрані.Катерина Степанівна (дивлячись на екран). Там же буде дуже багато народу, хіба ми їх зможемо побачити?Богдан Петрович (знизує плечима). Та не переймайся ти так, адже скоро вже приїдуть додому, ось і побачиш тоді своїх

любимчиків.Катерина Степанівна. Хотілося швидше, а то й так цілий рік вчаться в столиці, та ще й на канікулах придумали якісь табо-

ри. (Зі смутком.) Ось тільки й залишається, що бачити своїх дітей через ящик.На телевізійному екрані після закінчення ролика-заставки новин з’являється ведучий Данило Яневський.Яневський. Вітаю всіх телеглядачів! На п’ятому каналі останні новини. Сьогодні кандидат у президенти України Віктор

Ющенко відвідав місто Дубно, що на Рівненщині. Саме цей український старовинний населений пункт свого часу описав Ми-кола Гоголь у своєму творі «Тарас Бульба».

На екрані з’являється Віктор Ющенко, який крокує біля замку. Його привітно зустрічають люди різного віку з помаранчевою символікою.

Голос Яневського (коментує те, що відбувається на екрані). Під час перебування в Дубні кандидат у президенти Віктор Ющенко відвідав Дубенський замок, місцевий краєзнавчий музей, зустрівся з жителями міста та студентами, які мешкають, працюють та відпочивають на території замку в рамках всеукраїнської програми «Молодь за майбутнє країни».

Чоловік з дружиною уважно стежать за тим, що транслюється з екрана телевізора.На екрані Ющенко з імпровізованої трибуни виступає перед молодими людьми, які сидять на траві.Голос Яневського. Віктор Ющенко на території замку, в якому відбувалися події знаменитого на весь світ твору українсько-

го письменника, мав зустріч з молоддю просто неба. Молоді люди, які є студентами українських, а також і закордонних вузів, ставили багато гострих запитань кандидату в президенти, лідеру блоку «Наша Україна».

На екрані світловолосий юнак у помаранчевій футболці, якого показують крупним планом, підвівшись, задає якесь запитан-ня кандидатові у президенти.

Катерина Степанівна (розплющивши широко очі та переставши товкти в ступі, показує рукою на екран). Дивись-дивись, та це ж наш Сергій!

Богдан Петрович (задоволено). Так, це він!Катерина Степанівна (після невеликої паузи). А чому ж не видно Володі?Богдан Петрович. Добре, що хоч одного побачили, ти ж дивись, скільки там народу.Голос Яневського. Хоча, крім політичних уподобань, дехто не забував і про інші.На екрані серед студентів бачимо хлопця й дівчину, які, незважаючи ні на кого, смачно цілуються.Голос Яневського (з іронією). Нічого не поробиш, життя влаштоване таким чином, що державні діячі час від часу змінюють

один одного на політичному олімпі, а кохання живе вічно і завадити йому не можуть і, звичайно ж, не повинні будь-які постаті, навіть і ті, які претендують на найвищі пости.

Богдан Петрович. Ти впізнала?Катерина Степанівна. Кого? Ющенка?Богдан Петрович (голосно сміється). Та ні, Володьку. (Показує рукою в бік телевізора.) Це ж він примостився на травичці

з кралею.На екрані знову з’являється ведучий, який коментує наступний сюжет.Богдан Петрович та Катерина Степанівна відволікаються від телеприймача.Катерина Степанівна (обурено). Та ти що таке говориш! Хіба міг наш син таке вчверити, адже на нього дивилася вся кра-

їна!Богдан Петрович (виправдовуючись). Країна дивилася не на нього, а на кандидата в президенти. Взагалі я думаю, що те,

що наші козаки засвітилися, досить символічно. Згадай Клінтона, адже його теж ніхто не знав, коли він у студентські роки по-трапив на екран під час зустрічі з президентом США Кеннеді.

Катерина Степанівна. Звичайно, тоді ніхто й уявити навіть не міг, що той хлопчина, якого поряд з президентом побачила вся Америка, буде через декілька десятків років керівником супердержави, (з іронією) а тим більше те, чим він буде займатися під час свого президентства в Овальному кабінеті.

Богдан Петрович (посміхається). Не знаю, не був там і з Монікою Левінські, не знайомий теж. А на рахунок Вовчика (по-сміхається) можу сказати, що він навіть переплюнув свого батька. Сподіваюся, ти не забула, коли я поцілував тебе під час вручення дипломів? На нас тоді дивився увесь університет.

Катерина Степанівна (посміхається). Не перебільшуй, будь ласка, всього-на-всього випускники, а також ректор та декани

� (0362) 45-1

4-06 ✉ 33028, м

. Рівне, а/с 237

33стор.

СП

ОД

ІВА

НА

НЕС

ПО

ДІВ

АН

КА

����� стор. 32

факультетів.Богдан Петрович (пригортає до себе дружину). Все одно це добре, коли діти перевершують своїх батьків. Але й у нас з

тобою є ще порох у порохівницях.Богдан Петрович ще міцніше обнімає дружину та ніжно цілує її в уста, проте цей поцілунок триває не дуже довго, бо Кате-

рина Степанівна зіскакує, як ошпарена.Катерина Степанівна (на ходу). В мене ж молоко, напевно, збігло! (Вибігає з кімнати.)Богдан Петрович кладе голову на спинку дивана та дивиться в одну точку, про щось згадуючи. Потім бере пульт, з допомо-

гою якого вимикає телевізор. Встає та підходить до шафи, відчиняє її та обережно перебирає палітурки книжок. Дістає книгу з написом «Микола Гоголь». Сідає в крісло та розгортає книжку. Перед ним малюнок, на якому зображені два вершники...

Хутір. Дорога перед хатою. Подвір’я. День.... Нерухомі вершники з малюнка перетворюються на наїзників, що мчать по дорозі, з обох боків якої ростуть дерева, всипані

білим цвітом. Вершники, залишаючи за собою слід куряви, під’їжджають до дерев’яної хати з невеличкими віконцями, накри-тої соломою, з якої стирчать два комина. На подвір’ї стоїть чоловік років шістдесяти зі шрамом на обличчі. Це Тарас Бульба. Одягнений він у шаровари з широким золотим галуном, білий жупан із шовкової тканини та підперезаний шовковим поясом із золотими китицями, з якого стирчить шабля. На голові у нього висока шапка зі смушковими околицями сірого кольору й черво-ним шовковим верхом, що закінчується золотою китицею. Тарас дужий чоловік, трохи гладкий, з пишними козацькими вусами, його обличчя палає здоров’ям; біля нього на порозі його дружина, бліда, худорлява жінка, в полотняній вишитій блузці та темній спідниці з покритою головою білою хусткою з червоними квітами. Вона виглядає змарнілою й старшою за свого чоловіка.

Вершники жваво зіскакують з коней. Це Остап та Андрій, молоді хлопці під два метри зросту, сини Бульби. Тарас, уважно роздивляючись прибулих, підходить до них, дружина залишається стояти біля порога, із замилуванням вдивляючись в їхні об-личчя.

Ми бачимо двох дужих парубків, міцні здорові обличчя яких вкриті першим пухом. Підстрижені вони «під макітру», з довгими чубами. Одягнуті у довгі почти та взуті у старі запорошені чоботи.

Мати робить крок, щоб підійти ближче, але побачивши суворий вираз обличчя чоловіка, який повільно обходить навколо синів, залишається стояти на порозі, не зводячи погляду з синів.

Світлиця. День.Андрій відволікається від спогадів, після того, як біля нього падає та розбивається на друзки глечик, який кидає з усієї сили

захмелілий батько. Дружина Тараса Бульби з повними очима сліз та зі стиснутими вустами з німою тугою дивиться на роз-люченого чоловіка. Проте бачить перед собою тільки своїх синів Остапа та Андрія, до яких вона підходить і піднімає руки, щоб покласти їх на шию молодшого сина...

Квартира. Кімната-вітальня. Спальна кімната. Вечір.... На шиї Богдана Петровича, що сидить в кріслі, читаючи книжку, з’являються жіночі руки, це руки його дружини, яка стоїть

ззаду.Богдан Петрович (не відводячи погляду від книжки). Як твоє молоко?Катерина Степанівна. Слава Богу, врятувала. (Посміхається.) А тебе спогади про студентські роки та побачене по теле-

візору потягнули, напевно, на Декамерон? (Кладе голову на голову чоловіка).Богдан Петрович (не відриваючись від книги). Не вгадала, Італія чотирнадцятого століття зараз мене не цікавить, а от Укра-

їна, правда, на два сторіччя пізнішого періоду від того, який описував Джованні Боккаччо, саме те, що зараз мені потрібно, тим більше коли вона змальована не ким-небудь, а самим (вказує головою на портрет) Миколою Гоголем.

Катерина Степанівна (проводить обличчям по волоссю чоловіка). Відновлюєш у пам’яті «Сорочинську ярмарку» чи, може, вирішив на ніч полоскотати нерви «Вієм»?

Богдан Петрович (перегортає сторінку). І знову мимо. Перечитую «Тараса Бульбу».Катерина Степанівна (Знизує плечима). Не розумію! Скільки вже разів ти можеш це читати? Інколи мені здається, що ця

повість для тебе важливіша за мене.Богдан Петрович (посміхається). Катрусю, заспокойся. Справді, «Тарас Бульба» - мій улюблений літературний твір, а ти...

(відривається від книги та, повернувшись, пригортає до себе насуплену дружину) моя люба дружина. (Дивиться в очі дружині.) Знаєш, скільки його читаю, весь час відкриваю для себе щось нове. Те ж саме зі мною відбувається, коли спілкуюся з тобою.

Катерина Степанівна (змінює гнів на посмішку). Завжди ти вмієш викрутитися!Богдан Петрович (сміється). Старий кінь ніколи борозни не зіпсує. До речі, (показує обкладинку) це перша редакція повісті,

що є менш відомою для загалу, яка побачила світ у 1835 році в збірці «Миргород». А відомий широкому колу дещо переробле-ний другий варіант надрукований лише у 1842 році.

Катерина Степанівна (знімає руки чоловіка зі своїх плечей та зітхає з деяким жалем). Не засиджуйся тільки дуже довго, адже завтра тобі на роботу.

Богдан Петрович (кладе розгорнуту книгу на журнальний столик та пригортає до себе дружину, яка збиралася піти.) Запо-розькі козаки нікуди не втечуть, тому що на мене ще чекає не менш приємна місія (встає з крісла та бере на руки дружину).

Катерина Степанівна (грайливо). Любий, мені ж вже не двадцять років, так можна і надірватися!Богдан Петрович виходить з кімнати з дружиною на руках, не відводячи від неї очей, йде коридором, в якому висить велике

дзеркало. Під час вказаного маршруту він спілкується зі своєю «половиною», яку несе на руках.Богдан Петрович. Все-таки древні мали рацію, коли говорили розумні слова: «Omnia mea mekum porto», тобто «Все своє

ношу з собою».Катерина Степанівна (б’є легенько чоловіка по голові). Mersi beaucoup і за це. Невже я в тебе можу асоціюватися тільки з

якоюсь річчю?Зайшовши до спальні, де стоїть широке ліжко, ледь освітлене настільною лампою, Богдан Петрович обережно кладе дружи-

ну на ліжко. Їхні обличчя знаходяться одне проти одного. Вони розмовляють між собою пошепки.Богдан Петрович (уважно розглядаючи дружину, милується нею). Ні, я хотів сказати, що ти завжди була і залишаєшся

тільки моєю...Катерина Степанівна. Чому ти зупинився?Рука Богдана Петровича ніжно торкається спочатку волосся, потім обличчя дружини та опускається на її груди. Їхні вуста

зливаються в поцілунку.

� � � � �

стор. 34

� (0

362)

45-

14-

06 ✉

330

28,

м.

Рівн

е, а

/с 2

37

34стор.

Спальна кімната. Ніч.Ввімкнена настільна лампа. На ліжку, вкрита ковдрою, лежить Катерина Степанівна. Очі її заплющені, на обличчі приємна

втома. Богдан Петрович поправляє ковдру, гладить дружину по волоссю, вимикає лампу та виходить зі спальні.

Кімната-вітальня. Ніч.На кріслі, в окулярах, сидить Богдан Петрович. Він бере з журнального столика книгу...

Світлиця. Ранок.... Книга трансформується в ікону Божої Матері, що висить на стіні світлиці, в якій стоять Остап та Андрій, одягнуті в темні

широкі шаровари, підперезані жовтими очкурами. На ногах у них червоні сап’янці. Яскраві червоні жупани теж підперезані ві-зерунчастими поясами, з яких стирчать турецькі пістолі та довгі шаблі, на голові шапки-кабардинки. Схожий одяг і в Тараса, тільки його голову покриває кудлата вовняна бурка. В очах матері, що стоїть біля хлопців, застигли сльози. Вона одягнена по-домашньому в полотняну білу блузу та довгу темну спідницю.

Хутір. Дорога перед хатою. Ранок.Пташки співають кожна свою пісню. Сільською дорогою на конях мовчки скаче загін з десяти козаків. За ними дещо розчуле-

ний Тарас та його сини, які ледь стримують сльози. Ніхто з них не хоче видати свого стану. Трохи проїхавши вони озираються. Перед ними видніються два комини їхньої хатинки, верхів’я дерев та «журавель» над криницею, з прив’язаним угорі колесом від воза...

Дубенський замок. Ніч. ... Коліща від воза набирає обрисів автомобільного колеса, яке належить авто, що проїжджає з увімкненими фарами до-

рогою біля замку, залишаючи тимчасові «сліди» на стінах старовинної споруди.На мосту біля входу в замок, який освітлює слабенький ліхтар, цілується Володя з вродливою чорноокою дівчиною, яку звати

Оксана.Оксана (із зусиллям звільняє свої вуста). Вовчику, ми ж із тобою знайомі всього декілька днів, а націлувались уже на пів-

року наперед.Володя (переводячи подих, не зводить погляду з Оксани). А що ж я можу з собою зробити, коли я тільки тебе побачив, най-

першим моїм бажанням було припасти до твоїх чарівних вуст, доторкнутися до твого прегарного обличчя!Оксана. Такі бажання у тебе виникають кожного разу, коли ти бачиш незнайому дівчину?Володя. Ні, вперше це сталося, коли помітив тебе. Ти можеш не повірити, навіть можеш сміятися, але мені здається, що

знаю я тебе дуже давно і ти є моєю найріднішою людиною. Це і є підтвердженням того, що мої почуття – це справжнє кохання.Оксана. Не знаю, я часто чула таку думку, що справжнє кохання – це кохання з розрахунку. Але в глибині душі я з цим

ніколи не погоджувалася, а завжди мріяла про свого лицаря, хоча зараз справжніх лицарів, які жили в Україні колись, знайти неможливо. Сьогоднішнім чоловікам від жінки потрібно лише одне.

Володя. Ти, як і кожна жінка, всіх нас рівняєш під одну лінійку, а в житті так не буває.Оксана. Звідки ти знаєш, як буває, адже згідно з твоїми розповідями, досвід у тебе невеликий?Володя. Можливо, я підкований теоретично.Оксана (посміхається). Це як?Володя. Взяти до прикладу Андрія з «Тараса Бульби», який саме десь у цьому місці, де ми з тобою зараз знаходимося, від-

рікся від усього та всіх заради кохання.Оксана. Я читала цей твір ще в школі, тому погано пам’ятаю про описані події.Володя. Можу тобі дещо нагадати. До речі, «Тарас Бульба» один з улюблених творів мого батька. Ця повість Гоголя, можна

сказати, його настільна книга. В його колекції велика кількість різноманітних видань та перекладів цього твору, які побачили світ в різні роки у багатьох країнах світу. Нам з братом ще в дитинстві він часто читав «Тараса Бульбу», тому деякі місця я дуже добре пам’ятаю. Ось, наприклад, те, де юний Андрій вперше побачив, коли ще вчився у Київській бурсі, доньку польського воєводи.

Ми бачимо лише обличчя Оксани, яке освітлене світлом ліхтаря, зосередженим на очах дівчини. Вона, ледь посміхаючись, уважно дивиться на Володю, голос якого серйознішає та стає більш проникливим.

Голос Володі. Він підвів голову і побачив чорняву дівчину, що стояла біля вікна, - таку вродливу, що й не сказати, чорнооку і білолицю, як той сніг, осяяний вранішнім рум’янцем сонця. Вона сміялася з усією щирістю, і сміх надавав її сліпучій вроді якоїсь вогненної сили... Красуня була з вітром у голові, як полячка, але очі, її чарівні очі, пронизливо-ясні, випромінювали такий до-вгий погляд, як сама вічність...

Оксана (посміхається). Цікавий ти якийсь, зазвичай хлопці читають дівчатам вірші, а ти ось прозу.Володя. Мені здалося, що цими словами Гоголь описував саме твою красу.Вуста молодих людей знову з’єднуються в ніжному поцілунку.Дві постаті, які з’єднуються в одне ціле, освітлюють промені світла, яке виринає з фар проїжджаючого автомобіля...

Степ. День.... Світло фар перетворюється в яскраві промені сонця, що панує над степом, яким мчить, пригнувшись над кінськими гри-

вами, козацький загін на чолі з Тарасом Бульбою.Голос Богдана Петровича (на екрані відтворюється текст, що читається). Сонце давно виглянуло на розхмареному небі і

залило степ своїм живим, світлим теплом. Вся поверхня землі здавалася зелено-золотим океаном, по якому розбризкано міль-йони всіляких квіток. Крізь тонкі, високі стебла трави прозирали блакитні, сині й лілові волошки; жовтий дрок вихоплювався догори своєю пірамідальною верхівкою; біла кашка рябіла на поверхні своїми шапочками, схожими на парасольки; завіяний бозна-звідки пшеничний колосок наливався в тій трав’яній гущині. При самісінькій землі шугали, витягнувши свої шиї, куріпки. Повітря тремтіло тисячами різних пташиних щебетів. У небі нерухомо зависали цілі хмари яструбів, які, розгорнувши крила, гострили свій зір на трави. Крик зграї диких гусей, що повагом пролітала стороною, відлунював у бозна-якому далекому озері. З трав здіймалася рівними пружними помахами крил чайка і розкішно купалася в синіх хвилях повітря. Ген вона щезла у висо-кості й тільки миготить чорною цяткою. Ген вона перевернулася крилами і зблиснула проти сонця...

(Далі буде)

����� стор. 33

СП

ОД

ІВА

НА

НЕС

ПО

ДІВ

АН

КА

� (0362) 45-1

4-06 ✉ 33028, м

. Рівне, а/с 237

35стор.

ЮЛІЯ ЛІСОВСЬКАЯ народилася 1 лютого 1988 року в місті Дубно на Рівненщині. Зараз є студенткою 4 курсу Національ-ного університету «Острозька академія». Взагалі-то пишу прозу, але інколи, у моменти сильних емоцій, виходять вірші. Час від часу працюю журналістом. Люблю таємниці. Близьким до своїх переконань вважаю вислів А. Камю: «Хочеш стати філософом – пиши роман».

ДВІЙНИКИДвійник: дубль першийПодії, описані нижче, взяті з реального життя. Імена та факти змінено заздалегідь.Сусідський собака умів розмовляти. Щовечора він приходив до вікна і запитував:- Як дійти до бібліотеки?Після цього ворушив вухами і висовував язик, мовляв, я уже втомився. На що хлопець відповідав у тому ж дусі:- Занеси книгу, яку я там заборгував – тобі по дорозі.І теж ворушив вухами і висовував язик, мовляв, я більше так не можу. Собака давив бліх і, скосивши одне око, поглядав

на Івана. Той продовжував писати листа. Єдине, чим займався хлопець у цьому місті з того часу, як переїхав, це писав листа невідомо до кого і з якої причини.

Собака почухався за вухом і ліг, дивлячись на Івана:- То підкажи, як дійти до бібліотеки?- Тобі до якої: міської, районної чи до центральної?- До міської.- За будинком німця Штрауса повернеш ліворуч, а потім на перехресті – праворуч.- Дякую, - собака чемно вклонився і постукотів кігтями по асфальту. Наступної миті хлопець згадав, що у цьому місті немає будинку німця Штрауса, і, взагалі, він не знає, чи жив коли-небудь

такий чоловік. Та собаки уже не було. «Мабуть, повернувся додому,» - подумав хлопець і наморщив лоба, намагаючись при-гадати, що саме він хотів написати у листі.

Інколи до Івана приходили батьки, герої давно прочитаних книг, колишні кохані, друзі, усі випадкові і недосяжні. І вони за-важали йому писати. Довгий ряд відвідувачів з кожним днем ріс, а лист лишався недописаним. «Коли це все припиниться?» - запитував він когось, невідомо кого, бо ж не міг він говорити сам із собою: це перша ознака божевілля!

Знову прийшов собака, той самий, худий і з рудою плямою на хвості.- Ти збрехав! – сказав він. – За будинком німця Штрауса немає перехрестя, там розташована стоматологічна клініка!- То чому б тобі не полікувати зуби, якщо ти маєш проблеми з бібліотекою і знайшов у цьому місті неіснуючий будинок

Штрауса! - Чому неіснуючий? Мій батько любив кусати того німця за ліву ногу, коли він ішов до крамниці купувати свинячі ніж-

ки.Собака сів на тротуар і почухав себе за правим вухом.- Чому у тебе немає коханої? – запитав він.- Чому немає? Є, - відповів хлопець і згадав Лору, не менш дивну, ніж сусідський собака, що умів розмовляти. - Просто

ти ще не її бачив.- А вона місцева? – поцікавився собака. – Якщо так, то я повинен її знати, я або мій батько. Ми усіх знаємо у цьому

місті.- Ні, вона не місцева. Але бачимось ми щодня, - проказав замріяно хлопець.- Фу, ти якийсь дивний. Вічно я із диваками знаюся! – образився пес.Він завернув до сусідської хвіртки. «Щоб ти сказився!», - подумав юнак і, покусуючи кінчик ручки, знову замислився над

листом.

Лора прийшла, коли було уже за північ. Майнула по подвір’ю тінь, стукнули вхідні двері і дві тонкі руки обійняли Івана за шию. Відтоді як пішов сусідський собака, він написав лише рядок – почала боліти голова.

- Пішли погуляємо по нічному місту, - прошепотіла вона йому на вухо. – Я страх як хочу тебе поцілувати.- То цілуй, - відповів хлопець.- Ні-ні, не тут. Ходімо, я щось тобі покажу.І взявши його за руку, повела із будинку. Дивно виглядало місто у місячному світлі. До кожного кольору, що вдень горів усіма

відтінками, тепер хтось домішав сірої фарби. За фронтонами, химерними решітками, ринвами і старовинними колонами, що оточували їх зусібіч, здавалося, хтось причаївся. За рогом одного будинку Іван навіть розрізнив дивакуватого дідка, з рідкою борідкою і худого, що махав до нього рукою. Хлопець хотів запитати у того, що він хотів, та Лора впевнено вела парубка за со-бою, розвівався її одяг, і вже виднівся у кінці вулиці ліс.

Її губи пахли вином і чомусь дивно скрипіла неподалік верба …

- Ти знаєш, яка родина була у німця Штрауса? – запитав той самий сусідський собака, що стояв перед відчиненим ві-кном. Іван спав, опершись головою на зігнуті у ліктях руки.

Хлопець із зусиллям розплющив очі.- Ні, – відповів він, - звідки я міг це знати? З пивоварні запахло дріжджами. - Якщо чесно, то тобі і непотрібно цього знати, просто казали, що син цього німця, Рудольф, шукав таємницю, що нібито була

зашифрована у старому рукописі, яку той знайшов у себе на горищі.- І що мені з того? – байдужим голосом відізвався Іван, який хотів чим швидше повернутися у сон, до своєї Лори. - Що мені з того, що мені з того! – вишкірив зуби собака. – Це таємниця про старовинні скарби або ще щось таке! А ти знаєш,

що стоматологічна клініка – це будинок, який належав цьому Рудольфу?- Іди геть! – проказав Іван, - мені уже набридли твої побрехеньки! – і зі стукотом зачинив віконниці.У кімнаті відразу стало темно. Хлопець провів рукою по обличчі, а потім пошукав на столі запальничку. Її там не було. Надво-

рі занявчали коти і загавкав собака, той самий, сусідський, з рудою плямою на хвості. Хлопець пройшов на кухню, де поставив на газову плиту чайник. Тихо колихались на вікні фіранки.

Раптом чорна і довга тінь майнула по підлозі і сказала:

СП

ОД

ІВА

НА

НЕС

ПО

ДІВ

АН

КА

.

� � � � �

стор. 36

� (0

362)

45-

14-

06 ✉

330

28,

м.

Рівн

е, а

/с 2

37

36стор.

СП

ОД

ІВА

НА

НЕС

ПО

ДІВ

АН

КА

: ЮЛ

ІЯ Л

ІСО

ВСЬК

А.

- А я хочу знайти той рукопис і розгадати таємницю сина Штрауса! А ще хочу знайти скарб, що захований у їх-ньому будинку!

Іван злякався і розілляв собі на ногу воду. І тільки тоді зрозумів, що це той самий сусідський пес.- А щоб тебе… Іди геть! Набрид уже!- Але ж ти допоможеш? Ходімо, я покажу тобі, що я знайшов!- Іди, кажу тобі! Будинку Штрауса у цьому місті немає!- Є!- Немає!- Він за рогом! - Його немає!- Старий і з облупленою фарбою!Іван врешті не витерпів і скипів:- Геть!І обернувся до нього спиною, спостерігаючи, як закипає у чайнику вода.Собака, мабуть, образився, бо згодом почулося шарудіння лап по довгій траві і як одиноко скрипнула у нічному повітрі

хвіртка. Іван поставив на стіл чашку і насипав у неї листя чаю, потім залив його кип’ятком. Сів на стілець і поклав голову

на зігнуті у ліктях руки. Він хотів знову побачити сон із Лорою. Натомість прийшов його шкільний друг, з яким вони разом вилазили на дахи дев’ятиповерхівок і, спостерігаючи захід сонця, мріяли про пригоди та інше, відмінне життя.

- Ти марнуєш час, - сказав він. – Чому ти нічого не робиш?- А що я повинен робити?- Ти повинен діяти, бо час минає, а мрії залишаються мріями.- Я роблю все, що можу.- Ні, ти нехтуєш ним, - наполягав однокласник. – Ти нічого не робиш, брешеш мені і собі.- Ходімо вип’ємо пива, - втомлено запропонував Іван.- Ти забув, я не п’ю пива. Ти забув про все на світі.- То пішли, прогуляємося.- Ти краще подумай, - шепнув на вухо друг голосом Лори.Іван обернувся: у кімнаті нікого не було.Хлопець сів на табуретку. Ці дивні відвідини починали його нервувати. Якась частина його вірила, що це все неправ-

да, що всі ці люди не можуть до нього приходити, а потім зникати невідомо як, що собаки не вміють говорити, але Іван повинен був вірити своїм очам і переконувати себе, що він не божевільний.

Цього ж самого вечора до міста приїхав страховий агент. Невисокий, типовий представник цієї професії у сірому по-ношеному костюмі. У валізі лежали на всяк випадок футболка, джинси, зубна щітка і стара зачитана книга. Він замисле-но поглядав на автовокзал, біля якого зупинився автобус, на літню жінку, закутану у хустку, що тягнула за собою візка, на дітей і запорошені автомобілі. «Ось я і приїхав», - подумав він.

У готелі агент зняв кімнату і замкнувся у ній на всю ніч, чим неймовірно здивував усіх працівників, які ніяк не могли прочитати в анкеті причину його приїзду.

- Який нерозбірливий почерк, - мовила покоївка, що разом з адміністратором та охоронцем схилилась над папір-цем. – Як він може так жити?

- Це, мабуть, пише «відпустка», - мовив охоронець.- Ні, це «невістка»! – відповіла покоївка.Охоронець скривився:- Не на весілля ж він приїхав!- А може, він приїхав через якесь таємне розслідування? – запропонував адміністратор. – Як в американських

детективах! Щоб не платити великої страховки фірма доручила йому дізнатися, що їхній клієнт помер зовсім не від не-щасного випадку, а від чиєїсь руки!

Поки працівники готелю розмірковували над причиною його приїзду, страховий агент витягнув з кишені олівця і з валізи книгу та заходився її читати. Довго горіло світло у його вікні, охоронець готелю замислено походжав під вхідними дверима, а о третій ночі махнув рукою і пішов спати. Тієї ж миті світло у вікні кімнати, що її наймав страховий агент, по-гасло.

(Далі буде)

����� стор. 33

Влас

ова

Сві

тлан

а

� (0362) 45-1

4-06 ✉ 33028, м

. Рівне, а/с 237

37стор.

СП

ОД

ІВА

НА

НЕС

ПО

ДІВ

АН

КА

СЕРГІЙ ГРОДЗКИЙ

Я народився 9 листопада 1987 року у місті Сокаль Львівської області. Із 1994 до 2004 року навчався в ЗОШ І-ІІІ ступенів №2 м. Сокаль. У 2004-2009 рр. – студент Національного університету «Острозька академія». Найбільшим досягненням вважаю примирення з Богом у своєму житті через прийняття жертви Ісуса Христа. Цікавлюся літературою, музикою. Люблю читати Біблію, спілкуватися з друзями. Писати почав із 6-7 років. Перші спроби – дитячі казки. У творчості керуюся натуралістичним принципом, тобто намагаюся писати про життя у всіх його проявах.

БЛУКАННЯІХотілося вірити, що це був просто сон. Але виявилося, що все зовсім не так. І те, що спочатку здавалося нереальним, стало

справжнім. Як важко було повірити в це! Але все навколо свідчило, що воно існує. Ступаючи по горбистій площині, вона постійно озиралася. Не бачила лише себе. Над головою розкинулося рожево-фіолетове небо. Блискавки гарцювали в хмарах. Було мото-рошно та пронизливо холодно. Мурашки галопом бігали по шкірі. Єдине, що залишалося робити, – це ступати крок за кроком. Постійно рухатися вперед. Тому що нерухомо стояти було ще нестерпнішим, ніж узагалі перебувати в цій місцевості.

Через незліченну кількість кроків (а може, всього через два-три?) душа побачила прірву. Далеко-далеко внизу знаходилося вогняне море, яке безперервно клекотало та виплескувало невеличкі протуберанці рідкої плазми. Вона поглянула вперед, щоб оцінити відстань до сусіднього берега. Здавалося, ціле безмежжя розділяло їх. Душа помітила неподалік вузеньку металеву перекладину, яка поєднувала два береги. Ступила на неї та почала обережно просуватися. Чим далі крокувала, тим вужчою була перекладина. Руки розставлені для підтримки рівноваги. Думки мережаться лише про одне: аби ненароком не впасти. А нароком? Хіба є якась різниця? Головне перейти понад прірвою та не потрапити до неї. Адже там – клекіт і ревіння. Душа по-глянула вниз. Уже вкотре. Посеред бурхливого моря здіймається гористий бар’єр, який відділяє вогонь від чогось чорного, але такого ж неймовірно гарячого. Вона бачила випари, які клубилися все ближче та ближче до неї. А під прозорими ногами пере-кладина тоненька, як бритва. Втримати рівновагу надзвичайно важко. Та ще й чорно-сірий смерч з’явився, ніби нізвідки. «Тільки не до мене, будь ласка, не до мене», – думалося душі. Але вихор вже затягує досередини, із неймовірною швидкістю розкручує та шпурляє донизу. І вона падає. Зразу швидко, а потім – якось плавніше. Спускається, наче пір’їна. Спочатку безтілесні ноги торкаються того чорного, що спершу було внизу, а зараз – у безпосередній близькості. Душа занурюється в смолу. Все глибше та глибше. Навколо виринають і пірнають буйволи. Вони ревуть. Лякливо так, плаксиво. Чорніші ночі та смоли, у якій приречені перебувати навік. Роги буйволів ледь-ледь не прошивають душу. А вона захлинається. Відчуває нестерпний пекучий біль. Ди-виться наверх. І що ж там бачить? Іншу душу, пов’язану з нею родинними зв’язками. «Куди ти йдеш?» – кричить та, яка внизу. – «Витягни мене звідси!». «І як я повинен це зробити? Адже в мене нема ніякої мотузки». – «Не покидай мене саму!». І та душа, що зверху, зупиняється. Стоїть довго-довго. Нерухомо так, статично. Аж тут здіймається вітер, і штовхає її, підносить догори та кидає на горбистий берег. «Не йди!!!» – лунає розпачливий крик. Марно.

І знову лише товариство буйволів. «Молитва», – протинає здогад наскрізь. Чому ж так пізно? Душа дивиться доверху та промовляє: «Господи, врятуй мене! Пошли своє спасіння! Зглянься наді мною! Вибач усі мої провини, вільні та невільні, сказані словом чи зроблені ділом, у сні чи наяву! Будь ласочка, Небесний Отче! Прошу Тебе в Ім’я Твого Однородженого Сина, Ісуса Христа».

І розступаються небеса. Золоте сяйво роздирає хмари й через шрам спускається, даруючи цій моторошній місцині яскраве сяйво тисяч сонць. Спочатку душа не бачить, як рухається вниз квадратна платформа. Але потім помічає цей незвичний тут предмет. Коли він опускається майже до рівня смоли (а проминуло, здається, піввічності), із небес лунає Голос: «Вилазь на неї та тримайся за трубку, яка приєднується до центру платформи. Міцно тримайся. Бо як знову впадеш, то не виберешся звідси повік». І душа виконує наказ. Стискує трубку прозорими руками так міцно, що могли б затріщати кісточки. Починається підйом. Повільно, але радісно. Подалі від цього моторошного місця. Вгору. Навколо юрмляться багряні ангели. Вони люто позиркують. Їхнє падіння було безповоротним. Лопотіння крил і злісний шепіт. А душа піднімається далі. І сяйво стає яскравішим.

ІІІз кожним сантиметром підйому все яскравіше розливається сяйво. Душа ніжиться у цьому блаженному морі світла та тепла,

яке заповнює її вщерть. Місця для чогось іншого не залишається. Вимальовуються контури постатей. Спочатку – десь далеко, потім – близько до платформи та її пасажирки. Краса облич, яку не можна описати. Її треба лише споглядати. Трепетно так, благоговійно. Кожному в певний визначений час. Але лише дітям світла. І голоси… Душа розуміє, що саме їх вона чула упро-довж усього того життя, ілюзорного та нетривкого. Вони завжди дозволяли розслабитися та поринути у молитовне мовчання. Молитовне через його святість.

Підйом триває, мабуть, дуже довго. Проте час тут втрачає будь-яке значення. Батьківщина позачасовості. Так приємно душі ще не було ніколи. Вона відчуває: це рідний дім. Навколо – хмаринки. Білосніжні та пухкенькі. І зовсім-зовсім не вологі. Човники святих. Так, душа бачить блаженні лики. Сотні тисяч. Десь над головою літають ангели. Лопоту крил не чути. Лише пісня висно-вується тоненькою мережкою найніжніших звуків.

Платформа зупиняється. А побачити вже нічого неможливо через надзвичайну яскравість сяйва. Коли душа звикає до нього, то розуміє: джерелом цього нового світла є дві Постаті, які підпливають до платформи. Одна – чоловіча, інша – жіноча. Вони мовчки споглядають душу. Вона впевнена: від Їхніх всепроникних очей не заховається ніщо. Жіноча Постать достатньо близько для того, щоб торкнутися до повік душі. Перед мандрівницею зринають образи чогось невимовно далекого. Вони стають все чіт-кішими та ріднішими. Близькі люди, без яких земне життя було б нестерпним. Любов, радість, ніжність і турботу відчуває душа. Прозорі сльозинки з’являються на її очах. І все жагучішим стає бажання повернутися знову до рідних. Образи та непорозуміння давно забулися. А впевненість, що все може бути по-іншому, непохитна. Тоді душа підносить погляд на дві Постаті. Вони посмі-хаються. Жіночий голос лагідно промовляє: «Ще не час тобі тут залишитися. Там тебе чекають. Твоє повернення знову зробить їх щасливими. А ми ще обов’язково побачимося. Пам’ятай: даруй людям частинку цього світла. Її ти забереш із собою. Виста-чить на всіх, які будуть навколо тебе. Лети!». І душу підхоплює легенький вітерець. Несе прямісінько до отвору, за яким пульсує блакить. Душа проноситься тунелем. Щось боляче вдаряє в груди. Раз, другий… І тоді мандрівниця бачить кількох людей у білих халатах, апаратуру, операційний стіл і тіло. Ріднесеньке, воно так і кличе своєю непорушністю. Душа поєднується з тілом. Поді-бне притягується до подібного. Лише з магнітними полюсами щось не так. Темрява окутує все.

***Медбрат на руках переніс Агнесу Ярославівну до реанімації та бережно поклав на лікарняне ліжко. Життя літньої жінки

якимсь дивом вдалося врятувати. А все почалося з того, що молодому хірургу підсунули нестерильні інструменти, щоб помстити-ся за якусь особисту образу. Під час операції на щитовидній залозі Агнесі Ярославівні занесли інфекцію, яка викликала клінічну смерть пацієнтки. Семен Миколайович, який керував хірургічним втручанням, запропонував компенсувати моральні збитки. Але літня жінка відмовилася. Вона з розумінням поставилася до ситуації. Винних притягнули до кримінальної відповідальності.

Видужувала Агнеса Ярославівна повільно. Довго не могла нормально керувати тілом. Жінка просила, щоб її підвозили на ін-валідному кріслі до лікарняної каплички. На порозі вона ставала на коліна та пересувалася до вівтаря. Агнеса Ярославівна довго молилася, дякуючи за ще один подарований шанс скуштувати земного життя. Воно хоч і недосконале, але все-таки неповторне своєю короткочасністю. На порозі вічності це чудово розумієш.

Коли жінка повністю відновила здоров’я та підкріпила сили, то повернулася до своїх рідних і близьких. Вона й досі дарує їм небесне світло.

(Далі буде)

� (0

362)

45-

14-

06 ✉

330

28,

м.

Рівн

е, а

/с 2

37

38стор.

НА

ТЕ!!

!

Весела автура

БОГДАН ФІЛАТОВ

ДО ПИТАНННЯ АВТОБІОГРАФІЇ

…Коли мене просять написати свою біографію, я звичайно дуже замислююся. Здавалося

б, не така я відома людина, а моєї автобіографії всюди треба. Як той сказав, без папірчика ти

– комашка, а з папірчиком – людина. З іншого боку, не така я вже відома людина. Та й опи-

сувати особливо нема чого… хіба що ранки, повні сільської романтики, босоноге дитинство,

яке з високих лопухів наївно-зляканими очима спостерігало будн7і, повні розмаїтої сільської

колотнечі. Ось послухайте.

Цілу ніч ішов дощ і вранці мені ще хотілося поспати. Але тільки-но почувши голос діда, я

зірвався на ноги. Так, ми ж збиралися йти косити. З дідом жарти кепські. Незважаючи на свій

невеликий зріст, дід мав могутній голос і жилаві руки, які могли не тільки скуйовдити чупри-

ну, а й дати доброго запотиличника. А голосу його боялися не тільки кури і старий собака, а

й моя досить-таки метка і лайлива баба.

Пам’ятаю, якось її не було вдома, а дід хильнув зайвого (інколи він любив це діло) і по-

спродував усі поросята, які були у хліві. Коли баба нарешті добралася додому, дід сидів із

блаженною посмішкою посеред двору неподалік від купи гною і чадив тютюном-самоса-

дом. Помітивши, що в хліві нема жодного поросяти, баба яструбом налетіла на діда.

Та не тут-то було! Мій дорогоцінний дідусь, незважаючи на те, що вже не міг второпати,

що говорить, нарешті вловив кілька знайомих слів.

- … твою маму! – дід, здійснивши величезне зусилля, нарешті звівся на рівні ноги й

хитаючись попрямував до баби. Баба позадкувала. Задкуючи, вона ненароком зачепи-

ла дійницю і вдалим копняком відправила її під ноги нападнику. Дід, не очікуючи такого

маневру, спіткнувся й полетів прямо під собачу буду, де доживала віку собака жіночої

статі.- Ага! Добалакався! – баба переможно вперла руки в боки й підступила на кілька

кроків ближче.

- Бач який! До чого добалакався! Сучку дери на чотирьох лапах, а не мою маму,

пустомолот!

Дід зробив зусилля й підвівся навкарачки. Втративши орієнтацію у просторі, а

може, подумавши, що перед ним маячать гостинні двері рідної домівки, мій непо-

вторний дідусь поліз прямісінько в собачу буду! Я вже було подумав, що він здій-

снить-таки те ганебне дійство, про яке сказала баба. Собака жіночої статі, що мир-

но лежала скраю буди, теж, видно, подумала так само, бо втекла в буду, й забилася

в найдальший куток. Проте вже біля буди мій сивий предок несподівано осів, за-

валився на бік і захропів.

Баба, не втримавшись від помсти, швиденько притягла відро води й вилила

дідові на голову. Це, однак, нічого не змінило – дід перевернувся на інший бік і

міцно спав далі.

Цей спомин миттю майнув мені в голові, поки я вдягався й готував косу. І неза-

баром я і мій дідусь – тверезий, як скло – йшли напівтемною сільською вулицею

на поле.…Так, діда я побоювався. А коли підріс, ми з дідом удвох дружно ганяли бабу

по подвірї.

Про шкільні роки теж мало що пригадую. Пам’ятаю, що я був непоганим

учнем – мало ще не найкращим у класі. Дров нарубати, водиці принести – це

для мене залюбки. А якщо ні того, ні іншого – тоді вже, під ласкавим поглядом

молодої вчительки, мусив сідати за книжку. І так мені було приємно гризти

граніт науки, так я його обївся, що став трохи сам не свій. Прояснилося в моїй

світлій голові тільки тоді, коли я вступив до Національного університету «Ост-

розька академія» на спеціальність «Літературна творчість».

АНЕКДОТ

У праці «Розум, мова, суспільство» Джон Серль, відсилаючись до питання про існування Бога, розпо-

відає один із «філософських» анекдотів про Бертрана Рассела. Отже, більш-менш регулярно елітарне

товариство студентів Оксфорду організовувало бенкет, на якому за звичай був присутній Б. Рассел

– їхній офіційний опікун. На одній із таких зустрічей (філософ мав тоді вже понад вісімдесят років і всі

вважали його переконаним атеїстом) багатьох присутніх цікавило питання про те, чи має він надію на

безсмертя. Зрештою, його запитали: «Припустімо, Ви помилялися щодо існування Бога. Припустімо,

все це правда й після смерті Ви опиняєтеся перед ворітьми до Неба, аби бути прийнятим Святим Пе-

тром. Як би Ви тоді звернулися до Бога?» Бертран Рассел без жодних вагань відповів: «Отож, підійшов

би до Нього і сказав би: «Ти не дав мені достатньо доказів!..»

А Ф О Р И З М И

Без ідеї немає мисте-цтва, але в той же час і ще більше того, - без жи-вопису живого і разючого немає картин, а є благі на-міри і тільки.

І.КрамськойБез фантазії немає мис-

тецтва, як немає й науки.Ференц ЛістБез ентузіазму в мисте-

цтві не створюється нічого справжнього.

Роберт шуманВеликий твір мистецтва

– це (мучительна) перемога геніального розуму над гені-альною уявою.

Бернард ШоуНайвеличніше мистецтво по-

лягає в тому, щоб приховувати його.

Дені Дідро

� (0362) 45-1

4-06 ✉ 33028, м

. Рівне, а/с 237

39стор.

ШУХЛЯДА, Стос другий (2010). Літературно-науковий спецвипуск газети «Спецкор Інфо» №3 (3), вересень 2010 р Свідоцтво про державну реєстрацію РВ№539/92-Р, видане Голо-вним управлінням юстиції в Рівненській області 14.10.2009рЗасновник та видавець: Олег КордонецьКерівник проекту – Сергій Штурхецький Автор ідеї – Олена ЧерніговецьГоловний редактор – Вікторія КаневськаКоректор – Олег ЧорнийХудожнє оформлення, дизайн та верстка – Олег КордонецьУ випуску використані фотоілюстрації Андрія МатвіїваВидається з 2010 рокуРедакційна колегія:

Вокальчук Галина Миколаївна, Кир’янчук Богдан Миколайович,Матчук Алла Леонідівна, Чернігівець Тетяна Іванівна, Штурхецький Сергій Володимирович

Видається за сприяння «Народної самооборони»Відповідальність за достовірність опублікованої інформації несуть автори та рекламодавці. Передрук матеріалів без згоди видавця заборонено. Тираж 1010. Віддруковано у ТОВ “Овід” (м.Рівне, вул. Соборна, 420), Зам. №_____

Влас

ова

Сві

тлан

а

Сузір’я Кота (Власова Світлана)