МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ПОЛІТОЛОГІЯ

Конспект лекцій для студентів спеціальності 201 «Агрономія»

денної і заочної форм навчання

ЛУЦЬК 2018

УДК 321.01(07) Ж 85

До друку Голова навчально-методичної ради Луцького НТУ __________ В. І. Талах Електронна копія друкованого видання передана для внесення в репозиторій Луцького НТУ Директор бібліотеки _____________ С. С. Бакуменко Затверджено навчально-методичною радою Луцького НТУ, протокол № ___ від «___»__________2018 р. Рекомендовано до видання навчально-методичною радою факультету обліку та фінансів Луцького НТУ, протокол № ___ від «___»__________2018 р. Голова навчально-методичної ради факультету обліку та фінансів _________ А. Т. Московчук Розглянуто і схвалено на засіданні кафедри гуманітарних наук та права Луцького НТУ, протокол № ___ від «___»_________2018 р. Завідувач кафедри гуманітарних наук і права _____________ О.М.Жук

Укладачі: О.М. Жук, к.іст.н., доцент Луцького НТУ;

О.О.Піменова, к.соц.н., доцент Луцького НТУ

Рецензент: О. І.Ситник, к.політ.н., доцент Луцького НТУ Відповідальний за випуск: О. М. Жук, к.іст.н., доцент Луцького НТУ

Ж 85 Політологія : конспект лекцій для студентів спеціальності 201 «Агрономія»

денної і заочної форм навчання / О.М. Жук, О.О. Піменова. – Луцьк : Луцький НТУ, 2018. – 112 с.

Видання спрямоване на вивчення студентами закономірностей політичного процесу, шляхів побудови правової держави, громадянського суспільства.

Конспект лекцій призначений для студентів спеціальності 201 «Агрономія» денної і заочної форм навчання.

© О. М.Жук, О. О. Піменова, 2018

Передмова

Політологія чи наука про політику - одна з наймолодших дисциплін. У самостійну галузь знання вона виділилася зовсім недавно, на Заході на рубежі 40-50- х років. Формально датою її відокремлення може служити 1948 рік, коли ЮНЕСКО був прийнятий спеціальний документ, що визначив структуру і завдання нової науки. А її повсюдне визнання у більшості країн світу пов'язано з утворенням у 1949 р. Міжнародної асоціації політичних наук.

В Україні політологія як самостійна дисципліна дістала права громадянства у 90-х роках. Її затребуваність обумовлена початком переходу українського суспільства до державного будівництва.

Сучасні вимоги зумовили зростання ролі гуманітарних і соціально-політичних наук, зокрема, політології як базової науки і навчальної дисципліни у творенні особистості, спрямованої взяти активну участь у розв‘язанні складних і подекуди неоднозначних проблем реформування суспільно політичної сфери нашого суспільства.

Вітчизняна політологія як багатовимірна наука і навчальна дисциплінарна галузь знань, покликана не тільки дати неупереджену, об‘єктивну оцінку сучасного стану українського суспільства, але й вибудувати теоретичні моделі, які б зумовлювати вибір оптимальної політичної стратегії його розвитку в усіх сферах в тому числі й в освітній.

Крім того, вивчення політології дозволяє студентам більш широко зрозуміти свою роль і місце в суспільстві, формувати відчуття власної значимості і причетності до справ суспільства, вироблення активної життєвої позиції.

Основна мета даного курсу лекцій – допомогти студентам науково осмислити складні явища і процеси сучасного політичного життя, щоб свідомо орієнтуватися в них, а також розібратися в існуючих політичних теоріях. Для досягненню цієї мети служать зміст і структура даного курсу лекцій.

Зміст

Тема1. Місце і роль політики та політології як науки у житті суспільства 1.Зміст і сутність політики та політичного життя в суспільстві 2.Політологія як наука, її категорії, закономірності та методи 3.Функції політології як науки 4.Політика як мистецтво Тема2. Історія політичної думки 1.Політика та політичні вчення у стародавньому світі. 2.Еволюція політичної думки в епоху Середньовіччя та Відродження 3.Політична думка Нового та Новітнього часу 4.Розвиток політичної думки в Україні Тема3 . Сучасні ідейно-політичні течії 1.Лібералізм та неолібералізм як політичні течії 2.Консерватизм та неоконсерватизм як доктрини захисту традицій та одвічних цінностей 3.Соціалістичні політичні концепції Тема4 . Політична влада 1.Влада як явище суспільно – політичного життя 2.Механізми здійснення та поділ влади в суспільстві 3.Проблеми формування й функціонування влади в Україні Тема5 . Політична система суспільства 1.Сутність та структура політичної системи 2.Держава в політичній системі суспільства 3.Роль та місце політичних партій у політичній системі Тема6. Політичні режими 1.Сутність політичного режиму 2.Типи політичних режимів 3.Закономірності переходу від тоталітаризму до демократії Тема7 . Громадянське суспільство 1. Громадянське суспільство як передумова формування демократичної політичної системи 2. Генезис ідей громадянського суспільства 3.Становлення громадянського суспільства в Україні

Тема8. Політичні еліти 1. Походження теорії еліт у політології 2. Сутність, структура та функції політичної еліти 3. Суспільна роль, легітимація та динаміка політичної еліти Тема9. Політичне лідерство 1 Лідерство як категорія політології 2. Типологія політичного лідерства. Сучасні політологічні концепції лідерства Тема10. Політична свідомість і політична культура 1. Політична свідомість: сутність, структура, функції 2. Політична культура та її роль у політичному житті суспільства 3. Політика і мораль Тема11 . Людина і політика 1.Людина в системі соціально-політичних відносин 2. Політична соціалізація 3. Способи участі в політиці Тема12 . Політичні конфлікти та кризи 1. Поняття ―політичний конфлікт‖ 2. Типологія політичних конфліктів 3. Функції політичних конфліктів. Способи і методи їх регулювання Тема13. Політика та етнонаціональні відносини . 1. Соціально-етнічні спільності: народ, етнос, нація 2. Роль та місце націй і етнонаціональних відносин у політичному житті 3. Зміст та сутність національної політики в житті суспільства Тема14 . Світовий політичний процес 1.Світове співтовариство та основні тенденції його розвитку 2.Суб‘єкти світової політики 3.Національні інтереси та національна безпека Тема15 . Глобальні проблеми людства 1.Політична глобалістика: поняття і структура 2.Глобальні проблеми розвитку людства та сучасне політичне мислення 3.Роль міжнародних організацій у вирішенні глобальних проблем.

Тема1. Місце і роль політики та політології як науки у житті суспільства.

План

1. Зміст і сутність політики та політичного життя в суспільстві 2. Політологія як наука, її категорії, закономірності та методи 3. Функції політології як науки 4. Політика як мистецтво

1. Зміст і сутність політики та політичного життя в суспільстві Що таке політика та політичне життя? Який вид діяльності, відносин між людьми

називається політикою? У чому полягають її найбільш суттєві риси, без яких політичні відносини просто не виникають?

Політика (гр. politike — мистецтво управління державою) — це одне з основних явищ у системі інших важливих сфер життя суспільства: економічної, ідеологічної, правової, культурної, релігійної тощо. Термін політика завдячує своїм виникненням твору видатного мислителя античного світу Арістотеля про державу, правління й владарювання, що мав назву «Політика». Саме з цього періоду майже до кінця ХІХ ст. політика традиційно трактувалася як учення про державу. І лише за нової доби розвиток політичної думки та положень про державу завершився виділенням цілої системи наук про державу та їх відособленням від політичної науки.

Розглядаючи питання про специфіку політики як важливого феномена життєдіяльності суспільства, треба коротко спинитися на розкритті причин її виникнення, становлення, розвитку, на з‘ясуванні умов та чинників, без яких її поява взагалі була б неможливою. Для цього важливо передовсім розглянути питання, до якої сфери життєдіяльності належить політика, з яких причин і як вона виникла. І тільки після цього можна буде розкрити її сутність і якісні відмінності від інших феноменів суспільного життя, її вплив на них і на суспільство в цілому.

Політика належить насамперед до сфери духовного життя суспільства, до сфери усвідомлення людьми свого ставлення один до одного, до себе, до світу. Її виникнення було зумовлене цілою низкою об‘єктивних чинників у різних сферах суспільного життя, але насамперед — у сфері виробництва та сфері економічних відносин. Вона виникає в період переходу від первіснообщинного життя суспільства до цивілізації.

У цей період кровно-родинні відносини первісного суспільства, звичаї, традиції, сила суспільної думки втрачають значення визначальних регуляторів взаємовідносин між людьми, між спільнотами. Це зумовлюється тим, що вже всередині первісного суспільства на підставі ускладнення та зростання потреб, удосконалення засобів праці, підвищення її продуктивності відбувається відособлення виробника в процесі виробництва; природне «прикріплення» виробника до певних засобів виробництва та виконання ним певних видів праці, спеціалізація праці; виникає сім‘я, яка стає суб‘єктом виробничої і (в цілому) соціальної діяльності; обмін проникає всередину общини, що призводить до можливості привласнення результатів чужої праці, виникнення майнової нерівності, боргової залежності, можливості використання чужої робочої сили.

Складні процеси диференціації всередині первіснообщинного суспільства зумовили потребу в посиленні інтеграційних процесів у всіх сферах його життя. Кожна з відносно самостійних сторін життя могла функціонувати вже тільки у взаємозв‘язку з усіма іншими його сторонами. Інтеграційні процеси зумовлюють зміцнення взаємозв‘язків поміж всіма сторонами життя суспільства, поміж суспільством і природою, поміж соціальними суб‘єк-тами, їхніми інтересами, сприяючи становленню суспільства як цілісної системи.

З розкладом первіснообщинного ладу і з переходом до цивілізації відбулося не тільки класове розшарування суспільства, а й загострення суперечностей поміж соціальними суб‘єктами через посилення існуючих відмінностей у відношенні до засобів виробництва та результатів праці. Відбулося поглиблення й загострення суперечностей між інтересами різних соціальних суб‘єктів.

Водночас суспільний поділ праці, соціальна диференціація й посилення нерівності у володінні засобами виробництва і засобами задоволення життєвих потреб створили можливості для вияву таких негативних людських рис, як жадібність, заздрість, нестримна гонитва за багатством, намагання домогтися його будь-якими засобами. Відтак виникає потреба в новій організації суспільства. Формування цієї нової організації пов‘язане з розробкою особливих правил, норм, настанов, законів, спрямованих на регулювання відносин між людьми, а також зі створенням відповідних органів, інститутів, які б забезпечували виконання цих правил, норм, законів і регламентували поведінку людей у суспільстві.

Так відбувається становлення публічної влади, головним органом здійснення якої стає держава. На цьому рівні розвитку суспільства індивіди перестають бути членами роду, носіями його рис, а стають громадянами, життєдіяльність яких віднині здійснюється в межах розроблених суспільством норм, законів і під контролем суспільства, насамперед — держави.

Отже, місце колишніх кровно-родинних зв‘язків і відносин займають якісно нові відносини — політичні, які активно впливають на всі інші. Відтак політика виникає як результат об‘єктивно зумовленого суспільного поділу праці, зміни характеру відношень людей до засобів виробництва і результатів праці (виникнення приватної власності), утворення в суспільстві соціальних суб‘єктів з різними інтересами, зміни форми обміну, споживання. Політика виникла як сфера суспільних відносин, що забезпечує погодження, регулювання, реалізацію інтересів людей за допомогою влади.

Діяльність держави як усередині країни, так і за її межами та ставлення до цієї діяльності класових сил з цього часу стали визначатися поняттям «політика». Уже набагато пізніше, під час бурхливого розвитку демократичних процесів, коли з‘явилися нації, а згодом політичні партії та масові суспільні організації, кожна з яких виражала інтереси та настрої багатьох людей, політика набуває нового змісту.

Політика виражає докорінні інтереси різних соціальних спільностей, партій, держав і цілі, якими вони керуються. У всіх сферах, де здійснюється політика, вона має багато форм вияву. Теорія виділяє дві великі, тісно пов‘язані одна з одною сфери політики — внутрішню та зовнішню. Водночас багатоманітність реального життя дає змогу і навіть зобов‘язує виділяти у внутрішній і зовнішній політиці більш вузькі, але дуже важливі сфери, такі як: економічна, соціальна, національна, політика розвитку народовладдя, культурна політика тощо.

«Політичне життя суспільства» — це загальна систематизуюча політологічна категорія. Перевага поняття «політичне життя» для визначення сфери всього політичного полягає не тільки в тому, що воно уможливлює охоплення всіх елементів, усієї політичної сфери, а й у тому, що воно дає можливість відобразити їхній динамізм та активність.

2. Політологія як наука, її категорії, закономірності та методи

Процес становлення політології як наукової і навчальної дисципліни в нашому суспільстві дуже затримався. Проте це сталося не тільки з політологією, а й з багатьма іншими науковими напрямками гуманітарного та природничого профілю. Ще зовсім недавно нігілізм щодо багатьох досягнень світової політичної думки виявлявся в практичній забороні самих термінів «політологія» та «політолог» або у вживанні їх як образливих. Те саме в колишньому СРСР було і з іншими науками: кібернетикою, генетикою, соціологією. Історія 30—50-х років багато в чому повторилася у 70—80-ті роки, коли заперечення необхідності існування фундаментальної політології аргументувалося тим, що її проблематика начебто повністю вичерпується предметом «наукового комунізму».

У колишньому СРСР політичні дослідження тривалий час здійснювалися тільки в рамках філософії, теорії соціалізму, політичної економії, історії тощо. Лише у 70-х роках політичні дослідження починають оформлятися в самостійну науку, причому політологія найдовше мала ярлик «лженауки», оскільки розглядалася як реакція буржуазної ідеології на переможне поширення у світі марксизму-ленінізму.

У зарубіжному суспільствознавстві політологія посідає одне з чільних місць. Ще в античній суспільній думці політика поряд з філософією була однією з головних наук. Так, у «Нікомаховій етиці» видатний мислитель того часу Арістотель приділяє їй одне з провідних місць у своїй класифікації наук. В ієрархії Арістотеля політика розглядається як найважливіша наука, оскільки її функція пов‘язана з основною суспільною метою — погодженням всезагального добробуту з добробутом окремих людей через управління людським співжиттям. Інші ж науки пов‘язані лише із засобами досягнення цієї гармонії. Отже, політичні знання раніше за інших стали об‘єктом зацікавлення мислителів минулого, але політична наука у своєму конституюванні, хоч як парадоксально, відстала від інших суспільних наук. Майже до другої половини ХІХ століття політологія була в тіні інших наук: філософії, юриспруденції, історії.

Політологія в її сучасному вигляді — це явище новітнього часу. Вона виникла на сучасному етапі людської цивілізації. Це сталося в період утвердження індустріального суспільства, коли разом з бурхливим розвитком наукового знання виникли нові нетрадиційні стосунки між людиною і навколишнім світом. Нові історичні умови життя породили великий попит на ідеї демократії, яка все більше стає формою організації суспільно-політичного життя. Демократична організація суспільства, проте, потребує проведення такої державної політики, яка б ґрунтувалася на наукових політичних знаннях, а не на соціальних утопіях. Відповіддю на цю історичну необхідність стала поява ліберальної демократії з її гострим попитом на політологічні знання. Ліберальна демократія створила сприятливі умови для розвитку суспільно-політичної думки і зокрема політології як науки.

Організаційне оформлення політології відбулося в країнах Заходу лише після Другої світової війни, бо ще до середини ХХ століття в гуманітарній науці розуміння політичної системи обмежувалося вченням про державу. У ті часи тільки право, насамперед державне й міжнародне, повністю домінувало в процесі вивчення політичних систем. І тільки після Другої світової війни з‘явилися теоретичні праці, в яких предметом політики стало не тільки життя держав, а й діяльність політичних партій, суспільно-політичних рухів, громадських організацій та інших політичних інститутів. Саме тоді остаточно сформувалося поняття сучасної політології.

Політична наука стала настільки самостійною, що почала активно співпрацювати з іншими гуманітарними науками, не розчиняючись у них. Тоді ж оформлюються сучасні методології суспільних наук, чіткіше розмежовуються їхні предметні сфери, установлюється взаємодія політичної науки із суміжними галузями знань; у сфері політичної науки виникає система наукових шкіл і напрямків (дослідження свідомої та підсвідомої мотивації політики, політичної поведінки, психології вольових актів влади, аналіз зовнішньої політики, понять політичного реалізму і т. п.); відбувається, як і в інших соціальних науках, спеціалізація наукового знання (дослідження внутрішньої, зовнішньої політики, політичних систем, політичного лідерства, типології влади та ін.); завершується перехід від праці ізольованих груп та окремих учених до організації наукових установ, мережі навчальних закладів, що готують кадри спеціалістів, починається видавнича діяльність, з‘являються спеціалізовані періодичні видання. Політична наука стає в розвинених країнах повноправною частиною науки як соціального інституту з численними та організованими кадрами дослідників і учнів; виникають міжнародні та національні організації політичної науки

3. Функції політології як науки

Характер політології як науки найбільш повно виявляється в її функціях. Однією з найважливіших функцій політології є теоретико-пізнавальна. Ця функція реалізується через вивчення, систематизацію, пояснення, аналіз, узагальнення й оцінку політичних явищ. Політологія в цій функції презентує себе як сукупність взаємозв‘язаних теоретичних концепцій, що спираються на виявлені закономірності суспільного розвитку.

Теоретико-пізнавальну функцію пов‘язано з розробкою основних концептуальних ідей, які пояснюють характер розвитку суспільства на його різних етапах. Історична практика нашого недалекого минулого переконливо свідчить, що неспроможність колишніх теоретичних настанов, зокрема щодо повної і остаточної перемоги соціалізму, стати по-

справжньому науковими політичними концепціями зумовлювалася не тільки тим, що вони були відірвані від реального суспільного життя, а й тим, що вони базувалися на негнучкій економічній, соціальній, політичній та духовній основі (неподільне панування державної власності, негативне ставлення до несанкціонованих форм соціальної активності, однопартійне політичне керівництво, нетерпимість до інакомислення).

Відмовившись від старих політичних концепцій, українська держава поки що не взяла на озброєння нові політичні доктрини. Така ситуація не могла не вплинути негативно на стан держави й суспільства, який нині характеризується політичною й економічною нестабільністю, зростаючою регіональною відчуженістю, соціальним, моральним та психологічним напруженням. Але це зовсім не означає, що політичні процеси в нашій державі відбуваються взагалі без будь-якої теоретичної основи. Події останнього часу, особливо прийняття нової Конституції України, переконливо свідчать про те, що на роль однієї з таких теоретичних доктрин безумовно претендує концепція політичного плюралізму, яка давно вже міцно утвердилася в розвинутих західних країнах. У нашій державі, як і в інших країнах, ідея плюралізму також усе активніше заявляє про себе. Навіть короткий період розвитку України як незалежної держави показує, що процес реалізації цієї ідеї в політичному житті відбувався досить бурхливо: від плюралізму думок — до плюралізму дій, від плюралізму дій — до плюралізму організацій, від плюралізму організацій — до плюралізму суспільства в цілому. Основна привабливість ідеї політичного плюралізму для демократичного розвитку політичних процесів у державі полягає в тому, що вона не тільки протистоїть ідеї авторитаризму й тоталітаризму, а й відкриває широкі перспективи для участі різних груп населення в політичному житті суспільства.

Поява політичного плюралізму — це відносно нове явище для України. А тому його ствердження й поширення неминуче пов‘язане з певними труднощами. Так, у нашому суспільстві відчувається помітний вплив анархістських тенденцій. Як свідчить історична практика, анархізм завжди і всюди спекулював на свободі особистості та на її постійному прагненні самореалізації. Те, що в останні роки досить поширеним явищем стала масова неповага до закону, до розпоряджень державної влади з боку різних структур, верств населення та посадових осіб, — наочне підтвердження небезпеки для суспільства цього процесу. Не може не турбувати також значне поширення в Україні регіонального та міжконфесійного егоїзму. З‘явившись як природна реакція на дії адміністративно-командної системи, регіональний, міжконфесійний та груповий егоїзм (якщо в суспільстві не буде знайдено відповідних засобів для його подолання), може перерости (практика всеукраїнського страйку шахтарів це підтверджує) у широкомасштабну конфронтацію з украй негативними для держави й суспільства наслідками. Особливо необхідно наголосити на небезпеці для нашої держави автаркізму, регіональної відособленості та замкненості, які призводять до дезінтеграції суспільства і заважають становленню справжнього політичного плюралізму.

Важливу роль у політології відіграє методологічна функція, яка визначає порядок аналізу закономірностей, методів, способів і принципів теоретичного дослідження політики та практичної реалізації отриманих знань. Методологічна функція політології полягає в тому, щоб озброїти людину ефективними засобами пізнання політичної реальності. Ефективність цих засобів залежить від того, якою мірою політологія спирається, з одного боку, на загально філософські принципи, закони й категорії, що застосовуються в усіх галузях наукового знання, а з іншого — на специфічні прийоми та засоби, що їх розроблено представниками конкретних наук у процесі емпіричного аналізу різних явищ природного та суспільного життя.

За допомогою світоглядної функції стверджуються цінності, ідеали, норми цивілізованої політичної поведінки, політичної культури соціальних суб‘єктів, що сприяють досягненню певного консенсусу в суспільстві, оптимальному функціонуванню політичних інститутів. Вивчення політології дає змогу зрозуміти, чиї інтереси виражають ті чи інші партії, суспільні групи, їхні лідери та державні структури. Ця функція впливає на розвиток політичного мислення, уміння оцінювати політичні події в контексті їхніх зв‘язків з історичними умовами, які реально існують у даний конкретний період.

Говорячи про практичне значення політології, слід мати на увазі два тісно пов‘язані між собою аспекти. Перший аспект стосується посилення прикладного значення політології. Він полягає насамперед у зверненні політичної науки до самого політичного життя, у постійному реагуванні на потреби політичної практики. Свій вияв прикладний характер політології знаходить також в її конструктивно-критичній спрямованості. Треба зазначити, що радянське суспільствознавство, включаючи й політологію, іще зовсім недавно весь свій запал використовувало тільки для боротьби з буржуазною ідеологією, не помічаючи проблем власного суспільства. У науці тоді повністю панувала жорстко нав‘язана «згори» адміністративно-командною системою відверта апологетика радянської системи.

Прикладний характер політології виявляється також у підвищенні значущості її професіональних працівників. Нині велику потребу в політологах-професіоналах мають вищі та середні спеціальні навчальні заклади, а також загальноосвітні школи, де попит на викладачів політології значно перевищує пропонування. Необхідність у політологах відчувають і науково-дослідні інститути, центри та лабораторії, причому не тільки суто політологічного, а й психологічного, соціологічного, юридичного, історичного, міжнародного та інших профілів. На політологів чекають представницькі й виконавчі органи влади, внутрішньополітичні та зовнішньополітичні установи та служби, численні засоби масової інформації та комунікацій, комерційні підприємства тощо.

Важливу роль у житті сучасного суспільства відіграє прогностична функція політології. Суть цієї функції полягає у спрямованості політології на передбачення напрямків розвитку політичних процесів, різних варіантів політичної поведінки. Це необхідно для розробки механізму раціональної організації політичних процесів, урахування ресурсів політичної влади, особливо таких її різновидів і форм, як авторитет, контроль, вплив, примус і т. п. У процесі оновлення нашого суспільства зростає роль прогнозування політичної поведінки соціальних суб‘єктів як у центрі, так і в різних регіонах країни, передбачення наслідків певних політичних акцій.

За сучасних умов прогностична функція політології використовується, по-перше, для визначення поточних цілей та віддалених перспектив розвитку суспільства, а по-друге, для своєчасного проведення наукових експертиз найбільш важливих політичних рішень з погляду реальності очікуваного від них ефекту. Усім нам в Україні відомо, наприклад, що за кількістю рішень та законів, що ухвалюються нашими парламентаріями, ми значно випереджаємо багато країн світу. Однак добре відомо й те, що більша частина цих рішень та законів залишається нереалізованою. Причин такої ситуації є багато, але одна з найголовніших — брак попередньої експертизи політичних рішень, законів та указів.

4.Політика як мистецтво

Суть політики визначається «двоїстим» характером цього явища. По-перше, політика — це наука, оскільки вона базується на законах суспільного розвитку, а відтак має розглядатися крізь призму об‘єктивної логіки цих законів, категорій і методів. Отже, політику не можна розглядати як щось свавільне, віддане на відкуп окремій особі, соціальній групі або навіть цілому класу.

Необхідною умовою, що сприяє ліпшому розумінню об‘єктивних процесів, що діють усередині політики та поза нею, є вивчення історичного досвіду, необхідність уважного ставлення до його уроків та врахування в політичній діяльності всієї багатоманітності чинників, які на неї справляють вплив. Наявність об‘єктивного елементу в політиці, її залежність від попередніх подій створюють можливість для науково обґрунтованих прогнозів, передбачень і навіть для відповідного моделювання політичних процесів, хоча, звичайно, це можна зробити лише з певною мірою вірогідності.

По-друге, політика — це не тільки наука зі своєю системою категорій, закономірностей та методів, а й мистецтво, яке полягає в умінні використовувати наявні можливості, приймати правильні й продумані політичні рішення як на підставі теоретичних знань і перевірених історичною практикою логічних висновків, так і з допомогою уяви, інтуїції, творчої сміливості та фантазії.

Політика як мистецтво — це необхідний компонент дійового і емоційно-вольового життя політики, що істотно визначає її ефективність, характер методів, вибір тактики та професійне покликання політичного діяча. Наближення політики до мистецтва пояснюється ймовірнісним характером політичного процесу (неповнотою інформації про його вихідні умови, можливістю появи непередбачених чинників, невизначеністю кінцевих результатів і т. п.). Оскільки політичний процес ніколи не може бути повністю раціональним, а неконтрольовані процеси в політиці небажані, то за організації і здійснення політичного процесу і взагалі будь-якої політичної дії виникає подвійне завдання: якось компенсувати брак точного знання і водночас утриматися в межах раціонального, щоб не допустити безвідповідальних рішень та дій.

Розв‘язання першого завдання пов‘язане зі знанням техніки політичних відносин, співвідношення сил, знанням людей і їхніх інтересів, слабких та сильних сторін, логіки та психології поведінки мас, груп, окремих осіб і т. п. Саме воно визначає політичну тактику, спосіб прийняття конкретних політичних рішень, можливість точного маневрування на основі правильного психологічного розрахунку, уміння перетворювати наміри в дії, вести гнучку політичну гру, коли тактична техніка та вміння маневрувати переходять у більш значні стратегічні дії. Коли ж мистецтво підміняють спритністю, інтригою, маніпуляцією людьми й принципами, що, на жаль, частенько трапляється, можна говорити про переродження політики в політиканство.

Друге завдання — залишатися у сфері раціонального — розв‘язується завдяки вмінню втримуватися від усього необдуманого, випадкового, від забобонів та пристрастей, зведення особистих рахунків і т. п.

Розв‘язання цих двох завдань зближує інтелект політика з його емоційною сферою. На межі між ними, в інтуїтивній сфері, що близька до підсвідомості, виникають яскраві імпровізації, прозріння, вдалі здогадки, рішення про вибір близьких за духом та за складом характеру партнерів. На межі знань та інстинктивного вибору політика може досягти справжнього артистизму, піднятися від виснажливої праці до емоційного осяяння.

Як свідчить історична практика, політика, як і мистецтво, залежить не тільки від об‘єктивних, а й від суб‘єктивних обставин, котрі неможливо логічно проаналізувати. Ця обставина потребує постійної готовності творчо мислити й відповідного ставлення до політичної діяльності. Не можна абсолютизувати значення минулого досвіду, раніше відомих і перевірених колись схем політичної поведінки, звичних старих прийомів вирішення проблем. Як зазначав З. Фрейд, «… у політиці необхідно діяти одразу і правильно, тут немає можливості перевірити гіпотезу, поставити питання, щоб повернутися до нього пізніше і т. п. Якщо проблему встановлено, мету визначено — треба діяти».

Треба постійно пам‘ятати про те, що політичні події обов‘язково несуть на собі «відбиток» тих людей, які беруть участь у політичному житті, віддзеркалюють культурне, емоційне середовище, в якому вони сформувалися. Багатоманітними є умови та напрямки будь-якої політики і так само багатоманітні її засоби. Необхідний вибір саме цих засобів і конкретний момент їх застосування — це найважливіші вияви мистецтва політики, бо вони потребують високої міри раціональності й винахідливості в прийнятті та реалізації політичних рішень.

Політиці притаманний особливий стан: постійний розвиток і плинність. Ось чому політичні процеси, дії, відносини, події ніколи не залишаються однаковими й незмінними навіть протягом короткого часу. Обставини, які постійно змінюються, вимагають від політичних суб‘єктів нових підходів, нових рішень, нових зусиль для їх реалізації. Це дає нам змогу зробити два важливі висновки. По-перше, здійснення політики є не одномоментним заходом, а процесом, причому вже на початку політичних дій несподівано можуть виникнути нові, непередбачені обставини та чинники, які не тільки вплинуть на кінцевий результат, а й стануть вирішальними. Саме вміння спрогнозувати й передбачити нові обставини й моменти розвитку політичних процесів у суспільстві і робить політику мистецтвом, тобто таким видом діяльності, характерною рисою якої є уява, інтуїція, творча сміливість і фантазія.

Другий важливий висновок полягає в тому, що не можна ставитися до фактів політики як до статичних, незмінних. Політичні процеси перебувають у постійному розвитку та становленні. А це робить вибір моменту, місця й часу включення людини в політичний процес великим мистецтвом, що може прийти лише з досвідом. Не випадково одна з порад великого політичного мислителя Н. Макіавеллі полягає в тому, що «всі мудрі государі по-винні мати на увазі не тільки теперішні ускладнення, а й майбутні і з усією енергією вживати заходів проти цих останніх. Якщо передбачати їх раніше, то неважко буде боротися з ними; якщо ж чекати їхнього наближення, то лікування буде вже несвоєчасним, бо хвороба стала невиліковною». Як свідчить політична практика, впливати на політичні процеси, контролювати їх на ранніх етапах розвитку набагато простіше, ніж на завершальній стадії. Мистецтво політика виявляється в тому, щоб політичні рішення приймати не тільки правильно, а й своєчасно. Список рекомендованої літератури Основна: 1. Аляєв Г.Є. Політологія: підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Г. Є. Аляєв. - Вид. 3-тє, випр. та допов. - Полтава : АСМІ, 2012. - 319 с. 2. Брегеда А. Ю. Основи політології: Навч. посібник. — Вид. 2-ге, перероб. і доп. — К.: КНЕУ, 2000. — 312 с. 3. Горлач Микола Іванович та Кремень Василь Григорович Політологія: наука про політику: Підручник для студ.ВНЗ // МОН України - Київ: ЦУЛ, - 2009. - 836с. 4. Піча В. М., Хома Н. М. Політологія : підручник для студ. вищ. закладів освіти. – 5-те вид., стер. – Л. : Новий Світ-2000, 2008. – 304 с. 5. Політологія : підручник // за ред. проф. М. П. Требіна - Нац. ун-т "Юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого". - Х. : Право, 2013. - 414 с. 6. Політологія: підруч. для студ. ВНЗ // за ред. О.В.Бабкіної, В.П.Горбатенка - К.: Академія, - 2010. -567с Додаткова: 1.Аристотель. Політика / Перекл. з давньогр. О.Кислюка. – К.: Основи, 2000. – 237 с. 2..Політологія. Кн. перша: Політика і суспільство. Кн. друга: Держава і суспільство / А.Колодій,В.Харченко, Л.Климанська, Я.Космина. – К.: Ельга – Н, Ніка–Центр, 2000. – 584 с. 3. Політологія. Кінець ХІХ – перша половина ХХ ст. Хрестоматія / За ред. О.І.Семківа. – Львів: Світ, 1996. – 800 с.

Тема2. Історія політичної думки

План

1. Політика та політичні вчення у стародавньому світі. 2. Еволюція політичної думки в епоху Середньовіччя та Відродження 3. Політична думка Нового та Новітнього часу 4. Розвиток політичної думки в Україні

1. Політика та політичні вчення у стародавньому світі

Політична думка в історії цивілізації має давню і багату історію. Цей процес нерозривно був зв‘язаний зі становленням перших держав як особливої організації влади. Людство мало нагромадити досвід майже двох тисяч років державного управління, перш ніж склалися можливості для теоретичних узагальнень і висновків стосовно політичного життя як особливої сфери суспільних відносин.

Перші спроби пояснити суспільні порядки бачимо ще за часів розкладу общинного устрою та виникнення класового суспільства. У міфах стародавніх єгиптян та індусів, вавилонян та китайців, персів та євреїв знайшли відображення намагання зрозуміти основи суспільного життя, природу влади. У цих міфах обґрунтовувалися ідеї божественного

походження відносин між людьми, вічність та незмінність соціального устрою. Проте в них відчувається й тривога, породжена розпадом общинних зв‘язків, розколом суспільства на багатих та бідних, конфліктами між різними групами людей. Ще в III—II тисячоліттях до н. е. мислення людей цілковито було під владою міфологічних уявлень про навколишній світ. Але вже в І тисячолітті до н. е. з розвитком суспільного виробництва, що зумовило справжній стрибок у духовній культурі, людство робить свої перші кроки до раціонального самопізнання.

Так, великий мислитель Стародавнього Китаю Конфуцій (551—479 рр. до н. е.) визнає божественне походження влади імператора, але відмовляється від ідеї божественного походження держави, яка (згідно з його вченням) виникла з об‘єднання сімей. Держава — велика сім‘я, де імператор — суворий, але справедливий батько, а піддані — його слухняні діти. Відносини в державі мають регулюватися передовсім мораллю. Будучи прихильником ненасильницьких методів правління, Конфуцій усі недоліки в житті суспільства пояснював поганими звичками людей, а головною метою державної політики проголошував виховання добрих звичок. Найбільш високі вимоги він ставив до морального виховання правителів, зазначаючи, що моральність правителів визначатиме й моральність підданих . У IV ст. до н. е. китайський мислитель Шан Ян обґрунтував інший ідейно-політичний напрямок — легізм. Легісти, на відміну від конфуціанців, уважали моральне виховання людей недостатнім і наполягали на необхідності існування в суспільному житті суворих законів та суворих покарань.

Справжньою вершиною політичної думки Стародавнього Світу вважається політична філософія Стародавньої Греції. Різноманітні соціально-політичні вчення, що виникли тут, містять, як у зародку, майже всі пізніші теорії. Стародавні греки були багато обдарованим, енергійним та волелюбним народом. Досягнення цього народу, що дивують нас і досі, багато в чому пояснюються сформованим в Елладі типом держави і суспільства. Ідеться про поліси — держави, що являли собою общини вільних громадян. Форма такої організації общини виникла внаслідок переможного розвитку демократичних рухів, в яких народ — демос — у боротьбі з родовою знаттю виборов своє право на свободу. Соціальне мислення поступово звільнялося від міфологічних ідей. На ґрунті демократичних установ полісу в період найвищого розквіту державності в Греції (V—IV ст. до н. е.) виникли й зміцніли ідеї про рівні права громадян полісу, про первинність суспільних інтересів щодо особистих, а також уявлення про вільну людину, яка принципово відрізняється від раба. Мислителі Стародавньої Греції активно розробляли вчення, в яких обґрунтовувалась ідея досконaлості та ефективності функціонування рабовласницької держави.

Знаменитий філософ Демокріт (460—370 рр. до н. е.) зробив одну з перших спроб пояснити природними обставинами походження людини й суспільства. За його переконаннями, життя суспільства зовсім не пов‘язане з діяльністю богів або героїв. Тільки злидні, ці справжні «учителі людей», привели людство до цивілізації та державного співжиття. Поділ людей на рабів та вільних у суспільстві є цілком природним і звичайним. Рабство філософ не вважав аморальним. Демокріт був упевнений, що людство у своєму розвитку прямує по висхідній, а тому «золотий вік» у нього не позаду, а в майбутньому. Він прихильник демократичної форми правління і ворог монархії. На думку Демокріта, у демократичній державі навіть бідність ліпша, ніж багатство в монархії. А щоб досягти щастя, людині треба бути поміркованою в усьому. Вільний грек — не ізольована від суспільства одиниця, а громадянин міста-держави (полісу). Інтереси держави, яка втілює спільні інтереси всіх її громадян, необхідно ставити вище за все інше .

Погляди рабовласницької аристократії виражав Платон (427— 347 рр. до н. е.). Його ідеї мали величезний вплив на всю пізнішу історію соціально-політичної думки. Платон мріяв заснувати ідеальну державу. Він навіть написав спеціальний твір під назвою «Держава». Політичний ідеал Платона — аристократичний державний устрій, «влада ліпших». Він виступає з різкою критикою рабовласницької демократії. Демократія будується на визнанні влади більшості народу над меншістю. Але за Платоном більшість є «безумною». Величезна «жадоба свободи» в демократичній державі, на думку Платона, призводить до того, що законослухняних громадян там змішують з грязюкою як

добровільних рабів, батько боїться своїх дітей, учитель — учнів, чоловіки — жінок, молодші не поважають старших. Ось чому демократична держава, за Платоном, легко вироджується в тиранію, бо, на його думку, з безмежної свободи виникає величезне та жорстоке рабство.

Платон засуджує не тільки демократію. Він з ненавистю ставиться до тиранії, олігархії (влади багатих), тимократії (влади військових). Усім цим формам організації влади мислитель протиставляє власний проект досконалої держави й правління. Основна суть платонівської держави — справедливість, що полягає в ретельному виконанні кожним членом суспільства своїх обов‘язків. Останні визначаються природними нахилами людини. На чолі такої держави стоять філософи, які на основі «вічних» ідей мудро керують суспільством. Друга верства суспільства — воїни — живе аскетичним життям і захищає державу від внутрішніх та зовнішніх ворогів. Третя верства — хлібороби та ремісники, завдання яких годувати всю державу.

Отже, громадяни держави одвічно не є рівними, але нерівність ця не спадкова. Якщо діти воїнів виявлятимуть погані нахили, вони можуть бути переведені в ремісники або хлібороби. Допускав Платон і перехід із третьої верстви суспільства в другу, а з неї і в першу.

Платон мало цікавився питаннями організації виробництва, а тому майже нічого не писав про ремісників та хліборобів. Його увага була спрямована на життя тих верств, котрі створюють закони, стежать за їх виконанням. Філософи та воїни не мають ні приватної, ні особистої власності, бо, на думку Платона, власність заважатиме їм вершити державні справи на засадах справедливості. Вищі верстви суспільства живуть спільно, харчуються всі разом. Сім‘ї в них нема, а діти виховуються державою. Платон не схвалює ні надмірних злиднів, ні надмірного багатства, оскільки приватна власність, на його думку, руйнує цілісність та єдність держави, породжує численні чвари.

Соціальний проект Платона часто називають соціалізмом. Але це соціалізм казарми. До того ж майнову рівність Платон не поширював на третю верству суспільства, а рабів взагалі не вважав громадянами держави. Заради благополуччя цілого Платон приносив у жертву інтереси окремої людини, перетворюючи суспільство на щось, схоже на величезний мурашник.

Цікаво, що в проекті афінського мислителя вже закладені елементи майбутніх тоталітарних режимів, коли всі сторони життя суспільства та особи регулюються й контролюються державою. Але, заперечуючи особистість, Платон заперечував і егоїзм особистості. Він уважав, що розвиток людства залежатиме в кінцевому підсумку від змін у характерах людей, від виховання нових людських якостей.

Величезну роль в історії соціально-політичної думки відіграв інший античний мислитель — Арістотель (384—322 рр. до н. е.). Учень та прихильник Платона в перший період свого життя, він побачив вразливі місця в системі ідей учителя й піддав їх ґрунтовній критиці. До нашого часу дійшло багато його творів, в яких викладено майже весь обсяг соціально-політичних знань стародавніх греків.

Арістотель розглядав державу, яку він певною мірою ототожнював із суспільством, як форму спілкування громадян. Людина, на його думку, є істотою політичною, і вона може себе реалізувати тільки в суспільстві і через суспільство. Державу, стверджував Арістотель, створено не угодою між людьми, а природним шляхом. Вона виникла історично із сім‘ї та поселень як найбільш досконала форма спілкування людей. Мета створення держави полягає не тільки в тому, щоб вирішувати економічні та політичні питання, а й у тому, щоб не дозволяти людям чинити несправедливість, допомагати задовольняти матеріальні потреби. Служіння спільному благу було для Арістотеля критерієм досконалості державної форми, а найліпшою формою держави він уважав так звану політею (правління більшості в інтересах усіх).

Арістотель, як і Платон, — теоретик рабовласницької держави. Нерівність, на його думку, одвічно притаманна людському суспільству. Сама природа влаштувала так, щоб одні були народжені рабами, а інші — вільними. Рабство Арістотель розглядав як обов‘язкову умову існування суспільства, оскільки воно, звільняючи частину людей від виснажливої праці, дає їм змогу брати участь в управлінні державою та створювати духовні цінності. Але

мислитель не прийняв платонівського проекту ідеальної держави. Він заперечував «розчинення» окремої людини в суспільстві, обстоював права окремого індивіда та окремої сім‘ї.

Арістотель — прихильник приватної власності, бо тільки вона, на його думку, може примирити та об‘єднати всіх членів суспільства. У державі Арістотель виділяв три класи громадян: дуже багатих, дуже бідних і тих, що займають проміжне становище. Добробут держави забезпечується тоді, коли її дії зорієнтовано на середню верству вільних громадян. Там, де ця верства достатньо велика, досягається найбільша стабільність життя, бо в такий спосіб послаблюються суперечності між бідністю та багатством (пор. з поняттям «середній клас» сучасних політологів).

Проте суспільно-політичний ідеал Арістотеля ще не виходить за межі рабовласницької республіки, де громадяни — греки мали б бути рабовласниками, а інші народи — постачати рабів.

2. Еволюція політичної думки в епоху Середньовіччя та Відродження

Вплив античної соціально-політичної думки позначився передовсім на політичних ученнях середньовіччя та Відродження. Після розпаду рабовласницького устрою в Західній Європі виникло феодальне суспільство, основними класами якого стали поміщики та селяни.

Помітну роль в епоху феодалізму відігравало духовенство. Воно було великою економічною, політичною та ідеологічною силою. Це сталося тому, що за умов великої феодальної роздробленості (V—X ст.) католицька церква, маючи чітку ієрархію й стійкі догмати, справляла значний вплив на все духовне життя середньовіччя. Соціально-політична думка не була винятком. Її розвиток в основному здійснювався зусиллями релігійних діячів.

Головним у комплексі соціально-політичних ідей раннього середньовіччя стало вчення «отців» та «вчителів» церкви: Василія Великого, Іоанна Златоуста, Григорія Ніського та інших про безплідність земного існування, про марність та даремність людських зусиль. Пропагувався аскетизм, висувалася ідея покори владі, а за це обіцялося царство небесне на тому світі.

Підґрунтям соціально-політичних уявлень тієї доби була релігійна настанова про те, що земне життя є лише блідим відбитком небесного. Не зважаючи на поділ суспільства на багатих та бідних, релігійні мислителі наполягали на можливості справжнього братерства людей во Христі. Перед Христом, казали вони, втрачають своє значення багатство, освіченість, суспільне становище та привілеї. Гасло рівності перед богом прикривало фактичну нерівність у суспільстві.

Найбільш видатними соціально-політичними мислителями середньовіччя були Аврелій Августин, пізніше названий «блаженним», та Фома Аквінський.

Августин (354—430) — один з отців західнохристиянської церкви. Про свої духовні пошуки мислитель розповів у творі під назвою «Сповідь».

Основна риса соціально-політичних поглядів Августина — обґрунтування та виправдання нерівності в суспільстві. Багатство одних і бідність інших він пояснював зіпсованістю природи людини в результаті гріхопадіння перших людей. Становище людини в суспільстві, за Августином, запрограмоване на небесах. Звідси — висновок про неправомірність революційних виступів народу проти устрою «гармонійної нерівності».

У своєму вченні Августин намагався дати всесвітньо-історичну картину розвитку людства. Він слідом за старогрецькими стоїками обґрунтовує ідею єдності людського роду, що походить згідно з біблійними оповідями від «прабатьків» — Адама та Єви.

Іншим важливим елементом учення було розуміння історії людства як боротьби «двох градів», «двох держав»: «града божого», що складається з божих оборонців, та світської держави — «великої розбійницької організації», у котрій прагнуть матеріальних благ та визискують праведних. Кінець-кінцем, уважав Августин, хід історії забезпечить перемогу «божої держави» над світською. Високий авторитет Августина в християнських колах західноєвропейського середньовіччя і був пов‘язаний з ідеєю про необхідність підкорення світської влади церкві.

Інший видатний мислитель — Фома Аквінський (1225—1274) — жив у період пізнього середньовіччя і був найбільш впливовим богословом у Західній Європі тієї доби. У 1323 році він був причислений до лику святих римсько-католицької церкви, а вчення Фоми Аквінського було визнано згодом офіційною ідеологією католицизму.

Погляди Фоми Аквінського на суспільство сформувалися під впливом Арістотеля. Як і грецький філософ, Фома говорив про необхідність ставити на перший план інтереси держави. Відповідно до християнської традиції, що склалася, він розглядав соціально-політичні відносини як відображення небесного божественного порядку. Суспільство має складатися з різних верств: більшість людей мусять займатися фізичною працею, а меншість — розумовою, а також керувати суспільством. В інтересах суспільства кожна людина має безвідмовно виконувати свої обов‘язки, бо їх установлено богом.

Фома Аквінський жив у епоху, коли католицька церква, яку очолював папа, мала величезну владу. Ураховуючи те, що в цей період розпочався процес створення національних держав, він висловлював думку, що держава є божественним установленням. А найліпшою найприроднішою формою світської влади він уважав монархію.

Проте, хоч влада і має божественну природу, Фома Аквінський допускав ситуацію, коли зловживання владою, надмірні утиски дають народу право на опір тирану і навіть на його насильницьке повалення.

У соціально-політичних ученнях середньовіччя знайшли відображення такі явища в суспільному житті, яких не знала античність. Це сприяло виникненню деяких нових наукових ідей: єдності людської історії, прогресивного розвитку людського суспільства (на відміну від циклічного розуміння такого розвитку в період античності), моральної рівності людей тощо. Знання поглядів на соціальне життя в середні віки дає змогу ліпше зрозуміти сучасні соціальні вчення християнства.

Дальший період історії соціально-політичної думки пов‘язано з формуванням і розвитком капіталізму в Західній Європі. Становлення й розвиток капіталістичних соціальних відносин дали новий поштовх інтенсивній розробці соціально-політичних ідей. У XIV—XV ст. в соціально-економічному та культурному житті Західної Європи відбулися великі зміни. В Італії, а згодом і в інших країнах, стали виникати елементи капіталістичного способу виробництва. На зміну панівному класу феодалів приходить новий клас — буржуазія. Нові форми господарських відносин та нові суспільні класи привели до появи нових думок та ідей.

Люди, що розробляли нові ідеї, називали себе гуманістами, тому що в центр своєї уваги вони ставили людину. Багато гуманістів уважали богослов‘я лженаукою і негативно ставилися до церкви. Вони стали вождями культурного руху, відомого під назвою Відродження або Ренесанс. Ця назва пов‘язана з тим, що творці гуманістичної науки та мистецтва вважали себе спадкоємцями і безпосередніми продовжувачами науки та культури античності.

У духовній діяльності Петрарки і Боккаччо, Альберті і Франсуа Рабле, Нікколо Макіавеллі і Еразма Роттердамського та інших мислителів яскраво помітні спроби створити нову, світську культуру на противагу феодально-церковній культурі середньовіччя. Гуманісти вимагали звільнення від засилля церкви, від її панування в економічному, політичному та духовному житті. Вони обстоювали свободу розуму, що давала б можливість без перешкод розвивати здібності та творчі сили людей. Ідеологи Відродження висунули нове розуміння суті самої людини. Якщо церква принижувала людину, підкреслювала її слабкість та нікчемність, то гуманісти прославляли людську особистість, її гідність, вірили в її творчий потенціал та безмежні здібності до саморозвитку.

Соціально-політична думка епохи Відродження на перший план висунула проблему прав і свобод людини, особливо її права на індивідуальність, тобто незалежність, гідність, власну думку, власний спосіб життя. Ідея індивідуальності була невідома ні античності, ні середньовіччю, де окрема людина розглядалася лише як частка якоїсь спільноти: держави — в греків та римлян, релігійної общини — в середньовіччі.

Гуманісти підкреслювали пріоритет особистості над будь-якою соціальною спільністю. Це була не тільки реакція на нівелювання окремої особи за феодального ладу, відповідали ці ідеї і потребам нової економіки у вільній та незалежній особистості.

Ренесансні суспільні теорії позбулися релігійного впливу. Соціально-політичні відносини розглядалися в них уже не як «божественне накреслення», а як те, що залежить від самої людини.

Великим і оригінальним мислителем, політичним письменником епохи Відродження був Нікколо Макіавеллі (1469—1527). Він залишив цілу низку творів, які дуже високо поставили його в історії політичної думки. Серед цих творів особливо значні «Монарх» (у рос. перекладі «Государь»), «Роздуми на першу декаду Тіта Лівія», «Історія Флоренції» тощо.

Найбільш відома праця Н. Макіавеллі — «Монарх», яка здобула йому всесвітнє визнання та величезну популярність [5]. Мета «Монарха» — розкрити, як завойовують владу, як її втримують і як утрачають, навчити можновладців науки досягнення політичного успіху. Політична філософія Макіавеллі базується на аналізі римської історії, на власних спостереженнях політичного життя Італії та на політичній біографії відомого італійського політичного авантюриста Чезаре Борджа, який прихилив до себе симпатії Н. Макіавеллі тим, що прагнув об‘єднання Італії.

Монарху, який завоював владу, радить Макіавеллі, не слід спиратися на тих, хто спільно з ним очолював політичний переворот. Вони вважають себе рівними монарху і ніколи не стануть добрими слугами. Не слід наближати до себе й допускати до влади також тих, кого ти колись образив, і тих, хто мусить боятися тебе в майбутньому. З ненависті або страху люди стають мстивими, а не послужливими. Навіть нова ласка монарха не здатна знищити страху або пам‘яті про старі образи. Монарх може сміливо наблизити до себе того, кого раніше вважав ворогом: останній обов‘язково захоче ділом довести неслушність попередньої думки про нього. Монарху Макіавеллі радить спиратися не на знать, якій важко догодити, а на народ. Народу достатньо час від часу «кидати кістку», щоб він відчував, що його пригнічують трохи менше, ніж раніше. Монарху, який бажає довго втримати владу, необхідно турбуватися про регулярну заміну прибічників: люди, які тривалий час були наближені до нього, починають почувати себе рівними з ним, починають погано слугувати і навіть думають про заколот. Крім того, про особу самого монарха широкі верстви населення судять на основі того, які в нього радники. Останні мають бути людьми авторитетними, але не спеціалістами в політиці. Тоді монарх може використати їхній авторитет у народі, а вони не зможуть впливати на прийняття політичних рішень.

Коли треба вдаватися до насильства, коли до добродійства? Насильство треба застосовувати тільки один раз. Узявши владу, наприклад, з усіма ворогами треба покінчити одразу, щоб потім уже не повертатися до насильства. Добродійство треба чинити якомога частіше, щоб ті, кого воно стосується, часто про нього згадували і повсюдно говорили. А як будувати свої відносини з народом? Треба інколи звертатись до народу по допомогу: люди більше схильні любити тих, кому зробили добро самі, аніж тих, хто робить добро їм. Монарх повинен пробуджувати в народі надію на скороминучість лихих часів, постійно нагадувати про вороже оточення, карати занадто непокірливих. Не зайвим буде штучно створювати собі слабеньких ворогів і перемагати їх, ще більше звеличуючи себе. Натовп полюбляє переможців.

Політична філософія Макіавеллі сповнена ренесансного оптимізму. Людина може все, і повалені монархи мають нарікати тільки на себе. Тільки та особистість є сильною, яка вміє спритно пристосовуватися до існуючих обставин.

Розглядаючи політику як автономну галузь людської діяльності, Н. Макіавеллі зазначав, що вона має свої цілі й закони, які не залежать ні від релігії, ні від моралі. Головним виправданням політичної діяльності, метою якої є зміцнення держави, є державне благо та успіх у досягненні поставлених цілей. Добре все те, що сприяє зміцненню держави, а потрібного політичного результату можна досягати будь-якими засобами, у тому числі обманом і відкритим насильством.

Мета, якої прагнув Н. Макіавеллі (зміцнення якоїсь із маленьких італійських держав з тим, щоб вона могла об‘єднати під своєю владою всю Італію), була прогресивною, однак він не гребував нічим, ігнорував моральність, в основу політики покладав цинізм і безпринципність. Така політика згодом дістала назву макіавеллізму. Реанімацією макіавеллізму в ХХ ст. став сталінізм, який, прикриваючись комуністичною ідеологією, вступав у таємні змови про перерозподіл світу з німецькими фашистами, проголошував на словах рівність і свободу націй та народів, а на ділі позбавляв їх навіть натяків на громадянські свободи, звеличував на словах інтелігенцію та людину праці, а на ділі систематично їх винищував.

Зарубіжні дослідження останніх десятиліть підкреслюють величезний вплив Н. Макіавеллі на політичні теорії нового часу, його роль як основоположника сучасної політичної науки. Політична доктрина Макіавеллі цілком реалістична, вона виявляє справжні пружини авторитарної політики й політичної діяльності.

3.Політична думка Нового та Новітнього часу

Початком Нового Часу традиційно вважають англійську революцію середини XVII століття. Політична думка Нового Часу формувалася під знаком ідеології Просвітництва, ідеології буржуазії — молодого прогресивного класу, який прагнув влади. Виникнувши в XVII ст. в Англії — найбільш передовій на той час капіталістичній країні, — ідеї просвітництва поширилися у Франції XVIII cт. та в інших країнах.

Просвітителі (Д. Локк, Ш. Монтеск‘є, Вольтер, Дідро, Ж.-Ж. Руссо та інші) заперечували феодальну експлуатацію, політичний деспотизм, станові привілеї, обстоювали інтереси широких народних мас. Вони вважали, що перетворення в суспільстві мають здійснюватись через поширення передових ідей, боротьбу з неуцтвом, релігією, антигуманною феодальною мораллю та мистецтвом, які відповідали насамперед інтересам феодально-абсолютистської держави.

Вихідною для розвитку соціально-політичної думки XVII—XVIII cт. стала ідея «природного права», що була сповнена нового змісту. Під «природними правами» в XVII—XVIII ст. малися на увазі права бути вільними в переконаннях та діях, володіти та розпоряджатися власністю, бути рівними перед законом, мати гарантії від свавілля можновладців. Нідерландський правознавець та філософ Гуго Гроцiй (1563—1645) доповнив теорію природного права концепцією суспільного договору, яка виникнення держави пояснювала згодою людей.

Розвинули теорію природного права та суспільного договору англійські мислителі Томас Гоббс (1588—1679) та Джон Локк (1632—1704). Т. Гоббс був сучасником англійської буржуазної революції та захисником монархії. У своїй головній праці «Левіафан» він розкриває свою концепцію влади й держави . Гоббс проводить аналогію між політичними реаліями та функціонуванням людського організму: верховна влада — душа держави, посадові особи — суглоби, нагороди й покарання — нерви, справедливість і закони — розум та воля, громадянський мир — здоров‘я, непокора — хвороба, громадянська війна — смерть держави. Людина як біологічна істота — природне тіло, держава — твір мистецтва. Саму державу було створено з допомогою суспільного договору.

Природний, додержавний стан Гоббс розглядає як війну всіх проти всіх. Інстинкт самозбереження диктує людині два протилежні прагнення: збереження власної свободи і намагання здобути панування над іншими. Звідси виникає війна всіх проти всіх. І вихід із тваринного життя тільки один — ухвалення суспільного договору про заснування влади й держави. Люди погоджуються втратити частину особистої свободи, обравши правителя або верховний орган, які б владарювали над ними і поклали кінець всезагальній війні. Т. Гоббс, аналізуючи анархію й тиранію, уважає найліпшими ліками від анархії монархію. Головний аргумент: монархія — це втілення абсолютної влади. Повстання проти монарха, на думку Гоббса, не можна виправдати, а тому воно, як правило, є невдалим. Успішне повстання дає поганий приклад. Це — дорога до хаосу, нової війни всіх проти всіх.

Дещо іншу позицію посідав Д. Локк, який виражав потреби більш зрілого буржуазного суспільства. Він автор такого твору, як «Нарис про людський розум» . В основі

політичної філософії Локка лежить ідея власності. Власність визначається як те, що людина виділила з природи, а також досягла своєю працею. Держава та громадянське суспільство базуються на власності. Громадянами треба вважати лише тих, хто має власність. У природному стані, уважав англійський мислитель, люди, можливо, і живуть непогано, але їм багато чого бракує для збереження власності. На основі суспільного договору засновується держава для збереження власності й вирішення зв‘язаних з нею проблем.

Проте для того, щоб власність не залежала тільки від волі властей, люди створюють закони та законодавство. Локк формулює один з принципів лібералізму — принцип законності: жодна людина, що живе в суспільстві, не може претендувати на те, щоб для неї було зроблено виняток із закону цього суспільства. Але й у суспільстві законів можливе беззаконня, оскільки завжди можливі довільні тлумачення і застосування законів. Відтак дуже суттєвим стає питання: а хто судді? Коли, наприклад, суддями виступають самі можновладці, то в судочинстві обов‘язково матимуть місце волюнтаризм та фактичне беззаконня. Для цього Локк пропонує систему стримувань та противаг — поділ влади на законодавчу, виконавчу та федеративну (союзну). Законодавча влада має бути в парламенті, виконавча — належати суду й армії, а федеративна влада, що відає відносинами з іншими державами, — у руках короля. Владу короля, за Локком, треба обмежити конституцією.

Особлива роль у розвитку соціально-політичної думки XVII—XVIII століття належала французьким просвітителям. Видатний французький мислитель Шарль Монтеск‘є (1689—1775) написав низку творів, серед яких окремо треба назвати фундаментальну працю «Про дух законів». Монтеск‘є виявив себе як активний борець проти деспотизму за політичну й громадянську свободу, за правову державу, що в ній панувало б «правління законів». Природні закони, на його думку, існували до створення державно організованого суспільства. Вони забезпечували рівність, мир та відносне благополуччя людей. З переходом до державно організованого суспільства природні закони замінюються позитивними, але не довільно, а виходячи з конкретної історичної обстановки. При цьому великий вплив на формування законів справляє географічне середовище: клімат, ґрунт, рельєф місцевості, величина території і т. п. Характер законів, за Монтеск‘є, значною мірою залежить також від форми держави. За деспотичної форми правління панують свавілля і страх, а не закони, за монархічної — порядок та законослухняність, за республіканської — добро й політична свобода. Учений здогадувався, що характер розвитку суспільства багато в чому залежить від способу здобування засобів до життя. Природним законом він уважав бажання людей жити спільно, їхнє тяжіння до рівності й миру. Монтеск‘є надав ідеї Локка про розподіл влад чіткішої форми. Поділивши владу на законодавчу, виконавчу та судову, Монтеск‘є вбачав у такому поділі гарантію безпеки громадян від беззаконня та свавілля. Однак такі гарантії, за Монтеск‘є, можуть стати реальними лише в тому разі, коли владу поділено між різними політичними силами, які взаємно стримують одна одну. Монтеск‘є висловлювався також і за доповнення конституційної монархії народним представництвом. Письменник, філософ і публіцист Франсуа Марі Аруе, що взяв собі псевдонім Вольтер (1694—1778), також був автором багатьох творів, де критикував вади феодального устрою, виступав проти панування церкви та релігійного фанатизму. «Розчавіть гадину!», — закликав Вольтер. «Гадиною» він називав католицьку церкву. У центрі його роздумів — обґрунтування принципу політичної свободи, яка, проте, пов‘язувалася із суворим дотриманням законів. Невід‘ємною рисою мислячого та справедливого суспільства Вольтер уважав свободу думки й слова, свободу совісті. Письменник засуджував будь-які вияви нетерпимості стосовно інакомислячих: інквізицію, релігійні війни, переслідування єретиків. Він гаряче симпатизував республіканській формі правління, оскільки вона більше за інших наближає людей до природної рівності. Але долю Франції він усе ж таки зв‘язував з «освіченим монархом», який би спирався на законодавчу діяльність найбільш передової частини суспільства. Вольтер палко вірив у можливість мирного перетворення країни на «царство розуму».

Демократичні тенденції найбільш яскраво виявилися у працях Жан-Жака Руссо (1712—1778). Твір Руссо, який здобув йому велику популярність, — це «Про суспільний договір, або Принципи політичного права». У «Суспільному договорі» Руссо

наполягає на прямому та безумовному управлінні народу без будь-якого поділу влад. На відміну від Гоббса та Локка, котрі допускали існування двох актів суспільного договору (перший — створення держави як асоціації народу, другий — передачу верховної влади від народу до уряду), Руссо визнавав «дійсним лише один акт суспільного договору, а саме — створення народу й суспільства (у формі демократичної держави) як єдиного і абсолютного джерела та суверена загальної волі (верховної політичної влади)» . Вихідна теза роздумів Руссо — людина за своєю природою добра, але суспільство з усіма його атрибутами робить її поганою. Найстрашнішу нерівність дала людству приватна власність, а її винахідник — той, хто першим огородив шматок землі й сказав: це — моє. Власність породила пристрасть до наживи, заздрість, лицемірство, обман, злочин.

Політичний ідеал Руссо — місто-держава зі спартанським порядком та абсолютною демократією. Він уважав, що з усіх держав найбільш досконалі — малі, для них демократія — найліпший спосіб правління. Малі демократичні держави досконалі, бо наближені до природи: співтовариство тих, хто укладав уперше суспільний договір, було нечисленним, і кожний міг впливати на державні справи безпосередньо.

Книжка Руссо починається фразою, яка стала гаслом французьких якобінців: «Людина народжується вільною і водночас всюди вона в кайданах». Але свобода була не головною метою Руссо, над нею він ставив рівність людей. Існує, на його думку, одним-один спосіб досягнення справжньої рівності — особлива організація держави, коли кожний громадянин повністю поступається всіма своїми правами на користь общини. Спільна воля всіх — ось стрижневе поняття, бо відповідно до нього здійснюється демократичне правління. Спільна воля не є формальним поєднанням індивідуальних волевиявлень. Це вияв думок свідомого народу.

Яким же має бути уряд, що втілює спільну волю? Руссо вважав, що здійснення спільної волі неможливе, оскільки вона — ідеал, а ідеал недосяжний. Але уряд здатний наблизитися до ідеалу, якщо він використовує для цього всю повноту влади і не має власних корпоративних інтересів. Концепція Руссо стала джерелом теорії харизматичного лідерства. Руссо відкидає ліберальні ідеї про поділ влад, закони або свободу асоціацій. Про який, на його думку, поділ влад може йтися, коли єдиною й повною владою є спільна воля? Закони — протиприродні, оскільки спільна воля змінюється, а закони залишаються сталими. Асоціації, продовжує мислитель, — найбільш серйозне лихо для демократії. Вони нав‘язують політичні судження, по суті — судження верхівки асоціації, позбавляючи рядових громадян свободи висловлення своїх думок. Згідно з Руссо, основне завдання суспільного договору полягає в тому, щоб «знайти таку форму асоціації, котра захищає всією загальною силою особистість і майно кожного з членів асоціації і завдяки якій кожний, з‘єднуючись з усіма, підкоряється водночас тільки самому собі і залишається так само вільним, як і раніше».

На межі XVIII—XIX ст. у Німеччині спостерігається бурхливе піднесення політичної думки, найяскравішими представниками якої були І. Кант (1724—1804) та Г. Гегель (1770—1831). І. Кант найбільш повно обґрунтував політичну доктрину лібералізму. На його думку, людині у своїй поведінці необхідно керуватися волевиявленням морального закону. Почуття свободи внутрішньо притаманне особистості, але часто це почуття перетворюється на свавілля однієї людини щодо іншої. Для того щоб обмежити прояви свавілля в суспільстві, необхідне право. Обов‘язкове дотримання права має досягатися, на думку Канта, за допомогою примусової сили держави, призначення якої — максимально відповідати у своїй побудові та діяльності принципам права (концепція правової держави). Політичним ідеалом Канта є верховенство народу, свобода, рівність та незалежність усіх громадян у державі, хоч він і був прихильником обмеження виборчих прав трудящих.

Дуже цікавими є три кантівські формули категоричного імперативу. Дві з них належать до моралі, третя — до політики. Перша: дій так, щоб максима твоєї поведінки могла стати всезагальним законом. Друга: ніколи не треба ставитися до іншої людини як до засобу, але завжди як до мети. Політичний варіант категоричного імперативу поділяється на легальність і моральність. Легальність — будь-яка законослухняна поведінка, моральність — законослухняність, що базується на свідомих засадах.

Політична поведінка, згідно з Кантом, має бути не тільки легальною, а й моральною, а категоричний імператив проголошує: засади політичної поведінки мають бути такими, щоб вони могли стати гласними. Принцип гласності для Канта — це критерій оцінки політичних дій з погляду моралі та справедливості. Німецький мислитель уважав, що справжня політика не може зробити й кроку, не віддавши належного моралі. Головним для нього було визнання прав людини священними, хоч би яких жертв це потребувало б від влади. Кант був проти революційних методів боротьби за владу, визнаючи тільки поступові реформи «згори». Він запропонував проект «вічного миру», положення якого актуальні й нині.

Важливу роль у розвитку політичної думки відіграв Г. Гегель. Заслуга Гегеля полягає насамперед у тому, що він розробив і застосував для аналізу суспільних, зокрема політичних явищ діалектичний метод. У діалектиці Гегеля чітко помітні три основні моменти: визнання руху, змін і розвитку як універсального методологічного принципу; характеристика того, що рухається, змінюється й розвивається; розкриття, а також пояснення самої суті руху, змін та розвитку.

Дуже велике значення для політології має розробка Гегелем проблем громадянського суспільства й держави. Німецький мислитель був одним із перших, хто не тільки чітко розмежував ці поняття, а й глибоко проаналізував їх з погляду змісту та діалектичного взаємозв‘язку. У Гегеля громадянське суспільство є сферою дій приватного інтересу. Люди в такому суспільстві протистоять один одному, як протистоять і їхні особисті інтереси. Проте окремі індивіди не можуть існувати один без одного, оскільки їхнє життя взаємозв‘язане. «Ось чому в громадянському суспільстві, — писав німецький мислитель, — кожний для себе — мета, усі інші є для нього ніщо. Але без взаємин з іншими він не може досягти обсягу своїх цілей, ці інші є відтак засобами для цілей особистого».

У громадянському суспільстві поряд з приватним інтересом кожної людини існує ще й спільний інтерес, який стає «зовнішньою необхідністю» стосовно особистого інтересу, а тому й перебуває в стані протидії з ним. Ось чому суперечності в співвідношенні між особистим і спільним інтересом у громадянському суспільстві стають серйозною перешкодою для досягнення справжньої свободи в суспільстві. «Громадянське суспільство, — зазначав Гегель, — презентує нам у цих протилежностях і їхньому переплетенні картину таких само незвичних розкошів і надмірностей, як і картину злиденності і спільного для обох фізичного та морального виродження».

За цих умов держава, на думку Гегеля, відповідає більш високому рівню розвитку суспільства, ніж громадянське суспільство. Держава як інститут є виявом всезагальних інтересів. Намагаючись об‘єднати інтереси як окремих людей, так і суспільних верств, держава підноситься над суспільством, вносячи примирення у всі сфери життя. Відтак держава є, на думку Гегеля, первинною щодо громадянського суспільства. Проте це зовсім не означає, що держава відсторонює й відчужує від себе громадянське суспільство. Держава та громадянське суспільство перебувають спільно в постійному розвитку, утримуючи й зберігаючи в собі це суспільство в «знятому» вигляді як свою протилежність. Ідеальна держава, за Гегелем, — це конституційна монархія з поділом влади. Причому поділ законодавчої, представницької влади і влади монарха він розуміє як органічну єдність, обстоюючи суверенітет спадкового конституційного монарха.

Просвітителі об‘єктивно ідейно підготували буржуазні революції. У межах епохи їхня діяльність мала прогресивний характер. Основою нового «розумного» порядку вони вважали приватну власність. При цьому можливість гармонійного поєднання особистих та суспільних інтересів виводилася ними насамперед з моральних рис «природної людини», яка готова була добровільно поступитися особистими інтересами заради суспільного добробуту. Але цією «природною людиною» у них була ідеалізована людина — буржуа.

4.Розвиток політичної думки в Україні

Вивчаючи складні процеси духовно-політичного розвитку наших предків, ми мусимо звернутися до першоджерел. З далекої минувшини до нас дійшли міфи та легенди, в яких відображені тогочасні суспільні відносини, у тому числі владні. Провідною думкою міфологічного світогляду людини виступала ідея про божественне, неземне походження

існуючої влади й порядку на землі, про земні відносини, що регулюються божествами. Ось чому в суспільній свідомості поступово поширюється і займає місце пануючої системи поглядів ідеологія божественного походження влади і зв‘язаних з нею певних політичних сил.

Підтвердженням високого рівня розвитку суспільно-політичних ідей у Київській державі може слугувати те, що до наших днів дійшло чимало тогочасних писемних джерел та пам‘яток: літописи, політико-релігійні трактати окремих осіб, релігійних діячів, збірки та зводи законів і т.п. Серед цих джерел треба відзначити, насамперед, «Повість временних літ», «Слово про закон і благодать» Іларіона, «Руську правду», «Остромирове Євангеліє», «Ізборники Святослава», «Слово о полку Ігоревім», «Посланіє» Клементія Смолятича, «Повчання» Володимира Мономаха та ін.

В історії суспільно-політичного життя в Україні період XVI—XVIІІ ст. характеризується розвитком прогресивного ідейно-політичного руху, зв‘язаного з визвольною боротьбою українського народу. Це був період, коли на зміну бурхливому розвиткові Київської та Галицько-Волинської середньовічних держав з їх досягненнями в усіх галузях суспільного життя прийшов етап занепаду й розпаду, тривалого іноземного поневолення багатьох українських земель. Проте суспільний розвиток нашого народу не припинився.

Велику роль у формуванні політичної свідомості українського народу відіграли освіта, культура, мистецтво. Полемічна література, що з‘явилася у цей період, дала могутній поштовх розвитку народної освіти, чому посприяли братські школи. Викладання тут базувалося на вітчизняному досвіді й національних традиціях. Значний розвиток освіти в Україні став важливою передумовою створення Києво-Могилянської академії — першого навчального закладу на східнослов‘янських землях. Києво-Могилянська академія справила величезний вплив на формування світосприймання, розуміння та осмислення тогочасного суспільного життя. Навколо академії згуртувалися найкращі просвітителі, вчені, громадські й церковні діячі. Києво-Могилянська академія мала загальнонаціональний характер, допускаючи до навчання всі верстви українського суспільства.

Наступний етап у розвитку соціально-політичної думки в Україні пов‘язаний з творчістю і практичною діяльністю відомого вченого, політичного та громадського діяча М. Драгоманова (1841—1895). У пошуках реального й об‘єктивного критерію суспільного розвитку М.Драгоманов звертається до здобутків тогочасної західноєвропейської науки і знаходить його в ідеї суспільно-культурного прогресу і діалектиці, що посідала центральне місце в найбільш поширених тоді суспільно-політичних програмах і соціально-філософських теоріях.

Політична програма М.Драгоманова була побудована в основному на п‘яти провідних принципах. Це, по-перше, визнання за державою з її політичною системою і конституцією можливості координації соціально-економічного життя, створення конституційно-репрезентативної системи; по-друге, ідея щодо еволюції існуючої політичної системи як засобу проведення широких політичних реформ; по-третє, визнання вирішального значення ідеї культурництва, тобто думка про те, що визвольна боротьба має вестися лише просвітницькими засобами і культура може стати основною для функціонування майбутньої республіканської держави; по-четверте, європоцентризм, тобто переконання, що історичний процес у Росії має пройти той самий політичний шлях, як і в країнах Західної Європи (вчений називав його парламентсько-земським варіантом, що замінить абсолютистську монархію); по-п‘яте, ідея федерації і «громадівського соціалізму» як вирішальної умови перебудови царської імперії на автономічних засадах.

Витоки своїх політичних поглядів сам М.Грушевський визначав у праці «Українська партія соціалістів-революціонерів та її завдання». У цій праці розкривається сутність народницького світогляду вченого — ідея пріоритетів інтересів народу, суспільства над інтересами держави. Цю ідею він відстоював протягом усієї своєї наукової та громадської діяльності. Виходячи із пріоритету ідеї народності, Грушевський звертається до дослідження історії українського народу як окремої етнокультурної одиниці, чому він присвятив десятки

років наполегливої праці. Саме дослідження історії українського народу привели вченого до обґрунтування історико-юридичних прав цього народу на самостійність і власну державність

Не тільки ідея народності, але й ідея слов‘янської федерації були тими підвалинами, на яких базувалася вся наукова і громадська діяльність М.Грушевського. Не випадково, навіть у моменти жорсткої кризи федералістських ідей в Україні в 1918 р., він називав федералістську традицію «провідною ідеєю нашого національного політичного життя».

На початку 1918 р. IV Універсалом Центральної Ради Україна проголошувалася самостійною, незалежною республікою. Проте й тоді Грушевський залишався на позиціях федералізму, щоправда, в ширшому його розумінні. Підкреслюючи, що він «був і залишається далі федералістом, оскільки не вважає, як перед тим, так і тепер, самотнього державного відокремлення за політичний ідеал», вчений далі писав: «...Ми розглядаємо федерацію не як шлях до самостійності, але як шлях до нових перспектив, які вже давно відкрилися провідним розумам людства, як шлях до федерації Європи і в майбутньому — до федерації всього світу».

Відомим українським політичним мислителем і політичним діячем консервативного напрямку був В.Липинський (1882—1931). Українська держава у майбутньому, на думку Липинського, має бути незалежною монархією спадкового характеру з обов‘язковою передачею успадкованої гетьманської влади. В Україні гетьман повинен уособлювати державу і виступати своєрідним «національним прапором», найвищим символом держави.

Політична програма В.Липинського базувалася на таких юридичних та економічних засадах: 1) гарантія недоторканості особи; 2) забезпечення права приватної власності на землю; 3) проведення аграрної реформи; 4) гарантія об‘єднання в українській державі всіх українських земель, а в зовнішній політиці — військовий та економічний союз із Росією і Білорусією.

Важливою передумовою на шляху до здійснення цієї програми, на думку вченого, має стати поява української еліти, тобто «організація сильної і авторитетної групи, навколо якої могла б об‘єднатись (як колись у варязько-князівській чи шляхетсько-козацькій добі) і політично організуватись українська нація. Без теоретичного і практичного вирішення цієї проблеми ніякі, навіть найкращі орієнтації не допоможуть нам стати нацією і державою».

Особливу роль у формуванні та розвитку української політичної думки відіграли відверто націоналістичні ідеї Д. Ткачука, Д. Донцова та М. Міхновського. Так, Д. Ткачук зауважував, що «націоналістична ідеологія — це не є штучно видумана теорія (наука)», а «цілий ряд тісно із собою пов‘язаних правд... що на їх підставі розвивається життя... і, отже, життя нації».

Націоналізм Донцов розглядав як світогляд, що виступає стимулом усіх людських починань і допомагає налагодити взаємини між усіма суб‘єктами. Проголошуючи головним чинником діяльності людини вольовий аспект людської психіки, він підносить до рівня абсолютних людських цінностей ірраціоналізм, експансію, насильництво і фанатизм. Центральною тезою ідеології чинного, або інтегрального націоналізму Д. Донцова було поняття волі, яке в нього випливало з ніцшеанської концепції «волі до влади». Саме у волі Донцов убачав початок усіх здорових людських починань, «вічний невсипучий гін», який все перетворює в житті суспільства. Оскільки український народ довгий час пригнічувався, то такий стан нереалізованого прагнення національного самоствердження є майже постійним, а тому націоналізм набуває реального суспільного сенсу, волі до власної культури, до самостійного державницького буття. Список рекомендованої літератури Основна: 1. Аляєв Г.Є. Політологія: підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Г. Є. Аляєв. - Вид. 3-тє, випр. та допов. - Полтава : АСМІ, 2012. - 319 с. 2. Брегеда А. Ю. Основи політології: Навч. посібник. — Вид. 2-ге, перероб. і доп. — К.: КНЕУ, 2000. — 312 с. 3. Горлач Микола Іванович та Кремень Василь Григорович Політологія: наука про політику: Підручник для студ.ВНЗ // МОН України - Київ: ЦУЛ, - 2009. - 836с.

4. Піча В. М., Хома Н. М. Політологія : підручник для студ. вищ. закладів освіти. – 5-те вид., стер. – Л. : Новий Світ-2000, 2008. – 304 с. 5. Політологія : підручник // за ред. проф. М. П. Требіна - Нац. ун-т "Юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого". - Х. : Право, 2013. - 414 с. 6. Політологія: підруч. для студ. ВНЗ // за ред. О.В.Бабкіної, В.П.Горбатенка - К.: Академія, - 2010. -567с. Додаткова: 1.Аристотель. Політика / Перекл. з давньогр. О.Кислюка. – К.: Основи, 2000. – 237 с. 2.Гоббс Томас. Левіафан / Пер. з англ. – К.: Дух і Літера, 2000. – 560 с 3.А.Колодій,В.Харченко, Л.Климанська, Я.Космина. – К.: Ельга – Н, Ніка–Центр, 2000. – 584 с. 4. Політологія. Кінець ХІХ – перша половина ХХ ст. Хрестоматія / За ред. О.І.Семківа. – Львів: Світ, 1996. – 800 с. 5.Cебайн Дж., Торсон Т.Історія політичної думки. Переклад з англійської. – К.: Основи, 1997. – 838 с.

Тема3 . Сучасні ідейно-політичні течії

План

1. Лібералізм та неолібералізм як політичні течії 2. Консерватизм та неоконсерватизм як доктрини захисту традицій та одвічних

цінностей 3. Соціалістичні політичні концепції

1. Лібералізм та неолібералізм як політичні течії Поява лібералізму як політичної течії органічно зв‘язана з розвитком капіталістичних

відносин у Європі XVII—XVIII ст. Термін «лібералізм» почали активно вживати в першій половині ХІХ ст., тоді ж виникли перші політичні партії лібералів. Але ідеологія лібералізму сягає своїм корінням у XVII—XVIII ст. У її творення значний внесок зробили такі видатні мислителі, як Д. Локк, Ш. Монтеск‘є, І. Кант та ін.

З установах, які не залежали б від свавілля монархів. Буржуазія намагалася захистити свої доходи від надмірно високих податків та прямих конфіскацій. Ідеологія лібералізму була спрямована на створення необхідних соціально-політичних передумов для інтенсивного розвитку капіталізму. допомогою ліберальної ідеології «третій стан» боровся із захисниками феодальних порядків. Клас промисловців та торговців, що народжувався, мав велику потребу в економічній свободі, у представницьких

Починаючи з XVIII ст. лібералізм остаточно посів місце провідної форми буржуазного способу мислення. Ліберали обґрунтовували буржуазні права й свободи, передовсім свободу особи, промислової конкуренції, недоторканності приватної власності. Лібералізм — це індивідуалістська система поглядів, перевага в ній віддається потребам і правам окремої людини. Але індивідуалізм цей не є абсолютним. Маючи свободу волі, людина, як уважали ліберали, може спрямувати свої дії і здібності як на добрі справи, так і на погані. А тому виникає необхідність у створенні правового державного порядку, призначенням якого має бути гармонізація відносин громадян. Соціально-політичні відносини складаються із волевиявлення окремих осіб і можуть бути виправдані лише тоді, коли вони захищають суб‘єктивні права особистості.

У ХІХ ст. розвиток соціально-політичної концепції лібералізму був пов‘язаний з іменами французького мислителя Б. Констана та англійців І. Бентама і Д. Мілля. Б. Констан набув широкої популярності як захисник свободи в усіх сферах суспільного життя. Він обстоював ідею пріоритетності особистості стосовно будь-якої соціальної групи і суспільства в цілому. Свобода конкуренції в економіці, свобода у викладанні, гласність і свобода друку — ось далеко не повний перелік вимог до організації суспільного життя, що були висунуті Констаном.

Хоча ліберали і вказували на наявність у капіталістичному суспільстві експлуатації, злиднів та інших соціальних негараздів, вони при цьому не були прихильниками радикальних змін у соціальному житті. Запобігти соціальній революції з допомогою своєчасних реформ — така одна з головних тез учення Дж. Мілля. Особливо наполягав Мілль на розширенні можливостей для трудящих набути освіту, оскільки вбачав основну причину соціальних конфліктів у недостатньому освітньому рівні народних мас

Протягом усього ХІХ ст. ліберали виступали за такий суспільний устрій, за якого регулювання соціальних відносин у суспільстві відбувалося б стихійно, без втручання держави, за котрою визнавалася лише роль «нічного сторожа», що охороняє власність громадян і встановлює обсяги вільної конкуренції між окремими виробниками. Такий підхід цілком відповідав періоду класичного капіталізму.

Але на початку ХХ ст. стало зрозуміло, що суспільство необмеженої свободи конкуренції та ринку стало заважати як налагоджуванню гармонійних відносин між людьми, так і розквіту економіки. Зі зміцненням позицій капіталізму гасло «рівних можливостей для всіх і кожного» перетворилося на право необмеженої експлуатації людей найманої праці. Соціальне й майнове розшарування суспільства, загострення суперечностей у період світової економічної кризи 30-х років поставили під сумнів основні ідеї «класичного лібералізму», спричинили їх радикальний перегляд.

Соціальному лібералізму або неолібералізму, що прийшов на зміну класичному варіанту, були вже притаманні ідеї посилення ролі державних органів у суспільному житті, створення «держави загального добробуту» . Така держава мала б запобігати соціальним конфліктам, допомагати найбільш знедоленим верствам суспільства, активно втручаючись в економічне життя через податки, бюджет, планування.

У сфері економічної політики прихильники неолібералізму обстоювали необхідність збереження змішаної економіки, рівноправності різних форм власності, життєздатність яких мав визначити ринок. Розвиток ринку та його механізмів передбачалося здійснювати під контролем держави, на яку покладалася відповідальність за підвищення ефективності економіки, а також основна відповідальність за вирішення завдань соціальної політики, здійснення демократичних перетворень у суспільстві.

2. Консерватизм та неоконсерватизм як доктрини захисту традицій та одвічних

цінностей Політична філософія консерватизму бере свій початок від європейських мислителів

кінця XVIII — початку ХІХ ст. — англійця Е. Берка, француза Ж. де Местра, німця Ф. фон Савіньї.

Консерватизм виник як реакція на Велику французьку революцію, котра розглядалася його представниками як причина суспільного хаосу й руйнування. «Класичний консерватизм» спочатку виражав інтереси дворянства. Поступово він став перетворюватися на зброю буржуазії, особливо тих її верств, котрі не бажали радикальних соціально-політичних перетворень.

Ще за часів «класичного консерватизму» його прихильники виступали проти ідей технократії, неподільного панування ринку, що під такими гаслами буржуазія почала боротьбу з феодалізмом. Вони відкидали можливість установлення рівності людей, домагалися формування суспільства на засадах ієрархії, збереження станових привілеїв, спадкової влади. Консерватори закликали до відновлення монархії та відродження традиційних цінностей феодально-аристократичного устрою: «гармонії» і «порядку» середньовіччя, селянських громад, сім‘ї, школи, церкви, тобто всього того, що, на їхній погляд, об‘єднувало суспільство, забезпечувало його єдність та наступність у розвитку.

Найбільш цікавим є вчення консерватизму про природу суспільства й суспільного життя. Консерватори-традиціоналісти не сприйняли основної ідеї Просвітництва про потребу розглядати суспільство тільки з позицій розуму й природного права. На їхній погляд, суспільство не є результатом взаємодії людей, а держава виникла не через угоду між ними, як стверджували прихильники теорії суспільного договору. Суспільство — це складне органічне ціле. Усі частини його так взаємозв‘язані, що зміна однієї з них порушує рівновагу

всього суспільного цілого. У соціально-політичній сфері не можна діяти за раніше наміченим планом або виходячи з якоїсь соціальної теорії. Треба спиратися тільки на досвід. Суспільство само поступово вдосконалюватиметься за внутрішніми законами, що сягають своїм корінням у глибоке минуле. Вирішальне значення в житті, стверджували консерватори, мають звички, смаки, традиції людей. Ось чому основним критерієм суспільного розвитку вони вважали зміну звичаїв і характеру народу.

Таким чином, консерватизм не заперечував ідею суспільного прогресу, але тлумачив його як зміну, що не порушувала «принципів гуманності й моральності» та не спричиняла анархії. Розвиток суспільства мав бути безпечним як для окремої людини, так і для всього суспільного організму. Оскільки натура й характер народу, його традиції розкриваються протягом тривалого часу, соціально-політичні структури суспільства також формуватимуться протягом багатьох віків. Важливого значення для поліпшення суспільства консерватори надавали моральному вдосконаленню людини.

Складність соціально-політичного устрою, органічність і цілісність суспільного життя повинні спонукувати політичних діячів до надзвичайної обачливості й обережності. Будь-які передчасні зміни, а тим більше революційний злам традиційних порядків, неминуче призводять до негативних наслідків: дезорганізації та застою в соціально-політичному механізмі, краху моральних устоїв. Ось чому розвиток суспільства не повинен виходити за межі традицій, що створені попередніми поколіннями. Еволюція соціально-політичного життя відбувається через поступове пристосування старого до нових обставин.

На соціально-політичні погляди консерваторів справили значний вплив ідеї мислителів середньовіччя — Августина і Фоми Аквінського. Це знайшло вираз у визнанні втручання бога у хід людської історії: природні права і свободи людей мають своєю основою божественну волю, а політичний устрій може вважатися справедливим тільки тоді, коли він охороняє й гарантує ці права й свободи.

З середини 70-х років ХХ століття несподівано для багатьох політиків, учених (та й значної частини широкої громадськості) став набирати силу так званий новий консерватизм. Спочатку це виявлялося у швидкому зростанні популярності «нових правих» (інтелектуалів-економістів, філософів, соціологів, політологів) у «поправінні» багатьох ліберальних і навіть ліворадикальних учених. Нобелівським лауреатом з економіки у 1976 році став архітектор монетаристського, антикейнсіанського напрямку в політекономії М. Фрідмен; уже в похилому віці отримує Нобелівську премію (1974 р.) і переживає злет популярності австрійський філософ і економіст Ф. фон Хайек. На неоконсервативні позиції переходять такі видатні американські соціологи, як Д. Белл та С. Ліпсет. широкої популярності набуває і ряд нових імен — І. Крістол та Мойніхен у США, Г. К. Кальтенбруннер у ФРН, А. Бенуа у Франції та багато інших.

3. Соціалістичні політичні концепції

Марксистська соціально-політична думка. Учення К. Маркса (1818—1883) і Ф. Енгельса (1820—1895) виникло в кінці 40-х років ХІХ ст. в Європі. Це був період революцій, національних війн, бурхливого промислового розвитку та загострення класової боротьби.

Основна ідея соціально-політичних поглядів Маркса та Енгельса полягала в тому, що в результаті внутрішнього розвитку капіталізму будуть зруйновані вузькі рамки класових та національних відносин, створяться умови для розкріпачення людини. Свобода та всебічний розвиток людини, з погляду засновників марксизму, можливі тільки в асоціації та через асоціацію. Але просування до звільнення людини здійснюється через класову боротьбу і революцію, знищення одного класу іншим, через установлення влади робітничого класу, котра остаточно усуне поділ суспільства на соціальні класи і приведе до однорідного, соціально справедливого суспільства.

Проблема визволення людини, формування цілісної, гармонійної, всебічно розвиненої людини — головна ідея Маркса та Енгельса. Уже в своїх ранніх працях Маркс писав про необхідність установлення принципово нового суспільного устрою, який би зробив вихідним моментом розвитку саме людину. Енгельс також у своїх перших творах виступав як послідовний прихильник гуманізму.

У творах періоду формування марксизму, особливо в «Маніфесті Комуністичної партії», Маркс та Енгельс формулюють розуміння історичного процесу як суспільно-політичної діяльності народних мас, обґрунтовують необхідність заміни капіталізму та переходу до комуністичного суспільства. Тут же дається аналіз шляхів розвитку робітничого класу, його ролі в історії, робиться висновок про необхідність пролетарської революції для соціалістичних перетворень суспільства. У «Маніфесті» сформульовано одне з центральних положень соціально-політичної теорії марксизму — ідея диктатури пролетаріату, намічено контури майбутнього суспільства

Екологічний соціалізм. Це досить впливова соціально-політична течія, що сформувалася на Заході на початку 80-х років. Конкретно-історичною основою його виникнення стали негативні наслідки НТР, глобальні проблеми сучасної екології. Загроза ядерної катастрофи, екологічна криза, голод мільйонів людей у країнах, що розвиваються, енергетична криза, масове безробіття породили протести широкої громадськості, сприяли розвиткові масових демократичних рухів, спрямованих на вирішення глобальних проблем екології.

Екологічний рух розвивався в тісному зв'язку з іншими демократичними рухами, особливо з антивоєнним. Соціальну базу екологічного руху становлять молодь, так званий середній клас, інтелігенція, робітники. Його масовість привела до створення в багатьох країнах партій «зелених», котрі розгорнули боротьбу за забезпечення екологічної безпеки. Спільно з ними за розв'язання цього завдання виступають і інші політичні партії.

У зв'язку з тим, що рух за екологічну безпеку набрав міжнародного характеру, у грудні 1988 р. на сесії ООН було висунуто пропозицію про створення міжнародного органу для координації екологічного руху в межах планети. Першу таку координаційну раду створено в Західній Європі. До неї увійшли представники семи партій «зелених» західноєвропейських країн. «Зелені» були першими, хто об'єднав екологію з масовою свідомістю, розгорнув боротьбу за визнання пріоритету загальнолюдських інтересів, особливо проблем виживання. «Зелені» піддали критиці дотеперішнє розуміння прогресу, як тріумфального, нічим не обмеженого розвитку науки і техніки. Вони підкреслювали, що на практиці такий розвиток призводить до марнування природних ресурсів, що не відновлюються, забруднення навколишнього середовища, накопичення засобів масового знищення. У зв'язку з тим, що проблема виживання гостро стоїть перед усім людством, до самого поняття «прогрес» необхідно підходити з нових позицій, що передбачають обов'язкове вирішення екологічних проблем, захист інтересів усього суспільства й окремої особи. Список рекомендованої літератури Основна: 1. Аляєв Г.Є. Політологія: підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Г. Є. Аляєв. - Вид. 3-тє, випр. та допов. - Полтава : АСМІ, 2012. - 319 с. 2. Брегеда А. Ю. Основи політології: Навч. посібник. — Вид. 2-ге, перероб. і доп. — К.: КНЕУ, 2000. — 312 с. 3. Горлач Микола Іванович та Кремень Василь Григорович Політологія: наука про політику: Підручник для студ.ВНЗ // МОН України - Київ: ЦУЛ, - 2009. - 836с. 4. Піча В. М., Хома Н. М. Політологія : підручник для студ. вищ. закладів освіти. – 5-те вид., стер. – Л. : Новий Світ-2000, 2008. – 304 с. 5. Політологія : підручник // за ред. проф. М. П. Требіна - Нац. ун-т "Юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого". - Х. : Право, 2013. - 414 с. 6. Політологія: підруч. для студ. ВНЗ // за ред. О.В.Бабкіної, В.П.Горбатенка - К.: Академія, - 2010. -567с Додаткова: 1.Консерватизм. Антологія / Упорядники О.Проценко, В.Лісовий. – К.: Смолоскип, 2005. – 598 с. 2. Кравченко И. Либерализм: политика и идеология // Вопросы философии. – 2006. – № 1. – С. 3 – 15.

3. Лібералізм. Антологія / Упорядники О.Проценко, В.Лісовий. – К.: Смолоскип, 2002. – 1126 с. 4. Націоналізм. Антологія / Упорядники О.Проценко, В.Лісовий. – К.: Смолоскип, 2000. – 872 с. 5. Пазенюк В. Демократія і людина. Теорія і українська дійсність // Політика і час. – 2003. – № 2. – С. 3 – 15. 6.Cебайн Дж., Торсон Т.Історія політичної думки. Переклад з англійської. – К.: Основи, 1997. – 838 с.

Тема4. Політична влада

План

1. Влада як явище суспільно – політичного життя 2. Механізми здійснення та поділ влади в суспільстві 3. Політична влада і управління: сутність і механізми взаємодії

1.Влада як явище суспільно-політичного життя Поняття влади є одним із центральних у політології. Воно дає ключ до розуміння

політичних інститутів, політичних рухів і самої політики. Визначення поняття влади, її сутності та характеру має найважливіше значення для розуміння природи політики та держави, уможливлює виокремлення політики й політичних відносин з усієї сукупності соціальних відносин. Влада — це основний елемент, що зв‘язує політичну систему суспільства в одне ціле. Саме влада визначає природу і стійкість політичної системи, виражає волю соціальних суб‘єктів. Ця воля здійснюється як обов‘язкова, публічна, що підкорює собі всіх членів суспільства. Влада забезпечує порядок, тобто приведення поведінки суб‘єктів у відповідність з нормами та цінностями, необхідними для існування системи. Влада виражає й захищає докорінні інтереси й сукупну волю соціальних об‘єднань, є засобом реалізації цих інтересів та волі. Вона має глибокий внутрішній зв‘язок із таким суспільним явищем, як організація. Це і соціальний інститут, і порядок відносин, і цілеспрямована діяльність зі створення організації, підтримки стабільності й порядку. Влада — це осмислений цілеспрямований процес, що визначає цілі, шляхи й засоби розвитку суспільства, організує відповідну діяльність його членів. Влада необхідна насамперед для організації суспільного виробництва, яке немислиме без підкорення всіх його учасників єдиній волі, необхідна для підтримки цілісності та єдності суспільства [1].

Політика як суспільно-політичне явище характеризується прямим або опосередкованим зв‘язком з владою і діяльністю зі здійснення влади. Відносини в суспільстві можуть мати економічний, ідеологічний, соціально-політичний і т. п. характер. Політика — це така сфера взаємовідносин між класами, націями, соціальними групами, окремими індивідами і цілими державами, яка стосується, головне, проблем влади та управління.

Поняття «влада» в побуті і в науковій літературі розуміють по-різному. Філософи говорять про владу над об‘єктивними законами суспільства, соціологи — про владу соціальну, економісти — про владу господарську, юристи — про державну владу, політологи — про політичну владу, природознавці — про владу над природою, психологи — про владу людини над собою, батьки — про сімейну владу, богослови — про владу Бога і т. д. і т. п. Є також поняття законодавчої, виконавчої та судової влад.

Чи можна за такої різноманітності тлумачень дати наукове визначення влади? Значна частина західних соціологів та політологів твердять про її «таємничість», про те, що у своїй політичній формі «влада є найбільш грізною загадкою», що саме поняття «влада» є туманним, невизначеним і т. п.

Одні вважають, що влада означає реальну здатність одного з елементів існуючої системи реалізувати власні інтереси в її межах, і в цьому розумінні влада — це можливість впливу на процеси, що відбуваються всередині системи. Інші вважають владою можливість

користуватися результатами цього впливу. Ще інші стверджують, що влада — це відносини між людьми або групами людей, сутність яких полягає в можливості одних впливати на інших, досягаючи суспільної рівноваги.

Влада іноді ототожнюється з її знаряддями — державою, політичною організацією суспільства, з її засобами — управлінням, а також з методами — примусом, переконанням, насильством. Дехто прирівнює владу до авторитету, котрий має багато спільного з нею, але відрізняється від влади принципово.

Немає підстав і ототожнювати владу з її методами — примусом та переконанням. Примушувати та переконувати можуть не тільки ті, хто владарює, а й підвладні. Так, наприклад, та чи інша політична організація (партія), що не входить до урядової коаліції, може змусити уряд до деяких поступок на свою користь, але від цього ця організація не стає владною.

2.Механізми здійснення та поділ влади в суспільстві

Для зрозуміння суті влади велике значення має аналіз механізму, способів та форм її організації та практичної реалізації за конкретних умов того чи іншого суспільства або держави. Та політика, яку проводять у суспільстві правлячі класи, групи, визначає характер влади, а водночас і структуру та форми, в яких вона здійснюється.

Дуже непростим є питання про неподільність та неоднорідність влади. Слід зазначити, що політична влада є неподільною, оскільки вона суверенна. Саме її єдність та неподільність стають гарантами стабільності політичного життя. Водночас політична й державна діяльність з реалізації влади не є однорідною, бо вона виявляється в різних формах: законодавчій, виконавчій та судовій. Ось чому існує проблема поділу праці державних органів. Зовсім невипадково, що в боротьбі проти свавілля феодальної монархії представники нового буржуазного класу широко використовували ідею поділу влади як засіб подолання свавілля й беззаконня існуючої тоді політичної влади. У політичній теорії така ідея поділу влади отримала назву системи «стримувань» і «противаг», що ставала гарантом законності та правопорядку в суспільстві. Як свідчить політичний досвід, запровадження в державне управління «стримувань» і «противаг» забезпечує стабільність політичної системи і водночас є гарантією проти свавілля та гіперцентралізації влади в суспільстві.

Проблема поділу влади стала нині однією з найважливіших проблем удосконалення структури влади в Україні. Поєднання влади є недопустимим. Так, наприклад, поєднання законодавчої та виконавчої влади підриває верховенство закону. Якщо судді не тільки судитимуть, а й займатимуться законотворчістю, то навіть життя людей може за певних умов опинитися під загрозою.

Певний інтерес становлять міркування американських політологів про механізм організації влади в США після завоювання незалежності. Багато дослідників цього питання зазначають, що основним завданням «отців-засновників» США було впровадження й зміцнення в суспільстві ідеї свободи. Але вже в процесі побудови демократичної держави виникла серйозна проблема: як створити уряд, котрий був би достатньо сильним, щоб задовольнити вимоги американського народу щодо високого рівня життя, свободи і справедливості, але не настільки сильним, щоб позбавити народ цих цінностей.

«Отці» американської нації розуміли, що народному уряду мають бути властиві патріотизм, самовідданість, честь, гідність, працьовитість. Проте люди, на жаль, мають і інші риси: зажерливість, неуцтво, продажність, агресивність, нетерпимість тощо. Ось чому, на думку «засновників» США, недостатньо створити представницьку республіку, бо народ може за допомогою голосування прийняти й помилкові рішення, те саме можуть зробити й можновладці за допомогою своєї влади. Для запобігання цьому необхідно було створити такі умови, які могли б сприяти розвитку позитивних прагнень людей і стали б на заваді негативним. Відтак у США і був запроваджений принцип «поділу влади». У чому полягає його суть?

За конституцією країни законодавча влада належить конгресу, який складається з палати представників та сенату. Виконавча влада — прерогатива президента США. Обирається він не конгресом, не населенням, а виборщиками. Президент США є главою

держави та уряду. Він не підзвітний конгресу. Але палата представників може вчинити процес імпічменту (усунення від влади) проти президента в разі допущення ним правопорушень. Однак рішення про притягнення президента до відповідальності може прийняти тільки сенат. Як відомо, колись американський правлячий клас вирішив принести в жертву президента Ніксона, щоб урятувати престиж американської політичної системи в цілому. Конгрес затверджує держбюджет на подання президента. Президент призначає міністрів, але за згодою сенату. Закони, що приймаються конгресом, підписує президент, він може їх повертати (накладати вето). Конгрес може подолати вето, схваливши закон повторно (2/3 голосів у кожній з палат).

Верховний суд США складається з голови та членів суду, котрі призначаються на все життя. Склад суду погоджується з сенатом. Суд є органом конституційного нагляду.

Як бачимо, законодавчу, виконавчу та судову владу в США дуже ретельно поділено на окремі сфери, щоб уряд не міг діяти без погодження з усіма «гілками влади». А суть поділу влади як ідеї, що стоїть нарівні з ідеями вічних і невідчужуваних прав людини і громадянина, народного суверенітету, гласності та інших загальнолюдських цінностей, полягає у впровадженні в політичне життя суспільства, його політичну систему таких «стримувань» та «противаг», котрі б надійно забезпечували продуманість, єдність цілей, плодотворний консенсус у діяльності всіх ланок державного апарату, гарантуючи цим належну ефективність його роботи.

3. Політична влада і управління: сутність і механізми взаємодії

Багатоманітність суспільних інтересів і необхідність їх узгодження, існуючі в суспільстві суперечності й конфлікти, що вимагають свого врегулювання, об‘єктивна потреба в забезпеченні порядку в суспільстві - все це разом з багатьма іншими факторами вимагає від влади виконання регулятивних функцій і управління. Можна навіть стверджувати, що політична влада реалізується передусім в управлінні, хоча й не зводиться лише до нього. Управління - це застосування політичної влади, прояв її в різних видах. Функція управління є сутнісною функцією політики, через яку виявляється свідома реалізація цілей держави і суспільства. Т.Парсонс, наприклад, розуміє владу як системно-функціональну взаємодію, особливого роду зв‘язок, який забезпечує здатність одних суб‘єктів реалізовувати функцію управління у відносинах з іншими. Влада це можливість виконання функцій заради й від імені суспільства, це здатність змобілізувати ресурси суспільств. Причому здійснення політичної влади як управління складається з двох головних аспектів:

1) процесу прийняття політичних рішень, який включає до себе здійснення певного вибору цілей і засобів діяльності, що пов‘язані з боротьбою за владу або із здійсненням політичної влади;

2) процесу проведення в життя прийнятих політичних рішень, тобто послідовної діяльності політичного керівництва, спрямованої на мобілізацію ресурсів і засобів, залучення до цього процесу тих груп населення, які підтримують рішення і нейтралізація тих, хто їх не підтримує, тощо.

А найбільш поширеними видами загальних політичних рішень є: - конституції і закони, які приймаються законодавчими органами держави і мають

обов‘язкове для всіх значення; - програмні і директивні документи владних політичних партій, які містять концепцію

загальнополітичного розвитку, постановку загальних цілей, оцінку ситуації; - рішення, в тому числі законодавчі, які приймаються безпосередньо населенням шляхом

референдуму. Звертає на себе увагу та обставина, що поняття "управління" за своєю соціальною

природою та сутністю є доволі близьким до поняття "влада". Воно, як і влада, є іманентним людському суспільству, виникнення і розвиток якого зумовлюється потребою в упорядкуванні соціальних відносин та умов існування суспільного життя.

Подібно до влади визначається і сутність управління. Основною його ознакою є цілеспрямований вплив на свідомість, поведінку та діяльність людей. Професор

Г.В.Атаманчук зазначає, що сутність державного управління розкривається через "вплив органів держави на інші органи". Управління, на його думку, це цілеспрямований (свідомий, умисний, осмислений), організуючий та регулюючий вплив людей на власну суспільну, колективну і групову життєдіяльність, яка здійснюється як безпосередньо (у формах самоврядування), так і через спеціально створені структури (державу, громадські об‘єднання, партії, фірми, кооперативи, підприємства, асоціації, союзи та ін.).

Зрозуміло, що вдосконалення владно-управлінських відносин виступає ефективним чинником формування нової моделі державного управління, насамперед через раціональне використання ресурсів влади та оптимальний розподіл владних повноважень і відповідальності.

Взаємозв‘язок між політичною владою і управлінням визначається насамперед основними формами реалізації політичної влади, до яких відносять панування, політичне керівництво й управління. Влада у формі управління реалізується через прийняття стратегічних і тактичних рішень до об‘єктів влади, через організацію, регулювання та контроль їх реалізації.

Питання взаємодії політичного та управлінського аспектів у процесі діяльності виконавчої влади вже протягом тривалого часу є предметом змістовних науково-практичних обговорень, оскільки виконавча влада з погляду своєї " політичності" займає проміжне становище між законодавчою та судовою владою, перша з яких є найбільш, а друга - найменш політичною. Виконавча влада, вищим органом якої є уряд, здійснює функції з реалізації і впровадження державної політики шляхом перетворення політичних рішень в управлінські рішення і дії. Таким чином уряд як вищий орган виконавчої влади втілює у своїй діяльності як управлінські, так і політичні функції. Це тим більш важливо підкреслити, оскільки функція розробки державної політики, по-перше, є політичною функцією, по-друге, нелогічно розривати функції розробки і впровадження політики. Тому діяльність Кабміну має бути насамперед політичною за своїм характером. Водночас подібна діяльність за своїм визначенням є професійною діяльністю. Тобто в діяльності уряду мають поєднуватися політичні і професійні складові.

Отже, специфіка діяльності виконавчої влади полягає в тому, що в ній представлені як політичні, так і суто технічні управлінські, бюрократичні інститути та органи.

Втім державне управління, зрозуміло, не зводиться лише до діяльності виключно органів виконавчої влади, оскільки вона нерозривно пов‘язана і взаємодіє з іншими державновладними структурами, законодавчою і судовою гілками влади, які справляють значний вплив на економічне, політичне й соціальне середовище. Щодо законодавчої влади, то вона є політичною вже за самим своїм призначенням, оскільки в процесі її діяльності набувають свого вираження як інтереси державної публічної влади, так і політичні інтереси класів, прошарків і груп громадянського суспільства. Серед усіх гілок державної влади саме законодавча влада виступає головним фактором реалізації таких функцій політичної влади, як формування політичної системи суспільства, організація політичного життя та політичних відносин. Проте саме таке політичне призначення законодавчої влади визначає і її роль у державному управлінні. Адже до функцій політичної системи, яка формується законодавчою владою, належить і організація системи державного управління, діяльність якого спрямована на впровадження державної політики. До того ж зрозуміло, що ефективність і якість державного управління значною, якщо не вирішальною мірою залежать від якості і досконалості законів, які приймаються законодавчою владою.

Що ж стосується судової гілки влади, то вона серед інших гілок влади є найменш політичною, оскільки реалізація її основної функції - правосуддя - передбачає, що діяльність судів базується на законі та справедливості, а не на будь-яких інших засадах, у тому числі й політичного характеру. Однак разом з тим судова влада є складовим елементом державної влади, і як така вона виконує в суспільстві певне політичне навантаження, оскільки її діяльність спрямована на контроль за виконанням конституції і законів усіма верствами суспільства знизу доверху, а її рішення у разі їх порушення іншими владними структурами мають політичне навантаження. Ця обставина визначає і її роль у державному управлінні, адже саме вона контролює додержання управлінськими структурами законодавчих норм.

Згідно з такою характеристикою й негативні якості влади пов‘язуються насамперед з управлінською неефективністю, організаційною деструктивністю: погана та влада, яка створює більше проблем, ніж їх вирішує. Водночас влада виступає як фактор реалізації найважливіших соціальних завдань, які без її втручання просто не можуть бути вирішені. Вона виступає як механізм уніфікації, структурування, зняття суперечностей, які неодмінно виникають внаслідок різниці інтересів членів суспільства. Тому сутність влади полягає ще і в її органічному зв‘язку з фундаментальними особливостями соціального буття: його законами, принципами, психологічним кліматом, моральними нормами.

Але ціннісні виміри влади не обмежуються різноманітною її залежністю від людських інтересів, від соціальних традицій і культурного контексту, в якому вона здійснюється. Значну роль тут відіграють також етичні та естетичні критерії, такі, як, скажімо, категорія порядку, в рамках якої віддзеркалюються уявлення про найбільш доцільні форми функціонування і розвитку соціальних відносин, або почуття обов‘язку, міра честі, совість, відповідальність і т. ін. Взагалі слід зазначити, що включеність етичних, моральних аспектів у владу зумовлена самою її природою як форми управління, керівництва. Якщо це так, то стає очевидною й необхідність його організації з урахуванням моральних норм і принципів. Вони служать певними гальмами, які запобігають розвитку управлінського руху в антигуманному напрямі і служать межами стану соціальних систем, за якими починається процес їх саморуйнування, деградації. Тому будь-яка раціональна влада потребує внутрішнього стрижня, регулятора, іманентного сутності людини. Саме він, будучи обмежувачем, приборкує прагнення використати владні відносини і повноваження заради наживи, корисливих цілей. Таким стрижнем якраз і є наявність певних моральних якостей. І саме внаслідок дії цих ціннісних критеріїв політична влада виступає як фактор внесення доцільності і в суспільне життя в цілому, і в управління його розвитком. Список рекомендованої літератури Основна: 1. Аляєв Г.Є. Політологія: підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Г. Є. Аляєв. - Вид. 3-тє, випр. та допов. - Полтава : АСМІ, 2012. - 319 с. 2. Брегеда А. Ю. Основи політології: Навч. посібник. — Вид. 2-ге, перероб. і доп. — К.: КНЕУ, 2000. — 312 с. 3. Горлач Микола Іванович та Кремень Василь Григорович Політологія: наука про політику: Підручник для студ.ВНЗ // МОН України - Київ: ЦУЛ, - 2009. - 836с. 4. Піча В. М., Хома Н. М. Політологія : підручник для студ. вищ. закладів освіти. – 5-те вид., стер. – Л. : Новий Світ-2000, 2008. – 304 с. 5. Політологія : підручник // за ред. проф. М. П. Требіна - Нац. ун-т "Юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого". - Х. : Право, 2013. - 414 с. 6. Політологія: підруч. для студ. ВНЗ // за ред. О.В.Бабкіної, В.П.Горбатенка - К.: Академія, - 2010. -567с Додаткова: 1. Висоцький О.Ю.Політична влада в Україні: проблеми легітимації та модернізації : / О. Ю. Висоцький. - Д. : Інновація, 2012. - 130 с. 2.Рябов С.Г. Державна влада: проблеми авторитету і легітимності. – К. : Національний ін-т стратегічних досліджень, 2007. – 117 с.

Тема5. Політична система суспільства

План

1. Сутність та структура політичної системи 2. Держава в політичній системі суспільства 3. Роль та місце політичних партій у політичній системі

1.Сутність та структура політичної системи Термін "політична система" поширився після того, як американський політолог Девід

Істон 1953 р. опублікував однойменну працю, в якій першим застосував приклад біологічних систем для теоретичного аналізу політичного життя. На думку цього вченого, політичні системи схожі на біологічні, наявні у навколишньому середовищі, що складається з безлічі інших систем — екологічної, економічної, духовно-ідеологічної тощо. Оскільки система — це певна цілість, яка підлягає впливові середовища, вона також активно впливає на нього для власного самозбереження і розвитку.

Вивчення проблематики політичної системи має специфічні особливості в кожній країні. Так, американська політична наука основну увагу зосереджує на встановленні внутрішніх ресурсів і зовнішніх чинників впливу на стан та ефективність політичної системи, виявлення характеру взаємозв'язків і взаємозалежностей між компонентами системи, внутрішньосистемних і міжсистемних відносин. Німецькі політологи традиційно концентрують увагу на питаннях місця і ролі держави в політичній системі, особливо виділяючи функції політичної системи, проблеми її відносної самостійності щодо інших підсистем суспільства. У Франції, де вивчення політичної системи розпочалося дещо пізніше, в 70-х роках XX ст., цей напрям розглядають як новий етап у розвитку національної школи політичної науки. Оригінальність підходу французьких колег, які запровадили в науковий обіг категорію "політичний інститут", полягає в широкому використанні інституційної концепції, особливо притаманної для цієї національної школи, яка акцентує увагу на методі порівняльного аналізу. Це дозволяє розглядати політичне життя через структуру політичних інститутів і чітко відмежувати французьку від англо-американської політологічної школи. Навпаки, молода українська політологія активно й усебічно досліджує функціональний бік системи, пов'язаний із політичною діяльністю та політичними технологіями.

Отже, в сучасній науковій літературі особливо поширеними були три методологічно визначені концепції політичної системи: 1) інституційна (структурна); 2) біхевіористично-функціональна; 3) власне системна.

Натомість, пізнати якусь політичну систему означає розкрити її ознаки, структуру й зв'язки з зовнішнім (міжнародним) середовищем, історію виникнення, розвитку й занепаду, вивчити інтегративні, системні чинники, які забезпечують її цілісність, стабільне функціонування і саморозвиток. Тому система — це впорядкована сукупність взаємодіючих компонентів, яка виникає і функціонує для досягнення певної мети й має інтегративні якості, не притаманні окремим компонентам, які її утворюють. Однією з найскладніших систем (або полісистемним комплексом) є політична система.

Суть політичної системи, різні аспекти П функціонування можна виразити через сукупність визначень. У найширшому розумінні, політична система — це цілісна впорядкована сукупність політичних інститутів, політичних ролей, взаємин, процесів, політико-правових норм, політичної культури, за допомогою яких утверджується і відбувається функціонування політичної влади, забезпечується соціальна і політична стабільність. Водночас, для досягнення певних дослідницьких цілей можна використовувати і більш вузьке визначення, згідно з яким політична система суспільства є сукупністю політичних інституцій, взаємодія і взаємовідносини між якими забезпечують реалізацію політичної влади. Це той механізм, за допомогою якого здійснюється регулювання суспільної системи, управління нею.

Політична система має низку характерних ознак, які її вирізняють від інших елементів суспільної системи: а)залежність від суспільного середовища; б) панівне становище в суспільстві; в) національний колорит; г) певна незалежність від інших суспільних підсистем.

Залежність від суспільного середовища. Політична система виникає на певному етапі розвитку суспільства, внаслідок його поділу на класи, виникнення держави і політики як такої. Внутрішні й зовнішні впливи на систему вимагають від неї відповідного реагування — архаїчно-консервативного чи новаторсько-ліберального. Отже, система, пристосовуючись до об'єктивних обставин життя, які змінюються у просторі й часі, мусить захищатися, модифікуватися. У процесі еволюції політично організованого суспільства його політична система стає краще влаштованою і більш розгалуженою. Тому механізми функціонування системи завжди конкретно визначені, співвідносно з рівнем економічного і духовно-культурного розвитку суспільства. А всі відомі політичні системи пройшли довгий і непростий шлях свого історичного розвитку. Отже, поява політичної системи суспільства засвідчила наявність у суспільстві відчуження як політичного явища, а також спроб ввести його в правові рамки з метою певного регулювання соціальних відносин, які вийшли на рівень суперечливих інтересів і потребують спеціального регулювання на основі об'єктивної необхідності у системній упорядкованості соціальних відносин.

Панівне становище у суспільстві. Політична система здійснює найсуттєвіший вплив на суспільство, оскільки саме вона формує владу в суспільстві. Жодна інша суспільна підсистема не має засобів впливу, які б дорівнювали можливостям політичної.

Національний колорит. Політична система історично формується у специфічних природно-кліматичних і матеріальних умовах. Кожна політична система має установи й організації, котрі утверджують вплив панівних соціальних груп та інститутів, а також виражають інтереси супротивних груп, які стають органами політичної боротьби проти установ і організацій, котрі панують у визначений проміжок часу.

2. Держава в політичній системі суспільства

Характер взаємодії держави і політичної системи - це важливий показник стану суспільства в цілому, а також виконання завдань та впровадження перспективних планів розвитку, які стосуються сучасного суспільства. Протилежність політичних поглядів призводить до конфліктного стану соціальних суб'єктів, дисбалансу в задоволенні життєво важливих потреб, що знаходять свій прояв у таких негативних формах як громадянська війна, революція, обмеження правового статусу людини, узурпація влади певною політичною силою тощо. Для запобігання та попередження таких ситуацій потрібен певний механізм узгодження взаємодії соціальних суб'єктів, що упорядкував би певним чином їх діяльність, використовуючи певні правові засоби впливу. Таким механізмом, здатним поєднати зусилля різних соціальних груп є держава з усіма характерними для неї ознаками.

Отже, незважаючи на визнання провідної ролі держави в організації суспільного життя, вона є одним із основних суб'єктів політичної системи, носієм політичної влади, про що і буде йти мова у цьому підрозділі.

З методичної точки зору, висвітлення місця держави в системі політичних відносин необхідно починати з характеристики її основних властивостей, що дозволяють виділити ЇЇ серед інших соціальних суб'єктів особливим статусом, а саме: - суверенітет держави як політико-правова властивість державної влади характеризує її з позицій єдності, верховенства стосовно інших видів соціальної влади, в тому числі і влади окремих політичних чи інших формувань; - повноваження держави обмежується певною територією, тобто державна влада має територіальний характер. Це означає, що територія впливу політичної та державної влади співпадають. Необхідно зазначити, що лише держава серед всіх суб'єктів політичної системи наділена державно-владними (управлінськими) повноваженнями; - держава-це суверенна, політико-територіальна організація влади, що використовує право та примус як засоби влади. Правові санкції - є одним із дієвих, але не головним засобом реалізації владних розпоряджень держави. їх загальний характер має виключне значення для регламентації діяльності в різних сферах суспільного життя; - на відміну від інших соціальних суб'єктів держава виступає єдиним представником всього населення країни, який уособлює у своїй діяльності загальнонаціональні інтереси та представляє населення країни у міжнародних відносинах, виступає від його імені;

- держава за своїми ознаками нагадує інші соціальні організації, але вона значно відрізняється від них за масштабами своєї діяльності, розвиненістю організаційної структури. Особливо необхідно звернути увагу на матеріально-технічну, фінансову, кадрову забезпеченість державних структур. Таких можливостей щодо розпорядження матеріальними ресурсами держави не має жодна політична організація; - держава за допомогою права узгоджує інтереси різноманітних суб'єктів та груп і гарантує взаємну відповідальність громадянина й держави, що визначає громадянина як рівноправного партнера держави1.

У цьому плані цікавим буде проаналізувати аспекти взаємодії держави та громадських об'єднань, політичних партій. Організація їх співпраці базується на політичних принципах, традиціях, а також на нормах чинного законодавства держави. Так, наприклад, держава стосовно політичних організацій здійснює такі форми впливу: - створює умови для організації та діяльності політичних об'єднань з метою реалізації їх програмних цілей; - як владний суверен виробляє вихідні соціально обґрунтовані нормативні положення щодо організації, офіційної реєстрації та діяльності громадських об'єднань; - розробляє типові статути, положення для стимулювання їх діяльності; - здійснює офіційну реєстрацію, перереєстрацію, скасування реєстрації, веде облік діючих організацій; - контролює діяльність організацій через призму відповідності їх політичної активності нормам чинного законодавства; - у деяких випадках надає заходам громадського впливу юридичного значення (наприклад, проведення агітаційних заходів, виховної, інформаційної, організаційної роботи, підготовки проектів та пропозицій до програм реформ окремих сфер суспільного життя, схвалення ініціативи щодо розвитку законодавства, закріплення результатів референдумів тощо)2.

У той же час, роль держави у політичній системі не обмежується характеристикою її можливості владного впливу на систему політичних зв'язків.

Між державою й іншими суб'єктами політичної системи суспільства існує зворотній зв'язок: - громадські об'єднання беруть участь у формуванні корпусу депутатів, представницьких органів державної влади, в умовах виборчої системи вони виступають свого роду джерелом кадрового забезпечення апарату держави; - держава залежить від громадських об'єднань з точки зору ефективності виконання державних функцій. Політичні партії чи об'єднання громадян можуть підтримувати реалізацію державних функцій, створювати належні ідеологічні та інші умови в соціальному середовищі, формувати відношення лояльності до влади серед населення, або гальмувати роботу державних інституцій у формі протестів, мітингів, страйків тощо; - представники цих організацій, об'єднань включаються до певних державних колегіальних органів як їх рівноправні члени і працюють у якості допоміжних, дорадчих структур, що оптимізують робот)' органів державної влади; - можуть застосовувати заходи громадського впливу; - у ряді випадків державні органи можуть приймати рішення тільки спільно або за погодженням з громадськими об'єднаннями; - держава дає змогу певним спільнотам самостійно приймати формально обов'язкові (юридичні) акти; - окремим представникам з числа громадських та політичних об'єднань держава дозволяє здійснювати контроль за діяльністю деяких державних органів.

Отже, діяльність держави в системі політичних відносин характеризується різними напрямами та формами її здійснення, що особливо проявляється у взаємодії держави з іншими суб'єктами політичної системи - націями, рухами, партіями, громадськими об'єднаннями, народними ініціативами тощо.

Слід зауважити, що держава здійснює вплив на елементи ідеологічну, нормативну та процесуальну основи життя суспільства. Так, формалізація та розповсюдження політичної ідеології в суспільстві спираються на засоби здійснення державної влади, завдяки чому

політичні ідеї набувають поширення, визнання, підтримки, офіційного характеру існування тощо. Як приклад, згадаємо історію становлення та розповсюдження в Україні політичних ідей формування правової держави, громадянського суспільства, які набули державно-владної підтримки лише наприкінці XX століття, а згодом стали офіційною державною доктриною, програмним елементом загальнонаціонального розвитку.

Крім того, основні принципи та положення теоретичної конструкції правової державності, закріплені в Основному законі держави, конкретизуються в інших законодавчих актах, а також в ратифікованих Україною міжнародних документах.

Певну роль держави можна розкрити проаналізувавши нормативний блок політичної системи суспільства. Сучасна держава надає політичним об'єднанням можливості формуванню власної нормативної основи діяльності на рівні корпоративних норм, що мас велике значення для їх внутрішньо-організаційного функціонування вироблення власних програм та перспектив розвитку. Необхідно зазначити, що поряд з корпоративними нормами функціонує значна кількість норм, які за критерієм змісту набувають характеру політичних.

Як правило, це конституційні стандарти, стосовно основ державного та суспільного ладу, правового статусу особи, організації сфери правосуддя, формування влади тощо. Тому у своїй повсякденній діяльності всі учасники політичних відносин мають керуватися не тільки власними корпоративними правилами, а ще й загальнообов'язковими, формально визначеними нормами права, що регламентують сферу політичної діяльності.

3. Роль та місце політичних партій у політичній системі

У політичній сфері носіями політичної діяльності та політичних відносин є різні організації, а насамперед політичні партії. Політична партія — це організація, що об‘єднує на добровільній основі найактивніших представників тих чи інших класів, соціальних верств та груп. Основним призначенням партії є політична освіта мас та надання цілеспрямованого й організованого характеру діям цих мас для захисту власних інтересів. Як свідчить історична практика, політичні партії в усіх країнах створювалися як інструмент боротьби за владу та перенесення інтересів різних ідейно-політичних течій у реальну політику держави. Звідси випливає й головна мета їхньої діяльності — захист соціально-політичних інтересів певних груп населення. Саме заради реалізації цих інтересів і ведеться боротьба за завоювання й утримання влади.

Політичні партії, як правило, мають свою програму, систему цілей, які вони активно пропагують та захищають, більш-менш розгалужену організаційну структуру, вони покладають на своїх членів певні обов‘язки та встановлюють норми поведінки. Це дає змогу партіям стати могутнім чинником підвищення рівня організованості політичного життя. У тих суспільствах, де існує розвинута система політичних партій, діяльність яких базується на правових нормах, панує й політична стабільність. Суспільство за таких умов здатне цивілізовано вирішувати всі політичні проблеми, що виникають, використовуючи для цього різноманітні засоби, не боючись ані кризи, ані анархії.

Процес становлення політичних партій як необхідних і впливових елементів політичної структури суспільства створює реальні можливості залучення до політики все більш широких верств населення. Ефективність функціонування партій визначає можливість їх реального впливу на політичну владу в державі.

Відомий німецький політолог М. Вебер виділяв три періоди в розвитку партій як суб‘єктів політичної діяльності: у XVI—XVII ст. в Європі — це аристократичні групи, що об‘єднували невелику кількість представників політичної еліти; у XVIII—XIX ст. — це вже політичні клуби, що орієнтувалися на залучення до активної політичної діяльності людей, впливових не тільки в політиці, а й в інших життєво важливих сферах суспільного життя; у ХІХ—ХХ ст. формуються сучасні масові партії.

Зміст і сутність партій розкривається через їх класифікацію. В основу класифікації політичних партій можуть бути покладені різні критерії: соціальна база, ідеологічне обличчя, принципи організації та ін. Виходячи з природи соціальної бази, можна виділити партії, що виражають інтереси: 1) окремих класів (буржуазні, пролетарські, селянські тощо); 2) окремих соціальних верств та груп (інтелігенції, дрібної буржуазії); 3) кількох класів та

соціальних груп (політичні партії, що виникають на основі національно-визвольних рухів). З ідеологічного погляду розрізняють: 1) ідейно-політичні або світоглядні партії, які у своїй діяльності керуються певними ідеологічними принципами; 2) прагматичні або партії виборчої кампанії, які не мають певних ідеологічних програм і беруть собі за мету мобілізацію можливо більшої частини електорату для перемоги на виборах. У свою чергу, серед ідейно-політичних партій можна виділити консервативні, що намагаються зберегти існуючий устрій, допускаючи лише незначні зміни; реформістські, що орієнтуються на значні перетворення існуючого устрою, але за умови збереження його засадних принципів; революційні, що заперечують існуючий устрій та ставлять собі за мету його цілковиту заміну іншим; реакційні, що орієнтуються на часткове або повне повернення до старого устрою.

За принципами організації розрізняють: 1) кадрові партії, що об‘єднують невелику кількість професійних політиків та

спираються на фінансову підтримку привілейованих верств суспільства; 2) масові партії, що орієнтуються на залучення до своїх лав якнайбільшої кількості

членів з метою забезпечення за допомогою членських внесків фінансової підтримки своєї діяльності;

3) партії, що будуються на чітких, формально визначених принципах членства (статут, форми та умови вступу до партії, партійна дисципліна тощо);

4) партії, в яких немає інституту офіційного членства, а належність до партії виявляється, наприклад, через голосування за її кандидатів на виборах;

5) парламентські партії. Основні функції останніх мають багато спільного з усіма іншими. Проте діяльність парламентських партій більш різноманітна й охоплює всі аспекти парламентської діяльності: розробку стратегії і тактики виборчих кампаній та програм, здійсненню яких вони сприятимуть в органах влади; зондаж громадської думки щодо ситуації в різних регіонах і в країні в цілому; оцінку формальних та неформальних лідерів, добір і висування кандидатів та їх відповідну підготовку до участі у виборчій кампанії, а згодом і до діяльності в органах влади; ідеологічну та організаційну роботу серед населення за місцем проживання для забезпечення перемоги своїх кандидатів на виборах; вирішення технічних та фінансових питань, пов‘язаних із виборчою кампанією; організацію різноманітних акцій для послаблення впливу конкуруючих партій та їхніх кандидатів; здійснення відповідного контролю за діяльністю обраних від партії депутатів та їх фракцій у парламенті, муніципалітетах і т. п. Сучасні парламентські партії характеризує наявність чіткої організаційної структури та постійно функціонуючих органів управління. Організація їхнього внутрішнього життя дозволяє діяльність різних течій і навіть фракцій усередині партії. Саме такий вид партій зараз дуже поширений у багатьох країнах світу.

Політичні партії розрізняються також за місцем, яке вони займають у системі державної влади. Тут можна виділити легальні й нелегальні партії, а також правлячі та опозиційні.

До основних функцій політичних партій у суспільстві належать: представництво соціальних інтересів, соціальна інтеграція, політична соціалізація, створення ідеологічних доктрин, боротьба за державну владу та участь у її здійсненні, розробка політичного курсу, формування громадської думки тощо.

Роль та місце політичних партій у політичній системі суспільства ґрунтовно розглянув один із найвпливовіших політологів сучасності — французький теоретик М. Дюверже. Аналізуючи ці проблеми, М. Дюверже розглядає два головні питання: по-перше, наскільки політичні партії демократичні, тобто наскільки вони реально виражають і обстоюють інтереси і сподівання широких мас; по-друге, який режим є демократичнішим: партійний чи безпартійний? Даючи відповідь на перше питання, М. Дюверже підкреслює, що організація сучасних політичних партій багато в чому не відповідає демократичним принципам. Внутрішня структура цих партій в основних рисах є автократичною та олігархічною.

Постійну тенденцію до олігархізації структури й діяльності партій, до протиставлення інтересів керівників партії та рядових її членів помітив іще Р. Міхельс: «покликання організації — це завжди вияв тенденції до олігархізації. Сутність будь-якої організації (партії, профспілки і т. п.) містить у собі аристократичні риси. Організаційна машина, яка створює масові структури, спричиняє в організованих масах серйозні зміни. Відносини

вождя і мас вона перетворює на свою протилежність. Організація завершує остаточний розподіл будь-якої партії або професійної спілки на керуючу меншість та керовану більшість». Керівники сучасних політичних партій, як правило, визначаються центром або кооптуються ним. А тому в партіях фактично виникають замкнені групи, дії яких спрямовані не тільки на ізоляцію від суспільства, а й від рядових членів партії. Список рекомендованої літератури Основна: 1. Аляєв Г.Є. Політологія: підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Г. Є. Аляєв. - Вид. 3-тє, випр. та допов. - Полтава : АСМІ, 2012. - 319 с. 2. Брегеда А. Ю. Основи політології: Навч. посібник. — Вид. 2-ге, перероб. і доп. — К.: КНЕУ, 2000. — 312 с. 3. Горлач Микола Іванович та Кремень Василь Григорович Політологія: наука про політику: Підручник для студ.ВНЗ // МОН України - Київ: ЦУЛ, - 2009. - 836с. 4. Піча В. М., Хома Н. М. Політологія : підручник для студ. вищ. закладів освіти. – 5-те вид., стер. – Л. : Новий Світ-2000, 2008. – 304 с. 5. Політологія : підручник // за ред. проф. М. П. Требіна - Нац. ун-т "Юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого". - Х. : Право, 2013. - 414 с. 6. Політологія: підруч. для студ. ВНЗ // за ред. О.В.Бабкіної, В.П.Горбатенка - К.: Академія, - 2010. -567с Додаткова: 1.Дмитренко М.А. Політична система України: розвиток в умовах глобалізації та інформаційної революції / НПУ ім. М.П. Драгоманова. – К. : Знання України, 2008. – 544 с. 2.Політологія. Політичні системи в умовах демократизації: тексти лекцій для студ. усіх спец. і форм навчання / Київський національний ун-т будівництва і архітектури. – К. : КНУБА, 2009. – 88 с. 3.Рудич Ф.М., Балабан Р.В., Ганжуров Ю.С. та ін. Політична система та інститути громадянського суспільства в сучасній Україні : навч. пос. для студ. ВНЗ. – К. : Либідь, 2008. – 439 с. 4.Пазенюк В. Демократія і людина. Теорія і українська дійсність // Політика і час. – 2003. – № 2. – С. 3 – 15.

Тема 6 . Політичні режими

План

1. Сутність політичного режиму 2. Типи політичних режимів 3. Закономірності переходу від тоталітаризму до демократії

1. Сутність політичного режиму

Засоби й методи реалізації функцій політичної системи та процес здійснення державної влади залежать від того, на яких принципах базується вплив влади на суспільство, яка в державі структура політичних інститутів насамперед інститутів влади, чи є в суспільстві можливість організації партій і яка їх роль у політичному житті, яка форма держави. З урахуванням цих чинників сучасний французький політолог Ж.-Л. Кермонн складовими політичного режиму вважає: 1. Легітимність влади, тут мається на увазі законність державної влади та довіра до неї народу, її спроможність приймати і здійснювати рішення, що відповідають цінностям і інтересам більшості суспільства. 2. Структуру інститутів, через яку може здійснюватися (або не здійснюватися) воля більшості народу. 3. Партійну систему, що являє собою політично організовані сили, котрі представляють і захищають інтереси різних груп громадянського суспільства в державі. Наявність або відсутність партійних систем є, на його думку, визначальною рисою політичного режиму. 4. Форму держави як спосіб її організації та устрою, що включає насамперед організацію

верховної державної влади, її органів, які реалізують загальнозначущі інтереси. Отже, політичний режим можна визначити як сукупність характерних для даного типу держави політичних відносин, засобів і методів здійснення влади, які обумовлюють можливості реалізації прав та свобод людини, захисту інтересів різних класів і соціальних груп як безпосередньо, так і через партійну систему. Виходячи з цього, всі типи політичних режимів залежно від ступеня суверенітету народу і структури партійних систем можна об'єднати у дві великі групи: демократичні і недемократичні, або авторитарні. Такий підхід дозволяє сформувати загальне уявлення про характер політичного режиму в країні, однак рівень демократичності, її реальність у різноманітті політичних відносин може бути неоднаковою.

Та це не єдина типологізація політичних режимів у сучасній політології. За основу приймаються і інші критерії, у відповідності до яких визначають такі політичні рекомендації. В основі марксистського підходу лежить принцип класової сутності влади та панівної економічної системи. Відтак режими поділяють на соціалістичні, просоціалістичні (або соціалістичної орієнтації), капіталістичні, прокапіталістичні (або капіталістичної орієнтації) та змішані. Французький політолог М. Дюверже називає такі політичні режими, як: ліберальний авторитарний; демократичний, автократичний і змішаний; монократичний (диктаторський), директорія (колективне правління), комбінований. Правда, у цій класифікації визначити критерій надто складно. Адже тут намішано і відносини володарювання, і форми правління, і якась їх комбінація. В залежності від соціального складу правлячої еліти політичні режими поділяють на військові (демократичні і диктаторські), цивільні, військовоцивільні, клерикальні, теократичні (державна влада - в руках духовенства, глава держави є одночасно главою церкви); патріархальні (із сильним впливом традиційних політичних інститутів); квазідемократичні, за яких формально існують демократична конституція, представницька влада, політичні партії, які мало чим відрізняються одна від одної, але при цьому порушуються права і свободи людини, не дотримується принцип розподілу влади, надмірно посилюється виконавча влада або влада глави держави. Такі підходи мають право на існування, однак, мабуть, це в більшій мірі відноситься безпосередньо до характеристики влади, а не в цілому до режиму. Адже влада, хоча і є надто важливим елементом режиму, сама залежить від тих політичних сил, що склалися в суспільстві, політичних відносин, які обумовлюють можливість завоювання влади і її здійснення, а це вже визначальні чинники режиму. Щодо ж марксистської концепції, то вона прийнятна для характеристики способу виробництва, а не для політичного режиму. Так у капіталістичній гітлерівській Німеччині і соціалістичному Радянському Союзі одночасно були однакові тоталітарні політичні режими.

2. Типи політичних режимів

Більш обґрунтованою, на нашу думку, є класифікація, запропонована польським політологом Є. Вятром і підтримана багатьма вітчизняними політологами, критерієм у якій служить рівень демократичності політичних відносин. Відповідно до цього політичні режими класифікуються як: 1) демократичні: - розгорнуто-демократичний, - демократично-авторитарний, - анархо-демократичний; 2) антидемократичні (авторитарні):

- тоталітарний, - жорстко-авторитарний, - авторитарно-демократичний. Не вдаючись до детальної характеристики кожного з проміжних режимів, розглянемо два основні з них - демократичний та авторитарний, а також вищу форму авторитаризму -тоталітаризм, в умовах якого десятиліттями перебував народ України. Демократичність режиму, за класифікацією Є. Вятра, визначається трьома ознаками: 1. Чесні, конкурентні, регулярні вибори влади. Вибори вважаються чесними, якщо немає шахрайства, і є спеціальний механізм забезпечення чесної гри. Вибори не будуть чесними, якщо бюрократична машина належить одній партії, навіть якщо вона, помірковано ставиться до інших партій під час виборів. Неприпустимі в цьому плані і монополія на. засоби масової інформації та тиск виконавчої влади на виборців. Вибори не будуть конкурентними, якщо одні групи (або індивіди) мають можливість брати участь у виборах, а інші за економічними, фінансовими можливостями або через політичні погляди позбавлені такої можливості. Регулярність виборів означає неприпустимість порушення строків їх проведення, визначених конституцією та відповідними законами. 2.

Уряд народжується з виборів. Тобто необхідно, щоб зміна уряду здійснювалася після виборів і за результатами виборів, а в його складі були представлені ті політичні сили, які перемогли на виборах. 3. Демократія захищає права окремої особистості і меншин. Це означає, що думка більшості, виражена демократичним шляхом під час виборів, необхідна, але не достатня умова. Тільки поєднання уряду більшості й захист прав меншості забезпечують демократію. Якщо ж по відношенню до меншості застосовуються дискримінаційні заходи, якісь обмеження, режим не може бути демократичним. Ці ознаки, безумовно, важливі й визначальні, однак їх, на наш погляд, варто доповнити. Демократичний політичний режим допускає легальну діяльність опозиційних партій; у державі активно діють представницькі органи влади, сформовані на підставі загальних виборів; тут визнається і утверджується рівноправність громадян, проголошуються і дотримуються їхні демократичні права і свободи. Непорушною політико-юридичною основою демократичних режимів виступає конституція країни. В концентрованому вигляді демократичний політичний режим постає у принципах правової держави, політичного плюралізму і свободи особистості. Отже, демократичний режим можна визначити як таку систему політичних відносин у державі, яка базується на легітимності влади, можливості висловлення й обстоювання інтересів класів та соціальних груп через партійну систему, при цьому забезпечується реалізація прав і свобод людини, захищаються загальнозначущі інтереси суспільства. Залежно від ролі гілок державної влади у формуванні уряду демократичні режими діляться на президентське правління і парламентське. У президентській республіці право формування уряду і керівництво ним належить президентові. У парламентській республіці уряд формується парламентом, а сам парламент формується на основі однопартійної більшості, коаліційності чи консенсуальності. Авторитарні режими встановлюються, як правило, в результаті державних переворотів, у період глибоких криз, під час проведення війн. Надалі зміцнення авторитаризму пов‘язане з небажанням правлячої еліти ділити владу з іншими політичними силами, страхом втратити цю владу, а отже й усі привілеї, котрі вона забезпечує. Поступово еліта утверджується як виняткова й незаперечна, дедалі більше вимагаючи посилення свого політичного впливу і недопущення будь-якої опозиції не тільки у владі, але й у суспільстві. Для цього встановлюється жорсткий державний контроль в ідеології, особливо в суспільних науках, літературі, мистецтві; контролюються та спрямовуються засоби масової інформації. Переважаючими методами державної діяльності, здійснення влади і управління суспільством стають диктат, примус, репресії, пряме обмеження політичних прав і свобод. Авторитарний режим ґрунтується на беззастережному підкоренні владі, він характеризується її деспотичністю та жорстокістю, які походять від однієї особи або групи осіб. За такого режиму, зазвичай, порушуються законність і конституція, забороняється або різко обмежується діяльність опозиційних партій; ліквідуються представницькі органи влади або при їх формальному збереженні діяльності цих органів значно обмежується, регламентується, спрямовується і контролюється авторитарною системою У міжнародних відносинах проводиться або агресивна зовнішня політика, політика з позиції сили, або така держава замикається в собі. Виходячи із викладеного вище, авторитарний режим можна визначити як таку систему політичних відносин у державі, яка ґрунтується на силовому (нелегітимному) утвердженні влади, обмеженні чи позбавленні можливості неправлячих класів і соціальних груп обстоювати свої інтереси через партійну систему. При цьому примус, насильство і навіть терор утверджуються як головні засоби функціонування політичної системи, порушуються права і свободи людини, ігноруються загальнозначущі інтереси суспільства. Різновидами авторитарного режиму є теократичний, тоталітарний, військовий. Найбільш зневажаючим людину, її гідність та права, крайньою формою авторитаризму є тоталітарний режим, або тоталітаризм. Йому властиві всі ознаки авторитаризму, а також доведене до абсолютизму панування однієї ідеологічної системи поглядів над іншими. Тобто тоталітаризм - це така форма авторитарного режиму, за якої політична влада належить одній масовій політичній партії, що організована недемократичним шляхом або ж відмовилася від демократичних принципів організації діяльності. Вона встановлює панування своєї ідеології і монопольний контроль в усіх сферах життя суспільства (економіці, науці, культурі, освіті тощо), підпорядковує собі засоби

масової інформації і для утримання влади вдається до необмежених репресій, аж до терору. Тоталітаризм утвердився спочатку у фашистських Італії, Німеччині, франкістській Іспанії. В Радянському Союзі також були історичні періоди тоталітарного режиму, найтяжчий - за часів вождізму Сталіна (1929-1953).

3. Закономірності переходу від тоталітаризму до демократії

Тоталітарні режими, яким притаманні жорсткість і зухвалість влади, історично довго існувати не можуть, тому що не лише в суспільстві, але й у самій тоталітарній партії згодом розвивається розуміння їх несправедливості та гнітючого впливу на розвиток особистості й суспільства. Крім того, тоталітаризм неминуче призводить до однобічного розвитку економіки – її мілітаризації, що вимагає дедалі більшого відволікання коштів суспільства на воєнні потреби і скорочення можливостей розвитку інших сфер. Практика минулого століття довела неминучість падіння тоталітарних режимів. Однак шляхи переходу від тоталітаризму до демократії зовсім не прості і найчастіше пов'язані з великими втратами для суспільства. Слід підкреслити, що історія ще не має прикладу прямої і безпосередньої трансформації тоталітарного політичного режиму в демократичний. Такі переходи відбувалися протягом більш-менш тривалого часу, через перехідний етап, позначений режимом авторитарного типу. Авторитарний етап у цій трансформації є обов'язковою, але недостатньою умовою утвердження демократичного режиму. Обов'язковою тому, що тоталітаризм знищує або спотворює всі умови демократії: від правової основи організації життєдіяльності суспільства до свідомості кожної окремої людини. Тому, не створивши поступово нового правового поля, нових політичної, економічної, культурно-ідеологічної систем у суспільстві, можна швидко розвалити тоталітарну систему, а потім довго і з великими втратами створювати демократію. Недостатньою – тому, що завжди у цьому разі зберігається загроза повернення тоталітаризму з новими дійовими особами, якщо політичні сили, що очолили трансформаційні процеси, відірвуться від народу, дбатимуть про свої корисливі цілі (влада, збагачення), втратять довіру та підтримку мас, вийдуть з-під їх контролю. Передумовами переходу можуть бути різні чинники: поразка у війні (Німеччина, Італія), втрата влади в результаті перевороту (Іспанія, Португалія), ініціатива самої влади (СРСР), масові виступи народу (Чехословаччина, Румунія). Однак наступні зрушення у суспільстві мають здійснюватися відповідно до певних закономірностей, ігнорування та порушення яких може призвести до нових деформацій у суспільстві, передусім - до деформації нової влади, перетворення її в нову автократію і навіть криміналократію, за яких утвердження демократії так само ж примарне, як і комунізм за тоталітарного режиму. Такими закономірностями, як свідчить історичний досвід, є поступовість перетворень, їх послідовність, невідступне розширення демократичності і скорочення авторитарності в економічній, політичній та інших сферах суспільного життя, розширення соціальної опори демократизації і контролю влади з боку суспільства, досягнення консенсусу між основними політичними силами. Таким шляхом відбувся перехід у повоєнних Німеччині (ФРН) та Італії, посттоталітарних Іспанії та Португалії. В той же час спроба швидко і все одразу демократизувати в СРСР призвела до його розвалу, ця ж стратегія у країнах СНД спричинила створення могутніх кримінальних або пов'язаних із кримінальними структурами угруповань, корупції, практично розвалу національних економік, втрати легітимності влади. А це реальна загроза демократичним перетворенням. Еволюція тоталітарного режиму в демократичний припускає спочатку вивільнення з-під тоталітарного контролю і регламентації однієї-двох сфер громадського життя. Перш за все – політичної (перебудова влади і владних відносин між центром і регіонами), економічної (поступове звільнення її від жорсткого регламентування центром, перехід на регульовані ринкові відносини з одночасним зміцненням фінансової системи держави). Далі – соціальної, із збереженням набутків у соціальному захисті й поступовим розширенням можливостей задоволення соціальних потреб. Одночасно відбуватиметься духовне розкріпачення. Так поступово й послідовно слід створювати елементи і структури демократії, покликані забезпечити побудову правової держави з розвиненим громадянським суспільством, що й буде запорукою утвердження демократичного режиму. Цей період і буде авторитарно-демократичним. Зі зміцненням демократичних засад авторитаризм буде

слабшати, а демократизм – посилюватися. Для здійснення переходу від тоталітаризму до демократії потрібні об‘єктивні (неефективність тоталітаризму, невдоволення у суспільстві, назрівання і прояви соціальних конфліктів) та суб‘єктивні (наявність політичних сил, котрі взяли б на себе важкий тягар трансформації) чинники. При цьому, по мірі закріплення демократизму, політичні сили, що очолили трансформаційні процеси, повинні передавати функції контролю демократичним інститутам, інакше один тоталітаризм може змінитися на інший. Отже: - тоталітаризм не може прямо, безпосередньо трансформуватися в демократію. Перехідними етапами є авторитарно-демократичний та демократично-авторитарний режими; - авторитаризм може еволюціонувати в демократію, якщо сили, які взяли на себе функції трансформації суспільства, послідовно здійснюватимуть демократичні перетворення, а з їх утвердженням передавати функції управління й контролю демократичним інститутам; - йти від тоталітаризму до демократії можна тільки звільнившись від ідеократії; - перехід від авторитаризму до демократії матиме успіх лише в тому разі, якщо буде розширюватися соціальне підґрунтя цієї демократії, тобто якщо вона постійно розширюватиме і поглиблюватиме довіру і підтримку народу; - демократія повинна бути контрольованою, адже безконтрольність може знову перетворити її на тоталітаризм. В історії людства багато прикладів різних політичних режимів, однак домінуючою тенденцією сучасного світу є їх демократизація, поступовий перехід до реального суверенітету народу. Такий перехід проголошено і в Україні. Демократичність політичного режиму затверджена в Конституції нашої республіки. Однак на цьому шляху вже зроблено надто багато помилок, допущено дуже серйозні прорахунки. Практика перших років незалежності переконливо показала непідготовленість самого суспільства, нерозуміння і нездатність влади послідовно та ефективно здійснювати демократизацію. Однак поступово ці негативні явища відійдуть у минуле, суспільство політично структурується, демократичні принципи закріпляться у діяльності і влади, і кожного громадянина, а Україна стане демократичною державою. Доказом того, що в Україні поступово утверджується демократична свідомість стали вибори Президента у 2004 р. І хоча «помаранчева команда» не виправдала надій народу, ті події показали, що українське суспільство вже вийшло з тоталітарного дурману і не дозволить нікому повернутися до нього. Список рекомендованої літератури Основна: 1. Аляєв Г.Є. Політологія: підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Г. Є. Аляєв. - Вид. 3-тє, випр. та допов. - Полтава : АСМІ, 2012. - 319 с. 2. Брегеда А. Ю. Основи політології: Навч. посібник. — Вид. 2-ге, перероб. і доп. — К.: КНЕУ, 2000. — 312 с. 3. Горлач Микола Іванович та Кремень Василь Григорович Політологія: наука про політику: Підручник для студ.ВНЗ // МОН України - Київ: ЦУЛ, - 2009. - 836с. 4. Піча В. М., Хома Н. М. Політологія : підручник для студ. вищ. закладів освіти. – 5-те вид., стер. – Л. : Новий Світ-2000, 2008. – 304 с. 5. Політологія : підручник // за ред. проф. М. П. Требіна - Нац. ун-т "Юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого". - Х. : Право, 2013. - 414 с. 6. Політологія: підруч. для студ. ВНЗ // за ред. О.В.Бабкіної, В.П.Горбатенка - К.: Академія, - 2010. -567с Додаткова: 1. Кравченко И. Либерализм: политика и идеология // Вопросы философии. – 2006. – № 1. – С. 3 – 15. 2. Лібералізм. Антологія / Упорядники О.Проценко, В.Лісовий. – К.: Смолоскип, 2002. – 1126 с. 3. Націоналізм. Антологія / Упорядники О.Проценко, В.Лісовий. – К.: Смолоскип, 2000. – 872 с. 4. Пазенюк В. Демократія і людина. Теорія і українська дійсність // Політика і час. – 2003. – № 2. – С. 3 – 15.

5.Cебайн Дж., Торсон Т.Історія політичної думки. Переклад з англійської. – К.: Основи, 1997. – 838 с.

Тема 7 . Громадянське суспільство

План

1. Громадянське суспільство як передумова формування демократичної політичної системи

2. Генезис ідей громадянського суспільства 3. Становлення громадянського суспільства в Україні

1.Громадянське суспільство як передумова формування демократичної політичної

системи Громадянське суспільство — це суспільство, якому властиве самоврядування вільних

індивідів та добровільно створених ними організацій. Громадянське суспільство як сферу самоврядування вільних індивідів захищають від свавілля державної влади та жорсткої регламентації з боку її органів відповідні закони. Ось чому в реальному суспільному житті громадянське суспільство та правова держава є взаємозв‘язаними інститутами, функціонування яких забезпечується верховенством закону, що надійно гарантує та захищає права і свободи громадян.

Громадянське суспільство може існувати тільки за умов демократії. Водночас високий рівень розвитку й функціонування громадянського суспільства може забезпечити тільки демократична держава. Як свідчить суспільна практика, саме нерозвиненість громадянського суспільства є однією з головних умов існування тоталітарних та авторитарних режимів. Головна ознака громадянського суспільства полягає в забезпеченні широких прав людини, у вільному виборі нею різноманітних форм економічного й політичного життя, форм ідеології та світогляду, у можливості пропагувати й обстоювати свої інтереси, погляди та переконання.

Поняття «громадянське суспільство» і «держава» вперше чітко відокремив відомий німецький філософ Г. Гегель. Він дійшов висновку, що соціальне життя, яке властиве громадянському суспільству, принципово відрізняється від світу сім‘ї і від публічного життя держави. «Громадянське суспільство, — зазначав Гегель, — є диференціація, яка постає поміж сім‘єю та державою, хоча розвиток громадянського суспільства починається пізніше ніж розвиток держави». У сферу функціонування громадянського суспільства німецький мислитель включав ринкову економіку, соціальні класи, корпорації, інститути, що призначалися для забезпечення життєдіяльності суспільства. На думку Г. Гегеля, громадянське суспільство включає комплекс приватних осіб, класів, груп, інститутів, відносини яких регламентуються цивільним правом і діяльність котрих безпосередньо не залежить від дій держави. Поява громадянського суспільства, яке ґрунтується на системі приватної власності та всезагальній формальній рівності людей, стала можливою лише з утвердженням буржуазного суспільства.

Досліджуючи природу громадянського суспільства, ще один відомий французький мислитель А. Токвіль підкреслював, що етичні, релігійні, професійні, робітничі й локальні об‘єднання утворюють таку структуру громадянського суспільства, з якої може постати правова держава.

Нині помітно зріс загальний інтерес до проблем громадянського суспільства, а наукові його дослідження громадянського суспільства здійснюються в органічному зв‘язку з проблематикою правової та соціальної держави. Зусиллями сучасних політологів політична теорія поповнилася багатьма новими положеннями, а саме: громадянське суспільство стає основою держави, його розвиток відбувається в тісному взаємозв‘язку із становленням правової держави; для цивілізованого розвитку обох феноменів необхідно створювати надійний механізм взаємодії та збагачення; не лише держава, а й певні інститути самого громадянського суспільства можуть негативно впливати на інші його складові; формування

громадянського суспільства є передумовою становлення політичної демократії, обмеження всеосяжної ролі держави. Дальший розвиток відносин суспільства і держави є гарантією того, що суспільство стане громадянським, а держава — демократичною.

Сутність громадського суспільства полягає передовсім у забезпеченні прав людини. Особистість у громадянському суспільстві має гарантоване законами право вибору різноманітних форм економічної, соціальної та іншої діяльності, право вибору певної ідеології, світогляду тощо.

Економічною основою громадянського суспільства є відносини ринкового характеру, передовсім різноманітні форми власності, особливо приватної. Наявність власності в громадянина спонукає його до ділової активності та плідної роботи, стає умовою свободи особистості в суспільстві.

Політична основа громадянського суспільства — це демократична правова держава, що забезпечує кожному громадянинові можливість узяти участь у державних та громадських справах. У демократичній правовій державі абсолютно неприпустимою є будь-яка дискримінація за національно-етнічними, політичними, релігійними та іншими ознаками. Як характерну ознаку такої держави можна назвати можливість вільного самовизначення людини щодо світоглядних та духовних уподобань, гарантій життя та безпеки людини, усебічний захист найрізноманітніших прав людини з боку судових органів та громадських організацій.

Соціальним підґрунтям громадянського суспільства стає суспільство з динамічною соціальною структурою, яка весь час розвивається та вдосконалюється. Щодо духовного життя, характерною ознакою громадянського суспільства можна вважати високий розвиток освіти, науки, мистецтва, індивідуальний вибір культурних цінностей. Культурно-політичний плюралізм сприяє реалізації різнопланових духовних інтересів людей і стає важливою умовою розвитку й удосконалення такого суспільства.

Відтак, головними ознаками громадянського суспільства є: — динамічна соціальна структура суспільства, яка перебуває в постійному розвитку і є

відокремленою від держави; — ринкові економічні відносини, які формують демократичну політичну систему, де

правова, демократична держава стає породженням громадянського суспільства; — забезпечення вільного виявлення, реалізації численних та різнобічних інтересів

громадян; — забезпечення сфери особистого, повсякденного життя людей на відміну від держави як

втілення умовного, формального життя; — пріоритет громадянських прав особистості та її повага до державних законів; — плюралізм ідей, поглядів, переконань, соціальних ініціатив тощо.

Наголошуючи на альтернативності ознак та рис громадянського суспільства і правової демократичної держави, слід, проте, зазначити, що це свідчить не про антагонізм цих сфер суспільного життя, а про їхню взаємозалежність та взаємозумовленість. Як без громадянського суспільства не може бути правової демократичної держави, так і без такої держави не може ефективно функціонувати й динамічно розвиватися громадянське суспільство. Ось чому громадянське суспільство та демократична правова держава нині стають двома складовими життя кожної окремої людини і сучасного загальноцивілізаційного розвитку суспільства.

2.Генезис ідей громадянського суспільства

Логіка реальних процесів українського посткомуністичного соціально-політичного трансформування і модернізації полягає у пошуку підвалин та умов демократії, у вирішенні проблем самоорганізації українського соціуму, у гармонійному поєднанні інтересів новітнього українського бізнесу, інтересів громадянського суспільства, яке народжується, і політичної влади. Центральна роль у композиції перетворень та модернізації всього комплексу суспільно-політичних відносин належить національному громадянському суспільству, без якого ані бізнес, ані влада не зможуть трансформуватися на шляху створення в країні цивілізованої демократичної політичної системи.

У цьому контексті особливої ваги набуває думка про те, що історичною тенденцією в сучасному світі є рух до демократії - політичної системи, за якої влада здійснюється народом як єдиною цілісністю. Центральна теза полягає в тому, що найістотнішим І стратегічно важливим для становлення демократії є створення передумов формування, оформлення й функціонування національного демократичного суспільства як норми цивілізованого життя, суть якої-у відкритості й свободі. Категорія свободи і пов'язані з нею поняття демократії та прогресу становлять основу вільного способу життя, здійснюваного у "форматі" інституційного повнокровного громадянського суспільства.

Проблема громадянського суспільства посідає особливе місце у розвитку політико-юридичної думки. З одного боку, ця проблема виникла разом з виникненням держави і поділом суспільства на державну та недержавну сфери людської діяльності І залишалась у центрі уваги мислителів протягом багатьох століть; з другого - у нашому лексиконі навіть термін "громадянське суспільство" з'явився не так давно. Його не було в словниках, довідниках, енциклопедіях, надрукованих до 1990 р., однак останніми роками проблеми громадянського суспільства почали інтенсивно вивчатись у межах одразу кількох наук і навчальних дисциплін. Зокрема, правознавство вивчає громадянське суспільство як суб'єкт цивільного права і правового регулювання; політологія вивчає характер і форми взаємодії громадянського суспільства з політичними інститутами, державою в цілому, причини й умови його виникнення, структуру, тобто всю цілісну картину громадянського суспільства.

Сама ідея громадянського суспільства бере початок у Давній Греції та Давньому Римі, зокрема з творчості Платона, Цицерона та ін., коли склались уявлення про громадянство, громадянина і виникло поняття суспільства як спільності громадян. Однак тривалий час саме поняття "громадянське суспільство" ототожнювалося з державою. Для давніх греків усе суспільне життя було політичним, тобто полісним. Поняття "політія" визначало одночасно права суспільства, форму правління, конституцію, особливості державного управління. А суспільство - це сукупність громадян, які мешкають у політії - місті-державі, що відрізняється від села. Громадянин у Давньому Римі - особисто вільна людина (тобто не раб), підданий Римської імперії (не іноземець), мешканець Італійського півострова (а не провінції або колонії). Римлянин мав громадянські обов'язки: служив в армії, брав участь у народних зборах і політиці. Він мав права, навіть привілеї: його не можна було віддати на ганебну страту - розіп'яти на хресті.

Зі зростанням продуктивності праці, диференціацією різних сфер суспільства, визволенням з-під всеосяжної державної влади об'єднання людей у різні асоціації стають чисельнішими і різноманітнішими. Спільний інтерес пов'язує ці утворення, вони прагнуть свободи, автономії від держави і колективного життя. У зв'язку із цим проблема взаємовідносин суспільства і держави стає однією з найважливіших у працях мислителів середини XVII ст. Т. Гоббса, Дж. Локка. Ця проблема розглядалася в ХVІІІ-ХІХ ст. у працях Ж.-Ж. Руссо, Ш.-Л. Монтеск‘є, Д. Віко, В. фон Гумбольдта, І. Канта, Г. Гегеля, К. Маркса. Від XVII ст. мислителі не ототожнювали громадське суспільство з існуючою державою або реальними формами державного управління. Навпаки, вони зазначали, що насправді реальна держава найчастіше пригнічує громадянське суспільство, і вважали законним тільки обраний уряд, підкорятись якому добровільно погодились усі громадяни. Дж. Локк, наприклад, вважав абсолютну монархію, яка деяким уявлялась єдиною формою правління у світі, насправді несумісною з громадянським суспільством і, отже, неможливою формою громадянського правління. Тобто поняття "громадянське суспільство", яке з'явилося в XVII ст., вже тоді містило в собі такі важливі елементи, як договір, урахування та реалізація інтересів громадян.

Відомий представник німецького Просвітництва XVII ст. Вільгельм фон Гумбольдт найчіткіше визначив поділ між державою і громадянським суспільством, виділивши три головні відмінності між ними: по-перше, це система національних суспільних закладів, які формуються "знизу" самими індивідами, і система державних інститутів; по-друге, "природне і загальне право" і позитивне право, що визначається державою; по-третє, "людина" і "громадянин". Він робить висновок про те, що "державний лад є не самоціль, а

лише засіб для розвитку людини". Державна діяльність, за Гумбольдтом, повинна підкорятися задоволенню інтересів і потреб людини.

Ідею підкорення держави інтересам суспільства, індивіда підтримував І. Кант. Він вважав, що громадянське суспільство - це сукупність відносин між вільними громадянами і вищою метою історії повинна стати така держава, в якій розвиватимуться всі первісні завдатки людського роду. І. Кант сформулював основні засади, на яких ґрунтується громадянське суспільство: свобода члена суспільства як людини; його рівність з іншими людьми; самостійність члена суспільства як громадянина.

Істотний внесок у розробку теорії громадянського суспільства зробив німецький філософ Г. Гегель. У своїй праці "Філософія права" він докладно виклав погляди на громадянське суспільство. Для нього громадянське суспільство - це передусім система потреб, що ґрунтується на приватній власності і загальній формальній рівності людей. Гегель вважав, що громадянське суспільство може виникнути лише на певному, досить високому етапі розвитку людства, протиставляючи йому дикість, нерозвинутість, нецивілізованість. Під громадянським суспільством розуміється класичне буржуазне суспільство, створене, за його словами, лише в сучасності.

Головним елементом у громадянському суспільстві, вважав Гегель, є людина-її роль, функції, становище. Окрема особа є для самої себе метою, і її діяльність спрямована насамперед на задоволення власних потреб (природних і соціальних) - тут вона є егоїстичним індивідом. Водночас такий індивід може задовольнити свої потреби, лише перебуваючи у колективі, у певних відносинах з іншими людьми. "У громадянському суспільстві кожен для себе - мета, всі інші для нього ніщо. Однак без співвідносин з іншими він не може досягти реалізації всього обсягу своїх потреб". За Гегелем, громадянське суспільство - це не проста сукупність окремих індивідів, а складне об'єднання різних соціальних груп, які сформувалися в результаті розподілу суспільної праці, мають внутрішню структуру і "суспільний лад", зумовлений насамперед відносинами між багатими та бідними. Основними принципами, на яких ґрунтується громадянське суспільство, Гегель називає: а) приватну власність; б) особисту свободу; в) публічну поінформованість; г) вільно сформовану суспільну думку; д) справедливі і чітко дотримувані закони. Пануючі в суспільстві приватновласницькі відносини здавалися Гегелю непорушними, а нерівність людей природженою. Без приватної власності свобода особи неможлива.

Відомий італійський політичний діяч і вчений Антоніо Грамши, аналізуючи механізм панування керівного класу в першій половині XX ст., виокремив три його складові частини, три "суспільства": економічне (економічний фундамент панування буржуазії - її володіння засобами виробництва і розподілу), політичне і громадянське. Сукупність тих частин, які здійснюють функцію примусу і безпосереднього панування (військового, поліцейського, правового), становить "політичне суспільство". Однак такого суспільства, яке відповідало б системі "охорони суспільного порядку і дотримання законів", не існує. Воно переплітається з тією частиною суспільства, яка іменується "громадянським суспільством". Це сукупність усіх тих важелів і органів у державі, які дають змогу буржуазії здійснювати ідейне і моральне керівництво підлеглими класами. У зв'язку з цим А. Грамши писав: "На Сході держава була всім, громадянське суспільство перебувало у первісному, аморфному стані. На Заході між державою і суспільством були упорядковані відносини, і якщо держава починала хитатися, одразу ж виступала на поверхню міцна структура громадянського суспільства. Держава була лише передовою траншеєю, позаду була міцна низка фортець і казематів".

Наведені підходи показують, що громадянське суспільство було історично представлене як найрозумніше та найдоцільніше влаштування людського буття. Йшлося про новий етап розвитку цивілізації, новий виток суспільного прогресу, який мав отримати відповідне офіційне призначення та вираження. І мислителі визначили основні характерні риси цього етапу: 1) розвиток громадянського суспільства був пов'язаний з падінням станово-феодального ладу, з виникненням капіталістичних виробничих відносин; 2) громадянське суспільство виникає на певному етапі суспільного розвитку і пов'язане з історичними формами; воно є силою, яка разом з державою становить діалектичну єдність; 3) у межах громадянського суспільства невпинно зростає значення людини, що

перетворюється з підданого на громадянина, як особистості. Громадянське суспільство називається так не тому, що воно складається з громадян, а тому, що створює певні умови для громадян.

3.Становлення громадянського суспільства в Україні

Перші елементи формування громадянського суспільства на території сучасної України криються в сивій давнині. Ще в VII—V ст. до н. е. на землях теперішньої Україні функціонували рабовласницькі міста-держави: Ольвія, Херсонес, Боспор, Феодосія та ін. з різноманітними формами правління — від монархії до аристократичної та демократичної республік. Коли в ІХ ст. виникла Київська Русь, її основними державними інститутами стали князь, князівська рада та народне віче. Як свідчать про цей період нашого політичного розвитку писемні пам‘ятки, надзвичайно великі повноваження належали народному зібранню громадян. Повноваження віча поширювалися на всі функції державної влади, у тому числі на вибори князя, укладання з ним договору та обговорення найважливіших питань суспільно-політичного життя.

Згодом, уже за доби феодалізму, селяни об‘єднувалися в сільські общини, обираючи зі свого середовища отаманів, старшин та інших представників громадськості. Особливе місце у формуванні рис громадянського суспільства та боротьбі за волю й незалежну, суверенну державу належить козацтву. Як підкреслює один із найбільш авторитетніших дослідників цього питання Д. Дорошенко, «козаччина є не тільки найблискучішою, найефектнішою появою української історії, вона являє собою ще й добу найбільшого напруження сил українського народу і його державної, соціальної та культурної творчості…».

Найбільш повно ідеї громадянського суспільства та становлення демократичних засад вітчизняного державотворення знайшли своє втілення в конституції Пилипа Орлика 1710 р. Хоча цю конституцію не було впроваджено в життя, вона має велике значення як документ, котрий уперше в історії України де-юре зафіксував принципи, покладені в основу державно-політичного устрою. Уперше ідеї громадянського суспільства та українська державна ідея знайшли втілення в юридичному документі, де було визначено, які саме і в якому порядку мають бути здійснені державні реформи в Україні. «Гетьманська влада мала бути обмежена і постійною участю в управлінні генеральної старшини, і генеральною радою; обмеження стосувались адміністрації, суду, виборів старшини, фінансів. Тричі на рік належало збирати сейм із полкової та сотенної старшини, депутатів і послів від запорізького війська. Передбачалася сувора окремішність державного скарбу від коштів, що виділялися з розпорядження гетьмана. Значне місце відводилося демократичним правам усіх станів суспільства, особливо козацтва, а також правам міст».

Поширенню ідей української державності на українських землях значною мірою сприяв розвиток поняття громадянина. Виникнувши як термін після Французької революції XVIII ст., поняття «громадянин» набуло широкого вжитку в усіх європейських країнах і в Україні зокрема. Відношення окремих громадян до держави та її інститутів виявлялося через власність, сім‘ю, різноманітні організації. Кожний індивід у процесі своєї життєдіяльності так чи так був пов‘язаний з функціонуванням тієї чи іншої організації або групи, що сприяло розвитку в ньому рис громадянина. Роздумуючи над цим питанням, наш видатний вітчизняний просвітитель і поет Григорій Сковорода висунув ідею суспільної, позастанової цінності людей, рівності й однакової моральної значущості всіх видів трудової діяльності. Ці міркування близькі ідеям західноєвропейських мислителів щодо проблем формування та розвитку громадянського суспільства.

1 грудня 1991 року народ України на всенародному референдумі висловив свою суверенну волю побудувати українську незалежну державу. А почався цей процес ще до референдуму — з ухвалення Верховною Радою в липні 1990 р. Декларації про державний суверенітет України. Її засадним принципом було сучасне розуміння суверенітету народу як багатогранного поняття. Так, декларація не обмежувалася проголошенням права народу України вирішувати свою долю. Вона визначала сучасне комплексне наповнення цього права — верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх стосунках. Декларація передбачала

народовладдя, утвердження громадянства Української держави, її економічну самостійність, екологічну безпеку, національно-культурне відродження українського народу. Водночас гарантувався вільний національно-культурний розвиток усім національностям, що проживають в Україні. Усі розділи Декларації пройнято гуманізмом та демократизмом. Так, проголошуючи Україну суверенною національною державою, Декларація виходила з того, що український народ як єдине джерело державної влади в республіці — це громадяни всіх національностей, що живуть в Україні.

Наступний історично значущий крок — це ухвалення Конституції України 28 червня 1996 року. У цьому головному політико-юридичному документі держави підкреслюється, що суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності, багатопартійності, розвитку самоврядування. У статті 3 Конституції України проголошується: «Людина, її життя і здоров‘я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов‘язком держави».

Нині процеси формування в Україні громадянського суспільства та створення незалежної, демократичної, соціальної та правової держави відбуваються паралельно. Прискоренню цих процесів активно сприяє політична реформа, оновлення політико-правової бази нашого суспільства з урахуванням власного та світового досвіду. Громадяни, громадські організації та різноманітні політичні інститути України за цих умов намагаються ефективно використати досвід передових, демократичних країн щодо захисту прав і свобод кожної людини. Як свідчить світовий політичний досвід, саме з усвідомлення кожною людиною думки про свою самоцінність, про спроможність і можливість своєю працею побудувати достойне життя власній родині та суспільству в цілому розпочинається процес становлення громадянського суспільства.

Суспільний прогрес в Україні за сучасних умов можливий не тільки через включення до процесу суспільного розвитку всіх можливостей і потенціалу демократичної держави, а й через використання здобутків громадянського суспільства. Усі політичні спроби здійснити в нашій державі радикальні зміни, і передовсім в економіці та соціальній сфері, будуть марними без урахування людського чинника та ступеня розвитку громадянського суспільства.

Людина, взаємодіючи з державою і громадянським суспільством, повинна виступати не тільки в ролі суб‘єкта приватного права, а і як носій публічного права. Права і свободи громадянина в демократичному суспільстві визначаються юридичними законами, які ухвалює держава, а діяльність останньої теж повинна відбуватись у межах нею самою встановлених правових процедур. Право визначати та змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою. З цього приводу в Конституції нашої держави зазначається: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування».

У Конституції України та в Законі «Про місцеве самоврядування», що був ухвалений у травні 1997 р., чітко визначено та сформульовано права і обов‘язки органів місцевого самоврядування. Згідно з цим законом держава надає широкі права територіальним об‘єднанням громадян щодо розв‘язання різноманітних місцевих завдань у інтересах населення на власну відповідальність і в межах закону.

Увесь світовий досвід переконливо свідчить, що саме місцеве самоврядування створює необхідні умови для наближення влади до населення, функціонування дійової системи управління, яка б ураховувала місцеві умови та особливості. Для здійснення своїх повноважень органи місцевого самоврядування мають виконувати такі головні функції: захищати населення від невиправданого тиску з боку центральних органів влади; забезпечувати надання населенню житлово-комунальних, медичних, транспортних,

культурних та інших послуг з найбільшою ефективністю;

активізувати населення з тим, щоб воно брало безпосередню участь у вирішенні місцевих питань, місцевих проблем тощо.

Ясна річ, що формування в Україні сучасної та ефективно діючої системи місцевого самоврядування стає важливим чинником побудови правової, демократичної держави. Водночас розвиток громадянського суспільства та його взаємодія з правовою, демократичною державою багато в чому залежатиме від оптимального співвідношення системи центральних органів виконавчої влади та системи органів місцевого самоврядування.

Нині самоорганізація громадянського суспільства в Україні виявляється в діяльності різноманітних організацій у економічній, соціальній та духовній сферах. Так, в економічній сфері такими організаціями є приватні колективи, підприємства, кооперативи, різні асоціації, корпорації. У соціальній — сім‘ї, громадські організації, органи самоврядування. У духовній — самостійні творчі та наукові об‘єднання тощо. Обов‘язковими є також вивчення громадської думки, практика розв‘язання соціальних конфліктів цивілізованим шляхом, можливість вільно висловлювати свої думки.

Отже, громадянське суспільство є сукупністю суспільних відносин (економічних, соціальних, духовних), формальних та неформальних структур, які задовольняють потреби й реалізують інтереси індивідів або груп, що відповідають досягнутому рівню суспільного розвитку. Список рекомендованої літератури Основна: 1. Аляєв Г.Є. Політологія: підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Г. Є. Аляєв. - Вид. 3-тє, випр. та допов. - Полтава : АСМІ, 2012. - 319 с. 2. Брегеда А. Ю. Основи політології: Навч. посібник. — Вид. 2-ге, перероб. і доп. — К.: КНЕУ, 2000. — 312 с. 3. Горлач Микола Іванович та Кремень Василь Григорович Політологія: наука про політику: Підручник для студ.ВНЗ // МОН України - Київ: ЦУЛ, - 2009. - 836с. 4. Піча В. М., Хома Н. М. Політологія : підручник для студ. вищ. закладів освіти. – 5-те вид., стер. – Л. : Новий Світ-2000, 2008. – 304 с. 5. Політологія : підручник // за ред. проф. М. П. Требіна - Нац. ун-т "Юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого". - Х. : Право, 2013. - 414 с. 6. Політологія: підруч. для студ. ВНЗ // за ред. О.В.Бабкіної, В.П.Горбатенка - К.: Академія, - 2010. -567с Додаткова: 1. Заворотченко Т. М.Політичні права і свободи людини й громадянина в Україні: теоретичні основи і проблеми реалізації [Текст] : моногр. / Т. М. Заворотченко. - Д. : Вид-во Дніпропетр. нац. ун-ту, 2013. - 424 с 2. Рудич Ф.М., Балабан Р.В., Ганжуров Ю.С. та ін. Політична система та інститути громадянського суспільства в сучасній Україні : навч. пос. для студ. ВНЗ. – К. : Либідь, 2008. – 439 с. 3. ДарендорфРальф. У пошуках нового устрою : Лекції на тему політики свободи у ХХІ столітті / Анастасія Орган (пер.з нім.). – К. : Видавничий дім "Києво-Могилянська академія", 2006. – 110 с.

Тема 8 . Політичні еліти

План

1. Походження теорії еліт у політології 2. Сутність, структура та функції політичної еліти 3. Суспільна роль, легітимація та динаміка політичної еліти

1. Походження теорії еліт у політології За сучасної доби геополітичного поширення (навіть нового ренесансу) демократичних

ідей, а водночас і відродження усталених ліберальних цінностей можна констатувати, що все ж таки ідеї рівності (особливо соціальної) залишаються дещо зневіреними за певних історико-політичних подій на євразійському континенті за останні два десятиріччя ХХ ст. Це пояснюється тим, що елітарна парадигма в політології продовжує розвиватися й поширюватися, з‘являється багато соціально-філософських течій, що кладуть в основу ідею переважної участі в політичній діяльності еліти суспільства (традиціоналізм, неофашизм, партійна олігархізація тощо), вбачаючи, що участь народу в управлінні державою не потрібна.

Крім того, висувається інша теза - сучасні соціолого-політологічні дослідження, орієнтовані більше на прагматичні висновки і цілі, частіше обмежуються лише описом та аналізом явищ, коли до влади приходить певна панівна верхівка, не вдаючись в рекомендації щодо переваг того чи іншого політичного устрою. Проте вважається, що слід встановити чітку межу між аналізом-констатацією фактів, що є переважно предметом соціологічних досліджень, та політологічними узагальненнями і висновками, які потребуються.

У дослідженні проблеми формування еліт політологічна наука накопичила багатий досвід, який досить чітко будується в елітарну парадигму. Роберт Міхельс, вивчивши внутрішню діяльність німецької соціал-демократії, започаткував так званий ―залізний закон олігархізації‖ політичних партій щодо захоплення влади правлячою верхівкою партії як незворотний процес. Його теорія значно вплинула на сучасну політологію, зокрема, проклала шлях наступним дослідженням щодо упередження корупції правлячої верхівки влади.

Американська політологія 40 - 60-х років розвиває теорію еліт під тогочасним гаслом ―занепаду американської демократії‖. У цьому контексті провадились дослідження технократів Дж. Бернхема (―Ера організаторів‖), Дж. К. Гелбрейта і особливо Райта Міллса (―Владна еліта‖, 1956), який препарує владну еліту у трьох площинах: єдність, однорідність та аристократизм еліти. Зокрема, Р. Міллс подає структурний склад еліти так: політична верхівка (президент, його радники, вища адміністрація); економічна верхівка (керівники транснаціональних корпорацій); військова верхівка (командування та стратеги Пентагону). На його думку, зазначені групи верхівки утворюють ―трикутник влади‖, що поєднується загальними процесами формування, серед яких спільність шляхів досягнення соціального статусу, взаємозамінність між членами трьох груп верхівки, велика внутрішня гнучкість та можливість ―циркуляції‖, нарешті, високий рівень непроникливості до їх лав сторонніх елементів і осіб. Через останнє, до речі, забезпечується ―аристократизм‖ еліти, що суворо зберігає свою ідентичність, чим відчужує у народу суверенну владу.

Розробляючи теорію ―самовідновлення‖ панівного класу французького суспільства, П‘єр Бірнбаум вже по-новому характеризує структуру сучасного йому французького соціуму: в основу такої структуризації він покладає насамперед соціально-культурні чинники, що істотно відбиваються на складі еліти (слабкий вертикальний і помітний горизонтальний рух членів еліти, ―заслугократія‖, ―спадкоємці‖, ―стипендіати‖ тощо). Формування еліти Нового часу П. Бірнбаум вбачає у трьох послідовних етапах взаємодії політичної (здебільше парламентської) еліти та соціально-економічної еліти. Це - роз‘єднання, взаємопроникнення й злиття, коли здійснюється інтеграція інтересів і дій політико-адміністративної та економічної еліт (―Керівний клас французького суспільства‖, 1978). Він зараховує до еліт ―керівні фракції‖ та ―невпливові фракції‖ (останні - працівники інтелектуальної сфери і ліберальних професій); оголошує наявність добре згуртованого ―керівного класу‖, який саме й ідентифікується з елітою.

2. Сутність, структура та функції політичної еліти

Синтезуючи більшість існуючих думок, політичну еліту можна визначити як вузьке і досить закрите коло людей із відносно постійним і кількісно обмеженим складом, яке об‘єднане міцними внутрішніми зв‘язками та має наявні переваги щодо оточення. Таким чином, політична еліта - це найбільш впливова частина значної соціальної верстви (класу), що активно реалізує свої інтереси у політиці і взагалі у суспільному житті.

За думкою Л.С. Саністебана, політична еліта завжди є ―організованою меншістю, яка володіє владою‖, з чого витікає, що будь-яка політична еліта є олігархічною, тобто процеси елітаризації олігархічні за своєю природою. Це не суперечить, зокрема, етимології даного поняття. Погодимося, що такі роздуми мають сенс, бо хоч еліту породжує велика і впливова частина соціуму, остання не завжди може взяти її (політичну еліту) під власний контроль, тобто еліта має змогу максималізувати чи монополізувати свій вплив. Такі можливості посилені тим, що в її руках найбільші матеріальні цінності, техніко-організаційні засоби, джерела й засоби інформації, фінансові кошти, та й склад еліти з найбільш впливових представників соціального кола у змозі сприяти цьому.

Структурний склад еліти традиційно включає ―кращих‖ представників класу (соціальної верстви), тобто тих, хто займає значні матеріальні та соціальні позиції; найбільш спеціально (фахово) підготовлених членів соціального угруповання щодо політичної (державницької) діяльності; поповнюється еліта (якщо вона є відкритою, а не автаркічною) із підлеглих прошарків суспільства найбільш видатними особами. Але реалізує свою владу еліта не загалом уся, а опосередковано через бюрократію й відповідні інститути влади, тому і легалізується вона різними засобами (включаючи легітимацію) через право, звичаї, силу, доцільність, харизму, а інколи через неосвіченість і забобони натовпу.

За соціальним складом політичні еліти дуже складні і певною мірою різнобарвні, що також впливає на їх неоднакове відношення до процедур легітимації та взагалі до надбання статусу легітимності. Так, до складу еліт входять найвищі керівні кадри (посадові особи); професійні керівники (бюрократія); так звані ―ідеологи‖ (інтелектуали, представники світу мистецтва, духівництво); найбільш впливові економічні й адміністративні кола; керівники засобів масової інформації; члени родин впливових осіб (механізм впливу сімейних зв‘язків); ―сірі кардинали‖, особи, що потай, але суттєво впливають на політику; нарешті, корисливі особи, залучені до еліти з інших соціальних прошарків.

Водночас, за думками певної частини політологів, характер функцій політичних еліт такий, що він не завжди потребує соціальної легітимації, більш того, навіть в деякій мірі суперечить їй. Розглянувши комплекс функцій еліт у суспільстві, можна погодитися з цим твердженням.

Перша універсальна функція - маскування фактичного громадського джерела та класового характеру влади - особливо стає наявною у соціально-диференційованих політичних системах.

Друга - визначення політичної волі всього класу та розробка механізму її реалізації. Третя - формування політичної репрезентації класу як цілого, а саме: посередництво

між основними суб‘єктами політики. Четверта - діяльність через політичне представництво класу, регулюючи (посилюючи

чи обмежуючи) його. П‘ята - залишається головним резервом керівних кадрів, своєрідним центром добору

кадрів до інститутів влади. Шоста - вміння прогнозувати і діагностувати у політиці (тобто еліти виконують так

звану місію ―штабів‖ у політиці). Сьома – координація діяльності різних рівнів і форм політичної репрезентації класу,

тобто безпосереднє керівництво спільною політичною практикою.

3. Суспільна роль, легітимація та динаміка політичної еліти Вважається, що коли суспільство не має досить міцних та розвинених демократичних

традицій і процедур, які закріплені у праві і могли б запобігати зловживанням владою з боку політичної еліти, то майже єдиною рятівною процедурою тут виступає легітимація як соціальний індикатор доцільності, сумлінності й відповідальності соціального (чи суспільного) служіння політичної еліти.

Процедура легітимації як громадського визнання будь-якої політичної сили, дії, особи чи факту в політиці має йти такими шляхами (етапами): визнання, пояснення, виправдання. Їх можна тлумачити для політичних еліт так: заявка про себе соціально значущими діями,

мобілізація союзників та прибічників, різні форми і засоби суспільної відповідальності щодо зміцнення свого статусу.

Певніше, слід зазначити, що легітимність політичної еліти не може за повним обсягом збігатися з легітимністю влади (її інструментальних інституцій та осіб), яка побудована на визнанні пануючої влади та її доказів для доведення правомірності й слушності її домагань. Це пов‘язано з проблемою складу (чи набору) політичної еліти.

Відомо, що у середовищі політичних еліт найчастіше виділяють еліту влади, яка виключно репрезентує інтереси панівного класу, та контреліту, що чинить протидію першій, конкурує з нею. Легітимність феномена політичної еліти не завжди пов‘язана безпосередньо з юридично оформленою процедурою, а тому її не треба змішувати із легальністю, а процедуру легітимації - з легалізацією, а саме: з юридичним дозволом діяльності певних суб‘єктів політики (організацій, посад тощо), їх узаконенням чи наданням політичної сили окремому політичному акту або дії. Безпосередньо процедура легітимації політичних еліт (як і будь-якого феномена політики) не має чисто юридичних функцій, але є за наслідками соціально-правовим процесом, бо призводить до легітимності еліти, як найменше, за усталеними соціальними нормами, і, як найбільше, - за правовими нормами чинного законодавства.

Процес легітимації дозволяє політичній еліті (якщо вона ним не нехтує) затвердити політику і прагнути до влади (для контреліти), пояснює і виправдовує певні політичні рішення, створення, модифікацію чи скасування окремих політичних структур; легітимація дає можливість еліті забезпечити громадську згоду в державі, соціумі, політичну участь членів суспільства без примусу, а інколи і покірність за найменших владних зусиль, до того ж спектр силових можливостей політичної еліти не зменшується, він лише діє як превентивне попередження, що стримує непокору.

Таким чином, сучасна процедура легітимації, до якої доцільно удаватися суб‘єктам політичних еліт, являє собою звертання (апеляцію) до будь-якої ідеальної чи предметної галузі: абсолютних чи найвищих цінностей (істина, розумність, слушність тощо); загальних законів історії, емоцій та почуттів, настроїв суспільства, дійсної чи вигаданої волі народу, інтересів нації (держави), до практичної (прагматичної) корисливої політики в економічній, соціальній, екологічній, зовнішній та інших сферах.

Враховуючи, що еліта здійснює політичне панування як специфічний вид зв‘язку (відношення) між головними соціальними верствами, відносин між підлеглими та керівниками, її членам при здійсненні політичних акцій потрібно мати на увазі, що легітимація (особливо у разі нехтування нею) сполучається з протилежним процесом делегітимації - втрати довір‘я, кредиту громадського авторитету, навіть скасування надбаного політичного статусу. Так, безперечно, виникає розчарування громадськості, що становить об‘єкт політичного регулювання еліти, в ідеалах, концепціях політики, стратегічних програмах і засобах їх реалізації, в політичних лідерах. Це суттєвий прояв делегітимації, який досить сильно загрожує політичній еліті - від часткової до повної втрати попередньої легітимності, особливо в поточному електоральному процесі. Отже, як інструмент влади легітимація є також інструментом її контролю та механізмом громадського впливу на адекватність і слушність політичних інститутів щодо характеру їх діяльності заради політичної гармонізації суспільства.

Складна соціальна структура політичної еліти не суперечить створенню в середині її тимчасових чи досить стійких груп ―інтересів‖ - своєрідних лоббі, які можуть протягом певного часу впливати цілком на динаміку еліти, на особливості характеру її діяльності.

Відомо, що частина політологів, таких, як П. Бурд‘є, П. Бірнбаум, Л. Саністебан, досить жорстко пов‘язують соціальний склад і динаміку формування політичної еліти з соціально-політичним типом суспільства (чи поділеного на касти, чи класи, чи на соціальні верстви), вважаючи, що саме від цього значною мірою залежить стабільність і відтворення існуючих соціально-економічних і політичних відносин. У середині окремого класу (суспільства), але поза елітою, може знаходитися певна частина осіб, які прагнуть належати до еліти або формувати нову - контреліту чи субеліту. Заради цього використовуються

різноманітні засоби від суперництва на виборах до насильницького захоплення влади, а також різні мотиви від особисто егоїстичних до глобально-громадських.

Саме такими чинниками у динаміці політичних еліт стимулюються й активізуються дві типові тенденції: перша - еліта закривається, перешкоджаючи будь-якому входженню до її лав (так званий ―ефект фортеці‖); друга - еліта відкривається для залучення корисливих прибічників, членів до своїх рядів. Це більш життєздатні еліти, вони мають змогу оновлюватись, а їх внутрішня циркуляція перетинає зовнішні межі. Для демократичних суспільств більш характерні ―відкриті‖ політичні еліти, що надбали легітимності і через закон, і через легітимацію (визнання, підтримка) у свідомості широких мас, чим забезпечується досить стабільна соціальна згода. Крім того, у демократичних суспільствах політичні еліти опосередковано використовують бюрократичний апарат влади і її легальність, а у тоталітарних суспільствах еліта зливається з апаратом влади (остання обставина, до речі, має досить небезпечні наслідки, бо надбана легітимність еліти може бути втрачена разом із атрибутами легальної влади). Список рекомендованої літератури Основна: 1. Аляєв Г.Є. Політологія: підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Г. Є. Аляєв. - Вид. 3-тє, випр. та допов. - Полтава : АСМІ, 2012. - 319 с. 2. Брегеда А. Ю. Основи політології: Навч. посібник. — Вид. 2-ге, перероб. і доп. — К.: КНЕУ, 2000. — 312 с. 3. Горлач Микола Іванович та Кремень Василь Григорович Політологія: наука про політику: Підручник для студ.ВНЗ // МОН України - Київ: ЦУЛ, - 2009. - 836с. 4. Піча В. М., Хома Н. М. Політологія : підручник для студ. вищ. закладів освіти. – 5-те вид., стер. – Л. : Новий Світ-2000, 2008. – 304 с. 5. Політологія : підручник // за ред. проф. М. П. Требіна - Нац. ун-т "Юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого". - Х. : Право, 2013. - 414 с. 6. Політологія: підруч. для студ. ВНЗ // за ред. О.В.Бабкіної, В.П.Горбатенка - К.: Академія, - 2010. -567с Додаткова: 1. Даль Роберт А. Поліархія. Участь у політичному житті та опозиція / О.Д. Білогорський (пер.з англ.). – Х. : Каравела, 2002. – 216 с. 2. Корнієнко В.О., Денисюк С.Г. Імідж політичного лідера : проблеми формування та практичної реалізації : монографія. – Вінниця : Універсум- Вінниця, 2009. – 144 с. 3. Коротков Д.С. Політична еліта України: становлення та розвиток у виборчому процесі : монографія / Коротков Д. С. - Х. : Вид. ХНЕУ, 2012. - 207 с.

Тема 9. Політичне лідерство

План

1. Лідерство як категорія політології 2. Типологія політичного лідерства. Сучасні політологічні концепції лідерства

1. Лідерство як категорія політології

Проблема політичного лідерства сягає своїм корінням у давнину. Геродот, Плутарх та інші античні автори приділяли головну увагу видатним політичним діячам - монархам і полководцям, вбачали в них істинних творців історії. У середні віки Н. Макіавеллі вважав, що типовий політичний лідер - правитель, який досягає мети, не вибираючи засобів. Ф. Ніцше у праці ―Генеалогія моралі‖ вказував на прагнення особи займати посаду лідера як на природний інстинкт людини і зазначав, що лідер має право ігнорувати мораль. На думку З. Фрейда, народні маси потребують авторитета так, як сім‘я потребує авторитетного батька.

Так що ж таке лідерство, лідер? ―Лідер‖ у перекладі з англійської є ―ведучий‖; це особа, спроможна впливати на інших з метою інтеграції загальної діяльності, спрямованої на задоволення інтересів даної спільності.

Термін ―лідер‖ має, як мінімум, два значення:1) індивід - той, хто має найбільш яскраві якості (―корисні‖ для даної групи), завдяки яким його діяльність є найпродуктивнішою. Наприклад, реакція, швидкість у спортсмена; 2) особа, за якою дана спільність визнає право прийняття рішень, найбільш значущих з точки зору групового інтересу. Вона здатна об‘єднати людей для досягнення групових цілей.

―Лідерство‖ - це один з механізмів інтеграції групової діяльності, коли індивід або частина групи виконує роль лідера, тобто об‘єднує, направляє дії групи навколо індивіда або певної її частини, що грає роль керівника.

Таким чином, ―лідер‖ - це ведучий, вождь, керівник. Отже, слід розрізняти поняття ―лідер‖ і ―керівник‖. Політичний керівник також визначає мету політики і засоби її досягнення, домагається реалізації певної стратегії і тактики. Проте він діє так, тому що призначений або вибраний на керівну посаду. Звичайно, він може бути при цьому справжнім лідером, що є кращим варіантом. Але можлива і відсутність у політичного керівника, як в особи, якостей лідера. Крім того, якщо керівник призначається, то лідер висувається стихійно.

Потреба в лідері виникає тоді, коли ситуація, до якої залучена велика група людей, потребує оцінки, щоб сама група або хтось від її імені виконав необхідні дії. У невеликих групах лідерство може носити неформальний характер, переходити від однієї особи до іншої залежно від ситуації. У великих та організованих групах, як правило, виникає потреба і необхідність офіційного лідерства.

Американський історик Р. Такер виділяє три основні фази-функції в діяльності лідерів: 1) функція оцінки. Від лідера завжди чекають об‘єктивної, мудрої, а головне - своєчасної оцінки подій; 2) пропонуюча функція. Лідер пропонує певну політичну лінію, тобто напрямок дій, який вирішуватиме проблемну ситуацію в інтересах групи; 3) мобілізуюча функція. Лідер покликаний досягти підтримки групою даного ним визначення її становища і запропонованого плану дій.

Ці функції можна назвати відповідно діагностичною, стратегічною і політико-виконавчою.

Політичне лідерство існує на трьох соціальних рівнях. 1. Лідерство на рівні ―малої групи‖, об‘єднаної політичними інтересами (наприклад,

групи осіб, складаючих верхівку влади у державі). Воно являє собою механізм інтеграції групової діяльності, в якому лідер спрямовує та організує дії групи, яка ставить лідеру певні вимоги. Лідерство цього рівня притаманне всім суспільствам.

2. Лідерство на рівні політичних рухів. На даному рівні лідер повинен бути особою, з якою певні верстви населення пов‘язують можливості задоволення своїх інтересів. У такому випадку принципове значення має здатність адекватно відображати інтереси частини населення, яка його підтримує, тобто сформулювати політичні вимоги, визначити тактику боротьби та ефективні засоби їх задоволення. Тоді лідерство виконує не тільки інтегративну, але й прагматичну функцію.

3. Лідерство, подане у вигляді соціального інституту, діючого в особистих відносинах. Цей рівень характеризується деяким типом політичної поведінки - лідерство тут передбачає взаємне задоволення інтересів як лідера, так і його прихильників. Його діяльність визначається певною мірою тією політичною культурою, яка є характерною для даного суспільства.

На всіх рівнях політичне лідерство реалізується такими функціями: 1) інтегративною - об‘єднання інтересів певних верств населення навколо конкретної політичної програми; 2) координаційною - координація діяльності трьох владних інститутів - парламенту, адміністрації, суду; 3) прагматичною - втілення цілей і завдань, що стоять перед суспільством, у конкретні програми дій.

Чим же відрізняється лідерство в ―малих групах‖ від лідерства у національному масштабі?

Лідерство у національному масштабі - це дистанційне лідерство (лідер та його послідовники не мають прямих контактів, їх відносини опосередковані засобами масової інформації, організаціями, людьми; корпоративне лідерство – лідери лише пропонують рішення, які були розроблені

колективами професіоналів. У будь-якій сучасній країні лідер - суто символічна фігура, його функції виконують інші особи. Вся бюрократична машина працює незалежно від зміни лідера. Лідери змінюють один одного, змінюються команди президентів, але сутність залишається постійною; багаторольове лідерство - лідер орієнтується на очікування свого безпосереднього оточення, політичної партії, виконавчого апарату, врешті, широкої публіки, і його завдання - підтримувати ці протирічні орієнтації в певній рівновазі.

За наших часів лідерство існує в малих і великих організаціях, в усіх сферах життя: економічній, культурній, спортивній, навіть у злочинному середовищі. Лідерство притаманне різним формам соціально-політичної організації. Чому ж одні стають лідерами, а інші ні?

Сучасна політологія дає кілька пояснень цьому. Заслуговує на увагу теорія особистих якостей, згідно з якою лідер є людиною з

відповідними соціально-психологічними рисами (почуттям гумору, такту, вмінням привертати до себе увагу та ін.). Звичайно, особисті якості відіграють тут істотну роль. Проте, перебільшуючи даний фактор, трактуючи поняття лідера тільки як явище біопсихологічне, поза соціально-економічною зумовленістю, ця теорія не може достатньою мірою з‘ясувати проблему політичного лідерства. Пропонується підхід, при якому особа проголошується як функція ситуації. Поведінку лідера, його позиції, прийнятні в одній ситуації, не можна використати в іншій. За певних умов на посаду лідера підходить одна особа, за інших - друга людина. В рамках даної теорії цікаві висновки роблять Е. Фромм та Д. Рісмен. Вони вважають, що лідером може виступати безпринципна людина, яка є ―функцією ситуації‖, керівником, що підкоряється обставинам. Е. Фромм називає подібного керівника ―людиною ринкової ситуації‖, що розцінює себе як товар, який необхідно продавати відповідно до кон‘юнктури. Д. Рісмен визначає такого лідера, як ―людину зовнішньої орієнтації‖. Але лідер може оволодіти ситуацією, використати або повернути її на свою користь. Ця обставина є слабким місцем зазначеної теорії.

Поширена точка зору, що лідером стає людина, яка найбільш успішно орієнтується на інших. Тобто той, хто хоче стати лідером, повинен враховувати існуючі звичаї або домінуючий характер традицій, що дало б йому змогу зайняти без напруження або ризику керівну посаду.

Всі перелічені теорії (як і інші) дещо необ‘єктивні, бо використовують односторонній погляд на проблему. Найбільш повну характеристику може дати ―синтетичний‖ підхід, який повинен враховувати як риси лідера і його оточення, так і специфічні умови, за яких вони діють. Хоча не можна не погодитись із думкою багатьох політологів, що єдину, універсальну теорію лідерства створити, мабуть, не можна, оскільки саме це явище дуже різноманітне, залежить від історичних епох, особливостей лідерів та їх груп, багатьох інших факторів.

2. Типологія політичного лідерства. Сучасні політологічні концепції лідерства

Кожний політичний лідер має специфічні риси характеру, методи взаємодії з прихильниками та виборцями, засоби досягнення поставленої мети тощо. Виходячи з різних критеріїв, можна відрізнити деякі типи політичних лідерів.

Найбільш поширеною і майже класичною є типологія політичного лідерства, яку розробив Макс Вебер. Він виділив три основних типи лідерства, підкресливши, що реально ―чисті‖ типи рідко зустрічаються, і пов‘язав їх із типами влади (правління).

1. Традиційне лідерство, що властиве традиційному правлінню. Воно передбачає віру підлеглих у те, що влада законна, оскільки вона існувала завжди. Влада правителя пов‘язана з традиційними нормами, на які він посилається, організовує свою діяльність. Правитель, який зневажає традиції, може втратити і свою владу.

2. Раціонально-легальне лідерство означає вибір політичного лідера через демократичні процедури і надання йому повноважень, за зловживання яких він несе відповідальність перед виборцями.

3. Харизматичне лідерство (харизма - винятковий дар, талант, властивий людині), при якому влада над іншими ґрунтується на вірі, що правитель має особливі магічні здібності. Люди вірять, що він покликаний виконувати якусь наперед визначену місію. Це зумовлює покірність підлеглих. І тут влада залежить від особистих якостей правителя, а не від безособового права. Підлеглі вірять, що харизматичний лідер принесе бажане, нове. Саме такими правителями М. Вебер вважав керівників революцій, досвідчених далекоглядних політичних діячів, релігійних лідерів.

Взагалі, феномен харизматичного лідерства був для Вебера найбільш цікавим, бо він заснований на вірі, а не на якихось звичаях або настановах. Харизматична особа здійснювала владу в різних політичних системах: Ю. Цезар - у Римській імперії, Наполеон - у Франції, Гітлер - у Німеччині, Муссоліні - у Італії, Мао - у Китаї і т. ін. Якщо традиційні та раціонально-легальні типи лідерів надають політичній системі стабільності, то харизматичний лідер здатний зруйнувати традиції та діючі закони, щоб встановити ―новий порядок‖. Харизматична особа створює труднощі і при успадкуванні влади. В одних випадках вона сама призначає спадкоємця. Якщо цього немає, то після смерті лідера різко загострюється боротьба за владу, вакантне місце заповнюється довго і важко.

Існує типологія лідерства, пов‘язана з особливостями їх політики (Г. Лассуел). Тут виділяються лідери-адміністратори, агітатори, теоретики. Вождями-агітаторами керує почуття провини, вони шукають полегшення долі людей через такі механізми, як викривання помилок інших. Лідери-ідеологи - це індивідууми, які зазнали втрати багатьох ідей. Лідери-теоретики схильні до теоретизування, вміють поборювати тривогу, перетворюючи її у слова, заяви і маніпулюючи ними.

В. Хагеман виділяє ―консервативний‖ та ―революційний‖ типи лідерів. Перший у своїй діяльності спирається на традиційні настанови та норми, другий - основні свої дії спрямовує на їх зміни, тому мусить мати особливі риси характеру.

Р. Такер поділяє лідерів за мірою їхнього впливу на суспільство на ―реальних‖ і менеджерів. Перші - це лідери-герої, другі - ті, які майже не впливають на хід подій. Дві категорії лідерів - перетворювачів та дільців - розглядає Дж. Бернс. Лідери-перетворювачі діють в ім‘я реалізації своїх глобальних ідей, лідери-ділки, навпаки, чинять ―тут і негайно‖, концентруючи свою увагу на деталях, незважаючи на те, яким повинно стати суспільство в остаточному підсумку. Дж. Бернс також пов‘язує ці типи лідерів з наявною ситуацією і середовищем, де відбувається їхня діяльність.

Крім зазначених, можна додати типологію за критерієм стилю лідерства: тут відрізняють авторитарний - особистий вплив, що спирається на погрозу сили, і демократичний - залучення членів групи до управління діяльністю. Розподіляють типи лідерів на формальних, коли лідер обирається чи призначається, і неформальних, коли лідерство виникає на основі особистих відносин учасників.

У сучасному світі, в якому провідною є тенденція подолання тоталітаризму, роль інституту індивідуального політичного лідерства зростає. Це стосується і України. Становлення інституту політичного лідерства тут має специфічний характер уже тому, що подолання тоталітаризму відбувається водночас з національним відродженням. Істотними чинниками є також поліетнічна і поліконфесійна структури населення, регіональні відмінності в його соціальному складі, в політичних орієнтаціях. За цих умов не бувати без загальнонаціонального лідера. Саме ним об‘єктивно може стати президент - глава держави, обраний на основі волевиявлення народу, здатний бути виразником національних інтересів, людиною, що виправдовує покладену на нього історичну місію. Своє історичне покликання він зможе реалізувати за умови підтримки його всіма політичними силами, метою яких є розбудова незалежної могутньої держави.

Список рекомендованої літератури Основна: 1. Аляєв Г.Є. Політологія: підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Г. Є. Аляєв. - Вид. 3-тє, випр. та допов. - Полтава : АСМІ, 2012. - 319 с. 2. Брегеда А. Ю. Основи політології: Навч. посібник. — Вид. 2-ге, перероб. і доп. — К.: КНЕУ, 2000. — 312 с. 3. Горлач Микола Іванович та Кремень Василь Григорович Політологія: наука про політику: Підручник для студ.ВНЗ // МОН України - Київ: ЦУЛ, - 2009. - 836с. 4. Піча В. М., Хома Н. М. Політологія : підручник для студ. вищ. закладів освіти. – 5-те вид., стер. – Л. : Новий Світ-2000, 2008. – 304 с. 5. Політологія : підручник // за ред. проф. М. П. Требіна - Нац. ун-т "Юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого". - Х. : Право, 2013. - 414 с. 6. Політологія: підруч. для студ. ВНЗ // за ред. О.В.Бабкіної, В.П.Горбатенка - К.: Академія, - 2010. -567с Додаткова: 1. Даль Роберт А. Поліархія. Участь у політичному житті та опозиція / О.Д. Білогорський (пер.з англ.). – Х. : Каравела, 2002. – 216 с. 2. Корнієнко В.О., Денисюк С.Г. Імідж політичного лідера : проблеми формування та практичної реалізації : монографія. – Вінниця : Універсум- Вінниця, 2009. – 144 с. 3. Коротков Д.С. Політична еліта України: становлення та розвиток у виборчому процесі : монографія / Коротков Д. С. - Х. : Вид. ХНЕУ, 2012. - 207 с.

Тема 10. Політична свідомість і політична культура

План

1. Політична свідомість: сутність, структура, функції 2. Політична культура та її роль у політичному житті суспільства 3. Політика і мораль

1. Політична свідомість: сутність, структура, функції

Будь-які політичні процеси і явища, що відбуваються в суспільстві, викликають певне відношення до них: знаходять підтримку, збуджують обурення і навіть опір, обумовлюють апатію, байдужість; спонукають до дій або ж змушують ховатися, відходити від політичного життя. Чому так поводиться індивід, окрема особистість? Чому так діють маси? Без визначення сутності цього явища далеко не просто зрозуміти не тільки політичні події, що відбуваються, але й спрогнозувати їх розвиток на близьку і віддалену перспективу. На ці важливі питання політичного життя суспільства можна відповісти, зрозумівши сутність політичної свідомості – невід‘ємного елемента будь-якої політичної системи. Що ж являє собою ця категорія? Перш за все, правомірно припустити, що це – одна зі складових свідомості людини. А оскільки об‘єктом тут виступає політика, то вона повинна відображати сприйняття індивідом навколишньої політичної дійсності, розуміння подій, що відбуваються, формування власного ставлення до них. Скорельована певним чином сукупність цих поглядів і відношень за групами інтересів або в суспільстві загалом може характеризувати масову політичну свідомість, яка включала б ідеї, погляди, уявлення, традиції, звичаї та звички політичної поведінки мас людей. Суб‘єктами цієї свідомості можуть виступати великі й малі соціальні групи: партії, нації, класи, релігійні об‘єднання й т.ін. Однак, «творцем» масової політичної свідомості може бути і індивід, окрема особистість, чиї ідеї та погляди сприйняті і підтримані масами. Наприклад, християнство, буддизм, марксизм, маоїзм і т.ін. Оскільки в політичній системі визначальним структурним елементом є влада, то політична свідомість пов‘язана з певним її сприйняттям, розумінням, участю в складі тих або інших політичних сил у боротьбі за владу та її здійснення. Отже, політичну свідомість можна визначити як відображення та формування у свідомості людини ставлення до політичних процесів і явищ на основі повсякденних спостережень, емпіричних і теоретичних знань,

поглядів, оцінок політичного життя суспільства. Вона базується на сприйнятті та пізнанні політико-владних відносин у цілому і кожної гілки влади окремо, знанні законів і закономірностей політичного розвитку суспільства, уявленні про політичні інтереси суб‘єктів політичної діяльності, розумінні політичних процесів і перспектив їх розвитку. Саме на такій основі можуть формуватися усвідомлені політичні переконання. Політична свідомість відображає відносини між соціально-політичними групами, класами, націями; ставлення людей до суспільного ладу і процесів, що відбуваються в суспільстві, до партій, рухів, соціальних цінностей, традицій тощо. Тому вона лежить в основі політичної діяльності як індивіда, так і політичної групи, суспільного руху і мас. Відтак, політичну свідомість можна визначити ще й як сукупність почуттєвих та раціональних, емпіричних і теоретичних, ціннісних і нормативних, усвідомлених та підсвідомих уявлень, що визначають відношення суб‘єктів політичного життя до політичної влади, політичних процесів, політичних явищ країни і світу. Формування політичної свідомості відбувається під впливом багатьох чинників, а рівень її залежить, зокрема, від наявності спеціальних знань і різноманітних форм участі людини у відносинах влади. Індивідуальна політична свідомість формується різними шляхами. Один із них критичне осмислення особистістю соціальної дійсності, раціоналізації (тобто виявлення істотного, головного) і узагальнення інформації. Цей шлях вимагає певної підготовки у сфері політики, політичних відносин. Другий шлях – на основі усвідомлення цілей активних учасників політичних процесів: держави, політичного руху або партії і приєднання до вже сформульованих ними ідей, ідеологій, норм і напрямів політичної поведінки. Для цього також потрібні певні політичні знання, але головне – широка пропагандистська робота цих суб‘єктів політики щодо роз‘яснення своїх цілей, ідеологій для залучення на свій бік народу. І третій шлях пов‘язаний з емоційним прилученням до віри у справедливість тих чи інших політичних ідеалів. Це досягається також шляхом пропаганди. Однак форма її розрахована більше на зовнішні ефекти, обіцянки змін на краще, принадні гасла, шоу й т.ін. Найчастіше це дає можливість одержати підтримку електорату і досить широко використовується в політичній діяльності в Україні, особливо діючою владою, однак стійкість такої свідомості дуже проблематична. Формування свідомості – безупинний процес, який не відокремлюється від суспільно-історичної практики, реальних політичних процесів. І суспільству потрібна не будь-яка політична діяльність, не удавана активність, а діяльність кваліфікована, цілеспрямована, свідома. Для побудови демократичного. правового суспільства і держави потрібна особистість, що має сформований світогляд, переконана, самостійна (тобто має владу над собою і над своєю діяльністю), здатна до вільних, усвідомлених дій. Умови і джерела формування політичної свідомості визначають і її рівень, тобто певний ступінь, досягнутий її носієм, суб‘єктом соціальнополітичного життя в галузі пізнання процесів і явищ, що відбуваються в політиці. Виділяють три таких рівні: звичайний (побутовий), емпіричний і теоретичний. Звичайний або побутовий – це рівень політичної свідомості, що формується на основі безпосереднього сприйняття буденного життя суспільства. Виявляється вона, в першу чергу, в емоційно-розумовому осмисленні дійсності. На цьому рівні політична свідомість не заглиблюється у сутність політичних процесів та причин, що їх спонукали. Тому вона нестійка, «розмита», як правило, не переростає у тверді переконання. логіка такої свідомості базується на емоційному сприйнятті, так званому «здоровому глузді», а тому й не може слугувати надійним орієнтиром у складному сплетінні політичних подій. Таку свідомість легко використовують політичні демагоги, авантюристи у боротьбі за владу. Емпіричний (від грецьк. empeirea – досвід) – це рівень політичної свідомості, сформований на основі усвідомлених та проаналізованих політичних спостережень за процесами і явищами їх безпосередніх учасників. Це вже не тільки емоційне сприйняття, тут присутня більша визначеність та предметність суджень, доказовість своєї думки, своїх поглядів. Цей рівень свідомості ще близький до побутового, тому що велику роль у його формуванні відіграють психологічні чинники, які мають вирішальне значення в екстремальні або нестабільні періоди. Та під впливом інших факторів (досвід, усвідомлення. аналіз, узагальнення) цей рівень стає вищим, ніж звичайний, буденний. Теоретичний – це найвищий рівень пізнання політичної дійсності. Він базується на знаннях закономірностей політичного розвитку, ідей і цілей політичних сил, їх ролі та впливу у суспільстві. Така

свідомість має стійкий характер, проявляється у переконаннях, умінні висловити й обстояти свої погляди, свою думку у практичній діяльності. Основою формування такої свідомості є вивчення політичної теорії, яка дає можливість розкрити логіку й закономірності політичних процесів та явищ, пояснити події. що відбуваються, встановити між ними причинно-наслідкові зв‘язки, спрогнозувати їх розвиток. Такий рівень політичної свідомості хоча б елітарної частини суспільства – необхідна, навіть імперативна умова його демократизації. Як і інші елементи політичної системи, політична свідомість виконує певні функції. До них належать: - пізнавальна, пов‘язана з відображенням у розумовій діяльності людини сутності політичних процесів, ідей і цілей Їх учасників; - ідеологічна, що характеризує спроможність індивіда, соціальної групи, суспільства до захисту даних ідей, інтересів, цілей; - комунікативна, що забезпечує взаємодію суб‘єктів політичного життя та носіїв влади; - прогностична, що виражає спроможність носія політичної свідомості до гіпотетичної оцінки можливого розвитку політичних процесів; - виховна, спонукає індивіда до активної участі у політичному житті й надає громадській активності людей соціально і політично окреслену спрямованість. Однією з важливих форм політичної свідомості, засобом її виявлення є суспільна думка. Суспільна думка – це стан масової свідомості, що виражає приховане або явне відношення різноманітних соціальних спільнот, класів і груп людей до подій, фактів суспільно-політичної дійсності. Методи вивчення і виявлення суспільної думки такі: соціологічні опитування, волевиявлення під час виборів, референдумів, масових заходів – мітингів, маніфестацій тощо. В умовах незалежної України відбувається поступове формування і нової політичної свідомості. Звичайна, буденна свідомість перших років незалежності, сформована переважно на основі емоційного сприйняття ідей незалежної державності, зробила свою справу: вихід з імперського Союзу відбувся. Але нова держава, передусім державна влада, захопившись ідеєю, припустилася надто багатьох політичних помилок, що, зрештою, відкинуло країну на кілька десятків років назад за рівнем використання й розвитку економічного потенціалу. Тому за два десятиліття незалежності у країні склалася ситуація загрозливої нестабільності і вкрай низького рівня життя переважної частини населення. Все це обумовило таке явище, як деполітизованість, зниження довіри до влади і партій, появу байдужості у політичній свідомості суспільства, що стає, на жаль, нездоровою тенденцією. Ця тенденція породжує політичну апатію, невпевненість у своїй політичній ролі. А в таких умовах досягнення значних успіхів у справі демократизації політичної системи в цілому і держави особливо стає дуже проблематичним. Наслідком такої апатії може стати або відродження авторитаризму, або фактична втрата державності при формальному збереженні її інститутів, бо перехід до повної залежності від фінансового утримання з боку інших держав і міжнародних кредитних монстрів не є незалежністю. Тому при будь-якому уособленні державної влади головним напрямом її діяльності має бути відродження національної економіки, її всебічний захист і підтримка, перехід від соціального занепаду до соціального розвитку, що обумовить відродження активістської політичної свідомості і творчої діяльності народу.

2. Політична культура та її роль у політичному житті суспільства

Вперше термін "політична культура" було введено в обіг німецьким філософом XVIII ст. І.Г. Гердером, а в науковій політичній літературі його використання започатковано тільки з середини XX ст. американським політологом Г. Алмондом. На думку останнього, політична культура – це особливий тип орієнтації на політичну дію, який відображає специфіку кожної політичної системи. Тобто тут політична культура цілком чітко пов‘язується з політичною діяльністю, характерною для даного типу політичної системи. Виходячи з цього, Г. Алмонд, а за ним і С.Верба у своїй книзі «Культура громадянина» виділяють три рівні політичної культури: 1) рівень пізнавальної орієнтації – охоплює знання про політичну систему, її роль, функціонування; 2) рівень емоційної орієнтації – відображає почуття, властиві носіям культури цього рівня щодо політичної системи, її діячів та їх діяльності; 3) рівень оцінкової орієнтації – відбиває особисте відношення до політичної системи, її учасників та їх дій. Тобто, в основу політичної культури особистості докладено знання, сприйняття, оцінку та особисте відношення до політичних явищ та процесів, які,

проявляються у політичній діяльності. Ці положення і лягли в основу сучасного розуміння сутності політичної культури. При всьому різноманітті таких визначень загальним для них є включення духовної і поведінкової складових. Політичну культуру пов‘язують із політичною свідомістю, але на відміну від політичної свідомості, яка відбиває всю сукупність існуючих у політиці духовних утворень, політична культура пов‘язана тільки з найбільш стійкими, внутрішньо значимими для людини поглядами. Будучи частиною загальної культури суспільства, вона показує, наскільки людиною засвоєні загальнозначущі, прийняті зразки політичної поведінки, політичного мислення, політичної діяльності, сприйняті досвід і традиції володарювання. Політична культура – багатопланове поняття. По-перше, як вже зазначено, це важлива складова частина культури суспільства і особистості. По-друге, її пов‘язують із стабільною відповідністю засобів і результатів поведінки суб‘єкта культурним імперативам – цінностям, знанням, нормам, принципам, що діють у політиці. По-третє, політична культура виявляється у конкретній поведінці політичної особи, її діяльності. Це і обумовило множинність визначень сутності цієї категорії, безліч підходів до розкриття її структури і функцій. Однак завжди політичну культуру визначали як поєднання елементів свідомості і поведінки, виділяли регулюючу функцію політичної культури, специфічність її як засобу реалізації політичних інтересів і політико-владної діяльності суб‘єктів.

Політичну культуру особистості визначають такі якості, як організаторські здібності, уміння згуртувати і мобілізувати людей на вирішення політичних завдань, компетентність і професіоналізм, наполегливість і толерантність, уміння знайти компроміс, гуманність. Про реальну політичну культуру людини свідчить її діяльність у політичній сфері. Отже, коротко політичну культуру можна визначити як сукупність відносно стійких політичних уявлень, переконань, орієнтацій, які обумовлюють норми, правила поведінки, стиль діяльності суб‘єкта політичних відносин, втілені ним у практику політичної діяльності. Політична культура суспільства через його соціальну і політичну неоднорідність, а часто й полярність, також не може бути однорідною. Сучасне суспільство являє собою сукупність спільнот із різним економічним статусом (наприклад, власники–наймані робітники–безробітні– непрацездатні), різним віросповіданням, різної національності, різного соціального стану й ін. Тому неправомірним було б твердження про єдину, об‘єднуючу дане суспільство, політичну культуру. Правомірно припустити, що, крім якоїсь переважаючої, домінуючої, навіть панівної політичної культури, повинні існувати якісь приватні, відокремлені культури – субкультури, які мають загальні риси з панівною і дещо відрізняються. Можуть бути й цілком самостійні, які принципово відрізняються щодо поглядів, норм поведінки від панівної культури, це вже контркультура. Таким чином, у кожному суспільстві можуть існувати декілька політичних культур: панівна (головна), субкультури і контркультури. Різноманітність політичних систем, відмінності в соціальноекономічному, політичному і культурному розвитку країн обумовили значну кількість типів політичних культур і, як наслідок, різні підходи до цієї типологізації. На Заході популярна типологізація, що запропонували американські політологи С. Верба та Г. Алмонд. Вони взяли за визначальний критерій ступінь орієнтації людей на участь у політичному житті. Виходячи з цього, вони виділяють три «чистих» типи політичної культури: патріархальну, підданицьку і активістську, або громадянську. Патріархальна – орієнтована на обмеженість політичних орієнтацій особистості рамками своєї общини, села, району і характеризується повною відсутністю у членів співтовариства цікавості до політичних процесів, до влади. Підданицька – відрізняється сильною орієнтацією на політичну систему і діяльність влади, але слабкою участю в роботі цієї системи. Піддані в цьому суспільстві можуть висловлювати негативну або позитивну думку про владу, але самі будуть тільки очікувати від неї або наказів, або благ. Активістській політичній культурі притаманна сильна орієнтація на існуючу політичну систему і активну участь у політичному житті. Члени суспільства тут не просто цікавляться політичною системою, але й самі впливають на неї, намагаючись відігравати активну роль у функціонуванні її інститутів: держави, політичних партій, рухів та ін. Найчастіше у конкретному суспільстві переважають змішані політичні культури: патріархально-підданницька, підданницько-активістська, патріархально-активістська. Зараз в Україні очевидним є існування трьох типів: патріархальної (збідніле село, знедолені і зневірені),

підданницька (значна частина міського і сільського населення, яке поки що сподівається на вождя-месію) та активістська (політично структурована частина суспільства, активний електорат, політично-активна молодь). Але навіть активна частина суспільства бере участь у політичних акціях, кампаніях не завжди свідомо, скоріше за традицією. І провина у цьому не рядових людей, а тих, кому довірили владу і які так мало роблять для загального блага. Тому подолання такого стану, утвердження у суспільстві дійсно активістського типу політичної культури – передумова безповоротності руху суспільства і безальтернативна вимога його демократизації.

3. Політика і мораль як система

Політика як особливий вид діяльності із завоювання та здійснення влади, як мистецтво управління державою, як діяльність у сфері відносин між соціальними спільнотами і т.д., має багато вимірів своїх результатів. Одним із них є мораль. Мораль – це така форма свідомості людини і суспільства, що втілює у собі норми, принципи, категорії й ідеали поведінки людини у суспільстві. Будучи формою суспільної та індивідуальної свідомості а також суспільних відносин, мораль своїми принципами, нормами й ідеалами регулює дії людини в її сімейно-побутовому, трудовому, громадському та політичному житті. Мораль формується у процесі виховання людини, у повсякденному житті, зокрема й під впливом політики. Вона безпосередньо пов‘язана з політикою, бо слугує політичним цілям. Наприклад, у 30–40-ві роки в СРСР утверджувалася мораль доносництва під гаслом боротьби з «ворогами народу». Тотальне стеження було впроваджене у фашистській Німеччині. Очевидно, можна припустити, що політика і мораль – пов‘язані між собою, утворюють певну цілісність, систему, в діяльності якої проявляється специфіка взаємодії політичних і моральних засад у громадському житті. З іншого боку, результати цієї взаємодії впливають на самі складові частини – політику і мораль. Наприклад, політика переходу до ринку в нашій країні спричинила моральну переорієнтацію значної частини суспільства, насамперед молоді. Та й політика держави по відношенню до соціальної сфери, науки, технічного прогресу дуже змінили уявлення про життєві цінності, престижність професій, погляди на сімейні відносини, стосунки людей, навіть на любов і дружбу. Проблема співвідношення політики і моралі здавна хвилювала філософів, соціологів. Її намагались обґрунтувати Аристотель і Платон, Макіавеллі і Гоббс, Кант і Гегель, Маркс і сучасні політологи – Дарендорф, Бжезинський, Тоффлер та інші. Сучасні погляди на співвідношення політики і моралі можна згрупувати за чотирма напрямами. - оптимістичний, який стверджує, що політика і мораль у принципі співпадають, їхня розбіжність – результат конкретних обставин, які треба змінювати; - песимістичний, прихильники якого вважають принципово несумісними політику і мораль, їх антиномічну (протиприродну, що не відповідає законам) суперечливість; - об‘єктивістський, який твердить, що політика і мораль настільки специфічні, що сама спроба встановити між ними якийсь зв‘язок неможлива; - релятивістський (відносний) – ставить взаємозв‘язок і можливість узгодження політики і моралі у безпосередню залежність від ситуації. Найбільш поширеним є напрям, що відстоює несумісність політики і моралі. Чи не найбільш показовою тут є концепція, в основу якої покладено погляди Н. Макіавеллі, який, обґрунтовував свої погляди на конкретних умовах Італії початку XVII ст. Та і в умовах панування тоталітарних режимів, політичних диктатур, у яких би варіантах вони не існували ми маємо безліч доказів несумісності політики і моралі: світові війни, геноцид, расизм, апартеїд, гонка озброєнь і багато іншого. Французький учений теоретик Ж.-Ф. Ревель у книзі «Марне знання» (1988) пише, що рушійною силою сучасного світу виступає неправда. До сфери застосування брехні, яка протистоїть науці, відносить він насамперед політику та ідеологію. Доказів несумісності політики і моралі так само багато й у практиці політики будь-якої країни. Але є й інші факти. Діяльність таких політиків, як М. Ганді, М.Л. Кінг, А. Сахаров, доводить можливість сумісності великої політики і високої моралі. Безумовно те, що ніякі посилання на практичну доцільність або «здоровий глузд» не можуть виправдати брудні, нелюдські, аморальні засоби досягнення політичних цілей. Історія переконливо показала, якою трагедією для народу обертається

«розчинення» моралі в політиці, її насильницьке підпорядкування бездумним політичним схемам, злочинним задумам.

Тому, на наш погляд, треба шукати можливості поєднання політики і моралі. Це надто важливо для нашої країни, народ якої, звільнившись від імперського тиску Москви, надіявся і все ще надіється на те, про що національна держава дійсно стане рідною матір‘ю , а не мачухою; що національне багатство стане основою достойного життя всього народу, а не тільки його олігархічної еліти. То ж яким повинно бути співвідношення політики і моралі? Очевидно одне – аморальність у політиці – це крок у Середньовіччя і повернення до тоталітаризму. Список рекомендованої літератури Основна: 1. Аляєв Г.Є. Політологія: підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Г. Є. Аляєв. - Вид. 3-тє, випр. та допов. - Полтава : АСМІ, 2012. - 319 с. 2. Брегеда А. Ю. Основи політології: Навч. посібник. — Вид. 2-ге, перероб. і доп. — К.: КНЕУ, 2000. — 312 с. 3. Горлач Микола Іванович та Кремень Василь Григорович Політологія: наука про політику: Підручник для студ.ВНЗ // МОН України - Київ: ЦУЛ, - 2009. - 836с. 4. Піча В. М., Хома Н. М. Політологія : підручник для студ. вищ. закладів освіти. – 5-те вид., стер. – Л. : Новий Світ-2000, 2008. – 304 с. 5. Політологія : підручник // за ред. проф. М. П. Требіна - Нац. ун-т "Юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого". - Х. : Право, 2013. - 414 с. 6. Політологія: підруч. для студ. ВНЗ // за ред. О.В.Бабкіної, В.П.Горбатенка - К.: Академія, - 2010. -567с Додаткова: 1. Бурдяк В.І., Ротар Н.Ю. Політична культура, ідеологія, психологія : навч. посіб. – Чернівці : Рута, 2006. – 104 с. 2. .Рудкевич О.М. Політична культура національних спільнот: теорія та методологія дослідження: монографія / Олег Рудакевич ; Терноп. нац. екон. ун-т. - Т. : ТНЕУ, 2013. - 350 с. 3. Кресіна І.О., Балан С.В. Політична відповідальність : суть, ознаки, особливості : наук. вид. – К., 2009. – 68 с.

Тема 11. Людина і політика

План

1.Людина в системі соціально-політичних відносин 2. Політична соціалізація 3. Способи участі в політиці

1. Людина в системі соціально-політичних відносин.

Первинним суб‘єктом політики є людина (індивід). Ще Протагор відзначав, що «людина є міра речей». Місце людини у політичному житті здавна було предметом гарячих суперечок, які не припиняються й тепер. Вже у давнину визначилися три підходи до цієї проблеми у вченнях Конфуція, Платона і Аристотеля. Патерналістська концепція держави Конфуція трактувала державу як єдину сім‘ю, в якій уся повнота влади належить правителю-батькові, а проста людина мусить підкорятися монарху, аристократам і чиновникам, які опікуються благом народу. Тут людина – простий виконавець монархової волі, вона не суб‘єкт політики, а лише політично несвідомий і безправний її учасник. У вченні Платона розроблено тоталітарне трактування особистості, відповідно до якого держава покликана стверджувати однодумність і колективізм, регламентувати життя людини, стежити за її думками й віруваннями, а сама людина при цьому залишається об‘єктом влади, який не може і не повинен втручатися у справи влади. Аристотель, хоча і вважає індивіда істотою

політичною за своєю природою через її, так би мовити, «приреченість» жити в суспільстві, колективі, виступає за пріоритет держави у відносинах із громадянином, не відокремлює особистість від держави. Водночас він виступає проти тотальної уніфікації всіх громадян, обстоює певну автономію індивіда і сім‘ї. Тут можна говорити про закладення Аристотелем основ ліберального (протоліберального) підходу до проблеми «людина і влада». Визнання тоталітарності, необмеженості державної влади стосовно індивіда, підлеглих було характерним не тільки для стародавніх демократій, але навіть у більшій мірі для абсолютно-монархічних та інших авторитарних політичних режимів. Вперше в історії політичної думки відокремив індивіда від суспільства і держави лібералізм. Прихильники цього напрямку виступали проти політичної беззахисності людини, декларували політичну рівність усіх громадян, наділили особистість фундаментальними, непорушними права ми, проголосили її головним елементом політичної системи, обмежили сферу дій і повноважень держави стосовно особистості. Індивід у лібералізмі є джерелом влади, а держава підконтрольна і підзвітна народові. Вона мусить виконувати ті функції, якими наділив її народ: дбати про безпеку і свободу громадян, охороняти їх священні права, підтримувати громадський порядок та соціальну злагоду. Головною сферою самореалізації особистості у цій системі стає громадянське суспільство. Скориговані й збагачені іншими теоріями та ідеями ліберальні погляди на взаємовідносини людини і влади належать до основних цінностей сучасної політичної культури Заходу. Життя підтвердило, що зневажання таких принципів політичного устрою, як свобода особистості, пріоритет прав людини над правами держави, розподіл влади, законність, поважання приватної власності тощо, призводить до гіпертрофованих деформацій влади (в першу чергу – зростання її апарату, надмірної ідеологізації та політизації суспільства та ін.), що перетворюють людину на покірливу істоту, гвинтик у величезній державній машині. Це особливо наочно продемонстрував СРСР періоду тоталітаризму. Людина як особистість є продуктом насамперед соціального розвитку, бо вона здатна розвиватися тільки у суспільстві, у його конкретно-історичних умовах, і не може не зазнавати впливу цих умов, не відображати їх у своїх поглядах та діях. Виходить, що особистість – це людина, яка втілює в собі конкретно-історичні суспільні відносини, впливає на них у міру своїх сил та здібностей і в залежності від становища, яке вона посідає у суспільстві. Особистість є первинним суб‘єктом політики та її мірою. Рушійною силою політичної активності націй, класів, політичних партій і рухів є саме особистість, її інтереси, ціннісні орієнтації та цілі. Одним із різновидів особистості є політична особистість, діяльність якої обумовлена необхідністю задоволення політичних потреб: це може бути участь у формуванні та удосконаленні політичних структур чи політичної системи суспільства, у діяльності політичних партій, різних суспільних формувань. Розрізняють два основні типи політичної поведінки такої особистості: політична участь і політична іммобільність. Політична іммобільність – це виключення людини з політичного життя, відчуженість її від політичної влади, що проявляється у політичній апатії, байдужості до політичних подій чи акцій, тобто у пасивному ставленні до політичних процесів. Хоча ці особистості політично свідомі, їх політична іммобільність являє собою пасивну форму протесту проти існуючої політичної системи, перш за все, проти влади. Вирішальний вплив на формування політичної іммобільності справляють невдоволеність соціально-економічним станом у країні, безвідповідальність влади за політику, що проводиться в країні, ігнорування владою інтересів народу, одностороннє або неправдиве інформування людей про політичні процеси та події. Проявами політичної іммобільності є абсентеїзм (ухилення виборців від участі у голосуванні на виборах), конформізм (пристосування, пасивне прийняття існуючого порядку, відсутність власної позиції, безпринципність, слідування у фарватері сили), соціальна апатія (соціальна байдужість, відсутність зацікавленості). Активна боротьба за владу та участь особистості в реалізації владних відносин або активні намагання вплинути на владу, протидія владі – це й є політична участь. Основними формами політичної участі вважають: - масову участь у політичному житті; - читання політичної преси, ознайомлення з політичними передачами радіо, телебачення; - звернення до державних органів, редакцій газет, на радіо, телебачення з ініціативними пропозиціями, критикою органів влади тощо; - участь у діяльності,

спрямованій на підтримку існуючої політичної влади або проти неї; - участь у діяльності політичних партій та інших суспільно-політичних організацій та рухів; - виробництво й поширення політичної інформації; - участь у мітингах, демонстраціях та інших політичних акціях; - виконання політичних функцій у політико-владних структурах, в органах державної влади. Однією з найважливіших проблем політології та політичної практики у відносинах особистість – держава є проблема прав людини. Порушена ще в античності як ідеал рівності усіх людей від народження і природності прав людини на власність, проблема прав людини на недоторканність особи, рівність перед законом розвивалася в Середні віки, поглиблювалася в період Просвітництва, закріплювалася в державних документах Нового і Новітнього часу: (США: 1776 р. – Вірджинська Декларація незалежності, 1796 р. – Білль про права в Конституції; Франція: 1789 р. – Декларація прав людини і громадянина). У наш час права людини зведені в Міжнародному біллі, де першим, визначальним розділом є Загальна Декларація прав людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. Ці права і свободи внесені в конституції та інші державні документи країн-членів ООН. Згодом були прийняті й інші документи, зокрема, Декларація прав дитини (1959 р.), Декларація про ліквідацію усіх форм нетерпимості та дискримінації (1981 р), Конвенція проти катувань... (1984 р.) та інші. Процес подальшого розвитку концепції прав людини триває. У Декларації 1948 р., яка містить 30 статей, підкреслюється, що всі люди народжуються вільними й рівними у своїх достоїнствах і правах (ст. 1); кожна людина повинна мати усі права й усі свободи, проголошені... Декларацією, без будь-якої б різниці (ст. 2). Тут визначено громадянські права і політичні свободи людини, передусім право «на життя, на свободу і на особисту недоторканність» (ст. 3), «на свободу думки, совісті й релігії...» (ст. 18), «на свободу переконань і на вільне виявлення їх...» (ст.19). У подальших статтях проголошуються політичні права людини щодо управління країною, вільного виявлення волі на виборах; право на соціальне забезпечення і працю, на відпочинок і дозвілля, на необхідний життєвий рівень і соціальне обслуговування. Україна визнала цю Декларацію, а права і свободи, проголошені в ній, закріплено в Конституції нашої країни. Проголошуючи Декларацію, приймаючи інші документи з прав людини, Генеральна асамблея визначила завдання, до виконання яких мають прагнути всі народи і всі держави світу щодо становлення людини як особистості. В даний час більшість країн вже визнала Декларацію і доповнення до неї, а основні положення її включила у свої конституції. Практична ж реалізація всього комплексу прав людини – всеосяжна проблема, ступінь вирішення якої безпосередньо характеризує рівень розвитку, прогресивність і гуманізм як окремих країн, так і всієї людської цивілізації. Сьогодні дотримання і конкретне наповнення прав особистості, незалежно від державних, расових і інших відмінностей, стали найважливішим критерієм внутрішньої та міжнародної політики, її людського виміру.

2. Політична соціалізація

Політична участь об‘єктивно і суб‘єктивно можлива в умовах політичної соціалізації суспільства. Що ж являє собою ця категорія? Про політичну соціалізацію почали говорити в кінці 50-х років минулого століття. Існує декілька визначень цього поняття, але у найбільш загальному розумінні – це процес входження людини в політику. Він передбачає становлення політичної свідомості і політичної культури, прийняття і виконання певних політичних ролей, прояв політичної активності. За визначенням російського політолога О. Радугіна політична соціалізація – це процес становлення індивіда як суб‘єкта політики, формування у індивіда якостей і властивостей, що дозволяють адаптуватися до даної політичної системи: виконувати в ній певні функції. Політична соціалізація охоплює всі форми залучення індивіда до політичної культури. Головна сутність політичної соціалізації для людини полягає у тому, щоб навчитися орієнтуватися у політичному житті та виконувати у ньому певні політичні функції. У політичній соціалізації виділяються дві фази. Перша передбачає передачу суспільством індивіду накопиченого поколіннями суспільно-політичного досвіду, знань, символів, цінностей, норм і зразків поведінки та пристосування його до цих умов політичного життя.

Друга фаза – інтеріоризація – засвоєння особою політичних цінностей і настанов, норм і взірців політичної поведінки, притаманних певній соціальній спільноті. На цій фазі політичної соціалізації відбуваються процеси формування вищого рівня свідомості особи, які втілюються у переконаннях, здатних до подальшого розвитку і мотивації політичної дії. У західній політології на основі характеру політичної культури виділяють такі типи політичної соціалізації: гармонійний, плюралістичний, конфліктний та гегемоністський. Гармонійний (британо-американський) тип забезпечується культурно-однорідним середовищем, зрілими демократичними традиціями, громадянським суспільством. У цьому суспільстві існує шанобливий діалог індивіда і влади. Індивід засвоює цінності домінуючої культури безпосередньо в процесі становлення свого «я». Плюралістичний (західноєвропейський) тип є пануючим у цих країнах і йому властивий опосередкований характер взаємодії особи і влади. У силу фрагментарності і різноманітності політичних культур через існування множини культурно-етнічних груп тут виробились й затвердились ліберальні традиції сприйняття цінностей інших політичних субкультур, толерантності і поваги до них. Конфліктний тип політичної соціалізації характерний для незахідних цивілізацій. Жорстка прив‘язаність індивіда до цінностей місцевих кланів, родів, племен перешкоджає досягненню згоди між носіями різних цінностей і норм політичної поведінки. Для них притаманне відторгнення інших політичних культур. Тут відсутні єдині інтегральні (об‘єднуючі) цінності. Тому така політична соціалізація є родючим підґрунтям для авторитарності і навіть тоталітарності політичних систем. Гегемоністський тип є різновидом конфліктного типу політичної соціалізації. Він передбачає входження у політичне життя тільки на основі визнання цінностей якого-небудь класу (буржуазії чи пролетаріату), або ж релігії чи ідеології. Цей тип характерний для закритих політичних систем, які не приймають інших політичних цінностей, крім власних. Перехід від тоталітарної до демократичної політичної системи, до правової держави і розвиненого громадянського суспільства поряд з іншим вимагає нової політичної соціалізації суспільства. На зміну панування однієї політичної ідеології приходить плюралізм поглядів і ідей, множинність типів політичної свідомості і політичної культури. Все це вимагає фундаментальних змін у політичній соціалізації населення і перш за все поваги до іншої думки, іншого бачення розвитку суспільства, які об‘єднуються такою рисою як політична толерантність, готовності до компромісу, прагнення до консенсусу, вміння цивілізовано виражати і захищати свої погляди і інтереси, не допускаючи конфронтації та нагнітання напруженості у суспільстві.

3.Способи участі в політиці.

Ознайомлення з основними підходами до структури політичної участі дозволяє дістати достатньо конкретне і предметне уявлення про виміри і способи політичної участі. Цікаво, що багато політологів, розуміючи всю умовність і абстрактність визначень, відмовились від чітких дефініцій політичної участі, але не від переліку структурних компонентів цього поняття.

Вимір активності політичної участі одним з перших запропонував Р. Даль (у книзі "Хто управляє?", 1961), висловивши припущення, що "чим активніша форма участі, то тим менше громадян беруть в ній участь". Основними способами "участі" (політичної участі) він вважав:

1. Голосування на виборах. 2. Участь у політичних кампаніях (переконування, пожертвування коштів,

відвідування мітингів тощо). 3. Участь у місцевих справах (обговорення місцевої політики, контактування з

місцевими посадовцями чи політиками, вирішування місцевих проблем). Фактично Р. Даль випередив як підхід Л. Мілбрата (щодо виміру участі), так і підхід

групи С. Верби (щодо способів участі). Американський політолог Л. Мілбрат (автор книги "Політична участь", 1965),

виходячи з власного одновимірного (рівень активності) підходу, запропонував свою "ієрархію залучення до політики" з відповідними їй трьома основними ролями громадян:

1) "апатичні" (близько третини громадян);

2) "спостерігачі", включаючи учасників голосування (близько 60%); 3) "гладіатори", як найбільше залучені до політики громадяни (1—7 %). Концепція структури політичної участі Л. Мілбрата стала однією з найбільш визнаних

серед західних вчених, хоча з середини 1970-х років її" витісняла концепція С. Верби та його групи.

Справжній перелом у ставленні до структури політичної участі був пов'язаний з класичними книгами С. Верби, Н. Ная і Дж. Кіма 1971 ("Способи демократичної участі"), 1972 ("Участь в Америці") і 1978 ("Участь і політична рівність: порівняння семи націй") років. Автори цих праць, спираючись на проведені ними соціологічні дослідження, дійшли висновку про необхідність заміни одновимірного підходу до політичної участі багатовимірним підходом (у 1971 р. — чотири виміри, а в 1978 р. — п'ять). Тобто у 1978 р. вони запропонували використовувати такі виміри політичної участі:

1. Тип впливу, який політичні дії громадян здійснюють на лідерів (через здійснення тиску або через передавання інформації).

2. Потенційна результативність (обсяг впливу ухвал урядовців — від впливу на одного громадянина до впливу практично на всіх).

3. Конфліктність (до якої міри одна група учасників намагається дістати певну користь для себе за рахунок іншої).

4. Рівень співпраці (кооперації) з іншими для виконання певної діяльності (чи відсутність цієї співпраці взагалі).

5. Ступінь ініціативи (скільки ініціативи має проявити політичний учасник для того, щоб зайнятися певною діяльністю чи здійснити певну дію).

Відштовхуючись від названих вимірів, С. Верба та його колеги виділили чотири способи політичної участі:

1) діяльність у політичних кампаніях; 2) голосування на виборах; 3) участь у справах місцевих громад і контактування окремих громадян з урядовцями

для вирішення питань громадського значення; 4) контактування окремих громадян з урядовцями для вирішення своїх особистих

проблем. Список рекомендованої літератури Основна: 1. Аляєв Г.Є. Політологія: підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Г. Є. Аляєв. - Вид. 3-тє, випр. та допов. - Полтава : АСМІ, 2012. - 319 с. 2. Брегеда А. Ю. Основи політології: Навч. посібник. — Вид. 2-ге, перероб. і доп. — К.: КНЕУ, 2000. — 312 с. 3. Горлач Микола Іванович та Кремень Василь Григорович Політологія: наука про політику: Підручник для студ.ВНЗ // МОН України - Київ: ЦУЛ, - 2009. - 836с. 4. Піча В. М., Хома Н. М. Політологія : підручник для студ. вищ. закладів освіти. – 5-те вид., стер. – Л. : Новий Світ-2000, 2008. – 304 с. 5. Політологія : підручник // за ред. проф. М. П. Требіна - Нац. ун-т "Юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого". - Х. : Право, 2013. - 414 с. 6. Політологія: підруч. для студ. ВНЗ // за ред. О.В.Бабкіної, В.П.Горбатенка - К.: Академія, - 2010. -567с Додаткова: 1. Вебер Макс. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика / Олександр Погорілий (пер.). – К. : Основи, 1998. – 534 с. 2. Гирич І.Б. Українські інтелектуали і політична окремішність (середина ХІХ - початок ХХ ст.) / Ігор Гирич. - Київ: Український письменник, 2014. - 494с. 3. Кресіна І.О., Балан С.В. Політична відповідальність : суть, ознаки, особливості : наук. вид. – К., 2009. – 68 с.

Тема 12. Політичні конфлікти та кризи

План

1. Поняття “політичний конфлікт” 2. Типологія політичних конфліктів 3. Функції політичних конфліктів. Способи і методи їх регулювання

1. Поняття “політичний конфлікт”

Складність політичних відносин, диференціація суспільства, різноманітність інтересів різних соціальних груп і протиріччя, що виникають на цій основі, дуже часто призводять до конфліктів у суспільстві. Проблемою конфліктів займається кілька суспільних наук: соціологія. економіка, етнографія, право, конфліктологія, історія та ін. Перед політологією стоїть завдання навчити людей управляти політичними конфліктами, виробляти способи і методи їх безболісного для суспільства розв‘язання. Але для цього треба спочатку розібратись у природі соціальних конфліктів взагалі і політичних – зокрема. Саме поняття «конфлікт» означає зіткнення. Але ж «конкуренція» - це теж зіткнення інтересів. То в чому ж різниця? Німецькі соціологи Г. Дарендорф і К. Райт вважають, що конкуренція – це протистояння соціальних суб‘єктів, які незалежно один від одного прикладають зусилля для досягнення своїх цілей. Конфлікт же – це таке протистояння соціальних суб‘єктів, поведінка яких спрямована один проти одного. При конкуренції зусилля конкурентів спрямовуються паралельно, при конфліктах – сторони взаємодії направляють свої зусилля один проти одного. Конкуренція приймає форму узаконеної боротьби, у випадку конфлікту мають місце і протизаконні дії. В залежності від сфери прояву розрізняють економічні, соціальні, культурні, конфесійні і політичні конфлікти. Політичні конфлікти пов‘язані з носіями політичних інтересів і політичними методами їх вирішення. Політичний конфлікт – це зіткнення, протиборство політичних суб‘єктів, яке обумовлене протилежністю їх політичних інтересів, цінностей і поглядів. Основним суб‘єктом політичного конфлікту є великі соціальні групи, а конфлікт між ними означає боротьбу одних суб‘єктів з іншими за вплив у системі політичних відносин, доступ до прийняття загальнозначущих рішень, розпорядження ресурсами, монополію своїх інтересів і визнання їх суспільно необхідними. Тобто це боротьба за все те, що складає владу і політичне панування. Розвиток політичного конфлікту проходить через три фази (стадії). Перша – соціальна напруженість. На цій стадії відбувається наростання акцій протесту у суспільстві: демонстрації, мітинги, страйки з вимогами відставки уряду, президента, або (як у випадку з Україною 2007 р. – розпуску парламенту), зміни політичного курсу (в Україні це проблема вступу до НАТО) та ін. Важливим індикатором соціальної напруги слугує також загострення протиріч між гілками влади. блокування діяльності законодавчої влади (Х–ХІІ 2008 р. в Укр.), блокування ініціатив однієї чи іншої гілок влади. У цей період спостерігається розкол у правлячій еліті, які можуть доходити до прямої конфронтації (відкритого протистояння). Загострення соціальної напруги означає початок нової (другої) фази розвитку конфлікту – усвідомлення конфліктуючими сторонами мотивів, що обумовили виникнення протилежних інтересів, цілей, цінностей та ін. На другій фазі конфлікт із латентної (прихованої) стадії переходить до відкритої, що проявляється у різних формах конфліктної поведінки. Конфліктна поведінка – це дії, які спрямовані на те, щоб прямо або опосередковано блокувати досягнення протилежною стороною її цілей, намірів та інтересів. Для вступу у цю стадію необхідно не тільки усвідомлення своїх цілей і інтересів як протилежних другій стороні, але і формування установки на боротьбу, психологічної готовності до неї. Формування такої установки – завдання першої фази конфліктної поведінки. Конфлікт інтересів на цій (другій) фазі приймає форму гострих розбіжностей, які конфліктуючі сторони (або одна з них) не тільки не намагаються урегулювати, а всіляко поглиблюють, продовжують руйнувати попередні структури нормальних взаємозв‘язків, взаємодій і відносин. Соціальна напруга на цій стадії може перерости у політичну кризу. Політична криза у масштабах політичної системи – це засноване на невирішеності конфліктних ситуацій загальне (масове) незадоволення і

обурення діяльністю правлячих кіл, які продемонстрували свою нездатність вирішувати проблеми, що стоять перед країною, народом, найважливіші питання їх життєдіяльності. Політична криза означає втрату довіри мас до своїх політичних і державних діячів, уряду, правлячої (-чих) партії (-тій) й т.ін. У ході посилення конфлікту у конфліктній поведінці може наступити перелом, спрямований на пошук шляхів розв‘язання конфлікту. Наступає фаза «переоцінки цінностей», вибору способу розв‘язання конфлікту. Третя стадія політичного конфлікту – його розв‘язання. Воно здійснюється як через зміну об‘єктивної ситуації, так і через суб‘єктивне, психологічне переосмислення, зміну суб‘єктивного образу ситуації, який склався у ворогуючих сторін.

Можливе повне або часткове вирішення конфлікту. Повне – означає припинення конфлікту на об‘єктивному і суб‘єктивному рівнях: зникають (усуваються, ліквідуються) передумови конфлікту, задовольняються інтереси конфліктуючих сторін. У цьому випадку «образ ворога» трансформується у «образ партнера», а психологічна установка на боротьбу змінюється орієнтацією на співробітництво. При частковому розв‘язанні конфлікту змінюється тільки зовнішня конфліктна поведінка, але зберігаються внутрішні збуджуючі установки до продовження протистояння, яке стримується або вольовими, розумними аргументами, або санкцією третьої сторони. Сучасна конфліктологія сформулювала умови, за яких можливе успішне розв‘язання соціальних конфліктів. Перша – своєчасний і точний діагноз причин конфлікту. Це передбачає виявлення об‘єктивно-існуючих протиріч, інтересів, цілей. Друга – взаємна зацікавленість у подоланні протиріч на основі взаємного визнання інтересів кожної із сторін. Для цього сторонам треба прагнути звільнитись від ворожості та недовіри один до одного. Третьою умовою є пошук шляхів подолання конфлікту. Тут можливе використання різних засобів: прямий діалог сторін, перемовини через посередника, перемовини за участю третьої сторони та ін. Існує три шляхи розв‘язання конфліктів: - соціально-редуктивний (виключення, роз‘єднання конфліктуючих сторін); - соціально-продуктивний (посилення або диференціація соціальних відносин); - силовий («Якщо ворог не здається, його знищують»). Цей шлях найменш продуктивний, хоча інколи необхідний. Частіше ж він призводить до втрати і самого переможця (якщо такий буде), або до взаємного політичного знищення, або «смертельного», у політичному розумінні, послаблення. Можливі засоби впливу на учасників конфлікту, які можуть привести до його розв‘язання. 1. Засоби переконання. Вони можливі, якщо супротивник готовий діяти інакше, оскільки переконався, що це корисно для нього самого. Переваги цього способу у його гнучкості і довірі. 2. Нав‘язування норм. Норми нав‘язуються супротивникам зовні, посилаючись при цьому на суспільні інтереси. Переваги – можна передбачити наслідки, недолік – відсутність гнучкості. 3. Матеріальне стимулювання: «кинути кістку». Використовується, якщо конфлікт зайшов дуже далеко, у глухий кут. Супротивники згодні на часткове досягнення цілі і хочуть хоча б якось компенсувати свої втрати. 4. Використання влади – застосовується тільки ситуативно і тільки за допомогою негативних санкцій. Часто всі способи використовуються змішано.

2. Типологія політичних конфліктів.

У сучасній політології є кілька типологій політичних конфліктів. З точки зору масштабів і рівнів прояву політичних конфліктів розрізняють зовнішньополітичні (міжнародні) і внутрішньополітичні. Зовнішньополітичні виникають між двома чи кількома суверенними державами за сфери впливу та панування на міжнародній арені. Внутрішньополітичні виникають: а) між елітою та масами, якщо правляча еліта не виражає інтересів більшості; б) між різноманітними об‘єднаннями політичних еліт; в) між етносами, конфесіями тощо. За побудовою та організацією політичного режиму виділяють горизонтальні та вертикальні конфлікти. Горизонтальні – розкривають протиріччя однорядкових суб‘єктів, наприклад, всередині правлячої еліти (фракції парламенту, блоку – парламент–президент–КМ). Вертикальні – характеризують взаємини суб‘єктів, що належать до різних рівнів влади (Уряд–мерія, область). За рівнем публічності розвитку політичних конфліктів розрізняють відкриті та закриті. Відкриті – виражені у зовнішньо фіксованих взаємодіях конфліктуючих сторін, наприклад. страйки, маніфестації, пікети, путч, повстання,

громадянська непокора, заколот, змова… Закриті – проходять у прихованих формах прийняття рішень, способах і методах політичної боротьби (проявляються всередині правлячої еліти). За тривалістю протистояння конфлікти поділяються на короткотривалі та довготривалі. Короткотривалі відбуваються швидко, наприклад, шляхом відставки певної посадової особи. Довготривалі – мають затяжний характер (наприклад, конфлікт на Північному Кавказі). У сучасному світі особливе місце займають етнополітичні конфлікти. Вони характеризуються певним рівнем політичної дії, участю громадських рухів, наявністю масових безпорядків, сепаратистських виступів і навіть громадянською війною, основною лінією протистояння при цьому є етнічні спільноти. Частіше за все етнополітичні конфлікти пов‘язані з територіальними (кримські татари) або статусними претензіями (російська мова в Україні). Але ключовим питанням будь-якого етнополітичного конфлікту є питання влади, доступу до ресурсів, підвищення політичного статусу національних еліт (республіки в СРСР кінця 80-х – початку 90-х років). Дуже багато причин можуть збурити етнополітичні конфлікти. Серед них: нерівномірний розвиток територій у багатонаціональній державі (центр–окраїни); конфлікти між претензіями, домаганнями етнічних груп і можливостями держави задовольняти ці претензії. Особливий пласт причин тут криється в історії етносів і їх взаємодії, сформованому складі розуму, свідомості, психології, традиціях, ідеологічних міфах, що передаються із покоління в покоління (українці – «москалі»). Етнополітичні конфлікти можуть бути спровоковані раптовим зникненням стримуючих чинників зовнішнього середовища, що може виникнути через швидке послаблення вищої політичної влади – СРСР кінця 80х–початку 90-х рр. призвело до: - територіальних конфліктів (Нагорний Карабах, Південна Осетія): - відновлення територіальних прав депортованих народів (між осетинами й інгушами через Приміський район, кримські татари та інші народи Криму); - намагання етносів реалізувати своє право на самовизначення і створення власної держави (Абхазія, Чечня, Придністров‘я, Русини Прикарпаття). Етнополітичні конфлікти з будь-яких причин вкрай небезпечні для держави і становлять реальну загрозу її цілісності, миру і злагоди між народами багатонаціональних і багатоконфесійних країн. Потрібна велика мудрість, витримка, толерантність і стійкість політиків і перш за все влади, щоб розв‘язувати їх мирно, без втрат для суспільства.

3. Функції політичних конфліктів. Способи і методи їх регулювання

Однією з проблем, на яку повинна дати відповідь політологія, це – чи можливе існування суспільства без конфліктів? З нею пов‘язана інша: конфлікт – це аномалія суспільного життя чи це нормальна, необхідна форма взаємодії між людьми? Е. Дюргейм та Т. Парсонс розглядають усі конфлікти, у т.ч. й політичний конфлікт, як розлад, травму, аномалію суспільного життя. Але більшість політологів й соціологів вважають, що існування суспільства без конфліктів неможливе. Вони підтримують давню філософську традицію, згідно з якою конфлікт є невід‘ємною частиною буття, головною рушійною силою суспільного буття. Звідси витікає, що конфлікт – це не дисфункція, не аномалія, а норма відносин між людьми, необхідний елемент соціального життя, який дає вихід соціальній напрузі, енергії діяльності, породжуючи соціальні зміни різного масштабу.

Ця позиція найбільш ґрунтовно представлена у працях німецького політолога Р. Дарендорфа та американського – Л. Козера. Серед функцій конфлікту, які виділяє Л. Козер, найбільш важливі інтегративна, інформаційна та інноваційна. Інтегративна полягає у тому, що суперництво тих чи інших суб‘єктів з одними силами, як правило, виростає у співробітництво з іншими силами. Таким чином політичний конфлікт сприяє формуванню політичних союзів, нових конструктивних політичних сил. Інформаційна обумовлена тим, що конфліктуючі сторони вимушені розширити інформаційний простір, збільшувати інформацію, її кількісний та якісний обсяг, обмінюватися нею. Обмін інформацією стимулює дії, здатні поставити ситуацію під контроль і тим самим перебороти збудження у політичних процесах. Інноваційна функція полягає у тому, що за допомогою політичного конфлікту можна подолати перепони на шляху економічного, соціального чи духовного перетворення суспільства і просунутись у його розвитку. Під впливом конфлікту формуються нові державні інститути, приймаються нові закони, нові правові акти. Установка на те, що

конфлікти можуть виконувати позитивну функцію спонукає до висновку, що конфлікти треба не подавляти, а регулювати. Тобто розробляти і впроваджувати такі заходи, які б обмежували інтенсивність і масштаби конфліктів, ліквідували б причини їх відновлення та спрямовували конфлікти на конструктивну дію в інтересах держави й суспільства. До деяких загальних форм регулювання і розв‘язання конфліктів відносять: - попередження відкритих форм прояву конфліктів, щоб не допустити насильницьких дій; - створення таких умов, за яких учасники конфлікту погодилися б на певні «правила гри» у відповідності до яких вони бажали б вирішити свій конфлікт. Політологи довели, що ці «правила гри» можуть бути ефективними тільки у тому разі, коли з самого початку вони не дають переваг жодному із учасників конфлікту, а ставлять їх у рівні умови; - мінімізація ступеня соціальної збудженості, яка викликана течією конфлікту у суміжних галузях суспільного життя з тим. щоб спровокувати більш широкі додаткові потрясіння, на урегулювання яких потрібно буде задіяти додаткові ресурси та енергію. Українська політична дійсність уже впродовж більше двох десятиліть рясніє конфліктами різних спрямувань і масштабів. Найбільш яскравим з них були події «помаранчевої революції», які вивели на майдан сотні тисяч людей. Головною причиною цього конфлікту була невдоволеність певних політичних сил своїм положенням у владній піраміді і бажання захопити всю владу в країні. Це бажання знайшло підтримку у збіднілого, навіть зубожілого народу, який за роки незалежності у абсолютній більшості дійшов до злиденного існування при суперстрімкому зростанні багатства і розкоші 2-3 відсотків населення України. Неабияку роль тут відіграли і «спонсорські» внески із-за кордону (США, Березовський та ін..), про що потім офіційно повідомлялось. Ціною компромісу були зміни до Конституції України, перехід до парламентсько-президентської форми правління, які з приходом нової влади були скасовані Конституційним Судом. У чому ж річ? На наш погляд, це обумовлено, в першу чергу, тим, що наша еліта є такою у переважній більшості тільки за своїм положенням, а не за якістю; по-друге, - вкрай низька політична культура цієї еліти, її нездатність мислити категоріями суспільних інтересів; по-третє. – бажанням будь за що захопити владу та утриматись на її пагорбах для подальшого свого збагачення. Ця ситуація може бути змінена тільки на основі зростання політичної свідомості народу, політичної соціалізації, введення дієвого контролю за владою на всіх її рівнях; невідворотності відповідальності за порушення Конституції, законів, прав людини. Список рекомендованої літератури Основна: 1. Аляєв Г.Є. Політологія: підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Г. Є. Аляєв. - Вид. 3-тє, випр. та допов. - Полтава : АСМІ, 2012. - 319 с. 2. Брегеда А. Ю. Основи політології: Навч. посібник. — Вид. 2-ге, перероб. і доп. — К.: КНЕУ, 2000. — 312 с. 3. Горлач Микола Іванович та Кремень Василь Григорович Політологія: наука про політику: Підручник для студ.ВНЗ // МОН України - Київ: ЦУЛ, - 2009. - 836с. 4. Піча В. М., Хома Н. М. Політологія : підручник для студ. вищ. закладів освіти. – 5-те вид., стер. – Л. : Новий Світ-2000, 2008. – 304 с. 5. Політологія : підручник // за ред. проф. М. П. Требіна - Нац. ун-т "Юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого". - Х. : Право, 2013. - 414 с. 6. Політологія: підруч. для студ. ВНЗ // за ред. О.В.Бабкіної, В.П.Горбатенка - К.: Академія, - 2010. -567с Додаткова: 1. Вебер Макс. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика / Олександр Погорілий (пер.). – К. : Основи, 1998. – 534 с. 2. Гирич І.Б. Українські інтелектуали і політична окремішність (середина ХІХ - початок ХХ ст.) / Ігор Гирич. - Київ: Український письменник, 2014. - 494с. 3. Кресіна І.О., Балан С.В. Політична відповідальність : суть, ознаки, особливості : наук. вид. – К., 2009. – 68 с.

Тема 13. Політика та етнонаціональні відносини

План

1. Соціально-етнічні спільності: народ, етнос, нація 2. Роль та місце націй і етнонаціональних відносин у політичному житті 3. Зміст та сутність національної політики в житті суспільства

1. Соціально-етнічні спільності: народ, етнос, нація

Національна проблема існувала завжди. Відомо, що гноблення та експлуатація одних народів іншими і визвольна боротьба розпочалися ще з рабовласницького ладу і тривали в епоху феодалізму. Проте повною мірою національне питання постало в період розпаду феодалізму та утвердження капіталізму, коли відбувалося становлення націй. Відтоді й донині проблема етнонаціональних відносин є однією з провідних у складній гамі соціально-політичних відносин.

Щоб з'ясувати суть етнонаціональних відносин, необхідно насамперед зосередитися на основних поняттях, пов'язаних з їхнім розвитком. До таких передовсім належать: народ, нація, етнос. Названі поняття хоч і вживають часто як синоніми, проте мають істотні відмінності. Так, етнологічне "народ" і "нація" — ідентичні поняття, що визначають біологічне походження групи людей, але в соціально-політичному аспекті вони не є тотожними.

Народ — це біологічна єдність, група, поєднана кровними, біологічними зв'язками: з сім'ї виросла родина, з родини — рід, рід перетворився на плем'я, плем'я — на народ. Внаслідок тривалого співжиття племена змішувалися. Вчені довели, наприклад, що французький народ — наслідок змішання римлян, кельтів і германців; український — слов'янських і тюркських племен Київської Русі; завдяки змішанню слов'ян, угро-фінських племен, гунів, монголів і татар постав російський (московський) народ. Та сутність народу не вичерпується біологічним походженням, оскільки він живе в певному просторі. Саме простір як місце постійної осілості народу є дуже важливим елементом його існування.

Люди здавна були пов'язані природою, простором (рибальство, полювання, рільництво, тваринництво). Цей простір для них був близьким, рідним, а всякий інший — чужим. Колективними зусиллями народу облаштовувалася певна територія. Народжувалося поняття "батьківщина". До цього прилучився ще один важливий компонент — мова. З її допомогою люди спілкувалися між собою, завдяки їй розпочиналося духовне життя народу. Кожне соціальне явище — це явище народне: народна культура, народне мистецтво, народна релігія і т. д.

Якщо народи існували з давніх-давен, то нації викристалізувалися лише в XVII—XVIII ст. (німці, скажімо, стали нацією в XIX ст.). На відміну від народу, нація не дана природою, а народжується історично. Звісна річ, дуже складно встановити, коли народ історично стає нацією. Процес переростання народу в націю являє собою повільну кристалізацію національної свідомості, збереження свого етносу перед нищівними силами ззовні. Отже, нація формується з етносу.

Етнос — це стійка сукупність людей, яка належить до певного народу, проживає на території чи в складі іншого народу! зберігає свою культуру, побут, мовні та психологічні особливості. Етнос формується здебільшого на основі єдності території та економічного життя, але в процесі історичного розвитку багато які етноси втрачають спільність території (наприклад, українці живуть зараз у багатьох країнах близького й далекого зарубіжжя). Там вони утворюють етнічні групи (національні меншини), що входять до єдиної нації тієї чи іншої країни.

Отже, нація складається на основі певного етносу, до якого потім приєднуються представники інших етносів, що живуть на відповідній території та пов'язані між собою певним типом соціально-економічних відносин. Так, у Франції чи Англії живуть представники різних національностей: французи, британці, фламандці, німці, баски,

корсиканці (Франція); англійці, шотландці, ірландці, валлійці (Англія). Всі вони окремо "народи-етноси", але не "нації". А всі разом є членами французької чи англійської (державної) нації, оскільки нацією вважається сукупність громадян цих країн. Та найбільш чітко цей процес простежується на прикладі сучасних США, де з іммігрантів різного етнічного і расового походження сформовано єдину американську націю. У кожній з названих країн живуть також українці, які, з позиції цих держав, — американці, англійці, французи українського походження, хоча суб'єктивно (етнічно) ці люди вважають себе належними до української нації.

2. Роль та місце націй і етнонаціональних відносин у політичному житті

Сучасне людство налічує приблизно дві тисячі різних народів (тільки в Україні їх понад 100), а незалежних держав у світі близько 200. Отже, більшість народів світу проживає в багатонаціональних державах. Цей факт треба завжди пам‘ятати. Усі ми живемо й завжди житимемо спільно з людьми різних національностей. Ця обставина вимагає від кожного з нас особливої делікатності, терпимості та відповідальності. Завжди слід пам‘ятати, що в народів більше спільних рис, ніж відмінностей.

І ця спільність нині, коли цілісність та взаємозв‘язаність світу стали такими відчутними для нас, буде зростати. Проте зближення народів не нищить їхніх національних особливостей. Навпаки, саме своєрідність культури різних народів є живим джерелом духовного багатства всього людства.

Кожний із нас відносить себе до певної національності. Національність — це належність людини до певної етнічної (від гр. «етнос» — народ) спільності. У курсах історії та філософії вже розглядалися такі етнічні спільності, як рід, плем‘я, народність, нація. Їх розвиток пов‘язаний зі зростанням продуктивних сил, господарських зв‘язків. З розвитком капіталізму посилюються економічні та культурні зв‘язки, створюється єдиний національний ринок, ліквідовується господарська роздробленість даної народності, а різні її частини з‘єднуються в одне національне ціле — націю.

Нація — це найбільш розвинута етнічна спільність. Вона складається протягом тривалого історичного періоду в результаті з‘єднання, «змішування» представників різних племен та народностей. У людей однієї нації, як правило, спільні економічні зв‘язки, територія, мова, культура. Це не біологічні ознаки. Вони виникають і формуються протягом усього суспільного розвитку. Так, українська нація склалася в процесі подолання феодальної роздробленості та створення єдиного загальноукраїнського ринку. Процес цей проходив у боротьбі за незалежність, за утвердження української державності. Сучасна українська мова базується на стародавніх слов‘янських мовах. Але водночас вона ввібрала в себе масу слів з інших мов — латинської, грецької, татарської, французької, німецької, англійської, польської та багатьох інших.

Не слід уявляти процес етнічного розвитку як ідеально прямий шлях просування від однієї форми спільності до іншої. Народи перебувають у вічному русі: етноси виникають, розвиваються, зникають. У кожного народу — свій шлях, своя доля. З історії ми знаємо, що багато колись відомих народів пішли у безвість (фінікійці, скіфи, половці і т. д.), а деякі з сучасних народів виникли ще в стародавньому світі (вірмени, грузини). англійська нація склалася в XVI столітті, українська й російська нація — у XVII—XVIII століттях, німецька — у XIX ст. Десятки націй сформувалися й формуються в ХХ столітті. І нині людство репрезентоване всім багатоцвіттям етносу — родом, племенем, народністю, нацією, що пов‘язано з різноманітністю економічних, культурних, соціальних умов його життєдіяльності.

Етнос завжди перебуває в розвитку. А тому не слід догматизувати ті чи інші риси, уважаючи їх раз і назавжди даними. Існують етноси, що розпорошені по різних країнах, тобто не мають єдиної території та економіки, але їх представники вважають себе однією нацією. Українці, наприклад, які живуть в інших країнах, називають себе українцями. Буває навіть і так, що представники однієї нації говорять різними мовами. Усе більшає на Землі людей, що народилися від змішаних шлюбів (тобто від батьків різних національностей), і вони мають право вибирати собі національність будь-кого з батьків. У більшості країн світу

національність визначається не державними органами, а самою людиною — добровільно. За сучасними цивілізованими канонами вибір національності з власного бажання є невід‘ємним правом людини, однією з умов її свободи. Отже, національна самосвідомість людини, тобто те, ким вона себе визнає, який етнос вибирає, — це ще одна ознака нації.

У процесі зміни етносу виявляється дія двох взаємозв‘язаних тенденцій. Одна з них — це етнічна диференціація, тобто відособлення людей певної етнічної групи, її прагнення до саморозвитку, до національної самостійності, до розквіту власної економіки, політики, культури. Цю тенденцію ще називають національною.

Друга — інтеграція, об‘єднання націй (її ще називають інтернаціональною). Ця тенденція веде до розширення зв‘язків між різними етносами, руйнування кордонів, сприйняття всього найліпшого, що створено іншими народами, до поглиблення економічних відносин, розвитку спілкування у сфері культури і т. д. Обидві тенденції взаємозв‘язані. Вони пояснюються об‘єктивними економічними та соціально-культурними потребами.

Дія обох цих тенденцій у розвитку етносу наочно простежуються протягом усієї історії людства. Обидві вони сприяють прогресу цивілізації, бо одна веде до внутрішнього самовдосконалення, розквіту етносу, а друга — сприяє взаємозбагаченню народів, обміну національними цінностями, зміцненню взаєморозуміння, довіри, дружби й миру. У кінцевому підсумку обидві тенденції сприяють розвиткові людської особистості.

Одним із провідних чинників розвитку людства в наші дні є науково-технічна революція. Вона зумовлює як спеціалізацію виробництва, так і його широку кооперацію (співробітництво), бо продуктивним силам, що бурхливо зростають, тісно в параметрах окремої нації і навіть великої багатонаціональної держави (наприклад, транснаціональні корпорації мають сьогодні філіали майже в усіх країнах світу і продовжують посилювати свою міць).

Відбувається процес економічної інтеграції народів та держав, а разом з тим природне їх зближення, інтернаціоналізація всіх сторін життя. Яскравим прикладом цього процесу може бути Європейський Союз (ЄС), що об‘єднує сьогодні п‘ятнадцять країн Європи. І процес цей посилюється. Інтереси народів ЄС виражають кілька спільних органів. Серед них, наприклад, європейська нарада, яка спрямовує всю політику ЄС (вона складається із глав держав), Європейський парламент — законотворчий орган, що обирається всім дорослим населенням ЄС. Ще один приклад — угода між Сполученими Штатами Америки та Мексикою про утворення спільного економічного простору, скасування митних тарифів та проведення єдиної економічної політики щодо інших держав.

3. Зміст та сутність національної політики в житті суспільства

Що таке національна політика? Хто є її суб‘єктами? У чому полягає мірило ефективності та дійовості національної політики? Що говорить про це досвід людства, України, інших країн СНД?

Національна політика — це цілеспрямована діяльність з регулювання відносин між етносами, націями і етнонаціональними групами (народами), що виявляється у свідомому впливі державних і суспільних організацій на розвиток міжнаціональних та міжетнічних відносин з метою їх нормалізації, стабілізації і гармонізації [12]. Національні відносини разом з націями, народностями та іншими етнічними спільностями є об‘єктами національної політики. А її суб‘єктами стають держава, органи державної влади, політичні партії, громадські організації тощо.

У теорії і на практиці слід ураховувати, що національна політика, соціальна політика, економічна політика, демографічна політика та інші види політичної діяльності тісно взаємозв‘язані між собою. У різних системах зв‘язку вони співвідносяться як загальне і особливе, ціле і частина. Соціальні, економічні, мовні, демографічні аспекти національної політики перетворюють її в складову частину цих видів політики. Водночас національна політика як система є концентрованим виразом соціальної, економічної, мовної, демографічної політики.

У національній політиці слід розрізняти стратегічні та поточні завдання. Стратегічні завдання у сфері національних відносин є спільними для всіх націй та народностей будь-якої

держави і розраховані на певний історичний період. Що стосується політики поточного моменту, то вона визначає конкретніші цілі та завдання, що випливають із сьогоднішньої ситуації. Відтак у механізмі національної політики дуже важливим є диференційований підхід, що враховує конкретну ситуацію даного регіону або національно-територіальної одиниці. Розробляючи регіональну національну політику, необхідно брати до уваги географічні фактори, демографічні процеси, історичні особливості формування даної нації або народності, її національної державності, національний склад населення, співвідношення корінного та некорінного населення, релігійність, особливості національної психології, національні традиції, звичаї, взаємовідносини даної республіки з сусідніми і т. д. У будь-якому разі неодмінною умовою ефективної національної політики є врахування закономірностей, тенденцій розвитку націй і національних відносин, науковий підхід до аналізу існуючих проблем. Там, де питання національної політики розглядаються не на засадах наукового аналізу, а суб‘єктивістськи, стають неминучими прорахунки й помилки. Це, у свою чергу, створює підґрунтя для загострення національних почуттів і непорозумінь між тими чи іншими групами населення, відновлення старих міжнаціональних суперечок.

Національний характер справляє вплив на політичну поведінку людей, а отже (хоч і опосередковано), на політичний устрій. Він значною мірою визначає поведінку націй у кризових ситуаціях. Політик повинен ураховувати національний характер народу, зважати на нього у своїх діях. Дії, що не відповідають стійким рисам національного характеру, призводять політиків до поразки. Водночас політик-реаліст може шукати найбільш доцільних засобів впливу на національний характер у бажаному напрямку. Такий вплив може бути успішним лише тоді, коли він базуватиметься на послідовному формуванні умов, які б сприяли появі в нації певних нових психологічних рис. Якщо, наприклад, ставиться мета виховання почуття державної відповідальності в громадян, то необхідно створити політичні умови, за яких громадяни могли б фактично брати на себе все більшу відповідальність за спільні справи. І саме цим визначається ефективність політичного впливу на національний характер.

У національній політиці кардинальним є питання про співвідношення загальнолюдського і національного моментів, віднайдення способів їх гармонізації. Взаємодія національних та загальнолюдських інтересів є складною і характеризується наяв-ністю суттєвих суперечностей, зате вдале поєднання цих інтересів створює такий взаємозв‘язок і таку взаємозалежність, які забезпечують прогресивний розвиток як усієї співдружності, так і окремих націй та народностей. Тривалий час у нашому суспільстві в теорії і на практиці панувала теза про пріоритет загальнолюдського над національним, про безумовне підпорядкування національного загальнолюдському. Це призвело до того, що під приводом захисту загальнолюдських, загальнодержавних інтересів ігнорувалися національні, обмежувалися права республік, посилювалися тенденції до унітаризму. Сучасна національна практика не сприймає такого підходу. Національне й загальнолюдське перебувають у діалектичній єдності, де на перший план виходить то одне, то інше залежно від історичних умов та конкретних завдань. Список рекомендованої літератури Основна: 1. Аляєв Г.Є. Політологія: підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Г. Є. Аляєв. - Вид. 3-тє, випр. та допов. - Полтава : АСМІ, 2012. - 319 с. 2. Брегеда А. Ю. Основи політології: Навч. посібник. — Вид. 2-ге, перероб. і доп. — К.: КНЕУ, 2000. — 312 с. 3. Горлач Микола Іванович та Кремень Василь Григорович Політологія: наука про політику: Підручник для студ.ВНЗ // МОН України - Київ: ЦУЛ, - 2009. - 836с. 4. Піча В. М., Хома Н. М. Політологія : підручник для студ. вищ. закладів освіти. – 5-те вид., стер. – Л. : Новий Світ-2000, 2008. – 304 с. 5. Політологія : підручник // за ред. проф. М. П. Требіна - Нац. ун-т "Юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого". - Х. : Право, 2013. - 414 с.

6. Політологія: підруч. для студ. ВНЗ // за ред. О.В.Бабкіної, В.П.Горбатенка - К.: Академія, - 2010. -567с Додаткова: 1. Етнополітична карта світу XXI століття : Методичний і предметний коментар. – Тернопіль : Мандрівець, 2006. – 240 с. 2.Кривицька О.В. Демаркаційні лінії в етнополітичному просторі України [Текст] : [монографія] / Олена Кривицька ; НАН України, Ін-т політ. і етнонац. дослідж. ім. І. Ф. Кураса. - Київ : ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАНУ, 2015. - 325 с. 3. Кресіна І.О., Балан С.В. Політична відповідальність : суть, ознаки, особливості : наук. вид. – К., 2009. – 68 с.

Тема 14 . Світовий політичний процес

План

1. Світове співтовариство та основні тенденції його розвитку 2. Суб’єкти світової політики 3. Національні інтереси та національна безпека

1. Світове співтовариство та основні тенденції його розвитку

Світовий політичний процес розгортається в окремих країнах, на регіональному й глобальному рівнях як сукупна діяльність соціальних спільностей та інститутів, організацій і окремих осіб, що мають політичні цілі. На світовій арені його суб‘єктами є народи, держави, суспільні рухи та організації. У силу цього політичний процес набуває власного змісту, специфічних рис та закономірностей розвитку. У документах ООН уживається поняття «світове співтовариство». Воно означає сукупність усіх держав, що існують сьогодні на планеті. Кожна з них має національно-особливі, специфічні риси й належить до того чи іншого типу сучасних суспільств.

Під міжнародними відносинами, як правило, розуміють системну сукупність політичних, економічних, соціальних, дипломатичних, правових, військових і гуманітарних зв‘язків і відносин між основними суб‘єктами світового співтовариства. Такими суб‘єктами є народи, держави, суспільні сили, рухи й організації. Пройшовши довгий історичний шлях, міжнародні відносини тільки в наш час стали по-справжньому всесвітніми. Саме як такі вони формують обличчя сучасного світу, в якому співіснують понад 200 різних держав, велика кількість народів, які говорять понад двома з половиною тисячами мов.

Протягом багатьох десятиліть після Жовтня 1917 р. світ був розділений на СРСР і капіталістичний світ, який складався, у свою чергу, з метрополій Заходу та колоній (напівколоній, залежних територій) Сходу й Півдня. Така була політична карта світу, типологія держав, що базувалася на їхньому соціально-економічному устрої та політичній орієнтації.

Після Другої світової війни 1939—1945 рр. розвалилася колоніальна система й виникла нова типологія країн: розвинуті країни і країни, що розвиваються, до яких було віднесено 120 країн, які стали незалежними (включаючи латиноамериканські, що отримали свободу ще в ХІХ ст.). На цю типологію накладалася класифікація за класовою ознакою: серед розвинутих країн виділялися капіталістичні й соціалістичні, а серед країн, що розвиваються, — ті, що орієнтувалися на капіталістичний шлях, і країни некапіталістичного розвитку (соціалістичної орієнтації). На межі ХХ — ХХІ ст. став анахронізмом (багато в чому штучний і в минулому) поділ країн за належністю до «третього світу».

Нині зберігається соціально-класова неоднорідність (гетерогенність) світу. Здавалося б, гетерогенність заходить у суперечність з самим поняттям «світове співтовариство». Але це не так. У перші післявоєнні десятиліття світове співтовариство було справді утворенням формальним — механічною сумою держав з різними, часто антагоністичними інтересами. Кінець 70-х — початок 80-х років стали тією добою, коли держави почали усвідомлювати свою взаємозалежність, взаємозв‘язаність загальними, глобальними інтересами (запобігання

ядерній війні та екологічній катастрофі, боротьба з голодом і смертельними хворобами, вирішення проблем відсталості тощо). Національно-державні інтереси сьогодні переплітаються із загальнолюдськими. Це перетворює світове співтовариство на живий цілісний організм. Світове співтовариство нині можна розглядати як інтегровану єдність різноманітних, багатих на суперечності взаємодоповнюючих елементів (компонентів, структур), свого роду єдність у багатоманітності.

Усередині світового співтовариства склалися підструктури (міжнародні спільності). Це великі групи держав, що належать до одного соціально-економічного типу суспільства, наприклад, капіталістичні держави. Взаємовідносини елементів світового співтовариства будуються на макрорівні — між підструктурами (Схід — Захід, Північ — Південь) і мікрорівні — між державами всередині спільностей або окремими державами міжнародних спільностей.

Держави світового співтовариства постійно змінюються, трансформуються. Обсяг та глибина змін різні. Деякі вириваються наперед, створюючи високорозвинені в соціально-економічному відношенні групи. Для інших характерні низькі темпи розвитку. Часто, якщо це багатонаціональні держави, у них на ґрунті економічного відставання або політичних суперечностей постають міжетнічні конфлікти. Ще інші тривалий час «випробовують» різні варіанти розвитку і замість прямувати до глобального соціального прогресу, залишаються на його узбіччі. Світове співтовариство характеризується й характером міждержавних зв‘язків та відносин. Життєдіяльність будь-якої підструктури нерозривно пов‘язана з іншими. Сьогоднішній капіталізм зумів перебороти багато своїх вад завдяки засвоєнню досягнень соціалістичного суспільства, а саме: використанню планування в економіці, розробці державної соціальної політики (створення державних систем освіти, медицини, соціального забезпечення тощо). Трансформація соціалізму в наші дні в Китаї, В‘єтнамі, на Кубі вбирає ті цінності західних суспільств, що зробили їх ефективними, — ринкову економіку, свободу підприємництва, демократизацію. Усередині кожного елемента світового співтовариства у своєрідній формі відтворюються частки, клітинки інших. Отже, усі елементи є взаємозв‘язаними, взаємопереплетеними, взаємодоповнюючими та взаємонеобхідними. І що глибші, багатоманітніші ці зв‘язки, то сталіше світове співтовариство, то більше воно стає глобальною самоорганізованою системою. За всієї гетерогенності світового співтовариства владно торує собі шлях тенденція до зближення всіх його компонентів через зростаючу внутрішню схожість.

2.Суб’єкти світової політики

Світова (міжнародна) політика - це сукупна політична діяльність основних суб'єктів міжнародних відносин: інтегрований процес, виражений у діяльності держав та інших легітимних і загальновизнаних органів та організацій світового масштабу. Держави - наймогутніші й організовані суб'єкти, які зосередили у своїх руках основні засоби впливу на міжнародне життя. Тільки держава наділена суверенітетом, тільки у держави існують реальні можливості застосування сили в міжнародних відносинах. Саме через державу народи й нації організовано представляють свої інтереси на світовій арені. Жодне розвинуте суспільство не може існувати поза державою, яка необхідна для організації внутрішнього і міжнародного життя. Держави визначають і контролюють діяльність інших учасників міжнародних зв'язків - адміністративних одиниць (область, край, регіон), громадських організацій, фірм, компаній, індивідів. Існують також і нетипові державні суб'єкти міжнародних відносин (приміром, Ватикан).

Національна держава шляхом створення союзів та коаліцій, двосторонніх та багатосторонніх зв'язків підтримувала баланс сил та інтересів у міжнародній системі, забезпечуючи тим самим необхідний порядок і стабільність. Але процес глобалізації вніс радикальні зміни у становище і статус держави, змусивши її адаптуватися до мінливого і взаємозалежного світу. Виникли нові типи держав - віртуальні держави, мікродержави - де більше не існує чіткого поділу на зовнішні та внутрішні справи. Державна влада дедалі частіше і в більшому обсязі мусить передавати частину своїх функцій наднаціональним

структурам, ділити з ними свої управлінські функції, а отже, й створювати нові моделі світополітичного управління.

Як свідчить практика, в останньому десятилітті незбалансованість міжнародних відносин зростає, тому що на міжнародну політичну арену, окрім держав, вийшли також інші самостійні суб'єкти. Це різні соціальні (національні, конфесійні, демографічні тощо) групи, які будують окремі відносини зі своїми прибічниками за кордоном; міжнародні організації, що регулюють ті чи інші відносини між політичними суб'єктами; транснаціональні компанії, що ведуть економічну діяльність у різних країнах; всілякі корпоративні структури (ЗМІ, громадські організації, туристичні фірми, терористичні угруповання тощо) та навіть окремі особи (колишні політики - посередники у врегулюванні конфліктів).

Міжнародні організації виникли у давнину й удосконалювалися з розвитком суспільства. У сучасному світі міжнародні організації забезпечували спілкування держав. Міжнародна організація - це об'єднання держав відповідно до міжнародного права і на підставі міжнародного договору для здійснення співробітництва у політичній, економічній, культурній, науково-технічній, правовій та інших сферах. Вона має для цього систему органів, певні права і обов'язки, обумовлені правами і обов'язками держав-учасниць. Міжнародні організації поділяють на два типи: 1) міжнародні, або міжурядові; 2) неурядові. Ці типи мають свої особливості й ознаки, а також види: політичні; економічні; воєнно-стратегічні; громадські; культурні; ідеологічні; науково-технічні.

У практиці міжнародного життя виділяють їх рівні: глобальний (наприклад, ООН); регіональний (ЄС, ОАД); надрегіональний (Рух неприєднання); двосторонній (наприклад організація "Україна -США").

Варто зазначити, що багаторівневість - це одна з істотних рис сучасних міжнародних відносин. У свою чергу, неурядові організації, що відрізняються складнішою організаційною структурою, можуть бути змішаними, тобто можуть охоплювати і неурядові структури, і громадські організації, і навіть окремих індивідуальних членів.

Нині у світі існує понад шість тисяч міжнародних організацій, які є складовими елементами народжуваного глобального громадянського суспільства. Центральне місце в системі цих організацій посідає Організація Об'єднаних Націй. ООН об'єднує 192 країни світу. Вищим органом ООН є Генеральна Асамблея. Проблемами забезпечення миру займається Рада Безпеки, до якої входять 15 членів - п'ять постійних (США, Великобританія, Франція, Росія, Китай) і десять не постійних, які змінюються кожні два роки. До структури ООН входять Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), Міжнародне агентство з атомної енергетики (М АГАТЕ), Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки та культури (ЮНЕСКО), Міжнародний суд ООН та ін. Ці організації органічно влилися у систему міжнародних відносин і як самостійні організації.

За приклади різних міжнародних організацій можуть слугувати: - регіональні організації - Європейське економічне співтовариство (ЄЕС), Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН), Ліга арабських держав (ЛАД); - організації економічного характеру - Міжнародна торгова палата (МТП), Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР); - організації, що опікуються окремими галузями світового господарства, - наприклад, Організація країн - експортерів нафти (ОПЕК); - політико-економічні - Організація африканської єдності (ОАЄ); - професійні організації - Міжнародна організація кримінальної поліції (Інтерпол) та демографічні - Всесвітня асоціація молоді (ВАМ); - організації в галузі спорту і культури - Міжнародний олімпійський комітет (МОК), Організація Об'єднаних Націй з питань освіти і культури (ЮНЕСКО); - військові - Організація північноатлантичного договору (НАТО), Тихоокеанський пакт безпеки (АНЗЮС); - профспілкові організації, релігійні організації, організації на захист миру і солідарності, а також громадські організації на допомогу певним напрямам людської діяльності, скажімо,

охороні здоров'я - Міжнародний Червоний Хрест (МЧХ) або збереженню довкілля -"Грінпіс".

Величезну роль на міжнародній арені відіграють міжнародні монополії, або транснаціональні корпорації (ТНК). їхня мета - здобування надприбутків, а діють вони через свої філії в різних країнах. До найбільших серед них слід віднести Microsoft, Coca-Cola, IBM, McDonald's.

Міжнародна (світова) політика становить ядро міжнародних відносин і являє собою політичну діяльність суб'єктів міжнародного права (держав, міжурядових та неурядових організацій, спілок тощо), пов'язану з вирішенням питань війни і миру, загальної безпеки, охорони довкілля, подолання відсталості й злиднів, голоду та хвороб. Інакше кажучи, світова політика спрямована на розв'язання проблем виживання і прогресу людства, вироблення механізмів узгодження інтересів суб'єктів світової політики, відвернення і владнай на світових, глобальних та регіональних конфліктів, створення справедливого порядку у світі.

3. Національні інтереси та національна безпека

Категорія «національна безпека» виникла як зовнішньополітична і є цілком американським винаходом. Вперше на державному рівні це поняття було використано в 1904 р. в посланні тодішнього президента США Теодора Рузвельта конгресу США, в якому він обґрунтовував приєднання зони Панамського каналу інтересами національної безпеки.

Відтоді національна безпека стала об'єктом досліджень у сфері спочатку політичної науки, а згодом, коли цей термін із політичного лексикону перейшов у нормативно-правові акти, – і юридичної науки. Ще одним певною мірою відокремленим напрямом розроблення проблем національної безпеки можна вважати так звані "стратегічні дослідження", тобто відповідний аналіз зовнішньо та внутрішньополітичної ситуації з урахуванням широкого спектра об'єктивних суб'єктивних чинників, які здійснюють спеціальні установи на замов-лення центральних органів державної влади і результати якого використовуються, останніми для прийняття політичних рішень.

Щодо "чистої" американської концепції національної безпеки, то вона ґрунтується на теорії "національних інтересів", і саме звідси бере початок відповідна модель співвідношення, в якій національна безпека розглядається як частина національних інтересів. Така модель нині набула широкого визнання. Вперше її запропонував американець У. Липпман. Дослідниками цієї проблеми були також Б. Броуді. М. Гальперін, Г. Кан. Г. Кіссінджср, Г. Ласвел, Г. Моргентау.

Однією із особливостей американської школи слід назвати розроблення двох принципових підходів, один із яких пов'язує національну безпеку з могутністю держави, що і створює ресурс захисту безпеки, а другий ставить на перше місце міжнародну співпрацю як створення умов гарантування національної безпеки.

Розглядаючи історію введення в політичний і правовий обіг категорій "національна безпека" та "національні інтереси", можна зазначити певний негативний аспект їх застосування. Від початку ці поняття стали використовувати для обґрунтування принципово протиправних і антидемократичних дій. Тобто йдеться про певні неузгодженості правотворчого і правозастосовного аспектів цих категорій. Вони перетворилися на зручний інструмент спочатку міжнародної, а згодом і внутрішньої політики. Виникнення їх саме в міжнародній сфері також має своє пояснення. На початку XX ст. міжнародне право вже склалося в чітку систему, яка значною мірою обмежувала дії держав, і, отже, потрібно було знайти виправдання порушенню цих обмежень. А обґрунтування зневаги до норм між-народного права необхідністю захисту національної безпеки виявилося цілком дієздатним. На жаль, така сама доля спіткала й застосування категорії національної безпеки у внутрішній сфері, яку, також, почали використовувати в США як привід для обмеження громадянських свобод. Прикладом став Закон про контроль за комуністами 1950 р.,згідно з яким кожна організація, визнана комуністичною, відразу оголошувалася незаконною і втрачала будь-які права.

В СРСР подібна термінологія не використовувалася, а перші розробки в цій сфері з'явилися в 1990 р. зі створенням Фонду національної та міжнародної безпеки. Можливо, це можна пояснити тим, що СРСР мав власні, методи пояснення своїх, часто протиправних, дій.

Процес захисту державою своїх інтересів та безпеки безпосередньо пов‘язаний із проведенням державної політики, в межах якої і здійснюються конкретні заходи їх реалізації. Зокрема, існує думка про те, що "національна безпека - це державна політика, скерована на створення внутрішніх і міжнародних умов, сприятливих для збереження чи зміцнення життєво важливих національних цінностей: це стан, що забезпечує захищеність інтересів народу й держави, суспільства та кожного його члена".

Проте будь-якій інтерпретації поняття «безпека» та «небезпека» пов'язані з умовами існування певного об'єкта, що характеризується, відповідно, відсутністю або наявністю реальної чи потенційної загрози. А політика, яка є певною системою заходів відповідної спрямованості, виступає як інструмент, що змінює або намагається змінити в той чи інший бік умови існування об'єкта, повертаючи вектори розвитку в бік зменшення чи збільшення загрози.

Загалом політика національної безпеки держави спрямована на зменшення й уникнення наявних та можливих загроз нормальному розвиткові держави відповідно до її цілей і є частиною національних інтересів країни.

Характеризуючи поняття національних інтересів, потрібно усвідомлювати, що інтерес взагалі - це «об'єктивно зумовлений мотив діяльності окремої людини, соціальної спільноти, суспільства в цілому, спрямований на досягнення мети».

Отже, якщо поняття національної безпеки виражає стан захищеності держави, її громадян від різних загроз, то поняття національних інтересів - зміст головних цінностей, цілей і прагнень суспільства й держави на конкретно-історичному етапі розвитку.

Національні інтереси - це "інтегральний вираз інтересів усіх членів суспільства, що реалізуються через політичну систему відповідної держави. як компроміс у поєднанні запитів кожної людини і суспільства в цілому‖. Список рекомендованої літератури Основна: 1. Аляєв Г.Є. Політологія: підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Г. Є. Аляєв. - Вид. 3-тє, випр. та допов. - Полтава : АСМІ, 2012. - 319 с. 2. Брегеда А. Ю. Основи політології: Навч. посібник. — Вид. 2-ге, перероб. і доп. — К.: КНЕУ, 2000. — 312 с. 3. Горлач Микола Іванович та Кремень Василь Григорович Політологія: наука про політику: Підручник для студ.ВНЗ // МОН України - Київ: ЦУЛ, - 2009. - 836с. 4. Піча В. М., Хома Н. М. Політологія : підручник для студ. вищ. закладів освіти. – 5-те вид., стер. – Л. : Новий Світ-2000, 2008. – 304 с. 5. Політологія : підручник // за ред. проф. М. П. Требіна - Нац. ун-т "Юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого". - Х. : Право, 2013. - 414 с. 6. Політологія: підруч. для студ. ВНЗ // за ред. О.В.Бабкіної, В.П.Горбатенка - К.: Академія, - 2010. -567с Додаткова: 1. Ліпкан В.А.Національна безпека України: навч. посібник. – 2-ге вид. – К. : КНТ, 2009. – 574 c. 2. Сучасні міжнародні системи та глобальний розвиток (соціально- політичні, соціально-економічні, соціально-антропологічні виміри) // Соснін О.В., Воронкова В. Г., Постол О. Є. – Київ: Центр навч. літ., 2015. – 554 с. 3. Шергін С.О. Політологія міжнародних відносин: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / С. О. Шергін. - К. : Дип. акад. України при МЗС України, 2013. - 200 с.

Тема 15 . Глобальні проблеми людства

План

1. Політична глобалістика: поняття і структура 2. Глобальні проблеми розвитку людства та сучасне політичне мислення 3. Роль міжнародних організацій у вирішенні глобальних проблем.

1. Політична глобалістика: поняття і структура

У наш час політологія все більше звертає увагу на актуальні, надзвичайно важливі питання сучасного світового розвитку. До них слід в першу чергу віднести глобальні проблеми, які зачіпають життєві інтереси всього людства. ВОНИ створюють серйозні труднощі для досягнення світовою спільнотою сприятливого майбутнього, а також загрожують загибеллю цивілізації, якщо не буде знайдено їх конструктивне рішення. Дані проблеми вимагають для їх подолання колективних, узгоджених зусиль всіх країн і народів.

Безпосередньо термін "глобальні проблеми" в його справжньому значенні став вживатися відносно недавно, у другій половині 1960-х рр. У той час учені різних країн, стурбовані загостренням багатьох складних і взаємозалежних негативних явищ планетарного масштабу в життєдіяльності всього людства, звернулися до їх цілеспрямованому спеціальному дослідженню і теоретичному осмисленню. У досить короткий термін сформувалася нова система наукових знань про життєво важливі загальнолюдських утрудненнях, що отримала назву - глобалістика.

Роботи вчених глобалістів в чому сприяли виникненню величезного інтересу до загальнолюдських проблем в усьому світі, поклали початок процесу усвідомлення того, що від їхнього рішення залежить майбутнє всіх жителів нашої планети - і нині живуть, і прийдешніх поколінь. Глобальні проблеми виявилися також у центрі уваги державних і політичних діячів, широкої громадськості. До обговорення цих кардинальних питань сучасності та пошуку шляхів їх вирішення звернулися ООН та її спеціалізовані установи. Виявили інтерес до планетарних проблем і уряди багатьох держав. Вони заохочують у своїх країнах різні дослідження у зазначеній галузі. Важливу роль у розвитку сучасної глобалістики відіграє вивчення питань, що мають політологічний характер або пов'язаних з політичною сферою. У 1990-і рр. в рамках розглянутої нами галузі знань сформувався новий напрям, що отримало назву політична глобалістика. Однак процес становлення цього напрямку на практиці протікав вельми нерівномірно і суперечливо.

Автори перших глобальних проектів Дж. Форрестер, Д. Медоуз та інші на початку відмовилися від цілеспрямованого пізнання політичної сторони планетарної проблематики. І все ж відображення цього аспекту виявило себе в даних дослідженнях у вигляді орієнтованості на досягнення певних політичних цілей, при висуненні програм і стратегій виживання людства, явно зачіпають область політики, і т.д.

У ході подальшої еволюції глобалістики стався поступовий поворот до питань політичної природи. Він полягав, по-перше, у визнанні ролі і значення політичних чинників у вирішенні глобальних проблем. По-друге, в розумінні необхідності висунення нових політологічних концепцій, що сприяють стабілізації світового розвитку та забезпечення виживання людства. По-третє, проекти подолання всесвітніх утруднень стали розроблятися як з урахуванням ймовірних змін світового політичного порядку, так і на основі аналізу найважливіших процесів і явищ світової політики.

В даний час накопичений досвід вивчення планетарної проблематики і моделювання розвитку світової системи в умовах загострення загальнолюдських труднощів дозволяє зробити висновок тому, що кінцевому рахунку результати досліджень подібного роду істотно збіднюється без розгляду політичних факторів і вивчення політичних аспектів.

З іншого боку, оригінальні роботи в галузі глобалістики самі роблять істотний вплив на політичне життя в різних країнах. Так, широко відомий першу доповідь Римського клубу "Межі зростання" викликав велику дискусію у світі з приводу характеру подальшого зростання людської цивілізації. У даній зв'язку американський політолог О. Тоффлер

зазначив, що у Франції, Японії, Німеччини, Голландії та в інших державах питання про продовження або припинення росту привів до сильної політичної поляризації між брали участь у дебатах керівниками корпорацій і високопоставленими урядовцями, а також політичними лідерами .

В якості іншого прикладу можуть послужити отримали загальне визнання праці Інституту всесвітнього спостереження (США), серед яких особливою популярністю користуються щорічні доповіді "Стан світу". Кожен їх випуск являє собою подію, з приводу якого скликаються прес-конференції у Вашингтоні з присутністю представників дипломатичних представництв і місій, з широкою участю кореспондентів провідних засобів масової інформації.

Уважне ставлення представників практичної політики глобальні дослідження багато в чому пов'язане з нетрадиційним та інноваційним аналізом у цих роботах питань, що мають політичну природу. Серед них насамперед виділяються завдання найбільш загального, фундаментального характеру. Такими є: - Вивчення політичних причин та факторів виникнення й загострення планетарних проблем; - Пошук політичних шляхів подолання загальнолюдських утруднень; - Прогнозування політичного устрою прийдешнього світового співтовариства, яке зможе стабільно і стійко розвиватися, знаходячи адекватні відповіді як на вже відомі, так і на нові глобальні виклики.

Значний інтерес викликають і вузькоспеціалізовані дослідження. До них, зокрема, належать розробка та вивчення в контексті глобальної проблематики актуальних питань, пов'язаних з політикою, в областях екології, народонаселення, енергетики, транспорту, використання природних ресурсів, освоєння космосу і Світового океану і т.п. Існують також важливі наукові завдання, які можуть бути вирішені тільки спільними зусиллями політологів і глобалістів. Це насамперед такі питання, як: - Осмислення планетарних проблем в якості фактора світового політичного розвитку; - Аналіз глобалізації політичних процесів на міжнародній арені під впливом обостряющихся загальнолюдських труднощів і деякі інші завдання.

Таким чином, можна зробити висновок, що політична наука і глобалістика як система міждисциплінарних знань в наші дні мають багато точок дотику. Політологічні методики, категорії та концепції все ширше використовуються при вивченні планетарної проблематики, а результати глобалістських досліджень знаходять своє застосування при аналізі політичних процесів і явищ сучасного світу. Отже, вже сьогодні стало можливим цілком виразно говорити про виникнення в рамках політичної науки нового напрямку - політичної глобалістики.

У найзагальнішому вигляді в політичній глобалістиці можливо по предмету досліджень виділити три найбільш загальних, тісно пов'язаних один з одним напряму.

Перший напрямок включає в себе вивчення політичних причин походження, сутності та проявів загальнолюдських проблем у світовій політиці. У цій області накопичений великий науковий матеріал, хоча існує і багато дискусійних питань. Наприклад, один з центральних серед них - які проблеми вважати справді всесвітніми?

Сьогодні вже можна сказати, що в сучасній глобалістиці виділений коло найбільш актуальних і значущих питань. Це питання, пов'язані з боротьбою з міжнародним тероризмом, збереженням довкілля, запобіганням світової ядерної війни, а також глобальні демографічна та продовольча, енергетична і сировинна проблеми, освоєння космосу і Світового океану, ліквідація економічної відсталості багатьох держав сучасного світу, позбавлення роду людського від небезпечних хвороб та ін.

Звичайно, глобальна проблематика - не замкнута система. З поглибленням наших знань про неї і зміною ситуації на планеті вона може поповнюватися і новими елементами.

2. Глобальні проблеми розвитку людства та сучасне політичне мислення

У другій половині ХХ століття людство натрапило на проблеми, від вирішення яких залежить дальший соціальний прогрес, доля цивілізації. Ці проблеми отримали назву глобальних (від лат. globus — земна куля). Визначальною особливістю цих проблем є їх

комплексність, системність та загальний характер, зумовлені зростаючою єдністю сучасного світу, тенденціями до посилення взаємозв‘язку і взаємозалежності існуючих економічних і політичних структур.

Глобальні проблеми можна розділити на чотири основні групи. Це проблеми: ¨ соціально-політичного характеру: запобігання ядерній війні; припинення гонки озброєнь; мирне вирішення регіональних, міждержавних та міжнаціональних конфліктів, будівництво світу без насильства на засаді утвердження довіри у відносинах між народами, зміцнення системи загальної безпеки; ¨ соціально-економічного характеру: подолання економічної відсталості й пов‘язаних з нею злиденності й культурної відсталості; забезпечення ефективного виробництва та економічного зростання країн світу; пошук способів розв‘язання енергетичної, сировинної та продовольчої кризи; оптимізація демографічної ситуації, особливо в країнах, що розвиваються; освоєння в мирних цілях навколоземного простору та Світового океану; соціально-екологічні, що зумовлені дальшим погіршанням природного середовища проживання людей. З особливою гостротою постає необхідність здійснення заходів для поліпшення атмосфери, гармонійного розвитку живої й неживої природи, раціонального використання природного потенціалу планети; ¨ стосовно прав Людини, включаючи людський вимір суспільного прогресу: дотримання соціальних, економічних та індивідуальних прав і свобод; ліквідація голоду, епідемічних захворювань, неуцтва; духовний розвиток особистості; подолання відчуження людини від природи, суспільства, держави, інших людей у результаті власної життєдіяльності.

Головне, проте, не в переліку цих проблем, а в осмисленні причин їх виникнення та визначенні ефективних шляхів і способів розв‘язання.

Розмірковуючи над причинами глобальних проблем, учені вказують, передовсім, на всесвітню спільність людей, що особливо виявилася у ХХ столітті. Її забезпечують глибинні економічні зв‘язки, сталі політичні, культурні контакти, новітні засоби масової комунікації. За умов, коли планета Земля стає єдиним домом людства, багато суперечностей, конфліктів, проблем виходять за локальні рамки й набирають глобального, загальносвітового характеру.

Але річ не тільки в цьому. Нині активно-перетворюючу діяльність самої людини за могутністю й наслідками — як творчими, так і руйнівними — можна порівняти з дією найбільш грізних сил природи. Вихід з цього становища полягає в радикальній зміні характеру виробничої діяльності людини, її способу життя та свідомості. Науково-технічний прогрес — це не тільки «переобтяження» для природи. Найбільш прогресивні технології створюють можливість для впровадження екологічно чистого виробництва, запобігаючи його негативному впливу на довкілля. Настав час змінити суть технологічної цивілізації, надати їй природоохоронного характеру.

Сучасна наука розглядає людину, людство й навколишнє середовище як єдину систему. Видатний учений В. І. Вернадський писав, що людина вимушена буде свідомо взяти на себе відповідальність за розвиток біосфери. Середовище проживання людей, що ним управляє науковий розум, В. І. Вернадський називав ноосферою. Перехід біосфери в ноосферу — якісно новий етап у еволюції суспільства, необхідна умова розвитку цивілізації.

Цілком очевидно, що не вирішивши цих проблем, людство не подолає глибокої кризи цивілізації, не забезпечить своє виживання й дальший всебічний прогрес. Не випадково, що саме в останні роки, усвідомивши величезну загрозу людству, народи з допомогою національно-державних інститутів, регіональних і міжнародних організацій стали активніше втілювати в практику глобальних взаємозв‘язків і взаємовідносин такі принципи, як демократизація, демілітаризація, гуманізація.

Ці принципи мають універсальний характер. Демократизація міжнародних відносин, на противагу тоталітарним і авторитарно-бюрократичним стереотипам у політиці, перетворюється у нездоланний рух сучасності, набирає геополітичної форми розвитку людства на шляху до його соціального й політичного визволення.

Зараз практично жоден народ, жодна держава не можуть нормально розвиватися за умов автаркії, ізоляції. Унаслідок об‘єктивного розвитку сучасної цивілізації, світової економіки, техніки і технології, інформації і культури всі країни незалежно від свого місця у

світовому співтоваристві залучено до глобальної й регіональної системи взаємозв‘язків і взаємовідносин. А це означає, що нині становище в кожній країні визначається багато в чому тим, наскільки демократична вся система міжнародних відносин, наскільки вона забезпечує будь-якому народу справжню незалежність, суверенність, свободу соціального й політичного вибору, невтручання ззовні, недоторканність території, дотримання існуючих договорів та зобов‘язань, поважання прав держави як члена ООН, інших міжнародних і регіональних організацій.

3. Роль міжнародних організацій у вирішенні глобальних проблем.

Нині вже стало аксіомою положення про те, що соціальний прогрес тісно пов‘язаний із вирішенням глобальних проблем. Без їх урахування неможливо скласти реалістичне уявлення про сучасні тенденції світового розвитку, про майбутнє людства. Глобальні проблеми відображають складну діалектику сучасного світу, його складність і суперечливість, наростаючу тенденцію до посилення взаємозалежності держав світового співтовариства. Не дивно, що незважаючи на економічну, соціальну, політичну, культурну різноманітність держав світу, він дедалі більше сприймається як цілісний організм, об‘єднаний загальнолюдськими інтересами: підтримкою миру на Землі, запобіганням загибелі людства, руйнуванням середовища проживання, розвитком необхідних умов для подальшого прогресу.

Значний внесок у розробку проблеми вирішення глобальних проблем зробили члени ―Римського клубу‖, утвореного в 1968 р. з ініціативи італійського економіста і політолога А. Печеї. Теоретична діяльність клубу охоплює глобальне моделювання, побудову комп‘ютерних моделей світу, пошук засобів і шляхів гуманізації життя світового товариства і людини, збереження навколишнього середовища тощо.

Одна з найважливіших умов вирішення глобальних проблем — відмова від застарілих поглядів, приведення їх у відповідність з існуючою реальністю, впровадження нового політичного мислення, тобто нового уявлення про співвідношення класових, національних та загальнолюдських інтересів у сучасному світі. Основні риси нового політичного мислення:

― визнання спільності історичної долі людства; ― визнання цілісності суперечливого, але взаємозв‘язаного світового товариства; ― мирне суперництво і співробітництво держав світу; ― збереження миру на Землі, запобігання ядерної катастрофи; ― деідеологізація міжнародних відносин; ― визнання пріоритету загальнолюдських цінностей у вирішенні глобальних проблем

тощо. Найважливішим результатом діяльності на основі нового політичного мислення є

формування нового світового порядку, а також загальних принципів його існування — утвердження миру і справедливості на всій планеті.

Єдність природи вимагає загального, науково обґрунтованого, передбаченого управління процесом використання її ресурсів. Важливою умовою цього є всебічне співробітництво, взаємне врегулювання інтересів, розвиток науки і збагачення її досягненнями всіх держав. Розширення міжнародного співробітництва на всіх рівнях, у тому числі з використанням міжнародних організацій.

У нинішніх умовах стало можливим будівництво нового міжнародного політичного порядку на основі балансу інтересів різних країн. Такий порядок відкриває шляхи для вирішення глобальних проблем.

Найважливіша роль у цьому належить міжнародним організаціям, у першу чергу ООН.

Збереження миру, зміцнення міжнародної безпеки і роззброєння — головна мета ООН — це передумова створення необхідного міжнародного клімату для вирішення глобальних проблем.

Важлива роль ООН також у: ― охороні навколишнього середовища; ― нормалізації положення з продовольством;

― охороні здоров‘я тощо. Основний політичний орган ООН — Рада Безпеки. В неї досить широкі права:

економічні, дипломатичні та ін. Рада Безпеки має також право давати санкцію на застосовування збройних сил.

Велику роботу з охорони довкілля проводить ЮНЕП, створена в 1972 році спеціалізована організація ООН.

Основні напрямки її роботи: ― охорона атмосфери; ― охорона наземних живих ресурсів; ― екологічні аспекти планування населених пунктів; ― боротьба з ерозією ґрунтів; ― оцінка впливу на довкілля різних видів енергії; ― розробка різних аспектів міжнародного права з охорони довкілля; ― підготовка необхідних кадрів тощо. Важливу роль в ООН відіграє Комітет з науки і техніки. ООН в останні десятиліття змінила свою стратегію стосовно країн, що розвиваються.

Враховуючи це, в документи міжнародної стратегії було включено спеціальний розділ ―Соціальний розвиток‖, який передбачає для кожної країни подолання злиденності, розширення зайнятості, здійснення права на працю шляхом прискорення економічного розвитку тощо.

Реалізацію цих завдань у країнах, що розвиваються, ООН пов‘язує з утвердженням нового міжнародного економічного порядку (МНЕП). Декларація і програма дій щодо встановлення МНЕП були прийняті ООН у 1974 році.

Центральна проблема в ній — стабілізація світових ринків сировини, для чого передбачалось укладання міжнародних договорів стосовно 18 провідних сировинних товарів.

Передбачалось розробити систему відповідності рівня цін на сировину рівню цін на основні готові вироби.

Передбачалось також продовження строків виплати боргів. Особлива увага приділяється полегшенню передачі сучасної технології та перебудові

міжнародного поділу праці як фактора прискорення їх розвитку. Важливе місце в діяльності міжнародних організацій займає продовольча проблема.

Значну роль у цьому напрямку виконує ФАО — Продовольча і сільськогосподарська організація ООН, а також Всесвітня Продовольча Рада.

Вони здійснюють: ― технічну допомогу; ― догляд за світовим продовольчим положенням; ― розвиток сільськогосподарського виробництва. Інші установи ООН: ― Всесвітня організація охорони здоров‘я (ВООЗ); ― Організація з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО); ― Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), та інші. Важливу роль у вирішенні глобальних проблем відіграють міжурядові організації: МАГАТЕ — міжнародне агентство з атомної енергії. Воно займається не тільки

поточними, але й глобальними проблемами в своїй сфері. ГАТТ — генеральна угода про тарифи і торгівлю та інші Таким чином, осмислення глобальних проблем створює певні умови для подальшого

прогресу світового товариства в усіх сферах. Список рекомендованої літератури Основна: 1. Аляєв Г.Є. Політологія: підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Г. Є. Аляєв. - Вид. 3-тє, випр. та допов. - Полтава : АСМІ, 2012. - 319 с. 2. Брегеда А. Ю. Основи політології: Навч. посібник. — Вид. 2-ге, перероб. і доп. — К.: КНЕУ, 2000. — 312 с.

3. Горлач Микола Іванович та Кремень Василь Григорович Політологія: наука про політику: Підручник для студ.ВНЗ // МОН України - Київ: ЦУЛ, - 2009. - 836с. 4. Піча В. М., Хома Н. М. Політологія : підручник для студ. вищ. закладів освіти. – 5-те вид., стер. – Л. : Новий Світ-2000, 2008. – 304 с. 5. Політологія : підручник // за ред. проф. М. П. Требіна - Нац. ун-т "Юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого". - Х. : Право, 2013. - 414 с. 6. Політологія: підруч. для студ. ВНЗ // за ред. О.В.Бабкіної, В.П.Горбатенка - К.: Академія, - 2010. -567с Додаткова: 1 . Сучасні міжнародні системи та глобальний розвиток (соціально- політичні, соціально-економічні, соціально-антропологічні виміри) // Соснін О.В., Воронкова В. Г., Постол О. Є. – Київ: Центр навч. літ., 2015. – 554 с. 2. Федуняк С.Г. Діяльність європейських та євроатлантичних інститутів у сфері безпеки: навч. пос. для студ. ВНЗ. – Чернівці : Рута, 2008. – 327 с. 3. Чернега О.Б., Іваненко І.А. НАТО та система міжнародної безпеки: навч. посіб. – Донецьк, 2009. – 228 с.

Література

1. Брегеда А. Ю. Основи політології: Навч. посібник. — Вид. 2-ге, перероб. і доп. — К.: КНЕУ, 2000. — 312 с. 2. Гелей С, Рутар С. Політологія: Навч. посібник. 3 вид., перероблене і доповнене. - К.: Знання, 1999. - 427с. 3. Політологія у схемах, таблицях, визначеннях: Навч. посібник / За ред. І.С.Дзюбка, І.Г.Оніщенко, К.М.Левківського, З.І.Тимошенко. - К.: УФІМБ, 1999. - 161 с. 4. Політологія: Підручник / За заг. ред. І.С.Дзюбка, К.М.Левківського. - К.: Вища школа, 1998. -415 с. 5. Політологія. Підручник для студентів вузів / За ред. О.В.Бабкіної, В.П.Горбатенка. - К.: Академія, 1998. - 368 с. 6. Політологія: Курс лекцій / І.С.Дмитрів (керівник), О.М.Рудакевич, В.А.Кулик та ін. - Тернопіль: Астон, 1998. -158 с. 7. Основи політичної науки: Курс лекцій / За ред Б.Кухти. - Ч. 3. Політична свідомість і культура. - Львів: Кальварія, 1998. - 556 с. 8. Швидяк О.М. Політологія. Практикум: навч.-метод. посібник. - К.: ІЗМН, 1997. - 164 с. 9. Абетка українського політика. Довідник / М.Томенко (керівник авт. кол.). - К.: Смолоскип, 1997. - 218 с. 10. Бебик В.М. Політологія: Теорія, методологія, практика: Підручник. - К.: МАУП, 1997. - 248 с. 11. Білоус А.О. Політико-правові системи: світ і Україна: Навч. посібник. - К.: АМУПП, 1997. - 200 с. 12. Основи етнодержавознавства: Підручник / За ред. Ю.І.Римаренка. - К.: Либідь, 1997. – 656 с. 13. Основи політичної науки: Курс лекцій / За ред Б.Кухти. - Ч. 2. Політичні процеси, системи та інститути. -Львів: Кальварія, 1997. - 336 с. 14. Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посібник для студентів вузів. - К.: Генеза, 1997. - 400 с. 15. Себайн Д.Г., Торсон Т.Л. Історія політичної думки. -К.: Основи, 1997. - 838 с. 16. Хто є хто в європейській та американській політичній науці. Малий політологічний словник / За ред. Б.Кухти. -Львів: Кальварія, 1997. - 288 с. 17. Лазоренко О.В., Лазоренко О.О. Теорія політології. Навч. посібник. - К.: Вища школа, 1996. - 179 с. 18. Політологія. Кінець XIX - перша половина XX ст. Хрестоматія / За ред. О.І.Семкіна. - Львів: Світ, 1996. - 800 с. 19. Рябов С.Г., Томенко М.В. Основи теорії політики. -К.: Тандем, 1996. -192 с.

20. Скиба В.Й., Горбатпенко В.П., Туренко В.В. Вступ до політології: Екскурс в історію правничо-політичної думки. -К.: Основи, 1996.-718 с. 21. Бодуен Ж. Вступ до політології. - К.: Основи, 1995. -174 с. 22. Політологія посткомунізму. Політологічний аналіз посткомуністичних суспільств. - К.: Політична думка, 1995. -368 с. 23. Томенко М.В. Українська перспектива: історико-політологічні підстави сучасної державної стратегії. - К.: Українська перспектива, 1995. - 103 с. 24. Українська політологія: витоки та еволюція / За ред. Ф.М.Кирилюка. - К.: Ватра, 1995. - 328 с. 25. Гаєвський Б. Українська політологія. Концептуальні засади. - К., 1994. - 144 с. 26. Кухта Б.Л. З історії української політичної думки: Тексти лекцій. - К.: Генеза, 1994. – 368с. 27. Потульницький В.А. Теорія української політології: Курс лекцій. - К.: Либідь, 1993. – 191с. 28. Конспект лекцій з курсу "Політологія" для студентів усіх форм навчання / І.С.Дмитрів, В.А.Кулик, О.М.Рудакевич та ін. - Тернопіль: ТІНГ, 1992. - 44 с. 29. Ніконенко В.М. Політологія (курс лекцій). - Тернопіль, 1992. - 256 с. 30. Основы политологии / Под ред. А.Боднара. - К., 1991. - 144 с.

Глосарій Абсентеїзм (від лат. absentia – відсутність) – неучасть громадян, які володіють

активним виборчим правом, у голосуванні на виборах та референдумах. Найбільш значущі причини абсентеїзму – низька політична і правова культура прошарків населення, яка породжує байдужість до політичного і відчуження від нього (пасивній абсентеїзм). У меншій мірі абсентеїзм – результат відмови від участі у виборах з політичних мотивів, наприклад, незгода з винесеним питанням на референдумах, негативне ставлення до всіх кандидатів на президентських виборах і т.п. (активний абсентеїзм).

Абсолютизм (від лат. absolutos – безумовний) – необмежена монархія, форма державного правління, за якої політична влада концентрує в руках одній особи – монарха. Для абсолютизма характерний найвищий ступень централізації державної влади. Монархічна влада змогла досягти більшої, ніж в інших країнах, самостійності, наприклад, у Франції XIV – перш. пол. XVIII ст., в Росії – XVIII – XIX ст.

Автаркія (від грец. autarkeia – самозадоволення) – політика та ідеологія, спрямована на відокремлення економіки однієї держави чи групи держав від економіки інших країн з метою створення замкнутої системи господарювання, зорієнтованої на самозабезпечення.

Автократія (від грец. autokrateia – самовладдя) – система управління суспільством чи державою, за якої одній особі належить виключна й необмежена верховна влада.

Автономія – широке внутрішнє самоуправління політико-національного утворення в межах єдиної держави, здійснюється на територіях, компактно заселених народностями, що мають специфічні особливості мови, побуту та економічного життя.

Авторитаризм (від лат. auctoritas – влада, вплив) – політичний режим встановлений або нав‘язаний такою формою влади, яка сконцентрована в руках однієї особи або в одному її органі і принижує роль інших, перш за все представницьких її інститутів.

Активне виборче право (право голосу) – право приймати участь у якості виборця на президентських виборах, виборах у Верховну Раду і в органи місцевого самоврядування. Згідно зі ст.69 Конституції України право вибирати мають громадяни України, які на день виборів або референдуму досягли 18 років. Громадяни, визнані в судовому порядку недієздатними, не мають права голосу.

Анархізм (від грець. anarchia – безвладдя) – ідейно-теоретична й суспільно-політична течія, в основу якої покладено заперечення інституціонального, насамперед державного, управління суспільством.

Аристократія (від грець. aristokratia – влада найкращих, найзнатніших) – форма правління, за якою державна влада належить привілейованій меншості; вищий,

привілейований стан (група) певного суспільства, що володіє особливими правами чи можливостями.

Багатопартійна система – сукупність відносин між партіями, коли жодна з них не має явної переваги, а влада здійснюється коаліціями, які змінюються за своїм складом. Її особливості: боротьба кількох політичних партії за державну владу, як відображення реальних соціально-політичних інтересів і прагнення до їх задоволення; періодична зміна партій при владі, що виключає можливість застою і переродження; наявність антисистемних партій, а також антисистемної опозиції; виявлення волі народу як засобу вибору суспільних сил, партій і політичних лідерів, здатних виконати начальні політичні завдання.

Безпосередня демократія – пряме здійснення влади народом у загальнодержавних і місцевих масштабах, різні форми прийняття самим населенням рішень загального і місцевого характеру. Однією з найважливіших серед таких форм є референдум.

Безпосередньо демократію відрізняють від представницької демократії – здійснення влади через вибрані народом представницькі органи. В сучасній демократичній державі ці дві форми покликані, перш за все, доповнювати одна одну для забезпечення демократичних форм правління і політичного режиму. Вони тісно переплетені між собою вже тому, що самі вибори представницьких органів є формою прямого здійснення влади народом.

Бікамералізм (від англ.. bicameral – двопалатний) – двопалатне влаштування найвищого законодавчого і представницького органу в державі. Верхні палати парламенту тієї чи іншої держави, як правило, виконують контрольну функцію щодо дій та рішень нижньої палати й уряду, а подекуди мають також право законодавчого вето. У федеративних державах вони виконують функції репрезентації й захисту інтересів суб‘єктів федерації. У двопалатних парламентах нижні палати обираються безпосередньо населенням, членами ж верхніх палат стають внаслідок загальних виборів (сенат США), делегування урядів суб‘єктів федерації (бундесрат ФРН), призначення (канадський сенат) або ж спадкоємного наслідування (палата лордів у Великій Британії).

Більшість – кількісне переважання прихильників якоїсь ідеї чи рішення над їхніми противниками. Більшість вважається найпершою засадою демократичного способу прийняття спільних рішень, головною й необхідною умовою обрання кандидата на виборну посаду. Розрізняють більшість відносну – хоча б на один голос більше від суперника чи альтернативної пропозиції, абсолютну – коли на користь якогось рішення віддали свої голоси 50 відсотків голосуючих плюс ще хоча б один, і кваліфіковану (її ще називають конституційною) – вона може дорівнювати двом третинам або навіть трьом чвертям усього складу тих, хто приймає рішення чи здійснює обрання.

Біхевіоризм (від англ. behavior – поведінка) – психологічний напрям у політології та соціології, що орієнтує на вивчення проблем політики і політичних відносин крізь призму поведінки особи і груп, як сукупність різноманітних реалій на вплив оточуючого середовища. Ідеї біхевіоризму були сформульовані американським політологом Артуром Бентлі, а потім розвинуті пізніше Ч.Мерріамом та Г.Лассуелом. Біхевіоризм в XX ст. був головним методологічним напрямком в західної політології.

Буддизм (від санскр. buddha; букв. просвітлений істиною) – одна з трьох (поряд з християнством й ісламом) світових релігій, що виникла з течії давньоіндійської філософії на межі VI – V ст. до Різдва Христова. Його засновником вважається Сіддхартха Гаутама, котрий потім отримав ім‘я Будди.

Бюрократія (від франц. bureaucratie –букв. панування канцелярії) – прошарок людей, пов‘язаний з системою державного управління, що здійснюється з допомогою апарату влади, відокремленого від суспільства, що стоїть над ним і володіє специфічними функціями і привілеями.

Вето (від лат. veto – забороняю) – акт, передбачений конституціями низки країн, завдяки якому глава держави або верхня палата парламенту можуть призупинити запровадження в дію законів або рішень, прийнятих парламентом чи його нижньою палатою. Правом вето називають принцип одностайності в роботі Ради Безпеки ООН, відповідно до якого жодне рішення з питань міжнародного миру й безпеки не може бути прийняте, якщо проти нього висловлюється хоча б один постійний член Ради.

Вибори – найважливіший інститут сучасної демократії, одна з основних форм вираження волі народу і його участі в політичному процесі, і одночасно, засіб формування представницьких органів (парламенту, місцевого самоврядування) та заміщення деяких вищих державних посад (наприклад, посади президента). Вільні та демократичні вибори можливі за трьох умов: їх альтернативності (виборець має можливість надати перевагу одному з декількох кандидатів), свободи проведення виборчої кампанії, свободи волевиявлення виборців.

Виборча система – сукупність правил та прийомів, що забезпечують певний тип організації влади, участь суспільства у формуванні державних, представницьких, законодавчих, виконавчих і судових органів, вираз волі тієї частини населення, яка за законодавством вважається достатньою для визначення результатів виборів легітимними.

В світі існує три виборчі системи: 1) пропорційна система передбачає розподіл місць в парламенті або органах місцевого

самоврядування між партіями в пропорційній залежності від числа поданих за них голосів виборців;

2) мажоритарна система передбачає, що для обрання кандидат повинен одержати більшість голосів виборців даного округу або країни в цілому, якщо йдеться про вибори президента;

3) змішана система, за якою частина депутатів обирається за пропорційною системою, частина – за мажоритарною.

Виборче право – конституційне право громадянина вибирати (активне виборче право) і бути обраним (пасивне виборче право) у виборні державні та муніципальні органи, а також приймати участь у референдумі. В широкому смислі виборче право – це система правових норм, які регламентують весь виборчий процес.

Влада – це реальна здатність, право і можливість розпоряджатися будь-ким, будь-чим; здійснювати вирішальний вплив на долю, поведінку та діяльність людей з допомогою різноманітних засобів: права, авторитету, волі, насильства.

Влада державна – це влада, що здійснюється з допомогою відокремленого апарату на певній території, на яку розповсюджується державний суверенітет і яка має можливість використати засоби організованого і законодавчо конституйованого насильства. Державна влада - найбільш повний вираз політичної влади.

Влада політична – будь-яка організована воля однієї групи людей по відношенню до іншої, яка здійснює підпорядкування в ім‘я загальної мети.

Вождизм – тип владних відносин, оснований на особистій відданості персоні, якій належить верховна влада. В політиці вождизм проявляється в ідеологізованих, централізованих суспільствах.

Геополітика (від грець. geos – Земля + політика) – одне з фундаментальних понять теорії міжнародних відносин, що характеризує місце і конкретно-історичні форми впливу територіально-просторових особливостей положення держави (або блоку держав) на локальні, регіональні, континентальні і глобальні міжнародні процеси.

Теорія і практика геополітики засновані на взаємоув‘язуванні географічних, геостратегічних, соціально-політичних, військових, демографічних, економічних та інших факторів. Всі ці різноманітні чинники національної могутності розглядаються з позиції співвідношення сил у регіоні або в усьому світі в цілому.

Глобалізм (від франц. global – загальний, всесвітній) – політична практика, зорієнтована на розв‘язання локальних суспільних проблем з урахуванням їхнього взаємозв‘язку з проблемами зовнішніми, більш загальними, з передбаченням їх наслідків для світових процесів.

Глобальні проблеми сучасності (від франц. global – загальний, лат. globus – куля) – проблеми, що зачинають життєво важливі інтереси всього людства, всіх держав і народів, кожного жителя планети і вимагають для свого вирішення об‘єднання зусиль усіх країн і народів, міжнародної співпраці, йдеться про виживання самого роду людського. Найважливіша з глобальних проблем – побудова без‘ядерного світу і ліквідація всіх видів зброї масового знищення, запобігання ядерної війни. До основних глобальних проблем

відносяться: екологічна, сировинна, енергетична, демографічна, продовольча, подолання економічної відсталості країн, що розвиваються, освоєння космічного простору, боротьби з СНІДом та іншими епідеміями, з міжнародним тероризмом тощо.

Глобальні протиріччя – це комплекс проблем, які закономірно виникають в результаті ускладнення відносин між людством і природою, надмірного накопичення невирішених проблем суспільного розвитку. Системний характер виникаючих проблем вимагає комплексного, колективного підходу до їх вирішення різними державами, всім світовим співтовариством. Дії по їх подоланню повинні носити обов‘язково сумісний характер і розповсюджуватись на всю планету.

Глобалістика (від лат. globus – куля) – система міждисциплінарних наукових знань про життєво важливі загальнолюдські проблеми.

Глобалістика політична – один із напрямів сучасної глобалістики, що вивчає політичні аспекти глобальної проблематики, політичні причини виникнення і загострення загальнолюдських проблем, а також шляхи їх вирішення, пов‘язані з політичною сферою життєдіяльності суспільства. В політичній глобалістиці виділяються чотири основних підходи до пізнання феномена глобальних проблем під політологічним кутом зору:

1) дослідження політичних аспектів загальнолюдських проблем в цілому; 2) політологічний аналіз глобальних проблем; 3) вивчення проявів глобальних проблем в конкретних регіонах світового

співтовариства та їх впливу на розвиток там політичної ситуації; 4) формування теоретико-методологічних основ політико-глобалістських досліджень. Глобалізація – це процес формування у світовому масштабі єдиного фінансово-

інформаційного простору на основі нових переважно комп‘ютерних технологій. Громадська думка – публічно висловлене ставлення великих груп людей до

суспільних справ: проблем розвитку політичної системи, економіки, освіти тощо. Громадське об’єднання – добровільна організація, що утворилась в результаті

вільного волевиявлення громадян, які об‘єдналися на ґрунті спільних інтересів. Згідно з українським законодавством громадським об‘єднанням визнається будь-яке об‘єднання громадян, що не переслідує комерційної мети: політичні партії, масові рухи, профспілки, творчі спілки, технічні, наукові, культурно-просвітні, спортивні громади, фонди і т.д.

Громадянське суспільство – сукупність існуючих в суспільстві неполітичних відносин (економічних, духовних, моральних, сімейно-побутових та ін.), того боку життєдіяльності суспільства та окремих індивідів, яка знаходиться поза сферою впливу держави; суспільство рівноправних громадян, яке не залежить від держави, але взаємодіє з нею заради спільного блага.

Громадсько-політичні клуби – неполітичні об‘єднання громадян, які обговорюють і роблять спробу вирішення найважливіших громадських питань.

Громадянські організації – організації, створені з метою реалізації та захисту громадянських політичних, економічних, соціальних і культурних прав, інтересів людині, які сприяють розвитку творчої активності й самостійності громадян, їх участі в управлінні державними та громадськими справами.

Групи інтересів – групи людей, об‘єднаних спільністю усвідомлених потреб та інтересів і прагненням їх захистити.

Група тиску – суспільно-політичне об‘єднання, яке прагне задоволення власних інтересів через вплив на державну владу або політичні партії. Від партій група тиску відрізняється тим, що вона безпосередньо не бореться за владу, не бере участі в керівництві та управлінні державою.

Дарвінізм соціальний, або соціал-дарвінізм – біологизаторська течія кінця XIX – початку ХХ ст. в суспільних науках. Суть соціал-дарвінізму складається у перенесенні біологічних законів на розвиток суспільства. В межах цієї течії політологія займається питанням, в якій мірі політичні інститути відповідають біологічної природі людини.

Двопартійна система – це така організація партійного життя, коли дві партії почергово беруть участь у здійсненні політичної влади і досягають успіху у виборчій боротьбі. Якщо

одна із партій завоює більшість у парламенті, інша стає в опозицію до неї. (Приклад : США, Велика Британія)

Деідеологізація міжнародних відносин – ідеологізація міжнародних відносин, що тривала в СРСР більш 70 років, означала тотальне підпорядкування їх завданням класової боротьби і трактувала їх як вираження класових (пролетарських і буржуазних) інтересів, сфокусованих в політиці держав, що належать до протилежних ідеологічних таборів. Найбільшої ідеологізації міжнародні відносини досягали під час ‖холодної війни‖, що велася з середини 40-х рр. до середини 80-х рр. Людство розділялося на дві протилежні соціально-економічні системи – капіталізм і соціалізм. Це був біполярний (двополюсний), конфронтаційний світ. Усвідомлення неминучості знищення цивілізації у випадку розв‘язання ядерної війни привело керівників провідних держав до рішучої зміни міжнародної політики.

Сталося поступове звільнення від ідеологічної зашореності, класовий підхід був визнаний неспроможним і замінений на глобалістський. Не класові, а загальнолюдські інтереси лягли в основу зовнішньої політики різних держав світу. Відбулася деідеологізація міжнародних відносин. (лат. ―de‖ означає відміну, скасування).

Демократія – форма правління політичної, соціальної організації суспільства, заснована на визнанні народу джерелом влади, його права приймати участь в вирішенні державних справ в поєднанні з широкою гарантією прав і свобод.

Декларація – в конституційному значенні юридично-політичний документ, який констатує принципові зміни в державному устрої країни. Починаючи з американської Декларації незалежності 1776 р., декларації як конституційний документ (а їх було немало в політичній історії ХІХ – ХХ ст.) пов‘язані з проголошенням самостійності нових держав (головним чином, в результаті визволення від колоніальної та іншої політичної залежності) або зі зміною державної влади в існуючих державах (переважно внаслідок революцій). Як правило, основні положення декларації (а деколи й декларація в цілому) відтворюються пізніше в конституції. Будь-які декларації, однак, зберігають також самостійне значення як акти, що започаткували нову державність. Декларація про державний суверенітет України прийнята Верховною Радою України 16 липня 1990р.

Держава – базовий інститут політичної системи і політичної організації суспільства, який створюється для налагодження життєдіяльності суспільства в цілому і здійснення політичної влади домінуючою частиною населення у соціально-неоднорідному суспільстві з метою забезпечення його цілісності й безпеки, задоволення загально-соціальних потреб.

Державно-територіальний устрій – територіально-політична організація держави, політично-правовий статус її складових частин та принципи їх взаємовідносин з центральними органами влади і між собою.

Диктатор – правитель, якому належить необмежена влада, що нехтує законами і здійснює з допомогою насилля одноосібне управління державою.

Диктатура – необмежена політична, економічна та ідеологічна влада, що здійснюється строго обмеженою групою людей на чолі з лідером, ім‘я якого чи соціально-політична ідея ними використовується.

Дисидентство – опозиція (як правило, серед інтелігенції) авторитарній або тоталітарній системі, яка використовує ненасильницькі засоби (самвидав, демонстрації протесту); головним об‘єктом її критики є становище з правами людини і свободою слова в недемократичних суспільствах. Цей рух сприяв лібералізації комуністичної системи, а його організації були першими проявами зародження громадянського суспільства. Деякі дисиденти потім стали державними політичними діячами (В. Гавел, А. Сахаров, В. Чорновіл).

Договір суспільний – філософське та політологічне вчення про походження, сутність і функції держави, згідно з якими її виникнення пояснюється як наслідок добровільної угоди громадян, які делегують державі свої основні права. Ж.-Ж. Руссо у творі ―Про суспільний договір, або Принципи політичного права‖ (1762 р.) доводить, що держава з‘являється внаслідок переходу людства від ―природного стану‖ до цивілізації, яка, запровадивши приватну власність, породила нерівність і гострі суперечності, що й зумовило укладення

соціального контракту щодо утворення суспільного інституту, мета якого – забезпечення громадянського миру і злагоди.

Еліта – верства, суспільна меншість, представники якої володіють такими соціальними та інтелектуальними якостями, які дають їм можливість відігравати провідні ролі в усьому суспільстві або в окремих його сферах.

Еліта політична (від франц. elite – краще, відбірне, вибране) – меншість суспільства, що становить собою достатньою мірою самостійну, вищу, відносно привілейовану групу, наділену особливими психологічними, соціальними і політичними якостями, яка бере безпосередню участь у затвердженні і здійсненні рішень, пов‘язаних з використанням державної влади або впливом на неї.

Ембарго (від ісп. накладення арешту, заборона) – засіб політичного та економічного тиску однієї держави (або держав) на іншу державу (або держави) шляхом обмеження або цілковитого припинення їх торгівельно-економічних зв‘язків; заборона державної влади на ввіз або вивіз із своєї країни в іншу країну товарів або валюти. Ембарго може бути застосовано як у воєнний, так і в мирний час, може прийняти форму економічної блокади або репресивного економічного діяння на державу.

Статут ООН передбачає можливість установлення колективного ембарго як однієї з примусових мір, що здійснюються державами-членами ООН за рішенням Ради Безпеки з метою підтримки чи відновлення міжнародного миру та безпеки проти держави, дії якої складають загрозу міжнародній безпеці.

Екстремізм (від лат. extremus – крайній) – в ідеології й політиці схильність до крайніх поглядів і способів досягнення певних цілей. Екстремісти виступають проти існуючих громадських структур та інститутів, намагаючись підірвати їхню стабільність, розхитати й ліквідувати їх силою заради своїх групових цілей.

Експансіонізм (від лат. expansio – розширення, розповсюдження) – стиль і принцип політичного мислення і державна політики, котрі ґрунтуються на уявленні, начебто метою зовнішньої політики є неухильне розширення кордонів впливу з допомогою дипломатичного тиску і збройного вторгнення. Крайнім проявом експансіонізму є загарбницькі війни.

Екологія політична – галузь політичної науки, що досліджує взаємовідносини держав, політично організованих груп і окремих громадян з фізико-географічним і соціокультурним середовищем. Важливим об‘єктом її досліджень є політичні методи й способи розв‘язання глобального протиріччя між суспільством і навколишнім середовищем. В свою чергу ця нова наукова дисципліна впливає на розвиток традиційної політології.

Електорат (від франц. electeur – обираю) – корпус виборців, сукупність громадян, які користуються активним виборчим правом, тобто правом обирати когось до складу органів влади.

Етатизм (від фран. еtat – держава) – термін, що застосовується для характеристики зростання держави в економічному та політичному житті суспільства. Поняття, що розглядає державу як найвищий результат та мету суспільного розвитку.

Етнос – стійка сукупність людей, яка належить до певного народу, проживає на території чи в складі іншого народу і зберігає свою культуру, побут, мовні та психологічні особливості.

Етнічна спільність – спільність людей, об‘єднаних приналежністю до одного етносу; вона відрізняється від інших етносів мовою, культурою тощо.

Етнополітика – цілеспрямована діяльність по регулюванню стосунків між етносами, націями і етнонаціональними групами (народами), проявляється в свідомій взаємодії державних та громадських організацій, які орієнтовані на розвиток міжнаціональних і міжетнічних стосунків з метою їх стабілізації, нормалізації та гармонізації. Євро та Єврозона – 1 січня 2002 року євро став офіційним платіжним засобом у дванадцяти країнах – членах ЄС – Австрії, Бельгії, Греції, Люксембурзі, Ірландії, Іспанії, Італії, Нідерландах, Німеччині, Португалії, Фінляндії та Франції. На основі формальних домовленостей із Європейським Союзом євро використовують також Монако, Сан-Маріно та місто-держава Ватикан. Без формальних домовленостей євро використовують в Андоррі, Чорногорії та Косово. Крім того, євро є чинним у багатьох регіонах та на островах, які

належать до однієї з країн зони євро. Країни – члени Європейського Союзу Данія, Об‘єднане Королівство та Швеція не запровадили євро. Країни, що вступили до ЄС у 2004 році, запровадять у себе євро не раніше 2007 року.

Європейський парламент – це асамблея представництв громадян Європейського союзу (ЄС). Він обирається прямим загальним голосуванням. Місця в Європарламенту розподілені між країнами-членами відповідно до чисельності населення.

Європарламент виконує три основні функції: - розглядає пропозиції Комісії і, разом з Радою, бере участь у законодавчому процесі, у

деяких випадках як законодавчий орган через чисельні процедури (процедура спільного прийняття рішень, процедура співпраці, узгодження, консультативний висновок тощо);

- здійснює контроль за діяльністю Союзу шляхом підтвердження призначень Комісії (та завдяки наявності права висловлювати їй вотум недовіри), а також шляхом направлення письмових та усних запитів до Комісії та Ради;

- разом з Радою має бюджетні повноваження щодо голосування з питань прийняття рішень бюджету (оскільки підпис Президента Парламенту є необхідною умовою для набрання чинності бюджету) та нагляду за його виконанням.

Європарламент також призначає Омбудсмена, уповноваженого розглядати скарги, що надходять від громадян ЄС з приводу порушень в діяльності інституцій та органів Співтовариства. Європарламент може створювати тимчасові комітети з розслідування, чиї повноваження не обмежуються вивченням діяльності інституцій Співтовариства, а поширюється на діяльність країн-членів з впровадження політики Співтовариства.

Європейський Союз (ЄС) об‘єднує країни Західної та Східної Європи, які шляхом створення спільного ринку, економічного та валютного союзу, а також шляхом реалізації спільної політики і діяльності мають на меті сприяти економічній і соціальній інтеграції, а також солідарності держав-членів ЄС. На 01.01.2006 р. членами ЄС є: Німеччина (від 1957 р.), Фінляндія (від 1995 р.), Франція (від 1957 р.), Греція (від 1981 р.), Об‘єднане Королівство Великої Британії та Північної Ірландії (від 1973 р.), Ірландія (від 1973 р.), Італія (від 1957 р.), Люксембург (від 1957 р.), Нідерланди (від 1957 р.), Австрія (від 1995 р.), Португалія (від 1986 р.), Швеція (від 1995 р.), Іспанія (від 1986 р.). З 01.05.2004 р. десять нових країн (Естонія, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словаччина, Словенія, Чеська Республіка, Угорщина, Кіпр). Не захотіли вступити до ЄС : Норвегія, Ісландія, Швейцарія.

Заколот – таємна змова вузького кола осіб з метою здійснити збройне повалення існуючої влади або примусити її прийняти потрібне рішення.

Законність – принцип неухильного і повсюдного виконання всіма органами держави, посадовими особами і громадянами вимог закону, громадсько-політичний режим неухильної дії права. В Конституції України ст. 19 підкреслено, що правовий порядок в Україні гарантується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушеним робити те, що не передбачено законодавством.

Засоби масової інформації – періодичні друковані видання та інші форми розповсюдження інформації, спрямовані на охоплення необмеженого кола осіб, соціальних груп, держав з метою оперативного інформування їх про події та явища у світі, конкретній країні, певному регіоні, зорієнтовані на виконання специфічних функцій (контроль, спостереження, соціалізації, розвитку культури населення та ін.).

Зовнішня політика – загальний курс держави у міжнародних відносинах, спрямований на створення якнайсприятливіших умов для досягнення власних цілей і здобуття переваги у взаємодії, на утвердження співіснування з іншими державами й народами у відповідності до певних принципів та норм. З кінця ХХ сторіччя домінантного значення у здійсненні міжнародної політики набувають сучасні принципи міжнародного права, ідеали нового політичного мислення. Важливим засобом сучасної зовнішньої політики є дипломатія. Крім того, тут можуть бути використані різні форми політичного впливу, економічного зацікавлення, військового тиску. Зміст зовнішньої політики становлять переговори, укладення угод і створення блоків, міжнародні наради, діяльність міжнародних, міждержавних організацій, різного роду дипломатичних місій, усілякі демарші, загроза й

саме застосування військової сили. Зовнішня політика, її зміст певною мірою є відбиттям політики внутрішньої, а подекуди й засобом досягнення внутрішньополітичних цілей.

Заангажованість політична (від франц. angager – наймати, запрошувати). Взагалі поняття ―ангажемент‖ означає контракт, укладений артистом або театральною трупою, про здійснення вистав на певних умовах й у визначенні строки. У політичному контексті заангажованість означає вимушеність представника якоїсь не власне політичної сфери (науки, мистецтва, освіти, інформації тощо) діяти в руслі певної ідеологічної доктрини, або навіть обслуговувати суто партійні цілі й інтереси.

Змішана (пропорційно-мажоритарна) виборча система – виборча система, за якої частина мандатів представницького органу (як правило, половина) розподіляється за результатами голосування в одномандатних виборчих округах, а решта – за пропорційним принципом представництва по багатомандатних округах. З 1997 року змішана (мажоритарна-пропорційна) виборча система використовується в Україні на виборах Верховної Ради. З 450 народних депутатів половина обирається в одномандатних виборчих округах за принципом відносної більшості, а друга половина – в багатомандатному окрузі, де голосування відбувається списками від політичних партій і виборчих блоків партій за принципом пропорційності.

Ідеологічна доктрина – видозміна ідеології у процесі її використання певним політичним суб‘єктом який визначає мету і способи своєї політичної діяльності.

Ідеологія – теоретично узагальнена система поглядів і переконань стосовно суспільства, в якій теоретичне та емпіричне знання переплітається з віруванням і ціннісними орієнтаціями.

Ідеологія тероризму – комплекс крайнє радикальних ідейних установок (крайнє лівих, крайнє правих, націонал-екстремістських, сепаратистських, великодержавних, релігійних, соціально-економічних і духовно-психологічних), які виступають теоретичним обґрунтуванням застосування насилля в різній формі на нелегітимній основі для досягнення соціальних, переважно політичних цілей зазначених структур.

Імідж політичний – цілеспрямовано створений образ-уявлення про певного суб‘єкта політики(особу, партію), що надає йому більшої виразності і розрахований переважно на позитивне сприйняття його народом.

Імперія (від лат. imperium – влада, панування) – позначення великої держави, що складається з метрополії та підпорядкованих центральній владі держав, народів, які примусовим чином інтегровані до єдиної системи політичних, економічних, соціальних та культурних взаємозв‘язків. Імперії, ―світові держави‖ виникають внаслідок загарблення територій, колонізації та інших форм розширення впливу сильної держави, її експансії. Характерними для політики імперських держав є застосування силових засобів підтримки панування центральної влади над залежними територіями; беззастережна протидія будь-яким проявам сепаратизму й автономії; національної свідомості; прагненням народів до суверенітету; закабалення народів; прагнення до захоплення нових територій, ринків збуту товарів, джерел сировини.

Історія свідчить, що загальною тенденцією є неминучий розпад імперій, в т.ч. й останньої – СРСР у 1991р.

Імпічмент (від англ. impeachment – звинувачення) – особливий порядок і встановлена законом процедура притягнення до відповідальності за грубі порушення закону вищих посадових осіб до завершення терміну одержаних ними внаслідок виборів повноважень.

Імплементація – (від лат. implere – наповнювати, досягати, виконувати, здійснювати) в міжнародному праві – організаційно-правова діяльність держав з метою реалізації своїх міжнародно-правових зобов‘язань. Механізм імплементації включає в себе сукупність правових та інституційних засобів, що використовуються суб‘єктами міжнародного права на міжнародному та національних рівнях.

Імунітет (від лат. immunitas – звільнення, свобода) – привілей юридичної особи, депутата на період строку дії мандата або кандидата в депутати на час проведення ним виборчої кампанії. Імунітет захищає особу від цивільної, кримінальної, фінансової, адміністративної відповідальності.

Інавгурація (від лат. inauguro – присвячую) – урочиста церемонія вступу на посаду глави держави. Процедура інавгурації передбачає публічне виголошення новим главою держави клятви та програмної промови.

Інститути політичні – стійки зразки політичної практики, що здійснюються згідно певними з правилами.

Інтереси – вираз інтересів усіх членів суспільства, що реалізується через політичну систему відповідної держави як компроміс у поєднанні запитів кожної людини і суспільства загалом.

Іслам (від араб. букв. – покірність, відданість Богу) – одна з найпоширеніших світових релігій. За кількістю послідовників посідає друге (після християнства) місце у світі. Іслам виник у VII ст. в Аравії. Поширений більш як у 120 країнах світу. Засновником Ісламу вважається пророк Мухаммад (бл. 570-632).

Істеблішмент (від англ. establishment – підвалини, засади, установи) – правлячі й елітарні кола суспільства, вся система влади й управління. Державні, економічні, громадсько-політичні інститути й організації, а також особи, групи, що їх репрезентують, мають владу, вплив, авторитет у суспільстві.

Класи соціальні – елементи соціальної структури суспільства, колективні суб‘єкти політики, боротьба між якими розглядалась марксизмом як головна рушійна сила історії. Натомість, теорія стратифікації розглядає класи лише як зручний інструмент соціального аналізу.

Клерикалізм – (від лат. clericalis - церковний) – суспільно-політична практика здійснення церквою, релігійними політичними партіями та іншими політичними організаціями системи заходів на конфесійній ідеологічної основі, спрямованих на досягнення домінуючої ролі релігії й церкви в різних сферах суспільного життя, а також на створення теократичної держави як необхідної умови врятування людства.

Коаліція політична (від лат. coalitio – об‗єднуватися): - 1) угода між партіями або громадськими діячами для здійснення спільних дій; 2) політичний і воєнний союз двох або більше держав проти спільного супротивника.

Комунізм – суспільно-економічна формація , особливості якої визначаються суспільною власністю на засоби виробництва у різних її формах, яка відповідає високорозвинутим суспільним продуктивним силам ; сукупність доктрин і політичні рухи , які ставлять за мету створення суспільства соціальної справедливості і свободи особи на основі усуспільнення засобів виробництва і ліквідації експлуатації людини людиною.

Компроміс (від лат. compromissium – угода, згода) – згода, порозуміння з політичним противником, що досягнуті шляхом взаємних поступок. Компроміс у політичній взаємодії є однією з суттєвих ознак демократичного суспільства, його визначальним принципом.

Конверсія – (від лат. сonversia – перетворення , зміна) – 1) переорієнтація підприємств військово-промислового комплексу на освоєння й випуск цивільної техніки, апаратури і товарів народного вжитку, або навпаки; 2) заміна раніше випущених державних позик новими з метою погашення терміну погашення кредиту і зміни позикового проценту; 3) обмін валюти даної країни на іноземні валюти без обмеження з усіх видів міжнародних операцій.

Консенсусу принцип (від лат. consensus – згода, одностайність) – вироблення й ухвалення колегіальних рішень шляхом не голосування, коли перемагає думка більшості, а узгодження позицій і пошуку формулювань, прийнятних для усіх сторін, що беруть участь в обговоренні питання. Якщо не вдається узгодити всі положення спільного рішення, то приймають лише ті з них, які не викликають заперечення у жодного з учасників дискусії. Принцип консенсусу застосовують організації та установи, рішення яких мають рекомендаційне, не імперативне значення (прикладом, Організація з безпеки та співробітництва в Європі) або в яких діє принцип вето (Рада Безпеки ООН).

Консерватизм – (від франц. сonservatisme, від лат. conservare – зберігати, охороняти) – політична ідеологія і практика суспільно-політичного життя, що орієнтується на збереження і підтримання існуючих форм соціальної структури , традиційних цінностей і морально-правових засад.

Консолідація – об‘єднання , згуртування окремих осіб , груп , організацій, громадських сил для посилення боротьби за спільні цілі.

Конституція – основний закон держави, що визначає основи державного ладу, структуру влади (в системі поділу влади), систему державних органів, порядок їх формування, функції, компетенцію, правове становище особистості , а в деяких конституціях й основи суспільного ладу.

Конституція – політичний, юридичний та ідеологічний документ. Як політичний документ, вона закріплює певне співвідношення соціальних сил, політичних партій , груп тиску в суспільстві. Юридичні властивості конституції виражені, зокрема, у тому, що вона є юридичною базою розвитку законодавства, існуючого порядку. Оскільки конституція володіє юридичною силою , всі інші правові акти повинні її відповідати, що зокрема, забезпечується системою конституційного , в тому числі судового контролю. Ідеологічний характер конституції полягає в тому , що вона виражає тією або іншою мірою певний світогляд. Абсолютно деідеологізованих конституцій немає.

Конфедерація – союз декількох держав, створених для певних, суворо обмежених цілей, за межами яких держави – члени конфедерації – зберігають повну свободу дій. Конфедерація не має спільної території , спільного громадянства , не володіє суверенітетом.

Конфлікт політичний – стан політичних відносин, коли учасники їх прагнуть досягти несумісних цілей. Джерелом К.п. здебільшого є не просто різні інтереси груп , а нерозуміння ними власних довгострокових інтересів, а також соціальні й політичні хибні погляди впливових представників цих груп , їхні амбіції , груповий егоїзм. Існують традиційні види поведінки учасників К.п.: компроміс, відступ, капітуляція. Практика свідчить, що оптимальний спосіб розв‘язання К.п. – пошук учасниками його такого положення , коли у виграші будуть усі. Для цього потрібно , щоб кожний з учасників К.п. визнавав інтереси і права суперника , зосереджував увагу не тільки на власних , а й на чужих вигодах.

Конфлікти – зіткнення несумісних, часом протилежних інтересів, дій, поглядів окремих людей , політичних партій, громадських організацій, етнічних груп, націй, держав та їх органів, військово-політичних і політико-економічних організацій (блоків).

Конфронтація (від лат. сon – проти, frons - фронт) – протиборство, протистояння соціально-політичних систем, військово-політичних союзів, окремих держав, різних соціальних сил з протилежними принципами всередині держави. Конфронтація є як результатом споконвічно існуючих в тій або іншій соціальній системі протилежних економічних , соціальних, політичних сил (пригноблювачі і пригноблені, експлуататори і експлуатовані і т.ін.), так і результатом діяльності тих або інших протиборствуючих суб‘єктів політичних відносин.

На міжнародній арені термін ―Конфронтація‖ використовувався в післявоєнний час для характеристики періоду гострого протистояння СРСР та США, Варшавського Договору і НАТО. За наявності зброї масового знищення , застосування якої ставить під загрозу існування людства, конфронтація між соціально-політичними системами неприпустима. З розпадом світової системи соціалізму термін ―Конфронтація‖ втратив своє значення як засіб глобальної характеристики міжнародних відносин. Однак він став вживатися при розгляді політичних відносин в деяких країнах СНД , де спільно проживають декілька національностей.

Корупція – узагальнена назва злочинних дій державних посадових осіб, політичних і громадянських діячів, спрямованих на використання ними службового становища задля особистого збагачення, здійснення протиправних діянь на користь інших осіб в особистих корисливих інтересах.

Криза – фаза політичного процесу , яка характеризується порушенням політичної стабільності в суспільстві, неможливості ефективного функціонування політичної системи , гострий , важкий політичний стан суспільства , державно-правової системи, партій.

Культ особи – (від лат. cultus – шанування, поклоніння) – єдиновладдя тоталітарного типу, часто релігійного характеру, що означає раболіпство, сліпе поклоніння ―божеству‖.

Культура – сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людством упродовж його історії та різноманітних форм діяльності, спрямованої на їх виробництво, засвоєння та застосування.

Культура політична – система стійких уявлень, орієнтацій, цінностей, позицій, зразків поведінки у взаємовідносинах влади і народу, які виявляються в діях учасників політичного процесу.

Лібералізм (від лат. liberalis - вільний) – сукупність ідейно-політичних учень, політичних та економічних програм, що ставлять за мету ліквідацію або пом‘якшення різних форм державного і громадського примусу щодо людини. Лібералізм ґрунтується на визнанні прав людини, поділу законодавчої й виконавчої влади, свободи вибору занять , приватного підприємства, самоцінності особистості. Зароджувався лібералізм у Європі у XVIII-XIX ст.

Легітимність – політико-правове поняття, яке означає позитивне ставлення населення країни , його великих груп, суспільної думки до діючих інститутів державної влади. У політичному плані легітимація означає, що на даному етапі діяльність державної влади (або її окремих інститутів) схвалюється і підтримується більшістю населення.

Розрізняють три види легітимності: традиційний, заснований на державних відносинах, неписаних звичаях, традиціях і т.п.; харизматичний (емоційно-вольовий, що ґрунтується на авторитетові особи, вірі у вождя); раціональний (базується на розумних судженнях , у тому числі на прийнятому в державі з метою регулювання суспільних відносин порядкові). Одним із проявів раціональної легітимації є легітимація юридична. У цьому випадку існування якогось органу , організації, процедури, функції, інституту та ін. опирається на встановленні або визнанні їх правом.

Таким чином , легітимність виявляється тісно переплетеною із законністю (нерідко ці поняття навіть використовують як синоніми, що не зовсім точно), особливо з конституційною законністю. Однак , конституційна законність може вступити у суперечність з легітимністю. Це відбувається у тому випадку, коли продовжують діяти владні інститути, які не знаходять підтримки у більшості суспільства, втратили свій авторитет. Легітимність виступає тут як один із факторів , які сприяють подоланню суперечностей між застарілими інститутами влади і новими суспільними потребами та настроями.

Легітимація влади (від лат. legitimus – законний) – визначення влади народом, підтвердження відповідності праву або законності того чи іншого органу влади, державно-політичного рішення, повноважень громадських представників, прийняття учасниками політичної взаємодії умов та правил ―гри‖. Внаслідок легітимації влада та її настанови набувають загальнозначущої, обов‘язкової і законної форми. Політичні вибори мають бути визнані як дієва форма надання легітимності структурам влади, визнання існуючого суспільно-політичного ладу.

Легітимація – (від лат. legitimus - узгоджений із законом, законний) – процедура суспільного визнання будь-якої дії, діючої особи, події чи факту; в політиці – її визнання, пояснення та виправдання.

Лідер – особа, яка очолює громадську організацію (партію, профспілку та ін.), групу депутатів , що належать до певної партії в представницькому органі. Якщо в конституційному праві поняття ―лідер‖ звичайно пов‘язане із перебуванням на керівній посаді, то в політології існує більш широке поняття лідерства. Лідером вважається у даному випадку особа або група, які здійснюють вирішальний вплив на те або інше об‘єднання. Лідер громадської організації, звичайно, обирається на з‘їзді, конференції, організації і стає її головою або генеральним секретарем. У представницькому органі – парламенті – лідерами парламентських фракцій є або керівник партії, або інший високий партійний функціонер.

Лідер політичний – особа, що має постійний пріоритетний вплив на окреме політичне об‘єднання чи на все суспільство завдяки своїй участі в політиці.

Лобізм – (від англ. lobby - кулуари) – діяльність соціальних груп, які обстоюють свої політичні інтереси ; групи тиску на органи законодавчої та виконавчої влади.

Мажоритарна виборча система (від франц. majorite - більшість)– один з основних способів проведення парламентських та інших виборів. При мажоритарній системі кандидат виступає особисто (він може бути при цьому висунутий партією або іншим способом) і для

того, щоб бути вибраним, повинен отримати у виборчому окрузі, де він балотується, необхідну кількість голосів. Залежно від того, яка необхідна кількість встановлена законом і скільки депутатів посилає в парламент, або інший виборчий орган кожний виборчий округ, розрізняють декілька різновидів мажоритарної системи.

При одномандатній системі відносної більшості територія країни розбивається на приблизно рівні за чисельністю виборчі округи, в кожному з яких вибирається один депутат і переможцем вважається той із кандидатів, хто отримав більше, ніж інші, голосів. Для цього достатньо одного туру виборів. При одномандатній системі абсолютної більшості для того, щоб бути вибраним, кандидат повинен отримати не тільки більше голосів, ніж його суперники, але і зібрати при цьому більше половини (50%) голосів виборців, які взяли участь у виборах. Якщо в першому турі ніхто з кандидатів не досяг такого результату, призначається другий тур, у який виходять два кандидати, що отримали в 1-му турі найбільшу кількість голосів. Обраним вважається депутат, який отримав більше голосів, ніж його суперник (відносну більшість). При багатомандатній системі від кожного із виборчих округів обирається два (або більше) депутати. Як правило, це вибори в один тур за принципом відносної більшості.

Макіавеллізм – тип політичної поведінки, що виносить моральні критерії за рамки політичного вибору, сповідуючи принцип «мета виправдовує засоби».

Менталітет (від франц. mentalite – склад розуму, світосприйняття) – сукупність психічних, інтелектуальних, релігійних, естетичних і інших особливостей мислення народу, соціальних груп або індивідуума, котрі проявляються в культурі, мові та поведінки.

Менталітет політичний (від франц. mentalite – склад розуму, світосприйняття) – спільна для соціально-політичної чи етичної спільноти, організації своєрідна політико-психологічна сукупність понять, настанов, особливостей мислення та поведінки, яка дає змогу людям однаково сприймати соціально-політичні реалії, оцінювати їх і адекватно діяти, добре розуміючи один одного. Менталітет є одночасно організуючим, консолідуючим чинником на основі такої єдності. Менталітет сприяє підтриманню спадкоємності соціально-політичної групи, сталої поведінки її членів, особливо у кризових ситуаціях.

Мова державна – обов‘язкова у даній країні мова для ведення діловодства, судочинства, навчання та ін., незалежно від національного складу населення. В багатонаціональних державах, державна мова, як правило, оговорюється в конституціях (наприклад , в Індії, Канаді, Швейцарії, Росії, Україні). На державній мові укладаються двосторонні міжнародні договори.

Мови офіційні – мови, на які перекладаються дипломатичні документи, які складені на міжнародних конференціях, міжнародними організаціями. Офіційними мовами всіх головних органів ООН є – російська, англійська, французька, іспанська, китайська, арабська.

Монархія (від грец. monarchia – єдиновладдя) – форма державного правління, за якою верховна влада формально (цілком або частково) зосереджена в руках одноосібного глави держави – монарха, влада якого передається у спадщину в порядку престолонаслідування.

Мораторій (від лат. moratorius – такий, що затримує, уповільнює) – відстрочка виконання державою своїх міжнародних зобов‘язань, затримка набуття чинності, початку виконання якогось договору, закону, або вимог, відкладення визначених дій, як правило, на певний строк або до закінчення війни, стихійного лиха або інших надзвичайних подій. Мораторієм називається і відмова держави від провадження яких-небудь дій (наприклад, мораторій на проведення ядерних випробувань).

Міжнародна політика – комплекс двосторонніх та багатосторонніх політичних, економічних, дипломатичних, військових, науково-технічних, культурних, ідеологічних та інших відносин і зв‘язків між державами, групами держав і народами, провідними соціальними, економічними та політичними силами, що діють на світовій арені.

Міжнародний тероризм (від лат. terror – страх, залякування) – форма політичного екстремізму, застосування найжорсткіших методів насилля, включаючи фізичне знищення людей, для досягнення певних цілей у міжнародних відносинах; терористичні акти, які мають чітко виражені міжнародні наслідки.

Народні фронти – громадянське об‘єднання , в основі якої лежить глобальна політична ціль , зміна суспільно-політичного ладу, приведення до владі певних політичних сил. Так в Прибалтиці були створені Народні фронти , в Україні – Народний Рух України.

Населення – сукупність людей, які проживають на даній території і мають з нею постійний правовий зв‘язок. У Конституційному праві, коли мова йде про державу в цілому, поняття ―населення‖ використовується як аналогічне до поняття ―народ‖ (наприклад, у відомій тріаді ознак держави: ―влада, територія і населення‖). Разом з тим поняття ―населення‖ істотне в якості самостійного поняття для вирішення питань конституційно-правового характеру: при визначенні норми представництва на виборах за мажоритарною виборчою системою, при зміні державної території, при реалізації форм безпосередньої демократії та ін.

Націоналізм – ідеологія, політика і психологія у питанні про відносини між націями, що ґрунтуються на визнанні пріоритету національного чинника в суспільному розвитку, на потребі підпорядкування всієї діяльності суспільства тільки загальнонаціональним інтересам.

Націоналізм інтегральний – різновид націоналізму, що розглядає особу лише як інструмент досягнення цілей ―вищої‖ сутності – нації; ставить цілі нації як цілого вище інтересів окремих її представників; є антиподом лібералізму.

Націоналізм екстремістський (шовінізм) – різновид націоналізму, що підносить свою націю вище за інші, вважаючи їх ―другорядними‖, ―неповноцінними‖, тобто такими, що можуть мати право на існування лише як інструменти досягнення цілей ―вищої‖ нації.

Національна безпека – захищеність життєво важливих інтересів особи, держави, суспільства, суспільно-політичного устрою, культурних цінностей і всього того , що становить основу матеріального і духовного життя країни від внутрішньої і зовнішньої загрози. Для захисту національної безпеки створюється спеціальний орган з найвищих посадових осіб і керівників силових міністерств і відомств (в Україні – Рада Національної Безпеки і оборони), очолюваний головою держави чи уряду (в Україні - Президентом).

Національна держава – це держава утворена відповідною нацією, що компактно живе на певній території, в результаті здійснення нею основного права на політичне самовизначення , яка забезпечує належні умови для збереження й розвитку надбань цієї нації та для взаємозбагачення і розвитку всіх націй, етнічних груп, які проживають у даній державі.

Національне відродження – політико-правова ідеологія, політичні програми і платформи вітчизняних мислителів кінця XVIII - поч. XX ст.

Національне самовизначення – право кожного етносу самому визначати форми національно-державного існування , встановлювати зв‘язки з сусідами згідно зі своїми інтересами.

Нація – тип етносу, соціально-економічна і духовна спільність людей, що виникла історично, з певною психологією та самосвідомістю.

Сучасна нація - це соціально-економічна спільність , що має розвинуту самосвідомість, спільність походження, історичної долі, психології, характеру, цінностей, символіки, екологічного середовища; мовну, економічну і територіальну єдність.

Незалежність – обов‘язкова умова, форма практичного вираження державного суверенітету , наріжній камінь , основоположний принцип організації державної влади певного народу , нації, етносу, як такої, що не залежить ні від якої іншої влади, не підкоряється іншій державі , самостійно діє у сфері міжнародних відносин.

Нейтралітет (від лат. neutralis - нічийний) – міжнародно-правовий статус держави , яка не бере участі у війні , що відбувається між іншими державами, зберігає з воюючими сторонами мирні відносини, не надає жодній з них якоїсь допомоги. Постійний нейтралітет – політика невтручання у чужі суперечки у боротьбу між собою інших держав чи сторін. Це також зобов‘язання держави ніколи не починати війни першою , не брати участі у війні , утримуватися від дій , що можуть призвести до війни , неучасть у військових блоках , відмова від розміщення військ і військових баз інших держав на власній території.

Неоконсерватизм (від грець. neos – новий, та лат. conservare – зберігати) – сучасна політична течія, що пристосовує традиційні цінності консерватизму до реалій постіндустріального суспільства і визначає урядову політику та політичний курс провідних країн світу наприкінці XX ст.

Неолібералізм (від грець. neos – новий і лат. liberalis – вільний) – сучасна політична течія , різновид традиційної ліберальної ідеології і політики, що сформувався як відображення трансформації буржуазного суспільства від вільного підприємництва до державно-монополістичного регулювання економіки , інституціоналізації нових форм державного втручання в суспільне життя; ―етатистський‖ різновид лібералізму зі збереженням вірності принципам демократії , вільної конкуренції , приватного підприємництва.

Новий світовий економічний порядок (НСЕП) – програма докорінної перебудови міжнародних економічних відносин на демократичних , справедливих засадах. Основоположні принципи НСЕП були закладені Декларацією про встановлення НСЕП та Програмою дій щодо його впровадження , прийнятою ГА ООН (1974р.). НСЕП спрямований на ліквідацію нерівності , свавілля та насильства в економічних відносинах між колишніми метрополіями (та іншими високорозвиненими державами) з одного боку , і слаборозвиненими країнами - з іншого , і подолання на цій основі величезного розриву між названими групами країн за рівнем суспільної продуктивності праці , відсталості та залежного становища менш розвинених країн, забезпечення справедливого співвідношення цін на експортні та імпортні товари.

Новий міжнародний політичний порядок (НМПП) – концепція суспільного розвитку , що передбачає докорінне соціально-економічне перетворення людського суспільства , тобто таку реорганізацію міжнародних політичних , економічних та культурних взаємозв‘язків, яка дозволила б зняти або пом‘якшити кризовість, конфліктність , конфронтаційність у взаємовідносинах між багатими й бідними, між економічно розвиненими і тими, що розвиваються , державами, між країнами з різними соціальними системами й допомогла б людству уникнути катастрофи, насамперед ядерної. Концепція НМПП сформувалася у 70-і роки XX ст.

Номенклатура (від лат. nomen – ім‘я ) – коло посадових осіб , призначення та затвердження яких відноситься до компетенції вищестоящих органів.

Неофашизм (від грець. neos – новий, fascio – пучок, в‘язка) – різноманітні варіанти відтворення елементів ідеології і політичної практики фашизму, соціальну базу яких становлять маргінальні верстви населення.

Об’єкт політики – це особа , соціальна група, організація, а також суспільне явище , процеси й ситуації ,на які спрямовані діяльність і вплив політичних суб‘єктів.

Однопартійна система – це утвердження політичної влади однієї партії, яка своїм впливом поглинає всі сфери життя. Її особливості: відсутність формальної конкуренції за владу ; відсутність можливості чергування при владі різних партій; формальна наявність демократичних інститутів, або повна її відсутність; виключення механізму міжпартійного суперництва, заборона опозиційної пропаганди. (Приклад: режими в СРСР з 1922 до 1991р. , в Німеччині з 1933 до 1945р.)

Олігархія (від грец. oligarchia – влада небагатьох) – політичне панування невеликої групи можновладців; форма врядування, коли суспільне управління здійснює невелика й нерепрезентативна елітна група, що править відповідно до власних інтересів. Більш вільно цей термін іноді вживають як синонім правлячої еліти, формально не обґрунтований вплив крупних представників промислових чи фінансових кіл на верховну державну владу, на перебіг політичних подій.

Омбудсмен (уповноважений з прав людини) – спеціальна посадова особа, що стежить за дотриманням прав людини. Омбудсмена обирають або призначають владні органи(в Україні – Верховна Рада), а в деяких країнах – також приватні особи і громадянські об‘єднання.

Опозиція (від лат. oppositio – протиставлення ) в політиці: 1) протиставлення своєї політики іншій політиці; 2) виступ проти думки (погляду) більшості або пануючої думки в

законодавчих , партійних та ін. структурах, що декларують свою прихильність демократичним процедурам. Розрізняються опозиція: стримана, радикальна, лояльна (готова до погодження і підтримки влади), конструктивна (формулює змістові, ділові пропозиції), деструктивна (руйнівна).

Охлократія (від грець. ochlos– натовп і kratos– влада) – домінування в політичному житті суспільства впливу натовпу , юрби , один із способів здійснення політичної влади , що суттєво доповнює кризові політичні режими.

Паблік рілейшнз (від англ. public – громадський + relations – відносини; скорочено: PR=Пі Ар, Піар) – спеціалізована діяльність державних і громадських організацій , що забезпечує взаєморозуміння і доброзичливість у контактах з масами (публікою), соціальними групами. Реалізується шляхом поширення інформації , що розкриває механізми здійснення влади , контактами , які імітують довіру у взаємовідношеннях влади і мас.

Піар – важлива складова управлінської діяльності , покликана забезпечити позитивні взаємовідносини між сферою управління і широкими суспільними верствами, соціальним середовищем.

Паритет (від лат. рaritas – рівність, однакове становище) – рівновага сил; розрізняють: 1) політичний або військово-стратегічний паритет, що передбачає рівність країн в галузі збройних сил і озброєнь; 2) в політичній та юридичній практиці паритет є принципом рівного представництва сторін в роботі різних погоджувальних комісій для вирішення спірних проблем.

Парламент (від англ. parliament – говорити, розмовляти) – вищій представницький орган влади, що побудований повністю або частково на основі виборів і здійснює в державі законодавчу діяльність.

Парламентська республіка – різновид республіканської форми державного правління , в котрій, згідно з конституцією , верховна влада належить парламенту, який самостійно формує кабінет міністрів, обирає прем‘єр-міністра, утворює різні державні інститути.

В сучасних парламентських республіках парламент обирає й президента, що виконує в основному представницькі і консультативні функції, а також контролює відповідність діяльності парламенту конституційним нормам.

Характерною ознакою парламентської республіки є формування уряду на парламентських засадах, коли він складається з представників однієї або кількох партій, які мають більшість у парламенті. Такий уряд є відповідальний перед парламентом і може бути відправлений ним у відставку у разі вотуму недовіри. Виконавча влада може належати міцному уряду більшості, хиткому коаліційному уряду або слабкому уряду меншості. Персональний склад уряду певною мірою відбиває партійну структуру парламенту.

Спираючись на парламентську більшість, уряд у парламентський республіці здатен здобути значний зворотний вплив на законодавчий орган, на управління справами в країні, а його глава (прем‘єр-міністр , канцлер) часто постає як перша керівна особа в державі.

Парниковий ефект – глобальне потепління клімату, викликане забрудненням атмосфері землі різноманітними нерозчинюючимися речовинами, в наслідок чого сонячні промені затримуються в атмосфері планети більший час, віддзеркалюючись від часток бруду та пилу. Парниковий ефект найбільш чітко проявлений над промисловими зонами світу.

Партійна система – політична структура , що утворюється із сукупності політичних партій різних типів з їх стійкими зв‘язками і взаємовідносинами між собою, а також з державою та іншими інститутами влади , характером, умовами діяльності, поглядами на базові цінності політичної культури суспільства та ступенем узгодженості цих поглядів у ході реалізації прийнятих ними ідеологічних доктрин, форм і методів практичної політичної діяльності.

Пасивне виборче право – конституційне право громадянина бути обраним в представницький орган (парламент, орган місцевого самоврядування) або на виборну державну посаду. Пасивне виборче право надається звичайно тільки громадянам даної держави. Необхідною умовою права бути вибраним є володіння активним виборчим правом. Разом з тим до пасивного виборчого права ставляться більш жорсткі вимоги, ніж до активного , наприклад, як правило для нього встановлюється більш високий віковий ценз.

Піар – особливий вид діяльності, спрямований на формування громадської думки з широкого спектру питань (політична акція, виборча кампанія, бізнес, виробництво, добродійність, та ін.); словосполучення ―чорний піар‖ має на увазі використання брудних технологій для формування певної громадської думки (див. також Паблік рілейшнз).

Плюралізм (від лат. рluralis – множений ) – демократичний політичний принцип, який означає визнання множинності існуючих у суспільстві цінностей , інтересів , думок і т.д. Плюралізм – це визнання права й поважання свободи вираженням різних думок , протилежних позицій у засобах масової інформації, на зборах тощо.

Позитивізм – провідний напрямок в суспільних науках 19ст. Основні концепції сформульовані в працях О.Конта, Дж.Мілля, Г.Спенсера та ін. Головна мета позитивістської філософії складалась в розбудові соціальної теорії, далекої від абстрактних питань.

В політології з‘явилась вимога вивчати на початку ХХ ст. ті політичні явища , які посильні для вивчення , наприклад , політична поведінка, і відмова від вивчення неможливого , наприклад, політичної свідомості.

Позитивізм оказав вплив на американську політологію (використання емпіричних методів дослідження, статистичний аналіз різного роду матеріалів, опитування населення за допомогою тестів, спостереження політичної поведінки в звичайних та екстремальних умовах).

Політика (від грець. рolitika – державні і суспільні справи) – організаційна , регулятивна і контрольна сфера суспільства, в межах якої здійснюється соціальна діяльність , спрямована головним чином на досягнення, утримання й реалізацію влади індивідами й соціальними групами задля ствердження власних запитів і потреб.

Політика світова – сукупна зовнішньополітична діяльність держав, міжнародних організацій, політичних партій , рухів, груп інтересів, політичних лідерів. Політика світова включає всі процеси і явища , властиві політичній сфері міжнародних відносин. Її основу становлять двосторонні і багатосторонні міждержавні взаємодії. Їм характерні два основних види контактів: співробітництво і суперництво.

Політія (грець. politia) – згідно Аристотелю , один з можливих типів ідеального державного устрою.

У праці ―Політика‖ Аристотель визначав два можливих типа ідеального державного устрою – аристократію і політію. Для більшості полісів (міст-держав в античному світі) – це політія, бо вона забезпечує , згідно Аристотелю, найбільшу стабільність суспільства, бо в ньому владарюють середні верстви населення , а не багаті або бідні.

З‘єднуючись з тими або іншими середні верстви забезпечують рівновагу сил в політичному житті.

Політія поєднує в собі, за Аристотелем, кращі сторони олігархії і демократії , вона вільна від їхніх недоліків і крайностей.

Політична активність – діяльність соціальних груп або індивідів, яка пов‘язана із прагненням вдосконалити або змінити соціально–економічний чи політичний порядок.

Політична відповідальність – різновид соціальної відповідальності , який означає моральну й психологічну установку суб‘єктів політики розуміння сенсу і наслідків політичної діяльності.

Політична діяльність – заходи суб‘єктів політики у сфері політичного життя для реалізації інтересів і потреб.

Політична інтеграція – політичний процес, що веде до об‘єднання різних держав та інших політичних сил , до координації та зближення їх діяльності. Міждержавна інтеграція зв‘язана з формуванням міждержавних , над – або транснаціональних форм влади , з передачею їм частини суверенітету. Існує політична інтеграція між партіями, рухами та іншими політичними організаціями (наприклад, Соціалістичний Інтернаціонал). Протилежністю політичній інтеграції є політика ізоляціонізму.

Політична культура – є сукупність явних або прихованих уявлень про різні аспекти політичного життя , в яку входять норми, позиції , цінності і кодекс поведінки , способи політичної дії індивідів і суспільних груп , стосунки між владою і громадянами.

Політична незалежність – самостійний курс держави у міжнародних відносинах, проведенні зовнішньої політики , виборі соціально-політичної орієнтації внутрішнього розвитку.

Політична партія (від лат. рartis – частина, група, відділ) – добровільне об‘єднання людей , котрі прагнуть домогтися здійснення ідеї, які вони поділяють, задоволення спільних інтересів; організована певним чином частина якоїсь соціальної верстви, класу, покликана висловлювати і захищати інтереси цієї спільноти , домагатися їх дотримання і виконання , бути її політичним ―голосом‖ , ―уособленням‖ окремих групових інтересів.

Політична партія – це зареєстроване згідно з законом добровільне об‘єднання громадян-прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян , бере участь у виборах та інших політичних заходах (Ст.2 Закону України ―Про політичні партії України‖ від 5 квітня 2001р.)

Політична позиція – порівняно стійка сукупність взаємодій та взаємозв‘язків політичних суб‘єктів, що формує спосіб їхньої спільної діяльності.

Політична рівність – це наявність в суспільстві певних соціальних і правових норм , які дають можливість різним політичним суб‘єктам вести свою діяльність.

Політична свідомість – сукупність поглядів, оцінок, установок, які відображають політико-владні відносини, а також опосередковане відображення політичного життя суспільства, засвоєння соціальними суб‘єктами впродовж життя політичних знань, норм і цінностей суспільства, до якого вони належить.

Політична система – сукупність державних, партійних і суспільних органів та організацій , що беруть участь у політичному житті країни. Це система відносин , дій, ідей, інституцій, що зв‘язані з функціонуванням і здійсненням політики, тобто влади та управління у суспільстві.

Політична соціалізація особи – процес засвоєння індивідом упродовж життя політичних знань, норм і цінностей суспільства, до якого він належить.

Політична сфера – це та частина соціальних відносин в суспільстві, яка пов‘язана с реалізацією владних функцій державних інститутів.

Політична участь – участь громадян у процесах, які проходять у політичній системі суспільства , в діяльності інститутів , які входять у цю систему , у тому числі і державних. В політології політичну участь іменують партисипацією, коротко визначаючи її як участь громадян у політичному процесі. У такому розумінні політична участь охоплює практично всі форми політичної діяльності. Ступінь політичної участі громадян , їх згуртованість в політичному процесі – важливий показник демократичності політичного режиму.

Політичне життя – сфера життя суспільства, яка охоплює політичні відносини, систему загальновизнаних або юридично встановлених норм і цінностей спільностей та індивідів, різних соціальних інститутів суспільства, а також їх відносини між собою та з державою.

Політичне право – система правових норм, які регламентують політичну діяльність всіх інститутів політичної системи, суб‘єктів політичної діяльності.

Політичне сховище – надання іноземцеві, особі без громадянства , переслідуваному за політичними мотивами в своїй державі, права проживання в іншій державі. Як правило , політичне сховище надають особам , які переслідуються за політичну діяльність, наукову і культурну творчість, за національними і релігійними мотивами та ін.

Політичний інтерес – це спроба реалізації на державному рівні потреби, яка корелюється з цілями того чи іншого суб‘єкту. Це інтереси, спрямовані на згуртування зусиль тієї чи іншої спільноти на відстоювання чи зміцнення їх соціальних позицій у суспільстві.

Політичний процес – послідовність подій , зумовлених певними обставинами, сукупність послідовних дій для досягнення результату.

Політичний плюралізм – існування різноманітних позицій учасників політичного процесу та можливість їх інституалізації й представлення на владному рівні.

Політичний режим (від франц. regime – управління) – державний устрій, а також сукупність засобів та методів здійснення політичної влади.

Політичний рух – масовий рух , який , як і партія, переслідує політичну мету, але який не має , як правило, чіткої організаційної структури , фіксованого індивідуального членства (до складу політичного руху можуть входити , крім фізичних осіб, і різного роду громадські об‘єднання).

Політичні технології – сукупність методів і систем послідових дій , спрямованих на досягнення необхідного політичного результату. Вони включають в себе, насамперед , вивчення та набуття знань щодо реально існуючих об‘єктивних умов, у яких відбувається діяльність суб‘єктів політики.

Політологія (від грець. politika – державні і суспільні справи і logos– слово , поняття , вчення) – наука ,об‘єктом якої є політика та її взаємовідносини з особистістю і суспільством , котра займає одне з провідних місць у сучасному суспільстві.

Популізм (від лат. рopulus - народ) – особливий політичний феномен , що ґрунтується на засадах інспіраційного лідерства та політичної демагогії типу міфологізації , маніпулювання масовою свідомістю і громадською думкою через вираження повсякденних, а відтак обмежених і тимчасових інтересів, потреб народу для досягнення визначеної політичної мети, як правило , пов‘язаної із завоюванням або утриманням влади.

Участь мас надає популізму характеру легітимності політичної дії, яка, в свою чергу , забезпечує легітимність досягнутої з її допомогою влади.

Популізм – це загравання певних політиків і політичних сил із масами , гра на їхніх труднощах та обіцянки надзвичайних успіхів у вирішенні проблем у разі приходу до влади.

Права людини – визнані міжнародним правом норми забезпечення людині прав на вільне життя і розвиток ; захист громадянських , економічних, культурних прав і політичних свобод людини з боку державних , судових органів і громадських організацій.

Правова держава – держава, здійснення внутрішньої та зовнішньої політики якої, діяльність її органів, посадових осіб зумовлені правовими нормами і відповідають їм. Вимоги правової державності наступні: гарантії її прав та свобод людини і громадянина в країні на рівні міжнародних стандартів ; верховенство конституції та принципу законності ; демократична форма правління ; розподіл і, зокрема, незалежність судової влади; взаємна відповідальність держави і громадянина

Представницька демократія – здійснення народом влади через обрані ним державні органи. Одна з двох основних форм народовладдя (іншою формою є безпосередня демократія). У сучасному демократичному суспільстві ці обидві форми взаємно доповняють одна одну.

Представницька демократія в широкому смислі охоплює всі виборні державні інститути, як законодавчі, так і виконавчі :всі відповідні посадові особи представляють народ, яким вони обрані.

Президент – глава держави, вибраний громадянами, парламентом або спеціальною колегією на обмежений термін ; вища посадова особа держави. Якщо в парламентських республіках роль президента обмежена функціями глави держави, то в республіках президентського типу він також глава виконавчої влади або має інші досить широкі можливості реально впливати на неї.

Президентська республіка – республіканська форма правління, в якій верховна влада належить президентові, що поєднує повноваження глави держави й глави уряду в одній особі.

Пропорційна виборча система – порядок проведення виборів, коли голосування проводиться у багатомандатних виборчих округах за партійними списками, а його результати визначають у спосіб, відповідно до якого партія отримує кількість мандатів, що є пропорційною до кількості здобутих нею голосів.

Протестантизм (від лат. protestans – той, що заперечує , незгідний) – один із трьох напрямків християнства. Виник у XVI ст. в період Реформації. Протестантизм є сукупністю самостійних релігій (лютеранці, кальвіністи, англіканці і ряд ін.)

Радикалізм (від лат. radicalis - корінний) – ідейно – політична течія, прибічники якої виступають за радикальні методи при вирішенні будь – яких проблем, за рішучі дії в суспільстві; члени радикальних партій.

Раціоналізм політичного життя (від лат. rationalis – розумний) – важлива риса сучасної західної цивілізації, яка на думку німецького соціолога політики М. Вебера, полягає в утвердженні інститутів права, парламентаризму, сучасної адміністрації .

Революція (від лат. revolutio – поворот, переворот) – корінні, глибокі якісні зміни в розвитку певних явищ природи, суспільства, засобів виробництва, різних галузей знань. Революції виникають і здійснюються як результат накопичення суперечностей у процесі еволюційного розвитку, котрі розв‘язуються переворотом, стрибком, різкими змінами.

Революція - корінний переворот в суспільному і політичному (державному) устрої, що означає повалення віджилого і встановлення нового, прогресивного суспільного устрою.

Режим політичний – сукупність реально вживаних форм і методів політичного панування, які визначають характер відносин між владою і народом, рівень правової захищеності особи, виявляють ставлення владних структур та окремих осіб при владі до правових основ своєї діяльності.

Республіка (від лат. respublika, від res - справа, public - громадський) – форма правління, за якою усі вищі органи державної влади або обираються, або формуються загальнонаціональними представницькими установами.

Ресурсна експансія – прагнення високорозвинених країн і транснаціональних монополій до підсиленого здобуття дефіцитних природних ресурсів іншої країни при збереженні їх на території власної держави (групи держав). Форма агресивної екополітики. Економічним підґрунтям ресурсної експансії послуговує явище тимчасового подорожчання природних ресурсів в рамках одного способу виробництва, особливо в періоди його кризи.

Референдум (від лат. referendum – те, що має бути повідомлене) – вирішення важливих питань суспільного і державного життя прямим голосуванням виборців. Референдум має багато спільного з виборами (один і той же виборчий корпус, процедура голосування і т.д.), різниця полягає в тому, що вибори – це вибір осіб, а референдум – вирішення питання.

Референдум – важливий інститут безпосередньої демократії. Особливо важливе значення мають національні референдуми, які проводяться в масштабі всієї країни. З питань регіонального і місцевого значення також можуть проводитися референдуми.

Реформа – перетворення, зміна, перебудова будь – якої сторони суспільного життя (порядків, інститутів, установ), які не руйнують основ існуючого суспільного устрою, соціально-політичної структури.

Реформізм – політична течія всередині робітничого руху, яка заперечує необхідність класової боротьби і соціалістичної революції, стоїть на позиціях співробітництва класів, соціального партнерства, відстоює еволюційний шлях розвитку, в процесі якого шляхом реформ капіталізм перетворюється в суспільство загального благоденства. Реформізм і соціал – реформізм є функціональною основою більшості західних теорій соціального прогресу.

Розподіл влади – принцип організації і здійснення державної влади. Вперше був юридично закріплений у Конституції США 1787 р., теоретично сформований вченими XVIII ст. Дж. Локком і Ш. Монтеск‘є. Згідно з принципом поділу влади влада не повинна бути зосереджена в руках однієї особи або одного органу, а для того, щоб уникнути деспотизму, повинна бути розділена між законодавчою, виконавчою і судовою гілками влади. Принцип розподілу влади не виключає, а передбачає взаємодію влад (достатньо чітко збалансовану), єдність державного механізму. Принцип розподілу влад діє і в іншому, вертикальному аспекті, як збалансоване співвідношення центральної влади і влад регіональних (місцевих). Розподіл влади - необхідний атрибут демократичної правової держави.

Самовизначення - самостійне вирішення питання про свою долю, право народу, етнічної групи самостійно вирішувати питання про форми свого буття, державного устрою. Право народу на самовизначення – один із загальновизнаних принципів міжнародного і одночасно конституційного права. В міжнародно–правових документах він отримав

визнання в результаті розпаду колоніальної системи. Принцип самовизначення народів в якості конституційного значимий передусім для багатонаціональних держав з федеральним устроєм або з використанням національно – територіальної автономії.

Санкції (від лат. sanctio – непорушна постанова) – затвердження повноважною інстанцією, державним органом якогось акта, що надає йому обов‘язкової сили закону. Так у правовій державі тільки після санкції прокурора може бути здійснено арешт, вчинено обшук. У юридичному контексті поняття ―санкція‖ означає складову частину закону, в якій визначено заходи державного впливу в разі недотримання цього закону, порушення його вимог. Найбільш поширеним зараз є міжнародно–правовий вжиток цього поняття, коли так називають заходи карального впливу (економічного, політичного, військового), які застосовують щодо порушників міжнародних угод.

Світська держава – держава, у якій послідовно проведене відокремлення церкви від держави, не існує будь-якої державної або обов‘язкової релігії, визнається свобода релігії і атеїзму, релігійних або антирелігійних поглядів. Принцип світської держави зафіксовано в конституціях багатьох держав (Франція). У той же час конституції деяких країн визначають державну релігію (Греція).

Світовий політичний процес – сукупна діяльність народів, держав та їх інститутів, соціальних спільностей та їхніх організацій і рухів, які переслідують певні політичні цілі в царині міжнародного життя.

Свобода – першооснова соціального і політичного буття особистості. Сутність людини коріниться саме в свободі, без якої взагалі неможливе існування суспільства і людини. Як іманентна сутність людини свобода є її високою духовною метою і необхідною умовою здоров‘я нації. Свобода – універсальний фактор соціального, політичного, економічного, духовного прогресу суспільства, але свобода водночас завжди індивідуальна і конкретна, залежить від суб‘єкта. Свобода має значення не тільки з правового погляду, але й як принцип самовизначення особистості.

Свободи політичні – можливість громадян захищати й відстоювати свої інтереси та права у визначеному законом порядку. Політичні свободи спираються на основоположні права людини, передусім на право вільного розвитку особи. Серед суто політичних свобод – свобода зборів, право засновувати спілки й товариства, свобода волевиявлення (виборче право).

Сепаратизм (від лат. separatus - окремий)- прагнення, рух за відокремлення, спрямований на усамостійнення держави, національно-державної автономії, а також діяльності фракції, партії, політичного угруповання тощо.

Соціалізм (від лат. socialis - суспільний) – вчення і теорії, які стверджують ідеал суспільного устрою, заснованого на суспільній власності в різноманітних формах, відсутності експлуатації, справедливому розподілі матеріальних благ і духовних цінностей в залежності від затраченої праці, на основі соціально забезпеченої свободи особистості. Соціалізм у його різноманітних проявах відобразив, а багато в чому і здійснив цілий ряд гуманних ідей і цінностей, основними серед яких є: соціалістична емансипація особистості, забезпечення соціальних прав, рівності життєвих шансів кожної людини; систематизація уявлень про справедливе суспільство з цінностями свободи і рівності, створення умов для гармонійного і всебічного розвитку особистості.

Соціал–демократія – важлива складова частина лівих політичних сил сучасності. Своїм корінням іде в масовий робітничий рух кінця XIX ст., об‘єднаний у 1889 р. ІІ Інтернаціоналом. В теперішній час в Соціалістичний Інтернаціонал (організований в 1951р.) входять партії всіх континентів, багато з яких є правлячими. Основна мета руху: реформістське перетворення суспільства на принципах демократичному соціалізму, боротьба за мир, роззброєння, вирішення глобальних проблем людства, соціальний прогрес. Соціал – демократія важлива складова політики лівих сил сучасності, передусім Західної Європи.

Соціальна група - відносно стабільна сукупність людей, які пов‘язані спільними відносинами, діяльністю, її мотивацією і нормами. В основі об‘єднання у соціальну групу лежить суспільний інтерес, якій виражений визначеним набором цілей.

Соціальна держава – це держава, яка служить суспільству і прагне виключити або звести до мінімуму невиправдані соціальні відмінності; держава, яка прагне до приблизно рівномірного сприяння благу всіх громадян, всього суспільства.

Соціальна політика – регулювання соціальних відносин, соціальної сфери суспільства в цілому, що її здійснюють державні та громадські організації з метою підвищення добробуту й надання соціального захисту різним верствам населення.

Соціальна стратифікація - одне з основних понять соціології, що позначає систему ознак і критеріїв соціального розшарування, нерівності в суспільстві, соціальну структуру суспільства. За соціальної стратифікацією класи, соціальні верстви і групи відрізняються за такими ознаками, як освіта, психологія, зайнятість, доходи, престиж, тощо. Відношення власності у цьому випадку не є головною ознакою класового поділу.

Соціальний інтерес – об‘єктивно зумовлені мотиви діяльності соціальних суб‘єктів (окремих людей, соц. спільнот), які складаються з усвідомлення ними власних потреб та з‘ясування умов і засобів їхнього задоволення.

Суб’єкт політики – це держава з розгалуженою системою її структур, політичні партії та суспільні організації, які беруть участь у формуванні державної політики.

Суверенітет – один із основних принципів конституційного, а також міжнародного права. Є дві взаємопов‘язані форми: національний (народний) суверенітет і державний суверенітет. Національний (народний) суверенітет чи суверенітет народу означає, що тільки нація (народ) є основою державності і джерелом державної влади. Принцип національного суверенітету (суверенітет народу) утвердився як протиставлення абсолютній монархії: не бог і не цар, а народ є господарем своєї долі, визначає форми державного правління і устрою. Сформульований ідеологами європейського Просвітництва XVIII ст., цей принцип вперше знайшов юридичне закріплення у французький Декларації прав і свобод людини та громадянина 1789 р. У сучасну епоху принцип національного (народного) суверенітету, так само, як ґрунтоване на ньому право нації на самовизначення, загальновизнані міжнародним і конституційним правом. При цьому націю розуміють не в смислі ―етнос‖, а як синонім поняття ―народ‖ – єдина спільнота людей , які проживають на певній території. Державний суверенітет означає, що державна влада, яка ґрунтується на суверенній волі народу, незалежна від будь-кого і у внутрішніх справах, і у міжнародних відносинах. Державний суверенітет – це верховенство державної влади на території держави; спроектований на міжнародну сферу, він означає, що держава сама визначає, якими будуть її відносини з іншими державами, а останні не можуть втручатися у її внутрішні справи.

Суспільний прогрес – це складний системний, цілісний розвиток усіх сфер суспільства, кожна з яких підпорядкована не тільки загальним, але й специфічним закономірностям, характеризується своїми темпами, критеріями, протиріччями. Вищим критерієм суспільного прогресу є рівень розвитку продуктивних сил та виробничих відносин, в рамках якого функціонує і розвивається сама людина.

Суспільно-політичні рухи - це масові об‘єднання громадян, котрі виникають за їх ініціативою для реалізації довгострокових цілей; є важним чинником суспільних перетворень, упорядковують суспільне життя.

Сучасна цивілізація – втілює в собі технологічний аспект культури, який базується на кількісних параметрах буття. Головне в цивілізації – безперервна зміна технологій для задоволення постійно зростаючих потреб і можливостей людства при законодавчому забезпеченні цього процесу. Таке уявлення про цивілізацію основане в основному на успіхах і досягненнях науково-технічної революції в країнах Заходу і на постулатах ліберальної демократії.

Теократія (від грець. theos – бог і kratos - влада) – форма правління, за якої суспільна влада належить служителям релігійного культу, клерикальна ієрархія збігається з світською владою. Типовим прикладом теократії є держава Ватикан.

Тероризм (від лат. terror – жах, страх) – здійснення політичної боротьби засобами залякування, насильства аж до фізичної розправи з політичними противниками; дестабілізація суспільства, державно-політичного ладу шляхом систематичного насильства і

залякування, політичних вбивств, провокацій. Тероризм – це і заперечення існуючого закону, і зневаження загальнолюдських норм моралі, і претензія виправдати будь-яке насильство міркуваннями ―революційної доцільності‖. У правому суспільстві неприпустимою є сама ідея, що хтось бере на себе право застосовувати силу задля досягнення своїх окремих цілей, а тим більше ставити під загрозу життя невинних людей.

Тероризм міжнародний (від лат. terror – жах, страх) – форма політичного екстремізму , застосування найжорстокіших методів насилля, включаючи і фізичне знищення людей, для досягнення певних цілей у міжнародних відносинах; терористичні акти, які мають чітко виражені міжнародні наслідки.

Технології виборчі - сукупність політико – організаційних, інформаційних, пропагандистських та інших дій з метою приведення до влади певного політика, групи політиків, політичної організації чи їх об‘єднання.

Тимократія – (від грець. timos - честь, kratos - влада) - особлива форма олігархії у Стародавній Греції, правління, за яким державна влада належала привілейованій більшості з високим майновим цензом. Згідно Платону, тимократія – влада честолюбивих, вона приходить на зміну аристократії, коли в суспільстві відбувається розподіл на багатих і бідних, прагнення громадян до накопичення майна відсуває на задній план моральні чесноти і тим самим руйнує нормальні політичні відносини між людьми і сам аристократичний лад. Тимократія, за Платоном, - викривлений тип держави.

Тип державного устрою – територіально – організаційна структура держави, що встановлює порядок поділу держави на частини і їх взаємодію, відносини центральних і місцевих органів влади.

Тиранія (від грець. tyrannia) – у Стародавній Греції одноосібне деспотичне правління. Згідно Платону, - це незаконна влада однієї людини, заснована на насильстві, абсолютній підлеглості всіх громадян тирану, підкорення його інтересам інтересів всього суспільства. Цей державний устрій Платон вважав найбільш викривленим.

Толерантність (від лат. tolerantis - терплячий) – терпиме ставлення до інших, чужих думок, вірувань, політичних уподобань та позицій. Є неодмінною умовою демократичного, правового, стабільного суспільно – політичного устрою.

Тоталітаризм (від лат. totalis – увесь, повний) – різновидність авторитаризму, державний устрій, який здійснює абсолютний контроль над усіма сферами суспільного життя, підкорення суспільної системи державі, колективними цілями, загальнообов‘язковою ідеологією.

Уніатство (унія - союз) – У 1596 році на церковному соборі у Бресті Ватиканом на землях Західної України та Білорусії була укладена церковна унія, тобто, повідомлено про утворення на місці православної церкви греко-католицької, уніатської. Уніатська церква визнала главенство папи римського і догмати католицизму, але отримала право зберегти традиційні релігійні культи і використання місцевої мови для богослужіння.

Сучасна греко-католицька церква діє в Україні в її Західних областях. Унітарна держава (від лат. unitas – єдність, однорідний) – форма національно-

державного устрою, за якою територія держави підрозділяється на адміністративно-територіальні одиниці (області, округи, райони, департаменти і т.п.). В унітарній державі є одна Конституція, один вищий представницький орган державної влади, один уряд і т.д. В окремих випадках до складу унітарної держави можуть входити одна чи декілька територіальних одиниць, що користуються автономією.

Устрій суспільний – стійка система суспільних відносин, закріплених в певному типі політичних і соціальних інститутів.

Утопія (від грець. u – немає і topos – місце – місце якого не існує) - це зображення ідеального суспільного ладу, позбавленого наукового обґрунтування, яке суперечить природному перебігу життя. Цим терміном позначаються твори, програми, умонастрої, які містять в собі нереальні плани суспільних перетворень. Першозасновником терміна ―утопія‖ є Томас Мор (1516р.).

Фашизм (від лат. fascio – пучок, в‘язка) – ідейно-політична течія, що сформувалася на основі синтезу сутності нації як вічної та найвищої реальності та догматизованого принципу соціальної справедливості; екстремістський політичний рух, різновид тоталітаризму.

Федерація – форма державного устрою, яка являє собою складну (союзну) державу, що складається з державних утворень, які володіють юридично визначеною політичною самостійністю. Державні утворення (республіки, штати, землі, провінції, кантони і т.п.), що складають федеративну державу, є суб‘єктами федерації і мають свій власний адміністративно-територіальний поділ. При цьому існують дві системи вищих органів влади – федеральні органи і відповідні органи членів федерації.

Форма правління – організація верховної державної влади, порядок створення її органів та їх взаємодія з населенням. Існує дві основні форми державного правління – монархічна і республіканська.

Формація – історичний тип суспільства, що базується на певному способі виробництва, характеризується специфічною структурою (базисом і надбудовою) і законами виникнення, функціонування і розвитку.

Фракція парламентська (від лат. fractio – розламування) – організована група депутатів парламенту чи органів місцевого самоврядування (легіслатур), які належать до однієї або кількох споріднених політичних партій, мають сильні позиції, прагнуть проводити в колегіальному органі певну лінію, дотримуються фракційної дисципліни.

Футорологія (від лат. futurum – майбутнє, грець. logos – слово, учення) – система наукових концепцій, яка використовує різноманітні наукові дослідження для прогнозування перспектив глобальних соціальних і політичних процесів.

Харизма (від грец. charisma – милість, благодать, божий дар) – особливий тип легітимності, організації влади і лідерства, заснований на виняткових якостях тієї чи іншої особистості, головним чином релігійного або політичного діяча, що дозволяють йому здійснювати в суспільстві функції пророка, вождя чи реформатора.

“Холодна війна” – термін виник після Другої світової війни і вживався для позначення політики конфронтації США та країн Західної Європи з одного боку, і СРСР, а також країн ―соціалістичного табору‖ із іншого боку. Початком ―холодної війни‖ прийнято вважати промову У.Черчілля в Фултоні (США) 5 березня 1946р. Результатом ―Холодної війни‖ стало зростання міжнародної напруженості, гонка озброєнь, підсилення загрози виникнення нової світової війни. Період ―Холодної війни‖ – друга половина 40-х – середина 80-х рр. ХХ ст.

Християнство (від грець. Christos; букв. - помазаник) – одна з трьох світових релігій (поряд з ісламом та буддизмом), що включає три основні гілки – католицизм, православ‘я і протестантизм - об‘єднані вірою у Христа. Християнство виникло в умовах загальної кризи Античної цивілізації в другій половині першого століття в східній частині Римської імперії.

Хунта (від ісп. junta – зібрання, об‘єднання) – група заколотників, яка незаконно захоплює владу і править із застосуванням диктаторських методів

Шовінізм (від фран. chauvinisme – від імені капрала наполеонівської армії Н.Шовена) – роздутий до ідеологічної крайності націоналізм, що виявляється у непомірному звеличенні своєї нації, наданні їй винятковості; робить ставку на силу для гноблення ―малих‖ народів, поневолення їх, таврування їх за прихильність до своєї культури.

“Ядерна зима” – катастрофічна загроза зникнення життя на планеті в разі ядерної війни. На думку вчених, застосування ядерної зброї призведе до різкої зміни клімату на Землі в зв‘язку с тим, що велетенські пожежі, викиди в атмосферу величезної кількості продуктів згорання спричинять ―ядерну ніч‖. Все це, разом с порушенням радіаційного балансу на планеті, призведе до ―ядерної зими‖ - падінню температури на її поверхні до мінус 20 С. Це призведе до загибелі флори і фауни. Смерть від холоду, голоду, епідемій, променевої хвороби, відсутності питної води вразить і населення тих країн, що не воюють і розташовані далеко за межами воєнних дій.

Такі наслідки можуть настати від ядерних вибухів сумарною потужністю в 100 мегатонн (а вже в середині 80-х рр. ХХ ст. в світі було нагромаджено 15 тисяч мегатонн). Людство не здатне вижити в таких екстремальних умовах.

Ж 85 Політологія: конспект лекцій для студентів спеціальності 201 «Агрономія» денної і заочної форм навчання / О. М. Жук, О. О. Піменова. – Луцьк : Луцький НТУ, 2018. – 112 с.

Комп‘ютерний набір та верстка: О. О. Піменова Редактор: О. О. Піменова

Підп. до друку «__»________2018 р. Формат А4. Папір офс. Гарн. Таймс. Ум. друк. арк. 7,0. Обл.-вид. арк. 6,9

Тираж 50 прим.

Інформаційно-видавничий відділ Луцького національного технічного університету

43018, м. Луцьк, вул. Львівська, 75 Друк – ІВВ Луцького НТУ