SWorld – 18-29 June 2013 http://www.sworld.com.ua/index.php/ru/conference/the-content-of-conferences/archives-of-individual-conferences/june-2013

MODERN PROBLEMS AND WAYS OF THEIR SOLUTION IN SCIENCE, TRANSPORT, PRODUCTION AND EDUCATION 2013

Доповідь/ Філософія і філологія 1. Онтологія і діалектика

УДК 130.2

Куценко-Лада Г.В.

ГЕНЕАЛОГІЯ СВІДОМОСТІ В ГОРИЗОНТІ МІФУ

Інститут психології ім. Г.С.Костюка НАПН України, м. Київ, вул. Паньківська, 2

UDC 130.2

Kutsenko-Lada G.V.

GENEALOGY OF CONSCIOUSNESS IN THE HORIZON

OF THE MYTH

G. S. Kostyuk Institute of Psychology, National Academy of Pedagogical Sciences

of Ukraine, Kyiv, str. Pankivska,2

Cтаття присвячена вияскравленню сутності міфу як психологічної буттєвої

реальності. Показані психологічні функції міфу: сенсотвірна, оріентувальна,

приєднувальна, захисна, психогігієнічна, програмувальна, проєктувальна.

Ключові слова: міф, міфос, свідомість, сенс, реальність, психологічні функції

міфу

The article is devoted to highlighting the essence of the myth as a psychological

ontological reality. Psychological functions of the myth are presented: meaning making,

indicative, connecting, protective, psychohygienic, programmable and projective.

Keywords: myth, mythos, reality, consciousness, meaning, reality, psychological

functions of the myth

Актуальність. .Поняття міфу є надзвичайно полісемантичним,

«полівалентним», «над-означеним» і невизначеним водночас, розмитим, але

навдивовижу атракційним. Спочатку воно використовувалося для позначення

явищ і подій архаїчного минулого, сьогодні терміни «міф» і «міфологія»

вживаються і щодо поточної повсякденності, означуючи атрибутику не стільки

архаїчного, скільки універсального порядку. Традиційно міф був предметом

філософського та культурологічного дослідження; сьогодні ж усе частіше він

привертає увагу психологів, позаяк психологічна проблематика міфу та

міфологічної (міфічної) свідомості залишається недостатньо опрацьованою. Ясно,

що говоримо про міф не як про «переказ», а як про феномен буття (буття і життя).

Ступінь розробленості. Узагальнюючи літературні джерела, висновуємо: 1)

міф – це певний конструкт, існування чогось в ідеальному плані; це за

походженням і способом існування суб’єктивна реальність. 2). Цей конструкт є

результат безпосереднього сприйняття світу, «наївної установки свідомості». 3).

Міф є первинним способом і результатом сприймання світу і взагалі «відносин» зі

світом. Він є фундаментом («зародком») усіх подальших культурних форм життя.

4). Міф є синкретичною формою свідомості («психіки»), коли людина ще не

розрізняє свої «образи реальності» і саму реальність, «свої враження» і свої

знання, об’єкти та їх окремі властивості, «первінь» і принцип, схожість чи

суміжність перетворюються на причинність; ім’я тотожне з об’єктом, частина з

цілим тощо [6; 8; 11; 13 та інші]. Тому об’єкт/явище може «ідентифікуватись» і

ототожнитись з іншим (узагалі з будь-чим) на підставі якоїсь подібної чи квазі-

спільної властивості. 5). Міф є сприйманням світу, але не тільки і не стільки його

«відображенням», скільки приписуванням світові якихось своїх «вражень», і вже

вторинно сприйнятих як об’єкти «самі по собі». 6) Міф є колективною формою

свідомості, а тому імперативним щодо «конкретного індивіда». 7). Міф є

простором життєвих сенсів, що «вкриває» реальність силовим полем смислу, стає

основою формування цілісної картини світу у всі часи. 8). Оскільки «образ

реальності» невіддільний від самої реальності, міф є і суб’єктивною, і

об’єктивною «реальною реальністю».

Більшістю дослідників міфові атрибутовані такі характеристики: цілісність,

синкретичність «реліктової» міфічної свідомості, космічність масштабів,

одушевлення, партиципація («інкорпорованість»), магічна наставленість

свідомості, концентричне розуміння простору (спільнота, якій належить міф –

завжди у центрі світу), символізм [6; 10; 13]. У міфу взагалі складні стосунки з

часопростором: з одного боку, міфічний хронотоп – це часопростір значущих

подій, які були у «першочасі»; з іншого, міф – це завжди події hic-nunc-sic: міф

має здатність знищувати час і отеперішнювати все надзначуще. Велике значення

має те, що міф є першою формою колективної пам’яті і «стабілізаційним фондом»

спільноти. Сутнісні риси міфу (тотальність, аподиктичність, імперативність,

прескриптивний характер) уможливлюються через некритичне ставлення,

заанґажованість, напружену афективність. Реліктова психіка/свідомість чимось

суттєвим нагадує т. зв. «дикий досвід» Ж.Дельоза: тобто це свого роду до-

суб’єктивність, трактована ним як тотальна «аструктурованість»,

принципова неорганізованість, «натуралізм» досвіду, потенційна

креативність. Детально «неопрацьованість» анонімного первинного досвіду

показаний М. Мерло-Понті.

Терміни. Стосовно поняття міфологічного існує висловлена, проте прикро

«недоакцептована» позиція, яка розрізнює три його аспекти: архаїчне, міф та

міфологію. Під архаїчним розуміється первинне, первісне, «старе» чи навпаки

«сире», тобто недостатньо розвинене або дуже специфічне порівняно з пізнішими

стадіями. Мають також бути уточненими поняття «міфічного» та

«міфологічного»: «Різниця між міфом і міфологією носить для Гюбнера

основоположний характер. Міф – це «система мислення й досвіду», «система

реальності», в той час як міфологія являє собою використання міфу в літературних

цілях – для аналогій, метафор, сюжетів і т. п. ... міф ... – це первинна реальність,

реальність сама по собі, що існує незалежно від її усвідомлення, а в нашу епоху

навіть постійно витісняється в підсвідомість» [2, с. 6-7], – ця позиція є принципово

суголосною з розумінням міфу Е.Кассірером і О.Ф.Лосєвим як первинної буттєвої

реальності. Деякі автори (О.Г.Дугін, Ю.О.Осаченко [9], К.В.Раздьяконова,

В.М.Топоров [13] та інші) задля акцентування того, що вони досліджують міф не

як міфопоетичну словесну творчість, а як первинну культурну

«доантропоморфну» онтологію свідомості (власне, її «перед-культурність»,

прикордонність культурного і природного й відповідно свідомого та несвідомого,

раціонального й ірраціонального тощо) використовують демонстративно

«джерельно-чистий» термін «міфос», первісний «синкрезис» (А.А.Пелипенко).

Уже вщухли протистояння з приводу логічності-нелогічності-пралогічності

архаїчного та міфічного мислення, його раціональності-ірраціональності,

можливості досягнення міфічним мисленням істини, його пізнавальної снаги тощо

– здається, практично всі погодились, що міф («логоміфія» М.О.Ліфшиць [4]) коли

й має логіку, то «не нашу-сучасну-наукову-західноєвропейського штибу», а свою

«імагінативну логіку», «аксіологіку» (Я.Е.Голосовкер), що в ньому ще/вже не

можна відділити раціональні зерна від ірраціональних «плевелів», що міф узагалі

не «призначений» для пізнавальних пошуків теоретичної істини, а є і встановлює

буттєву «правду» для життя etc. Тут варто зауважити, що у поглядах тих, хто

наділяє міф логікою, пізнавальними можливостями, раціональністю, істиною

тощо, проглядається не завжди зрефлексована позиція розгляду самого міфу (та

міфічної свідомості), що перебувають на стадії «міфосу» – цього «первинного

культурного бульйону», коли гіпотетично все людське=культурне було ще на

грані з природним – реальність була тотальна; тобто фактично вони апелюють до

міфосу як філогенетичної стадії розвитку свідомості як передумови культури.

Метою нашого викладу є вияскравлення психологічних функцій міфу.

Сьогодні вже на відміну від первинного синкрезису, міфосу існують явно

відмінні реальності – буденна, емпірична, «профанна» (інколи профанаційна) і не-

емпірична, трансцендентна, уявна, «віртуальна» – тобто в певному розумінні

«реальна» дійсність і «уявна» реальність. Ця остання є цариною повноправного

міфу: міф це твориво уяви, а уява є творцем міфу. Але міфом просякнута і

об’єктивна реальність повсякдення. Звичайно, у житті сучасної людини міф існує

у значно вужчих «інтервалах придатності» чи «проривається» саме як

релікт. Саме тому стосовно здорової дорослої людини варто казати не

«рівень», а «форма» чи «стан». Та міф у своїх резидуальних чи

редукованих формах і на сучасному етапі розвитку (науки, культури,

свідомості, рефлексії) «живіший всіх живих» [7; 14].

Самозрозуміло, що тут ми покладаємо собі до виконання практично

неможливу задачу виокремити специфіку психологічних функцій міфу, які б не

«дублювали» його соціокультурні функції. Це фактично нездійснéнно хоча б тому,

що міф є першою і соціокультурною, і власне, психологічною реалією, і всі його

дійсні функції можна вирізнити аж надто абстрактно. Неможливо також не

визнати, «психологія міфу» аж ніяк не зводиться лише до «емоційно-

афективного» чи «несвідомого», а є фундаментальною онтологічною підставою

формування людини і культури як таких. Спробуємо все ж описати суто

психологічні функції = механізми появи і дії міфу.

Отже, людина, в якій на якомусь етапі її еволюційного розвитку «зламалися»

біологічні автоматизми, стала перед необхідністю якось достосуватись до світу,

що зненацька також перестав бути автоматичним. Їй стало конче необхідно

«прийти до тями» і зрозуміти, що її оточує і як із цим жити. Так почала творитися

ця дивна реальність міфу, де було перемішано все: світ, людина, сам міф.

Людині у всьому, що вона робить, потрібно бачити сенс. Як намагався

показати О.Ф. Лосєв, будь-яке «заняття», небайдуже людині, базується на міфі. У

певному розумінні навіть навпаки – міф базується на всьому небайдужому. Ще

точніше – усе значуще є міф: «Сенс – це те, що має міфологічно-надзначущий

характер у житті людини» [5, с. 83], але так само справедливе і зворотнє:

міф – це все те, що має надзначущий сенс у її житті [6]. Саме тому

справедливо й те, що міф – це все, у що свято вірять як у істину.

Парадоксальним чином ступінь «міфічності» предмета виявляєтьсяя мірою його

реальності для людини, мірою його найголовнішої «щойності» і останньої,

кінцевої «навіщойності». Міфічним є не лише містичне чи пов’язане зі

священним: «хоч трохи», резидуально міфічним є будь-що, що має значення у

найбанальнішому повсякденні, позаяк щільна вплетеність уявлень в особисті

переживання настільки значна, що ступінь істинності вже майже несуттєва,

оскільки реально-істинним є те, що відповідає структурі переживань, життєвих

цінностей, світогляду, і тому є «вищим знанням».

Людина явно не може жити у недетермінованому «середовищі», а прагне

перебувати в упорядкованому світі, тому вбачає і вносить у нього порядок,

відображуючи на світ свої ідеальні уявлення про нього. Власне, світ культури і є

образом ідеальних уявлень про світ «як такий» у регістрах обов’язковості–істини,

цінності, покликаності. Але суть істини, цінності в тому, що вони не безпосередні,

не досвідні. Вони, легітимовані й сакралізовані колективним досвідом культури, є

трансцендентальними стосовно особистого досвіду «окремого індивіда». Адже

дані особистого життєвого досвіду практично ніколи не дають можливості

пересвідчитися у істинності більшості культурних істин, і що більше знань

нагромаджується, то недоступнішими вони стають для особистої перевірки або

навіть суперечать їм. Проте це ніколи не заважало людині знати, що «насправді»

все є таким-то і відбувається так-то. І ця принципова впевненість у достотності

знаного породжена принциповою довірою, яку має людина до колективного

досвіду своєї культури; вона має просто «йняти віру» у те, що їй ущеплює «в

голову» культурне довкілля. У цьому плані будь-яка культурна істина об’єктивно

справляє такий самий вплив, як прадавній міф: людина приймає якесь знання, чи

оцінку, чи цінність як аксіому – без сумніву й доведення. Будучи колективними, ці

уявлення нав’язуються людині, вони є для неї не продуктом міркування, а віри.

Тут не має принципового значення, це прийняття відбувається під сильним

тиском чи «щиросердно» – аксіома так чи інакше, але визнається дійсною.

Принципово, що визнання є «всезагальним» і «повселюдним», а тому є

«об’єктивним» і чинним, діючим. Людина бачить і розуміє світ так, як диктують

інші, вищі за її власний досвід інстанції – міфи культури. «А це і означає, по суті,

що будь-яка істина це і є міф… Інша річ, що цю свою міфологічну розмірність

людина наполегливо іменує істиною» [5, с. 20]. Тобто істини культури – це

прийняте на віру, так зване визнане буття. Але визнане буття – це уявна дійсна

реальність, а уявна реальність – це і є міф. Ці істини-міфи задають «форми

сприймання» і моделі внутрішньої та зовнішньої діяльності.

Будь-яка сучасна людина вже виховується у традиціях наукового мислення,

«теоретичного ставлення» до дійсності, де самозрозумілою надцінністю є логічно

несуперечливе впорядкування «інформації». Але коли доходить до так званих

особистих міфів, людина впадає в достотно праведний шал і при зіткненні з

фактами, що заперечують її уявлення, з пафосом виголошує: «тим гірше для

фактів» чи щось подібне – заанґажована чимось надцінним свідомість завжди

«зісковзує» у стан міфу, а міф завжди залишається потойбічним щодо логічних чи

емпіричних аргументів; людина керується істинами, які є ілюзіями, тобто міфами.

Цілі та сенси є модусами існування майбутнього в теперішньому і їх самих

можна вважати існуючи та чинними, лише коли вони зі свого уявленого

«прекрасного далека» підпорядковують найближче майбутнє, тобто їх природа

така, що вони є дійсними, лише коли вони є уявними, уявленими. Саме уявно,

уявлювано людина культури може помістити себе в контекст цієї особливої

смислової реальності. Мета є такий «образ потребного майбутнього», що

становить для людини безумовну атракційність, але лише сенс може сказати, чи

варта мета того, щоб до неї прагнути. Бо сенс виходить за рамки раціональності і

взагалі лежить за межами людського життя. Зовсім не випадково головною

проблемою суїцидології є не відсутність мети життя, а відсутність його сенсу.

Я.Е.Голосовкер напрочуд точно показує один із психологічних механізмів

утворення міфом реальності: сила створених людиною міфу «імагінативних

світів» не в тому, що вони відображують чи дублюють дійсність, а в тому, що

роблять явним приховане в предметах; вони є не стільки образи «речей», скільки

образи ідей та смислів; вони також створюють нове, «небувале», можливе,

імовірне – створюють майбутнє. І чим біднішим є досвід, тим реальнішими є

витвори уяви. Ця імагінативна спонука є абсолютною, аподиктичною: в уявному

світі немає місця ні гіпотезі, ні ймовірності, ні апорії, ні фіктивності – є лише

абсолютно реальне. При цьому вирізняються (щонайменше) дві функції міфу як

дії уяви: порятунок свідомості від жаху «невідомого», по-друге, порятунок

свідомості від жаху дійсності, тобто від жаху «відомого»; «уява – як вища

пізнавальна сила розуму (implicite), як світ ідей; 2) уява – як джерело необхідних

оман і обманів-ілюзій [1, с. 154]. Діяльність міфу по смислопороджуванню

фактично робить людину «homo creacoficus» – ‘людиною, що творить мудрість’

(В.В.Козлов). (Здається, термін має виглядати як «creasophicus», а не ’ко-фікус’).

Отже, психологічні функції міфу можна описати таким чином.

Міф є простором первинного «осемантизування» світу, в міфі і «міфом»

здійснюється означення й мапування (картографування) дійсності. Міф здійснює

первинну прагматично-смислову «розмітку» невідомого досі простору, щоб

зробити його придатним для життя. Тут можна певно казати, що міф (та

міфологеми) розставляє по всьому світові ціннісно-смислові маркери, «репери».

Міф є першою створеною своєрідною проміжною реальністю між людиною і

світом, між природно-тваринним і вже власне людським у людині, є «полем»

значень і сенсів. Міф є емоційно-ціннісним, «ставленнєвим відношенням» до

світу, він є специфічним розумінням (пізнанням) світу, але розумінням з погляду

значущості об’єктів світу, а, значить, упередженості щодо світу («аксіологіка»

міфу). Тому питання про істинність–неістинність, логіку–алогічність міфу у

психологічному форматі взагалі недоречні – міф ними просто «не цікавиться». Він

– не про «істину», і не про «навіщо?», а про «так треба» [1; 5; 6; 14].

Міф виступає первинною і на певній стадії філо- та онтогенези єдино

можливою смисловою «подушкою безпеки», що дозволяє уникнути болісного

зіткнення з реальністю людини, яка «відпала від природи». Міф дає людині

психологічний прихисток, сприяє її психогічній захищеності. Ремарка. А). В

літературі філософсько-культурологічного формату досить часто говориться про

«функцію психологічного захисту», яку виконує міф [8; 11], етнічна [7] та

релігійна картина світу. Психологічний сенс цього поняття не співпадає з

культурологічним його осенсуванням, де слововираз «психологічний захист»

зазвичай вживається в однині і, судячи з контекстів, означає захист в сенсі «егіда»

(етимологічно ‘плащ’, ‘покривало’).

У психології за терміном «психологічний захист» закріпився досить

визначений поняттєвий смисл. Як відомо, після Фройда у психології закріпилось

трактування «психологічних захистів» (на загал у вживається у множині) як

активних неусвідомлюваних механізмів психіки, що здійснюють спотворювальне

впорядкування (впорядкувальне спотворення) «інформації» у ситуаціях

потенційної загрози цілісності Ego. Певна річ, культурологічне розуміння

психологічного захисту, яке є більш «побутовим», тобто не строго

термінологічним, не суперечить розумінню психологічному, специфікованому.

Але й відмінності їх досить суттєві: в культурологічних текстах «психологічний

захист» означає збереження чи сприяння появі відчуття безпеки, емоційного

«комфорту». Тому в «міфологічному» контексті у нетермінологічних випадках

воліємо писати не «захист», а «охорона» або «прихисток»: на позначення

актуального відчуття захищеності, стану «душевного комфорту», «затишку».

Самозрозуміло, що однією з «цілей» будь-як зрозумілого механізму

«психологічного захисту» як «психологічної охорони», є, безперечно, досягнення

людиною цього відчуття комфорту, захищеності, самоефективності, адекватності.

Але кожен із конкретних «психологічних захистів» процесуально є ні що інше, як

механізм викривлення сприймання, свого роду «ілюзія розуміння». Це такі

механізми, що дають процесуальні «неправильності», але покликані для

досягнення «результативної» адекватності. Ця результативна адекватність –

збереження/підвищення цілісності Я, самооцінки людини. Специфіка

психологічних захистів у психологічному сенсі якраз і полягає в тому, що вони

запускаються в ситуації, коли «результативної» адекватності можна досягти лише

за рахунок окремих викривлень (пожертвувати фігуру для виграшу позиції). Міф,

«міфізація» і дають людині це відчуття захищеності, егіди, затишку. У цьому сенсі

міф є справжнім психологічним «наметом», «укривищем» (О.Солженіцин).

Міф реалізує потребу в приєднанні. Її гострота артикульована сучасними

дослідниками, бо відчуття приєднаності сучасної людини сильно затамоване чи

зруйноване. Багато говорять про відчуження не у філософсько-гносеологічному

сенсі, а саме в екзистенційно-психологічному, як про «закинутість»,

«полишеність», «самотність», «вирваність», «приреченість на свободу» тощо. Міф

забезпечує людину абсолютним звільненням від індивідуальної свободи.

Підвищення та підтримання «життєвого тонусу» спільноти, її

«енергетизація», полегшення переживання стресів, породжуваних критичними

станами природи, суспільства й «окремого індивіда». Це неабияка за важливістю і

очевидна за необхідністю функція. Найяскравіше вона проявляється і «працює» у

ритуалах і, зокрема, в урочистих ритуалах і ритуалах святкування (перегодом

святкування розділяються на власне свято (від «святе», тобто священне,

піднесене) та так звані карнавали та інші «празники» розперезаності). Для

підтримання життєвого тонусу необхідне також і управління страхом. Міф

видозмінює та регламентує страх, переводить страх з одних площин в інші.

Зокрема, міф організує, «виховує» і сакралізує тваринний страх і ниций переляк у

грандіозну велич нумінозних почуттів і спрямовує їх потрібне річище.

Психогігієнічна. Міф є «операційним середовищем» для екстерналізації і

відчуження, а тим самим звільнення людини від власних «психологічних відходів»

(і страхів у тому числі). Ці «шлаки» в архаїчному міфі-ритуалі або набувають

оформлення у «прийнятний вигляд», або, навпаки, перебільшуються до

демонстративної відразності й неможливості. Це психогігієнічна, «каналізаційно-

асенізаційна» (тобто і розподільна, і очищувальна) функція міфу. Тут можна

уточнити висловлену вище фразу про каналізування й модифікацію страху: міф не

лише зменшує страх через квазіпояснення дії сил природи, але й навіює

священний трепет, перед величністю та грандіозністю, і ця космічна велич – велич

походження й існування свого соціуму й роду. Тобто міф є одним із знарядь

виховання у людини коли не манії величі, то принаймні віри у свою могутність.

Ясно, що така віра тим потрібніша, чим реально слабша людина. Підвищенню

самооцінки дуже сприяють різні славословні урочистості (щоправда, сама їх поява

уже знаменує розклад первісної міфічної свідомості).

Міф виконує одну з найважливіших функцій як механізм психологічного

захисту у вузькопсихологічному сенсі через підвищення і завищення самооцінки

соціуму, зокрема, через прилучення до сакральності й величі: першопредки

завжди космічного масштабу (весь світ був породжений і розбудований до і ніби

«для» появи даного конкретного соціуму); предки – завжди титанічної величі,

сили й снаги; епос – завжди героїчний і т.д. Атрибуція причин будь-яких явищ,

точніше, всіляких за природою й походженням явищ «в назовні», тобто

екстерналізування джерел виступає також могутнім засобом засобом «імунізації»

проти переживання провини, неспоможності і надає відповідальності досить

своєрідного вигляду: відповідальність «накладається» («навішується», рос. –

«вменяется») примусово, а не «береться» добровільно. Але нести її – обов’язково.

Найважливішим психологічним процесом, у якому чи за допомогою якого

відбувається міф, є проєкція людини на світ. Проєціюючи на світ це щось, людина

обживає світ. Але тим самим вона і проєктує світ як світ зрозумілий, підручний,

«жилий» – виносить назовні свої емоції і свої інтенції. Виносячи назовні, вона

ставиться до нього як до чогось зовнішнього, «самого по собі», приписуючи

йому закони, а законам – невідворотність. Тобто ставиться до нього як до

об’єктивної реальності. Людина зобов’язується виконувати ці закони як

об’єктивні. Таким чином людина укладає зі світом угоду про взаємодію чи

протокол про наміри, а ритуали, магія, трансляція міфів розказують, як має бути.

Тобто на загал однією з найважливіших функцій міфу є т. зв. програмування

свідомості (в розширювальному сенсі слова свідомість). Роль міфу –навіювальна;

могутність міфу багато в чому тримається саме на його сугестивності.

Міф як царина ментального також є першою культурною формою для

реалізації потреби у творчій уяві суто художнього типу, оскільки найкраще поле

для прояву й розвитку «технічної творчості» є сама діяльна та діяльнісна практика

життя. Міф же в цьому плані є своєрідним додумуванням і доуявлюванням

реальності та її сенсу до стану повноти упевненості. Це додумування – не лише

«структурно-технологічне», воно більшою мірою смислове, про смисл. Міф є одна

з перетворених форм реальності; це явище культури, що існує як явище природи.

Література:

1. Голосовкер Я. Э. Логика мифа // Приложение: Акад. Н. И. Конрад о труде Я.Э.

Голосовкера. – М. : Наука : Главн. ред вост. лит-ры, 1987. – 217 с.

2. Касавин И. Т. От переводчика // Хюбнер К. Истина мифа ; [пер. с нем. И.

Касавин]. – М. : Республика, 1996. – С. 6–11.

3. Козолупенко (Пашинина) Д. П. Миф как основание и феномен культуры //

Мир психологии. – 2003. – № 3. – С. 57-62.

4. Лифшиц М. Мифология древняя и современная / М. Лифшиц. – М. :

Искусство, 1980. – 582 с.

5. Лобок A. M. Антропология мифа. – Екатеринбург : Банк культурной

информации, 1997. – 668 с.

6. Лосев А. Ф. Диалектика мифа // Миф. Число. Сущность. – М. : Мысль, 1994. –

С. 5-298.

7. Лурье С. В. Психологическая антропология: история, современное состояние,

перспективы. – М. : Альма Матер, Академический проект. – 2005. – 624 с.

8. Найдыш В. М. Философия мифологии. От античности до эпохи романтизма :

Монография. – М. : Гардарики, 2002. – 554 с.

9. Осаченко Ю. С. Сущность мифа как философская проблема. 2. Миф как

конфигурация опыта сознания – возможности экзистенциально-

феноменологической тематизации // Известия Томского политехнического

университета. – 2005. – Т. 308. – № 4. – С. 200–204.

10. Пелипенко А. А., Яковенко И. Г. Культура как система. – М. : Языки русской

культуры, 1998. – 376 с.

11. Пивоев В. М. Мифологическое сознание как способ освоения мира. –

Петрозаводск : Карелия, 1991. – 111 с.

12. Райков В. Л. Психологические истоки мифа и его эволюционный смысл //

Мир психологии : Научно-методический журнал. – 2003. – №3 (35). – С. 42–

47.

13. Топоров В. Н. Пространство и текст // Текст: семантика и структура :

Сборник статей – М. : Наука, 1983. – С. 227-284.

14. Хюбнер К. Истина мифа; [пер. с нем. И. Касавин]. – М. : Республика, 1996. –

448 с.

References :

1. Golosovker Ya.E. Logika mifa // Prilozhenije: Akad. N.I. Konrad o trude

Golosovkera Ya.E. – М. : Nauka : Glavn. Red. vost. lit-ry, 1987. – 217 с.

2. Kasavin I.T. Оt perevodchika // Hubner К. Istina mifa ; [per. s nem. I. Kasavin]. –

М. : Pespublika, 1996. – С. 6–11.

3. Kozolupenko (Pashinina) D. P. Mif kak osnovanija i fenomen kul’tury // Mir

psihologii. – 2003. – № 3. – С. 57-62.

4. Lifshits М. Mifologija drevniaja i sovremennaya / М. Lifshits. – М. : Iskusstvo,

1980. – 582 с.

5. Lobok A. M. Antropologija mifa. – Yekaterinburg : Bank kul’turnoy informacii,

1997. – 668 с.

6. Losev А. F. Dialektika mifa // Mif. Chislo. Suschnost’. – М. : Mysl’, 1994. – С.

5–298.

7. Lurje С. В. Psihologicheskaya antropologiya: istorija, sovremennoye sostoyanije,

perspektivy / С. В. Lurje. – М. : Alma Mater, Akademicheskij projekt. – 2005. –

624 с.

8. Najdysh В. М. Filosofia mirologii. Оt antichnosti dо epohi romantizma :

Monografija. – М. : Gardariki, 2002. – 554 с.

9. Osachenko Yu. С. Suschnost’ mifa kak filosofskaya problema. 2. Mif kak

konfiguracija opyta soznanija – vozmozhnosti existencialno-fenomenologicheskoj

tematizacii // Izvestija Tomskogo politehnicheskogo universiteta. – 2005. – Т.

308. – № 4. – С. 200–204.

10. Pelipenko А. А., Yakovanko I. G. Kultura kak systema. – М. : Yazyki russkoy

kul’tury, 1998. – 376 с.

11. Pivoyev В. М. Mifologicheskoya soznaniye kak sposob osvoyenija mira. –

Petrozavodsk : Karelija, 1991. – 111 с.

12. Raikov В. L. Psihologicheskiya istoki mifa i yego evolucionny smysl // Mir

psihologii : Nauchno-metodichesky journal. – 2003. – №3 (35). – С. 42–47.

13. Toporov В. Н. Prostranstvo i tekst // Tekst: semantika i struktura : Sbornik statei –

М. : Nauka, 1983. – С. 227-284.

14. Hubner К. Istina mifa; [per. с nem. I. Kasavin]. – М. : Respublika, 1996. – 448 с.