Вопрос1:Україна в складі російської та австро-угорської імперій (кінець ХVIII - початок XX ст5.1 Політичне становище українських земель у XIX ст.Як уже зазначалося у попередньому розділі, наприкінці XVIІІ ст.

українські землі, за трьома поділами Польщі, потрапляють під владу двох імперій - Російської та Австро-Угорської. Майже 150 років від кінця XVIІІ до початку XX ст. українці перебували під владою цих імперій: 80 % із них підлягали російським імператорам, решта населяли імперію Габсбургів. Так українці опинилися у складі політичної системи, що радикально відрізнялася від устрою, до якого вони звикли. Обидві імперії являли собою величезні територіальні конгломерати, численне населення яких складалося із етнічно йкультурно різноманітних народів. За своїм політичним устроєм обидві державибули самодержавними монархіями. Проте режими цих імперій помітно відрізнялися: в Росії була абсолютна монархія, в Австрії - конституційна.У Російській імперії царі користувалися необмеженою владою, чого не було

у жодній країні Європи: ніде бюрократія не була такою деспотичною, поліція такою жорстокою, а народ таким безправним, як у Росії, Управління Росією здійснювалося без урахування відмінностей національного походження та історичних традицій багатьох інших народів імперії. Щодо України, то виходячи з того, що українці за мовою і культурою були близькоспоріднені з росіянами, царський уряд став розглядати її як невід'ємну частину Росії, щона деякий час "випадково" була відірвана від неї.Австрійська імперія за політичним устроєм являла собою багатонаціональну

імперію: конгломерат двох великих народів - австрійців і угорців, і ряд менших етнічних груп. Тут жодна нація чи народність не мала абсолютної більшості, тому жодна національна культура не була такою визначальною, як російська культура в царській імперії. Проте най впливовішою нацією були австрійці, а німецька мова переважала в армії і серед чиновництва. Становище українців в національному питанні було дещо кращим ніж в Росії, однак на всіх територіях західні українці терпіли тяжкий гніт своїх сусідів: у Галичині - поляків, Буковині - румунів, Закарпатті - угорців. Австрійський уряд мало робив для захисту українців.У своєму управлінні монархіями імператори спиралися насамперед на армію

та бюрократію. Армія боронила, а при нагоді й розширяла кордони імперії.Вона також забезпечувала внутрішній порядок. Бюрократія збирала податки

(більша частина яких ішла на утримання її самої та армії), а також прагнулаорганізувати суспільство у спосіб, що найкраще відповідав інтересам імперії. Імперські бюрократи, які правили у ХІХ ст., вважали, що чим більшою кількістю законів і правил вони обкладатимуть суспільство, тим ліпше буде в ньому жити. ї хоч місцева верхівка й далі зберігала своє значення, проте важливі рішення, що визначали життя українців, все частіше приймали імперські міністри у далеких столицях.5.2 Україна під владою Російської імперіїНа початку XIX ст. Російська імперія була однією з найбільших у світі.

Переважна частина українських земель (Лівобережна, Слобідська, Правобережната Південна Україна) входила до її складу. З ліквідацією політичної автономії України наприкінці XVIII ст. царський уряд посилив колоніальний наступ на її землях, запровадив загальноімперську державно-політичну систему з її уніфікаційними методами управління.

Уся українська територія яка входила до складу Росії, була поділена на три генерал-губернаторства і дев'ять губерній: Київську, Подільську, Волинську, Чернігівську, Полтавську. Катеринославську, Таврійську, Херсонську та Харківську. У губерніях державну владу Російської імперії представляли губернатори, яких призначав і звільняв цар. Губернії складалися з повітів, де керували справники. Повіти поділялися на стани, очолювані поліцейськими приставами. Важливою державною установою була Казенна плата. Вона відала збиранням з населення різноманітних державних податків. Увесь цей адміністративно-управлінський апарат повинен був забезпечити владу царизму на місцях. Щодо найбільшої маси населення - кріпосних селян, то вся влада над ними належала поміщикам. Знищення російським царизмом наприкінці XVIII ст. української державності на Лівобережжі та Слобожанщині супроводжувалось русифікацією корінного населення. Цю колонізаторську політику стосовно українського народу російська влада здійснювала переважно ідеологічно-адміністративним шляхом. Царські адміністратори витісняли українську мову з імперських установ і навчальних закладів усіх ланок освіти. Переважна більшість українського панства мала статус російських дворян (такими імперські власті визнали майже 25 тис. шляхетських родин колишньої Гетьманщини). Отримавши підтвердження прав на володіння маєтками і кріпаками, вони пішли прислуговувати царським властям у губерніях і повітах, більшість з них навіть у родині спілкувалась російською мовою.Економічний розвиток України в першій половині XIX ст. характеризувався

розкладом феодально-кріпосницької системи. У цей період сільське господарство було головним сектором економіки, а стан аграрних відносин значною мірою визначав динаміку всього суспільного розвитку.У першій половині XIX ст. в аграрній сфері домінувало поміщицьке

землеволодіння. На українських землях, що належали Російській імперії, воностановило майже 75% усієї землі. Незважаючи на таку значну концентрацію земельних угідь в руках поміщиків, їхні господарства занепадали. Для задоволення своїх потреб у грошах, які весь час зростали, поміщики посилювали панщину та скорочували селянські наділи, що призводило до розорення селянства і деградації поміщицьких господарств. Прогресуючий їх занепад виявився у зростанні заборгованості поміщиків державі, що становилау першій половині XIX ст. понад 83 млн. крб. Тому наприкінці 50-х років поміщиками було оформлено під заставу майже кожен четвертий маєток в Україні.Процес розорення охопив не лише середні і дрібні поміщицькі господарства,

а й латифундії земельних магнатів, у тому числі нащадків козацької старшини. Так, що полтавський поміщик С. Кочубей заборгував кредитним установам майже І млн. крб. Селяни в той період поділялися на поміщицькі тадержавні. О. Бойко зазначає, що заданими 1833 р., кількість поміщицьких селян становила 2.5 млн. осіб, або 63,8% всієї кількості селян Східної України, державних- 1,5 млн., або 36,2%. Поміщицькі селяни переважали у Східній Україні. Правобережжі, а державні - на Лівобережжі та Півдні України.Відробіткова, грошова і натуральна ренти були основними формами

експлуатації селян. Незважаючи на те, що закон 1797 р. офіційно встановлював триденну панщину, реально вона досягала 4-6 днів на тиждень.

До того ж селяни відробляли й додаткові повинності та сплачували натуральніта грошові оброки. Страждали селяни також і від прогресуючого процесу обезземелення.Важким тягарем на плечі селян лягали державні повинності, насамперед

рекрутчина. Погіршувалося їхнє правове становите.Становите державних селян, які вважалися вільними і сплачували державі

феодальну грошову ренту за користування землею, було значно кращим.Сільськогосподарське виробництво було малоефективним через рутинний стан

техніки та технологічно відсталу традиційну систему землеробства. У середині XIX ст. землю обробляли тими ж знаряддями праці, що й століття тому - плугом, сохою, серпом, косою. Незмінними залишались і системи обробітку землі: класичне трипілля на Правобережжі, архаїчна перелогова система - на Півдні та комбінація цих двох систем - на Лівобережжі.Все це призвело до появи надлишків робочої сили в аграрному секторі. Всі

безробітні, шукаючи виходу із скрутного становища, переселялися у Новоросійський край. Саратовську та Астраханську губернії, на Кавказ. У 1838- 1852 рр. з Лівобережжя переселилося у ці райони 58,5 тис. осіб.Перша половина XIX ст. характеризується ще й тим, що почалися суттєві

зрушення в аграрному секторі: поступова руйнація натурального господарства та еволюційний перехід господарської діяльності на засади товарності та підприємництва.З проникненням капіталізму в сільське господарство поглиблювалась

соціальна диференціація українського селянства. Так, у 1836 р. у Лівобережній Україні та Слобожанщині лише 54,3% козацьких родин володіли землею, решта належала до бідноти або мала лише садиби. На Правобережжі 35%селян були неспроможні обробляти свої наділи, 15% не мали ніякого господарства.У перенаселених районах зростала кількість сільських жебраків,

позбавлених будь-яких засобів існування, які в пошуках заробітків йшли у степові райони, формуючи ринок робочої сили. З іншого боку, створювалась заможна сільська верхівка, яка, накопичивши певний капітал, вкладала його впромислові підприємства, торгівлю, купувала й орендувала землю. Такі соціальні прошарки виникали насамперед серед державних селян, особливо нащадків колишніх козаків, однак були вони й серед кріпаків. Наприклад, колишні селяни-кріпаки Симиренки та Яхненки започаткували династію українських промисловців-мільйонерів. У 1861 р. їм належало нерухомого майна на суму майже 4 млн. крб. Інший мільйонер Артем Терешенко - родоначальник династії відомих цукрозаводчиків - виходець із козацького роду. Терешенки- українські промисловці, землевласники та меценати серединиXIX - початку XX ст. Походили з козаків м. Глухова (нині Сумської обл.). Відомі глава родини Артем Якович (? -1873) та його сини Микола (1819-1903) та Федір (1832-1893). Родина Терешенків посідала провідні місця у торгівлі хлібом, цукром та худобою, у цукровому, туральному, суконному виробництві, лісообробці, інших галузях. їй належало понад 200 тис. десятин землі (з них70 тис. на Київщині). У1872 р. Терешенкам було надано дворянське звання. Вони стали одними з фундаторів цукрового (1887), рафінадного (1903) синдикатів та Всеросійського товариства цукрозаводчиків (1897). Один із нащадків Терешенків - Михайло Іванович (1886-1956) обирався до IV Державноїдуми (1912), після Лютневої революції 1917 р. був міністром фінансів, а

згодом міністром закордонних справ. Емігрував за кордон. Родина Терешенків відома багатьма добродійними справами, на які вони витратили майже 5 млн. крб. Колекція художніх творів, яку все життя збирала родина Терешенків, стала основою Київського музею російського мистецтва.Розвиток промисловості 30-х років XIX ст. характеризується також

глибокими змінами. Це початок промислового перевороту. Суть його полягала упоступовому переході від феодальної мануфактури до капіталістичної фабрики.Утвердження фабрично-заводського (машинного) виробництва починає

переважати в таких галузях, як металообробна, текстильна, тютюнова, склодувна та ін. Мануфактури ще довго зберігалися у цукровій і горілчаній промисловості. Проте вже у 1856 р. налічувалось 218 цукрозаводів. Вони виробляли близько 80% загальноросійського цукру. Стрімкого розвитку набуваєвиробництво сукна, прискорюється розвиток металургійної промисловості, видобуток вугілля та інших галузей промисловості. Кількість підприємств в Україні за другу чверть XIX ст. збільшилась з 649 до 2473. Особливо швидкими темпами розвивався Південний регіон.Швидко зростала кількість суконних підприємств: із 12 суконних мануфактур

у 1797 р. до 160 у 1859 р. У40-50-х роках в Україні почало розвиватись сільськогосподарське машинобудування. Зростання попиту на метал зумовило виникнення нових чавуноливарних та залізоробних підприємств, які будуватисьна Луганщині, Київщині, Одещині. Розвивалися й інші галузі промисловості - салотопна, шкіряна, свічкова, миловарна.Розвиток товарно-грошових відносин відбився і на сільському господарстві.

Зростала його товарність. Поглиблювалася спеціалізація окремих регіонів України. Так, Південь спеціалізувався на вирощуванні пшениці, тонкорунного вівчарства, а Правобережжя - на вирощуванні цукрових буряків. Товаризація сільського господарства вела до розшарування поміщицьких господарств. Водночас дрібні і середні поміщицькі господарства значною мірою зберігали натуральний характер. Невміння господарювати у нових умовах примушувало поміщиків закладати за борги свої маєтки. Інтенсивно відбувалося руйнуванняі селянських господарств. Скорочувалися їх наділи, збільшувалася панщина, часто селян позбавляли наділів.Отже, дореформений період економічного розвитку характеризувався досить

швидким зростанням промисловості. Якщо у 1825 р. в Україні існувало 674 більш-менш значних підприємств з 15,2 тис. робітників, то у 1860- відповідно 2709 і 85319, причому у 1861 р. вільнонаймані робітники становили майже 74% від загальної кількості.Розвиток ринкових відносин спонукав пожвавлення торгівлі. У першій

половині XIX ст. значна частина населення України уже була тісно пов'язана з ринковим обігом. У нього втягувалося і селянство. Розвитку торгівлі сприяла наявність сухопутних шляхів і судноплавних рік, будівництво портів в Одесі, Херсоні та інших містах, які з'єднували губернії України з Центральною Росією і зарубіжжям. Важливу роль відігравала ярмаркова торгівля, насамперед у Харкові, Ромнах, а потім у Полтаві, Києві. На знаменитий Київський контрактовий ярмарок, який був переведений з Дубна у 1797 р., приїздили поміщики з інших місць імперії, а також з Австрії, Пруссії, Франції, Англії. Тут укладалися контракти на купівлю-продаж різноманітної продукції панських маєтків, передусім сільськогосподарської.

Ярмаркова торгівля сприяла економічному об'єднанню різних регіонів України,підтриманню зв'язків з промисловими районами Росії, зарубіжними країнами.Вихід до Чорного моря дав Україні нові шляхи для зовнішньої торгівлі. Я

кию раніше основна маса товарів вивозилась через Петербург, Ригу, Гданськ, що істотно гальмувало експорт з України, то в першій половині XIX ст. він здійснювався через азовсько-чорноморські порти. Вагоме місце в українськомуекспорті зайняв хліб, насамперед пшениця, яка становила 90% всього хлібногоекспорту. Український хліб споживали Туреччина, Греція, Італія, Франція, а також Англія, Австрія, Пруссія. Крім хліба, Україна експортувала лляне насіння, конопляне прядиво, тютюн, вовну, шкіру, смушки, топлене сало, олію, худобу, мед, віск, рибу тощо. Зростання промислового й сільськогосподарського виробництва, розвиток торгівлі сприяли розвитку містУкраїни. Швидко зростали Харків, Одеса, Херсон, Миколаїв. Протягом 1811 - 1858 рр. кількість міського населення України зросла з 512,5 тис. до 1456,8тис. осіб, тобто майже втричі.Отже, у першій половині XIX ст. домінуючою залишалася феодально-

кріпосницька система господарювання, заснована на власності поміщиків на землю, прикріпленні селян та їх особистої залежності від пана.З економічної структури феодального суспільства поступово формувалися

капіталістичні відносини. Це було зумовлено посиленням товарно-грошових відносин та іншими факторами буржуазної модернізації.Кріпосницькі відносини підривалися й розвитком промисловості. Поступово

відбувався перехід від мануфактури до фабрики з найманою працею. Розвиваються нові галузі промисловості - металургійна, видобуток корисних копалин, у 20 -х. рр. збудовано перші цукроварні.Основна ознака цього періоду - поглиблення кризи феодально-кріпосницької

системи і зародження капіталістичних відносин.У другій половині XIX ст. феодально-кріпосницька система в обох імперіях

зазнала глибокої кризи. Вийти з неї можна було шляхом ліквідації кріпосногоправа і проведення реформ, що сприяло б розвитку ринкових відносин. 19 лютого 1861 року Олександр II видав маніфест про скасування кріпосного права. Проте шлях капіталістичного розвитку був визначений царськими реформами, які проводилися згори, в інтересах поміщиків, лише щоб заспокоїти селянство. За царським маніфестом селяни ставали особисто вільними, незалежними від поміщиків. Однак право власності на землю залишалося за поміщиками. Селяни були зобов'язані викуповувати свої наділи.Однак вони не мали на це коштів. Тому уряд виплачував поміщикам 80% вартості селянських наділів у формі казенних облігацій, а селяни зобов'язувалися виплачувати урядові цю суму з відсотками протягом 49 років.Після реформи 220 тис. селян Наддніпрянської України залишилися безземельними, а усього близько 94% селян мали наділи до 5 десятин, що булонедостатньо для ведення господарства.Окрім аграрної у 1862 - 1874 pp. були проведені фінансова, судова,

земська, міська, військова та освітня реформи. Реформи мали значні недоліки, однак усе ж сприяли соціально-економічному поступу, становленню правоздатності станів, відкривши шлях до модернізації та індустріалізації господарства.Швидкими темпами почали розвиватися в Україні насамперед такі галузі

важкої промисловості, як вугільна, залізорудна, металургійна,

машинобудівна. Головною вугільною базою України став Донецький басейн, що на початок XX ст. давав майже 70 % усього вугілля імперії, тут діяло 1200 шахт, на яких працювало 1684 тис. осіб. У розвитку металургійної промисловості України переломними стали 80-90-ті роки XIX ст. Було побудовано 17 великих металургійних заводів, Україна виплавляла у 1913 році69 % загальноімперського виробництва чавуну, 57 % сталі, 58 % прокату. Швидкими темпами розвивалися в Східній Україні харчова, лісопильна, швейна та інші галузі промисловості. Розвиток промислового виробництва України супроводжувався швидким зростанням залізничного транспорту. У 70-ті роки залізницею було сполучено всі головні українські міста, а також з'єднано чорноморські порти з портами Балтійського моря. Це сприяло розширенню як внутрішнього ринку, так і зовнішньої торгівлі.Значну роль у розвитку української промисловості належала іноземному

капіталу. Ключові позиції в кам'яновугільній, залізорудній і металургійній промисловості в Східній Україні зайняли французький, бельгійський, англійський і німецький капітали. На початку XX ст. іноземцям в Україні належало близько 90 % акціонерного капіталу монополістичних об'єднань. Розвиток індустрії України відбувався однобічно. Швидкими темпами розвивалися базові, видобувні галузі, які поставляли сировину. Інші, окрім сільськогосподарського машинобудування, тупцювали на місці. Це. зокрема, стосувалося виробництва готової продукції, від якої Україна залежала від Росії. До першої світової війни на українську промисловість припадало 70% усього видобутку сировини імперії і лише 15% готових товарів. Це - результат колоніальної економічної політики Росії щодо українських земель, нещадної експлуатації царизмом їхніх природних і людських ресурсів.Отже, головним чинником розвитку України другої половини XIX ст. стала

реформа 1861 року. Саме вона створила умови для розвитку капіталістичних відносин в Україні. Значного розвитку набуває промисловість. В Україні сформувалося два промислові райони: центром важкої промисловості була Катеринославська губернія, а також міста Харків, Миколаїв, Одеса; центром цукрово-гуральної промисловості була Правобережна Україна (Київська, Подільська та Волинська губернії). В цей час бурхливо будуються залізниці: у 1866 - 1879 рр. прокладено 5 тис. км., а з 11-ї половини 90-х рр. їх уже прокладено понад 20 тис. км. Проте, якщо у Східній Україні йшов процес індустріалізації, то розвиток промислового виробництва у Західній Україні відбувався значно повільніше. Значно відставало від промисловості і сільське господарство.Західноукраїнські землі під владою Австро-Угорської імперіїНаприкінці XVIII ст. відбувся черговий перерозподіл українських земель.

Внаслідок трьох поділів Польщі західноукраїнські землі площею близько 60 тис.кв.км з населенням 3,5 млн. осіб, з яких 2,4 млн. українців. Крім того,з XVII ст. у складі австрійської монархії під владою Угорського королівстваперебувало Закарпаття. На цих територіях українське населення жило в умовахжорстокого соціально-економічного тиску з боку монархії. Особливо тяжким було життя західноукраїнських селян, які становили більшість українців. За право користуватися земельними наділами селяни Східної Галичини відробляли щотижневу панщину по 5-6 днів.Галичина, Буковина і Закарпаття були найбільш відсталими регіонами. Серед

західних українців другу виразну соціальну групу становило греко-католицьке

духовенство, яке взяло на себе роль лідера в селянському середовищі. За матеріальним і культурним рівнем воно мало чим відрізнялося від селян. Отже, у першій половині XIX ст. західноукраїнське суспільство, зокрема у Східній Галичині, складалося із двох соціальних верств: селянської маси і невеликого прошарку священиків. Західні українці майже не мали власної знаті, а також достатнього представництва серед міщанства, тому мали обмежений доступ до політичної влади.На початку XIX ст. промисловість краю залишалась на ремісничо-

мануфактурному рівні. Повільно відбувався розвиток капіталістичних відносинна західноукраїнських землях. Австро-угорський уряд свідомо гальмував тут розвиток економіки і передусім промисловості, прагнув перетворити ці землі на ринок збуту і джерело сировини, в аграрно-сировинний придаток метрополії. Фактично Галичина була внутрішньою колонією краще розвинених західних провінцій Австрійської імперії - Австрії та Богемії.Внаслідок революції 1848-1849 рр. на західноукраїнських землях, що

входили до складу Австрійської імперії, склалися умови для розвитку капіталізму.Вирішальну роль у переведенні народного господарства на ринкові відносини

відіграла реформа 1848 р. Незважаючи на її обмежений характер (скасування панщини за викуп) та збереження значних залишків старого ладу (всесилля великих землевласників, системи відробітків), вона все ж відкрила шлях до вільного підприємництва і формування ринку вільнонайманої робочої сили. Цимбуло створено передумови для зростання товарності сільського господарства йздійснення промислового перевороту.Ознаки капіталістичного розвитку в 30-х роках були дуже слабкими. Вони

виявлялися головним чином у діяльності торгово-лихварських об'єднань - Крайової кредитної спілки, Спілки товариств із збуту худоби та ін. З 60-х років спостерігається виразне промислове пожвавлення. Будівництво залізницьтісніше зв'язало край із західними провінціями Австро-Угорщини, сприяло поліпшенню умов збуту західноукраїнської продукції, розширенню як внутрішнього, так і зовнішнього ринку, а також товарів західної промисловості. 70-90-ті роки стали періодом становлення фабрично-заводськоїпромисловості, поліпшення її енергоозброєності, що прискорило процес промислового перевороту. Особливо швидкими темпами розвивалася нафтова промисловість. Водночас розвивалися озокеритова промисловість, видобуток бурого вугілля, виробництво солі.Підвищення попиту на ліс для промислових цілей у цей період сприяло

розвиткові лісової промисловості. Наприкінці XIX ст. починається становлення металообробної і машинобудівної промисловості з виробництва нафтового устаткування, сільськогосподарських машин. Розвивається і промисловість, пов'язана з переробкою сільськогосподарської продукції: винокурні заводи, тютюнові фабрики, борошномельні, пивоварні підприємства, на початку 90-х років - цукрові заводи.Проте більшість підприємств були дрібними: у Галичині 89,9% їх мали від 1

до 5 робітників, на Буковині - 98,1 %. Подібне спостерігалось на Закарпатті. Про економічну відсталість краю яскраво свідчить також структура населення. Наприкінці XIX - на початку XX ст. в промисловості і ремеслах було зайнято 5,7-11 % населення, тоді як у Нижній Австрії - 41%.

Суспільний поділ праці, господарська спеціалізація зумовили пожвавлення торгівлі. Провідну роль у зовнішній торгівлі відігравало купецтво "вільноготоргового міста" Бродів, яке зосередило у своїх руках торгівлю між Австрієюі Росією, якоюсь мірою взагалі між Заходом і Сходом. Головними статтями експорту були продукти сільського господарства, ліс, сіль і лише невеликою мірою - вироби ремесла і мануфактурної промисловості (здебільшого полотно).Ввозилася переважно промислова продукція, а також худоба, яка після відгодівлі надходила на західні ринки.Розвиток торгівлі зумовив розвиток банківської справи та концентрації

капіталу. На західноукраїнських землях активно діяли земельний, іпотечний іторгово-промисловий банки. Велике значення для розвитку банківської справи мав іноземний капітал, зокрема австрійський. У 90-х роках австрійський капітал контролював акціонерні компанії, пов'язані з видобутком нафти, проте, згодом сам опинився в залежності від могутніших - німецького, англійського і французького, що негативно позначилося на розвитку як Австрії, так і західноукраїнських земель.У процесі утвердження ринкових відносин зростали міста Львів, Дрогобич,

Станіслав. Стрий, Коломия, Тернопіль, Чернівці, Мукачеве та ін. Змінюваласяй соціальна структура суспільства - формувався середній клас і клас вільнонайманих робітників.У сільському господарстві великі землевласники після реформи зберегли за

собою понад 40% земельних угідь краю. Проте згодом великі земельні володіння стали переходити у власність підприємців, різних компаній, банків, багатих селян. Тисячі панських фільварків почали здавати в оренду власникам торгового і лихварського капіталу.На селі поширився процес майнового розшарування селянства. На рубежі XIX-

XX ст. у краї було від 4,5 до 5% економічно міцних заможних селянських господарств, до 90% - малоземельних та безземельних. Вони володіли відповідно понад 27% і майже 40% землі. Значна частина землі господарств, які розорювались, йшла на продаж.У великих маєтках, а згодом і в селянських господарствах, почалося

впровадження у землеробство сільськогосподарських машин та поліпшених знарядь праці (вдосконалених залізних плугів і борін, культиваторів, сівалок, косарок, молотарок, віялок тощо). У грунт почали вносити органічніта мінеральні добрива, пропагувались агротехнічні знання, з'явились навчальні заклади сільськогосподарського профілю (сільськогосподарська школа в Дублянах).Загалом сільське господарство на цих землях лишалось екстенсивним,

низькопродуктивним.У краї зростало відносне аграрне перенаселення, збільшувалася кількість

селянських господарств, які опинилися на межі розорення. У пошуках кращої долі значна частина селян Закарпаття уже в 70-х, а Східної Галичини і Буковини - у 90-х роках XIX ст. змушена була емігрувати в інші країни (США,Бразилію, Канаду, Аргентину), на Наддніпрянську Україну та на Балкани. До Першої світової війни з цих земель виїхало і поселилося за океаном майже один мільйон осіб. Проте ні постійна, ні сезонна еміграція не змогли істотно виправити ситуацію в західноукраїнському селі. Сільське населення дедалі більше пролетаризувалося.

Суспільно-політичний рух, що розгорнувся після буржуазної революції 1848-1849 рр. в Австрії, зумовив посилення національно-визвольної боротьби українського народу. Однак на той час національно-патріотичний табір значноослаб. Більша частина українських патріотів, розчарована крахом своїх надійна вирішення соціально-економічних, політичних, культурних проблем у 1848-1849 рр. за допомогою Габсбургів, почала шукати підтримки в Росії. Поступово відходячи від ідеалів "Руської трійці", частина галицької інтелігенції, піддавшись впливу об'єднавчих ідей московського професора М. Погодіна, потрапила під вплив панслов'янської політики царської Росії. Так,у другій половині 60-х років з членів Головної Руської Ради сформувалася партія москвофілів. Водночас оформилася ліберально-національна партія народовців.Соціальну основу москвофілів становили головним чином так звані старі

русини, тобто добре забезпечена церковна та світська еліта. Поділяючи експансіоністські прагнення російського царату, вони не визнавали права українського народу на самостійне існування, рішуче обстоювали тезу про "єдиний обшеруський народ", до якого зараховували і населення Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття, тобто стали на шлях національного самозречення.Носієм національної ідеї і продовжувачем традицій національного руху

попередніх десятиліть у Галичині виступило молоде покоління світської інтелігенції - вчителі, письменники, журналісти, студенти.Молода інтелігенція започаткувала новий, так званий народовський, напрям

національного руху, що орієнтувався на народ і стояв на ґрунті національного самоутвердження та визнання національної єдності українців Галичини і Наддніпрянщини.Першими представниками нового напряму були молоді письменники-романтики:

Володимир Шашкевич (син Маркіяна - засновника "Руської трійці"), Федір Заревич, Євген Загорський, Ксенофонт Климович, Данило Танячкевич, які у 1862 р. заснували у Львові першу нелегальну молодіжну організацію-громаду (на зразок "Київської громади"). Згодом учнівські громади виникли в Бережанах, Перемишлі, Самборі, Тернополі. З їх середовища вийшли визначні діячі національного руху: Іван Франко, Володимир Навроцький, Іван Пулюй, брати Володимир і Олександр Барвінські та багато інших.У 1861 р. народовці заснували у Львові клуб "Руська бесіда", товариство

"Просвіта" (1868), метою яких було піднесення культури і свідомості народу,а також товариство імені Т.Г. Шевченка (1873) для опіки над письменством. Писемність і національну свідомість народу вони підносили великою мірою за допомогою Шевченкового "Кобзаря".Наприкінці 70-х - на початку 80-х років народовці створюють свої

політичні організації та політичну пресу. З 1879 р. виходить тижневик "Батьківщина" за редакцією Ю. Романчука, а з 1880 - газета "Діло" за редакцією В. Барвінського. Тоді ж почав виходити літературно-науковий журнал "Зоря" (1880), який набув значення всеукраїнського органу.Галичина стала центром українського друкованого слова. Тут видавали свої

твори й письменники Наддніпрянської України: П. Куліш, Марко Вовчок, В. Антонович, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Леся Україна та ін. Таке співробітництво приносило обопільну користь: східні українці в такий спосібдолали царські заборони щодо українського друку, а західні одержували

талановиту літературу для пропаганди єдності українського народу по обидва боки російсько-австро-угорського кордону.Проте з часом у народовському русі почали брати гору консервативні

елементи. Спрямувати його в демократичне русло намагався М. Драгоманов, маючи намір перетворити Галичину в осередок розширення політичного руху на всю Україну. Під його впливом у Галичині сформувалась генерація молодої інтелігенції, яка в середині 70-х років започаткувала радикальну течію в національному (народовському) русі на чолі з І. Франком, М. Павликом, О. Терлецьким.У1890 р. у Галичині було засновано політичну партію - Русько-українську

радикальну партію (РУРП). Це була перша легальна українська політична партія європейського типу і водночас перша в Європі селянська партія соціальної орієнтації. Згодом були створені Українська національно-демократична партія - УНДП (1899) та Українська соціал-демократична партія - УСДП (1899).Найближчим програмним завданням РУРП і УНДП була національно-

територіальна автономія Східної Галичини, Північної Буковини, УСДП - культурно-національна автономія. А кінцеву мету національного руху спочаткуРУРП (1895), а за нею УНДП і УСДП сформулювали в своїх програмах: здобуття культурної, економічної й політичної самостійності українського народу, його державної незалежності та об'єднання його земель.Таким чином, західноукраїнські землі перебуваючи у складі Австро-

Угорської імперії, були економічно відсталими. Розвиток капіталізму на західноукраїнських землях зумовила реформа (848 р. Було скасовано кріпацтво. На початку ХІХ ст. промисловість краю залишалась на ремісничо-мануфактурному рівні. Становлення фабрично-заводської промисловості відбулося в останній чверті XIX ст. У 90-х роках XIX ст. на західноукраїнських землях відбувається політизація національного руху. Утворилися перші політичні партії, були сформульовані їхні програми та політичні гасла. Завдяки цьому національна ідея почала оволодівати народними масами, а національний рух, що набув політичного змісту, ставав масовим.

Вопрос 2: Суспільно-політичні та національні рухи в українських земляхУ першій половині XIX ст. політичне життя в Україні розвивалося дуже

повільно. Зумовлено це було, насамперед, репресивною політикою царського уряду щодо будь-яких проявів невдоволення українців. Виникнення в Україні суспільних рухів, свідчило про зростання опозиційності до самодержавної влади.Суспільне життя цього періоду в Україні визначали дві тенденції: по-

перше, це втрата національної політичної та державної еліти, трансформація її свідомості у малоросійський менталітеті, по-друге, посилення кріпацтва, яке призводило до різних форм протесту селянства.Одним із перших таємних політизованих рухів було масонство. В Україні

перші масонські ложі виникали у Полтаві ("Любов до істини") і Києві ("Малоросійське товариство"). Ці організації виникали переважно у великих містах та містечках. Протягом 1817-1819 рр. вони виникали у Києві, Одесі, Полтаві, Житомирі, Кам'янці-Подільському. Найвиразніше українська національно-визвольна спрямованість виявилась у полтавській масонській ложі"Любов до істини", яку заснували місцеві урядовці і поміщики, переважно українці: І. Котляревський, С. Кочубей, Г. Тарновський, С. Петровський та ін. Учасник цієї ложі В. Лукашевич (виходець із давньої козацько-

старшинської родини, проводир дворянства Переяславського повіту) став організатором у 1821 р. Малоросійського таємного товариства. Це вже була громадсько-політична організація, яка ставила за мету домогтися державної незалежності України. Каральні органи російського царизму не дали змоги Малоросійському товариству розгорнути практичну діяльність щодо втілення в життя своїх програмних положень. Царський уряд, відчуваючи з боку масонів потенційну загрозу, у 1822 р. видав указ про заборону всіх таємних організацій і гуртків, насамперед масонських лож. У1826 р. Микола І підтвердив чинність "височайшого указу", а з 1849 р. масонство стало переслідуватися законом.Основною причиною декабристського руху також стала криза феодально-

кріпосницької системи, а своєрідним каталізатором - війна 1812 р., яка привела до активного поширення західноєвропейських ідей, ознайомлення з соціально-політичним досвідом Європи, зростання серед дворянства відчуття власної гідності та значимості у суспільстві, сподівань українського селянства та козацтва на соціальні привілеї.У 1816 р. в Петербурзі виникає дворянська таємна політична організація

"Союз порятунку", члени якої ставили собі за мету шляхом воєнного державного перевороту встановити конституційну монархію та скасувати кріпосне право. Однак, розбіжності у поглядах між радикалами та поміркованими призвели до розпаду цієї організації. На її уламках виникла нова таємна організація - "Союз благоденства" (1818-1821 рр.), з центральними органами у Москві й Петербурзі. Організація мала свої філії у провінціях, що діяли у Тульчині (на Поділлі), с. Кам'янці (Черкащина), на Волині та у Києві. Через наростаючі суперечності між радикальною та ліберальною частинами "Союзу" у 1820 р. він був реорганізований, внаслідок чого було утворено дві організації - "Північне товариство" в Петербурзі і "Південне товариство" в Україні з осередком у Тульчині. Останнє очолювали П.Пестель, Сергій та Матвій Муравйови-Апостоли.Протягом 1821-1825 рр. обидва таємні товариства набрали сили, залучили до

опозиційної діяльності нових борців. "Південне товариство", яке налічувало 101 особу і помітно впливало на розташовані в Україні урядові війська, малотри управи - Тульчинську (Поділля), Васильківську (Київщина) і Кам'янську (Черкащина). "Руська правда" обстоювала відверто великодержавні позиції неподільності території Російської імперії, хоч і закликала до демократичного оновлення її форм державного управління (на зразок конфедерації Сполучених Штатів Америки) та до соціально-економічних перетворень ринкового (капіталістичного) характеру. Зокрема, проголошувались необхідність повної ліквідації самодержавного ладу і замінайого республіканською формою правління, встановлення правової рівності громадян, проведення земельної реформи з частковою конфіскацією поміщицькихземель, наділення селян земельними ділянками без викупу, створення великих громадських фондів і надання права на придбання землі у приватну власність.З 1823 р. у Новоград-Волинському діяла таємна організація- "Товариство об'єднаних слов'ян", в роботі якого брало участь 60 осіб.Революційний виступ декабристів 14 грудня 1825 р. на Сенатській площі у

Петербурзі закінчився поразкою. Протягом місяця урядові війська придушили повстання Чернігівського полку, після чого настав період жорстокої реакції.Причини поразки повстання декабристів крилися передусім в їх відірваності

від народу, відсутності підтримки з боку населення, а також у мало чисельності, відсутності єдиної ідеології, недостатній організованості дій і нерішучості керівників повстання.Колонізаторська політика російського царизму викликала в українському

суспільстві наприкінці ХУШ - на початку XIX ст. все більше зростаючий спротив. Про це свідчили події та процеси українського національно-культурного відродження XIX - початку XX ст.Колискою цього відродження стала Слобожанщина, де з ініціативи

української інтелігенції, підтриманої громадською думкою і коштами людей усіх станів, 1805 р. в Харкові було відкрито університет. Це був на той часєдиний вищий навчальний заклад на українських землях, що перебували в складі Російської імперії. Харківський університет став не лише науково-освітнім центром, а й провідником української культури. За перші півсотні літ існування вишу освіту в ньому здобули до 2800 осіб. При університеті було відкрито друкарню і книгарню, видавались газети, альманахи, часописи. Ці видання висвітлювали не тільки поточне соціально-економічне і політичне життя регіону, а й історичне минуле українського народу, самобутність української культури. Девізом першого в Україні масового часопису "Украинский вестник", що видавався в Харкові з 1816 по 1819 рік, було проголошено: "Сприяти всебічному піднесенню науки і літератури". "Украинский вестник" першим започаткував друкування українською мовою. Зокрема, професор (пізніше-ректор) Харківського університету Петро Гулак-Артемовський друкував тут українською мовою свої поетичні та літературні твори. Земляк і сучасник Гулака-Артемовського Григорій Квітка-Основ'яненко довів, що українською мовою можна писати і високохудожні прозові твори. Видана у Москві й Харкові збірка "Малоросійські повісті" мала величезний успіх в освічених людей і принесла Квітці славу батька української прози. Навколо цього авторитетного митця і народознавця гуртувалася передова українська молодь. Як директор і режисер, він керував роботою стаціонарногопрофесійного театру, в репертуарі якого були його власні твори - комедії "Сватання на Гончарівці", "Шельменко-деншик" та ін. З популярними п'єсами І. Котляревського "Наталка-Полтавка" та " Москаль-чарівник" гастролювала у Харкові трупа Полтавського стаціонарного театру.Під впливом Г. Квітки-Основ'яненка зайнявся українською тематикою

випускник Харківського університету Микола Костомаров, який пізніше прославився як історик України. Важливим чинником в процесі українського культурного відродження було поширення історичних знань про минуле України.Інтерес української шляхти до історії був викликаний досить прозаїчними причинами. Претендуючи на затвердження у стані російського дворянства, колишня козацька старшина збирала різноманітні історичні документи, грамоти, літописи тощо, які мали підтвердити її шляхетське походження. На цьому ґрунті надзвичайно пожвавився інтерес до історичного минулого України, відродження традицій, пробуджувався патріотизм і національна свідомість. Десятки і сотні родин українських освічених людей мали списки славнозвісних козацьких літописів XVII- XVIII ст. - Самовидця, Величка, Граб'янки, поширювали їх серед громадськості. Найбільшої популярності набувісторично-публіцистичний твір"Історія Русів", авторство якого не встановлено. У 1822 р. у світ вийшла перша узагальнююча, документована чотиритомна праця з історії України Дмитра Бантиш-Каменського - "История

Малой России". І хоча автор не заперечував зверхності Російської імперії над Україною, проте, обстоював право на автономне козацьке самоврядування.У1843-1844 рр. була видана п'ятитомна "История Малороссии" Миколи

Марковича, в якій автор використав фактичний матеріал козацьких літописів XVII-XVIII ст. На відміну від поміркованого монархіста Бантиш-Каменського, Маркович належав до демократичних кіл українського дворянства, і йогопраця рішучіше обстоювала правомірність державної незалежності України.У цей період активну роль в українському національно-культурному

відродженні відіграє Київ. Тут у 1834 р. засновується університет св. Володимира, куди перемішується центр громадського та культурно-просвітницького життя України. В університеті концентрувались представники української інтелігенції всіх регіонів. Саме з Києвом пов'язані перші крокисуспільно-політичної діяльності Тараса Шевченка. Тут у ЗО - 40-х роках активну громадську і культурну роботу здійснювали перший ректор Київського університету, історик, філолог, етнограф і природознавець М. Максимович, історик М. Костомаров, письменник П. Куліш, діяч культури В. Білозерський та ін. Всупереч намаганням царату перетворити Київ на бастіон самодержавства і русифікації, місто на початку 40-х років XIX ст. стає центром суспільно-політичного і культурного життя України, звідки національно-визвольні ідеї поширювалися на всі українські землі. На той часкриза кріпосницького господарювання, посилення колонізаторської політики російського царизму сприяли політизації українського національного руху. Напередній край боротьби проти національного гноблення висунулися загальні суспільно-політичні вимоги ліквідації самодержавно-кріпосного режиму, встановлення демократично-республіканського ладу з державною незалежністю України.Навесні 1846 р. у Києві виникла таємна українська політична організація -

Кирило-Мефодіївське товариство (або братство), яке вперше в історії українського суспільного руху висунуло політичні програмні завдання, спрямовані на докорінну перебудову тогочасного суспільства. Його засновниками були М. Костомаров, М. Гулак, В. Білозерський. Товариство булоназвано на честь відомих слов'янських братів-просвітителів, православних святих - Кирила і Мефодія. Знаком товариства був перстень з написом "Св. Кирило і Мефодій, січень 1846". У засіданнях товариства активну участь брали Т. Шевченко, П. Куліш, полтавський поміщик, педагог і журналіст М. Савич, поет-перекладач О. Навроцький,етнограф-фольклорист П. Маркович, поеті публіцист Г. Андрузький, педагоги О. Тулуб, Д. Пильчиков, І. Посяда. Всього до Кирило-Мефодіївського товариства увійшли 12 осіб. Майже всі вони були на той час викладачами або студентами віком від 19 до ЗО років. Більшість з них походила здрібно маєткових дворян. Програмні вимоги кирило-мефодіївців передбачали корінні державні перетворення: ліквідацію в Українічужоземних колонізаторських режимів, демократизацію суспільства, встановлення республіканської форми державного правління та федеративних зв'язків із сусідніми (переважно слов'янськими) країнами. Головною метою своєї діяльності товариство вважало досягнення Україною національно-державної незалежності з демократичним ладом на зразок Французької Республіки у конфедеративній спілці незалежних слов'янських держав. Кожна зних становила б окремий штат або розмежовувалася на кілька штатів. Київ мавстати центральним містом усієї федеративної спілки, в якому раз на чотири

роки збирався б найвищий консультативно-регулюючий міждержавні взаємини орган - собор (або сейм). Для захисту федерації від зовнішніх ворогів передбачалося мати невелике регулярне військо, а кожний штат мав би свої збройні сили. Всі громадяни мали навчатися військової справи, щоб бути готовими в разі війни стати на захист батьківщини. Щодо громадянських прав населення всеслов'янської федерації, то передбачалися скасування смертної кари й тілесних покарань, обов'язкове початкове навчання, свобода віросповідання, заборона "будь-якої пропаганди як марної при свободі". Ідеївизволення слов'янських народів з-під іноземного гніту та їхнього державно-федеративного єднання мали поширюватися шляхом літературно-просвітницької пропаганди.Програму товариства викладено в "Книзі буття українського народу")або

"Законі Божому". Цей історично-публіцистичний твір братчики склали спільно,обґрунтувавши його зміст заповідями Євангелія Христового. В його основі-ідеї українського національного відродження і панславізму. Свої ідеї вони поширювали через донесення до свідомості мас програмних документів.Навесні 1847 р. царські жандарми заарештували у Києві всіх 12 постійних

учасників засідань братства і під конвоєм відправили до Петербурга. Слідством над кирило-мефодіївцями керував сам Микола І. Він же затверджувавкожному вирок. Усіх учасників товариства покарали без будь-якого суду засланням до різних місць Російської імперії. Найтяжче було покарано Шевченка, бо під час арешту в нього знайшли рукописи його анти царистських і антикріпосницьких творів. Розгром Кирило-Мефодіївського товариства завдаввідчутних втрат українському національному руху. Однак остаточно його придушити царизм не зміг. Започатковані Кирило-Мефодіївським товариством державотворчі традиції продовжували наступні покоління борців за українськусправу.Нової якості набрав національний рух й у західноукраїнських, де у 1834 р.

виник напівлегальний гурток культурно-просвітницького спрямування "Руська трійця", утворений М.Шашкевичем, І. Вагилевичем та Я. Головацьким.Метою гуртка було підняти українську народну мову до рівня літературної

мови і, таким чином, відкрити селянству доступ до знань, а з допомогою нихполіпшити їхнє життя. Поетичні, історичні, мовознавчі, етнографічні розвідки, переклади членів "Трійки", які увійшли до збірок "Син Русі"(1833), "Зоря"(1834), альманаху "Русалка Дністрова"(1836), спрямовані на поширення літературної української мови, були заборонені віденською адміністрацією та львівською церковною цензурою. Переслідуване світською тацерковною владою, це об'єднання у 1837 р. розпадається.На піднесення національного руху в західноукраїнських землях позитивний

вплив мала революція в Австрії 1848-1849 рр., внаслідок чого в імперії булапроголошена конституція та декларувалися буржуазно-демократичні свободи, в наслідок чого українське селянство позбавлялося соціального гноблення. Значною подією стало створення 2 травня 1848 р. українським духовенством Головної Руської Ради, яку М.Грушевський назвав "українським національним урядом", що мав представити центральному австрійському уряду вимоги українців. Основною була вимога Ради поділити Галичини на українську і польську частини й об'єднати Українську Галичину із Закарпаттям. Український національний рух 1848-1849 рр. мав значні здобутки і в політичній, і в культурно-освітній царині. Вже в травні 1848 р. керівники

Головної Руської Ради видали маніфест, у якому було сформульовано політичнуплатформу цієї організації, а саме: українці Галичини і Наддніпрянщини є єдиним народом; пращури українців мали свою державність, культуру, мову, право, були народом, який "рівнявся славі найзаможнішим народам Європи": доцільність поділу Галичини на дві провінції - польську та українську з окремими адміністраціями; необхідність розширення сфери вжитку української мови, рівні права уніатського духовенства з католицьким; дозвіл українцям обіймати всі державні посади тощо.Організаційне зростання і піднесення політичної активності у 1840 - 60-х

рр. визначили появу у національному русі західноукраїнського суспільства двох суспільно-політичних течій: москвофілів (русофілів) та народовців (українофілів). Соціальну базу перших з них складали представники консервативного духовенства, чиновництва, інтелігенції, що орієнтувалися насамодержавну Росію. Це була своєрідна реакція частини західноукраїнської громади на посилення польського впливу. Цей рух носив прирікально-консервативний характер. В його ідеологію було покладено такі положення: 1)народи, які проживають від Уралу до Карпат - єдиний руський народ, включаючи і галицьких русинів; 2) право української мови на вільний розвиток як мови літературної; 3) захист формальних рис руської ідентичності. Сферою впливу москвофілів були Східна Галичина, Північна Буковина, Закарпаття.На початку 60-х рр. формується українофільська політична течія. її

соціальна база складалася із поміркованої інтелігенції (лікарі, юристи, вчителі), представників творчих кіл та студентської молоді. Основу ідеології складали: заперечення революційних форм боротьби; толерантне ставлення до Австро-Угорської монархії; розвиток української літератури на народній основі, створення єдиної літературної мови; підвищення культурногорівня народу через його освіту; об'єднання інтелектуального потенціалу в західних землях і у межах всієї України. Українофіли створили мережу культурно-освітніх та наукових товариств - "Руська бесіда"(1861), товариство "Просвіта"(1868), у 1873 р. літературне, а в 1892 р. наукове товариство ім. Т. Шевченка, видавали газети та журнали. Наприкінці 80-х років народовство витісняє москвофілів з суспільно-політичного життя.У Наддніпрянщині громадсько-політичний рух пожвавився наприкінці 50-х

років, коли із заслання повернулися діячі Кирило-Мефодіївського братства. Вони утворили 1859 р. у Петербурзі першу українську громаду - культурно-освітню організацію, що об'єднувала свідомих українців навколо ідеї національного відродження, пропагували цю ідею на сторінках журналу "Основа"(1861 -1863), заснували в Україні мережу "недільних шкіл" та готували для їх слухачів підручники, залучаючи до національного визволення більш широкі верстви населення.У царській Росії, яку називали "тюрмою народів", національні меншини

становили 57 % населення. В Україні царат переслідував національну культуру, здійснював насильницьку русифікацію. У1863р. видається Валуєвський указ про заборону видання українською мовою шкільних та релігійних видань з метою не дати можливості українському рухові стати масовим. Після цього указу, а також після придушення польського повстання 1863-1864 рр., настає пауза у процесі національного відродження. Важливими подіями у пошуках легалізації своєї діяльності стало заснування у 1873 р.

"Історичного товариства Нестора-літописця'' та "Південно-Західної філії Російського географічного товариства", на з'їздах яких розглядалися питанняукраїнської археології, етнографії, історії, мовознавства, тривали пошуки моделі майбутнього суспільного розвитку. Царський уряд відреагував на пожвавлення українського руху Емським актом 1876р., який забороняв друкування літератури українською мовою в Російський імперії та ввіз її з-за кордону. Це остаточно підірвало основи легальної культурницької діяльності громадівців. Незабаром ряд провідних діячів київської громади вимушені були емігрувати.У 70 - 80-х роках XIX ст. поряд з національним рухом розгортався й

революційний рух народників. Соціальною опорою народництва стали вихідці іздворянської та різночинської інтелігенції. Народництво як ідеологія і як громадсько-політичний рух стало реакцією частини суспільства на пореформений злам традиційного сільського життя та утвердження капіталістичних порядків. Вважаючи капіталістичний шлях економічного розвитку для Росії безперспективним, народники обстоювали необхідність знищення царського самодержавства і переходу до соціалізму через збереженняселянської общини як зародка громадських основ. Наприкінці 70-х років народницький рух розколовся на дві течії - помірковану і радикальну (бунтарську).Продовжувачем ідей народницького соціалізму і тактики народників в певній

мірі був марксизм - ідеологія, на базі якої сформувалася соціал-демократична течія суспільно-політичного руху. Представники цієї течії велипропагандистську діяльність переважно серед селянства, а з другої половини 70-х років, коли до їх міських осередків стали залучатися наймані робочі, -й серед робітників. Перші такі союзи робітників, що виникли в Одесі та Києві, мали програмні та організаційні документи з вимогою надання політичних свобод, зміни тяжкого становища робітників і селян революційним шляхом, передачі трудящим землі, фабрик, заводів. Члени союзів вели агітаційно-пропагандистську роботу, видавали листівки, організовували страйкову боротьбу на підприємствах. їх вплив розповсюджувався на інші міста, особливо на Півдні України. Проте діяльність кожного з них тривала не більше року через слабку організацію. З середини 90-х років починається новий період у розвитку цього руху, коли стали виникати загальноміські соціал-демократичні організації, серед яких най впливовішими були київськийі катеринославський "Союзи боротьби за визволення робочого класу".Таким чином, XIX ст. було досить багате на суспільно-політичні і

національні рухи. І хоч національна політика царизму залишалася реакційною,антиукраїнською за своєю спрямованістю, однак, вона не змогла знищити в українському народові прагнення до самовизначення, до вільного національного і соціального розвитку. Попри переслідування і заборони, український народ уже виношував ідеї національного визволення. Наприкінці XIX ст. було цілком зрозуміло, що іде важливий етап підготовки українськогонароду до боротьби за незалежність, за відновлення української держави. Що і відбудеться на початку XX століття.

Додаток до питання 2:Кирило-Мефодіївське товариство — перша політична організація. Т. Шевченко

Тим часом як у Європі ширились ідеї Великої французької революції,

соціального і національного визволення, відбувалась політизація національно-визвольної боротьби слов'янських народів, у Російській імперії жорстокий самодержавний режим Миколи І переслідував будь-які прояви лібералізму і вільнодумства.У таких умовах на початку 1846 р. в Києві було утворено справжню нелегальнуукраїнську політичну організацію — Кирило-Мефодіївське товариство (братство), назване на честь відомих слов'янських просвітителів Кирила та Мефодія. Серед засновників були вчитель з Полтави Василь Білозерський, службовець канцелярії Київського генерал-губернаторства Микола Гулак і професор Київського університету Микола Костомаров. Активну участь у діяльності товариства брали Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш та ін.Головною метою товариство проголошувало боротьбу проти кріпацтва та національне визволення українського народу. Українську державу члени товариства вбачали у федеративній спілці незалежних слов'янських держав, кожна з яких мала б становити штат або розмежовувалася б на кілька штатів. Київ повинен був стати центральним містом цієї федеративної спілки, в якомураз на чотири роки збирався б найвищий спільний консультативно-регулюючий орган — собор (або сейм). Для захисту федерації від зовнішніх ворогів передбачалося мати невелике регулярне військо, а кожний штат, окрім того, мав би і свої збройні сили. Ідею визволення слов'янських народів з-під іноземного гніту та їх єднання передбачалося поширювати головним чином літературно-просвітницькою діяльністю. Вони прагнули перебудувати суспільство на засадах християнської моралі.Програму діяльності Товариства було викладено в історико-публіцистичному творі "Книга буття українського народу", або "Закон Божий". У ньому викладено 109 положень релігійно-навчального та історико-публіцистичного характеру. Здебільшого їх зміст стосується подій всесвітньої та вітчизняноїісторії. У творі розповідається про визвольну боротьбу українського козацтва і розвиток деспотичного самодержавства в Росії, про Велику французьку революцію і подвиг декабристів, про поділи Польщі сусідніми імперіями. Кирило-мефодіївці були переконані, що саме українському народовівипала історична місія бути ініціатором боротьби за національне і соціальневизволення слов'янських народів. Крім програми, було розроблено Статут організації. У ньому конкретизувалися ідеї рівноправності народів, держав, громадян майбутньої слов'янської республіканської федерації, викладалися статутні права та обов'язки членів Кирило-Мефодіївського товариства.Свою практичну діяльність кирило-мефодіївці зосередили на науково-освітній ниві. "Братчики" збирали кошти на видання популярних книжок, складали проекти запровадження в Україні мережі початкових навчальних закладів, укладали шкільні підручники.Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало трохи більше року. Весною 1847 р. царські власті заарештували 12 постійних членів товариства і відправили до Петербурга. Усіх учасників Кирило-Мефодіївського товариства було засланодо різних місць Російської імперії. Найтяжче покарали Шевченка, бо при арешті знайшли рукописи його антицарських та антикріпосницьких творів. Йогозаслали на 10 років рядовим солдатом у малозаселені тоді оренбурзькі степи з найсуворішою забороною царя хоч що-небудь писати й малювати.Значення Кирило-Мефодіївського братства полягає в тому, що це була перша спроба української інтелігенції перейти до політичної боротьби; братство

вперше розробило широку політичну програму національно-визвольного руху, яка стала прикладом для його наступників.Тарас Григорович Шевченко (1814-1861) відіграв виняткову роль в українському національно-визвольному русі. Народившись у сім'ї кріпака, вінзавдяки своєму таланту і долі зумів здобути волю, одержати добру освіту. Його здобутки як художника були чималі. Але ще більшим виявився його поетичний талант. Його збірка поезій "Кобзар", що побачила світ у 1840 p., стала однією з основ української ідеї та українського руху.Значення "Кобзаря" виходило далеко за межі літератури. Шевченкова мова булане просто відтворенням народної мови; він творив її на основі трьох українських діалектів (південно-східного, північного і північно-західного),елементів церковнослов'янської мови, а також мовного матеріалу ранніх українських літературних творів. Результат вирізнявся природністю і простотою звучання, що виказувало геніальність поета. Шевченко заклав міцніпідвалини сучасної української літератури, а в широкому розумінні — і українського національного відродження.Ще більше значення мав політичний аспект його творчості. Поеми "Сон", "Кавказ", "І мертвим, і живим..." та "Заповіт" будили національні почуття ідавали бачення майбутнього України як незалежної держави. Він, як ніхто інший до нього, звинувачував російських імператорів у поневоленні України.

Іншою великою заслугою Шевченка було те, що в своїй творчості він поєднав два до того часу відокремлені струмені козацької традиції — простолюдний і старшинський. Його ненависть до соціальної несправедливості та вболівання за волю і гідність простої людини виводилися з його селянського походження.Але своїми інтелектуальними здобутками він завдячував впливам українського дворянства. Шевченка могли читати всі прошарки суспільства, знаходячи в його поезії відображення своїх інтересів. Шевченковий заклик до національного і соціального визволення став ідеологічною основою нової України.Шевченкова творчість є вододілом у розвитку української ідеї. Вона заклала основи перетворення етнічної спільноти у політично свідому націю. Увесь пізніший український національний рух тією чи іншою мірою виводився з його поезії. А його мученицька особиста доля стала джерелом для витворення сильного національного міфу, який надихав наступні покоління українських діячів.Ключові дати1846—1847 pp. — існування Кирило-Мефодіївського товариства "Громада", її завдання. Перехід "Громади" на періодичне видання. Відгуки

та їх наслідкиРівночасно старанням М. Драгоманова, при безпосередній підтримці

київської та одеської громад, приступлено в Женеві до видання збірника під назвою "Громада", що поставила своїм завданням: "1) описувати життя українських людей в Росії й Австро-Угорщині, теперішнє і минувше, а найбільше життя чорноробів, селян, в яких уся сила України...; 2) передавати українським громадам здобутки всесвітньої науки й праці громадської; і 3) списувати подібне українському життю, життя найближчих доукраїнців сусідів найподібніших їм долею"...

Вийшло п'ять книжок цього збірника. Опубліковано було в них низку програмових, публіцистичних та інформативних праць. В першу чергу з них звертає увагу "Переднє слово до "Громади". Дає воно критичний огляд становища українського народу та засади його визвольних змагань. З інших праць: М. Драгоманов "Україна і центри", "Шевченко, українофіли й соціалізм" та "Народні школи в Україні", його ж низка інформаційно-публіцистичних статей, що визначаються гострою критикою умов, в яких перебував український народ. Тут же праці Хв. Вовка, В. Навроцького та інших.По четвертій книжці стає "Громада" періодичним виданням (двомісячником)

за редакцією М. Драгоманова, М. Павлика та С. Подолинського. Головним ініціатором переходу "Громади" на періодичне видання був С. Подолинський. Син поміщика на Чернігівщині, був він учнем українського економіста М. Зібера. Опинившись за кордоном, став він близько до М. Драгоманова і "Громади". Бере на себе фінансування і перевід збірника на періодичне видання. Таким чином на початку 1881 р. появилося перше число "Громади", вже як журналу з програмою, підписаною М. Драгомановим, М. Павликом і С. Подолинським. Обіймала вона справи політичні, господарські та освітні. В справах політичних ставилося змагання за самостійність для вільної спілки на всіх українських землях; в господарських зверталася увага на розвиток кооперації; в освіті — позитивна наука в питаннях природничих і господарських.Розвинутися цьому журналу не пощастило. Появилося тільки два числа. З

опублікованих тут праць звертає на себе увагу стаття М. Драгоманова під заголовком "Мужицькі бунти й письменні бунтарі". Принесла вона чимало гострої критики російських революціонерів за їх централізм і соціалістичне неуцтво, що викликало вибух гніву з боку їх представників.Та не лише серед російських революційних кіл викликала "Громада" гнів.

Солідаризувалися з ними і найреакційніші російські кола на чолі з "Киевлянином" і його патроном Київським генерал-губернатором Чертковим.Завзяту боротьбу почато було "Киевлянином" з кінцем 1880 р. З переходом

на періодичне видання — виступи "Киевлянина" скеровано також персонально і проти С. Подолинського. На його сторінках почали з'являтися відверті заклики до батьків Подолинського.Акція мала успіх для "Киевлянина" й інших. С. Подолинський опинився в

тяжкому матеріальному становищі, а разом із тим відбилося це і на його моральному стані. Відбилося це і на його здоров'ї, що привело до передчасної смерті."Громада", як журнал, перестала виходити. Було після того ще видано одну

(п'яту) книжку збірника, на якій видання було припинено остаточно...Українське ширше суспільство не підтримало цього видання. Засади, які

висунула "Громада", не зустріли відгуку, бо ґрунтувалися на соціалістичних ідеях національного визволення, що характеризувалися такими рисами як нерозривність національного і соціального моментів, розуміння українства якнаціонально-політичного руху в противагу виключному, стислому культурництву, радикалізм національної політики і врешті практичне всеукраїнство чи соборність, оперте не на словах, гаслах чи побажаннях, а на ділі.Декабристи

Визнання безумовно необхідним елементом революційної боротьби гуртування сил однодумців у таємних політичних товариствах, що вносило елементи організованості й цілеспрямованості у початковий період визвольного руху.Усвідомлення необхідності проведення соціальної революції в інтересах всього народу.Проголошення вперше Б історії Росії лозунга республіки, переваги якої над конституційною монархією декабристи твердо визнали після тривалих дискусій і суперечок.Розуміння того незаперечного факту, що без участі хоча б невеликої частини народу (в даному випадку — солдатських мас російської армії) неможливо здійснити революційний переворот на практиці.Спроба здійснення революційного перевороту не шляхом вузької змови, а відкритим збройним повстанням, захопленням влади й передачею її до рук обраних народних представників.Прояв патріотизму, героїзму і самовідданості в нерівній боротьбі проти старого ладу.Поразка декабристів зумовлювалась і цілим рядом негативних факторів, що зрештою послужили певними застережними уроками наступним поколінням борців визвольного руху.Декабристи не усвідомлювали вирішальної ролі народних мас у суспільному розвитку, боялися наростання класової боротьби селянства проти поміщиків, атому не могли очолити рух мас в революції .Декабристи не спиралися в своїй діяльності на прогресивний на той час клас чи суспільний прошарок, здатний не лише взяти владу, а й здійснити прогресивні перетворення. Таким класом могла стати буржуазія, яка тоді лишеформувалась і не була спроможною підтримати дворянських революціонерів.Дворянські революціонери, керуючи політичним рухом, не змогли подолати пасивності солдатських мас, придавлених муштрою, темрявою неписьменності, царистськими ілюзіями, не зуміли переконати колишніх кріпаків у кончій необхідності соціальної революції, підготувати з них свідомих борців й повести за собою на штурм старого ладу. Орієнтація декабристів лише на військове повстання — хибна тактика, що не могла привести до повної і остаточної перемоги революції. Однак ця тактика існувала й відповідала умовам того часу .Декабристи розпочали повстання без врахування того факту, що в Росії ще не визріла революційна ситуація. Вони обрали моментом для виступу династичну кризу — тимчасове й незначне явище, що не являло собою кризу «верхів», а лише вносило деяку дезорганізованість в середовище панівного класу — поміщиків і царизму.Наявність в ідеології й тактиці дворянських революціонерів істотної долі консервативних традицій, що віками складалися в середовищі дворянства як привілейованої касти, спричинилася до нерішучості, схильності до компромісів, пасивності перших борців за свободу.Безперечною заслугою дворянських революціонерів було те, що вони заради інтересів народу, зокрема селянства, знехтували власними привілеями й виступили проти свого класу. Але ті ж декабристи, дбаючи про поліпшення долі народу, водночас боялися залучати його до боротьби. Це був парадокс, породжений умовами кріпосної епохи. Декабристи очолили кілька тисяч солдатів і вступили в боротьбу, майже

напевне знаючи наперед чи відчуваючи приреченість своєї благородної справи на невдачу, І все ж нерівний поєдинок їх із самодержавством відбувся й означав початок фатального кінця старого ладу. З іскри, викресаної цією героїчною сутичкою революціонерів з царизмом, з часом розгорілось велике полум'я російської революції.Головну слабкість повстання декабристів О. І. Герцен справедливо вбачав у тому, що «народ залишився байдужим глядачем 14 грудня . Щодо цього не моглобути якихось ілюзій: декабристи не готували народ до революції, а лише військовими силами здійснити її не змогли. У відриві від сил народу полягала трагедія дворянських революціонерів. Але невелика частина народу Росії — кілька тисяч солдатів — все ж підтримала декабристів збройною рукою.Важко переоцінити значення десятирічної діяльності ,гємних товариств дворянських революціонерів та їх збройного повстання проти самодержавства. Грім гармат на ІІетровській площі в Петербурзі та на засніжених полях України провістив початок визвольного руху, в якому декабристи стали піонерами.Десятиріччями лютувала царська реакція, придушуючи будь-які прояви опозиціїта протесту в суспільстві. Але революційні ідеї, посіяні декабристами, не загинули. Вони знайшли собі шлях до умів і сердець нового покоління борців за свободу. І серед цих борців першим став О. І. Герцен, на долю якого випало здійснення зв'язку двох поколінь — дворянських революціонерів і революційних демократів.Ще юнаками О. І. Герцен і М. П. Огарьов на Воробйових горах в Москві заприсяглися продовжувати почату декабристами боротьбу, пожертвувати життямзадля великої справи визволення Росії.Подвиг декабристів укарбувався у вічність. Дворянські революціонери зайнялиналежне місце у визвольному русі Росії як його фундатори і перші самовіддані борці.Збройні повстання декабристів у Петербурзі і на Україні — найяскравіша сторінка історії дворянського періоду визвольного руху в Росії. Революціонери, підготувавши план військового перевороту й програму коріннихсоціально-економічних та політичних перетворень в суспільстві, зробили спробу практично здійснити свої наміри.Трагічним був фінал десятирічної напруженої діяльності декабристських організацій в Росії. Але справа декабристів не загинула. Вони збудили до активної боротьби нові покоління революціонерів.Народницький рух в УкраїніНародники — це загальноросійський рух різночинної інтелігенції, який

виник під впливом ідей соціалізму і особливостей розвитку Росії другої половини XIX ст. Вони виступали за повалення самодержавства шляхом селянської революції. З'явившись наприкінці 60-х років XIX ст., народницький рух став вагомим чинником суспільно-політичного життя в середин! 70-х років, Народники були переконані у тому, що збереження колективістських традицій сільської общини в майбутньому призведе до соціалістичної організації суспільства. Росія, тлумачили вони, на відміну від країн Західної Європи, повинна обминути капіталістичну стадію розвитку,а селянство народники вважали рушійною силою революції на шляху суспільствадо соціалізму.

1874 р. вони розгорнули пропагандистську роботу серед селян. Однак чи не всі учасники "ходіння в народ" одразу ж зазнали репресій з боку уряду. До того ж їх пропаганда була незрозуміла селянам. Тоді в народників визріла думка створити законспіровану революційну організацію. "Земля і воля , що виникла наприкінці 1876 p., повела боротьбу за передачу землі селянам, ліквідацію викупних платежів і податей.В Україні найвідоміший гурток цієї організації створив ще на початку 1875 р. В. Дебогорій-Мокрієвич. 1877 р. з гуртка виділилася група Я. Стефановича, яка створила в селах Чигиринського та Черкаського повітів підпільну селянську організацію "Таємна дружина" числом понад 1000 учасників. Жандарми перешкодили підготовці повстання й розгромили організацію.Втративши віру в те, що селянство здатне піднятися проти самодержавства, народники переглянули тактику боротьби і вдалися до терору. Постріл В. Засулич у генерал-губернатора Трепова в січні 1878 р. породив хвилю замахівна вищих чиновників царського апарату й безпосередньо на царя.У серпні 1879 р. "Земля і воля" розпалася на самостійні організації "Народну волю" та "Чорний переділ". "Народна воля" відкрила новий етап революційного руху, етап революційного терору. У ній склалася військова організація з кількох сотень "офіцерів". Подібні гуртки існували в Одесі, Миколаєві, Херсоні та інших містах України. Членами організацій було здійснено серію терористичних актів проти вищих сановників і царя. Винесений "народовольцями" смертний вирок царю Олександру II було виконано 1 березня 1881 року. "Чорнопередільці" залишилися на платформі "Землі і волі . До керівництва цієї організації входили, зокрема, П. Аксельрод, Л. Дейч, В. Засулич, Г. Плеханов, Я. Стефанович. Гуртки "Чорного переділу" діяли у Києві, Харкові та інших містах України. Переслідування з боку поліції змусили засновників "Чорного переділу" емігрувати. Наприкінці 80-х - на початку 90-х років народницький рух поступається масовому робітничому і соціалістичному руху. Мета і методи боротьби народників виявились помилковимиКлючові дати1876 p. — виникнення "Землі і волі"1879 р. — розпад "Землі і волі" на "Народну волю" та "Чорний переділ"1 березня 1882 р. — вбивство народниками царя Олександра II 

Вопрос 3:Скасування кріпацтва та низка буржуазних реформ не сприяли автоматичній

ліквідації феодального ладу. Цей крок був спробою самодержавства модернізувати старорежимну феодальну машину, цивілізувати суспільні відносини. Оскільки реформи проводилися згори, базові феодальні структури певною мірою зберегли свої позиції. Залишилися поміщицьке землеволодіння, селянська община і самодержавство. В історичній літературі їх традиційно називають залишками феодалізму, але, по суті, це зовсім не залишки, а основні елементи феодального механізму, з якого реформатори вилучили (сподіваючись, що для руху вперед цього достатньо) лише одну ланку, одне, але принципово важливе коліщатко — кріпацтво.Непослідовність, незавершеність реформ 60—70-х років та особливості

соціально-економічного становища різних регіонів України в складі Російської імперії зумовили той факт, що перехід аграрного сектора на капіталістичні рейки здійснювався водночас двома шляхами — прусським та американським. Якщо прусський шлях передбачав уповільнене вростання поміщицького господарювання в капіталізм за рахунок напівфеодальної експлуатації селянства, то американський відкривав зовсім інші перспективи — швидке зростання фермерських господарств, звільнення від будь-яких залишків феодальної залежності, ліквідація поміщицького землеволодіння.У пореформений період прусським шляхом до капіталізму йшли правобережні

та лівобережні губернії України. У цих регіонах діяла відробіткова система (за оренду землі у поміщика селянин відробляв своїм інвентарем та худобою на поміщицьких землях), яка вела до прогресуючого розорення і кабали основної маси селянства. Правобережжя завдяки розвитку цукрової промисловості дещо випереджало за темпами економічного розвитку Лівобережжя. На Півдні України, де гальмуючий вплив залишків феодалізму бувменш відчутним, набув поширення американський спосіб переходу до капіталізму — поміщики створювали на базі своїх маєтків потужні агровиробництва, що ґрунтувалися на використанні машин та вільнонайманій праці; заможні селяни формували товарні господарства фермерського типу.Значні зміни та зрушення відбулися в пореформений період у сфері

землеволодіння та землекористування. Капіталістична конкуренція та перетворення землі на товар стимулювали активний продаж поміщицької землі, внаслідок якого в другій половині XIX ст. відбулися докорінні зрушення в розподілі земельної власності.По-перше, сформувався досить високий рівень концентрації землі. Достатньо

сказати, що на початку XX ст. власниками 68% усієї дворянської землі були майже 3 тис. поміщиків. Характерно, що поряд із спадковими крупними землевласниками Браницькими, Скоропадськими, Потоцькими виникли великі землевласники нової хвилі — Симиренки, Терещенки, Харитоненки.По-друге, відбувся докорінний перерозподіл земельної власності, що йшов

по лінії переходу від становості до безстановості, активного витіснення дворянського землеволодіння буржуазним. Статистика свідчить, що у 1877—1905pp. поміщики українських губерній продали особам недворянського походження майже 6 млн. десятин землі, що становило більше третини загальної площі дворянського землеволодіння. Буржуазні реформи відкрили нові перспективи

перед селянством, адже більша частина поміщицьких земель була викуплена заможними селянами, які за той самий відрізок часу (1877—1905) збільшили свою земельну власність за рахунок дворянської на 4,5 млн. десятин, через що власний земельний фонд зріс майже у 4 рази.У другій половині XIX ст. помітні зміни відбулися в землекористуванні.

Зокрема, з 60-х років розпочалося значне зростання оренди землі. Половинчатість реформ, збереження значних залишків феодалізму в аграрному секторі зумовили в перші пореформені роки домінування відробіткової форми оренди, відповідно до умов якої селянин мусив за користування землею або відробляти, або ж віддавати частину врожаю. Проте з часом зміцнення капіталізму в аграрному секторі, зростання товарності господарств сприяли поширенню грошової, підприємницької оренди.Бурхливо розвиваючись, капіталізм стимулював появу в сфері

сільськогосподарського виробництва низки прогресивних тенденцій, процесів та явищ — застосування техніки в землеробстві, використання вільнонайманої праці, зростання посівних площ та поліпшення структури посівів тощо. Особливо поширеним було використання удосконалених знарядь праці, сільськогосподарських машин та нових прийомів агротехніки в південноукраїнському регіоні. Наприкінці 70-х років у господарствах Українидіяло майже 700 парових двигунів. Характерно, що процес модернізації сільського господарства мав тенденцію до пришвидшення темпів та зростання масштабів. Так, протягом 70—80-х років XIX ст. імпорт сільськогосподарськоїтехніки збільшився майже в 16 разів, а її виробництво на півдні України за ці роки зросло в 12 разів.Капіталізація поміщицьких та селянських господарств сприяла формуванню

ринку вільнонайманої праці. Наприкінці XIX ст. кількість поденних та постійних найманих робітників, зайнятих у землеробстві України, становила майже 2 млн. осіб. Наймана праця найбільше використовувалася в Катеринославській, Таврійській, Херсонській, Київській, Подольській та Волинській губерніях. Закономірно, що саме в цих землях виникли робітничі ринки — містечка Шпола і Сміла (Київська губ.), Єлисаветград, Одеса (Катеринославська губ.), Каховка (Таврійська губ.) тощо.За період від 1860 р. до 1887 р. посівні площі зросли в 1,5 раза. З

одного боку, це свідчення екстенсивного розвитку господарства, з іншого — показник такого прогресивного явища, як колонізація Півдня України. Водночас із зростанням посівних площ відбулися суттєві зміни у структурі посівів: різко збільшилася питома вага посівів пшениці та ячменю, а також таких технічних культур, як цукровий буряк, картопля, тютюн тощо.Такі зрушення дали можливість пореформеній Україні перетворитися на

потужний центр виробництва сільськогосподарської продукції. Вона відіграє дедалі помітнішу роль не лише на загальноімперському, а й на світовому ринку. Достатньо сказати, що її частка в експорті пшениці Російської імперії становила 90%. До того ж в Україні збирали 43% світового врожаю ячменю, 20% — пшениці та 10% — кукурудзи.У 60—80-х роках XIX ст. завершився промисловий переворот, суть якого

полягала в переході від мануфактури до фабрики, від дрібного товарного виробництва — до широкомасштабного, від ручної праці — до застосування парових двигунів та системи машин. Так, якщо 1860 р. в Україні налічувалось2147 промислових підприємств (без винокурних), на яких працювало 86 тис.

робітників, то в 1895 р. вже 30313 підприємств і відповідно 205 тис. робітників. (Надзвичайно важливо, що в більшості випадків нові підприємствафабрично-заводського типу створювалися на новітній технічній та технологічній базі, з врахуванням передового світового досвіду організації виробництва.)Характерно, що на новому етапі, крім помітних кількісних змін,

відбуваються і значні якісні. Зокрема, в 60—80-х роках поступово занепадають провідні галузі дореформеного періоду — ґуральництво, виробництво сукна тощо, які розвивалися в поміщицьких маєтках на мануфактурній основі. Натомість вперед вийшли галузі важкої індустрії, які забезпечували технічний прогрес та модернізацію економіки, — залізорудна, вугільна, металургійна, машинобудівна.Будь-які докорінні зміни в економіці, як правило, ставлять перед

суспільством три проблеми — робочої сили, капіталів, сировини. Для їх вирішення в пореформений період виникли сприятливі умови. Скасування кріпосного права, аграрне перенаселення, демографічний вибух зумовили появузначної кількості робочої сили. Для розгортання широкомасштабної машинної індустрії знайшлися і капітали. Основними джерелами фінансування стали урядові субсидії, викупні платежі, іноземні інвестиції, кошти акціонерних компаній. Відкриття нових та більш ефективна розробка старих родовищ корисних копалин дали змогу в другій половині XIX ст. підвести під політикумодернізації економіки потужну сировинну базу. Розгортанню промислового перевороту сприяла і урядова політика, зміст якої полягав у наданні підприємцям пільгових казенних замовлень на тривалий строк, кредитуванні промисловості державним банком, запровадженні охоронних митних тарифів на ввезення до Російської імперії паровозів, металовиробів, чавуну тощо. Своєрідним каталізатором модернізаційних процесів у економіці стало залізничне будівництво. За сорок пореформених років довжина залізниць імперії зросла з 1,5 тис. до 50 тис. верст, 1/5 з них припадала на Україну.В західних країнах залізничне будівництво завершувало промисловий переворот, тоді як у Російській імперії на ранній фазі модернізації стало стимулом для розвитку кам'яновугільної, металургійної та машинобудівної галузей; засобом прискорення виробничих процесів та міграції робочої сили; потужним важелем інтенсифікації торгівлі.Українська промисловість, розвиваючись у руслі загальноімперських

економічних тенденцій, водночас через низку обставин (вигідне географічне розташування; природні багатства; дешева, але кваліфікована робоча сила та ін.) мала і свої особливості:1. Перетворення Півдня України на основну паливно-металургійну базу

Російської імперії. У пореформений період центр важкої індустрії поступово переміщається з Уралу, де зберігалися пережитки кріпосництва, у південноукраїнський регіон, у якому машинна індустрія одразу виникала на новому капіталістичному підґрунті. «Підприємницька лихоманка» в Донбасі призвела до того, що видобуток кам'яного вугілля зріс від 1861 р. до 1900 р. у 115 разів. До кінця XIX ст. у 158 разів збільшилося в цьому регіоні виробництво залізної руди, тоді як на Уралі лише в 4 рази. Завдяки масовомута активному запровадженню новітньої техніки енергоозброєність кожного заводу Півдня в середньому у 42 рази була вищою, ніж на Уралі. Тому продуктивність праці робітника-металурга Півдня в 6 разів була вищою за

продуктивність праці уральського робітника. Такі зміни дали можливість Україні (особливо південній її частині) перетворитися на потужний індустріальний регіон, який давав майже 70% видобутку кам'яного вугілля, значну частину виплавки чавуну, заліза і сталі Російської імперії.2. Більш, швидкі порівняно із загальноімперськими темпи розвитку

індустрії. Так, якщо протягом 1870—1880 pp. у Російській імперії приріст виплавки чавуну становив 25% , а прокату — 139%, то в Україні відповідні показники зростання були значно вищими — виробництво чавуну збільшилося в 4рази, а прокату — в 7,7 раза. Аналогічні процеси мали місце в пореформений період і в інших галузях важкої індустрії України.3. Високий рівень концентрації виробництва. Промисловий переворот,

конкуренція, потреби раціональної організації праці сприяли швидкому зростанню концентрації виробництва. У 1892 р. на восьми найбільших шахтах Донбасу було видано на-гора вугілля та антрациту більше третини річного видобутку краю. Характерно, що концентрація виробництва вела, як правило, до зменшення кількості підприємств і зростання кількості їхньої продукції. Зокрема, в 60—90-х роках при зменшенні загальної кількості цукрових заводівв Україні (з 247 до 153) виробництво цукру на них зросло в 14 разів.4. Значний вплив іноземного капіталу. Охоронна митна політика уряду

змусила іноземних підприємців відмовитися від ввезення закордонних товарів і перейти на інвестування промисловості. Ввозити капітал до Російської імперії було досить вигідно, цьому сприяли державні пільги, дешева робоча сила, значні запаси сировини, неозорі ринки збуту. Основними інвесторами стали підприємці Франції, Бельгії, Англії та Німеччини. Переважну більшістькапіталів іноземці вкладали в кам'яновугільну, гірничорудну та металургійнугалузі. Наприкінці XIX ст. у гірничій промисловості України іноземцям належали 80—90% усіх акціонерних капіталів. Наслідками залучення іноземців до розбудови машинної індустрії були не тільки додаткові значні капітали, ай запровадження новітніх техніки та технології, використання апробованих у передових країнах форм організації праці, ангажування кваліфікованого, високопрофесійного персоналу. Водночас левова частка прибутків важкої індустрії вивозилася за кордон.5. Структурна та територіальна диспропорційність. Характерними рисами

наздоганяючого варіанта модернізації є вибіркове, а не системне запозиченняі використання світових досягнень у галузі техніки, технології та організації виробництва; пріоритетність окремих галузей. Специфікою російського варіанта модернізації був пріоритетний розвиток при підтримці держави важкої індустрії, яка розвивалася темпами, вдвічі швидшими за галузі легкої промисловості. Якщо на початковому етапі модернізації подібнаорієнтація була певною мірою виправдана, то надалі розвиток цієї тенденції призвів до серйозних деформацій економічної структури України — гіпертрофованого нарощення продукування засобів виробництва за рахунок звуження виробництва предметів споживання. На жаль, ця тенденція в економіці України мала місце протягом майже всього XX століття.Іншою проблемою української економіки була територіальна

диспропорційність. Потужне нарощення промислового потенціалу та концентрація робочої сили Подніпров'я та Донбасу разюче контрастували з розвитком інших регіонів України. Характерно, що диспропорції в територіальному розміщенні виробничих сил з часом не тільки не були

подолані, а ще більше поглибилися і нині перетворились на складну економічну проблему національної економіки.6. Формування економіки України як органічної частини економічного

простору Російської імперії. Цей процес виявлявся в гіпертрофованому розвиткові галузей важкої індустрії південноукраїнських земель; гальмуваннічастини галузей легкої промисловості (полотняна, суконна та ін.), які конкурували з аналогічним виробництвом центральноросійських земель; розбудові залізниць на догоду економічним та воєнним імперським інтересам; побудові української промисловості на принципі незавершеності, відсутності замкнутого технологічного циклу тощо. Тому, незважаючи на те що за багатьмаосновними економічними показниками українські губернії випереджали центральні російські землі, імперський, колоніальний характер їхньої експлуатації зберігався. Достатньо сказати, що лише 15% українських промислових підприємств того часу виробляли готову продукцію. Решта ж потужного індустріального потенціалу України лише готувала сировину для виготовлення кінцевого продукту в Росії. На цій основі формувалася схема загальноросійського внутрішнього ринку, яка давала можливість центру за рахунок нееквівалентного обміну (сировина коштувала значно дешевше готової продукції) збагачуватися і, крім того, формувати систему «зв'язку-залежності» між центральноросійськими губерніями, що перебували в привілейованому стані, і національними окраїнами. Характерно, що саме ця схема і стала своєрідною арматурою будівлі Російської імперії.Отже, модернізація промисловості України в другій половині XIX ст.

суттєво змінила місце та роль українського регіону в імперській економіці. Зокрема, частка України в промисловому виробництві європейської частини Російської імперії від 1854 р. до 1900 р. зросла більш як у два рази — з 9,4 до 21%. На порозі XX ст. вона навіть перевищила частку населення українських земель імперії, яка становила майже 18%.Розгортання буржуазних реформ, завершення промислового перевороту, що

відбувалися в другій половині XIX ст., суттєво ускладнили соціальну структуру суспільства. Поряд з традиційними станами феодального суспільства— селянством та поміщиками, які у цей час зазнають значних змін під впливоммайнової диференціації, виникають нові класи — пролетаріат та буржуазія. Робітничий клас України формувався як складова загальноросійського пролетаріату. Порівняно із західноєвропейським робітничим класом він мав свої особливості: більш пізній час формування та виходу на політичну арену;надзвичайно високий ступінь концентрації на виробництві; вкрай важке економічне становище та політичне безправ'я; багатонаціональний склад; значний відсоток молоді в пролетарському середовищі. У своїй сукупності ці особливості визначили політичне обличчя та специфіку психологічного складу вітчизняного пролетаріату, стимулювали розвиток революційності та радикалізму в його поглядах та діях.Суттєво відрізнялася від західної і національна буржуазія. У Російській

імперії цей клас формувався за сприяння та під контролем самодержавства, був тісно пов'язаний з поміщицьким землеволодінням. Ці специфічні умови визначали консерватизм та вірнопідданість вітчизняної буржуазії. Зростаючи в умовах наздоганяючої модернізації, якій притаманні стрімке посилення ролідержави, цей клас був залежним не стільки від коливань на ринках сировини, капіталів, товарів, скільки від змін у політиці уряду, що виступав

монополістом на цих ринках. Саме тому особливістю вітчизняних капіталістів-підприємців була орієнтація не на вільну конкуренцію, а на монополію держави, не на завоювання політичної влади, а на органічне «вписування» в жорстку, централізовану систему самодержавної влади.Основними джерелами формування буржуазії в Україні були «обуржуазнене»

дворянство, яке перейшло на капіталістичні методи господарювання; купці, чумаки, скупщики, сільські лихварі, які в дореформений період накопичили капітали; кустарі, які зуміли пристосуватися до нових буржуазних умов; заможні селяни, які господарювали на засадах фермерства, орієнтуючи своє виробництво на ринок та використовуючи найману робочу силу. Українська буржуазія утримувала провідні позиції в цукровій, винокурній, мукомельній, шкіряній, вугільній галузях промисловості. Поступово сформувалася українська торгово-промислова буржуазна еліта, представники якої Терещенки,Харитоненки, Яхненки, Симиренки, Алчевські та інші за розмірами своїх капіталів належали до найбагатших людей не тільки України, а й усієї Російської імперії.Характерно, що буржуазія в українських землях формувалася на

багатонаціональній основі — крім українців у її складі вагомою була частка росіян, євреїв, французів, англійців, бельгійців та німців.У другій половині XIX ст. формується інтелігенція — специфічна верства

населення, яка, не маючи приватної власності, займалася не фізичною, а розумовою працею, розвитком та поширенням культури у суспільстві. Відповідно до перепису населення до цієї верстви в Україні належали 4,1% населення. У пореформений період інтелігенція зазнала значних змін. По-перше, вона стала більш неоднорідною, у її складі зросла частка різночинного елементу. Зокрема, якщо на початковому етапі становлення інтелігенції основним джерелом формування цієї верстви було дворянство, то наприкінці XIX ст. лише 20—25% складу інтелігенції мали дворянське походження, решта— вихідці з різночинців. По-друге, переважна більшість інтелігенції України була неукраїнського походження. У 1897 р. лише 16% юристів, 25% учителів і майже 10% письменників були українцями. По-третє, асиміляторська політика царського уряду призвела до значної русифікації інтелігенції. По-четверте, власне українська інтелігенція проживала переважно у селах та невеличких містах, працюючи земськими вчителями, лікарями, агрономами тощо, тоді як у крупних містах її частка була незначною. Наприкінці XIX ст. українці становили менше третини міського населення, у складі якого домінували росіяни та євреї.Отже, у другій половині XIX ст. під впливом буржуазних реформ в Україні

відбулися значні зміни в соціально-економічній сфері. В аграрному секторі сформувався досить високий рівень концентрації землі; було здійснено докорінний перерозподіл земельної власності, що йшов по лінії переходу від становості до безстановості; у сільськогосподарському виробництві значного поширення набули застосування техніки, використання вільнонайманої праці, поліпшення структури посівів тощо. Ці зміни дали можливість Україні перетворитися на потужний центр виробництва сільськогосподарської продукціїне тільки імперського, а й світового значення. У 60—80-х роках XIX ст. завершився промисловий переворот. Розвиваючись у руслі загальноімперських тенденцій, українська промисловість водночас мала низку особливостей. У пореформений час індустріалізований Південь України перетворився на основну

паливно-металургійну базу імперії. Розвиток української промисловості характеризувався більш швидкими порівняно із загальноімперськими темпами розвитку; високим рівнем концентрації виробництва; значною заангажованістю та впливом іноземного капіталу; структурною та територіальною диспропорційністю; побудовою промислових об'єктів на принципі незавершеності тощо. Внаслідок буржуазних реформ та завершення промисловогоперевороту ускладнилася соціальна структура суспільства: активно відбувалася диференціація в межах традиційних класів феодального суспільства — дворянства та селянства, крім того, виникли нові класи — буржуазія та пролетаріат, дедалі помітнішу роль почала відігравати інтелігенція.

Вопрос 4Діяльность «Руської Трійці» На Західноукраїнських Землях

Національне відродження в західноукраїнських землях у першій половині XIX ст.У 30–40-х рр. XIX століття центром національного життя на

західноукраїнських землях (перебували в складі Австрійської імперії) став Львів. Тут створюється і починає діяти громадсько-культурнеоб`єднання романтиків “Руська трійця”. Її засновниками були МаркіянШашкевич (1811–1843рр.), Іван Вагилевич (1811–1866 рр.) та Яків Головацький (1814– 1888 рр.) –у той час студенти Львівського університету і вихованці католицької духовної семінарії. Ініціатори створення “Руської трійці” прагнули внести революційні зміни в тогочасну літературу шляхом впровадження в неї народної мови. Вони займалися збиральницькою, дослідницькою, видавничою й публіцистичною діяльністю в сфері широкого кола гуманітарних наук (народознавства, фольклористики, мовознавства, літературознавства, історіографії та інше), а також літературно-художньою та перекладацькою діяльністю. Їхні виступи були спрямовані на утвердження живої розмовної мови в літературі, на створення цією мовою шкільних підручників, на впровадження рідної мови в повсякденний ужитокінтелігенції тощо.«Русалка Дністровая» – збірка, видана в 1837 році в Будапешті, авторами

якої були Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький. Це перша народна книга, що поклала початок новій демократичній культурі на західноукраїнських землях. Її зміст пронизаний тяжінням до традицій власної державності та політичної незалежності, возвеличенням національно-визвольної боротьби, поетизацією народних героїв (Морозенка, Довбуша, козаків, гайдамаків). Основна частина тиражу «Русалки Дністрової» була конфіскована, й тільки двісті примірників розійшлося по Галичині й Україні.Після виходу в світ «Русалки Дністрової» діяльність «Руської трійці» припиняється, але все ж таки поступ у національному відродженні продовжується.У 1846 році в Лейпцігу вийшла публіцистична стаття Якова Головацького

«Становище русинів в Галичині», в якій були формально визначені основні програмні засади українського національного руху. Наслідком діяльності у дусі цих програмних засад стало видання братами Яковом та Іваном

Головацькими альманаху «Вінок русинам на обжинки» (Відень, 1846–1847 рр.). Цей альманах продовжував традиції «Руської трійці».Слід погодитися з думкою І. Франка, який оцінив діяльність “Руської

трійці” (зокрема видання “Русалки Дністрової”) як “явище наскрізь революційне”. Ця революційність полягала перш за все у розриві із старою традицією літератури церковнослов’янською мовою. Вони ввели народну мову галицьких українців в літературну і довели, що між їхньою мовою і мовою наддніпрянських українців немає суттєвих відмінностей – отже, вони становлять один і той самий народ. Тому їхня діяльність стала віхою у розвитку українського національного руху в Галичині, подібно до діяльності Кирило-Мефодіївського товариства в Наддніпрянській Україні.МосквофілиНаціонально-визвольнийpyx на західноукраїнських земляхПослідовники панславізму стали називати себе "твердими русинами", а

оскільки вони орієнтувалися на Москву, їх назвали москвофілами, або русофілами, а їхній рух "москвофільством". На чолі москвофільського руху в Галичині став Богдан Дідицький (1827— 1908), що був його ідеологом разоміз Венедиктом Площанським (1834—1902) та Адольфом Добрянським. Видатним представникомгалицького москвофільства був також священик Іван Наумович (1826—1891), парох у Збаразькому повіті, письменник і посол до галицького сойму в 1861—1866 pp. У 1876 р. перевів на православ'я ціле село.Сильне пригноблення й політична депресія викликали реакцію у формі

іншої ідеології, протилежної ідеології 1848 р. — москвофільство. Душевним підґрунтям москвофільства була зневіра, а його зовнішніми спонуками деякі яскраві події тих же років, а головно російська армія, що в 1848 р. переходила на Угорщину помагати Австрії приборкувати повстання. "В тій армії було стільки своїх, зрозумілих населенню людей, а то просто українських братів. Галичани бачили, яка могутня то була сила, перед якою один їх національний ворог (мадяри), без бою склали зброю. Другий наці-ональний ворог (поляки) пробували бунтуватися у Варшаві 1830 p., але грізна російська сила не пактувала з ними, як оце австрійський уряд, тільки нещадно здавила спротив".Політичного значення набрала москвофільська течія перший раз 1866 p.,

коли Австрія програла війну з Прусами. Тоді розійшлася чутка, що швидше чипізніше Австрію чекає доля Польщі та що Галичину забере Росія. Деякі москвофіли як Яків Головацький, Михайло Попель, Богдан Дщицький та ін., постановили заздалегідь здобути собі симпатії російського царя й почали пропагувати єдність галицьких русинів з росіянами. "Ми не рутени з 1848 p., ми настоящі русекіє", — писали вони в часописі "Слово". Іван Наумович,провідний член москвофільського руху, так і заявив у сойліі, що "книжна московська мова се властиво руська, утворена русинами. Приймаючи книжну московську мову, ми беремо назад свою власність".Москвофіли заперечували право українського народу на самостійний

національний розвиток. На той час у таборі москвофілів опинилася майже всягалицька й буковинська інтелігенція, зокрема духовенство. Завдяки їхній активності москвофіли заволоділи культурно-освітніми установами м. Львова (Ставропігійський інститут, Народний Дім та Галицько-Руська Матиця). Ставропігійський Інститут належав до найбагатших інституцій в Галичині, але тому що він був у руках москвофілів, його діяльність не полишила майже

ніяких слідів у культурному житті українського народу2. У 1870 р. москвофіли заснували громадсько-політичну організацію "Русская Рада", що мала б продовжувати традиції "Головної Руської Ради". Щоб протидіяти народовецькій "Просвіті", у 1876 р. вони заснували "Общество їм. Качковського", з тими самим завданнями, що й Товариство "Просвіта". Іронією долі було те, що сам Михайло Качковський (1802—1872) за професією суддя і суспільний та культурний діяч народовецького напрямку ніколи москвофілом не був, а тут його іменем назвали товариство, яке поборювало ідеали, які він обстоював.Москвофіли видавали декілька журналів: "Слово", "Русская Рада" тощо. У

своїх пресових органах вони вживали "староруську мову", яка дістала згірдливу назву "язичіє", бо була жахливою мішаниною російсько-церковнослов'янської та української мов, якої простолюддя взагалі не розуміло, та вживали етимологічний правопис. З часом частина москвофілів стала на службу русифікаційної політики Росії і проповідувала єдність українського народу з москалями-великоросами. Згідно з виявленими вже по війні документами, царський уряд видавав на москвофільську акцію в Галичині колосальні суми грошей, зокрема царський військовий генеральний штаб робив наголос на окремому опікуванні лемками, найдальше висуненої на захід території, як можливої воєнної бази в майбутній війні.У 1908 р. всередині самого москвофільського табору настав розкол на дві

групи: ті, що називали себе старорусинами і т. зв. новокурсники, які сталина російську національну платформу. Вони заперечували окремішність українського народу, його мови й культури, повторюючи відому вже фразу, щоукраїнців ніколи не було, немає і не може бути. Москвофіли-"новокурсники" поборювали українське національне відродження і цілком стали на службу польської адміністрації та російських шовіністів. На свою пропаганду вони одержували великі суми грошей від "Галицко-Русского Общества" під проводомграфа В. Бобрінського. Платні агенти ширили ненависть до всього, що ук-раїнське, агітували за російське православ'я і єдність українського народуз російським. Провідниками "новокурсників" були Володимир Дудикевич, Дмитро Марков, С. Лабенський та інші.У 1914 р. на українських землях Австро-Угорщини відбулося декілька

процесів, один у Мармароському Сиготі наЗакарпатті, другий — у Чернівцях на Буковині і третій, найголосніший — у Львові проти чотирьох підсудних: СеменаБендасюка, студента-випускника прав і журналіста, двох православних священиків-москвофілів і одного студента прав з Лемківщини. Цей процес, відомий під назвою першого підсудного С. Бендасюка, зрушив не тільки Австрію і Росію, але також інші держави. Польська адміністрація старанно приготовила той процес і підсудні були звільнені від вини й кари.У той спосіб поляки, з одного боку, загравали на лояльності до Австрії, а з другого — здобули собі прихильність Росії і всіх русофільських народів Австро-Угорщини, щоб скомпрометувати український рух.Москвофіли взагалі, а "новокурсники" зокрема, ідучи на співпрацю з

поляками, своєму народові, для добра якого вони намагалися працювати, не дали нічого корисного, за те наробили багато шкоди. Москвофільский рух гальмував український національно-культурний розвиток, але не зупинив йогоі жива українська течія взяла верх. З кінцем XIX ст. москвофільство завмирало, помимо того, що поляки підтримували його всіма засобами, а з

Петербурга через російськідипломатичні представництва надходили фінансові субсидії.

НародовціЗахідноукраїнські землі у складі Австрійської (Австро-Угорської) імперії у другій половині XIX ст. На противагу старшому консервативному табору, молодше покоління

покладалося на власні сили, на сили українського народу і пропагувало єдність з українцями під московською займанщиною. Вони організувалися довкруги літературного тижневика "Вечорниці", що виходив у 1862—1863 pp. під редакцією Федора Заревича.Однак журнал через брак коштів занепадав і знову появлявся під новими

назвами: "Мета" за редакцією Ксенофонта Климковича, "Нива" за редакцією Костя Горбаля, "Русалка", за редакцією ВолодимираШашкевича, сина Маркіяна. До молодих приєднались і деякі старші діячі такі, як священик Степан Качала, суддя Юліан Лаврівський, правник Іван Борисикевич, колишній заступник голови Головної Руської Ради, письменники Корнило Устиянович та Сидір Воробкевич.З ініціятиви Володимира Барвінського, Юліана Романчука та Анатоля

Вахнянина у січні 1880 р. почала з'являтися у Львові нова політична газета,яку на противагу русофільському "Слову" названо "Діло", щоб "ділом, не словом прямувати до кращого майбутнього". За редакцію взялися В. Барвінський, як головний редактор, при співпраці А. Вахнянина, Михайла Подолинського, Івана Белея, Ю. Романчука та Юліана Целевича. По смерті Барвінського газету редагували Антін Горбачевский, І. Белей та ін. "Діло" виходило спочатку два рази на тиждень, а від 1888 р. як щоден-ник. Газета стала органом народовецького руху й інформувала про всі події, які заторкували українців. Часопис проіснував аж до вересня 1939 p., коли його закрила совєтська влада. "Діло" гуртувало довколо себе найкращі українські політичні й публіцистичні сили і, хоча відстоювало погляди тієї чи іншої політичної партії, ніколи не було партійним органом.Заборона українського слова під Росією ще більше скріпила та

пожвавила діяльність народовців, бо східноукраїнські письменники, як О. Кониський, П. Куліш, М. Драгоманов та М. Старицький, почали друкувати свої твори в Галичині. Українські діячі Наддніпрянщини щораз уважливіше приглядалися до галицьких справ, а українські організації почали отримуватищедру допомогу східноукраїнських меценатів, хоч їх можливості далеко не могли дорівнювати російським субвенціям для галицьких москвофілів.Українсько-польська боротьба в Галичині поважно занепокоїла

східноукраїнських провідників — В. Антонович, О. Кониський та інші хотіли зробили з Галичини "український П'ємонт". Замирення українців з поляками в Галичині відповідало також й інтересам австрійської закордонної політики, бо саме тоді Австро-Угорщина мала спір з Росією, за те що Австрія окупувалаБоснію. Можливість збройного конфлікту з Росією диктував Австрії, щоб вона на східному кордоні держави запевнила собі мир і спокій. Щоб заспокоїти українців, уряд Австрії, під впливом міністра закордонних справ Кальнокі, пішов на уступки українцям, а одночасно зробив натиск на поляків, щоб вони з його політикою погодилися та були посередниками між урядом та українцями.Так намісник граф Бадені і крайовий маршалок князьЕвстафій Сангушко дісталидоручення довести цю справу до успішного кінця. Від українців у переговорах

брали участь О. Барвінський і В. Антонович. Переговори велися аж до осені 1890 р. у справі: 1) урядового запровадження фонетичного правопису у шкільних підручниках; 2) заснування нової гімназії в Коломиї; 3) кількості українських кафедр у Львівському університеті; 4) дозволу на заснування товариства обезпечень "Дністер" і 5) певної кількості мандатів привиборах за допомогою уряду й поляків.Остаточно поляки також пішли на деякі уступки, введено фонетичний

правопис, в 1892 р. заснували українці товариство обезпечень "Дністер", у 1893 р. була відкрита українська гімназії в Коломиї. Але найціннішим здобутком "Нової Ери" було створення кафедри історії Східної Європи та запрошення з Києва до Львова на викладання МихайлаГрушевського. Однак польсько-українське порозуміння не тривало довго, бо граф Казимир Бадені і його партія не думали йти українцям на поважні уступки. Перше розчарування прийшло вже в березневих виборах 1891 p., коли українці здобули всього сім послів на 56 місць до віденського парламенту. У 1895 р. "Нова Ера" була похоронена тим більше, що небезпека війни Австро-Угорщини з Росією минула.Завдяки замиренню з поляками українці переламали русофільство у власному

народі. Вирішальне значення з цього погляду мало очищення митрополичої капітули у Львові, популярно званої "Святого Юра", яке провів митрополит Сильвестер Сембратович. "Святий Юр" знов став головною опорою національногоруху серед галицьких українців.Оскільки москвофіли захопили під свою управу "Народний Дім" та "Руську

Матицю" у Львові, народовці заснували в 1861 р. свій власний клуб "Руська Бесіда", а згодом при ньому зорганізували український театр. Це був перший професійний український театр взагалі, а не тільки в Галичині. Першу свою виставу він дав 1864 р. у переповненому "Народному Домі" Львова. Була це п'єса "Маруся" Григорія Квітки-Основ'яненка, адаптована Олександром Голем-биовским, під дирекцією Омеляна Бачинського. Однак, через брак достатньої кількості українців у Львові та через конкуренцію польського міського театру, театр "Руської Бесіди" мандрував з місця на місце протягом цілого півстоліття і перевозив свої декорації, костюми та музичні інструменти. Водночас існування польського театру забезпечувалось міським бюджетом і вінставив у Львові драми, опери й комедії цілий рік.Щоб піднести освіту серед населення Галичини і протиставитися

москвофільській пропаганді, народовці, серед яких були священики, заснували8 грудня 1868 р. товариство "Просвіта", якого статут говорив: "Спомагати народну просвіту в напрямах моральнім, матеріальнім і політичнім".Заснування "Просвіти" було переломовим актом у житті галицьких русинів-

українців, "а до того актом свого родуреволюційним, бо мало за завдання зробити з етнографічної селянської маси націю, свідому своїх цілей і завдань". 11 лютого управа, чи як це тоді називалося, "виділ" "Просвіти" видав відозву, в якій визнав потребу "цілий нарід, цілу масу простого люду,котрий нещасливою долею більше як в інших народів підупав, двигнути і до пізнання привести і на тім люді, котрий вже дав докази своєї твердости, за-ложили будучність нашої народности". "В підкреслених словах замкнене національне вірую і національна програма "Просвіти",— стверджував відомий національний і політичний діяч Галичини Василь Мудрий.Першим головою "Просвіти" був обраний Анатоль Вахнянин, педагог, журналіст

і композитор. Завданням "Просвіти" було ширити освіту серед дорослих при

помочі організації читалень по українських селах та видаванням популярних книжок з різних ділянок народного господарства, творів красного письменстватощо. По всіх повітових містах організувалися Філії Товариства "Просвіти", які займалися організацією читалень у своїх повітах та різних культурно-освітніх імпрез. На тих же зборах, пам'ятного 8 грудня 1868 p., студент Андрій Січинський сказав, що "кожний нарід, що хоче добитися самостійності,мусить передусім дбати про те, щоб нижчі верстви суспільносте, народні маси, піднести до тої степені просвіти, щоб народна маса почула себе членомнародного організму, відчула своє горожанське і національне достоїнство й узнала потребу існування нації, як окремішної народної індивідуальности, боніхто інший, як маса народу підставою усього". Але цс власне було те, чого поляки побоювалися й тому, маючи більшість у Галицькому соймі, відмовлялисядати субсидії на діяльність "Просвіти". Оскільки "Просвіта" ширила освіту серед народних мас, то один із послів твердив, що вона підбурює селян протипанів. У відповідь на те третій з черги голова "Просвіти" український шляхтич-землевласник Володислав Федорович (1845—1917) заявив, що "Просвіта"є товариство ні від кого незалежне. Коли прийняла вона на себе труд вида-вати шкільні книжки, то робить це тільки для добра народу... Щоб увільнити Просвіту на будуче від закидів... неприхильних людей, я дарую Просвіті 12 000 голландських гульденів".Обговорюючи незалежність "Просвіти", Федорович підкреслив, що вона працює

для 20-мільйонного народу, "для якого вона є осередком народного життя, якого є вона серцем і головою. Лиш цей нарід, а не хто інший, є наш суддя!".До 1914 р. товариство "Просвіта" у Львові було найважливішою масовою

українською організацією в Галичині, що довгий час охоплювала своєю діяльністю майже всі ділянки національного життя. Вона була матір'ю організацій і товариств, які згодом усамостійнювалися, по селах організували кооперативи, дитячі садки, гуртки товариства "Сільський Господар" тощо.Товариство "Просвіта" відіграло величезну роль в культурно-освітньому й

національному розвитку не тільки Галичини, але й українства поза нею. До 1912 р. "Просвіта" видала 445 назв книжок загальним тиражем 3 115 295 штук й налічувала 77 філій та 2944 читальні, 504 читальняні доми, і всі разом мали 197 035 членів, 2364 бібліотеки. Кілька сотень аматорських гуртків, стільки ж хорів і кільканадцять духових оркестрів. Кожний член "Просвіти" діставав ще кілька книжок на рік, що їх "Просвіта" видала 374 назви спеці-ально призначених для широкого вжитку. Крім того, "Просвіта" уділяла також стипендії для студентів, чим допомагала й заохочувала селянську молодь до вищих студій.Товариство "Просвіта" докладало великих зусиль до піднесення економічної

освіти й розбудови економічних організацій та установ: сільськогосподарськашкола в Милованю, Товмацького повіту, господарська школа для дівчат в Угерцях Винявських, а в 1911 р. засновано Торговельну школу у Львові. Від 1906 по 1912 р. "Просвіта" організувала 15 кооперативних курсів, які за-кінчило 427 осіб. У 1912 р. при читальнях "Просвіти" існувало ще 540 крамниць і 236 позичкових кас."Просвіта" повела вперту і відкриту боротьбу з пияцтвом.У 1909 р., за постановою першого з'їзду "Просвіти", засновано у Львові

протиалкогольне і протинікотинове товариство "Відродження", яке влаштовувало протиалкогольні курси, виклади, ба навіть віча, на яких роз'яснювали, які шкоди наносить нікотин й алкоголь для здоровля і господарства. Товариство "Відродження" відновило свою діяльнісь і після першої світової війни, від 1928 р. видавало свій місячний журнал "Відродження", який появлявся аж до приходу большевиків у 1939 р.Побіч культурно-освітної і видавничої діяльності, у 1870—80-х pp.

"Просвіта" відігравала також керівну роль угромадському й політичному житті, завдяки тому, що членами її Головної Управи були тодішні українські галицькі політичні діячі. Вони співдіяли в намаганнях погодження українців з поляками, народовців з москвофілами, висилали петиції у справі заснуванняукраїнських шкіл і викладання української мови в школах.У 1873 p., з ініціативи громадських та культурних діячів Галичини, у

Львові засновано "Товариство ім. Шевченка", на чолі якого став видатний педагог та історик Олександер Барвінський, рішучий противник москвофільства. Цей почин належно оцінили українські культурні діячі Наддніпрянщини і приєдналися до зусиль галицьких українців. Заходом Олександра Кониського й Володимира Антоновича Товариство переорганізовано на "Наукове Товариство ім. Шевченка" (НТШ) і створено три науково-дослідні секції: історично-філософічну, філологічну та математично-природописно-лікарську.У 1897 р. М. Грушевського обрали головою НТШ і на тому пості він залишився

аж до 1913 р. Під його впливом 1899 р. змінено статут і членство поділено на дійсних членів, які вибирали секції, і звичайних, які не мали вирішального голосу.За головування Михайла Грушевського Товариство досягло найбільшого

розвитку і перетворилося у справжню українську академію наук. Але такої назви офіційно йому не признано тільки завдяки впливам польської адміністрації в Галичині, яка не хотіла конкуренції Польській Академії Науку Кракові.Для здійснення намічених наукових завдань у великій мірі спричинилися

українці-фундатори з Наддніпрянщини. Завдяки їм НТШ видало понад 300 томів наукових праць. Провідне місце займали тут "Записки НТШ", які почали з'являтися в 1892 р. й перетворені М. Грушевським на квартальник, а пізнішедвомісячник. До 1914 р. з'явилося 120 томів "Записок", які були репрезентативним органом усієї української науки. Широку видавничу діяльність розгорнула історично-філософічна секція, очолювана Грушевським. Вона видавала декілька серійних видань, у т. числі "Збірник ІФС". Важливу наукову роль виконувала філологічна секція, яку очолював Іван Франко, та етнографічна комісія, очолювана Володимиром Гнатюком. Математично-природописно-лікарська секція видавала свій власний "Збірник", в якому друкувалися праці видатних українських і чужинецьких учених. Для ширшого загалу української інтелігенціїважливе значення мав місячник "Літературно-Науковий Вістник", що служив об'єднуючим чинником усіх культурних сил України, поділеної поміж двох ворожих імперій.Наукове Товариство ім. Шевченка перетривало першу світову війну, хоча було

закрите в часі московської окупації в 1914—1915 p., продовжувало свою корисну діяльність і за польської окупації в 1919—1939 pp. аж до січня 1940p., коли його діяльність припинила совєтська окупаційна влада.

При допомозі цих організацій народовці здобували чимраз то більше послідовників і прихильників як серед інтелігенції, так і серед селянських мас. Ріст сили народовців збігався з занепадом москвофільства, яке тратило грунт, помимо фінансової допомоги від російського уряду і протегування польською адміністрацією в Галичині.Під впливом зросту національної свідомості взагалі, прийшла черга й на

Українське жіноцтво, чий рух очолили Наталія Кобринська та Євгенія Ярошинська. Він, одначе, не знайшов загальної підтримки серед українських суспільно-громадських і політичних діячів. Незважаючи на те, Наталія Кобринська при допомозі Євгенії Ярошинської зуміла зорганізувати у Стрию 1-го вересня 1891 р. перше віче "руських женщин". Віче не було велелюдним, бона нього прибуло заледве 40 жінок, зате з різних сторін Галичини й Букови-ни, на яке чоловіки не мали доступу. Воно тривало близько двох годин і під час нарад наспіли привітальні телеграми від Товариства "Січ" у Відні, від письменниці Клименты Попович-Боярської та від дружини проф. М. Грушевського. Крім того, буковинські українки прислали заяву, що вони солідаризуються з нарадами збору.Головною темою віча було допущення жінок до університетських студій та

відкриття жіночої гімназії, або доповнення т. зв. виділових шкіл навчанням латинської і грецької мов. У тій справі вислано до уряду окрему петицію, в якій порушено також загальнокраєві відносини, зокрема недостаток промислового руху в Галичині. Про потребу жіночого видавництва говорила Євгенія Ярошинська й вирішено організувати фонди на видання жіночого альманаху або й періодичної газети.Товариство "Пласт" у Галичині зорганізували педагоги Олександер

Тисовський, Тарас Франко та Іван Чмола у 1912 р. Він розпочав діяльність у Львові у нелегальній формі. За прикладом Львова почали поставати пластові гуртки в середніх школах інших міст Галичини. Збільшена політична активність поляків у Галичині насторожувала українців і заставляла молодих ентузіастів до посиленої виховно-організаційної праці по лінії змагань до національної самостійності. Тільки два роки мала змогу пластова молодь проводити свої пластові зайняття. Вибух першої світової війни 1914 p., мобілізація до війська професорів, виховників тощо, перервали його роботу. Важливо підкреслити, що як Сокіл", так "Січ" і "Пласт"постали у противагу до подібних польських молодечих організацій, які на своєму організаційному шляху перешкод зі сторони адміністраційних чинників не мали.Розуміючи вагу виховання молоді у національно-свідомому дусі, у 1863 р.

громадський діяч і публіцист, священик Данило Танячкевич (1842—1906) та педагог Омелян Партацький (1840—1895) зорганізували у Львові таємну громаду"Молода Україна", на взір київської "Громади", до якої належали студенти університету. Управа тої громади на чолі з Остапом Грабовським, до речі, римо-католиком з Поділля, творили дев'ять найвизначніших та найрухливіших студентів, а саме, Володимир Старосольський, Євген Косевич, Сень Горук, Михайло Галущинський, Антін Крушельницький, Лонгин Цегельський, Володимир Темницький, Роман Стефанович, Теофіль Мелень. Всі вони пізніше визначилися,як передові культурні, політичні чи військові діячі. У 1899 р. "Молода Україна" нав'язала таємні зв'язки з Революційною Українською Партією (РУП) на східній Україні й колпортувала її однойменний орган, що почав з'являтися

в 1900 р. та інші видання РУП. У липні 1900 р. "Молода Україна" організува-ла у Львові велике віче студентів-українців усіх високих шкіл Австрії, на якому організувала велику демонстрацію за відкриття українського університету у Львові.Пізніше такі таємні громади були організовані по середніх школах різних

галицьких міст (Тернополі, Коломиї, Станіславові, Перемишлі, Дрогобичі, Бережанах тощо), вони проводили культурно-національну роботу серед молоді. У Бережанах такий гурток прийняв назву "Молода Україна", до нього належали Богдан Лепкий, Зенон Кузеля, Григорій Качала. Цей гурток вважав своїм обов'язком відзначати кожнорічно день знесення панщини у Галичині. Бережанська "Молода Україна" мала моральну й матеріальну підтримку з боку старшого громадянства, й на окрему згадку заслуговує відомий письменник у Галичині, Андрій Чайковський4. У травні 1903 р. відбувся у Львові потаємнийз'їзд усіх гуртків Галичини, на якому зроблено підсумки праці серед галицької молоді.Для виховування молоді в 1894 р. у Львові засновано руханко-во-спортове

товариство "Сокіл", статут якого базувався на статуті чеського "Сокола". Першим його головою був Василь Нагірний, а справником — Володимир Лаврівський, обидва піонери сокільського руху в Галичині й Буковині, який по селах був також і руханково-пожежною організацією. Всі пізніші організації входили до центральної у Львові, відомої під назвою "Сокіл-Батько". Великі заслуги в розбудові "Сокола" педагога Івана Боберського (1873— 1947), який був його головою від 1908 по 1914 р. За його головства товариство поширило свою діяльність на всю Галичину, зокрема у Львівському повіті та на Поділлі.У 1900 р. Кирило Трильовський заснував у селі Завалля Снятинського повіту

перший гурток руханково-протипожежного товариства "Січ", яке скоро поширилося по цілій Галичині, а зокрема на Покутті й Буковині. Ця молодеча організація була здебільшого під впливом Радикальної Партії. Всі локальні організації об'єднувалися в Головному Січовому Комітеті, який у 1912 р. перейменовано на "Український Січовий Союз", на чолі якого стояв гене-ральний отаман Кирило Трильовський. Перед вибухом першої світової війни "Січ" і "Сокіл" влаштували на площі "Сокола-Батька" у Львові великий крайовий здвиг молоді для відзначення 100-річчя народим Тараса Шевченка. Обидві ці організації, призначені для тіловиховання молоді, були масовими організаціями, які мобілізували й виховували молодь й налічували бл. 12 000членів.