Україна в часи Другої світової війни (1939—1945...

Україна в часи Другої світової війни (1939—1945 pp.)

Радянсько-німецькі договори 1939 р. і західноукраїнські землі

Друга світова війна розпочалася насамперед внаслідок суперечностей міжімперіалістичними державами, які не пригасли після війни 1914—1918 pp., а навпаки, щебільше загострилися, особливо після відомих подій у Російській імперії — Лютневої таЖовтневої революцій. Більшовицький уряд, який прийшов тоді до влади, відверто взявкурс на світову революцію. У 1921 р. до влади в Італії прийшли фашисти, які в 1935 р. розв'язали агресію в Ефіопії (Абіссінії), а в 1933 р. в Німеччині — партіянаціонал-соціалістів на чолі з Адольфом Гітлером. Вона закликала німців узяти реваншза поразку в 1918 р. і вести переможну війну, що мала б забезпечити німцям як «вищійрасі» панівне місце у світі. У 1931 р. мілітаристська Японія розв'язала війну в Китаї,завоювала Маньчжурію (там вона створила формально незалежну, а фактичномаріонеткову державу Маньчжоу-Го). Готувалися до війни й інші імперіалістичнідержави.

Таким чином, уже тоді виникли вогнища майбутньої війни, які остаточно сформувалися в30-х pp. Особливо активною стає в цей час нацистська Німеччина, яка створиланімецько-японський військовий союз (1936 p.). Внаслідок цього виник так званийАнтикомінтернівський пакт, до якого в 1937 р. приєдналася Італія, а ще пізніше —Угорщина, Іспанія, Болгарія, Данія, Фінляндія, Румунія, Словаччина, Хорватія,Маньчжоу-Го.

У 1938 р. Німеччина загарбала Австрію, називаючи свої дії «возз'єднанням» німецькихземель, розчленувала Чехословаччину і приєднала Судетську область.

Навесні 1939 р. Чехія була повністю окупована Німеччиною, а у Словаччині, яка сталанезалежною, прийшли до влади профашистські сили.

1 / 33


На черзі було загарбання Польщі. Розуміючи, що зламати опір Польщі буде набагатоважче, оскільки польський уряд уклав угоди про взаємодопомогу з Англією таФранцією, Гітлер заручився підтримкою сталінського керівництва СРСР. Згідно знововиявленими архівними документами, СРСР планував ударити по Польщі ще в 1938р.

23 серпня 1939 р. внаслідок тривалого зближення сталінського та гітлерівськогототалітарних режимів у Москві було укладено договір про ненапад. Цей документувійшов до історії як пакт «Ріббентропа — Молотова», оскільки саме ці міністризакордонних справ Німеччини й СРСР підписали його. У договорі йшлося про взаємнуобіцянку не нападати один на одного протягом 10 років, а також про розподіл сфервпливу в Європі. Даний документ мав секретний додатковий протокол, в якому сфероювпливу Німеччини оголошувалася Польща, а СРСР діставав згоду Німеччини на загарбання ним Західної України і Західної Білорусії, які перебували під владою Польщі,Литви, Латвії, Естонії, Фінляндії, а також Молдавії та Північної Буковини, що перебувалиу складі Румунії.

Таким чином, імперська Москва ліквідовувала «український П'ємонт» і для вигіднішогорозвитку майбутньої агресії відсовувала свої кордони далі на захід. Договір від 23серпня 1939 р. прискорив початок Другої світової війни.

Друга світова війна розпочалася 1 вересня 1939 р. нападом гітлерівської Німеччини наПольщу. СРСР надавав агресорові різноманітну допомогу. Так, гітлерівська авіаціябомбардувала польську столицю, використовуючи й бомби радянського виробництва. Укритичний момент війни, коли польські війська зупинили німецький наступ, 17 вересняпід приводом захисту західноукраїнських та західнобілоруських земель СРСР вдарив утил Польщі. Витримати боротьбу на два фронти польська армія не змогла і 5 жовтнякапітулювала. 22 вересня 1939 р. на честь вирішальних перемог у Бресті було проведеноспільний парад радянських і гітлерівських військ, який приймали, відповідно, комбригКривошеїн та генерал Гудеріан.

Поразка у війні призвела до ліквідації Другої Речі Посполитої (1918—1939) і чергового їїподілу між агресорами. 28 вересня 1939 р. у Москві було укладено новий договір міжСРСР і Німеччиною, який розвивав агресивні положення попередньої угоди. Характернавже сама його назва — «Договір про дружбу та державний кордон». Не випадковоСталін говорив про «дружбу, скріплену кров'ю», маючи на увазі дружбу СРСР та

2 / 33


гітлерівської Німеччини. Цей договір закріпив кордон між СРСР та Німеччиною по річкахСян та Західний Буг, який більш-менш збігався з відомою «лінією Керзона» 1919 p.Обидві сторони не приховували свого торжества з приводу ліквідації Польськоїдержави. Так, Молотов назвав її «нікчемним дитям Версальского договору» і взагалізаперечив право поляків на свою державу, а на радянських картах того часу територія Польщі, окупована гітлерівцями, була названа «зоною державних інтересів Німеччини».

Переважну частину західноукраїнських та західнобілоруських земель було приєднанодо СРСР, а меншу, так зване Закерзоння (Лемківщина, Посяння, Холмщина та Підляшшя)— до Німеччини. Останні увійшли до складу так званого генерал-губернаторства,створеного гітлерівцями на тій частині території Польщі, яку безпосередньо не буловключено до складу Німеччини. Водночас під владою СРСР опинилися деякі етнічніпольські землі (наприклад, Ломжинський виступ).

Німецька влада спочатку була прихильною до українців Закерзоння, прагнучивикористати у своїх інтересах протиріччя між українцями і поляками, дозволялавідкривати українські школи, молодіжні та громадські організації тощо. Досить сказати,що тільки у 1939—1940 pp. в генерал-губернаторстві було відкрито майже тисячуукраїнських шкіл і таку ж кількість українських кооперативів. Саме сюди втекло багато жителів Галичини, Волині й Буковини (понад 20 тис.), які знали про тяжкі репресії протиукраїнців з боку Москви і не хотіли поповнити число жертв. До того ж українці добрепам'ятали про нищення поляками ЗУНР, про окупаційну політику верхів Другої РечіПосполитої щодо західноукраїнських земель, тому сприймали німців не лише як меншезло, а і як визволителів, отже, ставилися до нової влади досить лояльно. Тоді піднімецькою егідою ОУН створила загін полковника Романа Сушка, який мав стати ядромукраїнської армії незалежної України, однак наприкінці вересня 1939 р. з волі німецькоїадміністрації його було розпущено. Цей розпуск став першим тривожним сигналом длятих, хто покладав надії на німецький чинник як на важливий фактор відродженнянезалежної Української держави. У цьому зв'язку варто вказати і на стратегічну позицію більшості української еміграції, яка схилялася до думки, що в даній ситуаціїпотрібно вести боротьбу проти тих держав, які загарбали українські землі, а Німеччинадо вересня 1939 р. такою не була.

Головою Директорії після вбитого в 1926 р. Симона Петлюри був Андрій Лівицький, таоскільки з вересня 1939 р. він опинився під наглядом поліції у Варшаві, то в 1939—1940pp. його функції виконував В'ячеслав Прокопович. Головою уряду став ОлександрШульгин. В умовах, що склалися, їхній вплив на ситуацію в Україні був невисокий. Середлідерів українського національного руху в самій Україні не було ще повної ясності уданому питанні. До того ж ситуація диктувала зміни в тактиці руху, насамперед уставленні до Німеччини, яка на той час уже окупувала частину українських земель. Це

3 / 33


стосується навіть ОУН — єдиної партії в Західній Україні, яка хоч усе ще й перебувалана нелегальному становищі, однак зберегла дієздатність і навіть поширила вплив намаси. Одна частина ОУН, керована головою Андрієм Мельником, виступала за досить обережні дії, прагнула максимально використати можливості нової ситуації длязабезпечення інтересів українського населення, скерувати основні зусилля на боротьбуз більшовиками, чітко пов'язувала себе з традицією УНР. Друга частина, очолюванапредставником молодшої генерації ОУН Степаном Бандерою, виступала за підготовкудо збройної боротьби як проти більшовиків, так і проти гітлерівців, вказувала натрагедію Карпатської України, знищеної хортистською Угорщиною за підтримкигітлерівської Німеччини.

В обох частин ОУН були свої аргументи, свої сильні й слабкі місця, однак відцентровітенденції, на жаль, узяли гору над об'єднавчими. Саме це й стало головною причиноюрозколу ОУН у лютому — серпні 1940 р. На противагу ОУН Мельника було створенореволюційний провід ОУН Бандери. Розкол ОУН на дві частини, відомі як ОУН (м)(«мельниківці») та ОУН(б) («бандерівці»), з часом поглибився, навіть призвів у роки війнидо міжусобних конфліктів. Цей розкол існує і нині...

Незважаючи на посилення розколу, ОУН у Закерзонні чимало зробила для того, щобзміцнити позиції українства. Насамперед варто згадати про створення у Кракові в 1940р. Українського центрального комітету (УКЦ) під керівництвом відомого вченогоВолодимира Кубійовича. До заслуг УКЦ у роки війни належить ефективна опіка надукраїнськими військовополоненими, біженцями, сиротами, українськими кооперативами тощо. Його зверхність визнав Центральний холмський комітет, який керував тутнаціональним життям українців. Активну роль відігравав тут А. Павлюк (головакомітету), С. Любарський, В. Косоноцький, у Замості — А. Рочняк, у Білій Підляській — І.Пастернак, у Грубешові — М. Струтинський, на Володавщині — лікар Т. Олексіюк та ін.

Уперше на Холмщині та в Підляшші навчання в школах перейшло на українську мову. УКЦнадав допомогу і в українізації Польської автокефальної православної церкви,переважну більшість вірних якої становили українці. 5 листопада 1939 р. виниклаЦерковна рада у Холмі, яка добилася повернення православним кафедрального соборув Холмі. До початку 1940 р. кількість православних храмів збільшилась там з 51 до 91. Ужовтні 1940 р. було скликано церковний Собор, на якому архієпископом холмським тапідляським під іменем Іларіон було висвячено видатного українського церковного ігромадського діяча, вченого Івана Огієнка (1882—1972), що був свого часу міністромосвіти та віросповідань УНР. Архієпископом краківсько-лемківським тоді ж буловисвячено Палладія (в миру — Петра Видибіду-Руденка).

4 / 33


Окупація Західної України радянською армією та її подальша анексія СРСР проходилапід демагогічними гаслами возз'єднання Західної України з УРСР. Місцеве українськенаселення спочатку навіть вітало радянську армію (її передові частини навмиснеукомплектовувалися переважно українцями), висловлюючи свою радість з приводупадіння польської влади. У жовтні — листопаді 1939 р. ця анексія була легітимізована як возз'єднання у звичний облудний спосіб нової влади («демократичні» безальтернативнівибори до так званих Народних зборів і прийняття останніми відповідної декларації). Іхоча з того часу Західна й Східна Україна з'єдналися в єдине ціле, але це возз'єднанняпринципово відрізнялося від злуки УНР та ЗУНР 1919 р.

Якщо злука 1919 р. була справді виразом давнього тяжіння українців до життя у своїйсоборній незалежній державі і рішення про неї приймалося самими українцями у своїхдвох незалежних державах, то в Москві йшлося не про соборну Україну, а провирішення своїх імперських інтересів, збільшення території Російської імперії. Те ж саместосується долі інших етнічних українських земель — Північної Буковини тапридунайських земель. Вони увійшли до складу УРСР 28 червня 1940 р. внаслідок реалізації Радянським Союзом агресивних пактів з гітлерівською Німеччиною.28.06.1940 p. CPCP поставив перед Румунією ультимативні вимоги щодо передачі йому(фактично анексії) Північної Буковини та Бессарабії, а одночасно його війська(Південний фронт на чолі з генералом Г. Жуковим) перейшли кордон і захопили важливірумунські укріплення. 2.08.1940 р. Буковину було включено до УРСР, а на інших землях,населених переважно молдаванами, було створено Молдавську РСР у складі СРСР.

Слід відзначити, що в листопаді 1939 р. СРСР спробував завоювати і Фінляндію. Фінимужньо тримали оборону, укрившись за «лінією Манергейма». Хоч у вересні 1940 р.СРСР і змусив Фінляндію капітулювати, та це була піррова перемога: на цій «війнінезнаменитій» полягло до півмільйона солдат і офіцерів Червоної армії, чимало з якихбуло мобілізовано з України. Всі госпіталі України були тоді заповнені пораненими таобмороженими. СРСР не наважився знищити незалежну Фінляндію, але анексував насвою користь її великі території. Внаслідок цієї війни СРСР зажив слави агресора і буввиключений з Ліги Націй, так само, як і Німеччина та Італія.

Внаслідок імперської політики Москви, її злочинної змови з нацистським Берліном,вересень 1939 р. обернувся для населення Західної України новою, ще гіршою, ніжпольська, окупацією.

Ілюзії про краще життя в СРСР, які були притаманні багатьом західним українцям,швидко розвіялися. Щоправда, нова влада з тактичних міркувань пішла на деякі поступки

5 / 33


у вирішенні національних та культурних потреб українців і цим створила собі на короткийчас імідж влади кращої, ніж польська. Було проведено українізацію освіти, нарештіЛьвівський університет (уже ім. Івана Франка, а не Яна Казимира) став українським, нарешті тут запанувала українська мова, було перейменовано також чимало вулицьтощо.

З певною прихильністю зустріло українське населення, що було переважно селянським,рішення нової влади про націоналізацію промислових підприємств, банків, церковнихземель, конфіскацію земель у поміщиків та чиновників. Причина такого рішенняполягала в тому, що основні капітали перебували до війни в руках польської таєврейської буржуазії, великих польських землевласників. Але націоналізованіпідприємства не працювали ефективно, що негативно відбивалося на становищіробітників, конфісковані землі були передані не українським селянам, а новоствореним колгоспам та радгоспам. Примусова колективізація, жорстокий терор, гоніння на церкву,на всі політичні та громадські організації, русифікація та радянізація освіти і культуриохопили населення Західної України вже наприкінці 1939 р. Це змусило галичан таволинян різко змінити своє ставлення до СРСР і до його комуністичної влади. До того жу Західну Україну було наслано чимало військових, енкаведистів, малоосвіченихполітруків та чиновників — росіян, які й становили там опору нового режиму. Всі вонитією чи іншою мірою були заражені російським великодержавним шовінізмом.Характерний приклад — проректором Львівського університету тоді стала людина, яканавіть не мала вищої освіти.

З тактичних міркувань репресії первісно скеровувалися насамперед проти польськогонаселення, яке із зрозумілих причин не могло погодитись із втратою своєї держави ірозцінювало події 17 вересня як удар в спину Польщі. Уже взимку 1940 р. сотні тисячполяків були виселені до Сибіру. Особливо тяжкою була доля польських офіцерів, якихНКВД пізніше розстріляло в білоруській Катині. А потім настала черга українців...

Нова влада заборонила діяльність усіх політичних партій і громадських об'єднань,кооперативів, насамперед «Просвіти» та НТШ (Наукове товариство ім. Шевченка), булизакриті всі газети і журнали. Натомість розгорнула свою діяльність ВКП(б) та похідні віднеї організації й псевдогромадські об'єднання. Будь-який спротив новому режиму абонавіть вияв невдоволення щодо нього нещадно карався НКВД, яке вже через кілька днів після переходу радянськими військами Збруча розпочало арешти тих, кого вважаливорогами радянської влади, буржуазними націоналістами чи просто неблагонадійними.Арешти, катування, заслання або розстріл та інші типові для «совєтизації» явища стализвичними на Галичині та Волині. Арештовували, винищували або депортовували ізсім'ями до Сибіру в першу чергу діячів українських партій, багатьох чільних діячів української інтелігенції, греко-католицького духовенства, дрібних підприємців (великих

6 / 33


серед українців тоді просто не було), всіх, хто виявляв найменше невдоволення новимрежимом.

Колективізація ж потягла за собою розкуркулення й репресії українського селянства.Взагалі вже за період з вересня 1939-го по червень 1941 р. жертвами репресій сталопонад 10% населення Західної України і Західної Білорусі. Чимало місць масовихпоховань жертв комуністичного терору було знайдено тільки наприкінці XX ст.Характерно, що в радянській зоні окупації, на території, вдвічі меншій за окуповану нацистами територію Другої Речі Посполитої, сталінськими опричниками булорепресовано в 3—4 рази більше людей. А кульмінація цих репресій буде ще попереду, у1944—1953 pp.

Після перемоги над Польщею у відносинах між СРСР і Німеччиною запанував відноснийспокій. Незважаючи на те, що Англія і Франція оголосили війну Німеччині, їхні уряди щесподівалися на примирення з Гітлером. На франко-німецькому фронті кілька місяцівішла так звана дивна війна, під час якої солдати не воювали, а грали у футбол чи волейбол. Цій ідилії поклав кінець удар Німеччини по Франції навесні 1940 p., внаслідокчого остання мусила капітулювати на тяжких умовах. Німеччина скинула англійськівійська в Ла-Манш під Дюнкерком і начебто готувалася до висадки десанту в Англії,поширювала агресію в інших країнах Європи, готуючись до удару по СРСР. Останній же,у свою чергу, буквально до 22 червня 1941 р. постачав німецького агресорастратегічною сировиною, без якої неможливим було б виробництво танків, літаків і підводних човнів, провіантом (у Німеччині на той час діяла карткова система). Троцький,глузуючи з цього, відзначив: «Сталін став інтендантом Гітлера». Характерно, щорадянські криголами провели Північним морським шляхом з Мурманська до Беринговоїпротоки німецький крейсер «Комет», який потім чинив розбій у Тихому океані, надаючи німецьким бойовим кораблям та підводним човнам можливість перепочинку й спорядження необхідним.

Наприкінці 1940 р. німецький військовий корабель «Атлантіс» потопив англійськийкорабель, на якому були захоплені надзвичайно секретні документи. Німецький офіцерКаменц у супроводі енкаведистів повіз їх з Владивостока до Москви у німецькепосольство. Сталін навіть звелів видати гітлерівцям 92 тис. антифашистськиналаштованих польських біженців і 400 німців-антифашистів. Генсек узагалізахоплювався тоді Гітлером, якого називав «криголамом революції» і сподівався, щофюрер послабить Захід і полегшить тим самим похід Червоної армії. Сталін підіймавтости і «за здіснення всіх планів вождя німецького народу», і за рейхсфюрера Гіммлера,котрий «забезпечує стабільність національного порядку в Німеччині». При цьому вождьігнорував попередження радянської агентури, яких було понад 600 (!), про підготовкунападу Німеччини на СРСР, навіть коли ці попередження походили з дуже

7 / 33


поінформованих джерел (про це доповідав у Москву український художник-агент М.Глущенко, який був особисто знайомий з колегою-художником... Гітлером!).

Тоді ж СРСР сподівався використати суперечності між країнами Заходу, щобреалізувати свої експансіоністські плани під виглядом революції. Повним ходом ішлагонка озброєнь, Червона армія готувалася до удару по Німеччині.

Сталінське керівництво вжило додаткових заходів для мілітаризації економіки, всуперечсвоїм же попереднім гаслам запровадило обов'язкову сплату за навчання студентамиінститутів та університетів. Особлива роль у підготовці до війни відводилася Україні таБілорусі як головному плацдарму майбутньої війни. Саме тут концентрувалися ударнічастини, будувалася нова лінія укріплень (стару лінію знищили, не дочекавшись створення нової), саме тут економіка мала працювати в першу чергу на потреби війни...Обидва хижаки — Радянський Союз і Німеччина — готувалися до нападу в 1941 p.,причому СРСР на момент зіткнення мав навіть більший воєнно-економічний потенціал.Але Гітлер випередив Сталіна, який явно недооцінив противника, і сили вермахтазавдали потужного удару по СРСР.

Окупація України військами Німеччини та її союзників

22 червня 1941 р. о третій годині п'ятнадцять хвилин фашистська Німеччина напала наРадянський Союз. Згідно з планом гітлерівського командування «Барбаросса»,названим на честь героя хрестових походів германського імператора Фрідріха IIБарбаросси, військова кампанія мала бути блискавичною («бліцкріг» — блискавичнавійна). Особливо важливе місце в ній відводилося діям авіації і танкових частин.

Наступ німецько-фашистських військ ішов у трьох напрямках: на Ленінград (група армій«Північ»), на Мінськ, Смоленськ і Москву (група армій «Центр»), на Київ (група армій«Південь») з тим, щоб максимум за 5 місяців вийти на лінію «А» — «А» (Архангельськ —Астрахань).

8 / 33


В Україні гітлерівці мали у стислий термін оволодіти Житомиром і Києвом, потім —Донбасом і Кримом. Таким чином, Україна мала бути окупованою дуже швидко, а їїбагаті природні ресурси, економіка, хліб повинні бути одразу ж використані дляпродовження війни проти Росії.

Разом з Німеччиною у війну проти СРСР вступили Італія, Румунія, Словаччина, Угорщинаі Фінляндія. Всі угруповання військ Німеччини нараховували 153 дивізії. Ще 37 дивізійналежало її союзникам. Усього у військових діях з боку фашистської Німеччини бралоучасть 5,5 млн осіб. Проти них діяло понад 6 млн солдат і офіцерів Червоної армії, у тому числі у прифронтовій західній смузі — 2,9 млн осіб.

На Україні діяли об'єднані війська двох фронтів: Південно-Західного та Південного, наморі — Чорноморський флот, на річках — Дунайська та Пінська річкові флотилії.Перевага в техніці була на боці СРСР. Так, якщо у гітлерівців було задіяно 3580 танків іштурмових артилерійських установок, то у Червоної армії — 9200 танків. У червні 1941 р.із 22 600 танків Червоної армії 12 тисяч дислокувались у західних прикордонних округах.

Раптовий удар сил вермахту одразу ж змінив співвідношення сил не на користь СРСР.Тільки в перший день війни радянські військово-повітряні сили втратили 1811 літаківпереважно нових конструкцій, причому тільки 322 з них — у повітрі. До того жкомандування Червоної армії було ослаблене тяжкими репресіями 30-х років, унаслідокяких загинуло 75% старших командирів. На місце останніх прийшла молодь, яка не мала належного військового досвіду та освіти. Третина репресованих припала саме наКиївський військовий округ. Командування корпусів на 100% було оновлене, дивізій таукріплених районів — на 96%, полків — на 70%, батальйонів — на 80%. У німецькій жеармії переважна більшість офіцерів, починаючи з найнижчих чинів, мала досвід Першоїсвітової війни, не кажучи вже про кампанії 1939—1940 pp.

Серед керівництва СРСР домінували шапкозакидацькі настрої, які воно всіма засобамипоширювало в армії і серед цивільного населення. Командарм Г. Штерн на одній з нарадзаявив, що у майбутній війні життя кожного загиблого червоноармійця коштуватиме 10життів ворожих солдат. Нарком оборони Ворошилов його поправив: «Десяти — мало,двадцяти». Прогноз збувся з точністю до навпаки: на одного вбитого на Східному фронті німецького солдата припадало понад 10 (!) солдат радянської армії. Влучновисловився з цього приводу відомий російський письменник В. Астаф'єв: «Ми ворога

9 / 33


закидали своїми трупами».

Потужний і раптовий удар гітлерівських військ уже в перший місяць війни призвів дотяжких поразок Червоної армії. Потужні танкові клини легко, ніби ніж у масло, входили вглиб радянської оборони, брали в «кліщі» й оточували величезні маси військ, які потімостаточно розбивалися військами другого ешелону. У повітрі беззастережно домінувалагітлерівська авіація, її бомбардування нищили мости і залізниці, склади, не давалиможливості підтягти підкріплення, завдавали тяжких втрат не тільки військам, а йцивільному населенню. Від цих «успіхів» сам Сталін впав у депресію і навіть думав пропідписання нового Берестейського миру, за яким він мав віддати Україну і Білорусь Гітлерові. Навіть звернення до народу з приводу початку війни читав по радіо не він, аміністр закордонних справ СРСР Молотов.

Уже в перший місяць війни німецькі війська захопили понад третину України, а післяперемоги під Уманню (10—12 серпня) підступили до Києва. Тут були зібрані значні силиЧервоної армії — і вона, здавалося, почне контратакувати. Однак за наказом Гітлерачастина його військ під командуванням генерала Гудеріана повернула з московськогонапрямку на південь і невдовзі взяла Стародуб і Чернігів, після чого в гігантському «котлі» опинилося понад півмільйона радянських вояків. Більшість із них, у тому числі йкомандуючий Південно-Західним фронтом М. Кирпонос, загинули під час спробпрорвати оточення. 16 вересня гітлерівці взяли Київ, а на початку листопада окупувалимайже всю територію тодішньої УРСР, за винятком східної частини Донбасу. У Криму вЧервоної армії лишився тільки Севастополь, захисники якого тримали оборону досередини 1942 р. Взагалі гітлерівці на той час захопили чимало земель в європейськійчастині СРСР (Прибалтику, Білорусь, Україну, Молдавію, частину Росії), вели бої вже за16 км від Москви, отже «бліцкріг» частково досяг своєї мети.

Провівши низку мобілізаційних заходів, радянське керівництво сформувало близько 400нових дивізій і, по суті, відновило кадрову армію СРСР, від якої на той час лишилосятільки 8%. Під Москвою німецько-фашистські війська зазнали першого тяжкогоконтрудару (грудень 1941 — січень 1942 pp.), однак у цілому кампанія 1942 р. для СРСРбула невдалою. Спроба відвоювати Україну, почавши з Харківщини та Криму, обернулася новими поразками.

Наприкінці травня 1942 р. на Барвенківському виступі німці оточили і знищили три армії(загинуло 171 тис., потрапило у полон 240 тис. червоноармійців та їхніх командирів,втрачено 1200 танків), тоді ж дуже тяжких втрат (250 тис. убитих і полонених) зазналивійська Червоної армії, які висадилися на Керченському півострові. Тут вкотре виявилася

10 / 33


бездарність командування, яке очолював «сталінський маршал» Лев Мехліс.

Три радянські армії на плацдармі у 16 км стали мішенню для німецької авіації таартилерії. За свідченням очевидців, уся Керченська протока була вкрита пілотками табезкозирками радянських солдат і матросів, котрі загинули під бомбами німецькихлітаків.

Тяжка поразка на Керченському півострові визначила долю Севастополя, який впав напочатку липня після 250-денної героїчної оборони. На відміну від оборони Одеси, тут невдалося своєчасно евакуювати бійців, і майже всі вони (95 тис.) загинули або були взятів полон гітлерівцями.

Варто відзначити, що ще 12.09.1941 р. Сталін видав таємний наказ про створеннязагороджувальних загонів НКВД. У разі відступу військ вони мали з тилу поливати їхкулеметним вогнем. Були прийняті також драконівські репресивні заходи і в 1942 р.(наказ № 227), в результаті яких було розстріляно десятки тисяч бійців. Тоді ж булистворені штрафні батальйони, дозволено брати в заручники сім'ї «штрафників» тощо.Сталін тоді цинічно пожартував щодо цього: «У радянській армії треба мати більшесміливості, щоб відступати, ніж наступати!».

Зірвавши спробу радянського контрнаступу, німецько-фашистські війська наприкінцічервня 1942 р. почали операцію «Блау» («Блакитна»): потужний удар у напрямкунижньої Волги і Закавказзя (до нафтових джерел). Було прорвано лінію фронтузавдовжки 650 км. Внаслідок цього під німецькою окупацією опинилася вся територіятодішньої УРСР, а також етнічні українські землі, що входили до складу РосійськоїФедерації (Чорноморія, Слобідська Україна). Для керування військовими операціями наУкраїну навіть прибув Гітлер. Він провів у своїй ставці «Вервольф» під Вінницею понад4 місяці. Але загальний хід війни на Східному фронті вирішувався не в цій ставці, а вокопах Сталінграда.

Хоч фактів героїзму та стійкості не бракувало, наприклад, під час оборони Києва,Одеси, Севастополя, але в цілому бойовий дух Червоної армії був тоді досить низьким.Переважна частина населення СРСР, особливо в загарбаних Москвою державах(Україні, Білорусі, Молдавії, республіках Прибалтики) не палала бажанням проливатикров за більшовицький режим. Сталінське керівництво залишило в німецькому тилу розгалужену мережу підпільно-диверсійних груп, але їхня діяльність не розвивалася,

11 / 33


оскільки населення зовсім не підтримувало їх. Чимало людей з приходом німецькихвійськ пов'язувало якщо не відродження Української держави, то принаймні поліпшенняжиття, припинення репресій, розпуск колгоспів і радгоспів тощо. На перших порахокупанти з тактичних міркувань зробили певні кроки в даному напрямі. Було дозволено відкривати церкви. Спочатку німецьке командування крізь пальці дивилося навідродження українського національного руху, «Просвіти», на використання українськоїнаціональної символіки (синьо-жовтих прапорів і тризуба), вихід української преси звикриттям злочинів комуністичної верхівки СРСР. Однак колгоспи окупанти непоспішали розпускати, бо з їхньою допомогою легше було експлуатувати селян на благо«третього рейху». З моменту перших розстрілів мирного населення німецькими окупантами ілюзії у людей почали швидко розвіюватись.

Оскільки Польщу було розгромлено і радянські війська утримували за собою лишенезначну частину України, діячі обох течій ОУН вирішили, що настав час рішучих дій. Щеу травні 1941 р. Провід ОУН видав таємні «Політичні вказівки» з настановою в разівибуху війни між Німеччиною та СРСР негайно взятися за відбудову Українськоїдержави, незалежно від позицій воюючих сторін. Були сформовані похідні групи ОУН,які мали піднімати українців СРСР на боротьбу за відродження власної держави.

30 червня 1941 р. на Українських національних зборах у Львові ОУН з благословеннямитрополита Андрія Шептицького проголосила Акт відновлення Української держави тастворення Українського державного правління на чолі з Ярославом Стецьком.

Але в національному питанні гітлерівці не збиралися продовжувати політикуАвстро-Угорщини. У своїх секретних планах верхівка «третього рейху» мала на метірозчленувати Україну і перетворити її частини на свою колонію. 9 липня нацистизаборонили діяльність Правління, а 12 липня 1941 р. німецька поліція заарештувала йогоголову Ярослава Стецька та інших діячів. Їх вивезли для слідства до Німеччини. Пізнішебув заарештований С. Бандера. За відмову анулювати Акт відновлення Українськоїдержави їх кинули до концтабору Заксенхаузен, де вони перебували до вересня 1944 р.ОУН(б) знову перейшла на нелегальний стан. Тепер нею керував Микола Лебідь.

Тим часом Гітлер передав Галичину у відання генерал-губернатора Ганса Франка з йогоцивільною німецькою адміністрацією, заявивши про передчасність спроб створенняУкраїнської держави і натякаючи на те, що це питання буде вирішене після війни. Однакдля далекоглядної частини українських самостійників арешт Стецька і Бандери бувдостатнім свідченням справжніх намірів гітлерівців. Саме тому українці, які вже сформували дві дивізії у складі вермахту («Нахтігаль» і «Роланд») і дійшли до Вінниці, у

12 / 33


липні 1941 р. залишили лави діючої армії. Більшість із них потім влилося до УПА. Тимчасом гітлерівці продовжили свою репресивну політику, зокрема заборонили «Просвіту»,українську національну символіку тощо. У листопаді — грудні 1941 р. вони заарештували понад 700 людей — організаторів масового відзначення 20-річчя трагедіїБазару, і ліквідували більшість із них.

Швидкий наступ німецьких військ і окупація ними майже всієї України призвели до зривурадянських планів евакуації. Хоча до Росії та Середньої Азії було вивезено 550підприємств, евакуйовано 3,5 млн людей, які ставали до праці на нових місцях, основніпідприємства залишилися. Тож з наказу Кремля застосовувалася тактика «випаленоїземлі». У повітря висаджували фабрики і заводи, електростанції, зокрема Дніпрельстан, затоплювали шахти тощо. Коли йшлося про стратегічні об'єкти, то такі масштабнізнищення можна було зрозуміти і виправдати. Однак з наказу Кремля спалюваливрожай і запаси зерна на заготівельних пунктах, якими хотіло і могло скористатисяукраїнське населення, поливали гасом цукор, нищили культурні цінності.

Усе це було не що інше як продовження окупаційної політики Москви на українськихземлях. Воєнною необхідністю радянська адміністрація часто прикривала злочинні дії,спрямовані на знищення національного культурного багатства України. Так, у першучергу вивозилися партійні архіви, а унікальні музейні зібрання кидалися напризволящеабо ж нищилися. Коли внаслідок бомбардувань загорівся Чернігівський історичний музей з його унікальними експонатами, секретар більшовицького обкому О. Федоровзаборонив гасити пожежу. В перші дні окупації німцями Києва за наказом радянськогокомандування було висаджено в повітря майже весь Хрещатик. Під руїнами будинківзагинуло багато киян. Радіоміна, закладена в Свято-Успенському соборіКиєво-Печерської лаври, знищила історичну споруду. Навіть якби при цьому загинулагрупа німецьких генералів, які були в соборі разом із словацьким лідером Тісо (вони встигли вийти), цим не можна виправдати знищення унікальної пам'ятки історії таархітектури.

Особливо нелюдськими виглядають дії НКВД, коли вони, згідно з наказом Кремля,винищували ув'язнених, серед яких було багато жертв незаконних репресій. Тільки вКіровоградській тюрмі було розстріляно 12 тис. засуджених, у Луцькій — 3 тис. У Києві,Харкові, деяких інших містах тюрми було спалено разом з в'язнями. Загалом тодізнищили понад 40 тис. в'язнів.

Евакуація в глиб СРСР чинилася примусово, без огляду на вік і стан здоров'я людей.Особливо це стосувалося чільних представників української інтелігенції, визначних

13 / 33


учених і діячів культури, бо насамперед вони могли взяти активну участь у боротьбі засамостійну Українську державу. Основним осередком української інтелігенції стало м. Уфа, куди було евакуйовано десятки академіків та членів-кореспондентів, професорів,письменників, художників та ін. Чимало українських учених під час евакуації померлоабо було знищено НКВД (до числа останніх належать, зокрема, Агатангел Кримський,Петро Франко, Кирило Студинський та інші).

У деяких районах СРСР було введено воєнний стан, що означало посилення жорстокихрепресій. Приводом для розстрілу часто ставало поширення будь-якої правдивоїінформації про ситуацію на фронті чи в тилу — це було крамолою в умовах сувороїцензури та замовчування успіхів німецької армії. Водночас було ліквідовано республікунімців Поволжя, а німців, що проживали на території України та Криму з XVIII ст., примусово депортували до Сибіру та в Казахстан.

30.06.1941 р. був створений Держкомітет оборони на чолі зі Сталіним, що розпочавважливі мобілізаційні заходи. Це стосувалося і формування нових військових частин, іпереведення економіки на воєнний лад тощо.

Німецький окупаційний режим в Україні

Гітлерівська Німеччина проводила загарбницьку агресивну політику, скеровану нарозширення життєвого простору для «вищої раси». Завойовані народи мали бутизнищені цілком (євреї, цигани, поляки, росіяни) або частково (українці, білоруси та ін.), укращому випадку переселені або ж перетворені на дешеву робочу силу. Виходячи зцього, гітлерівське керівництво могло використовувати національно-визвольний рухпідкорених іншими державами народів у своїх інтересах, але тільки до певної межі. Власне, у загарбаних народів не було іншого вибору. Однак прихід третьої сили (уданому випадку німців) давав їм певний шанс на реалізацію кінцевої метинаціонально-визвольної боротьби: здобуття незалежної держави.

14 / 33


Серед нацистського керівництва були прихильники, зокрема Розенберг, створенняукраїнцями їхньої незалежної держави, але сам Гітлер та більшість з його оточеннядотримувалися іншої думки, яку й почали реалізовувати. Ця політика була дуже схожана ту, яку гітлерівці проводили у Польщі. В Україні їм насамперед були потрібніпромислові об'єкти, родючі землі й дешева робоча сила. Не випадково ідеологи «третього рейху» розглядали Україну як «німецьку Індію». Тому Гітлер наполягав натому, щоб Україна була розчленована так само, як раніше окупована Польща, що сталаоб'єктом нещадної експлуатації. На нараді 16 липня 1941 р. він так окреслив суть своїхпланів щодо України: «Тепер перед нами стоїть завдання розчленувати територію так,як це нам потрібно, з тим, щоб зуміти, по-перше, панувати над нею, по-друге — управляти нею, по-третє — експлуатувати її». Відповідно до цих настанов булорозроблено план «Ост», який передбачав перетворення України у колонію Німеччини.Перш за все її було поділено на дві основні частини: «Рейхскомісаріат Україна» зцентром у Рівному і «дистрикт (область) Галичина», причому останню було приєднано догенерал-губернаторства, основною частиною якого були польські землі з центром уКракові. «Рейхскомісаріатом» управляв гауляйтер Еріх Кох, а «дистриктом» — генерал-губернатор Ганс Франк. Прифронтові області перебували в безпосередньомууправлінні військового командування.

Крім того, частина українських земель (Закарпаття, яке угорські фашисти завоювали у1939 р. і назвали підкарпатською територією) була передана Угорщині, а також Румуніїяк винагорода за лояльність до Німеччини і компенсація за втрату Трансільванії(остання 1940 р. була передана Угорщині). 19 липня 1941 р. румунська влада запанувалав Північній Буковині, Бессарабії та на українських землях до Південного Бугу включно зОдесою. За Дністром було створено генерал-губернаторство «Трансністрія»(Задністров'я), яке поділялося на 13 повітів.

І румунська, й угорська влади на окупованих територіях запроваджували поліцейськийтерор і колоніальний визиск. Чітко простежувалося прагнення пануючих кілзденаціоналізувати українців, перетворити їх на румунів чи угорців. Румунська владазаборонила всі українські організації. Щоб хазяї «Трансністрії» збавили свій запал,довелося втручатися навіть німцям. Скрізь, навіть на рівні району, запроваджуваласярумунська мова, подекуди дозволялося вживати російську, але аж ніяк не українську.Перейменовувались українські топоніми, змінювались українські прізвища. У цейспоконвіку православний край (ще в V ст. тут діяла автокефальна єпархія!) надсилалимісіонерів з Румунської православної Церкви, в церковне життя було запроваджено григоріанський стиль, заборонено українську мову у церкві.

Угорський уряд спекулював на низькій національній свідомості частини закарпатськихукраїнців, які за інерцією ще називали себе русинами, і робив спроби штучно відділити

15 / 33


закарпатців нібито як окремий народ від українців. Водночас свідомі українці нещаднопереслідувалися, про що свідчить процес над членами ОУН у Мукачевому 1942 р.

Українці, як і білоруси та литовці, землі яких майже повністю були окуповані вже влітку1941 p., мали небагато варіантів для вибору. Позаду був гіркий досвід кривавогобільшовицького режиму, а майбутнє в умовах приголомшуючих успіхів вермахтупороджувало ілюзії на краще. Як уже говорилося, на перших порах окупанти з тактичнихміркувань здійснили певні кроки в цьому напрямі. Зловісна ж суть прихованих до часупланів верхівки «третього рейху» розкрилася пізніше, а в повному обсязі — тільки підчас Нюрнберзького процесу 1946 р. Влітку ж 1941 р. навіть на Донбасі українськенаселення поставилося до приходу німецьких військ більш-менш лояльно. Що вже казатипро Галичину, де добре пам'ятали про ліберальну політику Австро-Угорщини ісподівалися на її продовження, плекали надію, що нова влада принаймні неперешкоджатиме прагненню українців відродити незалежну державу.

Після того як у 1941 р. майже вся Україна була завойована німецько-фашистськимивійськами, на її території було встановлено окупаційний режим в особливо жорстокійформі. Його здійснювали і таємна поліція (гестапо), і служба безпеки (СД), і спеціальнівійська, насамперед з числа есесівців. Окупанти швидко налагодили систему пограбування України, створили систему потужної експлуатації українського народу. Злютого 1942 р. розпочалося примусове вивезення української молоді на роботи доНімеччини як остарбайтерів — найупослідженішу категорію іноземних робітників.Загалом було вивезено 2,5 млн молодих громадян України, чимало з яких загинули начужині, втратили здоров'я, в кращому випадку залишилися на Заході. Ті, хто потім повернувся, зазнавали дискримінації, їх часто заарештовували й ув'язнювали урадянських концтаборах, відправляли на заслання.

Гітлерівці ставили за мету також винищення євреїв, циган та психічно хворих людей.Якщо на Західній та частково на Правобережній Україні нацисти створили гетто, то наСході України вони проводили масові одноразові винищувальні акції. Так, відбувалисямасові розстріли євреїв у Бердичеві, Житомирі, Дніпропетровську і багатьох інших містахта містечках. У Києві основним місцем винищення єврейського населення став Бабин Яр,де були розстріляні й десятки тисяч українців, росіян та представників іншихнаціональностей. Тільки восени 1941 р. гітлерівці знищили в Україні майже 1 млн євреїв.Що стосується комуністів, то, всупереч поширеному міфу, їх звичайно ставили на облік угестапо і не переслідували, якщо тільки для цього не було особливих підстав (участь у русі Опору тощо).

16 / 33


Дуже тяжка доля випала військовополоненим Червоної армії. Тільки в 1941 р. донімецького полону потрапило понад 3,6 млн радянських солдат і офіцерів (65% кадровоїармії), які були приречені на повільну смерть від голоду та хвороб, у кращому випадку —на каторжну працю. Розенберг — німецький міністр окупованих територій, писав, що влютому 1942 р. із 3,6 млн радянських в'язнів лише кількасот тисяч були здатними дороботи.

Доля військовополонених могла бути дещо кращою завдяки гуманітарній допомозі з бокуЧервоного Хреста, однак СРСР не приєднався до Гаазької конвенції 1907 р. щодовійськовополонених, крім того, Сталін цинічно відкинув усі пропозиції про допомогу.Відомо, що, згідно із сталінською настановою, всі без винятку, хто потрапив донімецького полону, вважалися зрадниками.

Взимку 1941—1942 pp. у німецьких таборах від голоду й холоду загинули сотні тисячполонених Червоної армії.

Прагнучи використати злочини радянської влади у своїх інтересах, гітлерівці спочаткуне заперечували проти відродження Православної Церкви на окупованих територіях.Відновлювались православні храми, почала видаватися богослужбова література,відкривались духовні училища та семінарії, проводились церковні з'їзди.

На той час домінували дві основні гілки православ'я: УАПЦ на чолі з митрополитомПолікарпом (Сікорським), ядром якої було українське духовенство Волині та Полісся зчисла Польської автокефальної православної церкви (ПАПЦ), і РПЦ, яка діяла в цей часпід назвою Автономної православної церкви (формально її створення було проголошено архієпископом Олексієм (Громадським) 18.08.1941 р.). УАПЦ продовжила курс нарозбудову національних підвалин церкви, хоча і непослідовно, а Автономна Церквавважала за потрібне спиратися на Московську патріархію. Проте у Автономної церкви іУАПЦ був ґрунт для об'єднання. Цього вдалося формально досягти внаслідокпідписання «Акта поєднання» (8.10.1942). Та гітлерівці зробили все можливе, щоб тезидокумента не були реалізовані де-факто, адже, спираючись на об'єднану УАПЦ, зрослаб сила спротиву українців у боротьбі за незалежну державу. Митрополит Олексій(Громадський) під тиском нацистів і чорносотенців змушений був відкликати свій підпис.

Однак гітлерівці діяли у відповідності зі вказівками свого фюрера, прихильниканімецького язичництва та окультизму, який хотів, аби в Україні кожне село мало свою

17 / 33


секту. Тому невдовзі вони почали свідомо розсварювати православних, прагнучивикористати Церкву в своїх інтересах, а коли це не вдалося, стали закривати храми ірозстрілювати священиків. Легальна преса (понад 100 часописів) перебувала піджорстким контролем німецької адміністрації.

Нова окупаційна влада створила систему духовного поневолення українського народу,перетворення його на біомасу для потреб «третього рейху». Хоча діяли державні школиі навіть університети, зокрема у Дніпропетровську, вже 1942 р. стало очевиднимпрагнення окупантів реалізувати настанови Гітлера, за якими підкорені народи неповинні були вміти навіть читати і писати: «Не можна, щоб вони знали більше, ніж значення дорожніх знаків. Навчання географії може бути обмежене однією фразою:"Столиця Рейху — Берлін"... Математика і подібні дисципліни взагалі не потрібні».Гіммлер був трохи «поблажливішим», дозволяючи чотирикласну школу, де навчали блічити до 500, ставити свій підпис, а головне — бути покірними німцям. Відповіднимибули й секретні інструкції для гітлерівської адміністрації. Дещо кращою була ситуація вГаличині. Там діяли українські гімназії, різноманітні фахові курси. 1 липня 1941 р.окупантами було закрито Львівський університет. Тільки завдяки діяльності українськихпедагогів, громадських діячів дітям давалися більші знання, прищеплювався духпатріотизму.

Розгортання руху Опору в Україні

Гітлерівський окупаційний режим дедалі більше викликав спротив з боку населенняУкраїни. Український народ став підніматися на боротьбу проти нового загарбника. Нажаль, рух Опору був розколотий на власне український та радянський, причомуукраїнський розгалужувався на три гілки: бандерівську, мельниківську і бульбівську.

Почалося з того, що на Схід були скеровані Похідні групи ОУН, які були сформовані щедо війни. Вони мали завданням формувати українські органи влади на місцях, а в разізіткнення з окупаційною владою йти у підпілля і розгортати партизанський рух. Ці групидійшли майже до лінії фронту, створили свої центри навіть у Криму та Донбасі. Так, увідомій підпільній організації «Молода гвардія» в Краснодоні активно діяли

18 / 33


представники ОУН(б). Київську похідну групу ОУН(м) очолив Олег Штуль (Жданович), донеї входили також Олена Теліга і Олег Ольжич.

Олег Штуль (псевдонім — Жданович) (1917—1977) — визначний політик і журналіст,військовий діяч. Народився в с. Лопатичі Овруцького р-ну на Житомирщині в сім'їправославного священика. Навчався у Крем'янецькій духовній семінарії, де вступив доОУН. Учився також на філологічному факультеті Варшавського університету, бувспівробітником деяких українських газет. Приятель Є. Маланюка, О. Теліги та О.Ольжича. Після розгрому гестапівцями організацій ОУН(м) у Києві став активним організатором партизанських загонів, вступив до лав створеної у 1941 р. УПА ТарасаБоровця (Бульби), потім — УНРА, працював у штабі його ж «Поліської Січі». З 1942 p. —член Крайового проводу ОУН(м), вів значну організаційну і пропагандистську роботу.Наприкінці 1943 р. потрапив у полон разом з Т. Бульбою-Боровцем і був ув'язнений угітлерівському концтаборі Заксенхаузен. Після війни активно діяв у еміграції, очолив редакцію відновленої газети ОУН(м) «Українське слово», після смерті Андрія Мельника(1964 р.) став головою ОУН(м). Був одним із співзасновників Світового конгресу вільнихукраїнців (СКВУ), активно сприяв поширенню на Заході творів українських діячіввизвольного руху і правозахисників.

Олена Теліга (1907—1942) — видатна українська поетеса, публіцист, активна учасницяукраїнського національно-визвольного руху. Народилася в с. Іллінське у Підмосков'ї всім'ї науковця, її хрещеною матір'ю була відома російська поетеса Зінаїда Гіппіус. Аитячіроки минули в Петербурзі, потім з батьками емігрувала до Польщі та Чехословаччини. Після закінчення гімназії у Подебрадах (Чехія) О. Теліга у 1923—1929 pp. навчалася наісторико-літературному відділі (підвідділ української мови і літератури) Українськогопедінституту ім. Драгоманова у Празі, потім у 1929—1939 pp. працювала вчителькою водній з українських шкіл Варшави. З 1932 р. — член ОУН, працювала в культурнійреферентурі разом з О. Ольжичем. Після розколу ОУН увійшла до ОУН(м). У червні 1941р. переїхала до Львова, у жовтні того ж року в складі Похідної групи ОУН(м) вирушиладо Києва, де брала участь у русі Опору. Організувала тут Спілку українськихписьменників, видавала журнал «Литаври», працювала в газеті ОУН(м) «Українськеслово».

У Києві ОУН(м) створило Українську національну раду (5 жовтня 1941 р.) — свійполітично-громадський центр, але вже наприкінці 1941 р. гітлерівці його заборонили.Довше проіснувала Українська національна рада у «дистрикті Галичина», але в березні1942 р. нацисти заборонили і її. У Харкові був заборонений аналогічного спрямуванняГромадський комітет на чолі з колишнім в'язнем сталінських таборів В. Доленком.

Згідно з рішенням уряду УНР в екзилі відомого діяча українського руху Тараса Боровця

19 / 33


(псевдонім Бульба) було уповноважено створити партизанський загін, який мав бивстановити українську, незалежну від СРСР та Німеччини адміністрацію. Так виникла«Поліська Січ» із центром в м. Олевську. Це було перше українське повстанськеоб'єднання, яке контролювало значну територію на Рівненщині та Житомирщині.Боровець, який мав контакти з ОУН(м), на чолі загону в тисячу бійців ще у червні 1941 р.розпочав бойові дії проти більшовиків, а потім і проти гітлерівців. У жовтні 1941 р. булопроголошено створення УПА — Української повстанської армії, налагоджуютьсяконтакти з Білоруською національною самообороною, загонами ОУН(б), Поліськимлозовим козацтвом, створеним ще в 1939 р. Гітлерівці, занепокоєні зростанням«Поліської Січі», яка все активніше вела боротьбу, розгромили її в листопаді 1941 р. Аленавесні 1942 р. вона відновила свою діяльність, яка тепер мала вже виразноантифашистський характер. У травні 1943 р. «Поліська Січ» злилася з ОУН(б) в єдинуУкраїнську повстанську армію, але невдовзі вийшла з її складу. У середині 1943 р.«Поліська Січ» була роззброєна загонами УПА ОУН(б), так само як і частини підкерівництвом ОУН(м). Більша їх частина і далі діяла в лавах УПА, але решта згодомстворила УНРА (Українську народно-революційну армію). УНРА діяла до кінця 1943 р.,коли Т. Боровець був схоплений гітлерівцями і кинутий до концтабору Заксенхаузен.Однак окремі її загони вели боротьбу до 1945 р.

ОУН(б), зазнавши 30 червня 1941 р. поразки у спробі відродити незалежну Українськудержаву, стала енергійно боротися проти гітлерівських окупантів, діючи в підпіллі,готувати масове повстання. У відповідь нацисти вдались до кривавих репресій протиборців за незалежну Україну. Вже в листопаді 1941 р. почалися арешти і розстріли діячівОУН обох течій. У числі перших жертв нацистського терору була видатна українськапоетеса Олена Теліга, яку разом із товаришами по ОУН було розстріляно у БабиномуЯру. Були також убиті О. Чемеринський, Д. Мирон-Орлик, І. Рогач. У липні 1942 р.гестапівці закатували у львівській в'язниці видатного українського патріота, референтаОУН(б) Івана Климіва (Легенду), у Кривому Розі розстріляли українського поета Михайла Пронченка, члена ОУН. Німецький генерал-губернатор у Києві Акерман заявивтоді, що українські націоналісти є для нього «ворогом номер один». Нові жорстокірепресії нацистів на тлі страхітливого «нового порядку», антилюдська сутність якоговиявлялася з кожним днем усе більше, прискорили рішення ОУН(б) про створеннявласної партизанської армії. У жовтні 1942 р. член ОУН(б) Сергій Качинський (Остап)сформував частини УПА. 7 лютого 1943 р. сотня Григорія Перегійняка вчинила напад нанімецькі поліцейські бараки у містечку Володимирець на Рівненщині. З цього часупочинається антигітлерівська боротьба УПА. Вона обороняє українське мирненаселення не тільки від німецьких карателів, а й від радянських та польських партизан.Загальне керівництво здійснював первісно Дмитро Клячківський (Савур), пізніше (у 1943—1950 pp.) УПА очолив Роман Шухевич.

Роман Шухевич (1907—1950) (псевдоніми: Тур, Тарас Чупринка, Чернець, Щука, Дзвін,Чагар та ін.), генерал-хорунжий УПА, її командувач, походив з відомої галицької родиниінтелігентів. Його дід Йосип (1816—1870) був священиком і письменником-просвітителем,

20 / 33


батько Володимир (1850—1915) — визначним українським етнографом, такожгромадським діячем. Після закінчення гімназії здібний і фізично розвинутий юнак став студентом Львівськоїполітехніки (навчався також у вищому музичному інституті ім. Лисенка у Львові). Тоді жвступив до лав УВО і керував її бойовими акціями у 1925—1929 pp. Так, у 1926 р. вінразом з Богданом Підгайним здійснив у Львові замах на польського високопоставленого чиновника Собинського. Це була акція відплати за нищення українського шкільництва, атакож за полонізацію української молоді. У 1932 р. Шухевич організував замах на комісара польської поліції Еміля Чеховського.Восени 1938 р. Шухевич перейшов на Закарпаття, де разом із Зеноном Коссаком таМихайлом Колодзинським організував збройні сили Карпатської України — «КарпатськуСіч». Брав активну участь у національно-визвольній боротьбі українців проти угорськихфашистів. Дивом залишився живим після окупації угорськими військами Закарпаття та каральних акцій з боку чеських та польських військ. Після падіння Другої Речі Посполитої Шухевич уже в 1939 р. бере участь у створенні вКракові Революційного проводу ОУН(б), організовує військовий вишкіл для членівОУН(б). Він вважав, що кожна хвилина може дати українцям можливість узяти зброю вруки й організувати власні збройні сили, котрі так само, як польські частини на службі чито в Антанти, чи то в країнах Центрального блоку в роки Першої світової війни утворятькістяк збройних сил України і це буде важливою передумовою здобуття незалежноїУкраїнської держави. Діючи згідно зі своїм планом, у березні 1941 р. Шухевичорганізував дружини українських націоналістів і став командиром батальйону«Нахтігаль». Був він також крайовим провідником ОУН на західноукраїнських землях. Упроголошеній 30 червня 1941 р. Українській державі був призначений віце-міністромвійськових справ. Згодом став Головою Генерального секретаріату УГВР, прем'єром підпільного українського уряду. Головна заслуга Шухевича — генерала Чупринкиполягає в тому, що саме він був талановитим організатором і командувачем УПА. Самевін керував бойовими операціями УПА протягом 1942—1950 pp. Загинув смертюхоробрих у нерівному бою проти сил МГБ 5 березня 1950 р. в с. Білогорща поблизуЛьвова. Вся рідня Р. Шухевича, в тому числі й малолітні діти, була репресована. СинВолодимир втратив здоров'я в таборах (згодом цілком втратив зір), але, незважаючи наце, бере активну участь у політичному житті сучасної України.

Окремою темою є участь українців у русі Опору в зарубіжних країнах, насамперед вЮгославії, Франції, Італії. Переважна більшість з них були втікачами з гітлерівськогополону. Широко відоме, наприклад, ім'я Героя Радянського Союзу Василя Порика, якийвоював у загонах «макі» — французьких партизан — і загинув смертю героя.

21 / 33


Україна в 1943 р.

Переломний момент у ході Другої світової війни настав внаслідок Сталінградської битвита битви на «Курській дузі» наприкінці 1942 — в середині 1943 pp. Ситуацію німецькихвійськ погіршила, хоч і не набагато, висадка західних союзників («аліянтів») у ПівнічнійАфриці (листопад 1942 р.) та Південній Італії (липень 1943 p.).

На той момент СРСР провів реорганізацію армії, яку було перейменовано з Червоної наРадянську, завдяки зусиллям тилу й допомозі союзників по антигітлерівській коаліціївідновив її технічний потенціал, при цьому навіть перевершивши німецьких інженерівщодо військово-технічного оснащення. Про це свідчили нові типи літаків, танків, ракетноїзброї («катюші»). Піхота замінила гвинтівки на автомати.

Не можна не сказати про замовчувані досі масштаби допомоги Радянській армії, щонадходила від союзників по антигітлерівській коаліції. За період з 7.11.1941 р. повересень 1945 p., особливо в найтяжчі 1941—1942 pp., союзниками було передано СРСРмайже 22 тис. літаків, 16 тис. танків і бронемашин, близько 600 бойових кораблів, 410тис. автомашин, а також 15 млн пар взуття, 35 тис. радіостанцій, 1 млн тонн зерна, 730 тонн консервованого м'яса тощо. Це дало можливість Радянській армії вистояти піднімецькими ударами до завершення перебудови економіки на воєнний лад. Важливимбуло й те, що Радянська армія ціною величезної крові врешті здобула необхідний досвідвійни, що з'явилася нова плеяда талановитих полководців, серед яких було чималоукраїнців, командувачів фронтів та армій, зокрема А. Гречко, П. Жмаченко, А. Єременко,Р. Малиновський, К. Москаленко, П. Рибалко, І. Черняховський та ін. Були здійсненіпевні заходи і для посилення бази комуністичного режиму. Так, припинилися відвертігоніння на Російську православну Церкву, яка закликала народ до боротьби протиНімеччини. Велася активна пропаганда російського патріотизму: вперше за 20 роківзаговорили про бойові традиції царської армії, її досвід; було здійснено й кроки, якісвідчили начебто про пом'якшення великодержавної політики Москви щодо республік СРСР, навіть розглядалося питання про створення національних частин у Радянськійармії. Але набагато краще, ніж будь-яка пропаганда, на свідомість вояків впливалистрахіття німецької (гітлерівської) окупації, масовий терор щодо населення СРСР. У 1943р. щодо цього народився сумний анекдот-загадка: «Якого успіху добився Гітлер наУкраїні за півтора року і чого не зміг досягти Сталін за 23?» Відповідь: «Гітлер примусивукраїнців полюбити радянську владу».

Зміна настроїв у суспільстві стала важливою передумовою успіхів на фронті й корінногоперелому в ході війни. Варто відзначити, що було прискорено створення національних

22 / 33


частин із числа громадян Польщі та Чехословаччини. Хоча польський корпус Андерса зпевних причин не виступив на Східному фронті, а був перекинутий на південь Італії, замість нього у квітні 1943 р. в СРСР було створено дивізію ім. Тадеуша Костюшка. Вонай становила ядро Війська Польського, яке підкорялося радянському військовомукомандуванню. Аналогічно було створено Чехословацьку бригаду під командуваннямгенерала Людвика Свободи.

Характерно, що в усіх трьох згаданих з'єднаннях була велика кількість українців,насамперед галичан, волиняків і закарпатців, а в чехословацькій бригаді вони становилипереважну більшість. У складі армії генерала Андерса українці воювали в Італії,відзначившись, зокрема, в історичній битві під Монте-Кассіно. Українці також брали Берлін не лише у складі Радянської армії, а й у складі 1-ї та 2-ї армій Війська Польського,з бригадою А. Свободи пройшли бойовий шлях від Бузулука до Праги.

19.11.1942 р. внаслідок контрнаступу радянські війська (частини Південно-Західного,Воронезького та Сталінградського фронтів) замкнули кільце біля міста Калач. 300 тис.німецьких вояків 6-ї армії вермахту під командуванням фельдмаршала Паулюсаопинилися в «котлі» і здалися в полон.

Розвиваючи контрнаступ, радянські війська знову вступили на територію України насході Луганської (тоді — Ворошиловградської) області, визволили Білгород і Харків,планували взяти Дніпропетровськ і Запоріжжя. Однак німецьке командування стягнулосили з Північного Кавказу, які й зупинили цей контрнаступ. Німецькі війська знову оволоділи Харковом і Білгородом і стали готуватися до літнього наступу 1943 р.Німецьке командування планувало ліквідувати Курський виступ, оточити велику групурадянських військ і знову піти на Москву. Однак планам гітлерівців не судилосяздійснитися. Найбільша у світовій історії танкова битва, яка розпочалася 5 липня 1943 p.,тривала понад місяць і закінчилася нищівною поразкою вермахту. Німецькі військавідступили на захід, залишивши й більшу частину Сіверської України. Стався корінний злам у ході війни. Внаслідок успішних Харківсько-Білгородської та Донбаської операцій усерпні — вересні 1943 р. радянські війська вдруге вибили німців з Харкова (23 серпня) івизволили Донецьк (8 вересня).

Розпочалася битва за Україну, яка тривала 680 діб.

Того ж 1943 р. були визволені Суми (20 вересня), Чернігів (21 вересня), Полтава (23

23 / 33


вересня), Запоріжжя та Дніпропетровськ (25 жовтня). Радянські війська вийшли доберегів Дніпра.

Радянське командування перегрупувало і сконцентрувало війська на напрямкахмайбутнього наступу, створило кілька плацдармів на правому березі Дніпра. Змінилисяназви фронтів, зокрема з'явилися два Білоруських і чотири Українських фронти, питомавага українців у яких була досить великою (у деяких арміях вона сягала 60—80%).Українськими фронтами тоді командували, відповідно, М. Ватутін, І. Конєв, Р. Малиновський, Ф. Толбухін. 2-м Білоруським фронтом командував найвидатніший зукраїнців-воєначальників Радянської армії, генерал-лейтенант Іван Черняховський(загинув під час боїв у Східній Пруссії в 1945 p.).

На початку листопада розпочалася одна з найважливіших битв Другої світової війни —битва за Київ, від якої залежала доля України. Війська 1-го Українського фронту підкомандуванням генерала М. Ватутіна перейшли в наступ. Спочатку було здійснено ударз Букринського плацдарму, але невдало. Тоді його перенесли на Лютізький плацдарм,що за 30 км на північ від Києва. Оскільки Сталін дав наказ узяти столицю України до річниці Жовтневої революції, то солдат при цьому не шкодували, незважаючи навідсутність належної кількості плавзасобів.

Письменник В. Астаф'єв, який брав участь у форсуванні Дніпра, згадував: «Двадцятьп'ять тисяч входить у воду, а виходить на тому березі три тисячі, максимум — п'ять». Іншіучасники форсування згадували, що Дніпро під Києвом на окремих ділянках бувзагачений солдатськими трупами настільки, що можна було форсувати річку, ступаючи по них.

Особливо важко довелося так званим чорносвиточникам. Так прозвали простихукраїнських селян, мобілізованих нашвидкуруч. Без навчань та підготовки, навіть беззброї («зброю здобудете в бою!») їх кидали в бій на німецькі кулемети та гармати.Всього в битві за Київ загинуло понад 400 тис. солдатів. 6 листопада 1943 р. Київ буловизволено, радянські війська пішли далі. Склалися передумови для успішних дій на Правобережній Україні.

У цей час особливо активізувався партизанський рух. Причина полягала не тільки вуспішному наступі Радянської армії: населення України з усією повнотою відчуло на собітягар гітлерівської окупації, ставлення до себе як до нижчої раси, як до рабів, і тому все

24 / 33


рішучіше виявляло спротив окупантам. Важливо й те, що значно активізувавсярадянський партизанський рух, який до осені 1942 р. майже не давав про себе знати. Чисельність радянських партизанів у 1943 р. сягала від 25 до 50 тис.

Ще 30 травня 1942 р. у Москві було створено Штаб партизанського руху, пізнішеаналогічний штаб створили і для України. Ці штаби мали засилати в тил ворогадиверсійні групи, які ставали ядром партизанських загонів, координувати їхнюдіяльність, надсилати збройну допомогу тощо.

Партизанські з'єднання підпорядковувалися відомству Берії, тобто НКВД, іприрівнювалися до полків останнього. Лише після сталінського наказу від 5.09.1942 р.найбільші партизанські з'єднання почали перебазовуватися з Брянських лісів на Україну.

У 1943 р. в лісах Північної України діяли цілі партизанські з'єднання під командуваням С.Ковпака, П. Вершигори, В. Бегми, М. Попудренка, О. Федорова, О. Сабурова та ін., якіздійснювали далекі рейди. Ці партизанські загони мали завданням насамперед нищитиневеликі ворожі гарнізони, загони поліції, склади, мости, залізничні колії, пускати під укіс ешелони з військами та технікою, здобувати розвідувальну інформацію. Наприкінці1942 р. з'єднання С. Ковпака здійснило рейд від Брянщини до Правобережної України, ау травні — жовтні 1943 р. з Полісся до Карпат (Карпатський рейд).

Але дії радянських партизанів цим не вичерпувалися. Згідно з інструкціями з Кремлявони мали вести боротьбу проти українського та польського партизанського рухів. Так,О. Сабуров, офіцер НКВД, очолював два батальйони, завданням яких було веденняборотьби проти партизанів з числа «українських націоналістів». З'єднання Ковпака малонасамперед підбурювати українців проти поляків і навпаки, а також завдавати ударів поукраїнських повстанцях. Під час Карпатського рейду провокації Ковпака спричинилиудар-відповідь з боку УПА. Найбільших втрат ковпаківці зазнали під Делятином (серпень1943 р.).

Будь-які спроби встановити єдиний антигітлерівський фронт між радянськимипартизанами та УПА, що було цілком логічним і виправданим в умовах німецької окупації,заборонялися Москвою. Досить сказати, що відомий комісар партизанського загонуКовпака Семен Руднєв, який, до речі, був секретарем ЦК КП(б)У, наполягав на єдиних зУПА діях, спрямованих проти фашистів. За це під час одного з боїв з гітлерівцями йогобуло вбито агенткою НКВД. Більше того, штаб направляв у ворожий тил диверсійні

25 / 33


групи, наслідки дій яких були явно не співрозмірні з жертвами серед мирногоукраїнського населення. Зокрема це стосується відомого розвідника-провокатора М.Кузнецова. Будучи агентом НКВД ще з довоєнної пори, він вбив у Рівному та йогооколицях з десяток німецьких офіцерів, при цьому не забуваючи підкидати «докази», яківказували на причетність до цього УПА та ОУН. Внаслідок таких провокацій гітлерівці розстрілювали сотні заручників, насамперед з числа української інтелігенції. У такийспосіб більшовицька Москва винищувала і гітлерівців, і українських патріотів.

Що стосується УПА, яка стала основною силою партизанського руху в лісах України іКарпатах, то вона мала значні здобутки у боротьбі проти німецьких окупантів. І це притому, що покладалася лише на свої сили, не маючи жодної зовнішньої підтримки. Доситьсказати, що тільки в квітні 1943 р. УПА знищила 600 гітлерівців. Улітку 1943 р. УПАпровела ряд успішних боїв з німцями, внаслідок яких під надійний контроль було взято цілі райони на Волині, Поліссі, а потім і в Галичині.

Для ефективніших дій сили УПА були розділені на три генеральні військові округи (ГВО):«УПА-Північ» (Волинь і Полісся), «УПА-Захід» (Східна Галичина й Закерзоння),«УПА-Схід і Південь» (Крем'янеччина і Поділля), якими командували досвідченікомандири Дмитро Клячківський, Іван Литвинчук (Дубовий), Іван Климишин (Крук) та ін.Кожна ГВО поділялася на кілька груп або дивізій, які, в свою чергу, поділялися на полки, курені (батальйони) і сотні (роти), чоти, рої та ланки. Вони мали свій команднийсклад з особливою системою військових звань, свої нагороди (Золотий, Срібний таБронзовий Хрести бойової заслуги І й II ступенів, Золоті та Срібні Зірки), свою пресу.Дані про чисельність УПА дуже суперечливі. Якщо німецькі офіційні джерела наводилицифру в 100—200 тис. вояків, то в радянській історіографії їх чисельність оцінювали в100 тис. За найновішими підрахунками всього через УПА та ОУН за роки війни пройшлопонад 400 тис. людей, набагато більше, ніж через радянське підпілля і партизанськізагони. Лави УПА поповнювалися насамперед за рахунок місцевого населення, хоча небракувало і втікачів з німецького полону. Відомо, що в лавах УПА були не лише українці,а й білоруси, поляки, представники народів Кавказу, євреї, голландці та англійці.Сприяло цьому і коригування політичної платформи ОУН. 21—25 липня 1943 р. відбувсяIII Надзвичайний збір ОУН(б), який ухвалив створення окремих національних загонів ускладі УПА.

На III Надзвичайному зборі ОУН прийняла програму глибоких соціально-економічних іполітичних реформ. Підтвердивши свою головну мету: боротьба проти загарбниківУкраїни, в першу чергу проти Німеччини і СРСР, Збір гарантував рівність усіх громадянУкраїни незалежно від їхньої національності, свободу слова, совісті тощо. 11—15 липня1944 p. було створено як політичний провід УПА і водночас як прообраз Тимчасовогоуряду України — Українську головну визвольну раду (УГВР), до якої входили як

26 / 33


українці-західняки, так і східняки, представники різних партій. Президентом УГВР ставКирило Осьмак, виходець зі Східної України, колишній член Центральної Ради.

Витіснення з України німецьких військ радянськими неминуче спряло назріваннюконфлікту між УПА і радянською владою. Оскільки армійські частини були поганопристосовані до придушення українського національно-визвольного руху, не виявлялиособливого запалу в боротьбі проти УПА, в Україну були кинуті добірні частини НКВД,які не зупинялися перед масовими вбивствами та насильствами щодо мирних жителів, розстрілами заручників, провокаціями. У Харкові діяв, наприклад, спеціальний центр,який постачав кадри псевдоупівців. Вони вчиняли звірства над мирними жителями, апровину покладали на УПА, щоб підірвати соціальну базу українських повстанців.Розпочалися також депортації українців із Західної України, яких виселяли до Сибіруцілими селами під дійсним чи вигаданим приводом симпатії до УПА. Усього за1944—1951 pp. було депортовано понад 200 тис. осіб. Згодом, на XX з'їзді КПРС (1956 p.), з уст її керівника Микити Хрущова пролунає визнання того, що Сталін плануваввиселити до Сибіру всіх українців без винятку!

Трагічною і малодослідженою сторінкою тогочасної історії є польсько-українська війна. Їїкоріння лежить у старій великодержавній політиці Речі Посполитої, курсі польськогоеміграційного уряду та керованих ним збройних сил, насамперед підпільної АрміїКрайової (АК). До роздмухування конфлікту доклали також зусиль як Берлін, так іМосква. Характерними щодо цього є слова гауляйтера Коха: «Хочу, щоб поляк при зустрічі вбив українця, і навпаки. А якщо, до всього, застрелять і єврея — це буде те, щонам треба». Ця війна почалася з різанини, яку АК влаштувала в 1942 р. на захід від річокЗахідний Буг та Сян (насамперед на Холмщині). У відповідь почалося винищенняпольського населення на Волині. Трагічний і непотрібний конфлікт коштував тисячжертв з обох боків, послабив сили українців і поляків перед окупантами.

У 1943 р. внаслідок тяжкої поразки під Сталінградом керівники «третього рейху»змушені були внести корективи до своєї політики: з тактичних міркувань вони дозволилиформування військових частин з числа народів, окупованих Німеччиною. Внаслідокцього на німецькій службі під егідою СС з'явилася двадцять одна бойова дивізія, в томучислі російські, литовські, чеські, сербські, голландські, французькі та ін. У різнихчастинах вермахту служило понад мільйон громадян СРСР, переважно з числаполонених. Серед згаданих дивізій була і «Галичина», до складу якої входилидобровольці з числа українців-галичан. Чимало української патріотичної молодізголосилося до її лав тільки тому, що на них чекала кара за ухилення від примусовоїпраці в Німеччині. Але більшість прагнула помститися більшовикам за їхні злочини, аводночас скористатися можливістю дістати військову підготовку, необхідну приформуванні української армії, яка повела б боротьбу за незалежність України (так само

27 / 33


як польські, чеські та українські частини в австрійській армії часів Першої світової війни).У цьому вони були підтримані ОУН(м) та деякими іншими українськими політичнимиугрупованнями. Віддаючи належне патріотизму цієї галицької молоді, не сумніваючись утому, що вони йшли проливати кров за Україну, а не за Гітлера, варто вказати, що нимибув зроблений хибний політичний хід. Не випадково ОУН(б) негативно поставилася достворення української дивізії на німецькій службі, закликаючи молодь іти в УПА. Тим, хтопішов у дивізію, ОУН(б) пропонувала тікати з неї, діставши вишкіл і зброю, в УПА. У липні1944 р. ця дивізія (10—13 тис. вояків) була кинута на Східний фронт під Бродами, деопинилася фактично сам на сам зі значно переважаючими силами Радянської армії ібула розбита, втративши 70% свого складу.

У березні 1945 р. у Німеччині було створено Український національний комітет підкерівництвом генерала-хорунжого УНР Павла Шандрука. Цей комітет, створений зазгодою президента УНР в екзилі Лівицького та деяких керівників ОУН, мав статирепрезентантом українського народу перед німецькою владою. Свою діяльність вінрозпочав з формування Української національної армії, ядром першої дивізії якої сталадивізія «Галичина». Кінець війни застав цю дивізію в м. Радштадт (Австрія), потім її булоперекинуто до м. Ріміні (Північна Італія). Дивізійників було піддано детальній перевірці,але оскільки «Галичина» не брала участі у злочинах проти мирного населення, її члениотримали можливість жити на Заході (переважно в Канаді та Англії).

На Нюрнберзькому процесі 1946 р. і протягом 50 подальших років усі ретельні перевіркине дали жодних підстав говорити про українських націоналістів у лавах дивізії«Галичина» чи УПА як про військових злочинців. Варто додати, що верхівка «третьогорейху» спробувала використати український національно-визвольний рух у своїхінтересах. З цією метою восени 1944 р. були випущені з концтаборів керівники ОУН (С. Бандера, А. Мельник, Я. Стецько, Т. Боровець та ін.), але вони відмовилисяспівпрацювати з гітлерівцями.

Україна на завершальному етапі війни (1944—1945 pp.)

Рубіж 1943—1944 pp. був ознаменований новим переможним наступом радянських

28 / 33


військ. Насамперед варто відзначити Корсунь-Шевченківську операцію. Розпочаласявона 24 січня 1944 р. стрімким наступом військ 2-го Українського фронту підкомандуванням генерала І. Конєва, після чого розпочався наступ і ударної групи військ1-го Українського фронту під командуванням генерала М. Ватутіна. В результаті булиоточені значні сили гітлерівців, у тому числі добірні есесівські дивізії «Адольф Гітлер» і«Мертва голова». 17 лютого 1944 р. ця запекла битва, яка згодом була названа«Сталінград на Дніпрі», завершилася повним розгромом німецько-фашистських військ.Більшість із 80 тис. оточених гітлерівців було вбито або потрапило в полон. Майжеодночасно радянські війська силами 3-го та 4-го Українських фронтів проводилинаступальні дії на півночі (Рівненсько-Луцька операція) та півдні(Нікопольсько-Криворізька операція) України і вибили німецькі війська з Рівного,Нікополя і Кривого Рогу. Продовженням цих дій на півдні стала Березнегувато-Снігурівська операція, внаслідок якої радянські війська просунулися долінії р. Південний Буг і визволили Херсон (10 березня), Миколаїв (28 березня), Одесу (10квітня).

Навесні 1944 р. розгорнувся загальний наступ радянських військ по всій територіїУкраїни, внаслідок якого німецько-фашистські окупанти змушені були залишитиПравобережну і частину Західної України. На деяких напрямках радянські війська уберезні — квітні 1944 р. перейшли кордони з Румунією та Чехословаччиною. У квітні —на початку травня 1944 р. війська 4-го Українського фронту разом з ОкремоюПриморською армією, яка наступала з боку Таманського півострова й оволоділа Керчю,очистили Крим від гітлерівців. Після цього розпочалася трагедія кримськотатарськогонароду, який і раніше зазнав чимало горя від більшовицької Москви. Тепер вони булиогульно звинувачені у співробітництві з гітлерівцями. Насправді ж чисельність татар, які служили в німецькій поліції чи військових з'єднаннях, була набагато меншою, ніж у лавахРадянської армії. Серед останніх було багато нагороджених бойовими орденами імедалями, були навіть удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Один кримськийтатарин — уродженець Алупки, льотчик Аметхан Султанов — був удостоєний цьогозвання двічі. Поки основна маса чоловіків-татар служила в Радянській армії, їхніхбатьків, дружин і дітей з волі сталінського керівництва депортували в Середню Азію тана Поволжя. Майже половина з 200 тис. виселених татар, не витримавши поневірянь,померла. Пізніше депортували й татар-солдатів, які повернулися з фронту. Кримськітатари були реабілітовані радянською владою лише в 1967 p., але в Криму їм булозаборонено проживати до кінця 80-х років минулого століття. Проблему поверненнятатар на історичну батьківщину не вирішено остаточно і до сьогодні. Ще гірша долявипала кримчакам (маленькому тюркомовному народові іудейського віросповідання). Загіркою іронією долі гітлерівці винищували їх як іудеїв, а радянська влада вислала зКриму як татар. До Сибіру та Середньої Азії з Криму також були виселені греки, вірмениі болгари (німців-колоністів виселили ще в 1941 p.). Ці народи, а також кабардинці,балкарці, калмики, чеченці, інгуші, тати поповнили чорний список народів СРСР, несправедливо звинувачених у співробітництві з німецько-фашистськими окупантами.

29 / 33


6 червня 1944 р. війська Великої Британії та США відкрили Другий фронт у Франції.Нормандська десантна операція союзників 1944 р. була однією з найуспішніших операційу світовій історії, яка змусила Німеччину вести війну в умовах, вкрай невигідних для неї.Ця операція відтягла на себе 60 німецьких дивізій і сприяла успішному проведенню воєнних кампаній на Східному фронті, очищенню від німецьких військ України таБілорусі. Скориставшись моментом, радянські війська розпочали в Білорусі наступальнуоперацію «Багратіон» і, розгромивши гітлерівців, вступили у Польщу та дійшли доВаршави. Майже одночасно у наступ перейшли війська 1-го Українського фронту, які,змусивши гітлерівців тікати зі Львова та Перемишля, вийшли на береги Вісли.Маніфестом від 22 липня 1944 р. у Холмі було проголошено створення Польськогокомітету національного визволення — маріонеткового польського уряду Москви. 2-й і 3-й Українські фронти провели Яссько-Кишинівську операцію, внаслідок якої очистиливід німецьких військ Південну Україну та Молдавію і вийшли на старий кордон зРумунією. 14 жовтня 1944 р. війська 4-го Українського фронту, діючи в Закарпатті,повністю визволили українську землю від німецько-фашистських окупантів. Закарпаттябуло приєднане до СРСР, але це було, як і у випадку із Галичиною та Волинню,замасковане «возз'єднання з УРСР». 29 червня 1945 р. згідно з договором, підписаним у Москві, Чехословаччина офіційно відмовилася від своїх претензій на ЗакарпатськуУкраїну, яка стала областю у складі УРСР. Далі війна продовжувалася вже за межамиУкраїни і СРСР, від гітлерівських військ були очищені Польща, Румунія, Угорщина, Чехія,Словаччина, Югославія. У всіх цих кровопролитних боях важливу роль відігралиукраїнські вояки. Як справедливо відзначав відомий історик Михайло Коваль: «У тому,що сталося в цих країнах після приходу сталінських посланців з їхніми "смершами",немає жодної вини рядових солдатів і офіцерів. Український воїн нічим себе не зганьбивперед народами Європи».

4—11 лютого 1945 р. відбулася Ялтинська конференція урядів трьох держав —союзників по антигітлерівській коаліції. В ній узяли участь перші особи від СРСР(Сталін), США (Рузвельт) і Великої Британії (Черчілль). Було порушено багато питань,зокрема про створення у Німеччині зон окупації, створення ООН тощо. Прийняті були йрішення, які стосувалися України. Щоб збільшити свій вплив на світовій арені, зокрема вОрганізації Об'єднаних Націй, Сталін домігся розширеного представництва в ційорганізації. 26 квітня 1945 р. на конференції у Сан-Франциско УРСР було прийнято доОрганізації Об'єднаних Націй як члена-засновника. До Конституції України були внесенівідповідні зміни, але все це мало формальний характер. Досить сказати, що саме в цейчас багатотисячні війська НКВД — МГБ були кинуті на придушення національно-визвольної боротьби українського народу, що її вела УПА.

На Ялтинській конференції ухвалили також проведення нового кордону між СРСР іПольщею. Ще в червні 1944 p. M. Хрущов, тодішній перший секретар ЦК КП(б), відповіднодо звернень місцевого українського населення добивався, щоб цей кордон булопроведено в межах етнічних українських земель аж по Криницю й Холм. Однак польські

30 / 33


комуністи стали активно протестувати, тому Сталін погодився на кордон по лініїКерзона, що й було закріплено в Ялті. Пізніше Сталін погодився передати Польщі ще йміста Перемишль та Холм, які, до речі, були в складі України у 1939—1941 pp.

9.09.1944 p. був підписаний договір між урядами УРСР та Польщі про обмін населенням.Принцип добровільного переселення українців до України, передбачений договором,майже одразу було порушено. Три дивізії Війська Польського, сили держбезпеки почалипримусово виселяти українців, вдаючись до терору, внаслідок якого гинули часом цілісела (Павлокома, Сагринь, Малковичі, Терка та ін.).

На Ялтинській конференції СРСР погодився через три місяці після перемоги надНімеччиною вступити у війну на боці «аліянтів» проти Японії. Чимало українських вояківбрали участь у визволенні від японських окупантів Кореї та Китаю.

Друга світова війна завершилася капітуляцією гітлерівської Німеччини та Японії. Покиукраїнці проливали кров на дуже далекому від неї Сході, Західна Україна палала вогнем.

До 1.09.1946 р. польський уряд виселив із Закерзоння майже півмільйона українців.(Водночас до Польщі переселилося або було змушено переселитися під тискомрадянської адміністрації близько 800 тисяч поляків із західних українських земель.Оскільки лишалося ще понад 200 тис., а термін дії договору вичерпався, то польськийуряд здійснив акцію «Вісла». Приводом до неї стала загибель 28.03.1946 р. в бою з УПА (сотня «Хріна») віце-міністра оборони Польщі, генерала К. Свєрчевського. Українцівсилою, не спиняючись перед різаниною цілих сіл і влаштуванням концтабора «Явожно»(філія Освенціму) для українців, було виселено із Закерзоння. При цьому нищилисяправославні та греко-католицькі храми, цвинтарі, архіви, перейменовувалися не тількиукраїнські назви сіл та вулиць, але й назви річок. Ті, хто лишився в Польщі, були поселеніна землі, які Польща дістала від Німеччини після війни (Помор'є, Пруссія, Сілезія), такзвані «одзискане землі», на дискримінаційних умовах. Робилося все, щоб розпорошити ізасимілювати українців у Польщі. В наші дні верхня палата польського сейму засудилаакцію «Вісла», а президент Польщі О. Кваснєвський вибачився перед українцями. Цейакт доброї волі, однак, не дійшов логічного кінця, бо нижня палата сейму не засудила акцію «Вісла», відтак жертви репресій 1947 р. і нині позбавлені матеріальноговідшкодування та належної моральної сатисфакції. Тих українців, котрі прибували доУРСР, поселяли якнайдалі від Галичини й Волині, на Східну Україну, переважно наДонбас, а також у Крим, а то й до Сибіру. Поселення їх на нових місцях відбувалося безналежного забезпечення, тяжкі умови призводили до втеч на Галичину, що викликало нові репресивні дії.

31 / 33


Незважаючи на великі людські й матеріальні втрати, СРСР відіграв вирішальну роль урозгромі Німеччини. Росіяни природно становили більшість у Радянській армії, алевнесок українців у перемогу СРСР над Німеччиною та її союзниками важко переоцінити.Під час війни в Україні загинуло 5,5 млн осіб (разом з жертвами серед мирногонаселення — 8 млн). Останнім часом історики та демографи доводять, що втрати СРСРу Другій світовій війні були більшими (Президент СРСР М. Горбачов називав цифру ужене 20, а 29 млн), однак їхня пропорція не змінюється. Олександр Довженко у своємущоденнику ще в роки війни відзначав, що всупереч офіційній пропаганді загальні втратиукраїнців насправді становлять близько 13 млн. На фронтах втрати України оцінюютьсяв 2,5 млн осіб, тоді як втрати значно більшої Росії — у 3—4 млн. Українці посіли другемісце після росіян по кількості воюючих в лавах Радянської армії та по кількості осіб, яків 1941—1945 pp. були удостоєні звання Героїв Радянського Союзу. Не слід забувати йпро те, що чимало українців воювало в арміях держав антигітлерівської коаліції (США,Канади та ін.), брало активну участь у русі Опору у Франції, Бельгії, Югославії та ін.

Підсумовуючи сказане, можна зробити висновок про величезну, але до кінця щеналежно не оцінену роль України та українців у розгромі гітлерівської Німеччини.

Друга світова війна тяжко позначилася на економічному становищі України. Їїпідприємства, фабрики й заводи нищилися під час військових дій, а також під часвідступів обох воюючих сторін (Червоною армією у 1941 p., гітлерівською армією у1943—1944 pp.). В Україні було зруйновано понад 700 міст (40% міст СРСР, зруйнованихвнаслідок війни), близько 30 тис. сіл. Сумарні матеріальні втрати сягали майже половини всіх втрат СРСР. Змінилася і національна структура населення України. Тут майже нестало німців, значно зменшилася кількість євреїв і циган, винищених гітлерівцями, атакож поляків. Зате значно збільшилася кількість росіян, яких Москва прагнулапоселити в містах України, особливо в прикордонних регіонах — Галичині (Львів),Закарпатті (Ужгород).

2,5 млн українців було примусово вивезено до Німеччини, де вони мусили працювати втяжких умовах, часто гинучи або втрачаючи здоров'я. Близько 200 тис. колишніхукраїнських «остарбайтерів» залишилися на Заході. Після війни остарбайтери, так самояк і військовополонені, стали об'єктом особливої уваги НКВД. Вони зазнавали різнихвидів дискримінації, причому «східняків» на підставі ганебного пункту ялтинської угодипримусово депортували на «родіну», де вони, так само, як і багато хто з добровільнихрепатріантів, часто з німецької неволі потрапляли до радянських концтаборів. Колишні«остарбайтери», біженці й полонені роками жили в тяжких умовах у таборах для«переміщених осіб» у західній Німеччині, прагнучи виїхати у будь-яку країну світу (середних були не тільки Австралія, Англія, Канада, США, а й Аргентина, Бразилія, Венесуела,Парагвай, Уругвай, Туніс та ін.). До речі, остаточна реабілітація колишніх

32 / 33


військовополонених відбулася в Росії лише через 40 років, у 1995 р.! В Україні ж іще йнині не прийнято відповідної державної ухвали.

33 / 33

Україна в часи Другої світової війни (1939—1945...

Documents