Україна у другій половині xix ст. — початку xx...

Україна у другій половині XIX ст. — початку XX ст.

Наддніпрянська Україна в другій половині XIX ст.

Соціальна і політична ситуація. Наприкінці 40-х років XIX ст. Російська імперія,добившись успіхів у війнах проти Османської імперії, йде на конфлікт з провіднимиєвропейськими державами — Англією та Францією. Приводом стала суперечка наСвятій землі між православним та католицьким духовенством за право тримати ключі від Віфлеємського храму та ремонтувати купол над Гробом Господнім в Єрусалимі. Якнаслідок — вибух Кримської війни 1853—1856 pp., у котрій проти Росії виступили Англія,Франція, Туреччина й Сардинське королівство. Великий Кобзар відгукнувся на цю подіювлучними рядками: «І знов війна, мов пси голодні за маслак, пани гризуться...»

Хоча військові дії велися на Балтійському та Білому морях, у Тихому океані, на Кавказі,де посилився національно-визвольний рух гірських народів на чолі з Шамілем, однакголовним театром війни став Кримський півострів. Стривожені поразкою у Синопськійбитві турецького флоту від російського, яким командував віце-адмірал Павло Нахімов(його рід виводився з козацької України), союзники висадили десант під Євпаторією і почали просуватися на Севастополь. Російська армія програла генеральну битву підАльмою і відступила до Бахчисарая. З цього моменту головні події розгорталися підСевастополем, який союзники облягали протягом майже року. Незважаючи на героїзмоборонців Севастополя, серед яких особливо відзначилися й українці Петро Кошка таГнат Шевченко, ситуація ставала безнадійною. Військово-технічна ісоціально-економічна відсталість Російської імперії, бездарність її вищого військового командування, стали головною причиною поразок.

Спроба російської армії прорвати блокаду Севастополя ззовні провалилася (битва наЧорній річці), а після взяття союзниками Малахового кургану доля Севастополя, а з неюі всієї війни, була вирішена. У цій кривавій облозі обидві сторони понесли жахливі як на ті часи втрати. З російського боку загинули навіть командувачі Чорноморського флоту іоборони Севастополя: адмірали П. Нахімов, В. Корнілов та В. Істомін. Красномовнийфакт: поранених вивозили з Криму до найближчого великого міста в тилу —Катеринослава (нині — Дніпропетровськ). Це місто нараховувало тоді 20 тис. мешканців,а за кілька воєнних років на його Севастопольському кладовищі було поховано 40 тис.солдатів, матросів та офіцерів... Кримська війна була несправедливою з обох боків,провадилася за чужі українському народу інтереси і нічого крім нових випробувань та

1 / 47


горя йому не принесла. Російська імперія змушена була підписати Паризький мирнийдоговір 1856 р., за яким втрачала, зокрема, острови в дельті Дунаю та частину південної Бессарабії, мусила тимчасово вгамувати свій апетит щодо завоювань наБалканах і оволодіння протоками Босфор і Дарданелли. Поразка у Кримській війніболісно вдарила по імперському самолюбству російських обивателів, викликала широкеневдоволення діями уряду, посилила позиції реформаторів. Не перенісши тяжкихпоразок і розчарувань, цар Микола І помер у розпалі війни (1855), а його син і спадкоємець Олександр II (правив у 1855—1881) поспішив провести ряд важливихперетворень, щоб не допустити вибуху революції.

А що революція вже назрівала, яскраво доводили численні селянські повстання вУкраїні, Прибалтиці, Грузії і в самій Росії. В Україні особливого розмаху сягнула такзвана Київська козаччина 1855 р. — масовий селянський рух у Київській губернії,спрямований проти кріпосницьких порядків. Саме тут, у серці колишньої Гетьманщини,слова царського маніфесту про формування державного ополчення для участі у Кримській війні були витлумачені селянами-кріпаками у зовсім іншому дусі. Поширилисячутки про те, що той, хто запишеться в козаки і піде воювати у Крим, стане вільним іотримає поміщицькі землі. Тоді селяни стали масово писатися у козаки, формуватиоргани місцевого самоврядування, відмовлятися відробляти панщину, дехто почавготуватися до переселення до Таврії. Цей рух («У Таврію по волю») охопив 8 повітів Київської губернії з 12 (понад 500 сіл), і тільки після збройних сутичок у ряді сіл поліції тарегулярним військам вдалося його придушити. У Корсуні у квітні 1855 р. зібралося 4тисячі селян, які чекали оголошення про волю. Коли ж вони дістали негативну відповідьна свою вимогу, то кинулися проти війська з вилами та сокирами. Внаслідок сутички 13селян було вбито, а 27 поранено. У 1856 р . до Криму втекло понад 10 тис. кріпаків,готувалися масові переселення селян Катеринославської губернії, які вдалося зупинититільки з допомогою насильства.

Все це змусило царат прискорити проведення реформи, початок якої поклав маніфестОлександра II від 19 лютого 1861 р. На його підставі кріпосне право скасовувалося,волю отримали понад 20 млн селян Російської імперії. Але вони діставали землі набагатоменше, ніж тримали її з панської волі у кріпацькому стані. До того ж вони маливиплачувати поміщикам гроші (викуп) за свій наділ землі. На користь поміщиків забиралися ліс, луки тощо. Таким чином, аграрна реформа, попри всю її важливість булаграбіжницькою, гальмувала розвиток капіталізму на селі, який став розвиватисяповільно (за прусським зразком). Особливо болісно це вдарило по українськомусільському господарству й українському селянинові, якому царат нав'язав саме такийшлях. Для України з її традиціями козацького, фермерського землеволодіння ідеальнопасував би інтенсивний, фермерський, так званий американський шлях розвитку капіталізму на селі. Як наслідок, у 1861—1864 pp. в Україні стався новий вибухневдоволення, нові селянські виступи, які збіглися в часі з черговим польськимповстанням, але й вони були придушені царатом.

2 / 47


Земельна реформа уряду Олександра II відкривала ряд інших ліберальних перетворень60—70-х років XIX ст. (військова, фінансова, судова, шкільна, земська та міськареформи), які дозволили Російській імперії скоротити відставання між нею тапровідними державами світу, насамперед у галузі економіки. Так, відходив у минулерекрутський набір з його 25-річною солдатчиною. Запроваджувалася загальнавійськова повинність для всіх чоловіків, які досягли 20-річного віку. Термін службистановив 6 років (на флоті — 7 років). Росія отримувала масову армію нового типу, в якій офіцерами були переважно дворяни. Створювалося 10 військових округів, з котрихтри знаходилися в Україні (Київський, Одеський, Харківський). Внаслідок фінансовоїреформи створювався Державний банк, відбулися значні зміни в системіоподаткування. Вони сприяли поліпшенню фінансової системи, але основний тягарподатків припадав, які і раніше, на плечі трудящих мас. Судова реформа мала своїмнаслідком запровадження головних принципів буржуазного права: формальна рівністьусіх громадян перед законом, змагальний характер і гласність процесу та незалежність суддів. Але запровадження нової судової системи було непослідовним: збереглисяволосні суди для селян, обмеженими були й гласність процесів і незалежність суддів відадміністрації. Дуже важливою була земська реформа, яка дала поштовх відродженнютрадицій місцевого самоуправління. Дещо пізніше вона була доповнена міськоюреформою, яка запроваджувала нову систему установ — міські думи та управи. Хоча унових органах (губернські та повітові земські збори та управи, міські думи та управи) внаслідок дискримінаційної системи виборів переважали багаті люди (дворяни й купці),вони відіграли значну роль у вирішенні багатьох питань: коштом земств відкривалися йутримувалися лікарні, благодійні установи, школи, велася статистика і т. д. Характернимє приклад Феодосії, де місцева дума завдяки ініціативі, а значною мірою і коштам знаменитого художника Івана Айвазовського (Айвазяна) збудувала водогін, який діє і внаші часи, провела благоустрій міста і т. д. Саме в земствах знаходили собі місце роботичимало українських патріотів, котрих як «неблагонадійних» не брали на державнуслужбу.

Незважаючи на прогресивність реформ, вони виявилися неспроможними вирішитинаболілі проблеми, знову загострилося аграрне питання. Селяни, страждаючи відмалоземелля та податків, розпочали протести проти несправедливого ладу.Активізувався й суспільно-політичний рух, внаслідок чого було вбито народовольцямиімператора Олександра II.

Син і спадкоємець вбитого імператора Олександр III (царював у 1881—1894 pp.) був щенепослідовнішим політиком, ніж його батько. Замість того щоб іти вперед додемократизації суспільства, зокрема до конституційної монархії, до розв'язаннянаціонального питання тощо, він зволікав, часом навіть робив кроки у зворотномунапрямку. З одного боку, уряд дбав про економічний розвиток держави, сприяв

3 / 47


будівництву нових фабрик і заводів, залізниць, розробці покладів вугілля, залізної рудита інших корисних копалин, припинив брати з селян сумнозвісне подушне. Булостворено Селянський банк (1882), який дав певний шанс для успіху селянській верхівці йпідприємливим селянам. За Олександра III Російська імперія не воювала, і це дужепозитивно вплинуло на економіку та фінанси країни, піднесення рівня життя її громадян.Припинилися переслідування старообрядців, проведено ряд заходів, які сприяли розвитку культури й мистецтва тощо.

У той же час були проведені так звані контрреформи, внаслідок яких дрібна міськабуржуазія була відсторонена від участі у міському самоуправлінні, посилились репресіїта цензура, була фактично ліквідована автономія університетів і т. д. Особливо виразнореакційний курс Олександра III виявився у циркулярі про «кухаркиних дітей» 1887 p., який не давав змоги дітям з простолюду вступати до гімназій. Та й самих гімназій на всійпідросійській Україні лишилося аж... 130. Значно звужувалися й перспективиуніверситетської освіти, оскільки зросла платня за навчання. Саме ці реакційні заходидали підставу критикам з сумом жартувати, що всеросійське «Министерство народногопросвещения» перетворилося на «Министерство народного затемнения».

Наддніпрянська Україна в другій половині XIX ст. Після селянської реформи 1861 р.Російська імперія, в т. ч. й Україна, залишалася аграрною країною. Однак протягомнаступних 20 років завершується промисловий переворот, тобто перехід відмануфактури з її ручною працею до машинної індустрії. Україна мала для цього чудові умови, якщо говорити про багатство природних ресурсів. Донбас мав багатющі покладикам'яного вугілля — головного промислового палива, а Кривбас — залізної руди. Врезультаті швидко сформувалися два найбільших у Східній Європі і всій Російськійімперії центри важкої промисловості — Донецький басейн і Дніпровський промисловийрайон. Південь став найбільш урбанізованим районом України. Багатство природнихсировинних ресурсів, сприятливе географічне положення й економічне законодавство, дешева робоча сила, — все це привернуло до України іноземний капітал (бельгійський,французький, меншою мірою англійський та німецький), що теж дало позитивнінаслідки. З часів реформи 1861 р. видобуток вугілля в Україні зріс більш як у 115 разів, азалізної руди — у 158 разів! Донбас швидко перегнав Урал за своїм значенням якпромислового району, а Криворіжжя та Катеринослав видатний журналіст ВасильГіляровський порівнював з Каліфорнією часів «золотої лихоманки». На початку XX ст. Україна давала вже 70 % загальноімперського видобутку кам'яного вугілля і приблизнополовину виплавки чавуну і сталі. За цей же період тільки у Катеринославській таХерсонській губерніях виникло 17 потужних металургійних заводів. Ця територія швидковкривається особливо густою мережею залізниць. Перша в Наддніпрянській Українізалізниця Одеса — Балта була збудована у 1863—1866 pp. Першою ж в Україні булазалізниця Перемишль — Краків (1859) та Перемишль — Львів (1861). Дніпро став потужною артерією промислових та пасажирських потоків, значно збільшилась кількістьпароплавів. У 1892 р. від Хрещатика на Поділ у Києві рушив перший в Україні трамвай.

4 / 47


Активно будувалися шосейні шляхи.

До початку XX ст. завершилася індустріалізація степової України. Значнимипромисловими центрами, особливо машинобудування, стали тоді Харків, Катеринославта Одеса. Остання була на той час найбільшим містом України (400 тис. жителів) і порядз Херсоном та Миколаєвом стала її морськими воротами. Останнє сприяло поверненнюУкраїни до Європи, віддаляючи її від Москви та Петербурга, на котрі спрямовувавУкраїну ще Петро І. Все це привело до швидкого розвитку всіх галузей промисловості, активному використанню в ній наукових здобутків.

Водночас змінює свій характер і сільське господарство: зростає врожайність,з'являються нові сорти сільськогосподарських культур, розвиваються товарні відносини.Зменшується роль тваринництва, зате відбувається справжня «цукрова революція»(українські заводи давали тоді 90% загальноімперського виробництва цукру), все більшіплощі відводились під посіви соняшнику. Україна разом із Кубанню закріпила за собоюславу житниці Російської імперії. Тільки-но надходили повідомлення про сильні травневідощі на півдні України, а це була ознака доброго врожаю, одразу ж у Європі падали цінина хліб.

Соціальні наслідки цих змін були разючими: повним ходом йде формування буржуазії тапролетаріату, відбувається процес розшарування селян, більшість з яких біднішає.Щоправда, на півдні України, і особливо Кубані, це було не так помітно, фермерськийшлях розвитку місцевого сільського господарства привів до появи міцного прошарку заможних селян-козаків, рівень життя яких явно перевищував рівень пересічногоселянина Наддніпрянщини, де дедалі гостріше відчувалася гальмуюча рольпоміщицького землеволодіння. Досить сказати, що найбільшим землевласникамФальц-Фейнам належало понад 100 тис. десятин землі, великому князю МиколаюМиколайовичу — 76 тис, П. Струкову, Ю. Попову, графам Канкріним — по 60—75 тис.десятин. І це в той час, коли на півдні України понад 19% селян не мали посівної площі.

На рубежі XIX—XX ст. Російська імперія — передусім завдяки інтенсивномупромисловому розвитку України — стала однією з найпотужніших великих держав. Вонастає імперіалістичною державою. Про це свідчила, наприклад, висока концентраціявиробництва й капіталу, посилення агресивної зовнішньої політики, спрямованої назагарбання нових колоній. В той же час російський імперіалізм був військово-феодальним, оскільки в соціально-економічному та політичному життідержави зберігалося чимало анахронізмів, характерних для феодального ладу(поміщицьке землеволодіння, самодержавний устрій, відсутність конституції та

5 / 47


елементарних гарантій прав людини тощо). Були створені перші монополії, які вРосійській імперії виникли у формі синдикатів (монополія, у котрій об'єднаніпідприємства різних власників). Найвідомішими з них були: «Продвагон», «Продуголь», «Продамет». В Україні перший синдикат виник ще наприкінці XIX ст. і об'єднавпідприємства цукрової промисловості. Переростання капіталізму в його імперіалістичнустадію призводить до виникнення перших економічних криз. У 1900—1903 pp. Російськаімперія, а з нею і Україна, відчула на собі тяжкі наслідки світової економічної кризи, щовикликало падіння життєвого рівня трудящих, безробіття. Російський уряд відчувзагрозу революції і спробував знайти вихід у невеликій успішній війні за Маньчжурію.Але замість сподіваної перемоги російсько-японська війна 1904—1905 pp. принесла Росіїганебну поразку і не відвернула, а значно наблизила вибух революції.

Суспільно-політичне життя Наддніпрянської України в 50—60-х роках XIX ст.Виникнення громад. Реформи Олександра II та пом'якшення репресивного режимусприяли піднесенню національно-визвольного руху в Україні наприкінці 50-х — на початку 60-х pp. XIX ст. Цей рух знайшов свій вияв у діяльності так званих громад —напівлегальних організацій культурницького і суспільно-політичного спрямуваннямолодої національно свідомої української інтелігенції. Громади діяли в Києві, Полтаві,Харкові, Чернігові, Одесі, Катеринославі, Катеринодарі та інших містах, у тому числі й замежами України, в місцях діяльності значних груп української інтелігенції (Петербург,Москва). Не випадково перша громада виникла в Петербурзі, а її членами стали в першучергу колишні учасники Кирило-Мефодіївського товариства.

Скориставшись послабленням цензури, вони почали видавати українською таросійською мовами журнал «Основа» (1861—1862), який став рупором передовоїукраїнської громадськості, продовжував справу будителів національного руху.Стривожений успіхом журналу і його потужним впливом на українське суспільство,російський уряд поспішив закрити його. Але громадівці не припинили своєї діяльності.Зокрема, П. Куліш створив перший переклад Біблії українською мовою (його завершуваввидатний український вчений, професор Іван Пулюй), М. Костомаров написав серію фундаментальних праць з історії України. Члени Петербурзької та інших громадпровадили культурно-освітню роботу серед селянства, робітничої молоді, брали активнуучасть у створенні недільних шкіл, збирали матеріали з етнографії, філології та історіїукраїнського народу, писали й видавали навчальну літературу, газети, підтримувалиукраїнську літературу й театр.

Однією з перших і водночас найвпливовішою організацією такого типу була Київськагромада, що утворилася на основі таємного гуртка зі студентів Київського університету— «українофілів», або, як презирливо їх називали польські шовіністи, хлопоманів (впольській мові слово chlop означає «селянин»), які заперечували постулати польських

6 / 47


шовіністів про те, що Україна є частиною Польщі, а українці — частиною польського народу. До Київської громади входили науковці та літератори, зокрема етнограф і авторукраїнського гімну «Ще не вмерла України ні слава, ні воля...» Павло Чубинський,філолог Павло Житецький, Олександр Кониський та ін. (всього понад 200 осіб). Ідейнимнатхненником Київської громади був видатний історик, археограф, етнограф, археолог,публіцист та громадський діяч Володимир Антонович (1834—1908), який майжепівстоліття очолював український громадсько-політичний рух.

В. Антонович народився у збіднілій шляхетській родині на Правобережжі. У 1855 р.закінчив медичний факультет Київського університету, та вже наступного року зновуопинився на студентській лаві — цього разу на історико-філологічному факультеті, якийуспішно закінчив 1860 р. Разом із деякими іншими представниками полонізованихшляхетських родів (Тадей Рильський — батько відомого поета, Борис Познанський таін.) відчув себе сином українського народу і повернувся до його лона, щоб віддати йому всі свої сили. Антонович активно працював на теренах української науки й культури, іжодна суспільно-політична подія українського життя не відбувалася без його участі. У1863 р. Антонович потрапив на службу до Київської археографічної комісії, ставголовним редактором її видань. За його редакцією вийшло 15 томів «АрхиваЮго-Западной России», до якого увійшло багато документів та матеріалів з історичногоминулого України XVI—XVIII ст. З них 9 томів складалися з документів, зібраних та оброблених ним особисто. У жовтні 1878 р. Антонович почав викладати на кафедріросійської історії Київського університету. Цій діяльності він присвятив 30 років. Вонасприяла залученню до дослідницької роботи молодих істориків. Так сформувалася«київська школа» українських істориків. Її представники — учні Антоновича — в першучергу Михайло Грушевський, Дмитро Багалій, Орест левицький, Іван Каманін, які закладали підвалини сучасної української історичної науки. Антонович започаткувавтакож систематичні археологічні дослідження на території України, ставширодоначальником вітчизняної наукової археології.

Російський уряд був стурбований діяльністю громад. Запобігти розгортаннюукраїнського національно-визвольного руху мали каральні заходи. Приводом до нихстало польське повстання 1863—1864 років. Воно увійшло в історію під назвою«Січневого», оскільки вибухнуло 22 січня 1863 р. Того дня повстанський Тимчасовийнаціональний уряд закликав «націю Польщі, Литви й Русі» до боротьби за незалежну РічПосполиту. Було проголошено також бажання провести демократичні реформи,ліквідацію кріпацтва, що дійсно забезпечило ширшу, ніж раніше, підтримку повстання збоку народних мас. Керівник повстання у Білорусі дрібний шляхтич КастусьКалиновський разом з Валерієм Врублевським (майбутнім генералом Паризької комуни)навіть видавав білоруською мовою газету «Мужицька правда», яка викривала російськуколоніальну політику й кликала до повстання, але виконати свої обіцянки вони просто невстигли. Повстання охопило підросійські землі колишньої Речі Посполитої, в тому числі й Правобережної України.

7 / 47


Частина українців стала на боці польських повстанців. Найвідомішим є приклад АндріяПотебні (брата видатного українського вченого-філолога Олександра Потебні), якийполіг у боротьбі «за нашу і вашу свободу». Але більшість українців залишилисянейтральними, а то й ворожими польській справі. Одна з причин полягала в тому, що задемократичні реформи виступала тільки частина польських повстанців («червоні»), аінша («білі») стояла на тій же, соціально обмеженій позиції, що і в 30-х pp. XIX ст. Іншоюпричиною було те, що повстанці, навіть щирі демократи, просто не встигли реалізуватинамічені плани соціальних перетворень в українському селі. По-третє, повстанці непроголошували чітко гасел державного відродження України, відчуваючи себенасамперед громадянами польсько-литовської Речі Посполитої, ігнорували, по суті,право українців на самовизначення, право на рідну мову, православну віру. Це посилювало недовіру українців до польської шляхти. Уже цього було досить, щобпереважна більшість українців залишилася нейтральною до повстання, воліючи ненаражатися на небезпеку та не потрапити з російського вогню у польське полум'я.Частина з них зайняла навіть відверто ворожу позицію щодо повстання.

Після поразки повстання розпочалися тяжкі репресії у Царстві Польському, якеперетворили на Привіслинський край, у Білорусі й Україні. Тисячі повстанців без судуабо за рішенням військово-польового суду було страчено, відправлено на каторгу та узаслання до Сибіру та Середньої Азії, змушено до еміграції. Особливо «відзначився» прицьому граф Муравйов («Муравйов-вішатель»). Посилилася русифікація, польські школиперетворювалися на російські, чиновників-католиків було замінено на православних,переважно росіян, на етнічні польські землі посунув потік російських чиновників тавійськових, які були головною опорою колоніального режиму.

Під приводом польської небезпеки російський уряд посилив утиски... українців.Українські громади були безпідставно звинувачені в підтримці повстанців та«сепаратизмі». У 1862 р. були закриті майже всі недільні школи — підставою булаборотьба з революційною пропагандою, але насправді за те, що в них активно звучалаукраїнська мова. Але набагато тяжчі наслідки мав сумнозвісний таємний циркуляр,підписаний міністром внутрішніх справ Російської імперії графом Петром Валуєвим(Валуєвський циркуляр від 20 липня 1863 p.). Всупереч очевидним фактам ним

8 / 47


проголошувалося, що «ніякої малоросійської мови немає, не було і бути не може».Заборонялося видання шкільної та релігійної літератури українською мовою,заборонялися недільні українські школи, було заслано декого з українських діячів. Якнаслідок — діяльність громад була припинена.

Російський уряд посилив ідеологічний тиск на українців та білорусів з метою злиття їх зросіянами, інкорпорації України та Білорусі в Росію. Українці оголошувалися«южноруссами», «малороссами», а білоруси — «западноруссами», тобто місцевимигілками великоросійського народу. Спроби констатації факту, що українці й білоруси єокремими й самостійними народами, оголошувалися результатом дії польської або німецької «інтриг».

Ця реакційна ідеологія була оформлена за Миколи І (1825—1855), насамперед внаслідокзусиль друга О. Пушкіна — Михайла Погодіна, і знайшла свій розвиток у часи правлінняйого спадкоємців — імператорів Олександра II (1855—1881), Олександра III (1881—1894)та Миколи II (1894—1917). Її теоретики поступово переключилися з боротьби проти польських впливів на боротьбу проти українського та білоруського національноговідродження. Вони друкували праці, в яких історія України висвітлювалась виключно зточки зору російського великодержавного шовінізму, обробляли свідомість українців ібілорусів у численних періодичних виданнях, наприклад «Окраины России»,«Киевлянин» та ін. Ці замовні «теорії» були цілковито сприйняті пізнішимичорносотенцями, активно використовуються й сучасними антиукраїнськими партіями та організаціями.

Суспільно-політичний рух у 70—90-х роках XIX ст. Антиукраїнська політикаросійського уряду пригальмувала українське національне відродження, але остаточнопридушити його імперія не змогла. Тож на початку 70-х pp. в Україні відродивсягромадівський рух. Очолила його знову Київська громада. Чи не найкраще висловив те,що об'єднувало діячів громад, один із найактивніших київських громадівців Павло Житецький. Він так характеризував світоглядні позиції громадівців: «Ми вже добрезнали, що однієї свободи мало — без науки, без європейської освіти. Нам був дужепротивний як польський, так і московський націоналізм з інстинктами державногонасильства». Першим виданням, що з'явилося на світ завдяки старанням і матеріальнійпідтримці Київської громади, стали укладені І. Рудченком два випуски збірника«Народные южнорусские сказки». У 1872 p. вона допомогла Глібову перевидати збірку його байок.

У 1873 р. громада домоглася відкриття Південно-Західного відділу Російського

9 / 47


географічного товариства. Його форми діяльності якнайкраще підходили громадівцямдля легалізації їхньої справи. Відомий діяч громадівського руху вчений-етнограф ФедірВовк з приводу початкового засідання Географічного товариства пізніше згадував: «Якне кумедним здавалося нам це засідання Громади під головуваннямгенерал-губернатора, але нікому з нас і в голову не приходила гадка, що микористуємося чужим недоглядом. Насправді ми одержали тільки те, на що за здоровим глуздом ми мали повне право: збиратися і відкрито займатися науковою діяльністю проУкраїну і для України». У відділі працювали найактивніші громадівці — історики В.Антонович, М. Драгоманов, О. Лазаревський, І. Лучицький, правознавець О.Кістяківський, економісти М. Зібер, С. Подолинський, філолог П. Житецький, етнографиО. Афанасьєв-Чужбинський, Ф. Вовк, П. Чубинський, І. Рудченко, О. Русов, композиторМ. Лисенко та ін. Вони зібрали й підготували до видання численні матеріали з етнографії, археології, статистики, історії, географії, природознавства, економіки, щомали велику наукову вартість. Так, 1874—1875 pp. було підготовлено й видано«Історичні пісні українського народу» Володимира Антоновича та МихайлаДрагоманова, що їх М. Грушевський назвав «однією з найзаслуженіших і найславнішихукраїнських наукових праць». Вийшли друком також «Чумацькі народні пісні», зібрані І.Рудченком, з додатком — нотами, підготовленими М. Лисенком, «Кобзар» Шевченка удвох частинах. Зусиллями громадівців побачили світ декілька томів матеріалів етнографічно-статистичної експедиції, що була проведена у 1869—1871 pp. у Південно-Західному краї під керівництвом молодого українського етнографа ПавлаЧубинського. Справді європейського розголосу набрав археологічний з'їзд, що відбувсяу Києві 1874 р. Було створено етнографічно-географічний музей, встановлено науковізв'язки з ученими слов'янських країн, підготовлено до видання твори МихайлаМаксимовича.

Та не лише розвитком української науки опікувалися громадівці. Як і в попередні роки,вони чи не головним своїм обов'язком вважали пробудження національної свідомостіукраїнського народу. Тож, скориставшись деяким послабленням цензури на початку1870-х pp., громадівці розпочали публікацію цілої серії українських популярних книжок(серед яких «Про українських козаків...» М. Драгоманова, «Катерина» Шевченка,«Запорожці» І. Нечуя-Левицького). Ці книжки тисячами примірників розповсюджувалисясеред селян. У 1874—1875 pp. Київська громада перебрала редагуванняросійськомовної газети «Киевский телеграф», що була перетворена на її власнийдрукований орган.

Активна діяльність Київської громади спричинила протидію російського уряду. Вінцемантиукраїнських акцій став Емський указ 17 травня 1876 р. Його підписав сам імператорОлександр II, перебуваючи на відпочинку в німецькому місті Емс (під Вісбаденом). Це небуло випадковістю. Указ ретельно готувала з літа 1875 р. спеціальна урядова комісія«для вироблення засобів боротьби з українофільською діяльністю». На підставі цьогоуказу практично повністю заборонялося друковане українське слово, театральні

10 / 47


вистави, виконання зі сцени українських пісень (пісню «І шумить, і гуде» доводилосявиконувати французькою !), ввозити з-за кордону книги й часописи українською мовою.Винятком були історичні документи та певною мірою художні твори, але при цьомузаборонялося вживати якісь інші літери, крім тих, які існують в російській мові. Довелосяукраїнські тексти друкувати «ярижкою», яка неадекватно передавала фонетикуукраїнської мови («їхати» передавалося як: «йихаты» і т. д.). Хоча у 1881 р. все ждозволили ставити українські п'єси та співати українські пісні, але тяжкого удару поукраїнській культурі й суспільному життю не вдалося уникнути. Було закрито київськуфілію Географічного товариства, припинено видання газети «Київський телеграф», вжито репресій щодо громадівців. Репресивні заходи імперського уряду звели майженанівець організаційні здобутки українського руху. Українське суспільство йпрогресивна європейська громадськість виступали проти Емського указу. Але тількивнаслідок революційних подій 1905 р. цар Микола II скасував його. Саме тоді Російськаакадемія наук устами своїх провідних філологів врешті визнала факт існуванняукраїнської мови як цілком самостійної, а не наріччя якоїсь іншої.

Справа громадівців не була марною. Адже громади об'єднали два покоління українськихпатріотів — кирило-мефодіївців та молодше, котре заявило про себе наприкінці 1850-хpp., забезпечивши тяглість і наступність національно-визвольного руху. Слід відзначитиактивізацію українського жіночого руху. Дочка відомого письменника Михайла Старицького — теж письменниця Людмила Старицька-Черняхівська разом з Марією таГанною Чикаленками започаткувала у Києві Жіночу громаду.

Не можна оминути й важливої ролі в українському суспільному та національному русіМихайла Драгоманова (1841—1895), видатного українського громадсько-політичногодіяча, вченого-історика, літературознавця, етнографа, фольклориста, економіста,філософа та публіциста. Аналізуючи його внесок в український рух, видатний його сучасник, у молоді роки послідовник і учень, а згодом суворий критик, Іван Франкописав: «В особі Драгоманова побачили ми, побачила Європа перший раз новий тип —свідомого європейця й не менш свідомого українця».

М. Драгоманов народився в м. Гадячі на Полтавщині в родині дрібного дворянина, щопоходив з козацької старшини Гетьманщини. Освіту здобув у Гадяцькому повітовомуучилищі, а також у Полтавській гімназії, з останнього класу якої був виключений занезалежні погляди. Одначе після клопотань Драгоманову було дозволено скластиіспити за курс гімназії екстерном. Протягом 1859—1863 pp. навчався наісторико-філологічно-му факультеті Київського університету. Визначальним чинникомподальшого життя Драгоманова стала його громадсько-політична діяльність. Її умовно поділяють на три періоди. Перший, київський, охоплював час від закінчення навчання до1876 р. Упродовж цих років Драгоманов працював учителем гімназії, а після захистудисертації викладав історію в Київському університеті. Як молодий науковець побував

11 / 47


на стажуванні в Західній Європі, відвідавши найславетніші європейські університетські центри. Усвідомлюючи, яка прірва пролягає між освіченими європейцями й неписьменними українцями, заходився організовувати недільні школи для селян. Пізнішевін навіть запропонує перевести українську писемність з кирилиці на латинку і власнусистему правопису («драгоманівку»). Саме тоді Драгоманов усвідомив потребу внавчальних матеріалах українською мовою, став цікавитися українським фольклором іукраїнською історією. Це й привело його до Київської громади. Невдовзі Драгоманов — один із лідерів громадівського руху. Разом із В. Антоновичем,П. Чубинським, П. Житецьким та іншими громадівцями провадив активну наукову такультурно-просвітницьку діяльність, етнографічні та фольклористичні дослідження.Разом із В. Антоновичем видав двотомну працю «Історичні пісні українського народу».Внаслідок урядових репресій 1875 р. був звільнений з Київського університету ізмушений емігрувати. Від 1876 р. розпочався другий, женевський період діяльності Драгоманова. 15 років, проведених у Женеві, він віддав справі європеїзації українськоговизвольного руху. У численних публікаціях, виступах на міжнародних науковихконгресах і з'їздах Драгоманов знайомив світову громадськість з проблемамиукраїнства. Водночас, прагнучи зорієнтувати українську справу на взірці європейськоїкультури, він гостро критикував земляків за провінційність у наукових та ідейних шуканнях. Перебуваючи в Женеві, Драгоманов за фінансової підтримки Київськоїгромади започаткував видання першого українського політичного часопису «Громада» (зперервами виходив від кінця 1870-го до початку 1880-х pp.). На сторінках журналуДрагоманов розмірковував про способи розв'язання українських національних проблем.Дедалі частіше в своїх статтях він звертався до радикальних соціалістичних ідей.Зокрема, Драгоманов не приймав ідеї Української держави. Будь-яка держава, на йогодумку, була чимось зовнішнім, накинутим згори, не притаманним людині. Свій ідеалсуспільного устрою український політик вбачав у добровільному об'єднанні гармонійнорозвинених особистостей. Втративши віру у можливість відновлення національноїдержавності, закликав до об'єднання всі прогресивні сили східноєвропейського регіонута обстоював ідею утворення федеративної держави, в якій Україна мала отриматиправа культурно-національної автономії. Зразком для утворення такої держави Драгоманов вважав тогочасний устрій Швейцарії, США, Англії. Такі переконаннязмушували його спрямовувати український громадський рух на боротьбу задемократизацію та федералізацію у межах Російської імперії та Австро-Угорськоїмонархії. Ці та інші переконання призвели до гострої дискусії між Драгомановим та БорисомГрінченком, до розриву Драгоманова з київськими українофілами, який стався 1885 р.Натомість посилилися зв'язки з галицькою молоддю, що зумовило пожвавленнянаціонального руху на західноукраїнських землях. Прихильниками соціалістичнихпоглядів Драгоманова стали тоді Франко, Павлик та ін., які пізніше скоригували своюпрограму в іншому напрямку. Останні роки життя М. Драгоманов провів у Софії,обіймаючи посаду професора тамтешнього університету. У цей період (1889—1895)значну увагу він приділяв науковим дослідженням у царині слов'янського, зокрема українського та болгарського, фольклору. Драгоманов помер у Софії, де й бувпохований. Відмовляючись від соціалістичних і федералістських принципівДрагоманова, І. Франко писав: «Глибока і сильна віра в західноєвропейські ідеалисоціальної рівності і політичної волі заслонювала перед його очима ідеал національної

12 / 47


самостійності ... Для нас тепер не підлягає сумніву, що брак віри в національний ідеалбув головною трагедією в життю Драгоманова, був причиною безплідності його політичних змагань». Така сувора оцінка знайшла історичне підтвердження. Одначевона не применшує того величезного впливу, який справив свого часу Драгоманов намолодий український рух. Адже не помиляється лише той, хто нічого не робить, а щобвідродити Українську державу, потрібно було діяти. Михайло Драгоманов був першимнеофіційним послом української справи в Європі.

У 1882 р. поміркована частина громадівців розпочала видання журналу «Киевскаястарина». Звичайно, добитися дозволу видавати журнал українською мовою булонеможливо, влада не дозволила навіть назвати його «Украинской стариной». Однакхудожні та наукові твори в галузі історії та філології, опубліковані в «Киевской старине»протягом 25-літнього існування, принесли йому заслужену славу одного з найкращихчасописів у Російській імперії. Однак нове покоління національно свідомих українців незадовольнялося вузькими рамками діяльності, накинутими російським урядом. Таквиникло Братство тарасівців (1891—1893), прообраз політичної партії, яке створиликиївські та харківські студенти (І. Липа, М. Байздренко, М. Базькевич та В. Боровик), атакож письменники Б. Грінченко, М. Вороний, публіцист М. Міхновський і назвали начесть Великого Кобзаря. Вони зблизилися з подружжям Олександром та Софією Русовими і разом з ними створили Молоду громаду, члени якої діяли у ряді найбільшихміст Наддніпрянщини. Діючи в дусі ідей Тараса Шевченка, «тарасівці» боролися засамостійну соборну Українську державу, але всього через рік їхнє братерство булорозгромлене поліцією.

Іван Липа (1865—1923) народився у Керчі. Після закінчення місцевої гімназії вступив намедичний факультет Харківського університету, де став одним із засновників Братстватарасівців. Був заарештований за політичну діяльність, після чого здобув медичну освітуй працював лікарем в земствах Полтавщини та Одещини. Був одним з найактивніших діячів одеської «Просвіти», видавав літературні й публіцистичні твори. В часи УHPкерував її адміністрацією в Одесі, пізніще — міністр культури й віросповідань, активнийдіяч української політичної еміграції. Батько Юрія Липи — поета й політолога, бійця УПА,в лавах якої він загинув у 1944 р.

Однак їхню справу продовжили різноманітні і досить численні студентські громади тагуртки, насамперед у Києві (Василь Доманицький), Харкові (Дмитро Антонович, синвідомого історика; Борис Мартос) та Полтаві (Симон Петлюра). У 1898 р. вони скликалиВсеукраїнський з'їзд студентських громад, у якому взяли участь представники не тільки Східної, а й Західної України. Цей з'їзд закликав до боротьби за українську мову йкультуру, за демократію. Наступного року в Києві відбувся Другий з'їзд, який утворивстудентську спілку «Молода Україна». Він гостріше поставив питання боротьби протирусифікації, реформування суспільства в соціал-демократичному дусі. На базі «МолодоїУкраїни» у 1899 p., тобто на 10 років пізніше, ніж у Галичині, виникла перша українськаполітична партія в підросійській Україні — РУП (Революційна Українська партія). Їїзасновниками стали Дмитро Антонович, Боніфатій Камінський, Лев Мацієвич (умайбутньому видатний конструктор і льотчик) та Михайло Русов. Не були сторонніми

13 / 47


глядачами швидкої політизації національно-визвольного руху в підросійській Україні йдіячі громадівського руху. У 1897 р. на нелегальному з'їзді усіх громад було утвореноЗагальну Українську безпартійну організацію (ЗУБО) на чолі з В. Антоновичем та О.Кониським. Вона поставила мету згуртувати всіх українських діячів в одному об'єднанні.До організації приєдналися всі громади, що існували в 20 різних містах підросійськоїУкраїни. ЗУБО заснувала літературне видавництво «Вік», книгарню в Києві, керувала влаштуванням шевченківських свят та інших культурно-національних маніфестацій.

Важливим кроком ЗУБО на шляху політизації власної діяльності стало рішення, схвалене1904 р. на конференції ЗУБО, про створення Української демократичної партії (УДП).Серед її членів були С. Єфремов, Є. Чикаленко, Б. Грінченко. Нова політична організаціямала домагатися встановлення конституційного ладу, проведення соціальних реформ та надання Україні широких автономних прав у межах федеративної Росії. Восени 1905 р.зі складу УДП вийшла радикальна група на чолі з Борисом Грінченком і СергіємЄфремовим, яка утворила Українську радикальну партію.

Отже, процес політизації національно-визвольного руху в Наддніпрянській Українівідбувався досить бурхливо. Мало не кожного року з'являлися нові партії, невдовзірозпадаючись і даючи життя іншим політичним організаціям. Проте така мінливість булашвидше пов'язана з пошуками лідера, бажанням найбільш активних діячів утвердитися,аніж зі значними ідеологічними розходженнями. Адже переважна більшість українськихпартій, що виникали на початку XX ст. в Наддніпрянській Україні, виступали заперебудову Росії у федерацію, у якій Україна отримала б праванаціонально-територіальної автономії. Про державну самостійність не йшлося. З-поміжпричин відданості федералістським ідеям дослідники насамперед називаютьмалоросійську свідомість більшості тогочасних діячів підросійської України. Політик зтаким світоглядом почував себе українцем і водночас — представником великоїРосійської держави, а то й російського народу. Але головні причини панування федералістських ідей у тогочасному українському політичному середовищі, «згортанняпрапора самостійної України» полягали в іншому: 1) в умовах постійних репресій з бокуцарського уряду значна частина національно свідомої інтелігенції не бачила перспективдля українського руху; 2) недалекоглядні розрахунки лідерів українських партій на те,що російська демократична інтелігенція після повалення царату з розумінням поставиться до українських національних вимог. Як виявилося пізніше, тількибеззастережна відданість ідеї самостійної Української держави була здатна наснажитиполітичний рух для подальшого поступу.

Будучи внутрішньою колонією Російської імперії, Україна не могла залишатися остороньпроцесів, які охоплювали важливі сфери економічного, політичного та культурногожиття, в тому числі й загально-російського визвольного руху. В 60-х роках XIX ст.

14 / 47


головними його представниками були революційні демократи (О. Герцен, М. Огарьов, М.Чернишевський, М. Добролюбов), з якими підтримував зв'язки Тарас Шевченко.Великого Кобзаря єднали з ними демократичні, антикріпосницькі та антисамодержавні погляди. До того ж Олександр Герцен та Микола Чернишевський піддавали критиці йнаціональну політику царату, в тому числі й щодо України, і це не могло не привернутидо них симпатій Шевченка.

У другій половині XIX ст. домінуючу силу в загальноросійському революційному русістановили народники, які були неоднорідними, їхню ідеологію та напрямки діяльностівизначили три «стовпи»: М. Бакунін — творець анархізму, П. Лавров — ідеолог«пропагандистського» напрямку та П. Ткачов, який вважав достатнім здійснитидержавний переворот шляхом змови при застосуванні терористичних методів.(Народники використовували виключно індивідуальний терор, і його жертвами ставали,як правило, конкретні представники влади, а не мирні жителі.) У 60-х pp. XIX ст. в Росіївиникає нелегальна організація «Земля і воля», яка з 70-х років переносить своюдіяльність і в Україну. З'являються різноманітні гуртки з представників різних станів ікласів, тому їх членів часто називали різночинцями. Найвідомішим із гуртків ставкиївський («київська комуна»). Широкого розмаху набуло творення народникаминелегальних типографій, на яких друкувалися листівки, газети й брошури із закликами до повалення самодержавства, боротьби проти поміщиків тощо.

Швидке формування робітничого класу у пореформений період мало своїм наслідком ійого дедалі більшу роль у політичному житті, його залучення до революційної діяльності.Вже у 1875 р. в Одесі виник «Південноросійський робітничий союз», який очолив Є.Заславський, аналогічний союз виник дещо пізніше у Києві. Керівники цих союзів закликали до боротьби не тільки з підприємцями, а й із суспільно-економічним таполітичним ладом в цілому шляхом насильницького перевороту, причому не виключали йтерористичних дій, хоча застосовували їх виключно проти конкретних осіб. Саменародники виявили певне зацікавлення ідеями марксизму, внаслідок чого наприкінці 80-хpp. XIX ст. в містах України з'явились перші марксистські гуртки.

Широкого розмаху набуло з 1874 р. «ходіння в народ» під гаслами «Земля і волянародові!» прихильників П. Лаврова. Вони йшли в села як вчителі, агрономи, лікарі тощо,поширювали серед селян заборонену літературу, формували нелегальні гуртки, навітьготували повстання, як-от у Чигирині ( «чигиринська змова»). У давній гетьманськійстолиці, яка перетворилася на маленьке містечко, кілька народників на чолі з ЯковомСтефановичем створили нелегальну організацію. Вони хотіли скористатисяневдоволенням селян своїм злиденним становищем через грабіжницьку реформу 1861p., свавіллям урядової адміністрації і підняти повстання. При цьому вони запевнялиселян, що діють з відома царя, який нібито закликає їх до повстання проти поміщиків.

15 / 47


Однак поліції стало відомо про цю широкомасштабну акцію, і у вересні 1877 р. було заарештовано понад тисячу селян. Після слідства керівників майбутнього повстаннязасудили до смертної кари (їм вдалося втекти), а селянських ватажків до каторги.Однак «ходіння в народ» не привело до вибуху загального повстання, поліція доситьлегко знаходила й арештовувала пропагандистів. Провал ходіння в народ призвів дорозколу «Землі і волі» на дві незалежні організації «Чорний переділ» та «Народнаволя».

Саме терористичні акції останньої привернули увагу до подій в Російській імперії всьогосвіту, особливо коли її члени провели вдалий замах на царя Олександра II (1 березня1881). Серед керівників «Народної волі» й учасників замаху на царя провідну рольвідігравали українці (Олександр Желябов, Микола Кибальчич), білоруси (ІгнатійГриневецький) або ж росіяни, міцно пов'язані з Україною (Софія Перовська була правнучкою останнього гетьмана України Кирила Розумовського).

За всієї поваги до революційного ентузіазму та відданості ідеалам свободи і демократії,самопожертви народників, які часто гинули в царських тюрмах, на каторзі та засланні,слід критично поставитися до їхньої ролі в Україні. Будучи представникамизагальноросійського революційного руху вони, як правило, не ставили на порядокденний конкретних питань боротьби за Українську державу, за елементарні права українців як народу, у кращому випадку відкладали їхнє вирішення на майбутнє, коливдасться повалити самодержавство і привести до влади демократичний уряд. Ось тоді,як наївно вважали українофіли в лавах загальноросійського революційного руху, самі пособі розв'яжуться всі проблеми, в тому числі й національні. Були й інші тривожнімоменти. Багато хто з революціонерів відкрито відкидав віру в Бога, агресивно виступавпроти Церкви, вважав можливим відкинути в разі потреби навіть елементарні нормиетики, моралі, людського співжиття. Як наслідок — сумнозвісна «нечаївщина», количлени нелегального гуртка Нечаєва вбили одного зі своїх товаришів за якусьпровинність. Класик російської літератури Федір Достоєвський (цей геніальнийписьменник був українцем по батькові, його дід закінчив духовну семінарію у Кам'янець-Подільському і був протопопом у Брацлаві) вивів «нечаївщину» у своємуромані «Біси», вказав на згубність такого шляху еволюції революційного руху і, як потімвиявилося, абсолютно точно передрік появу з цього сім'я кривавого й антигуманногобільшовизму.

Більшовизм бере свій початок з кінця XIX ст. На той час Європа і США домінували у світі,тут виникають індустріальні суспільства, в котрих важливу роль відіграє робітничийклас. Цей клас активно бореться за свої права, створює робітничі (соціал-демократичні,соціалістичні партії). Ідеологія цих партій будувалася значною мірою на ідеях марксизму,але на Заході його вплив поступово слабшав. Інша річ у Російській імперії. Тут теж

16 / 47


виникли нелегальні робітничі партії, причому в першу чергу це здійснили польськіробітники, які у 1892 р. створили Польську партію соціалістичну, потім, у 1897 p., —єврейські (партія «Бунд», тобто «Союз»), врешті, у 1898 p. — і російські (Російськасоціал-демократична робітнича партія — РСДРП).

У 1903 р. у лавах РСДРП відбувся розкол на меншовиків та більшовиків. І якщо перші хочякось прагнули спертися на позитивний досвід західноєвропейської соціал-демократії,то більшовики на чолі з В. Ульяновим (Леніним) взяли курс на збройну революцію. Прицьому вони відзначалися крайнім радикалізмом, нетерпимістю, нігілізмом, ворожістю дохристиянства і взагалі всякої релігії, прогресивних надбань суспільства. Вонинедооцінювали або й відкидали вирішення національних питань, коливаючись відкосмополітизму до російського великодержавного шовінізму, який врешті взяв гору. Якнаслідок, більшовики на практиці заперечували право націй на самовизначення таутворення незалежних держав, зокрема вороже ставилися до українськогонаціонально-визвольного руху. Наріжним каменем більшовизму стали антигуманізм,жорстоке насильство й беззаконня, спекуляція на низьких інстинктах, що до часу вмілоприкривалося демагогічними гаслами. Ці гасла привернули до більшовиків частинуросійського робітничого класу, особливо в часи Першої світової війни, коли різкопогіршилися умови життя трудящих мас, а в країні склалася революційна ситуація. Але вУкраїні більшовизм мав незначне поширення, і то переважно серед російських тазрусифікованих робітників, особливо на Донбасі. Навіть восени 1917 p., під час найбільшого піднесення революційного руху, за більшовиків на Наддніпрянській Україніголосувало менше як 10 % виборців. У Західній Україні їхній вплив був взагалі мізерним.

Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), створена у 1905 p.,відкидала більшовизм у принципі й орієнтувалась на зразки західноєвропейськоїсоціал-демократії. Українські есдеки органічно не сприймали такожвеликодержавницької по суті національної програми більшовиків.

Західноукраїнські землі у складі Австрійської імперії в другій половині XIX ст.

17 / 47


Соціально-економічне становище. Формування ринкових відносин. Українські землі,що знаходилися під владою імперії Габсбургів, були в ній справжнім «ведмежим кутом» іпоступалися за рівнем розвитку тим, що опинилися під владою Росії. Тут домінувалосільське господарство, яке за недовгий час після падіння кріпацтва та ще й в умовахіноземного панування не могло належним чином розвиватися. Безземелля, малоземелля, злидні були характерними для тодішніх підавстрійських земель України. Після падіннякріпацтва у 1848 р. становище селянської маси (селяни становили 95 % західнихукраїнців!) суттєво не поліпшилося. Майже половина придатної для обробки земліналежала поміщикам, у їхніх же руках знаходилися ліси та луки. Збільшення селянськогонаселення призводило до земельного голоду, а звідси — низький життєвий рівень (80% селян належали до бідняків), хвороби, висока смертність, вимушена еміграція...

Значною підмогою, особливо для гуцулів та лемків, були карпатські ліси. Тут доситьінтенсивно розвивалася традиційна деревообробна та соледобувна промисловість. Узв'язку з прикордонним становищем краю виникла потреба і в залізниці. Так, Перемишльстав однією з найбільших у Європі фортець, десятитисячна залога якої дорівнювалакількості її тогочасних мешканців у 60—70-х роках XIX ст. Тому в 1859 р. залізниця пройшла від Кракова до Перемишля, а вже через два роки звідси пролягла колія і доЛьвова. У 1872 р. через Перемишль був налагоджений залізничний зв'язок ізБудапештом.

У цьому регіоні ще в першій половині XIX ст. знайшли нафту і добували її з ручних«шибів». Перше свердлування було здійснене в Бориславі 1862 p., і через деякий час тутрозгорнувся справжній нафтовий бум. Крім нафти в місцевостях поблизу Борислава таДрогобича видобували озокерит (земний віск) та газ. На рубежі XIX—XX ст. ці родовищастали головними в Австро-Угорщині й давали 5% світового видобутку нафти. Це сприяло піднесенню краю, поклало початок принциповим змінам в його соціально-економічномужитті.

Але ця сировина з української землі потрапила до чужих загребущих рук і не вплинуласуттєво на зростання добробуту українців, стала причиною нових трагедій тапоневірянь. Драматичні події, пов'язані з виникненням перших шахт і рафінерій —нафтопереробних підприємств на Галичині, формування робітничого класу, тяжкі умовийого існування і боротьба проти експлуататорів, були з фотографічною точністювіддзеркалені Іваном Франком у його класичних творах («Борислав сміється», «Boaconstrictor» та інших).

18 / 47


Все ж розробка родовищ нафти, інших багатств краю сприяли розвитку промисловості урегіоні, створенню тут залізничної мережі та формуванню місцевого робітничого класу.Так само суперечливі, але швидше негативні наслідки мало для українства проникненняв регіон іноземного капіталу. Тяжкі умови існування робітників та селян змушували їхставати до боротьби за свої права, використовуючи страйки та бойкоти, вступати до лав політичних партій. Дуже важливою та ефективною формою протидії іноземномукапіталу став український кооперативний рух, який сприяв також економічномупіднесенню нації та її політичному гуртуванню.

Суспільно-політичне життя західноукраїнських земель у другій половині XIX ст. Підвпливом революційних подій другої половини XIX ст. в Європі, а також у зв'язку зконституційними реформами початку 60-х pp. загострилося політичне становище в тійчастині України, яка перебувала у складі Австро-Угорської монархії (Східній Галичині,Північній Буковині, Закарпатті, Пряшівщині, Мараморощині). Виразниками суспільно-політичного руху в краї стали течії москвофілів (русофілів) і народовців(українофілів), які сформувалися ще наприкінці XVIII ст.

Москвофіли об'єднували частину греко-католицького духівництва й консервативноїінтелігенції Галичини й Закарпаття. Порятунок від гніту імперії Габсбургів (не тількиавстрійського, а й польського, угорського, румунського) вони хибно вбачали у Російськійімперії, не розуміючи, що там існували ще гірші умови для українського народу, не було й елементарних норм європейської демократії. Такі тенденції, наскрізь просякнуті ідеямипанславізму та реакційного слов'янофільства, були поширені й серед чехів, словаків таін. слов'янських народів. На західноукраїнських землях вони знайшли ширше колоприхильників, які безнадійно заплуталися в термінах «руський» («русинський»), та «російський», помилково вважали їх тотожними, закликали західноукраїнців йти підоборону російського «білого царя». Ці заклики щедро оплачувалися російським урядом,який планував у майбутньому поширити свої впливи в Карпатському краї, а потім іприєднати його до Російської імперії. Така діяльність москвофілів, отримані нимиросійські гроші, навіть факти явного шпигунства на користь Петербурга значно шкодили українству, оскільки австрійський уряд нерідко переносив свої підозри щодо москвофілівна все українство Галичини, Буковини, Закарпаття й Пряшівщини та чинив усілякіперепони на шляху його розвитку. Такі лідери москвофілів, як Д. Зубрицький, Б.Дідицький, А. Добрянський, І. Наумович та ін. пропагували ідеї російських слов'янофілівй намагалися замість живої народної української мови запровадити у школи та органи влади штучне «язичіє» (суміш старослов'янської, російської, української, почастипольської мов), навіть вперто трималися за відмерлі літери («ять», «іжиця», «омега»,«кси», «пси», тверді знаки наприкінці слів тощо), оголосивши справжню «азбучну війну»тим, хто хотів і говорити, і писати живою українською мовою; скажімо, на позначеннязвуку «о» вживати літеру «о», а не дві літери («о» і «омегу»). Цю їхню війну проти прихильників народної мови і фонетичного принципу блискуче висміяв І. Франко водному зі своїх сатиричних віршів:

19 / 47


Фонетичну бийте гідру, Щоб і духу не було! За омегу очі видру, Зуби виб'ю за зело. А за фтиту бий в ланиту, Щоби знати пальців п'ять! Наша пісня звісна світу: «Кси-пси, кси-пси, ять-ять-ять... Хто нам іжицю відчахне, Того в міх та й у ріку!..

Москвофіли на словах дуже вболівали за долю русинів-українців, а на ділі булисправжнім гальмом на шляху їхнього розвитку. Це саме «язичіє» відштовхувало частинуукраїнців від рідної мови і полегшувало завдання тим, хто хотів їх денаціоналізувати(онімечити, полонізувати тощо). Парадоксально, але факт: лідери москвофілів частоперероджувалися у мадярофілів (мадяронів) у Закарпатті та Пряшівщині, хрунів(полонофілів) — у Галичині. Це видно хоча б на прикладі заснованого Духновичем ужгородського «Общества св. Василія Великого», яке задумувалося з метою оборониукраїнських національних і церковних традицій від мадяризації, але стало на шляхмосквофільства, а потім і мадяронства, внаслідок чого в 70-х роках XIX ст. занепало. Умосквофілів були свої установи й культурно-освітні товариства, вони видавали газети йжурнали. Заснована ними 1870 р. громадсько-політична організація Руська радапретендувала на роль основного представника українського народу Галичини.

Народовці являли собою суспільно-політичну течію, яка органічно продовжувалатрадиції українського національного життя на західноукраїнських землях, їїпредставники прагнули в ідеалі до відродження самостійної соборної Українськоїдержави. Виступаючи проти іноземного панування, вони змушені були чимало енергіївіддавати й боротьбі проти реакційної діяльності москвофілів. До народовців належали в першу чергу молоді українські письменники, вчителі, юристи (О. Барвінський, Ю.Романчук, К. Левицький, С. Смаль-Стоцький, К. Климкович та ін.). Вони успадкувалинаціонально-визвольні ідеї Руської трійці та великого Кобзаря і своєю культурницькоюдіяльністю обстоювали самобутність українського народу.

У січні 1861 р. у Львові було засновано перше в Галичині культурно-освітнє товариство«Руська бесіда». Згодом такі товариства виникли в інших містах Галичини. Вониутримували клуби, театральні трупи, читальні зали та бібліотеки, влаштовуваликонцерти, літературно-музичні вечори. У Львові при культурно-освітньому товаристві «Руська бесіда» 1864 р. виник перший український театр на західноукраїнських землях.Силами народовців така ж організація виникла 1869 р. і в Чернівцях. Її активнимичленами, зокрема, були письменники Юрій Федькович, брати Сидір та Григорій (?)

20 / 47


Воробкевичі, Наталя Кобринська, Осип Маковей та ін. У 80-х pp. у Чернівцях булостворене Руське літературно-драматичне товариство. Його очолив український письменник і композитор С. Воробкевич.

Важливим суспільно-політичним і національно-культурним заходом народовців булопроведення щорічних ювілеїв Т. Шевченка. Роковини Кобзаря стали в Галичиніправдивим народним святом. З ініціативи народовців у Львові були створені Літературнетовариство ім. Т. Шевченка (1873), пізніше реформоване в Наукове товариство їм. Т.Шевченка (НТШ), яке на чолі зі своїм головою — М. Грушевським протягом десятиліть видало понад сотню томів цінних праць, переважно в галузі гуманітарних наук. Булостворено також товариство «Просвіта», яке видавало популярні українські книжки,відкривало читальні й охоплювало своїм впливом селян. Перше товариство з такоюназвою було створено у Львові 8 грудня 1868 р. За кілька років з'явились його філії тачитальні у повітових містах і селах по всій Галичині й Буковині. Основним у діяльності«Просвіти» було поширення писемності, освіти в широкому розумінні цього слова, національної свідомості. Утворена з малого гуртка однодумців, «Просвіта» охопила всюГаличину, пізніше й Буковину, змінивши на краще характер просвітнього товариства«Руська бесіда», заснованого у 1861 p., перекинулась на землі Східної України (з 1905р.). У 1914 р. у Буковині діяло вже 9 просвітянських філій і 150 читалень.

На противагу москвофільській «Руській раді» народовці створили свою політичнуорганізацію «Народна рада» (1885) на чолі з Юліаном Романчуком.

У другій половині 70-х pp. у громадське життя Галичини прийшло нове покоління діячів.Його очолювали студенти Львівського університету Іван Франко та Михайло Павлик.Притаманний молоді радикалізм, а також вплив Михайла Драгоманова зумовиликритичне ставлення цих діячів не тільки до москвофільства, а й до народовства. Молодірадикали, захоплені соціалістичними ідеями, робили наголос насамперед на соціальних проблемах, прагнули надати українському національному рухові нового, європейськогохарактеру. Через свої часописи «Громадський друг», «Дзвін», «Молот», «Світ» вонипрагнули залучити до політичної діяльності народні маси Галичини та Буковини. Ужовтні 1890 р. радикали утворили першу в Україні політичну партію —Русько-Українську радикальну партію (РУРП). Засновниками й лідерами новоствореноїпартії були І. Франко, М. Павлик, В. Будзиновський, С. Данилович, Є. Левицький та ін.Великий вплив на формування ідеології радикального руху мав М. Драгоманов. У своїйдіяльності РУРП прагнула обстоювати соціальні інтереси українських селян Галичини йводночас захищати національні права українського народу. РУРП належала першість варгументації вимоги політичної самостійності України. Сам Франко написав ще у 1880 р.вірш «Не пора», якому судилося стати фактично другим національним гімном після «Щене вмерла Україна...» Павла Чубинського. Мислячи загальнолюдськими категоріями,

21 / 47


Франко водночас кидає патріотичний клич:

Не пора, не пора, не пора Москалеві й ляхові служить! Довершилась України кривда стара, — Нам пора для України жить...

Один із молодих членів радикальної партії Юліан Бачинський видав свій публіцистичнийтвір «Україна ірредента» (1895), в якому з позиції соціалістичних ідей обґрунтовувавісторичну правомірність домагань українців на окрему самостійну державу. Але бідоюрадикалів було їхнє негативне ставлення до Церкви, певна недооцінка першорядності національних проблем, що зрештою було пізніше усвідомлено Іваном Франком. Власне йідеї соціалізму він розумів інакше, ніж Карл Маркс та Фрідріх Енгельс, і далекогляднопобачив у теоретичних проектах нового ладу основоположників марксизму страхітливіобриси поліцейської держави.

Відзначимо, що політичний світогляд Івана Франка формувався під впливом М.Драгоманова. Одначе згодом Франко відмовився від соціалістичних і федералістськихідей свого вчителя, віддавши перевагу ідеям національної самостійності. «Все, що йдепоза рами нації, — підкреслював І. Франко, — се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування однієї націїнад другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими"вселюдськими" фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації».Критикуючи українських соціал-демократів в огляді марксистського журналу «ВільнаУкраїна», він дорікав їм передусім за те, що «вони не уявили собі гаразд свогонаціонального характеру, не відчули того, що вони наперед українці, а потімсоціал-демократи; трактували це українство як формальну концесію, а не якнатуральний вислів своєї душі».

Творення українських політичних партій стало важливою ознакою нового етапунаціонального руху на західноукраїнських землях. Прикметно, що відбувався цей процеслегально. На відміну від східноукраїнських, західноукраїнські політичні організації булимасовішими. Щоб утримувати своїх прихильників і мати можливість діяти згідно з чинним законодавством Австро-Угорської монархії, вони були досить поміркованими щодосоціальних проблем. Що ж стосується національного питання, то всі українські політичніорганізації підавстрійської України наголошували на своїй беззастережній відданостіукраїнському народові, вимагали повної рівності з поляками, вбачаючи кінцеву мету своєїдіяльності у створенні самостійної Української держави.

22 / 47


Не поділяючи соціалістичних ідеалів молоді, народовці прагнули досягти піднесенняукраїнського руху легальним способом, тобто діючи в межах законів Австро-Угорщини.Так, 1890 р. лідери народовців О. Барвінський, Ю. Романчук, галицький митрополит С.Сембратович за підтримки В. Антоновича уклали з польськими політичними колами й австрійським урядом компромісну угоду, яка дістала назву «нової ери». Від імені урядунамісник Галичини граф К. Бадені пообіцяв надати кілька депутатських місць упарламенті українцям, запровадити українську мову в судах та адміністративнихорганах, відкрити ще одну українську гімназію, створити кафедру української історії тадругу кафедру української літератури у Львівському університеті, дозволити видання українською мовою урядової газети «Народний часопис» тощо. За ці поступки Ю.Романчук від імені частини народовців заявив про підтримку політики Австрійськоїдержави, проголосив «нову еру» в польсько-українських відносинах у Галичині.Внаслідок політики «нової ери» й справді певною мірою було легалізоване українськекультурне життя, були виконані всі обіцянки уряду. Активно впроваджувався фонетичний правопис, що дало можливість розвивати живу українську мову, розгорнулосвою діяльність Наукове товариство ім. Т. Шевченка, яке видавало цінні «Записки НТШ»тощо. Одначе про жодне задоволення суттєвих політичних прав українців не йшлося.Власне, тому «нова ера» у відносинах з австрійськими урядовими колами триваланедовго: її не підтримували в народі, багато критиків було й серед народовців. Це змусило Ю. Романчука й «Народну раду» вже 1891 р. відмовитися від новоерівськоїполітики. Вони зблизилися з тим крилом радикальної партії, яке поступово відмовлялосявід соціалістичних ідей на користь національної ідеї, і, отже разом стали на єдино вірнийшлях здобуття власної незалежної держави. Наслідком такої плідної співпраці було створення у 1899 р. Української національно-демократичної партії (УНДП), яка сталаголовною політичною силою українства у краї. Утворення УНДП засвідчило перехідукраїнської громадськості до нового, вищого етапу політичного розвитку.

Певне коло прихильників мала й соціалістична течія суспільно-політичного рухуГаличини. Щоб посилити свої позиції, вона також почала спиратися на українськунаціональну ідею. Програма новоутвореної Української соціал-демократичної партії(УСДП), заснованої 1899 р. Миколою Ганкевичем, навіть твердила про «вільну державу українського люду, вільну республіку», але на практиці члени цієї партії дбалинасамперед про вирішення соціальних питань. До чого це призвело, видно з подальшихподій. Ганкевич був також членом Польської партії соціалістичної (ППС) і в критичниймомент визвольних змагань 1918 р. замість організації боротьби за незалежну Україну іпроголошення Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) висунув утопічне гасло союзу з польськими робітниками, розколов єдиний український фронт борців занезалежність. За іронією долі керівник ППС Юзеф Пілсудський став батькомвідродженої Польської держави у 1918 р. і активно підтримував територіальні претензіїПольщі на Західну Україну, послав на Галичину армію генерала Галлера (1919), якадовершила придушення ЗУНР.

23 / 47


Формуванню політичної свідомості галицьких українців сприяли масові заходи, першимиз яких були урочистості в пам'ять 50-річчя «знесення панщини» 19 травня 1898 р. Тоді уЛьвові відбулося велике всенародне віче. Від імені політичних партій та українськогонаселення Галичини віче проголосило самостійність українського народу. Українською національною маніфестацією стало і святкування у жовтні — листопаді того самого рокуу Львові 100-річчя від дня виходу в світ «Енеїди» Івана Котляревського. Ці заходиостаточно утвердили вживання в суспільно-політичному, культурному та громадськомужитті західноукраїнських земель термінів «український», «українець», «Україна» замість «руський», «русин», «Русь», що сприяло поступові в напрямку українськогонаціонального відродження. Гігантське значення у цій справі мала діяльність класикаукраїнської літератури, вченого й громадського діяча Івана Франка (1856—1916), рольякого можна порівняти тільки з роллю Тараса Шевченка на Наддніпрянщині. «ВеликийКаменяр», «титан праці й велет духу» — так називаємо Івана Франка, віддаючиналежне його самовідданій діяльності задля поступу рідного народу.

Іван Франко народився в селі Нагуєвичах Дрогобицького повіту (тепер Львівська обл.) всім'ї коваля. Навчався спершу в школі села Ясениця-Сільна, потім у школі привасиліанському монастирі у Дрогобичі та Дрогобицькій гімназії. Восени 1875 р. ставстудентом філософського факультету Львівського університету (загалом Франконавчався у Львівському, Чернівецькому та Віденському університетах). Увійшов до складу редакції студентського журналу «Друг». Під впливом Драгоманова Франкоразом з друзями-однодумцями Михайлом Павликом, Іваном Белеем, ВолодимиромЛевицьким та ін. став змінювати напрям часопису, виступати за заміну штучного«язичія», яким він друкувався, живою українською мовою. Був членом студентськоїорганізації «Академічний гурток». У 1878—1881 pp. входив до складу редакції першої вГаличині соціалістичної газети «Рчаса» та організованого навколо неї польсько-українсько-єврейського соціалістичного комітету. Вів соціалістичну пропагандусеред робітників Львова, Борислава, Дрогобича та селян Галичини. За це чотири разизаарештовувався і відбував тюремне ув'язнення. Проте переслідування не зламалиполітичної волі Франка. У жовтні 1890 р. разом із М. Павликом, В. Будзиновським, Є.Левицьким та ін. він створив першу українську політичну партію — Русько-українську радикальну партію. Був її першим головою (до 1898 р.) та одним із головних ідеологів. Насторінках партійного друкованого органу — двотижневика «Народ» Франко друкувавматеріали просвітницького характеру. Перехід на самостійницькі позиції зумовив вихідФранка з радикального табору. У 1899 р. він вийшов зі складу РУРП, мотивуючи своє рішення тим, що чує себе «насамперед русином, а потім радикалом», і приєднався доУкраїнської національно-демократичної партії. Перехід Франка унаціонально-демократичний табір був пов'язаний також зі змінами у проводіукраїнського національного руху в Галичині, зокрема з приїздом до Львова М.Грушевського. Завдяки підтримці М. Грушевського Франко 1899 р. став дійсним членомНаукового товариства ім. Т. Шевченка. У 1898—1901 і 1903—1912 рр. був на чоліфілологічної секції, а в 1898—1900 і 1908—1913 pp. — етнографічної комісії Науковоготовариства ім. Т. Шевченка; був редактором багатьох видань товариства, зокрема в 1898—1907 pp. разом із М. Грушевським і В. Гнатюком редагував видатної мистецької

24 / 47


ваги «Літературно-науковий вісник». Глибоко вболіваючи за долю рідного народу, ІванФранко саме йому присвятив свій визначний твір — своєрідний підсумок багатолітніхідейних шукань — поему «Мойсей». У цій поемі в поетичній формі сформульованокінцеву мету українського національного руху. Обґрунтуванню й популяризаціїнаціональної ідеї як рушійної сили визвольних змагань, а також її утвердженню середнародного загалу Іван Франко віддав усе своє життя, залишаючись вірним самому собій своєму credo: «Тільки... всестороння праця зробить нас справді чимось, зробить насживою одиницею серед народів». Вражає творчий доробок митця-мислителя: близько4000 художніх, публіцистичних і наукових творів. І то в умовах постійних житейськихнегараздів, злиднів і нестатків, в умовах активної громадської діяльності йпереслідувань упередженої влади. Наприкінці життя І. Франко тяжко захворів, через що значною мірою відійшов від громадської діяльності, але залишався світочем розуму йнезаперечним авторитетом серед західноукраїнців. І. Франко благословив створенняЛегіону українських січових стрільців. Він був переконаний, що Перша світова війнанеминуче закінчиться крахом імперій і Україна здобуде свій шанс для незалежності, якуможна буде вибороти тільки зі зброєю в руках.

Створення та діяльність українських політичних партій у підросійській Українінаприкінці XIX — на початку XX ст.

Піднесення національно-визвольного руху в західноукраїнських землях до рівняполітичного, коли виникали політичні партії, і власне, поява таких організацій у Галичинінадихали східноукраїнських громадських діячів. Найбільш активною виявиласястудентська молодь. У середовищі харківських студентів, членів місцевої громади,визріла думка про створення політичної партії. Як уже йшлося вище, вони втілили цюідею у життя, створивши у 1897 р. Загальну Українську безпартійну організацію — ЗУБО, а також Революційну українську партію — РУП (1900). Програмним документомРУП стала брошура Миколи Міхновського «Самостійна Україна». Її автор, колишнійтарасівець, стверджував факт існування боротьби між нацією «грабованою»(пограбованою, пригнобленою) й нацією-гнобителем. Він доводив, що незалежнаУкраїнська держава була загарбана Росією після Переяславської ради 1654 р. івнаслідок зламання її урядом гарантій прав та вільностей Гетьманщини. Міхновський таквизначив мету РУП: «...повернення нам прав», які були визначені вросійсько-українському договорі 1654 p., з розширенням його впливу «на цілу територію українського народу в Росії». Головними гаслами були: «Одна єдина, нероздільна,вільна, самостійна Україна від Сяну аж по Кавказ», тобто в межах етнічних земель

25 / 47


разом з Перемищиною та Кубанською Чорноморією; «Усі, хто на цілій Україні не за нас,ті проти нас. Україна для вкраїнців, і доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашійтериторії, ми не маємо права покласти оружжя. І пам'ятаймо, що слава і побіда — се доля борців за народну справу». Отже, книжка Міхновського вперше на східноукраїнських землях проголошувала ідею політичної самостійності України.

Микола Міхновський (1873—1924) — видатний український громадсько-політичний діяч,перший в історії України XIX—XX ст. ідеолог державної самостійності України.Народився в с. Туріка на Прилуччині, закінчив юридичний факультет Київськогоуніверситету, ще під час навчання став одним з організаторів таємного братстватарасівців. Служив адвокатом у Києві, Харкові, Полтаві, відзначився в обороніполітичних у в'язнених. Творець історичної брошури «Самостійна Україна», активний діяч РУП, засновник Української народної партії, яка послідовно стояла на позиціяхздобуття незалежності Української держави. Відзначився також як публіцист, зокремабув засновником і редактором газети «Сніп» (Харків, 1912—1913). Відіграв видатну рольв українізації частин армії Російської імперії, у формуванні війська Центральної Ради іУHP, організатор «Українського Військового Клубу ім. гетьмана П. Полуботка», ініціаторповстання полуботківців за проголошення незалежної Української держави (18.07.1917).Передчасне розкриття плану повстання призвело до його поразки, уряд ЦентральноїРади вислав Міхновського на румунський фронт, де він продовжив свою діяльність.Після того як гетьман П. Скоропадський уклав зрадницький договір з Росією,Міхновський приєднався до повстання проти нього. Після завоювання Росією Українимусив переховуватися, тікати на Кубань. Після повернення до Києва був убитий чекістами на початку травня 1924 р.

На початку XX ст. РУП набирала силу, ставала уособленням процесу політизаціїнаціонального руху. Вже протягом перших трьох років існування цієї партії булостворено мережу місцевих організацій, що діяли у Києві, Харкові, Полтаві, Лубнах таінших містах України. Діяльністю партії керували центральний комітет у Києві тазакордонний комітет у Львові. Рупівці діяли методами пропаганди й агітації. Виконуючирішення першої конференції, керівництво РУП від кінця 1901 р. вживало організаційнихзаходів для підготовки видання періодичного органу партії. Ним стала газета «Гасло»,перший номер якої побачив світ 1 березня 1902 р. Згодом РУП видавала газети«Селянин» (1903—1905), «Добра новина» (1904), «Праця» (1904—1905). Протягом свогоіснування партія опублікувала й поширила в Україні велику кількість відозв та близько40 брошур загальним накладом понад 50 тис. примірників. Основним об'єктомпропаганди було селянство. Лівобережжя перетворювалося на базовий регіон дії РУП,хоча її діяльність поширювалась і на Поділля та Волинь.

Як уже наголошувалося, в тодішньому українському національно-політичному русі крімсамостійницької течії існувала й автономістська, і це не могло не відбитися на діяльностіпартії. Після гострих дискусій більшість членів РУП віддали перевагу ідеї здобуття автономії України у складі Російської імперії як першому кроку на шляху до повної

26 / 47


самостійності України. Головний же ідеолог партії Міхновський справедливо вважав, щогасло здобуття самостійної Української держави не можна знімати в жодному разі,оскільки це затуманить національну свідомість українців, дезорієнтує маси, які всеактивніше включалися в політичну діяльність. Розходження у цьому найважливішому для українського народу питанні, переросли в розкол.

Міхновський був змушений вийти з партії й створити нову політичну організацію —Українську народну партію (1902). На основі своєї брошури «Самостійна Україна» вінсформулював стислу програму нової партії: «10 заповідей для УНП»: 1. Одна єдина,неподільна, самостійна, вільна Україна — Республіка робочих людей; 2. Усі люди — твоїбрати, але москалі, ляхи й мадяри це вороги нашого народу, поки вони панують над нами і гноблять нас; 3. Україна для українців; 4. Усюди і завжди вживай українськоїмови; 5. Шануй діячів рідного краю, ненавидь його ворогів, зневажайперевертнів-відступників, і добре буде цілому твоєму народові і тобі; 6. Не вбивайУкраїну своєю байдужістю до всенародних інтересів. Далі йдеться про заборонувживання мови окупантів, про неможливість справжньому українцеві чи українціодружитись з чужинцем через загрозу асиміляції і т. ін.

Не встигли охолонути пристрасті навколо однієї проблеми, як вибухнули нові дискусії. Втой час внаслідок глибоких соціально-економічних перетворень та вражаючих успіхівсоціалістичних та соціал-демократичних партій у Німеччині, Австро-Угорщині, Франції таін. набирав силу аналогічний рух і в Російській імперії, де у 1898 р. виникла Російська соціал-демократична революційна партія — РСДРП. Постало це питання на порядкуденному і в Україні. На жаль, РУП не змогла гармонійно пов'язати між собою національніта соціальні програми. Це мало тяжкі наслідки для неї і для всього українськогополітичного руху. У 1903 р. стався другий розкол РУП, від якої відмежувалася групаБогдана Ярошевського, яка створила Українську соціалістичну партію. Під час спробипровести свій другий з'їзд (грудень 1904) РУП розпалася остаточно. Частина її членів під керівництвом Мар'яна Меленевського та Олександра Скорописа-Йолтуховського напочатку 1905 р. утворила Український соціал-демократичний союз — «Спілку», яка пішланевірним у принципі шляхом, влившись до загальноросійської РСДРП(м). Інша, докерівного ядра якої належали Микола Порш, Симон Петлюра й Володимир Винниченко,у грудні 1905 р. трансформувалася в Українську соціал-демократичну робітничу партію(УСДРП).

Микола Порш (1879—1944) — визначний український політичний та державний діяч,вчений і публіцист. Народився в Лубнах на Полтавщині. Вчився у Київськомууніверситеті, в той же період вступив до РУП, а пізніше став одним з творців і чільнихдіячів УСДРП. Вважав необхідним спочатку здобути автономію для України (його стаття«Про автономію України» стала, по суті, програмою УСДРП з національного питання),що є першим кроком на шляху до її повної державної незалежності. Активний діяч

27 / 47


Центральної Ради, голова Всеукраїнської ради робітничих депутатів. У першомуукраїнському уряді (Генеральному Секретаріаті) обіймав посади генеральногосекретаря праці, потім — військових справ, займався формуванням армії УHP. ПісляБерестейського миру 1918 р. став дипломатом, у 1919—1920 pp. очолював посольствоУHP у Німеччині. Після поразки УHP залишився в еміграції, зосередився на науковійроботі, автор цінних праць у галузі економіки та статистики.

У 1904 р. на базі ЗУБО утворилася Українська демократична партія (УДП). Серед їїчленів були видатні письменники й критики (Борис Грінченко, Сергій Єфремов), меценатЄвген Чикаленко. Нова політична організація мала домагатися встановленняконституційного ладу, проведення соціальних реформ та надання Україні широкихавтономних прав у межах федеративної Росії. Восени 1905 р. зі складу УДП вийшла радикальна група на чолі з письменником Борисом Грінченком і літературознавцемСергієм Єфремовим, яка утворила Українську радикальну партію. Одначе її самостійнеіснування тривало недовго. Наприкінці 1905 р. вона об'єдналася з демократами вУкраїнську радикально-демократичну партію (УРДП).

Все помітнішу роль у суспільно-політичному житті відіграє Михайло Грушевський,найвидатніший український історик, який ще в 1899 р. став одним із засновниківУкраїнської національно-демократичної партії.

Михайло Грушевський (17.09.1866 за ст. ст. — 25.11.1934), найвидатніший українськийісторик, академік, визначний суспільно-політичний діяч, перший президент незалежноїУкраїни. Народився в українському місті Холмі (нині — у складі Польщі) в родині вчителя.Дитячі роки минали спершу в Ставрополі, згодом — у Владикавказі та Тбілісі (Тифліс). Незважаючи на відірваність від рідного краю, батьки Михайла прищепили синовіпочуття любові до українського народу. Як писав М. Грушевський в «Автобіографії»,«під впливом оповідань батька, що заховав тепле прив'язання до всього українського —мови, пісні, традиції, в мені рано збудилося й усвідомилося національне українськепочуття, піддержуване книжками, тими рідкими поїздками на Україну, що малюваласятому в ореолі далекої "вітчизни", і контрастом чужоплемінної й чужомовної чужини». Історією юнак захопився ще під час навчання в Тифліській гімназії. Тут він багато читав,познайомився з творами М. Костомарова, П. Куліша, М. Максимовича, А. Метлинського,А. Скальковського та інших відомих дослідників минулого. Велику роль у визначенніподальшої творчої долі Грушевського відіграв журнал «Киевская старина», який вінназивав своєю справжньою школою. Бажання глибше осягнути історію українськогонароду привело Михайла до Київського університету. Проте юнака, що мріяв про справжню науку, спіткало перше розчарування — адже історії в навчальному закладіприділялося надто мало уваги. Тож обдарований юнак поповнював свої знаннясамотужки. Щоправда, мав він неабиякого вчителя: свої перші кроки в науці Грушевськийздійснював під керівництвом найавторитетнішого тогочасного ученого-історикапрофесора Володимира Антоновича. По закінченні в 1890 р. університету МихайловіГрушевському запропонували місце стипендіата кафедри російської історії. Протягом

28 / 47


чотирьох років він готував магістерську дисертацію «Барське староство», яку успішно захистив у травні 1894 р. У 1894 р. за рекомендацією професора В. Антоновича Грушевський переїхав до Львова,де очолив кафедру української історії. Відтоді протягом 19 років (до 1914 р.) діяльністьМ. Грушевського була пов'язана з Львівським університетом, науковим ісуспільно-політичним життям Галичини. Справою життя Грушевського як історика булостворення фундаментальної «Історії України-Руси», де історія батьківщини викладаласяз найдавніших часів до 1659 р. Передчасна смерть не дала змоги довести цю справу докінця, хоча у своїх численних книгах та статтях (понад 3 тис.), а насамперед в«Ілюстрованій історії України», вчений висвітлив чимало проблем української історії аждо сучасних йому подій. Перший (з 10) том «Історії України-Руси» вийшов у Львові 1898 р. та був приурочений до святкування 100-річчя українського національного відродження(від часу появи «Енеїди» Івана Котляревського). Другим важливим напрямом його діяльності в той період була робота в Науковомутоваристві ім. Т. Шевченка, яке М. Грушевський очолив у 1897 p., одночаснозалишаючись головою історико-філософського відділу та археографічної комісії.Завдяки старанням ученого значно збільшилися фонди бібліотеки, почала випускатикнижки друкарня товариства, було створено музей тощо. Наукове товариство ім. Т.Шевченка започаткувало видання «Записок Наукового товариства» за редакцієюГрушевського. На сторінках 116 томів цього видання друкувалися майже всі тогочасні історики, літературознавці, фольклористи, мовознавці, громадські діячі. Одночасно заредакцією вченого регулярно виходили томи «Джерел до історії України-Руси»,«Українського архіву», «Історико-філологічних збірників», «Літературно-науковоговісника» тощо, які відіграли важливу роль у подальшому розгортанні історичних тафілологічних досліджень, художньої літератури. Діяльність Михайла Грушевського є напрочуд багатовимірною. Енциклопедичні знання,здатність глибоко аналізувати суспільні процеси дали змогу Грушевському виявити себев кількох наукових царинах: археографії, фольклористиці, літературі йлітературознавстві, та насамперед він — видатний історик світового рівня. Його перуналежить найґрунтовніше дослідження з минулого нашого народу «Історія України-Руси» — і, власне, він є творцем концепції українського історичного процесу.Виняткова роль Михайла Грушевського як організатора української науки. Протягомбагатьох років він очолював Наукове товариство ім. Шевченка, що його поціновують якпершу національну академію наук. Та не лише наукова й організаторська діяльність визначала Грушевського в громадському житті України кінця XIX — початку XX ст. Видатний учений провадив ібезпосередню політичну діяльність. В роки революції 1905—1907 pp. він заснував уПетербурзі журнал «Украинский вестник», що став органом Української громади в Думі(1906 р.). У 1908 p., продовжуючи свою політичну діяльність, Грушевський став одним зініціаторів створення і головою Товариства українських поступовців, яке об'єднало більшість українських партій та національно-громадських організацій. У цей періодГрушевський видав низку публікацій щодо українського питання — «З біжучої хвилі»(1906р.), «Визволення Росії і українське питання» (1907 р.), «Наша політика» (1911 p.).Перша світова війна застала Грушевського в Галичині. В роки українських визвольнихзмагань він став чільним діячем Центральної Ради, президентом УHP (1917—1918 ).Внаслідок німецької окупації та перевороту гетьмана П. Скоропадського він мусив

29 / 47


емігрувати, але продовжував займатися політичною та науковою діяльністю, привертавувагу громадськості Заходу до ситуації в Україні. У 1925 р. повернувся в радянськуУкраїну з метою допомогти своєму народу в культурному будівництві. Створив потужнушколу істориків, активно займався організаторською та науковою роботою в системіВУАН (Всеукраїнської академії наук). На початку 30-х років внаслідок погрому українства з боку імперської Москви був позбавлений можливості активної науковоїдіяльності, фактично засланий до Москви, де жив у дуже тяжких умовах. У 1934 р. бувзарізаний на операційному столі; його дочка Катерина й брат Олександр — відомінауковці — були репресовані й загинули у 1937 p., з понад 60 членів його школи вцілілипісля репресій 30-х років лише одиниці. Твори Грушевського були заборонені, про ньогов УРСР можна було писати тільки негативно. Тільки з кінця 80-х років XX ст. йоготворча спадщина була повернена народу.

Отже, процес політизації національно-визвольного руху в Наддніпрянській Українівідбувався досить бурхливо. Мало не кожного року з'являлися нові партії, невдовзірозпадаючись і даючи життя іншим політичним організаціям. Проте така мінливість булапов'язана швидше з пошуками лідера, бажанням найбільш активних діячів утвердитися,аніж зі значними ідеологічними розходженнями. Адже переважна більшість українськихпартій, що виникали на початку XX ст. в Наддніпрянській Україні, виступали заперебудову Росії у федерацію, в якій Україна мала б права національно-територіальноїавтономії. Про державну самостійність майже не йшлося. З-поміж причин відданостіфедералістським ідеям дослідники називають насамперед малоросійську свідомістьбільшості тогочасних діячів підросійської України. Політик із таким світоглядом почувавсебе українцем, а водночас — представником великого російського народу. Пануваннюфедералістських ідей сприяло й те, що за умов постійних репресій з боку царськогоуряду значна частина національно свідомої інтелігенції не бачила перспектив дляукраїнського руху. Але головною причиною, яка змусила лідерів українських партій«згорнути прапор самостійної України», були їхні розрахунки на те, що російська демократична інтелігенція після повалення царату з розумінням поставиться доукраїнських національних вимог. Однак такі сподівання виявилися марними. Лишебеззастережна відданість національній ідеї здатна була наснажити політичний рух дляподальшого поступу.

Україна напередодні та в роки революції 1905—1907 pp. у Російській імперії

У XX ст. Російська імперія вступила як одна з наймогутніших держав світу разом з

30 / 47


Британською, Французькою, Німецькою, Австро-Угорською, Японською імперіями, атакож США. Але попри всі успіхи розвитку капіталізму, який уже переріс вімперіалістичну стадію, Російська імперія була надто обтяжена феодальнимипережитками та національними проблемами, і це відкривало загрозливу перспективукривавих революцій. Економічні кризи початку XX ст. загострили ситуацію. Спробазнайти звичний вихід зі становища, яке склалося, за рахунок переможної війни, ганебнопровалилася. Відносно маленька Японія, яка дуже швидко йшла шляхом капіталістичнихперетворень, завдала Росії потужної поразки у російсько-японській війні 1904—1905 pp.Це ще більше поглибило суспільно-політичну кризу й прискорило першу російськуреволюцію 1905—1907 pp. У січні 1905 р. всю імперію облетіла звістка про трагедію Кривавої неділі (9 січня), коли царські війська розстріляли біля Зимового палацу вПетербурзі мирну демонстрацію робітників, які несли петицію цареві. Загинули сотнілюдей, в тому числі жінок і дітей. По всій державі вибухнули страйки (зокрема у Києві,Катеринославі, Харкові), які пізніше переросли у загальний страйк. Розпочалися заворушення серед українських селян, котрі вимагали справедливої аграрної реформи,а інколи й громили поміщицькі маєтки. Особливо відомими були події у с. Вихвостові наЧернігівщині, коли у жовтні 1905 р. селяни розгромили маєток і ґуральню (горілчанийзавод), але поміщицькі прислужники потім вбили п'ятнадцятьох з них. Ця трагедія знайшла своє відображення у класичному творі М. Коцюбинського «Fata morgana».Пізніше по всій державі пронеслася звістка про Сорочинську трагедію (грудень 1905),коли у с. Великі Сорочинці на Полтавщині карателі у відповідь на повстання селян і своюпоразку, вбили й закатували десятки з них. Захиталася навіть опора царату — армія та флот. У червні 1905 р. на Чорному морі повстали матроси броненосця «КнязьПотьомкін», які у своїй масі були українцями. На чолі матросів стали Григорій Вакуленчук(загинув на початку повстання), Опанас Матюшенко, Олександр Коваленко (член РУП).Оскільки інші команди кораблів Чорноморського флоту виступу не підтримали, хоча йвідмовились воювати проти своїх товаришів, то Матюшенко відвів броненосець до румунського порту Констанци. Повстали також робітники Катеринослава й Олександрівська (Запоріжжя), Донбасу, у Києві та багатьох інших містах відбулисядемонстрації солдатів і робітників, тривали виступи селянства. Така ж картина булапрактично по всій імперії...

Наляканий розмахом революційних подій, цар Микола II оголосив 17 жовтня 1905 р.«Маніфест», який передбачав скликання Державної Думи із законодавчими правами, атакож досягнення основних громадянських свобод. Але цей декларативний маніфест незупинив подальшого піднесення революції.

Вже у листопаді 1905 p., вибухнуло повстання на крейсері «Очаків», керівник якоголейтенант Петро Шмідт надіслав царю Миколі телеграму такого змісту: «Цар,Чорноморський флот вийшов з підпорядкування твоїм безвідповідальним міністрам,відрізав Кримський півострів, оголошує федеративну республіку Кримського півострова,вимагає повної амністії політичним в'язням і якнайшвидшого скликання Установчих

31 / 47


зборів». Це повстання було придушене, а лейтенанта Шмідта і його сподвижників розстріляли.

Наростання революційного руху, пом'якшення внутрішньо-політичного режиму імперіїзумовило значне пожвавлення політичного життя. Більш активним став українськийнаціонально-визвольний рух, так само як і рухи інших підневільних народів, особливопольського та єврейського. Зокрема, значно активізувалась діяльність такої єврейськоїпартії, як «Поалей-Ціон». На відміну від «Бунду» вона ставила на перший план вирішення єврейського питання і займала досить прихильну позицію щодо українськогонаціонально-визвольного руху. Цікаво, що саме в «Поалей-Ціон» розпочала своюполітичну діяльність киянка Голда Меїр (Мабович) (1898—1978), майбутнійпрем'єр-міністр Ізраїлю.

Від кінця 1905 р. почали з'являтись українські періодичні видання. Першоюукраїномовною газетою стало видання братів Шеметів у Лубнах «Хлібороб». Незабаром унайбільших містах України, а також у Петербурзі й Москві виходило 18 українських газеті журналів. Проте лише єдина щоденна українська газета «Громадська думка» (з 1906 р.— «Рада»), незважаючи на переслідування, продовжувала виходити до 1914 р.Перейшов на українську і журнал «Киевская старина», який став видаватися під своєюсправжньою назвою — «Україна». Однак революція швидко зазнала поразки, а разом знею російський уряд відновив стару держимордівську політику. Під різними приводамиукраїнські газети закривалися, і тільки одна з них («Громадська думка», пізніше «Рада»)виходила невеликим тиражем до вибуху Першої світової війни. На підавстрійськійУкраїні таких заборон не існувало, але існували інші перешкоди, переважно матеріального характеру. Більш-менш заможні кола читали німецькомовні та польськомовні газети, здолати конкуренцію яких було складно, тим більше що бідному йчасто неписьменному українському селянину було не до газет. Чимало енергії йшло на«азбучну війну» з ретроградами — прихильниками «язичія». Втім тут досить стабільновиходили такі часописи як «Діло», «Буковина» та ін.

Революція 1905—1907 pp. дала можливість М. Грушевському перенести з Галичини вНаддніпрянську Україну важливі здобутки української науки й культури. Він, зокрема,виступив ініціатором переведення до Києва «Літературно-наукового вісника», за йогосприяння у Києві було створено Українське наукове товариство (1907 p.), яке,незважаючи на труднощі, почало видавати «Записки УНТ», а згодом історичний журнал«Україна».

Внаслідок революції було легалізовано національні партії, відтак пожвавилася їхня

32 / 47


діяльність, відбулися певні зміни в партійних програмах та напрямках діяльностівідповідно до нових, сприятливіших умов політичного життя.

Надзвичайно велику роль у розвитку українського національного та суспільного рухувідіграла «Просвіта», яка, за зразком західноукраїнської, почала поширюватись наземлях Східної України (з 1905 p.). Український поет Олександр Олесь писав дещопізніше:

О, як я вірити хотів би в ту годину, В той день ясний після негод, Коли зогріють, як дитину, «Просвіти» наші весь народ.

На Сході України українці (І. Нечуй-Левицький, Б. Грінченко, Д. Дорошенко та ін.)спочатку вписувалися до галицької «Просвіти», підтримували її матеріально таморально, а потім, скориставшись послабленням імперії внаслідок революції 1905—1907pp., стали творити власні просвітянські організації в містах (Київ, Катеринодар, Катеринослав, Миколаїв, Ніжин, Одеса, Полтава, Харків, Холм, Чернігів, Сідльці,Грубешів та ін.), багатьох селах, хоча на відміну від єдиної галицької тут поставалитовариства з окремим статутом кожне. Так, холмська «Просвіта», очолена юристомКостем Лоським (1874—1933), створила ряд філій по селах, розвивала шкільну систему,видавала газету «Буг», стала ініціатором петиційного руху за створення окремоїХолмської губернії і домоглася цього від царського уряду.

«Просвіта» поширилась по майже всій Наддніпрянщині, на Малиновий, Сірий та Зеленийклини, а згодом перейшла і в Західну Європу, наприклад у Відень (1908). У США вонавиникла ще у 80-х pp. XIX ст., у Канаді (в провінціях Онтаріо та Манітоба) — у 1903 р. Уроботі «Просвіт» активну участь брали відомі діячі культури — Леся Українка, М.Коцюбинський, П. Мирний, М. Лисенко, Б. Грінченко, Д. Яворницький. Товариства організовували бібліотеки й читальні для населення, налагоджували випуск українськоюмовою науково-популярної літератури, ставили вистави й концерти тощо.

Згідно з новим виборчим законом наприкінці лютого — на початку березня 1906 р.відбулися вибори до І Державної Думи. Щоправда, найбільш радикальні політичні силиабо бойкотували вибори, або були усунуті від участі в них через арешти й засланнянайактивніших членів. Серед партій, які відмовилися від участі у виборах, була йРеволюційна українська партія. Українська радикально-демократична партія, яка щойноутворилася, не мала значного політичного впливу й виступала у блоці з російськими партіями, насамперед кадетами. Такі виборчі блоки було створено в Києві, Одесі,

33 / 47


Полтаві, Чернігові.

До І Державної Думи (27 квітня — 8 липня 1906 р.) від 9 українських губерній булообрано 102 депутати. Частина з них об'єдналась в українську парламентську громаду.Загалом громада об'єднувала 44 члени, її головою було обрано адвоката з Чернігова І.Шрага. Друкованим органом громади став журнал «Украинский вестник», який виходивза участю М. Грушевського. Його видавали М. Славінський (головний редактор) та О. Лотоцький. Українські депутати підготували декларацію у справі української автономії,висуваючи вимогу забезпечення політичної автономії для України в її етнічних межах,впровадження української мови у школах, судах і в усіх місцевих адміністративнихорганах. Та через передчасний розпуск Думи (вона працювала лише 72 дні) жодне зпитань не було внесене навіть до обговорення.

Вибори до складу II Державної Думи відбувались у січні — лютому 1907 р. Цього разу увиборах узяли участь усі радикальні партії, в тому числі й українські. Українськідепутати знов утворили українську думську громаду, яка складалася з 47 осіб. Вонаувійшла до фракції трудовиків і назвала себе Українською трудовою громадою. В основудіяльності думської «Громади» було покладено програму УРДП. Вона мала домагатися перетворення Росії на «правову й демократичну державу», забезпечення українцямправа на автономію тощо.

Проте й ця Дума була недовговічною: 3 червня 1907 р. її розпустили. Було видано новийвиборчий закон, який зводив нанівець виборчі права широких верств селянства,робітників, надаючи значні переваги поміщикам та великій буржуазії. Внаслідок цього вIII і IV Державних Думах не було утворено української громади. III Державна Думаприйняла восени 1907 р. закони, які утискували права «інородців» — українців, фінів,поляків, євреїв та ін. В імперії запанувала реакція, проте урядові репресії не змоглиперекреслити величезний політичний досвід, що його набуло українство зареволюційних подій 1905—1907 рр.

Наддніпрянська Україна в 1907—1914 рр.

34 / 47


Головним провідником політики Російської імперії від 1906 р. був голова Ради міністрівПетро Столипін. Його прагнення до зміцнення Російської держави не мало б у собінічого поганого, якби ця держава не була імперією, якби її зміцнення не відбувалося зарахунок пригноблених народів. Прагнучи не допустити нового революційного вибуху,Столипін пішов на реформу в аграрній галузі, що прискорило розвиток капіталізму населі, але не поклало край існуванню поміщицького землеволодіння. Замість того щобпокінчити з ним, Столипін знайшов інший спосіб вирішити проблему «зайвого»українського населення на селі. Він всіляко стимулював переселення українців до Сибірута північного Казахстану, насамперед до Тургайської, Акмолинської та Уральськоїобластей, Томської та Омської губерній (Сірий Клин) та Далекого Сходу (Зелений Клин). Царизм прагнув тут вбити двох зайців: внаслідок заселення майже безлюдних просторівСибіру та Далекого Сходу за рахунок українців полегшувалася їхня русифікація іводночас пом'якшувалася гострота аграрної проблеми.

Взагалі, «неісходимий Сибір» почав заповнюватися українськими політичнимизасланцями ще з часів Руїни, але тепер цей процес став набагато масштабнішим тацілеспрямованішим, піднесеним до рівня державної політики. Ще у березні 1863 р. зОдеси відправилися два пароплави з першою партією переселенців. Протягом наступнихроків суходолом, а також морським шляхом через Індійський океан на Далекий Східперебралися десятки тисяч українців з надією завести власне господарство на вільнихземлях. Перші переселенці були переважно з Лівобережної України, пізніше до нихприєдналися жителі з Правобережжя. Українці відразу утворювали поселення зі своїмирідними назвами, які збереглися й донині: Переяславка, Чернігівка, Верхній Мономах таін. Внаслідок столипінської політики вже напередодні Першої світової війни українцікількісно переважали на Далекому Сході росіян.

Таким чином, імперія активно заселяла та освоювала новоприєднані та майже безлюднітериторії на своїх кордонах, а водночас полегшувала русифікацію великої масипереселенців, які були відірвані від рідної землі, кинуті в тяжку боротьбу з природою.Столипін зменшував цим базу не тільки аграрної революції, а й національно-визвольноїборотьби українців, зменшував шанси українців на здобуття власної незалежної держави. Усвідомлюючи, що українці є окремим від росіян народом, Столипін намагався«вирішити» й цю проблему, спираючись на ідеологію агресивного російського шовінізму.Його соціальною опорою були російські поселенці в Україні, котрі мали тут свою повнусоціальну структуру (свої «низи», середній шар, свої «верхи»), особливо з числапоміщиків, капіталістів та службовців, верхівки РПЦ. Їхній вплив був помітним у великихмістах, насамперед на півдні та сході України.

35 / 47


У березні 1908 р. в Києві було створено «Клуб русских националистов». Мета клубу —поборювати польський тиск і українофільство. Виникнення цієї організації було прямоюреакцією на розвиток подій під час революції 1905—1907 pp. в українських губерніях:російських націоналістів неабияк турбували результати думських виборів, зокрема те, що від Правобережної України до І та II Державних Дум потрапили переважноукраїнські селяни, українофіли, поляки і євреї, але мало росіян. Зі зміною політичногокурсу російські монархісти оголосили хрестовий похід проти тих, хто підривав коріння«російської православної цивілізації». Головне вістря їхньої атаки було спрямованепроти українського руху, який сприяв розколу між «великоросійським і малоросійськимнародами». Діяли тут і реакційні правомонархічні шовіністичні партії («Союз русскогонарода», «Союз им. Михаила Архангела» та ін.).

Внаслідок державної підтримки та особистого протегування Столипіна «Клуб русскихнационалистов» став однією із найвпливовіших політичних сил у Російській імперії. Угрудні 1909 р. він домігся рішення думського підкомітету у справах освіти про заборонувикладання української мови в школах. Іншим тяжким ударом по українському руховістав циркуляр Столипіна 1910 р. із забороною діяльності будь-яких чужорідних («инородческих») товариств, видавництв, організацій. В окремій інструкції міністрпояснював губернаторам, що заборона поширювалася на українські та єврейськіорганізації. Отже, як з гіркою іронією відзначали діячі українського національного руху,Москва, коли їй треба, називає українців то частиною російського народу, то«інородцями». Внаслідок цього циркуляру український рух знов опинився в підпіллі. Особливу ненависть у російських великодержавних шовіністів викликала «Просвіта».Природно, що імперський уряд був на боці «своїх», і «Просвіта» в Російській імперіїпостійно зазнавала утисків, принижень, переслідувань, її філії закривалися все частіше.З вибухом Першої світової війни у 1914 р. «Просвіти» в межах Російської імперії були остаточно заборонені і тільки катеринославська діяла ще деякий час. В пореволюційнийперіод радянська влада повторила заборони «Просвіти» царським урядом, а її активістимайже всі були винищені фізично або репресовані. Було закрито й інші українськіорганізації, заборонено продавати українські книжки (в тому числі навіть Євангелієукраїнською мовою, що його видав Синод), проводити концерти, вечори тощо.

Російський уряд, його представники на місцях давали настанови у чорносотенному дусісвоїм підлеглим, ділились досвідом боротьби з українським рухом. Ось, наприклад, витягз доповіді полтавського губернатора міністру внутрішніх справ:

«Необходимо субсидировать некоторые газеты в Киеве, Харькове, Полтаве,Екатеринославе и др. с целью борьбы против украинцев; в газетах указыватьтождество великороссов с украинцами и объяснять, что малорусский язык образовалсяпутем колонизации русского языка в прежние времена; разъяснять, что Украина

36 / 47


означает окраину России и Польши и что никогда украинского народа не было;доказывать необходимость великорусского языка как общегосударственного илитературного, что малорусский язык, как простонародный, не имеет ни литературы, ни будущности... Всеми способами искоренять употребление названий "Украина" и"украинский"...»

Але український рух пристосувався й до нових умов. Важливу роль відіграло створення у1908 p. Товариства українських поступовців (ТУП). Його завданням було спрямовувати йкоординувати діяльність різних українських груп за умов підпілля. Товариство й справдіоб'єднало визначних представників усього спектру політичних напрямів українського руху: М. Порша, В. Винниченка, С Петлюру, М. Міхновського. Керівником товариствафактично був М. Грушевський, офіційно ним керував колишній голова Українськоїпарламентської громади Іван Шраг. Керівним органом ТУП була рада (знаходилася уКиєві), що обиралася на щорічних з'їздах організації. Основними напрямами діяльностіТовариства українських поступовців були культурницька робота (створення «Просвіт»,клубів, розповсюдження видань), створення блоків з іншими організаціями для обстоювання політичних свобод, участь у виборах і роботі Державної Думи, поширеннякооперативного руху. ТУП виступало за запровадження української мови у середнійшколі, судах, церковному житті. Діяльність ТУП виходила за межі України, виявлялапевний позитивний вплив на білоруський національно-визвольний рух. Відомо,наприклад, про контакти, які підтримували М. Грушевський з лідерами білоруського рухупоетом Янком Купалою, істориком Вацлавом Властом-Ластовським, братами-публіцистами Антоном та Іваном Луцкевичами та ін.

Політична програма ТУП зводилася до трьох основних вимог: парламентаризму,перебудови Російської держави на федеративних засадах, національно-територіальноїавтономії України. Позбавлені прямого доступу до думської трибуни, українські політикив захисті національних прав прагнули співпрацювати з думськими фракціями трудовиківі конституційних демократів (кадетів). Одначе взаєморозуміння досягалося далеко не завжди. Почасти тупівці стикалися з байдужістю або відвертою ворожістю з бокуросійських політиків навіть демократичного спрямування. Вже тоді далекогляднимукраїнським політикам стало зрозуміло, що російська демократія закінчується там, депочинається незалежна Україна. Показовим у зв'язку з цим було тлумаченняукраїнського питання представниками навіть ліберального націоналізму. Ця політичналінія у російському опозиційно-демократичному таборі стала помітною у 1907—1908 pp.Щоби зберегти свій статус великої держави, Росія, твердили вони, має провадитиактивну зовнішню політику, віддаючи перевагу Чорноморському басейну. Длядосягнення успіху в цьому зовнішньополітичному напрямку Росія мала відмовитися відпереслідувань народів, що живуть у Чорноморському регіоні. Гнучкими дипломатичнимизаходами треба переконати такі народи у корисності їхнього союзу з Росією. При цьому йшлося лише про поляків та євреїв. Про визнання окремих політичних прав українцівнавіть не згадували. Тож змін на краще в російській політиці щодо України не

37 / 47


передбачалося. Не допомогло й те, що Симон Петлюра, вже як українськийсоціал-демократ, почав видавати у Москві російською мовою журнал «Украинскаяжизнь», щоб краще інформувати російську громадськість про події в Україні.

Слід підкреслити, що всі російські політичні партії напередодні Першої світової війнивиступали проти державної незалежності України і у кращому випадку погоджувалисянадати їй тільки куцу національно-культурну автономію (відкриття українських шкіл,видання українських газет тощо). Щоправда, на словах деякі російські партії, насамперед більшовики, виступали певний час під гаслами підтримки права націй, в томучислі й української, на самовизначення. Але ці гасла були демагогічними й висувалисятільки заради здобуття ширшої підтримки більшовиків, захоплення ними політичноївлади та утримання за собою України. Взявши владу в Російській імперії в свої руки,більшовики продовжили великодержавну політику царату.

Лояльніше ставилися до українців представники інших національних меншин в Україні.Німецька община, яка гуртувала в першу чергу німецьких колоністів у селі, трималасяосібно й нейтрально. З початком Першої світової війни у 1914 р. й антинімецької політикиуряду її значення різко впало.

Швидко набирав силу єврейський рух, ставлення якого до українців було суперечливим.Нерідко єврейська меншина була солідарна з російським урядом щодо українства. З цимглибоко помилковим курсом боролися кращі представники єврейського визвольногоруху, насамперед в особі талановитого письменника й публіциста Володимира (Зеєва)Жаботинського. Він відзначав коректну позицію лідерів українського руху в єврейському питанні та пропонував євреям відповідати тим же.

У найтяжчому стані опинився кримськотатарський (кримський) народ, корінний народКриму, якому загрожувала денаціоналізація. Видатну роль у боротьбі за правокримських татар відіграв «дідусь нації», основоположник нової кримськотатарськоїлітератури, письменник та просвітитель Ісмаїл Гаспринський (Ісмаїл бей Мустафа оглу)(1851—1914). Він створив першу газету кримськотатарською мовою («Терджиман»), яка стала виходити ще з 1883 р. Закладені ним традиції продовжував науковець, педагог іписьменник, академік Осман Акчокракли (1878—1938). Навесні 1905 р. представникикримських татар вносили петиції до царя, але без особливого успіху. У серпні 1905 р.відбувся історичний «меджліс (рада) на воді», коли представники тюркомовних народівзібралися на пароплаві «Густав Струве» і під час шестигодинного плавання Окою було створено «Союз мусульман» (Іттіфак ель муслімін), вироблено стратегію і тактику дій вумовах революції. Більшість виступила тоді за здобуття автономії. Пізніше кримські

38 / 47


татари зуміли провести до Державної Думи своїх представників і використовувалидумську трибуну для боротьби за свої права. Думськими депутатами від кримськихтатар були А. Медієв та І. Муфтій-заде.

Інші національні меншини (поляки, греки та ін.) теж активізували свою боротьбу,добиваючись забезпечення своїх культурних, мовних запитів тощо.

У 1911 р. у київській опері есер Багров вбив Столипіна кількома пострілами зревольвера. Але новий уряд не приніс сподіваного послаблення антиукраїнськоїрепресивної політики. Її кульмінація припала на березень 1914 p., коли імперська владазаборонила урочистості з нагоди 100-ої річниці від народження Тараса Шевченка, щоспричинило масові демонстрації студентів у Києві та інших містах України. Проти демонстрантів було кинуто загони поліції. Одначе каральні заходи імперії виявилисябезсилими: український рух став масовим. Більше того, цей рух ставав значнорадикальнішим, він перетворювався на чинник міжнародного життя. Характерною уцьому плані є поява молодоукраїнського напрямку в українській соціал-демократії.Важливу роль у діяльності партії відігравали Андрій Жук і Дмитро Донцов.

Андрій Жук (1880—1968) походив з Лубенщини. 1901 р. вступив до РУП, з 1905 р. ставодним з чільних діячів УСДРП. Кілька разів арештовувався поліцією, був змушенийемігрувати до Галичини (1907). Публіцист, займався також кооперативною діяльністю. У1914 р. став одним із засновників Спілки визволення України, яка прагнула здобутинезалежну Українську державу, спираючись на Австро-Угорщину у боротьбі проти Російської імперії. В часи УHP служив дипломатом, пізніше був редактором газет іжурналів у Галичині, емігрував до Австрії, займався науковою діяльністю.

Дмитро Донцов (1883—1973) походив з Мелітополя. Навчався в Петербурзькому таВіденському університетах. Ще на студентській лаві прилучився до українського руху,ставши членом РУП, а потім — УСДРП. Активно займався публіцистичною діяльністю. У1905 р. його було заарештовано. Після звільнення він емігрував у 1908 р. до Галичини ітам разом з А. Жуком створив Спілку визволення України. В часи УHP займався питаннями преси, керував Українським пресовим бюро у Берліні, порвав з УСДРП. З1922 р. проживав у Львові, де в своїх численних статтях сформулював ідеологію«інтегрального націоналізму», на який сперлися пізніше партії та організації новихпоколінь борців за самостійну Україну, насамперед ОУН. Різко виступав проти будь-якоїорієнтації на Росію, незважаючи на характер існуючої у ній влади.

Репресії, спрямовані проти політичного керівництва українського руху та

39 / 47


культурно-просвітніх організацій, змусили розгорнути діяльність через інші, на першийпогляд національно нейтральні, товариства — земства і кооперативи. «Артільнимбатьком» називали Миколу Левитського, який вперше на Наддніпрянщині почавстворювати хліборобські спілки (артілі, кооперативи) в Олександрівському повіті(Олександрівськ — нині Запоріжжя) Катеринославської губернії. До 1914 р. кількістьселянських спілок сягнула трьох тисяч. Тисячі сільських фельдшерів, агрономів, земських статистиків, кооперативних діячів вели щоденну просвітницьку роботу середукраїнського селянства, і саме ця діяльність невдовзі — у 1917 р. — уможливила швидкерозгортання української революції. Надзвичайно важливим позитивним фактором булозначне кількісне збільшення українського народу, який переживає справжнійдемографічний вибух на рубежі XIX—XX ст. Тоді на одну українську сім'ю припадало в середньому 7—8 дітей! Незважаючи на посилену русифікацію, згідно з першимвсеросійським переписом 1897 p., тільки в Російській імперії нараховувалося понад 22млн українців, і вони становили другу за чисельністю етнічну групу після росіян(відповідно 18% і 44%). Масові мітинги та демонстрації проти заборон святкування100-річчя від дня народження Тараса Шевченка яскраво засвідчили процес швидкого пробудження широких мас українського народу. На жаль, вибух Першої світової війнипризупинив цей процес. На думку ряду західних істориків, українцям забракло всього 10років мирного життя, щоб стати на шлях рішучої боротьби проти Російської імперії задержавну незалежність...

Західноукраїнські землі на початку XX ст.

Соціально-економічне становище українських земель, що знаходились під владою імперіїГабсбургів, суттєво не змінилось порівняно з 80—90-ми роками XIX ст. Все ж подальшарозробка родовищ нафти та інших багатств краю сприяли індустріалізації регіону,розвитку залізничної мережі (зокрема, у 70-х роках Галичину було поєднано залізницеюіз Закарпаттям, а ще раніше — з підросійською Україною) та формуванню місцевого робітничого класу. Тяжкі умови існування робітників та селян змушували їх ставати доборотьби за свої права, використовуючи страйки та бойкоти, вступати до лав політичнихпартій. Дуже важливою та ефективною формою протидії іноземному капіталу тамісцевим лихварям (переважно з числа євреїв) став український кооперативний рух.«Батьками» кооперативної справи в Західній Україні стали Василь Нагірний і АполлонНичай, котрі створили у Львові перший кооператив у 1883 р., на кілька років раніше, ніжвони виникли на Східній. Пізніше виникло чимало філій цього кооперативу, а через 15років почали виникати цілі кооперативні спілки. У 1894 р. Теофіль Кормош заснував

40 / 47


перший український кооперативний банк «Віра», котрий у свою чергу сприяв створеннюнових кредитних спілок і кооперативів. Це дозволило поступово подолати свавілля іздирство лихварів та орендарів, вже тоді на практиці реалізовувалося гасло: «Свій досвого по своє». Український кооперативний рух сприяв не тільки економічномупіднесенню нації, а й її політичному гуртуванню.

Зростання українського політичного руху. Кардинальні зрушення всоціально-економічному та політичному житті чільних країн Європи та США, зростанняполітичної активності робітничого класу та селянства, інтелігенції, «білих комірців»,прагнення до здобуття національних держав рядом європейських народів не моглиобминути підавстрійські землі України. Українці, так само як і поляки, чехи, словаки,хорвати та інші поневолені народи Австро-Угорщини, прагнули національної свободи,але їх ситуація була значно гіршою, оскільки на їхні землі заявляли свої претензії поляки(Галичина), угорці (Закарпаття), румуни (Буковина). Це викликало, особливо в Галичині, гострі антагонізми, причому на перший план виходили вже не українсько-австрійські, аукраїнсько-польські суперечності. Національне пробудження українців Галичини затаких умов неминуче вело до радикалізації політичного життя, до переваги тих партій,які усвідомлювали національну самобутність українського народу, а не блукали втемряві москвофільства, марксистських химер, які, по суті, ігнорували національнепитання або трактували його у дусі, вигідному для імперій. На чільне місце в Галичинітаким чином вийшли народовці, які створили Національно-демократичну партію (1899).Нова політична структура поєднала широку організаційну мережу народовців таінтелектуальні надбання українських радикалів. Базуючись на національній платформі, вона об'єднала різні верстви українського суспільства і стала першою реальною силою,що змогла протистояти польському натискові в Галичині.

Ця партія прагнула державної самостійності України, а як програму-мінімум ставилаперед собою досягнення автономії в Австро-Угорщині. До Національно-демократичноїпартії увійшли визнані авторитети суспільно-політичного життя України Іван Франко,Михайло Грушевський. Керівником партії став публіцист Євген Левицький (1870—1925),колишній голова львівського українського студентства, творець першої в Україніполітичної партії європейського зразка — Русько-української радикальної партії. Того ж1899 року він разом зі своїм сподвижником В. Охрімовичем заснував газету«Будучність», пізніше став редактором «Діла». Прекрасний організатор і тактик,Левицький успішно здійснював роботу в масах, він вивів партію за межі кабінетів та залів, на скликаних нею вічах збиралося до 20 тис. селян, які все активнішепідтримували своїх кандидатів на парламентських виборах. Левицький дбав про те, щобспільно з українцями Галичини виступили українці Закарпаття та Буковини, і невдовзі і вцих регіонах активізувався національний рух (так, у 1906 р. в Буковині було створено Українську радикальну партію, в якій чільну роль відігравали брати І. та О. Поповичі, таСоціал-демократичну партію). 1907 року спільними зусиллями демократичних сил вАвстро-Угорщині вдалося добитися загального і прямого виборчого права для чоловіків

41 / 47


(частково й для жінок). Тепер нарешті дістали змогу вільно голосувати робітники, бідні селяни, сільська молодь, яка не мала власного господарства, що збільшило українськепредставництво в парламенті. Однак виборчий закон не був справедливим, оскількимандати для всієї Галичини (і східної — української, і західної — польської)призначалися не пропорційно до національного складу населення. В результаті зі 106мандатів для Галичини українцям було призначено 28, а полякам — 78, тоді як українці мали б отримати як мінімум утричі більшу кількість. Саме тому і через фальсифікаціювиборів більшість у місцевому галицькому соймі (парламенті) залишалася за поляками.

На початку XX ст. значно зміцніли зв'язки між українцями підросійських тапідавстрійських земель, з Галичини всупереч заборонам царського уряду йшли наНаддніпрящину книги та часописи, були налагоджені інтенсивні контакти міжпровідними суспільно-політичними діячами обох частин України. Характерною у цьомувідношенні постаттю був Михайло Грушевський, який з однаковим успіхом працював і вКиєві, і у Львові. У Києві часто бував Іван Франко, у Галичині — Михайло Коцюбинський, Олена Пчілка (мати Лесі Українки) та ін. У тривалому листуванніперебували поетеса Леся Українка та буковинська письменниця Ольга Кобилянська.Швидко відроджувалося почуття єдиного українського народу «від Сяну до Дону».

У Закарпатті велику роль відігравав тоді мукачівський єпископ Юлій Фірцак, якийдобився прибуття до цього регіону представника угорського уряду Едмунда Егана,ірландця за походженням. Еган об'їздив весь край і вжахнувся від трагічного стануукраїнських селян, жорстоко експлуатованих угорськими поміщиками та єврейськимилихварями. Меморандум Егана у цій справі, скерований до уряду, позитивно вплинув на становище українців. Уряд розпочав аграрну реформу, вжив певних заходів, щобпідтримати українську бідноту. Але це були заходи, які не могли радикально змінитиситуацію. Самого ж Егана за його шляхетну й гуманну діяльність було злочинно вбито...

Все ширше українством Галичини використовувалися демонстрації, страйки та інші дієвіформи впливу на уряд Австро-Угорщини та краю. Звичайно, великі надії покладалися навибори до парламенту, однак через недосконалий закон про вибори, махінації з бокувлади, переважно польських шовіністів, навіть залякування й терор українці були представлені у загальноімперському (у Відні) і особливо місцевому (у Львові)парламентах далеко не належною мірою. Під час виборів до галицького сойму 1908 р.польські шовіністи вбили Марка Каганця, українського селянина з Коропця Бучацькогоповіту. У відповідь український студент Мирослав Січинський (1887—1979) пострілом з револьвера вбив намісника Галичини — графа Потоцького, лідера польських шовіністівГаличини. Іншою причиною замаху стала негативна позиція Потоцького щодо відкриттяукраїнського університету у Львові.

42 / 47


Проблема цього університету стала однією з найболючіших точок українсько-польськогопротистояння. У цьому питанні польський великодержавний шовінізм показав себе в усійсвоїй «красі», не даючи українцям ніяких шансів на задоволення своїх елементарних національно-культурних потреб. Ще у 1883 р. українські студенти вимагали запровадження в університеті української мови (досі домінували тут німецька тапольська) та відкриття кафедри історії України. Тільки через 11 років така кафедрабула відкрита (її очолив професор М. Грушевський), але поширення української мови непішло далі неї. Прохання та петиції, звернені аж до Відня, не давали результату. Так,всупереч компромісному рішенню Відня, щоб деякі документи й промови читалися латинською мовою, ректор — поляк Дембінський демонстративно став читати польською. У відповідь — протести студентів-українців, які силою були придушеніпольськими студентами. Тоді українці почали вимагати створення паралельногоуніверситету з українською мовою навчання, перейшли від прохань до демонстрацій істрайків. У відповідь — арешти, відкриття судових справ («справа 100»). Австрійськийуряд вже погоджувався на відкриття українського університету, але опір чинилипольські шовіністи, які ще з більшим завзяттям прагнули придушити українськийстудентський рух, організовуючи «боївки». Під час однієї зі спровокованих ними сутичокзагинув український студент Адам Коцко (1910), що поклало край надіям частиниукраїнської громадськості на досягнення мирного компромісу з поляками й викликалоновий виток напруги у відносинах між українцями та поляками. Врешті українці добилисяостаточної згоди імператора Франца Йосифа II на відкриття свого університету, але цемало статися тільки у 1914—1915 pp. (вибух світової війни не дозволив реалізувати цейнамір).

Український національний рух у таких умовах набуває нових форм, стає кращеорганізованим. Стало зрозуміло, що треба максимально використовувати легальніможливості й готуватися до тяжких випробувань, передчуття яких чулося в повітрі.Український провід руху прагнув належним чином відреагувати на виклик часу. Цезнайшло свій вияв у формуванні наприкінці XIX ст. за польськими та чеськими зразками спортивно-пожежних товариств «Пласт», «Сокіл» («Сокіл-Батько») та «Січ», члени якихгартували себе для майбутньої збройної боротьби за самостійну Україну. Видатними їхорганізаторами виступили адвокат Кирило Трильовський (1864—1941) та педагог ІванБоберський, причому останній став також батьком українського спорту.

Іван Боберський (1873—1947) походив із багатодітної сім'ї священика. Він навчався уЛьвові, Відні та Граці, тривалий час опановував західноєвропейські виховні системи,насамперед щодо фізичної культури. З 1900 р. працював у одній із львівських гімназій,викладаючи німецьку мову, виховав цілу плеяду українських патріотів на чолі з Євгеном Коновальцем. Запровадив спортивні змагання у Львові, перекладав і сам писавпідручники та посібники зі спортивних ігор, насамперед футболу; брав діяльну участь устворенні мережі товариств «Сокіл» та «Січ» у Галичині (у 1908—1914 pp. — голова

43 / 47


«Сокола-Батька», у 1910—1914 pp. — головний редактор газети «Вісті з Запорожа»),потім Легіону Українських Січових Стрільців (УСС). Один із визначних діячівЗахідно-Української Народної Республіки, у 1918—1919 pp. був міністром пропагандиЗУНР, потім виконував дипломатичні доручення уряду ЗУНР у США й Канаді, де й залишився жити до 1932 р. З 1932 р. проживав у м. Тржич (Словенія), де й помер.Створив важливий щоденник про події польсько-українсько ї війни 1918—1919 pp.

Перша «Січ» виникла на Снятинщині у 1900 p., через рік у Коломиї вже відбувся з'їздсічовиків, почала видаватися газета «Нова Січ». До вибуху Першої світової війни тільки«Січі» об'єднали 90 тис. українських юнаків. З їхніх лав був сформований пізніше ЛегіонУСС («легіонери-усуси») (1913), котрий у свою чергу створив ядро армії ЗУНР. Яскравою демонстрацією сили українського національного руху стало святкування100-річчя від дня народження Великого Кобзаря. 28 червня 1914 р. у Львові зібралосяпонад 12 тис. «пластунів», «січовиків», «соколів» та «усусів», які виразно показали, комумає у майбутньому належати українська земля і хто має бути на ній господарем.

Українська еміграція

З підросійської України. Оскільки володіння Російської імперії охоплювали не тількиСибір і Далекий Схід, а ще й Алеутські острови, Аляску та форт Росс підСан-Франциско, то серед її колоністів у Сибіру та Новому Світі помітне місце належалоукраїнцям. (Про формування компактних українських поселень у Сибіру — Сірий Клинта Зелений Клин — вже йшлося). Цікаво, що православними колоністами у ПівнічнійАмериці опікувалися єпископи Іркутські та Нерчинські Інокентій (Неронович), св.Софроній (Кришталевський), Михаїл (Миткевич), які були українцями за походженням, адо того ж вихованцями Києво-Могилянської академії. За часів єпископа Веніаміна(Багрянського) у 1795 р. було збудовано першу православну церкву в місцевості Кодьяк(Аляска), пізніше було створено Аляско-Алеутський вікаріат. Після того як царОлександр II продав Аляску США (1867), цей вікаріат було підвищено до єпархії (1870).Першим її архієпископом став Іоан (Митропольський), а третім (у 1888—1891) —Володимир (в миру Василь Соколовський), українець з Полтави, випускник Холмськоїдуховної семінарії, який привіз зі своєї альма-матер цілий загін українців-священиків.Після його переведення на Острозьку (на Волині) кафедру на Аляску було поставленоєпископа Николая (Зьорова), який поширив діяльність місії і на Канаду. У 1909 р. РПЦ поставила свого єпископа спеціально для Канади. Ним став Олександр (Немоєвський).Мережа православних парафій таким чином швидко поширилася по всій Північній

44 / 47


Америці. І нині Російська Американська митрополія в США та Канаді живуть тимиздобутками, якими вони завдячують насамперед українцям наприкінці XIX — на початкуXX ст.

З підавстрійської України. Ті самі причини, що і в Наддніпрянщині (безземелля тамалоземелля, безробіття тощо), призвели до масового виїзду з батьківщини українцівАвстро-Угорщини. Вже у XVIII ст. бачимо хвилі переселень, скерованих на Балкани(Хорватія, Боснія), однак імміграція до цих країн не мала значних перспектив, бозарубіжна Європа сама відчувала брак землі. Тому майже всі переселенці з підавстрійської України рушали до Нового Світу.

Є дані, що вже на першому кораблі «отців-пілігримів» до майбутніх США («Мейфлауер»,тобто травнева квітка), який прибув до Нового Світу ще 1604 p., був один українець.Досить відчутною була роль українців у війні за незалежність США 1776—1783 pp. іособливо у переможній війні Півночі проти рабовласницького Півдня (1861—1865). Тодівідзначився, наприклад, українець, генерал Василь Турчин, прозваний «грізним козаком». У 1865 р. до Нью-Йорка прибув ієродиякон Агапій Гончаренко (АндрійГумницький), вихованець Київської духовної семінарії, що діяла як початковий ступіньКиївської Духовної академії. Він виступив творцем першої слов'янської політичноїорганізації в США («Клуб декабристів» у Сан-Франциско), видавцем газети на Алясці(«Alaska Herald-Свобода»). Першим відомим емігрантом у США із Західної України бувІван Макогон із галицьких Заліщиків (1877). У 1884 р. на численні прохання українців — греко-католиків до США прибув перший священик — о. Іван Волянський, а через рік умісті Шенандоа (штат Пенсильванія) він збудував перший храм, заснувавСвято-Миколаївське братство. У 1891 р. налічувалося вже 19 греко-католицькихсвящеників — вихідців із Закарпаття, Пряшівщини, Галичини. У 90-х pp. XIX ст. цілий гуртнаціонально свідомих українських священиків з Галичини («Американський кружок»)спеціально присвятив себе діяльності в США, щоб підтримати співвітчизників. Один з цих священиків, Нестор Дмитрів, став першим греко-католицьким душпастирем у Канаді(1897). Наприкінці XIX — на початку XX ст. відчутною стала хвиля емігрантів зпідросійської України з числа українських протестантів.

У 70—80-х pp. XIX ст. багато українців поселилося в Нью-Йорку та Нью-Джерсі, штатіПенсильванія (міста Пітсбург, Гарісбург, Кінгстон, Міннеаполіс, Скрентон, Шенандоа таін.), де вони працювали переважно шахтарями та робітниками на текстильних фабриках.Переселенці з України становили тоді приблизно 1% населення США. Вони спочаткузакріплювались на атлантичному узбережжі країни, а потім просувались углибконтиненту. Дещо пізніше українці стали прибувати на канадські землі, але тут вони тяглися до безмежних канадських прерій. Офіційно початок переселенню поклали двагалицьких селянина Іван Пилипів та Василь Єлиняк з Небилова на Калущині, котрі 7

45 / 47


вересня 1891 р. ступили на канадський берег. Єлиняк прожив майже сто років (помер у1956 р.) і своїми очима бачив, як крок за кроком, долаючи тяжкі перепони, українціздобували собі визнання в Канаді. Саме до Канади основна маса шукачів кращої долі ізЗахідної України звернула свої погляди, і цьому прислужилася ґрунтовна брошура «Провільні землі» вчителя Осипа Олеськіва. Останній чесно показав картину життя українціву Новому Світі й дійшов справедливого висновку, що Канада для них підходиланайбільше з огляду і на кліматичні умови, і на багатство землі, і на сприяння уряду.Зусиллями насамперед вихідців із України була піднята цілина у трьох степовихпровінціях і в центрі Канади: Манітоба, Саскачеван і Альберта. Саме тут виникло чимало українських містечок і сіл із характерними назвами: Київ, Львів, Нова Коломия,Теребовля, Мазепа, Петлюра і т. д.

Столиця провінції Манітоба — Вінніпег був тоді одним з найбільших міст у Новому Світі,яке дуже швидко зростало. Сюди сходилися залізниці, звідси потяги везли іммігрантіваж до берегів Тихого океану. Саме Вінніпег надовго став головним осередкомукраїнського життя Канади. Тут з'явилися такі газети, як «Слово» (1904), «Канадійськийрусин» (1911), «Канадійський фермер» та ін. У 1910 р. побачив світ перший номер знаної газети «Український голос» (1910), яка є популярною і в наш час. З тих часів діє уВінніпезі й «Просвіта». У 1915 р. перші українці-іммігранти були обрані до місцевихорганів влади Канади в Альберті та Манітобі. Але у сфері шкільного й церковного життяукраїнцям доводилося долати значні перепони. Тривалий час не давали змогивідкривати українські школи, пропонуючи українцям на вибір англійські чи французькі, аотже, й нові національні орієнтири. Греко-католиків змушували йти до римо-католицьких храмів, не визнавали свячень їхніх священиків (якщо ці священики були одружені),греко-католикам не дозволялося мати свого єпископа, що призводило до неминучоїлатинізації та денаціоналізації українців — греко-католиків. На знак протесту священикОлексій Товт, який походив з українців Пряшівщини, перейшов зі своєю парафією м.Міннеаполіса з Руської (тобто Української. — Ю. М.) Греко-католицької церкви до Російської православної церкви, яка діяла тоді в США і Канаді. Невдовзі кількість такихпарафій зросла до 50. Аналогічні процеси відбувалися і в українській греко-католицькійгромаді в США. Частина парафіян переходила навіть до протестантів (англікан,пресвітеріан). Стривожена римська курія згодилась врешті-решт на призначеннягреко-католицьких єпископів до США й Канади. Ними стали відповідно СотерОртинський (1907) і Микита Будка (1910).

Але це не вирішило проблему вповні. РПЦ робила все, щоб помосковщити православнихукраїнців і в Новому Світі. Природно, що в середовищі національно свідомих віруючихукраїнців народився план створення власної автокефальної (тобто незалежної)православної Церкви. Важливу роль відіграв тут громадський діяч Михайло Стечишин, іу 1918 р. на Соборі у м. Саскатун (столиці провінції Саскачеван) було проголошеностворення Української греко-православної церкви, яка сьогодні діє під назвою Українська православна церква в Канаді. Звідси ж бере свій початок і Українська

46 / 47


православна Церква в США. Ті ж самі проблеми у греко-католиків існували в ЛатинськійАмериці, й долати їх довелося ще довше...

У 20-х роках XIX ст. окремі українці прибувають до Бразилії, Аргентини та іншихлатиноамериканських країн. Українець із Києва Михайло Скибицький (Мігель Роля) бувсподвижником національного героя Латинської Америки Симона Болівара, борця занезалежність від Іспанської імперії. У 1872 р. до Бразилії прибула родина МиколиМорозовича із Золочівщини. Але масова імміграція з України до Бразилії (провінції Парана, Сан-Катаріна, Ріо Гранде до Суль, Сан-Паулу) та Аргентини (переважно штатМісіонес і столиця держави Буенос-Айрес) почалася наприкінці XIX ст. До Аргентини заперіод до 1914 р. прибуло відносно небагато переселенців (бл. 10 тис), значно більше їхприбуло до Бразилії. Тут переселенці опинилися в особливо тяжких умовах (тропічний клімат, непрохідна сельва, хвороби, напади індіанців), причому без жодної економічноїдопомоги з боку уряду — на відміну від Канади та США. Але й тут українці дали собіраду! Вони міцно вкорінились на новій землі, збудували православні та греко-католицькіхрами, заснували «Просвіту», почали видавати україномовні газети: «Зоря» (1907),«Прапор» (1910), «Праця» (1912), створили навіть свій представницький орган — Конгрес (1910). Греко-католицький священик Рафаїл Криницький писав з містаПрудентополіс, з «бразильської України», у листі до Михайла Грушевського 1913 p.:«...тут серед лісів гомонять пісні українські, у церквах — наука українська, а у нійпроповідуємо Христа любити і народ любити свій. Хоч би нас бразиліяни хотіли — то йхочуть здегенерувати — не даємось і не дамось!» Дійсно й по сьогодні українці вБразилії найменше піддались асиміляції і становлять шанований за сумлінну працю прошарок населення Бразилії.

47 / 47

Україна у другій половині xix ст. — початку xx...

Documents