Документи Другого Ватиканського Собору

Документи Другого Ватиканського Собору

(1962–1965)

Висловлюємо щиру подяку Фонду “Communicantes” (Нідерланди) в особі тодішнього керівника проектів Пола Веннекеса

за допомогу у виданні цієї книги.

Український католицький університетІнститут релігії та суспільства

Кафедра богослов’я філософсько-богословського факультету

ДОКУМЕНТИ ДРУГОГО

ВАТИКАНСЬКОГО СОБОРУ

(1962–1965)

Конституції, декрети, деклараціїКоментарі

ЛьвівВидавництво “Свічадо”

2014

Переклад документів Другого Ватиканського Собору здійснено за виданням:Enchiridion Vaticanum. Documenti del Concilio Vaticano II (1962–1965).

Bologna 1993, 415 c.

УДК 27.732.4 ББК 86.375-36 Д 63

За дозволом Глави і Отця Української Греко-Католицької Церкви

Блаженнішого Святослава

Переклали з латинської мови: Ростислав Паранько, Францішек Ковальський,

Олександр Левко, о. Володимир Кусьнєж, Ольга Косіцька

Редакційна колегія:Михайло Петрович (гол. ред. кол.), о. Тарас Барщевський, о. Михайло Димид,

о. Олег Кіндій, о. Василь Рудейко, о. Євген Станішевський, Тарас Курилець

Відповідальні за упорядкування – Ірина Цюх, Леся КоваленкоВідповідальний за випуск – Мирослав Маринович

Д 63 Документи Другого Ватиканського Собору (1962–1965): Конституції, декрети, декларації. Коментарі / перекл. з лат. / Український католицький університет. – Львів : Свічадо, 2014. – 608 с.

ISBN 978-966-395-784-5Другий Ватиканський Собор 1962–1965 рр. – найважливіша, без сумніву, подія в цер-

ковній історії ХХ століття, яка ознаменувала початок оновлення Христової Церкви, її від-критість до викликів та потреб сучасного світу.

1996 року в Україні у видавництві “Свічадо” вийшло репринтне видання документів цього Собору, переклад яких підготували отці-василіяни в Римі в 1964–1966 роках. Наше видання є новою спробою подати українському читачеві ці документи. З латинської мови, якою виходять усі офіційні матеріяли Католицької Церкви, їх переклав колектив перекладачів, які намагались якнайточніше і зрозуміліше передати їхній зміст сучасною українською мовою.

Минуло більш ніж 50 років після початку роботи Собору, а його відлуння триває досі. Суть його важливих документів та їхнє значення коментують у нашому виданні різні лю-ди – як богослови, так і релігієзнавці; як з України, так і з усього світу; як римо-католики, так і греко-католики, православні, протестанти.

Щиро дякуючи виданню 1996 року, яке відіграло велику роль в ознайомленні українців з ду ховними скарбами цього Собору, ми сподіваємося, що нове видання також пригодиться не лише богословам, релігієзнавцям, семінаристам, студентам богословських факультетів, ми рянам різних Церков, а й загалом людям доброї волі в Україні.

УДК 27.732.4ББК 86.375-36

© Інститут релігії та суспільства Україн-ського католицького університету

© Кафедра богослов’я філософсько-богословського факультету УКУ

© Видавництво “Свічадо”, 2014ISBN 978-966-395-784-5

ПЕРЕДМОВА

Дорогий читачу!

Вкладаємо у Твої руки новий сучасний переклад документів ІІ Ватикансь-кого Собору, які в ювілейний час, коли ми святкуємо 50-ліття його діянь, ма-ють для нашої Церкви особливе значення. До сьогоднішнього дня ми мали провізоричний текст соборових надбань, здійснений пів століття тому для того, щоб якнайшвидше поінформувати нашу паству про плід діяння Духа Святого на цьому історичному зібранні пастирів Вселенської Церкви.

Новий переклад, який сьогодні пропонуємо Твоїй увазі, був здійснений з оригінальних латинських текстів відповідно до сучасних потреб і розвитку богословської термінології, сучасної української філології та глибокого аналі-зу духу Отців Собору.

Наша Церква на рідних землях упродовж довгого часу не могла активно включитися в післясоборову дискусію. На жаль, можна сказати, що навіть для ширшого загалу нашого духовенства і вірних ці соборові документи й сьогодні ще не цілком відомі та зрозумілі. Ми все ще, на п’ятдесятому році після Собору, покликані пізнавати його богослов’я, розуміння природи Церк-ви та її душпастирської місії в сучасному світі, втілювати в наше життя соці-альну доктрину, сформульовану Соборовими Отцями, дбати про виховання духовенства й монашества в дусі його надбань, а також опікуватися христи-янським вихованням наших вірних у нову добу.

Особливої уваги заслуговують ті соборові рішення, які по-новому відкри-вають місію та гідність Східних Католицьких Церков. Саме ІІ Ватиканський Собор накреслив нові завдання в екуменічному покликанні Церкви, яка не лише шукає шляхів єдності між християнами, а й вступає у щирий і відкри-тий діалог із представниками нехристиянських релігій.

Зважаючи на рівень та характер здійсненого нового перекладу документів ІІ Ватиканського Собору, його можна вважати вірогідним джерелом для науко-вої праці. Щиро переконаний, що це ювілейне видання стане у пригоді всім, хто цікавиться навчанням Соборових Отців і прагне черпати з багатовікової й завжди сучасної мудрості Церковного Передання. Важливою допомогою у вивченні документів Собору будуть подані тут наукові статті та герменев-тичні розвідки, критичний апарат та словничок богословської термінології, які пропонуються Твоїй ласкавій увазі.

6

Складаю щиру подяку перекладачам, богословським редакторам, науков-цям та всім, хто спричинився до появи цього видання. Особлива вдячність жертводавцям, що повірили і підтримали цей науковий та перекладацький проект, який сьогодні вінчається виходом до широкого загалу українського читача.

Нехай Всемилостивий Господь поблагословить усіх, хто працював над цим виданням, і пошле благодать Святого Духа тим людям, які будуть читати ці тексти, що зродилися за Його святим натхненням ось пів століття тому.

Благословення Господнє на вас!

† Святослав

Передмова

ЗМІСТ

Блаженніший Святослав, Патріарх УГКЦ. Передмова ................................................. 5

Частина І Конституції, декрети, декларації

1. Конституція про святу літургію Sacrosanctum Concilium (Сесія ІІІ, 4 грудня 1963) ...............................................................................................13

2. Декрет про засоби суспільної комунікації Inter mirifi ca (Сесія ІІІ, 4 грудня 1963) ...............................................................................................46

3. Догматична конституція про Церкву Lumen gentium (Сесія V, 21 листопада 1964) ........................................................................................55

4. Декрет про Східні Католицькі Церкви Orientalium Ecclesiarum (Сесія V, 21 листопада 1964) ......................................................................................117

5. Декрет про екуменізм Unitatis redintegratio (Сесія V, 21 листопада 1964) ......................................................................................128

6. Декрет про пастирське служіння єпископів у Церкві Christus Dominus (Сесія VІІ, 28 жовтня 1965) ........................................................................................145

7. Декрет про оновлення чернечого життя Perfectae caritatis (Сесія VІІ, 28 жовтня 1965) ........................................................................................169

8. Декрет про священиче виховання Optatam totius (Сесія VІІ, 28 жовтня 1965) ........................................................................................181

Зміст8

9. Декларація про християнське виховання Gravissimum educationis (Сесія VІІ, 28 жовтня 1965) ........................................................................................196

10. Декларація про ставлення Церкви до нехристиянських релігій Nostra aetate (Сесія VІІ, 28 жовтня 1965) ........................................................................................208

11. Догматична конституція про Боже Об’явлення Dei verbum (Сесія VІІІ, 18 листопада 1965) .................................................................................213

12. Декрет про апостолят мирян Apostolicam actuositatem (Сесія VІІІ, 18 листопада 1965) .................................................................................227

13. Декларація про релігійну свободу Dignitatis humanae (Сесія ІХ, 7 грудня 1965) .............................................................................................253

14. Декрет про місійну діяльність Церкви Ad gentes (Сесія ІХ, 7 грудня 1965) .............................................................................................265

15. Декрет про служіння і життя пресвітерів Presbyterorum ordinis (Сесія ІХ, 7 грудня 1965) .............................................................................................302

16. Душпастирська конституція про Церкву в сучасному світі Gaudium et spes (Сесія ІХ, 7 грудня 1965) .............................................................................................334

Частина ІІКоментарі

Sacrosanctum Concilium

о. Ян Щих ........................................................................................................................417

Inter mirifi caЮрій Петровський .......................................................................................................419Алла Бойко .....................................................................................................................421

Lumen gentiumо. Олег Кіндій ................................................................................................................424 Андрій Юраш ................................................................................................................426

9Зміст

Orientalium Ecclesiarumпрот. Михайло Димид .................................................................................................430Володимир Бурега ........................................................................................................433

Unitatis redintegratioо. Ігор Шабан .................................................................................................................436Антуан Аржаковський ................................................................................................439

Christus Dominusо. Ярослав Москалик ...................................................................................................443Юрій Чорноморець ......................................................................................................447

Perfectae caritatisєп. Богдан Дзюрах ........................................................................................................449Роман Соловій ...............................................................................................................452

Optatam totiusєп. Кен (Новаківський) ...............................................................................................454архим. Кирил (Говорун) ..............................................................................................456

Gravissimum educationisо. Мирон Бендик ...........................................................................................................458Петро Яроцький ...........................................................................................................459

Nostra aetateо. Ігор Бойко ..................................................................................................................462Жанна Ковба ..................................................................................................................464

Dei verbumо. Петро Октаба, ОР.....................................................................................................467Сергій Санніков ............................................................................................................469

Apostolicam actuositatemЮрій Підлісний .............................................................................................................473Михайло Черенков .......................................................................................................476

Dignitatis humanaeЛеся Коваленко .............................................................................................................478Юрій Решетніков ..........................................................................................................481

Ad gentes о. Давид Назар, ТІ ........................................................................................................483о. Ярослав Буцьора ......................................................................................................486

Presbyterorum ordinisпрот. Іван Гаваньо ........................................................................................................490архиєп. Ігор Ісіченко ....................................................................................................492

Зміст10

Gaudium et spesо. Мирослав Татарин ...................................................................................................495Вікторія Любащенко ....................................................................................................500

Частина ІІІДодатки

Список скорочень ...............................................................................................................505Відомості про перекладачів та коментаторів ...............................................................507Нотатки про переклад богословських термінів ..........................................................511Покажчик ..............................................................................................................................513

Частина І

КОНСТИТУЦІЇ, ДЕКРЕТИ, ДЕКЛАРАЦІЇ

Павло, єпископ,слуга слуг Божих,

спільно з Отцями Священного Соборуна вічний спомин про справу

КОНСТИТУЦІЯ ПРО СВЯТУ ЛІТУРГІЮ

Sacrosanctum Concilium

Вступ

1. СВЯЩЕННИЙ СОБОР, – маючи на меті з кожним днем дедалі більше поширювати серед вірних християнський спосіб життя; пристосовувати до потреб нашої доби ті постанови, які піддаються змінам; плекати все, що спри-яє єднанню всіх, хто вірить у Христа; зміцнювати все, що веде до за кликання всіх у лоно Церкви, – вважає, що йому належить також особливо дбати про оновлення і плекання літургії*.

2. Адже літургія, через яку – передусім у Євхаристійній Жертві – “звер-шується діло нашого Ізбавління”1, якнайкраще сприяє тóму, щоб вірні своїм життям виражали та являли іншим таїнство Христа і справжню при роду правдивої Церкви, якій властиво бути водночас людською – і божествен-ною; видимою – і наділеною невидимими дарами; відданою як ревній діяль-ності, так і контемпляції; присутньою у світі – і все-таки прочанкою. Те, що в ній є людського, – спрямоване до божественного і йому підпорядкову-ється; що є видимого – спрямоване до невидимого; що є діяльного – спрямо-ване до споглядального, а що теперішнє – спрямоване до майбутнього Міста,

* У цьому документі терміном “літургія” позначаються всі офіційні богослужіння Церкви; натомість “Літургія” з великої літери означає “Божественна, або Євхаристійна, Літургія”. Тим самим “літургійне богослужіння” відрізняється від інших церковних богослужінь – по-бож них практик (див. SC, 13). – Прим. ред. 1 Missale Romanum. Молитва над Дарами дев’ятої неділі після П’ятдесятниці.

Частина І. Конституції, декрети, декларації14

якого шука ємо2. А тому, коли літургія тих, хто “всередині”, щоденно вибудо-вує на святий храм у Господі, на житло Бога в Дусі3, “до міри повного зросту повноти Христа”4, то водночас вона чудесним чином укріплює їхні сили для пропові дування Христа і так показує Церкву тим, хто “зовні”, як знамено, підняте для народів5, щоб розсіяні діти Божі збиралися в одне6, аж поки не буде “одне стадо й один Пастир”7.

3. Тому Священний Собор вирішив, що варто взяти до уваги ті засади пле-кання й оновлення літургії, що їх викладено нижче, і встановити практичні норми.

Деякі з цих засад і норм можна і треба застосовувати не лише до римського обряду, а й до всіх інших обрядів; однак слід розуміти, що подальші практич-ні норми стосуються лише римського обряду – якщо не йдеться про ті з них, що за самою своєю природою впливають на інші обряди.

4. Отож, вірно дотримуючись традиції, Священний Собор проголошує, що свята Мати-Церква вважає рівноправними й рівноцінними всі законно визнані обряди, що вона хоче і в майбутньому їх берегти й усіма способами плекати і бажає, щоб там, де є в цьому потреба, обережно й цілісно перегля-дати їх у дусі здорової традиції та надавати їм нової сили з огляду на нинішні обставини й потреби.

– Глава I –

Про загальні засадионовлення і плекання святої літургії

І. Про природу святої літургії та про її значення в житті Церкви

(Спасіння – у Христі)5. Бог, „який хоче, щоб усі люди спаслися і прийшли до розуміння правди”

(1 Тим. 2:4), який „багаторазово й багатьма способами говорив колись до бать-ків наших через пророків” (Євр. 1:1), коли надійшла повнота часів, послав сво-го Сина – Слово, що стало плоттю, – помазаного Святим Духом, щоб Він благо-

2 Пор. Євр. 13:14. 3 Пор. Еф. 2:21–22. 4 Еф. 4:13. 5 Пор. Іс. 11:12. 6 Пор. Йо. 11:52. 7 Йо. 10:16.

15Конституція про святу літургію Sacrosanctum Concilium

вістив убогим, зціляв сокрушених серцем8; послав, як “лікаря тіла і душі”9, як посередника між Богом і людьми10. Його ж бо людськість, поєднана з осо бою Слова, стала знаряддям нашого спасіння. Тому у Христі “настало дос ко нале звершення нашого примирення, і нас наділено повнотою богослужін ня”11.

Це діло ізбавління людей і досконалого возславлення Бога, провісником якого були божественні чудеса, явлені народові Старого Завіту, сповнив Хрис-тос-Господь через пасхальне таїнство своїх спасенних страстей, воскре сіння з мертвих і славного вознесіння. Тим самим Він, “вмираючи, знищив нашу смерть і, воскреснувши, повернув нам життя”12, бо з ребра Христа, коли Він смертю уснув на хресті, зродилося чудесне Таїнство всієї Церкви13.

(Богослужіння є продовженням діла спасіння у Церкві)6. А тому, як Отець послав Христа, так і Христос послав апостолів, спов-

нених Святого Духа, – не лише для того, щоб вони, проповідуючи Євангеліє всякому творінню14, звіщали, що Син Божий своєю смертю і воскресінням визволив нас від влади сатани15 та від смерті й переніс нас у царство Отця, а й для того, щоб здійснювати те діло спасіння, яке вони проповідують, через Євхаристійну Жертву й Таїнства – адже довкола цих останніх обертається все літургійне життя. Так через Хрещення люди прищеплюються до пас-хального Христового таїнства: з Ним померлі, з Ним поховані, з Ним воскрес-лі16; приймають дух усиновлення, яким кличуть “Авва, Отче!” (Рим. 8:15), і стають справжніми поклонниками, яких шукає Отець17. Так само щоразу, ко ли вони споживають Господню Вечерю, – звіщають смерть Господню, аж доки Він прийде18. Тому на сам день П’ятдесятниці, в який Церква явилася світові, “ті, що прийняли слово” Петра, “охрестилися”. “Вони постійно пере бу-вали в апостольській науці та спільноті, на ламанні хліба й молитвах [...] хва-лили Бога і втішалися любов’ю всього люду” (Ді. 2:41–42, 47). Відтоді Церква ніколи не оминає того, щоб сходитись воєдино для святкування пасхального

8 Пор. Іс. 61:1; Лк. 4:18. 9 Св. Ігнатій Антіохійський. До eфесян, 7, 2 // Funk, PA I, с. 218. 10 Пор. 1 Тим. 2:5. 11 Sacramentarium Veronense (Leonianum) / ред. C. Mohlberg. Рим 1956, п. 1265, с. 162. 12 Missale Romanum, пасхальна префація. 13 Пор. св. Августин. Поясн. (Enarrationes) на Пс. 138, 2 // CChr, XL, c. 1991 та молитву в Missale Romanum після другого читання у Велику суботу перед реформою Страсного тижня. 14 Пор. Мр. 16:15. 15 Пор. Ді. 26:18. 16 Пор. Рим. 6:4; Еф. 2:6; Кол. 3:1; 2 Тим 2:11. 17 Пор. Йо. 4:23. 18 Пор. 1 Кор. 11:26.


таїнства, читаючи “те, що в усім Писанні стосувалося до Нього” (Лк. 24:27), звершуючи Євхаристію, в якій “представлено Його перемогу й тріумф над смертю”19, і водночас складаючи подяку “Богові за Його дар несказанний” (2 Кор. 9:15) у Христі Ісусі, “на хвалу Його величі” (Еф. 1:12) силою Святого Духа.

(Христос присутній у богослужінні)7. Задля звершення такого великого діла Христос завжди присутній у сво-

їй Церкві, передусім у літургійних діях. Він присутній у Жертві Божест венної Літургії і в особі служителя, коли “через священиче служіння нині жертвує той, Хто колись приніс Себе у жертву на хресті”20; а головною мірою Він при-сутній під євхаристійними видами. Він присутній своєю силою у святих Та їн-ствах таким чином, що коли хтось хрестить – хрестить сам Хрис тос21. Він присутній у своєму слові, адже це Він промовляє, коли в Церкві чи тають Свя-те Письмо. Нарешті, присутній, коли Церква молиться і співає, адже Він обіцяв: “Де двоє або троє зібрані в моє ім’я, там я серед них” (Мт. 18:20).

Справді, у цьому великому ділі, в якому звершується досконала прослава Бога й освячення людей, Христос завжди єднає зі Собою свою возлюблену Невісту – Церкву, яка взиває до свого Господа і через Нього поклоняється Вічному Отцеві.

Тож літургію правомірно вважають виконанням священичого служіння Ісуса Христа, адже в ній означається видимими знаками і у спосіб, властивий для кожного знаку, звершується освячення людей; у ній таїнственне Тіло Ісу са Христа – і Глава його, і члени – здійснює цілісне прилюдне богопоклонін ня.

А тому кожне літургійне богослужіння – оскільки є ділом Христа-Свяще ни-ка та його Тіла, тобто Церкви, – є найвищою мірою священнодіянням, і жодне інше діяння Церкви не рівняється з його дієвістю ні значенням, ні сту пенем.

(Образ літургії небесної)8. Беручи участь у земній літургії, ми наперед смакуємо літургію небесну,

яку звершують у святому граді Єрусалимі, до якого ми, немов прочани, пря-муємо, де Христос сидить по правиці Бога, як “служитель святині та справж-

19 Тридентський Собор, сесія XIII, 11 жовтня 1551. Декрет про Пресвяту Євхаристію, гл. 5 // Concilium Tridentinum. Diariorum, Actorum, Epistolarum, Tractatuum nova collectio / вид. Soc. Goerresianae, т. VII. Actorum pars IV. Friburgi Brisgoviae 1961, с. 202. 20 Тридентський Собор, сесія XXII, 17 вересня 1562. Вчення про Жертву Божественної Літургії, гл. 2 // Concilium Tridentinum, цит. пр., т. VIII. Actorum pars V. Friburgi Brisgoviae 1919, с. 960. 21 Пор. св. Августин. Трактат на Євангеліє від Йоана, VI, 1, 7 // PL 35, 1428.


нього намету”22; разом з усім небесним воїнством співаємо пісню прослави Господеві; шануючи пам’ять святих, сподіваємося на якусь частку і спільність із ними; очікуємо Спасителя, Господа нашого Ісуса Христа, аж поки Він, наше життя, з’явиться, і ми з Ним з’явимося у славі23.

(Церква діє не лише в літургії)9. Діяльність Церкви не вичерпується святою літургією; адже ще до того,

як люди зможуть приступити до літургії, вони конче мусять бути покликані до віри й навернення: “Як же призиватимуть того, в кого не увірували? Як увірують у того, що його не чули? А як почують без проповідника? І як бу-дуть проповідувати, коли не будуть послані?” (Рим. 10:14–15).

Тому Церква й звіщає невіруючим слово спасіння, щоб усі люди пізнали єдиного істинного Бога і посланого Ним Ісуса Христа, щоб, покаявшись, на-вернулися з доріг своїх24. А віруючим вона має завше проповідувати віру й покаяння, а також прихильно налаштовувати їх до святих Таїнств, навчати берегти все, що заповідав Христос25, заохочувати до всякого діла милосердя, побожності й апостольства, щоб через ці діла стало видно, що Христові вірні, хоч вони й не від світу цього, однак є світлом для світу і возславляють Отця перед людьми.

(Літургія – джерело життя Церкви)10. І все ж літургія – це вершина, до якої прямує діяння Церкви, і водночас

джерело, з якого плине вся її сила. Адже апостольські труди спрямовані на те, щоб усі, ставши дітьми Божими через віру і Хрещення, збиралися разом, хва-лили Бога в Церкві, брали участь у Жертві й споживали Вечерю Господню.

З іншого боку, сама літургія спонукає вірних, щоб вони, насичені “пасхаль-ними таїнствами”, стали “одностайними в побожності”26, молилися за те, щоб “своїм життям дотримувалися того, що отримали через віру”27. Оновлення союзу Господа з людьми в Євхаристії потягає вірних до спонукальної Хрис-тової любові й запалює їх. Отож із літургії, а особливо з Євхаристії, на нас ллється благодать, наче із джерела, і саме тоді найдієвіше осягається те освя-чення людей у Христі й возславлення Бога, до якого спрямовані як до своєї мети всі інші діла Церкви.

22 Євр. 8:2; пор. Од. 21:2; Кол. 3:1. 23 Пор. Флп. 3:20; Кол. 3:4. 24 Пор. Йо. 17:3; Лк. 24:47; Ді. 2:38. 25 Пор. Мт. 28: 20. 26 Missale Romanum. Молитва після Причастя у Навечір’я Пасхи і Великодньої неділі. 27 Там само. Колекта на Месі у вівторок Пасхальної октави.


(Необхідність особистого налаштування)11. А щоб досягти цієї повної дієвості, необхідно, щоб вірні приступали

до святої літургії з правильним душевним налаштуванням, щоб узгодили свої дум ки з тим, що виголошується, і співпрацювали з вишньою благодаттю, аби не при ймати її марно28. Тому священним пастирям слід пильнувати, щоб у літургій но му діянні не лише було дотримано закону для правосильності й законності священнослужіння, а й щоб вірні брали в ньому свідому, діяльну і плідну участь.

(Літургія та особиста молитва)12. Однак духовне життя не обмежується лише участю у святій літургії,

адже християнин, хоч і покликаний до спільної молитви, мусить також вхо-дити до своєї кімнати, щоб молитися Отцеві в тайні29, навіть більше – за на-укою Апостола, молитися без перерви30. Той самий Апостол вчить нас увесь час носити в тілі вмирання Ісуса, щоб і життя Ісуса було явним у нашім смерт-нім тілі31. Тому й благаємо Господа у Жертві Божественної Літургії, щоб Він, “прийнявши приношення духовної жертви”, вчинив Собі з нас “дар вічний”32.

(Літургія та побожні практики)13. Побожні практики християнського люду, якщо вони узгоджені з за-

конами й нормами Церкви, є вельми гідними похвали – а особливо тоді, коли відбуваються за дорученням Апостольського Престолу.

Особливу гідність мають також священні практики партикулярних Цер-ков, що їх звершують за дорученням єпископів, згідно зі звичаєм або з пра-вомірно затвердженими книгами.

Ці практики слід здійснювати, беручи до уваги літургійну пору, щоб вони узгоджувалися з літургією, щоб певним чином з неї виводилися і людей до неї приводили, адже вона за своєю природою набагато ці практики перевищує.

II. Про сприяння літургійному вихованню та діяльній участі в літургії

14. Мати-Церква вельми прагне, щоб усіх вірних було приведено до пов-ної, свідомої та діяльної участі в літургійних богослужіннях, якої вимагає сама природа літургії та яку, силою хрещення, має за право й обов’язок хрис-

28 Пор. 2 Кор. 6:1. 29 Пор. Мт. 6:6. 30 Пор. 1 Сол. 5:17. 31 Пор. 2 Кор. 4:10–11. 32 Missale Romanum. Молитва над Дарами у понеділок октави П’ятдесятниці.


тиянський люд – “рід вибраний, царське священство, народ святий, люд при-дбаний” (1 Пт. 2:9; пор. 2:4–5).

Саме на цю повну й діяльну участь усього люду треба найбільше звертати увагу при оновленні та плеканні літургії, адже це найперше й необхідне дже-рело, з якого вірні черпають справжній християнський дух; а тому душпасти-рі в усій своїй пастирській діяльності мають наполегливо добиватися її через відповідне виховання.

Але оскільки жодної надії на сповнення цього не буде, поки спочатку самі душпастирі глибоко не проймуться духом і силою літургії й досконало її не опа-нують, то є цілковито необхідним найперше сприяти літургійному вихо ванню клиру. Тому Священний Собор вирішив постановити те, що наведено нижче.

(Викладання літургіки)15. Викладачі літургійних наук у семінаріях, монаших навчальних обите-

лях, на богословських факультетах мають бути належно підготовані у спеціалі-зованих інститутах.

16. Літургійні науки в семінаріях і монаших навчальних обителях треба зараховувати до обов’язкових та першочергових предметів, а на богословсь-ких факультетах – до базових, і викладати їх слід як у богословському й істо-ричному, так і в духовному, душпастирському та правничому аспектах. Нехай також викладачі інших дисциплін – передусім догматичного богослов’я, Свя-того Письма, духовного і пасторального богослов’я, – враховуючи внутрішні вимоги кожного з цих предметів, так навчають про таїнство Христа й історію спасіння, щоб було чітко видно їхній зв’язок з літургією, а також єдність свя-щеничого вишколу.

(Літургійне життя в семінаріях)17. Нехай клирики в семінаріях та монаших обителях здобувають літур-

гійне формування духовного життя – як через відповідне впровадження, зав-дяки якому зможуть розуміти священні обряди та повною мірою брати в них участь, так і через самé святкування святих Таїнств та інші перейняті літургій-ним духом побожні практики. Нехай вони також вчаться дотримуватися літургійних законів, щоб життя в семінаріях та монаших інститутах внутріш-ньо формувалося літургійним духом.

(Літургійне життя священиків)18. Треба всіма доступними засобами сприяти тóму, щоб священики – чи

то світські, чи ченці, – які вже працюють у Господньому винограднику, щораз повніше розуміли те, що чинять при звершенні священнодійств, щоб жили літургійним життям і ділилися ним з вірними, які їм доручені.


(Діяльна участь вірних)19. Нехай душпастирі наполегливо й терпляче дбають про літургійне вихо-

вання вірних, а також про їхню діяльну зовнішню та внутрішню участь у лі-тургії відповідно до їхнього віку, стану, способу життя і ступеня релігійної культури. Роблячи так, вони виконують один з найперших обов’язків сум-лінного служителя Божих таїнств. При цьому нехай провадять своє стадо не лише словом, а й прикладом.

(Літургійні радіо- й телепередачі)20. Радіо- й телепередачі священнодійств, особливо коли йдеться про звер-

шення Божественної Літургії, мають відбуватися зважено і пристойно; їх має вести й бути за них відповідальною особа, компетентна в цій справі і при-значена єпископом.

III. Про оновлення святої літургії

21. Щоб християнський люд з більшою певністю міг осягнути повноту бла-годаті у святій літургії, свята Мати-Церква прагне ретельно провести загаль-не оновлення самої літургії. Адже літургія складається з тієї частини, яка є незмінною, оскільки божественно встановлена, і з тих частин, які улягають змінам і з бігом часу можуть мінятися – або й мусять, якщо в них, бува, за-кралося щось неузгоджене із внутрішньою природою самої літургії або ж як-що вони стали невідповідними.

Це оновлення має так упорядкувати текст і обряд, щоб священнодійства ясніше виявляли своє значення і щоб християнський люд, наскільки це мож-ливо, міг легше їх сприймати і брати повну й активну спільнотну участь у богослужінні.

Тому Священний Собор установив такі загальні норми:

А) Загальні норми

(Компетентна влада)22. § 1. Унормування святої літургії належить винятково церковній владі; цю

владу здійснює Апостольський Престол та, згідно з нормою закону, єпископ.§ 2. Силою повноважень, даних законом, унормування літургійних справ

у визначених межах належить також до різного роду законно сформованих і компетентних територіяльних єпископських зборів.

§ 3. Тому ніхто інший, навіть якщо це священик, нехай на власний роз-суд нічого не віднімає від літургії, нічого до неї не додає і нічого в ній не змінює.


(Здорова традиція та правомірний розвиток)23. Для того щоб була збережена здорова традиція й водночас відкрито

шлях для правомірного поступу, переглядові кожної частини літургії мають передувати ретельні богословські, історичні й пасторальні дослідження. До того ж слід брати до уваги як загальні закони побудови і змісту літургії, так і досвід, що випливає з недавнього літургійного оновлення та з розпоряджень, даних для окремих місць. Нарешті, нововведення варто робити лише тоді, коли цього вимагає справжня й певна користь для Церкви, та слід пильнува-ти за тим, щоб нові форми так чи інакше були органічним розвитком тих форм, які вже існують.

Також треба по змозі остерігатися того, щоб між сусідніми краями була суттєва відмінність в обряді.

(Біблія і літургія)24. Величезне значення для звершення літургії має Святе Письмо. З нього ж

бо читають і розтлумачують прочитане у проповідях; з нього співають псал-ми; з його натхнення і спонуки виникли моління, молитви й літургійні пісне-співи; з нього набирають свого сенсу дії та знаки. Тому, дбаючи про оновлен-ня, розвиток і пристосування святої літургії, треба підтримувати те тепле й живе почуття до Святого Письма, що його засвідчує шанована традиція і схід-ного, і західного обрядів.

(Перегляд літургійних книг)25. Слід якнайшвидше переглянути літургійні книги; для цього необхідно

залучити експертів і радитися з єпископами з різних країв світу.

Б) Норми, що випливають з єрархічної та спільнотної природи літургії

(Спільнотний характер літургії)26. Літургійні дії є не приватним діянням, а служінням Церкви, яка є

“таїнством єдності”, тобто священним народом, згуртованим і впорядкова-ним під проводом єпископів33.

Вони належать усьому Тілові Церкви, виявляючи його і впливаючи на нього; вони стосуються усіх членів цього Тіла – кожного на свій лад, відповід-но до різних станів, служінь і діяльної участі.

33 Св. Кипріян. Про єдність католицької Церкви, 7 // CSEL, т. III, 1, с. 215–216. Пор. його ж. Лист 66, п. 8, 3 // цит. пр., т. III, 2, с. 732–733.


27. Якщо обряди передбачають – кожен за своєю природою – спільне звершення з присутністю й діяльною участю вірних, слід наполягати на тому, щоб саме такому спільному звершенню по можливості надавати перевагу над індивідуальним і немовби приватним.

Це стосується передовсім Божественної Літургії – при тому, що кожна літургія завжди має прилюдний і суспільний характер, – та служіння святих Таїнств.

(Гідність літургійного служіння)28. Під час літургійних богослужінь кожен – чи то служитель, чи вірний, –

виконуючи своє служіння, нехай чинить усе те і лише те, що належить до нього із самої природи справи й відповідно до літургійних норм.

29. Справжнє літургійне служіння здійснюють також крилоси співців, прислужники, читці й коментатори. Тому хай вони виконують свої обов’язки з тією щирою побожністю і порядком, які личать такому великому служінню і яких вимагає від них Божий люд.

Тож їм треба – кожному у свій спосіб – дбайливо пройматися духом літур-гії й налаштовуватися на правильне і впорядковане виконання своєї ролі.

(Діяльна участь вірних)30. Задля сприяння активній участі вірних треба плекати спільнотні виголо-

шення й відповіді, спів псалмів, антифонів, пісень, а також жести й тілесні поста-ви. Але треба також, щоб у відповідний час було збережено урочисту тишу.

31. При перегляді літургійних книг слід дбайливо зважати, щоб приписи передбачали також і те, що стосується вірних.

(Літургія і суспільний статус)32. В літургії, окрім тих розрізнень, які випливають із літургійного служін-

ня та зі священного чину, і окрім почестей, які належать світській владі згідно з нормами літургійних законів, усяке інше відзначення приватних осіб або їх-нього статусу через церемонії чи зовнішню урочистість є неприйнятним.

В) Норми, що випливають із повчальної та душпастирської природи літургії

33. Хоч свята літургія – це передовсім поклоніння Божій величі, в ній ба-гато закладено також для виховання вірного люду34. Адже в літургії Бог про-

34 Пор. Тридентський Собор, сесія XXII, 17 вересня 1562. Вчення про святу Жертву Літур-гії, гл. 8 // Concilium Tridentinum, цит. пр., т. VIII, с. 961.


мовляє до свого народу, Христос далі проповідує своє Євангеліє, а люд від-повідає Богові співом та молитвою.

Навіть більше, священик, який – уособлюючи Христа – очолює зібрання, мовить молитви до Бога від імені всього священного народу й усіх присутніх; а видимі знаки, якими послуговуються у святій літургії на позначення божест-венних невидимих речей, вибрали сам Христос або Церква. Тому не лише тоді, коли читають “написане нам на науку” (Рим. 15:4), а й тоді, коли Церква молиться, співає чи діє, віра учасників окормлюється, розум отримує спону-ку йти до Бога, щоб віддати Йому духовне поклоніння і прийняти від Нього багатство благодаті.

Тому при здійсненні літургійного оновлення слід дотримуватися загаль-них норм, які подано нижче.

(Простота і краса обрядів)34. Нехай обряди ясніють шляхетною простотою; нехай відзначаються

стислістю і прозорістю й уникають непотрібних повторень; нехай будуть пристосовані для розуміння їх вірними і загалом не потребують багатьох по-яснень.

(Навчальна роль літургії)35. Для того щоб у літургії ясно виявлявся тісний зв’язок між обрядом і

словом, треба:1) відновлювати у богослужіннях багатше, різноманітніше та доречніше

читання Святого Письма;2) тією мірою, яку дозволяє обряд, відзначати також у рубриках місця,

придатні для проповіді як частини літургійної дії, та вірно і правильно вико-нувати проповідницьке служіння. Хай проповідь черпає сáме із джерела Свя-того Письма й літургії; хай вона буде звіщанням чудес Божих в історії спасін-ня, у таїнстві Христа, яке завжди в нас присутнє і діє, особливо в літургійних богослужіннях;

3) всіма способами наполягати на такому катехизуванні, яке мало б ви раз-ніший літургійний характер; під час самих обрядів за потреби передбачати ко-роткі повчання, що їх у відповідні моменти виголошував би священик чи ін-ший повноважний служитель приписаними або подібними до них словами;

4) сприяти священному служінню Слова Божого в навечір’я урочистих свят, у деякі дні Різдвяного й Великого посту, а також у неділі та святкові дні, насамперед у тих місцях, де бракує священика: в таких випадках нехай бого-служінням керує диякон чи інша призначена єпископом особа.


(Мова літургії)36. § 1. Вживання латинської мови, за винятком приписів партикулярного

права, має бути збережено в латинських обрядах. § 2. Але оскільки вживання місцевої мови чи то в Літургії, чи у служінні

святих Таїнств, чи в інших частинах літургії часто може виявитися дуже ко-рисним для народу, то треба надавати йому більше місця, передовсім у чи-таннях і повчаннях та в деяких молитвах і піснеспівах, згідно з нормами щодо цього питання, які окремо встановлено в подальших главах.

§ 3. За умови дотримання цих норм повноважна місцева церковна влада (про неї – в п. 22, § 2), порадившись, якщо буде потреба, з єпископами сусідніх країн, де у вжитку та сама мова, має встановити, чи вживати місцеву мову і в якому обсягові, актами, що їх схвалює і затверджує Апостольський Престол.

§ 4. Переклад латинського тексту місцевою мовою, що його вживатимуть у літургії, має схвалити повноважна місцева церковна влада (про неї згадано вище).

Г) Норми пристосування літургії до ментальності і традицій народів

37. Якщо не йдеться про віру чи благо всієї спільноти, Церква навіть у літургії не прагне накидати суворої одностайності форми; навпаки, вона ша-нує й розвиває духовні цінності й обдарування різних племен і народів; вона прихильно зважує все, що в народних звичаях не є нерозривно пов’язаним із забобонами й помилковими уявленнями, і по змозі зберігає його цілим і не-доторканним, а подекуди й запроваджує в саму літургію, якщо воно не супе-речить істинному й автентичному літургійному духові.

38. Зберігаючи суттєву єдність римського обряду, також слід і в перегляді літургійних книг залишати місце для правомірної різноманітності й для при-стосування до різних спільнот, країн, народів, особливо на місіях; це треба належно брати до уваги при встановленні самої структури богослужіння і йо-го рубрик.

39. У межах, встановлених у нормативних виданнях літургійних книг, повноважна місцева церковна влада (про неї – в п. 22, § 2) має визначати ці пристосування, передусім щодо служіння святих Таїнств, щодо сакрамен-талій, процесій, літургійної мови, священної музики й мистецтва, – все це згідно з основними нормами, що містяться в цій Конституції.

40. Оскільки різні місця й обставини вимагають глибшого пристосування літургії, і це виявляється ще складнішою справою, тому:

1) повноважна місцева церковна влада (про неї – в п. 22, § 2) має в цій справі дбайливо і розсудливо розглядати, щó з традицій і характеру кожного народу буде належним і можливим допускати в богопочитанні. Пропозиції


щодо пристосувань, які вважаються корисними чи необхідними, слід подава-ти Апостольському Престолові й запроваджувати такі пристосування з його згоди;

2) для того щоб пристосування відбувалося з належною обачністю, Апос-тольський Престол уповноважить місцеву церковну владу в разі потреби доз-воляти – у придатних для цього спільнотах і на визначений період – необхід-ну пробну практику й нею керувати;

3) оскільки справа пристосування літургійних законів, передусім на мі-сіях, стикається з особливими труднощами, для їхнього укладання треба мати досвідчених у цій справі знавців.

IV. Про плекання літургійного життя в єпархіях та парохіях

41. Єпископа треба вважати первосвящеником свого стада, бо життя його вірних у Христі з нього певним чином виводиться і від нього залежить.

Тому всім слід високо цінувати літургійне життя єпархії, яке розгортаєть-ся довкола єпископа, особливо в катедральному соборі; це випливає з пере-конання, що Церква проявляє себе передовсім тоді, коли весь святий Божий народ бере повну й активну участь у тих же літургійних богослужіннях, особ-ливо у тій самій Євхаристії, в єдиній молитві при одному престолі, очолюва-ному єпископом, разом із його пресвітератом і дияконами35.

42. Оскільки єпископ у своїй Церкві не може завжди і скрізь очолювати усе стадо, він конче мусить заснувати спільноти вірних, серед яких виділяють-ся парохії, впорядковані під проводом пастиря, який заступає єпископа, адже вони певним чином репрезентують видиму Церкву, встановлену по всьому світові.

Тому слід плекати літургійне життя парохії та його зв’язок із єпископом у помислах та в ділах вірних і духовенства; треба дбати, щоб розквітало по-чуття парохіяльної спільноти, передусім у спільному богослужінні недільної Літургії.

V. Про сприяння літургійній душпастирській діяльності

43. Прагнення плекати й оновлювати святу літургію заслужено вважаєть-ся немовби знаком задумів Божого провидіння щодо нашої доби, немовби віянням Святого Духа у своїй Церкві; і це прагнення визначає не лише життя Церкви, а й загалом сучасне релігійне мислення та діяння.

35 Пор. св. Ігнатій Антіохійський. До магнезійців, 7; До філадельфійців, 4; До смирнян, 8 // Funk, PA, I, с. 236, 266, 281.

Павло, єпископ,слуга слуг Божих,

спільно з Отцями Священного Соборуна вічний спомин про справу

ДУШПАСТИРСЬКА КОНСТИТУЦІЯ ПРО ЦЕРКВУ В СУЧАСНОМУ СВІТІ1

Gaudium et spes

Вступ

(Про тісний зв’язок Церкви з усією сім’єю народів)1. РАДІСТЬ І НАДІЯ, смуток і тривога сучасних людей – особливо бідних

і стражденних – є радістю й надією, смутком і тривогою Христових учнів, і немає нічого по-справжньому людського, що не знаходило б відгуку в їхніх серцях. Адже їхня спільнота складається з людей, об’єднаних у Христі, яких у їхньому паломництві до Царства Отця провадить Святий Дух і які прийня-ли благовість спасіння, щоб донести її до всіх. Тому ця спільнота почуває себе справді тісно пов’язаною з усім людським родом і з його історією.

1 Хоч “Душпастирська конституція про Церкву в сучасному світі” складається з двох частин, вона становить одне ціле. “Душпастирською” називається вона тому, що, спираю-чись на доктринальні основи, прагне виразити ставлення Церкви до світу і до сучасних людей. Тому ані в першій частині не бракує душпастирського аспекту, ані в другій – доктри-нального. У першій частині Церква розвиває своє вчення про людину і світ, у якому людина перебуває, та про своє ставлення до них. У другій – детальніше розглянуто різні аспекти нинішнього життя і людського суспільства, зокрема ті питання і проблеми, які в цій сфері здаються в наш час особливо невідкладними. Звідси випливає, що тема другої частини, хоч і підпорядкована доктринальним основам, складається з елементів не лише сталих, а й змін-них. Отже, Конституцію слід пояснювати згідно із загальними нормами богословського інтер претування, а також пам’ятаючи, особливо у другій її частині, про змінні обставини, з якими природно пов’язаний зміст документа.

335Душпастирська конституція про Церкву в сучасному світі Gaudium et spes

(До кого ж промовляє Собор)2. Тому Другий Ватиканський Собор, глибоко дослідивши таїнство Церк-

ви, без вагання звертається вже не до одних лише синів Церкви і до тих, що призивають ім’я Христа, а й до всіх людей загалом, бажаючи пояснити всім своє розуміння присутності й діяльності Церкви в сучасному світі.

Отже, Собор має на увазі світ людей, або всю людську сім’ю загалом з усі-ма реаліями, серед яких вона живе, – світ як театр історії людського роду, по-значений його працею, поразками й перемогами; світ, який, як вірять христи-яни, був створений з любові Творця й оберігається Ним; і хоча світ цей упав, щоправда, в неволю гріха, але був визволений розіп’ятим і воскреслим Хрис-том, який зруйнував владу Лукавого, щоб світ преобразився згідно із заду-мом Божим і досяг свого звершення.

(Про належне служіння людині)3. В наші дні людство, захоплене власними відкриттями і власною силою,

усе ж таки часто порушує тривожні питання про нинішній розвиток світу, про місце і завдання людини у всесвіті, про сенс своїх індивідуальних та ко-лективних зусиль і, врешті, про остаточну мету людей та речей. Тому Собор, засвідчуючи й викладаючи віру всього зібраного Христом воєдино Народу Божого, не може красномовніше показати свій зв’язок з усією людською сім’єю, до якої він належить, свою пошану і любов до неї, як тільки встанов-люючи з нею діалог про ті різні проблеми, вносячи євангельське світло й на-повнюючи вдосталь людський рід спасенними силами, що їх сама Церква під проводом Святого Духа отримує від свого Засновника. Бо людська особа по-требує спасіння, а людське суспільство – оновлення. Тому осереддям усього нашого викладу буде людина – у своїй єдності й у своїй цілості: з тілом і ду-шею, із серцем та сумлінням, з розумом і волею.

Отже, Священний Собор, визнаючи найвище покликання людини і ствер-джуючи закладене в ній божественне начало, пропонує людству щиру спів-працю Церкви для встановлення такого загального братерства, яке відпові-дало б цьому покликанню. Церква не керується жодною земною амбіцією, а прагне лише одного – під проводом Духа-Утішителя продовжувати справу самого Христа, який прийшов у світ, щоб свідчити істину2, щоб спасти світ, а не судити, і не для того, щоб Йому служили, а щоб послужити3.

2 Пор. Йо. 18:37. 3 Пор. Йо. 3:17; Мт. 20:28; Мр. 10:45.


Про становище людини в сучасному світі

(Про надію і тривогу)4. Щоб виконати завдання, що його Церква ставить перед собою, вона по-

винна постійно розпізнавати знаки часу і пояснювати їх у світлі Євангелія, щоб відповідно до ментальності кожного покоління відповідати людям на їхні споконвічні питання про сенс нинішнього життя і прийдешнього та про взаємне відношення між ними. Для цього треба пізнавати й розуміти споді-вання і прагнення, а часто й трагічний характер світу, в якому ми живемо. Деякі з найголовніших рис сучасного світу можна визначити таким чином.

Сьогодні людство переживає новий період своєї історії, в якому глибокі та швидкі зміни поступово поширюються на весь світ. Викликані людським розумом і творчою діяльністю людини, вони позначаються на самій людині, на її судженнях, на особистих і колективних бажаннях, на її способові мис-лення й дії – як щодо матеріяльного світу, так і щодо інших людей. Таким чином, мова йде вже про справжні соціальні та культурні перетворення, які впливають також на релігійне життя.

Як буває при будь-якій кризі зростання, ці перетворення приносять чи-малі труднощі. Наприклад, коли людина так інтенсивно розширює свою мо-гутність, вона не завжди вміє поставити її собі на службу; коли людина нама-гається щораз більше проникати в найпотаємніші глибини свого єства, вона часто виглядає ще більш непевною в собі; коли вона відкриває крок за кро-ком закони соціального життя, тоді вагається щодо напряму, якого слід йому надати.

Ніколи ще рід людський не мав у своєму розпорядженні такого достатку багатства, можливостей і такої економічної потужності, однак досі значна частина мешканців земної кулі страждає від голоду та злиднів, а величезні маси людей є цілковито неграмотними. Ніколи ще в людей не було настільки гострого відчуття свободи, як тепер, і водночас щоразу з’являються нові види соціального та психічного поневолення. В той час, як світ настільки активно відчуває свою єдність, а також взаємну залежність людей та потребу в необ-хідній солідарності, його роздирають суперечливі сили, що жорстоко бо-рються між собою. Далі тривають гострі політичні, соціальні, економічні, ра-сові та ідеологічні суперечності, й не усунуто небезпеку війни, що загрожує зруйнувати все дотла. Зростає обмін ідеями, але самі слова, якими люди ви-ражають найважливіші поняття, набувають у різних ідеологіях дуже різного значення. Нарешті, старанно ведуться пошуки матеріяльного вдосконалення земного ладу, але поряд з цим не відбувається духовного зростання.

Багатьом нашим сучасникам, на яких впливають такі складні обставини, дуже важко пізнавати вічні цінності і правильно узгоджувати їх з нововід-


критими цінностями; тому, борсаючись між надією та журбою, запитуючи самих себе про те, куди йде світ, вони охоплені тривогою. Ця ситуація спону-кає і навіть примушує людей шукати відповідь.

(Про глибоку зміну обставин)5. Нинішнє сум’яття умів і зміна умов життя пов’язані із ширшими пере-

твореннями, які призводять до того, що в інтелектуальному формуванні деда-лі більшого значення набувають математичні та природничі науки, а то й на-уки, які вивчають саму людину, а в практичній діяльності зростає вагомість технічних здобутків, що випливають зі згаданих наук. Такий науковий склад розуму створює зовсім інакші, ніж раніше, культуру та спосіб мислення. Тех-ніка заходить уже так далеко, що змінює обличчя землі й навіть намагається підпорядкувати собі космічний простір.

Людський розум певною мірою поширює своє панування навіть над ча-сом: над минулим – завдяки історичним дослідженням, над майбутнім – своїм умінням передбачати і планувати. Розвиток біологічних, психологічних та со-ціальних наук не тільки допомагає людині краще пізнати саму себе, а й дає їй можливість прямо впливати на життя суспільства, вдаючись до технічних методів. І водночас людство дедалі більше задумується над тим, як передба-чати і регулювати своє демографічне зростання.

Сама історія настільки прискорила свій плин, що люди ледве встигають за нею. Доля людського суспільства стає єдиною і вже не розпадається на різні, начебто окремі, історії. Таким чином, людський рід переходить від більш ста-тичного уявлення про порядок речей до більш динамічного й еволюційного, а звідси виникає і новий комплекс надзвичайно складних проблем, що вима-гає нового аналізу й нового синтезу.

(Зміни у громадському порядкові)6. Внаслідок усього цього такі традиційні місцеві спільноти, як патріар-

хальні сім’ї, клани, племена, села, різні групи, а також громадські взаємозв’язки з кожним днем переживають щораз глибші зміни.

Поступово поширюється індустріальний тип суспільства, що веде деякі народи до економічного достатку й цілковито змінює поняття і умови соці-ального життя, що складалися століттями. Так само зростає захоплення місь-ким життям і розвивається урбанізація: або через зростання кількості міст і їхніх мешканців, або через поширення міського способу життя серед меш-канців сіл.

Нові, досконаліші засоби соціальної комунікації сприяють тóму, щоб дуже швидко дізнаватись про події й поширювати різні погляди та переконання, викликаючи тим самим багато ланцюгових реакцій.


Важливо й те, що багато людей з різних причин змушені мігрувати, тим самим змінюючи свій спосіб життя.

Так зв’язки людей із собі подібними стають дедалі тіснішими, та й сама соціалізація встановлює нові зв’язки, хоч і не завжди розвиває відповідну зрілість особи та справжні особисті відносини (персоналізація).

Такого роду еволюція виразніше проявляється в тих народів, які вже ко-ристуються вигодами економічного й технічного прогресу, але вона хвилює також народи, які досі перебувають на дорозі до прогресу і прагнуть здобути для своїх країн переваги індустріалізації та урбанізації. Ці народи, які особ-ливо твердо тримаються давніх традицій, разом з тим відчувають потяг до зрілішого й більш особистого користування свободою.

(Психологічні, моральні й релігійні зміни)7. Зміна поглядів і структур часто ставить під сумнів успадковані цін-

ності, особливо серед молодих людей, які часом стають нетерпеливими й на-віть бунтівними через внутрішній неспокій. Усвідомлюючи своє значення в суспільному житті, вони бажають якнайшвидше взяти в ньому участь. Тому батьки та вихователі щораз частіше переживають великі труднощі у виконан-ні своїх обов’язків.

Створюється враження, що успадковані від предків суспільні установи, закони, а також спосіб мислення і відчування, не завжди можна належним чином пристосувати до сучасного стану речей; звідси виникає явне замішання у способі поведінки та в самих її нормах.

Нарешті, нові обставини позначаються й на релігійному житті. З одного боку, здатність до більш критичного мислення очищає його від магічного ро-зуміння світу і від поширених досі забобонів та з кожним днем вимагає більш особистого й діяльного сприймання віри, завдяки чому багато людей прихо-дять до щораз живішого відчуття Бога. З іншого боку, дедалі більші маси на-роду практично відходять від релігії. На відміну від минулих часів, не є вже чимось надзвичайним і винятковим – заперечувати Бога та релігію або ж не зважати на них; тепер це нерідко виставляється як вимога наукового прогре-су або ж якогось нового гуманізму. Все це в багатьох країнах не тільки вира-жається у філософських судженнях, а й широко позначається на літературі, мистецтві, на розумінні гуманітарних наук та історії й навіть на цивільних законах, так що багатьох охоплює сум’яття.

(Про розлад у сучасному світі)8. Такі швидкі й часто безладні зміни, а ще більше – гостре усвідомлення

розбіжностей, які панують у світі, породжують або підсилюють суперечності й розлад.


В самій людині щораз частіше виникає розлад між сучасним практичним розумом та способом теоретичного мислення, яке вже неспроможне ні ово-лодіти сукупністю знань, ні упорядкувати їх у відповідні синтези. Так само постає розлад між турботою про практичний успіх та моральними вимогами сумління, а часто-густо – між обставинами колективного життя і вимогами особистого мислення та світогляду. Нарешті, виникає розлад між спеціаліза-цією людської діяльності й цілісним баченням дійсності.

Розлад виникає і в сім’ї: або через важкі демографічні, економічні та со-ціальні умови; або внаслідок труднощів, які з’являються між поколіннями, що змінюють одне одного; або через нові соціальні відносини між чоловіками й жінками.

Значні суперечності виникають і між расами, а також між різними верства-ми суспільства, між народами багатими, менш заможними й бідними; нареш-ті, між установами міжнародними, що виникли з прагнення народів до миру, і спробами окремих націй чи інших спільнот поширювати свою власну ідеоло-гію й задовольняти свій колективний егоїзм.

Звідси – взаємна недовіра й ворожнеча, конфлікти й лиха, де сама людина є і причиною, і жертвою.

(Про універсальні сподівання людського роду)9. Тим часом зростає переконання, що людство може і повинне не тільки

щораз більше зміцнювати свою владу над створінням, а й, крім цього, вста-новити такий політичний, соціальний та економічний лад, який дедалі успіш-ніше служив би людині й допомагав окремим особам та громадам утверджу-вати і розвивати власну гідність.

Тому багато людей рішуче вимагає певних благ, гостро усвідомлюючи, що вони позбавлені їх внаслідок несправедливості або нерівного розподілу. Наро-ди, що стали на шлях прогресу, а також ті, що недавно здобули незалежність, бажають долучитися до благ сучасної цивілізації в царині не тільки політич-ній, а й економічній, і безперешкодно відігравати свою роль у світі. Однак при цьому щораз більшає відставання їх від інших, багатших народів, які швидше розвиваються, а разом з тим найчастіше зростає і їхня залежність від цих народів, у тому числі економічна. Народи, які страждають від голоду, змушені апелювати до заможніших народів. Жінки вимагають для себе юри-дичної й фактичної рівноправності з чоловіками там, де вони її ще не домогли-ся. Робітники і селяни хочуть не тільки здобувати собі все необхідне для жит-тя, а й своєю працею розвивати особисті дарування – мало того, брати участь у впорядкуванні життя в його економічній, соціальній, політичній та культур-ній сферах. Тепер, уперше в історії людства, всі народи вже переконані в тому, що культурні блага можуть і повинні бути справді доступними для всіх.


А за всіма цими вимогами криються глибші й загальніші сподівання: окре-мі особи і цілі спільноти прагнуть повного та вільного життя, гідного люди-ни, бажають поставити собі на службу всі блага, що їх сучасний світ може їм так щедро надати. Крім того, народи докладають щораз більших зусиль, щоб утворити якусь всесвітню спільноту.

Таким чином, сучасний світ постає одночасно могутнім і безсилим, здат-ним чинити як найкращі, так і найгірші речі, й перед ним відкривається шлях на вибір: до свободи чи неволі, до прогресу чи регресу, до братерства чи нена-висті. Окрім цього, людина починає усвідомлювати, що її завдання – це правиль-но керувати тими силами, що їх вона сама розбудила до життя і які можуть або пригнічувати її, або служити їй. Ось чому вона ставить сама собі ці питання.

(Про глибші питання людського роду)10. Насправді це порушення рівноваги, від якого страждає сучасний світ,

пов’язане з іншим, глибшим розладом, що має своє коріння в людському сер-ці. Бо в самій людині ведуть між собою боротьбу багато чинників. З одного боку, вона, як створіння, має досвід своєї всебічної обмеженості, а з іншого – відчуває себе необмеженою у своїх бажаннях і покликаною до вищого життя. Зваблювана багатьма благами, вона постійно повинна вибирати якісь одні й відмовлятися від інших. Мало того: немічна і грішна, нерідко вона робить те, чого не бажає, а що бажала б зробити – не робить4. Тому вона страждає від розладу в самій собі, а від цього також виникають численні і значні незго-ди в суспільстві. Щоправда, є чимало людей, життя яких заражене практич-ним матеріялізмом, тож вони закривають очі на драматизм такого становища ; інші ж, пригнічені нуждою, не в стані замислитись над ним як слід. Багато хто вважає, що знайшов спокій у різних запропонованих їм тлумаченнях дійс-ності. Дехто очікує, що справжнє і повне звільнення людського роду здійснить-ся лише людськими зусиллями, і переконаний, що майбутнє царство людини на землі виповнить усі бажання її серця. Не бракує й таких, які, втративши надію віднайти сенс життя, виправдовують зухвальство тих людей, які вва-жають людське існування позбавленим будь-якого сенсу, а тому силкуються надати йому всю повноту значення, спираючись лише на власний розум. Але все ж завдяки сьогоднішній еволюції світу дедалі більше стає таких людей, які або починають ставити собі засадничі питання, або відчувають їх з новою силою: Що таке людина? Яким є сенс страждання, зла та смерті, що й далі існують , попри такий значний прогрес? Навіщо всі ці здобутки, досягнуті та-кою високою ціною? Що людина може дати суспільству, і чого вона може від нього очікувати? Що настане після цього земного життя?

4 Пор. Рим. 7:14н.


Церква ж вірує в те, що Христос, який помер за всіх і воскрес5, через свого Духа дає людині світло та силу, щоб вона змогла гідно відповідати своєму найвищому покликанню, і що немає під небесами іншого Імені, даного лю-дям, в якому могли б вони знайти спасіння6. Так само вірує вона в те, що ключ, центр і мета всієї людської історії перебувають у її Господа і Вчителя. До того ж Церква стверджує: у всіх змінах є чимало незмінного, що має свою основу в Христі, який є той самий вчора, сьогодні й навіки7. Отож у світлі Христа, який є образом невидимого Бога і “первородним усякого створіння ”8, Собор має намір звернутися до всіх людей, щоб пролити світло на таїнство, яким є людина, і взяти участь у пошуках відповіді на найважливіші питання нашого часу.

Частина IПРО ЦЕРКВУ І ПОКЛИКАННЯ ЛЮДИНИ

(Спонукам Духа слід відповідати)11. Народ Божий, – спонукуваний вірою в те, що його веде Дух Господній,

який наповнює всю землю, – старається розпізнати в подіях, потребах і праг-неннях нашої епохи, до яких він причетний разом з іншими людьми, справж-ні ознаки присутності Бога або його провидіння. Бо віра освітлює всі речі новим світлом і виявляє Божий план щодо цілісного покликання людини, тим самим спрямовуючи розум до справді людських розв’язок.

Передусім Собор має намір у цьому світлі висловити своє судження про ті цінності, що їх сьогодні ставлять понад усе, і співвіднести їх із їхнім божест-венним джерелом. Адже ті цінності виникають із людського творчого духу, Богом даного, тому вони дуже добрі; але через зіпсованість людського серця вони нерідко відхиляються від свого належного призначення, а отже – потре-бують очищення.

Що Церква думає про людину? Що слід порадити для побудови нинішньо-го суспільства? Яким є остаточне значення людської діяльності у світі? Ці пи-тання очікують на відповідь. Тоді стане яснішим, що Народ Божий і людство, до якого він належить, можуть послужити одне одному, і тим самим місія Церк-ви покаже свій релігійний, а тим самим найвищою мірою людський, характер.

5 Пор. 2 Кор. 5:15. 6 Пор. Ді. 4:12. 7 Пор. Євр. 13:8. 8 Кол. 1:15.


– Глава I –

Про гідність людської особи

(Про людину, створену на образ Божий)12. За майже одностайним розумінням віруючих і невіруючих, все, що є

на землі, призначене для людини, як для центру і вершини всього створеного. Але що ж таке людина? Сама вона вже висловила і далі висловлює багато

різноманітних і навіть суперечливих думок про себе, в яких часто або звели-чує саму себе як абсолютний критерій, або принижує саму себе до розпачу, тому сумнівається і непокоїться. Церква ж, глибоко відчуваючи ці труднощі й навчена Божим об’явленням, може дати на них відповідь, яка визначає справжнє становище людини, пояснює її немочі й дає можливість правильно пізнати її гідність і покликання.

Адже Святе Письмо вчить, що людина була створена “на образ Божий”, що вона здатна пізнавати й любити свого Творця, який поставив її володарем над усім земним творінням9, щоб вона керувала й користувалась ним, прослав-ляючи Бога10. “То що той чоловік, що згадуєш про нього, або людська істота, що про неї дбаєш. Мало чим зменшив єси його від ангелів, славою й честю увінчав його. Поставив його володарем над творами рук твоїх, усе підбив йому під ноги” (Пс. 8:5–7).

Але Бог не створив людину самотньою, бо вже від початку “чоловіком і жінкою сотворив їх” (Бут. 1:27), а їхній союз являє собою першу форму спільноти людських осіб. Бо людина в глибині своєї природи є суспільною істотою і без стосунків з іншими людьми не може ні жити, ні розвивати своїх обдарóвань.

Отже, Бог, як ми знову читаємо в Святому Письмі, побачив “усе, що ство-рив: і воно було дуже добре” (Бут. 1:31).

(Про гріх)13. Однак людина, поставлена у стані праведності Богом, за підмовою Лу-

кавого вже на початку історії погано скористалася своєю свободою, про-тиставивши себе Богові й бажаючи досягти своєї мети поза Ним. Хоч люди пізнали Бога, але не прославили Його як Бога, а притемнилось їхнє нерозум-не серце, і вони почали служити більше створінню, ніж Творцеві11. Те, що нам відомо з Божого об’явлення, відповідає й самому досвідові. Бо коли людина

9 Пор. Бут. 1:26; Муд. 2:23. 10 Пор. Сир. 17:3–10. 11 Пор. Рим. 1:21–25.


дивиться у своє серце і бачить там схильність до зла й до поринання в різні пороки, то розуміє, що це не може походити від її доброго Творця. Часто лю-дина відмовляється визнати Бога своїм началом і тим самим руйнує належне ставлення до своєї остаточної мети, а також збурює усе впорядковане нала-штування щодо себе самої, щодо інших людей та усього творіння.

Отож людина глибоко поділена у самій собі. Тому все життя людей – чи то індивідуальне, чи колективне – являє собою драматичну боротьбу між доб-ром і злом, між світлом і темрявою. Мало того, людина бачить, що вона не здатна успішно подолати лише власними силами наступи зла, тому кожен від-чуває себе неначе зв’язаним кайданами. Але сам Господь прийшов, щоб звіль-нити і зміцнити людину та відновити її зсередини, викидаючи геть “князя цього світу” (Йо. 12:31), який тримав її в неволі гріха12. А гріх принижує лю-дину і стримує її від досягнення нею своєї повноти.

У світлі цього Об’явлення знаходить своє остаточне пояснення і високе покликання людини, і її глибоке безсилля.

(Про людську природу)14. Людина – це єдність тіла й душі, і завдяки своєму тілесному складові

вона збирає в собі елементи матеріяльного світу, так що через неї досягають вони своєї вершини і долучають свій голос до вільного прославляння Твор-ця13. Тож людині не слід знецінювати своє тілесне життя; навпаки, вона по-винна вважати своє тіло добрим і гідним пошани, бо його створив Бог і вос-кресить його в останній день. Однак вона, зранена гріхом, відчуває ворожі поривання тіла. Сама гідність людини вимагає того, щоб вона прославляла Бога у своєму тілі14 й не допускала, щоб воно було поневоленим хибними на-хилами її серця.

Людина справді не помиляється, коли вважає себе вищою за тілесні речі, а не тільки часткою природи чи безіменним елементом людського суспільства . Своїм внутрішнім світом людина перевершує всесвіт речей, а досягає вона цих внутрішніх глибин, коли входить у своє серце, де очікує на неї Бог, який “вивідує серце”15, і де вона під оком Божим вирішує власну долю. Отож, коли людина пізнáє в собі духовну і безсмертну душу, тоді не дозволить обманю-вати себе фікцією, що виникає з фізичних та соціальних обставин; навпаки, тоді вона досягає істинної суті речей.

12 Пор. Йо. 8:34. 13 Пор. Дан. 3:57–90. 14 Пор. 1 Кор. 6:13–20. 15 Єр. 17:10; пор. 1 Сам. 16:7.


(Про гідність розуму, про правду і мудрість)15. Людина справедливо вважає, що вона, наділена участю у світлі Божого

ума, перевищує своїм розумом світ речей. Невтомно вправляючи свій твор-чий дух протягом століть, людина, без сумніву, досягла успіхів у емпіричних науках, техніці та мистецтві. А в наші часи вона дійшла до видатних досягнень , особливо в досліджуванні й підпорядкуванні собі матеріяльного світу. Завж-ди, однак, вона шукала глибшу правду і знаходила її. Адже розум не обмежу-ється лише пізнанням зовнішніх явищ, а здатний досягти справжньої досто-вірності в розумінні суті речей, хоча внаслідок гріха він частково затемнений і ослаблений.

Нарешті, інтелектуальна природа людської особи вдосконалюється і має вдосконалюватись завдяки мудрості, яка ласкаво спрямовує розум людини на те, щоб він шукав і полюбив усе, що правдиве та добре. Сповнена цієї муд-рості, людина доходить через видимі речі до невидимого.

Наша ж епоха більше, ніж у минулі часи, потребує саме такої мудрості, щоб стали гуманнішими нові винаходи людини. Адже майбутній долі світу загрожує небезпека, якщо люди не стануть мудрішими. До того ж слід зазна-чити, що багато народів, які володіють меншими економічними благами, але багатші мудрістю, можуть принести іншим надзвичайно велику користь.

Завдяки даруванню Святого Духа, людина доходить через віру до спогля-дання й розуміння таїнства Божого промислу16.

(Про гідність морального сумління) 16. У глибинах своєї свідомості людина відкриває закон, – що його сама

собі не встановлює, але якому повинна коритися, – голос якого завжди кличе її любити і творити добро та уникати зла. Цей голос звучить, коли треба, у глибині її серця як наказ: роби це, а того стережися. Бо має людина у своєму серці Богом записаний закон, слухатись якого для неї – честь, і за ним вона буде суджена17. Сумління є найпотаємнішим осердям і святилищем людини, де вона перебуває наодинці з Богом, голос якого промовляє у глибинах її душі18. Через сумління дивовижним чином відкривається той закон, що його виконують у любові до Бога і до ближнього19. Через вірність голосові сумлін-ня християни єднаються з іншими людьми у пошуках правди й розв’язуванні у правді численних моральних проблем, які виникають як у житті окремих

16 Пор. Сир. 17:7–8. 17 Пор. Рим. 2:14–16. 18 Пор. Пій XII. Виступ на радіо про правильне виховання християнського сумління у мо-лоді 23 березня 1952 // AAS 44 (1952) 271. 19 Пор. Мт. 22:37–40; Гал. 5:14.


людей, так і в житті громадському. І що більше перемагає праве сумління, то більше окремі особи і групи людей уникають сліпої сваволі й намагаються дотримуватись об’єктивних моральних норм. Та нерідко буває так, що сум-ління помиляється внаслідок неподоланного незнання, хоч і тоді не втрачає своєї гідності. Але цього не можна сказати у випадку, коли людина мало дбає про пошуки правди і добра, а її сумління від звички до гріха поступово майже замовкає.

(Про велич свободи)17. Людина може схилятись до добра тільки вільною волею; тому цілком

слушно наші сучасники так високо цінують свободу і так палко її бажають. Але нерідко вони неправильно розуміють її як можливість робити все, що за-в годно, для свого задоволення – навіть зло. А тим часом справжня сво бода – це особливий знак Божого образу в людині. Адже Бог побажав залишити люди ну “в руці її власного рішення”20, щоб вона шукала свого Творця за влас-ним бажанням і, тримаючись Його, добровільно доходила до повної та благо-словенної досконалості. Отож гідність людини вимагає, щоб вона діяла за свідомим і добровільним вибором, тобто особисто, за внутрішнім поштов-хом та переконанням, а не через якийсь сліпий інстинкт чи суто зовнішнє приневолення. А такої гідності людина досягає тоді, коли, звільнившись від усякого поневолення пристрастями, прямує до своєї мети, вільно вибираючи добро та уважно й успішно добираючи для цього відповідних засобів. Сво-бода людини, ураженої гріхом, може здійснити цю спрямованість до Бога лише за допомогою Божої благодаті. Але кожному доведеться дати звіт про своє життя перед судом Божим відповідно до того, що саме творив: добро чи зло21.

(Про таїнство смерті)18. Загадка людського існування постає найясніше перед лицем смерті.

Людина терзається не тільки болями і поступовим розладнанням тіла, а й – навіть ще більше – страхом перед остаточним зникненням. Але за спонукою свого серця вона судить правильно, коли, жахаючись цілковитого зруйнуван-ня й остаточного зникнення своєї особистості, відкидає це. Зародок вічності, що його людина має в собі, не можна звести лише до матерії, і він повстає проти смерті. Всі зусилля техніки, хоч і дуже корисні, не здатні заспокоїти тривогу людини, бо довголіття, досягнуте біологічним шляхом, не може задо-вольнити того бажання прийдешнього життя, яке нездоланно діє в її серці.

20 Сир. 15:14. 21 Пор. 2 Кор. 5:10.


Коли перед лицем смерті будь-яка уява є безсилою, Церква, навчена Божим об’явленням, стверджує, що людина була створена Богом для блаженної мети поза межами земної недолі. Крім того, християнська віра вчить, що тілесна смерть, – від якої людина була б вільна, якби не згрішила22, – буде переможена, коли всемогутній і милосердний Спаситель поверне людині спасіння, втрачене нею з власної провини. Адже Бог покликав і кличе людину, щоб вона усім своїм єством приєдналась до Нього у вічному сопричасті нетлінного божественного життя. Цю перемогу здобув Христос, що воскрес до життя, своєю смертю звіль-нивши людину від смерті23. Тому кожній мислячій людині добре обґрунтована віра дає відповідь на її тривогу щодо своєї майбутньої долі. Водночас вона дає можливість спілкуватись у Христі з возлюбленими братами, яких забрала смерть, бо віра подає надію на те, що вони віднайшли у Бога справжнє життя.

(Про форми і коріння атеїзму)19. Найглибша основа людської гідності полягає в тому, що людина покли-

кана до спільності з Богом. Вже від самого початку свого існування вона запро-шена до розмови з Ним – адже існує тільки тому, що Бог сотворив її в любові і з любов’ю завжди оберігає її. І повною мірою згідно з правдою живе лю дина лише тоді, коли добровільно визнає цю любов і віддає себе своєму Творце ві. Однак багато сучасних людей зовсім не розуміють цей глибокий життєвий зв’язок із Богом або відкрито відкидають його, тому безбожність слід зарахува-ти до найсерйозніших явищ сьогодення і розглянути його якнайретельніше.

Словом “атеїзм” позначають явища, які дуже відрізняються одне від одно-го. Одні люди відверто заперечують існування Бога; інші вважають, що лю-дина взагалі нічого певного про Нього не може сказати; ще інші вдаються до таких методів розгляду питання про Бога, що воно виглядає взагалі позбав-леним сенсу. Багато хто, неподобним чином переступаючи межі позитивних наук, намагаються пояснити все тільки за допомогою наукового дискурсу або ж, навпаки, взагалі не визнають існування жодної абсолютної істини. Дехто настільки підносить людину, що віра в Бога стає наче порожньою; причому вони, схоже, більше схильні до звеличування людини, ніж до заперечування Бога. Інші ж уявляють собі такого Бога, який жодною мірою не є Богом Єван-гелія, і цей їхній власний витвір вони ж самі відкидають. Ще інші навіть не ставлять питання про Бога, оскільки, мабуть, не відчувають релігійного не-спокою й не розуміють, навіщо вони мали б думати про релігію. Крім того, нерідко атеїзм виникає або з пристрасного протесту проти зла у світі, або ж із неслушного приписування значення абсолюту деяким людським благам,

22 Пор. Муд. 1:13, 2:23–24; Рим. 5:21, 6:23; Як. 1:15. 23 Пор. 1 Кор. 15:56–57.


що їх ставлять на місце Бога. Та й сама сучасна цивілізація часто може усклад-нювати доступ до Бога – не стільки сама по собі, скільки радше тому, що вона занадто заклопотана земними справами.

Звичайно, ті, що зумисно намагаються не пустити Бога у своє серце й уни-кають релігійних питань, не є вільними від провини, бо не слухають голосу свого сумління. Однак часто й самі віруючі несуть за це певну відповідаль-ність. Адже атеїзм, коли розглядати його загалом, не є чимось самобутнім, а виникає в силу різних причин, до яких належить також критичне ставлення до релігії, зокрема в деяких країнах – до християнської релігії. Тому у виник-ненні атеїзму немалу роль можуть відігравати віруючі, коли скоріше затем-нюють, аніж показують справжнє обличчя Бога, занедбуючи своє зростання у вірі, неправильно викладаючи віровчення або ж маючи хиби у своєму релі-гійному, моральному й суспільному житті.

(Про системний атеїзм)20. Сучасний атеїзм часто проявляється також у формі системи, яка, крім

інших причин, так далеко заводить людину в її прагненні до автономності, що це заважає їй визнати будь-яку залежність від Бога. Визнавці такого атеїзму стверджують, що свобода полягає в тому, щоб людина була сама для себе ме-тою, єдиним ковалем і творцем своєї власної історії. Вони гадають, що це не-можливо узгодити з визнанням Господа – Творця і Мети усіх речей – або, що-най менше, вважають таке визнання зовсім зайвим. Такій позиції може сприяти й оте відчуття могутності, що його дає людині сучасний технічний прогрес.

Серед форм сьогоднішнього атеїзму не можна не згадати про ту, адепти якої очікують визволення людини передусім через її економічне та соціальне визволення. Вони стверджують, що релігія стоїть на заваді цьому через саму свою природу, оскільки збуджує надію людини на якесь оманливе при йдешнє життя і тим самим відвертає її від побудови земного суспільства. Отож коли вони приходять до влади в державі, то люто борються проти релігії й поши-рюють атеїзм, особливо у справі виховання молоді, застосовуючи при цьому всі засоби тиску, які є в розпорядженні державної влади.

(Про ставлення Церкви до атеїзму)21. Церква, щиро віддана Богові й людям, не може не засуджувати – хоч

і з болем, але рішуче, як вона й досі засуджувала, – ті згубні вчення та дії, які суперечать розумові й загальнолюдському досвідові та відбирають у людини її природжену гідність24.

24 Пор. Пій XI. Енц. Divini Redemptoris, 19 березня 1937 // AAS 29 (1937) 65–106; Пій XII. Енц. Ad Apostolorum Principis, 29 червня 1958 // AAS 50 (1958) 601–614; Іван XXIII. Енц. Mater et


Однак вона намагається зрозуміти причини заперечення Бога, які кри-ються в мисленні атеїстів, тому, – усвідомлюючи вагомість питань, що їх вони піднімають, і керуючись любов’ю до всіх людей, – вважає, що ці питання слід поважно і глибше розглянути.

Церква вчить, що визнання Бога жодним чином не суперечить гідності людини, оскільки ця гідність має свою основу й завершення в самому Богові. Адже Бог-Творець помістив людину в суспільство як істоту розумну і вільну. Та передусім, як дитина Божа, вона покликана до спільності з Богом і до учас-ті в його блаженстві. Крім того, Церква вчить, що есхатологічна надія не при-меншує значення земних завдань – скоріше, підтримує виконання їх новими стимулами. І навпаки, за відсутності Божої основи й надії на вічне життя гід-ність людини порушується, як сьогодні це часто буває, а загадки життя і смер-ті, провини і страждання залишаються без вирішення, тож люди нерідко впа-дають у зневіру.

А втім, кожна людина сама для себе так і залишається нерозв’язаним і не зовсім виразно усвідомленим питанням. Бо ніхто не може у певні моменти, а особливо в найважливіших подіях життя, цілком його уникнути. Вичерпну і цілковито певну відповідь на нього дає лише один Бог, який кличе людину до глибших роздумів і смиренніших пошуків.

Зцілення від атеїзму слід сподіватися за належного викладання церковного вчення і за бездоганного життя всієї Церкви та її членів. Адже завдання Церк-ви – робити присутнім і неначе видимим Бога-Отця та його воплоченого Си-на, безнастанно оновлюючи й очищаючи себе під проводом Святого Ду ха25. Передусім це досягається через свідчення живої та зрілої віри, підготовленої до того, що вона могла ясно бачити труднощі й перемагати їх. Яскраве свід-чення такої віри подали і подають чимало мучеників. Ця віра має виявляти свою плідність, пронизуючи собою все життя вірних, навіть мирське, спону-каючи їх до справедливості й любові, особливо щодо знедолених. Проявити присутність Бога найбільше допомагає братня любов між вірними, які одно-душно змагаються за євангельську віру26 і являють собою знамено єдності.

Хоч Церква цілковито відкидає атеїзм, однак щиро визнає, що всі люди, віруючі й невіруючі, мають співпрацювати у правильній побудові цього світу, в якому вони спільно живуть, а це вочевидь не може відбуватися без щирого і мудрого діалогу. Тому Церква глибоко сумує через те розрізнення між ві-руючими й невіруючими, що його несправедливо вводять деякі правителі

Magistra, 15 травня 1961 // AAS 53 (1961) 451–453; Павло VI. Енц. Ecclesiam suam, 6 серпня 1964 // AAS 56 (1964) 651–653. 25 Пор. Другий Ватиканський Собор. Догм. конст. про Церкву Lumen gentium, гл. I, п. 8. 26 Пор. Флп. 1:27.


держав , які не визнають основних прав людини. Для віруючих Церква вимагає реальної свободи, щоб вони могли вільно будувати в цьому світі також і храм Божий. Атеїстів вона щиро запрошує з відкритим серцем роздумувати над Євангелієм Христовим.

Церква чітко знає, що її благовість відповідає найглибшим прагненням людського серця, бо вона захищає гідність людського покликання, повертаю-чи надію тим, хто вже зневірився у величі свого призначення. Її послання жодною мірою не применшує людину, а несе світло, життя і свободу для її подальшого розвитку, і ніщо інше не може задовольнити людського серця: “Ти створив нас для Себе, Господи, і неспокійне серце наше, доки не спочине в Тобі”27.

(Про Xpиcта – нову Людину)22. Справді, таїнство людини істинно прояснюється лише через таїнство

воплоченого Слова. Бо Адам, перша людина, був прообразом Того, хто мав прийти28, а саме Христа-Господа. Христос, новий Адам, в об’явленні таїнства Отця та його любові повною мірою розкриває, ким є людина, і показує їй ви-соке її покликання. Тому не дивно, що вищезгадані істини знаходять у Христі своє джерело і в Ньому досягають вершини.

Той, хто є “образом невидимого Бога” (Кол. 1:15)29, є досконалою Люди-ною, яка повернула синам Адама божественну подобу, що була спотворена першим гріхом. Оскільки людська природа, яку Він прийняв, у Ньому не зникла30, тим самим вона і в нас була піднесена до найвищої гідності. Бо Він, Син Божий, через своє воплочення певним чином з’єднався з кожною люди-ною. Людськими руками працював, людським розумом мислив, людською волею діяв31, людським серцем любив. Народжений від Діви Марії, Він справ-ді став одним із нас, у всьому подібний до нас, окрім гріха32.

27 Св. Августин. Сповідь, I. 1 // PL 32, 661. 28 Пор. Рим. 5:14; Тертуліян. Про воскресіння плоті, 6 // PL 2, 802 (848); CSEL 47, с. 33, 1. 12–13: “Все, що було закладено в глину [при створенні людини], було зроблено з думкою про майбутню людину – Христа”. 29 Пор. 2 Кор. 4:4. 30 Пор. Другий Константинопольський Собор, кан. 7: “Ні Бог-Слово не перетворився на природу плоті, ані плоть не переведено у природу Слова” // Denz. 219 (428). Пор. також Третій Константинопольський Собор: “Бо пресвята й непорочна його одушевлена плоть, ставши обожествленою, не була усунута (theôtheisa ouk anèrethè), а залишилась у своєму ста-ні і своїй суті” // Denz. 291 (556). Пор. Халкидонський Собор: “[Христа] слід визнавати у двох природах – незлитно, незмінно, нероздільно, нерозлучно ” // Denz. 148 (302). 31 Пор. Третій Константинопольський Собор: “так і його обожествлена людська воля не була усунута” // Denz. 291 (556). 32 Пор. Євр. 4:15.


Непорочний Агнець своєю добровільно пролитою кров’ю заслужив нам життя, в Ньому Бог примирив нас із Собою та одне з одним33 і звільнив нас від рабства в диявола та гріха. Тому кожен з нас може сказати разом з Апос-толом, що Син Божий “полюбив мене і видав себе за мене” (Гал. 2:20). Страж-даючи за нас, Він не тільки дав нам приклад, щоб ми йшли слідом за Ним34, а й проклав нам шлях: якщо ми йдемо цим шляхом, життя і смерть освячу-ються і набувають нового значення.

Отже, у християнинові, коли він стає подібним до образу Сина, який є пер-вородним між багатьма братами35, починає діяти Святий Дух (пор. Рим. 8:23), і завдяки цьому він стає здатним виконувати новий закон любові36. Через цьо-го Духа, який є “завдатком нашої спадщини” (Еф. 1:14), вся людина внут-рішньо оновлюється аж до “визволення нашого тіла” (Рим. 8:23): “І коли Дух то го, хто воскресив Ісуса з мертвих, мешкає у вас, то той, хто воскресив Христа з мертвих, оживить і ваші смертні тіла Духом своїм, що живе у вас” (Рим. 8:11)37. Безперечно, християнин мусить і зобов’язаний боротися проти зла, зазнаючи багатьох страждань і навіть смерті; але, приєднаний до пасхаль-ного таїнства, уподібнений до Христа померлого і зміцнений надією, він дійде до воскресіння38.

Це має значення не тільки для християн, а й для всіх людей доброї волі, в серцях яких діє невидимим чином благодать39. Оскільки Христос помер за всіх40, і оскільки остаточна мета людини є справді одна, тобто божественна, то ми повинні вірити, що Святий Дух дає можливість усім – у спосіб, відомий лише Богові, – долучитися до цього пасхального таїнства.

Ось таке, настільки велике, є таїнство людини, яке через християнське об’явлення осяває віруючих. Отож через Христа і у Христі прояснюється за-гадка страждання і смерті, яка поза його Євангелієм пригнічує нас. Христос воскрес, своєю смертю смерть подолав і життя нам дарував41, щоб ми, як си ни у Сині, кликали в Дусі: “Авва, Отче!”42.

33 Пор. 2 Кор. 5:18–19; Кол. 1:20–22. 34 Пор. 1 Пт. 2:21; Мт. 16:24; Лк. 14:27. 35 Пор. Рим. 8:29; Кол. 1:18. 36 Пор. Рим. 8:1–11. 37 Пор. 2 Кор. 4:14. 38 Пор. Флп. 3:10; Рим. 8:17. 39 Пор. Другий Ватиканський Собор. Догм. конст. про Церкву Lumen gentium, гл. II, п. 16. 40 Пор. Рим. 8:32. 41 Пор. Візантійське Великоднє богослужіння. 42 Пор. Рим. 8:15; Гал. 4:6.


– Глава II –

Про людську спільноту

(Про наміри Собору)23. До важливих явищ сьогоднішнього світу належить збільшення взаємо-

зв’язків між людьми, якому найбільше сприяє сучасний технічний прогрес. Однак братнє спілкування між людьми здійснюється не завдяки тим досяг-ненням, а глибше, завдяки спільності осіб, яка вимагає взаємної та повної по-ваги до їхньої духовної гідності. Християнське об’явлення вельми допомагає розвиткові такого справжнього спілкування між особами, а тим самим веде нас до глибшого розуміння законів суспільного життя, що їх вписав Творець у духовну й моральну природу людини.

Оскільки видані останнім часом документи Учительства Церкви вже ши-роко виклали християнське суспільне вчення43, Собор нагадує лише про деякі найголовніші істини й викладає їхні основи у світлі Об’явлення. Далі він наголошує на деяких висновках, які для наших днів мають важливіше значення.

(Про суспільний характер людського покликання у Божому задумі)24. Бог, який по-батьківськи піклується про всіх, побажав, щоб усі люди

творили одну сім’ю і ставились одне до одного по-братерському. Адже всі вони створені на образ Бога, який створив “з одного ввесь рід людський, щоб він жив по всій земній поверхні” (Ді. 17:26), і всі покликані до однієї й тієї самої мети, тобто до самого Бога.

Тому любов до Бога і до ближнього є першою і найвищою заповіддю. Свя-те Письмо повчає нас, що любов до Бога не можна відділяти від любові до ближнього: “...І всякі інші заповіді містяться у цьому слові: «Люби твого ближ-нього, як себе самого»... Любов, отже, – виконання закону” (Рим. 13:9–10; пор. 1 Йо. 4:20). Для людей, що з кожним днем щораз більше залежать одне від одного, і для світу, який щораз тісніше об’єднується, це є річ надзвичай-ної важливості.

Мало того, коли Господь Ісус молиться до Отця, “щоб усі були одно... як і ми одно” (Йо. 17:21–22), Він відкриває просто незбагненні для людського ро-зуму перспективи і вказує на деяку подібність між єдністю Божих Осіб і єдніс-тю синів Божих у правді та любові. Ця подібність показує людині, що вона –

43 Пор. Іван XXIII. Енц. Mater et Magistra, 15 травня 1961 // AAS 53 (1961) 401–464; його ж. Енц. Расеm in terris, 11 квітня 1963 // AAS 55 (1963) 257–304; Павло VI. Енц. Ecclesiam suam, 6 серп ня 1964 // AAS 56 (1964) 609–659.


єдине створіння на землі, що його Бог створив задля неї самої, і не може вона повною мірою віднайти себе, як тільки через щире дарування себе самої44.

(Про взаємозалежність між особою і суспільством)25. Із суспільного характеру людини випливає, що успішний поступ людсь-

кої особи й розвиток самого суспільства залежать одне від одного. Бо початком , суб’єктом і метою всіх громадських установ є і повинна бути людська особа, то-му що вона за своєю природою має абсолютну потребу суспільного життя45. Оскільки життя в суспільстві не є для людини чимось випадковим, то саме зав-дяки спілкуванню з іншими, виконанню взаємних обов’язків і діалогові з брата-ми вона зростає у всіх своїх даруваннях і може відповісти своєму покликанню.

Із суспільних зв’язків, які необхідні для розвитку людини, деякі – як, на-приклад, сім’я і політична спільнота – більш безпосередньо відповідають її внутрішній природі, а інші випливають радше з її вільної волі. В наші часи з різних причин збільшуються з кожним днем взаємозв’язки і взаємозалеж-ності, а тому виникають різні товариства й установи чи то громадського, чи то приватного характеру. Це явище, назване “соціалізацією”, хоч і не позбавлене небезпек, однак приносить чималу користь для зміцнення й розвитку здіб-ностей людської особи та захисту її прав46.

Але хоч це суспільне життя чимало дає людям, щоб вони могли виконати своє призначення, в тому числі релігійне, однак не можна заперечувати, що тих самих людей соціальні умови, в яких вони живуть і перебувають уже з самого дитинства, часто стримують від того, щоб чинити добро, і підштовхують до лихих дій. Безперечно, що заворушення, які так часто бувають у суспільному житті, відбуваються частково внаслідок самого напруження в економічних, політичних і соціальних структурах. Однак при глибшому розгляді стає ясно, що в основі виникнення їх – людська гординя та егоїзм, які викликають замі-шання також і в суспільній площині. А там, де суспільні умови зіпсовані че-рез наслідки гріха, людина, яка від народження схильна до злого, знаходить нові стимули до гріха, що їх неможливо побороти без величезних зусиль, під-тримуваних Божою благодаттю.

(Про сприяння спільному благові)26. Внаслідок щораз тіснішої взаємозалежності, яка поступово поширю-

ється на весь світ, виникає те, що спільне благо – тобто сукупність тих умов

44 Пор. Лк. 17:33. 45 Пор. св. Тома Аквінський. Етика, кн. I, чит. 1. 46 Пор. Іван XXIII. Енц. Mater et Magistra // AAS 53 (1961) 418; Пій XI. Енц. Quadragesimo anno, 15 травня 1931 // AAS 23 (1931) 222н.


суспільного життя, які дають можливість і спільнотам, і їхнім окремим чле-нам повніше та швидше досягати власної досконалості, – стає сьогодні дедалі більше загальним, охоплюючи права та обов’язки, що стосуються всього люд-ства. Кожна спільнота повинна брати до уваги потреби і законні прагнення інших спільнот, навіть спільне благо всієї людської сім’ї47.

Одночасно зростає й усвідомлення надзвичайної гідності, що належить людській особі, бо вона перевершує всі інші речі, а її права та обов’язки є за-гальними й непорушними. Тому слід надати людині все необхідне, щоб вона могла вести справді людське життя: їжу, одяг, житло, право вільно вибирати життєвий стан і створювати сім’ю, право навчатися, працювати, право на добре ім’я, на пошану, на отримання необхідної інформації, право діяти згід-но з правильними засадами свого сумління, право на захист приватного жит-тя і на слушну свободу, в тому числі релігійну.

Отже, суспільний лад і його поступ мають постійно служити на благо осіб, тому що порядок речей повинен підкорятися порядкові осіб, а не навпа-ки. На це вказує й Господь, кажучи, що субота встановлена для людини, а не людина для суботи48. Цей порядок потребує постійного розвитку: його слід спирати на правду, будувати на справедливості й оживляти любов’ю; у свобо-ді ж треба знаходити щораз гуманнішу рівновагу49. А для досягнення цього не-обхідно оновити спосіб мислення і впровадити масштабні зміни в суспільстві.

Дух Божий, що чудесним провидінням керує плином часу й оновлює лице землі, сприяє цій еволюції. А євангельська закваска розбудила і надалі збу-джує в серці людини нестримну потребу власної гідності.

(Про пошану до людської особи)27. Переходячи до практичних і найбільш невідкладних висновків, Собор

наполегливо підкреслює потребу поваги до людини: кожен повинен сприйма-ти ближнього, без жодного винятку, як “другого себе”, передусім маючи на увазі його життя і засоби, необхідні для гідного проживання50, щоб не бути подібним до того багатія, який нітрохи не подбав про бідного Лазаря51.

Особливо сьогодні стає невідкладним наш обов’язок стати ближнім для будь-якої людини і служити ділом кожному, кого зустрічаємо на нашому шля-ху: чи це буде всіма покинута старша людина, чи несправедливо зневажений іноземний робітник, чи вигнанець, чи позашлюбна дитина, що незаслужено

47 Пор. Іван XXIII. Енц. Mater et Magistra // AAS 53 (1961) 417. 48 Пор. Мр. 2:27. 49 Пор. Іван XXIII. Енц. Pacem in terris // AAS 55 (1963) 266. 50 Пор. Як. 2:15–16. 51 Пор. Лк. 16:19–31.


страждає через не скоєний нею особисто гріх, чи голодний, що звертається до нашої совісті, нагадуючи слова Господа: “Усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших, – ви мені зробили” (Мт. 25:40).

Крім того, ганебним є все, що спрямоване проти самого життя: всякого роду вбивства, геноцид, аборти, евтаназія й навіть добровільне самогубство; все, що порушує цілість людської особи: калічення, тілесні чи моральні кату-вання, спроби поневолити сам дух людини; все, що ображає людську гідність: нелюдські умови життя, свавільні ув’язнення, депортації, рабство, проститу-ція, торгівля жінками та підлітками; а також ганебні умови праці, коли до ро-бітників ставляться, як до звичайного інструменту наживи, а не як до вільних і відповідальних осіб. Все це й подібне до цього є справді ганебним, тому що отруює людську цивілізацію; воно ганьбить скорше тих, хто так чинить, ніж тих, хто терпить несправедливість, і є найвищою мірою зневаженням Творця.

(Про пошану і любов до противників)28. Пошану й любов треба поширювати також на тих, хто в суспільних, по лі-

тичних або навіть релігійних питаннях думає чи діє інакше, ніж ми. Якщо ми будемо ставитися до них з більшою людяністю й любов’ю і глибше старати ме мо-ся зрозуміти їхній спосіб мислення, то легше зможемо встановити з ни ми діалог.

Звичайно, ця любов і прихильність у жодному разі не повинні робити нас байдужими до істини й добра. Навіть більше, ця любов спонукає Христових уч нів проповідувати спасенну істину всім людям. Але слід відрізняти помилку, яку завжди треба відкидати, від людини, яка помиляється, бо вона завжди збе-рігає за собою гідність особи, навіть у тому випадку, коли заразилась хибними чи не досить точними релігійними поглядами52. Один тільки Бог є суддею і знав-цем сердець, тому Він забороняє нам судити про чиюсь внутрішню провину53.

Вчення Христа вимагає, щоб ми вибачали також кривди54 і поширювали на всіх ворогів заповідь любові, яка є заповіддю Нового Закону: “Ви чули, що було сказано: Люби ближнього свого і ненавидь ворога свого. А я кажу вам: Любіть ворогів ваших, робіть добро тим, хто вас ненавидить, і моліться за тих, що гонять і обмовляють вас” (Мт. 5:43–44 лат.).

(Про засадничу рівність усіх людей і соціальну справедливість)29. Оскільки всі люди володіють розумною душею і створені на образ Бо-

жий, то вони мають одну й ту саму природу і одне й те саме походження; й оскільки їм, що були ізбавлені Христом, властиве одне й те саме покликання

52 Пор. Іван XXIII. Енц. Pacem in terris // AAS 55 (1963) 299–300. 53 Пор. Лк. 6:37–38; Мт. 7:1–2; Рим. 2:1–11, 14:10–12. 54 Пор. Мт. 5:45–47.

Документи Другого Ватиканського Собору

Documents