149

РОЗДІЛ 4

РОМАНТИЧНІ І ВАЖКІ СТУДЕНТСЬКІ РОКИ

23 серпня. Отже, я студент силікатного факультету Івановського хі-

міко-технологічного інституту за спеціальністю “хімічна технологія елект-

ровакуумних матеріалів і приладів”!

Традиційно всі студенти, перш ніж навчатись, роз’їжджаються на

практику. Ну а ми, як студенти, також не виняток.

Наша вісімнадцята група отримала направлення в Пучежський ра-

йон. Пливли ми по Волзі. Яка скрізь краса! Далеко на горизонті видніють-

ся піщані береги. Волга та її водосховище в окремих місцях досягає ши-

рини трьох кілометрів. Зустрічаються одинокі острівки. Назустріч один за

одним попадались білі маяки... А береги по обидві сторони вкриті чагар-

никами і лісом... І синь кругом неосяжна!

Розподілили нас в Маріщенський радгосп. Я особисто твердої уяви

про ці краї не мав, а тут, виявляється, ще є пережитки майже середньовіч-

чя. Пошта приходить, напевно, раз в два тижні. Будиночки дерев’яні, ста-

ренькі.

Студенти нашої групи веселі, гумористи, але знають міру в цьому.

Особливо смішний наш керівник – аспірант. Анекдоти з нього ллються, як

з рогу достатку. Жити, взагалі, сумно не доведеться...

24 вересня. Тепер живемо з новим керівником – Віктором Федорови-

чем, якого нам прислали на заміну попередньому. Хороша він людина.

Старший науковий співробітник нашого інституту. Неодноразово уже піс-

ля роботи відпочиваємо біля вогнища. Дуже цікаво. Відбулися збори. Мене

знову, як і в школі, обрали комсоргом групи. В праці добре вже здружили-

ся, взнали “чим дихають” товариші по вісімнадцятій групі.

Від моєї дівчини отримав два листи. Як гарно вона описує мені про

все. Як хочеться скоріш зустрітись з нею, дивитись в її такі добрі очі, тор-

150

кнутись до її шовкових кіс, пригорнути до себе її ніжний стан і ... цілувати,

цілувати, щоб все на світі здавалось якимось дивним, незрівнянним, світ-

лим!..

28 жовтня. Тільки сьогодні викроїв трохи часу, щоб заглянути до

цієї книжечки. Важкувато трохи вчитися, але вже майже адаптувався.

Отримав від М. Ю. листа. (Напевно, тільки через це взявся до записів). Во-

на дивується, чому я не став студентом юридичного факультету. А взагалі,

як чарівно пише моя дорога вчителька! Трохи скучно за нею. Я вже так був

звик до неї, а тепер приходиться слухати її добрих порад тільки у сні та в

листі. Я довго не можу заснути. В уяву приходить вона. Дуже багато ду-

маю про мою дівчину. Як вона там? Що думає про мене? Я не перестаю за

нею нудьгувати. Хочеться скоріш зі всіма зустрітись, погомоніти. У Валі,

сестри моєї, весілля! На Жовтневі свята їду додому!.

1 листопада. Вечір! Лине чарівна мелодія Штрауса. В кімнаті тиша

– всі сплять: Ісмаїл скрутився калачиком, обличчям в подушку – для нього

нічого зараз не існує. Альоша спить на весь зріст, зрідка прихропує. Фаїк

уві сні навіть викидає інколи цілі “любовні фрази”. Ось приблизно такий

наш короткий студентський відпочинок. Тільки я один дивак не сплю. Чи

то від перенапруження, чи від навчання? Не можу собі второпати. Півночі

рояться різні думки. Багато думаю про рідних, про товаришів, про кохану

та про М. Ю. І все-таки, як дивно в цьому світі! Живеш з одними людьми,

розлучаєшся, зживаєшся з іншими. Бувають хвилини, коли ніби забуваєш-

ся. Але ніколи не можна забути про все те, що дало нам дитинство. Золоте

дитинство! Та ще краща, ще багатша, повноцінніша юність. Наша незабу-

тня шкільна і студентська юність!..

5 грудня. День Конституції! Олексію Кузьмовичу – чоловікові моєї

сестри Ніни – сьогодні виповнилося 35 років! Я дуже їм вдячний за все, за

те, що мене “приютили”, за те, що стали мені далеко від Батьківщини за

батька і матір.

151

М. Ю. написав лист. Багато думаю про цю прекрасну людину. Див-

но! Що мають в душі такі, як вона? Якийсь незвичайний секрет. Що при-

таманно цій чудесній дівчині? На такі і подібні питання я ніяк не можу да-

ти відповіді, котрі задовольняли б моє серце, мою уяву. Напевно, не тільки

я, моє серце, а багато таких, як я, мріють про Вас в цей чудовий вечір. Ви-

бачте мені, моя учителько, я нічого не хочу від Вас. Я хочу, щоб ціле жит-

тя, цілу вічність, люди слухали прекрасну мелодію Вашого дзвінкого діво-

чого сміху, щоб в багатьох молодих серцях від спомину про Вас, таку пре-

красну, на всіх струнах кохання бриніла радість. Мені ніколи в дитинстві

не приходилось знати, що можна так сильно любити людину, яка дала тобі

щастя знань, прищепила любов до всього прекрасного на цій загадковій

планеті, яка, може, на декілька років старша від тебе, яка, може, не помі-

чає, що діється зараз в юначому серці. Щасливий буде той, кому вона ста-

не дорогим другом, хто пройде життя з нею разом. Ні, я не заздрю цьому

щастю. Навпаки, я хотів би, щоб моє життя, стало для неї посвятою, щоб

хоч чимось приносити їй радість.

22 січня (1976 рік). Багато зараз я виношую ідей, мрій – таких жагу-

чих, може, й наївних. Чим більше я поринаю в ідею, тим більше вона за-

ставляє мене думати, тим величніше, в усій своїй красі, постає переді

мною ідеал. Який же він, цей незбагнений, недосяжний ідеал?..

25 січня. В сьогоднішню ніч я майже не спав. Ніч перед випробуван-

ням! Адже сьогодні екзамен по вищій математиці. Перший в моєму житті

студентський екзамен. І витримав я його нормально. Правда, хотілося б бі-

льше, і того я, може, в деякій мірі заслуговую, але екзамени – це, на мою

думку, гра, де перемагає достойний і залишається переможеним його сла-

бший суперник. А взагалі – я радий! Все-таки – вища математика! А в на-

ступному семестрі я прикладу всіх зусиль, щоб з успіхом і впевнено зу-

стріти літню сесію...

152

27 січня. Одна людина якось сказала мені: “Ти досить таки дивний,

Василь. Я перший раз у житті зустрічаю такого хлопця”. І при цьому вона

додала: “Ні, Василю, це не визнання в любові, а подив тим, як ти любиш

своє життя, як дерзаєш, як здорово ти мрієш...”

Це не вигаданий епізод з діалогу, це – реальність, причому людина,

що сказала мені це, як не дивно, великої душі, можна сказати, людина чу-

дова!.. Але справа не в тім. Нехай це будуть слова похвали, замилування, а

можливо, і жалюгідне підлабузництво, але до них я хотів би додати мій

життєвий девіз: “Вчитися!”. І справді, як хотілося б стати по-справжньому

освіченим. Мені особисто здається, якщо до всього подарованого мені ще-

дрою природою додати із самого дитинства необхідні умови, то для мене

моє життя стало б ще цікавішим та привабливішим. Тоді б тільки я зміг з

великою віддачею сил, енергії, волі і творчості приступити до здійснення

моєї ідеї, моєї мрії. Я ще і ще повторюю чудові слова старого філософа:

“О мудрий мій світоч знань, я всім життям перед тобою схиляюсь,

я – твій співець...”

29 січня. “Справжнє кохання тільки там, тільки у того, в кого воно

виявляється у всій своїй повноті і багатогранності. По-справжньому мо-

же кохати лише той, у чиєму серці горить невгасимий і вічний вогонь лю-

бові до рідної землі, до людей, до Батьківщини. Лише таке серце справді

може кохати на все життя, любити цілу людську вічність...”.

Ні! Не можна бути байдужим до цих чудесних слів. В моєму серці

сьогодні, як ніколи, щось діється. Може здалось в цю мить, що я ніколи в

житті не був по-справжньому щасливий. Я не знаю ще того прекрасного,

того величного, що люди звуть коханням. І для себе, нещасного, я зробив

висновок, як не дивно, його в мене не було, а було тільки бажання коха-

ти!.. Aле сьогодні!.. Сьогодні я не зустрів ні сонячної царівни, не відчув

теплоти дівочого серця, не отримав я і гарячого поцілунку. Сьогодні я по-

153

бачив, відчув, пережив, неперевершену, прекрасну людську пісню кохан-

ня! О, яких тільки слів потрібно, щоб виразити подібне почуття!

... Двоє живуть на цій загадковій планеті любові, живуть, дерзають,

люблять, але нічого не знають одне про одного. Та настає нарешті той час,

коли вони по різних життєвих справах зустрічаються... А серця, як магні-

ти! І кожен із цих людей розуміє, що їхні життєві дороги зійшлися, що во-

ни нарешті знайшли того, про кого мріяли, кого бачили не раз в своїх мо-

лодих снах, до кого так тягнеться серце. О серце! Ти все розумієш, ти все

так прекрасно відчуваєш. Але не так просто сказати дорогій людині про те,

що знає серце, що діється в тобі...

Ось такий шлях пройшов Віктор, так сталось і з Лідією. Які душевні

люди! Але яка мелодія їхнього кохання, яка гармонія їхніх почуттів! Я пе-

рший раз в житті зустрів таких людей, і перший раз відчув таке кохання. І

досить тільки того, коли я почую мотив пісні:

“... И может быть, и может быть,

что я в ночном твоем окне

свою звезду увижу в темноте…”

із фільму “Трудные этажи”, я з великою вдячністю буду згадувати його го-

ловних героїв, що дали мені стільки радісних хвилин, стільки багато – ціле

кохання!..

27 лютого. Закінчилися мої перші студентські екзамени, пролетіли,

мов один день, довгождані канікули. Позаду радість зустрічі, тривога че-

кання, печаль розлук... Воління побачитись з моєю дівчиною. Невдача.

Може, й так треба. Може, це примха долі, а, скоріш всього обставини...

Проте найбільша радість в моїх канікулах – зустріч з М. Ю.!

В учительській вона з’явилась якось несподівано, мов весняне сонце,

що випливло з-за хмар. Привітно подала так знайому маленьку руку, а в

устах така близька і скромна її усмішка.

154

– Здрастуй, Василю! – Від несподіванки такої я, мов гарматний пост-

ріл, зірвався з місця, але слова привітання спочатку випалити не зміг. Її та-

ке миле обличчя, чоло, такі добрі дівочі очі, коси, що ледь помітно вигля-

дають з під тієї ж хустини вмить зачарували мене, п’яного від такого не-

сподіваного щастя.

Опам’ятавшись, я промовив:

– Здрастуйте!

Не знаю, чому я такий чудний. Але саме вона – єдина людина, з якою

я можу розмовляти невимушено, душевно, розмовляти довго, навіть ... ціле

життя. Щось є в цій дівчині не розгадане, прекрасне, подароване їй самою

природою.

Такі хвилини в житті, звичайно, пролітають дуже швиденько, зали-

шаються тільки спогади і наївні юначі мрії...

26 березня. Вирішив сьогодні трохи пописати. Але довго це робити

не прийдеться тому, що студентське життя і в цьому міру знає. Та, власне,

що писати; ніби й ніяких змін. Від моєї дівчини чекаю відповіді і фотогра-

фії. М. Ю., мабуть, ще тільки пише, адже я їй написав недавно. Той лист,

що тільки пишеться, а, може, вже перебуває в дорозі, для мене не просто

аркуш паперу, не просто об’єкт взаємності і інформації, а ціла радість і со-

лодкий щем серця, і трепіт душі...

А на дворі вже весна! Та тільки в повсякденних турботах, в навчанні

всього цього і не помічаєш. Зміни проходять у всьому: і в природі і в душі

людини... До побачення! До зустрічі в наступний раз, мій щоденнику!..

8 травня. Не знаю, про що і писати. Багато нового було в мене за

цей період, відколи я не брав щоденника. Спочатку про зустріч “нашого”

десятого класу. Так, дуже приємно було потиснути правиці моїм недавнім

однокласникам. Тільки мені чомусь здається, що за цей короткий час (бли-

зько року) пройшло багато змін у характерах, у поведінці моїх друзів. Не

так пройшла ця зустріч, якби цього бажалось. Тим більше, що відсутня при

155

цьому була наша М. Ю. А це значить, що зустріч без неї, без цієї прекрас-

ної людини, вже не та...

... Вона була в цей вечір особливо приваблива, красива, добра. Мені

було дуже приємно провести з нею цей час. Жаль, що тільки недовгою бу-

ла ця так чекана зустріч. Розлука знову розділила нас на деякий час...

... Бачив також людину мого першого захоплення. Для себе я зробив

деякі висновки. Вона неповторна. Краса її образу ні з чим незрівнянна. О

вражий час обставин! Чому сталось так, що ти не дав мені ні найменшої

можливості поспілкуватись з моїм першим коханням, з дівчиною, краса

якої є прообразом дівочої краси. В кінці кінців, справа не тільки в красі?!.

29 травня. Зараз перерва... Через декілька хвилин фізика! Декілька

хвилин для студента – це дуже багато. Особливо вранці, коли доводиться

студеною водою збивати залишки сну. Відверто говорячи, який зараз перед

заліками і екзаменами сон – одні жахи!

... Ну от і викладач ввійшла...

5 червня. Сиджу в кімнаті один. Всі роз’їхались по домівках готува-

тися до хімії. А я не можу втриматись від сліз. Мама моя! Мила, найдоро-

жча!.. Дорога моя трудівнице!.. Чому щастя Ви зараз не маєте? Чому хво-

рієте? Всі діти Ваші пороз’їжджались, Мамо. Вам, дорогі мої, важко вдвох

з Татом – я знаю. Виростили, виховали нас п’ятеро, а ми всі “розійшлися”

шукати ... долі і ... знань. Тепер Ви тільки задовольняєтесь тим, що можете

нас згадати, помріяти, побачити у сні. А якими ми були маленькими?!. А

які Ви з Татом зараз для нас дорогі, незамінні... Так не хворійте ж, Мамо,

на зло всім хворобам! Будьте щасливі і здорові! Ваші діти завжди з Вами,

мої любі...

21 червня. Завтра і післязавтра екзамени. Останні в цій сесії! Ніби й

все вивчив. А зараз в цей тихий зоряний вечір я сиджу один в кімнаті, не-

мов зачарований. Переді мною фотографія, яку я довго чекав. В кімнаті ні-

кого, в кімнаті – я і вона, копія якої ввійшла в моє серце, як відлуння пер-

156

шого кохання. Голова моя охоплена довгими думами, гарячими мріями.

Жаль тільки, що сталось не так, як того бажалось. Але що вдієш!?. Юність

тим і приваблива, що не схожа на інші, неповторна, до казкового пригод-

ницька. Я давно її не бачив. А хотілося б при довгожданій зустрічі гово-

рити з нею довго, розмовляти про все і на чистоту...

Судячи з листів, вона змінилась, і мене це дуже втішає. Вона, напев-

но, все-все зрозуміла, як і я.

... І ось після того всього, що вже ввійшло в історію нашого кохання,

двоє закоханих сердець, розлучені двома тисячами кілометрів, стримують

свої справжні почуття в тільки ділових, нажаль, листах. І нічого про лю-

бов, і ні слова про кохання...

23 червня. Глибока ніч... Всі сплять. А я не сплю!?. Від радості! Пе-

рший курс подолано. Я – другокурсник! Сесія проведена нормально! До-

дому написав листа. Далі – перша в житті цілина. Все!

2 липня. Сьогодні закінчив другий трудовий день. Ось вона – цілина!

Цілина з її безмежними просторами, з розлогими степами, з пекучим сон-

цем. Ось який він оренбурзький та казахстанський гарячий і дикий степ!

Доводиться надзвичайно багато працювати на будівництві будинків, але це

не страшно. Від хорошої праці ще ніхто не помирав. Я, звичайно, не виня-

ток. Так що щасти тобі, “малий”, на трудовий ниві!

Дивно! Вчора мені приснився прекрасний, солодкий сон. Із щедрої

сонячної Молдавії в уяву прийшла моя царівна – кохана. Сьогодні ж уві сні

переді мною постала вона, така близька, дорога мені подруга. І так сього-

дні – вона, вчора інша. Не хочеться говорити неправду. О, друзі мої! Були

б Ви зараз зі мною, як би Ви були б потрібні мені в цей час: і ти, Васю, і ти,

Петя. Дорогі мої! Давайте будемо друзями навічно! Хай буде щира дружба

між нами! Най не буде в житті нічого такого, що могло б її порушити!

22 липня. Передислокувались в радгосп Новосовхозний Адамовсь-

кого району Оренбурзької області. Це на межі з Кустанайською областю

157

Казахстану. Будуємо “битовку” біля потужного зерноелеватора. Питної

води немає. Воду привозять з Озерного, за дев’ять кілометрів звідси. Три

мулярі-старшокурсники та я – їх підсобник. Працювати доводиться без ви-

хідних з чотирьох ранку до дев’яти, а іноді – до одинадцяти вечора. В кож-

ній годині – п’ять хвилин перекуру і все. Праця важка, виснажлива праця...

На зерноелеватор з Орського технікуму привезли групу дівчат. Це хоч тро-

хи скрасило наші сірі будні. Є з ким під час роботи словом перекинутись...

11 серпня. Сьогодні є небагато вільного часу, так що і не гріх трохи

помріяти наодинці. А помізкувати є про що. Адже три дні назад був день

будівельника. Цей день надовго запам'ятається мені. Я побував на тому

священному місці, де в 1967 році трагічно закінчилося життя двічі Героя

Радянського Союзу Володимира Миколайовича Комарова, льотчика-

космонавта. Біля обеліска, поклавши квіти і віддавши данину глибокої по-

ваги, я з хлопцями нашого студентського будівельного загону сфотографу-

валися на пам'ять. “Безумству смелых поем мы песню…” –такими слова-

ми ми почали свій запис у Книзі відвідавших цю землю. Отже, залишивши

свої автографи, ми з великим смутком розлучились з Комаровим...

23 серпня. Пусть все радости жизни будут у твоих ног. Выбирай

любую! Счастья тебе настоящего!!! А еще – пусть твоя очаровательная

улыбка будет всегда молодой, веселой и счастливой. Любовь должна

быть у человека единственной и самой чистой, нежной и благородной.

Любви тебе самой настоящей! ( Б. Г.)

14 вересня. Десять днів вже дома! Інколи згадується цілина. Тільки

вже, як пройдений етап. Схуд за два цілинні місяці так, що мама не впізна-

ла. Аж сплеснула руками, як побачила мене після цілини. Мабуть, кілогра-

мів п’ятдесят важив при моєму зрості в 175 сантиметрів.

Як хотілося б зустрітися з моєю недавньою цілинною подругою,

пригорнути, приголубити, сказати їй багато-багато хороших і теплих слів.

Багато передумав про неї. Тільки доля, напевно, не дасть вже нам ніколи в

158

житті зустрітись. І тільки слова, написані Б.Г. вище на мою адресу, будуть

мені завжди нагадувати про її дівочу любов і щиру ласку до мене у важкі

дні мого перебування на Оренбургщині. Хай щастя і радість будуть нероз-

лучними друзями в її житті.

Скільки дала мені всього цілина! Як важко заробляти хліб насущний!

Цього людина ніколи не може забути...

15 вересня. Так, сьогоднішній вечір запам’ятається мені надовго. Я

мав безмірне щастя зустрітись з дорогою для мене людиною – М. Ю. в ха-

ті, де вона на квартирі, розмовляли про все-все довго. Правду кажучи, для

мене цей час пролетів, наче одна хвилина. Моя рідна вчителька була, напе-

вно, також зворушена, але не могла знати, що діялось в моєму серці. Може,

вона і дійсно вважає мене тільки улюбленим учнем, а може?! О якби тіль-

ки знала вона, що на зустріч з нею я летів, як на крилах, що за цих три роки

вона ввійшла в моє серце дуже глибоко. Я хотів би зустрічатися з нею як з

близьким другом, а не учителем. Хоч, може, я і забагато хочу, але серце

моє буде вічно нагадувати про її милий і неповторний образ. Мені хочеть-

ся писати про неї довго-довго...

20 вересня. Дуже не терпиться ще раз побачити мою кохану дівчину.

Як скучив я за нею за ці десять днів! Якось обставини моїх канікул не да-

ють можливості мені з нею зустрітися. Як хотілося б її пригорнути, поці-

лувати до болю її губи, голубити її недавно пострижені коси, просто так

помовчати. Лише була б вона поруч!

24 вересня. Зараз сиджу один у своїй кімнаті. Яка нудьга! Тепер ди-

вився фільм “У день весілля”. Хочеться до моєї дівчини. Де ж ти, моя ко-

хана? Сонечко ти моє світле, зіронько ясна! Прийди ж до мене в цю хви-

лину, сядь зі мною поруч. Дай надивитися на твої добрі очі. Адже я неза-

баром їду – їду надовго, на цілих п'ять місяців. Мені важко буде без тебе,

моя відрадо. Будь зі мною хоч у листах, хоч у думках. Так хай же збереже

159

твоє чуйне дівоче серце до мене любов, хай живе між нами це слово вічно!

Ні, не слово, а вона – любов!..

18 жовтня. Зараз знаходимося в Тєйковському районі в “дєрєвні”

Клачково. Працюємо на збиранні овочів. Дуже цікаво. Вечорами сидимо з

групою у нас в кімнаті. Все тут є: анекдоти, смішинки, цікаві розповіді. А

між нами, хлопцями, проводяться захоплюючі дискусії на міжнародні теми

і політичні новини. До речі, тут поблизу ставок і нам є чим зайнятись у ві-

льний час: граємо в хокей. Так-так, в хокей, бо в цих краях вже зимно.

19 жовтня. Пішли сьогодні в ліс. Проводили час біля вогнища. Було

дуже цікаво. До речі, наші дівчата були незадоволені поведінкою хлопців.

Справа в тому, що останні вирішили не піти в ліс, а просто провести віль-

ний час дома. Правда, це їм вдалося, але ж і дівчат “підводити” не варто

було... Прямо таки жаль було дивитись на їхні хвилювання. Коли ми пішли

(я і наш керівник – В’ячеслав Федорович) до них на вогнище, вони самі

його розпалили, самі біля нього співали, грались і танцювали. Провели час

добре.

17 листопада. Сьогодні Міжнародний день Студента! Нажаль, наша

група не зуміла зібратись з такого приводу, хоч, звичайно, і були заявки

“відсвяткувати”. Я і Льоша Костянтинов були зайняті, а крім нас організо-

вувати це ніхто ще поки-що не в змозі. З вівторка з Льошею ходитимемо

на нашу випускну кафедру. На нас там чекає цікава і захоплююча науко-

ва робота. Я відчув, що наука – це моя доля. До речі, на другому курсі

вчитись вже легше, так що пора вже братись за побудову фундаменту мого

майбуття. Хотілося б думати, що не тільки мого, але, в деякій мірі, тієї лю-

дини, яка стане для мене вірним другом і товаришем на все життя.

Вона чомусь не пише, тільки чому, я ніяк не можу второпати, хоч і

не зовсім. Я написав вже декілька листів, а відповіді все ніяк не дочека-

юсь...

160

... І знову мій улюблений і дорогий Володимир Сосюра зараз, в цей

чудовий вечір, зі мною!..

Ластівки на сонці, ластівки на сонці,

Як твої зіниці в радісних очах...

Зацвіли ромашки десь на горизонті,

Й пахнуть поцілунки, як китайський чай...

Я знаю багато “поетів-писак”, але, по-моєму, не кожен із них зуміє

так ніжно, так гарно і душевно писати, як В. Сосюра. А в тім, кожному

своє. Та тільки Сосюра може так переживати, так швидко ввійти в серце

читачеві. На мій погляд, багато творів цього прекрасного митця слова не-

перевершені!..

Такий я ніжний, такий тривожний,

Моя осінняя земля!

Навколо вітер непереможний

Реве й гуля...

І хвилі моря, далекі й близькі,

Мені шумлять...

Там стелить сонце останнім блиском

Кривавий шлях...

Криваві пальці тремтять... О зоре,

Постій не йди!

Але шумить далеке море,

І мла ... і дим...

27 листопада. Ти приходиш до мене в сон... Немов сріблоблискуча

русалка, ти випливаєш у моїй уяві, як на хвилі довгоочікуваний маяк. Іноді

ти мені здаєшся чайкою: то політ в синяву неба, то торкання крилом срібла

161

моря – мого серця. Іноді ти стаєш переді мною чарівною квіткою, що так

глибоко запала в мою душу...

“… Она раздевалась и долго плыла на волне. И ей не мешало присут-

ствие звезд в вышине. И ветер обмякший, и вздох, а не голос птенца, нич-

то не мешало… И грезилась жизнь без конца.

Тем временем он, проходя по дорогам земли, стремительно к ней

приближался в поту и пыли. Щадила гроза человека в извечном пути, сжи-

гала дубы, а его пропускала: иди!

Вода, где скользит он, добрела (гнев моря мелел), тонули громады

стальные, а он – уцелел. И воздух, которым летел он к порогу весны, ни

разу не сбросил его с непокорной стены.

И вот он увидел – осталось два шага шагнуть! – вода пеленала про-

хладой горячую грудь и легкие руки курились, как светлый дымок. И сделал

он шаг, а второй осилить не мог.

Всю жизнь положил, чтобы встретить ее наяву, и вот оробел он –

и тенью упал на траву. «Быть может, ей в мире дороже меня тишина?»

– подумал… И сразу к нему прикоснулась она.

Припала всем телом, всем громом своей красоты! Но видел он толь-

ко хрустальные капли воды, не женскую кожу, не тонкое возле белье, он

видел травинку, прилипшую к шее ее…

Нагая, как рыба, взметнулась она в небеса и робко, и властно вошла

ему в слух и глаза. И вот закружились… Их танец был выше стыда! Каза-

лось, что с ними должна приключится беда.

Что сон их разрушат! Что так хорошо на земле не может быть

людям, привыкшим вращаться во зле. Что небо растопчет неземную их

красоту! … Но двое кружились, как звезды на Млечном Мосту…”

7 грудня. Отримав листи від моїх незамінних друзів: Петі і Васі. Ну

от – вони вже і солдати. Так що не бачитимемось, напевно, років два-три.

Петя служить в Латвії, а Вася має чималу честь носити голубі пагони пові-

162

тряних військ під Ленінградом. Ось такі справи. Чому тільки не пише М.

Ю.? В чому річ? О, як би я хотів бачити у сні її маленький дівочий стан, її

усміхнене, як сама весна, обличчя, її шовкові коси-самоцвіти... О, як хотів

би я охопити всю її, ввійти в її святе царство дівочості, в блаженну приро-

ду її почуттів. Як хочеться бачити її на березі Теплого Моря з легкою хус-

тиною в руці, граючу, з невибагливими срібними хвилями, біжучу назу-

стріч золотому сонцю, веселою, усміхненою, красивою. Прийди ж до мене,

мріє моя дорога!..

24 січня (1977 рік). В цей день у нас випробування – екзамен по фі-

зиці. По суті справи, сьогодні для нас розпочинається сесія. Точніше, вже

почалася, оскільки фізика вже здана на “відмінно”.

5 лютого. Сьогодні в мене щасливий день! “Відмінно” по теорії

ймовірності. Трохи важко було передбачити перед екзаменом, що сьогодні

в моїй заліковій книжці стоятиме запис “відмінно” і підпис “Валентина

Федорівна Афєнкова” в колонці для прізвища “професора чи доцента”. І,

звичайно, що я був у цьому випадку цілком і повністю настроєний на “до-

бре”. Але “відмінно” у самої Афенкової – це, безперечно, вдача і успіх!

Слід також сказати, що в останній час я мало сплю. Лягаю о третій годині

ночі. І ще годину-дві перевертаюсь, але не сплю. Дуже перевтомлююсь.

Але що вдіяти, для того життя і дано, щоб прожити його з повною відда-

чею сил і енергії, і щоб потім не було боляче за те, що воно прожите дарма,

і що на цій прекрасній і загадковій Землі ти не залишив ніяковісінького

сліду. В гіршому випадку – ти ще й наслідив серед цих добрих, розумних

людей. Як не гірко, але трапляються і такі випадки. До від’їзду на Батьків-

щину залишилось небагато – всього лиш тиждень. Той день, той час і ті

незрівнянні ні з чим хвилини мого щастя, коли я вийду з Бердичівського

автобуса біля “будки” (як в нас лагідно називають територію тракторного

парку), коли опинюсь в теплих обіймах місць мого дитинства, для мене за-

раз це все дороге тільки, як сон. І з кожним прожитим роком я все бі-

163

льше зізнаюсь в тому, що рідні місця, серед яких пройшло, пролетіло

бурхливе, насичене різними пригодами дитинство, ніхто і ніде не замі-

нить повік.

І так, попереду органічна хімія. “Ні пуху, ні пера!”. А потім і “попут-

ного тобі вітру”, Василю, до рідної Вінниччини!

14 лютого. В уяві моє рідне Поділля, мила серцю Вінниця...

О сьомій – небо забарвіниться,

Коли, як завжди, день при дні,

Промовить знов: “Говорить Вінниця!”

Приймач усміхнено мені.

Почую розповідь довірливу

Про новобудови, про поля...

Немов подільського говіркою

Весь край до мене промовля.

Частоти серця я настроюю

На позивні краси, добра,

На ритми мужньої історії,

На хвилі Бугу і Дністра.

І усвідомлювати радісно,

Що словом чистим, як роса,

Говорить, й не лише по радіо,

Зі мною Вінниччина вся.

То обважнілим житнім колосом,

То джерелом удалині,

А то Кармалюковим голосом

Говорить Вінниця мені.

Рядками вічними на камені,

Що непогасні, як вогні,

І ніжним поглядом коханої

164

Говорить Вінниця мені.

Не раз ще слухатиму Вінницю,

Її пісні, її слова...

Провінціальний – хто провінцію

Свою в зневазі забува.

Як щось зроблю, нарешті, путнє,

Набутком увінчаю дні,

То це тому, що незабутньо

Говорить Вінниця мені.

А. Бортняк

7 березня. Сьогодні у наших дівчат був радісний настрій. Авже ж,

день Жіночий. Тим більше, що хлопці були такі уважні до них, коли разом

святкували у нас, в 47-мій кімнаті, їхній день. Було дуже цікаво і весело.

Дівчата нам, як не дивно, подарували красиві запальнички з індивідуаль-

ними підписами на них. Подарунки з запізненням вони дали нам до дня

Радянської Армії і пояснюють цей факт тим, що свято наше якраз зайняли

канікули. Правда, ми також не залишились в боргу перед ними. Ми їм по-

дарували букети живих квітів. Для них це було несподівано, оскільки вони

вважають, що взимку живих квітів дістати дуже важко, тим більше, в цих

краях...

В кімнаті відпочинку грала музика – наші “Лаутари”. Дуже вже вони

лунко грали, аж “вуха в’янули”. Але нічого. Взагалі, грали непогано.

Дівчата були дуже щедрі на поцілунки. Багато їх було в цей вечір.

Льоша Костянтинов з Галинкою Душаніною помирилися (не впевнений,

що надовго), але, тим не менше, прекрасна половинка мого друга була від

того у такому настрої, що, дивлячись на неї, можна було сказати: “Галя

тільки-що народилася на світ...”.

165

27 березня. Ніби й нічим не знаменний цей день, але хочеться писа-

ти. На вулиці трохи потеплішало, вирує весна. За вікном біля сусіднього

дому веселий гамір дітвори – вони зараз на канікулах. Іваново зараз стало

трохи іншим. Ніби змінилось, помолоділо. Чи то може дихання весни?

Люди, радісно збуджені, нешвидкою ходою крокують по вулицях. Весна!

Весь час згадується наша подільська весна. Ні з чим незрівнянна, прекрас-

на, сонячна. Особливо згадуються ті незабутні хвилини мого дитинства,

коли вранці біжиш до школи. Невільно помічаєш, як природа, вмита ран-

ковою росою, посміхається до тебе охайними і акуратно обробленими го-

родами, залитими сонцем полями й садами, а люди, вражені теплом і вес-

ною, якось по-особливому вітаються з тобою. В руках важкий портфель,

набитий зошитами й книжками, але цього ти не помічаєш. Скоріше б –

школа, друзі. Десь в глибині твого серця розквітла любов до них. Це вона

зараз підказує тобі ці слова, це вона всесильна і могутня дає тобі стільки

енергії і творчості...

Ну розмріявся, пора бігти на заняття. А хотілося б писати. Ох, було б

трохи вільного часу...

31 березня. Зараз дивився фільм “Табір відходить в небо”. Не можна

бути байдужим, подивившись його. Всього, бувало, передумаєш про цих

циган. У моєму розумінні вони здавались мені, виступали у всіх відношен-

нях в моїй уяві, якщо не всіх, то майже у всіх, з поганої сторони, якщо,

звичайно, не враховувати їхньої незрівнянної ні з якою народністю любові

до свободи, їхнього музикального, вільного, прекрасного життя. А краса

життя циганського роду полягає в мрійливому буденному бутті серед чарі-

вної молдавської природи, там, де широкий степ цілується з чистим небом;

там, де табуни прекрасних скакунів гонить до водопою молодий циган;

там, де можна побачити і на все життя запам’ятати хвилюючу картину за-

ходу сонця; там, де можна почути дзвінку циганську мелодію... А з чим ще

можна порівняти стрімкий порив любові Зобара і Ради, їхню хвилюючу пі-

166

сню кохання!.. Їх трагедія – це трагедія Ромео і Джульєтти. Помирають –

люблячи! Враженні любов’ю, як два молодих колоски скошені, падають

разом. Кров барона циганського у серці Зобара, вільна любов і безмежна

краса у Ради, але вони гинуть, щоб жити навіки разом. Як прекрасно! Ні, я

не радію від їхньої смерті, а вражений до глибини душі їхнім неповторним

коханням. Я щасливий від того, що жив разом з героями фільму, що відчув

і пережив всю трагедію їхньої любові... Їх радість, їх щастя – моє щастя!

Гірко іноді на душі від того, що в наш час перевелися Ради і Джульє-

тти, або, по крайній мірі, їх дуже мало. Як хочеться, щоб повторилося їхнє

кохання хоч на мить. Здається, багато віддав би, аби відчути його. Ні, не

пожалів би себе, свою мрію, на край світу вирушив би, тільки б знайти це

щастя – щастя кохати! Ні, це не ті поцілунки, якими так часто роздаються

дівчата; ні, це не ті необдумано “переспані” ночі, число яких у наш час

тільки зростає... Ні, це – не кохання; це – пародія; це – безглузда історія іс-

нування наших сучасників!..

19 квітня. Б.Г. поздоровила мене з днем народження. Вона навіть

прислала мені коробку шоколадних цукерок. Дуже мило з її боку.

Ми всі зараз живемо тільки завтрашнім футболом. Всі пристрасті за-

клятого вболівальника виходять назовні. Я думаю, завтра відбудеться зу-

стріч, яка навічно викарбується золотими літерами в історію світового фу-

тболу. Зараз, не стримуюсь, запишу команди і мій прогноз, а рахунок відо-

мий буде завтра?!.

11 травня. Сьогодні прийшла відповідь з Вінницького політехнічно-

го інституту на мій запит перевестися з Іваново до ВПІ. Мабуть, все буде

вирішено позитивно. Правда, майже все залежить від мене, але тим не ме-

нше. Я весь зараз в тих днях, коли опинюся на рідній Вінниччині, на доро-

гому мені Поділлі, у милій Київській Русі. Якщо все буде вирішено добре,

то я себе вважатиму повністю щасливою людиною. В мене зараз перед

очима Вінниця, з її прекрасними садами і парками, з її широкими площами

167

і проспектами, з її гордістю – Південним Бугом. Там в мене будуть нові

друзі, з якими я зможу поділитися всім, що у мене є, так як з хорошими мо-

їми теперішніми друзями. Жаль і боляче буде мені покидати Іваново, свою

групу, з якою вже так зжився, яку добре знаю, Господи! Скільки було

всього за цих два роки: і радісних, і щасливих, і гірких хвилин. Якщо зі-

брати це все докупи, то можна з впевненістю сказати, що вони мені дали

багато... І не дуже жалкую я, що провів цих два роки саме в Іваново.

12 травня. По радіо співає Софія Ротару. Гарно виконує пісню. Не-

вільно згадується та вже далека весна, пам’ятаєш, моя мила! Я тоді перший

раз вже не крадькома дивився на твої проникливі очі. Тоді я вперше взяв

твої руки в свої. З того часу пройшло більше двох років. А зараз весна! Як

гарно за вікном. Я сиджу за курсовим проектом. Скоріше б його здати, а

тоді – додому, в мою Україну...

6 червня. Через п’ять днів у нас екзамен по обчислювальній техніці.

Коротко говорячи, через п’ять днів (якщо, звичайно, все буде добре), ма-

тиму вищу освіту з цього нелегкого предмету. До речі, останнім часом ме-

ні чомусь немає листів. Х-м?! Чи не провокація це, чи не діло рук наших

дівчат із гуртожитку? Все може бути. Але, тим не менше, іноді гірко на

душі, коли довго немає вісточок і душевної підтримки від дорогих людей.

7 червня.

“Жінці природа втілила найвищий свій ідеал. Високий дар материн-

ства підносить її над світом.

Любов Матері – вся з тривог, сподівань і безоглядного жертвування

собою. Осяяне цією чистою любов’ю, крилатиться наше дитинство.

До Матері на пораду йдемо малими й дорослими.

Мати ніколи не злукавить.

Мати ніколи не скривдить і завжди захистить.

Осиротів би людський світ без Матерів.

Справжнє диво – не твоя любов до Жінки.

168

Справжнє диво – любов Жінки до тебе.

Придивися до Жінки, яка кохає і ти відкриваєш в ній стільки добро-

ти, стільки радості, стільки ніжності, що й сам оновишся в тому про-

мінні і станеш вищий. Коли людина кохає, то не тільки людину. Вона бере

собі в душу вулицю, де ходить її Кохання, дім, де живе, дерева, квіти...

Ніколи не легковажте коханням.

Бережіть коханих.

Коли в тебе є кохана, ти сильний. Коли твоя кохана ще й надійний

друг тобі, ти сильніший удвічі.

Вдвох ви вже колектив.

Частка суспільства.

Вітчизни.

Ваші діти набиратимуться сили з Вашої приязні, Вашого щастя.

Ваші друзі заздритимуть вам і вчитимуться у Вас бути щасливими.

Два крила у щастя – робота і любов. Робота, яку ми самі собі обираємо.

Любов, яка обирає нас...”

29 червня. П’ять тридцять ранку. Вчора приїхав додому, а зараз пе-

ребуваю в Уланові, чекаю автобуса на Вінницю. Поїду, дізнаюсь, як там

відносно переводу в ВПІ. Дома дуже гарно, тепло. Все зеленіє, цвіте. Роз-

цілував би цю землю, на якій виріс, яка вивела мене в люди, дала основу

для мого майбуття...

11 липня. ... Душа моя зараз подібна до безодні, в якій нічого не за-

лишилось, окрім гірких розчарувань. Після того незабутнього вечора, коли

вона промовила: “Я виходжу заміж”, і на всі мої промови, сповнені жалю,

відповідала твердо: “Вибач...”, мені здається, що я втратив в собі багато-

багато. Не знаю, чому вона так вирішила, але мені з нею жаль розлучатись.

Стільки надій і сподівань, стільки незабутніх зустрічей. Але дівчатам треба

виходити заміж, а не довго чекати. Мабуть, так буде краще для нас обох. Її

образ не виходить з моєї уяви. Її стривожене обличчя в той час, коли я,

169

може останній раз зустрівся з нею, все являється перед очима. Про тебе

останній раз пишу на сторінках цього щоденника. Ніколи я вже так не че-

катиму твоїх добрих дівочих листів і не бігатиму щогодини на перший по-

верх нашого гуртожитку, де висить поштова “скринька”, звідки можна бу-

ло взяти хоч і не так часто, але такий теплий твій лист. Ти залишила в мені

багато добрих згадок, проте нежданим для мене кінцем ти закреслила всі

мої сподівання. Сам не знаю, чи я любив тебе так сильно, бо не зустрічав

ще такого кохання, яке, я знаю, є на цій Землі. Може, ще я знайду його ко-

лись, та згадка про ті наші прекрасні дні не покидатиме мене навіть тоді. Я

бажаю щастя тобі, моя дівчино. Я знаю, якщо в нас, може, колись буде ви-

падкова зустріч, то вона приноситиме тільки душевний біль, ніж радість

зустрічі, як це було тоді... Те “тоді”, яке житиме в мені тільки в щемких

згадках...

12 липня. Друга цілина – Заволжський район Івановської області. Це

тут Островський писав свою “Грозу” про “луч света в темном царстве”.

Влаштувались непогано. Живемо в вагончиках по вісім чоловік. Я в одній

кімнатці з Льошею Костянтиновим, Женею Павловим та Колею

Зав’яловим. Зараз мене призначили стропальником. Раніше я про цю спе-

ціальність твердої уяви не мав, хоч, правда, як виявилось, вона вже не така

і важка: всього-на-всього – зачепити гачок за палю і завантажити її в по-

трібне місце. І те робить кран. Але коли ж ми будемо все-таки працювати

по-справжньому, по-цілинному...

14 липня. Сьогодні перший день ми по-справжньому попрацювали. І

знову декілька годин стоятимемо. Ну й організація праці!

19 липня. Зараз працюю муляром. Навіть цікаво! Все-таки творче за-

няття. Трохи забуваєшся. А ще сьогодні мені присвоїли таку професію як

такелажник. І, взагалі, цілина дає дуже багато. Вона у мене вже друга і, як

кажуть, “руку трохи набив” у цьому відношенні.

170

Дуже часто згадую М.Ю. Вона зараз відпочиває, тільки не знаю де.

Так і не довелося її побачити в останні канікули.

27 липня. Деяку частину роботи ми вже зробили. За моїми простими

підрахунками заробили ми на даний час десь рублів по двісті п’ятдесят на

кожного. Фактично, залишилось ще перекриття віконних і дверних пройо-

мів на санітарно-ветеринарному блоці, який ми будуємо ось уже понад два

тижні.

Б.Г. мені написала лист. Мені хотілося б її побачити, міцно поцілува-

ти, сказати: “Мила...” Я твердо знаю, що в нас з нею нічого не вийде, але

вона залишила в мені солодкі згадки про неї. В листі вона називає мене

милим. Напевно, також бажає зі мною зустрічі. І мені дуже приємно, що

десь далеко є людина, яка думає про мене, пише хороші дівочі листи. А та-

кі листи для мене велике задоволення і щастя. Навіть не знаю, чим я зможу

віддячити їй за це тепло і турботи.

6 серпня. Зараз “загораємо”. Роботи немає. Спека нестерпна. Іванов-

ські роз’їхались по домівках. Залишилось декілька студентів. Доводиться

над ними старшувати. Нудно. Скоріше б додому!

14 серпня. День Будівельника! Вже другий рік я його зустрічаю на

цілині. Зараз вечір, а цей день пройшов не зовсім весело. Трохи сумно. Всі

наші з загону пішли в клуб на танці, а мені хочеться побути наодинці з со-

бою. Навіть не знаю, про що писати. Зовсім настрою немає. Зараз лягатиму

спати. Так буде краще.

27 серпня. Цілина вже майже закінчилася. Залишилось декілька днів

до нашого від’їзду в Іваново. Цегли зовсім немає, а чи привезуть – невідо-

мо. Так що перебувати тут немає ніякого резону. Дуже часто думаю про

Батьківщину, про рідних, про знайомих. Весь час в моїй уяві постає М. Ю.

Давно я вже її не писав. Не знаю, де вона зараз перебуває. Мимоволі зга-

дуються слова О. Пушкіна із його “Мері”:

171

Here’s a health to The, Mary.

(Твое здоровье, Мери).

Пью за здравие Мери, милой Мери моей.

Тихо запер я двери и один без гостей

Пью за здравие Мери.

Можно краше быть Мери, краше Мери моей,

Этой маленькой пери; но нельзя быть милей

Резвой, ласковой Мери.

Будь же счастлива, Мери, солнце жизни моей!

Ни тоски, ни потери, ни ненастливых дней

Пусть не ведает Мери.

12 вересня. Закінчилася для мене вже друга цілина. Правда, трохи

невдачна. А зараз я вже дома. Дома – це в Україні, де мене зустріли тепло

батьківських сердець, а в саду – гори соковитих яблук і медових, запашних

грушок, а ще новини, які навіть, в деякій мірі стосуються мене, точніше

стосувались. Але продовжую про моє незабутнє враження від української

щедрої осені. В перший день мого приїзду я з’їв, напевно, з відро всяких

фруктів та овочів, адже там в Росії, на цілині, про таке я міг лише мріяти.

О, моя мила Україна! Я давно усвідомив, а тепер на власні очі ще раз

пересвідчився, що багатшої і красивішої, як ти, немає ніде. Ти – все!

Все, що потрібно для повноцінного життя і для великого Щастя!

Новини?!. Та, яка могла б стати мені другом на все життя, в письмо-

вому вигляді запросила мене на своє весілля. Тепер на запрошенні для неї

я вже “Уважаемый Василий”. Що ж, дуже мило... Та тільки, думаю, що на

цьому весіллі я був би для неї зайвим і нежданим гостем. Той вже далекий

вечір, останній і короткий вечір нашого побачення, ось ці ще недалекі її

заручини затушовує, затуманює невблаганний, але всесильний Час. І я

змирився з думкою, що Вона вже не моя...

172

І друге. А та, яку я перший раз в своєму житті провів додому, з якою

пролетіло стільки щасливих хвилин мого шкільного юнацтва, виходить за-

між?!. Жаль. А може й ні, що тільки не за мене.

Так, ці дві дівочі долі були для мене незвичайні. Мабуть, і я в їхньо-

му житті зіграв також деяку роль. Думаю, що позитивну. Так, напевно, хо-

че саме життя, що мені з ними не йти по одній дорозі. Хоч, як я тепер собі

зізнаюсь, що ні одна із них не була прообразом мого справжнього ідеалу.

Тепер мені залишається тільки констатувати, що життя не зупинило мене

на одній із вище названих дівочих доль, а дало змогу дальше шукати свою

справжню, свою суджену мені долю, а їм побажати щастя на весь вік. А,

взагалі, потрібно розпочинати трохи нове життя. Зовсім інше!..

18 жовтня. Від П.Г. також отримав запрошення на весілля. Що ж,

дякую щиро. А себе я поздоровляю (правда, трохи з запізненням) з навчан-

ням на третьому курсі. Хай дасть мені сили всевишній подолати курс фізи-

чної хімії – курс, після якого, кажуть, все можна, хлопцям навіть закоха-

тись, а дівчатам – виходити заміж...

31 жовтня. Навіть ніколи не думав, що можна так скучати за Ба-

тьківщиною. Інколи доводиться чути й таке, що, мовляв: “Я звик вже, ме-

ні якось байдуже...” Тепер таких людей я зневажаю, бо як можна любити

Батьківщину і одночасно бути байдужим до цього. Мимоволі проникаєшся

думкою, що в такої людини відсутні і душевна і людська краса, патріо-

тизм. Мені здається, що така людина не може ні любити, ні кохати, ані пе-

реживати. Гірко іноді, але доводиться бачити в такому становищі своїх зе-

мляків. Та я твердо переконаний, що то є окремі випадки. В сім’ї, як ка-

жуть, не без виродка. І, разом з тим, я дуже гордий за те, що справжній

подолянин ніколи і нізащо не проміняє наше рідне сонячне Поділля. Ме-

ні здається, що ніде в цілому світі не знайдеться краю, який би був хоч

трохи красивішим та любимішим од нашої Вінниччини. А перед очима:

заможні та багаті села, розлогі, аж ген до обрію розкинулись поля, і наси-

173

чена всіма чудодійними соками земля, садки вишневі, яблуневі – їх море,

зелене море. А річки в нас! Як гармонійно вписуються вони серед ярів та

яруг, балок та вибалок. Біля одної із них, що зветься Рудкою, пройшло моє

дитинство. Як зараз пам’ятаю кришталевий передзвін джерельної води, що

струменилась в річку. А влітку! Бувало, притаїшся в стиглій пшениці, ля-

жеш на весь зріст і наче зачарований. Прямо перед тобою небо, таке бла-

китне, глибоке, чисте. І навкруги до твого дитячого захоплення долітає

щебіт пташок, медовий аромат пахучої конюшини, що розкинулась десь

недалеко, шепіт важкого колосся...

Ні з чим незрівнянні подільські вечори. Сонце ось-ось спочине. На

зміну цілоденній жарі приходить прохолода, свіжість. Цей час в дитинстві

для мене був припливом радості, творчості. Дальше, дивись, вже й місяць

появився, освітив все навкруги. Та гостроверхі груші і широченні яблуні в

садках приймають форми дивовижних істот. Не раз, бувало, повертаєшся

пізно вечором додому із старого цвинтаря, де ми з хлопцями, граючись в

дитинстві, довгенько затримувалися і де було нам так цікаво, і не без стра-

ху входиш в садок. По спині “гарцюють мурашки”, а ти невпевнений, що

тут нікого немає, в цій темноті, але, перемагаючи страх, все-таки стрімго-

лов мчиш до хати. Це не раз було причиною різноманітних страшних сно-

видінь в дитячій голові. Може, навіть із таких пригод у нас виховувалася

чоловіча відвага та сміливість. А лісосмуги нашого краю! З ними в моєму

дитинстві пов’язано стільки смішних випадків та цікавих історій. Тепер

здається, що не проміняв би їх, ті тоненькі лісові смуги та посадки придо-

рожніх дерев, навіть на величезний, ну скажімо, Брянський чи тутешній,

Івановський ліс. Ні, красу нашого подільського краю, звичайно, передати

на папері не можна. Цю частину нашої сонячної України треба бачити на

власні очі, відчути ті фарби, те щастя та радість, що їх нам дарують безме-

жні подільські простори, душевне багатство та доброта моїх співучих зем-

ляків...Я був би так щасливий, коли б усе моє життя стало посвятою

174

цьому краю, де народився, де виріс... Найвеличніший гімн співаю я тобі,

моє Поділля!..

19 листопада. Дуже багато зараз працюю. Забув, коли останній раз

був в кіно. Але – нічого. Думаю, що в майбутньому буде легше. Все зале-

жить від мене. В середині січня збираюсь відвідати Великобританію. Гор-

дий безмежно за те, що саме я – делегат від інституту в цю країну. Та, вла-

сне, до січня ще далеко. А от про те, що мене ввели в бюро комітету ком-

сомолу інституту, слід подумати добре. Адже на мене випав обов’язок бу-

ти головою військово-патріотичного сектора інституту. В мене, крім цієї

роботи, справ незвіданий край. А що там казати відносно якої-небудь сто-

рони інтимного, так би мовити, життя. В цьому “секторі” дійсно зараз у

мене нуль. Але будемо надією леліяти, що прийде колись для мене той

славний час, коли закоханий плакатиму од щастя і з моїх вуст ніколи не

сходитиме божественне слово “люблю...”

18 грудня. Отримав від Петі і Васі листи. Я щасливий, що маю таких

друзів, справжніх друзів. Вася був у відпустці, зустрічався зі всіма “наши-

ми”, а враження від зустрічей передав вичерпно мені в листі. У Петі справи

йдуть також непогано. Я так радий за них!

22 січня (1978 рік). Здав два екзамени. Залишилось ще чотири. Сесія

наближається до завершення, проте залишилася ще фізична хімія. Здати б

цей екзамен і тоді ... “море по коліна”. І взагалі, чому це я так розхвилюва-

вся, адже справи поки-що не так вже скрутні – здаю ж на “відмінно”. Як

завжди, хочеться додому. Там на мене знову, напевно, чекають нові неспо-

діванки – приємні, хороші і навпаки. Обов’язково відвідаю школу. Довго я

там не був. Скучно за М. Ю. Яка вона зараз? Останній раз я зустрічався з

нею більше року тому. Навіть уява моя від такого проміжку часу не може

зафіксувати повністю, в усій красі її милий образ. А фотографії, нажаль,

немає такої, дивлячись на яку, можна було б хоч хвильку побути в її при-

сутності...

175

8 лютого. Як я і передбачав, канікули мої повні несподіванок. З Мо-

скви я виїхав ввечері сьомого лютого, а вранці сьогодні був в Києві. По-

спішав до Б.Г. на Гарматну-8. Вона ще, напевно, спала, оскільки в цей час

було десь біля восьмої години ранку. Несподівана зустріч після двох років

розлуки! Вона заплакала: “Неужели это ты, Василь?..” Б.Г. явно змінилася

за цей час. Мені не сподобалась її якась вдавана сором’язливість. Вона

втратила її колишню привабливість... Ми довго з нею ходили по Києву.

“Толком”, як вона колись писала мені, ми так і не розмовляли. Та й наві-

що!?. Відтоді я її запам’ятав ніжною, доброю, сміливою, вродливою. Тепер

– награне почуття хтивості, цнотливості... І, разом з тим, мені її жаль. Вона

стала більш серйознішою і вдумливою. Видно, життя її трохи заставило

задуматись над деякими проблемами, адже ще недавно вона була такою

безтурботною. Ми попрощалися тепло, проте без особливого ліризму. Але

на серці було недобре, коли відчув, що це вже назавжди. Щасти тобі, моя

добра подруго студентської цілинної юності!

10 лютого. Я побував у школі. Якщо особисто признатись, то ради

М. Ю. Вона також дуже змінилась. Не буду заперечувати, може, то я сам

повністю змінився і погляди мої на життя, мій світогляд стали іншими. І

тепер, коли я на рівних розмовляю з вчителями, то відчув, що зробився ні-

би “рівний” у багатьох відношеннях. Мені навіть трохи прикро від того,

що у рівні розвитку учні так швидко наздоганяють вчителів. Звичайно, цей

процес можна віднести до класу прогресивних відносно учнів. Щодо вчи-

телів, то тут я чітко помітив явний регрес, або “тенденцію примирення” зі

своїм становищем, якби можна було б так висловитись. І коли я у вчитель-

ській так, між іншим, сказав, що людина постійно повинна рухатися впе-

ред, вчитись, виробляти в собі активну життєву позицію, то вчителі мені

всі гуртом заперечили: “Закінчиш інститут і тоді тільки ти зрозумієш

смисл життя, і тоді тільки твої погляди стануть іншими... ”. М. Ю. явно бу-

176

ла на стороні вчителів. І так, я залишився, по-їхньому, в ідеалістах; вони ж

– “реалісти”.., або на життя дивляться тверезими очима.

До речі, М. Ю. вирішила, видно, покінчити з самотністю. Про цей її

намір і мої почуття я писати не стану, хоч, правда, про це все я дізнався

лише від її ж учнів, а не від неї самої. Я не засуджую її. Це цілком зрозумі-

ло. Мене хвилює в майбутньому інше, чи зможу я писати їй, чи ні. Цікаво,

як складається її доля? Щасти їй!

12 лютого. Івано-Франківськ. Вранці ми з дядьком Миколою виру-

шили в Яремчу. Погода вдалася на славу. Карпати в такий час прекрасні.

Красу і неповторність гір на папері передати важко. А повітря – одне здо-

ров’я! Які гарні будови скрізь, що звели їх гуцули: ресторан “Гуцульщи-

на”, туристські бази та кемпінги, колиби та інші місця відпочинку. Ми по-

бували також біля могил Руднєвих – батька та сина. Руднєв був колись в

ковпаківському загоні комісаром. На пам’ять сфотографувались. Були ми

також і в музеї партизанської слави. Тільки тут, в Карпатах, я зрозумів і

побачив, що в гуцулів є величезна любов до природи, колосальне відчуття

всього національного, та родзинка, використовуючи яку, вони так файно

відтворюють національне багатство – культуру. Чарівність Карпат, душев-

не багатство гуцулів справили на мене незабутнє враження. І мені так хоті-

лося б ще колись зустрітись з західно-українськими просторами, з її людь-

ми. Я уявляю, як гарно тут влітку: квітчастий терен пахучих полонин,

стрункі ялини на узгір’ї Карпат, краса та привабливість гуцульських домі-

вок, кришталево чисте гірське повітря і багато іншого, що приваблює сюди

тисячі і тисячі туристів та любителів її Величності Природи...

19 лютого. Цей день приніс у моє життя величезні зміни. Його я за-

пам’ятаю навічно. Як завжди, пишу зворушений. Проте на цей раз без пе-

ребільшень. Чомусь раніше не розумів ту величну силу кохання. Мені зда-

валось, що найменше почуття, збуджене любов’ю до дівчини, було кохан-

ням. Не знаю, може то і було в деякій мірі кохання, проте воно було не мо-

177

гутнім, не життєдайним, не щасливим... В свій час, в моєму серці жили В.

П. та Г. П., ще недавно – Л. Б. Почуття до них я чомусь виливав на папері з

величезним ліризмом, вдаючи при цьому, що вже навічно, що це і є те ко-

хання, якого я нібито і шукав. Проте в душі я добре розумів і тоді, що це

помилка, що рано чи пізно доведеться нарешті зізнатися перед своєю сові-

стю, що на цей крок, на цей необдуманий вчинок штовхає могутня і запа-

лююча сила юності, нездоланна і широка хвиля Кохання...

Чому наперекір своєї свідомості все-таки робив те, на що мені вказу-

вало всесильне Кохання? Чому? Тому, що хотілось любити, хотілось коха-

ти... Ні! Що ж тоді? Мета – мати собі надійного друга, який би міг, як і я,

пожертвувати навіть своїм життям ради тебе, почуття того, що ця людина,

як і ти, закохана, думає і переживає за тебе, виношує у серці для спільного

кохання найніжніші слова, у будь-який час прийде і щиро подасть тобі ру-

ку допомоги. Людина мого серця. Хто вона?

19 лютого – день, що асоціюється з іменем Галинка Остапчук і

дає відповідь на це запитання. Коли я зустрівся з нею в Бердичівському ав-

тобусі під час мого приїзду додому на канікули, то чомусь аж обімлів від

несподіванки. Галя була такою ніжною, лагідною, красивою, без награної

хтивості, що я подумав: “Куди ж я раніше дивився?”. Це було, як постріл,

як грім серед ясного неба... Навіть Батько мій (він теж їхав у цьому автобу-

сі) запитав мене, що то була за дівчина і сказав недвозначно: “Гарна”...

Що ж, Галю моя, вибач мені за те, що не зумів побачити в тобі мою

майбутню долю раніше, що так пізно обрав саме тебе в ранг мого життєво-

го друга. За тобою слово. Проте я твердо переконаний, що справа за тобою

не стане. Якщо це буде щиро з твоєї сторони, то я віддам тобі навічно усю

глибину мого закоханого серця, весь трепіт моєї душі, що відчуває до тебе

усі найсвітліші, найжагучіші почуття. А ще тобі я бажаю, волію всією ду-

шею, щоб ти вчилась. Вчитись – це значить інститут, студентська лавка,

вічно пам’ятні і хвилюючі, безтурботні і радісні, важкі та незрівняні сту-

178

дентські роки. Я знаю, Галинко, що ти розумна і вчитися можеш. Отож,

вчись!..

8 березня. Жіночий день! Оскільки це, дійсно, день наших милих ле-

ді, то, правду кажучи, мені особливої радості в цей день не прийшлось за-

знати. В гуртожитку, нажаль, панує якийсь вимушений святковий настрій.

Від того почуваєш себе якось не файно, не по-святковому. Правда, в цьому

я не бачу нічого такого, про що потім можна буде згадувати з жалем...

Коротко хочеться написати мені про те, що зараз живу в гуртожитку

тимчасово в кімнаті №35. Хлопці, мої друзі по кімнаті, слава Богу, мені

подобаються – всі три. Чому “слава Богу”, тому, що буває часто і по-

іншому. Я вважаю, що наша кімната найкраща на другому поверсі, що і

мене дуже втішає. Чистота в нас підтримується майже ідеальна і обстанов-

ка така, в якій можна і вчитись, і працювати, і відпочивати... Толік Чура-

ков, Євген Шумських та Володя Веретельник – це вони. До речі, останній

із них – також українець.

20 березня. Сьогодні я в лікарні. Не розумію, звідки взялась виразка

шлунку, адже я раніше про неї навіть не чув. Хоча з огляду на мою неймо-

вірну активність, прагнення скрізь встигнути, все зробити зразково і на ві-

дмінно, то це цілком зрозуміло. Професор Галина Дмитрівна Кротова мені

казала: “Василий, не спешите бежать по жизни, изредка оглядывайтесь”.

Хвороба мене безумовно хвилює, але основне, про що я переживаю – це

навчання. Пробути прийдеться в терапевтичному закладі, напевне, два-три

тижні. Потім наздоганяти товаришів?!. Важко. Проте нічого, якось воно

уладнається. Тим більше, що друзі мої по групі виявились на висоті. Вони

взяли наді мною “шефство”. Заздалегідь їм – величезне спасибі! Завтра

принесуть мені текст з німецької мови. Робити тут нічого цілісінький день.

А це для мене найстрашніше. Отже, потрібно “приживатись” до умов і

вчитись, вчитись, навіть лікуючись...

179

21 березня. В суботу, 18 березня, наша група проводила суспільно-

політичну атестацію. Від парткому були присутні Юрій Іванович Петров

та куратор Кирило Яремейович Прик (обидва кандидати наук і обидва з

нашої кафедри). А представником від комітету комсомолу до нашої групи

потрапив я. Слід сказати прямо, що цей захід пройшов у нас без будь-якої

гостроти. Студенти нашої групи, на жаль, виявилися надмірно пасивними.

Проте, коли розглядали останнє питання – дачу мені від групи рекоменда-

ції в кандидати, всі заактивнішали, хоч я таке питання перед партко-

мом і не ставив. Ця пропозиція надійшла від Кирила Яремейовича. В ньо-

го теж, здається, українські корені. Одноголосно вирішили цю проблему.

Друзі мої: Коля Зав’ялов, Женя Павлов і, взагалі, всі мої товариші по групі

щиро підтримали мене. Я також вислухав деякі зауваження з боку старших

товаришів, особливо нашого куратора за моє переконання, що в комсомолі

я вже все зробив. В майбутньому це мені допоможе.

26 березня. Сон мені приснився дивний... Він був солодким і приєм-

ним. Галинку бачив я у сні. Вона прийшла до мене такою незвичайною, але

надзвичайно красивою і бажаною. Здається, вона була чомусь напівоголе-

ною і здавалась в моїх руках, що ніжно і жадібно обхопили її, незбагненою

іскринкою, святою небожителькою Діаною. Я ніс її дорогою щастя. З ве-

личезною любов’ю гарячим поглядом я охопив всю її, мою Кохану. Ша-

ленством усіх моїх почуттів я силкувався збагнути її божественну красу.

О, дівоча красо! Я схиляюся перед тобою. З якою неприхованою лю-

бов’ю і насолодою я палким поглядом охопив всю тебе: твої неповторні

перси, пахучу зливу твоїх кіс, що дивними самоцвітами спадають на чарів-

ну наготу твоїх плечей, які раз у раз смикались у такті з диханням, життє-

вою насолодою, напіввідкриті губи, що застигли в жадані поцілунку. Я ці-

лував їх! А згадалось мені, що я пив цілющу воду, що називається щастям

– коханням. Вічне кохання!. Не вип’єш усю чудодійну силу і насолоду по-

180

цілунку. О, Галинко! Як сонце, ти світила мені в цю незабутню ніч і ослі-

пила мене грайливим і теплим промінням своїх дівочих чар...

... Від цього я прокинувся. Ранок. За вікном вирує весна.. А мені не

вистачає тебе, моє дороге сузір’я, моя богине – Галинко!..

16 квітня. Отримав від Галинки лист, такий по-дівочому теплий,

добрий. Вона навіть хвилюється за мене. Я тут же відписав їй. Спасибі, Га-

лю моя, кохана, рідна...

Валя, дорога моя сестричка, нарешті також написала. Як хочеться

швидше зустрітись з нею, і її сином Русланчиком!

Зараз перебуваю в профілакторії нашого інституту. Відпочивати,

правда, не доводиться, але мені дуже тут подобається, адже профілакторій

ІХТІ є один з найкращих в Росії. Перебуватиму тут до шостого травня, а

незабаром мій день народження!

20 квітня. Ну от і “розпечатав” я нарешті свій третій десяток. Вже

двадцять років прожив. Тільки подумати – двадцять років! А що зробив я

за цих два десятиріччя? Щасливе пригодницьке дитинство, школа, золота

медаль, інститут, комсомольський активіст... По життєвому – звучить тро-

хи рідко, проте скільки різних переживань, жагучих мрій, незбагненних

прагнень криється за цими словами. Не завжди мені було легко, а якщо і

було коли легко, то це, мабуть давалось нелегко! Не приховую, але я досяг

в деякій мірі набагато більше в життєвому відношенні, ніж мої ровесники –

друзі. Як ніколи раніше, тільки зараз по-справжньому зрозумів, що життя –

боротьба. Боротьба нелегка, на собі відчув. Треба вміти правильно спрямо-

вувати свої сили на поставлену перед собою мету. Інакше залишишся пе-

реможеним. Для мене – це трагедія! Для того, щоб робити корисне на Зем-

лі, потрібно добре знати життя, людину. Глибоко в моїй свідомості криєть-

ся думка, що життя знаю мало, хоч бачив багато, навчився немало. Мені

поки-що не вистачає життєвої мудрості. На мій погляд, це дуже важливо.

На власні очі побачив, але ще не переконаний, що вона дається людині

181

природою. Треба вчитися жити. Я намагаюсь. Нажаль, тільки хай це не бу-

де в образу івановцям, людей, в яких можна було б дечого повчитись, ма-

ло. Основна маса, як тут прозивають людей, “простофіля”. Переважно без-

турботні, “безшабашні” люди, проте кришталево чесні, прямолінійні та

відверті.

Хочеться на Батьківщину! Цей інтервал життя між двадцятьма і

тридцятьма роками треба спрямувати на розв’язання багатьох проблем... А

їх – дуже багато!..

11 травня. Третій курс вже майже закінчився. Залишилась тільки се-

сія – саме головне. Дуже хвилююсь, адже я з відомої причини трохи від-

став від моїх товаришів по навчанню. Думаю, що сесія пройде на високому

рівні, адже я працював з подвоєною енергією. Бажано “четвірок” не отри-

мувати. Щось давно не має листа від Галинки. Мабуть, тому, що я забув їй

відписати. Хай вибачить моя Галинка, але часу зовсім не вистачає.

13 червня. Ура! Я четвертокурсник! Сесія і всі труднощі, що зустрі-

чались мені в цьому навчальному році, подолав... Я на Батьківщині! Вве-

чері їздив до Галинки. Нажаль, її не застав дома. Проте я був безмірно

ощасливлений зустріччю з Танею – сестрою Галі. А Галинку я надіюсь зу-

стріти найближчим часом. Я чекаю цієї хвилини з нетерпінням...

2 липня. Третя цілина! Почалася вдало. Трохи намучився в дорозі.

Все-таки три дні добирався до Теренсаю Оренбурзької області. Женя Пав-

лов – квартир’єр – зустрів нас добре. Живемо в інтернаті. На рідкість, бо

на цілинах часто буває по-іншому, чисто в кімнатах. Вже й приступили до

роботи. Зводитимемо панельні будинки – двоквартирні. Працювати дово-

диться вдвоє більше, ніж інші бійці. Адже я –комісар! “Вибивати”, випису-

вати і турбуватись за все і за всіх – мій обов’язок. Взагалі, хоч і важко, але

мені тут подобається. Ну, на все добре на третій цілині!

5 липня. Перед очима Галинка, її зажурений вираз обличчя на пероні

Івановської залізниці. Чим більше часу проходить від того дня, тим більше

182

зростає у мене почуття до неї. Здається, розцілував би її, мою кохану, якби

була поруч. Я цілую її уві сні, знемагаю від любовної муки...

Турбуюсь найбільше за її вступні іспити. Щасти тобі, моя Галю!..

15 липня. Чверть цілини вже пройшла!.. З роботою не завжди добре:

інколи стоїмо через нестачу матеріалів. Проте хлопці не падають духом.

Троє удостоїлися подяки за хорошу працю. А сьогодні після роботи свят-

кували день Ангела нашому лікарю Олі.

31 липня. Одна половина цілини вже пройшла!.. Хлопці працюють з

піднесенням. Побудували вже три будинки. Залишилось ще два. На днях

їздив в другу бригаду нашого будівельного загону. Мене там, як комісара,

прийняли добре. Там також справи непогані.

9 серпня. Галинка вступила! Любий мій студент. Як я переживав за

тебе, як чекав твоїх телеграм. Тепер все позаду. Мені хочеться бачити тебе,

ніжно цілувати, сказати те “люблю”, яке я тобі не промовляв, яке будить в

тобі іскорку недовіри до мого кохання. Я люблю твою дівочу гордість і

найщиріші почуття до мене. Доля посміхається нам своїм теплом і щастям.

Спасибі долі і тобі, моя кохана!

13 серпня. Третій день будівельника зустрічаю на цілині. Їздили в

другу бригаду. Там знайшли славну місцину з річкою, з кам’янистим хреб-

том гір, де ми і приземлились.

Наловили багато раків, правда, вогнища не було, але було весело.

Купались, боролись, грались, танцювали, співали... Сфотографувались на

пам’ять. Ніби й все...

27 серпня. Останній день цілини! Як приємно усвідомлювати, що і

третя цілина позаду. Спробую в декількох словах охарактеризувати мину-

лий трудовий семестр. Це було прекрасне, спекотне, трудове літо, що на-

довго запам’ятається. Я був – комісар загону! Від мене багато чого залежа-

ло в загоні. І як мені тепер хочеться зізнатися собі, що робив я все непога-

но. А скільки за цей час анекдотів, смішних історій і пригод... Я думаю, що

183

і мені, і хлопцям ця цілина дасть дуже багато. Доводиться шкодувати тіль-

ки, що вона в мене, напевно остання. Далі вже переддипломна практика,

диплом і ... інженер! Ну, звичайно ж, хотілося б на наступний рік поїхати

командиром. Думаю, що справився б. Але такий задум, нажаль, може бути

нереальним...

30 серпня. В поїзді, здається ще не писав. Поїзд Орськ-Москва. Ста-

нція – Ряжськ-1. Десь в цих місцях народився командир нашого загону

Олег Кравченко. Скучно. Хочеться швидше в Іваново і додому!..

Отже, двічі я вже побував у диких Орських степах. Працював, як

проклятий. На грані зриву. Щоправда, не тільки я. Іншим хлопцям, незага-

ртованим тяжкою працею, було ще важче. Деякі з них не витримували, по-

верталися в Іваново. А я тихо і вперто ніс свій важкий хрест...

...Ловлю себе на думці, що колись саме в цих місцях майже 10 років

томився в неволі ангел-хранитель України – наш геніальний Тарас. І “Коб-

зар” тут став писати тишком-нишком. Як я глибоко розумію і поважаю Та-

раса Григоровича. Безталанні ми люди. Зла доля закинула нас далеко від

коханої України.

“В неволі тяжко, хоча й волі,

Сказать по правді, не було.

Та, все-таки, якось жилось...”

Страшенно хочеться додому. Нічого нам, українцям, робити в Росії.

Нас дома чекають справи. За нами, за блудними синами, скучає матінка-

Україна.

“Холоне серце, як згадаю,

Що не в Украйні поховають,

Що не в Україні буду жить,

Людей і господа любить.”

184

Я пригадав ці слова, коли в цій казахській напівпустині, в Оренбур-

зькому голому степу я був на волосині від смерті, коли ніс через прерію

бійцям СБЗ “Прометей-78” зароблені нами гроші від районного центру

Адамівки до Теренсаю, де квартирувалися мої бійці, і мене наздоганяв ав-

томобіль з підозрілими людьми... Дякувати Богу, все обійшлося. Проте цей

епізод мого життя викарбувався тяжким спомином у моєму серці.

...Я переконаний, що станеться той благословенний час, коли наша

свята Україна збере до купи своїх розкиданих по світу дітей і вони ще при-

служаться своїй Матері. Буде, неодмінно буде наша Вітчизна багата і щас-

лива! Ми вже пройшли найважчі випробування. А зараз:

“Свою Україну любіть,

Любіть її...Во время люте,

В останню тяжкую минуту

За неї господа моліть!”

З поеми “В казематі”. Т.Шевченко

29 вересня. Коротко хочеться написати про те, що було у мене в

цьому місяці. Їздив до Галинки в Пучеж. Я безмежно вдячний цій неповто-

рній зустрічі. Кохана явно чекала мене, що і приємно. Я цілував її, гладив

її чоло, руки... Це було те високе піднесення моєї душі, моїх незбагнених

поривів, що возвеличували мене, ощасливили, духовно збагатили.

О, Галинко! Як потрібна ти мені зараз, така рідна, така добра і лю-

бима мною людина. Я сиджу в гуртожитській кімнаті, а мені не вистачає

тебе, моя кохана, і тільки уява моя все пестить твої прекрасні дівочі обри-

си.

4 жовтня. Знов-і-знову Галя... Люба моя трудівниця! Коли ж ти

приїдеш? Я чекаю тебе, не дочекаюсь! Мрійливо притуляюсь до вуст твоїх.

Яка насолода, яка радість! Галинка, Галя, Галюня, Галченятко моє кохане!

Ти навіки моя...

185

18 жовтня. Побував недавно в Ленінграді та Валаамі-острові, що в

Балтійському морі. Це була туристська поїздка, якою мене нагородив об-

ком комсомолу за останню цілину. Дійсно, по праву місто Санкт-

Петербург називають Північною Венецією. О неперевершена краса його

петровської старовини! Петропавловська фортеця, Ермітаж, Казанський та

Ісакіївський собори, Кунсткамера, Петродворєц, прекрасні палаци Павла та

Катерини, що знаходяться в Павлово та Пушкіні. Його здавалося би не-

скінчений, повнолюдний і рівний, як струна, Невський проспект, площі,

пам’ятники, крейсер “Аврора”. А Нева! Скільки води несе ця багатоводна

ріка, довжина якої всього декілька десятків кілометрів. А які неповторні

ансамблі чисельних мостів, що перетинають Неву. Треба бачити і навік за-

пам’ятати хвилюючу картину, коли розходяться мости. Не можна також і

забути ті страшні 900 днів і ночей, які написані в історії кров’ю мужніх ле-

нінградців. Траур і шепіт дерев на Пискарьовському кладовищі... Зворуш-

ливий лист Тані Савічевої... Хвилина мовчання... Спасибі Вам, мужні захи-

сники, дорогі ленінградці! Батьківщина ніколи не забуде Ваш Подвиг...

Можна багато писати про незабутні враження, що залишаться від

побачення з Ленінградом. Але для цього треба написати цілу поему, що

поки-що не в моїх силах. Може, й просто немає можливості. Треба також

завжди пам’ятати, що ця краса стала можливою завдяки життю сотень ти-

сяч закатованих і згноєних українців, що створювали місто на Неві, святі

кісточки яких вічно залишатимуться в холодній Північній землі...

28 жовтня. В Колі Зав’ялова, мого доброго друга, з яким разом

вчимось, разом пройшли величні цілинні дороги, було весілля. Він запро-

сив мене старшим свідком до себе, або, як тут говорять – “тамадою” – лю-

дина, яка веде або іншими словами – керує весіллям. Торжество було роз-

кішним, багатим і веселим. Весілля я вів, видно, непогано, коли Коля дуже

дякував мені. І так, ленінський стипендіат Микола Зав’ялов, а мій кровний

товариш, тепер вже сімейна людина. Побажання мої (крім всього найкра-

186

щого) Колі – “не руби с плеча”, а Свєті – “пили, но знай меру”...

17 листопада. Були з Галинкою сьогодні в кіно. Дивилися фільм

“Єдінственная”. Як і Галинку, мене фільм глибоко вразив. Сюжет фільму

полягає у відношеннях молодих людей, які щиро кохають одне одного,

але незабаром розводяться. Причина такого різкого повороту в їхньому

житті, напевно, все-таки через “прекрасну половину”, хоч і її чоловікові

потрібно було розібратись “по-мужськи” в тому, що трапилось. Проте я за-

суджую, в кінці кінців, її, через прагнення позакулісних насолод. Отже,

якщо кохаєш, то повинен бути до кінця відданим людині свого серця, яку

обрав на все життя...

5 грудня. Недавно прочитав книги “Мала земля”, “Відродження” та

“Цілина”. Я дуже вдячний, зокрема і 18 армії, яка входила до складу 1-го

Українського фронту за визволення нашого любимого Поділля. Більше то-

го, в моєму селі Кропивна і сусідньому Ступнику тривалий час стояла пе-

редова і штаб одного з підрозділів 18 армії, в якому, можливо, і був тоді

політрук полковник Брежнєв. Недалеко від нашого села, біля “перехресни”

стоїть величний монумент на честь визволителів. Весь цей прекрасний

край фашистськими палачами був перетворений в попіл та розвалини. В

Ступнику, наприклад, за винятком двох хатів було зруйноване все село до-

тла. Але як прекрасна сонячна квітка, що спалахнула чарівністю і ненагля-

дністю після суворої зими, так невпізнанно змінилась наша Вінницька зем-

ля сьогодні. В цьому є і Ваша частка. Спасибі Вам, мужні гвардійці Украї-

нського фронту!

Надзвичайно близька моєму серцю книга “Цілина”. Як добре я розу-

мію її автора. Невільно згадуються свої цілини. Безмежні простори, палю-

че сонце, гарячі казахстанські вітри, студентський будівельний загін. Зі

світлими маяками в моєму житті я порівнюю “Прометей-76” та “Прометей-

78”. Це моя юність! Це – моя гордість!

26 грудня. Коли не бачу Галі декілька днів, мені здається, що ціла ві-

187

чність. З її приходом завжди з’являється тепло, усмішка, радість. В цей час

вона незвичайна: з морозу щоки рожеві, дихання збуджене, піднесений на-

стрій. Здається, сама зимова казка завітала до нас. Здрастуй, Галинко!

18 січня (1979 рік). Давно не писав. Напевно, треба ввести спеціаль-

ну рубрику – “Давно не писав...” Часу зовсім немає. Йдуть екзамени. Три

екзамени здав на п’ятірки. Здається, сесія ніби-то і не зовсім важка, проте в

деканаті зробили так, що від екзамену до екзамену дається тільки три дні.

А за три дні цілу дисципліну, як відомо, вивчити повністю майже немож-

ливо. Але студенти – народ завзятий і наполегливий, особливо в сесію

(жаль, що їх не супроводжує така наполегливість і завзятість відносно ро-

боти в семестрі). І тим не менше. До речі, студенти дуже заздрі на хороші

оцінки. Приведу приклад. Один викладач після прийому екзаменів у сту-

дентів групи 4-19 (до речі, також вакуумники, паралельна група) вийшов в

коридор, витер спітніле чоло і сказав: “Це – не студенти. Це – чорти якісь,

це ... звірі...” Так воно і є насправді. Різними шляхами студенти в сесію

укорочують життєвій вік своїх викладачів. Візьмемо, наприклад, Шуру

Анікіна з нашої групи. Він поки не отримає своєї четвірки, до тих пір не

вийде з аудиторії. В цей час він дуже вдало застосовує випробуваний арсе-

нал своєї хитрої натури. Буває й по-іншому. Щоб досягти своєї мети –

отримати потрібну оцінку (а студенти ще зарання так і кажуть: “Мені б то-

несеньку трійочку, або – четвірку”), студентська ватага сміливо витягує на

екзамені сховані в найрізноманітніші місця своєї одежі (в останній час в

окремих місцях потертої – це є мода!) “бомби”, “підкладухи”, “шпори” і т.

д. В багатьох випадках (а це залежить від “сноровки” викладача-

екзаменатора) вони за це поплатяться гірким розчаруванням, іноді й слізь-

ми. І навіть відносно таких прийомів екзаменатор залишається непідступ-

ним. Що ж, вища освіта не дається легко. Подумайте самі, якщо, припус-

тимо, не зовсім вчив протягом семестру, то чого варте вивчити двадцять

п’ять лекцій за три дні перед іспитом!.. Так народжуються і мужніє майбу-

188

тній інженер...

8 лютого. Приїхав додому на канікули. Правда, тут мені довго не

довелось бути. Зразу ж в Івано-Франківськ, до дядька Миколи на його за-

прошення. В Івано-Франківську снігу немає, зовсім сухо. Люди одягнені

по-осінньому. У всьому відчувається дихання Карпат. Перебуваючи на Гу-

цульщині, я багато хвилювався за Галинку, трохи боявся за її екзамени,

але, як завжди, вірив у її розум і волю. І не помилився.

6 березня. На днях мене рекомендовано в Зональний штаб студент-

ських будівельних загонів. Буду комісаром. Обов’язків – безліч! Тридцять

шість будівельних загонів в інституті. І всім треба, як кажуть, дати раду.

Багато командирів і комісарів ідуть на цілину удруге, а то і вперше. Це

значить, що досвіду в них ще небагато. Але треба надіятись, що все буде

гаразд. Адже попереду ще навчання командного складу. Проте, відверто

говорячи, навчання повинно бути, все-таки, на першому плані, – я маю на

увазі – моє навчання в інституті...

8 березня. Що таке щастя? Щастя, це коли ти бачиш голубе небо над

тобою, щастя, коли тобі всміхається радісне і щасливе дитя, щастя своєї

професії... А найбільше щастя для людини – в чому воно?

Чи не в тому, що ти маєш безмірне щастя і можливість жити серед

людей, творити, трудитись на радість людям і собі, а ще кохати. Кохати –

велике почуття, дане людині природою. І природа потрудилась, щоб ця

родзинка духовного світу людей творилась кожним по-своєму. Я щаслива

людина, бо маю безмірне щастя глибоко кохати мою Галинку!..

В чому воно кохання?

Ні, по суті на це запитання, як і на запитання: “Що таке життя?” да-

ти відповідь неможливо. Здається, що всі закохані на Землі всім своїм єст-

вом тягнуться до цієї відповіді, як і все людство всім своїм існуванням на-

магається розгадати смисл життя.

189

Але тут може бути парадокс. Чому Ромео і Джульєтта, будучи в зені-

ті найвищого почуття великого кохання не визначили його формулу. Зви-

чайно, Ви скажете, що вони не були математиками. Це так... Чи візьмемо

великих філософів: Сковороду, Софокла, Геракліта, Гегеля і Фейєрбаха...

Проте крім формули, що “життя є спосіб існування білкових тіл...” ще не

знайшлося людини, котра б твердо і переконливо вивела ідею життя. Ці

слова наводяться, звичайно не тому, що жити не треба, коли не знаєш сми-

слу життя, не відчув кохання. Ні, я порівнюю цими словами те, що і ко-

хання в такій же мірі не розгадане, як і життя. А тому воно, напевно, таке і

глибоке, і безмірно прекрасне, як і життя, почуття...

Кохання!.. Велика духовна категорія, що є незбагненною для бага-

тьох поколінь. Зрозуміло, що життя і кохання в широкому смислі можна

порівняти з двома філософськими категоріями – загальне і конкретне, коли

конкретне входить до складу загального. Звичайно, що кохання без життя

існувати не може. А життя без кохання?!. Без кохання не може бути спра-

вжнього життя, хоч і існування живого світу можливе і без кохання. Але це

вже буде не життя, а дійсно “спосіб існування білкових тіл...”. Значить,

кохання творить і життя, і первинне кохання? Ні. Кохання творить справ-

жнє життя, але життя, все-таки, – основа всьому. Вони існують в гармоній-

ному єднанні, в повному взаємозв’язку. Але ж на зорі існування живого

світу життя було первинне. Про кохання на той час і мови не було. Тоді

було тільки життя, сьогодні – життя плюс кохання. В сумі це, напевно, дає

щастя, людське щастя – велику Любов...

2 квітня. Тільки-що приїхав з Казані – столиці Татарії. Там прово-

дилось навчання командного складу зональних штабів Нечорноземних об-

ластей Росії. Багато побачив цікавого. Казань – старовинне мільйонне міс-

то. Також відвідали Казанський університет. Жили в молодіжному центрі.

Гарне місце для відпочинку молоді. Найбільше мені сподобався диско-

клуб. Справжній відпочинок!

190

17 квітня. Незабаром поїду додому. Перше травня святкуватиму

дома. Галюня моя дуже скучає по дому. Дома дійсно зараз хороше: тепле

сонце, зеленіє трава. Справжній рай!

19 квітня. День мого народження. Двадцять один рік! Друзі поздо-

ровили мене, але саме головне поздоровлення – від коханої. Я себе зараз

почуваю, як ніколи, бадьорим. Від того, що в мене є кохана людина, Гали-

нка, в серці моєму горить вогонь юності. Я безмежно щасливий.

22 травня. Згадується поїздка додому на травневі свята. Здається, це

було зовсім недавно, а пройшло вже двадцять днів. Дуже багато вражень.

Я навіть побував на цвинтарі, побачив, як проходять релігійні свята зараз.

Вся картина проводів була наповнена теплом і сонцем. Зустрівся з багать-

ма моїми друзями, знайомими, родичами. Враження неповторні!

27 червня. Кохане моє Галченятко!

Сиджу зараз на березі Волги. Хвилі шумлять, б’ються об камінь, пі-

няться. Небо чисте, проте злегка повіває невеликий вітерець і тому Волга

така неспокійна. Там, далеко на середині ріки, коливається маяк. Одинокий

рибак у своєму човні, наче завмер, несе разом з хвилями смуток на душу.

Раптом в це шепотіння хвиль вклинюється звук катера і швидко зникає.

Ген-ген, далеко на горизонті ріки, з’явилась величезна баржа, як одинокий

острів – горда і могутня. Повільно наближається, проходить повз, а потім

якось непомітно зникає, як одинока думка.

В цей час над хвилями багато чайок. Гарний політ цієї пташки. Го-

динами можна було б спостерігати за їх польотом. Ширяють над хвилями,

вистежуючи здобич, різко падають, знову піднімаються ввись, деякий час

на розпростертих крилах ніби зупиняються, застигають і ... знову летять

геть.

Місцеві жителі розповідають, що не солодко чайкам приходиться ін-

коли, особливо ранньої весни. Лід в той час ламається, Волга виходить із

191

берегів і розпочинається навігація. Але буває і так, що і в навігацію лютий

мороз, знову сковує кригу.

Бідні чайки! Тоді вони намагаються продовбати тонку кригу, їм це не

вдається і вони жалібно і голодно кричать. Приходять на допомогу люди.

Кидають на кригу їжу, збираючи таким чином біля себе цілі зграї голодних

птахів...

... Волга стає трохи спокійнішою. Сонце повільно зникає, залишаючи

після себе рожевий слід. Смеркає. Страшно кусаються комарі. Чують тепло

людини, як тільки починає приходити на ріку прохолода і стелитись сивий

туман...

... Біля мене немає тебе, моя Галюся. Взяв би тебе таку теплу і кохану

людину, пригорнув би до грудей і цілував би до півночі під шепіт хвиль...

28 червня. На світ з’явилась нова людина: М.Ю., як мені відомо,

стала матір’ю. Щасти їй!

Закінчуються рядки щоденника в цьому першому зошиті. І як я пе-

редбачав на початку цього щоденника, що він залишить в мені “щось ко-

рисне і незабутнє”. Дійсно так. Він допоміг мені віднайти себе, зробити

аналіз своїх помилок, просто, читаючи, згадати минуле. Саме головне, чим

наділяю я цей щоденник в тому, що він мені допоміг відкрити для себе ко-

хану людину. Галинка читала його і, звичайно, це в деякій мірі дало їй змо-

гу ближче пізнати і зрозуміти мене.Цей зошит для мене, як одухотворена

істота. Жаль розлучатись з ним. Він за цих декілька років побував зі мною

у Вінниці, Іваново, Золотому Кільці, Карпатах, на Волзі, Оренбургщині, в

Казахстані, Казані, Москві та Ленінграді, Києві та Івано-Франківську,

скрізь, куди доля закидала його автора.

До нових зустрічей, щоденнику!

14 липня. На даний час працюю в місті Кінешма, що розташоване на

Волзі. Мій обов’язок – комісар Зонального будівельного студентського за-

гону Івановського хіміко-технологічного інституту. Штаб наш – в райви-

192

конкомі, прямо в центрі Кінешми. Маю можливість часто бувати в місцях

дислокації наших загонів, де доводиться спостерігати як працюють студе-

нти в третьому трудовому семестрі на будовах Нечорнозем’я. Крім спосте-

режень, в мої права входять: попередження, розпорядження, нагороджен-

ня, різні перевірки, організація усіляких суспільно-політичних та інших за-

ходів тощо.

У вільний час ми з хлопцями – керівним складом СБЗ ходимо на Во-

лгу. Після гарячого трудового дня купатись – благодать! Правда, вільного

часу зараз в нас небагато тому, що недавно тільки почалась цілинна епопея

і перші дні для нас обходяться багатьма поїздками, де працюють загони.

Недавно Галинка відправилась з загоном “Любава” в Астраханську

область. Тільки сьогодні отримав від неї телеграму: “Доїхала і влаштува-

лась добре...”. Надіюсь, що все в неї буде гаразд.

18 липня. Зараз сиджу черговим в штабі. Думаю про Галинку. Миле

моє Галченятко, як я скучаю за тобою! Як в тебе справи, що нового? О, як

же ти далеко від мене! Ти собі не можеш уявити, як за тридев’ять земель.

Цілий тиждень місця собі не знаходжу. Коли від тебе вже буде лист?

А я спортом займаюсь. Зміцнюю свої м’язи. Приїдеш з цілини, а я

тебе буду зустрічати. Ти на пероні з вагона впадеш мені на руки і тоді я те-

бе не випущу. Опинишся в “залізних” обіймах! Аякже, я ж спортом за-

ймаюсь.

20 липня. Отримав від Галюсі лист. Багато дуже переді мною виба-

чається. Смішне моє Галченятко! Зразу ж “одним махом” відписав. Знала б

вона, як я її люблю... Тільки речень ніяк не можу знайти підходящих. Ди-

вився на карту. Селище Тобола. Кілометрів сто від Каспійського моря. Як

далеко! Ну, нічого. Хай не падає духом, а сама зрозуміє, що таке студент-

ський загін. За два місяці Галинка приїде “змужнілою”, засмаглою...

193

22 липня. Мене надрукували в Кінешемській районній газеті. Я пи-

сав про студентські загони. На передовій статті! Треба ще налагодити

справу з фотографуванням студентського цілинного будівництва.

27 липня. Отримав лист від Галі. Вона вже встигла обпекти на сонці

ноги. Важко їй, напевно, перші дні, але нічого – хай мужніє. Буде більше

мене розуміти, коли розповідатиму про мої цілинні епопеї, а то весь час

сміялася, коли я казав, що це трохи важко. Дуже скучаю за Галинкою. Ко-

ли ми будемо разом?!.

4 серпня. Все ніяк не можу відписати моїй Галинці – зовсім часу не-

має, а ще цей прикрий випадок в студентському загоні з підлітком. Вчора

отримав від неї лист. Пише, що дуже скучає, нестерпно спекотно і не ви-

стачає води, щоб помитись. Уявляю! Галиночка моя приїде як негренятко.

Ще небагато залишилось – трохи більше трьох тижнів. Галюня моя до ме-

не часто приходить в сон. Я багато думаю про неї, переживаю. Я не можу

собі уявити, яка вона зараз. Просто уява не може повністю охопити її чарі-

вну постать, таку солодку її дівочу наготу.

6 серпня. Вчора проводили фестиваль політичної пісні студентських

будівельних загонів ІХТІ. День вдався на славу, було дуже людно. Кон-

церт, здається, всім сподобався. Після фестивалю дивилися футбол між кі-

нешемським “Волжаніном” та збірною Радянського Союзу (ветерани).

Майстерність взяла верх над молодістю.

11 серпня. Завтра день будівельника. Вже четвертий раз зустрічати-

му я його на цілині. Був вчора в СБЗ “Кварц”. Побачив всіх наших хлопців.

Вони вже закінчили практику. Якщо з будівництвом так справи будуть

продовжуватись, то результатів слід чекати непоганих. Вони будують сви-

ноферму від 1-ої Кінешемської фабрики. Мав тривалу бесіду з Колею

Зав’яловим. Коля – командир загону з “моєї подачі”. Син його росте слав-

но. Йому якраз завтра два місяці, тому з такого приводу Коля запросив

мене до ресторану. Зав’ялов мені пообіцяв деяку літературу, яку просто в

194

нас важко знайти. Це книги американського та німецького авторів про мо-

лоду сім’ю та про виховання дітей. Коля з Свєтою з них отримали величе-

зну інформацію. Жаль, що в нас з дитинства не виховується культура ста-

тевих відносин. В цьому смислі, у нас більшість молодих людей просто

походять на неосвічених дикунів. Тому часто така стихія приносить тіль-

ки горе, або принаймні, невдоволеність. Щоб відносини між молодими

людьми направити в правильне русло, то однієї любові може бути мало.

Тут в такому випадку, вимагаються ще і глибокі знання психології жінки,

анатомії її природних циклів. І ще, в нас чомусь, на жаль, вважається так,

що статеві відносини – це огидно і некрасиво. Ні. Це природно. І тому,

особливо від старшого покоління, в нас передаються відносно статі со-

ром’язливість і навіть дикість. Мені здається, що правильно роблять в тих

країнах, де такі речі вивчаються з дитинства. Звичайно, в хорошому розу-

мінні цих слів. І я думаю, що пора вже в нашій шкільній програмі мати

окремий предмет про фізіологію стосунків, молоду сім’ю, взаємовідносини

з батьками і таке інше.

Від мого коханого Галченятка отримав лист з двома фотографіями.

Пише, що в неї все добре. Приїде числа 29 серпня в Іваново.

15 серпня. Поїзд – Кінешма-Іваново. Хочеться спати, адже виїхали

рано. Сьогодні нас збирають в обласному штабі. Їдемо разом з Зав’яловим.

В нього, здається, все добре. Це я дізнався з листа його комісара. По обидві

сторони від вагона тягнеться ліс. Трохи суворий – скоро осінь. Тільки лас-

каві промені сонця звеселяють його ранішній вигляд.

Я сьогодні довго уві сні бачив мою Галю...

19 серпня. Був в Іваново. Лукащуки вже приїхали з України. Наївся

грушок, яблук, слив та ще там різної всячини. Сьогодні чи завтра напишу

Галюні останній лист, бо пізніше вже мої листи її не застануть, адже вона

виїжджає з Астрахані 27 серпня. Чекаю, як Бога. Залишається мені тільки

відпроситись для поїздки додому.

195

28 серпня. За вікном ллє дощ. В кімнаті я один. Хлопці всі

роз’їхались в особистих справах: Серьожа в Пучежі зі студентами, Володя

і Міша в Іваново, Льоша поїхав здавати машину, а Саша – в тещі, тут, в Кі-

нешмі. Незабаром і я поїду, тільки вже додому. Галинка завтра вже буде в

Києві. Жаль, що я її не можу зустріти. Страшенно скучаю за нею. Я від-

правлюсь числа 2-3 вересня. Точно ще не знаю. Сьогодні робив фотографії.

Здається вдались. Скоро, зовсім скоро, буду вдома!..

7 вересня. Сьогодні моїй Галюні цілих двадцять один! Скоріше б до

неї. Вона, звичайно, чекає мене.

20 вересня. Цілі канікули пробув вдома, а писати вже ніяк зібратись

не міг. Напевно тому, що дуже багато було різних вражень. Незабутні зу-

стрічі з Галинкою! Потім – щедрі дари золотої осені, а вона цього року

дійсно у нас золота... Наївся за весь час перебування вдома яблук, груш,

слив, горіхів... Запас вітамінів на цілий рік! Завтра їду в Іваново. Жаль, що

не разом з Галинкою. Отримав вчора повістку, щоб до 25 вересня прибути

на військову кафедру. В Іваново буду чекати зустрічі з Галинкою на почат-

ку жовтня.

6 жовтня. Чого ж ти не їдеш, кохана моя!? Не можу дочекатися те-

бе, рідна Остапчучко. Що трапилось? Я просто вже мучуся без тебе, моя

чарівнице... Разів з п’ятнадцять вже дзвонив на квартиру, а тебе немає.

Мабуть, і хазяйці набрид із дзвінками... Галюсю, я кохаю тебе. Ти глибоко

ввійшла в моє серце. Здається, світ мені був би немилий, коли б ти була не

моєю. Приїдеш, то зацілую, щоб знала як затримуватися. Знаєш же дуже,

як я чекаю тебе.

12 листопада. Більше місяця не брався “за перо”. Вражень багато. В

цей проміжок часу перебував в профілакторії. На жовтневі свята приїж-

джали Дарвіни. Святкували всі разом у Лукащуків. Галя дуже скучає по

дому. Але ще залишилось небагато до сесії, а мені вчитися залишилось мі-

сяць всього. Незабаром з цього приводу будуть заповнені ресторани

196

п’ятикурсниками. В Женьки Павлова народилася донька. Мабуть, Танею

назвуть. В нашій групі вже нараховується більше десяти дітей. Вважай, ці-

лі дитячі ясла. І найбільший внесок в “будівництво цього закладу” внесли

Петров Валік та Іванова Свєта – по двоє. З Галинкою додому поїдемо десь

на початку лютого.

25 листопада. По радіо виконує “Надєжду” Анна Герман , а я цілий

день повторюю “кінетику” з першого курсу, адже моя дипломна робота

якраз випадає на цю область знань. Чим ближче до закінчення інституту,

тим більше роботи. Видно, я залишусь після закінчення в інституті ще на

деякий час.

21 грудня. Сьогодні останній дзвінок для нас – п’ятикурсників! Ну,

нарешті дочекались ми цього дня. Закінчилось навчання. Попереду дипло-

мна робота. Правда, спочатку потрібно здати останню сесію. Забіжу вперед

і скажу, що це вже не страшно. І згадується мені зараз перша сесія і пер-

ший екзамен – екзамен з вищої математики. Як давно це було! На нас зараз

всі дивляться з заздрістю – які щасливі. Це ті, кому до цього дня ще дале-

ко. Що ж, дерзайте!

30 січня (1980 рік). Цілий січень не писав. А написати є про що. По-

перше: чудово ми з Галинкою зустріли Новий рік, по-друге: в мене, як і

передбачав, успішно закінчилась остання моя сесія. Незабаром додому.

Галинка вже сьогодні скучає. Я вже почав працювати над дипломною...

25 квітня. Ще зі мною так ніколи не траплялось, щоб так довго не

писав. Аж жаль стало оцей самотній зошит, котрий пролежав “без діла”

близько трьох місяців. Що ж, треба виправляти помилку. З кінця січня

працюю над дипломною науковою роботою. Тема моєї праці: “Досліджен-

ня кінетики швидких хімічних реакцій”. Виконую роботу на американській

кінетичній установці фірми “Durrum”. Експеримент вдається дуже важко.

Кінетична крива менш полога, яку слід було б чекати, а це значить, що

константа швидкості реакції отримується близько десяти. Потрібно, щоб

197

була не менше 12,5 лּмоль-1ּсек-1 при 18º С у відповідних калібрувальних

розчинах. Дослідження виконується за методом зупиненого струменю. До

захисту залишається дуже мало часу, а виконати обсяг робіт доведеться

дуже великий. Зовсім недавно в нас, “вакуумників”, був розподіл. Я зали-

шився поки-що в інституті на кафедрі неорганічної хімії, а ким – ще неві-

домо. Ректор Геннадій Олексійович Крєстов, людина, що зробила для

мене стільки багато добра, збирається залишити мене в Іваново для

науки.

Галинка завтра їде на травневі свята додому. Щаслива! Побачиться зі

всіма. І взагалі... Зустріч з Батьківщиною! Годі, в таку приємну для себе лі-

рику вдаватись не буду.

2 травня. Зовсім недавно моя Галинка поїхала додому. Пройшло

всього декілька днів, а, здається, що не бачився з нею цілу вічність. Та ще

й до цієї нудьги і такого настрою приєднується самотність... В гуртожитку

нікого, всі роз’їхались по домах. В чотирьох стінах, як в неволі. Я її так ко-

хаю, мою милу Галинку. Раніше я думати не міг, що розлука така важка і

гнітюча, а думи про кохану такі милі і солодкі. Перед очима моє миле Га-

лченятко, а в серці, що заповнене від краю до краю тільки нею, радісний

щем... Вона просто затьмарила все і всіх; вона неповторна, як сама приро-

да; вона моя Велика Любов; вона – моє Щастя. Мені так зараз її не виста-

чає. Все віддав би, аби тільки вона зараз, в цей час, коли пишу, відкрила

двері моєї кімнати... сіла до мене на коліна.. Здається, що не відпустив би її

саму ніколи і нікуди... Потім закружляв би її в радісному вихорі... Більш не

можу без неї. Вона – моя Доля!

4 травня. Сьогодні вночі на поїзді приїжджає Галинка. Як я радий!

Вже не можу дочекатись її.

9 червня. П’ять років – як один день. Закінчилось моє навчання в

Івановському хіміко-технологічному інституті. Сьогодні був мій перший

захист дипломного проекту. Захистився добре. Одразу ж я, Коля Зав’ялов

198

та Валера Вандишев – мої справжні друзі, виїжджаємо підзаробити на бу-

дівництво сінажної траншеї недалеко від Іваново. Працюватимемо днів де-

сять-п’ятнадцять. Це буде гарною підготовкою до виїзду у військово-

польовий табір під місто Кінешму. І знову Кінешма... як в минулому році.

Нас чекає три місяці бойової виучки.

Наводжу прізвища моїх російських друзів-одногрупників, з якими

разом вчилися і отримували у 1980 році дипломи інженерів-хіміків-

технологів: Павлов Женя, Земляков Андрій, Зав’ялов Коля, Варенцова На-

таша, Петров Валік, Дроздовський Женя, Єрусов Женя (староста), Карата-

єва Таня, Жильцова Люда, Демидович Наташа, Зав’ялова Світлана, Маслі-

ков Сергій, Черняєва Люба, Ладік Рая, Алімова Валя, Агапова Маша, Іва-

нова Світлана, Зайцева Люба, Анікін Саша, Михєєв Сергій, Наруліна Соня,

Майорова Надя, Щолокова Таня, Єпішина Галя, Душаніна Галя ну і, зви-

чайно, українець Василь Петрук.

5 липня. От я і в таборі. Живемо в палатках – по відділенню в кож-

ній. Нам повезло. В нашому відділенні майже всі наші хлопці з інститутсь-

кої групи: Коля Зав’ялов, Женя Павлов, Сергій Михеєв, Сергій Масліков,

Андрій Земляков... Перші дні приходилося попотіти. Зранку і до вечора –

марші, кроси, стрільби, тактико-спеціальна підготовка, наряди і т. п. А зав-

тра прийматимемо військову присягу на вірність Батьківщині. В мене є га-

рна дуже фотографія мого батька з фронту, де він зображений по стійці

“Струнко”, в пілотці, гімнастьорці, зі значком “Гвардія” на грудях. Зараз я

виглядаю майже так, як він тридцять п’ять років тому на фронті. Мені ду-

же хотілося б сфотографуватися і аналогічну фотографію вислати моєму

батькові. Це принесе йому величезну радість – він впізнає себе в своєму

синові через такий проміжок часу. А його радість – моя радість...

...Мій батько Григор Михайлович! Дорогий мій родоначальнику!

Доля його не жаліла. Голод, “згноєний” в кінці 30-х років десь в Уланові

репресований його батько Михайло (це мій талановитий дід, що був худо-

199

жником і надзвичайно гарно грав на багатьох інструментах, зокрема, на

флейті), війна, МТС, колгосп... І праця, праця, важка і виснажлива праця...

Під час німецької окупації, як молодого хлопця, фашисти декілька разів

намагалися заслати його на роботи до Фатерлянду. Проте батько не дався.

Його ловили, тяжко били, але він знов-і-знову тікав. Одного разу аж під

Козятином втік, проломивши дошки у товарняку, що рухався до Німеччи-

ни. Переховуючись і борючись, дочекався наших визволителів і на початку

1944 року пішов на фронт. Важко поранений в ноги розривною кулею. На-

городжений, окрім всього іншого, медаллю “За відвагу”. Вміє робити свої-

ми руками все і цьому мене вчив завжди. А ще казав: “Якщо ти задумав

лихий вчинок, то думай, думай, думай... і не роби. А добро роби, не ду-

маючи!”

...Я безмежно горджусь Вами, мій ТАТУ! Є люди з показним патріо-

тизмом, а Ви – справжній патріот! Україна тримається на таких, як Ви! Я

волію, щоб Ви були завжди у нас здорові! Спасибі долі, що Ви є у нас та-

кий...

15 липня. Ну от, я вже і справжній солдат більш як два тижні. Був в

наряді, а зовсім незабаром будемо нести і караульну службу. Погода пога-

на: весь час мряка, вночі тумани, холодно...

Дуже хочу, щоб до мене приїхала Галя. Вона зараз дома, в Україні.

Тяжко хочеться додому. Там так гарно, там батько, мама, кохана... “А я в

Росії. Домой хочу!”. Скрізь густий ліс, до цього приєднується нудьга. Тре-

ба триматись, бо мені бути офіцером. Це так нелегко...

25 липня. ... Вже майже місяць. А завтра до мене має приїхати Галя.

Я її так чекаю. Час так довго тягнеться. Здається, ціла вічність. Тим біль-

ше, що в минулу суботу я відчув її тепло, цілував її губи, коліна, гладив її

пахучі коси та змарніле від багатьох поїздок чоло...

10 серпня. Незабаром я маю йти у відпустку на днів десять. Поїду на

своє власне весілля. Служба вже трохи набридла; власне, сіро якось, нуд-

200

но, але можна миритись... Дуже багато проблем і їх треба негайно вирішу-

вати.

5 вересня. В моєму житті 28 серпня відбулась чи не найважливі-

ша подія. Ми з Галюсечкою побралися. Це, на мій погляд і Галі також, за-

кономірність, яку треба було і чекати. Для себе просто опишу все, як було.

Цей день запам’ятається для нас на все життя. Цілий тиждень ми го-

тувались з Галиною до нього: біле плаття, фата, весільні туфлі, квіти, шам-

панське і все інше, що так необхідне в цей день. А день наш, треба сказати,

видався на славу. Четвер... останні хвилини перед від’їздом. На вулиці пе-

ред вікном чепуриться “Чайка”, чекаючи молодих, щоб немов на крилах

віднести їх до шлюбу. Радісні хвилини. Я знову з хвилюванням і радістю

поринаю в цей недавній, але по-свіжому пам’ятний день. Молода, вся не-

мов із срібла, в білому платті неповторна. Вона щаслива, а ще більше щас-

тя бачити її такою. Ми беремося за руки, щоб ніколи більше вже не від-

пускати їх. Мені здається, що я нікого більше не бачив у ту мить, окрім

Неї – моєї рідної подруги життя...

Івановський палац наречених. Урочистість і величність, квіти і по-

здоровлення весільного старости, друзів та рідних, фотографії на пам’ять,

м’який дотик руки милої, її безмірне хвилювання і безумовна радість. Зда-

ється, що все навкруги співає, возвеличуючи щасливу молоду пару – тепер

вже сім’ю. Словами важко висловити все, що було в наш день рівно о два-

надцятій годині 28 серпня 1980 року. Хвилююча пам’ять про цей день

завжди буде приносити в наші серця радісний щем, тепло і щастя.

9 вересня. Служба йде. Залишилось масла з’їсти ще чотириста грамів

і додому. Скучно за Галинкою. Вона зараз, напевно, вдома, але мені чо-

мусь зразу не повідомила, коли доїхала додому, до рідної хати. Чекаю від

неї листів, новин і вражень від нашої української золотої осені. Я завжди

піднесений і щасливий, коли приходить осінь, від цих дарунків та багатств,

що так щиро вона нам дарує.

201

30 вересня. Ну от і закінчилась моя тримісячна служба. Тепер я вже

командир взводу хімічних військ, лейтенант запасу. Приїхали в Іваново.

Тут знову ціла гора невідкладних проблем. Ніяк не можу вибратись додо-

му, де не був вже майже рік. А тут ще такі ніжні листи від милої, яка також

дуже чекає мене. Думаю, що завтра все буде вирішено і я, врешті-решт,

буду мати можливість їхати в Україну, де є моя найдорожча людина Галю-

сінька! Вона вже бідна змучилась чекати. Пише, що аж схудла. Коли так,

ну як не рватися додому. Нічого, Галиночко моя, скоро, зовсім скоро, бу-

демо разом і більше ніколи не будемо розлучатись... Головне, важкі і неза-

бутні студентські роки позаду, а в результаті – омріяна, справжня, добута

“потом і кров’ю”, вища освіта!

202

Бригада студентів 18

групи ІХТІ на сільсько-

господарських роботах в

російській глибинці, Пе-

трук В. перший в друго-

му ряду

(1975 р.)

В російському лісі поблизу Іваново на

відпочинку (1979 р.)

Студентська

група

вакуумників

біля

пам’ятника

революціонеру

Ф.Афанасьєву,

В.Петрук –

зліва в першо-

му ряду

(Іваново,

1978 р.)

203

Доповідь на науко-

вому семінарі ка-

федри хімічної технології електро-

вакуумних

матеріалів та

приладів ІХТІ (1977 р.)

На пероні Івановської залізниці з

Галинкою перед від’їздом на

цілину (1978 р.)

204

Студентська будівельна бригада під час роботи,

Петрук В. у центрі зверху (Теренсай, 1978 р.)

Студентський будівельний загін “Прометей” в День Будівельника,

комісар загону Петрук В. у другому ряду третій справа (1978 р.)

205

Курсант Петрук В. на зборах після

закінчення військової кафедри ІХТІ (1980 р.)

Батько гвардії-рядовий

Петрук Г.М. під час війни

(1944 р.)

Курсанти ІХТІ на військово-польових зборах поблизу міста Кінешма,

зліва направо: Євген Павлов, Сергій Міхєєв, Сергій Масліков, Андрій Зем-

ляков, Василь Петрук, Микола Зав’ялов (1980 р.)

206

З друзями після

прибуття в Орськ

перед початком

цілини, зліва напра-

во: Микола

Зав’ялов, Сергій

Цвєтков, Валерій

Вандишев, Василь

Петрук (1976 р.)

Беззмінна трійця

друзів на

“шабашці” по-

близу Іваново,

зліва направо –

Василь Петрук,

Микола

Зав’ялов,

Валерій Ванди-

шев

(1980 р.)

Офіцери запа-

су на місці приземлення

Гагаріна

поблизу Сара-

това,

“під ногою”

першого кос-

монавта пла-

нети

(1985 р.)

207

Першокурсник

(Іваново, гуртожиток

№3 ІХТІ, 1975 р.)

Під час відвідин кімнати №42

гуртожитку №3 ІХТІ, в якій жив

п’ять років, через 30 років

(Росія, ІДХТУ, 2005 р.)