Неля ШЕЙКО-МЕДВЕДЄВА

НЕЗГАСНЕ СВІТЛО

Присвячую своїм дітям –

Наталі, Володимирові

2

Зміст

Лемковино, де ти єси?.......................................................4

Давно колись..................................................................................6

Сьвато у Вані�вці..........................................................................7

Під буками...................................................................................8

Кровообіг молодого щастя.........................................................9

1933.............................................................................................10

Сво�я держава (стара знимка)....................................................12

Доро�ги каме�ни...........................................................................13

Невкорінені. Борислав...............................................................15

За Мо�скву (кін. 40-х).................................................................16

Хрести�ли мя в тій церко�вци.....................................................23

Нафтарня... Копальня... Баня....................................................24

Незгасне світло..........................................................................26

Втеча з раю (50-ті).....................................................................27

Ябко на штири барви................................................................36

Пісня Ганьці...............................................................................39

Ми співали йому колядки.........................................................41

Мамонка (поч. 50-х)..................................................................43

Дочко, не зві�дуй........................................................................54

Жарт............................................................................................55

Вишкіл «по-наше�му» (поч. 60-х).............................................56

Нині біля хати, що дід збудував..............................................68

На Сухій горі – Красуля...........................................................69

Подолані. Закарпатська Лемковина.......................................70

Кладовище. Ужгород................................................................71

Подолані.....................................................................................73

Карби на мапі.............................................................................75

3

На зламі... Львів...........................................................................80

Дурна казка................................................................................81

Сумбурний плач........................................................................82

Львівський вечір........................................................................83

Ностальгія..................................................................................85

Вірш розсотався вкупі з сном..................................................86

Напис на торішньому листку...................................................87

Найстрашніше – це бунт...........................................................88

Сісти б, завинувши плечі..........................................................89

В епоху Відродження. Київ........................................................90

В епоху Відродження................................................................91

Витягуємо з-під руїн тіла душі мрії........................................92

Чому мені так часто сниться....................................................93

Гармонізація (міжнаціональних стосунків)............................94

Аборигенка................................................................................96

Невимовлене на мітингу...........................................................98

Ноктюрн...................................................................................100

Дзвони опівночі (триптих).....................................................101

Світає........................................................................................105

Київські дзвони (псалом)........................................................108

На батьківщині..........................................................................109

Каплиця на Лемківскій...........................................................110

Братові......................................................................................112

Старі знимки............................................................................114

У березні. Над потоком..........................................................116

Ро�змай-кві�тя цви�ло вче�ра.......................................................117

Іванові Гнатюку – поетові, учителеві, другові.....................118

А раптом...................................................................................119

4Лемковино, де ти єси?

В якім кавальчику

ще ся теплит твоя душа,

як в гуслях музика?

Де словаки? Де поляки?

В підкарпацькім краї?

Хто шанує твою мову,

покони, звичаї?

Хто ся молит в твоїх церквах,

плаче на погостах,

де зостали неуті%шни%

прапраді%дів кости?

Опосіли інчи люди% %

груні і долини,

де колиси твої діти

правили фестини.

Постирали тебе з мапи,

поділили небо,

мам домівку, мам родину,

але не мам тебе.

«Пошто плачеш, жоно вперта,

за прадавним жбаном,

што го товкли і розтовкли

сусідски гетьмани.

5Бог ти повів: можна тіло

стяти, поділити,

а%ле душу нич на сьвіті

не потрафит вбити.

Моя душа не на мапі,

не на полі-луці.

Моя душа – в твоїм слові,

і у твоїй руці.

Сьміхотлива, незагасна

соньця вокрушина,

в ясних вочах твоїй доні,

і в колисьці сина».

1985

6

Давно колись...

7Сьвато у Вані вці

Гей, в коло, бра�ця,

Таньці до рана!

Дере�вце несут

Хлопакки й ді�вки.

А хто мі при�вюв

Се�го боввана,

Же не таньцу�є,

Не п’є зорівки?

Не бесідує,

Лем грає пана

І стрі�лят во�стрим

Сьліпа�ком в стріху.

Гей, в коло, браця,

Таньці до ра�на!

Лем го сховайте

В шо�пу до мі�ха.

1983

8Під буками

...бі�лов волі�чков виши�ю

сли�зки дороги буків,

котри на небо ве�дут...

Вши�тким нам – єдна

шо�са:

З земли до хмар

– єдна�ка.

Далі – кождо�му свій

ко�нар.

Є�дни направо пі�дут –

в літа горйячу піну,

же�би водмити з ду�ши

хло�пски немудри грі�хи.

Дру�ги – наліво, в сле�зах,

сьні�гом на землю спа�дут,

спли�вут керва�вим листям,

но�чи драпливим во�стям...

Лем поєди�нчи ду�ши,

як куриба�бки зле�тят

аж на саміський чу�бок,

аж до Бо�жої стопи,

й зи�йдут незабудка�ми,

што не зо�в’янут ни�гди.

Бі�лов волі�чков скра�шу

до�вги дороги буків,

што підпира�ют не�бо

на Лемковині мо�їй.

Бі�лов волічков пісьні.

1984

9Кровообіг молодого щастя

Липова гербата в глинянім горняті.

Місяць спить на хаті.

Два медові дзбанки на порозі ранку,

де живе коханка.

Голубі пацьорки, золотисті шворки,

в голосі цімборки.

Подорожник сивий, вітер бесідливий,

день, мов квітка сливи.

У чуприні мліє квітка розмарія,

полудень яріє.

Поцілунки в тернах на зіницях-зернах

у сутем’ї терпнуть.

У безодні ліжка спалахнула ніжка,

місяць, наче кішка.

1983

101933

(за спогадом бабусі Марини-«східнячки» про голодомор)

...вздовж берега чайки...

але не козацькі бердянські шаланди у сітях

– тюлька і на

піску жменя

...в лахмітті,

що репає з шкірою разом пухирі безокі

медузи з яких

сочиться важка вода на срібло ще живе у

жмені;

на березі осатаніло

ще б’ються і з губами рвуть лигають з піною

живцем

і на піску – жменя

тріпоче ще

в скривавлених утробах вганяє срібне лезо у

міхур що

звався серцем – прихистком душі, і назавжди

звільняє білих чайок вже скупаних у мертвій

Н2О

...вздовж берега чайки...

летять повз блакить із каймою на вітер де в

сітях

шаланди і сонце а на піску – гори – знак

бердянські

радянські упоперек вздовж нерухомі медузи

ситі конвульсія

риб розклад води надважкої на аурум ферум

хліб

11

а очманілі від смороду птахи

ждуть, коли на обрії захитається

тінь козацької чайки, яка вже

кілька століть за графіком,

складеним вище, перевозить

зайві на цій землі душі в домівку,

яку відшукав їм Еней.

1987

12Сво6 я держава (стара знимка)

Прабабця – пу�чка духу в єдва�бній ша�ли,

гривка по сами вочи

незмружни –

міцно сти�скат в ручках-підпе�ньках

півонію, ніби булаву.

За� нев во�йско – зя�тя, сино�ве,

гі�нки, як буки – жовні�ри, ґа�зди.

Оде�сну й ошую – челядь –

невістки в розвишива�них стро�ях,

до�ньки, гейби в моло�ці купа�ни,

а перед є�ї запа�сков –

на спорише�вім килимі – внуки-правну�ки:

діво�чки-квіто�чки, хлопа�ки-джу�ри.

Поме�жди ни�ма – мій тато,

ма�лий, як джмелик,

визе�рат з боро�ди соньця –

літне�го Миколая…

Над ни�ма – праді�до, як во�рел

руки розкри�лив…

Лем го не видно,

бо він юж Божий.

А я перед нима лі�там –

ангел неутіле�ний –

і бійно позе�рам

на сво�ю несхитну крульову

й на мару-хмару,

што ся підкра�дат з захо�ду…

А во�ни ся підсьміха�ют!

2005

13Доро6 ги каме6 ни

«Вобзе�рнеш ся – скамені�єш!» –

повів Бог Лото�ви.

А во�ни ся вобзера�ли,

страпле�ни людов�е...

Вобзера�ли ся на зґа�ри,

на халу�пи-пустки,

і на сво�ї пі�сни «мор�ґи»,

што накриєш ху�стков,

і трима�ли ся за руки,

же�б ся не згуби�ти...

І гніва�ли ся на старих

їх мудрі�йши діти,

што лишали необзи�рно

спустоше�ну «Трою»:

«Пре�ціж ве�зут нас не в пекло,

а в державу сво�ю!»

І пові�ла мо�я бабця –

Та�нька з Прокопі�ків:

«Скаменію, як водлучат

Мя від гір і рі�ки!

Я на до�лі не вижи�ю

На�вет в злот-палатах.

Замешка�ймо хоц у дю�рі,

а�ле при Карпатах!»

14

І крутили ся дороги,

тве�рди, як реме�ни.

Й постава�ли на обочах

каме�ни, каме�ни...

1985

15

Невкорінені. Борислав

16За Мо6 скву (кін. 40-х)

Вади�мір – щуплий, пострижений «налисо» курдуплик, шкутильгав зі школи,

позираючи лише лівим, переповненим вологою злістю оком, бо праве йому

запливло кров’ю і спухло. Щоб люди не ззиралися на нього, він зірвав крупний

листок подорожника і, наслинивши, заліпив ним «блямбу» – нехай думають, що

його вжалила оса.

Вади�мір любить ходити до школи, бо там час від часу дають вітамінки,

риб’ячий жир, а то й булочку, але не «го�диться» зі своїми однокласниками –

нащадками нафтарів, гірників, та дитбудинківцями – сиротами й напівсиротами,

навизбируваними в довколишніх селах – золотушними, вошивими «дітьми

війни», які віднімають один в одного хліб, малюють на дошці й на парканах

бридкі, гавкучі слова й безжалісно, до крові, б’ються між собою будь-де і за будь-

що, себто, поводяться так, наче війна закінчилася лише для дорослих, а вони все

ще носять в собі її вірус, разом з вірусами дифтерії, скарлатини і туберкульозу.

Більшість з них – переростки, які в десять років читають по складах, пишуть, як

кура лапою, не ганьбляться ходити брудними і навіть впісюються під час уроку.

Вади�мір не глузує з них, не перекривляє, добре вчиться, дбає про свій вигляд, але,

незважаючи на це, вони повсякчас поскубують його і показують, що він чимось

гірший за них. Гордують також Вітею – чиї батьки-«східняки» осіли в містечку по

війні. Останнього вони хоч і дражнять, але впівголоса, і не б’ють, позаяк він – син

міліціонера, зате Вади�мірові не шкодують ні прикрих слів, ні штурханів, бо хто за

нього заступиться? Тато тяжко працює на тартаку й повертається додому ледь

теплий, маму підкосила куля, коли «крайовци» викурювали їх з рідного села, а

дідо не дійде до школи, бо старий і має дихавицю. Дяка йому і за те, що готує

Вади�мірові зупу й пильнує, щоб той учився, а не рипав вулицями з

бездоглядними, здичавілими «бенькартами», якими заправляють бандити,

випущені по війні з розмаїтих цюп.

Не сподіваючись не від кого заступництва, Вади�мір майже рік терпів наругу

й нікому, навіть дідові не признавався, за що його бито: боявся, щоб не прозвали

«сексотом», бо він, хоча й не розумів значення цієї прозивалки, але відчував, що

17вона образливіша за «бидло» й чорніша за ті слівця, що пишуть на парканах. Але

нині терпець йому ввірвався... і зараз треба було приховати це від діда, котрий

завше похвалювався ним перед сусідами: «Ґречний хло�пак. Не збито�чний. Но�сит

«п’я�тки». Єно слабо росне, бо на чому ту вироснеш?»

«Якщо дідо спить, зроблю собі компрес з горілкою і прикинуся, що сплю. До

вечора щока мені спласне, синець зблякне, але якщо дідо усе-таки щось

зауважить, повім йому, що впав з морви, але не нині, а вчора... І по всьому!» –

вирішує Вади�мір й закрадається на подвір’я.

Аж там дідо! Тупцює перед жорном, який лежить на моріжку, під шопкою, й

сердито воркоче:

– Шляк знає, ко�му перше�му стріли�ло до голо�ви тя�гти в та�ку далеч жорна?

Але вши�тки тя�гли і я взьо�в... Шкода би�ло їх зоста�вляти, бо во�ни тато�ви... А

дне�си?.. Не маме ни мо�рґів, ни збі�жа, за�то маме жо�рна... Заба�вку для дітваків! – і

хекнувши, піднімає їх, але не втримує...

Жорна гупають на землю біля його ніг. Вади�мір несамохіть йойкає. Дідо

озирається.

– По�штос їх витягнув?

Вади�мір зиркає на діда здоровим оком і поволеньки бокує до дверей. Дідо,

лишивши жорно, човгає за ним.

– А зано�сив хто буде? Тато?

– Я занесу! – кидає через плече Вади�мір і забігає в будинок. Кидає на

ослінчик, що під дверима, ранець, який йому пошила вуйчина з згрібного, тканого

ще «вдома» полотна, відчиняє шафку, де зберігається хліб і горілка для компресів,

яку дідо називає «бімбер�ом», хапає пляшку, але не встигає сховати запазуш, бо

дідо вже на порозі.

– Што шукаш?

– Їсти хочу! – мимрить Вади�мір і ставить пляшку на місце.

– Пе�ршій ся ро�збуй і вимий руки! – з докором мовить дідо і дибцяє до плити.

Вади�мір, повернувшись до нього непотовченою половинкою обличчя,

квапливо розшнуровує заталапані черевики зі збитими носками, ковтаючи слину,

що аж піниться йому в роті, миє руки. Дідо тим часом кладе в надщерблену (ще

18«вдома») миску три копички товченої бульби й наливає в глиняне горнятко трохи

кислого молока.

– Їч!

Вади�мір сідає за стіл і, підперши голову лівою рукою, хапається за ложку.

Змівши за лічені секунди їдло, поглядом прохає в діда, що присів біля нього, хліба

зі смальцем, але дідо відводить очі. Притримує хліб з «омастою» для тата, бо той

«тяжко працує, же�би ми не здохли», й запитує:

– Штос заро�бив?

– Дві «п’ятки». За фізкультуру й рахунки. І одну «чвірку».

– До�брі! – схвально покивує головою дідо. – Хло�пак мусит би�ти мо�цним і

вшиткому знати лік! – і запитує: – А «чвірка» за� што?

– За Мо�скву, – ковзаючи поглядом по вилизаній до блиску тарілці, буркає

Вади�мір.

– За што? – перепитує дідо.

– За читання.

– Як то? – чудується дідо. – Пре�ціж, до�брі чи�таш! Ліпше за ін�чих!

– Так, але нині я прочитав неправильно, Треба било: «Мос-ква� – столиця

на�шої батьківщини», – а я прочитав: «Мо�сква – столиця нашо�ї...», – признається

Вади�мір і пригадує собі, як довго, майже весь урок, він подумки проказував:

«Мос-ква�, ква, ква, ква!» – а коли вчителька заповіла йому читати, випалив

«Мо�сква»...

– Я�ка ріжниця: Мо�сква ци... – дідо гальмує і намагається вимовити «Москва�»,

а вимовляє «Мо�сква»...

– Така, що «Москва�» – по-українськи, а Мо�сква» – по-дикунськи, – пояснює

Вади�мір.

Дідо паленіє.

– Хто� ти по�вів та�ку глупо�ту?

– Вчителька, – знехотя признаєтсья Вади�мір.

– А маєш! – видихає дідо і запитує: – Сам-на-сам чи при вши�тких?..

– При вши�тких! – відказує Вади�мір і вуха йому повняться глузливим реготом

однокласників, а очі – сльозами. Він забуває, що мусить будь-що приховати від

19діда свою ганьбу і змахує їх лівицею. Дідо помічає синець і присувається до

нього...

– Што то?

Вади�мір хоче збрехнути, що його вкусила оса, і не може, бо жаль загачує

йому горло.

– Хто ти твар посинячив?

Вади�мір мовчки ковтає сльози.

–Водповіч мі! – підносить голос дідо.

– Туте�йши... – признається Вади�мір і вибухає плачем.

– За� што?

– Во�ни мя прозива�ли.

– Як?

– Дик-ку�сом! Лем-ком з баю�-ри. А я не сте�рпів і па�льнув!.. – зривається на

крик Вади�мір.

Дідо присувається ще ближче, торкається пошерхлими пучками його

роздутої щоки й мовить спроквола:

– До�брі зробив! Кождий хло�пак має борони�ти сво�ю честь!

Присуд діда вмить осушу�є Вади�мірові сльози й дарує його серцеві солодкий

мир. Він глибоко зітхає й прикладається до дідової руки гарячими, солоними

вустами. Дідо помаленьку вивільняє руку й каже:

– А�ле би�ло би ліпше, як би ти� їм повів ґречно, без би�тки: «Я не лемко, а

ру�син з Карпат. Та�кий са�мий українец, як ви!»

– Я вже не раз повідов, а вони мі: «Глупий лемку, пуд до хи�жи!» –

виправдовується Вади�мір.

– Круцафікс! – цідить дідо. – Там ми би�ли «глупи�ми русінка�ми», а ту –

«глупи�ми лемка�ми!» – й запитує: – А ти як го прозиваш?

Вади�мір мовчить. Дідо прикладає руку до вуха: – Га?

– Пе�рше – ни�як...

– А гне�си?

– «Шєпков», – знехотя признається Вади�мір. – І «сіка�лом».

– Чо�го так?

20– Бо він називає шапку «шєпков» і сікат: «сміявсі, дививсі».

Дідо довго мовчить, а потім підводиться: – Пуд зо мнов! – і простує до

кімнатки, в якій спить. Вади�мір покірно плентається за ним. Він упевнений, що

дідо поставить його в кут, але це його не дуже смутить, бо той вже не раз

заповідав йому стояти в куті за всілякі дрібні провини («А�бис до�брі запамня�тов,

же так ся не ро�бит!») і «звільняв» його звідтам, як тільки він казав: «Дідуню,

вибач!» Але на цей раз дідо зупиняється перед образа�ми й наказує:

– Кля�чай!

Вади�мір стає навколішки.

– Пові�дай «Вотченаш».

Хлопець знехотя мимрить молитву.

– А зараз смот на вобра�зи! Во�тця малю�вов мій тато а твій праді�до. Маті�нку

Бі�жу – стрийко. Він бив ще файні�шим маля�рем, але гмер моло�дим у Відню, де ся

вчив... А Хри�ста – мій син – твій вуйко, котрого німа�ки забрали на роботу і він

там про�пов! Прися�гний ся перед сеси�ма святими вобраза�ми й перед тима, хто її

тво�рив, же не будеш ся бив з тутейши�ми хлопака�ми.

– А як во�ни бу�дут?.. – насупившись, запитує Вади�мір.

– Стерп! – рубає дідо і кладе йому руку на голову. – Вадимі�ре! То їх земля з

ді�да-праді�да. Во�ни нас ту не запраша�ли, не сподівали ся нас. Поне�віж ми сво�ю

зе�млю страти�ли, мусиш ся трохи понизи�ти.

Якби дідо сказав це Вади�мірові вчора, той, може, й прислухався б до нього, а

нині, коли він дав відсіч двом, на голову вищим за нього, кривдникам, йому не

хотілося понижуватися. Він хоч і дивився на образи�, але бачив не їх, а зачудовані,

ба, навіть спантеличені обличчя однокласників й анітрохи не жалкував, що

обізвав Гриця, а Стахові дав ляпаса.

Вони потім спрали його, але попервах переможцем був він (причому, не

лише у власних очах). Це було солодка, незабутня мить, якої він не збирався

зрікатися. Навпаки, поклав собі не терпіти прозивачам, навіть якщо вони

повибивають йому очі й поламають руки. Але дідо не знав про це й тягнув далі:

– Вчий ся фа�йні, ша�нуй тутейших лю�дей, бесі�дуй поза домом по-вкраїнски і

ник не буде тя взи�вов «глупим лемком», а будут – повідали «мудрий українец»...

21«Ага! – підсміхається до себе Вади�мір. – На святого Ниґда».

– Зрозу�мів?

– Так...

– Прися�гай!

Вади�мір рвучким порухом скидає з голови дідову руку, підводиться з колін і,

не так просить, як вимагає: – Постав мене в кут!

Старий відчуває, що внук не сповнить його волю, навіть якщо дістане

ременя, і руки йому опадають. Буркає:

– Ид на кухню!

Вади�мір іде. Дідо дибуляє за ним.

– Сяд!

Вади�мір сідає за стіл і зиркає одним оком на кам’янисту дорогу, на луку, що

за нею, на якій пересварюються гусаки, на потічок, що за лукою, і намагається

пригадати, якою була та земля, на якій він народився, а тато з дідом «страти�ли». І

здається йому, що вона була такою самою – кам’янистою, квітчастою, з потічком

при дорозі, з нафтовими вежами під лісом. Але там ще була мама – русява,

молоденька... Вона, міцно притискаючи його до грудей, перебрела через такий

самий потічок і бігла до такого самого лісу, але, не добігши, впала, і він довго

катулькався від неї порослою мохом землею...

А дідо тим часом виймає з шафки чисту шматину, зволожує її «бімбером» і

подає йому: – При�лож!

Вади�мір прикладає компрес до потовченої щоки. Бімбер, просочуючись у

ранки, жахливо пече, але хлопець мовчки терпить пек. Дідо схвально покивує

головою, дістає з шафки окраєць хліба, намащує його смальцем. Вручає йому і

сідає біля нього. Вади�мір відкушує від окрайця маленький кавальчик і довго, з

насолодою перемелює його не так зубами, як язиком.

– Во! І�лько и�де... – дивлячись на вулицю, мовить дідо. – Сму�тний,

похиле�ний... Ци не з ним ти ся бив?

– Ні! – заперечує Вади�мір. – Я ся бив зо Стахом і Грицком. А І�лько – з

Вітькою Москаликом.

– І того прози�ваш? – осудливо запитує дідо. – Хочеш же�би і він тя про�в?

22– Москалик, то не прозиванка. Він ся так пише – Віктор Москалик.

– То інча річ, – каже дідо й запитує: – А во�ни ся чо�го би�ли?

– Вітька обізвав І�лька «бандеров», – не перестаючи жувати, пояснює Вади�мір

і запитує: – А «бандера» – це хто?

– Не� знам! – відкраяв дідо. – І ти нич не� знаш! Бо то такой слово, же го не

можна ни�где вимавляти, а найба�рзій в школі! – і трохи помовчавши, запитує: – А

чого він го?.. За што?..

– Присягнися, що нікому не скажеш, бо я пообіцяв Віті, що буду німим, як

камінь! – пошепки благає Вади�мір. Дідо піднімає руку:

– Присягам!

– Цієї ночі Вітин тато і ще троє міліціонерів вполювали двох «бандерів». Вітя

казав, що вони вилізли зі свого барлогу, бо були дуже голодні, і вже дісталися

нафтопромислу, але там їх завважили міліціонери й постріляли. Один з них –

І�льків вуйко. Вітя казав, що І�лька напевно вивезуть кудись далеко, в Сибір.

– Йой, бі�да, бі�да! – плачно тягне дідо. – Ни�где ні�ма чловеко�ви миру-спокою.

Ні там, ні ту...

– А за що їх постріляли? – поклавши хліб на стіл, стиха запитує Вади�мір.

Дід прихиляється до нього й сичить йому праві у вухо:

– За Мо�скву!

– За те, що неправильно читали?! – страшиться хлопець.

– І за то... – відказує дідо. – Я ти вшиткой воповім, як вроснеш, а зараз, – дідо

прикладає палець до вуст і просить: – обіцуй мі, же не будеш ся бив з І�льком,

навет, як тот буде тя взи�вов.

– Обіцяю! – шепоче Вади�мір і прихиляється до дідового рамена.

1987

23* * *

Хрести�ли мя в тій церко�вци,

же над потоком дзвонит.

Ку�ми на кри�жму прине�сли

єдвабу в пасо�чки си�ві

А тато кошу�лі не� мов,

то вши�ли кошулю з крижми.

Я ся й до гне�ска ті�шу,

же з то�ї мо�єї крижми

вши�ли му файну кошулю,

Же�би мов в чо�му пі�ти

на Па�ску

поме�жи сусі�ди

і посьпіва�ти про поле,

што� як поло�тно згрі�бной,

схне під далеков го�ров.

Жде, заки дощ виши�є

на� нім зозу�льки си�ви.

24Нафтарня... Копальня... Баня...1 (кін. 40-х)

Ту ко�ждий ка�мін

поті�є ро�пов

і кві�тя сме�рдит,

як во�гон чорта,

а хлоп ся кро�том під

зе�мльов шпо�ртат

і ще ся ті�шит,

же до�брі по�пов.

На кресах но�чи –

таля�рів ні�ма,

Лем дрі�бна зьві�зда

в капе�люш го�пне

І за� ню вип’єш

жрідля�ну кро�плю

і си� засьпі�ваш, хи�ба

на ні�мо.

Жеб не вичу�ли,

што ду�ша жи�є,

не заструпі�ла

возокери�том,

й до гне�ска пахне

ще ро�змари�йов,

герба�тов, рі�пов і

зе�лен-житом.

Же в грудях серце –

Поки�ван-И�ван –

ки�ват ся, па�дат і

вста�є з му�ков

__________

Баня – один з робітничих районів м.Борислава, що на Львівщині.

25

і є�но гночи,

як коник-гри�ван,

не скаче – ле�тит

над білов лу�ков...

Під Бо�жов ру�ков...

Не би�тий зроду

непідкува�ний,

нероздроче�ний...

Лем вітер –

глу�птак

у дощ вмаче�ний

му плю�є г во�чи

ї шту�ркат г во�ду.

А жа�ден чло�век

не має права!

І жа�ден па�стух

не має би�ча!

Ни се�с, же зліва

ни тот, же справа...

А�ни з Кийо�ва, ни з

Дрогоби�ча.

Не знали же�би,

што в се�сім рої,

я такий сьмі�шний,

як лилик в зу�пі.

Не чу�жи люди,

А�ле й не сво�ї.

Нафтарня... Баня...

Кіт на халу�пі.

1984

26Незгасне світло

Ніч витріпу�є зьві�зди,

як дзяд вокруши�ни з мі�ха.

Ля�мпов гура�льсков місяц,

Па�дат на тін во�ріха.

«Ой місяцю-місяченьку,

не сьвіти нікому,

Є�но мо�му татусе�ви,

як іде додому».

Ба�ба мі знов випові�дат,

же� в нас юж не�є ґа�су...

Тато ся ве�ртат з ши�хти.

ля�мпу в присі�нку гґа�сит.

Довго ся ба�брат в це�бри,

зми�ват з рук знаки ночи.

Сьвічка ся ро�бит ри�бов,

плине брез мо�ї во�чи.

Далі малює па�льцьом

на заголо�вку Кросно

й ви�ймат з кишені цу�кєр,

што аж під зе�мльов росне.

По�тім мя йме за руку

ве�де брез снів коле�йку,

й то�та го костка цукру

світит мі до сонейка.

1984

27Втеча з раю (50-ті)

Сіявся дощ – зимний, драпливий... Пришивав безшелесно прочахле,

обважніле небо до спустошеної, споганілої землі, а дівчинка в зеленому, «на

виріст», плащику й хустині з ромашкового штапелю тупцювала й тупцювала при

вході на кладовище, втопивши посинілі п’ястучки в плитких кишеньках,

стурбовано позираючи то вгору – на брудно-сіру каламуть, то на чорні, гранато�ві,

бурі спини людей, що, прикрившись парасолями, тіснилися попереду.

На цьому горбкуватому, щиро посоленому сльозами окрайцеві світу тільки

вона була молодою-зеленою, мов спогад про весну, а все, що поза нею: люди, їхні

вбори та парасолі, вимішана черевиками ховзька сіро-жовта стежина, головіті

дерева-велети, гробівці з викришеними кутами, залізні й дерев’яні хрести, а також

розп’яття, що височіло неподалеку – було старим, запацьканим і відгонило

тліном, але дівчинка ще не знала слова «тлін», не відала, що таке смерть, відтак

вигляд вистеленого напівзотлілим листям царства мертвих лише дивував її (Що

це?) й викликав невиразне, неусвідомлене почуття смутку.

Їй заледве виповнилося шість років, але вона вже знала, що глибоко під

землею у вогненному вирі ховається від Божого ока ворог людський на

прізвисько Дя�бов; на небі, в захмар’ї, царює разом з ангелами Бог-Творець без

імені, без прізвища, зате з громовицями в руках; а люди замешкують між Творцем

і Дя�блом на превеликій землі, і з ними повсякчас перебуває Бог, прозваний

Хре�стосом за те, що лиходії прибили Його до хреста, щоб Він не міг рятувати

людей від того, хто під землею, але марно, бо Хре�стос, навіть будучи

прицвяхованим, боронить нещасливців, які озиваються до Нього…

Дябла дівчинка не боялася, дарма, що її повсякчас прилякували ним, бо він

уявлявся їй шолудивим, боягузливим псом з ріжками, що вигулькує на землю

зазвичай вночі, коли сплять не лише люди, але і діти та Боги, і покрадьки, щоб не

розбудити останніх, никає містом, шукаючи ночобродів та пияків, аби скуси�ти й

затягти в свій огонь. Але навіть вкусивши котрогось, Дябов не завжди встигає

підсмажити свою здобич, бо варто їй гукнути: «Боже, рятуй!» – і Творець

прокидається... Мече в Дябла громовицю… і по-всьому…

28Творця дівчинка бачила лише в церкві, і він не подобався їй, позаяк був

сивим і дуже бородатим, наче священик – «отєц Алєксій» – надокучливий,

сварливий дідок, котрого (так повідали старші) «командірували» з якоїсь Тули,

аби він правив не по-людськи, як отець Сидір – небіжчик, а по-москальськи, щоб

нарід не розумів Божого слова… А Хре�стоса, котрий дійсно мався скрізь – у всіх

будинках і халупах, на хрестиках і образках, які носили люди, а також у церкві –

своїй домівці, вона жаліла за те, що пани начальники забороняли людям молитися

Йому й приводити до Нього дітей. А проминулої весни засоромилася, ба, навіть

забоялася Його. Чому? Бо тато, перед тим, як посвятити паски, підвів її до

великого хреста, на якому Той висів, і пошепки признався їй, що Хре�стос, будучи

невинним, перетерпів великі муки за всіх людей – як старих, так і малих, аби вони

могли й надалі жити на землі, – і дівчинка злякалася того, що сталося з Ним…

Шарпнула тата за руку й запросилася додому, але той прикинувся, що не чує її

збентеженого белькотання.

Всю відправу вона покрадьки позирала на безвинного Хре�стоса, котрий був

хоч і дерев’яним, а наче живим… І Хре�стос – змучений, подряпаний – також

позирав на неї з-під напівзімкнених повік – то сумовито, то докірливо, то

благально, і немовби скаржився їй на когось чи на щось, але Його тихі скарги не

сягали її вух, бо їх перебивав й вимолочував густий, гуркотливий бас отця

Алєксія. Лише тоді, коли священик умовкнув і ангели повимітували з церкви луну

його голосу та людський шемріт, дівчинка вичула, не так вухами, як серцем, що

Хре�стосові болять руки й ноги, що Він змерз і соромиться того, що висить у

своєму домі змучений, напівголий перед вистроєними людьми і плаче до них, а

вони не зважають на Нього – моляться по-царськи вбраному священикові, стиха

перемовляються і навіть співають… І подумки заблагала людей, аби вони

пожаліли Його: зняли з цього хреста, а також з усіх інших хрестів і вкрили теплим

коциком, а хрести порубали, щоб лиходії не могли знову повісити Його, але ніхто

не вловив її німого благання, хіба що, може, Хре�стос, якого зігрівали свічками –

тоненькими й плакучими, бо домівка Його була дуже високою і вільготною…

Врешті-решт, священик після виснажливо довгого казання й співання

проголосив, що Хре�стос воскрес і почав кропити паски…

29– Що таке «воскрес»? – вийшовши з церкви, запитала вона тата. Той не

ризикнув признатися малій, що перед тим Бог помер, і відповів ухильно:

– Так ся пові�дат… Рі�ка скре�сла вод ле�ду… Земля скре�сла, кві�тя. І Хре�стос

скрес… Розвесе�лився…

«Тато повірив священикові і дарма, бо Хре�стос не розвеселився… Був

смутним і зостався смутним», – подумала дівчинка й запитала: – А чому він

мучився не за себе, а за когось?

– Бо так му би�ло присудже�но! – відказав тато і, похристосувавшись зі своїми

стрийками й вуйками, котрі замешкували в іншому кінці міста, загомонів з

ними… Потім на подвір’я вийшов отець Алєксій і подибав у плебанію. Вусатий,

кремезний чоловік, який підспівував йому, зачинив церкву на ключ… І

нескреслий, осмучений Хре�стос залишився сам-один у своєму прохолодному

домі…

«Він плаче там над вигорілими свічками й гнівається нас», – подумала

дівчинка, і зробилося їй соромно, як ніколи…

Відтоді вона намагалася не дивитися розп’яття, що висіло над її ліжком і,

молячись перед сном, позирала тільки на Матінку Божу – напрочуд гарну

Дівумарію, котра весною, влітку і восени перебувала з сином своїм – маленьким

Ісусом, на небі, а взимку – у Вифлеємі, де до них приєднувався її чоловік – Йосип

старенький.

Вифлеєм той – невеличкий, але ошатний, змайстрував дітям столяр Йоса�фат.

Зовні він був, як хатинка, а всередині, мов печерка. В лівому закутку його

знаходилися ясла, до яких був прив’язаний крихітний, схожий на кролика

віслючок, а посередині, на ослінчику, сиділа Дівамарія у синьому плащику. На

голові вона мала вінчик з мідного дроту, що сяяв гейби золотий, а на колінах –

голенького, золотокучерявого малюка. Обіч Дівимарії стояв, спершись на костур,

Йосип старенький, зодягнений у довгий, пофарбований на коричнево плащ, і

приязно всміхався Їй. Вона всміхалася малюкові. Малюк – їм обом, а також

білокрилому ангеликові з напіввідкритим, округлим ротиком, котрий, колінкуючи

на порозі Вифлеєму, співав: «Бог предвічний народився… Прийшов днес із

небес…»

30Справа і зліва від ангелика знаходилися пеньочки з видлубаними

серцевинками, в які вставляли «магазинні» груботілі (щоб довше горіли) свічки…

Коли їх запалювали, Вифлеєм переповнювався теплими, миготливими тінями

ангелів; мешканці Вифлеєму оживали й горнулися один до одного, віслючок пряв

вухами, голосистий вісник радості зіпав ротиком і стріпував крильцями,

пориваючись підлетіти до Дівимарії, й дівчинка несамохіть округлювала вуста, бо

їй здавалося, що це вона колінкує на порозі Вифлеєму й славить маленького Бога

– наймолодшого сина Дівимарії.

Чому не єдиного? Бо ще минулої зими вона вирахувала, що Мати Божа має

аж трьох синів: того, що на небі, того, що на хресті, і того, що у Вифлеємі. А раз

Йосип старенький є її чоловіком, а відтак батьком її дітей, значить, він також Бог

– найстарший і наймогутніший, але разом з тим лагідний та вибачливий. Коли їй

бувало сумно чи лячно, вона зверталася передовсім до Йосипа і промовляла за

нього: «Не тра�пся. Я ту... Коло тебе!»

Щастя, що ніхто з дорослих не відав про це і не пові�в їй, що її Вифлеєм – це

лише забавка, а справжній Вифлеєм – це чужодальне місто, в якому замешкують

звичайні люди, як добрі, так і лихі, що вже давним-давно нема там ні Дівимарії, ні

Йосипа, а їхнє щасливе дитя є тим мученим Богом, який висить на численних

хрестах і навіть на цвинтарі – справа від неї – мокрий, сліпий, тьмаволикий, бо,

довідавшись про це, вона, напевно, вже не змогла б щиро й весело співати разом з

ангелом: «Нова радість стала...», позаяк перед її очима стояв би цей, дорослий

Ісус – гейби сторож цвинтаря – з порепаними руками й ногами, перебитим станом

і поскородженим тріщинами чолом, який утримувався на хресті лише завдяки

грубезним іржавим гвіздкам.

Не знаючи правди про жереб маленького Бога та жереб людини, вона

почувала себе на той час істотою незнищенною, надійно захищеною від дяблів

численною Божою родиною. Щоправда, трохи грішною, бо не послухалася

батьків, за що й мерзла, стоячи під Хре�стосом, який осудливо зорив на неї, й

журилася, що старі люди й старі парасолі завадять їй побачити чудо, задля якого

вона причалапала в цю чудну, познаковану численними хрестами місцину.

Коли її бабцю, ще молоду, ще гарну, але хоровиту, мали після операції

31привезти з лікарні, тютка ймила дівчинку за руку й відвела у свій будинок,

поставлений у самому кінці вулиці, при самій річці. Дорогою вона пояснила їй,

що, аби віджити, бабця мусить кількоро днів поспати міцно-преміцно в повній

тиші. Дівчинка повірила тютці і зосталася в неї, а наступного дня впала на

тютчине подвір�я сусідська Олька: «Твою бабцю ховають, а ти тут?» Дівчинка

погнала додому, гадкуючи, від кого хочуть сховати бабцю і куди, але запізнилася.

Бабцю вже сховали в довгу чорну скриньку, і поставили ту скриньку на застелену

килимом полуторку… Виявляється, бабці так закортіло погостювати в Бога, що

вона не забажала навіть попрощатися з нею – своєю улюбленою онукою…

– Замкнися в хаті! – вручивши дівчинці ключі, уривчасто мовив тато і

підійшов до заплаканої мами, що стояла біля машини, тримаючи вінок з чатини,

прикрашений паперовими ружами.

«Це подарунок для Бога!» – здогадалася дівчинка, і тут їй спало на думку, що

батьки також можуть помандрувати на небо… Злякано йойкнувши, вона

метнулася до них:

– А ви… куди?

– На цвинтар! – не сказав, а простогнав тато й приклав до очей хустинку.

– А що таке цвинтар? – притулившись до нього, несміливо поцікавилася

дівчинка.

– Та�кой мі�сце, де прилі�тат ангел… же�би забрати… то�го, хто хоче… до Бога,

– затинаючись, пояснив тато.

– Йди, дитино, йди, бо дощить. Ми незабаром повернемося! – запевнила її

мама і вручила вінок сусідці. Тато взяв маму попідруч і попростував за машиною,

що вже рушила.

«Вони побачать ангела, а я ні?..» – дивлячись услід довгій, розмитій

мжичкою процесії, подумала дівчинка і, сховавши ключ у внутрішню кишеньку

плащика, побрела за людьми, дарма, що не мала парасолі…

Мжичка, спадаючи не то з неба, не то з гір, до якої притулилося містечко,

робилася щокрок густішою й колючішою, а машина з бабцею все гуркала й

гуркала попереду мовчазної юрби і врешті-решт зупинилася під церквою.

Чоловіки забрали скриньку з бабцею і занесли її в церкву. Сусіди згорнули мокрі

32парасольки і, дрібно хрестячись, потяглися за ними… Лише дівчинка залишилася

на подвір’ї, (забоялася, що тато зауважить її і нагримає на неї в присутності Бога)

й простояла під дашком дзвіниці, допоки машина знову не рушила.

Цвинтар, як виявилося, знаходився неподалеку від церкви, але дорога, що

вела до нього була ховзькою, калабанистою, і дівчинка, мріючи про ангела,

спершу вступила обаніж у баюру, а потім, зашпортавшись об заболочений камінь,

упала долілиць на розтовчену колесами вантажівок шосівку, і дісталася цвинтаря

аж тоді, коли старші вже стояли там стіною і відмежовували її від бабці, котра

сподівалася ангела.

Хустина її намокла, ноги захололи, а посланець Божий чомусь барився…

Мабуть, не хотілося йому спадати зі свого теплого, затишного захмар’я на

задощену, заболочену землю. Відтак, люди, що стояли при бабці, почали

прикликати його співом, і дівчинка затривожилася, що він, злакомившись на спів,

знагла спаде і, вхопивши скриньку з бабцею, притьмом злине вгору, а вона не

побачить його, і почала крастися наперед. Крочок, другий, п’ятий – і вона вже

побіля сусідки – понурої, ущипливої бабці, званою Мокриною.

«Треба будь-що оминути її», – подумала дівчинка і скрутила вліво, щоб

сховатися за гробівець, на чолі якого чорнів пощерблений напис «Домовина

Куросів», але не встигла. Мокрина, зачувши її чалапання, визирнула з-під

парасольки і сердито просичала: – А ти што ту ро�биш?

«Зараз вона покличе тата і почне докоряти йому, що він мене кепсько

виховав!» – з розпачем подумала дівчинка і заміть того, щоб шугнути від язикатої

старулі, увібгала голову в рамена й затамувала подих.

– Ста�вай коло ме�не, не�нзо! – шарпнувши її за руку, наказала Мокрина, і

дівчинка полегшено сопнувши, сховалася під її збляклу, церовану парасолю.

– Што то�бі тато пові�в, до�ньцю че�мна: «Бався в теплій халу�пі»? Ци, може,

повів: «Міс болото під до�щем, бо я хочу, же�би ти ся перестуди�ла й гмерла»? –

запитала крізь зуби Мокрина і, не дочекавшись відповіді, занудила далі: – Є�но

дя�бов знає, што за діти�ска ро�снут! А�ни Бога ся не бо�ят, а�ни тат з мамом! Ти, го

родиш, пле�каш, тлума�чиш му: «Роб так і так!» А во�но чи�нит на�вспак! І калічит ся,

і хо�рує, і зди�хат! А ти, мамо, плач! А ти, тату, стругай тру�мну! А ти, бабо, не

33споді�вай ся потіхи! Яко�го шляка ти ся приторочи�ла під до�щем на цминтар?

По�смот ся на свої ножи�ска! Хочеш, же�би тя рома�тизм скру�тив?

Дівчинка попервах прислухалася до слів Мокрини (з удячності за те, що та не

зрадила її), а коли їй укучилося джерготіння старої запитала її, чи скоро

прилетить ангел.

– Хто, хто? – перепитала Мокрина.

– Ангел!

– На цминтар?! – витріщалася на неї пані.

– За бабцею! – пояснила дівчинка.

– Приле�тит! Наве�сни з птаха�ми! – збагнувши про що йдеться, глузливо

проці�дила Мокрина й примовкла.

«Неправда! Ні тато з мамою, ні люди не стоятимуть тут до весни, бо мають

роботу», – подумала дівчинка й хотіла було запитати в старої, що таке

«домовина», аж раптом помітила за кілька кроків від свого брудного розтоптаного

черевика маленького (трохи більшого за голуба) сріблистого ангела. Він стояв

навколішки (як той, з Вифлеєма) перед кривобоким, притрушеним бурою

сухозліткою пагорбком, з якого витикався тонконогий і тонкорукий хрестик, і з

його круглих, невидющих очиць капотіли сльози.

– Прилетів! – радісно шепнула вона Мокрині й показала на ангелика. –

Прилетів і плаче!

Та знехотя глипнула на нього.

– То є�но фіґу�ра! – й перехрестившись, пояснила: – Правди�ви анґе�ли не

плачут!

– Чому? – поцікавилася дівчинка.

– Бо бі�ди не знают! – відцюкала стара. – Не знают, як то би�ти голодним,

нещасним, покривдже�ним! Бо не хору�ют і не му�сят гмера�ти!

– Ангели не плачуть, – не без розчарування повторила за нею дівчинка й,

подумки причинивши: «Лишень співають на небі й у Вифлеємі…» – знову

поглянула на заціпенілого срібнокрильця. Голівка його була майже сухою, бо над

нею похитувався останній, схожий на розчепірену ручку, листок самосійного

кленика, що стримів позаду, а з очок… точилися крупні сльози.

34– А цей плаче! – пискнула вона і з викликом зиркнула на стару:

переконайтеся, мовляв, що це не краплі дощу, а справжні сльози!

Мокрина почула її писк, але замість того, щоб поглянути на маленьку

«фіґуру» й зачудуватися, переклала парасолю в ліву руку, видобула з кишені

зібгану хустинку, витріпала її і промовила сухо, ба, навіть байдужно: – Там

похований мій онук.

– Там? – несамохіть перепитала дівчинка і задивилася на чудного малюка,

котрий замість того, щоб співати, як інші ангели, плачучи, колінкував перед

схожим на мокру, поруділу подущину, пагорбком.

– Два рочки є�но по�жив… Мудрий, збито�чний, жвавий, гейби мо�тиль…

Пильнува�лам го, як Маті�нка Божа Єзу�са, бо любив барз лю�бив чужи діти і вті�кав

до� них вод мене. А се�ї ве�сни, як єм садилам земня�ки, зле мі ся зробило… Завелам

го до халу�пи і перевернула ся на хвильку. Він завважив, же я сплю, і втік до ді�тей

на рі�ку… Впо�в до во�ди, а зимна би�ла, ді�стов горйячку і ска�пов… Пі�шов у могилу

і юж ся не ве�рне, – рівним, безживним голосом пояснила Мокрина і, застогнавши,

затулила хусточкою очі. Стояла, здригаючись усім тіло, – осліплена, відчужена,

поскрипувала зубами, поплямкувала сизими вустами, наче перекушувала цвяхи, а

з-під хусточки викочувалися рясні сльози… Перебігали рівчачками зморщок до

підборіддя й зістрибували на комір та груди – гоп, гоп, гоп…

А дівчинка, що заціпенівши, споглядала їх, нараз збагнула значення слів

«гмер», «цвинтар», «могила», «домовина», нараз усвідомила, що бабцю

запакували в скриньку не для Бога, а для того, що під землею… Відтак, жодний

ангел не прилетить за нею, жодний Бог – ні Той, що на небі, ні Той, що на хресті,

ні дитя з Вифлеєму, ні Дівамарія, ні Йосип не порятують її, як не порятували вони

Мокрининого збиточника і тих численних людей, що вже лежать у могилах-

домовинах.

«Якщо я захворію і вмру, тато з мамою також привезуть мене сюди,

покладуть у могилу і поставлять на ній срібного ангелика, щоб той оплакував

мене – німу, нерухому, полишену», – подумала дівчинка і стряслася від жаху.

Якийсь час вона не могла вимовити й слова, ба, навіть зітхнути. Долала

замряченим поглядом відстань від хреста до хреста й несамохіть лічила: «Раз, два,

35три… сім… Раз, два, три, десять…» – а далі, розпачливо скрикнувши, сахнулася

Мокрини й помчала геть… Бігла дорогою, не перекрочуючи каменів, не

обминаючи баюри, і ячала на повний голос… Не до людей, що здивовано

обзиралися на неї, не до Тих, що на небесах і на образах, а до себе самої –

ошуканої найріднішими людьми, рокованої на смерть, з колиски подарованої

Дяблові. Втікала зі свого зруйнованого раю, втікала від свого людського жеребу,

від ненадійного, примарливого, лячного світу, відчуваючи при цьому, що не зуміє

втекти, бо нема ні на землі, ні на небі місця, де можна було б сховатися від нього,

нема сили, котра оборонила б її…

Під вечір вона дістала гарячку і впала в забуття, але на щастя, не померла, а

одужавши, не довірила нікому, навіть татові, того, що пережила в царстві

мертвих…

До речі, той занехаяний Хре�стос, що охороняв його, впав небавом на землю,

разом з підгнилим, трухлявим хрестом… Одні сусідки казали, що його, за наказом

отця Алєксія поховали десь на закрайках цвинтаря, а інші – що спалили, позаяк

був дуже покаліченим і його не мож було відновити…

36Ябко на штири барви

Пуд по чати�ну, дє�цко,

пуд по чати�ну зо� мнов.

Я ти вопо�вім за� то,

як со�ньце ся ро�бит жо�рном.

Хтіла бим ма�ти гне�ска

шти�ри пахня�чи ві�нки,

але си ю�ж не прине�су

а�ни є�дної чати�нки.

Юж не підо�йму са�ма

а�ни єдно�го п’ю�рка.

Ру�ка кона�ром су�хим

в ши�бу небе�сну ду�ркат.

Со�ньце мі чви�ркат г во�чи

чорним, а не черве�ним.

Я� юж неспе�ргач, дє�цко,

але ся не� бій мене.

Як мі чати�ни на�рвеш,

зви�єш мі шти�ри ві�нки,

а ти прине�су я�бко

з Боженьково�ї яблі�нки.

Ябко на шти�ри ба�рви

ябко, як зе�мля в ма�ю.

Будеш го воберта�ла

аж до само�го раю.

37

Перша – як зе�лен-во�да.

Довго бу�деш моло�да.

Друга, як ружа зра�на.

Бу�деш пошанува�на.

Далі зи�йде міся�чик,

з то�бов разом заплаче...

Аж до чорно�ї ме�жи,

я� тя там постере�жу.

Є�но не смо�т ся на� ню,

бо� ти зомліє ду�ша.

Вір же за крок – лелі�я,

а не чорті�вска ку�ша.

Рви мі чатину бо�рше,

збе�рай воско�ви квіти,

бо юж приве�зли ксьо�нза,

же�би мя спровади�ти.

Зви�вай... же�би мі па�хли

зві�здами на вили�ю.

Я ти прине�су ябко,

по�чкай... я юж...

малію...

І хоча я не сплела ті чотири вінки,

бо чатина кусала пальці,

а тільки назбирала по сусідах

38

оберемок воскових квітів,

третього ранку

чотирибарвне яблуко

танцювало на моїй долоні

під цвірінькання мого

безтурботного серця.

Зелена скибка була найбільшою,

а чорна скидалася на ефемерну межу

між сльозою і сміхом.

І як би я не перекидала його, воно

завжди

поверталося до мене зеленим бочком.

А тепер моє яблуко

непорушно лежить на столі

і зловісно чорніє в зіницях,

бо ружа вже майже поглинула воду,

місячик – ружу,

а тьма – місячик.

Я пробую силоміць обернути його,

але воно зважає тільки на музику

серця.

1996

39Пісня Ганьці

Ця пісня не мала ні початку, ні кінця...

Коли тютка Ганьця

тягла її на одній «нуті», мені здавалося, що

вітер уже лущить квасолю на городі, і я

запечатувала собі вуха яблуневими пелюстками

і поверталася обличчям до сонця. А тютка

сивим місяцем кружляла довкола мене й співала

своє:

Во� мня Во�тця і Сина,

што� то за дівчини�на!

Є�дна но�га у місті,

дру�га но�га у мисці.

Є�дной вухо у шпа�рі,

дру�гой ві�сит на хмарі.

Є�дна ко�са на те�рни,

друга ко�са в пате�льни.

Є�ден ги�чаль в пото�ці,

другий шпо�ртат ся г но�сі.

Є�ден ме�штик у гаю,

другий юж у дунаю.

Є�дним во�ком ся сьмі�є,

Другим сьві�тит, як зьмі�я.

40

Є�дна ду�ша – в халу�пі,

друга де�си на зру�бі.

Є�дна га�мба анґе�льська,

друга – чисто дябе�льська:

Є�но во�звуся згру�ба,

юж вищи�рят мі зуби.

Во мня Во�тця і Сина,

што то за дівчини�на!

Юж ся гу�сьтат на стро�мі,

юж погна�ла на бе�ріг.

Я вам по�вім, же на�йдух

ни�гди ся не позбе�рат!

Так воно й сталося. Але тепер замість

місяця довкола мене кружляють шершні і

співають мені зовсім інші пісні.

1995

41* * *

Народився Бог на санях

в лемківському містечку Дукля...

(Ігор – Богдан Антонич)

...ми співали йому колядки

за гроші, звичайно,

бо хто ж на Різдво

колядує задурно?

Хіба що анге�ли...

Він був синім,

немов відморожене вухо,

і підспівував хрипко, невлад...

Йосип дав нам карбованця

й ми,

ділили його на дванадцять під плотом,

допоки маля те,

якому ми зичили «Многая літа»,

не вмовкло...

Йосип ніс аж до цвинтаря сам

білу скриньку...

Його Марусина –

нарозпаш –

роздавала «бомбони»

притрушені інеєм сліз,

які нанесли їм хрестителі

й щедрі сусіди,

42

щоб життя немовляти

було солоденьким,

й дзвеніла,

неначе бурулька на вітрі:

– Дитинко, кохана,

ой ти, божечку мій!

Вже давно на тім цвинтарі,

що під горою на ймення

«Голгота за Мо�стом»,

могилка запалась,

а запис злизали дощі...

Зосталось лиш «І...»

над барвінком і терном,

бо в Марусини, на щастя,

знайшлося ще троє дітей...

А ми і донині,

заробітчани Христові

з комп’ютером в жмені,

без тих заповідок,

які він не встиг нам шепнути,

не можемо

розділити некривдно

Дар різдвяний –

Любов.

1984

43Мамонка (поч. 50-х)

– Пук, пук!

– Хто там?

– Мамо�нка.

– Во�дкиль єс при�шла?

– З Ванівки.

– Штóс мі прине�сла?

– Байку!

– Што за байка?

– Як ко�гут зню�с яйко!

Полудень. Славка, зачаївшись у куточку між стіною й креденсом (бабця на-

зивають той куточок «Славциною шпаркою»), виворожує собі мамонку з клаптя

старого простирадла й сірої, «технічної» вати, яку тато приніс їй «з роботи».

Власне кажучи, вже доворожує, бо голівку й тулуб їй ще уранці змайструвала

сусідська Кася, а руки та ноги – тютечна сестра Галя. Славка вже пришила їх до

тулуба (бо їй уже шість років і вона трохи вміє шити), якось-такось

прифастриґувала й голівку і, завершивши свою нелегку працю, скрушно зітхнула:

голівка завелика й пласка, а безпалі ручки-ніжки – грубі й куці... Але менше з

тим! Важливо, щоб личко було гарним, бо яке личко, така й мамонка... Якщо

личко їй удасться, вона нарече її Зоряною або Красулькою, а якщо ні – Феською

чи Матрунею. Але не викине, не пошматує, а любитиме не менше, ніж Оксанку,

Йванку та Маґду, яких вона переховує в шопці, бо вона їм як мама, а мами

люблять своїх дітей, навіть якщо вони не дуже гарні. Але буде ліпше, якщо їй

удасться обдарувати свою «доню» гарним личком, бо негарні мамонки, так само

як і дівчатка, зазвичай, заздрять своїм посестрам і потаймиру гніваються на ту

дитину, яка їх створила...

Славка слинить чорний олівець і малює мамонці пупчик, густу, коротеньку

гривку, а потім кладе мамонку долілиць і, раз за разом облизуючи олівець, робить

доні «мондуляцію»: квапливо вимальовує кучерик за кучериком, від вуха до вуха,

44від потилиці до тімені... Це теж праця не з легких, бо голівка в «доні» м’якенька, а

олівець гострий: дряпає її, а то й дюравить до самого «мозку». А треба будь-що

викінчити лялечку до повернення бабці, що подалися на базар, бо вони тут же від-

німуть її у неї і шмарять в огонь (так уже не раз бувало). І доведеться Славці по-

крадьки оплакувати свою «доню» й вислуховувати бабцині «побійсябога» та «лю-

диратуйте».

– То дя�бов нама�вят ді�тей, же�би во�ни твори�ли си мамонки! То він їх ску�шат,

же�би во�ни ба�рзій любили мамо�нок, нім жи�вих лю�дей. Му�дри діти то ма�ют г носі,

бо памнята�ють, же Па�нбіг запові�дов: «Не сотво�ряй си мамо�на!» А дая�ки, глу�пи

діти�ска, не боя�т ся Бога: пе�стят ме�ртвой, слугу�ют му, цілю�ют го і не завважа�ют,

же во�но поти�ха водбе�рат во�д них душу. Так, так! При�смот ся са�ма: ко�три діти не

ма�ют мамо�нок, то�ти жи�ви, весе�ли, гру�би, а та�ки, як ти, што є�но з мамонка�ми ся

ба�влят: блідо�ньки, щу�пли, небесідли�ви... Бо то�то дябе�ля спи�ват з дєцка душу! А

гно�чи, ко�ли дє�цко спит, скаче му на пе�рса й ду�сит го. Водбе�рат не ти�лько душу,

але й дих! А як водбе�ре, то вожи�ват, а дє�цко знагла гме�рат! Дне�с ся бави�ло, а

завтра юж ле�жит на сто�ли... А вожи�ла мамо�нка ста�є вопи�рем. Хо�ват ся на стри�ху і

ро�бит бі�ди!»

Славці прикро, навіть лячно, слухати це, але вона не дуже вірить бабі, бо

вони всього бояться: «перуна», чорних котів, «бошеньок», ропух, «злого во�ка»,

студні (бо там живуть «водни�ки») й душ небіжчиків, котрі чомусь тільки їм

показуються, тільки через них передають своїм рідним усілякі настанови, скарги й

побажання. А бабця, зобачивши під вечір чи вранці «штос тако�й», плачуть від

страху...

Славка сидить собі в «шпарці» й, усупереч бабі, кучерявить голівку ще без-

ликого «дябеляти», а при вікні, за столом, покритим білим (ще з «дому») обрусом

сидить тато і нанашко Коса�рчин. Славка так тихесенько «грішить», що тато з

нанашком забувають про неї (а, може, гадають, що Славка ще мала й нічого не

розуміє), й розмовляють про смерть... І дарма! Бо вона, навіть не дивлячись на

них, усе бачить і, навіть не розуміючи тих чи інших слів, знає все, що в них і на

язиці, й на думці...

45Знає, приміром, що тато дуже голодний, бо повернувся з «шихти» й не встиг

попоїсти. Знає, що він залюбки поділився б обідом зі своїм нанашком, але йому

соромно признатися, що в хаті нема нічого, крім хліба й киселиці, бо нанашко

багатий: має корову, козу й пасіку. Знає, чому прийшов до них Косарчин, і що

йому болить.

«Бачить» зі своєї шпарки, як сонце, зазираючи в кухню, вилизує, гейби кіт,

татові руки, що спочивають на обрусі, а нанашко, як завжди, сидить, подавшись

уперед і зорить на подвір’я Воле�ни Шураєво�ї, підперши сиву, чепірхату голову

правим п’ястуком, а лівим, міцно сціпленим, час від часу постукує по столі...

(«Пук, пук... Хто при�шов?.. Нанашко... Што при�нюс? Горнятко меду й торбу

бі�ди...»)

Дивний він, цей нанашко... Прийде, начебто на хвилину, а сидить аж до

смерку і бесідує та й бесідує...

– Я му пові�дов: «Не� ид Юрку! Мі ся зда�є, што днес вам не пофорту�нит! А тот

Каїн турко�че му просто до вуха: «Пуд і пуд! Я вчера над потоком видів серну!»

Взьо�в мій біда�ка фузи�ю й пі�шов за� ним. А я бра�мку напра�влям і так мі чогоси

маркотно!.. Так мі чорно г во�чах, гейби я юж гмер і ле�жу в трумні!.. Пові�дам

Юстині: «Што�си мі недо�брі...» А вона: «Спі�чний си... Моло�ка си козячо�го

випий...» А мі нич до га�мби не лізе...Серце мі ся ша�рпат, руки млі�ют...

Ту ся дощ пу�стив... Пі�шов єм до халу..!пи, сів при ві�кні, й ду�мам: «Дорогу за-

сле�зит... Рі�ка ся зду��є й пі�рве мі�ст... Тяжко ся їм буде вертати...»

Звіду�ю ся: «Юрко плащ взьо�в, ци нє?»

«Взьов, – пові�дат Юстина. – Тот довгий, брезенто�вий. Не змокне.»

А перу�ни тнут небо й тнут... Ду�мам си: «Ходят поме�жи дерева�ми... Ще го

пе�рун дістане...»

Юстина мя сва�рит: «Чо�го мару�диш? Ци він дє�цко ма�ле? Ци перший раз до

ліса пі�шов?»

Шоста година би�ла, як дощ пере�стов. Взув єм гума�ки – і на бе�ріг... Смо�трю

ся: яки�си хло�пи и�дут. Двоє што�си не�сут, а третій ся пле�нтат за ни�ма. Я до� них...

Аж то мого Юрка не�сут на пла�щі брезенто�вім! Мокрого, скровле�ного... А тот Каїн

46за во�ко ся три�мат! Є�но во�ко си вибив, скурвий син... На єдно�му раме�ни Юрко�ва

фузи�я, а на друго�му – то�та, з котро�ї він го за�бив...»

Славка вже не раз чула цю оповідку й не раз бачила серцем, як нанашко

налітає на Каї�на, котрий правою рукою затуляє своє око, що витікає з очниці, а

лівою – душу, заплямлену Юрковою кров’ю, й кричить небові: «Боже�ньку!

По�відж му же я не� хтів!.. По�відж!» А нанашко надламує йому п’ястуком ніс,

роз’юшує варґи, збиває його з ніг і втоптує у болото...

Але ніхто з сусідів не жаліє Каї�на, бо гріх жаліти того, хто навмисне відібрав

життя у веселого, гречного хлопця, й не розкаявся... Славці його теж не жаль, але

руки їй чомусь тремтять й олівець раз за разом проколює голівку, й кучерики ля-

гають то так, то сяк, мов у циганки...

Їй хочеться, щоб нанашко якнайшвидше забрався... А він натомість рвучко

підхоплюється й шепоче, тремтячим від люті голосом:

– Смот! Виліз зо сво�єй дзю�ри, гад! Хо�дит! Ди�хат! Соньце му сьві�тит! Ружи

му пахнут! Бо�дай є�дним воком, а ви�дит зе�млю, ви�дит кві�тя! А мій Юрко ле�жит...

Є�ден син! Є�ден – і юж не бу�де!..

– Не морду�йте ся, нанашку, – просить тато. – Не морду�йте ся, бо го не

верне�те, а треба яко�си жити...

А Славка дивиться на мамонку, котра ще не має личка, але бачить не її, а

дорослих... Усіх разом: втомленого тата, розлюченого нанашка, Юрка, що лежить

у землі, під нагідками й «півниками», з простреленим серцем. А також Каї�на,

котрий походжає подвір’ям і нюхає переламаним носом ружі... Одне око в нього

примружене, але живе, рухливе, а друге – наче скляний гудзик... Раніше, коли він

ще був не Каї�ном, а Ко�стком, і мав гарні, блакитні очі, Славка просила: «Галю, я

хочу, щоб мамонка мала такі очі, як у Ко�стка» – і Галя, сміючись, пришивала

мамонці там, де мали бути очка, блакитні гудзички. А зараз вона сама вже вміє

малювати очі... Кругленькі, веселі, як у Галі...

А Каїн стоїть, мов уритий, між нанашком Косарчи�ним і пагорбом, на якому

під різьбленим хрестом спочиває Юрко... Тьмарить нанашкові розум, спиває з

нього життя. І не лише з нього! Гляне своїм мертвим, тьмавим оком на квіти, – і ті

47гублять пелюстки... На дерево гляне – всихає дерево. Гляне на сонце, – і сонце

ховається за хмари...

Бабця кажуть, що це бздури, але Славка впевнена, що і квіти, і дерева, і сонце

бояться його скляного ока, і також боїться його... Більше, ніж усіх бабиних

«страхів» разом узятих!

Місяць тому Славка гуляла лукою: зривала там жовтенькі «курчі дупки» й

рожевенький «бузьків вогонь». Аж раптом хтось кахикнув у неї за спиною. Вона

озирнулася й обімліла: Каїн! Крадеться до неї поволеньки, мов кіт до миші... Око

жовте, мерлецьке, мов чорними нитками пришите до сірого (наче зі згрібного

полотна змайстрованого) обличчя, вуста пошерхлі, вузенькі, мов шпарки в

скарбонці, а ніс, гейби п’яною рукою намальований.

І такий страх Славку взяв, що вона кинула квіти йому під ноги й,

лементуючи, помчала додому. А Каїн біг за нею аж до річки й кричав: «Діво�чко!

Славцю! Чо�го вті�каш вод ме�не, Славуню?»

По тому три дні в неї був жар і бабця водили її аж у гори до бойкині-

чарівниці. Та відлила їй олово й сказала бабці: «Ваше дівчє� настра�шила їка�сь лиха

душа. Ні жива, ні мертва�. Борші�й усього – хлоп-упір. Але не бійте сі... Я му вже

ни�нька шкуру ві�верну!»

І таки «ві�вернула», бо після їхнього походу до бойкині «упір» занедужав.

Волена, його бідна мама, скаржилася сусідкам, що вдень він спить і ледве дихає, а

вночі виє, як пес і лупить п’ястуками по стіні... Цілий місяць «упір» не виходив з

хати, але ніхто не шкодував, що його не видко. Хіба, може, нанашко Косарчин,

який приходив до них майже щодня, сподіваючись уздріти свого ворога...

Й нарешті уздрів, і мовив татові плачним, зболеним голосом:

– За�б’ю го, Михасю! Не�х мі Панбіг дарує, за�б’ю! Во�зму з со�бов якого�си дня

Юрко�ву фузи�ю, стану під тво�їм парка�ном і па�льну му в серце! Я си юж тру�мну

змайстру�вов. Дубову, з су�хих до�щок. Спрова�джу го з се�го сьвіту, ляжу си в

трумну й повандрую до Юрка...

І так гримнув п’ястуками по столі, що аж чарки в креденсі задзвеніли, а Слав-

чине серце стряслося і рука стряслася, затанцювала над мамонкою, і та замість

тоненької, «щипаної» брівки дістала широку, заламану посередині бровину.

48Славка спробувала її підрівняти, але тільки додала їй густоти та чорноти й

бровина стала точнісінько такою, як у того, котрий виє ночами... Довелося й другу

заламати й замацькати, щоб зрівнялася з першою... А потім виявилося, що друга

брова є ширшою й чорнішою і треба підрихтувати першу... Але брови – це

півбіди. Бо ж головне не брови, а очі... Які очі – така й мамонка!

«Я намалюю їй великі, віясті очі, такі, як у Розки, дочки того цигана, що

їздить возом і кричить: «Міняю, міняю старе на нове» – й охрещу її Розкою», –

вирішила Славка й перестала прислухатися до розмови старших, позаяк від її

старання залежала доля мамонки: її ім’я та щастя.

Добре наслинивши олівець, Славка поставила під кожною бровою масну

цятку: тут будуть очка... Аж раптом до неї долинув лютий шепіт нанашка:

– Знає же я� ту, а виліз! Дро�чит мя, забі�йця! Напра�шат ся на бі�ду! Вже завтра

го застрі�лю, вір мі!

І щось всередині Славчиного єства стислося й завирувало... Так, як тоді, коли

вона втікала від Каї�на. Крик, що зародився десь під самим пупком, у глибокому

тремтливому мороці шугнув увись, до горла. Але на цей раз вона не дала йому

волі: зціпила зуби й міцно стулила вуста... Їй не хотілося, щоб тато здогадався, що

вона не така вже й мала і все розуміє... Міцно стиснувши пальцями олівець, вона

намалювала мамонці зіницю – велику, круглу, схожу на тернову ягоду – і тут їй

спало на думку, що треба спершу, аби заспокоїтися, намалювати мамонці вушка,

бо вушка – це не дуже відповідальна робота, від вушок не так уже й багато

залежить...

І заходилася малювати вушка.

– Нє, нанашку, нє... Не� тра’ так... Бо як би там не би�ло, ми сво�ї люди,.. –

розважливо промовив тато, й Славці трохи відлягло від душі.

– Я того не памня�там, бо би�в єм ма�лим, але ста�ри воповіда�ли, же ви замоло�ду

ходили сте до є�го мами, до Воле�ни...

– Но, хо�див! – розгнівався нанашко. – І што з то�го? При�шов з во�йска

Миросько й Воле�на шмари�ла мя за пліт, як розбитий го�рнец...

– Нефа�йні вчинила Волена, нефа�йні, але за� то Бог юж ї пока�ров: мама гмерла

моло�дов, тата спаралізува�ло, Миросько��ви на тарта�рку водтя�ло ру�ку... Гнес ни�к з

49нас так не бідує, як во�на... Й хлопа�ки ваши разом ро�сли... Води�ли ся вод малень-

ко�го, як бра�ця...

– Як бра�ця? – скипів нанашко, і на його жовтому, мов гарбузова квітка,

обличчі заграли крупні жовна. – Мій му не доку�чов! А тот, Воле�нин, хо�див за

мо�їм, як тін!.. Як Каїн за Аблем! А днес за� мнов ходит! Што не ро�блю, де не пі�ду

– сто�їть мі перед вочи�ма... Бру�дний, скервавле�ний, з дво�ма фузия�ми...

Виповів це й застогнав – сумовито, протяжно, мов Славчин пес Рексьо, кот-

рого восени збила машина, і Славці знову зробилося маркотно... Вушка їй

вдалися, але хто дивиться на вушка... Всяк спершу кидає погляд на очі... Але хіба

можна їх творити, якщо руки тремтять?

– Спершу намалюю їй ніс і варґи, а очі – наостанок, – вирішила Славка й по-

чала виціловувати олівець, який уже наполовину стерся. Годилося б його підстру-

гати, але Славка ще не вміла стругати олівці. Якщо попросити тата, від підструже,

але відразу ж вифукає її за двері... Отже, доведеться вимальовувати личко при-

тупленим олівцем...

А нанашко тим часом правив своє:

– А�бо ся збу�ду го, Михасю, а�бо ся застрі�лю!

– Йой, нанашку, нанашку, – чомусь притишивши голос, мовив тато. – Не� хтів

єм вам того гвари�ти, але му�шу, раз ви ся так настави�ли... Повіда�ют ба�би, же і

тот... теж ваш... Же Воле�на ся водда�ла за Мироська юж... при надії.

– Прикро мі, страх як прикро, Михасю, што ти слу�хаш ляпа�чок, – трохи

помовчавши, сказав нанашко. – Я�кби та�кой би�ло напра�вду, ци во�на би мя

шмари�ла? Нє! Воби�руч би ся мня тримала! Са�ма би мня під вінец ве�ла! Ци не� так?

– Мо’ й так, – спроквола мовив тато. – Але повідают, же Волена би�ла

ґоноро�вов ді�вков, і ви замоло�ду теж би�ли барз ґоноро�ви... Є�но што�си не по-

ваше�му, юж бере�те до таньцу другу, третю... Ій ся ваши «бзіки» вкучи�ли і...

– А во�на мі што виправля�ла? – аж скрикнув нанашко. – Вобертала мнов, як

циган соньцем! Ко�ли до� них не при�ду, все хто�си сі�дит при сто�ли! А вона ся коло

не�го зви�ват, як вив’ю�рка. Пре�ціж, як ти мо�я дівка, то чо�го інше�го ви�таш? Ци тобі

мало єдно�го кавалі�ра? Хочеш, же�би вши�тки за то�бов пропада�ли?..

50– Нє... То ви юж... да�рма,.. – заперечив йому тато. – Баба-небіжка гвари�ли мі,

же Волена би�ла поря�днов ді�вков.

– А�но! – глузливо реготнув нанашко. – Таков поря�днов, же дос мі би�ло раз

свисну�ти під ві�кном, а во�на юж вилі�тат з халу�пи. Та�ков би�ла порядни�цев, же до

ра�ня під тов гру�шков, што на терна�ми, пести�ла мня. Я юж спати хочу, а вона мі:

«Не� ид до�мів, спий ту!» А мі на роботу...

– Вихо�дит: баби правду повіда�ют,.. – перебив його тато. – Мо�гло ся стати

же...

– Нє! – відрубав нанашко. – Не мо�гло!

– Але ж Костко ся вро�див бо�рше... Пра�ві на два міся�ци...

– І што з того? – скрикнув нанашко і траснув кулаком по столу...

А Славка саме малювала ніс... Йой, як він викривився!.. Як загачкувався!..

Зажурилася бідолаха й подумала:

– Може намалювати поруч другий, а цей забілити зубним порошком?

І заходилася малювати другий ніс...

А вуйко провадив далі:

– Недоноси�ла, то й ся вро�див. Ци мало в нас би�ло та�ких, недоноше�них? И�де баба

жати, ци до ліса по чатину непоро�жня, а звідтам ве�ртат ся з передча�сним дєцком...

І примовк. А тато глипнув на дзиґар й, подавившись слиною, закашлявся...

– Хо�дит си... Походжа�є... Во�чи мі мозо�лит, недоробок, – підвівшись,

процідив нанашко й попросив тата: – А�но, при�смот ся, до кого він подібний, до

мене, ци до Мироська?

– До Воле�ни подібний, – помовчавши, сказав тато... – Але не� в тім річ,

нанашку, не� в тім...

– А в чім? – просичав Косарчин. – В чім?

– В тім, же не� хтів він заби�ти Юрка! Лю�бив го, як рідно�го брата! – м’яко, але

переконливо мовив тато. – Як возме�те да�гди Юрка з со�бов до міста, лі�тат, біда�ка,

доро�гов і звіду�є ся лю�дей, ко�три ся вертают до�мів:

– Ци не види�ли сте мого братка?

– Йой, не� гвар того, Михасю! – залементував нанашко. – Не� гвар, бо мі сле�зи на

во�чи ся випиха�ют, же ти, мій кре�вняк, му�дрий хлоп, повта�ряш тоту глупу байку...

51– Чо�го глупу? Преціж, ви са�ми на су�ді повіда�ли, же Ко�стко лю�бив Юрка і

застрі�лив го не спеція�льні,.. а так ся стало...

– Пові�дов єм, бо што мов повіда�ти? Воле�на пра�ві кождо�го дня приходила й

колінкувала передо мнов. Молила ся, же�бим го не поса�див, бо си не� даст без не�го

ради... Я й по�вів... Ду�мов, же з часом мій жаль зма�лит ся й перетліє... А він не тліє.

Єно ро�сне й ро�сне... Бо тот Каїн, Михасю, за�бив мого Юрка зловми�сьні... Хлопак

не� хтів и�ти до ліса... Впе�ров ся... А тот му: «Пуд і пуд!»

– Но, добрі, – згоджується тато. – Най буде по-ваше�му... – Але пові�чте мі,

чого він го за�бив? За� што?..

Нанашко довго мовчав, а потім знехотя вицідив з себе:

– Заздро�стив му... Зма�ла заздро�стив, же Юрко мав во�тця, ко�трий го лю�бит,

ко�трий вши�тко му купу�є, а в не�го во�тец – безру�чко й пи�як, што за шлянку зорі�вки

маму з татом про�даст... Хи�ба в нас «дома» би�ли та�ки пия�ки? Нє... Жадно�го не

би�ло! А ту... На тарта�ку вши�тки начальни�ки, до єдно�го – моска�лі – пия�ки.

Зопсува�ли хло�па... Шляк би го впік! І вши�тку го родину!

І примовкнув. Важка, гнітюча тиша оповила кухню. Нанашко видобув з

кишені запальничку й портсигар (срібний, ще з «дому») й закурив... Їдкий,

смердючий дим потягся від стола до Славчиної «шпарки», залоскотав малій ніздрі

і вона, щоб не чхнути, затисла їх лівою рукою, а правою окреслила мамонці варґи,

а потім замалювала їх густо-густо, уявляючи собі при цьому, що замальовує їх не

чорним, а червоним олівцем. Варґи вийшли грубими, важкими. Значить, треба

намалювати особливі очі... Такі очі, які б затьмарили всі вади... Величенні, мов у

ангела, котрий колінкував на образі перед Мамою Божою.

– Якщо я зумію намалювати такі очі й забілити перший ніс, вона буде гарною

навіть з грубими варґами, – заспокоює себе Славка й «дарує» мамонці велике,

кругле око... Навіть більше, ніж у ангела...

А нанашко кинув палити й скрипнув зубами: «Во, по�смот ся я! Кури годує!

Смі�є ся до� них. А мій юж ни�гди!..» – й підхопився. – Не буду ся тро�щив до завтра!

Підстрі�лю го гне�ска! І не відма�вляй мя, не стримуй, Михасю, бо як будеш мя

стриму�вов, – то вкі�нец звар’юю й па�льну ти в ногу! Я до�брий стрі�лец! Поцілю в

литку, жебис рату�вов се�бе, а не Каї�на! А по тому себе за�б’ю на твому подвір’ю.

52Й метнувся до дверей, а Славка мало не зомліла... Сльози закапотіли їй з очей

просто на очко мамонки... І здалося їй, що це не очко, а пропалена кулею дірка... в

татовій литці... І побачилося їй, як тато, тримаючись за литку, падає нанашкові під

ноги, а нанашко через шпару в паркані стріляє в того... зі скляним оком, і той

падає на траву. А з хати вибігає Воле�на, й зобачивши, що син умер, також падає...

А нанашко розвертає фузию, стріляє собі в груди!.. Тут прибігає нанашка Юстина

й кричить голосно, на весь світ: «Люди, рату�йте!» Тато пробує підвестися, але не

може! А бабця йдуть з базару, і ніяк не можуть дійти...

Сльози киплять Славці в горлі, випорскують з очей, розпливаються на личку

мамонки. Прикусивши вуста, щоб не розридатися, вона стирає їх долонею...

Долоня чорніє, личко мамонки робиться брудним... Довгі закручені вії

розпливаються, очі сповиваються смутком...

– Татку! – подумки волає Славка. — Закрий двері і на за�сув, і на ключ, щоб

нанашко не вийшов!.. Щоб не взяв фузи�ю!

Аж чує: татко рвучко встав з-за столу...

Кинувся до нанашка...

Обійняв його...

І сказав, спокійно, розважливо, як завжди:

– Ни�ч ви му не зроби�те, нана�сю, нич! Ни гне�ска, ни завтра, ни позавтра...

– А чо�го нє? Чо�го? – вишарпуючись з його обіймів, плачно кричить

Косарчин. – Што мі перешко�дит, га? Страху не� мам! Жа�лю – а�ни зе�рня! Што?

– Ю�рко вам перешко�дит! – твердо відказує тато. – Він зараз сто�їт коло

Божо�го престолу в анґе�льськім чині як невинно убіє�ний. Слу�хат, што ви мі

повідає�те, плаче й про�сит Бога, жеби Він водве�рнув вас вод пі�мсти. І Бог зва�жит

на є�го сле�зи і не� даст вам застріли�ти Костка!

– Ху! – покрадьки зітхнула Славка і побачила Юрка на самому чубку неба...

У вишиванці, білих споднях, з великими, білюськими, пухнастими крилами. На

Юркових грудях, там де його вжалила куля, червоніло серце з пломінцем, таке, як

в Ісуса на тому образі, що у бабциній кімнаті, а з очей скапували крупні сльози,

сяйливі, мов зорі... Він дивився вниз, на Косарчина, й беззвучно ворушив вустами

– просив Бога за тата, і Бог почув його...

53Нанашко глибоко зітхнув, звільнив свої груди від злої, згірклої пари й сказав:

– Правду пові�даш, Михасю. Не� даст! А�ни мі заби�ти го не� даст, а�ни си жи�тя

вкороти�ти... Во�бох нас зоста�вит на зе�мли, жеби ми во�ба ся карали... Ко�ждий сво�їм

грі�хом...

– Не� тра вам ся карати! Пу�дте до церкви, дайте на пара�стас...

– Піду, Михасю... Піду юж, бо Юстина стра�хат ся, як мня довго ні�ма... Завтра

зраня пі�ду до церкви, виспові�дам ся. А тот?.. Ци мі го судити?.. Хто я та�кий?

Хро�бак недодуше�ний... Най го Бог су�дит!..

– Придте до нас в неділю, нанашку.

– Нє, Михасю, нє. Довго не при�ду... Може, й ни�гди... При�ход ти до нас зо сво�єв

діво�чков, най ро�сне здорова, – мовить нанашко й виходить з хати. Тато – за ним...

А Славка розглядає свою мамонку й серце їй терпне від страху, бо така

мамонка – насуплена, чорнорота, варґата, з двома кривими носами й неприродно

великими, чорними, віястими очиськами – здатна й на гріх підмовити, й душу

відібрати, й життя... Її не можна наректи ні Феською, ні Розкою... Це правдиве

«дябе�ля», а то й смерть...

Славка бере мамонку за куцу, абияк пришиту ручку, виходить зі свого

куточка, й простує до плити... Відчиняє дверцята й відкручує до краю газовий

вентиль. Вогонь яскраво спалахує, радісно танцює на залізній рурці. Стиха

хлипаючи, вона кидає «дябеля» в огонь і швиденько зачинає дверцята: аби не

вихопилося з вогню й не підпалило хату.

– О! А де ти би�ла? – ввійшовши в кухню, запитав тато.

– Там, – промимрила Славка. – В «шпарці».

Тато скрушно похитав головою, взяв її за руку й підвів до вікна.

– Не� вір, Славцю, же Ко�стко застрі�лив Юрка зловми�сьні, і не вті�кай вод не�го.

По�смот, я�кий він нещасний, я�к му тяжко, як гірко без товари�ша... Є�ден він в не�го

бив, є�ден на цілий сьвіт... А те�пер ні�ма... І юж не буде, – з жалем в голосі

промовив тато. І Славка задивилася на Каї�на, що стояв біля трояндового куща і

замислено теребив зів’ялу квітку... Й упізнала в ньому Костка, дарма, що одне око

в нього було неживим, але не жовтим, як їй здалося на луці, а сірим... Майже

таким самим, як живе...

54* * *

Дочко, не зві�дуй,

я�к мі ся жи�ло

на сьвіті. Сьвіт сес не

лю�бит байок.

Змруж ліпше во�чи

і в темнім скле�пі

куп на залі�чку єдва�бних

кра�йок.

Й посмот ся далі,

при га�ньбі соньця,

я�ки сут крайки,

кі�лько ти да�ли?

Днеска сам Па�нбіг

не зди�бат члове�ка,

же�б го махля�ри

не вошука�ли.

Так мо�є жи�тя.

Так тво�є жи�тя.

Раз го бере�мо.

Раз – і насьлі�по.

То�го й не зві�дуй,

я�к мі ся жи�ло...

По�віч мі ліпше

чи сьпі�ват липа.

1989

55Жарт

Сьпі�ват в «Лемко�вині»

мо�я на�ня.

Стру�нов цига�ньсков

бре�ньчит

плачно, тоно�нько,

што�си про сво�го любка

і про троя�ку ру�жу.

А на�ньо позапліч –

муром,

рум’я�нци на тва�ри грают.

Наньо мій кє�пско сьпіват,

а�ле го там трима�ют,

бо вмі�є стояти муром

і позера�ти во�стро

на то�ту Пара�сю сво�ю,

ко�тра ся й дне�ска тра�пит

за� тим фальши�вим

лю�бком.

56Вишкіл «по-наше6му» (поч. 60-х)

Стаха Ясеня�ка спроваджували «до війська» з радістю («Може, му там

маленько я�зик вкоро�тят... Може, го навчат, як не фузи�ю, то лопату трима�ти в

ру�ках), а Олеся Браниково�го – з жалем, бо «робі�тний хло�пак», «ґре�чний син», не

«ді�вчур», не «гни�ляк», не «фляк з волі�йом», а «вотаман по натури».

Плакала, заставляючи столи тарелями з розмаїтим їдлом, його мама – Вікта

Бранико�ва – поштарка, з «наших», пошепки шлякуючи воєнкомів, котрі аж на два

роки відривають від неї єдиного сина, бо мала хворе серце («Гу�сьтат ся в персах і

цві�рчит, як птах на кона�ри»), недобудовану хату («Пе�рун знає, ко�ли я тото

хатиско викінчу, бо здоро�вля мі стачай єно на ди�х, а тіня�зів – на сьміх»), а також

корову, паця і чоловіка Яцка – з «туте�йших», який замолоду капарив у шахті,

поневірявся по касарнях, їв немащені макарони й печені ябка, а як звінчався з

нею, господарною, то «запа�нів»: найнявся сторожем на ткацьку фабрику – «ді�вок

зачіпати» – і так розпасся на її пирогах, налисниках і медівниках, що «юж не

пропи�хат ся в двері».

Плакав і Яцко – Печеной Ябко, бо син змалку справляв за нього всю хлоп-

ську роботу, а він, повернувшись з «дижу�ру», розстеляв собі кац під грушкою

(«Тато сі нароби�в і має спічну�ти»), палив папіроси і шарував га�зетою, або втікав зі

свояками-бойцунами, Гриньком і Севе�рком, «на пиво». А відтепер йому

доведеться повсякчас «слугувати» непогамовній дружині («В’на, холера, якби

могла, то й уві сні б щось робила: білила ніч, перешивала зві�зди, пуцува�ла

місяць»), а також ґарувати на будові («Най би її чорт шєпков накрив!»), бо Вікта

твердо повіла йому: «А�льбо ґа�здуй, а�льбо забе�рай ся до каса�рни і дус там

блощи�ці!»

Йойкала в мокру, розшиту незабудками хусточку і Марися – дочка Во�йтка з

Петруня�ків, того, що «вдома» (в селі, з котрого по війні «крайовци» викурили всіх

«русінув»), мав шибатий будинок під бляхою, ґрунт, три корови, чотири кози й

одну дівку, а нині мав халупу під ґонтом, одну козу й четверо дівчат. Марися,

найстарша й найфайніша з-поміж них, відмала любила Олеся, і якби Петру�няк мав

гроші на весілля, то Брани�ки були б не від того, щоб Олесь пошлюбив Марисю

57перед армією. Але Во�йтко повів Вікті: «Я мам піня�зі єно на розписку!» – і та

вперлася: «Не гори�т му! Воже�нит ся по во�йску!» Може, ожениться, а може, й ні,

бо навіть циганка Рузя, що доживає віку у зруйнованій бомбою лісничівці, не

знає, куди його зашлють. Відає тільки, що далеко... Якщо в Москву, чи, борони

Боже, в Сибір, плач Марисю, бо тамтешні дівчата дуже ласі до вкраїнських

хлопців. Звабить котрась спраглого ласки солдатика та й скаже: «Розписуйся, бо

піду зі скаргою до генерала!» Вже не одного вженили там «по скарзі». Не один

пише з чужодалля: «Тату-мамо, щоно�чи сня�т мі ся гори і ви під ни�ми», бо далеко

не кожна москалька палиться жити на Вкраїні... Тож не дивно, що матінки слізно

благали своїх рекрутиків: «Не посиро�чуй мя, синку!», а батьки нашіптував їм:

«Хоц прив’яж си цюра�ка до но�ги, хоч зав’яж го на гудз, але перетримай ся...

Повіч скусни�ци: «Я жонатий». Бо хто побе�ре на�ших дівчат, як вас розхапають

чу�жи? Негри або китайці?» Й попереджували: «Як наблу�диш – не споді�вайся, же

тя ноги порату�ют, ци тато водку�пит!»

І недарма! Мирон, син Лу�чки Крі�ля, в переддень розписки втік від однієї

такої – лицятої, шпароокої сибірячки, але марно, бо вже через два тижні вона його

наздогнала. Вдерлася в дім – черево, як діжа, – й у крик: «Я атсюдава – ні нагой!

А прогонітє – пайду в гарком партіі!» Гасає тепер подвір’ям Лучки вузькоокий,

бешкетливий онучок, котрий, наслідуючи мамцю, відмовляється бесідувати з

Кріля�ми по-наше�му». Креше тільки по-сибірськи: обзиває бабу «гнілозубой

лахудрой» і «прошмандовкой», а діда – «шестьоркой» і «вєртухаєм».

Тужили, співаючи «Кед мі при�шла ка�рта на рокова�ть...», і молодші хлопці –

вірні Олесеві джури – А�ндрусь Попі�вняк, Ти�мко Со�лтис і Ярко Ва�рґа...

Передчували, що без «вотамана» їм, швидше всього, доведеться зачаровувати

дівчат не в міському парку, під духовий оркестр, а на вигоні – під гармошку, бо

«центровий» бандюк Пітя, котрий уже встиг скуштувати «зони», а його «кореші»

– трудколонії, загатить їм, як не раз бувало, дорогу в парк задля викупу, а то й

на�збит, щоб підтримати славу «ато�рви, почті вора в законє».

Олесь якось прихитрювався і перемагати Пітю, і домовлятися з ним. Якщо на

танцях підніжки «центрового» «пресували» хлопця з околиці чи «зачіпали» його

дівчину, Олесь притьмом згуртовував своїх хлопців – пемків-бойків – і ті,

58змотлошивши міський «аванґард», гідно, без поспіху, поверталися на свої терени.

А через декілька днів Олесь зустрічався з Пітею на містку, що межував «ворожі»

табори, і після тривалих перемовин підмирювався з ним, як правило, без «дачки»

за синці та роз’юшені носи. А як воно буде тепер – дідько знає!

Туркотіли сумовито, сидячи на лавках під старою хатою, і численні сусідки –

матінки свавільних і язикатих «підро�стків», пророкували одна одній, що без

Олеся їхні «обирву�си» й «нетлю�хи» «на�вчаться розпусти» в «песиголовців» з

міста і перестануть шанувати як родичів, так і Бога.

Лише Олесь не журився, був привітним і статечним, як завше, носив на

раменах небожат, частував сусідів слив’янкою, розглядав з вуйками-стрийками

знимки дідів-прадідів – молодцюватих жовнірів, котрі, службуючи Жечи

Посполитій, не спідліли, не спольщилися, не ущербили свого русинського гонору,

й обіцяв їм, що також не спідліє, не поганьбить свій рід на чужині. Виціловував

вуйчин-стриянок і, звісна річ, маму... Обійняв Яцка так, що той аж посинів

(«Тримайся, тату!») Призначив «вотаманом» кмітливого, але сором’язливого, мов

дівчина, Андру�ся. Подарував Марисі при свідках срібний перстінчик з синім

очком і шепнув їй: «Розпишемося під час відпустки»...

І тут заявилися музики – Ко�стко з Чорно�рік, Се�ман з Вані�вки і Кли�мко з

Коро�сна. Ревнули: «Гей, в коло, браця! Таньці до рана!» – і жур, зложивши в свій

«чорний капелюх» як материнські сльози-перли, так і дівоцькі сльози-роси,

полишив гостину.

Танцювали всі – від малого до старого, як колись, «удома», на «кєрма�ши».

Співали на повний голос «Червону ружу», «Як єм їхов з Дебречина « й «У горах-

Карпатах я жити� буду�». Толочили не так спориші, «рум’янки» й подорожники, як

свій страх за Олеся, котрого може вполонити чужина, жаль за втраченою навіки

дідизною – розореними обійстями, зневаженими церквами, забур’янілими

могилами, і гризьке чуття своєї відчахнутості й невкорененості, свого

«несвійства» совіцькій владі – ревнивій, підзирливій, невибачливій, а також

глибоко приховану тривогу й пригніченість від того, що «вшиткой ся переміни�ло:

інчи сло�ва, інчи тва�ри, інча міра і присяга, інча рі�ка й ічши лі�си. «Єно місяц-

круторо�жец, круторо�жец-приворо�жец, єно зві�зди, што над нима, та�ки са�ми, як

59ко�лиси!»

В коло, сину!

Не випи�хайся з кола,

Бо за� ним ніч!

Першою отримала листа від О�леся мама-поштарка і тут же потелефонувала

Марисі, котра навчалася на бухгалтерських курсах: «Запакува�ли го, ку�рчи си�ни, в

та�ку дич, же а�ни міста, а�ни се�ла, є�но сам гарнізон». Почувши це, Марися тут же

побігла до церкви – поставити свічку за здоров’я коханого, а також тих

«курчаків», які направили його в таку тиху, неспокусливу місцину. Й невдовзі

найнялася варити їсти й прибирати (щоб заробити на весілля) у ветерана партії –

не злого, але вередливого й ущипливого Йони Германздерфера, котрий повсякчас

перекривляв її. Вона йому: «Добридень!» – а він їй: «Обридень», вона: «Дяку�ю», –

а він: «Сраку�ю!», вона: «Бувайте здорові!», – а він: «Під хвіст корові!», й вимагав,

аби вона казала «здрасьте, спісиба, до свіданія». Марися терпіла йому винятково

заради Олеся, котрий надсилав їй щотижня ніжні, обнадійливі листи з «памя�там,

ко�хам, цілую». Писав він і джурам, але не щотижня, а раз у місяць. Хвалився, що

служиться йому легко. Що в усьому перший. Що має авторитет. Що права рука

командира... А перезимувавши на чужині (в Бурятії), почав писати їм вряди-годи

(«Не�ма часу!»), та й Марисю все рідше й рідше тішив увагою: відповідав лише на

її третій–четвертий лист («Обговоримо все під час побивки»).

Дівчина чекала тієї «побивки», як жебрак великодня, а він не приїхав.

Написав їй, що за відмінну службу командування нагородило його екскурсією в

Москву та Ленінград для ознайомлення з тамтешніми

«достопримічательностямі», а він не посмів відмовитися, бо його збираються

прийняти в партію і направити після служби у військове училище, але щоб вона

про це нікому не повідала, а надто мамі з хворим серцем.

Прочитавши листа, Марися подерла його на дрібні кавальчики, поплакала

над ними і вперше за рік пішла з джурами на танці. Там до неї причепився Сява –

Пітин лобур («Пашлі со мной в кафе. А нє пайдьош, на мєстє праверю, целая ти

60ілі рваная»). Марися гукнула Андру�ся. Почувши її розпачливий крик, обережний

А�ндрусь, який упродовж року задля миру ділився з «центровими» вином і

цигарками, ошалів від гніву і в лічені хвилини підняв проти них і лемків та

бойків, але й циганів. І закипів бій. Збадьорені переляканим вереском дівчат і

музичкою, що ридала на весь парк про «гітару сєрєбряную», наші так стовкли

шпанюків та їхнього паханця, що до прибуття міліції ніхто з них не зумів утекти.

Валялися під танцплощадкою, як лантухи, і матюкаючись, випльовували вибиті

зуби. Але нікого не зрадили. Пітя на запитання «поліцаїв», хто їх «збомбив»,

відказав: «Інопланєтянє... с чьортовой тарєлкі», – і пообіцяв розтрощити не лише

тую «тарілку», але й увесь «сервіз». На це, сп’янілий від власної відваги Андрусь

заходився рекрутувати під свої знамена хлопців з інших околиць. Місто

принишкло, сподіваючись тривалої, лютої змаги. Але все склалося не так, як

боялося. Пітя, прочувши, що Лемко наструнчив проти нього всю містечкову

«парашу», вирішив не спокушату фортуну й запропонував Андрусеві мир, а в

додаток до нього два ящика вина і три блоки болгарських циґарок.

Андрусь у листі похвалився Олесеві своєю подвійною перемогою і через

місяць отримав від нього поштівку з єдиним словом «молодець!» Та й почав

задивлятися на Марисю, котра після кривавою бійки зареклася ходити на танці,

відмовилася слугувати Йоні й перестала телефонувати на пошту: «Чи є для мене

лист?» Але й на невпевнені, неявні для стороннього ока залицяння

свіжопрославленого героя не відповідала, відтак Андрусь одчув себе «вотаманом»

лише почасти.

Якщо перший рік без Олеся видався тим, що любили його, довгим, мов

глеювата стежина, що спотикаючись об валуни, кущі ялівцю та терну, видиралася

на чубок гори, то другий зайцем прошмигнув повз них.

Яцко не викінчив хату, бо дістав кольки і змушений був лягти під ніж. Лікар,

що відтяв йому жовчний міхур («А би�ло там, людо�ньки, півкі�ля каме�нів!»),

застеріг його по операції від тяжкої роботи, і Яцко, порахувавши, що для нього,

потятого, будь-яка робота є тяжкою, геть зледащів і весь вільний час збавляв

«межи люди» – вихвалявся своїми немочами, успіхами сина – старшого сержанта

61– й покрадьки від Вікти цмулив пиво. А та, постарівши за два роки на п’ять від

повсякчасної роботи й тривоги за сина («Приси�лат мі час від часу не ли�сти, а

записки... І до Марисі попису�є зрідка... Певно го збаламути�ла яка�си...») й замалим

не щовечора, по молитві ганила своє тремтливе серце за те, що воно відрадило її

одружувати сина до війска. Здибуючись з Марисею, вона довго обіймала й

виціловувала свою «невісточку», а влітку навіть запропонувала їй перебратися до

них («Олесь, як дові�дат ся, же ти юж наша, то ся барз вті�шит»), але дівчина

відмовилася («Я ще нічия і хто�зна, ци буду ва�шов»). Побажала Вікті здоров’я,

похвалилася, що працює рахівником на ремзаводі й збирається наступного року

вступити до університету, і пішла, навіть не поцікавившись, що пише мамі Олесь.

А Вікта, тримаючись за серце й обливаючись зимним потом, почвалала до своєї

пустої, осоружної халупи. Бурмотіла дорогою: «Нех є�но приволо�чит мі яку�си. Я

му карк скру�чу... А тота, Войтко�ва, теж файна. Ґонору�є ся, што рахівничка... Да�ла

мі знати, же юж не пропа�дат за ним. Гні�ват ся, што він пише їй листи на папери, а

не на серци, чорнилом, а не медом... І я ся гні�вам, і Яцко... Єно хлоп�аки ся не

гніва�ют... За�вше ся звіду�ют: «Як там Олесь...» Розумі�ют, же служба то служба, а

не писа�рня... Ждут го... Коби боршій та во�сін... Як ся ве�рне, на дру�гий ден го

вженю...»

Осінь не забарилася. Підсинила небо, вичорнила гори, визолотила небо і вже

по тому принесла Вікті телеграму: «Свободный. Еду домой». По-рускі, бо

тамтешні поштарі не розуміють української, не знають слова «вільний», не

здогадуються, що «вільний» – це щось більше, ніж «свобідний», бо свобода – це

те, що треба виборювати, а воля дається людині від Бога. Олесь завше був

вільним, незалежним, певним себе, а тепер він ще і «свобідний». За пару днів

повернеться до�мів, розвеселить свою недужу маму...

Але за пару днів повернувся не Олесь, а Стах Ясе�няк, котрий служив у

«стройбаті» – худий і синій, мов обскубаний півень, і навідріз відмовився

розповідати про службу («Нех ї качка ко�пне!») та своїх командирів («Нех їх

перуни витнут!»). Показав лише права водія і похвалився хлопцям, що

відіспавшись і від’ївшись, буде шоферити на буровій. А Олесь «потішив» Вікту

62телеграмою: «Гостюю друга Прилечу воскресение», – себто за тиждень.

Впродовж того короткого тижня вітри позмітали з дерев майже все листя,

небо виплакало на землю всю свою синь. Марися подала документи на заочне

відділення геологічного факультету. Олесеві джури, котрих мали призвати

навесні, обійняли на овочевій базі хоч і тимчасові, але «відповідальні» посади –

підмітайла, сортувальника і «верблюда».

Довідавшись у Вікти, що Олесь прибуде в неділю («Деш по обіді»), вони, аби

не проґавити вотамана, вже по обіді зійшлися «на Куті» – традиційному місці

здибанок молоді, де основна вулиця, огинаючи будинки, викидала «колінце», а

потім стрімко підносилася вгору, а від «колінця» збігала вниз до плиткої,

кам’янистої річки колюхата, заснована рум’янками стежина, вздовж якої тяглося

обійстя пані Гражини Со�в’як – будиночок, шопа, стайня для худоби (пані

утримувала корову, декілька кіз, двійко свиней), а також виходок і вигрібна яма,

звана «гноєм». Здавна ці «запашні» об’єкти знаходилися в глибині двору, біля

стайні, а цього літа Гражина «передислокувала» їх під паркан, щоб злецьким

духом віднадити від свого дворища молодих «гунцво�тув», «бенька�ртув», «збу�юв»,

«гнилів» – нащадків «пшеклє�нтих русі�нув» – вихідців з Перемишлянщини, котрі

пограбували й знедолили її.

Сталося це по війні, під час добровільно-примусового переселення народів,

коли поляки, які вже скуштували «червоного раю», втікали зі «страни Совєтов», а

русинів-українців польська влада «огнєм і мєчем» витісняла на Схід.

Гражина (хоч і бійно було їй, молодій удові полишати свою непишну, але

доглянуту господарку й пошукувати кращої долі в розореній німаками Польщі)

також «замельдувалася» на виїзд, позаяк покладала надію на кузена – заможного

власника пекарні, котрий замешкував неподалеку в двоповерховій умебльованій

«по-віденськи» кам’яниці і мав приятелів у Польщі. Але кузен одного дня, не

попрощавшись з нею, смикнув на захід, прихопивши з собою лише образи� та

коштовності... А ошукана Гражина, наплакавшись, пожадала його майна...

Перенесла в кам’яницю свої манатки й відчула себе справжньою панею. Снувала

зі свого першого поверху на свій другий поверх – витирала пилюгу з дорогих

меблів, милувалася старовинними дзиґарями, картинами та срібним начинням, але

63недовго, бо приїхали міліціянти і попідруч відвели її додому. Майно кузена

конфіскували для начальства, а кам’яниця (як і більшість пустих помешкань) за

рішенням підлої «жидовсько-української» влади дісталася русинським

недобиткам, кожний з яких заслуговував не польської хати, а польської кулі.

Зобачивши, що в «її» будинок заселяється численна родина Попівняків, пані

зомліла... Відтоді в неї трохи покаламутилося в голові. А може, й не трохи, бо

впродовж майже двадцяти років стара повсякчас виказувала сусідам своє

презирство і свою ненависть. Ті спершу ображалися на неї, прозивали Осицею,

Кропивою, Хоробою, а згодом, спостерігши, що Гражина, дошкуливши їм,

тішиться, мов дитина, перестали зважати на неї, а то й у відповідь на її: «Нєх вас

крев залє�є», зичили їй здоров’я та щастя, що особливо лютило триндувату, серце

якої жадало не миру, а повсякчасної прі.

Останнім часом пані з неприхованим задоволенням змагалася з джурами. Ті

прохали, щоб вона перенесла «гній» на попереднє місце або хоч прикрила його

чимось, а вона, обзиваючи їх і так, і сяк, невтомно наповнювала його помиями,

«гумном» з-під худоби й коров’ячою щиною, а то й поливала землю під парканом

чорною масною гноївкою, в якій витанцьовували дрібненькі білі хроби, зловтішно

вигукуючи при тому: «Алє мо�цни парфуми! «Красна Мо�сква» для украйо�нців...» І

так з дня на день. Врешті-решт хлопцям збридилися її «парфуми» й вони

відступили з Кута до річки. Цілий тиждень Гражина вихвалялася своєю

перемогою (перед худобою й курами), а в неділю під вечір, вирипнувши з хати,

щоб набрати води, знову зобачила на Куті гурт «бенькартів» і, відчувши себе

висотаною і спогордженою, заскімлила, мов голодна комариця...

А ті, стурбовано позираючи на годинники, розмірковували тим часом, куди

міг вступити Олесь і чому не видно Марисі. Аж тут причмихало таксі!

Загальмувало метрів за десять від них, і з нього (поважно, мов принц з карети!)

вийшов старший сержант Браник. Недбало махнув хлопцям правицею

(«Сервус!»). За ним випхався водій. Відчинив багажник, видобув з нього валізу

(чималу, новіську!), подав її Олесеві! Той узяв. Подмухав на замки. Вийняв з

кишені хустинку, виглянцував їх. Сховав хустинку. Вручив водієві гроші. Той

запорпався в кишенях, шукаючи здачі. Олесь заперечно схитнув головою («Не

64тра!..») Водій сів у машину і запіпікав щедрому клієнтові... Клієнт, не

озираючись, помахав йому лівіцею і рушив до хлопців – плечистий, засмаглий, у

новенькій формі... На грудях (і зліва, й справа) – значки, медалі... Крокував без

поспіху, карбуючи кожний крок, мов генерал на параді. Підсміхався хлопцям, але

якось стримано, погордливо, так наче вони були першими-ліпшими,.. а не його

друзями з пелюхів. І ті, розглядаючи «дембеля», котрий наче зійшов з плаката

«Служу Совєтскому Союзу», не впізнавали в ньому свого довгожданого

«вотамана», бо вимріяли собі іншу зустріч («Олесь вигулькує з-за повороту.

Кидає валізу на обочу і мчить до них. А вони до нього... Обіймає їх – щасливий,

рідний: «Так мі ся сприкри�ло бе�з вас, што�м не�шов, а ле�тів!»)

Сонце, сховавшись за гору, осмутило трачене осінню довкілля, притьмарило

не лише блиск Олесевих відзнак, але й жар радості в очах його друзів, але він не

зауважив цього. Зупинився за кілька кроків від них, обмацав прискіпливим

поглядом їхні гребнясті, по моді, «зачіски», покупні вітрівки, «портки-дуди» і

промовив глузливо: – Прівєт, стілягі!

Хтось з молодших хлопців цвірінькнув: – Привіт! – а джурам мов заціпило.

– Што, прібалделі, глядя на мой «іконостас»? – насмішкувато запитав Олесь

і, пестливо торкаючись відзнак пучками лівої руки, заходився розповідати друзям

за що він отримав свої «цацки» і коли. А хлопці, переминаючись з ноги на ногу,

гадкували, що йому повісти, коли він нахвалиться.

І тут біля «гною» вродилася Гражина з відром нечистот: «Пєрдоля�йце стонд

ску�рви сини, бо вико�мпам вас в гу�мнє». Почувши це, Олесь спаленів від гніву.

Поставив валізу на землю, зціпив кулаки і до неї: «За-аткнісь, падла! А нє то шею

свєрну!»

Гражина оторопіла, бо не сподівалася аж такого відпору, але швидко

оговталася і, не сходячи з місця, залементувала на весь куток: «Людзі, рату�йцє!

Тен Морде�рця хце мя за�біць!»

– Так точно! – гарикнув Олесь. – Єслі завтра нє ліквідіруєш ето свінство,

шкуру спущу! – і метнув камінь у вічко виходка. Гражина з переляку кинула відро

й, плачно лементуючи, погнала геть. А Олесь, свиснувши їй услід, перевів погляд

на джур:

65– Вот так с нєй нада разгаварівать, а ви соплі жуйотє! – і до Андруся: –

Атнєсі чемайдан мамкє, а я схожу к Мариськє... Ждала как-нікак... У мєня,

вопчето, в Криму єсть давалочка. В Москвє познакомілся! Дочь палковніка...

Влюбілась у міня с пєрвова взгляда. Замуж хочєт, аж піщіт. А я єй: «Любішь мєня

– любі! Я нє протів. А в загс нє тащі! Я єщьо погулять хочу, іспитать сібя на

прєдмєт любві». Так і Марисє скажу... А ви падаждітє міня. Я нєдолго... Брошу

палку-другую і возвєрнусь...

Віддав хлопцям честь і помандрував до річки, за якою маріла неприваблива,

скособочена халупа Петруня�ків.

– Запорток! – дивлячись йому вслід, з відразою процідив Андрусь. І до

хлопців: – Ходмо!

– А валіза? – запитав Ти�мко.

– Нех сто�їт! – відрубав Андрусь.

– А як хто�си вкраде?

– Вкраде то вкраде! – визвірився на нього Андрусь. – Я му не служка! – й

закрокував геть. Всі потяглися за ним.

– А што буде далі? – наздогнавши його, поцікавився Ярошек.

– Висьвя�та в ґенерали! – відказав Андрусь і розсміявся.

Олесь, ідучи до Петруня�ків, був упевнений, що ті не відпустять його, а

хлопцям наказав чекати, щоб випробувати їхню відданість. Але не все так

уклалося, як йому бажалося.

Петруня�ки, ясна річ, зустріли його, мов наймилішого гостя. Молодші дівчата,

зауваживши, що він прямує до їхньої хати, вибігли назустріч і довго виціловували

його... Каська, їхня мама, зустріла його на порозі й, припавши вологою щокою до

його «мендалів», затуркотіла: «Ма�тко Божа! Си�наш при�шов! Здоровий, як ридз!

Файний, як бо�жич!» Войтко, розцілувавши його, вийняв з шафи карафки й

сулійку з вином («Вип’є�мо си зятю!»). Лише Марися зустріла його без особливої

радості, так наче він мав принести їй золоті ябка на срібній таці, а приніс

киселицю в щербатому збанку. Поцілувала, але не у вуста, як коханого, а в чоло,

мов небіжчика. Сиділа обіч нього за столом – незворушна й зимна, мов

66порцелянова лялька, а коли він обіймав її, раменцем відтручувала його... Без

усмішки, гейби з принуки, слухала його оповідки й анекдоти, а потім доволі

гостро запитала його, чому він бесідує по-російськи. Він хотів сказати їй: «Щоб

подивувати тебе!» – а натомість випалив: – А што? Разві ти нє понімаєш мєня?» –

і почав доказувати не так їй, як старим, що «язик – ето нє флаг, нє ікона, а

срєдство комунікациі, тоісь общєнія. Чєловєк, которий разговаріваєт по-буряцкі

ілі по-украінскі, сознатєльно огранічіваєт сєбя, замикаєцца в сєбє, а тот, кто

общаєцца по-рускі, открит всьому міру!» Петруняки, слухаючи його, притакливо

покивували головами («Айно! Айно!»), дарма, що нічого не розуміли; дівчата

зачудовано зяпилися на нього, а Марися, пирснувши в п’ястучок, вишмигнула з-за

столу... І вже не повернулася. Сестри ще трохи посиділи, а потім одна за одною

полегенько вичапали з покою. Знайшли Марисю в дівоцькій кімнаті і,

пригорнувшись до неї, безмовно затужили за тим Олесем, що запропав у Бурятії.

Браник, зобачивши, що дівчата знехтували ним, образився і хотів було піти, а

потім вирішив дочекатися пітьми. Сподівався, що Марися захоче відпровадити

його, і він, як колись бувало, полюбиться з нею в шопці на духовитому сіні.

Пив з Войтком чарку за чаркою, розповідав посмутнілій, збентеженій Касьці

про Москву й Ленінград, а коли та ввімкнула світло, подався до Марисі.

«Відпровадь мя, дівчинонько, аж до тієї річки, де ми ся� праща�ли з то�бов

темненько�ї нічки». Але Марися відмовилася. Сказала, що мусить виспатися, бо

завтра має екзамен у Львові.

– Ілі свіданіє! – процідив Олесь і, гримнувши дверима, шугнув у ніч.

Тремтячи від злості й невтоленої жаги, брів при місяці, схожому на бовду

снігу, скупо підбіленою місячним інеєм, стократ ходженою-переходженою лукою,

а здавалося йому, що прошкує чужиною, пограбований, стовчений невідь-ким, до

теплого полустанку, де його нетерпляче очікують рідні люди.

Але ніхто його не чекав, крім вітру, що тасував на перетинку вулиць листя,

пропахле запахами бензину і гною.

– Ей, гдє ви! – роздратовано гукнув він, все ще не вірячи, що джури

знехтували його наказом, і закрокував до груші-дички, за якою, як здалося йому,

хтось чаївся, але перечепився об свою ж валізу і гримнув на стежку. Кашкет

67злетів йому з голови й покатулькався до дороги. Ревнув:

– Андрусь, поднімі! – але ніхто не кинувся ловити згубу.

– Шакали! – простогнав він (бо забив коліно й стосав до крові руку) і почав

підводитися, але не встиг, бо якась почвара вигулькнула перед ним і... Щось

масне, липке і смердюче бухнуло йому в обличчя, затопило вуха й запечатало

вуста.

«Гражина!» – вжахнувся він і вивергнув з себе все, що наїв-напив у

Петруняків, а далі і смердючу жовч, і смердючу слину, й навіть смердючу

гикавку, що стрясла йому нутро. Далі, зганьблений і опустошений, пошкутильгав

до річки. Бухнувся долілиць у зимний потік і, притулившись щокою до

гладенького плаского каменя, плакав у воду й не міг наплакатися. А коли

здерев’янів від холоду, то помився згруба й виповз на берег, під розлогу вербу, на

гілках якої гойдався малим. Розщіпнув ремінь і почав лаштувати собі зашморг,

але не потрафив... бо руки йому тремтіли, а пальці не хотіли згинатися...

Цілий тиждень сусіди допитувалися у Вікти: «Де твій се�ржант? Чо�го ся не

показу�є?» Та, ховаючи очі, відбріхувалася: «Ні�ма го. Поїхов до вуйка Бартка в

Заліщи�ки. Ба�ртко напи�сов, же му зафунду�є пі�нязі на весіля...» А Олесь тим часом

сидів у хаті, смутний, як боцян, що відстав від свого клину, і мився щогодини так,

наче хотів здерти з себе не лише шкіру, але й м’ясо. Аж у неділю притягся на

Кут... В тіснуватому, купленому ще перед армією костюмі... Знічено підсміхнувся

джурам:

– Добривечір.

– Здоров, бра�тку! – відповів за всіх Андрусь і простягнув йому кашкет.

Олесь взяв його, відкинув на обочу й міцно обійняв Андруся. А далі всіх, хто

був з ним.

– Підеш з нами на таньці? – запитав Ти�мко.

–Айно! Як піде�те зо� мнов по Марисю.

– Бо�їш ся сам? – засміявся Ярошек.

– Бо�ю ся, – признався Олесь.

– Хо�дмо! – мовив Андрусь і першим закрокував до річки.

68* * *

Нині біля хати, що дід збудував,

навіть груші-дички перемовляються польською...

А «Ва�силь-колєґа» просить тата:

Ши�мку, не кажи їм, що я українець,

бо у свій час не признався, а нині вже не встид...

А в заголов’ї діда, що вмер молодим,

цвітуть нагідки, і у всіх, хто лишився... навіки...

бо один чоловік, що учив отченаш по-вкраїнськи...

– Чоловіче, скажи, чим ти їх поливаєш,

Що вони, мов із сонця...

Бува, не сльозами?

– Поливаю водою, з потоку, що нас пам’ятає.

Щосуботи їм воду несу, як офіру,

і «по-свому» бесідую там...

із хрестами...

1988

69* * *

На Сухій горі – Красуля

під горою – Зорка...

Сповита в дикий виноград хатина

чекає сорок років бузька,

що принесе їй лемківча

із України.

Змруж очі, хижко дідова, засни!

Забудь про тих, кого ти породила.

Їм там добрій! Хоч їх уже немає.

Даремно бузько, мов твоя душа,

Кружляє над потоком в передгір’ї,

де розчинилися вони, мов дрібка солі,

ім’я твоє забувши заповісти

своїм онукам.

На горі... Під горою...

Скажи йому, нехай він принесе

Тобі одну сльозу...

Із України.

1987

70

Подолані. Закарпатська Лемковина

71* * *

Кладовище. Ужгород.

Лиш палітурки...

хрести над змістом

історії міста.

Каштановий дощ

шепіт листя

по тім’ю

по плитах

у квітах

угри чехи

і московити...

в уяві –

русини

в облозі

ще й досі...

Я щойно з старих лемковин

з піднебесся

з діаспор

на списах смерек...

Цур і пек!

Рукав ще не висох від сліз.

Сховали їх гори,

поглинув їх ліс...

На вітрі –

тушем ескіз

історії без історії.

Лиш пісня ще

тужить в горлі їх

приском

у зимнім горні.

72Кладовище. Ужгород.

Камінь слизький

із двомовним посланням.

Його – по-вкраїнськи,

її по-угорськи.

Прах змішався

а Слово – не захотіло...

Неділя.

Ружа рудіє.

1988

73Подолані

Лемковино-вино-ооо!

...ген там –

на останній межі,

у церквці під ґонтом

в лицатах крутих валунів

із людською журою в чорницях

Змієборець,

обливаючись потом слизьким,

вже четверте століття

прохромлює Гада

аби той не вифукнув з церкви

і не поглинув людей в сардаках,

що так солодко пахнуть

жентицею

ріпою

медом,

несуть йому в дяку

свічки зі стоцвітного воску

аби не осліп у потемках,

не вчамрів від подиху Змія...

В церковці під ґонтом

знеможений Юро

прикладає рушник до чола –

без жодної темної барви –

й, не зводячи ока

зі спорохнілих дверей,

вганяй й вганяє

74іржею поточений спис

у смердюче нутро...

Не відає Юро,

що поки він тут

звитяжив з мальованим,

справдній живий ненаситець

поглинув усіх...

і давно...

разом з сардаками,

жентицею й запахом меду...

Не відає Юро...

Сміється мальований Змій...

Лемковино-вино-ооо!

1988

75Карби на мапі

Буківць6ова

Лемкі�вська мова,

що гойдається в букових зворах

на останньому промені сонця.

Гусний

Сутінки гуснуть

живицею на спорохнілих пеньках...

Чути лиш посвист коси.

Це смерть молода, квітуча

косить останню траву,

лаштуючись на заробітки до міста.

Гиля, гиля, гуси!

Не летіть у Гусний.

Волосянка

Горянка... Ще й на бороді ямка.

Синя крайка довкола шиї,

рум’янець фальшивий.

Лю6 та

Стихія нескута

лютиться водами в діл...

Найбільше драм і трагедій – в Люті.

Люди Люти – з осколками давньої люті

в оці

і пір’їнами ніжності в серці.

Якщо Люта стрічається з лютим –

замилуєшся.

76Ставне

Незаставне.

Як поставили, так і стоїть

ставно.

Поїзд вужем над Ужем

свистом у став

і скроню:

– Гуляй, гуляй собі доню,

я тобі не бороню!

І вже не видно здалека

чи лемка то чи лелека.

Ти6 хий-Су6 хий

Тихий – су�хий,

Су�хий – тихий

збирають горіхи

під церквою-пусткою в Су�хому

і під сільрадою в Тихому

й не потрафлять ніяк

назбирати собі

на чоботи-скороходи.

Явірник

Повірник останніх мавок,

що завмерли у яворових дуплах,

слухаючи рок-музику тракторів.

Заріче6 во

Барвисте мево,

бабина пісня у новім опліччі,

77що зареклася за річкою

не пити воду з чужої жмені,

а тільки зі срібного кухоля Місяця

в білій ґуні.

А п’є... і не тільки на свята.

Пере6 чин

Кавалір гречний...

Вужем на камені

Перечить долині

Нагадує їй і донині

Як воно було перетче...

Знімає новий капелюх

лиш перед громадою гір

і праобразом сонця.

Великий Березний

Під каменем мерзне.

Кутає ноги в асфальт,

майструє бетонний кожух,

бо в скринях – пусто.

Великий – а просить

своїми руками зароблений гріш.

Березний – а ні одної берези.

Малий Березний

Необережний

сів під порогом

і намагається розфарбувати

дерев’яне яєчко

не з того кінця.

78

Костьо6 ва Пастіль

Ростелена під смерекою постіль

Костя...

Кость пас отари хмар

на прибережних пастелях

і натомившись

заснув на зеленій постелі.

Хмари затьмаривши постіль

викрали Костя.

І тепер вже самі пасуть

Костеву тінь пасмом

на небесних пастелях

аби вона не втекла часом,

скориставшись дощовим пасом,

в свою вічнозелену

Пастіль.

Кострина

При дорозі ялина

зупиняє машини,

що мчать в закостриння,

зафасолиння й загір’я.

Розвозить свої кострубаті руки

по всіх забобів’ях,

і варить на ватрах чужих

киселицю

присмачену свіжим грошем.

79Сіль

З фасолею й сиром...

Сіль – тисяч і тисяч доль

пересолених з діда-праді�да.

Одні вже туманяться в горах,

другі – ще при дорозі

перуть сорочки солоні в потоках.

Тому й вода у морях не прісніє.

* * *

Стричава – від мене справа,

від Бога зліва

опадає яблуками на скам’яніли пороги

і ніхто їх не піднімає,

хіба що вітер

викотить кілька на шосу.

Кажуть, мені у Стричаві

обіцяна стріча

з кимось всеможним

Бува, не з моїм прадідом?

80

На зламі... Львів

81Дурна казка

Зачарований Іван

Дивиться в кадуб з водою...

А на воді – торішнє листя.

А на воді – попіл.

А на воді – черва.

Дивиться в кадуб: де я?

А там – торішнє листя.

А там – попіл.

А там – черва.

1983

82Сумбурний плач

Сонце, як завжди, розвісило стяги

на склепах висотних...

Хотілося, щоб швидше зійшов вечір

резедою на крові.

Світ упіймав нас усіх,

немов пічкурів,

в дешевенький сачок.

Так хотілося щастя...

Мамочко, мамо!

А тепер – неотруєну м’якоть жури

і незмощену сливу...

На цій землі

мені нічого по-справжньому

не належить,

окрім кількох могилок,

що вже розпливаються по траві!

1984

83Львівський вечір

...небом пурхали гіпсові ангели

в місячній піні

чиїсь алебастрові лики

зазирали в розчахнуті мушлі,

де хробачіли зім’яті тіла...

Вечір був вітром.

...на розі хитався оцупок людини

кіт кружляв біля шапки

і жебрав на пиво

оповідаючи казку про рай...

Мрії були вітром.

...цвіли хризантемами зорі

а хризантеми кипіли

в обіймах парчевих красуль

що продавали за безцінь

нев’янучу хіть ліхтарям...

Сором був вітром.

...за стінкою хтось вигравав

на кастрюлях і хохлях ноктюрн

удова у квадраті

світила роздроченим персом

кентаврові

що над кафе соловів...

Вірність була вітром.

...кава гусла

мазки мого «я» сутеніли

у рамах і рамцях

фарби лежали урозсип

наче воїни після поразки

84й зненацька: –

– давно вже слугуємо

всі як один

не коханню а спразі

що невтомно лоскоче нутро

своїм жалом гадючим

Хто це сказав?

Я чи ти?

...ми трупіємо

в трюми ковчега –

гігантського виплодка

міфологічних уяв

і єдине, що нам не боронять

це потай служити жазі...

Хто це сказав?

Слово було вітром...

1983

85Ностальгія

Хто на моїй черешні

рахує мої зорі?

Хто пасе на болоті

отари моїх жаб?

Хто собі щоки фарбує

соком моїх ягід?

Хто розгойдує морву

і струшує з неї

безкарно

гусениць білооких,

що мені присягали на вірність?

Чому моя стрічка

зміїться аж на тернищі?

Чому у моїх черевичках

ростуть курибаби?

Хто сполошив мого бузька,

що навесні приніс мені брата?

Хто моїм сміхом сміється

під моєю горою

і у моїй спідничці

рве мої лопухи

в той час, коли я

відцвітаю несмійно

в холодному місті

без ягід, без гусениць,

без курибаб?

1982

86* * *

Вірш розсотався вкупі з сном...

Лишився присмак слова на вустах

і вітер ритму в серці...

але й воно вже закриває стулки

ховаючи в собі,

мов мушля райдужну піщину,

прожиту на високій ноті мить...

Хто знає, може там

вона обернеться на перло многоцінне

і викотиться наяву колись

укупі зі сльозою на долоню,

у пересохле річище судьби...

але цього ніхто вже не помітить.

1982

87Напис на торішньому листку

Милий мій з десятого виміру,

небачений,

я старію, так тебе й не зустрівши.

Навідайся

хоч на мить!

Я живу у Міжріччі.

Справа – річка медова з кисельними берегами.

Зліва – Стікс, по якому

нечистоти сплавляють

в океан забуття.

Я стою на сто першім

від заходу сонця стовпі.

Спиною до Стіксу,

лицем до медової річки.

Все життя на одній нозі...

І не можу ні злізти з стовпа,

ні злетіти...

Прибудь!

Поки ще зеленіє на небі моєму трава,

а в зіницях хитається яблуко сонця,

поки я ще не стрибнула

в річку медову з розпуки,

або не упала

зів’ялим листочком у Стікс.

Милий мій з десятого виміру!

1982

88* * *

Найстрашніше – це бунт

суперматеріальних тіл,

котрі вже вгризлися

у серцевину субстанції,

але роздробили

свої ікла

об невидимий Абсолют.

Найстрашніше – це бунт

м’ясовидного «раціо»

у масовидному «его»,

що гинучи,

все ще шукає

Найбільшого Робота

який пережує йому

Землю

і запліднить його калом

ще неопорочені лона

зірок.

Найстрашніше – це бунт

суперідеалістів,

які вірячи в Черево Гаргантюа,

поклоняються

Голографічним Божкам

і Супрематичним Іконкам...

Бунт триває!

Агонізує!

І найважче – це вирватись з бунту.

1984

89* * *

Сісти б, завинувши плечі

в хустину із бабиних літ

під бузками...

(кажуть, запах бузку

убиває мікроби жури)

і розробившись в фасетках комах,

передчути свою безфоремність,

безрадність молекули в мент,

коли атом кільчиться

й обмислити жереб людини

до з’яви на світ

і до відступу в ніч

після бою...

О, ні!

Я увірую там, під бузками

у Щось Незбагненно Благе,

що помітить мій Всесвіт

урозтіч,

приманить до віч,

де пульсують всі форми життя,

й зібравши його,

і зліпивши докупи

ще раз уведе мою цілісність

у нерозщеплений храм

і дозволить помріяти

ще якийсь сонячний мент

про безсмертя

не тільки душі...

(кажуть запах бузку

концентрує бацили химер).

90

В епоху Відродження. Київ

91В епоху Відродження

Ми до знемоги гойдались

на гойдалці з списаних линв

і кричали:

– Вперед, гой-да-да!

В епоху Відродження

страх як хотілося вірить,

що линви списали дочасно,

не тріснуть!

Гойда!

І ми не впадемо,

кривавлячи трави і роси,

за той частокіл,

котрий ми

насилу

гуртом

розламали,

спалили

й розвіяли.

Гойда!

Гайда!

В епоху Відродження!

1988

92* * *

Витягуємо з-під руїн тіла душі мрії,

Витягуємо з-під руїн самих себе... кавалки...

Тягнемо, а кранів – катма

від Спітака до Риги,

від Камчатки до Львова

тягнемо, а на обочі

бульдозери і «бетеери»

ждуть знаку

від трупів,

які не хочуть,

аби їх

витягли

на суд

Божий!

1987

93* * *

Чому мені так часто сниться

це дивне віче?

Дзво�ни

усіх зруйнованих церков

голосять переможно

й звідусіль –

з темниць, лікарень, установ і хат

ідуть каліки до Софії,

до Мудрості

уперше разом йдуть!

й всім їм вистачає місця

на площі –

в просторі і в часі –

і жодної душі немає там,

за площею...

Лиш немовлята

гудуть в своїх колисках,

мов хрущі,

колись

на дереві Життя.

1987

94Гармонізація (міжнаціональних стосунків)

Не пропадемо!

Була б гармонь..!

Бу-де!

Бо ж гармо-ністи,

бо ж гарно – їсти,

гармо-нізують

старі гармоні

без мі-хів...

Для нас?

Не пропадемо!

Ті ж гарно-свисти,

ті ж дармо-вісти

спеціа-глисти

по-о-о-дис-

гармонізації

дезінформації

стерилізації

на-а-а-ції

моно-тоністи

моно-фарбісти

гар-моно-нійно

герметизують

гарматизують

між-націо-

бральні відно...

...си-и-ини...

95Не пропадемо!

Геге-монічно

гугу-магічно

гумо-пластично

кийком під ди-их!

указом в ніс

а чо-бо-том

в націо-наль-ний

пах!

Ох! Не пропадемо!

Була б гармонь!

Гу-де!

Де-де, а в нас

ду-де!

1987

96Аборигенка

Простелила ґазету –

рушник селюка-бідака

на тротуар під кіоском,

де бабця гонорна

цідила крізь зуби нові,

наче пиво алкаш:

«Прєсси нєт!» –

і просила

у всіх перехожих

п’ятнадцять копійок за кріп.

Всміхалася пеньками,

підхлібно калічила мову,

на дланях – кора упівпальця,

коліна вросли в тротуар...

А ті, на яких уповала –

сини-мудрослови –

тремтіли на древі державнім,

немов горобці в буревій.

Боялись, що жінка устане й без них

і хотіли, щоб встала...

А в’на рахувала свої мідяки,

мов літа на колінах...

Кріп конав у долоні,

бо був дорогим...

Всміхалася пеньками,

руїнами сіл і церков,

солончаками, яругами

Роду, Даждьбогу,

97Христові!

Всміхалася так, що хотілося вмерти,

а хмари, мов піна словесна

пливли, пливли

1986

98Невимовлене на мітингу

Жінка спить

у колисці Землі,

дитина – в колисці її лона...

Долонька дитини, мов мушля,

а чи колиска воскова.

Що в тій колисці маріє

не видно, але...

Хутчій колискові співайте,

щедрівки веснянки!

Не матері, ні,

що бреде уві сні крізь історію людства

з розрубаним лоном,

в якому хитається меч.

І не дитині –

з старечою тугою рук,

вже розписаних долею так,

що ні пісні, ні Богу

не переінакшити жодний штришок.

Співайте

малій безконечно мачині,

що спить у вологій долоньці

ще первісно чистій... Хутчій!

З неї виросте Всесвіт новий!

99Не баріться!

Відбілюйте піснею небо і землю!

Відбілюйтесь ласкою слів-талісманів.

Очищуйте руки від крові,

очниці від сліз!

Стирайте з рапавих облич

їдь і лід,

а з язиків – олжу!

Бо коли проросте – буде пізно...

Співаймо ж!

1988

100Ноктюрн

Якщо вам присниться мій сон,

Не жахайтесь!

Бо прийде Іуда і все залагодить, повірте!

Поставить на стіл,

на котрому лежав Розіп’ятий

ту скриньку для грошей,

в яку він збирав із з нас мито.

Поставить і скаже:

– Оце вам «ковчег заповіту»!

Моліться!

* * *

Якщо вам присниться мій сон,

возликуйте!

Бо в образі голуба

з’явиться Юда і скаже:

– Я жертвую вам оте срібло, яке...

На храм Його імені.

Слава Іуді!

1988

101Дзвони опівночі (триптих)

Дзвони опівночі...

Пізно...

Камінь не відвалити –

тісно.

Руки навхрест

послизли.

Очі углиб

полізли.

Їж на святочній

тризні

цвяхи іржаві –

Мислі.

Пий сподівання

скислі.

Я не воскресну

в пісні.

Дзвін

не захукає

рани.

Трісли

від дзвону

мембрани.

* * *

Дзвони опівночі?..

Дзвони...

І легшає ніч.

Хочеш не хочеш, а забредеш у безсоння

102і мисленно мощі свої

принесеш у розсвічений храм

і перед ликом своїм –

перед образом грішника в пеклі –

палець власний запалиш

і в муці полегшає ніч.

І висвятиш віру на днесь,

і день, наче писанку, висвятиш,

і кошик квітневих турбот

пересвятиш на майські надії,

і в гурті полегшає ніч.

І стрівши на сходах свою каменовану долю

вклонившись, шепнеш їй: – Прости!

І пребудь!

а вона: – Не суди! Перебудь

поцілунком на вітрі,

відблимком в чужому вікні.

Ти їй – бублик,

вона тобі – роси свячені.

І в росах полегшає ніч.

Дзвони опівночі...

Дзвони...

Хочеш – не хочеш, а забредеш

в чистому.

* * *

Дзвони! Дзвонарю!

Дзвони!

Розв’язуй язики в іржі!

Ніч каламуть!

Дзвоном навхрест

103батож

здичавілі серця!

Освяти

наших днів

ембріони

у длані щербатій!

Розбий

мідночолі шкарлупи!

Оглушуй глухих!

Дзвонарю!

Репнуло небо!

Тельбухи гниють

на деревах

іще молодих!

Струшуй їх дзвоном!

І слухай мене –

розіп’яту на стежці

мураху,

іскру затоптану, краплю

спиту!

Слухай!

Я воскресаю від дзвону

твого,

наливаюся

дзвінню,

уперше

вишарпуюсь

з власної

тіні,

хочу

стати

104язиком

твого

дзвону!

Дзвони, дзвонарю,

дзвони!

Може

викрешеш

бунт!

1987

105Світає

Дзво�ни, дзво�ни на соборах,

а здається – на тополях.

срібним голосом співають,

воскресіння провіщають

День – день – день...

А ти чого плачеш, душе?

Заздриш, що його розіп’яли

Уже після того, як слово його

запліднило десятки сердець,

а ти подавилась своїм

ще в материнському лоні,

немов горобець камінцем?

Чи може тому, що віра його

не згасла і в закоцюблому тілі,

а твоя догниває в живому?

Чи тому що тепер

він недосяжний для всіх фарисеїв землі,

а ти – наче той подорожник...

У будь-який мент

діти Ірода можуть зірвати тебе,

розчавити й вмить

свої руки брудні твоїм соком

чи просто прикласти до виразок

сифілітичних

і наказати: – Цілуй?

Ні? Невже лиш тому,

106що зобачила ти

в ручці чиєїсь дитини

котики золотовії?

Поплач… не бороню… доплач…

Дзво�ни, дзво�ни на соборах,

а здається – на тополях.

1988

107Київські дзвони (псалом)

Спасибі, Господи, за сонце і траву,

за материнство і за сіль у рані!

Спасибі, Господи, за те, що я живу

в святому городі – у Києві-Трояні!

За минуле дякую і майбутнє,

за надію дякую й оборону,

і за дзвони, Господи всемогутній,

благодатні київські дзвони,

дзвони,

дзво!..

Спасибі, Господи, що серцем сприйняла

твої слова прості і нелукаві!

Спасибі, Господи, що я тебе знайшла

живого й дужого у Києві-Триглаві!

За Славуту дякую і Почайну,

за Хрещатик й райдуги Оболоні

і за Дух твій, Господи, життєдайний,

що нуртує в радіснім дзвоні,

дзвоні,

дзво!..

Спасибі, Господи, що й в кресах князах тьми

собори душ творив неопалимі,

що мій народ і в сутем’ї хрестив,

отут в слов’янському хрестив Єрусалимі!

За Софію дякую і за Пущу,

за соборів сонячні дивогрона

і за дзвони, Господи всюдисущий,

нездоланні київські дзвони,

дзвони,

дзво!..

108Спасибі, Господи, що посоромив злих,

що у своїй землі тобі молюся

за мертвих, нерожденних і живих!

Молюсь прийдешності святій Вкраїни-Руси!

За каштани дякую і за вишні,

павутинку трепетну на долоні!

Тут за мене, Господи, многогрішну,

вболівають київські дзвони,

дзвони,

дзво!..

За минуле дякую і майбутнє,

за надію дякую й оборону,

і за дзвони, Господи всемогутній,

милосердні київські дзвони!

Дзвони!

Дзво!..

1991 р.

після проголошення

незалежності...

На батьківщині...

109Каплиця на Лемківскій

Невеличка,

Але ба�рз файна

капличка!

Білой тіло,

срібна голо�ва!

Хре�стом ся осіни�ла,

ро�сов ся вмила.

Не рушни�ки – крила.

Постави�ли під го�ров,

жеби ко�ждий чло�век

што має горе,

лишив го там,

й просту�вов дого�ри.

Змурува�ли на скру�ті,

же�би ко�жда вдо�ва,

што має скруту,

мо�гла проси�ти у Бога

підмоги…

Опіку�є ся не�в Надія,

жеб на вели�кден і на вили�ю

ко�ждой дє�цко мало поті�ху,

ко�жда ду�ша – жи�ву надію.

Невеличка,

а�ле зара�дна

капличка!

110Хри�стос змуче�ний в ній

водпочи�ват,

Діва Марія кві�тя поли�ват,

Дух Свят запалю�є сві�чи…

Тепло їм, ясно їм

в нашій капли�ци!

2006

111Братові

Ми зростали вільними попри всі заборони –

двійко непогамовних щенят у кошику повному квітя,

яблук, черешень,

добрих духів, казок,

веселого співу й жальних спогадів...

Коли ж він став нам тісним,

Ми виплигнули з нього й помандрували

кожний своєю дорогою,

але не пусторуч, а з тим кошем,

котрий важчав щогодини,

бо ми докладали в нього

свої незабудки,

свої ябка,

своїх диволюдків,

свої байки і свої жалі...

Ми не кривуляли, не шукали сутемних стежин,

а йшли впрост споришами і тротуарами,

бо никати бездоріжжям

можна хіба що з пустим міхом...

Нікого не ошукали, не підманули,

пригортали кожну істоту, що горнулась до нас,

ділилися з подорожніми своїм хлібом і своїми казками,

дарували духів свого дитинства

навіть тим, які зрадили нас...

112Ми – вільні, в часи, коли «все дозволено»,

не здобули нічого, що цінують герої з пустими руками,

бо руки наші були повсякчас зайнятими,

а нам і на думку не спало

позбутися ноші і дати їм волю...

Бо што вспадкували би наші діти?

Суте�м’я, кри�ви стежки, чу�жи то�рби?

2006

113Старі знимки

Тато – краватка-мотиль, чоботи з рипом.

Мама – у капелюши з квітков…

И�дут попі�друч до міста.

Ми – перед нима,

мали, як грузди,

теж вистроєни,

лем без гумору,

бо што ми там загубили в неділю?

Я ся змирила, бом файні вбрана,

і жеби тато ся не погні�вов,

а брат ся кривит, копат камени…

Сьвядит му втекти на рі�ку, в гори,

до риб, до грибів,

до жаб, до бузьків,

і виваля�ти ся в ропі…

І він утече! Фурр – і го ні�ма

на другій знимці і на десятій…

І так – вшиткой житя!

Тато з мамов будут ходили під руку,

ладни навет в старости…

Брат буде втіков в неділю

до риб, до грибів,

до буйних ві�трів,

а я – тлумити буду свої жаданя

то для когоси, то для чогоси,

допоки вран мі не кра�кне:

114«И�д юж!»,

допоки Бог мі не по�віст:

«Доста!»

2006

115У березні. Над потоком

Бу�ри ві�три, хре�сни ві�стря,

бо�вди сні�гу, зе�мли гру�дя.

Завину�ли в плащаницю

не члове�ка – ве�лелю�дя.

На закра�йках вмурува�ли

плачем у карпатську гриву

щедру Клаву-донечанку,

мо�ю маму чорнобриву...

Ці�лу вто�млену епоху

та�рапа�ти й поєдна�ня...

Ко�му – йой! – заве�де тато

сьпівано�чку про коханя?

Розкрая�не на�пів серце,

як за жи�тя – миро точит,

сту�дит соньце ополу�дни

і зогрі�ват зе�млю гно�чи.

Кра�сит пам’ят, га�сит жа�лі,

водміту�є сле�зи-перли

так одважно, так небі�йно,

гейби смерт давні�йше вмерла.

Й мі ся зда�є, же ходи�мо

й дне�си нашим містом троє,

тату мій, співочий пташе,

чорнобрива мамо моя!..

2006

116* * *

Ро�змай-кві�тя цви�ло вче�ра

на двори�щах – маки-ружи...

Ви�джу ко�жду пелюсти�ну

є�но во�чи мо�кри змружу.

І черешні, што над ни�ма,

і під да�шками цямрини,

і сусідів го�йни тва�ри,

й вишиванки Лемковини.

Світ, што мо�їм бив прихи�стком,

ста�нув дне�си – і гвалто�во!

Ні�ма ко�му висія�ти

а�ни кві�тя, а�ни слово.

Визера�ют мя сусіди

на Господньому раме�ни...

Цви�тут на пагі�рку свічи –

Жо�вти, си�ни і черве�ни.

2006

117Іванові Гнатюку – поетові, учителеві, другові

Ви прагнули чолом сягнути неба

і воно прихилилося до Вас,

відбило Ваш гострий профіль

і затяті вуста на білій хмарині.

Зараз вона пропливає над Україною,

яку Ви любили незрадно...

Лине від гір карпатських до Незрадливого

і повертається до нас – через Моринці та Звинячу...

Дощить словами, але не маліє, не тане...

Я бачу її! Чую Вас!

2006

118А раптом...

Ніщо не минає безслізно,

ніхто не зникає безслідно...

І вчора, і нині, і прісно

не мовилось слово запізно.

Не стукало серце намарно

і в землю пішло не навічно,

бо крутиться й крутиться смарґла

й запалює згашені свічі.

Не витиснеш з каменів воду,

не вернеш їм подих і вроду,

хіба що воскреснуть камені

у новім, щасливім іменні,

у новім, не мученім тілі

У Києві і в Тернопіллі,

у Холмі, у Дуклі, в Канаді,

в Австралії і у Гранаді

одвічній помоляться Трійці

і скажуть: «А ми українці!

У горах, на долах, в підземках

ми – українці! З лемків!

2006