Квітка щастя
DESCRIPTION
П’єса-казка на 2 діїTRANSCRIPT
Неля Шейко-Медведєва
Квітка щастя
Казка-п’єса на 2 дії
1
ДІЙОВІ ОСОБИ:
П е т р у с ь — хлопець 16-17 років, згодом дорослий П е т р о
Т и м к о — його молодший брат
Г а н к а
З і л ь н и ц я — дуже старенька бабуся
Ц в і т П а п о р о т і
С л у г а Петра, його Сумління
К о с т о г р и з
}ЩуриК р и х т а С а л а
О г р и з о к С в і ч к и
К і т
Ж а р - П т и ц я
Ч о л о в і к
2
ДІЯ 1
Картина 1
Невелика галявина, яку обступив густий ліс. Багряне сонце закотилося за
дерева. Промені ледь пробиваються крізь сизу млу, яка поступово
заполонює ліс. На галявині двоє: П е т р у с ь , він зосереджено вирізує собі
палицю, і Г а н к а , яка плете вінок з ромашок, скоса позираючи на юнака.
Г а н к а (наспівує).
Пусти мене, моя Мати,
На вулицю погуляти —
На Йвана,
На Купала.
На вулиці вода йде,
А на морі хвиля б’є —
На Йвана,
На Купала.
А на траву роса впала
На Йвана,
На Купала...
На галявину вбігає Т и м к о .
Т и м к о .
Гей, слухайте! Там хлопці
Багаття вже ладнають.
П е т р у с ь .
3
Так рано? І без мене?
Т и м к о .
А височенне... І не перескочиш!
П е т р у с ь .
Та я перелечу, неначе птах!
Запам’ятай, найвище від усіх.
Побачиш, Ганко!
Г а н к а (лукаво).
А от і не побачу...
П е т р у с ь .
Чому ж це?
Г а н к а .
Я буду нині вперше танцювати
З дівчатами, у білому віночку...
Т и м к о .
І будеш в воду кидати вінок?
Г а н к а .
Авжеж. (Помітивши поміж деревами білу постать).
Поглянь. Мара якась...
Т и м к о (вдивляючись).
Неначе чоловік... Старий і сивий...
Г а н к а .
Пішов... А може, то — купальські чари?..
П е т р у с ь (статечно).
Дивись, біди собі не начаруй...
На поляні з’являється старенька З і л ь н и ц я з кошиком, наповненим
грибами, зіллям.
4
З і л ь н и ц я .
Біда і щастя завжди поруч ходять.
Купальська ніч таїть ключі від щастя.
П е т р у с ь .
Ключі від щастя, кажеш?
Це цікаво...
З і л ь н и ц я .
Цієї ночі папороть цвіте...
У нетрях лісових, в дрімучих хащах.
Де сплять тумани й бродять звірі дикі,
Одна-єдина квітка розцвітає...
Т и м к о .
А як здобути ту чарівну квітку?
З і л ь н и ц я .
Ой, тяжко це зробити, синку, тяжко,
Бо дух землі цю квітку стереже,
Стежки заплутує, страхіттями лякає...
Г а н к а .
Кому ж потрібна квітка та лукава,
Нічна примара, видиво пусте?
З і л ь н и ц я .
Це всемогутній цвіт землі, дитино,
Що наділяє щастям і багатством.
5
Сміливець, що зірве її, здобуде
Усе на світі...
П е т р у с ь .
Так-таки і все?
З і л ь н и ц я .
Усі бажання виконає квітка,
Усе до ніг йому за мить положить,
Чого запрагнуть розум і душа.
П е т р у с ь .
Якщо це Правда, то настав мій час...
Сьогодні ж я зірву той дивоцвіт!
З і л ь н и ц я .
Дивись який хоробрий відшукався!
Т и м к о .
Мій брат такий... Скоріше скрутить в’язи,
Аніж відмовиться від задуму свого!
З і л ь н и ц я .
А що ти хочеш в неї попросити?
П е т р у с ь .
Скажу їй: «Квітко, полум’я нічне,
Геть прожени всі немочі і злидні,
Збудуй село предивне і багате,
Дай людям все, що тільки не попросять...»
Мені ж хай дасть гарячого коня,
Одежу красну й богатирську силу!
Т и м к о .
Ну а мені, Петрусю? А мені?
П е т р у с ь .
6
Віз ласощів. Великий-превеликий!
Т и м к о .
І інструмент, щоб дерево різьбити,
Твої веселі хати прикрашати.
П е т р у с ь .
Хай буде так. І ще візьму для Ганки
Убори царські, золотом розшиті,
Вінок перловий, туфельки з кришталю...
Уce, що схочеш, Ганночко! Усе!
З і л ь н и ц я (з лагідною, але поблажливою посмішкою).
Гляди ж, мене, синочку, не забудь.
П е т р у с ь .
Е, ні, бабусю. Я їй накажу Відсипати вам кошик самоцвітів.
З і л ь н и ц я .
Лиш не забудь, Петрусю, не забудь.
Раптом вдалині, за деревами, запалали вогні, спалахнув веселий сміх,
задзвеніли пісні.
Г а н к а (до Петруся).
Вже свято починається, ходи!
Але П е т р у с ь , похитавши головою, прикипів поглядом до темного,
таємничого лісу. Г а н к а з Т и м к о м побігли на вогні.
З і л ь н и ц я .
Юначе, схаменися.
Це лиш байка...
Казали ще...
7
Один юнак здобув
Ту квітку...
І пропав...
Але П е т р у с ь лише відмахнувся від перестороги. З і л ь н и ц я поволі
шкандибає геть. Галас віддаляється. Швидко темніє. Поляну оповиває
моторошна тиша. Раптом ліс зашумів, задзвенів. Щось грізне й
таємниче вплелося в його голос. А далі зовсім близько почувся тихий
шепіт:
«Шукай мене...
Я квітка щастя...
За мить я розцвіту
І згасну теж за мить...
Все дасть тобі
Вогненна квітка щастя,
Чого душа запрагне,
Що розум повелить... »
П е т р у с ь кидається у гущавину. Дерева крутяться в шаленому танку.
Чути скрегіт, крик. Світяться велетенські очі. Фантастичні видива
обступають юнака. А срібний голос манить:
«Шукай мене,
Шукай мене —
Примарний вогник
Вічної Надії...
Дивись, темніє,
Швидко як темніє...
Ще мить-і ніч мине...
8
Шукай мене... мене... »
І він вперто йде. Дерева шарпають його за руки, мов живі. Земля танцює
під ногами. Чути зловісні голоси: «Вертайся, дурню! Утікай!», «Гей,
бережись!», «Ось смерть твоя прийшла!» Раптом вдалині засяяла,
закрутилася вогненна квітка. Простягнув до неї руки П е т р у с ь під
радісні зойки: «Не дістане!», «Не дійде!», «Не зірве!»
П е т р у с ь .
Зірву!
От-от вхопить квітку, але, знеможений, падає. Над ним лунає регіт:
«Ну що, зірвав? Дивись, весь юшкою кривавою умився, побив коліна,
ребра обтесав... І лізеш?!»
І я дійду... Дійду!
Рвучко кидається вперед, міцно хапає сяючу квітку за стебло і піднімає
високо над головою. Квітка втрачає свій гарячий блиск, випромінюючи
лише легке місячне сяйво. Все стихає.
Ц в і т П а п о р о т і .
Ти переміг, здобув навіки щастя.
Тобі одному я служити буду.
Весь світ до ніг твоїх я покладу.
Запам’ятай одне лиш: ти ні з ким
Не зможеш своїм щастям поділитись,
Бо щезне все в одну-єдину мить.
П е т р у с ь .
9
Ні з ким? Ніколи? Ти жартуєш, квітко.
А Ганка? А Зільниця?
Я здобути хотів тебе для всіх...
Ц в і т П а п о р о т і .
Поділишся — все щезне вмить.
І не вагайся — вже світанок близько.
П е т р у с ь .
Віднині твій господар — я!
Ти виконаєш все, що я звелю,
Для мене і для них!
Ц в і т П а п о р о т і .
Е, ні... Хай кожен сам собі
Здобуде щастя,
А на чуже — нехай не зазіхає!
П е т р о , вагаючись, озирається навкруги, мовби чекає чиєїсь поради.
Погоджуйся, вже прокричали півні.
І небо голубіти почало...
П е т р у с ь (знеможено),
Хай кожен сам!
Квітка пригасає. З-за дерева виходить Ч о л о в і к у б і л о м у .
Ч о л о в і к .
Покинь її! Покинь!
Туди іди... Тебе чекають там.
10
П е т р у с ь робить декілька кроків йому назустріч, а потім рвучко
повертається до незнайомця спиною. Чути крик півня. Юнак завмирає,
міцно притискаючи до грудей квітку.
П е т р у с ь (озираючись).
Ти що, мене за дурня маєш?
Хто нині щастям нехтує?..
Дивак... (До Цвіту Папороті).
Збудуй мені такі хороми,
Щоб світ від здивування онімів!
Лише не тут... Десь далі... Далі...
Ч о л о в і к у б і л о м у в розпачі прихиляється до дерева. Ц в і т
П а п о р о т і так яскраво спалахує, що здається, ніби загорівся ліс. Лунає
химерна музика, і все вмить гасне, щезає.
Картина 2
Дивовижної пишності кімната. Стіни її визолочені і прикрашені
самоцвітами. На кришталевій підлозі ростуть золоті дерева. У золотій
клітці сидить смутна Жар-Птиця. Кімната має три вікна, і у кожне з
них заглядає сонце. На столі — скриня з дорогоцінностями. В кутку, на
узвишші, в блискучій вазі стоїть Ц в і т П а п о р о т і . Серед цієї
королівської пишноти сидить по-королівськи зодягнений, але дещо
обважнілий П е т р о .
П е т р о .
Чого б іще у квітки попросити?
(Позіхає).
11
И найменшого бажання не лишилось.
Хіба царівну? Але ж ні...
З царівною ділитись доведеться
Цим щастям небувалим...
Гей, слуго!
Входить в полатаній одежі Ч о л о в і к , який благав П е т р а покинути
Ц в і т П а п о р о т і . Він зблід, змарнів, очі повилися смутком.
С л у г а .
Я тут! Я жду...
П е т р о (розглядаючи його).
Послухай чоловіче,
Чому мені усе здається,
Що я тебе віддавна знаю...
С л у г а .
Авжеж. З дитинства.
П е т р о .
Немовби й справді... Ет, здалося.
Тут слуг до лиха...
С л у г а .
Я друг твій, Петре... Пригадай...
П е т р о (різко).
Ну, досить, чоловіче.
Ти вже вперше в вічі лізеш...
Мовчи й служи, як інші,
Бо мені лиш варт кивнути
(показує на Цвіт Папороті)
І кінець... Амінь.
12
С л у г а , важко зітхнувши, хилить голову долі.
Нехай обід готують!
Раптом щось зашаруділо — і з кутка визирнули щурячі пики. С л у г а ,
зойкнувши, відступає до дверей.
Що сталося? Чому ти так тремтиш?
С л у г а .
Щури! Повнісінько щурів!
П е т р о .
Ха-ха! Мов панна, зблід...
Щурів боїться...
С л у г а (злякано бурмоче).
Це, пане, страшно,
Коли в новім домі
Щури з’являються... І точать стіни,
І підривають довгими носами
Основи віри... Топчуть чистоту,
Отруюють сумління... Убивають
Любові паростки...
(Відчиняючи двері).
Гей, Коте, поспішай...
У нас біда...
Щури, щури...
Входить К і т .
13
К і т (дивлячись на Петра).
Показуй, де ховаються поганці...
С л у г а показує. К і т підкрадається до нори і завмирає.
П е т р о .
Ну, досить забавлятись!
Я не хочу, щоб ви вбивали
Тих щурят невинних...
(До Слуги).
Переполох підняв такий і галас,
Неначе враже військо наступає.
К і т , не звертаючи уваги на П е т р а , пантрує біля нори.
(До Кота).
А ти хіба не чуєш, що кажу?
К і т .
Не розумієш, що біда прийшла?
П е т р о .
Яка біда? Та я лиш ворухнусь —
Вони тремтять, схиляються низенько,
Не те що ви, свавільні, непокірні...
Йди геть, кажу!
К і т неохоче скоряється.
К і т .
Вважаю себе вільним від роботи...
14
Мене учили нищити щурів,
А кланятись низенько — не учили...
(До Слуги).
Приходь увечері —
Зіграєм в шахи, друже...
Виходить. С л у г а стоїть біля дверей, сумно схиливши голову.
П е т р о .
Ти бач який! Це ти пригрів приблуду!
С л у г а .
Він вільний... Він щасливий...
П е т р о .
Oцe так слуги...
Один — нахаба. Другий — боягуз...
С л у г а (стиха).
А ти — нікчемний зрадник...
П е т р о .
Що ти сказав?!
С л у г а .
А ти ще чуєш?
П е т р о (розлючено).
Та що це з вами нині?
Нехай обід готують. І негайно!
С л у г а .
Яких заморських страв забаглось нині?
П е т р о .
Заморських? Ні. Заморські вже набридли.
Нехай готують борщ і деруни
15
Та кислячку холодного макітру.
(Помічає здивування Слуги).
Чого ти очі витріщив? Іди!
С л у г а виходить.
От чудеса... Згадався дім убогий,
Обід недільний наш...
Шкода, що так ніхто і не побачить,
Яким щасливим паном став П е т р о .
Входить С л у г а .
С л у г а .
Вельможний пане! Тут якась бабуся
Ще звечора очікує прийому.
Все просить, просить.
Може, хай зайде?
П е т р о (милостиво).
Нехай, аби лиш не зімліла,
Коли побачить стільки дивини.
С л у г а виходить, а за мить з’являється З і л ь н и ц я , одягнена убого.
З і л ь н и ц я (кланяючись).
Добридень, пане!
Нині і довічно
Нехай панує щастя в твоїм домі!
П е т р о .
16
Воно й без побажань довічним буде.
Чого прийшла?
(Впізнає її).
Зільнице? Ти? Яка велика радість...
Сідай сюди! Ні, краще ось сюди.
Зіщулилася, всохла, постаріла...
Як ти мене зуміла розшукать?
З і л ь н и ц я .
А я нікого, пане, не шукала.
Так просто йшла. Дивлюсь — стоїть палац.
Дай, думаю, погляну...
А звідки вам моє імення,
Паночку, відоме?
П е т р о .
Не впізнаєш? Впізнати й справді важко.
Це ж я — Петрусь, що цвіт нічний шукав,
Повіривши в свою щасливу долю.
З і л ь н и ц я .
Невже знайшов?
Живий Петрусь, живий!
(Розглядає його).
Який ти справний став,
Який величний, синку!
Три роки збігло,
Як пропав ти, Петре,
А М а т и все чекає, виглядає,
Не вірить, що загинув
В ніч купальську.
П е т р о .
17
Не міг я згинути.
Я твердо йшов до щастя!
І ось воно вклонилося мені...
З і л ь н и ц я .
Блищить усе. Аж очі заболіли...
Що день — то гірше...
Сліпну я, Петрусю...
Ні ягідки не бачу, ні грибка...
Колись жінки за зіллячко носили
То молочко, то хліб а ось тепер...
Як славно, Що здобув ти, сину, щастя...
П е т р о .
Бабусю, я немов в раю живу.
Це завдяки тобі,
Бо ти вказала стежку.
З і л ь н и ц я .
Цю стежку знали всі...
Та страх серця студив,
А ти ступив відважно — й переміг...
П е т р о .
Чи батько й досі сердиться на мене?
З і л ь н и ц я .
Вже третій рік, як спить в землі твій батько.
П е т р о (посмутніло).
А брат Тимко? Чи згадує мене?
З і л ь н и ц я .
Тимко — хазяїн. Зовсім молоде,
А вже таке тямуще, беручке.
І мріє стати майстром будівничим.
18
Сказав недавно: «Жаль, нема Петра.
На інструмент би гроші заробили
І збудували б з ним село веселе».
П е т р о .
А не знав. А я не знав нічого
Бо кожен ранок ніс нові бажання —
А кожен вечір — сповнення бажань.
Я завтра ж йду! Й тебе візьму.
Хоч раз поїдеш в золотій кареті,
Хоч раз спочинуть ніженьки твої.
З і л ь н и ц я
Та що ти, сину. Не сміши народ.
Хіба є місце злидням у кареті?
П е т р о веселіє від думки про ту радість, яку принесе З і л ь н и ц і , від
думки про майбутню зустріч із рідними.
П е т р о (обнімаючи З і л ь н и ц ю ).
Далеко ти, однак, зайшла, бабусю.
Дарма, видать, про немочі говориш.
З і л ь н и ц я (витираючи очі фартухом).
Я милостиню прошу, любий сину,
А в ближніх селах вже не подають…
П е т р о (вражено).
Ти милостиню просиш? Ти голодна?
Зільниця засоромлено киває, опустивши долі невидющі очі.
Слуга!
19
Входить С л у г а.
Неси нам найсмачніші в світі страви,
Найкращі фрукти, найдорожчі вина,
Усе, що схоче гостя дорога!
С л у г а , радісно усміхаючись, вибігає і за мить з’являється з повною
тацею найвишуканіших страв.
Сідай, бабусю. (Підводить її до столу).
Не соромся, їж.
Раптом покій заполонює багряне світло, лунає голос Ц в і т у
П а п о р о т і , який чує лише один П е т р о : «Поділишся — все щезне в
одну мить!» П е т р о ціпеніє, з жахом дивиться, як З і л ь н и ц я несміливо
бере ложку.
(До себе).
З і л ь н и ц я вже стара,
Мені ж бо-жити й жити...
Але ж вона голодна?
Що чинити? Що?
(До З і л ь н и ц і ).
Гей, зупинись, Зільнице. Зачекай!
Не те приніс слуга. Приніс не те.
З і л ь н и ц я .
Я ласощів таких не їла зроду.
П е т р о .
20
Не те, кажу! Гей, слуго, забери
І викинь псам
Пісні ці страви,
Фрукти ці гнилі!
Входить С л у г а і, з докором дивлячись на П е т р а , забирає тацю.
З і л ь н и ц я .
Навіщо ти, багатий і всевладний,
З прохачки беззахисної смієшся?
П е т р о .
Бабусю люба... Не кляни мене...
Нічим тобі допомогти не можу,
Не маю права щастям я ділитись.
З і л ь н и ц я .
Хоч хліба дай. Малесенький окрайчик,
Щоб я могла додому добрести
І матері згорьованій вклонитись,
Про щастя сина звістку принести.
П е т р о .
Не муч мене, Зільнице,
Я не можу...
За мить одну розвіється, мов дим,
Усе, що мужністю і муками здобуто...
З і л ь н и ц я .
А водиці?
Невже й водиці, пане, не даси?
П е т р о .
Тут недалеко річка. йди туди.
21
А я не можу... Вибачай, Зільнице.
Зільниця з жалем дивиться на зніченого пана, на кімнату. яка виблискує
позолотою.
З і л ь н и ц я .
Який ти бідний.
В клітці золотій,
Відрікшись від людей, від помислів
високих,
Марнієш серцем. Губиш свій талан.
П е т р о .
Це мовиш ти від заздрощів, Зільнице.
Невже мені від щастя відректися
Й зістарітися в злиднях до часу?
З і л ь н и ц я .
Яке ж це щастя?
П е т р о .
Ну, досить сперечатися. Іди.
Втомився я від слів твоїх безглуздих.
З і л ь н и ц я .
Як до людей повернешся, людино,
Коли утомишся від золотих кайданів.
П е т р о .
Ніколи! Ні! Нема дурних!
До бідності вернутися, до праці,
Що сили всі висотує й снагу?
До чорних дум про чорний кусень хліба.
Іди!
22
Зільниця виходить.
(Ніби спам’ятавшись).
Недобре, що повернеться Зільниця
В село і рідним все це наплете.
Як я відмовлю матері!? Тимкові?
Вони ж сюди за поміччю прийдуть.
(До Цвіту Папороті)
Зроби так, квітка, зіронька безцінна,
Щоб не дійшла Зільниця до села.
Ц в і т П а п о р о т і .
Дарма ти журишся через таку марницю.
Ітиме через річку — й упаде
Хитка там кладка, а водиця — бистра.
П е т р о .
Яка жорстока ти! Яка лукава!
Навіщо смерть? Нехай лиш замовчить.
Нехай осяде в іншому селі...
Ц в і т П а п о р о т і .
Я тільки твою думку прочитала...
П е т р о .
Не міг я так подумати. Не міг!
Ц в і т П а п о р о т і .
Я виконаю все, що ти звелиш. Усе!
23
ДІЯ 2
Вечір. У вікна заглядають три місяці-молодики. А за вікном стоїть
моторошна, непорушна, безшелесна тиша.
Обстановка покою стала ще багатшою. П е т р о походжає в новому, ще
пишнішому вбранні, на якому красуються дивовижні військові відзнаки.
П е т р о .
В моєї Квітки сила незборима
І слово — наче криця. А для мене
Готова все зробити. Щоб заздрили...
Недавно пустомелівську князівну
Насилу слуги винесли звідсіль.
Носилась, мов ворона, по покоях,
Руками все хапала, вся трусилась.
24
Від спраги золотої аж пожовкла.
Хто на добро не лакомивсь моє?
(Потираючи рукавом відзнаки)
Гулецький цар зібрав могутнє військо,
Але його розвіяла по світу,
Мов жменю попелу,
Моя чарівна Квітка.
Усе для мене. Все, що заманеться.
Чого ж мені бракує в цім палаці?
З кутка лунає: «Нічого не бракує, щедрий пане... Нічого... »
Це хто тут озивається?
Виходить, кланяючись, товстий щур К о с т о г р и з з двома синами.
К о с т о г р и з .
Це ми...
Добридень, достославний, мудрий пане.
Дозволь засвідчити тобі пошану нашу.
П е т р о .
Ти хто, потвора?
К о с т о г р и з .
Хіба не впізнаєш?
Слуга покірний твій
На ймення Костогриз.
А це мої синочки дорогі.
Це — Крихта Сала.
А це — Огризок Свічки.
25
Прекрасні діти,
Чемні і прудкі
Вклоніться благодійнику, синки.
П е т р о .
Я — благодійник? Буть цього не може.
К о с т о г р и з .
Наш годувальник. Покровитель наш.
Під час обіду щедро розкидаєш
Кістки, шкірки й шматочки вельми ласі...
А в льосі просто королівська їжа
Нелічена, неміряна лежить.
Там наша чесна мама хазяйнує.
А тут я сам й синки мої...
(до них).
Вклоніться!
Про чистоту твоїх покоїв дбаєм!
П е т р о .
Не смію я ділитися ні з ким!
К о с т о г р и з .
І не ділись.
Як справжній друг
І щирий шанувальник,
Я сам усе візьму.
І дітки теж.
П е т р о (зневажливо).
Так значить обкрадаєш ти мене,
Мій «щирий друже»?
К о с т о г р и з .
Доводиться, бо сам ти не даєш.
26
Повір, господарю, усе в ім’я дітей,
Ну й, звісно, живота...
Якби не ти, ми б з голоду померли,
А так от множимось собі
На радість світу.
К р и х т а С а л а .
Недавно бузько нам приніс
Братів десяток...
О г р и з о к С в і ч к и .
І сестричок...
Цілу купу.
П е т р о .
Жахливо! І усім
Зубасті писки затуляти треба
Пахучим сиром, шинкою смачною?
К о с т о г р и з .
Турбот немало в мене, ясний пане.
Та не хвилюйся.
Ти робиш правильно — не ділишся ні з ким.
Я ж правильно роблю, що сам беру, що треба.
П е т р о .
Навіщо мені скопище щурів?
К о с т о г р и з .
А ми щовечора тобі хвалу співаєм.
К р и х т а С а л а .
Так славно пищимо...
О г р и з о к С в і ч к и .
Я інколи аж плачу
Від слів прекрасних...
27
К р и х т а С а л а .
А особливо голосно лунає
Наш вірний скрегіт
Після дрібки масла...
О г р и з о к С в і ч к и .
І крихти шинки...
К о с т о г р и з .
Ось бачиш, пане, за таку дрібницю,
Таку малу дещицю з твого столу
Ти здобуваєш славу і хвалу.
П е т р о (до себе).
Дожився, Петре.
Нині лиш щури
Тобі, хороброму,
Співати хочуть славу.
К о с т о г р и з .
Яка різниця хто,
Аби співали...
П е т р о (перебиваючи його).
Мовчи, потвора!
Що ти можеш знати
Про тугу і печаль,
Про радість і добро?!
К о с т о г р и з .
Не ображай мене, вельможний пане.
Я чесний сім’янин і обиватель.
Це навіть мої дітки милі знають.
Що туга — це коли з харчами туго.
А радість — це коли всього удосталь.
28
П е т р о .
Ти брешеш, щуре,
Все у мене є,
А серце чорна туга оповила.
К о с т о г р и з .
Бо ти не зміг ще вповні осягнути
Всю велич істини: «Живи для себе.
Люби себе». Як ми, живи! Як ми!
П е т р о (обурено).
Та я ж людина, щуре! Я людина!
Костогриз (відступаючи).
Ми що...
Ми тільки поклонитися хотіли...
П е т р о .
Геть забирайтесь! Забирайтесь геть!
К о с т о г р и з .
Ти пошкодуєш, пане! Пошкодуєш!
П е т р о .
Де Кіт? Кота сюди! Кота!
Гордо і поважно входить К і т . Щури вмить щезають. К і т сумлінно
оглядає куток.
К і т (йдучи до дверей).
Скрізь дірки й шпари...
А зверху золото... Дивитись бридко.
П е т р о .
Ну, досить сердитись...
Посидь, поворкочи...
29
Все веселіше...
К і т .
Набридло вже неробам догоджати...
П е т р о .
Це я нероба?
К і т .
Звісно, ти.
Щур-рів лінуєшся пр-рогнати сам.
Мене від спр-рав важливих відр-риваєш.
П е т р о .
Які ж у тебе справи, розкажи.
К і т .
Я на побачення іду. Я закохався.
П е т р о .
Оце й усе?
Серйозні вельми справи.
Ха-ха! Ха-ха!
К і т .
А щоб ти знав... А ти не знаєш.
Це труд душі... Це серця тр-руд...
Любов таки нер-робам не під силу.
П е т р о .
Чи знаєш ти, що подвиг я вчинив?
К і т .
Страшенно тр-рудно квіточку зір-рвати
І стать її рабом...
І жити без любові, без потомства...
П е т р о (люто).
Щезни! Негайно щезни!
30
Й більше не вертайся!
К і т (ліниво).
О! З задоволенням. Мене чекає мила...
А хто, скажи, тебе чекає? Р-раб!
(Швидко закриває двері).
П е т р о (зовсім тихо).
Слуго!
Входить С л у г а .
Чи скоро буде ранок?
С л у г а .
Коли звелиш...
П е т р о .
Уже велю...
Вмить світає. П е т р о помічає на білому каптані С л у г и брудні плями.
Чого ти весь занедбаний такий?
На білому каптані чорні плями,
І руки в бруді, й неохайний вид?
С л у г а (сумно).
Бо я — твоє Сумління, пане.
П е т р о .
Моє сумління? Ні!
Моє сумління — чисте.
Я не вбивав, не руйнував,
Не крав!!!
31
C л у г a щось хоче сказати, але П е т р о перебиває його.
Мовчи! Я знаю, що подумав ти.
Я знаю. Пусті химери голови пустої.
Я бачу, хворий ти...
Ледь-ледь волочиш нош.
С л у г а .
Бо я — твоє Сумління хворе, Петре.
П е т р о .
Хто підіслав тебе, нікчемний блазню?
Хто?!
С л у г а мовчить і з докором дивиться на господаря. Він справді нагадує
смертельно хвору людину.
Негайно вмийся й вичисти каптан.
С л у г а .
Цих, пане, плям водою вже не змиєш.
Ось ці від сліз щезають. А от оці...
Ці тільки кров’ю серця змити можна...
П е т р о .
Вгамуйся, дурню. Квітко, озовися!
К в і т к а засвічується і мовить мелодійно: «Я слухаю тебе, мій
володарю».
П е т р о .
Нехай каптан цей знову стане білим!
Ц в і т П а п о р о т і (після тривалого мовчання).
Звелиш — я зорі змушу танцювати,
Переселю на сушу риб, птахів — у воду.
32
Я мертвим дам життя, живих його позбавлю.
Але очистити чуже Сумління? Ні.
Таке завдання нікому не під cилу.
С л у г а (гарячково).
Тобі одному, лиш тобі одному...
П е т р о .
Іди конюшні чисть. Таким не місце тут.
С л у г а , гірко зітхнувши, виходить.
(До К в і т к и ).
Порушуєш обіцянки свої.
І я свої наважуся порушить.
Ц в і т П а п о р о т і .
Ти втратиш все в одну-єдину мить.
П е т р о .
Я втрачу все? А що я, власне, маю?
Ц в і т П а п о р о т і .
Невдячний. Спам’ятайся! Оглянись!
Усе твоє! Чого тобі ще треба?
П е т р о .
Любові дрібку. Ласки і тепла.
Людської шани, щирої хвали...
Ц в і т П а п о р о т і .
Цього не можна чарами здобути.
Проси щось інше.
П е т р о (cyмнo).
Ну, тоді...
Розпорядись, нехай пришлють служницю
На місце блазня в брудному каптані.
33
Покірну, тиху, лагідну, прудку...
Ц в і т П а п о р о т і .
Служниця жде твоїх вказівок, пане.
Ц в і т П а п о р о т і гасне. В кімнату входить Г а н к а служниця.
П е т р о (вражено).
Ганнусько?! Ганко?!
Звідки ти взялася?
Г а н к а .
Я тут служу.
П е т р о .
Давно?
Г а н к а .
Вже другий рік.
П е т р о .
Чому ж ти не призналася до мене?
Г а н к а .
До тебе? Таких, як я, до тебе не пускають.
П е т р о .
Ой Ганко. Ганко, я такий щасливий,
Що накінець побачив рідну душу.
Г а н к а мовчить, почуваючи себе ніяково в чужих пишних покоях.
П е т р о .
Так радісно. Так боляче мені.
Як міг я жити стільки літ без тебе?
Г а н к а з недовірою слухає його слова.
34
Забудь лихе! Забудь мою провину!
Засмійся, Ганко, Ганночко, Ганнусько!
Г а н к а недовірливо посміхається.
Чи згадувала ти мене, скажи?
Г а н к а .
Як я могла тебе забути, Петре?
П е т р о .
Повір, роки, неначе дні летіли.
Я прагнув небувалого. Спішив
Втолити спрагу щастя невгасиму.
Г а н к а .
А мої дні плелися, спотикались,
Крутилися, мов той віночок, в вирі.
П е т р о .
Не плач. Ганнусю. Все лихе забудь.
Тепер ми не розлучимось довіку.
(Бере її за руку).
Які шорсткі у тебе руки, Ганко.
Г а н к а .
Бо я — служниця в твоєму домі, милий.
П е т р о .
Була служниця, зараз — господиня.
Ти бачиш — ожили мої дерева.
Проснулася Жар-Птиця, заясніло
Каміння мертве. Це зробила радість.
Ой заспівай, Ганнусю, заспівай.
35
Г а н к а (веселішає).
Яку співати будемо, Петрусю?
П е т р о .
Оту, що навесні колись співали,
Коли корівок пасли у гаю.
Г а н к а (співає).
Кроковеє колесо
Вище тину стояло.
Много дива видало.
Чи бачило колесо,
Куди милий поїхав?
За ним трава зелена
І діброва весела.
(Посмутніла).
П е т р о .
Я кращу пам’ятаю, весняну.
Починає наспівувати. Г а н к а йому підспівує.
— Весняночко-паняночко,
Де ти зимувала?
— Зимувала у садочку,
На колочку пряла.
Співають удвох вже весело і безжурно, а далі йдуть в танок.
Пряла на колочку
Горобцю сорочку.
Що виведу нитку —
36
Горобцю на свитку.
Що виведу другу —
Горобцю на пугу.
Що позоставались кінці —
Горобцю на штанці.
П е т р о .
Тепер ми не розлучимось навіки.
Живи, радій, люби мене, Ганнусю,
Красою тішся цих скарбів казкових,
Нетлінних дивотворів. Все твоє!
Г а н к а оглядає світлицю. Дивується.
Г а н к а .
Тут справді мов в раю...
Ти обіцяв мені колись князівські шати
А я не вірила у всемогутність Квітки.
П е т р о (квапливо).
Ця одіж тобі більше до лиця.
Г а н к а оглядає свою убогу одежу.
Г а н к а .
Це я її тоді ще вишивала.
Ти пригадав, Петрусю, пригадав?
П е т р о невпевнено киває. Г а н к а розглядає скриньку с самоцвітами.
Ой, яка каблучка... Гарна...
37
Приміряє.
П е т р о . (злякано).
Не руш її, не руш!
Г а н к а здивовано дивиться на нього.
Ні, бався, мила, бався. Я ж бо знаю
Що ти нічого в мене не попросиш.
Тут наше все...
(Спотикається об її погляд).
І хай собі лежить...
Г а н к а .
Який ти дивний. Ти когось боїшся?
П е т р о (нервово).
Кого б я мав боятися? Я думав,
Ти любиш мене щиро, безкорисно...
А зараз бачу, що, на жаль, тобі
Самі прикраси й шати в голові.
Г а н к а .
Мені? Прикраси й шати? Що ти, милий?!
Я просто вперше бачу стільки див...
П е т р о .
І ти не прагнеш ними володіти?
Не будеш їх випрошувати в мене?
Г а н к а .
Ні. Навіщо? Нехай лежать.
Нехай милують око.
38
(Лукаво).
Одного прошу: подаруй мені
Малесеньку олив’яну обручку.
П е т р о .
Обручка — символ рабства, символ пут.
Тож не кайдани нас нехай єднають,
А щирість і любов.
Г а н к а .
Це лиш звичай...
П е т р о .
Не звичай, а безглуздий забобон...
(Обнімає її).
Ти віриш, що люблю тебе, Ганнусю?
Г а н к а .
Я вірю...
П е т р о (перебиває її).
Ми будемо щасливі в цім раю.
Я хочу, щоб ти вірила мені
Й любила мене щиро й безкорисно.
Не за багатство чи князівські шати.
Г а н к а .
Мені нічого, любий мій, не треба...
Ти поможи піднятися Тимкові.
Він справжній майстер.
Ти б поглянув тільки,
Яку красу із дерева він творить,
Які хати казкові людям зводить,
А на свою — грошима не збереться...
П е т р о .
39
Я про любов кажу, а ти — про гроші.
Г а н к а .
Але ж...
П е т р о (перебивав).
Тимко ще молодий...
Хай сам шукає щастя.
Входить Т и м к о .
Т и м к о .
А я й шукаю. Вже, вірніш, знайшов.
Г а н к а (обіймаючи його).
Тимко! Тимко!
П е т р о (стримано).
Добридень, брате. Тимко.
Добридень, Петре.
Довгенько я до тебе добирався.
Два Дні твої ворота підпирав:
Нема замків, ніде не видно стражі,
А увійти не можна. Дивина.
А нині — розчинилися раптово,
І в мить одну я опинився тут.
П е т р о .
Ключ до воріт у мене в голові.
Того вони пускають до палацу,
кого прикличу чи кого згадаю.
Т и м к о (з іронією).
Іти два дні не згадував про мене?
Не може бути! Ти б не пережив…
40
Г а н к а .
Чому ви стоїте, немов чужі?
Негайно обніміться! Чуєш, Тимку?
Т и м к о .
Я не умію, Ганко, обійматись.
(До Петра).
Ну, як живеш, вельможний пане брате?
П е т р о .
Сам бачиш, що не зле мені ведеться.
Т и м к о .
А я чекав солодких марципанів...
Петро хоче щось сказати, але Т и м к о перебиває.
Не треба, Петре.
П е т р о .
Тимко береться про красу судити.
Т и м к о .
Два дні дивився я на твій палац.
Холодний він, колючий, непривітний,
Збудований абияк. А в покоях —
Холодний блиск холодного металу
І більш нічого. Тиша і... щури.
П е т р о .
Це все, що ти хотів мені сказати?
Т и м к о .
Ні, брате. Я прийшов, бо мушу
Здійснити те, про що з дитинства мріяв.
П е т р о .
41
Що саме?
Т и м к о .
Село казкове людям збудувати.
П е т р о .
Як кажуть, на здоров’я. Тільки я
Нічим тобі допомогти не можу.
Г а н к а .
Чому, Петрусю? Ти ж такий багатий!
П е т р о .
Хай кожен сам собі здобуде щастя
А на чуже нехай не зазіхає.
Т и м к о (через силу).
Мені потрібен, Петре, інструмент,
А заробітки теслі невеликі...
Г а н к а .
Слабують мама, Петре, а Тимко...
Т и м к о .
Мовчи, Ганнусю. Я прийшов сюди
Не як прохач... Я намалюю терем...
Красу і пишність в ньому поєднаю,
Щоб все навколо веселило душу,
Щоб все співало, все будило радість.
Покажеш його Квітці, і вона
За ніч одну звелить його створити.
Мені ж за труд даси лиш інструмент.
Г а н к а .
Н е в ж е й на це ти не пристанеш, Петре?
П е т р о (вагаючись).
Порадитися мушу... Ви ідіть... Я вас покличу.
42
Т и м к о і Г а н к а виходять.
П е т р о .
Ти чула, Квітко, що сказав Тимко?
Ц в і т П а п о р о т і (засяявши).
Навіщо тобі, пане, хлопський терем?
Якщо звелиш, з Венеції чи Рима
Прибудуть славнозвісні будівничі
І створять тобі справжнє диво з див...
П е т р о .
Але ж я мушу помогти Тимкові!
Ц в і т П а п о р о т і .
Обійдеться й без тебе. Прощавай...
Цвіт Папороті гасне. Входять Г а н к а і Т и м к о .
Г а н к а .
Петрусю, хай Тимко збудує терем,
В якому наше щастя буде жити!
Петро відсторонює її. Бере за руку Тимка і відводить вбік.
П е т р о (пошепки).
Послухай, Тимку, я не маю права
Нічим ділитися. Така умова Квітки...
Але ти можеш вкрасти, що захочеш.
Т и м к о .
Украсти? Що ти... Я не вмію красти.
43
П е т р о .
Я вийду. Ти бери, що хочеш.
І утікай. Бо дати я не смію.
Т и м к о .
Ні, брате, не за тим прийшов...
П е т р о .
Не гайся, бо за діамантів жменю
Ти два села збудуєш, не одне...
Хапає здивовану Г а н к у за руку і вибігає з нею з кімнати. Т и м к о
оглядає кімнату. Нерішуче підходить до скриньки з дорогоцінностями,
розглядає їх, не помічаючи, що Ц в і т П а п о р о т і загорівся зловісним
блиском. Набирає жменю самоцвітів. Думає, а потім кидає їх назад у
скриньку. Ц в і т гасне. Входять Г а н к а і П е т р о .
П е т р о .
Чому стоїш? Тікай же! Утікай!
Т и м к о .
Мені не треба краденого, брате.
На краденому щастя не збудуєш.
Г а н к а .
Навіщо красти? Я не розумію...
П е т р о .
Бо я не можу сам нічого дати!
Мені не шкода! Тільки я — не можу!
Г а н к а .
Ні братові?.. Ні матері?.. Нікому?!
Петро сумно киває головою.
44
Петрусю, бідний. Все покинь. Усе!
Хай пропадає золота темниця —
Могила волі, радості і щастя!
Т и м к о (вперше обнімаючи брата).
Ми будем разом
Будувати, Петре.
П е т р о (показуючи свої випещені руки).
Хіба ці руки
Можуть будувати?
Т и м к о .
Якщо не підеш з нами — пропадеш!
Петро поривається йти, але погляд його падає на скриньку з
самоцвітами.
П е т р о .
Не можу... Мрії жаль...
Т и м к о .
Скажи, добра...
Ходімо в світ, Ганнусю,
Ти довго й вірно милому служила,
А він забув і зрадив. (До Петра). Прощавай!
П е т р о .
Ти не покинеш мене, правда, Ганко?
Г а н к а (сумно).
Я мушу йти.
Мені тут страшно, Петре...
П е т р о (розлючено).
45
Ні, ти зостанешся! Бо я так хочу!
(До Цвіту Папороті).
Нехай ця дівчина навік моєю буде!
Ц в і т П а п о р о т і , яскраво спалахує. Г а н к а дивиться на нього мов
зачарована і не може зрушити з місця.
Г а н к а .
Пусти мене, лукава чарівнице!
Ц в і т П а п о р о т і .
Тебе не я тримаю, а любов.
Г а н к а .
Любов?
(Вдивляється в перекошене від злості обличчя П е т р а ).
Ти відчуваєш, як вона вмирає...
Немов дитя занедбане? Мов квітка,
Яку зламали для пустої втіхи?..
(Раптом голосно зітхає).
Ой! Любов умерла... Я віднині вільна...
(Повільно, мов у тумані, йде до Тимка).
П е т р о .
Ні, ти залишишся! Затримай її, Квітко!
Цвіт Папороті блищить, міниться, але Г а н к а , мов сновида, йде до
Т и м к а . Торкнулася ненароком руками клітки з Ж а р -П т и ц е ю .
Покривало з клітки злетіло. Птиця затріпотіла крилами.
Г а н к а .
На тебе дивиться Жар-Птиця, Тимку.
46
Вона, напевне, їсти хоче, пити...
А тут нема нічого. Лиш каміння...
(До Птиці).
Я принесу тобі пшениці жменьку...
З волі...
Не віриш? Неодмінно принесу...
Т и м к о (підбігаючи до клітки).
Не соромно тобі, Віщунко щастя,
Тут нудьгувати в клітці золотій?
Ж а р -П т и ц я .
Відкрий же мою клітку, милий хлопче.
Мене давно уже чекають люди,
Що позабули добре слово «радість».
Щоб жити, я літати вільно мушу,
Губити пера — сіяти надію,
Вести на подвиг. Я вмираю, хлопче.
Т и м к о швидко відкриває клітку. Ж а р -П т и ц я вилітає у розчинене
вікно. Чути її голос: «Я: вас знайду і принесу вам щастя!» П е т р о якусь
мить стоїть мов заворожений. Т и м к о , обнімаючи за плечі Г а н к у , не
оглядаючись, виходить.
П е т р о (до Квітки).
Верни її! Верни її! Верни!
Ц в і т П а п о р о т і .
Вона не любить більше. Я безсила...
П е т р о .
Верни любов! Наказую, верни!
Ц в і т П а п о р о т і
47
Якщо любов вмирає, то навіки...
П е т р о .
Нехай Жар-Птиця знову буде в клітці!
Вона моя! Бодай її верни!
Ц в і т П а п о р о т і
Жар-Птицю тільки раз піймати можна.
Я упіймала, а от ти — не втримав.
П е т р о .
Будь проклята, лукава, зла принадо!
Ти обманула: обіцяла щастя,
А принесла лиш муку і печаль.
Як гадину, тебе я розтопчу!
Скидає на підлогу вазу, але Ц в і т П а п о р о т і не падає: а поволі пливе
високо над його головою.
Ц в і т П а п о р о т і .
За бунт оцей поплатишся, невдячний.
Просити на колінах будеш ласки,
Бо ти ніщо без мене. Ти — ніщо!
Я, може, і вернусь. Та пам’ятай,
Змінилася тепер моя умова:
Поділишся хоч тріскою — загинеш.
Цвіт Папороті щезає. Гаснуть сонця. Покій сповиває моторошна тиша.
П е т р о .
Як темно... Ніби я один
Лишився в світі. І ніде нікого...
48
Гей, слуги!
(Тиша).
Я голодний, слуги!
(Тиша).
Я пити хочу!.. Я боюся тиші!
Заходить С л у г а . Вносить свічку. На ньому чорна, грубого крою одежа.
Як добре, що хоч ти вернувся, друже.
Поговори з і мною. Я один.
С л у г а .
Ми вже давно не друзі. Вороги.
П е т р о .
За що ти так ненавидиш мене?
С л у г а .
З порадника твого я став слугою,
Вигнанцем, страдником, опудалом
брудним.
Я більш не можу твій тягар нести…
П е т р о .
І я не можу… Та сказала Квітка,
Що смертю я за щедрість заплачу.
С л у г а .
А ти боїшся смерті?
І не боїшся власного сумління?
П е т р о .
Бо ти мені підказуєш: «Умри!»
Хіба це рада? Я так хочу жити...
С л у г а .
49
Отак? Без честі і сумління?
П е т р о мовчить.
Не клич мене. Я все тобі сказав!
(Заточуючись і спотикаючись, виходить).
Деякий час Петро сидить в глибокій задумі, а потім піднімає вазу, де
стояла Квітка, і ставить на місце. Раптом чує, як його з усіх боків
оточує шум, скрегіт. Блищать сотні маленьких лютих очиць. На стіл
вибирається К о с т о г р и з із с и н к а м и . Костогриз одягнений в
королівські.
Що за проява? К о с т о г р и з в короні!!!
К о с т о г р и з .
Гей, швидко кланяйся
І падай ниць!
П е т р о .
Вклонитися щуру? Ха-ха!
Нахлібник мій — К о р о л ь ! Ха-ха! К о р о л ь !
К о с т о г р и з .
К о р о л ь , бо маю владу. Тьма підлеглих
Чекає тільки знаку,
Щоби палац
На тріски рознести!
П е т р о .
Учора крихти підбирав з-під мого столу,
А нині важить рознести палац?
К о с т о г р и з .
50
Добром смітити — невелика штука.
Вклонись мені — і я прощу образу.
П е т р о .
З якої це нагоди, Костогризе?
К о с т о г р и з .
Віднині я твій пан,
Ти — мій слуга!
П е т р о .
Гей, Квітко!
К о с т о г р и з .
Дарма кричиш. Один ти в цьому домі.
П е т р о .
Я накажу їй знищити тебе.
К о с т о г р и з .
Пустий наказ, бо Квітка добре знає,
Що ми тут скрізь.
І знищити нас можна,
Лиш зруйнувавши вщент оцей палац.
А ти, я сподіваюся, не хочеш
Під чистим небом завтра ночувати?
П е т р о .
Вона збудує новий. Я звелю!
К о с т о г р и з .
Вона тебе покинула. Мовчи! Мовчи і кланяйся!
Лиш тим життя врятуєш.
П е т р о .
Навіщо тобі, щуре, мій уклін?
К о с т о г р и з .
Я дуже гоноровий. Ти не знав?
51
Ти нас плодив. Плодив і зневажав.
Тепер вклонися. Нас чекає військо...
П е т р о .
Та йди до дідька, заки я не злий.
К о с т о г р и з (підступаючи до нього).
Ти — раб у Квітки.
Будь моїм рабом.
Один господар є чи два —
Байдуже. Бо ти — слабий.
Ти сам не проживеш.
Ненавидиш, а вбити — не посмієш.
Петро мимоволі відступає назад.
(До Крихти Сала).
Ти бачиш, синку, моцний чоловік,
А так мене боїться. Вчися, Крихто.
П е т р о (до себе).
Що сталося зі мною, із безстрашним?
Я й справді їх боюся, тих щурів...
Боюся Ганки і боюся Тимка...
Слуги боюся і боюся Квітки...
(Голосно кричить)
Хай буде день! Хай буде день ясний!
Та на дворі темно. Чути, що за вікном ллє дощ і шумить вітер.
К о с т о г р и з .
Синки, він нас боїться! Перемога!
52
Вклонись володарю палацу Костогризу!
П е т р о (до себе).
А може, й справді краще уклонитись?
Не йти ж на вулицю в таку негоду?
Що тут такого? Нині — уклонюся,
А завтра — знищу всіх до одного.
П е т р о (кричить).
Вернися, Квітко! Порятуй!
Ц в і т П а п о р о т і поволі пливе у нього над головою.
Ц в і т П а п о р о т і (глузливо сміючись).
Ну що, герою, схаменувся?
Я повернулася... Але запам’ятай:
Все буде так, як я звелю... Не ти...
П е т р о , вражено відсахнувшись від К в і т к и , стоїть онімілий якусь
мить, а далі падає на коліна.
П е т р о .
Рятуйте, люди!
Тиша.
К о с т о г р и з .
Гей, ворушись, я жду!
53
П е т р о квапливо кланяється. Але Костогриз не встигає оцінити
радість перемоги, бо раптово з’являється К і т і вбиває «володаря » на
очах у війська. Чути писк, скрегіт, шум. Щури розбігаються.
П е т р о .
Ти врятував мене! Спасибі, друже!
Я був несправедливим. Вибачай.
К і т .
Таких, як ти, і рятувати шкода.
Я вмер-р-р-р би, а щуру б не поклонився...
А ти — людина... Був на мить гер-р-роєм.
Мене пече твій сор-р-ром... Бр-р-р!
К і т виходить. П е т р о біжить до пустої вази, де стояла К в і т к а .
Чи знайдеться бодай одна душа?!
Я більш не можу так...
Усе беріть!
(Зриває з себе пишний одяг).
Усе! Верніть життя,
Тепло людське і щастя!
(Простягає скриньку з самоцвітами).
Беріть!.. Люди!
(До Цвіту Папороті).
Чини тепер, що хочеш, вражий цвіте!
Все зникає. Кімнату оповиває темрява. Чути лише свист вітру і гучне
цокання годинника. Сходить місяць. Петро, старий і сивий, лежить на
54
поляні, оточений лісом, а біля нього на пеньку сидить, красуня-дівчина в
сукні, наче зітканій з місячного сяйва.
Ти смерть, красуне?
Ц в і т П а п о р о т і .
Цвіт Папороті я, мій любий пане.
П е т р о .
Чому ж я ще живу? Була ж умова!..
Ц в і т П а п о р о т і (безтурботно).
Умови, які ставила служниця?
Жіноча примха це, а не умови...
П е т р о .
Що ти сказала? Їх не існувало?
Ц в і т П а п о р о т і .
Ну звісно, ні...
П е т р о (гарячково).
Не може бути! А твоя погроза:
«Поділишся — все щезне в одну мить?»
Ц в і т П а п о р о т і .
Я освітила серце твоє, Петре,
В ту ніч, коли ти зміг мене добути.
Воно було велике, щедре, чисте.
Одна лиш чорна плямка все псувала —
Слід себелюбства, гордості пустої.
І випробувати я тебе схотіла...
П е т р о .
І якби?..
Ц в і т П а п о р о т і .
Якби ти не погодився тоді,
55
Ця пляма б щезла. І умови також...
П е т р о (знеможено).
Залиш мене. Я прошу. Назавжди.
Ц в і т П а п о р о т і .
Навіщо, пане мій! Ти ж переміг.
Тобі служити без умов я буду.
Петро заперечливо хитає головою.
Ходи зі мною у підземне царство
До мого батька...
Він добрий дух землі...
(Кладе йому руку на плече).
П е т р о (відсахнувшись).
Такий, як ти? Залиш мене!
Ц в і т П а п о р о т і .
Я тільки безвідмовний інструмент,
А пісню ти зіграв. Пусту й фальшиву.
П е т р о .
Я до людей піду. До Ганки... До Тимка...
Ц в і т П а п о р о т і .
Дарма підеш.
Махає рукою — і вдалині, мов марево, з’являється дивовижне село:
кожний будинок — мов казковий терем. І всі вони різні.
П е т р о .
Це що таке?
Ц в і т П а п о р о т і .
56
Село, яке твій брат побудував.
П е т р о .
Жартуєш... Тимко учора інструмент просив.
Ц в і т П а п о р о т і .
Для тебе день минув,
Для них — піввіку...
(Подаючи йому люстерко).
Дивись...
Петро вдивляється в своє зображення.
Ходи зі мною. Тут твій час минув,
А там ти знову станеш молодим,
Веселим, дужим, можновладним...
П е т р о (кинувши дзеркало).
Ні...
(йде на марево).
Ц в і т П а п о р о т і .
Стій! Не йди!
Петро.
Піду, бо мушу. Так велить сумління.
Ц в і т П а п о р о т і .
Зупинись! Послухай!
Я щезну з першим криком півня,
І ми вже не зустрінемось ніколи...
Та П е т р о йде на марево, заглиблюється в Ліс. Ц в і т П а п о р о т і
біжить за ним, кличе, простягаючи в розпачі руки. Аж ось прокричав
півень, і все щезло.
57
Переміна світла
Та ж поляна. П е т р у с ь стоїть на поляні, прикипівши поглядом до лісу.
З і л ь н и ц я обережно смикає його за рукав.
З і л ь н и ц я .
Ходімо, синку.
Бо за казками й свято промине...
Вбігають Г а н к а і Т и м к о .
Т и м к о .
Він тут... А ми його шукаєм...
Ганка.
Ти б подивився, як я танцювала...
Т и м к о .
Як пава... А я через багаття перескочив...
Г а н к а .
Еге ж... Глянь, п’яти обсмалив...
Т и м к о .
На те й Купала... Ну, ходи, Петрусю...
В цей час з лісу виходить старий, сивий ч о л о в і к , схожий на П е т р а ,
тримаючи в руках казковий дерев’яний терем.
П е т р о (здригнувшись, до Зільниці).
Це він?!
З і л ь н и ц я (пошепки).
Це столяр...
58
Недавно приблудився звідкілясь.
Всі, завмерши, слідкують за незнайомцем. А він, заглиблений в свої, не
знані нікому видива, йде повз них. І раптом зупиняється.
Ч о л о в і к (лагідно).
Ганнуся, Ганка в білому віночку...
(Подаючи П е т р о в і свій терем).
Ось такий... Ти спробуй.... Ти зумієш...
Йде далі. Всі вражено дивляться йому вслід.
З і л ь н и ц я .
Несповна розуму, нещасний...
Та, кажуть, добрий. Всім допомагає,
Хто б не просив... І гроші не бере...
Т и м к о (доганяючи його).
Гей, дядьку!
Навчіть нас майструвати теремки.
Ч о л о в і к (радісно).
Навчу... Чому ж би не навчити...
І інструменти маю... Я вам дам...
Йде. Г а н к а невдоволена смикає П е т р у с я за рукав.
Г а н к а .
Терпцю не вистачає вже... Ходи!
Тимко й Зільниця: йдуть на гомін.
59
П е т р у с ь (ще раз глянувши в бік лісу).
А в мене серце чисте,
Я б зумів... Послухай, Ганко,
Я піду...
Г а н к а .
Куди?
П е т р у с ь .
Туди... Шукати щастя...
Ганка.
Опівночі? У лісі? Спам’ятайся!
Шукати щастя треба між людьми.
Бере його за руку. П е т р у с ь , всміхнувшись їй, забуває про химерну
казку. Обоє з веселим сміхом мчать туди, де сяють вогники багать.
Швидко темніє. Раптом засяяла вдалині вогненна Квітка... Чути її
срібний шемріт:
«Шукай мене...
Примарний вогник вічної надії.
Шукай мене...»
Завіса
60