Без мови немає нації

ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА» імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ч. 15 (132) 12-18 квітня

2002 р.

Ці знімки мають адресу: село Карпоки Ко-зелецького району на Чернігівщині. Зяєвибитими вікнами колишній клуб, світять

латами курятник, телятник, корівник, давно поз-бавлені теплого подиху худоби, півнячих голосів,запахів сіна і молока. Сумно і гірко дивитися наці знімки, а ще гірше від того, що зображене наних — типове для кожного, чи — майже для кож-ного українського села. Важко думати, що попу-лярне нині слово “фермер” і зруйновані будівлімають спільний корінь; важко уявляти, що ж тра-пилося з усіма нами, чому подібні “пам’ятники”сучасності рясно вкрили найродючіші чорнозе-ми, найблагодатніші хліборобські краї. Хто ви-нен, хто призвідця оцього вимирання, нищення,розвалу? Чиї імена, чия ницість і чиє беззаконнямаячить за ними?! Чия праця, чиї трудодні, поз-начені копійчаним заробітком, розіп’яті на хрес-тах порожніх вікон? Що з нами сталося, що пове-ло нас на нищення, руйнування, розкрадання то-го, що постало з мозоля, з чорного нігтя, з недос-паних ночей і праці до сьомого поту?

Та невже навіки живе в нашій натурі отойнеграмотний, задурений агітаторами селянин,який ішов громити панську економію, молоткомтрощив фортепіано, рвав книжки і палив карти-ни? Але ж ми кілька десятиліть називали цемайно колективним, загальним, спільно нажи-тим, — чому ж так безжалісно нищимо його?Невже пожива у кілька шиферин здатна перева-жити розуміння і честь господаря на своїй землі?А може, вже зникло оте відчуття — господаря іпревалює бунт і безкарність наймита? Чи, мож-ливо, приклад жадібного злодійства і ницості ке-рівництва затягнув у вир дрібних крадіжок селян,які живуть без зарплат роками?..

Важко відповісти на ці запитання. Сумно і гір-ко на душі, коли у твій об’єктив потрапляє “селона нашій Україні, на нашій — не своїй землі…”Хто винен? Кому спокутувати оцю розграбованувесну 2002 року?..

Олекса ВАЩЕНКО,журналіст

Фото автора

ВолодимирКАСЯНЕНКО,просвітянин,який любитьземлю

стор. 4В ном

ері: У НАНУ

без обману —річний звітакадеміків

стор. 7

Одарка-МаріяМАЙДАНСЬКА:“Спом’яніть їх у серці своєму”

стор. 9

ФОТОПОГЛЯД

“СЛОВО Просвіти” ч. 15 (132), 12—18 квітня 2002 р.

12 Незабутні

Немає на світі двох однакових людей,як немає двох однакових листочків.

У своїй суті кожна річ неповторна. Томубудь-яке порівняння хибує на неточність.Однак з порівняння хочеться почати своюрозповідь.

У природі зустрічаються коштовні ка-мені, що справжню цінність здобуваютьлише після копіткого шліфування. Новіформи і зміст вражають відтак своєю не-підробністю, багатством кольорів і тонів, аіноді, розгортаючи породу людських осо-бистостей, осліплюєшся — перед тобоюбезцінний скарб чаруючої людської обда-рованості і таланту. Цей скарб, на відмінувід коштовних каменів, людина шліфує са-ма, залишаючи лише успадковану від при-роди основу, як і трапилося з людиною,чиє життя було зіткане з чорних і червонихниток, назва яким музика, поезія, пісня,любов до людей, до народу свого, до сво-єї сім’ї. По небутті його сплив час. Зайвоюокалиною відпали невизнання, невіра вйого непересічний талант і зайві емоції.Незалежно від наших побажань виблиску-ють нині і виблискуватимуть у майбуттіграні його геніальної обдарованості, гранітворця, новатора і таланту потужної, яксказав би Іван Франко, сили.

Спадає на пам’ять перша зустріч з ав-тором “Червоної рути” Володимиром

Івасюком. Це був молодий, міцно збитийхлопець у синій спортивній куртці, з краси-вими і по-гуцульськи гордими рисами об-личчя. Здоровий рум’янець підкреслюваввесело-спостережливий блиск його очей,а були вони, наче небо після зливи — го-лубими, очей, на які спадало каштановесипке волосся. Різьблене підборіддя свід-чило про твердий і рішучий характер. Во-лодя невідривно дивився на поля зеленоїБуковини, впивався спостережливим пог-лядом у зелені вруна свого краю, що миго-тіли у вікні автобуса. Поля поволі перехо-дили в мрійливі пагорби, віщуючи набли-ження справжніх синіх гір. Як писала пронього одна канадська газета, ВолодимирІвасюк — співак синіх гір. Він нестямно лю-бив свої гори. В його піснях вони ставалиодухотвореними героями, мріяли, співпе-реживали і печалилися разом зі своїм ав-тором. У горах він знайшов червону руту,що полум’янітиме вічно у серцях людськихвічним вогнем його щедрої і доброї душі,його зачарованості і любові.

Лише вчора-позавчора я став студен-том Чернівецького держуніверситету,

а того дня вертав додому, з радістю наспі-вуючи пісні “Смерічки”, де брав участь. Нащастя, нагодився знайомий журналіст ізмісцевого телебачення — Жан Макарен-ко. На зупинці у Вашківцях він познайомивмене з Володею. То було у серпні 1970 ро-ку. На час нашого знайомства Володя ужебув автором “Червоної рути”, яку запропо-нував редакції телебачення. Головний ре-жисер В. М. Селезінка, який знав його якздібного скрипаля і співака, був здивова-ний. Хлопець приніс пісню. Селезінка про-никся текстом пісні і запропонував “опра-вити” її у видовий ролик з краєвидами Кар-пат і водограїв. На цей час ми вже в “Сме-річці” співали одну з Івасюкових пісень —“Я піду в далекі гори” — надзвичайно ім-пульсивну й життєрадісну співанку. Вияв-ляється, їхали вони до Косова, де пінить-ся напрочуд красивий водоспад Гук. Тамоператор Дмитро мав зняти той видовийролик, і Володя із захватом розписував ко-жен кадр, кожен куплет. Отож знайомствоз тим Івасюком закарбувалось у душі і бу-де зі мною завжди. Зустріч і знайомство,одначе, перевершили всі мої сподівання.На все життя вразила його особливість ха-рактеру — не викладати себе одразу, необрушувати на голову співрозмовника ма-су інформації і лавину інтелектуальних ре-зюмувань. Він уводив мене у свій непов-торний людський світ поволі, розкриваю-чись щоразу несподіваними закутками за-любленої у гори, в людей душі, ще більшенесподіваного і жаданого залишав на по-тім. До кінця не розкриваючись, він не да-вав найменшого приводу пізнати себе увсій своїй складності. Можу лише з впев-неністю судити, що Володимир Івасюк живу чотирьох вимірах. Це був Поет, Компози-тор, Художник, Людина. Віддати перевагуякомусь одному важко, як і нелегко знайтикожному точне формулювання. Залиша-ється крок за кроком відтворювати йогобудні і свята. Цим короткочасним святам,

власне, більше передували будні, мозоль-ні і напружені, для яких напружена працязалишала короткі години перепочинку.

Першими виконавцями “Червоної ру-ти” — критики, музикознавці і звичай-

ні шанувальники естрадного мистецтвавважають мене і Василя Зінкевича. Цетвердження пішло гуляти між людей з лег-кої руки самого Володимира Івасюка, якийзавжди зичив популярності своїм колегам ідрузям, але пальма першості належить ненам, а самому авторові популярного твору.Композитор і поет Володимир Івасюк самволодів чудового тембру і краси голосом,який і окрилив “Червону руту” зі сцени Чер-нівецької студії телебачення. Цей варіант іслід вважати оригіналом. Наш — просто ві-домий ширшому загалові слухачів. Свогочасу пісня на фоні падаючої бистрої водиз-під Гука, водограю побіля Косова в Кар-патах, обійшла екрани України і надовгозаполонила серця людей.

Непомітно ніби, але впевнено і дужосходила його зоря. Шкода лише, що булавона серпневою, короткочасною на життє-дайне світло. Однак на небі творчості за-лишила вона незгасний світ. Зоря ця горі-ла тільки для людей.

Екран багато сприяв його популярнос-ті. Добре пригадую жовтневий день 1970року, після третьої пари відкликають менена Театральну площу, де готувалася пере-дача “Камертон доброго настрою”. На ву-лиці стояв погожий осінній день, день, ко-

ли люди вперше почули у Володиному ви-конанні “Червону руту” і “Водограй”. До са-мої площі було не пройти. Її обступили сот-ні людей. З вікон медінституту, де на тойчас навчався Володя, визирали студенти,сонце сяяло у променях бабиного літа, анад Чернівцями лунали пісні ВолодимираІвасюка, що сидів на лаві під деревами —смерічками, ялинками (їх недавно викопа-ли і пересадили на інше місце) та розмов-ляв із дівчиною. Для камери він був недо-сяжним. Увага операторів зосереджува-лась на безпосередніх учасниках передачі,на Софії Ротару, скажімо. Вона співала піс-ню “Валентина”. Співала натхненно, вра-жаюче. Подальший злет її тісно пов’язанийз іменем Володимира Івасюка.

Зі сходинки на площі я співав, прига-дую, “Юність смерек, мов незрівняннийсвіт краси…”. Оддалік стояли добре зна-йомі мені Валерій Громцев, Левко Дутків-ський, Марія Ісак, Софія Ротару, ВасильЗінкевич, Василь Селезінка, Василь Стрі-хович. Останній, тон-режисер місцевоїстудії телебачення, першим записував наплівку пісні композитора Володимира Іва-сюка і всіх тих, хто був на площі. Через ка-меру ми несли глядачам світ не лише кра-си, але й своїх почувань і мрій. Багато хтоз імпровізованої сцени передачі “Камер-тон доброго настрою” виглядав своє май-бутнє. Не один пов’язував його з люди-ною, що все ще сиділа на лаві під ялина-ми. Отже, 13 жовтня 1970 року — це деньнародження “Червоної рути” і “Водограю”,що дивно, пісні прозвучали одночасно, авизнання їх людьми було різне. “Червонарута” одразу затьмарила не лише “Водог-рай”, але й інші пісні.

Після “Камертону доброго настрою”друге життя “Червоній руті” дав од-

нойменний фільм режисера Романа Олек-сіва. Це своєрідна стрічка з участю цілогосузір’я талантів нашого краю. На чільномумісці стояв, звичайно ж, Володя, чиїми піс-нями — “Я піду в далекі гори”, “Водограй”,“На швидких поїздах” — стали справ-жньою окрасою стрічки. А чого тільки вар-та його поезія до пісні Валерія Громцева“Залишені квіти”! Я ніскільки не обмовився

— поезія найвищої проби.Не знаю я, коли сюди

прийду,Та залишаю замість

себе квіти,Ті квіти, що знайшов

у садуДля тебе, для тебе

я…Не зітреться ніколи у

пам’яті найбільш творчий ітому напружений до не-можливого період передзйомками фільму, колибезсонними ночами сиділими на телестудії. Записфонограми робив знайо-мий вже Василь Стріхо-вич. Репетиції. Оркестри.Апаратура. Сотні дублів.Переспівано стільки ж пі-сень. Не знали спочинкуне тільки режисери філь-му, але й Володя, Софія,Левко, Василь і МарійкаІсак. Над ранок буквальновалилися з ніг, але, ледьвийшовши на вулицю, по-чувши щебет невгамовно-го птаства, ми ніби відрод-жувалися. Володя наспіву-вав фінальну пісню пропоїзд.

На швидких поїздах

Подолаю свій шлях.Хай летить до мети,І легка моя путь –Здогадались, мабуть, —Нових друзів я хочу знайти…

Нарешті, у сінокосному серпні, учас-ники зйомок зібралися в Яремчі. Во-

лодя приїхав з нерозлучною гітарою, ра-зом з якою він перейшов на одну мою фо-тографію. На композиторові джинси, синійспортивного крою светр. Володя стоїть уколі друзів, перед якими стелиться чарів-ний світ Карпат. Погляд його ледь замрія-ний. Голова гордівливо відкинута назад…

У Яремчі він часто наспівував одну мі-норну французьку пісню. Інтерпретував їїнапрочуд вдало. Цю пісню співав він в ав-тобусі, коли ми вертались зі зйомок. Спі-вав, задумливо вдивляючися через запла-кані від дощу вікна на присмирнілі гори.

Якщо дотримуватися строгої хроноло-гії подій, згаданим зйомкам переду-

вали наші зустрічі у Вижниці. До гірськогорайцентру він приїжджав ранковим поїз-дом, проводив з нами не одну годину. Врезультаті народилося чимало оркестро-вих пісень, цікавих задумів. Наприклад,пісня “Відлуння твоїх кроків”, котру згадуюя у хвилини душевного сум’яття. Заспіватиїї Володя запропонував Василеві і мені.Після прослуховування зійшлися на думцівіддати твір моєму напарникові по сцені.Вона й прижилася в репертуарі Зінкевича.

З вижницьких зустрічей Володюпам’ятаю завжди веселим і переповненимзадумами. Він носив при собі нерозлучнийкавового кольору портфель, у якому, крімкниг, зошитів, білого халата і стетоскопа,завжди лежав чистий нотний папір. ЛюбивВолодя свій портфель по-особливому.Завжди з якимось побожним трепетомклацав замком, витягаючи нові твори. Зго-дом придбав польський чемоданчик, алезапам’ятався він чомусь менше, хоч тежвигойдував його задуми, супроводжував удорозі. Не менше од валіз дорогі мені спо-гади про його появу в Будинку культури,ручкався і сідав за стареньке фортепіано.Починав наспівувати…

Одного разу Володя приїхав до Вижни-ці як ніколи веселий, викликав нас з

Василем з Будинку культури і дорогою мо-вив: “Ану, хлопці, послухаєте зараз…”.

Володя сів на найближчу лавку і заспі-вав:

Ой зробив хлопчина та й дві красні скрипки,

Розділив надвоє снів своїх красу…Я не відривав погляду від обличчя

композитора. Воно було одухотвореним інепроникним. За його настрій більше про-мовляв голос — напрочуд міцний, стале-вий і водночас ніжний та розлогий. Цей го-лос проникав у всі закапелки серця, ожи-вав легендою і віддалявся-віддалявся, за-лишаючи по собі біль і терпкий щем.

Де тільки і за яких обставин не доводи-лося нам зустрічатися, але жодного

разу не бачив його за робочим столом учернівецькій квартирі. Складалося вра-ження, що Володя, вічно рухливий, палкийлюбитель мандрівок, ніколи не замикає се-бе у чотирьох стінах. Побувавши першийраз у помешканні, я щиро поспівчував йо-му. Жила сім’я Івасюків по вулиці Маяков-ського. У Львові йому теж випала вулиця зтакою назвою. Телефонний апарат не пе-реставав дзвонити. Добрі знайомі і люди,яких він часто і в очі не бачив, не давалийому спокою. Де тут було до праці!..

Цього разу Володя запросив мене і Ва-силя Зінкевича. Сім’я Івасюків отрималанову квартиру, приводила її до ладу. Доне-давна композитор невгамовно бігав поґаздівству, шукаючи то замки, то шпаклів-ку, то фарбу, а тепер чекав нас із таємни-чою посмішкою.

— Так що, діду, треба їхати до Москви.Викликають на “Пісню-71”, всесоюзний фі-нал. Під оркестр Силантьєва ти, Василь ія повинні заспівати “Червону руту”. Аран-жувати пісню доведеться мені особисто.Для великого складу не пробував ніколи,але треба…

Побачивши в наших очах радість ісхвалення, Володя сів за свій рояль. Взявля-мінорний акорд.

— Отут, я думаю, — сказав він, — кра-ще буде, якщо замість жіночого голосу

ÍÀÇÀÐ²É ßÐÅÌ×ÓÊ:

СПОГАДИ ПРОВОЛОДИМИРА ІВАСЮКА

13

ч. 15 (132), 12—18 квітня 2002 р. “СЛОВО Просвіти”

Незабутні

прозвучить гобой…

До Володі на квартиру ми приходиликілька днів поспіль. На телефонні

дзвінки просто не зважали, поринувши зголовою у роботу. На своєрідних репетиці-ях Зінкевич і я наспівували пісню, а він зві-ряв оркестровку.

Майже усі оркестровки, до речі, Володязавжди писав сам. Кожну він сприймав, на-че “уберю” людини. Часто любив повторю-вати: “Від того, як одягнеш пісню, значноюмірою залежатиме її звучання”. Йому як ав-торові легко було знаходити найпотрібнішішати. Особливо він полюбляв писати партії“для дерева”, тобто для дерев’яних духо-вих інструментів — гобоя, флейти, фагота.Під час наших репетицій на його роялі ле-жали також томи для оркестрування вели-ких симфонічних творів. Вони ніби виявля-ли його давні наміри підкріпити свої знанняконсерваторською освітою.

До Москви вилітали ми грудневим хо-лодним ранком. У літаку, тримаючи нотина портфелі, Володя дописував оркес-тровку. До надсадного реву двигунів йогопам’ять долучала голос флейти, гобоя,скрипок і… хвилювання, хвилювання…

На Буковині ми залишили справжнюзолоту осінь. Москва зустрічала снігом.Він збивав нас із ніг на аеродромі в Бико-во. Ледь дотягнулися до електрички.Впавши у крісла, полегшено зітхнули.

Фінал конкурсу “Пісня-71” зібрав чима-ло зірок тодішньої естради: Магомаєв,Хіль, Кобзон, Зикіна, початкуючий Лещен-ко… Десятки відомих імен. До участі у кон-курсі допускалися навіть композитори безконсерваторських дипломів. Тепер їм чо-мусь закрито дорогу. Через необдумане,як на мене, обмеження, скільки чудових пі-сень ми не почули взагалі або ж почули знепростимим запізненням.

Наш вихід на сцену. Ми з Василемз’явилися у білих, стилізованих гу-

цульських костюмах. Сліпуче сяяли про-жектори. Телевізійні камери, наближенняхвилюючої хвилини відчутно зв’язувалиповедінку. Та ще великий симфонічний ор-кестр. Після заключного голосу гобоя мивзяли перші ноти. Після конкурсу критиканазвала наш виступ визначним. Володи-мирові Івасюку було вручено диплом лау-реата фестивалю і мініатюрний рояль знаписом “Пісня-71”. Усім нам ще подару-вали метрові макети Останкінської вежі,де ми залишили один одному автографи.Це немеркнуча пам’ять про наше першеперебування у столиці.

Не минуло й року після виступу на“Пісні-71”, як “Смерічка” на крилах “Водог-раю” і “Горянки” Левка Дутківського сталалауреатом Всесоюзного телеконкурсу “Ал-ло, ми шукаємо таланти!”. Йому передува-ла, до речі, не менш хвилююча для нас по-дія — півфінал у Чернівцях. Він проходиву Мармуровій залі університету. З мікро-фоном у руках до Володі підійшов ведучийпрограми Саша Масляков. Композитор відхвилювання почав було червоніти, алешвидко опанував себе:

— Вчуся в медінституті. Пишу пісні.Мій улюблений ансамбль “Смерічка”…

Володя говорив повільно, виважуючикожне слово. Дехто пам’ятає, напевне, йо-го інтерв’ю в телепередачі. Немає сенсуйого повторювати. Залишається лише до-дати, що говорив він чистісіньку правду.Не загравав із глядачем. Дивуватися недоводиться, бо акторства він не терпів,хоч популярність серед шанувальниківестрадного мистецтва, специфіка твор-чості композитора створюють відповідносприятливий ґрунт.

Виступали ми також на заключному кон-церті “Пісня-72”. Наш “Водограй” здобув по-пулярність. Володі, з-поміж інших маститихкомпозиторів, було вручено знайомий мініа-тюрний рояль — другу нагороду за участь уфестивалі всесоюзного рангу.

“Смерічка” на якийсь час згорнуласвою діяльність. Здавалося б, мало запа-нувати затишшя, але то тільки здавалося.За ансамблем закріпилася слава першогоВІА України. Пісня і фільм “Червона рута”дали назву колективові Чернівецької фі-лармонії на чолі з Софією Ротару. Черезрік у Дніпропетровську виник ансамбль“Водограй”, а про любов глядачів вже годій говорити. “Смерічка” пустила в нашуземлю, людські серця глибоке коріння.

З якогось часу обласна філармонія по-чала вести переговори з окремими учас-

никами ансамблю. Левко, Василь та я по-ривати з Вижницею не захотіли. На про-фесійну сцену подалася лише Софія Ро-тару, яка включила до свого репертуаручимало наших пісень. Це, крім “Червоноїрути”, “Водограю”, “Відлуння твоїх кроків”,“Залишені квіти”, “У Карпатах ходитьосінь” Левка Дутківського, згодом надій-шла черга і до “Двох перстенів”, “Пісні…”,“Двох скрипок”.

Але спокуса “великої сцени” взяла все-таки гору. З першого квітня, після довгих“торгів” і обіцянок з боку тодішнього зас-тупника директора філармонії Фаліка,“Смерічка” офіційно почала вважатися ко-лективом філармонії. День сміху обернув-ся для нас майже плачевно. Жодна з умовне була виконана. Попри все, любов домистецтва та можливість нести зі сценикращі твори естради примусили забутипро тимчасові труднощі. Ми спалили мос-ти до повернення у Вижницю на самоді-яльну сцену. Попереду були нові зустрічі ізсамобутнім і талановитим композиторомВолодимиром Івасюком.

По довгій перерві Володя зустрівся зі“Смерічкою” у Києві, де ми готувалися довідповідальних концертів.Натхненний, як завжди з гумо-ром, він любив смачно посмія-тись і своєю веселістю заряд-жав інших; споряджений лас-тами і підводною рушницею,затримався з нами, щоб пока-зати кілька нових пісень, хочайого чекали у Бердянську, набатьківщині матері, батьки.

УКиївській філармонії єдуже гарний старовин-

ний зал і чудовий рояль, незнаю, який вигляд має той залпісля реконструкції зараз, алеколи Володя заграв нову пісню“Два перстені”, він став у сток-рат кращий. Ця пісня і понині умоєму репертуарі у віночку по-пурі на теми пісень “Смерічки”.Там є і “Червона рута”, “Водог-рай”, “Золотоволоска”, яку вінчомусь не любив і завжди про-сив зняти її, не записувати наплатівку, не співати на телеба-ченні, але на диво, ця піснязавжди подобалася людям, іпонині приходять на сцену за-писки, листи, щоб виконати цюпісню або прислати ноти і сло-ва.

Того ж літа в Криму прово-дився перший всесоюзнийфестиваль “Кримські зорі”,який пізніше перетворено уміжнародний, і на закінченняйого до Сімферополя засмаг-лий, чорний як негр, приїхавВолодя. Колектив поїхав додо-му поїздом, а я і Володя летілилітаком. Ми поспішали вулицями полуден-ного, спекотливого міста до філармонії, упрохолодний затишок залу, де було фор-тепіано. На той час у мене було кілька за-думів по вокалу, по манері виконання го-лосового діапазону, і я вдячний йому, що ускрутний момент одержав потрібну пора-ду і допомогу.

Раптом він своїми немузичними паль-цями зробив стрімкий пасаж на фортепіа-но і заспівав нову пісню, яку я, на жаль, незаспівав:

Коли між нами не було нічого…То був уже новий Володя. Відчувалася

філософія як у віршах, так і у музиці, тон-ке відображення високих нюансів любові,переживань пронизувало твір невидими-ми променями справжньої поезії, поезії--музики.

Володя з сестрою Галиною перевели-ся на навчання до Львова. Наші зус-

трічі стали нечастими. Доля залишиласядо нас прихильною. І він попросив нас до-помогти в організації концерту для студен-тів Львівського медінституту.

Число 13 мала квартира у Львові, кудиВолодя невдовзі переїхав, вступивши дотамтешньої консерваторії і заочно закінчу-ючи медінститут. Незважаючи на свою такзвану “нещасливість”, воно не принеслостудентові-композитору несподіванихприкрощів. Навпаки, зі Львовом пов’яза-ний більш плідний період його творчості.Що могло дати навчання у Чернівцях? Од-ні неприємності. Його натура не вкладала-

ся у звичні рамки вузу, надто вже “випира-ла” пристрасть до творчості. Нікому несекрет, що навіть до медінституту, крім лю-дей, покликаних до медицини, приймаютьспортсменів і артистів, на різні необхіднівипадки. Володя був приємним винятком,по-справжньому творчою людиною, якійнаука давалася також легко. Це зможепідтвердити кожен з викладачів інституту,що зараз живі-здорові. Однак вчитися йо-му було важко. Вислів “у своєму краї про-років нема” спрацьовував безвідмовно.Популярність композитора і клопоти зви-чайного студента зжитися не могли, булидобрим підґрунтям для заздрісників. Дех-то аж надто ревниво дбав за честь вузу,замість любові і доброзичливості створю-вав йому байдужість, а почасти і відвертеглузування з покликання. А у Львові Воло-дю чекали умови, сприятливі для закін-чення інституту і вступу до консерваторії.Табличка з цифрою 13 на дверях йогоквартири вигідно підкреслювала “справ-жню турботу” про талант.

І ось під вечір ми виїхали у напрямкуГаличини. Першою перешкодою на шляхубув міст через бурхливий Черемош. Ни-

нішнього мосту з Вижниці на Кути ще небуло, транспорт, навіть пасажирський,йшов убрід. Ніколи не забути відчуття, ко-ли переповнений автобус натужно долавдикий опір води, перевалювався з каменяна камінь і досить прозоро обіцяв переки-нутися. Ще скоріше мав заглохнути дви-гун. Не одному з нас, як ми згодом дізна-валися, думалося: “Зупинись техніка посе-ред течії — прощай, щасливе майбутнєансамблю”. На щастя, все обійшлося га-разд, але шлях “Смерічки” потому був не злегких, схожим на дорогу через оспіванийЧеремош.

Древній Львів зустрів ніби трохи по-хмуро. Згодом ми переконалися, що за йо-го похмурістю, як у людей, ховається не-підробна краса і велика щирість. Людиміста Лева зустріли наш виступ, ба ще ра-ніше прибуття, несподівано приязно. Кон-церт проходив в академічному театрі іменіМ. Заньковецької. Ставлення львів’ян доансамблю ми зауважили вже з того, що дозали було ніяк пройти. Перед дверима юр-милися сотні людей. На сторожі нашоїбезпеки стояв наряд міліції. Вдавалися дослужбових заходів. Любов до уподобанихартистів прокладала дорогу ще не черезтакі “пробки”. Ця любов часто супроводжу-валася дружніми оплесками. Концерт, щоназивається, пройшов “на ура”. Наприкінціспалахнули справжні овації, особливо піс-ля того, коли на сцену вийшов Володя.Вдячність публіки невдовзі змусила взага-лі забути про тимчасові наші труднощі. Це

найвища оцінка, яку тільки може бажатисобі служитель сцени. Вона не зрівняєть-ся навіть з найвищими відзнаками і захва-люваннями преси.

Не можу не пригадати виступ “Смеріч-ки” після присвоєння їй обласної

комсомольської премії ім. Героя Радян-ського Союзу Кузьми Галкіна. 1972 рік.Звітний концерт з нагоди знаменної події.Проведення його пропонувалося в актово-му залі університету. Ще задовго до кон-церту п’ятачок по сусідству був заповне-ний ущент. Найбільш енергійні шануваль-ники “Смерічки” рвуться у двері. Чергові зобкому комсомолу розгублені. Зал не мо-же вмістити навіть п’ятої частини бажаю-чих. Якісь спритники почали дертися надругий поверх, аби проникнути всерединучерез розбите вікно по водостічній ринві.Досі не пам’ятаю яким чином, все-таки ме-ні вдалося пройти крізь двері. Найкращебуло, звичайно, сховатися у тиші роздя-гальні. Відносній, звичайно, бо зовсім по-руч інструктор обкому комсомолу виклика-ла наряд міліції, а наша чергова адмініс-тратор ще не приїхала, та чи допомогла бі вона навести порядок. Відсутність квитків

і малі розміри залу — навряд читакі аргументи подіяли б на бажа-ючих потрапити на концерт.

Невдовзі у засклені двері служ-бового входу постукав розпашілийВолодя Івасюк. Не знаючи його вобличчя, чергова навідріз відмови-лася його впускати. Довелося всепояснити. Композитор зайшов до-середини без жодного ґудзика наплащі. Сестра Галя ступала йомукрок у крок. “Що ж то діється, діду— запитав він зі своїм традиційнимзверненням, — так, чого доброго,солістів навіть не пропустять. Вивсі у зборі?”.

Невдоволення у голосі не було.Володя радів прихильності гляда-чів, але не тією радістю, яка зава-жає людині бачити різницю міжприхильником “за переконаннями”і “за модою”.

Володимир Івасюк був переко-наний, що справжня цінність

ансамблю перебуває у прямій за-лежності від тривалості глядацькоїлюбові. Ділив публіку на секунднихі справжніх, котрі не відкидаютьсявід улюбленого колективу навітьтоді, коли загал скидає його зп’єдесталу, на який сам же і зніс.До творців сценічного дива при-хильники часто ставляться сліпо.Ці прихильники приходять і пропа-дають, до зали веде кожного мен-ше потяг, більше — мода, тотальневизнання або ж випадковість.Вмостившися зручніше у кріслі, во-ни хочуть — і край тут! — чути лишете, що їм до вподоби, не роблячи

знижок, але Володя ніколи не йшов і нерадив нам іти на компроміс із глядачем.Передусім — мистецтво. А воно — річпримхлива, виключає з себе “золоту сере-динку”, названу кимось рятівною.

Володимира Івасюка визнавали як та-лановитого композитора і водночас

любили. Не кожному дано поєднувати всобі часто діаметральні поняття. Йомувдавалося. Його оголошували “улюблен-цем”, але він особисто такого підходу несприймав. Шануючи любов і похвалу лю-дей, яких цінував, автор “Червоної рути”досить поблажливо ставився до ажіотажузбоку. Володя добре знав про жорстокістьглядача. Застілля, зустрічі, компліменти ічасте зловживання спиртними напоямипозначаються неодмінно на вимогливостідо себе, призводять до переоцінки влас-них можливостей. Поволі ідея втрачає не-пересічні якості і прописується в межахдосяжності. Непростимо боляче, колипоблажливість і вино взаємозв’язані.

“…Що ж то робиться, діду? — промо-вив Володя, потираючи синець під лівимоком. Обернувшись до сестри, він додав,— ось тобі, Галю, і “Смерічка”! Ти коли-не-будь сподівалася на подібне?!…”. Це бувне тільки успіх “Смерічки”. Можливо, лишена третину. Дві частини його Володя мігприписати собі, своїм пісням, за які часомодержуєш синці і втрачаєш ґудзики…

Володимир Івасюк та Софія Ротару під час концерту. Фото з музею Володимира Івасюка, м. Чернівці

“СЛОВО Просвіти” ч. 15 (132), 12—18 квітня 2002 р.

3 квітня прослухала передачуХерсонського обласного радіо (з18-ї до 19-ї години), яке організу-вало зустріч із заступниками голо-ви Комітету виборців (у Херсон-ській області), України ГалиноюБахматовою та Олегом Лихови-дом. І ось що вони розповіли (май-же дослівно, бо я робила нотаткипередачі, що йшла ввечері 3 квіт-ня 2002 р.).

У Скадовську виборці були за-реєстровані не за місцем свогопроживання, через що виниклаплутанина, внаслідок якої кількістьбюлетенів у скриньках виявиласябільшою, ніж кількість людей, якіприйшли на голосування (!!!). Тесаме відбувалося в Цюрупинсько-му, Каховському, Голопристансько-му, Каланчацькому районах. Алевиборча комісія розуміла всю від-повідальність і те, що потрібно бу-ло якось виходити із ситуації (ціка-во, як?).

Крім того, у Цюрупинськомурайоні під час виборів померли двілюдини. Жінка-виборець померлапросто у виборчій кабіні. Їй сталопогано, а “швидка допомога” приї-хала тільки через 30 хвилин. Та-кож помер один член виборчої ко-місії.

У селах спостерігалися довже-лезні черги. У страшенних натов-пах люди давили один одного.Там також щось було наплутано іззайвими бюлетенями (виявляєть-ся, це типове порушення!). Але“виконкоми розуміли всю відпові-дальність і робили все, що моглизробити” (?!), щоб якось підраху-вати голоси.

У школі № 59 м. Херсона овосьмій годині вечора закриласявиборча дільниця. Виборці обури-лися. Довелося викликати ОМОН.

Херсонський комітет виборцівУкраїни дивувався офіційній ін-формації з Києва 31.03.2002 р.про низьку активність виборцівХерсонської області. Це геть невідповідало дійсності.

Мене, громадянку України, ціка-вить таке: якщо були виявлені ускриньках зайві бюлетені, то хто їхзаповнив і на користь кого, і хто мавможливість розподіляти ті бюлете-ні? А найголовніше: як же підрахо-вувалися голоси виборців?

Після цієї передачі особисто умене не викликає сумніву фальси-фікація виборів у Херсонській об-ласті. (Та й хіба тільки в ній?)

Я уважно слідкувала за вибор-чими програмами. При опрацю-ванні 97 % бюлетенів центрвибор-чком оголосив дані, згідно з якимиблок “Наша Україна” за сукупнимипоказниками як блоку, так і мажо-ритарників, мав перевагу над “ЗаЄдУ!” стосовно кількості місць упарламенті. Але ще не надійшлидані з Херсонської та Закарпат-ської областей. І раптом1.04.2002 р. оголошуються дані,за якими ці 3 % вирішили долю Ук-раїни, надавши перевагу “єді”. Ду-же сумнівна ця перемога. Мене нездивувало б збільшення рейтингукомуністів та соціалістів після да-них Херсонської області, але тіль-ки не “єди”. Я не знала жодної лю-дини, крім чиновників, які б сер-йозно сприймали її.

Дуже гірко, що знову нам плю-нули в душу. Тим більше, що ос-таннім часом на традиційно черво-ній Херсонщині блок “Наша Украї-на”, блок Юлії Тимошенко та іншідемократичні сили набули попу-лярності за патріотичну позиціюутвердження української держав-ності, української мови, національ-ної культури, історії, за безкомпро-місність і мужність у відстоюванніінтересів українського народу.

Оксана ЄВСЕЄНКО

2 Політика

АКСАКАЛИ АКСАКАЛИ

“Не розлучуся з ВерховноюРадою — буду вічно молодим(молодою)” — знову стали депу-татами 82-річна Слава Стецько,75-річний Володимир Плютин-ський, 77-річний Ігор Юхнов-ський. Всі троє — з “Нашої Укра-їни”, лави якої зміцнили понад 40колишніх депутатів.

Блок Юлії Тимошенко тежмає своїх ветеранів — ЛевкаЛук’яненка (1927 р. н.), Костянти-на Ситника (1926 р. н.) і трохимолодшого Степана Хмару(1937 р. н.). Знаючі люди кажуть,що саме присутність у блоці Лев-ка Григоровича і Степана Ілько-вича посприяла зростанню попу-лярності Юлії Володимирівни наЗаході України. Колишніх нарде-пів у БЮТ набереться десяток.

Найбільше пенсіонерів середкомуністів — недарма кажуть:який електорат, такий і депутат.Ще раз нардепи: Борис Олійник(1935), Юрій Соломатін, ВікторЖук (1937), Олександр Ткаченко(1939), Станіслав Гуренко (1936),Сергій Дорогунцов (1929) — усіх31. Просто солідні люди в літах— два генерали: Іван Герасимов(1921) і Валентин Анастасієв(1925) і кандидат фізико-матема-тичних наук з КПІ Михайло Роді-онов (1937). Нардепів, що зновустали нардепами — 31.

У соціалістів аксакалом мож-на вважати Івана Сподаренка(1931 р. н.), редактора газети“Сільські вісті”. Колишніх депута-тів у СПУ разом із керівникомфракції О. Морозом шестеро.

З майже трьох десятків есде-ків у парламенті дев’ятеро у ньо-му вже побували, один був пре-зидентом (Л. Кравчук).

Вистачає “хронічних” депута-тів у “єди” — 37, представниківякої у парламенті взагалі най-більше — 150. Найстарший се-ред них — ректор КНУ ВікторСкопенко (1935 р. н.).

ЧИНОВНИКИ

“Не розлучуся з владою —буду вічно...” — у Верховній Радінепристойно багато “державнихлюдей” — міністрів, держсекре-тарів, губернаторів і просто чи-новників. Країну ще чекає свіжаепопея про те, як держслужбовцірозривалися між мандатами і на-сидженими кріслами. Це обіцяєбути не менш цікавим, ніж похідвисокого начальства у відпусткупід час передвиборчої кампанії.Як відомо, ніхто з них “на відпо-

чинок” так і не пішов.Четверо високих чиновників у

есдеків — міністр освіти ВасильКремень, заступники голів облас-ної держадміністрації Іван Різак(Закарпаття) і Володимир Шепе-тін (Харків), голова Держкомітетуз питань будівництва Валерій Че-реп.

Під великим знаком запитан-ня депутатство (чи губернаторс-тво?) сумського голови держад-міністрації Володимира Щербаня(“НУ”) — того самого, який голос-но закликав підлеглих “топити” вреґіоні “Нашу Україну” і голосува-ти “За ЄдУ!”. Знову опинився пе-ред вибором Олександр Лаври-нович (“НУ”) — раніше в парла-менті був, звідти Президент спо-кусив на посаду Державного сек-ретаря в міністерстві юстиції. Іось тепер знову обрали депута-том — не позаздриш чоловікові.“Нашій Україні” з такими членамифракції — і поготів.

Список фракції “єди” повніс-тю виправдовує її назву партіївлади. Керівник президентськоїадміністрації Володимир Литвиннедавно зрадів, що став, нареш-ті, публічним політиком, а не сі-рим кардиналом. Анатолій Кінах— ще прем’єр, але чи довго нимзалишатиметься? Варіанти —складає повноваження і йде вдепутати, тут його знову обира-ють прем’єром (або не обира-ють), або не йде в депутати, а йо-го звільняють від обов’язківпрем’єра. І нардепівського ман-дата вже нема. Важко сказати,що обере Анатолій Кирилович.Спікер Іван Плющ знову маєшанси стати спікером.

Міністри — Валерій Пусто-войтенко — транспорту, Володи-мир Гуреєв — промислової — таІван Кириленко — аграрної полі-

тики — мабуть, вирішили, щошляхи, заводи і сільське госпо-дарство більше виграють від їх-ньої присутності в парламенті,ніж в уряді. Бо в Кабміні чомусьне дуже вигравали. У ВерховнуРаду також подалися: Держсек-ретар Сергій Шевчук, головиДержавних комітетів та департа-ментів Леонід Сватков, Станіс-лав Довгий, Валерій Самоплав-ський, Георгій Кірпа, головаКримського уряду Валерій Горба-тов, львівський губернатор Ми-хайло Гладій, аж 9 заступниківгубернаторів і один — севасто-польського мера. Уся президент-ська рать.

Хоча чому вся? — Генпроку-рор Михайло Потебенько — у ко-муністів, там же кримський спі-кер Леонід Грач.

…ТА ІНШІ ПРОФЕСІЇ

“Наша Україна” має 14 біз-несменів і 4 банкірів — це з тих,що пройшли за списком. І однузірку естради — Оксану Білозір,яка між концертами свого часуздобувала освіту дипломата.

Представники творчих про-фесій є і серед комуністів — зно-ву обрано нардепами поета Бо-риса Олійника і актрису ВалеріюЗаклунну. Разом з ними світлеспортивне минуле згадуватиме“кращий футболіст Європи 1975-го року” (як зазначено у спискучленів фракції) Олег Блохін. Чивідмовиться він од мандата накористь чогось іншого, як це вжезробив колись, перебуваючи в“Громаді”, наразі невідомо.

Інший спортсмен — СергійБубка — у фракції “За ЄдУ!”. Лю-бить “єду” і перший українськийкосмонавт Леонід Каденюк.

ЇХ УЖЕ НЕ РОЗШУКУЄ МІЛІЦІЯ

Типово українська політичнакар’єра — з тюремних нар —просто в депутати — судиласяАндрію Шкілю, ув’язненому ке-рівнику УНА-УНСО (Шкіляпов’язали 9 березня минулогороку і звинуватили в організаціїмасових заворушень). Зате 31березня цього року за Андріяпроголосували виборці. Сцена-рій майже такий, як в колишньогонардепа Бродського — з-за ґратта в парламент. Тільки зі Шкілемзовсім не так легко — цілкомможливо, що саме зараз будепроведено черговий суд, який ви-рішить, що Шкіль винен. Хочазгідно із законом спочатку суд по-винен поставити питання передновим парламентом про скасу-вання депутатської недоторкан-ності для того, хто так несподіва-но її отримав. Якщо лідер УНА--УНСО все ж таки опиниться наволі, то напевне приєднаєтьсядо “НУ” або БЮТ.

Ще одним сьогоднішнім де-путатом — Юхимом Звягіль-ським (”За ЄдУ!”) декілька роківтому теж дуже цікавилися право-охоронні органи. Його підозрю-вали у привласненні особливовеликої суми державних грошей,пан Юхим навіть переховувавсяв Ізраїлі. Скандальна історія по-волі вщухла, і сьогодні про неїможна хіба що пам’ятати.

Як і про безславний політ ук-раїнської ракети, що минулогороку влучила у пасажирський лі-так, після чого міністр оборониОлександр Кузьмук пішов у від-ставку. А тепер знову прийшов увладу — нардепом від “єди”.Наш електорат зовсім не зло-пам’ятний.

За національним складом но-вий парламент доволі різнома-нітний. Найбільше, звичайно, ук-раїнців, є євреї, росіяни, татари,угорці. Всі ці діти різних народіввирішуватимуть долю україн-ського протягом наступних чоти-рьох років.

Людмила ПУСТЕЛЬНИК

ЯК «ЄДА» ЗДОБУВАЛАГОЛОСИ У ХЕРСОНІ

«Я ДЕСЬ ВАС УЖЕ БАЧИВ…»

8 квітня відомий політолог і одно-часно № 62 виборчого списку блокуВ. Ющенка “Наша Україна” Микола То-менко на круглому столі, присвячено-му результатам виборів 2002 року,запропонував можливі варіанти фор-мування парламентської більшості.

1. Політична парламентська більшість.Вона може сформуватися навколо питанняпро відношення до Президента — або йогопідтримки, або не підтримки. Якщо “Наша Ук-раїна” підтримує ідею негативного відношен-ня до Президента, то може сформуватисябільшість у складі таких фракцій — СПУ, блокЮ. Тимошенко, КПУ.

Позитивне ставлення до Президента мо-жуть висловити “За Єдину Україну!”, СДПУ(о)і та сама КПУ. Однак у цьому випадку кому-

ністи втратять довіру свого електорату.2. Ідеологічна природа більшості. На по-

зиціях державності, соціально-ринковогорозвитку економіки стоять майже всі партії,окрім комуністів.

3. Персоніфікований характер більшості.Цей варіант може бути створений лише

задля розподілу владних повноважень — по-садових місць у парламенті та Кабміні. Го-ловна інтрига буде розгортатися навколо по-сад голів Кабміну та Верховної Ради.

4. Інституційна або функціональна біль-шість. Цей варіант створюється навколо ви-рішення питання щодо перетворення Украї-ни з президентсько-парламентської у пар-ламентсько-президентську країну. Це озна-чає внесення 1–2 правок у Конституцію що-до надання прав парламентській більшостіформувати уряд, який буде підпорядковува-

тися виключно парламенту.Спочатку треба підписати договір про

принципи функціонування парламентськоїбільшості та уряду. У такому варіанті форму-вання парламентської більшості питання що-до довіри Президента не буде взагалі пору-шуватися.

На думку політолога, цей варіант є най-більш сприятливим для подальшого розвиткупарламентаризму та демократії в країні.

Ірина КОЛЯКА

ВАРІАНТИ ФОРМУВАННЯ НОВОЇ БІЛЬШОСТІ

ПАРЛАМЕНТ

Фото О. Ващенка

ПРОГНОЗ

3

ч. 15 (132), 12—18 квітня 2002 р. “СЛОВО Просвіти”

Політика

Перший висновок — най-важливіший за значенням: кому-ністи втратили своє лідерство усуспільстві, відтіснені на друге(поки що) місце і не матимуть те-пер найбільшої кількості манда-тів в українському парламенті:замість колишніх 112 місць будетільки 59, майже удвічі менше.Це доводить не тільки справжнюоцінку громадянами соціальноїдемагогії компартії, а й історичнубезперспективність комуністич-ної ідеї в нашій державі і, поприсоціальні негаразди, переорієн-тацію більшої частини спільнотина демократичні цінності.

Другий висновок — неменш важливий: впевнену пере-могу здобули національно-де-мократичні сили: блок “За нашуУкраїну” Віктора Ющенка та блокЮлії Тимошенко. Сюди, певно,можна віднести й опозиційнусоцпартію Олександра Мороза,яка все більше тяжіє до класич-ної європейської соціал-демок-ратії — в сумі це 112 мандатів.

Третій висновок — вельмипромовистий: до українськогогромадянства нарешті дійшло ус-відомлення того, що не можнащоразу повторювати ті самі по-милки, себто — підтримувати ре-жим, який упродовж останніх 6–7років не зумів провести ефектив-ні реформи, підвищити загаль-ний добробут населення, обратидемократію, а навпаки — розо-рив державу, дозволив олігархіч-ним кланам розбазарити націо-нальні багатства, і намагаєтьсяутриматися при владі тоталітар-ними методами. Ці настрої в сус-пільстві правляча верхівка відчу-ла давно, але вони, ці настрої,спливли на поверхню під час пе-редвиборчої кампанії. Стало зро-зуміло: за чесних, демократич-них, прозорих виборів, нічогодоброго Президентові та йогооточенню не світить. Тоді вонипішли ва-банк — вирішили до-могтися свого через так звані по-літтехнології, які розроблялимосковські фахівці, втручаннявлади у виборчий процес, масо-ве використання адмінресурсу,очорнення опозиції, занесення усписки виборців так званих “мер-твих душ” і немовлят, махлюван-ня і фальшування під час виборівта підрахунку голосів. За цими“політтехнологіями” передбача-лося: створення потужного проп-резидентського блоку “За єдинуУкраїну!”; роздріблення україн-ського політикуму, щоб макси-мально дезорієнтувати виборціві розтягнути їхні голоси (33суб’єкти виборчого процесу запартійними списками — чи не за-багато для України?); створення

маріонеткових блоків і партій, якіпідтримували режим, хоч прямоне декларували цього (“зелені”,“озимі”, “прогресивні”, жінки замайбутнє, демсоюзівці, тощо).Ставилося завдання: конче до-битися вирішальної переваги,щоб утворити пропрезидентськубільшість у Верховній Раді.

Що тільки не робилося дляцього! Фальшиві результати соц-опитувань, безперервна пропа-ганда й агітація за відповідні си-ли через залежні засоби масовоїагітації, інформаційна блокадаопозиційних сил та всіляке цьку-вання їх через кишенькову Ген-прокуратуру. Подейкують, що від-повідна рознарядка щодо того,кого слід підтримати і яку кіль-кість голосів забезпечити, була

доведена до областей і районів,багатьох чиновників змушувалиписати заяви про звільнення зпосади за власним бажанням бездати — дату обіцяли поставитипісля підрахунку голосів, якщо небуде замовленого результату.Був оприлюднений план, підго-товлений стратегами блоку “ЗаЄдУ!”, як і що робити, щоб досяг-ти бажаного. Існування такогоплану влада спростовувала, од-нак багато чого діялося саме так,як передбачалося цим, нібито не-існуючим, планом.

Коли стало видно, що проду-мані заходи не дадуть очікувано-го результату, влада, як вважа-ють представники опозиції, свідо-мо вирішила зробити все, щобзменшити активність електорату.Саме цим пояснюють надзвичай-но незадовільну організацію ви-борів, тісні приміщення дільниць,пропускна здатність яких не від-повідала кількості виборців. Томув другій половині дня на дільни-цях було стовпотворіння, багатолюдей (у Києві, наприклад, поде-куди майже половина) не змогли

проголосувати. А це, переважно,молодь, патріотично налаштова-ні громадяни, оскільки помічено,що зранку здебільшого голосува-ли люди похилого віку, ветерани,серед яких більшість — прихиль-ники комуністів.

На щастя, масово одуритинарод не вдалося, він виявивсямудрішим і розсудливішим, ніжраніше. Пропрезидентський чи-новницький блок не взяв навіть12 % голосів (та й ті ще підда-ються сумнівам з боку опонен-тів), хоча розраховував щонай-менше на 30 %. Жоден з блоків-сателітів не подолав 4-відсот-кового бар’єру, якщо до таких невідносити соціал-демократівоб’єднаних. Все це свідчить прокатастрофічну втрату владою

довіри у суспільстві, яку вже нав-ряд чи зможе вона у нинішньомускладі повернути.

Четвертий висновок —надзвичайно принциповий: неподолали 4-відсоткового бар’єратакі відверто проросійськи на-лаштовані суб’єкти виборів, яккомпартія оновлена, Всеукраїн-ська партія трудящих, Російськийблок, “Зубр”. Більше того, вонине набрали й одного відсотка го-лосів. Це вельми прикметнийфакт: нинішня українська спіль-нота у переважній більшості непідтримує відновлення союзу убудь-якій формі, попри всі життє-ві негаразди орієнтується насвою незалежну державу, не хо-че підставляти шию під нове ко-лоніальне ярмо.

П’ятий висновок — по-сво-єму обнадійливий: незважаючина потужну агітацію і пропаганду,обробку суспільної свідомості че-рез залежні засоби масової ін-формації, надто електронні, тавитрачені кошти, не досягли ме-ти соціал-демократи об’єднаніМедведчука—Суркіса—Кравчу-

ка. В останні роки вони демонс-трували явну самовпевненість іне приховували своїх амбітнихнамірів. Скромний результат ушість з хвостиком відсотків голо-сів фактично перекреслює мріїМедведчука зайняти президент-ське крісло.

Шостий висновок — доситьсимптоматичний: мав місце під-креслено винятковий інтерес донаших парламентських виборів збоку стратегічних партнерів —Росії та США. Американськийконгрес ухвалив спеціальний до-кумент, що закликав до прозорихі демократичних виборів в Украї-ні, схожого змісту заяву зробивтакож Держдепартамент США.Російські політики взагалі висло-вилися, які блоки і партії влашто-вують Російську Федерацію, а які— ні, що є безпардонним втру-чанням у наші внутрішні справи.Узагалі складалося враження, щопосли Америки Паскуаль та РосіїЧерномирдін були своєріднимисуб’єктами українського виборчо-го процесу. Це явище справдісимптоматичне — Україна стаєрозмінною монетою у великій по-літиці, і це вимагає посиленоїпильності української громад-ськості.

Можуть бути опротестованірезультати виборів окремимисуб’єктами виборів, хоча наврядчи успішно, та підсумки голосу-вання по окремих мажоритарнихокругах. Віктор Ющенко, наприк-лад, на підставі паралельногопідрахунку голосів вважає, щопоказник його блоку заниженийприблизно на 5–7 %, а показникблоку “За ЄдУ!” відповідно нас-тільки ж завищений. Попередніпідсумки голосування в одноман-датних округах, де найбільше бу-ло правопорушень, показують,що тут більшість депутатів будевід блоку “За ЄдУ!”, за рахунокчого він може вийти на першемісце за кількістю здобутих ман-датів, дещо випередивши блокЮщенка. Ось тепер наочно вид-но, чому Президент так впертонакладав вето на законопроектпро пропорційну систему виборіві змусив Верховну Раду піти накомпроміс — покласти в основуЗакону про вибори змішану, про-порційно-мажоритарну концеп-цію. Уже тоді представники вла-ди боялися пропорційної систе-ми, за якої важче за допомогоюадмінресурсу здобути більшістьмандатів. У мажоритарних окру-гах легше провести бажаних кан-дидатів через підкуп електорату,тиск на громадську думку та всі-лякі зловживання.

За результатами виборів водномандатних округах, блок “Заєдину Україну!” отримує ще 66депутатських мандатів, “НашаУкраїна” — 42, КПУ — 7,СДПУ(О) — 5, СПУ — 3, по 1 — 3мандати здобуло кілька блоків іпартій, що не подолали 4-відсот-кового бар’єру, та 93 мандатиздобули самовисуванці. Вони мо-жуть приєднатися до переможціві більшість з них — до блоку “ЗаЄдУ!”. Політологи прогнозують,що за їхній рахунок і через пере-манювання та перекуповуваннядепутатів “єдуни” можуть утвори-ти кількісно найчисельнішу фрак-цію, однак недостатню для ство-рення парламентської більшості.

Сьогодні політиків і політоло-гів, як і пересічних громадян, най-більше цікавить, якою ж буде кон-фігурація нового парламенту, чивдасться сформувати більшість іякою вона буде. Жодна із політич-них сил, які складатимуть май-бутню Верховну Раду, не є само-достатньою, щоб мати свою біль-шість, однак є надія, що більшістьвдасться створити без участі ко-муністів. Оптимізм “єдунів”, що їмвдасться стати осердям створен-ня парламентської більшості,звичайно ж, пропрезидентської,здається дещо передчасним: нинінавіть представники бізнесу, щопройшли у парламент, намагати-муться дистанціюватися від нинідіючого Президента, скомпроме-тованого в очах української гро-мадськості та світової спільноти.

Однак зачекаймо до першоїсесії Верховної Ради четвертогоскликання.

07.04.2002

ЯКІ Ж ВИСНОВКИ МОЖНАЗРОБИТИ З МИНУЛИХ ВИБОРІВ?

ПОГЛЯД ВІТАЛІЯ КАРПЕНКА

Ввічливе нагадуванняведучої Ірини Халупи проте, що проведене під часспеціальної передачі радіо“Свобода” опитування ба-гатьох політиків (в томучислі І. Плюща, Л. Кравчу-ка, багатьох інших) під-твердило тезу “яка у полі-тиків мораль, така й політи-ка”, не вплинуло на екс-ві-це-спікера. Він продовжу-

вав переконувати присут-ніх у тому, що моральність— це не та категорія, якамає значення у прийняттіполітичних рішень.

Натомість присутня прицьому пані Юлія Тимошен-

ко висловилася чітко: “Цюнинішню аморальну вико-навчу владу, яка впродовжмайже десяти років руйнуєне тільки економіку, а й мо-раль суспільства, давнотреба замінити на владу

моральну. Бо тільки за мо-ральної влади, яка здатнане брехати, а говоритиправду, буде й моральнаорганізація життя в держа-ві!”

Очевидно, що правля-

ча верхівка не хоче бачитисебе поза владним олім-пом. А отже, наближаєтьсячас нового переділу пор-тфелів і сфер впливу. Томувсі ті, кому їхня мораль даєзмогу й надалі не відчувати

різниці між правдою і брех-нею, поспішають засвідчи-ти свою лояльність до вер-хівки у найбільш відвертийі драстичний спосіб.

У кожному разі, панГавриш, скоріше за все,набрав певні бали дляпідвищення свого рейтин-гу в списку, який, мабуть,уже готується на вул. Бан-ковій.

Стефан КОСТКА

Це відверте висловлювання, якедуже нагадує шило, що вилазить змішка, нещодавній (до виборів) зас-тупник голови Верховної Ради СтепанГавриш, він же активний захисник

правлячої команди Кучми, дозволивсобі прорікти 3 квітня 2002 року, всереду, під час прямого ефіру вечір-ньої “Свободи”, у присутності кількохвідомих в Україні і світі осіб.

Степан ГАВРИШ: «МОРАЛЬ НЕ Є ПРИНЦИПОМ ОРГАНІЗАЦІЇ ВЛАДИ!»ЛЕКСИКА ВЛАДИ

Малюнок О. Євтушенка

“Слово Просвіти”продовжує цикл пуб-лікацій про своїх чи-тачів, про людей, якітворять газету разоміз нашим журналіст-ським колективом.

Володимир Касянен-ко — член проводу

харківської обласноїорганізації ВУТ

“Просвіта” іменіТ. Шевченка, експерт-хімік спецавтопідпри-ємства з перевезеннянебезпечних ванта-

жів… Утім — надаємоможливість гостю са-

мому говорити.Народився я у місті Ме-

рефа, на Харківщині. Вдав-ся в діда — гарячу, відкри-ту, розумну й роботящу лю-дину. Це, передусім, — пронього.

Дідусь змалечку найми-тував у німецькій колонії, і,попри все, багато дечого уних навчився. Так, повер-нувшись, варив дома тем-не оксамитове пиво, яке унас пішло на конвеєр лише10 років тому. Кабанів вінвирощував не на сало, а нам’ясо, був навіть земськимгласним (по-нашому — де-путат районної Ради). Пе-редався мені також дідусівнаціональний консерва-тизм чи, радше, радика-лізм, хоча батько був “доб-ропорядним і шанованимрадянським громадяни-ном”. До речі, якраз батькорятував мене кілька разів устудентські часи, коли ме-не хотіли вигнати з Харків-ського політехнічного інсти-туту за націоналізм. Маюфах інженера-хіміка-техно-лога, захистив кандидат-ську дисертацію в Росії, те-ма — “Підвищення ефек-тивності виробництва алю-мінію високої частоти”.Свого часу працював наалюмінієвих заводах у Но-рильську та Красноярську.У дослідному цеху ми роз-робляли спеціальні видиалюмінію для бомб.

Як не дивно, до цього ябув “культурним героєм” —заввідділом культури у ра-йоні, й за три роки відкривхудожню і музичну школи,6 бібліотек, парк культури уМерефі, а найголовніше, знайважчими боями — від-воював кошти на виготов-лення погруддя Івана Сір-ка. Хоча потім вищі партій-ці зчинили ґвалт, і його 13років переховували, чекаю-чи на встановлення…

Найвиразніший спогаддитинства — смерть бать-ка, військового льотчика.Лише смерть відкрила йогонезагоєну рану на нозі(фронтова травма — літакбатька збили і він стрибнувз парашутом).

МЕРЕФА І “ПРОСВІТА”Війна за Сірка була вій-

ною за Мерефу, бо видат-ний козацький полково-дець — історичний символцього міста. Близько 1585року цю місцевість подару-вав Дмитрові Сіркові Сте-фан Баторій за успішні по-ходи на татар. Саме тут інародився Іван Сірко, ко-шовий отаман ЗапорозькоїСічі, що протягом 50 роківпереможно воював і з тур-ками, і з татарами, і з мос-ковитами.

“Мерефа”, у перекладі зтатарської — пасовиськосміливих. Однойменна річ-ка Мерефа впадає в річкуМож (ще — Мжа, Межа). І цірічки були натуральнимизахисними кордонами міста

від татарви. Тут була ко-зацька слобода.

З 1869 року Мерефа —залізнична станція Харків-сько-Азовської залізниці. Упершому десятилітті двад-цятого століття місто сталоуже подвійною станцієюМерефо-Брянської та Ме-рефо-Херсонської заліз-ниць. А з 1969 року звідсибуло зроблено таємнустратегічну дорогу черезЗміїв до Куп’янська, якоювозили ядерні ракети. ВідМерефи до Валу розляга-лися величезні дубові ліси,що “годували” славетнупаркетну майстерню йогоімператорської величності,знищену більшовиками піс-ля 1928 року. Харківськийбудинок Держпрому, до ре-чі, і досі “тримається” нацьому паркеті.

Сьогодні місто — великазалізнична станція. Є скло-завод, заснований бельгій-цями понад 100 років тому,спиртозавод, сантехзавод,взуттєва фабрика, збанкру-тілий хлібокомбінат — ось івсі виробничі потуги. Мере-фа — одне з небагатьохміст на Харківщині, де тра-диційно збереглися україн-ські школи (на даний мо-мент усі сім середніх за-гальноосвітніх шкіл — з ук-раїнською мовою навчан-ня).

Стосовно адміністра-тивно-економічних реалій,то впродовж останніх 15років владне обличчя містане змінилося, натомістьвтрачено понад три тисячіробочих місць.

Просвітянська організа-ція у Мерефі — з 1988 року.ЇЇ організатором був Ігор Ми-хайлин, професор, завіду-вач кафедри журналістикиХарківського національногоуніверситету імені Каразіна,свою (далеку не останню)роль відіграли учителькаЛюдмила Тремполець таГригір Рідкокаша. Тоді ж не-легко було на Сході створю-вати подібну структуру. Доречі, у 1989 році завдякипраці цієї команди єдинийраз на місцевих виборах пе-

реміг Ігор Михайлин, рухі-вець, обраний депутатомміської Ради. Тотальний пе-реляк партноменклатури то-ді обмежив фальсифікації,які на наступних виборахуже абсолютно витіснили звлади “наших” людей…

Що робить сьогодні ме-реф’янська “Просвіта”? Те,що можна робити на гро-мадський засадах. Перед-платили понад 100 примір-ників Євробюлетеня, жур-нал “Політика і культура”мереф’янським учителямза наш кошт, усі вчителі хі-мії отримали також ком-плекти хімікатів. З дітьмипроводимо екскурсії в Хар-ківський літературний му-зей, у мереф’янський істо-ричний музей. За свій коштя возив мереф’ян до Києвана зустріч із Папою Рим-ським. Засипали власно-руч дороги, щоб не булобагнюки у Мерефі (провул-ки Комінтерну і Мирний, ву-лиця Мирна). Багато щороблять наші просвітяни,висококваліфіковані інже-нери Кость Романів і Ген-надій Мезін, Сергій Тахма-зов проводить часто шкіль-ні конкурси з призами, за-безпечує дитячу міськуфутбольну команду ім’ячами, і формою. Допо-магаємо Будинку дитини —останнього разу купили на350 гривень одежі дітям…

ЗЕМЛЯ НЕ МОЖЕБУТИ ЗБИТКОВОЮ Народився я у місті, де

асфальт чудово ладить ізземлею. До того ж дідусь,як “культурний господар”,дечого мене навчив. Жит-тям я, зрештою, зрозумівту істину, що врятує нашукраїну тільки куркуль, тоб-то людина, яка працею наземлі забезпечує і своюсім’ю, і найманих робітни-ків. Причому наймані робіт-ники в селі — не розкіш і незлочин “капіталістів”, ажиттєва необхідність. Біль-шість простих селян у гаря-чу пору потребують допо-моги (часто приходять сусі-ди, знайомі, родичі). Так

ось куркуль — основадержавності більшостікраїн, а в Україні, з багатю-щими землями — це окре-ма тисячолітня культура.Говорю “куркуль”, бо “фер-мер” для мене — якесьефемерне поняття з ма-леньким трактором, у ком-бінезоні, кепі, а я звик ба-чити дядька у куфайці,“дурній” шапці, з чорнимивід землі руками, доброго іпростого. У Польщі — 2,5мільйона таких селянськихгосподарств, у Німеччині —десь два, у Франції — три.Ми маємо поки що тільки 6мільйонів паїв, найближ-чим часом з них оформить-ся, думаю, десь 200 тисяч“куркулів”. Якщо ж за кільканаступних років таких гос-подарств буде не менше 2мільйонів — стабільністькраїні гарантовано.

Але сьогодні, на жаль,система робить усе можли-ве, щоб відлякати селяни-на од землі. І хоча Прези-дент Л. Кучма у 1999 роцізробив той грандіознийкрок, започаткованийКромвелем в Англії ще у1650-му — парцеляція зем-лі, — його використовують,як правило, на своє благовладно-кримінальні групи.Вони ж постійно кричать,що сільське господарюван-ня в Україні — збиткове,отримуючи насправді коло-сальні надприбутки з ньо-го.

Ще працюючи в Харків-ському райкомі комсомолу(“пощастило” і на таке), змігу теорії і на практиці вивчи-ти технологічні процеси ви-рощування зернових, про-сапних, інших сільськогос-подарських культур в Украї-ні. Знаю наше село (і закор-донні земельні господарс-тва) з усіх боків, як і з сере-дини, сам маю землю і пра-цюю на ній не один рік.

Тож давайте дивитисяна сільське господарство зточки зору чесного, розум-ного і працьовитого госпо-дарника. Безумовно, землявимагає важкої праці, пов-ної самовіддачі людини,тому — не для кожного.Але вона ж дає стабіль-ність і певне благополуччя,збалансовує біоенергетикулюдини. Подивимося нарентабельність цієї справи.Маємо чотири-п’ять найви-гідніших для вирощуванняв Україні сільськогосподар-ських культур. Найперше— зернові, як-от пшениця,пивоварний ячмінь. Цукро-вий буряк, звичайно, далі— соняшник, картопля. Ду-же рентабельною є гірчи-ця, про яку в нас забули.Свою роль відіграє куку-рудза, на півдні — кавуни.

Візьмемо зернові. Є 6технологічних операцій з їхвирощування: оранка, бо-ронування, сівба, осіннє івесняне підживлення ґрун-ту азотними добривами,збір врожаю. Які ж витратина пшеницю на кожен гек-

тар? 100–110 кг зерна дляпосіву, 40–45 літрів солярки(хай 50 через зношену тех-ніку), оранка, боронування,збір — по 100 гривень закожну технічну операцію,якщо своєї техніки господарне має, нехай подвійне під-живлення (по 200 кг добривкожне) — ще 200 гривень.Таким чином максимальнівитрати становлять десь700 гривень. Враховане жподвійне підживлення пе-редбачатиме вже вищийґатунок пшениці, ніж зви-чайно. Мінімально декла-рована ціна на зерно — 300гривень тонна (реальна —400, “недооцінка” — для ті-ньових прибутків), за на-ших же оптимальних умовпшеницю можна продаватиза 500–600 гривень. Занормальних погодних умов3 тонни зерна зібрати з гек-

тара не є проблемою, тождесь 1500 гривень — за йо-го реалізацію. Віднімемовитрати плюс 20 % ПДВ,податок з гектару — вихо-дить десь 600 гривень чис-того доходу на гектар з ви-рощування пшениці. Гово-рячи ж про “поміщиків”, ко-лишніх голів колгоспів ірадгоспів, які мають техні-ку, менше витрачають наусі технологічні процеси —їх тіньові прибутки мінімумудвічі більші. Тож із тисячігектарів пшениці, заплатив-ши усім зарплату і ренту,він може заробити 600–700тисяч гривень.

Кажуть, техніки немає,але ж трактори і комбайниу вирій не літають. У ма-ленькій Мерефі є близько30 тракторів, вони нікуди неполетіли і не полетять. ВУкраїні в середньому одинтрактор на 50 га, а найваж-ча робота для нього —оранка. “Білорус” же за 100днів “оранкового” часу мо-же обробити 400 гектарів.До того ж сьогодні від Кри-му на північ ідуть так звані“механізовані бригади”, якіза збір врожаю беруть від10 до 20 % продукції. За ріккомбайн “Джон Дір”, “Домі-натор” або “Клас” може зіб-рати врожай із півтора-двохтисяч гектарів, починаючи зранніх зернових, горох,озимі пшениця та ячмінь,яра пшениця, соняшник,гірчиця, кукурудза… Десь,отже, мінімум 160 тисячгривень річного прибуткуврожаєм може отримуватикомбайн (окуповується за3–5 років). Але треба нала-годити добрі кредитні лінії,знайти стабільного замов-ника. Тим паче лише степзберігає поки що “нахил” довеличезних полів.

Так що усі крики здоро-вих “дядь” у капелюхах і при“Мерседесах” про збитко-вість сільського господарс-тва — блеф на приховуван-ня великих крадіжок. Великігосподарства (з тисячамигектарів) — дійсно невигідні.Бо коли нападає якась хво-роба і немає середніх різно-

культурних (за сівозміною)полів — можуть загинутисотні гектарів продукту.

Які ж ще культури вико-ристовуються для сівозміни?Вигідним є також соняшник(півтори тонни з гектара —дві тисячі гривень мінус мак-симум тисячу технологічнихзатрат і податків), гірчиця,яка дає до трьох тонн гірчич-ного зерна (з гектара, оче-видно), а це — тонна гірчич-ної олії, три тисячі гривень.Гірчиця ж — культура, яка небоїться “слабких” ґрунтів,навпаки, дає зелену масу(мульчу) як добриво у ґрунт,зберігається, до того ж, гір-чична олія (на відміну від со-няшникової) — три і більшероків. А ще є картопля: двад-цять тонн з гектара і десь тритисячі чистого прибутку. Акавуни?

Кажуть — стихійні ли-ха. Так, буває і град, і замо-розки, але ж — не щодня.Пам’ятаю заморозки десьтрирічної давнини, це буладійсно трагедія! Я плакав,коли прийшов на город іпобачив, що пообсипалисяусі абрикоси і сливи. Нор-мальна людина не можетаке переживати без сліз.Але ж де були низини, вода(як добрий акумулятор теп-ла) — щось зібрали, і ми небули без нічого. Картоплюзамерзлу викосили, і ви-росла нова… Тваринниц-тво тут, зрозуміло, не таквразливе на стихійні лиха, ітеж є вигідною справою.Візьмемо звичайну свиню.У середньому вона з’їдає5–7 кг корму за день (різназелень влітку, дерть, комбі-корм, навіть картоплю чикормовий буряк, інше…)Десь за 150 днів кабанчикнабирає 90–100 кг ваги (60кілограмів чистого м’яса,10–15 — сало, решта —дешева свинина) — цедесь 1000 гривень від про-дажу продукту мінус 700гривень вигодівля. А коро-ва? На ній практично і ви-живає будь-який селянин.А курка, качка, індики, кро-лики?..

Так, сільське господарс-тво є ризиковою справою,але не більше, ніж будь-якаінша. Шкідливо сідати в ма-шину і думати щодня, щорозіб’єшся. Можна, звичай-но, і в аварію потрапити:залежить усе від твоєїпильності, праці і волі Бо-жої. Не буває легких рі-шень, але їх потрібно роби-ти, адже ми прийшли у цейсвіт, щоб працювати. Гос-подь дав землю для люди-ни. Рано чи пізно припи-ниться обкрадання людей утаких розмірах, буде щеприбутковішою земля. Такчи інакше на “куркулі” три-мається держава, бо землямає великі внутрішні резер-ви для подолання усілякихзовнішніх криз…

Підготував Олександр СОЛОНЕЦЬ

Âîëîäèìèð ÊÀÑßÍÅÍÊÎ:

«КУРКУЛЬ — ОСНОВАДЕРЖАВНОСТІ...»

“СЛОВО Просвіти” ч. 15 (132), 12—18 квітня 2002 р.

4 «Просвіта» сьогодні

ГІСТЬ РЕДАКЦІЇ

Фото О

. Кутла

хметов

а

13

ч. 15 (132), 12—18 квітня 2002 р. “СЛОВО Просвіти”

Суспільство і ми

РІЧКОВА БОГИНЯ ІВОСЬМИЙ СИН ЦАРЯШАНТАНУ

Цар Пратіпа усамітнився білясвященної Ґанґи для ревногоподвижництва. І якось річка в по-добі богині підійшла до відлюд-ника й сіла на його праве стегно.Здивований Пратіпа мовив до ча-рівної гості:

— Що привело тебе до мене,красуне? Чим можу прислужити-ся?

— Я покохала тебе, царю, —мовила юна дівчина. — Покохай іти мене. Адже кажуть мудрі: за-кохану жінку не слід відштовхува-ти.

— Я не можу покохати чужудружину або жінку не свого стану.Така моя свята обітниця, — від-повів Пратіпа.

— Я не заміжня і не з іншогостану. То невже відштовхнешмене?

— Не можу я пристати на та-ке. Ти сіла мені на праве стегно, авоно лише для дочок і невісток.Закохана жінка сідає на ліве стег-но. Тому й відмовляю тобі, красу-не! Будь краще моєю невісткою.Я вибираю тебе для свого сина.

— Що ж, нехай так, — погоди-лася дівчина, — я одружуся зним. Але він не мусить знати, хтоя і що я. Що б я не чинила, нехайвін не перешкоджає і ні про що нерозпитує. Тільки тоді доля пошленам щастя, а тобі — внуків.

Дівчина зникла. А згодом уПратіпи та його дружини народив-ся син. А що народився він тоді,коли Пратіпа перебував у смирен-ному відлюдництві, то й назвалийого Шантану — Супокійний.

Коли Шантану виріс, цар-батько закликав його до себе:

— Колись, сину, провідаламене невимовно чарівна дівчина.Якщо раптом вона прийде до те-бе, візьми її заміж, але не розпи-туй — ні хто вона, ні звідки. І щоб не робила, ти на те не зважай.

Посадовив сина на царськийпрестол й подався в ліс доживативіку. Шантану ж, ставши царем,часто вирушав на полювання. Іякось на березі Ґанґи помітивюну дівчину, наче богиню красина лотосі.

Дівчина зашарілася під йогозахопленим поглядом. А Шанта-ну лагідно мовив до неї:

— Хто б ти не була, стань ме-ні любою дружиною!

Дівчина підійшла ближче:— Але з однією умовою: не

стримуй і не картай мене, що б яне чинила. Приймаєш цю умову, ія — твоя дружина.

— Авжеж! Авжеж! Звичайно,приймаю! — палко запевнив їїцар.

І богиня Ґанґа стала дружи-ною Шантану. Та що вона богиня,молодий цар тоді ще не знав.Обоє нестямно кохали одне од-ного й не помічали, як летять дні,тижні, місяці й роки. У них наро-дилося семеро синів, і кожногодружина бігцем відносила до річ-ки й кидала в бурхливі хвилі.Шантану бачив те, але мовчав,боячися втратити кохану. Та колинародився восьмий син, а дружи-на і з ним кинулася до річки, Шан-тану не витримав.

— Не губи безневинної дити-ни! — заблагав він. — Хто ти йзвідки, що так безжально позбав-ляєш життя моїх синів? Зупини-ся, не бери на душу ще одногонеспокутного гріха!

Тоді дружина прибрала подо-би богині й мовила:

— Ти хочеш знати, хто я? Вті-лення Небесної Ґанґи, мати вось-

ми напівбогів, які через прокльонмали жити на землі. З тобою яжила, щоб сповнити божий замір— зняти той прокльон. А для цьо-го їхніми батьками могли бутитільки я і ти. Я позбавляла дітейземного життя і вже врятувала сі-мох наших синів. Але восьмогоне встигла, тож він залишитьсяпри тобі. Назви його на моючесть. Дбай про нього, і він станемогутнім воїном, неподоланним убитві. А я полишаю тебе, бо типорушив дане слово.

Мовила так Ґанґа й зникла. Аневимовно засмучений цар по-вернувся до столиці, де назвавсина Ґанґадатта — “Даний Ґан-ґою”.

Йшли роки. Одного разу Шан-тану, вже вдівець, знову зустрівбіля річки юну вродливицю. І за-питав:

— Хто ти й звідки, красуне? — Дочка рибалки, достослав-

ний царю, — чемно відповіланезнайомка. — Човном перевожулюдей через ріку. А батько мій —рибальський ватажок.

Шантану закохався в красу-ню-перевізницю. І пішов до їїбатька, просити руки дівчини.

— Ти можеш одружитися знею, але за однієї умови, — від-повів той.

— І що ж то за умова? — поc-питав цар.

— Умова така: син, який у васнародиться, посяде царськийтрон.

Пообіцяти цього Шантануне міг, хоч і палав коханнямдо Сатьяваті — так звали дів-чину. Невеселий повернувсяцар до палацу: він не міг ка-лічити життя єдиного синазаради власного щастя.

Ґанґадатта невдовзі діз-нався, чому батько засмуче-ний. Він сам пішов до риба-лок і заявив, що зрікаєтьсясвого права на престол. Алебатько Сатьяваті поставивнову вимогу: щоб він ніколине одружувався і не мав ді-тей. Заради батька Ґанґадат-та пристав і на це.

На своїй колісниці він од-віз Сатьяваті до царськогопалацу. Шантану вразив са-мовідданий вчинок сина. Роз-чулений батько прорік йомубути неперевершеним вої-ном. А Ґанґадатту після йогострахітливої клятви стали на-зивати Бгішма — “Грізний”.

У Шантану й Сатьяватінародився син, котрий виріс іпосів престол, але невдовзіпомер. Дві його дружини, якихвикрав йому Бгішма, народи-ли двох синів — Панду й Дгріта-раштру. Перший мав п’ятьох си-нів, другий — сто синів і однудочку. Нащадки Панду називали-ся пандави, а Дгрітараштри —каурави. Битві двоюрідних братівпандавів та кауравів і присвяче-на “Махабгарата”. Бгішма в ційвійні був полководцем, він очо-лював військо кауравів. На 10-йдень 18-денної битви Бгішмусмертельно поранив Арджун, тежмогутній воїн, одружений із сес-трою Крішни. Він підступно пус-тив у нього стрілу з-за спини дів-чини, в яку Бгішма відмовивсястріляти. Бгішма прожив іще 58днів і виклав Юдгіштхірі, найстар-шому з пандавів, настанови проте, як керувати державою. Ці нас-танови склали “Шанті-парву”,“Книгу миру” — 12-ту книгу “Ма-хабгарати” (всіх книг — 18). Тодіж Бгішма виклав і воїнський ко-декс честі, особливо властивийраджпутам, багато чим схожих назапорозьких козаків.

БГІШМА-МГІШМАКА,БУШМА-БУШМАКА

У міфі про Бгішму чимало то-чок дотикання з Україною. Зокре-ма, суто воїнське ім’я Бгішма від-повідає українському прізвищуБушма й означає “Грізний”, “Когобояться вороги”. Компонент bhish(синоніми bhi, bhaya) — “страх”,“побоювання”, “ляк” (CРС, 475,482) споріднений з укр. боятися,безбоязний, боязкий, боягуз.

Імені Бгішма відповідає іншевоїнське ім’я — Бгішмака, що йсобі тотожне українському пріз-вищу Бушмака. Його мав царБгішмака, батько Рукміні, дружи-ни Крішни, ім’я якої, в свою чергу,споріднене з латиським прізви-щем Рукмане.

Інше ім’я Пратіпи, діда Бгішми— Пар’яшравас. Воно тотожнеімені Переяслав, досить рясновідбитому в давній і сучаснійслов’янській топонімії: Переяславна Київщині, Переяслав-Заліськийі Переяслав-Рязанський у Росії,Преслав у Болгарії, Бреслау в Ні-меччині тощо. Санскр. parya озна-чає “багато”, “дуже”, “винятково” йтотожне українським префіксампере й пре. Тобто імена Пар’яш-равас і Переяслав означають “Ба-гатославний”, “Преславний”.

У Шантану був старший братБахліка, а внука Бахліки звалиБгурішравас — “Багатославний”.Це воїнське ім’я тотожне україн-

ському імені Борислав (наприк-лад, у відомого українського пое-та, фронтовика Борислава Сте-панюка) й відбите в назві сучас-ного міста на Львівщині. Санскр.bhuri теж означає “дуже”, “бага-то”. Тобто Бгурішравас та Борис-лав і собі означають “Багатослав-ний”, “Преславний”. Бгурі також— імена Брахми, Вішну та Шіви,а ця трійця верховних індуїст-ських богів уособлює тризуб іправе, ліве й середнє вістря уньому. Тож ім’я Бгурішравас мо-же означати й Брахмослав, Віш-нуслав або Шівослав. А оскількиШіва — спадкоємець ведійськогоРудри, тотожного слов’янськомуРодові, то й Родослав.

Бгурішравас, цар бахліків,теж підтримував кауравів. На 14-й день битви (війна “Махабгара-ти” тривала 18 днів) Бгурішравасзітнувся в герці з царем Сатьякі,прибічником пандавів. Сатьякіпочав знемагати, і тоді Крішнапопрохав Арджуна підсобити йо-му. Той, неперевершений лучник,

пустив у Бгурішравасастрілу й відтяв праву руку(сам Арджун — лівша).Лише тоді Сатьякі здолавБгурішраваса.

Бахліка й назва краї-ни (інші назви її — Бак-трія, Балх) на південь відріки Окс (нинішня Аму-дар’я), батьківщина ца-рів-кеїв. Територія на пів-ніч по Оксу називаласяСогдіана (пор. Сугдею ісугдейців-кравенців уКриму, про яких пише“Влесова книга”). Окс —грецький варіант назвиВахш, “Бик”, а Биком удавнину називався йДніпро.

Бахліки-бактрійці ра-зом із шаками (скіфами),парфянами й сіндами-су-вірами воювали на боцікауравів, тобто проти Ард-жуни й Крішни. Хоча самеплем’я Крішни і його старшийбрат Баладева підтримували кау-равів. Зазначимо, що імена воїн-ського й пастушницького божес-тва Крішни рясно відбиті в україн-ських прізвищах (Кришень,Кришненко, Гупал, Гупало, Гупа-люк, Гупаленко), як і його старшо-го брата, землеробського божес-тва (Болудей, Білдей, Балвір,Бальвір, Балбир, Балбиренко).Якщо врахувати, що сінди-сувірижили на теренах Давньої України,що вони споріднені з україн-ськими сіверами-кімерами(ТРС, 10 — 17), то виходить,що на боці кауравів воювали йкімери-сівери. А каурави — цекравенци, тобто коровичі “Вле-сової книги”. Кравенци ж —давня форма сучасного термі-ну українці.

ГІДРОНІМНІ Й ТОПОНІМНІ ПАРАЛЕЛІ

Бгішма — син Ґанґи, томузоветься Ґанґадатта — “Да-ний Ґанґою”, “Ґанґодан”. АлеҐанґа має і назву Апаґа, томуінше ім’я Бгішми — Апаґея,тобто “Апажин”, “Син Апаґи-Ґ-анґи”. А також Апаґасута —“Народжений Апаґою”. У “Ма-хабгараті” річка Апаґа пов’язу-ється з Араттою, а Аратта —давня назва Пенджабу, з якимУкраїна виявляє багато зв’язківна різних рівнях.

Apaga в санскриті — “ріка”,“потік”, досл. “Водоплинна”або “Плинновода” (санскр. apa“вода” + ga “текти”, “плинути”;

SED, 82). У ведах apa означує най-

перший із п’яти елементів світу— воду. Різновидами apa є apah,apam, apas, apsu. Аpas, apsu —“вода” містить санскр. apsara; такназиваються водні діви, згадува-ні ще у ведах, слов’янські русал-ки. Як і русалки, апсари зваблю-ють і занапащають людей. Воний небесні танцівниці, розважаютьнебожителів і полеглих воїнів усварзі-раю — небесному царствіІндри (про Індру й сварґу мовить“Влесова книга”). На його прохан-ня апсари-русалки іноді сходятьна землю і спокушають правед-ників, щоб ті нечуваним подвиж-ництвом не похитнули могутностібогів (див. статтю “Бгарата — Ка-лідаса — Україна”, № 25 за мину-лий рік).

Імена Apadeva — “Бог вод”,Apampati, Apapati, Apapa — “Вла-дика вод” (санскр. pati тотожнеукр. батько, рос. батя) має ве-дійський Варуна, тотожний грець-кому Посейдонові, скіфськомуТагимасадові й слов’янському

Дажбогові (ТРС, 68 — 81). У ве-дах атмосферні води-апас звуть-ся матерями й дарують зцілення,довгий вік, а то й безсмертя. Во-ди — дружини Соми-Чандри,тобто Місяця (на Київщині є річкаШандра, у басейні Дністра — річ-ки Шандрова, Шандровець та ін-ші, а в Пенджабі — Чандра йЧандрабгаґа).

Річка Апака є в басейні Сей-му, Апажа — в басейні Десни. Убасейні Сіверського Дінця фіксу-ється яр Опаківський (Апоков ко-лодязь — XVII ст.). Апока — наз-ва річки в Криму. Там же в Криму— гора Опук (с. Тарасівка Ниж-ньогірського р-ну), де збереглисяруїни античного міста Кімеріка.Опочна (Опічна) — притока Си-нюхи (бас. Південного Бугу, Кіро-воградщина). Сюди ж річка й се-ло Опішня на Полтавщині (СГУ,399).

Особливо промовисті прикар-патські й закарпатські факти:

Опака (варіант — Опока) —притока Бистриці-Тисменицької(бас. Дністра); витік у лісі Опачка,населений пункт Опака, гирло За-локоть (Дрогобицький р-н наЛьвівщині). У верхів’ях — Опачка.

У басейні Дунаю річка Апши-ця (притока Тиси) тече з-під гориАпецький Плаєць північніше с.Водиця (Рахівський р-н Закар-патської обл.). У тому ж Рахів-ському районі були села Апшиця(суч. Водиця), Вишня Апша (суч.Верхнє Водяне), Середня Апша(суч. Середнє Водяне). НижняАпша (суч. Діброва) — в Тячів-ському районі. Варіанти їх: Апса,Апсиця, Апсавиця. Там же — по-тічок Апшинець (л. Чорної Тисип. Тиси л. Дунаю). Пор. також —гребля Апшинец, гора Апшенес-ка тощо (СГУ, 23).

Як бачимо, тут Апшиця = Во-диця, Апша = Водяне. Отже,пов’язуваня закарпатських назвАпса-Апша, Апсиця-Апшиця зсанскр. apas, apsu — “вода” ціл-ком слушне й умотивоване.

Ці дані ще раз засвідчують іс-нування третього, західного аре-алу індоарійської мови (інші два— Індія і держава Мітанні наБлизькому Сході, ІІ тис. до н.е.),який простягається від ПівнічногоКавказу до Закарпаття і охоплюєвсю Україну.

СГУ — Словник гідронімів Украї-ни. К., 1979.

СРС — Санскритско-русский сло-варь. М., 1978.

ТРС — Наливайко С.І. Таємницірозкриває санскрит. К., 2000.

SED — Sanskrit-English Dictio-nary. New Delhi, 1993.

ÁòØÌÀ-ÀÏÀ¥Åß ² ÑÂßÙÅÍÍÀ ¥ÀÍ¥À

Клятва Бгішми

Смерть Бгішми

“СЛОВО Просвіти” ч. 15 (132), 12—18 квітня 2002 р.

8 Погляд

ПАМ’ЯТЬ ЗЕМЛІ — ЇЇ ГОЛОС

Нашу історію затоплювалинебуттям протягом тривалого ча-су. Нас ніби розвернули спиноюдо нашої минувшини, відібравшитеперішньо-минулий час. Живітьтеперішнім. А отже, без будучи-ни. І при всьому позитиві прий-няття християнства, при тому ве-лелюдному хрещенні, мене ціка-вить: а де, на якому дні, у якихнамулах затоплена голова, сріб-на голова Перуна із золотими ву-сами, образ якого збігався з об-разом Збручанського ідола. А деінші кумири, згадувані в “Повістівременних літ”, перечитуючи яку,я завжди спотикався на ось цьо-му історично-визначальному епі-зодові: “Володимир потім узявцарицю й Настаса (священика зКорсуня — П. М.) і корсунськихпопів з мoщами св. Климента іФіфа, ученика його, взяв церков-ні посуди й ікони на благосло-вення для себе. Поставив церквусв. Василія серед міста на горі,де висипали землю, кладучи на-сипи, і та церква стоїть до ниніш-нього дня. Забрав звідти дві мі-дяні статуї та чотири мідяні коні,які нині стоять за святою Богоро-дицею… Віддав грекам Корсуньназад як віно за царицю, а самприбув до Києва. Коли прибув,повелів поперекидати кумирів;одних порубати, інших спалити.Перуна ж казав прив’язати докінського хвоста та волочити зго-ри через Боричів на Ручай, іприставив 12 людей бити пали-цями. Це не щоб дерево відчува-ло, тільки на посміховисько чор-тові, який ошукував тою постат-тю людей, щоб дістав відплатувід людей. Великі єси, Господи, ічудні діла Твої. Вчора почитанийлюдьми, нині виставлений напосміховище. Коли волочили йо-го вздовж Ручаю до Дніпра, пла-кали за ним невірні люди, бо неприйняли ще святого хрещення.І, приволікши його, вкинули доДніпра… Після того післав Воло-димир вістунів по цілому місту,голосячи: “Якщо не явиться зав-тра хто-небудь до річки, біднийчи багатий, низького стану чи ро-бітник, буде моїм противником”.Цитую в перекладі дослідника іс-торії Хрещення України-Русипрофесора Миколи Чубатого.

Історична ситуація, що скла-лася в Києві та й по всій державі,була драматичною. Але в жодно-го дослідника тієї доби я не зус-трів хоч би спроби реставраціїдуху того часу, тих кумирень. І ко-го спалили, а кого порубали?

Невже існують якісь свої ал-горитми нищення одного і насад-жування іншого, які повторюва-лися не один раз в історії нашогонароду? Плакали ж люди, які ав-томатично ставали ворогами кня-жими. Плакали… Адже на моїйпам’яті тих, хто не приймав но-вої комуністичної віри, автома-тично зараховували до ворогів.Репресії щодо роду Богдановичів(по материнській лінії), нищення,розкуркулення, вигнання на зас-лання іншої гілки — Мовчанів… Аяк підсумок — голодомор…Скільки їх було в Україні? Де ціхроніки? Де скрижалі, якщо ни-нішні владоможці сором’язливопоглядають на кам’яний хрестик,що тулиться до стін Михайлів-ського Золотоверхого?!.

Значні події вимагають відпо-відного пошанування. Тут потріб-но переймати науку в євреїв, вір-

менів та греків, які впродовж віківрятували не лише срібло-злото,а й манускрипти. У тих манус-криптах — заповіти пращурів. Денаші Велесові книги? Де наші за-повіти? Вони, як весняні дощі,всякали у всеплодючий україн-ський чорнозем. Тому я й не зди-вувався, коли мій неповнолітнійсин Богдан, ідучи зі мною до річ-ки Трубіж від Підварок, зупинивсяі сказав:

— Тату, чуєш, земля співає…Співає і промовляє… Мені

особисто бракує усіх тих Лад, Бе-регинь, Дан, Мокош, Родів, Перу-нів, Волосів, Стрибогів… І хо-четься бачити на одному з Київ-ських узвиш пам’ятник нашомубезсмертному народові, що сот-ворив хліборобську цивілізацію— Золотий Плуг… Золотий Плуг,Золота Чаша, Золотий Кінь… Таде взяти того золота? Хоча і вис-нажилися наші річки Золотонош-ки, проте золото — там, де цвіте

папороть в ніч на Івана Купала…Хто сказав, що ми бідні? Бід-

ні — убогодухі. Бідні ті, хто немає теперішнього-минулого. Во-но присутнє буде доти в нас, до-ки слово наше з нами. Якщо всвіті залишилося всього п’ятсотдуш біблійного народу самари-тян, що й подосі живуть на своїхісторичних посілостях у центріколишньої Самарії (сучасна Іор-данія) з єдиною, як на мій пог-ляд, історичною місією: збере-ження найдревнішого в світі ма-нускрипту — Тори, якому налічу-ється 3650 років, і який був на-писаний праправнуком МойсеяНагі, то чому нарікати нам? Чомунам нарікати й, власне, на кого?Хіба що на самих себе… Коли язгадую місто Себастію, головнемісто самаритян, то найперш ви-никає захоплення, як горстка лю-дей в 500 душ виконують те, щоїм призначено Небом, тобто Все-вишнім — бути собою. Їх на всійЗемлі менше, аніж людей вякійсь Зачепилівці. Але живутьвони за тими приписами, якимижили їхні пращури ще в добу Іва-на Хрестителя, який перебувавза часів Ірода у в’язниці містаСебастії. Тут же, після обезго-ловлення, було поховане тілосвятого. Але за часів Юліана Від-ступника могилу його блюзнір-ськи розрили, а рештки тлінніспалили й розвіяли за вітром.

Вони зберегли з тих давніхчасів лише двадцять фоліантів,

серед яких найважливіший є То-ра і тлумачення до неї “Маімар”.Ця мізерія духовної спадщини зу-мовлена тим, що ще в 721 р. дон. е. Цар Сарагон депортувавзначну частину племені до Вави-лону, та коли вони повернулисяна свої землі, то, уже за часів ца-рювання синів Ірода, самаритянибули продані в рабство, а містозруйноване дотла… Зберегли вбесагах найкоштовніше — Тору,навколо якої, власне, і з якоюпов’язане їхнє життя… І найдиво-вижніше, що більшість із них ус-падковують і подосі найдревнішезаняття — астрологію.

Маючи теперішнє-минуле, во-ни уперто слугують теперішньо-му-завтрашньому. Їхньою пись-мовою мовою є іврит, мова Мой-сея, а побутовою стала араб-ська…

ХТО СТАНЕ ЖИВИМДЖЕРЕЛОМ?

Чатівники духу, — так я б виз-начив їхню роль у цьому прек-расному і трагічному світі для до-лі цього народу. Так само як є віч-ними чатівниками колодязя Яко-ва ченці-греки, що подають хо-лодну і надзвичайно смачну во-ду, зачерпнуту з глибини сорокадвох метрів. Ні, з глибини віків.

Саме біля цього колодязя ко-лись зупинявся Ісус Христос імав розмову з самаритянкою.Пригадуєте? В євангелії від Іва-на: “Отож прибуває він до сама-рійського міста Сіхар (тобто сьо-годнішньої Себастії), недалековід поля, яке Яків був дав своємусинові Йосипові. І там же булаЯкова криниця. І Ісус, зморенийдорогою, сів побіля криниці”. Са-ме побіля тієї криниці, що булавикопана ще за багато віків доІсуса Ісаком. Ось цитата з книгиБуття: “І копали Ісакові раби в до-лині, і знайшли там криницю жи-вої води”. Тобто джерельної. “Ісварилися пастухи герарські зпастухами Ісаковими, кажучи:“Це наша вода”, і Він дав ім’я длятієї криниці: Есек (сварка), босварилися за неї. І викопали во-ни іншу криницю, і сварилися та-кож за неї. І назвав він її іменемСитна (ворожнеча). І він пересу-нувся звідти, і викопав іншу кри-ницю, — і не сварилися за неї. Івін назвав її іменем Рехвот, і ска-зав: “Тепер нам поширив Гос-подь, щоб в краю цім ми розмно-

жились”. (Рехвот — щастя, обши-ри).

Отже зупинився Ісус Христос,— що в перекладі з давньогрець-кої означає Месія, — побіля тієїкриниці Якова, коли “надходитьодна жінка з Самарії набрати во-ди. Ісус каже до неї: “Дай напити-ся Мені”. І тоді каже йому сама-рянка: “Як же ти, юдеянин бувши,та просиш напитися від мене, са-марянки?” Бо юдеї не сходяться зсамарянами… Ісус відповів і про-мовив до неї: “Коли б ти зналаБожий дар, і Хто Той, Хто гово-рить тобі: “Дай напитися Мені”, тиу Нього просила, і він тобі дав биживої води”. Каже жінка до Нього:“І ковшика в тебе нема, а криницяглибока, — звідки ж ти маєш водуживу? Чи ти більший за нашогоотця Якова, що дав нам цю кри-ницю, і він сам із неї пив і сини йо-го, і худоба його?” Ісус відповів ісказав їй: “Кожен, хто воду цю п’є,буде прагнути знову. А хто пити-

ме воду, що Я йому дам, стане внім джерелом тієї води, що тече вжиття вічне”.

Як відомо з Євангелії, ІсусХристос пробув у Самарії двадні, де вперше саме самаряниназвали Його — Спаситель сві-ту… І найважливіша з усіх сен-тенцій, сформульованих Ісусом,є: “Бог є Дух, і ті, що Йому вкло-няються, повинні в дусі та в прав-ді вклонятися”.

Мене вражає цей глибиннийперегук віків, ця вічність живої во-ди земної, біля якої стоїть на віч-них чатах грек-чернець, що і подо-сі подає цю живу воду з колодязя,звертаючи увагу всіх перехожихна інше вічне джерело живої Гос-подньої води — в небі.

Коли дивишся на залишкикургану Солоха або на будь- я-кий інший курган, думаєш про те,скільки людського труда покладе-но на цю далеку мандрівку небіж-чиків. Не шкодували ані коштов-ностей, ані людських життів, анігігантських зусиль, аби сотворитиці рукотворні гори в рівниннійплощині: це був старт не в темнепотойбіччя, а в незглибимий Кос-мос.

І, лише напруживши уяву,можна почути голосіння, завиван-ня похоронних труб і сурем, ка-зання жреців-волхвів, іржання ко-ней, ревіння волів, тупіт копит,гуркіт тулумбасів… Здвиг людей,мурашине роїння копачів… Триз-на. Матеріальне начиння: всі ці

казани, гребінці, амфори, підвіски,коні, раби, пекторалі, — свідчатьпро трансцендентний шлях душіпомерлого на далекі планети.Мандрівка у вічність, яка триваєвже багато-багато віків. І всі ці зна-хідки, всі ці черепки, всі ці тліннірештки є певними заповітами ідля сущих на землі: життя безкі-нечне, дорога — безмежна, осо-бистість неповторна. Незважаючина матеріальне оточення, яке суп-роводжує людину, зв’язок із Все-вишнім триває вічно.

Тому найголосніше тут на кур-гані чути голос Німоти. І виникаєзагострене відчуття відстані відусього живого на тисячі років… Івсе це має стосунок до тебе: від-чуваєш цю причетність до минув-шини, але розум не годен осягтицієї спорідненості і часової тяг-лості. Бо дуже мало аргументів:тужливі речитативні голосіння, щозбереглися подосі, покладання додомовин різного начиння, наси-пання могил, що вже за багато ві-ків змінили і форму, і розміри…Проте в отому пронизливому мов-чанні, що проймає слух дзвенін-ням, вловлюються якісь інформа-ційні імпульси, що йдуть не із зем-лі до неба, а — навпаки… Прига-дую, як в археологічній експедиціїГеок-Тепе в горах Ала-Тау я підіб-рав на давньому кладовищі ула-мок старої кінської підкови. Три-мав і відчував, як терпне рука. Адалі цілий день були пригоди: томало не втопився в гірській річці,то, перечепившись, порвав взут-тя, то подряпав обличчя об дикуморелю… Цілий день супровод-жували мене якісь пригоди, а вно-чі снилися жахіття: то кінь у голо-вах скаче, то камінь обрушуєтьсязгори на мене. І, збудившись насвітанку, я перейшов річку і жбур-нув у розкопану за ціле літо по-льовими робітниками широку іглибочезну яму осколок того ме-талу, який я хотів забрати із собоюв Україну як сувенір.

У дитинстві нам ніхто не ка-зав: не збирати ягід на цвинтарі,не рвати шовковиць, не підбира-ти яблука чи збирати гриби… Бо-же боронь. Цвинтар і є цвинтар…Це на рівні підсвідомості… Страхпереступити цвинтарний рів зу-пиняв майже кожного, та, звіснаріч, знаходилися відчайдухи, щовилазили і на черешні, і на шов-ковиці, і на яблуні… Але я пере-конаний, що ті плоди їм довговідгикувалися, скорочуючи віктим зухвальцям, що переступалимежі дозволеного… Адже царс-тво мертвих не лише там, заМертвоводдям, де сіль випалюєтрави і виїдає сущим очі, але по-ряд із нами: живе і мертве сусіду-ють. Проте людина впорядковуєне лише час свого життя, а йпростір: тут можна будувати осе-лю, а тут не можна, тут можна ко-пати криницю, а там — заказа-но…

Далі буде.

ТВОРЕННЯ СВІТЛА ЗЕМНО-ГО

Пригадуєте, в Еклезіасті:“Для всього свій час, і годинасвоя кожній справі під небом: часродитись і час помирати, час са-дити і час виривати посаджене,час руйнувати, і час будувати,час ридати і час танцювати, часрозкидати каміння і час каміннягромадити, час обіймати і часухилятися від обіймів, час знахо-дити і час губити, час мовчати ічас говорити, час любити і часненавидіти, час війни і час ми-ру…” “Я бачив роботу, що Богдав людським синам, щоб труди-

Продовження. Початок у ч. 39 (2001 р.), ч. 2, 7—9,11,

13, 14 (2002 р.)

Павло МОВЧАН

Фото О. Кутлахметова

13

ч. 15 (132), 12—18 квітня 2002 р. “СЛОВО Просвіти”

Нашого цвіту

Говорячи про поши-рення українськогосценічного мистецтва

за рубежем, слід мати наувазі, на наш погляд, триосновні фактори. Чим во-ни характерні? Насампе-ред тим, що нині дещо на-лагоджуються наші зв’язкиз такими митцями, колек-тивами, хоч вони давнопройшли стадію свого роз-витку чи становлення, ма-ють прекрасні відгуки за-рубіжної іншомовної кри-тики, але позбавлені мож-ливостей на обопільневідвідування через різно-манітне політичне та еко-номічне сум’яття в Україні,а в XXI ст. ще й дуже пос-лабшало забезпеченняцих колективів сучасноюдраматургією саме з Укра-їни. І, нарешті, зовсім за-гублена давня добра укра-їнська мистецька тради-ція: обмін акторами-вико-навцями в тотожних виста-вах, запрошення режисе-рів для постановок, неве-ликі гастрольні виїзди наодин-два спектаклі, абопросто запросини на зус-тріч.

Україна полишила нинібез уваги, наприклад, чу-довий Український Народ-ний Театр у Прешові (УНТ),і тепер він перетворився наДіалектальний театр уСловаччині, п’єси перекла-даються на місцеву говіркуі вистави іноді йдуть незро-зумілою мовою. І це дужевплинуло на відвідування,а спектаклі цього театру у60—80-х рр. ХХ ст. відзна-чалися високим європей-ським рівнем. Свідченнямстали його відвідини Льво-ва, Ужгорода, Тернополя,Івано-Франківська і успіхпоказаних вистав.

Які ж українські теат-ральні колективи існуваличи побутують тепер за ру-бежем? Першими сталиколективи у США, коли в1891 році масова еміграціяз України досягла свогоапогею. Тут почали працю-вати театри, які обслугову-вали прибулих та вгамову-вали ностальгію. Це була“Нова сцена” (Чикаго), апотім єврейсько-україн-ський театр Давида Медо-ва (Нью-Йорк). Згодом доних щільно прилучилисяАнсамбль пісні і драматич-ного слова під художнім ке-рівництвом прекрасногомайстра Юрія Кононева(США), Український театрпід проводом ВолодимираБлавацького (Філадель-фія), що про нього дізнали-ся в Україні тільки напри-кінці ХХ ст. Як відлуннясцени на протилежномубоці земної кулі виникає йпрекрасний професіональ-ний колектив — Україн-ський театр Малих форм вАделаїді (Південна Австра-лія), якому в 1955 роціприсвоєно ім’я В. Блаваць-кого. Доброї слави зажилий театр ім. В. Шашаров-ського (Відень, Австрія),Театр українського фоль-клору (Бразилія), Театр“Боян” (Вінніпег, Канада).Чимало світових, європей-ських та реґіональних пре-

мій за постановки п’єссправді багатонаціональ-ної драматургії одержавдуже відомий і значущийУкраїнський Музично-дра-матичний театр ім. Т. Г.Шевченка в Буенос-Айресі(Аргентіна), на сцені якоговиступав навіть відомийактор Іван Шведів (Шве-дов), який у роки Другої сві-тової війни емігрував з Киє-ва до південної Америки ізажив там доброї слави якдраматично-оперовий спі-вак. І таких прикладів без-ліч.

В історію світової сце-нічної культури вписаливласні яскраві художні сто-рінки такі театри як Україн-ський драматичний театр“Заграва” (Торонто, Кана-да), “Спектаколярма сту-дія” (Прага, Чехія), Україн-ське мистецько-драматич-не товариство (Сідней,Австралія), у 20—30-х рр.ХХ ст. набув популярностітеатр “Емігрант” (Краків,Польща), який пізніше узявназву Театр ім. М. Ста-рицького, працювали і пра-цюють двомовні колективи:Драматичний театр ім. М.Садовського (Фюссен,ФРН), Український студент-ський театр (Мюнхен,ФРН), пересувний театр“Камерна сцена” (ФРН), Те-атр у п’ятницю (Філадель-фія, США). Поставлені ни-ми оригінальні самобутніспектаклі у своїй більшостівідзначилися подихом сво-го часу, натхненні тимипроблемами, якими постій-но жило людство у тривож-но-бурхливому двадцято-му столітті. Ідейна точ-ність, метафоричність,мистецьке узагальненняобразів — найсуттєвіші ри-си кожної створеної нимивистави. І жодна з країн невідмовляється од їх мис-тецької частки в розвиток

своєї національної культу-ри.

А хіба можна обійтимовчанкою високотрагедій-ну актрису Ніну Горленко(1898—1964), яка до ос-таннього подиху прослав-ляла українську жінку, їїдоброчесність, таланови-тість, мудрість у віднайден-ні нею оптимальних рішеньу найекстремальніших со-ціальних ситуаціях. Свійшлях вона почала в Пер-шому професіональномутеатрі ім. М. Садовського уКиєві, велично зігравшиперші ролі в п’єсах “Суєта”І. Тобілевича та “Молодакров” В. Винниченка, вонаж — перша виконавиця ро-лі Оксани у “Боярині” ЛесіУкраїнки (Національний те-атр УНР, Кам’янець-По-дільський, 1919). Про НінуГорленко багато говорила іписала німецька, амери-канська критика, вона й по-хована у Філадельфії(США), але світ її побачив унеперевершених ролях зап’єсами Г. Гауптмана, В.Винниченка, Г. Зудермана,У. Шекспіра, Г. Ібсена, Д.-Б.Прістлі, Л. Андреєва. Її До-маху — жінку з совєцькоїУкраїни (“Домаха” ЛюбовіКоваленко, США) пам’ята-ли довго в Америці, бо вній віддзеркалилося усетрудне життя українки 30-хроків у складі СРСР, жінки,яка вдень і вночі трудиласяна землі, а колгоспний тру-додень приводив її дозлиднів.

Звичайно, були в цихтеатральних колективах, азначить, і в акторів та ре-жисерів, неабиякі трудно-щі, недоладності, повно їх ів сьогоденному прямуван-ні, нелегкому трудовомуакторському і режисер-ському ритмі, але визначи-лися й досягнення, і скла-дають вони помітне кільце

в репрезентації українськоїдраматургії та сцени передсвітом, їх кращі вистави зарубежем удостоєні високихтамтешніх нагород, почес-них дипломів та премій.

Так, Драматичний те-атр “Заграва” (Торонто)удостоюється Почесноївідзнаки в галузі культуриКанади за постановку дра-ми “Жайворонок” Ж. Ану-йя, присвяченої безсмер-тному подвигові Жаннид’Арк. Театральну премію(найвищу) одержав і спек-такль цього театральногоколективу за драмою Г. Фі-гейредо “Ксантипа” (в Ук-раїні вона більше відомапід назвою “Езоп”), у якійгуманістичні ідеї, голос засвободу людської душі заз-вучали особливо виразно йпсихологічно переконливо,логічно доказово. Це підсилу тільки високообдаро-ваним митцям. У нас, в Ук-раїні, ця психологічна дра-ма була сценічно зреалізо-вана на посередньому рів-ні. А гігантська праця, увін-чана славою, В. Блаваць-кого — у Німеччині він пос-тавив “На полі крові” ЛесіУкраїнки, “Землю” за В.Стефаником, “Провулоксвятого Духа” ІларіонаЧолгана з відмінною оцін-кою критиків і преміямиФРН, а у США — “Батурин”за Б. Лепким, “Отаман Піс-ня” М. Чирського, “Невідо-мий воїн” П. Ренайля — ікожна з них була часточко-ю-внеском у світове теат-ральне мистецтво і в аме-риканське зокрема. Театр“Камерна сцена” став лау-реатом Театральної преміїНімеччини (ФРН) за інтер-претацію драматичних но-вел “Вечір на селі”, кудиввійшли одноактні драмиС. Васильченка “Не співай-те, півні” та “На перші гулі”.Критика відзначала націо-

нальний колорит у переда-чі людських почуттів й від-криття у світлі рампи ціка-вих драматичних колізій зісторії України.

Багато щедрих таоб’єктивних слів було вис-ловлено на сторінках за-рубіжних періодичних ви-дань за високохудожніпостановки “Боярині” ЛесіУкраїнки (Український дра-матичний ансамбль Бори-са Дніпрового та ЄвгеніїЧайки в Північній Амери-ці), а на рідній землі вонастала відомою лише нап-рикінці ХХ ст., “Медеї” Ж.Ануйя (Театр у п’ятницю,Філадельфія), “Землі” заВ. Стефаником (Театр Ма-лих форм, Аделаїда), “На-зара Стодолі” Т. Шевченка(Театр в Лос-Анджелесі);“Чорна Пантера та БілийВедмідь” В. Винниченка(Театр у Мюнхені), “Крає-вид з мосту” А. Міллера(Театр у Сіднеї), “Батурин”Б. Лепкого (Новий театр уФіладельфії), “Червона ка-лина” В. Сокола (Театр уВанкувері, Канада), “Я” М.Хвильового (Театр у Фран-ції). Майже у всіх згаданихвиставах метафорично, засценічною алегорією читипізацією певних люд-ських характерів виструн-чувалася провідна думкаодиниці — немеркнуче по-чуття любові до своєї Віт-чизни та гордість за її ба-гатство як духовне, так іматеріальне. Та й преміїбули одержані заслужено.Цю ж думку в 90-х рр. ХХст. по-мистецькому особ-ливо чітко ніс та й заразтримає театр “Слово” уСША. На американськомуконтиненті цей театр від-крив драматургію МиколиКуліша, Івана Кочерги,Костя Буревія, Івана Дніп-ровського.

Наприкінці 90-х рр. ХХ

ст. відкрилася ще одна ці-кава деталь з трудів укра-їнської сцени за рубежем.З’ясувалося, що митці кра-щих українських колекти-вів за рубежем дуже бага-то роблять в царині перек-ладів п’єс української дра-матургії XIX—ХХ столітьіноземними мовами, про-пагують досягнення кра-щих вітчизняних майстрівдіалогу. Так з їхньої легкоїруки пішли в широкий світдрами і комедії С. Черка-сенка, О. Олеся, Л. Ста-рицької-Черняхівської, В.О’Коннор-Вілінської, І. Ко-черги, В. Пачовського таінших. Завдяки їм теперпобачили світ твори й мо-лодих сучасних драматур-гів, зокрема ОлександраІрванця, Катерини Демчук,Тараса Оглобліна. Нажаль, впродовж останніхдесяти років жоден з ко-лективів не був підтрима-ний Міністерством культу-ри і мистецтв України.

Нелегко доводиться ни-ні працювати й таким дав-но побутуючим театраль-ним українським колекти-вам у Сучаві (Румунія), Но-ви Сад (Сербія), Мюнхені(Німеччина) — тут пробле-ми матеріальні нерідкосполучаються ще й з ідей-ними, політичними, а особ-ливо бракує творів сучас-ної української драматургії,яка у 80—90-х рр. була засвоєю тематикою, образ-ністю, ідейно-тематичноюспрямованістю вторинною,ідеологічно зашореною, нерозробляла загальнолюд-ських гуманістичних колі-зій, не відкривала цікавихсуспільних думок, а особ-ливо характерів — і томутеатри не могли з неї ско-ристатися, а друкованіп’єси як не доходили, так ізараз не доходять.

І все ж, попри всі вади,існуюче сценічне україн-ське мистецтво та перек-ладена драматургія за ру-бежем — переконливийдоказ зростання професіо-налізму й авторитету укра-їнської театральної культу-ри всього нашого сучасно-го письменництва, визнан-ня та утвердження їх авто-ритету.

Леонід БАРАБАН,м. Київ

На фото: “ЦиганкаАза” М. Старицького.1918—1919 рр. м. Камя-нець-Подільський. Націо-нальний український те-атр (із архіву Праги).

Уперше в історії український народразом зі своєю державністю та незалеж-ністю дістав можливість пропагуватисвої мистецькі досягнення за рубежемабо знати про тих, хто там береже ці свя-тині. Але впродовж більш як сімдесятиліт багато театральних колективів, неві-домі для нас, функціонували в Європі,Америці, Австралії, несучи зі сцени сло-во правди про рідний край, народ в да-лекій стороні. Про такі колективи майженіхто в Україні довгі десятиліття не знав,їх замовчували, та й тепер у Міністерствікультури і мистецтв України вони покищо невідомі, їх мистецькі сторінки ще непрочитані. Та колективи існують і досі,пропагують український театр і тепер умежах високої світової культури, обслу-говують понад п’ять мільйонів українціву діаспорі.

НЕВІДОМІ СТОРІНКИУКРАЇНСЬКОГО ТЕАТРУ ЗА РУБЕЖЕМ

“СЛОВО Просвіти” ч. 15 (132), 12—18 квітня 2002 р.

4 Суспільство і ми

Полишивши солідну тишу мар-мурових холів у презентабельнихфінансових установах, гроші ви-йшли на вулицю і нині позираютьна перехожих очима своїх банкома-тів. Дивимося й ми на цю елек-тронізовану калитку при вході доунівермагу “Україна” чи на люднихперехрестях. Гроші — просто навулиці! Це стимулює.

— Чи не боїтеся? — запитав, зателе-фонувавши до кількох банків. Мало хто змоїх співрозмовників хотів розмовляти нацю тему. А от голова пресової служби“Правексбанку” Костянтин Ремизовськийне залишив банкоматним злодіям жоднихшансів: “Ми використовуємо оригінальнусистему безпеки, розроблену фахівцямиспецслужб нашого банку. Система маєкомплексну багаторівневу структуру за-хисту і повністю виключає можливість не-санкціонованого доступу до грошей”.

Чи у нас грабують ці вуличнікомп’ютерні сейфи? Відповідальні право-охоронці наразі ухиляються од відповідіна це делікатне запитання. Проте крадіж-ки грошей на електронному рівні почина-ють набувати поширення, причому, нетільки за кордоном, а й у нас.

Минулого року Дніпровський районнийсуд м. Києва виніс вирок у справі панів Р. іК., котрі “провернули” операцію електрон-ного вилучення грошей в системі НБУ насуму 80 млн. грн.

Для цього, крім високого рівня особис-тої комп’ютерної підготовки, злочинцям не-обхідно було також підгледіти пароль, підяким керівник підвідділу входив у програм-ний комплекс “Операційний день банку”,скопіювати ключ електронного підпису,

вийти на внутрішній банківський рахунок“Емісійні банкноти” (читай: готівка) і сфор-мувати кілька окремих пакетів фіктивнихелектронних платіжних документів для то-го, щоб забезпечити переведення внутріш-ніх банківських операцій у зовнішні — між-банківські, а далі — на рахунки фірм, якіпогодилися “увійти в долю”.

Після того, як гроші “втекли”, слідчимзнадобилося майже десять місяців, щобзрозуміти технологію пограбування і “ви-рахувати” одного зі злодіїв, якому спочат-ку нічого не можна було довести…

Це — приклад, так би мовити, “кабінет-ного” електронного пограбування. Іншасправа — вуличне електронне пограбу-вання. Тут виявляється дещо інший “фах”і тип злочинців.

Троє молодиків протягом трьох місяцівпоцупили з банкоматів Вроцлава300 тис. злотих (близько 76 тис. доларівСША). Злодії сконструювали нехитрийпристрій, що на короткий час накладавсяпоряд щілини для введення карток, зчиту-вав магнітний запис із карток клієнтів і пе-редавав по радіо до мікроавтобуса непо-далік. Навпроти банкомату підвішувалирекламу, або якийсь щит чи кронштейн, ні-би для освітлення, на якому закріплювалимініатюрну телекамеру; через неї дізнава-лися про індивідуальний пароль клієнта.

Виготовлення ідентичних карток-дублі-катів, за допомогою яких вилучалися гро-ші, виконувалося безпосередньо в мікро-автобусі, обладнаному відповідним устат-куванням і апаратурою.

За підробку платіжних карток польськезаконодавство передбачає покарання до25 років ув’язнення. Тобто рівно стільки ж,скільки й за фальшування грошей. Як пра-вило, за цією статтею не роблять жодних

пом’якшень. Для порівняння: вище-зазначені пани Р. і К. отримали унас по 4 роки. Та й чи відсидять во-ни повністю — це також питання.

Отже, вигідний “бізнес”? Я пі-дійшов до банкомату, що стоїтьзбоку від турнікетів на станції мет-ро “Площа ім. Л. Толстого”. Ускриньці поряд — очевидно нікомуне потрібні — сертифікаційні кви-танції по виконаних операціях клі-єнтів. Прочитав одну з них:

Ні, я не збираюся грабувати банкоматів“Промінвестбанку України”. І тому всі ці ціка-ві реквізити мене абсолютно не цікавлять.Натомість мене дуже цікавить, чому це ук-

раїнське патріотичне керівництво цієї по-важної фінансової установи України такзневажливо ставиться до української мови,що навіть святеє слово “Україна” переписуєросійською?

Звичайно, якийсь росіянин, приїхавшидо Києва, радітиме цій “дрібничці”. Почу-ватиметься так, неначе й державного кор-дону не перетинав.

Тому дуже сумніваюся, що від такогоосучаснення грошових операцій буде“всєго хорошєго”. Бо хоч “сумма” подаєть-ся тут в “UAH”, проте саме завдяки осьтаким “дрібницям”, поданим по-росій-ськи, нашу гривню багато хто досі нази-ває рубльом.

Тому не тільки цікавість викликаютьбанкомати, а й зрозуміле здивування.

Роман ЗАПОЛЬСЬКИЙ

НЕ В ГРОШАХ ЩАСТЯ

ПРОМИНВЕСТБАНК УКРАИНЫ

ТЕЛ. + 380 44 229 5161

ДАТА : 06 — 02 — 02

ВРЕМЯ : 23 : 44 : 30

АТМ : АТМ00034

НОМЕР КАРТЫ: 4 . . 7443(VISA Cards)

КОД АВТ : 081597 / 100685

СУММА : 50.00 UAH

ВСЕГО ХОРОШЕГО!

ÁÀÍÊÎÌÀÒÈ ÇÁÓÄÆÓÞÒܲ íå ò³ëüêè çàö³êàâëåí³ñòü ìèðÿí,à é ï³äïðèºìëèâ³ñòü çëî÷èíö³â

Так, кожен. Тільки, поки що, не унас, а в Польщі. І практично будь-я-ку, крім службової документаціїспеціальних установ — безпеки,війська, вищих органів на мобіліза-ційний або особливий період тощо.

Від 1 січня 2002 року набрав силиприйнятий польським Сеймом Закон від 6вересня 2001 року “Про доступ до публіч-ної інформації”, що поширюється не тількина громадян Польщі, а й на будь-кого заці-кавленого. Більше того, державний служ-бовець, до якого звертаються по інформа-цію, не має права цікавитися, з якою ме-тою і чому хтось хоче отримати ці відомос-ті. Ст. 2 Закону визначає чітко: “Від особи,яка користується своїм правом на інфор-мацію, не можна вимагати юридичних абофактичних підстав зацікавленості”. Згідноіз законом доступ до інформації — безкош-товний, хіба що відповідна інституція заз-нала витрат, наприклад, пов’язаних зі спо-собом переказування інформації (зокремавиготовлення фільмів, касет, дисків тощо).Для порівняння нагадаємо читачам, що вУкраїні в державному бюджеті на 2002 ріку частині “Надходження до бюджету” є спе-ціальна стаття (поз. 241210) — “Плата запослуги, що надаються бюджетними уста-новами — 3,8 млрд. грн.”. Тобто 8,5% всіхнадходжень до бюджету держава прагнестягнути з громадян та організацій за їхнюзацікавленість життям держави, в якій во-ни живуть. Причому стягнути на рахунокбюджетних установ, які вже й так існуютькоштом громадян і організацій. Цей абсурдможе змагатися хіба що з абсурдом нашоїподаткової системи, зокрема з її одіознимПДВ (податком на додану вартість).

Оце вам різниця між відкритим і закри-тим суспільством. Відкрите суспільство —це держава, службові особи якої служатьгромадянам, а закрите — де службові осо-би вважають, що громадяни повинні їмплатити за відкривання інформації, приз-наченої для всіх. Цікаво, що вказана стат-тя прибутку бюджету України — “плата запослуги, що надаються бюджетними уста-новами” — у півтора раза перевищує такі

бюджетні надходження, як “відрахуваннявід сплати за транзит газу через територіюУкраїни” (поз. 24061 бюджету). Не кажучивже про те, що будь-яку інформацію чинов-ник в Україні може просто не дати, навітьякщо вона не являє собою жодної таємни-ці. Я ладен припустити, що й згідно з офі-ційним запитом — і за гроші! — він можекрутити носом. А от “неофіційно” продатиінформацію (про гроші ми, наразі, промов-чимо) — це вже викликає зацікавленість.Тут вже є певний паритет: вашу зацікавле-ність еквівалентно міняємо на нашу заці-кавленість. І тут, як кажуть, усе таємнестає явним. От як, наприклад, списки акці-онерів АТ “Славутич” — з домашніми адре-

сами, номерами телефонів і кількістю акційна рахунках.

Не будемо зараз розглядати питання —як ці списки потрапили до рук “інвесторів”-пе-рекупників. Головне, що завдяки саме цимспискам деяким метким хлопцям удалосявикупити у бідних акціонерів кілька великихпакетів за безцінь, тобто фактично забратисобі їхню власність, їхнє реальне майно. Амайно — це вже не папірці. Його ціна, як мі-німум, на порядок вища.

Натомість у Польщі громадяни нині чіт-ко розуміють різницю між державною, осо-бистою чи комерційною таємницею і пуб-лічною інформацією. Охороняється таєм-ниця кореспонденції, таємниця даних пропсихічне здоров’я, банківська і лікарська та-ємниця, таємниця сповіді і бюлетені для та-ємного голосування. Але якщо службовецьвиконує публічні функції, він зобов’язанийдати інформацію про ці функції. Тому кож-ен має право доступу не тільки до урядо-вих документів, а й до участі в засіданняхколегіальних органів влади, обраної на за-гальних виборах.

Будь-яка державна інституція зо-бов’язана надавати інформацію про свійправовий статус і функції, предмет діяль-ності і компетенцію, принципи діяльності,які вона веде, реєстри й архіви, а такожспособи й умови надання інформації проних. Не таємними вважаються також: тек-сти виступів і оцінки, які дають посадовці,інформації про стан держави, місцевого са-моврядування, їх організаційних і структур-них одиниць, майна, правові і майнові ас-пекти інституцій, організацій і їх функціоне-рів, розмір державного боргу і місцевих ор-ганів урядування тощо.

Щоб не було підстав для усунення одвідповідальності за невиконання цього За-

кону, в ньому подано перелік типів, видів,інституцій, які зобов’язані безумовно від-повідати на запити громадян, починаючивід Сейму і уряду до керівництва та фун-кціонерів профспілок і політичних партій.

Для оприлюднення всього об’єму не-секретної інформації в Інтернетовому “Бю-летені публічної інформації” створюєтьсяспеціальний “Урядовий телеінформацій-ний публікатор”.

Відповідь на запит громадянина кожнаінституція чи установа має надати не пізні-ше двох тижнів з дня подання. Увесь цейцікавий Закон видано в газетах, а також вІнтернеті (www.rzeczpospolita.pl/gaze-ta/wydanie-011217/prawo/prawo…)

В умовах України можемо, наразі, хібащо усвідомлювати, яка прірва відділяє насвід цивілізованих держав. І що вже говори-ти про права пересічних громадян, якщонавіть професійним інформаторам сус-пільства — журналістам буває надзвичай-но важко “докопатися” до суті подій на кух-ні влади.

Голова Національної спілки журналіс-

тів України Ігор Лубченко добре розумієнаші реалії:

“Тут бачимо два боки проблеми. Пер-ший: правильних законів, постанов, дору-чень багато, але їх виконання (чи, скорі-ше, невиконання) — це ніби зовсім іншасправа інших людей. Зокрема, більшістьположень Указу Президента України від9.12.2000 року, яким передбачено додат-кові гарантії діяльності ЗМІ, досі не вико-нано.

Другий: життя в Україні давно вима-гає зведення окремих нормативних актіву єдиний всеохоплюючий комплекс зако-нів про інформацію і її використання, вякому слід відобразити інтереси всіх чле-нів суспільства, в тому числі: журналіс-тів і ЗМІ. У нас досі не розроблено навітьОснов державної інформаційної політики.То що вже говорити про те, хто і на якуінформацію має право, а хто не має пра-ва ігнорувати запити громадян.

Упродовж двох років “крутяться” врізних інстанціях кілька варіантів “інфор-маційних” законів. Поки що безуспішно.Але час не втрачено, бо вже не тількивизріває усвідомлення необхідності, а йопрацьовується в Держкомінформполі-тики другий варіант Інформаційного Ко-дексу, на який ми подали свої зауваженняі пропозиції.

Очевидно, що розгляд і прийняттяцього Кодексу буде прерогативою ново-го складу ВР. З приходом Івана Сергійо-вича Чижа на посаду голови Держкомін-формполітики, можемо сподіватися, щороботу над Інформаційним Кодексом бу-де успішно завершено. Він динамічна лю-дина і йому однаково близька практикапарламенту і журналістика”.

На мій погляд, такий Кодекс сьогодніпотрібен Україні як повітря. Бо він учитьгромадян шанувати себе, а службовихосіб — насправді служити людям.

Євген ҐОЛИБАРД

НАШІ ПРАВА

Фото О

. Кутла

хметов

а

²ÍÔÎÐÌÀÖ²Þ ÎÒÐÈÌÀª ÊÎÆÅÍ!

5

ч. 15 (132), 12—18 квітня 2002 р. “СЛОВО Просвіти”

Інформаційний

Історія, як наука, існуєтільки тому, що майбутнімпоколінням доводиться по-тім розплутувати те, щопонаплутували поколіннясьогоднішні. Інакше вона бу-ла б хронологією.

PR-ТЕХНОЛОГІЯ ЯК ПОГЛЯД

Комерціалізація всіх складових сус-пільного життя створила в сфері ЗМІ по-тужну конкуренцію між совістю і політи-кою, між мораллю і грошима. Писатиправду в Україні стало небезпечно; нато-мість брехня, котра спирається на грошо-витий фундамент, отримала офіційневизнання, як PR-технологія, а отже, невіг-ластво і його носії стали мало не на чоліінформаційного харчування громадян.

У цих умовах поняття плюралізму на-було значення плювалізму (від слова плю-вати), а пошук “смажених фактів” ставобов’язком пишучої братії. Тому американ-ську трагедію було сприйнято у багатьохЗМІ, як знахідку, як чудовий інформаційнийпривід; такий собі “подарунок долі” для пи-сак-невігласів, які радо почали “розкручу-вати” подію і її наслідки, смакуючи деталі іне шкодуючи прикметників.

Через деякий час читач втомився відповторення цифр про чисельність загиб-лих, матеріальні втрати компаній і уповіль-нення темпів розвитку американської еко-номіки. Звик. Проте дехто з газетярів вва-жав, що тему не вичерпано і її можна про-довжувати “доїти” далі.

І тоді з’явилися публікації “аналітиків” зтак званим нетрадиційним поглядом. Водній із них, розглядаючи причини готов-ності людей до самопожертви в ім’я ідеї(нехай навіть хибної і злої), автор, змішую-чи грішне з праведним, дописався до того,що прирівняв християнство до політичноїдіяльності:

“Кожна релігійна конфесія… прагнедо неподільного панування над душамивірників (так у автора — Є. Ґ.), над духов-ним світом якомога більшого числа лю-дей. Сутність прагнень: панувати, керу-вати, верховодити, порядкувати, розпо-ряджатися, ватажкувати… У цих своїхдіях Церква застосовує “неіржавіючузброю” — гасло про “благо народу”. Заширмою подібних гучних фраз, між тим,проглядається виразно і власний інте-рес…”

І все це подається цілком серйозно, зпрагненням переконати читача. А пише це,як читаємо поряд із прізвищем автора, зас-лужений працівник культури України (!). Незнаю, чим він прислужився українськійкультурі, але можна легко зрозуміти на ко-го, на чий антиукраїнський інтерес працюєцей “нетрадиціоналіст”:

“Якщо партії, зазвичай, не прихову-ють своєї мети, одверто і відкрито про-голошують своє намагання прийти довлади, то пастирі релігійних конфесійреалізують своє жадання владарюватинад душами людей тонко і потаємно…Не останнє місце посідає величне шикар-не оформлення храмів, часто до цьогозалучаються високопрофесійні митці”.

Отже, завдяки заслуженому для укра-їнської культури авторові, ми тепер знає-мо, що всесвітньо відому перлину архітек-тури — базиліку св. Петра у Римі зведеноне на подяку і хвалу Богу, а для того, щоб“верховодити, панувати і ватажкувати”, аСвятійший Отець Іван Павло ІІ приїздив вУкраїну не для благословення нашої зем-лі і її народу, а для “потаємного владарю-вання над душами.”(!)

НОРМАЛЬНЕ ІДОЛОПОКЛОНІННЯ БЕЗ НАРКОЗАЛЕЖНОСТІ

Коментуючи поведінку бабусі в тро-

лейбусі, яка перехрестилася, коли про-їжджала повз храм, заслужений праців-ник культури пояснює: “Вона не можеінакше! Бо перебуває в психологічнійзалежності… Як наркоман, беручи в ру-ку шприц, до якого призвичаївся…”

І тут-таки, для підсилення своєї “нар-котичної” аналогії, ностальгічно збиваєть-ся на типовий совєцький жаль: “…приза-бута класична формула: “релігія — опіумдля народу” — не така вже й хибна…” (!)

Між іншим, “формула” ця ніяка некласична, а диявольсько-більшовицька,або, якщо більше подобається, — кому-ністична. І належить вона одіозній і, по-своєму, нещасній особі, тіло якої, за-мість по-людськи поховати, досі вико-ристовують на Красній площі у Москві якодин з імперіалістичних (а принагідно ікомуністичних) символів російської ве-личі.

Водночас, до кам’яного ідола із зобра-женням цієї особи на Бессарабській площів Києві цілком нормальні на перший пог-ляд пані і панове, без видимих ознак нар-котичної залежності, продовжують покла-дати живі квіти. Живі квіти до холодногокам’яного ідола, до “величного шикарногооформлення” якого було “залучено висо-копрофесійних митців”. Хоча чоловік, зякого цього ідола вирізьбили і культ покло-ніння якому “свято” зберігається досі кому-ністами та “прімкнувшімі к нім”, ніколи вУкраїні не був, а тільки тим і прославився,що був засновником найпотужнішої за всюісторію людства системи державного те-роризму, у порівнянні з якою акції Бен Ла-дена видаються дитячими забавками.

Але шедевром думки заслуженогокультуролога, який намагається предста-вити нам культ Бога-Творця як політичнеявище, є таке його пояснення фундамен-тальних догматів християнства:

“… поняття Бог…, рай і тому подібніпоняття — суть ідеї, слова, що символі-зують й уособлюють світлі людськіпрагнення, надії і сподівання на краще. Ціпоняття є елементами внутрішньогосвіту особи й реально існують лише“там”: у мозку і почуттях. І ніде інде їх небуло, немає, не буде і в принципі бути неможе.”(!) Чи не правда — до болю знайо-ма категоричність?

Отже, приїхали: “Крой, Ванька, — Боганєт!” Це вже ми чули в сумнозвісну епохумосковського більшовизму-тероризму. Підгаслом “релігія — опіум для народу” вониспочатку поскидали хрести з храмів, адушпастирів запроторили до ГУЛАГу, а по-тім безбожно заморили голодом та по-розстрілювали десять мільйонів ні в чомуне винних людей.

БОГА ВИЗНАЮТЬ ЛИШЕ ТІ, ХТОХОЧЕ ЖИТИ ПО СОВІСТІ

Звичайно, пан культуролог має правобути атеїстом. Тим більше, що цитує ст.35Конституції України про відокремленістьЦеркви від держави. “Бог існує лише у ва-шому мозку”, — намагається переконатинас заслужений діяч культури України,сподіваючись, можливо, на те, що ми, тем-ні, не читали нашої Конституції.

Бо в Конституції України, одразу післяїї назви, у преамбулі, стверджується віднашого з вами імені, шановні громадяни, зусією чіткістю, офіційністю і урочистістю:“… виражаючи суверенну волю народу, …усвідомлюючи відповідальність перед Бо-гом, власною совістю, попередніми, ни-нішніми і прийдешніми поколіннями…”

А яке усвідомлення, яку відповідаль-ність і перед ким нам нав’язує цей “нетра-диційник”? Шило з мішка вилазить напри-кінці: “…не можна побудувати доскона-лого суспільства на основі неправди,якою, по суті, були і є різноманітні релі-гійні міфи… людиною високої духов-ності може бути і атеїст. Наближа-ються вибори до Верховної Ра-ди…”(підкреслення моє — Є. Ґ.)

О! Нарешті стає зрозуміло, в чомусправа. Адже наближаються вибори доукраїнського парламенту, а серед канди-датів є віруючі. Залишимо на совісті “куль-туролога” його занадто своєрідне викорис-тання слова правда. Головне, що він вва-жає, що “людиною високої духовності мо-же бути й атеїст”.

А тут тобі Віктор Ющенко і Юлія Тимо-шенко, інші відомі в Україні і світі особи,що претендують на місце в парламенті, —якраз люди віруючі. Усвідомлюють відпові-дальність перед Богом. Але, виявляється,що Бог, як вважає заслужений культуро-лог, існує не на Небі, а лише у голові релі-гійних фанатів, а отже людей, м’яко кажу-чи, несповна розуму.

Між тим, об’єктивно існує Декалог —десять Заповідей Божих. У цих заповідяхнемає жодних конфесій і жодної політики.Вдумайтеся: вся юриспруденція (а вонавсуціль атеїстична), з її кодексами, енцик-лопедіями і навчальними закладами, по-тужні правоохоронні системи, суди, проку-ратура і в’язниці існують лише з однієїпростої причини: люди не дотримуютьсяБожих Заповідей.

Причому, не дотримуються не тільки ті,хто краде і вбиває, а й ті, хто їх ловить і су-дить. А тому частенько буває, що й не ду-же ловлять, натомість нерідко пересліду-ють невинних. За правом безбожників.

Охоронці права (правоохоронці!) пору-

шують право не тому, що погано вчилися уюридичних вузах, а тому, що Декалог не єдля них Законом. Щоб абсолютний ЗаконБожий панував над недосконалими люд-ськими кодексами, треба його вивчати щев початковій школі. Бо це є справа мораліта особистих переконань, а не юриспру-денції.

Свідомо не називаю прізвища заслуже-ного працівника культури України, який, за-чепивши тему ісламських камікадзе на тліамериканської трагедії, силувався виклика-ти у читачів недовіру щодо віруючих канди-датів до ВР. Давайте дамо йому шанс поду-мати і — може, дасть Бог — дійти до прав-ди, а не її облудного сурогату.

ХТО, КОГО І КУДИ “ПРОСУВАЄ”

Газету із зацитованою тут статтею бу-ло вкинуто майже до кожної поштовоїскриньки нашого будинку. Тираж цього но-мера газети — у порушення Закону “Прозасоби масової інформації (пресу)” — незазначено. Натомість зазначено першогозасновника газети — секретаріат Кабінетуміністрів України. А поруч — традиційне:“Точка зору авторів може не збігатися з по-зицією редакції.” Отака вона — відпові-дальність. І перед Богом, і професійна.

Тож нащадкам-історикам буде що роз-плутувати з нашої нинішньої плутанини.Особливо у царині культури, де набралосядуже багато заслужених, чиї знання межу-ють із тим самим невіглаством, котре пос-тійно удосконалюється.

Адже достовірно відомо, що 2002 рікцілком офіційно оголошено в Росії рокомУкраїни. Активну участь у реалізації пла-нів Кремля (а нині ці плани щодо України— так само, як і факти впродовж століть —що завжди мають однобічну і цілком нез-мінну спрямованість) беруть … українськіурядовці (!) Причому, з досить чітко вира-жених промосковських позицій.

Зокрема, державний секретар КабмінуУкраїни В. Яцуба у доповідній записці від24.10.01 № 1537997/97 на ім’я прем’єр-мі-ністра А. Кінаха пропонує “працювати надподальшим просуванням питання про ав-тономію УПЦ” (тобто тієї російської Цер-кви в Україні, яка “сором’язливо” викрес-лила літери МП зі своєї скороченої назви,щоб пересічному українцеві не впадало вочі, що це п’ята колона московського пат-ріархату).

Серед інших заходів, відповідальнийурядовець В. Яцуба вважає за доцільне“ініціювати будівництво спільного україн-сько-російського храму”. Отак, крок закроком, через “спільні” економічні прос-тори, “спільні” військові навчання,“спільні” полігони на території України,“спільні” підприємства (не кажучи вжепро російські полігони, російські підпри-ємства і майно, російські збройні сили,російських “радників-іміджмейкерів”, ро-сійські ЗМІ, російських гастролерів тощо— все це на території України), за допо-могою спільної — без лапок — діяльнос-ті наших урядовців, у всіх на очах відбу-вається ліквідація української держав-ності.

У цьому контексті зацитована вищестаття заслуженого культуролога з’яви-лася на шпальтах урядового виданняцілком закономірно. А тому питання проте, чи збігається точка зору автора з по-зицією газети (як і з позицією Кабміну)тут уже не стоїть. Так само, як тут нестоїть питання про дотримання ст.35Конституції України про відокремленістьЦеркви від держави. Тим більше, колиця Церква є московською. Не стоїть пи-тання, бо вже є відповідь реальнимисправами.

Євген ҐОЛИБАРД

ÊÓËÜÒ ² ÁÅÇÊÓËÜÒÓÐ’ß ÍÀ Ò˲ ÂÈÁÎвÂ

А де Божа заповідь “Возлюби ближнього”?

Фото П. Гончара

“СЛОВО Просвіти” ч. 15 (132), 12—18 квітня 2002 р.

14 Наука і ми

БОРОТЬБАЗ НАСЛІДКАМИ —БЕЗРЕЗУЛЬТАТНА

Доводиться визнати: загаль-нолюдська трагедія, що сталася11 вересня 2001 року, є характер-ним симптомом нинішнього етапурозвитку людства, який супро-воджується злиднями, духовнимспустошенням особистості, еко-логічними катастрофами, витон-ченою злочинністю, тероризмом іреальною загрозою виникненнятермоядерного планетарногоконфлікту. Знищено багато видіврослинного і тваринного світу ма-териків та Світового Океану, по-рушений озоновий шар, активнозабруднюється навколоземнийкосмічний простір. Ми деградує-мо, тобто реально переступи-ли межу, за якою уже розпо-чався незворотний процес за-гибелі людини як біологічноговиду!

У процесі наукового дослі-дження причинно-наслідковогозв’язку цього незворотного про-цесу, встановлено, що проблемамає глибоко комплексний харак-тер. Розкриті закономірності пер-внів живої речовини дозволиливстановити головний принцип їїеволюції, тобто причину, що зму-сила безсмертні одноклітинні ор-ганізми ступити на щаблі еволю-ції, організовуючись у багатоклі-тинні організми всіх рівнів, втра-чаючи при цьому свободу і, отже,знаходячи смерть. На першийпогляд, означена дія в еволюціїживої речовини здається пара-доксальною, але, як перекону-ють наукові дослідження, напря-мок цього еволюційного крокубув єдино правильним, тому щовін спрямований до реалізації ви-щої і єдиної мети: через багаток-літинну організацію створитифункцію Розуму.

Наукові дослідження законо-мірностей первнів живої речови-ни, її вищої організації як людинисоціальної, уможливили визна-чення першопричини трагедії ци-вілізації. Зроблено висновок,що всі вищезазначені загаль-нолюдські проблеми породже-ні однією загальною причи-ною — недосконалістю люди-ни як біологічного виду венергоречовинному обміні знавколишнім середовищем,що зумовлена винятково гете-ротрофною (тваринною) фор-мою харчування. Серед цихпроблем варто виділити основні:

— соціально-політичні (спо-соби нагромадження й розподілузасобів існування, насамперед,їжі в суспільстві);

— соціально-економічні (спо-соби видобутку засобів існуван-ня, насамперед, їжі в суспільс-тві);

— медико-біологічні (причинастаріння організму, невиліковниххвороб і передчасної смерті);

— біокосмічні (неможливістьвиходу людини за межі Землі натривалий термін, а також життє-забезпечення традиційною гете-ротрофною їжею й утилізації біо-відходів).

Важливо відзначити, що са-ме людина, недосконала венергоречовинному обміні знавколишнім середовищем, єнайбільш агресивною, найбільшхижою шлунковою істотою вПрироді і, перебуваючи на Вер-

шині харчових ніш усього живо-го, практично вичерпала їх, чимі зумовила незворотний процесвласної загибелі й загибелівсього живого.

Споконвічна боротьба люди-ни з наслідками не розв’язуєпроблеми, а тільки посилює її знепоправною втратою вищихцінностей — людських життів ічасу. Те саме — боротьба з те-роризмом, джерела якого вихо-дять, насамперед, із незгодипевних осіб, груп і прошарківсуспільства чи цивілізації, з по-літикою владних структур, щореалізується через насильство.З іншого боку, об’єкт незгоди,тобто політика, є також формоюнасильства, за допомогою якого

владні структури нагромаджу-ють та розподіляють засоби іс-нування. При цьому головнимінструментом політики є еконо-міка, що полягає в насильниць-ких способах видобутку засобівіснування, насамперед їжі, прицьому гроші є їх еквівалентом імірою. Таким чином, йде постій-на боротьба двох сил за засобиіснування за принципом: з одно-го боку, агресивне, хиже бажан-ня відняти їх за будь-яку ціну, зіншого боку — сила, не здатнавіддати. У цій боротьби завждиперемагає сильніший. Тому цядія, як і сам принцип, характери-зує низький — тваринний — рі-вень виживання людини як біо-логічного виду.

ПРИЧИНИ?ОСЬ ВОНИ!

Протиприродне для люди-ни застосування фізичної сили(насильства), як основного за-собу в процесі життєзабезпе-чення на даному етапі її ево-люції зумовлено такими при-чинами, як:

1. Дуже низький рівень роз-витку сучасної людини як біо-логічного виду.

Недосконалість сучасної лю-дини зумовлена, насамперед, їїроздвоєністю між двома еволю-

ційними етапами, тобто між дво-ма рівнями досконалості: попе-реднім — людини примітивної,але хитрої, що займає вищийярус тваринного світу завдякисформованій функції Розуму, танаступним — Людини Розумної,Людини Космічної. Тобто ми по-долали тільки 2% свого висхід-ного еволюційного шляху міждвома суміжними еволюційнимиетапами. Характерною ознакоюцього шляху є спадкоємність уенергоречовинному обміні, щопідтверджується як антрополо-гічною (фізіологією організму),так і функціональною (розмно-женням, харчуванням) спорідне-ністю між людиною і твариною.

2. Дія двох природних супе-

речностей:— суперечність, спричинена

дією антиентропійного принци-пу розвитку живої речовини.

Відповідно до цього принципужива речовина при життєзабез-печенні, що здійснюється винят-ково через процес постійного ви-добутку їжі, повинна мати міні-мальні витрати своєї внутрішньоїенергії. Внутрішня енергія живоїречовини, її кожної біологічноїсистеми має закономірно накопи-чуватися задля реалізації основ-ної функції живого — розмножен-ня. Ця суперечність спричиняєодну із наймерзенніших люд-ських вад — лінощі, котрі є галь-мом активного вдосконаленнялюдини, що неминуче породжуєще й такі вади, як гординя, гнів,нечесність, одним словом — зло;

— суперечність між інстин-ктом розмноження (основноїфункції живого) і потребою в їжіта просторі, як фатальна йнепримиренна суперечність міжсвободою і необхідністю.

На цю закономірність вказу-вав Томас Мальтус ще в 1798 ро-ці. Відповідно до об’єктивно існу-ючих законів кількість народона-селення збільшується в геомет-ричній прогресії, а видобуток за-собів існування, насамперед їжі,— в арифметичній. Усуненнядиспропорції здійснюється за до-

помогою законів Природи (голод,холод, хвороби, епідемії) і за ра-хунок соціальних дій (злидні,рабство, насильство, конфлікти,війни). Фактично війна є зако-номірним процесом природно-го добору в межах єдиного,функціонально неврівноваже-ного, а тому недосконалого, бі-ологічного виду — Homo Gas-tros Faber (людини — майстрашлунку) — за ознаками тварин-ного світу: агресивності і хи-жості. При цьому завжди пере-дусім знищуються розумні ін-дивіди. Весь трагізм людської іс-торії — на шляхах видобутку їжі,адже вона при цьому спрямовуєсвою діяльність лише на удоско-налювання знаряддя вбивства!

Для запобігання незворотно-му процесу загибелі цивілізації,насильства, конфліктів і воєнлюдству дається усвідомленнясвоєї трагедії та активне усунен-ня її першопричини. Ця можли-вість може бути реалізованатільки через відкриття прин-ципово нової невичерпноїхарчової ніші, тобто автотроф-ного харчування — за теорієюпершого президента АН Украї-ни В. Вернадського — як єди-ного гаранта умови виживаннялюдства. Таким чином, від-криття принципово нової не-вичерпної харчової ніші є за-кономірним еволюційнимстрибком людства до якіснонового, активного етапу в ево-люції живої речовини — ноо-сфери.

ЩОБ ВИЖИТИ, МУСИМОСТАТИ ДОСКОНАЛИМИ

Перемога Розуму Людини надсмертю, тобто над своєю основ-ною недосконалістю, передбаче-на ще М. Ф. Федоровим, розвину-та до наукової і соціальної думкиК. Е. Ціолковським, В. Ф. Купре-вичем і В. К. Винниченком, нау-ково обґрунтована як закономір-на еволюційна неминучість ака-деміком В. І. Вернадським і роз-роблена нині на рівні Концепції

активної еволюції, є природ-ним, еволюційним розв’язаннямпроблеми. Прикладною робо-тою наукової Концепції актив-ної еволюції є розроблений набіохімічному і генетичномурівнях науковий проект “Ав-тотрофне природно-генетичнехарчування — шлях порятункуцивілізації”, відповідно до якогопрактично реалізується процесактивної еволюції людини, тобтоякісний еволюційний стрибок че-рез якісну зміну її енергоречо-винного обміну з навколишнімсередовищем.

Важливо відзначити, щорозроблений науковий проект“Автотрофне природно-гене-тичне харчування — шлях по-рятунку цивілізації” узгоджу-ється з найбільш значимим від-криттям ХХ століття в галузібіології — відкриттям автот-рофних тварин. Отож ланцюгеволюції живої речовини зам-кнувся. Природа сама подбалапро збереження живих свідків —автотрофних тварин, як най-більш значимої ланки в єдиномуланцюзі еволюції живої речови-ни і, отже, дає нам підтверджен-ня реальної можливості перехо-ду людини як біологічного видуна автотрофне харчування —реальної можливості порятунку.Ясна річ, у парі з духовним роз-витком: зміна енергоречовинно-го обміну людини як саморегу-люючої і самовідновлюючої біо-системи закономірно і неминучеприведе її до еволюційного нас-лідку — функціонального вдос-коналення й досягнення гармо-нії: внутрішньої (душі й тіла) ізовнішньої (з біосферою).

Людина зазнає також якіснихзмін на антропологічному рівні, асаме:

— значно збільшиться якістьРозуму, сягнувши 100% його ви-користання, що засвідчить пере-хід на активний — ноосфернийетап розвитку;

— значно зменшиться кількіс-ний показник фізіологічної мож-ливості функції розмноження, щовизначатиметься Розумом;

— значно збільшиться трива-лість Життя.

Автотрофне природно-гене-тичне харчування, що ґрунтуєть-ся на забезпеченні харчової нішіорганізмами, котрі створюють не-обхідні для свого життя органічніречовини з неорганічних у проце-сі фотосинтезу, стане єдиним інадійним способом лікуванняхвороб століття, — завдяки усу-ненню причин їхнього утворення ірозвитку. Людина стане доскона-лою космічною істотою, часткоюпланетарної соціально-природ-ної системи, з єдиною мовою —мовою того народу, що відкриєлюдству шлях спасіння і без-смертя, тобто шлях активної ево-люції. Іншого шляху порятункулюдства та біосфери планетиЗемля — нашої спільної оселів живому просторі Космосу —я не бачу!

Віктор ЛУЦЮК,академік Російської

Академії природничих наук,автор наукового проекту “Автотрофне природно-

генетичнехарчування — шлях

порятунку цивілізації”,м. Севастополь

Ó ËÞÄÑÒÂÀ ª ØÀÍÑ ÂÈÆÈÒÈ!Автотрофне харчування —це забезпечення людстваїжею, що дає необхідні дляжиття органічні речовини знеорганічних у процесіфотосинтезу абохемосинтезу, повністюзнімаючи проблему голоду.

9

ч. 15 (132), 12—18 квітня 2002 р. “СЛОВО Просвіти”

Постаті

Для кожного, хто не охолов до сво-єї історії, кому не байдуже “звідкипішла руська земля”, пам’ятні

хрестоматійні слова: “Так почнемо ж опо-відку цю... І було три брати: один на ймен-ня Кий, другий Щек і третій — Хорив, асестра в них була Либідь. Сидів Кий на го-рі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на го-рі, котра нині йменується Щекавицею, аХорив на третій горі, яку накликали за йо-го ім’ям Хоревицею. І збудували містечкона ймення старшого свого брата та освя-тили його Києвом”. Правда ж, нині важкоуявити нашу історію без цієї випадком збе-реженої духовної пам’ятки?

“Повість временних літ” дійшла до насу двох літописах — Лаврентіївському таІпатіївському. Перший, як вважають дос-лідники, створив (а було б точніше — пе-реписав) 1116 року ігумен Видубицькогомонастиря Сильвестр; через два рокиз’явилася ще одна редакція, ім’я укладачаякої залишилося невідомим. Тексти, умі-щені в цих літописах, переписані з первіс-ного твору, автором і упорядником якоговважають ченця Києво-Печерського мо-настиря Нестора. Повість у первісному на-писанні, на жаль, не збереглася.

Чим же цінна пам’ятка? Насампередісторичним джерелознавством та худож-ньою вивершеністю. На високому мис-тецькому рівні відтворено оповіді про ви-никнення східнослов’янських племен і їхписемність, дату заснування Києва та ро-довід давньоруських князів. Нащадки ма-ють змогу дізнатися про міжусобницькічвари, нелегку боротьбу, яку вели наші да-лекі предки з кочівниками. Щоправда, ок-ремі події, пов’язані з історією КиївськоїРусі, висвітлюються в “Повісті...” з деякоютенденційністю. Досить лише одного фак-ту — взаємин великокняжої верхівки із су-сідніми землями Древлянщини. Завждивони були складними й суперечливими.Київські князі повсякчас намагалися упід-леглити древлян, нехтуючи елементарни-ми нормами взаємовідносин.

У літописі в цілому об’єктивно висвіт-лено постать Ігоря. Його названо вовком,котрий “пішов до древлян по данину ізбільшував до попереднього податку но-вим, і вчиняли насилля над ними вої його”.Одначе в складній ситуації жорстокий вчи-нок Ольги (роком пізніше вона з числен-ним військом оточила Коростень і спопе-лила його) літописець повністю виправдо-вує: “Захопила місто і спопелила його,міських старійшин полонила, а інших лю-дей повбивала, ще одних віддала в рабс-тво воям своїм, а решту залишила, щобсплачували данину”.

Чим же заслужила в Нестора таку сим-патію Ольга? Лишень тим, що підступнообдурила довірливих лісовиків,— сповіс-тивши, що йде справляти тризну по чоло-вікові — і жорстоко розправилася з воле-любним народом. Літописець про ці фак-ти, звісна річ, умовчує, оскільки був речни-ком панівної верхівки.

Хоч би як там було, але цікавлять на-самперед фактичні матеріали з історії Ки-ївської Русі. Звівши їх у цільне художнє об-рамлення — своєрідну повість, літописецьу такий спосіб залишив своїм нащадкампершознавчі студії про нашу сиву минув-шину. Це наводить на думку, що народ-женню такого твору неодмінно передува-ли більш ранні літописи й художні житія,на ґрунті яких власне й міг з’явитися наці-ональний шедевр, але які з певних причинне дійшли до нас.

Про його автора знаємо мало. Рокинародження, як і смерті, точно не-відомі. Незаперечне лише одне:

для свого часу це була високоосвіченалюдина. Щоб прислужитися своїй історії,він 1073 року постригся в ченці Києво-Пе-черського монастиря. Такий вибір був ціл-ком виправданим, адже культурно-мис-тецьке і освітянське життя в ті часи зосе-реджувалося переважно при монастир-ських резиденціях. Маючи доступ до руко-писних джерел, Нестор невсипно вивчавїх і, водночас, сам прилучався до створен-ня духовного підмуру вітчизняної культу-

ри. Як вважають дослідники, йому нале-жать також “Читання про життя і згублен-ня… Бориса та Гліба”, церковно-історич-ний твір “Житіє Феодосія, ігумена Печер-ського”.

Але найвизначнішою пам’яткою, без-перечно, залишилася “Повість временнихліт”, що датується 1113 роком. Подальшівістки про життя й діяльність літописцягубляться. Цю дату прийнято вважати йроком смерті ченця. За тодішніми звичая-ми Нестора було поховано в Ближніх пе-черах Києво-Печерського монастиря.

Вітчизняна історіографія робила чи-мало спроб дослідити пришерхлі глиби-ною віків віхи життя видатного діяча іписьменника давньоруської культури.Проте в природі, на жаль, існує певна за-кономірність — втрачені на бурхливих іс-торичних перехрестях “автографи часу”не завжди вдається повернути; особливоце стосується духовних пам’яток як най-більш уразливих.

Дослідників цікавило зокрема, якимбув славетний охоронець історії? Ретель-но змальовуючи “давно минулі літа” отчоїземлі, він не залишив по собі жодного до-кументального портрета. Щоправда, гріш-не було б скаржитися на неувагу до цієїособи.

Починаючи з сімнадцятого століття,над відтворенням образу вітчизняного іс-торика працювала не одна когорта митців.

До нас дійшла галерея персоніфікованихзображень Нестора, більшість з яких по-значені високим рівнем художнього відоб-раження літописця в графіці, живопису,гравірувальних та скульптурних компози-ціях. Усі вони, хоча й виконані на належно-му професійному рівні, не можуть, одначе,претендувати на достовірність.

Сподіванки на “живу” зустріч зі славет-ним літописцем, здається, вже були нере-альними. І ось у радянській криміналістиціз’являється новий метод, запропонованийвідомим антропологом, археологом іскульптором М. Герасимовим. Його прак-тична цінність у тому, що будь-які м’якічастини обличчя можна відтворити за до-помогою черепа. Така пластична “опера-ція” майже безпомилково “оживляє” пер-вісний типаж людини. Завдяки саме ційметоді були реконструйовані скульптурніпортрети Ярослава Мудрого, Андрія Бого-любського, Тимура, Улуг-бека, Івана Гроз-ного, а також жителів трипільських посе-лень на території України. Відтак з’явила-ся надія зустрітися “зі справжнім” Несто-ром-літописцем, оскільки його останкидобре збереглися.

Першими за цю нелегку й копіткусправу взялися спеціалісти Інсти-туту археології АН УРСР доктор

біологічних наук О. Данилова та кандидатісторичних наук С. Сегеда. Вони провелидетальне антропологічне обстеження ос-

танків літописця і, на основі наукових зіс-тавлень, створили, якщо можна так висло-витися, автобіографічний негатив: Несторбув середнього зросту (165 сантиметрів),худорлявий, із явними ознаками астеніч-ності, спина сутулувата, а вказівний направоруччі палець од надмірного фізично-го навантаження морфологічно найбільшрозвинений. Усі ці ознаки добре узгоджу-валися з розумовою діяльністю людини.Нестор, як ми знаємо, впродовж багатьохроків невтомно працював над рукописами,а отже, вів малорухоме життя. За допомо-гою антропологічних даних вдалося вста-новити й середній вік — 65 років, що ціл-ком відповідає історико-літописним свід-ченням.

Залишилося провести антропологічнуреконструкцію. Делікатну роботу доручилиодному з учнів Герасимова — судово-ме-дичному експертові при науковій лабора-торії пластично-антропологічної реконс-трукції Інституту етнографії ІменіМ. М. Миклухо-Маклая АН СРСР С. Нікіті-ну. Після скрупульозно проведеної роботиневдовзі було виліплено бюст нашого най-давнішого літописця й просвітянина, зім’ям якого пов’язана ціла епоха вітчизня-ної культури.

Наближений до реального відтворен-ня бюст Нестора-літописця експонуєтьсянині в Києво-Печерському заповіднику.Саме тут дев’ять століть тому в історично-му місці давнього Києва, схилившись надписьмовим столом, він трудолюбно по-скрипував гусячим пером, вимережуючибезсмертні рядки, звернені до сучасників:

“Ось повість временних літ, звідкипішла руська земля”. Не поми-лимося, коли скажемо: без гли-

бокого коріння родовідної пам’яті — а саметакою є “Повість...” — ми багато чого втра-тили б, духовно збідніли, недорахувалися інедооцінили б. Будь-яка людина, як і народу цілому, не може існувати без свого гене-тичного коду. Саме тому до постаті нашогонайпершого літописця завжди була прикутапильна увага з боку як вітчизняних діячівкультури, так і наших зарубіжних ідейнихапологетів. Декому хотілося б позбавитинас вітчизняної пам’яті, не тільки кидаючитінь на нашу історію, а й піддаючи сумнівамдостовірності літописів чи приписуючи їх со-бі. Не випадково прогресивні діячі науки ікультури в 1873 році при Київському універ-ситеті створили науковий осередок “Істо-ричне Товариство Нестора-літописця”, якечимало посприяло і популяризації історич-ного минулого нашого народу. Протягом1873 – 1917 років ця наукова установа док-лала чимало зусиль, щоб якнайповнішедослідити давні пам’ятки.

Активна діяльність Товариства малаширокий розголос. Це підтверджує й тойфакт, що до його роботи були залучені ві-домі вчені не тільки Києва, але й Харкова,Петербурга. За 33 роки вийшло 24 томи“Чтения в Историческом обществе Несто-ра-летописца”, в яких з’явилися праціІ. Срезнєвського, М. Комарова, І. Лучиць-кого, П. Єфименка, Д. Багалія, О. Левиць-кого, Л. Падалки, І. Каміна. Праці відомихучених допомогли повернути із забуття чи-мало фактичного матеріалу, котрим корис-туються й сучасні дослідники.

Сьогодні, оглядаючи з нових позиційсвою історію, інакше оцінюємо деякі кри-терії, котрі нерідко фальсифікувалися абонавмисне замовчувались. Тому варто збільшою увагою поставитися й до нашогонайпершого літописця. Одним з таких вия-вів могло б бути присвоєння його імені му-зею “Історії Києва”, при якому б годилосястворити гурток палких дослідників нашоїісторії. Адже саме з містом над Дніпромпов’язана діяльність Нестора.

Через дев’ять століть знову повернув-ся до нас літописець. Експонований бюстдає змогу уявно перенестись углиб накілька епох історичного літописання, уваж-ніше придивитися до мудрого погляду, ви-сокого чола як символу пам’яті нашої істо-рії, котра нагадує: діяння людини безсмер-тні, якщо вони служать народові!

˲ÒÎÏÈÑÖßÂÈÑÎÊÅ ×ÎËÎ

Фото О. Кутлахметова

12 Молода країна

“СЛОВО Просвіти” ч. 15 (132), 12—18 квітня 2002 р.

Зовнішній вигляд молодоїлюдини часто привертає над-мірну увагу. Підліткові “вибри-ки” навіть здатні надовго шоку-вати вкрай апатичну людину.Мода і тут продиктувала своїправила. Ми вже звикли до про-колених частин тіла, та й кольо-ровим татуюванням нікого вжеособливо не здивуєш. Давноначе “заведено”, що у дівчинимають бути проколені вуха зад-ля коштовних сережок. Хоча щекілька десятків років тому цевважалося вульгарністю й суво-ро заборонялося. Лише з часомсережки у вухах дівчини сталисприйматися як звичайне, а да-лі — до дівчат приєдналисяхлопці. Але вухами усе не закін-чилося. У моду сьогодні увій-шли проколені брови, пупки, но-си, губи, навіть інтимні частинитіла. “Прикольно”, “оригіналь-но”, “стильно”… На жаль, окрімрадісного усвідомлення себе“особливим”, нерідко відчува-ється особливо болісне гноїння.

Одні стверджують, що це —стиль життя, інші піддаютьсястадним пориванням. Більшістьтих “стадників” рано чи пізно,очевидно, захоче позбутисясвоєї “особливості”. Сережка —діло одне: сьогодні красується,завтра — зняв. Інша річ — тату-ювання.

Згадаємо первісне призна-чення “тату”. З’явившись ще запервіснообщинного ладу, вонобуло знаком племені, роду, то-тему, вказувало соціальну при-належність її власника. Крімцього, малюнок на тілі наділяв-ся певною магічною силою. Учаси нашої ери з розвитком ци-вілізації розвивалося і мистец-тво татуювання, не гублячи,втім, певного призначення. Нап-риклад, у жінок японських або-ригенів Айну за “тату” на облич-чі можна було визначити їх сі-мейний стан. У різних народів“тату” мало різні властивості: ді-тей оберігало від батьківськогогніву, дорослих захищало в боюта на полюванні, старих людей— від хвороб. На межі XIX і ХХстоліть татуювання уже сталодивовижею. Показуючи тіло,розмальоване портретами відо-мих людей та іншими хитромуд-рими малюнками, люди зароб-ляли собі на життя. Зараз же нетреба платити грошей, щоб по-бачити татуйованих. Їх можназустріти будь-де, а у розпал літавони неодмінно є ”окрасою”будь-якого пляжу.

Навіщо європейцям розма-льовувати свої тіла, наче вождьіндіанського племені? Ствер-джують, що це — красиво і мод-но. Раніше ходили з наколкамиті, що відбули у місцях позбав-лення волі певний строк або здурості зробили в армії. Сьогод-ні ними “красуються” від малогодо старого, а в жінок це стає на-че хворобою. Віддають за нихвеличезні суми: “тату” розміромз цигаркову пачку коштує 100доларів. Але ж мода — дівчинапримхлива…

Наталія ПОПОВА

МОДА —ПАННАПРИМХЛИВА

Кожна дитина маєправо народитися здоро-вою. Ця теза із БілляООН про права дитинихоч і була просто декла-рацією, але й передбача-ла певну, нехай мораль-ну, відповідальність бать-ків за народження здоро-вим їхнього “чада”. Ка-жуть, розвиток людства— річ невпинна. Удоско-налилася любов до дити-ни: сьогодні вона маєправо не народитися. Ци-вілізований, демократич-ний і “релігійний” європе-єць узяв, таким чином,собі авторське право насмерть. Але чи не забага-то бере на себе людина,узаконюючи умертвінняне тільки живих — черезїх тяжке захворювання тастраждання, а навіть і не-народжених, коли діаг-ностикою виявляютьсяякісь генні чи набуті пато-логії плоду? Чомусь при-гадується сумна спробаодного “великого гуманіс-та” “вивести” чисту арій-ську расу…

Існує, щоправда, й ін-ша методика турботипро репродуктивне здо-ров’я нації. Освічені гу-маністи (як правило, ме-дики та громадські акти-вісти) просвіщають народз усіх питань здорового сі-мейного життя, з усього,що стосується народжен-ня і смерті.

Щодо України, то Пре-зидент Леонід Кучма 26березня 2001 року навітьпідписав Указ “Про Націо-нальну програму “Репро-дуктивне здоров’я2001–2005”, викликанийнадто нездоровим демог-рафічним станом у країні.Минув рік. Центр Антик-ризових досліджень та Ук-раїнська мережа репро-дуктивного здоров’я, ана-лізуючи результати, орга-нізували “громадські слу-хання” в реґіонах (Одесь-ка, Львівська, Тернопіль-ська та Донецька області)та підсумкові “Національ-ні громадські слухання” встолиці. Перший підсумок— чимало сімейних ліка-рів не знають навіть, щотаке “репродуктивне здо-ров’я”. Другий — “держав-не забезпечення” програ-ми, констатувала високийчиновник Міністерстваохорони здоров’я ТамараІркіна, навіть у фінансовійчастині забезпечено покищо лише на третину.

На більше, втім, меди-ки не розраховують: дос-від втілення програми“Планування сім’ї” виявивтотожну фінансову під-тримку, як і абсолютну не-компетентність “серед-ньої медичної ланки”. За-конотворення у цій сферівиглядає продуктивні-

шим: у перспективі ще“Концепція безпечногоматеринства” й Указ Пре-зидента “Про заохоченнянароджування”. Але прос-та демографічна статис-тика, якою оперувала ме-дична еліта на “громад-ських слуханнях”, вказуєна зовсім іншу життєвуреальність.

Так, рівень народжу-ваності за 10 останніх ро-ків впав на 40 %, смер-тності — зріс на 30 %,внаслідок депопуляції на-селення зменшилося на2,5 мільйона чоловік. По-казник “старіння” націїпросто приголомшливий— 20 %, у селах — понад30 % (здоровими є 7 %людей похилого віку). Неменш “нездорове” — спів-відношення жінок і чолові-ків. Європейська “перева-га” жінок починається замежами репродуктивноговіку (з 55 років), наша — з31. “Надсмертність чоло-віків” (з 19 до 24 років) —національний термін, кот-рим відзначили тільки Ук-раїну.

Наші репродуктивіні“потуги” відображають на-роджуваність, захворюва-ність, захворювання,пов’язані з “репродуктив-ною функцією”, рівеньшлюбності… Останній задесятиліття впав на 41 %(5,5 шлюбу на тисячу на-селення), розлучуваність,натомість, зросла на10 %, тобто маємо тен-денцію “неформальності”сімейних стосунків. Оче-видно, що за таких умовнароджування дітей стаєнегативним явищем, рі-вень абортів — дуже ви-

сокий, не кажучи вже просирітство і все, що з нимпов’язане.

Аборт демонструєелементарну відсутністьстатевої культури молодіабо просто аморальність,відсутність відповіднихдисциплін у навчальнихзакладах. Кількість абор-тів у нас в 1,2 рази пере-вищує кількість пологів(Японія їх співвідноситьяк 0,06).

І хоча цивілізовані єв-ропейці рятують нашерепродуктивне здоров’яконтрацепцією, проблемувони тим не вирішують.По-перше, європейськігормональні контрацепти-ви та внутрішньоматковіпротизаплідні засоби єдостатньо недоступнимиза ціною для загалу. По-друге, як сказала керівниквідділення плануваннясім’ї Інституту ПАГ АМНУкраїни Ірина Вовк, до-цільніше працювати надцнотливістю наших дівчат,убезпечити ранні статевістосунки.

Безпліддя, невиношу-вання плоду, запальнізахворювання статевихорганів, материнська ідитяча смертність, згада-ні “цнотливість” і “статевакультура” — факти одно-го ряду. 10 % молодихподружжів в Україні —безплідні, говорить ста-тистика. Кожна третя на-роджена дитина — із фі-зичними або психічнимивадами. Мабуть, є надчим замислитися. До тогож — інфекційні захворю-вання. Маємо найвищітемпи поширенняВІЛ/СНІДу. 15 % інфіко-

ваних — діти та підлітки.ВІЛ, таким чином, поши-рюється за межі груп ри-зику (наркомани, гомо-сексуалісти тощо), і Укра-їна може стати першоюкраїною, котру поглинеепідемія цієї хвороби, ко-ли частина ВІЛ-інфікова-них досягне 1 % населен-ня. Сьогодні, як ствер-джують національні таміжнародні експерти, цейпоказник — на межі 550тисяч чоловік (хоча офі-ційно — 42 тисячі). Якщозгадати ще понад 600 ти-сяч хворих на туберку-льоз, 1,2 мільйона пси-хічно хворих осіб, 688 ти-сяч хворих на алкоголізм,76 тисяч наркоманів і 740тисяч онкологічно хворих— матимемо майже пов-ну реальність і перспек-тиву.

Натяками на позитивможна вважати лишепевне зростання соціаль-но-медичного обслугову-вання у найбільших міс-тах України. Першістьтут, очевидно, має столи-ця, де функціонує чима-ло центрів біорепродук-ції, високотехнологічнихмедичних закладів. Звід-си — менші показникисмертності, рівня абор-тів. Львівські медики, усвою чергу, також пере-конували у висококлас-ності тамтешньої меди-цини. Є навіть дані проте, що від’ємний природ-ний приріст населення уЛьвові зупинено. Згаду-валися й нові технологіїпроти безпліддя. Дирек-тор Інституту репродук-тивної медицини ФедірДахно демонстрував тут

же фото 11-річної дівчин-ки, що першою в Українінародилася в пробірці(програма IVF). Утіха,звичайно, — хоч і не вирі-шення репродуктивноїпроблеми в Україні.

Резолюція громад-ських слухань, підготов-лена під керівництвом го-ловного консультанта На-ціонального інститутустратегічних дослідженьНаталії Лакізи-Сачук, кон-статувала наші негативнісимптоми у “репродуктив-ній справі”, пропонуючинавіть логічне вирішенняпроблем. Ці вирішення,утім, відомі: інформацій-но-просвітницькі матеріа-ли, соціальні служби длямолоді, жіночі кризовіцентри, школи для май-бутніх матерів, клуби здо-рового життя, волонтерс-тво, соціальна реклама вЗМІ, модернізація родо-помічних і дитячих ліку-вальних закладів, нав-чально-освітні дисциплінизі статевої культури… Од-нак чому логічне в нас такрідко стає реальним —запитання не настількириторичне, як здається…

Олександр СОЛОНЕЦЬ

ТАМ ДІТИ «ОТРИМУЮТЬ ПРАВО» НЕ НАРОДИТИСЯХВОРИМИ, ТУТ — НЕ З’ЯВИТИСЯ НА СВІТ

Фото О. Ващенка

11

ч. 15 (132), 12—18 квітня 2002 р. “СЛОВО Просвіти”

Витоки

Трипільська археологічна культурапосіла особливе місце в українській наці-ональній свідомості. “Незбагненна укра-їнська душа” обирає за свою матір із сот-ні різноманітних археологічних культурУкраїни саме Трипілля. Причини такоговибору ірраціональні і не піддаються ло-гіці здорового глузду. На питання де, як іколи жили трипільці, більшість прибічни-ків трипільського походження українціввідповідають приблизно так: “Де і коливони жили, не знаю, а що були українця-ми — знаю точно”.

Однак, врешті-решт, хто сказав, щонаціональний міф, як важлива складованаціональної самосвідомості, обов’язко-во має будуватися за принципами науко-вої логіки? Скоріше навпаки.

Так чи інакше, я не вважаю трипіль-

ців, що прийшли в Україну у V тис. до н.е.з території Трансільванії та Молдови, ніукраїнцями, ні, тим більше, семітами, якпомилково написала “Україна молода”12.09.2001. Отже, що відомо науці прогенезу та етнічну належність трипільців?

Сучасний рівень розвитку археологіїдозволяє ставити питання про визначен-ня етно-мовних характеристик людності,що полишила в лісостепах Правобереж-ної України пам’ятки трипільської культу-ри. Археологічні дані неспростовно свід-чать, що Трипілля є крайнім північно-східним проявом своєрідного світу най-давніших хліборобів Європи, відомих підназвою балкано-дунайського неоліту.Але й на Балканах ця людність не булаавтохтонною і прийшла сюди з БлизькогоСходу, точніше, з півдня Малої Азії.

Річ у тім, що близько 10 тис. років то-му криза мисливського господарства вСирії, Палестині, на півдні Анатолії зумо-вила винайдення й поширення відтворю-ючого господарства — мотичного земле-робства і примітивного тваринництва.Вирощування пшениці, ячменю, розве-дення овець, кіз забезпечило суспільствоїжею і призвело до демографічного вибу-ху на Близькому Сході. Надлишки люд-ності почали розселятися на сусідні, ма-лозаселені терени: на схід до Індії, напівдень в Аравію, на захід у Північну Аф-рику.

Один з головних шляхів розселеннянайдавніших землеробів і тваринниківпочинався в Південній Анатолії й вів назахід островами Егейського моря в Схід-ну Грецію. У VII тис. до н.е. вихідці з Ана-толії принесли із собою на південь Бал-канського півострова навички відтворюю-чого господарства, культурні рослини(пшеницю, ячмінь, сочевицю), домашніхтварин (вівці, кози), близькосхідну культу-ру та мову. Ці люди належали до східно-середземноморського антропологічноготипу, який характеризується грацильніс-тю (тонкокістністю), невисоким зростом,темною пігментацією, скошеним чолом івеликим носом своєрідної форми.

Поступово просуваючись на північ,нащадки найдавніших близькосхідниххліборобів досягли Дунаю, і рушили його

долиною на захід у Цен-тральну Європу й на схід уПравобережну Україну. Так,разом із навичками земле-робства і тваринництва,близькосхідний за походжен-ням етнокультурний ком-плекс поширився в VІІ – ІVтис. до н.е. в Південній таЦентральній Європі. Три-пільська культура — яскра-вий прояв цього культурно-історичного явища між Схід-ними Карпатами і Дніпром.

Північними сусідами цихнайдавніших землеробів Єв-ропи були аборигени — мис-ливці та рибалки Німецької,Польської, Поліської низо-вин та Лівобережжя Дніпра.Ця первісна, досить відсталалюдність у V – ІV тис. до н.е.розвивалася під прогресив-ним впливом більш розвину-тих прибульців із півдня. Відлюдності балкано-дунай-ського неоліту аборигени-мисливці лісової зони Євро-пи отримали навички виго-товлення глиняного посуду,землеробства, тваринниц-тва, примітивної металургіїміді тощо.

Пізніше, в IV–ІІ тис. до н.е., на базізгаданої місцевої людності постала індо-європейська сім’я народів, до якої нале-жить переважна більшість мешканців су-часної Європи. Більшість дос-лідників вважає, що формуван-ня праіндоєвропейської мови такультури почалося в V тис.до н.е. в Південній Україні в хо-ді контактів із трипільцями міс-цевої людності лісостеповогоПодніпров’я та Лівобережжя.Від трипільців та інших пред-ставників балкано-дунайськогонеоліту пращури індоєвропей-ців отримали згадані новації.Однак, всі вони запозичувалисяразом із відповідною терміно-логією. Новітні дослідженнялінгвістів довели, що сільсько-господарська лексика індоєвро-пейських народів значною мі-рою має близькосхідне поход-ження.

Особливо багато землероб-ських та тваринницьких термі-нів, назв продуктів харчування,предметів побуту індоєвропейцізапозичили у прахаттів та пра-хуритів, прабатьківщина якихрозміщувалася в Малій Азії. Цеі зрозуміло, адже саме звідси уVII тис. до н.е. прийшли в Схід-

ну Грецію пращури балкан-ського неоліту. С. Старостін(1988) наводить велику кіль-кість мовних запозичень зхаттської та хуритської мов в ін-доєвропейських, в т.ч.: akuo-кінь, kago- коза, porko- порося,hvelena- хвиля, вовна, auig-овес, nag- ягода, rughio- рож,жито, lino- льон, kulo- колоти,спис, gueran- жорнов, sel- се-ло, dholo- долина, arho- ареал,простір, tuer- творог, sur- сир,bhar- ячмінь, penkue- п’ять,klau- ключ, medu- мед, солод-кий, akro- поле, bar- зерно табагато інших.

Український лінгвіст із Мос-кви В. Ілліч-Світич (1964) відзначав, щопевну частку своєї аграрної, тваринниць-кої та побутової лексики індоєвропейцізапозичили з таких близькосхідних мов,як шумерська, прасемітська, еламська.Як приклад запозичень із прасемітськоїмови дослідник наводить слова: tauro-бик, gait- коза, agno- ягня, bar- зерно,dehno- хліб, зерно, kern- жорнов, sekur-сокира, nahu- посудина, корабель, has-ter- зірка, septm- сім та ін. З мови шуме-рів індоєвропейці запозичили корені: ko-u- корова, reud- руда, auesk- золото, du-er- двері, hkor- гори та ін. Думаю, В. Ілліч-Світич обрав невдалий термін для поз-начення частини згаданої лексики. Семі-ти виділилися з афразійської спільнотиСхідного Середземномор’я не ранішеІІІ – ІV тис. до н.е. А близькосхідні запо-зичення в індоєвропейських мовах ста-лися не пізніше V тис. до н.е. Тому те, щоВ. Ілліч-Світич звав семітською лекси-кою, по суті, є афразійською.

Отже, простежений археологами таантропологами генетичний, культурний,антропологічний зв’язок балканськогонеоліту, а через нього і трипільської куль-тури, з південноанатолійським центромстановлення хліборобства й тваринниц-тва підтверджується новітніми лінгвіс-тичними дослідженнями. Численні хатто-хуритські лінгвістичні запозичення в мо-вах індоєвропейців, які отримали навич-ки хліборобства та скотарства разом ізвідповідною термінологією від культурибалкано-дунайського неоліту, у т.ч. три-пільців, дають підставу припускати, щоостанні в етно-мовному відношенні були

споріднені з хатто-хуритами Малої АзіїVII–ІV тис. до н.е. Однак, присутність се-ред індоєвропейських лінгвістичних за-позичень шумерських, афразійських,еламських термінів свідчить, що балка-но-дунайський неоліт не був монолітнохатто-хуритським. Очевидно, було кількарізноетнічних міграційних хвиль з Близь-кого Сходу в Грецію, у яких різною міроюбрали участь не тільки хатто-хурити Ана-толії, але й представники інших старо-давніх етносів Близького Сходу.

Незважаючи на певну строкатість,балкано-дунайський неоліт, в т. ч. три-пільська культура, генетично, культурно,антропологічно, а також етно-мовно тіс-но пов’язані зі згаданими етносамиБлизького Сходу, які не належать до на-родів індоєвропейської мовної спільноти.Оскільки українці, на відміну від трипіль-ців, є індоєвропейцями, то немає ваго-мих підстав вважати трипільців українця-ми. Українська культура та мова принци-пово різняться від культури та мови ста-родавніх народів Близького Сходу та їх-ніх родичів трипільців.

Однак було б неправильно цілковитозаперечувати роль трипільців в україно-генезі. Як і інші стародавні народи Украї-ни (скіфи, сармати, готи, фракійці, балтитощо), трипільці не були українцями, алепевною мірою були їхніми пращурами.Адже елементи культур згаданих етносівстали органічними складовими непов-торного українського етнокультурногокомплексу, який, на мою думку, склався вV – VІІ ст., тобто у ранньому середньовіч-чі. Саме в цей час формувалася етно-культура більшості великих народів се-редньої смуги Європи: французів, англій-ців, німців, сербів, хорватів, чехів, слова-ків, поляків та ін.

Отже, українці не кращі, але й не гір-ші за інші народи Європи. Їхній етногенез— це об’єктивний процес, зумовленийуніверсальними законами етнотворенняконтиненту. Оцінювати ж концепції поход-ження українців чи будь-якого іншого на-роду мірилами патріотизму чи романтич-них сентиментів — безглузда і контрпро-дуктивна справа.

Леонід ЗАЛІЗНЯК,зав. відділу археології кам’яного віку Інс-

титуту археології НАН України, доктор історії, проф. НаУКМА

Фрагмент жіночої статуетки трипільської культури(перша половина V тис. до н. е., с. Олександрівка

Одеської області)

Посудина з мальованим орнаментом трипільськоїкультури (перша половина IV тис. до н. е., с. Кирилівка

Одеської області)

Жіноча статуетка трипільської культури (першаполовина V тис. до н. е., с. Олександрівка Одеської

області)

ÏÐÎ ÒÐÈϲËÜÖ²Â, ÑÅ̲Ҳ ÒÀÍÅÇÁÀÃÍÅÍÍÓ ÓÊÐÀ¯ÍÑÜÊÓ ÄÓØÓ

7

ч. 15 (132), 12—18 квітня 2002 р. “СЛОВО Просвіти”

Земля козацька

“Тихою сапою” ве-дуться роботи з під-готовки будівництванового мостового пе-реходу через Хорти-цю, що ніяк нерозв’язують тран-спортну проблему вмісті, але напевне за-гублять Національ-ний заповідник.

Ще у 80-і роки чиновни-ки вперто прагнули прок-ласти новий мостовий пе-рехід через заповідну Хор-тицю поруч з існуючимимостами, відмітаючи гетьбудь-які інші варіанти. Тодінеформали-екологи відсто-яли національну Святиню.Досі багато хто нарікає натих екологів: мовляв, якбивони не виступили протипроекту, не було б тепер уЗапоріжжі транспортноїпроблеми. Як не було б, доречі, й заповідної Хортиці.

Сьогоденні спроби місь-кої влади Запоріжжя на чоліз Олександром Полякомпрокласти мости через Хор-тицю викликають, принай-мні, подив. Адже саме длятого, щоб про подібне йдумки не виникало, Хортицінадали статус Національ-ного заповідника. Необхід-но згадати і Закон “Про при-родно-заповідний фонд Ук-раїни”, де сьомою статтеювизначено: “…На земляхприродоохоронного та істо-рико-культурного призна-чення забороняється будь--яка діяльність, яка негатив-но впливає… на стан при-родних та історико-культур-них комплексів та об’єктів,що перешкоджають їх вико-ристанню за цільовим приз-наченням”. I там же, стаття16-та: “На території природ-них заповідників забороня-ється будівництво доріг.., таінших об’єктів транспорту ізв’язку, не пов’язаних з ді-яльністю природних запо-відників… та геологорозві-дувальні роботи…” А щобособливо підкреслити важ-ливість дніпровської перли-ни, її недоторканність скрі-пила видана весною 93-го

Постанова Кабміну (підпи-сана прем’єр-міністром Куч-мою), положення “Про Наці-ональний заповідник “Хор-тиця” та “Про державний ге-ологічний заказник “Дніп-ровські пороги”…

Із розмови з головнимархітектором Запоріжжя Вік-тором Трубіним можна зро-зуміти, що новий мостовийперехід — справа вирішена.Архітектори та мостобудів-ники неодмінно бачать но-вий міст на 800 метрів нижчедіючої магістралі над лівимруслом. Це так званий чет-вертий варіант мостовогопереходу, який ледь вдало-ся скасувати захисникамХортиці наприкінці вісімде-сятих. I ось, знову — тільки

через Хортицю! Головномуархітектору було задано ду-же просте запитання: скіль-ки площі заповідного остро-ва планують для дороги,смуги відводу? Віктор Пав-лович запевнив, що міні-мальну…

Ось так. Ніхто цього на-віть не прикидав! Такі підра-хунки будуть зроблені притехніко-економічному обґ-рунтуванні, яке сумлінно го-тує Київський Інститут “Со-юздорпроект”. В архітектуріпосилаються на рішення де-путатів Запорізької міськра-ди минулого скликання, ко-ли шести пропонованих ва-ріантів мостів, у тому числі ів обхід острова, вибрали…протизаконний.

У нормальній, вибачте,державі, таке рішення одра-зу ж опротестував би проку-рор і змусив би його скасува-ти. А тих, хто замахнувсящось будувати проти закону— за тим самим закономпритягли б до відповідаль-ності.

Самі архітектори визна-

ють, що поряд із “раціональ-ним” четвертим варіантомрозглядався та був відкладе-ний варіант мостового пере-ходу нижче острова. Такийшлях обійдеться дорожчеприблизно удвічі, за прикид-кою головного архітектора,стане довшим кілометрів натридцять. Але ж то як щеглянути та порахувати. Не-мало людей у місті дотриму-ються іншої думки (суджу заматеріалами дискусії три-надцятирічної давності): як-що транспорт із траси Мос-ква-Сімферополь пустити нечерез місто (що, зазначу, ду-же неекологічно), а саме че-рез Розумівку, то його шляхможе скоротитися і на пів-сотні кілометрів. Містобудів-

ники визнають, що й заліз-ничний транспорт потрібнопустити в обхід міста саме зацим маршрутом. У такомуразі мости Преображенсько-го звільняться від транзитно-го автомобільного та заліз-ничного транспорту, а, отже,— істотно розвантажаться.Тоді можна пустити й швид-кісний трамвай, що суттєвоскоротить автопотік на ниж-ньому ярусі. Словом, варіан-ти компромісних рішень є,але міському голові Олек-сандру Поляку та його ко-манді, наперекір Закону, ду-же хочеться будувати мостичерез унікальний заповідник.Мости будуть теж унікальні— завширшки близько пів-сотні метрів, з шестиряднимрухом автотранспорту, і щозовсім нове для запоріжців— із платним проїздом!..

Тим часом, поки трива-ють розмови довкола недо-цільності та злочинності бу-дівництва на заповідній зем-лі, науковці з лабораторії ге-офізики одного з універси-тетів Києва ретельно, аж до

стометрової глибини, вивча-ють геологічну картину міс-цевості Хортиці нижче пер-шого мосту Преображен-ського — саме там, де, засловами головного архітек-тора міста, і намічено зводи-ти нового моста. Таке вив-чення геофізиками не зали-шає ніяких слідів, як булопісля протизаконного свер-дління геологів поруч базивідпочинку феросплавногозаводу та мосту на СтаромуДніпрі. А що залишиться відХортиці після 10-річного (якмінімум) будівництва мосто-вих переходів, здогадатисяневажко, — прикладів дов-кола немало. Можна згада-ти, хоча б долю унікальногоЗапорізького дуба...

Запорізька міська гро-мадська асоціація “Захисти-мо Хортицю!” рішуче вима-гає від міської влади най-ближчим часом провестигромадську експертизу про-ектного завдання на будів-ництво мостів та громадськіслухання з цього питання.Асоціація прийняла звер-нення до українців усьогосвіту із закликом долучитисвої голоси на захист остро-ва. На землях Національно-го Хортицького заповідниканіхто нічого не може будува-ти без дозволу загальнона-ціонального референдуму.Та й узагалі, що за розмоваможе йти про якийсь тамдозвіл у заповіднику, коли єЗакон, що недвозначно за-бороняє будь-які дозволи!Національна комісія у спра-вах ЮНЕСКО при міністерс-тві закордонних справ Укра-їни занесла дві перлини За-порозького краю — острівХортицю та Кам’яну Могилубіля Мелітополя — до спеці-ального ілюстрованого ви-дання “Україна: шедеврикультурної спадщини”. АджеХортиця належить не тількиЗапоріжжю. Це надбаннявсього людства, яке мусимопередати нащадкам таким,яким успадкували його відпредків.

Василь СЕРГІЄНКО,

СТОРІНКАМИ МАЙБУТНЬОЇ«КОЗАЦЬКОЇ ЕНЦИКЛОПЕДІЇ»ОЛЕНИ АПАНОВИЧ

ГЕНЕРАЛЬНА ВІЙСЬКОВА КАНЦЕЛЯРІЯ — ви-щий центральний орган виконавчої влади Гетьман-щини, який виник спочатку як канцелярія при гетьма-ні України Богдані Хмельницькому. Очолив Генераль-ну військову канцелярію генеральний писар Іван Ви-говський, майбутній гетьман України, який підніс зна-чення канцелярії, перетворивши її на важливу скла-дову частину системи управління Українською геть-манською державою.

У Генеральній військовій канцелярії зосереджува-лася військова, політична й міжнародна інформація зусієї України і з-за кордону. В цій установі під керів-ництвом гетьмана розглядалися й вирішувалися важ-ливі адміністративні питання. Звідси відправлялисячисленні посольства й гінці. Тут вироблялися і збері-галися державні акти, велося діловодство з усіх сфервнутрішнього і міжнародного життя України.

При гетьмані України Іванові Мазепі Генеральну вій-ськову канцелярію очолював генеральний писар ПилипОрлик, видатний державний діяч, політик, дипломат,один з найосвіченіших людей свого часу. Пилипа Орли-ка також обрали гетьманом, але вже в еміграції.

Переживши суттєві зміни впродовж свого існуван-ня (друга половина XVІІ – XVІІІ ст.), Генеральна вій-ськова канцелярія з часом перетворилася у самостій-ну інституцію, до якої перейшли функції Ради гене-ральної старшини. Однак Генеральна військова кан-целярія завжди залишалася органом при гетьмані,який за її допомогою здійснював свою цивільну та вій-ськову владу.

Генеральна військова канцелярія, яка в XVІІІ ст.перебувала в місті Глухові — тодішній столиці Геть-манщини, складалася з двох частин: розпорядчої івиконавчої, тобто апарату канцелярії. До розпорядчоївходили гетьман, генеральні писар, суддя і ще двоєгенеральних старшин (найчастіше то були обозний таосавул). В Генеральній військовій канцелярії знаходи-лись усі важелі безпосереднього практичного керів-ництва Гетьманщиною і козацьким військом у XVІ-ІІ ст.: адміністративного, судового і фінансового; тутскладалися гетьманські державні документи — уні-версали, велося дипломатичне листування, розгля-далися судові та цивільні справи козаків, селян, мі-щан. Під орудою гетьмана та його санкції приймали-ся остаточні рішення. За тимчасової відсутності геть-мана Генеральна військова канцелярія керувалаГетьманщиною від його імені.

У періоди тимчасової ліквідації гетьманства гене-ральна військова канцелярія підлягала імперським ус-тановам: Першій Малоросійській колегії (1722 – 1727) і“Правлінню гетьманського уряду” (1734 – 1750). Середгенеральних старшин тоді з’явилися російські члениканцелярії, яку очолював уже царський генерал.

Під час воєнних дій, зокрема в ході російсько-ту-рецької війни 1735 – 1739 рр. Генеральна військоваканцелярія відала комплектуванням, озброєнням тазабезпеченням козацького війська, керувала мобілі-зацією козаків. Отримуючи від російського команду-вання єдині наряди на все козацьке військо, Гене-ральна військова канцелярія розподіляла їх середдесяти лівобережних козацьких полків Гетьманщини.Під час походу канцелярія здійснювала загальне ке-рівництво козацьким військом. Безпосереднє керів-ництво похідним військом, без командних функцій,передавалося спеціально створеній на цей час По-хідній генеральній військовій канцелярії.

На виконавчий персонал генеральної військовоїканцелярії, кількість якого протягом XVІІІ ст. зросламайже до 200-от чоловік, було покладено безпосе-реднє діловодство.

Штат канцелярії складався зі старших військовихканцеляристів, військових канцеляристів, просто кан-целяристів і служителів: підписків, протоколістів, ре-гістраторів, копіїстів, товмачів (перекладачів). Позаш-татною була група без посад і без оплати, яка зарахо-вувалась для навчання письму та діловодству. Стар-ших військових канцеляристів було двоє, і вони вва-жалися начальниками канцелярського персоналу; до1729 р. головою — правителем усього персоналу —був “реєнт” Генеральної військової канцелярії.

Канцелярські працівники вели та оформлялисправи, листування, складали, переписували й копію-вали документи, зокрема найважливіші державні ак-ти, наприклад, гетьманські універсали, імператорськіграмоти, укази та ін.

Генеральна військова канцелярія була своєрід-ною вищою школою підготовки фахівців — знавцівканцелярської справи, які володіли досконалою длятого часу технікою письма, знали формуляри різнихтипів документів. Еліта виконавчого персоналу Гене-ральної військової канцелярії — військові канцеля-ристи — комплектувалися найбільше з вихованцівКиєво-Могилянської академії.

Із остаточним скасуванням гетьманства в 1764 р.Генеральна військова канцелярія перестала існувати.

ÁÅÇÇÀÊÎÍÍÞ ×ÀÑÏÎÊËÀÑÒÈ ÊÐÀÉ!

Сам давно гадаю, що ж його відпо-вісти! Я, Іван Лютий, — спадкоємецькозацького роду (маю родинну довідку1910 р.) і краєзнавець Решетилівськоїкозацької громади на Полтавщині. Ба-гаторічний пошук історичних джерелпро належність моїх пращурів до ко-заччини і прагнення допомогти земля-кам відродити козацьке товариство йнадихнули мене зайнятися цією над-звичайною темою.

Безпосередніх зв’язків із місцевимЗапорізьким козацтвом Дніпропетров-щини я не підтримую, з козацьким то-вариством Полтавщини спілкуюся нечасто. Але я маю можливість поділити-ся досвідом одержання інформації пробуденне життя козаків із газетних пуб-лікацій. Сподіваюся, ці матеріали до-поможуть редакції знайти цікаві відпо-віді на поставлене запитання.

На початку дев’яностих років Україн-ське козацтво відзначало 500-ту річни-цю свого існування. У січні 2001 року вспілці письменників відбувся вечір,присвячений річниці українського геть-манства, започаткованого 450 років то-му Дмитром Вишневецьким.

Перша козацька Рада по відрод-женню Українського козацтва проведе-на 15 вересня 1990 р. в аудиторії Київ-ського держуніверситету.

16 вересня 2000 року в Інституті іс-торії України до 10-ї річниці відроджен-ня Українського козацтва відбуласяконференція козаків-засновників. Лей-тмотивом конференції було гасло “УсюУкраїну не покозачити”.

Про розвиток Українського козац-тва, а точніше про його розкол на “чо-

тири уламки — Українське козацтво Бі-ласа, Військо запорозьке низове, Віль-не козацтво та Козацтво України Попо-вича — об’єктивно розповів у “Народ-ній газеті” (№ 42, 2000 р.) старійшина,який відроджував козацтво, АнатолійЗубков. Ішлося і про те, як скандальной ганебно вперше відзначався ДеньПокрови пресвятої Богородиці — офі-ційне свято Українського козацтва — вУкраїнському домі, коли був запроше-ний московський піп.

У міській газеті “Днепр вечерний”(№ 16, лютий 2002 р.) надрукованостаттю Юрія Кальченка “Объединимся,братья казаки”. Відбулася друга окруж-на велика козацька Рада в м. Запорож-жі, де взяли участь 21 козацька органі-зація (близько 2300 представників За-порізької, Дніпропетровської, Донецькоїобластей та Криму). Головним гасломРади було — з’єднання всіх козацькихоб’єднань України в єдине Українськекозацтво.

Козацькі об’єднання “Козацтво Укра-їни”, “Вільне козацтво Київщини” і “Ко-зацьке військо Запорозьке України”, якрозповів мені в листі старійшина козац-тва Херсонщини, утворилися на улам-ках козацького товариства Київщини.До речі, верховні отамани Анатолій По-пович та Дмитро Сагайдак — вихідці ізгенканцелярії УК.

У пошуку моїх пращурів серед ко-зацтва я звертався до отаманів і стар-шин козацьких товариств Київщини,Полтавщини. Мав нагоду відвідати му-зей гетьманства, що в Києві на Подолі,навіть завітав до генканцелярії УК. Умене склалося дуже неприємне вра-

ження, наче ці осередки козацтва на-півлегальні. Неможливо щось правди-ве дізнатися від них. Тому й досліджуюкозацьке питання за періодикою (час-тину відсилаю для аналізу Вам)…

У міру свого досвіду і свідомості якпрофесійного військового (25 років),ветерана війни з ядерними випробу-ваннями і військовими навчаннями звикористовуванням ядерної зброї, бу-ду допомагати у відродженні славногоУкраїнського козацтва.

Іван ЛЮТИЙ,м. Дніпропетровськ

«ХТО Ж ВОНИ НАСПРАВДІ,ТІ СЬОГОДНІШНІ КОЗАКИ?»

Фото Пе

тра Гончара

“СЛОВО Просвіти” ч. 15 (132), 12—18 квітня 2002 р.

12 Незабутні

Далекого 1961 року відо-мим тепер українським по-етом Василем Симонен-

ком було написано кількадесятвіршованих творів, що стали кла-сичною нашою спадщиною в ца-рині красного письменства. Це,зокрема, такі, як “Чую, земле,твоє дихання”, “Прощання Федо-ра Кравчука, колгоспного конюха,з рідною хатою”, “Варвари”,“Прокляття”, “Берези в снігу зані-мілі”, “Дотліває холод мій у ватрі”,“Моралісти нас довго вчили”,цикл творів “Тиша і грім”, низкаепітафій “Мандрівка по цвинта-рю”, поема “Червоні конвалії”, по-ема для дітей “Цар Плаксій таЛоскотон”, також чимало лірич-них шедеврів про кохання та де-що інше.

У грудні 1961 він написавкілька творів і серед них 14-го“Скільки в тебе очей…” і 26-го“Україно, п’ю твої зіниці”.

Щодо цього останнього вірша,то у, можна сказати, поважномукиївському видавництві “Науковадумка” у книжці “Ти знаєш, що ти— людина” (упорядник В. А. Гон-чаренко, наклад 10 тисяч примір-ників), що вийшла нинішнього ро-ку, на сторінці 97 стоїть дата підцим віршем 26.12.1961, а на сто-рінці 138 під тим-таки твором, ли-ше з назвою “Задивляюсь у твоїзіниці”, дата — 1962. Книжка, оче-видно, мала вийти найповніша —це помітно неозброєним оком зперших сторінок, а вийшла лишез претензіями на найповніше ви-дання творів. Немає в ній ні про-зи, ні публіцистики, ні критичнихзаміток, ні листів, ні, тим паче, що-денника. Та й примітки, хай виба-чать видавці, але примітивні.

Можливо, це просто недоглядчи неуважність видавців, хочадля деяких читачів, мабуть, це немає суттєвого значення, длябільшості це байдуже, але на іс-ториків літератури подібне прос-то справляє прикре враження.Особливо, якщо йдеться про жит-тя поета і його творчість. Адженині вже написані та оприлюдне-ні на шпальтах часописів спогадизнайомих, колег, очевидців проте, що Василя Симоненка було вЧеркасах жорстоко побито й цестало, ймовірно, причиною йогоранньої смерті у 28-літньому віціу грудні 1963 року. Подейкують,за злочинною змовою тодішніхмісцевих владців, а може, була івказівка з центру. А хто ж про цескаже..? Лише тогочасні свідки…Вони ж не вороги собі…

Підтвердження цьому — саміпоетові твори, рядки з поезій тогочасу, уривки зі спогадів, поетовихлистів і щоденникових записів.

Згадаймо хоча б отакі віршо-вані рядки із “Монолога малень-кого привида” (“Кирпатий баро-метр”): “Моє життя потрощене,мов жито, Ціпами божевілля ізлоби”, “І кров моя червоно цебе-ніла У банку із рожевої руки”, “Ічорна ніч звелась в очах у мене”,“Моїм убивцям у голодні вениВлили мою дитинно-чисту кров”,“Розтоптаний жорстокістю нік-чем”. Це помста правдоборцевіза його відстоювання українськихінтересів, а на той час за подібне“нагороджували” тортурами і зну-щанням, в’язницями і засланням.

Автор закликає в образі ма-лого привида до боротьби з ката-ми. Це не просто кати, а одвічнийі підступний ворог, це “відгодова-на злість, і хитрість, І закута вброню брехня”, це вузьколобі йкуцоногі, які правлять світом.Хоч, як пише поет, у нього немає

страху за плечима, він з докоромдивиться на світ і закликає спо-пеляти байдужі серця, а сліпоту йхолопство проклясти. І хоча авто-рова печаль не має межі, він зак-ликає нас “у відчаї не гнуться, Авибухати, як нові сонця!”

І він вибухає, бореться сло-вом правди і свого синівськогообов’язку перед Україною, передрідною матір’ю. Якими б не булиматері, які нас породили, ми їх невибираємо, ми лише завдячуємоїм своєю появою на світ. Інша річ,які ми вдячні сини і дочки. І ріднійземлі також.

Можна вибрать друга і по духу брата,

Та не можна рідну матір вибирати.

Бо то вже буде чужа мати, які чужа, не рідна Батьківщина. Цене вибирається. Це дано вищимсмислом Природи. І від неї нікудине дінешся. Хіба, відцуравшисьрідної матері чи Батьківщини,станеш злочинцем, бандюгою.Прикладів більше, ніж удосталь.

Всі ці роздуми пов’язані у Ва-силя Симоненка з майбутнім:“Щоб квітував на диво всього сві-ту Козацький геніальний родо-від!” Хоч:

Ми винуваті, що міліють рі-ки

І лисинами світять береги,Що десь духовні лупляться

к а л і -ки

І виростають ваші вороги.Тут на думку спливають ряд-

ки великого поета ОлександраОлеся, написані ним у 1909 році:

Ми останні вже весла лама-ли

І далекі були береги...

А над нами мушкети блища-ли,

І сміялися з нас вороги.Протягом століть та і в ниніш-

ні, здавалось би, вільніші часищодо висловлення власних сво-бодолюбивих думок, над Україн-ським (в Основному Законі з ве-ликої літери — прим. М. В.) наро-дом не просто сміялися, а йогонищили фізично й духовно будь--якими засобами. Війни і голодо-мори, терори і переслідування,звичайнісінькі вбивства і постійніздирства, винищення і вигнаннятощо — все це та багато іншогозастосовувалося і випробовува-лося на нас, українцях. Здається,у світі немає такого іншого наро-ду, як наш, котрий витерпів стіль-ки страждання і мук, горя і лиха.

Уже народ — одна суцільна рана,

Уже від крові хижіє земля,І кожного катюгу і тиранаУже чекає зсукана петля.

(“Пророцтво 17-го року”)Та завжди є застереження,

все стверджується через “але”:Коли б усі одурені прозріли,Коли б усі убиті ожили…Згадуються мені часи закрит-

тя літературної студії, точніше,обласного літературного об’єд-нання імені Василя Симоненка вЧеркасах 1972 року.

Для нас, молодих тоді літсту-дійців, хоча й не всіх — це добревідомо, його ім’я було мало несвятим. Літстудійці збиралися надругому поверсі бібліотеки в ре-дакції газети “Молодь Черкащи-ни”. Там висів праворуч на стініпортрет поета в рушнику, буликнижки, лежали підшивки різно-манітних газет. Ми читали кла-

сичні, модернові й свої твори, об-говорювали їх у міру свого розу-міння й освіти, читали власноручпідготовлені лекції з історії рідно-го краю, країни, розбирали, ана-лізували літературні течії, їхнішколи чи то в Україні, чи в світі,намагаючись застосовувати то-дішні критичні праці зі світової йвітчизняної філософії, філології,літературознавства тощо. Це бу-ла, принаймні для мене особис-то, велика школа не лише літера-турознавства, історії чи філосо-фії, а й школа життя…

Пересвідчився: багато доб-рих, освічених, щирих і працьови-тих людей живе і творить як уцьому наддніпрянському місті,так і по всій Україні. Розумні й гар-ні бібліотекарки, дотепні художни-ки, з широким світоглядом архі-тектори, веселуни-журналісти,тодішні початківці й “почарківці”поети, прості звичайнісінькі людидавали читати заборонені на тойчас рукописи, книжки, окремі вір-ші й щоденникові записи ВасиляСимоненка, різноманітні народо-знавчі, літературознавчі, філо-софські, історичні праці. Хто під-тримував морально, порадою,втишеним заспокійливим сло-вом… Усім нині і завжди буду явдячний…

І от навесні, в одну з літера-турних п’ятниць нас просто недопустили в приміщення чер-каської “молодіжки”. Спочатку го-ворили, що, буцімто, десь немає

ключа, потім, що нас не будутьтуди пускати, бо ми, мовляв, тамдуже смітили. Ще кілька засіданьлітстудії “провели”, тобто погово-рили та й розійшлися, під ліхта-рем. Потім — в якійсь кав’ярні навулиці, що тяглася до Дніпраповз той жовтий будиночок, де,зокрема, мене допитував якийськапітан із московським прізви-щем. Допитувався про все, прощо тоді допитували, а я йому чи-тав свої вірші про кохання, а на-самкінець він мені “пообіцяв” мі-німум п’ять років справжньої бу-цегарні. Зрозуміло, він цього сло-ва не знав, говорив по-москов-ському, але переконливо.

А в Черкасах тоді вже панува-ла московщина. Та й тепер май-же на кожному кроці вона влада-рює. Про ті часи краще б оповілитодішні міськкомівці та обкомівцікомсомолу й компартії. Хто й защо кого виказав, ув’язнив, зла-мав життя, знищив.

Але вони промовчать. Надтобагато лиха ці лиховісники чини-ли… Чимало хто з них став “відо-мим”, а, мо’, й “свідомим” на свійкопил, лауреатом і без лавровихвінків, але, очевидно, живуть те-пер заможно, з відзнаками тодіш-ньої компартійної влади, або те-перішньої, тільки вже за інші “за-слуги”… А можливо, їх нагороджу-ють чи нагородять тепер, знаємобезліч ще й не таких випадків таприкладів нинішнього розбурха-ного й болісного існування.

“І життя, мов би їх не било…”,і “сьогодні шкіру міняє гадюка” —писав Василь… Йому віритьсябезсумнівно, беззаперечно.

“Історія насильств і батогів”за нашим поетом ще буде писа-

тися, одурені, можливо, проз-ріють, і “одійде в морок підле ілукаве”, “пощезнуть всі перевер-тні й приблуди і орди завойовни-ків-заброд”. Хочеться дуже віри-ти в це пророцтво великого пое-та.

Пригадуються його вірші йдумки про “цвинтар розстрілянихілюзій”, “мільярди вір заритих учорнозем”, “міста-ренегати”, пое-тових колег, ровесників, нині ві-домих людей у політиці і в літера-турі.

У щоденнику за місяць до від-ходу у вічність пише, що в Черка-сах він став ще самотнішим, щоті, на кого він сподівався, “вия-вився звичайнісіньким флюге-ром”, стали користолюбцями… Аскільки їх (“Нікчемна, продажначелядь, Банда кривляк длявтіх…”), лакуз і холуїв ще тепер,разом із шовіністами, намагають-ся донищити наш народ і Украї-ну?!

Вони прийшли не тільки за добром,

Прийшли забрати ім’я твоє, мову.

Пустити твого сина байстрюком.

З гнобителем не житимеш у згоді:

Йому “панять”, тобі тягну-ти

віз.(“Курдському братові”)

Василь Симоненко не зла-мався. Він дивився прямо правдів очі. І боровся до загину. І запо-відав це нам, якщо для нас нинісущих він щось та означає.

Не заколисуй ненависті силу,Тоді привітність візьмеш за

девіз,Як упаде в роззявлену моги-

луОстанній на планеті

шовініст.Для нього, в його думках і

творчості понад усе була Украї-на. Він щогодини, щомиті бився зчортами (“Ходить їх до біса наземлі”). Задля України він жив.Окрім неї для нього не існувалоавторитетів, нікого, особливо ждержав-монстрів:

Хай мовчать Америки й Ро-сії,

Коли я з тобою говорю.Мається на увазі США, що на

захоплених землях знищеноготубільного населення (“Жиріє зкрові змучених народів”) сьогод-ні, під приводом пошуку терорис-тів, бомбить вже іншу державу,при цьому там руйнується все,гинуть невинні люди. І Москов-щина. Історія завоювань нею ін-ших земель і народів відома. Хочє в нього і такі студентські віршіяк “Завжди ми, Росіє, з тобою”,але є й “Брама”, де “Сотні літ на-руга і тортури Мертвих поверта-ють у гробах.., а сторожа (вже непри мечах) Нову жертву кидає підмури З тряпкою брудною наочах.”, є й твір “47-й рік” про го-лод, “Українська мелодія”.

Ось тому пише він у поезії “Дезараз ви, кати мого народу?”,щоб “кати осатанілі” не забувалиніде, що:

Народ мій є! В його гарячих ж и -

лахКозацька кров пульсує і гуде!Будучи літературним кон-

сультантом, редактором видав-ництва “Молодь”, працюючи надвиданням книжки Василя Симо-ненка “Лебеді материнства”, цюстрофу, що починається словами“Ради тебе перли в душу сію, Ра-ди тебе мислю і творю” не вдало-

«ОДІЙДІТЕ, НЕДРУГИ ЛУКАВІ... ДРУЗІ, ЗАЧЕКАЙТЕ НА ПУТІ»

9

ч. 15 (132), 12—18 квітня 2002 р. “СЛОВО Просвіти”

Доля

Яніколи не була героїнею, ні-чого геройського в моїй біог-рафії немає. Народилася в

Румунії, у місті Плоешти, біля Бу-карешту, де мої батьки, молодівчителі-буковинці, п’ять років ви-вчали румунську мову, щоб їм доз-волили потім вчителювати на Буко-вині. Вони закінчили за Австрії вчи-тельські семінарії і до приєднанняБуковини до Румунії після Першоїсвітової війни румунської мови незнали.

Потім була чернівецька гімна-зія. 1940-го в сімнадцять років вий-шла заміж, а в дев’ятнадцять овдо-віла, під час війни закінчила в Со-калі (Галичина) гімназію і вступилау Львові на архітектуру.

На початку 1944 року поверну-лася до батьків, а вже на Велик-день Буковину захопили радянськівійська. Сподіваючися здійснитисвою мрію, викликану знайомствому Львові з творчістю українськихписьменників 20-х років: П. Тичини,В. Сосюри, М. Рильського, М. Хви-льового, вступила до Чернівецько-го університету на українську філо-логію, та вже в червні 1946 р. менезаарештували і засудили за стаття-ми 54/1 а, 11 — це означало, що я“ізмєнніца родіни і українская бур-жуазная націоналістка”. Дали 10років таборів посиленого режимута п’ять років позбавлення грома-дянських прав. Таких, як я, у Черні-вецькій тюрмі були сотні, а потімтисячі у Львівській пересильній, івезли нас ешелонами телячих ва-гонів у всі кінці безмежного СРСР.Наш ешелон попрямував у тріскучіморози (голова примерзала до до-щок вагона) на Урал, у Свердлов-ську область.

Не буду описувати голодне та-бірне життя, лісоповали і лісоспла-ви — це все багато краще за меневже описали. Хто не читав “велико-го мученика” Солженіцина “Одиндень Івана Денисовича” — за цейого тоді тяжко скарали — позба-вили громадянства і, як він не опи-рався, — “родіна” йому не пробачи-ла і… викинула за кордон, в Аме-рику. Наших хлопців за вільнодумс-тво так “тяжко” не карали, їх простодо “Октябрських ювілеїв” сотнямирозстрілювали, або, заладувавшина баржі, тисячами топили в холод-них водах “рідного” Білого моря.Батько Сталін, який завжди про наспам’ятав, вирішив, що утримуватиполітичних у загальних таборах ра-зом із різними там розтратниками,злодіями та іншими злочинцями неварто, треба їх зігнати в табориособливого режиму, створивши тамвідповідні “комфортабельні” умовижиття. І знову потяглися безмежни-ми просторами союзу “телячі екс-преси”, тепер набиті лише політич-ними і прикріпленими до них сексо-тами.

Не пам’ятаю, скільки ми їхали,здається, я була не зовсім притом-ною. Ще на Уралі мої легені, які небули запрограмовані на табірні ре-жими, часто виходили з ладу, і япотрапляла в санітарні частини звисокою температурою Підозрюва-ли відкриту форму туберкульозу,але мене це не врятувало від да-лекої дороги в Мордовію. У дорозімліла від гарячки, мене відливали івезли далі. Коли прибули в “знаме-нитий” мордовський Явас, одразунаправили в санітарний табір —був там такий, звідкіля майже ніхтоне повертався. Те, що побачила іпережила там, ніколи не зітреться змоєї пам’яті. У палаті туберкульоз-ного відділення — 30 тапчанів, міжними вузенькі проходи, важке по-вітря, гнітюча тиша. Ні сліз, ні нарі-кань, кожен чекає своєї черги туди— за колючий дріт…

На одному тапчані молоденька

галичанка — високе бліде чоло,широко розплющені карі очі. По по-душці розмаяні каштанові кучері,вона вже нічого не бачить — остан-ня стадія туберкульозного менінгі-ту, не говорить, тільки час від часутихий стогін свідчить про те, що му-ки її ще не скінчилися. Чи дізнала-ся колись її родина, де її безіменнамогила?!

На другому — молода жінка ізЗапоріжжя. Працювала токарем назаводі, там і придбала туберкульоз.Переховуючи від німців важкопора-неного брата-солдата, не евакую-валася із заводом. Невдовзі братпомер, і коли повернулися радян-

ські війська, її, як “ізмєнні-цу”, засудили на десятьроків. Лежала завжди наспині, раз на тижденьприходив лікар і проби-вав залізною трубкою ве-ликий, роздутий живіт —по гумовій трубці у відростікала рідина, потім ранузаліплювали пластирем.Я бачила цю процедурутричі, лікар — також ізв’язнів, казав, що вмира-юча має здорове серце…Ще в однієї дев’ятнадця-тирічної дівчини після об-мороження відрізали доколіна ногу, в неї почавсятуберкульоз кісток. Тубер-кульоз, туберкульоз, ту-беркульоз — і жодних ліків. Ми, “хо-дячі”, чим могли допомагали тим,що вже не піднімалися. При напа-дах кашлю з вибухом крові прикла-дали холодні компреси на груди іпляшки з гарячою водою до ніг.

Відкрита форма ТБЦ у мене непідвердилася і, коли через місяцьмене перевели в робочу зону, всі, зким я прибула до Явасу, вже пра-цювали на швейній фабриці — ши-ли для доблесних воїнів Червоноїармії сорочки і спідню білизну. Булижінки обмундировані в однакові,брудного сірого кольору, куртки іватні штани, на головах шапки-ву-шанки — все це мало досить об-шарпаний вигляд, не раз побувалов “прожарці” (камері, де високоютемпературою випалювали всяку

нечисть). Усі особисті речі відразузабрали в комору на зберігання;раз на декілька місяців за особли-вим дозволом ми могли туди піти— взяти якусь дрібничку і… зану-ривши голову в знайомі домашніречі, поплакати. На верхньому одя-зі в усіх були номери: на спині —великий, як на вантажному авті, наголові трохи менший. Мені діставсяномер: Н-87. Не все я пам’ятаю, татабірного номера не можу забути…

У новому, тільки-но з прожаркикостюмі, з підв’язаними очкуромштаньми — вони чомусь постійноспадали з моєї безтілесної, довго-ногої фігури, з блошиного кольорукоцом під пахвою, я зайшла в своєнове житло. Барак як барак, завдов-жки метрів 30–40, ширина — 6 м.Ремонт робитиму в ньому згодом,коли мене призначать на роботу вбригаду, що увесь час підлатувала іпідмазувала потріскані й посірілі відчасу й нудьги стіни, що пережили неодне покоління в’язнів. Бравурниммаршем “Прощання слов’янки”,яким зазвичай зустрічали потягМосква-Київ, мене ніхто не стрічав,усі мешканці бараку порозлазилисяпо роботах — саме порозлазилися,бо жила тут “підсобна” робоча сила— це ті, що за віком або каліцтвомробити на швейній уже не могли.Моє місце було недалеко від входу,на другому поверсі чотириміснихнар. Не знаєте, що таке нари? Ко-лись, може, опишу й нари, і все ін-ше, але тепер не про це.

На першому поверсі моїх нар,якраз піді мною, давно вже “мешка-ла” колись знаменита на ввесь світпіаністка, пані Барвінська — дру-жина композитора, ректора Львів-ської консерваторії, професора Ва-силя Барвінського; і він, і його брат,відомий лікар, також були десь тут,в неосяжному ГУЛазі. Ця літня тен-дітна жінка була нам усім прикла-дом незламності і мужності. Вонавідмовилася вбрати ватні штани, їйтаки видали ще один сірий коц, зякого сама пошила собі довгу спід-ницю. Кожного ранку вона встава-ла за півгодини до “підйому”, якийбув о шостій годині ранку, і робилазачіску та чепурила свій табірний“костюм”; на “лінійці”, де була пе-рекличка за “паролями” наших но-

мерних знаків, вона ставала зав-жди в першому ряду, з гордо підне-сеною головою. Дике табірне на-чальство, разом зі своїми поплічни-ками-наглядачами, не сміли ніколиобразити її і навіть дозволили гра-ти на старому фортепіано, що незнати звідкіля взялося в табірномуклубі-їдальні.

На цих же нарах, унизу, біля па-ні Барвінської, мала своє місцестара селянка з Косівщини. Три їїсини загинули в Карпатських лісах,виборюючи волю України. Старамати ніколи не відмовляла “лісо-вим хлопцям” у шматкові хліба ігорняткові теплого молока — за цеотримала 25 років, — “не доживу,— журилася, — мені вже сімдесят,а так хочеться покласти хрест натому місці, де була їхня криївка…”

Маленька латишка Сільвія Бец,її арештували в 14 — носила в лісстаршому братові їсти; забрали зішколи, вимагали показати в лісікриївку — мовчала, її завели в оди-ночну камеру, де були голодні па-цюки. Вона стояла, маленька дів-чинка, притиснувшися спиною достіни, і руками відбивалася од па-цюків. Бачила, як за нею стежили здверного “очка”, тому голосно смія-лася. Не витримали ті, що катува-ли, і через півгодини випустили.“Було дуже страшно, — признава-лася Сільва, — але за моїми плечи-ма, у криївках, стояли мої брати ісестри, там вони щоденно ризику-вали життям за свободу моєї Латвії,

я не мала права зради-ти їх”. Коли в 1954-му її,як малолітню, випусти-ли, вона не поспішилавідразу додому, в Лат-вію, а похала на Букови-ну, до моїх батьків, щобивідвезти їм і моїй донеч-ці від мене довгоочікува-ного листа і нехитрі та-бірні подаруночки, виго-товлені ласкавими рука-ми моїх подруг. Сільвапрекрасно малювала,особливо їй вдавалисякарикатури на нашихнаглядачів, які вона під-писувала саркастични-ми епіграмами. Де ти те-пер живеш, маленькаСільво Бец? Чи сталахудожницею, а, може,письменницею у вимрія-ній своїй, незалежнійЛатвії? Я так і не відшу-кала тебе. Вибач…

У таборі швидко знайомляться івже через кілька днів моя нова под-руга Ольга під великим секретомсказала, що тут, разом із нами, “си-дить” Олена Степанівна, так, так —та легендарна Олена Степанівна,портрет якої в однострої хорунжогоУСС висів у кабінеті мого батька,поруч із портретом Тараса Шевчен-ка — я росла у промінні її слави, імені дуже хотілося хоч трохи бутисхожою на цю горду, безстрашну,вродливу жінку із загадковою ус-мішкою Джоконди. При першій на-годі я помчала до бібліотеки, де, якмені сказали, вона працювала. Ме-не, охоплену станом екзальтації,зустріла висока, ставна, зовсім си-ва жінка з камінним лицем і суво-рим поглядом світлих очей. “Ви?..”

— прошепотіла я, навіть не звер-нувши уваги, що тут, у читальномузалі, сиділо кілька незнайомих меніжінок, які, ніби читаючи, пильноприслухалися до нашої розмови.“Вам якусь книжку?” — перебилахолодно, не давши можливості ви-лити свої емоції. Це було так сказа-но, що я зрозуміла — мені требавзяти книжку і йти геть. З того часуя часто бувала в бібліотеці, регу-лярно брала книжки, які вона зазда-легідь мені підбирала. Там я прочи-тала всю класику російської літера-тури та європейської в російськомуперекладі. Пані Олена ніколи нерозмовляла зі мною, як і не вступа-ла в бесіду ні з ким зі свого оточен-ня, та мені здавалося, що, коли язаходила в бібліотеку за новою кни-гою, очі пані Олени ставали тепли-ми і лагідними. Потім я довідалася— в неї був єдиний син, здається,мій ровесник, його арештували ра-зом з нею і тримали десь у страш-них нетрищах ГУЛагів — кожне їїнеобережне слово могло коштува-ти йому нових мук, а навіть і моло-дого життя. Вона мовчала. О, непе-ревершена кадебістська інквізиція!

Одного з буденних табірнихднів привезли Її. Спираючись наберезовий ціпок, шкутильгаючи,вона підійшла до звільненого нанижніх нарах місця. Скільки їй булороків — 20 чи 60?.. Права рука не-рухомо звисала, на голові був по-жовклий від прання бинт, великі,сумні очі. В нічній тиші заснулогобараку розповідала мені свою істо-рію. Після загибелі рідних — бать-ків і молодшого братика — якихрозстріляли переодягнені на вояківУПА кадебісти (будучи зв’язковою,в ту ніч вона виконувала завдан-ня), маючи гімназіяльну освіту івміючи друкувати на машинці, піс-ля цієї трагедії пішла в підпілля —працювала в Проводі, видавалапідпільну газету, знала розташу-вання майже всіх боївок в окрузі.1947-го їх бункер оточили, разом ізнею там ще було два хлопці. Підчас короткого бою встигла спалитивсі документи, останню кулю пусти-ла собі в голову, розтрощила лобо-ву кістку, але не померла. Непри-томною забрали її в тюрму, страш-но катували, вимагаючи видатирозташування боївок, зламалиправу руку і гомілку правої ноги, по-тім кинули в підвал помирати, воналежала на бетонній підлозі і, колираз на день їй підсовували до ротабляшану миску з баландою — з ра-ни в голові туди стікав кривавийгній. Вижила, тепер тут, у Мордовії,щось робитиме однією рукою. Ранана чолі затяглася тоненькою шкі-рою, було видно, як пульсує піднею живчик. Коли в 54-му, післясмерті Сталіна, нас почали пере-суджувати і висилати на поселенняв Сибір, просила дати їй мою до-машню адресу і дозвіл приїхати домене, якщо її випустять — на тойчас нікого з родини в неї не було:“Доглядатиму твою донечку, ти зна-єш — я зможу”.

Коли влітку 1956-го я поверну-лася додому, від Олі жодної звісткине було. Де закінчилася твоя доро-га, моя мужня посестро? Шумлять,певно, над твоєю могилою віковімордовські ліси, як і над тисячамиукраїнців…

Пом’янімо їх у своїй тихій Мо-литві…

Наприкінці сімдесятих мою матір реабілітували. Цетрапилося не з першого разу. Попередні спроби, вже післяповернення з таборів, зняти із себе абсурдне звинувачен-ня у зраді СРСР натикалися на непохитну стіну відмовиорганів КДБ. Коли, нарешті, це сталося, мене приголомши-ла розповідь матері про зустріч із полковником державноїбезпеки, який, переглядаючи її справу, не міг приховатиздивування і збентеження, а дивуватися було чому: моюматір засадили на десять років за зраду радянської бать-ківщини, громадянкою якої вона не була і тому ще не мог-ла зрадити “серпасто-молоткастого” з тієї простої при-чини, що на той час (1940 р.) була підданою іншої держави— Румунії.

У дитинстві мене виховували, що у товаристві не сліднадто голосно розмовляти чи сміятися, щоб таким недос-тойним чином не акцентувати увагу на своїй присутності.Цю науку я добре затямила, та водночас не могла збагну-ти одного — чому вдома, коли мова заходила про мою ма-тір, бабуня з дідусем розмовляли пошепки... і чому бабуня,людина сильної волі і суворої вдачі, отримуючи від моєї ма-тері листи — плакала, чому, нарешті, до жалюгідностітратила над собою владу, коли несподівано на порозі з’яв-

лялася людина в галіфе на прізвище Островскій, який беззапрошення заходив, наче до себе додому і, всівшись у кріс-ло, чекав, коли йому накриють і наллють. Тоді вперше зуст тієї людини дізналася, що я — “дочь врагов народа”.Все моє слабке, дитяче єство повставало проти того під-ступного зловмисника, що, як павук, паралізував бабунинуволю. Тому, певно, вже з раннього дитинства я не перено-сила найменшого насильства над своєю волею.

Уперше побачила свою матір, коли мені було вісім — зарік до звільнення з висилки їй дозволили поїхати на місяцьдодому — це була своєрідна робоча відпустка. (Разом з ін-шими, достроково звільненими з таборів у 1954 р., матипрацювала в м. Красноярську на залізобетонному заводі).

І з того часу ми стали сестрами — неслухняними доч-ками нашої бабуні: наставляючи на шлях істини, вона неробила між нами різниці. Мамина фантазія була багатою —вона прекрасно малювала, грала на фортепіано, ставиладитячі опери, а головне — завжди брала мене з собою. Яабсолютно довіряла смакові моєї вірної подруги і, читаю-чи книжки, які вона мені, малій, радила, ніколи не розчарову-валася. До речі, я й досі послуговуюся її тонким чуттям нависоку пробу літератури.

Мати Євдокія Юрівна, Одарка-Марія, брат Юрась, дочка Софійка, батько Микола Ілліч

Портрет роботи табірногохудожника Руденка

Одарка-Марія, 1943 рік, Львів

Îäàðêà ÌÀÉÄÀÍÑÜÊÀ-²ËÞÊ:

«ПАМ’ЯТАЮ!»

Залізо може бути бра-мою, зброєю, прикрасою чимереживом. Залізо не ви-знає статевої дискримінації— колись в Україні не бра-кувало жінок-ковалів, а сьо-годні на кафедрі Боньков-ського разом з хлопцяминавчаються і студентки. За-лізо “живе” дуже довго, ви-робами з нього можуть ко-ристуватися покоління —нещодавно коваль зробивсобі двоспальнеліжко, надихнулисусіди, що купилисобі страшенно до-рогий італійськиймеблевий гарнітур,а через рік меблі по-ламалися. Ковале-вому ліжку це незагрожує.

Нарешті, залі-зом “хворіють” раз іназавжди — передтим, як захопитисяметалом, ОлегБоньковський зай-мався живописом іпрацював зі склом, але най-більше і найдовше йогознають саме як художника-коваля.

Його попередники з ми-нулих століть були творця-ми надто скромними і не за-лишали на своїх виробахвласного тавра чи бодай іні-ціалів. Боньковський тежцього не робить — і тому,що його роботи записані вісторії перемогами і відпо-відними дипломами на чис-ленних європейських фес-тивалях ковальського мис-тецтва. Особливо пам’ят-

ний Гран-прі з Австрії. Учас-никам загадали композиціюна тему води. Хтось викову-вав рибок чи русалок, Бонь-ковський створив “Краплю”(див. фото) і переміг.

— Я вивчав способи ре-месла в Україні, — розпові-дає Олег Васильович, — ібув здивований, наскількивимогливими були до себековалі. Навіть у дрібницяхне дозволяли собі сфаль-шивити, здається, підсвідо-мо відчували, що їхні творипереживуть віки. Залізо —це дуже реально. Берешметал до рук і куєш, і ні відкого не залежиш, а за годи-ну маєш свічник чи підкову.

Залізо не підвладне іде-ології — за радянських ча-сів персональну виставку

художника Боньковськогокритики “рознесли” за наці-оналізм — на картинах бу-ли хати під стріхами і розва-лені церкви. Тим часом тре-ба було годувати сім’ю. Са-

ме тоді доля зве-ла опального ху-дожника зі старимковалем.

— Спостеріга-ти за його робо-тою було цікаво.Тоді я зрозумів,що ковальство за-чаровує, а якщозроблю, наприк-лад, стілець, наці-оналізм до цьогоніяк не пришиєш.

Так радянська владамимоволі подбала про збе-реження українських ко-вальських традицій.

Вітчизняній промисло-вості не до них — у наспрактично не випускаютьпластичного металу, при-датного для ковальства.Тому доводиться працюва-ти з тим, що є, на подив за-кордонним колегам: “Олег,хіба з цього щось можнавикувати?”.

Можна, та ще й як —наприклад, “старовинну”зброю для “Гамлета” нальвівській сцені.

— Але це дуже великавідповідальність — колись

же крицеве залізо робилибез хімічних домішок.Врешті, щоб робити добрузброю, цьому треба присвя-тити усе життя. А мене цене притягує — не зміг би ре-алізувати себе як художник.У зброї індивідуальності невиявиш.

Зате її можна виявити укаві від Боньковського —він заварює напій, вкидаю-чи до нього розпечену під-кову. Тим, хто спробували,подобається. Коваль вва-жає цей спосіб приготуван-ня кави не зовсім автор-ським — колись прочитав,як козаки, готуючи куліш,кидали до казана розпече-не каміння — щоб швидшезварилося.

— Моя кава — на люби-теля, але має дуже цікавийсмак.

Художній смак Боньков-ського цінують в Україні,Австрії, Швеції — там теж єйого роботи.

— Вони — моя довічнаперсональна виставка. Ра-ніше, щоб улаштувати екс-позицію, мусив тимчасовознімати брами, люстри то-що, які виковував замовни-кам. Але це важко. Томувсім, хто цікавиться, раджу,наприклад, піти до каплицібіля Високого замку у Льво-ві — там є мій кований іко-ностас. Цей, мабуть, третійу світі — один кований іко-ностас є у Ватикані, другий— в Австралії.

Але кафедра художньо-го металу — мабуть, єдинав Європі, за кордоном ко-вальське мистецтво хоч івивчають серйозно, та пе-реважно на рівні профтеху-чилищ.

Недавно про Боньков-ського дізналися в Америці— з Вашингтона надіслализапрошення приїхати, про-читати студентам лекції. Бозалізо — це серйозна нау-ка.

Гостюємо...16

Засновник Всеукраїнське товариство «Просвіта»імені Тараса Шевченка.Реєстраційне свідоцтво КВ № 4066 від 02.03.2000 р.

Головний редактор Любов Голота.Шеф-редактор Павло Мовчан.Редколегія: Л. Голота, Я. Гоян, П. Мовчан,А. Погрібний, О. Пономарів, І. Ющук.Комп’ютерна верстка: Ірина Шевчук та Олег Бесський.

Адреса редакції: 01001, Київ-1, завулок Музейний,8.Тел./факс 228-01-30. E-mail: slovo_prosvity@ukr.nethttp://www.prosvita.org.uaПередплатний індекс 30617.Видрукувано з готових фотоформ на комбінаті

Редакція листується з читачами тільки на сторінках газети і надіслані рукописи та світлини не повертає.Залишає за собою право редагування та скорочення текстів.

Коваль і учениця

ÇÀ˲ÇÍÈÕ ÑÏÐÀ ÌÀÉÑÒÅÐ

“Крапля”

Решітка для каміну “Олені Карпат”

Як і справжні рукописи, ці твори теж не горять, вічні вони і вцілком прямому розумінні. Хто не вірить, хай спитає в художни-ка-коваля Олега Боньковського, чиї речі можна побачити і в Єв-ропі, і який, до того ж, очолює єдину в Україні кафедру худож-нього металу у Львівській академії мистецтв.

Власне кавою вас не скрізь по-частують — в симпатичному на пер-ший погляд генделику в центрі містаавторові цих рядків подали кала-мутно-темну рідину з незрозумілимсмаком. Додайте до цього росій-сько-естрадний репертуар, яким го-лосить динамік, і матимете уявлен-ня про сьогоднішнє типове львів-ське кафе. Сумно.

На щастя, є елітні заклади —“Паж”, “Галка”, “Світ кави” чи“Кав’ярня Юрія Кульчицького”, дезнають як варити й подаватисправжню каву.

Галицьку богему на творчі под-виги кава надихала переважно вминулому. Зараз — інші часи й іншінапої. Але каву як явище у місті Ле-ва вже увічнено для історії — ЮрійВинничук написав книгу “Таємницільвівської кави”. Коли пан Юрійрозповідав про цей твір, то пив по-маранчевий сік.

Львів’ян навчили смакувати ка-вою австрійці. До того, як Галичинастала складовою австро-угорськоїімперії, напій вважали своїм хіба щоу вищих колах, іноді — як лікуваль-ний засіб — його цілком серйознорекомендували медики. Одне сло-

во, небуденна то була справа — ви-пити філіжанку.

Після “весни народів” 1848 ро-ку до Львова подалися чимало вті-качів з Австрії, Польщі та Росії,люди переважно інтелігентні, не-багаті та богемні. За горнятком ка-ви ця публіка могла просидіти пів-дня — в кав’ярнях були газети йжурнали, які можна було читати

безкоштовно. Деякі господарі на-віть рекламували — у нас аж 200видань до столу!

Іван Франко щодня ходив у“Монополь” на дві години тількизадля періодики, ті, кому був потрі-бен, знали, де і коли — з 13-ої до15-ої — знайти поета. У нього бувсвій столик, за якого ніхто інший немав права сісти. Власник “Монопо-ля” дуже цим пишався.

У “Шкоцькій” (шотландській —ред.) кав’ярні збиралися пред-ставники львівської математичноїшколи. Теж мали свій стіл — змармуру, на ньому писали форму-ли, які потім треба було стирати.Господар, дбаючи про майбутнєнауки, купив велику книгу для по-важних гостей — щоб мали кудизаписувати, реліквія зберегласядосі. А відомі математики світу за-раз б’ються над “кавовими” теоре-мами.

Молоді літератори збиралисяу кав’ярні Шнайдера чи в тій, щобула частиною “Української на-родної гостиниці” — там, до тогож, можна було дешево перекуси-ти. У “гостиниці” зупинялися і при-їжджі священики, для яких вважа-лося святою справою виставитичастування для вічно голодної та-лановитої молоді. В “Жоржі” зран-ку збиралися відставні австрійськіурядовці, відтак їх змінювали офі-цери, надвечір приходили гравці вбільярд і в карти. Останні нерідкозаймалися якимись незаконнимиоборудками, підпільно торгували

валютою. Про це знала поліція іперіодично заходила до “Жоржа”не лише на каву, а й на облаву.Той самий заклад удень був ціл-ком пристойним місцем, а ближчедо сутінок перетворювався напритон для злочинців.

Зараз заманювати клієнтівпресою пробують у Ю. Кульчиць-кого. Ще їх спокушають власнимирецептами — “цісарською” або“кавою Франца-Йосифа”.

— Франц-Йосиф пив трохи не те,— авторитетно заявляє Ю. Винни-чук. — Він вживав звичайний класич-ний напій з молоком.

Як у Японії досі вважається, щоз дівчиною можна одружуватисялише після того, як вона опануєчайну церемонію, так колись уЛьвові шляхетна панна з доброгодому мала знати як спекти декількавидів тістечок до кави і як її подава-ти. У ХІХ столітті грошовита родинанавіть наймала особливу служни-цю — “каварку”, яка знала секретиприготування “панського напою”.Вона передавала свої знання дів-чатам на виданні.

— Ще в 60–70-ті роки я заставльвівські салони, де порядкувалистарші пані. Вони жахалися, колибачили як каву подають у чайнихгорнятках — для них то була най-більша трагедія. Зараз я не чув,щоб таким дрібницям надавали ва-гу — переважно людям байдуже, зякого посуду пити каву.

Російські, а відтак радянські“визволителі” кавоманськими тра-

диціями Львова були дуже здиво-вані. Про це свідчать ще офіцер-ські щоденники 1915-го року —львівський стиль життя для нихбув абсолютно дивовижним і чу-жим. Їхні наступники в 1939-музмінити звичаї зуміли доволішвидко — вже незабаром замістькави подавали ерзац.

— Після війни каву варили хі-ба що приватно, в себе вдома, укнайпах цього не робили. Попри-їжджали якісь “буфетчиці” зі Схо-ду...

Сьогодні найпопулярніший уЛьвові сорт кави — арабіка, але ті,хто на ній знається, кажуть, щонайкраще смакує суміш кількохсортів. Є магазин, де вибагливомупокупцеві приготують потрібнийкоктейль на замовлення.

А запрошення “ходімо на каву”втрачає свій колись романтичнийвідтінок — раніше воно могло бутипрелюдією до роману, тепер Їїчастіше запрошують на пиво. Ча-си змінюються. Втім, шляхетнішапубліка все ще насолоджуєтьсясаме кавою — звареною не наш-видкуруч, поданою у маленькихгорнятках у порядному закладі, деодна філіжанка може коштуватидо 20 гривень. І не кажіть, що цетака вже велика втрата для гаман-ця. Бо пити каву — то теж мистец-тво.

Львівську каву готувала Людмила ПУСТЕЛЬНИК

МИСТЕЦТВО ПИТИ КАВУ ПО-ЛЬВІВСЬКИ

Юрій Винничук

Львів не схожий на Відень — вулиці австрій-ської столиці не прикрашають вибоїни, і там чис-тіше. Львів таки схожий на Відень — тут так самобагато кав’ярень на будь-який смак і гаманець, апроцес пиття кави подекуди ще вважається особ-ливим ритуалом.

4 Національні символи

“СЛОВО Просвіти” ч. 15 (132), 12–18 квітня 2002 р.

РЯДКИ З ЛИСТІВ

ЧИ ПОТРІБНА ТАКА СТАТТЯ?

З нетерпінням щотижня чекаємочергового номера шанованої намигазети “Слово Просвіти”. Але прикро,коли деякі автори дозволяють собі втакій поважній газеті підносити ди-кунські звички до рівня національнихтрадицій, як це читаємо в статті “Уп-родовж десяти років співаємо не тойгімн”.

Зі словами цього Гімну йшли набій і вмирали сотні героїв, у тому чис-лі герої Базару, герої Крут, воїни Ук-раїнської Повстанської Армії.

Текст цього Гімну є символом єд-ності українського народу, бо словадо нього написав наддніпрянець, ана музику ці слова поклав представ-ник Західної України.

Прикро, що у нас не переводять-ся бузини. Автор статті розпочинаєнепотрібну дискусію, наводячи такісамі аргументи, які вже висували ан-тидержавники, і робить цим ще біль-шу шкоду, сіючи між нами розбрат.

Гнат БІЖИК, м. Нова Каховка

* * *

Дякую редакції за те, що середнаших численних побутових негараз-дів не забуваєте зазирнути і в корінь.Тільки, може, не треба великої робо-ти, а просто взяти за Гімн України чу-довий Гімн до Бога: “Боже, великий,єдиний, нам Україну храни…” ? Ве-личнішої пісні на сьогодні у нас не-має.

Олександр БИВШЕВ, м. Краматорськ

* * *

Для нас із дружиною (а моя дру-жина — росіянка) найкращою піс-нею, яка викликає справді сильні по-чуття національної гідності, грома-дянського достоїнства, давно сталапісня Тараса Петриненка “Україна,Україна…” Ця пісня має велику силуєднання і патріотичного натхнення. Їїй треба було б узяти за Гімн.

Віктор САХНЕНКО, підприємець-будівельник

* * *

“Дійсно, гімн повинен возвеличу-вати народ і захищати Україну. З цьо-го погляду, можливо, й не все в на-шому історичному гімні переданотак, як нам хотілося”.

Проф. Євген Регушевський,заст. голови Всекримського тов-

ва “Просвіта”

До листа пан професор додавсвій варіант тексту, де знаходимо та-кі слова:

Хай ліси, степи широкі і надра, іводи

Служать вічно, служать щедродля всього народу.

В праці будемо зростати, в працідля Вкраїни,

Щоб у щасті та достатку жиланаша зміна.

* * *

“Коли йдеться про національнийгімн, то плюралізм (перепрошую) —зовсім зайвий і недоречний. Це нази-вається неперебірливість.”

Володимир Хоменко, м. Звенигородка, Черкаської обл.

Тільки Нація здатна побуду-вати Національну Державу. Уфундамент цієї будови, окрімекономічної, соціальної і мораль-ної основ, закладаються такожНаціональні Символи — Гімн,Герб і Прапор — що мають вико-нувати важливі функції орієнти-рів національної свідомості гро-мадян, національної політикидержави і Знаків Гідності Нації.

З відомих історичних причин,Україна і український народ зна-ходяться нині на перших етапахрозвитку національної свідомостігромадян, тому політика держа-ви ще не стала національною, аНаціональні Символи ще не наб-рали для широкого загалу ваго-мості Знаків Національної Гід-ності.

Та що вже там говорити проСимволи, коли навіть мова — цяорганічна суть і засіб існування

Нації — ще не стала невід’ємнимелементом життя кожної особи івсієї спільноти.

Українська Нація зараз пере-буває у підлітковому віці. А щомає велике історичне і, навіть,праісторичне минуле, якого ніхтоне віднімає, то це на сьогодні немає вирішального значення, бодля позитивного оновлення краї-ни потрібні дії, а не лише споми-ни.

Самі по собі посилання на ве-ликих наших попередників тазаклики пишатися героїчною іс-торією (у якій, між іншим, україн-ці впродовж останніх 380 років неспромоглися побудувати власноїдержави і дотепер ще тільки сто-ять на початку її будівництва), недуже сприяють формуваннюумов для гідного життя сьогодні,а нерідко навіть створюють вра-ження тимчасовості і нелогічнос-

ті нинішнього нещасливого і нік-чемного життя, яке ось-ось, самособою, має перейти в щасливе.

Не перейде. Не перейде са-мо собою, не перейде без бо-ротьби. Біда тільки в тому, що недуже є кому боротися. Бо немаєповноцінної, сформованої, істо-рично дорослої Нації. Ще немає.Щоправда, вже є кому спереча-тися, але полеміка — це ще неборотьба.

Націю треба творити. Твори-ти спільноту однодумців. Тре-ба вчитися думати, мислити шир-ше і, не відкидаючи величного іс-торичного минулого та традицій,зближуватися між собою наспільному розумінні складногокомплексу проблем сьогодення іконкретних ефективних мето-дів їх практичного розв’язан-ня.

Ніхто не повірить гарячим за-

певненням патріотичних крикуніві фахівцям з мовної стилістикипро те, що Українська Нація вжедоросла і самостійна, якщо цяНація не здатна скинути із себецілком конкретне злочинне ярмоантиукраїнської влади і якщо цяНація, в її нинішньому стані, нездатна нагодувати навіть своїхдітей!

Тому, наразі, підводячи про-міжну риску в цікавій і, безпереч-но, корисній дискусії читачів наодну з найважливіших для нашоїмолодої держави тем — змістуНаціонального Гімну, зазначимо,що читачі у своїх відгуках не тіль-ки підтвердили актуальність під-нятого питання (“Чи потрібна та-ка стаття?” — Гнат Біжик), а йдали відповіді на нього.

Наприклад, цікавою несподі-ванкою для нас був лист доцентаекономічного університету ПетраІллєнка, який прислав до редак-ції цілий пакет з текстами, схема-ми, логічними і майже матема-тичними викладами, лексичним,варіантним і порівняльним аналі-зом, історичним екскурсом і мен-тально-семантичною розвідкою,з урахуванням психологічних іритміко-мелодійних аспектів ви-конання і сприйняття Гімну, сло-вом, — ціле наукове досліджен-ня з висновками і пропозиціями.

Бо “вороженьки” України са-мостійної, Державної, Націо-нальної не випаруються самісобою, не “згинуть…, як роса …”

Національний Гімн має бутипростим і безпосередньо зрозу-мілим, без зайвої гіперболізації ібез ідіом, тому що Гімн, крімвласне внутрішньодержавних ісуто націотворчих функцій, вико-нує також функції репрезента-тивні, представницькі в міжна-родній спільноті, а тому має бутидохідливим і сприйнятним, а затим вже й шанованим серед ін-ших народів.

І оскільки в Україні, наразі, неіснує офіційного прийнятого тек-сту Національного Гімну, хочу на-гадати підсумок, яким закінчува-лася стаття “…співаємо не тойГімн” в ч. 2 від 11.01.02:

“У кожному разі, текст на-шого Гімну має бути не амор-фний і не плаксивий, а бойо-вий, урочистий і мобілізую-чий. Такий, що викликає повагудо Нації. Чого всім Вам щиро ба-жаю”.

Шануймося!

В НОТАТНИК ПАТРІОТА òÌÍ ÓÊÐÀ¯ÍÈ ÙÅ ÒÐÅÁÀ ÑÒÂÎÐÈÒÈ

Щиро зраділи, коли отримали велику кількість полум’яних відгуків на публікації в ч. 2 (119)від 11 січня ц. р. “Упродовж десяти років співаємо не той гімн” та “Україна без гімну”. Багатапалітра думок у листах читачів підтвердила слушність нашого наміру — звернути увагу гро-мадськості на необхідність відповідальнішого ставлення до Національних Символів. Дякуємовсім, хто надіслав на адресу редакції свої варіанти тексту і міркування, фрагменти яких наво-димо.

По-перше, гадаю, що ніхто з нормальних лю-дей не співає своєму батькові чи матері: “Ще невмерла…” Тим більше не личить нам таке співати,звертаючись усім народом до країни наших бать-ків – Батьківщини. І батькам нашим, і Батьківщинінашій треба співати: “Многая літа, многая літа!”та “Честь і Слава!”

Співані слова мають провіщу доленосність.Як, на вашу думку, що буде з нашою Батьківщи-ною, якщо їй постійно повторювати “Ще не вмер-ла…”? Відомо, якщо людині постійно повторювати“Свиня, свиня…”, то вона… самі розумієте.

По-друге, вважаю, що треба чітко відділитипоняття народ України, український народ і брат-тя українці. “Ще нам, браття українці, усміх-неться доля…” – мало б стосуватися всіх, тобто йтих мільйонів неукраїнців, які на референдумі пронезалежність України сказали “ТАК!” А крім того,як накажете трактувати слова “Запануєм і ми,браття, у своїй сторонці”? Достойно жити і пану-вати – це коли: нині чи там, потім, в Царстві Не-бесному?

По-третє, Національний Гімн, як сутність сак-раментальна, має бути очищеним від двозначнос-тей, а тим більше – від очевидної глупоти. “Душуй тіло ми положим за нашу свободу…” І це маютьспівати люди віруючі?!!

Уже й атеїсти знають, що душа дана людиніБогом, є Його творінням і Йому належить. Самедуша, яка створена для вічного життя, робить лю-дину вільною. Віддавати душу (положити) у зак-

лад – нехай навіть і за людські уявлення про сво-боду на землі – це абсурд.

“Та й покажем, що ми, браття, козацькогороду!” Ми для чого хочемо будувати Націю і Дер-жаву, – для достойного життя чи для показухи, длятого, щоб комусь щось показувати?

Доводиться інколи чути (а подекуди й читати)висловлювання про те, що коли не погоджуєшсяз нинішнім текстом Гімну, тоді ти не патріот.

Вважаю, шановні друзі, що серед тих, хто надтостаранно (і навдивовижу згуртовано!) реагує на цімої роздуми однозначними “Геть!” і “Ганьба!”, крімпросто впертих характером, вистачає й тих, хто невиділяється особливою старанністю у конкретномубудівництві нового життя, а тим більше – готовністювіддати своє життя (не душу!) за Батьківщину. За-мість того, щоб кричати, обурюватися і змагатися втому, хто більший патріот, слід було б помислитинад явно суперечливою і нелогічною ситуацією, щоїї створено у зв’язку із недосконалим текстом Гімну.

Відгукуючись на слушну пропозицію газети,пропоную текст Державного Гімну:

Честь і Слава Україні, і Праці , і Волі!Свято, браття, будувати

щасливую долю,Свято, браття, Радість дбати

від Сонця до СонцяІ достойно панувати у своїй сторонці.

Приспів:

Перемогами, життями куємо свободу

І твердимо Русь і Правду козацького роду.

Дужі Вірою постанем з Заходу і Сходу,Кривди більше не зазнати

вольному народу.По Дніпру і Чорнім морі

приймем на гостину,Добрим друзям завжди щира

Ненька Україна.

Приспів.

У любові Дух і Воля ще свого надбає, Україна людям долю миром провіщає,Добротвором вистеляє

майбуттю дорогиІ вовік благословенна

Світлим Сяйвом Бога.

Приспів.

Петро ІЛЛЄНКО,м. Київ

ВІД НЕВИЗНАЧЕНОСТІ «ЩЕ НЕ ВМЕРЛА...» ДО ЧЕСТІ І СЛА-ОБГОВОРЮЮЧИ ТЕМУ

Восени цього року минає 140 років відтоді, ко-ли був написаний вірш П. Чубинського “Ще невмерла…”

Нині, коли кожен громадянин нашої державипрагне глибше сприйняти пісню-гімн, усвідомити їїідейно-духовний потенціал, виробити своє став-лення до неї, виникають певні труднощі. Діапазонособистих оцінок, позицій щодогімну — нерідко надто широкий:від захоплення і повного схва-лення слів та музики, духовногобагатства до певних сумнівів, ато й критики, інколи різкої і нес-праведливої. Причин цьому чи-мало. На нашу думку, основни-ми з них є: непідготовленістьгромадян до сприймання й ро-зуміння статусу пісні — гімну вдержавному, громадському йдуховному житті; незнання пов-ного тексту та культурно-істо-ричних умов її створення; бракзнань і умінь сприймати її ідей-но-духовне багатство, худож-ньо-образний, символічний по-тенціал та ін.

Пісня на слова П. Чубин-ського завойовувала серця і ду-ші все ширших кіл українськоїінтелігенції, всього народу.Впродовж останніх десятилітьXIX ст. і на початку ХХ ст. твір“Ще не вмерла…” вже сприй-мався як загальнонаціональнийгімн у всіх реґіонах України, на-віть за її межами в осередках співвітчизників.

Як прекрасна пісня з високими ідейними, ду-ховними і художніми якостями, що відповідаютьнашій ментальності (про це ми ще скажемо), вонаподобалася десяткам і сотням тисяч українців,представникам інших національностей, які спові-дували ідеї волі і свободи, рівноправності всіх на-

родів.Дослідники історії написання цієї пісні Л. Бі-

лецький, В. Сніжко, Ф. Погребенник, Д. Чередни-ченко та ін. скрупульозно й сумлінно вивчали, адеякі з них — і нині продовжують вивчати умовистворення тексту, його варіанти, поширені середнароду.

П. Чубинськийглибоко любив і знавбезсмертні твори гені-ального Кобзаря Ук-раїни. Дослідники щене давали ґрунтовноїпорівняльної характе-ристики, за окремимивинятками, змісту,лексичного складу,художніх образів ісимволів, архітектоні-ки вірша П. Чубин-ського “Ще не вмер-ла” і окремих творів Т.Шевченка. Наведемодеякі штрихи до цієїб а г а т о о б і ц яюч о їпроблеми. Отже, “Та-расова ніч” Т. Шев-ченка і “Ще не вмер-ла…” П. Чубинського.Великий Кобзар усвоєму творі з лю-бов’ю пише про кер-маничів національно-визвольних змагань— Наливайка, Пав-

люка, Тараса Трясила. Їх же уславлює і П. Чубин-ський. В обох творах іде мова про гетьманів. ЯкщоТ. Шевченко вживає висловлювання “доля-воля”,то П. Чубинський їх римує в перших двох рядках. У“Тарасовій ночі” тричі вжито підсилювальне і зак-личне слово “нехай”, у “Ще не вмерла…” — двічіслово “хай”. Крім цього, спільними для лексичногоскладу обох величних за змістом і духом творів є

слова Україна, гетьман, воля, слава, доля, брати(браття), козак, козацтво, вернути, зброя (гарма-та), панувати, святий, гинути, москаль, поганий,могила. Отже, майже всі опорні, ідейно і духовнонаснажені слова вірша “Ще не вмерла…” є і в тво-рі “Тарасова ніч”.

Ідейно-духовні зв’язки Державного Гімну Ук-раїни з літературою Козацької доби, творчістю Т.Шевченка, П. Куліша, інших діячів української на-уки і культури сприяють збереженню і поглиблен-ню наступності та спадкоємності поколінь, вихо-ванню молоді в національно-гуманістичному ду-сі, розвитку духовності, державності українськогонароду. Закарбований в історичній пам’яті Нації,в її багатогранній культурі, Гімн України став мо-гутньою ланкою в безперервному ланцюзі істо-ричною розвою рідного народу.

На нашу думку, Державний Гімн України (віри-мо, що в майбутньому весь текст вірша “Ще невмерла України і слава, і воля” буде цією Націо-нальною Святинею, як це і було в історії) має мо-білізуючий, наступально-бойовий, по-лицарськомушляхетний характер. Він відповідає національно-му характеру, ментальності рідного народу. Метанашої нації, шляхи і засоби боротьби за волю ісвободу, незалежність Української Держави в пісні-гімні чітко художньо вирізьблені і навічно записаніна скрижалі історії.

Юрій РУДЕНКО,професор Національного педагогічного

університету ім. М. П. Драгоманова,Юрій ЄЛІСОВЕНКО,професор Київського

гуманітарного інституту,Іван ЮЩУК,

професор Міжнародного інститутулінгвістики і права,

заслужений діяч науки і техніки України

5Національні символи

ч. 15 (132), 12–18 квітня 2002 р. “СЛОВО Просвіти”

Почнемо з прапора, символудержавного суверенітету, символучесті, доблесті і слави. Відповіднодо цього підбиралися кольори, їхвзаєморозташування. Іноді додат-кові символи, як правило, націо-нальні тотеми.

Чому наші далекі предки вико-ристали в прапорі ці два кольори —жовтий і блакитний? Що мало озна-чати таке поєднання? Тлумачення:пшеничний лан на тлі блакитногонеба — суто народне. Але ж поєд-нання цих двох кольорів ми зустрі-чаємо і на гербах: блакитний щит іззолотим символом (лев, сонце,стріли та інше). Виходить, що ці ко-льори є символами не матеріальни-ми, а духовними, божественними.

Отож: блакитний колір. Як пра-вило, ми його часто пов’язуємо зблакитним небом. Коли ми дивимо-ся із Землі в Космос, то бачимо надсобою блакитний купол. А якщо по-дивитися з Космосу на Землю, топобачимо, що вона теж блакитна. Ачи знали про це наші древні пред-ки? Звичайно, знали, але далеконе всі, тому що такі знання належа-ли до таємних, відомих вузькомуколу людей і передавалися черезпосвячення. Ці знання дійшли і донаших днів.

Наведу цитату з Лідбітера, якувін знайшов у Буддійських писан-нях: “Наш владика Будда сказав:“Віддалене од нас багатьма тися-чами сонячних систем, існує по-мешкання блаженства, що нази-вається Сукхаватті. Люди, народ-жені в цій благословенній сфері,істинно щасливі. Вони перейшлизолотий міст і досягли семи золо-тих гір; для них після цього немаєні печалей, ні горя”.

Дослідники теософи трактують“сім золотих гір” як сім підрозділівментального плану, тобто небесно-го. Я думаю, цього достатньо, абипересвідчитися, що два кольори на-

шого прапора є аурою Неба і Землі.Отож два кольори — золотий і

блакитний — Небо і Земля.Поєднання їх на прапорі мало

означати: “З нами воїни Батька Не-ба і Матері Землі — ми неперемож-ні”. Та знову звернемося до Веле-сової книги:

Се Перунець прийшов і повідав нам

Ото скільки праху на землі, стільки і воїв небесних.

То вони будуть у поміч.Раті ідуть од хмар до земліІ се дід наш Дажбог на чолі їх.

Державний прапор потрібношанувати як святиню і називати йо-го “жовто-блакитним” безглуздо.Назва прапора теж повинна бутистандартною — золото-блакит-ний. Форма символу є джереломвібрацій. І для того, щоб символ ді-яв згідно із завданням, необхіднонадати йому стандартної форми іправильно розмістити в просторі.

Щодо герба князя Володимира,то тут усі дослідники, а їх було

близько сорока, погодилися, щопояснення “тризуба” зводяться дошести груп:

1. Знак, як символ державноївлади.

2. Знак, як церковно-християн-ська емблема.

3. Знак, як світсько-військоваемблема.

4. Знак, як геральдично-нуміз-матична фігура.

5. Знак, як монограма.

6. Знак, як геометричний орна-мент.

О. Пастернак, досліджуючи“тризуб”, чомусь не звернув увагуна тотожний символ у руках Посей-дона, Амфітрити та Прозерпіни якмагічний жезл впливу на матері-альний світ. Правда, в руках По-сейдона він трансформувався вострогу, що вказує на те, що в Гре-ції цей символ запозичений і не докінця усвідомлений.

С. Наливайко у своїй праці “Ве-лесова книга” — індійські паралелі”,досліджуючи слов’янську та індій-ську міфологію, описує “тризуб”.

Один з верховних божеств індій-ського пантеону Шіва іконографічнозображується з тризубом. У ньомувін уособлює середнє вістря, тоді якВішну — ліве, а Брахма — праве.

С. Плачинда в Словнику дав-ньоукраїнської міфології дає пояс-нення “Берегині”: “Берегиня (обе-рега) — найстаріша богиня добра ізахисту людини від усякого зла.Традиційний малюнок Берегині —символічна постать жінки із засте-режно піднятими руками. Схема-тичне зображення Берегині тран-сформувалося в тризуб, що довгістоліття вшановувався і використо-вувався як оберіг, а згодом у бос-порських царів — українців та київ-ських князів України-Русі стає наці-ональним гербом”.

Народження, життя і смертьповторюються вічно. Природа, як іКосмос, проявляє себе в безконеч-ній зміні, у вічному ритмі. Людина,Земля, Сонячна система, — усе вКосмосі має свої періоди діяльнос-ті й відпочинку, і цьому немає ні по-чатку, ні кінця.

Зображення Тризуба можна по-бачити тільки в руках богів. Вер-ховний бог наділявся цим знакомна довгій ручці — другорядні — зкороткими. Це дає змогу ототожню-вати його з магічним божественнимжезлом, скіпетром управління гуна-ми матеріального світу.

Тризуб використовувався якмагічний символ, як символ Триє-диного Бога. Тому і князь Володи-мир вибрав своїм гербом символ,що перекликається з його іменем— володар миру.

Оскільки Тризуб є божествен-ним символом, то й повинен бутизолотого кольору.

Анатолій ВАСИЛЬЧУК,Хмельницька область

ÑÈÍÈ ÍÅÁÀ ² ÇÅÌ˲

ТОЧКА ЗОРУ

КОРІННЯ* * *

Знайшовся у читацькій пошті йтакий зразок, сказати б, досить сар-кастичної реакції на підняте питан-ня:

Гине наша Україна, і слава, і во-ля.

Та коли ж нам усміхнеться осьця клята доля?

Вороги нас не бояться, не ги-нуть на сонці,

Скрізь панують вороженьки унашій сторонці,

Хто ж положить душу й тіло занашу свободу?

Президенти, депутати — обран-ці народу?

Ми чекаєм порятунку від Сянудо Дону –

Може, з’явиться Месія нам надопомогу.

А поки нема Месії, будемо чека-ти

Та безладдям українським світвесь дивувати.

Хто ж положить душу й тіло занашу свободу,

Може, знайдуться герої іншогонароду?

Оксана Румянцева, м. Севастополь

* * *

“Ніхто не звинувачує Павла Чу-бинського. Він швиденько виклав напапері почуття, які його переповню-вали, і поділився з однодумцями. Вінне мав часу відшліфувати текст. Дотого ж, сказати “Ще не вмерла…” натой час, коли Вкраїна лежала пош-матована, роздерта, — вже багатоважило.

Нині нам цього замало. Заразоте “Ще не вмерла…” викликає нія-ковість, щоб не сказати — сором,але аж ніяк не повагу до гімну чи са-мих себе.

Нам потрібний гімн, який був бисуголосний сучасним проблемам,який би об’єднував і надихав”.

Галина Сагатюк, член “Просвіти”, м. Іллічівськ

Одеської обл.

* * *

Із зацікавленням читав виступ увашій газеті Євгена Ґолибарда щодозмісту Національного Гімну України і– майже повністю – поділяю думкиавтора. А через якийсь час до мене,неначе з небес Господніх, прийшлирядки і, за кілька хвилин, я записавїх. Хтось скаже: “За кілька хвилин!?”Так. Та ще плюс усе життя:

Наша слава, наша доля –Наша Україна.Її вистраждана воляВистоїть, не згине.І від заходу до сходу –Вільна і єдина,Захистить свою свободуЗавжди Україна.

Анатолій КРАВЧЕНКО,м. Донецьк

РЯДКИ З ЛИСТІВ

«І ПОКАЖЕМ, ЩО МИ, БРАТТЯ, КОЗАЦЬКОГО РОДУ»

5

ч. 15 (132), 12–18 квітня 2002 р. “СЛОВО Просвіти”

Читацьке віче

Фотодокументаліст, фотохудожник,фотомайстер, фотолітописець… Так, такце він — 48-річний Микола Смілик. Селя-нин, син селянина. Родинне його гніздо —мальовниче село Андріївка, яке привіль-но розкинулося на лівому березі невелич-кої річки Удай за 15 кілометрів від міста Іч-ня. Пересічний районний центр Чернігів-щини, столиця провінції. В районному Бу-

динку культури мій земляк орендує кімна-ту, займається фототворчістю. Тут розгор-нуто персональну виставку Миколинихробіт, які здобули визнання на міжнарод-них і всеукраїнських виставках, різнома-нітних конкурсах.

Фотосвіт митця неоднозначний, бага-товимірний. Він над усе поціновує цнотутворчості і гідно несе її в люди. Репрезен-тована виставка Миколи Смілика — цежиття. Різноманітне і безтурботне, сумне іділовите. Тут усе — настрій, відчуття, пе-реживання, дотепний жарт…

— Впродовж 20 років я був фотокоромІчнянської райгазети “Трудова слава”, —розповідає Микола Смілик. — І хоча сьо-годні опікуюсь приватною фотомайстер-нею, але не пориваю зв’язків зі своїми ко-лишніми колегами. Співпрацюю з ними.Важко навіть сказати, кого і що я не знімав.Це і жанрові сценки з життя і побуту моїхземляків. Та не тільки їх. Свята і будні, ве-

сілля, урочисті події, комічне і героїчне, якіпоряд ходять. А захопився улюбленоюсправою, фотографуванням, ще в школі.На літніх канікулах працював, заробляв

гроші на фотоапарат. Відтакз’явився у мене ФЕД. Прос-тенький, дешевенький, аленадійний. Він, так би мови-ти, вивів мене в люди. Підчас служби в армії такожчасто брав фотоапарат, фік-сував на плівку цікавинкисолдатського життя-буття.

— Пане Миколо, твоютворчу манеру відрізняєдивне розмаїття засто-сування методів зйомки.Для тебе професія і ха-рактер людини, на якути націлив свою зброю,фотоапарат, — це двівирішальні умови. Чи нетак? Це засвідчує твояфотопортретна гале-

рея, яка представлена на виставці.— Всі, навіть малознайомі з фотогра-

фією, відзначають сьогодні її всезростаю-че значення в сучасному житті. Звичайно,при всій спорідненійблизькості фотографії докіно і телебачення необ-хідно намагатися знайтисвої власні, особливі кри-терії. Так було, коли я зні-мав наших видатних зем-ляків, вихідців з Ічнянщи-ни — народних артистівУкраїни Віру Любимову,Валерія Буймистера, про-фесора, народного ху-дожника України ПетраБасанця — автора широ-ковідомої монументаль-ної картини “Україна ду-ховна”. Це полотно, доречі, прикрашає одну із

залів Маріїнського палацу в Києві. Є в ме-не знімки також народних депутатів Украї-ни нинішнього скликання Віталія Шевчен-ка та Івана Салія. Це теж наші хлопці — зІчнянщини. Вони, я тобі скажу, не забува-ють отчого дому, звідки вони…

— Пане Миколо, але ніхто ще, ма-буть, у світі стільки не знімав Анто-на Штепу, як ти. Справжня Штепаніа-на Миколи Смілика.

— Колоритна це фігура. Найцікавіша зцікавих, найколоритніша з колоритних.Козацькі вуса розкішні, пшеничні, закруче-ні. В українській вишиванці. У різьбярствіпо дереву йому нині немає рівних не ли-ше в Україні, а, мабуть, і в усьому світі.Антон Гнатович — із села Сваричівка на-шого, Ічнянського району на Чернігівщині.Він — заслужений майстер народної твор-чості, лауреат Національної премії Украї-ни імені Катерини Білокур. 23 листопадайому виповнилося 98 років. Майже ровес-ник віку. Дуже нелегке життя випало найого долю — дві світові війни і громадян-ська, три голодомори, геноцид, колективі-зація.

До речі, про Антона Штепу я разом зколегою Михайлом Рябченком створивдокументальний фільм “Будні старогомайстра”. На Всеукраїнському фестивалінекомерційних фільмів у Києві я і Михай-ло були відзначені дипломами за кращудокументальну стрічку-портрет і автор-ським сувеніром.

…Як стверджує народне прислів’я:“Що корінь глибше, то дерево вище”. Ценібито про Миколу Смілика. А епіграфомсвоєрідним до його персональної фото-виставки слугують ліричні рядки чернігів-ського поета Станіслава Реп’яха:

Де вербиченька, там водиченькаВ берегах переливається.В нашій Іченці, рідній річенціСонце лагідне купається.

Анатолій ТУРКЕНЯ

Фото Миколи СМІЛИКА

ÊÀÇÊÈ ÑÒÀÐÎÃÎ ÔÅÄà

Наближається 70-річчясумної дати в історії нашого на-роду, — тільки в моєму рідномуселі Ярославці Ружинськогорайону Житомирської областівід голоду загинуло понад 700мешканців. Але ж яке гнітючевраження справляє Меморі-альний знак жертвам Голодо-мору 1932—1933 рр. — вигля-дає, ніби він встановлений не встолиці, а на далекому хуторі.В Україні проводили телемостиміж столицями світу по жер-твах-євреях в Бабиному Яру.Звинувачували німецький фа-шизм у геноциді. Наш Прези-дент, виступаючи на II з’їздівчителів України, зая-вив, що нам, україн-цям, потрібно змирити-ся з історичними реалі-ями, що склалися. Алезмиритися з чим? Щоза півтора року 1932—1933 рр. було знищеноголодомором мільйониукраїнців тільки за те,що мали працьовитіхліборобські руки, вишиту со-рочку, рушник, вишневий сад,побілену хату, хліб і до хліба,український менталітет?! Зми-ритися з чим? З колонізацієюземель українців, виморенихголодом і репресіями? Що в ни-нішній час, на одинадцятомуроці незалежності, в Криму ук-раїнці, татари загнані в резер-вації, а російським шовіністам-расистам надали автономію?Змиритися з тим, що інформа-ційний та економічний простірне працює на користь України?

Змиритися з тим, що нащад-ки колонізаторів-окупантів наСході і Півдні України, які обій-мають керівні посади, топчутьпагінці духовного українськоговідродження, розкручують істе-рію українофобії? Пропонуютим “українцям”, які соромлять-ся своєї мови і національності,

але хочуть проживати в Україні,в паспортах замість графи “на-ціональність” ставити позначку“яничар”, — так буде справед-ливо.

Ми — миролюбна нація, алетерпець може урватися. То, мо-же, нам, українцям, на своїйземлі вже пора, переборовшистрах, піднятися з колін, відки-нувши гордо синдром меншо-вартості, і нагадати теперішнімнащадкам колонізаторів-оку-пантів, якщо в них короткапам’ять, хто тут господар, і яквони опинилися на цій багатос-траждальній землі! Російськаменшина, котра проживає в Ук-

раїні, повинна користуватисятакими ж правами, як і українців Росії. Ці принципові питаннямають ставитися на рівень між-державних відносин.

У нашого старшого поколін-ня ще ятряться рани від пере-житого. Ці рани породжуютьзливу запитань у молодого по-коління. Чому ці Голодомори1921—1923, 1932—1933,1946—1947 рр. на багатих чор-ноземних ґрунтах України заб-рали мільйони її синів? Чомумовчала Європа й Америка?Хто був прихованим режисерому знищенні хліборобської нації?

Ще донині цей злочин-гено-цид офіційно не визнано вООН. Хто ще намагається при-ховати правду про ці голодомо-ри та їх виконавців? Адже нетільки історикам, а й школярамвідомо, що після повалення Ук-

раїнської Народної Республікитерористичний геноцид з бокуРосії призвів до мільйонів на-сильницьких смертей, підірвавфізичне і духовне здоров’я ук-раїнського народу на багатопоколінь. Історія світової циві-лізації не знає геноциду такогомасштабу. Це була найжорсто-кіша, найстрашніша репресіяпроти великого українськогонароду.

Ми, як європейська нація,вправі виставити рахунки Росіїта “богообраним” — так, як Ні-меччині виставила європейськаспільнота. Німецький коричне-вий і російський червоний фа-

шизми — це брати-близнюки. Україна по-винна звернутися доМіжнародного трибуна-лу і ООН, щоб Росія і“богообрані” вибачи-лись на увесь світ засвої злочини протиУкраїни, зобов’язалисьдесятиліттями випла-чувати багатомільяр-

дну компенсацію за винищенняукраїнської нації. Ці кошти піш-ли б на соціальне і духовне від-родження наших сіл.

Наш Президент видав Указпро відзначення в листопадіпам’яті жертв Голодомору1932—1933 рр. Але ця трагедіямає відзначатися на державно-му рівні. З вивішенням траурнихпрапорів, запаленням свічок,проведенням Богослужінь.

Разом із тим настав час по-будувати меморіал мучеництва— до цього повинні долучитисяукраїнці всього світу. Голосимільйонів жертв трьох Голодо-морів волають до живих і нена-роджених українців, як ГолосПам’яті. Негоже бути безпам’ят-ними.

Дмитро КОВАЛЬЧУК,м. Львів

ГОЛОС ПАМ’ЯТІ

ЗНАЙОМСТВО

Марно лунають заклики не політизу-вати мовне питання. Воно вже давно по-літизоване, і зробили це не українці. Ук-раїнцям немає сенсу цього робити, бо наїхньому боці Конституція, Закон і Божасправедливість, що мусить бути для на-ції, яка терпіла вікові нищення мови і ду-ховності. Коли надто багато людей із се-редовища влади, бізнесу, інформаційноїсфери відверто ігнорують конституційнийпорядок застосування мов — це вжепроблема не права, а політики. Коли ро-сійська мова поширюється за обсяги, не-обхідні для задоволення потреб менши-ни, і нав’язується решті громадян — цесправа політична. Політичною мовнапроблема є ще й тому, що система право-вого захисту сама вражена зросійщеннямі не може забезпечити конституційний по-рядок застосування мов і застосуваннядержавної мови в публічній діяльностісуспільства. Наслідок колонізації України— зросійщення, — що тяжіє над намиважким спадком століть поневолення інищення, неабияк гальмує суспільство нашляху до вільної держави. Отже, політи-зація мовного питання є продовженнямекономічних інтересів усіх сил, які непога-но заробляють на нашій щоденній нужді,маючи надприбутки. Без подолання зро-сійщення ми не запровадимо реформ векономіці і не подолаємо бідності. То на-віщо нам себе дурити, не приймаючи по-літичного виклику сил, які вже десять ро-ків нищать нашу мову й українську ідею?Якщо досі це можна було назвати толе-рантністю чи сервілізмом (як кому до впо-доби), то нарешті українські політики по-винні зрозуміти, що, крім економічних ре-форм, існує проблема життєдіяльностімов, яка настільки жахливо деформова-на, що в ній немає місця українській наці-ональній ідеї. Не підтримуймо ж політи-ків, байдужих до проблем української гро-мади!

Мусить зреалізуватись така мовнапрограма “Просвіти”, яка б не допустилаузаконення змагальності української і ро-сійської мов в Україні. Ще раз наголошую,

що робота з політиками є однією з голов-них складових такої програми. “Просвіта”має достатньо потужний потенціал, щобзапровадити в усіх осередках і об’єднан-нях належне ставлення до проблеми. Му-симо поставити справу так, щоб кожен чи-новник, політик, діяч інформаційної сфериза публічне ігнорування державної мовичи бездіяльність стосовно гарантування їїдержавності був покараний судом чи виз-наний винним у порушенні 10-ої статтіКонституції.

“Просвіта” не може мати ілюзій щодоскладності зрушення важливих проблем,викладених вище, але вони є реальними івирішувати їх треба ґрунтовно й ради-кально, використовуючи всі можливостічинного законодавства і Конституції, їїстатей прямої дії. Не треба зважати наґвалт і політичні фальшивки так званих“захисників” російської мови, а спокійнопрацювати, не дискутуючи, опираючисьна Українську Конституцію і Закон.

Комплекс мовних проблем насправдізводиться до простої проблеми приведен-ня застосування мов до меж самодостат-ності й конституційного порядку, щоб кож-на національна мова функціонувала віль-но і виконувала властиві їй функції, неконкуруючи з іншими мовами і державноюукраїнською. Такий порядок легко і швид-ко досягається, якщо його наведення по-чинати зі структур, які служать державі йнародові. Тому важливим є діалог “Прос-віти” і державних структур. Відкиньмо зак-лики любити нашу “солов’їну” мову, спря-мовані до всіх громадян! Державну мовуслід шанувати, а її спотворення в інфор-маційному просторі — карати як глузуван-ня з основ державності.

Володимир ФЕРЕНЦ,заступник голови правління

Івано-Франківського обласного об’єд-нання ВУТ “Просвіта”

БЕЗ ІЛЮЗІЙ

Влітку 1914 року, стверджуєдослідник життєпису Я. Пас-тернака відомий львівський

археолог В. Петегирич, Я. Пастер-нак як випускник Львівського універ-ситету брав участь у роботі архео-логічної експедиції під керівництвомЯ. Чекановського, що досліджувалапам’ятки трипільської культури в пе-чері “Вертеба” (с. Більче Золоте наТернопільщині). Ці розкопки сталипочатком його наукової кар’єри. Підчас польової практики з археологіївін проводив також цікаві антропо-логічні дослідження, наслідком якихстала вартісна наукова праця “Ант-ропометричні досліди над україн-ським населенням південної Жов-ківщини”, що вийшла у світ аж у1919 році.

На здібного студента звертаєувагу В. Гнатюк, який дає йому ре-комендацію на роботу до націо-нального музею у Львові, де тодідиректором працював відомий мис-тецтвознавець І. Свенціцький. Задорученням митрополита АндріяШептицького молодий дослідниквивчає українську церковну старо-вину та збирає для музею цінні екс-понати. Але Перша світова війна інаступні події закинули Я. Пастер-нака в складі австрійської армії наІталійський фронт, де він дослужив-ся до звання поручника. Після Лис-топадового зриву 1918 року перехо-дить у ряди VII бригади УкраїнськоїГалицької Армії, а в складі Херсон-ської дивізії побував на Наддніпрян-щині…

1 жовтня 1922 року він переїж-джає до золотої Праги, щоб продов-жити навчання в славетному Карло-вому університеті. Стрімке входжен-ня Я. Пастернака в когорту провід-них археологів того часу, на думкудослідника “празького періоду” йогожиття, сучасного вченого зі Львова Т.Романюка, сталося завдяки дружнійпідтримці найавторитетнішого в то-дішній Європі знавця історії та куль-тури слов’янських народів, професо-ра археології Любора Нідерле(1865—1944 рр.) Слухачами семіна-ру з археології у всесвітньо відомогославіста разом із Пастернаком булитакі знані пізніше вчені, як академікиЯ. Філін, Я. Бем, Я. Хрбіч. Оцінившиздібного науковця з України як “пиль-ного, совісного й амбітного робітни-ка”, Любор Нідерле рекомендувавйого спочатку на посаду асистентаархеологічного відділу чеського На-родного музею у Празі, а потім —асистентом Державного Археологіч-ного Інституту. На підставі науковихдосліджень в українських КарпатахЯ. Пастернак публікує в 1925 р. пра-цю “Прикарпатська Русь у молодшійкам’яній добі”, а згодом захищає ди-сертацію “Українські Карпати в архе-ології” і 26 березня 1926 року отри-мує звання доктора філософії. Ізгордістю за свою націю вчений пізні-ше напише у своїй автобіографії: “Ябув першим українцем, який одер-жав доктора як археолог”.

Повернення Пастернака доЛьвова у 1928 році ознаменувалосяпоявою однієї за одною кількох фун-даментальних праць: “Гальштатськакультура Закарпаття в його природ-ніх межах” (1930 р.), “Нововідкритіримські пам’ятки в Галичині і Волині”(1931 р.), “Перша бронзова доба вГаличині в світлі нових розкопок”(1933 р.). А кожне нове число релі-гійного журналу “Богословія” за1932 рік відкривалося розділами“Короткої археології західноукраїн-ських земель” (згодом вийшла окре-мою монографією). Усе це засвідчи-ло, що історична наука України маєпершорядного майстра синтетичнихстудій. Більше того, наукові праці Я.Пастернака, створені в час набли-ження голодомору на Східній Украї-ні і сумнозвісної “пацифікації” в оку-пованій поляками Галичині, задек-ларували рівноцінність українськогоісторичного процесу із сусідніми на-родами від палеолітичної епохи докняжої доби, а в окремих ділянкахгосподарського і культурного життя— навіть віковічні пріоритети укра-їнства.

Пастернак не займався політи-кою, та його жертовність українськійархеології прислужилася національ-ній суспільній справі. Прості за вик-ладом і дохідливі за логікою статтівченого в народних часописах “Но-вий час”, “Діло”, “Наша Батьківщи-на”, “Літопис Бойківщини”, “Життя ізнання” будили в народі почуття лю-

бові до своєї минувшини та її істо-ричних героїв. Його праця в музеїУкраїнського мистецтва (1928 —1929 рр.), керівництво музеєм На-укового товариства ім. Т. Г. Шевчен-ка (1929—1939 рр.) збагатили скар-бниці національних старожитнос-тей.

Немалі заслуги дослідника і вцарині педагогіки. За викладацькуроботу Я. Пастернак отримав у1935 році звання доцента Україн-ського Вільного університету у Пра-зі, а в 1936 р. — професора архео-логії Львівської Богословської Ака-демії. Тоді ж для студентів-богосло-вів учений написав посібник із біб-лійної археології — “Святе Письмов світлі археологічних джерел”. У1929 році його обирають дійснимчленом НТШ, що, по суті, сповісти-ло світ про народження новогоукраїнського академіка.

Протягом свого життя невтом-ний дослідник здійснив розкопки упонад 60 місцевостях Галичини, Во-лині, Закарпаття і Чехословаччини.Та навіть у цій спеціальній ділянціпріоритетною проблемою для себе івсієї тогочасної української архео-логії Я. Пастернак визначив княжийГалич.

Чому саме таке завдання поста-вив перед наукою вчений, адже ар-хеологи торували дорогу до старогоГалича вже близько 100 років передним? По-перше, розшукуючи міс-цезнаходження княжої столиці, ні-хто із Пастернакових попередниківне відповів конкретно на запитання:де ж розташовувалось втраченемісто? А по-друге, в історичній літе-ратурі нагромадилося так багато гі-потез щодо проблеми локалізації лі-тописного Галича, що вони тількизаперечували одна одну. Тож Пас-тернак першим зрозумів, який гран-діозний археологічний матеріалдасть відкриття міста і повноціннорозкриє його історію там, де “літо-

пис задвірками обійшов”.Феномен археологічного від-

криття Я. Пастернака, здавалося б,випливає із геніальної наукової інту-їції вченого. Справді, захопившисьметою відкрити княжий Галич і маю-чи матеріальну підтримку з бокумитрополита А. Шептицького, він у1934 році вже мав обґрунтовану

концепцію: “Старий собор мусивстояти в найближчому сусідстві сьо-годнішньої церкви”. Все ж не стількиінтуїція, скільки ретельне вивченнянайрізноманітніших історичних дже-рел привело Я. Пастернака до успі-ху. Як дослідник із високою євро-пейською науковою культурою, вінне просто простежив історію твор-чих злетів і невдач кожного із своїхпопередників, а й віддав належнеїхньому поступові в розв’язанні“проблеми номер один” українськоїархеології. Таким чином, уперше досистематизації і конкретного аналі-зу була залучена вся археологічнабаза з теренів княжого Галича,особливо в огляді історії дослід-жень архітектурних пам’яток. У літо-писних джерелах давньоруськогочасу Я. Пастернак знайшов “акцент”своєї концепції: і Успенський собор,і літописне місто треба шукати тіль-ки на Крилоській горі. А залученняархівних середньовічних матеріа-лів, що стосувалися історії Галиць-кої митрополії і Крилоса, впритулнаблизили вченого до його науковоїмети.

Про те, як джерелознавство до-помагало Я. Пастернакові робитисенсаційні археологічні відкриття,свідчать, зокрема, дослідження,проведені ним улітку 1935 року впівденно-західній околиці крилось-кого лісу “Діброва”. Археолог знавпро угорську хроніку анонімного пи-саря короля Бели, яка містить пер-шу писемну згадку про Галич. Топо-німи двох курганних поховань у лісі(Мадярські могили) спонукали пе-ревірити версію іноземного писем-ного джерела. До того ж, окрім на-званих, Я. Пастернак послуговував-ся ще одним історичним джерелом,яке залишалося поза увагою дос-лідників княжого Галича. Якраз на-передодні його приїзду в Крилос за-вершили свою роботу Лев Чачков-ський і Ярослав Хмелівський, які

систематично вивчали терени ко-лишньої столиці й уклали детальнукарту (із супровідним текстом) усіхукріплень та церковищ, що зберег-лися на терені сіл Крилоса, Підго-роддя й Залукви. Саме тому від-криття Успенського собору 25 липня1936 р. остаточно завершило бага-торічну дискусію, де стояв Галич —одна із столиць княжої України-Русі.Велетенські розміри плану фунда-ментів (32,4х37,5), конструктивніособливості храму (великий чоти-ристовпний триапсидний храм, зтрьох боків охоплений галереями),багатство кам’яного декору і розкішвнутрішнього інтер’єру переконалинауковий світ: у Крилосі відкриторештки однієї з найвеличніших цер-ков середньовічної Європи.

Наступною сенсацією продов-жених у 1937 році Я. Пастернаком уКрилосі археологічних розкопок ста-ло відкриття тлінних останків фун-датора галицького катедральногособору князя Ярослава Осмомисла.Цікаво, що роком раніше вчений пе-редбачив майбутній науковий трі-умф, пишучи в одному із львівськихчасописів: “…і якщо саме в 750-річ-ницю смерти Ярослава Осмомислапощастило б знайти рівночасно й

тлінні останки його, так це буде не-бувала щаслива подія не лиш дляукраїнської археології, зокрема цер-ковної, а й для цілого українськогонароду, і створиться святиня народ-ної традиції, якої у нас досі не було”.

Я. Пастернак не довів дослі-дження собору до завершення, він

лише окреслив на сторінках “Старо-го Галича” контури сенсаційної зна-хідки ХХ століття. Його талант архе-олога довершив також реставраціюкартини історії галицької архітектур-ної школи. Адже, окрім Успенськогособору, вченому належить відкрит-тя фундаментів церкви Бориса і Глі-ба (XIII ст.) в селі Побережжі й дос-лідження Воскресенської ротонди(XIII ст.). Зрештою, всі розділи мо-нографії мають настільки універ-сальний характер, що вона сталаенциклопедією з археології княжогоГалича. “Крилос став місцем відві-дин, студій, прогулянок і прощ, —згадує учасник розкопів Дмитро

Герчанівський. — Бували тут тепервчені німці, поляки, українці.., а зарік на свято Успіння Пр. Богородицібіля церкви було близько 14—15 ти-сяч людей!”

Вінцем наукової діяльностіЯ. Пастернака стало капітальнедослідження “Археологія України”,видрукуване в Торонто у 1961 році.“Свою працю “Археологія України”передаю молодим археологам і лю-бителям української старовини зпобажанням добитися все нових ікращих успіхів у виявленні правдипро ролю українського народу вСхідній Європі, його повну націо-нальну і культурну окремішністьуже з праісторичних часів і тим під-твердити його право на вільне, са-мостійне життя у своїй батьківщині”,— звертався в передмові автор досвоїх читачів.

Продовжувач справи Пастерна-ка, відомий фахівець у ділянціслов’янської і давньоруської архео-логії Вітольд Ауліх, який, починаючиз 1969 року, продовжив стаціонарнірозкопки на Крилоській горі, ні нахвилину не розлучався з моногра-фією “Старий Галич”. Не боячисьпереслідувань, з повагою говоривпро наукове подвижництво славет-ного археолога і професора україн-ської історії Львівського університе-ту Ярослав Кісь. Книга Я. Пастерна-ка все життя була дороговказом ідля доктора мистецтвознавства,професора Прикарпатського уні-верситету Михайла Фіголя.

Символічно, що саме в рік, колиУкраїна повернула собі держав-ницьку самостійність, почалося по-вернення на Батьківщину ЯрославаПастернака. Восени 1991 року гла-ва УГКЦ кардинал М. Любачівськийзвернувся до НТШ у Львові з про-ханням провести у крипті соборусвятого Юра археологічні розкопки.Дослідницьку групу очолили досвід-чені фахівці М. Бандрівський, Ю.Лукомський і Р. Сулик, і 14 листопа-да вони зробили сенсаційне від-криття. Поряд із численними похо-ваннями у південній частині криптидослідники натрапили на диктовийящичок із тлінними останками. Суп-ровідний документ повідомляв:

“Заява.Отсим заявляю під словом чес-

ти науковця, що приложені до цьогописьма кости — комплексний ске-лет старшого мужчини — є ті самі,які я найшов у кам’янім саркофагусеред фундаментів княжої галиць-кої катедри в Крилосі. Це є тлінніостанки основника згаданої катед-ри, галицького князя Ярослава Ос-момисла, що помер 1187 р., бо, яквиказують основні історичні дослі-ди, тільки він один з усіх галицькихкнязів міг бути похований у катедрікняжого Галича…

Доц., д-р Ярослав Пастернак,директор музею НТШ,дослідник Крилоса”.

Очевидно, що, відчуваючи на-ближення війни, археолог попросиву митрополита А. Шептицького доз-волу заховати найціннішу у йогожитті знахідку у святому і найбільшбезпечному місці — крипті соборусв. Юра у Львові.

А 27 вересня 1997 року львів-ська газета “За вільну Україну” роз-повіла про долю двох найціннішихнабутків із розкопок Я. Пастернака:золотого колта, знайденого на “Зо-лотому Току” в Галичі, і кістяноїпластини з окладу ікони, на якійзображено бояра-лицаря із Пліс-неська, що тривалий час вважалисявтраченими для науки. Вирушаючив еміграцію, вчений вивіз із собоюдеякі шедеври національної культу-ри, та перед смертю через дружинузаповів учениці Ліді Палій передатиреліквії історії в Україну, коли та ста-не незалежною державою.

Повернення книги “Старий Га-лич” — теж перший крок до спов-нення заповіту славетного вченого.

Ігор КОВАЛЬ Голова Івано-Франківської

“Просвіти”

10

“СЛОВО Просвіти” ч. 15 (132), 12–18 квітня 2002 р.

Постаті

Â²Í ÇÍÀÉØΠÊËÞ× ÄÎ ÍÀØί ²ÑÒÎв¯

Найкоштовніша знахідка з розкопок на “Золотому току” —

золотий емальований колт

Повторні розкопки Успенського собору. 1988 р. Археолог Ю. Лукомський

Видатний, хоч і призабутий, українськийархеолог Ярослав Пастернак народився 2січня 1892 року у містечку Хирові, що наСамбірщині, в родині греко-католицькогосвященика. Його батько цікавився архітек-турою, мистецтвом, добре малював і гравна скрипці. Саме він прищепив синові любовдо рідної землі та її неоціненних історичнихскарбів.

“Вступивши до Львівського університе-

ту, — пише Я. Пастернак у своїй автобіо-графії, — студіював археологію в професо-ра Кароля Гадачека і антропологію у профе-сора Яна Чекановського. Починаючи з 1912року проводив фольклорні дослідження Нау-кового товариства ім. Т. Г. Шевченка”. Вели-кий вплив на формування особистості май-бутнього вченого мали лекції видатного ук-раїнського історика Михайла Грушевського.

Академія

ч. 15 (132), 12–18 квітня 2002 р. “СЛОВО Просвіти”

7

Щорічні Загальні збори Національ-ної Академії Наук України — це особ-ливий ритуал, де діють свої неписанізакони і своя ієрархія. Щороку —схвальні і самосхвальні реляції зтрибуни і в кулуарах. Народ збира-ється переважно сивочолий, пенсій-ний, зморений. Стареча охлялість,слухові апарати, схильність до сон-ливості — не рідкість. Воно й зрозу-міло: середній вік кандидатів наук —50 років, докторів — 60.

Побачивши усміхненого В. Дурдинця уцивільному, дружно встали і виструнчилисячотири генерали в першому ряду; кожномупотиснув руку.

У президії — прем’єр А. Кінах, міністри,відомі вчені.

“Минулий ювілейний 2001 рік був багатийна… позитивні зрушення…, які були, безу-мовно, наслідком послідовної державної по-літики”, — сказав президент НАНУ БорисПатон, відкриваючи цю специфічну імпрезу, іпобажав новообраній ВР “встановити конс-труктивну співпрацю з Президентом Українита урядом”.

Віддавши шану Президентові (з великоїлітери), президент (з малої) перейшов у сво-їй доповіді до статистики. 180 дійсних чле-нів, 298 членів-кореспондентів, 123 іноземнічлени — такий науковий авангард НАНУ.Щороку помирає півтора-два десятки акаде-міків. Упродовж минулого року близько 60наукових працівників стали лауреатами різ-них премій, 18 отримали звання заслужених,24 — урядові нагороди.

І треба сказати: є за що. Математики до-вели теореми лінійних розширень, а їх висо-кий рівень підтвердив математичний конгрес;кібернетики удосконалили асимптотичні ме-тоди аналізу; механіки відкрили закономір-ності розсіювання мікрозатвердінь; фізикивстановили масу нейтрино; досліджено шаривод Чорного моря; знайдено нові рішення вгалузі матеріалознавства, зокрема надтвер-дих матеріалів; енергетики розробили новутехнологію спалювання шлаків, хіміки — го-могенний каталіз, біологи — гіпотермічнеконсервування клітин та трансгенні рослини,економісти — прогнозування макроекономіч-них показників та стратегію соціального і еко-номічного розвитку України до 2011 року.Створено нові агрохімікати для інтенсифіка-

ції росту рослин, вирішено прикладні завдан-ня в галузі енергозабезпечення тощо.

Деякі лексичні звороти у доповіді голов-ного академіка України, за своєю самокри-тичною обов’язковістю і оцінками, нагадалисумної пам’яті подібні виступи комуністичнихчасів: “Все ще недостатня прийнятність…”,“явно недостатньо…”, “ще не є однозначнопозитивним…”, “не усунуто серйозні проти-річчя…”, “треба нарешті усвідомити…”

Але все-таки більш ніж удвічі зросли об-сяги розробок інститутів, отримано 460 па-тентів України, втричі збільшилася кількістьконтрактів, пов’язаних з ліцензіями.

Вчені НАН розробили концепцію пер-спективного розвитку столиці України, До-нецької та Львівської областей, беруть ак-тивну участь у роботах російського Інститутуядерних досліджень в Дубні, розширяютьчерговий “спільний простір” у рамках РокуУкраїни в Росії, згідно із “планом спільних за-ходів”. Зокрема розробляють певні рішення

для Москви і Московської області, що, яксказав акад. Б. Є. Патон, “сприятиме зміц-ненню зв’язків”. Зокрема було наведено, якпозитивний, приклад зв’язків з МФТІ. Низкадокументів відображають також співпрацюНАН України та НАН Білорусі.

Скільки конкретно українських ученихпрацюють на Росію, президент не сказав,але зі звітного проспекту, розданого учасни-кам Зборів, ми довідалися, що всього в НА-НУ працює 41 215 осіб, з них наукових пра-цівників — 13 122 (докторів наук — 2289,кандидатів — 7513). Приріст докторів за2001 рік — 77.

Заробітної плати по НАНУ в 2002 роцісплачено 247,7 млн. грн., тобто, в середньо-му, на одного працюючого — 500,3 грн. на мі-сяць (докторант отримує 340 грн. на місяць),що менше від заробітної плати охоронника вбанку або в середній фірмі. Отака вона — ці-на української науки за прейскурантом ни-нішньої влади.

Відповідні й очевидні результати: в се-редньому 1,36 публікації наукових статей і0,05 монографії та підручника за рік у розра-хунку на одного наукового працівника. Аленауковий народ вищого рангу нині оперує,очевидно, іншими категоріями (і критеріями),бо протягом 2001 року відряджено за кордон3447 вчених, а водночас звільнилося з під-розділів НАНУ понад 500 молодих працівни-ків науки.

Тому оплески і веселе пожвавленняучасників Зборів після слів вдячності прези-дента НАНУ на адресу Президента Україниза батьківське піклування були цілком зрозу-мілою і логічною реакцією.

На закінчення доповіді прозвучало вжезнайоме “маємо докласти всіх зусиль…”

Так само акад. Б. Патон пообіцяв доклас-ти зусиль, коли отримав почесну відзнакуКабміну з рук прем’єра А. Кінаха за те, щовпродовж 40 років очолює НАНУ.

У свою чергу, прем’єр А. Кінах поскар-жився на те, що немає грошей, бо бюджетУкраїни з його близько 9 млрд. доларів над-ходжень — це в 4,5 рази менше, ніж у Туреч-чині, тоді як США тільки на оборону витрача-ють з бюджету 380 млрд. доларів.

Прем’єр закликав: “Ми повинні прагнутидо створення таких умов, коли працюватизгідно із законом є вигідним…”, — і подяку-вав присутнім за приємну інтелектуальну ідуховну ауру: “Ця зустріч мене переконала,що Національна Академія наук має величез-ний потенціал”.

Що конкретно мав на думці прем’єр,уточнити не вдалося, але величезні черги увестибюлі за пиріжками, що продавалися “зацінами виробника”, переконали, що у держа-ви не знайшлося грошей, щоб хоча б раз нарік погодувати академіків пиріжками безкош-товно.

Тому оплески, які отримав акад. ІванДзюба за відверті визнання того, що “гумані-тарії не почуваються компетентними”, відбу-вається “угасання української славістичноїшколи” та “стримується розвиток українськоїлексикографічної бази” тощо, були меншенергійними, ніж по виступі акад. Олексан-дра Коновалова, який чистісінькою росій-ською прочитавши присутнім популярну лек-цію з радіоастрономії, проголосив наприкін-ці, що є відмінна від нуля вірогідність падін-ня астероїда на Землю.

Справді, що наука потребує жертв. Пер-шими її жертвами, як правило, стають самінауковці.

Стефан КОСТКА

У переповненій величезнійконференц-залі Інституту між-народних відносин, де відбували-ся Загальні збори НАН України, мизнайшли двох академіків, котрізавжди були близькими до проб-лем, що їх піднімає наша газета:Україна, українознавство і україн-ська мова. Попросили кожного зних відповісти на кілька запи-тань, в тому числі: “Із яким пози-тивом Ви прийшли на ці збори іщо Вам сьогодні додає оптиміз-му на майбутнє?” Подаємо їх від-повіді.

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, дирек-тор Інституту літературиім. Т. Шевченка:

— Я прийшов на ці збори із чис-тим сумлінням. Тому що перебуваю-чи в уряді Віктора Ющенка, ми все-таки домоглися того, що зарплатунаукових працівників НаціональноїАкадемії Наук було підвищено вдві-чі. Ми підвищили також оплату зазвання академіка і члена-кореспон-дента, збільшили розмір пенсії длянауковців. Отже, уряд В. Ющенказробив суттєві кроки для того, щобстабілізувати ситуацію у НАН Украї-ни.

Ми вважали і вважаємо, що це єголовний науково-дослідний центр вУкраїні, а тому наша мета — зроби-ти все, щоб зберегти його і дати йо-

му динаміку подальшого позитивно-го розвитку, дати нові сили (у томучислі фінансові), щоб зміцнюватийого потенціал, а головне — омолод-жувати. Бо відтік українських науков-ців за кордон є для нас досить сер-йозною проблемою. Втрата націо-нального інтелекту — це поважназагроза для економічного й гумані-тарного розвитку України.

Що стосується нашого творчого,наукового доробку, то я можу сказа-ти, що зрушення є, причому, суттєві.Починає динамізуватися видавничадіяльність Академії Наук. Зокрема,ми, наш інститут, видав перші два

томи академічного зібрання творівТ. Шевченка. Це буде 12-томне зіб-рання, яке не має аналогів, тобтоперше повне зібрання творів генія.Перші шість томів — літературноїспадщини, п’ять томів — мистецькоїі останній том — довідковий.

Цей 12-томник ми готуємо до200-ліття від дня народженняТ. Шевченка, яке святкуватиметься у2014 році. Зараз ми стоїмо передпроблемою, як опублікувати наступ-ні, вже підготовлені до друку, томи.Ми вже завершили роботу над пер-шим томом чотиритомної шевченків-ської енциклопедії, яка матиме та-кож електронну версію. Розпочалироботу над 10-томною академічною“Історією української літератури”, за-вершуємо роботу над “Українськоюлітературною енциклопедією”. Вод-ночас, плекаємо надію на те, що бу-де побудовано приміщення для збе-реження наших унікальних рукопис-них фондів: від захалявної книжечкиТ. Шевченка до рукописів В. Стуса,тобто — вся історія української літе-ратури від давнини до сучасності.

До нас приходить багато молоді:3–4 кандидати на одне місце в аспі-рантуру. Молодь цікавиться філоло-гією, літературознавством і лінгвіс-тикою, а це означає, що молодь від-чуває той прийдешній період, колице буде престижна професія. Проте,ми не можемо взяти на роботу всіх,бо обмежені у фінансовому плані.

Цікаво, що цього року, з 26 вступни-ків до аспірантури не було жодногохлопця. Самі дівчата. Вочевидь, дляних є прикладом такі наші вчені-майстрині, як Тамара Гундарова, Ні-ла Зборовська, Віра Агеєва, НаталкаШумило, або Соломія Павличко, якатак рано пішла з життя, можна ще йще називати імена наших таланови-тих жінок-науковців, які знаходятьсясьогодні на бистрині наукових пошу-ків. А це дуже приємно.

Борис ОЛІЙНИК, поет, народ-ний депутат України:

— Уже за схемою доповіді пре-зидента НАНУ я відчуваю задово-лення з того, що наперед були вине-сені гуманітарні питання. І першеслово після звітної доповіді було на-дане Івану Михайловичу Дзюбі. Вид-но, що відбувається якийсь рух у бікаури духовної.

Вважаю, що відтепер нашимпатріотам треба, нарешті, переходи-ти до діла: вже є все необхідне, а от-же, давай будуй цю суверенну дер-жаву. Думаю, що тут мені доведеть-ся все вирішувати особистим прик-ладом. Тому я поставив запитання ізвернувся з пропозицією на сесіїВерховної Ради створити Комітет іззахисту української мови, взявши запрототип, скажімо, французький ва-ріант.

Уже є документ, йде розробка,маю відповідь. Бо поки діждешсятолку від цих колоритних націонал-патріотів, які звикли тільки мітингу-вати на вулиці, то… Треба рішуче

йти далі. Я вийшов із депутатським запи-

том до всіх трьох гілок-структур сто-

совно заповідника “Ольвія”. Ви жзнаєте, що оці тіньові, так звані “чор-ні”, археологи розкрадали наше на-ціональне, світової величини багатс-тво. Так що вже нині там є охорона іпорядок. Отже, не треба сидіти і упо-вати під тином. Я все-таки думаю,що ліве крило збереже нашу держа-ву.

Запитання ставив Євген ҐОЛИБАРД

МІНІ-ІНТЕРВ’Ю

ВЧОРА І ЗАВТРА НАНУ НЕ ВВОДИТЬ В ОМАНУ

Президент Б. Є. Патон — на трибуні. У президії — вирішують питання

ГОВОРЯТЬ УЧАСНИКИ ЗБОРІВ

4 Погляд

“СЛОВО Просвіти” ч. 13 (130), 29 березня – 4 квітня 2002 р.

П ро трипільську культуру сьо-годні багато мовиться середархеологів і культурологів,

істориків і філософів, ідеологів іполітиків, у колі фахівців і амато-рів, у студентських аудиторіях іширокому загалові шанувальниківїї. Видатна цивілізація часом стаєвигідними козирями для політич-них маніпуляцій ідеологів та куль-турологів — на шпальтах газет нацю тему друкується чимало диску-сійного матеріалу, що потребуєоб’єктивної оцінки фахівців.

Етнічна приналежність три-пільської культури є проблемоюпоходження європейських народіві нерідко подається у перекручу-ваннях. Як ось у виданому нещо-давно Інститутом археології НАНУтритомнику “Стародавня історіяУкраїни”. Керівник авторського ко-лективу академік П. Толочко зая-вив у пресі: “…ми впали в небез-печну крайність, підгрібаючи все,що погано лежить, і миттєво прого-лошуючи це українською історією.Нею вже стала трипільська культу-ра…” І маніфестує спільні зусиллянауковців академічного видання:“Ми намагаємося поставити все насвої місця… Головна мета вченого— її величність істина”. Керованіним автори (у погоні за омріяною“істиною”) вважають, що трипіль-ська культура за своїм походжен-ням чужорідна Україні, бо трипіль-ське населення прийшле — ускульптурній пластиці образів три-пільців відтворено обличчя людейБлизького Сходу з великим горба-тими носами і т. п.

Та чи не напускають науковціна чолі з головним офіційним істо-риком непроглядного туману таки-ми “істинами” на своїх співвітчиз-ників? Щодо “горбатих носів”, то вгончарній пластиці народних майс-трів Полтавщини, Чернігівщини,Слобожанщини, Київщини, Уман-щини, Поділля (обидва боки Сла-вути) з минулих століть і аж по сьо-годні саме ці горбаті носи і є вираз-ними й, мабуть, улюбленими дета-лями їхнього натхненого образот-ворення. Тоді, виходить, і вони, на-ші традиційні гончарі, також прий-шлі? Досі у більшості археологів,дослідників енеоліту, починаючивід В. Хвойки, який її відкрив,зв’язок трипільської культури з ук-раїнською історією не викликавсумнівів. Пошлемося на академікаБ. Рибакова (одного з учителівакадеміка П. Толочка), якого дужеважко запідозрити в українському“патріотизмові” та “міфотворчості”,але саме він ствердив (“Новітняконцепція”, 1990): “Я обстоюю по-зицію, що українці живуть автох-тонно, тобто споконвічно на корін-ній слов’янській землі. При цьомуя спираюся на трьох китів історич-ної науки: Нідерле, який створив“Слов’янську енциклопедію”, ака-деміка Грекова, історика держави іправа Юшкова”. І раніше, в 1965 р.(“Археология СССР”, №1—2) вінпідкреслював: “тільки слов’ян мож-на вважати прямими нащадкамитрипільців”. Питаємо в головногоофіційного історика П. Толочка:хто ж і чию історію підгрібає? Три-пільську культуру, що “погано ле-жить” на землях українських?

Цілком в унісон академікові,своєму патронові, доктор історич-них наук Л. Залізняк у статті “Протрипільців, семітів та незбагненнуукраїнську душу” взявся розтлума-чувати генезу трипільської культу-ри і заплутався сам… поміж двохсосон. Автор займається вивчен-ням мезоліту (пізнього кам’яноговіку) — саме його матеріальноюкультурою, що не має ознак етніч-

ної приналежності, він намагаєть-ся переконати, ніби трипільці при-були з Малої Азії: там стався де-мографічний вибух і надлишки на-селення розселилися на Балкани,до Індії, Аравії, у Північну Африку.Згодом заселили Молдову та пів-день і лісостеп України. Проте од-не тут неясно: звідки ж у Малій Азіїзібралося стільки населення? Затериторією вона менша за Балка-ни!

Усе те, що не співвідноситься зточкою зору офіційної археології(хоча академік Б. Рибаков і акаде-мік П. Толочко зі своїм колективомвидання “Стародавня історія Укра-їни” — чинники офіційної науки, аякі полярні думки стосовно трипіл-ля!) Л. Залізняк іменує аматорс-твом або “міфотворчістю”. Однакшановний професор не звинува-чує у “міфічності” самоозначень“богообраного” народу і не піддаєглумові “Мифы русского народа”, анадміри патріотизму в їхніх ідеоло-гіях не наважується (як це б маловипливати з його логіки) віднестидо розряду національного безглуз-дя. Подаючи трипільців як малоа-зійців, він вказує, що “ці люди на-лежали до східносередземномор-ського антропологічного типу,…невисоким зростом, темною піг-ментацією, скошеним чолом і ве-ликим носом своєрідної форми”.(Певно, принциповий історик влас-ними очима тепер (!) побачив цихлюдей з темною пігментацією?Але ж не особливо прихильний дотрипільської культури доктор істо-ричних наук Д. Телєгін в “Археоло-гії України” (Київ, 1994) пише, щонаселення на території України бу-ло одного й того ж антропологічно-

го типу з часів мезоліту, потім нео-літу і в добу трипільську. (Для по-яснення пропонуємо фото з ре-конструкції людей цих епох).

Трипільська цивілізація, сфор-мувавшись саме між Дністром іДніпром, досягла найвищого роз-квіту й проіснувала як цілість май-же 2 тисячі років, а нині закономір-но постає велетенською духовноюцитаделлю, навколо якої схрещу-ються списи речників ідеї глобаліз-му. Тож і не дивно, що вона, заумоглядними версіями певної ка-тегорії археологів (теорія міграціїкультур), неначе той циганськийтабір, мусила блукати по широтах імеридіанах — то була на Близько-му Сходові, то опинялася на Бал-канах, увесь час зазнаючи (за чиї-мись міркуваннями!) “ін’єкцій” су-сідніх племен, етносів чи етнічнихмасивів. А між тим доктор архео-логії В. Даниленко, глибинно дос-лідивши давні археологічні культу-

ри Європи і Азії, ще раніше (“Нео-лит Украины”, 1969, “Энеолит Ук-раины”, 1974) довів: “Релігійно-космічні уявлення племен буго-дністровської культури і генетичнопов’язане з нею трипілля були,безсумнівно, індоєвропейськими,що має підтвердження в індоіран-ській і, особливо, у давньогрецькійміфології й символіці”. Сама буго-дністровська культура генетичновходить у мезоліт, “а разом з тим,як своєрідний етнокультурний містміж неолітом Східної і Західної Єв-ропи”.

Упродовж XIX—ХХ століть офі-ційними чинниками історія україн-ського народу систематично спот-ворювалася. Ця практика продик-тована тенденціями ідеологічногоспрямування. Знані класики Марксі Енгельс визначали, що є народи“історичні” (вважайте, читачу, па-нівні — цебто завойовницькі), ве-ликі, а є “неісторичні”, тобто малі,що мають лягти погноєм задля мо-гуття “історичних”. Такими безпер-спективними народами вони наз-вали й слов’ян. Цілковито за такоюуказкою професор гарвардськогоуніверситету О. Пріцак уперто пе-реінакшує історію України-Руси (М.Грушевський своєю багатотомноюфундаментальною працею не пе-реконав його), приписуючи засну-вання Київської Руси хозарами, щобули тюрками (“Хозарська держа-ва — попередниця Київської Русі”,“Віче”, 1992).

Геть не спровокований україн-ським буржуазним (!) націоналіз-мом, а задля історичної правди по-ляк М. Красуський 1880 р. на своїкошти видруковує “Древность ма-лороссийского языка”, де з допо-

могою порівняльного аналізу євро-пейських мов обґрунтовує власнутезу: “Займаючись тривалий часпорівнянням арійських мов, я дій-шов переконання, що малоросій-ська мова не тільки старіша відусіх слов’янських… а й санскрит-ської, грецької, латинської та ін-ших арійських”. (Його висновківніхто, до речі, не спростував). Точому ж не дослуховуються до цихвизначень ті, хто береться написа-ти правдиву історію українців?

У роки панування комуно-біль-шовицької влади право визначатиістину мав всесильний ідеологіч-ний відділ ЦК КПРС, який нічого невивчав, але вершив долю науки.Традиція таких суддів склалася і вІнституті археології України. Оче-видно, що за своїми науковими по-тугами наші археологи не спро-можні аргументувати: з чого ми, ук-раїнці, постали? де наші пракоре-ні? І чи переривається зв’язок по-

колінь? Та спадковість культур ар-хеологічних? То, може, ставаймодо роботи очищати од завалів на-шу історію, не рвучи пуповину на-шого первородства? Але прислу-хаймося і до висновків, не заанга-жованих ідеологічними постулата-ми, найавторитетніших зарубіжнихісториків.

Англійські вчені Кларк і Пігот(“Передісторичні суспільства”) виз-начають: “Між Карпатами й Кавка-зом місце групи індоєвропейськихнародів. Вони — предки кімерійціві скитів”. І додають: “Середній Схід,Індія, Пакистан, Месопотамія,Близький Схід, колонізовані людь-ми з території України”. Австралій-ський історик Г. Чайльд (“ДосвітокЄвропейської цивілізації”) зазна-чає: “Міграція з причорноморськихстепів не тільки на Південний Схід— Месопотамію та Іран, але й наПівденний Захід — на Балкани, доТрої. З причорноморських степів унайранішій цивілізації розвивала-ся індоєвропейська мова”. Англі-єць Сір Леонард Вулли (“Початкицивілізації. Історія мови”) дослі-див, що племена аріїв вийшли зукраїнських земель і були творця-ми нових держав і їхньої культури,де вони поселилися, зокрема і вМесопотамії. Чеський лінгвіст Ні-дерле довів, що мова трипільців —праслов’янська мова, і вважає ко-лискою індоєвропейців територіюна південь од Прип’яті.

Запитуємо у “знавців”: де жнасправді був отой демографічнийвибух, що зумовив розселення ін-доєвропейської спільності? дез’явилися найдавніші хлібороби зогляду на міркування світової істо-ричної науки?

Трипільська цивілізація відкри-ється нам, нинішнім і прийдешнімнащадкам, як найунікальніша оазадуховного буття наших попередни-ків на Євразійському материку, як-що до вислідження її комплекснодокладуть зусиль історики і мис-тецтвознавці, археологи і мовоз-навці, астрологи й етнографи, ре-лігієзнавці й архітектори, астроно-ми і художники, фольклористи і мі-фологи, естетики і епіграфологи.Ми, сьогочасні, не лише зацікавле-ні минулим і уважні співпереживачітого прекрасного, що було на на-шій землі, не тільки спадкоємці ве-личного побутування і вершиннихзлетів космовідань наших прап-редків, ми, насамперед, є поклика-ні Вищим Розумом уберігати світ-лоносні ідеали нашого перводухута примножувати плин космопла-нетарної енергії образотворення. Ізнаймо: ні хозаромислий О. Прі-цак, ні імперієць М. Погодін, анінаш усезнаючий академік Толочко,ні новітній “…знавець” М. Попович,не кажучи вже про різної масті“німців” чи “доброжелатєлів”, невіднайдуть нам правди нашої істо-рії. Ось тому не уярмлена чужимидогмами українська душа постійнопрагнутиме осягнути давню істо-рію рідної землі і її людності в іс-тинності, а не в кривотлумаченнях.

Олександр ФИСУН,художник, член НСХУ,

історик мистецтва;

Вадим МИЦИК,директор Тальнівського музею історії хліборобства, археолог, лауреат премії ім. В. Хвойки

Зовнішній вигляд людей епохи неоліту та енеоліту з Надпоріжжя. Реконструкція М. М. Герасимова

ІНВЕКТИВА З ПРИВОДУ

ÄÓØÀ ÂÑÅ Æ ÏÐÀÃÍÅ ÇÁÀÃÍÓÒÈ

14 Культура

“СЛОВО Просвіти” ч. 15 (132), 12–18 квітня 2002 р.

Південь Франції, Прованс. ВАрлі спекотно. Дозріває мускат. Увинарнях дрімають бочки і пляш-ки. Припадають пилом. Він маєвласну реальність. Комерції такультури. Згодом кельнер протрекожну замовлену пляшку. Його рухвиражатиме ту саму реальність.

Приємно смакувати вино у затінкудревніх мурів Арлю. Батьківщинатрубадурів, Містреля. Провінція,котра мріяла колись про королів-ську корону. Обмаль честолюбс-тва, надмір комівояжерських генів,міщанського сибаритства, селюку-ватості. Мрія залишилася мрією.

Потім зовсім зник-ла. Клопотання-скарга від добропо-рядної громад-ськості про те, щобхудожника Ван Гогазамкнути до боже-вільні. Писулька до-нині в музеї Арле-тан. Привид гань-би…

Віктор Рижихзафіксував йогославну античну ар-хітектуру. Важку,добротну, “на віки”.Колишня вотчинаримлян… “Арена вАрлі”, “Античний ді-алог”. На тлі підма-кіяжених для ту-ристів руїн — ка-м’яні погруддя. Го-мерівські очі у мов-чазному діалозі:все йде, все минає,все тлін? КапищеАртеміди плавно іпоступово перетво-рилося на храм Бо-жої Матері. З архі-тектурними ата-візмами… “Арль”.Перші промені ви-мацують зачиненівіконниці. Як тінь— самотній пере-хожий. І тільки

складені парасольки літнього ка-фе натякають на сьогодення. Ухудожника тотальне безлюддя.Можемо тільки здогадуватись, ко-го заховують камінні мури. “Ан-тичне Причорномор’я”. Розкішнийбазарний гомін. Передзвін монет,розтлінне зітхання рабинь, солод

фруктів, вино, вітрила шовку…Симфонія. Сурогатна теперіш-ність блідне.

“Моїм глибоким переконаннямє те, що українська культура нале-жить до загальноєвропейськоїтрадиції, вірніше — до середзем-номорського її ареалу. Тематикамоїх творів не заперечує націо-нальної орієнтації, навпаки, під-тверджує її “європейськість”. Архі-тектурний лаконізм митця, його по-зірна простота, “нефорсажність”,аскеза приховують “стриманістьсили”.

Поряд з Віктором Рижихом ви-ставлялися твори Галини Неледви— дружини художника. Її творчаманера — радикальна протилеж-ність Віктору. Ірраціональність, ін-

туїтивність, “есхатологічний реа-лізм” (загострене відчуття трагіз-му). Рік 1986 став знаменним ужитті Неледви. Чорнобильськатрагедія, загроза генофонду Укра-їни, особисті потрясіння. Ера “пси-хозой”. Далі ланцюг перетвореньвід “енергії відчаю” до Богопізнан-ня “у темній ночі душі”… Життязначно багатше асоціативними,ніж конкретними значеннями. Ухудожниці немає ілюстративних,канонічно-біблійних чи притчевихзображень. Асоціативний образБожественного Світла і людини.Без неї, самотньої та розгубленої,всесвіт Неледви немислимий.Хтось із критиків відгукнувся провиставку: “художник із зідраноюшкірою”. Трохи муляє, аж занадтонатуралістично. Але, мабуть,правдиво.

У виставковому залі Націо-нального музею — ні душі. І цедобре.

Арль. 1992

ÑÒÐÈÌÀͲÑÒÜ ÑÈËÈ...

Мабуть, я довго не знала б науково точно-го визначення “гендеру”, якби не презентаціяінтернет-часопису “Виднокола”, створеного ки-ївським Інститутом гендерних досліджень. Не-хай часопис покликаний досліджувати пробле-ми, пов’язані з розвитком паритету і гендерноїдемократії у суспільстві, а представляла пер-ше число “Виднокола” лишень його прекрасната емансипована половина.

Склалося враження, що феміни монополі-зували не тільки часопис, але й саме поняттягендеру. Услід за ритмом нафталінної приказкипро партію і Леніна: промовляємо “гендер” —відлунюється фемінна рать… Та й поведенціякожної пані була, м’яко кажучи, дивна. Чимосьнагадувала перенапружено-скам’янілу бойовустійку каратюги. Мати за честь висловити своєгонорове “фе” маскулінній статі? Такий собі“статевий” обов’язок… Далі цитування хамів, га-зетних вирізок та екзальтоване “но пасаран!”тим самим ковбоям, “котрим аби сподобатись,слід прикидатися дурненькою”. Постає логічнезапитання: навіщо ж приваблювати хама?

Але то так, емоції з приводу. Значно важли-вішим є інтернетне дитя, продукт співпраці Ок-сани Забужко, Марти Богачевської-Хом’як, Та-мари Гундорової, Віри Агеєвої та інших. Вартоклапнути адресу: (www.vidnokola.kiev.Ua). Мо-ва реферату, статистики та рейтингу. Проста,беземоційна. Навіть Везувій пристрастей тахаотичного стилю Забужко в інтернет-просторівідбувається майже по-римськи: строго і лако-нічно. (Текст її виступу в австрійському містіГрац на відкритті Міської експозиції “Війна і ко-мунікація”). Втім, не без стильних обігрувань. Умісті Грац станом на 24 листопада 2001 р. бу-ли модними алюзії з боївками, криївками, зем-лянками та схронами. “Своє двадцяте століттяУкраїна просиділа у “криївці”, по якій зверху гу-

пали чоботи чужої історії, і наша доля вирішу-валася без нашої участі. Коли у 1991 році минарешті вийшли на поверхню, “на світло істо-рії”, виявилося, що від довгого сидіння в скор-ченій позиції у нас розвинувся синдром здав-лювання легень...” Тему схрону, як глухого кутаісторії, смертоносного для культури, розвиваєВіра Агеєва. З’являється барикада. Вона тежне місце для культурного розвою, тим паче длямузи поетеси. ”Деградація мистецтва відбува-ється, очевидно, за умови жертовного служін-ня будь-якій злобі дня, коли ідеї поставлені ви-ще за служіння Музі…” Постає питання про ці-ну, яку платить за стоїчний нонкомформізм са-ме жінка-поетеса, про втрати, пов’язані з ситу-ацією ідеологічного протистояння. Віра Агеєвапорівнює творчу долю Лесі Українки та ЛіниКостенко. Вважає, що їм нав’язали, як винаго-роду, роль “одинокого мужчини”. Аби присоро-мити слабких, пасивних, дружиноподібних чо-ловіків. Педагогічні забавки критиків. “А по ідеї:жінка ж — тільки жінка. Смаглява золота віо-лончель”.

Загалом часопис вузькопрофільний. Май-же повна посвята “гендеру”. Коло автури, нез-важаючи на декларацію “політкоректності”, ви-нятково “фемінне”. Мало не забула, чи є ще се-ред нас такі, що не мають поняття зеленогопро гендер? Цитую: ”соціокультурна концепціястаті, яка вживається для розрізнення культур-ної конструкції статі та статі біологічної”. Силь-но закручено. І головне — ясно. До запаморо-чення в голові.

Уляна ГЛІБЧУК

Ще до виборів-2002 був визначений лауре-ат Міжнародної літературно-мистецької преміїімені Олени Теліги 2002 року. Однак, щоб неробити премію елементом передвиборної агі-тації (до складу журі входить відомий опозиці-онер Анатолій Матвієнко), ім’я лауреата булооголошене представниками Комітету фундато-рів премії минулого тижня. Нагадаємо, що се-ред претендентів на лауреатство (і на тисячіу. о. грошової частини премії імені Олени Телі-ги), висунених творчими і громадськими колек-тивами, було чимало відомих українських мит-ців: Марія Матіос (Нація. — Львів: Кальварія,2001), Наталка Поклад (збірка віршів “Всупе-реч”. — К.: ДП “Гранд-Ліцей”, 2001), АнатолійКарась (документальні фільми “Шостий прези-дент”, 1989 р., “І що є у нас душа”, 1992 р. таінші)… До речі, склад журі, що визначає пере-можця премії ось уже протягом трьох років, за-лишається невідомим: “Аби запобігти якомусьтиску претендентів”.

Щодо цьогорічного лауреата, то ним сталаНіна Смужаниця-Марченко за упорядкуваннякнижок Валерія Марченка (сина) “Листи до ма-тері з неволі” (видавництво “Фундаціяім. О. Ольжича”, 1994 р.) та “Творчість і життя”(видавництво “Дух і літера” НаУКМА, 2001 р.).

Голова ОУН Микола Плав’юк від Комітетуфундаторів премії просив не сприймати такийкрок як принцип ретро у відборі переможців.Старше покоління, на його думку, перемагаєне через старечий суб’єктивізм складу журі, а зоб’єктивних причин. До уваги береться яктворче довершення авторської ідеї, так і “гро-мадянська позиція” лауреата. Наше завдання— знайти творчий і громадянський символ дляукраїнців, прокоментувала подію Ольга Ко-бець, голова Всеукраїнського жіночого това-

риства імені Олени Теліги. Після Ліни Костенкой Михайлини Коцюбинської, таким новим сим-волом стала Ніна Смужаниця-Марченко, “яксимвол матері-борця, що пожертвувала у бо-ротьбі за національну гідність свого народу на-віть сином”. Книжка ж “Листи до матері з нево-лі” — це життя людини, засудженої фактичнона смерть за дві статті, які навіть не були опуб-ліковані (їх за доносом знайшли у редакційно-му столі “Літературної України”, де працювавВалерій Марченко). “Щасливий і гордий”, —сказав рецензент книжки про цього “буржуаз-ного націоналіста”, який відкрито писав у табо-рі те, про що не могли говорити на волі. Колю-чий дріт, як не дивно, подарував Валерію во-лю, а та, у свою чергу, зробила з нього справ-жнього письменника.

Вручення премії відбудеться 24 квітня2002 року в Будинку вчителя о 17-й годині.

Олександр СОЛОНЕЦЬ

СИМВОЛ ВІДДАНОСТІЙ ЛЮБОВІ

ІНТЕРНЕТ-КРИЇВКА ДЛЯ «ГЕНДЕРУ»…

Античне Причорномор’я. 1982

«КАРІТАС» —ДЕСЯТЬ РОКІВДОПОМОГИЗНЕДОЛЕНИМ

Сьогодні “Карітас — це реальнадопомога Церкви тим, хто її потребує.Прийдіть, благословенні Отця мого,візьміть у спадщину Царство, що бу-ло приготовлене вам від сотвореннясвіту. Бо я голодував — і ви мені далиїсти, мав спрагу — і ви мене напоїли,чужинцем був — і ви мене прийняли,нагий — і ви мене оділи, хворий — іви навідались до мене, у тюрмі був —і ви прийшли до мене”… Саме ця ідеялежить в основі діяльності харитатив-ної місії “Карітас”, яка ось уже десятьроків працює в нашій області, — ска-зав на прес-конференції 12 січня2002 р., підводячи підсумок праціслужби Карітас за 10 років і 2002 рік їїкерівник, отець-декан настоятельСвято-Воскресінського собору УГКЦМикола Сімкайло. В шести деканатахдіють шість благодійних їдалень, уяких харчується щоденно понад 500дорослих і дітей. Працює благодійнийфонд — за минулий рік видано гро-шової допомоги на суму майже 4 ти-сячі гривень. Здійснюється домашняопіка над літніми одинокими громадя-нами. На постійному обліку налічу-ється 186 чоловік. Безкоштовні лікималозабезпеченим видано із благо-дійної аптеки 5519 особам.

За підтримкою “Карітасу” буди-нок-інтернат для престарілих та інва-лідів, лікарня “Госпіс”, інфекційна лі-карня, обласна клінічна дитяча таміська клінічна лікарня № 1, притулокдля неповнолітніх, а також громадян-іналідів I групи отримали: постільноїбілизни — 96 мішків, лікарняні ліжка— 32 шт., матраси — 150 шт., інвалід-ні візки — 21 шт. Чотири рази в місяцьвидаються безкоштовні перукарськіпослуги, всього обслужено 543 чоло-вік.

Успішно завершено цьогорічну різ-двяну акцію “Святий Миколай іде досиріт”. У ній разом з МальтійськоюСлужбою зібрано понад 33 тис. гри-вень, на які закуплено подарунки дляшести сирітських закладів, в яких про-живає 704 дитини. (Спеціальна школа-інтернат с. Микуличин — 120 дітей; За-лучанський будинок-інтернат для дітейз фізичними і розумовими вадами —130 дітей; Долинський дитячий буди-нок — 102 дітей; Угорницька школа-ін-тернат — 225 дітей; Перепінська шко-ла-інтернат — 105 дітей; Івано-Фран-ківський притулок для неповнолітніх —32 дітей. Кожній дитині із цих закладівсв. Миколай вручив гігієнічні і фруктовінабори, подарунки за дитячими листа-ми до св. Миколая. Сотні жителів містаі області спричинились до цієї акції, го-туючи подарунки за листами. Майжесотня організацій, підприємств, церковвиділили кошти, що склали 33 тисячігривень, на які закуплено ковдри, пок-ривала, нижню білизну для дітей, пок-ривала на ліжечка, інвентар на згаданусуму. Майже щорічно “Карітас” допома-гає матеріально постраждалим грома-дянам від стихії як в області, так іншимреґіонам. Своїм сусідам, Мукачівсько-му і Рахівському районам Закарпат-ської області, потерпілим від повені, в1999 р., організована допомога на сумупонад 242 тис. гривень.

При “Карітасі” діють соціальний під-розділ, реабілітаційний центр у с. Вісто-ві Калуського району для узалежненихвід алкоголю і наркотиків, споруджуєть-ся реґіональний центр “Карітас” в с.Крихівцях Івано-Франківської міськра-ди. Кілька років працює служба анонім-ної допомоги наркоманам і алкоголі-кам, а також благодійний фонд допомо-ги для молодих жінок і матерів “Скарбжиття”, діє програма для молоді “Фар-ватер”, яка має мету вести боротьбу зодинокістю молодих людей і ні в якомуразі не допускати самогубств (які, нажаль, збільшилися по всій Україні) “Ка-рітас” має допомогти бідним, поверну-ти багатьом віру в життя, щоб статисправжніми громадянами своєї Украї-ни.

Степан БОЙКО

7Здоровий спосіб життя

ч. 15 (132), 12–18 квітня 2002 р. “СЛОВО Просвіти”

Людський організм якнайчут-ливіше реагує на будь-які зміни вдовкіллі. Та не тільки вода і воло-гість повітря, чергування ночі йдня, недружелюбність середовищадосить відчутно позначаються найого життєдіяльності. Часто лю-дина ще не відає, що зміна місцяроботи, проживання серйозно поз-начаються на її здоров’ї, зате ор-ганізм, усі його нервові центри вжечимдуж сигналізують про небезпе-ку, що наближається. Хто зумієпочути застереження, той убез-печить себе від лиха. Але в буден-ній завірюсі щастить, ясна річ, да-леко не кожному. Тому й потрібнакваліфікована порада.

Майже півтора десятка літ ульт-развукових досліджень утвердилиВолодимира Готліба в лікарськійеліті столиці як авторитетного діаг-носта. Траплялося, коли той чи тойлікар, дізнавшись, що пацієнт про-ходив УЗО у Готліба, відмовлявсявід власного висновку про перебігнедуги — його діагнозам вірять без-застережно. Що ж, Київський місь-кий онкоцентр (поліклінічне відді-лення) інституція відповідальна са-ма по собі. Помилка тут обходитьсянадто дорого… Правду кажучи, Во-лодимир Готліб усе частіше почува-ється відповідальним і за чужі по-милки. Така натура... Чим тут зара-диш?

Але чому взагалі хворіє люди-на? Що їй бракує в цьому світі длятого, аби жити вічно? Саме така до-питливість хлопчини з мальовничо-го села Велика Тур’я, що на Іваноф-ранківщині, і привела його в медін-ститут. І фах лікаря-терапевта здо-бувся ним не тільки теоретичними йпрактичними заняттями в лаборато-ріях і клініках, але й напруженим по-шуком відповіді на щойнайсокро-венніше — задля чого створена лю-дина? Що лягає в основу її фізичнихнедуг? Як пов’язані вони зі страж-даннями моральними? Так ось і на-роджувалось переконання, що лю-дина — дитя Землі, належне Космо-сові. А Святі Заповіді — її Конститу-ція.

Чи йде це переконання в супе-речність із наукою? Аж ніяк, вважаєВолодимир Готліб. Адже, розгляда-ючи будову Всесвіту — від ДНК доГалактики — наука спостерігає однуй ту ж еволюційну закономірність. Інайзатятішим скептикам ВолодимирАндрійович радить прислухатисяхоча б до зауваження Б. Паскалящодо слушності підкидання монетизадля з’ясування буття Бога: “Да-вайте зважимо наш можливий виг-раш чи програш, якщо Ви поставитена Герб, себто на Бога. Вигравши,ви здобуваєте все, а програвши ні-чого не втрачаєте… Таким чином,якщо не грати не можна, ліпше від-мовитися від розумування в ім’яжиття, доцільніше ризикнути ним в

ім’я нескінченно значного виграшу,настільки ж можливого, наскількиможливе й небуття”.

Діагностичні методики лікаряГоліба ґрунтуються на неподільнос-ті діяльності внутрішнього й зовніш-нього чинників. Люди надзвичайнорізні, але найбільше розрізняє їхставлення до ближнього. Заходитьось пацієнт — кипить, мов ретортана повільному вогні, вважаючи, що“камінці” в жовчному міхурі не йогож вина, а триклятих обставин. То хі-ба допоможе такому хірургічневтручання? Процеси самоотруєнняорганізму, спровоковані способомжиття, триватимуть після операціїще інтенсивніше. Лікувати потрібнопричину, а не її наслідки. В цьому йполягає роль діагноста-цілителя.

До речі, порівняння людського ор-ганізму з ретортою зовсім не довіль-не. І справа не тільки в тому, що 80%її — вода, отже певні енергетичніприпливи й відпливи в організмі,спричинені місяцевими фазами, ціл-ком закономірні. Найголовніше ж те,що й космічні вібрації (промені, енер-гії) беруть таку ж активну участь у йо-го діяльності, як і всі доступні наменергетичні чинники. Тому мають ціл-ковиту слушність усі, хто намагаєтьсяспоживання їжі, наприклад, виокре-мити в якоюсь мірою незалежний віддовкілля цикл. У цьому разі бодайпричин для виникнення шкідливихрешток в організмі явно поменшає.

Адже навіть елементарне спостере-ження, так само, як і мислення пот-верджують: кожного конкретного мо-менту в організмі відбуваються абсо-лютно відмінні реакції. Біохімічнийаналіз слини чи сліз радісної та роз-люченої людини видають разючийспектр змін, які відбуваються з орга-нізмом — упродовж усього життя.Спосіб і якість нашого мислення виз-начальні в такому разі.

Як Ви вже здогадалися, читачу,Володимир Готліб — активний при-хильник медичної астрології в діаг-ностичній практиці. Він спираєтьсяна цілком конкретні здобутки сучас-ної астрохімії, котра, як і астрофізи-ка, потверджує взаємозалежністьусіх складових нашої Сонячної сис-теми. З усіма належними висновка-ми. Власне, саме сукупність усіхнадбаних знань і надала змогу со-рокарічному діагносту не тількиствердити себе в медичному світі,але й завоювати визнання й щирулюбов пацієнтів.

Зовсім не просто відстоюватисвої погляди таким цільним нату-рам — життя постійно вимагає ком-промісів. З чорнобильською катас-трофою ця відмінність зробиласяще разючішою — надто багато міжнами, людей здатних не тільки жи-ти за чужій кошт, але й почуватисяпри цьому щасливими. Отож дове-лося відкласти свою кандидатськупро віддалені наслідків черепних

травм під натиском віддаленихнаслідків катаклізму, якому призна-чено було стати межею меж епоха-ми. З усього видно, стверджуєВ. Готліб, що саме п’ятнадцятиріч-чя по вибуху на ЧАЕС поставитьперед українським суспільствомнові запитання, на котрі слід будеобов’язково відповісти кожному —від конкретного громадянина додержави. І медична діагностика ві-діграє на разі роль глибокої розвід-ки, об’єктивно констатуючи згуб-ність наявного стану речей не тіль-ки у радіоактивно опроміненомусередовищі, але й у людській пси-хіці… Отож публікації “Слова прос-віти” про ці проблеми — дуже вчас-ні, вважає лікар.

Не зайве буде зазначити, нап-риклад, що вже після перших міся-ців діяльності колишнього прем’єраЛазаренка діагност Володимир Гот-ліб зауважив у колі своїх колег: “Цейчиновник скінчить за ґратами”. Нажаль, медичні діагнози не завждивпливають на оздоровлення сус-пільства…

Та спектр зацікавлень Володи-мира Андрійовича Готліба залишив-ся б неповним, якби не згадати тутпро таку його пристрасть, як історія.Слідом за доктором історичних наукМиколою Чмиховим він має сміли-вість обстоювати гіпотезу, що з ХХVІ-ІІ ст. до н.е. українці створилидев’ять повноцінних держав. І лишев ХVІ…ХХ ст. це державотвореннязазнало істотних змін. А те, що нація— виплід капіталістичного способужиття, Готліб вважає псевдомар-ксистським вульгарним стереоти-пом, який перекидав етнічні категоріїв соціально-економічні. Адже катего-рія нації виникла ще в античному сві-ті! Римляни вже ніяк не плутали по-няття gens, populus, natio, що відпо-відають сучасним визначенням“плем’я”, “народ”, “нація”. У своїхрозвідках медик засвідчує: українцівназивали нацією в політико-юридич-ному значенні навіть у ХІV…ХVІ ст.— після розпаду галицько-волин-ської державності (Natio Ruthena). І внаші дні Україна витворює нову полі-тичну націю — поряд з етнічними ук-раїнцями в цьому процесі берутьучасть усі справжні патріоти, які люб-лять і поважають її культуру, історію,вважаючи своєю Батьківщиною.

…Щоранку тут, біля онкоцентру,він спостерігає зеленаву ауру со-сон, веселу метушню птаства, вга-дуючи погоду на день наступний. Цінаструнені сосни зовсім не схожі насиві карпатські смереки, але вида-ється лікареві, що вони перемовля-ються між собою — сонцем, вітра-ми, птахами. Адже все у нашомужитті пов’язане найтоншими стру-мами, сповито у часі й просторі вдосить прозорий летючий коконпланети, де кожна причина пород-жує певний наслідок. Але від ава-рійних викидів Калуського хімкомбі-нату страждає не так людність Ве-ликої Тур’ї, що зовсім поряд, як ви-сокогірний Турківський район, що всусідній області. І так — у всьому.Аж до нашої буденної поведінки міжвулицею й домом. Лікар лишеньставить діагноз. А вже сам хвориймусить подумати, як і що змінювати,як жити далі.

Остап СВІТЛИК

IJÀÃÍÎÑÒÈÊÀ —ѲËÜ ÍÀØÎÃÎ ÁÓÒÒßââàæຠä³àãíîñò Âîëîäèìèð ÃÎÒ˲Á

Фото Олега

Гуменюка

У багатьох місцях Києва з першого тижняквітня красувалося дуже експресивне оголо-шення: фото зляканої молодої жінки на фоністрашної старої увінчувалося запитанням “Хібаце з нами станеться?” Так виглядало запро-шення на семінар, де мова йшла про старість(6-го квітня, увечері, у приміщенні МіськогоЦентру Здоров’я). Промова молодої ведучоїпочиналася з роздумів про старість. Складало-ся враження, що відвідувачів хотіли мало не за-лякати безвихіддю старості. Теорія увінчувала-ся постулатом, що людина не є тілом і що ін-формація, яку ви знаєте про себе, не є істиною.“Щоб усвідомити для себе, що ви не тіло, релі-гій не треба. Якщо ви взнаєте, хто ви є, тосмерть перестане існувати” — повідомила. Іщо, певне, є, серед іншого мовленого, ключо-

вим. Цікавим був момент, коли ведуча, післяслів “з допомогою мудрості ми переступимосмерть”, витягла “буквар” кришнаїтів Бгаґават-Гіту і почала читати звідти цитати. І то було неодне змістове протиріччя. Доречніше було бсказати, що протиріччя виникали для тих, хтозалишав захід. Для тих, хто залишився, усе ви-мовлене було найлогічнішим, найістинішим (як-що брати до уваги мімічні реакції слухачів). Су-діть самі: “Матеріальні речі щезають… У тілізнаходитися неприродно… Як ми купуємо новумашину, так і душа бере нове тіло… Той факт,

що ми шукаємо у собі досконалу особистість,свідчить про те, що така особистість є, і це єБог…” Перед прасатом (солодким частунком)була, як то водиться у кришнаїтів, мантра-ме-дитація (на звуки). З позиції досвідченого пси-холога та, почасти, здорового глузду зібранняте мало б бути скоріш за все класифіковане яктипове промивання мізків. Багато людей післяподібних зібрань стають адептами подібних“навколологічних вірувань” — на довгі, бува,роки.

ХІБА ЦЕ З НАМИ СТАНЕТЬ-

10

“СЛОВО Просвіти” ч. 13 (130), 29 березня – 4 квітня 2002 р.

Доля

Не раз і не два розпитував у людей, якіти далі — від села до села, хутора,церкви, монастиря, вітряка, лісниц-

тва й т. д. Пам’ятаючи їхні настанови, звер-тав за кладками, за деревами, за крайнімихатами — на нові путівці, й давно вже знаю,що без доброї поради у дорозі не обійдеш-ся, і завжди та порада буде найдоброзичли-вішою, а щодо подробиць, усі, кого зустрі-чав, здається, намагалися перевершитиодин одного і згадати кожну прикмету роз-питуваного шляху, аби той невідомий їм по-дорожній не заблукав та прийшов, куди йо-му треба, й напевне, й найшвидше.

…Шанують наші люди (і скрізь по Украї-ні) подорожніх, люблять погомоніти про до-рогу — і далеку, і близьку, і навіть ті, що ужитті вважаються небалакучими, на цю темувідгукуються радо, що вже мовити про тих,хто має відкриту вдачу і до слова охочіший.

Людина, в якої запитуєш про дорогу,мовби перебирає почуття відповідальностіза твоє, подорожнього, майбутнє, в яке тивирушаєш, розпрощавшись із нею, і вжесам-один, безборонний у невідомості, дестільки перехресть та поворотів, оманливихстежок і примарних прикмет, що можуть і за-вести не туди, куди треба.

Рідко коли відчуєш стільки турбот про се-бе, як у хвилини розпитування дороги!.. Над-то ж, коли розмовляєш не з одним стрічним,а одразу з кількома людьми. Обов’язково утаких випадках спалахне суперечка між тлу-мачами шляху: як треба йти, а як не треба, і,звісно ж, про шлях, що найкоротший і най-простіший. Кожен із співбесідників не лишевражає турботою про тебе, а й заявляє влас-не право на краще знання краю, всіх отихорієнтирів, що мають обов’язково впасти воко мандрівникові, і які лише він один годензмалювати найточніше. Отже, чим більшелюдей зустрінеш, тим складнішим у їхній ін-терпретації виявиться потрібний тобі шлях,навіть найпряміший, де жодного разу зверта-ти не треба.

Люблю я розпитувати дорогу і навіть то-ді, коли добре її знаю, все одно часом запи-тую: — Не скажете, як пройти?.. За цим за-питанням може й інша балачка постати, і лю-дина стрічна запам’ятається, і де зустрів її,не забудеш.

От, приміром, багато літ проминуло, апам’ятаю, як застав нас із братом дощ у Ду-манцях. Доїхали сюди автобусом із Черкас,а далі — до Чубівки, Онуфріївського монас-тиря, треба йти пішки, а дощ… Нудилися під

деревом, у центрі села, нарікали на те, щодень пропав, а який мав бути день!..

Один за одним почали з’являтися під на-шим деревом люди, теж перейняті на своїхпутівцях дощем: бабуся підійшла, чоловік звелосипедом зупинився, ще один завернув— із вудилищем під рукою, дві жіночки з тор-бинами, видно, до магазина зібралися, а віннавпроти нас, та зачинений. Люди одного се-ла, всі вони знали один одного, але допитли-во поглядали на нас, нетутешніх, а під до-щем, то ще й наче неприкаяних. Отже, на їх-ню допитливість та співчуття треба булопершими озватися. Сказали, що на Чубівкуідемо, воно й недалеко, знаємо, та що поро-биш із цим дощем.

— Я ж казав, що літо буде дощове, —мовив чоловік із вудками, звертаючись донас із пафосом таким, мовбито він саме нампро це казав, а ми сумнівалися.

— А звідки ж ви знали?— По прикметах. Якщо береза розпус-

титься раніше вільхи — жди дощів. А коливільха розпуститься, а береза ще ні — будесуша. Раніше старі люди все знали, не те,що зараз, і час по зірках угадували.

— Вечірня зоря, світла зоря… — мовилабабуся, і так її слова задушевно прозвучали,наче щось далеке й незабутнє у них озвало-ся, може, пам’ять про батька-матір, може,молодість і любов, може, увесь той далекийчас, коли люди все знали і про життя, і прощастя, і про ті ж далекі, невідомі нам, зірки.

— Мій дід, було, вийде вночі на вулицю іпо Стожарах визначить врем’я, три то чип’ять часов, — значимо додав чоловік з ве-лосипедом.

— А зараз ті прогнози, що скажуть, те йзбрешуть, — розгортає думку одна з жінок.

Зі статечною певністю призвідця усієїрозмови — рибалка — продовжив:

— Он я скільки посилав запросов, чогосонце літом ходить посередині неба, а мі-сяць — тільки стороною пройде? А як зима,

навпаки, сонце тільки по небу черкне, а мі-сяць — всю ніч у вишині. Думаєте, знають?!

— А куди ж ви запроси посилали?— Забув адреса, бо давно вже посилав,

років з двадцять назад. А ви думаєте, що те-пер знають? — звертається до мене, просто-таки підкреслюючи іронічне ставлення довсіх отих, хто мав би знати і про сонце, і промісяць.

— А відповіли вам?— Писали, що розберуться, та й досі роз-

бираються, — сказав уїдливо і вийшов з-піддерева дивитися на небо.

— Видно їх, тих, що про погоду кажуть,змалку марою не лякали і дідьків вони ніякихне бачили, — узагальнив чоловік з велосипе-дом.

Тим часом рибалка повернувся під дере-во, до нас, але повідомити нічого утішногоне міг.

— Ото, мать, хмара пішла на Чигирин, а,може, й на Кам’янку. Хіба його розбереш, яквоно крутиться та й годі.

Дощ нарешті перестав і всі ми полегше-но зітхнули, кожен подумавши про свої шля-хи й клопоти, яким зашкодила мимовільнаоблога.

Шлях нам не треба було розпитувати,знайомий шлях, але ж усі, з ким звів насдощ під старим деревом, один з-перед од-ного заговорили про те, як таки найкращейти до Чубівки.

Вже й пішли, а навздогінці долинали по-ради, де треба нам повернути і що поверну-ти треба ліворуч, а не праворуч, і не біля ко-лодязя, а коло старої груші, отої, що їй, ма-буть, сто років, самі побачите!..

Побачили ми стару грушу, і повернули,де треба, і в Чубівку, звісно, прийшли, алезнову опиняючись на знайомому шляху, ядорогу перепитую, і, здається, кожного разуоповідають мені про неї все докладніше.Тільки от печаль — ні разу я вже більше незустрічав отої бабусі, що в розмові перед до-щем згадала:

— Вечірня зоря, світла зоря!..Ні слова більше, зосередившись на сво-

єму, далекому, не мовила. Що ж в її душі призгадці тій озвалося?.. — згадаю інколи і з су-мом подумаю, що вже ніколи про це не ді-знаюся. А було, було ж, мабуть, у тих словахщось важливе і про життя, і про щастя?.. Те,що і нам час би знати.

Анатолій СКРИПНИКФото автора

ÂÅײÐÍß ÇÎÐß,ѲÒËÀ ÇÎÐß...

Трапляються в цьому житті,дорогий читачу, особистос-ті, котрі служать немов уні-

кальним ферментом для своєїепохи, — брав уроки у Шопена,вдосконалюючи свою майстер-ність гри на фортепіано, маляр-ську освіту здобував у славетнійстудії п. Жерара в Парижі, де всередині 1840-х років був дирек-тором Італійської опери. Напи-сав і в 1873 році видав “Грама-тику музики”, надзвичайно висо-ко поціновану С. Монюшком. Тащо казати — лишень про йогобезкорисливу дружбу з А. Міцке-вичем написати можна блиску-чий роман! А ще ж цей чудовийкомпозитор — добре відомий су-часникам — піаніст, педагог, ху-

дожник жив у Австрії, Швейцарії,Італії, з 1833 — у Франції… Іскрізь лунала добра слава пронього — безкорисливого, людя-ного.

Малодосліджена сторінка йо-го життя припадає на Віленськийуніверситет — юнака виключилизвідти за участь у таємному сту-дентському товаристві “Зоряне”.Виключення лишень прискорилоподальший розвиток по-дій: участь у збройномуповстанні 1803—31 рр.,поранення, втеча за кор-дон після придушення на-родного невдоволення,змужніння й становленняособистості. Отож лишепро цей період можнастворити прекрасний бо-йовик.

Ім’я й прізвище цьогомитця таке ж рідкісне, як ійого доля — НаполеонОрда. Народившись ус. Вороцевичі Пінськогоповіту Мінської волості(тепер Іванівський район)у родині інженера-форти-фікатора 11 лютого 1807року, назавше пов’язавтворче своє життя з Украї-ною, хоча вірно любивЛитву, Білорусь, Польщу,які платили йому такими жвірними друзями.

Його романси й пісні на словаС. Вітницького й А. Плуга співалався Європа, а Ліст і Шопен захоп-лювалися мазурками, полонеза-ми й вальсами композитора. Доречі, гроші, виручені від продажувиданого ним “Альбому творівпольських композиторів”, маестроНаполеон роздав менше влашто-ваним друзям — умів допомагативсім, вважаючи щедрість душі

найвищим благом, яке даєтьсялюдині.

Як художник, Орда найбільшевідомий своїми замальовками ар-хітектурних пам’яток, місцевос-тей, пов’язаних із життям і діяль-ністю видатних людей тієї епохи,— на теренах України, Білорусі,Литви й Польщі. Для того, щоб їхзафіксувати, сходив усю Волиньта Берестейщину. Архітектурні

замальовки художника виділя-ються точністю й документальніс-тю, що має неоціненне значення,власне, для історії архітектури. Авзагалі й нині замальовані Ордоюпам’ятки, що не збереглися донаших днів — замки в Ольшанах,Креві, Пінську, Камінецька вежа,садиби і палаци в Бугановичах,Молодові, Ружанах, монастирі,серед яких особливо виділяється

картезіанський — у БерезіКартузькій та багато інших,мають неабияку історичнуцінність.

Плідний період у ма-лярстві Наполеона Ордиприпадає на Волинь, бать-ківщину матері, де він пра-цював домашнім учителему нащадків гетьмана К. Ост-розького. Доля багатьохкартин цієї пори — 60-ті ро-ки XIX ст. — невідома. Надиво врівноважений, бадьо-рий, мужній, він завжди бувзразком душевності й ви-тримки. Помер у Варшаві 26квітня 1883 р., поїхавшипровідати хворого друга.

Нащадки волинських ви-хованців Орди могли б і від-гукнутися — нещодавно ми-нуло 195 років з дня йогонародження.

Остап СВІТЛИК

ÅÏÎÕÀ, ²ÄÒÂÎÐÅÍÀ ÎÐÄÎÞ

Наполеон Орда

Картезіанський монастир в Березі Картузькій. З малюнка Н. Орди, XIX ст.

13

ч. 15 (132), 12–18 квітня 2002 р. “СЛОВО Просвіти”

Постаті

Сава Божко — це письменник ізсуто українською художньою мен-тальністю: його цікавили національ-на культура, фольклор, колорит на-родного побуту, характер родинних ісімейних стосунків, доля й світовід-чуття народу, проблеми села й міс-та, зростання самосвідомості нації,життя й розвиток регіонів, історич-ний та сучасний колорит степів, сте-пової України, визвольний рух та йо-го ватажки, складність і протиріччянаціонального духу, колізії україн-ської історії, сучасні мистецькі (літе-ратурні, театральні) тенденції.

Сава Захарович Божко народив-ся за старим стилем 11 квітня, за но-вим — 24 квітня 1901 року на Донеч-чині на хуторі Крутоярівці (зараз це— село Межівського району Дніпро-петровської області) у сім’ї селяни-на. Навчався: спочатку в сільськійшколі, згодом у Павлоградській учи-тельській семінарії, а 1923 року, вжебудучи автором кількох книжок, за-

кінчив у Харкові Комуністичний уні-верситет ім. Артема.

Писати він розпочав у межах1917 року (4 , 115 ). Значною міроюце сталося під впливом поширеннянаціонального руху та національнихідей в Україні. 1921 року публікуєвірш “Плуг і молот” (6, 3).

Наступного, 1922-го рокуС. Божко випускає одразу три неве-личкі історико-публіцистичні книжки— “Козаччина”, “Хмельниччина” й“Гетьманщина”.

1925 року письменник публікуєсвою нову художню роботу — істо-ричну повість “Над колискою Запо-ріжжя”.

У 1927 році виходить друкомкнижка “Чабанський вік” — першачастина майбутнього роману “В сте-пах”.

1928 – 1929-й роки — друкують-ся “Сполохи”, що незабаром стаютьдругою частиною роману “В степах”.Протягом цих же років фрагментироману “В степах” з’являються в ча-сописах “Службовець”, “Селянка Ук-раїни”, “Всесвіт”, а також у “Літера-турній газеті” (6 , 559).

Апогеєм творчої діяльностіС. Божка став 1930 рік, коли окре-мим виданням вийшов роман “Встепах” та побачила світ історико-публіцистична повість “УкраїнськаШампань”.

На межі 20 – 30-х років ХХ сто-ліття для Сави Божка.

Під час мешкання письменникау Харкові на нього почали здійсню-вати тиск, внаслідок якого 1932 рокувін залишив столицю й переїхав доХерсона.

Трагічні події розпочалися дляСави Божка з 1935 року. У збірці іс-торико-документальних нарисів таматеріалів “З порога смерті” (1991)повідомляється, що “бюро Херсон-ського міському партії 14 листопада1935 р. розглянуло його персональ-ну справу і виявило, що, працюючиу вузі, він “протягував націоналістич-ні ухили, боротьбу з Хвильовим роз-

цінював як боротьбу за наркомів-ське місце”. За прояв націоналістич-ного ухилу Божка виключили з пар-тії” (5 , 69), членом якої він був з1920 року.

25 червня 1938 року органамиНКВС було зроблено висновок, щописьменник є “одним з активнихучасників антирадянської націона-лістичної організації, за завданнямякої веде підривну контрреволюцій-ну роботу” (5 , 69). У книжці “З поро-га смерті” зазначається: “Після тру-

су на квартирі 27 червня 1938 р.Божка заарештували” (5 , 69).

Слідство (у фіктивній справі)тривало дуже довго — понад 10 мі-сяців. Строк утримання письменни-ка продовжували вісім разів. На пер-шому ж допиті він визнав себе вин-ним (5, 69). Проте на судовому про-цесі, що відбувся 29–30 травня 1939року (варто зауважити: судилишвидко, поспішали), С. Божко від-мовився від своїх показань: “До ме-не слідчий застосовував методи фі-зичного впливу, і я змушений був да-вати вигадані показання. Тепер, насуді, від даних мною показань від-мовляюся” (5 , 70).

Особливою нарадою при НКВССРСР Саву Божка було засудженона 5 років ув’язнення у виправно-трудовому таборі (5, 70). Покаранняписьменник відбував у м. Ухті до1942 року.

Під час війни він добровільностав рядовим і проходив військовуслужбу в дивізійній та фронтовій га-зетах. Після війни певний час пись-менник працював у херсонській об-ласній газеті “Наддніпрянська прав-да”.

Помер С. Божко у 46 років. Цетрапилося 27 квітня 1947 року. По-ховано його на “малій батьківщині”,у селі Крутоярівці.

Лише через тринадцять років,24 серпня 1960 року, рішенням Пре-зидії Херсонського обласного судувирок Особливої наради при НКВССРСР було скасовано, а справуписьменника припинено з однознач-ним формулюванням: “за відсутніс-тю складу злочину” (5 , 70).

Саву Божка без перебільшенняможна назвати потужною величи-ною в українському літературномурусі 20-х років ХХ століття.

Центральним у його різноаспек-тній творчості став роман “У степах”,тому що С. Божко й писав роман як,можливо, головний або, принаймні,етапний для себе твір.

“В степах” — це унікальний в ук-

раїнській літературі твір, у якомузнайдено й розгорнуто особливуконцепцію бачення української дій-сності, що й нині надає йому рис са-мобутнього, яскравого й актуально-го явища в національній художнійкультурі.

Роман Сави Божка ще у періодсвоєї публікації став резонансноюлітературною подією, був помічениму всеукраїнській пресі чималою низ-кою загалом досить прихильних ре-цензій. А. Ковтуненко відзначає, що

їх було близько двадцятий що вони з’явилися у та-ких помітних виданнях, як“Літературна газета”, ча-сописи “Червоний шлях”,“Життя й революція”,“Молодняк” тощо (6 , 4).

“В степах” — це ро-ман про соціальні й пси-хологічні реформи, профорсований, надзвичай-но динамічний період урозвитку суспільства вУкраїні на межі ХIХ – ХХстоліть; це роман про ус-талене й нове життя, проособистісну й громадськупсихологію під час ре-формувань, про конфлік-ти й зіткнення, інколи ду-же гострі, болючі, що не-минуче стаються у проце-сі великої реформації,про той період у життісуспільства, народу, на-ції, коли все навколо під-лягає змінам і замінам.

У творі змальованочабанське життя, його традиції таспецифіка, зображено українськесело за часів панщини та у поре-формений період, розвиток шахтар-ської справи, урбанізації, револю-ційного процесу, виведено різні ха-рактери, психології, долі.

“В степах” — твір епопейного ґа-тунку. Одна з характерних його оз-наки — поліперсонажність.

Дійові особи Сави Божка є екс-пресивними, рельєфними, імпуль-сивними натурами, які виразно пе-редають вагому сутність національ-ного характеру.

У романі, як зазначалося, двічастини — “Чабанський вік” та “Спо-лохи”. Проте концептуально й проб-лемно не вони розділяють твір, ашостий розділ “Чабанського віку”,наприкінці якого у дію вводиться об-раз молодого німця Генріха Найма-на, який приїжджає до Зачепилівкидля проведення господарських пе-ретворень і з яким пов’язано розвіймотиву духовно-соціальних реформ.

Поява Генріха Наймана є тимрубіконом, що розділяє два світи уромані “В степах”. Перший світ —одвічно природний, селянський,традиційно плинний, розмірено без-сюжетний, це світ Зачепилівки та їїспоконвічного існування. Другий —це світ ділової напруги, змін і нова-цій, економічних та соціально-ду-ховних перетворень, зовнішніх тавнутрішніх реформ. Перший світ —статечний і незмінний, другий — ди-намічний і непередбачений.

З цього розділу суттєво зміню-ється колорит і тональність роману“В степах”. Натомість ліричних інто-націй, відступів, сюжетів уводятьсяцифри, економічні показники, фактивиробничої дійсності, масштабніміркування економічного ґатунку.Змінюється й масштаб мислення. Умові персонажів з’являються нові ге-ографічні й мислительні категорії,ритм стає напруженішим, це раціо-нальний і прагматичний господар.

Він відзначається неабиякою енер-гійністю, дієвістю, наполегливістю,сам постійно працює й підтримуєвправну роботу інших.

Молодий німець дивиться на Ук-раїну як на перспективний і дуже ба-гатий край, але: “Мені здається, щоваші поміщики просто не вміють гос-подарювати”, — узагальнює вінвласні спостереження щодо україн-ської дійсності Івану Петровичу Ру-дану (2 , 67). Розвиваючи свою тезу,Генріх Найман з відчутним сарказ-мом говорить про українських госпо-дарів своєму братові, Густавові, так:“Вони не вміють використовуватинавіть того, що в них є” (2 , 96).

Важливим моментом у другійчастині роману є така деталь, як на-ростання у Генріха Наймана розча-рування навколишньою дійсністю:“Все розкрадається... Все грабуєть-ся, пане Зільберовський... Уся цяпроклята азіатська держава рослана грабунках. Грабують всі”.

Він усе глибше починає усвідом-лювати нездійсненність своїх планівна поступове окультурення україн-ської реальності. З’являються новіпріоритети в його свідомості: вінпрагне жити за тими жорсткими ка-нонами, що навколо панують.

Генріх Найман, як і СапронДжермеля, — концептуальні персо-нажі роману “В степах”. Це не лишеантиподи, але й символи різних ду-ховно-психологічних тенденцій,епох.

Сапрон Джермеля — це символодвічного чабанського й селянсько-

го життя, степового буття, де все єрозміреним, заздалегідь визначе-ним, внутрішньо статичним. ГенріхНайман уособлює собою невпин-ність і неминучість радикальнихзмін у людському житті, способі мис-лення, це образ невпинного рефор-матора. У романі “В степах” змальо-вано, як проходить час СапронаДжермелі й настає доба ГенріхаНаймана.

У своєму романі С. Божко зма-лював кінець “чабанського віку”, йо-го останні десятиліття, роки й дні,перехід України від “чабанського ві-ку” до підприємницької доби.

У романі виділяється такий важ-ливий аспект, як українці та Українав контексті європейської менталь-

ності. Україна у зображенні С. Божкапостає як ментальність романтиків,як реальність з виразними роман-тичними домінантами (навіть у своїхконцентровано негативних виявах).Європейці, насамперед Генріх таГустав Наймани, — суцільні прагма-тики, люди раціональної психології.

У романі є ще один важливийобраз, на розвитку якого й побудо-вана, власне, романна дія. Це —степ. Розвиваючи цю тезу, варто їїуточнити: у романі дві узагальненідійові особи — степова природа йлюдина.

Протягом усієї романної діїС. Божко розглядає проблеми “при-рода й вічність”, “степова природа йцивілізація”, “роль людини у життістепу”.

Природа у романі “В степах” —цілісна та велична, людина —складна та непередбачена. Природ-не у творі є віковічним, людське —мінливим. Природа у С. Божка — цеорганіка матерії та духу, сенс єднос-ті живого й неживого, людина уписьменника — носій і творець істо-ричних векторів цивілізації, усклад-неної та суперечливої свідомості.Природа у творі — це завершеністькраси, людина — частка природи,що прагне (на рівні підсвідомості,поривань, різноманітних перетво-рень) рухатися до цієї завершеностів красі.

Романіст синтезує категорії при-роди й людини в ще одній важливійпроблемі — “природа людини” й по-казує, що вона (природа людини)значно драматичніша за навколиш-ню степову дійсність.

Сава Божко часто змальовуєстеп — у розгорнутих пейзажах, кар-тинах, історичних екскурсах — ценезамінна константа його світорозу-міння.

“В степах” містить чимало встав-них історій. Вони є ретроспекціями(цілком сучасна риса романної ком-позиції) й посилюють поліфонічнезвучання життєвої стихії на просто-

рах українського сте-пу, зображеної та опи-саної у романі.

Роман “В степах”обґрунтовано можнасхарактеризувати якепічну розповідь узчепленні життєвихісторій, або як епо-пейну панораму жит-тєвих мікросюжетів іперипетій. Це романвекторів соціокуль-турної та духовно-психологічної історії,що розгорталася встепах сходу та пів-дня України.

С. Божко — поміт-ний письменник в ук-раїнській літературіХХ століття, зі своєюконцептуально-проб-лемною та інтонацій-но-стильової “нішею”.Він був з тієї когортимитців, завдяки якимвизрівало й формува-лося явище, що йогобуло визначено “наці-ональним художнімВідродженням”.

Твори й творчістьСави Божка відзнача-ються культурою бага-

тогранності. У них сфокусованоментальність української історії, по-етику національної свідомості, епіч-ність реформенної доби.

Ярослав ГОЛОБОРОДЬКО,завідувач кафедри української

літератури Херсонського державно-го педагогічного університету, заві-

дувач кафедри українознавстваПівденноукраїнського регіональногоінституту післядипломної освіти пе-дагогічних кадрів, доктор філологіч-

них наук, професор

ÑÈËÓÅÒÈ ÓÊÐÀ¯ÍÑÜÊίÌÅÍÒÀËÜÍÎÑÒ²(òâîð÷³ñòü Ñàâè Áîæêà)

8 Рідний край

“СЛОВО Просвіти” ч. 12 (129), 22-28 березня 2002 р.

* * *Цього разу дорога прослалася від Туль-

чина на південний захід — і то були нові вра-ження, від яких завмирало серце. Та все попорядку. Отже, Тульчин, перші згадки проякий — від 1607 року. Цікаво, що в докумен-ті Львівського магістрату 1648 р. містечкозгадується під назвою Нестервар. Історикидосі не можуть дійти спільної думки про такинезвичну тодішню назву, яка згодом змінила-ся на Тульчин — теж загадкового походжен-ня.

У війні 1648–54 рр. Тульчин було визво-лено від шляхетського війська повстанцямипід керівництвом М. Кривоноса та І. Ганжі. Таврешті за Андрусівським договором місто за-лишилося під Річчю Посполитою, а невдовзійого загарбала Туреччина — до 1699 року. Здругої половини XVIII ст. Тульчин належавпольським магнатам Потоцьким. Про це на-гадує яскрава пам’ятка, що нині є власністюнашого народу: величний палац, поруч якогобув розкішний парк “Хороше” з водограями,альтанками, ставками, мармуровими і брон-зовими статуями. Саме місце його розташу-

вання та масштаби вражають і тепер, хочаспоруда, якщо й не втрачена остаточно, тозаслуговує на куди кращу долю. Звісно, всі цізайшлі експлуататори добряче визискувалинаш народ, але нині те, що він створив, мо-же стати предметом його власної гордості,чи не так?

Історія Тульчина багата на яскраві факти,пов’язані з постатями інших культур. Цілийрік тут жив російський полководець Суворов,тут написав свою “Науку перемагати”. З 1806по 1807 рік перебував І. Котляревський.Тульчин посідав значне місце в історії декаб-ристського руху. Бував тут і Ю. Словацький, іО. Пушкін, і наш художник І. Сошенко. Гонтай Залізняк саме в Тульчині провели трагічніостанні дні, чекаючи на страту…

Про визначного композитора М. Леонто-вича (хто не знає бодай його обробок народ-них пісень, зокрема “Щедрика” й “Дудари-ка”?) нагадує пам’ятник. Родом він — із цихкраїв, а загинув за таємничих обставин у до-мі своїх батьків.

Є в Тульчині краєзнавчий музей, є й енту-зіасти-краєзнавці, як-от В. Святелик, котрийвизбирує по архівах матеріали й, по суті,власними силами спромагається видаватиброшури з історії міста. Гарно написав він водній із них: “Як у краплі води відбиваєтьсяувесь світ, так в історії Тульчина віддзерка-люється історія всієї Європи”. Хоч як крути, авсе це завдяки магнатам Потоцьким…

* * *Зізнаюся: нічого не знала про уцілілі са-

диби та палаци у Антополі й Комаргороді.Власниками двох перших сіл були польськіграфи — відповідно Четвертинський і Комар.Коли шляхтянка Косаківська, що володіламаєтком у Мурованих Курилівцях, відмови-лася присягнути на вірність Катерині II, їївласність було конфісковано й передано то-му-таки Комарові (й такі сюжети траплялисясеред польської знаті). Нині в пам’ятці архі-тектури XVIII ст. у Мурованих Курилівцях —школа-інтернат. Палац, звісно, перебудова-ний, але розпочато роботи з відновлення ін-тер’єру в окремих приміщеннях, де зберег-

лася ліпнина та мармуро-ве облицювання стін. У па-лаці Антополя — психо-неврологічна лікарня (міжіншим, до людей з особли-вими потребами тут став-ляться з усією відповідаль-ністю). Що нині в палаціКомаргорода — до речі,досить нетипова споруда— не зрозуміло. І там, і там— здичавілі парки, за яки-ми ніхто не доглядає: звич-не явище у наших широ-тах. Саме там уперше по-бачила величезні ясени,котрі могутньою, ще зеле-ною, кроною підкреслюва-ли глибину неба. І хоч якікраєвиди на неповторномурельєфі Вінниччини від-кривалися очам — наприк-лад, у Бронниці, понадДністром, на високій горі —але попереду було справ-

жнє диво. І воно відкрилося знову-таки на го-рі, і знову над Дністром — побіля скельногомонастиря с. Лядова.

Співав вітер, “горовий і п’яний” (М. Зе-ров), ще буйне різнотрав’я горнулося до ніг,а перед зором величний Дністер вигинавсямогутнім луком, грав плесом проти сонця.Внизу, по той бік, — уже Молдова, і там, і тут,куди сягне зір, — поважні, величні гори із бі-лими вапняковими складками, які нагадуютьпро колишнє праозеро. Подумалося: землятворить мовчазну молитву до неба, й собіпраглося помовчати, вслухаючись у вічність.Гори поросли кизилом, що якраз дозрів і об-сипався на землю, скумпією з яскравим лис-тям, бруслиною: їм тут привільно й затишно.І скрізь — шматочки кремнію, який так чудо-во очищає воду.

А що ж сам скельний монастир? Засно-ваний він, за окремими свідченнями, Антоні-єм Печерським, існує донині. У 1939 роціхрам, видовбаний у скелі, було зруйнованосовітами. Зараз є невелика скельна церква,будується нова. Дістатися туди на прощу —справа непроста. Але дорога до храму не за-ростає.

* * *Інший, сказати б, прахрам, абсолютно

таємниче свідчення людського генія, недає спокою своєю загадковістю. Маю наувазі святилище в знаменитій Буші на Ям-пільщині. Так, це місце переважно асоцію-ється з яскравою сторінкою в історії виз-вольної боротьби українського народу про-ти польських поневолювачів. Саме тут, умісті-фортеці Брацлавського полку, героїч-но тримали оборону проти польської шлях-ти. У лютому та березні 1654 р. вороги на-магалися оволодіти Бушею, але це їм невдавалося. У листопаді цього-таки року 60-тисячне військо знову оточило фортецю.Козаки та місцеве населення мужньо обо-ронялися. Коли більшість захисників заги-нули, дружина сотника Завісного Мар’яна,щоб не потрапити в полон, висадила в по-вітря пороховий льох. М. Старицький увіч-нив ці героїчні події в драмі “Оборона Буші”

та повісті “Облога Буші”.Повертаюся до прахраму, точніше, до Бу-

шанського рельєфу, який 1884 р. відкрив ук-раїнський історик В. Б. Антонович. Отже, наповерхні природного каменя, вапняку, вирізь-блено дерево, на якому сидить півень, люди-ну, що сидить перед цим деревом навколішки,тримаючи в руках ритуальну чашу, оленя звиразними крислатими рогами, який стоїть залюдиною. Горує над усім прямокутна рамка зписьменами, що вже не читаються. На архео-логічному з’їзді в Одесі того-таки 1884 р. цейрельєф класифікували як рідкісну пам’яткумонументальної скульптури часів язичництваслов’ян. Щодо часу його створення, то думкиісториків розійшлися майже на півтори тисячіроків — від початку нової ери й аж до XVI сто-ліття! Мистецтвознавець Д. Степовик у книзі“Скарби України” наголошує: цей рельєф —унікальний, подібного немає ніде, його ні зчим порівняти. Упродовж XX ст. про нього зга-дують у всіх дослідженнях з історії культурисхідних слов’ян. Чітке зображення оленя, пів-ня й дерева прочитується як символи, щоприкрашали язичницький храм. Храм мав на-земну та підземні частини, які сполучалисяпечерами.

Д. Степовик нагадує: 1961 р. українськийархеолог В. Даниленко, який очолював експе-дицію, що розкопувала територію поблизу ре-льєфу, спробував розшифрувати текст у рам-ці. “Аз єсмь Миробог жрец Ольгов” — такийбув напис глаголицею. Експедиція виявила іпрочитала на рештках кам’яних стін інші на-писи. Там зустрічаються імена язичницькихідолів Перуна і Хорса, князів Олега та Ігоря.Отже, часові рамки створення рельєфу — пе-ріод князювання Олега (882—912)? Скуль-птурний Миробог — найдавніший відомийнам портрет у східнослов’янському мистец-тві? Хоч як є, вібруюча аура таємничості опо-виває це зображення просто неба. Добре, щомісце доглянуте, є частиною Бушанського за-повідника. Уявляється: деінде цей рельєфстав би місцем паломництва туристів, які зусього світу намагалися б потрапити до уні-кального місця. Та — не в нас… Воно маєособливо охоронятися — від руйнівних силстихії та й від рук сучасних варварів, які скрізьлюблять фіксувати: “Тут був я”…

Південно-західна частина Вінниччинипонад Дністром — місце поселень ще з часівпалеоліту. Саме біля сіл Лядови, Нагорян,Озаринців існували стоянки первісних мис-ливців за пізнього палеоліту — 40–13 тисячроків тому. Отже, благословенна земля об-жита з давніх-давен.

Людмила ТАРАН

Лінія Керзона розділила нас, лемків,каже історик Андрій Шляхтовський, удвадцяті роки умовно на польських і сло-вацьких. Операція “Вісла” — депортуваланас у Крим, Запорізьку область. Але клі-матичні умови, навколишнє середовищене дали змоги більшості з нас адаптува-тись там, і другою батьківщиною нам ста-ла Галичина. Тут виросли наші діти, внуки,збереглась наша культура, звичаї. Кожнідва роки охочі їдуть до столиці Лемківщи-ни — містечка Криниця. В лісі (недалековід містечка) маємо культурний центр, депроводимо фестини, “лемківські ватри”,відвідуємо села наших дідів-батьків, запи-суємо фольклор, бо небагато тут лемків,їх більше в Словаччині та Україні.

Цього року в середині літа на зафрах-тованому автобусі ми здійснили давнюомріяну екскурсію “Відвідини лемківськихцерков”. Майже в лісах, у невеличких міс-течках стоять дерев’яні старовинні цер-кви, дуже гармонійні у цьому гірськомупейзажі. Більшість давно вже стали кос-тьолами, однак зберегли, на наше відчут-тя, душу українського храму. Через пів-століття після операції “Вісла” ці храмиремонтуються, реставруються, кілька зних повернули греко-католикам. В Крини-ці недавно у співпраці з українським архі-тектором-лемком Григорієм Лібовичем зТернополя збудовано православну цер-кву за кошти, які виділяє Європейськийсоюз. Україна не вклала туди ні копійки,хоча щорічно на рівні прем’єр-міністрівПольщі і України в цьому курортному міс-течку проходять економічні форуми і,звісно, гостей знайомлять з дуже малень-кою лемківською громадою, яка доживаєвіку і з великими потугами утримує музей“Лемківщина” та кілька українських шкіл.Адже це ж не Богом забута земля, а геог-рафічне місце гілки українського роду,якого знає цивілізований світ Європи.

Погляньмо, каже п. Андрій, поляки ли-ше на теренах Галичини відремонтувалипонад сотню костьолів, недільних шкіл,своїм коштом в Івано-Франківському уні-верситеті ім. В. Стефаника відкрили на фа-культеті “українська філологія” польську фі-лологію, а також польські класи в школі №14. Зараз поляки старанно відбудовуютькостьоли в центральній (Лівобережній) Ук-раїні, впевнено просуваючись на схід. Є се-ла в Галичині, де проживає 15—20, інодізмішаних, родин, і це дає підставу полякамвідреставрувати костьоли. На Лемківщиніприблизно така ж ситуація з українцями,але ніхто їм не допомагає.

Варто усвідомити, що реставрація і від-новлення церков Лемківщини — не меншважливе завдання, ніж реставрація їх в Га-личині чи Києві. Це також наші корені, час-тка української цивілізації. І дуже важливо,як вона демонструватиме Європі нашукультуру, зрештою, це імідж України. На ет-нічному фестивалі в нашому місті очікуєть-ся делегація лемків з Криниці, де вони ра-до зустрінуться зі своїми братами, а хор“Лемківщина” готує розширену програму,аби разом з гостями показати свою Лемків-щину минулого і сьогоднішнього дня. Успі-хів вам, дорогі лемки.

Степан БОЙКО

P. S. У містечку Шаргороді на Вінниччи-ні в 1999 році на реставрацію польської ка-тедри св. Магдалини витрачено 500 тис.злотих, і стільки ж на костьол в м. Вінниця.В обох костьолах є органи, бібліотеки, аслужби ведуться польською і українськоюмовами.

ШЛЯХ ЛЕМКІВСЬКИХ ЦЕРКОВ

РОДОСЛОВЦе відомі слова Лесі Українки. Отже, стосують-ся вони й Вінниччини. Не раз мандрувала її шляха-ми — і щоразу душа тішилася від рідкісної краси ці-єї землі.

13Таланти і поклонники

ч. 15 (132), 12–18 квітня 2002 р. “СЛОВО Просвіти”

Співака і композитора Ігоря Якубов-ського не часто можна побачити по телеві-зору, почути по радіо, але ті, кому довело-ся познайомитися з його творчістю, стаютьйого шанувальниками назавжди. Його піс-ня як молитва — тиха, енергетична, глибо-ка і чарівна. Та й зовні Ігор схожий на мо-лодого високочолого Шевченка. Він —один із небагатьох, хто звертається у своїйтворчості до поезії генія і кожну з пісень найого слова не пише, а створює, народжуєспівпереживанням. На цій поезії вихову-вався. Вона формувала його світогляднийарґумент. Згодом коло його поетичних упо-добань розширилося. Полюбив поезію Лі-ни Костенко, Олександра Олеся, ЄвгенаПлужника, Василя Симоненка, БогданаЛепкого, Володимира Сосюри, Марії Влад,Анатолія Тарана, Миколи Удовиченка, Лео-ніда Федорука та інших, близьких йому подуху майстрів слова. “У словах цих митців,покладених на музику Ігорем Якубовським,не знайдете загальноприйнятого. У них —інтенсивний пошук себе, туга за красою.Мелос таких пісень несе в собі музично-стильові прикмети різних напрямків: ро-мансового, елегійного, медитативного”, —читаємо у передмові до компакт-диска “Зо-лотої осені нектар”. Більша частина пісеньна слова цих авторів створені під вражен-ням від прочитання і мелодія приходила ні-бито сама, звідкілясь.

Сучасна українська співана поезія, якабула і є стрижневим жанром цього співака,на його ж думку, може мати продовження уромансі, якщо поетична основа твору станесплавом духу і мелодики. Ігор Якубовськийстворив десятки прекрасних сучасних укра-їнських романсів, які знає і слухає молодь.“Саме тому я замислився над такими проб-лемами, як митець і земне буття, почав ці-

кавитися літературою і науками, що нама-гаються пояснити природу творчості, фено-мену митця. Найдоступнішою, як на мене, єтеорія Лазарєва, його трактування релігій-них канонів. Останнім часом захопився ісхідними філософськими теоріями. Буд-дизм, як і теорія Лазарєва, дає відповіді назапитання стосовно пошуку гармонії душі,сумісності творчості й реального життя. Шу-каю відповіді на свої запитання у цих кни-гах, адже бути ліриком у наш прагматичнийчас — дуже важко. Доводиться і сім’ю году-вати, і спонсорів шукати. Самі розумієте, якне просто записати диск чи організуватиконцерт”, — розповідає він.

І згадалися мені знову ж таки рядки зпередмови: “Пісні, зібрані у цьому альбомі,сповнені світлотінями почуттів — почуттяці мінливі й рухомі, легковажні й багато-значні. Вони ніби утворюють свій, хитро-мудрий малюнок, — малюнок Долі. Можли-во, власна доля, життя до деякої міри виз-начили характер музики Ігоря Якубовсько-го, закоріненість у музичну трепет-ність, романтичний мелос, навіть то-ді, коли він тільки пробував голос”.

На долю Ігор не нарікає, хоча на-родився в м. Копейську Челябінськоїобласті в родині висланців з Терно-пільщини. Жив із батьками там недов-го, у школу ходив уже в Україні і по за-кінченні її вступив до Київського інсти-туту культури. Отримав фах дириген-та оркестру народних інструментів. Якмузикант досконало володіє баяномта гітарою. Як співак долав юнацькуекзальтацію і знайшов свій неповтор-ний стиль, коли звернувся до ритмо-мелодики поетичних рядків. На сьо-годні вже має три компакт-диски (“Ко-зацьке весілля”, “Спогади про дощ”,“Золотої осені нектар”) та звання лау-реата Міжнародного фестивалю “Ро-манси Славутича”.

— Чому і коли ти так серйоз-но захопився високою поезією?Хтось тобі радив чи сам вибирав пер-лини поетичної творчості, адже некожна людина, що має навіть філоло-гічну освіту, так глибоко відчуваєслово, мелодику непересічних поетів?

— Стосовно поезії Тараса Шевченка, то“Кобзар” був улюбленою книгою ще з ди-тинства. Батьки любили Шевченка, я знавйого твори напам’ять. Якось близькими, до

душі, були його біль і туга. З ними, цими по-чуттями, мені й творилося як композитору,коли залишався сам на сам зі своїми пере-живаннями. Але до роботи за творами Коб-заря я ставлюся так — не можна постави-ти собі завдання сьогодні чи будь-коли по-чати і закінчити працювати над твором. Доцього треба прийти і на це є свій час, якийрано чи пізно настає, можливо, не найкра-щий у земному розумінні час. Шевченкатреба вистраждати і зрозуміти, що ти доз-рів до його творчості. Просто так братисяза його поезію — це великий гріх.

Уже у досить зрілому віці, цікавлячисьпоезією (я нею захоплювався завжди), неміг просто читати Ліну Костенко. Її поезіятворила з моєю душею дива. Музика лила-ся, мов навіяна якимись вищими силами.Мої композиторські уподобання не сприй-мають просто римованих під мелодію ряд-ків. Не те, що я не сприймаю попси, як ценазивають, — просто мені не співаються іне звучать вірші для віршів. Музика і поезія

— це той органічний сплав, який породжуєособливу енергетику твору. Не уявляю, якможна співати просто слова, підібрані підпросто мелодію. Але попсою можна зароб-ляти на життя і популярність… Не отрима-єш лише того задоволення, яке дається відвистражданого твору. Справжній митець ілегка доля — це несумісні субстанції.

— А твоє життя було страдниць-

ким?— Не думаю… Душа моя здатна страж-

дати і співпереживати горе — і чуже, і своє,— але, мабуть, Бог усе ж мене любить. Яще дуже молодим мав можливість займа-тися улюбленою справою. В армії служив водному з кращих військових ансамблів.Працював довгий час директором клубуодного з військових санаторіїв під Києвом,де мав усі умови для творчості.

Одружився рано, але на своїй єдиній,яка народила мені сина та доньку. Моядружина — медик, але дуже любить музи-ку та пісню і терпить разом зі мною всі не-гаразди смиренно. Розуміє мене і мої пот-реби як творчої особистості. Вона прек-расний психолог і часто бере на себе ви-рішення проблем побуту. Хоча мені часті-ше доводиться це робити. От Вам і висо-кий політ і творчість. Без порозуміння здружиною та її допомоги я не відбувся бяк митець.

Життя диктує свої мелодії…Останнім часом я працюю худож-

нім керівником у київському ліцеї, щодає мені неабияке задоволення ітворче натхнення. Адже, коли ти тво-риш і маєш таких шанувальників якдіти та молодь — це твій настрій ітвоє майбутнє. Мої ліцеїсти знають іспівають мої пісні, поважають менеяк керівника. Хіба ж можна нарікатина долю, маючи таке? Мабуть, гріх.Хоча не все абсолютно рівно у моємужитті було…

— А що це за проект “Простірмузики”?

— Проектом цей задум поки щоне можна назвати. Це — пісенний таінструментальний гурт, покликанийпрацювати в жанрі сучасної акустич-но-електронної музики (від фолькло-ру до джазу — року та фьюжн). Алестворюється він разом із відомим ав-тором і виконавцем Сергієм Моро-зом. Двадцятого квітня ми будемо

презентувати частину цього спільного про-екту на моєму авторському вечорі, що від-будеться у Київському Будинку вчителя. Вмайбутньому, ви — маєте рацію, бо я такивірю у те, що “Простір музики” стане проек-том!

Розмову вела Леся САМІЙЛЕНКО

ÏÎÅÒÈ×ÍÈÉ ÏÐÎÑҲРÑËÎÂÀ

Донецький Академічний україн-ський музично-драматичний театркрок за кроком завойовує авторитет умісцевого глядача, ставши чи не єди-ним з форпостів відродження тради-цій національного театрального мис-тецтва на цих теренах. Зупинила мійпогляд звичайна театральна тумба,на якій українською були написаніназви вистав. Хто не ходив донецьки-ми вулицями, той не зрозуміє екзоти-ки моменту: так відверто стояти тум-бі, на якій державною мовою пишеть-ся про вистави, що йдуть у театрі —просто небезпечно. Але вона стоїть,ніким не зіпсована, не розбита, не об-мальована всіма барвами лінгвістич-них шахтарських вправ. З усього су-

дячи, під божою охороною. Моя несподівана знахідка і зу-

пинка, яку я зробила біля стін музич-но-драматичного театру, стали пер-шими кроками до самого театру і зна-йомства з дивовижними людьми, якіталановито творять театральне дивоі є національносвідомим осередкомміста. Ви не повірите, але і в стінахтеатру я почула українську мову,якою спілкуються не всі, лише творчагрупа театру і директор. Познайоми-ла нас пані Марія Олійник — заступ-ник голови Донецької “Просвіти”, якає завжди бажаною гостею у цьомухрамі мистецтва. Саме від неї я почу-ла захоплені відгуки про Марка Мат-війовича Бровуна — директора, ху-

дожнього керівника, заслуженогопрацівника культури України, членаСпілки театральних діячів України іпросто талановиту та ініціативну лю-дину. “Ще, мабуть, один галичанин…”— подумалося мені, бо з того, що язнаю про українство на Донбасі,складається враження, що лише ви-хідці із західного реґіону є рушійноюсилою сучасної національно-виз-вольної боротьби в Донбасі. Усе, щотут відбувається, інакше не назвати,— просто час інший, методи також ін-ші, зброя відповідає проблемам тре-тього тисячоліття —інформаційна тадуховна. Нею продовжується зросій-щення свідомості українського насе-лення, нею ж намагаються і чинитиопір українські патріоти, яким не хо-четься бути у статусі меншовартісних“русскоязичних”. І все те, що розповівмені Марко Бровун, дає підстави дляоптимістичних роздумів стосовно за-гального стану свідомості населеннястолиці Донбасу.

Театр, що має більше 50 % укра-їнського та україномовного репертуа-ру, є одним з найрентабельніших інайпопулярніших у Донецьку. Квиткина вистави — дефіцит, їх не простопридбати напередодні вистави. Надеякі з найпопулярніших уже за мі-сяць розбирають. Наша розмова три-вала декілька годин, що промайнулидуже швидко, бо все, про що розпові-дав мені директор театру, зовсім невідповідало моїм поверховим вра-женням про Донецьк та його мешкан-ців. І сам він, Марко Бровун, як з’ясу-валося, зовсім не “західняк”, а корін-ний мешканець Донецька у третьомупоколінні, але з тих, кому ніколи і ні-куди не хотілося, бо вріс корінням і

душею в цю землю. Це зовсім не за-вадило йому мати друзів з театраль-них кіл як київських, так і москов-ських, багато побачити і показатисвоє в близькому і в далекому зару-біжжі, а головне — перетворити До-нецький музично-драматичний театрім. Артема в осередок української ду-ховності.

Говорили про все, ніби старі зна-йомі. Співучасниками розмови були імолоді студентки донецького універ-ситету, які не мають комплексу мен-шовартості і, за їхніми словами, не-погано почуваються у тому ж такизрусифікованому Донецьку, який, якз’ясувалося, має осередки, де україн-ці спромоглися реалізувати свої ав-тентичні духовні потреби. Це середо-вище складає донецька інтелігенція. Іне випадково такі відкриття донець-кого соціуму спіткали мене в театрі,який до Марка Бровуна двадцять двароки не ставив українських вистав, аз його приходом на посаду директорастав одним із найпрестижніших.

Дитячі вистави українською насьогодні переважають. Постановкакласичної п’єси Михайла Старицько-го “За двома зайцями” — найкраща вУкраїні і потрапити на цю виставу нетак просто. “Запорожець за Дунаєм”— одна з кращих. “Сватання на Гон-чарівці”, “Шельменко-денщик”, “На-талка-Полтавка” та й інші мали неа-биякий успіх і за кордоном. Літера-турно-музична композиція “Побачен-ня у часі” за творами Василя Стуса,музику до якої написав заслуженийдіяч мистецтв, головний диригент те-атру Євген Кулаков, мала резонансне лише в Донецьку, а й у Києві. Напрем’єру з’їхалися численні столичні

гості. Театральна критика на цю по-дію зреагувала позитивно.

Дитячі вистави українською —гордість колективу та директора. До-неччани без упередженості приво-дять на них своїх дітей. Адже малюкив захопленні!

Незабаром відбудеться прем’єрадонецької “Енеїди”. Готуються до неїз почуттям високої відповідальностіза престиж театру, адже київська, щойде в театрі ім. Франка — це високапланка, піднятися на таку висоту підсилу не кожному. Хіба що Марку Мат-війовичу Бровуну, якому не бракуєенеївського запалу ні в чому.

Л. С.

ЗА ДВОМА ЗАЙЦЯМИ ПОЛЮЮТЬ...

Ігор Якубовський та Сергій Мороз

Сцена з вистави “За двома зайцями”

Марко Матвійович Бровун

9Палітра

ч. 15 (132), 12–18 квітня 2002 р. “СЛОВО Просвіти”

Про уродженця Таврії україн-ського художника Юхима Михай-лова (1885—1935) вже розповіда-лося на сторінках преси. Та все жнас турбує доля творінь “україн-ського Чурльоніса” — саме так на-звав свою статтю про нього 1986року в “Літературній Україні” пал-кий пропагандист спадщини ху-дожника Юрій Васильович П’ядикіз Києва. Торік влітку мені пощас-тило ознайомитися з роботамиМихайлова у приватній колекціїЮрія Васильовича. Вразило, щороботи в цій колекції зовсім ма-ленькі. Але ж не розмірами визна-чається мистецька вартість тво-ру…

Основну спадщину митця йогодружина, рятуючи картини, вивез-ла за кордон — спершу до Німеч-чини, а потім до США. Там відбу-валися виставки його робіт 1989—1990 років. Кореспондент Асоші-ейтед Прес, інші американськімистецтвознавці вітали сонячнийукраїнський талант (власник ко-лекції, зять художника Юрій Чап-ленко надіслав мені ксерокопіїстатей). Той же Юрій Чапленко ра-зом із дружиною, донькою худож-ника Тетяною підготував і видав1988 року у США розкішний аль-бом, присвячений життю і творчос-ті Юхима Михайлова. Талант, якийзродився в таврійських Олешках,але був засланий у непривітнийпівнічний Котлас (ось вам антите-за: південь-північ, сонце-хмари…),відкрився світові!

До речі, порівнюють його з ли-товським художником Чурльонісомнеспроста: у творчості обох диво-вижно поєдналися живопис і музи-ка, а завдяки метафоричності їхвважали символістами. Окрім того,обидва спиралися на традиції на-ціонального фольклору.

Ось що згадувала вдова митця

Ганна Олексіївна Михайлова(1890—1979), корінна москвичка,яка всім серцем полюбила Україну іїї народ. За спогадами Ганни Олек-сіївни, того року чоловіка послали вкасарні (казарми) Катеринослава.“Полкове начальство, дізнавшись,що має художника, взяло його добригади, що розмальовувала пол-кову церкву. Нелегко було це роби-ти, бо стелю треба було малювати,лежачи на спині, на дошках. Спинатерпла, фарба крапала на обличчя.Але це вже було справді тримісячнесвято: без догляду начальників,улюблена робота за фахом!..” (ци-тую за збірником: “Юхим Михайлів.Його життя і творчість”, виданим

1988 року в США).Де ж та церква? Чи збереглася

вона? Чи не втрачена у руйнівниххвилях войовничого більшовиць-кого безвірництва? Такі питаннявиринали, коли ми з краєзнавцемВалентином Старостіним у грудні1997 року вирушили на пошукицього храму. На нас чекала неве-личка сенсація, якою хочеться по-ділитися із зацікавленими читача-ми — церква частково вціліла.Стоїть вона, щоправда, без купо-лів-бань і використовується зовсімне як культова споруда. В ній ниніспортзал Придніпровської держав-ної академії будівництва та архі-тектури. Подумалося: чи знають

про цю прикметну споруду майбут-ні архітектори і будівельники? Нав-ряд…

Колишній храм страшенностиснутий зусібіч різними госпо-дарськими будівлями, ангарами,гаражами тощо. Його навіть сфо-тографувати до ладу важко! Це —зовні, а всередині? Стеля і стінихраму забілені в ті часи, коли насоберігали від релігійного опіуму.Юні гімнасти охоче позують під ба-дьорим плакатом “Привет участни-кам соревнований!” Директорспорткомплексу повідомив, щовже були тут представники церкви(чи церковної громади) і порушу-вали питання про повернення хра-му віруючим…

Колись, на початку століття, цяцерква стояла на просторій Абра-мівській площі. 1930 року, у розпаліндустріалізації, площу віддали підбудівництво нинішньої Придніп-ровської академії будівництва та

архітектури (якийсь час цей закладназивався Інженерно-будівельнимінститутом і лише віднедавна діс-тав нинішню назву). Мій знайомий,нині покійний, викладач Дніпров-ського гірничого інституту ВікторМаксимович у рукописній праці“Моє місто” (1984) згадує, що дореволюції його дід мешкав саменавпроти, у цьому куточку старогоКатеринослава:

“У той час місце перед його бу-динком являло собою майже порож-ню т. зв. Абрамівську площу (воназараз уся зайнята будівлями інже-нерно-будівельного інституту). Як-раз навпроти будинку розташувала-ся церква 228 піхотного запасного

полку, яка зберег-лася дотепер все-редині подвір’я бу-дівельного інститу-ту (зараз у нійспортивний зал). Уцій церкві в 1918 р.мене хрестили, авсередині церков-ної огорожі булапохована моя ба-буся — Марія Кос-тянтинівна (помер-ла десь в 1923—1925 рр.)”

Я докладноцитую різні дос-тупні джерела,щоб переконати ісебе, і читачів, щойдеться саме процеркву, яку розпи-сував Юхим Ми-хайлів. На старихфотографіях збе-

реглося зображення цієї Хресто-воздвиженської військової (ще ка-зали — офіцерської, а директорспорткомплексу каже — гусарської)церкви, збудованої в характерномуі досить типовому для того часу не-оросійському стилі. Її спорудженнязавершилося 1911 року, що збіга-ється з появою в місті Юхима Ми-хайлова. Отже, практично немаєсумніву в тому, що він розписувавсаме цю, а не якусь іншу церкву. Єтакож відомості, що куратором абоконсультантом при будівництві буввідомий у місті фахівець, любительцерковної старовини, дослідник ар-хітектури Володимир Машуков,який під час Першої світової війни

фотографував у Галичині тамтешніцеркви. Цікаво й те, що з Катери-нослава Михайлова перевели слу-жити у Крим — до Севастополя…Та це — окрема й малодослідженасторінка його біографії.

Підсумок: храм, розписанийМихайловим, стоїть давнім симво-лом агресивного безбожництва.Несамохіть згадується ще одинулюблений символ художника Ми-хайлова, символ України-чайки:“Ой горе тій чайці, чаєчці-небозі,що вивела чаєняток при битій до-розі”. Скільки ж можна залишатисянам при битій дорозі Історії?

Микола ЧАБАН,

ÏÐÈ ÁÈÒ²ÉÄÎÐÎDz ²ÑÒÎв¯

З нагоди 385-ї річниці друкарні Києво-Пе-черської лаври, в приміщенні якої нині розта-шований Музей книги і друкарства України,фонд останнього поповнився торік унікальни-ми експонатами. Серед них і лаврське видан-ня “Тріоді пісної” 1640 р., що побачило світ утой час, коли на чолі книговидавничої справитут стояв визначний релігійний і культурно-ос-вітній діяч, засновник Києво-Могилянської

академії митрополит Петро Могила. Видання“Тріоді” цікаве саме вміщеними у ній “синакса-рами” — короткими оповідями про життя свя-тих, переклад яких із грецької на українськумову зробив Тарасій Земка. Цінність велико-форматної книги доповнюється ще й май-стерним художнім оформленням, багатим набарокові гравюри.

Музейну колекцію поповнили книжки, ви-

дані XVIII ст. у Києві та Чернігові, а також мі-ніатюрний “Псалтир” 1-ї половини XIX ст. Дозібрання книг ХХ ст. належить рідкісне ви-дання “Прикрас рукописів Галицької Украї-ни”, що здійснене 1922 р. у Жовкві (Львів-ська обл.). Усі ці книги — щедрий дар тала-новитого київського художника, відомого ви-давця й мецената Стефана-Арпада Мадяра,що багато років підтримує тісні зв’язки з Му-зеєм книги і друкарства України.

Визначальна риса характеру С.-А. Мадя-ра — залюбленість у рідний край, його своє-рідне мистецтво. Народився Стефан-Арпадна мальовничій землі Закарпаття у небагатійродині угорця Йосипа та словачки Марії. Якнайдорожчу реліквію сім’я зберігала картинувідомого закарпатського художника першоїполовини минулого століття Адальберта Ер-делі, — зображений ним літній сад став пер-шим художнім досвідом хлопчини, який ще вдитячі роки захопився малюванням, особливоберегів Латориці. А здобувши фахову освітуна графічному факультеті Українського поліг-рафічного інституту імені Івана Федорова,став неабияким живописцем та графіком, щозасвідчили його виставки “Варіанти безконеч-ності”, “Колір енергії, енергія кольору”, котрі звеликим успіхом експонувалися в Австрії, Ні-меччині, Угорщині, Швейцарії.

Отож Стефан-Арпад Мадяр по праву вва-жається одним із провідних фахівців Українив галузі історії мистецтва, іконографії. А ще вйого доробку — робота у видавництвах як ху-дожника-графіка, ілюстратора книг, причомубагато з них на престижних книжкових верні-сажах були удостоєні найвищих нагород. Вінтакож один із тих, хто відроджував сучаснекнигодрукування релігійної літератури в Укра-їні.

Багато діячів культури, співробітників му-зеїв, мистецьких установ із вдячністю гово-рять про спонсорську діяльність митця — ак-тивного члена благодійної міжнародної орга-нізації “Тріумф серця”. Окрасою зібрання Му-зею стали придбані за його допомогою і такікниги, як “Євангеліє” (1733 р.) з ілюстраціямиАверкія Козачківського, знаменитий “Києво--Печерський патерик”, виданий лаврськоюдрукарнею у 1859 році, “История графа Рым-никского князя Италийского Суворова” (1853р.) з багатьма чудовими ілюстраціями ТарасаШевченка, широко знані Гоголівські “Вечерана хуторе близ Диканьки” (видання 1874—1876 рр.) з літографіями видатних художниківКостянтина Трутовського, Івана Крамського,Іллі Рєпіна.

Плідна діяльність С.-А. Мадяра — худож-ника і вченого у теоретичній та практичнійдослідницькій роботі в галузі кольорознавс-тва, впливу кольору на сприйняття людини.Він творець унікальної теорії, яка обґрунтовуєзв’язок внутрішнього кольорового біорезонан-су людини з навколишнім середовищем. Доречі, ця теорія дедалі більше знаходить різно-бічне практичне застосування.

Отож ця мудра і щедра на добро людинаробить усе, що може, для піднесення духов-ності і культури в Україні. Мистецтво його по-справжньому служить красі — спільному на-шому благу.

Микола ГЛАМАЗДА,мистецтвознавець

БАРВА І ХАРАКТЕР —

Стефан-Арпад Мадяр за роботою

У церкві, розписаній у Катеринославі 1911 року“українським Чурльонісом” — Юхимом Михайло-вим, — й досі спортзал… Кілька виступів преси уцій справі не мали жодного ефекту.

6

“СЛОВО Просвіти” ч. 15 (132), 12–18 квітня 2002 р.

Інформаційний простір

Здавалося б, добре діло робитьперший канал УТ, подаючи після ве-чірньої казки для дітей молитву Гос-подню “Отче наш”. Адже давно часзайнятися очищенням замуленихджерел православної духовності, пос-прияти тому, щоб маленькі українцівиховувалися не за сатанинськимигаслами типу “Релігія — опіум для на-роду”, а на принципах християнськоїморалі, в дусі Закону Божого, щоб мо-литвою “Отче наш” вони зустрічали йпроводжали кожен день свого життя.Але дивлячись на те, як це робиться,не відчуваєш моральної сатисфакції...

Як відомо, молитву Господню,котрою Бог-Син, Ісус Христос звер-тався до Бога-Отця, шанують усі дій-сно християнські конфесії, насампе-

ред православні й католики (греко- таримо-), що складають переважнубільшість віруючих в Україні. Виходя-чи з цього, дівчинка з “мультика” малаб давати приклад нашій малечі, пока-зати їй, як треба належно читати “От-че наш”. І що ж ми бачимо? Дівчинка з“мультика” не хреститься, не зверта-ється до ікон (яких і не видно в її кім-наті). Це свідчить, що дяді й тьоті, кот-рі зробили “мультик”, а тепер демонс-трують його, не є ані православними,ані католиками, або ж не мають зеле-ного поняття про те, що таке правос-лавна чи католицька віра. Але ж лю-терани, євангелісти та представникиряду інших протестантських конфесій,котрі не хрестяться і не вшановуютьікони, тим не менш, як і православні

та католики, з належною повагоюставляться до молитви Господньої,читають її урочисто і стоячи. “Муль-тяшна” ж дівчинка читає молитву покнизі, робить це сидячи, при цьомушукає ногою загублений капець, азнайшовши його, бере ведмедика наруки та йде з хати. Звучання “Отченаш” на цьому закінчується. Вихо-дить, що “Отче наш” для дівчинки з“мультика” не є молитвою Господнею,а чимось на зразок дитячого віршика.

Цікаво, до якої конфесії відносятьсебе ті дяді та тьоті, які творили цей“шедевр”, і ті, з благословення яких цей“мультик” вінчає кожну “Вечірню казку”?Якщо вони так моляться, як “мультяш-на” дівчинка, то стає сумно від думкипро тих, хто опікується духовністю ді-

тей і як вони здійснюють свою опіку…Можна, звичайно, відмахнутися, можнасказати, що не варто надавати такій“дрібниці” особливого значення, тощо,але дозволю собі засумніватися у щи-рості таких виправдань. Адже давно ві-домо про принцип “25-го кадру”, колипевна теле- та кіноінформація, яка несприймається оком, будучи належнимчином поданою, суттєво впливає напідсвідомість. Вже стало, на жаль,звичним, що певні канали ТБ нібито ви-падково приурочують до Страсної п’ят-ниці прем’єру комедії чи порношоу; ко-ли на Великдень “ощасливлюють”християн “науковими” відкриттями проте, що нібито Христос не воскресав, боЙого нібито й не розпинали; коли насвято Пресвятої Трійці надають слово

не православним богословам, а язич-никам, які відповідно, тобто по-поган-ськи, трактують це свято; коли “нон-стоп” рекламують на всю Україну воро-жок, шарлатанів, астрологів та оккуль-тистів різних мастей, нібито не відаючи,що Біблія категорично забороняє всякуворожбу й чарування. На жаль, долучи-лися до цієї справи й творці “мультика”,який щовечора показує дітям те, як нетреба читати “Отче наш”.

Протоієрей Юрій МИЦИК, професор

ЯКОЇ ВІРИ ДІВЧИНКА З «ВЕЧІРНЬОЇ КАЗКИ»?

ЩОБ ОЖИВИТИ СКАМ’ЯНІЛІ СЕРЦЯПро культуру — за давньою і

пам’ятною традицією — завжди го-воримо в останню чергу. Хоча бракелементарної культури у ЗМІ даєть-ся взнаки не тільки тоді, коли у відпо-відь на Указ Президента про недо-пустимість пропаганди насильства йпорно екрани телевізорів нараз ви-бухають найдешевшими з’явиська-ми сумнівної зарубіжної кінопродук-ції. Брак національної культури в те-лебаченні просто змушує народ сум-ніватися у доцільності демократії.Адже основи її потоптуються й тоді,коли з екранів ТБ лунають провока-ційні політичні заяви чи плітки, а то йвідверті наклепи. Тому цілком зако-номірно постає проблема альтерна-тивного — громадського — телера-діомовлення в Україні, що б ґрунту-валося на широкому представництвірізних верств суспільства, “які черезсвоїх представників у громадськійраді забезпечують реалізацію прог-рамної концепції та здійснюють кон-троль за фінансово-господарськоюдіяльністю телерадіоорганізацій”, —сказано в Законі, прийнятому п’ятьроків тому. Чому ж далі розмов спра-ва не посувається? Що стоїть на за-ваді?

Якоюсь мірою т. зв. громадськіслухання щодо перспектив суспіль-ного мовлення в Україні мали б від-повісти на ці запитання. Мали б…Якби організатори “слухань” і справ-ді захотіли з’ясувати, що заважає ук-раїнському ТБ нести в народ вічні —вселюдські й національні — цінності,а не їхню дешеву підробку. Якби по-

єднання красивого й корисного ста-ло нашою щоденною, культурноюнеобхідністю.

Як на мене, годилося б розпоча-ти з того, що взагалі коїться з культу-рою мовлення в українському теле-баченні? Як могло статися бодай те,що одна з наймилозвучніших мовсвіту зазвучала з наших телеекранівубогим суржиком випадкових мов-ців, які не те що не мають поняттяпро відмінювання числівників чикличну форму — з усього видно, на-віть не підозрюють про свій непри-вабливий “мовний” вигляд?! Але жнарод мав би мати перед собою взі-рець власної національної культури,а не карикатуру Вєрки Смердючки?!До речі, саме народ і “перехрестив”назву однойменного шоу — ні, дале-ко не все він “хаває”, панове…

Далебі, це ніби про нашу ситуа-цію мовив Петрарка, наголошуючи,що красиво говорити дано небага-тьом, а жити доброчинно — всім, івсе ж більшість людей тягнеться допершого, уникаючи другого… Щобне перетворитися на суцільних нев-дах, мусимо прислухатися до порадлюдей, які зичать нам добра. Такимє американець Білл Сімерінг, який,віддаючи перевагу громадському ра-діо США, закликає й українців статина вторований шлях. Добродієві Сі-мерінгу пощастило: його “озвучував”для учасників слухань перекладачСергій Саржевський, киянин, який,самотужки опанувавши англійську,не дозволяє собі опустити її до жар-гону — у його інтерпретації п. Сіме-рінг був особливо красномовним іпереконливим.

Сергій Саржевський, як з’ясува-лося, у минулому спробував уже те-левізійного життя. Блискуче володі-ючи українською, опанував і кількаєвропейських мов, за фахом україн-ський філолог, а займається профе-сійним перекладом. Спілкуючись ізлюдиною, котра говорить як дихає,дістаючи задоволення від того, щоробить незрозуміле — близьким іприйнятним, задумуєшся, чому та-ких людей майже немає на україн-ському ТБ? Адже говорити тією чи ті-єю мовою тільки за гроші — приниз-ливо для людської гідності.

ЧИ ЗНАЄМО, ЩО НАМ ПОТРІБНО?Але пригляньмося пильніше до

самої суті наших зацікавлень. Гро-мадські слухання щодо перспективсуспільного мовлення в нашій країні— справа нова і досить невдячна,хоча б тому, що перші паростки тако-го мовлення (Закарпаття) й досі май-же не відомі. До того ж різночитанняу його назві — суспільне (так сказа-но в Законі) й громадське збивають зпантелику навіть профі. Не дарма жпрезидент Інституту масової комуні-кації та паблік рилейшнз (дивовижнепоєднання англійської з україн-ською!), доктор філології, професорГеоргій Почепцов натякнув, що — вперспективі — становлення суспіль-ного телебачення в Україні може від-буватися й на засадах масового мов-лення. Очевидячки, такий синоніміч-ний різнобій у справі, котра вимагаєзваженого підходу зацікавленихпредставників усіх форм власності,не тільки гальмує, але й дискредитуєїї. Особливо в очах зарубіжних лю-дей, котрим синонімічне багатствоукраїнської мови заважає збагнути,чи й справді потрібне українцям отепаблік рилейшнз? Отож, незважаючина відчайдушні спроби президентаАкадемії української преси, докторафілології, професора Валерія Івано-ва переконати нас, що світовий дос-від регулювання громадського мов-лення йому особисто добре відомий,наслідків — жодних.

Прийнятий Верховною РадоюЗакон України про систему Суспіль-ного телебачення й радіомовленняпокликаний був на “всебічне задо-волення потреб суспільства в опе-ративній інформації, забезпеченняплюралістичного характеру мов-лення, зважаючи на національнітрадиції, морально-естетичні прин-ципи Українського народу”… А спо-нукало його прийняття все те ж на-докучливе бажання європейськоїспільноти мати Україну за передба-чувану, демократичну державу. Щеж бо Віденська декларація Євро-пейського симпозіуму з проблемЗМІ, прийнята у вересні 1993 р., за-явила про безумовну підтримкурозвитку незалежного суспільногомовлення, що має заступити мов-лення, контрольоване державою. Анаступного, 1994 року, четверта єв-ропейська конференція міністрів зполітики в царині засобів масовоїінформації резолюцію № 1 про“Майбуття суспільного телерадіо-мовлення” зобов’язала відпові-дальних осіб утілити цю вимогужиття у якнайстисліші строки.Пам’ятаючи, ясна річ, про всі дото-дішні зобов’язання сторін.

— Ну назвемо ми завтра 1-й на-ціональний канал суспільним — і щовід того зміниться? — запитував уприсутніх (та й самого себе) експертPR і мас-медіа Сергій Дацюк, розво-дячись про умови прибутковості ме-діа за наших реалій. Ясна річ, анічо-гісінько. І риторичне запитання панаексперта — найвагоміше тому по-твердження. Бо змінювати щось унас — надто дорого. Фантастичнодорого, як з’ясувалося в процесі на-лагодження контактів між учасника-ми “суспільних слухань”. Адже якщосаме в Києві — найдорожчі в Європіквартири й автомашини, то чому ін-формація та доступ до неї мають бу-ти дешевими? Нелогічно, правда ж?

Отже, усі ці розмови про “пер-спективи суспільного мовлення” длятого лишень, аби Європа сподівала-ся на якісні зміни в нашому суспільс-тві? Себто, на демократизацію? Алепро яку демократизацію ЗМІ чи наці-ональні пріоритети може йтися, колиу нас власником каналу ТБ стає на-раз людина, яку запідозрено у ва-лютних махінаціях? Злочинний світїх просто не визнає.

Та найприкріше, що така ситуа-ція влаштовує всіх — і журналістів, інових власників ЗМІ. А потурання ко-лам, що звикли ловити кайф у мут-ній водиці політичного безкультур’я,згубно позначається й на культурісуспільства в цілому. Зокрема й мов-ній. То чи маємо дивуватися, що на-віть Олександр Ляхов — почеснийпрезидент Спілки кабельного теле-бачення України, член Ради дирек-торів Європейської спілки приватнихкабельних операторів, кандидат тех-нічних наук, доцент, — отже й інтелі-гент?! — слушно нарікаючи на кар-коломний шлях до здобуття ліцензіїна телевізійне мовлення, що дефор-мує конвергенції ЗМІ та її законодав-че забезпечення, не спромігся пот-вердити свій статус належним рів-нем культури спілкування. Чого ж то-ді вимагати від інших?

СЕКРЕТ СТАБІЛЬНОСТІ РУСИФІКАЦІЇ Консультант Інституту Відкрито-

го Суспільства, колишній член Радидиректорів Національного громад-ського радіо США Білл Сімерінг, яко-го ми вже згадували, надзвичайносумлінно — з допомогою унаочнення— намагався зацікавити молодшихукраїнських колег доступністю й ви-гідністю структури фінансування гро-мадського радіо в Сполучених Шта-тах, де воно утримується за добро-чинні копійки слухачів. Заперечуючиподібний стан справ, наші профі го-ворили не стільки про те, що копійокпересічному краянину якраз і не вис-тачає, скільки про нехіть слухачівплатити “за чорт зна що” (Ляхов). Яс-на річ, популярні вирази звучали уросійськомовному “виконанні”.

Навіть у присутності зарубіжнихколег, які дуже чутливо ставляться допорушення мовних норм, наші офі-ційні особи часто-густо й не думаютьдотримувати вимог Закону про мови.То хіба не за їхнім прикладом діютьцентральні та місцеві телеканали? Хі-ба не байдужість, а найчастіше — на-ціональна глухота — корумпованогочиновництва й штовхає суспільство внетрі антикультури? Немає і не можебути “вибору мови” там, де панує пе-

риферійний суржик, замішаний на ім-перському шовінізмі. Тим паче, щоЄвропейська хартія послідовно й точ-но відстоює мовну справедливість —право на культуру і належний дер-жавний статус упосліджених мов. Осьчому теперішній стан україномовнихтелеканалів — ніщо інше, ніж наслі-док аморальності нашої внутрішньоїнаціональної політики.

У США проживають мільйони ки-тайців, але жоден високопоставле-ний китаєць не дозволить собі прова-дити засідання, офіційний виступ ки-тайською мовою, хоча Китай — вели-ка країна, що будує, можливо, йсправді найдосконаліше суспільствоу світі. Як юридична, так і приватнаособа у ближчій до нас Франції ризи-кує наразитися на серйозні штрафнісанкції у разі неправильного — не лі-тературного! — мовлення. У низці єв-ропейських країн прийнято “Законпро чистоту мови”, що забороняєвживання іншомовних термінів у ЗМІ,якщо існують національні відповідни-ки. Так, у тій самій Франції два рокитому узаконено нову лексику, що зас-тупила англомовні терміни. Без будь-яких референдумів чи політичних де-батів. І це ніякий не націоналізм, якохрестили б подібний захід в Україні,а звичайна — державна! — вимогакультури мовлення. Виявляється,культурна Франція вважає, що моває “необхідним засобом для збере-ження національної культурної само-бутності, і зневага до мови має кара-тися штрафом”. Цікаво, що францу-зи оголосили нещадну війну не тіль-ки американізмам, але й запозичен-ням з інших мов, насамперед —арабської. Адже араби — друга зачисельністю етнічна група у Франції,що невпинно зростає. Та жоднійпрогресивній партії не спаде “в прог-раму” вимагати надання арабськіймові “офіційного статусу”.

До речі, уряд Росії надумав запо-зичити французьку систему штрафівза неправильне вживання російськоїлексики, наражаючись на затяжнувійну з Думою. Адже ні для кого несекрет, що думці — завзяті скверно-слови… Щодо нас, як слушно заува-жив заступник директора Інститутукіно й телебачення Київського націо-нального університету культури тамистецтв, кандидат мистецтвознавс-тва, професор Микола Слободян,проблема культури українськогомовлення зачекалася на розв’язан-ня — русифікація ЗМІ залишаєтьсястабільною. Від газет “Деловая сто-лица” чи “Столичка” до місцевих те-леканалів — не тільки пощоденнийприклад засилля російськомовної“іншомовщини”, але й брутальнезневажання мови державної.

Чи не тому ніяк і не приживетьсяу нас суспільне телерадіомовлення,що це — “телерадіоорганізація застатусом єдиної загальнонаціональ-ної неподільної і неприбуткової сис-теми масової комунікації, яка єоб’єктом права власності Україн-ського народу і діє згідно з єдиноюпрограмною концепцією”, як записа-но в Законі? Тут грошви не навариш.А по-іншому багатьом із нас вже й немислиться… То чи не пора вдаритина сполох, братове?

Віктор ГРАБОВСЬКИЙ

Фото О

. Кутла

хметова

15

ч. 15 (132), 12–18 квітня 2002 р. “СЛОВО Просвіти”

* * *Графоман компонує

розслинені строфи,Чорт у храмі танцює зі свічкою.Україна стоїть на межі катастрофи,А козацтво співає: “Тихо над річкою”.

* * *Чужинцям у нас наливають по вінця,А їм хочеться — по виднокруг.Україна без жодного українця —Сатанинська мета шовінюг.

* * *— Спасите Украину! — волає баберія,За якою стоїть нам відома імперія.А я вам скажу не на користь імперії:— Україну рятуймо від тієї баберії.

* * *З азіатських лісів, з вулканічних планетДо Вкраїни лунає: — Комуністи, вперед!Як трималися вчора,

так тримайтеся й нині —Комуністи і мафія завжди єдині.

ЄДИНА РОДИНА

* * *Вчорашні блюдолизи й стукачі —І на те немає ради! —Ходять гонорово, як павичі,Коридорами влади.

* * *Відомий політик ХарлампійЗавжди в бойовому строю.

Вірний син кількох різних партійВідстоює фірму свою.

* * *Зовні — праведник зирить з ікони,Златовуст — тільки вийде на люди.Та як злодій в законі пише закони,То правди нема і не буде.

* * *Немає рівних йому по умуІ — дивина — нема йому заміни,Особливо, коли він у КримуВідпочиває від України.

* * *Всі чисті й нечистіВходять до одного коша.Немає тут суду честі,Бо в безчестя закута душа.

* * *І все-таки демократія

розвивається помалу,

І все-таки розумнішає скособочений світ.

Недаремно Мілошевич із Гаазького трибуналу

Передає Кучмі полум’яний привіт.

ТІНІ

Ще при Сталінідо смерті настрахані,щоб тремтіти вічно.Ще при Брежневі добре намаханіідео-о-ло-о-гічно,ходять поміж насу свій надвечірній часнаполегливі старички,мертвої партії вірні сини,поморщені, як стрючкипізно восени,і вчать нас жити,і вимагають разом з ними тужитиза тим, що самі вбилиі посмертно знов полюбили.Універсальні старички,як позбавлені зерен стрючки, —безплідні посланці минулого,тіні життя промайнулого.

* * *Ті поле орали, ті в космос ракети слали.Ті ліс валили в тайзі,

роздираючи руки до ран,А на чільному місці в музеях СлавиКрасувався один “богорівний” бовван.

Вже пройдено шлях із трагедій і драм,Ми позбулись іржавих накинутих пут,Та чому і понині, де б мав бути храм,Над душею нахабно навис агітпункт?!

* * *Імітатори життя.Майстри імітаціїСвоєї жертовності,Навіть коли жер повністю,Навіть коли щодо націїБув у стані прострації,Свого не збагнувши буття,Що було ганебною повістюІ гризнею із власною совістю.ІМІТАТОРИ ЖИТТЯНас вели в майбуттяІ привели:— Далі воза тягніть, воли!

Так буде називатися новакнижка відомого поета, держав-ного і громадського діяча ПетраІлліча Осадчука. Людина він сер-йозна і солідна, разом із Яворів-ським стоїть біля керма Націо-нальної спілки письменників Ук-раїни, але у добірному товарис-тві живих класиків українського

письменства часто чути йогодружній чи дошкульний сміх. “На-зивайте мене просто — Іллічем”,— ця Осадчукова іронічна фразавже давно і щиро звеселяє всень-ку Україну. А його сатира гостра іколюча, гумор вибуховий, іскро-метний. Звідки ж море сеї неви-черпності, іронії, сарказму і при-родного таланту? Хочемо знати:як з’явилася назва майбутньоїкнижки? Про це оповідає сам не-втомний майстер-пересмішник,давній друг і вірний побратим ці-кавих просвітян:

— Назва книжки, певне, вища,серйозніша од усяких пересмі-шок. Вона продиктована тимисуспільними обставинами, у якихми опинилися. Дуже легко спису-вати все на відомих вождів, аленарод — також творець історії таучасник усіх політичних процесів.У наших негараздах винні не тіль-ки ті люди, що творили зло, а й ті(і, може, навіть більше), хто мов-

чить, не голосує так чи так, а хит-ро і підступно утримується. Ду-маю, що ті, хто й нині утримуєть-ся — найнебезпечніші люди. Осьчому в майбутній збірці є такастрофа:

Немає жодної людиниБезвинної в жорстокий час,Чуття єдиної провиниВ покуті поєднало нас.

— Ваші попередні книжкитеж були наповнені дошкуль-ною сатирою та веселим гу-мором. Ми їх пам’ятаємо: “Те-атр перед мікрофоном”, “Лі-таючі таріли”, “Реєстр укра-їнського лайдацтва” та “Па-ранормальні явища, або Малаенциклопедія великого лице-дійства”. Самі назви нам бага-то кажуть. Звідки ж вони взя-лися?

— Гумористом та сатириком ястав тоді, коли обирався до укра-

їнського парламенту. Нескінченніполітичні баталії, безплідні диску-сії викликали в мене не лише обу-рення, а й щоденний сміх. Деякінародні депутати і донині є на-родним посміховищем.

— Як ви, Петре Іллічу, оз-начаєте непереможну силусміху?

— Дуже просто і серйозно.Сміх — це природний стан розум-ної людини, яка бачить явища йподії незвичайно перевернутими,такими, що суперечать здоровомуглузду. Недарма ж бо хтось із ве-ликих сказав: “Сатиричне відоб-раження світу — геніальність на-виворіт”. Сміх — це оркестровкадумки, яка не реалізувалася, авсе інше — зубоскальство.

Розмовляв Микола СОМ

Скажіть мені, шановний читачу:скільки письменників живе в Києві?Запишіть: шістсот! Щоправда, не всівони живуть. Деякі виживають, себто— готуються стати безсмертними. Тамене особисто така кількість “поса-дових” осіб лякає і вбиває. Бо якщоусіх київських письменників посади-ти… (посадити за святковий стіл!),то треба… Страшно подумати, скіль-ки треба! Тільки на одну випивку пі-де гривень тисяч дві! А на закуску?Хіба що моїм спонсором буде увесьуряд неньки-України… То що ж роби-ти? Може, скоротити наше столичнеписьменство хоча б наполовину? Ацю половину іще раз переполовини-ти?

Тепер скажіть мені: що таке юві-лей? Тільки не шукайте цього сакра-ментального слова в Українській Ра-дянській Енциклопедії, бо його там не-ма. Що ж воно таке? Невже важливадата? Невже свято? Ні і ні! Для бідно-го поета — це страшніше, ніж сучас-ний похоронний ритуал. А для мене —це єдина можливість нагадати просвоє існування родичам, друзям і ко-легам. Забудьте про власні творчі до-сягнення. Тут головне — накрити стіл.Вельми важливо, аби ваші гості напе-ред знали, які напої та наїдки їх чека-ють за празниковим столом. Тоді випочуєте багато неперевершених епіте-тів і порівнянь… А краще всього — не-гайно відмовтеся од першого п’ятдеся-тиріччя, шістдесятиріччя та іншихскромних дат. Подумайте про свій сі-мейний бюджет. (Тут у голову лізутьнахабні й нікчемні рими: поет — бюд-жет, поет — буфет, поет — скелет…)

Шановне товариство! Я вношу ге-ніальну пропозицію: треба відзначатилише столітній ювілей! Тоді не всіприйдуть. Та й сам ювілянт може ку-дись не прийти…

О! Уже телефонують. Уже готу-ють гарячі промови. Хай їм грець! Іде я взявся на свою тверезу голову?Навіщо я сьогодні народився? І наві-що розголосив себе поетом? Якбибув гострозубим критиком, то ніхто бмені не ювілеїв… От що я зроблю:скорочу геть усіх письменників, роди-чів і друзів. Викреслю дорогий і рід-ний секретаріат нашої Спілки. І на-віть домашнього критика Б. не прий-му у свої ювілейні обійми. А ще наві-ки відмовлюся од авторських вечо-рів, бо хтось таки прийде. Когось при-несе. Когось принесуть… А од всена-родного вшанування я не відмовлю-ся. Нехай святкують. Нехай пишуть.Хай із моїм патретом вийдуть у світусі газети й журнали.

Слава Богу! Я залишився сам ізсобою. Ще вчора моя оспівана жінкапішла із дому. Не винесла душі пое-та. Але на добру згадку залишиламені буханець хліба, кусень сала йцибулину. Ну, а чарчину я сам знай-ду. Он вона — рідненька й дорогень-ка! Стоїть собі у старому рибаль-ському валянку.

Сідаю на кухні — за постійнимстолом свого творчого натхнення! —і вмикаю репродуктор. Українськерадіо, яке я ніжно люблю, у мій юві-лейний день обіцяє погоду. І рап-том… Раптом передають мої власнітвори із якоїсь нової книжки. Звичай-но, нової книжки у мене немає і вже

ніколи не буде, але на моїй кухнінастає веселе пожвавлення. Я ріжусало, роздягаю цибулину і наливаючарчину оковитої.

— Будьмо! За українське радіо!За єдину можливість дійти до рідно-го народу!

А через дві години мій захриплийрепродуктор передає знайомі пісні,що були написані мною ще в мину-

лому столітті. Пісні майже забуті,але їх співають незабутні артисти.Ось чому я знову піднімаю повнучарку.

— Будьмо, дорогі мої артисти! Яп’ю за вас і замість вас. Так само за-

мість вас я дожовую останній шма-ток сала… А хто і що ж там далі?

Так, це був мій незабутній радіо-день. У цей день один маститий літе-ратурний слідопит, який хвацько роз-бирав і збирав мої поетичні рядки,назвав мене (один раз!) видатним по-етом, тричі — відомим, сім разів —талановитим і навіть помітним. Я ви-чавив із себе розчулену сльозу. Менеще ніхто так нахабно не хвалив. Я го-товий був умерти від запізнілого ви-знання. Неймовірно розхвильований,я знову кинувся до рибальського ва-лянця, але нічого конкретного там незнайшов. А вже йшлося до обіду. Іраптом (знову раптом!) під дверимасвоєї квартири я почув голосний жіно-чий плач. Відчиняю двері — і очамсвоїм не вірю. Це ж моя рідна сере-

дульша сестра Олька! Вона переля-кано здригається й ридма голосить:

— Братику! Ти живий? А я дума-ла…

Я стверджую, що живий і навітьздоровий. Для цього пропоную мене

обмацати. Сестра Олька щасливоусміхається й говорить:

— Іще зранку в центрі нашого се-ла на все горло кричить репродуктор.Та все про тебе, та все про тебе!Щось тут не те. Збіглися всі родичі.Почався переполох. Кажуть мені:“Олько! Ти чуєш, як твого брата хва-лять у Києві? Видать, він помер. Жи-вих так не хвалять. Збирайся, Олько,та паняй швиденько в Київ. А хорони-ти будемо в селі, бо в Києві дорож-че”. Дак я оце усе покинула — і гайдав Київ…

Розхвильована сестричка вистав-ляє із могутніх кошиків і торбинок ба-гату домашню поживу: повну суліюсамограю-перваку, півбодні сала йшинки, довжелезне кільце пахучоїковбаски, квашену капусту і солоніогірки, банку меду, в’язку цибулі і тор-бешку червонобоких яблук…

Яка благодать! Я вдихаю ріднийзапах сестриного начиння і питва. Апотім навколішки стаю перед репро-дуктором, що хрипить на поетичнійкухні… Агов! Дороге українське радіо!Ти чуєш мене? Я обнімаю тебе рукоюДніпра і рукою Десни, які омиваютьмою благодатну Київщину. Низенькотобі кланяюсь і дуже прошу: повториоцей радіодень чи придумай щось но-веньке. Хай мене іще раз похоронять— я не проти. Тільки знай, що в менене одна ріднесенька сестра. У менечотири рідні сестри, десять двоюрід-них і двадцять дві троюрідні і хтозна-скільки небожів із Сомової вулиці. Ко-ротше кажучи, у мене півсела рідні.Хоронити є кому… А щедрими дарун-ками мого села я охоче поділюся із ки-ївськими письменниками, артистами іжурналістами.

Будьмо! За ваше і моє безсмер-тя!

Не забудьте мене похвалити…

Микола СОМ

БУДЬМО! Усмішка

Малюнок Ю. Козюренка

ЧУТТЯ ЄДИНОЇ ПРОВИНИ

Ïåòðî ÎÑÀÄ×ÓÊ

ЧУЖИНЦЯМ У НАС НАЛИВАЮТЬ ПО ВІНЦЯ