РОЗДІЛ V Сімейні правовідносини1. Сім'я. Агнатське і когнатське спорідненняЗ найдавніших часів римська сім'я була моногамною й патріархальною. Як усталене об'єднання вона виникає з розкладанням родового ладу. Перша історична форма моногамії вже заснована на владі батька сімейства. ч.Сш 'я —щ засноване нл шлюбі чи кровному спорідненні аб['єднання осіб, пов 'язаних спільністю -побуту, взаємною допомогою й моральною відповідальністю.Давньоримська сім'я несла на собі відбиток родового ладу. Вона будувалася за принципом підпорядкування владі глави сімейства (pater familias). До складу сім'ї, крім глави сімейства, належали його дружина, діти та їхнє потомство, інші родичі, кабальні, а також раби. Терміном familia позначалась сукупність всього майна, дітей, рабів та іншої робочої сили. Припускається, що спочатку цей термін охоплював тільки рабів, що належали певній сім'ї, а згодом і все інше майно, робочу силу (дружину, дітей, кабальних, інших осіб). Це об'єднання засновувалось не на кровному зв'язку (його на ті часи ще не знали), а на владі домовладики, яка на той час мало чим відрізнялась від влади над рабами. Під владу домовладики підпадали не тільки дружина, діти та їх потомство, а й невістки, чоловіки дочок, якщо вони переходили жити в сім'ю дружини (приймаки), а також всі інші особи.Отже, за сімейним станом римські громадяни поділялися, як вже зазначалось, на осіб свого права (persona sui juris) та осіб чужого права (persona alieni juris). До перших відносилися домовладики, до других — інші члени сім'ї, так звані підвладні. Для повної приватної правоздатності вимагалося, щоб особа займала в сім'ї незалежне, самостійне становище, а її мали тільки домовладики. їхні сини незалежно від віку, сімейного і громадського стану за життя батька чи діда завжди були підвладними з досить обмеженими приватними правами, тобто з обмеженою дієздатністю. Вони не мали права навіть спочатку бути власниками майна. Набуття ними майна виключалось, оскільки воно відразу ставало власністю батька — домовладики. Підвладні могли укладати приватно-правові правочини тільки від імені й на користь домовладики, влада якого над сім'єю практично не обмежувалась. Він був єдиним носієм майнових прав сім'ї.Сім'я, заснована на підпорядкуванні владі домовладики, називалась агнатською. Всі підвладні підкорялися владі одного домовладики і вважалися родичами, тобто агнатами Кровний зв'язок на той час не мав правового значення. Тому дівчина, що виходила заміж і переходила жити до свого чоловіка, займала становище в цій родині дочки його батьків, тобто ставала еестрою братів і сестер свого чоловіка, втрачаючи при цьому родинні зв'язки зі своїми кровними батьками з усіма наслідками, що з цього випливали, наприклад вона вже не могла стати спадкоємницею після їхньої смерті. Агнатське споріднення зберігалося й після смерті домовладики.Агнати могли бути пов'язані між собою і кровним зв'язком, як, наприклад, батько й діти, проте юридичне значен -ня мало лише підпорядкування владі домовладики. При цьому агнатське споріднення визначалося тільки по чоловічій лінії, оскільки йшлося про підпорядкування владі батька сімейства. Потомство дітей також ставало агнатами свого домовладики. Споріднення агнатів розрізнялося за лініями і ступенями. Агнати одного спільного предка були родичами по боковій лінії, а послідовно один від одного — родичами по прямій лінії. Ступінь агнатського споріднення визначався числом народжень, що утворювали це споріднення (син — агнат батька першого ступеня, онука — агнат другого ступеня). Ступінь споріднення по боковій лінії також обчислювався кількістю народжень від спільного предка до другого родича. Наприклад, рідні брати й сестри — агнати другого ступеня по боковій лінії, оскільки їх розділяє одне народження від спільного предка; дядько й племінник — агнати третього ступеня по боковій лінії, бо дядько з батьком племінника — агнати другого ступеня плюс племінник — третє народження.Після смерті домовладики його дорослі сини були носіями влади в сім'ї, а дружини й діти підпадали під їхню владу Згідно з цим вільний від батьківської влади римський гро мадянин, навіть той, що не мав сім'ї, вважався домовлади-кою. «Домовладикою (батьком сімейства) вважався той, кому належала влада в сім'ї, і правильно він так називався, хоча б у нього не було сина», — писав Ульпіан (Д.50.16.195). Домо-владика — носій сімейної влади не тільки наявної, а й потенціальної.Глибока залежність підвладних від домовладики помітно стримувала цивільний оборот. Ніхто не бажав укладати пра-вочин з підвладним, за яким все одержане переходило у власність домовладики, який за правочином ні до чого не зобов'язувався. Навіть за рабським пекулієм володар приймав на себе обов'язки за правочином, учиненим рабом Підвладні самі несли відповідальність за угоди, не маючи ніякого майна. їхнє подвійне становище не сприяло розвитку продуктивних сил і господарського обороту.Між тим розвиток продуктивних сил активізує цивільний оборот, зростання приватної власності, що, в свою чергу, призвело до зародження нової, когнатської (кровної) сім'ї Виробництво матеріальних благ в більшій кількості, ніж можуть спожити їх виробники, породжує прагнення батьків закріпити накопичене протягом життя майно за кровними потомками (нащадками), передусім за дітьми. Агнатське споріднення суперечило природному бажанню батьків залишити спадщину своїм кровним дітям, які стали агнатами іншого домовладики. Поступово римляни віддають перевагу кровному спорідненню, що стало основою нової, когнатської сім'ї, яка пов'язувала групу людей кровними узами. Деякий час ці два види сім'ї існували паралельно, проте ког-натська сім'я за нових умов поступово витіснила агнатськуКогнатська сім'я і когнатське споріднення пережили Стародавню Римську державу. Кровне споріднення і тепер покладено в основу сімейно-правових відносин. Воно також визначається за лініями і ступенями. Розрізняють дві лінії — пряму і бокову. Пряма поділяється на висхідну і низхідну. Якщо родичі походять послідовно один від одного (батько, син, онука, правнук), це родичі по прямій лінії. Родичі по прямій лінії, від яких походить конкретна особа,

називаються родичами по прямій висхідній лінії(батько, дід, прадід, мати, бабуся тощо). Родичі, що походять від цієї конкретної особи.Ступінь споріднення по крові визначається відповідно до тих самих правил Споріднення однієї особи завжди встановлюється відносно якої-небудь іншої особи Наприклад, Клавдій — двоюрідний брат Антонія. Оскільки обидва вони походять від одного спільного предка — діда, то є родичами по боковій лінії. Ступінь споріднення визначається кількістю народжень, які утворюють це споріднення, відліком від спільного предка (але без урахування його). Між дідом і його онуком Клавдієм — два народження. Так само між дідом та його другим онуком розділяють два народження. Отже, чотири народження утворюють споріднення між двоюрідними братами Клавдієм і Антонієм. Вони родичі четвертого ступеня (мал. 8).Родичі дружини, з одного боку, й родичі чоловіка, з другого, є між собою свояками. Брати й сестри, що мають спільного батька і спільну матір, є повнорідними братами й сестрами. Брати й сестри, які мають спільну матір, але різних батьків — єдиноутробні. Якщо ж у них спільний батько, проте різні матері — вони єдинокровні. Ті й другі називаються неповнорідними братами й сестрами. Якщо ж у них різні батьки й різні матері, вони не знаходяться в кровному спорідненні і називаються зведеними.Визначення лінії і ступеня споріднення має важливе значення для встановлення прав на спадщину, оскільки в спадковому праві діє принцип: більш близький ступінь споріднення усуває від спадщини родичів більш дальшого ступеня.Характерні особливості римської сім'ї знайшли відбиток у римському сімейному праві, яке відзначається завершеністю, послідовністю. Багато його положень збереглося до наших часів.§ 2. Шлюб та його видиСім'я починається з шлюбу. Римські юристи приділяли багато уваги правовим питанням шлюбних відносин, вивчивши та проаналізувавши, дали відповідні оцінки їх різновидам.Давньоримське суспільство намагається ідеалізувати сім'ю. Римські юристи досить ідеалістично визначали шлюб. Наприклад, Модестін писав: «Шлюб є союз чоловіка і жінки, Між тим в усі часи рабовласницької держави дружина, жінка ніколи не займала рівного з чоловіком, мужем становища. Вона завжди знаходилася в залежності від батька, чоловіка, брата, опікуна тощо. Йдеться не про традиційну моральну чи фактичну залежність, а про правову нерівність. Римляни цього не приховували. /Римському праву відомі два види шлюбу: законний римський шлюб (matrimonium justum) і шлюб, що укладався між перегрінами та іншими вільними, які не мали права вступати до римського законного шлюбу. Римський законний шлюб, в свою чергу, історично поділявся на два види: шлюб з чоловічою владою (cum manu) і шлюб без чоловічої влади (sine •ЩапиХ^> -Законний римський шлюб укладався відповідно до норм цивільного права, допускався тільки між римськими громадянами, що мали jus conubii. Шлюби між римськими громадянами, з одного боку, і перегрінами (латинами, вільновідпущениками, колонами), з другого, категорично заборонялися. Деякі станові обмеження щодо вступу до шлюбу зберігалися навіть після того, як усі вільні Римської імперії були проголошені римськими громадянами. Так, особи сенаторського звання не могли брати шлюб з вільновідпущеницями, провінціальний магістр не міг брати за дружину громадянку цієї провінції, мали місце й деякі інші обмеження.Перегріни брали шлюб між собою відповідно до норм права народів, тобто до свого національного права. Латини, вільновідпущеники, колони укладали між собою шлюб відповідно до свого правового статусу. Проте такі шлюби правових наслідків римського законного шлюбу не породжували. Дитина, народжена в такому шлюбі, не набувала статусу римського громадянина.Фл^ичні.щд|о^ні відносини людей, які не могли вступити В законний римський шлюб (різне громадянство чи стан), дістали назву конкубінат. Йшлося про стійке співжиття чоловіка і жінки з наміром утворити сім'ю, а не короткочасний тимчасовий зв'язок, який суворо притискувався з часів Августа (ряд суворих законів, спрямованих на зміцнення моральних підвалин сім'ї, переслідування перелюбства, особливо з боку жінки).Конкубінат практично не мав ніяких правових наслідків Діти, народжені в конкубінаті, не набували імені й статусу свого батька, не мали права на аліменти, не могли стати спадкоємцями після його смерті, не одержували статусу шлюбних дітей, на них не поширювалась батьківська влада. Жінка в таких відносинах не поділяла громадського становища і соціального стану свого фактичного чоловіка та інУ республіканський період законний римський шлюб надевал/ е> @р all 9 чоловічою владою — cum manu. За цим шлюбом жінка підпадала в повну залежність чоловіка чи домовладики, якщо чоловік сам знаходився під владою батька. Вона займала становище дочки батьків свого чоловіка, абсолютно позбавляючись агнатських зв'язків зі своїми батьками, братами, сестрами та іншими близькими родичами Влада чоловіка при цьому шлюбі фактично була необмеженою. Проте вже Закони XII таблиць допускали можливість укладення шлюбу, за яким дружина не підпадала під повну владу чоловіка. Жінка мала право перешкодити встановленню влади чоловіка, тікаючи з дому на три доби наприкінці кожного шлюбного року, цим самим перериваючи перебіг давності. Таким способом вона зберігала незалежність.Згодом влада чоловіка послабляється. Це пов'язано з розвитком індивідуалізації приватної власності. Дружина набувала певних прав на сімейне майно і водночас деяку особисту незалежність від чоловіка. Внаслідок цього на зміну шлюбу cum manu приходить новий шлюб — без чоловічої влади (sine manu). Вже в класичний період він остаточно витісняє шлюб з чоловічою владою.Утвердження шлюбу без чоловічої влади — визначний поворот в історії римського сімейного права. Дружина виходить з-під необмеженої влади домовладики, а також свого чоловіка й формально стає незалежною особою.

Такий шлюб істотно відрізнявся від шлюбу з чоловічою владою Вони по-різному укладалися і припинялися. Однак утвердження нового щлюбу мало й деякі негативні наслідки Незалежність дружини, свобода розлучення, накопичення величезних багатств негативно вплинули на сімейно-моральні підвалини римського суспільства. Август змушений був прийняти ряд законодавчих актів з метою зміцнення шлюбних відносин і припинення зловживань свободою розлучень. Він намагався стимулювати укладання шлюбів і дітонародження. Встановлюється кримінальна відповідальність за порушення шлюбної вірності, вводиться обмеження майнового порядку. Наприклад, чоловіки віком з 25 до 60 і жінки з 20 до 50 років, що не брали шлюбу, не мали права бути спадкоємцями за заповітом, а ті, що знаходилися в шлюбі, але не мали дітей, могли одержати тільки половину заповіданого майна. При цьому бездітність розумілась по-різному для чоловіків і жінок. Чоловіки не вважалися бездітними за наявності хоча б однієї дитини, а жінки — тільки трьох, вільновідпущеники — чотирьох. Ці заходи не принесли очікуваного успіху, сама сутність шлюбу без чоловічої влади не похитнулась.Укладення шлюбу. Укладення шлюбу з чоловічою владою зводилось до встановлення manus (руки) над жінкою. За цим шлюбом влада могла бути встановлена одним з трьох способів: а) здійсненням певних релігійних обрядів; б) шляхом манципації; в) внаслідок набувальної давності, що втратило своє значення з виникненням і утвердженням шлюбу без чоловічої влади. Замість них все частіше застосовується проста угода осіб, що беруть шлюб, з наступним урочистим введенням дружини в дім чоловіка. Зрозуміло, угода молодих брати шлюб укладалася в присутності близьких родичів, в урочистій обстановці.Умови вступу до шлюбу були такі:а) вільне волевиявлення подружжя. В ранньореспублікан-ський період таку згоду могли дати домовладики нареченого й нареченої. Проте якщо з якої-небудь причини вони такої згоди не давали, молоді добивалися дозволу на вступ до шлюбу через магістрат;б) досягнення шлюбного віку — 14 років для нареченого і 12 років для нареченої;в) наявність права брати римський шлюб (jus conubii) як необхідний елемент цивільної правоздатності, без якого неможливо було вступити до шлюбу. Цим правом були наділені тільки римські громадяни. Тому в 212 р. це обмежен ня було знято, проте до цього ж року в законний римський шлюб мали право вступити тільки ті, хто мав jus conubii;г) відсутність нерозірваного шлюбу у жениха чи нареченої на момент укладення нового шлюбу. Суворий моногамний характер римської сім'ї не допускав багатоженства. Ніяких перепон для вступу до другого шлюбу після розірвання першого римське право не містило. Однак вдова повинна була дотриматися траурного року, тобто між смертю чоловіка і вступом до нового шлюбу мало пройти не менш як 10 місяців. Метою цього обмеження було, з одного боку, прояв певної поваги (пієтета) до пам'яті покійного, а з другого — усунення сумніву, що міг з'явитися, у визначенні батьківства дитини, що народжувалася за цей час. Проте цей звичай майже не мав правового значення. Якщо вдова в цей період все ж виходила заміж, її шлюб не визнавався недійсним, однак сама вдова піддавалась безчестю;д) відсутність близького споріднення. Споріднення по прямій лінії в усіх випадках було перешкодою для вступу до шлюбу. По боковій лінії в найдавніші часи шлюби між родичами виключно до шостого ступеня не допускались. Ці обмеження були пом'якшені в республіканський і імператорський періоди. Крім того, не допускалися шлюби між опікуном і підопічною, між замужньою жінкою, що допустила перелюбство, та її спільником.Провінційний магістрат не мав право вступати до шлюбу з громадянкою даної провінції. Ця заборона мала двояку мету: виключити можливість тиску на волю нареченої й перешкодити виникненню сімейного впливу через магістрата. Не допускався вступ до шлюбу осіб, що знаходилися в близькому свояцтві, яким визнавалося відношення між одним із подружжя і родичами другого з подружжя. Наприклад, молодший брат не міг брати за дружину вдову померлого старшого брата.Припинення шлюбу. Шлюб припинявся смертю одного з подружжя чи розлученням. До смерті прирівнювалася втрата свободи одним із подружжя (продаж у рабство, полон чи засудження до вічної каторги).Одним із основних принципів римського сімейного права було дотримання абсолютної свободи розлучення в усі часиРимської держави. Проте повна свобода розлучення породжує певні негативні наслідки. В імператорський період, особливо з утвердженням християнської релігії, встановлені істотні обмеження розлучення. Розлучення за взаємною згодою було заборонено. Згодом були вироблені певні підстави до розлучення: порушення подружньої вірності, посягання на життя одного з подружжя, нездатність до дітонародження, до шлюбного життя, вступ до монастиря одного з подружжя. При розлученні без поважної причини накладався штраф.§ 3. Правові відносини подружжяВідносини подружжя носили особистий і майновий характер. Вони істотно відрізнялися при шлюбі без чоловічої влади і при шлюбі з чоловічою владою.Особисті і майнові відносини подружжя при шлюбі cum manu (з чоловічою владою). Як уже зазначалося, особисті відносини подружжя при шлюбі з чоловічою владою відзначалися патріархальною суворістю. Дружина не мала юридичної самостійності. Більш того, влада чоловіка над нею була практично необмеженою. Чоловік міг піддавати її будь-яким покаранням, витребувати її (як річ) назад, якщо вона самовільно залишала його дім, продати в рабство. Так само як раби, діти і дружина були повністю позбавлені правоздатності. Широта правового свавілля чоловіка якоюсь мірою обмежувалася громадською думкою. Міру покарання за провинність дружини визначала рада, що складалась, є така думка, з родичів дружини. Проте чоловік не був зв'язаний її рішенням і міг вчинити на свій розсуд.Так само складалися й майнові відносини подружжя. Все майно, яке дружина мала до шлюбу або набувала яким-не-будь чином за час шлюбу (наприклад, одержувала спадщину), автоматично ставало власністю чоловіка. Практично дружина не могла бути власницею майна, отже, укладати цивільно-правові правочини. Повне безправ'я дружини

певною мірою пом'якшувалось лише одним — вона могла бути спадкоємницею після смерті чоловіка нарівні з дітьми і поділяти громадське становище чоловіка: почесті, що виявлялися йому, поширювалися і на неї.Особисті і майнові відносини подружжя при шлюбі sine manu (без чоловічої влади). Цей шлюб зовсім по-новому будував особисті й майнові відносини подружжя між собою. Чоловічої влади над дружиною як такої вже не було. Дружина зберігала правовий статус, який мала до вступу в шлюб. Якщо вона була під владою домовладики (свого батька), тобто була особою чужого права (persona alieni juris), це її становище зберігалось і після шлюбу, а якщо не була під владою свого домовладики, залишалася вільною. Влада чоловіка на неї також не поширювалася — вона була незалежною від нього. Чоловік уже не мав права на її життя і свободу — продати її в рабство і вчинити інше свавілля. Якщо дружина з якоїсь причини йшла від чоловіка, він не міг її витребувати назад, як це було раніше, не мав ніякої дисциплінарної влади над дружиною. У сфері деяких внутрішньосімейних взаємин главенство чоловіка зберігалося (наприклад, питання вибору місця проживання сім'ї, способів і методів виховання дітей тощо).Так само регулювалися й майнові відносини подружжя, в основу яких покладено принцип роздільності майна чоловіка і дружини. Все, що було власністю дружини до вступу в шлюб або набуто нею за час шлюбу, залишалося її власністю, якщо вона юридично була самостійною. Дружина мала право самостійно володіти, користуватися і розпоряджатися цим майном, не питаючи дозволу чоловіка.Характерною особливістю майнових відносин подружжя при шлюбі без чоловічої влади була заборона дарування між ними, щоб недопустити матеріальної залежності жінки від чоловіка, з одного боку, забезпечити їй цілковиту майнову свободу, а з другого — зберегти щирість шлюбної угоди, яка має бути заснована на сердечному коханні, а не на матеріальній заінтересованості. Ульпіан писав: «Наші предки заборонили дарування між жінкою і чоловіком; вони оцінювали гідну поваги любов лише на основі душевного настрою і піклувалися про репутацію подружжя, аби (подружня) угода не мала вигляду набутого засобом ціни і аби кращий не впадав в бідність, а гірший не збагатився» (Д.24.1.3).Крім дарування, подружжя могло укладати будь-які цивільно-правові правочини між собою — купляти, наймати тощо Дружина мала право доручити чоловікові управління своїм майном. Оскільки між подружжям могли виникати будь-які майново-правові відносини, — зрозуміло, ці відносини підлягали позовному захисту. Проте він мав певні обмеження.Подружжя відповідали один за одного лише у випадках, коли один з них виявляв стосовно майна другого менше піклування, ніж за своє. Між подружжям не допускалися позови, що призводили до безчестя одного з них.Характеристика майнових відносин подружжя була б неповною без аналізу ще двох шлюбно-правових інститутів: придане (dos) та дарування з боку чоловіка (donatio propter nuptias).На початку становлення шлюбу без чоловічої влади ввійшло в звичай в момент його укладення передавати чоловікові певне майно — придане (dos). Приданим було не все майно дружини, а тільки те. що спеціально призначалося для цієї мети і передавалося чоловікові самою дружиною, її домо-владикою чи іншими особами. Спершу мета приданого полягала в полегшенні майнового тягаря чоловіка на утримання сім'ї, а пізніше забезпечення непохитності шлюбного союзуУ республіканський період придане відразу переходило в повну власність чоловіка, і навіть після припинення шлюбу воно не поверталось дружині ні за яких умов. Це породило ряд негативних наслідків. Внаслідок повної свободи розлучення і знівелювання моральних засад наприкінці періоду республіки кількість розлучень зросла. Шлюб починає набувати форми безсоромного збагачення, що обурювало багатих батьків наречених. Вони вимагають від женихів перед вступом до шлюбу певних обіцянок на випадок його припинення, які поступово перетворюються в шлюбні договори. Преторська практика з часом виробила певні детальні положення.Згідно з загальним положенням, при припиненні шлюбу в зв'язку зі смертю дружини придане залишалося чоловікові. Проте, якщо воно було встановлено батьком дружи ни, який був живий на момент смерті дочки, придане поверталося йому. Якщо шлюб припинявся внаслідок смерті чоловіка, придане в усіх випадках поверталося дружині. При розлученнях діяло інше положення: якщо в розлученні винен чоловік, придане поверталося дружині, якщо винна дружина, придане залишалося чоловікові. Проте Юстініан ще більше обмежив права чоловіка на придане, встановивши положення: придане залишалося чоловікові лише за умови розлучення з вини дружини, в інших випадках поверталося спадкоємцям дружини чи їй самій. Права жінки на придане зростали, при цьому римські юристи зазначали: «Хоча придане перебуває в майні чоловіка, воно належить жінці» (Д.23.3.75).Дарування з боку чоловіка. Внаслідок категоричної заборони дарування між подружжям дарування з боку чоловіка могло мати місце тільки до вступу в шлюб — дошлюбне дарування. Дарування майбутнього чоловіка майбутній дружині ввійшло в звичай, а згодом набуло досить чітких контурів після того, як визначилася забезпечувальна функція приданого. Якщо дружина у випадку безпідставного розлучення зі свого боку ризикує втратою приданого, вона зацікавлена в тому, щоб чоловік, отримуючи придане, виділяв певну (приблизно рівну приданому) частину свого майна для подібної гарантії дружині. Це положення не було нормою, правовим обов'язком чоловіка, проте його суворо дотримувалися внаслідок моральних засад. В епоху Юстініана зазначені норми набули подальшого розвитку. Це дало змогу у відповідь на передане чоловіку придане здійснити відповідне дарування не тільки до шлюбу, а й після його укладення. Таке дарування з боку чоловіка дістало назву donatio propter nuptias. Насправді дарування тут не було. Чоловік залишався власником майна, яке обіцяв дружині замість приданого, користувався ним, як і раніше, однак при розлученні з його вини це майно переходило у власність дружини як штрафна компенсація. Найімовірніше, це був заклад на випадок розлучення, при якому дружина не тільки мала право вимагати назад придане, а й могла домогтися передачі цього умовного дарування з боку чоловіка.

§ 4, Правові відносини батька і дітей. Батьківська влада. Відносини між матір'ю і дітьмиВідносини батька і дітей. Для таких взаємовідносин в римській сім'ї характерна практично безмежна батьківська влада над дітьми. Жодна правова культура не знала такого неприхованого вираження володарювання. Інститут батьківської влади — це суворо національний інститут римських громадян: «Навряд чи є які інші люди, які мали б таку владу над своїми дітьми, що маємо ми, римські громадяни» (Гай Д.1.1.55).Батьківська влада. Встановлювалась така влада передусім над дітьми, народженими в римському законному шлюбі. На дітей, народжених в незаконному шлюбі, в конкубінаті, а також в будь-якому фактичному спільному житті, батьківська влада не поширювалася. Вони були чужими для нього.Мати дитини була завжди відома, навіть якщо вона зачала поза шлюбом. Батьком дитини вважали того, хто знаходиться у шлюбі з матір'ю дитини. Це юридична презумпція — положення, що не потребує доказів. Юрист Павло писав: «Батько — це той, на кого вказує шлюб» (Д.2.4.5).Крім народження дітей в законному шлюбі, батьківська влада встановлювалася шляхом узаконення або усиновлення.Узаконення — встановлення батьківської влади над власними дітьми, але народженими поза шлюбом. Так, батько міг визнати своїми дітей, народжених в конкубінаті. Узаконення провадилось за встановленою формою.Усиновлення — встановлення батьківської влади над чужими дітьми, з якими батько кровними узами не пов'язаний Усиновлення провадилось в формі арогації (агговаїіо) чи адопції (асіоріїо). Арогація застосовувалася для усиновлення осіб свого права, тобто повнолітніх і самостійних в правовому плані, адопція — для осіб чужого права, тобто тих, що знаходилися під владою домовладики. Внаслідок цього існували різні формальні акти усиновлення. З часом формалізм усиновлення був значною мірою спрощений і його здійснювали на основі заяви перед судом чи імператором.Узаконення і усиновлення дітей повністю прирівнювалося до народження їх в шлюбі, тобто вони повністю прирівнювалися за правовим статусом до дітей, народжених в шлюбі. Вони отримували правовий статус та ім'я свого усиновителя, право взаємного спадкування, поділу його соціального й громадського становища, на них поширювалася батьківська влада. ,Батьківська влада припинялася внаслідок:а) смерті батька чи дітей; б) звільнення з-під батьківської влади. Фактично батьківська влада була довічною навіть в розвиненому римському праві.Досягнення сином повноліття, заснування власного дому, сім'ї та господарства не припиняли батьківської влади і не послабляли її. Лише досягнення сином високого громадського становища (посади консула, префекта, магістра) звільняло його від батьківської влади, що, як право однобічне, могла бути і припинена в однобічному порядку — волею батька. Батько своїм волевиявленням мав право звільнити сина з-під своєї влади. Це дістало птпу сйтнурШ(ц. форми якої були різноманітні. Внаслідок еманципацїї син ставав особою свого права, набував повної правоздатності і господарської самостійності, хоча й втрачав спадкові права у своїй колишній сім'ї. Останнє обмеження швидко відпало, проте повністю влада батька не припинялась і після еманципації. Батько зберігав за собою право користування половиною майна сина.Влада батька над дітьми була безмежною. Він мав право на життя і смерть дітей з моменту народження їх: міг зберегти життя новонародженому чи викинути його, продати в рабство, застосувати будь-які покарання. Проте згодом безмежне свавілля зменшується. В давні часи моральні (але не правові) норми забороняють викидати новонароджених. Законна заборона вводиться лише в період імперії (Д.9.16.9). Продаж у рабство обмежується трьома разами. В період імперії батьківська влада обмежується в праві на життя дітей: синовбивство прирівнювалося до звичайного вбивства з кримінальною відповідальністю. Встановлюється контроль над дисциплінарною владою батька.У майнових відносинах батька і дітей так само безроздільно володарював батько. Домовладика — єдиний і неподільний власник сімейного майна. Майно, набуте дітьми, авто- , матично було власністю батька. При цьому майнова залежність дітей не послаблювалася з їх віком. Діти не мали права від свого імені здійснювати цивільно-правові угоди, бути власниками майна і в цьому наближалися до станови-. ща рабів. Для ведення господарства вони наділялися пев- | | ним майном батька — |Ш^Я13Еі У зв'язку з гоподарською # діяльністю пекулія діти здшсшовали деякі приватно-правові правочини. Однак, все, одержане за цими правочинами, переходило у власність батька. Таким чином, наступала відповідальність батька за здійснені правочини.З часом майновий патріархат обмежується. За Августа було | встановлено, якщо син-воїн набував майно на війні, воно залишалося в його власності. В період імперії вводиться таке саме правило щодо майна, набутого сином на державній службі. Згодом деякі імператорські постанови приписували залишати у власності дітей (а не тільки синів) майно, одержане в спадщину після смерті матері чи інших родичів по її лінії. Це обмежувало майнову владу батька над дітьми, проте не усувало її повністю. На деяке майно, набуте дітьми, батько зберігав право довічного користування. Однак майнова самостійність дітей стає загальновизнаною.Послаблення і диференціація влади батька — наслідок зміни виробничих відносин, розкладу патріархальної сім'ї, індивідуалізації приватної власності, розвитку торгівлі. Ці фактори зумовили необхідність майнової незалежності повнолітніх членів сім'ї.Відносини між матір'ю і дітьми. Правові відносини між матір'ю та її дітьми також існували (хоча мати ніякої влади над дітьми не мала) і повністю залежали від форми шлюбу. При шлюбі з чоловічою владою мати поділяла стан своїх дітей, знаходилася (як і її діти) під владою чоловіка чи його домо-владики. Нарівні з дітьми вона спадкувала після смерті чоловіка, діти — після смерті матері. Як агнати дорослі сини здійснювали опіку над матір'ю після смерті чоловіка.

В ранньореспубліканський період при шлюбі без чоловічої влади мати з дітьми практично не була пов'язана. Вона залишалась агнаткою своїх кровних родичів — батьків, братів, сестер і не була з точки зору права членом сім'ї чоловіка.Звідси і різні правила спадкування — дружина не мала права бути спадкоємицею після смерті чоловіка й своїх дітей, як і вони після неї.Утвердження кровної сім'ї чіткіше визначає права матері. Згодом вона отримує право на спільне проживання зі своїми неповнолітніми дітьми внаслідок розлучення з їх батьком, на аліменти на дітей. Дітям заборонялося закладати до матері позови, що ганьблять її, притягати до суду без дозволу магістрату. Розширюється взаємне спадкування дітей і матері.

Семінар № 4. Речові права РОЗДІЛ VII Володіння§ 1. Поняття і види володінняУ римському праві (як і в сучасному багатьох країн) поняття «володіння» (possessio) мало двояке значення: 1) самостійний правовий інститут, незалежний від права власності; 2) одна з правомочностей власника. У першому значенні мають на увазі саме володіння, а в другому — право володіння Навіть зараз ці поняття ототожнюються: володільця не відрізняють від власника, а власника — від володільця Разом з тим такі різні правові категорії змішувати не можна Слід завжди пам'ятати: володілець — це фактичний володар речі, незалежно від наявності права на неї; власник — фактичний володар речі й має право власності на неї.Володіння як самостійний правовий інститут виникло в давньоримському праві як наслідок преторської правотвор-чості Ще Закони XII таблиць згадують поняття володіння. У період ранньої республіки претори розрізняють фактичне обладання річчю без права на неї і фактичне обладання річчю, основане на праві.Припускають, що володіння як фактичне обладання річчю походить від освоєння земель родами. В давні часи земля була в общинній власності і окремим родам передавалася лише у володіння, тимчасове користування. Саме тому римське приватне право для позначення володіння користувалось терміном usus. Таке володіння общинною землею переходило з покоління в покоління і згодом перетворилося в приватне володіння, з якого і виникло право приватної власності на землю.Римська держава була верховним власником землі, суверенітет її визначався земельною власністю, сконцентрованою в національному масштабі. Проте в ті часи ще не знали приватної власності на землю, хоча й було як приватне, так і общинне володіння й користування землею. При колективній власності приватним може бути тільки володіння. Історія Риму давніх часів відображає боротьбу дрібного землеволодіння з великим Право користування общинною землею при володінні нею спочатку належало патриціям. Головний інтерес римлян був спрямований на розвиток і визначення тих відносин, які є абстрактними відносинами приватної власності. Власне основа приватної власності, володіння, простежується як нез'ясований факт, а не як право Завдяки юридичним визначенням, що суспільство дає фактичному володінню, останнє набуває якості правового володіння, приватної власності.Володіння, основане на праві, — це вже не володіння, а право власності. Фактичне обладання річчю може бути основане не тільки на праві власності, а й на будь-якому іншому (наприклад, на договорі найму речі), проте воно не буде володінням, оскільки основане на праві. Володіння як фактичне обладання річчю — просто факт.Римські юристи слово «володіння» — possessio — виводили від sedere — сиджу як володар. «Володіння було названо, — як зазначає Лабеон, — від осідання (будучи) ніби поселенням, бо воно природно утримується тим, хто на ньому стоїть...»(Д.41.2.1). Інший юрист Нерва-син підкреслював, що «власність на речі походить від природного володіння» (Д.41.2.1).Отже, володіння як фактичне обладання річчю є факт, який не можна навіть назвати юридичним, оскільки в деяких випадках, не будучи основаним на праві, цей факт не міг мати юридичних наслідків. Однак претори надали цьому факту юридичного значення: почали надавати фактичному стану юридичний іахист.Склалася досить парадоксальна ситуація — правовий захист отримало не право, а факт (детальніше про це розглядатиметься далі). Проте, одержавши юридичний захист і, отже, ставши юридичним, необхідно було його визначити з правової точки зору. Із багатої казуістики можна зробити висновок, що римські юристи розуміли володіння як фактичне обладання річчю, поєднане з наміром вважати її своєю При цьому вони розуміли під фактичним обладанням не короткочасне, а стабільне, тривале, що склалося внаслідок більш-менш давніх відносин. Таке визначення містить два істотних елементи: 1) об'єктивний — corpus possessionis — володіння, тобто фактична наявність речі; 2) суб'єктивний — animus possessionis — вважати дану річ своєю, володіти ві. свого імені.

У ранній період римські юристи перший елемент володіння — фактичне володіння (corpus possessionis) розуміли досить примітивно — тримати річ в руках, у дворі, в будинку, коморі тощо. Згодом такий стан почали тлумачити витонче-ніше — як відношення володільця до речі, при якому він мав право безперешкодно, безпосередньо і тривалий час здійснювати свій вплив на неї. Вважалося, що тварина знаходиться у володінні свого господаря до того часу, доки вона не втратила звички повертатися до свого двору. Будівельний ліс, складений на вулиці проти двору володільця, вважався у його володінні. Проте золота обручка, що валяється у дворі свого володільця, вважалася такою, що вибула з його володіння.Пізніше, на думку юристів, для одержання фактичного обладання річчю не обов'язково брати її в руки В деяких випадках достатньо окинути її поглядом і в думці. При передачі землі її набувачу достатньо було з високого місця оглянути ділянку Так само й будинок — набувачу було достатньо оглянути його, щоб стати його володільцем. Володіння не втрачалось і в тому разі, коли володілець передавав річ в тимчасове користування іншій особі. З багатої казуістики, яку нам залишили римські юристи, можна дійти висновку, що під фактичним обладанням річчю вони розуміли нормальне відношення до речі і речі до володільця, в якому звичайно знаходяться власники щодо об'єктів своєї власності.Другий елемент володіння (animus possessionis) характеризує суб'єктивне ставлення обладателя до речі. Володілець повинен вважати річ своєю. Практичного значення це не мало, оскільки воля обладателя була заснована на помилці чи явному обмані. Покупець краденої речі, який не знав, що купляє чужу річ, вважає її своєю, будучи переконаним, шо набув право на неї, — добросовісно помиляється. Якщо ж він знає, що володіє чужою річчю, проте своїм ставленням до неї намагається переконати оточуючих в тому, що це його річ — це усвідомлений обман. І в першому, і в другому випадках володільці виявляють волю володіти від власного імені, показують, шо річ належить їм.Отже, не всяке фактичне обладания річчю є володінням, а лише основане на володільницькій волі — animus possessionis. Тому обладания річчю від імені іншої особи так само не є володінням (наприклад, договір найму, оренди, зберігання тощо). Уданому випадку обладатель речі здійснює володіння не від власного імені, а від імені іншої особи, власника. Він є лише держателем чужої речі — detentor. Для юридично значимого володіння вимагалася саме воля володіти від свого імені, відноситися до речі як до своєї. Така воля може бути тільки у справжнього власника чи особи, яка хоча і не є такою, але вважає себе такою внаслідок добросовісного обману. Володільницька воля, наприклад, незаконного загарбника землі, який усвідомлює неправомірність свого обладания, але приховує це від оточуючих своєю зовнішньою поведінкою і ставленням до речі, основана на неправомірному титулі, обмані.Отже, володіння — це фактичне обладания річчю, поєднане з наміром вважати її своєю, а держання — фактичне обладания річчю без наміру вважати її своєю (наприклад, обладатель речі на підставі договору). Той, хто знайшов загублену ким-небудь річ, буде лише її держателем, оскільки в нього немає волі вважати її своєю. Проте, коли той, хто знайшов чужу річ, забажає ЇЇ привласнити (що само по собі неправомірно), то буде демонструвати оточуючим власницьку волю, тобто показувати, що річ його.Види володіння. Залежно від правової підстави фактичного обладания річчю володіння поділяється на законне і незаконне: законне основане на праві власності та інших правах, незаконне — те, що не має правового титулу.Законне володіння — це передусім володіння власника і так зване похідне володіння. У деяких випадках обладателі чужих речей отримували самостійний володільницький захист. Таке фактичне обладания чужою річчю називається похідним володінням, хоча насправді це було не володіння, а держання, і лише через необхідність таких держателей наділили самостійним правовим захистом і прирівняли держателей до володіння. Так, необхідність надання самостійного правового захисту заставодержця, що отримав річ як заставу для забезпечення виконання зобов'язання, прирівняла держання заставленої речі до володіння. Заставодержець, шо отримав у заставу чужу річ, не здійснював володільницьку волю від свого імені, оскільки не міг вважати заставу своєю річчю. Проте для надійнішого захисту його інтересів проти зазіхання третіх осіб претори надали йому володільницький захист предмета застави, а його заставу почали називати володінням.Подібний процес стався з прекарієм (надання власником з певною метою, часто політичною, свого майна іншим особам у тимчасове і безоплатне користування). Тимчасові і безоплатні користувачі чужим майном були лише його держателями, а не володільцями, проте знову ж таки необхідність надання прекарістам самостійного володільницького захисту призвела до визнання їх держання як похідного володіння.Інший випадок похідного володіння — секвестр. Якщо між двома особами виник спір про право на річ, то до рішення суду вони могли передати спірну річ на зберігання третій особі — секвестрарію, якому з тих же мотивів надавався самостійний володільницький захист.Отже, в усіх зазначених випадках йдеться не про володіння в точному значенні цього слова, а лише про звичайне держання, прирівнене до володіння з метою надання ефективнішого захистуЗаконний володілець має право на володіння річчю — jus possidendi. Володілець, який фактично обладає річчю, вважає і ставиться до неї як до своєї, але не має права володіти нею. — це незаконне володіння. Воно не має правового титулу, основане лише на факті. Незаконне володіння поділяється на добросовісне і недобросовісне.Незаконне, проте добросовісне володіння має місце тоді, коли володілець не знав і не міг знати, що володіє чужою річчю і не має права володіти нею. Наприклад, набуття речі не від власника покупцем, який не знав і не міг гадати про це. Якщо ж він знав або мав би знати, що не має права на володіння певною річчю, то таке володіння буде і незаконним, і недобросовісним. Володіння злодія завжди буде недобросовісним, так само як і купівля краденого.Поділ незаконного володіння на добросовісне і недобросовісне зумовив різний правовий режим для них. Наприклад, придбати право власності за давністю можна було тільки внаслідок добросовісного володіння і, навпаки, крадену річ

не можна було набути за давністю Добросовісний володілець за віндикаційним позовом відповідав меншою мірою, ніж недобросовісний.§ 2. Виникнення і припинення володінняВолодіння набувалося поєднанням двох елементів — corpus і animus. Проте, як вже відзначалося, одного фактичного володіння або наміру вважати певну річ своєю для виникнення володіння було недостатньо. Лише в поєднанні ці елементи давали володіння. Такому встановленню юридично значимого володіння завжди передувало фактичне заво-лодіння річчю.Волевиявлення володіти річчю для себе (від власного імені) встановлювалося зовнішнім, об'єктивним проявом цієї волі. Спеціального акта не вимагалося. Володілець повинен був вести себе стосовно цо речі як власник. Вважалося, якщо володілець фактично володіє річчю, то в нього є намір володіти нею від свого власного імені, вважати її своєю. Якщо наявність у володільця такої волі викликала сумнів у будь-кого, той, хто вагався, мав довести відсутність підстав для володіння.Однак змінити свою володільницьку волю не можна було-nemo sibi causam possessionis mutare potest (Д.41 2.3.19) — ніхто не може змінити сам собі володільницьку волю і стати володільцем речі, не змінивши підставу володіння Це не означало, що на підставі договору найму особа не може стати володільцем речі. Наприклад, купивши річ, якою він обпадав на підставі договору найму, і змінивши в такий спосіб підставу обладания, він набуває володільницьку волю і стає володільцем речі.Спосіб набуття володіння залежав також від характеру володіння — добросовісне володіння набувалось одним способом, недобросовісне — іншим (те саме у випадках законного і незаконного володіння).Законне володіння, що базується на правовому титулі, набувалося тим же способом, що і право власності, чи на підставі відповідного договору. Отже, володіння, основане на праві власності, може набуватися тими самими способами, що й право власності: а) первісним (захват нічийних речей, переробка речей, набуття за давністю, змішування і злиття, прирощення тощо); б) похідним (купівля-продаж, позика, дарування, перехід за спадкуванням тощо) у першому випадку первісне володіння набувалося разом і правом власності на певну річ і було елементом права власності, правомочністю власника; в другому (похідне)— засобом відповідного договору: володіння заставодерж-ця засобом договору застави, прекаріста — засобом передачі власником свого майна в його тимчасове і безоплатне користування, нарешті, володіння секвестра за волею сторін, між якими виник спір, що передали йому на зберігання спірну річНезаконне володіння набувалося тими самими способами, що і право власності, проте з одним істотним відхиленням: право власності до набувача не переходило. Мала місце ніби імітація — ставилася мета придбати право власності, яке і огляду на певні фактори до набувача не переходило і володілець речі не ставав її власником. Він міг про це знати- тоді його володіння було незаконним і недобросовісним, а міі не знати — тоді його володіння було незаконним, однак добросовіснимНезаконним, але добросовісним володіння ставало, наприклад, через купівлю-продаж манципних речей, проте без дотримання манципації. Куплений раб — манципна річ, але через які-небудь причини манципація не була виконана і тому право власності на раба до покупця не переходило. Покупець, що став фактичним обладателем раба, вважав його своєю власністю, однак права на цього раба у нього не виникало. Такий покупець добросовісний, але незаконний володілецьПодібні наслідки були і у випадку продажу речі не власником. Внаслідок правила nemo ad alterum plus juris transferre potest quam ipse habet (ніхто не може передати іншому більше прав, ніж сам має) продавець, що не мав права власності на продану ним річ, не міг перенести цього права і на покупця. Покупець, прийнявши у фактичне володіння передану йому річ, має на неї володільницьку волю, проте власником цієї речі він не стане. У нього є фактичне обладания річчю, є володільницька воля на неї, але немає права власності, бо його не мав і сам продавець.Подібний юридичний наслідок буде мати місце в усіх випадках уявного переходу права власності на річ, якщо відчу-жувач не є власником речі, звичайно, крім тих випадків продажу, коли річ продавалася за дорученням чи з публічних торгів. Наприклад, за договором дарування особа, якій подарували майно, не стане його власником, якщо даруваль-ник не був його власником. Те саме буде при міні, позиці та інших формах похідного набуття права власності.Незаконне і недобросовісне набуття володіння можливе також через неправомірні дії: насильний захват чужої речі, крадіжку, привласнення знахідки та ін. У цих випадках фактичне заволодіння річчю здійснювалося саме з метою набуття власності на цю річ, але з огляду на юридичні правила, право власності в таких випадках не виникає. Проте римські юристи вважали такого обладателя речі її володільцем, оскільки він має корпус володіння і володільницьку волю.Припинення володіння. Володіння припинялось у таких випадках:а) фізичної загибелі речі — не можна здійснювати володіння річчю, якої немає;б) юридичної загибелі речі, тобто коли вона вилучалася ? цивільного обороту — не була об'єктом права приватної власності і, отже, об'єктом володіння;в) якщо володілець втрачав один з правових елементів володіння (тіло володіння чи володільницьку волю), тобто фактичне обладания річчю, бажання вважати її своєю Іншими словами, володіння припинялося тими самими способами, як і набувалося. Після продажу володілець втрачав право на володіння річчю, передаючи її покупцеві. Він втрачав володіння і при будь-якому іншому позбавленні фактичного обладания річчю, наприклад при її загубленні, крадіжці. Крім того, володіння припинялося зі смертю обладателя речі. Його спадкоємці повинні були знову здійснити і обгрунтувати весь склад володіння у своїй особі.

§ 3. Захист володінняФеномен володіння як самостійного правового інституту полягав у тому, що фактичне обладання річчю, основане на факті, а не на праві, все ж одержувало правовий захист з боку суспільства. У спеціальній літературі це пояснюється по-різному. Одні дослідники (Р.Ієринг, С АМуромцев) стверджують: надання фактичному обпаданню річчю правового захисту пов'язано з тим, що здебільшого володільцями були власники. Найчастіше зустрічається і тому вважається нормальним становище, коли володілець і власник співпадали в одній особі. В таких випадках діє юридична презумпція — володшець речі має право на неї. Той, хто вагається, нехай спростує це доведенням зворотного, тобто особа, яка вагається в правомірності володіння, повинна довести, що право на річ належить не володільцю, а їй. Виходячи із зазначеної презумпції (володілець завжди власник), держава для полегшення захисту власника від зазіхань третіх осіб надавала йому більш спрощений і полегшений захист.Це пояснення грунтується на багатьох постулатах римського права. Відповідно до нього інколи під володільницький захист потрапляли особи, яким, як правило, правовий захист не повинен надаватися (злодії, загарбники тощо). Проте, виходячи з інтересів пануючого стану (здебільшого володільцями були саме його представники), вважалося за погрібне надати захист кільком неправомірним володільцям, аби невинно не постраждав один правомірний.Інші дослідники (Ф.К.Савін'ї, І.А.Покровський) вважали, шо полегшений і спрощений володільницький захист був введений з метою недопущення самоуправства. Навіть якщо фактичним обладателем речі виявлялась особа, що не мала права на володіння, відновити справедливість повинен був тільки суд, а не правомірний власник. Боротьба із самоуправством як одна з складових частин захисту громадського порядку була в центрі уваги римлян. Тому навіть фактичний володілець, який був неправомірним, одержував захист проти зазіхань третіх осіб, навіть якщо їхні вимоги були основані на праві. Порядок захисту прав встановлений, і ним належить користуватися. Здійснювати захист своїх прав самостійно, тобто самоуправно, категорично заборонялося. При такому поясненні лишається незрозумілим: чому володільницьким захистом не користувалися держателі. Вони проти зазіхань третіх осіб захисту не мали.Можна припустити ще одне пояснення виникнення володільницького захисту, яке чомусь залишилося поза увагою дослідників. Як зазначалося, володіння спочатку виникло щодо общинних земель, які були власністю римського народу і передавалися окремим родам тільки у володіння, без права власності. З часом таке володіння, переходячи з покоління в покоління та концентруючись в руках небагатьох землево-лодільців, поступово перетворилось у величезні латифундії. В свою чергу, цей процес призводив до постійного і систематичного обезземелювання та зубожіння селян, що викликало з їхнього боку певний опір, який проявлявся у спробах самоуправно здійснити перерозподіл володіння землями. Згадаємо боротьбу братів Гракхів за переділ земель. Отже, саме в цьому є причина появи правового захис-ту фактичного володіння. Претори, гідні представники свого стану, перешкоджаючи переділу замель, за який наполегливо боролися малоземельні та безземельні селяни в III—II ст.ст. до н.е., почали вводити володільницькі інтердикти для захисту фактичного володіння землями, не припускаючи при цьому навіть посилань на право в посесорному процесі. Останнє пояснюється тим, що фактичні володільці великих земельних наділів дійсно не мали права на них. Однак, якщо це так, то землю можна було відібрати і перерозподілити. Аби цього не допустити, претори створили своєю практичною діяльністю засоби правового захисту фактичного стану, тобто фактичного обладания громадською землею без посилань на право, якого у них і не було. У такий спосіб фактичному становищу було дано юридичне обгрунтування.Володіння захищалося засобами преторських інтердиктів (мал. 11). Такий захист називався володільницьким, чи інтерт диктним. Його особливістю було те, що вимагалося довести лише факти володіння і порушення володіння. При цьому посилання на право не допускалось. Отже, доводити правову підставу володіння не вимагалось. Якщо доведення права у певної особи не вимагалося, захист називався посесорним. А якщо вимагалося, то петиторним (н-д захист права власності). Останній був складнішим, тут необхідно було довести, звідки походить право певної особи. За петиторно-го захисту обов'язок доведення (тягар доведення — onus probandi) був на стороні, яка стверджувала, що в неї є право (позивач, стверджуючи наявність у нього права на спірну річ, повинен був це довести).У посесорному процесі позивач повинен був довести лише факти володіння і порушення володіння, що було значно легше, ніж довести право на річ. Тому власники в разі порушення їхніх прав намагалися вдатися саме до посесорного захисту, як більш доступного, при цьому він був лише попереднім (провізорним) захистом. Власник речі, що втратив володіння нею, заявляв інтердикт до фактичного обладателя і програвав процес, однак він мав потім закласти позов про право власності (віндикацію) і виграти його на основі свого права власності. Отже, більш проста й легша форма захисту засобом інтердикту була менш стабільною і міцною порівняно з петиторним захистом.Посесорним захистом користувалися як власники, так і фактичні володільці. Це зумовлювало ще одну особливість захисту володіння. Законне володіння (володіння власника) користувалося ніби двояким захистом — посесорним як володіння, а при потребі петиторним як право власності. Це стосувалося і права власності. Як право воно могло користуватися петиторним захистом, а як фактичне володіння — посесорним. Незаконне володіння і володіння прекаріста, заставодержця і сек вестрарія подвійним захистом не користувалися.Сутність володільницького захисту. Володіння захищалося не позовами, а інтердиктами — преторським винаходом. Суд не здійснював захист володіння. Характер захисту не мав форми позовного провадження. Скоріше це був адміністративно-правовий захист, який здійснював претор своєю владою. Інтердикт — це наказ претора припинити самоуправство, який віддавався порушнику Якщо порушник не при пиняв самоуправство, не виконував наказ, претор застосо-' вував силу для примусуІнтердикти поділялися на дві основні групи- а) для утримання наявного володіння — retinendae possessionis; б) для повернення насильно чи таємно втраченого володіння — recuperandae possessionis.

Класичне право знало два інтердикти для захисту наявного володіння: interdictum uti possidetis — нерухомими і utrubi — рухомими речами.interdictum uti possidetis дістав назву з початкових слів преторського формулювання інтердикту, коли претор проголошував: «Забороняю застосовувати насильство і як ви володіли, так і володійте тими будівлями, з приводу яких виник спір, якшо це володіння не є насильним, прекарним чи таємно одержаним одним від одного» (Д.43.17.1).Отже, для одержання захисту наявного володіння інтердиктом uti possidetis вимагалося, щоб фактичне володіння річчю не було знеславлене насильним чи таємним оволодінням і не було передано одне одному прекарно. Преторський інтердикт спрямований на утримання існуючого становища- «Як ви володієте, так і володійте надалі». Він з давніх часів застосовувався для полегшеного захисту володіння громадськими землями Володільці цих земель наприкінці республіки не мали позовів щодо права власності, як і самого права власності Проте й після одержання цих позовів (НІ ст до н.е ) вони продовжували користуватися ним через його зручність і швидкість. Преторський інтердикт виник порівняно давно - у II ст до н.е. Це підтверджує нашу думку, що метою посесорного захисту було передусім збереження існуючого становища з володінням громадськими зем-пями. аби не допустити переділу їх.Інтердикт utrubi також дістав свою назву від початкового слова формули де з двох, у кого з двох Він застосовувався для захисту володіння нерухомістю. Його особливістю було ге, що захист надавався тому з двох суперечників, хто володів спірною річчю більшу частину останнього року, починаючи з дня проголошення інтердикту. Отже, в спорі про володіння перемагав той, хто володів спірною річчю триваліше протягом останнього року (за тих же умов чистоти володіння, аби воно не було знеславлене таємним, насильним чи прекарним оволодінням)Обидва розглянутих інтердикти мають заборонний характер. У їхніх формулах є пряма вказівка претора не застосовувати насильство — vim fieri veto — проти фактичного становища і особи, що здійснює його. Вони мали так званий «подвійний» характер: у такому посесорному процесі захист володіння міг одержати і той, хто звернувся до претора за допомогою, і той, проти кого інтердикт був спрямований Наприклад, якщо на незаконне володіння володільця посягав той, хто не мав права на спірну річ, фактичний володілець одержував захист свого володіння на основі одного із зазначених інтердиктів. Якщо ж незаконний володілець просив у претора інтердикт проти особи, у якої він таємно захопив річ, захист надавався не прохачу, а відповідачу, оскільки володіння прохача було знеславлене таємним захопленням спірної речі. Таким чином, при застосуванні зазначених інтердиктів немає відповідача і позивача, оскільки володіння могло бути визнаним не за тим, хто закладав інтердикт, а за іншою стороною.До групи, що складали інтердикти для повернення втраченого володіння — interdicta recuperandae possessionis, -так звані рекуператорни належали:а) unde vi, що надавався юридичному володільцю нерухомістю, насильно позбавленого володіння. Цей наказ, звернений тільки до однієї сторони — правопорушника, активного насильника, в якому наказувалося повернути потерпілому неправомірно захоплене (наприклад, землю). При цьому не допускалося посилання відповідача на своє право власності, а також на те, що володілець землі, який позбавився цього права в наслідок насильства, сам набув його vi clam чи прекарно відносно відповідача. Позивачем за цим інтердиктом був кожен, хто втрачав через насильство юридичне володіння, а відповідачем — той, хто витіснив позивача, незалежно від того, зберігав він за собою володіння чи вже перестав ним володіти. Інтердикт надавався протягом року після вигнання володільця із земельної ділянки,б) de precario, що надавався особі, яка передала річ (майно) іншій в тимчасове і безоплатне користування до вимоги Якщо той, хто одержав річ прекарно, відмовлявся повернути її за першою вимогою власника, йому надавався інтердикт.Для захисту добросовісного володіння можна було скористатися спеціальним засобом — публіціанським позовом, який надавався особі, володіння якої відповідало всім вимогам, що ставилися щодо набуття права власності за давністю, строк якої ще не сплив. У цьому разі допускалася фікція, що володілець проволодів давнісний строк і, отже, набув право власності.§ 2. Поняття і зміст права власностіПраво володіння— jus possidendi — правомочність власни-ка,~~яка полягає в тому, що власник має право фактично обладати своєю річчю. Це значить, що річ має знаходитися в господарстві власника, займати в ньому становище, яке відповідає її господарському призначенню. Фактичне обладания річчю — реальна можливість здійснення безпосереднього володарювання над нею. Проте цю свою правомочність власник може здійснювати не тільки одноособово, а й передавати право володіння іншим особам (наприклад, за договором), зберігаючи при цьому право власності на річ. У такому випадку фактичні обладателі здійснювали володіння не від свого імені, а від імені власника, що передав їм річ на підставі договору. Так, власник передає свою річ у володіння заставодержцю, прекарісту чи секвестрарію. Проте не кожний договір про передачу речі в тимчасове користування іншій особі переносить на неї володіння. Більшість договорів передбачають передачу власником лише фактичного обпадання річчю, тобто держання, а не володіння. Наприклад, за договором найму власник передає наймачу річ тільки в держання, а не володіння. Наймач фактично обпадає річчю, проте в нього немає володільницької волі, тобто він не має права вважати її своєю, отже, не може користуватися засобами посесорного захисту — інтердиктами. І взагалі наймач може захищатися від посягань третіх осіб на річ, передану йому в найм, лише засобами власника. Сам він таких засобів не мав, що ставило його в ще більшу залежність від наймодавця.Право користування – jus utendi — це більш містка порівняно з правом володіння правомочність власника. Вона полягає в тому, що власник має право вилучати з речі її корисні якості, одержувати доходи і прирощення від неї. Користування річчю може здійснюватися в різноманітних (що не суперечать чинному законодавству) формах і

способах: передача в найм, оренда, споживання (наприклад, продукти харчування, сировина, будівельні матеріали тощо) Корисні якості можна вилучати з речі шляхом її носіння як прикраси, одягу, проживання в житлі, одержання приплоду тварин, птиці, врожаю землі, садів та інших форм прирощення. Іншими словами, вилучення корисних якостей речі може приймати різноманітні форми, способи, методи, види тощо. Проте в римському праві є деякі загальні правила користування річчю. Так, не можна вчиняти шкоду чи інші незручності іншим особам або користуватися річчю всупереч закону. Згідно з загальним правилом, обсяг користування, що здійснюється відповідно до закону, практично не обмежений, крім випадків, коли це випливає із закону, договору чи інших прав третіх осіб. Наприклад, користування може бути обмежене в інтересах сусіда або іншої особи, що має право на таке обмеження.Право користування річчю — найважливіша правомочність власника. В ній закладена можливість задовольняти його особисті, побутові, господарські та інші потреби. З цією метою потрібна річ і набувається. Власника цікавить не стільки сама по собі річ, володіння нею, скільки реалізація зазначеної правомочності.У Римі право власності найповніше проявлялося саме в правомочності користування. Власник міг робити зі своєю річчю все, що прямо не заборонено законом. Право користування він також міг переуступити іншим особам, зберігаючи за собою право власності. Так, власник міг передати свою річ за договором позички в тимчасове і безоплатне користування іншій особі. В цьому випадку він позбавлявся права користуватися своєю річчю, не одержуючи замість неї нічого. Позичальник користувався річчю не від свого імені, а від імені власника. За договором найму (це також форма користування, але видозмінена) право користування річчю переходило до наймача за певну винагороду.Право розпорядження - jus abutendi — полягало в тому, що власник міг визначати правову долю речі, тобто відчужувати усіма дозволеними способами, заповідати, встановлювати сервітути на користь інших осіб тощо. Володільці земельних наділів тривалий час не мали цієї правомочності і одержали її тільки в III ст. до н.е. за законом Спурія Торія. Відповідно до цього закону земельні наділи стали об'єктами недоторканої приватної власності, а володільці їх — приватними власниками. Повна свобода власності на землю означала не лише можливість безперешкодно і необмежено володіти нею, а й можливість відчужувати її. Поки земля була власністю роду, такої можливості не існувало.При вирішенні правової долі речі необхідно визначити її правовий статус, а також змінити його на свій розсуд тощо, тобто змінити або припинити відносини власності. Наприклад, змінити можна встановленням сервітуту на користь іншої особи, а припинити — одним із способів припинення права власності (фізичним знищенням речі, вилученням із цивільного обороту, відчуженням). Розумне фізичне знищення речі може бути тоді, коли з однієї речі виробляють іншу, тобто при специфікації. При цьому дійсно змінюється правовий статус речі — право власності на нову річ встановлюється відповідно до спеціальних правил. За іншими формами фізичного знищення речі право власності на неї припиняється. Вилучення речі з цивільного обороту також призводить до припинення права приватної власності на неї. Нарешті, відчуження може бути здійснено шляхом продажу, міни, дарування, передачі в позику, переходу права власності за спадкуванням тощо. В усіх цих випадках зміна правового статусу здійснюється за волевиявленням самого власника, тобто за його розпорядженням.Право розпоряджатися річчю може здійснюватися в різних правових формах за однієї неодмінної умови — воно не повинно суперечити закону. Цю правомочність власник також може передавати іншим особам. Наприклад, позбавлений можливості самому здійснити цю правомочність (хвороба, похилий вік тощо), він може доручити іншій особі продати річ тощо. У сукупності всі три правомочності (знаменита тріада) становлять зміст права власності, його сутність, хоча і не вичерпують всієї різноманітності прояву володарювання власника над річчю, його правового впливу на відносини влас-~ ностї. Право приватної власності є правом довільного ставлення до речі — lus utendi et abutendi. Головний інтерес римлян був спрямований на розвиток і визначення тих відно-син, які є абстрактними відносинами приватної власності. Отже, право приватної власності — це виключне право особи солодіти, користуватися і розпоряджатися річчю згідно зі своїми інтересами. Право є виключним тому, що воно неподільне, тобто належить тільки власнику, який ні з ким його не поділяє. Римляни називали право власності ще необмеженим, підкреслюючи цим повноту володарювання власника над річчю, ніби ніким не обмеженого. Насправді, право власності в Римі в усі часи певною мірою було обмеженим. Як один з проявів пануючого стану воно могло обмежуватися в інтересах держави, суспільства, на користь сервітутів, заста-водержця та інших прав на чужі речі, на користь сусідів.Таким чином, у римському приватному праві були обмеження правомочностей власника, але при цьому римські юристи (і деякі сучасні дослідники) трактували (трактують) право приватної власності як виключне і неподільне. Головним в їхньому розумінні зазначеного права було здійснення власником необмеженого володарювання над річчю. Інколи вони уточнювали, що це володарювання правове. Виходячи з цього, право власності трактується як володарювання особи над річчю, як відношення, що виникає між власником і річчю. Звідси їхня непохитність: змінити своє відношення до речі людина може лише сама і ніхто інший, тобто відносини власності мають усталений, непохитний характер, змінити який ніхто не може. В дійсності право власності, як будь-яке право, — це лише веління пануючого стану, інструмент, за допомогою якого регулюються відносини між людьми і передусім між станами. Відносини власності є суспільними і регулюються правом, на підставі чого вони стають правовими. Власник у процесі здійснення сного праия япасності вступає з особами, що його оточують у певні правові відносини. 3міст їх полягає в тому, що власник як суб'єкт права наділений певними правами (володіти, користуватися і розпоряджати-ся), як і всі, хто його оточує, зобов'язані не порушувати, дотримуватися^ поважати його права, тобто правам власника корег-причують обов'язки цих осіб. Порушником права власності може бути будь-яка особа із тих, хто оточує власника. тому

захист права власності засобами речових позовів,"а також саме право називають абсолютним. Отже, право власності — це не володарювання людини над річчю, не відношення між людиною і річчю, а лише веління пануючого стану.§ 5. Набуття і втрата права приватної власностіПравовим формам обороту власності римпяни надавали великого значення, оскільки при переміщенні власності завжди виникає питання про те, кому вона переходить, хто стає власником. Від цього залежала усталеність влади пануючого стану, її непохитність. Тому з найдавніших часів перехід права власності від однієї особи до іншої супроводжувався рядом Формальностей, без дотримання яких такий перехід юридичного значення не-мав.Римське право з найдавніших часів всі способи набуття права власності поділяло на первісні й похідні.Вважають, що історично раніше виник первісний спосіб, як такий, що грунтунтігя на давніх формах набуття права власності/первісний спосіб набуття права власності в тому, що право власності виникає вперше nfin прпгци волі колишнього власника/наприклад, земля, яка нікому не належала, стала власністю того, хто перший її став обробляти. Рибалка, який виловив рибу в річці (морі), став її власником, оскільки до цього риба нікому не належала. Ягоди або гриби, зібрані в лісі, — власність того, хто зібрав їх. Вперше виникає право власності також на річ, яку тільки що зробили. До первісного способу належить і конфіскація майна, оскільки у цьому випадку право власності у конфіскатора виникає проти волі колишнього власника. Те саме буде і при реквізиції та інших примусових переміщеннях власності.З розвитком цивільного обороту з'явився похідний спосіб. Похідний спосіб набуття права власності полягає в тому, що право власності переходить від однієї особи до іншої за їхньою взаємною волею, за їхнім бажанням. Проте основним титулом похідного способу є договір, хоча і не єдиним. До цього способу належить і перехід права власності за спадкуванням — спадкоємець може стати власником спадкового майна тільки за його згодою. Похідний спосіб набуття оснований на праві попереднього власника, виводиться з його права — звідси і назва способу.Як уже відзначалося, найдавнішим способом набуття права власності є первісний. Це загарбання нічийних речей (за-володіння); переробка речей; набуття права власності за давністю володіння; з'єднання і змішування речей.Загарбання нічийних земель (заволодіння) — occupatio геі nullius — спосіб набуття права власності, який свідчить про час його виникнення. Він виник тоді, коли навколо були ще неосвоєні землі, ліси тощо. Власником визнавався той, хто першим почав обробляти цю землю. Цим способом насувалося право на зібрані ягоди, плоди, коріння, вбитого звіра, виловлену рибу тощо. Об'єктами права власності за цим способом могли бути речі, які до заволодіння ні в чиїй власності не знаходилися і право власності на них взагалі не встановлювалося, тобто нічиї. Сюди ж відносилися речі, від права власності на які власник відмовився, — викинуті. Перший, хто підбирав таку викинуту річ, ставав її власником. Проте не можна змішувати викинуті речі з загубленими. Власник, що втратив володіння річчю, не втрачає права власності на неї, тому загублені речі не можуть бути об'єктом загарбання, оскільки не є нічиїми.Присвоєння нічийних речей обґрунтовувалося принципом, проголошеним ще Законами XII таблиць, — res nullius cedit primo occupanti — нічия (безхазяйна) річ слідує за тим, хто її першим захопив. Вороже майно вважалося безхазяйним і могло бути предметом оволодіння, але не все. Основна його частина ставала власністю державиОсобливий правовий статус визначався для скарбу — знайдені цінності, невідомо ким і коли заховані. Скарб також вважався нічиїм, оскільки не був відомий його власник, і переходив у власність того, хто його знаходив. Проте, якщо скарб знайдено на землі іншого володільця, то половина належала власнику земельного наділу, а друга — тому, хто знайшов.Переробка речей — specificatio — спосіб виготовлення, створення, вироблення нової речі з якого-небудь матеріалу Річ. зроблена майстром зі свого матеріалу, безсумнівно, належить майстру. Якщо ж вона зроблена з чужого матеріалу, го виникає питання- хто ж її власник? У Римі з цього приводу йшла тривала дискусія юристів, філософів та інших вчених. Виникли дві правові школи. Прихильники першої обґрунтовували висновок, що власником нової речі буде майстер, який її зробив; послідовники другої — доводили належність речі власнику матеріалу, з якого вона зроблена. Прихильники цих шкіл (їх називали відповідно прокуліанці і сабініанщ за іменами вчителів) не могли знайти спільної мови. 1 лише в праві Юстініана було зафіксовано компромісне рішення якщо нову річ можна знову перетворити в матеріал, з якого вона зроблена, то власником буде власник матеріалу, якщо ж ні, то право власності на неї буде належати її творцю — майстру Наприклад, чуже зерно мірошник перемолов у борошно, з чужого молока маслороб зробив масло. У цих випадках нові речі не можуть бути перетворені знову в матеріал, з якого вони зроблені. Отже, право власності на борошно і масло належить відповідно мірошнику і маслоробу Або із чужого золота зроблено браслет Браслет завжди можна знову перетворити в золото, тому право власності на браслет належить власнику золота.

Таке рішення проблеми на сьогодні не логічне, оскільки, виходить, що картина, написана на моєму полотні, також моя Це положення не було сприйнято наступними правовими системамиНабуття права власності за давністю володіння — usucapió — спосіб набуття, заснований на давності володіння майном, яке не належало його обладателю. Спочатку придбати право власності за давністю могли тільки римські громадяни і лише на манципні речі. Строк давності встановлювався протягом одного року для рухомих речей і двох років для нерухомих Претори розширили межі давнісного набуття, поширивши його й на інші кола населення. У праві Юстіні-ана були встановлені строки набувальної давності: три роки для рухомого майна і десять — для нерухомого. Проте для набуття права власності за давністю слід було дотримувати ■ ся певних умов- а) наявність правової основи володіння (купівля-продаж, дарування тощо, які мали місце, проте не призвели до виникнення права власності); б) добросовісність володільця, що не знав і не міг знати про незаконність свого володіння, в) безперервність володіння

протягом встановленого строку, г) сплив встановленого строку (три роки для рухомого майна і десять — для нерухомого)Крадені речі не могли переходити у власність за давністю володіння.З'єднання речей — accessio — мало місце у випадках, коли одна річ поглиналась іншою так, що не можна було їх розділити Наприклад, під час будівництва будинку використано колоду іншого власника. При цьому власність на приєднану річ переходила до власника основної речі, який зобов'язаний був відшкодувати власнику приєднаної речі (колоди) її подвійну вартість. Такі форми приєднання мали місце і при посіві, садінні, будівництві будинку на чужій землі Врожай, насадження і будинок ставали власністю власника землі за принципом superficies solo cedit — будова (і все вирощене, посаджене) переходить у власність того, кому належить земля Сюди ж відносилися намиви, припаї тощоЗмішування речей — це таке їх з'єднання, за яким неможливо встановити, яка з речей поглинула іншу Внаслідок змішування однорідних речей виникала спільна власність для двох або кількох власників. Приплід тварин, врожай саду та інші плоди на момент відділення їх від плодоносної речі, коли плоди стають окремою річчю, переходили у власність власника плодоносної речі.Основною правовою формою похідного набуття є договір ікупівля-продаж, позика, міна, дарування, найдавніша форма застави тощо), а також перехід права власності в спадщину В усіх цих випадках перехід права власності від однієї особи до іншої здійснюється за волевиявленням їх. право власності набувача грунтується на праві власності відчужувача. Проте для переходу права власності від відчужувача до набувача одного укладення договору недостатньо. Сам факт укладання договору права власності у набувача ще не породжував, він був лише правовою основою для його виникнення. Для перенесення права власності від відчужувача до набувача вимагалась фактична передача самої речі в формі манципації, поступки правом або традиції. Римське право суворо дотримувалось принципу: власність переноситься передачею, а не угодою — traditionibus dominia rerum, поп pactis nudis transferuntur. Тільки при поєднанні цих двох умов і фактична передача, що грунтувалась на правовій основі) право власності переходило від відчужувача до набувача.Манципація — mancipatio - символічний акт, за яким в присутності п'яти свідків квагаряупроходила фактична пере-дача речі відчужувачем набувачу. Спочатку вагар дійсно зва-жував метал, за який річ відчужувалась, але з появою карбованої монети зважування стало символічним і лише засвідчувало дійсність передачі права власності набувачу.Поступка правом — in jure cessio — виникла вже в преторському праві й являла собою уявний судовий процес Набувач вимагав річ. яку набув, стверджуючи, що вона належить йому. Відчужувач визнавав вимогу позивача. Претор, перед яким здійснювалась ця процедура, визнавав право власності за набувачем.Передача — traditio — більш проста, легка і доступна форма перенесення права порівняно з двома розглянутими вище формами передачі права власності, які були дуже громіздкими і зв'язували цивільний оборот. Така форма вже була в праві народів (jus gentium). Вона називалась traditio — традитя і полягала в передачі фактичного володіння річчю від відчужувача до набувача, тобто виконанні попередньої угоди, якою був договір купівлі-продажу, міни, дарування тощо. Для перенесення права власності засобом традиції мала значення підстава — causa justa possessionis, за якою передача здійснювалася Цією підставою і була взаємна воля, виражена в договорі, який мав передувати передачі речі. Традиція ж є лише її виконанням, заключним актом.Спочатку традиція в Римі застосовувалась тільки для не-манципних речей, набувачі яких не мали римського громадянства Проте вже за часів Юстініана традиція через її простоту і доступність повністю витискує як манципацію, так і поступку правом і стає пануючою формою набуття права власності.§ 3. Види права власностіДовгий час римляни визнавали найбільш давній, відомий ще за Законами XII таблиць вид права власності — квіритську власність — dominium ex jure Quiritium. Межі і зміст цього права були встановлені цивільним правом і свої витоки ведуть з глибокої давнини. Квіритоми спочатку називали тільки римських громадян, які відносилися до одноіменного старовинного роду, а квіритське право власності встановлювалося на особливо важливі з точки зору господарювання речі (рабів, землю, худобу, сервітути) і лише пізніше воно поширилося на інші речі. Характерним є й те, що спочатку його суб'єктами могли бути тільки римські громадяни, а потім — латини, оскільки вони одержали римську правоздатність у сфері майнових відносин — jus commercii.Іншою характерною рисою квіритського права власності були суворо встановлені форми набуття її: манципація і поступка права в ході процесу in jure cessio.Квіритська власність була лише римською, національною, мала замкнутий характер, кастові риси. Поки існувала Римська держава-місто, вона повністю відповідала його внутрішнім потребам, проте з виходом Риму за межі своїх міських стін вона стала гальмом розвитку цивільного обороту.Преторська, або бонітарна, власність — це власність, що одержала захист від претора, від лат. in bonis habere — мати в своєму добрі, тобто річ, придбана покупцем, стає його майном. Консервативний характер права квіритської власності не тільки не сприяв цивільному обороту, а й стримував розвиток права власності. Як відомо, об'єкти права квіритської власності могли відчужуватися лише засобами, встановленими для цього правовими формами, — манципацією і поступкою права —in jure cessio. Якщо ж річ набували без дотримання вимог зазначених форм, то право власності до набувача не переходило з усіма наслідками, що з цього випливали. Відчужувач речі залишався квіритським власником, а набувач ставав лише добросовісним володільцем без права на річ. Фетишизація правового формалізму в цьому випадку підривала усталеність цивільного обороту, породжувала невпевненість у приватних відносинах. Квіритський власник, що продав свою річ без дотримання формальних вимог ман-ципації, не міг

перенести на набувача речі своє квіритське право власника. За спливом певного часу відчужувач речі на підставі права квіритської власності, що формально зберігалося за ним, мав право вимагати повернення проданої ним речі, незважаючи на те, що вона фактично була передана продавцем покупцеві і продавець одержав за неї обумовлену ціну. Внаслідок формалізму римського права ця безпідставна і неправомірна вимога задовольнялася, що викликало справедливе обурення навіть пануючого стану.Виявивши невідповідність цивільної правової норми фактичним відносинам, що складалися, претор вдається до практичних цій для усунення цього протиріччя. В одному із своїх едиктів він проголошує, що надалі буде надавати захист покупцеві речі, який її набув без дотримання встановлених формальностей. Преторське правило, як таке, що відповідало інтересам рабовласників, поступово стає правовою нормою. Введення цього правила претором призвело до втрати значення поділу речей на манципні і неманципні, оскільки манципацію як спосіб набуття права власності фактично було визнано недоцільною.Отже, були усунені формальні обмеження квіритської власності. Паралельно виникла преторська власність. Для її захисту був встановлений спеціальний публіціанський позов.Дослідження останніх років підтвердили, що, крім квіритської, римське приватне право ніякої іншої власності не знало. Аргументація цих тверджень недостатньо переконлива, а сама проблема потребує додаткових досліджень.Власність перегрінів. Римляни змушені були вступати в цивільно-правові відносини з особами, які населяли територію навколо Риму і не мали статусу римського громадянина, — це так звані перегріни, тобто неримські громадяни Врешті-решт їхнє тривале безправ'я виявилося невигідним передусім римським громадянам і спричинилося до надання перегрінам певної правоздатності. У цивільно-правовій сфері перегріни підпорядковувалися місцевим правовим системам.На початку періоду республіки римляни змушені були допустити перегрінів до римської власності шляхом здійснення правочинів, насамперед з приводу рухомих речей і в інтересах самих римських громадян. Деяким общинам і окремим громадянам-перегрінам надавалося право брати участь в цивільному обороті римлян — jus in commercio.Внаслідок цього деякі перегріни набували власність у римських громадян і таким способом ставали власниками речей, які раніше були у власності тільки римських громадян. Однак до вільної участі в цивільному обороті римлян перегрінів все ж таки не допускали. Участь їх обмежувалася окремими правочинами: манципацією і літеральними договорами. Набуте право власності захищалося едиктами пере-грінського претора шляхом «фіктивних позовів», тобто при-пускалося, що перегрій став римським громадянином і тому на нього поширюються правові засоби захисту квіритської власності. Отже, права перегрінів порівняно з римськими громадянами були значно менше захищені. У багатьох випадках перегріни з приводу своїх речових прав вдавалися до володільницьких інтердиктів, що не завжди забезпечувало надійний захист. Першоджерела не дають інформації про інші правові засоби захисту прав власності перегрінів.Провінційна власність. Внаслідок розширення загарбницьких війн виникає провінційна власність на землю. Земля підкорених Римом народів є власністю римського народу (ager populi romani), тобто державною. Одна частина загарбаних земель поповнювала державний фонд і була власністю держави, інша — також переходила у власність Римської держави, але залишалася при цьому у володінні і користуванні підкореного народу. Рим в будь-який час міг припинити це володіння і користування, оскільки був власником землі.Земля з державного фонду передавалась у володіння і користування, але тільки римським громадянам. Володільцями величезних наділів провінційної землі були представники верхівки рабовласницького стану (оскільки тільки вони мали кошти і засоби для обробітку цих земель, що знаходилися далеко від Риму), одержували величезні прибутки від цієї провінційної власності за рахунок жорстокої експлуатації рабів і місцевого населення.У II ст. за володільцями провінційних земель було визнано право, яке позначалося терміном, близьким до володіння, а фактично це було право власності. Вони могли не тільки володіти і користуватися наділами, а й розпоряджатися ними. Вважають, що захист провінційних земель засобами володільницьких інтердиктів існував раніше — близько І ст. до н.е. Висока родючість провінційних земель, жорстока і безконтрольна експлуатація рабів і місцевого населення, як наслідок високий прибуток у поєднанні з розвитком обороту широко залучала наймогутніші сили римського населення до цих земель, збільшуючи їх величезні багатства.Провінційна власність на землю відрізнялася від квіритської на італійських землях головним чином тим, шо власники провінційних земель зобов'язані були вносити до скарбниці певні платежі, які не стягувалися з квіритських власників. Окрім того, в цивільному обороті власники провінційних земель користувалися тільки засобами права народів — jus gentium. Дія норм цивільного права на них не поширювалася, що значною мірою вивільнювало цивільний оборот у провінціях.Розвиток римського приватного права, особливо права приватної власності в класичний період, мало ряд важливих наслідків. Поступове зближення цивільного права і права народів, відмова від манципації, визнання простої традиції при відчуженні земель та іншого майна, а також усунення інших формальностей обороту зумовило розпад дуалізму між квіритською і бонітарною власністю. Відмінності між цими видами власності були усунені.Зростання потреб Римської держави у коштах зумовило поширення спеціального податку і на італійські землі. Крім того, була встановлена єдина форма публічної реєстрації земельного правочину на всій території Риму Все це призвело до усунення правових відмінностей між італійськими і провінційними землями.Отже, відмінності в правовому режимі різних видів власності за часів Юстініана повністю зникли. Натомість було вироблено єдине поняття права приватної власності — dominium ex jure private Характерними ознаками цього права

були належність власності приватним особам (фізичним і юридичним) і необмежені можливості отримання нетрудових доходів за рахунок експлуатації рабів та інших нижчих кіл вільного населення.§ 4. Спільна власністьВиключний характер права власності передбачав, що власником даної речі може бути тільки єдина особа. Якщо одна особа має повне право власності на дану річ, то інша не могла мати такого самого права на цю ж річ. Один власник речі виключає іншого такого ж власника. Кілька прав на одну й ту саму річ неможливі. Проте римські юристи, вивчаючи реальний стан справ, помітили, що на практиці часто виникають ситуації, за яких одна і та сама річ може бути власністю кількох особ, наприклад у випадках, коли річ переходить у спадщину до двох або кількох спадкоємців або якщо особа, що не має достатніх коштів для набуття певної речі, укладає договір з кількома іншими особами з метою придбати цю річ спільно. У таких випадках одна і та сама річ є власністю кількох осіб. Отже, погляди римських юристів щодо виключного характеру права власності суперечили дійсності, зумовивши необхідність пошуку пояснення цього факту.Ще давньоримський класик Сцевола висловлював ідею власності багатьох осіб на одну річ в ідеальних частках — pars pro indiviso (Д.50.16.25). Ця ідея мала подальший розвиток. Цельз-син говорив: «Не може бути власності або володіння двох в повному обсязі, але вони мають власність в частині на все тіло роздільно». Іншими словами, кожному із власників належить ідеальна частка речі, яку можна уявити подумки, а не фізично. Отже, не може бути кількох прав власності на одну й ту саму річ, проте одне право власності на одну і ту саму річ може належати кільком особам, і тоді наявне право спільної власності, яке римські юристи називали communio, condominium.Виходячи з вищевикладеної характеристики відносин власності Цельза, кожний із власників має. часткове право власності на всю річ в цілому, тобто кожний з них має право не на частину речі, а на частку в праві на річ. Таке розуміння права спільної власності означає, якщо річ буде зруйнована, зіпсована або якимось іншим чином її вартість зменшиться чи просто річ впаде в ціні, кожний із власників зберігає свою частку права на частку, що залишилася, чи на уцінену річ. Наприклад, будинок, що належав за правом спільної власності двом співвласникам, згорів, від нього залишилося всього кілька балок, вони належать двом співвласникам відповідно їхнім часткам права. Такі ж наслідки були й у випадках, коли ціна будинку збільшувалася. Проте не слід змішувати частку права на річ в цілому з реальною долею права корис тування, що належить кільком співвласникам. Наприклад, трикімнатний будинок належить двом співвласникам у рівних частках права — по 1/2 кожному. Ідеальна частка кожного буде становити 1/2 будинку. Кожному з них належить 1/2 права на будинок в цілому. При цьому реальна частка користування може бути іншою — одному дві кімнати із трьох, другому — одна із трьох. Отже, реальні й ідеальні частки не співпадають. Відносини спільної власності відповідають певним правилам.Оскільки річ в цілому і в усіх своїх частках належить всім власникам разом, то звідси випливає непорушне правило — розпорядження, володіння і користування річчю може здіснюватися тільки за згодою всіх співвласників. При цьому не має значення, кому і яка частка (більша чи менша) права належить. Всі співволодільці рівні в своєму праві здійснювати право власності. Якщо хоча один із них не згоден з прийнятим рішенням, воно не могло бути здійсненим. Кожне фактичне розпорядження усією річчю або хоча б найменшою її частиною стосується права спільної власності на всю річ в цілому, яке не належить нікому окремо, а тільки всім разом.Однак кожний із співвласників має право на свій розсуд розпоряджатися своєю часткою права спільної власності. Він може її продати, обміняти, передати в спадщину, подарувати і взагалі здійснити все, що не заборонено законом.Однак переважне право на придбання відчужувальної одним із співвласників своєї частки права в спільній власності належить іншим співвласникам. Тільки при відмові їх від придбання зазначеної частки співвласник-відчужувач має право продати свою частку будь-якій третій особі.Кожний із співвласників правомочний вимагати розділу спільної власності в будь-який час. Інші співвласники не можуть йому в цьому відмовити, якщо тільки негайний розділ не зашкодить самій речі.

§ 6. Захист права власностіПрактично вся могутність держави, в тому числі і правова, спрямована передусім на захист, збереження економічної основи свого існування — власності. Способи, методи, форми захисту права власності достатньо різноманітні (мал. 14) Розглянемо лише речово-правові засоби захисту її, які римське право розробило досить грунтовно. Це три спеціальних позови: віндикаційний, негаторний і публіціанський. Вони об'єднані загальною назвою — речові позови — actio in rem.Віндикаційний позов (віндикація) — rei vindicatio (vim di-cere) — спосіб оголошення про застосування сили. Віндикація — це витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого невласника. У Римі застосовувалася так звана необмежена віндикація, за якою річ витребовувалася від будь-якого фактичного володільця незалежно від правової підстави обладателя на володіння річчю за принципом — ubi rem meam invenio, ibi eam vindico — де свою річ знаходжу, там її вінди-куюОтже, відповідач за віндикаційним позовом — завжди фактичний володілець речі. Позивачем за цим позовом був тільки власник речі, володіння якою він втратив. Не мало значення, за своєю волею чи проти неї втратив володіння власник, важливо, що фактичний володілець річчю був хтось інший,але не власник. Таким чином, віндикаційний позов застосовувався для відновлення втраченого власником володіння річчю. При цьому власник, втративши в будь-який спосіб володіння річчю, не втрачав права власності на неї, що й було підставою для віндикаційного позовуВідповідальність за віндикаційним позовом полягала в обов'язку відповідача повернути річ з усіма її прирощеннями. Отже, віндикаційний позов мав суворо речовий характер, тобто завжди був спрямований на повернення речі, а не на її

еквівалента. Стосовно прирощень речі, то повернення їх зумовлювалося характером володіння відповідача. Добросовісний відповідач зобов'язаний був повернути прирощення тільки за період, коли він знав, що володіє чужою річчю. Недобросовісний відповідач був зобов'язаний повернути річ і всі прирощення до неї за весь період володіння. Здебільшого володіння річчю вимагало певних витрат (наприклад, харчі для рабів, корми тваринам тощо), без яких річ не могла існувати У таких випадках відповідач за позовом мав право вимагати від позивача відшкодування понесених витрат Ці витрати поділялися на гри види- 1) необхідні, без яких річ не могла існувати; 2) корисні, які поліпшували річ. але без яких вона могла існувати, наприклад при ремонті даху будинку (необхідні витрати) покрівля була замінена на ціннішу, якіснішу; 3) витрати розкоші, які тільки прикрашали річ.Добросовісний відповідач за позовом мав право на відшкодування необхідних і корисних витрат Витрати розкоші він міг забрати собі, якщо їх можна було відділити від речі, не tarn коди вши їй.Недобросовісний відповідач мав право лише на необхідні ритрати за весь час володіння. Тому при остаточному визначенні обсягу відповідальності відповідача за віндикаційним позовом ураховувалися і понесені ним витрати на утримання речі.Негаторний позов — actio negatoria — застосовувався для усунення перешкод, що заважали власнику нормально здійснювати своє право власності Позивачем був власник речі, якому хтось перешкоджав у який-небудь спосіб здійснювати право власності (наприклад, ходіння або проїзд по земельній ділянці без правової на те підстави) Як правило, відповідачем за негаторним позовом був той. хто претендував на користування в якомусь відношенні чужою річчю. Звідси й назва позову — actio negatoria — позов про заперечення. Водночас відповідачем за негаторним позовом міг бути * гой, хто в будь-який спосіб заважав власнику здійснювати своє право. Відповідальність за цим позовом зводилась до обов'язку порушника припинити неправомірні дії.Публіціанський позов — actio Publiciana — введений претором для захисту преторської (бонітарної) власності, за своєю конструкцією був таким самим, як і віндикащйний позов, що не міг застосовуватися для захисту власності, яка тільки виникла. Оскільки преторська власність за характером була нічим іншим, як добросовісним володінням, то публіціанський позов застосовувався також для захисту будь-якого добросовісного володіння. У зв'язку з цим інколи вважають, що цей позов був створений для захисту добросовісного володіння.РОЗДІЛ IX Права на чужі речі§ 1. Виникнення, поняття і види прав на чужі речіОдним із істотних обмежень права приватної власності є права на чужі речі, сукупність яких становить ще одну групу речових прав. Сутність прав на чужі речі полягає в тому, що суб'єкт цього права має змогу користуватися чужою річчю або навіть розпоряджатися нею. Римське приватне право знало три види прав на чужі речі: а) сервітути; б) емфітевзис і суперфіцій; в) заставне право (мал. 16). Найдавнішим правом на чужі речі є сервітути. Емфітевзис і суперфіцій. а також заставне право — це вже породження пізніших часів.Сервітути виникли в ті далекі часи, коли була общинна власність на землю. Земельні наділи, що передавалися у володіння окремій сім'ї, природно, не могли бути рівноцінними. Один наділ, наприклад, мав водоймище або пасовище, а інший — був позбавлений їх, що істотно знижувало його цінність, якість. Недоліки такого наділу компенсувалися за рахунок сусіднього: земля була спільною і володілець сусідньої ділянки зобов'язаний був надавати воду чи пасовисько володільцю земельної ділянки, позбавленого зазначених зручностей, переваг. Проте з встановленням приватної власності на землю задовольняти потреби однієї ділянки за рахунок сусідньої стало значно важче, а інколи просто неможливо. Можна було домовитися з сусідом про надання можливості користуватися водою чи пасовиськом або будь-якими іншими вигодами, але договір у такому випадку не був надійним правовим засобом для задоволення потреб однієї ділянки за рахунок іншої, оскільки мав суворо особистий характер і міг зобов'язати лише осіб, які його уклали. При зміні власника сусідньої ділянки цей договір втрачав силу. Крім того, контрагент у договорі мав право в будь-який час односторонньо відмовитися від зобов'язання, від укладення договору на наступний строк.Слід було знайти більш усталений засіб речового характеру. З цією метою римляни використовують давній досвід компенсації недоліків однієї земельної ділянки за рахунок сусідньої при общинній власності на землю. Вони встановлюють право власника земельної ділянки, позбавленої певних переваг, користуватися ними на сусідньому наділі незалежно від волі його власника. Таке право користування чужою землею в одному якомусь відношенні почали називати сервітутом, від лат. servire – служити. Пізніше такі права істотно поширились як засіб задоволення потреб.Преторська практика створила нові форми права на чужі речі – емфітевзис і суперфіцій. Крім того в цей період широкого розвитку дістало заставне право (право застави) – один з різновидів прав на чужі речі. Проте воно не є правом користування чужою річчю. Більш того, розвинуті форми застави взагалі не допускали права користування її предметом. Заставодержцю надавалося лише право певним чином розпорядитися предметом застави. Отже, право на чужу річ полягає не тільки в праві користування, айв праві розпорядження чужою річчю.Права на чужі речі знаходяться в певній колізії з правом власності, яке вони обмежують в міру свого обсягу Якщо суб'єкт сервітутного права має право взяти 20 відер води в сусіда або випасати 20 голів худоби на його пасовиську, то право власності сусіда обмежується в такому ж самому обсязі При цьому сервітути користуються пріоритетом. Конкуруючи з правом власності, вони виявляються сильнішими Влас ник зобов'язаний уступити вимогам, що випливають з сервітуту або іншого права на чужі речі. З припиненням права на чужу річ право власності поновлюється в повному обсязі. Разом з тим право на чужу річ за обсягом не може зрівнятися з правом власності, навпаки, воно

досить обмежене Проте це речове право на річ, а не право вимагати певної поведінки від власника цієї речі. Воно не залежало від волі власника предмета сервітута, який не міг його припинити або відмінитиРежим права на чужі речі був неоднаковим Ці права за обсягом і змістом істотно різнилися, хоча й мали багато спільного. Так, земельні сервітути мали багато спільного з емфітевзисом і суперфіцієм. але й істотно відрізнялися один від одного. Особисті сервітути практично були невідчужува • ними, а інші речові права можна було відчужувати і передавати в спадщину. Помітні були відмінності і в обсязі прав Суб'єкт сервітуту мав право користуватися чужою землею в одному або кількох відносинах, а емфітекарій користувався земельним наділом в повному обсязі. Права на чужі речі також надовго пережили своїх творців Поряд з іншими інститутами вони рецепіюються пізнішими правовими системами і дістають подальший розвиток.§ 2. Сервітути: поняття і видиПотреба в обслуговуванні однієї земельної ділянки за рахунок іншої виникала досить часто Наприклад, земельний наділ, який мае всі необхідні якості, зручності й переваги, після смерті власника перейшов до двох синів у спадщину. Його було поділено між ними в такий спосіб, що один з них — Клавдій змушений добиратися до своєї ділянки через ділянку брата Тіція. Брати мали добрі стосунки між собою, тому проблем з дорогою не виникало. Проте так могло продовжуватися до першої сутички між ними, після чого Тіцій міг заборонити брату проїзд через свій наділ до ділянки Клавдія. Передбачаючи таке, батько перед смертю встановив у заповіті сервітут на користь Клавдія на право проїзду через земельний наділ Тіція. Тепер уже право проїзду Клавдія не залежало від свавілля Тіція, навпаки, останній змушений був терпіти утискування своїх прав і інтересів, обмеження права власності за будь-яких обставин. Земельний наділ Тіція обслуговував ділянку Клавдія наданням проїзду Земельний наділ Клавдія почали називати пануючим, оскільки його обслуговували, а земельний наділ Тіція — обслуговуючим, бо він надавав послугу — проїзд. Звідси і назва сервітуту, оскільки один земельний наділ обслуговував інший, надаючи переваги, яких не мав останній. Сервітутні відносини виникали, як правило, між сусідами чи сусідніми земельними наділами, тому сервітутне право часто називають ще сусідським.Сервітут зберігався й тоді, коли власники мінялися. Якщо Тіцій продавав свій земельний наділ, право проїзду не лише зберігалося за Клавдієм, а й зобов'язувало нового власника землі надавати проїзд. Не припинявся сервітут і при зміні власника земельного наділу Клавдія. Наприклад, якщо Клавдій продавав свій наділ, то право проїзду по земельному наділу Тіція зберігалося і за новим власником землі. Суб'єктом сервітутного права був той, хто на певний момент був власником пануючого наділу (але не Клавдій як конкретна особа). Обтяжував сервітут не Тіція як такого, а власника, обслуговуючого земельний наділ, хто б ним не був.Отже, сервітут — це речове право користування чужою річчю в одних або кількох відносинах. За змістом сервітутне право було досить обмеженим. Римське право регламентувало сусідські відносини між власниками земельних наділів дуже детально і ретельно Сервітути встановлювалися, як правило, на право користування чужою землею (або іншою річчю) не лише в якомусь одному відношенні (право проїзду, право провозу вантажів, проходу, прогону худоби, право взяти 20 відер води, напоїти 20 голів худоби тощо), а саме в тому, недостатність якого відчуває пануючий земельний наділ (наприклад, нестача або відсутність води, пасовиська, дороги, інших необхідних в сільськогосподарському виробництві переваг).Проте для надання вигод, яких позбавлений пануючий земельний наділ, власник обслуговуючої ділянки не зобов'язаний був здійснювати які-небудь позитивні дії. Характерна особливість римського сервітутного права виражена в такому афоризмі: servitus in faciendo consisten; non potest — сервітут не може полягати в здійсненні яких-небудь позитивних дій (Д.8.1.15.1). Власник обслуговуючої ділянки зобов'язаний лише терпіти дії суб'єкта сервітутного права, не перешкоджати здійсненню їх, а в деяких випадках навіть створювати сприятливі умови для цього.Як вже зазначалося, спочатку сервітути як право на чужу річ виникли з відносин землекористування. Потім, коли вони поширилися і на інші (крім земель) речі, їх почали поділяти на земельні (предіальні) та особисті.§ 3. Земельні сервітутиГоловною особливістю земельних сервітутів є те, що їх предметом була земля. Це право користування чужою землею. Земля могла бути сільською або міською Звідси поділ земельних сервітутів на сільські й міські. Якщо предметом сервітуту була земля сільськогосподарського призначення, то і сервітут був сільським. Якщо право користування чужою землею було спрямоване на міську землю, то і сервітут був міським.У земельних сервітутах обов'язково передбачається два земельних наділи, безпосередньо сусідніх, з яких один обслуговує інший. Земельний сервітут повинен-а) забезпечувати інтереси і надавати вигоди пануючому земельному наділу (praedium dominans), бути корисним і обтяжувати обслуговуючий;б) забезпечувати своїми вигодами, перевагами, природними ресурсами постійне (а не періодичне, випадкове, безсистемне) обслуговування пануючого наділу Сервітут існує доти, поки досягається ця постійна мета. Якщо ж внаслідок яких-небудь змін досягнення цієї постійної мети буде неможливим, сервітут припиняє своє існування. Зміна суб'єктів сервітутного права не припиняла дії сервітутів, але могла призвести до поділу сервітутних прав. Наприклад, якщо пануючий земельний наділ переходив до кількох спадкоємців, то сервітутні права поділялися між ними, тобто якщо право напувати ЗО голів худоби перейшло до трьох спадкоємців, то кожний з них мав право напувати лише 10 голів.Земельні сервітути не обмежувалися ніякими строками. Вони могли переходити в спадщину, відчужуватися будь-яким способом разом із земельним наділом. Самостійним об'єктом правочинів вони не могли бути.

Основна мета земельних сервітутів — надолужувати недоліки однієї земельної ділянки за рахунок іншої — сусідньої. Між тим, майже кожний земельний наділ (поряд з певними перевагами і вигодами) мав і певні недоліки. Різноманітність їх зумовила таку ж саму кількість земельних сільських і міських сервітутів. Всі сусідські взаємовідносини земельних власників, що випливали з землекористування, регулювалися сервітутами. До земельних сільських сервітутів належали вироблені багатовіковою практикою дорожні й водні сервітути Серед них найпоширенішими були найдавніші: а) право проходу пішки проїзду верхи на коні або на носилках — iter; б) право прогону худоби — actus; в) право проїзду возом з вантажем — via; г) право водопроводу — aquae-ductus. Пізніше почали розвиватися нові сільські сервітути: право брати воду — aquae haustus; право прогону худоби на водопій — pecoris ad aquam appulsus; право випасу худоби — jus pascendi. Сюди ж відносилися сервітути на право обпалювання вапна, добування піску та ч (Д.8.3.1, Д.8.3 7, Д.8.3.12).Сервітути, що випливали з землекористування міською землею, називалися міськими — jura praediorum urbanorum. Найпоширенішими серед них були: а) право робити собі дах або навіс, вторгаючись при цьому в повітряний простір сусіда — servitus protegendi; б) право спирати колоду на чужу стіну — servitus tigna immitendi; в) право прибудовувати будівлю до чужої стіни або спирати її на чужу опору — servitus oneris ferendi. Ще пізніше серед міських сервітутів одержали розвиток нові сервітути: а) право стоку дощової води — servitus stillicidii; б) право спуску води — servitus fluminis; в) право проведення каналу для нечистот — servitus cloacae; г) право вимагати усунення перешкод, які можуть зіпсувати вид -servitus ne prospectui offendatur; д) право вимагати, аби не були забудовані вікна — servitus ne luminibus officiatur. e) право зведення будови не вище встановленої висоти -servitus altius non tollendi (Д.8.2.2.3).Разом з названими нерідко користувалися сервітутами протилежного змісту. Той, у кого був зазначений сервітут, міг. наприклад, збудувати будинок на пануючому наділі вище встановленої висоти, звести будівлю перед вікнами сусіда (Д.8.2.27.1).§ 4. Особисті сервітутиЗдатність сервітутів заповнювати вади однієї земельної ділянки за рахунок іншої зробили їх зручним і ефективним засобом задоволення майнових потреб однієї особи за раху нок майна іншої. Вони вийшли за межі землекористування поширившись на інші речі. Сервітути на право користувач ня чужою річчю або майном в інтересах конкретної фізичної (і юридичної) особи дістали назву особистих. їх встановлювали на рухоме і нерухоме майно довічно для фізичних осіб або на час існування юридичної особи. Могли бути обу мовлені й коротші строки. Отже, особисті сервітути обмежувалися певними строками.Особисті сервітути відрізнялися від земельних об'єктом, суб'єктом і строками. Об'єкт земельних сервітутів — земля, особистих — інші речі: суб'єкт — власник пануючого земельного наділу (незалежно від того, хто ним був), суб'єктом особистого сервітуту є саме та особа, на користь якої він був встановлений. Особисті сервітути не підлягали відчужуванню, оскільки їх встановлювали в інтересах конкретної особи і нікого іншого. Земельні сервітути не обмежувалися строками, а особисті сервітути, як правило, були довічними або встановлювалися на строк існування юридичної особи.Римське право знало такі види особистих сервітутів.Узуфрукт — usufructus — речове право певної особи користуватися і вилучати прибутки з чужої неспоживчої речі без зміни її субстанції. Отже, узуфруктуарій мав право володіти і користуватися чужою річчю в повному обсязі, одержувати від неї плоди як природні, так і цивільні, надавати узуфрукт іншим особам за винагороду або без неї. Узуфрукт не міг відчужуватися і переходити в спадщину. Він припинявся зі смертю узуфруктуарія.Узуфруктуарій був зобов'язаний користуватися річчю добросовісно і з належною турботою. Він не міг змінювати річ ні за яких обставин, навіть якщо б така зміна поліпшила річ; він відповідав перед власником за навмисне або необережне пошкодження речі.Найчастіше узуфрукт встановлювався заповітом, яким батько, наприклад, призначав сина спадкоємцем маєтку, а на користь своєї дружини (матері спадкоємця) встановлював сервітут на половину маєтку. Це означало, що після смерті батька власником маєтку ставав син, але його право власності обмежувалося рівно наполовину на користь матері, яка мала право довічно (поки жива) одержувати половину прибутків від маєтку Після смерті матері право власності сина поновлювалося в повному обсязі.Узус — usus — речове право користування чужою річчю без отримання прибутків. Узуарій міг лише користуватися чужою річчю, проте не мав права на плоди від неї. По суті, це було не користування, а лише володіння. Однак римське право вважало цей сервітут правом користування, оскільки узуарій міг користуватися плодами речі для особистих погреб, проте не мав права одержувати доходи від неї. Узус відрізнявся від узуфрукта значно меншим обсягом прав.Крім зазначених, широко застосовували сервітути на право користування чужими приміщеннями — habitatio — і на право користування послугами рабів або тварин для задоволення власних потреб — орегае servorum vel aminalium. Так, спадкодавець, заповідаючи сину дім, міг надати своїй дружині право проживати в цьому будинку доти, поки вона жива. Право власності сина на будинок обмежувалося обсягом сервітутного права його матері. Можна було також встановити право користування послугами рабів або тварин для задоволення своїх потреб.§ 5. Виникнення, втрата і захист сервітутівСервітути встановлювалися різними способами. На початку республіки сервітут міг бути придбаний за давністю — здійснення протягом двох років призводило до встановлення права на нього. Проте цей спосіб швидко був відмінений.Частіше сервітути встановлювалися в заповіті спадкодавця. Право користування чужою річчю могло бути встановлено судовим рішенням при розділі, наприклад, земельного наділу між двома братами. У класичний період знову почали

встановлювати сервітути за давністю, проте були обумовлені інші строки — 10 років між «присутніми» і 20 років між «відсутніми». Сервітути встановлювалися також договором і законом.Сервітути припинялися такими ж самими способами, як і набувалися. Право користування чужою річчю могло припинятися в разі тривалого невикористання — шляхом пога-шальної давності. Суб'єкт сервітута міг сам відмовитися від свого права користування чужою річчю. Сервітут міг припинитися і в разі поєднання в одній особі власників пануючого і обслуговуючого наділів. Особисті сервітути припинялися смертю правомочної особи або зменшенням його правоздатності.Для захисту сервітутів існував спеціальний позов, що надавався суб'єкту сервітута проти будь-кого, хто заважає йому здійснювати сервітутні права. Цей позов протилежний нега-торному позову. Позовні вимоги спрямовувалися на поновлення сервітутних прав.§ 6. Емфітевзис і суперфіційУтвердження права приватної власності на землю і концентрація її у небагатьох землеволодільців призвели до виникнення ще двох видів прав на чужу землю. Виникненнявеликих приватних землеволодінь зумовило розвиток довгострокової і успадковуваної оренди, оскільки землево-лодільці не могли лише самі обробляти землю. Проте договірна оренда не могла достатньою мірою забезпечити захист інтересів орендарів від посягань третіх осіб. Тому преторська практика виробила спеціальні позови для захисту прав орендарів, які фактично перетворили договірну оренду в речове право користування чужою землею. При цьому використовували досвід сусідніх народів (Греції, Єгипту, Карфагена), де вже широко застосовувалися речові права користування чужими землями. На основі цих двох інститутів Юсті-ніан створив новий правовий інститут користування чужою землею — емфітевзис — emphyteusis. Одночасно одержує розвиток передавання міських земель під забудову в довготривалу оренду — суперфіцій — superficies. Відмінність між цими двома інститутами полягала в тому, що за емфітевзисом земля передавалася для обробітку в разі виробництва сільськогосподарської продукції, а за суперфіцієм міська земля передавалася під забудову.Емфітевзис. Остаточне усталення цього інституту в римському праві було зумовлено прагненням перетворити необроблювані великі наділи землі в продуктивні сільськогосподарські угіддя. Він мав відбиток італійського і східного емф-ітевзису і вважався вічною орендою, яка надавала право на річ, що захищалось спеціальним позовом. Отже, емфітевзис — довгострокове, відчужуване і успадковуване право користування чужою землею сільськогосподарського призначення. Це право не було обмежене ніякими строками, тому його називали вічним правом. Проте в першоджерелах зустрічаються висловлювання, що емфітевзис не може бути встановлений на строк понад дві тисячі років. Встановлювався емфітевзис договором та іншими правочинами. Так, між римськими юристами йшли жваві спори про те, чи є емфітевзис договором купівлі-продажу чи найму. В імператорський період дійшли висновку, що це відносини особливого роду, які встановлювалися спеціальним договором — емфі-тевзисним контрактом.Спочатку емфітевзис установлювався у формі «емфітевтич-ного продажу», за яким наймачу передавалося право користування землею. Останній сплачував помірну ціну і зобов'язувався щорічно виплачувати орендну плату грошима або натурою. Емфітевзис міг установлюватися також й іншими правочинами.Суб'єкт емфітевзиса (емфітевта) мав досить широкі права. Формально він не був власником землі, мав тільки право користування нею. Однак фактично він здійснював усі правомочності власника (володіння, користування і розпорядження в повному обсязі) в межах повного сільськогосподарського виробництва, тобто не був обмеженим ніякими рамками. Емфітевта міг змінювати господарське призначення землі (тільки не погіршувати), встановлювати на неї заклад і сервітути. Як володілець він користувався володільницьким захистом, тобто володільницькими інтердиктами, і одночасно як правомочний власник — петиторними позовами.Права емфітевзису переходили в спадщину як за заповітом, так і за законом. Емфітевзис міг бути подарований будь-якій третій особі. Проте емфітевта повинен був повідомити про це власника землі, оскільки останньому належало переважне право на купівлю емфітевзису. Якщо власник землі відмовлявся від свого переважного права, то емфітевта міг продати свої правомочності будь-якій третій особі, але 2% ціни землі йому належало передати власнику її.Обов'язки емфітевти полягали в добросовісному і сумлінному веденні господарства, якісному обробітку землі. Він зобов'язаний був платити всі належні податки, виконувати інші державні й громадські повинності. Основний обов'язок емфітевти — виплата щорічної ренти (грошима або натурою), яка, як правило, була нижчою від плати за наймом.Емфітевзис міг бути припинений, якщо емфітевта істотно погіршував земельний наділ, протягом трьох років не сплачував ренти та публічних податків. Для захисту своїх прав він мав спеціальний вектигальний позов. Власник землі також мав позов проти емфітевти.Суперфіцій. За загальним правилом все пов'язане з землею належить власнику землі. Відповідно до цього будівлі та інші споруди, зведені на чужій землі, належали власнику земельної ділянки. Однак розширення міст вимагало нового будівництва, для якого вільних земель не було. Для розв'язання цього протиріччя римляни за аналогією з емфітевзисом міські й державні, а потім і приватні землі почали передавати в довгострокову оренду для забудови. За Юстініаном, суперфіцій — довгострокове, відчужуване і успадковуване право користування чужою землею для забудови. Право власності на споруджену будівлю належало власнику земельної ділянки за правилом superficies solo cedit — будівля слідує за землею. Суперфіціарій мав право користуватися і розпоряджатися зведеним на чужій землі будинком чи іншою спорудою на свій розсуд: право продати, подарувати, обміняти, здати в найм тощо переходило в спадщину і ніякими строками не було обмежене.

Суперфіцій зобов'язаний був виплачувати власнику землі поземельну ренту, а в державну скарбницю — встановлені податки та інші платежі. Суперфіцій припинявся так само, як і емфітевзис. Захищалось право суперфіція всіма засобами захисту прав власника. Крім того, був створений ще спеціальний інтердикт для захисту суперфіція.

Семінарське заняття № 5. Загальні положення про зобов'язанняЧАСТИНА ТРЕТЯ ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВОРОЗДІЛ X Загальне вчення про зобов'язання§ 1. Поняття зобов'язання та його роль у цивільному оборотіЗобов'язальне право є основним розділом римського (і будь-якого іншого) приватного права. Воно регулює майнові відносини в сфері виробництва і цивільного обороту. Предмет зобов'язального права — це певна поведінка зобов'язальної особи, її позитивні чи негативні дії.У джерелах римського права зобов'язання — obligatio — визначається так.1. Зобов'язання є правовими ланцюгами, що примушують, нас щось виконати відповідно до законів нашої держави — obligatio est juris vinculum quo necessitate abstringimur alicujus solvendae rei secundum nostrae civitatis jura (Д. 1.3.13).2. Значення зобов'язання полягає не в тому, щоб зробити нашим який-небудь тілесний предмет або який-небудь сервітут, а щоб зв'язати перед нами іншого в тому відношенні, аби він нам що-небудь дав, зробив або надав — oblifationum substantia non in eo consistit, ut aliquid corp s nostrum aut servitutem nostram faciat, sed ut alium nobis obstringat ad dandum aliquid vel faciendum vel praestandum (Д.44.7.3).До виникнення зобов'язання боржник абсолютно вільний: не обтяжений ніякими обіцянками, не обмежений у своїй поведінці. Вступивши в зобов'язання, він певним чином обмежує себе, обтяжує обіцянками, обмежує свою свободу, покладаючи на себе правові обов'язки, правові пута. Саме тому у визначеннях зобов'язань римські юристи наголошують на ланцюгах, кайданах, путах тощо. За Законами XII таблиць в найдавніші часи до несправного боржника дійсно застосовувались кайдани і пута. Таблиця III Законів містить норму, відповідно до якої кредитор у разі невиконання зобов'язання боржником має право забрати його в свій дім інакласти на нього колодки або ланцюги вагою не менше, а якщо забажає, то й більше15 фунтів. Отже, зобов 'язання — це правове відношення, через яке одна сторона (кредитор) має право вимагати, щоб друга сторона (боржник) що-небудь зробила (faceré), дала (dare) або надала (praestare). Боржник зобов'язаний виконати вимогу кредитора.Зобов'язання — це складне юридичне поняття, правовідно-шення, в якому сторонами є кредитор і боржник, а змістом — права і обов'язки сторін. Сторона, що має право вимагати, називається^крїідитором, а сторона, зобов'язана виконати вимогу кредитора, — боржником. Зміст вимоги кредитора є його правом на певну поведінку боржника, яка може проявлятися В\якій-небудь позитивній чи негативній дії. Тому предметом зобов'язання завжди є дія, що має юридичне значення і має правові наслідки. Якщо дія не має правового характеру, то вона не може мати юридично значимого зобов'язання. Різноманітність господарсько-економічних дій римляни поділяли на три групи: dare — дати, praestare — надати, faceré — зробити. Цією тріадою і визначається зміст зобов'язання (порівняйте: зміст права власності також визначається тріадою — володіння, користування і розпорядження). Будь-яка дія боржника обумовлена однією з вимог кредитора: дати, надати або зробити.Проте в чистому вигляді зобов'язань, де кредитор має тільки право, а боржник тільки обов'язок, виникає порівняно не багато. Вони дістали назву односторонніх, оскільки одна сторона має тільки права, а друга — несе тільки обов'язки. На практиці переважають зобов'язання, де кожна із сторін має певні права і несе відповідні обов'язки. їх називають двосторонніми. Прикладом одностороннього може бути договір позики грошей: позикодавець має тільки право вимагати повернення грошей і не несе ніяких обов'язків, а боржник (позичальник) несе тільки обов'язки — повернути своєчасно борг. У нього немає ніяких прав відносно кредитора. Прикладами двосторонніх зобов'язань можуть бути договори купівлі-продажу, найму, доручення тощо. У договорі купівлі-продажу продавець має право вимагати сплати ціни, але він також зобов'язаний передати покупцеві продану річ;У двосторонніх зобов'язаннях права і обов'язки між сторонами можуть розподілятися рівномірно і нерівномірно. Якщо права і обов'язки кредитора відповідають правам і обов'язкам боржника, то таке зобов'язання називається сіна-лагматичним, або сіналагма.Як і всяке правовідношення, зобов'язання підлягає захисту з боку держави. Проте римське право знало зобов'язання, які не підпадали позовному захисту, тобто зобов'язання існувало, проте примусити боржника до його виконання з боку держави було неможливо. Так було з зобов'язанням, за яким сплив строк позовної давності, про що свідчили пакти та ін. Вони дістали назву натуральних.У сфері майнових відносин зобов'язання займають провідне місце. Вони опосередковують усі сфери виробництва, переміщення і розподілу товарів. Виробництво, будівництво, транспортування, цивільний оборот товарів, побутове

обслуговування населення, цивільно-правові операції з руху товарів здійснюються в формі цивільно-правового зобов'язання. Зобов'язання пронизують сферу майнових відносин в будь-якому суспільстві й в усі часи. У наш бурхливий час кожний громадянин щодня і багаторазово вступає в зобов'язально-правові відносини. Звертаючись за задоволенням своїх особистих і побутових потреб до сфери обслуговування, культури,, охорони здоров'я тощо, він здійснює багато цивільно-правових дій, що породжують зобов'язання. Громадянин, що вчинив злочин або проступок, яким заподіяв майнову шкоду іншим особам, зобов'язаний цю шкоду відшкодувати, тобто виконати вимоги кредитора — це також зобов'язання. За свої неправомірні дії, якими заподіяна майнова шкода іншим особам, несуть відповідальність й організації —^юридичні особи.Отже, сфера застосування і впливу зобов'язань у цивільно-правовому обороті будь-якого суспільства на будь-якій стадії його розвитку досить велика. Це певною мірою стосується і Стародавнього Риму. Римські юристи ретельно розробили процес регулювання зобов'язально-правових відносин, договірну і позадоговірну майнові системи. їхні договірні відносини відзначаються своєю витонченістю, логічністю й гармонійністю.Разом з тим не слід перебільшувати роль зобов'язань, однак не забувати й про те, що саме зобов'язання були найдосконалішим засобом нещадної експлуатації нижчих кіл населення. Докласичне і класичне римське право ставить боржника в абсолютно безправне становище, в повну залежність від кредитора. Ні одне законодавство пізнішого періоду не ставило боржника в таку жорстоку і нещадну залежність від кредитора-лихваря, як законодавство Стародавніх Афін і Риму.Римське зобов'язальне право застосовувалось в більш пізніх правових системах. Основні його поняття зберігають життєздатність і в сучасному приватному праві. Отже, зобов'язанням є право кредитора вимагати від боржника здійснювати певні дії або утримуватися від здійснення яких-небудь дій.§ 2. Підстави виникнення зобов'язаньВажливо усвідомити, як складалися правовідносини, внаслідок яких один (кредитор) мав право, а інший мав обов'язки, іншими словами, з чого виникали зобов'язання Відповісти на це запитання можна коротко — зобов'язання виникали з юридичних фактів.Факт — від лат. factum — зроблене — означає дійсну, не видуману, реальну подію abo піку землетрус, народження людини, укладення договору, вчинення злочину або проступку, вступ до шлюбу, прогулянка в лісі тошо. Це дії чи події, що мали місце в дійсності. Проте одні з них мають значення, а інші — ні. Факти, що мають правове значення, які мають певні правові наслідки, називаються юридичними (народження людини, вчинення злочину чи проступку та ін.). Факти, що не мають правових наслідків, не відносяться до юридичних (прогулянка в лісі, відаідування родичів тощо).Юридичні факти поділяються на події та дії (мал. 18). Ті з них, які настають незалежно від волі людини, називаються подіями (смерть, народження людини, землетрус та інші стихійні дії сил природи). Такі події, як смерть, народження тощо, завжди мають правове значення, відповідно вони завжди є юридичними фактами. Землетрус, урагани, повені та інші стихійні лиха не завжди мають правове значення, а тому не завжди є юридичними фактами. Наприклад, землетрус зруйнував будинок, який був застрахований. Цей факт дає право власнику будинку вимагати відшкодування заподіяних збитків, отже, цей факт юридичний. Якщо ж землетрус не спричинив ніякої шкоди певній особі, то для неї факт землетрусу не має юридичного значення.Дії — це факти, які настають за волею людей. Вони можуть мати протиправний характер або правомірний. Перші порушують чинний закон, інші відповідають йому.Дії, які здійснюються відповідно до чинного законодавства, називаються правомірними, а ті, що порушують його, — неправомірними.Правомірні дії спрямовані на досягнення певного правового результату (на виникнення, зміну або припинення прав і обов'язків), називаються правочинами, наприклад продати, купити, обміняти, подарувати, здати в оренду, заповісти, вступити до шлюбу тощо.Як правило, встановлення, зміна або припинення прав і обов'язків для певних осіб настає за їх згодою, за їх бажанням, тобто за їх волею (волевиявленням). Такі правочини називаються двосторонніми, оскільки для виникнення їх необхідне волевиявлення двох сторін, наприклад договори, пакти. Без згоди іншої сторони не можна укласти договір, а якщо він все ж буде укладений незважаючи на волю будь-якої із сторін, то такий договір буде недійсним.Якщо права і обов'язки виникають, змінюються або припиняються за волевиявленням однієї сторони, правочини називаються односторонніми, наприклад, заповіт, ведення чужої справи без доручення та ін.Двосторонні правочини — це і є договори. Проте не слід змішувати поняття односторонніх правочинів, односторонніх зобов'язань і односторонніх договорів, так само як і двосторонніх правочинів, двосторонніх зобов'язань і двосторонніх договорів.Одностороннім називається договір (зобов 'язання), в якому одна сторона має тільки право (і ніяких обов'язків), а друга несе тільки обоє 'язки (і ніяких прав), наприклад договір позики, а двостороннім — договір (зобов 'язання), в якому кожна із сторін має права і обов 'язки, наприклад договір купівлі-прода-жу.Отже, критерієм розмежування дво- і односторонніх договорів (зобов'язань) є розподіл прав і обов'язків між сторонами. Односторонній — це той правочин, що виникає за волевиявленням однієї сторони (заповіт), а двосторонній — той, що виникає за волевиявленням двох сторін (договір).Критерієм розмежування дво- і односторонніх правочинів є кількість сторін, що висловлюють свою волю на їх виникнення.Неправомірні дії поділяють на три види- а) приватні порушення; б) проступки; в) злочини. Нас цікавлять саме цивільні правопорушення, тобто ті, що порушують цивільний закон або договір. Цивільне правопорушення, яке порушує

договір, називається договірним цивільним правопорушенням (наприклад, відмова від уплати купівельної ціни, орендної плати, заподіяння шкоди майну, взятому в найм) Цивільне правопорушення, яке порушує права чи інтереси особи, з якою порушник не знаходиться ні в яких договірних відносинах, дістало назву позадоговірного, або деліктного. Наприклад, Тіцій підпалив будинок Люція, вбив його раба або заподіяв будь-яку іншу майнову шкоду. Тіцій і Люцій ні в яких договірних відносинах між собою не були, але Тіцій порушив права Люція — це і є позадоговірне правопорушення, або делікт.Різноманітність юридичних фактів є підставою виникнення зобов'язань. Наприклад, договір як двосторонній право-чин — юридичний факт, з якого виникає зобов'язання. Наприклад, сторони домовилися про будівництво будинку. Підрядчик зобов'язується побудувати будинок і передати його замовнику. Замовник, в свою чергу зобов'язується прийняти збудований будинок і оплатити всі будівельні роботи. Він має право вимагати від підрядчика виконання будівельних робіт; підрядчик же зобов'язаний виконати вимогу замовника — це і є зобов'язання.Так само виникають зобов'язання й з односторонніх пра-вочинів, деліктів та інших позадоговірних правопорушень. Ці юридичні факти, які є підставою виникнення зобов'язань, римляни згрупували в чотири групи: а) з договорів — ex contractu; б) ніби з договорів — quasi ex contractu; в) зобов'язання виникають з деліктів — ex delicto, г) ніби з деліктів — quasi ex delicto. Звідси основний поділ зобов'язань* ті, що виникають з договорів, — договірні, а ніби з договору, делікту і ніби з делікту, — позадоговірні (мал. 19).Необхідно чітко усвідомлювати зміст наведених категорій з теорії зобов'язального права, щоб вільно ними володіти. Договір — це акт, з якого виникає зобов'язання, правочин (двосторонній), а зобов*язання — це правовідносини. З будь-якого договору виникає зобов'язання, проте~не~всякезобов'язання є договором оскільки зобов'язання може також виникати з деліктів і ніби з деліктів, а також ніби з договорів: На практиці інколи договори та зобов*язання вживають як поняття однозначні. Однак це неправильно. Відмінність між правочином і договором полягає в тому, що правочин — поняття ширше, ніж договір, яке включає в себе одно- і двосторонні правочини. Із двосторонніх правочинів (договорів) завжди виникають зобов'язання, а з односторонніх — не завжди, наприклад із заповіту зобов'язання не виникає. Правочин — дія правомірна, а делікт — неправомірна.§ 7. Припинення зобов'язання, крім виконанняНормальним способом припинення зобов'язань є його виконання (мал. 22). Проте в діловому житті зустрічалися випадки, коли зобов'язання могло припинитися, крім виконання: новація, залік, смерть однієї із сторін в особистих зобов&заннях, які були тісно пов'язані з особою кредитора або боржника, випадкова неможливість виконання зобов'язання.Новація — поуагіо — це договір, який відміняв дію раніше укладеного договору і породжував нове зобов'язання. Новація погашала дію раніше існуючого зобов'язання за умови, що: а) новація укладалась саме з цією метою — погасити попереднє зобов'язання; б) у ньому був новий елемент порівняно з попереднім зобов'язанням. Цей новий елемент міг виразитися в зміні підстав (наприклад, борг із позики перетворювався в борг купівлі-продажу), змісту (замість передавання речі в найм вона вважалась переданою в позичку) тощо. Якщо ж змінювалися сторони в зобов'язанні, то це вже була поступка вимогою або переведення боргу.Залік — compensatio. У господарському житті інколи складалось так, що між одними і тими самими суб'єктами виникало кілька зобов'язань і при цьому деякі з них були зустрічними. Наприклад, Тіцій продав Люцію земельну ділянку з відстрочкою платежу на рік за дві тисячі динарій. Протягом цього року у Тіція виникла гостра потреба в грошах. Вимагати від Люція сплати боргу він не міг, оскільки строк платежу ще не настав. Тіцій попрохав у Люція одну тисячу динарій в борг на півроку. Договір було укладено. Отже, між суб'єктами виникло два зобов'язання, обидва грошові, обидва «спілі» — строк платежу за обома зобов'язаннями наставав приблизно одночасно. Обидва зобов'язання зустрічні, бо права вимоги, що випливають з них, взаємні — кредитор за першим зобов'язанням має право вимоги до боржника, а за другим — боржник має право вимоги до кредитора.При остаточному розрахунку за такими зобов'язаннями застосовувався взаємний залік. Люцій заборгував Тіцію двітисячі динарій, проте Тіцій також заборгував Люцію одну тисячу динарій. Тому немає потреби здійснювати повні розрахунки за обома зобов'язаннями, можна скористатися заліком. Люцій сплачував Тіцію тільки одну тисячу динарій, оскільки мав право вимагати сплати не двох тисяч, а з урахуванням і свого боргу. Таким чином, обидва зобов'язання погашалися одночасно і припинялися невиконанням.Для застосування заліку необхідно було дотримуватися встановлених правил: а) вимоги зустрічні; б) дійсні; в) однорідні (гроші на гроші, зерно на зерно тощо); г) «спілі», тобто за обома зобов'язаннями наставав строк платежу; д) безспірні.За загальним правилом смерть однієї із сторін не припиняє зобов'язання, оскільки на спадкоємців переходять як права, так і борги. Проте у випадках, де особистість боржника має особливе значення (наприклад, аліментні зобов'язання), смерть аліментозобов'язальної особи (аліментопра-вомочної) припиняє зобов'язання. Крім того, тут слід зауважити, що борги, які випливали з деліктів, також не переходили в спадщину. Проте, якщо внаслідок делікту спадкоємці збагатилися, збагачення підлягає вилученню, до складу спадщини воно не повинно було входити. Хоча за сам делікт спадкоємці відповідальності не несли (Д.3.6.5).Зобов'язання також припиняється, крім виконання, якщо наставала випадкова неможливість виконання — impossibillium. Вона могла бути фізичною і юридичною. Фізична наставала тоді, коли предмет зобов'язання випадково гинув, а юридична —коли предмет зобов'язання вилучався з обігу. Наприклад, укладено договір про продаж раба,

проте після його укладення раба викупили на свободу. Наставала юридична неможливість виконання, оскільки проданий раб став вільним, а вільна людина не може бути предметом обігу.§ 3. Сторони в зобов'язанніДавньоримське зобов'язання мало суворо особистий характер, стосувалось тільки тих осіб, які його укладали. Це був суворо особистий зв'язок між кредитором і боржником, а на третіх осіб він не поширювався. Особистий характер зобов'язання виявлявся в тому, що правове відношення виникало лише між кредитором і боржником. Спочатку зобов'язання було абсолютно невідчужуваним. Кредитор не міг передати свої права, а боржник перевести свої обов'язки на інших осіб. У зв'язку з суворо особистим характером зобов'язання в нього не можна було вступити через представника. Права і обов'язки, встановлені зобов'язанням, не відносилися до третіх осіб, що не приймали участі в зобов'язанні.Із наведеного вище випливає, що в зобов'язанні дві сторони — кредитор і боржник. Інколи виникали зобов'язання багатосторонні, в яких брали участь більше двох осіб (наприклад, договір товариства). Однак переважали двосторонні зобов'язання.Наявність у переважної більшості зобов'язань тільки двох сторін (кредитора і боржника) зовсім не означає, що в кожному з них бере участь тільки дві особи — по одній на стороні кредитора і боржника. Може бути й так, проте можуть бути зобов'язання, в яких беруть участь більше число, множинність осіб. У цьому випадку можливі принаймні три варіанти, коли на стороні кредитора:а) одна особа, а на стороні боржника кілька. Наприклад, за одним договором кредитор дає позику трьом братам, кожному певну суму (один кредитор і кілька боржників);б) кілька осіб, на стороні кредитора, а на стороні боржника одна. Наприклад, Клавдію знадобилась крупна сума грошей, яку він взяв за одним договором у трьох братів (боржник один, а кредиторів кілька);в) на стороні кредитора і на стороні боржника кілька осіб. Наприклад, одне товариство (об'єднання фізичних осіб) укладає договір з іншим.У таких зобов'язаннях становище боржників і кредиторів не завжди однакове. Інколи розрізняють головного і додаткового боржника (наприклад, договір позики, забезпечений порукою). Позичальник — головний боржник, а поручник — додатковий, на випадок невиконання зобов'язання головним боржником.Зобов'язання з множинністю осіб на тій чи іншій стороні поділяються на часткові й солідарні. І перші, і другі можуть бути активними і пасивними. Якщо в зобов'язанні кілька кредиторів — це активне зобов'язання, якщо ж кілька боржників — пасивне. Зобов'язання можуть бути одночасно і активними, і пасивними.У частковому зобов'язанні за наявності кількох кредиторів кожен з них має право вимагати від боржника виконання лише своєї частки, за наявності кількох боржників кожен з них зобов'язаний виконати зобов'язання також тільки в своїй частині. Наприклад, Тіцій дав в борг братам Клавдію і Лю-цію 200 динарій. Це часткове пасивне зобов'язання — кожний із братів-боржників відповідає перед кредитором Тіцієм тільки за половину суми боргу, якщо інше не передбачене договором. У свою чергу, кредитор Тіцій має право вимагати від кожного із братів-боржників виконання зобов'язання лише в половинному розмірі.У деяких випадках кожен із боржників зобов'язаний все ж виконати зобов'язання в повному розмірі. Так, з метою посилення відповідальності за групову крадіжку було встановлено, що кожний із злодіїв зобов'язаний сплатити кредитору штраф в повному розмірі, причому сплата одним із борж-ників-злодіїв не звільняла від цієї відповідальності інших. Кредитор отримував суму штрафу стільки разів, скільки було злодіїв.Часткові зобов'язання можливі тільки при подільному предметі зобов'язання (гроші, зерно, мука тощо).Зобов'язання, за яким кредитор має право вимагати від будь-кого із боржників його виконання в повному обсязі, називається солідарним Воно також може бути активним і пасивним. Якщо кожний із кількох кредиторів має право вимагати від боржника (боржників) виконання зобов'язання в повному обсязі, то це солідарне активне зобов'язання. При цьому витребування одним із кількох кредиторів повного виконання зобов'язання на свою користь позбавляє права інших кредиторів вимагати виконання того самого зобов'язання ще раз. Так само виконання зобов'язання в повному обсязі одним із кількох боржників звільняє інших від обов'язку виконувати його. Боржник, що виконав зобов'язання в повному обсязі, має право вимагати від інших боржників відшкодування в тих частках, в яких він виконав зобов'язання за них (право регресу). Кредитор, який одержав задоволення за зобов'язанням в повному обсязі, зобов'язаний передати частки виконаного іншим кредиторам. Часткове зобов'язання було вигідним для боржників, оскільки кожний з них відповідав тільки у своїй частці, а солідарні, навпаки. — для кредиторів, бо вони мали право вимагати повного виконання зобов'язання від будь-кого із кількох боржників. Свою вимогу кредитор міг задовольнити повністю за рахунок майна найзаможнішо-го боржника, аби той сам розрахувався б з іншими. У разі виникнення спору кредитор стверджував, що зобов'язання було солідарним, а боржник — частковим. Для усунення подібних конфліктів виробили чітке правило: солідарне зобов'язання, а отже, солідарна відповідальність наставала тоді, коли це було передбачено договором або законом; в усіх інших випадках — часткова відповідальність.Заміна сторін в зобов'язанні спочатку не допускалась. Як уже відзначалося, римське зобов'язання на ранніх стадіях було суворо особистим взаємовідношенням кредитора і боржника, що за умов обмеженого цивільного обороту не викликало істотних незручностей. Пізніше був потрібний більш гнучкий підхід. Цьому сприяло й те, що з давніх часів римське право допускало перехід більшості зобов'язань в спадщину Виняток становили тільки зобов'язання, тісно пов'язані з особою кредитора або боржника (аліментні зобов'язання, обов'язок художника написати портрет тощо). Останні не могли бути предметом спадкування. І все ж заміна осіб у зобов'язанні за життя кредитора і боржника тривалий час не допускалась, що було дуже незручно.

Основою заміни осіб в зобов'язанні стала новація (оновлення зобов 'язання), на підставі якої кредитор міг передати своє право вимоги іншій особі. З цією метою зі згоди боржника кредитор укладав з третьою особою, якій хотів передати своє право вимоги до боржника, новий договір того ж самого змісту, який був в першому зобов'язанні. Новий договір відміняв старий, встановлюючи зобов'язально-правове відношення між тим же боржником і новим кредитором. Така форма заміни кредитора в зобов'язанні була досить громіздкою, складною і не могла задовольнити потребу цивільного обороту. По-перше, для новації вимагалась згода боржника, якої він міг і не дати з яких-небудь своїх міркувань. По-друге, укладення нового договору не лише відміняло старий, а й припиняло різні форми забезпечення, встановлені для нього, що також ускладнювало становище нового кредитора.На зміну новації прийшла досконаліша форма заміни кредитора, а потім і боржника. З утвердженням формулярного процесу, коли можна було вести справу через представника, почали застосовувати особливу форму передачі зобов'язання, яка дістала назву цесії — cessio. Суть її полягала в тому, що кредитор, який бажав передати своє право вимоги іншій особі, призначав його своїм представником по стягненню боргу з боржника і передавав йому своє право В більш пізньому римському праві цесія стала самостійною формою переносу права від попереднього кредитора до другої особи. Вона усувала недоліки новації. Для цесії не треба було згоди борж-ника, його лише належало повідот мити про заміну кредитора. Крім того, цесія не відміняла раніше існуючих форм забезпечення зобов'язання: з правом вимоги до нового кредитора переходило і забезпечення зобов'язання.Для захисту інтересів цесіонарія йому надавався спеціальний позов. Цесія укладалася за волею кредитора, за судовим рішенням, а також на вимогу закону. Не допускалась цесія, якщо вимога мала сугубо особистий характер (наприклад, аліменти), при спірних вимогах, а також заборонялась передача вимоги впливовішим особам, від підопічного до опікуна.Разом з поступкою вимоги допускалося переведення боргу на іншу особу. При передачі права вимоги особистість боржника ніякої ролі не відігравала, а при переведенні боргу на іншу особу його особистість набувала істотного значення: чи платоспроможний він. чи заслуговує на довіру Вступаючи в нове фактично зобов'язання, кредитор мав бути впевненим в його виконанні, вірити новому боржнику. Тому перенесення боргу мало місце лише за згодою кредитора. Здійснювалося воно у формі новації, тобто укладенням нового договору між кредитором і новим боржником, який припиняв дію старого договору, що існував між кредитором і старим боржником.Для переведення боргу слід було дотримуватися таких умов: а) прийняття чужого боргу — добровільне; б) особа, що приймає чужий борг, повинна бути сторонньою; в) переведення має здійснюватися у формі певного правочину. тобто бути належно оформленим. Переведення боргу — Своєрідна форма забезпечення виконання зобов'язання, тому інколи вона виражалася у формі надання застави чи поруки.§ 4. Виконання зобов'язаньГоловна мета будь-якого зобов'язання — задовольнити певні вимоги кредиторів — певні потреби або відшкодування заподіяних збитків. Тому будь-яке зобов'язання зумовлено передусім його реалізацією. Виконання зобов'язань полягає в здійсненні зобов'язаною особою (боржником) дій, що становлять його зміст (передача речі, надання речі в тимчасове користування, виконання якої-небудь роботи). Предметом виконання зобов'язання за загальним правилом є об'єкт зобов'язання, який без згоди кредитора не може бути замінений іншим предметом. Само по собі виконання має багато різних нюансів, елементів, вимог тощо. Тому в практиці нерідко виникають спори про характер виконання, його повноту, відповідність умовам договору. Те, що на думку боржника вважається виконанням, на погляд кредитора не відповідає умовам договору і не може бути визнаним як виконання. З метою уникнення подібних спорів римські юристи розробили чіткі критерії, яким відповідало виконання зобов'язання. Невідповідність хоча б одному з них мала певні негативні наслідки, аж до визнання зобов'язання невиконаним.Від дисципліни виконання зобов'язань залежить усталеність цивільного обороту. Тому римські юристи надавали велике значення оцінці виконання зобов'язань. Вони розробили загальні правила виконання, Встановили сувору відповідальність за порушення принципів виконання.Ефективність зобов'язально-правових норм визначається результативністю виконання. Нема виконання — нема зобов'язання. Будь-які правові операції, що передували виконанню, втрачають сенс, якщо не досягнуто бажаного результату.За грошовими зобов'язаннями виконання називалось платежом. Будь-яке зобов'язання — це тимчасове правове відношення. Нормальний спосіб його припинення — виконання (платіж). До виконання боржник певним чином пов'язаний зобов'язанням, тобто він певною мірою обмежений у своїй правовій свободі. Обмеженість, зв'язанність боржника припиняються виконанням зобов'язання, що звільняє його від зобов'язання. Для цього необхідне виконання таких умов.1 Зобов 'язання повинно бути виконано в інтересах кредитора. Воно визнається виконаним за умови, що виконання прийняв сам кредитор. Для цього він має бути здатним до прийняття виконання, тобто бути дієздатним. Виконання зобов'язання на користь інших осіб без згоди на те кредитора не допускалось і не визнавалось виконаним з усіма наслідками, що з цього випливали. Із загального правила було встановлено ряд винятків. Кредитор міг уступити своє право вимоги іншим особам за цесією. Якщо він був недієздатним або став таким, то виконання приймав його законний представник (опікун, повірений). Проте й при доброму здоров'ї кредитор міг доручити третій особі прийняти виконання зобов'язання. Нарешті, після смерті кредитора виконання зобов'язання мали право прийняти його спадкоємці.2 Зобов 'язання виконує боржник. Для кредитора не завжди мала значення особистість боржника. Не так вже й важливо, хто поверне борг запозикою, чи сам боржник, чи його син, важливо, щоб було виконано зобов'язання. Проте

в зо-, бов'язаннях, що тісно пов'язані з особистістю боржника, кредитор вправі був вимагати виконання саме боржником (наприклад, художник зобов'язався написати портрет кредитора, а доручив це зробити своєму сину). Якщо ж особистість боржника не мала для кредитора особливого значення, то зобов'язання могло бути виконано будь-якою третьою особою за дорученням боржника. В цьому разі належало дотримуватися правила — боржник повинен бути здатним до виконання, розпоряджатися своїм майном, тобто бути дієздатним. При його недієздатності виконання зобов'язання повинен здійснити його законний представник.3. Місце виконання зобов 'язання має важливе практичне значення (для визначення ціни, суми боргу, розміру шкоди тощо). За умов розвинутого обороту широко застосовували договори, контрагенти яких знаходились в різних місцях (наприклад, продавець в Африці, а покупець у Римі). Якщо місцем виконання був визначений склад покупця в Римі, то обов'язок доставити туди товар покладали на продавця, який в свою чергу встановлював ціну, здатну відшкодувати витрати на транспортування. Місце виконання зобов'язання також зумовлювало момент переходу права власності на куплений товар, несення ризику випадкової загибелі під час його транспортування. У зв'язку з цим місце виконання зобов'язання зумовлювалось у договорі, в інших випадках діяли за загальними правилами. Якщо предметом зобов'язання була нерухомість, то місцем його виконання було місце знаходження майна. Якщо місце виконання визначалося альтернативно, то право вибору належало боржнику. В інших випадках місце виконання визначалося місцем можливого закладання позову з певного зобов'язання. Таким місцем за загальним правилом вважалося місце проживання боржника або Рим за принципом: «Рим наша спільна батьківщина» — Roma communis nostra patria est (Д.50.1.33).4. Правильне встановлення строків виконання зобов'язань Серед вимог до виконання, мабуть, найбільше значення має строк платежу, який зумовлює усталеність цивільного обороту. В господарському житті строк як правову категорію важко переоцінити. Саме строки визначають нормальний ритм господарського життя. Тому правовому значенню строків виконання зобов'язань римські юристи приділяли належну увагуСтрок виконання зобов'язань, як правило, встановлювався сторонами в договорі. У позадоговірних зобов'язаннях він здебільшого визначався законом. Важче було, коли строк платежу (виконання) не зазначався ні в договорі, ні в законі. Тоді діяло правило: «В усіх зобов'язаннях, в яких строк не передбачений, борг виникає негайно» (Д.50.17.14), а також: «Якщо договір укладено без строку і умови, то момент виникнення зобов'язання і строк виконання співпадають» — ubi pure quis stipulatus fuerit, et cessit et venit dies (Д.50.16.213).При настанні строку платежу (виконання), зазначеного договором або визначеного іншим шляхом, боржник повинен виконати зобов'язання. В іншому випадку він порушує строк платежу, прострочує його, тобто виявляється в про-строчці (in mora).Для визнання боржника в прострочці вимагалися такі умови: а) наявність зобов'язання, що захищається позовом; б) настання строку платежу (виконання), «спілість» зобов'язання; в) наявність вини боржника в порушенні строку; г) нагадування кредитора про настання строку платежу. В більш розвиненому римському праві допускалися випадки, коли прострочка наставала незалежно від нагадування кредитора. Законодавством Юстініана було встановлено, якщо зобов'язання має точний строк виконання, то він ніби нагадує боржнику про необхідність платежу (виконання), тобто строк нагадує замість людини. При цьому злодій завжди вважається в прострочці.Прострочка виконання мала для боржника важливі негативні наслідки: а) кредитор мав право вимагати відшкодування всіх заподіяних прострочкою збитків; б) ризик випадкової загибелі предмета зобов'язання переходив на винну в прострочці сторону. Наприклад, раб був переданий в найм на 5 днів. За спливом зазначеного строку боржник раба не повернув, а на шостий день раб помер без вини боржника. За загальним правилом боржник не повинен був би нести відповідальність за смерть раба, але оскільки він знаходився в прострочці, то збитки від випадкової загибелі предмета зобов'язання (смерть раба) повинен був нести боржник; в) кредитор міг відмовитися від прийняття виконання, якщо воно втратило для нього інтерес.Порушити строк виконання зобов'язання міг і кредитор (наприклад, відмовився прийняти виконання без поважної причини). У такому разі для кредитора також були негативні наслідки. Він зобов'язаний відшкодувати заподіяні неприйняттям збитки. Після прострочки кредитора боржник відповідає тільки за навмисне заподіяні збитки, а не за просту вину (Д. 18.6.18). Ризик випадкової загибелі речі також переходить на кредитора, що знаходиться в прострочці.5. Виконання повинно суворо відповідати змісту зобов 'язан-ня. Зобов'язання слід виконувати відповідно до умов договору. Без згоди кредитора воно не може виконуватися частинами (якщо це не передбачено договором), достроково, не допускається заміна предмета зобов'язання. Будь-які відхилення від змісту зобов'язання допускалися лише зі згоди кредитора.§ 5. Наслідки невиконання зобов'язаньУ зв'язку із зростанням ролі зобов'язань у цивільному обороті і господарському житті приділяється більше уваги до фактів порушення їх. Будь-яке порушення умов договору чи іншого зобов'язання зумовлювало певне порушення ритму господарського життя, дезорганізовувало цивільний оборот Тому наслідки невиконання зобов'язань ретельно регламентувалися римським правом.Невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання визнавалося порушення умов договору або однієї з наведених вище вимог до виконання. Наприклад, якщо договір не виконаний в зумовлений строк — це невиконання, якщо ж виконаний з прострочкою — неналежне виконання. Наслідки в обох випадках наступали однакові. їх могло бути два — або відповідальність боржника, або звільнення його від відповідальності.

Відповідальність боржника за невиконання або неналежне виконання зобов'язання наставала лише за наявності спеціальних умов — вини і наявності збитків. При відсутності хоча б однієї з цих двох умов відповідальність не наставала.Відповідальність у римському праві грунтувалась на принципі вини: є вина — є відповідальність, немає вини — немає відповідальності. Отже, відповідальність боржника за невиконання або неналежне виконання зобов'язання наступала лише за наявності вини з його боку. Якщо зобов'язання не було виконано або виконано неналежно, проте в цьому не було вини боржника, він відповідальності не ніс.Римські юристи розуміли вину як недотримання поведінки, що вимагається правом. Юрист Павло писав: «Якщо особа дотримувалась всього, що треба..., то вина відсутня» (Д.9.2 30.3). Іншими словами, вина трактувалась як протиправна поведінка. Сучасна теорія розрізняє власне вину і протиправну поведінку.Римське право знало дві форми вини: а) умисел — dolus, коли боржник передбачав настання результатів своєї поведінки і бажав їх настання; б) необережність, необачність — culpa, коли боржник не передбачав результатів своєї поведінки, проте мав би передбачити їх. За словами Павла: «Вина наявна тоді, коли не було передбачено те, що могло бути передбачено уважною людиною» (Д.9.2.31).Необережність буває різного ступеня — груба і легка.Груба необережність — culpa lata — це невияв тієї міри піклування, уваги, дбайливості, обережності, яку звичайно виявляють нормальні люди. Ульпіан писав: «Груба вина — це надзвичайна недбайливість, тобто нерозуміння того, що всі розуміють» (Д.50.16.213.2). За своїм значенням груба вина прирівнювалася до умислу. Юрист Нерва стверджував, що «надміру груба вина є умислом» (Д. 16.3.32).Легка необережність — culpa levis — визначалася порівнянням поведінки будь-якого «хорошого», дбайливого, доброго господаря з поведінкою боржника. Якщо поведінка боржника поступалася дбайливості господаря, вона була виною, але легкою виною. Римські юристи розробили модель такого доброго, турботливого, дбайливого господаря, поведінка якого була еталоном для визначення вини боржника. Таку вину називали ще culpa levis in abstracto — виною за абстрактним критерієм, тобто мірою для порівняння слугувала якась абстракція, невизначеність.Крім того, римське право знало ще один ступінь — culpa in concreto — конкретну вину. її визначали порівнянням ставлення особи до власних і чужих справ (речей). Якщо боржник до чужих справ (речей) ставився гірше, ніж до своїх, то наявна була конкретна вина. Як приклад конкретної вини в джерелах наводяться відносини товаришів між собою. Якщо товариш відносився до справ товариства як до власних, його поведінка була бездоганною, якщо гірше — винною (Д.17.2.72).За умисел і грубу вину (необережність), відповідальність наступала без будь-яких винятків, а за легку необережність (недбайливість) — не завжди. Остання залежала від того, в чиїх інтересах було укладено договір. Якщо в інтересах боржника, то він зобов'язаний був виявляти максимум дбайливості, уваги і тому відповідав і за легку вину. Наприклад, одержавши за договором позички в тимчасове і безоплатне користування чужу річ, боржник зобов'язаний був виявити підвищену увагу до її схоронності. Якщо ж річ зіпсувалася або загинула, то він відповідав за найменшу необачність, найлегшу недбайливість і необережність.У договорах, що були укладені в інтересах кредитора, * яких боржник ніякої вигоди не мав, відповідальність наступала лише за грубу вину. Наприклад, у договорі схову той, хто зберігав річ, ніякої вигоди не мав, оскільки цей договір у римському праві був безоплатним. Отже, якщо псування або загибель речі, переданої на схов боржнику, наставали не в результаті його умислу або грубої вини, він відповідальності не ніс.При рівній вигоді сторін, їхньому взаємному інтересі відповідальність боржника наступала за будь-яку винуІз загального правила про відповідальність за вину в римському праві були винятки. Власники заїжджих дворів, готелів і кораблів несли підвищену відповідальність за пропажу, загибель речей, переданих їм на схов. Вони відповідали без вини, тобто за випадкову загибель — безвинна відповідальність. Претор поклав на цих осіб підвищену відповідальність у зв'язку з грабіжництвом, розбоєм і піратськими нападами, що почастішали, оскільки в деяких випадках співучасниками, організаторами могли бути зазначені особи.У розвиненому римському праві відповідальність боржника за невиконання або неналежне виконання зобов'язання наступала в разі неодмінної умови, коли неправомірна поведінка боржника заподіяла майну кредитора збитки, тобто внаслідок невиконання або неналежного виконання зобов'язання майнові інтереси кредитора порушені і він мав певні збитки.Спочатку відповідальність боржника мала особистий характер (мал. 20): його карали фізично (били різками, садовили в боргову яму, башту або навіть тюрму). Закони XII таблиць доносять до нас картину жахливих покарань, що застосовувались до несправних боржників. У таблиці III розповідається, що кредитор мав право посадити боржника в тюрму на 60 днів. Протягом цього строку його двічі виводили в базарні дні до претора на коміції, оголошуючи при цьому суму боргу, яку він заборгував. Якщо ніхто не виявляв бажання сплатити за нього борг і викупити його на свободу, на третій базарний день боржника страчували або продавали за Тібр, тобто в рабство. Ця ж таблиця проголошувала: «У третій базарний день хай розрубають боржника на частини. Якщо відсічуть більше або менше, то хай це буде їм виною».З розвитком товарообігу римляни дійшли висновку, що покарання боржника навіть смертю не відшкодовує заподіяних кредитору майнових збитків. Набагато краще і вигідніше замість фізичної розправи примусити боржника до відшкодування заподіяних збитків, відповідати власним майном. Так, особиста відповідальність замінюється майновою, за якою боржник відповідає своїм майном. У приватному праві вона посіла усталене місце.

Майнова шкода (збитки) є обчислене в грошах будь-яке зменшення наявного майна та інше ущемлення майнового інтересу однієї особи, заподіяне протиправними діями іншої особи. Поняття шкоди в римському праві складалося з двох елементів: a) damnum emergens — позитивна втрата; б) lucrum cessans — втрачена вигода. Ульпіан вважав, що слід ураховувати не тільки позитивну втрату, а й втрачену вигоду (Д. 13.4.2.8).Позитивна втрата — будь-яке зменшення наявного майна; втрачена вигода — неодержання передбачуваного доходу (наприклад, вбитий раб-співак, раб-художник). Зменшення майна рабовласника на вартість одного раба — позитивна втрата, проте раб приносив його власнику певну вигоду своїм талантом, якого рабовласник позбавився — це втрачена вигода.Розмір шкоди визначався в грошах з урахуванням конкретних обставин, часу і ринкової кон'юнктури. Боржник ніс відповідальність в обсязі заподіяної шкодиУ приватному праві на визначення обсягу відповідальності боржника не впливає ступінь його вини. Вона має значення лише для встановлення відповідальності боржника або звільнення його від відповідальності. Наявність легкої вини дає підстави притягти до відповідальності позичальника за договором позички, але звільняє від відповідальності того, хто зберігав її. Обсяг встановленої відповідальності боржника не залежить від ступеня вини. Він несе однакову відповідальність за умисел, грубу і легку вину.Крім того, важливо враховувати ще один момент. Відповідальність однакова за будь-яку вину. А якщо немає вини, але є відповідальність? У якому випадку вона буде більш суворою — за грубу вину чи за умисел, легку вину чи без вини? Обсяг її завжди буде однаковим (за будь-яку вину і без вини) — в розмірі заподіяної шкоди. Однак підвищена, більш сувора відповідальність буде у випадках, коли вона настає без вини. Відповідальність за вину природна, закономірна. Коли ж вона настає без вини — це важко усвідомлюється, здається несправедливою, а тому більш суворою.Теорія відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов'язання та інше протиправне заподіяння шкоди чужому майну, розроблена римськими юристами, виявилась настільки життєздатною, що збереглася в своїй основі і в сучасному праві.Римське приватне право знало дві підстави звільнення боржника від відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов'язання: випадок і нездоланна сила.Випадок — casus — це спеціальний правовий термін для позначення загибелі речі або іншої неможливості виконати зобов'язання без вини боржника. Іншими словами, це збіг обставин, за яких немає вини боржника, проте виконати зобов'язання неможливо.За загальним правилом за випадок боржник відповідальності не несе (за винятком капітанів кораблів, господарів заїжджих дворів і готелів). Джерела стверджують: casus a nullo praestatur — за випадок ніхто не відповідає.Нездоланна сила (непереборна сила) — vis major — дії стихійних сил природи, які неможливо ні передбачити, ні усунути. Загибель речі або інша неможливість виконання зобов'язання, що настала внаслідок дії нездоланної сили, звільняє боржника від відповідальності.

Семінарське заняття № 6. Загальні положення про договір. Види договорів РОЗДІЛ XI Договори. Загальні положення§ 1. Поняття і види договорівРимське договірне право — перше право суспільства товаровиробників, яке з його неперевершеною- за точністю розробкою всіх істотних правових відносин простих товароволодільців (покупець і продавець, кредитор і боржник, договір і зобов'язання тощо), на нашу думку, є найдосконалішим. Римське договірне право є закінченим правом простого товарного виробництва.Договірне право було надійним інструментом, засобом для забезпечення жорстокої експлуатації не лише рабів, а й вільних малозаможних людей. Разом з тим договори е основною правовою формою, за якою здійснювався величезний товарний і господарський обіг Стародавнього "Риму Правовому впливу піддавалися всі економічні, торгові та інші відносини^Рймляни створили розгалужену систему договорів, яка забезпечувала надійну правову основу ділових відносин Римське договірне право класичного і покласичного періодів — результат тривалого розвитку, вдумливого аналізу і відбору практики преторів. Багато договорів були рецепійо-вані середньовіковими економічними формаціями, а будучи пристосованими до нових умов, збереглися і в сучасному праві.Договір — contractus — двостороння угода, в якій виражена воля двох сторін, спрямована на досягнення певного правового результату — виникнення, зміна або припинення прав і обов'язків. Проте, якщо в договорі виражена воля двох сторін, то вона може бути тільки виявом взаємної згоди.Отже, договір є угодою двох або кількох осіб про здійснення якої-небудь правової дії або про утримання від здійснення якої-небудь дії.Більшість договорів — двосторонні угоди, в яких дві сторони є контрагентами. Існували також три- і багатосторонні договори, але в римському праві вони зустрічалися порівняно рщко._Предмехдоговору — яка-небудь щя^_6ііздіял^гтість' абовідмова від здійснення дц. наприклад, сусідидомовилися між собою, що один з них не буде перед вікнами будинку другого зводити^удівлгогабтг-не закривати світла до його вікон.Договір — це вольовий акт. Він не може виникнути проти волі сторін, проте це саме акт, дія, внаслідок якої виникає зобов'язання. однаТз підстав виникнення зобов'язань^. Цд-нак не всякий договір породжує зобов'язання, хоча

переважна більшість є основою для виникнення зобов'язань. Поняття зобов'язання ширше, ніж поняття договору: зобов'язання виникають (крім договорів) також з деліктів, ква-зіделіктів і квазіконтрактів.На ранній стадії римське договірне право відзначалось обтяжливим формалізмом, який зменшувався в міру розвитку договорів. Разом з тим навіть у розвинутому римському праві не всяка угода, яка і не суперечила закону, визнавалася договором. Ддв_визнання угоди договором вимагалось дотримуватися встановлених формальностей, без яких правові наслідки не наставали.Римська договірна система, як досить розгалужена і багатогалузева, охоплювала всі господарські відносини. Вона розрізняла два види договорів — контракти і пакти, які істотно відрізнялися один від одного.Контракти як формальні угоди визнавалися приватним правом і забезпечувалися позовним захистом. Система контрактів була замкнутою, не допускалися будь-які інші угоди, не визнані приватним правом. Інші угоди (за межами кола контрактів) спочатку взагалі не мали юридичного значення. Проте під впливом товарообігу, що швидко розвивався, класичне і покласичне право все ж допускає деякі відступи.Пакти — неформальні угоди, тобто саме ті, які породжувало ділове життя за межами кола контрактів. Вони не мали позовного захисту і юридичного значення: тут покладалися лише на совість контрагентів, на їхні моральні якості, а не на право. Невиконання пакту не несло юридичної відповідальності. Проте з розвитком ремесел, торгівлі, сільського господарства цивільний оборот не міг вже задовольнитися замкнутим колом контрактів. Нові відносини вимагали нових договірних форм. Римляни змушені були визнати за деякими пактами силу контрактів, надавши їм позовного захистуКонтракти також поділялись на види. Критерієм поділу їх були підстави виникнення зобов'язань, що випливали із контрактів. Ще в II ст. Гай розрізняв чотири види зобов'язань, що випливали з контрактів шляхом: передачі речі — res; проголошення певних слів (усно) — verba; написання певних слів — litterae; досягнення угоди — consensus.Такі підстави виникнення зобов'язань із контрактів. Вони були критерієм розмежування окремих видів контрактів: вербальних, літеральних, реальних і консенсуальних (мал. 23).Відмінність між реальними і консенсуальними контракта-ми полягає в тому, що перші виникають з моменту фактичного передавання речі. Ніяка усна угода до цього зобов*язання не породжувала і юридичного значення не мала. Консенсуальні контракти, навпаки, виникали саме з моменту досягнення угоди (усної чи письмової), хоча річ могла бути передана значно пізніше угоди. Практичне значення цієї відмінності полягає в тому, що в консенсуальному договорі боржник несе відповідальність за невиконання, якщо було досягнуто угоди. В реальному договорі угода без фактичного передавання речі зобов*язання не породжує, отже, його невиконання не несе відповідальності.Кожній з перелічених груп відповідав суворо визначений перелік договорів, тобто кожен договір «знав» своє місце і не міг переходити із одної групи до іншої. Наприклад, договір позики відносився до групи реальних договорів (його і тепер відносять до цієї групи). Відповідно чотири групи договорів мали вичерпний перелік контрактів. Між тим практика вимагала визначення юридичної чинності і за іншими договорами, які не ввійшли до цього переліку. Це п'ята група, яка вже в середні віки дістала назву безіменних контрактів —contractus innominati. За своєю юридичною прирослою вони наближалися до реальних контрактів.У докласичному римському праві при пануванні формалізму у випадку укладення і тлумачення змісту договорів перевагу надавали букві договору, а не його суті. Навіть якщо в договір вкрадалася помилка, яка перекручувала зміст, відступити від його буквально не можна було. В такий спосіб тлумачилися закони. Особливо наочно це видно на такому прикладі. Приблизно в НІ ст. до н.е. був прийнятий закон Ак-вілія, за яким будь-хто, що неправомірно знищив або пошкодив чуже майно, ніс відповідальність, але за однієї неодмінної умови: якщо шкода заподіяна corpore согрогі, тобто тілом тілу, матеріальним предметом матеріальному предмету. Отже, якщо чужого раба було вбито палицею, відповідальність наставала, а якщо раба заморювали голодом, то вона не наставала. Пізніше преторська практика поширила відповідальність і на ті випадки, коли не було corpore согрогі.За цим самим критерієм розрізнялися і договори: negotia stricti juris — правочини суворого права і negotia bonae fidei — правочини доброї совісті. Перші були властиві докласич-ному праву, другі — класичному. Передусім при тлумаченні законів спостерігається тенденція до все більшого проникнення в зміст, надаючи йому перевагу перед буквою. Потім цей принцип переходить і на договори. Більш важливим визнається не те, що сказано — id quod dictum est, а те, що зроблено, до чого сторони прагнули насправді — id quod actum est.Нарешті, розрізняли одно- і двосторонні договори, так само як і зобов'язання, що виникали з них. Договори, в яких одна сторона має тільки право, а інша — тільки обов'язки, називалися односторонніми (наприклад, договір позики), а договори, в яких кожна із сторін мала права і обов'язки, — двосторонніми. Права і обов'язки розподілялися між сторонами не завжди рівномірно. Інколи одна сторона мала за договором більше прав і менше обов'язків, а друга, навпаки, менше прав і більше обов'язків. Існували договори, в яких права і обов'язки розподілялися між сторонами рівномірно, тобто права і обов'язки однієї сторони відповідали обов'язкам і правам іншої. Вони називалися синалагматичними (н-д, договір купівлі-продажу)Розрізнялися договори платні, які, коли майнову вигоду мають обидві сторони (наприклад, при купівлі-продажу), і безоплатні, коли вигоду має тільки одна сторона (наприклад, безпроцентна позика, позичка).Римське право знало також ряд інших договорів: абстрактні й казуальні, формальні й неформальні тощо.Як зазначалося вище, для римської договірної системи характерний вичерпний перелік контрактів. Незважаючи на різне господарське призначення і правову специфіку контрактів, їх об'єднувала наявність позовного захисту. Кожний контракт захищався спеціальним позовом зі своєю власною назвою. Характер позову визначався змістом договору§ 2. Умови дійсності договорів

Не кожна угода була договором. Юридичну чинність вона набувала лише за умови дотримання встановлених обов'язкових вимог: законності договору, свободне волевиявлення сторін, право- і дієздатності сторін, форми волевиявлення, визначення предмета договору, реального виконання дій, що становлять предмет договору. При недотриманні хоча б однієї з цих вимог договір міг бути визнаний недійсним.Законність договору. Зміст договору, що укладався, мав відповідати вимогам чинного законодавства, не суперечити його приписам. Вимога законності договору тлумачилась досить широко: він не повинен суперечити нормам права, добрим звичаям, а також законам природи. Важливу увагу приділяли змісту, проте законність повинна була дотримуватися і для всіх інших елементів договору. Дія, що є предметом договору, має бути законною. Наприклад, договір купівлі-продажу предметів культу, майна храмів або інших вилучених з обігу речей визнавався незаконним. Незаконним був також договір, укладений особою неправоздатною або недієздатною, а також при недотриманні відповідної форми або такій, що протирічить нормам моралі, добрим традиціям і звичаям. Так, якщо в договір доручення включалась умова про оплату за послуги, то це протирічило добрим звичаям, оскільки брати гроші за виконання послуг було не заведено. Незаконними визнавалися й договори, які обмежували правоздатність особи (наприклад, зобов'язання не вступати до шлюбу).Свободне волевиявлення сторін. Воля сторін виражається в їхній згоді прийняти на себе певні обов'язки за договоромВона має бути взаємною, двосторонньою і спрямованою на досягнення певної мети. Проте для виникнення договору однієї внутрішньої волі недостатньо. Вона недоступна для інших, а для укладення договору необхідно саме її зовнішнє виявлення, притому в такій формі (або в такий спосіб), що доступна для сприйняття і розуміння іншими особами. Без фіксації волі оточуючими особами неможливе виявлення зустрічної волі. Іншими словами, якщо продавець бажає продати будь-яку річ, він повинен виразити свою волю в такий спосіб, щоб вона була правильно сприйнята іншими особами. Отже, воля укласти договір повинна бути виражена зовні в певній об'єктивній формі — волевиявленням. Форми його можуть бути різноманітні, проте достатньо чіткими, зрозумілими, здатними для сприйняття іншими. Воля може виявлятися усно, письмово, певною поведінкою, жестом, мімікою, а в деяких випадках навіть мовчанням або за допомогою так званих конклюдентних дій. Наприклад, покупець, зайшовши в тютюнову лавку, кладе гроші на прилавок. Це означає, що він бажає купити тютюн, тобто укласти договір.Спосіб виявлення волі має досить важливе значення для правильного тлумачення договору. Невдало виявлена воля може призвести до неправильного тлумачення, помилок в договорі та інших негативних наслідків. Тому в деяких договорах чітко визначено спосіб виявлення волі (манципація, стипуляція та ін.).Ідеальним є договір, -в якому збігаються воля і спосіб її виявлення. Тут ніяких колізій не виникає. Значно важче в тих випадках, коли внутрішня воля особи не збігається з її зовнішнім виявленням. Розходження між справжньою волею і формою її виявлення може бути непомітним для другої сторони — контрагента.Неправильне уявлення однієї сторони в договорі про виявлену зовні волю іншої сторони, яка спонукала останню на певне волевиявлення, називається помилкою — error. Питання про юридичні наслідки помилки вирішуються залежно від вини особи, що неправильно виявила свою волю. За наявності вини особа вважалась зв'язаною зазначеним зобов'язанням, а при відсутності юридичних наслідків помилки не встановлювалось.Розрізнялися помилки істотні та неістотні. До істотних належали помилки: а) в характері правочину (error in ne-gotio) — в неправильній оцінці договору (наприклад, особа передає за договором річ на схов, а друга — вважає, що річ передана їй в тимчасове користування); б) у предметі (error in corpore) — помилка контрагента в самому предметі договору (наприклад, продається один земельний наділ, а покупець думає про інший); якщо помилка сталася в питанні властивостей предмета, то дійсність договору залежала від того, наскільки ця властивість вплинула на істотність предмета (наприклад, вазу купляли як золоту, а вона виявилася бронзовою); в) особистості контрагента (error in persona) — помилка визнавалася істотною і договір визнавався недійсним, якщо особистість контрагента мала істотне значення для другої сторони (наприклад, особа гадала укласти договір з відомим художником, а художник виявився не тим, за якого його прийняв контрагент).Помилка в мотивах укладення договору вважалася неістотною і оспорювання договору в таких випадках не допускалося.Волевиявлення сторін повинно бути абсолютно свобод-ним і усвідомленим. Вираження волі, яка настала внаслідок обману, насильства чи примусу, вважалося ушкодженим.Обман — dolus — навмисне введення в оману контрагента з метою спонукання до волевиявлення на шкоду власним майновим інтересам. У республіканський період оманою визнавалися будь-які хитрощі, а в більш розвинутому праві — поведінка особи, яка зумовила волевиявлення контрагента, викликане неправильною уявою про її наміри. Цицерон дав таке визначення обману: «Коли одне робиться для виду, а інше здійснюється (входить в намір)» — cum esset aliud simulatum, aliud actum. Як приклад він наводить забавний випадок, що стався з його приятелем. Як великий любитель рибної ловлі він побачив садибу недалеко від Неаполя і захотів її купити. Особливо приятелю подобався ставок біля садиби. Залишалося тільки пересвідчитися, чи є в ньому риба. Продавець, взнавши про це, найняв сусідів-селян, які імітували активну рибну ловлю: вони плавали по ставку, закидали вудочки і неводи. Зраділий покупець тут же заплатив гроші за маєток. На другий день виявилось, що рибна ловля була лише гарно зіграною сценкою.Юрист Лабеон, який жив значно пізніше Цицерона, підтверджує визначення обману і пропонує своє: «Це є лукавство, обман, хитрість, здійснені для того, щоб обійти, обманути, заплутати іншого» (Д.4.3.1.2).Правочин, здійснений під впливом обману, не визнавався абсолютно недійсним. Він мав певні юридичні наслідки, проте особі, що виявила волю під впливом обману, надавався позов (actio doli) для визнання договору недійсним і стягнення заподіяних збитків, що настали внаслідок обману Позов мав становий характер, оскільки присудження за

даним позовом було безчестям (infamia) для відповідача. Тому він на практиці майже не застосовувався проти вельможних осіб, батьків, патронів; його замінювали іншим позовом.Волевиявлення однієї сторони може здійснитися під примусом іншої. Примус може виражатися у фізичному насильстві або в психологічному впливі — погрозі (metus). Воля вважалася ущербленою, якщо погроза була протиправною, реальною і «викликала страх перед великим злом» (Д.4.2.5), тому не мала значення, наприклад погроза застосувати санкції до несправного боржника.Римське право визнавало правочин, здійснений під впливом погрози, дійсним. Римські юристи обґрунтовували це тим, що «хоча і під тиском, під примусом, але ж волю я виразив» Coactus tarnen volui (Д.4.2.21.5). Пізніше вони дійшли висновку, що воля, виявлена під тиском, не є справжньою. Особі, що виявила волю під впливом погрози, надавався позов для оспорювання правочину: позов з договору або спеціальний позов — actio quod metus causa.Той, хто застосував примус, присуджувався до відшкодування завданих збитків. При відмові добровільно виконати вирок він присуджувався до відшкодування заподіяних збитків у чотирикратному розмірі.Право- і дієздатність сторін. Само по собі волевиявлення (вільне, усвідомлене, не стиснене) договору ще не породжувало. Необхідна була здатність до волевиявлення, а її, як відомо, мають не всі. Крім численного стану рабів, правоздатності були позбавлені підвладні як нездатні укладатидоговори від свого імені. Істотно обмежувалися в цій здатності особи, що не мали статусу римського громадянина. Для свободного волевиявлення вимагалась також і дієздатність, якої не мали малолітні і неповнолітні, душевнохворі та інші категорії вільного населення. Свободне волевиявлення можливе тільки при наявності право- і дієздатності як фізичних, так і юридичних осіб.Форма волевиявлення — укладення договорів у формі, що приписувалась законом. Недотримання її призводило до недійсності договору. Це манципація, стипуляція, деякі письмові договори.Визначення предмета договору. Договір має мати чітку визначеність. І все римське право поділяло зобов'язання на визначені та невизначені. У визначених предмет визнавався ясно і чітко, не викликаючи сумнівів; у невизначених — предмет окреслювався загальними ознаками (наприклад, продаються речі із спадкового майна Клавдія або продається річ, ціну якої встановив фахівець). Залежно від виду речей, які могли бути предметом договору, розрізнялися родові зобов'язання і зобов'язання, предмет яких визначався індивідуально. Якщо предмет зобов'язання визначений родовими ознаками, тобто предметом договору була родова річ, — це родове зобов'язання, якщо ж індивідуально-визначена річ, то й зобов'язання індивідуально-визначене. Практичне значення такого поділу полягає в тому, що на випадок загибелі родової речі без вини боржника він не звільнявся від обов'язку виконати зобов'язання. Дей принцип виражався афоризмом: «Речі, визначені родовими ознаками, не гинуть» — genus non périt. Випадкова загибель індивідуально-визначеної речі припиняла зобов'язання.Родове зобов'язання — різновид невизначених зобов'язань, оскільки його предмет визначався родовими ознаками.Реальна можливість виконання дій, що становлять предмет договору. Договір вважався дійсним, якщо його можна було виконати: нема зобов'язання, якщо його предмет неможливий — impossibilium nulla obligatio est. Неможливість дії може бути фізичною, юридичною і моральною. Прикладом фізичної неможливості є договір про політ на Місяць за умов Стародавнього Риму. Якщо предметом договору купівлі-продажу ставала річ, вилучена з обороту, — це юридична неможливість виконання договору. Договір вважався неможливим морально, якщо він протирічив загальноприйнятим звичаям (наприклад, зобов'язання виконати роль зводні).§ 3. Зміст договоруЗміст будь-якого зобов'язання, і передусім договірного, визначений відомою тріадою юриста Павла: dare, faceré, pra-estare (dare — в розумінні передати право власності на яку-небудь річ однією особою іншій; faceré — «зробити», тобто виконати певні дії або утриматися від здійснення певних дій; praestare — «надати» річ в тимчасове користування або надати певні послуги). Зміст зобов'язання (договору) визначає відповідні права й обов'язки сторін: якщо сторони домовилися про здійснення будь-якого діяння, то у другої сторони виникає право вимагати його виконання, а перша має його виконати.При цьому слід мати на увазі, що в римському рабовласницькому суспільстві договорів щодо виконання якої-небудь фізичної праці було порівняно мало. Фізичну працю виконували раби, а з рабами договорів не укладали. І все ж римське право знало договори найму, виконання послуг та інші, предметом яких була саме праця.Крім зазначених елементів, зміст договору включав в себе й інші. їх поділяли на три види: істотні (необхідні), звичайні та випадкові. Істотними були такі, без яких договір взагалі не міг існувати (наприклад, у договорі купівлі-про-дажу — товар, ціна). Кожний договір мав свої специфічні необхідні елементи, які об'єднувалися однією властивістю.Разом з тим у договір могли включатися і елементи, без яких він не втрачав юридичного значення. Наприклад, у той же договір купівлі-продажу включався пункт, який встановлював обов'язок продавця доставити товар у домівку покупця. Це не було безумовно обов'язковим. Такі елементи змісту договору називалися звичайними. Крім них, за бажанням сторін у договір можна було включити елементи, які не були для нього необхідними і звичайними. їх називали випадковими (умови, строки).Умова як фактор дійсності договору відрізняється від умови як випадкового елемента в договорі. В цьому випадку умова розглядається в останньому значенні. Як випадковий елемент умова включається в договір тільки за бажанням сторін і є застереженням в договорі, що ставить його чинність в залежність від настання певної зумовленої в договорі події. При укладенні ще достеменно невідомо, настане ця подія чи ні, якщо настане, то договір набуває чинності або припиняє її. Якщо настання чинності договору зумовлено настанням цієї події, то така умова називається відкладальною. або суспензивною. Наприклад, настання чинності договору купівлі-продажу будинку залежить від

переїзду продавця на проживання до іншого міста. Якщо продавець переїде до іншого міста, то договір набуває чинності, а якщо не переїде — договору немає. Прикладом відкладальної умови може бути здача в найм будинку до одруження сина.Якщо ж чинність договору продовжується до настання зумовленої події, то така умова називається відмшяльною, або резолютивною. При відміняльній умові договір набуває чинності відразу після його укладення і припиняє чинність з настанням цієї умови, а при відкладальній умові — набуває чинності тільки при настанні цієї умови.Строки. Чинність договору може залежати від настання певного строку. В ньому і умови, і строки подібні між собою. Відмінність полягає лише в тому, що умова може наступити або не наступити, а строк завжди настане, хоча може бути невідомим. Якщо настання строку зазначено точно — це певний строк (наприклад, договір укладено на два місяці), а якщо ні — невизначений строк (наприклад, договір купівлі-продажу набуде чинності зі смертю спадкодавця). Строки (як і умови) поділяються на відкладальні та відміняльні.Договори, не обтяжені умовами і строками, називалися чистими.Умова не повинна протирічити закону, добрим звичаям і бути можливою до виконання.Мета договору. Найближча мета, задля якої укладається договір, називається каузою. Наприклад, покупець зобов'язується сплатити продавцю певну суму, щоб набути певну річ Набуття речі і є найближча мета, заради якої укладавсядоговір. Вона одночасно є матеріальною підставою укладення договору. Договори, в яких мету (каузу) можна легко визначити, називаються каузальними.Проте не в усіх договорах кауза помітна. Є договори, сторони в яких чомусь приховують мету, заради якої укладають договір (наприклад, стипуляція). Такі договори ніби абстраговані від своєї мети і називаються абстрактними.§ 4. Укладення договору. ПредставництвоДоговір — contractus — походить від лат. contrahere, буквально — con+trahere — стягувати, тобто зводити в одне волю сторін. Це суміщення волі сторін і призводить до укладення договору. Процес такого суміщення волі сторін або, іншими словами, укладення договору являє собою складний набір юридичних дій. Він починається з оголошення стороною, що бажає вступити в договірні відносини, про свій намір укласти відповідну угоду для досягненя відповідної мети. Таке оголошення пропозиції укласти договір називається офертою — propositio.Оферта могла бути виражена в будь-якій формі і в будь-який спосіб, проте так, щоб вона була доведена до певного або невизначеного кола осіб і правильно ними сприйнята Це може бути пряма пропозиція майбутнього боржника або кредитора іншій особі або невизначеному колу осіб вступити в договірні відносини, або оголошенням, зробленим в доступній формі, рекламою, виставкою товарів на базарі, в лавці, інших місцях.Кожний договір або група договорів мали свою оферту Наприклад, для стипуляції вона могла мати форму постановки запитання майбутнього кредитора: «Обіцяєш дати мені сто?», на що майбутній боржник повинен висловити свою згоду або незгоду укласти договір співпадаючою або неспівпа-даючою відповіддю. Сама по собі оферта договору не породжувала.Для виникнення договору вимагалось, щоб оферта була прийнята заінтересованою особою (акцептована). Прийняття пропозиції укласти договір називалось акцептом. У консен-суальних договорах акцептування оферти вважалось досяг ненцям угоди, тобто укладенням договору В інших видах договорів, крім акцептування оферти, для укладення договору вимагалось виконання певних формальностей (дотримання форми, передачі речі тощо). Від моменту виконання їх визначалися час переходу права власності на річ від відчужуюча до набувача, перехід ризику випадкової загибелі речі, настання інших юридичних наслідків.Для укладення договору вимагалась особиста присутність сторін, оскільки зобов'язання трактувалося як суворо особисте відношення між певними особами. Юридичні наслідки, що випливали із зобов'язання, поширювалися тільки на осіб, що брали участь в його установленні. Тому спочатку не допускалося встановлення зобов'язання через представника.Такі обмеження і уява про характер зобов'язання відповідали натуральному господарюванню, коли мінові відносини були в зародковому стані. З розвитком обороту поступово, з великою обережністю, почали практикувати укладення договорів через представника. Претори все частіше визнавали такі договори.РОЗДІЛ XII Окремі види договірних зобов'язань§ 1. Вербальні договориВербальними називалися договори, які укладалися на підставі усного проголошення певних слів, формул або фраз. Юридичну чинність вони набували з моменту проголошення їх — verbis. Звідси і їхня назва — вербальні. Це найдавніші договори: стипуляція, клятвена обіцянка вільновідпущеника патрону при звільненні і встановленні приданого. Два останніх договори укладалися дуже рідко. Стипуляція, навпаки, виявилася досить зручною формою і стала одним з найпоширеніших вербальних договорів.Сутність вербальних договорів в найбільшій мірі відображає стипуляція (stipulatio, sponsio). Це договір, що встановлювався у формі постановки майбутнім кредитором певного запитання і відповідної відповіді майбутнього боржника. Укладання договору проходило в присутності свідків, які підтверджували його вірогідність. Форма укладення стипу-ляції вимагала присутності кредитора і боржника в одному місці, не допускала ніякого представництва. Стипуляція була вже відома за Законами XII таблиць, де договір вважався укладеним, якщо відповідь боржника співпала з поставленим запитанням кредитора. Наприклад: «Обіцяєш дати мені сто?» — «Обіцяю дати сто». Коли ж відповідь була: «Обіцяю дати дев'яносто», договору не виникало. Проте в більш розвинутому праві було допущено визнання договору в цьому випадку в меншій сумі. Оскільки форма укладення стипу-ляції вимагала

виголошення запитань і відповідей, звичайно, вона була недоступною для глухих і німих. У період абсолютної монархії укладення стипуляції допускалося у будь-яких висловлюваннях в усній формі, аби по суті не було протизаконним. Проте й тоді вона була недоступною для глухих і німих.Стипуляція — це суто формальний договір навіть у класичному праві, який передбачав одностороннє зобов'язання: лише кредитор мав право вимагати, а боржник був зобов'язаний у повному обсязі виконати вимогу кредитора.У стипуляції не визначалася близька мета, не була чітко визначена матеріальна основа, з якої виникало б зобов'язання. Із поставленого кредитором запитання і відповіді боржника не було зрозумілим, за що боржник обіцяв дати сто: за куплену річ, виконану роботу чи це була позика? Іншими словами, зобов'язання за стипуляцією було абстрактним. Якщо сторони з якоїсь причини не хотіли розкривати матеріальну основу договора, вони вдавалися до стипуляції. Часто її використовували і з метою новації.Отже, можна було укласти у формі стипуляції будь-який договір, проте абстрактний характер стипуляції не позбавляв боржника права доводити, що матеріальна основа, за якою він прийняв на себе зобов'язання, не здійснилась. Вона визнавалася дійсною і тоді, коли сторони наголошували і на певній меті договору.Абстрактний характер, простота укладення та можливість швидкої реалізації стипуляції надавали порівняно з іншими формами договору такі переваги, що у класичний період вона перетворилася на пануючу форму. Для надання факту укладення стипуляції більшої вірогідності звертаються до письмової форми, що одержала назву сашїо. Поступово письмова форма витісняє стипуляційну. Наявність письмових документів не заперечувала, а передбачала попереднє здійснен -ня словесної форми.Найчастіше стипуляція застосовувалась для оформлення поруки — найпоширенішої форми забезпечення зобов'язань. Порука — договір, за яким встановлювалася додаткова (акцесорна) відповідальність третьої особи (поручника) за виконання зобов'язання боржником. Це допоміжний договір, який існував паралельно з основним доти, поки існував основний. Якщо основне зобов'язання припинялося, припинялася і порука, яка мала забезпечити виконання основного зобов'язання. Кредитор, даючи в борг майбутньому боржнику певну суму грошей, потребує гарантій, що позичені гроші він одержить назад, а тому вимагає, аби хто третій взяв на себе обов'язок повернути йому гроші, якщо чомусь їх не зможе повернути боржник. Боржник повинен знайти цю третю особу (поручника) і домовитися з ним щодо прийняття додаткової відповідальності. При укладенні основного договору в формі стипуляції кредитор, одержавши стверджувальну і співпадаючу відповідь від боржника на своє запитання, звертався з таким самим запитанням до присутнього при цьому поручника. Якщо він давав стверджувальну і співпадаючу відповідь, договір поруки вважався укладеним Таким чином, поруці передувало дві угоди: основний контракт і угода боржника з поручником щодо прийняття на себе додаткової відповідальності.У класичному римському праві відповідальність поручника носила саме додатковий (акцесорний) характер. За цим вважалося, що кредитор за спливом строку договору мав право вимагати виконання зобов'язання з боржника чи з поручника. Право вибору належало кредитору. Таку акцесорну відповідальність поручника слід відрізняти від субсідіар-ноі (запасної, додаткової відповідальності), яка наступала лише за неможливості виконання зобов'язання боржником Зрозуміло, що для поручника акцесорна відповідальність була обтяжливішою, ніж субсідіарна. Юстініан реформував поруку, встановивши, зокрема, що поручник може вимагати, аби кредитор насамперед звернув стягнення на майно основного боржника. Тільки після з'ясування факту неплатоспроможності боржника настає відповідальність поручника.Виконуючи зобов'язання, поручник мав право вимагати (регресний позов) від основного боржника відшкодування своїх витрат§ 2. Літеральні (письмові) договориПисьмовими контрактами називали договори, які укладалися письмово (litterae — письмо; litteris fit obligatio — зобов'язання, що виникало внаслідок запису, письма).Письмові договори не мали широкого поширення у Стародавньому Римі, оскільки письменність була доступною лише вузькому колу населення. Найдавнішою формою письмових договорів були записи в прибутково-видаткових книгах. Для римлян взагалі була характерною ретельність ведення господарських справ Письмовий контракт укладався у формі запису в прибутково-видатковій книзі. Проте порядок здійснення таких записів нам невідомий Припускають. цю кредитор робив відповідний запис у своїй книзі про видачу боржнику певної суми грошей на сторінці «Видатки» Боржник зобов'язаний був зробити такий запис в своїй книзі на сторінці «Прибуток». Записи робилися на основі досягнутої угоди, без якої договір неможливий. За літеральною формою могли укладатися будь-які договори. За цією формою часто укладалась новація.Записи в прибутково-видаткових книгах кредитора могли бути односторонніми, без матеріальної основи договору. Крім того, якщо запис робився на основі вже діючого договору, це не виключало подвійного стягнення з боржника. Недобросовісний кредитор у таких випадках міг вимагати оплати неіснуючого боргу чи на основі двох договорів, чи раніше укладеного, а потім оформленого в прибутково-видатковій книзі. Іншими словами, літеральний договір у формі запису в прибутково-видаткових книгах не виключав зловживань з боку кредитора. Тому в класичний період ця форма договору поступово втрачає своє значення, поступившись більш простим і доступним формам літеральних контрактів.Одна з форм літерального контракту, яку претори широко практикували в класичний період, був синграф — фіксований факт передачі кредитором певної суми грошей боржнику в письмовому документі. Він складався від імені третьої особи, підписувався боржником і свідками, що були присутні при цьому.

Проте процедура складання синграфу була обтяжливою і заформалізованою: вимагалась присутність свідків, сторони змушені були викладати їм зміст договору, що далеко не завжди відповідало їхнім інтересам. Внаслідок цього в період абсолютної монархії синграфи поступово втрачають своє значення, а римляни доходять висновку, що такий документ може взагалі складати сам боржник і без свідків. Отже, виникає інша форма літерального контракту — хірограф — боргова розписка, що складається від імені першої особи — боржника — і підписується ним.Нові форми літеральних контрактів так само не гарантували добросовісності кредиторів. Внаслідок соціально-економічної залежності від кредиторів часто укладалися договори без фактичної передачі грошей боржнику, а зобов'язання при цьому мало всі наслідки, що з цього випливали. Боржник повинен був сплачувати борг, якого насправді не було§ 3. Реальні контрактиДо реальної групи контрактів римське приватне право відносило чотири контракти: позику, позичку, схов, заставу.Нагадаємо, що реальні контракти набували юридичної чинності в момент фактичної передачі речі, без якої догово-ра взагалі не виникало. Предметом цього договору була саме передача речей однією особою іншій. Матеріальною підставою могли бути: позика, тимчасове користування, збереження, застава. Як і в усіх договорах, фактичній передачі передувала усна угода сторін про укладення договору, але без фактичної передачі ця угода юридичних наслідків не мала. Отже, для виникнення реального договору слід було здійснити дві дії в сукупності: досягнути угоди і передати річ. Здійснення однієї з них до виникнення договору не призводило. Перелік реальних контрактів був вичерпним і не міг бути змінений угодою сторін.Позика — тиіішт — найдавніший вид реальних договорів, які були різновидністю кредиту. Кредиторами за договором позики, як правило, були люди заможні. Боржниками, навпаки, майже завжди виступали представники найбідніших кіл вільного населення. Це відображалося в договорі.Договір позики — це реальний контракт, за яким одна сторона — позикодавець — передає іншій стороні — позичальнику — певну суму грошей або яку-небудь кількість родових речей у власність. Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцю таку суму грошей або таку саму кількість родових речей за спливом строку договоруТакий договір є порівняно пізньою формою позики, якій передували більш ранні: нексум (пехит) і стипуляція. Юридична природа нексуму в історії римського права не розкрита. Проте відомо, що цей договір був занадто обтяжений формальностями. Розвиток обороту вимагав простішої форми, якою і стала позика.Предметом договору позики були гроші чи інші речі, що визначалися родовими ознаками (зерно, вино, масло тощо), які називалися валютою позики. Оскільки ці речі споживні, звичайно поверненню підлягали не ті, що передавалися в позику, а інші, такі самі, тієї ж кількості та якості. Іншого уявити не можна, адже за договором позики боржник одержував речі не для тимчасового користування, а щоб ними скористатися, спожити, витратити, розпорядитися. Отже, предметом договору позики були речі взаємозамінні, що вимірювалися кількістю, масою чи іншою мірою. Речі, що становили предмет договору позики, ставали власністю боржника, який був їх необмеженим володарем і розпорядником. Адже, гроші позичають для того, щоб ними можна було розпорядитися. А це підвладно тільки власнику. Внаслідок цього договір позики передбачав перехід речей у власність боржника, що породжувало ще одну особливість такого договору — оскільки боржник ставав власником позичених речей, отже, за загальним правилом він ніс ризик їхньої випадкової втрати. Тобто збитки від втрати предмета договору падали на боржника, навіть якщо загибель речей сталася не з його вини.Договір позики — суворо односторонній договір. За ним кредитор-позикодавець має право тільки вимагати повернення боргу, не несучи ніяких обов'язків, а боржник-пози-чальник несе тільки обов'язок повернути борг, не маючи ніяких прав.Визначення строку в договорі не обов'язкове. Він може бути зазначений, однак може бути і не визначений. Якщо договір позики строковий (тобто визначено строк його виконання), боржник зобов'язаний повернути борг за спли-врм строку, а якщо безстроковий (без визначення строку виконання) — за першою вимогою кредитораДоговір позики може бути оплатним і безоплатним контрактом, тобто позика могла бути процентною чи безпроцентною. Оплатний договір — якщо за передані в позику гроші боржник повинен оплачувати проценти. У процентній позиці їхній розмір був різний — від 1 % на місяць до 6—8% на рік. Нарахування процентів на проценти не допускалося. Виплата процентів була необов'язковою умовою в договорі позики. Мали місце й безоплатні, тобто безпроцентні позики.Договір позики був не тільки правовим засобом кредитування незаможного вільного населення рабовласницького Риму. Він часто слугував способом ще більшого уярмлювання економічно незалежного населення. Як було зазначено, договір позики оформлявся борговою розпискою — хіро-графом. Були випадки, коли боржник, який видав кредитору розписку в одержанні позики, насправді грошей не одержував. Наявність розписки в руках кредитора полегшувало його становище. Хірограф засвідчував факт укладення договору. Боржнику ж довести безвалютність позики було непросто. Мабуть, такі випадки траплялися досить часто, що призводило до небажаних конфліктів серед незаможніх, які здебільшого були боржниками. Власті Риму змушені були прийняти певні заходи проти масового зловживання кредиторів. Назріло питання про надання боржнику правових засобів захисту проти безпідставних вимог. У випадках, коли кредитор, маючи боргову розписку, закладав позов боржника про повернення грошей, яких насправді йому не давав, почали давати заперечення проти позову — exceptio doli. Відповідно до нього боржник, спираючись на безвалютність позики, стверджував надмірну недобросовісність кредитора, його dolus. Пізніше боржник міг, не чекаючи закладання позову кредитора, самостійно порушити позов щодо повернення розписки на підставі її

безвалютності. Внаслідок цього боржнику почали надавати так званий кондикційний позов про витребування з відповідача безпідставного збагачення, одержаного за рахунок боржника.Проте все це виявилося малоефективним. Боржник, по суті, не мав змоги довести безвалютність позики, якщо його розписка була на руках у кредитора. Це зводило нанівець захист проти його свавілля. Приблизно в III ст. положення певною мірою поліпшилося. При закладанні позову кредитора до боржника про повернення боргу останній висував заперечення проти його позову на підставі безвалютності позики (exceptio doli). Кредитор зобов'язаний був довести обгрунтованість своїх вимог, тобто факт платежу валюти (onus probandi).Такий поворот в правозахисній політиці рабовласницького Риму пояснюється одним: свавілля кредиторів у витребуванні безвалютних позик досягло таких меж, що викликали серйозне занепокоєння за правопорядок у країні. Боржники, які в основному були представниками незабезпечених верств вільного населення, були вибухонебезпечною силою Такі вибухи треба було упередити введенням вимушеного заходу — перенесенням тягаря доведення вимог на кредитора, що з правового боку було досить логічним.Сенатус-консульт Македонія заборонив укладати договори позики підвладним у зв'язку і надзвичайною подією Якийсь Мацедо уклав договір позики з лихварем, розраховуючи на швидку смерть батька, після якої він стане спадкоємцем і з одержаної спадщини поверне борг Оскільки смерть батька довго не наставала, Мацедо вирішив убити його, аби прискорити одержання спадщини.Це викликало обурення сенаторів, які й прийняли зазначений сенатус-консульт, аби вивітрити з розуму підвладних навіть думку про можливість укладання ними договорів позики. Сенатус-консульт визначав укладений підвладним договір позики за неодмінної умови: що він укладений зі згоди або з відома домовладики. Якщо такої згоди чи схвалення домовладики не було, договір позики втрачав позовний захист.Позичка — соттоаагат — різновидність найму речей, а сучасна позичка є різновидом позики, кредиту Цю відмінність варто мати на увазі, розглядаючи договір позич ки за римським приватним правомДоговір позички — реальний контракт, за яким одна сторона (комодант) передає іншій особі (комодатарію) індивідуально-визначену річ в тимчасове і безплатне користування За спливом строку договору позичальник (комодатарій) зобов я-зується повернути ту ж саму річ у повній цілості.Виходячи з наведеного визначення, бачимо, що предметом договору позички може бути тільки індивідуально-визначена річ — конкретний кінь, раб тощо. Оскільки за спливом строку користування поверненню підлягає та ж сама річ, яка була передана позичальнику, зрозуміло, що вона не може бути споживною і замінимою. Спірним було питання про те, чи може бути предметом договору нерухома річ (наприклад, земля). Наявні джерела містять різні відомості зцього приводу — одні вважали, що нерухомі речі можуть бути предметом договору позички, інші схилялися до протилежної думкиЗа договором позички річ передавалася в тимчасове і безплатне користування, тобто за користування річчю позичальник не зобов'язаний яким-небудь чином винагороджувати позичкодавця. Ця особливість договору відрізняла його від інших подібних, наприклад договору найму речей. Оскільки за цим договором позичальник одержує право безплатного користування чужою річчю, він зобов'язаний був виявляти до речі особливу увагу, підвищену турботу та обережність, ніс повну відповідальність за будь-яку вину. Якщо пошкодження чи загибель речі сталося не тільки з умислу чи грубої необережності, а й через легку необачність, він зобов'язаний був відшкодувати заподіяні речі збитки.Позичальник за договором позичок повинен використовувати річ відповідно до її господарського призначення, проявляючи піклування доброго господаря. Адже він одержав її у безплатне користування. Якщо ушкодження чи загибель речі сталися не з вини позичальника, тобто випадково, він звільнявся від відповідальності. Оскільки в договорі позички річ передається у тимчасове користування, а не у власність, право власності залишається в позичкодавця, отже, він несе і ризик випадкової загибелі речі.Договір позички не є суворо одностороннім, як позика. Він може бути одностороннім (частіше) і двостороннім (хоча й рідше).Права і обов'язки позичкодавця. Основне право позичкодавця — вимагати повернення своєї речі відразу після закінчення строку договору. Крім того, він має право витребувати відшкодування збитків, заподіяних речі з вини позичальника. Договір позички приносить вигоду тільки одній стороні — позичальнику. Позичкодавець виявляє певне благодіяння, люб'язність позичальнику. Цей договір зумовлюється не господарською потребою позичкодавця, не якоюсь його необхідністю, а, навпаки, бажанням надати допомогу, зробити добро іншій особі. Отже, позичкодавець, надаючи дану люб'язність, особисто визначає і межі доброї волі, тобто межі своїх обов'язків. Проте, вступивши в зобов'язання, він певним чином зв'язує себе і не може вимагати повернення речі раніше визначеного строку. Межами цієї люб'язності визначаються й обов'язки позичкодавця, які можуть виникнути, а можуть і не виникнути. Якщо люб'язність справжня, то природно, річ, що надається, має бути придатною для користування. У такому випадку у нього ніяких обов'язків не виникає. Проте, якщо надана в тимчасове користування річ виявиться несправною, що може заподіяти чи заподіяла збитки позичальнику, позичкодавець зобов'язаний відшкодувати заподіяні збитки (Д.13.6.17.3). Наприклад, позичкодавець передав у тимчасове користування хворого коня, який заразив і коня позичальника, внаслідок цього коні загинули. В цьому випадку позичкодавець повинен відшкодувати заподіяні позичальнику наданням хворого коня збитки.Права і обоє 'язки позичальника. В кожному договорі праву однієї сторони відповідають обов'язки другої сторони (кореспондує відповідний обов'язок). Тому можна сказати, що в договорі позички права і обов'язки позичальника

обумовлені правами і обов'язками позичкодавця. Наприклад, праву позичкодавця вимагати повернення речі кореспондує обов'язок позичальника повернути дану річ. Це його основний обов'язок. Крім того, позичальник повинен дбайливо ставитись до одержаної речі і відшкодувати заподіяні через його вину збитки. Право в позичальника може виникнути, але його може і не бути. Якщо позичкодавець передав в користування справну річ, то в позичальника ніякого права не виникає. Це суворо односторонній договір. Якщо з вини Позичкодавця в користування передано несправну річ, то в позичальника виникає право вимагати відшкодування заподіяної шкоди. У такому випадку договір буде двостороннім. Неважко помітити, що права і обов'язки сторін в договорі позички не еквівалентні. Обов'язок позичальника може наступити тільки випадково. Отже, основний тягар лежить на позичкодавці.Договір позички не можна розглядати як форму благодіяння, що здійснюється заможними рабовласниками щодо своїх незаможних клієнтів. Відсутність близької господарської мети в позичкодавця — ще не свідчення його благородної безкорисливості, прагнення надати допомогу ближньому. Це також можливе, але частіше зустрічалися договори, які мали на меті корисливі цілі.Різновидом договору позички був так званий прекарій (рге-сагішп), за яким багаті рабовласники передавали які-небудь речі зі свого майна в користування своїм незалежним при-ближеним з метою заручитися їхньою підтримкою під час виборів чи інших політичних акцій. Відрізнявся прекарій від позички тим, що за договором позички річ передавалася на певний, визначений або невизначений строк, а за пре-карієм — до вимоги. Ульпіан писав: «Прекарій є надання речі в користування за проханням особи на такий строк, на який вважає можливим власник речі» (Д.43.26.1). Прекарій був правовою формою політичного тиску і економічного закабалення незаможних верств вільного населення багатими і знатними римлянами.Позичка і позика — ці два реальних контракти, які мають багато спільного, але містять такі принципові відмінності:ПозикаПредмет договору — речі родовіРечі передаються у власність позичальникаРизик випадкової загибелі речі несе позичальникПозичальник зобов'язаний повернути таку саму кількість таких самих речей, але не тих самих Позика — договір суворо одностороннійПозика може бути оплатним і безоплатним договоромПозичкаПредмет — речі індивідуально-визначеніРечі передаються в тимчасове користуванняРизик випадкової загибелі речі несе позичкодавецьПозичальник зобов'язаний повернути ту ж саму річ і в такому ж самому станіПозичка може бути одно- і двосторонньоюПозичка завжди безоплатний договірДоговір схову (поклажі, зберігання, схоронення — аерові-и»т) широко поширений реальний контракт, ретельно розроблений римськими юристами, відшліфований преторською і судовою практикою.Договір схову, або поклажі, — це реальний контракт, за яким одна сторона — поклажодавець, депонент — передає іншій стороні — хранителю, депозітарію — індивідуально-визначену річ на схов, зберігання.Яких-небудь особливих вимог до суб'єктів договору схову не пред'являлось. Сторонами в ньому могли бути звичайні право- і дієздатні особи. Спочатку договір схову характеризувався тим, що предмет поклажі переходив у власність хранителя. Тому останній підбирався особливо уважно, як правило, серед вірних друзів. Проте згодом в римському праві так само пред'являлися високі вимоги до хранителя, наприклад при ненормальній поклажі. Поклажодавцем могла бути будь-яка особа, в тому числі і не власник, тобто на схов можна було передавати як власні, так і чужі речі.За загальним правилом предметом договору були індивідуально-визначені речі. Проте допускалися договори, за якими на зберігання передавалися речі, що визначалися родовими ознаками (зерно, гроші тощо).Права і обов'язки сторін. Договір схову був безоплатним договором, що позначилося на правах і обов'язках сторін. Основне право поклажодавця полягало у вимозі повернути за спливом строку річ у повній цілості з усім приростом. Йому ж належало право вимагати відшкодування збитків, заподіяних речі. Проте, оскільки схов завжди укладався в інтересах поклажодавця, хранитель відповідав тільки за умисел і грубу необережність. За шкоду, заподіяну речі за його вини у формі легкої необрежності, хранитель відповідальності не ніс.Так само як і в договорі позички, обов'язок в поклажодавця може виникнути, але його може і не бути. Він виникає і покладається на поклажодавця у випадку, коли передана на схов річ заподіяла шкоду майну хранителя (наприклад, хворий кінь заразив коня хранителя). У такому випадку покла-жодавець зобов'язаний відшкодувати заподіяні з його вини збитки. Крім того, якщо схов вимагав від хранителя певних витрат, поклажодавець зобов'язаний був також відшкодувати їх. Проте обов'язки поклажодавця носили випадковий характер.Права хранителя не еквівалентні його обов'язкам. Вони значно менші і при цьому можуть виникати, але їх може і не бути (право вимагати відшкодування заподіяних хранителю збитків і витрат, яких могло і не бути). Основний обов'язок хранителя — дбайливо і надійно зберігати передану йомуріч. Користуватися нею він не має права, бо є тільки держателем, а не володільцем, який зобов'язаний за спливом строку схову повернути ту саму річ і в такому ж самому стані.

Хранитель повинен здійснювати зберігання особисто. Тільки у виняткових випадках він може передати схов іншим особам, але під особисту відповідальність.Договір схову може бути укладений на визначений і на невизначений строки.Різновиди договору схову. Договір схову застосовувався досить широко і це викликало множинність його форм щодо різних обставин. У деяких випадках обмеження відповідальності хранителя не відповідало інтересам поклажодавця (наприклад, на зберігання передавалася особливо цінна річ). Поклажодавець бажав надійнішого схову, більшої впевненості в одержанні речі назад по закінченні зберігання. У такому випадку сторони укладали договір на шатне збері^ гання, яке встановлювало більш сувору відповідальність (в тому числі і за легку необережність), але це вже був інший договір.Часом договір схову укладали за яких-небудь незвичайних обставин (наприклад, пожежа, землетрус, повінь). Укладаючи договір за нормальних умов, поклажодавець мав можливість вибрати надійного хранителя, як правило, це був вірний друг або родич. Договір був безплатним і брати на себе зберігання чужої речі погоджувалися лише ті особи, які знаходилися в близьких стосунках з поклажодавцем, що користувалися його довірою. Якщо ж за таких обставин хранитель допускав необачність в зберіганні, що призводило до ушкодження чи загибелі речі, в цьому був винен і сам поклажодавець, який припустився помилки, необачності у виборі хранителя і вже тому поділивший його вину. За екстремальних умов поклажодавець був позбавлений можливості свободи вибору. Укладений за таких умов договір почали називати нещасною, або тужливою, поклажею — Зеровкшп пшегаЬПе. Преторська практика виділила такі договори в окрему групу і встановила підвищену відповідальність хранителя за цілісність речі (в подвійному розмірі). До цієї групи належали договори, укладені під час бунту, пожежі, землетрусу тощо.Ще одна різновидність договору схову, або поклажі, становила незвичайна, ненормальна поклажа — depositum irreguläre. Предметом звичайного договору схову, як відомо, були індивідуально-визнані речі. Однак інколи виникала необхідність передати на схов речі, що визначалися родовими ознаками (наприклад, гроші, зерно). Якщо родові речі при цьому були яким-небудь чином індивідуалізовані (наприклад, гроші передані в шкатулці, зерно в мішках), це був звичайний договір схову, якщо ні — depositum irreguläre. В такому разі речі поклажодавця переходили у власність хра-нителя, який за спливом строку договору був зобов'язаний повернути не ті самі речі, а таку ж саму кількість таких самих речей. Такий договір був подібний договору позики, проте відрізнявся каузою. У договорі позики мета — задовольнити потреби позичальника, в договорі схову — поклажодавця.Секвестр, або секвастрація, — особливий вид поклажі Кілька осіб передавали на зберігання яку-небудь річ на підставі певної умови. Відомий юрист Павло залишив таке визначення секвестру: «В повному розумінні в якості секвестру передається на зберігання річ кількома особами солідарно на схов і повернення на певних умовах» (Д. 16.3.6). Найпоширенішим видом секвестру була передача на схов третій особі речі, з приводу якої виник спір. Сторони, що не довіряли одна одній, могли передати спірну річ на схов обраній ними третій нейтральній особі до розв'язування спору, аби потім передати її особі, що була визначена її власником.Договір застави (hipotheca) укладався у випадках, коли застава супроводжувалася передачею речі заставодержцю. Ранні форми римської застави — фідуціарна угода і ручний заклад — полягали саме в передачі предмета застави іншій стороні Тоді заставне право на річ боржника встановлювалося засобом договору застави, що визначав правове положення сторін Так, при фідуціарній угоді обов'язок заставодержця повернути заставу боржнику після погашення ним зобов'язань спочатку носив тільки моральний характер. При ручній заставі заставодержець мав і певні обов'язки. Він повинен був ставитися до предмета застави турботливо, як добрий господар, і повернути річ після погашення зобов'язання. Обов'язок у заставодавця виникав тоді, коли він передавав у заставу річ, яка могла завдати майнової шкоди заставодержцю. Тоді він був зобов'язаний відшкодувати заподіяні збитки.У решті зазначених договорів правове положення сторін зумовлювалося заставою, яка розглядалася вище.§ 4. Консенсуальні контрактиКонсенсуальні контракти сформувались пізніше інших договорів, і формалізм при укладенні їх був істотно пом'якшений. Укладення договору досягалося тут простою угодою сторін. До цієї групи належали договори купівлі-про-дажу, найму (речей, послуг, роботи), доручення, товариства. Консенсуальні контракти представляли собою також замкнуту групу. Ніякі інші угоди, які навіть за ознаками відповідали консенсуальним контрактам, не могли бути віднесені сюди.Основна ознака, що об'єднувала консенсуальні договори, полягала в набутті чинності на момент досягнення угоди про предмет договору без виконання яких-небудь додаткових формальностей. Отже, на відміну від реальних договорів, досягнення угоди набувало тут юридичного значення, ставало юридичним фактом, який встановлював обов'язки сторін виконувати певні дії. Практичне значення цього моменту полягало в тому, що після цього кредитор мав право вимагати від боржника виконання договору.Договір купівлі-продажу — етрііо-уепаіііо. Оборот речей, що мав місце в суспільстві, здійснювався в основному в формі купівлі-продажу. В епоху натурального господарства він провадився у вигляді міни — товар на товар. З виникненням грошей проста міна перетворюється в обмін товару на гроші. Юрист Павло так пояснює походження договору купівлі-продажу: «Походження купівлі-продажу коріниться в міні. Бо колись не було таких монет, коли не називали одне товаром, інше ціною, а кожен залежно від потреб даного часу і від характеру речей обмінював непотрібне на потрібне» (Д.18.1.1).Договір купівлі-продажу є контрактом, за яким одна сторона — продавець — бере на себе обов 'язок передати іншій стороні — покупцеві — у власність яку-небудь річ. Покупець зобов'язується прийняти куплену річ і заплатити за неї обумовлену ціну.

Істотними елементами договору були товар і ціна. Як кон-сенсуальний контракт договір купівлі-продажу виникав з моменту досягнення угоди продавця і покупця за цими істотними елементами — товар й ціна.В самій назві договору міститься його подвійна господарська мета: продавець прагне збутися, продати зайвий товар, а покупець, навпаки, — придбати у власність певну, необхідну йому річ (товар). У давні часи укладення договору, купівлі-продажу і його виконання здійснювалися одночасно засобом набуття права власності. Проте вже в класичному римському праві ці два акти (укладення договору і його виконання) роздвоїлися в часі. Укладення договору далеко не завжди передбачало одночасне виконання. На момент укладення договору сторони приймали на себе зобов'язання: одна — передати річ, друга — прийняти і заплатити ціну.Предметом купівлі-продажу, тобто товаром, могли бути будь-які речі, не вилучені з обороту. Допускався продаж безтілесних речей (res incorporales), споживчих, неспоживчих, рухомих, нерухомих тощо. Могли бути предметом продажу 1 речі, яких в момент укладення договору або взагалі не існувало в природі, або вони ще не були у власності продавця Розвиток обороту зумовлював розвиток купівлі-продажу, розширював можливості застосування договору до різноманітних потреб. Так, почали допускати укладення договору купівлі-продажу на товар, якого ще не було в природі (ще невирощений урожай, молодняк худоби тощо). За умов обороту, що все більше ускладнювався, виробник зазначених товарів бажав бути впевненим в їхньому надійному збуті. Тому перш ніж виробляти, він укладав договір купівлі-продажу на зазначену продукцію.Так само була визначена можливість купівлі-продажу товарів, яких продавець ще не мав у своїй власності. Наприклад, він купляв зерно в Африці і продавав його в Римі. Однак для забезпечення збуту зерна, продавець міг укласти заздалегідь договори на його продаж, а потім вже набувати його у власність.В інших випадках продавцем міг бути і невласник, наприклад, у разі продажу за довіреністю (договір доручення) і продажу з публічних торгів.Речі, вилучені з обороту, не могли бути предметом купівлі-продажу.Іншим істотним елементом договору купівлі-продажу була ціна. За загальним правилом вона встановлювалась угодою сторін і виражалася в конкретній грошовій сумі. В цьому полягала істотна відмінність договору купівлі-продажу від міни, коли ціна виражалася через річ. Ціна повинна бути чітко визначеною. Вона залежить від наявності товару і попиту. В імператорський період були зроблені спроби регулювання цін на ринку, які успіху не мали.Права і обоє 'язки сторін в договорі купівлі-продажу. Продавець мав право вимагати від покупця:а) прийняти продану річ, тобто виконати договір; якщо чомусь покупець відмовляється від прийняття речі, він зобов'язаний відшкодувати продавцю заподіяні йому збитки;б) уплати обумовленої договором ціни. Час уплати ціни встановлюють сторони (насамперед, частинами або після передачі товару); момент уплати на час виникнення договору не впливає і є лише елементом його виконання.Продавець був зобов'язаний:1. Передати проданий товар у власність покупця. Отже, продавцем може бути тільки власник товару, за винятком продажу, за договором доручення і з публічних торгів, але й в цих випадках продаж провадиться від імені продавця-влас-ника. Якщо ж продавець продав чужу річ, не будучи її власником, покупець також не може стати її власником — не можна передати іншому право, якого сам не маєш. В такому випадку продавець несе відповідальність за евікцію, тобто відсудження купленої речі третьою особою від покупця на підставі раніше виниклого права. Наприклад, продавець продав крадену річ. У покупця її відсудили на користь справжнього власника. В цьому випадку продавець може бути притягнутий до відповідальності за евікцію, проте лише при необмінній умові. Закладаючи позов про відсудження купленої речі від покупця, останній зобов'язаний залучити до справи продавця. Якщо продавець не візьме участі в справі з вини покупця, він звільняється від відповідальності за евікцію. Якщо ж річ буде відсуджена, не дивлячись на активні зусилля продавця довести своє право на її продаж, він несе відповідальність в подвійному розмірі ціни.2. Передати покупцеві річ належної якості, придатну для використання за призначенням. Покупець може відмовитися прийняти її чи вимагати зменшення покупної ціни, якщо вона не відповідає цим вимогам. Проте відповідальність продавця настає лише за так звані приховані недоліки, тобто такі, які не можна було помітити навіть при уважному огляді речі (наприклад, внутрішня хвороба раба). За недоліки, які можна було помітити при огляді речі, продавець відповідальності не ніс (наприклад, продається сліпий раб, що легко помітити).3. Передати речі в обумовлений строк і в обумовленому місці. Ухилення продавця від цих вимог договору могло заподіяти майнову шкоду покупцеві, за яку продавець ніс відповідальність. У зв'язку зі строком виконання договору купівлі-продажу виникає інше, не менш важливе запитання — з якого моменту покупець стає власником купленої речі. В процесі виконання договору купівлі-продажу розрізняють три стадії: час укладання договору, час його виконання і час перенесення на покупця ризику випадкової загибелі речі. В давнину моменти укладення і виконання договорів, як правило, збігалися. Покупець ставав власником і одночасно на нього переходив ризик випадкової загибелі речі. З розвитком обороту моменти укладення договору і його виконання в часі не співпадали (між ними інколи виникав досить тривалий розрив). Саме в цей період річ могла випадково загинути, і тоді поставало питання, хто мав відшкодувати збитки від її загибелі. За загальним правилом — власник. Покупець ставав власником купленої речі в момент її фактичної передачі йому. Якщо річ (товар) гинула випадково, тобто без вини і покупця, і продавця, то відповідно до загальновизнаного принципу — periculum sentit dominus (ризик випадкової загибелі завжди несе власник) збитки мав би нести продавець. Проте римське право, відступаючи від цього загальновизнаного принципу, покладало ці збитки на покупця з моменту укладання договору — periculum est emptoris(ризик випадкової загибелі проданої речі лежить на покупцеві). Відповідно до цього були вироблені такі правила.

1. В момент укладення договору право власності до покупця не переходило. Факт укладення договору лише покладав на продавця обов'язок передати право власності на продану річ покупцеві.2. Покупець ставав власником купленої речі в момент її фактичної передачі.3. Ризик випадкової загибелі проданої речі переходив на покупця в момент укладення договору, тобто ще до того, коли він ставав власником.Таким чином, з моменту укладення договору покупець, ще не будучи власником купленої речі, підлягав ризику нести збитки від її випадкової загибелі. Це означало, якщо річ випадково гинула після укладення договору, але до фактичної її передачі покупцеві, останній зобов'язаний був заплатити ціну продавцеві, а якщо він її заплатив раніше, то не мав права вимагати назад.Це правило суперечило загальновизнаним поглядам римських юристів. Довгий час йому не могли знайти пояснення. Врешті-решт зійшлися на тому, що в давні часи договір купівлі-продажу виконувався в момент його укладення, в цей же момент покупець ставав власником купленої речі і на нього переходив ризик випадкової зегибелі її. Проте після допущення можливості виконання договору через певний час після його укладення правило про ризик залишалося те саме — його ніс покупець. Сучасні правові системи не сприйняли цього правила. Разом з переходом ризику випадкової загибелі речі на покупця до нього переходили і будь-які можливі прирощення, поліпшення тощо.Права і обов'язки покупця. Як уже відзначалося, певним правам продавця кореспондували відповідні обов'язки покупця. Покупець мав право вимагати передачу проданої йому речі у власність. Якщо чомусь продавець не міг передати продану річ покупцеві, він був зобов'язаний відшкодувати заподіяні збитки. Покупець мав право вимагати передачу належної якості, в установлений строк і в обумовленому місці. При цьому він повинен був сплатити продавцю обумовлену ціну як необхідну умову переходу до нього права власності на продану річ. У договорі допускалась угода про відстрочку або розстрочку уплати ціни (Д. 18.1.19).Договори найму речей — Iecatio-conductio. Загальні положення. Класичне римське право знало три договори найму-найм речей; найм послуг; найм роботи. Між ними багато спільного, проте є й істотні відмінності. Спільне те, що в кожному з них одна сторона що-небудь передає другій стороні в тимчасове користування за певну плату, а різниця полягає в тому, що предметом договору є речі, послуги, робота. Разом з тим існування трьох подібних договорів свідчить про різноманітність найму, розвиток якого певною мірою стримувало рабство. Необхідні роботи виконувалися рабами і до послуг вільних осіб зверталися досить рідко. Проте з розшаруванням вільних утворюється прошарок незаможного населення, що потребувало певної допомоги: малоземельні і безземельні селяни, міська біднота.З одного боку — численна і дешева робоча сила, з другого — могутні наймачі і наймодавці в особі заможних лати-фундістів і міських багачів як сторони в договорі знаходилися в нерівних умовах. Це відображалося на правовому регулюванні відносин найму. Так, наймач речі (земельної ділянки) не визнавався її володільцем і не мав володільницьких засобів захисту проти посягання третіх осіб. Такий захист він міг одержати тільки через наймодавця (латифундіста) що більше поглиблювало економічну залежність наймача.Договір найму речей (locatio-conductiorerum) — це контракт за яким одна сторона — наймодавець (locator) — приймає на себе обов 'язок надати іншій стороні — наймачу (conductor) — в тимчасове користування яку-небудь річ за обумовлену винагороду.Предметом договору найму речей могли бути будь-які речі, крім споживчих, оскільки наймач зобов'язаний повернути таку ж саму річ і в такому ж самому стані (таку саму споживчу річ повернути неможливо). Предметом договору могли бути одна або кілька речей. При цьому не мало значення, чи був власником цих речей наймодавець. У найм можна було здати і чужу річ. Вона передавалася в тимчасове користування. Наймач зобов'язаний був повернути таку ж саму річ і в такому ж стані.Права і обов 'язки сторін. Наймодавець повинен надати річ своєчасно і в придатному для користування стані. Він зобов'язаний постійно, на весь час дії договору забезпечувати наймачу можливість нормального і безперешкодного користування річчю (провадити необхідний ремонт). Разом з річчю наймачу передавалися і всі приналежності до неї. Якщо річ чомусь не можна було використовувати, наймодавець відповідав за будь-яку вину.Основне право наймодавця полягало у вимозі виплати винагороди За користування річчю, обумовленої договором. Найомна пліата, як правило, виплачувалась по закінченні певних проміжків часу, проте сторони могли домовитися й інакше. Якщо найомна плата виплачувалася наперед, а наймач не зміг скористатися річчю не по своїй вині (наприклад, найнятий раб випадково загинув і не виконав роботу), наймодавець зобов'язаний був повернути найомну плату. Наймачу надавався для цього спеціальний позов.Найомна плата могла виражатися або в твердій сумі, або в натурі (наприклад, в обумовленій кількості врожаю). При цьому якщо у наймача був неврожай, він не звільнявся від обов'язку внести обумовлену кількість врожаю. Тільки нездоланна сила звільняла його від цього обов'язку. Класичні римські юристи так обґрунтовували це положення: урожайність — справа випадку. Один рік може бути неврожай, другий — багатий врожай. У неврожайний рік варто зменшити найомну плату наймачу. Однак в урожайні роки наймач зобов'язаний відшкодувати наймодавцю недоплату і за неврожайні роки.Наймодавець має право вимагати повернення речі в обумовлений строк у повній цілості. Якщо річ буде повернута не в строк або з пошкодженнями, наймодавець має право вимагати відшкодування заподіяних збитків.Права і обов 'язки наймача. Наймач має право користуватися найнятою річчю в своїх інтересах. При цьому він міг (якщо в договорі не було прямої заборони) передати річ в користування третій особі (піднайм). Проте за схоронність

речі перед наймодавцем відповідав наймач, а не піднаймач. Зрозуміло, піднаймач відповідав перед наймачем. Наймач мав право вимагати відшкодування витрат, понесених ним щодонайнятої речі під час дії договору Відшкодуванню підлягали необхідні і корисні витрати, господарська доцільність яких обгрунтована.Наймач зобов'язаний був дбайливо користуватися річчю, виявляти турботу щодо її цілісності і неушкодженості. Якщо ж пошкодження, погіршення чи навіть загибель речі настали, наймач ніс відповідальність за будь-яку вину, в тому числі і за легку необережність. Він зобов'язувався своєчасно вносити найомну плату.Договір найму речей, як і більшість договорів, припинявся за взаємною згодою. Проте в деяких випадках він міг бути припинений і за одностороннім волевияленням. Наймач міг відмовитися від договору, якщо надана річ виявлялася непридатною для користування. В свою чергу, наймодавець, виявивши зловживання в ставленні до речі з боку наймача, мав право припинити договір. Смерть однієї із сторін не припиняла договір. Він припинявся із закінченням строку. Однак якщо наймач продовжував користуватися річчю і після закінчення строку, а наймодавець не заперечував, договір вважається продовженим за взаємною згодою.Особливістю римського договору найму речей було те, що римське право суворо послідовно дотримувалося зобов'я-зально-правової природи майнового найму. Це означало, якщо наймодавець до спливу строку договору продавав (або будь-яким іншим способом відчужував) здану в найм річ, то новий власник не був зобов'язаний договором свого попе редника. Гай писав: «Якщо хтось здав іншому в найм маєток для одержання прибутків або здав житло, а потім з якихось причин продав маєток або будинок, він повинен потурбуватися, щоб на підставі цього договору (продажу) покупець дозволив колону одержувати прибутки, а жильцю — проживати в будинку; інакше той, кому це буде заборонено, закладе позов (до наймодавця) з договору найма» (Д. 19.2.25.1). В цьому проявилася соціально-економічна залежність наймача від наймодавця.У разі продажу предмета позики подальше збереження чинності договору залежало від волі нового власника переданої в найм речі. Якщо ж договір припинявся, наймодавець ніс відповідальність перед наймачем.Договір найма послуг (locatio-conductio operarum) — консен-суальний контракт, за яким одна сторона — наймит (найнятий — locator) — приймає на себе зобов 'язання виконати за обумовлену винагороду певні послуги на користь іншої сторони — наймача (conductor).Він не мав широкого поширення і розвитку в Стародавньому Римі через наявність рабства. Всі необхідні послуги виконувалися рабами. Крім того, будь-яка фізична праця вважалася такою, що принижує гідність вільної людини, і тому зневажалась. Прс-е інколи виникала необхідність в наданні послуг саме вільними: потреба в засобах існування, залежність від патрона, висока кваліфікація чи майстерність вільної людини тощо. Все більше поширювались творча праця, діяльність осіб вільної професії, які за свою працю одержували гонорар.Предметом договору найму послуг були фізичні роботи, які виконувалися за вказівкою наймача (догляд за дитиною, за людьми похилого віку, роботи в саду тощо). Предметом їх не могли бути послуги юридичного характеру.Договори найма послуг і договори підряду дуже близькі між собою — предметом їх є робота, в договорі найма послуг — процес роботи, а в договорі підряду — готовий результат, який і належить передати замовнику. У першому випадку наймача цікавить саме процес роботи, виконання послуг протягом певного часу, в другому — замовника не цікавить процес роботи. Його інтерес полягає в одержанні в обумовлений строк готового результату роботи — збудованого будинку, пошитого одягу, відремонтованої речі тощо.Договір найму послуг — двосторонній, у ньому кожна із сторін несла певні обов'язки і мала права. Найнятий зобов'язаний був виконувати послуги за вказівкою наймача, в суворій відповідності з договором, протягом договірного строку і при тому особисто. Заміна найнятого іншою особою не допускалася. Якщо ж він не міг їх виконати з вини наймача, за ним зберігалося право на винагороду.Наймач зобов'язаний був оплачувати послуги в обумовленому розмірі і в установлені строки. Якщо послуги не виконувалися внаслідок хвороби найнятого або якоїсь іншої причини, невиконані послуги наймач міг не оплачувати.Договір підряду (договір найму роботи — locatio-conductio operis) — консенсуальний контракт, за яким одна сторона -підрядчик (conductor) — приймає на себе обоє 'язок виконати за обумовлену винагороду певну роботу і готовий результат передати іншій стороні — замовнику (locatores) — в установлений строк.Предметом договору є не просто процес, технологія, а саме готовий результат, який підрядчик і зобов'язаний передати замовнику. Якщо результату не буде (хоча може бути, що підрядчик завзято трудився), договір не буде виконаний.Це договір про найм роботи, тому в ньому відповідно називаються сторони: замовник, що здає роботу — локатор, сторона, що виконує роботу, — кондуктор. За загальним правилом підрядчик виконує роботу повністю або частково з матеріалів замовника. Робота, виконана повністю з матеріалів підрядчика, перетворює цей договір в купівлю-продажПрава і обов'язки сторін. Підрядчик зобов'язаний якісно виконати роботу і в установлений строк передати готовий результат замовнику. Робота повинна бути виконана відповідно до умов договору. Якщо в процесі виконання роботи необхідно відступити від умов договору, підрядчик повинен повідомити замовника і продовжити роботу тільки з його згоди. Для виконання роботи підрядчик має право залучати третіх осіб, так званих субпідрядчиків, проте тільки він відповідає перед замовником за їх вину. Взагалі підрядчик несе відповідальність за упущення при виконанні робіт, які сталися за будь-якої вини, в тому числі і легкої необережностіПідрядчик виконує роботу на свій ризик. Отже, якщо робота буде виконана, але до передачі замовнику випадково загине, збитки від цієї загибелі результату роботи несе підрядчик. Зрозуміло, збитки від випадкової загибелі матеріалів, що були передані замовником, несе він сам.

Підрядчик має право вимагати прийняття виконаної роботи або принаймні її оплати, якщо вона виконана відповідно до договору.Основний обов'язок замовника (наймача, локатора) полягає в оплаті готового результату роботи. Оплата може провадитися або за повністю виконану роботу, або за окремі виконані частини роботи. Проте якщо в процесі виконання роботи виявиться її подорожчання порівняно з обумовленою винагородою, підрядчик зобов'язаний повідомити замовника і продовжувати роботу тільки з його згоди. Замовник має право продовжувати роботу чи відмовитися від договору.Договір доручення (mandatum) — консенсуальний контракт, за яким одна сторона (повірений, мандатарій) приймала на себе обов 'язки виконати безоплатно на користь іншої сторони (довірителя, манданта) певні дії.Предметом доручення могли бути дії як юридичного, так і фізичного характеру. Однак договір доручення частіше укладався на предмет здійснення саме юридичних дій — вчинення правочинів, виконання процесуальних дій тощо. Водночас допускалося укладення договору доручення щодо здійснення послуг фізичного характеру — ремонт взуття, одягу тощо.За предметом договір доручення наближається до договору найма послуг: в першому і другому предметом можуть бути фізичні послуги. Різняться вони істотною ознакою: договір найму послуг —платний, а договір доручення завжди безоплатний. Якщо виконання яких-небудь дій здійснювалося за плату, це перетворювало договір в найм послуг.Договір доручення інколи вимагав значних витрат, часу, зусиль, енергії, роз'їздів тощо. Сама робота повіреного не підлягала оплаті. Проте довіритель зобов'язаний був відшкодувати повіреному витрати, пов'язані з виконанням доручення. Римські юристи пояснювали це так. Договір доручення походить із громадського обов'язку і дружби (ex officio atque amicitia). Брати плату за послуги, виконані на підставі громадського обов'язку чи дружби, в римському рабовласницькому суспільстві вважалося ганебним, таким, що принижує гідність вільної людини. Мандатарій вважав за честь виконати певні послуги на користь іншої вільної людини і плату розглядав як образу своєї честі.Громадський обов'язок чи дружба цінилися вище грошової винагороди. В основі договору доручення лежить особлива довіра однієї сторони до іншої, і цю довіру не можна було зневажити платою. Здебільшого повірені були благородні, чесні, достойні громадяни, які користувалися повагою, авторитетом. Врешті-решт вони були достатньо багаті і для них плата за послуги істотного значення не мала. Тому римське право чітко відрізняло найм послуг і доручення.З розвитком цивільного обороту збільшувалась потреба в наданні юридичних послуг. На виконання доручень витрачалося багато зусиль і часу. Добре виконане доручення почали певним чином винагороджувати — підносити який-небудь подарунок або іншим шляхом матеріально заохочу вати, аби в достойний спосіб, який не принижував честі повіреного, стимулювати його працю по виконанню доручення. Такі подарунки пізніше ввійшли в практику і дістали назву «honor» (звідси сучасний термін «гонорар»). Підносити подарунок чи якимось іншим способом матеріально винагороджувати повіреного довіритель спочатку був не зобов'язаний, проте з часом така форма оплати доручення закріпилася.Права і обоє 'язки сторін. Хоча договір доручення був двостороннім контрактом, права і обов'язки в ньому розподілялися нерівномірно. Більш суворі вимоги ставилися до повіреного, незважаючи на безоплатність договору, його старанність, добросовісність, сумлінність тощо. Відомий юрист Павло зазначав: «Справа волі — прийняти на себе доручення, справа необхідності — виконати його» (Д.17.6.17.3).Основний обов'язок повіреного — ретельно і сумлінно виконати доручення. Він повинен був суворо дотримуватися одержаних вказівок, не відхиляючись від них навіть в тих випадках, коли це могло принести довірителю вигоду. Переконавшись в неможливості виконати доручення відповідно до одержаних інструкцій, він зобов'язаний був повідомити про це довірителя. В разі наполягання довірителя на продовженні виконання доручення повірений міг в односторонньому порядку відмовитися від договору. Проте відмова від договору не повинна була нанести довірителю майнової шкоди.У договорі чітко визначалося, чи виконує доручення повірений особисто, чи може залучати третіх осіб. Якщо йому було дозволено спиратися на помічників, за їхні дії відповідальності він не ніс (вони відповідали безпосередньо перед довірителем). Однак повірений відповідав за вибір помічників. Звернувшись за допомогою до третіх осіб без спеціального дозволу на це довірителя, повірений сам відповідав за їхні дії.Повіреному не дозволялося перевищувати надані йому повноваження, інакше довіритель міг відмовитися від прийняття виконання. Виконавши доручення повірений звіту-вався перед довірителем і передавав йому все одержане внаслідок виконання доручення з усім приростом.Безоплатність договору доручення робило його невигідним для повіреного. Однак римське право встановлювало підвищену відповідальність для нього попри загальному принципу — сторона, яка не мала вигоди в договорі, несе обмежену відповідальність. Особливо довірчі відносини між сторонами в договорі доручення зумовлювали відповідальність повіреного за будь-яку вину. Він зобов'язаний був відшкодувати довірителю всі збитки, вчинені неналежним виконанням або невиконанням договору.Права повіреного в цьому договорі були досить обмежені. Він міг відмовитися від виконання договору, якщо доходив висновку, що не зможе його виконати належним чином, а також вимагати відшкодування витрат, пов'язаних з виконанням договору.Обов 'язки і права довірителя. Основний обов'язок довірителя — відшкодувати повіреному понесені при виконанні доручення витрати. Вони підлягали відшкодуванню навіть в тому випадку, якщо результат доручення не був

досягнутий, але без вини повіреного. Крім того, довіритель зобов'язаний був відшкодувати повіреному збитки, заподіяні йому з вини довірителя. Права довірителя відповідали обов'язкам повіреного.Припинення договору. Внаслідок особливих довірчих відносин на відміну від інших договорів передбачені і специфічні способи припинення договору доручення. Кожна із сторін мала право в будь-який час в односторонньому порядку відмовитися від договору. Договір грунтується на довірчих відносинах, і якщо довіра припинялась, припинявся й договір. Проте повірений міг відмовитися від подальшого виконання договору доручення у тому разі, якщо це не заподіяло шкоди довірителю. Він своєчасно повинен повідомити довірителя про відмову від доручення, аби останній міг вжити необхідних заходів.Договір доручення припинявся смертю однієї із сторін Це також обумовлювалося довірчим характером відносин, спадкоємці померлого могли викликати недовіру іншої сторони. Проте і в цих випадках повірений зобов'язаний закінчити розпочаті дії, аби запобігти можливу шкоду спадкоємцям довірителя.Для захисту інтересів сторін кожна з них мала спеціальний позов, що випливав з договору доручення.Договір товариства (восіеіав) — консенсуальний контракт, за яким дві або кілька осіб об 'єднувалися для досягнення якоі-небудь господарської мети.Договір товариства своєрідний в тому плані, що в ньому бере участь практично необмежене число осіб, тобто це багатосторонній договір. Він так само, як і договір доручення, базувався на особливій довірі товаришів один до одного, на впевненості одного в порядності, чесності, сумлінності і добросовісності всіх інших і, навпаки, всіх в кожному. Це логічно, оскільки, об'єднуючи гроші,,майно, власні зусилля для досягнення певної (може, навіть, ризикованої) мети, товариші повинні розраховувати на взаємну підтримку, допо могу, виручку тощо. Без такої впевненості успіху в това риській діяльності досягти неможливо. Довірчий характер договору товариства вказує на його походження — він ви ник на основі сімейних чи родинних зв'язків. Наприклад, спадкоємці, аби не дробити одержану в спадщину ферму, домовлялися між собою щодо способу подальшого її використання. Тому римські юристи визначали товариство як об'єднання, основане ніби на братстві.Характерною ознакою товариства була спільність майна. Ступінь її визначався в договорі: чи на все майно всіх, хто об'єднувався, чи тільки на те, яке було необхідне для досягнення спільної мети. У першому випадку об'єднувалося все майно, відповідно виникало право спільної власності всіх, хто об'єднувався, на все їхнє майно як наявне, так і на те, яке могло бути одержане в майбутньому. В другому — об'єднанню підлягала тільки та частина майна, яка призначалася для досягнення мети. Розміри вкладів визначалися договором — вони могли бути рівними для всіх або різними. Одному зараховувались його організаційні здібності, іншому — майстерність, треті брали участь своїм майном. Отже, внеском могло бути як майно, так і власні зусилля.Договір також визначав правовий режим об'єднаного майна. Наприклад, це могла бути спільна власність всіх товаришів, кожний з яких зберігав індивідуальне право власності на зроблений внесок, передаючи його тільки в користування.У договорі визначалася також участь товаришів в прибутках і збитках: пропорційно внеску чи особистій участі в справах, в рівних долях всім чи з урахуванням інших факторів. Припускалась умова, за якою визначалася більша доля прибутку одним, менша — іншим, але не так, аби одні одержували тільки прибутки, а інші несли тільки збитки («левове товариство»). Ульпіан, натякаючи на відому байку Езопа, відзначав: «Не можна створити товариство, щоб одним діставалася тільки вигода, на другого покладалися тільки збитки, таке товариство прийнято називати «левовим» (Д. 17.2.29.2)Договір товариства міг укладатися на визначений строк або без визначення строку. Кожному товаришу надавалося право вийти з товариства в будь-який час, але за умови, що його вихід не нанесе збитків іншим. Бажаючий вийти з товариства повинен заздалегідь попередити про це, щоб інші товариші могли завчасно прийняти відповідні заходи проти можливих збитків.Залежно від того, між ким складалися відносини за договором товариства, вони поділялися на внутрішні та зовнішні. Внутрішні виникали між самими товаришами, зовнішні — між товариством, з одного боку, і третіми особами, з другого. Зрозуміло, характер прав і обов'язків сторін в цих відносинах був неоднаковим.Права і обоє 'язки сторін у договорі товариства між собою (внутрішні відносини). Кожна із сторін (кожний товариш) мав право вимагати обумовленої участі в розподілі прибутків, одержаних внаслідок успішної діяльності товариства. Розмір долей зумовлювався при укладенні договору — він міг бути рівним для всіх товаришів, але міг бути й іншим. Кожен товариш мав право виходу з товариства в будь-який час, але за умови, що його вихід не вчинить шкоди іншим товаришам. Кожному товаришу надавалося право вимагати від інших прийняти на себе частину збитків, заподіяних випадковою загибеллю чи пошкодженням майна товариша, внесеного в спільну справу.Обов'язки товаришів досить численні й різноманітні. Кожен із них зобов'язаний був внести обумовлене майно і в обумовленому розмірі як внесок в спільну справу Це могли бути речі, грошові кошти або послуги. Внесене майно стає спільною власністю товариства, а у разі випадкової загибелі чи пошкодження збитки несли всі товариші. При цьому ризик випадкової загибелі речей, визначених родовими ознаками, лягав на товаришів з моменту передачі їх в спільну справу, а індивідуально визначених речей — з моменту укладення договору (Д. 17.2.58). «Бо повинні бути спільними як вигода, так і збитки, що виникли не за вини учасника товариства.. », — зазначав Юліан (Д. 17.2.52.4).Важливим обов'язком кожного товариша було добросовісне ставлення до спільної справи. При цьому добросовісність визначалася на відміну від інших договорів конкретно — до справ товариства кожний його учасник повинен був ставитися так, як він ставиться до своїх власних справ. У даному випадку настає відповідальність за конкретну вину — culpa in concreto.

Все набуте в спільній справі кожний товариш зобов'язаний передати товариству і звітувати за здійснені дії. В разі зловживання одним із товаришів до нього міг бути закладений позов, що випливав з договору, за яким винний присуджувався до безчестя (infamia) Суворість відповідальності пояснюється довірчим характером договору товариства.Правові відносини товариства з третіми особами (зовнішні відносини). Товариство не було юридичною особою, тому в зовнішніх відносинах кожний товариш виступав і діяв від власного імені. В разі порушення договору, укладеного від імені товариства з третіми особами, перед цим зовнішнім контрагентом відповідав той товариш, який укладав з ним договір — він ставав і правомочним, і зобов'язаним перед ним. Тільки після передачі всього одержаного за цим договором до каси товариства зовнішній контрагент міг заявляти вимоги до інших товаришів.Договір товариства припинявся односторонньою відмовою будь-кого з товаришів від продовження спільної справи, при досягненні спільної господарської мети чи в зв'язку зі смертю одного з учасників товариства, а також внаслідок неспроможності одного з товаришів, що виявилась. Однак після виходу або смерті одного з товаришів інші за мовчазною згодою могли продовжувати розпочату справу. Проте це вже буде новий договір товариства.§ 5. Безіменні контрактиНа початку імператорського періоду господарське життя Стародавнього Риму одержало такий бурхливий розвиток, що замкнута система контрактів вже не могла задовольняти потреби цивільного обороту. Ділові відносини не вкладалися в прокрустове ложе відомих контрактів. Господарський оборот вимагав нових договірних відносин. Спочатку на практиці надавався позовний захист відносинам, які раніше не захищалися. Наприклад, дві особи уклали між собою угоду про взаємні майнові відносини, які ніяким відомим контрактом не охоплювалися і тому позовом не захищалися Одна сторона свій обов'язок виконувала і передавала певне майно другій, остання відмовлялася виконувати прийняте на себе зобов'язання. В такому разі стороні, що виконала договір, надавався кондикщйний позов (condictio) для повернення виконаного.Проте при такому вирішенні конфлікту господарська мета, з якою укладався договір, не досягалася. Інтерес сторони, що виконала своє зобов'язання, лишався незадоволеним. Тому було визнано за необхідне застосувати примус до сторони, яка не бажає виконувати прийняте на себе зобов'язання в цьому договорі; при ухиленні сторони від його виконання сторона, що виконала своє зобов'язання, отримувала спеціальний позов. Іншими словами, межі позовного захисту в цих випадках були набагато розширені — сторона, що виконала договір, мала право вимагати від іншої не тільки повернення виконаного, а й виконання самого договору. Так були визнані й одержали юридичну чинність і позовний захист договори, що не вписувалися в систему контрактів. Це була нова група договорів, що не увійшли в жодну із розглянутих вище груп і пізніше дістали в науці римського права назву безіменних контрактів —contractus innominati. Йдеться про назву групи договорів в цілому, оскільки кожний з них окремо мав свою власну назвуЗа характером ці договори наближалися до реальних контрактів. Вони виникали не з моменту угоди, а з моменту фактичного здійснення однією із сторін майнового надання. Це спільне в безіменних контрактах з реальними Відмінність полягає в тому, що всі реальні контракти виникають з моменту фактичної передачі речі однією стороною шшій.Виникнення безіменних контрактів пов'язане з майновим наданням, яке може бути в передачі речі або в здійсненні якої-небудь дії.Різноманітність безіменних контрактів у кодифікації Юстініана зводиться до чотирьох основних груп1. Я передаю тобі право власності на річ з метою, аби ти мені передав право власності на іншу річ — do, ut des.2. Я передаю тобі право власності на річ з метою, аби ти виконав певну дію на мою користь, надав мені певну послугу тощо — do, ut, facias.3. Я здійснюю на твою користь певну дію з метою, аби ти мені передав право власності на певну річ — fació, ut des.4. Я здійснюю на твою користь певну дію з метою, аби ти здійснив на мою користь також певну дію — fació, ut facias.З часом ці групи договорів сформувалися в самостійний вид і утворили нові договори в системі римських контрактів. У джерелах є відомості щодо протиставлення нових договорів, які виходили за межі усталеної договірної системи, контрактам, що мали власну назву. Нова група договорів зберегла відмінну ознаку сторона, яка виконала своє зобов'язання і не одержала задоволення від іншої сторони, мала право замість позову про примус до виконання закладати до контрагента кондикційний позов про повернення виконаного.Найпоширенішими серед цих договорів були договори міни (permutatio) і оціночний (contractus aestimatorius).Договір міни — це новий контракт, за яким одна сторона передавала іншій стороні у власність 'яку-небудь річ (речі), з тим що друга сторона натомість передасть першій стороні у власність іншу річ, еквівалентну за вартістю. Він виник раніше, ніж договір купівлі-продажу, коли оборот товарів провадився у формі обміну речі на річ. Проте з появою грошей договір міни втрачає своє значення, бо обмін речей на гроші набагато спростив цивільний оборот. Договір купівлі-продажу повністю оволодів ринком і майже витіснив міну. Саме тому він зайняв належне місце в системі контрактів. Проте і міна, не дивлячись на значне обмеження, все ж таки зберегла свою життєздатність. Отже, юридичну регламентацію цей договір одержав досить пізноЯкщо перша сторона передавала контрагенту річ. що не належала їй, а потім ця річ у контрагента була відсуджена, договір вважався таким, що не мав чинності. В іншому договір міни був подібний до договору купівлі-продажу і до нього застосовувалися правила останнього.Оціночний договір — контракт, за яким одна сторона передавала іншій певну річ для продажу за обумовлену ціну, а друга сторона повинна була передати першій обумовлену суму чи повернути саму річ

Предметом договору могла бути будь-яка річ, не вилучена з обороту Він вважався укладеним з моменту фактичної передачі речі власником другій особі для продажу. Цей договір наближався до договору доручення — за його суттю власник доручав другій особі продати свою річ за обумовлену ціну Проте відмінність між ними полягала в тому, що договір доручення — завжди безоплатний договір. За сутністю оціночного договору особа, якій власник доручав продати свою річ, — посередник (точніше перекупник), в своїх діях був більш вільним, ніж повірений. Він міг продати річ за будь-яку ціну (залишивши різницю між обумовленою в договорі і фактичною ціною собі), міг взагалі залишити річ собі у власність. Своєму контрагенту він зобов'язаний був передати обумовлену договором суму чи повернути річ, якщо чомусь він її не зміг продати.Так само, як і в договорі доручення, продавець не був власником переданої для продажу речі і відповідно до загального принципу, здавалось би. не міг перенести право власності на річ на її набувача. Проте римське право в цих випадках допускало перенос права власності на набувача, оскільки продаж провадився за волею речі, за його дорученням і від його імені.Однією з особливостей оціночного договору було те. що ризик випадкової загибелі речі приймав на себе перекупник, хоча й не був її власником. Мабуть, це правило збереглося з давніх часів — разом з передачею речі переходив і ризик випадкової загибелі. Ульпіан писав: «На підставі оцінки ризик покладається на того, хто прийняв (річ): він повинен повернути саму річ в цілості або сплатити за оцінкою, про яку досягнуто угоду» (Д. 19.3.1). Проте джерела містять й інші відомості (Д. 19.5.17.1), за якими інколи ризик покладався на власника речі. Мабуть, така непослідовність пояснюється незавершеністю розв'язання цього питання.§ 6. Пакти та види їхСпочатку пакти характеризувалися як неформальні угоди, на які не поширювався позовний захист внаслідок того, що вони були неформальними (мал. 24). Юридична чинність їх полягала в тому, що виконання прийнятого на себе на підставі неформальної угоди зобов'язання було виконанням належного. Той, хто виконував таке зобов'язання, не мав права потім вимагати повернення виконаного через те, що виконання основано на неформальній угоді. Ці угоди не вкладалися ні в один із розглянутих раніше контрактів і тому вважалися неформальними, внаслідок чого позовний захист їм не надавався. Такі пакти почали називати «голими» — pacta nuda. Проста, неформальна угода не породжувала зобов'язання pacta nuda obligationem non pariunt — такий давній принцип римського права. І все ж в одному з едиктів претор оголосив, що він буде визнавати, підтримувати укладені пакти — pacta conventa verbaro. Так народився крилатий афоризм: «Угоди треба дотримуватися, не порушувати» — «Pacta sunt servanda (Д.2.14.7.7).Проте з розвитком цивільного обороту завдяки своїй простоті і доступності неформальні угоди укладалися все частіше. Між тим позбавлення їх позовного захисту не сприяло усталенності обороту, навпаки, розривало ділові відносиниПриєднані пакти (pacta adjecta) — додаткові до головного договору угоди, які передбачали внесення змін в його юридичні наслідки. Як правило, це було покладення в договорі на ту чи іншу сторону яких-небудь додаткових обов'язків, уточнення умов договору, строків платежів тощо. Спочатку це здійснювалося в момент укладення основного договору, а пізніше через певний час після його укладення. Однак в останньому випадку такий приєднаний пакт одержував юридичне визнання лише за умови, що положення боржника не буде погіршено. Так, угоди, за якими на боржника покладалися додаткові обов'язки чи інші обтяження, не визнавалися такими, що відповідають закону.Преторські — це пакти, які одержали позовний захист з рук преторів і, отже, юридичне визнання. їх було всього два: підтвердження боргу і receptum, який об'єднував три види пактів: а) угода з третейським суддею про розгляд ним спору, що виник між певними особами; б) угода з капітаном корабля, господарем заїжджого двору чи готелю про цілісність речей пасажирів і жильців; в) угода з банкіром щодо уплати обумовленої суми за рахунок клієнта третій особі.Підтвердження боргу — constitutum debiti. У деяких випадках виникала необхідність підтвердити вже існуючий борг чи борг третьої особи, для чого і укладався зазначений пакт Наприклад, боржник урочисто приймав на себе зобов'язання сплатити борг кредитору, за яким вже сплив строк позовної давності, або сплатити борг за третю особу. Обіцянка сплати вже існуючий борг і є його визнанням, підтвердженням — звідси й назва пакту. Підтвердження чужого боргу — одна з різновидностей поруки.Угода з третейським суддею про розгляд ним спору, що виник між певними особами — receptum arbitri. Особи, між якими виник майновий спір, могли домовитися, що не будуть передавати цей спір на розгляд суду, а передадуть його на розгляд третейському судді — арбітру. Для того, щоб арбітр розглянув зазначений спір, необхідно було укласти з ним про це пакт, який і дістав назву receptum arbitri.На підставі цього пакту суддя зобов'язаний був розглянути спір і винести по ньому своє рішення. Ульпіан зазначав, що претор нікого не примушує приймати на себе обов'язки третейського судді, бо це добровільна справа, але якщо хто-небудь уже прийняв на себе обов'язки третейського судді, то зобов'язаний довести їх до кінця (Д.4.8.3.1). За ухилення від виконання прийнятого на себе обов'язку третейський судця піддавався штрафу. Тільки поважні причини звільняли його від відповідальності, наприклад хвороба, виниклі після укладення пакту недружелюбні стосунки між арбітром і однією із сторін в спорі, покладення на нього публічних обов'язків, що перешкоджали розгляду спору тощо.Угода з капітаном корабля, господарем заїжджого двору і готелю про цілісність переданих їм речей пасажирів і жильців — receptum nautarum, cauponum, stabulariorum. Мандрівники, купці та інші пасажири і жильці, зупиняючись на ночівку в готелі чи заїжджому дворі або на кораблі, змушені були доручати свої речі господарям (наприклад, багаж, вантажі, коней). Про факти прийняття таких речей на збереження укладався зазначений пакт, за яким господар ніс відповідальність не тільки за виновне, а й за випадкове заподіяння шкоди чи загибель речей. Речі жильця приймалися

на схов господарем готелю, заїжджого двору чи корабля через сам факт здійснення ними підприємницької діяльності. Господар не міг відмовитися від обов'язку прийняти речі на схов. Це була одна з його підприємницьких функцій.Підвищена відповідальність зазначених осіб пояснюється тим, шо в ті часи господарі готелів і заїжджих дворів, капітани кораблів часто вступали в змову з грабіжниками. Якщо на постій прибував багатий мандрівник, вони подавали умовний сигнал грабіжникам чи піратам, які вчиняли розбій, а здобич ділили між собою. Хоча б певною мірою обмежити розмах грабіжництва і розбоїв, імператори змушені були ввести таку сувору відповідальність. Для захисту жильців і мандрівників, які потерпіли від розбою, їм надавався спеціальний позов.Угода з банкіром про сплату обумовленої суми за рахунок клієнта третій особі — receptum argentara. Це неформальна угода, за якою лихвар, банкір, міняла приймав на себе зобов'язання сплатити третій особі борг свого клієнта за його рахунок. Своєрідна форма поруки, за якою боржник третьої особи за відсутності грошей звертався до свого банкіра і просив за його рахунок грошей, шо знаходилися на зберіганні в банкіра, сплатити борг. Банкір, виступаючи в такому випадку як поручитель, був гарантований грошима боржника, які знаходилися у нього на зберіганні. Хоча ця обставина і не була обов'язковою умовою укладення пакту, банкір міг прийняти на себе такий обов'язок і у випадку, коли грошей боржника у нього не було.Укладення пакту не ставило банкіра в становище боржника третьої особи, яка й надалі лишалася кредитором тільки клієнта банкіра. Правові відносини виникали тільки між клієнтом банкіра і його кредитором — третьою особою. Однак якщо банкір чомусь відмовлявся платити, клієнту надавався спеціальний позов, що випливав із укладеного пактуІмператорські (pacta legitima) — пакти, які одержали юридичне визнання в законодавстві пізньої імперії. Вони захищалися кондикційними позовами, що випливали з закону, яким було визнано цю угоду. До них належали: а) компроміс — угода між особами, між якими виник майновий спір, про передачу цього спору на розгляд третейському судді; б) угода, про надання приданого; в) угода про дарування.Компроміс (comptvmissum) — угода про передачу спору на розгляд третейського судді. Майновий спір, що виник між громадянами, в усіх випадках підлягав розгляду в суді. Проте спірники не завжди бажали розголошення своїх взаємовідносин, і тому такий порядок інколи суперечив їхнім інтересам. У зв'язку з цим почали практикувати передачу подібних спорів на розгляд особі, яка викликала довіру спірників і рішення якої вони погоджувалися визнати. Така практика була узаконена в період імперії визнанням зазначеного пактуДля забезпечення виконання рішення третейського судді спірна річ або сума грошей заздалегідь передавалася йому на зберігання (секвестр) до прийняття рішення по справі Сторони обумовлювали в угоді, що третейський суддя передасть річ або суму грошей тому із спірників, на чию користь буде винесено рішення арбітра. Спочатку пакт одержував захист за умови, що сторони присягнули виконувати рішення арбітра. Пізніше рішення третейського судді набувало обов'язкової чинності тільки в тому випадку, коли сторони висловлювали свою згоду з ним і підписували його чи не оспорювали в 10-денний строк.Угода про надання приданого — pactum dotis — неформальна угода, внаслідок якої батько нареченої приймав на себе зобо-в 'язання передати майбутньому чоловікові своєї доньки певне майно як придане для полегшення сімейного життя. Згідно з цим пактом, чоловік отримував спеціальний кондикційний позов, за допомогою якого міг вимагати від батька своєї дружини обіцяного приданого. Правовий режим приданого визначався нормами приватного права.Угода про дарування — pactum donationis — неформальна угода, за якою одна сторона — дарувальник — здійснює безоплатне майнове надання другій стороні з метою виявлення до неї певної щедрості.Майнове надання може складатися в передачі тому, кому дарують права власності на обумовлену річ (майно), виплаті певної грошової суми, встановленні сервітутів, відмови від певного права вимоги та ін. Дарування здійнюється саме з метою проявити до того, кому дарують, щедрість, надати допомогу і відбувається за рахунок майна дарувальника. Засобом дарування здійснюється безоплатний перехід майна від дарувальника до того, кому дарують. Це не завжди відповідало інтересам панівного стану. Тому в класичний період з метою недопущення подріблення майна аристократичних родів було встановлено досить істотне обмеження розміру, дарування, що не торкалося дарування між близькими родичами. В імператорську епоху ці обмеження втратили своє значення, проте було введено правило, відповідно до якого дарування здійснювалося в формі так званої судової інсинуації, тобто дарувальний акт вимагалося здійснювати перед судом із занесенням до реєстру. Однак в праві Юстініана здійснення інсинуації вимагалося лише при даруванні на суму понад 500 золотих. Дарування на меншу суму можна було здійснити в будь-якій формі. Таким чином, пакт про дарування одержав позовний захист.Однією з форм дарування була дарча обіцянка здійснити певне майнове надання. Вона мала обов'язкову силу тільки за умови здійснення її в формі стипуляції. Неформальна дарча обіцянка зобов'язання не породжувала.Незважаючи на безоплатний характер відносин, дарувальник ніс відповідальність перед тим, кому дарували, за можливі негативні наслідки дарування, які спричинилися умис лом чи грубою необережністю дарувальника (наприклад, виявлені недоліки подарованої речі, які заподіяли певну шкоду тому, кому дарували, відчуження речі).Особливістю пакту про дарування було й те, що в певних випадках дарування могло бути відмінено. В класичний період патрон мав право відмінити дарування, зроблене на користь вільновідпущеника. Ця правова норма свідчила про велику залежність вільновідпущеника від свого патрона. Зазначений окремий випадок відміни дарування Юстініан поширив на всі випадки дарування. Були також вироблені правові підстави для відміни дарування: вияв невдячності того, кому дарували, до дарувальника, нанесення йому грубої образи, створення небезпеки для життя дарувальника, заподіяння майну дарувальника істотної шкоди. Крім того, якщо в бездітного патрона, який здійснив дарування на користь вільновідпущеника, опісля народжувалася дитина, він мав право відмінити дарування і зажадати назад майнове надання.

Семінарське заняття № 7. Спадкове правоЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА ПЕРЕХІД МАЙНОВИХ ПРАВ І ОБОВ'ЯЗКІВ У ЗВ'ЯЗКУ ЗІ СМЕРТЮ РОЗДІЛ XIV Спадкове право§ 1. Основні поняття спадкового праваІнститут спадкового права в системі римського приватного права тісно пов'язаний з усіма іншими видами майнових прав. З одного боку, після смерті певної особи найчастіше залишається майно, основу якого становлять право власності та інші речові права. Вони і є об'єктом переходу за спадщиною після смерті їх власника. З другого боку, спадкування — один із способів набуття майнових прав, що зближує його з зобов'язальним правом. Тому інститут спадкового права і в системі римського приватного права, і в сучасних правових системах — один з найважливіших. Його значення зумовлено також тим, що об'єктом спадкування переважно є право власності. Питання про те, що залишається після смерті померлого власника, кому воно має перейти, в якому порядку і обсязі з найдавніших часів і до наших днів залишаються в центрі уваги суспільства і держави, законодавців і дослідників, кожної людини, оскільки вони тією чи іншою мірою стосуються їх інтересів.Для того, щоб глибше зрозуміти значення спадкування, джерела його виникнення і розвитку, передусім звернемося до основних понять спадкового права.Спадкування — перехід майна після смерті його власника до інших осіб. Під майном прийнято розуміти сукупність прав і обов'язків померлого. Отже, до складу спадщини належать як права, так і обов'язки, актив і пасив, наявне майно померлого і його борги, які він не встиг скасувати за життя. Перехід майна чи майнових прав і обов'язків, що належали певній особі, можливий лише після смерті власника. Спадкування майна за життя його власника не буває.Спадкове право — сукупність правових норм, які регулюють порядок переходу майна померлого до інших осіб. Як правовий інститут спадкування нерозривно пов'язане з правом власності. За родовим ладом, тобто до поділу суспільства на стани і виникнення держави і права, існували родові звичаї, за якими речі померлого члена роду переходили до інших членів того самого роду, проте ще не було спадкового права. Воно, як і право власності, виникає після поділу суспільства на стани, коли інститут спадкування почав припускати вже приватну власність, а ця остання виникає тільки з появою обміну.Особа, після смерті якої залишилося майно, називається спадкодавцем.Ним може бути лише фізична особа. Юридична особа не може вмерти, її діяльність припиняється, але і в цьому випадку права спадкування в неї не настає.Особи, до яких переходить у встановленому порядку майно померлого, називаються спадкоємцями. Ними можуть бути як фізичні, так і юридичні особиСпадкове майно, спадкова маса, або спадщина, — майно (права і обов'язки), що залишилося після смерті померлого власника. Це сукупність прав і обов'язків померлого, яка визначається на момент смерті спадкодавця.Перехід майна померлого(наступництво) до інших осіб можливий за однією із двох правових підстав — чи за заповітом чи за законом.Римське спадкове право не допускало одночасного спадкування за заповітом і за законом: nemo pro parte testatus, pro parte intestatus decedere potest — не може бути спадкування в одній частині майна померлого за заповітом, а в другій — за законом. Цей принцип римського спадкового права закладений ще в Законах XII таблиць і зберігся в праві Юстініана.Разом_з_тим наступництво у правах і обов'язках померлого могло бути двояким за характером туніверсальним чи сингулярним. За універсальним наступництвом до спадкоємців переходили права й обов'язки як єдине ціле, все повністю. Не можна було погодитися на наступництво лише в правах, відмовившись від обов'язків (боргів), чи покласти на одного спадкоємця борги спадкодавця, а іншому передати тільки права. Тому спадкоємці несли відповідальність за борги спадкодавця. Римські юристи, розв'язуючи в такий спосіб питання про борги спадкодавця, ніби підкреслювали, що в осооі спадкоємців лрбдовжуєсвою юридичну рсобистість спадкодавець. ~Разом з універсальним наступництвом в римському спадковому праві розвивалося й сщгудщш&мастушмцтво, відповідно до якого до окремих осіб переходили лише права спадкодавця, не обтяжені обов'язками.Проте наступництво в правах і обов'язках мало місце лише після смерті спадкодавця, коли спадщина як майно власника ставало ніби не захищеним, відкритим, яке нікому не належало. Тому смерть спадкодавця дістала назву відкриття спадщини. Часом відкриття спадщини римське право вважало день смерті спадкодавця. При цьому в спадкоємців виникало право на набуття спадщини, а не на саму спадщину Для набуття спадщини необхідно було її

прийняти, тобто здійснити передбачені законом дії, попередньо визначивши коло осіб, які відповідно до закону могли мати право на набуття спадщини, і закликати їх до прийняття спадщини — закликання до спадкування. Закликаний до спадкування спадкоємець повинен був висловити свою волю на прийняття спадщини або на відмову від неї.Римське спадкове право в процесі тривалого шляху свого розвитку набуло ряд рис, які відповідали характеру римської власності і сім'ї. Розвиток свободи заповіту і заповідальних розпоряджень був зумовлений посиленням індивідуальної приватної власності у міру вивільнення її від пережитків сімейної. Те саме можна сказати і про спадкування за законом, яке, в свою чергу, було зумовлене витисненням агнатського споріднення когнатським (кровним). Посилення кровного споріднення стало основою для зміцнення спадкування за законом В той же час римські юристи знайшли вдалі прийоми для поєднання спадкоємців за законом зі свободою заповітуРимському спадковому праву завжди був властивий надмірний формалізм, від якого поступово вивільнялися. І все ж деякі формальні вимоги зберігалися і в праві Юстініана, особливо це стосувалося таких питань, як форми заповідальних розпоряджень, порядок відкриття і прийняття спадщини тощо. Багато принципів римського спадкового права використовують у сучасному спадковому праві.Римське спадкове право як право рабовласницької держави відображало і забезпечувало інтереси передусім рабовласника, було спрямоване на зміцнення і розвиток рабовласницької приватної власності. Воно залишало за спадкоємцем те право, яким покійний володів за життя, а саме право засобами своєї власності присвоювати продукти чужої праці. Проте, як і все приватне право взагалі, закони про спадкування є не причиною, а наслідком, юридичним висновком із існуючого економічного ладу суспільства. Так. право передавати рабів у спадщину не є причиною рабства, а, навпаки, рабство є причиною переходу рабів у спадщину.Становий характер римського спадкового права проявлявся в багатьох приписах закону. Наприклад, деякі вільновідпущеники, звільнені римськими громадянами на певних умовах (латини Юніані), не вправі були лишати заповіти. Після смерті все їхнє майно переходило до володаря, який надав їм свободу. При цьому зазначене майно не обтяжувалося ніякими боргами померлого.§ 3. Спадкування за заповітомЗа часом без сумніву спадкування за законом з'явилося раніше спадкування за заповітом. Проте в класичному праві останнє настільки зміцнилося, що було переважною фор-мою спадкування. До цього періоду на розвалинах сімейної власності утвердилася повна свобода заповіту.Заповіт — testamentum — розпорядження власника своїм майном на випадок смерті. В римській класичній сім'ї єдиним і повновладним власником сімейного майна був домо-владика. і тільки він міг ним розпоряджатися, і на випадок смерті вказати, кому повинно перейти після смерті його майно, в яких частках, в якому порядку тощо.Отже, заповіт — це одностороннє волевиявлення, на підставі якого можуть виникнути права і обов'язки для інших осіб — спадкоємців. Це односторонній правочин, який може реалізуватися лише за умови, що особи, визначені як спадкоємці, також виявлять свою волю на прийняття спадщини. Виявлення згоди після смерті заповідача є самостійним, незалежним від заповіту волевиявленням, що відрізняє ці відносини від договірних. При заповіті немає співпадаючого двостороннього і одночасного волевиявлення, яке вимагається при укладенні договорів, оскільки заповідача вже немає в живих. Тому заповіт не можна визнати договором, хоча тут і має місце виявлення волі як з боку заповідача, так і з боку спадкоємців. Заповідач може в будь-який час відмінити або змінити своє розпорядження, чого не можна робити в договірних відносинах. Це також вказує на односторонній характер заповіту.Заповіт — це розпорядження з відкладальною умовою, бо воно набуває чинності лише з настанням умови — смерті заповідача Ця обставина і зумовила жорстокі вимоги до заповіту, оскільки в разі сумніву в будь-якому положенні заповіту спитати про дійсний намір заповідача вже неможливо. Для визнання за заповітом юридичної сили він має відповідати таким умовам: заповідач повинен мати активну заповідальну правоздатність; заповіт повинен бути складений в формі, що визначається законом: у заповіті має міститися призначення конкретних осіб спадкоємцями, які повинні мати пасивну заповідальну правоздатність. Заповіт, що не відповідає зазначеним вимогам, визначається недійсним.Для того, щоб заповіт мав юридичне значення, його повинна складати фізична особа. Активна заповідальна правоздатність передбачала передусім наявність у заповідача на момент складання заповіту загальної право- і дієздатності в галузі майнових відносин. Втрата її на момент смерті заповідача не робила заповіт недійсним. У праві Юстініана заповідальною правоздатністю не володіли раби, перегріни (проте вони могли заповідати по праву перегрінів). віровідступники і деякі єретики, душевнохворі, неповнолітні (навіть за згоди піклувальника), марнотратці, підвладні, глухонімі від народження, а також ті, що не могли висловити свою волю загальнодоступним способом Особливе правило було встановлено для жінок — до II ст. вони взагалі не могли бути заповідачами, навіть якщо були особами свого права. З II ст їм надається право заповідати, але лише зі згоди піклувальника. Повну свободу заповіту жінки дістали лише після зняття піклування над ними.Кожному історичному періоду відповідала своя оЬорма заповіту. В давньому цивільному праві були одні форми, в республіканський період — інші, в імператорський — ще інші. В імператорський період і в праві Юстініана розрізнялися дві основні форми заповіту: приватні і публічні. Приватними заповітами називалися такі, які складалися без участі органів державної влади. Якщо ж в їх складанні тією чи іншою мірою брали участь органи державної влади, вони називалися публічними. В свою чергу, приватні заповіти могли бути письмовими і усними, тобто розрізнялися формою волевиявлення. При складанні усного і письмового заповітів вимагалася присутність семи, а в деяких випадках навіть восьми свідків. Це надавало заповідальному акту урочистості. Свідками могли бути тільки вільні й дієздатні особи. Процес здійснення заповідального акта був безперервним з самого початку і до повного завершення.

-При здійсненні письмового заповіту спадкодавець оголошував свідкам про те, що в цьому документі його заповіт, підписував його сам і давав для підпису свідкам, які засвідчували свої підписи печатками. В разі усної форми заповіту заповідач повинен був висловити свою волю вільно, чітко і зрозуміло словами або знаками. Якщо заповідач назвав одного або всіх спадкоємців, заповіт вважався складеним Свідки, що були присутні при складенні заповіту, могли записувати висловлену волю, проте не мало ніякого значення. З часом письмова форма заповітів все більше витискає усну.З імператорського періоду розпочинають діяти публічні форми заповітів. їх також було два види. За однією з них заповідач міг висловити свою волю в суді і вона заносилась в протокол, який зберігався в архіві суду. За другою формою він міг передати свою останню волю, виражену письмово, імператорові, який і оголошував її після смерті заповідача.В окремих випадках передбачалися більш складні або, навпаки, спрощені форми заповітів. Проте при всій їх різноманітності в усі часи можна було простежити єдиний принцип - заповіт складався особисто заповідачем, а не його пред-сд^ником\ Призначення спадкоємців — основний зміст будь-якого заповіту Якщо в ньому містилися вказівки, кому і в яких частках мало перейти майно померлого, але не називалося ім'я спадкоємця, заповіт вважався недійсним. Спадкоємцем можна було призначити лише особу, яка мала пасивну заповідальну правоздатність. Передусім вона мала бути конкретною — persona certa. До невизначених відносилися юридичні особи і постуми — особи, зачаті при житті заповідача, проте народжені після його смерті. Юстініан визнав за можливе призначати і цих осіб спадкоємцями за заповітом.Не могли бути спадкоємцями за заповітом жінки після смерті осіб, які володіли майновим цензом в 100 тисяч сестерцій і більше Ця норма була спрямована проти марнотратства жінок, що відносилися до вищого стану. Не мали пасивної заповідальної правоздатності й діти державних злочинців, перегріни. віровідступники, єретики та ін.У деяких випадках могли бути спадкоємцями за заповітом і раби Це передбачало відпущення їх на свободу Вони не могли відмовитися від спадщини і приймали на себе всі борги свого володаря Якщо раб до відкриття спадщини відчужувався володарем, то він приймав спадщину за наказом свого нового володаря, якому й переходила спадщина. Якщо раба до відкриття спадщини відпускали на волю, то в такому разі він сам був спадкоємцем і самостійно вирішував питання про прийняття спадщини чи про відмову від неї. З цих трьох наведених ситуацій дві слугували рабовласникам. За першої ситуації померлий володар на призначеного спадкоємцем раба покладав відповідальність за всі свої борги; за другою — новий володар через раба одержував спадщину, як ніби він сам призначений спадкоємцем. І лише за третьої ситуації призначення раба спадкоємцем відповідало його інтересам.Деякі особи, що мали пасивну заповідальну правоздатність, не завжди могли одержати спадщину за заповітом. Так, чоловіки віком 25—60 і жінки 20—50 років, які не мали шлюбу, одержували спадщину тільки після найближчих родичів, а також за умови, що вони взяли шлюб протягом 100 днів після відкриття спадщини. Ці обмеження були введені законами Августа з метою боротьби з небажанням брати шлюб і бездітністю. Крім того, були й інші обмеження на одержання спадщини.Допускалось призначення спадкоємця під вщкладальною умовою. У такому разі днем відкриття спадщини вважався не день смерті спадкодавця, а день настання зазначеної умови, наприклад за підпризначення спадкоємця (субститута), коли заповідач визначав призначеному спадкоємцю ніби запасного на випадок, коли перший спадкоємець чомусь відмовиться прийняти спадщину чи помре до відкриття спадщини.Призначення спадкоємця за відмшяльною умовою не допускалось, оскільки суперечило загальновизнаному принципові римського спадкового права — semel heres semper hères — раз ти спадкоємець, то завжди спадкоємець, тобто якщо ти призначений спадкоємцем, то призначений назавжди і замінити тебе не можна.Важливим принципом римського спадкового права, який тією чи іншою мірою залишався незмінним в усі часи римської історії, була свобода заповіту. Заповідач мав право призначити спадкоємцем на свій нічим не обмежений розсуд будь-кого як із своїх родичів, так і зовсім сторонніх осіб. Така свобода заповіту була відома вже Законам XII таблиць, в яких проголошувалось: «Як хто розпорядився на випадок своєї смерті щодо свого майна або піклування (над підвладними йому особами), хай те так і буде непорушним». У ті часи заповіти були усними, публічними і, як правило, оголошувалися на народних зборах.Суворість моральних правил, повага до сім'ї, гласність вчинення заповіту утримували спадкоємців від можливості скористатися своїм правом свободи заповіту попри сімейних інтересів. Спадкоємці, як правило, були членами сім'ї заповідача. Проте із зміною характеру виробничих відносин, розкладанням старої патріархальної римської сім'ї, послабленням суворості моральних норм та інших факторів свобода заповіту приводила до того, що заповідачі все частіше призначають своїми наступниками зовсім сторонніх осіб, обходячи своїх найближчих родичів, які своєю працею брали безпосередню участь у створенні спадщини. Це не могло не викликати обурення, особливо з боку вищого стану, оскільки порядок спадкування за заповітом перестав відповідати їх інтересам.Так поступово виникає необхідність в обмеженні свободи заповіту. Спочатку це зводилося до того, що заповідач, оголошуючи на народних зборах своє розпорядження, зобов'язаний був перелічити поіменно всіх безпосередньо підвладних — heredes sui. При цьому він міг позбавити їх спадщини, проте розрахунок був на те, що публічно позбавити спадщини своїх підвладних (передусім дітей) заповідач не насмілиться. Від такого нерозважливого кроку його мав утримати страх перед громадською думкою. При цьому підвладні сини позбавлялися спадщини поіменно, а щодо дочок, то можна було сказати взагалі: «Всіх останніх позбавляю спадщини». При недотриманні цих правил заповіт був недійсним.

Практика довела неслушність таких формальних обмежень. Заповідачі без найменшого докору совісті стали перелічувати найближчих родичів, проголошуючи при цьому, що їх вони позбавляють спадщини. Потрібні були більш радикальні заходи. їх виробила практика центумвіральних судів, в компетенцію яких входило розгляд спорів про спадщину. При цьому заповідач був зобов'язаний не лише перелічити найбільш близьких родичів, а й визначити їм у заповіті певну (обов'язкову) частку спадщини. В противному разі обійденим спадкоємцям надавався спеціальний позов про пору шення заповідачем моральних обов'язків. Преторська практика визначила коло осіб, що мали право на обов'язкову частку в спадщині незалежно від змісту заповіту Крім heredes sui (безпосередньо підвладних) до цього кола відносили 1 еманципованих дітей (з тієї чи іншої причини звільнених від батьківської влади). У класичний період право на обов'язкову частку одержали всі низхідні і висхідні родичі безумовно, а повнорідні і єдинокровні брати і сестри заповідача — за умови, що спадкоємцями були призначені недостойні особи.Обов'язкова частка визначалась четвертиною законної частки, тобто тієї частки, яку спадкоємець одержав би в разі спадкування за законом. У праві Юстініана розмір обов'язкової частки визначався гнучкіше. Якщо до спадкування за законом закликалися чотири і більше спадкоємців, обов'язкова частка становила половину законної, якщо менше — її третину.У разі поважних причин (посягання на життя заповідача, дочка брала шлюб без згоди батьків до 25 років та ш.) заповідач міг позбавити спадкоємця і права на обов'язкову частку.Крім визначення спадкоємців і часток у спадщині, в заповіті могли бути й інші розпорядження: вказівки, як і для чого використати спадкове майно, покладення на спадкоємців обов'язків виконати певні дії. Заповідач мав змогу зобов'язати спадкоємця або спадкоємців передати певну річ зі спадщини або її частину третім особам (легати або заповідальні відкази).Заповіт, укладений суворо до вимог закону, все ж міг бути відмінений або частково змінений до відкриття спадщини самим заповідачем: він міг скласти новий заповіт, доповнити його або змінити. Пізніше складений заповіт відміняє раніше складений у частині, що суперечить раніше складеному.§ 4. Спадкування за закономСпадкування за законом — аb intestato— спадкування проти заповіту — мало місце в таких випадках, а) за відсутності заповіту; б) визнання його недійсним; в) смерті спадкоємців, зазначених в заповіті, до відкриття спадщини або їх відмови від прийняття спадщини В цих випадках спадкування наставало в порядку, встановленому законом; воно називалося ще спадкуванням «проти заповіту». Якщо воля заповідача була висловлена з відхиленням від вимог закону, то вона не визнавалася справжньою. Спадкування також здійснювалося за законом (проти заповіту) у випадках смерті спадкоємців за заповітом до відкриття спадщини або за їх відмовою від спадщини.Як було вже зазначено раніше, спадкування за законом виникло раніше спадкування за заповітом, пройшовши складний і тривалий шлях свого становлення. Кардинальну реформу спадкування за законом здійснив Юстініан новелами 118 і 127. Реформа була підготовлена всім попереднім ходом розвитку римського спадкового права. Основні принципи спадкування за законом були вироблені преторською практикою і практикою центумвіральних судів; вони були законодавчо закріплені в реформах Юстініана.В основу спадкування за законом в праві Юстініана було покладено когнатське (кровне) споріднення й індивідуальна приватна власність. Усіх потенційних спадкоємців, тобто кровних родичів. Юстініан розділив на п'ять класів, встановив черговість їх закликання до спадкування і допустив наступництво між спадкоємцями різних класів і ступенів (мал. 26). У разі відмови від спадщини закликаного спадкоємця спадщина виморочною не ставала (як було раніше), а до спадкування закликалися наступні за ступенем родичі.Класи спадкоємців за законом Юстініана були такі.І клас — низхідні родичі спадкодавця: діти незалежно від статі і віку, онуки та ін. На підставі правила про черговість закликання спадкоємців більш близького ступеня усуває від спадкування спадкоємців більш далекого ступеня. Тому при житті дітей спадкодавця їхні діти (онуки спадкодавця) до спадкування, як правило, не закликалися, крім випадків, коли на момент відкриття спадщини не було в живих того їх батька, котрий був би закликаний до спадкування, якби він був живий. Наприклад, на момент відкриття спадщини виявилося два сини спадкодавця і двоє дітей раніше померлої дочки — онуки спадкодавця. До спадкування закликаються два сини і два онуки. При цьому онуки поділяють між собою ту частку спадщини, яку одержала б їх мати, якби вонабула жива. Так, якщо спадщина складає 6 тисяч сестерцій (її ділили порівну між спадкоємцями однієї черги), то кожний із синів отримає по 2 тисячі, а 2 тисячі, які б мала одержати померла дочка, поділяють між собою онуки — по 1 тисячі сестерцій.Такий порядок спадкування онуків називається спадкуванням за правом представлення, вони ніби представляють свого померлого батька (мал. 27). За римським правом це був не єдиний випадок спадкування за правом представлення. В такому самому порядку успадковували дідусі і бабусі спадкодавця, його племінники і племінниці. Ці особи закликалися до спадкування за умови, що на момент відкриття спадщини не було в живих того батька чи матері спадкодавця або його сестри чи брата, які могли б самі одержати спадщину, якби вони були живі.II клас — висхідні родичі: батько й мати, дідусь і бабуся з боку батька, дідусь і бабуся з боку матері, інші висхідні родичі, якщо вони були. В цей же клас входили повнорідні брати й сестри спадкодавця та їхні діти. І в цьому випадку дідусі, бабусі, діти братів і сестер успадковують за правом представлення. Якщо до спадкування закликалися висхідні родичі, а також брати й сестри, спадщина поділялась порівну між усіма спадкоємцями, а якщо тільки висхідні — то на дві рівні частини з боку матері й батька. Наприклад, якщо до спадкування закликані батько спадкодавця, дідусь і

бабуся з боку матері, то половину спадщини одержував батько спадкодавця, а другу половину ділили між собою дідусь і бабуся з боку матері.III клас — неповнорідні брати і сестри та діти раніше померлих неповнорідних братів й сестер. Останні закликалися до спадкування за правом представлення. Неповнорідними братами й сестрами були ті, котрі мали або спільного батька й різних матерів (єдинокровні), або спільну матір, проте різних батьків (єдиноутробні). Зрозуміло, спадкування для неповнокровних братів й сестер відкривалося після смерті тих із братів й сестер, з якими вони були в кровному зв'язку. Діти жінки, що мала шлюб з чоловіком, в якого були свої діти, не були пов'язані кровним зв'язком між собою, вважалися зведеними братами й сестрами, а не повнорідни-ми, і не могли успадковувати один після другого.IV клас — решта бокових родичів без обмеження ступенів При цьому родичі більш близького ступеня усували родичів більш далекого ступеня. Наприклад, після смерті спадкодавця залишилися дядько померлого — боковий родич третього ступеня і двоюрідний брат — родич четвертого ступеня. До спадкування буде закликаний лише дядько померлого, а його двоюрідний брат від спадкування усувається.V клас — той з подружжя, хто пережив спадкодавця (чоловік після смерті дружини або дружина після смерті чоловіка). Той з подружжя, хто пережив померлого, закликається до спадкування за умови, що нікого із перелічених у перших чотирьох класах родичів на момент відкриття спадщини не виявилося чи ніхто з них спадщину не прийняв. Практично ця група спадкоємців до спадкування закликалася дуже рідко. Проте «бідна удовиця», тобто така, що не мала власного майна, яке б дозволяло їй жити відповідно до її суспільного стану, мала право на обов'язкову частку в розмірі четвертини спадщини. Розмір обов'язкової частки міг змінюватися залежно від кількості спадкоємців за законом, але спадкодавець не мав права зовсім позбавити обов'язкової частки свою дружинуОтже, в праві Юстініана суворо дотримувався принцип — крім випадків спадкування за правом представлення — одночасне закликання до спадкування спадкоємців різних класів і ступенів не допускалося. Першими до спадкування за законом закликалися спадкоємці першого класу (черги) Ніхто із спадкоємців другого та наступних класів при наявності спадкоємців першого до спадкування не закликалися. Закликання до спадкування спадкоємців другого класу могло мати місце лише у випадках, якщо: а) спадкоємців першого класу на момент відкриття спадщини не виявилося; б) спадкоємці першого класу відмовилися від прийняття спадщини. Якщо ж спадкоємців другого класу не було чи вони відмовилися від прийняття спадщини, до спадкування закликалися спадкоємці третього класу В разі відсутності, останніх чи їх відмови від прийняття спадщини до спадкування закликалися спадкоємці четвертого класу Якщо ж не було спадкоємців четвертого класу або вони відмовилися від прийняття спадщини, до спадкування закликався той з подружжя, хто пережив спадкодавця.Коло спадкоємців за законом у праві Юстініана практично було необмеженим.§ 5. Прийняття спадщиниУ момент відкриття спадщини спадкоємці ще не стають її власниками. Для цього слід здійснити такі юридичні дії:а) вжити заходи щодо повного виявлення спадкового майна та його охорони. З цією метою провадився інвентаризаційний опис виявленого спадкового майна, що слугувало правовою підставою визначення його складу (активу й пасиву);б) виявити і визначити кредиторів і боржників, місце їх знаходження, розміри вимог і боргів тощо;в) виявити потенційних спадкоємців. Вони могли знаходитися як у місці відкриття спадщини, так і далеко від нього — в провінціях, походах тощо. Треба було підготувати спадщину до прийняття спадкоємцями, для чого необхідний був певний, а інколи тривалий час. Проте спеціальних строків цивільне право не встановлювало. Кредитори спадкодавця, заінтересовані в задоволенні своїх вимог у самий короткий строк, могли просити спадкоємців дати відповідь — чи приймають вони спадщину, чи відмовляються від неї. Відповідно до цього спадкоємці зверталися до суду з проханням призначити їм строк для роздумів. У праві Юстініана цей строк міг бути визначений до 9 місяців, а імператором до одного року.Для прийняття спадщини вимагалися такі умови: а) здатність закликаних спадкоємців до прийняття спадщини; б) висловлена певним чином воля на прийняття спадщини. Якщо закликані до спадкування спадкоємці не здатні самі прийняти спадщину через свою недієздатність, замість них спадщину приймали їх законні представники (батьки, опікуни, піклувальники).Воля на прийняття спадщини могла бути висловлена одним із двох способів: а) заявою про намір прийняти спадщину; б) фактичним вступом в управління спадковим майном. У праві Юстініана заява про намір прийняти спадщину могла бути зроблена в будь-якій формі, так само і вступити у фактичне управління спадщиною можна було будь-яким способом, який засвідчував про вступ до спадщини, її прийняття. Наприклад, спадкоємець продовжує проживати в будинку, який має перейти йому у спадок, здійснює його ремонт, вимагає від боржників спадкодавця сплати боргів. Всі ці та інші дії засвідчують про вступ в управління спадщиною.Вступ в управління спадщиною свідчить про те, що спадкоємець став наступником померлого в його правах і обов'язках, тобто не лише власником активної частини спадщини, а й зобов'язаний сплатити борги спадкодавця. Інколи борги перевищували активну частину спадщини, тоді поставало питання, в якому обсязі має відповідати спадкоємець за борги спадкодавця. В доюстініановому праві спадкоємець, що прийняв спадщину, зобов'язаний був відповідати своїм власним майном, за всі борги спадкодавця, навіть якщо вона складалася з одних боргів. Ухилятися від відповідальності можна було, лише відмовившись від спадщини Така необмежена відповідальність за борги спадкодавця не відповідала інтересам пануючого стануЮстініан встановив нове правило, відповідно до якого спадкодавець був зобов'язаний здійснити за участю нотаріуса, оцінщика, кредиторів спадкодавця та інших зацікавлених осіб опис і оцінку спадкового майна. Відповідальність

спадкоємця за борги спадкодавця в такому разі обмежувалася лише обсягом активної частини прийнятої спадщини. Наприклад, спадщина за здійсненим описом містила в собі майна на 2 тисячі і боргів на 3 тисячі. Спадкоємець ніс відповідальність лише в межах 2 тисяч активного майна.Якщо спадкоємець за заповітом або за законом помирав після відкриття спадщини, не встигши прийняти її, спадщину приймав субститут (підпризначений спадкоємець) У противному разі відповідно до давнього цивільного права спадщина залишилася без господаря.Преторська практика винайшла інший шлях. В разі смерті спадкоємця за заповітом відкривалося спадкування за законом. Частка померлого спадкоємця за законом пропонувалась наступним спадкоємцям. Поступово преторська практика виробила загальне правило, за яким, якщо помирав спадкоємець після відкриття спадщини, але до її прийняття, право прийняти належну йому частку переходило до його спадкоємців. Це правило було закріплено в новелах Юстіні-ана і дістало назву спадкова трансмісія (мал. 28).Спадкову трансмісію слід чітко відрізняти від спадкування за правом представлення. Так, якщо спадкування за правом представлення має місце лише в разі спадкуванні за законом, то спадкова трансмісія може мати місце як при спадкуванні за законом, так і при спадкуванні за заповітом. Крім того, спадкування за правом представлення настає, якщо спадкоємець помер до відкриття спадщини, а спадкова трансмісія буде тоді, коли закликаний спадкоємець помирає після відкриття спадщини, але до її прийняття. Спадкова частка померлого спадкоємця при спадкуванні за правом представлення передається конкретно зазначеним у законі особам — онукам, племінникам або дідусям і бабусям. При спадковій трансмісії право на прийняття частки, що мав одержати померлий, переходить до його спадкоємців.Розбіжність між першим і другим особливо помітна в спадковому праві України. Так, частка спадкоємця, що помер до відкриття спадщини, за правом представлення переходить лише онукам. Належну спадкоємцю частку спадкового майна, що помер після відкриття спадщини, за законом можуть прийняти всі спадкоємці померлого: діти спадкоємця (онуки спадкодавця), а також його дружина і батьки.Якщо спадкоємець помирав до прийняття спадщини і не було спадкової трансмісії чи він відмовлявся від прийняття спадщини, його частка порівну приростала до часток інших спадкоємців. Наприклад, якщо помирав один з двох спадкоємців за заповітом до прийняття спадщини, не залишивши спадкоємців, його частка не переходила До спадкоємців за законом. На підставі правила, що не може бути одночасного закликання до спадкування за заповітом і за законом, частка померлого спадкоємця приростала до частки спадкоємця за заповітом, що залишився живим.Спадкоємці були зобов'язані виконати також й інші обб-в'язки, що були зазначені в заповіті. Для захисту своїх спадкових прав вони мали спеціальний позов.§ 6. Сінгулярне наступництвоРимське спадкове право знало сінгулярне наступництво, за яким до окремих осіб переходили лише певні майнові вигоди без обтяження їх будь-якими обов'язками. Це були так звані легати, або заповідальні відкази, і фідеїкоміси. За легатом до легатарія (відказоодержувача) переходило окреме право, а не частина спадщини. Отже, легатарій не ніс будь-якої відповідальності за борги спадкодавця.Легат, або заповідальний відказ, — це розпорядження спадкодавця, що містилося в заповіті, про надання будь-якої майнової вигоди за рахунок спадкового майна третій особі — відказоодержувачу.У римському спадковому праві класичного періоду відзначалось чотири види легатів, які відрізнялися способами призначення відказоодержувачів. Легати призначалися тільки в разі спадкування за заповітом і тому не могли бути покладені на спадкоємців за законом. Встановлення легатів супроводжувалося суворим дотриманням ряду формальностей, що ускладнювало процедуру оформлення їх. Виконання легатів забезпечувалося позовним захистом.Обтяжливий формалізм встановлення легатів, неможливість покладати їх на спадкоємців за законом привели в період імперії до виникнення ще одного виду заповідальних відказів — фідеїкомісів. Вони з'явилися внаслідок послаблення формалізму на основі усних або письмових прохань спадкодавця, з якими вони зверталися частіше всього в момент смерті до спадкоємців про виконання будь-якої позитивної дії на користь третіх осіб. Спочатку такі прохання юридичної сили не мали і тому не користувалися юридичним захистом. Цим пояснюється назва подібних розпоряджень або прохань (фідеїкоміс — доручення совісті). Виконання їх було справою совісті спадкоємця, на якого покладалися такі розпорядження або прохання. Він міг їх і не виконати. З часів Августа виконання фідеїкомісів почало забезпечуватися наданням спеціальних позовів, тобто вони одержали позовний захист.Фідеїкоміси швидко набули визнання, оскільки мали ряд переваг порівняно з легатами. Вони позбавлені обтяжливого формалізму, їх можна покладати на спадкоємців як за заповітом, так і за законом, як до, так і після заповіту у вигляді додаткових розпоряджень, що додавалися до нього. Ці переваги фідеїкомісів зумовили їх зближення з легатами, тому в праві Юстініана вони остаточно зливаються. Проте в фідеїкомісах було уразливе місце. Спадкодавець міг покласти на спадкоємця обов'язок передати за фідеїко-місом усю активну частину спадщини третій особі. Це привело до того, що на третю особу почали переносити спадщину повністю — з правами і боргами. Спадкоємець часто залишався лише формальним наступником. Оскільки ж він нічого не одержував у спадщину, йому було простіше відмовитися від неї. Проте при цьому він позбавляв майнових вигід третю особу (фідеїкомісарія), на користь якого встановлювався фідеїкоміс. Врешті-решт було вироблено правило, за яким незалежно від змісту розпорядження спадкодавця про встановлення фідеїкоміса спадкоємець в усіх випадках мав право залишити за собою не менше четвертини спадщини — фальцідієвої четвертини. Остання частина спадщини переходила до фідеїкомісарія, але вже з боргами спадкодавця.