МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ...

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ЮРИДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО

На правах рукопису

МІКУЛІН ДЕНИС МИКОЛАЙОВИЧ

УДК 349.6:630(477)

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ДОВГОСТРОКОВОГО ТИМЧАСОВОГО

КОРИСТУВАННЯ ЛІСАМИ

12.00.06 – земельне право; аграрне право;

екологічне право; природоресурсне право

ДИСЕРТАЦІЯ

на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Науковий керівник –

Гетьман Анатолій Павлович

доктор юридичних наук, професор

Харків – 2016

2

ЗМІСТ

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ .................................................................... 3

ВСТУП ..................................................................................................................... 5

РОЗДІЛ 1. НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ

ПРАВОВІДНОСИН ДОВГОСТРОКОВОГО ТИМЧАСОВОГО

КОРИСТУВАННЯ ЛІСАМИ ............................................................................... 13

1.1. Правова доктрина лісового права .............................................................. 13

1.2. Правовий інститут довгострокового тимчасового користування

лісами в Україні ................................................................................................ 47

Висновки до розділу 1 ..................................................................................... 566

РОЗДІЛ 2. ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

ДОВГОСТРОКОВОГО ТИМЧАСОВОГО КОРИСТУВАННЯ ЛІСАМИ ...... 59

2.1. Умови надання лісових ділянок у довгострокове тимчасове

користування лісами в Україні ......................................................................... 59

2.2. Компетенція органів державної влади та постійних користувачів

щодо довгострокового тимчасового користування лісами в Україні........... 79

2.3. Права та обов’язки тимчасових лісокористувачів на умовах

довгострокового користування в Україні ........................................................ 90


РОЗДІЛ 3. ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПРАВОПОРУШЕННЯ У СФЕРІ

ДОВГОСТРОКОВОГО ТИМЧАСОВОГО КОРИСТУВАННЯ ЛІСАМИ .... 115

3.1. Поняття та види правопорушень, пов’язаних із тимчасовим

користуванням лісами в Україні..................................................................... 115

3.2. Проблеми реалізації юридичної відповідальності за правопорушення

у сфері довгострокового тимчасового користування лісами в Україні ..... 138

3.3. Зарубіжний досвід запобігання правопорушенням у сфері

довгострокового тимчасового користування лісами .................................... 159


ВИСНОВКИ ......................................................................................................... 182

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ........................................................... 186

3

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ

АРК – Автономна Республіка Крим

ВСУ – Верховний Суд України

ВУПЛ – Всеукраїнське Управління лісами

ВУЦВК – Всеукраїнський центральний виконавчий комітет

ГО – громадська організація

Держкомлісгосп України – Державний комітет лісового господарства

України

Держлісагентство України – Державне агентство лісових ресурсів України

Держлісфонд України – Державний лісовий фонд України

ДП – державне підприємство

ЗК України – Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 року

ЗУ – Закон України

КК України – Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року

КМ України – Кабінет Міністрів України

КУпАП – Кодекс України про адміністративні правопорушення від 7 грудня

1984 року

ЛК УРСР – Лісовий кодекс УРСР від 13 грудня 1979 року

ЛК України 1994 року – Лісовий кодекс України від 21 січня 1994 року

ЛК України 2006 року – Лісовий кодекс України в редакції Закону України

від 8 лютого 2006 року

Мінекології України – Міністерство екології та природних ресурсів України

Мінагрополітики України – Міністерство аграрної політики та

продовольства України

НКЗС – Народний Комісаріат земельних справ

ОДА – обласна державна адміністрація

ПК України – Податковий кодекс України від 2 грудня 2010 року

РНГ – Рада Народного Господарства

РНК – Рада Народних Комісарів

4

РПО – Рада Праці і Оборони СРСР

РФ – Російська Федерація

СРСР – Союз Радянських Соціалістичних Республік

УНР – Українська Народна Республіка

УРСР – Українська Радянська Соціалістична Республіка

УСРР – Українська Соціалістична Радянська Республіка

ЦВК – Центральний виконавчий комітет

ЦК України – Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року

ЦУЛ – Центральне управління лісами

5

ВСТУП

Актуальність теми. Інститут довгострокового тимчасового

користування лісами є яскравим прикладом зіткнення приватних і публічних

інтересів. Приватні інтереси виражаються, як правило, в отриманні

максимального прибутку від того чи іншого виду господарської діяльності,

що провадиться на території лісової ділянки. Інтереси публічні полягають у

задоволенні потреб населення у рекреаційному використанні лісових

ресурсів, організації роботи з відтворення, охорони, недопущення

виснаження лісу і забезпечення його раціонального використання.

Досягнення балансу публічних і приватних інтересів є запорукою

економічного та екологічного добробуту України, її громадян у

довгостроковій перспективі. У зв’язку з цим однією з найважливіших

залишається проблема якості юридичної практики у сфері застосування

лісового законодавства.

Існують численні правопорушення при використанні лісів, у тому

числі при укладанні угод, пов’язаних з наданням лісових ділянок у

довгострокове тимчасове користування, а також припиненням таких угод у

разі недобросовісного виконання лісокористувачем своїх обов’язків, що

свідчить про недоліки правового регулювання цього інституту та

необхідність його вдосконалення.

Окремих аспектів правового регулювання використання та охорони

лісів у своїх працях торкалися В. І. Андрейцев, С. О. Боголюбов,

О. А. Галіновська, А. П. Гетьман, О. В. Глотова, В. М. Єрмоленко,

Ю. Г. Жаріков, В. М. Комарницький, М. В. Краснова, О. І. Крассов,

О. Л. Мініна, В. П. Непийвода, Г. М. Полянська, О. В. Сасов, А. К. Соколова,

Ю. С. Шемшученко, С. М. Шершун, М. В. Шульга, О. М. Шуміло та ін.

У 2013 році була захищена кандидатська дисертація В. В. Семків за

темою «Договори у сфері використання природних ресурсів: цивільно-

правовий аспект», у якій автор проаналізувала договори тимчасового

6

користування лісами з цивільно-правових позицій. Однак інститут

довгострокового тимчасового користування лісами ще не був предметом

комплексного наукового дослідження в Україні. Дотепер не розглянуто

історію становлення строкового користування лісами в Україні, не наведено

характеристики умов надання лісових ділянок у довгострокове тимчасове

користування, не вивчено права та обов’язки лісокористувачів, відсутні

науково обґрунтовані рекомендації щодо усунення недоліків і прогалин

чинного законодавства України в цій сфері. Це стало підставою для обрання

автором вказаної теми дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертацію виконано на кафедрі екологічного права Національного

юридичного університету імені Ярослава Мудрого відповідно до цільових

комплексних програм «Правове забезпечення реалізації політики держави на

пріоритетних напрямках економічного розвитку та у сфері екологічної

безпеки» (державна реєстрація № 0111U000962) і «Проблеми вдосконалення

правового регулювання користування природними ресурсами та

комплексами в Україні» (державна реєстрація № 0116U006161). Тема

дисертації затверджена рішенням ученої ради Національного юридичного

університету імені Ярослава Мудрого (протокол № 7 від 15 березня 2013

року).

Мета й завдання дослідження. Мета дисертації полягає в

комплексному науковому розробленні питань забезпечення правового

регулювання довгострокового тимчасового користування лісами в Україні, у

виявленні проблем, що виникають у процесі регламентації відповідних

суспільних відносин, а також у формулюванні наукових висновків щодо

вдосконалення законодавства у зазначеній сфері.

Для досягнення сформульованої мети поставлено такі завдання:

висвітлити етапи розвитку доктрини лісового права;

сформулювати визначення поняття правового інституту

довгострокового тимчасового користування лісами в Україні;

7

визначити основні умови надання лісових ділянок у

довгострокове тимчасове користування лісами в Україні;

установити компетенцію органів державної влади та постійних

лісокористувачів щодо довгострокового тимчасового користування лісами в

Україні;

встановити права та обов’язки тимчасових лісокористувачів на

умовах довгострокового користування лісами в Україні;

визначити поняття та види правопорушень, пов’язаних із

тимчасовим користуванням лісами в Україні;

з’ясувати актуальні проблеми, що виникають у зв’язку з

реалізацією юридичної відповідальності за правопорушення у сфері

довгострокового тимчасового користування лісами в Україні;

проаналізувати зарубіжний досвід запобігання правопорушенням

у сфері довгострокового тимчасового користування лісами та можливості

його впровадження в Україні.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини в галузі охорони, захисту

та використання лісів.

Предметом дослідження виступає правове регулювання

довгострокового тимчасового користування лісами.

Методи дослідження були обрані відповідно до мети, завдань, об’єкта

та предмета дослідження. Методологічну основу дослідження становлять

сучасні методи наукового пізнання, закони і принципи матеріалістичної

діалектики та формальної логіки, об’єктивно існуючі закономірності

соціально-економічного розвитку. За допомогою діалектичного методу

пізнається правова природа інституту довгострокового тимчасового

користування лісами, з’ясовуються тенденції його розвитку, пояснюються

етапи розвитку і кодифікації лісового законодавства. Логіко-семантичний

метод застосовувався при розробці понятійного апарату, зокрема визначень

інституту довгострокового тимчасового користування лісами,

правопорушень, пов’язаних з тимчасовим користуванням лісами в Україні.

8

Порівняльно-правовий метод дав можливість дослідити зарубіжний досвід

запобігання правопорушенням у сфері довгострокового тимчасового

користування лісами та можливості його впровадження в Україні.

Формально-логічний допоміг розкрити положення вітчизняних нормативно-

правових актів щодо правового регулювання розглядуваних відносин.

Оперування логіко-семантичним і системно-структурним методами сприяло

формулюванню поняття «правовий інститут довгострокового тимчасового

користування лісами в Україні».

Теоретичні засади дисертації становлять наукові роботи вітчизняних і

зарубіжних учених у галузі екологічного, господарського, податкового,

цивільного права та інших галузей знань, що стосуються проблем

досліджуваного правового інституту.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дана

робота є першим в еколого-правовій науці України комплексним

дослідженням правового регулювання довгострокового тимчасового

користування лісами. Найбільш значущими результатами, що розкривають

новизну дисертаційної роботи, можна вважати такі положення, висновки і

пропозиції.

Уперше:

розроблено пропозиції щодо удосконалення правового

регулювання довгострокового тимчасового користування лісами.

Встановлено необхідність: 1) врегулювання на законодавчому рівні

правового статусу та компетенції комісій обласних державних адміністрацій

щодо виділення лісових ділянок у довгострокове тимчасове користування; 2)

внесення змін до ст. 18 Лісового кодексу України 2006 року з формулювання

нової частини, якою передбачатиметься прийняття Кабінетом Міністрів

України типової форми договору довгострокового тимчасового користування

лісами; 3) створення відкритого державного реєстру договорів

довгострокового тимчасового користування лісами; 4) передбачення

нормами Лісового кодексу України 2006 року окремого порядку ведення

9

реєстру договорів довгострокового тимчасового користування, правових

наслідків недодержання законодавчих вимог щодо реєстрації зазначених

договорів в органі виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері

лісового господарства; 5) запровадження конкурсу на укладення договору

про довгострокове тимчасове користування лісовою ділянкою на аукціоні; 6)

скорочення максимального строку довгострокового тимчасового

користування лісами з п’ятдесяти до двадцяти п’яти років; 7) внесення змін

до Земельного кодексу України та Лісового кодексу України 2006 року і

класифікатора обмежень та обтяжень у використанні земельних ділянок

щодо встановлення нового обмеження у використанні земель – умови

забезпечення режиму довгострокового тимчасового користування лісами;

8) узгодження положень Закону України «Про мисливське господарство та

полювання» та Лісового кодексу України 2006 року шляхом внесення змін до

ч. 6 ст. 21 Закону України «Про мисливське господарство та полювання» про

те, що відносини між власниками або користувачами лісами у межах лісових

ділянок і користувачами мисливських угідь регулюються відповідними

договорами;

обґрунтовано пропозиції щодо вдосконалення правового

регулювання припинення довгострокового користування лісами в

односторонньому порядку. Запропоновано викласти ч. 2 ст. 78 Лісового

кодексу України 2006 року в такій редакції: «Припинення права

використання лісових ресурсів здійснюється в установленому порядку

шляхом:

1) анулювання лісорубного квитка або лісового квитка органами,

які їх видали;

2) скасування рішення органу, на підставі якого надано право

використання лісових ресурсів;

3) припинення дії договору, що укладався для цілей використання

лісових ресурсів»;

10

доведено необхідність попереднього подання тимчасовими

лісокористувачами планувальної та графічної інформації про об’єкти

будівництва при отриманні погоджень на розміщення тимчасових споруд;

запропоновано визначення правопорушення, пов’язаного з

тимчасовим користуванням лісами, як протиправного винного соціально

шкідливого діяння, що посягає на регламентований порядок тимчасового

користування лісами, за вчинення якого законодавством встановлено

юридичну відповідальність;

встановлено вплив конфлікту інтересів органів місцевого

самоврядування, постійних і тимчасових лісокористувачів, а також

представників громадськості на стан реалізації юридичної відповідальності

за правопорушення у сфері довгострокового тимчасового користування

лісами. Виокремлено різновиди таких конфліктів: 1) конфлікт між

тимчасовим та постійним лісокористувачами, а також представниками

громадськості через недотримання першим істотних умов договору

довгострокового тимчасового користування; 2) конфлікт між потенційним

тимчасовим лісокористувачем та органами місцевого самоврядування з

приводу необґрунтованої відмови у виділенні лісової ділянки у

користування;

удосконалено:

тлумачення юридичного поняття «довгострокове тимчасове

користування лісами», під яким пропонується розуміти основане на договорі

строкове платне користування лісами у межах лісових ділянок, які

виділяються для потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих,

рекреаційних, спортивних, туристичних та освітньо-виховних цілей,

проведення науково-дослідних робіт;

наукову періодизацію законодавчого регулювання строкового

користування лісами на території України, яку можна поділити на

дореволюційний, радянський та сучасний періоди;

11

теоретичне обґрунтування існування правового інституту

довгострокового тимчасового користування лісами в Україні, що є

підґрунтям для подальшого розвитку доктрини лісового права;

набули подальшого розвитку:

висновок про правову природу договору довгострокового

тимчасового користування лісами як самостійного юридичного титулу

володіння природним ресурсом та відсутність у ньому ознак оренди;

уявлення про позитивний досвід запобігання правопорушенням у

сфері довгострокового тимчасового користування лісами зарубіжних країн,

що мають суттєві успіхи у лісовому господарстві.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що

розроблені в дисертації положення, висновки і рекомендації спрямовані на

наукове осмислення правового регулювання довгострокового тимчасового

користування лісами та визначення шляхів його подальшого вдосконалення,

тому становлять як теоретичний, так і практичний інтерес.

Результати дослідження можуть бути використані: а) у науково-

дослідницькій сфері – як основа для подальшого дослідження тимчасового

користування лісами; б) у правотворчості – для вдосконалення та розвитку

законодавчого забезпечення державної політики у сфері лісового

господарства; в) у правозастосовній діяльності – для покращення

ефективності запобігання правопорушенням, пов’язаним з тимчасовим

користуванням лісами; г) у навчальному процесі – при викладанні курсів

«Екологічне право» та «Лісове право», написанні науково-практичних та

методичних посібників, спецкурсів, монографій.

Апробація результатів дисертації. Основні теоретичні положення й

висновки дисертації обговорювалися та були схвалені на засіданнях кафедри

екологічного права Національного юридичного університету імені Ярослава

Мудрого та доповідалися на таких науково-практичних конференціях:

Міжнародна науково-практична конференція «Актуальні питання правової

теорії та юридичної практики» (м. Одеса, 78 серпня 2015 р.); Міжнародна

12

науково-практична конференція «Проблеми та стан дотримання прав людини

в Україні» (м. Львів, 1415 серпня 2015 р.); Міжнародна науково-практична

конференція «Сучасні правові системи світу: тенденції та фактори розвитку»

(м. Запоріжжя, 2122 серпня 2015 р.); VІ Міжнародна науково-практична

конференція «Наукова дискусія: теорія, практика, інновації» (м. Київ, 2829

серпня 2015 р.); Міжнародна науково-практична конференція «Шляхи

вдосконалення нормативно-правової бази України як основи сталого

розвитку суспільства» (м. Харків, 45 вересня 2015 р.); Міжнародна науково-

практична конференція «Стан та перспективи розвитку юридичної науки»

(м. Дніпропетровськ, 45 вересня 2015 р.).

Публікації. Основні результати дисертації, висновки та пропозиції

викладено у 12 наукових працях, зокрема: 6 наукових статтях, 5 з яких

опубліковані у фахових наукових виданнях України, а 1 – в зарубіжному

фаховому виданні, а також тезах 6 доповідей на наукових конференціях.

13

РОЗДІЛ 1

НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВІДНОСИН

ДОВГОСТРОКОВОГО ТИМЧАСОВОГО КОРИСТУВАННЯ ЛІСАМИ

1.1. Правова доктрина лісового права

Всю історію людства можна розглядати як історію

природокористування. Розвивалася людина – розширювалася сфера її

діяльності з використання природних ресурсів. Вдосконалення

природокористування та розширення сфери діяльності людини привело до

розвитку як самої людини, так і людських відносин [8, c. 186]. Про

початковий період взаємовідносин суспільства і природи не залишилося

письмових даних, і робити висновки про це доводиться на підставі

археологічного і в якійсь мірі етнографічного матеріалу. Судячи за даними

цих джерел, використання природних ресурсів визначалося господарськими

та іншими потребами конкретних людей, їх спільнот (племен, родів) і багато

в чому залежало від зміни природних циклічних процесів, що відбувалися

[156, c. 140].

Одними з головних компонентів природного середовища, що

впливали на життєво важливі процеси давніх і чергових державних утворень

на Землі, були лісові ресурси. Ліс був одним з природних основ

життєдіяльності людей [59, c. 3]. Соціальна цінність лісів, починаючи від

рекреації і закінчуючи духовними та культурними цінностями, дедалі більше

ставала основою для людського здоров’я [260, c. 118]. При цьому

багатовікова історія переконує нас у тому, що саме ліс був і є найголовнішим

гарантом екологічної стабільності та безпеки [298, c. 926].

Варто зазначити, що у світовій історії відносини людини з лісом – чи з

будь-якими іншими природними об’єктами, розвивалися у два періоди.

Перший – доправовий, характеризувався тим, що вони формувалися

виключно між самою людиною та природою. У другому періоді, за умов дії

14

юридичних норм, відносини складалися тільки в самому суспільстві, а ліс

розглядався як природний об’єкт, з приводу якого вони могли виникати.

Безумовно, що історія лісової галузі, а також правових основ її

регулювання почалася ще в стародавні часи [288, c. 9]. На думку

С. О. Боголюбова, сучасне розуміння лісу та лісового законодавства має

довготривалу історію [17, c. 329]. Загальні принципи правового

лісокористування в Україні склалися задовго до встановлення самостійності

нашої держави [9, c. 53].

Традиційно вчені, які займаються проблемами лісового права,

виділяють два періоди розвитку лісового законодавства: дореволюційний та

післяреволюційний [159]. Однак ми погоджуємось з думкою

В. К. Биковського про те, що доцільно історію розвитку доктрини лісового

права поділити на дореволюційний, радянський та сучасний періоди,

оскільки ця класифікація пов’язана зі зміною форм власності на ліси (у

сучасному періоді законодавство допускає знаходження частини лісових

ділянок у різних формах власності) [22, c. 78]. Таку точку зору підтримують

й інші вчені [16, c. 107].

Необхідно зазначити, що цей критерій періодизації історії розвитку

лісового права на території України застосовується також і в інших наукових

працях [36, c. 5]. Принцип зміни форми власності також використаний

О. В. Сасовим при періодизації законодавства щодо кримінально-правової

охорони лісів на території України [251, c. 12]. Зазначений критерій

періодизації також використовується в історико-правовій науці [36, c. 5]. У

цьому контексті вважаємо правильною думку про те, що формування та

розвиток відносин власності ускладнювало історично характер титульного

володіння лісами, що в кінцевому результаті привело до створення лісових

ринків, які ставали невід’ємною частиною соціально-економічних процесів

будь-якої держави.

Варто зазначити, що деякими авторами пропонувалася також й інша

періодизація історії лісового законодавства [266, c. 458], при цьому без

15

визначення конкретних критеріїв поділу на відповідні історичні етапи. На

нашу думку, такий підхід не зовсім відповідає вимогам історичного методу

наукового дослідження, а тому не може бути використаний у цій науковій

роботі.

На думку П. Ф. Кулинича, в умовах виняткової державної власності

на землю, яка була принциповою підвалиною радянської системи організації

використання земель, інститут права постійного користування землею був

домінуючим та універсальним [109, c. 48]. Забігаючи наперед, варто

зазначити, що в цей період, виходячи з виключного характеру державної

власності на природні ресурси та відсутності приватних суб’єктів

господарювання, процес господарської експлуатації, використання корисних

властивостей природних ресурсів здійснювався лише в режимі користування,

яке, по суті, позначало і відносини власності, і відносини експлуатації

природних ресурсів [83, c.198].

Це стосується також правового інституту довгострокового

тимчасового користування лісовими ділянками, оскільки виникнення такої

підстави користування лісовими ділянками прямо обумовлене формою

власності на ліси, що існувала у відповідний історичний період.

1. Дореволюційний етап розвитку доктрини лісового права. Зважаючи

на те, що історія законодавчого регулювання права лісокористування в

Україні на першому етапі нами досліджувалася окремо [132], вважаємо за

необхідне акцентувати увагу на становленні інституту права тимчасового

довгострокового лісокористування у цій роботі в період другого і третього

етапів.

2. Радянський етап розвитку доктрини лісового права. Процес

становлення правових відносин щодо права власності на ліси в радянський

період характеризувався достатньою кількістю нормативно-правових актів,

прийнятих з метою розвитку тогочасного лісового та земельного

законодавства, які закріпили, що державна власність є оптимальною формою

власності на усі природні ресурси, і на ліси в тому числі [297, c. 172].

16

Ухвалений відразу після революції 8 листопада (26 жовтня) 1917 року

Декрет СНК РСФРР «Про землю» [142] скасував право приватної власності

на землі (право приватної власності на землю скасовується назавжди – п. 1

ч. 2). Всі надра землі, а також ліси і води, що мають загальнодержавне

значення, за цим актом перейшли у виключне користування держави (п. 2

ч. 2).

Поряд з цим інтереси держави вимагали законодавчого закріплення у

законі основних положень правового режиму лісів і регламентації

раціонального, планового використання лісових ресурсів. Ці завдання

вперше були вирішені Декретом ВЦВК «Про ліси» від 27 травня 1918 року

[143]. Цей акт увійшов в історію під назвою «Основний закон про ліси».

На думку Б. М. Цвєткова, цей нормативно-правовий акт поклав

початок правовому регулюванню нових, соціалістичних суспільних відносин

з приводу використання лісових ресурсів, і тому став основою для

формування особливої галузі соціалістичного права – радянського лісового

права [276, c. 15].

Як стверджує В. Я. Колданов, цей нормативний акт, по суті, був

першим радянським Лісовим кодексом [89, c. 11–12]. Незважаючи на те, що

положення цього акта діяли лише на території РСФРР (1918–1922 рр.),

документ мав великий вплив на законодавче регулювання лісокористування

на території України. Як зазначає Б. В. Кіндюк, норми цього акта були

відтворені в галузевих законах радянської України [76, c. 156].

Загалом документ містив 120 статей, в ньому було вісім розділів.

Ст. 12 Параграфа 1 Розділу 2 Декрету передбачала, що усім громадянам

РСФРР належить рівне право на користування лісом. Кожен громадянин,

який живе в межах РСФРР, має право: а) отримувати паливо; б) отримувати

будівельну деревину; в) купувати з лісу підстильну деревину; г) брати участь

у побічному користуванні; д) заявляти про необхідні заходи охорони лісів;

е) входити в ліси.

17

Варто зазначити, що цей нормативний акт жодних інших норм щодо

встановлення права лісокористування за фізичними особами не містив.

Більше того, прийняття 16 (29) грудня 1917 року Декрету СНК РСФРР

«Про заборону угод з нерухомістю» [141] забезпечило встановлений

попередніми актами режим заборони приватного природокористування,

оскільки було заборонено відчужувати земельні лісові ділянки, в тому числі

на підставі договору оренди.

Стосовно законодавчого регулювання лісокористування у Радянській

Україні, то необхідно зазначити, що за декілька років – в період з 1917 по

1923 рр. – було прийнято близько півтора десятка нормативних актів, які

безпосередньо стосувалися лісової галузі.

Однак для з’ясування правового режиму лісокористування на момент

становлення радянського лісового законодавства варто звернути увагу на

Декрет РНГ УРСР від 28.02.1919 року «Про контроль лісових заготівель»

[209, c. 151], оскільки норми цього документа забезпечували заборону

приватного користування лісами. Декрет передбачав конфіскацію на користь

держави всього заготовленого лісу, що перебував на складах. Населенню

дозволялося залишати для своїх потреб не більше 5 куб. саженів дров (п. 2.),

анулювалися усі раніше укладені договори на поставку, купівлю, продаж лісу

(п. 4).

На окрему увагу заслуговує той факт, що, на відміну від РСФРР, де на

початок 1919 року ліси та лісові земельні ділянки законодавчо визнавалися

виключно державною власністю, у Радянській Україні жодних подібних

норм не існувало. Тому, керуючись політичними мотивами, постановою

ВУЦВК УСРР від 26.05.1919 року «Про соціалістичне землевпорядкування і

про заходи переходу до соціалістичного землекористування» [222] земля,

ліси, природні багатства визнались єдиним державним фондом. На думку

Б. В. Кіндюка, ця декларація була своєрідною підготовкою до процесу

націоналізації земель, що й сталося після встановлення радянської влади на

більшості українських земель [75, c. 105].

18

Варто зазначити, що до 1923 року на території Радянської України

були прийняті також інші лісові галузеві акти, однак всі вони мали

лісоохоронне значення і містили, як правило, або чималу кількість

заборонних норм щодо вирубки лісів, або визначали компетенцію

контролюючих органів.

Окрім радянського лісового законодавства, на території України в

післяреволюційний період окремо необхідно виділити особливості

регулювання лісокористування за законодавством УНР.

Однак в цьому випадку потрібно звернути увагу на те, що за

трирічний період – з 1917 по 1920 рр. – законодавче регулювання форм

власності на ліси в УНР змінювалося декілька разів. Зокрема, до кінця квітня

1918 року весь лісовий фонд було націоналізовано, а право користування

лісами приватними особами забезпечувалось лише в межах, встановлених

законодавством.

З квітня 1918 року першим кроком діяльності гетьмана

П. Скоропадського стали ліквідація органів управління та скасування

нормативно-правових актів колишнього уряду УНР та відновлення прав

приватної власності [77, c. 84]. У галузі лісівництва це означало передачу

українських лісів їх колишнім власникам. Відновлювалася дореволюційна

система охорони лісів, регламентована «Уставом лісовим» 1905 року [268].

Усі українські ліси увійшли до складу лісового фонду, який поділявся на

чотири категорії: державні, громадські, приватні та монастирські ліси.

Ситуація докорінно змінилася з приходом Нового уряду України під

керівництвом В. Чеховського, який був створений 26 грудня 1918 року.

Новий Закон «Про ліси в Українській Народній Республіці» [58] було

прийнято 13 січня 1919 року. Відповідаючи положенням III і IV Універсалів

Центральної Ради, цей галузевий акт забезпечив повноцінну націоналізацію

лісового фонду держави.

Всі приватні (серед них монастирські, церковні та інші) і громадські

ліси та лісові площі з усіма угіддями, а саме: луками, пашнями,

19

торф’яниками, річками тощо, що розташовані в межах лісових ділянок і були

в системі дотеперішнього лісового господарства, а також землі, які

непридатні для вирощування сільськогосподарських культур, а придатні

тільки для лісорозведення, з виданням цього Закону стали власністю УНР і з

державними лісами становили її Лісовий Фонд (ст. 1).

Разом з лісами та лісовими площами і на тих же підставах у власність

Республіки перейшли лісові будівлі і споруди лісогосподарського значення:

мости, дороги, дренажі, телефони, пожежні башти, сторожки, помешкання

для адміністрації, робітників та інше (ст. 2). Ліси, лісові площі й інше

перейшли у власність Республіки без викупу (ст. 3). Безумовній

націоналізації підлягали ліси, що належали до революції іноземцям (ст. 8)

[58].

Перший Всесоюзний з’їзд рад СРСР 30 грудня 1922 року у Москві

затвердив Договір «Про створення СРСР» у складі: РСФР, України, Білорусії

і Закавказької федерації (Грузії, Вірменії, Азербайджану) [44].

Перехід до нової економічної політики (1921 р.) зумовив зміни, що

відбулися в галузях права УСРР, зокрема цивільних, земельних та лісових

відносин. Перша кодифікація радянського законодавства – загальна назва

кодифікаційних робіт, здійснених в УСРР, РСФР та інших радянських

республіках у 20-ті pоки, була своєрідним «матеріальним втіленням» курсу

на революційну законність, проголошеного з переходом до нової економічної

політики, свідченням відмови від правового нігілізму перших

післяреволюційних років [151, c. 72].

«Фактично за 2–3 роки було створено кодекси та інші рівнозначні їм

законодавчі акти з основних галузей радянського права, серед яких чільне

місце посідав Закон “Про ліси УСРР” 1923 року» [70, c. 49].

На нашу думку, ефективний аналіз права лісокористування за

законодавством того періоду можливий лише за умови комплексного

дослідження норм Цивільного кодексу УСРР, Земельного кодексу УСРР та

Закону «Про ліси УСРР» [210].

20

Системоформуючими нормами цивільного права для встановлення

режиму лісокористування були положення ст. ст. 3, 21, 53 Цивільного

кодексу УСРР 1922 року. Зокрема, ст. 3 встановлювала, які земельні,

відносини, що виникають з найму робочої сили, і відносини сімейні

регулюються особливими кодексами [281]. На нашу думку, ця норма заклала

революційні підвалини для подальшого регулювання права

природокористування, оскільки виключала з-під дії цивільного законодавства

економічний оборот природних ресурсів.

Зі свого боку, ст. 21 містила положення про те, що земля є надбанням

держави і не може бути предметом приватного обороту. Володіння землею

допускається тільки на правах користування [281]. Ця норма кодексу не була

новелою, а тому передбачала цілком очевидну істину на той час – лісові

ділянки не могли перебувати на праві приватної власності.

Насамкінець, ст. 53 остаточно сформулювала принцип, за яким земля,

надра, ліси, води, залізниці загального користування, їх рухомий склад та

літальні апарати можуть бути виключно власністю держави [281].

Оскільки норми Цивільного кодексу УСРР стосовно договору найму

(оренди) не поширювалися на лісові та земельні правовідносини, то

аналізувати їх немає необхідності.

Стосовно Закону «Про ліси УСРР», то цей нормативний акт за

суб’єктним складом виділяв три види лісокористування: 1) ліси

загальнодержавного користування, що знаходяться у віданні ВУПЛ НКЗС

УСРР, а в АМСРР – НКЗС АМСРР; 2) ліси, що їх передано у користування

державним установам, підприємствам та ГО; 3) ліси, що їх передано у

користування громадянам та об’єднанням селянської трудової людності

(арт. 6).

Згідно з арт. 82 Закону, передавати лісові площі Держлісфонду в

порядкові арт. 5 цього Кодексу можна тільки тим держустановам та

державним і ГО, що зазначені в арт. арт. 83–89 цього Кодексу. Ці артикули

передбачали чітке коло суб’єктів, які могли отримати право користування

21

лісами, а також визначали цілі такого користування для кожного з цих

суб’єктів. Для міських органів комунального господарства такими цілями

було – поширення будівництва та ведення паркового господарства (в обох

випадках допускалась можливість рубки лісу); для дослідних лісових установ

та лісових навчальних ВНЗ – наукові дослідження та навчально-господарські

потреби; для медико-санітарних організацій та організацій соціального

страхування – ведення паркового господарства тощо.

Згідно з арт. 90, передача площ держлісфонду у користування

державних установ, господарських підприємств та ГО провадиться ВУПЛ на

підставі постанови НКЗС, при цьому між ВУПЛ та відповідною установою

або організацією складається окремий договір на передання площі

держлісфонду. Цими договорами повинні передбачатися особливі умови

користування наданими площами лісового фонду для кожного окремого

лісокористувача, залежно від тієї мети, з якою передано площу [210].

На нашу думку, така передача здійснювалась саме на підставі

укладеного договору оренди. Підтвердженням цієї точки зору є арт. 92, який

містив положення про те, що держустанови, господарські підприємства та

ГО, що отримали та отримуватимуть у своє користування площі

держлісфонду (за винятком лісових ВНЗ, науково-дослідних установ та

комунальних господарств міст і містечок), повинні вносити орендну плату у

розмірі, встановленому договором на певний строк з розрахунку 75 %

чистого прибутку цього лісового господарства.

Стосовно строку договору оренди про передачу лісової площі

державного лісового фонду, то арт. 91 встановлював, що площі

держлісфонду передаються в користування держустанов, господарських

підприємств та ГО на термін за згодою ВУПЛ з лісокористувачем, але не

довший як 12 років – коли на переданих площах не передбачається

спорудження будівель та споруд; в іншому разі термін користування

встановлюється згідно з арт. 71 Цивільного кодексу. В цьому ж артикулі

22

передбачено строк передачі площі для забудови – 49 років для кам’яних

будов і 20 років – для всіх інших.

Коли лісокористувачі відмовлялися від переукладання договорів на

користування переданими їм лісовими площами, термін яких уже закінчився,

то державним лісовим органам надавалося право відбирати у

лісокористувача ці площі і включати їх у фонд лісів загальнодержавного

користування.

Лісокористувач мав виконати такі умови договору: 1) заплатити

впродовж першого літнього періоду оренду за впорядкування лісових площ;

2) складати щорічні господарські плани і фінансові акти до них; 3) вести

лісове господарство на орендованих ділянках відповідно до правил та

інструкцій НКЗС України; 4) на момент закінчення дії договору за свій

рахунок провести ревізію орендованої ділянки та майна; 5) охороняти

орендовану ділянку від незаконних рубок, випасу худоби, пожеж,

пошкоджень комахами; 6) охороняти і ремонтувати споруди, будівлі,

огорожі, що знаходяться в користуванні, а також застрахувати все узяте в

користування майно; 7) вести діловодство і звітність відповідно до вимог

ВУПЛ.

У разі невиконання цих вимог лісокористувачем НКЗС мав право

виконати всі роботи з лісовпорядкування, замовити необхідну актацію,

розробити плани по лісовому господарству та отримати компенсацію за

проведені роботи.

Лісокористувач мав утримувати за свій рахунок лісову сторожу (п. 4

арт. 74). Дозволялося створювати власну або використовувати державну

лісову варту.

НКЗС мав право розірвати договір з лісокористувачем у разі

порушення норм лісового законодавства (п. 5 арт. 74). Компенсація витрат

сторонам договору визначалася окружними судами.

Порядок внесення орендної плати на державні рахунки регламентував

п. 6 арт. 74. Першу половину коштів потрібно було сплатити протягом

23

першого кварталу, решту – протягом третього кварталу. Частину отриманих

коштів НКФ переводив на рахунки місцевих органів влади.

Процедуру повернення будівель і споруд, що на підставі договору

перебували в тимчасовому користуванні орендарів, встановлював п. 8 арт. 74.

Після закінчення дії договору оренди всі споруди поверталися НКЗС або

лісовим органам на місцях. Якщо орендар побудував споруди за свій

рахунок, то НКЗС мав право повернути йому витрачені кошти. Для

вирішення питання про вартість того або іншого об’єкта мала бути створена

комісія за обов’язковою участю представників НКФ [210].

На нашу думку, процитовані вище положення Закону дозволяють

сформулювати тезу про те, що Закон «Про ліси УСРР» 1923 року вперше

почав детально регулювати відносини оренди лісових площ.

Варто звернути увагу також на те, що цим Законом вперше

передбачалася можливість передачі лісових площ у безстрокове

користування і закріплення права тимчасового сільськогосподарського

користування лісовими ділянками.

Зокрема, арт. 99 визначав, що: «Площі держлісфонду, що їх передано в

безстрокове лісове користування громадам та об’єднанням селянської

трудової людності, знаходяться в безпосередньому господарському віданні

відповідних громад та об’єднань» [210]. Це дає змогу стверджувати, що

право безстрокового користування, виходячи з положень Закону, могло

виникати тільки в громад та сільських трудових об’єднань.

Така норма кореспондувалося з положенням ст. 106, за якою: «Розподіл

лісів, що їх передано у користування громадам та об’єднанням селянської

трудової людності, на окремі ділянки, пайки, з наданням їх у користування

окремим групам та особам не дозволяється».

Стосовно тимчасового користування, то згідно з арт. 15 Закону «Про

ліси УСРР»: «В лісових дачах, визнаних захисними чи водоохоронними,

може бути дозволено вводити в обіг лісові ділянки під тимчасове

сільськогосподарське користування лише на підставах, визначених в арт. 18 і

24

19 цього кодексу і на строк найбільше трирічний». Арт. 30 встановлював, що

тимчасове користування під сільськогосподарські культури на вирубах може

бути дозволено ВУПЛ або його місцевими органами, а в АМСРР – НКЗС

АМСРР, лише в тих випадках, коли таке користування є необхідним, як засіб

допомоги природному поновленню лісу, і на термін не більше трьох років

[210].

На нашу думку, значним недоліком Закону «Про ліси УСРР» 1923 року

було те, що він не містив жодного визначення понять лісові площі, лісові

ділянки, безстрокове лісокористування, тимчасове сільськогосподарське

користування лісовими ділянками, оренда лісових площ державного лісового

фонду, що ускладнювало розуміння предмета, характеру та цілей таких видів

лісокористування.

Період 1920–1950 рр. характеризувався проведенням реорганізації

системи управління українськими лісами. Як наголошує Б. В. Кіндюк, у цей

історичний період загальні правила використання українських лісів

регламентувалися постановами РМ СРСР, але уряд УРСР приймав власні

нормативні акти, спрямовані на вирішення чималої кількості питань,

пов’язаних із дотриманням правил рубок, механізацією лісозаготівель і

своєчасним вивезенням деревини [75, c. 244]. До початку 1960-х років у

законодавстві УРСР було прийнято чимало законодавчих актів, що

регулювали відносини лісокористування.

Необхідно зазначити, що розвиток лісового законодавства, безумовно,

вплинув на інтенсивність написання наукових робіт з проблем лісового

права. Початок розвитку радянської науки у галузі лісового права

пов’язують з такими видатними іменами, як: Г. А. Марченко, А. І. Шульц,

Л. І. Дембо, Г. М. Полянська, В. П. Мосолов, П. І. Лук’янов та ін.

Зокрема, проблеми права лісокористування прямо чи побічно ставали

предметом наукових досліджень у 50-ті рр. таких учених, як:

Г. М. Полянська [159], праця якої присвячена охороні державної

власності на ліси, Д. М. Ісупова [68], який розглянув загальні питання

25

розвитку лісового законодавства, Е. Б. Березовської [13] – правовий

режим різних груп лісів, Ф. А. Зайкова [56], праця якого присвячена

регулюванню права користування у лісах особливого призначення.

Значний внесок у теорію права лісокористування зробив

Б. М. Цвєтков. Саме питанню правового регулювання лісокористування в

СРСР була присвячена його кандидатська дисертація [278]. Вчений

детально досліджував питання права побічного лісокористування [277].

Привертають також увагу думки ученого, висловлені в науковій статті

«Ідеї ленінського декрету ,,Про ліси” і деякі теоретичні питання

вдосконалення радянського лісового законодавства», а також в

опублікованій роботі «Ліс і закон». В останній автор висловив ряд

концептуальних підходів до сутності права лісокористування, об’єкта

права лісокористування і його зв’язок з державною формою власності на

ліси.

У контексті піднятої Б. М. Цвєтковим проблеми розмежування

майнових відносин і права лісокористування варто відзначити той факт,

що вчені радянського періоду вважали, що природоресурсні відносини (у

тому числі лісові) не є майновими. Такої думки дотримувалися

Г. О. Аксеньонок [3, c. 137–150], В. П. Петров. Особливо проти визнання

природоресурсних відносин майновими активно заперечував професор

О. С. Колбасов. Цей факт, на нашу думку, визначав у кінцевому підсумку

ту особливість, що у радянській науковій літературі практично відсутні

спеціальні наукові дослідження, присвячені проблемам майнових

договорів на використання природних ресурсів, в тому числі і лісів.

Загалом, велике значення для науки мали погляди В. І. Соловйова,

які були відображені у розробленому спільно з Г. М. Полянською проекті

документа, що одержав назву «Основні правила використання лісів

СРСР» [261]. У цьому документі вченими пропонувалося: 1) визначити

правовий режим земель лісового фонду; 2) встановити правовий статус

колгоспних лісів і порядок користування ними; 3) передбачити виключно

26

загальні правила лісової заготівлі деревини; 4) детально регламентувати

відносини побічного лісового користування, лісових сервітутів та ін.

Важливою для цілей нашого дослідження є спільна колективна

праця, видана у 1973 році в Москві під назвою «Лісове законодавство

зарубіжних країн» за загальною редакцією П. В. Васильєва та

Г. М. Полянської. Саме в цій роботі, на підставі попередньо

опублікованої [66], було вперше проаналізовано зарубіжний досвід

правового регулювання обороту лісів у приватній власності, а також

права населення на користування лісом і можливі моделі такого

користування [112].

Інтенсивний розвиток доктрини лісового права, безумовно,

вплинув також на вітчизняну нормотворчу практику.

Як зазначають деякі науковці, в історії права Радянського Союзу

прийняття в 1960–1970 рр. численних кодифікаційних актів можна

характеризувати як період другої великої кодифікації [275, c. 71], оскільки

результатом кодифікації стало прийняття на союзному рівні Основ

законодавства Союзу PCP і союзних республік, на республіканському –

кодексів майже з усіх галузей права [136, c. 376].

Необхідно зазначити, що на кінець 70-х років простежується

тенденція виділення природоресурсних галузей права, оскільки у радянський

період тривалий час домінувало земельне законодавство, розвиток якого

значно випереджав розвиток водного й особливо лісового, гірничого

законодавства, а законодавство про ліси та іншу рослинність розвивалося у

рамках земельного законодавства [287, c. 287]. Зокрема, у цей час було

прийнято Основи лісового законодавства Союзу РСР і союзних республік від

17 червня 1977 року [149] та ЛК УРСР 1979 року [122], які мали на меті

врегулювати лісові відносини для забезпечення раціонального використання

лісів, їхньої охорони й захисту, відтворення і підвищення продуктивності для

задоволення потреб народного господарства та населення в деревині й іншій

лісовій продукції, посилення водоохоронних, захисних, клімато-регулюючих,

27

санітарно-гігієнічних, оздоровчих й інших корисних природних властивостей

лісів [155, c. 29].

ЛК УРСР 1979 року складався із семи розділів, які об’єднували

148 статей. Щодо теми нашого дослідження, найбільшу увагу викликає

Розділ II цього кодексу, який мав назву «Лісокористування». Необхідно

зазначити, що, на відміну від попередніх законодавчих актів, які визначали

групи і категорії лісів та відповідний для них режим лісокористування, цей

документ містив принципово інший підхід.

У ст. 4 ЛК УРСР 1979 року встановлено, що єдиний державний лісовий

фонд складається з: 1) лісів державного значення, тобто лісів, що

перебувають у веденні державних органів лісового господарства, міських

лісів, закріплених лісів та лісів заповідників; 2) колгоспних лісів, тобто лісів,

що перебувають на землях, наданих колгоспам у безстрокове користування

[122].

Варто зазначити, що ця стаття, на відміну від арт. 6 Закону «Про ліси

УСРР» від 1929 року, не передбачала виокремлення лісів державного

лісового фонду, що передавалися в користування окремим громадянам, хоча

ст. 20 закріплювала за громадянами СРСР право лісокористування.

Хоч ЛК УРСР 1979 року передбачав схожу концепцію поділу лісів на

групи, що і Закон «Про ліси УСРР» від 1929 року, однак вона була значно

системнішою. Зокрема, ст. 15 визначала, що ліси державного значення

поділяються на першу, другу і третю групи, а колгоспні ліси – на першу і

другу.

Цілі такого поділу лісів на відповідні категорії та групи чітко визначала

ч. 9 ст. 15. Зокрема, відповідно до її положень, залежно від групи лісів

встановлюється порядок ведення господарства у них, використання лісів та

відповідних земель, а також порядок вилучення цих земель для державних

або суспільних потреб.

На нашу думку, це положення було досить прогресивним на той час,

оскільки вперше сформулювало принцип взаємної залежності категорії лісу

28

від категорії земельної ділянки, на якій він росте. Чинний ЛК України

2006 року сформулював аналогічний принцип, оскільки в п. 3 ч. 1 ст. 22

закріпив положення про те, що однією з підстав припинення права

постійного користування лісами є використання лісової ділянки не за

цільовим призначенням [120].

Як зазначає М. І. Краснов, питання поділу лісів мало найважливіше

значення для організації диференційованого лісокористування з урахуванням

народногосподарських функцій лісів у той час [99, c. 23]. При цьому, як

стверджує В. І. Лозо, українські ліси ввійшли до складу першої та другої

груп, що означало їх обмежене використання в експлуатаційних цілях [123,

c. 93].

Стосовно правового регулювання лісокористування, то Розділ II Основ

передбачав такі види лісокористування, як: 1) заготівлю деревини;

2) заготівлю живиці; 3) заготівлю другорядних лісових матеріалів (пнів, лубу,

кори та ін.); 4) побічні лісові користування; 5) користування лісом у науково-

дослідних, культурно-оздоровчих цілях, а також для потреб мисливського

господарства.

Системний аналіз положень Закону «Про ліси УСРР» від 1929 року,

ЛК УРСР 1979 року та ЛК України 2006 року дозволяє зробити висновок, що

ЛК УРСР 1979 року, на відміну від Закону «Про ліси УСРР», детальніше

підійшов до регулювання відносин лісокористування, а тому передбачив

значно більшу кількість його видів. У той же час недоліком Закону «Про ліси

УСРР» було те, що, на відміну від чинного ЛК України 2006 року,

законодавчий акт 1979 року концептуально не розрізняв понять лісового

користування та використання лісових ресурсів, не виділяв окремих режимів

загального та спеціального користування лісовими ресурсами, хоч, по суті,

містив окремі положення щодо окремих видів, які за логікою чинного

законодавства могли відноситись до загального чи спеціального


29

Варто зазначити, що положення ЛК УРСР 1979 року закріпило залежно

від юридичного титулу [85, c. 150] поділ користування лісовими ресурсами

на безстрокове (постійне) та тимчасове. Так, у п. 2 ч. 2 ст. 4 зазначено, що

колгоспні ліси, тобто ліси, що знаходяться на землях, наданих колгоспам,

перебувають на праві безстрокового користування. У ч. 2 ст. 30 ЛК УРСР

1979 року містилося аналогічне положення. При цьому відповідно до ч. 1 цієї

статті, ліси, що знаходяться на землях, наданих колгоспам в безстрокове

користування, реєструються в установленому законом порядку в земельно-

облікових документах.

Стосовно короткострокового користування, ЛК УРСР 1979 року містив

норму, яка передбачала можливість передачі частини ділянки лісу у

тимчасове користування. Зокрема, у ч. 2 ст. 76 встановлювалося, що у лісах

державного значення сінокоси і пасовища, що не використовувані для потреб

лісового господарства та лісозаготівельної промисловості, надаються

колгоспам, радгоспам, іншим підприємствам, організаціям, установам і

громадянам у тимчасове користування, якщо таке користування сумісне з

інтересами лісового господарства. Надання сінокосів і пасовищ здійснюється

з дотриманням вимог земельного законодавства [122].

Окрім цього, ст. 77 ЛК УРСР 1979 року, на відміну від Основ лісового

законодавства Союзу РСР і союзних республік від 17 червня 1977 року,

містила положення про те, що сінокосіння у лісах і на землях державного

лісового фонду, не вкритих лісом, здійснюється на ділянках постійного

користування, що спеціально виділяються для цієї мети при

лісовпорядкуванні, а також на ділянках тимчасового користування і

меліоративного фонду. Ділянки для пасіння худоби щороку визначаються

підприємствами, установами і організаціями, які ведуть лісове господарство,

на підставі проектів, що складаються при лісовпорядкуванні.

Варто зазначити, що порядок розподілу і використання лісових

пасовищ регулювався нормами Правил сінокосіння та випасання худоби в

лісах СРСР [171]. Згідно з пп. 3, 4 цих Правил у лісах і на землях державного

30

лісового фонду, не вкритих лісом, встановлюються площі, придатні для

сінокосіння. Для сінокосіння насамперед виділяються придатні для цієї мети

площі сільськогосподарських угідь, що входять до складу земель державного

лісового фонду. Згідно з ч. 2 п. 18 підприємства, установи та організації, що

ведуть лісове господарство, забезпечують відповідно до рішень виконавчих

комітетів районних, міських Рад народних депутатів видачу лісових квитків

та надають в натурі ділянки для сінокосіння та випасання худоби. Лісові

квитки встановленого зразка на право користування ділянками для

сінокосіння та випасання худоби видаються підприємствам, установам та

організаціям, провідним лісовим господарствам, всім користувачам, у тому

числі і на право користування службовими земельними наділами для

сінокосіння. У лісовому квитку вказуються термін, площа і місце

користування (лісництво, дача, квартал, урочище), а також обов’язки

користувача [111, c. 441].

Згідно з ч. 1 ст. 18 чинного ЛК України 2006 року, об’єктом

тимчасового користування можуть бути всі ліси, що перебувають у

державній, комунальній або приватній власності [120].

На нашу думку, оскільки об’єктом передачі у тимчасове користування з

державного лісового фонду були сінокоси та пасовища – земельні ділянки,

використання яких підпадало під дію регулювання норм земельного

законодавства, то у нас є всі підстави стверджувати, що нормативний акт

1979 року не виділяв окремо постійне та тимчасове (коротко- та

довгострокове) користування лісом як окремі інститути лісового права.

Водночас для вирішення науково-практичних цілей саме О. І. Крассовим

вперше було порушено проблему співвідношення права користування

землями лісового фонду з правом лісокористування [101–103].

У монографії «Правовий режим земель державного лісового

фонду» автор цьому питанню присвятив окремий параграф. На думку

О. І. Крассова, порівнюючи право землекористування і право

31

лісогосподарського користування, можна встановити відмінності в

об’єкті, суб’єкті і правомочностях користування.

Науковець звертає увагу на те, що у теорії радянського земельного

права об’єктом права землекористування визнається певна індивідуальна

земельна ділянка. Розмір і місце розташування земельної ділянки об’єкта

права лісогосподарського землекористування є його індивідуалізованими

ознаками. Зазначені ознаки містяться зазвичай у проекті організації та

розвитку лісового господарства, наявному в кожному лісгоспі. При

здійсненні права лісогосподарського землекористування відбувається

зміна правового становища об’єкта права лісогосподарського

землекористування. Наприклад, при посіві насіння лісгоспом об’єктом

цього виду землекористування є земельна ділянка, не вкрита лісом. При

подальшому здійсненні лісогосподарського процесу (при посадці

саджанців на цій ділянці) змінюється правове становище об’єкта права

лісогосподарського землекористування: по-перше, змінюється назва

об’єкта – замість ділянки, що не вкрита лісом, об’єктом стає площа,

зайнята лісовими культурами; по-друге, така земельна ділянка продовжує

залишатися об’єктом земельних правовідносин, оскільки лісгосп здійснює

обробку ґрунту і т. ін.

У той же час виникають і лісові правовідносини з приводу

майбутнього лісу, догляд за яким веде лісгосп. На заключному етапі

лісогосподарського процесу – при переведенні лісових культур у

лісовкриті площі – земельні правовідносини вже не виконують

домінуючої функції щодо такої земельної ділянки, вони поступаються

своїм місцем лісовим правовідносинам, оскільки обов’язки лісгоспу

зводяться в основному до догляду за лісом [103, c. 176–177].

Насамкінець, автор приходить до думки, що право

лісогосподарського землекористування носить службовий характер тоді,

коли ліс надається для рубки або інших цілей. Тут земля слугує лише

просторовим операційним базисом, за допомогою якого і здійснюється

32

користування лісом, оскільки використовувати землю для будь-яких

інших цілей в цих випадках не дозволяється.

Об’єктом права лісового користування є лісова площа. Земля

виступає тут як засіб визначення об’єкта права лісокористування. «Земля

є службовим об’єктом права лісокористування. Одночасно межі земельної

ділянки є межами здійснення права лісокористування. Це якраз

підтверджує те, що ліс і земля виступають тут об’єктами різних прав

землекористування та лісокористування».

Земля також може бути службовим об’єктом права

лісокористування при здійсненні побічних користувань у лісах, тобто

може мати місце побічне користування землями Держлісфонду. Місцем

здійснення побічних користувань землями фонду можуть бути зазвичай

землі, вкриті лісом [103, c. 193–194].

Згідно зі ст. 51 ЛК УРСР 1979 року, у лісах, а також на землях

державного лісового фонду, не вкритих лісом, при додержанні передбачених

законодавством вимог та умов можуть здійснюватись такі види лісових

користувань: у науково-дослідних цілях і культурно-оздоровчих цілях; для

потреб мисливського господарства.

Відповідно до ст. ст. 58, 59 ЛК УРСР 1979 року, право на користування

лісом у науково-дослідних цілях підприємствами, установами і

організаціями, у завдання яких згідно з їх статутами, положеннями чи

постановами вищих органів входить проведення таких робіт, надається

міністерствами, державними комітетами і відомствами, за якими закріплені

ці ліси. Право на користування лісом для потреб мисливського господарства

надається державним, кооперативним та іншим громадським установам і

організаціям, у завдання яких згідно з їх статутами, положеннями або

постановами вищих органів входить ведення мисливського господарства. У

цих цілях за вказаними установами і організаціями закріплюються

мисливські угіддя [122].

33

Варто відзначити той факт, що у всіх випадках юридичний режим

надання права на користування лісом у науково-дослідних, культурно-

оздоровчих цілях, а також для потреб мисливського господарства не мав

договірного характеру. Ліси закріплювалися під час створення відповідного

суб’єкта господарювання або надавалися у користування шляхом

оформлення відповідного рішення компетентного органу [60, c. 35].

Таким чином, у ЛК УРСР 1979 року не було сформовано окремого

інституту довгострокового тимчасового користування лісами, як це

закріплено на сьогодні в ЛК України 2006 року.

Безумовно, що прийняття Верховною Радою Української РСР дев’ятого

скликання ЛК УРСР 1979 року [117] стало важливим етапом кодифікації

українського лісового законодавства. Ліси розглядалися як об’єкт виключної

державної власності, їх експлуатація, використання й управління мали

державний характер. Цей природний ресурс міг передаватись лише в

користування та входив до Єдиного державного лісового фонду, який

складався з лісів державного значення та колгоспних лісів [75, c. 269].

Цей нормативний акт, на відміну від Основ, містив чіткий порядок

віднесення лісів до певних груп, встановлював компетенцію і повноваження

органів управління лісовим господарством, а також визначав норми та обсяги

лісокористування в міських лісах, що, на нашу думку, безперечно

конкретизувало лісові правовідносини.

Варто зазначити, що прийняття подальших нормативно-правових актів

у сфері лісових відносин не вплинуло на зміну правил виникнення права

лісокористування, оскільки більшість із них мали лісоохоронне призначення.

3. Сучасний етап розвитку доктрини лісового права. З проголошенням

незалежності України в історії лісового права нашої держави виникає новий

період, який пов’язаний з багатьма соціально-економічними змінами.

Як вважає Б. В. Кіндюк, в історії лісового права у перехідний період

(1991–2011 рр.) можна виділити: 1) передкодифікаційний етап, що тривав з

1991 по 1994 рр.; 2) кодифікаційний етап – з 1994 по 2006 рр.;

34

3) стабілізаційний, що почався 2006 року і триває досі. Такий підхід

пояснюється різновекторною спрямованістю розвитку лісового права в цей

період, а також фактом прийняття протягом кожного з них нових редакцій

Лісового кодексу, відповідно 1994 року і 2006 року [75, c. 294–296].

Безумовно, з формуванням власного лісового законодавства

починається новий етап в історії науки лісового права. Досліджуючи стан

наукових розробок, що стосуються проблем права лісокористування в

Україні, необхідно звернути увагу на ряд концептуальних моментів, які, на

нашу думку, впливають на динаміку наукового інтересу до проблеми права


По-перше, питаннями, що стосуються лісів загалом і користування

ними зокрема, займалися фахівці, які представляли широкий спектр наук:

юристи, управлінці, історики, екологи, економісти, лісники й аграрії.

Дослідники кожного з цих напрямів вивчали певний аспект лісового

законодавства.

По-друге, сучасний етап розвитку лісового законодавства України

характеризується незадовільним станом. Відсутність національної стратегії

та державної концепції розвитку як екологічного, так і лісового

законодавства призвела до того, що сучасна юридична наука позбавлена

конкретного напряму, за яким вона може рухатись далі.

Необхідно зазначити, що питання розробки Концепцій розвитку

законодавства в цілому та його окремих складових (окремих галузей права і

законодавства), у тому числі й екологічного, вже декілька років перебувають

у полі зору вчених-правників пострадянських держав. На необхідність

розробки державної концепції розвитку екологічного законодавства звертали

увагу українські вчені вже не один раз [30, c. 113].

По-третє, проблеми лісового права за всю історію української

юридичної науки та науки в цілому не входили до пріоритетних напрямів її

розвитку. ЗУ «Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки» у ст. 3

35

визначив, що пріоритетними напрямами розвитку науки і техніки на період

до 2020 року є раціональне природокористування [218].

Основні засади (стратегія) державної екологічної політики України на

період до 2020 року [150] встановили одним із стратегічних напрямів

екологічної політики України – охорону лісів, яка передбачатиме комплексне

реформування системи управління у галузі охорони та відтворення лісів із

забезпеченням розмежування природоохоронних і господарських функцій.

Однак Пріоритетні напрями розвитку правової науки на 2011–

2015 рр., затверджені постановою загальних зборів Національної академії

правових наук України, так і не визначили план цілеспрямованого наукового

дослідження проблем лісового права принаймні на чотирирічний період

[172].

Дослідження питань лісового права в Україні пов’язують з іменами

таких учених, як: Ю. С. Шемшученко, А. П. Гетьман, В. І. Андрейцев,

Г. І. Балюк та ін.

Аналіз наукових праць за предметом нашого наукового

дослідження дозволяє їх розподілити на такі групи:

1) ті, у яких досліджувалося довгострокове тимчасове

користування у контексті інших загальнотеоретичних проблем

(В. П. Непийводи [139], М. К. Черкашиної [282], О. П. Чопик [283],

О. О. Савчук [250], Н. Г. Юрчишиної [296], П. В. Мельника [125],

В. В. Костицького [95], О. В. Куликової [108], Д. М. Конокотіна [91],

В. К. Биковського [22] та ін.). Зокрема, В. П. Непийвода у своєму

науковому дослідженні аналізує організаційні моделі державного

управління охороною, використанням та відтворенням лісів у сучасному

світі, у тому числі специфіку правового режиму передачі лісів у тимчасове

користування відповідно до цих моделей. Учений у світлі вивчення питання

розвитку права приватної власності на ліси в Україні досить критично

висловився на предмет можливого запровадження орендних відносин у

сфері лісокористування, оскільки, на його думку, орендар об’єктивно не

36

зацікавлений порядкувати в орендованому, тобто чужому, лісі як

справжній господар [139, c. 16].

Продуктивними для цілей розвитку доктрини права лісокористування

є наукові розробки М. К. Черкашиної, яка детально проаналізувала право

користування (загальне та спеціальне) природними рослинними ресурсами і

лісовими ресурсами. Вона також дослідила юридичні гарантії виникнення,

реалізації, припинення, охорони й захисту суб’єктивного права


Проблеми права тимчасового користування лісами ставали також

предметом юридичного аналізу О. В. Басая. Науковець, порівнюючи

законодавство у сфері використання земель, лісів та рослин, виявив

суперечності щодо строків тимчасового використання цих природних

ресурсів [11, c. 11], запропонував уніфікувати норми поресурсових актів у

цій частині. Детальний аналіз особливостей процедурних правовідносин

щодо передачі лісів у довгострокове тимчасове користування проведено

нещодавно О. О. Савчук. Значний внесок у науку лісового права здійснили

такі учені, як: В. В. Костицький та П. В. Мельник. Останнім, зокрема, було

вивчено особливості юридичної відповідальності за порушення лісового

законодавства України.

Необхідно також звернути увагу на те, що питання довгострокового

тимчасового користування лісами ставали предметом дослідження також

учених-господарників. Зокрема, особливий науковий інтерес для нашого

дослідження має дисертація А. М. Бровдій, у якій не тільки було проведено

дослідження особливостей господарських та лісових правовідносин у процесі

використання лісів у господарській діяльності, але й здійснено порівняння

понять права постійного користування та права тимчасового

(довгострокового і короткострокового) користування лісами, запропоновано

необхідні зміни у лісове та господарське законодавство [20];

2) ті, які присвячені проблемам публічно-правових договорів на

використання природних ресурсів, і, зокрема, лісів (А. К. Соколової [258],

37

М. В. Краснової [100], Д. В. Хаустова [274], М. О. Геталової [29],

Л. О. Миронової [131] та ін.).

У рамках наукових досліджень цих учених розглядались

теоретичні питання юридичної природи публічно-правового договору як

особливого інструменту державного регулювання природокористування .

Особливо звертаємо увагу на науковий доробок А. К. Соколової, праці

якої становлять левову частину досліджень щодо особливостей дії

договірних конструкцій в екологічному праві України. Проблеми

специфіки екологічних договорів ставали предметом наукового аналізу

також й М. В. Краснової. Значним досягненням ученої, на нашу думку,

стало опублікування монографії, у якій було проаналізовано сучасний

стан законодавчого регулювання договірних відносин у сфері

використання природних ресурсів, у тому числі й лісів.

Цікавим у цьому контексті є опублікована спільна монографічна

праця під назвою «Договір як універсальна правова конструкція» за ред.

А. П. Гетьмана та В. І. Борисової [43], у якій, зокрема, було висвітлено

юридичну специфіку екологічних договорів, що можуть укладатися за

національним законодавством.

Необхідно зазначити, що договори щодо використання природних

ресурсів аналізувалися не тільки з точки зору екологічного законодавства,

але й цивільного. Відзначимо у цьому контексті дисертацію В. В. Семківа, у

якій уперше досліджено теоретичні та практичні проблеми цивільно-

правового регулювання природокористування. З’ясовано місце договору в

системі підстав виникнення відносин природокористування. Визначено

договірні конструкції, які використовуються у сфері природокористування,

та надано їх класифікацію. Розкрито сутність природних ресурсів як об’єктів

цивільних прав, з’ясовано правову природу договорів на

природокористування, висвітлено їх специфіку та особливості [252];

3) ті, які містять доктринальне дослідження особливостей окремих

видів договорів на використання лісів (договорів оренди, лісового

38

сервітуту, концесії лісової ділянки, безоплатного використання лісових

ресурсів тощо). Цій проблематиці присвятили свої праці такі учені, як:

Е. У. Галишин [28], Ю. В. Мельникова [127], М. С. Філімонов [270],

А. В. Стержнєва [262] та ін.

Заслуговують на увагу погляди на проблематику нашого

дослідження С. М. Шершуна. Зокрема, ученим було досліджено

особливості довгострокової та короткострокової оренди земельних

ділянок лісового фонду, переваги та недоліки такого титульного

володіння.

Окрім зазначеного вище, варто звернути увагу на певний науковий

доробок щодо проблематики права довгострокового тимчасового

користування лісами у працях Н. Р. Кобецької. Ученою вже неодноразово

піднімалася проблема правових особливостей природоресурсних

договорів за законодавством України, характеристики договірного

регулювання довгострокового тимчасового користування лісами, а також

особливості оренди лісів у нашій державі [80; 84; 79].

Тим не менше, в Україні немає жодного спеціального

монографічного чи дисертаційного дослідження, що присвячене

інституту довгострокового тимчасового користування лісами, що, на

жаль, не відповідає сучасним практичним запитам у нашому суспільстві

на згадану проблематику.

Незважаючи на достатньо низький рівень наукового інтересу до

проблем права довгострокового тимчасового користування лісами,

законодавство у сфері використання лісів за період незалежності України

у цій частині зазнало декілька суттєвих трансформацій.

Зокрема, з передкодифікаційним етапом розвитку лісового

законодавства пов’язують прийняття двох системоутворюючих нормативно-

правових актів. Це, по-перше, закони України «Про охорону навколишнього

природного середовища» [216] та «Про природно-заповідний фонд України»

[217].

39

ЗУ «Про охорону навколишнього природного середовища» від

25 червня 1991 року у ст. 3 вперше чітко встановив принцип поділу

природокористування на загальне і спеціальне, а також безоплатність та

платність для кожного з них. Крім цього, в ст. 9 закріпив положення про те,

що кожний громадянин Української РСР має право на здійснення загального

і спеціального використання природних ресурсів. Стаття 15 визначала, що

місцеві Ради народних депутатів видають і скасовують дозволи на

відокремлене спеціальне використання природних ресурсів місцевого

значення. Розділ VIII Закону окремо був присвячений праву

природокористування. Зокрема, у ст. 38 наведено визначення та цілі

загального і спеціального природокористування.

Стаття 39 Закону встановлювала, що до природних ресурсів

республіканського значення належать лісові ресурси державного значення.

До природних ресурсів місцевого значення належать природні ресурси, не

віднесені законодавством Української РСР до природних ресурсів

республіканського значення [216].

Як зазначає Т. І. Діденко, цей Закон став стартовим нормативно-

правовим актом у системі екологічного законодавства, яким були визначені

напрямки всього процесу розвитку цього законодавства. З прийняттям такого

кодифікованого акта почався процес проведення інвентаризації нормативно-

правових актів з їх наступною кодифікацією на базі цього Закону [41, c. 187].

Важливе значення у справі використання, захисту та збереження лісів

мало прийняття Верховною Радою України 16 червня 1992 року ЗУ «Про

природно-заповідний фонд України» [217]. На думку О. М. Ковтун, в Україні

спеціальне природно-заповідне регулювання базується саме на нормах цього

Закону [86, c. 43], який було прийнято вперше в історії розвитку

природоохоронного законодавства України, хоча пропозиція щодо

необхідності його розроблення і прийняття висувалася вченими ще за часів

існування СРСР (пропонувалася назва «Про заповідну охорону природи»)

[289, c. 121; 38, c. 6].

40

Для цілей дослідження варто звернути увагу на те, що цим

нормативним актом вперше передбачалися види використання територій та

об’єктів природно-заповідного фонду. Хоча, на відміну від чинної редакції,

Закон не містив спеціальних норм щодо надання дозволу на використання

територій та об’єктів природно-заповідного фонду.

Крім цього, ст. 9 містила положення про те, що території та об’єкти

природно-заповідного фонду з додержанням вимог, встановлених

законодавством України, можуть використовуватися: 1) у природоохоронних

цілях; 2) у науково-дослідних цілях; 3) в оздоровчих та інших рекреаційних

цілях; 4) в освітньо-виховних цілях; 5) для потреб моніторингу

навколишнього природного середовища.

Встановлені ч. 1 ст. 9 основні види використання, а також заготівля

деревини, лікарських та інших цінних рослин, їх плодів, сіна, випасання

худоби, мисливство, рибальство й інші види використання можуть

здійснюватися лише за умови, що така діяльність не суперечить цільовому

призначенню територій та об’єктів природно-заповідного фонду,

встановленим вимогам щодо охорони, відтворення і використання їх

природних комплексів та окремих об’єктів [217].

1994–2006 рр. – наступний етап в історії розвитку лісового права

України. Розгляд законодавчих актів, виданих у цей час, свідчить про

можливість їх поділу на такі п’ять груп: 1) використання лісів; 2) економіко-

правовий механізм лісокористування; 3) управління лісовою галуззю;

4) ведення обліку лісів; 5) охорона лісу від пожеж.

Важливою подією в кодифікації національного лісового законодавства

стало прийняття Верховною Радою ЛК України 1994 року [121]. За своєю

будовою ЛК України 1994 року мав трирівневу структуру, яка складалася з

10 розділів, 23 глав та 103 статей.

Як стверджує Т. С. Кичилюк, ЛК України 1994 року був розроблений

та прийнятий повністю відповідно до ЗУ «Про охорону навколишнього

природного середовища», що при такому співвідношенні дозволило

41

визначити лісове законодавство як складову частину галузі екологічного

права [74, c. 193].

На відміну від попередніх кодифікованих актів у галузі лісового права,

ЛК України 1994 року вперше закріпив поняття лісу. Зокрема, згідно з

ч. 1 ст. 3, під лісом потрібно розуміти сукупність землі, рослинності, в якій

домінують дерева та чагарники, тварин, мікроорганізмів та інших природних

компонентів, що в своєму розвитку біологічно взаємопов’язані, впливають

один на одного і на навколишнє середовище [121].

У зв’язку з цим варто зазначити, що в чинному ЛК України 2006 року

поняття лісу розкривається дещо інакше. У ч. 1 ст. 1 встановлено, що ліс –

тип природних комплексів, у якому поєднуються переважно деревна та

чагарникова рослинність з відповідними ґрунтами, трав’яною рослинністю,

тваринним світом, мікроорганізмами та іншими природними компонентами,

що взаємопов’язані у своєму розвитку, впливають один на одного і на

навколишнє природне середовище [120].

Як бачимо, якщо ЛК України 1994 року визначав ліс як сукупність

природних елементів, то ЛК України 2006 року – як самостійний природний

комплекс.

Загалом, проблема сутнісного розуміння лісу в лісовому законодавстві

України існує достатньо давно. При цьому певну неоднозначність в його

трактування вносять також науковці. Досить часто вчені у своїх

дослідженнях звертають увагу на єдність та розмежування термінів «ліс» і

«земля» для тлумачення поняття лісу. Це питання виникає у зв’язку з різними

підходами до тлумачення лісу як біологічного, економічного та юридичного

поняття. Фактично на сьогодні в еколого-правовій літературі можна знайти

досить багато крайніх поглядів на тлумачення цього феномену – тих, які

вважають, що в законодавстві не має мати місце визначення лісу як

біологічного компонента [98, c. 40], і тих, які категорично не включають в

поняття лісу землю чи земельну ділянку [134, c. 28].

42

На існування проблеми різного тлумачення лісу вказує також той факт,

що ЛК України 1994 року та ЛК України 2006 року фактично передбачали

різні юридичні титули користування лісовими ресурсами: у редакції 1994

року таким титулом було право постійного чи тимчасового користування

земельною ділянкою лісового фонду, а у редакції 2006 року – право

постійного чи тимчасового користування лісом.

При цьому ми не погоджуємося з точкою зору О. Чопик про те, що

законодавче непередбачення можливості надання у власність чи

користування лісу як природного комплексу – лише як земельної лісової

ділянки, свідчить про законодавчу невідокремлюваність лісу та землі [284,

c. 227].

Якщо брати до уваги положення ч. 3 ст. 18 ЛК України 2006 року, то

відповідна норма визначає предметом довгострокового тимчасового

користування лісами лісову ділянку, а не земельну лісову ділянку.

Зауважимо, що існує принципова відмінність між цими двома поняттями,

оскільки лісова ділянка надається, по-перше, виключно для господарської

діяльності та для використання лісових ресурсів, по-друге, без вилучення її у

землекористувача або власника землі. Якщо йдеться про надання чи

вилучення лісової ділянки у землекористувача або власника для ведення

лісового господарства чи для інших суспільних потреб, то така ділянка

розглядається як земельна лісова ділянка, і в цьому випадку питання має

вирішуватись згідно із земельним законодавством.

Відповідно до ч. 1 ст. 6 ЛК України 2006 року лісовими ресурсами є

деревні, технічні, лікарські та інші продукти лісу, що використовуються для

задоволення потреб населення і виробництва та відтворюються у процесі

формування лісових природних комплексів [120]. Важко не погодитись з

позицією тих вчених, які стверджують, що хоч чинним законодавством і

розрізняються окремо поняття лісових та земельних ресурсів, ґрунт, будучи

природно-історичним органо-мінеральним тілом та обов’язковим елементом

43

землі, є також продуктом лісу, що може відтворюватися у процесі

формування лісових природних комплексів.

Цієї точки зору дотримується С. В. Матчук, яка стверджує, що до

лісових ресурсів варто відносити всі природні компоненти лісу, зокрема

деревну та чагарникову рослинність з відповідними ґрунтами, трав’яну

рослинність, тваринний світ, мікроорганізми та інші природні компоненти

[124, c. 163].

Зазначене дозволяє дійти до висновку, що спеціальне використання

лісових ресурсів на праві довгострокового тимчасового користування

передбачає можливість використання також ґрунтів і торфу як природних

компонентів лісу для потреб мисливського господарства, культурно-

оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристичних та освітньо-виховних

цілей, проведення науково-дослідних робіт.

Як уже зазначалося вище, в частині регулювання відносин

лісокористування ЛК України 1994 року принципово відрізнявся від

ЛК України 2006 року.

Зокрема, якщо за ЛК України 1994 року у постійне користування

земельні ділянки лісового фонду надавалися для ведення лісового

господарства, а також для спеціального використання лісових ресурсів,

потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних,

спортивних і туристичних цілей та проведення науково-дослідних робіт, то

за ЛК України 2006 року ліс передавався для ведення лісового господарства.

Однак право постійного користування земельною ділянкою за ЛК

України 1994 року та право постійного користування лісом за ЛК України

2006 року посвідчувалося державним актом на право постійного

користування земельною ділянкою.

Відмінністю було також те, що за ЛК України 1994 року у тимчасове

користування земельна ділянка лісового фонду передавалася для

спеціального використання лісових ресурсів, потреб мисливського

господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і

44

туристичних цілей та проведення науково-дослідних робіт. Однак за чинним

ЛК України 2006 року передача лісу на праві тимчасового лісокористування

можлива лише виключно для потреб мисливського господарства, культурно-

оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристичних і освітньо-виховних


По-різному також визначались строки передачі у тимчасове

користування земельних ділянок лісового фонду (лісу). За попередньою

редакцією Кодексу, тимчасове користування земельними ділянками лісового

фонду може бути: короткостроковим – до трьох років і довгостроковим від

трьох до двадцяти п’яти років. При цьому чинний ЛК України 2006 року

встановив, що тимчасове користування лісами може бути: довгостроковим –

терміном від одного до п’ятдесяти років і короткостроковим – терміном до

одного року.

Якщо ЛК України 1994 року встановлювалося, що право тимчасового

користування земельними ділянками лісового фонду оформляється

договором, то чинна редакція передбачає виникнення права користування:

1) лісами державної чи комунальної власності на підставі рішення

відповідних органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування,

прийнятого в межах їх повноважень за погодженням з постійними

користувачами лісами та органом виконавчої влади з питань лісового

господарства; 2) приватними лісами на підставі укладеного між власником

лісів та тимчасовим лісокористувачем договору, який підлягає реєстрації в

органі виконавчої влади з питань лісового господарства.

Принагідно зазначимо, що ЛК України 1994 року, поряд з правом

постійного та тимчасового користування, виділяв окремо й іншу форму

титульного володіння лісами – право оренди земельної ділянки лісового

фонду. Згідно зі ст. 10 у тимчасове користування земельні ділянки лісового

фонду можуть надаватися на умовах оренди.

45

Умови оренди визначаються за угодою сторін у договорі. Орендар має

переважне право на поновлення договору оренди земельних ділянок лісового

фонду після закінчення строку його дії [121].

Варто зазначити, що питання використання лісів у цей період

розглядались також в інших законодавчих актах, зокрема у постановах

КМ України «Про затвердження Правил рубок головного користування в

лісах України» [199], «Про затвердження Правил заготівлі живиці в лісах

України [194]», «Про затвердження порядку заготівлі другорядних лісових

матеріалів і здійснення побічних лісових використань в лісах України» [187],

«Про затвердження Порядку справляння збору за спеціальне використання

лісових ресурсів та користування земельними ділянками лісового фонду»

[191] тощо.

Верховною Радою України 8 лютого 2006 року було прийнято нову

редакцію Лісового кодексу. Цей документ складається із восьми розділів, які

включають 23 глави й 110 статей. Причиною його прийняття було перш за

все те, що попередній ЛК України 1994 року вже не відповідав сучасним

суспільним, економічним та правовим відносинам. Ряд статей Кодексу не

узгоджувалися з прийнятими базовими законодавчими актами: Цивільним

[279], Земельним [62], Господарським [33] кодексами.

Крім цього, Україна як суб’єкт міжнародного права останніми роками

активно брала участь у міжнародних лісових переговорних процесах,

наприклад, у Лісовому форумі ООН та Міністерській Конференції із захисту

лісів Європи. Це зумовлювало необхідність удосконалення національного

лісового законодавства та приведення його у відповідність міжнародним

вимогам щодо сталого управління та обліку лісів, збереження, охорони,

відтворення і раціонального використання лісових ресурсів.

На виконання положень нового Лісового кодексу було прийнято низку

нормативних актів, в тому числі тих, які регулюють відносини

лісокористування. Це, зокрема, постанови КМ України «Про врегулювання

питань щодо спеціального використання лісових ресурсів» [177] та «Про

46

затвердження Правил рубок головного користування в гірських лісах

Карпат» [198], наказ Державного комітету лісового господарства України

«Про затвердження Правил рубок головного користування» [197] тощо.

Аналізуючи стан сучасного національного законодавства у сфері

лісокористування, варто констатувати, що на цьому етапі розвитку в Україні

відбувається процес значного розширення прав суб’єктів у сфері приватної

власності на природні ресурси. Це стосується як конституційного

закріплення права приватної власності на ліси, так і удосконалення норм

права користування лісами.

На відміну від законодавства попереднього періоду, чинні підходи у

регулюванні відносин лісокористування спрямовані на забезпечення прав як

окремих громадян, так і Українського народу в цілому як окремого суб’єкта

права природокористування. При цьому, як стверджують науковці, особливо

важливим є створення законодавчого механізму, за допомогою якого можна

було б досягнути гармонії між раціональним використанням лісових ресурсів

та забезпеченням природоресурсних прав суб’єктів.

Як зазначає Н. Р. Кобецька, зміст сучасного регулювання відповідних

прав відрізняється від традиційних, детально розроблених, конструкцій права

природокористування, виключної державної (у радянський період) чи

власності Українського народу (у сучасній правовій системі) на природні

ресурси. Вони все більше прагнуть до відповідних цивільно-правових

інститутів. При цьому, безумовно, їм притаманна своя специфіка, яка

об’єктивно зумовлена характеристиками об’єктів цих відносин. Природні

ресурси, як неодноразово наголошується в еколого-правовій літературі, не є

речами, майном у класичному розумінні, а відповідно поширення на них

загального цивільно-правового режиму речових прав є неприйнятним і може

потягнути суттєві негативні екологічні і соціальні наслідки [83, c. 198].

Саме тому сучасне законодавче розуміння лісу повинно ґрунтуватися

не тільки на оцінюванні його як природного ресурсу чи, навіть, як майна, а й

як природного компонента, необхідної сфери життєдіяльності людей. Тому

47

правове регулювання лісового господарства повинно ґрунтуватися на

багатоцільовій моделі, принципом якої є невиснажливе, безперервне та

постійне лісокористування. Реалізація цього принципу повинна зумовити

оптимізацію всіх видів використання лісових ресурсів і досягнення

економічних, екологічних та соціальних цілей.

1.2. Правовий інститут довгострокового тимчасового

користування лісами в Україні

Аналіз законодавства у сфері довгострокового тимчасового

користування лісами в України потребує визначення місця норм, що

регулюють ці відносини у системі лісового права.

Як відомо, питання системи права – це питання його

макроструктури. Вони особливо виділяються тому, що торкаються

важливих соціально-політичних та юридичних проблем, стосуються

принципових сторін практики юридичної професії. Система права – це

внутрішній підрозділ у «самому праві», в юридичних нормах [277, c. 205–

206]. А юридичні норми, як ми знаємо, «цеглинки», вихідні елементи всієї

«будівлі» права. Із цих «цеглинок» складаються правові інститути, тобто

комплекси норм з тих чи інших питань як різноманітні «блоки» в «будівлі

права» [4, c. 68]. Виділення правових інститутів та субінститутів має важливе

не лише теоретичне (поглиблює наукові уявлення про будову права, його

галузей), але й практичне значення (на практиці при вирішенні справи

застосовуються не якісь ізольовано існуючі норми, а сукупність норм, які

діють, поряд з іншими, в межах певного інституту відповідної галузі права)

[285, c. 183].

З теоретичної точки зору, інститут права – це відокремлена група

правових норм, які регулюють однорідні суспільні відносини конкретного

виду. Інститут права є першим рівнем поєднання правових норм. Він

характеризується тим, що: а) регулює певний вид (окрему ділянку,

48

фрагменти, сторону) однорідних суспільних відносин; б) є складовою

частиною однієї або декількох галузей права; в) є логічно замкнутою,

виокремленою сукупністю норм; г) функціонує автономно, відносно

самостійно в межах галузі права, тобто регулює суспільні відносини

незалежно від інших інститутів права. Це не означає, що інститут права не

пов’язаний з іншими інститутами, навпаки, усі вони в межах галузі права

поєднані змістом споріднених суспільних відносин [56, c. 250].

Зазначені загальні підходи до поняття правового інституту та його

юридичних критеріїв мають певне наукове значення для подальшого

дослідження інституту довгострокового тимчасового користування лісами.

Проблема визначення місця норм довгострокового тимчасового

користування лісами у системі лісового права зумовлена тим, що на

сьогодні в юридичній літературі не прийнято єдиної позиції щодо

лісового права – самостійна галузь права чи підгалузь у рамках

екологічного права.

Тим не менш, підтримка поглядів авторів у розумінні лісового

права як підгалузі екологічного права, на нашу думку, забезпечує логічну

структурність побудови всіх природоресурсних норм. Оскільки, як

зазначають учені, підгалузева структура екологічного права формує

диференційований підхід до правового регулювання відповідних видів

екологічних відносин. Екологічне право об’єднує складні, прості правові

інститути і субінститути [48, c. 11–12].

Загалом, аналіз наукових праць з питань лісового права дозволяє

константувати, що право лісокористування на сьогодні розглядається як

складний інститут лісового права. Як стверджує С. М. Шершун, з метою

уникнення, зменшення негативного антропогенного впливу на ліс у

процесі накопичення практичного досвіду, наукових досліджень у лісовій

сфері були вироблені правила поведінки людей у лісі, споживання

лісових ресурсів та корисних властивостей лісу. Загальнообов’язковість

цих правил забезпечила їх трансформацію у правові норми. Їх сукупність

49

утворила інститут права лісокористування, норми якого регулюють умови

й порядок багатоцільового раціонального використання, відтворення й

охорони лісів, ведення лісового господарства, визначають права й

обов’язки лісокористувачів. Загальний підхід до формування норм

передбачає встановлення загальних приписів, що забезпечують

екологічну заданість у лісокористуванні, та подальшу конкретизацію цих

вимог щодо певних видів лісокористувань [290, c. 136].

Інститут права лісокористування є похідним від права власності на

ліси і тому містить: а) право користування лісом як повноваження

власника лісу або право, надане власником відповідно до законодавства

спеціалізованим підприємствам, установам, організаціям та громадянам;

б) право використання лісових ресурсів, надане фізичним і юридичним

особам в установленому законодавством порядку [49, c. 470].

Право лісокористування є складовою частиною права

природокористування, тому йому притаманні всі загальні риси

останнього. Разом з тим право лісокористування має певні особливості,

що обумовлено формами власності на ліси, їх правовим режимом,

значущістю лісів у виконанні екологічних, економічних, культурно-

оздоровчих та інших функцій.

Як стверджує Н. Г. Юрчишин, інститут права користування лісами

України є одним із основних інститутів у галузі лісового права не тільки

в Україні, але й у Республіці Казахстан, Російській Федерації [295,

c. 112].

Варто відзначити і той факт, що за останні роки норми права

лісокористування у пострадянських державах зазнали достатньо значних

законодавчих змін.

У лютому 2006 року набрала чинності нова редакція ЛК України

[120], відповідно до якої у лісовій галузі запроваджено декілька суттєвих

законодавчих новел, що мають значення для нашого дослідження:

1) формулювання принципово нового підходу у розмежуванні земельних та

50

лісових правовідносин, закріплення нових категорій лісового і земельного

права; 2) відображення концептуально іншого підходу у визначенні

об’єкта права тимчасового користування, на відміну від ЛК України

1994 року; 3) розширення цілей, для яких може надаватися природний

об’єкт у довгострокове тимчасове користування; 4) законодавча зміна

процедури одержання права на довгострокове тимчасове користування

лісами.

За таких обставин, як правильно зазначає Н. Р. Кобецька,

законодавець замість тимчасового користування (оренди) землями

лісового фонду запровадив абсолютно новий інститут тимчасового

користування лісами, договірним різновидом якого є інститут

довгострокового тимчасового користування [79, c. 142].

Не можна проігнорувати той факт, що законодавцем не було

виправлено допущену давно логічну помилку у формулюванні поняття

довгострокового тимчасового користування лісами. Зокрема, за

правилами логіки, в операції, за допомогою якої через ускладнення змісту

поняття звужується його обсяг – обмеження поняття, формулювання

нового поняття здійснюється за допомогою додавання до змісту родового

поняття нової, відмінної ознаки, наявність якої звужує його обсяг і

приводить до видового поняття [256, c. 56]. Оскільки право користування

за ЛК України поділяється на постійне та тимчасове (ст. 16 ЛК України

2006 року), а тимчасове, у свою чергу, поділяється на довгострокове та

короткострокове (ч. 2 ст. 18 ЛК України 2006 року), то за законами

формальної логіки законодавцю слід було сформулювати поняття

тимчасового довгострокового користування лісами, а не довгострокового

тимчасового користування лісами.

Тим не менш, суспільні відносини, що виникають внаслідок

довгострокового тимчасового користування лісами, повинні бути не

тільки врегульовані комплексом норм лісового права, але й змістовно

об’єднані.

51

На нашу думку, правовою основою формування правового

інституту довгострокового тимчасового користування лісами є норми

таких законодавчих актів, як: ЛК України 2006 року [120], ПК України

[157], закони України: «Про охорону навколишнього природного

середовища» [216], «Про рослинний світ» [22], «Про мисливське

господарство та полювання» [211], «Про туризм» [225], «Про місцеві

державні адміністрації» [213], а також підзаконних нормативних актів:

Порядку спеціального використання лісових ресурсів [178], Порядку

видачі спеціальних дозволів на використання лісових ресурсів [178],

Правил використання корисних властивостей лісів [192], Положення про

Державне агентство лісових ресурсів України [184], Правил поліпшення

якісного складу лісів [196] тощо.

У зв’язку з цим необхідно звернути увагу на ряд підстав, які

дозволяють вести мову про формування права довгострокового

тимчасового користування як окремого інституту лісового права:

1) законодавче виділення окремих норм, які визначають поняття

довгострокового тимчасового користування лісами, умови і підстави його

виникнення і припинення (ст. ст. 18, 22, 78 ЛК України 2006 року);

2) формування норм лісового законодавства, що визначають

повноваження органів державної влади, місцевого самоврядування, їх

службових та посадових осіб щодо надання лісів у довгострокове

тимчасове користування, а також контролю; компетенцію постійних

лісокористувачів у відносинах реалізації зазначеного права (ст. ст. 18,

3033, 38, 68, 91 ЛК України 2006 року, ЗУ «Про місцеві державні

адміністрації», Положення про Державне агентство лісових ресурсів

України тощо); 3) закріплення прав та обов’язків за тимчасовими

лісокористувачами (ст. ст. 18, 20, 7376 ЛК України 2006 року, закони

України «Про тваринний світ», «Про мисливське господарство та

полювання» тощо); 4) специфічний об’єкт регулювання – суспільні

відносини, які пов’язані з використання лісових ділянок, що виділяються

52

для потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих,

рекреаційних, спортивних, туристичних та освітньо-виховних цілей,

проведення науково-дослідних робіт.

У правовому значенні відносини довгострокового тимчасового

користування лісами характеризуються специфічними рисами, які

визначають особливу юридичну природу зазначеного виду спеціального

використання лісів: 1) об’єктом користування; 2) підставою виникнення;

3) строком користування; 4) цілями користування; 5) особливостями

плати за користування; 6) юридичною долею об’єкта користування

(закінчення такого права).

Положення законодавства, що регулюють відносини

довгострокового тимчасового користування лісами, забезпечують:

1. Право ведення лісового господарства лише на умовах

постійного користування лісами1. Підтвердженням цього є те, що:

а) постійні користувачі мають право самостійно господарювати в лісах

(п. 1 ч. 1 ст. 19 ЛК України 2006 року); б) довгострокове тимчасове

користування лісами здійснюється на підставі погодження постійних

користувачів лісів (ч. 4 ст. 18 ЛК України 2006 року); в) тимчасові

лісокористувачі мають право в установленому порядку зводити тимчасові

будівлі і споруди, необхідні для ведення господарської діяльності , лише

за погодженням із постійними лісокористувачами тощо.

2. Рівність прав доступу на використання лісових ресурсів.

Зокрема, відповідно до ч. 7 ст. 18 ЛК України 2006 року, суб’єктами

правовідносин тимчасового користування лісами є: а) власники лісів або

уповноважені ними особи; б) підприємства, установи, організації,

громадяни України, іноземці та особи без громадянства, іноземні

юридичні особи [120].

3. Поєднання особливостей лісів як екологостабілізуючого

чинника, природного ресурсу і засобу виробництва. Зокрема, згідно з п. 4

1 За винятком передачі лісів приватної форми власності у тимчасове користування.

53

ч. 1 ст. 20 ЛК України 2006 року, тимчасові лісокористувачі на умовах

довгострокового користування зобов’язані вести роботи способами, які

забезпечують збереження оздоровчих і захисних властивостей лісів, а

також створюють сприятливі умови для охорони, захисту і відтворення

типових та унікальних природних комплексів і об’єктів, рідкісних і таких,

що перебувають під загрозою зникнення, видів тваринного і рослинного

світу, сприяти формуванню екологічної мережі. Окрім цього, як

зазначають фахівці, право природокористування деякою мірою має

майновий характер [137, c. 305]. Відповідно до пп. 1, 3 ч. 1 ст. 20 ЛК

України 2006 року, тимчасові лісокористувачі на умовах

короткострокового користування мають право: здійснювати використання

лісових ресурсів з додержанням вимог спеціального дозволу; власності на

заготовлену ними в результаті використання лісових ресурсів продукцію

та доходи від її реалізації [120].

4. Множинність і диференціацію лісокористування, тобто

можливість використовувати одну і ту саму ділянку для різних потреб.

Відповідно до ЛК України 2006 року лісова ділянка може бути виділена

одному або кільком тимчасовим лісокористувачам для різних видів

використання лісових ресурсів.

5. Недопустимість передачі лісової ділянки суб’єктами

тимчасового користування у тимчасове користування іншим особам.

Згідно з ч. 8 ст. 18 ЛК України 2006 року тимчасовий лісокористувач не

має права передавати лісові ділянки в тимчасове користування іншим

особам [120].

6. Повернення лісових ділянок власникам лісів або постійним

лісокористувачам після закінчення терміну лісокористування. Відповідно

до п. 14 Примірного договору довгострокового тимчасового користування

лісами після припинення дії договору тимчасовий користувач повертає

лісову ділянку постійному користувачеві протягом 10 днів [200].

54

Згідно з ч. 1 ст. 18 ЛК України 2006 року об’єктом тимчасового

користування можуть бути всі ліси, що перебувають у державній,

комунальній або приватній власності.

Варто зазначити, що законодавець, даючи у ч. 3 ст. 18 ЛК України

2006 року визначення поняття довгострокового тимчасового

користування лісами, не узгодив його зі змістом норми ч. 1 ст. 18 ЛК

України 2006 року. Зокрема, незрозуміло чому об’єктом тимчасового

користування є ліси, а об’єктом довгострокового тимчасового

користування є лісова ділянка (ч. 3 ст. 18 ЛК України 2006 року). При

цьому у наступній частині ст. 18 ЛК України 2006 року законодавець

знову повертається до конструкції «довгострокове тимчасове користування

лісами», а не «довгострокове тимчасове користування лісовою ділянкою». З

огляду на визначення, яке надане у ст. 1 ЛК України 2006 року, можна

констатувати, що у зазначеному поресурсному кодексі поняття «лісова

ділянка» слугує засобом визначення лише просторових кордонів лісу, у

межах яких тій чи іншій особі надається право користування лісовими

ресурсами.

Також ЛК України 2006 року дав нове відмінне визначення поняття

лісу від ЛК України 1994 року, а також вперше закріпив і розмежував

поняття лісова ділянка та земельна лісова ділянка.

Згідно зі ст. 1 ЛК України 2006 року лісова ділянка – ділянка лісового

фонду України з визначеними межами, виділена відповідно до цього Кодексу

для ведення лісового господарства та використання лісових ресурсів без

вилучення її у землекористувача або власника землі. Земельна лісова ділянка

– земельна ділянка лісового фонду України з визначеними межами, яка

надається або вилучається у землекористувача чи власника земельної ділянки

для ведення лісового господарства або інших суспільних потреб відповідно

до земельного законодавства [120].

Якщо попередня редакція ЛК України 1994 року в ст. 3 включала у

поняття лісу землі, на яких ростуть ліси [35, c. 105], то редакція ЛК України

55

2006 року – навпаки. При цьому дискусія стосовно поняття категорії земель

лісового фонду відповідно до ЗК України виникла ще задовго до прийняття

чинного на сьогодні Кодексу.

1. Перша точка зору зводилась до необхідності визнання земель

лісового фонду і лісів єдиним об’єктом: суспільні відносини з приводу цього

об’єкта у процесі ведення лісового господарства, користування лісом та його

охорони цілком регулюються лісовим законодавством [158], тобто землі

лісового фонду розглядалися як складова державного лісового фонду.

2. Друга точка зору зводилася до необхідності визнання лісу і

земель державного лісового фонду самостійними юридичними категоріями, а

лісових і земельних відносин – предметами відповідно лісового і земельного

законодавства [97].

На думку О. В. Глотової, друга точка зору на це питання є більш

прийнятною. Земельне законодавство регулює відносини, пов’язані з

визначенням порядку використання та охорони земель, тобто регулює

земельні відносини. Предметом лісового законодавства виступають лісові

відносини, тобто відносини з приводу експлуатації лісів, захисту їх від

шкідників, пожеж і їх відновлення. Лісове законодавство повинно

враховувати природні зв’язки, закріплювати норми, які допомагатимуть

запобіганню негативного впливу іншим природним ресурсам у процесі

використання лісів [31, c. 179]. Фактично другий підхід був відображений у

чинному законодавстві, оскільки ст. ст. 1, 5 встановили, що як землі

лісогосподарського призначення, так і земельні лісові ділянки підпадають під

дію регулювання земельного законодавства.

На нашу думку, закріплення саме такої концепції диференційованого

законодавчого регулювання природних об’єктів – лісів та земель, на яких

вони проростають, стало основною причиною того, що ЛК України

2006 року змінив акценти у праві постійного та тимчасового користування.

Зокрема, якщо у Кодексі попередньої редакції об’єктом права

56

довгострокового тимчасового користування була земельна ділянка лісового

фонду, то у чинній редакції – безпосередньо ліси.

Однак, зважаючи на зазначену вище проблему невідповідності у

поняттях об’єкта лісокористування та об’єкта довгострокового тимчасового

лісокористування, пропонуємо змінити визначення, надане в ч. 3 ст. 18 ЛК

України 2006 року. Довгострокове тимчасове користування лісами –

засноване на договорі строкове платне користування лісами у межах лісових

ділянок, які виділяються для потреб мисливського господарства, культурно-

оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристичних і освітньо-виховних


Підсумовуючи викладене, можна стверджувати, що у рамках

складного інституту права лісокористування сукупність норм, які регулюють

відносини довгострокового тимчасового користування, становить простий

інститут лісового права України.

Висновки до розділу 1

1. Закон «Про ліси УСРР» 1923 року вперше почав детально

регулювати відносини оренди лісових площ. Висвітлено, що положення

цього нормативного акта допускали можливість передавати лісові площі

держлісфонду у користування тільки державним установам, підприємствам

та організаціям на строк не більше 12 років з визначенням цілей такого

користування для кожного з цих суб’єктів.

2. У Законі «Про ліси УСРР» 1923 року вперше було закріплено

право тимчасового користування лісовими ділянками. Зазначено, що згідно з

арт. 15 передбачалося, що в лісових дачах, визнаних захисними чи

водоохоронними, може бути дозволено вводити в обіг лісові ділянки під

тимчасове сільськогосподарське користування лише на підставах,

визначених цим Законом, і на строк найбільше трирічний. З’ясовано, що

недоліком цього Закону було те, що він не містив жодного визначення понять

57

орендного та тимчасового лісокористування, що ускладнювало розуміння їх

предмета, характеру і цілей.

3. Доведено, що формування інституту довгострокового

тимчасового користування лісами в Україні зумовлено успадкуванням

радянської моделі регулювання відносин користування лісами на основі

правового режиму користування природними ресурсами виключно державної

форми власності. Однак, оскільки ЛК УРСР 1979 року об’єктом передачі у

тимчасове користування з державного лісового фонду передбачав виключно

сінокоси та пасовища – земельні ділянки, використання яких підпадало під

дію регулювання норм земельного законодавства, то є підстави

стверджувати, що нормативний акт 1979 року не сформував остаточно

концепцію поділу лісокористування на постійне та тимчасове (коротко- та

довгострокове).

4. Аргументовано, що юридичний режим надання прав на

користування лісами у науково-дослідних, культурно-оздоровчих цілях, а

також для потреб мисливського господарства, згідно з положеннями ЛК

УРСР 1979 року, не мав договірного характеру. Ліси за юридичними особами

закріплювалися або під час їхнього створення, або надавалися у

користування лише шляхом оформлення відповідного рішення

компетентного органу. Констатовано, що ЛК УРСР 1979 року не сформував

таким чином інституту довгострокового тимчасового користування лісами,

на відміну від ЛК України 2006 року.

5. Зазначено, що в період становлення радянського лісового

законодавства тимчасового користування не передбачалося, предметом

дослідження учених-правників у той час ставав або загальний правовий

статус лісів, лісових земельних ділянок, або ж вивчалися юридичні

особливості оренди лісів, які регулювалися нормами як цивільного, так і

поресурсного законодавства.

6. Зроблено висновок, що найбільший внесок у вирішення проблем

права лісокористування зробили такі вчені, як: М. В. Храмов, О. С. Колбасов,

58

О. І. Крассов. Саме з ім’ям останнього пов’язується значний науковий

прорив у вирішенні проблем права лісокористування у радянській доктрині

лісового права, оскільки науковцем для цілей розвитку сучасного права

довгострокового тимчасового користування лісами піднімалися такі питання,

як: співвідношення права користування землями лісового фонду з правом

лісокористування, визначення функціонального статусу землі, на якій ліс

надавався у тимчасове користування, і т. ін.

7. Акцентовано, що в Україні проблеми права довгострокового

тимчасового користування лісами не були предметом глибокого фахового

наукового дослідження, оскільки зазначений інститут законодавства

вивчався поверхнево і виключно на рівні наукових статей.

8. Доведено, що ЛК України 2006 року, порівняно з ЛК України

2006 року, сформулював принципово іншу методику розмежування

земельних та лісових правовідносин, закріпив нові категорії лісового та

земельного права, відобразив концептуально інший підхід у визначенні

об’єкта права тимчасового користування, розширив цілі, для яких може

надаватися природний об’єкт у довгострокове тимчасове користування,

змінив процедуру одержання права на довгострокове тимчасове

користування лісами.

9. Доведено, що сукупність норм, які регулюють на сьогодні

відносини довгострокового тимчасового користування, становлять простий

інститут лісового права України.

59

РОЗДІЛ 2

ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДОВГОСТРОКОВОГО

ТИМЧАСОВОГО КОРИСТУВАННЯ ЛІСАМИ

2.1. Умови надання лісових ділянок у довгострокове тимчасове

користування лісами в Україні

Чинний ЛК України 2006 року передбачив низку умов, за яких лісова

ділянка може бути виділена для довгострокового тимчасового користування.

Зокрема, на думку О. О. Савчук, однією з основних підстав виникнення

лісових правовідносин є договір довгострокового тимчасового користування

лісами [249, c. 971].

Загальне визнання ЛК України 2006 року договірного характеру

довгострокового тимчасового користування лісами дає підстави авторам

науково-практичного коментаря до ЛК України 2006 року стверджувати про

обов’язковість укладення договору щодо лісів державної і комунальної

власності з органом виконавчої влади або місцевого самоврядування на

підставі рішення, прийнятого в межах їх повноважень [138, c. 52–53]. У

цьому договорі будуть деталізовані умови здійснення користування лісами.

При цьому стосовно лісів приватної власності договір є основною

самостійною підставою виникнення права на здійснення довгострокового

користування лісами, а щодо лісів державної і комунальної власності він

носить похідний характер [78, c. 167].

У світлі останньої судової практики щодо зазначеного питання

дозволимо собі не погодитись з такою думкою. ВСУ у справі про визнання

недійсним та скасування розпорядження щодо виділення лісових ділянок

чітко висловив позицію про те, що правовідносини, пов’язані з реалізацією

певних суб’єктивних прав та охоронюваних інтересів, не виникають, якщо

передбачений законодавством договір про довгострокове тимчасове

користування лісовою ділянкою між тимчасовим та постійним

60

лісокористувачами не укладено, а плата за користування лісовими ресурсами

не вносилась [163].

Варто зазначити, що в літературі досить часто висловлюються думки

щодо природи договору, який укладається між власником лісів та

тимчасовим лісокористувачем. На думку І. І. Каракаша, строкове і платне

довгострокове тимчасове лісокористування, основане на договорі, є нічим

іншим як договором оренди. У зв’язку з тим, що довгострокове тимчасове

використання лісів та лісових ресурсів відбувається одночасно з

використанням земель лісових ділянок, то у таких випадках на практиці

застосовується договір оренди земель лісогосподарського призначення [72,

c. 214–226].

Більше того, деякі вчені посилаються на норми ЛК України 2006 року,

що регулюють довгострокове тимчасове користування лісами, у контексті

вивчення проблеми строку договору найму (оренди) за ЦК України [71,

c. 112].

Менш крайні цивілістичні погляди на цю проблему висловлюють ті

науковці, які вважають, що договір довгострокового тимчасового

користування лісами має лише орендний характер [82, c. 245].

Слід не погодитися з позицією вчених та практиків, які вважають, що

договірні відносини між власником лісів та тимчасовим лісокористувачем

можна кваліфікувати як орендні. По-перше, п. 1. 5 Правил використання

корисних властивостей лісів чітко вказує на те, що використання корисних

властивостей лісів на умовах довгострокового тимчасового користування

здійснюється на підставі договору довгострокового тимчасового

користування лісами [192]. По-друге, сторонами такого договору є постійний

та тимчасовий лісокористувачі, а не орендар та орендодавець. По-третє,

платою за використання лісів державної та комунальної форми власності є

рента, що справляється відповідно до вимог ПК України, а не орендні

платежі.

61

Варто звернути увагу на те, що в ч. 3 ст. 38 ЗУ «Про охорону

навколишнього природного середовища» вказано, що у порядку спеціального

використання природних ресурсів громадянам, підприємствам, установам і

організаціям надаються у володіння, користування або оренду природні

ресурси. З наведеного випливає, що законодавством чітко виділяється окремо

користування та оренда як самостійні юридичні титули володіння природним

ресурсом. А тому говорити про існування орендних відносин між сторонами

договору довгострокового тимчасового користування лісами не має потреби.

Згідно з п. 18 Примірного договору довгострокового тимчасового

користування лісами, за користування лісовою ділянкою тимчасовий

користувач сплачує збір за спеціальне використання лісових ресурсів, розмір

якого встановлено відповідно до рішення Верховної Ради АРК, обласних,

Київської та Севастопольської міських рад [200].

Як відомо, збір за спеціальне використання лісових ресурсів ЗУ «Про

внесення змін до ПК України та деяких законодавчих актів України щодо

податкової реформи» [176] було виключено, на зміну якому було

встановлено рентну плату (ст. 256 ПК України [157]). Зокрема, податковою

реформою Уряд України мав на меті об’єднати в один податковий платіж –

рентну плату: збір за спеціальне використання водних ресурсів, збір за

спеціальне використання лісових ресурсів, збір за спеціальне використання

радіочастотного ресурсу, плату за надра.

Варто зазначити, що деякі науковці критично висловлюються на

предмет внесення таких змін у податкове законодавство. На думку

А. М. Соколовської, плата за користування надрами, збір за користування

радіочастотним ресурсом України та збір за спеціальне використання води

мають різні об’єкти й бази оподаткування, внаслідок чого органічно

об’єднати їх не можливо. А механічне об’єднання різних платежів не

розв’язує жодної проблеми, зате ускладнює податкове законодавство [259,

c. 108].

62

Більше того, законодавцем не було взято до уваги того факту, що збір

та рентна плата є податковими платежами, які концептуально відрізняються

один від одного. Як відомо, рентна плата передусім дає змогу вилучати на

користь держави рентний дохід, що формується в процесі використання

природних ресурсів (на думку представників неокласичного напряму, будь-

якого економічного ресурсу). Таким чином, рентний дохід утворюється не

лише при видобуванні корисних копалин (гірнича рента), а й при

використанні землі (земельна рента), лісів (лісова рента) тощо. Однак аналіз

ст. 256 ПК України дозволяє стверджувати, що чинним законодавством не

закріплено механізму справляння рентного доходу від використання

корисних властивостей лісів, що вимагає за таких умов внесення змін у

податкове законодавство.

Згідно зі ст. 256.10 ПК України, за заготівлю другорядних лісових

матеріалів, здійснення побічних лісових користувань та використання

корисних властивостей лісів ставки рентної плати встановлюються

Верховною Радою АРК, обласними, Київською та Севастопольською

міськими радами [157].

Відповідно до п. 30 ч. 1 ст. 64 Бюджетного кодексу України, до

доходів загального фонду бюджетів міст республіканського АРК та

обласного значення, міст Києва та Севастополя, районних бюджетів,

бюджетів об’єднаних територіальних громад, що створюються згідно із

законом та перспективним планом формування територій громад, належить

рентна плата за спеціальне використання лісових ресурсів (крім рентної

плати за спеціальне використання лісових ресурсів у частині деревини,

заготовленої в порядку рубок головного користування). Такі платежі

зараховуються до бюджетів місцевого самоврядування за місцезнаходженням

(місцем розташування) відповідних природних ресурсів [23].

На нашу думку, законодавчо невиправданим є підхід до встановлення

розміру рентних ставок за користування корисними властивостями лісів

комунальної форми власності виключно Верховною Радою АРК, обласними,

63

Київською та Севастопольською міськими радами за умови, що рентні

платежі зараховуються саме у місцеві бюджети за місцезнаходженням

(місцем розташування) лісових ділянок.

Зважаючи на те, що методика формування рентних ставок достатньо

складна і, безумовно, повинна визначатися з урахуванням цілого комплексу

обставин, доцільніше передати відповідні повноваження від обласних рад до

сільських, селищних, міських рад. На нашу думку, територіально наближені

органи місцевого самоврядування детальніше володіють інформацією про

екологічний стан у місцевості, стан виснаження ресурсів, рівень конкуренції,

який може виникнути у майбутньому між потенційними тимчасовими

лісокористувачами, тощо.

Варто зазначити, що народні депутати України вносили до Верховної

Ради України проект змін до податкового законодавства в частині зміни

суб’єктів місцевого самоврядування, які повинні визначати розміри рентних

ставок. Зокрема, за використання корисних властивостей лісів комунальної

форми власності ставки рентної плати пропонувалося встановлювати

сільськими, селищними, Київською та Севастопольською міськими, міст

районного підпорядкування радами, а державної та приватної форми

власності – Верховною Радою АРК, обласними радами [25].

Окремо акцентуємо увагу на тому, що на сьогодні жодним

нормативно-правовим актом не визначено ні порядок, ні механізм

справляння рентної плати за спеціальне використання лісових ресурсів. При

цьому чинний законодавчий підхід, на нашу думку, надає надзвичайно

широкі повноваження у формуванні Верховною Радою АРК, обласними,

Київською та Севастопольською міськими радами розміру ставок

використання корисних властивостей лісів. На практиці у деяких областях

запроваджені власні методики та підходи у розрахунку такої ренти, і

подекуди вони значно відрізняються між собою за розмірами та порядком

справляння.

64

На нашу думку, розмір ставок рентної плати за використання

корисних властивостей лісів повинен визначатися:

1. Лімітами їх використання, таксами на лісову продукцію та

послугами з урахуванням їх якості й доступності. Зокрема, такий підхід був

застосований, але вже втратив чинність у ЛК України 1994 року та

підзаконних актах при визначенні розміру збору за спеціальне використання

лісових ресурсів та користування земельними ділянками лісового фонду для

потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних,

спортивних і туристичних цілей та для проведення науково-дослідних робіт

(згідно з п. 6 Порядку справляння збору за спеціальне використання лісових

ресурсів та користування земельними ділянками лісового фонду).

2. Цілями, для яких ліси виділяються: а) культурно-оздоровчими;

б) рекреаційними; в) спортивними; г) туристичними; ґ) освітньо-виховними;

д) проведення науково-дослідних робіт. Кожна із законодавчо закріплених

цілей має свої особливості у використанні корисних властивостей лісів, що в

кінцевому рахунку позначається на різній інтенсивності виснаження лісових

ресурсів.

3. Особливостями суб’єкта – тимчасового користувача, що одержує

право на довгострокове тимчасове користування лісом. Згідно з ч. 7 ст. 18 ЛК

України 2006 року суб’єктами правовідносин тимчасового користування

лісами є: а) власники лісів або уповноважені ними особи; б) підприємства,

установи, організації, громадяни України, іноземці та особи без

громадянства, іноземні юридичні особи [120].

Згідно зі ст. 261.1 ПК України платниками рентної плати за

спеціальне використання лісових ресурсів є лісокористувачі: а) юридичні

особи, їх філії, відділення, інші відокремлені підрозділи, що не мають

статусу юридичної особи, постійні представництва нерезидентів, які

отримують доходи з джерел їх походження з України або виконують

агентські (представницькі) функції стосовно таких нерезидентів або їх

засновників; б) фізичні особи (крім фізичних осіб, які мають право

65

безоплатно без видачі спеціального дозволу використовувати лісові ресурси

відповідно до лісового законодавства); в) фізичні особи – підприємці, які

здійснюють спеціальне використання лісових ресурсів на підставі

спеціального дозволу (лісорубного квитка або лісового квитка) або

відповідно до умов договору довгострокового тимчасового користування

лісами [157]. З наведеного вище випливає, що використання корисних

властивостей лісів може здійснюватися як суб’єктами, які здійснюють

підприємницьку діяльність, так і суб’єктами, що нею не займаються. Тому

збільшення розміру ставок для комерційних суб’єктів, на нашу думку, є

виправданим. Вважаємо, що нижчою повинна бути плата, наприклад, для

бюджетних установ: зокрема, для освітніх закладів державної форми

власності або дитячих таборів, які отримують ділянки для освітньо-виховних

цілей. Аналогічна ситуація – щодо надання ділянок для науково-дослідних

цілей. Безумовно, що розмір плати для некомерційних бюджетних установ і

наукових організацій та закладів має бути меншим, ніж для інших суб’єктів

господарювання.

4. Формою власності на ліси – державною, комунальною чи

приватною. Якщо мова йде про передачу лісів державної чи комунальної

форми власності у довгострокове тимчасове користування, то рентна плата,

що встановлена податковим законодавством, виступає одночасно як

загальнообов’язковий податок і плата згідно з умовами договору. Однак

інакша ситуація складається за умови передачі лісів приватної форми

власності у довгострокове тимчасове користування. Поряд зі справлянням

обов’язкової ренти за спеціальне використання лісових ресурсів, тимчасовий

користувач зобов’язаний погодити та окремо сплачувати плату приватному

власнику лісів відповідно до умов договору. Тому, на нашу думку, розмір

ставок ренти за спеціальне використання лісових ресурсів для тимчасових

користувачів приватних лісів має бути знижений.

Тим не менш, у практиці європейських країн платежі за природні

ресурси, зокрема й лісові, обґрунтовується беззаперечною вимогою –

66

віднайти кошти для проведення різноманітних компенсаційних заходів в

екологічній мережі, з якої вилучається природний ресурс. Про необхідність

встановлення двох видів плати за використання лісових ресурсів – рентних

платежів за право користування лісовими ресурсами та платежів за

відшкодування витрат на їх відтворення й охорону, говорилося вже давно

[237, c. 68]. Однак це питання потребує самостійного наукового дослідження.

Стосовно визначення умов договору, то незрозумілою, на нашу

думку, є позиція законодавця щодо диспозитивного регулювання договірних

відносин, що виникають у зв’язку з довгостроковим тимчасовим

користуванням лісами. Як правильно зазначає М. М. Брінчук, особливістю

договору як інструменту регулювання природокористування є те, що він має

публічно-правовий характер. Однією з його сторін є учасник публічно-

правових відносин, наприклад, уповноважений державний орган.

Характерною рисою такого договору є й те, що взаємні права та обов’язки

визначаються не на розсуд сторін, а постають із положень законодавства про

довкілля й суворо в межах компетенції уповноваженого органу публічної

влади [19, c. 247].

Закріплення на відомчому рівні лише примірного договору

довгострокового тимчасового користування, на нашу думку, містить значні

корупційні ризики, а також потенційні випадки зловживання сторонами

такого договору належними їм правами.

Як відомо, за своєю суттю примірні договори мають рекомендаційний

характер, і учасники відповідних правовідносин можуть відступати від його

умов. У свою чергу, типовий договір, як зазначається в літературі, є

своєрідним нормативно-правовим актом, який часто виконує роль правового

регулювання певної сфери договірних відносин через недостатнє

врегулювання їх актами вищої юридичної сили [12, c. 22].

Окрім того, аналіз поресурсного законодавства, що стосується

договірного регулювання відносин природокористування, дозволяє

стверджувати про непослідовність законодавця у цьому питанні. Зокрема,

67

відповідно до ч. 2 ст. 14 ЗУ «Про оренду землі», типова форма договору

оренди землі затверджується КМ України [215]. На виконання вимог закону

було прийнято Постанову КМ України «Про затвердження Типового

договору оренди землі» [205].

Згідно з ч. 11 ст. 51 Водного кодексу України типова форма договору

оренди водних об’єктів затверджується КМ України [27]. На виконання

вимог Закону було прийнято Постанову КМ України «Про затвердження

Типового договору оренди водних об’єктів» [204].

Відповідно до ч. 7 ст. 30 ЗУ «Про рибне господарство, промислове

рибальство та охорону водних біоресурсів» [220], типовий договір на право

спеціального використання водних біоресурсів у рибогосподарських водних

об’єктах (їх частинах) встановлює КМ України. На виконання вимог Закону

Мінагрополітики України планує підготувати проект відповідного Типового

договору [133].

Зважаючи на зазначене, вважаємо за необхідне внести зміни до ст. 18

ЛК України 2006 року з формулювання нової частини статті: «Типова форма

договору довгострокового тимчасового користування лісами

затверджується Кабінетом Міністрів України». Як результат, необхідно на

урядовому рівні прийняти відповідний нормативний акт, що встановлює

типову форму договору довгострокового тимчасового користування лісами, з

урахуванням всіх законодавчих змін, які відбулися, у тому числі податкових.

Згідно з ч. 2 ст. 18 ЛК України 2006 року тимчасове користування

лісами може бути: довгостроковим – терміном від одного до п’ятдесяти років

і короткостроковим – терміном до одного року [120].

На думку О. В. Басая, на сьогодні існує невідповідність норм

земельного та лісового законодавства з приводу строків користування лісом

та землями лісогосподарського призначення. На відміну від коротко та

довгострокового користування лісами, строк дії договору оренди землі

визначається за згодою сторін, але не може перевищувати 50 років. При

передачі в оренду земельних ділянок сільськогосподарського призначення

68

для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського

господарства, особистого селянського господарства строк дії договору

оренди землі визначається за згодою сторін, але не може бути меншим як сім

років. Зазначене дає підстави науковцю стверджувати про необхідність

досягнення певної уніфікації правових норм, що визначають строки

тимчасового користування різними природними ресурсами [11, c. 11].

Ми не поділяємо цю точку зору, оскільки, як зазначали раніше, ЛК

України 2006 року забезпечує диференційований підхід до регулювання

відносин земле- та лісокористування, а тому не передбачає необхідності

вилучення земельної ділянки при передачі лісової ділянки для користування

лісом на умовах договору довгострокового тимчасового користування

лісами. З огляду на це строк користування земельною ділянкою не залежить

від строку користування лісовою ділянкою.

Однак такі висновки дають підстави стверджувати, що земельне та

лісове законодавство фактично допускають можливість обмеження права

власності чи користування земельною ділянкою правом особи на тимчасове

довгострокове користування лісами.

У цьому аспекті необхідно звернути увагу на те, що на сьогодні в

класифікаторі обмежень та обтяжень у використанні земельних ділянок [180]

не передбачено в якості обмеження прав на земельну ділянку умову

забезпечувати режим спеціального використання лісових ресурсів, у тому

числі при використанні корисних властивостей лісів на підставі договору

довгострокового тимчасового користування.

На нашу думку, законодавець таким чином не забезпечує права

тимчасового лісокористувача продовжувати користуватися лісовою ділянкою

у разі зміни власника земельної ділянки, на якій розташований ліс. Хоча, як

відомо, ч. 2 ст. 110 ЗК України гарантує, що перехід права власності на

земельну ділянку не припиняє встановлених обмежень, обтяжень [62].

Вирішення цієї проблеми пропонувалося також іншими спеціалістами [263].

69

У зв’язку з цим пропонуємо внести зміни до ключових нормативно-

правових актів. Зокрема, в ст. 111 ЗК України передбачити новий вид

обмеження у використанні земель – умову забезпечувати режим

довгострокового тимчасового користування лісами. У ст. 20 ЛК України

2006 року передбачити положення про те, що перехід права власності на

земельну ділянку не припиняє права тимчасового лісокористувача відповідно

до умов договору. У класифікаторі обмежень та обтяжень у використанні

земельних ділянок потрібно передбачити окремим пунктом обмеження –

умову забезпечувати режим довгострокового тимчасового користування

лісами.

Варто зазначити, що в літературі згадана проблема також

розглядалася в іншому ракурсі. Зокрема, В. М. Завгородня, звертає увагу на

те, що в ЛК України 2006 року є питання, яке залишається невирішеним

остаточно – це можливість передачі в оренду лісових ділянок приватної

власності. Нова редакція ЛК України 2006 року взагалі не містить жодних

положень щодо оренди, а визначене в ст. ст. 18 та 20–21 Кодексу тимчасове

користування лісами не пов’язується з передачею користувачеві земельної

ділянки. Однак на практиці може виникнути ситуація, коли приватний

власник, наприклад фермер, зацікавлений у передачі в оренду своєї земельної

ділянки, до складу якої, крім сільськогосподарських угідь, входить і ділянка

лісу. З одного боку, ЛК України 2006 року не передбачає можливості такої

передачі, з іншого – вона була б цілком правомірною під кутом зору

ЗК України й ЗУ «Про оренду землі». Тому, на думку вченої, в ЛК України

2006 року необхідно чітко визначити можливість або ж пряму заборону

оренди лісових ділянок. Така заборона є цілком виправданою щодо земель,

зайнятих лісами державної і комунальної власності, але вбачається

недоцільною стосовно невеликих приватних лісоволодінь [54, c. 72].

Ми не поділяємо таку точку зору, оскільки вважаємо, що внесення

таких змін суперечить концепції диференційованого підходу у регулюванні

земельних та лісових відносин. Хоча, безумовно, не відкидаємо можливість

70

виникнення ситуації, за якої використання земельної ділянки, на якій

розташований ліс, буде перешкоджати реалізації тимчасовим користувачем

своїх прав. Однак така проблема, на нашу думку, може бути вирішена

шляхом закріплення у договорі довгострокового тимчасового користування

між власником лісу (земельної ділянки) та тимчасовим користувачем

додаткових гарантій для тимчасового лісокористувача. Зокрема, відповідно

до вимог закону можна сформулювати договірне положення, за яким

земельна ділянка, на якій розташований ліс, може передаватися власником

іншим суб’єктами у власність чи користування, за умови, що таке

землекористування не буде суперечити цілям довгострокового тимчасового


Варто зазначити, на сьогодні також висловлюються критичні точки

зору на предмет тривалості строку передачі лісів у довгострокове тимчасове

користування. На існування проблеми строків користування також звернуло

увагу Держлісагентство. Зокрема, в експертному висновку на звернення

Всеукраїнської ГО «Національний екологічний центр України» стосовно

тимчасового користування лісами воно зазначило, що на сьогодні чіткого

законодавчого регулювання вимагають питання максимальних термінів

виділення лісових ділянок у довгострокове тимчасове користування [50].

Як стверджують ряд спеціалістів, незрозумілою залишається логіка

законодавця, згідно з якою встановлено максимальний термін

довгострокового тимчасового користування лісами від 1 до 50 років.

Враховуючи високий корупційний рівень у лісовому секторі управління,

постійні суспільно-політичні трансформації та зміни законодавства в Україні,

такий надто тривалий термін видається необґрунтованим.

За економічними законами стартовий термін дії договору, на підставі

якого надаються тимчасові права на користування лісовими ресурсами, має

бути не менше терміну повернення капіталу, що вкладається

лісокористувачем у створення господарської інфраструктури для

експлуатації лісових ресурсів. Навіть, якщо припустити надання лісових

71

ділянок в оренду для проведення рубок на умовах будівництва лісових доріг,

складів, придбання спеціальної техніки, цей термін складав би щонайбільше

15–25 років. Держава як власник лісів має бути зацікавлена у найменших

строках укладення договорів, адже цим стимулюється конкуренція, в умовах

якої право на користування лісовими ресурсами одержує той, хто

запропонував найкращі умови ведення господарства [6].

Більше того, закріплення строку передачі лісів на 50 років не дозволяє

вирішити проблему тривалості вирощення лісових насаджень. Вік стиглості

породи становить більше 50 років [126, c. 101]. Тому такий строк не є

економічно привабливим для комерційних суб’єктів навіть у довгостроковій

перспективі.

У зв’язку з наведеним вище пропонуємо внести зміни до ЛК України з

передбаченням максимального строку передачі лісів у довгострокове

тимчасове користування на 25 років – з наступною можливою пролонгацією

договору та рішення дозвільних органів на аналогічний період. Доречно

зауважити, що у попередній редакції ЛК України максимальний термін

передачі земельних ділянок лісового фонду у довгострокове тимчасове

користування також становив 25 років (ч. 6 ст. 9 ЛК України 1994 року

[121]).

Згідно з ч. 3 ст. 18 ЛК України 2006 року довгострокове тимчасове

користування лісами здійснюється для потреб мисливського господарства,

культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристичних і освітньо-

виховних цілей, проведення науково-дослідних робіт [120].

Варто звернути вагу на ряд відмінностей у цьому аспекті між ЛК

України 1994 року та ЛК України 2006 року. Зокрема, на відміну від чинного

ЛК України, попередня редакція визначала використання корисних

властивостей лісів в якості загального, а не спеціального використання

лісових ресурсів. Згідно з ч. 5 ст. 9 ЛК України 1994 року у тимчасове

користування земельні ділянки лісового фонду можуть надаватися для

спеціального використання лісових ресурсів, потреб мисливського

72

господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і

туристичних цілей та проведення науково-дослідних робіт. Відповідно до

ч. 3 ст. 50 ЛК України 1994 року за умови додержання вимог законодавства

України лісокористувачі мають право здійснювати такі види спеціального

використання лісових ресурсів: заготівля деревини під час рубок головного

користування; заготівля живиці; заготівля другорядних лісових матеріалів

(пень, луб, кора, деревна зелень тощо); побічні лісові користування [121].

У свою чергу, згідно з п. 4 ч. 1 ст. 67 ЛК України 2006 року, у порядку

спеціального використання можуть здійснюватися такі види використання

лісових ресурсів, як: використання корисних властивостей лісів для


виховних цілей, потреб мисливського господарства, проведення науково-

дослідних робіт [120].

На нашу думку, порівняння специфіки формулювання норм згаданих

статей двох редакцій ЛК України дозволяє нам стверджувати, що ЛК України

1994 року не відносив використання земельних ділянок лісового фонду для

культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристичних цілей, потреб

мисливського господарства до спеціального використання лісових ресурсів.

Вважаємо, що такий підхід був невиправданим, оскільки: по-перше, право,

що надавалося тимчасовим користувачам, було відокремленим – лісові

ресурси використовувались на виділених лісових ділянках; по-друге, воно

виникало на підставі спеціального дозволу – рішення компетентних органів,

а також договору; по-третє, така форма лісокористування у межах земельних

ділянок лісового фонду була платною [55, c. 340].

Окрім цього, на відміну від попередньої редакції, ЛК України

2006 року в якості нової цілі, для якої на сьогодні надаються ліси у

довгострокове тимчасове користування, сформулював право передачі

природного ресурсу для освітньо-виховних цілей.

Для результатів наукового дослідження вважаємо за необхідне

класифікувати наведені вище цілі на відповідні групи. Як зазначається в

73

літературі, в основу класифікації видів спеціального використання лісів

покладено значення лісів, які використовуються як природний ресурс. Вона,

зокрема, полягає у значенні лісу як джерела деревини, живиці, інших лісових

ресурсів, а також у специфічних якостях лісу: лікувально-оздоровчих,

рекреаційних, естетичних. Виходячи з цього, види спеціального права

лісокористування за цільовим призначенням, на думку О. І. Давиденко,

можна поділити на: а) використання деревних ресурсів лісу – заготівля

деревини в порядку рубок головного користування, другорядних лісових

матеріалів (пнів, луба, кори та ін.); б) побічні лісові користування –

сінокосіння, випасання худоби, розміщення вуликів та пасік, заготівля

лісових продуктів, збір рослин і грибів, заготівля очерету, збирання лісової

підстилки; в) користування лісом у культурно-оздоровчих, рекреаційних,

спортивних, туристичних і освітньо-виховних цілях та у науково-дослідних

цілях; г) використання корисних властивостей лісів для потреб мисливського

господарства, створення сприятливих умов для життя диких тварин [37].

Аналіз лісового законодавства дозволяє нам всі цілі довгострокового

тимчасового користування лісами поділити на три групи: а) рекреаційне

лісокористування; б) користування лісами для науково-дослідних та

освітньо-виховних цілей; в) використання лісів для потреб мисливського


Безумовно, як зазначається у фаховій літературі, рекреаційним

ресурсом виступають також заповідно-мисливські угіддя, особливо в умовах

зростання популярності мисливських та фіш-турів [18, c. 64]. Однак

вважаємо за виправдане виділяти в окрему групу потреби мисливського

господарства через те, що правовий режим надання лісів для цих потреб

відрізняється від правового режиму надання лісів для всіх інших цілей.

Загалом, лісові масиви з точки зору цілей рекреації можна віднести як

до природних ресурсів туризму і відпочинку, так і до природних лікувальних

ресурсів. Правила використання лісів в рекреаційних цілях, як зазначалося,

регулюються Правилами використання корисних властивостей лісів.

74

Однак, згідно з п. 1. 8 зазначених Правил, використання корисних

властивостей лісів на територіях та об’єктах природно-заповідного фонду

здійснюється з дотриманням їх режиму відповідно до вимог чинного

природоохоронного законодавства та цих Правил [192]. Зокрема, режим

використання корисних властивостей лісів на територіях та об’єктах

природно-заповідного фонду регулюється Положенням про рекреаційну

діяльність у межах територій та об’єктів природно-заповідного фонду

України [185].

Варто зазначити, що на сьогодні існує законодавча прогалина в

частині визначення рекреаційної придатності територій (на яких знаходяться

ліси), що можуть виділятися для рекреаційних цілей.

Зокрема, згідно з п. 35 Порядку спеціального використання лісових

ресурсів, на основі функціонального зонування лісів і визначення рівня

рекреаційного навантаження приймається рішення щодо рекреаційної

придатності конкретної території, вибору місць розміщення рекреаційних

об’єктів, здійснення прогнозування можливої деградації лісових екосистем,

планування господарських і природоохоронних заходів, спрямованих на

усунення або запобігання негативному впливу надмірного рекреаційного

навантаження [178]. Аналогічна норма міститься в п. 3.7 Правил

використання корисних властивостей лісів [192]. Згідно з п. 3.1 цих Правил

оцінка рекреаційної придатності лісів здійснюється при лісовпорядкуванні

або при обстеженнях, які виконують постійні лісокористувачі (власники

лісів) [192].

Згідно з Наказом Міністерства лісового господарства України від

30.09.1991 р. № 119 Українське Державне проектне лісовпорядне виробниче

об’єднання (скорочене найменування – ВО “УКРДЕРЖЛІСПРОЕКТ”)

створюється з метою проведення лісовпорядкування на всій території

лісового фонду України.

Згідно з ч. 1 ст. 17 ЛК України 2006 року у постійне користування

ліси на землях державної власності для ведення лісового господарства без

75

встановлення строку надаються спеціалізованим державним

лісогосподарським підприємствам, іншим державним підприємствам,

установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані лісогосподарські

підрозділи [120].

З наведеного вище випливає, що законодавство чітко визначає

суб’єктів, що можуть визначати рекреаційну придатність лісів.

Однак аналіз чинного законодавства дозволяє стверджувати, що на

сьогодні не визначено конкретних суб’єктів, які наділені компетенцією

проводити зонування лісів та прийняття рішення щодо визначення рівня

рекреаційної придатності територій. Важливість згаданого питання

зумовлена тим, що з позиції чинного законодавства без проведення

зонування лісів та визначення рівня рекреаційної придатності територій

передати лісові ділянки для довгострокового тимчасового користування

неможливо. Однак практика укладення договорів на довгострокове

тимчасове користування лісами без таких рішень переконує в іншому. Більше

того, примірний договір довгострокового тимчасового користування лісами

не містить жодного пункту, який би передбачав необхідність передачі лісової

ділянки на підставі такого рішення, що дає правові підстави зацікавленим

особам оскаржувати рішення про передачу лісів у довгострокове тимчасове


У зв’язку з цим такий стан нормативного регулювання, на нашу

думку, вимагає чіткого законодавчого визначення суб’єктів, до компетенції

яких можуть входити питання зонування лісів та прийняття рішення щодо

визначення рівня рекреаційної придатності територій.

Варто зазначити, що Правила використання корисних властивостей

лісів у розділі IV чітко дають тлумачення цілей та напрямів використання

корисних властивостей лісів. Однак, зважаючи на особливості та мету,

користування ділянками для науково-дослідних цілей потребує особливого

врегулювання та спрощеного порядку оформлення лісових ділянок. Це, по-

перше, зумовлюється, необхідністю стимулювання наукових природничих

76

досліджень, а, по-друге, концептуальною відмінністю рекреаційної

господарської діяльності від науково-дослідної.

Головною метою права лісокористування для науково-дослідних робіт

є виявлення, вивчення, збереження і використання генетичного фонду рослин

у лісах нашої держави. Загальновизнаним є факт необхідності широкого

застосування у практиці лісорозведення досягнень генетики і селекції

деревних порід. Особливістю регулювання цього виду права

лісокористування, зважаючи на принцип багатоцільового використання лісів,

є його пріоритетність відносно інших видів права користування лісом. Для

проведення науково-дослідних робіт у лісах підприємствам, установам і

організаціям повинні надаватися спеціальні ділянки, на яких можуть бути

обмежені або повністю заборонені лісові користування інших

лісокористувачів, у тому числі громадян, якщо це не сумісно з цілями

проведення науково-дослідних робіт. Рішення про обмеження чи заборону

таких видів права користування повинні приймати місцеві ради за

погодженням з постійними лісокористувачами [148, c. 19].

Стосовно питання виділення лісів у тимчасове користування для

потреб мисливського господарства, то у науковій літературі існує чимало

спірних точок зору на проблему підстави виникнення права


Згідно зі ст. 75 ЛК України 2006 року використання корисних

властивостей лісів для потреб мисливського господарства здійснюється

відповідно до цього Кодексу та законів України «Про тваринний світ», «Про

мисливське господарство та полювання» [120].

На думку Н. Р. Кобецької, законодавче регулювання відносин

користування лісами для потреб мисливського господарства піднімає

практичне питання визначення об’єкта такого договору – лісу чи землі

лісогосподарського призначення, і, як наслідок, юридичної природи

договору. На думку вченої, якщо брати до уваги традиційне ведення

мисливського господарства на лісових земельних ділянках, то, відповідно до

77

ст. 18 ЛК України 2006 року, ліси передаються на підставі договору

довгострокового тимчасового користування лісами [81, c. 106]. Іншу точку

зору підтримує Т. Г. Ковальчук, яка стверджує, що право довгострокового

тимчасового користування лісами може виникати на підставі договору

користування мисливськими угіддями, що укладається між постійним

користувачем земельних ділянок, на яких знаходяться угіддя, та суб’єктом

господарювання [85, c. 153].

На нашу думку, позицію Н. Р. Кобецької можна вважати правильною

за умови, якщо стверджувати, що терміни, які використовуються у ЗУ «Про

мисливське господарство та полювання», не були приведені у відповідність

до термінів, які використовуються у чинній редакції ЛК України. Зокрема,

мова йде про поняття «лісова ділянка» та «земельна лісова ділянка».

Однак, якщо брати до уваги буквально норму ч. 6 ст. 21 ЗУ «Про

мисливське господарство та полювання», в якій вказується про сторону

договору – користувача земельної, а не лісової ділянки, то в такому випадку

повинні застосовуватись правила ч. 6 ст. 1 ЛК України 2006 року. Зокрема,

надання або вилучення у землекористувача чи власника земельної ділянки

для ведення лісового господарства або інших суспільних потреб

здійснюється відповідно до земельного законодавства. За таких умов

необхідності в укладенні договору довгострокового тимчасового

користування лісами для користування лісами при передачі мисливських

угідь для потреб мисливського господарства не має. В цьому випадку

законодавець передбачає, що користування лісами для потреб мисливського

господарства здійснюється на підставі договору про умови ведення

мисливського господарства, типова форма якого затверджена центральним

органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у

сфері лісового господарства.

На нашу думку, такий підхід є також неправильним, оскільки

положення Типового договору про умови ведення мисливського

78

господарства не містять жодних норм, що стосуються меж лісової ділянки,

строку користування лісом, плати за таке користування тощо [206].

На нашу думку, виходом з цієї проблеми є внесення змін до ч. 6 ст. 21

ЗУ «Про мисливське господарство та полювання», в якій необхідно

передбачити, що відносини між власниками або користувачами лісами у

межах лісових ділянок і користувачами мисливських угідь регулюються

відповідними договорами. Формулювання статті таким чином чітко

вказуватиме на те, що для використання корисних властивостей лісів для

мисливського господарства користувачеві необхідно укласти два договори:

1) про умови ведення мисливського господарства; 2) про довгострокове

тимчасове користування лісами.

Іншою проблемою права довгострокового тимчасового користування

лісами є недосконалість законодавчого регулювання підстав його

припинення.

Згідно з ч. 2 ст. 22 ЛК України 2006 року право тимчасового

користування лісами припиняється у випадках, передбачених ст. 78 цього

Кодексу для припинення права використання лісових ресурсів. На нашу

думку, застосування положень ст. 78 ЛК України 2006 року є суперечливим з

позицій юридичної практики, оскільки правила цієї статті поширюються на

відносини короткострокового тимчасового лісокористування. Відповідно до

ч. 2 ст. 78 ЛК України 2006 року припинення права використання лісових

ресурсів здійснюється в установленому порядку шляхом анулювання

лісорубного квитка або лісового квитка тими органами, які їх видали [120].

Жодної згадки у відповідній статті про розірвання договору довгострокового

тимчасового лісокористування чи скасування рішення компетентного органу,

яким було надано це право, як підставу його припинення, немає.

Правила Примірного договору щодо припинення права користування

лісами в межах лісової ділянки не можуть регулювати зазначені питання,

оскільки вони застосовуються виключно щодо юридичної дії самого

договору. Тому, вважаємо, що в ч. 2 ст. 78 ЛК України 2006 року варто

79

внести такі зміни: «Припинення права використання лісових ресурсів

здійснюється в установленому порядку шляхом:

1. анулювання лісорубного квитка або лісового квитка органами, які їх

видали;

2. скасування рішення органу, на підставі якого надано право


3. припинення дії договору, що укладався для цілей використання

лісових ресурсів».

2.2. Компетенція органів державної влади та постійних

користувачів щодо довгострокового тимчасового користування лісами в

Україні

Вивчення питання процедури виділення лісових ділянок для цілей

довгострокового тимчасового користування лісами, а також компетенції

суб’єктів публічного права, що беруть участь у ній, важливе для наукового

дослідження у зв’язку із значною критикою фахівцями сучасного стану

законодавчого регулювання відповідних лісових відносин [51, c. 257; 293,

c. 151; 21, c. 23].

Згідно з ч. 4 ст. 18 ЛК України 2006 року довгострокове тимчасове

користування лісами державної та комунальної власності здійснюється без

вилучення земельних ділянок у постійних користувачів лісами на підставі

рішення відповідних органів виконавчої влади та органів місцевого

самоврядування, прийнятого в межах їх повноважень за погодженням з

постійними користувачами лісами та органом виконавчої влади з питань

лісового господарства АРК, центральним органом виконавчої влади, що

реалізує державну політику у сфері лісового господарства. Відповідно до ч. 5

ст. 18 ЛК України 2006 року довгострокове тимчасове користування лісами

приватної власності здійснюється без вилучення земельних ділянок шляхом

укладення між власником лісів та тимчасовим лісокористувачем договору,

80

який підлягає реєстрації в органі виконавчої влади з питань лісового

господарства АРК, центральному органі виконавчої влади, що реалізує

державну політику у сфері лісового господарства [120].

На нашу думку, законодавче виокремлення двох видів процедур

дозволяє нам умовно класифікувати компетенцію суб’єктів щодо: 1) передачі

лісів державної та комунальної форми власності; 2) передачі лісів приватної

форми власності.

Загалом, у науковій літературі можна знайти чималу кількість

підходів у розумінні поняття компетенція. Поняття компетенції у

національному законодавстві України та вітчизняній юридичній літературі

застосовується, як правило, для характеристики сукупності юридичних,

тобто таких, які визначені законом, предметів відання, прав та обов’язків

органу публічної влади. У структурі компетенції органу виділяють: предмети

відання – сфери суспільного життя, на які спрямована його регулююча

діяльність, та повноваження – права та обов’язки органу, якими він

наділяється стосовно його предметів відання [15].

У широкому розумінні виділяють власне компетенцію (сфери дії

суб’єкта, об’єкти впливу, законодавчо встановлені повноваження, що

забезпечують можливість прийняття рішень, коло справ, у яких суб’єкт

виявляє всі свої знання, вміння, професійність) і так звані необхідні додаткові

елементи (цілі, які стоять перед держорганом (або посадовою особою, або

недержавною організацією) під час здійснення діяльності через встановлену

для нього компетенцію) [292, c. 65].

Згідно з положеннями ЛК України 2006 року повноваженнями у

галузі лісових відносин наділені: 1) Верховна Рада України; 2) КМ України;

3) центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування

державної політики у сфері лісового господарства; 4) центральний орган

виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового

господарства; 5) центральний орган виконавчої влади, що забезпечує

формування державної політики у сфері охорони навколишнього природного

81

середовища; 6) центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну

політику у сфері охорони навколишнього природного середовища;

7) Верховна Рада АРК, обласні, Київська та Севастопольська міські та

районні ради; 8) Рада міністрів АРК, обласні, Київська та Севастопольська

міські державні адміністрації; 9) районні державні адміністрації; 10) сільські,

селищні та міські ради [120].

Зокрема, повноваження місцевих адміністрацій та рад щодо виділення

в установленому порядку для довгострокового тимчасового користування

лісами лісових ділянок визначаються ст. ст. 30, 31, 32, 33 ЛК України

2006 року. При цьому критерієм розмежування відповідних повноважень між

місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого

самоврядування, а також між їхніми рівнями є територія лісової ділянки, на

яку поширюються повноваження відповідного органу. У цьому контексті

варто звернути увагу на те, що практика останніх років вказує на велику

кількість спорів, пов’язаних з територіальною компетенцією органів щодо

виділення лісових ділянок для довгострокового тимчасового користування

лісами [162]. Зазначене дає підстави стверджувати, що на сьогодні існує

потреба в удосконаленні законодавчих норм у частині розмежування

повноваження відповідних органів.

Стосовно процедури, то виділення лісових ділянок регулюється, як

правило, нормами локального характеру [236]. При цьому аналіз

регуляторних актів органів місцевого самоврядування і місцевих державних

адміністрацій щодо надання права на довгострокове тимчасове користування

лісами дозволяє стверджувати, що процедура надання такого права у різних

регіонах може суттєво відрізнятись.

Зокрема, концептуально різні підходи до надання права

довгострокового тимчасового користування лісами відображені у:

1. Розпорядженні голови Чернівецької обласної адміністрації від

01.07.2009 р. № 400-р «Про спеціальне використання лісових ресурсів

місцевого значення», яким затверджено Порядок виділення у Чернівецькій

82

області лісових ділянок державної власності у довгострокове тимчасове

користування без вилучення у постійних лісокористувачів.

2. Розпорядженні голови Черкаської облдержадміністрації від

24.11.2009 р. № 345 «Про порядок виділення лісових ділянок державної

власності у довгострокове тимчасове користування в області».

Процедурна схема надання права на довгострокове тимчасове

користування лісами згідно з нормативними правилами Чернівецької

обласної адміністрації (пп. 3.1–3.8 Порядку) така: 1) звернення заявника до

постійних лісокористувачів для погодження такого користування;

2) звернення заявника з клопотанням до Чернівецького обласного управління

лісового та мисливського господарства або до управління агропромислового

розвитку обласної державної адміністрації для одержання погодження;

3) направлення Чернівецьким обласним управлінням лісового та

мисливського господарства листа для погодження з центральним органом

виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового

господарства для погодження; 4) звернення заявника з клопотанням до

голови обласної державної адміністрації; 5) розгляд клопотання комісією з

питань розподілу лісових ресурсів місцевого значення та виділення в платне

довгострокове тимчасове користування лісових ділянок; 6) подання комісією

з питань розподілу лісових ресурсів місцевого значення та виділення в

платне довгострокове тимчасове користування лісових ділянок пропозиції

голові обласної державної адміністрації щодо прийняття відповідного

рішення; 7) видання головою обласної державної адміністрації

розпорядження про виділення в довгострокове тимчасове користування

лісових ділянок державного лісового фонду без вилучення їх у постійних

користувачів; 8) укладення між постійним та тимчасовим лісокористувачем

договору.

У свою чергу, процедурна схема надання права на довгострокове

тимчасове користування лісами згідно з нормативними правилами

Черкаської обласної адміністрації (пп. 5–9 Порядку) така: 1) звернення

83

заявника до постійних лісокористувачів для погодження лісокористування;

2) звернення заявника з клопотанням до обласної державної адміністрації;

3) вивчення клопотання комісією обласної державної адміністрації з розгляду

матеріалів щодо виділення лісових ділянок державної власності у

довгострокове тимчасове користування; 4) замовлення заявником у

організації, яка має відповідну ліцензію, містобудівне обґрунтування з

топогеодезичною зйомкою; 5) погодження містобудівного обґрунтування в

установленому порядку з управлінням містобудування та архітектури

облдержадміністрації; 6) звернення заявника до територіального органу

виконавчої влади з питань лісового господарства або служби охорони

культурної спадщини облдержадміністрації для отримання висновку про

можливість виділення лісової ділянки в довгострокове тимчасове

користування; 7) подання заявником матеріалів до територіального органу

виконавчої влади з питань ведення лісового господарства для внесення

облдержадміністрації пропозиції щодо виділення лісової ділянки для

заявленої мети; 8) подання територіальним органом виконавчої влади з

питань ведення лісового господарства пропозиції та проект розпорядження

облдержадміністрації щодо виділення лісової ділянки; 9) укладення між

постійним та тимчасовим лісокористувачем договору.

Варто зазначити, що процедурна неузгодженість надання права на

довгострокове тимчасове користування лісами призводить до того, що на

локальному рівні створюються значні перешкоди для одержання такого

права тимчасовими лісокористувачами. Більше того, чимало процесуальних

норм не відповідають положенню ЛК України 2006 року. Зокрема, доречно

звернути увагу на діяльність вже згаданих комісій обласних адміністрацій,

яким доручається вивчення пропозицій та матеріалів щодо надання лісових

ділянок.

Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та

органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише

на підставі і в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією

84

та законами України. Однак на сьогодні жодним загальнодержавним

нормативно-правовим актом не визначено статус комісій щодо виділення

лісових ділянок у довгострокове тимчасове користування. За таких умов

виникають сумніви щодо законності діяльності подібних органів та

прийнятих ними рішень.

Окрім цього, на локальному рівні правового регулювання

встановлюються додаткові правила погодження клопотання тимчасового

користувача з територіальними органами санітарно-епідеміологічної служби,

управлінням культури і туризму облдержадміністрації, як органу охорони

культурної спадщини, тощо. Зазначена практика, на нашу думку, суперечить

положенням ЛК України 2006 року, а тому у випадку отримання відмови

через відсутність таких погоджень заявник має всі правові підстави

оскаржувати рішення у компетентному суді. У цьому контексті, як правильно

зазначають фахівці, нормативна база у галузі охорони навколишнього

природного середовища на сьогодні характеризується фрагментарністю та

пооб’єктним підходом, наявністю внутрішніх суперечностей, прогалин та

подекуди різними правовими підходами щодо її застосування [265, c. 89].

Загалом, проблему уніфікації правил виділення лісових ділянок у

довгострокове тимчасове користування може вирішити прийняття на

відомчому рівні загальнодержавного порядку, що буде обов’язковим для

застосування як органами державної влади, так і органами місцевого

самоврядування.

Варто зазначити той факт, що в Україні було декілька спроб

прийняття процедурних актів, які мали на меті регулювання порядку

оформлення права на довгострокове тимчасове користування лісами.

Зокрема, п. 66.4 Національного плану дій на 2013 рік щодо впровадження

Програми економічних реформ на 2010–2014 роки було передбачено

необхідність прийняття КМ України нормативного акта, що регулював би

порядок видачі рішення про виділення у встановленому порядку лісових

ділянок для довгострокового тимчасового користування лісами [183]. На

85

виконання цього положення КМ України було розроблено проект постанови

«Про затвердження Порядку видачі рішення про виділення лісових ділянок

для довгострокового тимчасового користування лісами» [228], однак

прийнятий він не був.

Окрім цього, деталізувати процедуру одержання рішення про

виділення лісових ділянок для довгострокового тимчасового користування

лісами запропонували автори проекту ЗУ «Про внесення змін до деяких

законодавчих актів у зв’язку з удосконаленням дозвільної системи у сфері

господарської діяльності» [227]. Однак, на нашу думку, цим законопроектом

не стільки регламентувалася процедура одержання відповідного рішення,

скільки деталізувалися норми щодо підстав відмови у видачі та

переоформленні такого рішення.

Іншим суб’єктом погодження відповідно до законодавства є органи

виконавчої влади, що реалізують державну політику у сфері лісового


Варто відзначити той факт, що в Україні процедура оформлення права

довгострокового тимчасового користування лісами з моменту прийняття

нової редакції ЛК України 2006 року зазнавала змін. Спочатку ст. 18 ЛК

України 2006 року передбачала необхідність процедури погодження

заявником з територіальними органами центрального органу виконавчої

влади з питань лісового господарства. Однак ЗУ «Про внесення змін до

деяких законодавчих актів України щодо оптимізації повноважень органів

виконавчої влади у сфері екології та природних ресурсів, у тому числі на

місцевому рівні» було внесено зміни до цієї статті і передбачено, що

погодження надається центральним органом виконавчої влади, що реалізує

державну політику у сфері лісового господарства [174].

Згідно з п. 1 Положення про Державне агентство лісових ресурсів це

агентство є центральним органом виконавчої влади, що забезпечує

реалізацію державної політики у сфері лісового та мисливського

господарства [184].

86

Варто зазначити, що проведення таких змін, на думку багатьох

фахівців, є неприйнятним, оскільки будь-яка державна функція здійснюється

через розгалужену систему центральних та місцевих органів виконавчої

влади, їх посадових осіб, які з цією метою наділяються відповідними

повноваженнями.

Реалізація повноважень територіальними органами забезпечує

безпосереднє спілкування між учасниками розподілу громадських благ, адже

якщо суб’єкти господарювання – приватні власники, державні служби або

окремі члени громад – приймають рішення анонімно, без обговорення з

місцевими жителями, зростає ризик виснаження ресурсів і ескалація

соціальних конфліктів [154, c. 76]. При цьому участь громадськості, яка

зорієнтована на розв’язання проблеми, більш наближена до цілісних,

системних підходів і спонукає державні органи приймати необхідні рішення

[271, c. 145].

До того ж такий підхід не відповідає сучасній практиці

адміністративної реформи, оскільки вдосконалення системи державного

управління лісового господарства передбачає, насамперед, децентралізацію

управління. Як зазначає О. М. Шубалий, інституціональною нормою, яка є

характерною для більшості країн Центральної і Східної Європи і яка має

бути перенесена у вітчизняну практику, є децентралізація управління лісами

через підвищення відповідальності регіонів за ефективність їх використання

[293, c. 125].

Незрозумілим також є те, що в Положення про Державне агентство

лісових ресурсів, у зв’язку з проведеними у 2012 році нововведеннями, не

були внесені відповідні зміни. Зокрема, цим нормативним актом не

передбачено повноваження щодо погодження виділення лісових ділянок, а

також реєстрації договору довгострокового тимчасового користування

лісами приватної власності. За такої ситуації виникає необхідність внесення

змін у законодавство для того, щоб в учасників відповідних правовідносин не

87

виникало додаткових підстав оскаржувати рішення про виділення лісових

ділянок у судовому порядку.

У контексті актуальності питання про реєстрацію договору

довгострокового тимчасового користування лісами приватної власності

необхідно зазначити, що на сьогодні існує також декілька проблем,

пов’язаних з цим, які, на нашу думку, потрібно розв’язати.

Зокрема, п. 190.4 Національного плану дій на 2012 рік щодо

впровадження Програми економічних реформ на 2010–2014 роки

передбачалося створення реєстру договорів тимчасового довгострокового

користування лісами та забезпечення розміщення його інформації на

офіційному веб-сайті Держлісагентства України [182].

На офіційному веб-сайті Держлісагентства України було розміщено

реєстр договорів довгострокового тимчасового користування лісовими

ділянками, які перебувають в постійному користуванні державних

підприємств, що належать до сфери його управління, та Реєстр договорів

довгострокового тимчасового користування лісовими ділянками, які

перебувають в постійному користуванні інших державних підприємств,

установ та організацій, у яких створено спеціалізовані лісогосподарські

підрозділи. Однак, як правильно наголошує О. В. Рудень, цей реєстр

оновлюється один раз на півроку і не містить відомостей про суб’єкти, які є

тимчасовими користувачами, а тому не вирішує повністю проблему доступу

до інформації щодо користувачів корисних властивостей лісів [248, c. 338;

231].

Зазначене дозволяє нам зробити висновок про необхідність

законодавчого регулювання порядку ведення реєстру договорів

довгострокового тимчасового користування з метою доступу громадян,

екологічних організацій та інших суб’єктів права до публічної інформації.

Інший аспект цієї проблеми, на нашу думку, полягає в тому, що ч. 5

ст. 18 ЛК України 2006 року передбачає необхідність реєстрації договору

довгострокового тимчасового користування лісами приватної форми

88

власності в органі виконавчої влади з питань лісового господарства АРК,

центральному органі виконавчої влади, що реалізує державну політику у

сфері лісового господарства. Однак чинне законодавство не передбачає

юридичних наслідків для сторін договору у випадку відсутності реєстрації

природоресурсних договорів2, у тому числі договору довгострокового

тимчасового користування лісами приватної власності.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 ЦК України положення цього Кодексу

застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах

використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових

та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами

законодавства. Безумовно, відсутність у лісовому законодавстві положень

щодо юридичних наслідків недодержання вимог закону щодо реєстрації

договору довгострокового тимчасового користування лісами дозволяє

деяким судам вирішувати зазначене питання згідно з правилами ст. 210 ЦК

України. Зокрема, правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках,

встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його

державної реєстрації [279]. Однак необхідно звернути увагу на те, що в ЦК

України існує декілька договорів, які в силу закону підлягають державній

реєстрації, хоча реєстрації цих договорів не надається значення того факту, з

яким пов’язується його вчинення [280].

Зазначене дозволяє стверджувати, що навіть ЦК України допускається

існування двох видів реєстрації: 1) обов’язкової, яка є вимогою щодо форми

правочину (договору); 2) облікової, з відсутністю якої закон не пов’язує

настання негативних юридичних наслідків.

Тим не менш, у науковій літературі існує точка зору, згідно з якою

відсутність будь-якої державної реєстрації не породжує суб’єктивних прав і

юридичних обов’язків у сфері реєстраційних відносин [96]. У зв’язку з цим

пропонуємо у порядку ведення реєстру договорів довгострокового

2 За виключенням договорів оренди земельної ділянки.

89

тимчасового користування3, а також в ЛК України 2006 року, передбачити

положення, яке передбачало би юридичні наслідки недодержання вимоги

закону щодо реєстрації договору в органі виконавчої влади, що реалізує

державну політику у сфері лісового господарства.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ЛК України 2006 року у постійне

користування ліси на землях державної та комунальної власності для ведення

лісового господарства без встановлення строку надаються спеціалізованим

державним та комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим

державним та комунальним підприємствам, установам та організаціям, у

яких створено спеціалізовані лісогосподарські підрозділи.

Згідно зі ст. 19 ЛК України 2006 року постійні лісокористувачі мають:

1) право самостійно господарювати в лісах; 2) виключне право на заготівлю

деревини; 3) право власності на заготовлену ними продукцію та доходи від її

реалізації; 4) право на відшкодування збитків у випадках, передбачених

законодавством; 5) право здійснювати відповідно до законодавства

будівництво доріг, спорудження жилих будинків, виробничих та інших

будівель і споруд, необхідних для ведення лісового господарства.

Постійні лісокористувачі зобов’язані: 1) забезпечувати охорону,

захист, відтворення, підвищення продуктивності лісових насаджень,

посилення їх корисних властивостей, підвищення родючості ґрунтів, вживати

інших заходів відповідно до законодавства на основі принципів сталого

розвитку; 2) дотримуватися правил і норм використання лісових ресурсів;

3) вести лісове господарство на основі матеріалів лісовпорядкування,

здійснювати використання лісових ресурсів способами, які забезпечують

збереження оздоровчих і захисних властивостей лісів, а також створюють

сприятливі умови для їх охорони, захисту та відтворення; 4) вести первинний

облік лісів; 5) дотримуватися встановленого законодавством режиму

використання земель; 6) забезпечувати охорону типових та унікальних

природних комплексів і об’єктів, рідкісних і таких, що перебувають під

3 Який пропонуємо прийняти.

90

загрозою зникнення, видів тваринного і рослинного світу, рослинних

угруповань, сприяти формуванню екологічної мережі відповідно до

природоохоронного законодавства; 8) забезпечувати безперешкодний доступ

до об’єктів електромереж, інших інженерних споруд, які проходять через

лісову ділянку, для їх обслуговування.

Відповідно до ст. 84 ЛК України 2006 року з метою поліпшення

якісного складу лісів, їх оздоровлення, посилення захисних властивостей

власники лісів та постійні лісокористувачі здійснюють лісогосподарські

заходи (рубки догляду за лісом, санітарні рубки, лісовідновні рубки в

деревостанах, що втрачають захисні, водоохоронні та інші корисні

властивості, рубки, пов’язані з реконструкцією малоцінних молодняків і

похідних деревостанів, тощо).

Варто зазначити, що п. 6.4. Правил використання корисних

властивостей лісів розширив цілі, для яких може здійснюватися спорудження

будівлі і споруди – ведення господарської діяльності [192].

Вважаємо, що для усунення зазначених прогалин Верховна Рада

України чи КМ України повинні деталізувати процедуру оформлення права

на довгострокове тимчасове користування лісами.

2.3. Права та обов’язки тимчасових лісокористувачів на умовах

довгострокового користування в Україні

Як відомо, правові норми, що містяться у законодавстві, власне не

породжують, не змінюють і не припиняють правовідносин. Для цього

необхідне настання передбачених правовими нормами обставин, які

називаються юридичними фактами. Одним з таких юридичних фактів є

договір. Відповідно до ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох

або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення

цивільних прав та обов’язків [279]. Найважливішими умовами будь-якого

договору є умови про права та обов’язки сторін. Належним чином складений

91

та узгоджений договір дозволяє його сторонам уникнути в майбутньому

різних претензій і розбіжностей. У зв’язку з цим у цьому підрозділі ми

розглянемо основні права та обов’язки тимчасових лісокористувачів на

умовах довгострокового користування, закріплені чинним законодавством, і

проаналізуємо їх.

Права та обов’язки сторін за договором можна поділити на дві групи:

1) ті, що передбачені в законі;

2) ті, що передбачені в договорі.

Розглянемо першу групу прав та обов’язків. Їх, у свою чергу, також

можна поділити на дві підгрупи: ті, які характерні для лісокористувачів у

цілому, і ті, які характерні тільки для відносин тимчасового користування

лісами. Перша підгрупа здебільшого складається з правових норм, що

регулюють охорону лісів і відповідальність за порушення у сфері

використання лісів. Згідно зі ст. 66 Конституції України кожен зобов’язаний

не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати

завдані ним збитки [92].

З цього приводу В. Є. Борейко зазначає, що обов’язок кожного

зберігати природу і навколишнє середовище, дбайливо ставитися до

природних багатств, повинен втілюватися через дотримання таких

екоетичних принципів:

1) нешкідництва – неспричинення шкоди або збитку ніякій істоті в

оточуючому нас природному середовищі або екосистемі;

2) невтручання;

3) порядності, вірності;

4) дотримання прав природи;

5) справедливого відшкодування [47].

Ця класифікація застосовна до всіх видів природокористувачів, в тому

числі і лісокористувачів. Особливістю цієї категорії прав і обов’язків

тимчасового та постійного лісокористувача є те, що вони визначаються

законом й обов’язкові для виконання незалежно від того, передбачені вони в

92

договорі чи ні. Для нашого дослідження найбільший інтерес становить друга

підгрупа прав і обов’язків, передбачених у законі.

Стаття 20 ЛК України 2006 року ґрунтовно регламентує основні права

та обов’язки тимчасових лісокористувачів на умовах довгострокового

користування. Зокрема, до прав указаних осіб входить:

1) здійснювати господарську діяльність у лісах з дотриманням умов

договору;

2) за погодженням із власниками лісів, постійними лісокористувачами

в установленому порядку зводити тимчасові будівлі і споруди, необхідні для

ведення господарської діяльності;

3) отримувати продукцію і доходи від її реалізації.

Тимчасові лісокористувачі на умовах довгострокового користування

зобов’язані:

1) приступати до використання лісів у строки, встановлені

договором;

2) виконувати встановлені обмеження (обтяження) в обсязі,

передбаченому законом та договором;

3) дотримуватися встановленого законодавством режиму

використання земель;

4) вести роботи способами, які забезпечують збереження оздоровчих

і захисних властивостей лісів, а також створюють сприятливі умови для

охорони, захисту і відтворення типових та унікальних природних комплексів

і об’єктів, рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів

тваринного і рослинного світу, сприяти формуванню екологічної мережі;

5) своєчасно вносити плату за використання лісових ресурсів;

6) не порушувати прав інших лісокористувачів.

Лісовим кодексом визначаються загальний та спеціальний види

використання лісів. Для того щоб у лісокористувачів була можливість

здійснювати спеціальне використання лісових ресурсів, вони повинні

виконати певні вимоги. У попередніх підрозділах ми дійшли висновку, що

93

чинне законодавство розглядає лісові насадження на корені, як

приналежність лісових ділянок. Схожу позицію займає і земельне

законодавство щодо будівель і споруд, що знаходяться на земельній ділянці.

Відповідно до ст. 795 ЦК України передання наймачеві будівлі або іншої

капітальної споруди (їх окремої частини) оформляється відповідним

документом (актом), який підписується сторонами договору. З цього

моменту починається обчислення строку договору найму, якщо інше не

встановлено договором [279]. Аналогічне положення про необхідність

складання передавального акта при наданні орендарю лісової ділянки у

користування, на нашу думку, має бути і в лісовому законодавстві, оскільки

в момент його передачі у користування лісова ділянка володіє одними

кількісними і якісними характеристиками, а в момент повернення іншими.

Передавальний акт дозволяє відображати в ньому фактичний стан лісової

ділянки на момент її передачі.

Одним з основних обов’язків тимчасового лісокористувача є

своєчасне внесення плати за використання лісових ресурсів. У лісових

відносинах така плата покликана виконувати дві основні функції:

1) компенсувати витрати, пов’язані з наданням лісових ділянок в

оренду, експлуатацією та подальшим відновленням лісів;

2) приносити прибуток постійному лісокристувачеві.

У процесі здійснення податкової реформи збір за спеціальне

використання лісових ресурсів був заміщений рентною платою. Згідно із

ст. 256 ПК України, платниками рентної плати за спеціальне використання

лісових ресурсів є лісокористувачі – юридичні особи, їх філії, відділення,

інші відокремлені підрозділи, що не мають статусу юридичної особи,

постійні представництва нерезидентів, які отримують доходи з джерел їх

походження з України або виконують агентські (представницькі) функції

стосовно таких нерезидентів або їх засновників, фізичні особи (крім фізичних

осіб, які мають право безоплатно без видачі спеціального дозволу

використовувати лісові ресурси відповідно до лісового законодавства), а

94

також фізичні особи – підприємці, які здійснюють спеціальне використання

лісових ресурсів на підставі спеціального дозволу (лісорубного квитка або

лісового квитка) або відповідно до умов договору довгострокового

тимчасового користування лісами [157].

Об’єктом оподаткування рентною платою за спеціальне використання

лісових ресурсів є як заготівля деревини в порядку рубок головного

користування, так і використання корисних властивостей лісів для


виховних цілей та проведення науково-дослідних робіт. Таким чином,

сучасне законодавче регулювання не звільняє від рентної плати жодного

тимчасового лісокористувача, незалежно від суб’єкта, якому надана лісова

ділянка: спортивно-оздоровчому табору для проведення дитячих змагань,

науковій установі – для проведення досліджень лісових ландшафтів або ж

комерційній фірмі – для задоволення потреб її керівників в окремій рекреації.

Проте, як свідчить практика країн Європейського Союзу, платежі за природні

ресурси, зокрема й лісові, обґрунтовуються виключно потребою подальшого

вжиття різноманітних компенсаційних заходів в екомережі, з якої

вилучається природний ресурс [273]. Украй доцільним вбачається

спрямування отриманих коштів на відновлення і відтворення природних

лісових ресурсів, впровадження екологічних технологій, розвиток

екологічного виховання та освіти тощо.

Дотепер відповідними центральними державними органами не

ухвалено нормативно-правового акта, який би врегульовував питання

цільового спрямування плати за довгострокове тимчасове користування

лісами. До речі, жодних статистичних даних про обсяги коштів, які

надходять від рентної плати за довгострокове тимчасове користування лісами

за використання корисних властивостей лісів, у відкритих джерелах немає.

Безумовно, отримання такої інформації дало б змогу як обґрунтовано судити

про регіональні особливості стягнення ренти за користування лісовими

ділянками, так і загалом оцінити економічну ефективність такого виду

95

лісокористування. За відсутності єдиного нормативного припису, який

урегульовував би ці питання, деякі обласні державні адміністрації видали

власні нормативні акти. Показовим є рішення Рівненської обласної ради

«Про внесення доповнення до рішення обласної ради від 22.04.2011 р. № 266

“Про встановлення ставок збору за спеціальне використання лісових ресурсів

місцевого значення» зі змінами”» [173]. Цим актом сільським та селищним

радам, на територіях яких надаються лісові ділянки у довгострокове

тимчасове користування, рекомендовано спрямувати не менше ніж 50

відсотків коштів, отриманих від плати за довгострокове тимчасове

користування лісами, на фінансування заходів, передбачених обласною

програмою «Ліси Рівненщини на 2011–2015 роки» [201]. До того ж органи

податкової служби, які мають здійснювати контроль за обчисленням та

своєчасним внесенням плати за використання лісових ресурсів до бюджету,

також не мають керівних роз’яснень з цього приводу [7]. Проблемним може

бути визначення плати за довгострокове тимчасове використання лісу для

бюджетних установ, зокрема, для освітніх закладів державної форми

власності або дитячих таборів, які отримують ділянки для освітньо-виховних

цілей. Аналогічна ситуація – щодо надання ділянок для науково-дослідних

цілей.

На нашу думку, розмір плати для некомерційних бюджетних установ і

наукових організацій та закладів має бути меншим, ніж для інших суб’єктів

господарювання. Також доцільним є визначення на рівні підзаконного акта

формулювання «культурно-оздоровчі, рекреаційні, спортивні, туристичні,

освітньо-виховні цілі, проведення науково-дослідних робіт», наведеного ПК

України, та окреслення кола суб’єктів, яким надаються пільги при

встановленні плати за такий вид користування лісовими ділянками.

Сучасний стан правової бази в сфері лісової рекреації дає змогу

фізичним та юридичним особам отримувати виділені лісові ділянки в

довгострокове тимчасове користування без жодних особливих умов і

фактично використовувати їх на власний розсуд протягом відносно

96

тривалого проміжку часу, дотримуючись лише загального режиму

користування землями лісового фонду. Тобто законом не регламентовані

форми та види діяльності, які може вести на ділянці тимчасовий

лісокористувач у межах реалізації культурно-оздоровчих, рекреаційних,

спортивних, туристичних, освітньо-виховних цілей, науково-дослідних робіт.

Виняток становить тільки використання лісів для потреб мисливського

господарства, врегульоване низкою нормативно-правових актів [224; 211].

Позаяк негативний антропогенний вплив є причиною високих рекреаційних

навантажень на лісові ландшафти, що може призводити до руйнування

існуючих біоценозів, деградації ґрунтового покриву, знищення самосіву та

підросту, зменшення трав’яного покриву тощо, необхідна розробка науково

обґрунтованих підходів до локальної регламентації діяльності

лісокористувачів. З нашої точки зору, цілком логічним є підхід, за якого

здійснення рекреаційної діяльності лісокористувачами має проводитись

згідно з попередньо розробленим проектом організації використання ділянки,

що визначав би схеми організації території, планування лісогосподарських

заходів, перелік транспортно-пішохідних зв’язків, передбачав би комплекс

заходів щодо захисту та охорони лісів, перелік протипожежних вимог, а

також містив би рекомендації стосовно організації на ділянці рекреаційної та

іншої діяльності, форм надання рекреаційних послуг тощо. Розробка такого

проекту має здійснюватись відповідно до матеріалів лісовпорядкування

спеціалізованою лісовпорядною організацією.

На нашу думку, остаточне рішення в цьому питанні необхідно

ухвалювати, спираючись на позитивний досвід зарубіжних держав, а також

емпіричні дані науки лісового права. ЛК України 2006 року не зобов’язує

довгострокових тимчасових лісокористувачів надавати на адресу постійних

лісокористувачів періодичну інформацію про себе, стан виділеної лісової

ділянки, проведені заходи тощо. Через це виникають ситуації, коли,

наприклад, фірмі, зареєстрованій в одній області, виділяється ділянка в

іншому регіоні, після чого змінюються її керівники, адреса, а нові господарі

97

припускаються правопорушень, ігнорують запрошення представників

лісогосподарського підприємства тощо. Притягнення винних осіб до

юридичної відповідальності нерідко гальмується через відсутність реального

керівника суб’єкта господарювання та неможливість отримати від нього

будь-яку офіційну інформацію. У зв’язку з цим заслуговує на увагу досвід

Канади щодо правовідносин між сторонами договірних відносин, при якому

орендарів зобов’язано надавати щорічні звіти про діяльність, яка ведеться

ними на ділянках. У звітах користувачі мають надавати актуалізовані дані

про свою адресу, зміну реквізитів, відомості й номери телефонів

відповідальних осіб, виявлені лісопорушення, проведені лісогосподарські

заходи [305]. Отримання такої інформації забезпечувало б періодичний

зв’язок між сторонами договору та оперативне вирішення можливих

конфліктних ситуацій і порушень, взаємодію при виникненні пожеж тощо.

У більшості випадків у довгострокове тимчасове користування

виділяються лісові ділянки відносно невеликої площі: від 1 до 3 га [34].

Однак чинний порядок виділення лісів не передбачає жодних обмежень щодо

площі лісів при виділенні ділянок лісокористувачам. Тому на сьогодні цілком

можлива ситуація, коли у тимчасове користування одному суб’єктові можуть

бути виділені лісові землі цілої області або одного адміністративного району.

Можливий також випадок, коли один суб’єкт може стати єдиним

користувачем лісової ділянки, яка охоплює всі землі, що перебувають у

постійному користуванні одного лісгоспу (площа середньостатистичного

держлісгоспу становить 25–30 тис. га [7]). Парадоксально, але такі рішення

адміністрації не суперечитимуть законодавству, тому теоретично один

суб’єкт може цілком легально стати монополістом використання корисних

властивостей лісів на значній території. Питання можуть виникнути лише

щодо фінансової спроможності такого лісокористувача.

Така ситуація є зрозумілою, коли йде мова про виділення лісових угідь

для мисливських потреб, адже специфіка мисливського господарства вимагає

значних площ для утримання мисливської фауни й полювання. Водночас ЗУ

98

«Про мисливське господарство та полювання» встановлює обмеження щодо

площі мисливських угідь, які можуть бути надані користувачеві, – до 35

відсотків від загальної площі мисливських угідь області [211].

Вочевидь логічним також є виокремлення лісових ділянок порівняно

великих площ для туристичних потреб, адже екологічний та культурно-

пізнавальний туризм передбачає використання значних лісових ділянок. Під

час виділення лісових ділянок для туристичних потреб слід враховувати

положення ЗУ «Про туризм», згідно з яким туристичним продуктом

визнається попередньо розроблений комплекс туристичних послуг, що

поєднує не менш ніж дві такі послуги, реалізується або пропонується для

реалізації за визначеною ціною і до складу якого входять послуги

перевезення, розміщення та інші туристичні послуги, не пов’язані з

перевезенням і розміщенням (послуги з організації відвідування об’єктів

культури, відпочинку та розваг, реалізації сувенірної продукції тощо) [225].

Крім того, до суб’єктів туристичної діяльності закон висуває низку певних

вимог, які матимуть значення при виділенні лісової ділянки для вказаних

потреб.

ЛК України 2006 року, на відміну від попередньої редакції,

використання лісів для науково-дослідних потреб віднесено до спеціального

використання лісових ресурсів [121]. Таким чином, надання лісів галузевій

науці прирівняно до рекреаційного лісокористування, яке може мати

комерційний характер. Зважаючи на свої особливості та мету, користування

ділянками для науково-дослідних цілей, з нашої точки зору, потребує

особливого врегулювання і надання відповідних пільг та спрощеного

порядку оформлення лісових ділянок. Насамперед було б доцільно

встановити, що надання ділянок для цих цілей проводиться лише

уповноваженим природоохоронним органом та винятково науково-дослідним

установам й організаціям, аби уникнути виділення лісових ділянок для

науково-дослідних потреб комерційним фірмам, які не мають жодного

відношення до наукової діяльності в лісовій сфері.

99

Також автори ЛК України 2006 року не встановили обмеження при

наданні ділянок у довгострокове тимчасове користування залежно від

категорії лісів. Зі змісту Закону випливає, що лісові ділянки для рекреації

можуть бути надані у лісах будь-якої форми власності та будь-якої категорії:

чи то в рекреаційно-оздоровчих, експлуатаційних, або ж у лісах

природоохоронного, науково-історичного значення. Зокрема, довгострокове

тимчасове користування лісами можливе на території особливо захисних

лісових ділянок, де запроваджено режим обмеженого лісокористування. Як

зазначалось раніше, обласні управління лісового та мисливського

господарства та постійні лісокористувачі за ЛК України 2006 року не мають

підстав відмовляти зацікавленим особам у наданні погодження при виділенні

ділянок, адже повинні ухвалювати свої рішення з дотриманням загальних

принципів адміністративного права (неупереджено, добросовісно,

розсудливо, обґрунтовано тощо) [121]. Така ситуація є неприпустимою і

потребує встановлення науково обґрунтованих обмежень із внесенням

відповідних змін до чинного законодавства. На сьогодні питання надання

рекреаційних послуг на заповідних територіях врегульоване лише

Положенням про рекреаційну діяльність у межах територій та об’єктів

природно-заповідного фонду України [185]. Згідно з указаним актом,

рекреаційна діяльність на території об’єктів природно-заповідного фонду

України здійснюється підприємствами, установами, організаціями, яким ці

об’єкти підпорядковані. Отже, виділення лісових ділянок на природно-

заповідних територіях, які входять до складу земель лісогосподарського

призначення і перебувають у користуванні лісгоспів, для рекреаційних

потреб іншим суб’єктам не допускається.

Як свідчить вітчизняна правозастосовна практика, тимчасові

лісокористувачі часто не виконують свій обов’язок щодо регулярного

внесення рентної плати за спеціальне використання лісових ресурсів, а також

порушують інші істотні умови договору. Так, за розпорядженням Київської

ОДА від 14 вересня 2011 року лісова ділянка площею 0,95 га Державного

100

агролісгоспу на території Цибілівської сільської ради була передана

підприємству «Посейдон Агро». Ділянка була отримана у довгострокове

тимчасове користування строком на 49 років для культурно-оздоровчих та

рекреаційних цілей. Відповідно до договору між Державним агролісгоспом

та підприємством «Посейдон Агро» від 22 вересня 2011 року, зміна цільового

призначення заборонялася, єдиний дозволений вид будівництва – це

тимчасові будівлі і споруди, необхідні для ведення господарської діяльності

[241]. Як тимчасовий лісокористувач фірма також повинна була сплачувати

збір за спеціальне використання лісових ресурсів.

У жовтні 2014 року Переяслав-Хмельницький міжрайонний прокурор

Київської області подав позов до суду з вимогою розірвати договір та

повернути земельну ділянку, оскільки фірма з моменту отримання ділянки не

сплачувала збору за користування землею. Окрім того, перевірка Державною

інспекцією сільського господарства виявила, що на ділянці збудовані

дерев’яні альтанки та пішохідні доріжки, частина ділянки огороджена

кам’яним та металевим парканом, а доступ громадян до лісу обмежений. За

результатами вказаної перевірки інспекція склала припис щодо усунення

порушень вимог земельного законодавства у тридцятиденний термін, однак

надіславши цей припис на офіційну адресу фірми, інспекція отримала його

назад, оскільки фірма за вказаною в документах офіційною адресою

виявилася відсутньою [241].

Господарський суд Київської області задовольнив позов прокурора,

вирішив розірвати договір і зобов’язав повернути землю, однак за

результатами розгляду апеляційної скарги Київський апеляційний

господарський суд скасував попереднє рішення з таких причин. По-перше,

підприємством «Посейдон Агро» було внесено плату за використання

лісових ресурсів з моменту укладення такого договору до подання

прокурором позову до суду, а факт будівництва тимчасовим

лісокористувачем капітальних споруд, дерев’яних альтанок та пішохідних

101

доріжок на спірній ділянці не був визнаний предметом судового розгляду

[167].

Остаточну правову оцінку діям «Посейдон Агро» надав Вищий

господарський суд України, який своєю постановою залишив касаційну

скаргу прокуратури без задоволення, спираючись на те, що збір за спеціальне

використання лісових ресурсів був сплачений, хоча і з порушенням строку;

ДП «Переяслав-Хмельницький агролісгосп» претензій не висловлює, а

навпаки зазначає, що без фірми-користувача сам ділянку утримувати не

може; щодо будівництва на ділянці – то факт порушення тут, на думку суду,

не доведено, оскільки акт перевірки замість двох інспекторів, які її

проводили, підписав тільки один, чим порушено порядок здійснення

перевірки [165]. Таким чином, лісова ділянка залишилася у користуванні

«Посейдон Агро», незважаючи на чималі істотні порушення нею умов

договору.

Відповідно до ст. 20 ЛК України 2006 року, особи, що отримали лісові

ділянки в довгострокове тимчасове користування, мають право здійснювати

господарську діяльність у лісах з дотриманням умов договору, отримувати

продукцію і доходи від її реалізації. Утім у більшості договорів про

виділення лісових ділянок у довгострокове тимчасове користування або

взагалі не вказується, яка саме господарська діяльність може вестись

лісокористувачем, або лише загальними фразами вказується, що

лісокористувач може надавати послуги населенню щодо організації

відпочинку, проведення екскурсій тощо. Звичайно, це не означає, що

останній має право організовувати в лісі шкідливе виробництво, оскільки

існують визначені законом обмеження використання лісового фонду. Як уже

було зазначено вище, деталізація видів господарської діяльності

лісокористувача може бути відображена у проекті організації використання

ділянки.

Чимало суперечностей на практиці викликає реалізація права

лісокористувачів за погодженням із постійними лісокористувачами у

102

встановленому порядку зводити тимчасові будівлі та споруди, необхідні для

ведення господарської діяльності. З огляду на значну кількість суперечок,

пов’язаних із самовільним будівництвом на лісових ділянках, ця норма

потребує детального аналізу. По-перше, тимчасові будівлі та споруди можуть

зводитись тимчасовими лісокористувачами тільки з метою ведення

господарської діяльності. Визначення цього терміна міститься у ст. 3 ГК

України, де вказано, що такою діяльністю є «діяльність суб’єктів

господарювання в сфері суспільного виробництва, спрямована на

виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг

вартісного характеру, що мають цінову визначеність» [33]. З цього випливає,

що господарською діяльністю можуть займатись лише суб’єкти

господарювання. Перелік та тлумачення останніх вказано у ст. 55 ГК

України, згідно з якою суб’єктом господарювання можуть бути юридичні

особи та громадяни України, іноземці та особи без громадянства за умови їх

державної реєстрації як підприємців [33]. Таким чином, фізичним особам –

не підприємцям, яким виділені лісові ділянки, дозволи на зведення

тимчасових будівель та споруд не можуть надаватись, оскільки вони не

наділені правами здійснювати господарську діяльність. А юридичні особи у

таких випадках мають доводити, що зведення ними будівель та споруд

необхідне для господарської діяльності, а не для відпочинку їхніх керівників.

По-друге, надавши право тимчасовим лісокористувачам зводити тимчасові

будівлі та споруди, законодавець у нормативних актах не визначив критерії

віднесення споруд та будівель до тимчасових або капітальних. У більшості

випадків капітальні споруди є синонімом терміна «нерухоме майно».

Відповідно до ЗУ «Про іпотеку» ознаками нерухомої речі є:

1) розташування на земельній ділянці, тобто їх існування без землі є

неможливим;

2) переміщення зазначених об’єктів є неможливим без їх знецінення

та зміни їх призначення [208].

103

Визначення тимчасової споруди міститься у ЗУ «Про містобудівну

діяльність», а саме тимчасова споруда торговельного, побутового, соціально-

культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької

діяльності є одноповерховою спорудою, що виготовляється з полегшених

конструкцій з урахуванням основних вимог до споруд, визначених технічним

регламентом будівельних виробів, будівель і споруд, і встановлюється

тимчасово, без улаштування фундаменту [212]. Порядок розміщення

тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності

затверджений відповідним наказом Міністерства регіонального розвитку,

будівництва та житлово-комунального господарства України [190]. Отже,

тимчасові (нестаціонарні) споруди та будівлі – це ті, які можна переміщувати

з одного на інше місце шляхом «складання–розбирання–складання».

Наприклад, такими є малі архітектурні форми, різноманітні павільйони,

пересувні санвузли, намети. Підкреслимо, що тимчасові споруди не

підлягають державній реєстрації, адже вони не відносяться до нерухомості

[233]. Необхідно мати на увазі, що недобросовісні тимчасові лісокористувачі

під виглядом тимчасових конструкцій можуть зводити капітальні споруди,

маючи намір згодом «узаконити» їх шляхом визнання права власності у

судовому порядку. Це може свідчити про намір таких власників,

користуючись положеннями ст. 120 ЗК України, оформити право власності

(оренди) на відповідну земельну ділянку, змінивши таким чином цільове

призначення землі з категорії лісогосподарського призначення на іншу [62].

У цих випадках держлісгоспи мають негайно вжити заходів щодо

припинення будівництва, приведення ділянки у попередній стан, зокрема

звернутись до суду з вимогою розірвати договір. Тому, на нашу думку, при

наданні погоджень тимчасовим лісокористувачам на розміщення тимчасових

споруд та будівель потрібно вимагати від них планувальну та графічну

інформацію про об’єкти будівництва, у кожному конкретному випадку

вирішуючи питання про тимчасовий або капітальний характер споруд.

104

Комплексне місце розташування таких будівель має відображатись у

певному плані організації території лісової ділянки, який доцільно складати

на стадії укладення договору про тимчасове користування лісами та долучати

його як невід’ємну частину договору. Особливу увагу потрібно звертати на

зведення споруд у межах водоохоронних зон водойм, оскільки будівництво

(крім гідротехнічних споруд) у межах водоохоронної зони заборонено

водним законодавством. У цьому розділі варто також звернути увагу на ч. 3

ст. 20 ЛК України 2006 року, оскільки ця норма фактично надала широкі

можливості лісгоспам визначати ще на стадії погодження адекватний

правовий статус тимчасових лісокористувачів у цілком легітимний спосіб,

адже «законом та договором можуть бути передбачені й інші права та

обов’язки тимчасових лісокористувачів на умовах довгострокового

користування» [121]. Це означає, що на стадії надання погоджень лісгоспи

можуть висувати претендентові умову про виділення лісової ділянки

виключно на умовах запропонованого проекту договору про довгострокове

тимчасове користування лісами. У такому договорі необхідно чітко

окреслити права та обов’язки тимчасового лісокористувача, форми

проведення контролю та перевірок, визначити спрощені шляхи розірвання

договору, встановити додаткові заборони та обмеження на використання

лісової ділянки тощо. Принагідно зауважимо, що такий підхід не

суперечитиме положенням закону. Доцільність детальної регламентації

договірних відносин при довгостроковому тимчасовому використанні лісів

очевидна, адже постійний лісокористувач відповідно до чинного

законодавства виступає відповідальним господарем й одночасно

контролером лісу та уповноважений визначати умови використання лісових

ресурсів потенціальним тимчасовим лісокористувачам.

До речі, у деяких областях ухвалені розпорядження ОДА, які

зобов’язують сторони договору тимчасового користування лісовою ділянкою

здійснювати нотаріальне посвідчення, втім таке оформлення не визнається

ЦК України обов’язковим [186]. На жаль, лісгоспи не завжди

105

використовують описану можливість врегулювати правовідносини ще на

стадії виділення ділянки, укладають договори про довгострокове тимчасове

користування лісами на невигідних умовах, що негативно позначається на

державних інтересах. У майбутньому при виникненні конфліктів із

тимчасовими лісокористувачами така регламентація забезпечила б

можливість розривати договірні відносини без суттєвих витрат та участі в

судових процесах.

Вимагає також негайної правової регламентації питання вибору лісових

ділянок для виділення у довгострокове тимчасове користування. У Постанові

КМ України «Про врегулювання питань щодо спеціального використання

лісових ресурсів» вказано, що рішення щодо рекреаційної придатності

конкретної території, вибору місць розміщення рекреаційних об’єктів,

здійснення прогнозування можливої деградації лісових екосистем,

планування господарських і природоохоронних заходів, спрямованих на

усунення або запобігання негативному впливу надмірного рекреаційного

навантаження, приймається на основі функціонального зонування лісів і

визначення рівня рекреаційного навантаження [178].

Для рекреаційного лісокористування відводяться лісові території з

достатньо високим рекреаційним потенціалом – стійкі до рекреаційних

навантажень та зручні для використання. Виділяти такі території необхідно

на умовах функціонального зонування. Безумовно, перш ніж записувати в ЛК

України 2006 року норми стосовно довгострокового тимчасового

користування, у кожному регіоні необхідно було б провести науково

обґрунтоване зонування лісів, поділивши лісовий фонд на функціональні

зони, з різними режимами збереження, відтворення та використання лісових

ресурсів залежно від особливостей та потреб природних комплексів.

Звичайно, різні види лісових екосистем вимагають різних режимів

збереження. Велике значення мають також і потреби місцевого населення,

яке необхідно залучати до проведення зонування, враховуючи традиційні

види лісокористування в тому чи іншому регіоні.

106

Таким чином кожен постійний лісокористувач при ухваленні рішень

про надання погодження на виділення лісових ділянок мав би нормативно

визначені для цього території. Це дало б змогу уникнути окремих соціальних

конфліктів та безсистемної роздачі лісів у тимчасове користування, які ми

вимушені сьогодні спостерігати. Однак поки що в Україні зонування є

обов’язковим лише при створенні природоохоронних територій. Тому

наведена норма залишається «мертвою», оскільки невідомо, хто, як і в якій

формі та за рахунок чиїх коштів має проводити функціональне зонування

лісів і визначати рівень рекреаційного навантаження. Також незрозуміло, чи

буде воно обов’язковим для постійних лісокористувачів при наданні

погоджень на виділення лісових ділянок. До того ж досі не визначено, хто

саме ухвалює рішення щодо рекреаційної придатності конкретної території

[177].

Деякі противники надання лісів для потреб рекреації розглядають

чинний порядок виділення лісових ділянок як крадіжку або навіть грабіж.

Пояснюють це тим, що ліси (здебільшого поблизу водойм), які до того

належали громаді, відбираються у громадян без їхньої згоди та віддаються на

платній основі іншим приватним особам або комерційним організаціям. У

кращому випадку тимчасові користувачі пропонують потім місцевим

мешканцям корисні властивості лісу (які до того належали всім) вже як

послуги і, звісно, за певну плату, а в гіршому – обмежують доступ громадян

до раніше вільних лісових ділянок. Природно, що такі ситуації породжують

локальні конфлікти та соціальні протести. Водночас місцеві сільські та

селищні ради не мають повноважень надавати згоду на виділення лісових

ділянок зацікавленим особам за межами населених пунктів, а також не

наділені правовими інструментами впливу на ухвалення рішень обласними

адміністраціями. Закон не передбачає навіть надання сільській раді копії

примірника договору про довгострокове тимчасове користування лісами.

Тому сільські ради зазвичай не володіють інформацією про тимчасових

лісокористувачів, яким виділені лісові ділянки. Причиною цьому є, зокрема,

107

відсутність у лісовому законодавстві положень щодо забезпечення прав

громадськості на участь в ухваленні рішень про виділення лісових ділянок у

довгострокове тимчасове користування. Видається логічним, що надання

лісових ділянок у довгострокове тимчасове користування має відбуватися

прозоро, з урахуванням інтересів населення, яке проживає на відповідній

території. За забезпечення врахування інтересів населення мають відповідати

постійні лісокористувачі, адже саме вони відповідальні за подальшу

діяльність тимчасових лісокористувачів на виділеній ділянці. Прозорість та

врахування інтересів місцевого населення може забезпечуватись шляхом

публікації в офіційних виданнях органів місцевого самоврядування чи інших

медіа на території, де розташована лісова ділянка, стислої інформації про

діяльність, яке вестиметься тимчасовим лісокористувачем, інвестиційні

програми, впровадження яких планується. Також інформування місцевого

населення може здійснюватись шляхом розповсюдження інформації через

місцеве телебачення, мережу Інтернет та іншими способами, які

забезпечують її поширення.

Доречно нагадати, що громадяни, які проживають на відповідній

території, мають конституційне право на індивідуальні та колективні

звернення з питань, пов’язаних із наданням лісових ділянок у довгострокове

тимчасове користування [92]. Сьогодні питання забезпечення вільного

доступу громадян як до лісів, так і до водойм є однією з найгостріших

суспільних проблем. Слід визнати, що у ЛК України 2006 року норми, які

стосуються забезпечення доступу населення до лісів, мають скоріше

декларативний, аніж прямий характер застосування. Останнім часом

надзвичайно поширилися факти незаконного недопущення місцевих

мешканців у ліси, а також до об’єктів водного фонду державної і

комунальної власності лісокористувачами та водокористувачами, власниками

чи орендарями земельних ділянок. Про це свідчить масове встановлення

новими господарями різноманітних парканів у приміських зонах та

прибережних смугах. Тому на розгляд українського парламенту був

108

винесений законопроект, яким пропонувалося встановити адміністративну

відповідальність за незаконне обмеження вільного доступу громадян до

водних об’єктів для культурно-оздоровчих, рекреаційних цілей, а також

доступу тварин до водопою, та за незаконне обмеження права громадян

вільно перебувати в лісах державної та комунальної власності [175].

Законопроект було розглянуто і з незрозумілих причин відхилено. Отже,

питання встановлення відповідальності за обмеження чи перешкоджання

доступу громадян у ліси є досі актуальним.

Звичайно, встановлення юридичної відповідальності за позбавлення

громадян доступу у ліси не ліквідує недобросовісного виконання

тимчасовими лісокористувачами своїх обов’язків, оскільки розв’язання такої

проблеми потребує комплексної правової регламентації та запобігання. На

жаль, хаотичний розвиток екологічного законодавства не зміг забезпечити

надійний захист прибережних захисних смуг та лісів від забудови і парканів,

що вже призвело та призводитиме до порушення екологічних прав громадян.

Як варіант вирішення цієї проблеми на сучасному етапі розвитку

українського суспільства доцільно запровадити жорсткі санкції за такі

порушення та вже зараз спростити правові механізми знесення самовільних

будівель та парканів у лісах і біля водойм. Кримінально-правовим засобом

захисту прав громадян на вільний доступ у ліси може бути притягнення до

кримінальної відповідальності винних лісокористувачів за ознаками злочину,

передбаченого ст. 356 КК України – «Самоправство» [105]. Ця стаття

застосовується в порядку приватного обвинувачення, на підставі заяви

потерпілого або, у деяких випадках, його представника [107].

Неврегульованими залишаються ситуації, коли на одну ділянку

претендують двоє та більше зацікавлених осіб, що створює корупційні

ризики. Цивілізованим шляхом вирішення такої проблеми є проведення

конкурсу або навіть продаж права на укладення договору про довгострокове

тичасове користування лісовою ділянкою на аукціоні. Лісову ділянку за

результатами проведення конкурсу (аукціону) отримує претендент, який

109

запропонував найкращі умови її використання чи інвестицій та найбільші

розміри збору за її використання. Однак ЛК України 2006 року продаж права

на укладення договору про довгострокове тимчасове користування лісами

шляхом проведення аукціонів чи конкурсів не передбачено, що не сприяє

прозорості правовідносин. За сучасних законодавчих умов залишається

тільки здогадуватись, яким чином зацікавлені особи при виділенні лісових

ділянок аргументують чиновникам власні переваги над іншими

претендентами.

Уваги потребують також питання тимчасового зупинення права

використання корисних властивостей лісів. Зокрема, пп. 32, 33 Постанови

КМ України «Про врегулювання питань щодо спеціального використання

лісових ресурсів» передбачено, що використання корисних властивостей

лісів може бути тимчасово зупинене у випадку високої пожежної небезпеки,

незадовільного стану лісів унаслідок ущільнення ґрунту відвідувачами,

виникнення вогнищ шкідників і хвороб лісу та інших факторів, що

призводять до ослаблення природних функцій лісів [178]. У випадку

погіршення стану насаджень лісокористувачами з’ясовуються причини

такого погіршення, вживаються заходи для зняття або зниження рівня

рекреаційного навантаження, а також для ліквідації причин такого

погіршення та регулювання інтенсивності відвідування. Проте конкретної

процедури реалізації перелічених норм немає. Тобто незрозуміло, хто з

державних органів, в якому порядку та в якій формі, в які строки проводить

відповідні обстеження, надає висновки та ухвалює рішення про тимчасове

зупинення діяльності тимчасового лісокористувача на певній лісовій ділянці.

З огляду на зазначене такі ситуації потрібно визначати при укладанні

договору про довгострокове тимчасове користування лісами.

Нарешті, деякий подив науковців почасти викликає логіка вітчизняного

законодавця, згідно з якою максимальний термін довгострокового

тимчасового користування лісами становить 50 років. З урахуванням

постійних суспільно-політичних трансформацій та змін законодавства в

110

Україні такий надто тривалий термін видається необґрунтованим. За

економічними законами, стартовий термін дії договору, на підставі якого

надаються тимчасові права на користування лісовими ресурсами, має бути не

менше терміну повернення капіталу, що вкладається лісокористувачем у

створення господарської інфраструктури для експлуатації лісових ресурсів

[7]. За умови надання лісових ділянок в оренду для проведення рубок на

умовах будівництва лісових доріг, складів, придбання спеціальної техніки

цей термін складав би щонайбільше 15–25 років. Держава як власник лісів

має бути зацікавлена у найменших строках укладення договорів, адже цим

стимулюється конкуренція, в умовах якої право на користування лісовими

ресурсами одержує той, хто запропонував найкращі умови ведення

господарства. Тому економічні реалії рекреаційного лісокористування

переконливо свідчать, що підстав для настільки тривалого виділення лісових

ділянок у довгострокове тимчасове користування немає: утримання лісових

ділянок не вимагає значних капіталовкладень, які неможливо повернути у

п’ятдесятирічний термін. Навіть зведення тимчасових споруд на ділянках не

може потребувати надто великих фінансових витрат, оскільки такі споруди

мають легко демонтуватись. З цих міркувань цілком логічно припустити, що

термін надання ділянок у користування має становити 20 років. На нашу

думку, такий строк використання дисциплінуватиме тимчасових

лісокористувачів, а постійні лісокористувачі при виявленні суттєвих

систематичних порушень матимуть цілком обґрунтовані підстави після

закінчення терміну користування не укладати з порушниками нових

договорів. Якщо ж лісокористувач добросовісно використовував ділянку, він

матиме переважне право на укладення нового договору.

Таким чином, основні права та обов’язки тимчасових

лісокористувачів на умовах довгострокового користування включають право

в установленому порядку здійснювати господарську діяльність, зводити

тимчасові будівлі і споруди, отримувати продукцію і доходи від її реалізації,

а також обов’язок своєчасно вносити плату за використання лісових ресурсів

111

і дотримуватися встановленого законодавством режиму використання

природних ресурсів. Конкретні права та обов’язки тимчасових

лісокористувачів залежать від власне договору, а саме від його предмета,

тобто лісової ділянки певного призначення та площі, яку відповідно до умов

договору має надати постійний лісокористувач.


1. Правова природа договору про довгострокове тимчасове

користування лісами на сьогодні є предметом жвавої наукової дискусії. На

нашу думку, слід не погодитися з позицією вчених і практиків, які вважають,

що договірні відносини між власником лісів та тимчасовим лісокористувачем

можна кваліфікувати як орендні з низки причин. Наголошено, що по-перше,

відповідно до чинного законодавства використання корисних властивостей

лісів на умовах довгострокового тимчасового користування здійснюється на

підставі договору довгострокового тимчасового користування лісами. По-

друге, сторонами такого договору є постійний та тимчасовий

лісокористувачі, а не орендар та орендодавець. По-третє, платою за

використання лісів державної та комунальної форми власності є рента, що

справляється відповідно до вимог ПК України, а не орендні платежі.

2. На зміну збору за спеціальне використання лісових ресурсів ПК

України було встановлено рентну плату за тимчасове користування лісами,

однак, на думку вітчизняних науковців, механізм справляння рентної плати

недостатньо врегульований на підзаконному рівні. Зважаючи на те, що

методика формування рентних ставок достатньо складна і, безумовно,

повинна визначатися з урахуванням цілого комплексу обставин,

запропоновано передавати відповідні повноваження від обласних рад до

сільських, селищних, міських рад, оскільки територіально наближеніші

органи місцевого самоврядування більш детально володіють інформацією

про екологічний стан у місцевості, стан виснаження ресурсів, рівень

112

конкуренції, який може виникнути у майбутньому між потенційними

тимчасовими лісокористувачами, тощо.

3. З огляду на законодавчу прогалину у сфері регулювання

припинення довгострокового користування лісами в односторонньому

порядку ч. 2 ст. 78 ЛК України 2006 року запропоновано викласти у такій

редакції: «Припинення права використання лісових ресурсів здійснюється в

установленому порядку шляхом:







4. Проаналізовано практику останніх років і зроблено висновок про

велику кількість спорів, пов’язаних з територіальною компетенцією органів

щодо виділення лісових ділянок для довгострокового тимчасового

користування лісами. Відзначено, що оскільки виділення лісових ділянок

регулюється, як правило, нормами локального характеру, процедура надання

такого права у різних регіонах суттєво відрізняється.

5. Наголошено, що проблемним питанням залишається реєстрація

договорів довгострокового тимчасового користування лісовими ділянками.

Зазначено, що на офіційному веб-сайті Держлісагентства України було

розміщено два реєстри таких договорів, однак цей сайт оновлюється один раз

на півроку і не містить конкретних відомостей про тимчасових користувачів.

Доведено необхідність законодавчого регулювання порядку ведення реєстру

договорів довгострокового тимчасового користування з метою доступу

громадян, ГО та інших суб’єктів права до публічної інформації.

6. Висвітлено відсутність законодавчого регулювання статусу

комісій щодо виділення лісових ділянок у довгострокове тимчасове

користування. Окрім цього, на локальному рівні правового регулювання

113

встановлюються додаткові правила погодження клопотання тимчасового

користувача з територіальними органами санітарно-епідеміологічної служби,

управління культури і туризму облдержадміністрації, як органу охорони

культурної спадщини тощо. Вказано, що такі умови є надзвичайно

корупціогенними та мають бути усунені на законодавчому рівні.

7. Констатовано, що неврегульованими на законодавчому рівні

залишаються ситуації, коли на одну ділянку претендують двоє та більше

зацікавлених осіб, що створює корупційні ризики. Наголошено, що

ефективним шляхом розв’язання цієї проблеми є запровадження конкурсу на

укладення договору про довгострокове тичасове користування лісовою

ділянкою на аукціоні.

8. Доведено з урахуванням постійних суспільно-політичних

трансформацій та змін законодавства в Україні необґрунтованість

максимального терміну довгострокового тимчасового користування лісами –

50 років. Зазначено, що за економічними законами стартовий термін дії

договору, на підставі якого надаються тимчасові права на користування

лісовими ресурсами, має бути не менше терміну повернення капіталу, що

вкладається лісокористувачем у створення господарської інфраструктури для

експлуатації лісових ресурсів. Акцентовано, що держава як власник лісів має

бути зацікавлена у найменших строках укладення договорів, адже таким

чином стимулюється конкуренція, в умовах якої право на користування

лісовими ресурсами одержує той, хто запропонував найкращі умови ведення


9. Вказано, що одним з можливих варіантів удосконалення правової

регламентації прав та обов’язків тимчасових лісокористувачів також є

обов’язкове попереднє подання ними планувальної та графічної інформації

про об’єкти будівництва при отриманні погоджень на розміщення

тимчасових споруд та будівель. Відповідно до ЛК України 2006 року

постійні лісокористувачі цілком уповноважені затребувати додаткову

114

проектну документацію, що є ефективним шляхом запобігання потенційним

зловживанням з боку тимчасових лісокористувачів.

115

РОЗДІЛ 3

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПРАВОПОРУШЕННЯ У СФЕРІ

ДОВГОСТРОКОВОГО ТИМЧАСОВОГО КОРИСТУВАННЯ ЛІСАМИ

3.1. Поняття та види правопорушень, пов’язаних із тимчасовим

користуванням лісами в Україні

Правова охорона лісів як один з видів її охорони являє собою

сукупність юридичних норм, спрямованих на забезпечення раціонального

використання лісів та покращення їхніх природних якостей. Необхідність

правової охорони лісів, подібно до інших природних ресурсів, закріплена в

Конституції України [92].

Однією з основних форм правової охорони лісів є юридична

відповідальність за скоєння правопорушень, пов’язаних з тимчасовим

користуванням лісами. Метою юридичної відповідальності за вказані діяння

є забезпечення дотримання лісокористувачами та іншими учасниками

лісових відносин правил, умов, строків лісокористування, а також

відшкодування шкоди, заподіяної лісовому фонду.

Юридична відповідальність за порушення лісового законодавства

виконує низку основних функцій:

стимулюючу, яка знаходить свій вияв в економічних і правових

стимулах дотримання норм лісового законодавства;

компенсаційну, спрямовану на відшкодування втрат лісового

господарства;

превентивну, що забезпечує запобігання новим

правопорушенням у сфері використання та охорони лісів;

каральну (штрафну), яка полягає у покаранні особи, винної у

скоєнні лісового правопорушення.

У теорії права під правопорушенням розуміють протиправне, винне,

соціально шкідливе діяння (дія чи бездіяльність) деліктоздатної особи, яке

тягне за собою юридично визначені для правопорушника негативні наслідки

116

[56, c. 359]. У літературі з лісового права зустрічаються різноманітні

визначення лісового правопорушення, що є загальною категорією щодо

поняття правопорушення, пов’язаного з тимчасовим користуванням лісами.

Так, Л. В. Мендик вважає, що лісове правопорушення являє собою

протиправні, суспільно небезпечні чи суспільно шкідливі, винні (умисні або

необережні) діяння (дії чи бездіяльність), вчинювані фізичними, юридичними

особами та органами державної чи місцевої влади і управління, які посягають

на суспільні відносини щодо забезпечення охорони, відтворення та сталого

використання лісових ресурсів і реалізації правомочностей власників на ліси

та окремі лісові ділянки і завдають чи створюють загрозу спричинення

шкоди (економічної чи екологічної) об’єктам лісового фонду України [128,

c. 15]. На думку В. М. Завгородньої, порушення лісового законодавства – це

протиправне винне соціально шкідливе (а для злочинів – суспільно

небезпечне) діяння, котре порушує встановлений регламентом порядок

використання, відтворення, захисту та охорони лісів, за вчинення якого

законодавством встановлено юридичну відповідальність [53, c. 11]. Беручи

до уваги іманентні, специфічні ознаки правопорушень, пов’язаних з

тимчасовим користуванням лісами, зауважимо, що їх результатом є

посягання на регламентований порядок тимчасового користування лісами,

метою якого є забезпечення раціонального використання та охорони лісів, а

також захист осіб, які використовують лісові ділянки.

За скоєння лісового правопорушення передбачені різні заходи

юридичної відповідальності. У правовій доктрині юридичну відповідальність

традиційно визначають як зазнання правопорушником певних негативних

наслідків – особистого, майнового чи організаційного характеру, що є

реалізацією санкції юридичної норми [5; 272]. Юридична відповідальність у

широкому розумінні – це система примусових заходів, що застосовуються до

фізичних та юридичних осіб у випадку їхньої неправомірної поведінки як

учасників правовідносин.

117

Правопорушення, пов’язане з тимчасовим користуванням лісами, як і

будь-яке інше правопорушення, характеризується чотирма елементами:

об’єктом, суб’єктом, об’єктивною та суб’єктивною сторонами.

Відповідальність за правопорушення виникає лише за наявності усіх

чотирьох елементів, відсутність хоча б одного з них усуває будь-які підстави

для настання негативних наслідків.

Об’єктом правопорушення, пов’язаного з тимчасовим користуванням

лісами, виступають суспільні відносини у сфері охорони та використання

лісів. Предметом правопорушення є конкретна лісова ділянка, права

власників або уповноважених ними осіб, тимчасових лісокористувачів тощо.

Об’єктивна сторона правопорушення, пов’язаного з тимчасовим

користуванням лісами, – це конкретне діяння (дія або бездіяльність) особи,

що посягає на законні інтереси учасників лісових відносин, наслідком чого є

порушення законних прав фізичних та юридичних осіб та заподіяння їм

шкоди. Об’єктивній стороні правопорушення, пов’язаного з тимчасовим

користуванням лісами, притаманна наявність трьох елементів:

1) протиправність поведінки; 2) завдання або реальна загроза завдання

шкоди, або порушення інших законних прав учасників лісових відносин;

3) причинний зв’язок між протиправною поведінкою та завданням шкоди чи

реальною загрозою завдання такої шкоди [32, c. 232].

Суб’єкти правопорушення, пов’язаного з тимчасовим користуванням

лісами, – це фізичні та юридичні особи, які порушили норми законодавства

України в частині регулювання тимчасового користування лісами (ними

можуть бути як українські громадяни, так і іноземці та особи без

громадянства). Зокрема, суб’єктами правопорушення виступають посадові

особи або керівники підприємств, організацій, установ, у тому числі й

державних. Склад суб’єктів правопорушення, пов’язаного з тимчасовим

користуванням лісами, залежить від виду делікту. Так, суб’єктами

дисциплінарної відповідальності є посадові особи і працівники підприємств

та організацій, кримінальної та адміністративно-правової – посадові особи і

118

громадяни, а цивільно-правової – громадяни, посадові особи та юридичні

особи. Згідно з чинним законодавством, адміністративна та кримінальна

відповідальність фізичних осіб настає з 16-ти років, цивільно-правова –

неповна з 14-ти років, повна з 18-ти років.

Суб’єктивною стороною правопорушення, пов’язаного з тимчасовим

користуванням лісами, є внутрішнє психічне ставлення суб’єкта до

вчинюваного діяння, тобто як порушник ставиться до свого вчинку.

Суб’єктивна сторона характеризується виною правопорушника (за винятком

випадків відповідальності володільця джерела підвищеної небезпеки). Закон

передбачає дві форми вини: умисел та необережність [118]. Умисним є таке

порушення тимчасового користування лісами, за якого особа передбачає

настання шкідливих наслідків своєї поведінки та бажає (прямий умисел) або

свідомо припускає (непрямий умисел) їх настання. Необережність може бути

двох видів: самовпевненість і недбалість. Самовпевненість має місце тоді,

коли особа, що порушила вимоги закону, передбачала суспільно шкідливі

наслідки своєї діяльності, але легковажно розраховувала їм запобігти.

Недбалість проявляється в тому, що особа не передбачала настання

шкідливих наслідків, але повинна була та могла їх передбачити.

У ст. 105 ЛК України 2006 року передбачено такі види юридичної

відповідальності за порушення лісового законодавства: дисциплінарну,

адміністративну, цивільно-правову та кримінальну, але Кодекс не містить

конкретних норм, що закріплюють досліджувані нами види лісових

правопорушень [121]. Тому зупинимося детальніше на правопорушеннях,

пов’язаних з тимчасовим користуванням лісами у розрізі чинного

законодавства України про дисциплінарну, адміністративну, кримінальну та

цивільно-правову відповідальність.

Дисциплінарна відповідальність за порушення лісового

законодавства, пов’язана з тимчасовим користуванням лісами, настає за

правопорушення службових осіб, коли вони збігаються з порушенням норм

трудового законодавства. Дисциплінарна відповідальність за невиконання

119

або нестале виконання вимог лісового законодавства може бути застосована

до працівників, якщо ними порушені трудові обов’язки щодо охорони лісів

та лісових ресурсів. Суб’єктом такого дисциплінарного проступку може бути

тільки громадянин, що перебуває в трудових правовідносинах з юридичною

особою, яка є тимчасовим лісокористувачем, і порушує трудову дисципліну.

Наприклад, до службових обов’язків тракториста Н. входить щотижнева

оранка вогнезахисної смуги ґрунту поблизу лісової ділянки, що знаходиться

в тимчасовому користуванні його роботодавця, з метою захисту лісу від

пожежі у випадку загоряння сухої трави. Тракторист Н. не виконав свій

обов’язок два рази поспіль, і хоча загоряння не сталося, йому був винесено

догану керівником аграрного підприємства за невиконання своїх прямих

службових обов’язків, що може призвести до виникнення лісової пожежі.

Чинне законодавство передбачає два види дисциплінарної

відповідальності: загальну і спеціальну. Загальна дисциплінарна

відповідальність передбачена правилами внутрішнього трудового

розпорядку. Вона поширюється на всіх працівників, крім тих, для яких

передбачена спеціальна дисциплінарна відповідальність. Накладати

дисциплінарне стягнення має право адміністрація підприємства.

Згідно зі ст. 147 Кодексу законів про працю України за порушення

трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один захід

стягнення: догана або звільнення [87]. Цей перелік є вичерпним. Необхідно

зазначити, що невиконання працівником своїх трудових обов’язків є

порушенням трудової дисципліни лише в тому випадку, якщо він діє винно,

тобто умисно або з необережності. А невиконання працівником трудових

обов’язків з причин, від нього незалежних, не може розглядатися як

порушення трудової дисципліни через відсутність його вини у скоєному

[253]. Спеціальну дисциплінарну відповідальність несуть окремі категорії

працівників, на яких поширюються відповідні службові статути і положення

про дисципліну.

120

Порядок накладення і зняття дисциплінарного стягнення врегульовано

в трудовому законодавстві. При накладенні стягнення повинні бути

враховані тяжкість вчиненого проступку, службова характеристика та

поведінка працівника. За кожне порушення трудової дисципліни

накладається тільки одне стягнення. До накладення стягнення від порушника

має бути витребуване пояснення. Дисциплінарні стягнення застосовуються

органом, якому надано право прийняття на роботу цього працівника.

Дисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваженим ним

органом безпосередньо після виявлення проступку, але не пізніше одного

місяця з дня його виявлення, не враховуючи часу звільнення працівника від

роботи у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю або перебування його у

відпустці. Дисциплінарне стягнення не може бути накладене пізніше шести

місяців з дня вчинення проступку [87]. Накладення дисциплінарного

стягнення не виключає можливості застосування більш суворих видів

відповідальності за наявності правових підстав.

Застосування заходів дисциплінарного впливу за порушення

працівниками лісового законодавства, дотримання якого входить до їхніх

трудових обов’язків, на думку Ю. С. Петлюка, досить поширено. Наприклад,

дотримання встановленої технології лісосічних робіт (складання

технологічних карт, застосування належних способів рубки лісу) є

службовим обов’язком майстрів лісозаготівель та технічних керівників

лісопунктів і водночас вимогою лісового законодавства. За порушення

технології лісосічних робіт, тобто за порушення лісового законодавства, на

зазначених посадових осіб накладаються дисциплінарні стягнення

керівниками підприємств-лісокористувачів як безпосередньо, за власною

ініціативою, так і на вимогу посадових осіб державної лісової охорони, за

результатами перевірки додержання лісового законодавства [152].

Відомо, що правовою підставою адміністративної відповідальності є

адміністративне правопорушення. Відповідно до КУпАП [88]

адміністративну відповідальність передбачено за такі діяння: незаконне

121

використання земель державного лісового фонду (ст. 63); порушення

встановленого порядку використання лісосічного фонду, заготівлі і

вивезення деревини, заготівлі живиці (ст. 64); незаконна порубка,

пошкодження та знищення лісових культур і молодняка (ст. 65); знищення

або пошкодження полезахисних лісових насаджень (ст. 65-1); знищення або

пошкодження підросту в лісах (ст. 66); здійснення лісових користувань не

відповідно до мети або вимог, передбачених в лісорубному квитку (ордері)

або лісовому квитку (ст. 67); порушення правил відновлення і поліпшення

лісів, використання ресурсів спілої деревини (ст. 68); пошкодження сінокосів

і пасовищних угідь на землях державного лісового фонду (ст. 69); самовільне

сінокосіння і пасіння худоби, самовільне збирання дикорослих плодів,

горіхів, грибів, ягід (ст. 70); введення в експлуатацію виробничих об’єктів

без обладнання, що запобігає шкідливому впливу на ліси (ст. 71);

пошкодження лісу стічними водами, хімічними речовинами, нафтою і

нафтопродуктами, шкідливими викидами, відходами (ст. 72); засмічення лісів

відходами (ст. 73); знищення або пошкодження лісоосушувальних канав,

дренажних систем і шляхів на землях державного лісового фонду (ст. 74);

знищення або пошкодження відмежувальних знаків у лісах (ст. 75); знищення

корисної для лісу фауни (ст. 76); порушення вимог пожежної безпеки в лісах

(ст. 77).

Не вдаючися до ретельного аналізу складу кожного з наведених

правопорушень, зауважимо деякі особливості адміністративно-правової

відповідальності. По-перше, матеріально-правові засади адміністративної

відповідальності за лісопорушення містять численні посилання на підзаконні

акти, норм яких повинні дотримуватися тимчасові лісокористувачі, а саме,

Порядок поділу лісів на категорії та виділення особливо захисних лісових

ділянок [188], Правила відтворення лісів [193], Санітарні правила в лісах

України [202], Правила пожежної безпеки в лісах України [195], Правила

поліпшення якісного складу лісів [196], Порядок заготівлі другорядних

лісових матеріалів і здійснення побічних лісових користувань в лісах

122

України [187] тощо. По-друге, на відміну від цивільних правовідносин, де

стягнення настає за умови, що шкода піддається грошовій оцінці, для

настання адміністративної відповідальності першочерговим є власне факт

забруднення, засмічення, порубки, пошкодження лісів [128].

Кримінальна відповідальність настає за вчинення злочину,

передбаченого ст. 246 КК України, – незаконну порубку лісу. Це діяння

належить до групи «екологічних» злочинів, що мають спільний родовий

об’єкт посягання – довкілля. Кримінальна відповідальність – найсуворіший

різновид юридичної відповідальності, беручи до уваги санкції, передбачені

КК України: штраф від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів

доходів громадян, або арешт на строк до шести місяців, або обмеження волі

на строк до трьох років, або позбавлення волі на той самий строк, з

конфіскацією незаконно добутого [105]. Розглядаючи кримінальну

відповідальність за незаконну порубку лісу як різновид правопорушень,

пов’язаних з тимчасовим користуванням лісами, виокремимо такі її

особливості:

1) кримінальна відповідальність за незаконну порубку лісу є

особливою формою захисту суспільства від злочину у сфері використання та

охорони лісів, що має найвищий ступінь суспільної безпеки;

2) кримінальна відповідальність за указаний злочин застосовується

лише судом, після проведення попереднього слідства або дізнання

спеціально уповноваженими особами в порядку, передбаченому

Кримінальним процесуальним кодексом України. Єдиним підґрунтям

призначення кримінального покарання за незаконну порубку лісу є вирок

суду;

3) кримінальна відповідальність передбачає суворіші заходи

відповідальності для порушників у сфері лісокористування порівняно з

іншими видами відповідальності. Наприклад, арешт, обмеження волі,

позбавлення волі, штраф, мінімальний розмір якого у декілька разів

перевищує межі такого самого покарання за адміністративне

123

правопорушення у вигляді незаконної порубки, пошкодження та знищення

лісових культур і молодняка, передбачене ст. 65 КУпАП України;

4) до кримінальної відповідальності не притягуються організації та

їхні структурні підрозділи, суб’єктами відповідальності за незаконну порубку

лісу є лише осудні фізичні особи, які досягли віку кримінальної

відповідальності.

Таким чином, кримінальна відповідальність у сфері лісокористування

настає за вчинення передбаченого кримінальним законодавством діяння

(незаконної порубки лісу), що становить найвищий рівень суспільної

небезпеки, відповідно до вимог кримінального процесу та винятково за

вироком суду. Необхідно зауважити, що розглядуваний злочин за фактичним

складом подібний до адміністративного правопорушення, однак становить

підвищену соціальну небезпеку через істотність завданої шкоди або

посягання на особливі лісові об’єкти (заповідники, території природно-

заповідного фонду, інші особливо охоронювані ліси). Так, за об’єктивною

стороною ст. 65 КУпАП та ст. 246 КК України передбачають

відповідальність за подібні правопорушення – незаконну порубку дерев і

чагарників. Якщо наслідком таких дій є заподіяння істотної шкоди, настає

кримінальна відповідальність, а не адміністративна. Відповідно до п. 5

Постанови Пленуму ВСУ «Про судову практику у справах про злочини та

інші правопорушення проти довкілля», суди повинні враховувати не тільки

кількісні та вартісні критерії, а й інші обставини, що мають значення для

вирішення цього питання [223]. До таких обставин, зокрема, належать

знищення певних видів дерев у тій чи іншій місцевості; погіршення

породного складу, якості, захисних, водоохоронних та інших екологічних

властивостей лісу; виникнення труднощів у відтворенні заліснення у певній

місцевості; змін ландшафту місцевості, русла річки; ерозія ґрунту тощо [106].

Сферою застосування ст. 246 КК України є діяльність підприємств,

установ та організацій, а також громадян, що здійснюють заготівлю і вивіз

деревини й іншої лісової продукції на підставі права власності або

124

тимчасового користування. Об’єктом злочину є суспільні відносини у сфері

науково обґрунтованого, раціонального використання лісів, їх охорона та

відтворення для теперішніх і майбутніх поколінь. Предметом злочинного

посягання є ліс на корені, тобто дерева і чагарники у лісах, захисних та інших

лісових насадженнях в природному стані (невідділені від коріння), а також у

заповідниках або на територіях та об’єктах природно-заповідного фонду, або

в інших особливо охоронюваних лісах України. Порубка лісу в містах,

селищах, інших населених пунктах (у парках, скверах, садах, на вулиці, на

території підприємств, організацій, у придорожних смугах, а також на

сільськогосподарських угіддях, садибах, дачних ділянках тощо) не є

предметом цього злочину [106]. Викрадення зрубаної деревини розглядається

як злочин проти власності.

Прикметною особливістю об’єктивної сторони є те, що кримінальна

відповідальність може наставати як за відсутності, так і за наявності

відповідного дозволу, якщо порубка здійснювалася до початку чи після

закінчення установлених у дозволі строків; не на призначених ділянках чи

понад установлену кількість; не тих порід дерев, які визначені в дозволі;

порід, вирубку яких заборонено, тощо [223].

Злочин є закінченим, коли дерева і чагарники зрубані, тобто повністю

відділені від коріння або з моменту припинення росту деревостану та

заподіяна відповідна істотна шкода. Суб’єктивною стороною є прямий

умисел щодо незаконної порубки, оскільки особа усвідомлює суспільно

небезпечний характер своїх дій та бажає настання наслідків, та непрямий –

щодо пошкодження, яке припиняє ріст деревостану, коли особа усвідомлює

суспільно небезпечний характер своїх дій, припускає завдання шкоди, але

ставиться до її заподіяння байдуже. Суб’єктом злочину є особа, яка досягла

16-ти років. Службова особа, що використовує для цього своє службове

становище, відовідає за сукупністю злочинів за ст. 246 КК України і статтею

про злочини у сфері службової діяльності [106].

125

Цивільно-правовою відповідальністю за лісопорушення визнається

одна із форм юридичної відповідальності, суттю якої є застосування до

лісопорушників встановлених цивільним та лісовим законодавством заходів

примусового впливу майнового характеру. Основні положення цивільно-

правової відповідальності за шкоду, завдану незаконними рубками,

врегульовано цивільним та лісовим законодавством. ЦК України містить

основні принципи, підстави та умови настання цивільно-правової

відповідальності, а лісове законодавство визначає вимоги до проведення

законних рубок, перелічує основні лісопорушення, а також включає

методики обрахунку шкоди, завданої незаконним рубками, тощо. При

відшкодуванні шкоди за вчинені лісопорушення правові норми обох галузей

застосовуються у сукупності. Провідну роль при цьому відіграє ЦК України,

а лісове законодавство має допоміжне значення.

Цивільно-правова відповідальність реалізується таким чином, що у

разі завдання майнової шкоди, порушення договору, умов лісокористування

на винну особу покладається обов’язок відшкодувати шкоду, сплатити

неустойку або відшкодувати збитки. Цей обов’язок може бути виконаний

добровільно, тобто без державного примусу. На відміну від кримінальної та

адміністративної, цивільно-правова відповідальність може існувати поза

діяльністю уповноважених на те державних органів чи посадових осіб.

Розглянемо загальні засади цивільно-правової відповідальності за

відшкодування шкоди, спричиненої незаконною порубкою лісу, як

різновидом екологічних правопорушень.

Суб’єктами цивільно-правової відповідальності за незаконні рубки є

фізичні (посадові особи) та юридичні особи. Відповідно до ст. 68 ЗУ України

«Про охорону навколишнього природного середовища» [216], підприємства,

установи, організації та громадяни зобов’язані відшкодовувати шкоду,

заподіяну ними внаслідок порушення законодавства про охорону

навколишнього природного середовища, в порядку та розмірах, встановлених

законодавством України. Вимоги аналогічного змісту закріплені у ст. 107 ЛК

126

України 2006 року, якою визначається обов’язок винних осіб відшкодувати

шкоду, заподіяну лісу [121]. Наведені норми є однією із гарантій екологічних

прав громадян. Зокрема, цей Закон декларує невідворотність

відповідальності за порушення законодавства про охорону навколишнього

природного середовища. Цим Законом передбачено, що «застосування

заходів дисциплінарної, адміністративної або кримінальної відповідальності

не звільняє винних від компенсації шкоди, заподіяної забрудненням

навколишнього природного середовища та погіршенням якості природних

ресурсів». Отже, цивільно-правова відповідальність може бути застосована

разом з накладенням на винну особу адміністративного стягнення чи

притягненням до кримінальної відповідальності. Це пояснюється тим, що

застосування дисциплінарної, адміністративної та кримінальної

відповідальності за своєю юридичною природою є заходами стягнення

(покарання), а не відшкодування шкоди. Втім варто зазначити, що у багатьох

випадках ці стягнення мають майновий характер (позбавлення премії, штраф,

конфіскація).

У ст. 1166 ЦК України визначено, що «майнова шкода, завдана

неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим

правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну

фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою,

яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування,

якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини» [279]. Аналогічні

положення передбачені ст. 69 ЗУ «Про охорону навколишнього природного

середовища». Цей Закон лаконічно наголошує, що «шкода, заподіяна

внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного

середовища, підлягає компенсації у повному обсязі» [216]. Практичне

відшкодування шкоди, завданої екологічними порушеннями, має певну

специфіку, що обумовлюється незворотністю їх наслідків. Пошкодивши чи

знищивши лісову рослинність, уже неможливо одразу відновити її

природний стан. Втрати при цьому є фактично невідновними, які б

127

матеріальні ресурси не було залучено. Приміром, вирощування дерев,

знищених незаконними рубками, вимагає тривалого часу. Проте цивільне

законодавство допускає відшкодування позадоговірної (зокрема екологічної)

шкоди в натурі. Для лісового господарства це буде приведення порушеного

лісового ландшафту у попередній стан. Відповідно до ч. 1 ст. 1192 ЦК

України, «з урахуванням обставин справи суд за вибором потерпілого може

зобов’язати особу, що завдала шкоди майну, відшкодувати її в натурі

(передати річ того ж роду і такої ж якості, полагодити пошкоджену річ тощо)

або відшкодувати завдані збитки в натурі» [279].

Однак позивачами у цій категорії справ – екологічними інспекціями –

такий спосіб захисту інтересів держави майже не практикується, що

обумовлено низкою причин. По-перше, ЗУ «Про охорону навколишнього

природного середовища» вимагає стягувати шкоду в повному обсязі.

Найбільш прийнятним для такої форми стягнення є грошовий еквівалент,

передбачений затвердженими таксами. По-друге, відшкодування в натурі

шкоди, завданої незаконними рубками, викликає складнощі при визначенні

вартості виконання лісовідновних робіт (необхідна розробка та оформлення

робочої документації, підтверджуючі документи тощо).

Ще однією особливістю цивільно-правової відповідальності є те, що в

окремих випадках допускається відповідальність юридичної особи-

працедавця за порушення, допущені його найманими (штатними)

працівниками. ЦК України у ст. 356 з цього приводу вказує: «Юридична

особа відшкодовує шкоду, завдану її працівником під час виконання

(трудових) службових обов’язків» [279]. Згідно з ч. 1 ст. 19 ЛК України 2006

року постійні лісокористувачі (лісогосподарські підприємства) мають

виключне право на заготівлю деревини [121]. Заготівля деревини в порядку

проведення рубок головного користування, а також інших рубок, пов’язаних

із веденням лісового господарства, проводиться власниками лісів і

постійними лісокористувачами. Тому цивільно-правова відповідальність за

незаконні рубки, вчинені робітниками при виконанні службових обов’язків,

128

несуть лісогосподарські підприємства, з якими такі робітники перебувають у

трудових відносинах. Наприклад, старший майстер лісу дає лісорубам

вказівку провести вирубку за межами лісосіки або неналежно контролює

виконання робіт лісорубами лісозаготівельної бригади, внаслідок чого ті

незаконно зрубують непозначені дерева. Позов про стягнення шкоди від

незаконної рубки у такому випадку буде пред’явлений лісогосподарському

підприємству, де працює старший майстер лісу, що контролював

лісозаготівлю.

Цивільно-правова відповідальність за лісопорушення може наставати

лише за наявності фактичної та юридичної підстав. Фактичною підставою

буде сам факт вчинення порушення. У цивільно-правовій літературі його

називають деліктом, тобто діянням, що суперечить цивільному

законодавству. Наприклад, фактичною підставою для стягнення шкоди за

вчинення незаконної рубки буде факт вчинення такої рубки. Юридичною

підставою є правова норма, яка забороняє неправомірну поведінку та

встановлює відповідні санкції. Зокрема, ст. 69 ЛК України 2006 року

встановлює, що рубки можуть проводитись на підставі спеціального дозволу

– лісорубного квитка. Відповідно до ст. 105 ЛК України 2006 року

відповідальність за порушення лісового законодавства несуть особи, винні у

незаконному вирубуванні та пошкодженні дерев і чагарників [121].

У цивільному законодавстві розрізняють види відповідальності за

різними критеріями. Стосовно лісового господарства, то, залежно від

характеру відносин у сфері лісокористування, виділяють два види цивільно-

правової відповідальності: договірну та позадоговірну. Остання не становить

для нас наукового інтересу в рамках здійснюваного дослідження. Договірна

відповідальність завжди є санкцією за порушення договірного зобов’язання

та настає у разі невиконання або неналежного виконання обов’язків, що

випливають із договорів у сфері лісокористування, оренди, концесії.

Виходячи із загальних положень цивільного права, договірна

відповідальність виникає не тільки з договорів, а й з інших юридичних фактів

129

– адміністративних актів, односторонніх угод. Більшість радянських та

вітчизняних науковців-цивілістів відносить до договірних відносин

порушення умов лісокористування, що здійснюється на підставі лісорубного

квитка, ордера, лісового квитка. Приміром, на думку О. О. Красавчикова,

Р. О. Халфіної, Л. Г. Кузнєцової, адміністративним актом, який встановлює

попередній правовий зв’язок між порушником та потерпілим, є лісорубний

або лісовий квиток [257, c. 232]. Ці документи визначають права та обов’язки

лісокористувачів, строки рубки, розміри плати й інші умови

лісокористування. З певною умовністю можна сказати, що ці документи

виконують функцію договору у відносинах лісокористування. З цих причин

вважають, що невиконання лісокористувачами обов’язків, передбачених

лісорубними квитками, тягне договірну відповідальність.

Залежно від кількості осіб, які повинні нести цивільно-правову

відповідальність, застосовують часткову (дольову), субсидіарну (додаткову)

чи солідарну відповідальність. Часткова відповідальність полягає в тому, що

кожен із учасників зобов’язання несе відповідальність у межах своєї частки.

Якщо законом або договором не передбачено інше, то частки боржників

визнаються рівними. Дольова відповідальність має значення загального

правила і застосовується завжди, якщо у зобов’язанні є декілька боржників,

проте вид їх відповідальності не визначено. Наведений тип відповідальності

не застосовується при заподіянні екологічної шкоди. Субсидіарна

(додаткова) відповідальність настає у разі, коли вона прямо передбачена у

законі чи договорі та має місце тоді, коли у зобов’язанні беруть участь два

боржники: один – основний, інший – додатковий (субсидіарний). Якщо

основний боржник неспроможний виконати зобов’язання та вимоги

кредитора, останній може пред’явити вимогу виконання обов’язку до

субсидіарного боржника. Солідарна відповідальність настає у прямо

передбачених законом або договором випадках (зокрема, у разі неподільності

предмета зобов’язання) та полягає в тому, що кредитор має право вимагати

відшкодування збитків як від усіх боржників разом, так і від кожного окремо.

130

Солідарна відповідальність застосовується при спільному заподіянні шкоди

одночасно декількома особами. Дії заподіювання шкоди повинні бути

узгодженими та охоплюватись одним наміром. Наприклад, четверо громадян

вчинили самовільну рубку дерев для подальшого продажу. У такому випадку

зобов’язання відшкодувати шкоду покладається на них солідарно, без

визначення частин кожного з них. Виконання солідарного обов’язку у

повному обсязі одним із боржників припиняє обов’язок решти солідарних

боржників відшкодувати шкоду кредитору.

Під цивільно-правовою відповідальністю розуміють форму вираження

додаткових обтяжень, що покладаються на правопорушника. Розміри

майнової відповідальності за шкоду, завдану лісу, обраховуються у двох

формах – шляхом стягнення неустойки або таксової вартості шкоди, що

завдана лісопорушенням. Розглянемо їх детальніше. У цивільному праві

неустойкою називають грошову суму або інше майно, яке боржник повинен

передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання [52].

Видами неустойки є штраф або пеня. Ця форма використовується при

договірній відповідальності. Її суб’єктами є лише власники лісів або

лісокористувачі, що порушують встановлений законом порядок

лісокористування. У лісових правовідносинах неустойка встановлена

законом, тому іноді її називають законною. Розмір неустойки визначається

стосовно таксової вартості деревини (збору за використання лісових

ресурсів), що відпускається на пні, і, як правило, у кратних розмірах. Такси

використовуються у випадку позадоговірної відповідальності, тобто на їх

підставі стягується шкода, завдана деліктними порушеннями. Почасти такси

вважають одним із видів неустойки, однак це не відповідає положенням

закону та науковим поглядам.

Визначення шкоди за незаконну рубку здійснюється за спеціальними

правилами, встановленими лісовим законодавством. Виділяють два основні

способи обчислення шкоди, що завдається лісопорушеннями, – таксовий та

витратний (розрахунковий). Таксовий спосіб полягає в тому, що розмір

131

завданих збитків обчислюється шляхом встановлення КМ України або

уповноваженими державними органами фіксованого розміру матеріальної

відповідальності (такси) за завдану лісу шкоду. Такси встановлюються з

урахуванням як матеріального, так і екологічного вимірів шкоди. Таксовий

метод при визначенні відшкодування застосовується тільки до тих видів

лісопорушень, що прямо передбачені у законодавстві. В усіх інших випадках

застосовуються загальні правила цивільної відповідальності, пов’язані із

заподіянням шкоди через порушення екологічного законодавства. За

витратним (розрахунковим) способом розмір шкоди обраховується за

фактичними витратами, що потрібні для відновлення попереднього стану

лісової ділянки. Порядок обрахунку встановлюється у відповідній постанові

КМ України або уповноваженого державного органу. У вітчизняному

лісовому законодавстві прикладом витратного методу є п. 4 Додатку 3

Постанови КМ України «Про затвердження такс для обчислення розміру

шкоди, заподіяної лісу» [203]. Викладені положення вимагають при

обрахунку шкоди, завданої, наприклад, забрудненням лісу відходами,

враховувати вартість знищення або пошкодження лісових культур,

природного підросту та самосіву, вартість робіт, пов’язаних з припиненням

негативного впливу на лісові насадження зазначених факторів, вартість робіт

з очищення території, вартість робіт, пов’язаних з вирощуванням лісових

насаджень до віку, в якому вони пошкоджені зазначеними негативними

факторами.

Досить часто відновлення знищених природних ресурсів до

попереднього стану є неможливим або потребує тривалого часу. Приміром,

виходячи із середнього строку вирощування стиглого м’яколистяного

деревостану (70–90 років), негайне приведення у попередній стан таких

насаджень є об’єктивно неможливим [264]. Як вже зазначалось, основним

способом відшкодування шкоди, заподіяної лісу, є відшкодування збитків,

що визначені у вигляді такс. Без використання такс обчислити цей розмір

було б надзвичайно складним завданням. Адже особливістю визначення

132

шкоди, завданої лісопорушенням, є те, що передбачити, а тим більше –

довести в суді на день пред’явлення вимоги, всі шкідливі наслідки

порушення не завжди можливо. Тому шкода, завдана незаконними рубками,

здебільшого обраховується за допомогою такс, основним завданням яких є

компенсація грошового еквівалента, грошової оцінки негативних наслідків

лісопорушення. При чому наслідків як тих, що виникли, так і тих, що мають

потенційний характер. Для цього у науковій літературі виділяють структуру

екологічної шкоди. Зокрема зазначається, що точний обрахунок та

формування такс за незаконні рубки ускладнюється недостатнім рівнем знань

про наслідки, які заподіюють поодинокі та масові незаконні рубки,

порушення правил лісокористування.

Щоб правильно зрозуміти зміст матеріального еквівалента шкоди,

завданої незаконними рубками, важливе значення має позиція правової

науки. Це потрібно насамперед для того, щоб чітко визначити, з яких

елементів сформовані існуючі такси за шкоду, заподіяну лісопорушеннями.

Більшість вітчизняних та російських науковців (О. І. Крассов,

Е. Ю. Ісмаїлова, В. В. Костицький, В. Д. Басай [104; 67; 94; 10]) сходяться на

думці, що у структурі екологічної шкоди можна виділити такі елементи:

1) прямі збитки, тобто вартість знищених або пошкоджених природних

ресурсів; 2) втрачена вигода, тобто вартість певної втраченої кількості

природних ресурсів, вартість яких проявилася б у майбутньому у зв’язку з

підвищенням їх продуктивності; 3) неповернені витрати на матеріально-

технічні засоби, оплату праці та інші, які були вкладені при догляді за

довкіллям, підвищенні його продуктивності; 4) необхідні майбутні витрати,

які необхідно понести з метою відновлення рівноваги у лісовому

(природному) середовищі, що була порушена внаслідок екологічного

проступку.

У лісовому господарстві є низка особливостей відтворення лісових

ресурсів, що прямо позначаються на визначенні вартості кінцевого продукту,

а відтак – і на формуванні такс за вчинені лісопорушення. Лісова наука до

133

них відносить: 1) тривалий період лісовирощування; 2) необхідність

безперервного відтворення великих запасів деревини на пні, здатних

виробляти додаткову деревину (приріст); 3) необхідність вирощувати

деревостани на великих площах; 4) незначна частка людської праці у

вирощуванні дерева (людина долучається до роботи лише протягом 0,1%

часу, впродовж якого росте дерево); 5) здатність лісу до самовідтворення;

6) здатність лісу регенерувати характеристики показників навколишнього

природного середовища; 7) сезонність праці.

Наведені дані цілком логічно застосувати до диференціації шкоди,

заподіяної незаконними рубками. Тоді вона орієнтовно складатиметься з

таких елементів:

прямі збитки – реальна ринкова вартість лісопродукції (ділової,

дров’яної, порубочних решток), що була незаконно зрубана. Її можна

визначити за цінами на відповідні сортименти деревини, що склались у

регіоні, де вчинена рубка;

втрачена вигода – вартість лісопродукції, яку можна було б

отримати від незаконно зрубаного дерева, що включає в себе щорічний

підріст. Вказаний елемент структури застосовується до молодняків,

середньовікових, пристигаючих насаджень, які не досягли віку стиглості.

При незаконній рубці стиглих та перестиглих деревостанів цей сегмент

виключається. У такому випадку втрачена вигода не враховується;

неповернені витрати. Сюди потрібно віднести матеріально-

технічні витрати на лісовідновлення (лісорозведення) та щорічні витрати на

охорону, захист, догляд, підвищення продуктивності насаджень, які

здійснювалися протягом строку зростання зрубаних дерев. До них

включаються як адміністративні, так і загальновиробничі витрати, заробітна

плата працівників лісової охорони тощо;

необхідні майбутні витрати. До цього сегменту необхідно

віднести витрати на лісовідновлення ділянок, де вчинена незаконна рубка.

134

Зазначені заходи потребують значних вкладень як за рахунок власних коштів

підприємства, так і за рахунок державного бюджету.

Структуру витрат, що повинні входити до такс, можна уявити на

прикладі згаданих вище положень п. 4 Додатку 3 Постанови КМ України

№ 665, згідно з якими «під час обчислення розміру шкоди, заподіяної лісу

підприємствами, установами, організаціями та громадянами знищенням або

пошкодженням внаслідок його забруднення хімічними та радіоактивними

речовинами, виробничими і побутовими відходами, стічними водами,

іншими шкідливими речовинами, підтоплення, осушення та інших видів

шкідливого впливу, підпалу або необережного поводження з вогнем та

порушення інших вимог пожежної безпеки в лісах, засмічення побутовими і

промисловими відходами, враховуються:

знищення або пошкодження лісових культур, природного

підросту та самосіву, яке обчислюється в десятикратному розмірі діючих

такс на деревину лісових порід, що відпускається на пні за першим розрядом

у всіх таксових поясах без застосування встановлених норм зниження такс;

вартість робіт, пов’язаних з припиненням негативного впливу на

лісові насадження зазначених факторів або гасінням лісової пожежі;

вартість робіт з очищення території;

вартість робіт, пов’язаних з вирощуванням лісових насаджень до

віку, в якому вони пошкоджені зазначеними негативними факторами» [203].

Зауважимо, що штрафних санкцій у складі такс не повинно бути. Це

прямо суперечить положенням ч. 1 ст. 61 Конституції України, згідно з якою

ніхто не може бути притягнутий до відповідальності двічі за одне і теж саме

правопорушення [92]. Тому включення до такси додаткових штрафів в якості

покарання несумісне із загальними принципами законності та

справедливості.

Відшкодування шкоди, завданої незаконними рубками, може

проводитись у позасудовому (добровільному) та судовому (примусовому)

порядку. При позасудовому відшкодуванні винна особа у добровільному

135

порядку сплачує завдану нею шкоду згідно із встановленими таксами або

методиками обрахування розміру шкоди. У разі відсутності такс шкода

обчислюється за фактичними витратами на відновлення порушеного

деревостану, з урахуванням завданих збитків та упущеної вигоди

(неотриманих доходів). Судовий порядок передбачає стягнення шкоди з

винних осіб у позовному провадженні за рішенням суду. При винесенні

рішень суди керуються нормами цивільного, цивільно-процесуального,

господарського, екологічного, лісового законодавства України. Підсудність

справ загальним та господарським судам визначається суб’єктним складом

цих порушень.

Вирішуючи спори про стягнення шкоди, заподіяної незаконними

рубками, суд перш за все повинен з’ясувати елементи складу порушення,

визначивши таким чином правові підстави покладення на винну особу

майнової відповідальності. Склад правопорушення включає чотири

обов’язкові елементи: 1) протиправність поведінки; 2) шкода; 3) причинний

зв’язок між протиправністю та завданою шкодою; 4) вина заподіювача

шкоди.

Перші три умови є об’єктивними підставами, а четверта – вина – є

суб’єктивною підставою цивільно-правової відповідальності. Протиправність

лісопорушень необхідно розуміти як порушення положень лісового

законодавства, за вчинення яких можливе притягнення до цивільно-правової

відповідальності. Перелік протиправних діянь, що порушують вимоги

лісового законодавства, надається у ст. 105 ЛК України 2006 року [121].

Варто підкреслити, що цей перелік не є вичерпним. Під шкодою у широкому

розумінні мають на увазі загибель, втрату або зменшення певного майнового

або немайнового блага. При чому шкода – це не саме порушення права або

блага, а майнові наслідки такого порушення, що мають економічний зміст і є

однією із умов цивільно-правової відповідальності. Залежно від того, чи має

шкода вартісну форму, що піддається обрахунку у грошових коштах,

виділяють майнову та немайнову (моральну) шкоду. Подібно до класифікації

136

цивільно-правової відповідальності, шкода розрізняється залежно від того, у

договірних чи позадоговірних відносинах вона спричинена. Договірна шкода

виникає внаслідок порушення договірного зобов’язання. Для її позначення

найчастіше використовується термін «збитки». У юридичній літературі

переважає позиція, що збитки – це грошове вираження майнової шкоди.

Згідно з ч. 2 ст. 22 ЦК України збитками є:

1) втрати, яких особа зазнала у зв’язку зі знищенням або

пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити

для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);

2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних

обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода) [279].

Іноді поняття «шкода» та «збитки» плутають між собою, хоча вони не

є синонімами. Загальні підстави застосування вказаних понять були

розтлумачені Вищим арбітражним судом України у роз’ясненні «Про деякі

питання практики вирішення спорів, пов’язаних із відшкодуванням шкоди»,

де наголошувалося, що при договірних відносинах стягуються збитки

(реальні та/або упущена вигода), а у разі вчинення правопорушення –

повинна відшкодовуватись майнова шкода [179]. Проте цей висновок не є

категоричним, адже за змістом закону прямо не забороняється стягувати

збитки (упущену вигоду) при позадоговірній відповідальності.

Доволі поширеними є випадки, коли тимчасові лісокористувачі не

завдають лісам України збитків самовільними рубками, але порушують інші

істотні умови використання лісової ділянки унаслідок чого договір

визнається недійсним. Так, рішенням Господарського суду Івано-

Франківської області від 24 грудня 2014 року [240] було визнано недійсним

договір довгострокового тимчасового користування лісами, укладений між

ДП «Івано-Франківське лісове господарство» та ГО «Прикарпатське

рибальське товариство» через порушення останніми істотних умов договору,

а саме – обладнання трьох водойм для риборозведення, що суперечить

137

ст. ст. 1, 5, 19, 21 ЛК України 2006 року, а також Правилам використання

корисних властивостей лісу [192].

Настання цивільно-правової відповідальності має місце, коли між

протиправним діянням і шкодою існує зв’язок, що дає змогу визначити їх

причину і наслідок. Встановлення такого взаємозв’язку є обов’язковим при

відповідальності за порушення будь-яких суб’єктивних цивільних прав.

Виняток становлять порушення, які не спричиняють шкоди, або коли на

стороні потерпілого не виникає шкоди, або закон не вимагає доведення її

наявності, зокрема при сплаті неустойки.

Вина як умова цивільно-правової відповідальності – це психічне

ставлення правопорушника до власної протиправної поведінки та її наслідків

[73, c. 9]. Розрізняють дві форми вини – умисну та необережну. Особи, які

внаслідок порушення лісового законодавства заподіяли шкоду, повинні її

відшкодувати в повному обсязі, незалежно від того, чи були їх дії

(бездіяльність) умисними або необережними. На відміну від кримінальної

відповідальності, цивільно-правова відповідальність може наставати і без

вини, якщо це прямо передбачено законом чи договором. У зв’язку з цим

варто підкреслити важливе положення. Відомо, що у кримінальному процесі

діє принцип презумпції невинуватості, згідно з яким особа вважається

невинною до тих пір, поки її вина не буда доведена уповноваженими

органами. Проте у цивільному законодавстві встановлено презумпцію вини

боржника. Тобто особу вважають винною доти, доки вона не доведе

протилежного. Згідно зі ст. 614 ЦК України, «особа, яка порушила

зобов’язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або

необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є

невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів

щодо належного виконання зобов’язання. Відсутність своєї вини доводить

особа, яка порушила зобов’язання» [279].

За загальним правилом, для покладення на особу цивільно-правової

відповідальності наявність усіх перелічених умов є обов’язковою. За

138

відсутності однієї або кількох умов відповідальності, вона не може бути

застосована. Додамо, що загальними підставами звільнення від цивільно-

правової відповідальності є обставини непереборної сили (форс-мажор) та

непередбачуваного випадку (казусу).

Таким чином, незважаючи на вагомий перелік дисциплінарних,

адміністративних, кримінальних та цивільних правопорушень, пов’язаних з

тимчасовим користуванням лісами, що міститься в українському

законодавстві, проаналізувавши їх іманентні риси та структурний склад, ми

пропонуємо таке єдине визначення правопорушення у сфері довгострокового

тимчасового користування лісами: протиправне винне соціально шкідливе

діяння, що посягає на регламентований порядок тимчасового користування

лісами, за вчинення якого законодавством встановлено юридичну

відповідальність.

3.2. Проблеми реалізації юридичної відповідальності за

правопорушення у сфері довгострокового тимчасового користування

лісами в Україні

Як відомо, основним завданням юридичної відповідальності є

забезпечення законності, запобігання правопорушенням, а також усунення

шкоди, завданої суспільству. Без налагодженої системи юридичної

відповідальності право стає безсилим і ненадійним, не виправдовує

покладених на нього соціальних очікувань. Правові норми, що породжують

права та обов’язки суб’єктів правовідносин, перетворюються на побажання,

якщо держава не здатна забезпечити відновлення порушених прав, примус до

виконання зобов’язань, покарання винних. Однак і на сьогодні юридична

відповідальність діє недостатньо ефективно, що можна пояснити слабкою

теоретичною розробкою проблем цього інституту в окремих правових науках

(зокрема в екологічному праві); прогалинами в законодавстві; низьким

рівнем кваліфікації співробітників виконавчих органів зі здійснення

139

державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного

середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних

ресурсів.

У зв’язку з цим вітчизняними науковцями неодноразово

наголошувалося, що системи правових норм про юридичну відповідальність

недостатньо для становлення України як правової та соціальної держави,

існує нагальна необхідність у поліпшенні практики використання

нормативно-правових актів та дієвому контролі за своєчасністю його

застосування в цілях забезпечення невідворотності відповідальності [254].

Усе наведене вище повною мірою стосується і проблем юридичної

відповідальності за правопорушення у сфері довгострокового тимчасового

користування лісами. Для правильного розуміння юридичної

відповідальності взагалі та екологічно-правової відповідальності зокрема

необхідно проаналізувати співвідношення понять відповідальності у

філософії та юриспруденції.

Поспішність і недостатня продуманість проведених соціальних

реформ призвели до підриву правової основи суспільних відносин в Україні.

Громіздкість, часті зміни і доповнення чинного законодавства про ліси

роблять складним застосування його на практиці. З цим пов’язано чимало

проблем і конфліктних ситуацій, що виникають між органами влади і

постійними лісокористувачами, з одного боку, та тимчасовими

лісокористувачами і громадськістю – з іншого, при розгляді питання про

притягнення до відповідальності довгострокових тимчасових

лісокористувачів за порушення кримінального, адміністративного,

цивільного законодавства.

Так, наприкінці 2008 року низка видань розповсюдила в мережі

Інтернет відкрите звернення 33 директорів баз відпочинку смт Коблеве, у

Березанському районі Миколаївської області, з приводу незаконних дій

посадових осіб приватного підприємства «ААС» [61, 229]. Автори звернення

просили провести перевірку щодо факту незаконних дій при використанні

140

земельної ділянки пляжу власниками підприємства та законності дій

посадовців, що видали нижчезгадане розпорядження. Підприємству «ААС»

розпорядженням голови Миколаївської ОДА №157-р від 21.04.2008 року «з

метою надання пляжних послуг» у довгострокове тимчасове користування

терміном на 49 років виділена лісова ділянка площею 8,75 га, яка перебувала

у постійному користуванні ДП «Очаківське лісомисливське господарство»

Миколаївського обласного управління лісового та мисливського

господарства [214]. Цінність виділеної ділянки полягала у її розташуванні в

межах прибережної захисної смуги (пляжної зони) Чорноморського

узбережжя. На ділянці не було жодної лісової рослинності, сама ділянка –

вкрита суцільним шаром піску і, на думку місцевих мешканців, «не містила

жодних ознак лісових ділянок (зокрема – лісової рослинності)» [61].

Судячи зі змісту звернення, бізнес-схема новоявлених тимчасових

лісокористувачів була такою: після отримання лісової ділянки в

довгострокове тимчасове користування уздовж периметра пляжної зони

встановили сітку-паркан. Очевидно, користувачі мали на меті відгородити

прибережну смугу, яка співпала з прибережною захисною смугою Чорного

моря, встановити на ній будівлі та споруди для відпочинку. Єдиний шлях до

моря пролягав саме через огороджену ділянку, тому загальний доступ до

води обмежувався і допускати туди відпочивальників планувалося на платній

основі. Наступним кроком підприємців була пропозиція керівникам баз

«добровільно» підписати з ними договори щодо надання послуг з

благоустрою пляжу (щоденне прибирання території та вивезення сміття із

встановленням обладнання для його збору). Новоутворений «монополіст

пляжу» виставив вочевидь завищену плату за нав’язані таким чином послуги.

За підрахунками авторів, бази відпочинку мали перерахувати цьому

підприємству лише за один курортний сезон 2008 року понад 3 мільйони

гривень. Окрім того, на виділеній ділянці лісокористувачі почали будувати

літнє кафе та закладати фундаменти для капітальних споруд [61].

141

Такий розвиток подій викликав значний негативний резонанс у

регіоні, а встановлена підприємцями огорожа була знесена працівниками баз.

Аналізуючи описаний конфлікт, необхідно підкреслити, що серед інших

чинників, які викликали обурення директорів баз, виділялась відсутність

конкурсу на набуття права на конфліктні ділянки, на їхню думку, передача

пляжів була здійснена потайки, без обговорення з власниками баз

відпочинку, громадськістю, без урахування інтересів відпочивальників. В

опублікованому зверненні заявники звинуватили в упередженості

керівництво Миколаївської області та ДП «Очаківське лісомисливське

господарство», які нібито пролобіювали інтереси комерційної структури за

рахунок ігнорування інтересів відпочивальників і суб’єктів підприємництва у

курортній галузі. Надалі такі самі звинувачення пролунали на адресу

начальника Миколаївського обласного управління лісового та мисливського

господарства Паламарюка П. М.

Прикметно, що в подібній ситуації опинились сусідні пляжі в межах

Рибаківської сільської ради, оскільки розпорядженням голови Миколаївської

ОДА №158-р, виданим того самого дня, 7,7 га прибережної смуги моря

надано в довгострокове тимчасове користування іншому приватному

підприємству – «Річ ААС» терміном на 49 років [214]. Подібно до ситуації з

пляжами Коблевого, відповідний договір також укладено того самого дня з

постійним лісокористувачем – ДП «Очаківське лісомисливське

господарство». Невдовзі в Миколаївській області виникли суперечки

стосовно надання лісових ділянок у довгострокове тимчасове користування

трьом комерційним товариствам у Вознесенському районі. Господарським

судом Миколаївської області 18 та 19 травня 2009 року договори

«Вознесенського лісгоспу» з цими товариствами були розірвані [243].

За заявами директорів баз було проведено низку перевірок, зокрема

прокуратурою Миколаївської області встановлено, що приватним

підприємством «Річ ААС» у пляжній зоні відпочинку «Коблеве», порушуючи

законодавство, без дозволу на виконання будівельних робіт самовільно

142

зводяться двоповерхове літнє кафе та інші споруди. За ці порушення

директора «Річ ААС» притягнуто до адміністративної відповідальності,

внесено приписи про зупинення будівельних робіт та 3 вересня 2009 року

прокуратурою Миколаївської області заявлено позови до суду про знесення

самовільно зведених будівель і розірвання договору користування лісовою

ділянкою. Однак, незважаючи на зафіксовані акти перевірок від 5 травня

2009 року та 24 липня 2009 року Інспекції державного архітектурно-

будівельного контролю у Миколаївській області, відповідно до яких на

території пляжної зони відпочинку «Коблеве» було збудовано капітальну

споруду літньої естради з перекриттям металевими формами та двоповерхову

будівлю літнього кафе, Вищий господарський суд України залишив без

задоволення вимоги прокурора та визнав вище згадані споруди тимчасовими

будівлями [166]. Станом на сьогодні «Річ ААС» досі має право

довгострокового тимчасового користування ділянкою в рекреаційній зоні

урочища «Коблеве» [244]. Одеським апеляційним адміністративним судом в

аналогічній справі стосовно приватного підприємства «Річ ААС» було так

само повністю відмовлено в задоволенні позову прокуратури Миколаївської

області до Миколаївської ОДА про визнання нечинним та скасування

розпорядження № 158-р від 21 квітня 2008 року [247].

Конфлікт та його наслідки донині жваво обговорюють у засобах

масової інформації [20; 42]. Колишній голова Миколаївської ОДА

О. М. Гаркуша пізніше виправдовувався, що під час підписання сумнозвісних

розпоряджень не знав, що ділянка належить до земель Миколаївського

обласного управління лісового та мисливського господарства [130].

Виконувач обов’язків заступника голови Миколаївської ОДА з питань

аграрно-промислового комплексу у 2008 році, нині народний депутат

А. О. Корнацький в інтерв’ю зізнався, що «скандальні» ділянки були виділені

протягом п’яти днів, і надав дещо емоційну характеристику законодавству

про довгострокове тимчасове користування лісами: «… У нас же

законодавство роблять не розумні голови, а кожен чиновник робить під

143

себе… Візьміть хоча б цей термін про довгострокове земельне користування

на 49 років. Оцей термін записаний не в господарчих документах

Миколаївської ОДА – він записаний у законах України. У законах про лісове

законодавство. Там записаний такий термін – передавання у довгострокове

тимчасове користування на 49 років. Що це за тимчасове користування на 49

років? А не тимчасове тоді скільки буде – 149?» [93].

Невдовзі у Львівській області також виник конфлікт через незаконну

забудову лісових ділянок довгостроковим тимчасовим лісокористувачем.

Попередньо між постійним лісокористувачем – ДП «Буський лісгосп» та

малим підприємством «Левада» на підставі розпорядження Львівської ОДА

№ 623/0/5-09 від 7 липня 2009 року було укладено договір на право

довгострокового тимчасового користування лісами, відповідно до якого

користувачеві передано лісову ділянку площею 1,5 га терміном на 49 років

для культурно-оздоровчих та рекреаційних цілей [242]. Згідно з п. 22 цього

договору постійному лісокористувачеві заборонялося самочинно зводити

капітальні та тимчасові споруди без відповідних погоджень. Прокурор,

посилаючись на ст. 57 ЗК України [62], ч. 4 ст. 18, п. 2, 3 ч. 2 ст. 20 ЛК

України 2006 року [121] та умови договору, стверджував, що тимчасовим

лісокористувачем було самочинно зведено будівлю та встановлено паркан,

що є порушенням вимоги чинного законодавства про охорону лісів та умови

договору. Представник відповідача на противагу зазначив, що цілісний

майновий комплекс, розташований на території земельної ділянки, у договорі

не вказувався, оскільки це майно належить малому підприємству «Левада» на

праві приватної власності з 1998 року, тому нового будівництва на ділянці не

велось, а були виконані ремонтні роботи.

Розглянувши обставини справи, суд визнав необґрунтованими

посилання прокурора на факт самовільного зведення паркану, оскільки

постійний лісокористувач (лісгосп) не заперечував проти його встановлення і

дійшов висновку, що прокурор не довів належними і допустимими доказами,

яким чином відповідач порушив вимоги чинного законодавства про охорону

144

лісів та умови укладеного договору і наявність у зв’язку з цим підстав для

його розірвання. Таку саму правову позицію висловили суди апеляційної та

касаційної інстанцій [164].

Наступний приклад походить з Харківської області. Згідно з

розпорядженням Харківської ОДА від 21 травня 2007 року, фізичній особі

було надано строком на 49 років у довгострокове тимчасове користування

для рекреаційних цілей лісову ділянку Старосалтівського лісництва

«Вовчанський лісгосп» площею 0,25 га [239]. На підставі цього

розпорядження користувачем укладено договір із «Вовчанським лісгоспом»,

відповідно до якого першому надано право зводити тимчасові будівлі та

споруди. Одержавши письмову згоду від постійного лісокористувача –

лісгоспу, фізична особа самостійно побудувала на виділеній земельній

ділянці елінг4 розміром 139,8 кв. м. Пізніше у власника виникла необхідність

у правовстановлюючих документах на споруду елінгу, тому власник

звернувся з позовом до Старосалтівської селищної ради Вовчанського району

Харківської області про визнання права власності на самочинне будівництво.

Суд вирішив задовольнити позовні вимоги фізичної особи, оскільки остання

є добросовісним користувачем лісової ділянки, де розташована належна йому

на праві власності будівля, збудована самочинно, на порушення вимоги щодо

погодження виконання будівельних робіт, однак без порушень прав інших

осіб [239].

Наведемо деякі судження стосовно викладених вище судових

прецедентів. ЛК України 2006 року надає право довгостроковим тимчасовим

лісокористувачам вести господарську діяльність на лісовій ділянці та

отримувати від такої діяльності продукцію і доходи. Беручи таке до уваги,

можна припустити, що жодних порушень законодавства у реалізації «бізнес-

плану» миколаївських підприємців з утримання лісової прибережної ділянки

не вбачається. Однак вони не врахували одного з суттєвих положень

4 Примітка. Елінг – крита або відкрита споруда на березі моря, річки, озера, обладнана для будівництва або

ремонту суден. Див.: Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред.

В. Т. Бусел. – К. ; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2004. – 1440 с. – С. 262.

145

екологічного законодавства (ст. ст. 23, 66 ЛК України 2006 року), яким

декларується право громадян на вільний доступ у ліси [121]. Оскільки в цій

ситуації de facto звичайний морський пляж має de jure статус лісу, то,

виходячи з положень закону, тимчасовий лісокористувач зобов’язаний

безперешкодно пускати всіх бажаючих до пляжної зони. За умови порушення

цих зобов’язань органи прокуратури, державна лісова охорона, екологічна

інспекція мають законні повноваження внести відповідний припис. До речі, у

прибережній смузі спірної ділянки Чорного моря нормативно не встановлена

водоохоронна зона, отже, спірна земельна ділянка формально не була

віднесена до водного фонду, залишаючись землями лісогосподарського

призначення. Напевне, законодавець не передбачив ситуації, коли

прибережні берегові смуги морського узбережжя перебуватимуть у

постійному користуванні ДП і цим користуватимуться винахідливі

підприємці.

Стаття 20 ЛК України 2006 року дозволяє тимчасовим

лісокористувачам за погодженням із постійним лісокористувачем зводити

тимчасові будівлі і споруди, необхідні для ведення господарської діяльності

[121]. Внаслідок нормативної невизначеності понять «тимчасова будівля» та

«споруда» виникають спірні ситуації, коли для встановлення характеру

споруди необхідним є висновок судової експертизи. З аналізу обставин

прецеденту у Львівській області випливає, що прокурор неналежним чином

з’ясував усі обставини справи, що призвело до відмови у задоволенні позову.

Прикметно, що у перелічених справах ДП, державна лісова охорона яких

зобов’язана здійснювати державний контроль у спірних правовідносинах, не

проводили ефективних заходів запобігання правопорушенням тимчасовими

лісокористувачами. Одне з таких порушень вказано у справі, розглянутій

Вовчанським районним судом Харківської області, при цьому судове

рішення у цій справі явно суперечить вимогам лісового та цивільного

законодавства. По-перше, суд неправильно застосував до правовідносин у

сфері довгострокового тимчасового користування лісами земельне

146

законодавство, по-друге, відніс своїм рішенням тимчасову споруду до

нерухомості (тобто визнав її капітальною спорудою). Окрім того, ДП

«Вовчанський лісгосп» не мало законних повноважень надавати погодження

фізичній особі на зведення тимчасових споруд, оскільки останнє видається

виключно для ведення господарської діяльності. До того ж тимчасові

споруди не можуть бути зареєстровані як нерухоме майно [233]. Виходячи з

рішення суду, будівництво елінгу здійснено фізичною особою для власних

потреб, за відсутності правовстановлюючих документів на земельну ділянку.

Жваве обговорення громадськості викликав конфлікт з тимчасовими

лісокористувачами у Канівському районі Черкаської області. 22 вересня

2009 року Черкаська ОДА видала розпорядження № 272, згідно з яким лісова

ділянка площею 9,9 га, що перебуває в постійному користуванні

«Канівського лісгоспу», виділена в довгострокове тимчасове користування

київському товариству з обмеженою відповідальністю «Власок» в культурно-

оздоровчих цілях терміном на 49 років [232]. Незадовго до цього

розпорядженням № 175 від 22 червня 2009 року дванадцятьом приватним

підприємствам так само було виділено 12 лісових ділянок загальною площею

приблизно 6 га терміном на 49 років в адміністративних межах району [232].

Особливістю виділеного лісу було його унікальне місцезнаходження в

одному з наймальовничіших куточків Черкащини – на узбережжі

Канівського водосховища.

Причина бойкоту громадськістю виділення указаних ділянок полягала

в конфлікті мешканців с. Ліпляве та найманих лісокористувачами

співробітників служби охорони. Останні не тільки заборонили пройти до

берега Дніпра, а й взагалі не пустили громадян у ліс. На запитання, для яких

потреб взяті ділянки, представники лісокористувачів зухвало відповіли: «… а

Вам яка різниця? Захочемо, польоти комарів досліджувати будемо…» [90].

Реакція черкащан була закономірною – вони звернулись до сільської ради за

роз’ясненнями, однак її керівництво пояснити нічого не змогло за браком

відповідної інформації.

147

Наступним кроком громади на шляху до з’ясування обставин справи

стало депутатське звернення до Генеральної прокуратури України,

ініційоване трьома депутатами Канівської районної ради, з вимогою провести

перевірку за наведеними фактами. У своїй заяві депутати звинуватили ОДА

та погоджувальні органи у зловживаннях, висловивши логічне обурення

«тіньовим» характером виділення ділянок комерсантам. На їхню думку,

потрібно було провести відповідний конкурсний відбір при наданні землі,

погодити рішення з сільськими радами, забезпечити прозорість погодження у

відповідних державних органах. Підозри також викликав і маленький розмір

орендної плати [119]. Однак, незважаючи на очевидні ознаки корупційного

правопорушення, Генеральна прокуратура України доручила провести

перевірку Черкаській обласній прокуратурі, представники якої невдовзі

направили депутатам Канівської районної ради листа про відсутність підстав

для прокурорського реагування первинна перевірка обласної прокуратури

жодних порушень не виявила, а погрози начальника обласного управління

Державної служби боротьби з економічною злочинністю щодо порушення

кримінальної справи так і залишились погрозами [1; 230].

14 травня 2010 прокурор Черкаської області у порядку нагляду за

дотриманням природоохоронного законодавства вніс до ОДА протест

№ 07/4-2197-10 про скасування розпорядження від 20 березня 2010 року

№ 61 «Про виділення в довгострокове тимчасове користування лісових

ділянок», яке, на думку прокурора, видане з порушенням вимог закону, а

саме: цим розпорядженням низці приватних підприємств надано у платне

довгострокове тимчасове користування лісові ділянки, що знаходяться в

адміністративних межах Ліплявської сільської ради Канівського району

Черкаської області площею 22 га та Пекарівської сільської ради Канівського

району Черкаської області площею 10 га для використання в культурно-

оздоровчих цілях терміном на 49 років [162]. Приводом для опротестування,

на думку прокуратури, стало порушення вимог ст. ст. 37, 38 ЛК України

2006 року та ст. ст. 85, 88 Водного кодексу України [121; 27]. Варто

148

зазначити, що на той час в області вже змінився керівник виконавчої влади, а

попереднє керівництво (яке й видавало резонансні розпорядження)

звільнилось із займаних посад. Новопризначений голова ОДА С. Б. Тулуб не

лише повністю задовольнив вимоги обласного прокурора щодо повернення

трьох ділянок, а й скасував майже всі попередні розпорядження про надання

лісових ділянок у довгострокове тимчасове користування [267]. Було

ухвалено безпрецедентне розпорядження № 102 від 21 травня 2010 року,

згідно з яким позбавлено фактичних підстав набуття ділянок понад півтора

десятка тимчасових лісокористувачів [269]. Проте правомірність такого акту

викликала сумніви у фахівців у галузі права, адже ст. 43 ЗУ «Про місцеві

державні адміністрації» встановлено, що розпорядження голови державної

адміністрації, що суперечать Конституції України, законам України,

рішенням Конституційного Суду України, іншим актам законодавства або є

недоцільними, неекономними, неефективними за очікуваними чи

фактичними результатами, скасовуються Президентом України, головою

місцевої державної адміністрації вищого рівня або в судовому порядку [213].

Окрім цього, Конституційний Суд України в рішенні у справі про скасування

актів органів місцевого самоврядування вказав, що органи місцевого

самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до

них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини,

пов’язані з реалізацією певних суб’єктивних прав та охоронюваних законом

інтересів, і суб’єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи

припинення [246]. Тому незадоволені лісокористувачі, зокрема приватне

підприємство «ШАУН ДСК», звернулись до Черкаського окружного

адміністративного суду, який задовольнив їхній позов про часткове

скасування розпорядження Черкаської ОДА постановою від 14 лютого

2011 року [170]. Однак крапку в цій справі досі не поставлено – після

тривалого процесу оскарження вище згаданої постанови в апеляційній та

касаційній інстанціях у 2015 році ВСУ скасував попередню ухвалу Вищого

адміністративного суду України та направив матеріали на новий касаційний

149

розгляд [161]. Описаний конфлікт яскраво засвідчив, що на місцях органи

влади відчувають гостру потребу в належному врегулюванні правовідносин у

сфері лісокористування, а громадськість має брати безпосередню участь у

вирішенні цих питань.

Повертаючись до обговорення власне законності рішення про надання

ділянок лісового фонду в довгострокове тимчасове користування лісами

кільканадцятьом невідомим місцевим жителям, приватним підприємствам,

виникає слушне запитання щодо доцільності розмежовування лісових

ділянок на кожне підприємство, адже закон не забороняє отримати таку

площу єдиним масивом на одну юридичну особу. Цілком логічно

припустити, що підприємці в цій схемі вирішили використовувати установчі

документи таких підприємств як своєрідний «державний акт на право

користування лісовими ділянками». Як відомо, норми ст. ст. 18, 20 ЛК

України 2006 року забороняють тимчасовим лісокористувачам передавати

лісові ділянки у користування іншим особам, однак закон дозволяє

засновникам і власникам приватних підприємств продавати майнові права на

засновані ними юридичні особи [121]. Це означає, що після продажу

документів на підприємство новому власнику передається і відповідна лісова

ділянка, яка перебуває в його користуванні. Тому таку «лазівку» і збирались

використати лісокористувачі для подальшого продажу «у роздріб»

корпоративних прав на приватні підприємства разом з їх основним активом –

лісовими ділянками. Виникнення таких ситуацій є вкрай загрозливим

сигналом для влади, оскільки свідчить, що недобросовісний сегмент бізнесу

вже використовує недосконалість лісового законодавства для корисливих

спекуляцій. Адже, як зазначалось нами у попередньому розділі, процедура

отримання лісів у довгострокове тимчасове користування є доволі

нескладною та непрозорою, а будь-які законні обмеження на виділення

лісових ділянок майже відсутні. Необхідні погодження обласного управління

та місцевих постійних лісокористувачів були отримані, тому можна цілком

впевнено припустити, що керівництво ОДА, видаючи розпорядження, діяло в

150

межах наданої компетенції і формально вимог закону не порушило. Через

брак нормативного регулювання встановлення розмірів збору за

використання корисних властивостей лісів ОДА мають право встановлювати

дуже низькі розміри. Прикметно, що державні лісові господарства, які на

виконання розпорядження ОДА уклали відповідні договори з підприємцями,

стали заручниками ситуації та змушені були пояснювати громадянам і пресі

рішення влади. Так, колишній перший заступник голови ОДА П. І. Гаман

відкинув звинувачення у зловживаннях при виділенні лісових ділянок: «Це

розпорядження готувала не ОДА, вона його лише підписувала. Перед тим, як

це розпорядження потрапило до мене на підпис, воно пройшло погодження

великої кількості державних органів та служб. Ініціатором його підготування

було обласне управління лісового та мисливського господарства. Воно ж і

готувало всі необхідні документи, збирало необхідні погодження та

визначало розмір плати за використання переданих у тимчасове

користування лісових угідь. Мені дивно, чому навколо цього виникла така

завіса таємничості, адже все робилось абсолютно прозоро…» [90]. Водночас

такі слова потрібно сприймати критично, адже зацікавлені особи із заявами

про наміри отримання лісової ділянки звертались спочатку саме до ОДА, яка

в подальшому через «земельну» комісію і скеровувала матеріали до

Черкаського обласного управління лісового та мисливського господарства.

Запевнення у забезпеченні прозорості процедури надання права

довгострокового тимчасового користування також звучать підозріло,

оскільки реальних механізмів інформування громадськості при виданні

розпоряджень законом не передбачено, отже, українські чиновники не

зобов’язані оприлюднювати скільки, кому і для чого виділяються лісові

ділянки.

У жовтні 2009 року колишній Голова Держлісагентства України

М. М. Тимошенко на виїзному засіданні відомства мав намір запропонувати

тимчасово призупинити передачу лісових угідь в тимчасове користування до

ефективного законодавчого врегулювання цього питання. Адже, за його

151

словами, «подекуди нові «господарі» розглядають орендовані ліси як власну

вотчину – споруджують кафе і бари, обгороджуються парканами і

шлагбаумами, забороняють людям заходити у «свої» угіддя, щоб назбирати

грибів та ягід. І випадок з колишнім нардепом Лозинським – тому

підтвердження» [39]. На жаль, жодних конкретних кроків з боку відомства

після цієї заяви так і не було зроблено, тому проблеми контролю за

дотриманням лісового законодавства на місцях, а також подальшого

притягнення до юридичної відповідальності залишаються невирішеними.

Нижче наведені кілька випадків порушення лісового законодавства,

виявлених під час перевірок діяльності тимчасових лісокористувачів, які

використовують ділянки на умовах довгострокового тимчасового


Так, за інформацією Державної екологічної інспекції у Львівській

області, її співробітниками було проведено перевірку дотримання вимог

природоохоронного законодавства при довгостроковому тимчасовому

користуванні лісами суб’єкта підприємницької діяльності С. І. Мединської,

якій строком на 49 років було надано лісову ділянку площею 1,6 га для

культурно-оздоровчих та рекреаційних потреб у ДП «Золочівський лісгосп».

В укладеному договорі встановлено такі обмеження щодо використання

ділянки: без права вирубки дерев, капітального будівництва, знищення

лісової підстилки будівельними роботами, а також будівництва бетонних

доріжок, пошкодження дерев та кущів. Однак під час перевірки було

виявлено низку порушень, що могли стати причиною розірвання договору:

територія площею 0,4 га загороджена парканом, на ній збудовано два

дерев’яні будиночки, металеву споруду, а також розташовано десять

дерев’яних альтанок; до одного з будиночків підведено газові труби;

знайдено споруджений каналізаційний колектор, перелив з якого

здійснюється безпосередньо в ґрунт. Шкода, заподіяна лісу внаслідок

самовільної рубки дерев, становила 2274 грн, однак жодної інформації про

подальший рух справи про адміністративне правопорушення або про

152

розірвання договору довгострокового тимчасового користування лісової

ділянкою громадським активістам віднайти не вдалося [46].

Однак деінде позовні вимоги щодо розірвання договорів

довгострокового тимчасового використання лісових ділянок через

встановлені факти самовільної забудови, рубки лісу та встановлення парканів

задовольняють у суді та повертають землю постійному лісокористувачу під

тиском громадськості. Так, розпорядженнями Харківської ОДА № 62, 63, 64

від 5 лютого 2010 року трьом фізичним особам було надано лісові ділянки

№ 4 кварталу 8 Червонооскільського лісництва ДП «Ізюмське лісове

господарство» загальною площею 2,2 га для рекреаційних цілей терміном на

49 років [232]. За деякий час мешканці області звернулися до органів

місцевого самоврядування з численними скаргами про проведення на землях

природно-заповідного фонду області будівництва. Цей факт був

підтверджений комісією по обстеженню земельних ділянок лісового фонду,

розміщених в рекреаційно-охоронній зоні Червонооскільського водосховища

за межами населених пунктів Червонооскільської сільської ради. З акта

перевірки від 4 червня 2010 року випливає, що на об’єднаних в одну трьох

лісових ділянках проводилося будівництво паркану. На будівельному

майданчику були розташовані дві тимчасові споруди, одна з яких

використовувалася як складське приміщення, а друга як побутове

приміщення. Опитані наймані працівники не мали жодної земельної,

будівельної, дозвільної документації та навіть ліцензії на здійснення

будівельної діяльності [245]. Здійснювана лісокористувачами діяльність була

визнана судом істотним порушенням не лише умов договорів, укладених з

постійними лісокористувачами, але й рішення Харківської обласної ради,

яким передбачено, що на землях, що резервуються, не допускається без

погодження з обласною радою промислове, дачне та інше будівництво.

Згідно з переліком до таких територій віднесено й Червонооскільське

водосховище та землі, прилеглі до нього [219].

153

Не менш актуальними для України є спори, пов’язані з оскарженням

неправомірних дій державних адміністрацій, обласних управлінь лісового та

мисливського господарства, лісгоспів стосовно непрозорого прийняття

рішень та надання погоджень при виділенні лісових ділянок. Так, 15 травня

2008 року представники приватного підприємства «Едікула» звернулися з

листом до Харківської ОДА з клопотанням виділити в довгострокове

тимчасове користування для рекреаційних цілей терміном на 49 років лісову

ділянку площею 2 га, розташовану на території Печенізької селищної ради, за

межами населених пунктів, для створення зони відпочинку, за рахунок лісів

Чугуєво-Бабчанського лісового господарства, без зміни її цільового

призначення [169]. У відповідь на адресу приватного підприємства надійшов

лист від Харківського обласного управління лісового та мисливського

господарства, де заявникам було відмовлено у наданні ділянки з посиланням

на розпорядження КМ України № 610-р від 10 квітня 2008 року [40].

Більшості фахівців у галузі екологічного права відомо, що указаний доволі

суперечливий (з точки зору закону) акт стосується заборони надання земель

лісового фонду у власність або оренду. Згідно з вимогами цього документа,

Держкомлісгоспу України (нині – Держлісагентству) було наказано зупинити

прийняття рішень про надання згоди на вилучення земельних лісових

ділянок, передачу їх у власність та оренду зі зміною цільового призначення,

що суперечить низці положень лісового законодавства. Зокрема, ст. 1 ЛК

України 2006 року надається визначення земельних лісових ділянок та

лісових ділянок. Виходячи з їхнього змісту, вони не є тотожними, а

окремими юридичними поняттями, і відповідно процедури оформлення прав

на вказані ділянки є різними. ЛК України 2006 року передбачено, що

об’єктом довгострокового тимчасового користування можуть бути всі ліси,

які перебувають у державній, комунальній або приватній власності. Таким

чином, ЛК України 2006 року не встановлено заборони щодо отримання

фізичною або юридичною особою в довгострокове тимчасове користування

лісової ділянки.

154

Дослідивши обставини справи, суд дійшов висновку, що ОДА своїми

діями, які полягали у ненаданні належної відповіді на звернення позивача,

порушила вимоги ст. ст. 9, 10, 21 ЗУ «Про інформацію» [207] і ст. 31 ЛК

України 2006 року та зобов’язав Харківську ОДА ухвалити розпорядження

про надання приватному підприємству «Едікула» вказаної лісової ділянки

[169].

Дещо подібна ситуація склалася у березні 2009 року, коли фізична

особа звернулась до Харківського обласного управління лісового та

мисливського господарства з письмовою заявою про погодження надання у

довгострокове тимчасове користування терміном на 49 років лісової ділянки

загальною площею 0,1368 га, яка знаходиться у постійному користуванні ДП

«Зміївське лісове господарство», для використання корисних властивостей

лісів у рекреаційних цілях [168]. У квітні того ж року заявник отримав

відмову у наданні погодження з посиланням на доручення засідання колегії

Держкомлісгоспу України від 23 квітня 2008 року № 15, яким начальникам

обласних управлінь лісового та мисливського господарства, керівникам

підприємств та організацій безпосереднього підпорядкування було

заборонено погоджувати надання лісів у тимчасове користування [168]. Така

правова позиція викликає чималий подив, адже доручення засідання колегії

не є нормативно-правовим актом, а згаданим розпорядженням зупинено

прийняття рішень про надання згоди на вилучення ділянок, передачу їх у

власність та оренду зі зміною цільового призначення, проте не зупинено

прийняття рішень щодо погодження надання лісових ділянок у

довгострокове тимчасове користування без зміни цільового призначення у

рекреаційних цілях. Рішення колегії втілюються в життя наказами

Держлісагентства, а отже, ЛК України 2006 року має вищу силу порівняно з

дорученнями засідання колегії Держлісагентства. З огляду на це видане

доручення мало суто рекомендаційний характер і тому майже не

застосовувалось у практиці роботи управлінь. За деякий час суд визнав

протиправною бездіяльність Харківського обласного управління лісового та

155

мисливського господарства та зобов’язав ухвалити рішення щодо надання

погодження фізичній особі про виділення у довгострокове тимчасове

користування запитуваної лісової ділянки.

Проаналізувавши найтиповіші прецеденти притягнення до юридичної

відповідальності винних у порушеннях у сфері довгострокового тимчасового

користування лісами, відзначимо, що, поряд із обґрунтованою правовою

позицією, не менш важливе значення має і механізм досудової підготовки

справ про відшкодування шкоди, заподіяної порушеннями лісового

законодавства. Як свідчить сучасна практика, на стадії досудової підготовки

матеріалів функції органів, уповноважених звертатися з позовами про

відшкодування шкоди, заподіяної порушеннями лісового законодавства,

полягають у: 1) виявленні факту заподіяння шкоди внаслідок порушення

лісового законодавства; 2) визначенні розміру заподіяної шкоди;

3) встановленні особи, відповідальної за шкоду; 4) зверненні до

лісопорушника з вимогою про добровільне відшкодування шкоди;

5) збиранні та закріпленні необхідних доказових матеріалів та поданні позову

до суду.

Від того, наскільки ефективною буде діяльність таких органів,

безпосередньо залежить успіх розгляду справи в суді, а також реалізація в

кожному випадку принципу невідворотності відповідальності. На цьому

самому етапі ставиться питання про добровільне відшкодування шкоди

порушником, у разі позитивного вирішення якого зникає потреба в зверненні

до суду.

Порушення тимчасовими лісокористувачами законодавства

найчастіше виявляються працівниками державної лісової охорони, лісової

охорони інших постійних лісокористувачів, інспекторами державної

екологічної інспекції, спеціалістами державних управлінь екології і

природних ресурсів. За умови виявлення факту лісопорушення названі

службові особи складають акт про лісопорушення, а у випадку порушення

Порядку поділу лісів на категорії та виділення особливо захисних лісових

156

ділянок [188], Правил відтворення лісів [193], Санітарних правил в лісах

України [202], Правил пожежної безпеки в лісах України [195], Правил

поліпшення якісного складу лісів [196], Порядку заготівлі другорядних

лісових матеріалів і здійснення побічних лісових користувань в лісах

України [187] – протокол про адміністративне правопорушення. Водночас

вирішується й питання про притягнення винних осіб до адміністративної

відповідальності відповідно до компетенції, визначеної ст. ст. 241, 242-1

КУпАП, або про передачу матеріалів органам досудового слідства для

порушення кримінальної справи, у випадку, якщо лісопорушення містить

ознаки злочину, передбаченого ст. 246 КК України [88; 105].

Документи, складені на цьому етапі, пізніше мають доказову силу в

судовому процесі, тому вони повинні бути належним чином оформлені і

фіксувати всю необхідну інформацію для притягнення порушника до

відповідальності. У протоколі про адміністративне порушення потрібно

зазначати дату і місце складання; відомості про особу, що складає протокол,

про представника лісогосподарської організації, свідків, у присутності яких

складається протокол; відомості про лісопорушника, місце (лісогосподарське

підприємство, лісництво, урочище, квартал, виділ), дату вчинення і зміст

правопорушення; належним чином розраховану суму майнового стягнення;

пояснення особи, що вчинила лісопорушення. Протокол може мати додатки,

зміст яких залежить від виду лісопорушення. Так, у разі рубки дерев не на

призначених для цього ділянках, рубки без лісорубного квитка (ордера), або

не в такій кількості і не тих дерев, що зазначені в матеріалах відведення, до

протоколу повинна додаватися польова перелікова відомість пнів [181].

У разі порушення лісового законодавства важливим доказом вини

лісокористувача є акт огляду місць заготівлі деревини, інших продуктів лісу

та використання корисних властивостей лісів. Відповідно до Методичних

вказівок з відведення і таксації лісосік, видачі лісорубних квитків та огляду

місць заготівлі деревини в лісах огляд проводиться з метою виявлення

повноти і правильності розробки лісосік, проведення підсочки, заготівлі

157

другорядних лісових матеріалів, виявлення залишених недорубів,

невивезеної деревини і другорядних лісових матеріалів та перевірки

додержання вимог лісового законодавства під час здійснення лісових

користувань [181].

Необхідно мати на увазі, що акт є допустимим доказом у справі за

умови додержання встановленої його форми, строків та процедури

складання. Порядком спеціального використання лісових ресурсів

передбачено, що огляд місць заготівлі деревини, інших продуктів лісу та

використання корисних властивостей лісів здійснюється безпосередньо після

закінчення робіт, але не пізніше визначених строків. Огляд місць рубок

проводиться протягом п’яти днів у разі ведення обліку за кількістю

заготовленої деревини і п’ятнадцяти днів за будь-якого іншого способу

обліку після закінчення заготівлі деревини; огляд місць заготівлі

другорядних лісових матеріалів – протягом двадцяти днів після закінчення

строку, встановленого для вивезення цих матеріалів, а місць заготівлі живиці

– щороку в кінці сезону підсочування [177].

Лісокористувач має бути письмово повідомлений про здійснення

планового заходу державного контролю не пізніше як за десять днів до

початку проведення перевірки [189]. У випадку неявки лісокористувача

лісогосподарське підприємство має право провести огляд в односторонньому

порядку. Результати огляду зазначаються в акті, що підписується

представниками лісогосподарського підприємства і лісокористувача.

Акти огляду місць заготівлі деревини, інших продуктів лісу та

використання корисних властивостей лісів складені лісгоспом з

пропущенням встановленого строку або без виклику представника

лісокористувача не матимуть у суді доказової сили.

Акт огляду підписується представником лісокористувача. Посадові

особи лісогосподарського підприємства повинні перевірити, чи має

представник організації, що здійснювала лісокористування з порушенням

вимог лісового законодавства, документ, який свідчить про наявність у нього

158

повноважень на вчинення відповідних дій від імені юридичної особи,

оскільки акт, підписаний не уповноваженими на те особами, також не може

оцінюватися як допустимий доказ у справі.

На жаль, Держлісагентством України донині не було розроблено

Правил огляду місць використання лісових ресурсів, якими було б

встановлено порядок збирання і закріплення доказів лісовою охороною з

метою притягнення порушника лісового законодавства до відповідальності

[177]. Форма акта про лісопорушення, якою сьогодні керуються як

працівники лісової охорони, так і судді під час ухвалення відповідних рішень

[238; 160], походить з нормативного документа, ухваленого за часів СРСР, а

саме Інструкції про порядок притягнення до відповідальності за порушення

лісового законодавства, затвердженої постановою Державного комітету

СРСР по лісовому господарству від 22 квітня 1986 року [64].

Таким чином, виходячи з аналізу наведених прецедентів, можна дійти

однозначного висновку, що лісове законодавство недостатньо врегульовує

питання притягнення до відповідальності за правопорушення у сфері

довгострокового тимчасового користування лісами в Україні.

Лісокористувачі почасти не дотримуються вимог договору довгострокового

тимчасового користування в частині заборони проведення господарської

діяльності, а також масово споруджують паркани, чим перешкоджають

місцевим мешканцям доступ до природних ресурсів. Процедура отримання

лісових ділянок залишається непрозорою та вкрай корумпованою, і

громадяни вимушені звертатися до суду для притягнення ОДА до

адміністративної відповідальності за необґрунтовані відмови у виділенні

лісових ділянок у довгострокове тимчасове користування.

На наше глибоке переконання, дієве вирішення сучасних проблем

полягає не в збільшенні штрафів за відповідні адміністративні та інші

правопорушення, а у підвищенні ступеня прозорості і відкритості дозвільної

системи, обмеження корумпованої практики розподілу лісових ділянок у

кабінетах чиновників. Не менш важливим є й втілення принципу

159

невідворотності юридичної відповідальності та запровадження системних

змін у структуру суспільних відносин з тим, аби ліквідувати передумови для

зловживань.

3.3. Зарубіжний досвід запобігання правопорушенням у сфері

довгострокового тимчасового користування лісами

Комплексній розробці заходів запобігання правопорушенням у сфері

довгострокового тимчасового користування лісами в Україні сприятиме

дослідження міжнародного досвіду боротьби з цим явищем суспільного

буття. Передові країни світу, усвідомлюючи значення охорони та

ефективного використання природних, зокрема лісових, ресурсів для

постіндустріальної економіки та безпеки держави, виробили дієві стратегії

протидії розкраданню лісових ресурсів та недобросовісному використанню

лісових ділянок. У результаті такої науково обґрунтованої політики цим

державам вдалося знизити рівень правопорушень та створити позитивну

практику наглядових органів у боротьбі з нею. Але у зв’язку з динамічним

розвитком ринкової економіки та виникненням нових моделей використання

лісових ресурсів такі стратегії протидії вимагають постійної адаптації до змін

законодавства. На наш погляд, для виконання поставленого наукового

завдання потрібно поглиблено дослідити релевантний досвід Канади, США

та окремих пострадянських республік.

Канада – одна з найбільших лісових держав світу, їй належить 10 %

вкритої лісом площі планети. Сусідство з США, найбільшим споживачем

продукції лісової промисловості, і багата ресурсна база пояснюють високий

рівень розвитку лісової промисловості в Канаді. Її лісовий сектор – один з

найбільш передових у світі за технологічним оснащенням, організацією

управління і строгими екологічними нормами лісозаготівельних робіт [110].

Орендні відносини у сфері лісокористування були сформовані в Канаді вже у

другій половині XX століття і пізніше слугували прикладом для

160

використання приватного лісокористування в умовах реформи лісового

господарства пострадянських держав [135].

Як і в будь-якій країні світу, в Канаді основа організаційно-

адміністративних методів державного управління закладена в її

законодавстві. Лісове законодавство Канади, що регулює організацію

лісокористування та лісовідновлення, складається з таких нормативно-

правових актів: Конституції Канади [301], Лісового закону [305], Земельного

закону [299], Закону про відновлення лісів [303], Закону про управління

деревостоєм [304], Закону про лісові заповідники [302], а також інших

нормативно-правових актів та приписів. Уся сукупність названих актів

знаходить своє практичне застосування при укладанні різного роду

цивільних договорів між державою і лісокористувачем при передачі ділянок

лісового фонду в оренду. Основними формами орендних відносин в Канаді є:

угода на заготівлю деревини; лісова ліцензія; ліцензія на лісогосподарське

виробництво; ліцензія на покупку лісу на корені.

Лісові землі в Канаді переважно належать державі (77 % – власність

провінцій, 16 % – федерального уряду) [235]. При цьому розподіл функцій

між федеральним центром країни і провінціями в галузі ведення лісового

господарства здійснено так: у компетенції федеральних органів влади

знаходиться організація науково-дослідної роботи, вжиття заходів щодо

забезпечення охорони навколишнього середовища, питання зовнішньої

торгівлі та контролю за дотриманням міжнародних угод у сфері ведення

лісового господарства і торгівлі лісовою продукцією. Решта ж напрямів

нормативного регулювання лісового господарства, в тому числі і відтворення

та умови використання лісів, є прерогативою уряду провінцій [308]. Через

таку особливість законодавства Канади для подальшого вивчення відносин

щодо довгострокового тимчасового використання лісів у цій країні за основу

візьмемо одну з найбільших її провінцій – Британську Колумбію.

На думку експертів у галузі лісового права, найбільш подібним до

українського договору довгострокового тимчасового лісокористування є

161

ліцензія на лісогосподарське виробництво, відповідно до якої лісокористувач

уповноважений здійснювати господарське управління лісами, включно зі

стратегічним та оперативним плануванням використання та відновлення

лісових ресурсів, будівництво лісовозних доріг, забезпечувати захист лісу

[255]. Окремі положення такої угоди, на нашу думку, варто запозичити й на

вітчизняних теренах, адже однією з можливих форм реалізації інституційних

реформ у лісовому секторі є покладення функцій господарського управління

лісами на приватні підприємства. Сторонами ліцензійної угоди є Королева

Британської Колумбії в особі Міністра у лісових справах та лісокористувач.

Предметом ліцензії є такі права:

ексклюзивне право на заготівлю деревини протягом строку

ліцензії (до 25 років);

право здійснювати господарське управління ділянкою лісового

фонду, наданою у користування;

право володіння і користування ділянкою лісового фонду з метою

реалізації прав і виконання обов’язків ліцензіата [305].

Прикметно, що з 1978 року ліцензія є безумовною гарантією штату у

наданні деревини на продовжуваний період, але при цьому її умови часто

оновлюються згідно зі змінами лісового законодавства в бік покращення

охорони біорізноманіття та відновлення лісів [153]. При підписанні ліцензії

на лісогосподарське виробництво оновлюється план організації рубок для

ділянок лісового фонду, що передаються в користування (за наявності). У

разі його відсутності такий план розробляється ліцензіатом. Не менш ніж за

20 місяців до закінчення строку попереднього плану організації рубок

регіональний орган управління лісовим господарством надає

лісокористувачу оцінку проекту та перелік чинних законодавчих вимог, а

також визначає час та місце обговорення проекту громадськістю.

За 16 місяців до закінчення строку дії попереднього плану

лісокористувач повинен надати регіональному органу управління лісовим

господарством інформацію щодо майбутнього користування лісом, а саме:

162

1) оцінку деревних та недеревних ресурсів на ділянках, отриманих у

користування; 2) запас та приріст; догляд за насадженнями; технології,

застосовані для заготівлі та вивезення деревини, характеристики деревини, а

також умови її заготівлі; 3) використання заготовленої деревини; 4) захист та

охорону недеревних лісових ресурсів, зокрема біорізноманіття, ґрунтів,

водних ресурсів, рекреаційних ресурсів, об’єктів культурної спадщини,

пасовиськ, тваринного світу тощо; 5) профілактичні роботи, заходи

запобігання лісовим пожежам та їхнього своєчасного виявлення і гасіння;

6) заходи захисту лісу від хвороб та шкідників; 7) будівництво доріг та їх

утримання; 8) опис технологій виконання аналізу постачання деревини,

включно з комп’ютерною моделлю, якщо лісокористувач пропонує її

використовувати [306].

Протягом трьох місяців регіональний орган управління лісовим

господарством оцінює надану інформацію. У випадку, якщо надана

лісокористувачем інформація не відповідає вимогам, лісокористувач вносить

до неї зміни. Не менш ніж за 16 місяців до закінчення строку дії

попереднього плану організації рубок лісокористувач надає проект нового

плану до регіонального органу управління лісовим господарством для

зауважень. Такий проект має:

бути підготовлений атестованим спеціалістом лісового

господарства відповідно до затверджених рекомендацій з його розробки;

бути сумісним з ліцензією, лісовим законодавством, планами

вищого рівня;

підкреслювати основні подібності та розбіжності між проектом і

чинним планом [303].

Після схвалення інформації та методології аналізу постачання

деревини, лісокористувач не менш ніж за 10 місяців до закінчення строку дії

попереднього перспективного плану освоєння лісової ділянки повинен

надати новий план на 20 років до регіонального органу управління лісовим

господарством. Такий перспективний план має ідентифікувати:

163

1) характеристику умов експлуатації насаджень; 2) розміщення заготівель;

3) наявність доріг та пропозиції щодо їхнього будівництва; 4) ділянки зі

спеціальними режимами ведення господарства, зокрема ділянки, виключені з

промислової заготівлі деревини [303].

Для ділянок, призначених для лісозаготівель, визначається

асортиментний склад деревини, її якість і відповідні методи обробки.

Лісокористувач може подати заяву в регіональний офіс для отримання

дозволу на заготівлю деревини, що надає право вилучити певний обсяг

деревини в межах щорічної розрахункової лісосіки. Заява на отримання

такого дозволу має містити карту, що зображує ділянки для заготівлі,

інформацію для оцінки платежів за використання деревини, відомості про

способи її маркування. Лісокористувач повинен дотримуватися лісового

законодавства та забезпечувати умови для його виконання співробітниками,

партнерами та підрядниками, що задіяні або пов’язані з виконанням ліцензії

[305]. Також підкреслюється обов’язок лісокористувачів не порушувати

права корінних народів [304].

Регламентація оплати за використання лісових ресурсів в Британській

Колумбії також надзвичайно деталізована [300]. Лісокористувач повинен

вносити плату за заготовлену деревину провінції одразу після отримання

чека або повідомлення від імені провінції. Протягом строку дії ліцензії

лісокористувач повинен підтримувати депозитний рахунок, доступний

лісовій службі провінції, на суму, встановлену Лісовим законом, і в формі,

зручній для Міністерства лісів та пасовиськ. Цей депозит є гарантією

виконання лісокористувачем усіх зобов’язань, встановлених ліцензією,

дозволом на заготівлю деревини та іншими супровідними документами.

Лісокористувач зобов’язаний постійно підтримувати на депозиті певну суму,

і, якщо він отримує повідомлення від провінції, що на рахунку не вистачає

коштів, протягом чотирьох тижнів рахунок має бути поповнено. У випадку,

якщо лісокористувач не зможе сплатити грошові кошти відповідно до

ліцензії, співробітник регіонального органу управління лісами за чотири

164

тижні після відправки повідомлення уповноважений зняти необхідну суму з

депозиту. З депозиту також можуть бути зняті кошти на покриття збитків,

завданих лісам провінції діяльністю лісокористувача. Після спливу строку

ліцензії і за відсутності претензій у регіональної лісової служби провінції до

лісокористувача, останній може зняти залишок грошових коштів з депозиту.

З нашої точки зору, надзвичайно ефективною у світлі реформування

українського лісового законодавства є нормативно-правове закріплення

режиму доступу ревізійних органів провінції Британської Колумбії на лісові

угіддя лісокористувачів. Так, жодні положення ліцензії не можуть обмежити

доступ співробітників органу управління лісами на землі, що знаходяться у

тимчасовому користуванні. Будь-який представник міністерства може

заходити на територію, надану у лісокористування, а також користуватися

дорогами, що знаходяться у володінні користувача, для виконання обов’язків

або контролю за діями лісокористувача. За повідомленням лісокористувач

має надати співробітнику міністерства офіс та місце проживання на

території, що знаходиться у користуванні, або за її межами для того, щоб

останній міг виконувати свої обов’язки з нагляду. Пов’язані з виконанням

такої вимоги витрати мають бути відшкодовані лісокористувачеві [305].

Також наведемо загальні підстави та особливості припинення дії

ліцензії. Дія ліцензії може бути припинена по закінченню строку дії, при

цьому всі дозволи на заготівлю деревини будуть негайно припинені.

Протягом одного місяця після спливу строку ліцензії лісокористувач має

право доступу до лісового фонду у випадку виробничої необхідності. Також

дія ліцензії припиняється у випадку оголошення лісокористувача банкротом

або у випадку невиконання ним узятих зобов’язань згідно з ліцензійною

угодою [305].

Таким чином, еволюція форм організації лісокористування в Канаді,

порядок та процедури надання ділянок лісового фонду у користування, а

також широкий перелік прав та обов’язків сторін в умовах довгострокового

лісокористування є актуальними і корисними для України, зокрема в період

165

гармонізації вітчизняного законодавства із законодавством Європейського

Союзу.

Водночас не менш цікавою сферою для українських фахівців у галузі

лісового права є вдосконалення врегулювання відносин органів державної

влади, місцевого самоврядування, тимчасових лісокористувачів та

громадськості. Надання місцевим громадам ефективного контролю за

розподілом та використанням земельних ділянок є надійною запорукою

запобігання адміністративним, цивільним та іншим правопорушенням у цій

галузі. На нашу думку, сьогодні значний інтерес у цій площині становить

досвід США, як держави з розвинутим громадянським суспільством, а також

однієї з найпрогресивніших моделей управлінням лісами у світі.

Після катастрофічних пожеж 1910 року, унаслідок яких постраждали

величезні лісові ділянки у штатах Айдахо, Вашингтон та Монтана, загинули

86 осіб та було завдано надзвичайної шкоди довкіллю, проблема дбайливого

ставлення до лісу набула широкого суспільного резонансу. Ці події стали

переломним моментом у формуванні гострої соціальної потреби в

забезпеченні раціонального управління лісами, запобіганні деградації ґрунтів

та поширенню засух. На першому етапі залучення громадськості до

управління лісами головну роль відігравав уряд і вузьке коло фахівців.

Нерідко ухвалені ними рішення приймалися в інтересах лісозаготівників, але

з часом все більше усвідомлювалося важливе значення лісів для підтримки

високого рівня життя американців [63].

Наріжним каменем розвитку процесу залучення населення до

управління лісами та регулювання користування лісами в США став гострий

конфлікт громадськості з державними органами управління природними

ресурсами та лісопромисловими підприємствами. Практика показала, що

співпраця, а не конфронтація – це оптимальний шлях його вирішення,

продиктований раціональними міркуваннями: інші способи (силові методи,

замовчування і перекручування інформації) просто неможливі в

166

демократичному суспільстві з незалежними медіа. Розвитку такого

партнерства в США сприяли чотири основні чинники.

По-перше, в суспільстві посилився скепсис щодо федерального

планування. Незалежні ГО, групи населення й окремі жителі, об’єднані

прагненням зберегти природні багатства, виступили опонентами до дій

уряду. По-друге, істотно підвищився рівень поінформованості населення, в

тому числі завдяки публікаціям в друкованих та електронних медіа про

використання лісів та інших природних ресурсів. По-третє, в очах

громадськості значно зросла естетична і рекреаційна цінність довкілля, а

успішно поєднувати господарську діяльність у природі та її охорону можна

лише за умови тісних відносин між зацікавленими місцевими громадами і

планувальними органами. По-четверте, явно позначилася необхідність

залучення населення до процесу обліку, планування та управління

природними ресурсами для задоволення інтересів різних груп користувачів

[291].

Під тиском громадськості в 1970 році був ухвалений Закон про

національну екологічну політику [307]. Відповідно до нього законодавчо

закріплюється необхідність залучення зацікавлених сторін до обговорення

проектів, пов’язаних з використанням природних ресурсів. Для свого часу

закон став воістину революційним, ключовим з точки зору зростання ролі

місцевих жителів в управлінні лісами. Зокрема, органи управління лісами

США були зобов’язані залучати населення до процесу управління лісами на

стадії планування та реалізації проектів індустріального розвитку, що

впливають на ліси, а також при плануванні і здійсненні лісокористування на

регіональному та місцевому рівнях, в тому числі на рівні розробки

регіональних і федеральних правил з управління лісами та лісокористування.

Почали активно розроблятися і впроваджуватися методи залучення

населення до управління лісами та в планування проектів, пов’язаних з

використанням природних ресурсів або індустріальним освоєнням територій.

У цей період відбувається становлення і розвиток державної лісової охорони

167

(лісові рейнджери), усвідомлення необхідності багатоцільового,

комплексного лісокористування, посилюється вплив неурядових

природоохоронних організацій [69].

Сьогодні населення США все активніше бере участь у спільній з

державними органами влади і управління розробці планів лісокористування

як для національних лісів, так і окремих лісових районів. Правила

планування будь-якої діяльності на території національних лісів тепер

передбачають активну роботу місцевих жителів при визначенні цілей і

завдань на найближчий час та в довгостроковій перспективі. На місцях

окремі громадяни або ГО часто виступають лідерами в розробці планів

сталого лісокористування [14]. Участь населення у плануванні

лісокористування дозволяє вибудувати відкриті відносини, збалансувати

інтереси держави, приватного сектору та громадян, сприяє зменшенню

конфронтації між секторами й окремими групами шляхом просування до

спільно прийнятих та обґрунтованих цілей. Таким чином, саме населення

починає в потрібному напрямку регулювати стан лісів і розставляє необхідні

пріоритети. Це допомагає вирішувати проблеми і завдання лісокористування

як для державних (національні ліси, ліси штатів), так і для приватних лісів.

Отже, активна взаємодія з громадськістю забезпечує органам

управління лісами США кредит довіри з боку населення і його підтримку, що

є обов’язковою складовою успішного соціально та економічно сталого

управління лісами. За умови повного і відкритого інформування та залучення

до планування і реалізації тих чи інших проектів, пов’язаних з

використанням лісів, громадськість, як правило, підтримує державні

ініціативи у сфері управління лісами, навіть якщо не всі її побажання

реалізуються на практиці.

Незважаючи на суттєві відмінності у лісовому законодавстві, досвід РФ

у сфері рекреаційного лісокористування вартий розгляду через низку

історичних, соціальних та культурних чинників, спільних для ведення

лісового господарства в пострадянських країнах. Вивчаючи минулу і сучасну

168

практику тимчасового користування російськими лісами, доводиться

констатувати, що негативний досвід, набутий країною у цій сфері, у багатьох

випадках повторює Україна. Так, у РФ до травня 2004 року отримати в

оренду землю з лісом можна було в порядку подання заяви. Для цього

потрібно було віднайти ділянку та домогтися згоди лісгоспу й місцевої

адміністрації, а також пройти конкурсну комісію в обласній адміністрації

[115]. На думку колишнього заступника керівника Федеральної служби з

нагляду у сфері природокористування Олега Мітволя, «… ця система була

наскрізь корупційна ... хабарі чиновникам усіх рівнів досягали 2,5 тисяч

доларів за сотку». За його словами, чиновники надавали ділянку в оренду на

49 років та забували про її існування. Між тим, отримавши на руки договір,

орендар почасти огороджував територію кам’яним парканом та зводив на ній

капітальні споруди [45].

У 2007 році набрала чинності нова редакція російського Лісового

кодексу, згідно з яким приватні юридичні та фізичні особи можуть отримати

лісову земельну ділянку тільки на лісовому аукціоні [116]. Організаторами

аукціонів є органи державної влади суб’єкта РФ, які ухвалюють рішення про

їх проведення та формують аукціонну комісію. Переможцем аукціону стає

особа, яка запропонувала найвищий розмір орендної плати за ділянку. Новим

кодексом закріплено, що ліси можуть надаватись для здійснення

рекреаційної діяльності з метою організації відпочинку, туризму,

фізкультурно-оздоровчої та спортивної діяльності як громадянам, так і

юридичним особам. Для здійснення рекреаційної діяльності лісові ділянки

надаються державним та муніципальним установам у постійне (безстрокове)

користування. При цьому використання лісів для рекреаційної діяльності

може мати на меті як отримання прибутку, так і спрямовуватись на інші цілі,

не пов’язані з комерційною діяльністю. На лісових ділянках дозволяється

будівництво тимчасових споруд і навіть капітальних споруд фізкультурно-

оздоровчого, спортивного призначення, якщо це вказано в лісовому плані

суб’єкта РФ [116].

169

Наказом Міністерства природних ресурсів РФ № 108 від 24 квітня

2007 року було затверджено нові «Правила використання лісів для

здійснення рекреаційної діяльності» [147]. Цей документ роз’яснює основні

поняття, які містить рекреаційна діяльність. Наприклад, користування

ділянками для культурно-оздоровчих потреб – це організація відпочинку в

лісових масивах, на водних об’єктах (за наявності природних водойм на

ділянках) в установленому водним законодавством порядку. В межах

організації відпочинку можливе створення пішохідних, велосипедних,

лижних, кінних маршрутів, а також проведення культурно-масових заходів,

специфіка яких відповідає умовам лісового ландшафту. До поняття

використання ділянок лісового фонду в туристичних цілях входить

організація пізнавальних та екологічних екскурсій, створення туристичних

маршрутів, місць відпочинку для туристів на відкритих майданчиках.

Використання ділянок лісового фонду для спортивних цілей – це проведення

спортивних занять чи змагань з окремих видів спорту, організація навчально-

тренувальних зборів та інших спортивних заходів, особливості яких

дозволяють забезпечити їх проведення в лісовому фонді [147].

Законодавець зобов’язав орендарів, які ведуть рекреаційну діяльність

на підставі договору оренди, отримувати також лісові квитки, які видаються

лісгоспом Федерального агентства лісового господарства або уповноваженим

органом виконавчої влади. У випадках надання в оренду лісу для

рекреаційної діяльності терміном понад 5 років, незалежно від площі,

орендар зобов’язаний протягом року з дати підписання акта приймання–

передачі надати орендодавцю проект організації території освоєння лісів для

вказаних цілей, який підлягає обов’язковій державній екологічній експертизі

та затвердженню в порядку, передбаченому Міністерством природних

ресурсів РФ [116].

Користування ділянками лісового фонду в культурно-оздоровчих,

туристичних та спортивних цілях здійснюється лісокористувачем вільно,

якщо це не погіршує стану лісів і земель лісового фонду, не завдає шкоди

170

навколишньому середовищу та не порушує прав і законних інтересів інших

осіб. До речі, нечіткість законодавчої регламентації вільного допуску

громадян у ліси також спричинила виникнення численних конфліктів

населення з орендарями, що призвело до ініціювання внесення уточнень до

Лісового кодексу РФ. Відповідною поправкою федерального закону РФ

№ 143-ФЗ від 22 липня 2008 року встановлено, що «особи, яким надано

лісові ділянки, не мають права перешкоджати доступу громадян на ці лісові

ділянки, а також здійсненню заготівлі і збору харчових та недеревинних

лісових ресурсів, що знаходяться на них, за винятком випадків, передбачених

цим Кодексом» [140].

Згідно із запровадженим порядком, існуюча організація використання

лісових ділянок, зокрема і для рекреаційної діяльності, передбачає наявність

структури пов’язаних між собою офіційних документів, які вважаються

інструментами державного управління лісами. Такими нормативами зараз є:

лісовий план суб’єкта РФ, що містить характеристику стану лісів

та їхнього використання, основні напрямки використання, охорони, захисту і

відтворення лісів, запланованої діяльності, оцінку економічної ефективності

реалізації заходів з освоєння лісів;

лісогосподарський регламент лісництва (лісопарків), який є

основою здійснення використання, охорони, захисту, відтворення лісів,

розташованих у межах лісництва або лісопарку;

проект освоєння лісів, що розробляється за рахунок

лісокористувача державними лісовпорядкувальними підприємствами за

типовою схемою та методикою і повинен містити зонування ділянки лісового

фонду за природними й лісорослинними умовами з урахуванням організації

використання ділянки та благоустрою території;

лісова декларація лісокористувача, яка подається щорічно за один

місяць до початку календарного року, що декларується, до органу державної

влади або органу місцевого самоврядування, який надав лісову ділянку [140].

171

У 2007 році керівник Федерального агентства лісового

законодавства Валерій Рощупкін заявив, що рекреаційне лісокористування

дає державі в 250 разів більше лісового доходу, ніж оренда з метою заготівлі

деревини, і підсумував, що рекреація – це колосальний ринок, який на

сьогодні практично не використовується [234]. Такий стан речей

пояснюється специфікою тимчасового лісокористування у РФ, де орендарі

сплачують відповідну плату, що залежить від виду лісокористування.

Російська громадськість очікувала, що аукціонна система дасть

змогу повністю знищити систему хабарів. Однак надання лісових земель для

потреб рекреації навіть через аукціони не стало панацеєю від корупції, що

вкотре засвідчило пострадянську істину: будь-які заборони та обмеження

долаються шляхом хабарів. За інформацією російських медіа, у 2007 році з

аукціону було продано право оренди на 69 лісових ділянок, розташованих у

Московській області, загальною площею 991 га за ціною 750–1000 рублів.

Непрозоре проведення аукціонів, недопущення всіх претендентів та вкрай

низька орендна плата викликали обурення громадськості. Бажаючі, які не

потрапили на аукціон, були готові сплачувати по 2000 доларів США за сотку.

Після цього на адресу Федерального агентства лісового законодавства

пролунали звинувачення у корупції, проведені аукціони у пресі назвали

«договірними», а деяких чиновників було звільнено з посад [286].

Як і в Україні, значну проблему для місцевих мешканців становить

незаконна забудова лісу капітальними спорудами та самовільне зайняття

тимчасовими користувачами прилеглих ділянок лісу. Російський науковець

А. П. Петров негативно оцінює надання лісів в оренду для рекреації в

існуючій правовій формі, називаючи його «тихою» приватизацією лісів, що

має відверто корупційний характер. На його думку, «оренда лісових ділянок

для здійснення рекреаційної діяльності може бути виправдана тільки

очікуваннями приватного бізнесу або окремих громадян можливої

приватизації лісів, коли ділянки, розташовані в транспортно доступних лісах

172

зі сприятливою екологічною обстановкою, перетворяться на приватні

земельні угіддя» [153].

Подібно до законодавства РФ, Лісовий кодекс Республіки Білорусь

передбачає надання лісів для культурно-оздоровчих, туристичних, інших

рекреаційних та спортивних цілей. Приміром, земельні ділянки можуть бути

надані на умовах оренди для названих потреб як за результатами аукціонів,

так і за принципом подання заяви до уповноважених органів влади [114].

Питання надання та використання лісових ділянок для рекреаційного

лісокористування врегульовані Положенням про порядок надання ділянок

лісового фонду юридичним особам в оренду та (або) користування для

здійснення лісокористування [145]. Цим актом визначається також порядок

надання ділянок лісового фонду в оренду для заготівлі деревини, живиці,

другорядних лісових ресурсів, побічного лісокористування.

Як і в Україні, використання ділянок лісового фонду в культурно-

оздоровчих, туристичних, інших рекреаційних та спортивних цілях

відбувається на підставі договору оренди ділянки лісового фонду для

здійснення лісокористування. Такий договір укладається відповідно до

типової форми договору оренди ділянки лісового фонду для здійснення

лісокористування, затвердженої Міністерством лісового господарства

Республіки Білорусь. Прикметно, що типова форма договору, окрім прав і

обов’язків сторін (орендаря та орендодавця), передбачає обов’язки третьої

особи – юридичної особи, яка веде лісове господарство (тобто

лісогосподарського підприємства, на території якого надається ділянка).

Останнє має здійснювати державний контроль за використанням, охороною

та захистом лісового фонду, надавати орендареві методичну допомогу у

виборі способів і методів лісовідновлення на вирубках, складати проекти

створення лісових культур, забезпечувати орендаря посадковим матеріалом

для створення лісових культур на договірній основі [144].

Орендодавцем ділянок є районні виконавчі комітети, уповноважені

приймати відповідні рішення про надання ділянок в користування за

173

погодженням із Міністерством лісового господарства Республіки Білорусь

[114]. Для користування ділянкою на особливо охоронюваних природних

територіях республіканського значення необхідно отримати погодження

Міністерства природних ресурсів та охорони навколишнього середовища, а у

випадках виділення ділянки у водоохоронних зонах та особливо захисних

ділянках лісу або особливо охоронюваних ділянках місцевого значення –

погодження надає територіальний орган вказаного Міністерства. На відміну

від українського законодавства, ліси в оренду надаються лише юридичним

особам. Максимальний термін оренди лісових земель не може перевищувати

15 років, при цьому ділянка лісу може надаватись одній або декільком

юридичним особам одночасно для здійснення різних видів лісокористування.

Розмір, термін і порядок внесення орендної плати за користування ділянкою

визначаються договором і плата перераховується до бюджету відповідного

місцевого виконавчого розпорядчого органу [114].

Порядок розгляду звернення та погодження заяви про надання

ділянки також належним чином врегульовано. Юридична особа, зацікавлена

в отриманні лісової ділянки в оренду, подає до районного виконавчого

комітету за місцем знаходження заяву встановленого змісту та необхідні

документи. Райвиконком впродовж п’яти робочих днів розглядає заяву і, за

відсутності підстав для відмови, готує проект рішення про надання ділянки в

оренду, далі скеровуючи його для погодження до Міністерства лісового

господарства. У десятиденний термін Міністерство розглядає проект рішення

і, за відсутності підстав для відмови, погоджує наданий проект або відмовляє

в його погодженні із зазначенням підстав для відмови. Матеріали

погодження повертаються до виконавчого органу, який протягом п’яти

робочих днів ухвалює рішення про надання ділянки в оренду. У прийнятому

виконкомом рішенні серед інших умов має бути зазначено перелік об’єктів,

дозволених для розміщення на ділянці. На підставі цього рішення у

десятиденний термін укладається відповідний договір оренди [144]. Крім

того, перелік підстав, коли умови договору можуть бути переглянуті, а дія

174

самого договору припинена, є достатньо великим порівняно з українським

законодавством. Зокрема, дія договору оренди припиняється у разі

системного (понад два рази протягом року) порушення орендарем лісового

законодавства та (або) законодавства про охорону навколишнього

природного середовища, вилучення земельної ділянки із земель лісового

фонду для цілей, не пов’язаних із цільовим призначенням цих земель [144].

Положення угоди про оренду можуть переглядатись у випадках змін

правил та режиму лісокористування, якісних показників ділянки лісового

фонду внаслідок пожеж, вітровалів, буреломів, пошкодження лісу

шкідниками та хворобами тощо. Доволі значне коло суб’єктів, від

Президента Республіки до голови лісгоспу, наділені правом обмеження чи

припинення права користування ділянкою лісового фонду. Зокрема,

рекреаційне лісокористування може бути обмежене чи припинене у випадках

невиконання орендарем умов договору оренди, порушення лісового

законодавства, невнесення орендної плати у передбачені законом терміни

[145]. На підставі рішення про обмеження (припинення) права користування

ділянкою лісового фонду орендареві скеровується відповідний припис, в

якому вказуються причини прийняття рішення та термін усунення недоліків.

За умови усунення обставин, через які було прийнято рішення про

обмеження чи припинення права користування ділянкою лісового фонду, це

право відновлюється в повному обсязі. Надання ділянок лісового фонду для

рекреаційного лісокористування може здійснюватися за результатами

лісових аукціонів, які проводяться юридичними особами, що ведуть лісове

господарство, спільно з районними виконавчими комітетами в порядку,

визначеному законодавством [145].

Наведений огляд дає підстави зробити висновок, що білоруське

лісове законодавство суворо регламентує рекреаційну діяльність,

накладаючи на орендарів значну кількість обов’язків та передбачаючи багато

заходів негативного впливу при порушенні ними договору та закону.

Безсумнівно, позитивним досвідом є також зрозуміле та чітке врегулювання

175

порядку надання лісів для рекреаційних потреб, коли участь у прийнятті

рішень беруть як громади, так і органи влади.

Нормативним підґрунтям, що врегульовує питання тимчасового

користування лісами, у Молдові є Лісовий кодекс [113] та Положення про

оренду лісового фонду для ведення мисливського господарства та / або

рекреаційних цілей [146]. Прикметно, що останнє має досить високий

ступінь деталізації правовідносин між орендарем та орендодавцем.

Наприклад, надання в оренду лісів у Молдові відбувається шляхом подання

зацікавленими особами заяви до центрального органу управління лісовим

господарством. Майже так само, як і в Україні, максимальний термін оренди

лісових земель становить 49 років. До заяви, крім схем розташування та

характеристики ділянки, зацікавлена особа додає план управління

користуванням ділянкою для заявлених цілей на період її оренди із

зазначенням основних заходів та обсягу фінансових вкладень, які планується

здійснити. При цьому власники баз відпочинку та соціально-оздоровчих

закладів, розташованих на землях лісового фонду, зобов’язані укладати

договори оренди зайнятих та прилеглих земель, де здійснюється рекреаційна

діяльність [146].

До обов’язків орендодавця входить у місячний термін з дати

набрання чинності договору оренди провести ревізію ділянки лісу та

передати її орендареві згідно з актом приймання-передачі. Крім того,

Положенням передбачено постійний контроль за станом виділеної ділянки у

формі щорічних перевірок. За результатами перевірок складається акт, що

має містити детальний опис способу ведення рекреаційного господарства та

ділянки, а також виявлених порушень. Цей акт передається

лісогосподарському підприємству, яке складає свій висновок і передає його

орендареві. Якщо останній не виконує договірних обов’язків, допускає

порушення порядку ведення господарства, центральний орган лісового

господарства застосовує до орендаря негативні заходи впливу: попередження

та розірвання договору [146].

176

Заходи рекреації на землях лісового фонду здійснюються на

спеціально відведених ділянках, обладнаних автостоянками, спортивними

майданчиками, туристичними маршрутами і стежками, малими

архітектурними формами та іншими некапітальними спорудами, зведеними

за згоди орендодавця. Згідно з Лісовим кодексом Молдови, зведення

орендарями капітальних споруд в лісах забороняється [113]. Господарська

діяльність у лісах з рекреаційними функціями спрямовується на організацію

території і створення стійких насаджень, що мають цінні естетичні та

санітарно-гігієнічні властивості. Усі види лісогосподарських рубок та

лісовідновлювальних робіт на ділянках, наданих в оренду, здійснюються

виключно орендодавцем. Вище згадане Положення містить окремі вказівки

щодо ведення лісового господарства та формування деревостанів на ділянках

лісу залежно від їхнього призначення в рекреації і зонального розподілу

(місця короткочасного відпочинку, облаштування території, створення

мережі доріг та стежок тощо) [146].

Лісовий кодекс Молдови приписує проводити в насадженнях, де

рекреаційний вплив сягає межі стійкості, заходи з локалізації місць

активного відпочинку шляхом оптимального розставлення лісопаркових

меблів та створення малих архітектурних форм [113]. Орендодавець

уповноважений здійснювати державний контроль за дотриманням орендарем

лісового законодавства, норм лісокористування та умов договору про оренду.

Для цього йому надається право вимагати від орендаря відомості та інші

матеріали про використання, охорону і захист лісової ділянки; вносити

пропозиції про перегляд умов договору або розривати договір у випадку

невиконання умов договору. Положення передбачає досить великий перелік

обов’язків орендарів, які отримали лісові землі під рекреацію:

а) забезпечувати згідно з умовами, встановленими та погодженими

з орендодавцем, доступ і безпеку населення на орендованих землях лісового

фонду;

177

б) надавати в установлений орендодавцем термін, але не пізніше

двох років з часу підписання акта приймання-передачі орендованої лісової

ділянки, проект ведення лісового господарства в рекреаційних цілях,

розроблений організаціями, компетентними в цій галузі;

в) виконувати роботи способами, що не спричиняють виникнення

ерозії ґрунтів, пошкодження і знищення деревостанів та окремих дерев,

підросту і підліску, іншої рослинності;

г) здійснювати користування методами, що забезпечують

збереження лісів, сприятливі умови для відтворення лікувальної,

продовольчої та технічної сировини, тваринного світу;

д) не допускати незаконних рубок та/або пошкоджень дерев та

кущів, а також інших порушень лісового законодавства;

е) утримувати в належному стані місця відпочинку, які найбільше

відвідуються;

ж) встановлювати в місцях відпочинку вказівники, плакати і стенди

з роз’ясненнями правил поведінки у лісах та інші засоби наочної екологічної

агітації;

з) дотримуватись правил протипожежної безпеки, проводити в

межах орендованої ділянки протипожежні заходи, а у випадку виникнення

пожежі – забезпечити оповіщення лісової служби та вжити необхідних

заходів для ліквідації пожежі;

и) виконувати за власний кошт лісовідновні роботи або

відшкодовувати вартість цих робіт, якщо з вини орендаря були пошкоджені

підріст та лісові насадження, відшкодовувати збитки, завдані орендодавцю;

к) надавати щорічно орендодавцю звіт про використання

орендованої ділянки [146].

У свою чергу, орендодавець зобов’язаний за плату надавати

орендареві технічну й методичну допомогу та послуги при виконанні

договірних умов. Укладений договір оренди лісової ділянки розривається у

таких випадках:

178

а) при порушенні орендарем умов, передбачених договором оренди,

або інших вимог лісового законодавства;

б) при виникненні безпосередньої загрози для життя та здоров’я

громадян, що проживають або працюють поблизу орендованої ділянки;

в) при відмові орендаря дозволяти здійснення лісових користувань

на певних ділянках орендованих земель;

г) при невиконанні орендарем правил пожежної безпеки в лісах;

д) при аваріях, стихійних лихах та за інших обставин, що мають

форс-мажорний характер;

е) при вилученні земель лісового фонду для державних та

суспільних потреб у порядку, встановленому чинним законодавством;

ж) при припиненні діяльності орендаря тощо [146].

Законодавець Латвії, виходячи, так само, як і вітчизняний, з

радянської адміністративно-командної системи, зумів за короткий термін

кардинально змінити ситуацію з управлінням природними ресурсами та

організувати ефективне лісокористування. Це дозволяє Латвії, невеликій за

площею молодій європейській державі, успішно конкурувати на світовому

ринку лісопродукції і постійно розвиватися. Якщо у структурі валового

внутрішнього продукту України лісова галузь займає сьогодні 0,5 відсотка,

то у Латвії – 24 відсотки. Рекреаційні послуги у Латвії надає державне

акціонерне товариство «Державні ліси Латвії». Товариство здійснює

господарське управління лісами, виконуючи головну функцію – збільшення

вартості державних лісів, при цьому не маючи на балансі власної техніки та

технічних працівників. Організація рекреаційних послуг і ведення

мисливського господарства здійснюється окремим структурним підрозділом

товариства, завданням якого є задоволення потреби широких кіл населення у

лісовому відпочинку [65].

Підсумовуючи наведене вище, можна зробити висновок, що

зарубіжний досвід запобігання правопорушенням у сфері довгострокового

тимчасового користування лісами характеризується комплексним підходом

179

до розв’язання цих проблем, а також широкою взаємодією громадськості,

тимчасових лісокористувачів та органів державної влади і місцевого

самоврядування. Важливе місце у практиці такої взаємодії також займає

високий рівень професійної підготовки працівників органів контролю за

дотриманням стандартів користування лісами, деталізація прав та обов’язків

тимчасових лісокористувачів, залучення населення до процесу

господарського управління лісовими ділянками. Проведене дослідження

підтверджує тезу про те, що чим краще регламентований порядок

лісокористування, тим більше прибутку приносить національне лісове

господарство.


1. У зв’язку з безумовною необхідністю правової охорони лісів

законодавство України містить широкий перелік підстав притягнення до

юридичної відповідальності під час тимчасового користування лісами.

Встановлено, що згідно з класифікацією видів юридичної відповідальності

такі правопорушення можна поділити на адміністративні, цивільні,

кримінальні та дисциплінарні.

2. Правопорушення, пов’язане з тимчасовим користуванням лісами,

запропоновано розуміти як протиправне винне соціально шкідливе діяння,

яке посягає на регламентований порядок тимчасового користування лісами,

за вчинення якого законодавством встановлено юридичну відповідальність.

3. Зазначено, що громіздкість, часті зміни і доповнення чинного

законодавства про ліси роблять складним застосування його на практиці. З

цим пов’язано чимало проблем і конфліктних ситуацій, що виникають між

органами влади і постійними лісокористувачами, з одного боку, та

тимчасовими лісокористувачами і громадськістю – з іншого, при розгляді

питання про притягнення до відповідальності довгострокових тимчасових

180

лісокористувачів за порушення кримінального, адміністративного,

цивільного законодавства.

4. Доведено, що найтиповішими зловживаннями з боку

довгострокових тимчасових лісокористувачів є перешкоджання вільному

доступу місцевих мешканців у ліси, зведення на взятих у тимчасове

користування лісових ділянках капітальних споруд, несанкціонована порубка

лісу тощо.

5. Вказано, що механізм ухвалення рішень та надання погоджень

при виділенні лісових ділянок залишається непрозорим і корумпованим, що

детермінує численні зловживання, пов’язані з тимчасовим користуванням

лісами, зокрема необґрунтовані відмови у виділенні лісових ділянок

зацікавленим особам.

6. Вказано, що поряд із обґрунтованою правовою позицією, не

менш важливе значення має і механізм досудової підготовки справ про

відшкодування шкоди, заподіяної порушеннями лісового законодавства.

Працівники державної лісової охорони, лісової охорони інших постійних

лісокористувачів, інспектори державної екологічної інспекції, спеціалісти

державних управлінь екології і природних ресурсів мають вміти вчасно та з

додержанням форми скласти акт про огляд місця правопорушення, однак

новий порядок збирання і закріплення доказів лісовою охороною з метою

притягнення порушника лісового законодавства досі не ухвалений

Держлісагентством.

7. На підставі вивчення досвіду Канади, США, РФ, Республіки

Білорусь, Молдови та Латвії аргументовано необхідність комплексного

підходу до запобігання правопорушенням у сфері довгострокового

тимчасового користування лісами, а також широкої взаємодії громадськості

тимчасових лісокористувачів та органів державної влади і місцевого

самоврядування.

8. Наголошено, що суттєвою потребою для України є підвищення

рівня професійної підготовки працівників органів контролю за дотриманням

181

стандартів користування лісами, подальша деталізація прав та обов’язків

тимчасових лісокористувачів, пошук нових способів залучення населення до

процесу господарського управління лісовими ділянками для запобігання

можливим конфліктам.

182

ВИСНОВКИ

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення і подано вирішення

наукового завдання, що полягає у розробці нових наукових положень про

правовий інститут довгострокового тимчасового користування лісами, його

особливості, а також вироблення науково обґрунтованих пропозицій щодо

вдосконалення механізму реалізації норм, що регулюють відносини

довгострокового тимчасового користування лісами. На підставі цього можна

зробити такі висновки.

1. Інститут довгострокового тимчасового користування лісами в

Україні сформувався під впливом успадкування радянської моделі

регулювання відносин користування лісами на основі правового режиму

користування природними ресурсами винятково державної форми власності.

Встановлено, що найбільш ґрунтовний внесок у наукове розв’язання проблем

права лісокористування зробили М. В. Храмов, О. С. Колбасов, О. І. Крассов.

Констатовано відсутність глибоких фахових наукових досліджень з питань

довгострокового тимчасового користування лісами в Україні.

2. Аналіз лісового законодавства України дозволив з’ясувати

значущі новели ЛК України 2006 року. Зокрема, у законодавстві було

сформовано принципово відмінну методику розмежування земельних та

лісових правовідносин, закріплено нові категорії лісового і земельного права,

відображено концептуально інший підхід у визначенні об’єкта права

тимчасового користування, розширено цілі, для яких може надаватись

природний об’єкт у довгострокове тимчасове користування, змінено

процедуру одержання права на довгострокове тимчасове користування

лісами. З урахуванням сучасної концепції розвитку екологічного права

запропоновано розуміти під сукупністю норм, що регулюють суспільні

відносини довгострокового тимчасового користування, простий інститут

лісового права України.

183

3. Встановлено змістові відмінності правової природи договору про

довгострокове тимчасове користування лісами від угод про оренду. По-

перше, відповідно до чинного законодавства, використання корисних

властивостей лісів на умовах довгострокового тимчасового користування

здійснюється на підставі договору довгострокового тимчасового

користування лісами. По-друге, сторонами такого договору є постійний та

тимчасовий лісокористувачі, а не орендар та орендодавець. По-третє, платою

за використання лісів державної та комунальної форми власності є рента, що

справляється відповідно до вимог ПК України, а не орендні платежі.

Дослідження регламентації механізму рентної плати за тимчасове

користування лісами дозволило констатувати прогалини правового

регулювання на підзаконному рівні. З огляду на комплексний характер

методики формування рентних ставок запропоновано передати відповідні

повноваження від обласних до сільських, селищних, міських рад.

4. З огляду на законодавчу прогалину у сфері регулювання

припинення довгострокового користування лісами в односторонньому

порядку ч. 2 ст. 78 ЛК України 2006 року запропоновано викласти у такій

редакції: «Припинення права використання лісових ресурсів здійснюється в

установленому порядку шляхом:







5. Встановлено, що в Україні існує значна кількість конфліктів,

пов’язаних з виділенням лісових ділянок для довгострокового тимчасового

користування лісами на місцях. Констатовано необхідність законодавчого

регулювання порядку ведення реєстру договорів довгострокового

тимчасового користування; визначення правового статусу комісій щодо

184

виділення лісових ділянок у довгострокове тимчасове користування;

запровадження конкурсу на укладення договору про довгострокове тичасове

користування лісовою ділянкою на аукціоні. Аргументовано зменшення

максимального терміну довгострокового тимчасового користування лісами і

запровадження обов’язкового попереднього подання тимчасовими

лісокористувачами планувальної та графічної інформації про об’єкти

будівництва при отриманні погоджень на розміщення тимчасових споруд та

будівель.

6. У структурі правової охорони лісів важливе місце посідає

інститут юридичної відповідальності за правопорушення, пов’язані з

тимчасовим користуванням лісами. Відповідно до загальної класифікації

видів юридичної відповідальності виокремлено адміністративні, цивільні,

кримінальні та дисциплінарні правопорушення. Правопорушення, пов’язане з

тимчасовим користуванням лісами, запропоновано розуміти як протиправне

винне соціально шкідливе діяння, яке посягає на регламентований порядок

тимчасового користування лісами, за вчинення якого законодавством

встановлено юридичну відповідальність.

7. Констатовано, що найтиповішими зловживаннями з боку

довгострокових тимчасових лісокористувачів є перешкоджання вільному

доступу місцевих мешканців у ліси, зведення на взятих у тимчасове

користування лісових ділянках капітальних споруд, несанкціонована порубка

лісу тощо. Підтверджено тезу про те, що механізм ухвалення рішень та

надання погоджень при виділенні лісових ділянок залишається непрозорим і

корумпованим, що детермінує численні зловживання, пов’язані з тимчасовим

користуванням лісами, зокрема необґрунтовані відмови у виділенні лісових

ділянок зацікавленим особам.

8. На підставі вивчення досвіду Канади, США, РФ, Республіки

Білорусь, Молдови та Латвії зроблено висновки про необхідність

комплексного підходу до запобігання правопорушенням у сфері

довгострокового тимчасового користування лісами, а також широкої

185

взаємодії громадськості, тимчасових лісокористувачів та органів державної

влади і місцевого самоврядування. Обґрунтовано невідкладність підвищення

рівня професійної підготовки працівників органів контролю за дотриманням

стандартів користування лісами, подальшої деталізації прав та обов’язків

тимчасових лісокористувачів, пошуку нових способів залучення населення

до процесу господарського управління лісовими ділянками для запобігання

можливим конфліктам.

186

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. 16 гектарів лісу віддали фірмам для «вивчення польотів комарів

та комах» [Електронний ресурс] // Українська правда. – Режим доступу:

http://www.pravda.com.ua/news/2010/05/13/5037517/ (дата звернення

20.06.2015). – Заголовок з екрана.

2. 20-летний студент арендовал пляжи Коблево за 9 тысяч гривен

[Электронный ресурс] // E-NEWS. – Режим доступа: http://e-

news.com.ua/show/175169.html (дата обращения 20.06.2015). – Заглавие с

экрана.

3. Аксененок Г. А. Земельные правоотношения в СССР / Г. А. Аксе-

ненок. – М. : Госюриздат, 1958. – 424 с.

4. Алексеев С. С. Право: азбука, теория, философия. Опыт

комплексного исследования / С. С. Алексеев. – М. : НОРМА-ИНФА, 1998. –

709 с.

5. Алексеев С. С. Проблемы теории права: Основные вопросы

общей теории социалистического права : курс лекций / С. С. Алексеев ; науч.

ред. Р. К. Русинов ; отв. за вып. В. М. Семенов. – Свердловск : Изд-во

Свердл. юрид. ин-та, 1972. – Т. 1. – 399 с.

6. Аналіз правової регламентації довгострокового тимчасового

користування лісами: забезпечення прав громадян на користування лісовими

ресурсами, корупційні ризики та попередження порушень лісового

законодавства [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://www.fleg.org.ua/fileadmin/user_upload/ufs/04.%20Program%20Information

/4.02%20Program%20Components/4.02.02%20Legislation/4.02.02.Analysis_Stor

chous_UKR.pdf

7. Аналіз правової регламентації довгострокового тимчасового

користування лісами: забезпечення прав громадян на користування лісовими

ресурсами, корупційні ризики та попередження порушень лісового

законодавства [Електронний ресурс] // Регіональна екологічна програма

187

FLEG (Forest Law Enforcement and Governance) – «Удосконалення систем

правозастосування й управління в лісовому секторі». – Режим доступу:

http://www.fleg.org.ua/fileadmin/user_upload/ufs/04.%20Program%20Information

/4.02%20Program%20Components/4.02.02%20Legislation/4.02.02.Analysis_Stor

chous_UKR.pdf. – Заголовок з екрана.

8. Афанасьєв О.Є. Історичні типи природокористування як наукова

географічна категорія // Географія та туризм : зб. наук. праць. – 2012. –

Вип.17. – С. 186–196.

9. Бальковський В. В. Формування та перспективи стабілізації

лісокористування в західному економічному районі України

/ В. В. Бальковський, Г. А. Лисак // Наукові записки Тернопільського

національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка. Біологія. – 2011. –

Вип. 1(46). – С. 53–58.

10. Басай В. Д. Відшкодування шкоди, заподіяної екологічними

правопорушеннями : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.06 / Басай

Віктор Давидович ; Львівський держ. ун-т ім. І. Франка. – Львів, 1996. – 21 с.

11. Басай О. В. Правовий режим рослинного світу України : автореф.

дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.06 / Басай Олександр Вікторович ;

Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. – Х., 2009. –

16 с.

12. Беляневич О. А. Теоретичні проблеми господарського

договірного права : автореф. дис. … д-ра юрид. наук / О. А. Беляневич ; КНУ

імені Т. Шевченка. – К., 2006. – 30 с.

13. Березовская Э. Б. Правовой режим лесов : автореф. дис. … канд.

юрид. наук / Э. Б. Березовская. – Л., 1951. – 18 с.

14. Бессо П. Развитие партнерских отношений для устойчивого

управления лесными ландшафтами: опыт модельных лесов / П. Бессо,

Б. Боннелл, К. Муни // Устойчивое лесопользование. – 2008. – № 2 (18). –

C. 17–24.

188

15. Бисага Ю. М. Муніципальне право України / Ю. М. Бисага,

О. Я. Рогач, А. В. Бачинська. – Ужгород : Ліра, 2008. – 440 с.

16. Блошенко Е. Є. Становлення та розвиток законодавства у сфері

використання рослинного світу / Е. Є. Блошенко // Проблеми законності. –

2014. – Вип. 126. – С. 107–115.

17. Боголюбов С. А. Экологическое (природоресурсное) право :

учебник для юридических вузов / С. А. Боголюбов. – М. : Юридическая

фирма «Контракт» ; Волтерс Клувер, 2010. – 528 с.

18. Бойко І. Д. До питання рекреаційного використання лісових

територій / І. Д. Бойко, Л. А. Савранчук // Materialy V Miedjynarodowej

naukowi-praktycznej konferencji «Kluczowe aspekty navkowej dzialalnosci –

2010» Volume 15. Ekologia. Geografia I geologia. – Przemys l: Nauka i Studia,

2010. – 64 c.

19. Бринчук М. М. Экологическое право : учебник / М. М. Бринчук. –

2-е изд., перераб. и доп. – М. : Юристъ, 2005. – 670 с.

20. Бровдій А. М. Господарсько-правове забезпечення діяльності

державних підприємств лісового сектора економіки України : автореф. дис. ...

канд. юрид. наук : 12.00.04 / Бровдій Алла Михайлівна ; Нац. юрид. ун-т ім.

Ярослава Мудрого. – Х., 2015. – 20 с.

21. Було ваше – стало наше: порушення у сфері реалізації та захисту

права на ліс. За результатами громадського дослідження / Андрій Малетин,

Тетяна Яцків, Ярослав Васютин, Леонід Тарасенко. – Івано-Франківськ, 2012.

– 140 с.

22. Быковский В. К. Правовое регулирование использования лесов на

землях лесного фонда : дис. канд. юрид. наук : 12.00.06 / Быковский Вадим

Кириллович. – М., 2008. – 245 с.

23. Бюджетний кодекс України : Закон України від 08.07.2010 р. за

№ 2456-VI // Відомості Верховної Ради України. – 2010. – № 50–51. – Ст. 572.

24. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і

голов. ред. В. Т. Бусел. – К. ; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2004. – 1440 с.

http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?Z21ID=&I21DBN=EC&P21DBN=EC&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=fullwebr&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=A=&S21COLORTERMS=1&S21STR=%D0%91%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B4%D1%96%D0%B9%20%D0%90$

189

25. Верховна Рада України: офіційний веб-портал. Проект Закону

про внесення змін до Податкового кодексу України (щодо посилення

фінансової самодостатності територіальних громад) від 30.01.2015 р. за

№ 1899 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/

pls/zweb2 /webproc4_2?id=&pf3516=1899&skl=9

26. Відомості Верховної Ради України від 27.04.2012 р. – 2012. –

№ 17

27. Водний кодекс України : Закон України від 06.06.1995 р. за

№ 213/95-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 24. – Ст. 189.

28. Галишин Э. У. Особенности аренды лесных участков : дис. ...

канд. юрид. наук : 12.00.06 / Эдуард Уралович Галишин. – М., 2008 – 189 c.

29. Геталова М. А. Договорные отношения в области охраны

окружающей среды : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.06 / Марина

Александровна Геталова. – М., 2002 – 177 c.

30. Гетьман А. П. Концепція розвитку екологічного права та

законодавства як передумова забезпечення національної екологічної

політики / А. П. Гетьман // Вісник Південного регіонального центру

Національної академії правових наук України. – 2014. – № 1. – С. 107–114.

31. Глотова О. В. Нова редакція Лісового кодексу та поновлення

лісового законодавства України [Електронний ресурс] / О. В. Глотова //

Актуальні проблеми держави і права. – 2008. – Вип. 37. – С. 178–184.

32. Глотова О. В. Особливості юридичної відповідальністі за

порушення законодавства про охорону лісів / О. В. Глотова // Актуальні

проблеми держави і права. – Вип. 26. – 2005. – С. 232–237.

33. Господарський кодекс України : Закон України від 16.01.2003 р.

за № 436-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 18–22. –

Ст. 144.

34. Громадськість вимагає змін Лісового кодексу [Електронний

ресурс] : // Друзі лісу. – Режим доступу: http://pryroda.in.ua/lis/hromadskist-

vymahaye-zmin-lisovoho-kodeksu/. – Заголовок з екрана.

190

35. Гуревський В. К. Співвідношення понять лісу та земель лісового

фонду України / В. К. Гуревський // Причорноморський екологічний

бюлетень. – 2004. – № 1. – С. 105–106.

36. Гурьева Л. А. Лесное законодательство : учебное пособие /

Л. А. Гурьева ; Сыкт. лесн. ин-т. – Сыктывкар : СЛИ, 2013. – 84 с.

37. Давиденко О. І. Нормативно-правове регулювання використання

лісових ресурсів та його особливості [Електронний ресурс] / О. І. Давиденко.

– Режим доступу : http://old.minjust.gov.ua/9903

38. Демина С. А. Правовые формы заповедной охраны природы в

СССР : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.06 / С. А. Демина. – М., 1980. – 171 с.

39. Держкомлісгосп ініціюватиме призупинення передачі лісів в

оренду [Електронний ресурс] // Укрінформ. – Режим доступу:

http://www.ukrinform.ua/ukr/order/?id=846396 (дата звернення 20.06.2015). –

Заголовок з екрана.

40. Деякі питання розпорядження земельними лісовими ділянками :

Розпорядження Кабінету Міністрів України від 10 квітня 2008 р. за № 610-р

// Офіційний вісник України. – 2008. – № 31. – Ст. 1001.

41. Діденко Т. І. Закон України «Про охорону навколишнього

природного середовища» 1991 року як важлива віха в розвитку вітчизняного

екологічного законодавства / Т. І. Діденко // Ученые записки Таврического

национального университета. Юридические науки. – 2007. – Т. 20 (59), № 1. –

С. 181–188.

42. Довирубувались… Війна за ліси Миколаївщини [Електронний

ресурс] // Громадське телебачення. – Режим доступу:

http://www.hromadske.tv/politics/dovirubalis----viina-za-lisi-mikolayivshchini/

(дата звернення 20.06.2015). – Заголовок з екрана.

43. Договір як універсальна правова конструкція : монографія /

А. П. Гетьман, В. І. Борисова, О. П. Євсєєв та ін. ; за ред. А. П. Гетьмана,

В. І. Борисової. – X. : Право, 2012. – 432 с.

191

44. Договор об образовании Союза Советских Социалистических

Республик : Постановления первого съезда Советов Союза Советских

Социалистических Республик // Изд. ЦИК СССР. – М., 1923.

45. Домик в лесу, каким его видит Митволь [Электронный ресурс] //

Интернет-ресурс «Горячая линия недвижимости». – Режим доступа:

http://reline.ru/cgi-bin/event.pl?=11090 (дата обращения 20.07.2015). –

Заголовок с экрана.

46. Екоінспекція виявила порушення на території Золочівського

лісгоспу [Електронний ресурс] // Український лісовод. – Режим доступу:

http://www.lesovod.org.ua/?q=node/5122 (дата звернення 20.06.2015). –


47. Екологічна етика : навч. посіб. ; за заг. ред О. М. Шуміла /

Борейко В. Є., Шуміло О. М., Шеховцов В. В., Шуміло О. О. – Х. : Право,

2015. – 304 с.

48. Екологічне право України : підруч. для студ. юрид. спец. вищ.

навч. закл. / за ред. А. П. Гетьмана та М. В. Шульги. – Х. : Право, 2009. –

328 с.

49. Екологічне право України. Академічний курс : підручник / за заг.

ред. Ю. С. Шемшученка. – К. : ТОВ «Видавництво ”Юридична думка”»,

2008. – 720 с.

50. Експертний висновок Державного агентства лісових ресурсів на

звернення Всеукраїнської громадської організації «Національний

екологічний центр України» стосовно тимчасового користування лісами від

14.11.2011 р. за № 02-20/6563-11 [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://bei-forest.blogspot.com/

51. Єгорова Т. П. Державне управління лісовою галуззю в Україні і

Російській Федерації: порівняльний аналіз / Т. П. Єгорова // Вісник

Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава

Мудрого». Серія. Економічна теорія та право : зб. наук. пр. / Нац. ун-т

192

«Юрид. акад. України ім. Я. Мудрого». – Х. : Право. – 2013. – № 1 (12). –

С. 250–260.

52. Жагорнікова Т. Неустойка як форма відповідальності за

порушення грошового зобов’язання / Т. Жагорнікова // Підприємництво,

госп-во і право : наук.-практ. госп.-прав. журн. – 2014. – № 2. – С. 21–25.

53. Завгородня В. М. Майнова відповідальність за порушення

лісового законодавства : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.06 /

Завгородня Владислава Миколаївна ; Ін-т держави і права ім. В. М. Ко-

рецького НАН України. – К., 2004. – 21 с.

54. Завгородня В. М. Проблеми формування юридичної конструкції

права власності на ліси в Україні / В. М. Завгородня // Правовий вісник

Української академії банківської справи. – 2008. – № 1. – С. 69–73.

55. Заверюха М. Правове регулювання основних видів спеціального

використання лісових ресурсів в Україні / М. Заверюха // Evropsky politicky a

pravni diskurz. – 2015. – № 1. – С. 339–346.

56. Загальна теорія держави і права : підручник для студентів

юридичних вищих навчальних закладів / М. В. Цвік, О. В. Петришин,

Л. В. Авраменко та ін. ; за ред. д-ра юрид. наук, проф., акад. АПрН України

М. В. Цвіка, д-ра юрид. наук, проф., акад. АПрН України О. В. Петришина. –

Х. : Право, 2009. – 584 с.

57. Зайков Ф. А. Правовой режим лесов особого значения по

действующему законодательству : автореф. дис. … канд. юрид. наук

/ Ф. А. Зайков. – М. : Изд-во МГУ, 1956. – 18 с.

58. Закон про ліси в Українській Народній Республіці [Листівка] :

«Постанова Ради Міністрів ...» / Рада Народних Міністрів. – [Б. м.], 1919, січ.,

10. – 2 арк.

59. Законов В. А. Лес как благо и символ : автореф. дис. д-ра филос.

наук / В. А. Законов. –Тюмень : Изд-во ТГУ, 2001. – 50 с.

60. Законодательство о лесах / А. М. Каверин [и др.]. – М. :

Юридическая литература, 1978. – 111 с.

193

61. Звернення щодо незаконних дій в прибережній захисній смузі

вздовж Чорного моря в курортній зоні с. Коблеве (Миколаївська область)

[Электронный ресурс] // Николаевская областная Интернет-газета. – Режим

доступа: http://novosti-n.mk.ua/analitic/read/?id=397 (дата обращения

20.06.2015). – Заголовок с экрана.

62. Земельний кодекс України : Закон України від 25.10.2001 р. за

№ 2768-ІІІ // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 3–4. – Ст. 27.

63. Зібцев С. Інноваційні технології в охороні лісів від пожеж /

С. Зібцев // Лісовий і мисливський журнал. – 2014. – № 4. – С. 16–18.

64. Инструкция о порядке привлечения к ответственности за

нарушение лесного законодательства [Электронный ресурс] : Постановление

Государственного комитета СССР по лесному хозяйству от 22.04.1986 г. № 1

// Консультант-плюс. – Режим доступа: http://base.consultant.ru/cons/cgi

/online.cgi?req=doc;base=LAW;n=17510 (дата обращения 20.06.2015). –


65. Интенсивное лесопользование в Латвии: эффект очевиден

[Электронный ресурс] // Интернет-ресурс «Серебряная тайга». – Режим

доступа: http://www.silvertaiga.ru/news/344/ (дата обращения: 20.07.2015). –


66. Информация о законодательстве зарубежных стран: Лесное

законодательство европейских социалистических стран. Обзор /

Н. Г. Катанян, Э. К. Короткова, М. Е. Петросян, Г. Н. Полянская и др. ; отв.

ред. Г. Н. Полянская. – М. : Изд-во ВНИИСЗ, 1967. – Вып. 30. – 96 c.

67. Исмаилова Э. Ю. Практикум по курсу «Экологическое право» :

учебное пособие / Э. И. Исмаилова. – М. : НОУ Институт Актуального

Образования «ЮрИнфоР-МГУ», 2008. – 198 с.

68. Исупов Д. Н. Правовой режим лесов СССР / Д. Н. Исупов. –

Свердловск : Изд-во Свердл. юрид. ин-та, 1960. – 313 с.

69. Іванков Р. Ш. Оптимізація екологічного управління як чинник

підвищення ефективності вирішення питань охорони довкілля / Р. Ш. Іванков

194

// Інвестиції: практика та досвід : науково-практичний журнал. – 2012. –

№ 10. – С. 9–18.

70. Історія держави і права України : підручник для юридичних

вищих навчальних закладів і факультетів. Ч. 2 / за ред. А. Й. Рогожина. – К. :

Ін Юре.– 1996. – 448 с.

71. Калаур І. Р. Строк користування майном як істотна умова

договору найму (оренди) / І. Р. Калаур // Актуальні проблеми вдосконалення

чинного законодавства України. – 2009. – Вип. 21. – С. 109–113.

72. Каракаш І. І. Право власності та користування на землях

лісогосподарського призначення. / І. І. Каракаш // Наукові праці

Національного університету «Одеська юридична академія» : зб. наук. пр. /

редкол.: С. В. Ківалов (голов. ред.), В. М. Дрьомін (заст. голов. ред.),

Ю. П. Аленін [та ін.] ; відп. за вип. В. М. Дрьомін ; МОНмолодьспорт

України, НУ «ОЮА». – Одеса : Юрид. л-ра, 2012. – Т. 12. – С. 214–226.

73. Карнаух Б. П. Вина як умова цивільно-правової відповідальності :

автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.03 / Карнаух Богдан Петрович ; НУ

ЮАУ. – Х., 2014. – 21 с.

74. Кичилюк Т. С. Ліс як об’єкт правової охорони / Т. С. Кичилюк

// Науковий вісник Національного університету біоресурсів і

природокористування України. Серія Право. – 2010. – Вип. 156. – С. 189–195.

75. Кіндюк Б. В. Лісове законодавство України: історико-правове

дослідження (1917–2011 рр.) : дис. д-ра юрид. наук : 12.00.01 / Б. В. Кіндюк. –

Маріуполь, 2012. – 434 с.

76. Кіндюк Б. В. Радянське законодавство про колгоспні ліси

[Електронний ресурс] / Б. В. Кіндюк // Актуальні проблеми держави і права .

– 2011. – Вип. 58. – С. 154–162.

77. Клунний Г. В боротьбі за селянство. Земельне законодавство

контрреволюційних урядів за час революції в Україні / Г. Клунний. – Х. :

Радянський Селянин, 1926. – 180 с.

195

78. Кобецька Н. Р. Види та характеристика природноресурсових

договорів за законодавством України / Н. Р. Кобецька // Актуальні проблеми

вдосконалення чинного законодавства України : збірник наукових статей.–

Івано-Франківськ, 2010. – Вип. ХХІІІ. – С. 164–171.

79. Кобецька Н. Р. Договірне регулювання довгострокового

тимчасового користування лісами / Н. Р. Кобецька // Порівняльно-аналітичне

право. – 2015. – № 1. – С. 142–145.

80. Кобецька Н. Р. Договори на використання природних ресурсів

/ Н. Р. Кобецька // Розробка механізму правового регулювання договірних

відносин у підприємницькій діяльності / за заг. ред. В. В. Луць. – К. : НДІ

приватного права і підприємництва АПН України, 2009. – С. 259–274.

81. Кобецька Н. Р. Договори у відносинах користування

мисливськими угіддями / Н. Р. Кобецька // Право і суспільство. – 2014. –

№ 1.2. – С. 103–106.

82. Кобецька Н. Р. Дозволи й договори в механізмі правового

регулювання природокористування / Н. Р. Кобецька // Актуальні проблеми

держави і права : зб. наук. праць. – 2014. – Вип. 71. – С. 242–247.

83. Кобецька Н. Р. Особливості прав на природні ресурси /

Н. Р. Кобецька // Актуальні проблеми вдосконалення чинного законодавства

України : зб. наукових статей. – Івано-Франківськ, 2011. – Вип. 26. – С. 194–

202.

84. Кобецька Н. Р. Особливості та правова природа договорів на

використання природних ресурсів / Н. Р. Кобецька // Університетські наукові

записки / Хмельницький університет управління та права. – 2010. – № 1. –

С. 90–94.

85. Ковальчук Т. Право постійного і тимчасового користування

лісами: юридичні ознаки та особливості змісту / Т. Ковальчук // Право

України. – 2011. – № 2. – С. 148–155.

196

86. Ковтун О. М. Система природно-заповідного законодавства

України / О. М. Ковтун // Вісник Академії адвокатури України. – 2009. – № 2.

– С. 43–49.

87. Кодекс законів про працю : Закон УРСР від 10.12.1971 р. за

№ 322-VIII // Відомості Верховної Ради. – 1971. – № 50 – Ст. 375.

88. Кодекс України про адміністративні правопорушення : Закон

УРСР від 07.12.1984 р. за № 8073-Х // Відомості Верховної Ради. – 1984. –

№ 51 – Ст. 1122.

89. Колданов В. Я. Очерки истории советского лесного хозяйства /

В. Я. Колданов. – М. : Экология, 1992. – 256 с.

90. Кому не дає спати «слава» Лозинського, або Хто збирається

досліджувати польоти комарів у лісах під Каневом [Електронний ресурс] //

Друзі лісу. – Режим доступу: http://pryroda.in.ua/lis/komu-ne-daye-spaty-slava-

lozynskogo/#more-59 (дата звернення 20.06.2015). – Заголовок з екрана.

91. Конокотин Д. Н. Правовые проблемы рационального

использования и охраны земель лесного фонда Российской Федерации : дис.

... канд. юрид. наук : 12.00.06 / Дмитрий Николаевич Конокотин. – М., 2006. –

193 с.

92. Конституція України : Закон України від 28.06.1996 р. за

№ 254к/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.

93. Корнацкий А. В Николаевской области происходит массовое

нарушение земельного законодательства [Электронный ресурс] / Аркадий

Корнацкий // ПреступностиНЕТ. – Режим доступа:

http://www.pn.mk.ua/articles/3438.html (дата обращения 20.06.2015). –


94. Костицький В. В. Екологічне право України : підручник /

В. В. Костицький. – Дрогобич : Коло, 2012. – 360 с.

95. Костицький В. В. Лісове право України / В. В. Костицький. – К. :

ЗАТ «НІЧЛАВА», 1999. – 164 с.

197

96. Кравченко О. Б. Административно-процессуальные регистра-

ционные правоотношения: понятие, виды, классификация / О. Б. Кравченко

// Вестник Южно-Уральского государственного университета. – 2006. –

№ 13 (68). – С. 273–281.

97. Краснов Н. И. Актуальные проблемы земельного, горного,

водного, лесного законодательства / Н. И. Краснов // Вопросы теории

советского земельного права и методики преподавания аграрно-правовых

дисциплин. – М., 1976. – С. 5– 29.

98. Краснов Н. И. Новое советское лесное законодательство /

Н. И. Краснов // Советское государство и право. – 1978. – № 7. – С. 40–44.

99. Краснов Н. И. Общесоюзный закон о лесах / Н. И. Краснов,

А. М. Каверин // Соц. законность. – 1977. – № 10. – С. 22–26.

100. Краснова М. В. Договори в екологічному праві України : навч.

посіб. / М. В. Краснова. – К. : Алерта, – 2012. – 216 с.

101. Крассов О. И. Право лесопользования в СССР / О. И. Крассов. –

М. : Наука, 1990. – 238 с.

102. Крассов О. И. Право лесохозяйственного землепользования /

О. И. Крассов // Советское государство и право. – 1980. – № 7. – С. 327–352.

103. Крассов О. И. Правовой режим земель государственного лесного

фонда / О. И. Крассов. – М. : Наука, 1985. – 222 с.

104. Крассов О. И. Право собственности на леса / О. И. Крассов //

Экологическое право. – 2006. – № 2. – С. 12–15.

105. Кримінальний кодекс України : Закон України від 05.04.2001 р. за

№ 2341-ІІІ // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 25–26. – Ст. 131.

106. Кримінальний кодекс України. Науково-практичний коментар : у

2 т. / за заг. ред. В. Я. Тація, В. П. Пшонки, В. І. Борисова, В. І. Тютюгіна. –

5-те вид., допов. – Х. : Право, 2013. – Т. 2 : Особлива частина / Ю. В. Баулін,

В. І. Борисов, В. І. Тютюгін та ін. – 2013. – 1040 с.

198

107. Кримінальний процесуальний кодекс України : Закон України від

13.04.2012 р. за № 4651-VI // Відомості Верховної Ради України. – 2013. –

№ 9–13. – Ст. 88.

108. Куликова О. В. Правовые вопросы рационального использования

и охраны лесов : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.06 / Ольга Валентиновна

Куликова. – Саратов, 2000. – 190 c.

109. Кулинич П. Право постійного землекористування: для кого воно

постійне / П. Кулинич // Юридичний журнал. – 2005. – № 5. – С. 48–53.

110. Леньо Р. В. Перспективні напрями впровадження зарубіжного

досвіду в систему управління лісовим господарством України / Р. В. Леньо //

Державне управління: теорія та практика. – 2012. – № 2. – С. 11–20.

111. Лесная энциклопедия : в 2-х т., т. 2 / гл. ред. Воробьев Г. И. ; ред.

кол.: Анучин Н. А., Атрохин В. Г., Виноградов В. Н. и др. – М. : Сов.

энциклопедия, 1986. – 631 с.

112. Лесное законодательство зарубежных стран / П. В. Васильев,

И. С. Власов, М. В. Герасимов, Н. Г. Катанян и др. ; под общ. ред.:

П. В. Васильев, Г. Н. Полянская. – М. : Юрид. лит., 1973. – 487 c.

113. Лесной кодекс : Закон Республики Молдова от 21.06.1996 г. за

№ 887 // Monitorul Oficial. – 1997. – № 4–5. – Ст. 36.

114. Лесной кодекс Республики Беларусь : Закон Республики Беларусь

от 04.07.2000 г. за № 420-З // Ведамасці Нацыянальнага сходу Рэспублікі

Беларусь. – 2000. – № 23. – Ст. 319.

115. Лесной кодекс Российской Федерации : Закон Российской

Федерации от 29.01.1997 г. за № 22-ФЗ // Российская газета. – 1997. – № 23. –

Ст. 51.

116. Лесной кодекс Российской Федерации : Закон Российской

Федерации от 04.12.2006 г. за № 200-ФЗ // Российская газета. – 2006. –

№ 277. – Ст. 52.

199

117. Лесной кодекс Украинской ССР 13.12.1979 г. : утвержден

Верховным Советом Украинской ССР от 1.04.1980 г. // Ведомости

Верховного Совета Украинской ССР. – 1979. – № 52. – Ст. 673.

118. Липинский Д. Виновность деяния – общий принцип юридической

ответственности / Д. Липинский // Законность. – 2015. – № 4. – С. 37–41.

119. Ліси на березі Дніпра передавали на 49 років за 37 грн на рік

[Електронний ресурс] // Gazeta.ua. – Режим доступу:

http://gazeta.ua/index.php?id=341869 (дата звернення 20.06.2015). – Заголовок

з екрана.

120. Лісовий кодекс України – в редакції Закону України від

08.02.2006 р. за № 3404-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2006. –

№ 21. – Ст. 170.

121. Лісовий кодекс України : Закон України від 21.01.1994 р. за

№ 3852-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 17. – Ст. 99.

122. Лісовий кодекс УРСР від 13.12.1979 р. – К. : Урожай, 1981. – 59 с.

123. Лозо В. И. Основные этапы развития лесного законодательства

УССР : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.01 / В. И. Лозо. – Х., 1983. – 237 с.

124. Матчук С. В. Місце лісових ресурсів в системі природо-

ресурсного комплексу україни / С. В. Матчук // Науковий вісник

Міжнародного гуманітарного університету. – 2014. – 9-1. – С. 161–163.

125. Мельник П. В. Проблеми правової охорони лісів Карпатського

регіону України / П. В. Мельник. – Івано-Франківськ : Плай, 2003. – 158 с.

126. Мельник С. О. Реформування системи прав власності як

передумова ефективного управління лісокористуванням в Україні /

С. О. Мельник, О. Ю. Галкін // Вісник Сумського державного університету.

Сер. Економіка. – 2006. – № 7(91). – С. 99–104.

127. Мельникова Ю. В. Правовое регулирование сделок с лесными

участками : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.06 / Юлия Владимировна

Мельникова. – М., 2009. – 196 c.

200

128. Мендик Л. В. Адміністративна відповідальність за порушення

Лісового законодавства України / Л. В. Мендик // Європейські перспективи. –

2012. – № 2. – С. 103–109.

129. Мендик Л. В. Відповідальність за порушення лісового

законодавства : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.06 / Мендик

Людмила Володимирівна ; Нац. ун-т біорес. і природокор. України. – К.,

2009. – 20 с.

130. Миколаївський губернатор віддав Чорноморське узбережжя

нікому не відомій фірмі на 49 років [Електронний ресурс] //

ПреступностиНЕТ. – Режим доступу: https://news.pn/ua/politics/3084 (дата

звернення 20.06.2015). – Заголовок з екрана.

131. Миронова Л. А. Гражданско-правовые договоры в сфере

природопользования : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.03 / Лариса

Александровна Миронова. – Казань, 2004. – 207 c.

132. Мікулін Д. М. Розвиток лісового права на українських землях у

XIX столітті [Електронний ресурс] / Д. М. Мікулін // Теорія і практика

правознавства. – 2015. − Вип. 1 (7). − Режим доступу: http://tlaw.nlu.edu.ua/

wp-content/uploads/2015/07/%D0%9C%D1%96%D0%BA%D1%83%D0%

BB%D1 %96%D0%BD-%D1%81%D1%82.pdf – Заголовок з екрана.

133. Міністерство аграрної політики та продовольства України. План

діяльності Міністерства аграрної політики та продовольства України з

підготовки проектів регуляторних актів на 2015 рік [Електронний ресурс]. –

Режим доступу : http://minagro.gov.ua/node/15374

134. Мірошниченко А. М. Розмежування складових та

приналежностей земельної ділянки / А. М. Мірошниченко // Земельне право

України: теорія і практика. – 2007. – № 1. – С. 25–31.

135. Моисеев Н. А. О новом лесном кодексе РФ / Н. А. Моисеев,

Н. А. Бурдин // Лесное хозяйство. – 2004. – № 3. – С. 24–32.

201

136. Музиченко П. П. Історія держави і права України : навч. посіб.

/ П. П. Музиченко. – 5-те вид., випр. і допов. – К. : Т-во «Знання», КОО, 2006.

– 437 с.

137. Науково-практичний коментар Закону України «Про охорону

навколишнього природного середовища» : станом на 09.02.2006 р. / заг. ред.

О. М. Шуміло. – Х. : Фактор, 2006. – 592 с.

138. Науково-практичний коментар Лісового кодексу України /

Г. І. Балюк, А. П. Гетьман [та ін.] ; за ред. Г. І. Балюк. – К. : Юрінком Інтер,

2009. – 368 с.

139. Непийвода В. П. Правове регулювання суспільних відносин

щодо лісів у контексті сталого розвитку : автореф. дис... канд. юрид. наук :

12.00.06 / Василь Петрович Непийвода ; НАН України. Ін-т держави і права

ім. В. М. Корецького. – К., 2006. – 20 с.

140. О внесении изменений в Лесной кодекс Российской Федерации :

Закон Российской Федерации от 22.07.2008 г. № 143-ФЗ // Российская газета.

– 2008. – № 4717. – Ст. 23.

141. О запрещении сделок с недвижимостью : Декрет СНК РСФСР от

14.12.1917 г. // СУ РСФСР. – 1917. – № 10. – Ст. 154.

142. О земле : Декрет СНК РСФСР от 26 (27) октября 1917 г. // СУ

РСФСР. – 1917. – № 1. – Ст. 3.

143. О лесах : Декрет ВЦИК от 27 (28) мая 1918 г. // СУ РСФСР. –

1918. – № 42. – Ст. 522.

144. Об установлении типовой формы договора аренды участка

лесного фонда для осуществления лесопользования : Постановление

Министерства лесного хозяйства Республики Беларусь от 22.10.2009 г. за

№ 30 // Национальный реестр правовых актов Республики Беларусь. – 2009. –

№ 30. – Ст. 55.

145. Об утверждении Положения о порядке предоставления участков

лесного фонда юридическим лицам в аренду и (или) пользование для

осуществления лесопользования : Указ Президента Республики Беларусь от

http://irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis64r_81/cgiirbis_64.exe?Z21ID=&I21DBN=ARD&P21DBN=ARD&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=fullwebr&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=A=&S21COLORTERMS=1&S21STR=%D0%9D%D0%B5%D0%BF%D0%B8%D0%B9%D0%B2%D0%BE%D0%B4%D0%B0%20%D0%92.%D0%9F.$

202

09.09.2009 г. за № 444 // Национальный реестр правовых актов Республики

Беларусь. – 2009. – № 223. – Ст. 96.

146. Об утверждении Положения об аренде лесного фонда для

ведения охотничьего хозяйства и/или рекреационных целей : Постановление

Правительства Республики Молдова от 20.02.2008 г. за № 187 // Monitorul

Oficial. – 2008. – № 42–44. – Ст. 254.

147. Об утверждении правил использования лесов для осуществления

рекреационной деятельности : Приказ Министерства природных ресурсов

Российской Федерации от 24.04.2007 г. за № 108 // Российская газета. – 2007.

– № 289. – Cт. 82.

148. Огородник М. М. Аналіз видів лісокористування у державних

лісогосподарських підприємствах України / М. М. Огородник, О. В. Юречко

// Науковий вісник НЛТУ України. – 2007. – Вип. 17.8. – С. 14–20.

149. Основи лісового законодавства СРСР і союзних республік від

17.06.1977 р. // Звід законів СРСР. – Т. 4. – С. 337–359.

150. Основні засади (стратегія) державної екологічної політики

України на період до 2020 року [Електронний ресурс] : Закон України від

21.12.2010 р. за № 2818. – http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2818-17

151. Парфіненко І. М. Кодифікація радянського права в 20-ті роки /

І. М. Парфіненко // Правозахисний рух: історія та сучасність : 7 Всеукр. студ.

наук.-практ. конф., 2014 р. / Полтавський національний педагогічний

університет імені В. Г. Короленка. – Полтава : ПНПУ ім. В. Г. Короленка,

2014. – С. 72–76.

152. Петлюк Ю. С. Дисциплінарна відповідальність за екологічні

правопорушення: окремі правові аспекти / Ю. С. Петлюк // Вісник Академії

адвокатури України. – 2012. – Число 3. – С. 192–193.

153. Петров А. Использование лесов для осуществления

рекреационной деятельности: общественное благо или «тихая» приватизация

земель / А. Петров // Устойчивое лесопользование. – 2009. – № 2 (21). –

С. 39–46.

203

154. Печуляк В. П. Економіко-правові аспекти державного

регулювання відносин у сфері лісового господарства України / В. П. Печуляк

// Юридичний вісник. Повітряне і космічне право. – 2010. – № 3. – С. 74–77.

155. Печуляк В. П. Розвиток правового регулювання відносин у сфері

лісового господарства України в період з 1917 по 1991 роки / В. П. Печуляк

// Юридичний вісник. Повітряне і космічне право. – 2012. – № 1. – С. 27–33.

156. Пиджаков А. Ю. Охрана природы в России в IX начале XX вв.

(историко-правовой очерк) / А. Ю. Пиджаков // КЛИО. – 1997. – № 1. –

С. 140–148.

157. Податковий кодекс України : Закон України від 02.12.2010 р. за

№ 2755-VI // Відомості Верховної Ради України. – 2011. – № 13–14. – Ст. 112.

158. Полянская Г. Н. Еще раз о понятии единого государственного

лесного фонда / Г. Н. Полянская, Л. А. Заславская // Вопросы теории

советского земельного права и методики преподавания аграрно-правовых

дисциплин. – М., 1976. – С. 29–40.

159. Полянская Г. Н. Охрана права государственной собственности на

леса / Г. Н. Полянская ; Всесоюз. ин-т юрид. наук М-ва юстиции СССР. – М. :

Госюриздат, 1956. – 252 с.

160. Постанова Бориславського міського суду Львівської області від

10.06.2009 р. у справі № 2а-12/2009 // Єдиний державний реєстр судових

рішень. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/5771719 (дата


161. Постанова Верховного суду України від 10.02.2015 р.

[Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових рішень. – Режим

доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/43141696 (дата звернення


162. Постанова Верховного суду України від 10.02.2015 р.

№ 21-535а14 у справі про часткове скасування розпорядження щодо

виділення лісових ділянок [Електронний ресурс] : Режим доступу:

http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/VS150168.html

204

163. Постанова Верховного суду України від 3.06.2014 р. № 21-144а14

у справі про визнання недійсним та скасування розпорядження щодо

виділення лісових ділянок [Електронний ресурс] : Режим доступу:

http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/VS140350.html

164. Постанова Вищого господарського суду України від 12.10.2010 р.

у справі № 32/191 [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових



http://reyestr.court.gov.ua/Review/11784365


у справі № 911/3528/14 [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр

судових рішень. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/43643458



у справі №15/407/09 [Електронний ресурс] // Вищий господарський суд

України. – Режим доступу: http://vgsu.arbitr.gov.ua/docs/28_2810060.html (дата


167. Постанова Київського апеляційного господарського суду від

27.01.2015 р. у справі № 911/3528/14 [Електронний ресурс] // Єдиний

державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: http://reyestr.court.

gov.ua/Review/42521112 (дата звернення 20.06.2015). – Заголовок з екрана.

168. Постанова Харківського окружного адміністративного суду від

07.04.2010 р. у справі № 2а-1683/10/2070 // Єдиний державний реєстр



169. Постанова Харківського окружного адміністративного суду від

13.11.2008 р. у справі № 2а-22376/08 // Єдиний державний реєстр судових



205

170. Постанова Черкаського окружного адміністративного суду від

14.02.2011 р. у справі № 2а-6800/10/2370 // Єдиний державний реєстр



171. Правила сенокошения и пастьбы скота в лесах СССР в редакции

постановления Сов. Мин. СССР от 27.04.1983 г. // СП СССР. – 1983. – Отд. 1.

– № 13. – Ст. 61.

172. Пріоритетні напрями розвитку правової науки на 2011–2015 рр.

[Електронний ресурс] : Постанова загальних зборів Національної академії

правових наук України від 24.09.2010 р. за № 14-10. – Режим доступу:

http://www.aprnu.kharkiv.org/doc/Priorytetni_napryamy.pdf

173. Про внесення доповнення до рішення обласної ради від

22.04.2011 р. № 266 «Про встановлення ставок збору за спеціальне

використання лісових ресурсів місцевого значення» зі змінами : Рішення

Рівненської обласної ради від 12.06.2015 р. за № 1519 // Вісті Рівненщини. –

2015. – № 24. – Ст. 27.

174. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо

оптимізації повноважень органів виконавчої влади у сфері екології та

природних ресурсів, у тому числі на місцевому рівні : Закон України від

16.10.2012 р. // ВВУ. – 2013. – № 46. – Ст. 640.

175. Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні

правопорушення (щодо відповідальності за порушення водного та лісового

законодавства) : Проект Закону України від 12.05.2009 р. за № 4460 // Ліга :

Закон. – 1 файл. – JF3FW00I.LHT. – Назва з екрана.

176. Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких

законодавчих актів України щодо податкової реформи : Закон України від

28.12.2014 р. за № 71-VIII // Голос України від 31.12.2014 – № 254. –

Спецвипуск.

177. Про врегулювання питань щодо спеціального використання

лісових ресурсів [Електронний ресурс] : постанова Кабінету Міністрів

206

України від 23.05.2007 р. № 761. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/

laws/show/761-2007-п

178. Про врегулювання питань щодо спеціального використання

лісових ресурсів : Постанова Кабінету Міністрів України від 23.05.2007 р. за

№ 761 // Офіційний вісник України. – 2007. – № 39. – Ст. 1550.

179. Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із

відшкодуванням шкоди [Електронний ресурс] : Роз’яснення Вищого

Арбітражного Суду України від 01.04.1994 р. за № 02-5/215 // Ліга : Закон. –

1 файл. – SD94029.LHT. – Назва з екрана.

180. Про затвердження Класифікатора обмежень та обтяжень у

використанні земельних ділянок [Електронний ресурс] : Наказ Державного

комітету України із земельних ресурсів від 29.12.2008 р. № 643. – Режим

доступу : http://www.shels.com.ua/document.htm?doc=581

181. Про затвердження Методичних вказівок з відведення і таксації

лісосік, видачі лісорубних квитків та огляду місць заготівлі деревини в лісах

Державного агентства лісових ресурсів України [Електронний ресурс] :

Наказ Державного агентства лісових ресурсів України від 21.01.2013 р. за

№ 9 // Ліга : Закон. – 1 файл. – fin92332.LHT. – Назва з екрана.

182. Про затвердження Національного плану дій на 2012 рік щодо

впровадження Програми економічних реформ на 2010–2014 роки «Заможне

суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава» : Указ

Президента України від 12.03.2012 // Офіційний вісник Президента України.

– 2012. – № 10. – Ст. 245.

183. Про затвердження Національного плану дій на 2013 рік щодо

впровадження Програми економічних реформ на 2010–2014 роки «Заможне

суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава» : Указ

Президента України від 12.03.2013 // Офіційний вісник Президента України.

– 2013. – № 7. – Ст. 3.

184. Про затвердження Положення про Державне агентство лісових

ресурсів України [Електронний ресурс] : Указ Президента України від

207

13.04.2011 р. за № 458/2011. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/

laws/show/458/201

185. Про затвердження Положення про рекреаційну діяльність у

межах територій та об’єктів природно-заповідного фонду України

[Електронний ресурс] : Наказ Міністерства охорони навколишнього

природного середовища України від 22.06. 2009 р. за № 330 // Ліга : Закон. –

1 файл. – Re16695.LHT. – Назва з екрана.

186. Про затвердження Порядку виділення лісових ділянок державної

власності у довгострокове тимчасове користування в області :

Розпорядження Черкаської обласної державної адміністрації від 24.11.2009 р.

за № 346 [Електронний ресурс] // Ліси Черкащини. – Режим доступу:

http://lis.ck.ua/uploads/docs/doc_24062013.doc – Заголовок з екрана.

187. Про затвердження порядку заготівлі другорядних лісових

матеріалів і здійснення побічних лісових використань в лісах України

[Електронний ресурс] : Постанова Кабінету Міністрів України від

23.04.1996 р. № 449. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/

449-96-п

188. Про затвердження Порядку поділу лісів на категорії та виділення

особливо захисних лісових ділянок [Електронний ресурс] : Постанова

Кабінету Міністрів України від 16.05.2007 р. за № 733 // Ліга : Закон. –

1 файл. – KP070733.LHT. – Назва з екрана.

189. Про затвердження Порядку проведення перевірок при здійсненні

державного контролю за додержанням вимог лісового законодавства

[Електронний ресурс] : Наказ Державного комітету лісового господарства

України від 31.08.2008 р. за № 263 // Ліга : Закон. – 1 файл. – Re18424.LHT. –

Назва з екрана.

190. Про затвердження Порядку розміщення тимчасових споруд для

провадження підприємницької діяльності : Наказ Міністерства регіонального

розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від

208

21.11.2011 р. за № 244 // Відомості Верховної Ради України. – 2011. – № 34. –

Ст. 343.

191. Про затвердження Порядку справляння збору за спеціальне

використання лісових ресурсів та користування земельними ділянками

лісового фонду [Електронний ресурс] : постанова Кабінету Міністрів

України від 6.06.1998 р. № 1012. – Режим доступу: http://zakon2.rada.

gov.ua/laws/show/1012-98-п

192. Про затвердження Правил використання корисних властивостей

лісів [Електронний ресурс] : Наказ Міністерства аграрної політики та

продовольства України від 14.08.2012 р. № 502. – Режим доступу:

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/ show/z1536-12

193. Про затвердження Правил відтворення лісів [Електронний

ресурс] : Постанова Кабінету Міністрів України від 01.05.2007 р. за № 303

// Ліга : Закон. – 1 файл. – KP070303.LHT. – Назва з екрана.

194. Про затвердження Правил заготівлі живиці в лісах України


8.02.1996 р. № 185. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/185-

96-п

195. Про затвердження Правил пожежної безпеки в лісах України

[Електронний ресурс] : Наказ Державного комітету лісового господарства

України від 27.12.2004 р. за № 278 // Ліга : Закон. – 1 файл. – Re10608.LHT. –

Назва з екрана.

196. Про затвердження Правил поліпшення якісного складу лісів :

Постанова Кабінету Міністрів України від 12.05.2007 р. за № 724

// Офіційний вісник України. – 2007. – № 37. – Ст. 1478.

197. Про затвердження Правил рубок головного користування

[Електронний ресурс] : наказ Державного комітету лісового господарства

України від 23.12.2009 р. за № 364. – Режим доступу: http://zakon1.rada.

gov.ua/laws/show/z0085-10

209

198. Про затвердження Правил рубок головного користування в

гірських лісах Карпат [Електронний ресурс] : Постанова Кабінету Міністрів

України від 22.10.2008 р. за № 929. – Режим доступу: http://zakon3.rada.

gov.ua/laws/show/929-2008-п

199. Про затвердження Правил рубок головного користування в лісах

України [Електронний ресурс] : Постанова Кабінету Міністрів України від

27.07.1995 р. за № 559. – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/

show/559-95-п

200. Про затвердження Примірного договору довгострокового

тимчасового користування лісами [Електронний ресурс] : Наказ Міністерства

аграрної політики та продовольства України від 07.09.2012 р. № 551. –

Режим доступу: http://dklg.kmu.gov.ua/forest/control/uk/publish/article?art_id=

102674&cat_id=98685

201. Про затвердження програми «Ліси Рівненщини на 2011–

2015 роки» : Рішення Рівненської обласної ради від 22.04.2011 р. за № 254

// Вісті Рівненщини. – 2011. – № 17. – Ст. 7.

202. Про затвердження Санітарних правил в лісах України


27.07.1995 р. за № 555 // Ліга : Закон. – 1 файл. – KP950555.LHT. – Назва з

екрана.

203. Про затвердження такс для обчислення розміру шкоди,

заподіяної лісу [Електронний ресурс] : Постанова Кабінету Міністрів

України від 23.07.2008 р. за № 665 // Ліга : Закон. – 1 файл. – KP080665.LHT.

– Назва з екрана.

204. Про затвердження Типового договору оренди водних об’єктів :

Постанова Кабінету Міністрів України від 29.05.2013 р. № 420 // Урядовий

кур`єр : газета центральних органів виконавчої влади України. – 2013. –

№ 114 (27 черв.). – С. 19.

210

205. Про затвердження Типового договору оренди землі : Постанова

Кабінету Міністрів України № 220 від 3.03.2004 р. // Урядовий кур’єр. – 2004.

– 17 березня. – № 50

206. Про затвердження Типового договору про умови ведення

мисливського господарства [Електронний ресурс] : Наказ Міністерства

лісового господарства України від 12.12.1996 р. № 153. – Режим доступу:

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/z0735-96

207. Про інформацію : Закон України від 02.10.1992 р. за № 2657-XII

// Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 48. – Ст. 650.

208. Про іпотеку : Закон України від 05.06.2003 р. за № 898-IV


209. Про контроль лісових заготівель : Декрет РНГ УРСР від

28.02.1919 р. – 1919. – № 10. – С. 151.

210. Про лісовий закон : Постанова IV сесії ВУЦВК від 3.11.1923 р., за

№ 46, ст. 575 [Електронний ресурс] : Режим доступу. –

http://www.lesovod.org.ua/sites/default/files/docs/fmscpubl/nti_4.pdf

211. Про мисливське господарство та полювання : Закон України від

22.02.2000 р. № 1478-ІІІ // Відомості Верховної Ради України. – 2000. – № 18.

– Ст. 132.

212. Про містобудівну діяльність : Закон України від 17.02.2011 р. за

№ 3038-VІ // Відомості Верховної Ради України. – 2011. – № 34. – Ст. 343.

213. Про місцеві державні адміністрації : Закон України від

09.04.1999 р. за № 586-XIV // Відомості Верховної Ради України. – 1999. –

№ 20–22. – Ст. 190.

214. Про надання лісової ділянки в довгострокове тимчасове

користування ПП «Річ ААС» [Електронний ресурс] : Розпорядження

Миколаївської обласної державної адміністрації від 21.04.2008 р. за № 157-р

// Ліга : Закон. – 1 файл. – MI080133.LHT. – Назва з екрана.

215. Про оренду землі : Закон України від 06.10.1998 р. за № 161-XIV

// Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № 46. – Ст. 280

211

216. Про охорону навколишнього природного середовища : Закон

України від 25.06.1991 р. № 1264-XII // Відомості Верховної Ради УРСР. –

1996. – № 41. – Ст. 546.

217. Про природно-заповідний фонд України : Закон України від

16.06.1992 р. за № 2456-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1992. –

№ 34. – Ст. 502.

218. Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки [Електронний

ресурс] : Закон України від 11.07.2001 р. № 2623. – Режим доступу:

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2623-14

219. Про резервування природних територій та об’єктів для

наступного віднесення до природно-заповідного фонду області [Електронний

ресурс] : рішення Харківської обласної ради від 06.09.2007 р. за № 370-V

// Харківська обласна рада. База даних нормативних документів. – Режим

доступу: http://www.ts.lica.com.ua/b_text.php?type=3&id=1547&base=77 (дата


220. Про рибне господарство, промислове рибальство та охорону

водних біоресурсів : Закон України від 08.07.2011 р. за № 3677-ІV

// Відомості Верховної Ради України. – 2012. – № 17.

221. Про рослинний світ : Закон України від 09.12.1999 р. за № 591-

XIV // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 22–23. – Ст. 198.

222. Про соціалістичне землевпорядкування і про заходи переходу до

соціалістичного землекористування : Декрет ВУЦВК від 26.05.1919 р. //

Узаконение и Распоряжение Рабоче-крестьянского правительства Украины за

1919 год. – Киев : Т-во «Печатная С. П. Яковлева», Золотоворотская, 1919. –

№ 11. – 580 с. – (Офіційне видання Народного комісаріату юстиції).

223. Про судову практику у справах про злочини та інші

правопорушення проти довкілля [Електронний ресурс] : Постанова Пленуму

Верховного Суду України від 10.12.2004 р. за № 17 // Ліга : Закон. – 1 файл. –

VS04254.LHT. – Назва з екрана.

212

224. Про тваринний світ : Закон України від 13.12.2001 р. за № 1478-

IІІ // Відомості Верховної Ради України. – 2002. – № 14. – Ст. 97.

225. Про туризм : Закон України від 15.09.1995 р. за № 324/95-ВР


226. Проблемы теории государства и права : учебник для студентов

высших учебных заведений / под ред. С. С. Алексеева. – М. : Юридическая

литература, 1987. – 448 с.

227. Проект Закону України «Про внесення змін до деяких

законодавчих актів у зв’язку з удосконаленням дозвільної системи у сфері

господарської діяльності» від 12.10.2012 р. № 11327 [Електронний ресурс]. –

Режим доступу : http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/NT0766.html

228. Проект постанови Кабінету Міністрів України «Про

затвердження Порядку видачі рішення про виділення лісових ділянок для

довгострокового тимчасового користування лісами» [Електронний ресурс]. –

Режим доступу : http://minagro.gov.ua/node/8320

229. Прокуратура визнала, що губернатор Миколаєва незаконно

передав в оренду коблевські пляжі [Електронний ресурс] // Коментарі. –

Режим доступу: http://ua.comments.ua/politics/94350-Prokuratura_viznala_

shcho.html (дата звернення 20.06.2015). – Заголовок з екрана.

230. Прокурор Черкащини Лісовий – «ворог лісу»? [Електронний

ресурс] // Український лісовод. – Режим доступу: http://www.lesovod.

org.ua/node/6439 (дата звернення 20.06.2015). – Заголовок з екрана.

231. Реєстр договорів довгострокового тимчасового користування

лісовими ділянками, які перебувають в постійному користуванні інших

державних підприємств, установ та організацій, у яких створено

спеціалізовані лісогосподарські підрозділи, за період 2006–2013 рр. //

Державне агентство лісових ресурсів України : офіційний веб-сайт

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://dklg.kmu.gov.ua/forest/

document/117256;/2014-01-13.xls

213

232. Реєстр договорів довгострокового тимчасового користування

лісовими ділянками, які перебувають в постійному користуванні державних

підприємств, що належать до сфери управління Держлісагентства України, за

період 2006–2011 рр. та перше півріччя 2012 року [Електронний ресурс]:

Державне агентство лісових ресурсів України – Режим доступу:

http://dklg.kmu.gov.ua/forest/document/117256;/2014-01-13.xls (дата звернення


233. Рекомендації та роз’яснення по застосуванню в практичній

діяльності бюро технічної інвентаризації «Правил державної реєстрації

об’єктів нерухомого майна, що знаходяться у власності юридичних та

фізичних осіб», затверджених Держжитлокомунгоспом України 13.12.1995 р.

№ 56, зареєстрованих в Мін’юсті України 19.01.1996 р. за № 31/1056

[Електронний ресурс] : Роз’яснення Державного комітету України по

житлово-комунальному господарству від 05.06.1997 р. б/н // Ліга : Закон. –

1 файл. – FIN722.LHT. – Назва з екрана.

234. Рекреационное лесопользование принесет больше дохода

[Электронный ресурс] // Интернет-ресурс «Древесина». – Режим доступа:

http://www.drevesina.com/materials.htm/a5/b346/ (дата обращения 20.07.2015).

– Заголовок с экрана.

235. Рєпін К. Як держави регулюють земельні відносини / К. Рєпін //

Землевпорядний вісник. – 2013. – № 2. – С. 54–57.

236. Рівненська обласна державна адміністрація. Порядок виділення

лісових ділянок державної власності у довгострокове тимчасове

користування з метою використання корисних властивостей лісів,

затверджений Наказом від 24.11.2008 р. № 500 [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: http://www.rv.gov.ua/sitenew/main/ua/catalog/item/1074.htm?

lightWords=виділення%20лісових%20ділянок

237. Різник О. Ю. Механізм справляння зборів за спеціальне

використання вод та лісів в Україні: проблеми ефективності / О. Ю. Різник

214

// Молодіжний науковий вісник Української академії банківської справи

Національного банку України. – 2011. – № 1. – С. 63–68.

238. Рішення Богодухівського районного суду Харківської області від

25.03.2009 р. у справі № 2-159-09 // Єдиний державний реєстр судових



239. Рішення Вовчанського районного суду Харківської області від

07.08.2009 р. у справі № 2-456/ 09 [Електронний ресурс] // Єдиний державний

реєстр судових рішень. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua

/Review/5825698 (дата звернення 20.06.2015). – Заголовок з екрана.

240. Рішення Господарського суду Івано-Франківської області від

24.12.2014 р. [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових



241. Рішення Господарського суду Київської області від 17.10.2014 р.

у справі № 911/3528/14 [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр



242. Рішення Господарського суду Львівської області від 12.01.2010 р.

у справі № 32/191 [Електронний ресурс] // Єдиний державний реєстр судових

рішень. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua /Review/8111587 (дата


243. Рішення Господарського суду Миколаївської області від

18.05.2009 р. у справі №15/248/09 [Електронний ресурс] // Єдиний державний

реєстр судових рішень. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/

Review/3682847 (дата звернення 20.06.2015). – Заголовок з екрана.

244. Рішення Господарського суду Миколаївської області від

28.10.2014 р. у справі №915/1955/13 [Електронний ресурс] // Єдиний

державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua

/Review/41278261 (дата звернення 20.06.2015). – Заголовок з екрана

215

245. Рішення Ізюмського міськрайонного суду Харківської області від

07.02.2012 р. у справі № 2016/2-1006/11 // Єдиний державний реєстр судових



246. Рішення Конституційного Суду України від 16.04.2009 р.

№ 7-рп/2009 (у справі за конституційним поданням Харківської міської ради

щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 19, статті 144

Конституції України, статті 25, частини чотирнадцятої статті 46, частин

першої, десятої статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в

Україні» // Конституційний Суд України. – Режим доступу: http://www.

ccu.gov.ua/doccatalog/document?id=50464 (дата звернення 20.06.2015). –


247. Рішення Одеського апеляційного адміністративного суду від

11.09.2009 р. у справі № 2а-5-3244-09-1426 [Електронний ресурс] // Єдиний

державний реєстр судових рішень. – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua

/Review/4818968 (дата звернення 20.06.2015). – Заголовок з екрана.

248. Рудень О. В. Проблеми правового регулювання використання

корисних властивостей лісів на підставі договору довгострокового

тимчасового користування лісами / О. В. Рудень // Часопис Київського

університету права. – 2010. – № 1. – С. 337–339.

249. Савчук О. О. Підстави виникнення процедурних лісових

правовідносин / О. О. Савчук // Правова доктрина – основа формування

правової системи держави : матеріали міжнар. наук.-практ. конф., присвяч.

20-річчю НАПрН України та обговоренню п’ятитом. моногр. «Правова

доктрина України», Харків, 20–21 листоп. 2013 р. / Нац. акад. прав. наук

України. – Х., 2013. – С. 969–971.

250. Савчук О. О. Процедурні правовідносини у лісовому законо-

давстві України : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.06 / Савчук Олена

Олександрівна ; Нац. юрид. ун-т ім. Ярослава Мудрого. – Харків, 2015.

http://irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis64r_81/cgiirbis_64.exe?Z21ID=&I21DBN=EC&P21DBN=EC&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=fullw&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=3&S21P02=0&S21P03=A=&S21COLORTERMS=0&S21STR=%D0%A1%D0%B0%D0%B2%D1%87%D1%83%D0%BA%2C%20%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%B0%20%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%D1%96%D0%B2%D0%BD%D0%B0

216

251. Сасов О. В. Кримінально-правова охорона лісу : дис. … канд.

юрид. наук : 12.00.08 / Сасов Олександр Володимирович. – Київ, 2002. –

212 с.

252. Семків В. В. Договори у сфері використання природних ресурсів:

цивільно-правовий аспект : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.03 /

В. В. Семків ; Нац. акад. прав. наук України, НДІ приват. права і

підприємництва ім. Ф. Г. Бурчака. – К., 2013. – 20 c.

253. Середа В. В. Дисциплінарна відповідальність: поняття, принципи

та види / В. В. Середа // Університетські наукові записки : часопис /

Хмельниц. ун-т упр. та права. – Хмельницький : Хмельниц. ун-т управ. та

права, 2014. – № 1 (49). – С. 18–25.

254. Середюк В. Сучасний стан і тенденції здійснення наукових

досліджень юридичної відповідальності в теорії права / В. Середюк // Вісник

прокуратури. – 2015. – № 3. – С. 100–108.

255. Синякевич І. М. Лісове господарство України в ХХІ ст.: сценарії

розвитку / І. М. Синякевич, І. П. Соловій, А. М. Дейнека // Економіка

України. – 2007. – № 9. – С. 72–81.

256. Сластенко Є. Ф. Логіка : навч. посібник / Є. Ф. Сластенко,

С М. Ягодзінський. – К. : НАУ, 2005. – 192 с.

257. Советское гражданское право : учебник / под ред.

О. А. Красавчикова. – М. : Высшая школа, 1968. – Т. 1. – 519 с.

258. Соколова А. К. Договори на користування природними

ресурсами : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.06 / А. К. Соколова. –

Харків, 1993. – 18 с.

259. Соколовська А. М. Шляхи реформування податкової системи

України / А. М. Соколовська // Фінанси України. – 2014. – № 12. – С. 103–

121.

260. Соловій І. П. Інструменти лісової політики в умовах формування

ринків екологічних послуг лісів / І. П. Соловій, Л. Ф. Монастирська

http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?Z21ID=&I21DBN=REF&P21DBN=REF&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=fullwebr&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=A=&S21COLORTERMS=1&S21STR=%D0%A1%D0%B5%D0%BC%D0%BA%D1%96%D0%B2%20%D0%92$

217

// Науковий вісник Національного лісотехнічного університету України. –

2005. – Вип. 15.7. – С. 119–125.

261. Соловьев В. И. Основные правила пользования лесами СССР /

В. И. Соловьев, Г. Н. Полянская // Сов. гос. и право. – 1957. – № 10 –

С. 82–91.

262. Стержнева А. В. Эколого-правовые особенности аренды

природных объектов : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.06 / Анна

Владимировна Стержнева. – М., 2011. – 151 c.

263. Сторожук В. Розвиток інституту права власності на землі

лісогосподарського призначення [Електронний ресурс] / В. Сторожук. –

Режим доступу : http://www.fleg.org.ua/wp-content/uploads/2014/05/Storozhuk_

forest_ownership_rights_Nov2013.pdf

264. Сторчоус О. В. Цивільно-правова відповідальність за незаконні

рубки лісу: проблеми застосування та шляхи вдосконалення [Електронний

ресурс] / Олег Віталійович Сторчоус. – 2012. – Режим доступу:

http://fleg1.fleg.org.ua/fileadmin/user_upload/ufs/04.%20Program%20Information

/4.02%20Program%20Components/4.02.05%20Public%20Awareness/Storchous_t

ax.pdf (дата звернення 20.06.2015). – Заголовок з екрана.

265. Стратегічні судові справи на захисті екологічних прав та довкілля

/ Професор Бонайн Дж., Алексєєва Є., Кравченко О., (розділ I), Кравченко О.,

Мелень-Забрамна О. (розділ II), Мелень-Забрамна О., (розділ III), Шутяк С.

(розділ IV), Алексєєва Є. (розділ V) ; за заг. ред. Кравченко О. – Львів, 2014.

– 136 с.

266. Сутягин С. С. Лесное законодательство в дореволюционной

России: историческая правопреемственность и эволюция / С. С. Сутягин //

Юридическая техника. – 2011. – № 5. – С. 458–462.

267. Тулуб заявляє про скасування 30 земельних рішень від

попередників [Електронний ресурс] // Главный портал города Черкассы. –

Режим доступу: http://www.gorod.ck.ua/news/5074/ (дата звернення


218

268. Устав лесной: издание 1905 г. // Собрание законов Российской

империи [неофициальное издание / под ред. и с прим. И. Д. Мордухай-

Болтовского]. – СПб. : Рус. книжн. изд-во «Деятель», 1912. – Кн. 2. – Т. VIII.

Ч. 1. – С. 1–83. [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://civil.consultant.

ru/reprint/books/199/1.html

269. Ухвала Вищого адміністративного суду України від 25.09.2014 р.

у справі № К/9991/41464/11 // Єдиний державний реєстр судових рішень. –

Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/Review/40821099 (дата звернення


270. Филимонов Н. С. Правовое регулировние гражданского оборота

лесных участков : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.03 / Николай Сергеевич

Филимонов. – М., 2010. – 185 c.

271. Фуллоп Шандор. Системна природа екологічного права /

Ш. Фуллоп // Права людини і довкілля у новій Україні: на честь професора

С. М. Кравченко: збірник статей та тез міжнародного міждисциплінарного

симпозіуму, 20–21 вересня 2014 р. – Львів, 2015. – С. 144–146.

272. Халфина Р. О. Общее учение о правоотношении : учеб. пособие /

Р. О. Халфина. – М. : Юрид. лит., 1974. – 352 с.

273. Хаперская А. В. Платежи за загрязнение окружающей среды и их

роль в стимулировании рационального природопользования /

А. В. Хаперская // Вестник науки Сибири. – 2014. – № 1 (11). – С. 98–102.

274. Хаустов Д. В. Публично-правовые договоры как особый

инструмент государственного регулирования природопользования : дис. ...

канд. юрид. наук : 12.00.06 / Дмитрий Викторович Хаустов. – М., 2003. –

227 c.

275. Хаустова М. Г. Правова система України: особливості

становлення та сутнісні риси / М. Г. Хаустова // Державне будівництво та

місцеве самоврядування. – 2011. – Вип. 21. – С. 65–75.

219

276. Цветков Б. Н. Идеи ленинского декрета «О лесах» и некоторые

теоретические вопросы совершенствования советского лесного

законодательства / Б. Н. Цветков // Правоведение. – 1969. – № 3. – С. 13–19.

277. Цветков Б. Н. Правовое регулирование лесозаготовительных

работ и лесных побочных пользований в СССР / Б. Н. Цветков. – М. :

Госюриздат, 1956. – 18 с.

278. Цветков Б. Н. Правовое регулирование лесопользования в СССР :

автореферат дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.06 / Б. Н. Цветков ;

Ленинградский гос. ун-т им. А. А. Жданова. – Ленинград, 1968. – 14 с.

279. Цивільний кодекс України : Закон України від 16.01.2003 р. за

№ 435-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 40–44. – Ст. 356.

280. Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар :

пояснення, тлумачення, рекомендації з використ. позицій вищ. суд. інстанцій,

М-ва юстиції, науковців, фахівців. – Х. : Страйд, 2010. – Т. 4: Об’єкти.

Правочини. Представництво. Строки / Т. В. Бобко [та ін.] ; за ред. проф.

І. В. Спасибо-Фатєєвої. – 2010. – 768 с.

281. Цивільний кодекс УРСР : офіц. текст зі змін. і доп. на 1.10.1938 р.

/ Народний комісаріат юстиції УРСР ; гол. ред. А. Каплан. – К. : Юридичне

видавництво Наркомюста СРСР, 1938. – 166 с.

282. Черкашина М. К. Юридичні гарантії права природокорис-

тування : автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.06 / М. К. Черкашина ; Нац.

юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого. – Х., 2008. – 20 с.

283. Чопик О. П. Правовий режим земель лісогосподарського

призначення : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.06 / Чопик Ольга

Петрівна ; Нац. ун-т «Юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого». – Х.,

2014.

284. Чопик О. Поняття лісу як об’єкта правового регулювання /

О. Чопик // Вісник Львівського університету. – 2009. – Вип. 50 . – С. 224–229.

http://irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis64r_81/cgiirbis_64.exe?Z21ID=&I21DBN=ARD&P21DBN=ARD&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=fullwebr&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=A=&S21COLORTERMS=1&S21STR=%D0%A7%D0%B5%D1%80%D0%BA%D0%B0%D1%88%D0%B8%D0%BD%D0%B0%20%D0%9C.%D0%9A.$

http://irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis64r_81/cgiirbis_64.exe?Z21ID=&I21DBN=EC&P21DBN=EC&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=fullw&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=3&S21P02=0&S21P03=A=&S21COLORTERMS=0&S21STR=%D0%A7%D0%BE%D0%BF%D0%B8%D0%BA%2C%20%D0%9E%D0%BB%D1%8C%D0%B3%D0%B0%20%D0%9F%D0%B5%D1%82%D1%80%D1%96%D0%B2%D0%BD%D0%B0

220

285. Чхало Л. О. Правове регулювання конярства як правовий

субінститут аграрного права [Електронний ресурс] / Л. О. Чхало // Право і

суспільство. – 2013. – № 6.2. – С. 182–185.

286. Чьи в лесу гектары [Электронный ресурс] // Интернет-ресурс

«Независимая газета». – Режим доступа: http://www.ng.ru/society/2008-03-

25/7_forests.html (дата обращения 20.07.2015). – Заголовок с экрана.

287. Шевердіна І. Генеза правового регулювання використання,

відтворення та охорони рослинного світу в населених пунктах / І. Шевердіна,

Р. Шабанов // Вісник Львівського університету. – 2013. – Вип. 57. – С. 287–

295.

288. Шегельман И. Р. Лесные трансформации (XV–XXI вв.) /

И. Р. Шегельман. – Петрозаводск : Изд-во ПетрГУ, 2008. – 240 с.

289. Шемшученко Ю. С. Правовые проблемы экологии /

Ю. С. Шемшученко. – К. : Наукова думка, 1989. – 232 с.

290. Шершун С. М. Еколого-правове регулювання лісокористування в

Україні : дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.06 / Шершун Сергій Миколайович ;

НАН України, Інститут держави і права ім. В. М. Корецького. – К., 2005. –

203 с.

291. Шматков Н. М. Вовлечение общественности в управление лесами

в США и России: проблемы и перспективы / Н. М. Шматков // Устойчивое

лесопользование. – 2011. – № 2 (27). – С. 2–14.

292. Шпагіна I. С. До питання про поняття та властивості компетенції

/ I. С. Шпагіна // Актуальні проблеми держави і права. – 2006. – Вип. 29. –

С. 63–67.

293. Шубалий О. М. Перспективи трансформації лісового сектору на

засадах сталого розвитку / О. М. Шубалий // Економічний форум. – 2014. –

№ 3. – С. 122–127.

294. Шульга Є. В. Правове розмежування понять «раціональне

природокористування» та «використання природних ресурсів» на прикладі

лісового фонду / Є. В. Шульга // Науковий вісник Національного

221

університету біоресурсів і природокористування України. Сер. Право. – 2014.

– Вип. 197 (3). – С. 149–154.

295. Юрчишин Н. Г. Аналіз інституту права користування лісами за

законодавством України, Казахстану та Росії / Н. Г. Юрчишин / Актуальні

питання реформування правової системи України : зб. наук. статей за

матеріалами ІІІ міжнар. наук.-практ. конф., 2–3 червня 2006 р., (Луцьк, 2–

3 червня 2006 р.) / Волин. держ. ун-т ім. Лесі Українки. – Луцьк : Волин.

держ. ун-т ім. Лесі Українки, 2006. – С. 112–115.

296. Юрчишин Н. Г. Реалізація права приватної власності на ліси в

Україні : автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.06 / Наталія Геннадіївна

Юрчишин. – Київ : Б.в., 2009 . – 16 с.

297. Юрчишин Н. Г. Розвиток лісових правовідносин у радянський

період (1917–1990 р.р.) / Н. Г. Юрчишин // Прикарпатський юридичний

вісник. – 2011. – № 1. – С. 170–184.

298. Ярыгин М. М. Лес как важнейший компонент биосферы.

Эволюция биосферы / М. М. Ярыгин // Вестник Тамбовского университета. –

2011. – Выпуск 3 (Том 16). – С. 923–927.

299. Canada Lands Surveys Act [Electronic resource] // Department of

Justice Canada. – Access mode: http://laws-lois.justice.gc.ca/eng/acts/L-

6/FullText.html (date of treatment 20.07.2015). – Title from the screen.

300. Canadian Environmental Protection Act [Electronic resource] //

Department of Justice Canada. – Access mode: http://www.ec.gc.ca

/cepaRegistry/the_act/Contents.cfm.

301. Constitution Act of 1982 [Electronic resource]: approved by the

British Parliament on March 25, 1982, and proclaimed by Queen Elizabeth II on

April 17, 1982. – Access mode: http://laws-lois.justice.gc.ca/eng/Const/ (date of

treatment 20.07.2015). – Title from the screen.

302. Forest Land Reserve Act [Electronic resource] // Food and agriculture

organization of the United Nations. – Access mode: http://faolex.fao.org/cgi-

bin/faolex.exe?recid=007395&database=FAOLEX&searchtype=link&table=

http://library.univer.kharkov.ua/OpacUnicode/index.php?url=/auteurs/view/249056/source:default



222

result&lang=eng&[email protected] (date of treatment 20.07.2015). –

Title from the screen.

303. Forest Renewal Act [Electronic resource] // Food and agriculture

organization of the United Nations. – Access mode:

http://faolex.fao.org/docs/html/bc10984.htm (date of treatment: 20.07.2015). –

Title from the screen.

304. Forest Stand Management Fund Act [Electronic resource] // Food and

agriculture organization of the United Nations. – Access mode:

http://faolex.fao.org/docs/html/bc25368.htm (date of treatment 20.07.2015). – Title

from the screen.

305. Forestry Act [Electronic resource] // Department of Justice Canada. –

Access mode: http://laws-lois.justice.gc.ca/eng/acts/F-30/FullText.html (date of


306. Haley D. Forest tenures in Canada: A framework for policy analysis /

David Haley // Ottawa: Ministry of Supply and Services. – 1990. – № Fo29–7/43.

307. National Environmental Policy Act [Electronic resource] // Enacted by

the Senate and House of Representatives of the United States of America in

Congress assembled. – Access mode: http://energy.gov/sites/prod/files/nepapub/

nepa_documents/RedDont/Req-NEPA.pdf (date of treatment 20.07.2015). – Title

from the screen.

308. Sustainable forest management in Canada [Electronic resource]. –

Access mode: http://www.canadianembassy.org/trade/sustainable-en.pdf (date of


МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ...

Documents