1

Мистецтво, 8 клас

Урок 17.

Тема: Стилі та напрями у мистецтві: бароко, рококо, класицизм, романтизм, реалізм. Стиль бароко.

Мета: ознайомити учнів з поняттям «Бароко»; визначити основні риси мистецтва бароко; надати знання про характерні риси архітектури бароко, ознайомити з шедеврами барокової архітектури; розглянути особливості архітектурних комплексів та ансамблів бароко та приклади садово-паркової архітектури.

Розвивати вміння учнів розрізняти характерні риси барокової архітектури за ілюстраціями, надавати характеристику художньому образу творів мистецтва, розрізняти особливості палацово-паркових комплексів.

Виховувати інтерес до шедеврів архітектури бароко, до творчості видатних архітекторів, виховувати ціннісне ставлення до мистецтва бароко.

Тип уроку: комбінований, інтегрований, урок уведення в тему.

Обладнання: комп’ютер, мультимедійна дошка, презентація до уроку.

Хід уроку.

1. Організаційний момент. Мотивація до навчання. 2. Актуалізація опорних знань. Фронтальне опитування про стилі в

мистецтві минулого: античний, візантійський, романський, готичний, ренесанс.

3. Розповідь про мистецтво бароко.

Баро́ко (від порт. barroco ісп. barrueco та фр. baroque — перлина неправильної форми) — стиль у європейському мистецтві (живописі, скульптурі, музиці, літературі) та архітектурі початку XVI століття — кінця XVIII століття. Хронологічно бароко слідує за Ренесансом, за ним слідує Класицизм. За естетичним визначенням, бароко — стиль, що виникає на хвилі кризи гуманізму і народження маньєризму. Він висловлює бажання насолоджуватись дарунками життя, мистецтва і природи. Якщо ренесанс мав незначне поширення в країнах за межами Західної Європи, то з доби бароко почалося справжнє поширення європейської цивілізації на інші континенти. Великого значення в цей час набули церемоніали, етикет, ушляхетнення образу життя й зовнішнього вигляду людини. Ці постулати знайшли своє відображення в мистецтві. Основні риси стилю бароко — парадність, урочистість, пишність, динамічність. Особливо необхідно відзначити

2

прагнення до синтезу мистецтв — взаємопроникнення архітектури, скульптури, живопису й декоративного мистецтва. Архітектура бароко відрізняється просторовим розмахом, плавністю й складним поєднанням криволінійних форм, злиттям об'ємів у динамічну масу, багату на скульптурний декор. Часто зустрічаються розгорнуті колонади, пілястри. Куполи набувають складних форм, стають багатоярусними. Характерні деталі бароко — теламон (атлант), каріатида й маскарон. Батьківщиною бароко вважається Італія та її такі визначні мистецькі центри, як Рим, Мантуя, в меншій мірі Венеція і Флоренція — де зберігаються перші зразки бароко в архітектурі, скульптурі, живописі. Засновником бароко в Італії вважають Мікеланджело Буонарроті (*1475-†1564). Саме він підсилив архітектуру велетенським ордером, широко використовував карнизи, подвоєння пілястр та колон, тісняву архітектурних елементів та надлюдський розмір. Скульптурні та архітектурні твори генія й досі справляють враження скорботи, напруги, нервовості, хоча зберігають чітку побудову, симетрію і потойбічну, майже неможливу красу. Характерною є пишнота, парадність, яскравість кольорів, контрастність, екстравагантність орнаменту, асиметрія конструкцій. У бароковій архітектурі панують сильні контрасти об'ємів, перебільшена пластика фасадів, ефекти світлотіні та кольору. Живопис і скульптура відзначаються декоративно-театральними композиціями, тонкою розробкою колориту і ефектів освітлення, ускладненою пластикою, парадністю. У музиці — поява опери, розвиток вільного поліфонічного стилю (зокрема у творчості Йоганна Себастьяна Баха). Бароковий стиль домінував у європейському мистецтві в 17 столітті. В деяких країнах він також захопив кінець 16 і середину 18 століть (Італія, Польща, Австрія, Україна, Латинська Америка). Представниками цього стилю є Пітер Пауль Рубенс, Антон ван Дейк (Фландрія), в живописі: Кортона, Караваджо, в архітектурі Лоренцо Берніні (Італія), Бартоломей Растреллі (Росія), в літературі: Педро Кальдерон (Іспанія), А. д'Обіньє (Франція), Михайло Ломоносов (Росія), в музиці період бароко тривав з 1600 до 1750, представниками якого є Клаудіо Монтеверді, Антоніо Вівальді, Йоганн Себастьян Бах, Ґеорґ Фридерик Гендель. Бароко виникло і набуло великого розвитку в Італії, замінивши прості і ясні форми мистецтва Раннього і Високого Відродження. Пов'язане з дворянською культурою часів розквіту абсолютизму, бароко було покликане прославляти знать і церкву. Але в ньому відбилися і прогресивні ідеї, зумовлені тогочасною боротьбою за національну єдність в різних країнах Європи. Поряд з цим бароко відкрило нові можливості для мистецтва, що особливо яскраво виявилися в синтезі мистецтв, в створенні грандіозних міських і паркових ансамблів тощо.

3

Найкращі представники італійського бароко: архітектор і скульптор Лоренцо Берніні, архітектори Франческо Борроміні і Карло Фонтана, Ювара, живописці П'єтро да Кортона, Джордано Лука, Маньяско, Дж. Б.Тьєполо. Здобуті в Італії досягнення бароко лягли в основу подальшого розвитку мистецтва Іспанії та її американських колоній, а також Німеччини, частково Франції, Фландрії, Польщі та України в її складі, Австрії та Чехословаччини в її складі тощо. Демократичну гілку бароко в живописі уособлювали твори Караваджо та його послідовників — Сальватора Рози та ін. Особливо стилем бароко переймалися єзуїти. Бароко, завдяки їх зусиллям, поширилося тодішнім світом і навіть іноді називалося стилем єзуїтів. Воно досягло Америки і Філіппін, Китаю тощо. Відомо, що єзуїти оселилися і в Китаї. Будучи знавцями й майстрами бароко, вони ознайомили китайських майстрів зі стилістикою бароко, якою зацікавився сам імператор Цянлун. Для нього і побудували барокову садибу на європейський зразок з палацом, фонтанами в саду, бароковими павільйонами і лабіринтом. Збережені гравюри, що зафіксували барокову садибу з садом в Китаї.

Основні риси мистецтва бароко. - Парадність, урочистість, пишність та видовищність - Складність композиції та яскравість кольорів - Динамічність і емоційна виразність - Прагнення до синтезу мистецтв.

Досягнення стилю бароко в мистецтві.

Архітектура:

Асиметрія конструкцій

Контрастність об’ємів

Вигадливість декору

Ефекти світлотіні та кольору

Живопис і скульптура:

Декоративність композиції

Театральність образів

Динамізм поз

парадність

Музичне мистецтво:

Гомофонно-гармонічний склад

Тональна система

4

Архітектура бароко

Інтер'єри стилю бароко використовували золото, срібло, мідь, кістку, мармур, різні породи дерева, мозаїку, облицювання шпоном. Як декоративні елементи застосовували дзеркала, скульптуру та малярство (Рубенс і пізній Рембрант), стіни затягували дорогими тканинами, прикрашали ліпниною. У цей період часу великий розвиток отримали: фарфор, дзеркало, перламутр, слонова кістка, кам'яна мозаїка. Круги і овали замінені складними спіралями, гладкі поверхні — увігнутими і опуклими. Різьба кучерявих стебел, раковин, гірлянд. Вперше з'являються кімнати з обшивкою стін в єдиному стилі з меблями. В меблів бароко відслідковуються складні позолочені різьблені елементи, м'які сидіння, оббиті дорогими яскравими тканинами і рясно прикрашені бахромою. Меблярі часто застосовували такий вишуканий прийом як інверсія — чергування елементів, в місце дуба використовували м'який горіх, більш придатний для різьблення і поліровки, використовували бронзові позолочені накладки.

Церква Сан-Карло алле Кваттро Фонтане

Сан-Карло алле Кватро Фонтане (італ. San Carlo alle Quattro Fontane) — церква XVII ст. в стилі бароко. В переводі означає «Церква Святого Карла біля Чотирьох Фонтанів», присвячена Карло Борромео, кардиналу і архієпископу Мілана, канонізованому в 1610 році. Наявність чотирьох фонтанів на перетині вулиць, де знаходиться церква, теж було відзначено в назві.

Ще в часи понтифікату Папи Сикста V (кінець 16 ст.), який активно приймав участь в містобудівельній політиці Риму, було організована невелика площа на

перетині вулиці Via delle Quattro Fontane та Via del Quirinale та установлені 4 фонтани: богиня Юнона (символ жіночої сили), богиня Діана (символ непорочності), ріка Тібр в образі Юпітера (символ Риму), ріка Арно в образі Нептуна (символ Флоренції). Автором 3-х фонтанів є один з кращих майстрів свого часу Доменіко Фонтана, а над проектом четвертого працював видатний художник та архітектор П’єтро да Картона. Коли на перехресті вулиць почали споруджувати вуглові будівлі, для уже існуючих фонтанів були спроектовані спеціальні ніші.

В 1634 році Франческо Борроміні, великий італ. архітектор, отримав заказ від Ордену Пресвятої Тройці (відомий ще як Орден Тринітарієв) на проектування в будівництво Церкви Сан-Карло алле Кватро Фонтане. Для його творчої натури були характерні відсутність прямих ліній, багато зігнутих форм і дивних архітектурних деталей. Майстер практично завжди

5

використовував еліпс замість кругу. Будівлі Борроміні в свій час стали справжнім переворотом в архітектурі.

Спочатку всі роботи фінансував кардинал Франческо Барберіні, але в подальшому будівництво велось на скромні засоби бідного Ордену, тому церква вийшла без лишніх приклас. Статус «бідного» означав, що

Тринітарії відказались від любого виду власності, а гроші отримували , виключно просячи милостиню. Всі зібрані пожертви витрачались на викуп християн, які знаходились в мусульманському полоні. Власне цим Орденом із алжирського полону був звільнений Мігель де Сервантес, який вже після завершення воєнної кар’єри зайнявся літературою. З часу заснування до 1696 року Тринітаріями було викуплено більш 30 тисяч людей.

Будівництво Церкви Сан-Карло алле Кватро Фонтане тривало довгих 30 років і закінчилось після смерті головного архітектора Франческо Борроміні. Згідно проекту майстра, частину фасадних робіт, яка залишилася завершив його племінник Бернардо Борроміні.

Зовнішній фасад Сан-Карло алле Кватро , виконаний із травертину, має два рівні. Над головним входом вбудована ніша, яка увінчана фронтоном, утвореним крилами двох ангелів. Під крилами ангелів встановлена

статуя Карло Борромео. По дві сторони від нього розміщені скульптури Жана де Мата і Фелікса де Валуа, засновників Ордену Пресвятої Тройці.

верхня частина фасаду складається із 3-х вигнутих секцій. Центральну секцію прикрашає великий овальний картуше. Всередині церква виконана в білому кольорі, що зорово збільшує мале приміщення церкви. Залишений багатого і вишуканого декору підкупольний простір , надає враження легкого покриття, яке нагадує крону дерева. Платон, оформлений релігійними символати – хрестом, октагоном та ромбом , прикрашає «Голуб святого Духа», знак

Тринаріїв. Церковний неф своєю формою нагадує два дзвони, які нахиляються один до одного. Всі стіни всередині храму хвилеподібні.

Лоренцо Берніні

6

Лоре́нцо Берні́ні або Джова́нні Лоре́нцо Берні́ні (Джан Лоренцо Берніні; італ. Giovanni Lorenzo Bernini; *7 грудня 1598, Неаполь, Неаполітанське королівство — †12 листопада 1680, Рим, Папська область) — італійськийархітектор і скульптор.У архітектурі і скульптурі Берніні, найбільшого майстра римського і всього італійського бароко, яскраво утілилися головні принципи цього стилю: підвищена емоційність, театральність, активна протидія простору і маси, поєднання релігійної

афектації з підкресленою чуттєвістю. Родина Берніні походить з Тоскани. Але батька запросили на роботи в Неаполь. І майбутній уславлений скульптор народився в Неаполі. Навчався у батька — скульптора П'єтро Берніні (1562–1629), представника стилю маньєризм. Батько з сином перебралися в Рим, де починали як майстри по створенню регулярних садів. Декілька обставин досить вигідно склалися на користь Лоренцо та його батька, і вони вдало ними скористалися. Саме батько і син Берніні працювали по створенню саду вілли Боргезе у Фраскатті, якою володів Шипіоне Боргезе, племінник папи римського і найвпливовіший з меценатів тогочасного Риму. Помітивши яскраві здібності у Лоренцо, хвацький кардинал стає його меценатом і патроном. Патронаж кардинала був офіційним прикриттям для меценатства і самого папи римського. Перші скульптурні твори Лоренцо вказують на вивчення ним скульптур доби еллінізму з незначними впливами маньєризму. Окрім тематичних статуй, Лоренцо робив і портрети — погруддя. У віці 22 роки він створив погруддяпапи римського Павла V, що було надзвичайно відповідальним завданням. Погруддя сподобалось. І кар'єра Лоренцо швидко пішла вгору.

Слава попередніх пап-меценатів була добре відома в Римі. Могутні меценатські традиції були могутньо ж підтримані і родинами Боргезе, і Альдобрандіні, і Барберіні в 17 столітті. Папи вимагали, аби Лоренцо робив не тільки скульптури, а й малював картини і займався архітектурою, як колись Мікеланджело. Бажання папи було законом — і примушений Лоренцо брався за живопис, до якого не дуже лежала його душа, і за архітектуру, де він так і залишився віртуозним дилетантом, аматором, на відміну від багато обдарованого і могутнього фахівця архітектора Франческо Борроміні (1599–1667)

7

Престижне місце папського архітектора і скульптора цілком влаштовувало Берніні. Але він як ніхто відчував значущість і віртуозу майстерність Франческо Борроміні. Це особливо виявилось при проектуванні палацу Барберіні, принципіально нового для Риму за функціями і плануванням. Тоді Берніні узяв на себе роль керівника проекта, що задав напрям, програму побудови і тихо віддав усі розрахунки і складне практичне виконання віртуозу Борроміні. Архітектор Карло Мадерно, художник П'єтро да Кортона доробляли проект за вказівками ділетанта Берніні. Слава тоді дісталась Лоренцо Берніні. Але історики вивели з мряки геніального архітектора Борроміні, якому при житті вдалося побудувати дуже мало через перешкоди, заздрість і бажання знищити талановитого конкурента. Берніні і Борроміні — різні генії. Місце головного папського майстра Лоренцо Берніні утримав і при новому папі, яким став Урбан VIII. Довгий потифікат папи — 1623–1644 — дав змогу надзвичайно повно розкрити здібності талановитого Берніні як в скульптурі, так і в архітектурі. Про це добре відомо з джерел. Живопис через надзвичайну завантаженість Берніні облишив. Провал в кар'єрі Берніні припав на роки понтифікату папи римського Іннокентія Х (1644–1655). Папа не бажав бути меценатом і патроном Берніні. Той перестав бути папським обранцем, покинув папський палац, але не перестав бути геніальним скульптором. Саме в ці роки від доробив надгробок померлого папи Урбана VIII, а за замовою венеціанського кардинала Федеріко Корнаро — створив «Екстаз святої Терези» [1]. Він втрачав молодість, стрункість і чорне волосся. Сивий Берніні повернув собі місце мистецького диктатора при папі римському Олександрі VII, що мало нагадував і Урбана, і Іннокентія. Попереду віртуозні, але холодно парадні погруддя короля Франції, герцога д'Есте, нездійснена добудова до палацу Лувр і смерть в Римі. Його могила в римській церкві Санта Марія Маджоре.

Л. Берніні. Площа Святого Петра. Лоренцо Берніні виконував роботи для собору Святого Петра з 1624 року до кінця життя. Він створив монументальні статуї святих і папські надгроб’я, збудував ківорій (надбудову) над могилою Святого Петра – надзвичайний приклад єдинства скульптури та архітектури. Але найкращий витвір Лоренцо Берніні – площа перед собором (1657-1663рр).

8

Площа нерідко ставала місцем папських богослужінь. Власне тут, перед головним собором католицького світу, велика кількість паломників, які говорять на різних мовах, повинні були відчути свою духовну єдність. Для втілення цих ідей Берніні знайшов прекрасне рішення. Простір перед храмом перетворився в ансамбль з двох площ: перша в формі трапеції, обрамлена галереями, які відходять від собору; інша має форму овалу, звернена до міста і оформлена двома колонадами. В симетричних точках цього овалу розміщені фонтани, а між ними – обеліск, який дозволяє орієнтуватись на великій площі. Загальний вид ансамблю має скриту погожість до ключа, нагадуючи про відомі слова Христа, звернені до апостола Петра : «І дам тобі ключі Царства Небесного». Особливо тут відчутний ефект «затягування» в глубину архітектурного простору. Колонади, як великі руки, охоплюють людину і принаджують до собору. Його фасад природно і гармонійно зливається з площею . Берніні все життя супроводжували визнання та успіх. Коло його замовників складали папи, кардинали та вища римська аристократія. Творчість Берніні багато в чому визначила шляхи розвитку всієї європейської культури 17 ст. В кращих його роботах видно справжнього майстра, який ввійшов в мистецтво зі своєю темою- темою духовного перевтілення людини.

Віденський палац Шербрунн

Це одна з найвидатніших споруд австрійського бароко.

Колишня літня резиденція імператриці Єлизавети, знаменитої «Сісі». Справжньою окрасою цього барочного комплексу став прекрасний парк, Пальмовий будиночок, павільйон

Глорієтта і зоосад. Тут варто провести цілий день. Пройдіться залами палацу, замовивши тур з аудіогідом, киньте погляд на пишність «Залів Бергля», поблукайте парковим лабіринтом. Палац Шенбрунн, колишня літня резиденція імператорської сім'ї, відноситься до числа найкрасивіших у Європі архітектурних споруд в стилі 8онгрес.

Історія Шенбрунну і попередніх будівель, які стояли на цьому місці сходить до середньовіччя. Садиба з початку 14 століття називалася Каттербург і належала монастирю в Клостернеобурзі. Протягом наступних століть документи свідчать про імена численних орендарів, у тому числі кілька видних діячів, таких як в 1548 році Герман Баєр, котрий був мером Відня і розширив будівлю, перетворюючи її у власну помісну садибу.

9

У 1569 році, за Максиміліана II, маєток став власністю Габсбургів, і, відповідно до опису включав будинок, водяний млин і стійло, а також парк і фруктовий сад. Максиміліана в першу чергу цікавило розширення розплідника, який був призначений для розведення дичини і птиці. Окрім фазанів розплідник також містив екзотичних птахів, таких як павич та індик.

Після раптової смерті Максиміліана II в 1576 році, Каттербург передається Рудольфу II, котрий не витрачав значних коштів на його утримання. Імператор Маттіас використовував маєток для полювання, і, згідно з легендою, у 1612 році на полюванні, знайшов Schöne Brunnen (що означає «чисте джерело»), яке в кінцевому підсумку дало маєтку свою назву.

Після смерті імператора Фердинанда в 1637 році, садиба стала резиденцією його закоханої у мистецтво вдовиЕлеонори фон Гонзаги, котра потребувала відповідних архітектурних умов для свого жвавого суспільного життя. Тому вона близько 1642 року розбудувала Chateau De Plaisance (палац

для задоволень), який перейменувала з Каттербургу в Шенбрунн, про зміну назви вперше зареєстрований запис в тому ж році.

У 1683 році Шато-де-Плезанс і його оленячий парк став жертвою безчинств турецьких військ під час облоги Відня. З 1686 року маєток

був у володінні імператора Леопольда I, який вирішив, зробити своєму синові і наступникові Йосипу розкішну резиденцію. Незабаром після цього за рекомендацією аристократичних покровителів до двору прибув підготовлений в Римі архітектор Йоганн Бернард Фішер фон Ерла. У 1688 році він представив імператору початковий дизайн нового палацу, так званий проект Шенбрунн I, яким він прагнув показати свої архітектурні здібності і отримати схильність імператора. Фішер в 1689 році був швидко найнятий до спадкоємця престолу як головний архітектор, а потім насолоджувався блискучою кар'єрою в якості придворного архітектора і архітектора багатьох

аристократів.

У 1693 році Леопольд I затвердив конкретні плани від Фішера на будівництво грандіозного мисливського будинку, будівництво якого почалося в 1696 році. Новий будинок був частково побудований на існуючому фундаменті зруйнованого

10

турками Шато-де-Плезанс.

До весни 1700 р. Центральна секція 10онгр завершена і готова до заселення. Будівництво бічних крил було відкладено внаслідок війни за іспанську спадщину та супутніх фінансових обмежень і повністю зупинилося після раптової смерті Йосипа. Фішер фон Ерла був відповідальним не тільки за розробку планів палацу – будівельні роботи були також проведені під його безпосереднім керівництвом. Це було, ймовірно, пов'язане з грандіозністю і престижністю проекту, а також дозволило йому отримати дворянський титул від імператора Леопольда, ставши згодом відомим як Фішер фон Ерла.

Відповідно до барокових архітектурних принципів, весь комплекс розташований навколо центральної осі. Компактна споруда палацу з монументальними зовнішніми сходами в передній частині центральної проекції розташована між бічними крилами. Ці будівлі включають внутрішній або парадний двір, який завершується на північній стороні монументальними воротами, увінчаними орлом з 10онгресс скульптур, що

представляють Подвиги Геракла.

У 1728 році імператор Карл VI отримав Шенбрунн, але використовував його тільки для полювання на фазанів. Зрештою, він подарував його своїй дочці, Марії-Терезії, котра за свідченнями, мала особливу пристрасть до палацу і його садів. Царювання Марії Терезії ознаменувало відкриття блискучої епохи в історії Шенбрунну. Палац стає центром

придворного і політичного життя. Під її особистим впливом і керівництвом архітектора Ніколаса Пакассі, великий мисливський будиночок Йосипа I був перебудований і розширений до палацової резиденції.

Роботи над будівлею почалися взимку 1742/43 і, в кінцевому результаті, привели до величезної реконструкції, яка придала палацу вигляд, котрий він, в значній мірі, зберігає донині. Перший етап будівництва з 1743 по 1749 роки здійснюється у тісній співпраці з Ніколасом Пакассі, чиї практичні навички призвели до його призначення провідним архітектором в проекті. Згодом, у 1749 році він був призначений придворним архітектором. Палата аудієнцій і житлові апартаменти Марії-Терезії та Франца I Стефана в східному крилі були розширені і готові до заселення в 1746 році.

Дві галереї в центрі палацу служили для проведення масштабних урочистостей, Мала галерея використовується для більш інтимних сімейних

11

торжеств . На 11онгрес етапі ці два приміщення були ще без жодних прикрас, а тільки з багатим оздобленням ліпниною і стельовими фресками, які були зроблені пізніше. У приватних випадках Велика Галерея могла бути доступна безпосередньо через широкий проліт недавно побудованих сходів Парадного Двору. На офіційних заходах, з метою дотримання придворного церемоніалу, відвідувачі повинні були пройти довгий шлях від Блакитних сходів до палати аудієнцій імператора й імператриці в східному крилі.

Серед інших змін, що відбулися в цей час, були включені 11онгрес, що з'єднують бічні крила – відомі як «Лицарські Крила» – вздовж Парадного двору, в них розміщувалися верхні чини придворних службовців. Також були побудовані приміщення для челяді зі східної та західної сторін комплексу.. Вони були вкрай необхідні, оскільки Шенбрунн тепер став імператорською резиденцією, в якій були розміщені більше 1000 чоловік, в тому числі імператорська сім'я і двір.

За бажанням Марії Терезії в північному крилі Парадного двору був побудований і урочисто відкритий в 1747 році театр. Серед співаків і акторів,

яких він прийняв на свою сцену були численні діти імператриці. Вона також проявила себе тут як талановитий співак.

Незабаром, після 1750 року Марія Терезія знову 11онгр змушена почати нову фазу будівництва, планування та виконання якого лежало повністю на плечах Пакассі. Імператорська сім'я постійно зростала, і

потреба в більшій кількості приміщень призвела до надбудови антресольних приміщень в західному крилі. Це означало, що зовнішня симетрія будівлі 11онгр відновлена і що завершення фасаду тепер було дуже близьким. Картини палацу Шенбрунн Бернардо Беллотто, що датуються 1759/60 роками детально показують фасад Парадного Двору і саду з багатим орнаментом, що характерно для віку рококо.

Будівельні роботи цієї другої фази не обмежуються створенням більшої кількості приміщень у верхніх поверхах і господарських будівель палацу, а й включали оформлення урочистих і парадних залів. Дві галереї, котрим зробили склепінчасті стелі з фресками і багатою ліпниною, стають одним з найважливіших рококо інтер'єрів, коли-небудь створених. Фрески були виконані Грегоріо Гульельмі між 1755 і 1761 роками, в той час як ліпний декор був створений Альбертом Болла в 1761/62 роках. Більшості приміщень зі 11онгресс саду палацу також придали типового стилю рококо, що відображається в розкішних, грайливих формах, відомих як Rocailles (з італійської бісер), з дзеркалами і картинами , встановленими в стіни.

12

На першому поверсі Марія Терезія зробила так звані зали Бергль, розписані фресками екзотичних ландшафтів між 1769 і 1777 роками Ці зали використовували під час спекотних літніх місяців.

Останнім проектом, ініційованим імператрицею під час 1770-х років було проектування і закладення парків під керівництвом придворного архітектора Йоганна Фердинанда Гетцендорф фон

Гогенберга, який побудував архітектурні особливості парку, такі як Глорієтта, фонтан Нептуна, римські руїни і фонтан-обеліск. Крім того, проспекти, фонтани і відкриті майданчики були прикрашені статуями і скульптурами в античному стилі, котрі виконав Вільгельм Бейер і його учні. Реконструкція палацу і садів не 12онгр 12онгрессу1212 до смерті Марії-Терезії.

Після смерті Марії Терезії, Палац Шенбрунн залишився незайнятим, і його використання в якості літньої резиденції було відновлено тільки в період правління імператора Франца II/I. У цей проміжний період Шенбрунн був зайнятий двічі в 1805 і 1809 роках Наполеоном, французький імператор використовуваної меморіальні кімнати Франца I Стефана в східному крилі, як житлові приміщення.

З нагоди Віденського 12онгрессу в 1814/15 стало ясно, що Шенбрунну терміново потрібна реставрація. У ході цих робіт між 1817 і 1819 рокми, придворним архітектором Йоганном Аманом були внесені зміни до фасаду що значно змінили його вигляд. Аманом з фасаду був видалений складний декор рококо Пакассі, зводячи його до набагато більш простих форм з невеликою кількістю декоративних елементів. Ймовірно, в цей період палац

був пофарбований віддтінком, тепер відомим як «Жовтий Шенбрунн», надаючи йому характерний зовнішній вигляд, що зберігся досьогодні .

Франц-Йосип народився в східному крилі палацу у 1830 році, в приміщеннях, зайнятих своїми батьками, Францом Карлом і Софі. Привчений його матір’ю з дитинства для майбутньої ролі в якості імператора, Франц-Йосип проводив літа свого дитинства і юності в Шенбрунні. Коли він вступив на престол в 1848 році палац повторно увійшов у блискучу епоху, адже був обраний імператором улюбленою резиденцією. На початку свого правління Франц-

13

Йосип зайняв апартаменти в західному крилі, що знаходиться перед Парадним двором, які він продовжував займати аж до своєї смерті 21 листопада 1916 року. Саме тут він провів останні свої роки, ведучи спартанський спосіб життя подібно солдатам своєї армії.

Його апартаменти були набором прохідних кімнат, що містили палату аудієнцій, кабінет і спальню. У Грановитій палаті були збережені панелі з дорогоцінного горіха, нагадуючи про царювання Марії Терезії. Франц-Йосип продовжував використовувати меблі свого попередника і дядька, імператора Фердинанда I Австрійського. Окремі кімнати в імператора були відремонтовані і оновлені протягом 1860 –х років.

У рамках підготовки до майбутнього шлюбу з Елізабет, герцогинею Баварії, в 1854 році, з зими почалося підготування помешкань в західному крилі для майбутнього імператриці, навпроти приватного саду Хітцінг.Квартири Єлизавети також складалися з декількох кімнат з центром в салоні імператриці, в якому вона приймала особистих відвідувачів. Суміжні кімнати на північ, такі як подружня спальня, роздягальня і Кабінет зі Сходами, служили Елізабет як окремі приміщення і були обставлені дерев'яними меблями з важкого палісандрового дерева. Так званий Кабінет зі Сходами був її студією. У 1862 році в цю кімнату були побудовані гвинтові сходи, надаючи прямий доступ до кімнат на першому поверсі. Вони були видалені після падіння монархії. Приміщення, що лежать нижче її апартаментів були відремонтовані, як і її окремі кімнати, ставши «апартаментами з садом», до якого вона за потреби могла спуститися.

З 1869 року, в рамках підготовки до майбутньої Всесвітньої виставки, яка відбулася у Відні в 1873 році, було проведене відновлення рококо інтер'єрів ХVІІІ століття, які були полагоджені або замінені на нео-рококо, як вираз імперського стилю. Ці реставраційні роботи вплинули на дві галереї і кімнати в східному крилі, які повинні були бути використані для високопоставлених гостей. Стіни цих приміщень були завішені або гобеленами з імператорської колекції або відреставрованими новими

настінними полотнами з дамаського 13онгрессу13 шовку з ананасами.

Коли в 1918 році 13онгр проголошена республіка, Шенбрунн завдяки своєму на рідкість вдалому розташуванню й архітектурним шедеврам заслужено вважається однією з головних визначних пам'яток Відня. Будівля палацу налічує 1441 приміщення, 45 з них доступні для відвідування широкою публікою.

Внутрішнє оздоблення покоїв витримано в стилі рококо (білі поверхні,

14

прикрашені орнаментом з 14-каратного листового золота), і включає в себе 14онгресс богемського скла і кахельні печі. Житлові та робочі приміщення імператора Франца-Йосипа, оформлені просто і скромно, тим більше пишними здаються кімнати для прийомів і гостей. У Дзеркальному залі колись музичив шестирічний вундеркінд – Вольфганг Амадей Моцарт. У Круглому китайському кабінеті імператриця Марія Терезія таємно радилася з державним канцлером князем Кауніцем. А в Лаковій кімнаті засідав Наполеон. У Синьому китайському салоні в 1918 році останній імператор Карл I підписав акт про зречення від престолу, поклавши тим самим кінець австро-угорської монархії. Ну а Мільйонна кімната, обшита панелями з рожевого дерева і прикрашена найціннішими гобеленами з Індії та Персії, відноситься до числа кращих в світі інтер'єрів у стилі рококо. У Великій галереї танцювали учасники Віденського 14онгрессу 1814 / 15 років, сьогодні там проходять державні прийоми в особливо важливих випадках.

А. Бареллі. Палац Німфенбург. Палац Німфенбург (нім. Schloss Nymphenburg) —

«замок Німфи», бароковий палац на заході Мюнхену в районі Нойхаузен-Німфенбург. Разом із парком Німфенбург і прилеглими територіями формує єдиний палацо-парковий комплекс. Належить до найбільших

королівських палаців Європи. Палац слугував головною літньою резиденцією правителів Баварії — династії Віттельсбахів. На сьогодні є одним з найбільш відвідуваних туристичних місць Мюнхену. Палац був подарований курфюрстом Фердінандом Марія його дружині Генрієті Аделаїді Савойській у 1664році на честь народження їх сина Максиміліана II Емануеля, довгоочікуваного нащадка престолу. Будівництво велось за проектом італійського архітектора Аґостіно Бареллі. Центральний корпус був завершений у 1675 році. Пізніше Макс Емануель брав участь у розширенні палацу - з 1701 року, він розпочав систематичне розширення палацу. Енріко Цукаллі і Джованні Антоніо Віскарді добудовали до головного палацу два корпуси. Пізніше південна частина палацу була розширена для конюшні. Для рівноваги на півночі була додана оранжерея. Нарешті, для сина Максиміліана Емануеля, імператора Священної Римської імперії Карла VII Альберта, був зведений бароковий особняк. Тут народилися двоє його дітей, Марія Антонія (майбутня дружина курфюрста Саксонії) в 1724році і Марія Анна Жозефа (майбутня маркграфиня Баден-Бадену) в 1734 році.

15

У 1716 році Йозеф Еффнер переробив фасад центрального корпусу у французькому барочному стилі з пілястрами. У липні 1741 року у палаці Карл Альберт підписав Німфенбурзький договір про союз з Францією та Іспанією проти Австрії. Тривалий час палац був улюбленою літньою резиденцією правителів Баварії. 1747 року Макс III Йозеф, курфюрст Баварський, заснував Німфенбурзьку порцелянову мануфактуру. У 1792 році Карл Теодор, курфюрст Баварський, звелів відкрити Німфенбурзький парк для вільного відвідування широким загалом. У 1825 році в палаці помер Король Максиміліан I Йозеф, а в 1845 році тут народився його правнук король Людвіґ II. 1863 року у палаці Німфенбург відбулася одна єдина зустріч між Людвігом II та Отто фон Бісмарком, яка стала початком їх довготривалої дружби. Палац не було пошкоджено під час Революції 1918 року, пізніше його було передано у державну власність під управління Баварського управління державних замків, парків та озер. Під час Другої світової війни палац переважно залишився неушкодженим - прямим попаданням авіабомби у 1944 році було зруйновано лише частину музею полювання. У 1972 році в парковому комплексі Німфенбург проводилися олімпійські змагання з виїздки (конний спорт). Деякі кімнати та зали палацу зберігають оригінальне оздоблення у стилі бароко, інші були пізніше переоздоблені у стилях рококо чи пізнього класицизму. У центральній частині палацу Франсуа де Кювільє створив Парадну залу, заввишки у три поверхи, з багатим мармуровим оздобленням. Фрески були виконані Йоганом Батістом Циммерманом. Центральна фреска урочистої зали зображує сонце у колісниці, під час ходи небом, яку супроводжують інші боги.

На північ від Парадної зали знаходиться вітальня оздоблена виключно коштовним деревом, за нею - зала для аудієнцій, стіни якої прикрашають брюсельські гобелени, колишня спочивальня з альковом. Збережено обстановку малої галереї з портретами придворних дам Версалю, та кімнат, які на вимогу Максиміліана Емануеля були оздоблені у переходному стилі між бароко та рококо - "регенц", але частково зберегли барокові стелі. Тут знаходяться портрети курфюрста та його дружини - Терези Кунігунди. Зі спочивальнею з боку парку межує кабінет Макса III Йозефа. На півночі з паркової сторони розміщені три зали, оздоблені за часів Карла Теодора, які виходять в галерейне крило. У першій залі знаходяться портрети придворних дам (велика галерея Максиміліана Емануеля), другу залу прикрашають гобелени з витканими гербами та геральдичними символами Баварії та

16

Курпфальцу (т.зв. Гербова зала), а в третій знаходяться портрети Карла Теодора та його дружини.

Ж. Ф. Людовісі. Національний палац Мафра Жоан Фредеріко Людовісі (порт. João Frederico Ludovice, справжнє ім'я нім. Iohann Friedrich Ludvig 1670 — 1752) —

португальський архітектор доби бароко, німець за походженням, автор проекту і побудови велетенського палацу короля Жоана V (1706—1750), назва якого нині — Національний палац Мафра . Назва місцевості походить від арабської « аль махафра», долина, западина. Мафра розташована на відстані 30 км від столиці Португалії — Лісабону. Місце для свого нового палацу обрав тодішній король Жоан V

поряд з монастирем францисканців. Колоніальні португальські володіння в Бразилії і постійний вивіз звідти коштовної сировини дав в руки правлячої династії значні кошти. Кошти ще значно збільшилися після відкриття в Бразилії покладів золота, а трохи згодом — діамантів і вивозу вже їх. Значні грошові суми були вкладені королем і вельможами не в розвиток власної промисловості в метрополії, а в будівництво палаців і в предмети розкошів. Золочені карети португальської дипломатичної місії під час аудієнції посла у 1716 році викликали здивування навіть в папському Римі, якого важко було вразити розкошами чи витворами мистецтва. Але значні кошти, витрачені на палаци і розкіш, лише визолотили поверхню підстаркуватої португальської монархії, яка швидко втрачала вигідні політичні позиції, поступаючись місцем Британській імперії, Франції, Російській імперії тощо. Космополітичні погляди молодого монарха, що подорожував Європою, і відсутність вельми обдарованих архітекторів в самій Португалії обумовила запрошення на працю в столицю іноземного архітектора. Ним був Жоан Фредеріко Людовісі (1670-1752), що працював в Римі. Німець за походженням, він народився в місті Галле, що неподалік від Лейпцигу. Мав хист до малювання і ремесла ювеліра. На здібного німця звернули увагу єзуїти і той (за підтримки могутнього католицького ордену) опанував навички ювеліра і архітектора в Італії. Працював на замови єзуїтів в Римі в майстерні Андреа дель Поццо.

17

За підтримки того ж чернечого ордену єзуїтів отримав запрошення в Лісабон від короля Жоана V, хоча не мав великої архітектурної практики і не створив в Римі жодної будівлі. За переказами, монарх дав обіцянку побудувати палац-монастир на кшталт Ескоріала в Іспанії, якщо королева народить дитину. Дружина народила принцесу Барбару Браганца і монарх розпочав будівництво. Монарх постійно радився з власним послом в Римі і наказав привезти в Лісабон маленькі копії-моделі найкращих церковних споруд Риму. Балкон базиліки в Мафрі повторював балкон собору Св. Петра в Ватикані. За основу нової споруди обрали монастир францисканців в місцевості Мафра. Жебрацькі настанови францисканців не брали до уваги. За планом новий палац-монастир мав велику базиліку, келії на 300 ченців, монастирську бібліотеку, службові приміщення, залу капітулу, декілька внутрішніх дворів попри палацові зали. За поземним планом базиліка вибудована у формі латинського хреста, а довжина будівлі сягає 63 м. Її головна нава вузька і дорівнює 16 м. В будівництві широко використані мармур з португальських родовищ білих та рожевих відтінків. Дзвони замовили у Фландрії, а скульптури з карарського мармуру — в Італії. Найкращі зразки стилістично точно витриманих інтер'єрів створені в нартексі базиліки (бароко) і в монастирській бібліотеці (рококо). Королівські апартаменти розташовані на 2-му поверсі. Для короля була облаштована і Тронна зала. Частина приміщень (покої для почесної варти, зала богині Діани, Тронна зала) прикрашені фресками португальських майстрів.

Деякі представники королівської родини, набалувані затишними покоями в інших палацах, находили зали в Мафрі незручними чи неприємними. Але сюди охоче приїздили заради полювань в передмістях. Численні голови і черепи оленів тому свідоцтво. Навіть частина меблів і декору інтер'єрів зроблена з оброблених оленячих рогів. Над створенням велетенського палацу архітектор працював не один, а з залученням цілої купи архітекторів-помічників (Карлос Батіста Гарбо, Куштодіу Віейра, Мануел да Майя, син архітектора — Антоніо). Будівництво тривало 13 років і начерно завершилось 1730 року. Щоденно на будівництво залучали до 15.000 працівників з усіх кінців країни. Охорону на будівельному майдані здійснювали 7.000 солдатів. Добудови і створення інтер'єрів продовжувались до 1755 р., коли померли і вельможний замовник, і сам архітектор. Головний фасад будівлі простягся на 220 метрів. Кількість приміщень досягла 1.200. Монастир мав дві дзвіниці по 68 метрів, зразком для яких

18

стали дзвіниці архітектора Франческо Борроміні, а кількість дзвонів на них досягла 92-х. Будівля має симетричне планування. Центральна вісь проходить через монастирську базиліку і продовжується розкішними внутрішніми дворами. Центр будівлі підкреслюють портик собору і дві велетенські дзвіниці.

А. Спецца, Дж. П’єроні. Валдштейнський палац. Валдштейнський палац (чеськ. Valdštejnský palác) — палац Альбрехта Валленштейна в столиці Чехії місті Празі.

Валдштейнський палац розташований в празькому історичному районі — на Малій Страні, і є найбільшим за розмірами палацом доби ранішнього бароко в Чехії. З 1992 року — місце засідань Сенату Чехії. Походив з дрібної шляхти, отримав університетську освіту в Болоньї і Павії (Італія). Зробив блискучу військову кар'єру, став генералісімусом.

Розбагатів завдяки вигідному шлюбу, видаткам від імператора, воєнним грабежам, широким конфіскаціям майна чеських аристократів і загарбанню їх собі. Пихатий парвеню, Вальдштейн плекав надії відокремлення від Австрійської імперії і панування в Богемії(тодішній Чехії). Аби додати собі значущості і розпочав будівництво в Празі величезного палацу небачених форм, розкошів і вигадливості. За намірами вельможі, його палац і сад мали перебільшити розміри і велич королівського палацу і саду в Празі. Перебування в Італії, що пережила перший будівельний бум в добу відродження, а потім новий - в добу ранішнього бароко, сформувало смаки замовника. Він забажав мати розкішну оселю на зразок італійських палаців і обов'язково грандіозних розмірів. Авантюриста Вальдштейна не зупиняли значні матеріальні витрати, повільні темпи робіт і відсутність добрих майстрів в самій Празі. Втіленню широких намірів Вальдштейна сприяли вдалі обставини. Під час воєнних дій частково постраждали оселі під Празьким Градом ( фортецею, замком з собором). Вальдштейн швидко купує 26 оселі з садами і руйнує їх. Для будівництва власної резиденції купує власний цегельний завод. Ділянка вийшла велика, але несиметрична. На працю в Прагу запрошує цілу бригаду італійських архітекторів, що роблять обміри і створюють проект розкішної оселі. Над проектом і його втіленням працювали —

архітектори Андреа Спецца (1580-1628) Джованні П'єроні (1586-1654)

19

садівник Ніколо Себрегонді (1585-1652) художник Баччо Б'янко скульптор Адріан де Вріс (1545-1626)

Бажання прискорити темп робіт спонукало власника набрати інтернаціональну команду - італійців, фламандців тощо. Різні за віком, школою і мистецькими настановами, вони дещо напомацки реалізували забаганку могутнього вельможі, багатства якого дозволяли утримувати навіть свою невелику армію. У 1624-1630 рр. на видовженій ділянці розпланували декілька палацових споруд, сад бароко, басейн, манеж, службові приміщення. Італійським архітекторам і на батьківщині доводилося працювати з несиметричними ділянками. Тому вони з честю вийшли з ускладнень і перетворили невигідний шмат землі на розкішну резиденцію, вдало опрацювавши її недоліки і підсиливши переваги. Вальдштейна не турбувала суміш стилів перехідної епохи. Адже вийшов розкішний ансамбль з елементами пізнього ренесансу, маньєризму ( скульптура де Вріса ) і ранішнього бароко. Парадні зали палацу прикрасили фрески, ліплення, плафони, килимові шпалери. Палац мав власну каплицю Св. Вацлава, що дорівнювала висоті самого палацу. Пихатий вельможа насолоджувався резиденцією неповні чотири роки. Розпочав таємні переговори зі шведами на предмет переходу на їх бік в обмін на корону короля самостійної Богемії. Планам авантюриста перешкодили шпигуни австрійського імператора і Валдштейна вбили у 1634 р. У 1648 р. під час захоплення Праги військами шведів Валдштейнський палац пограбували і вивезли у Швецію скульптури Адріана де Вріса. В обмін на лояльність палац повернули нащадкам Валдштейна. В 18 ст. тут працював припалацовий театр, де ставили опери і грали музику тогочасних композиторів, серед них твори Йозефа Мислівечека. Один з графів Валдштейнів був меценатом молодого композитора. В 20 ст. палац і сад бароко реставровані, доступні для відвідин. На порожні постаменти в саду встановлені копії скульптур де Вріса, оригінали яких вивезені в Швецію. Палац належить уряду республіки Чехія. Манеж після реконструкції перетворено на виставковий зал. Сад і палацові приміщення використовують для концертів.

4. Розповідь палацово-паркові комплекси. Палацово-парковий комплекс – цілісна архітектурна композиція, в якій гармонійно поєднані будівлі , садово-паркові споруди та зелені насадження. У таких комплексах використовують рельєф, рослинність та інші природні елементи як основні компоненти при створенні певних художніх образів. Дрезденський Цвінґер – історичне місце в Дрездені, ансамбль із 4 будівель.

20

Назва походить від його розташування — у середні віки «цвінґером» називали частину фортеці між зовнішньою і внутрішньою фортечними стінами. Перший варіант Дрезденського цвінґера був і створений саме між фортечними мурами міста. Нині тут розташовані різні за призначенням музеї, серед котрих і уславлена Дрезденська картинна галерея, Музей порцеляни та Фізико-математичний музей. В кінці 17 — на початку 18 ст. Саксонія переживала економічний розквіт. В Рудних горах збільшили видобуток срібла та олова. Князь Август став курфюрстом з 1694 року. Саксонський курфюрст вдало перехопив авантюрного алхіміка на ім'я Йоганн Фрідріх Беттгер. І той разом з фахівцями та науковцями курфюрста винайшов першу європейську порцеляну, яку поціновували дорожче за золото. Торгівля тільки мейсенською порцеляною приносила курфюрсту значні прибутки. Також вдало курфюрст 1697 року перехопив корону Польщі, що підняло його статус і спонукало до будівництва розкішних резиденцій. В Дрездені на цей час скупчився значний осередок видатних майстрів, що надавало змогу втілювати в реальність розкішні і масштабні проекти. У 1709 р. в Дрездені пишно вітали короля Данії. Задля палацових свят і побудували дерев'яний амфітеатр з тріумфальними арками на честь вельможного гостя. Роботи виконав архітектор-курфюрст — Матеус Пьопельман. Ідея сподобалась. І багатий курфюрст наважився перебудувати дерев'яний амфітеатр на кам'яний, але розкішніший. Курфюрст-замовник відрядив Пьопельмана в Австрію та Італію, видатні центри архітектури бароко, де Матеус Пьопельман вивчав устрій античних арен, цирків та палаців. В проекті майбутнього цвінгера архітектор Пьопельман нібито відштовхувався від давньоримського Марсова поля, але зробив все по новому. Пьопельман навіть сам не усвідомлював багатозначності власного твору і називав його «римським творінням». Майбутній кам'яний цвінґер за ідеєю і надалі планували використовувати для свят, турнірів. Звідси відкриті пласкі покрівлі, що поєднували усі будівлі комплексу та багато прозорих галерей, які призначалися для вельможних гостей та придворних. Лише в деяких містах над пласкими покрівлями галерей височили павільйони. Особливістю комплексу була відсутність палацу, який планували побудувати в майбутньому. Поступово проект

21

насичували новими ідеями. Так, виникла ідея створити декілька карильйонів в павільйонах, створити фонтани на подвір'ї, зробити каскад. З їх появою Цвінґер все більше втрачав характер арени для турнірів і перетворювався на регулярний сад бароко з партерами, фонтанами, стримано введеними квітниками і павільйнами для маскарадів і палацових свят. Роботи розпочали 1711 року. Будівництво тривало 20 років і не було доведено до кінця через безліч оздоб, зачні грошові витрати і витратні технології самого будівництва. Створення парадного облямування двору почали з побудови оранжереїта її цетральної частини — Вальпавільйону. Аркади оранжереї і задали той трохи монотонний ритм галерей, притаманний першому поверху комплексу. Його збагачують барокові сходи, балюстради, декоративні вази і скульптури. Оранжерея була важливою частиною комплексу через панівну моду на помаранчеві дерева при західноєвропейських королівських дворах. Другою важливою частиною комплексу був павільйон для розташування приватних колекцій курфюрста і виборного короля Польщі. Цвінґер — це парадний, майже квадратний двір розмірами 106 на 107 метрів, збагачений підковоподібними двориками з павільйонами в центрах дугоподібних галерей навпроти один одного. Другу вісь ансамблю починала вежа Кронентор, що виходила на розімкнену частину комплексу, відкриту на річку Ельба. Ця частина палацового комплексу так і не була забудована за часів курфюрста та Пьопельмана. Лише в 19 столітті її заповнили будівлею в стилі неоренесанс, де розмістили картинну галерею (архітектор Готфрід Земпер). Лише після цього комплекс набув замкненого, відокремленого від

середовища характеру. Гет-Лоо.

Найбільший серед палацово-паркових ансамблів Нідерландів, побудований у стилі стриманого голландського бароко кінця ХVІІ ст.

Парково-палацовий ансамбль Гет-Лоо виник як копія Версаля, але менших розмірів і в формах дуже стриманого голландського бароко кінця 17 століття. Як і в Версалі, формування ансамблю почалося з невеликого мисливського будинку вельможної родини принців Оранських. Необхідність мати парадну резиденцію на зразок уславленого Версалю і спонукала Вільгельма ІІІ Оранського (1650 — 1702) почати розбудову у 1686 — 1695 рр. До робіт запросили голландського майстра Якоба Романа і таємничого француза Даніеля Маро, точні роки життя якого не з'ясовані досі. Барокове садово-паркове мистецтво Європи до кінця 17 століття пройшло майже 150-річний шлях збагачення і розвитку. Тому ансамбль Гет-Лоо увібрав майже

22

усі знахідки попередніх садів. У Гет-Лоо були і італійські тераси, і барокові каскади, і декілька різновидів садових партерів, які так полюбляли у Франції. Гет-Лоо парадний, але досить еклектичний зразок саду бароко без надмірностей і гігантоманії Версалю. До того ж, в Голландії було мало земель, що обмежувало розміри ділянки парку. Але були і відмінності. На роботи в Гет-Лоо запросили співвітчизника таємничого мандрівника і художника Корнеліса де Брейна, що теж перебував колись на Близькому Сході. Це - інженер і гідравлик Рогір ван Клиф. Останній працюватиме на будівельному майдані в палацово-парковому ансамблі Гет-Лоо Вільгельма Оранського, який зажадав, щоби верхівки його фонтанів в саду бароко були трохи вищі за фонтани французького короля Луї XIV у Версалі. Король Франції таки отримав політичного ляпаса, бо голландський інженер Рогір ван Клиф справді виконав завдання Вільгельма Оранського. Для голландських барокових садів характерне несиметричне, бічне розташування помешкання володаря , неповна симетрія ділянок саду, сполучення декоративних дерев поряд з корисними сільськогосподарськими рослинами. Гет-Лоо був винятком, бо був королівською резиденцією, яку використовували лише влітку з представницькою метою. На початку 19 століття Голландія зазнала зміни влади. Трон короля Голландії посів Луї Наполеон і бароковий парк Хет Лоо знищили. Ділянку захаращеного парку у 1807 році засипали піском, а поверху розпланували пейзажний парк за новою модою. В такому вигляді парк перебував майже 150 років. Відновленням найкращого серед історичних парків Голландії зайнялися лише в після другої світової війни. Тоді була розроблена велика реставраційна програма, яку повністю втілили в життя до 1984 року. Відновлена лише найкраща регулярна частина парку на 1-ї та 2-ї терасах. Великі старі дерева на третій терасі залишили недоторканими, упорядкувавши лише центральну алею з фонтанами.

5. Узагальнення вивченого матеріалу. - Розкажіть про основні риси стилю бароко в мистецтві - Назвіть характерні ознаки барокових споруд - Чим архітектура бароко відрізняється від архітектури епохи

Відродження? 6. Домашнє завдання.

Створіть із паперу колективний макет палацу в стилі бароко.