МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

СХІДНОУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ДАЛЯ

ДЖУС ОКСАНА ВОЛОДИМИРІВНА

УДК 378:377:314.151.3 (161.2)-045.42 «ХХ»

ТЕОРІЯ І ПРАКТИКА ПРОФЕСІЙНОЇ ПІДГОТОВКИ МОЛОДІ

У ЗАКЛАДАХ ОСВІТИ УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ

(ХХ СТОЛІТТЯ)

13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора педагогічних наук

Київ – 2020

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у ДВНЗ «Прикарпатський національний університет

імені Василя Стефаника», Міністерство освіти і науки України (Івано-

Франківськ).

Науковий консультант – дійсний член НАПН України,

доктор педагогічних наук, професор

ЄВТУХ Микола Борисович,

Інститут педагогіки НАПН України,

головний науковий співробітник відділу

історії та філософії освіти.

Офіційні опоненти: дійсний член НАПН України,

доктор педагогічних наук, професор

ФІЛІПЧУК Георгій Георгійович,

відділення професійної освіти і освіти дорослих

НАПН України, заступник голови

Всеукраїнського Товариства «Просвіта»;

член-кореспондент НАПН України,

доктор педагогічних наук, професор

МАТВІЄНКО Ольга Василівна,

Київський національний лінгвістичний університет,

проректор з наукової роботи;

член-кореспондент НАПН України,

доктор педагогічних наук, професор

ЛОКШИНА Олена Ігорівна,

Інститут педагогіки НАПН України,

завідувач відділу порівняльної педагогіки.

Захист дисертації відбудеться «3» березня 2020 р. об 11 год. на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д 29.051.06 Східноукраїнського національного

університету імені Володимира Даля за адресою: 04053, м. Київ, вул. Січових

Стрільців, 52-А, Президія Національної академії педагогічних наук України,

конференц-зала (перший поверх).

Із дисертацією можна ознайомитись на офіційному сайті СНУ ім. В. Даля

https://snu.edu.ua та в Науковій бібліотеці Східноукраїнського національного

університету імені Володимира Даля за адресою: 93400, м. Сєвєродонецьк,

проспект Центральний 59-а.

Автореферат розісланий «3» лютого 2020 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Н. С. Сідаш

1

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Докорінні зміни у різних сферах

суспільного життя в Україні актуалізують проблеми, пов’язані з увиразненням

місця і ролі закордонних українців у процесах національного державотворення,

демократичних соціальних перетвореннях, визначені культурно-освітніх

пріоритетів молодої Української держави, що зумовлює зміни у її ставленні до

багатомільйонного зарубіжного українства як до невід'ємної складової

українського народу.

Ці питання знайшли відображення в Конституції нашої держави (ст. 12), у

низці законодавчих і нормативно-правових документів (закони України «Про

правовий статус закордонних українців», 2004 та «Про закордонних українців»,

2012; «Національна концепція співпраці із закордонними українцями», 2006;

Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Державної програми

співпраці із закордонними українцями на період до 2020 року», 2018; постанови

Верховної Ради України «Про рекомендації парламентських слухань на тему:

«Закордонне українство: сучасний стан та перспективи співпраці», 2010 і «Про

Державну програму підтримки і співпраці із закордонним українством на 2016

– 2020 рр.», 2016). У 2012 р. Міністерство освіти, науки, молоді і спорту

України затвердило план заходів щодо підтримки та розвитку українського

шкільництва за кордоном на 2012 – 2015 рр. (наказ Міністерства освіти, науки,

молоді і спорту № 654 від 1.06.2012 р.), а у 2016 р. – План заходів щодо

підтримки закордонних українців у сфері загальної середньої освіти на 2016 –

2020 рр. (наказ МОН України № 989 від 17.08.2016 р.).

Актуальні проблеми співпраці України й української діаспори

порушують документи і матеріали Світових Конгресів Українців (1993 –

2018 рр.), численні міжнародні і всеукраїнські науково-практичні конференції,

асамблеї тощо.

Важливу роль у процесі європейської та світової інтеграції України

відіграє освіта українців за межами рідної землі, передовсім у державах

американського й австралійського континентів, Центральної та Західної

Європи. Зацікавлення історією її становлення, розвитку, змістом теоретичних і

організаційно-практичних педагогічних надбань простежується з початку

незалежності України. Так, у 1992 р. до програми з курсу «Історія педагогіки",

рекомендованої Міністерством освіти України для всіх спеціальностей вищих

педагогічних навчальних закладів, була включена тема «Українські школи і

освітні діячі в країнах світу», яка передбачала ознайомлення студентів із

науково-педагогічними зв’язками України з іншими державами в різні періоди

її розвитку. Відповідно, аналогічні теми з'явилися у літературі з педагогічних

дисциплін (як навчальний посібник «Історія української школи і педагогічної

думки» за ред. О.Любара та однойменна хрестоматія за ред. В.Г.Кременя,

2003 р. Відомостями про українців за межами України поповнилися навчальні

посібники, підручники, хрестоматії, антології, енциклопедії з її історії,

видавничої справи, літературознавства, рекомендовані для учнів і вчителів

старших класів шкіл, студентів і викладачів закладів вищої освіти (О.Астаф'єв,

2

В. І. Біляїв, В.Губарець, А.Дністровий, Ю.Козій, В. Оліфіренко, В.Просалова,

О.Російський, В.Смолій).

З проголошенням незалежності України спостерігається зацікавлення

вітчизняних дослідників особливостями і змістом громадсько-політичної,

соціально-економічної та культурно-освітньої діяльності західної української

діаспори. Проте найбільшу увагу українські науковці приділили з'ясуванню

кількісних параметрів, структурному, соціологічному та політологічному

аналізу української діаспори (В.Євтух, Ф.Заставний, В.Литвин, В.Піскун).

Українська діаспора як історичне і соціально-політичне явище найповніше

представлена у працях С.Лазебника, В.Трощинського, А.Шевченка, А.Попка.

Загальна характеристика розвитку освіти у діаспорі представлена у

працях В.Андрущенка, М.Євтуха, В.Качкана, П.Кононенка, Т.Усатенка,

Г.Філіпчука.

Проблемам становлення і розвитку національної школи в державах

масового осідку українців-емігрантів присвячені докторські дисертації

В.Кеміня (Центрально-Східна та Західна Європи), С.Пономаревського (Росія),

С.Романюк (західна діаспора), І.Руснака (Канада); кандидатські – Л.Божук,

Т.Бублик, Д.Бурім, О.Вагіної, С.Віднянського, Ю.Заячук, А.Онкович,

Р.Петришина та ін. Питання про внесок визначних персоналій у розвиток

української освіти і педагогічної думки за межами України відображені у

творчому доробку представників історичної, педагогічної, філологічної,

мистецтвознавчої наук останніх десятиліть (А.Атаманенко, О.Вишневський,

В.Даниленко, В.Деренько, О.Добржанський, В.Дутчак, М.Євтух, Ю.Калічак,

Г.Карась, І.Кізин, Р.Кіра, Т.Когут, Л.Куценко, А.Марушкевич, Н.Мерфі, І.Піц,

М.Суділовська, І.Стражнікова, М.Тимошик). Персоналістичний педагогічний

дискурс притаманний також працям зарубіжних дослідників української

діаспори (Т.Беднаржова, Б.Єржабкова, О.Пеленська). Окремих освітньо-

педагогічних аспектів життя закордонних українців торкаються праці

О.Антонової, Л.Березівської, Г.Білавич, А.Вихруща, Л.Вовк, І.Герцюка,

Н.Дем'яненко, Н.Дічек, Т.Завгородньої, С.Золотухіної, Н.Калініченко,

О.Карпенко, О.Квас, І.Ключковської, В.Кравця, О.Локшиної, А.Марушкевич,

З.Нагачевської, М.Олійник, М.Пантюк, О.Савченко, Б.Савчука, Н.Слісаренко,

О.Смоліної, М.Стельмаховича, Б.Ступарика, О.Сухомлинської, П.Тадеєва,

М.Чепіль, В.Шевченко, Г.Шевченко, Л.Ярмаченка та ін.

Важливий інформаційний матеріал, дотичний до теми дослідження,

містять науково-довідкові та енциклопедичні видання кінця ХХ – початку ХХІ

ст., авторами чи упорядниками яких є Т.Боряк, І.Винниченко, О.Вішка,

В.Воронін, С.Дроздовський, В.Євтух, Ф.Заставний, С.Лазебник, Б.Лановик,

В.Лозицький, О.Малиновська, А.Попок, В.Просалова, М.Савка, Г.Саган,

Р.Симоненко, В.Трощинський, А.Шевченко, А.Шлепаков та ін.

Утім, якщо провідні тенденції у становленні та розвитку системи

професійної освіти в Україні, концептуальні засади її розбудови та

реформування в умовах української незалежності уже представлені у

фундаментальному науково-педагогічному доробку (праці В.Алфімова,

І.Волощука, С.Гончаренка, О.Дубасенюк, В.Кременя, Л.Лук'янової, О.Матвієнко,

3

Н.Ничкало, В.Олійника, Ю.Пелеха, В.Радкевич, О.Щербак та ін.), то

комплексний аналіз її організаційно-теоретичних основ і практики професійної

підготовки молоді у закладах освіти української діаспори на сьогодні відсутній.

Глибоке вивчення проблем фахової підготовки української молоді у

державах європейського, американського й австралійського континентів,

уможливлене зміцненням науково-педагогічних зв’язків із українською

діаспорою в галузі освіти після проголошення незалежності України,

визначається низкою причин.

По-перше, цивілізаційними тенденціями у розвитку сучасного

українського суспільства, які детермінують нові виклики у державно-

політичній, соціально-економічній та освітній сферах; реалізацією основних

положень Законів України «Про вищу освіту», «Про освіту», «Про професійно-

технічну освіту», «Про повну загальну середню освіту», Болонської декларації

як однієї зі складових інтеграції нашої держави у європейський і світовий

освітній простір. За таких умов дієвими чинниками реалізації

«людиноцентристського» виміру освіти є не лише творче осмислення надбань

національної педагогічної науки і практики минулого, а й орієнтація на кращі

світові та європейські зразки.

По-друге, потребою повернення в сучасну систему освіти України

досвіду в царині підготовки у закладах освіти української діаспори фахівців для

різних галузей трудової діяльності, зокрема педагогічної, збереження етнічної

та духовної самобутності поколінь українців, народжених поза межами своєї

батьківщини, їх ідентифікації із землею батьків, з усіма культурними

надбаннями українського народу.

По-третє, тим фактом, що професійну підготовку молоді української

діаспори сьогодні репрезентують понад 20 університетів, академій, інститутів,

студій, кафедр, освітніх центрів на 4 континентах світу, які сформувалися

упродовж минулого століття.

По-четверте, доступністю донедавна взагалі чи частково обмежуваної

джерельної бази, поверненням в Україну значної частини фондів зарубіжної

україніки, праць визначних представників української освіти закордоння. Саме

їхніми зусиллями уже на початку 1920-х рр. були закладені основи

функціонування в позаукраїнському просторі різних галузей наукових знань:

історичної (М.Грушевський, Д.Дорошенко, В.Липинський, С.Наріжний,

О.Шульгин); соціологічної (Н.Григоріїв, В.Старосольський, М.Шаповал),

філософської (І.Мірчук, Д.Чижевський), філологічної (А.Артимович,

Л.Білецький, В.Винниченко, О.Колесса, Л.Мосендз, О.Олесь, Г.Омельченко,

В.Сімович, С.Смаль-Стоцький), психологічної (О.Іванов, Я.Ярема), економічної

(К.Безкровний, М.Добриловський, К.Коберський, О.Мицюк, В.Тимошенко),

математичної (О.Вілінський, В.Дяконенко, С.Романовський), фізичної

(М.Галаган); біологічної (В.Гармашів, Ю.Русов), хімічної (І.Горбачевський,

С.Комарецький), геодезичної (Л.Грабина), астрономічної (Ф.Гула);

географічної (С.Рудницький, М.Дольницький, В.Кубійович), агрономічної

(В.Доманицький, П.Дубрівний, К.Осауленко, В.Чередіїв) наук; бібліографії та

бібліотечної справи (Л.Бачинський, П.Зленко, С.Сірополко); релігієзнавства

4

(О.Лотоцький, І.Огієнко), мистецтвознавства (Д.Антонович, В.Січинський),

етнографії (І.Панькевич, В.Щербаківський), педагогіки (Г.Ващенко,

А.Волошин, І.Боднарук, Е.Жарський, А.Животко, В.Леник, С.Русова,

С.Сірополко, Є.Федоренко), правознавства (О.Ейхельман, К.Лоський,

С.Дністрянський, С.Шелухін), кооперації (С.Бородаєвський, В.Коваль,

Б.Мартос), лісівництва (Б.Іваницький, С.Колубаїв, М.Косюра, К.Подоляк),

ветеринарії (В.Королів-Старий), меліорації (І.Шовгенів), металознавства і

металургії (І.Фещенко-Чопівський), прикладної медицини (А.Гончарів-

Гончаренко, Ю.Добриловський) та ін., оригінальні за своєю суттю та відмінні

від теоретичних і організаційних засад «материкової» України ХХ ст.

Важливим чинником самовиявлення українців у міжнародній науково-

професійній діяльності стало входження у 1926 р. створеного за рік до того в

Празі Академічного комітету до Комісії Міжнародної інтелектуальної співпраці

при Лізі Націй.

Цілісний аналіз організаційно-теоретичних основ, особливостей і

тенденцій у професійній підготовці молоді в українських закладах освіти

держав масового осідку українців-емігрантів у ХХ ст. уможливлює вирішення

низки суперечностей, виявлених у процесі дослідження:

– між об’єктивною потребою наукового аналізу досвіду роботи

інституцій українського зарубіжжя, які забезпечували професійну підготовку

молоді в різних умовах і на різних етапах формування української діаспори, і

обмеженими можливостями його вивчення;

– між запитами українського суспільства на висококваліфікованих

працівників, зокрема педагогічних, сформульованими у Законі України «Про

освіту» (2017), Концепції розвитку педагогічної освіти (2018), і реальним

станом їх підготовки в Україні та в зарубіжжі;

– між функціонуванням українських закладів освіти за межами

України та освітніми можливостями сучасного цивілізованого світу;

– між ускладненими вимогами до освітньо-педагогічних умов

функціонування українських закладів вищої освіти в діаспорі та

невідповідністю його теоретичного і методичного забезпечення;

– між широким використанням у педагогічній теорії та практиці

зарубіжної української освіти ХХ ст. понять «підготовка «професіоналістів»,

«фаховий вишкіл», «професійна підготовка української молоді» і відсутністю

або неточністю їх тлумачення у сучасній педагогічній довідковій літературі.

Відсутність цілісного комплексного вивчення організаційно-наукових

основ становлення й технології фахового вишколу молоді в освітніх

інституціях, заснованих зарубіжними українцями, водночас – їхня безсумнівна

значущість для сучасних освітніх процесів в Україні зумовили вибір теми

наукового дослідження: «Теорія і практика професійної підготовки молоді у

закладах освіти української діаспори (ХХ століття)».

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертація виконана у рамках плану науково-дослідницької роботи кафедри

педагогіки та освітнього менеджменту імені Богдана Ступарика ДВНЗ

«Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника» –

5

комплексна наукова тема «Історико-педагогічні проблеми навчання і виховання

в системі безперервної освіти» (номер державної реєстрації 0108U009122);

дослідження проводилося також відповідно до загального плану науково-

дослідної роботи ДВНЗ «Прикарпатський національний університет імені

Василя Стефаника» на кафедрі професійної освіти та інноваційних технологій,

серед наукових пріоритетів якої – «Доуніверситетська і післядипломна освіта

як засіб самореалізації та професійного вдосконалення особистості у системі

ціложиттєвого навчання: український і зарубіжний досвід» (державний

реєстраційний номер 0117U005542).

Тема дисертації затверджена на засіданні вченої ради ДВНЗ

«Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника»

(протокол № 3 від 26 березня 2013 р.) та узгоджена в Міжвідомчій раді з

координації досліджень у галузі освіти, педагогіки і психології НАПН України

(протокол № 4 від 23.04.2013 р.).

Хронологічні межі наукової роботи охоплюють останнє десятиліття

ХІХ ст. – кінець ХХ ст. Передумовами нижньої межі дослідження є перші

спроби організованого українського культурно-освітнього життя у США як

державі наймасовішого осідку українців-емігрантів (1893 – 1894 рр.), коли були

засновані перша елементарна школа, наймасовіша українська газета «Свобода»

– провідне джерело інформування про освітнє життя українців, на всьому

американському континенті, постало найдавніше й найавторитетніше

громадське об'єднання українців Український Народний Союз, у змісті

діяльності якого впродовж десятиліть увиразнювалися проблеми освіти і

професійної підготовки української молоді, передовсім майбутніх учителів.

Нижня межа дослідження (1900) обумовлена публікацією-закликом

Українського Народного Союзу до американських українців «До діла, браття»

(«Свобода», 17 жовтня, 1900), у якій чітко стверджується, що єдиним виходом

зі складного становища українського народу є «з'єднання всіх українців в одну

самостійну державу, з порядками наскрізь демократичними». А реалізувати цей

задум можливо лише за умови підготовки кваліфікованих фахівців у всіх

сферах життєдіяльності у різнорівневих закладах освіти.

Верхня хронологічна межа (1991) зумовлена Актом проголошення

незалежності України як головною підставою для докорінних змін у системі

співробітництва із закордонними українцями, що відкрив абсолютно нові

можливості для наукового дослідження історичних, політичних, соціологічних,

економічних і культурно-освітніх процесів у середовищі закордонних українців

та сприяння зміцненню їхнього зв’язку з першобатьківщиною.

Територіальні межі дослідження охоплюють держави наймасовішого

осідку українців-емігрантів Північної та Південної Америки, центрально-

західноєвропейські країни, а з другої половини ХХ ст. – Австралію, у яких

процеси розвитку української освіти загалом і професійної підготовки молоді

зокрема окреслені найвиразніше й найяскравіше.

Об’єкт дослідження – культурно-освітні процеси в середовищі

українців-емігрантів у ХХ ст. (американський, центрально-

західноєвропейський, австралійський контекст).

6

Предмет дослідження – професійна підготовка молоді в організаційно-

педагогічній діяльності й освітніх парадигмах української діаспори

Центральної та Західної Європи, американського й австралійського континентів

(кінець ХІХ ст. – 1980-і рр.).

Мета дослідження – розкрити організаційно-теоретичні засади, методи,

форми і засоби підготовки молоді до діяльності у педагогічній та інших сферах

життєдіяльності у закладах освіти української діаспори Центральної та Західної

Європи, американського й австралійського континентів ХХ ст., визначити

можливість використання набутого ними досвіду у теорії та практиці

формування кваліфікованих педагогічних працівників у сучасній Україні.

Реалізація цієї мети передбачала виконання таких завдань:

– здійснити історико-педагогічний аналіз досліджуваної проблеми у

контексті розвитку українського шкільництва в західній українській діаспорі у

ХХ ст., дослідити і систематизувати джерельну базу з теми дисертації;

– виявити і схарактеризувати соціально-економічні, політичні, культурно-

освітні передумови започаткування українських інституцій із професійної

підготовки молоді за межами України в державах Заходу;

– простежити ґенезу й особливості функціонування українських

закладів із професійної підготовки молоді у межах першої, другої та третьої

«хвиль» української еміграції і на цій основні розробити авторську

періодизацію їх становлення в західній діаспорі;

– увиразнити і проаналізувати головні ідеї науково-педагогічного

доробку теоретиків і практиків фахового вишколу української молоді в

державах західного світу;

– розкрити зміст, методи, форми і засоби професійної підготовки

молоді в українських закладах освіти Центральної та Західної Європи,

американського й австралійського континентів задля використання їх

позитивних аспектів у практичній діяльності освітніх інституцій сучасної

України;

– виокремити й узагальнити позитивний досвід фахової підготовки

молоді в змісті діяльності провідних українських громадських організацій,

жіночих і молодіжних товариств.

Методи: пошуково-бібліографічний (для виявлення опорної джерельної

бази, теоретичних напрацювань минулого і сучасності з досліджуваної

проблеми); порівняльно-зіставний (дозволив виявити витоки й окреслити

періоди й етапи у професійній підготовці молоді в діаспорі); історико-

ретроспективний і хронологічно-системний (дав змогу простежити еволюцію

професійних студій українського зарубіжжя, охарактеризувати зміст і напрями

їхньої роботи); загальнонаукові: аналіз, синтез, узагальнення, систематизація,

класифікація здобутих фактів і даних, які стали основою для вивчення

професійно-теоретичних надбань закладів освіти української діаспори,

визначення їхнього внеску у розвиток професійної освіти в Україні та світі);

проблемно-генетичний метод (для актуалізації педагогічних ідей і творчої

спадщини визначних представників високих шкіл українського зарубіжжя у

контексті модернізації сучасної вищої освіти в Україні); узагальнення й

7

систематизації виявлених матеріалів і даних (з метою формулювання і

обґрунтування висновків за результатами дослідження).

Концепція дослідження. Основою концепції визначено системно-

хронологічний підхід, позначений складністю, суперечливістю, неперервністю і

хвилеподібністю процесів розвитку українського шкільництва загалом і

професійної підготовки молоді в закладах освіти західної української діаспори

зокрема, їхньою соціально-економічною, суспільно-політичною та культурно-

освітньою детермінованістю. Через те становлення і розвиток організаційних

форм фахового вишколу української еміграційної молоді розглядаємо з

урахуванням одного з головних чинників розвитку освіти закордоння –

загальних засад державної політики у сфері освіти та її принципів у країнах

компактного проживання українців за межами рідної землі та можливостей

українських громад у чужоетнічному оточенні. Водночас демократичні

процеси, особливо в умовах функціонування у ХХ ст. двох виразно відмінних

соціально-політичних систем, спрямованість на консолідацію й інтеграцію

всього західного світу, зумовлюють необхідність урахування полікультурного

впливу на українську освіту, зокрема і професійну, міжосвітньої інтеграції,

поєднання загальноцивілізаційних, загальнолюдських і національних ціннісних

орієнтацій, віддзеркалення міжконтинентальних і регіональних особливостей

професійної підготовки молоді в українському зарубіжжі, формування її

парадигми як глобально-регіональної стратегії розвитку.

Формування інституцій із професійної підготовки молоді та розробка

теоретико-методологічних основ їх функціонування в західному українському

зарубіжжі відбувалися поступово і базувалися спочатку на методологічних

засадах національного шкільництва початку кінця ХІХ – початку ХХ ст.,

практиці розбудови професійної освіти на «материковій» Україні в добу

національно-визвольних змагань українського народу 1917 – 1919 рр. Заразом –

на взаємозв’язках і запозиченнях із систем професійної освіти держав нового

громадянства, що особливо виявилося в міжвоєнний період і в другій половині

ХХ ст.

Вихідним теоретичним підґрунтям дослідження є історико-хронологічний

підхід, який уможливив виокремлення особливостей і найхарактерніших

векторів розвитку закладів із професійної підготовки молоді в українській

діаспорі у ХХ ст., внеску в обґрунтування її змісту, методів, форм і засобів

визначних українських освітніх діячів і педагогів, громадських національних

культурно-освітніх організацій і товариств міжконтинентального й

регіонального рівнів.

В основу практичного аспекту дослідження покладено авторську

періодизацію розвитку системи професійної підготовки молоді в західній

українській діаспорі ХХ ст.

Теоретико-методологічною основою дослідження є:

– загальні положення теорії наукового пізнання, що є основою

гуманістичного філософського розуміння особистості як абсолютної цінності, її

діалектичної взаємодії з суспільством, чіткого визначення мети, завдань,

об’єкта, предмета і методів дослідження, передбачають врахування

8

взаємовпливів і взаємозалежності об’єктивної дійсності, єдності теорії та

практики;

– загальнонаукові положення і висновки вітчизняної та зарубіжної

наукової думки про єдність загальнолюдських і національних цінностей в освіті

й вихованні;

– положення про необхідність висвітлення подій і явищ в конкретно-

історичній обстановці;

– концептуальні положення про місце і роль досвіду минулого в

розвитку сучасної теорії та практики;

– аналітико-порівняльний підхід як основа опанування

джерелознавчих матеріалів і наукової літератури, досліджень із різних галузей

знань, нормативних документів, досвіду організаторів освітньої справи й

окремих педагогів, зіставлення педагогічних позицій і фактів щодо розвитку

закладів освіти із професійної підготовки молоді в діаспорі;

– історичний і хронологічний підходи, що дають змогу виокремити

історичні періоди у становленні та розвитку професійного вишколу української

молоді, з'ясувати їх змістові домінанти, усвідомити сутність теоретичних і

практичних досягнень відомих і малознаних представників української

педагогічної думки західного зарубіжжя у хронологічній послідовності;

– аксіологічний підхід, що сприяє розкриттю ціннісно-гуманістичних

основ українських громад в діаспорі в освітній орієнтації інституцій із фахового

вишколу молоді;

– культурологічний підхід, який забезпечує розгляд української

освіти і педагогічної думки в діаспорі у контексті інтелектуального,

етносоціального й етнокультурного середовища держав Заходу ХХ ст.;

– соціокультурний підхід, спрямований на з'ясування впливу

національних і загальнодержавних соціальних інститутів на розвиток освіти

українців у діаспорі;

– загальнонаукові гносеологічні принципи об’єктивності, історизму,

поєднання логічного та історичного;

– міждисциплінарний підхід, який забезпечує використання наукових

філософських концепцій, теоретичних і практичних даних із різних галузей

знань, передовсім історії, соціології, демографії, педагогічної аксіології,

українознавства з метою ґрунтовного аналізу розвитку українського

шкільництва за межами України загалом і професійного вишколу молоді

зокрема.

Наукова новизна отриманих результатів і теоретичне значення

дослідження:

– уперше у вітчизняній педагогіці окреслено наукову схему періодизації

та рецепції становлення і розвитку закладів із професійної підготовки

української молоді в державах Центральної та Західної Європи, американського

й австралійського континентів у ХХ ст.;

– найбільш повно досліджено історію становлення й освітню

діяльність українських інституцій із підготовки педагогічних працівників;

9

– до наукового обігу введено та вперше проаналізовано десятки

праць, які були вилучені з історії української педагогіки, купюровані або ж

тенденційно потрактовані; значний масив джерел із періодичних (педагогічних

і непедагогічних) видань українського зарубіжжя, епістолярної та мемуарної

спадщини; маловідомі матеріали досліджень українських і зарубіжних

науковців ХХ ст. з питань освіти, виховання і професійного становлення

української молоді та їхніх ціннісних орієнтацій у міжетнічному середовищі;

– виявлено й охарактеризовано провідні ідеї творчої спадщини визначних

представників української діаспори у сфері професійної підготовки та

виховання молоді;

– системно проаналізовано діяльність провідних громадських

культурно-освітніх організацій українського зарубіжжя у сфері професійного

вишколу молоді;

– переосмислено роль і місце української діаспори в утвердженні

нових пріоритетів у розвитку сучасної української професійної освіти.

Подальшого розвитку набув аналіз українського культурно-освітнього

поступу в державах масового осідку українців-емігрантів, поточнено зміст (чи

введено в науковий обіг) такі поняття, як елементарне «парохіальне»

шкільництво, фаховий вишкіл, підготовка «професіоналістів» тощо.

Джерельна база дослідження: теоретико-методологічні напрацювання в

галузі освіти і професійної підготовки молоді вітчизняних і зарубіжних

науковців; фундаментальні дослідження української діаспори історичного,

соціологічного, культурологічного, політологічного змісту; творча спадщина

відомих і малознаних освітніх діячів і педагогів – репрезентантів західної

української діаспори ХХ ст.; статті в науково-довідкових і енциклопедичних

виданнях; зарубіжна мемуаристика.

Цінний фактологічний матеріал почерпнуто із документів масових

культурно-освітніх і педагогічних акцій українців-іммігрантів (конгреси, з'їзди,

віча), із звітів українських освітніх інституцій, матеріалів про діяльність

українських громадських організацій аналізованого періоду.

Неоціненним джерелом із теми дослідження є архівістика українського

зарубіжжя: фонди Національної бібліотеки Чеської республіки (Národni

knihovna České republiky), де міститься як окрема структура Слов'янська

бібліотека, архіву Карлового університету (Archiv Univerzity Karlovy); фонди

Українського Вільного Університету в Мюнхені та ін.

Джерельну базу дослідження становлять фонди Центрального

державного архіву вищих органів влади та управління України (ф. 3563, 3695,

3793, 3809, 3876, 3889, 3972, 4437, 4446 та ін., у яких сконцентровано частину т.

зв. «Празького українського архіву» культурно-освітніх установ та

представників української політичної еміграції в Чехословацькій республіці);

Центрального державного архіву зарубіжної україніки (ф. 1, 3-6, 8-10, 12-15, 19-

20, 22, 24-25, 27-44); Центрального державного архіву громадських об'єднань

України, Національної бібліотеки України імені Ярослава Мудрого, наукової

бібліотеки Національного університету «Києво-Могилянська академія»,

Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського, галузевого

10

державного архіву Служби зовнішньої розвідки України, Музею української

діаспори, Львівської національної наукової бібліотеки України

ім. В.Стефаника; відділу історії української діаспори Львівського історичного

музею, Національного музею літератури України (Київ), Державної науково-

педагогічної бібліотеки України імені В.О.Сухомлинського, Львівської

обласної універсальної бібліотеки (відділ україніки), української діаспорної

електронної бібліотеки «Diasporіana», Івано-Франківської обласної

універсальної наукової бібліотеки ім. І.Франка, книгозбірень громадських

об'єднань і товариств та ін.

Важливим фактологічним джерелом стали періодичні видання

українського зарубіжжя кінця ХІХ – першої третини ХХ ст. та України

(опрацьовано публікації з періодичних видань більше 30 найменувань: газети

«Діло», «Народ» (Львів), «Свобода» (США), «Український голос» (Канада),

календарі Українського Народного Союзу, львівської «Просвіти», галицькі

українські часописи міжвоєнного періоду, педагогічні, «жіночі» та студентські

журнали України і зарубіжжя тощо.

Практичне значення одержаних результатів полягає у поглибленому

опануванні надбань українських діячів-подвижників у процесах становлення і

розвитку закладів із фахової підготовки української молоді в діаспорі у ХХ ст.;

усвідомленні сутності освітньо-професійних ініціатив національних культурно-

освітніх об’єднань; доповненні змісту дослідження невідомими

джерелознавчими матеріалами за рахунок використання історичних та

історико-педагогічних фактів і документів; можливості трансформації

теоретико-методичного потенціалу педагогічної думки та діяльності освітніх

інституцій українського зарубіжжя у практику роботи закладів професійної

освіти сучасної України.

Результати дослідження можуть використовуватися науковцями і

педагогами-практиками української діаспори для розв’язання сучасних

освітньо-виховних завдань, добору методів і форм, програм, підручників і

посібників, додаткового методичного забезпечення, формування

висококваліфікованих фахівців із різних сфер життєдіяльності, передовсім

майбутніх педагогів, їхньої національної самоідентифікації та зміцнення

зв’язків із «материковою» Україною.

Матеріали дослідження можуть послуговуватися культурно-освітнім і

педагогічним товариствам, спілкам, об'єднанням України й зарубіжного

українства для вирішення організаційних і освітніх завдань у межах їх

повноважень.

Положення і висновки докторської дисертації можуть бути використані

науковими, науково-педагогічними і педагогічними працівниками України,

оскільки у період розбудови національної системи освіти, інтеграції її у

світовий освітній простір доцільно скористатися історичним досвідом

професійної підготовки працівників високої кваліфікації в діаспорі для

реалізації ідей нової, гуманістично зорієнтованої освітньої парадигми,

національного, духовного, громадянського та патріотичного виховання молоді.

Виявлені та проаналізовані у процесі дослідження джерела, зроблені

11

узагальнення сприятимуть більш повному висвітленню низки наукових

проблем в історії української освіти і національної педагогічної думки.

Практичне значення здобутих результатів дослідження підтверджене

застосуванням теоретичних положень, фактичного матеріалу, висновків і

узагальнень, систематизованої джерельної бази для науково-методичного

супроводу процесу професійної підготовки майбутніх учителів, зокрема під час

викладання навчальних дисциплін «Історія педагогіки» та «Педагогіка» для

студентів освітнього рівня «бакалавр» усіх педагогічних спеціальностей у

ДВНЗ «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника»;

«Педагогіка вищої школи», «Теорія та практика вищої професійної освіти в

Україні» для студентів освітнього рівня «магістр» спеціальності «Педагогіка

вищої школи»; «Професійна мобільність в освіті», «Європейська освіта»,

«Педагогіка початкової школи» для студентів освітнього рівня «магістр»

спеціальностей «Початкова освіта» й «Дошкільна освіта»; результати

дослідження лягли в основу спецкурсів «Професійна підготовка молоді у

закладах освіти української діаспори» (V курс, освітній рівень «спеціаліст») та

«Педагогічна думка української діаспори (персоналістичний дискурс)» (ІV

курс, освітній рівень «бакалавр») для студентів спеціальності «Початкова

освіта» Калуського навчально-консультаційного центру ДВНЗ

«Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника» у 2014 –

2015 н. р.

За матеріалами наукової роботи підготовлено спецкурс «Професійна

підготовка української молоді в діаспорі (1900-і – 1980-і рр.)», окремі теми

якого апробовано у процесі навчальної та науково-дослідницької роботи

студентів спеціальності «Початкова освіта» (освітній рівень «магістр») ДВНЗ

«Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника» у 2017 –

2018 н. р.

Результати наукового пошуку знайшли практичне втілення в організації

літнього освітнього семінару-тренінгу для педагогів української суботньої

школи м. Анкара (Турецька Республіка), реалізованого на базі ДВНЗ

«Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника» 1-8

серпня 2017 р., а також у Прикарпатській мовній літній школі ДВНЗ

«Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника» (4 – 18

липня 2018 р.) для студентів спеціальностей «Міжнародні відносини» і

«Туризм» Університету Карабюк (Турецька Республіка).

Упровадження результатів дослідження. Основні положення та

результати дослідження упроваджено в освітній процес і практику роботи

Національного університету «Острозька академія» (акт № 339 від 07.11.2018

р.), Класичного приватного університету (м. Запоріжжя) (акт № 1250 від

31.10.2018 р.), Національного університету «Львівська політехніка» (акт № 68-

50-415 від 31.07.2018 р.), Вінницького державного педагогічного університету

імені Михайла Коцюбинського (акт № 06/58 від 13.09.2018 р.), Житомирського

державного університету імені Івана Франка (акт № 1/516 від 13.06.2018 р.),

Рівненського державного гуманітарного університету (довідка № 62-01-01 від

11.06.2018 р.), Мелітопольського державного педагогічного університету імені

12

Богдана Хмельницького (довідка № 01-28/899 від 12.06.2018 р.), Національної

академії керівних кадрів культури і мистецтв (акт № 591/1 від 07. 06. 2018 р.),

Львівської міської громадської організації «Союз українок» (акт № 16 від

21.06.2018 р.), Комунального закладу «Харківська гуманітарно-педагогічна

академія» (акт № 01-13/173 від 06.03.2019 р.), Закарпатського інституту

післядипломної педагогічної освіти (акт № 144 від 05.03.2019 р.), ДВНЗ

«Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника» (акт №

01-26/20/1309 від 05.09.2019 р.), Івано-Франківського обласного інституту

післядипломної педагогічної освіти (акт № 01/700 від 13.09.2019 р.).

Особистий внесок здобувача. Авторські ідеї, оприлюднені в

монографіях, навчальних посібниках, наукових статтях і доповідях, є

результатом самостійних дослідницьких пошуків.

Матеріали кандидатської дисертації «Творча спадщина Софії Русової

періоду еміграції (1922 – 1940 рр.)» (спеціальність 13.00.01 – загальна

педагогіка та історія педагогіки), захищеної у 2001 році, у тексті докторської

дисертації не використовувалися.

У навчальному посібнику «Антологія педагогічної думки Східної

Галичини та українського зарубіжжя ХХ століття», опублікованих у

співавторстві з Т.Завгородньою, З.Нагачевською, Н.Салигою та ін., автору

належать підрозділи про Олену (Галину) Залізняк та Мілену Рудницьку.

У навчально-методичному комплексі «Історія вищої освіти»,

опублікованому у співавторстві з З.Нагачевською, внесок автора полягає в

структуруванні напрацювань зі становлення та розвитку вищих українських

студій за межами нашої держави, а також теоретичному обґрунтуванні ролі та

місця українських студентів і викладачів у закладах вищої освіти Заходу в

минулому й сучасності.

В опублікованій за кордоном колективній монографії «Theory and practice

of introduction of competence approach to higher education in Ukraine», авторові

належить підрозділ «The competent approach of the content of the activities of

Ukrainian doctors in Prague as a professional preparation for youth».

У колективній монографії «Професійна підготовка фахівців у вимірі

нових освітніх реалій: український і зарубіжний досвід» автору належить

підрозділ «Українська реальна реформована гімназія при Українському

високому педагогічному інституті імені М.Драгоманова у Празі як база

виробничої практики: освітньо-професійний контекст».

Апробація результатів дослідження. Матеріали дослідження

обговорювалися на науково-методичних семінарах кафедр педагогіки та

освітнього менеджменту імені Богдана Ступарика, професійної освіти та

інноваційних технологій ДВНЗ «Прикарпатський національний університет

імені Василя Стефаника», на звітних науково-практичних конференціях

професорсько-викладацького складу ДВНЗ «Прикарпатський національний

університет імені Василя Стефаника» (2014 – 2019).

Основні теоретичні положення і результати дослідження оприлюднено на

конференціях, симпозіумах, науково-педагогічних читаннях різного рівня і

представництва:

13

– міжнародних за кордоном: «Порівняльна педагогіка в умовах

міжнародного співробітництва і європейської інтеграції» (Республіка Білорусь,

Брест, 2015), «Співпраця між Україною і Литвою в умовах російської загрози»

(Литовська Республіка, Вільнюс, 2015), VIII Оломоуцькому симпозіумі

україністів Середньої і Східної Європи (Чеська Республіка, Оломоуц, 2016),

Перший міжнародний науковий конгрес білоруської культури (Республіка

Білорусь, Мiнськ, 2016), «Сучасні тенденції в додатковій освіті дорослих»

(Республіка Білорусь, Мінск, 2018);

– міжнародних в Україні: «Актуальні проблеми наукового і освітнього

простору в умовах поглиблення євроінтеграційних процесів» (Мукачево, 2015),

«Актуальні проблеми сучасної освіти та науки в контексті євроінтеграційного

поступу» (Луцьк, 2015), «Вища освіта України у контексті інтеграції до

європейського освітнього простору» (Київ, 2015), «Етнодизайн у контексті

українського національного відродження та європейської інтеграції» (Полтава,

2015), «Співпраця між Україною і Литвою в умовах російської загрози» (Івано-

Франківськ, 2015), «Розвиток сучасної освіти: теорія, практика, інновації»

(Київ, 2016), «Наукова термінологія початку нового століття: теоретичні і

прикладні виміри» (Рівне, 2016), «Іван Франко: Я єсть пролог… (до 160-річчя

від дня народження)» (Львів, 2016), Міжнародна наукова конференція з нагоди

150-ліття видатного громадського, політичного діяча та вченого Михайла

Сергійовича Грушевського (Острог, 2016), «Актуальні проблеми рекреаційної

психології та педагогіки дитинства» (Одеса, 2016), «Формування професійної

майстерності майбутніх фахівців в умовах освітньо-виховного середовища

вищого навчального закладу» (Житомир, 2016), «Українська жінка у

національному та глобальному просторі: історія, сучасність, майбутнє»

(Дрогобич, 2016), «Пріоритети фахової підготовки вчителя початкової школи в

контексті становлення нової української школи» (Київ, 2016), «Міграція між

Україною та ЄС: виклики безвізового режиму» (Львів, 2016), «Проблеми

культурної ідентичності в ситуації сучасного діалогу культур» (Острог, 2017),

«Актуальні проблеми педагогічної освіти: європейський і національний вимір»

(Луцьк, 2017), «Українсько-польське партнерство: сьогодення та перспективи»

(Луцьк, 2017), «Глобальні виклики педагогічної освіти в університетському

просторі» (Одеса, 2017), «Креативні технології, підприємництво і менеджмент в

організації соціокультурної сфери ХХІ століття (Київ, 2017), «СКУ в 50 років і

далі: європейський контекст» (Львів, 2017), «Станиславів і Станиславівщина в

час суспільних і національних змін ХІХ і першої половини ХХ ст.: Суспільство

– Політика – Культура – Міжнаціональні взаємини» (Івано-Франківськ, 2017),

«Роль освіти у сталому розвитку гірського регіону» (Івано-Франківськ, 2017),

«Етнодизайн: пошуки українського національного стилю: Полтава-Петриківка»

(Полтава, 2017), «Проблеми і перспективи розвитку науки в Україні та світі»

(Київ, 2017), Перший світовий форум українознавчих суботніх і недільних шкіл

та V-а Міжнародна конференція «Українська мова у світі» (Львів, 2018),

«Західно-Українська Народна Республіка: революція, державність, соборність.

До 100-річчя утворення ЗУНР» (Івано-Франківськ, 2018), «100 років

академічної славістики в Україні: здобутки і перспективи» (Київ, 2018);

14

«Педагогічна компаративістика і міжнародна освіта – 2019: інтернаціоналізація

та інтеграція в освіті в умовах глобалізації» (Київ, 2019);

– всеукраїнських: «Ідея університету у європейському і національному

вимірі: традиції, сьогодення, перспективи» (Львів, 2016), «Теоретичні та

методичні засади розвитку мистецької освіти в контексті європейської

інтеграції» (Житомир, 2016), «Педагогічна персоналістика: теорія, історія,

освітня практика» (Івано-Франківськ, 2016), «Актуальні тенденції сучасного

гуманітарного дискурсу» (Дрогобич, 2017), «Теоретичні, методичні та

практичні проблеми соціальної роботи» (Івано-Франківськ, 2017),

«Психологічна культура вчителя в контексті викликів сучасності» (Тернопіль,

2017), «Виховна робота з дітьми: теорія і практика» (Дрогобич, 2017),

«Гендерна проблематика та антропологічні горизонти» (Острог, 2017),

«Актуальні питання підвищення якості освітнього процесу» (Івано-Франківськ,

2018); «Основні домінанти змісту та впровадження реформи «Нова українська

школа» (Івано-Франківська обл., 2018), «Школа майбутнього – шанси та

перспективи» (Київ, 2018), «Нова українська школа – старт реформи, участь

громад» (Київ, 2018), «Професійна підготовка фахівців у вимірі нових освітніх

реалій» (Івано-Франківськ, 2018), «Освіта і наука в умовах глобальних

трансформацій» (Дніпро, 2018);

– регіональних: «Технічна освіта в Галичині в XIX ст. – на поч. ХХ ст.»

(Львів, 2016); «Сучасний викладач у студентоцентричній моделі освітнього

процесу університету» (Івано-Франківськ, 2016), «Розвиток освіти в добу

Української революції (1917–1921)» (Київ, 2017), «Нова Українська школа і

система післядипломної педагогічної освіти» (Івано-Франківськ, 2018),

«Концептуальні засади розвитку освіти дорослих: світовий досвід, українські

реалії і перспективи» (Київ, 2018); «Особистісний потенціал сучасного

викладача закладу вищої педагогічної освіти як основа професійного

становлення майбутніх педагогів» (Івано-Франківськ, 2018), Форум активних

учителів «Нові горизонти» (Івано-Франківськ, 2018).

Публікації. Основні положення дослідження відображено у 48

публікаціях, серед яких 44 одноосібних, із них: 3 монографії (1 – одноосібна, 2

– колективні), 2 навчально-методичних посібники для студентів закладів вищої

освіти, 1 хрестоматія, 1 навчальний посібник для студентів ЗВО (колективний),

1 навчально-методичний комплекс для студентів ЗВО (колективний); 21 стаття

у наукових фахових виданнях (з них 1 – у фаховому виданні України,

внесеному до міжнародної наукометричної бази Web of Science, 7 – у фахових

виданнях України, внесених до міжнародної наукометричної бази Index

Copernicus, 3 – у зарубіжних періодичних виданнях); 19 статей апробаційного

характеру у зарубіжних і вітчизняних збірниках матеріалів (тез) наукових і

науково-практичних конференцій, конгресів, електронних видань.

Структура й обсяг дисертації. Наукова робота складається із анотацій

українською та англійською мовами, вступу, чотирьох розділів, висновків до

них, загальних висновків, списку використаних джерел (1151 найменування, із

них – 150 іноземними мовами), шести додатків. Загальний обсяг дисертації –

527 сторінок, основний текст викладено на 353 сторінках рукопису.

15

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, розкрито зв'язок

дисертації з науковими програмами, планами і темами кафедр педагогіки та

освітнього менеджменту імені Богдана Ступарика, професійної освіти та

інноваційних технологій ДВНЗ «Прикарпатський національний університет

імені Василя Стефаника»; визначено мету, завдання, об’єкт, предмет,

обґрунтовано сутність наукової концепції, представлено її провідну ідею,

окреслено його методологічну основу, висвітлено теоретичні основи

дослідження та методи, які були використані задля вирішення його завдань,

обґрунтовано наукову новизну, теоретичне і практичне значення одержаних

результатів, відображено їх апробацію й упровадження у практику навчально-

виховного процесу закладів вищої освіти.

У першому розділі – «Професійна підготовка молоді в українській

діаспорі як соціально-культурна і наукова проблема» з’ясовано сутність

української діаспори як історичного, етносоціального й етнокультурного явища

та предмета наукових студій, визначено місце професійної підготовки молоді в

сучасних освітніх парадигмах і педагогічних концепціях та проаналізовано

історіографію і джерельну базу наукового дослідження.

Аналіз першоджерел засвідчує, що початкові спроби з'ясування сутності

поняття «діаспора» здійснили науковці США уже в першій чверті ХХ ст.,

водночас у Західній Європі до його тлумачення звернулися в 1960-х – 1970-х

рр.

Попри певну відмінність, почасти неоднозначність у тлумаченні таких

ключових понять роботи, як діаспора й еміграція в сучасній науковій

літературі, з’ясовано, що українська діаспора – це вислід масової еміграції

українців кінця ХІХ – середини ХХ ст., зумовленої важким соціально-

економічним і політичним становищем у межах Австро-Угорської та Російської

імперій, дискримінаційною політикою уряду колишнього СРСР стосовно

«инакомыслящих». При цьому еміграцію ми розглядаємо як процес, а діаспору,

– як її результат.

На підставі аналізу масиву історичної, соціологічної, демографічної

літератури минулого й сучасності, офіційної статистики та публікацій у

періодичних виданнях досліджуваної доби з’ясовано, що західна українська

діаспора ХХ ст. є ви слідом трьох «хвиль» (періодів) масової заробітчанської

(кінець ХІХ ст.), політично-заробітчанської (1919 – початок 1920-х рр.) і

політичної (1940-і рр.) еміграції до держав Північної та Південної Америки,

Центральної та Західної Європи, а в середині ХХ ст. – до Австралії.

Розкрито основні причини виїзду тисяч українців за межі рідної землі,

головні центри їх розселення в позаукраїнському просторі, спільне й відмінне у

умовах життєдіяльності, структуру й кількісні параметри української діаспори

на різних етапах її формування.

Зокрема перша хвиля, яка в наукових студіях найчастіше іменується

«економічно допомоговою», заробітчанською («зарібковою») еміграцією, її

«піонерською» добою, позначена спрямованістю на американський континент

16

тисяч українських селян із аграрно перенаселених Лемківщини, Закарпаття,

Галичини й Буковини. Другу хвилю західної української еміграції (за

Є.Онацьким – «політично-національну») започатковує масовий виїзд за межі

українських етнічних територій активних учасників національно-визвольних

змагань 1917 – 1919 рр., які не бажали жити «під чужими окупаціями», а

завершує друга світова війна. Третя хвиля української еміграції пов'язана із

капітуляцією Німеччини у другій світовій війні. Їй притаманне яскраво

виражене політичне спрямування виїзду українців за межі рідної землі в

середині 1940-х рр., «материкова» складова з чітко окресленими

територіальними і хронологічними межами (Австрія, Італія, Західна Німеччина

– 1945 – 1948 рр.) та позаєвропейський – американський і австралійський

напрями (1949 – початок 1950-х рр.), превалювання у середовищі нових

іммігрантів молоді (за підрахунками З.Кузелі – майже 20% від усієї еміграції).

Серед спільних рис західної української діаспори ХХ ст. визначено

відмінні мотиви й часові рамки виїзду українців до тих чи інших держав;

неоднакова інтенсивність заселення позаукраїнських територій; регіональна

специфіка і різні рівні етнокультурного й освітнього розвитку та національної

свідомості іммігрантів; неоднакова питома вага збереження ними рідної мови,

культури, релігійних і національних освітніх традицій, схильність до

асиміляції.

Опрацювання законодавчо-нормативних освітніх документів, праць

сучасних педагогів-дослідників дало змогу розкрити сутність поняття

«професійна підготовка молоді». Визначено, що систему концептуальних ідей

щодо стратегії та змісту професійної підготовки, зокрема й підготовки

педагогічних працівників, визначають положення законів України «Про вищу

освіту», «Про освіту», Концепції розвитку педагогічної освіти, у яких

актуалізовано завдання забезпечення якісної ціложиттєвої освіти для всіх

громадян шляхом оновлення парадигми безперервного навчання, організації

освітнього процесу відповідно до демократичних цінностей, ринкових засад

економіки, сучасних науково-технічних досягнень. Невід'ємним компонентом

цього процесу розглядається формування загальнокультурних і професійних

компетентностей майбутніх фахівців як підґрунтя для їхньої успішної

соціалізації, здатної провадити професійну діяльність.

Професійна підготовка здебільшого трактується як система професійного

навчання, що має на меті набуття особою теоретичних знань, умінь і навичок,

необхідних для виконання певної роботи чи групи робіт. Дотично до нашого

дослідження, професійна підготовка – це фахова спеціалізована освіта у певних

галузях трудової діяльності, здобута в освітніх осередках різних рівнів – від

елементарних курсових форм – до закладівів вищої освіти.

В середовищі західної української еміграції ХХ ст. для визначення осіб із

відповідним рівнем підготовки здебільшого вживався термін «професіоналіст»,

який пов'язувався передовсім із представниками т. зв. «вільних заводів»

(професій) – учителів, лікарів, правників, інженерів та ін., які об’єднувалися

загальним визначенням «інтелігенція». Паралельно використовувався термін

«фахівці», а для означення процесу їхньої підготовки – «фаховий вишкіл».

17

З огляду на багатовимірний характер і протяжність у часі аналізованої

проблеми її історіографію ми розглядаємо за кількома параметрами: 1) за

усталеною хронологією періодів української еміграції; 2) за територіальними

межами; 3) за ступенем розкриття у джерелах «материкової» України.

Відповідно у межах кожної «хвилі» масового переселення українців до держав

Заходу виокремлюємо найяскравіші зразки інформації, дотичної до об’єкта і

предмета дослідження – від невідомих публікацій у періодичних виданнях

України й українського зарубіжжя, спогадової літератури й епістолярію – до

фундаментальних наукових досліджень історичного, соціологічного,

культурологічного змісту й діаспорної архівістики. При цьому зазначаємо

ступінь розкриття аналізованої нами проблеми, констатуємо про відсутність її

цілісного комплексного дослідження.

Історіографія праць у галузі методології дослідження теорії і практики

професійної підготовки молоді української діаспори як історико-педагогічного

та міждисциплінарного феномену представлена науковими, науково-

методичними, дидактичними джерелами. Розкрито методологічні підходи

дослідження феномену «професійна підготовка в українській діаспорі» як

історико-педагогічного явища.

У другому розділі – «Передумови й організаційно-педагогічні засади

формування закладів професійної підготовки молоді в західній українській

діаспорі» розкрито провідні чинники актуалізації проблеми фахового вишколу

української молоді в державах американського континенту на початку ХХ ст.,

проаналізовано особливості формування закладів із професійної підготовки

українців-емігрантів у міжвоєнний період; виявлено соціально-економічну,

політичну й культурно-освітню зумовленість фахових студій української

еміграційної молоді у 1940-х – 1980-х рр.

Серед передумов соціального змісту, які спонукали до актуалізації

питання про освіту і фаховий вишкіл молодого українського покоління в

середовищі іммігрантів упродовж ХХ ст., виокремлюємо насамперед зміни у їх

демографічній структурі, зокрема наявність великої кількості дітей і молоді.

Так, якщо в 1905 р. до США як держави наймасовішого осідку українців,

прибуло 592 дітей шкільного віку (за загальнообов’язковим шкільним

«примусом» у цій державі кінця ХІХ ст. – до 14 років), то в 1910 р. – уже 1063.

Приріст новонароджених українців у Канаді в 1921 – 1932 рр. склав 2604 особи

(у 1921 р. – 3172, у 1932 р. – 5706). Через 20 років (у 1951 р.) цей показник

сягнув 9813 осіб. Це зумовлювало потребу їхньої освітньо-професійної

підготовки як підстави для особистісного і кар’єрного зростання, водночас –

користі для своєї громади, рідної землі та держави нового громадянства

українців.

Економічною передумовою і водночас важливим чинником зростання

уваги українських громад держав Заходу до проблем професійної підготовки

молоді протягом досліджуваного періоду (крім десятиліття економічної кризи

1930-х рр.) виявився бурхливий розвиток промислового й аграрного

виробництва, базованого на нових технологіях, що вимагало робітників високої

кваліфікації. Водночас перша, частково й друга хвиля масової західної

18

української еміграції, позначені превалюванням низькокваліфікованої

(«найчорнішої») та низькооплачуваної праці. Зокрема, у США в 1905 – 1906

рр.71,1% українців працювали як некваліфіковані робітники на заводах і

«зарібники», змушені «…в початках тяжким трудом добувати собі

найконечніші життєві потреби». Число «професіоналістів», тобто працівників

високої кваліфікації серед українців у США і в 1909 р. не перевершувало 0,1%

від загальної кількості працюючих.

До культурно-освітніх передумов формування закладів із загальної освіти

і професійної підготовки молоді у межах першого періоду масової еміграції

відносимо низький рівень грамотності українців-іммігрантів.

У другому і третьому періодах масової еміграції – наявність великої

кількості дітей і молоді, які не змогли завершити навчання на рідній землі,

зокрема і в інституціях професійної освіти (при цьому жевріла надія, що для

фахової праці на рідній землі), а також досвідчених педагогічних і науково-

педагогічних працівників, організаторів освітньої справи; освітній рух в

українських громадах, в започаткуванні та розгортанні якого на межі ХІХ – ХХ

ст. провідну роль відіграла церква, у першій третині ХХ ст. – громадсько-

культурні організації держав нового громадянства українців (як конгресовий

комітет Америки); у другій половині ХХ ст. – регіональні та міжконтинентальні

культурно-освітні й педагогічні об’єднання (як Світовий Когрес Вільних

Українців, Світової Координаційної Виховно-Освітня Рада, Світова федерація

українських жіночих організацій, Центральний Союз Українського Студентства

та ін.). Політичним підґрунтям для розбудови українських інституцій із

професійної підготовки еміграційної молоді розглядаємо демократичний

характер освітнього законодавства в державах Заходу, зацікавлених у швидкій

мовній, релігійній й культурній асиміляції переселенців, їхній соціалізації,

прилученню до способу життя, традицій «західного» світу, а також підтримка

офіційними особами держав (як президент Чехословацької Республіки

Т.Масарик) освіти українців.

Серед організаційно-педагогічних засад становлення і розвитку закладів

із професійної підготовки молоді – надання у цій сфері «материкової України»

кінця ХІХ – початку ХХ ст., привнесені в середовище української еміграції

визначними репрезентантами української освіти, і збереженими тісними

зв’язками з освітніми діячами Західної України у першій третині ХХ ст., а

також теорія та практика цієї роботи в державах нового поселення.

Простежено виникнення та зміст освітньої діяльності інституцій фахової

підготовки молоді в осередках масового осідку українців-емігрантів у перші

десятиліття ХХ ст.; формування мережі закладів професійної підготовки молоді

в центрально-західноєвропейських і північноамериканських державах у межах

другої хвилі української еміграції; здійснено аналіз організації фахового

вишколу молоді на позаукраїнському європейському просторі в 1940-х – на

початку 1950-х рр. та виявлено головні тенденції у професійній підготовці

української молоді в діаспорі у другій половині ХХ ст.

На основі цілісного аналізу обраної для дослідження проблеми

виокремлено п’ять періодів становлення та розвитку інституцій із професійної

19

підготовки, у кожному з яких визначені провідні осередки здобуття фахової

освіти української молоді в різних державах Заходу. Зокрема, на

північноамериканському континенті початку ХХ ст. – це 4 державні двомовні

(англо-українські) учительські семінарії в Канаді та 5 українських приватних

освітньо-виховних інституцій у цій державі, визначальним серед яких став

Інститут (спочатку бурса) ім. П.Могили в Саскатуні (1916).

Якщо метою і змістом діяльності перших серед них була підготовка

вчителів для двомовних, здебільшого початкових шкіл, які навчали майбутніх

педагогів за методикою державного шкільництва Канади, то другі метою

діяльності визначили виховання молоді «в народнім дусі», вирощення «своєї»

інтелігенції, передусім учителів. На початковому етапі функціонування вони

працювали за методикою аналогічних освітньо-виховних інституцій Західної

України. У 1940-х – 1980-х рр. у діяльності Інститут ім. Петра Могили, крім

національних виховних пріоритетів,поступово утверджуються загальнолюдські

вартості. Як заклади середньої фахової освіти, вони стали «резервуаром» для

здобуття «вищих професійних позицій» через навчання в університетах.

У міжвоєнний період найвищим виявом «живучості» української

освітньої традиції стали заклади вищої освіти в державах Центральної та

Західної Європи: Український вільний університет (Відень-Прага-Мюнхен),

Український високий педагогічний інститут імені М.Драгоманова, Українська

господарська академія, Українська студія пластичного мистецтва, Український

соціологічний інститут (Український інститут громадознавства) (Прага),

Український техніко-господарський інститут (Мюнхен), наукові центри в

Берліні й Парижі та ін.

Проте найвищий рівень зосередженості українських закладів із

професійної підготовки дітей і молоді – як нижчого, так і вищого типів –

характерний для післявоєнної Німеччини. Тут відродили припинену Другою

світовою війною або започаткували нову діяльність: Український Техніко-

Господарський Інститут (1945, Регенсбург (згодом – Новий Ульм і Асбурґ; з

1952 – Мюнхен), Українська Економічна Висока Школа (1945, Мюнхен),

Український вільний університет (1946, Мюнхен), Українська Католицька

Духовна Семінарія (1946, 1946, Ґіриберґ, з 1948 – Кулемборґ (Голандія),

Інститут Живих Мов (1946, Авґсбурґ), Богословсько-педагогічна академія

УАПЦ (1946, Мюнхен), Інститут заочного навчання при Українському

вільному університетові (1949, Мюнхен).

Покликані вирішувати як прагматичні («робити те, що хочеться»)

завдання, так і давати фахові, філософські й теологічні знання, вони

забезпечили науково-творчу еволюцію мільйонів українців у чужо етнічному

оточенні, за словами П.Яцика, «леґітимізацію етнічності».

У змісті, методах, організаційних формах їх діяльності тісно поєдналися

освітні традиції міжвоєнних українських закладів із професійної підготовки

молоді та пріоритети зарубіжної освіти, за якими найвищою соціальною

цінністю є людина, з її інтересами, запитами, потребами й можливостями,

задоволення яких реалізується шляхом ціложиттєвої освіти, зокрема

саморозвитку і самовиховання.

20

Ці тенденції особливо проявилися у змісті роботи українознавчих студій і

кафедр при університетах американського континенту другої половини ХХ ст.

У всіх періодах і на всіх етапах формування українських закладів

професійної освіти їхня розбудова вимагала «жертвенності» сотень громадсько-

політичних культурно-освітніх діячів і педагогів у західній українській

діаспорі, завдяки яким, за твердженням представників зарубіжної наукової

думки українська культура в західному світі досі збережена.

Сьогодні українська фахова підготовка молоді в діаспорі репрезентована

понад 20 університетами, академіями, інститутами, студіями, кафедрами,

освітніми центрів на чотирьох континентах світу, які сформувалися впродовж

минулого століття. Найвідомішими заклади освіти української діаспори, які

забезпечували (-ють) професійну освіту української молоді на європейському

континенті були (є): Український вільний університет (1921, Відень – Прага –

Мюнхен) – сьогодні єдиний український вищий навчальний заклад за межами

рідної землі, який виконує роль наукового мосту між світом діаспори і

сучасною Україною; Український католицький університет у Римі – заклад-

спадкоємник Греко-Католицької Богословської Академії у Львові (1929),

створеної А.Шептицьким. Після закриття академії 1944 р. її місію та функції

перейняв на себе Український Католицький Університет ім св.

Климента в Римі, організований та очолений у 1963 р. Митрополитом Йосифом

Сліпим. Філії УКУ були відкриті в Аргентині, Канаді, США, Великобританії.

У 1994 р. діяльність згаданої Академії було відновлено під назвою «Львівська

Богословська Академія», а 1998 р. остання здобула міжнародну акредитацію.

У Європі (переважно на філологічних факультетах) функціонують

українські відділення чи кафедри українознавства: у Польщі (Варшавський,

Католицький в Любліні, Краківському, Ягеллонський університети); у Чехо-

Словаччині – в Карловому, празькому, брненському та оломоуцькому

університетах; у Словаччині – в Кошицькому університеті ім. П.-Й.Шафарика

та Пряшівському; в Угорщині – в Будапештському університеті ім. Лоранда

Етвеша, в Сегедському університеті та Ніредьгазькій вищій школі.

Професійна підготовка молоді в українському зарубіжжі на

американському континенті репрезентована Українським інститутом ім. Петра

Могили в Саскатуні, Українським інститутом ім. Михайла Грушевського в

Едмонтоні, Українським інститутом ім. Петра Могили у Вінніпезі, кафедрами

та студіями чи не в усіх університетах Канади.

Українознавчі інституції в системі вищої освіти Канади пройшли

складний шлях від поодиноких курсів до розгалуженої системи навчальних

програм і науково-дослідних центрів. Вони стали невід'ємною складовою

канадської університетської освіти, підсилювалися власне українознавчими

освітньо-резидентськими (релігійного характеру) та науково-дослідними

інституціями, як, напр., Інститут імені Петра Могили (1916), Інститут імені

Михайла Грушевського (1918, з 1949 – Інститут св. Івана 3), Інститут імені

Митрополита А.Шептицького (1935); Канадський інститут українських студій

при Альбертському університеті (1976 р.), кафедра українських студій при

Торонтському університеті (1980), Центр українських канадських студій при

21

Манітобському університеті (1981), кафедра української культури та етнографії

імені Гуцуляків при Альбертському університеті (1989), кафедра

українознавства при університеті Оттави (1993), Центр дослідження української

спадщини при Саскачеванському університеті (1999) та один із найновіших

українознавчих проектів – Програма вивчення України імені Петра Яцика

(започаткований 2001 р. в рамках Центру російських і східноєвропейських

студій Торонтського університету) та ін.

У Сполучених Штатах Америки найстарішим і найбільш відомим

центром фахової підготовки молоді є Український науковий інститут

Гарвардського університету, створений 1973 р. зусиллями української громади.

Цьому передувало заснування 22 січня 1968 р. першої у США кафедри історії

України; в 1970 р. започатковано щотижневий семінар з українських студій, а

1971 р. вперше була проведена Гарвардська літня школа українознавства, яка

діє до сьогодні. Зауважимо, що бібліотека Гарварду має найбагатшу в

західному світі університетську збірку україністики, яка є частиною потужного

слов'янського відділу книгозбірні Гарварду.

Разом з тим, варто зазначити, що українознавчі студії (вивчення

української мови, літератури, історії, географії України) функціонували (-ють) в

Пенсільванському університеті та університеті Сіракуз (із 1959 р.), в

Пенсільванському, Іллінойському (з 1963 р.), в Індіанському (з 1967 р.)

університетах, в міському університеті Нью-Йорка, елітних Коледжі острова

Стайтен (Нью-Йорк) та Військовому коледжі Нью-Йорка, в Айовському

університеті (Огайо), університеті Східного Іллінойсу, в Колумбійському,

Мічиганському, Міннесотському, Чикагському, Пітсбургському,

Коннектикутському, Ніагарському, Ласальському, Рутгерському (Нью-Джерсі)

університетах США. В 1980-х роках значними центрами українського навчання

стали університети Колорадо, Огайо та Північно-Західний університет країни.

Українську мову, літературу, історію, географію викладають у 28 університетах

та коледжах США. У них є можливість отримати диплом фахівця з української

мови.

В Аргентині українські високі студії носили релігійний характер. Так,

1960 року був відкритий Біблійний інститут, який відігравав значну роль в

українізації богослужінь євангельсько-баптистської церкви. В 1966 р. в Буенос-

Айресі розпочала роботу філія уже згадуваного вище Українського

Католицького університету святого Климентія Папи в Римі. Сьогодні ж одним з

найпотужніших українських центів в Аргентині сьогодні є Інститут української

культури і освіти ім. Патріарха Йосипа Сліпого, відкритий 2007 р. в Буенос-

Айресі, який продовжує традиції УКУ і готує вчителів для українських

навчальних закладів. Серед інших предметів тут викладають українську мову.

Фахова підготовка молоді на Австралійському континенті репрезентована

Центром українознавчих студій при університеті ім. Макворі (з 1984) в Сіднеї

як одна з українознавчих програм при австралійських академічних установах.

Він працював у формі семінарів і літніх курсів українознавства, згодом – як

регулярна програма при Школі (факультеті) сучасних мов, де мало місце як

аудиторне, так і кореспонденційне навчання. Ще одна «високо шкільна»

22

українознавча інституція – Лекторат україністики ім. М.Зерова, заснований у

Мельбурні 1983 року, який зосередив працю на створенні навчальних програм з

української мови й літератури. У рамках відділу славістики він і сьогодні

займається підготовкою магістрантів і докторантів, здійснює науково-

дослідницьку діяльність з українського літературознавства та лінгвістики,

видає книжки, неперіодичний бюлетень «Україністика в Монаші», організовує

конференції, тісно співпрацює з українськими, американськими та канадськими

осередками україністики, а також пропонує стипендії вченим та аспірантам з

України.

Інтегруючим центром студентів-українців – випускників австралійських

вищих навчальних закладів – стало Товариство українсько-австралійських

ґрадуатів в Південній Австралії, засноване у травні 1979 р. з метою «ширення»

української культурної спадщини, заохочення своїх членів до академічної

співпраці з аналогічними товариствами в Австралії і поза нею, видання власної

інформаційної періодики, забезпечення роботи українознавчої книгозбірні для

потреб громадянства та засобів комунікації.

Формування та становлення професійної освітньої системи українського

зарубіжжя доцільно розглядати з урахуванням загальної політики

державотворення країн осідку українських емігрантів та Української держави.

Водночас, глобалізаційні й інтеграційні процеси, що відбуваються у світовому

(й українському) освітньому просторі зумовлюють необхідність урахування

впливу поліосвітніх систем на національну професійну освіту, можливостей

міжосвітньої інтеграції, дії системи ціннісних орієнтацій, віддзеркалення

загальних і регіональних особливостей української закордонної професійної

підготовки, формування її ідеології як глобально-регіональної стратегії

розвитку.

У третьому розділі – «Теоретико-методологічні засади формування

готовності молоді до оволодіння професією у педагогічній думці

українського зарубіжжя» нами схарактеризовано провідні ідеї творчої

спадщини зарубіжних вчених і репрезентантів української діаспори початку ХХ

ст.; проаналізовано проблеми професійної підготовки і виховання молоді у

доробку педагогів-політичних емігрантів міжвоєнної доби; розкрито положення

щодо формування професійних і національно-громадянських якостей у працях

визначних представників української діаспори другої половини ХХ ст.

Теоретико-методологічні засади формування готовності молоді до

оволодіння професією у педагогічній думці українського зарубіжжя

корелювалися з головними напрями професійної підготовки української молоді

в діаспорі у ХХ ст.:

– хатнє (домашнє) господарство (Бразилія, Канада, Німеччина);

– духовна освіта (Сполучені Штати Америки, Канада, Італія);

– українознавчі студії (всі держави компактного проживання

українців, особливо Сполучені Штати Америки й Канада);

– правничі студії (Австрія, Німеччина, Канада, Сполучені Штати

Америки);

23

– педагогічна освіта (Чехо-Словацька республіка, Німеччина, Канада,

США, Австралія);

– економічна освіта (Австрія, Німеччина, Чехо-Словацька

республіка);

– торговельна освіта (всі держави масового осідку українців);

– медична освіта (Німеччина, Канада, Сполучені Штати Америки);

– мистецькі студії (Чехо-Словацька республіка, Франція, Сполучені

Штати Америки, Канада);

– сільськогосподарська освіта (Канада, Німеччина, Австрія,

Сполучені Штати Америки, Австралія).

Відповідно, у першому умовно виокремленому періоді становлення

закладів із професійної підготовки молоді в українських громадах держав

Заходу спробами визначення теоретичних основ їх функціонування та змісту

діяльності розглядаємо публікації в американській пресі початку ХХ ст.

(«Свобода», «Канадійський фармер», «Український голос», учителів-українців

у США й Канаді Д.Андрейка, Є.Гвоздика, Д.Пирча, О.Стеткевича,

Ю.Стечишина та ін. Оперті на ідеях традиційної, почерпнутої з рідномовної

освіти на рідних землях, й елементах зарубіжної реформаторської педагогіки

кінця ХІХ – початку ХХ ст., вони поступово наповнювалися організаційно-

методичними надбаннями і досвідом цієї роботи в країнах нового поселення.

Поруч із погуком способів реформування елементарної (парафіяльної)

рідномовної освіти на засадах національного (здебільшого західноукраїнського)

шкільництва та «найпрактичніших метод «культурного світа», зазначені автори

порушували питання про потребу підвищення вчителями-українцями свого

фахового рівня шляхом організації місячних «вакаційних» курсів, загальних

конференцій, взірцевих практичних «лекцій», підготовки теоретико-

методичних посібників, «добрих» підручників, заснування педагогічних

бібліотек тощо. Уже на початку ХХ ст. ними окреслені головні напрями

фахового вишколу «позашкільної» молоді, оприлюднені на просвітному вічі у

Філадельфії в 1909 р.: найздібніші з них після закінчення обов’язкової

державної школи та паралельних рідномовних студій у післяобідніх

елементарних школах чи школах вихідного дня повинні готуватися на «висше

просвічену інтеліґенцію» в університетах; менш підготовлені – до короткого

«фахово-заводового» навчання. При цьому здобуття робітничих професій

покладалося на українські читальні, поєднані зі школами «анальфабетів», під

керівництвом спеціального кваліфікованого інструктора з обраного фаху.

Загалом уся українська молодь мала готуватися до «пожиточних» (тобто

корисних) для нового суспільства громадян, водночас – на вірних снів «своєї

народности».

У межах другої хвилі української еміграції, рамки якої збігаються з

наступним періодом становлення закладів із професійного підготовки молоді в

діаспорі, визначальну роль у їх становленні та забезпеченні життєдіяльності

відіграли визначні науковці-педагоги, чиї теоретичні знання базувалися на

ідеях національної педагогічної думки «материкової» України та спробах їхньої

практичної реалізації в умовах Української Народної Республіки на

24

Західноукраїнської Народної Республіки (А.Животко, І.Огієнко, М.Омельченко,

С.Русова, С.Сірополко та ін.). Головною їх заслугою були педагогічні

дослідження в галузі становлення і розвитку національної освіти і педагогічної

думки, та їхнього стану в СРСР, опрацювання й поширення в середовищі

українського освітнього загалу концептуальних засад міжвоєнної зарубіжної

педагогічної науки та втілення їх у практичну діяльність українських «високих»

шкіл Чехословаччини, передовсім Українського високого педагогічного

інституту імені М.Драгоманова у Празі, і підготовка сотень праць науково-

теоретичного та методичного змісту для навчання й виховання української

еміграційної молоді.

У післявоєнний період цю працю продовжили Г.Васькович, Г.Ващенко,

Б.Білаш Л.Білецький, І.Боднарчук, Е.Жарський, В.Леник, І.Пеленська,

Б.Стебельський, Є.Федоренко й десятки інших педагогів і освітніх діячів,

репрезентантів української діаспори в державах Центральної та Західної

Європи, американського й австралійського континентів. При цьому провідними

центрами науково-педагогічних досліджень Український Вільний Університет

та Богословсько-педагогічна академія в Мюнхені й українознавчі кафедри в

північноамериканських університетах.

Питання педагогічних умов формування професійних і національно-

громадянських якостей як провідної підвалини становлення фахівця-

«професіоналіста» представлені в науковому доробку українців-емігрантів

другої половини XX ст.: І.Боднарука, А.Горохович, Е.Жарського,

К.Кисілевського, О.Кульчицького, М.Кушніра, В.Леника, В.Лукаш-Боднарук,

М.Пастернакової, І.Петрів, П.Савчука, З.Сагана, А.Смеречинської, В.Стецюка,

П.Чуйка, В.Яніва та ін. Їхнє трактування суті означеної проблеми, шляхи її

вирішення та огляд практичного досвіду у цій сфері були представлені на

сторінках періодичних видань («Відгукніться», «Життя і школа», «Записки

виховника», «Рідна школа»), у збірниках праць Українського вільного

університету – наукової оази українського зарубіжжя другої половини XX ст., –

підручниках, посібниках, монографіях, які з'являлися друком в країнах осідку

вищеозначених персоналій.

Стрижневими у світлі аналізу проблеми педагогічних умов формування

професійних і національно-громадянських якостей у творчості цих науковців

виступили пошук виховного ідеалу українця в діаспорі з урахуванням

перспективи асиміляційних процесів, питання збереження національної

самоідентичності, попередження винародовлення, визначення шляхів активної

соціалізації українців-емігрантів у новітній соціокультурний простір.

Велику роль у розробці теоретико-методичних основ українського

загального та фахового шкільництва в діаспорі відіграли наукові Сесії,

ініційовані Комісією Української Виховної Системи на межі 1950-х – 1960-х рр.

Акцентуючи на нових освітніх пріоритетах розвинених держав Заходу

науковці-педагоги другої половини ХХ ст. зосереджувалися передовсім на

проблемах виховання молоді на засадах «діяння», утверджували ідеал

«повноцінної» людини, здатної до чину й відповідальної праці як у

професійній, так і в суспільно-громадській сферах, водночас, український

25

вихований ідеал, суть якого визначалася християнсько-етичними цінностями та

творчою діяльністю на благо України.

Задля підготовки фахівців з різних галузей знань науковці української

діаспори починаючи з міжвоєнної доби обґрунтували потребу термінологічної

праці на еміграції, опрацювали зрусифіковану та вихолощену українську

термінологію, методологію, підходи, з'ясували її форми та завдання: віднайти,

вивчити та структурувати термінологічні надбання періоду активного розвитку

української термінології; критично перевірити видані в УРСР галузеву

словникову продукцію; підібрати й запропонувати для нових термінів

українські відповідники; видати англо-українські словники; розробити

методичні рекомендації для підвищення ефективності термінознавчої праці.

Трагічні події в УРСР зумовили перенесення українознавчого

термінологічного центру на еміграцію і видання низки фахової навчально-

методичної і довідкової літератури. Серед них: «Органічна хімія»

І.Горбачевського, «Загальна наука права і політики» С.Дністрянського,

«Основи землезнання» С.Рудницького, «Міжнародне право» М.Лозинського,

сотні друкованих аркушів наукової продукції з економіки, права та соціології,

хімії та технології, будівництва та землемірництва, природничо-математичних

наук, агрономії та зоотехніки, гідротехніки та меліорації, лісівництва,

«Аналітична геометрія на площі», «Водяне господарство на Україні», «Курс

гідротехніки», «Гідравліка», «Сільськогосподарська гідротехніка»,

«Гідрологія» І.Шовгеніва, «Соціальна зоотехнія» і «Загальне скотарство»

І.Шереметинського, «Теорія кооперації» Б.Мартоса та ін.

Подальший розвиток української лексикографії в діаспорі був

спричинений активізацією наступу на українську мову та термінологію в

Радянській Україні. Усвідомлюючи вагу відповідальності, базуючись на

національних засадах термінознавства та лексикографії, вчені української

діаспори з різних галузей знань почали активно працювати над створенням (чи

перевиданням) словників: «Медичний латинсько-українського словник»

М.Галина (1926), «Російсько-український лісотехнічний словник» (1927-1931),

«Чесько-українського словник» Ф.Щербини (1935), термінологічні словники з

техніки, лісового та сільського господарств («Матеріалами до української

технічної термінології», 1925), українсько-італійський словник Є.Онацького з

широким використанням української фразеології та ін.

Разом з тим, після ускладнення умов перебування українців у

Чехословаччині у зв’язку з прийняттям СРСР до Ліги Націй (1934),

розгортанням світової економічної кризи та нормалізацією відносин

Чехословаччини із Радянським Союзом, що в 1935 р. призвело до підписання

пакту неагресії і взаємодопомоги між цими двома державами, головним

центром наукової праці з 1930-х рр. стає словниковий відділ Українського

Наукового Інституту в Берліні. З 1936 року він розпочав систематичний збір і

опрацювання лексичного матеріалу для великого словника української мови,

видав цілу серію словників: «Німецький та український летунський словник»

І.Ільницького-Занковича (Берлін, 1939), «Німецько-український підручний

словник» Н.Наконечної, «Німецько-український технічний словник»

26

А. Жуковського і. З. Кузелі. У 1943 р. у Ляйпцігу побачив світ «Українсько-

німецький словник» З.Кузелі й Я.Рудницького. Зусиллями М.Пежанського,

П. Штепи та О. Григоровича було віднайдено та укомплектовано велику збірку

рідкісних словників, створено мікрофільми, що послужило в майбутньому

доброю основою для майбутньої праці. Варто наголосити й на появі на світ

«Українсько-німецько-французького словника» З.Листвецького (Авсбург,

1948), українсько-англійські словники Я.Крета (Вінніпег, 1931), В.Захарківа

(Регенсбург, 1945, 1946), В.Лева та І.Вербяного (Байрот, 1947), К.Андруцишина

і Я.Крета (Саскатун, 1955), Ф.Петренка «5.000 по французьки» (Париж, 1934),

іспансько-українського словника (Зальцбург, 1947 і Мюнхен, 1946), українсько-

японського словника А.Діброви та В.Одінця (1944) та ін.

А у другій половині ХХ ст. термінологічна праця зосередилася у

наукових інституціях та закладах вищої освіти США, Канади й Австралії.

Четвертий розділ – «Місце і роль громадських організацій у

професійному становленні та збереженні національної ідентичності

української молоді в діаспорі» містить аналіз проблем фахової підготовки

молоді у меті, завданнях і змісті провідних громадсько-політичних і культурно-

освітніх об'єднань української діаспори (Українського Народного Союзу,

Українського конґресового комітету Америки , Комітету українців Канади та

ін.); ролі професійних, передовсім учительських, організацій закордонних

українців у фаховому зростанні молоді; інформацію про українські студентські

товариства як важливі осередки формування загальнокультурних і професійних

компетентностей і національно-громадянських цінностей майбутніх фахівців, а

також положень, дотичних до професійної підготовки та національної

самоідентифікації дівчат-українок, програм українських жіночих організацій

держав Заходу.

З’ясовано, що початки організованої діяльності українських студентів

поза етнічними територіями України сягають другої половини ХІХ ст.

(товариства «Січ», «Українська громада»).

Кінець ХІХ – початок ХХ ст. позначений спробами участі молоді в житті

українських громад Північної Америки. На відміну від українських етнічних

земель (хоч і в складі чужих держав), ці спроби обмежувалися не лише

соціально-економічними чинниками, переважно заробітчанським характером

першої хвилі української еміграції, а й тим, що серед десятків тисяч

переселенців було дуже мало свідомих представників й інтелігенції.

Культурно-освітнє життя студентської молоді в Канаді у період між

двома світовими війнами зосереджується у новостворених приватних

українських установах, чільне місце серед яких посів Інститут ім. Петра

Могили в Саскатуні та Інститут ім. Михайла Грушевського. Проте

найвиразніше особливості українського студентського життя 20-х – 30-х рр. ХХ

ст. та зміни у програмах їх організаційної й освітньо-виховної роботи

окреслюються в академічних осередках Центральної та Західної Європи. Їхній

бурхливий розвиток зумовлений напливом сюди тисяч студентів і викладачів

вищих шкіл із рідних земель після поразки української революції 1917 – 1922

27

рр. та заснуваням рідномовних навчальних закладів і наукових установ у нових

осередках масового осідку українців-емігрантів.

Не менш важливим фактором зростання самоорганізації, фахового і

національно-громадянського самовиявлення майбутніх «професіоналістів»

розглядаємо розширення можливостей студіювати у державних закладах вищої

освіти країн Центральної та Західної Європи. Неоднорідні за своїм соціальним

складом, територіальним походженням і політичними уподобаннями своїх

членів, українські академічні товариства європейських держав знаходили

спільні «точки дотику» з організованою українською молоддю американського

континенту, що об'єднувало їхні дії в нових умовах життєдіяльності українців-

іммігрантів. Передовсім вони стосувалися матеріальної підтримки українських

вищих шкіл і студентів-українців у європейських державах.

Професійному становленню українських студентів сприяла діяльність

товариств із придбання підручників і навчальних посібників, формування

книгозбірень цінної фахової літератури, організації «доповняючих» курсів,

підготовки циклів рефератів професійного змісту тощо. Окремі студентські

гуртки (як Кружок українських гірничих і гутничих студентів «Каменярі» у

Пшібрамі) ініціювали створення професійних об'єднань інженерів, лікарів,

учителів та ін.

Цікаві методи роботи утвердилися в практиці міжвоєнної освітньо-

виховної діяльності українських студентських об'єднань Канади. Серед них, як

важливі для формування загальнокультурних і професійних компетентностей

та виховання майбутніх фахівців у закладах вищої освіти сучасної України,

вважаємо такі: щорічні змагання «у красномовстві» між членами студентських

гуртків «Каменярі» та «Прометей»; щорічні міжстудентські дебати, для яких

обиралися теми, пов'язані з політично-культурним становищем українців у

межах СРСР та на західноукраїнських землях, кар'єрним зростанням молоді в

Канаді, їхньою участю в суспільно-політичному й культурно-освітньому житті

канадійської української спільноти; урочистості на честь «шановних

професорів» університетів Канади і європейських вищих шкіл, які виступали у

студентських аудиторіях; прощальні «вечері-забави» для членів студентських

гуртків, котрі закінчували університети і відбували до місць професійної

діяльності.

Запорукою професійного зростання, політичного і національно-

морального загартування студентської емігрантської молоді виявилося

подальше зростання її організованості, кульмінацією чого стало утворення

Центрального Союзу Українського Студентства. Заснований на третьому

Всеукраїнському студентському конгресі наприкінці червня – на початку липня

1922 р. в Празі, що стала місцем його початкового осідку (із 1934 р. – Відень),

ЦЕСУС об’єднав українську студентську молодь на всіх континентах.

Діяльність громадських організацій була тісно пов’язаною із

професійними товариствами і об'єднаннями (спілками) українського зарубіжжя.

У першій третині ХХ ст. вони найяскравіше були репрезентовані у

Чехословацькій республіці: упродовж 20−30-х рр. ХХ ст. діяло близько семи

професійних організацій науково-технічної інтелігенції: Товариство

28

українських інженерів (Прага), Спілка українських інженерів на Словаччині

(Братислава), Спілка українських техніків сільського господарства (Подєбради),

Спілка українських лікарів (Прага), Спілка українських лісівників (Подєбради),

Союз українських журналістів і письменників на чужині (Прага), Товариство

українських журналістів і письменників (Прага) та ін. Усіх їх об’єднувала певна

професія (фах), професійна спрямованість діяльності, а також бажання

задовольнити матеріальні й культурні потреби своїх членів, більшість з яких

були кваліфікованими робітниками із закінченою чи незакінченої (студенти)

вищою освітою.

Вагомим чинником виникнення українських емігрантських організацій

була не лише активність українців чи лояльне ставлення до них керівництва

уряду Чехословачиини, а й досвід розбудови громадянського суспільства у

молодій державі. Таким чином, відбулося запозичення українцями досвіду

громадсько-політичної діяльності чехів і словаків. При цьому українські

громадські професійні організації функціонували у правовому полі нової

держави поселення українців, поступово інтегрувавшись у нього. Аналогічні

тенденції простежуються на американському континенті, згодом – в Австралії.

Провідним напрямами діяльності професійних громадських об’єднань

упродовж ХХ століття були: організаційний, допомоговий, науковий і

громадсько-культурний. Перший мав на меті реалізувати завдання щодо

об’єднання українських емігрантів однієї професії, пропагувати їх ідеї у місцях

нового поселення емігрантів та за їх межами. Як результат – зростання

чисельності професійних об’єднань, оформлення їх структури та організація

діяльності.

Невід'ємною складовою діяльності професійних організацій виступала

матеріальна допомога її членам, питання працевлаштування та підтримка

українських фахівців в умовах чужини, скрутного матеріального становища і

законодавчих ініціатив влади країн перебування щодо захисту місцевого ринку

праці від чужинців. Чи не наймасштабнішою акцією у діяльності професійних

спілок стала боротьба за юридичне визнання дипломів українських закладів

освіти і прирівняння їх до дипломів фахових навчальних закладів держав

нового поселення. Поважне місце у діяльності професійних об’єднань займала

також наукова робота щодо підвищення професійної кваліфікації емігрантів,

видання фахової літератури, популяризації наукових знань у середовищі

української еміграції шляхом сприяння доступу до засобів масової інформації,

художньої, науково-популярної та фахової літератури. Важливе місце в національному культурно-освітньому поступі

української західної діаспори посідає організована діяльність жінок, які вже на

початку вимушеного переселення українців становили третину від усієї

української еміграції. Винісши із рідного краю «…гарт, здібність і охоту до

праці», вони серед чужих обставин і умов на рівні з чоловіками причинилися до

утвердження матеріальної самоспроможності своїх родин, збереження і

примноження національних культурних цінностей, були тим чинником, який

протиставився винародовленню покоління українців, народжених за межами

материкової України. За аналогією до фахової підготовки дівчат-селянок у

29

Галичині кінця ХІХ – початку ХХ ст., українським жіночим організаціям

американського континенту рекомендувалося засновувати окремі курси для

дівчат від 16-річного віку з ведення найпростіших і найпотрібніших рахунків,

годування й плекання немовлят, гігієни жінки й дитини, «науки» куховарства,

прання, шиття, догляду худоби, організації молочного господарства,

консервування, «печіння» тощо, які згодом переросли в утворення «Союзу

українок» Америки (1925 р.) та вступ до Конгресу Міжнародної Ради Жінок.

Серед головних завдань новостворених жіночих товариств було

збереження «душі» української дитини, формування національних почуттів

української молоді. Через те у програмах їхньої праці одне з центральних місць

посідали підтримка всіх організацій і установ, причетних до виховання дітей і

молоді, опіка над українськими школами, увага до навчання української мови й

українознавства шляхом організації заходів, спрямованих на формування

національної свідомості жінок (читання українських книжок, статей часописів,

організацію історичних викладів; щопіврічні диспути з актуальних суспільно-

політичних проблем; збереження чистоти рідної мови у кожному українському

домі; пошанування пам'яті Т.Шевченка, І.Франка, героїв національно-

визвольних змагань, організацію свят Матері, українських книжки та пісні

тощо).

Жіночі організації США й Канади приділяли увагу фаховій підготовці

дівчат, передовсім їхньому ознайомленню з «домашньою культурою» та

спонуканню до її підтримки; привчанню до рукоділля, зокрема вишивання;

влаштуванню щорічних локальних виставок жіночих ручних робіт;

зацікавленню «чужинців» культурним багатством українського народу тощо.

На основі проведеного дослідження й у контексті творчого використання

ідей і досвіду громадських молодіжних товариств української діаспори

запропоновано вітчизняним закладам вищої освіти упроваджувати в освітній

процес підготовки майбутніх педагогів стратегію розвитку системи

громадянського і національного виховання студентської молоді, адаптовану в

поза українському просторі.

ВИСНОВКИ

Активний пошук шляхів удосконалення теоретичних основ і практики

професійної підготовки молоді, зумовлений новими вимогами до

компетентності працівників, спричиненим сучасним станом розвитку

цивілізації, актуалізує проблему глибокого і всебічного вивчення досвіду

відбору, змісту, організаційних форм і методів цієї роботи в середовищі

української діаспори, передовсім західної, яка була і залишається невід'ємною

складовою історії українського народу.

1. На всіх етапах еволюції української діаспори провідними

чинниками освітньої та педагогічно-професійної зорієнтованості закордонних

українців були освітня політика держав нового громадянства та їхні освітньо-

виховні традиції і пріоритети, прагнення до «безболісного» входження дітей і

молоді в чинне соціально-економічне, політичне й культурне середовище,

водночас потреба формування української еліти, збереження національної

30

ідентичності поколінь українців, народжених поза межами України, віра у

можливість бути корисними для майбутньої незалежної української держави та

підготовка до цієї місії.

Важливою основою освітнього і педагогічного поступу українців-

емігрантів, яка уможливила розвиток теорії та практики професійної підготовки

української молоді, виявився громадський культурно-освітній рух,

започаткований на межі ХІХ – ХХ ст. представниками нечисленної української

освіченої релігійної та світської верстви, і тісний зв'язок із культурно-освітніми

організаціями Західної України першої третини ХХ ст., зокрема Східної

Галичини («Просвіта», «Українське педагогічне товариство», «Союз українок»

та ін.).

2. Аналіз конкретно-історичних умов і особливостей формування

української діаспори в державах американського континенту, Центральної та

Західної Європи і в Австралії уможливив виокремлення основних тенденцій і

кількох періодів у розвитку організованих форм професійної підготовки молоді

та формуванні теоретичних засад і практики їхнього функціонування.

Першим періодом можна вважати роки масової української еміграції до

держав Заходу й на центральнозахідноєвропейський континент кінця ХІХ –

перших десятиліть ХХ ст. (1890-ті – 1918). Він характерний початковими

спробами обґрунтування потреби загальної шкільної освіти для дітей і молоді із

середовища українці-емігрантів як підстави для здобуття ними професій,

спроможних забезпечити належний рівень їхнього матеріального забезпечення

й утвердження як «повноцінних» членів чужоетнічного середовища;

відображенням цих проблем на сторінках перших українських еміграційних

періодичних видань Північної Америки й материкової України; актуалізацією

питання про освіту і виховання молодого українського покоління в

організаційно-практичній діяльності церкви та громадських «запомогових» і

культурно-освітніх організацій; виникненням на американському континенті

перших українських шкіл, приватно-громадських і державних двомовних

закладів із підготовки молоді до опанування професії вчителя; появою перших

українців-емігрантів в університетах Канади і США; формуванням мережі

інституцій початкової та середньої освіти і фахового вишколу в середовищі

вимушених виселенців із західноукраїнських територій у роки першої світової

війни (Австрія, польські та чехословацькі землі).

Другий період охоплює 1919 – 1944 роки – час виникнення й інтенсивного

розвитку закладів середньої та вищої освіти і формування українських

наукових осередків у місцях компактного зосередження української політичної

еміграції (Австрія, Польща, Франція, Чехословацька Республіка),

обґрунтування організаційних і дидактично-методичних засад їхньої діяльності

визначними українськими вченими зарубіжжя; формування й участь у

професійній підготовці та збереженні національної ідентичності молоді

студентських і жіночих організацій; зростання числа української молоді у

фахових школах і університетах Північної Америки й активні спроби їх

консолідації в молодіжних організаціях; виникнення перших громадських

об'єднань українських «професіоналістів». Водночас 1930-х – початок 1940-х

31

рр. характерний обмеженнями виїзду українців до держав Північної Америки,

поступовим розгортанням через зміну державних освітніх пріоритетів фахового

шкільництва і професійної підготовки вчителів у Чехословацькій Республіці як

головному осередку української політичної еміграції міжвоєнного періоду;

суттєвим зниженням інтенсивності національних культурно-освітніх процесів в

українських громадах західного світу через події другої світової війни.

Третій період (1945 – 1950 рр.) – час активної розбудови українського

шкільництва та створення мережі інституцій із фахового вишколу молоді в

таборах переміщених осіб у Австрії та Німеччині (американська, англійська і

французька окупаційні зони); формування на західнонімецьких теренах або

перенесення з інших держав окремих українських закладів освіти вищого типу

(як Богословсько-Педагогічна Академія і Український Вільний Університет у

Мюнхені), відродження забороненої в СРСР Спілки української молоді;

ініціювання представниками української діаспори українознавчих студій в

університетах США і Канади; початок консолідації світового українства,

зокрема створення Світової Федерації Українських Жіночих Організацій (1948

р.); диференціація українських періодичних видань як важливого джерела

інформації про культурно-освітню діяльність закордонних українців

(педагогічні, студентські, «сумівські», жіночі та ін.).

1951 – 1967 рр. – період інтенсивної консолідації українських

громадських організацій (Світовий Конгрес Вільних Українців,

Координаційний осередок українських громадських центральних установ

Європи, Союз українських громадських організацій Австралії та ін.),

увиразнення в програмах їх діяльності проблем освіти, виховання і професійної

підготовки української молоді; виникнення континентальних осередків

управління освітньо-виховними справами (як Шкільна рада при Українському

конгресовому комітеті Америки); формування міжконтинентальних освітніх

координаційних центрів (Світова виховно-освітня рада та її крайові

представництва в Австралії, Аргентині, Бразилії, Європі, Канаді, США);

заснування українських курсів, українознавчих кафедр, українських і наукових

центрів в університетах США, Канади, Західної Європи; популяризація й

утвердження в діаспорі Української виховної системи (із 1967 р.); активна

розробка дидактично-методичного забезпечення освітнього процесу в

українських освітніх інституціях країн Заходу.

Серед найпопулярніших фахових студій української молоді в діаспорі, як

і в попередньому періоді, залишалися медичні, юридичні, економічні,

філософські, славістичні, торговельні та ін.

3. Цілісний ретроспективний аналіз освітньо-педагогічної спадщини

визначних представників західної української діаспори ХХ ст., документів і

матеріалів культурно-освітніх і педагогічних товариств, закладів освіти різних

типів і рівнів довів, що їхні головні положення відображають провідні тенденції

у розвитку зарубіжної школи і педагогіки ХХ ст. й основні постулати

національної педагогіки та шкільництва, сформовані в другій половині ХІХ –

на початку ХХ ст. Як наслідок, теоретико-методичними засадами

функціонування інституцій із професійної підготовки молоді, які визначали їхні

32

мету, зміст, методи і форми навчально-пізнавальної та виховної діяльності,

були:

– ідеали й ідеї реформаторської педагогіки;

– пріоритет таких ціннісних орієнтирів, яке особистість, суспільство,

держава, релігія, культура, нація;

– міжетнічна толерантність і релігійна терпимість як основа загальної

шкільної та професійної освіти держав Заходу;

– єдність загальнолюдських і національних вартостей;

– гуманістична спрямованість;

– визнання права на вибір професії та забезпечення ціложиттєвої

освіти як підстави для особистісного розвитку, кар’єрного зростання й активної

участі в українському громадському житті діаспори й держави громадянства

загалом.

Захищаючи та пропагуючи ідею рідномовної освіти і національного

виховання молоді, українські освітні діячі й педагоги-іммігранти

усвідомлювали недопустимість протиставлення їх загальнодержавним

інтересам країн нового поселення. В еміграції отримали свій розвиток

започатковані в Україні такі складові педагогіки, як її історія, дидактика, теорія

виховання, школознавство, а також соціальна педагогіка та педагогічна

психологія, методика викладання окремих дисциплін (Б.Білаш, І.Боднарчук,

Г.Васькович, Г.Ващенко, Е.Жарський, В.Леник, Б.Лончина, С.Русова,

С.Сірополко, Є.Федоренко, В.Янів та ін.).

4. Перебування тисяч українських дітей і молоді в чужому

етнокультурному, мовному й соціальному середовищі, відсутність потрібних

для їхнього особистісного розвитку загальних і професійних знань, умінь і

навичок, що прирікало їх на нужденне життя, виявилися головними підставами

для актуалізації та вирішення українськими громадами організаційно-

практичних освітніх завдань. Уже наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. на

американському континенті, а в роки Першої світової війни – у

центральноєвропейських державах формується тип народної школи, яка

забезпечувала початкову освіту дітей українців-іммігрантів, націлювала їх, з

одного боку, на служіння своїй першобатьківщині, а з другого, – готувала до

реального життя в чужій державі.

5. Перші інституції із професійної підготовки молоді (державні та

приватні) у державах Північної Америки за обсягом знань були синтезом

середніх загальноосвітніх і фахових шкіл, які забезпечували доступ української

молоді до університетів США й Канади. У них поєднувався державний (країни

перебування) і національний (український) компоненти змісту освіти,

найповніше представлений уже в першому умовно виділеному періоді

професійного становлення української молоді в Інституті ім. П. Могили в

Саскатуні (Канада). Суттєвою ознакою закладів із фахової підготовки

української молоді у міжвоєнний період стала їхня диференціація (Український

вільний університет, Українська господарська академія, Український техніко-

господарський інститут, Український високий педагогічний інститут імені

33

М.Драгоманова) і зосередження у державах Центральної та Західної Європи,

передовсім у Чехословацькій Республіці.

У другій половині ХХ ст. у змісті, методах і формах загальної та

професійної підготовки молоді простежується тенденція до практичної

спрямованості викладання й учіння, починаючи із загальнообов’язкової

середньої школи, превалювання ідей педоцентризму, прагматизму,

максимальної індивідуалізації навчання. Відповідно, впроваджуються нові для

сучасної української освіти методи: індивідуальних і групових проектів,

досліди й експерименти. Зростає обсяг самостійної роботи, особливо при

вивченні академічних дисциплін. У системі підготовки майбутніх педагогів

поступово утверджується принцип узагальненої професійної підготовки як

основа майбутньої роботи з будь-якими навчальними планами і шкільними

навчальними програмами; спостерігається психологізація освіти у закладах

педагогічного профілю.

Водночас, починаючи з 1970-х рр., увиразнюються особливості

організації, структури, змісту й методики навчання та виховання дітей і молоді,

які виявилися основою для формування двох освітніх систем і фахової

підготовки молоді – європейської та американської, що стало важливим

підґрунтям для визначення освітніх пріоритетів сучасної освіти в Україні.

Проведене дослідження дало змогу окреслити найсуттєвіші освітні

ініціативи, визначити форми і засоби організаційно-практичної діяльності

професійних, молодіжних і жіночих організацій у центрально-

західноєвропейських державах, на американському й австралійському

континентах, які сприяли удосконаленню професійної майстерності, розвитку

ініціативи й громадської активності майбутніх фахівців, формуванню

національно-державницького світогляду, пошуку свого місця в соціумі,

усвідомленню потреби жити і працювати як для держави свого громадянства,

так і для першобатьківщини своїх батьків. Серед них: членство у провідних

українських громадських об'єднаннях; організація молодіжних гуртків і клубів,

курсів іноземних мов, домашнього господарства, мистецьких ремесел та ін.;

пошанування випускників фахових закладів вищої освіти; участь у масових

акціях з нагоди пам’ятних дат української історії; відзначення ювілеїв

визначних персоналій національної історії, літератури, освіти; заснування й

утримання книгозбірень художньої та фахової української літератури тощо.

Констатуємо, що цілком можливо ретранслювати освітні здобутки

західної української діаспори ХХ ст. у сучасний контекст вітчизняної дійсності,

позначений процесами глобалізації та зумовленими нею змінами і новими

пріоритетами освіти України.

Здійснене дослідження не вичерпує всіх аспектів проблеми наукового

пошуку. Окремого вивчення й узагальнення потребують педагогічно-

просвітницькі ідеї творчої спадщини й оранізаційно-практична діяльність

«жіночих» постатей української діаспори, більш глибокий аналіз змісту і форм,

методи підготовки кваліфікованих робітничих кадрів у системі державного

фахового шкільництва; особливості й змістові домінанти професійної

підготовки української молоді в державах компактного проживання

34

закордонних українців після проголошення незалежності України; актуальними

залишаються проблеми вибору українською молоддю закордонної вищої

освіти.

СПИСОК ПУБЛІКАЦІЙ ЗДОБУВАЧА

Наукові праці, в яких опубліковані основні наукові результати

дисертації

Монографія

1. Джус О.В. Теорія і практика професійної підготовки молоді у

закладах освіти української діаспори (ХХ століття): монографія. Івано-

Франківськ: НАІР, 2018. 350 с.

Статті в наукових фахових виданнях 2. Джус О. Витоки, становлення і тенденції розвитку українського

шкільництва на австралійському континенті. Вісник Прикарпатського

національного університету. Серія: Педагогіка. Івано-Франківськ, 2008. Вип.

XХV. С. 141-148.

3. Джус О. Софія Русова у педагогічному просторі українського

зарубіжжя (1920-і – 1930-і рр.). Психолого-педагогічні проблеми сільської

школи: збірник наукових праць Уманського державного педагогічного

університету імені Павла Тичини / [ред. кол.: Побірченко Н.С.: гол. ред. та

інші]. Умань: ПП Жовтий О.О., 2012. Вип. 42. Ч. 1. С. 223-229.

4. Джус О.В. Професійна підготовка молоді в Українській студії

пластичного мистецтва у Празі. Обрії: Науково-педагогічний журнал Івано-

Франківського ОІПОПП. Івано-Франківськ, 2015. № 1. С. 12-15.

5. Джус О. Освітньо-виховне середовище української еміграції у

Чехо-Словацькій республіці міжвоєнної доби як засіб особистісно-

професійного становлення фахівця. Нові технології навчання: наук.-метод. зб.

Інституту інноваційних технологій і змісту освіти МОН України. Київ, 2016.

Вип. 89. Ч. 1. С. 119-123.

6. Джус О. Григорій Ващенко і формування української виховної

системи в діаспорі. Обрії: науково-педагогічний журнал. Івано-Франківськ,

2018. № 1. С. 118-121.

7. Джус О. Перші українські вчителі у північноамериканських

громадах: проблеми підготовки й організації освітньої діяльності. Вища школа.

Київ, 2018. № 10. С. 91-100.

8. Джус О. Місце і роль Українського педагогічного товариства у

професійному становленні молоді в Чехо-Словацькій Республіці міжвоєнної

доби. Науковий Вісник Мелітопольського державного педагогічного

університету. Серія: Педагогіка. 2018. № 2 (21). С. 16-20.

9. Джус О.В. Сутність української діаспори як історичного,

етносоціального феномену та предмету наукових студій. Наукова скарбниця

освіти Донеччини: Науково-методичний журнал. Донецьк. 2018. № 2. С. 100-

107.

35

10. Джус О. Мистецький компонент змісту професійної підготовки

вчителів Українського високого педагогічного інституту ім. М.Драгоманова у

Празі. Освітні обрії. Івано-Франківськ, 2019. № 1. С. 47-51.

11. Джус О.В. Фахова підготовка молоді як складова змісту діяльності

громадських професійних організацій науково-технічної інтелігенції

українського зарубіжжя першої третини ХХ ст. Педагогіка формування творчої

особистості у вищій і загальноосвітній школах. Одеса. 2019. № 3. Т. 1. С. 15-

20.

Статті у наукових виданнях, які індексуються в міжнародних

наукометричних базах, та у зарубіжних виданнях

12. Джус О. Високі школи української діаспори як чинник інтеграції

зарубіжних українців у світове співтовариство. Научные труды «Современные

тенденции в педагогическом образовании и науке Украины и Израиля: путь к

интеграции». Ариэль (государство Израиль): Университетский центр Ариэль в

Самарии, 2013. № 4. С. 145-151. (Міжнародне періодичне видання).

13. Джус О. Національно-патріотичне виховання дітей і молоді в

українській діаспорі: досвід, спроби переосмислення .Наука і освіта. 2016. №

10. С. 76-81. (Фахове видання України, що внесено до міжнародної

наукометричної бази Web of Science).

14. Джус О. Проблеми фахової підготовки і виховання дівчат у змісті

діяльності перших на американському континенті українських жіночих

організацій. Вісник Житомирського державного університету імені Івана

Франка: науковий журнал. Педагогічні науки / [гол. ред. П. Ю. Саух, відп. ред.

Н. А. Сейко]. Житомир: Вид-во Житомирського держ. ун-ту імені І. Франка,

2017. Вип.4 (90). C. 54-59. (Фахове видання України, що внесено до

міжнародної наукометричної бази Index Copernicus).

15. Джус О. Роль жінок-українок у професійному становленні молоді

української діаспори (біографічно-персоналістичний дискурс). Науковий вісник

НУБіП України. Серія: Педагогіка, психологія, філософія. 2018. № 291. С. 87-

93. (Фахове видання України, що внесено до міжнародної наукометричної бази

Index Copernicus).

16. Dzhus O. The development of Ukrainian school and educational affair as

a basis of professional preparation of the youth Ukrainian diaspora in the second half

of the XX-th century. Journal of Vasyl Stefanyk Precarpathian National University

http://jpnu.pu.if.ua Vol. 6, No. 1 (2019), 97-106. (Фахове видання України, що

внесено до міжнародної наукометричної бази Index Copernicus).

17. Джус О. Професійне становлення і виховання молоді у програмах

українських студентських організацій держав Заходу (1900-ті – 1930-ті рр.).

Збірник наукових праць Херсонського державного університету: Педагогічні

науки . Херсон, 2019. Вип. LXXXVI. С. 22-28. (Фахове видання України, що

внесено до міжнародної наукометричної бази Index Copernicus).

18. Джус О. Професійна підготовка молоді української діаспори в

Українському соціологічному інституті (Українському інституті

громадознавства). Інноваційна педагогіка. Одеса, 2019. Вип. 14. Т. 2. С. 40-46.

36

(Фахове видання України, що внесено до міжнародної наукометричної бази

Index Copernicus).

19. Джус О. Імплементація досвіду професійної підготовки і виховання

дівчат української діаспори у зміст роботи «Школи шляхетних українок».

ScienceRise: Pedagogical Education. "ScienceRise: Pedagogical Education". Харків.

2019. № 4 (31). С. 27-36. (Фахове видання України, що внесено до міжнародної

наукометричної бази Index Copernicus).

20. Джус О. Професійна підготовка молоді у творчій спадщині Степана

Сірополка в еміграції. Scientific Journal Virtus. 2019. № 35. С 83-85.

21. Джус О. Професійні здобутки української діаспори у творенні

національної термінології. World Science. Warsaw: RS Global Sp. z O.O. № 7(47)

Vol.2, July 2019. 2019. С. 25-31.

22. Dzhus O. Actualization Factors of Young People’s Vocational Training

in the Ukrainian Diaspora on the American Continent in the 1900s - 1930s.

Український педагогічний журнал. 2019. № 3. С. 128-136. (Фахове видання

України, що внесено до міжнародної наукометричної бази Index Copernicus).

Наукові праці, які засвідчують апробацію матеріалів дисертації 23. Джус О. Професійна підготовка молоді як запорука її соціальної та

психологічної безпеки в західній українській діаспорі у першій половині ХХ ст.

Матеріали Другої Міжнародної наукової конференції «Співпраця між

Україною і Литвою в умовах російської загрози». Вільнюс, 2015. С. 37-45.

24. Джус О.В. Професійна підготовка молоді у творчій спадщині

Б.М.Ступарика. Інформаційний бюлетень кафедри педагогіки імені Богдана

Ступарика. Івано-Франківськ, 2015. № 22. С. 6-9.

25. Джус О.Деятельность профессиональных студенческих союзов в

украинском эмиграции как залог повышения престижа выбранной

специальности. Першы міжнародны навуковы кангрэс беларускай культуры:

зборнiк матэрыялаў (Мiнск, Беларусь, 5 – 6 мая 2016 г.) / гал. рэд. А. І. Лакотка;

Цэнтр даследаванняў беларускай культуры, мовы і літаратуры НАН Беларусі.

Мінск: Права і эканоміка, 2016. С. 797.

26. Джус О. В. Общественно-политические детерминанты развития

образования взрослых в украинской диаспоре (ХХ ст.). Современные

тенденции в дополнительном образовании взрослых [Электронный ресурс] :

материалы IV Междунар. науч.-метод. конф., Минск, 18 окт. 2018 г. –

Электрон. текст дан. (Объем: 1,30 Мб). Минск : РИВШ, 2018. Систем.

требования: операц. cистема Windows 2000/XP, Adobe Acrobat Pro. 251 с. (С. 25-

27).

27. Джус О. В. Виховно-освітній контекст формування української

діаспори (слідами перших емігрантів). Sc i en t i f i c ach i eve men t s o f

Europe : Proceedings of IX International scientific conference. Edinburgh. 2019.

Mar 9. Р. 45-52.

28. Джус О. В Соціально-економічна і політична зумовленість

формування української діаспори. New Sc i en t i f i c ach i eve men t s o f

Europe . Proceedings of III International scientific conference. Berlin. 2019. Mar 9.

Р. 47-54.

37

29. Джус О. Ім’я та педагогічні твори Григорія Ващенка на сторінках

журналу «Визвольний шлях» (1940-і – 1950-і рр.). Діаспора як чинник

утвердження держави Україна у міжнародній спільноті: Тези доповідей Першої

міжнародної конференції (8-10 березня 2006 р., м. Львів, Україна). Львів:

Видавництво Національного університету «Львівська політехніка», 2006.

С. 168-170.

30. Джус О. Український робітничий університет у Празі – предтеча

дистанційної освіти українського зарубіжжя. Інновації в освіті: матеріали

Міжнар. наук.-метод. конф. (Київ, 16-17 жовтня 2012 р.): тези доповідей. К.:

Київ. нац. торг.-екон. ун-т, 2012. С. 32-34.

31. Джус О. Розвиток української педагогічної думки другої половини

ХХ ст. в західній українській діаспорі. Наукові записки Національного

університету «Острозька академія»: історичні науки. Вип. 21 / Національний

університет «Острозька академія», Українське наукове товариство. Відп.

редактори: І.Пасічник, Л.Винар. Острог: Видавництво Національного

університету «Острозька академія», 2013. С. 156-161.

32. Джус О.В. Професійна підготовка молоді на військовому

факультеті Українського народного університету в таборі інтернованих

(Польща, 1921-1922 рр.). Актуальні проблеми сучасної освіти та науки в

контексті євроінтеграційного поступу: матеріали доп. учасн. Міжнар. наук.-

практ. конф. (Луцьк, 2-3 квіт. 2015 р.) / упоряд. Т.Й.Жалко, О.І.Кушпетюк,

Н.Г.Конон. Луцьк: ЛІРоЛ Ун-ту «Україна», 2015. С. 38-40.

33. Джус О.В. Становлення і розвиток закладів професійної підготовки

молоді в українському зарубіжжі. Актуальні проблеми наукового й освітнього

простору в умовах поглиблення євроінтеграційних процесів: збірник тез доповідей

Міжнародної науково-практичної конференції, 14-15 травня 2015 р., Мукачево.

Т. 1 / ред. кол.: Щербан Т.Д. (гол. ред.) та ін. Мукачево: Вид-во «Карпатська

вежа», 2015. С. 103-105.

34. Джус О. Проекти фахової підготовки молоді в еміграції (вища

школа сходознавців-комерсантів). Матеріали ІІ Міжнародної науково-

практична конференція «Розвиток сучасної освіти: теорія, практика,

інновації» (25-25 лютого). Київ, 2016. С. 4.

35. Джус О. Михайло Грушевський і функціонування

Українського соціологічного інституту як першого наукового закладу

української еміграції. Міжнародна наукова конференція до 150-ліття

М.С.Грушевського: тези доповідей (17 вересня 2016 р., м. Острог) /

Міністерство освіти і науки України; Національний університет «Острозька

академія»; Українське історичне товариство. Острог: Видавництво

Національного університету «Острозька академія», 2016. С. 97-99.

36. Джус О. Підручникотворення у вищій професійній освіті

української діаспори. Психологічна культура вчителя в контексті викликів

сучасності: збірник матеріалів Всеукраїнської науково-практичної конференції

з міжнародною участю (м. Тернопіль, Україна, 5-6 квітня 2017 року). / укладачі:

В.Є.Кавецький, А.В.Вихрущ, О.Я. Жизномірська, Т.Г.Дідух. Тернопіль: СМП

«Тайп», 2017. С. 100-102.

38

37. Джус О. Спілка Українських Студентських Товариств Америки

як важливий чинник фахового становлення молоді в українській діаспорі

США. Глобальні виклики педагогічної освіти в університетському просторі:

Матеріали III Міжнародного конгресу (Одеса, 18-21 травня 2017

р.).Південноукраїнський національний педагогічний університет імені

К.Д.Ушинського. Одеса: Видавничий дім «Гельветика», 2017. С. 26-27.

38. Джус О. Соціокультурна компетентність вчителя початкової школи

як складова його професійної компетентності. Проблеми фахової підготовки

вчителя початкової школи в контексті становлення нової української школи:

Збірник тез міжнародної науково-практичної конференції (Київ, Україна, 2

грудня 2016 року). Івано-Франківськ: НАІР, 2017. С. 56-60.

39. Джус О. Освітньо-виховні пріоритети функціонування Об'єднання

Гуцулів Західної Діаспори. Роль освіти у сталому розвитку гірського регіону:

Матеріали III Міжнародної науково-практичної конференції. Івано-Франківськ,

Україна, 20-22 вересня 2017 року) / за заг. ред. М. П. Оліяр. Івано-Франківськ:

НАІР, 2017. С. 20-22.

40. Джус О. Професійна підготовка молоді на курсах української

селянської спілки (Чехо-Словацька республіка). Педагогічна

компаративістика і міжнародна освіта – 2019: інтернаціоналізація та

інтеграція в освіті в умовах глобалізації: матеріали ІІІ Міжнародної наук.-

практ. конференції (Київ, 30 травня 2019 р.) / Ін-т педагогіки НАПН України /

за заг. ред. О.І.Локшиної. Київ-Дрогобич. ТЗОВ «Трек-ЛТД», 2019. С. 41-42.

41. Джус О. Роль української діаспори в реалізації політики Східного

Партнерства. «The 10th Anniversary of the Eastern Partnership: Lessons Learnt,

Current Challenges and Future Perspectives». Conference Proceedings. Kyiv, June

7, 2019. Ukrainian Association of Professors and Researchers of European

Integration. Kyiv, 2019. Р. 60-63 (182 р.) [http://aprei-

project2018.com.ua/proceedings-of-the-international-conference/]

Наукові праці, які додатково відображають результати

дисертації

Навчальні посібники

42. Джус О.В. Професійна підготовка української молоді в діаспорі

(1900-і – 1980-і рр): навчально-методичний посібник: Івано-Франківськ: НАІР,

2018. 100 с.

43. Джус О.В. Педагогічна думка української діаспори (ХХ

століття): хрестоматія. Івано-Франківськ: НАІР, 2018. 150 с.

44. Джус О.В. Теорія і практика вищої професійної освіти в Україні:

методичний посібник. Івано-Франківськ: НАІР, 2018. 35 с.

45. Антологія педагогічної думки Східної Галичини та українського

зарубіжжя ХХ століття: навчальний посібник / [Т.К.Завгородня,

З.І.Нагачевська, Н.М.Салига та ін.]. Івано-Франківськ: Вид-во "Плай" ЦІТ

Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, 2008. С.

218-227; 396-403.

39

46. Нагачевська З.І., Джус О.В. Історія вищої освіти: навчально-

методичний комплекс для студентів другого (магістерського) рівня вищої

освіти спеціальності 8.18010021 – педагогіка вищої школи. Івано-Франківськ:

НАІР, 2016. 54 с.

Колективні монографії

47. Theory and practice of introduction of competence approach to higher

education in Ukraine : monograph / edit. I. M . Trubavina, S. T. Zolotukhina. Vienna:

Premier Publishing, 2019. Р. 329-337.

48. Професійна підготовка фахівців у вимірі нових освітніх

реалій: український і зарубіжний досвід: колективна монографія / за заг. ред.

Євтуха М.Б. Івано-Франківськ: НАІР, 2019. С. 94-111.

АНОТАЦІЇ

Джус О.В. Теорія і практика професійної підготовки молоді у

закладах освіти української діаспори (ХХ століття). – Кваліфікаційна

наукова праця на правах рукопису.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора педагогічних наук зі

спеціальності 13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки –

Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля, Київ,

2020.

У дисертації на основі джерельної бази виявлено й охарактеризовано

соціально-економічні, політичні, культурно-освітні передумови започаткування

українських інституцій із професійної підготовки молоді за межами України в

державах Заходу; простежено ґенезу й особливості функціонування українських

закладів із професійної підготовки молоді у межах першої, другої та третьої

«хвиль» української еміграції і на цій основні розроблено авторську

періодизацію їх становлення в західній діаспорі; увиразнено й проаналізовано

головні ідеї науково-педагогічного доробку теоретиків і практиків фахового

вишколу української молоді в державах західного світу.

Актуалізовано зміст, методи, форми і засоби професійної підготовки

молоді в українських закладах освіти Центральної та Західної Європи,

американського й австралійського континентів задля використання їх

позитивних аспектів у практичній діяльності освітніх інституцій сучасної

України; виокремлено й узагальнено позитивний досвід фахової підготовки

молоді у змісті діяльності провідних українських громадських організацій,

жіночих і молодіжних товариств.

Ключові слова: професійна підготовка, освіта, заклади освіти, українська

еміграція, українська діаспора, молодь, професійні об'єднання, громадські

організації.

Джус О.В. Теория и практика профессиональной подготовки

молодежи в учебных заведениях украинской диаспоры (ХХ век). –

Квалификационный научный труд на правах рукописи.

Диссертация на соискание ученой степени доктора педагогических наук

по специальности 13.00.01 – общая педагогика, история педагогики –

40

Восточноукраинский национальный университет имени Владимира Даля, Киев,

2020.

В диссертации на основе научно-литературных источников выявлены и

охарактеризованы социально-экономические, политические, культурно-

образовательные предпосылки основания украинских институтов по

профессиональной подготовке молодежи за пределами Украины в государствах

Запада; прослежен генезис и особенности функционирования украинских

заведений по профессиональной подготовке молодежи в рамках первой, второй

и третьей «волн» украинской эмиграции и на этой основные разработана

авторская периодизация их становления в западной диаспоре;

проанализированы главные идеи научно-педагогического наследия теоретиков

и практиков профессиональной подготовки украинской молодежи в

государствах западного мира.

Актуализировано содержание, методы, формы профессиональной

подготовки молодежи в украинских учебных заведениях Центральной и

Западной Европы, американского и австралийского континентов для

использования положительных аспектов в практической деятельности

образовательных учреждений современной Украины; выделен и обобщен

положительный опыт профессиональной подготовки молодежи в содержании

деятельности ведущих украинских общественных организаций, женских и

молодежных обществ.

Ключевые слова: профессиональная подготовка, образование, учебные

заведения, украинская эмиграция, украинская диаспора, молодежь,

профессиональные объединения, общественные организации.

Dzhus O.V. Theory and practice of vocational training of young people in

educational establishments of the Ukrainian diaspora (XX century). – Qualifying

scientific work as a manuscript.

Thesis for a Doctor’s Degree in Pedagogy, specialty 13.00.01 ‒ The Theory

and History of Education. – Volodymyr Dahl East Ukrainian National University,

Kyiv, 2020.

The dissertation is a historical and pedagogical research aimed at revealing

organizational and theoretical foundations, methods, forms and means of preparing

young people for activities in pedagogical and other spheres of life in the educational

establishments of the Ukrainian diaspora of Central and Western Europe, the

American and Australian continents. their experience in the theory and practice of

forming qualified teaching staff in modern Ukraine.

The scientific scheme of the periodization and reception of the establishment

and development of vocational training establishments of Ukrainian youth in the

countries of Central and Western Europe, American and Australian continents in the

XX century is outlined; the history of formation and educational activity of Ukrainian

establishments for the training of pedagogical staff has been fully explored; for the

scientific circulation dozens of works were introduced and analyzed for the first time,

which were removed from the history of Ukrainian pedagogy, denominated or

tendered; a considerable array of sources from periodical (pedagogical and non-

41

pedagogical) editions of Ukrainian abroad, epistolary and memoir heritage; little-

known research materials of Ukrainian and foreign scientists of the XX century on

education, upbringing and professional development of Ukrainian youth and their

value orientations in the inter-ethnic environment; identified and characterized the

leading ideas of the creative heritage of prominent representatives of the Ukrainian

Diaspora in the field of vocational training and education of youth; systematically

analyzed the activities of leading public cultural and educational organizations of

Ukrainian foreign countries in the field of professional education of young people;

the role and place of the Ukrainian diaspora in establishing new priorities in the

development of modern Ukrainian vocational education has been rethought.

The first institutions of vocational training for youth (public and private) in

North American countries were, by volume, a synthesis of secondary and vocational

schools providing Ukrainian youth with access to US and Canadian universities.

In the second half of the XX century in the content, methods and forms of

general and vocational training of young people there is a tendency towards practical

orientation of teaching and learning, starting from the compulsory secondary school,

the prevalence of ideas of pedo-centrism, pragmatism, maximum individualization of

learning. Accordingly, new methods for modern Ukrainian education are being

introduced: individual and group projects, trials and experiments. The amount of

independent work is increasing, especially in the study of academic disciplines. The

system of training of future teachers gradually establishes the principle of generalized

vocational training as a basis for future work with any curriculum and school

curricula; psychologization of education in the pedagogical establishments is

observed.

At the same time, since the 1970s, the peculiarities of the organization,

structure, content and methods of education and upbringing of children and young

people have emerged, which were the basis for the formation of two educational

systems and professional training for young people, European and American, which

became an important basis for defining educational priorities of modern education in

Ukraine.

The theoretical and methodological foundations of the functioning of

institutions for vocational training of young people, which determined their purpose,

content, methods and forms of educational and cognitive and educational activity

were: ideals and ideas of reform pedagogy; the priority of such values as the

personality, society, state, religion, culture, nation; interethnic tolerance and religious

tolerance as the basis of general school and vocational education of the West; unity of

universal and national values; humanistic orientation; recognition of the right to

choose a profession and to provide holistic education as a basis for personal

development, career growth and active participation in the Ukrainian public life of

the diaspora and the state of citizenship in general.

While defending and promoting the idea of mother-tongue education and

national upbringing of young people, Ukrainian educational figures and immigrant

educators were aware of the inadmissibility of opposing their national interests in the

countries of the new settlement. Emigration started to develop in Ukraine such

components of pedagogy as its history, didactics, theory of education, school studies,

42

as well as social pedagogy and pedagogical psychology, methods of teaching of

separate disciplines (B. Bilash, I.Bodnarchuk, G.Vaskovich, G.Vashchenko,

Ye.Zharskiy, V.Lenik, B.Lonchina, S.Rusov, S.Siropolko, Ye.Fedorenko, V.Yaniv,

etc.).

The practiced research gave an opportunity to outline the most important

educational initiatives, to determine the forms and means of organizational and

practical activity of professional, youth and women's organizations in the Central-

Western European countries, on the American and Australian continents, which

contributed to the improvement of professional skill, professional skill development,

national-state outlook, search for a place in society, awareness of the need to live and

work as a state for your citizenship and for motherland of your descendants. Among

them: membership in leading Ukrainian public associations; organization of youth

groups and clubs, foreign language courses, household, arts and crafts, etc .; honoring

graduates of professional higher educational establishments; participation in mass

actions to commemorate Ukrainian history; commemoration of anniversaries of

outstanding personalities of national history, literature, education; establishment and

maintenance of book collections of Ukrainian literary and professional literature, etc.

We note that it is quite possible to relay the educational achievements of the

western Ukrainian diaspora of the XX century in the contemporary context of

national reality, marked by the processes of globalization and its changes and new

priorities of education of Ukraine.

Keywords: vocational training, education, educational establishments,

Ukrainian emigration, Ukrainian diaspora, youth, professional associations, public

organizations.

Підписано до друку 30.01.2020 р.

Формат 60х84 1/16. Папір офсетний.

Друк цифровий. Гарнітура Times New Roman.

Умовн. друк. арк. 2,56. Обл. вид. арк. 3,10

Наклад 100 прим. Зам. № 006/01/20

Видавництво «НАІР»

Івано-Франківськ, вул. Височана, 18,

тел. (034) 250-57-82, (050) 433-67-93

email: fedorynrr@ukr.net

Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до державного

реєстру видавців, виробників і розповсюджувачів

видавничої продукції №4191 від 12.11.2011р.