НАЦIОНАЛЬНА АКАДЕМIЯ ПЕДАГОГIЧНИХ НАУК УКРАЇНИ

IНСТИТУТ ПСИХОЛОГIЇ ІМЕНІ Г.С. КОСТЮКА

На правах рукопису

МИХАЙЛЮК ІННА ВОЛОДИМИРІВНА

УДК 159.946.3:808.56:005.336.2(043.5)

ПСИХОЛОГІЧНІ ЧИННИКИ ФОРМУВАННЯ ДІАЛОГІЧНОЇ

КОМПЕТЕНТНОСТІ МАЙБУТНІХ ПСИХОЛОГІВ

19.00.07 – педагогічна та вікова психологія

Дисертація

на здобуття наукового ступеня

кандидата психологічних наук

Науковий керівник:

Зливков Валерій Лаврентійович,

кандидат психологічних наук, доцент

КИЇВ – 2017

2

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………………….4

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ

ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ ДІАЛОГІЧНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ

МАЙБУТНІХ ПСИХОЛОГІВ ...………………………………………………12

1.1. Феномен діалогу як предмет психологічного дослідження………………12

1.2. Науково-теоретичні підходи до вивчення категорії компетентності у

сучасній психологічній науці……………………………………………………...28

1.3. Діалогічна компетентність у структурі професійної компетентності

психолога……………………………………………………………………………44

1.4. Розуміння як функціональний конструкт діалогічної компетентності

психолога……………….....................................................................................57

1.5. Обгрунтування психологічних чинників формування діалогічної

компетентності майбутніх психологів у процесі професійної підготовки……69

Висновки до першого розділу………...…………………………………………...82

РОЗДІЛ 2. ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ПСИХОЛОГІЧНИХ

ЧИННИКІВ СФОРМОВАНОСТІ ДІАЛОГІЧНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ

МАЙБУТНІХ ПСИХОЛОГІВ…………………………………………………84

2.1. Концептуальна структурно-функціональна модель діалогічної

компетентності психолога…………………………………………………………84

2.2. Методика та організація дослідження структурно-функціональних

компонентів та психологічних чинників діалогічної компетентності майбутніх

психологів…………………………………………………………………………..97

2.3. Аналіз та інтерпретація результатів рівня сформованості структурно-

функціональних компонентів діалогічної компетентності у майбутніх

психологів................................................................................................................115

2.4. Дослідження психологічних чинників сформованості діалогічної

компетентності майбутніх психологів…………………………………………..137

3

Висновки до другого розділу………...…………………………………………...160

РОЗДІЛ 3. ПСИХОЛОГІЧНІ ЧИННИКИ ФОРМУВАННЯ ДІАЛОГІЧНОЇ

КОМПЕТЕНТНОСТІ МАЙБУТНІХ ПСИХОЛОГІВ У ПРОЦЕСІ

ПРОФЕСІЙНОЇ ПІДГОТОВКИ……………………………………………….164

3.1. Методологічне обґрунтування формувального експерименту……………164

3.2. Структура та зміст програми формування діалогічної компетентності

майбутніх психологів у процесі професійної підготовки……………………..186

3.3. Аналіз результатів ефективності формувального експерименту………...192

Висновки до третього розділу………...………………………………………..201

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ………………………………………………………..203

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………..........................207

ДОДАТКИ ………………………………………………………………………...234

4

ВСТУП

Актуальність дослідження. У сучасних умовах політичних, економічних,

соціокультурних трансформацій, динамічного розвитку інформаційних

технологій, технологізації й комерціалізації психологічної галузі все

нагальнішими постають питання якості надання психологічних послуг, а відтак

і професійної підготовки майбутніх психологів, їх конкурентоздатності на

національному та міжнародному ринках праці, ключовим показником якої є

оволодіння діалогічною компетентністю як однією з фундаментальних

професійно значущих інтегральних якостей фахівця психологічного профілю.

Враховуючи тенденцію сучасних запитів психологічної науки та практики,

досягнення високого рівня діалогічної компетентності майбутніх фахівців у

процесі професіоналізації обумовлює їх здатність до професійної діалогічної

взаємодії та вирішення широкого кола особистісних і міжособистісних проблем,

що постають перед сучасним суспільством. Зважаючи на це, необхідність

формування діалогічної компетентності майбутніх психологів у системі

професійної освіти набуває пріоритетного значення.

Розгляд проблеми діалогічної компетентності здійснюється на перетині

загальних наукових проблем – діалогу та компетентності.

Проблемі діалогу присвячена велика кількість вітчизняних і зарубіжних

досліджень, що мають міждисциплінарний характер і вивчаються на

філософському (М.М.Бахтін, В.С.Біблер, М.Бубер, Г.Гегель, Ю.М.Лотман,

Платон, Сократ, Л.Фейєрбах, Т.О.Флоренська, К.Ясперс), соціально-

психологічному (Б.Г.Ананьєв, О.О.Бодальов, С.Л.Братченко, В.А.Кан-Калик,

Б.Ф.Ломов, А.В.Петровський, Л.А.Петровська, С.О.Шеїн) та психолого-

педагогічному рівнях (С.В.Васьковська, П.П.Горностай, Н.І.Пов’якель,

Н.В.Чепелєва, Т.С.Яценко).

Особлива увага приділяється також проблемам компетентності:

визначенню поняття компетентність (Л.В.Долинська, Ю.М.Ємельянов,

С.Д.Максименко, Л.А.Петровська); гранично широкому трактуванню категорії

компетентності, що здійснює продуктивну розробку складної структурної

5

будови професійної компетентності (К.О.Абульханова, О.О.Бодальов,

А.О.Деркач, С.О.Дружилов, В.Г.Зазикін, Є.О.Клімов, А.К.Маркова,

І.Н.Семенов, С.В.Цимбал, М.А.Чошанов та ін.); осмисленню змістових аспектів

професійної компетентності психолога (Н.І.Пов’якель, Н.В.Чепелєва).

Аналіз наукової літератури свідчить, що за досить широкого звернення до

вивчення поняття діалогічна компетентність наукові позиції авторів дають

змогу лише торкнутись до розуміння означеного феномену. У контексті даної

проблеми заслуговують на увагу праці (А.М.Акулін, М.Р.Мінігалієва).

Разом із тим, лишаються поза увагою особливості формування діалогічної

компетентності, передусім у майбутніх психологів. За таких умов актуалізується

проблема більш поглибленого наукового осягнення можливостей формування

діалогічної компетентності майбутніх психологів у процесі їх професійної

підготовки. Очевидна актуальність цієї проблеми та її недостатня наукова

розробленість зумовили вибір теми дисертаційного дослідження: «Психологічні

чинники формування діалогічної компетентності майбутніх психологів».

Зв’язок роботи із науковими програмами, планами, темами.

Дослідження відповідає основним напрямам досліджень НАПН України,

проведених у рамках комплексних науково-дослідних тем: «Психологічні

умови становлення професійної ідентичності особистості» (державний

реєстраційний номер 0111U000357); «Методологічні закономірності

формування автентичності фахівців соціономічних професій» (державний

реєстраційний номер 0115U000801), які виконувались у лабораторії методології

та теорії психології Інституту психології імені Г.С.Костюка НАПН України.

Тему дисертаційного дослідження затверджено на засіданні Вченої ради

Інституту психології імені Г.С.Костюка НАПН України (протокол № 11 від

29.11.2012 р.) та узгоджено в бюро Міжвідомчої ради з координації наукових

досліджень у галузі педагогіки та психології в Україні (протокол № 4 від

23.04.2013 р.).

Об’єкт дослідження – діалогічна компетентність майбутніх психологів.

Предмет дослідження – психологічні чинники формування діалогічної

6

компетентності майбутніх психологів у процесі професійної підготовки.

Мета дослідження полягає у теоретичному та експериментальному

визначенні психологічних чинників формування діалогічної компетентності

майбутніх психологів у процесі професійної підготовки.

Гіпотези дослідження:

1) успішність оволодіння діалогічною компетентністю майбутніх

психологів залежить від комплексу зовнішніх (застосування діалогічного

підходу до організації навчання у вищій школі, дотримання діалогічної

стратегії у процесі професійної підготовки майбутніх фахівців, використання

студентами-психологами ефективних форм діалогічної взаємодії у контексті

професійного навчання та міжособистісного спілкування) та внутрішніх

чинників (здатності майбутніх фахівців до самопізнання, емпатійності,

конгруентності, рефлексивності);

2) впровадження у навчальний процес програми соціально-

психологічного тренінгу спрямованого на розвиток визначених внутрішніх

чинників (самопізнання, емпатійності, конгруентності, рефлексивності)

сприятиме формуванню діалогічної компетентності майбутніх психологів у

процесі професійної підготовки.

Завдання дослідження:

1. На основі аналізу теоретичних та емпіричних досліджень

обґрунтувати сучасний підхід до вивчення проблеми діалогічної

компетентності.

2. Виокремити психологічні чинники формування діалогічної

компетентності майбутніх психологів.

3. Розробити концептуальну структурно-функціональну модель

діалогічної компетентності психолога.

4. Дослідити рівень сформованості структурно-функціональних

компонентів діалогічної компетентності майбутніх психологів залежно від їх

соціально-демографічних характеристик.

5. Зʼясувати особливості впливу психологічних чинників на рівень

7

сформованості діалогічної компетентності майбутніх психологів.

6. Розробити та апробувати програму соціально-психологічного

тренінгу, спрямованого на формування діалогічної компетентності майбутніх

психологів у процесі професійної підготовки.

Методологічною та теоретичною основою дисертаційного дослідження

стали загальні принципи психологічної науки (детермінізму, відображення,

активності, розвитку, системно-структурного підходу та ін.).

У дослідженні діалогічної компетентності ми спиралися на культурологічні

концепції діалогу (М.М.Бахтін, В.С.Біблер, М.Бубер) та розвиток їхніх поглядів

у сучасній вітчизняній психології в працях (Г.О.Балл, Г.В.Дьяконов,

З.С.Карпенко, В.Ф.Литовський, С.Д.Максименко), принципи діалогічного

підходу (Г.О.Балл, О.В.Киричук, О.Ф.Копйов, Т.О.Флоренська, Н.В.Чепелєва,

Т.П.Юрченко), положення компетентнісного підходу (В.А.Козирьов,

О.В.Овчарук, О.І.Пометун, Дж.Равен), погляди на зміст поняття «діалогічна

компетентність» (А.М.Акулін, М.Р.Мінігалієва), теоретичні уявлення щодо

проблеми розуміння душевного життя людини (В.Дільтей, О.Б.Орлов,

К.Роджерс, А.Н.Славська, Е.Шпрангер).

Основою для вивчення психологічних чинників формування діалогічної

компетентності майбутніх психологів стали роботи зарубіжних і вітчизняних

авторів (Г.О.Балл, М.Ю.Варбан, С.Д.Максименко, К.Роджерс, Н.Ф.Шевченко).

Важливе значення для розробки програми соціально-психологічного

тренінгу діалогічної компетентності мали праці, що розкривають особливості

професійної підготовки майбутніх психологів у вищому навчальному закладі

(С.Д.Максименко, В.Г.Панок, Н.І.Пов’якель, Н.В.Чепелєва), фундаментальні

положення змісту та структури міжособистісного спілкування (В.Л.Зливков,

О.О.Леонтьєв, О.В.Цуканова), форми методів активного соціально-

психологічного навчання (М.В.Бадалова, Ф.Бурнард, О.П.Горбушина,

С.І.Макшанов, Л.А.Петровська, Л.Г.Терлецька, К.Фопель, Н.В.Цзен,

Т.С.Яценко та ін.).

Методи дослідження. Для вирішення поставлених завдань було

8

використано комплекс теоретичних і експериментальних методів:

теоретичні методи: теоретичний аналіз, індукція, абстрагування,

порівняння, узагальнення, систематизація, моделювання, що застосовувались

для вивчення концептуальних засад дослідження проблеми діалогічної

компетентності майбутніх психологів та визначення психологічних чинників її

формування;

емпіричні методи: психолого-педагогічний експеримент

(констатувальний і формувальний етапи), спостереження, параметрична бесіда,

методи активного соціально-психологічного навчання (соціально-

психологічний тренінг, навчально-рольові та ділові ігри), психодіагностичні

методи (експертна оцінка, анкетування, тестування, контент-аналіз), які

забезпечили реалізацію експерименту;

статистичні методи: кореляційний, факторний, кластерний, дисперсійний

аналіз, непараметричний критерій χ2, критерій G–знаків з наступною їх якісною

інтерпретацією та змістовим узагальненням.

Статистичний аналіз даних та графічна презентація результатів

здійснювалися за допомогою комп’ютерного пакету статистичних програм SPSS

(версія 17.0).

Організація та експериментальна база дослідження. Дослідження

проводилося упродовж 2012–2015 рр. на базі Рівненського державного

гуманітарного університету. Різними видами експериментальної роботи

протягом даного періоду було охоплено 40 викладачів кафедр психології (20

викладачів виступили у якості експертів) та 200 студентів віком від 17 до 20

років, які навчались на психолого-природничому факультеті за психологічними

спеціальностями.

На першому етапі (2012 – перша половина 2013 рр.) здійснено теоретико-

методологічний аналіз проблеми формування діалогічної компетентності

майбутніх психологів.

На другому етапі (друга половина 2013 – перша половина 2014 рр.)

розроблено структурно-функціональну модель діалогічної компетентності

9

психолога, визначено особливості діалогічної компетентності психолога,

досліджено рівень сформованості структурно-функціональних компонентів

діалогічної компетентності майбутніх психологів залежно від їх соціально-

демографічних характеристик та психологічні чинники, що впливають на її

сформованість.

На третьому етапі (друга половина 2014 – 2015 рр.) проведено апробацію

програми соціально-психологічного тренінгу, спрямованого на підвищення

рівня діалогічної компетентності майбутніх психологів та здійснено

експериментальну перевірку його ефективності, представлено порівняльний

аналіз отриманих даних, окреслено шляхи практичного впровадження

результатів і перспективи подальшого дослідження проблеми.

Наукова новизна і теоретичне значення одержаних результатів:

– уперше науково обґрунтовано, розроблено й експериментально

перевірено структурно-функціональну модель діалогічної компетентності

психолога; визначено вплив психологічних чинників на рівень сформованості

діалогічної компетентності майбутніх психологів; розроблено й апробовано

програму соціально-психологічного тренінгу діалогічної компетентності

майбутніх психологів; доведено можливість впливу на формування діалогічної

компетентності майбутніх психологів у процесі професійної підготовки.

– поглиблено та уточнено зміст поняття «діалогічна компетентність» у

контексті професійної компетентності психолога;

– набуло подальшого розвитку знання про сутність обґрунтованої

концепції психологічної підготовки викладачів до застосування діалогічного

підходу у процесі професійної підготовки майбутніх психологів.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що у

процесі дослідження розроблено програму соціально-психологічного тренінгу

формування діалогічної компетентності майбутніх фахівців у галузі психології.

Отримані результати дослідження можуть бути використані в процесі

професійної підготовки майбутніх психологів у вищих навчальних закладах, а

також можуть сприяти теоретичному, методичному та практичному формуванню

10

знань, умінь і навичок з питань діалогічної компетентності в системі підвищення

кваліфікації практикуючих психологів у консультативних та

психотерапевтичних цілях задля ефективного надання психологічної допомоги

в контексті успішного здійснення професійної діяльності.

Матеріали дисертаційного дослідження впроваджено у навчальний

процес Рівненського державного гуманітарного університету (довідка про

впровадження № 01-17/257 від 9.06.2015 р.); Полтавського національного

педагогічного університету імені В.Г.Короленка (довідка про впровадження

№ 2289/01-55/24 від 23.06.2015 р.); Сумського державного педагогічного

університету імені А.С.Макаренка (довідка про впровадження № 1027 від

1.07.2015 р.); Херсонського державного університету (довідка про впровадження

№ 01-28/1324 від 15.06.2015 р.), Київського університету менеджменту освіти

(довідка про впровадження № 01-02/369 від 23.06.2015 р.).

Надійність та вірогідність результатів забезпечено обґрунтованістю

вихідних теоретико-методологічних позицій, репрезентативністю вибірки,

використанням комплексу методів, адекватних меті і завданням дослідження,

застосуванням сучасного апарату математичної статистики.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та результати

дисертаційного дослідження доповідались на Міжнародній науково-практичній

веб-конференції «Психолого-педагогічні засади діяльності фахівця: історія,

теорія, практика» (Херсон, 2013); V Севастопольському Міжнародному

науково-практичному симпозіумі «Особистість у просторі культури»

(Севастополь, 2013); I Всеукраїнській науково-практичній конференції

студентів, аспірантів і молодих вчених «Актуальні питання сучасної

психології» (Суми, 2014); I Міжнародній науково-практичній конференції

«Особистість у кризових умовах та критичних ситуаціях життя» (Суми, 2015);

VII Міжнародній науково-практичній конференції «Актуальні проблеми

психології особистості та міжособистісних взаємин» (Кам’янець-Подільський,

2015); II Всеукраїнській науково-практичній конференції студентів, аспірантів,

молодих вчених і фахівців у галузі психології «Актуальні питання сучасної

11

психології» (Суми, 2015); Второй ежегодной украинской научно-практической

конференции «Психология развития в гештальт-терапии. Основы

психологического мастерства» (Киев, 2015); Звітній науково-практичній

конференції викладачів, докторантів та аспірантів Національного педагогічного

університету імені М.П.Драгоманова «Єдність навчання і наукових досліджень

– головний принцип університету» (Київ, 2016); Всеукраїнській науково-

практичній конференції «Українське суспільство: контури інновацій» (Київ,

2017); на засіданнях лабораторії методології та теорії психології Інституту

психології імені Г.С.Костюка НАПН України (2012–2015).

Публікації. Результати дослідження висвітлено у 18 одноосібних наукових

публікаціях, з них 6 статтей у фахових наукових виданнях, затверджених МОН

України, 1 стаття у збірнику, що входить до міжнародної наукометричної бази

Index Copernicus, 2 статті у зарубіжних наукових періодичних виданнях, 9

статтей у матеріалах виступів на наукових конференціях та симпозіумах.

Структура роботи. Дисертаційне дослідження складається зі вступу,

трьох розділів, загальних висновків, списку використаних джерел, що налічує

276 найменувань (з них 25 іноземною мовою) та 6 додатків, що займають

132 сторінки. Робота ілюстрована 13 рисунками (на 13 сторінках), 26 таблицями

(на 28 сторінках). Загалом дисертаційна робота викладена на 359 сторінках.

Основний обсяг дисертації складає 200 сторінок.

12

РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ

ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ ДІАЛОГІЧНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ

МАЙБУТНІХ ПСИХОЛОГІВ

У першому розділі здійснено аналіз вивчення проблеми формування

діалогічної компетентності майбутніх психологів. Проаналізовано теоретичні

підходи до розуміння діалогу та компетентності у сучасній психолого-

педагогічній літературі. Розкрито діалогічну компетентність через призму

професійної компетентності психолога. Виокремлено розуміння як функціональний

конструкт діалогічної компетентності психолога. Обґрунтовано психологічні

чинники формування діалогічної компетентності майбутніх психологів у

процесі професійної підготовки.

1.1. Феномен діалогу як предмет психологічного дослідження

Проблема діалогу, незважаючи на довготривалу історію вивчення,

залишається відкритою і до сьогодні. Традиційні уявлення про діалог, як

рівноправну взаємодію, охоплюють даний феномен з фундаментальним

підґрунтям, але далеко не у повному об’ємі. Діалог визначають як одиницю

аналізу свідомості, процес, принцип, спосіб буття, розширюючи тим самим

простір цього поняття.

У даному підрозділі ми здійснили спробу проаналізувати наукові

джерела, які так чи інакше досліджують проблему діалогу. Слід зауважити, що

першочерговим і доцільним, на наш погляд є розгляд історичної ретроспективи

філософсько-психологічного аналізу як фундаментальної основи розуміння

діалогу у сучасній психології.

Впродовж усієї історії існування і розвитку філософсько-психологічної

думки складались різні інтерпретації діалогу. Найбільш цікаві з них знайшли

13

відображення у представленому історико-філософському уявленні про поняття

«діалог».

Проблему діалогу вивчали ще з часів древньогрецької філософії. Сократ

інтерпретував діалог як метод пошуку істини шляхом постановки навідних

запитань. Відомо, що мислитель згадуючи про діалог, у якості прикладу

наводив відносини учителя і учня. Згідно Сократа, учень зможе відкрити у собі

прекрасне, досягнути особистісної досконалості тільки за допомогою учителя

[213]. Слід відмітити, що філософ ніколи не називав своїх прихильників

учнями, звертаючись до них як до приятелів, або «тих, що перебувають разом»

[213, с. 102]. Для Сократа наставник не тільки не володіє монополією на істину,

але й сам нічого не знає [213, с. 102]. Філософ підкреслював, що знання, які

сприяють пошуку істини, можуть бути звільнені та осмислені тільки у процесі

діалогу. Згодом техніку ведення діалогу назвали сократичним методом. У його

методиці таїлись ідеї, котрі зіграли, через багато століть, ключову роль в

психологічних дослідженнях мислення.

Учень Сократа Платон наголошував, що сходження до істини

відбувається у діалозі «душі з собою». Суть речей осмислюється одразу

інтуїтивно, як просвітлення, яке у сучасній науковій стилістиці позначається як

інсайт. Спираючись на досвід Сократа, котрий доводив єдність мислення і

спілкування, Платон визначив процес мислення, який не отримав вираження у

Сократівському зовнішньому діалозі, як внутрішній діалог [64, с. 100–101].

Огляд відомих концепцій дає змогу простежити передумови двох основних

видів діалогу – зовнішнього і внутрішнього. Зовнішній діалог включає в себе

різноманітні прояви міжособистісної суб'єкт-суб'єктної взаємодії, внутрішній

лежить в основі самосвідомості особистості та її Я-концепції.

Ідеї Сократа і Платона знайшли своє продовження у німецькій класичній

філософії І.Канта. Центральним питанням кантівської антропології є людина як

суспільна істота усі проявлення якої мають рахуватися з інтересами інших

людей (що вимагає організації діалогічних відносин) [83, с. 414].

14

У роботах Й.Г.Фіхте велику увагу приділено поняттю суб’єкта як

суб’єкта дії, пізнання і спілкування. Наявності «Я» як розумної вільної істоти і

присутності великої кількості інших вільних індивідів [64, с. 101]. Уявлення

філософа мимоволі асоціюються з феноменом продуктивної комунікації в плані

осягнення істини і знання з орієнтацією на діяльність та процес пізнання.

У центрі творів німецького філософа Г.Гегеля – проблема суб’єкта і

об’єкта осмислюється як проблема відношення людини до світу. Його

діалектика направлена через взаємозв’язок індивідуального і суспільного

суб’єкта. Діалог, на думку вченого, трансцендентна категорія, що пронизує усі

ступені становлення абсолютного духу. Внутрішнім джерелом його розвитку є

протиріччя, розв’язання яких обумовлює взаємовідносини суб’єкта і об’єкта

[64, с. 101]. Тим самим, Г.Гегель розширює простір діалогу, вважаючи, що його

суттю є пізнання, зміщує акцент суб'єктності діалогу на об'єктну природу

пізнання.

Оригінальну концепцію суб’єкта і об’єкта, відмінну від гегелівської,

розробив Л.Фейєрбах. Згідно, філософа людина – це природна істота, сутність

якої виявляється у вигляді трьохкомпонентної структури, що складається з

людського тіла, спілкування людини з людиною, духовної діяльності,

мислення, почуттів і свідомості, що притаманна тільки людині. Окрема людина,

не несе у собі людської сутності, ні як у істоті моральній, ні як у тої, що

мислить. Людська сутність прозора тільки у спільності і єдності з іншими

людьми, спираючись лише на реальність відмінностей між Я і Ти [33, с. 143].

Принцип філософії Л.Фейєрбаха і його концепція про діалогічні відносини

людини отримали розвиток в роботах наступних мислителів (М.М.Бахтін,

В.С.Біблер, М.Бубер, К.Ясперс). Аналізуючи традиційні філософсько-

психологічні погляди, ми спираємося на дослідження P.M.Фатихової, котра

зазначає, що вищеозначені вчені сприяли появі окремого напряму – діалогізму,

що ставив за мету необхідність пошуку основи людського існування.

По-філософськи глибоким та багатоаспектним є діалог у дослідженнях

масштабного філософа XX століття М.Бубера. Його головна ідея – буття як

15

«діалог». Діалог народжується у системі «Я-ти», що є першочерговим

відношенням до світу, відношенням до іншого, до «Ти». Під час діалогу між

партнерами виникає щось нове, що не породжується кожним з учасників

окремо, народжується новий духовний зміст [35]. В основі діалогу лежить не

тільки духовна, але й практична сторона людського буття. Інтерперсональний

діалог є свого роду засобом міжособистісного спілкування. Філософ виділяє

три сфери, у яких реалізується діалогічне відношення людини до світу: сфера

людських відносин «Я-ти», сфера природи, сфера духу. Загальні ознаки

діалогічного відношення «Я-ти» у концепції М.Бубера: симетричність,

безпосередність, неповторність, унікальність, існування тільки у теперішньому

часі, перетворення його у суб’єкт-суб’єктне відношення типу «Я-Воно». Опис

М.Бубером «Воно», підкреслює його спонтанність, дискусійність і бажання

самоствердитись. Автор виділяє три форми діалогу: технічний (досягнення

об’єктивного взаєморозуміння), справжній (де, кожен з учасників звертається

до іншого як до особистості, згідно ученого є великою рідкістю), монолог

замаскований під діалог (дискусія, бажання самоствердитись). На думку

М.Бубера, порушення діалогізму – це втрата людиною людського. Умовою

збереження діалогізму є справжність змісту спілкування. Між особистостями

може існувати або суб’єкт-суб’єктне відношення до людини (Я-Ти), або

суб’єкт-об’єктне пізнавально-оцінкове відношення (Я-Воно). Оцінкова

характеристика одного з партнерів руйнує особистісне відношення.

На наш погляд, не менш цікавою з точки зору дослідження природи

діалогу є відома теорія комунікації К.Ясперса. Філософ виділив декілька рівнів

свідомості і способів відношення людини до світу, до інших людей, до самого

себе. Перший рівень свідомості – індивідуальна свідомість. «Якщо я поставлю

питання, що я маю на увазі, коли говорю «Я», то перша відповідь буде

наступною: помислив себе, я перетворив себе на об'єкт; я є тіло, індивідуум, з

невизначеною самосвідомістю, котрий є дзеркалом мого значення для оточення

– я є емпіричне наявне буття» [52, с. 100]. Емпіричне «Я» підпорядковане

інстинкту самозбереження, прагне до задоволення своїх природних потреб.

16

Спілкування індивідів на цьому рівні виступає не як ціль, а як засіб їх

самозбереження. Другий рівень свідомості – свідомість в цілому. Розсудливе

«Я» мислить категоріями, науковими поняттями, прагне до правильності

мислення і поведінки, підпорядковується загальнозначущим нормам.

Спілкування індивідів на цьому рівні можна описати як зв'язок усіх через

єдиний закон на основі принципу «рівності усіх перед законом». Третій рівень

свідомості – «Я» на рівні духу, характерною рисою якого є прагнення до

цілісності. На цьому рівні кожен індивід виступає як елемент у розвитку цілого

і усвідомлює себе частиною цього цілого [52, с. 102]. Усі три типи комунікації,

згідно К.Ясперса, реалізуються як умови існування людини біологічної,

мислячої і соціальної. З цією метою ним вводиться четвертий рівень свідомості:

екзистенція та екзистенційна комунікація. Екзистенція, по К. Ясперсу, тотожна

свободі. «Немає свободи поза буттям самостійності» [52, с. 105]. Свобода – це

необхідність, що поєднана з розумом. Велику роль у сполученні свободи і

розуму грає комунікація. Людське буття у К.Ясперса це завжди «буття з

іншим».

У вітчизняних дослідженнях діалогу найбільш відомі роботи філософа,

філолога і психолога М.М.Бахтіна. Слід відмітити, що діалог у його розумінні

поняття більш широке, ніж просто метод або форма спілкування. Учений

підкреслював діалогічну природу спілкування: «Спілкування – не тільки я, але

й інший, інші». Важливим є положення автора: «Бути – означає спілкуватись

діалогічно» [17, с. 123]. Філософ вважав діалог способом буття, становлення

необхідної людині реальності, яку він створює самостійно і у якій приймають

участь інші люди. Не випадково М.М.Бахтін написав: «Життя по своїй природі

діалогічне. Жити – означає приймати участь у діалозі» [18, с. 248]. Поняття

«Інший» – ключове у його філософії, оскільки особистість стає особистістю і

пізнає себе як таку, тільки у співвідношенні з Іншим [18]. Осмислення

М.М.Бахтіним діалогу багатоаспектне і різнопланове. У нього немає прямих

загальноприйнятих характеристик діалогу (спілкування на рівних,

співробітництво, відкритість). Його висловлювання відрізняє глибина

17

розуміння цього феномена, здатність синтезувати його різноманітні прояви у

єдину повнокровну картину, максимально наближену до істинного розуміння

діалогу.

Діалогіка В.С.Біблера походить з діалогіки М.М.Бахтіна. Але, якщо для

М.М.Бахтіна справжнім є діалог зовнішній, для В.С.Біблера – внутрішній.

Учений закликає відмовитися від усталеного стереотипу, істинного діалогу

котрий можливий лише з іншою людиною, а діалог із самим з собою – всього

лише банальний монолог. Згідно В.С.Біблера, діалог «внутрішній» у такій же

мірі справжній, як і діалог «зовнішній». У «іншості» самому собі автор

споглядає таємницю творчого мислення. Слід відмітити, що В.С.Біблер

застерігає від примітивного розуміння діалогу як різних видів, котрі

зустрічаються у мові людини (науковий, побутовий, моральний), оскільки вони

не мають відношення до концепції діалогу. «Діалогічність самої істини,

розуміння іншої людини припускає взаєморозуміння «Я-ти» як онтологічно

різних особистостей, що володіють – актуально або потенційно – різними

культурами, логіками мислення, різними смислами істини, краси, добра» [24, с.

299]. Діалог, автор розумів, як внутрішній діалог з самим собою, що протікає у

формі «мови». Усю багатоманітність діалогу філософ охарактеризував як

виявлення «діалогічного життя».

Попри наявність багатьох тлумачень поняття «діалог», поширюється його

розуміння як однієї з фундаментальних категорій буття. Крім того, ідеї

М.М.Бахтіна та В.С.Біблера обґрунтовують уявлення про діалогічну природу і

будову людської психіки, свідомості, мислення як творчих процесів у

розробленій ученими філософській концепції діалогу культур.

Слід відмітити, що сучасні дослідження проблеми діалогу значною мірою

спираються на положення філософської концепції діалогу культур. Важливо

розкрити логіку актуалізації та проблематизації феноменів культури і діалогу

до їх зіткнення та конкретного взаємообгрунтування у філософії діалогу

культур.

18

За словами В.С.Біблера, феномен культури «пронизує…усі вирішальні

події життя та свідомість людей нашої доби» [24, с. 261].

Водночас М.М.Бахтін розуміє культуру як:

1) форму спілкування людей різних культур, форму діалогу; на його

думку «культура є там, де є дві (як мінімум) культури, і самосвідомість

культури є форма її буття на межі з іншою культурою» [25, с. 85];

2) як механізм самодетермінації особистості, з притаманною їй

історичністю та соціальністю;

3) як форму сприйняття світу уперше.

Важливо відмітити, що йдеться про культуру як комунікацію суб’єктів

різних культур, а також культур минулого, теперішнього і майбутнього.

Культура як спілкування живе не тільки у теперішньому, але й володіє певною

формою – це форма твору, що розуміється як «форма спілкування індивідів» в

горизонті спілкування особистості…[24, с. 289].

Представлені аспекти розуміння та осмислення культури як цілісної та

нероздільної пов’язані з поняттям особистості, тому що, культура є

зародження людини, і притаманна тільки їй. Людина з’являється на світ як

індивід у взаємодії її психофізіологічних якостей, що втілюють родову

належність людини. Тільки у взаємодії з оточенням, у спілкуванні з іншими

людьми індивід набуває якісні характеристики, він стає особистістю, тим

більше особистістю, чим більше він представлений в інших. Для особистості

культура виступає як «форма самодетермінації індивіда в горизонті

особистості, форма самодетермінації нашого життя, свідомості, мислення… »

[18, с. 289].

Основою вчинків, дій людини як особистості, спрямованих одночасно

назовні, на інших та внутрішньо, на себе, є свобода, що визначає

самодетермінацію особистості та реалізує її життєдіяльність, дає змогу людині

сформувати уявлення про себе. Самодетермінація індивіда в горизонті

особистості в культурному контексті можлива лише у діалозі, що базується на

трьох аспектах:

19

1) Діалог є загальна основа людського взаєморозуміння; «Діалогічні

відносини… – це майже універсальне явище, що пронизує усю людську мову і

усі відносини та прояви людського життя, все, що має сенс та значення…Де

починається свідомість, там… починається діалог» [5, с. 111–115].

2) Діалог як загальна основа усіх мовних жанрів. «Жанр є ні що інше, як

кристалізаційна у знаку історична пам’ять та перехід на рівень автоматизму

значень та смислів. …Жанр – це представник культурно-історичної пам’яті в

процесі усієї ідеологічної діяльності… (літописи, юридичні документи,

хроніки, наукові та побутові тексти)» [5, с. 111–115].

3) Діалог і спілкування не тотожні, але спілкування включає у себе діалог,

як форму спілкування. Адже, як зазначав В.С.Біблер: «чужі свідомості не

можна споглядати, аналізувати, визначати як об’єкти, речі, з ними можна тільки

діалогічно спілкуватись…» [24, с. 19].

Діалогізм, як вважав М.М.Бахтін, притаманний природі свідомості,

природі людського життя. Згідно з його переконаннями, єдиною адекватною

формою мовленнєвого висловлювання є незавершений діалог і життя за своєю

природою діалогічне. Немає ні першого, ні останнього слова в діалозі і немає

меж діалогічному контексту, він виходить в безмежне минуле, у процесі

наступного і майбутнього розвитку діалогу. В будь який момент розвитку

діалогу існують численні забуті смисли, але в певні моменти подальшого

розвитку діалогу, вони згадуються і оживають в оновленому вигляді. Важливо

згадати твердження М.М.Бахтіна про природу життя – жити означає брати

участь у діалозі: питати, слухати, відповідати, погоджуватись або перечити.

Пусковий механізм діалогу – запитання, а кожна відповідь веде за собою нові і

нові запитання. При цьому діалог є динамічним явищем й відбувається у

контексті етичних, естетичних та логічних вимог. Таким чином, діалог

спонукає морально розвинену особистість невпинно шукати, знаходити,

створювати заново смисли людського буття в очах її співрозмовника [18].

Таким чином, діалог є одночасно: 1) життям «повнокровної і

повнозначної чужої свідомості» [18, с. 326]; «кількісним числом», «що

20

повертається назовні, діалогічно… зустрічається з Іншим, і саме в цій

напруженій зустрічі – уся його сутність» [18, с. 330]; 2) саморозвитком «ідеї…

що розкривається в плані людської події» [18, с. 326–327]; 3) ідеалом

взаємовідносин людей; «особливою формою взаємодії між рівноправними і

рівнозначними свідомостями» [18, с. 327].

Діалогічне розуміння культури припускає наявність спілкування з самим

собою як з Іншим. Згідно із твердженням І.Канта «Мислити – означає говорити

з самим собою… внутрішньо (через репродуктивну уяву) чути самого себе»

[24, с. 20]. Внутрішній мікродіалог є складова частина ідеї діалогу культур.

Спілкування з Іншим через твір, текст припускає мікродіалог у Великому часі

культури. На погляд, В.С.Біблера «Діалог, що розуміють в ідеї культури – це не

діалог думок чи уявлень, це – завжди діалог різних культур… [24, с. 299].

Концепція діалогу М.Бубера і М.М.Бахтіна знайшла своє підтвердження у

дослідженнях М.О.Бердяєва, представника російської ідеалістичної філософії.

У своїх роботах учений підкреслював, що свідомість «Я» припускає свідомість

інших «Я», тобто діалогічної реальності. Філософ показав, як «Я» не існує,

«коли внутрішньо існування йому не дається, існування його іншого, «Ти».

Тому «Ти» має глибоку потребу бути відображеним в іншому, отримати

підтвердження і ствердження свого «Я» в іншому. Споглядаючи на «Ти», «Я»

намагається відмітити у ньому своє власне відображення. «Я» бажає

відобразитись у іншому «Я», в «Ти», у спілкуванні» [21, с. 267–269]. Існування

людського «Я» не просто не можливе без іншого, або інших людей, людина

знаходить підтвердження у відношенні до нього інших людей.

З точки зору вітчизняного психолога Л.С.Виготського, у процесі

індивідуального розвитку первинними є такі форми людського спілкування, як

взаємодія двох індивідів, відносини діалогу, спору, в той час як індивідуальні

процеси і свідомість індивіда вторинні. Згідно Л.С.Виготського, діалогізм –

конкретно-психологічний еквівалент соціальності психіки, сукупності усіх

суспільних відносин, що складають сутність людини. Тому діалогізм

характеризує саме людську психіку, свідомість [64, с. 112–113].

21

Філософ М.С.Каган визначав діалог як духовну форму міжсуб’єктної

взаємодії і відрізняв його від комунікації, як способу передачі інформації.

Згідно М.С.Кагана, діалог – це оптимальна форма духовного спілкування

людей у реальному житті. Крім того, на думку ученого, людство «приречено до

діалогу» [64, с. 111]. Не випадково у його міркуваннях ми знаходимо думки про

те, що наступає епоха багатомірного діалогу, як універсального способу

існування людини.

Зарубіжні дослідження феномену діалогу представлені у працях

В.Айзекса [260], Д.Бома [252], Н.Бурбулеса [253], Д.Діксона [255], Л.Ламберта

[264], Д.Лірі [265] діалог розглядається у співставленні з монологом.

На погляд Д.Бома, відмінність між діалогом і монологом є умовною,

оскільки одна людина може вести діалог із самим собою або з іншими людьми

у внутрішньому мовленні. У діалозі не може бути виграшу або перемоги,

оскільки це гра не проти один одного, а один з одним де, головне – участь і

загальне досягнення (новий смисл). Кожна людина у такому діалозі має право

вільно говорити та зупинити свої висловлювання у будь-яку хвилину.

Ефективність діалогу припускає рівноправне висловлювання, і головне, не

досягнення консенсусу, а взаєморозуміння. Діалог дає змогу приймати спільне

рішення та діяти спільно з Іншим [252].

Головним тезисом у роботі Д.Лірі виступає положення про розгляд

діалогічних процесів у контексті їх історії. Історично діалог як форма

спілкування людей має першість відносно монологу, що соціально обумовлено.

Особистість у силу власної природи, не може не спілкуватись з Іншим, самим

собою, реальним або віртуальним світом. Монолог завжди реалізовується

адресовано, його називають зупиненим діалогом, висловлюванням, що

виокремлюється з діалогу [265].

Учені В.Айзекс [260], Н.Бурбулес [253], Д.Діксон [255], Л.Ламберт [264]

вводять ієрархію типів діалогу у відповідності зі збільшенням «ступеня

монологізації»:

1) «абсолютний» діалог, у ході якого «монологічного» вирішення

22

проблеми не існує;

2) діалог у ході наукових дискусій, основна мета яких певна концепція

або парадигма;

3) діалог в рамках «усталеної» наукової або соціальної доктрини котра

вирішує чергову проблему;

4) навчальний діалог, у контексті спілкування педагога з учнями, котрий

пробуджує мислительну активність останніх і спрямовує до вирішення

навчальної задачі.

Велике поширення серед зарубіжних учених набуває розуміння діалогу як

гри, його описання у когнітивному аспекті з точки зору реалізації визначеного

плану, інтенцій або цілей [261, 258, 262, 266, 274].

Американський дослідник Д.Уолтон трактує діалог як послідовність

обміну повідомленнями і виділяє його види: а) діалог-інформація; б) діалог-

запит; в) діалог-перемовини; г) діалог-дія; д) особистий конфлікт; є) дебати; ж)

критичне обговорення [265].

Згідно із твердженням В.Айзекса, визначення якого суттєво відрізняється

від розповсюдженого розуміння діалогу, діалог – це усталене колективне

дослідження процесів, пропозицій, фактів повсякденного досвіду. Діалог – це

не вибудовування консенсусу, що обмежує застосування звичних стратегій.

Діалог створює фундаментальну основу для розуміння значення

взаємовідносин, ціль діалогу не зменшення відмінностей, а створення такої

зони, де відмінності можуть існувати, і не знаходитись осторонь досягнення

повної згоди [256].

Діалог, на думку Е.Роша є способом розвитку роздільного значення для

виявлення нових фактів. Наші думки містять різні припущення, котрі

обмежують розуміння і перешкоджають можливості вільно висловлюватись.

Діалог створює такий простір, де суб’єкти постійно оперують роздільними

значеннями. Первинною ціллю діалогу виявляється розуміння думки іншого, а

не його перемога. Ефективний діалог припускає, що усі учасники залишають

свої відмінності (статусу, влади) поза діалогічним простором. Такий діалог

23

потребує допомоги кваліфікованого помічника, котрий тримає відкритим

діалогічний простір для різних видів обговорень, а також відкриває шлях до

розуміння висловлювання інших [257].

Слід зауважити, що психіатр В. Ізер в основу дослідження діалогу поклав

теорію ймовірностей. Його цікавила зміна станів діалогу, а саме: партнери

ведуть розмову, не розмовляють, один розмовляє, інший мовчить (і навпаки).

Зрозуміло, що у кожний дискретний момент часу можливим є тільки один з

чотирьох станів. Учений висунув гіпотезу: за схожістю математичного опису є

універсальна психологічна структура, котра керує діалогом [257].

Уявлення про зміст діалогу у сучасній вітчизняній психології помітно

збагатили діапазон його розуміння. Інтерес до діалогу представлений у

дослідженнях вітчизняних психологічних шкіл. Дослідження демонструють не

лише власні знання, але й людський досвід.

З позицій діяльнісного підходу розглядав проблему діалогу вітчизняний

психолог О.О.Бодальов. Згідно ученого діалог здійснюється у діяльності. На

думку В.М.М’ясищева, діалог реалізується у відносинах між людьми. Учені

Л.А.Петровська і А.С.Співаковська, звертали увагу на рівність психологічних

позицій та взаємовплив учасників діалогу. Акцент на свободі дискусії, визнання

принципової рівності особистісних, а не статусних позицій у діалозі визначено

С.О.Шеїн. Психолог С.Л.Братченко виокремлює діалог як спілкування вільних,

незалежних особистостей, як процес співпереживання, емоційно-інтуїтивне

пізнання партнерами внутрішнього світу один одного. Способами

продуктивного спілкування на думку А.В.Петровського є розуміння, визнання і

прийняття. Концепцію інтерсуб’єктно-екзистенційного підходу до вивчення

діалогу як процесу, розроблено Г.В.Дьяконовим. В основі його розуміння –

головним у діалозі є «не істина відкриття нового знання, а істина процесу

існування діалогу» [69, с. 209]. Тобто, процес діалогу, згідно ученого,

важливіший, ніж результат. Саморозкриття, як виявлення діалогу, його умова і

передумова простежується у дослідженнях Н.В.Ямяги. Характеристики діалогу

виділяє Є.В.Коротаєва, наголошуючи на емпатійності, толерантності,

24

конгруентності, конструктивності, рефлекcивності, взаємоповаги партнерів.

Діалог, як духовно розвивальне спілкування, розглядає Т.О.Флоренська.

Учений Б.С.Братусь у структурі рівнів особистості поряд з егоцентричним і

групоцентричним виділяє просоціальний рівень (прообраз діалогічної

особистості). Діалогічність особистості визначається її самоцінністю, рівністю

у відношенні прав, свободи та обов’язків. На погляд, Л.А.Поварнициної, діалог

– це процес гуманізації міжособистісних відносин. Умови гуманізації

особистості: прийняття іншого, емпатійне слухання і конгруентність.

На сучасному етапі розвитку психології висуваються нові психологічні

концепції діалогу (Г.О.Балл, І.Д.Бех, В.В.Рижов, О.Є.Самойлов), розробляються

стратегії дослідження діалогічних явищ (М.Й.Боришевський, З.С.Карпенко,

С.Д.Максименко, І.П.Маноха, В.А.Роменець, В.О.Татенко, Т.М.Титаренко,

Н.В.Чепелєва), а також розвиваються принципи і методи діалогічного підходу

у психотерапії та психокорекції (Н.Л.Карпова, О.Ф.Копйов, О.Б.Орлов,

І.М.Сергієнко, І.В.Янченко, Т.С.Яценко) [69, с. 21–22].

Основні дослідження феномена діалогу у вітчизняних і зарубіжних

психологічних теоріях представлено у контексті систематизації найбільш

цікавих наукових поглядів з точки зору розуміння даного поняття.

Класичний психоаналіз – процес взаємодії залежить від домінуючих

психологічних захистів, у котрих відтворюється досвід з дитинства

(Г.С.Салліван, З.Фрейд).

Біхевіоризм – спілкування засноване на позитивному або негативному

підкріпленні і взаємовигідному обміні. Чесний обмін припускає діалогічні

відносини (Д.Міллер, Е.Толмен, Д.Уотсон).

Гештальтпсихологія – поведінка людини є результатом впливу сил

позитивної і негативної валентності. Людина як саморегулююча система, може

досягти оптимальної рівноваги внутрішньо себе, між собою і середовищем.

Справжня рівновага (діалог) відповідає чіткій фігурі (гештальту), у якості якої

можуть бути бажання, почуття, думки які у даний момент переважають

(М.Вертгеймер, К.Коффка, К.Левін, Ф.Перлз).

25

Гуманістична психологія – взаємовідносини з іншими людьми

«переживаються». Людина прагне до діалогу із самим собою, розв’язуючи

внутрішні конфлікти, що викликані зовнішніми обставинами. Вирішення

екзистенційного протиріччя, дає змогу людині стати аутентичною, відкритою і

упевненою в собі (А.Маслоу, К.Роджерс).

Теорія установки – продуктивна діалогічна взаємодія здійснюється на

основі доцільної вибіркової активності людини. Установки мають особистісний

сенс і включають наступні компоненти: інформаційний, емоційно-оцінковий і

поведінковий (О.Г.Асмолов, Д.М.Узнадзе).

Трансактний аналіз – ефективне діалогічне спілкування здійснюється у

паралельній трансакції «дорослий-дорослий». Представлена позиція

орієнтована на співробітництво, результат, взаємовигідний обмін ідеями та

інформацією (Е.Берн).

Когнітивна психологія – уявлення людини про світ не є точним

відтворенням реального життя. Це трансформація, обумовлена особливостями

особистості, що може стати джерелом когнітивного дисонансу. Базова модель

когнітивної психології – переробка інформації що надходить зовні. З точки зору

когнітивного балансу, людина в уяві або діяльності намагається збалансувати

ситуацію. Прагнення до відповідної дії є прагненням до діалогу (Д.Бродбент,

Дж.Брунер, Г.Віткін, Д.Келлі, У.Найссер, Л.Фестингер, Ф.Хайдер).

Психосинтез – розвиток цілісної і гармонійної особистості, що здатна до

діалогічної взаємодії з оточуючим світом. Стадії досягнення гармонійної

внутрішньої інтеграції: глибоке пізнання власної особистості, контроль над

різними елементами особистості, розуміння істинного «Я», перебудова

особистості навколо нового центру, нового «Я» (Р.Ассаджіолі, М.Кремптон).

Культурно-історична концепція – вищі психічні функції є соціальними і

опосередкованими знаками, які з’являються на авансцені психіки дитини, що

розвивається за допомогою спілкування і співпраці з дорослим. Успішне

навчання може здійснюватись тільки у діалогічному просторі і тільки у тісному

контакті з дорослим (Л.С.Виготський).

26

Діяльнісна концепція – діяльність людини включена у систему

суспільних відносин. Спілкування – один з найважливіших видів діяльності.

Людина формується за допомогою спілкування з оточуючими людьми,

соціумом. Гармонійний розвиток ф