Конспект текстового забезпечення практичних занять до теми:Наукова комунікація як складова фахової діяльності

Практичне заняття 1: Українська термінологія в професійному спілкуванні

Людина не може охопити-відбити- відобразити природу всю, повністю, її «безпосередню

цілісність», вона може тільки вічно наближатися до цього, створюючи абстракції, поняття,

закони, наукову картину світу і т.д. і т. п.

О.Есперсон

Мета: означити поняття «термін», познайомити з умовами організації, стандартизації термінологічної системи української мови, визначити форми творення та шляхи наповнення термінами сфери професійного спілкування, алгоритм організації термінологічної системи мови. Познайомити з адресними центрами розробки та укладання сучасних термінівПлан: Історичні та сучасні проблеми української термінології Терміни, професіоналізми та їх ознакиЗагальнонаукова, міжгалузева і вузькоспеціальна термінологіяКодифікація та стандартизація термінівАлгоритм укладання термінологічного стандарту

Слово-основна одиниця мови в цілому і лексична одиниця зокрема. Кожне слово має лексичне значення, тобто реальний, предметно-речовий зміст, який оформлений за законами граматики рідної мови і є елементом загальної семантичної системи словника мови. Як зазначав академік В.В.Виноградов: «Слово відноситься до дійсності, відображує її і виражає свої значення не ізольовано, не у відриві від лексико-семантичної системи даної конкретної мови, а у нерозривному зв’язку з нею, як складовий її елемент».

Зважаючи на це, в українській мові, як і в кожній іншій, розрізняють три головні типи лексичних значень: номінативне, фразеологічно зумовлене і синтаксично зумовлене.

Основним типом лексичного значення є пряме номінативне значення. У номінативному значенні слова відбивається об’єктивна реальність, пізнана дійсність, з його допомогою визначаються і називаються поняття. Саме тому номінативне значення є базою, основою для виникнення, існування й застосування всіх інших значень слова.

Поняття – це відображення явища об’єктивної дійсності в його суттєвих ознаках, думка, яка виражає сутність явища. Термін – це поняття у відповідній знаковій формі, є його носієм, зовнішнім символом. Поняття єдине, а термін може позначатися різними поняттями. Термін може залишатися тим самим, в той час як визначене ним поняття з часом може зазнавати тих чи інших змін, іноді суттєвих, наприклад, різносмислова модуляція поняття право : правова поведінка, правові акти, законодавче право, правові свободи.

У словниковому складі української літературної мови велике місце займає термінологічна лексика, кількість якої весь час помітно зростає. До термінологічної лексики належать усі слова, що об’єднуються в мові під загальною назвою терміни.

Термін – спеціальне слово або словосполучення, що вживається для точного вираження поняття з якої-небудь галузі знання – науки, техніки, суспільно-політичного життя, мистецтва тощо, напр.: молекула, вітамін, блюмінг, віза, монізм, фонема, кліше, додаткова вартість, питома вага. Слово термін відоме ще з античних часів. У латинській мові (terminus)

означало “кінець”, “кордон”, “межа”. У середньовіччі набуло вже значення “визначення”,”позначення”.У старофранцузькій мові знаходять навіть номінацію terme- “слово”.

Термін завжди співвіднесений з відповідним поняттям у системі певної галузі науки, техніки чи іншої галузі людських знань. Однією з найважливіших ознак терміна є його однозначність у межах тієї термінологічної системи, в якій він вживається. Ця властивість терміна зумовлюється його функцією в мові, яка полягає в тому, що термін має забезпечувати однакове розуміння всіма носіями мови спеціального поняття, яке ним виражається, А це можливе лише тоді, коли кожен термін у межах понятійної системи, в якій він функціонує, буде однозначним.

Від слова термін утворено слово термінологія. Термінологія (від.лат. Terminus- божество меж, кордонів та гр.logos-слово) – роздііл лексики, що охоплює терміни різних галузей науки, техніки, мистецтва, суспільного життя, сукупність усіх термінів якоїсь мови.

Термін –це спеціальне слово, яке має дефініцію. Конкретний зміст поняття, визначеного терміном , стає зрозумілим лише завдяки цій дефініції – лаконічному, логічному визначенню, яке зазначає суттєві ознаки предметів, або значення поняття, тобто його зміст і межі.

Примітка. Дефініція (лат.definition від defenio – визначаю) – це коротке логічне визначення, яке встановлює істотні відмінні ознаки предмета чи значення поняття, тобто його зміст і кордони:

- стилістична нейтральність;- професійний рівень практичного вживання;- закріплення кожного терміна за спеціальним поняттям.Характерні ознаки термінів:а) належність до певної термінологічної ситеми;б) наявність дефініції (визначення);в) однозначність в межах однієї терміносистеми;г) точність;д) стилістична нейтральність;е) відсутність синонімів та омонімів у межах однієї терміносистеми;є) відсутність експресивності, образності, суб’єктивно-оціннихвідтінків.Значення термінів зафіксовано в спеціальних словниках, довідниках, і

відповідно їх потрібно вживати лише в тій формі та в тому значенні, які подано у словниках.

Вживаються терміни переважно в науковому й офіційно-діловому стилі, рідше в публіцистичному та художньому і подекуди в розмовно-побутовому.

Сучасна термінологічна лексика неоднорідна. В її складі є терміни , утворені на питомому матеріалі (деякі з них являють кальки з іншомовних слів): речовина, кислота, іменник, теплообмін, розпилювач; велика кількість термінів - слова іншомовного походження: ват, урбанізація, суфікс, синус, політологія. З одного боку, термінологія повинна обслуговувати потреби тієї нації, в мові якої створена, з іншого – при творенні термінології слід зважати на

її інтернаціональну комунікативну функцію, яка дедалі зростає. Спільні тенденції в розвитку термінології різних мов переплітаються з власними національними традиціями словотворення. Найпоширенішими способами творення термінів є: афіксація – додавання, варіантність, інтеракція, псевдонародність, монізм, гастрит; абревіація – біохімія, гідропоніка, омонімія, термодинаміка; лексико-семантичний (перенесення значення): збудження (втома), старіння(металів), крихкість(матеріалу).

Існують певні вимоги до використання термінів у діловому мовленні:1)термін мусить бути стандартним, тобто його потрібно вживати лише в

тій формі, яка зафіксована у словнику, напр.: автобіографія, менеджмент, судочинство, діловодство, а не життєпис, управління, судоведення, діловедення тощо;

2) термін має вживатися з одним значенням, теж зафіксованим у словнику, напр.: дотація – асигнування з державного бюджету установам, окремим виробникам на покриття збитків, доплата;

3) якщо термін є багатозначним, автор документа має будувати текст так, щоб одразу було зрозуміло, яке значення терміна він має на увазі, напр.: модель - модель літака, модель економіки, модельний бізнес.

Класифікація термінів – це розподіл термінів, які використовуються за їх узагальненими ознаками споріднення та відмінності.

Один із системних принципів класифікації є розподіл термінологічної лексики за галузевою спорідненістю. Кожна з них має свою підсистему, напр.:

Суспільно-політична: а)економічна (політекономія, валовий продукт, девальвація,

продуктивність праці); б)філософська (детермінізм, дуалізм, емпіризм, іманентність) в)логічна ( алгоритм, аргумент, дедукція , діалектична логіка); г) психологічна (апатія, ейфорія,, мотивація, підсвідомість); д)педагогічна (абітурієнт, диктант, екстерн, незалежне тестування); е)історична (віче, гетьманщина, неоліт, феодал) ; є)юридична ( апеляція, гарант, нотаріус, осудність); ж)дипломатична (нота, конвенція , посол, ратифікаційні грамоти); з)фінансова (аванс, бюджет валюта, іпотечний кредит); и)офіційно-ділова ( акт, кодекс, указ, циркуляр).

Мистецька і мистецтвознавча:а)музична ( акорд, партитура, сопрано, сюїта); б) театральна( амплуа, ,

декорація, репертуар, трупа); в)кіномистецька ( кінооператор, кінопанорама, сценарист, фільмокопія); г)образотворче мистецтво (акварель, живопис,, натюрморт, пейзажист); д)архітектура ( барельєф, готика, конструктивізм, портик).

Спеціальна лексика сучасної української мови: а)літературознавча (епос, поема , кульмінація, модернізм); б)

лінгвістична (алфавіт, антонім, вокатив, герундій).Спеціальна наукова термінологічна лексика:а)математична (абсциса, інтеграл, ромб, теорія функцій); б)фізична

(гамма-проміння, електрон, магніт, електрон); в) хімічна (амінокислота, водень, оксид, хлорид); г) біологічна ( бактерія, вітамін, організм, тип); д) фізіологічна

(аорта, дерма, суглоб, фізіолог); е)ботанічна (адоніс, бутон, зав”язь, яровизація); є)зоологічна (амніоти, інфузорія, ссавець, хребетні); ж) географічна ( атлас, клімат, меридіан, широта); з) геологічна ( абразія, земна кора, міоцен, неозойська ера) та інш. Залежно від ступеня спеціалізації значення терміни можна поділити на три основні групи: 1.Загальнонаукові терміни, тобто терміни, які вживаються практично в усіх галузевих термінологіях, наприклад: система, тенденція, закон, концепція, теорія, аналіз, синтез і т. д. Слід зазначити, що такі терміни в межах певної термінології можуть конкретизувати своє значення, порівняйте: валютна система, осушувальна система, теорія економічного ризику, теоретична механіка. До цієї категорії відносять і загальнотехнічну термінологію: машина як пристрій, агрегат (пральна машина, машина(“побутовізм”) - автомобіль).2. Міжгалузеві терміни - це терміни, які використовуються в кількох споріднених або й віддалених галузях. Так, економічна наука має термінологію, спільну з іншими соціальними, природничими науками, напр.: амортизація, екологічні витрати, санація, технополіс, приватна власність.3. Вузькогалузеві терміни - це терміни, характерні лише для певної галузі, напр.: лізинг, банківська гарантія, зрошувальна вода, дренаж, чип.Безперечно, професійне спілкування неможливе без використання термінів. Проте, в мовленні фахівців, крім термінів, широко побутують і інші спеціальні мовні одиниці: професіоналізми та номенклатурні назви.Професіоналізми - це слова або вислови, притаманні мові людей певної професійної групи. Суттєва різниця між термінами і професіоналізмами полягає в тому, що терміни - це офіційні наукові назви поняття, а професіоналізми виникають, як розмовні, неофіційні замінники термінів (платіжка - платіжне доручення; вишка - вища математика, пара - дві академічні години в навчанні) або коли та чи інша професія, рід занять не має розвиненої термінології, (напр.: рибальство, гончарство, рільництво та інш. Професіоналізми на відміну від термінів, як правило, емоційно забарвлені, є переосмисленими словами загального вжитку. Вони можуть бути незрозумілі людям, які не належать до певної професії, порівняйте: підвал у мові поліграфістів, бобик, бублик у мові водіїв тощо. Професіоналізми можуть використовуватися в неофіційному професійному спілкуванні (сленги, жаргонізми), проте вони є ненормативними в професійних документах, текстах, в офіційному усному мовленні. Номенклатура (від лат. nomenclatura - перелік, список імен) - сукупність назв конкретних об'єктів певної галузі науки, техніки, мистецтва тощо. Їх потрібно відрізняти від термінів, що позначають абстраговані наукові поняття. Номенклатуру становлять іменники та словосполучення, які передають як систему назв об'єктів певної науки, так і сукупність назв одиничних об'єктів: напр., у географічній номенклатурі - Чорне море, Шацькі озера, річка Десна; видові назви у ботанічній лексиці, напр. назви дерев - дуб, смерека, ялина. Існує номенклатура медична, мовознавча, хімічна та інш. Напр., порівняйте економічний термін “валюта” і номенклатурні назви “долар, євро,

крона, песо”; медичний термін “рибонуклеїнова кислота” і номенклатурна назва ДНК.

Кодифікація і стандартизація термінів. Алгоритм укладання термінологічного стандарту Термінологія може виконувати свої основні функції - позначати наукові поняття і задовольняти потреби у спілкування фахівців в тому випадку, якщо вона буде загальноприйнята, унормована, відповідатиме вимогам до термінів. Кодифікація термінів - це систематизація термінів у словниках, довідниках, що орієнтують мовців на правильне їх використання.. Стандартизація термінології - це вироблення термінів, еталонів, термінів-зразків, унормування термінології в межах однієї країни (якщо це - національний стандарт) або в межах групи країн (якщо це - міжнародний стандарт). Стандартизована термінологія є обов'язковою для вживання в офіційних наукових, ділових, виробничих текстах. Основи стандартизації термінів було закладено в Німеччині в кінці XIX на початку XX ст., коли в багатьох терміносистемах виникла потреба впорядкувати нагромаджену термінологію, виявити межі галузевих термінологій, уточнити значення кожного терміна. Теоретичні основи стандартизації термінів розробив німецький учений В.Вюстер. У Радянському Союзі було створено потужну наукову термінологічну школу під керівництвом Д.Лотте, яка займалася, зокрема, проблемами нормування термінології. Цей процес перебував під пильним контролем держави: над виробленням стандартів працювали Комітет науково-технічної термінології (КНТТ), Комітет стандартизації мір і вимірних приладів та Всесоюзний науково-дослідний інститут інформації, класифікації та кодування, були прийняті державні стандарти (ГОСТи), що мали силу закона.Радянська система нормативної документації вилучила українську мову зі сфери науково-технічної діяльності. Понад 20 тис. державних стандартів (ГОСТ), 47 тис. галузевих стандартів (ОСТ), 80 тис. технічних умов (ТУ) були російськомовні. Навіть 600 республіканських стандартів УРСР, що їх затвердив і видав Держплан УРСР, також були російськомовні. В українській історії першим нормувальним термінологічним центром можна вважати Наукове товариство ім. Т. Шевченка (кінець ХІХ початок ХХ ст.). Саме навколо товариства гуртувалися провідні термінологи того часу, до його ухвал прислухалися автори наукових праць і підручників. Згодом незаперечним авторитетом в українській термінології став Інститут української наукової мови (20-ті початок 30-х років). Але обидві ці структури не видавали державних стандартів у теперішньому розумінні цього поняття. Сьогодні в Україні стандартизація термінології стала державною справою. Від розв'язання мовних питань, зокрема термінологічних, як відомо, залежать темпи державотворчих процесів. Освіта, наука, а особливо виробництво потребують єдиної, зручної, логічної української термінології.Звичайно, такої суворої централізації, як у колишньому СРСР, не спростерігаємо, але необхідність державного підходу до творення єдиної

термінології для усієї країни очевидна.З огляду на ці умови в Держстандарті України розроблено Концепцію державних систем стандартизації, метрології та сертифікації, яку схвалив уряд. У липні 1992 року спільним наказом Міносвіти та Держстандарту України створено Технічний комітет стандартизації науково-технічної термінології. Для стандартизації термінів у багатьох країнах світу створено відповідні інституції: у США - Американська асоціація стандартів, у Німеччині - Німецький нормалізаційний комітет, у Франції - Французька асоціація нормалізації тощо. Поряд із загальнонаціональними асоціаціями діють також фірмові стандартизаційні групи та спеціалізовані науково-технічні товариства в окремих галузях науки і виробництва.Національні термінологічні комітети в Європі та Америці переважно позадержавні структури. Терміни стають нормативними після ухвал термінологічних нарад і конференцій. Сьогодні в Україні розроблено понад 600 державних стандартів. Через кожні 5 років їх переглядають і уточнюють. Як же створюють термінологічний стандарт? Термінологічний стандарт укладають за таким алгоритмом:1) систематизація понять певної галузі науки чи техніки; поділ їх на категорії (предмети, процеси, якості, величини тощо); розмежування родових та видових понять;2) відбір усіх термінів галузі, узятої для стандартизації (терміни вибирають зі словників різних років видання, статей, підручників, періодики, рукописів та інших джерел);3) поділ термінів на групи: а) вузькогалузеві терміни; б) міжгалузеві; в) загальнонаукові (загальнотехнічні). Стандартизації повинні підлягати лише вузькогалузеві терміни;4) вибір із групи термінів-синонімів нормативного терміна (інші терміни подаються також, але з позначкою "нерекомендований");5) пошук еквівалентів англійською, німецькою, французькою, російською мовами та інш. з відповідних міжнародних стандартів;6) формулювання українською мовою означення (дефініції) поняття; 7) рецензування стандарту фахівцем та мовознавцем. У готовому вигляді стаття стандарту має таку будову: 1) назва поняття українською мовою; 2) скорочена форма терміна; 3) недозволений (нерекомендований) синонім; 4) родове поняття; 5) видове поняття; 6) еквіваленти англійською, німецькою, російською, французькою мовами та інш.; 7) дефініція (означення); 8) формула або схема запису.

Серед власне лінгвістичних проблем, пов'язаних з національно-культурною специфікою українських термінів, сьогодні можна виділити принаймні шість:

- опрацювання критеріїв знеросійщення сучасних терміносистем; - виявлення англіцизмів(американізмів) у різних терміносистемах і

наукове обґрунтування доцільності їх ужитку;- з'ясування ролі і місця інтернаціоналізмів і їх національних

відповідників у різних національних терміносистемах;- способи відбору назв опредметнених дій;- способи відбору найменувань опредметнених ознак;- орфоепічні й орфографічні проблеми запису запозичених термінів.

Ці проблеми зумовлюють вирішення проблем практичного термінознавства, насамперед термінографії, а також викладання основ наук у середній школі та різноманітних наукових дисциплін у школі вищій.

Питання для підсумкового зрізу знань:

1.Поняття про слово. Лексичне значення слова.

2.Явище полісемії в професійній термінології.

3.Власне українська та іншомовна лексика.

4.Термінологічна лексика сучасної української літературної мови.

5.Класифікація термінів певної системи професійних знань.

6.Нелітературні прошарки термінологічної лексики у професійному спілкуванні..

7. Місце мови у професійній діяльності спеціаліста.

8.Трудноші при перекладі термінів з російської на українську.

9. Явище пуризму в мові як засіб консолідації творчого потенціалу носіїв мови.

Завдання для самостійної роботи:

   1.  Підібрати приклади тлумачення фахових термінів українською мовою

  2.  Підібрати терміни до запропонованих визначень: продовження строку чинності договору, угоди, векселя; головна книга в бухгалтерії; керівник, директор, завідувач, адміністратор, найманий професійний керуючий, який не є власником фірми; комерційний посередник; представник установи, який виконує ділові доручення; обмін товарами на рівну суму між фірмами різних країн, що проводиться на безвалютній основі;

     3.Скласти термінологічний словник до тексту з фахового підручника, пояснюючи терміни;

  4. Підготувати фаховий текст і усно переказати, звертаючи увагу на вимову та вживання фахової термінології;

5. За допомогою словника доберіть до термінів синоніми, складіть з них пари, введіть терміни-синоніми в речення, враховуючи відтінки їх значень;

     - за допомогою словника доберіть до термінів антоніми, складіть з ними речення;

   6.Складіть усне висловлювання фахового спрямування, використовуючи професійну термінологію;

   7, Складіть діалог виробничої тематики, насичений вашою фаховою термінологією;

  8.Прочитайте текст, виправте терміни, що вжиті з невластивим для них значенням: Законодавче закріплення української мови як державної ставить перед вишами України завдання підготувати народну еліту, яка б добре володіла українською мовою і забезпечувала успішний розвиток нації. Нові мотиви вимагають особливого підходу визначення змісту мовних знань і вмінь з української мови професійного спілкування. В Україні єдиною офіційною мовою мае бути лише українська мова ( це закріплено у Конституції України), адже лише вона найліпше пристосована до українського менталітету, способу мислення, природного оточення. Без знання державної мови сьогодні неможливо стати добрим громадянином, патріотом України, її захисником.

Література:

1.Ботвина Н.В.Ділова українська мова: Навч. посібн.- 3-є вид.,доп. та перероб.- К.: АртЕк,2001. – 276 с.

2. Державна програма розвитку і функціонування української мови на 2004-2010 рр. /Затверджено постановою Кабінету Міністрів України від.02.10.2003 за № 1546.

3.Корж А.В. Українська мова професійного спрямування: Навч.посібн. – К.: ВАВ ”Правова єдність”,2009. – 294 с.

4.Мацюк З., Станкевич Н. Українська мова професійного спілкування: Навч.посібн. – 3-є вид. – К.: Каравела,2009. – 352 с.

5.Наконечна Г. Українська науково-технічна термінологія: історія і сьогодення. - Л.,1999. – 230 с.6. Панько Т.І., Кочан І.М., Мацюк Г.П. Українське термінознавство: Навч.посібн. - Л.,1994. – 170 с.7. Сучасна українська літературна мова /За ред. А.П. Грищенка. - Навч.посібн. - К., 1997. – 296 с.

8.Сучасна українська літературна мова: лексика і фразеологія/За ред. акад. І.К.Білодіда. К.: Наук. думка,1973. – 439 с.

Електронні джерела:

www. refine. org. ua>Мовознавство

www.br.com.ua/referat/Movovedennya/15354.htm

uk.wikipedia.org/wiki/Термінологія

ua.text/referat.com/referat -134446-1.htm

intcont.org>Архів>Соціум. Наука. Культура

Додаткова література:

1.Антоненко-Давидович Б. Як ми говоримо. - К.:Либідь,1991.

2.Головащук С. Українське літературне слововживання. – К.,1995.

3.Дзюба І. Починаймо з поваги до себе(Сучасна мовна ситуація в Україні). – К.,2002. - 57 с.

4.Пентилюк М.І. Культура мови і стилістики. – К.,1994. – 240 с.

5.Томан І. Мистецтво говорити. - К.,1989.

Практичне заняття 2. Сучасна українська лексикографія

Не бійтесь заглядати у словник – Це пишний яр, а не сумне провалля. Плекайте,як дбайливий садівник, Достиглий овоч у Грінченка й Даля. Не майте гніву до моїх порад І не лінуйтесь доглядать свій сад М. Т.Рильський

Мета: опрацювати інформацію про укладання словників, означити історичні етапи розвитку лексикографії, ознайомитись зі словниками в електронному режиміПлан: Типи словників. Словники в професійному мовленні. Українські електронні фахові словники Лексикографія (від гр.λεξίχσς -слово, γράφω -пишу) – як галузь мовознавчої науки покликана, поряд із розв’язанням важливих теоретичних проблем словникової роботи, задовольняти практичні потреби суспільства в словниках різних типів і різноманітного призначення. Інакше кажучи, лексикографія – це наука, що займається не лише розробкою теоретичних проблем укладання словників, але й призбируванням, упорядкуванням і описуванням різного роду словникових матеріалів. Найчастіше словник подає зібрання слів тієї чи іншої мови в алфавітному порядку. Між лексикографією та іншими мовознавчими дисциплінами існує тісний зв'язок. З одного боку, лексикографія становить, так би мовити, матеріальну базу лінгвістичних досліджень, постачаючи для них перевірений і відповідним чином систематизований матеріал, без якого неможливе будь-яке серйозне науково-лінгвістичне узагальнення, а з іншого – своїми успіхами лексикографія завдячує розвиткові суміжних з нею галузей науки про мову. Саме тому серед існуючих галузей лінгвістичної науки лексикографія, в якій нерозривно пов’язані й взаємно зумовлені два аспекти – теоретичний і прикладний, практичний, - виступає здебільшого як науково-прикладна дисципліна. Словникова продукція, залежно від складу лексичного матеріалу й способу його опрацювання, буває різних типів. Насамперед, слід розрізняти філологічні, чи загальномовні й енциклопедичні словники. Філологічні словники мають кілька основних типів і багато

різновидів, але об’єктом описування в них завжди є саме слово. Залежно від типу й характеру філологічного словника, конкретне слово в ньому може розглядатися в одному чи в кількох аспектах, скажімо, з погляду його походження (етимологічний словник) чи функціонування протягом певного історичного періоду, або ж з погляду його правильності написання, наголошення і вимови слова (словники орфографічні, вимови та наголосу), його семантики, стилістичного застосування і граматичного оформлення (тлумачні словники). Своєрідними різновидами тлумачного словника виступають словники синонімічні, фразеологічні, іншомовних слів, крилатих

слів або виразів, ідіом, словники мови письменників, а також деякі спеціальні, чи термінологічні та інш. Найбвільш поширеним типом словників, призначених для фахівців і широкого кола користувачів, здавна стали в Україні двомовні перекладні словники, в яких реєстрове, чи заголовне, слово в різних значеннях перекладається відповідниками іншої мови. Нерідко в словниках цього типу при реєстрових словах подаються також короткі лексикологічні та граматичні вказівки й позначки, які допомагають правильно вибрати його еквівалент у другій мові й зрозуміти його значення. Інколи в двомовних перекладних словниках наводяться також цитати- ілюстрації або словосполучення, які підтверджують наявність цього слова в мові й показують сферу його функціонування. Серед зразків цього типу словників в українській лексикографії можна назвати найкращий словник початку ХХ ст. “Словарь української мови” за ред. Б.Грінченка (правда, з деякими рисами словника тлумачного типу). До двомовних перекладних словників належать також більшість виданих в Україні термінологічних словників, в яких подається переклад спеціальних чи загальновживаних термінів певної галузі науки чи знання. Філологічні словники можуть бути одномовні, двомовні й багатомовні. Їх інакше називають – білінгвістичні.

Енциклопедичні словники фіксують і пояснюють не слова, а повязані з тими чи іншими словами (як назвами відповідних явищ) відомості з різноманітних ділянок знання, мистецтв, виробництва, політичного життя тощо. Тому в енциклопедичних словниках немає слів таких граматичних категорій, як вигуки, займенники, сполучники, частки; прислівники, дієслова та прикметники подаються в цих словниках лише тоді, коли вони термінологізувалися, тобто вживаються для точного вираження спеціальних понять і означення спеціальних предметів.

Історія української лексикографії починається з кінця ХУІ ст., коли Лаврентієм Зизанієм був створений “Лексисъ съ толкованіємъ словенськихъ словъ просто”(опублікований у Вільно в 1596 р.) хоча, звичайно, і до цього були спроби укладання невеличких словників чи азбуковників. ”Лексис” Л.Зизанія – надзвичайно важлива словникова праця в історії не лише української, але й східнослов’янської лексикографії в цілому. Він став зразком і джерелом для словникарів-наступників. Як перший в Україні друкований словник, він став знаменною віхою в розвитку українського словництва і зберігає свою науково-пізнавальну та історичну цінність і понині. Другою етапною словниковою працею в історії української лесикографії, що також розцінюється як видатний здобуток лексикографічної справи був “Лексиконъ славенорωсскій и Именъ Тлъкованіє” славнозвісного Памви Беренди (надрукований у Києві 1627 р.).У своїй основі «Лексикон» - перекладний церковнослов’янський-український словник, хоча в ньому подекуди виразно проступають елементи тлумачного, енциклопедичного й етимологічного словників. Як зазначають дослідники, П.Беринда виготовленню цього словника віддав майже тридцять років наполегливої праці, зібравши та впорядкувавши у своєму “Лексиконі” надбання попередників і результати власних пошуків. Особливо високо цінував П. Бринда працю Л.Зизанія, про

що згадує у післямові до свого “Лексикона”: “Оттуду убо начало вземъ азъ”. Реєстр лексикона включає близько 7000 слів і складається із двох окремих частин. Перша частина становить собою перекладний словник 4980 церковнословянських слів, що віддаються найчастіше синонімами тогочасної живої української мови. Друга чаcтина “Лексикона” нагадує своєрідний словник іншомовних слів та власних імен із джерел того часу “от еврейськаго, греческаго же и латинскаго, и от иных языковъ начинающаяся…” У цій частині подано й пояснено 2002 слова. В обох розглянутих словниках Л.Зизанія та П.Беринди – першою, вихідною мовою була церковнослов’янська, до якої наводилися відповідники й пояснення мовою простою. Протягом другої половини ХУІІ та ХУІІІ ст. в Україні з`являються нові словники, в яких “проста мова” вже виступає першою, тобто реєстр цих лексикографічних праць складається зі слів живої і книжної української мови, а до них наводяться відповідники чи тлумачення мовою “словенською”. Найдавніший словник такого характеру – “Синоніма славеноросская”, віднайдений П,Житецьким у Києво-Печерській лаврі в рукописі й надрукований як додаток до його праці ”Очерк литературной истории малорусcкого наречия” (1889 р.) під назвою “Словарь книжной малорусской речи по рукописи ХУІІ века”. Цікавими лексикографічними працями ХУІІ ст., що побачили світ зовсім недавно,були рукописні словники Є.Славинецького “Лексиконъ латинський” і “Лексикон словено-латинскій” Є.Славинецького та А.Корецького-Сатановського. У словниковій продукції ХУІІІ ст. слід згадати працю Ф.Туманського, яка мала помітний вплив на спрямування і розвиток української лексикографії наступних десятиліть. Це, по суті, перший українсько-російський словник. Очевидно, саме ця праця послужила взірцем для створення низки аналогічних словничків, які додавалися до видань творів нової української літератури кінця ХУІІІ – початку ХІХ ст. Хронологічно найдавніше такий словничок зявився 1798 р. у першому виданні Енеїди І.П.Котляревського як додаток до твору під назвою ”Собраніе малоросійськихъ словъ, содержащихся въ ЭнеидЂ, и сверхъ того еще весьма многихъ иныхъ, издревле вошедшихъ въ малороссійское наречіе съ другихъ языковъ, или коренныхъ россійскихъ, но не употребительныхъ”. У другій половині ХІХ ст.. починають виходити в світ вже окремі зібрання українського лексичного матеріалу, серед яких вартий на увагу, перш за все, ‘Словарь малороссійского наречЂя” О.Афанасьєва–Чужбинського. Найвидатнішою працею цього періоду був, звичайно, чотиритомний “Словарь української мови”, що вийшов під ред.Б.Д.Грінченка(1907-1909 рр.). Матеріали для цього словника протягом кількох десятиліть призбирувались великою групою людей, а опрацьовувала їх редакція журналу “Киевская старина”.

Наступні періоди в розвитку лексикографії були позначені появою все більш розгалуженої системи галузевих та іншого типу словників. Створення в наш час лексикографічної праці, яка б відповідала рівневі сучасної науки й задовольняла високі вимоги й різнобічні запити читачів, вимагає від її виконавців не тільки належної фахової підготовленості та

широких знань, а й величезних творчих зусиль протягом тривалого часу. Саме тому сучасні словники майже скрізь виготовляються колективами науковців та науково-допоміжних працівників, тобто лексикографія збагачується переважно творами колективними. Тільки за цієї умови можна уникнути в створюваному словнику елементів суб’єктивізму при доборі, оцінці й кваліфікації великого й різноманітного лексичного матеріалу, що нерідко трапляється в словниках індивідуальних упорядників. Сучасна лексикографія має відкидати сумнівні критерії в праці словникарів, що ґрунтуються на “власному мовному досвіді”, на “особистих уподобаннях” чи всіляких посиланнях на “чуття мови”. Сьогодні в Україні видається велика кількість словників з різних галузей знань. Це в основному словники перекладні, енциклопедично-довідкові, тлумачно-перекладні. Перекладні словники - найпоширеніший тип сучасних термінологічних словників. Більшість серед них російсько-українські видання, що зумовлено як об'єктивними потребами професійного спілкування, так і синдромом залежності, виробленим у попередні роки: намаганням довести, що українська мова здатна називати всі наукові поняття у власний спосіб.Серед інших двомовних термінологічних словників поряд з російсько-українськими найуживанішими є англійсько-українські, латинсько-українські тощо. Термінологічні словники можуть бути тримовними, значно рідше чотири- семимовними. Енциклопедично-довідкові словники дають пояснення наукових понять, а не просто фіксують терміни. Словникова стаття в лексикографічних працях такого типу складається з двох частин: назви поняття і його означення (дефініції). Напр.: імпорт - ввезення з-за кордону на комерційних засадах товарів, послуг, цінних паперів, капіталів, технологій (у формі чужоземних кредитів та інвестицій) для реалізації на внутрішньому ринку країни, є результатом міжнародного розподілу праці і сприяє економії робочого часу, більш повному задоволенню потреб національної економіки та населення. Загородний А.Г., Г.Л. Вознюк Г.Л. Словник-довідник з підприємництва та економіки будівництва.-Львів,1994.-стор.150). Тлумачно-перекладні словники - це праці змішаного типу, які перекладають термін іноземною мовою (або кількома мовами) і подають його тлумачення.

Інтернет якось поступово й непомітно став невід'ємною частиною нашого життя, і в багатьох користувачів слово «пошта» для зв'язку сьогодні все частіше асоціюється саме з e-mail. В он-лайні тепер можна знайти найрізноманітніші сервіси. Сервіси з перекладу й користування електронними словниками також доступні в он-лайні. Перекласти інтернет-сторінку або e-mail, що надійшов від західного партнера, обробити витяг з документації - завдання, обумовлені нагальною потребою ознайомитися з текстом на іноземній мові, виникають дуже часто. Далеко не всі користувачі мають достатні знання з іноземних мов. Перебороти мовний бар'єр допомагають он-

лайнові сервіси з перекладу. Одним з найважливіших переваг цих сервісів - є безкоштовне користування ними. Тому високий попит на подібні сервіси очевидний. Насамперед, треба розуміти чітку різницю між функціями «словника» і «перекладача». Перший перекладає лише окремі слова, іноді стійкі вислови, а другий є інструментом для повного перекладу тексту

Розглянемо декілька електронних багатомовних перекладних словників та різнотематичні електронні лінгвістичні та енциклопедичні словники.

До уваги пропонуємо короткий опис он-лайнових електронних перекладних словників ABBYY Lingvo та MultiLex. Наступне - опис базових можливостей та порівняльна характеристика електронних он-лайнових тлумачних словників Slovnyk.net та Wikipedia (енциклопедія з функцією тлумачного словника).

Електронні словники:

1 Lingvo

Загальні характеристики та основні можливості словника

Словник Лінгво (www.lingvo.ru) добре знайомий українським користувачам, він представлений на ринку вже 15 років. Автором цього словника є російська компанія ABBYY Софт Хаус. До речі, у перекладі з есперанто «lingvo» означає «мова».

По своїй структурі сервіс Лінгво.ru практично ідентичний паперовим словникам: по кожному слову дається кілька перекладів і контекстні приклади використання слова. Безумовною зручністю є наявність великого тематичного вибору словників, об'єднаних у рамках одного сервісу.

Інтернет-версія електронного словника Лінгво здійснює переклад на російську з англійської, німецької, французької, італійської та іспанської мов і навпаки, а також містить 13 тематичних словників, активувати які можна, натиснувши клавішу «вибери словник» та поставивши «прапорець» проти потрібного словника.

На сайті також представлена послуга «віртуальная клавіатура»,що знаходиться в правому нижньому куті під рядком вводу слова, яка дає можливість працювати, використовуючи лише «мишу» комп’ютера.

Практична частина

Крім електронного он-лайнового словника на сайті представлений сервіс перекладу текстів та Web- сторінок, а також інформація про компанію, її продукти та форум для користувачів сервісів ABBYY Лінгво.

Додатково варто відзначити, що копія цього сервісу перебуває на Яндексі (http://lingvo.yandex.ru/) і скористатися нею можна при необхідності перекладу результатів пошуку.

2 MultiLex:

Загальна характеристика та основні можливості словника

Компанія МедіаЛінгва дотримується при створенні словників МультиЛекс досить простої стратегії. В основу електронних словників закладені словникові бази книжкових видань, що вже завоювали популярність і визнання серед перекладачів, викладачів іноземних мов, студентів і школярів.

Он-лайн- словник МультиЛекс (www.online.multilex.ru) містить більше ніж 40 загальних, тематичних та тлумачних словників, що заслуговують на довіру професійних лінгвістів та перекладачів. Інтернет- версія електронного словника здійснює переклад на російську з англійської, французької, німецької, італійської, португальської, іспанської та узбекської мов і навпаки.

Виконуючи переклад текстів будь - якої складності, використовуються докладні та актуальні статті он-лайн – словника МультиЛекс, що містять детальні тлумачення слів, транскрипцію та приклади вживання. Для перекладу спеціалізованої лексики до складу МультиЛексу входять тематичні он-лайн – словники з багатьох галузей, таких як: будівництво, економіка, банківська справа, комп`ютерні науки, право, техніка, медицина та багато інш.

На сторінці МультиЛекс он-лайн ви також маєте можливість завантажити електронні словники для стаціонарного комп`ютера, смартфону, КПК та мобільного телефону.

3. Електронні тлумачні словники

Вікіпедія

Загальна характеристика та основні можливості тлумачного словника - енциклопедії Wikipedia

Wikipedia («Вікіпедія») —найповніша енциклопедія у світі. Це унікальний міжнародний інтернет - проект, що складається з 253 мовних проектів Вікіпедії, яким можна скористатись на сайті www.wikipedia.org. Серед них, найбільшу кількість має англійська Вікіпедія - 2,3 млн. статей. «Вікіпедія» стартувала 15 січня 2001 р. Проект створили вчений-філософ з університету штату Огайо Ларрі Сэнгер і підприємець Джиммі Уэйлс родом із Санкт-Петербурга, який проживає в штаті Флорида США. Саме тоді вони вже займалися Nupedia – інтернет - енциклопедією, що відрізнялася від своїх попередниць тим, що була простішою та більш доступною.

Одним з ноу-хау першого проекту було залучення авторів-добровольців до створення вивірених енциклопедичних статей, які потім могли б використовуватися всіма бажаючими. Однак, робота йшла повільно, тому що написання й рецензування виявилося справою складною. Але увагу ентузіастів привернула комплексна інтернет-видавнича система Wiki, розроблена в 1995 р. програмістом з Портленда Уордом Каннингемом. Вона дозволяє підтримувати інтернет - сайти, інформацію, на які можна реагувати й доповнювати в он-лайновому режимі. Учасник Wiki може внести зміни на будь-яку сторінку сайту, і їх відразу побачать всі відвідувачі. При цьому між сторінками активно розміщені гіперпосилання, в результаті довідкова функція сайту поліпшується.

Програма вийшла вдалою. Назва wiki запозичена від гавайського wikiwiki - «дуже швидко». Поступово розробка вийшла за рамки базового програмного продукту й перетворилася в концепцію. Вікі - гіпертекстове інтернет - середовище, призначене для колективного редагування, нагромадження й структуризації текстової інформації.

Сьогодні у Вікіпедії більше 29 447 статей (не враховуючи зображень). Це лише позначені статті, якими користується біільшість людей всього світу, та число їх зростає кожен день.

Запитання та завдання для самоконтролю:

1.У яких значеннях вживається слово «лексикографія»?

2.Що вивчає розділ мовознавства « Лексикографія»?

3.Як поділяються словники за призначенням і характером викладу матеріалу?

4.У чому відмінність між словниками енциклопедичними та лінгвістичними?

5.Яких різновидів є лінгвістичні словники? Яке призначення й особливості у кожного з них?

6.Охарактеризуйте найважливіші словники української мови.

7.Якими різновидами електронних словників ви користуєтесь найчастіше? Назвіть їх.

8.Скласти статті до словника за вибором (лінгвістичні, енциклопедичні).

Література:

1.Сучасна українська літературна мова: лексика та фразеологія/За заг. ред.. акад..І.К. Білодіда. - К.: Наук.думка,1973. -439 с.- ст.Лексикографія,с.292-326.

2.Сучасна українська мова/За ред. О.Д.Пономаріва. 2-е вид.,перероб. –К.:Либідь,2001. – 239 с. – ст.Лексикографія, с.90-102.

3.Шкуратяна Н.Г.,Шевчук С.В. Сучасна українська літературна мова: Навч. посібн. – К.:Літера,2000. – 685 с. – ст.Лексикографія, с.178-189.

Електронні джерела:

Практичне заняття № 3. Науковий стиль і засоби реалізації у професійному

спілкуванні Чудова думка втрачає всю свою цінність,

коли вона погано висловлена Вольтер

Мета: дослідити лексичні, семантичні, стильові особливості наукового стилю, структурні алгоритми наукового тексту

План: становлення і розвиток наукового стилю сучасної української літературної мови. Особливості наукового тексту і професійного наукового викладу думки

Рекомендації: оскільки питання наукового стилю частково були розглянуті в контексті теми «Стилі сучасної української літературної мови« увагу доцільно зосередити на практичному опрацюванні наукового тексту. Наприклад, запропонувати авторський науковий текст з метою законспектувати, в подальшому дослідити його за способом добору тез та розподілу на смислові частини, скласти план та проаналізувати структуру тексту, охарактеризувати вибір мовностилістичних засобів, термінологічні ряди певної галузі, використані в ньому, та зробити висновки щодо проведеної роботи з метою в подальшому використання набутого досвіду у самостійній роботі над науковими текстами та для створення власних.

Кожному вченому притаманний особистий ритм пошуку, аналізу, написання тексту. Костянтин Паустовський вважав: „Кожний твір треба писати так, ніби він останній у твоєму житті”. До когось приходить натхнення на світанку, коли організм тільки прокидається і свідомість нічим не перевантажена; а гіпотези та уявні експерименти приходять вночі, коли життя навколо сповільнює свій ритм. Те, що твориться на піднесенні, в пориві „першого варіанту” і здається спочатку досконалим, уже завтра, при другому прочитанні й уважному осмисленні, може виявитися двозначним, кострубатим, неточним. Тоді кожен автор стає редактором, який звіряє створене за законами „хорошого стилю”, якісного дослідження, чітких висновків.

До сильних позицій належать основні текстові елементи: назва, рубрикація (зміст), перший рядок і останній абзац, які не тільки закладають інтригу творчого

пізнання, а й стають концептуальною основою, стрижнем, що підтримує все дослідницьке навантаження.

Парадокс наукової творчості полягає і в тому, що на цьому складному шляху трапляється чимало нудної, рутинної, чорнової роботи, що вимагає часу, посидючості, наполегливості у досягненні задуманого. Кожен професор колись починав із аспіранта, асистента, робив перші невдалі кроки, вагався, вислуховував поради й нищівну критику, тобто пройшов усі можливі рифи задоволення від роботи чи негайної спокуси все кинути і знайти щось простіше, приємніше, те, що забирає менше часу й дає більше грошей. Самому доводиться збирати факти, проводити експеримент, малювати ескізи, провадити опитування, спостерігати, аналізувати, друкувати, правити, впроваджувати, наполягати, самому платити додаткові гроші за ксерокопіювання і сканування, надання дефіцитної апаратури, за дозвіл провести ту чи іншу вибірку.

Від ученого очікують і яскравої мови викладу наукового тексту, образних порівнянь, цікавого сюжету. Коли монографію характеризують як „нецікаву”, „сіру”, „водянисту”, то це недоопрацювання автора, якому не вдалося зміст і форму наукової праці позбавити одноманітності, безликості. Так само важко виправдати надмірну ускладненість і наукоподібність. Головне ж достоїнство наукової мови – зрозумілість, легкість, лаконічність, вільні переходи від речення до речення, зовнішня простота, логічні перепади відсутні, кожна фраза поєднана природними, непомітними смисловими зв’язками.

Навіть відомі вчені, яким часто доводиться оприлюднювати свої ідеї й публічно виступати, не цураються перевірки написаної фрази на слух: мовлене слово звучить об’ємніше, аніж закарбоване на папері.

Класичним стало твердження, що історія літературної мови – це історія стилів.

Науковий стиль сучасної української мови почав розвиватися з середини Х1Х ст.. Перша серйозна спроба поставити питання про науковий стиль української мови в теоретичному плані належить П.Житецькому(1836-1911рр.) Він накреслив перспективу його розвитку, брав участь у виробленні норм українського правопису, написав глибокі наукові дослідження з історії української мови, літератури, фольклору. Першою українською науковою установою справедливо вважають Наукове товариство ім.Т.Г.Шевченка у Львові (1893р.), Українське наукове товариство (1907р.) у Києві. Ці наукові установи видавали «Записки», а також спеціальні збірники секцій (філологічна, історико-філософська, математична, природничо-технічна, медична). З кінця Х1Х ст., більш-менш інтенсивно розгортається видання наукових праць українською мовою, передусім науково-популярних, переважно з гуманітарних дисциплін (історія, література), менше з економіки, права, філософії; поодинокі наукові праці з географії, біології, геології, медицини; майже не видавалися з фізики, математики, хімії.

Від 90-их рр. Х1Х ст. науковий стиль української мови активно розвивається. В його розвиток великий внесок зробили українські вчені М.Драгоманов, І.Франко, А.Кримський, В.Гнатюк, К.Михальчук та інші.

Закінчення процесу формування наукового стилю української мови в усіх його жанрових різновидах припадає на ХХ ст.. Він досягає такого рівня розвитку, що дає

змогу передавати найскладніші здобутки людської думки в будь-якій сфері наукових знань. В українській науковій мові виробилися власні принципи використання словесних і граматичних засобів загальнонаціональної літературної мови, а також у ній представлені й індивідуальні манери письма відомих учених. Усе це і є показником її стилістичної зрілості та багатства.

Чого варто уникати при написанні наукової роботи:розмовного стилю і сленгу (у письмових роботах вони недоречні, в усному

виступі в незначній дозі – можливі);зайвого гумору, іронії, дошкульності, критиканства;незрозумілих абревіатур і скорочень без їхнього пояснення; недоцільно

використовувати абревіатури і скорочення в заголовках, рубриках; мовних штампів, без спеціальної термінології неможлива жодна наукова

праця, але варто простежити за точністю вживання термінів при викладі думки. Не втрачайте почуття міри, не пишіть довгі складні речення з заплутаними конструкціями, з використанням наукоподібних слів, псевдонаукового стилю (часто саме такі претензійні та малозрозумілі слова використовуються неправильно, затуманюють смисл, занижують якість дослідження);

надмірного використання дужок: зловживання ними означає, що дослідник працює „неритмічно”, зайвий раз нагадує про подробиці й уточнення другорядного значення;

слід перевіряти ініціали авторів досліджень, на які доводиться посилатися;наказовості, повчальності, надмірного чи несуттєвого вживання слів

„повинно, має, мусить, необхідно та інш.” часто надають тексту зобов’язуючого відтінку;

тавтології: стежити за тим, аби одне й те ж слово (навіть поняття) не повторювалося надто часто. Використовуйте синоніми, зазирайте у словники.

Уваги щодо написання наукового тексту:як правило, написання роботи починається із чернетки (чорнового рукопису), коли вимальовується основна композиція дослідження, здійснюється опис, аналіз та узагальнення матеріалу. Найчастіше найважче пишеться вступ, тому написати його можна наприкінці (для дисертації, монографії, доповіді);редакторський хист знадобиться і при читанні власної роботи, щоб критично оцінити написане, перевірити концепцію, підсилити обґрунтованість висновків, скоротити другорядний матеріал, простежити логічні зв’язки між окремими частинами, визначити доцільність введення таблиць, малюнків, додатків тощо; завжди перечитуйте і вичитуйте свою роботу, не покладайтеся на „розум” комп’ютера, не зловживайте „електронним перекладом” – часто саме тут криється плутанина, неточність, некваліфікованість. На кожній сторінці може бути не більше двох виправлень! (акуратно – чорним чорнилом, шляхом вклеювання окремих знаків чи слів, з використанням коректора чи інших засобів робіть правки надрукованого тексту);

не поспішайте здавати роботу одразу, щойно з принтера. Відкладіть свою працю на якийсь час (краще на добу), щоб “свіжим оком” її переглянути й оцінити, внести правки, усунути прорахунки, те, що вчора здавалося досконалим, завтра сприйматиметься з застереженнями;завжди залишайте у себе другий примірник роботи (а також електронний варіант).

Завдання для самостійної роботи:1.Законспектувати відповіді на питання: а) основні ознаки наукового стилю, б) лексичні норми в науковому стил. 2.Прочитати та опрацювати наукову статтю, підготувати тези до її обговорення на практичному занятті (за вибором або рекомендовану викладачем)

Література: Зубков М.Сучасна українська ділова мова : Підручн.- 6-е вид., випр.. – Х.:Торсінг,2004. Ст.Функціональні стилі сучасної української літературної мови. – стор.18-26.Мацюк З., Станкевич Н.Українська мова професійного спрямування: Навч. посібн. - 2-е вид. – К.:Каравела,2005. Розд.3. Лексичні норми мови професійного спілкування, стор.120-164; Розд.6, Різновиди наукових робіт, стор.275-306.Сучасна українська мова: Підручн./ За ред.. О.Д. Пономаріва. – 2-ге вид., перероб. – К.:Либідь,2001. Ст.Лексикографія, стор.38-77.

Електронні джерела:

Практичне заняття № 4 Жанри наукових дослідженьМета: проаналізувати пошукову систему обробки наукових знань та навчитись оформлювати результати наукової діяльності

План: Оформлення результатів наукової діяльності. План, тези як важливий засіб організації розумової праці. Анотування і реферування наукових текстів. Основні правила бібліографічного запису, оформлення пошукових запитів

Основні жанри наукових досліджень:тези, конспект, аналітична записка, анотація (до статей, авторефератів, монографій, інших видань,дисертації (кандидатська і докторська), автореферат (до 1-2 др. арк.),

анотація до автореферату,доповідь,курсова (навчально-дослідницька робота), бакалаврська, дипломна (дипломний

проект), магістерська робота (дисертація),навчально-методичні видання: підручники, посібники, навчально-методичні

збірники, вказівки, матеріали, хрестоматії тощо,науковий звіт, наукова стаття,наукова монографія,повідомлення й виступи,резюме,реферат, реферативний огляд,рецензія, відгук

Конспект (від лат. conspectus – огляд) – короткий письмовий виклад змісту книги, статті, лекції тощо, тобто скорочений запис певної інформації. В ньому відображені основні положення тексту, які при необхідності доповнюються, аргументуються, ілюструються яскравими прикладами .

Конспект при потребі буває коротким або детальним. Можна зберегти без змін авторські конструкції, цитати. В іншому випадку використовується переказ, інші формулювання, для швидкості та зручності в конспекті можуть подаватися скорочені слова, абревіатури. Деякі зауваги при складанні конспекту:

- при прочитанні та прослуховуванні тексту (промови, доповіді, виступу) для конспектування звертається увага на опорні (ключові) слова, ті інформаційні центри, що несуть найбільше смислове навантаження (так звані „вузлики на пам’ять”). Вибір ключових моментів залежить від мети та завдань конспектування, власних знань у цій галузі, особистих зацікавлень, можливостей пам’яті тощо;

- поділіть текст на логічно-смислові частини під час повторного читання;- під час конспектування тексту великого розміру на полі вказуйте сторінки

книжки, з яких законспектовано основні положення;- на полях помічайте значення нових та незнайомих слів, понять, а також

записуйте власні думки, коментарі, оцінки прочитаного.Для конспектування, як і реферування, використовують, наприклад, такі способи викладу матеріалу: опис, оповідь, міркування.За своїм обсягом конспект не перевищує 1/3 всього первинного тексту.При складанні плану треба пам’ятати, що у пунктах плану називають основні

мікротеми тексту. Перший та останній пункти співвідносяться як вступ та висновки тексту. Кожен пункт має бути коротким, чітким, відповідати змісту виділеної частини. Пункти складного плану можна розбивати на підпункти, Пункти оформляють як розповідне, здебільшого односкладне називне речення, або питальне речення.

Основні правила складання плану такі: - попередньо перегляньте текст; - уважно прочитайте текст, визначте головну думку; - поділіть текст на смислові частини, визначте мікротеми;

- сформулюйте пукти плану; - спробуйте переказати текст, керуючись складеним планом.Складання тез до виступу, тексту.Тези- це короткий виклад принципових положень, які не містять полеміки,

фактів і мають бути роз’яснені та обґрунтовані під час виступу або в тексті. Тези – це також коротко сформульоване положення абзацу, тексту лекції, доповіді тощо. Обсяг тез відповідає кількості інформаційних центрів тексту.

Відповідно до мети тези бувають вторинними та оригінальними. Відповідно, вторинні тези призначені для виділення основної інформації в тому чи іншому джерелі (наприклад, підручнику, монографії, статті) при прочитанні та реферуванні, їхнє призначення – використання для подальшого наукового дослідження.

Оригінальні тези створюються як первинний текст для подальшого виступу на семінарі, конференції чи іншому науковому зібранні. Такі тези друкуються найчастіше у спеціальних збірниках, матеріалах конференцій тощо. Тези можуть виступати ключовими елементами майбутньої наукової розвідки як план, начерк основних положень.

Порядок роботи над складанням тез може бути таким:1. Прочитайте весь текст, або розділ, якщо твір великий за обсягом.2. Знайдіть і виділіть основні положення, сформульовані автором.3. Викладіть основні авторські думки у вигляді послідовних пунктів.

Вимоги до складання тез:- формулювання думки повинно бути чітке і коротке (4-5 речень); - кожне положення містить у собі лише одну думку;- можна складати тези за абзацами, іноді одна теза може об’єднувати

декілька абзаців; - записуючи тези, краще їх нумерувати, хоча це не обов’язково. Розглянемо деякі аспекти анотування наукових матеріалів. Анотування –

процес аналітично-синтетичного опрацювання інформації, мета якого – отримання узагальненої характеристики документу, що розкриває логічну структуру та найсуттєвіший зміст. Анотації використовуються для короткої характеристики наукової статті, монографії, дисертації тощо, а також у видавничій, інформаційній та бібліографічній діяльності.

Як і при реферуванні, тут відбувається фізичне скорочення первинного документу при збереженні його основного смислового змісту. Насамперед, важливо подати коротку узагальнюючу характеристику анотованого тексту з огляду його призначення, змісту, виду, форми та інших особливостей. Анотації виконують дві основні функції:

сигнальну (подається важлива інформація про документ, що дає можливість встановити основний його зміст і призначення, вирішити, чи варто звертатися до повного тексту праці);

пошукову (анотація використовується в інформаційно-пошукових, зокрема автоматизованих системах, для пошуку конкретних документів).

За функціональним призначенням анотації бувають довідкові та рекомендаційні. Основна відмінність полягає у відсутності чи наявності оцінки документа.

Довідкова анотація уточнює нечіткість (неконкретність) заголовку і повідомляє з довідковою метою відомості про автора, зміст, жанр та інші особливості документа, що відсутні в бібліографічному описі.

Рекомендаційна анотація покликана активно пропагувати документи, зацікавити, привернути увагу, переконати в необхідності прочитання документа. Тому в рекомендаційних анотаціях присутні дидактична спрямованість, педагогічні рекомендації, методичні поради тощо. Такі анотації пишуться живою і зрозумілою мовою, за обсягом вони ширші, аніж довідкові анотації.

За способом характеристики первинного документа анотації бувають загальні та аналітичні (або спеціалізовані).

Загальна анотація характеризує документ загалом і подається, як правило, на документи, зміст яких стосується передусім теми бібліографічного покажчика (або його розділу). Загальні анотації використовуються також при підготовці універсальних бібліографічних посібників.

Аналітична анотація розкриває лише частину змісту документа. Її використання доцільне тоді, коли документ лише частково стосується теми бібліографічного посібника. Аналітична анотація може подавати тільки окремий аспект змісту документа або ж виділяти якусь його окрему частину (розділ, параграф, статтю).

За кількістю документів, що анотуються, розрізняють анотації монографічні та зведені (групові). Монографічна анотація складається на один документ. Групова анотація об’єднує кілька близьких за змістом (чи за якоюсь іншою ознакою, напр., жанром) документів, що дозволяють показати в них загальне й особливе. Групова анотація може подавати характеристику кількох творів одного або різних авторів, одного виду документів чи одного жанру. До групових також належать анотації на один документ, якщо в них подані дані про інші джерела, так чи інакше пов’язані з документом, що анотується.

За обсягом та глибиною розрізняють анотації пояснюючі, описові та реферативні.

Пояснюючі анотації, що складаються із кількох слів чи одного-двох речень, тільки розкривають недостатньо інформативний заголовок документа.

Описові анотації, узагальнено характеризуючи зміст первинного документа і подаючи перелік основних тем, що в ньому відображені, відповідають на питання: „Про що повідомляється у документі?”

Реферативні анотації не тільки подають перелік основних тем, а й розкривають їх зміст. Вони відповідають на два питання: „Про що повідомляється в основному документі?” і „Що саме з даного приводу повідомляється?”. За глибиною подачі інформації реферативні анотації наближаються до рефератів. Схожі тут і методичні прийоми їх подачі. Однак, написання реферату передбачає, що його автор заглиблюється у сутність проблеми, що відображена в тексті, є фахівцем у даній галузі, до якої належить первинний документ.

За виконанням анотації бувають авторськими і складені редакторами, бібліографами.

Об’єктами анотування, на відміну від об’єктів реферування, можуть бути будь-які документи. Практично, на будь-який документ можна подати анотацію. Вибір

виду анотації залежить передусім від призначення та виду документа, галузі знань, особливостей жанру, доступності, обсягу та інших факторів. Наприклад, для характеристики офіційних, наукових, довідкових, виробничо-практичних видань доцільно подавати довідкові анотації. Для розкриття змісту науково-популярних, художніх, дитячих книг, масово-політичної літератури, розважальних видань тощо найчастіше подають рекомендаційні анотації.

Елементами анотації можуть бути: основна тема, проблема, мета роботи; результати роботи; новизна анотованих матеріалів, що розміщені в документі, у порівнянні з

іншими, спорідненими за тематикою чи цільовим призначенням; відомості про автора первинного документа; вказівки на приналежність автора до певної країни (або документи,

перекладені з іноземних мов); аналіз переваг анотованого твору серед подібних за тематикою; інформація про зміну заголовку, авторського колективу, року видання

(при перевиданні); рік, яким розпочинається випуск багатотомного видання.

В анотації на художні твори неодмінно має вказуватися літературний жанр, період творчості письменника, основна тема й проблематика твору, місце й час дії описуваних подій та інш.

Анотація на періодичні та продовжувані видання включає дані про завдання, мету, характер видання; об’єднання, роз’зєднання, відновлення чи припинення випуску та інші зміни у виданні.

Текст анотації вирізняється лаконічністю, високим рівнем узагальнення інформації, що представлена в первинному документі. В тексті анотації не подаються дані, що наявні в бібліографічному описі анотованого документа, зокрема, в заголовку. Не варто використовувати складні синтаксичні конструкції, громіздкі речення, що перешкоджають сприйняттю тексту.

Процес написання анотації передбачає здійснення трьох етапів: оцінка інформаційної значущості документа й вибір виду бібліографічної

характеристики; аналіз змісту з метою виявлення найсуттєвіших даних; узагальнення суттєвої інформації для складання анотації.

На першому етапі визначається актуальність тематики, оригінальність змісту, точність, достовірність, повнота й оперативність інформації. Вивчення документа починається з ознайомлення з заголовком, довідковим апаратом видання (вступом чи передмовою, змістом), рубриками в самому тексті, висновками, резюме.

На другому етапі слід визначити основну тему, проблему, об’єкт, мету роботи, її результати; визначається новизна, що характеризує конкретне видання; встановлюється цільове і читацьке призначення документа Основна увага звернена на нову інформацію, принципові положення, концепції, нові методики. Важлива інформація може виявитися в результаті аналізу елементів форми первинного

документа (автор, назва, об’єкт документа, рік видання та інш.), а також елементів змісту (галузь вивчення, мета дослідження, часові межі тощо).

План-макет поаспектного (анкетного) аналізу документа при складанні довідкової анотації:

дані про автора; дані про форму (жанр) первинного документа; предмет, об’єкт або тема первинного документа; час і місце дослідження; характеристика змісту анотованого документа; причини перевидання та притаманні особливості поданого перевидання; характеристика довідкового апарату видання; цільове й читацьке призначення документа.

Для швидшого знаходження в тексті аналізованого документа основних аспектів змісту варто користуватися маркерами – словами і словосполученнями, що стали стійкими ознаками певного аспекту.

В анотації рекомендується уточнювати цільове і читацьке призначення документа. Тема формулюється у досить широкій формі (“для самоосвіти; підвищення кваліфікації; на допомогу науковцям; для популяризації знань” тощо). Читацька адресність при можливості конкретизується завдяки вказівці на певні групи читачів, яким здебільшого адресовано цей документ („для широкого кола читачів”, „рекомендовано студентам, аспірантам, молодим ученим”, „розраховано на викладачів вищої школи, які бажають поглибити свої знання...” та інш.).

При цьому названі елементи, як правило, не присутні в одній анотації у повному обсязі. Це - модель. В процесі анотування визначаються конкретні характеристики кожного документа, що стають найбільш цікавими, інформативними, значимими.

Анотація має бути лаконічною, достатньо конкретною, при необхідності, – з посиланням на факти, імена, дати та інш.

Якщо для наукових досліджень анотації часто подають стандартні формулювання („автор розповідає”, „стаття присвячена…”, „у монографії розглядаються…”), то для текстів науково-популярних, художніх, публіцистичних варто подбати про оригінальні конструкції: доцільно використовувати різноманітні варіанти подачі матеріалу: запитання до читача, порівняння з іншими документами, виділення головної ідеї тощо. Не прикрашають анотацію повтори, штампи, громіздкі словосполучення, складні підрядні речення, туманні визначення, невдалі вислови. Бажано, щоб у кількох рядках тексту існувала часова відповідність та однотипність дієслівних форм. Особливо важливий стиль при підготовці рекомендаційних анотацій.

Наукова термінологія, що використовується в анотації, має бути загальноприйнятою, відповідати сучасному рівню знань. Маловідомі чи застарілі терміни вимагають пояснення.

Бажано для кожного джерела визначити приблизний обсяг анотацій, дотримуватися логічного порядку наведених даних. Щоправда, для рекомендаційної

анотації послідовність розташування елементів залежить передусім від зацікавленості та значимості. Тому тут одноманітність не є обов’язковою.

Додаток 1Перелік маркерів, що полегшують виявлення основних аспектів змісту

анотованих документів при складанні довідкової анотації

Назва аспекту Маркер1. Дані про автора Автор статті (монографії,

броброшури) …

1.1. Професія Стаття (монографія) відомого вчевченого(науковця, досдослідника…)

Автори - посібника-висвисококваліфіковані печспеціалісти, фахівці з пев- певної галузі…

1.2. Науковий ступінь, вчене звання Академік… присвятив свою прапрацю…

Автор - доктор філологічних наунаук, пропрофесор…

Монографія лауреата Нацнаціональної премії України Ук ім..Т. Шевченка…

1.3. Національність (країна) Автор, відомий український журфінансист …

Книга видатного амеамериканського винахідника …

2. Форма (жанр) анотованого твору Видання (монографія, стаття, поспосібник, (предмет розгляду, темпідручник, брошура, прапрактикум, словник…) приприсвячено …

У збірник (антологію, зібрзібрання) увійшли праці з пропроблем…

У довіднику висвітлені питпитання…

3. Часові межі Хронологічні межі досдослідження - …

Аналізована праця наводить данпевні факти за час (період з ніз…до…)

4. Місце дослідження Застосовується методика, роз розроблена ученими Інституту журжурналістики…

5. Систематичний виклад У монографії всебічно пропроаналізовано…

Збірник – результат ком комплексного дослідження…

6. Притаманні особливості, новизна поднаданого матеріалу

Вперше введено в науковий обігобіг...

Збірник присвячено малнововизначеній проблемі…

У монографії вперше препредставлено…

7. Перевидання, особливості нового видвидання

Друге видання … включає розрозділи з…

Нове видання відрізняється від від попереднього…

На відміну від попереднього видвидання…

8. Характеристика довідкового апарату видвидання

Монографія відкривається вствступним словом…

Завершується монографія післпіслямовою… списком ілюілюстрацій, додатками…, можможна подати довідковий апаапарат, короткий тлумачний слословник, допоміжні покпокажчики...

9. Цільова аудиторія (призначення) Книга адресована (ророзрахована, орієорієнтована…, призначена ...)

Видання може зацікавити… Стаття корисна для… Варто рекомендувати

поспосібник…

Додаток. 2Перелік маркерів, що полегшують виявлення основних аспектів змісту

анотованих документів при складанні рекомендаційної анотації

Назва аспекту Маркер

Дані про автора Автор роману - …

1.1. Дати життя й діяльності1.2. Національність або належність

автавтора до певної країниІм’я українського письменника й

пубпубліциста… широко відоме вітчвітчизняному читачеві

Герман Гессе (1877-1962) – видатний німнімецько-швейцарський письменник перпершої половини ХХ ст.

Розкриття псевдоніму Марко Вовчок (справжнє ім’я – Марія ВілВілінська…)

Справжнє імя редакторки Олени ПчіПчілки – Олена Петрівна Косач…

1.4. Професія Автор нарисів – відомий економіст…2. Загальна характеристика

видвиданняВидання подарунковеЧисленні карти, оригінальні малюнки,

світсвітлини (фотоматеріали) збагачують зміст книгкниги

Книга щедро ілюстрована3. Цільове призначення Мета книги – розкрити…

сфосформувати… дати уявлення… погпоглибити знання про …

Книга може стати у пригоді…Видання цінне для розширення

світсвітогляду… підвищення кваліфікації… як ддовідковий посібник із…

4. Читацьке призначення Книга розрахована на… (призначена для… адресована… видання з зацікавленням прочитають…

кникнига зверзвернена до тих, хто… зацікавить… видання можна рекомендувати,

запзапропонувати студентам, школярам, фахфахівцям у галузі…)

[Як правильно оформити список літератури до наукової роботи?

Бібліографічний опис документів здійснюється за :

1. ДСТУ ГОСТ 7.1:2006 «Бібліографічний запис. Бібліографічний опис. Загальні вимоги та правила складання (ГОСТ 7.1-2003, IDT)» . - К. : Держстандарт України, 2007.

Слова і словосполучення скорочуються відповідно до:

1. ДСТУ 3582–97 «Скорочення слів в українській мові у бібліографічному описі. Загальні вимоги і правила» . - К. : Держстандарт України, 1998.

2. ГОСТ 7.12.93» Библиографическая запись. Сокращения слов на русском языке. Общие требования и правила»

Приклади оформлення бібліографічного опису у списку джерел до наукових робіт

Книги

Однотомний документ

Один автор.

 Василій Великий. Гомілії / Василій Великий ; [пер. з давньогрец. Л. Звонська]. — Львів : Свічадо, 2006. — 307 с. — (Джерела християнського Сходу. Золотий вік патристики ІV—V ст. ; № 14).

Шкляр В. Елементал : [роман] / Василь Шкляр. — Львів : Кальварія, 2005. — 196, [1] с. — (Першотвір).

Два автори

1. Матяш І. Б. Діяльність Надзвичайної дипломатичної місії УНР в Угорщині : історія, спогади, арх. док. / І. Матяш, Ю. Мушка. — К. : Києво-Могилян. акад., 2005. — 397, [1] с. — (Бібліотека наукового щорічника "Україна дипломатична" ; вип. 1).

2. Ромовська З. В. Сімейне законодавство України / З. В. Ромовська, Ю. В. Черняк. — К. : Прецедент, 2006. — 93 с. — (Юридична бібліотека. Бібліотека адвоката) (Матеріали до складання кваліфікаційних іспитів для отримання Свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю ; вип. 11).

3. Суберляк О. В. Технологія переробки полімерних та композиційних матеріалів : Підручн. для студ. вищ. навч. закл. / О. В. Суберляк, П. І. Баштанник. — Львів : Растр-7, 2007. — 375 с.

Три автори

1. Акофф Р. Л. Идеализированное проектирование : как предотвратить завтрашний кризис сегодня. Создание будущего организации / Акофф Р. Л., Магидсон Д., Эддисон Г. Д. ; пер. с англ. Ф. П. Тарасенко. — Днепропетровск : Баланс Бизнес Букс, 2007. — XLIII, 265 с.

Чотири автори

1. Методика нормування ресурсів для виробництва продукції рослинництва / Вітвіцький В. В., Кисляченко М. Ф., Лобастов І. В., Нечипорук А. А. — К. : НДІ "Украгропромпродуктивність", 2006. — 106 с. — (Бібліотека спеціаліста АПК. Економічні нормативи).

2. Механізація переробної галузі агропромислового комплексу : Підручн. для учнів проф.-техн. навч. закл. / О. В. Гвоздєв, Ф. Ю. Ялпачик, Ю. П. Рогач, М. М. Сердюк. — К. : Вища освіта, 2006. — 478, [1] с. — (ПТО: Професійно-технічна освіта).

П’ять і більше авторів

1. Психология менеджмента / Власов П. К., Липницкий А. В., Лущихина И. М. и др. ; Под ред. Г. С. Никифорова. — 3-е изд.. — Х. : Гуманитар. центр, 2007. — 510 с.

2. Формування здорового способу життя молоді : Навч.-метод. посібн. для працівників соц. служб для сім’ї, дітей та молоді / Т. В. Бондар, О. Г. Карпенко, Д. М. Дикова-Фаворська та ін.. — К. : Укр. ін-т соц. досліджень, 2005. — 115 с.  — (Серія "Формування здорового способу життя молоді" : у 14 кн. ; кн. 12. 

Без автора

 Історія Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря / авт. тексту В. Клос. — К. : Грані-Т, 2007. — 119 с. — (Грані світу).

2. Воскресіння мертвих : українська барокова драма : Антологія / упоряд., ст., пер. і прим. В. О. Шевчук]. — К. : Грамота, 2007. — 638, [1] с. 

Багатотомний документ

1. Історія Національної академії наук України, 1941—1945 / упоряд. Л. М. Яременко та ін.. — К. : Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського, 2007 —    . — (Джерела з історії науки в Україні).

            Ч. 2 : Додатки. — 2007. — 573, [1] c.

 Межгосударственные стандарты : каталог : в 6 т. / [сост. Ковалева И. В., Рубцова Е. Ю. ; ред. Иванов В. Л.]. — Львов : НТЦ "Леонорм-Стандарт" , 2005 —    . — (Серия "Нормативная база предприятия").

          Т. 1. — 2005. — 277 с. .

Матеріали конференцій, з’їздів

1. Економіка, менеджмент, освіта в системі реформування агропромислового комплексу : матеріали Всеукр. конф. молодих учених-аграрників "Молодь України і аграрна реформа", (Харків, 11—13 жовт. 2000 р.) / М-во аграр. політики, Харків. держ. аграр. ун-т ім. В. В. Докучаєва. — Х. : Харків. держ. аграр. ун-т ім. В. В. Докучаєва, 2000. — 167 с.

2. Кібернетика в сучасних економічних процесах : зб. текстів виступів на республ. міжвуз. наук.-практ. конф. / Держкомстат України, Ін-т статистики, обліку та аудиту. — К. : ІСОА, 2002. — 147 с.

3. Оцінка й обгрунтування продовження ресурсу елементів конструкцій : праці конф., 6—9 черв. 2000 р., Київ. Т. 2 / відп. ред. В. Т. Трощенко. — К. : НАН України, Ін-т пробл. міцності, 2000. — С. 559—956, ХІІІ, [2] с. — (Ресурс 2000).

  Препринти

1. Шиляев Б. А. Расчеты параметров радиационного повреждения материалов нейтронами источника ННЦ ХФТИ/ANL USA с подкритической сборкой, управляемой ускорителем электронов / Шиляев Б. А., Воеводин В. Н. — Х. : ННЦ ХФТИ, 2006. — 19 с. — (Препринт / НАН Украины, Нац. науч. центр "Харьков. физ.-техн. ин-т" ; ХФТИ 2006-4).

2. Панасюк М. І. Про точність визначення активності твердих радіоактивних відходів гамма-методами / Панасюк М. І., Скорбун А. Д., Сплошной Б. М. — Чорнобиль : Ін-т пробл. безпеки АЕС НАН України, 2006. — 7, [1] с. — (Препринт / НАН України, Ін-т пробл. безпеки АЕС ; 06-1).    

 Словники

1. Географія : словник-довідник / [авт.-уклад. Ципін В. Л.]. — Х. : Халімон, 2006. — 175, [1] с.

2. Тимошенко З. І. Болонський процес в дії : слов.-довід. основ. термінів і понять з орг. навч. процесу у вищ. навч. закл. / З. І. Тимошенко, О. І. Тимошенко. — К. : Європ. ун-т, 2007. — 57 с.

Атласи

1. Україна : екол.-геогр. атлас : присвяч. всесвіт. дню науки в ім’я миру та розвитку згідно з рішенням 31 сесії ген. конф. ЮНЕСКО / наук. редкол. : С. С. Куруленко та ін. ; Рада по вивч. продукт. сил України НАН України та ін. — К. : Варта, 2006. — 217, [1] с.

2. Анатомія пам’яті : атлас схем і рисунків провідних шляхів і структур нервової системи, що беруть участь у процесах пам’яті : посібн. для студ. та лікарів./ Л. Дроздов, Л. А. Дзяк, В. О. Козлов, В. Д. Маковецький. — 2-ге вид., розшир. та доповн. — Дніпропетровськ : Пороги, 2005. — 218 с.  

 Законодавчі та нормативні документи

 Кримінально-процесуальний кодекс України : за станом на 1 груд. 2005 р. / Верховна Рада України. — Офіц. вид. — К. : Парлам. вид-во, 2006. — 207 с. — (Бібліотека офіційних видань).

 Україна. Верховна Рада. Кабінет Міністрів. Державний бюджет України на 1997 рік : (уточнений) / Кабінет Міністрів України. – К. : б.в., 1996. - 10 с.

Стандарти

1. Графічні символи, що їх використовують на устаткуванні: Покаж. та огляд (ISO 7000:2004, IDT) : ДСТУ ISO 7000:2004. — Чинний від 2006—01—01 . — К. : Держспоживстандарт України, 2006. — ІV, 231 с. — (Національний стандарт України).

2. Якість води: Словник термінів : ДСТУ ISO 6107-1:2004 — ДСТУ ISO 6107-9:2004. — Чинний від 2005—04—01. — К. : Держспоживстандарт України, 2006. — 181 с. — (Національні стандарти України). 

Каталоги

Пам’ятки історії та мистецтва Львівської області : каталог-довідник / авт.-упоряд. М. Зобків та інш. — Львів : Новий час, 2003. — 160 с.

Університетська книга : осінь, 2003 : каталог. —Суми : Унів. кн., 2003. — 11 с.

Бібліографічні покажчики

1. Куц О. С. Бібліографічний покажчик та анотації кандидатських дисертацій, захищених у спеціалізованій вченій раді Львівського державного університету фізичної культури у 2006 році / О. Куц, О. Вацеба. — Львів : Укр. технології, 2007. — 74 с.

2. Систематизований покажчик матеріалів з кримінального права, опублікованих у Віснику Конституційного суду України за 1997—2005 роки / уклад. Кирись Б. О., Потлань О. С. — Львів : Львів. держ. ун-т внутр. справ, 2006. — 11 с. — (Серія: Бібліографічні довідники ; вип. 2).

Дисертації

1. Петров П. П. Активність молодих зірок сонячної маси : дис. … д-ра фіз.-мат. наук : 01.03.02 / Петров Петро Петрович. – К., 2005. – 276 с.

Автореферати дисертацій

Новосад І. Я. Технологічне забезпеченя виготовлення секцій робочих органів гнучких гвинтових конвеєрів : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. техн. наук : спец. 05.02.08 "Технологія машинобудування" / І. Я. Новосад. — Тернопіль, 2007. — 20, [1] с.

Авторські свідоцтва

1. А. с. 1007970 СССР, МКИ3 В 25 J15/00. Устройство для захвата неориентованных деталей типа валов / В. С. Ваулин, В. Г. Кемайкин (СССР). — № 3360585/25-08 ; заявл. 23. 11. 81 ; опубл. 30.03.83, Бюл. № 12.

Патенти

1. Пат. 2187888 Российская Федерация, МПК Н 04 В 1/38, Н 04 J 13/00. Приемопередающее устройство / Чугаева  В.И. ; заявитель патентообладатель Воронеж. науч.-исслед. ин-т связи. - № 2000131736/09 ; заявл. 18.12.00 ; опубл. 20.08.02, Бюл. № 23 (II ч.)

Частина книги, періодичного, продовжуваного видання

1. Ярошенко Т. О. Електронна інформація для бібліотек України / Т. О. Ярошенко, О. В. Васильєв, О. І. Сегін // Библиотеки и ассоциации в меняющемся мире : новые технологии и новые формы сотрудничества : матеріали 10-ї ювіл. міжнар. конф., м. Судак, автономна республіка Крим, Україна, 7–15 черв. 2003 р. — М., 2003. — Т. 3. — С. 1118—1124.

2. Козіна Ж. Л. Теоретичні основи і результати практичного застосування системного аналізу в наукових дослідженнях в галузі спортивних ігор / Ж. Л. Козіна // Теорія та методика фізичного виховання. — 2007. — № 6. — С. 15—18, 35—38.

3. Гранчак Т. Інформаційно-аналітичні структури бібліотек в умовах демократичних перетворень / Т. Гранчак, В. Горовий // Бібліотечн. вісн. — 2006. — № 6. — С. 14—17.

Перекладні видання

Фихтелиус Э. Десять заповедей журналистики / Пер. со швед. В. Менжун. – Стокгольм, 1999. – 155 с.

Пейн Т. Права людини / Пер. з англ. Ігоря Савчука. – Л.: Літопис, 2000. – 288 с.Іншомовні джерела:Garnett J. L. Communicating for Results in Government : A Strategic Approach for

Public Managers. – San Francisco : Jossey-Bass Publishers, 1992. – 306 p.The Media in Western Europe : The Euromedia Handbook / Ed. Bernt Stubbe

Ostergaard. – London; New Delhi : Sage Publications, 1994. – 265 p.Medina P., Donald V. Careers in Journalism. – 6-th ed. – London: Kogan Page Ltd,

1995. – 94 p. Rogoff E. M. Gaining a Voice : Media Relations for Canadian Ethnic Minorities. –

Ottawa: M.R.A.G. (Publications), 1991. – 187 p. Довідники, енциклопедії:Довідник здобувача наукового ступеня : зб. нормативн. док. та інформац.

матеріалів. з питань атестації наук. кадрів вищ. кваліф. / Упоряд. Ю. І. Цеков, переднє слово Р. В. Бойка. – К.: Редакція “Бюлетеня ВАК України”, 2000. – 64 с.

Енциклопедія українознавства : У 10-ти т. Словникова. частина / Гол. ред. В. Кубійович. – Мюнхен ; Нью-Йорк : Молоде життя, 1955 –Т.10 - 1984. – 230 с.

Українські письменники : Бібліогр. словник : У 5 т. / АН УРСР, Ін-т л-ри; Редкол.: О. І. Білецький (гол. ред.) та ін. – К., 1960 – 1965. – Т. 1: Давня укр. література (ХІ–ХІІ ст.) / Уклад. Л. Є. Махновець. – 1960. – 979 с.

Антології:Слово. Знак. Дискурс: Антологія світової літ.-критичн. думки ХХ ст. / За ред.

М. Зубрицької. – Л: Літопис, 1996. – 633 с.Хрестоматії:Історія української преси ХХ століття: Хрестоматія: Навч. посіб. / Упоряд.,

автор іст.-біогр. нарису та приміт. О. Г. Мукомела. – К.: Наша культура і наука, 2001. – 352 с.

Матеріали з історії національної журналістики Східної України початку ХХ ст. / Упоряд. Н. М. Сидоренко, О. І. Сидоренко. – К., 2000. – 456 с.

Брошури:Грушевський М. Про українську мову і українську школу / Передм. Я. П. Гояна.

– К.: Веселка, 1991. – 46 с.Колісник Ю. Преса національних меншин України в умовах становлення

демократії (1992–1997 рр.). – Л.: ПАІС, 1999. – 36 с.Навчальні програми: Історія української журналістики ХІХ–початку ХХ ст. : Навч. програма /

Упоряд. Н. М. Сидоренко. – К., 2001. – 28 с. Погребна В. Л., Пода О. Ю. Гендерний аналіз художнього твору: метод. посібн.

зі спецкурсу . – Запоріжжя: ЗДУ, 2002. – 42 с.Перевидання (доповнені, перероблені)Бєляков О. О. Екологічна проблематика в засобах масової інформації: навч.

посібн. – 2-ге вид., доп.,і перероб.. – К.: ВПЦ „Київ. ун-т”, 2003. – 186 с.

Як підготувати і захистити дисертацію на здобуття наукового ступеня (Метод. поради) / Авт.-упоряд. Л. А. Пономаренко. – 2-е вид, випр. і доп. – К.: Редакція “Бюлетеня ВАК України”, вид-во “Толока”, 2001. – 80 с.

Репринтні, препринтні, факсимільні видання:Русалка Дністровая / Вступ. ст., приміт., підготовка текстів М. Шалати. – К.:

Дніпро, 1987. – 206 с.

Неопубліковані джерела:Архівні матеріали:Матеріали Ради народних комісарів Української Народної Республіки //

Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. – Ф. 1061, оп. 1, спр. 8–12; Ф. 1063, оп. 3, спр. 1–3.

Наукове товариство ім. Шевченка // Львівська наук. бібліотека ім В. Стефаника НАН України. Відділ. рукописів. – Ф. 1, оп. 1, спр. 78. – Арк. 1–7; Спр. 499/1. – Арк. 1–92; Спр. 499/10. – Арк. 1–9; Оп. 2, спр. 56, 57.

Частина книги, періодичного, продовжуваного видання

1. Ярошенко Т. О. Електронна інформація для бібліотек України / Т. О. Ярошенко, О. В. Васильєв, О. І. Сегін // Библиотеки и ассоциации в меняющемся мире : Новые технологии и новые формы сотрудничества : матеріали 10-ї ювіл. міжнар. конф., м. Судак, автономна республіка Крим, Україна, 7–15 черв. 2003 р. — М., 2003. — Т. 3. — С. 1118—1124.

2. Козіна Ж. Л. Теоретичні основи і результати практичного застосування системного аналізу в наукових дослідженнях в області спортивних ігор / Ж. Л. Козіна // Теорія та методика фізичного виховання. — 2007. — № 6. — С. 15—18, 35—38.

3. Гранчак Т. Інформаційно-аналітичні структури бібліотек в умовах демократичних перетворень / Т. Гранчак, В. Горовий // Бібліотечн. вісн.. — 2006. — № 6. — С. 14—17.

4. Валькман Ю. Р. Моделирование НЕ-факторов — основа интеллектуализации компьютерных технологий / Ю. Р. Валькман, В. С. Быков, А. Ю. Рыхальский // Системні дослідження та інформаційні технології. — 2007. — № 1. — С. 39—61.

5.  Бруй О. Каталогізація електронних ресурсів : досвід наукової бібліотеки Національного університету "Києво-Могилянська академія" / О. Бруй // Бібліотечний форум України. – 2005. – № 3. – С. 24–28.

6. Ярошенко Т. О. Електронний журнал у дзеркалі публікацій у професійній пресі / Т. Ярошенко // Вісн. Книжкової палати. – 2006. – № 5. – С. 29–32.

8. Валова І. Нові принципи угоди Базель ІІ / І. Валова ; пер. з англ. Н. М. Середи // Банки та банківські системи. — 2007. — Т. 2, № 2. — С. 13—20.

9. Зеров М. Поетична діяльність Куліша // Українське письменство ХІХ ст. Від Куліша до Винниченка : (нариси з новітнього укр. письменства) : статті / Микола Зеров. — Дрогобич, 2007. — С. 245—291.

11.  Чорний Д. Міське самоврядування : тягарі проблем, принади цивілізації / Д. М. Чорний // По лівий бік Дніпра : проблеми модернізації міст України : (кінець ХІХ—початок ХХ ст.) / Д. М. Чорний. — Х., 2007. — Розд. 3. — С. 137—202.

Розділ або інша складова з книги:

Владимиров В. М. Теоретичні основи журналістики в світлі теорії розуміння // Владимиров В. М. Журналістика, особа, суспільство: проблема розуміння : Монографія. – К., 2003. – С. 73–113.

Тимошик М. Українська видавнича справа у Західній Європі (на прикладі Німеччини) // Тимошик М. Історія видавничої справи: підручн. – К.: Наша культура і наука, 2003. – С. 364–395.

Стаття із збірника, журналу, наукових праць тощо:Винниченко В. Щоденники // Київська старовина. – 2000. – № 5. – С. 50–76.Демченко В. Д. Алые паруса «Cosmopolitan» : Отчего глянцевый женский

журнал доминирует на постсоветском информационном пространстве // Вісн. Дніпропетровського нац. ун-ту. Сер.Літературознавство, журналістика. – Дніпропетровськ, 2002. – Вип. 5. – С. 3–7.

Іванов В. Ф. Комп’ютерні мас-медіа на межі століть // Актуальні питання масової комунікації. – 2002. – Вип. 3. – Ч. 1. – С. 41–42.

Мамалига А. І. Складне синтаксичне ціле в комунікативній структурі публіцистичного тексту // Вісн. Київ. нац. ун-ту. Сер. журналістика. – 2000. – Вип. 8. – С. 25–30.

Мелещенко О. Проблеми української зони мережі Інтернет // Зб. праць Наук.-дослід. центру періодики. – Л., 2003. – Вип. 11. – С. 359–364..

Приступенко Т. Розвиток державної інформаційної політики України на сучасному етапі // Журналістика. – 2003. – Вип. 2 (27). – С. 52–61.

Різун В. В. Природа літературного редагування // Вісн. Київ. ун-ту. Сер.: журналістика. – 2002. – Вип. 10. – С. 7–10.

Стаття з газети:Пепа В. З горіха мова // Слово «Просвіти» – 2003. – 12–18 лист..Стаття з енциклопедії, довідника:Бернштейн Б. Д. Журналістика // Історія укр. літ. : У 8 т. – К. : Наук. думка,

1968. – Т. 4. – С. 52–81.Бібліофіл: Літературознавч. словн.-довідн. / Р. Т. Гром’як, Ю. І. Ковалів та ін. –

К.: ВЦ „Академія”, 1997. – С. 88.

Чабан М. Авраменко (Авраменко-Ірій) А.В.// Укр. журналістика в іменах: Матеріали до енцикл. довідн. / За ред. М. М. Романюка. – Л., 2002. – Вип. 8. – С. 4–5.

Епістолярні джерела:Вороний М. Лист до М. Коцюбинського, 23 лют. 1896 р. // Листи до М.

Коцюбинського / Упоряд. та комент .В. Мазного. – К.: Укр. пропілеї, 2002. – Т. 1. – С. 152–153.

Петлюра С. Лист до В. Садовського, 19 верес. 1925 р. // Петлюра С. Невідомі листи з Парижа як політичний заповіт борцям за самостійну Україну. – К.: Укр. видавн. спілка, 2001. – С. 57–59.

Інтерв’ю, відповіді на анкету, запитання тощо:Життєдайні зерна знань: Розмова проф. О. Коновця і проф. Н. Сидоренко //

Слово Просвіти. – 2003. – 12–18 лист. – С. 10.Стаття із збірника, журналу, наукових праць тощо:Винниченко В. Щоденники // Київська старовина. – 2000. – № 5. – С. 50–76.Демченко В. Д. Алые паруса «Cosmopolitan» : (Отчего глянцевый женский

журнал доминирует на постсоветском информационном пространстве) // Вісн. Дніпропетровського нац. ун-ту. Сер.Літературознавство, журналістика. – Дніпропетровськ, 2002. – Вип. 5. – С. 3–7.

Іванов В. Ф. Комп’ютерні мас-медіа на межі століть // Актуальні питання масової комунікації. – 2002. – Вип. 3. – Ч. 1. – С. 41–42.

Мамалига А. І. Складне синтаксичне ціле в комунікативній структурі публіцистичного тексту // Вісн. Київ. нац.ун-ту. Сер. журналістика. – 2000. – Вип. 8. – С. 25–30.

Мелещенко О. Проблеми української зони мережі Інтернет // Зб. Праці. Наук.-дослід. центру періодики. – Л., 2003. – Вип. 11. – С. 359–364..

Приступенко Т. Розвиток державної інформаційної політики України на сучасному етапі // Журналістика. – 2003. – Вип. 2 (27). – С. 52–61.

Різун В. В. Природа літературного редагування // Вісн. Київ. ун-ту. Сер.: журналістика. – 2002. – Вип. 10. – С. 7–10.

Стаття з газети:Пепа В. З горіха мова // Слово Просвіти. – 2003. – 12–18 лист..Стаття з енциклопедії, довідника:Бернштейн Б. Д. Журналістика // Історія укр. літ. : У 8 т. – К. : Наук. думка,

1968. – Т. 4. – С. 52–81.Бібліофіл: Літературознавч. словн.-довідн. / Р. Т. Гром’як, Ю. І. Ковалів та ін. –

К.: ВЦ „Академія”, 1997. – С. 88.Чабан М. Авраменко (Авраменко-Ірій) А.В.// Укр. журналістика в іменах:

Матеріали до енцикл. довідн. / За ред. М. М. Романюка. – Л., 2002. – Вип. 8. – С. 4–5.

Епістолярні джерела:Вороний М. Лист до М. Коцюбинського, 23 лют. 1896 р. // Листи до М.

Коцюбинського / Упоряд. та комент .В. Мазного. – К.: Укр. пропілеї, 2002. – Т. 1. – С. 152–153.

Петлюра С. Лист до В. Садовського, 19 верес. 1925 р. // Петлюра С. Невідомі листи з Парижа як політичний заповіт борцям за самостійну Україну. – К.: Укр. видавн. спілка, 2001. – С. 57–59.

Інтерв’ю, відповіді на анкету, запитання і тощо:Життєдайні зерна знань: розмова проф. О. Коновця і проф. Н. Сидоренко //

Слово Просвіти. – 2003. – 12–18 лист. – С. 10.

Електронні джерела:

1. Богомольний Б. Р. Медицина екстремальних ситуацій [Електронний ресурс] : навч. посіб. для студ. мед. вузів III—IV рівнів акредитації / Б. Р. Богомольний, В. В. Кононенко, П. М. Чуєв. — 80 Min / 700 MB. — Одеса : Одес. мед. ун-т, 2003. — (Бібліотека студента-медика) — 1 електрон. опт. диск (CD-ROM) ; 12 см. — Систем. вимоги: Pentium ; 32 Mb RAM ; Windows 95, 98, 2000, XP ; MS Word 97-2000. — Назва з контейнера.

2. Розподіл населення найбільш численних національностей за статтю та віком, шлюбним станом, мовними ознаками та рівнем освіти [Електронний ресурс] : за даними Всеукр. перепису населення 2001 р. / Держ. ком. статистики України ; ред. О. Г. Осауленко. — К. : CD-вид-во «Інфодиск», 2004. — 1 електрон. опт. диск (CD-ROM) : кольор. ; 12 см. — (Всеукр. перепис населення, 2001). — Систем. вимоги: Pentium-266 ; 32 Mb RAM ; CD-ROM Windows 98/2000/NT/XP. — Назва з титул. екрану.

3. Бібліотека і доступність інформації у сучасному світі : електронні ресурси в науці, культурі та освіті [Електронний ресурс] : (підсумки 10-ї Міжнар. конф. "Крим-2003") / Л. Й. Костенко, А. О. Чекмарьов, А. Г. Бровкін, І. А. Павлуша // Бібліотечний вісник.  — 2003. — № 4. — С. 43. — Режим доступу до журн. : http://www.nbuv.gov.ua/articles/2003/03klinko.htm.

4.  CrossRef [Electronic Resource]. – Mode of access : URL : http://www. crossref.org./– Title from the screen.

5.  Інформаційно-аналітична довідка про стан книговидання та книгорозповсюдження в Україні [Електронний ресурс]. – Режим доступу : URL : http://www.kniga.gov.ua/index.php?7901200200000000010. – Назва з екрану.

6. Статистичні дані про друковані засоби масової інформації в Україні (Електронний ресурс).Режим - доступу: URL: http :// comin . kmu . gov . ua / control / uk/publish/article?art_id=33731&cat_id=33727. – Назва з екрана.

7. Хакеру на замітку // jegor @ miss . gov . ua . – 1996 8. BBC, Українська служба // http :// www / bbc / co . uk / ukrainan - 2004

Елементи, виділені напівгрубим шрифтом, є обв'язковими і вводяться в бібліографічний запис незалежно від теми наукової роботи. Проміжки між

знаками та елементами запису є обов'язковими і використовуються для розрізнення знаків граматичної і прописаної пунктуації.

Зразок оформлення списку використаних джерел1. Про інформацію : Закон України, 2 жовт. 1992 р. // Голос України. – 1992. –

13 листоп. – С. 3 – 5; Те саме // Відомості Верховної. Ради України. – 1992. – № 48. – С. 1447–1462.

2. Про обов’язковий примірник документів : Закон України, 9 квіт. 1999 р. // Вісн. Кн. палати. – 1999. –№ 5. – С. 26–28.

3. Видання. Основні види : Терміни та визначення : ДСТУ 3017 – 95 : Вид. офіційн. – К.: Держстандарт України, 1995. – 48 с.

4. Скорочення слів в українській мові у бібліографічному описі : Загальні вимоги та правила : ДСТУ 3582 – 97 : Вид. офіційн. – К.: Держстандарт України, 1998. – 26 с.

5. Вовченко І. О. Створення бібліографічного репертуару книг України – важливе завдання української національної бібліографії // Бібліотекознавство і бібліографія.: Наук.-метод. зб. / Харк. держ. ін-т культури. – Х., 1992. – Вип. 31. – С. 94–101.

6. Порядок присудження наукових ступенів і присвоєння вчених звань. – К.: Редакція “Бюлетеня ВАК України”, 2000. – 32 с.

7. Романюк М. М. Загальна і спеціальна бібліографія: Навч. посібн. для студентів спеціальності “Видавнича справа та редагування”. – Л, 2002. – 112 с.

8. Українські письменники: Бібліогр. словник: У 5 т. / АН УРСР. Ін-т літ.; Редкол.: О. І. Білецький (голов. ред.) та ін. – К., 1960–1965. – Т. 1: Давня українська література (ХІ–ХІІ ст.) / Уклад. Л. Є. Махновець. – 1960. – 979 с.

9. Фихтелиус Э. Десять заповедей журналистики / Пер. со швед. В. Менжун. – Стокгольм, 1999. – 155 с.

10. Хойнацький М. Основи стандартизації // Вісн. Кн. палати. – 1996. - № 3. – С. 17–19; № 4. – С. 3–32.

11. Швецова-Водка Г. М. Документ і книга в системі комунікацій / Рівнен. держ. гуманітар. ун- т. – Рівне, 2002. – 238 с., іл.

12. Шметткамп М. Искусство презентации: Ускоренный курс / Пер. с нем. – М.: Изд-во «Дело и Сервис», 2005. – 160 с.

13. Як правильно оформити дисертацію та документи атестаційної справи: Зб. нормат. док. з питань атестації наук. кадрів вищ. кваліфікації / Упоряд. Ю. І. Цеков. – К.: Ред. “Бюл. ВАК України”, вид-во “Толока”, 2004. – 79 с.

14. Wooler K. R. Writing for the Technical Professions. – New York; Sydney; Madrid; Amsterdam, 1998. – 536 p.

Питання для самоперевірки:Поясніть процеси анотування та реферування, їх відмінність. Наведіть

приклади з літератури.Назвіть жанри наукових праць, охарактеризуйте їх.Наведіть приклади бібліографічного опису джерел, відомі Вам.

Завдання для самостійної роботи:1.Підготувати анотацію до наукової статті за вибором. 2.Скласти список літератури до умовно обраної теми за професійним

спрямуванням.

Література:Ділова українська мова: Посібн. для студентів вузів/ За ред. Н.Д. Бабич –

Чернівці: Рута,1996. Розд 111. Сучасний документ. Норми, правила, варіанти. - с.80 - 126 Мацюк З., Станкевич Н. Українська мова професійного спілкування: Навч.

посібн., 3- вид. – К.: Каравела, 2006. Розд.6. Документ як основний вид писемного ділового мовлення. –

стор.229-291. Електронні джерела: Практичне заняття № 5Мета: засвоїти практичні навики та вміння при оформленні результатів

наукових досліджень, працьПлан: Реферат як жанр академічного письма. Складові реферату. Стаття як

самостійний науковий твір. Вимоги ВАК України до наукової статті. Основні вимоги до виконання та оформлення курсової, бакалаврської , дипломної, магістерської робіт.. Рецензія, відгук.

Реферування. Загальна характеристика цього процесу. Види рефератівРеферування – процес аналітично-синтетичного опрацювання інформації, що

полягає в аналізі первинного документу, знаходженні найвагоміших у змістовому відношенні даних (основних положень, фактів, доведень, результатів, висновків). Як анотування, так і реферування має на меті скорочення фізичного обсягу первинного документу при збереженні його основного смислового змісту. Це складний процес, що вимагає застосування не тільки власних розумових здібностей, а й певного часу. Як правило, той, хто береться за реферування, повинен бути хоча б частково обізнаним у тій ділянці знань, до якої належить первинний документ.

Реферування широко використовується у науковій, видавничій, інформаційній та бібліографічній діяльності. Особливе місце тут належить галузевим органам інформації, що ведуть підготовку і випуск реферативних журналів, реферативних збірників, експрес-інформації. У бібліотеці документи реферують при укладанні реферативних покажчиків літератури, підготовці реферативних оглядів, тематичних підбірок і дайджестів.

Таким чином, реферат – це вторинний документ, результат аналітично-синтетичного опрацювання інформації, поданий у вигляді короткого викладу творчо обробленого змісту первинного документу (всього твору або його частини), включаючи основні фактичні дані й висновки з метою ознайомлення з найсуттєвішими аспектами первинного документу.

Основні функції реферату:

інформаційна – реферат подає інформацію про певний документ, позбавляє необхідності знайомитися з повним текстом документу в тому разі, коли цей документ для читача має другорядне значення;

пошукова – реферат використовується в інформаційно-пошукових, зокрема, й автоматизованих системах для пошуку конкретних тематичних документів та інформації.

Класифікація рефератів здійснюється за кількома ознаками:належністю до певної галузі знань (реферати з суспільних, гуманітарних,

природничих, технічних, точних та інших галузевих наук);способом характеристики первинного документа (загальні реферати або

реферати-конспекти, що послідовно передають у загальному вигляді зміст усього первинного документа; спеціалізовані або проблемно-орієнтовані реферати, що акцентують увагу читача на окремих темах або проблемах первинного документа);

кількістю джерел реферування (монографічні – в основу покладений один первинний документ; реферати-фрагменти, складені на окрему частину первинного документа, його розділ, підрозділ, параграф; оглядові або зведені, групові реферати, коли до роботи залучається кілька або ціла низка тематично споріднених реферованих праць);

формою викладу (текстові, табличні, ілюстровані або змішані);обсягом або глибиною розгортання теми (короткі, обсяг яких обмежений

– не більше 850 знаків; розширені, обсяг яких не лімітується і може складати 10-15 % від обсягу первинного документа, в залежності від його значущості, новизни й доступності);

укладачем (автором) реферату (автореферати, написані самим автором дисертації, монографії чи іншого твору; неавторські, складені працівниками реферативної чи інформаційно-бібліографічної служби);

рівнем формалізації реферування (наприклад, інтелектуальні реферати, складені людиною на підставі її інтуїтивного уявлення про значення інформації, що подається у первинному документі; або формалізовані реферати, складені на основі формалізованих методик – анкетні, аспектні реферати, реферати-екстракти (уривки) тощо).

Об’єктами реферування виступають:наукові статті (теоретичні, експериментальні, методичні, описові та ін.);розділи із книг (монографій, збірників праць і т.д.);патентні документи;депоновані рукописи.

Не підлягають реферуванню:стандарти, технічні описи, інструкції, прейскуранти, каталоги устаткування,

довідкові видання (енциклопедії, словники, довідники), інформаційні та бібліографічні видання, тезауруси, класифікаційні схеми тощо.

Текст реферату має вирізнятися зрозумілістю і конкретністю, чіткістю, лаконічністю,. В ньому не повинні використовуватися громіздкі речення, складні конструкції, звороти, що утруднюють сприйняття змісту..

Процес підготовки реферату передбачає послідовне виконання таких етапів:

1) Ознайомче читання, попередній аналіз тексту. Вивчення реферованого документа починається з заголовка, довідкового апарату (вступ, передмова, зміст), рубрик у тексті, висновків і резюме. Основна мета оглядового аналізу полягає в здобутому враженні про первинний документ загалом, його проблематику і структуру.

2). Уважне прочитання, поглиблений аналіз з метою детального „розбору” первинного документа, уникання несуттєвих даних або елементів, щоб отримати чітке уявлення про об’єкт своєї роботи, її властивості, переваги й недоліки, мету твору, застосовані методи, основні результати й висновки автора, ступінь реалізації й галузі застосування даних із першоджерела. Важливо відзначити протиріччя, дискутивність положень у реферованому документі.

При аналізі тексту відбувається оцінка важливості складників з погляду доцільного їх використання в рефераті. Передусім виділяються такі елементи:

факти, що неодмінно мають бути відображені в рефераті; нові ідеї й гіпотези, експериментальні дані, нові методики, оригінальні

конструкції, якісно нові явища, процеси і т.д. Ця група елементів підлягає максимальному відображенню в рефераті; допускаються лише текстові скорочення без втрати інформації, наприклад, заміни ускладнених конструкцій роздумів більш лаконічними фразами;

дані, що не є принципово новими: традиційні методи, загальновідомі формулювання, цифровий матеріал тощо, що подаються в рефераті вибірково, в залежності від значення й мети реферування, і можуть бути представлені в узагальненому й анотованому вигляді;

аргументи, пояснення, приклади та інша інформація роз’яснювального й ілюстративного характеру (як правило, вони або не включаються у реферат, або подаються в анотованому вигляді).

Реферати поділяються на кілька видів: розширений або короткий, загальний або спеціалізований. Вибір виду реферату залежить від виду твору, що реферується, мети й завдань самої процедури реферування.

Структура реферату залежить від його виду, вибору відповідних мовних і стилістичних засобів. У процесі написання тексту реферату відбувається пошук і синтез необхідної інформації, компонування окремих елементів для забезпечення послідовного, лаконічного, точного викладу основного смислового змісту первинного документа. Таким чином досягається зв’язність і чіткість подачі інформації.

План-макет поаспектного аналізу документа при реферуванні:мета дослідження;пропозиція щодо опрацювання або вирішення проблеми (або об’єкт і предмет розгляду);призначення чи галузь застосування дослідження;методи дослідження;експериментальна перевірка ( якщо така мала місце);результати;висновки;переваги застосування запропонованого варіанту вирішення проблеми;

рекомендації.Наведений план-макет є придатним для реферування документів будь-якої

галузі. Певні аспекти із наведеного переліку можуть бути відсутні, але послідовність викладу зберігається. Допускається включення до реферату додаткових даних: зазначення наявності та кількості ілюстрацій, таблиць, додатків, бібліографічних посилань.

Рекомендується при написанні рефератів використовувати основні способи реферативного викладу тексту, а саме:

цитування, тобто дослівне відтворення фрагментів первинного документа;перефразування, що передбачає часткову зміну (скорочення, об’єднання,

заміну, згрупування та інше) окремих фрагментів тексту первинного документа;заміщення – заміна фрагменту тексту (речення загалом, його частини,

словосполучення чи слова), якщо це не спотворює зміст документа.Саме заміщення забезпечує ясність, зрозумілість, доступність думки.

Найчастіше цей спосіб використовується в тих випадках, коли у реферат включається речення зі словами на зразок „такі”, „подібні”, „вищезазначені”, „розглянуті раніше” тощо, значення яких необхідно розкрити, інакше зміст не буде зрозумілим читачеві, і викличе одразу додаткові питання: хто? що? який? та ін.

Змістова частина наукових документів ділиться, як правило, на кілька вже відомих семантичних блоків: вступ, основну частину, висновки. Кожна з них передбачає висвітлення тих чи інших положень, що в більшості наукових праць (анотація, реферат, курсова та інш.) мають подаватися у чіткій послідовності. Для визначення змістових аспектів наукових документів можна застосувати такі маркери- смислові елементи:

1. Актуальність проблеми: Важливого значення набуває питання...Однією з актуальних проблем ... сьогодні варто назвати

…Соціальне значення теми визначається...Серед проблем, пов’язаних із..., уважного ставлення дослідників останнім часом потребує питання ...У зв’язку з ... особливого значення набуває питання...Зацікавлення проблемою обумовлене...

2. Варіанти вирішення: Відомо, що...Відомі способи...Широкого застосування набули...Проблемі... присвячена значна кількість публікаційОстаннім часом ця проблема найчастіше вирішувалась в таких працях, як ...Висвітлення проблеми знайшло відображення у монографіях [1, 3, 5], низці статей [15, 17, 25], дисертаціях [12, 56, 62]

Реферативний огляд – узагальнена характеристика кількох джерел.Автореферат

Автореферат – короткий виклад наукової праці самим автором. Найчастіше зустрічаються автореферати кандидатської і докторської дисертацій.

Автореферат дисертації – це наукове видання у вигляді брошури авторського реферату проведеного дослідження, яке подається на здобуття наукового ступеня. Дисертація супроводжується окремим авторефератом обсягом 1,3-1,9 авторського аркуша для докторської та обсягом 0,7-0,9 авторського аркуша для кандидатської дисертації, який здобувач друкує державною мовою. Вимоги до оформлення автореферату встановлює ВАК.

Структурно автореферат складається із загальної характеристики роботи, основного змісту, висновків, списку опублікованих автором праць за темою дисертації, анотацій українською, російською та англійською мовами.

Висновки – це стисла інформація про підсумки виконаної роботи, що повинна відповідати загальним висновкам дисертації. Вони починаються з формулювання наукового завдання (для кандидатської дисертації) або проблеми (для докторської), за вирішення якої дисертант претендує на присудження наукового ступеня. Далі наводяться головні наукові та практичні результати роботи, що відповідають меті та завданням, поставленим у дослідженні. Кожен науковий і прикладний висновок формулюється чітко, однозначно, конкретно; таким чином констатується суть і новизна роботи, наукова цінність і практична значущість виконаного дослідження.

Список опублікованих праць здобувача за темою дисертації подається відповідно до вимог міждержавного стандарту з обов’язковим наведенням назв праць і прізвищ співавторів. Публікації розташовуються у такому порядку: монографії, брошури, статті у наукових фахових виданнях, авторські свідоцтва, патенти, препринти, статті, депоновані й анотовані у наукових журналах, тези доповідей тощо.

Далі подаються анотації трьома мовами (українською, російською та англійською), наводяться ключові слова.

Текст автореферату, як і дисертації, розглядається експертною комісією спеціалізованої ради. Автореферат до друку підписує вчений секретар спеціалізованої ради.

Автореферат дисертації видається друкарським способом у кількості, визначеній спеціалізованою вченою радою, і розсилається за затвердженим списком (враховуючи обов’язкові та додаткові адреси установ та окремих фахівців).

Стаття. Наукова стаття – один із видів наукових публікацій, де подаються кінцеві або

проміжні результати дослідження, висвітлюються пріоритетні напрямки розробок ученого, накреслюються перспективи подальших напрацювань.

Обсяг наукової статті – 6–22 сторінки, тобто 0, 35–1 др. арк. (10–40 тисяч знаків).

Необхідними елементами мають бути: постановка проблеми у загальному вигляді, її зв’язок із важливими

науковими чи практичними завданнями; аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано вирішення

даної проблеми і на які спирається автор;

виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, що розглядаються в означеній статті;

формулювання цілей статі (постановка завдання); виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням

отриманих наукових результатів; висновки даного дослідження; накреслення перспектив подальших розвідок у цьому напрямку.Варто зважати і на такий факт: у наукових збірниках чи журналах при бажанні

розмістити в них певну статтю, за рішенням редколегії, можуть існувати рубрики, де б подавалися рецензії, наукові чи реферативні огляди, інформаційні повідомлення із наукової діяльності, навчально-методичні поради, тексти лекцій, доповідей і повідомлень, що за своїми жанровими ознаками, обсягом публікації, відсутністю специфічних елементів для наукової статті не можуть вважатися статтями і зараховуватися до фахових наукових публікацій.

Фаховими науковими збірниками і журналами з певної галузі наук вважаються ті, що затверджені ВАК України (їх перелік друкується у „Бюлетенях ВАК України”; списки поступово оновлюються) і відповідають таким вимогам:

1. Наявність у складі редколегії не менше п’яти докторів наук із відповідної галузі науки, серед яких обов’язково повинні бути штатні працівники наукової установи, організації чи вищого навчального закладу, що видає журнал (періодичне видання).

2. Журнал (періодичне видання) підписується до друку виключно за рекомендацією вченої ради наукової установи, організації чи вищого навчального закладу, що його видає, про що зазначається у вихідних даних.

3. Тираж не менше 100 примірників.4. Повне дотримання вимог до редакційного оформлення журналу (періодичного

видання) згідно з державними стандартами України.5. В одному випуску (номері) журналу (або іншого друкованого видання) може

бути не більше однієї статті заявленого автора.6. Наявність журналу (періодичного видання), а також монографії у фондах

бібліотек України, перелік яких затверджено постановою президії ВАК України від 22 травня 1997 р. за № 1 б / 5:

Національна бібліотека України ім. В. І. Вернадського (03039, Київ, просп. 40-річчя Жовтня, 3)

Національна парламентська бібліотека України (01601, Київ, вул. М. Грушевського, 1)

Державна науково-технічна бібліотека України (03171, Київ, вул. Антоновича, 180)

Львівська державна наукова бібліотека ім. В. Стефаника (79001, Львів, вул. Стефаника, 2)

Одеська державна наукова бібліотека (65020, Одеса, вул. Пастера, 13) Харківська державна наукова бібліотека ім. В. Г. Короленка (61003, Харків,

пров. Короленка, 18) Книжкова палата України (02094, Київ, просп. Гагаріна, 27).

Питаннями, що займається організацією та правилами технічного оформлення наукових публікацій, визначена Вища атестаційна комісія України.

Ви́ща атестаці́йна комі́сія Украї́ни (ВАК України) — колишній центральний орган виконавчої влади України, підвідомчий Кабінету Міністрів України. ВАК займався атестацією наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації.

9 грудня 2010 Вищу атестаційну комісію України ліквідовано[], поклавши її функції на Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України.

Структура

ВАК України очолював голова, якого призначав на посаду та звільняв з посади Президент України. Голова ВАК України мав заступників. У ВАК України були також посади заступників голови, вченого секретаря. Голова ВАК України ніс персональну відповідальність перед Президентом України та Кабінетом Міністрів України за виконання покладених на ВАК України завдань і здійснення нею своїх функцій, розподіляв обов'язки між заступниками і вченим секретарем, визначав ступінь відповідальності заступників, вченого секретаря, керівників структурних підрозділів ВАК України

Для розгляду найважливіших питань розвитку галузі, обговорення напрямів діяльності ВАК України, оперативного та узгодженого вирішення питань, що належали до компетенції ВАК України, діяла президія ВАК України, склад якої затверджував Кабінет Міністрів України. До складу президії входили голова ВАК України, його заступники та вчений секретар ВАК України за посадами, керівники інших центральних органів виконавчої влади, а також провідні вчені-представники державних академій наук і державних вищих навчальних закладів.

Склад президії затверджувався Кабінетом Міністрів України за поданням голови ВАК України терміном на 3 роки.

У ВАК України могли утворюватися консультативні та інші дорадчі органи. Склад і положення про ці органи затверджував голова ВАК України. Граничну чисельність працівників центрального апарату ВАК України та його структуру затверджував Кабінет Міністрів України.

Завдання

Основними завданнями ВАК України були:

формування та забезпечення функціонування системи атестації наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації;

участь у формуванні та реалізації разом з іншими центральними органами виконавчої влади державної політики щодо перспектив розвитку науки і техніки, кадрового потенціалу країни з урахуванням світового рівня науково-технічного прогресу;

забезпечення єдності вимог до рівня наукової кваліфікації здобувачів наукових ступенів, вченого звання старшого наукового співробітника;

координація діяльності органів виконавчої влади і керівництво роботою науково-дослідних (науково-технічних) установ та вищих навчальних закладів у галузі атестації наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації;

проведення атестації наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації;

керівництво роботою з присудження наукових ступенів кандидата наук і доктора наук, присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника;

розвиток міжнародного співробітництва у галузі атестації наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації.

ВАК України у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а також Положенням про Вищу атестаційну комісію України.

Види бакалаврських, дипломних проектів (робіт )з Положення про розробку та захист дипломних проектів(робіт) в НТУУ»КПІ»Кваліфікаційна (атестаційна) робота певного освітньо-кваліфікаційного

рівня – це розроблений студентом відповідно до вимог стандартів вищої освіти комплект документації, який включає текстову та графічну (ілюстративну) частини і на підставі публічного захисту якого рішенням державної екзаменаційної комісії йому надається диплом державного зразка про закінчення ВНЗ, отримання певного освітнього рівня вищої освіти та здобуття кваліфікації Курсова (навчально-дослідна), бакалаврська, дипломна робота (дипломний проект) – професійно орієнтоване дослідження, може мати теоретично-практичний характер для виявлення фахових навиків і вмінь, здобутих під час навчання. .

Кваліфікація – здатність особи виконувати професійні завдання та обов’язки. Вона вимагає певного рівня освіти та спеціальної підготовки, визначається через назву професії та зазначається в дипломі відповідного освітньо-кваліфікаційного рівня.

Дипломна робота (ДР) – це вид кваліфікаційної роботи випускника певного освітньо-кваліфікаційного рівня, головним змістом якої є розв’язання актуальної наукової, науково-технічної, виробничої, науково-методичної або навчально-методичної проблеми (задачі). Вона пов’язана з аналізом (синтезом), теоретичною розробкою актуальних питань,

моделюванням (фізичним або математичним), дослідженням процесів, об’єктів, систем у певній галузі науки і техніки.

Для освітньо-кваліфікаційних рівнів “спеціаліст” та “магістр” дипломна робота має бути закінченим дослідженням певного аспекту наукової (науково-технічної, виробничої, науково-методичної або навчально-методичної) проблеми, а для освітньо-кваліфікаційного рівня “бакалавр” – мати фрагменти такого дослідження.Дипломна робота для всіх освітньо-кваліфікаційних рівнів використовується з двох причин: по-перше, підкреслити основне призначення подібних робіт, пов’язане з тим, що за результатами їх захисту видається диплом відповідного освітньо-кваліфікаційного рівня, а по-друге, забезпечити уніфікованість форм документів щодо дипломного проектування та державної атестації випускників (титулу пояснювальної записки, завдання на дипломне проектування, відгуку керівника, рецензії, протоколів і звітів ДЕК тощо).

Дипломні проекти (роботи) можуть бути класифіковані:за освітньо-кваліфікаційним рівнем:

– дипломний проект (робота) бакалавра;– дипломний проект (робота) спеціаліста;– дипломна робота магістра.

Зміст та обсяг дипломного проекту (роботи) повинен відповідати вимогам відповідного освітньо-кваліфікаційного рівня, часу, виділеному навчальним планом спеціальності на розробку ДП (ДР), методичним рекомендаціям (вказівкам) з дипломного проектування випускової кафедри та завданню на дипломне проектування. Для фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня “магістр”, одним із напрямків майбутньої діяльності яких є науково-дослідний, науково-педагогічний або управлінський у сферах науки, техніки, економіки, освіти, передбачається виконання лише дипломної роботи. Для кваліфікації “спеціаліст” та “бакалавр” можуть виконуватися як дипломні проекти, так і дипломні роботи, причому з інженерних спеціальностей або напрямів підготовки переважно дипломні проекти, а з гуманітарно-економічних – переважно дипломні роботи.за практичною спрямованістю:

– академічні (навчальні);– реальні.

Академічний навчальний ДП (ДР) передбачає розв’язання студентом навчальних завдань, рішення яких потребує від нього певних знань та професійних умінь згідно кваліфікаційної характеристика фахівця даного освітньо-кваліфікаційного рівня.Реальний ДП (ДР) – це такий, що відповідає хоча б одній із наступних умов:

– тема проекту (роботи) пов’язана з конкретною науково-дослідною роботою кафедри або виконана на замовлення і в інтересах зовнішніх організацій (установ, підприємств, НДІ тощо), підтвердженням чого є наявність відповідно оформленого технічного завдання на дипломне проектування;

– результати проектування доведені до стану, що дозволяє використовувати їх для впровадження в науку, техніку, технології, сучасне виробництво. Підтвердженням цього є наявність або акту про впровадження результатів, підписаного членами повноважної комісії і завіреного печаткою підприємства (організації, НДІ тощо), або запиту підприємства на передачу (на підставі акту про передачу) матеріалів дипломного проекту;

– за матеріалами дипломного проектування автором отримані патенти (заяви на патент, прийняті до розгляду), опубліковані статті, отримані зразки матеріалів (виробів), виготовлені діючі макети обладнання тощо.

за змістом та галузевою приналежністю:– конструкторські – передбачають конструювання та розрахунок нових

технічних пристроїв та систем або модернізацію існуючих з метою покращення їх характеристик;

– технологічні – передбачають розробку нових виробництв, технологічних процесів, реконструкцію або технічне переоснащення існуючих підприємств, впровадження сучасних технологій тощо;

– інженерно-економічні – передбачають розробку економічно ефективних виробництв, процесів, систем та заходів щодо управління якістю продукції, управління проектами тощо;

– соціально-економічні – передбачають аналіз соціально-економічних процесів, розробку науково обґрунтованих рекомендацій, спрямованих на їх стабілізацію, гармонізацію та шляхи розвитку.за характером виконання:

– індивідуальні;– комплексні.

Індивідуальний дипломний проект (робота) є найпоширенішим видом і передбачає самостійну роботу студента над темою дипломного проектування під керівництвом викладача.

Комплексний ДП або комплексна ДР виконується, коли тема дипломного проектування за обсягом та (або) змістом потребує залучення групи студентів однієї або кількох спеціальностей. Залежно від того, які саме студенти залучаються до такого проектування, вони можуть бути кафедральними, міжкафедральними, міжфакультетськими та міжвузівськими. У всіх випадках вони повинні мати логічно завершені та не дубльовані за змістом частини, які виконуються за індивідуальним завданням кожним студентом, та загальну частину, що зв’язує окремі частини до єдиного проекту (роботи) і визначає його (її) комплексність.

Тематика дипломних проектів (робіт)

Теми дипломних проектів (робіт) розробляє випускова кафедра з урахуванням специфіки спеціальностей та спеціалізацій, за якими здійснюється підготовка фахівців, вимог галузевих стандартів вищої освіти (ОКХ, ОПП, засобів діагностики) для відповідного освітньо-кваліфікацій-ного рівня; власного досвіду керівництва дипломним проектуванням; наукових досліджень та професійних інтересів професорсько-викладаць-кого складу кафедри, замовлень і рекомендацій виробничих підприємств, науково-дослідних інститутів, галузевих міністерств і відомств тощо. Окремі теми ДП (ДР) можуть бути запропоновані студентами з відповідним обґрунтуванням доцільності їх розробки. Як правило, вони пов’язані з науково-дослідною роботою студента (НДРС) на кафедрі або його професійною діяльністю (для заочників).

Теми ДП (ДР) повинні бути актуальними, відповідати сучасному рівню науки, техніки і технологій, спрямовані на вирішення регіональних і національних потреб та проблем розвитку певної галузі економічної діяльності. Назва теми повинна бути, за можливості, короткою, чітко і конкретно відображати мету та основний зміст проекту (роботи) і бути однаковою в наказі ректора про закріплення тем і керівників за студентами, завданні на ДП (ДР), титульному аркуші пояснювальної записки, кресленнях, документах ДЕК та в додатку до диплома. Як правило, вона повинна починатися з назви загального об’єкта проектування (системи, процесу), а закінчуватися назвою його складової (вузла, елемента, технологічної операції), яка докладно розробляється і розраховується у спеціальній частині проекту (роботи).

Назва теми комплексного ДП (ДР) складається з назви загальної частини і, через крапку, з назви конкретної частини, яку відповідно до індивідуального завдання розробляє кожний студент.

Необхідно, за можливості, уникати початку формулювання назви теми дипломного проекту зі слів “Розробка...”, “Проект...”, “Проектування...”, а дипломної роботи – зі слова “Дослідження...” тому, що саме це передбачає їх визначення, надане у п.2.5. У назві мають бути відсутні також будь-які кількісні дані.

У назві ДП (ДР), яка зазначається у бланку завдання, наказі про закріплення теми, протоколі ДЕК, заліковій книжці студента та в додатку до диплома не дозволяється використовувати скорочення (абревіатури), крім загальноприйнятих.

Завдання на дипломний проект (роботу)

Таким чином, завдання на дипломний проект (роботу) бакалаврів повинно орієнтувати на розв’язання в основному діагностичних задач, що потребує не тільки вибору відомих методів рішень, а й перетворення їх для нових (нестандартних) умов. Завдання на дипломний проект спеціалістів та

магістрів повинно бути зорієнтовано на вирішення переважно евристичних задач, а дипломна робота – на експериментальні або (та) теоретичні наукові дослідження та вирішення певних проблем у відповідній галузі знань.

Дипломні проекти (роботи) різних освітньо-кваліфікаційних рівнів за своєю структурою практично однакові, а за обсягом, повнотою та інженерним (науковим) рівнем розробки (дослідження) питань розрізняються, що є наслідком відмінності виробничих задач діяльності фахівця.

Зокрема, дипломні проекти бакалаврів з інженерних спеціальностей передбачають, в основному, проектування (або модернізацію) окремих елементів обладнання (комплексів, систем, приладів тощо) з метою забезпечення або покращення їх технічних чи експлуатаційних характеристик. Система у вигляді опису та сукупності її характеристик або конкретний тип обладнання визначається вихідними даними завдання на дипломне проектування. Тому розробляти вимоги до системи в цілому або до будь-якої її підсистеми (тобто розробляти технічне завдання) в ДП бакалавра не обов’язково. З цього погляду він наближається до комплексного курсового проекту й може складати основу спеціального розділу в майбутньому дипломному проекті спеціаліста за умови, що тематика (напрямок) розробки зберігається, а автором є той самий студент (бажано також і керівник обох проектів).

Дипломні проекти спеціалістів передбачають, як правило, розробку технічного завдання на систему в цілому або її підсистему з наступним детальним проектуванням елементів системи і вирішенням питань охорони праці, техніки безпеки, екології тощо також стосовно системи в цілому.

Дипломні роботи різних освітньо-кваліфікаційних рівнів також різняться. Якщо дипломні роботи спеціаліста і, особливо, магістра повинні бути, як правило, самостійним закінченим науковим дослідженням проблеми в певній галузі, то дипломні роботи бакалавра можуть мати лише самостійні фрагменти досліджень у межах загальної проблеми.

Дипломний проект складається з пояснювальної записки та обов’язкового графічного матеріалу (креслень), а дипломна робота – з пояснювальної записки та обов’язкового ілюстративного матеріалу (плакатів, які містять діаграми, графіки залежностей, таблиці, малюнки тощо). Крім того, при захисті може використовуватись додатково демонстраційний матеріал в графічному (на папері, плівках), електронному (відеоматеріали, мультимедіа, презентації тощо) або натурному (моделі, макети, зразки виробів тощо) вигляді.

Орієнтовний обсяг, з урахуванням викладеного в попередньому пункті, складає:

дипломних проектів (робіт) бакалавра: пояснювальна – 50-70 сторінок; обов’язковий графічний (ілюстративний) матеріал – не менше 3 аркушів креслень (плакатів)

формату А1;дипломних проектів (робіт) спеціаліста:пояснювальна записка – 80-100 сторінок; обов’язковий графічний (ілюстративний) матеріал – не менше 6 аркушів креслень (плакатів) формату А1;дипломних робіт магістра: пояснювальна записка – 80-100 сторінок; обов’язковий ілюстративний матеріал – не менше 6 аркушів плакатів формату А1.

Пояснювальна записка до дипломного проекту (роботи) повинна у стислій та чіткій формі розкривати творчий задум проекту (роботи), містити аналіз сучасного стану проблеми, методів вирішення завдань проекту, обґрунтування їх оптимальності, методики та результати розрахунків, опис проведених експериментів, аналіз їх результатів і висновки з них; містити необхідні ілюстрації, ескізи, графіки, діаграми, таблиці, схеми, малюнки та ін. В ній мають бути відсутні загальновідомі положення, зайві описи, виведення складних формул тощо. Текст пояснювальної записки складається, як правило, державною або російською (для іноземних студентів) мовою в друкованому вигляді на аркушах формату А4 шрифтом Times New Roman 14 пунктів, міжрядковий інтервал 1,5 Lines.Структура пояснювальної записки умовно поділяється на вступну частину, основну частину та додатки.Вступна частина:

– титульний аркуш (форма ДП-2);– завдання на дипломне проектування (форма ДП-3);– реферат (анотація) українською та іноземною мовами;– зміст;– перелік скорочень, умовних позначень, термінів;– вступ.Основна частина:– розділи (глави), які розкривають основний зміст проекту відповідно до

переліку питань, наданих у завданні на дипломне проектування;– техніко-економічне обґрунтування та питання організації виробництва;– питання охорони праці, техніки безпеки, екології та охорони

навколишнього середовища тощо;– закінчення (загальні висновки);– перелік посилань.

Додатки:Реферат (анотація) обсягом 0,5–1 с. державною та іноземною (яку вивчав студент) мовами повинен стисло відображати загальну характеристику та основний зміст ДП (ДР) і містити:

– відомості про обсяг пояснювальної записки, кількість ілюстрацій, таблиць, креслень, додатків і бібліографічних найменувань за переліком посилань;

– мету проекту (роботи), використані методи та отримані результати (характеристика об’єкту проектування, нові якісні та кількісні показники, економічний ефект тощо);

– рекомендації щодо використання або (та) результати впровадження розробок або досліджень (отримані патенти, прийняті заявки на патент, публікація в наукових журналах, акти про впровадження тощо);

– перелік ключових слів (не більше 20).Вступ повинен відображати актуальність і новизну проекту (роботи)

та містити:– обґрунтування необхідності нової розробки або удосконалення

(модернізації) існуючого об’єкта проектування на основі аналізу сучасного стану проблеми за даними вітчизняної та зарубіжної науково-технічної літератури, патентного пошуку та досвіду роботи підприємств, установ, провідних фірм у відповідній галузі виробництва, економіки або науки;

– обґрунтування основних проектних рішень або напрямків досліджень;– можливі галузі застосування результатів проекту (роботи).Основна частина пояснювальної записки повинна включати:– розробку вимог до характеристик об’єкта проектування;– вибір і обґрунтування оптимальності технічних рішень або

теоретичних та експериментальних методів досліджень поставлених задач;

– вибір та обґрунтування можливих варіантів технічної реалізації та методів розрахунків параметрів елементів (електричних схем, механічних елементів на міцність та ін.);

– експериментальні дослідження, розробку методики досліджень, опис експериментального обладнання, аналіз результатів експерименту;

– техніко-економічне обґрунтування дипломного проекту, розрахунок економічного ефекту;

– пропозиції та заходи щодо забезпечення охорони праці, техніки безпеки, охорони довкілля;

– загальні висновки щодо відповідності отриманих результатів завданню на дипломне проектування та висунутим вимогам, можливість впровадження або застосування результатів.

Окремі розділи також повинні закінчуватися конкретними висновками.До додатків виносяться:– технічне завдання на ДП (ДР) (крім ОКР бакалавра);– відомість дипломного проекту;– специфікації;

– методики і протоколи випробувань;– результати патентного дослідження;– виведення розрахункових формул;– акти про впровадження у виробництво та копії патентів, отриманих

дипломником;– інші матеріали, які допомагають більш повно і докладно розкрити

задум та шляхи реалізації проекту (роботи). Вимоги до структури магістерської дисертації

Магістерська робота (дисертація) – випускна кваліфікаційна робота наукового змісту.

Всесвітньовідомий італійський письменник, професор декількох університетів Умберто Еко невипадково окреме видання присвятив молодому поколінню дослідників, намагаючись дати поради, як написати дипломну роботу з задоволенням. Один із основних принципів – працювати з бажанням, наполегливо, ніби це захоплююче конструювання, парі чи гра в мисливців за скарбами. Учений зазначає: „Існує певний спортивний азарт в гонитві за недоступними текстами, радість розгаданого кросворду, коли відшукується, після тривалих розумових мук, відповідь на якесь питання, що здавалося безвихідним... Диплом – це парі. Парі з самим собою. Починається справа з загадки, яка не має відповіді. Результат має прийти через скінчену кількість ходів... Втім, існує і противага. Це ваш матеріал, що не бажає ділитися секретом. Ви повинні „розколоти” його. Вистежити, захопити, вивчити. Визнати те, що він приховує. Вдатися до пропозиції, від якої не відмовляються... А іноді диплом – це паззл: необхідно знайти кожному фрагменту своє місце”1.

Невипадково літератор підкреслює, що творчий пошук, самоповага, потреба професійного росту, насолода від процесу дослідження найчастіше не минають безслідно, спонукають до наукового руху. Можливо, цей перший етап змусить згодом уважно простудіювати недочитані книги, удосконалити окремі моменти, що в дипломному проекті були тільки пунктирно окреслені, поглибити ті начерки, на які відразу не вистачило ні сил, ні часу, ні вміння. Добросовісні, скрупульозні й зацікавлені розвідки можуть стати поштовхом до наукової статті чи цілого циклу публікацій, оригінальні ідеї надихатимуть на написання книги чи дисертації. Власне, „те, що було прохідною «зноскою», може перетворитися в окремий розділ”; дипломні розробки знадобляться і через десять, і через двадцять, і тридцять років; це „мов перше кохання, що не ржавіє”.

Магістерська дисертація складається з вступної та основної частин, а також додатків.

Вступна частина містить такі структурні елементи: обкладинку і титульний аркуш і завдання (див. також «Положення про організацію дипломного проектування та державну атестацію студентів НТУУ «КПІ», 2006 р.), реферат, зміст, перелік умовних позначень, символів, скорочень і термінів.

1

Реферат обсягом 200…500 слів українською та іноземною мовами має відображати інформацію, яку подано в дисертації, у такій послідовності:

– відомості про обсяг роботи, кількість ілюстрацій, таблиць, додатків, кількість джерел за переліком посилань;

– об’єкт та предмет дослідження, мета роботи;– методи (методики) дослідження та апаратура;– результати роботи та їхня новизна;– рекомендації щодо використання результатів роботи;– результати перевірки можливостей практичного використання отриманих

результатів;– пропозиції щодо можливих напрямів продовження досліджень;– перелік 5…15 ключових слів (словосполучень), що є найістотнішими для

розкриття суті роботи, надрукованих прописними буквами в називному відмінку в рядок через коми.

Зміст, що подається на наступному після реферату аркуші, має включати: вступ; найменування всіх розділів, підрозділів, пунктів (підпунктів, якщо вони мають заголовки) основної частини роботи; висновки; рекомендації; перелік посилань; найменування додатків із зазначенням сторінок цих матеріалів.

Перелік умовних позначень подається за змістом з нового аркуша і має включати пояснення всіх застосованих у роботі мало розповсюджених умовних позначень, символів, скорочень і термінів.

У вступі, що починається з нової сторінки, викладається:– оцінка сучасного стану проблеми на основі аналізу вітчизняної і

зарубіжної наукової (науково-технічної) літератури та патентного пошуку із зазначенням практично вирішених задач, існуючих проблем у даній предметній галузі, зазначення провідних фірм та провідних вчених і спеціалістів, які мають розробки з цієї проблеми;

– світові тенденції вирішення поставлених завдань;– актуальність роботи;– мета роботи і галузь застосування результатів;– взаємозв’язок з іншими науковими роботами.В основній частині магістерської дисертації необхідно викласти відомості

про об’єкт та предмет дослідження, необхідні та достатні для розкриття суті даної роботи. При цьому основна увага приділяється новизні роботи. Має бути зазначено певний рівень наукової новизни отриманих результатів.

В основній частині повинно, як правило, бути розміщено:– обґрунтування і вибір теоретичних та експериментальних методів

дослідження поставлених задач;– розробку методик досліджень, опис експериментального обладнання,

аналіз похибок експериментів;– розробку моделей технічних систем і процесів, що досліджуються у

роботі;– постановку задачі моделювання, обґрунтування припущень і розробку

базової моделі, аналіз адекватності розроблених моделей;– розробку алгоритмів і методик проведення моделювання;

– формулювання результатів теоретичних та експериментальних досліджень;

– аналіз основних наукових (науково-технічних) результатів з точки зору достовірності, наукової та практичної цінності.

Кожний розділ основної частини має закінчуватися висновками.Загальні висновки розміщують на окремому аркуші. У них дається оцінка

отриманих результатів та пропозиції щодо їх використання. Текст висновків можна розділяти на підпункти.

На підставі отриманих висновків у роботі можуть надаватися рекомендації, які розміщують на новій сторінці. У рекомендаціях визначають необхідні, на думку автора, подальші дослідження проблеми; подають пропозиції щодо ефективного використання результатів дослідження.

З нового аркуша наводиться перелік посилань на літературні джерела, у тому числі публікації магістранта. Бібліографічні описи наводять у порядку їх згадування в тексті та відповідно до стандартів з бібліотечної та видавничої справ.

До додатків можуть бути включені:– додаткові ілюстрації або таблиці;– матеріали, які через великий обсяг або форму подання не можна

включити до основної частини (фотографії, проміжні математичні докази, розрахунки; протоколи випробувань; копія технічного завдання, програми робіт, договору; інструкції, методики, опис розроблених комп’ютерних програм та ін.);

– опис нової апаратури і приладів, що використовуються під час проведення експерименту.

Магістерська дисертація має бути виконана комп’ютерним або машинописним (змішаним) способом відповідно до чинної нормативно-технічної документації на виконання документів з використанням друкуючих і графічних пристроїв виводу ЕОМ.

Ілюстрації необхідно розміщувати безпосередньо після тексту, де вони згадуються вперше, або на наступній сторінці. На всі ілюстрації (власні та запозичені) мають бути посилання в роботі. Всі ілюстрації, які виносяться на захист, необхідно навести в основній частині атестаційної роботи або в додатках.

Креслення, рисунки, графіки, схеми, діаграми мають відповідати вимогам нормативно-технічної документації. Цифровий матеріал, як правило, оформлюють у вигляді таблиць. Таблицю слід розміщувати безпосередньо після тексту, в якому вона згадується вперше, або на наступній сторінці. На всі таблиці мають бути посилання в тексті. Нумерують таблиці як і рисунки. Слово «Таблиця» розміщують ліворуч над таблицею.

Формули та рівняння наводять безпосередньо після тексту, у якому вони згадуються. Пояснення символів та числових коефіцієнтів формул слід наводити безпосередньо під формулою, в тій самій послідовності, у якій вони

подані у формулі. Посилання в тексті на джерела необхідно вказувати порядковим номером за переліком посилань, виділеним двома квадратними дужками.

Додатки потрібно розміщувати в порядку появи посилань на них у тексті. Кожен додаток має починатися з нової сторінки. Додатки позначають посередині рядка прописними буквами (А, Б, В... ....). Наприклад, «Додаток А». Далі, симетрично до тексту, друкується заголовок додатка. Додатки повинні мати спільну з іншою частиною роботи наскрізну нумерацію сторінок.

У разі необхідності текст додатка можна поділити на розділи, підрозділи і пункти (наприклад, Г.4.1.3 – пункт 4.1.3 додатка Г). Ілюстрації, таблиці, формули і рівняння необхідно нумерувати в межах кожного додатка (наприклад, рисунок Е.3, таблиця Б.2 – друга формула Додатка Б тощо).Резюме-висновкиЗа своїм походженням це – короткий виклад суті доповіді, статті тощо;

короткий висновок із сказаного, написаного або прочитаного. Стислі висновки, або резюме можуть супроводжувати наукову статтю. Як анотація, реферат та огляд, резюме використовують для написання підсумків того чи іншого наукового дослідження. Обсяг такого резюме мінімальний, форма лаконічна, мовні засоби точні. Основна формула: мінімум засобів – максимум інформації.

Найчастіше резюме зводиться до трьох чітких, виразних речень, які розкривають суть дослідження (або аналізованого об’єкта).

Рецензія

Важливим жанром наукової комунікації є рецензія Рецензія (нім. rezension, лат. recensio, англ. review — огляд, оцінка) — аналіз, розбір, деяка оцінка публікації, твору або продукту, жанр газетно-журнальної публіцистики та літературної критики. Рецензія може мати стосуватись матеріальних речей (прилади, аксесуари, побутова техніка), комп'ютерних технологій, художньої літератури, музики, кінематографії, комп'ютерних ігор. Рецензувати можна також поточні події, громадські заяви тощо. На додаток до критичного твердження автор рецензії може виставити предмету рецензування певну оцінку для визначення відносної цінності рецензованого предмета. Автором її, як правило, стає фахівець, учений тієї ж галузі або спорідненої, до якої належить і рецензована наукова стаття, монографія, підручник і навчальний посібник, кваліфікаційна робота чи дисертація. Рецензія передбачає аналіз та оцінку певного твору (наукової праці), критичний розбір, рекомендацію до захисту чи друку, проведення наукового обговорення й діалогу.

Рецензя є також відгук наукового керівника (консультанта), офіційних опонентів, провідної установи під час захисту кваліфікаційної роботи, кандидатської і докторської дисертацій.

Пропонуємо деякі види рецензій:

- споживча рецензія (англ. consumer review) — це рецензія, написана власником продукту або послуги, або ж написана тими користувачами продукту або послуги, які мають достатній досвід для того, щоб прокоментувати надійність товару / послуги та його відповідність заявленим виробником специфікаціям;

-експертна рецензія (англ. expert review) — це рецензія, написана будь-ким, хто протестував кілька продуктів або послуг для визначення, який з них пропонує краще співвідношення ціни і якості або кращий набір особливостей;.

-куплена рецензія (англ. bought review) — це система, де автор чи виробник (зазвичай компанія) нового продукту платить рецензенту за активне просування на ринку товарів чи послуг. Найчастіше ця форма використовується в автомобільній індустрії, виробництві фільмів і комп'ютерних технрлогіях, ця система створює так звану «таємну рекламу». Як правило, куплені огляди є упередженими, хоча бувають і винятки.

Приблизна структура рецензії:

тема або найменування рецензованої роботи; її автор; актуальність і точність обраної теми; відповідність обраній темі використаної літератури; використання системи доказів; повнота розкриття проблеми; результати аналізу економічної доцільності, якщо потребно; наявність чітких висновків; використання наукового апарату; якість оформлення роботи; недоліки, що є в роботі; висновок про можливість допуску роботи до захисту (або надання іншого

права).

Мовні кліше для написання рецензії

Об’єкт аналізу Рукопис книги, стаття в журналі, кандидатська дисертація, автореферат, дипломний проект і т. ін. (праця автора, рецензована робота...)

Актуальність теми Актуальність теми обумовлена...Дослідження присвячене актуальній темі...Автор розглядає важливі питання сучасності...

Короткий зміст Дослідження складається зі вступу, ...

розділів, висновків, ... додатків тощо (вказується загальна кількість сторінок, позицій у списку використаних джерел, наявність ілюстрацій, таблиць, графіків) На початку дослідження (статті, монографії, дисертації) автор указує на...Автор аналізує наявні джерела з цієї проблеми...Дослідник розглядає питання...Автор (учений, науковець) доводить, що...Аргументовано стверджується думка, що...

Формулювання основної тези Основна проблема дослідження полягає у...У статті на перше місце висувається питання про...

Загальна оцінка: позитивна Робота вирізняється ... значним фактичним матеріалом, ... оригінальним підходом до аналізу та вирішення поставлених завдань, ... високою інформативністюАвтор доводить (підтверджує) свою думку значним ілюстративним (статистичним, експериментальним) матеріалом...Автор справедливо (слушно) зазначає,.. аргументовано обґрунтовує,.. чітко визначає, детально аналізує, ретельно розглядає, уважно простежує, доказово критикує...Як переконливо свідчить автор, не всі попередні ідеї витримали випробування часом...Автор уважно аналізує погляди опонентів...Ідея автора ... досить продуктивна (плідна, оригінальна, новаторська)...Праця важлива нестандартними підходами до вирішення...Думка автора ... (про що?) видається перспективноюВажко не погодитися з...Думки (положення) автора про ... сформульовані чітко (доказово, переконливо)Висновки автора достовірні й результативні. Вони ґрунтуються на аналізі значного фактичного матеріалу...Безперечною заслугою автора варто вважати новий підхід до вирішення... запропоновану класифікацію... способи узагальнення... певні уточнення існуючих понять...

Неоднозначна

Варто відзначити певні дискутивні моменти...Така постановка питання не є однозначноюОдначе, цікаві думки не підкріплені фактами... роздуми автора здаються декларативними... все ж робота заслуговує позитивної оцінкиАвтор досить цікаво проаналізував сучасний стан проблеми. Водночас, на нашу думку, аналіз міг бути глибшим і змістовнішимСправедливо вказуючи на... автор помилково вважає, що...Деякі положення автора залишаються бездоказовими, зокрема й такі...У роботі (статті, дослідженні, монографії і т.д.) відчутно не вистачає ілюстративного та фактичного матеріалу. Тому висновки автора здаються дещо некоректнимиНа підтвердження цієї тези автор наводить кілька аргументів (прикладів, даних), які не завжди переконливіНезважаючи на дискусійність (неоднозначність) основної концепції (положень, висновків, рекомендацій) цієї праці, варто відзначити її значення та актуальність для...

Недоліки, прорахунки Сумнів викликає доцільність (коректність, продуктивність) такого підходу...Серед недоліків дослідження – надмірна (невиправдана) категоричність висновків автораСуттєвий (серйозний) недолік роботи полягає у... (непереконливості доказів, спрощеному підході до... відсутності чіткої характеристики... відсутності критичної оцінки...До прорахунків роботи належать...Методично робота побудована нераціонально, варто б скоротити...Поза розглядом дослідження залишилися питання...Автор не розглянув питання, що безпосередньо стосуються теми дослідженняЗазначені недоліки мають суто локальний (рекомендаційний) характер і не впливають на остаточні результати дослідження

Вказані зауваження не впливають суттєво на загальну позитивну оцінку роботи

Висновки Загалом це цікава й корисна роботаТаким чином, розглянуте дослідження заслуговує позитивної (високої) оцінкиРобота відповідає всім вимогам, може бути оцінена позитивно, а її автор заслуговує на присудження ... (наукового ступеня...)

Як особлива текстова форма наукова рецензія виконує у науковому процесі притаманні їй функції:

- інформування, тобто ознайомлення з науковим твором (або кількома творами);

- оцінювання та осмислення у науковому соціумі певного наукового знання.

Учені вважають, що наукова рецензія за своїм сутнісним наповненням наближається до наукознавчого дослідження, встановлюючи критерії оцінки і систему вимог до наукового твору. З іншого боку, можлива також прагматична функція організації наукового спілкування, вироблення вербальних форм наукового етикету. Незаперечний і той факт, що рецензія здатна виконувати рекламну місію, якщо необхідно зацікавити потенційних читачів рецензованим твором2.

Особливість рецензії полягає у вмінні спілкуватися, вести діалог (часто уявний) між рецензентом та автором твору, рецензентом і читачами. Нерідко автор рецензії виявляє свої особистісні цінності, він присутній як фахівець-аналітик чи полеміст, який із знанням справи оцінює первинний документ, висуває свої зауваження, подає поради, рекомендації, пропонує імпульси до наукового діалогу.

ВідгукВідгук – стисла форма письмової оцінки виконаної роботи (курсової,

бакалаврської, магістерської кваліфікаційних робіт, кандидатського чи докторського дослідження). Особливість відгуку, як правило, наукового керівника чи консультанта, полягає у підтвердженні готовності виконаної роботи до захисту, зосередженні уваги на найважливіших моментах та якості дослідження. Обсяг відгуку невеликий – 1–3 сторінки (3–5 сторінок для кандидатських і докторських дисертацій. Реквізити :

Назва документаЗаголовок,що містить вказівку на: характер роботи прізвище, імя та батькові автора роботи назва роботи місце і рік написання кількість сторінок;Текс, що містить: вступ; стислий виклад змісту роботи; критичнізауваження

висновкиПідпис особи, що склала відгук.У разі потреби підпис засвідчується печаткою.

Питання для самоперевірки:2

1.Особливості наукового стилю, його жанри, різновиди.2.Охарактеризуйте мовностилістичні особливості та структуру

наукових робіт (реферат, наукова стаття та інш.)

Практичне завдання для самостійної роботи:Написати рецензію, відгук (за вибором) на наукову публікацію з

професійної тематики

Література:ЗагніткоА.П.; Данилюк І.Г.Українське ділове мовлення: професійне і

непрофесійне спілкування, - Д,, 2004. – 154 с.Зубков М.Г. Сучасна українська ділова мова – 4-е вид., допов. –

Х.:Торсінг,2004. – 447 с. Мацюк З., Станкевич Н. Українська мова професійного спілкування: Навч.

посібн., 3- вид. – К.: Каравела, 2006. Розд.6. Документ як основний вид писемного ділового мовлення. – стор.229-291.

Намакштанська І.Є, Семенова Л.П., Кровицька О.В. та інш. – Навчальний посібник з ділового мовлення. – Макіївка,2001. 235 с.

Електронні джерела:http :// kafvp . kpi . ua / http:// uk.wikipedia.org

Практичне заняття 6. Проблеми перекладу та редагування наукових текстів.

План: Форми і види перекладу. Буквальний, синхронний, реферативний, адекватний, анотацій ний, технічний, літературний та інші види перекладу. Калькування елементів близькоспоріднених мов. Вибір синонімів під час перекладу. Переклад термінів. Особливості редагування наукового тексту.

Мета: Активізувати увагу студентів до складних питань обробки ( редагування та переклад при потребі) підготовлених текстів на рідній мові та перекладених з іноземних мов, підготувати до самостійної роботи в царині добору лексичних мовних одиниць та стилістичної обробки самостійно напрацьованого тексту.

Перекладознавство — самостійна галузь прикладної лінгвістики, присвячена найважливішим проблемам перекладу, вивченню теоретичних понять, використання сучасної термінології в перекладознавстві.

Загальні відомості

Вивчення перекладознавства полегшує розуміння мовних явищ при опануванні конкретних мов у контексті перекладознавчої науки.

Говорячи про переклад, потрібно згадати про лінгвістичні і нелінгвістичні аспекти перекладу.

Термін переклад багатозначний. З однієї сторони, він позначає діяльність, яка полягає в передачі змісту тексту (в широкому розумінні) на одній мові засобами іншої мови, а з іншої – самі результати цієї діяльності. Мова піде і про переклад-процес, і про переклад-результат. Наука про переклад включає декілька напрямків, серед яких виділимо: теорія перекладу, аналіз перекладу, методика навчання перекладу. Як і багато інших дисциплін прикладної лінгвістики, переклад по суті міждисциплінарний, що зв’язаний не лише з лінгвістикою, але і з літературознавством, когнітивними науками і культурною антропологією. Спробуємо сформулювати типологію «природного» перекладу, відстежимо його лінгвістичні проблеми.

Міждисциплінарність теорії перекладу і її практичних застосувань вказує на те, що переклад є не лише мовним, а і досить складним когнітивним феноменом. Перекладаючи з однієї мови на іншу, людина використовує як свої мовні знання і можливості, так і найрізноманітніші екстралінгвістичні знання (про фізичну природу світу, про суспільство і його культуру, про ситуації, за яких виник текст, що перекладається, і як буде сприйматися його переклад і таке інш.), до того ж етапи розуміння і синтезу тексту принципово відрізняються. Наявні декілька шляхів, які ведуть від тексту на «мові-джерелі» L1 до тексту на «мові-цілі» L2. Це відображає той факт, що переклад може здійснюватися з різною мірою проникнення в зміст тексту. Переклад на всьому шляху передбачає структурування деякого концептуального (понятійного) представлення змісту тексту, імовірно не залежного від особливостей вхідної і вихідної мов і враховує всю повноту знань, що в зв’язку з конкретним текстом можуть бути залучені перекладачем (або перекладацьким пристроєм) для максимально адекватної передачі його змісту на іншій мові. Тобто, повний переклад – це не підбір перекладних відповідностей, а максимально глибоке розуміння тексту плюс поява нового тексту на іншій мові, або, інакше, два послідовних переклади: спочатку на гіпотетичну концептуальну мову-посередник, а потім, вже з цієї мови-посередника, на мову-ціль. Скорочена схема перекладу передбачає встановлення перекладних відповідностей між сутностями текстів на мові-джерелі і мові-цілі; при цьому ці сутності зберігають особливості цих мов, і ніякої мови-посередника не постулюється. Нарешті, при короткій схемі перекладу перекладацькі відповідності встановлюються безпосередньо між виразами мови-джерела і мови-цілі (скажімо, при перекладі етикетних формул типу «пані і панове» чи «Доброго дня!»). Коротка схема, зрозуміло, вироджений випадок перекладу, однак він типовий для ситуацій, коли людина, яка говорить, фактично не знає мови-цілі і залучає так звані

«розмовники» для вираження комунікативного наміру. Повну, скорочену і коротку схему перекладу можна назвати когнітивними стратегіями перекладу, які вибираються когнітивною системою людини в залежності від характеру комунікативної ситуації і її етапів.

Мета перекладознавства

Мета перекладознавства — створити теоретичну основу для подальшого набуття нами практичних умінь і навичок у галузі перекладу та вивчення моделей і закономірностей процесу перекладу і перекладацьких відповідностей, а також способів перекладу текстів різних жанрів і стилів.

Основні завдання перекладознавства:

ознайомити нас із сучасним станом науки про переклад у нашій країні та за кордоном;

допомогти нам здобути початкові знання з різних аспектів і типології перекладу;

сформувати вміння використовувати при перекладі двомовні та тлумачні словники різних типів;

сприяти створенню словника постійних міжмовних відповідників у певній галузі мов;

виробити початкові навички спостереження мовних явищ і наукового аналізу.

Методи перекладу (комунікативний та семантичний)

Відомо, що є два типи перекладу: комунікативний переклад намагається справляти на своїх читачів враження, максимально близьке до того, яке вони могли б відчути, прочитавши оригінал. Семантичний переклад намагається надавати точне контекстуальне значення оригіналу настільки близько, наскільки семантична і синтаксична структури другої мови це дозволяють. Одна основна відмінність між ними двома – це те, що комунікативний (який, на нашу думку, можна називати прагматичний) мусить наголошувати на «силі», швидше ніж на змістові повідомлення.Комунікативний переклад «Beware of the dog – Обережно – собака» є обов’язковим; семантичний переклад (собака може вкусити) був би більш інформативним, але менш ефективним. Пор. – wet paint – обережно, пофарбовано – лавка пофарбована.

Загалом, комунікативний переклад вважається більш прямим і більш обумовленим, пристосованим до часткового реєстру мови. Семантичний переклад повинен бути більш детальним і переслідувати розумові процеси, швидше ніж інформацію відправника.

Немає суто сепарованих ні комунікативного, ні семантичного методу перекладу тексту – це, фактично, широкі групи методів, які перекриваються. Переклад може бути більш або менш семантичним, чи менш комунікативним – навіть часткові речення чи секції можуть трактуватися більш комунікативно чи менш семантично.

Комунікативний і семантичний переклад розділяють на пізнішій стадії аналітичного чи когнітивного перекладу, що є процедурою перед перекладом, яка може виконуватися на тексті мови-джерела, щоб перетворити його на мову-джерело або мову-ціль – остаточні версії будуть ближче одні до одних, ніж оригінальний текст і остаточний переклад.

Когнітивний переклад переміщає текст мови-джерела граматично, щоб пояснити елементарні висловлювання типу «активний підмет + дієслово + неактивний присудок». Однак, граматичне значення тексту-джерела стає явним. Далі когнітивний переклад розділяє класові похідні слова на їх компоненти і пояснює відношення всіх багатозначних складних іменників (наприклад, data acquisition: system to control the acquiring of data)

Пере́клад — відтворення оригіналу засобами іншої мови із збереженням єдності змісту і форми. Ця єдність досягається цілісним відтворенням ідейного змісту оригіналу в характерній для нього стилістичній своєрідності на іншій мовній основі. Шлях до досягнення такої єдності не лежить через встановлення формальних відповідників. Зіставлення засобів різних мов, навіть найбільш віддалених, можливе лише шляхом зіставлення функцій, які виконують різні мовні засоби. Звідси точність перекладу полягає у функціональній, а не формальній відповідності оригіналу.

Переклад є однією з важливих форм міжкультурних взаємин. Оскільки знання іноземних мов і в давні часи, і сьогодні не можна назвати масовим, перекладачі виступають посередниками між народами, які спілкуються в найрізноманітніших сферах життя. Окрім посередницької функції, перекладні твори виконують і творчу, продуктивну місію, бо завжди були важливим стимулом розвитку національних мов, літератур, культур.

Спочатку переклад виконувався винятково людиною, але були спроби автоматизувати та комп'ютеризувати переклад текстів природними мовами (машинний переклад) (англ. MT — Machine Translation)) або використовувати комп'ютери в якості допоміжних засобів при перекладі (автоматизований переклад) (англ. CAT — computer aided translation)).

Типи перекладу

Розрізняють такі форми перекладу:

усний (у тому числі синхронний),

письмовий, опосередкований (здійснений не з оригіналу, мовою якого перекладач

не володіє, а з посередника — перекладу цього тексту на третю мову), автоматичний (машинний).

Окрім інтерлінґвістичного перекладу (з однієї національної мови на іншу), в своій праці естонський дослідник інтерлінгвістичного перекладу Р. Якобсон «Мовознавчі аспекти перекладу» виділив інтерсеміотичний переклад, який полягає в перекодуванні твору з однієї знакової системи в іншу (наприклад, екранізація літературного твору). До інтерсеміотичного перекладу наближені такі форми адаптації, як прозовий переказ змісту поетичного чи взагалі образного тексту тією самою або іншою мовою, і навпаки — переклад прози віршами, а також критичне тлумачення літературного твору.

Мистецький (художній) переклад — це відтворення літературного тексту засобами іншої мови з якомога повнішим збереженням його мистецьких якостей.

За тематичним змістом текстів переклад може поділятися на літературний, технічний, юридичний, економічний та інше. Найбільш давнім у історії людства вважається письмовий переклад релігійних текстів, перш за все, книг Старого заповіту та Нового заповіту Біблії.

У наш час дуже поширеним є переклад та локалізація веб-контенту та програмного забезпечення.

Усний переклад

Незважаючи на істотні відмінності між окремими видами усного перекладу, є щось однакове для всіх. Тому спочатку розглянемо ті вміння, якими повинен володіти перекладач незалежно від того, який вид усного перекладу він виконує.

Перш за все, слід мати знання в галузі найчастіше вживаних перекладацьких відповідностей і автоматизовані навички їх використання.

Знання перекладацьких відповідностей без автоматизму їх вживання не є достатнім для усного перекладача, оскільки у нього немає часу на "пригадування" еквівалентів. Коливання і тривалі паузи при перекладі заважають адекватному сприйняттю тексту , що перекладається, порушують комунікацію між партнерами. Природно, що іноді при перекладі особливо складних місць перекладач може дозволити собі невелику паузу для обдумування. Але для того, щоб таких пауз було якомога менше, усний перекладач повинен з високим ступенем автоматизму використовувати найбільш уживані перекладацькі відповідності, тоді і невелика пауза при обдумуванні "важкого ходу" буде сприйнята такими, що слухають так само,

як і невелика пауза у людини, що говорить на рідній мові і підшукує найбільш відповідні слова для виразу своїй думці.

Нерідко перекладацькі відповідності вводяться списком за принципом "початкове слово - перекладене слово". Даний спосіб у ряді випадків можна використовувати, проте його не можна визнати достатньо ефективним, оскільки такому способу властиві всі недоліки двомовних словників. Мовні еквіваленти абсолютизуються, вони сприймаються як універсальні міжмовні відповідності, а не як відповідності лише для даного контексту і ряду інших аналогічних контекстів. Наслідком цього є некоректне перенесення відповідностей з одного контексту в інший.

Крім того, цей спосіб не дає студентам відомостей про вживання мовної одиниці, а як відомо, незнання правил слововживання значно знецінює знання слова, особливо при перекладі з рідної мови на іноземну.

Значно ефективніше "заучування" перекладацьких еквівалентів в контексті. Окрім всього іншого такий спосіб введення перекладацьких відповідностей забезпечує міцніше їх запам'ятовування.

Що можна тут рекомендувати?

Точне запам'ятовування мовних одиниць і моделей забезпечується шляхом неодноразового їх повторення. При перекладі найбільш вигідним є багатократне вживання мовних одиниць, що підлягають засвоєнню, проте слід уникати монотонності. . Монотонність долається шляхом виконання щоразу іншого завдання.

Велику роль в навчанні усному перекладу відіграють стандартні речення, що використовуються як звернення, вітання , побажання, вираз радості, співчуття, подяки, пошани, підтримки тощо. Ці стандартні речення доцільно заучувати. Їх список складається за принципом гнізд, наприклад, гнізда: "побажання", "звернення". "ораторські речення" та інш.

Необхідно також у всіх видах усного перекладу добре володіння технікою усної мови. Перекладач повинен володіти правильною дикцією, уміти інтонаційно правильно висловлюватись. Мають рацію ті, хто стверджує, що усний перекладач має бути професійним оратором. Необхідно також мати хорошу оперативну.

Письмовий переклад

Письмовий переклад має свої особливості:

По-перше він жорстко не прив’язаний до трансформаційної або денотативної моделі. Скажімо, не такою ж мірою, як усний

послідовний, де чітко вимальовується денотативна модель, чи синхронний, в якому переважають трансформації. Перекладаючи письмово, перекладач користується як прямими міжмовними трансформаціями, так і застосовує вільну інтерпретацію смислу вихідного тексту.

По-друге, переважання тієї чи іншої моделі перекладу пов’язане з жанром тексту оригіналу і його стилем чи, радше, з тим, в якій мірі можливі прямі відповідності між мовним оформленням смислу у вихідній мові і мові перекладу.

Очевидно, що, наприклад, у поезії можливість прямих відповідностей мінімальна, а перекладаючи технічний чи науковий текст (технічний переклад), інтерпретатор, навпаки, нерідко вдається до прямих відповідників. Переклад художньої прози посідає в цьому випадку проміжне місце: там, де можливо, - трансформації, і перехід до інтерпретації, коли прямі трансформації неприпустимі з погляду точності оригіналу.

На відміну від усного, письмовий переклад як комунікативний акт не спрямований на конкретного адресата і необмежений вимогами конкретної особи чи групи. Він виконується відповідно до загальноприйнятих термінологічних та інших стандартів художньої, наукової і технічної прози.

Саме тому до письмового перекладу висуваються вищі вимоги — це письмове джерело і воно повинне задовольняти всі норми граматики, стилістики й орфографії цільової мови. Перекладаючи усно, інтерпретатор може дещо пропустити в оригінальному тексті і підібрати не відповідний синонім — його зрозуміють ( в цій ситуації — не це головне для слухача). Письмовий переклад буде читати не одна людина. До нього, якщо він містить важливу інформацію, будуть не раз звертатися, переказувати його, цитувати у своїх працях. А переклади роману, оповідання, вірша стануть невід’ємною частиною (української, німецької тощо) літератури, хоча написані вони, скажімо, англійською чи китайською. Тому, щоб перекладати письмово потрібно врахувати всі чинники, які визначають вибір перекладного еквівалента.

Точність перекладу

Ступені наближення до оригіналу

Існують ріфзні ступені наближення до оригіналу, різні типи «присвоєння» іншомовних текстів

власне переклад, переспів , адаптація , переробка тощо,.

кожен з яких виявляє певне співвідношення «свого і чужого». Скажімо, пропуск епізодів або розширення тексту, забарвлення його іншим стильовим і національним колоритом, зміна епохи, місцевості, імен персонажів та інші значні відхилення характерні для переспіву й переробки, які творчо змінюють оригінал відповідно до концепції інтерпретатора, а також адаптації — суто ужиткового пристосування стилістики, композиції та змісту оригіналу до культурно-історичних, вікових, професійних особливостей і естетичних уподобань читацької аудиторії. Така практика поширена в жанрі байки (сюжети Езопа у переробках Лафонтена, Лессінга, Красіцького, Крилова, Глібова), в галузі сучасної молодіжної та навчальної літератури (адаптації для дітей романів «Гарґантюа і Пантагрюель», «Робінзона Крузо», «Мандрів Гулівера» та інших популярних творів).

Посередництво

Повноцінний художній переклад передбачає знання мови першотвору і здійснюється переважно з тексту оригіналу, що дає можливість перекладачеві точно передати зміст, відтворити відтінки стилю, полісемію слова, нюанси звукопису. Однак, на практиці неодноразово доводиться відступати від цього правила. Коли перекладач не знає мови оригіналу, на допомогу йому приходить переклад-посередник та підрядник.

Посередником, переважно німецьким, часто користувався Іван Франко, щоби донести до українського читача твори літератур Сходу. Микола Вороний свій відомий переклад «Інтернаціоналу» теж здійснив з німецького тексту, хоча й володів французькою. Як згодом згадував поет, оригіналу в нього не було під руками, та згодом, ознайомившись із ним, він побачив, що змінювати що-небудь у перекладі немає потреби.

Частіше перекладачі користуються підрядником. За німецьким підрядним текстом російський поет Василь Жуковський перекладав «Одіссею» Гомера. У XX ст. таким способом здійснив переклад поеми Шота Руставелі «Витязь у тигровій шкурі» український поет Микола Бажан. Ці переклади визнані шедеврами перекладацького мистецтва.

Поширена практика роботи з підрядником виробила певні вимоги до цього своєрідного «жанру». Якщо слово в оригіналі має два або кілька значень, кожне значення повинно бути збережене й пояснене: перекладач шукає найбільш відповідний еквівалент у ресурсах рідної мови. Важливе також сприйняття тексту на слух для відтворення евфонії, суттєву роль у перекладацькім «ремеслі» відіграє версифікаційна майстерність інтерпретатора, його знання рідної мови, її лексичних пластів та фразеології, без чого переклад не буде сприйматися як художній твір.

Критерії точності перекладу

Критерії точності перекладу є предметом постійних дискусій. Буквальний переклад, навіть зі споріднених мов, практично неможливий, бо точність передачі лексичних, синтаксичних, версифікаційних особливостей оригіналу супроводжується втратою важливих змістових нюансів, а дослівне калькування фразеологізмів призводить до комічних ефектів. Вільний переклад використовує образні засоби, невластиві першотворові, з метою відтворити його дух.

Багато дослідників пропонують оцінювати переклади за критеріями «точність» і «вірність». Вірність — це художність, якість. Точність — збереження обсягу, форми тощо. Проте, на думку відомого літературознавця Анатолія Ткаченка, такий критерій часом служить самовиправданням для прихильників досить вільного поводження з оригіналом у їх полеміці проти «буквалістів».

Можливості творчого самовираження перекладача полягають не лише в широкому спектрі різновидів міжмовної інтерпретації (точний і вільний переклад, переспів, переробка), а й у винайдені мовностилістичного способу наближення читача до оригіналу.

Відмінності у перекладах

Відмінність підходів і тенденцій в історії перекладу особливо помітна, якщо зіставити перекладні версії одного й того ж твору. Низка таких перекладних версій творить серію, що й відрізняє переклад від оригіналу, який має унікальний характер.

Якщо розглянути серію українських «Гамлетів», яку започаткував Павлин Свєнціцький (перша дія трагедії, опублікована у львівському журналі «Нива», 1865), а продовжили Юрій Федькович (вільний переклад з німецького посередника, 1870-ті роки), Михайло Старицький (1870-ті роки; тут п'ятистопний ямб оригіналу замінено на хорей), Пантелеймон Куліш (між 1882 і 1886, опубліковано 1899 за редакцією І. Франка), Леонід Гребінка (1939), Віктор Вер (1941), Михайло Рудницький (переклад для Українського театру у Львові, прем'єра — 1943), Юрій Клен (розпочато 1930—1931 р., а завершено в еміграції), Григорій Кочур (1964), можемо помітити тенденцію від вільного до більш точного перекладу, а також наявність паралельних підходів.

Перекладається не лише текст, але й культурно-історичні його контексти. Поняття «мовна картина світу», «національне світовідчуття», «творча індивідуальність письменника», «мистецький шедевр» мають безпосереднє відношення до перекладу: відмінності в будові мовних систем і специфіка національно-культурних середовищ, у яких функціонують першотвір і

переклад, неоднаковість життєвих досвідів і духовно-світоглядних орієнтацій автора й перекладача і, нарешті, мистецька унікальність оригіналу зумовлюють неможливість перенесення всіх його параметрів в нову культурно-мовну систему. Очевидно, треба виходити з того, що з об'єктивних і суб'єктивних причин переклад не може бути адекватним оригіналові, не може бути цілковитим перенесенням у нову культурно-мовну систему всіх параметрів оригіналу. Перекладач передає лише частину оригіналу, натомість додає щось від себе. У такому разі порівняння оригіналу з перекладом треба (і можна) здійснювати за критеріями їх збігу і розбіжності, мірою співвідношення між ними. Великі твори чинять опір перекладові, тому цю галузь вважають не просто посередницькою, а творчою.

Історія українського перекладу

Український переклад має свої початки в середньовічних перекладах Святого Письма старослов'янською мовою. У IX столітті слов'янські просвітителі Костянтин (Кирило) і Мефодій переклали Святе Письмо старослов'янською (староболгарською) мовою. Звідси започатковується переклад в Україні та інших слов'янських народів, які прийняли кириличну абетку. В наступних найближчих століттях з давньогрецької на старослов'янську витлумачували наукові і художні твори. Зокрема, було перекладено книги «Олександрія» про Олександра Македонського, «Повість про Варлаама і Йосаафа», «Сказання про Індійське царство» та інші найпопулярніші твори середньовічної Європи.

Перша школа слов'янського мистецтва перекладу, започаткована монументальними працями Костянтина, Мефодія та їх учнів, характеризується багатьма рисами, які є спільні для всього європейського Середньовіччя, а саме:

переклад здійснювався на мову-посередницю (латину в Західній Європі й старослов'янську — у Східній Європі),

перекладні тексти тієї епохи (навіть хроніки чи наукові трактати) ритмізовані, їм притаманна технічна викінченість і насиченість найскладнішими засобами поетичного перекладу,

імена тодішніх перекладачів залишилися здебільшого невідомими[1].

У XV — XVIII ст. з'явилися українські версії поезій Овідія ( перекладали Іван Максимович, Феофан Прокопович, Григорій Сковорода) і Горація (перекладав Григорій Сковорода), «Повість про Трістана та Ізольду» (автор перекладу невідомий), «Листи без адреси» Франческо Петрарки (переклав Клірик Острозький), епіграми відомого польського ренесансного поета Яна Кохановського (перекладач невідомий), англійського письменника Джона Овена (переклав Іван Величковський), славетної поеми італійця Торквато Тассо «Визволений Єрусалим» (перекладач невідомий),

однієї з новел Бокаччівського «Декамерона» (перекладач — М.Кулик) та інших видомих творів зарубіжної літератури.

Український переклад тих часів розвиває традиції середньовічного перекладу, зорієнтованого на візантійські та західноєвропейські взірці. Ще зберігається ритмізованість. Вимоги до перекладу залежали від жанру: найближчим до оригіналу мав бути, звісно, переклад Святого Письма, а твори інших жанрів можна було вільно інтерпретувати в переспівах та інших видах творчих переробок.

Прикладом такого вільного пристосування тексту-оригіналу задля потреб національної культури є й славетна Вергілієва «Енеїда», «перелицьована» Іваном Котляревським, перше видання якої з'явилося друком 1798 р. Поема українського автора стоїть в одному ряду переробок-травестій-переспівів італійця Дж. Б. Лаллі (1633), француза П. Скаррона (1648—1653), австрійця А. Блюмавера (1783—1786), росіянина М. Осипова (1791—1796).

Поети-романтики відмовились від пересміювання твору-оригіналу і передавали його, як правило, у більш-менш точному перекладі чи вільному переспіві, намагаючись осягнути сильне емоційне враження твору. Прикладами можуть бути переспіви балад Й. В. Ґете («Рибалка») і А. Міцкевича («Твардовський»), що їх опублікував в 1827 р. П. Гулак-Артемовський, переклади «Полтави» О. Пушкіна, які здійснили в 1830-х роках Є. Гребінка і О. Шпигоцький, наслідування і переспіви Левка Боровиковського творів Горація, А. Міцкевича, О. Пушкіна, переклади з польської, чеської, сербської та інших слов'янських мов, що їх здійснили учасники «Руської Трійці» і Кирило-Мефодіївського братства, зокрема, поетичні інтерпретації біблійних текстів (псалмів Давидових) і «Слова о полку Ігоревім» виконані Маркіяном Шашкевичем, Тарасом Шевченком.

Новочасну школу українського перекладу розвинули Пантелеймон Куліш (переклад Біблії, тринадцяти драм Шекспіра, творів Ґете, Шіллера, Байрона та ін.), Іван Франко (твори античної, середньовічної і новочасних європейських та східних літератур), неоромантики Володимир Самійленко («Тартюф» Ж.-Б. Мольєра, «Одруження Фігаро» П. Бомарше), Василь Щурат («Пісня про Роланда»), неокласики Микола Зеров (антична, класична, романтична і символістська поезія), Максим Рильський («Сід» П. Корнеля, «Федра» Ж. Расіна, «Орлеанська діва» Вольтера, «Пан Тадеуш» А. Міцкевича).

З давньогрецької і латини перекладали Петро Ніщинський («Одіссея»), Борис Тен («Ілліада», «Одіссея», драми Есхіла, Софокла, Арістофана), Михайло Білик («Енеїда» Верґілія), Андрій Содомора («Про природу речей» Лукреція, «Метаморфози» Овідія, твори Горація). Зі східних мов — Агатангел

Кримський, Павло Ріттер, Василь Мисик, Ярема Полотнюк, Іван Чирко, Іван Дзюба, Іван Бондаренко та інш.

Українську культуру збагатили перекладацькі шедеври Євгена Дроб'язка («Божественна комедія» Данте Аліг”єрі), Миколи Бажана («Витязь у тигровій шкурі» Шота Руставелі), Григорія Кочура (європейська поезія від епохи античності до модерну), Миколи Лукаша («Декамерон» Боккаччо, «Фауст» Г. Ґете, «Дон Кіхот» Сервантеса). Підсумком 130-річної історії українського перекладу творів В.Шекспіра стало повне зібрання його творів у 6-ти томах (Київ, 1984—1986).

У сучасних дослідженнях сформувалося бачення двох течій в історії українського перекладу.

Перша, «класична», походить від Старицького і Франка і, сягнувши вершин у неокласиків, виявляється сьогодні у практиці більшості провідних майстрів — від Гр. Кочура до М. Москаленка. її представникам притаманне тяжіння до вироблених літературних норм, орієнтація на новітню європейську й національну традицію, обережне ставлення до експерименту в галузі форми й лексики, прагнення відтворювати стильові риси оригіналу переважно засобами нормативної мови.

Другу, «фольклорну», течію, що спирається на усну творчість і традиції бароко, репрезентують П. Куліш, І. Костецький, В.Барка, М. Лукаш. Представникам цієї течії властива схильність до експериментів, використання фольклорного й діалектного матеріалу для відтворення стильових особливостей першотвору.

Автоматизований переклад

Автоматизований переклад (АП, англ. Computer-Aided Translation (CAT)) — переклад текстів на комп'ютері з використанням комп'ютерних технологій. Від машинного перекладу (МП) він відрізняється тим, що весь процес перекладу здійснюється людиною, комп'ютер лише допомагає їй створити готовий текст або за менший час, або з кращою якістю.

Ідея АП з'явилася з моменту появи комп'ютерів: перекладачі завжди виступали проти стандартної в ті роки концепції МП, на яку було спрямовано більшість досліджень в області комп'ютерної лінгвістики, але підтримували використання комп'ютерів для допомоги перекладачам. У 1960-і роки Європейське об'єднання вугілля та сталі (попередник сучасного Євросоюзу) почало створювати термінологічні бази даних під загальною назвою Eurodicautom [1] . У Радянському Союзі для створення баз такого роду був створений ВІНІТІ.

У сучасній формі ідея АП була розвинена у статті Мартіна Кея 1980 року [2], який висунув наступну тезу: «by taking over what is mechanical and routine, it (computer) frees human beings for what is essentially human» (комп'ютер бере на себе рутинні операції і звільняє людину для операцій, що вимагають людського мислення).

Сьогодні найбільш поширеними способами використання комп'ютерів при письмовому перекладі є робота із словниками та глосаріями, окремими термінологічними базами, пам'яттю перекладів (англ. Translation Memory, TM), що містить приклади раніше перекладених текстів, а також використання так званих корпусів, великих колекцій текстів на одному або декількох мовах, що дає стислий опис того, як слова і вирази реально використовуються в мові в цілому або в конкретному наочному секторі.

Для локалізації програмного забезпечення часто застосовуються спеціалізовані засоби, наприклад Passolo, які дозволяють перекладати меню та повідомлення у програмних ресурсах і безпосередньо у скомпільованих програмах, а також тестувати коректність локалізації. Для перекладу аудіовізуальних матеріалів (головним чином фільмів) також використовуються спеціалізовані засоби, наприклад, Swift, які об'єднують в собі деякі аспекти пам'яті перекладів, але додатково забезпечують можливість появи субтитрів за часом, їх форматування на екрані, відповідності відеостандартам тощо.

При синхронному перекладі використання засобів автоматизованого перекладу за необхідністю обмежено. Одним з прикладів є використання словників, що завантажуються на КПК. Іншим прикладом може слугувати напівавтоматичне витягання списків термінів при підготовці до синхронного перекладу у вузькій наочній тематиці[3].

У вузьких наочних галузях за великої кількості початкових текстів і сталої термінології перекладачі можуть використовувати і машинний переклад, який може забезпечити хорошу якість перекладу термінології та стійких виразів у вузькій галузі. Перекладач у цьому випадку здійснює пост-редагування отриманого тексту. Більше половини текстів всередині Єврокомісії (головним чином юридичні тести та поточна кореспонденція) перекладаються з використанням МП.

Приклади систем автоматизованого перекладу на ринку програмного забезпечення — SDL Trados, Transit, Deja Vu, Wordfast, AIT.

Загальний огляд

Автоматизований переклад - це широке поняття, що охоплює різні засоби та інструменти застосування. Вони можуть включати:

програми для перевірки правопису, що вбудовуються у текстові редактори або окремі програми;

програми для перевірки розділових знаків, що також можуть бути вбудованими у текстові редактори або додаткові програми;

програми для управління термінологією, що дозволяють перекладачам управляти своєю власною термінологічною базою в електронній формі. Це може бути створена у текстовому редакторі звичайна таблиця, електронна таблиця, а також база даних, що збудована у програмі FileMaker Pro. Для більш трудомістких (та більш дорогих) рішень існує спеціальне програмне забезпечення на кшталт LogiTerm, MultiTerm, Termex та інше;

словники на компакт-дисках, одномовні або багатомовні; термінологічні бази даних, що зберігаються на компакт-дисках або

підключаються через мережу Інтернет, наприклад The Open Terminology Forum або TERMIUM;

програми для повнотекстового пошуку (або індексатори), що дозволяють користувачу робити запити у раніше перекладених текстах або різних довідкових документах. У перекладацькому середовищі найбільш відомі такі індексатори, як Naturel, ISYS Search Software, and dtSearch;

програми конкордансу, що дозволяють знаходити приклади слів або висловів у поширеному контексті в одномовному, двомовному та многомовному корпусах, як- то: бітекст або пам'ять перекладів;

бітекст, що не є дуже новим винаходом, - наслідок злиття первинного тексту та його перекладу, що може бути пізніше проаналізованим програмами для повнотекстового пошуку або конкордансу;

програмне забезпечення для управління проектами, що дозволяє мовознавцям структурувати складні перекладацькі проекти, давати різні завдання співробітникам, а потім наглядати за процесом їх виконання;

менеджери пам'яті перекладів (ТММ), що складаються з бази даних сегментів тексту на первинній мові та їх перекладів на одну та більше цільових мов;

майже повністю автоматичні системи, що нагадують машинний переклад, але дозволяють користувачу вносити правки у сумнівних випадках. Іноді такі програми називають машинним перекладом за участю людини.

РЕДАГУВАННЯ ЯК ОДИН З ГОЛОВНИХ ЧИННИКІВ ЯКІСНОГО ПЕРЕКЛАДУ

Редагування як соціально необхідний процес опрацювання тексту існує в житті суспільства вже близько двох з половиною тисяч років, проте редагування як наука виникла досить недавно - менше століття тому, і окремих досліджень, присвячених його розвитку, поки що мало.

Редагування тексту - це своєрідний вид літературної діяльності, в процесі якої редактор завжди вирішує творчі завдання, але, водночас, виступає у ролі дослідника. Редагування визначають як перегляд (іншими словами аналіз, контроль) і виправлення повідомлень. На думку більшості дослідників предметом редагування є приведення об'єкта редагування у відповідність до чинних у певний час і конкретному суспільстві норм, а також його творча оптимізація, метою якої є отримання заданого соціального ефекту. Процес редагування полягає у перевірці інформації з метою удосконалення або виправлення її структури, змісту, відповідності, завершеності, логічної послідовності, методів презентації.

Редагування перекладу, тобто вдосконалення вже існуючого його варіанту, буває двох типів. По-перше, це авторське редагування, коли редактором свого тексту виступає сам перекладач. По-друге, це редагування готового тексту, яке здійснює інша людина, тобто редактор. Виникає питання, наскільки необхідно залучати до перевірки редактора, який є сторонньою особою, а редагування може здійснити сам перекладач. На жаль, для забезпечення перекладу високої якості не достатньо лише авторського редагування. Авторське редагування не відрізняється нічим істотним від пошуків нових варіантів у процесі перекладу. Проблема полягає в тому, що перекладач не може дати адекватну, об'єктивну оцінку свого тексту, йому важко уявити механізми сприйняття, які будуть у реципієнтів, лише тому, що він є автором тексту. Редактор завжди є першим реципієнтом повідомлення і наче випробовує його сприйняття на самому собі. Редагування повідомлення редактором-професіоналом є об'єктивно необхідним та обов'язковим. Із цього, звичайно не випливає категоричне заперечення можливості саморедагування. Саморедагування, здійснене автором, та редагування того ж повідомлення редактором-професіоналом, повинні доповнювати одне одного, адже обидва види правок спрямовані на поліпшення якості тексту, досягнення його довершеності.

Редагування має свої спеціальні методи виконання. Методи редагування - це послідовність процедур, які дають змогу відшукати в окремих компонентах повідомлення відхилення від норм та виправити їх. Редагування складається з двох повністю рівноправних процедур - аналізу (контролю) та виправлення (реконструкції) тексту. Стосовно цих процедур можна сказати, що аналіз (контроль) - це процедура пошуку, фіксації та локалізації помилок у повідомленні, а виправлення (реконструкція) - це

процедури видалення у повідомленні помилок, виявлених у процесі контролю.

Виділяють три аспекти перекладу, які потрібно перевірити редактору:• ступінь формальної відповідності оригіналу тексту,• ступінь формальної відповідності у кінцевій мові,• ступінь смислового навантаження та прийнятності для цільової

аудиторії. Аналіз ступеня формальної відповідності оригінальному тексту можна

здійснювати двома способами: або ретельним порівнянням структур, що співвідносяться, або оцінкою загальних відмінностей у перекладі та оригіналі. Завданням редактора є виявлення ступеня зрозумілості значення, змісту повідомлення. Дані аспекти визначають специфіку редагування перекладів, яка тісно пов'язана з використанням знань із контрастивної лінгвістики. Більшість тексту передається за допомогою позамовних засобів, створюється культурний фон оповідання, а це, у свою чергу, викликає труднощі при перекладі. Переклад практично базується на знанні контрастивної лінгвістики та типології двох мов. Під час перекладу перекладач використовує порівняльний аналіз як метод вибору форми, яка найбільш адекватно передає і зміст, і попередньо обрану форму. Тому редагування, так само як і переклад, пов'язане з такими розділами знань як мова та мислення, мова та культура, психо- та соціолінгвістика. У цьому і полягає специфіка професії редактора перекладів.

Оскільки перед редактором стоїть вирішення не однієї задачі, його робота має бути організованою та систематизованою.

Процес редагування та перевірки можна поділити на такі етапи:1) ознайомлення з текстом оригіналу та перекладу, що включає в себе

сканування тексту, яке спрямоване на визначення тематики, стилістичних особливостей, якості вжитої у документі мови; ідеї щодо можливостей покращення тексту.

2) звірення тексту перекладу з вихідним текстом, а це послідовна, ретельна перевірка відповідності кожного слова, кожної фрази перекладу вихідному тексту, єдності використаної термінології, логіки викладу, а також порівняння смислового значення. Даний етап включає в себе роботу зі словниками, довідниками, мережею Інтернет, консультації колег та спеціалістів тієї чи іншої галузі. Редактору необхідно мати лист для нотаток, де б зазначались власні назви, термінологія, а також помилки та виправлення, що дасть змогу забезпечити однорідність вжитої термінології.

3) внесення смислових і стилістичних правок; перевірка тексту на наявність граматичних, орфографічних, пунктуаційних, синтаксичних та ін. помилок.Виправити помилку недостатньо, адже необхідно узгодити все речення,

перевірити його завершеність, не забувати при цьому про індивідуальний стиль перекладача.

4) завершальний етап - порівняння попереднього тексту з його новимваріантом, остаточна перевірка тексту.

Одним з допоміжних засобів для редактора може стати контрольний лист, у якому зазначені головні елементи, на які необхідно звертати увагу під час редагування для забезпечення чіткості та точності перекладу:

ОрфографіяПунктуаціяГраматика

Відповідність

термінології

Єдність термінології,

власних назв

Повтори, пропускиСинтаксис

Стилістична

послідовність

Структурна організація

Логічність викладуЗавдання, які постають перед редактором, вимагають від нього

досконалого і точного знання мови та граматики, бездоганного почуття стилю, редактор повинен постійно розвивати свою пам'ять та увагу та бути обізнаним з сучасними нормами редагування та дійсними стандартами. Крім того редактор повинен бути компетентним у знанні мови, з якої виконувався переклад, та у знанні мови, на яку перекладалось, у термінології певної галузі, до якої належить даний переклад, крім того редактор має вміти працювати з допоміжною літературою.

Редакторам необхідні регулярний тренінг, постійна робота над собою. Професійний редактор повинен поглиблювати свої знання у кожній галузі, з якою йому доводиться стикатися, а це передбачає нескінченний навчальний процес протягом усієї кар'єри.

Підсумовуючи, хотілось зазначити, що перекласти текст недостатньо для того, щоб вірно передати зміст міжкультурного повідомлення. Для того, щоб отримати в результаті переклад відмінної якості до роботи залучаються не лише тематичні перекладачі, а також спеціалісти-редактори, які ретельно перевіряють перекладений матеріал, узгоджуючи його з людьми, для яких текст, що перекладається, є частиною національної культури та професії. Отже, перевірка перекладу - це останній крок в процесі отримання адекватного, повноцінного перекладу. Тому з впевненістю можна

стверджувати, що редагування - це найважливіший етап виробничого процесу при виконанні письмового перекладу, що забезпечує контроль якості перекладу шляхом ретельної перевірки перекладу на відсутність помилок та його відповідність вихідному тексту. Такі технологічні кроки дозволяють забезпечити відмінну якість перекладу для клієнтів, а відмінний переклад - це, перш за все, запорука позитивного іміджу.

Редакторська праця потребує великого вміння, досвіду й такту. Перед редактором постають два завдання - перевірити текст на наявність помилок і, разом з тим, виявити виняткову чутливість до творчого почерку перекладача. Порушувати манеру авторського письма і не враховувати стильових особливостей викладу не можна.

Питання для самоперевірки: 1.Аналітична обробка текстової інформації 2.Професійно-орієнтований лексичний матеріал для опису графічної,

звукової, відеоінформації певної наукової галузі 3.Специфіка комп’ютерного перекладу

Завдання для самостійної роботи: Підготувати переклад спеціалізованої статті за сферою професійного

спрямування з іноземної мови на українську, зробити літературну редакцію (за вибором).

Література:

Алимов В.В. Теория перевода. Перевод в сфере профессиональной коммуникации. Изд. 3 - М.: 2005. 160 с

Баранов А.Н. Введение в прикладную лингвистику. – М.: Едиториал УРСС, 2003. – 360 с.

Ільницький М., Будний В. Порівняльне літературознавство: в 2 частинах, частина 1. Лекційний курс: Навчальний посібник — Львів, 2007. — стор. 67 — 76.

Дима А. Принципи сравнительного литературоведения. — Москва, 1977. -С. 131—137.

Дюришин Д. Теория сравнительного изучения литературы. — М., 1979.-С. 159—172.

Коптілов В. В. Теорія і практика перекладу: Навч. посібник для студентів. — К.: Юніверс, 2003. — 280 с.

Лановик М. Перекладознавчі проблеми компаративістики крізь призму літературознавчих теорій // Літературознавча компаративістика. — Тернопіль, 2002. — С. 272—309.

Лановик 3. Художній переклад як проблема компаративістики // Літературознавча компаративістика. — Тернопіль, 2002. — С. 256—271

. Партию 3. В. Загальне редагування: нормативні основи: Навчальний посібник. - Л.: Афіша, 2004. - 416с, табл.. 9, рис. 47, додатків 16.

Olikova, M. Theory and practice of Translation. – Lutsk: Volyn State

University, 2000.

Москаленко М . Тисячоліття: переклад у державі слова // Тисячоліття: Поетичн. переклад України-Русі. — К.: Дніпро, 1995. — С. 5-38.

Москаленко М . Нариси з історії українського перекладу // журн. ”Всесвіт”, К.: 2006-2009 (Ч. 1-6)[2]

Примітки:1. ↑ Москаленко М. Тисячоліття: переклад у державі слова //

Тисячоліття: Поетичн. переклад України-Русі. — К.: Дніпро, 1995. — С. 11

2. ↑ Нариси з історії українського перекладу Михайла Москаленка доступні в електронному вигляді, див.

Частина 2: електронна версія Частина 3: [1] Частина 4: [2] Частина 5: [3]

Частина 6: [4]

Електронні джерела:2. ↑ http://ec.europa.eu/eurodicautom/Controller 3. ↑ Martin Kay (1980), The Proper Place of Men and Machines in Language

Translation. Research report CSL-80-11, Xerox Palo Alto Research Center, Palo Alto, CA. Передруковано у 1997 році в Machine Translation 12: 3–23, 1997.(PDF)

4. ↑ Claudio Fantinuoli, Specialized Corpora from the Web and Term Extraction for Simultaneous Interpreters. // Baroni, Bernardini (ред.), WaCky! Working Papers on the Web as Corpus, С. 173-190, Wackybook