Дорошенкова війна 1666-1671 рр.

Гетьман Війська Запорозького Петро Дорошенко

Причини війниВійна, що точилася на теренах Правого берега Дніпра починаючи з 1666року, була одним із наслідків російсько-польської війни 1654-1667 років та прелюдією до польсько-турецької війни 1672-1676 років. Після походу Яна Казимира на Лівобережжя в 1663-1664 роках, та в результаті громадянської війни, викликаної бажанням впровадити в Речі Посполитій вибори короля vivent rege (за життя монарха) – війни, в якій королівська армія зазнала нищівної поразки під містечком Монтвами у 1665 році від прибічників гетьмана Єжі Любомирського – аристократія Кримського ханства почала приходити до висновку, що нема сенсу зберігати союз з Річчю Посполитою. Цей союз було укладено внаслідок того, що Військо Запорізьке у 1654 році перейшло «під руку царя московського». Допомогою кримських татар багато в чому пояснюється те, що Річ Посполита вистояла у здавалося б безнадійному становищі, заатакована одночасно Московським царствомі козаками на сході й південному сході, Швецією і Бранденбургом-Прусією на півночі, Семигродом на південному заході. Татарська орда була вирішальною у розгромі семигородців князя Ракоці під Меджибожему 1657 році та московського війська під Любаром-Чудновом у 1660

році. Але коли з’явилася перспектива укладення мирної угоди між Річчю Посполитою і Москвою, кримська еліта постала перед можливістю припинення походів на терени України, що приносили багато здобичі й ясиру.

Однак хан Мехмед IV Ґерай не хотів порушувати союз з Річчю Посполитою, що на початку 1666 року призвело до заколоту серед татарської знаті, підтриманого зацікавленим в експансії на терени України великим візиром Османської імперії Ахмедом Кепрюлю. В березні 1666 року Мехмед IV був замінений на ханстві Адиль Ґераєм, представником бічної гілки роду Ґераїв.

Від кінця квітня 1666 року уряди Московської держави й Речі Посполитої вели між собою в селі Андрусові переговори про мир. Гетьманові Петрові Дорошенку стало відомо, що в московського уряду був намір зректися претензій до Правобережної України, щоб цією ціною зміцнити своє панування над Лівобережжям. При тому уряд короляЯна Казимира почав також схилятися до думки про доцільність розподілу козацької України по Дніпру. Дорошенко вирішив ударити наРіч Посполиту, щоб примусити її зректися з свого боку Правобережної України й цим поставити обидві сторони, які пертрактували в Андрусові, перед фактом унезалежнення цієї частини України.

Юзеф Брандт, Повернення переможців .

Петро Дорошенко скликав старшинську раду, яка схвалила запропоновануним програму – вигнати усіх ляхів з України до Польщі і, заручившисьпідтримкою хана Адиль- Ґерая, під гетьманською булавою об’єднати Лівобережжя та Правобережжя. Тоді ж новий гетьман розпочав переговори з Портою, йдучи слідами нереалізованих намірів Богдана Хмельницького

У вересні 1666 року на допомогу гетьману Правобережної України Дорошенкові прибуло близько 20-30 тисяч татар під проводом нуреддин-султана Девлет-Ґерая, котрі, прагнучи здобичі, наполягали на поході на Лівобережжя. 21 вересня 1666 гетьман Дорошенко скаржився коронному маршалку, польному гетьману Яну Собеському: «Не маючи

[власної] сили, я так мушу танцювати, як мені заграють». У жовтні він змушений був послати татар на Лівобережжя, де вони займалися переважно грабунком населення та захопленням його в ясир. У листопаді частина татар повернулася до Криму.

Атака кавалерії (художник Юзеф Брандт)

Битва під БраїловомТим часом 13 серпня 1666 року король Ян Казимир після завершення збройного конфлікту з Єжи Любомирським видав коронному війську універсал вирушити на постій в Україну. У листопаді 1666 року стали прибувати перші польські корогви з теренів Польщі, які розташовувалися в подільських містах між Південним Бугом і Дністром.Призначений головнокомандувачем полковник Себастіан Маховський зупинився у Брацлаві та розіслав у різні поселення уповноважених дляскладання списків будинків, де мали проживати жовніри. Цей захід викликав обурення у міщан, які пов'язали уповноважених. Мешканці Ставища, котрі розпочали відроджувати місто категорично відмовилися впускати жовнірів. "Вже досить наробили нам лиха поляки, — заявили вони С.Маховському, — якщо вони тепер хочуть знову ж це саме вчинити, ми будемо захищатися до останнього: що залишилося з давніх пожеж, допалимо до решти, а самі з жінками і дітьми кинемося у вогнище". Ставище за два роки до того пережило облогу й штурм польськими військами, в якому жителі його зазнали великих втрат.

Петро Дорошенко вирішив не допустити розміщення на теренах козацькоїУкраїни польських залог. З другої половини листопада 1666 року козаки й татари стали витісняти («поволі виперли») з Брацлавщини ворожі корогви.

Саме тоді на терени подільського воєводства вступили основні сили коронного війська. Чутки про утиски жовнірів визвали паніку серед місцевого поспольства. 8 грудня 1666 року з Кам'янця писали: «До нас, до міста, як від ворога, звідусіль звозяться хлопи... Ото, з-затакого нікчемного жовніра, хлопи, мимо своєї волі, мусять бунтувати.О, Боже! Щоб і нам чого поганого не дісталося в Кам'янці». Через день анонімний автор повідомляв з міста, що перед польським військом, "як перед ворогом, хлопи утікають до Волоської землі (тобто до Молдови – прим. автора). Хоча і там їм зле і тяжко дуже для них, а все ж воліють [дістатися за краще туди], а ніж потрапити під насильство наших". Об'єднавшись у другій декаді грудня з ними, Себастіан Маховський, маючи 6 тисяч жовнірів (українські дослідники цього періоду Смолій та Степанков подають їхню кількість як 10 тисячразом зі слугами), подався до Браїлова, щоб увійти на Київщину черезпівнічні райони Брацлавщини й «провчити» правобережного гетьмана (засловами останнього, поляки начебто йшли «з погрозами на моє життя»).Польські історики стверджують, що марш Себастіана Маховського на Ладижин був лише спробою дивізії, що стояла на зимових квартирах, вийти із оточуючих його сил козаків і татар, що багаторазовао переважали її числом.

Гетьман Дорошенко вирішив не очікувати підходу ворога, а завдати удару першим, поки Маховський був на марші. Маючи в розпорядженні 20тисяч (8-10 тисяч за Смолієм та Степанковим) козаків і 15-20 тис. татар, у ніч з 18 на 19 грудня за 10-11 км від Браїлова «у порожньому містечку» він атакував поляків, які просувалися під захистом табору. Відчувши силу нападників, регіментар Маховський, залишивши для затримання наступу противника потужний захищений табором ар'єргард, став готувати кінноту для битви під містом. Він розташував її в долині за 3,5 км від Браїлова на льоду (напевно, на річці Рів). Під ранок 19 грудня сюди відступив ар'єргард. Зустрівши спочатку татар і українців вогнем, Себастіан Маховський розпочав контратаку, намагаючись збити татарську кінноту, але, за даними В.Коховського, «наскочив на самого Дорошенка».

Якщо це повідодмлення відповідає дійсності, то стає зрозумілим, якимчином козакам і татарам вдалося перемогти якісно набагато сильнішу польську кінноту. Контратака Маховського була націлена на татарську кінноту. Татари чи то згідно з наперед узгодженим планом бою, чи на власний розсуд, а то й стихійно під час бою, вивели атакуючих поляків під вогонь козацького табору. Лави польської кінноти змішалися, її атака втратила імпульс, і цим замішанням швидко скористалися татари, що числом кількаразово переважали супротивника.

В жорстокому бою, що тривав дві години, було знищено 17 корогов (у тому числі чотири корогви польських татар під проводом Мустафи Косинського, Самуїла Сулеймановича, Давида Романовського і Улана Засульського), решта вдалася до втечі. Розпочався погром війська. Більшість вояків полягла чи потрапила до полону. До полону дістався й сам регіментар. Татари й козаки гнали втікачів аж до Летичева (понад 60 км). Повернувшись до Чигирина, гетьман розпочав облогу польської залоги замку, а в лютому 1667 р. — вже й Білої Церкви.

Після здобутої перемоги татари й окремі підрозділи козаків вирушили на терени Полісся (Житомирщина), Подільського, Волинського й Руського воєводств, де знайшли підтримку з боку місцевих повстанців — опришків (левенців) і дейнеків. Татарські чамбули проникли до Овруча, Дубна й за Львів, несучи руйнування українським поселенням (були спалені Проскурів, Зборів, Глиняни та інші міста), смерть і неволю їхнім жителям (за надзвичайно перебільшеними даними, в ясир потрапило 106 тис. осіб). Так повторювалася велика трагедія західноукраїнських земель кінця 40-х -першої половини 50-х рр., коливони, опинившись за межами Української держави, розглядалися Кримською верхівкою як складова Польщі та як законне джерело воєнноїздобичі.

Козацькі літописи про битву під Браїловом

Літопис Грабянки:З тією ж таки ордою Дорошенко виступив і проти Моховського, що став в Україні на зиму на постій і сильно збиткувався над людом. Дорошенко переміг його під Браїловим, самого взяв у полон і майже усіх його воїнів віддав у ясир татарам. Задля цього козаки відреклися від короля.

Літопис Самовидця:Того ж часу тая ж орда напала на Маховского, бо Маховскій посланній бил з войском на становиско на Україну, которій пришовши под Івангород, которого не хотіли пустити под Івангород, оній достал и испустошил, людей вистинал, о чом знати дано Дорошенкові гетманові. И так Дорошенко з тоею ордою и козаками напал на Маховского и его войско в Браїлові, которій был рушил до бору, и там тое войско розбили и самого Маховского реїментара поймали, и жолнірства много вневолю взято, с которого войска мало хто заледво увойшол. И от того часу знову сталося розервання козаком от короля.

Літопис Величка:Гетьман Дорошенко, одержавши певну звістку про такий некорисний для всіх козаків Андрусівський торг, жалобливо доніс про те Діенлету Кереїну, тодішньому кримському ханові. Потім, коли завітала сподівана весна до вдячних очей і сердець людських і прикрасила землю квітами, то й Марс, спраглий на людську кров, не зволив лишатись у мирному домі, але запалив серце короля ЯнаКазимира виправити коронні війська на крайнє розорення тогобічної України і щоб прихилити до себе нейтраліста Дорошенка з козаками. Король Казимир був тоді певний через Андрусівські договори миру з росіянамиі зараз навесні безпечно виправив коронні війська зі значним рейментарем Маховським на Україну, дозволивши їм плюндрувати Українувогнем та мечем і отак прихиляти її до Корони Польської. Маховський тоді, прибувши на Україну, кілька місяців, не маючи відсічі від Дорошенка, плюндрував її біля Браславля та по різних інших місцях. Дорошенко ж сам з козаками не посмів вийти супроти Маховського, лишався тільки в поготовності, а послав до хана, просячи на поміч орду. Також і Маховський, наблизившись до Чигрина, не посмів більше наступати. Коли ж прибув із Криму до Чигрина від хана один Нурадин-солтан з татарами, то й Дорошенко відразу ж стягнув докупи козацьке військо, що було в поготовності, і, рушивши разом із солтаном на Маховського, прибув до Кальника. Провідавши про те, Маховський позадкував з України і став обозом біля Немирова, коло села Печер. Дорошенко ж, не рушаючи сам з Кальника за Маховським, виправив від себе з козаками й ордою уманського полковника Білогруда.

Білогруд тоді, прибувши до Печер і завівши бій з Маховським, розгромив його при всесильній божій помочі так, що той, покинувши свій обоз з усіма користями й тяжарами, налегці рушив до міста Браїлова, що біля Бара й Межибожа. Але й там не збувся, бо Білогруд,

приспівши з козаками й ордою слідцем за ним, Маховським, до Браїлова, осадив Браїлів ордою, а сам з козаками пішов на Браїлів штурмом, в який вломився без великого утруднення й шкоди і почав громити ляхів. Тоді Маховський, зневірившись, що лишиться живий, вихопився з Браїлова з трьома лишень найнадійнішими хоругвами, сподіваючись пробитися з ними через орду і вислизнути до Польщі, алеі в тому одурила його надія, оскільки ординська сила оточила його з хоругвами і одних поляків вибила, а інших, разом з Маховським, забрала в неволю, звідкіля він потім викупився за немалу ціну. Отож не без причини пролилися на Маховського сльози православних українських людей, бо через те, що поводився немилосердно з тими бідними людьми, і сам за божим правосуддям підпав із військом під знищення й повну поразку.

Західний похід ДорошенкаПогром війська Маховського означав тепер для виснаженої Польщі те саме, що погром під Жовтими Водами й Корсунем за 18 років перед тим.Попри Дорошенкові розрахунки, битва під Браїловом прискорила укладення угоди в Андрусові (13 січня 1667 р.): розпочиналося перемиря з Москвою на 13 років. За умовами угоди Лівий берег Дніпра залишався під контолем Москви, Правий – Речі Поспролитої. Київ Річ Посполита погодилася залити в московських руках на два роки, але згодом змирилася з його втратою. Терени Запорожжя мали зоставатися під спільною зверхністю обох сторін угоди.

Андрусівський трактат зустріли однаково неприхильно як гетьман Дорошенко, так і турки й татари. Для Дорошенка він дуже утруднював його програму з’єднання обох берегів Дніпра під йогог булавою, а дляТуреччини й Криму виникала небезпека постати перед спільним фронтом Польщі й Москви.

Ян Собеський

Але зречення московського уряду претензій до Правобережної України розвязувало Дорошенкові руки в одному відношенні: щодо боротьби проти Польщі в союзі з Кримом і Туреччиною. Ще перед остаточним закінченням Андрусівських переговорів він вислав до Криму посольствоклопотатися, щоб новий хан Аділь Ґерай (поставлений турками замісць скинутого в 1665 Мехмед Ґерая IV) помирився з Москвою і вкупі з ним воював Польщу.

У травні 1667 року гетьман активізував підготовку до походу проти Речі Посполитої. Були розіслані універсали про мобілізацію козацького війська, котре мало збиратися під Корсунем. До Стамбула вирушило посольство засвідчити готовність прийняти протекцію султана. Мехмед IV позитивно поставився до цієї пропозиції. У серпнігетьман застеріг Яна Казимира, щоб той не чинив шкоди козакам, котрів минулому перебували в його підданстві, але тепер «заховалися під опіку султана».

В другій половині травня до Дорошенка прибули кілька тисяч татар Батирші-мурзи. На вимогу Батирші, татари разом із уманськими козаками полковника Григорія Білогруда були послані по здобич на

захід. Вони вдерлися в Летичівський повіт Подільського воєводства тана Волинь, де захопили численний ясир. У червні кількатисячний чамбул Елле-мурзи й козаки полковника Остафія Гоголя пройшли через Поділля до Тернополя. Протягом липня-серпня татари вчинили спустошливі рейди до Старокостянтинова, Меджибожа, Острога, Заслава,Збаража, Вишнівця й Дубна. Вимушена згода гетьмана на проведення цихпоходів у західноукраїнські землі призвела до втрати в майбутньому підтримки з боку місцевого населення, що далося взнаки дуже скоро. Зазнавши лиха від татар, посполиті стали шукати захисту в польських воєначальників, чим напрочуд вдало скористався призначений коронним польним гетьманом Ян Собеський.

У середині серпня 1667 року Дорошенко здобув Чигиринський замок. Після цієї перемоги гетьман посилив облогу польського гарнізону Білої Церкви. Не довіряючи обіцянкам короля надати «удільність» частині козацької України, він силою близько 15 тисяч козаків з 30-40 гарматами разом із 16-20-тисячним татарським військом на чолі з калгою-султаном Кирим Ґераєм на початку вересня вирушив у великий похід проти Речі Посполитої. На поміч йому прийшло три тисячі турецьких яничарів із 12 гарматами. За визнанням Собеського, козаки мали намір іти аж до Вісли. Основні сили козаків і татари просувалися через Старокостянтинів на Тернопіль. Допоміжного удару збоку Подністров'я завдавав Гоголь (до 10 тисяч козацького війська, напевно з кількома гарматами).

Річ Посполита, стомлена недавнім рокошем, не була готова до війни, тому Собеський мусив сам зімпровізувати оборону краю від цієї навали, спершись на підтримку місцевого населення. Вже в червні він повідомив шляхту Руського і Люблінського воєводства про можливу небезпеку. Гетьман енергійно взявся до справи та зумів зібрати 15000війська (включно із гарнізонами фортець і приватними військами). Крім того, він наказав озброювати селян, які охоче приєднувалися до війська, збурені недавніми татарськими наїздами.

Підгаєцька кампанія, осінь 1667 року

Перед підходом з'єднаної козацько-татарської армії Собеський вирішивскористатися досвідом Стефана Чарнецького під час кампанії 1664 рокупроти козаків. Собеський розумів, що його сили недостатні для того, щоб розбити козацько-татарську армію Дорошенка у вирішальній битві. З іншого боку, він знав, що головною метою татарів грабунок і ясир.Також Собеський знав, що якби він спробував затулити шлях вглиб країни армії Дорошенка, ставши в одному укріпленому таборі (як у 1649 році вчинив князь Вишневецький у Збаражі), то частина сил супротивника могла б його там легко заблокувати, тоді як татарські чамбули отримали б можливість безкарного плюндрування краю. Саме

тому Собеський прийняв рішення, що здавалося б протирічило відомому принципові військового мистецтва про концентрацію власних сил.

Гетьман розділив своє військо на п'ять з'єднань кількістю від кількохсот до пари тисяч жовнірів. Кожна така група захищала певний район або перекривала важливий шлях, опираючись на фортеці ЗахідногоПоділля, Волині й Галичини (Кам'янець, Теребовля, Бережани, Дубно, Броди та інші) або ж на укріплений табір. Легко знищити таке з’єднання військо Дорошенка було б не в змозі. При цьому кожна групамали достатню кількість рухомих сил, достатніх для протистояння окремим татарським чамбулам.

Таким чином Собеський хотів заставити свого супротивника розпорошитисили, і нав'язавши йому маневрову війну, знищити по частинам. Поєднання ударної міці польської кінноти з оборонною здатністю фортець повинно було принести добрий результат.

З другою частиною свого війська (числом у три тисячі) Собеський став спочатку під Кам'янцем, куди він дістався 20 вересня 1667 року.Тут він розраховував поставити під загрозу зручний відкритий шлях наЛьвів. Але Дорошенко з Кирим Ґераєм не піддалися на хитрість. Козацький гетьман і калга вислали до Собеського пропозицію про ведення переговорів, а тим часом їхнє військо 25 вересня 1667 року вирушило з-під Старокостянтинова на захід. Союзники через Збараж і Вишневець дісталися 3 жовтня 1667 року до Поморян.

Коли Собеський дізнавшись про появу татар і козаків Дорошенка у Галичині, то 1 жовтня 1667 року вирушив із військом до Підгайців і став там 4 жовтня 1667 року табором. Польські сили були на відстані 45 км од головних козацько-татарських сил, загрожуючи їхнім комунікаціям. Розрахунок Собеського був на те, що Дорошенко, впевнений у своїй чисельній перевазі, вирішить дати йому бій.

Коли татари розпустили чамбули, виявилося, що польські відділи були розташовані так, що нападники скрізь натрапляли на опір. Більшість чамбулів було розбито. Особливо чутливих поразок татари зазнали під Поморянами (хоча згідно зі Смолієм і Степанковим, татари захопили Збараж, Тернопіль, Зборів і Поморяни), Бучачем і Нараєвом. Лише Зборів здався без бою та був пограбований татарами.

Коли з'ясувалось, що урозсип діяти не вдалося, татарські сили знову об’єдналися з козаками Дорошенка, і 20-тисячне військо націлилося вирушити у напрямку на Львів. Але Дорошенко і калга-султан не могли

залишити у себе в тилу, під Підгайцями, армію Яна Собеського (3000 солдатів, 6000 озброєних селян і 18 гармат). Тому було прийняте рішення спершу розбити це польське угрупування, і шлях на Львів булоб відкрито. Тим часом Дорошенко послав листи до львів'ян, пропонуючирозпочати переговори про умови здачі міста.

Позицію, обрану Собеським для бою, було зручно обороняти. На північ від Підгайців лежить височина, обмежена з одного боку лісом, а з другого річкою Коропцем. Річечка ця була перегорожена греблями та утворила смугу ставків. Височина перед Підгайцями розділена ярами таструмками на дві частини, східну і західну. При цьому як західна, так і східна частини поля шириною були не більше від 1 км.

З півдня й заходу Підгайці прикривали густі ліси, а зі сходу болота і глибокі балки. Вздовж західної частини підгаєцької височини тягнувся шлях на Бережани. Собєський заздалегідь провів інженерну підготовку поля бою, звівши два равеліни з гарматами на північ від підгаєцького замку. Одначе до початку бою його військо не встигло закінчити спорудження шанців. Відділи Кирим Ґерая і Дорошенка підійшли до Підгайців вже 4 жовтня, але битва почалася на два дні пізніше - 6 жовтня.

Сутичка з татарами (художник Максиміліан Ґєремський, 1867)

Битва під ПідгайцямиОсобливості поля бою змусили союзну армію поділитися на два крила. Через те, що поле бою було розділене глибоким яром на дві частини, татари й козаки не були спроможні повноцінно взаємодіяти тактично. Крім того, через малу ширину поля бою козацько-татарське військо не могло використати свою чисельну перевагу: у першому ешелоні могло йти не більше 8-10 тисяч вояків.

Задум Кирим Ґерая й Дорошенка полягав у тому, щоб ударом татарської орди вздовж бережанського шляху по лівому флангу поляків втягнути в бій всі сили Собєського та відволікти їх від спроби козаків здобути Старе Місто Підгайців, форсувати Коропець, вийти на тили розташування Сщбеського та відрізати їх від підгаєцького замку.

Собеський розмістив всю свою піхоту й артилерію у двох равелінах у формі півкола під командою майбутнього гетьмана Яблоновського, тримаючи в резерві всю свою кінноту.

Бойовий порядок поляків мав на меті спрямувати дії татарів і козаківу потрібному для Собеського напрямку, при тому чисельну слабість війська було скомпенсовано польовими фортифікаціями. Треба завважитищо польський фронт не перетворювався на одну монолітну лінію укріплень. Якби було так, це змусило б супротивника вдатися до єдиної альтернативи − спроби обходу з тилу. Але два окремих равелінаіз досить широким інтервалом між ними створювали ілюзію можливості прориву крізь польські лави. На практиці, як виявилося, фланговий вогонь з укріплень та контратаки кінноти з другої лінії виявилися достатніми для нанесення поразки наступаючим силам татарів і козаків.

Укріплення дозволили Собеському незважаючи на малу чисельність його війська вжити метод економії сил: понад половину його військ складаврезерв. Характерним було його постійне відтворення, при тому резервом ставало все, що в цей час не було задіяне на якому-небудь відрізку фронту.

Першим почав наступ калга-султан з татарами. Оскільки татари наступали на вузькому фронті, Собеський зупинив їх вогнем піхоти і артилерії з польових укріплень, а також контратаками кінноти із другої лінії.

У контратаці взяло участь дві третини кінноти Собєського, 13 короговпід проводом поручника гетьманської гусарської корогви Олександра Поляновського. Цим 800 полякам протистояло близбко 2 000 татарської кінноти, яка через брак простору не могла реалізувати чисельну перевагу та оточити Поляновського. Тим часом польська артилерія почала вести вогонь через голови своєї кінноти по другій лінії татарі не дала їм прийти на допомогу першій лінії.

Костел в Підгайцях

В цей час почалася атака Дорошенка на правий фланг Собеського. Протикозаків Собеський кинув решту кінноти, 400 коней на чолі з поручником Вілчковським. Ця атака повинна була дати час польській піхоті та селянам закінчити лінію шанців: довести її до Коропця і перекрити шлях у тил польського розташування.

Атака козаків була підтримана вогнем козацьких гамат, і супроводжувалася спробою сфорсувати струмок вище Старого Міста із метою обійти поляків з тилу. Тут козаки також зазнали невдачі: їх зупинила, крім решти другої лінії, також кіннота, перекинута з лівого крила після того, як там було відбито татарів.

Схема битви під Підгайцями 1667 р.

Ці 5 козацьких (панцерних) і татарських корогов, 300 чи 400 коней, атакували загін козаків, що переходив через струмок, і розбили його.При цьому їх атакувала татарська кіннота, що підтримувала наступ козаків, і відрізала їм відступ до правого берега річки. 5 корогов тоді пробилися до групи Вілчковського і разом з нею вдарили на татарську кінноту.

Татари Кирим Ґерая на польському лівому фланзі відступили, і це дозволило полякам разом з селянами і табірною челяддю перейшти у контратаку і відкинути козаків Дорошенка. Козаки, атаковані з трьох сторін, запанікували та побігли, а козацько-татарські резерви через вузький фронт завширшки 1 км не змогли подати їм допомоги.

Невдача козацько-татарського війська, окрім того що штурм добре захищеної позиції супротивника в умовах складної місцевості в принципі справа дуже важка, була обумовлена поганою координацією дійдвох частин коаліційного війська.

Через високі втрати Дорошенко та калга-султан відмовилися від спробидосягти швидкого розв'язання бою і використовуючи кількісну перевагу, приступили до облоги польського табору. Втрати поляків також були високими, до 500 чоловік.

Під час цієї облоги польські гарнізони, розсіяні по краю, перекрили лінії постачання козацько-татарського війська. Крім того, запорозький кошовий отаман Ждан Ріг (Іван Кириленко) і харківський полковник Іван Сірко, союзник Речі Посполитої, з 2000 запорожців вдерся до Криму і користуючись з відсутності на півострові серйознихвійськових сил, пограбував і розорив край так, що там залишилися «тільки пси й коти». Прорвавшись через Перекоп, козаки зруйнували м.Арбаутук, вбили понад 2 тис. чоловіків, захопили в рабство 1,5 тис. жінок і дітей, звільнили 2 тис. невільників і з тріумфом повернулисядо Січі.

Ця звістка підірвала бойовий дух татар, які були з Дорошенком, і відібрала у них охоту далі воювати в Галичині. Вони почули недовір'ядо своїх союзників козаків. Багато почало тікати з табору додому. Повторилася типова в історії татарсько-українських союзів картина: незалежно від своїх союзників Кирим Ґерай почав 16 жовтня переговориз Собеським, і всього за яких чотири години вже був готовий трактат про «вічну приязнь і непорушний мир»; а щодо козаків, то вони мали бзалишатися в польскім підданстві на умовах, які мусила виробити спеціальна комісія. Угода також передбачала обмін полоненими.

Під час переговорів татари зокрема запропонували союз проти Росії. Згідно з цими угодами, в обмін на "подарунки" татари повинні були утриматися від набігів, і також утримувати від нападу Буджацьку і Добрудзьку орди, які не визнавали зверхності кримського хана. У окремому універсалі 18 жовтня 1667 року було дозволено татарам повернутися у Крим разом із захопленим ясиром. Тому, повертаючись назад, татари лише на Покутті спустошили близько 300 сіл.

Дорошенко опинився в настільки небезпечній ситуації, що мусив наспіхкопати окопи, щоб захистити свій табор від недавніх союзників. Коли на третій день Кирим Ґерай запропонував своє посередництво, то Дорошенкові не залишалося нічого іншого, як приступити й собі до переговорів із Собеським.

Через три дні, 19 жовтня 1667 року, дійшло до угоди: Дорошенко і всеВійсько Запорозьке обіцяли підданство королеві й відмовлялися на

майбутнє від усяких інших протекцій; поміщики могли вільно вертатисядо своїх маєтків; коронне військо не повинно було входити до козацької України; польська залога в Білій Церкві мала бути зменшена, остаточну полагоду відносин відкладалося до найближчого сейму. Пакт був скріплений взаємною присягою Дорошенка й Собеського.

Через брак достатніх сил підгаєцька кампанія не могла принести тривалої політичної користі Речі Посполитій. Єдине, чого вдалося добитися Собеському, це запобігти надмірним людським і матеріальним втратам. З іншого боку, можна лише уявляти, за словами відомого дослідника Дмитра Дорошенка, яким важким ударом для Дорошенка став «такий фінал кампанії, до якої він старанно приготовлювався цілий рік з напруженням усіх своїх сил!»

Цікаво, що радянська "Історія Української РСР" згадує про цю битву як про перемогу Дорошенка: «Наступного року поблизу Підгайців полки Дорошенка і татарські загони знову оточили військо Речі Посполитої ізавдали йому поразки»

Козацькі літописи про Підгаєцьку кампанію

Літопис СамовидцяТого ж року гетман Дорошенко татарской сторони, затягнувши орду з Ґалга солтаном и инними султанами великую потугу на ляхов и искупивши войско свое козацкое, ходив противко ляхов, але оного в Полщу не допущено, бо войско стояло под Подгайцами. И так видячи албо маючи відомость певную, же орди великіе вишли, стали жолніре пофортеціях, а гетман коронній Ян Собескій з войском стал в Подгайцах,которого орда з Дорошенком облегли и там чрез немалій час держали в облеженю. Що и далій может бы не приступала орда до трактатов, доказуючи своего, але татаром стала помішка в Криму, бо запорожці з Сірком кошовим ходили в Крим, которих зостріл хан з ордами у Перекопу, где, давши бой, козаки орду зламали, и мусіл хан уступати,и орда розно пойшли каждій до жони и дітей. Итак козаки тиждень Кримпустошили, палили села, и узявши немалую здобич, повернули на Запорожже. О чом почувши орда, учинивши згоду з гетманом коронним, иповернули у Крим, а гетман Дорошенко до Чигирина

Літопис ГрабянкиТого ж року гетьман Дорошенко з дружніми йому татарами обліг в Підгайцях коронного гетьмана Яна Собецького, що простував на Україну. Ляхам довелось вельми сутужно. Та коли до татар прийшла

звістка, що Сірко із запорізькими козаками гостює в Криму, то орда йДорошенко нашвидку замирилися з коронним гетьманом. А хан, хоч і перестрів козаків під Перекопом (він там став з тими ордами, що залишалися в Криму), хоч і звів з ними битву та багатьох перебив, все ж не переміг козаків. Козаки перемогли його і змусили спершу відійти, а потім присилувати і втікати. Орда кинулася від Перекопу рятувати своїх жінок та дітей та спасатися в горах. А козаки більше тижня по Криму гуляли, села палили, Крим пустошили. А взявши чималу здобич, повернулися на Запоріжжя. Саме з причини цього розгрому опісля і орда і Дорошенко підтвердили своє перемир'я з коронним гетьманом.

Літопис Величка:

Трактат із солтаном КалгоюОскільки його милість солтан Кирим Ґерай Калга ввійшов сюди, в держави його королівської милості і Річі Посполитої, з військами кримськими, ногайськими, буджацькими, білогородськими не з іншим наміром, тільки з тим, щоб постановити й підтвердити давні пакти, забагато років перед тим утверджені з його милістю королем і Річчю Посполитою іменем теперішнього його милості хана, його наступника, також і цілого Криму, а особливо ті, які недавно постали з його милістю ханом та з Іслан-Гереєм, що пішов із цього світу, як і наступником його, ханом, його милістю Мехмет-Гереєм. Отож, зійшовшись між собою тут, під Підгайцями, його милість пан гетьман від імені його милості короля й цілої Річі Посполитої та його милість солтан іменем його милості теперішнього хана і його наступника на потім, як і цілого Криму, і всіх їхніх милостей, присягалися, вмовившись разом, до вічної приязні і на вічно нерозривний мир.

По-перше, все, що тільки сталося поміж обома народами, як у минулу зиму, так і в теперішні часи, пустили у вічну непам’ять, віддавши тена таємний суд Божий. А щоб не доходило в подальшому до такого розірвання приязні, його милість пан гетьман вимагає під присягою, що коли б мали заходити коли-небудь і які-небудь оказії, незгоди абопретензії поміж згаданими державами, має вирішуватися це через послів, і до їхнього повернення все повинно лишатися у спокої, і не повинні виявлятися знаки неприязні.

А що його милість солтан обіцяє й присягається іменем його милості теперішнього хана і його наступників, як і цілого Криму, бути

ворогом ворогів його королівської милості і Річі Посполитої, ставатиз військами, яких його королівська милість та Річ Посполита потребуватиме на будь-яку послугу Річі Посполитої, то навзаєм і йогомилість гетьман обіцяє й забезпечує іменем його королівської милостій Річі Посполитої віддавати подарунки згідно з давніми звичаями, що належать їхнім милостям ханам і кримським ордам, починаючи від того поприсяження зобопільної дружби. На знак того й задля вічної приязніз його милістю ханом і цілим Кримом він ординує при його милості солтані і своїх людей, щоб перебували біля його милості хана,— вони так довго мають там залишатися, доки не повернеться до його милості хана посол, виправлений на сейм за подарунками. Зате його милість хан не посилатиме без відома й приязної волі його королівської милості та цілої Річі Посполитої жодних військ в Україну і в державийого королівської милості. А що деякі орди буджацькі, білогородські,також ногайці й немала частина оракулів, візабетелів не визнають себе в послушенстві його милості хана, то й тоді його милість солтанубезпечує його милість пана гетьмана й упевнює, що коли б згадані свавільні орди входили малими чи також великими купами в держави його королівської милості, то його милість солтан іменем його милості хана обіцяє їх присмиряти, жодної не виказуючи протекції і не допускаючи з’єднуватися з ними своїм військам.

Оскільки на прохання його милості хана і солтана Калги його королівська милість і Річ Посполита приймає козаків до ласки як своїх власних підданих, аби задовольнялися вони тим, що їм декларуватиметься призначеною від його королівської милості комісією, і хай ствердять свою покірність у тому присягою. Обіцяє його милість солтан для утвердження ґрунтовнішої приязні і братерської вірності справити у його милості хана, щоб в’язнів, побраних під Браїловом, тобто пана Маховського й інших, які вже відзиваються й відзиватимуться, його милість хан повернув до Польщі,а його милість пан гетьман навзаєм обіцяє випросити у його королівської милості, щоб той на знак щирого братерства з його милістю ханом наказав випустити на волю татар, різночасно побраних вув’язнення.

Його милість солтан убезпечує, що він з усіма ордами правдиво обіцяєйого милості панові гетьману — як з цього місця, так і повертаючись до Криму,— не дозволить він чинити зі свого відома жодних набігів у будь-який бік і взагалі закаже, аби не ходили; свавільників же своїхзволить громити і на знак ґрунтовнішого братерства має ствердити те

присягою. На що для кращої віри з підписом рук наших притискаємо й печатку. Даний під Підгайцями вересня 16 дня 1667 року.

Гіт-Герей солтан; Керим-Герей Калга, солтан великих орд кримських; Якки-Герей; Гем-Герей; Сирам-бей; мурза Забей Карачага; Маутша-мурза; Мадукала; Адиша-мурза; Мах-мурза; Мит Гієткша Мурта.

ТАТАРСЬКА ПРИСЯГАПрисягаємо єдиному господові Богові, тому, який створив небо й землю, море й усе, що ми дотримуємося загалом і зокрема всього, що єв тих пунктіх, які описано й висловлено в підписанім трактаті. А коли будь у чому не дотримаємо й зламаємо нашу присягу, хай нас той господь Бог, до якого взиваємо, покарає на цьому й на тому світі; і покарає нас завжди і нащадків наших, наче ворожою шаблею. І чинимо це іменем його милості хана, солтана Калги, Нурадина від імені Кримуі всіх орд, що знаходяться під державою його милості хана.

ПІДГАЄЦЬКІ ПАКТИ, постановлені з його милістю паном Дорошенком, гетьманом запорозькимЯсновельможний його милість пан великий маршалок і польний коронний гетьман, пізнавши щиру готовність його милості пана Петра Дорошенка,гетьмана війська його королівської милості Запорозького, до послуг його королівської милості й Річі Посполитій і маючи його запевнення,що не з війною, але з проханням благають ласки його королівської милості й Річі Посполитої, обіцяє згаданому панові гетьману з військом його королівської милості Запорозьким подати прохання до його королівської милості й Річі Посполитої, аби все те, що сталося дотіль, його королівська милість і Річ Посполита піддала цілковитомузабуттю. А щоб це його милість король та Річ Посполита ясніше побачили, його милість пан гетьман запорозький і Запорозьке військо обіцяють відтепер цілковите й вірне підданство його королівській милості й Річі Посполитій, щире бажання на всілякі послуги і вирікається на потім всіляких протекцій, покладаючи свою безпеку на саму тільки ласку його королівської милості й Річі Посполитої. І щоббути достойнішими її, зобов’язується всім панам, як дідичних добр, так і державних добр його королівської милості, чи їхнім намісникам,давати допомогу для їхнього безпечного мешкання в домах, за виняткомтого, про що покірно просять, аби козаки й їхні хутори були вільні.

А оскільки ясновельможний його милість пан великий маршалок і польний коронний гетьман не має повної сили на заспокоєння претензіййого королівської величності Запорозьких військ, то всі їхні вимоги

відкладає до найближчого сейму, на який військо його королівської милості Запорозьке зашле своїх послів і проситиме комісії, в чому їмдопоможе ясновельможний його милість пан маршалок. Між тим він убезпечує Запорозьке військо, що до комісії не вводитиме коронних, його королівської милості, військ у жодне місто, нікуди, де тільки мешкають козаки, що належать до Запорозького війська. Навзаєм і запорозькі війська не повинні вимагати жодних міст, у яких досі козаків не було. А що то за міста, має бути висловлено особливим актом.

Через те, що білоцерківська залога не може мати достатнього утримання без утиску людей Запорозького війська, лишаючись у такому числі, як і в Білій Церкві, так і в інших містах, то його милість пан маршалок на прохання його милості пана гетьмана Запорозького війська і цілого війська згоджується послати офіцера до його милостіпана Стахурського з розпорядженням, щоб частину людей спроваджено з Білої Церкви, суворо наказавши, аби його милість пан комендант, лишаючись у Білій Церкві, у найменший спосіб не важився чинити жодної кривди людям, що належать до Запорозького війська, під загрозою військового суду. Тим же розпорядженням накаже панові коменданту, щоб як церковні речі, так і те, що взято в полковника паволоцького, віддав цілком, кому належить, без усілякої відволоки, аби всі покривджені були задоволені.

Ці пункти мають бути зараз зміцнені присягою з боку його королівської милості й Річі Посполитої через ясновельможного його милості пана великого маршалка і коронного польного гетьмана та їхніх милостей панів комісарів, призначених до трактування, а з бокувійська його королівської милості Запорозького через його милість пана Петра Дорошенка, гетьмана, обозного військового, генеральних суддів, осавулів, сотників і всіляку старожитну старшину, та стверджені, згідно з писаною формою. Даний під Підгайцями, 19 жовтня, дня, 1667 року.

ПРИСЯГА ВІЙСЬКА його королівської милості ЗапорозькогоЯ, Петро Дорошенко, гетьман війська його королівської милості Запорозького, всі обозні, судді, осавули, полковники, сотники і всі разом старшини своїм і цілого війська його королівської милості Запорозького іменем тих, що лишаються як тут, в обозі під Підгайцями, так і тих, що лишились удома, котрі є тепер і котрі будуть на потомні часи, присягаємо панові Богові святому, єдиному в

святій трійці, перед найсвятішою Дівою і всіма святими, що як і предки наші, які мали повну силу і начальство від многовладних найясніших польських королів та Річі Посполитої, своїх дідичних панів, так і ми будемо постійно й тривко почуватися в тому-таки вірному підданстві його королівської милості та Річі Посполитої, обіцяючи його королівській милості та Річі Посполитій всілякі щирі та зичливі послуги, вирікаючись усілякої сторонньої протекції своїм і наступників наших, належних до військ його королівської милості, іменем. Зі сторонніми без відома його королівської милості не матимемо кореспонденції ані посольства, але покладаємо все наше майно і власне здоров’я його королівській милості та Річі Посполитійв надії, що його королівська милість, пан наш милостивий, та Річ Посполита милостиво вдовольнять наші прохання. А ми все те, що висловлено в пунктах, написаних під Підгайцями, і те, що зараз обіцяємо, утверджуємо нинішньою клятвою. А коли б не дотримали в будь-чому, хай покарає нас господь Бог на душах, тілах, дітях, майнінашому тепер і на потомні часи. Постановивши ці вищеописані Підгаєцькі пакти, гетьман Дорошенко з козаками, Нурадин-солтан з татарами, а гетьман польний з поляками роз’їхалися з-під Підгайців по домівках.

А на цьому боці Дніпра, того ж 1667 року, приятель гетьмана Брюховецького отець Методій, єпископ оршанський, могилевський та мстиславський, прибувши з Москви, поїхав у Гадяче в Пилипівський піст на святого Миколу, щоб відвідати свого друга Брюховецького, з яким, відновивши давню дружбу, прийшов і в таке приятельство, що прирік на одруження з братаничем Брюховецького і дочку свою Методіївну. Після цього сватання вірність Брюховецького до царської величності відразу почала перемінюватися і ховано хилитися до зради

Відновлення воєнних дійЗ осені 1670 року знову стали погіршуватися відносини між Дорошенком і Річчю Посполитою. Сейм Річі визнав козацьким гетьманом Правобережної України Михайла Ханенка, проголосив Дорошенка «зрадником» та ухвалив підготовку до війни з ним. З листопада 1670 року польські підрозділи, що перебували під Кам'янцем, розпочали спустошувати терени Подільського полку.

На початку 1671 року син подільського судді Кавецького вбив посланців Дорошенка до коронного гетьмана Яна Собеського. 24 січня 1671 року король Михайло Корибут Вишневецький (син князя Єремії

Вишневецького, обраний королем у 1668 році після зречення Янв Казимира) звернувся до козаків і старшин з універсалом, в якому закликав козаків зібрати чорну раду та розірвати угоду з Портою. Король закликав: «знесіть Українське господарство» ( державу), утвердіть «безпеку і спокій» та «обороніть цілісність Вітчизни Корони Польської». В інструкції послу в Україну Миколаю Рачковськомупропонувалося звернути особливу увагу на діяльність митрополита Й.Тукальського, котрий «ніколи не бажав панування короля Й.М. в Україні, але стоїть на тому — господарем вчинити Дорошенка, а себе патріархом». Посол короля до Туреччини мав застерегти султанський уряд, що амбітний київський митрополит домагається, «аби незалежний патріархат Руський був створений і сам ним (патріархом) хоче стати» (тобто натякаючи на загрозу авторитетові підвладного Стамбулу Костянтинопольського патріарха)

Кримське ханство тепер вже не надавало підтримки Дорошенку, дотримуючись угоди з поляками. Внаслідок цього сталася переорієнтація політики Дорошенка з Криму на Стамбул, до чого хан поставився неприхильно. Дорошенко міг розраховувати на підтримку татар Буджацької та Єдисанської орд, що були незалежні від Криму, але ці менші орди не могли дати того рівню допомоги, якою Дорошенко скористався під час Західного походу 1667 року.

Реально оцінюючи наростання загрози, Дорошенко на початку квітня направив листа до бранденбурзького курфюрста Фрідріха Вільгельма, заохочуючи його оволодіти польською короною й обіцяючи надати воєннудопомогу. На жаль, посол Дорошенка був схоплений поляками.

Дорошенко вирішив перехопити ініціативу. Полковник Остафій Гоголь був призначений наказним гетьманом, і за допомогою кількох тисяч буджацьких татар з козаками Подільського полку у другій декаді березня 1671 року вирушив у Летичівський повіт та почав військову акцію проти поляків і Ханенка. Були спустошені поселення подільського судді (Масівці, Перхівці, Черепово й інші), околиці Бара, Меджибожа, Деражні, Старої й Нової Сеняв, Зінькова й Гусятина.Поява козаків і татар активізувала дії опришків. 21 квітня з Кам'янця повідомляли: «... гультяйство опришкове лютує у містах і селах не лише біля Бара, Меджибожа, але і навколо нас — у милі від Кам'янця грабує худобу й людей». Загони опришків, очолювані Іваном Кияшком, разом із татарами пройшли околиці Дунаївців і напали на Кульчиївці, Боришківці та інші поселення. За свідченням одного з

шляхтичів, навколо Кам'янця панувало таке спустошення, що «жодного хлопа ніде не має» і «плуг цієї весни на жодній ріллі не був».

13 травня 1671 року у Варшаві відбулася військова нарада, яка схвалила запропонований Яном Собеським план кампанії проти Дорошенка. Король видав відозву для посполитого рушення. Підрозділи коронного війська розпочали підготовку до походу.

17 червня 1671 року Габріель Сільницький раптово напав на околиці Могилева-Подільського, «зносячи вогнем і мечем села». Вирізавши передмістя («жінок і дітей кров струменіла до Дністра»), він спробував оволодіти Могилевом, але потрапив під сильний вогонь козацьких самопалів, зазнав великих втрат і «з конфузією повернувся назад». Польські корогви розташувалися в Барі, Солобківцях, Микулинцях, Дунаївцях, Студениці й Китайгороді.

Близько 20 липня 1671 року Дорошенко розпочав облогу зайнятої польською залогою Білої Церкви. На Поділля вирушив новий наказний гетьман, брат Петра Григорій Дорошенко з 2 тисячами козаків. Маючи під рукою не більше 6-8 тисяч козаків (решта перебувала в залогах) і5-6 тисяч татар, Григорій Дорошенко вирішив, уникаючи відкритого бою, виснажити сили поляків обороною міст і, діждавшись підходу орди, перейти в контрнаступ. Але більшість Білгородської орди, яка прибула до нього, одержавши хибну звістку про наближення посполитогорушення, поспішно залишила Поділля.

24 липня 1671 року на чолі 6-тисячного (іноді оцінюваного в 7 тисяч разом зі слугами) війська Ян Собеський виступив у похід і 30 липня 1671 року вже був у Кам'янці, готовий до систематичного наступу на Поділля. Коли до Собеського, що стояв з військом під Оринином (неподалік Кам'янця), дійшла звістка про те, що з Украіни відходять значні сили татар, Собеський вирішив, що настав час розпочати наступ.

Довідавшись також про намір Ханенка на чолі 16 тисяч козаків і 5 тисяч калмиків вдарити на Крим, він послав польному гетьману Дмитру Вишневецькому наказ вирушати до Бара на з'єднання з ним. 20 серпня 1671 року Ян Собеський, залишивши коло Кам'янця всю артилерію за винятком 6 гармат і полк під командою генерала-майора Корицького, вирушив із кіннотою і драгонією проти козацько-татарських військ через Зеленче, Солобківці, Зіньків, Дашківці .

23 серпня 1671 року, обійшовши Бар, Собеський прибув до Маньківців (село на відстані милі від Бару, незадовго до того спалене), де об'єднався з угрупованням Д.Вишневецького. Загальна кількість війська під його булавою дорівнювала 6 тисячам.

Битва під БрацлавомРозвідка доповіла гетьманові, що сили супротивника знаходяться не у Вінниці, як Собеський вважав, але коло містечка Печери. Коронний гетьман хутко попрямував через Станіславчик, Потоки й Ворошилівку доПечер, де сподівався раптовим ударом розгромити Григорія Дорошенка йтатар. Гармати й табір він залишив позаду під охороною драгунів. Аленезважаючи на нічний марш по бездоріжжю, не вийшло несподівано вдарити на супротивника. На переході від Потоків до Ворошилівки польське військо зіткнулося з татарами і не змогло перешкодити їм утекти до своїх головних сил, так що фактор несподіванки Собеський втратив.

Наказний гетьман Григорій Дорошенко, вчасно попереджений розвідкою про підхід ворога, відступив до Брацлава, на відстані милі від Печер. Слід відзначити, що, починаючи з околиць Бара, населення вкрай вороже ставилося до польського війська й усіляко підтримувало козаків і татар. У листі до своєї дружини Марії де ла Ґранж д’Арк’єн(«Марисеньки») майбутній король нарікав: «... вдень і вночі через погані і важкі переправи ми поспішали, аби несподівано на місці застати ворога. Але тепер цього, зокрема у цих краях, і вчинити не можна, бо і хлопи і увесь цей народ ставляться прихильно до наших ворогів».

Брацлав, столичне місто воєводства, людне, торгове, заможне, складалося з двох частин: нижньої, укріпленої поганим валом, але просторої, із трьома церквами і значним козацьким населенням, а також верхньої, із сильною фортецею, оскільки скеляста гора, на якійбуло її зведено, була захищена урвищами і рікою Буг з півночі, а з півдня була захищена дужими валами, палісадами і сухим ровом. Від західного боку її боронило велике озеро, що відділяло дві частини Брацлава. Козаки зайняли верхнє місто Брацлава, а татари нижнє.

25 серпня 1671 року Собеський вже став біля Брацлава, і під кінець дня до нього підійшла його артилерія і драгуни. 26 серпня 1671 року почалася битва.

План Собеського полягав у тому, щоб виманити козацько-татарське військо із Брацлава у поле і розбити його. Собеський спробував виманити супротивника у поле наступом двох корогов з однієї сторони і кількох сот легкої кінноти під проводом свого надвірного ротмістраМячинського з другої, але цей план не вдався: татари ховалися за валами. Тоді Ян Собеський скерував свої сили у проміжок між старим іновим містами щоб відтяти таким чином козаків від татар.

У авангарді атаки йшли корогви стражників Бідзінського і Збружека, потім полки Сенявського і двох Потоцьких; за ними вдарило праве крило під проводом Яблоновського (7 власних корогов Яблоновського і полк київського воєводи Анджея Потоцького); нарешті Дмитро Вишневецький з полкамі свого (лівого) крила (5 власних корогов і полк Собеського під командою Гієроніма Любомирського). Авангард поляків, незважаючи на сильний вогонь з гармат і козацьких рушниць ,увірвався до нижнього міста і мало не вдерся у саму браму замка.

Татари опинилися відрізані від замку та затиснуті між поляками передзамком і трясовиною на захід від Брацлава. Запанікувавши, воони кинулися тікати. В погоню за ними рушили майже всі сили Собеського. Собеський залишив у Брацлаві Поляновського із усіма гусарськими корогвами і генерала артилерії Контського з регіментом драгонії де Бохана і двома ескадронами рейтарії Бужинського. Їхнє завдання було не штурмували фортецю Верхнього міста, а блокувати добре озброєний полк козаків, що закріпився у ньому.

Утікаючих татар переслідували аж до Батога, що знаходиться на відстані 30 км, і повністю розсіяли. Татарам не допомогло навіть те,що у Ладижині міщани дали татарам свіжих коней і зустріли поляків вогнем із гармат. Емір Алі, що головував татарським військом, стверджував, що татари втратили в битві й утечці 500 убитих. Козаки,що оборонялися у Верхньому місті, бачачи поразку і втечу татар, здалися.

Незважаючи на розгром татар, Ян Собеський вирішив відвести військо під Бар, куди прибув 30 серпня 1671 року. Тут він сподівався дочекатися короля з посполитим рушенням та підрозділів коронного й литовського військ. Полякам здалися без бою Батіг, Четвертинне, Немирів, Ладижин, Красне, Шаргород і Браїлів. Дзялів було взято штурмом.

Довідавшись про поразку татарів, Петро Дорошенко 3 вересня 1671 рокузняв облогу Білої Церкви й відійшов до Умані.

Козацькі літописи про битву під Брацлавом

Літопис Самовидця:И так орда много шкоди в людех учинила, и вернувшися, стояла по волости коло Богу и коло Уманя, часто чати отправуючи в волости, належачіе до корони. Бо навесну, як трава стала, то и козаки з братом Дорошенковим, скупившися, стояли за Калником в полях з ордою до спасовки. А видячи гетманове коронніе великую докуку от орди, послали своїх албо королевских послов на Запорожже до Ханенка и до войска, жеби вишло що войска ку Ладижину запорожского, ознаймуючи и о своем приході на Побуже. На которое поселство королевское вийшол Ханенко и Сірко з войском в килка тисячей и з гарматами, а гетмани коронніе упередили и татар под Браславом зломили , же мусіли утікатиу свою землю. Также и тая орда, зостаючая при Дорошенку гетману, уступила, же и Дорошенко мусіл от Богу вернутися, и туляючися коло городов, уступил ку Чигирину. А гетмани короній Іван Собескій и князь Дмитрій полній знову подступили под Браславле, а Ханенко з Сірком до Ладижина, которим усе Побуже схилилося.

Літопис Грабянки:Тоді ж Дорошенко послав посланців до силистрийського паші і просив його дати орду. Він хотів з нею рушити взимку на Україну. Орда прибула і почала по волостях, що належали Польщі, чинити шкоду і ображати люд. Через деякий час, навесні уже, татари з'єдналися з Дорошенковим братом і стали табором до спасового посту. Гетьман коронний, забачивши, яку велику шкоду чинить орда, відрядив на Запоріжжя королівських послів і попросив Ханенка прийти йому на підмогу до Ладижина.

Ханенко відгукнувся на просьбу короля і прийшов в умовлене місце разом з Сірком, з кількатисячним загоном та з артилерією. Проте татар вони не застали, оскільки коронний гетьман вигнав їх аж у їхніземлі.

Водночас польський король Михайло Вишневецький послав під Кашків війську запорізькому булаву, бунчук, корогву та литаври і дав згоду,аби військо запорізьке вільно обирало собі гетьмана. Тоді військо зібралося на раду і обрало гетьманом Михайла Ханенка. З обранням погодився і коронний гетьман. Новообраному гетьману польський король

дав грамоту, у якій наказував гетьману та війську запорізькому, згідно з Гадяцькими пактами, вільно, як своєю власною, володіти землею аж по Случ. В свою чергу і коронні гетьмани, не порушуючи Гадяцьких пактів, залишили все своє військо для захисту України і розмістили його у фортецях та замках — Могилівському, Браславському,Немирівському, Ладиженському та Рашківському — під орудою рейментаряпана Візицаря та комендантів, а чільне командування вручили гетьманузапорізькому Ханенку. І все те військо польське, ставши на постій у замках, вдовольнялося тільки королівською платнею і тихо та мирно поводилося з людьми.

Літопис Величка:Року від розділення первісної тьми зі світлом 7179, а від радісного янгольського славослов’я у Віфліємі 1671. До нинішнього мого опису на цей рік нічого не відшукалося ні в козацьких літописцях, ні в коротких літописних записках.

Битва під КальникомПісля перемоги під Брацлавом Собеський вирішив опанувати територію між Південним Бугом і Дністром. 11 вересня 1671 року він послав двотисячне (разом зі слугами) військо для захоплення Вінниці. Полякиувірвалися у місто на світанку 14 вересня 1671 року. Міщани й козаки, зачинившись у єзуїтському монастирі (інших укріплень не було), вчинили затятий опір. Після шестигодинного штурму, коли більшість захисників полягла, монастир впав. Одначе 120 вояків, зібравшись під дахом костелу, продовжували битися до ранку. Лише коли їх у живих залишилося 23, вони вирішили здатися: сотника та сімох старшин відіслали до Бара, решті відрубали голови. Місто було зруйновано, й значну частину жінок і дітей жовніри забрали в неволю (за наказом Я.Собеського згодом їх звільнили).

Успішним діям Собеського сприяли вчинені Михайлом Ханенком та ІваномСірком набіги проти Білгородської ороди. На бік Ханенка перейшов подністрянський полковник Михайло Зеленський, що здав добре укріплену Стіну, та брацлавський полковник Павло Лисиця. Проти Дорошенка виступили також Остафій Гоголь та Іван Кияшко, котрі закріпилися в Могилеві.

Військова рада поляків 29 вересня 1671 року ухвалила наступати вглибУкраїни. 1 жовтня 1671 року Собеський вирушив до Могилева. 3 жовтня

1671 року, одержавши відомості про його наближення, Гоголь виявив готовність здати місто. Дізнавшись, що Брацлав визнав владу Ханенка,Собеський відіслав туди основні сили свого війська, а сам з 1200 вершників 7 жовтня 1671 року прибув до Могилева.

Залишивши тут залогу, Собеський вирушив до Брацлава. 12 жовтня 1671 року він провів під його стінами нараду з участю Ханенка, Сірка, Зеленського та Лисиці, на якій було ухвалено пропозицію Ханенка зайняти Кальник.

Хоча козаки виступали проти того, щоб Брацлав зайняла польська залога, Собеський за таємною згодою Ханенка 12 жовтня 1671 року увійшов у місто. Але спроби поляків 17-18 жовтня 1671 року оволодітиКальником провалилися, і Собеський розпочав його блокаду. Жовніри випалили навколишні хутори й хліб на полях так, що не залишилося «жодного снопика». На допомогу кальничанам Дорошенко надіслав 1 тис.козаків на чолі з полковником Яремою Петрановським і 2 тис. татар, які прибули 20 жовтня 1671 року.

Наступного дня польська кіннота розгромила під містом татар. У бою за греблю коло міста було вбито або потонуло в глибокому ставку чверть татарського війська. Але незважаючи на цей успіх, полякам знову не вдалося захопити Кальник, і вони відступили до Брацлава.

Оскільки кримський хан займався в цей час боротьбою з бунтівними черкесами, існувала можливість захоплення Річчю Посполитою всієї Правобережної України, за умови, що на допомогу Собеському прийде король з посполитим рушенням та з литовською армією. Цього, однак, не сталося, оскільки 16 жовтня 1671 року в результаті інтриг особистого ворога Собеського, великого гетьмана литовського Михайла Паца литовську армію було розпущено. Король Михайло, знаючи, що Собеський був прибічником французької партії, не хотів давати йому під команду посполите рушення. У цій ситуації Річ Посполита змарнувала перемоги Собеського над татарами й Дорошенком.

27 жовтня 1671 року в польському таборі під Іллінцями 1 тис. козаківпровела раду й обрала гетьманом Ханенка. Йому були вручені надісланікоролем клейноди, хоча частина присутніх бажала бачити на його місціІвана Сірка. Довідавшись, що, по-перше, на допомогу Дорошенку рухається нурадин-султан Сафа-Гірей, а по-друге, що очікуване литовське військо на допомогу не прийде, Собеський повернувся до Брацлава, де 1 листопада 1671 року оголосив про завершення кампанії.

Здавши командування Дмитрові Вишневецькому, він виїхав до Львова. В свою чергу, польний гетьман передав провід над військом київському хорунжому Станіславу Вижицькому.

Початок прямого втручання Османської імперіїВторгнення поляків у козацьку Україну й захоплення Брацлавщини сталовикликом для Порти. Уже в жовтні 1671 року султан Мехмед IV суворо попередив короля, щоб той не нападав на «козацьку державу з усіма їїповітами», і погрожуючи війною, вимагав відвести польське військо з України.

В самому кінці 1671 року Дорошенко дістав нову поміч: прийшло 26 тисяч татар і кілька тисяч турків. Поліпшилася його зовнішньополітичка позиція: унаслідок скарг Дорошенка султан скинув Аділь Ґерая й посадовив на трон молодого Селім Ґерая. З новими силами Дорошенко приступив до відвойовування Поділля. Проти тих, хтоперейшов на польський бік, він уживав суворих репресій, віддаючи татарам у неволю.

Наприкінці 1671 року султан надіслав королю формальне оповіщення, щовиступає війною на Лехістан для захисту вілаєту свого скривдженого васала Дорошенка і козацького народу. У січні 1672 року турецький посол передав у Варшаві султанський указ про проголошення війни проти Речі Посполитої. Османська імперія вирішила напряму взяти під свій контроль Україну, почавши польсько-турецьку війну 1672-1676 років.

ЛітератураДмитро Дорошенко Нарис історії України 1966 Видавництво «Дніпрова хвиля» — Мюнхен/«ГЛОБУС» КИЇВ 1992 Том 2, розділ 4

Літопис Самовидця. видання підготував Я. І. Дзира. — Київ: «Науковадумка», 1971. — 208 с

Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки / Пер. із староукр.— К.: Т-во «Знання» України, 1992, — 192 с

Величко С. В. Літопис. Т. 1. / Пер. з книжної української мови, вст. стаття, комент. В. О. Шевчука; Відп. ред. О. В. Мишанич.— К.: Дніпро, 1991.— 371 с.; Літопис. Т. 2. / Пер. з книжної української мови, комент. В. О. Шевчука; Відп. ред. О. В. Мишанич.— К.: Дніпро, 1991.— 642 с.

Смолій В.А., Степанков В.М. Українська національна революція XVII ст. (1648-1676 рр.). - (Сер. Україна крізь віки) Т.7. - К.: Альтернативи, 1999. - 352 с. ISBN 966-7217-26-4

Наталія Яковенко, Нарис історії України з найдавніших часів до кінцяXVIII ст. Розділ V. Козацька ера. § 2. Руїна (1658-1686)--Андрусівське розполовинення

Piotr Borawski, "Tatarzy w dawnej Rzeczypospolitej", Warszawa 1986, ISBN 83-205-3747-9

Paweł Jasienica "Rzeczpospolita Obojga Narodów – Calamitatis Regnum", ISBN 83-06-01093-0

Wieslaw Majewski Podhajce — letnia i jesenna kampania 1667 r. Studiai materiały do historii wojskowości, tom VI, Część 1, Wydawnictwo Ministerstwa Obrony Narodowej Warszawa 1960 - str. 47-98

Leszek Podhorodecki, "Chanat Krymski i jego stosunki z Polską w XV-XVIIIw.", Warszawa 1987, ISBN 83-05-11618-2

Wojskowy Instytut Historyczny, zakład historii dawnego wojska polskiego. Zarys dziejów wojskowości polskiej do roku 1864. Tom II, 1648—1864. Redaktor naukowy Janusz Sikorski. Wydawnictwo Ministerstwa Obrony Narodowej. Warszawa • 1966. p.107-110

А.Галушка

(Створено на основі написаних мною у 2008 році статей української Вікіпедії)