Каплун Н.М. Побутування та виробництво гончарного...

Луганський обЛасний краєзнавчий музей

краєзнавчі записки випуск vi

ОсОбливОсті традиційнО-пОбутОвОї культури луганщини

к. ХіХ – пОч. ХХ ст.

Збірник статей

144 145

щини, так само як і на всій території України, були горщики – не- високі, тонкостінні, з широкими опуклими боками й широким горлом. Це був найнеобхідніший посуд для кожної селянської роди- ни – саме цей вид посуду ставили у піч. У горщиках готували різ-номанітні страви, кип’ятили воду, зберігали масло, сметану. Вико-ристовувалися горщики на території Луганщини також для приготу-вання чаю. Так у, с. Пантюхине наприкінці ХІХ століття «… кожний без виключення селянин п’є чай; якщо самовару нема, то з горщика» [1, 513]; у с. Мостки «його (чай – Н.К.) варять у чавунах, та гор-щиках, за відсутністю самоварів» [1, 71].

Горщикові присвячено кілька загадок та пісень, що побутували на території Луганщини наприкінці ХІХ – на початку ХХ століть. Так, у пісні коровайниць з Танюшівки згадується «Горщик масла, Діжка сира – Та все на коровай» (Пісня коровайниць з Танюшівки) [1, 90]. У дещо іншому варіанті ця пісня була записана у с. Олександрівка:

З суботоньки на неділю година,Та з’їзджається родина,Та й привезли горшок масла на коровай,Та, хвалити Бога, маслян буде коровай [1, 346].

У колекції гончарного посуду ЛОКМ представлені горщики різних розмірів. Зустрічаються й зовсім маленькі, об’ємом у пів-літри, у яких готували страви для дітей, тримали масло, сметану. За інформацією етнографічних нарисів кінця ХІХ століття, такі гор-щечки називалися «махотками»:

...махоточку купила,Махоточку, черепушечку с. Білокуракине [1, 711].

Є й дуже великі горщики об’ємом у 40 літрів, які використовували для кип’ятіння води, приготування страви на весіллі чи громадських обідах.

Хоч у колекції гончарних виробів ЛОКМ немає жодного «пар-ного» горщика (два невеликі горщики, з’єднані разом з боків, що мали спільну ручку-кільце на дотичних вінцях), але за інформа-цією етнографічних нарисів кінця ХІХ століття можна встановити, що такий вид гончарного посуду був добре відомий мешканцям нашого краю. Так «парний» горщик фігурує у пісні, записаній у

Каплун Н.М.Побутування та виробництво гончарного посуду на луганщині (кінець хіх – початок хх століть)

Гончарний посуд – важливе явище як матеріальної, так і духовної культури селянського населення території Луганщини кінця ХІХ – по- чатку ХХ століть. Як і всі побутові речі, глиняний посуд виконував не тільки утилітарну функцію, він мав й велике символічне значення, фігуруючи у календарній та родинній обрядовості, усній народній творчості.

Аналіз колекції гончарного посуду Луганського обласного крає-знавчого музею (далі – ЛОКМ – Н.К.) дозволяє окреслити найбільш характерні риси гончарних виробів, що побутували на території Луганщини наприкінці ХІХ – у першій половині ХХ століть. Тут був поширений простий неполив’яний керамічний посуд без орнаменту, чи то з найпростішим орнаментом, який складався з прокреслених по сирій глині прямих або хвилястих ліній. У колекції гончарного посуду ЛОКМ орнаментовано 85 виробів з 159. Переважна біль-шість керамічних виробів (70 з 85) орнаментована прямими лініями прокресленими по сирій глині. 8 виробів мають орнамент, на- несений опискою – мінеральною фарбою красно-коричневого кольору. Орнамент такий саме як і на інших керамічних виробах – пря- мі та хвилясті лінії, мазки.

Значна частина гончарного посуду з колекції ЛОКМ (81 предмет з 159) оформлена кольоровою поливою. Поливою покривали або вінця посудини зовні та усю внутрішню частину виробу (29 пред-метів з 81), або лише його внутрішню частину (27 предметів з 81), або всю посудину (21 предмет з 81).

Види гончарного посуду, що побутували на території Луганщини наприкінці ХІХ – на початку ХХ століть, можуть бути встановлені на основі інформації етнографічних нарисів кінця ХІХ століття, аналі- зу керамічних колекцій ЛОКМ та Історико-меморіального музею О. Пархоменко.

Найпоширенішим видом гончарного посуду на території Луган-

146 147

посудини циліндричної форми з двома невеликими вушками, у яких зазвичай учиняли тісто та тримали воду, і макітри-ринки з невисо-кими боковими стінками. За формою вони нагадували глибокі миски, але на вінчику мали злив.

Дуже поширеним на території України був такий вид гончарного посуду як глечики – керамічний посуд з високим широким горлом та опуклим туловом. Звичайно глечики використовувалися для збе-рігання молочних продуктів, і територія Луганщини не була виклю-ченням з цього правила. Наприклад, у етнографічних нарисах кінця ХІХ століття зазначається, що у Білолуцьку молоко продавали «кув-шинами» [1, 955], у Штормовому зазвичай «молоко розливається у глечики» [1, 949].

Крім зберігання молочних продуктів глечики призначалися для тримання води. У глечиках тримали у хаті воду для вмивання, що відо-бразилося в обрядовій весільній пісні, яка була записана у с. Бахму- тівка:

Одна наша Алёнушка,Она не бялея, не румянея;За ней ходя Тимохфеюшка,За ней ходя Митрофанач,Брус мыла нося,Кувшины поднося;– Мойся, мойся, Алёнушка… [1, 572].

Крім вищезгаданих традиційних призначень, глечики іноді слугу-вали для зберігання грошей та інших цінностей, як ми це бачимо у повір’ях, записаних у с. Білокуракине [1, 386-387].

Аналіз колекцій гончарного посуду ЛОКМ та Історико-меморіального музею О. Пархоменко демонструє, що на тери-торії сучасної Луганської області виготовлялися глечики різних форм – і вузькогорлі глечики-кубушки, і широкогорлі тиквасті гле-чики, і глечики-питуни, що не мали шийки й нагадували кухлі, глечики-зливушники з короткими широкими шийками, що нагаду-вали широкі чашки [2, 300-339]. У глечиках з вузьким горлом збе-рігали олію, широкогорлі глечики використовували для зберігання молочних продуктів.

Міцні напої на території Луганщини зберігали у баклагах, тиквах,

с. Білокуракине:Ой так, нашіНаварили кваші (каші)У во парнім горшкуТа й на доничку [1, 475].

«Парні» горщики також називали горщиками-двійнятами і за- звичай використовували для перенесення гарячих страв у поле. У один з горщечків наливали рідку страву, у інший – кашу. На Свят-вечір у таких горщиках носили кутю та узвар.

Горщик застосовувався звичайно лише для виконання чітко окрес-лених функцій (готування їжі у печі, зберігання масла, сметани) та використання його поза призначенням стає засобом змалювання образу поганої господарки у народній пісенній творчості:

Годуду, годуду,Вродилася на біду,Горшком воду носила,

Соломою топила, – так співали у слободі Петропав-лівка (суч. с. Петрівка Станично-Луганського району) [1, 149].

У Білокуракиному співали іншу жартівливу пісню, де згадувався горщик:

На порозі стояла,Гречаники учиняла.Гоп, мої гречаники.Учиняла у горшку… [1, 671-672].

Звичайно тісто учиняли не в горщиках, а в іншому виді гончарного посуду – макітрах. Це був широкогорлий посуд з прямими чи округли- ми боками та відносно масивними стінками. На відміну від гор-щиків, макітри ніколи не ставили до печі. У макітрах тримали воду, зберігали збіжжя, квасили капусту та солили огірки, золили білизну, учиняли тісто тощо. У маленьких макітерках розтирали макогоном мак, пшоно, яйця, подавали до столу вареники, гречаники, пироги. За інформацією етнографічних нарисів кінця ХІХ століття у с. Штор-мове у макітри збирали сметану й збивали її дерев’яною лопаткою на масло [1, 949].

У колекції гончарного посуду ЛОКМ представлені головним чином макітри «класичної форми», проте є й макітри-репатники –

148 149

дитячі іграшки (свистуни та монетки) маленький дитячий посуд, про що свідчить колекція Історико-меморіального музею О. Пархоменко [2, 300-339].

У етнографічних нарисах кінця ХІХ століття також згадуються глиняні каганці для освітлення, які називали також плошками. Іноді функцію каганця виконував черепок – найчастіше це було денце розбитого горщика [1, 72). Для освітлення у с. Райгородка у кага-нець наливали олію [1, 531], у с. Мостки – баранячий жир [1, 72], у Микільському – клали яловиче чи свиняче сало, іноді навіть сало їжаків [1, 185-186], хоч від такого освітлення було «дуже багато смо-ріду, а світла зовсім мало» [1, 72].

Гончарний посуд мав не тільки утилітарне призначення, він вико-нував і важливу символічну функцію, на що вказують традиційні місця зберігання глиняного посуду у селянській хаті та правила по- водження з ним. 3а етнографічними дослідженнями, домівка у сві-тобаченні наших предків уявлялася замкненим простором, макси-мально захищеним від проникнення ворожих сил [3, 171]. Тому визначення місця предмета у життєвому просторі селянської хати дозволяє зрозуміти, яке значення йому надавалося.

Згідно з етнографічними нарисами кінця ХІХ століття, глиняний посуд зберігався у миснику або біля печі («мисник, тобто шафка, прикріплена до стіни» [1, 177]). Мисник мав своє традиційне місце: «В правому куті біля дверей ставиться «мисник», рід шафи, тільки переважно без стулок. У миснику розташовуються миски, ложки, окрайці хліба, солонка та інше». Посуд, який використовували для приготування їжі та учинення тіста, зберігали на лаві під мис-ником: «...на них звичайно кладуть горщики, макітри, діжу... та інші кухонні речі» [1, 782]. На території Луганщини також зберігали гли-няний посуд на полиці над порогом: «Над порогом нагорі полка: на дерев’яних кілочках покладена дошка, – це мисник, куди ставився посуд, а іноді у куті біля порогу дві полиці у ряд, завішені якою-небудь тканиною, – це також мисник» [1, 918]. Тобто, глиняний посуд тримали звичайно біля печі та порогу.

Як відомо, в архаїчному світобаченні поріг завжди символізував «вихід у зовнішній світ», що порушував герметичність простору [3, 171]. Тому саме поріг виконує функцію межі між двома світами,

кубушках (глечиках з дуже вузьким горлом) та барилах( циліндричної форми посудинах, що мали вузьке горло на боці), тому зазвичай до половини закопувалися у землю. У барилах рідина дуже довго зали-шалася холодною, тому у них тримали горілку, пиво та інші алко-гольні напої, що демонструє жартівлива пісня, записана в Білокура-киному наприкінці ХІХ століття:

Чудо, чудо, чудосіяТа й із нашого Мусія:А Мусія нема дома, – Мусій чумакує.Як приїхав він додомуЙ кинувсь до барила– Ой, де ж, жінко, горілочкаДівалась з барила?– Свиня бігла й обернула,Там внизу й ворінка.– Ой, брешеш ти, жінка,Ой брешеш, брехухо;Під барилом скрізь дивився,Так тамички сухо! [1, 713].

Мед, варення, деякі крупи зберігали у глиняному посуді циліндрич- ної форми з досить широким низьким горлом – банці-слоїку.

Різноманітні страви звичайно подавали до столу у керамічних полив’яних мисках. Для набирання та пиття рідини користувалися кухлями, чайними чашками. Наприклад, за інформацією етногра-фічних нарисів кінця ХІХ століття, у с. Мостки варену, тобто узвар з вишень, звичайно подавали у чайних чашках.

Разом з новим напоєм – чаєм, у селах території сучасної Луган-ської області поширюються глиняні чайники. У с. Євсуг, наприклад, «користуються місцевими чайниками череп’яними, полив’яними» [1, 988], а у с. Кризьке «ті селяни, в кого немає самовара, гріють воду у чайнику й, заваривши, п’ють» [1, 737]. У с. Чмирівка «бід-няки кип’ятять воду у чавуні, потім наливають цю воду у глиняні чайники» [1, 868] й так подають чай до столу.

Виготовлялися гончарами Луганщини й такі вироби як керамічні цідильники, покрівці для вуликів, курушки, свічники, вази для квітів,

150 151

За таких умов місцеві майстри намагалися зберегти попит на свої вироби різними способами. Євсузькі гончари знижають вартість своєї продукції та добиваються того, що «евсюгские горшки расхо-дятся и соперничают с горшками изюмскими… ибо цена изюмскаго горшка в Старобельске 5 коп., а такой же величины евсюгскаго 3 коп., что представляет разницу в 40%» [7, 408]). Гончари Макаро-вого Яру пішли шляхом ретельного дотримання традиції і виготов-ляли простий неполив’яний посуд добре відомий на всю округу не одне століття.

Виготовлення побутового керамічного посуду було досить поши-реним на території сучасної Луганської області наприкінці ХІХ – на початку ХХ століть. Встановлено, що на цей час гончарством займа-лися більш ніж у 20 населених пунктах нашого краю [8, 114-115]. У більшості з них заняття гончарством знаходилося на рівні обслу-говування потреб місцевого населення, і лише села Макарів Яр (суч. с. Пархоменко Краснодонського району) та Євсуг (суч. Біловод- ського району) мали значення важливих осередків гончарного вироб-ництва.

Історію гончарного промислу найзначніших осередків території Луганщини – сіл Євсуга та Макарова Яра – ще не повністю дослі-джено. Особливо це стосується історії євсузького гончарства. Але незважаючи на недостатність інформації, немає сумнівів, що напри-кінці ХІХ – на початку ХХ століття село Євсуг було одним з важли-віших центрів гончарного виробництва на території сучасної Луган-ської області. І зараз невеликі села поруч з Євсугом (с. Копані (місце видобутку глини), с. Гончарово) бережуть у своїх назвах пам’ять про заняття мешканців цього села та його хуторів гончарним вироб-ництвом.

У 1900 році село Євсуг відвідала О.П. Радакова. У своєму звіті дослідниця зазначає: «Значительная часть жителей этого громад-ного села занимаются этим промыслом, но большей частью, как вспомогательным при земледелии. Посуда делается простая и поливная; глина для неё привозится верст за 8. Способы изготов-ления – самые примитивные – обыкновенный гончарный круг и руки. Обжигается посуда в горнах также очень простого устройства» [9, 106].

уявляючи собою своєрідну прикордонну смугу, де могли діяти і позитивні, і негативні сили [3, 178-179]. Глиняний посуд у селян-ській хаті грав роль оберегу входу/виходу: «Щоб забезпечити родині спокійне, щасливе життя, вберегти членів сім’ї й нажите ними добро від підступів як інших людей, так і злих демонічних сил, запобігти лихові, і необхідний був розставлений поблизу виходів, мов на сто-рожі, глиняний посуд» [4, 242]. Крім охоронного, знакового призна-чення розміщення глиняного посуду біля печі та порогу було най-більш доцільним та зручним.

Російський етнограф А.К. Байбурин у своєму дослідженні роз-поділяє місця у селянській хаті за статево-віковою ієрархією, де ліва половина вважається жіночою, а права чоловічою [5, 12]. Не випадково піч та посуд, у якому готували їжу, знаходяться на жіночій половині; а на чоловічій – посуд, що стоїть у миснику, тобто такий, у якому подавали страви до столу.

Серед правил поводження з глиняним посудом найважливішим було обов’язкове щоденне миття посуду. У селах на території Луган-щини наприкінці XIX ст. ретельно дотримувалися цього правила: «Ложки та весь посуд на ніч треба перемити або накрити, а то їх домовий буде вилизувати» [1, 297]. Лише у Різдво на ніч «...в мисках залишають небагато куті й узвару для «долі» (щастя), а то може вона голодна, цілий рік не їла» [1, 250].

Гончарні вироби часто використовувались у різних обрядах – родин- них, календарних та інших. Найчастіше глиняний посуд у них вико-нував допоміжну роль – був вмістилищем обрядової їжі чи напою, посудом, у якому готувалися ритуальні страви, іноді сам процес готування набував рис ритуалу.

Гончарні вироби, що побутували на території сучасної Луган-ської області наприкінці ХІХ – на початку ХХ століть, виготовля-лися як місцевими майстрами, так і привозилися з Полтавщини. Етнограф В.О. Бабенко, характеризуючи розвиток гончарної справи у Слов’яносербському повіті, зазначає: «Большинство гончарных изделий привозится из соседней Полтавской губернии, где это занятие находится в лучшем виде» [6, 86]. На Старобільщині з виробами місцевих гончарів конкурували також ізюмські горщики [7, 408].

152 153

передают, что промысел перенесен сюда из Харьковской губернии, другие рассказывают, что горшечному производству положили начало «захожалые люди», литвины, неизвестно откуда пришедшие более 100 лет назад» [11, 302].

Тривалий час у Макаровому Ярі заняття гончарством займало дру-горядне після землеробства місце. І хоч гончарів була значна кількість, проте гончарній справі вони приділяли мало часу, оскільки повинні були працювати на панщині [11, 302]. Селянська реформа 1861 року та ліквідація панщини мали велике значення для розвитку у Макаро-вому Яру гончарного промислу. Макарів Яр – невелике село, з усіх боків стиснуте мергельними грядами, родючої землі тут завжди було мало. Становище, у якому опинилася у другій половині ХІХ сто- ліття Макарів’ярівська сільська громада описується наступним чином: «Усадебная земля здесь уже вся занята и положение крес-тьян является в этом отношении безысходным, так как полевую землю утилизировать с этой целью нельзя: она отрезана в виде узкой полосы, растянувшейся на расстояние 13,5 верст. «Полевая земля далеко – говорят крестьяне – на степу она, реки там нет и колодцев рыть нельзя, там сажень 15 до воды, там селиться нельзя». Так нигде не обрезана земля – жалуются они. На век стеснены усадьбой, уся занята, ни клочка, ни прута нет, некоторые уже по несколько лет, по четыре года дожидаются, лес погибает, а строиться негде. Где были большие усадьбы – и там не хватает, там двора 2-3 стали – теперь семейство размножилось. Хату на хату будем ставить – иронизируют крестьяне. Сами себе не придумаем, як жить на свете!» [11, 92]. За таких умов у Макаровому Ярі єдиною можливістю якось зводити кінці з кінцями стало заняття гончарством, яке у 1880-ті роки вже приносило досить вагомий прибуток – середній річний заробіток кустаря у цей час дорівнював 30 – 40 карбованцям [11, 304]. На цей час у Макаровому Ярі займалися гончарством у 211 хатах (усього у селі було 315 хат), а кількість майстрів сягала 239 людей [11, 301].

У селі було 24 горни, які розташовувалися на схилах струмків та річки: 3 – біля Сіверського Донця, 9 – біля Макарового струмка і 12 – біля Білоусова струмка. Наприкінці ХІХ століття у Макаро-вому Ярі гончари споруджували особливі, вірогідно, більш архаїчні, ніж на іншій території України, горни. Зберігся опис устрою місце-

Етнографічні нариси кінця ХІХ століття заняття мешканців села Євсуг характеризують наступним чином: «Главное и общее заня- тие – земледелие, подспорьем к нему для многих жителей служит горшечное производство. Одни приготовляют глиняную посуду, как-то: горшки, миски, кувшины, ринки, цветочники и прочия глиняные изделия, а другие развозят её по деревням и ярмаркам для продажи и для обмена на хлеб…» [1, 988].

На початку ХХ століття Старобільською земською громадою активно вивчається стан гончарного виробництва у селі Євсуг, після чого був розроблений план заходів, спрямованих на стимулювання розвитку місцевого гончарства. У 1909 – 1910 роках Старобільською земською громадою були надіслані зразки глин зі слободи Євсуг та його хутора Василівки для аналізу у Миргородську керамічну школу. Висновки хімічного та фізичного аналізів були наступні: «…гон-чарная глина Старобельского уезда вполне пригодна для выработки из нее черепиц, кафелей, майоликовых изделий и кухонной посуды» [10, 20-21].

У 1910 році Старобільською земською громадою було прийняте рішення про відкриття керамічної майстерні у селі Євсуг. Проте євсузькі майстри не погодилися з цим рішенням й не дали дозволу користуватися їхньою глиною задля потреб майстерні. У зв’язку з чим земській громаді довелося підкорегувати своє рішення і від-кривати гончарню не у самому Євсузі, а на одному з хуторів цього села – Василівці [10, 23]. На жаль залишається невідомо, почала працювати ця гончарня чи ні, і чи мала вона хоч якийсь вплив на розвиток гончарного промисла у Євсузі.

Дещо краще досліджена історія гончарного промислу села Макарів Яр – іншого осередку гончарного виробництва території Луганщини кінця ХІХ – початку ХХ століття. Село Макарів Яр похо-дить від зимівника, заснованого запорожцем Макаром Безрідним у 1737 році. Археологічні дослідження доводять, що гончарством мешканці села займалися ще у ХVIII столітті. Відомості про похо-дження у селі гончарного промислу дуже бідні: «В селе Макаровом Яру этот промысел существует так давно, что даже отцы стариков передавали, что при них уже занимались этим производством. Кто был основателем этого промысла – добиться нет возможности. Одни

154 155

вого горна: «Горн делается из кирпичной глины и белого камня… Каждый занимает пространство около 4 квадратных сажен. Горн разделяется на две части: чирень, в котором сделаны проходы для огня, для равномерного его действия; над ним две слесы, рядом с которыми разводится огонь, идущий, т. о., на три части: две слесы и затем через отверстия вверх на чирень» [11, 302-303]. У такому горні не можна було виготовити полив’яні вироби, які у ХІХ столітті виготовлялися скрізь по Україні. Як зазначали земські діячі: «… в обыкновенном же Макарово-Яровском горне поливанная посуда при обжигании портится» [12, 162]. А якщо полив’яний посуд таки був виготовлений, полива була поганої якості [13, 671].

Макарів’ярівські майстри виготовляли різноманітний посуд – гор- щики, глечики, макітри, миски, квітники та інше. Посуд ліпили різ-ного розміру: горщики малі (на півлітра) та великі (об’ємом до 1 відра – такі горщики називали «пісниковими»). Існувала серед май-стрів і спеціалізація. Наприклад, майстер Олексій Середа переважно виготовляв макітри, а на замовлення міг зліпити макітру на 5 відер.

Збували гончари свою продукцію у різний спосіб. Іноді прода-вали перекупщикам, часто й самі майстри возили свої вироби «аж до моря, у хутора, у станицю». Часто доводилося обмінювати посуд на різні продукти, переважно на зерно. Міняли на таку кількість зерна, яка вміщувалася у посудину. Проте твердих цін не було – мінялися у співвідношеннях 1:1, 1:1,5 і 1:2, в залежності від врожаю. Гончари вважали за краще одразу отримати за свій товар зерно, оскільки сіяти зернові в них бракувало часу та досвіду.

Таким чином, вже на початку ХХ століття гончарство поступово перетворюється на основне заняття досить значної кількості насе-лення Макарового Яру. На цей час обсяг гончарного виробництва зростає. «По приблизительному подсчету ежегодно выделываются в Макаровом Яре до ста тысяч горшков, которые затем развозятся по ярмаркам Екатеринославской губернии и Донской области, – так опи-сується стан справ у Доповіді Земської Управи Слов’яносербського повіту. – От продажи горшков ежегодно выручается до 4-х тысяч руб. по расчету на все село. Т. о. доход от гончарного производства следует признать довольно значительным подспорьем в бюджете Макарояровского крестьянства» [12, 160].

Про побут гончарів с. Макарів Яр відомостей дуже мало. Садиба гончара відрізнялася від садиби селянина хіба тим, що надворі у нього знаходилась яма – «груба», де зберігався запас гончарної глини. Хата гончара також мало відрізнялася від звичайного селянського житла того часу, – будівля була двокамерною, у першій половині дома, яка мала господарче призначення, розміщувалася гончарна майстерня. Тут, зліва від входу, розташовувалася кам’яна пічка, між нею та кутом стояли дерев’яні підставки, ночви та інше дерев’яне знаряддя майстра. Біля протилежної від входу стіни стояла довга лава, до якої кріпився гончарний круг. Поблизу кругу була «яма» – невелике заглиблення у підлозі, обмазане глиною, – тут гончар вимішував глину та зберігав глиняні вальки. Над лавою, біля дверей до кімнати, до стелі кріпилися «пятрила» – велика дошка, на якій гончар сушив щойно зроблений посуд. Житлова кімната не відрізнялася від будь-якого селянського житла того часу.

Велике значення для розвитку гончарства у Макаровому Яру мали різноманітні заходи, що впроваджувалися Слов’яносербським земством і своєю метою мали дослідження та розвиток гончарного промислу у цьому селі.

На початку ХХ століття Слов’яносербською земською гро-мадою були відправлені на аналіз у Миргородську художньо-промислову школу імені М.В. Гоголя зразки глини села Макарів Яр. Результати аналізу були повідомлені у 1905 році: «По отзыву школы Макарово-Яровская глина обладает высокими качествами» [13, 671]. Слов’яносербське земство починає шукати більш ефек-тивні заходи сприяння розвитку гончарного виробництва у Макаро-вому Яру. Найдоречнішим вбачається навчання макарів’ярівських майстрів виготовленню полив’яного посуду: «Гончарное производ-ство в Макаровом Яру отличается своею крайнею примитивностью. Посуда выделывается хотя и прочная – благодаря прекрасным каче-ствам глины, но весьма грубая, даже без глазури (поливы), почему и малоценная. Введя некоторые, хотя бы лишь незначительные усовершенствования в местное гончарное производство, легко можно было бы поднять его доходность» [12, 160-161].

Проте конкретних дій до 1909 року Слов’яносербська земська громада не розпочинає: за цей час обговорюється програма заходів,

156 157

вирішуються питання її фінансування. Лише у 1909 році необхідні кошти були виділені, і громада запрошує відомого полтавського майстра Федора Івановича Чирвенка деякий час пожити у Макаро-вому Яру й навчити місцевих гончарів виготовленню полив’яного посуду.

Ф.І. Чирвенко працював у Макаровому Яру з 25 січня до 25 бе- резня та з 10 травня до 10 липня 1909 року. В «Докладе уездной зем- ской управе об улучшении гончарного производства в селе Мака-ровом Яре» за 1910 рік підводиться підсумок чотиримісячної праці запрошеного майстра – вона визначається малопродуктивною: «Причины этого – следующие: 1) краткость срока, в течение которого инструктор работал в Макаровом Яру, 2) малая осведомленность крестьян о том, что все они имеют право бесплатно пользоваться советами и наставлениями инструктора, 3) то обстоятельство, что у присланного инструктора, по отзывам макаровояровских гончаров, у самого плохо удавались его изделия, и, наконец, 4) отсутствие правильно устроенного усовершенствованного горна для обжига посуды» [12, 162].

Серед перелічених причин найбільшу цікавість викликає третя, адже подібна реакція гончарів Макарового Яру є досить несподі-ваною. Визначний земський діяч Полтавщини, дослідник кустар-ного промислу Ф.М. Корольов ще у 1890 році дав Ф.І. Чирвенку дуже високу характеристику: «... молодий, дуже здібний чоловік, який навчився гончарству і грамоті самоукою, відомий нині в своїй місцевості як кращій гончар» [4, 182]. Якщо в чомусь й можна звину-ватити запрошеного земством майстра, то зовсім не у невмінні, а, скоріш за все, у відсутності порозуміння з тими, кого він навчав. Макарів’ярівські майстри, вірогідно, за чотири місяці так й не змогли зрозуміти навіщо їм треба навчатися у інструктора, оскільки вони й без того вміли виготовляти посуд, що цінувався і в Таганрозі, і в Новочеркаську, причому цінувався не за оздоби, а завдяки високій якості глини. «Глина наша води не пропускала, хороша», – й нині пишаються мешканці Макарового Яру.

За словами О. Пошивайла, Ф.І. Чирвенко був майстром-новатором, місцеві ж майстри виготовляли посуд так, як батьки й діди роби- ли, – подібні розбіжності у поглядах привели до своєрідного проти-

стояння, яке мало й позитивні наслідки: «Значительная часть гон-чаров Макарова Яра, хотя и не усвоили новых приёмов, но поняли, что из имеющихся у них глин можно приготовлять лучшую посуду и интерес к производству у них сильно увеличился» [13, 675]. Ф.І. Чирвенко знайшов серед макарів’ярівців і здібного учня – май-стра Семена Звіряку, що більше за всіх перейняв у нього досвіду.

Про неприйняття заходів, що запроваджувалися земством для покращення гончарного промислу у селі, свідчить позиція, якої дотримувалася макарів’ярівська сільська громада. Селяни не чинили активного опору нововведенням, вони лише ігнорували земські заходи або намагалися загальмувати їхню реалізацію. Наприклад, Ф.І. Чирвенко повинен був спорудити зразковий горн (на це спорудження земством вже були виділені кошти), проте «… усовершенствованный горн инструктор не успел устроить, так как слишком поздно пришло утверждение приговора крестьян Мака-ровояровского общества об отводе места для него…» [12, 162].

7 серпня 1909 року село Макарів Яр відвідав професор кера-міки Санкт-Петербурзького Технологічного Інституту пан Соколов, «осмотрев посуду, приготовляемую из местной глины, г. Соколов предложил послать образцы этих глин на испытание в Петер-бург в отдел Сельской экономии и Сельскохозяйственной статис-тики, где будет произведен технический анализ, т. е. определится необходимый состав глазури, выяснится что из глины Макарова Яра можно производить наилучшего», – таким був підсумок пере-бування професора Соколова у селі Макарів Яр [13, 675]. Результати аналізу, на жаль, залишаються для нас невідомими, як і те, чи отри-мало Слов’яносербське земство відповідь.

У наступні роки стало зрозумілим, що епізодичні заходи достат-нього впливу на гончарне виробництво не мають, тому земська управа почала працювати над реалізацією ідеї відкриття в селі гон-чарної майстерні, що повинна була стати осередком виробництва, місцем, де макарів’ярівскі гончари мали б змогу підвищувати свій професійний рівень. Можна припустити, що ця майстерня почала працювати у Макаровому Яру наприкінці 1913 року. Прямих вка-зівок на відкриття майстерні саме у цьому році немає, проте нам відомо, що на 1912 рік таких заходів ще не планувалося [13, 677], а

158 159

наприкінці 1914 року земська управа вже була повинна скласти звіт про вплив гончарної майстерні на місцеве виробництво [14, 47].

Перша світова війна та бурхливі події кінця другого десяти-річчя ХХ століття поклали край усім земським починанням. Проте діяльність Слов’яносербського земства не була безплідною – саме завдяки їй у Макаровому Яру навчилися покривати посуд поливою. Полив’яний посуд отримували наступним чином: просушений сформований посуд мазали дьогтем й посипали порошком. Потім посуд обпалювали у горні, де порошок спікався у склоподібну масу – поливу.

У 1920-ті роки гончарний промисел у Макаровому Яру починає занепадати, кількість гончарів зменшується. За даними, зібраними Макарів’ярівською сільрадою у 1925 році, гончарством на той час займаються 389 осіб (10% населення при загальній кількості в 3890 осіб). Чисельність гончарних виробів також зменшилася: «Про-дукция уменьшена на 50% (по сравнению с довоенным уровнем)» [15, 29]. У наступному році кількість гончарів зменшилася більш ніж удвічі: гончарством займалися 117 осіб (3% населення) [16, 15]. Проте не зважаючи на зменшення кількості майстрів, гончарство все ще відігравало досить значну роль у житті населення Макарового Яру. За спогадами Олександри Петрівни Трегубової (1917 р. н.), у ці часи все ще ліпили посуд по хатах. Виготовлений посуд продавали чи обмінювали на продукти. Почали гончарювати менше, коли поча-лася колективізація. У 1929 році у селі було організовано сільсько-господарську артіль «12 років Жовтня», а через 2 роки була утворена ще одна артіль – імені О.Я. Пархоменка. Більшість мешканців села вступила до артілей й вже не мала часу для занять традиційним про-мислом.

У другій половині 1920-х років Кустпромсоюзом приймаються заходи для подальшого розвитку гончарної справи у Макаровому Яру. У 1927 році тут почала працювати кустарно-промислова кера-мічна школа. Організатором, директором та душею Макарів’ярівської керамічної школи був Павло Андрійович Дубинський. За спогадами О.П. Трегубової, він був надзвичайно обдарованою людиною, висо-коосвіченим, чемним, талановитим майстром, художником, активно займався громадською діяльністю на селі. Керамічна школа стала

головним культурно-освітнім закладом не тільки Макарового Яру, але й околиці – тут навчалася молодь не тільки з найближчих сіл, але й з Росії (зі станиці Мітякинської), з території сучасного Станично-Луганського району (з сіл Верхньотепле, Нижньотепле та інших).

Навчання у керамічній школі тривало 4 роки. Викладацький склад керамічної школи був дуже високого рівня. Павло Андрійович Дубин-ський вів технологію кераміки, хімію, графічну грамоту, а дещо піз-ніше – українську мову, і навіть фізвиховання. Фізику та математику викладав Іван Якович Петров, який був запрошений для праці у школі з Луганська. Розпису керамічних виробів підглазурними фарбами навчав Михайло Іванович Кирячок, який був родом з села Опішне Полтавської губернії. Ліплення викладала дружина П.А. Дубин- ського Валентина Федорівна Васильєва. Основною метою керамічної школи була популяризація традиційного промислу серед сільської молоді, розвинення місцевих традицій гончарного виробництва й піднесення їх до рівня декоративного мистецтва. Не випадково, що у керамічній школі разом з високоосвіченими викладачами працювали і два найкращі майстри села Макарів Яр – Шкурко Іван Іванович та Звіряка Микола Павлович.

Макарів’ярівська школа мала хорошу матеріальну базу. Вона роз-ташовувалася у двох приміщеннях: в школі (де було два класи і фіз-кабінет) та в гончарній майстерні. Майстерня була побудована під керівництвом П.А. Дубинського і була обладнана найкращим на той час устаткуванням – тут були й верстати для перемелювання глини, гончарні круги, горно, муфель, у приміщенні майстерні розташову-вався хімічний кабінет, де велися практичні заняття й виготовлялися мінеральні фарби та полива. Учні, що вчилися у керамічній школі, отримували невелику стипендію. Таким чином, макарів’ярівська кустарно-промислова керамічна школа у 1927 – 1931 роках була одним з найкращих учбових закладів сучасної території Луганщини. Перший, і, на жаль, останній її випуск був у 1931 році. Це була важ-лива подія у житті села. У майстерні була оформлена виставка праць випускників, де були представлені різноманітні вироби: декора-тивні вази, куманці, попільнички, розписані таці та панно, вкриті поливою, з підглазурними розписами та декоративним ліпленням. Усі мешканці села відвідали цю виставку. Серед випускників

160 161

1931 року були майбутні професійні скульптори Л.П. Трегубова та Н.Н. Артюшенко [17, 2].

У керамічній колекції ЛОКМ представлені 5 виробів учнів Макарів’ярівскої кустарно-промислової керамічної школи: свисту-нець, чорнильниця, дві декоративні підставки для чорнильних при-борів та зливушник. На стінці чорнильниці та на однієї з підставок для чорнильних приборів збереглися надписи, що були зроблені по сирій глині: «Здана 23.11.1931 Левченковой Оксаны», «Здано 14.11.1930 г. Литвиновой Марии». На денці зливушника, оформ-леного поліхромним підглазурним розписом – такий саме надпис: «Добранчев для себе».

У 1932 році починаються проблеми з фінансуванням закладу, що змушує більшість викладачів піти зі школи. Залишилися лише Павло Андрійович з дружиною, які продовжували викладати для кількох останніх учнів. 1932 – 1933 роки сильно змінили Макарів Яр. Село знелюдніло: всі, хто мав змогу, тікали з села; молодь їхала до Луган-ська, де можна було влаштуватися працювати на завод (робітникам давали хлібний пайок у 800 грамів), згодом діти забирали своїх батьків до міста. Через кілька років у покинутих домівках поселя-лися нові мешканці, що були родом з інших міст та сіл, яким вже не було ніякого діла до традиційного місцевого промислу.

Завдяки зусиллям Павла Андрійовича, під час голодомору учні керамічної школи мали змогу отримувати хлібний пайок у 270 грамів. У цей час Дубинський дозволив користуватися шкільним обладнанням місцевим майстрам, які ліпили тут звичайний посуд, який потім обмінювали на хліб у станиці Мітякинській. Справи школи йшли погано. У 1935 році школу було зачинено. Це сталося внаслідок листа голови луганської міськради Гудкова, адресованого до Донецького облвиконкому. У листі було сформульовано прохання закрити Макарів’ярівську керамічну школу як заклад абсолютно непотрібний [18]. Відгуком на цей лист була постанова Донецького облвиконкому від 25.03.1935 р. про закриття керамічної школи [19].

Доля П.А. Дубинського, як і більшості луганської інтелігенції 1930-х років, була трагічною. Після закриття Макарів’ярівської школи він з дружиною переїжджає до Луганська та організовує тут щось на зразок курсів гончарної справи. На початку 1937 року Павло

Андрійович Дубинський був заарештований і через кілька місяців помер в ув’язненні.

Але справа, якій присвятив своє життя П.А. Дубинський, не була забутою. Вже у другій половині 1930-х років багато хто з його учнів займався гончарною справою на професійному рівні – працю-вали у гончарному цеху при Луганському цегляному заводі. Одним з перших влаштувався працювати на це підприємство викладач керамічної школи Іван Іванович Шкурко. Це сталося у 1932 році, коли під час голодомору багато з мешканців Макарового Яру зали-шали село. Згодом Іван Іванович Шкурко очолив гончарний цех. У 1934 році тут почала працювати О.П. Трегубова. За її спогадами, у гончарному цеху виготовляли передусім керамічний посуд для роз-ведення квітів – такі вироби закупалися великими партіями різними підприємствами та організаціями. Крім квітників, тут виготовляли також декоративні вази, традиційний керамічний посуд, який ще побутував серед населення міста Луганська, – банки, макітри, гле-чики та інше.

Після закриття Макарів’ярівської керамічної школи, її примі-щення були віддані дитбудинку. Проте вже у червні 1935 року дит-будинок отримав інше помешкання [19, 65], й гончарна майстерня знову почала працювати. Вона працювала доки були живі майстри, що працювали у ній. Подворні книги, написані у 1943 році, зберегли імена цих майстрів. Головним чином це літні люди, що навчалися гончарству ще на початку ХХ століття – у часи розквіту промислу. Це Тимченко Лаврін Олексійович (1879 р. н.), його дружина Тимченко Марія Григорівна (1885 р. н.), Доля Любов Герасимівна (1908 р. н.), Кутько Василь Дем’янович (1889 р. н.), Склярова Єфимія Петрівна (1907 р. н.), Звіряка Пантелеймон Тихонович (1875 р. н.), Звіряка Павло Іванович (1868 р. н.), Звіряка Тимофій П. (1900 р. н.), Дудак Микола Григорович (1896 р. н.) [20].

У гончарній майстерні у 50-ті рр. ХХ ст. працювала Романенко Євдокія Гаврилівна (1919 р. н.). Вона розповіла, що тут виготов-ляли глечики, миски, кубушки (глечики з вузьким горлом), макітри (їх іноді робили обсягом до двох відер), горщики та інший посуд. Посуд прикрашали «обливкою» – такий посуд був більше до вподо- би покупцям. Ліпили посуд майстри, молодь повинна була місити

162 163

глину, м’яти вальки, різати глину дротом. Проте молодих помічників навчали й ліпити посуд на гончарному крузі. Виготовлений у май-стерні посуд збували у різні способи. У селі жив перекупщик, що скупав посуд й вимінював на нього у козаків станиці Мітякинській різні харчі. Самі працівники майстерні теж носили свої вироби по селах. Євдокія Гаврилівна також ходила з горшками та макітрами «до козаків» – вимінювала посуд на їжу – брала усе що давали, і зерно, і цибулю, і сушку.

У повоєнні роки гончарний промисел у Макаровому Яру оста-точно занепадає. Мешканці села працювали у колгоспі ім. О.Я. Пар- хоменка, й не мали часу для занять традиційним промислом. У 1950-60-ті хоча гончарний посуд ще побутує серед населення Луганщини, проте він все більше витісняється фабричним посудом. З припиненням вживання серед населення керамічного кухонного та столового посуду перестає існувати й сам гончарний промисел.

Література1. Жизнь и творчество крестьян Харьковской губернии. Очерк поэтнографиикрая./Подред.В.В.Иванова.–Т.І.–Харьков,1898.

2. ГончарствоМакарового Яру кінця ХІХ – середини ХХ століття:Документиіматеріали.–Опішне,2008.

3.ЛавоненН.А.Функциональнаярольпорогавфольклореиверовани-ях карел. //Фольклор и этнография: У этнографических истоковфольклорныхсюжетовиобразов.–Л.,І984.–с.171-179.

4.ПошивайлоО.Етнографіяукраїнськогогончарства.ЛівобережнаУкраїна.–К.,1993.

5.БайбуринА.К.,ЛевинтонГ.А.Кописаниюорганизациипростран-стваввосточнославянскойсвадьбе.//Русскийнародныйсвадебныйобряд.–Л.,1978.–с.89-105.

6.БабенкоВ.А.ЭтнографическийочеркнародногобытаЕкатерино-славскогокрая.–Екатеринослав,1905.

7.КоролевФ.Н.КустарноегончарствовПолтавской,ХарьковскойиЧерниговской губерниях. // Отчеты и исследования по кустарнойпромышленностивРоссии.–Т.I.–СПб.,1892.

8.КаплунН.Н.ГончарствонаЛуганщине.//Луганщина:етнокультур-нийвимір.–Луганськ,2001.–с.112-119.

9.РадаковаЕ.П.ОтчетопоездкепоСтаробельскомууезду.//ТрудыХарьковскогопредварительногокомитетапоустройствуХІІАрхео-логическогосъезда.Т.І.–Харьков,1902.–с.103-108.

10.ЖурналыXXXXVI очередногоСтаробельского земского собрания1910г.–Старобельск,1911.

11.Сборник статистических сведенийпоЕкатеринославской губер-нии.–Вып.3.Славяносербскийуезд.–Екатеринослав,1886.

12.ЖурналыидокладыСлавяносербскогоуездногоземскогособрания45-йочереднойсессии1910годаиэкстренныхзаседаний10февраляи20мая1910г.сприложениями.–Луганск,1911.

13.СводэкономическихмероприятийСлавяносербскогоуездногозем-ствас1866по1911гг.–Луганск,1912.

14.ДокладыобагрономическихмероприятияхСлавяносербскогозем-ства.1914год.–Луганск,1914.

15.Анкетадлязаполнениясельсоветами.1925г.МакаровЯр.–ГАЛО.–Ф.Р–821.оп.1.д.1.л.29.

16.Анкетадлязаполнениясельсоветами.1926г.МакаровЯр.–ГАЛО.–Ф.Р–821.оп.2.д.21.л.15.

17. Жданова Г. П. Творческое наследие керамистов Луганщины.(Из прошлого и настоящего традиционного ремесла). – АрхивЛОКМ.–Ф.2.оп.02-16.д.147.л.1-5.

18.ПисьмопредседателяЛуганскогогорсоветаГудковапоповодуМа-каровояровскойкерамическойшколы.–ГАЛО.–Ф.693.оп.1.д.407.л.8.

19.ПостановипрезидіїДонецькогообласноговиконавчогокомітету.ПротоколБ-15«ПроМакаровоярівськукерамічнушколу».–ГАЛО.–Ф.693.оп.1.д.407.л.63.

20. Подворные книги с. Макаров Яр Новосветловского р-на.1943–1945гг.–ГАЛО.–Ф.Р–821.оп.3.д.20.л.4,л.10,л.27,д.24.л.29,л.33,л.81,д.25л.73,д.27.л.15.

Мельник О.Ю.керамічне виробництво на новопсковщині наприкінці хіх – на початку хх ст.

Однією з важливих галузей господарства мешканців сучасної Новопсковщини наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. було виготовлен- ня керамічних виробів. На той період в регіоні існували глиняні копальні біля селищ Осинове, Макартетине, Можняківка, Закотне,

268 269

Горщік«махітка».МакарівЯр.КСП-319

Каганець.МакарівЯр.КСП-334

Банка.МакарівЯр.КСП-465

Глечик.МакарівЯр.КСП-689

Глечик.МакарівЯр.КСП-346

Глечик«кубушка».МакарівЯр.КСП-146

Миска.МакарівЯр.КСП-355

Кружка.МакарівЯр.КСП-348

Свистунець.МакарівЯр.КСП-332

КераМічні ВирОби В КОЛеКції ЛОКМ

Глечик.Євсуг.КСП-871 Макітра.Євсуг.КСП-875

Чорнильнеприладдя.КСП-953 Чорнильниця.КСП-134

Зливушник.КСП-331 Підставкадлячорнильниці.КСП-135

Вироби учнів Макарів’ярівської керамічної школи