Чacoпиc coюзу Укpaїнцiв pумунії. piк видaння …громадян, що...

ÓÓêðà¿íñüêèéВІСНИКêðà¿íñüêèéВІСНИК

Історична довідка про «Великий терор»»Освітній закон – шлях до консолідації української нації60 років від закінчення ліцею«Берестовий лист» – храм гуцульської душі

VІІ-ий випуск фестивалю«Свято в моєму селі»Погас «Сонячний промінець» дитячої української літературиДо 77-го «вирію» Михайла МихайлюкаЗ архівів: Каригідний вчинок місцевихвластей з Поляни

Чacoпиc Coюзу Укpaїнцiв Pумунії. Piк видaння ХXІV. № 19-20 (жовтень) 2017

Пpoчитaйте:

v

v

v

v

v

v

v

v

«Великий терор» – масштабна кампанія масових репресійгромадян, що була розгорнута в СРСР у 1937–1938 рр. з іні-ціативи керівництва СРСР й особисто Йосипа Сталіна для лік-відації реальних і потенційних політичних опонентів, заляку-вання населення, зміни національної та соціальної структурисуспільства. Наслідками комуністичного терору в Україністало знищення політичної, мистецької та наукової еліти,деформація суспільних зв’язків, руйнування традиційних цін-нісних орієнтацій, поширення суспільної депресії й денаціона-лізація.

За період «Великого терору» на території УРСР, за оцінка-ми істориків, було засуджено 198918 осіб, з яких близько двохтретин – до розстрілу. Решту було відправлено до в`язниць татаборів (інші заходи покарання охоплювали менше 1 %, звіль-нено було тільки 0,3 %).

Масові репресивні операції у 1937–1938 рр., за задумом Й.Сталіна, мали завершити двадцятилітню боротьбу з «соціаль-но-ворожими елементами», упокорити населення шляхоммасового терору, утвердити авторитарний стиль керівництвата здійснити «кадрову революцію». Підставою для розгортан-ня терору була теза Й. Сталіна про загострення класовоїборотьби в міру успіхів соціалістичного будівництва.

Офіційно початком «Великого терору» став оперативнийнаказ НКВД СРСР № 00447 «Про репресування колишніх кур-кулів, карних злочинців та інших антирадянських елементів»від 30 липня 1937 р., затверджений політбюро ЦК ВКП(б) 31липня 1937 р. Проте наявні документи НКВД (накази, листу-вання, телеграфи) свідчать, що масові репресії готувалисязаздалегідь, а наказом їх лише формалізували.

Наказом № 00447 запроваджувалися ліміти (плани) напокарання громадян. Вироки за І-ю категорією означали «роз-стріл», за ІІ-ю категорією – на ув’язнення в таборах ГУЛАГ(рос: Главное управление лагерей) НКВД СРСР. Якщо первин-ний ліміт для УРСР за І категорією становив 26150 осіб, то усічні 1938 р. він був збільшений до 83122 осіб. Із проханнямпро додаткові ліміти в Москву неодноразово зверталися нар-коми внутрішніх справ УРСР Ізраїль Леплевський таОлександр Успенський.

Ще до початку дії оперативного наказу № 00447 особливуувагу було звернено на «чистку» партійних лав та органів без-пеки, що мало забезпечити надалі беззастережне виконаннярепресивних директив центру. А вже у червні 1937 р. розпоча-лись масові арешти. 10 липня 1937 р. політбюро ЦК КП(б)Урозіслало по областях УРСР вказівку про формування позасу-дового репресивного органу – обласних «трійок», створенихдля спрощення процедури засудження. До складу трійкизазвичай входили начальник обласного НКВД (голова), облас-ний прокурор та перший секретар обласного або республі-канського комітету ВКП(б). Існування «трійок» та інших поза-судових репресивних органів повністю суперечило радянсько-му законодавству, у тому числі Конституції 1936 р.

Заарештований був фактично позбавлений права на захист(на адвоката) чи оскарження вироку. Слідчі психологічнимзнущанням і нелюдськими тортурами «вибивали» з арештова-них потрібні зізнання. В 1937 р. дозвіл на застосування мето-дів «фізичного впливу на підозрюваних» (тобто тортур) булодано на найвищому рівні ЦК ВКП (б). Випадки неправомірногозасудження вважались цілком припустимими і виправдовува-лась прислів’ям «ліс рубають – тріски летять».

Часи «Великого терору» у масовій свідомості населенняСРСР позначені тотальним страхом та недовірою. Нічні ареш-ти сусідів, підозри колег на роботі, друзів, родичів, пошук шпи-

гунів та шкідників, острах доносів та обов’язок публічно тавру-вати ворогів народу були повсякденними. Особа могла напи-сати донос на колег, остерігаючись, що ті донесуть на неї пер-шими. Це стало типовим засобом вирішення особистих кон-фліктів із керівництвом, викладачами, родичами тощо.

Розіграні за сценарієм показові процеси проти керів -ників/очільників партійних та державних осередків у 1937-1938 рр. передбачали не лише усунення чи маргіналізаціюрештків старої еліти, але також здійснення впливу на новихвисуванців та суспільство загалом. Участь у цих показовихпроцесах мала засвідчити політичну й ідеологічну лояльність,послух волі вождя, визнання терористичних методів держав-ного керівництва.

«Великий терор» згорнули за вказівкою вищого партійно-радянського керівництва. 17 листопада 1938 р. ЦК ВКП(б) іРаднарком СРСР ухвалили постанову «Про арешти, проку-рорський нагляд і провадження слідства», якою «орієнтувалиправоохоронні органи на припинення «великої чистки» та від-новлення елементарної законності. Наступним кроком сталафізична ліквідація безпосередніх організаторів і виконавців«Великого терору».

реаБІлІтацІя жертВНезаконність «Великого терору» визнали ще за часів СРСР

після смерті Й.Сталіна, коли в роки «відлиги» провели частко-ву реабілітацію репресованих. Реабілітаційні процеси другоїполовини 1950-х – початку 1960-х років мали обмеженийхарактер. Більшість громадян, засуджених за політичнимизвинуваченнями, не отримали повної реабілітації, а їхні праване були повністю відновлені.

У 1991 році, в останні місяці існування УРСР, було ухваленоЗакон «Про реабілітацію жертв політичних репресій наУкраїні». У ньому вперше в Україні законодавчо засудили і від-межувалися від політичних репресій як методу керування сус-пільством. Але оскільки цей закон ухвалювався ще в УРСР, топевна частина цих репресій, навіть вчинених позасудовимиорганами, все ще визначалася «обгрунтованими». Відповіднодо вимог Закону органами прокуратури та судами впродовж1991–2001 років було реабілітовано 248 тис. 810 громадян,відмовлено в реабілітації — 117 тисячам 243 особам.

У 2015 році Україна засудила злочини комуністичного тота-літарного режиму Законом «Про засудження комуністичногота націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарнихрежимів в Україні та заборону пропаганд їхньої символіки».

Цього року у Верховній Раді України схвалено в першомучитанні розроблений Українським інститутом національноїпам’яті спільно з народними депутатами проект ЗаконуУкраїни «Про внесення змін до деяких законодавчих актівУкраїни щодо удосконалення процедури реабілітації жертврепресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991років» (№ 6574 від 09.06.2017). Законопроект суттєво розши-рює коло осіб, які підпадають під реабілітацію. Зокрема, вньому прописана автоматична реабілітація осіб, які були пока-рані позасудовими органами, право на реабілітацію отри-мають ті, хто зі зброєю в руках боровся за незалежністьУкраїни, був ув’язнений, примусово поміщений у психіатрич-ний заклад, трудову армію, позбавлений майна через «екс-пропріацію» чи «розкуркулення», або ж депортований занаціональною ознакою.

ПОСОльСтВО УКраїНИ В рУМУНІї

2 Ukraînsykãc VISNÃK

ІСтОрИчНа ДОВІДКа ПрО «ВелИКИй терОр»

Останнім часом у ЗМІ жвавообговорюється мовне пи -тання у сфері освіти. це не

перша дискусія за часів незалежноїУкраїни, але нинішня, на відміну відпопе редніх, відрізняється участю уній, крім вітчизняних політиків і гро-мадських діячів, навіть очільниківсусідніх держав. Ще однією ознакоюнещодавно підписаного Прези дентомУкраїни Закону «Про освіту» в новійредакції стала не якась там загальнадекларативність, а конкретна, чітка ізрозуміла політика держави, спрямо-вана на укріплення української полі-тичної нації через освітній процес.Закон «Про освіту» засвідчує також,що його розробник і виконавець, уданому випадку — Міністерство осві-ти і науки України, розуміють пробле-му, її неоднозначність і складністьпоступової імплементації новацій восвітній простір.

На цьому тлі видається дивноюболісна реакція опонентів закону.Склада ється враження, що не всі зро-зуміли реальну сутність документаабо користуються нагодою сподоба-тися виборцеві, заробити політичнийкапітал.

Спробую викласти свої думки,зупинившись на чотирьох позиціях.

1. Чим не задоволені опоненти. Уза -гальнивши, виокремлю дві основні пре-тензії. У першій вказується на нібито по -збавлення можливості навчатися пред-ставникам етнічних груп рідною мовою зперспективою мовної та етнічної асимі-ляції. Цілком із цим погоджуюсь, якщотака практика буде введена, і підтверд-женням цьому є реальність у сусідніх знами країнах стосовно української діа-спори. Однак у схваленому законі — іншіпринципи. Вони зважені, відображаютьінтереси етнічних груп і завдання держа-ви. І в цьому суть другої позиції.

2. Не секрет, що в Україні ось ужебільше 25 років відсутня адекватна кон-цепція інтеграції національних меншин здієвими механізмами її реалізації. На -решті в освіті вона з’явилася. Де ржава,по-перше, визнала проблему, існуванняякої є недопустимим для європейськоїкраїни ХХІ століття, а саме — низький

рівень володіння державною мовою їїгромадян, а то й повне її незнання. По-друге, держава гарантує підтримку міно-ритарних мов в освітніх закладах. По-третє, вивчення предметів українськоюмовою в середніх і старших класахсуттєво підвищить рівень знань випуск-ників різних національностей, що забез-печить вищу їх конкурентоспроможністьпри вступі у вищі навчальні заклади,адже результати ЗНО підтверджуютьіснування цієї проблеми. Зали шити їїнепоміченою, у невирішеному стані,означає невтішну перспективу маргіналі-зації етносоціальних груп. Дивно, щоцього не розуміють противники закону.

3. Досвід наших сусідів. Мовна кон-цепція Міносвіти України спрямована навирішення проблем, які існують у нашійкраїні з урахуванням обставин, що скла-лися. Не бачу можливостей запозиченнядосвіду сусідніх країн. Різниця в тому,що в Україні етнічні групи є суб’єктом зточки зору соціокультурного виміру.Вони зберегли мову, значну частинуобрядовості, специфіку побуту, маютьможливість вивчати рідну мову як пред-мет і навіть навчатися нею. Вони —реальний феномен нашого сьогоденняза змістом своєї культури і самосвідомо-сті, а не лише за самоназвою. В сусідніхкраїнах українці такою суб’єктністюпохвалитися не можуть, хіба що само-назвою, і то далеко не скрізь.

А чому така прискіплива увага полі-тиків цих держав до національнихпитань в Україні, пояснюється просто. Уних, наприклад, з українцями, до повноїасиміляції яких залишилося одне поко-ління, подібних проблем уже не існує,тому впевнені, що адекватних претензійна їхню адресу не буде, тим більше —дій.

4. Одвічне «що робити?». Нам потріб-но зрозуміти, що ми перебуваємо у станіміжетнічних, міжкультурних процесів, якірозвиваються за своїми законами. Змі -нити їх неможливо, однак обирати стра-тегії безконфліктного розвитку спільнотможливо. Мігранти, виходячи із світово-го історичного досвіду, в інших країнахрано чи пізно асимілюються. Процесасиміляції можна пришвидшити чи упо-вільнити, використовуючи відповіднудержавну політику. Держави, які приско-

рювали цей процес, прагнули, як вважа-ли, уникнення сепаратистських проявівчи позбавлення можливостей викори-стовування національних меншин якінструменту політичного тиску, в томучислі і ззовні. Інший підхід — у політиціпоступової інтеграції етнічних груп унаціональний простір, якого й дотриму-ється Україна. Він відкриває можливостідля розвитку культури представників різ-них національностей, які опинилися замежами своєї етнічної території, чимзбагачують як культуру власного етносу,так і національну культуру країни, девони живуть. Однак у нашій ситуаціївияв ляється, що знайти компроміснепорозуміння, щоб зберегти ідентичністьетнічної групи, забезпечити її інтеграціюв українську націю, непросто.

Із власного досвіду знаю, наскількискладне це завдання. Часто буваю вукраїнців північної Добруджі в Румунії,знаю історію та культуру, сучасний станукраїнської діаспори, бачу незворотністьзавершення процесу повної асиміляціїнайближчим часом. На рівні емоційвиникає бажання апелювати до держа-ви, й України також. Та усвідомлюю йінший бік проблеми. Ще в 1950-х рокахтам були українські школи, але тоді укра-їнцям сказали приблизно таке: якщохочете, щоб ваші діти мали однакові зрумунськими дітьми можливості вступудо вищих навчальних закладів, працев-лаштування, передовсім добре вчітьрумунську, а не українську. Радикально.Батьки, заради майбутнього своїх дітей,перестали спілкуватися українськоюнавіть у родинах. І сьогодні, незважаючина конституційні права, бажаючих вивча-ти українську серед українців там мало.

Істина, як завжди, посередині. Іновий Закон «Про освіту» відобра-жає такий підхід, який спрямовує

розвиток нашого суспільства у державо-творче русло, на консолідацію україн-ської нації. До середньої і старшої школидіти мають змогу навчатися рідноюмовою, а потім удосконалювати держав-ну. А на плечі політиків і на національно-культурні товариства покладаються неменш відповідальні завдання — вкла-дайте кошти, матеріальні ресурси у підт-римку розвитку традиційно-звичаєвоїкультури, що має не меншу вагу у справізбереження ідентичностей.

В’ячеслав КУШНІр,декан історичного

факультету Одеськогонаціонального університету

імені І.І. Мечникова,доктор історичних наук

3Ukraînsykãc VISNÃK

ОСВІтНІй ЗаКОН — ШляХ ДО КОНСОлІДацІї УКраїНСьКОї НацІї

Ніколи не запізно повіншувати когось якперейшов вже день його народження.

Корнелія Ірода знають дуже багато людей.Він відомий і за кордоном як талановитий укра-їнський письменник і перекладач. У серпні мисвяткували День Неза лежності України, і саме втой день Корнелій Ірод святкував свій деньнародження, бо цього року йому сповнилося 80.Багато його пізнають та мало знають, що він мійрідний первий брат. Наші матері були сестри, минародилися в одній хаті в селі Марицеї (повітСучава). Провели дитинство в тій самі великійзагороді, де було багато фруктових дерев, анедалеко гарний ліс. Корнелій Ірод старший відмене, але я пригадую як він ходив до школи, яклюбив спортивні конкурси і грав у футбол. Вкультурнім домі відбувалися бали, де сходиласямолодь.

Корнелій Ірод закінчив сільську школу вМарицеї, український ліцей в Сереті, а в

Бухаресті закінчив два факультети: філологію ітеологію. Ми зустрічаємося кожного разу з вели-кою радістю, тримаємо зв’язок по телефону ізавжди згадуємо про наші літа, про Марицею,про наш рід.

Тепер, коли він став вісімдесятилітнім, я хочупобажати йому від себе, моєї сім’ї і від нашоїродини багато літ прожити в любові, з надією,багато здоров’я.

* * *Ще хочу поздоровити і пана шеф-редактора

«Українського вісника» Ми хайла Михайлюка,котрий святкував свій день народження 1-гожовтня. Бажаю йому міцного здоров’я, довгопрожити у мирі і любові з українським серцем.

«НА МНоГІЇ І щАСлИВІЇ лІТА!»

ФелІчІя ГрИГОраШ

тОчКа ЗОрУ

ШаНОВНИй ПаНе МИХайлеМИХайлЮК!

Прочитавши вашу статтю «Верховна Радаухвалила Закон про освіту в Україні» (У. В. Нр.15-18 серпень-вересень), я вигукнув: «Неначепан М.М. написав моєю ру кою»!

Після того як наша «Mass media» «вибухну-ла» проти цього закону, багато моїх знакомихрумунів але і «ремунів» (тобто так званих укра-їнців) хотіли мене розірвати на шматочки.

Вони, витріщивши очі, казали: – «Коля, аджеукраїнці Румунії мають українські школи, чомуна Україні румуни би не мали?!»

Тут я їм відрізав: хлопці, в Румунії не існуєжодної школи з українською мовою викладання!А що існують школи, де викладається україн-

ська мова як предмет, то правда.Якщо хтось би поцікавився, скільки шкіл було

до їх скасування, де викладалася українськамова, скільки їх було після 1989 року, а скількиіснує сьогодні, тоді висновок ... катастрофаль-ний!

Хто винен? У першій мірі «наші» викладачі(одні із них, а число їх досить величеньке),закінчивши школи тут чи на Україні, не виклада-ють українську мову!

Чому? Може хтось на це відповісти? Ядумаю, що стільки совісті не знайдеться, щобвизнати правду.

Багато з нас дивується, що мадяри наші недуже володіють державною мовою, тобторумунською.

Тут я розкажу таке: румун, віком 85 р., якийпрожив своє життя у Сербії, не ходить до цер-кви, бо там богослужіння ведеться сербськоюмовою!

Що тут додати?

Я ще маю багато чого сказати, але «Quiprodest»?

Нагадаю ще про одного знайомого, який меніпоставив таке запитання: «Ти згідний, Коля, щобрумуни із України вивчали всі предмети нарумунській мові?

Та що це означає? Це означає, щоб вонививчали навіть і англійську чи французьку мовуна ... румунській мові.»

Уяви собі, друже, що закінчивши ліцей нарумунській мові хтось схоче стати «дохтором»чи інженером, льотчиком, і т.д., а іспити на цихфакультетах складаються ... українськоюмовою!

Що ти тут скажеш?Микола КУрИлЮК

П.С. Якщо хтось із читачів схоче мене«зарізати», то нехай сприймає цей матеріаляк «памфлет»!

ПрОПаВ «БарВІНОК»?Беручи участь на фестивалі «Спів життя», ХХІV-ий

випуск, який відбувся у Радівцях, мене запросили насцену сказати кілька слів.

Викликали на сцену, бо мене називають «татом» і«мамою» цього фестивалю...

Коли я сказав кілька слів, мене запитали: панеКоля, а де ваш «Барвінок»?

На цей раз я буду коротенький у словах. Якщо будуздоровий і в 2018 році, коли відбудеться ХХV-ий фес-тиваль «Співжиття», тоді я зроблю широке «експозе».

Скажу правду, «Барвінок» це пан професор ДмитроШведуняк. Першого вересня 1999 р. пан професорвийшов на пенсію, але я, маючи добрі стосунки зпаном Шведуняком, він продовжував керувати«Барвінком».

До ХV-го випуску, який відбувся у Марицеї (2008 р.),все було у порядку, та після цього пішло стрімголов.

Тут треба багато сказати, але залишу цю справу на2018 р.

До 2012 р. «Барвінок» (чотири роки) ще був«живий», але після цієї дати все пропало! Від цієї дативже не було кому займатися культурними справами угромаді Дарманешти!

П.С. Я попросив негостинського поета МихайлаВолощука написати про «Барвінок» вірш.

Микола КУрИлЮК

Повіяв вітер-суховій,«Барвінку» зупинив розвій.Його пісні вже забувають,Бо їх на сцені не співають.

Був гарний він, мов цвіт лілеї,І буйно цвів у Марицеї.Піснями розстелявся всюди,Ішли вони у світ, між люди.

У дев’яносто першім році, Не в полі і не на толоці, Його для пісні заснувалиІ в Марицеї привітали.

І з того дня – треба сказати На сцені став він виступати –На «Співжитті» у МарицеїІ вісім років жив для неї.

А потім це село забули,І ньому «Співжиття» «заснуло».Зів’яв «Барвінок» ніжно-світлий, Талановитий і привітний.

Тепер до інших сіл рушаєI Марицею обминає,Немов «Барвінок», наче з дива, Перетворився на кропиву.

«Барвінком» керував роками,Збагачував його піснями,Талановито, не будь-як,Наш славний Митро Шведуняк.

Сказати мушу, слово честі,Він був із ним і в Бухаресті,Був в Чернівцях, на Україні,Себто на милій Буковині.

Питають наші люди всюди:«Барвінок» оживе, ще буде?Ще буде фестиваль у Марицеї,Чи інших сіл це привілеї?

Надія ще жива, не гасне,Бо пісня – то є річ прекрасна.«Барвінок» існував для неї І славу приносив він Марицеї!

Михайло ВолощУк


На МНОГІї лІта ПИСьМеННИКУ І СВяЩеНИКУ КОрНелІЮ ІрОДУ

елегія Марицейському «Барвінку»


«лелеки, лелеки,

Близькі і далекі,

Мені ви принесли

Родинний привіт;

Пелюстки троянди,

І спогади чисті

Моїх юних літ!»

(Михайло Шушкевич – лелеки)

Якщо вважаємо вірним твердження, що живемо у бінарномусвіті, то стає аксіомою висновок, що єство людини поєднують тілес-на і духовна, або земна і небесна, видима і невидима бінарні енер-гії. Але вони діють у постійному взаємовпливі, гармонізують, коли заоснову ставлять засаду Правди і будують внутрішній Космос люди-ни, руйнують одна другу, коли застосовують вабливі грані псевдо-Правди, руйнуючи людське єство його внутрішнім хаосом.

До 75-ої річниці з дня народження Михайла Михайлюка, видатноїпостаті сучасного українського духовного надбання, я пробуваввловити-виявити оту земну, видиму частину його єства-особистості,свідомий того, що відокремити її від небесної, невидимої частининеможливо, абсурдно навіть, якщо основуєшся на його творчості.Але наголошувати на одну чи другу із частин дозволяється у віль-ному світі!...

Лейтмотивом тієї частини постав кінь – принаймні в романі «Містбез поруччя» (Критеріон, Бухарест, 1988) –, тому що «Михайлолюбив коні і любить їх і досі, а десь там, в таємних глибинахйого єства, вони пасуться, вибрикують, запряжені до фіричи брички або напружені в плузі, бо з дитинства відчував, щокінь це символ енергії і сили, вірності і відданості в праці,надійного помічника хліборобів, воїнів, навіть богів.»

А до 77-ої річниці з дня його народження пробую вловити-вияви-ти оту другу частину – небесну, духовну, лейтмотивом якої постаєбузьок – журавель, принаймні в романі «Не вір крику нічного птаха»,(дилогія «Немилосердні наші ранки», Мустанг, Бухарест, 2001).

*З любові до акуратності уточнюємо, що поняття «бузьок – жура-

вель», хоча основуються на певних схожостях, є відмінними.Названий народом «бузьок, бузько, бусол, боцюн, гайстер, чорно-гуз», а науково – «лелека білий», належить до роду «Сіконія сіко-нія». Трипільські племена вважали його своїм тотемом. В українців– святий птах, символ праці і відданості, любові до рідного, сімей-ного кохання, плодючості. Це синантропічний птах – селитьсяякнайближче до людей. На зиму летить у вирій (рай у повір’яхслов’ян), міграція долає віддстань і понад десять тисяч кілометрів.

Журавель належить до роду «Грус». Найдавніші сліди-решткисягають 12 мільйонів років. Журавлина пара – символ вірної любо-ві, один журавель – символ сторожості. Тринадцяте вересня – Деньжуравля, прийнятий цілим світом.

*Мій високоповажний друг Михайло Михайлюк – то Журавель, то

Лелека, а найчастіше окрилений іноходець, – вживає обидва понят-тя в своїх творах. Коли тілом-думкою біжить-летить на ріднуБуковину до батьківського порога, то стає бузьком, а коли думкоюпіднімається до лазурних просторів духовності, то світловказомстають йому журавлині ключі: «журавлиний ключ. Мов штикустромлений у даль пробігає тінню по землі, відбивається утвоїх очах. Він промайне і над твоїм рідним домом, МихайлеДорундо. чи не тому щовесни вбираєш у себе журавлинуневтомність і жагу лету? Небо тулиться до твоїх очей, якусьмить вони упиваються його бездонною синню, і знову залиша-ється тільки тополя» («Не вір крику нічного птаха», ст. 8-9).Зображення тополі сугерує тут драматичне поєднання земного інебесного в єстві Михайла Дорунди, розповідного альтер-еґо авто-ра, те стремління до духовних висот, котре без енерготворчої рід-ної землі та без животворчої води з «криниці з-під каменя» не змог-ло б наслідувати циклічно лет журавлів.

Журавлі, бузьки – це таємні і чудові птахи, і ця істина увійшла вєство Михайла ще з юних літ: «Бузьки ж святі птахи... СтарийМандюк знав те, і навіть нам, дітям, колись розказував... ПередБожим птахом він не согрішив, поклав гніздо на місце, прутикау нім не зрунтав, цілу весну визирав їх,... тому й не погоріввуйко, коли горіли його сусіди Івончуки, хоч вітер бухав вогнему бік його обійстя» (ст. 17). Пізнання всесвіту для малого хлопчикапочиналось розтаємниченням навколишнього світу, а розуміння-наука основувалась на незаперечних відносинах між причиною інаслідками. Цей життєвий вишкіл пройшов успішно Михайло, бознаходився постійно під виховною опікою родини – «Бабуся визи-рала у вікно, бачила бузька і з полегкістю хрестилася, бо колиптах у своєму гнізді, нічого лихого через ніч не може статися»

До 77-го «вирію» МИХайла МИХайлЮКа

Євсебій ФраСИНЮКФото автора

(Закінчення на 16 стор.)

Ukraînsykãc VISNÃK6

Наша бажана зустріч після такихкруглих років таки відбулася!

Лише сталося це вже не так, як наммріялося колись, бо ми, випускники 1956-1957 рр., не зібралися в місті, де навчали-ся, нам не вдалося ще раз засісти за пар-тами нашого бувшого класу в колишнімбудинку Серетської української середньоїшколи.

Та навряд чи ми змогли би насправді«повернутися» в наш далекий світ шкільноїзеленої молодості, навіть якби зустрічмала відбутися в Сереті! В тім улюбленімнами будинку, який був піднятий ще заімператора Франца Йозефа в 1888-1889рр., діє тепер румунська загальноосвітняшкола імені Петру Мушата, для ліцею бувзбудований новий будинок імені ЛацкуВоде.

То ж зустрілися ми за благородноюініціативою колеги АспазіїСесерман у Сучаві 9 вересня в

будинку СУРу, де нам пощастило такипочуватися в ріднім довкіллі.

На жаль, нас зібралося зовсім мало, боне всі колеги (які ще живуть) зуміли вшану-вати таке важливе запрошення. З нашоговипускного Х-го класу, який налічував 23учнів, вже відійшли у вічність 11 колишніхколег: Абрам’юк Мірча, Бичісник Микола,Козминюк Юрій, Думітращук Теофіла, Гре -нюк Василь, Мачужик Іван, Матей Павло,Мельничук Євдокія, Мельничук Вікторія,Свідрак Іван, Шовкалюк Павло. Задля увіч-нення їхньої пам’яті були запалені свічки.Також була хвилина мовчання. (На попе -редній ювілейній зустрічі були прочитанітакі рядки, складені Павлом Шовкалюкoм,для тих, що вже відійшли в потойбіччя:

Покійних ви не забувайте,Слізьми покрийте їм могилу:«В спокої й мирі спочивайте!Їх, Господи, усіх помилуй!»)

Зтих 12-ох, яким, як писав колисьПавло, «судилося ще жить», при-було до Сучави лише шість, хоч

друга половина бракувала без серйознихмотивацій. Двоє з них ні раз не прибули нанаші попередні зустрічі (через 10, 20, 30, 40і 50 років): це були Костюк Фелічія таСакалюк Михайло. Інші двоє знаходяться,справді, в досить немічнім стані здоров’я:Абрам’юк Домніка та Корнійчук Лідія.Проте останні двоє були відсутніми безпри-чинно: Георгійчук Василь та Попович Іван.

А тепер слідують вже похвальні оцінкипро тих, які постаралися не втратити такурідкісну нагоду поспілкуватися з колишнімиоднокласниками після шести десятилітьвід нашого розбігу по дорогах бурхливогожиття. Насамперед слід почесно написатиім’я Аспазії Сесерман-Регуш, яка успішнопопрацювала, щоб подія відбулася в доб-рих умовах. Допомогла їй в цій справіМарія Гуцан-Кваснюк, яка проживає також

у Сучаві. З Серету прибула тільки ДомнікаМатейчук-Тофан, з Негостини Василь Фра -синюк, з Ботошан Іван Фрасинюк, а зОнешт Валерія Чернівцян-Шовкалюк.

Впорівнянні з попередніми, тепе-рішня зустріч видалася доситьскромною. Попередня ювілейна

зустріч, 50-літня, була організована такерована Павлом Шовка люком. Тоді усіхнас чекало чимало різних сюрпризів, з якихварто згадати хоч такі подарунки для всіхприсутніх, як: гарно складене запрошення,яке вміщало і маленький вірш Павла, потімфотокопія картини нашого випуску, ксеро-копія нашого каталога, зі всіма тодішнімиоцінками, а нарешті Павлова збірка поезій«Пере хресття», яка саме в тому році буланадрукована. На жаль, під час теперішньоїніхто вже нічим не хвалив себе або других.Наприклад, ніхто не згадав навіть про такурадісну культурну подію, як виданняУкраїнсько-румунського словника, авторомякого є наша колега Аспазія Сесерман.Тільки я попробувала поскаржитися, що нестала гідною за ці аж три минулі роки вида-ти Павлову автобіографічну книжку, яку яповинна була би подарувати кожному ізприсутніх, бо так мав би зробити він сам,якби йому ще пощастило бути. Колегам ялише «показала» її в електронній формі,тримаючи в руці електронний стік. Такимчином я пообіцяла зробити це, як Бог допо-може, через рік, бо всі ми домовилисязустрічатися відтепер кожного літа. Ніхтоне знає, чи доведеться ще комусь діждатиювілейної зустрічі, через ... 70 років відзакінчення ліцею! Павло мріяв і про таке,бо ось що написав ще в 2007-ім році:

Ми обіцяємо ніде, щоб не забутьКлепсидру втихомирити спокоєм:Щоліта в радості стрічатись тут –Й тоді, коли залишимось лиш ... двоє!

Але слід підкреслити те, що й нашаскромна зустріч не проминула безпевних світлих моментів, які під-

вищили емоційний стан учасників. ІванФрасинюк зустрічав кожного запрошеногожовтою хризантиною та шоколадом.Протягом наших співбесід кожен постарав-ся показати спеціально підібрані давніфотографії, які нас радісно дивували, бо невсі були нам знайомі. Тому ми й пильнува-ли «присвоїти» багато з них, фотографую-чи модерним телефоном. Але найвищийсюрприз зробила нам Марічка Гуцан, якапридумала запросити на зустріч і когось,що не був з нами в класі, але був чоловікомнашої покійної колеги-вчительки ЕвдокіїМельничук-Бербенчук, котра, до речі, дужегарно співала. Її чоловік, Ілля Бербенчук,теж бувший учитель, не прибув з порожні-ми руками, приніс нам дорогий подарунок:запис з прекрасним голосом покійної, прояку панотець сказав, що перейшла 11 роківтому співати Богові.

Та пан Ілля прийшов на нашузустріч не сам, а з своїми дочкамиЛіліаною і Нарчісою та єдиною

внучкою Марією. Як доньки, так і внучка,перейняли талант співу від Доці, так щонам пощастило про це таки тоді перекона-тися. На пам’ять мами дівчата гарно заспі-вали дві українські пісні: «Іване, Іванку» та«Сиджу тай ду маю». Також, всі вони, чоло-вік, доньки і внучка, роздали присутнімпоминки, а з цієї нагоди виконали по-укра-їнськи «Отче наш». До того всіх нас звору-шило й те, що одна з дівчат, Нарчіса, дужеподібна і фізично на свою маму, так щовсім нам здавалося, ніби перед нами стоя-ла наша колишня колега в роки шкільногоперіоду.

Це був найкращий момент нашогосвята – наполовину смутний, на -половину веселий. Він оптимі-

стично завершив наше здибання, тому щообидві доньки (одна з них учителька укра-їнської мови, бувша студентка філологічно-го факультету в Сучаві) обіцяли статиактивними учасницями славного Сучав -ського вокального гуртка «Све крухи», який,до речі, саме тепер і потребує збільшеннясвого колективу. Сестри обіцяли, що будутьприходити на репетиції в суботу та в неді-лю. Хоч вони обидві ще молодого віку, цене завадить імені гуртка, бо ж віртуальновсі жінки носять в собі певну «натуру»справжніх чи будучих свекрух. Ім’я гурткавже дуже знайоме, тому 16 років він бувзаснований сестрою Аспазії СесерманАурікою Гуцан. Така вдала назва гурткабуло знайдене Корне лієм Регушом, томубула би велика шкода її замінити!

Після такого зворушливого моментупочалися наші милі шкільні спогади.Декотрі з нас мали потяг говорити багато,деякі вибрали помовчати, а інші пробувализостатися в певній рівновазі. Я знаходила-ся в не дуже приємнім стані, бо впершеприйшла на зустріч без Павла. Коли мипровели момент мовчання, я думала, щодля мене смуток тяжчий, бо подвійний: і заколега, і за чоловіка.

Особисто мене трішки здивувалоте, що не дуже показно виходи-ло, що ми були випускниками

українського ліцею. Що правда, бесідивелися чистою українською мовою, хоч міжприсутніми були й такі, які слабо її розумі-ли. Проте, ось, ніхто не сказав жодногослова про наші українські газети, ніхто непоминав ні про те, що хотів би написати іпро нашу зустріч в цих часописах. Тому я іподумала все-таки написати. Може, хтось іпрочитає ...

Між присутніми була запрошена й моло-да лікарка Лавінія, внучка Марічки Гуцан.Та зробила для нас чимало фотографій, апотім вислала декілька й мені. Тепер поси-лаю їх вам, може, якісь і знадобляться длямоєї статті.

Валерія ШОВКалЮК

60 рОКІВ ВІД ЗаКІНчеННя лІцеЮ

24 вересня в гуцульському буковинсько-му селі Ульма, у несприятливу погоду, від-бувся ІV-ий випуск фестивалю «Берестовийлист». Село Ульма знаходиться на північно-му заході Сучавщини, де входить в Румуніюрічка Сучава. Можна сказати, що це історич-нe місце, бо тут була лінія фронту першої ідругої світової війни. Ці місця відомі ще зачасів молдавського володаря ШтефанаВеликого, тут, за 300 метрів від румунсько-українського кордону, знаходиться Церква ізхрамом «Різдво Пресвятої Богородиці», яккажуть гуцули – «Другої Богородиці», збудо-вана 1630 року без ніякого цвяха. Це напам’яток нашого українського православія,який входить до протекторату ЮНЕСКО.

Існують писемні джерела, що цей Божийхрам відвідав імператор Франц Йосиф у селіСелятині (тепер Україна).

Гуцули побожні люди, виховані християн-ською православною вірою. Вони везлимертвого волами по 40-50 км. з дому до цер-кви, лиш би поховали покійного там, де йому«приписaно» – на цвинтарі біля БожогоХраму. Дорога не була легка. Мертвого ве -зли два дні. Отець, почувши трембіту, ждавмертвого край села і робив 12 опроводів,останній опровід (як кажуть гуцули) був надмогилою.

Як гонорар отцеві-пароху, гуцули дарува-ли воли з умовою, щоб отець після 40 днівздійснив Божу Службу і «запечатав» гріб,тобто могилу покійного.

Подав я цей момент із життя гуцулів вминулому, аби доказати, що тут, у горах,красива не лише природа, гарні й люди, ізсвоїми звичаями та мистецькими творіння-ми, що тут існує матеріальна та духовнакультура, а гуцули своєю натурою прагнутьжити і творити вільно. Румунський поетєвропейського масштабу Михай Емінесу,переходячи частину Гуцуль щини, запримі-тив, що гуцул старається проживати вільно,– як «птаха неба». Хто каже, що гуцул «бун-тар», помиляється. Він не «бунтар», аборець за правду, за вільність людини.

Багато з цих характерних рис збереглисяі до сьогодня. Жити і творити в горах, внедоступних ізольованих місцях – це не від-сталість, напівдикість, а просто місце віль-ного проживання. Гуцули любителі книжки,їх діти ходили щоденно пішки до школи, якізнаходилися на великій відстані, з метоюнавчитись «книжки», а багато гуцулів, голов-но чоловіків, були самоуками.

Влітку чи в холодну пору гуцули берутьучасть в селі у різних подіях, а фестивалі,організовані Союзом українців Румунії, зна-ходять доми культури переповнені. І цимразом гратулюю центральне керівництвонашого Союзу, що заплановує і проводитьрізні події в ізольованих селах і присілках.Прикладом є присілок Площі, який знахо-диться в горах за 120 км від муніципіюСучава – столиці повіту.

Ульма також одна із гірських громадСучавщини. В неприятливу погоду на фес-

тиваль «Берестовий лист» ІV-го випускуприбули артистичні гуртки із міста Серет,формація «Коломийка», керована виклада-чем музики Зіркою Янош, а другий гурток,також серетський – це вокально-інструмен-тальний чоловічий гурт, інструктор ВіорелГуцану, інструментально-вокальний гурток«Ізворашул» гімназійної школи села Ізвоа -реле Сучевей, підготовлений отцем-паро-хом Валентином Петром Арделяном, танцю-ристи гімназійної школи с. КиндештиБотошанського повіту, одягнені в новихкозацьких костюмах, вокальний жіночийгуцульський гурт «Поло нинка» із селаПалтіну, інструктор професор Ілля Савчук,шкільний повітовий інспектор з менеджмен-ту та меншин Сучав ського повіту.

«Доброї днини вам, гуцули громадиУльми, – вітаємо вас, моїх односельчан, гос-тей із сусідніх сіл, запрошених на фестиваль«Берестовий лист», висловився Юрій Чига,запросивши шкільного інспектора, головуПовітової сучавської організації Союзу укра-їнців Румунії Іллю Савчука до вітальногослова пана і водночас бути керівником роз-гортання фестивалю.

Ілля Савчук в першій мірі передав привітвід пана Миколи Мирослава Петрецького –голови Союзу українців Румунії, депутата вРумунському Парламенті від українцівРумунії. «Засновниками фестивалю «Бере -стовий лист» були Степан Ткачук, першийголова Союзу українців Румунії, та бувшийпримар Іван Баган, котрі, на жаль, відійшлиу вічність» – сказав Ілля Савчук.

Дальше виступив Міхай Міхаєску-Анюк,представник Сучавської префектури, котрийсказав, що українська меншина є післямадярів і ромів за офіційними даними пере-пису населення із 2012 року. «Я впевнений втому, що українців на Сучавщині є багатобільше, ніж приблизно 6000 записаних. Лишгромада Дарманешти має понад 5000 чоло-вік, переважно українців. Такий був вибірнаших земляків, мусимо його признати», –сказав пан Міхаєску, котрий подякував керів-ництву повітової організації СУРу за пліднуспівпрацю із Пре фектурою.

Ілля Савчук старався, і йому вдалося,вести оперативно програму – дві години ізполовиною.

Я був присутній майже на всіх фестива-лях, організованих СУРом у Сучавщині іпостараюся об’єктивно представити моївраження.

Сьогодні Сучавщина має дуже талановитіартистичні гуртки. Це не лише моя думка,моє констатування. Олександр Масляник,письменник, заслужений журналіст України,головний редактор журналу «Гражда», щовиходить у Львові, видавець, власник видав-ництва «Тиса» зі Львова, разом із генераль-ним директором Національного музеюнародного мистецтва Гуцульщини та Покут -тя ім. Йосипа Кобринського із Коломиї, др.Яро славом Ткачуком цієї весни були учасни-ками свята Івана Франка, організованогоБуха рестською організацією СУРу, відвідаликілька сіл Сучавщини, де бачили кількаартистичних гуртків і на пленумі ХХІ конфе-ренції в рамках ХХІV-го випуску Міжна -родного фестивалю Гуцулія, що відбувся 11-13 серпня 2017 р. в Коломиї, сказали публіч-

но, що в Румунії всіменшини фінансовопідтримані держав-ним бюджетом длярозвитку традицій таобрядів кожної мен-шини. Виділені сумизалежать від числакожної меншини, аукраїнці є третьоюменшиною, після уго -рців та циганів, що уСучавщині існуютьансамблі на високомупрофесійному рівні,які будь-коли можутьбути серйозними кон-курентами із держав-ними чи приватними

професіона льними гуртками з України.Шановні го сті дали, як приклад, ан самбль«Козачок» із буковинського села Балківці,приготовлений фахівцем-хореографом Пе -тром Шой маном.

Формації, присутні на фестивалі «Бере -стовий лист», оновлюють свої репертуари.

На високому рівні цього разу представи-лися перед публікою солісти Катерина Аничі Константин Мойса із Палтіну та Чумирни,В. Скутелніку із Киндешт Бото шанськогоповіту.

Солістка Лоредана Мендріштяну, молодавикладачка української мови та літературигімназійної школи с. Калинешти-Купаренка,своїм надзвичайним голосом і українськоюсучасною піснею зачарувала присутніх вдомі культури с. Ульма.

А що можна сказати про діточок гуртка«Ізворашул», котрі знаменито у 6-7 роківвиконують українські мелодії на мандолі-нах? Це труд і любов, компетентність отця-пароха Ва лентина Петра Арделяна, синаотця Івана Арделяна із гуцульського селаБистрий, що на Мараморощині, а тепер слу-жить парохом у Ізвоареле Сучевей.

На жаль, несприятлива погода перешко-дила урочистій ході формаціям в традицій-ній убері центром села Ульма.

Юрій чИГа


«БереСтОВИй лИСт» – ХраМГУцУльСьКОї ДУШІ

Людина спостерегла з найдавніших-давен, що народження як її,істоти, так і роду чи народу, але й появлення-заснування країни чиокремої місцевості, не відбувається без Божого веління. Суге -ровано-зазначено це в міфах та легендах родів, племен, народно-стей, країн, міст чи сіл. Залучення божества до народження-сотво-рення забезпечує статус незаперечного права на існування, асупротивлення або нищення святого веління в релігійних віровказах– до Магабхарати і після неї – вважається непростимим гріхом.

В християнській релігії церква стала віхою Божої волі, а мешканцібудь-котрої місцевості встановлюють головним святом їхнього ойку-мена дату освячення тамтешнього Господнього храму, число якеототожнюється, взагалі, із значними святом християнського кален-даря. Газдам-віруючим давнього українського села Балківці – зга-дане в грамоті 1470 р., – пощастило прийняти за найголовнішесвято – Свято Покрови Пресвятої Богородиці – 1 жовтня за ст.ст.,день освячення їхньої церкви, побудованої в 1876-1883 рр.

*Ось які відомості подає Українська Православна Церква у книзі

«Короткі відомості про свята православної церки» (Київ, 1992):«За царювання Льва шостого Філософа (886-911), у 910 році, підчас вторгнення сарацин до Грецької імперії, св. Андрій Юродивий тайого учень Єпіфаній перебували першого жовтня в Констан -

тинопольському храмі, де зберігалась риза Богородиці. Під час все-ношного недільного співу побачили в небі чудесне з’явленняПресвятої Діви Богородиці в оточенні пророків, Апостолів таАнгелів. Вся осяяна сонячним світлом, вона молилася за грішниківі покривала християн чесним своїм омофаром. Побачивши це з’яв-лення, Андрій запитав свого учня Єпіфанія: – Бачиш, брате, царицюі Богиню всіх, яка молиться за весь світ? – Бачу, святий отче, іжахаюсь! – відповів йому Єпіфаній. З’явлення було прославленеспочатку тими, що молились в храмі, а згодом в усьому Констан -тинополі». (ст.42)

Для нас, українців, це свято має і окремі конотації. Вище -зазначена книга ще уточнює: «На Запоріжжі була церква святоїПокрови і запорізькі козаки вважали святу Покрову своєю покрови-

телькою. Існує переказ, що після зруйнування москалями Запо -різької Січі 1775 року козаки, які подалися за Дунай під ласку турець-кого султана, взяли з собою і образ Пресвятої Покрови» (ст. 43).

Після відновлення української державності та суверенітету, в1999 році свято По крови постановлено яко День українськогокозацтва.

За указом президента Укра їни Петра Порошенка в 2014 роцісвято Покрови оголошено як День захисника України.

*Гідні нащадки своїх батьків, молоді балківчани, в почесті примаря

– Василь Шойман – чи педкадрів – Петро Шойман, КонваліяГригорійчук –, за підтримкою мерії, місцевої ради, місцевої органі-зації СУРу та оргкомітету культурного товариства «Козачок», в сьо-мий раз зуміли піднятись до рівня справжнього свята душі і духу.

Зазвичай, свято розпочалось святлітургією в місцевій церкві, від-правленою отцем-парохом Козміном Куку, молодим служителемБожого слова, який лише за кілька років пастирства в Балківцях

заслужив особливу шану парафіян своїм ставленням до церкви, долюдей, своїми лагідним словом та розумною порадою, а ще тим, щобудучи румуномовним, вивчив за короткий час і промовляє під чассвятслужби кілька тропарів і українською мовою – рідною мовоюбільшості балківчан.

З п’ятнадцяти годин на сцену, улаштовану в центрі села біля при-марї, ведуча урочистого концерту на честь свята КонваліяГригорійчук запрошує на сцену примаря Василя Шоймана, йогозаступника Юліяна Кідешу, директора школи Секстілію Герасе,отця-пароха Козміна Куку та режисера спектаклю Петра Шоймана,котрі привітали гостей та місцевий люд, побажали всім здоров’я,щастя, радості і миру, запевнили, підтримці і в подальших випусках.

Вшанували свято села Балківці десять колективів – ансамбль«Серет» та чоловічий вокальний гурт «Буковинська любов» з м.Серету, місцевий ансамбль «Козачок», ансамблі «Гайок» з Дор нешт,

Євсебій ФраСИНЮКФото автора


VII-ий випуск фестивалю

(Закінчення на 9 стор.)

с. Балківці – Сучавський повіт, 1 жовтня 2017

«Дубочок» з села Кажвана, «Червона калина» з Негостини,«Буковинські квіти» з м. Радівці, «Троянда» з с. Калафіндешти, во -кальний груп «Негостинські голоси» та спортивний клуб «Гонг Га» з

м. Радівці, котрий представив, головно для молоді, ряд прийомів зрукопашної боротьби.

Зачарували присутніх особливими виступами солістка українсь-кої народної та естрадної музики Лоредана Мендріштян та солістирумунської народної музики Марія Захаріє і Григорій Герман.

Утримували високий настрій танцювальні колективи, виконавцісягали не раз майстерності, а різнобарвні народні костюми створю-вали казкові картини, в яких сміливі витязі-кавалери змагались хоча

б за усмішку, а може й руку, чарівних красунь.Побутові пісні «Негостинських голосів», наприклад, не раз викли-

кали в очах старшого покоління миготіння слізних зірок, прихованихдесь у куточках далеких спогадів молодості.

Любовні пісні миттєво піднімали молодь до танцю, а оплески таповторні домагання не стихали.

Дітвора розважалась на площадці для своїх вибриків, а родичінасолоджувались і одним, і другим спектаклями.

Сутінки підкрадались якось несміливо, навіть його величністьСонце не хотіло сковзнути поза обрій, щоб не втратити жодного ізвиступів, бо свято було і залишилось яко свята річ як для людини,так і для обожнених складових природи !...


МИ БУлИ В БалКІВцяХНа ХраМУ

Людно було у Балківцях (повіт Сучава) 1 жовтня, коли святкуєть-ся церковний храм. Гарна погода, люди зійшлися рано в неділю наслужбу божу до церкви. Великий собор священиків правив святулітургію по-румунськи і по-українськи. Був присутній священик

Данієл Петрашук із Негостини, котрий править службу божу дво-мовно. У балківській церкві людей зійшлося дуже багато. Діти,дорослі і старші були в традиційній українській ноші.

Після церковної служби сторонські люди пішли храмувати досвоїх рідних і знакомих, а потім, десь від полудня, почалися великісходини в центрі села. Тут була поставлена велика сцена, прикра-шена скорцами і квітами. Почався спектакль з участю 10 гуртківпісні і танцю.Співали по-українськи і по-румунськи. Проф. ПетроШойман був «винин» у тому, що так гарно все відбулося. Ведучапрограми була проф. Конвалія Григорчук – голова місцевої органі-зації СУРу. Вона представила всіх запрошених, насамперед запро-сила на сцену примаря, віцепримаря, директора школи і сільськогосвященика, які побажали успіхів і веселої забави на храму.

Український вокальний гурт «Негостинській голоси» відкрив про-граму піснею «Зеленеє жито, зелене, хорошії гості у мене».Заспівали і таку пісню, що старші люди плакали. Жінки і чоловікипорозуміли месаж пісні і втирали сльози, які капали з очей. Ще непропали і не пропадуть ті люди, що відчувають українську душу,український рід, а в їх грудях ще б’ється українське серце.

Пісня називається «Пийте, браття, горівочку».Всі пісні, які наш гурток співає, записані від старших людей села

Негостини.ФелІчІя ГрИГОраШ

Фото авторки

«СВятО В МОЄМУ СелІ»(Продовження з 8 стор.)

1. Пийти, браття, горівочку,Як ті гуси воду,Тяжко жити на чужиніБез рідного роду.

2. А хто має маму й тата,Є з ким повгорити,А хто має браття й сестри,Є з ким си сходити.

3. Браття мої, браття мої,Браття соколята,

Прийдіть, прийдіть ви до менеНа рокові свята.

4. Сестро наша, сестро наша,Сестро наша рідна,Як до тебе приходити,Як ти така бідна?

5. Я горівки пристараю,Хліба роздобуду,Лиш най я си, браття мої,З вами си набуду.


Нераз чути у розмовах наших христи-ян: «Дав мені Бог п’ятеро діточок», або«Обдарував нас Бог повною хатоюдітей». Ці вирази та багато інших щододітей, їх число в сім’ї, доказують, що діти– не тільки наші, а й Божі, тому і став-лення до них має бути як до Божогодару. Я не теолог, але як учитель стар-шого віку і дідусь, заінтересований і врелігійному та духовному вихованнідітей, порівнюючи колишні часи ізнинішньою реальністю. Після Румунськоїреволюції скрізь, на рiзних зібраннях,iшла бесіда, що взагалі молоде поко-ління погано виховане комуністич-ним режимом, що неприємні випадкиу вихованні дітей, порушення мо -ральних норм є результатами кому-ністичного виховання, що в аналітич-них програмах навчання бракуваларелігія.

Незабаром сповняться 30 років,відколи у державних та приватнихнавчальних закладах функціонуєнова система – демократична щодонауки та виховання, де релігія вклю-чена, як обов’язковий предмет. Таможемо бути задоволені результата-ми відносно навчання та виховання?

Під час Господнього Воскресіннямолоде покоління «набувається» урізних клубах – це результат новоїдемократичної системи навчання тавиховання дітей, молодого поколін-ня? Споживання алкоголю, тютюну інавіть наркотиків – це нааслідкинової демократичної системи?

Актуальний стан виховання танавчання треба уважно проаналізувати,по-моєму, навіть зробити паралельсучаснoстi із минулим, але з великоюоб’єктивністю. Я, правда, маю ще залиш-ки минулого, коли не було інтернету, апідготовка учнів та студентів iшла напідставі підручників, без готових аналізівтекстів, розв’язання вправ та задач, якихзнаходимо по інтернеті, а учні тількипереписують, навіть не знають, не бачи-ли обкладинки роману, посібника ізматематики чи іншого предмeта.

Із релігійної точки зору, фактично,батькам довіряється дитина, яку вонимають, оберігати, виховувати і допома-гати їй у волі Божій, щоби у дитині про-славився Бог. Дуже важливе і відпові-дальне завдання. Батьки покликанівиховувати дітей. У слові «виховання» є

слова «ховати», «берегти».Діва Марія, народивши Ісуса, почула

від пастухів небесну вістку про Немовля,передану Ангелами і «заховувала всі ціслова в серці своїм» (Лука 2,19).Праведний Йосиф, почувши від Ангелапро небезпеку для дитини, теж заховуєМатір і Немовля, втікаючи до Єгипту.

Першим завданням для батьків є«заховувати» дитину у своїм серці,пам’ятаючи, що вона дана Богом. Ізабезпечити, захистити її від злих сил,

які можуть зашкодити дитині.Святий праведний Йосип і Діва Марія

об’єднані спільними рисами – воничують вістку Ангела і виконують волюБожу. Тому, з релігійної точки зору, якпише в Святому Письмі, в кожній людинізвучить голос Ангела, який звіщує Богущодо неї, це перший голос совісті.Слухаючи Ангела, ми можемо чути голосБога в глибинах власного серця, в якомуВін живе.

Зміст життя людини-християнина по -лягає в тому, щоб пізнати Ісуса Христа,Який явив нам через Себе Бога Отця ідосконалу людину, будучи істиннимБогом та істинною людиною.

Ісус Христос – це взірець, наслідуючиКотрого, людина може досягти вершинидосконалості – Богоуподібнення. В

цьому процесі вдосконалення до стануподоби Божої людина стає щасливою іреалізує своє призначення в житті.

Кожна людина прагне, незалежно відхристиянських вір: православних, като-ликів, протестантів чи нових культів,котрі вірять в Ісуса Христа, в його науку,щоб їхня дитина була щасливою, а прав-диве щастя – блаженство осягаєтьсятільки в Ісусі Христі, бо Він відновив тойстан людини, втрачений через гріхопа-діння. Тоді людина була задумана тастворена, а Ісус Христос відкрив їй доро-гу до вдосконалення.

Це все написане на підставі СвятогоПисьма, а людина прaгне конкретнихзнань у вихованні дитини.

Найглибші переживання з наймолод-ших років впливають на все наше життя.Ми пам’ятаємо тембр голосу, запах, рук,одяг, очі наших бабусь і дідусів, мами ітата, виховательок та вчителів.

Коли дитина виростає вихована ватмосфері любові, поваги, довір’я,відповідальності, щирості, любові доближнього, в молитві, це все стає їїнайбільшим надбанням, так сказати– життєвою базою і точкою опори націле життя.

Теологи, педагоги вважають, щонайважливішим засобом виховання єїї систематичне перебування вЛітургії, участь у соборній молитві іСвятому Причасті разом зі своїмирідними і спільнотою вірних. Вищезгаданий метод корисний, але дітямвже шкільного віку. У церквах моєїгромади вже закорінений звичайбрати до церкви малих дітей. Це, по-моєму, нічого не має із духовнимвихованням, а до того ще чути:«Будь чемним, бо Doamne-Doamneбачить, що ти нечемний і за це тебевиб’є».

Тому, по-моєму, треба брати дітейдо церкви, але вже тоді, коли дитинарозуміє, що Церква – це Божий дім,не зал іграшок, як у городчиках.

Щоб дитина зрозуміла, що такеБожий храм, родичі повинні вихову-

вати її дома і коли вже доходить до пев-ного віку можна брати й до церкви, роз-казати про церковні речі, для чого вони.

Під час Служби Божої серце людининаповнюється миром Христовим, якимВін надихнув людство після Воскресіння.Мир душі – це стан, в якому Бог моженайефективніше діяти в людині, прояв-ляючи в ній свій образ і творячи в нійсвою подобу. Тоді дитина відкрита длядії Святого Духа, який відкриває в глиби-нах дитячого єства Божественні програ-ми розвитку і сіє зерно, яке буде пророс-тати в Царство Боже, з’єднуючи зелене знебесним.

Підготував Юрій Чигаза допомогою Святого Письма

та інших матеріалів

яК МОжНа ВИХОВатИ лЮБОВ ДО БОГа У НаШИХ ДІтей


«Mарта Бота – письменниця, творецьсвята і світла для ніжних дитячих душ. Вонаписала про дітей і для дітей, а її проза чистай прозора, блакитна і лагідна, справжня ізворушлива» – писав Степан Ткачук упередмові до її збірки оповідань «Сонячнийпромінець».

Марта Бота побачила перший «сонячнийпромінець», котрий освітив її творчий шлях,в українській сім’ї панотця Михайла і МаріїРусинко сьомого листопада 1943 року наЗакарпатті, в місті Ужгороді.

Незабаром після її народження сім’япереїхала в українське село Ремети наМараморощині, де священик отримавдуховну посаду. Потім, у 1947-му році, сім’япереселилась до Вишньої Рівни, де отецьправив у церкві і навчав вірників святогописьма тридцять років. Полю бив нашесело, де хрестив, вінчав, хоронив та освячу-вав людські домівки. Знав всіх, від наймен-шого до найстаршого, ділив із ними як радо-щі, так і смуток: радив, підбадьорував, жар-тував, навчав доброго діла, допомагавлюдям через церкву в скрутних ситуаціях.

У такому дусі виросли і виховались йогодіти: Марта і Люба, котрі провели своєдитинство під дахом церковної парафії і вік-ном школи, що стояла біля їхнього подвір’я.

Закінчивши семирічку в селі, юна вродли-ва дівчина поступила до сігетського ліцею«Філімон Сирбу» на українське відділення, апотім подалась до заочного педагогічногоінституту того ж самого міста і працювалавчителькою понад сорок років. Все своєжиття присвятила цій нелегкій праці, вихова-ла та просвітила сотні сільських дітей.

Одружившись із своїм колегом по фаху,односельчаном Юрієм Ботою, виростилидвох дочок, котрі, в свою чергу, подарувалиродичам на радість і втіху двох внуків. Міжсімейними клопотами і педагогічною робо-тою вони не відставали від культурно-гро-мадських справ, захищали по-справжньомуукраїнство громади. Працювали віддано,чесно і безкорисливо пером і ділом.

Юрій Бота, її муж, був одним із засновни-ків Крайового Союзу українців Марамо -рощини та палко боровся за відродженняукраїнської культури, рідної мови і традицій.

У шістдесяті роки через брак спецкадрівучитель Юрій Бота викладав у гімназії сіль-ським дітям музику, математику, але най-більш любив географію.

Відтоді минуло майже півстоліття. Пані Марта, попри домашні, сімейні та

шкільні клопоти, знаходила часу і для книж-ки. Читала дуже багато: по-українськи, по-румунськи. Читала від класичної літературидо сучасної, що допомогло їй літературнорозвинутись, а нас штовхнуло до бібліотеки.

Почала писати ще ученицею, але її дебютстався пізніше, спочатку на сторінках «Но -вого віку», а потім постійно друкувалася укультурно-літературному українському жур-налі «Наш голос».

У нашій українській літературі появиласяталановита дитяча письменниця МартаБота. Вона значно збагатила українськудитячу літературу в Румунії.

Марта Бота опублікувала дві збірки опо-відань для дітей: «Глиняна мисочка» і «Со -

нячний промінець», де відчувається любовдо сільської дитини, а разом із нею прохо-дить червоною стрічкою їхня психологія. У своїх творах, як: «Бабусин кіт», «Ма -

мина берізка», «По гриби», «За пташинимияйцями», «Дівчинка з книжкою», «Канікули»,письменниця створила ряд цікавих дитячиххарактерів, котрих зустріла в класі між свої-ми учнями, в шкільному подвір’ї, на вулиці, аможе і вдома, котрих наділяє душевноючистотою і прямотою. Як талановитий педа-гог, матір і бабуся, пані Марта Бота розв’язуєрізні дитячі проблеми зі всіма радостями,мріями, печалями і невдачами. Маючи наувазі, що її герої діти, котрі завтра будутьдорослими, авторка тонко змальовує їхвиховання і самовиховання у всіх його сфе-рах: трудовій, моральній, етичній, естетичнійі духовній.

На конкретних прикладах, взятих із шкіль-ного і сімейного життя, розглядаються різніпоняття, як: любов до матері і сім’ї у розпо-відях «Берізка», «Подарунок», «Зрозумів»,потім любов і повага до книжки в оповіданні«Дівчинка з книжкою», охорона природи –«За пташиними яйцями», «Жар-квітка»,любов і повага до ближнього – «Друж ба»,«Мій друг», «Подруги.» і т. д.

Письменниця, як вчителька і дитячий пси-холог, передає читачам неповторний душев-ний світ малечі, котру щиро любить і вихо-вує. Сприймає, мов на кіноплівці, поведінкудітей в різних обставинах, котрі через наїв-ність або непослушність попадають у різнінеприємні ситуації, звідки виручають їхдрузі. Але через них виховуються і більше їхне повторюють.

Письменниця Марта Бота любила і театр.Написала багато гарних цікавих і виховнихсценет для дитячого театру, котрі представ-ляли її учні на сцені перед численною публі-кою.

Збиралась кілька разів вислати їх додруку, але сімейні клопоти, кухня, де буласправжнім майстром, а также і здоров’я недали їй можливість здійснити мрію.

Пані Марта Бота була порядна жінка,начитана і дружелюбна, добра односельчан-ка і подруга, матір і бабуся, письменниця іпедагог.

Як справжня українка, завжди вживалатільки літературну мову як вдома, так і навулиці, в школі. Приємно було із нею роз-мовляти та спілкуватися на різні літературнітеми або в галузі гастрономії, бо завждибуло чого навчитись від неї.

Жаль, що так скоро відійшла у вічність таосиротила свою родину, нашу українськудитячу літературу, а также і Вишню Рівну 11квітня 2017 року, у сімдесят три роки.

Марта Бота, як і її муж Юра, залишатьсяв пам’яті учнів, знакомих, друзів і читачів їїкниг. Людина живе вічно своєю творчість!

Хай буде їм земля пером!

анна трайСта-рУШть

ПОГаС «СОНячНИй ПрОМІНець» ДИтячОї УКраїНСьКОї лІтератУрИ


БараНИНаПеченя бараняча

Баранина найлїпша від серпня до падо-листа, пізнїйше заносить лоєм.

Обкроїти чвертку баранини з лою, споло-кати, вложити до великої ринки і відварюва-ти через 20 хвиль (а як велика, то пів годи-ни). Опісля відляти воду, обібрати кільказубцїв чіснику, поробити в мясї кінчастимножом дїрки і нашпіковувати чіс-ником цілупеченю. Посолити, дати ложку масла абосмальцю, підляти водою і душити поки незмякне. Потім посипати легко мукою, полятисосом, що наварив ся з мяса і поставити дорури, нехай прирумянить ся. Підляти водоюі допекти, але вважати, щоби не перепеклося, бо буде сухе і несмачне. Покраяти накусники, поляти сосом і видати з присмаже-ними бараболями. Бараболї варить сянеобирані, а як простигнуть краєть ся в пла-стинки (тарельцї) й присмажуєть ся намаслї.

Котлєти з баранини, січені

Лопатку баранячу обкроїти з костий, спо-локати, лій відкинути а мясо посїчи намашинцї. На 1 kg мяса вбити одно яйце,одну булку намочену в воді і добре відтисне-ну, посолити і дати перцю на конець ножа.Виробити мясо рукою на пухку масу, подїли-ти на кілько треба. Котлєти робити тоненькі,бо при смаженю стягають ся, а грубі несмачні. Смажити на маслї, а коли з обохбоків зарумянить ся, посипати мукою ізасмажити, підливаючи водою, щоби не зро-бив ся сос. Можна дати зубець чіснику. Досего подаєть ся піре.

Капуста з бараниною

Сполокати баранину і наляти горячоюводою. Коли заварить ся, відляти, налятисьвїжої води і варити з закришкою, поки незмякне на пів – тоді виняти і покраяти назрази. Капусту сполокати, роздїлити налистки, спарити окропом і накладати в ринкувимащену маслом, на переміну верствукапусти а на неї мясо. Потім заляти росоломз баранини і варити поки не змякне. Зробитизапражку з муки і масла, заляти сосом,додати зубець чіснику і видати.

Баранина з помідорами

Сполокати баранячу лопатку, відварити івіділяти, щоби стратила неприємний запах.Вложити баранину до ринки виложеноїплатками солонини, заляти водою з оцтом,посолити і душити під покришкою поки незмякне. Зварити кілька помідорів, перетертикрізь ситко, заляти баранину і заварити зкількома ложками сметани, розбитої з лож-кою муки. Подаєть ся з рижом звареним

сипко на маслї. До сметани додати лижкумуки, розбити з помідорами й тоді залятибаранину.

Потравка з курки

Справити як звичайно, молоду товстукурку і поставити в холоднім місци, щобискрушіла (змякла). На другий день сполоха-ти, наляти зимною водою, а як заварить сязібрати шумовинє, закришити цибулею,морквою, петрушкою, посолити і нехайварить ся. Коли вже мясо буде мягке, винятивилками на стільницю, покраяти на части;окремо відкроїти ніжки, крильця з білиммясом, а що більші кости відкинути. Зробитибілу запражку з сьвіжого масла і муки. Колизапражка простигне, заляти перецїдженимросолом, вложити мясо до сосу і заварити.Окремо подаєть ся на тарелї бараболї, випі-кану гречану кашу або риж.

Курка печена

Приготовити курку до печеня як в приписї111-тім. Сполокати, насолити і поставити доринки (на дно ринки положити дощинки)хребтом до дна. Дати добру ложку масла,трошки води і душити під покришкою. Колизмякне, вставити до брури нехай зарумя-нить ся. Посипати тертою булкою, полятирозтопленим маслом, покраяти (як припотравцї) і видати.

Курята смажені

Курята треба різати день перед тим нїммають смажити ся. Справити і поставити впивниці. На другий день сполокати, покрая-ти (коли малі на двоє, а як більші то на чет-веро), посолити, посипати пшеничноюмукою, розбити яйце, вляти ложку зимноїводи, мачати в тім курята і посипати тертоюбулкою. Смажити в пательни на горячіммаслі по половині зі смальцем на вільнімогні, бо на сильнім припалять ся і будутьсирі. Також не давати відразу богато масла,бо булка відпадає, а в міру як висмажить сядодавати масла. Покласти на полумисок івидати з салатою зі сметаною і молодимибарабольми.

Гуска печена

Гуска на печеню повинна бути молода ідобре годована. Гуску різати не під шию якінший дріб, але з верха на голові, підставившипосудину, щоби кров стекла до ньої. Головузвязати платком, щоби пірє не покровавилося і скубати поки тепла. Витерти ірисом або йстиркою, обсмалити над огнем дрібний пух,вважаючи, щоби не закоптила ся. Справитияк звичайно і лишити в холоднім місці до дру-гого дня. Коли має пекти ся, виполокати відтя-ти шию і крила а гуску натерти солию з верхаі з середини тай вложити до бляхи (з дощин-ками на дні) хребтом до гори, підляти трохиводи і вставити до рури. Коли підпече ся, сцї-

дити смалець і пекти далі поки не змякне.Коли пробе ся гуску вилками, а не виходитькров але сос, то вже готова. Виняти, покраяти,покласти на довгий полумисок, поляти сосомі видати до столу. Подаєть ся з бурачками абокапустою. З позісталих частин варить сяпотравку. Наставити ті частини в горня і вари-ти, відшумувати, закришити і посолити. Колизмякне зробити запражку з ложки масла імуки, заляти росолом (що в нїм варили ся тіпозісталі частини) і заварити, додавши ще дозапражки кілька ложок сметани. Таку потравкуподаеть ся з ри-жом або з барабольми.

Качка печена

Качку справляєть ся подібно як гуску, алепече ся коротше, бо інакше висохне, а тодїне буде смачйа.

Індик печений

Дріб повинно забивати ся в зимі кількаднїв наперед, щоби скрушів, а в лїтї деньнаперед. Скубаєть ся індика сейчас по заби-тю, заки ще теплий, очистити і обсмалитимох, вважаючи, щоби не закоптив ся.Випатрошити, а з частинок, що відтинається зварити росіл. Індика виполокати, нашпі-кувати солониною, вложити до бритвани,посолити з верха і в середині і нафаширува-ти. Фарш робить ся так: треть ся 12 dkg.масла на сметану, сїче ся утрібку з індика,печену цибулю, два яйця, дати соли й перцюпісля смаку. Підгорле треба заткати булкою,котру по випеченю викидаєть ся. Наложитифаршу, зашити й накрити папером, щоби непригорів, індика понаколювати вилками,щоби шкіра не пукала. Пекти на вільнім огні,коли готовий покраяти і видати. До індикаподаєть ся компоти і салати.

Другий спосіб фаршу з каштанами:Зварити 1/2 kg. каштанів, обірати, змолотина машинці, домішати 12 dkg. втертогомасла, два жовтки, ложку пересїяної булки,пів склянки сметанки, пів ложочки цукру,трошки соли. Все те вимішати, наложити впідгорлє, зашити а дальше поступати яквисше.

Курята печені

Замість на рожні можна пекти курята ще ів инший спосіб, а саме: порізати курята.спа-рити і зараз вложити в зимну воду, а тодідасть ся дуже добре скубати і шкірка не від-дирає ся. Виполо-кати в зимній воді, справи-ти, насолити і наложити фаршем. Втертиложку масла всипати пі» склянки булки,дати посіченої петрушки, посолити, наложи-ти в курята, зашити, посипати .мукою,вмочити в розбитім яйии, посипати булкоюціле куря. Положити курята в бритванну нарозтоплене масло і вставити до горячоїбратрури, поливаючи часто маслом. Пектигодину, але вважати, щоби не перепекли ся.Подасть ся з зеленок) салатою зі сметаноюабо мізериєю з огірків.

(За «Нова кухня вітамінова», Львів, 1928)Див. минуле число «УВ»

ДаВНьОУКраїНСьКІ КУлІНарНІ рецеПтИ

Додаткова інформаціята пояснення до статтіІвана Ілліча Одовічука

«Каригідний вчинок місцевих властей з

Поляни»

Свій маленький цикл на сторінках «Укра -їнського вісника» щодо українськомовнихперіодичних друкованих видань Румунії про-довжую досить показовою публікацією могодідуся Івана Ілліча Одовічука в тижневику«Самостійність» за 1934 рік. Це практичноісторична ілюстрація, в якій, на прикладіконкретного села, яскраво відзеркалюютьсязгадані мною у попередніх дописах пробле-ми (причому чотири перші чітко просте-жуються в наведеній публікації):

– криза в економіці, розквіт корупції, шові-ністичні тенденції в урядових колах танестабільна політична ситуація загалом;

– постійний пресинг зі сторони властей;– надзвичайно прискіплива або й відвер-

то упереджена цензура;– недостатня кількість активних та стійких

до тиску з боку властей розповсюджувачів;– постійний брак коштів через порівняно

незначну кількість передплатників, убогіпресові фонди та надзвичайні (додаткові)видатки через цензуру;

– брак кадрів кваліфікованих журналістівта редакторів, нестача кореспондентів намісцях (тобто відсутність кореспондентськоїмережі).

Тема наведеної статті співзвучна з більшпізньою публікацією Івана Одовічука «Укра -їнці на Мараморощині» (Чернівці, тижневик«Самостійність» ч. 16 (53) 21.04.1935, стор.2), що, поряд з численними повідомленнямипро утиски передплатників українськихвидань, свідчить про гостроту цієї проблемив краї. Причому і в дописі «Українці на Мара -морощині» йдеться про утиски передплат-ників та розповсюджувачів в селі РуськаПоляна. Тобто на захист тижневика, йогорозповсюджувачів та читачів Іван Ілліч ста-вав неодноразово – і як юрист, і як «батько-засновник», і як політик, і як громадянин. Вобговорюваній публікації він зробив наголосна юридичному та адміністративному аспекті.

Слід наголосити, що «Самостійність», навідміну навіть від своєї «старшої сестри»«Самостійної думки», була безкомпроміс-ним органом у досягненні своєї мети.Очевидно тому, з одного боку, вона користу-валася популярністю серед читачів, а зіншого — викликала неприязнь румунськоївлади. Часто румунські жандарми переслі-дували, били, а то й арештовували читачівта популяризаторів «Самостійності».

В обговорюваному та згаданому вищедописі йдеться про ситуацію в селі РуськаПоляна, яке тоді було одним з найактивні-ших в боротьбі за свої права та самобут-ність. Тоді вістря тиску було спрямоване наПетра Поповича, який виконував функцію

інкасації коштів за часопис в своєму окрузі.Як свідчать сторінки «Самостійності» за тойі пізніші періоди, його не вдалося тоді злама-ти. а згодом він взагалі став практично«штатним» розповсюджувачем українсько-мовних періодичних друкованих видань вкраї. Принагідно закликаю нащадків ПетраПоповича та краєзнавців поділитися спога-дами про цього мужнього патріота.

Цікаво, що згадане в обговорюваномудописі число 23 «Самостійності», зберегло-ся в архіві Івана Одовічука. Стаття «Укра -їнська молодь і угодовщина» дійсно вартауваги, а в той період становила цілком кон-кретну небезпеку для властей. Адже в ніймолоду читацьку аудиторію закликали не«опускатися в болото угодовщини», не при-пиняти супротиву, а ставати в ряди активнихпатріотів свого поневоленого та розділеногонароду. Нагадаю, що редактори вважалижиттєво необхідним добиватися визнанняза українцями повного права на самостійнежиття (тому й назва місячника була «Само -стійна Думка», а тижневика «Самостій -ність»). Особливо глибоко западають всерце їх слова на фоні трагічного українсь-кого сьогодення. Тому стаття «Українськамолодь і угодовщина» заслуговує на окремеобговорення.

А завершу свій допис надзвичайно потуж-ними словами нині покійного БлаженнішогоЛюбомира Гузара: «Треба усвідомити: наміще тільки належить збудувати справжню,вільну Україну, підмурком якої слугувати-муть внутрішня свобода кожного та повагадо свободи кожного. Свобода нам потрібнадля того, аби ми нарешті стали собою. Нетими, ким є нині, а ким покликані бути».Адресую непересічні слова Любомира Гуза -ра, виважені думки мого дідуся, Одо вічукаІвана Ілліча та свої скромні роздуми пред-ставникам молодої генерації українськихінтелігентів та сурівських активістів, як пре-вентивний захід, своєрідне щеплення намайбутнє. Не повторюймо помилок нашихпопередників, але продовжуймо їх добрісправи!!!


Донеслося нам, що місцеві власти зРуської Поляни (Роеnі de sub Мunte)сконфіскували з почти «Самостій -ність» ч[исло]. 23. Причиною цьогонеобдуманого поступку мала би бутистаття «Українська молодь і угодов-щина».

В дійсности тамошний примар —учитель Ціціріґа й шеф жандармськоїстаниці Сфа туца від давна дивлятьсязлим оком на те, що Українці з Мар -морощини відважилися читати укра-їнські ґазети й що починають визнава-тися Українцями. особливо во рожо доУкраїнців відноситься п. Ці ціріґа, забув-ши, що як раз Українцям завдячує, щойого назначено там прімарем. однакцим своїм поступом молодий, недо-світчений прімар отворить очиУкраїнцям з Руської Поляни, і вони саміувидять, який то їм приятель п.Ціціріґа.

щодо конфісковання ґазети, тонарід нехай буде спокійний. «Самостій -ність» є за конний часопис, переходитьчерез ци вільну й військову цензуру йніхто не має права його конфіскуватиабо перешкоджувати його поширенню.

Про незаконний поступок міспевих

властей з Руської Поляни я доніс вла-стям І думаю, що пан префект Мігалі,котрого справедливість відома ціломуМараму решеві, пригасить шовіністич-ний вогонь, що розгорівся в жилах міс-цевих властей з Руської Поляни.

Рівночасно виновники будуть відпо-відати і перед судом за свій вчинок, щопідлягає карному законові. Тому нехайне трівожиться ніхто. Знайдутьсясуддії, що покарають остро подібнізлочини, без огляду на те, хто їх попов-нив і проти кого вони звернені. Часи,що кождий міг робити, що хотів, мину-ли.

Адвокат Іван оДоВІЧУк(Чернівці (тоді Румунія), тижневик

«Самостійність», число 26–27 за26.08.1934, сторінка 5)

P.S. Архаїзми, історизми та авторськіскорочення збережено, зокрема не вжито іапостроф, якого в оригінальному текстінема із–за відсутності тоді повного наборуукраїнського шрифту. Виявлені грубі помил-ки набору виправлено.

Світлина обговорюваної публікації дода-ється.

КарИГІДНИй ВчИНОК МІСцеВИХВлаСтей З ПОляНИ

ЗЗ ааррххііввіівв ** ЗЗ ааррххііввіівв ** ЗЗ ааррххііввіівв ** ЗЗ ааррххііввіівв ** ЗЗ ааррххііввіівв ** ЗЗ ааррххііввіівв **

ярослав ОДОВІчУК Спеціально для часопису

«Український вісник»


дитячі сторінки

Підземна річка Пуерто ПринцесаПуерто Принцеса протікає через печеру приблизно в 50 км на

північ від однойменного міста на Філіппінах. Ясна, привабливалагуна, оточена древніми деревами, приведе до дивовижної під-земної річки. Від правившись на екскурсію по 8.2 кілометровій суд-ноплавній річці туристи потрапляють в темне, зловісне королівствопереважної тиші і гігантських карстових утворень. Формовані про-тягом сотень років значні сталагміти і сталактити часто нагадуютьреальні об’єкти і істоти. До відкриття в 2007 році підземної річки напівострові Юкатан Пуерто Принцеса вважалася самим довгим під-земним водним шляхом в світі. У список чудес природи її, ймовірно,включили через незвичайні пейзажі і таємничу атмосферу.

Столова гора КейптаунаСтолова гора – південноафриканський символ і сама пізнава-

на визначна пам’ятка Кейптауна. Гора з плоскою вершиною зпіками, що досягає 1,086 метрів над рівнем моря, виникла врезультаті шести мільйонів років ерозії. Відмітна ознака унікаль-ної екосистеми – найбагатше, і одночасно найменше квітковекоролівство в світі, що включає 250 різних різновидів маргариток.Гора помітна з будь-якої точки Кейптауна, а з вершини відкрива-ється вид на неймовірні пляжі Кейптауна. Поїздка на канатнійдорозі до вершини – незабутній досвід, який назавжди залишить-ся в пам’яті, як одне з найкращих спогадів у житті.

Богдан ЧеПУРко

Покрова – козацька Мати

Вона усе на світі може —поправить вчинки і слова,у ризи вдягне образ Божий,догляне вольності права.

Ізцілить рани і образи,одягне в золото ліси,усе покриє, всіх розважитьі сповнить — що б не попросив.

Свята Покровонько, як мати,ти нам дитинство зігрівай,і українську нашу хату,і наш веселий рідний край!

Надія кМеТюк

Стоїть Мадонна в білому покрові

Стоїть Мадонна в білому покрові. Над Всесвітом стоїть вже стільки літ! І сяйвом материнської любові

Оберігає і рятує світ. Ідуть до Неї немічні і хворі, Несуть дітей, ведуть калік, сліпих, Ідуть до Богоматері у горі, Щоб змилувалась, зглянулась на них. Ідуть до Неї праведні і грішні: Кого не милують життєві бурі-битви. Засмучені, згорьовані, невтішні Несуть свої скорботи і молитви... Жертовністю і вічністю любові Торкається всіх душ, усіх сердець Мадонна в білосніжному покрові – Довершеності й святості вінець. Душевний спокій змученим поверне,

Коли огорне їх тяжка пора. До зір покличе крізь колючі терни, Засвітить свічі віри і добра. Стоїть Мадонна в білому покрові Над плином поколінь, над плином літ. І силою вселенської любові Оберігає і рятує світ.

олесь лУПІй

Світу сяйвіСвіт у сяйві, не впізнатисаду і городу.То Покрова - світле святоНашого народу.

То Покрова землю вкрилащедрими плодами,розпростерла ніжні крила,стала понад нами.

То Покрова – захисниця людей православних.То – Богиня -помічницязапорожців славних.

Грає осінь кольорова,Пахнуть груші, сливи,Усміхається Покровадо дітей щасливих.

×óäåñà ïðèðîäè

ВІрШІ На СВятО ПОКрОВИ

Ганс Христиан аНДерСеН

Хтось якось сказав одного разу, дивлячись на чорнильницю, щостояла на письмовому столі в кабінеті поета: «Дивно, що тільки невиходить з цієї чорнильниці! А що ж то вийде з неї цього разу?.. Так,справді дивно!»

– Саме так! Це просто незбагненно! Я сама завжди про це казала!– Звернулася чорнильниця до гусячого пера та інших предметів настолі, які могли її чути. – Чудово, що тільки не виходить з мене!Просто неймовірно навіть! Я й сама, справді, не знаю, що вийде,коли людина знову почне черпати з мене! Однієї моєї краплідостатньо, щоб списати півсторінки, і що тільки не вміщається на ній!Так, я – щось чудове! З мене виходять різні поетичні твори! Всі ціживі люди, яких упізнають читачі, ці щирі почуття, гумор, чудовіописи природи! Я й сама не збагну – я ж зовсім не знаю природи –як все це вміщається в мені? Але, це так! З мене вийшли і виходятьвсі ці легкі, граціозні дівочі образи, відважні лицарі на красенях-конях і багато іншого? Запевняю вас, усе це виходить цілком несві-домо!

– Правильно! – сказало гусяче перо. –Якщо б ви поставилися досправи свідомо, ви б зрозуміли, що ви тільки посудина з рідиною. Визмочуєте мене, щоб я могло висловити і викласти на папір те, щоношу в собі! Пише перо! У цьому не сумнівається жодна людина, ая вважаю, що більшість людей тямлять в поезії не більше за старучорнильницю!

– Ви надто недосвідчені! – Заперечила чорнильниця. – Скільки вислужите? І тижня навіть немає, а вже майже зовсім зносилися. Тодумаєте, що це ви творите? Ви тільки слуга, і багато вас у мені пере-бувало – і гусячих, і англійських сталевих! Так, я добре знайома і згусячими перами й зі сталевими! І ще багато вас побуває в мені, слу-

жачи, поки людина буде записувати почерпнуте з мене! – Чорнильна бочка! – Сказало перо.Пізно ввечері повернувся додому поет, а він прийшов з концерту

скрипаля-віртуоза і перебував ще під враженням його незрівнянноїгри. У скрипці, здавалося, сховане невичерпне джерело звуків, які токотилися, дзвенячи, немов перлини чи краплі води, то щебеталипташками, то ревіли бурею в сосновому бору. Поетові здавалося, щовін чує плач власного серця, що виливається в мелодії, схожі на гар-монійний жіночий голос. Звучали, здавалося, не тільки струни скрип-ки, але і всі її складові частини. Дивно, надзвичайно! Важким булозавдання скрипаля, і все ж мистецтво його виглядало грою, смичокнемов сам пурхав по струнах, кожен, здавалося, міг зробити те жсаме. Скрипка співала сама, смичок грав сам, вся суть наче була вних, про майстра ж, який керував ними, вклавши в них життя і душу,просто забули. Забули всі, але не забув про нього поет і написав осьщо:

«Як нерозважливо було б з боку смичка та скрипки хизуватисясвоїм мистецтвом. А як часто робимо це ми, люди, – поети, худож-ники, вчені, винахідники, полководці! Ми задираємо ніс, але ж всі ми– тільки інструменти в руках Творця. Йому одному честь і хвала! Анам нема чим пишатися!»

Ось що написав поет і назвав свою притчу «Майстер та інстру-менти».

– Що, дочекалися, пані? – Сказало перо чорнильниці, коли вонизалишилися самі. – Чули, як він прочитав вголос те, що я написало?

– Тобто те, що ви витягли з мене! – Сказала чорнильниця. – Вицілком заслужили цей щиголь своєю пихою! Ви навіть не розумієте,що над вами посміялися! Я дала вам його з власного нутра.Дозвольте мені знати свою власну сатиру!

– Чорнильна душа! – сказало перо.– Гусак лапчастий! – відповіла чорнильниця.І кожен вирішив, що відповів добре, а усвідомлювати це приємно;

з таким усвідомленням можна спати спокійно, тож вони і заснули.Але поет не спав; думки хвилювалися в ньому, як звуки скрипки,котилися перлинами, шуміли, як буря в лісі, і він чув у них голосвласного серця, відчував подих Великого Майстра...

Йому одному честь і хвала!

• Сума 10 цифрових знаків 1, 2, З,4, 5, 6, 7, 8, 9, 0 дорівнює 45. Спробуйрозставити між цими цифрами знакидодавання і віднімання так, щоб врезультаті вийшло 9. Одна умова:змінювати порядок цифр не можна.

Відповідь:

• Маємо три числа 111; 777; 999.Необхідно закреслити шість цифртаким чином, щоб числа, які зали-шаться, в сумі склали 20.

Відповідь:

• Скільки років?У любителя крутиголовок спита-

ли, скільки йому років. Відповів вінтак:

— Візьміть тричі мої літа черезтри роки та відніміть тричі мої літатри роки тому — і матимете мої літа.

Скільки ж йому тепер років?Відповідь:

• Вздовж алеї ростуть 10 дерев.Між ними стоять лавки.

Скільки їх усього?Відповідь:

• В родині п’ять братів. Кожен зних має сестру. Скільки дітей у ційродині?

Відповідь:

• З якої посудини не можна нічогоз’їсти?

Відповідь:


дитячi сторінки

Cтopiнки cклaлa Tepeзa ШeНДPoю

1+2-3+4+5-6+7+8-9-0=9

Закресліть одну 1, усі 7 і дві 9

3(Х+3)-3(Х-3)=Х; х=18

Шестеро дітей

9

З порожньої

Перо і чорнильниця

ЛоГІЧНІ ЗАДАЧІ

р

р

в с н т

В щ в

п

л г м

(ст. 23) – та громади, в якій він виростав в цілому. Ставитись святодо всього живого, включно до свого ближнього, було першою релі-гією Михайла, яка і досі залишилась єдиною в його душі. Чималосил він витрачав в своєму житті, щоб «все було у своєму гнізді», аце стало чи не єдиним заспокійливим ліком його життя-буття і посьогодні, бо переконаний був і є, що причина людських негараздівпочинає з моменту, коли ні людина, ні речі не займають «своємісце».

Якщо бувало, що прагматичне життя «великого міста» провоку-вало хоча б мінускульну тріщину в його етико-моральних засадах,Михайло миттєво знаходив вихід: «Вирішено, через кілька днівїду додому... – відслонив фіранку і гублю погляд у небі.Потерпаю від думки, що воно затемниться, ... і я не побачу, яквертаються з вирію журавлі. В нас одна дорога – і я, і вонипрямуємо на північ...» (ст. 78). І я впевнений, що душею і духом,побачивши їх, полинув в ту же мить «на північ» до рідного гнізда...Воно в глибині його єства залишилось навіки «не порунтане», бозавсігди відчуває в нім любов родини, радість друзів, щирістьтоваришів по віку, миготіння незгасних любовних поривів в очахколишніх коханих.

Прилетівши до свого гнізда, бузьки кілька днів відпочивають.Приїхавши до рідного дому Михайло, як говорять в народі, не зна-ходить собі місця, хоче всіх побачити, відвідати, поспілкуватись,пожартувати, ринути в спогади, одним словом – увібрати в кожнуклітину свого єства все те, що вважає нібито пропущеним, непере-житим, можливо, загубленим. З часом, він віднаходить себе ча -стково чи вповні – це вже не відомо мені!

А коли відчуває поклик «вирію» у «велике місто», то все стає нетак: «Всамітніли, порідшали журавлині ключі... тепер у вели-кому місті чую лиш гул літаків – його завжди чути. а курликан-ня журавлів не завжди долітає до нас. У польоті гинуть і літа-ки, і журавлі. Від літаків гинуть люди і міста. Від журавлів –тільки мрії» (ст. 83). Народна мудрість вважає мало важливим

те, що людина забирає з собою в порівнянні з тим, що залишає засобою. Михайло Дорунда-Михайлюк зумів забрати і залишити засобою здійснені мрії, хоча б і тільки частково. Він залишив живоюпевну крихітку світу, персонажі якого запам’ятовуться яко типоло-гічними постаттями в кінці кінців: батьки, брати й сестри, бабусі ідіди, вуйки та вуйни, сусіди, товариші дитинства, однокласники,друзі, дрібні чи більші чиновники, особи незміряної людяності,скромні трударі, маленькі шахрайчики, дурисвіти чи меркантильніопортуністи тощо, ко жний з власною вільнообраною дорогоюжиття, що разом створює оте велике інформаційне поле людсько-го досвіду життя, назване урочисто Верховною Му дрістю – неви-черпне джерело життєвої практики, яскравих дороговказів длякожного нового подорожнього по на шому світу. Оце ти, Михай ле,зробив для сво їх!...

Я вірю вповні тобі, що то не проста но стальгія, а якась та ємнанестерпна біль, коли «далекі образи дитинства, які там, у місті,так часто й яскраво приходили в сни і мрії, на мить засвітили-ся в душі, визирнули з далечіні часу і тут же зникли», але невірю, що ти «даремно кликав їх... намагаючись вловити запахдиму, що колись курився зі всіх шпарин даху хати, прислухав-ся чи не зажурчать десь жорна, розносячи запах свіжої куку-рудзяної муки, даремно пробував уявити собі бузька на сто-долі сусіда, почути гупання в саду спілих яблук» (ст. 293). Твої«кликання» не були і не є даремними, це тільки таємнича напругатвого творчого «гнізда» – якщо дотримуємося мотиву журавля-бузька –, з якого вилетіли в світ красного слова твої лелеки-твори.

Образи дитинства – це найчистіші образи світу, в якому мипоявляємося і виростаємо. Тільки на основі них можна побудуватиможливий справжній світ. Вони приходять до нас у певний час.Бузьки прилітають з вирію, щоб «вивести» своїх потомків, за три-надцяти тижнів після Різдва. Образи дитинства можуть прийти іпісля тринадцять чи три рази по тринадцять літ, вони приходятьтільки тоді, коли сповнені умови таємного Різдва-оновлення тогочистого можливого світу. Твоє кликання – це «тільки єдинийвогник, що десь горить яскраво й постійно» (ст. 303), бо твоє,милий друже, творче Я повторює беззупинно: «я йду до нього...»(ст. 303).

*Вельмишановний Михайле, цифра 77 – це стилізований симво-

лічний журавлиний-лелечий ключ. Хай понесе він твої мрії донових творчих сповнень та принесе Тобі з вирію міцного здо-ров’я, радості, доброго настрою на Многії щасливії літа!

Національний Банк України присвятив білому лелеці золотумонету, у мене скромніші можливості і тому я присвячую-упоряд-ковую тобі такі рядки невідомого автора:

Завжди приходить час – вертаються лелеки,З країни теплої у край свій далекий.А ти, як птаха, знов прийдеш додому,Забудеш біль свій, розлуку і втому!обнімуть тебе родина і друзі далекі,Заклекочуть в сусіда білі лелеки!...


УКраїНСьКИй ВІСНИКUKRAINSKYI VISNYK

Шеф-редакторМИХайлО МИХайлЮК

Редактор – тереза ШеНДрОЮТехноредагування і комп'ютерний набір: Тереза ШЕНДРОЮ

Редакція: Раду Попеску № 15, БухарестТелефони: 0212220755; 0212220737; 0212220748; 0212220724Друкарня S.C.SMART ORGANIZATION S.R.L., Бухарест, Румунія

ISSNN 1223-1614Redacþia: Radu Popescu Nr. 15, Sector 1, Bucureºti, România

Застереження* За достовірність фактів, цитат, власних імен та іншихвідомостей відповідають автори підписаних матеріалів. * Редакція може не поділяти точки зору авторів. * Надіслані до редакції матеріали не повертаються. * Редакція залишає за собою право скорочувати і редагуватинадіслані матеріали, не порушуючи їхнього основного змісту.

Подаємо нову адресу по інтернету нашої редакції:

E-mail: [email protected]

(Початок на 5 cтop.)

До 77-го «вирію» МИХайла МИХайлЮКа

У Чернівцях. М. Михайлюк – другий зліва

Чacoпиc coюзу Укpaїнцiв pумунії. piк видaння …громадян, що...

Documents