М. Й. Коржанський

Київ • Атіка . 2004

ББК 67.9(4УКР)711 К66

Рецензенти:Михайленко Петро Петрович - доктор юридичних наук, професор,

академік Академії правових наук України;Шакун Василь Іванович - доктор юридичних наук, професор, член-

кореспондент Академії правових наук України.

Коржанський М. Й.К66 Презумпція невинуватості і презумпція вини: Моногра-

фія.- К.: Атіка, 2004.-216 с.І5ВИ 966-326-087-4

У монографії на підставі нових досягнень кримінально-правової і криміналь-но-процесуальної науки та практики застосування кримінального і кримінально-процссуального законодавства України розглянуто окремі проблеми презумпції нгнипушіїогіі і презумпції вини. Автор вперше розглядає питання взаємодії обох ІІ|К- іумнші! V лімміїїіості органів кримінальної юстиції.

Милкішії роїрихоїшне на студентіп, аспірантів і викладачів вищих юридичних ІШІІЧШІЬНИХ ШКЛЙДІІІ, и тпкож ІКІ працівників органів МВС, прокуратури, суду і адіюкитури. Ьудс корисне всім, хто цікавиться питаннями кримінальної відпові-дальності і дією презумпції невинуватості та презумпції вини.

ББК67.9(4УКР)711Т5П1Ч.Т абб ЧОА ПЙ7 Л ©Коржанський М. Й., 2004ІЬЬГМ УООО/0-ІІ6/-4 §.! © Видавництво «Атіка», 2004

ПЕРЕДМОВАЗа багато мільйонів років поступового розвитку людське су-

спільство у фізичній сфері винайшло колесо, вогонь, хліб. У ду-ховній сфері цей розвиток призвів до винаходу й створення пра-восуддя. Право і суд є першими і найголовнішими та найважли-вішими здобутками і цінностями у людському суспільстві.

Вони, по-перше, є найдавнішими феноменами людського співжиття. Історія людства починається з права і суду (незалеж-но від того — хто цей суд чинить). Суд є початком держави.

По-друге, право і суд завжди були, є і будуть першими, всебіч-ними й універсальними правилами та регуляторами людського співжиття.

По-третє, право і суд завжди визначають економічну, політич-ну, ідеологічну, фізичну і духовну сутність суспільства і держави: яким є право і суд, таким є суспільство і такою є держава.

По-четверте, право і суд завжди вказували громадянському суспільству дорогу до прогресу.

Рушійною силою і двигунами права і суду у всі часи були пра-гнення людей до справедливості, оскільки людське життя у всі часи знало занадто багато брехні, обману і насильства. Справед-ливість була не єдиним маяком, світлом, до якого тягнулися, прагнули люди.

Історія знає чимало інших теорій, гасел, спонукань, напря-мів, які манили людей, обіцяючи краще життя. Але багато з них показали свою безплідність, нікчемність, були викинуті і забуті. Деякі з них, наприклад, рівність, ще і в наш час бувають гаслами, кличуть на боротьбу за рівність людей. Але рівність є, може, найбільший антипод справедливості, оскільки не можна вигадати більшої несправедливості, ніж рівність нерівних: ніщо у світі не відрізняється так набагато, як одна людина від іншої.

Довгий і тернистий шлях розвитку пройшли право і суд. Істо-рія права і суду знає свавілля князів, царів, знає й інквізицію се-редньовіччя, знає право і суд царату та комуністичну страту міль-йонів невинних. Але ніколи у цій історії не припиняється бо-ротьба за справедливість, за чесний і гуманний суд.

Гострою була боротьба навколо юридичної відповідальності і навколо проблеми вини і винуватості.

Особливо полум'яними були дискусії між індетерміністами

З

й детерміністами. Перші вважали, що воля людини абсолютно цільна. Вона не залежить від зовнішніх і внутрішніх обставин. Більше того, вона, нібито, не залежить від відчуттів, уявлень, збуджень і навіть власного характеру.

У своїй поведінці (в тому числі й вчиняти чи не вчиняти зло-чин) людина керується лише своєю волею, яка, наприклад, для Канта та його прихильників була передумовою кримінальної відповідальності.

Детерміністи ставились до поняття вини й відповідальності інакше. Керуючись теорією французьких матеріалістів, вони вважали, що поведінка людини, її воля причиново обумовлені зовнішньою необхідністю, яка панує в навколишньому світі. На думку Гольбаха, наприклад, злочини вчиняють лише остільки, оскільки весь навколишній світ «сприяє тому, щоб зробити лю-дей злочинними і порочними — їх релігійні вірування, їх уряди, їх виховання, приклади, що вони їх бачать». Покарання, які за-стосовуються судом, впливають на людину в позитивному плані, бо спонукають робити корисні для себе і оточуючих вчинки й утримуватися від поганих, шкідливих дій.

Було багато інших теорій, ідей і намірів. Але всі вони не вихо-дили за межі вини людини та її відповідальності за вчинене.

Потрібно зазначити, що в юридичній літературі до 1937 року поняття інституту вини, як підстави кримінальної відповідаль-ності, не було. Деколи йшла мова про умисел і необережність — як елементи суб'єктивної сторони. Були спроби підмінити вину та її форми поняттям соціальної небезпеки суб'єкта злочину і його діяння. Класовий підхід до оцінки життєвих явищ вплинув і на інститут вини.

У 1939 році питання про «вину» розглядалося на Першій нау-ковій сесії Всесоюзного інституту юридичних наук. В основній доповіді були піддані критиці автори, які стверджували, що для радянського кримінального права неприпустиме поняття вини. Там же було піддане критиці твердження деяких юристів про від-мову від форм вини, умислу і необережності і про те, нібито бу-дувати основи радянської кримінальної політики потрібно на об'єктивному обвинуваченні.

Лише в кінці XVIII ст, після Французької революції, з при-йняттям у 1789 році Декларації прав людини і громадянина було зроблено значний крок вперед у прогресивному розвитку права і суду.

4

Стаття 9 Декларації наголосила: «Кожний вважається невин-ним, доки його не визнають винним по суду».

Це було першим проголошенням презумпції невинуватості. Сьогодні презумпція невинуватості закріплена у законодавчих актах переважної більшості країн, але боротьба за справедливе визнання особи винною у вчиненні злочину не вщухає.

У запропонованій роботі автор прагнув внести свій доробок до вирішення цієї архіважливої теми, подивитися на проблему обвинувачення та презумпцію невинуватості з іншого боку, роз-крити єдність презумпції невинуватості з презумпцією вини і показати їх вплив на подальший розвиток цивілізованого пра-восуддя.

Розділ 1. ПРЕЗУМПЦІЯ НЕВИНУВАТОСТІ

1. Поняття презумпції невинуватості

Великий тлумачний словник сучасної української мови дає кілька визначень поняття презумпції.

1. Презумпція — припущення, що ґрунтується на ймовірності.2. Закріплене у законі припущення про існування певного

факту, реальність якого вважається істиною і не потребує доказів.3. Презумпція невинуватості — принцип, за яким особа, підо

зрювана або звинувачена у вчиненні злочину, вважається невинуватою доти, поки її вину не доведено в порядку, передбаченому законом.1

У статті 62 Конституції України дається дещо більш повне визначення цього інституту:

«Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде до-ведено в законному порядку і встановлено обвинувальним виро-ком суду».

У цьому конституційному визначенні презумпції невинува-тості додатково вказується на неможливість і неприпустимість призначення кримінального покарання особі, яка не визнана су-дом винуватою у вчиненні злочину. Крім того, у цьому визначен-ні конкретизується правовий акт суду, яким особа може бути визнана винуватою у вчиненні злочину — це постанова проголо-шення обвинувального вироку.

Конституційне визначення поняття презумпції невинуватості цілком і без змін чи доповнень закріплено у ч. 2 ст. 2 Криміналь-ного кодексу України.

Таке законодавче визначення презумпції невинуватості у Ос-новному Законі і Кримінальному кодексі України зроблено вперше. Воно підкреслює гуманний і демократичний зміст Кон-ституції України, її прогресивний характер та демократичний ха-рактер Кримінального кодексу України. Визначення у Законі презумпції невинуватості, а також визначення поняття вини

1 Великий тлумачний словник сучасної української мови.— Київ — Ірпінь, ВТФ «Перун», 2003.- С. 920.

6

(ст. 23 КК), як умисної (ст. 24 КК), так і необережної (ст. 25 КК), підтверджує загальний висновок про те, що Кримінальним зако-нодавством України повністю виключається об'єктивне обвину-вачення, що кожна особа може бути визнана винуватою у вчи-ненні злочину лише судом й лише на суб'єктивних засадах, тоб-то лише тоді, коли ця особа під час вчинення злочину проявила свою волю і діяла свідомо.

Суб'єктивне обвинувачення ґрунтується на тому, що у злочи-ні проявляється, реалізується лиха воля особи, що вчинене діян-ня є результатом цієї лихої волі.

Треба зазначити, що найбільшим здобутком історичного роз-витку юриспруденції та кримінального законодавства є суб'єк-тивне обвинувачення — інкримінування вчиненого особою діян-ня за наявності її вини. Цивілізованість і демократичність певної правової системи, її законодавства та правосудця визначаються головним чином, і в першу чергу, тим, яким є її обвинувачення: об'єктивним чи суб'єктивним, яке місце у законодавстві посіда-ють ці протилежні принципи кримінальної відповідальності, в якому співвідношенні вони перебувають між собою. Обвинува-чення — об'єктивне чи суб'єктивне — може бути лакмусовим папірцем для визначення демократичності та рівня розвитку певного законодавства, правового захисту особи, суспільства і держави. Незворотний шлях розвитку кримінального законо-давства — від об'єктивного до суб'єктивного обвинувачення, від об'єктивно-суб'єктивного — до виключно суб'єктивного.

Всі сучасні кримінально-правові акти законодавчо визнача-ють поняття вини і встановлюють принципи винної відповідаль-ності за вчинення передбаченого законом злочину.

Кримінальний закон України визначає поняття вини, яка мо-же бути умисною (ст. 24 КК) або необережною (ст. 25 КК), вста-новлюючи інтелектуальні та вольові ознаки ставлення особи до вчинюваного нею діяння і настання його наслідків. Головними ознаками вини є передбачення особою настання суспільно небез-печних наслідків діяння (інтелектуальна ознака вини) і бажання цих наслідків (вольова ознака вини).

Як передбачення, так і бажання настання наслідків ніколи не бу-ває рівним, однієї величини. Обставини вчинення злочину та особ-ливості особи злочинця (його вік, освіта, фах, життєвий досвід, фізичний і психічний стан і т. ін.) призводять до того, що під час вчинення злочину злочинні наслідки різно передбачаються і різно

7

воліються. В одних випадках такі наслідки занадто бажані (вони — мета діяння), а в інших — вони байдужі чи навіть небажані.

Різним чином передбачаються злочинні наслідки, різно і різ-ними: при вчиненні одних злочинів, наприклад, убивства, суб'єкт передбачає настання смерті, а, наприклад, при викра-данні наслідки можуть передбачатися дуже непевно, неконкрет-но (крім випадків викрадання конкретної речі). Саме тому і є підстави говорити про ступінь вини, навіть у межах одного виду вини (умисел конкретизований, неконкретизований, афектова-ний, заздалегідь виниклий і т. ін.). Ще більший психологічний простір має необережна вина: від передбачення абстрактної можливості настання злочинних наслідків до непередбачення їх настання при тому, що злочинець міг їх передбачити.

Суб'єктивні ознаки злочину, ознаки вини — це внутрішні пси-хологічні властивості та особливості особи злочинця, його по-чуття, свідомість, спонукання, емоції та взагалі його інтелект і воля під час вчинення злочину. Цей внутрішній психологічний стан особи не можна визначити, викрити і встановити інакше, як тільки з аналізу змісту та характеру вчинюваних нею дій (без-дій). Коли і як особа діє,— такі її думки, почуття та бажання, а які в неї думки та бажання,— такі й її вчинки. Психологічно дія (вчи-нок, злочин) є єдністю об'єктивного та суб'єктивного. Без усві-домлення, бажання і наміру немає дії (бездії) у кримінологічно-му її розумінні. Для кримінально-правового обвинувачення ці загальновизнані положення психології мають вирішальне зна-чення. Поставленими у вину особі можуть бути лише ті дії та їх наслідки, які усвідомлювались нею, охоплювалися її намірами або які вона могла усвідомлювати.

У ст. 26 співучастю у злочині визнається лише спільна умисна участь двох або більше осіб у вчиненні злочину, рівно як і зама-хом на вчинення злочину визнається умисна дія, безпосередньо спрямована на вчинення злочину (ст. 15 КК).

Складнішим є питання про обвинувачення у вчиненні злочинів, у яких кваліфікуючі ознаки мають необережну вину, а голов- <ний склад злочину — вину умисну Такі склади злочинів назива- \ють з подвійною або змішаною виною.

ІПодвійну (змішану) вину мають лише ті склади злочину, які \

мають подвійні наслідки одних і тих же злочинних дій. Типови- ; ми у цьому розумінні є норми ч. 2 ст. 121 і ч. 2 ст. 134 КК. Обидві форми вини у цих злочинах встановлюються лише на підставі

8

психічного ставлення суб'єкта до злочинних наслідків його дії, з урахуванням його волі щодо настання двох можливих видів на-слідків: тяжких тілесних ушкоджень і настання смерті потерпі-лого — у першому випадку, вилучення плоду з тіла матері і на-стання смерті — у другому.

Отже, подвійна (змішана) вина можлива лише у таких злочи-нах, при вчиненні яких можливі два види якісно відмінних за ха-рактером і ступенем суспільної небезпечності злочинних наслід-ків одних і тих самих дій винної особи, її різне психічне ставлення до кожного з цих наслідків.1 Оскільки при вчиненні таких злочи-нів суб'єктивна сторона їх встановлюється згідно із законом на підставі психічного ставлення суб'єкта до суспільно небезпечних наслідків його діяння, тому лише такі злочини можуть бути відне-сені до злочинів із подвійною виною: умислу щодо одних і необе-режності — щодо інших наслідків одних і тих же дій винної особи.

Встановлення у діях певної особи вини ще не є обвинувачен-ням. Встановлення та визнання вини є лише передумовою обви-нуваченню. Тому незалежно від визнання вини, її виду чи форми, поставленою в вину може бути будь-яка дія, передбачена зако-ном. Кваліфікуючі ознаки злочину можуть бути і повинні стави-тися особі в вину, незалежно від того — умисна ця вина чи необе-режна. Ставлення у вину кваліфікуючої ознаки злочину може бути і необережним при умисному злочині, наприклад, неповно-літність потерпілої при зґвалтуванні (ч. З ст. 152 КК), постанов-лення суддями завідомо неправосудного вироку, якщо воно спри-чинило тяжкі наслідки (ч. 2 ст. 375 КК) і такі інші. Необережне ставлення до таких кваліфікуючих ознак злочину не змінює його загальної характеристики як навмисного злочину, і тому він по-винен ставитися у вину саме як злочин, що вчинений навмисне.2

1 Коржанский Н. И. Очерки теории уголовного права.— Волгоград, 1992,— С. 73;Кригер Г. А. Еще раз о смешанной форме виньї.— Советская юстиция, 1967, № 3.

2 П. 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р.«Про судову практику у справах про зґвалтування та інші статеві злочини».— Постанови Пленуму Верховного Суду України 1972-2002.- К., 2003.- С. 237; п. Зпостанови Пленуму Верховного Суду України від 23 грудня 1983 р. «Про практикузастосування судами України законодавства про відповідальність за втягнення неповнолітніх у злочинну та іншу антигромадську діяльність».— Там само, с. 397. Незмінює загальної необережної форми вини і вчинення навмисно деяких головнихознак злочину, наприклад, випуск в експлуатацію завідомо технічно несправнихтранспортних засобів; п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від24 грудня 1982 р. «Про практику застосування судами України законодавствау справах про транспортні злочини».— Там само, с. 402.

9

Отже, суб'єктивним обвинуваченням називається інкримінуван-ня особі вчиненого нею умисно чи необережно передбаченого зако-ном діяння, за яке вона повинна бути відповідальною і покараною згідно із законом.

Головна особливість суб'єктивного обвинувачення полягає в тому, що воно виключає об'єктивне обвинувачення, виключає кримінальну відповідальність без вини. Визначення вольового моменту умислу тільки з психічного ставлення до дії не може бу-ти правильним, оскільки (як уже зазначалося) будь-яка дія є усвідомленою і бажаною. Психологією доведено, що людина, перш ніж діяти, усвідомлює дію. На дії завжди відбивається воля діючої особи. Тільки завдяки волевиявленню дія набуває харак-теру людської поведінки. Стосовно суб'єктивної сторони злочи-ну, ці положення психології значать, що вольова спрямованість діяльності не має відмінностей у психологічному ставленні суб'єкта до своїх дій (бездій) — воно завжди є усвідомлене бажан-ня.1 При вчиненні будь-якого злочину як навмисного, так і не-обережного, суб'єкт однаково бажає вчинити певні дії (бо, не ба-жаючи цього, не чинив би їх) і усвідомлює їх фактично, як факт.

Оскільки будь-яка дія є усвідомленою і бажаною, остільки дію саму по собі не можна назвати ні умисною, ні необережною. Для цього потрібно виявити психічне ставлення особи до наслідків її дії (бездії). Якщо не враховувати психічне ставлення особи до наслідків її дії (бездії), то її психічне ставлення до конкретної дії (наприклад, до натиску на спусковий гачок револьвера, рушниці) при вчиненні необережного та умисного вбивства не має різниці, воно таке ж у обох випадках. Тому для правильного встановлення вини треба в усіх випадках брати до уваги і враховувати психічне ставлення особи до настання наслідків її дії (бездії),оскільки ли-ше відносно наслідків є різним до них психічне ставлення особи: до настання одних наслідків особа ставилася байдуже, інших — бажала чи не бажала, передбачала чи не передбачала і т. ін.

Вина та її вид можуть бути правильно встановленими лише на підставі психічного ставлення особи до настання злочинних на-слідків. Це повною мірою стосується злочинів як з матеріаль-ним, так і з формальним складом злочину. Твердження про те,

1 Волков Б. С. Проблема воли и уголовная ответственность.— Казань, 1965.— С. 11; Дагель П. С. Содержание, форма и сущность виньї в советском уголовном праве.— Правоведение, 1969, № 1.— С. 79.

10

що закон (статті 24 і 25 КК) описує зміст навмисної вини зло-чинної діяльності лише стосовно так званих матеріальних злочи-нів,1 не може бути визнано правильним. Воно не відповідає ні чинному законодавству, ні судово-слідчій практиці. Якщо ж до-тримуватися законодавчо визначеного поняття вини, то, без-умовно, можна побачити, що значна кількість злочинів, які мають формальний склад злочину, вчинюються не тільки з пря-мим, а й з побічним умислом. Наприклад, не в усіх випадках приховувач (ст. 396 КК) — має намір порушити роботу чи взагалі діяльність органів правосуддя, а хуліган (ст. 296 КК) — порушити громадський порядок. При вчиненні цих злочинів винна особа може байдуже ставитися до настання таких наслідків, тобто вчи-нення їх з побічним умислом не можна виключити.

Професор П. С. Матишевський мав рацію, стверджуючи, що при хуліганських діях до настання злочинних наслідків вина осо-би може бути умисною, а може бути і необережною.2

Поняття формального складу злочину нічого іншого не зна-чить, як тільки те, що наслідки такого злочину перебувають за межами складу цього злочину і встановлювати їх та доказувати у кожному окремому випадку вчинення злочину не потрібно. Але злочинні наслідки формальних складів злочину завжди є, вони настають або вони припускаються як реально можливі (як, на-приклад, при замахові на вчинення злочину). Тому встановлення вини і в цих злочинах вимагає враховувати психічне ставлення особи до цих можливих наслідків, оскільки лише на підставі цього ставлення особи до наслідків дії чи бездії можна правиль-но встановити її вину. Без врахування суспільно небезпечних наслідків злочину і психічного ставлення до них суб'єкта злочи-ну не може бути правильно встановлена суб'єктивна сторона цього злочину. При цьому немає значення — стосується це зло-чину, що має формальний чи матеріальний склад.3

1 Злобин Г. А., Никифоров Б. С. Умисел и его форми.- М., 1972.- С. 71-72; Фи-лановский И. Г. Социально-психологическое отношение субьекта к преступле-нию.- Изд. ЛГУ, 1970.- С. 146.

2 Матьішевский П. С. Ответственность за преступления против общественнойбезопасности, общественного порядка и здоровья населення.— М., 1964.— С. 80.

3 Проф. Крігер Г. А. правильно зазначав, що психічне ставлення особи до дії таїї наслідків згідно із законом повинно встановлюватися незалежно від матеріальних і формальних складів злочину. Кригер Г. А. Рецензия на книгу И. А. Бушуева«Ответственность за укрьівательство преступлений и недоносительство».— Совет-ская юстиция, 1966, № 6.— С. 29.

11

Тому для того, щоб правильно встановити вину, завжди необ-хідно головним чином опиратися на психічне ставлення особи до заподіяння нею суспільно небезпечної шкоди.

Тільки таке визначення вини є відповідним до закону — як при замахові на злочин, так і при вчиненні злочинів, які мають формальні чи «укорочені» склади злочинів,— встановлювати ви-ну необхідно на підставі психічного ставлення особи до можли-вих наслідків певного злочину. Адже без врахування психічного ставлення особи до суспільно небезпечних наслідків своїх дій ні-чого іншого встановити неможливо, крім прямого умислу, ос-кільки неможливо вчинити дію, не бажаючи цього. Ці тверджен-ня не змінюються тим, що деякі злочини можуть бути вчинені лише за однією різновидністю вини. Наприклад, замах на вбив-ство може бути вчинений лише з прямим умислом. Але для того, щоб встановити, який склад злочину є в діях винної особи, спо-чатку потрібно встановити форму і вид вини, тобто треба йти від факту вчинення злочину до його складу, а не навпаки. Така мето-дична послідовність має важливе практичне значення, оскільки деякі злочини можуть бути вчинені лише за відповідною певною виною.

Наприклад, доведення до самогубства (ст. 120 КК) може бути в діях особи, яка діяла з побічним умислом чи необережно. До-ведення до самогубства з прямим умислом утворює уже інший злочин — навмисне вбивство (ст. 115 КК). Наведене дає підстави для висновку — встановленню складу злочину повинно передувати визначення форми і виду вини. Для цього необхідно проаналізува-ти не тільки психічне ставлення суб'єкта до вчинення певних дій (бездії), а й психічне ставлення до настання наслідків цих дій.

Зазначені розбіжності і хибності у визначенні вини, у розме-жуванні прямого і побічного умислу виникають головним чином внаслідок недооцінки вольової спрямованості дій суб'єкта. У точній відповідності до закону (ст. 24 КК) межа між прямим і побічним умислами пролягає саме у вольовій сфері психічної діяльності — між бажанням (прямий умисел) і допущенням, бай-дужістю чи навіть небажанням (побічний умисел) настання су-спільно небезпечних наслідків.

Згідно із законом вольовий момент прямого умислу становить лише бажання. Всю іншу вольову сферу діяльності закон відно-сить до побічного умислу. Бажання, як вольовий момент умислу, є тоді, коли злочинні наслідки є метою злочинної діяльності

12

суб'єкта. Отже, злочин вчинюється з прямим умислом лише тоді, коли злочинні наслідки є для злочинця метою його діяння. Коли ж винна особа прагне досягнути іншої мети, допускаючи настання і побічних наслідків, то такий злочин треба визнавати як вчинений із побічним умислом щодо цих побічних наслідків. З прямим умислом злочин вчинюється лише тоді, коли суб'єкт бажає заподіяти шкоду у сфері об'єкта посягання, тобто у сфері тих суспільних відносин, які охороняються законом від цього посягання.1 В усіх інших випадках навмисні злочини вчинюють-ся з побічним умислом.

Ці теоретичні положення мають важливе практичне значен-ня. Дотримання їх у практичній діяльності може сприяти пра-вильному встановленню виду і форми вини у вчиненому особою злочині і забезпеченню законного ставлення у вину особі. На цьому ґрунті можна буде уникнути помилок у ставленні особі у вину того, що вона вчинила,— навмисного злочину, при вчинен-ні необережного замаху, при вчиненні закінченого злочину і т. ін.

Забезпечити суб'єктивне обвинувачення певного, конкретно-го діяння, яке особа вчинила,— це важливе практичне завдання. Чітко визначене суб'єктивне обвинувачення згідно із законом може бути забезпечене лише на ґрунті повного і методично точ-ного аналізу всіх ознак суб'єктивної сторони злочину.

Ґрунтом суб'єктивного обвинувачення є вимоги, принципи і безпосередні норми кримінального закону, що встановлюють суб'єктивне обвинувачення вчиненого особою. Першим таким загальним положенням є вимога ч. 1 ст. 2 Кримінального кодек-су України, яка наголошує: підставою кримінальної відповідаль-ності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого законом.

Ця принципова норма статті, в якій визначаються підстави кримінальної відповідальності, вимагає такої побудови усіх норм Особливої частини Кримінального кодексу, щоб їх законодавча конструкція забезпечувала її виконання, реалізацію.

Кримінальний кодекс України визначає суб'єктивне обвину-вачення усіх видів попередньої злочинної діяльності (готування до злочину і замах на вчинення злочину (ст. 14 КК), співучасті у вчиненні злочину (ст. 26 КК). У ст. 14 прямо вказано, що готу-ванням до злочину визнається умисне створення умов для вчи-

1 Коржанский Н. И. Очерки теории уголовного права.— С. 71.

13

нення злочину (ч. 1 ст. 14), а у ст. 26 співучастю визнається умис-на спільна участь двох або більше осіб у вчиненні злочину.

Конструкція деяких складів злочинів є невдалою, і законодав-че визначення їх суб'єктивних ознак буває непереконливим. На-приклад, хуліганство визначається у ч. 1 ст. 296 КК як грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжується особливою зухвалістю чи ви-нятковим цинізмом. У керівному роз'ясненні щодо обвинува-чення у хуліганстві Пленум Верховного Суду України роз'яснив, що дії, які супроводжувалися погрозами вбивством, образою, нанесенням побоїв, заподіянням тілесних ушкоджень, вчинені в сім'ї, квартирі стосовно родичів, знайомих і викликані особис-тими неприязненими стосунками, неправильними діями потер-пілих та інше, мають кваліфікуватися за статтями КК, що перед-бачають відповідальність за злочини проти особи. Такі дії можуть кваліфікуватися як хуліганство лише в тих випадках, коли вони одночасно були поєднані з грубим порушенням громадського порядку і виражали явну неповагу до суспільства.1 Якщо, таким чином, ставити у вину як хуліганство дії, які були лише об'єктив-но поєднані з грубим порушенням громадського порядку (а не прямо, безпосередньо спрямовані на порушення громадського порядку), то, звичайно, вони можуть у деяких випадках за пев-них обставин бути не тільки умисними, але й необережними.

Треба погодитися з професором П. Матишевським у тому, що хуліганство може бути вчинене відносно злочинних наслідків діяння і необережно.2

1 П. 16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 червня 1991 р. «Просудову практику в справах про хуліганство».— Постанови Пленуму ВерховногоСуду України. 1972-2002.- К., 2003.- С. 389.

2 Матьішевский П. С. Ответственность за преступления против общественнойбезопасности, общественного порядка и здоровья населення.- М., 1964.- С. 80.

У літературі з кримінального права у визначенні суб'єктивної сторони хуліган-ства як злочину проти громадського порядку іноді допускається така плутанина, в якій не можна знайти ні юридичної логіки, ні теоретичної послідовності. Так, на -приклад, автори університетського курсу зазначають: «Различие взглядов на форму вини в составе хулиганства... вьізвано различньши суждениями о структуре обьективной сторони зтого преступления, что приводит к неосновательному вве -денню в качестве признака состава хулиганства — виньї по отношению к возмож-ньім последствиям или к признанню действий последствиями...». Курс советского уголовного права. Т. 5.- Изд. ЛГУ, 1981.- С. 17.1 це при тому, що у законі цей зло-чин визначається як грубе порушення громадського порядку, а вина тільки і може бути встановлена згідно з психічним ставленням до наслідків.

14

Незадовільно визначена суб'єктивна сторона і тих злочинів, у яких для цього вживається термін «завідомо» чи «завідоме», оскільки таке визначення занадто ускладнює ставлення такого злочину у вину. Наприклад, завідоме залишення в небезпеці (ст. 135 КК), завідомо незаконний арешт (ст. 371 КК), випуск в експлуатацію завідомо технічно несправних транспортних засо-бів (ст. 287 КК) та деякі інші. Одні з цих злочинів можуть бути наслідком помилки, несумлінності щодо своїх обов'язків, на-приклад, залишення в небезпеці, оскільки той, хто залишив без допомоги, зобов'язаний був піклуватися про потерпілого чи сам поставив його у небезпечне для життя становище. Тому свідоме, завідоме поставлення потерпілого у небезпечне для життя стано-вище виключає помилку, завідомість. Помилка не може бути сві-домою, завідомою. Завідоме поставлення потерпілого у небез-печне для життя становище хіба не свідчить про те, що винний усвідомлює загрозу для життя потерпілого, значить, передбачає можливість її настання і байдуже ставиться до цього, оскільки, все розуміючи, залишає потерпілого у такому становищі. За та-ких умов винний діє не необережно, а навмисне. «Завідомість» у диспозиції ч. 1 ст. 135 КК застосована невдало, не до місця і тіль-ки ускладнює вирішення питання про суб'єктивну сторону цьо-го злочину, про те, яким він може і повинен бути поставлений у вину певній особі.

Ще більш невдало термін «завідомо» застосовано у диспозиції ст. 371 КК. Враховуючи, що відповідальними за цією статтею КК є і можуть бути лише працівники органів дізнання, слідчі та про-курори, то:

1) як ці фахівці-юристи можуть не знати законності чи незаконності арешту, де і коли він може бути для них завідомо незаконним, якщо статті 155 і 156 КПК чітко визначають підстави іумови арешту як запобіжного заходу? У ст. 139 КК, яка передбачає кримінальну відповідальність за неподання допомогиособою медичного персоналу, грунтовно не вказується — завідомо хворому, оскільки особи медичного персоналу знають, не можуть не знати — хвора певна людина чи не хвора;

2) чи можуть і повинні бути звільнені від кримінальної відповідальності слідчі, прокурори та інші працівники, яким закономнадане право арештування, за незаконний, але незавідомийарешт громадянина? Звичайно, ні. Не може закон так байдужеставитися до конституційних прав громадянина. Отже, незакон-

15

ний арешт у всіх випадках, як завідомо незаконний, так і незаві-домо незаконний, повинен визнаватися злочином і ставитись у вину тому, хто вчинив незаконний арешт громадянина.

У ст. 287 КК термін «завідомо» зовсім руйнує суспільну сут-ність злочину і його суб'єктивну сторону. Вказівка на випуск в експлуатацію завідомо технічно несправних транспортних засо-бів призводить до того, що з відповідальних за технічний стан транспортних засобів можуть бути притягнутими до криміналь-ної відповідальності лише найсумлінніші, найстаранніші пра-цівники. Адже досить такому працівникові заявити, що він на робочому місці не буває, технічного стану транспортних засобів, ввірених йому, не перевіряв і не знає, і він не може бути притяг-нутим до відповідальності за ст. 287 КК, оскільки несправність певних транспортних засобів не була йому «ні відомою, ні заві-домою».

Крім того, злочин, передбачений ст. 287 КК, правильно ви- \ знається необережним.1 Тоді тим більше термін «завідомо» у дис- ■ позиції ст. 287 КК зайвий і здатний лише вносити плутанину у питання про ставлення його у вину.

Якщо уважно розглянути юридичну сутність таких словоспо- ; лучень, як «завідомо неправдиве» або «завідомо неправильне», то легко побачити, що термін «завідомо» у цьому словосполучен- і ні нічого не додає. Якщо винна особа знає, усвідомлює неправ-дивість чи неправильність певних обставин чи інформації, то во- : ни і є для неї завідомими, тобто завідомо неправдивими. Якщо ж \ особа не знає їх правильності чи правдивості, то вони і не можуть ; бути для неї завідомими. Тому конструктивно майже усі склади злочинів можна побудувати без застосування «завідомості», як ознаки суб'єктивної сторони складу злочину, що сприятиме спрощенню її встановлення та ставлення у вину.

Найкращим прикладом практичного суб'єктивного обвину- ;

вачення може бути визнання таємного чи відкритого викрадення (ст. 185 КК) чужого майна. Викрадення чужого майна визнається таємним (відкритим) лише на підставі суб'єктивної оцінки самим винним вчинюваного злочину, а також від його оцінки того, як оцінюють його дії присутні особи.

1 П. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1982 р. «Про практику застосування судами України законодавства у справах про транспортні злочини».— Постанови Пленуму Верховного Суду України. 1972—2002.— К., 2003.— С. 402.

16

Пленум Верховного Суду України у керівному роз'ясненні цього практично важливого питання зазначив, що при відмежу-ванні крадіжки від грабежу належить виходити зі спрямованості умислу винної особи і даних про те, чи усвідомлювали потерпі-лий або інші особи характер вчинюваних винним дій.

У зв'язку з цим викрадення належить кваліфікувати як кра-діжку не лише тоді, коли воно здійснюється у відсутності потер-пілого чи інших осіб, але й тоді, коли воно відбувається в їх при-сутності за умови, що винна особа не знає про це чи вважає, що робить це непомітно для них, а також тоді, коли потерпілий чи інші особи не усвідомлюють факту протиправного вилучення майна.1

Значно складніше визначити таємний чи відкритий характер викрадення в тих випадках, коли воно чиниться у присутності сторонніх осіб, які не є ні охоронцями, ні власниками майна, ні матеріально відповідальними особами. Якщо винна особа при цьому вважає або, безсумнівно, знає, що присутні схвалюють її дії чи, принаймні, байдуже ставляться до цього, то викрадення визнається таємним. Якщо ж винна особа не знає, як оцінюють присутні її дії, а тим більше, коли вона впевнена, що присутні не схвалюють їх, і все ж таки чинить викрадення, то воно визнаєть-ся відкритим.

Таким чином, вирішальним є суб'єктивна підстава — думка, міркування винної особи, її оцінка оцінки присутніми її дій.2

Отже, якщо винний сумлінно помилявся, вважав, що його діяння ніхто не бачить, або ті, хто його спостерігають, не розумі-ють змісту події, не усвідомлюють факту викрадення, то воно визнається таємним навіть тоді, коли в дійсності вчинення зло-чину хтось спостерігав і розумів, що чиниться викрадення. І нав-паки, якщо розкрадання ніхто не бачив, не спостерігав, але зло-дій з урахуванням конкретних обставин, помиляючись, вважав, що його дії хтось бачить і розуміє, що чиниться викрадення, то і в цьому випадку викрадення на підставі переваги суб'єктивних чинників, їх зверхності визнається відкритим. Це і є конкретне, практичне обвинувачення, що мало суб'єктивний ґрунт, що було

1 П. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992 р. «Просудову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності».—Там само.- С. 331-332 ;

2 Коржанський М. Й. Кваліфікація злочинів.— К.: Атіка, 2002.— С. 248—249.

17

суб'єктивно усвідомленим винного особою, тобто це і є обґрун-товане суб'єктивне обвинувачення. У цих випадках суб'єктивно-му (думкам, усвідомленням, розрахункам) надається перевага над об'єктивним — фактичним обставинам: викрадення визна-ється таємним і тоді, коли його бачили, спостерігали багато осіб (об'єктивне), але злочинець, сумлінно помиляючись, вважав, га-дав, що його вчинків ніхто не бачить, не усвідомлює (суб'єктив-не). І навпаки, викрадення визнається відкритим, хоча б його ніхто не спостерігав і бачити та усвідомлювати не міг за відсут-ності будь-кого навколо (об'єктивне), але якщо злочинець вва-жав, що він викритий і продовжив викрадання (суб'єктивне).

Перевагу суб'єктивна оцінка вчинюваного має і при обвину-ваченні у заволодінні чужим майном (ст. 190 КК) та привласнен-ні знайденого або такого, що випадково опинилось у винного, чужого майна (ст. 193 КК). Привласнення чужого майна визна-ється викраденням його (ст. 185 чи ст. 190 КК) у випадках, коли майно помилково було передано винному і вже під час передачі його винний знав, усвідомлював, що він отримує неналежне, а також тоді, коли майно не було загублено, а знаходилося на сво-єму місці, тобто там, де воно звичайно перебуває. Якщо особа, яка отримала майно чи гроші, зрозуміла помилку під час отри-мання — передачі їй майна чи грошей і промовчала про це, маю-чи намір привласнити те, що їй передали помилково, то у вину її ставиться викрадання цього майна способом шахрайства (ст. 190 КК), оскільки вона застосувала обман — не повідомила про обставини, які є обов'язковими для даного випадку. Якщо ж по-милка передачі — отримання державного або колективного май-на (грошей) була викрита і винна особа пізніше це зрозуміла, то у вину її ставиться не викрадення цього майна, а привласнення його (ст. 193 КК).

Рівнозначно і при погрозі вчинити вбивство (ст. 129 КК) кон-курують між собою об'єктивний і суб'єктивний критерії. У разі визначення реальності погрози вчинити вбивство враховуються як суб'єктивний критерій (сприйняття погрози потерпілим), так і об'єктивний (спосіб погрози, особа винного, характер взаємовідносин між винним і потерпілим і т. ін.). Але при цьому не визначається сила, переважність, зверхність цих критеріїв. За наявності обох чи відсутності одного з них — як вирішується питання про ставлення у вину вчинення цього злочину? Видається, що в усіх випадках конкуренції об'єктивних і суб'єктивних критеріїв

18

переважність, зверхність мають надаватися суб'єктивному кри-терію.

При вчиненні погрози вбивством (ст. 129 КК) суб'єктивний критерій набуває переваги тому, що цей злочин посягає на осо-бисту безпеку потерпілого. Суб'єкт має мету позбавити потерпі-лого особистого спокою, викликати у потерпілого постійне зво-рушення, нервування, бентежність. Цієї мети злочинець досягає саме від того, як сприймає погрозу потерпілий. А це сприйняття ґрунтується саме на суб'єктивних особливостях потерпілого — його віці, фізичному стані, фізичній силі чи фізичних вадах, можливостях захисту, чутливості і т. ін.

З урахуванням цього при визначенні реальності погрози вбивством оцінювати треба як суб'єктивний, так і об'єктивний критерії, але перевагу надавати суб'єктивному — як такому, для охорони якого призначена норма ст. 129 КК.

Важливе практичне значення суб'єктивне обвинувачення має при вирішенні питання: винною особою було вчинено кілька злочинів (сукупність) чи один.

Цілу низку тотожних вчинків може об'єднувати єдність умислу в один злочин, хоча об'єктивно кожен із них утворює окремий злочин. Перевага суб'єктивного, зверхність суб'єктивних ознак злочину над об'єктивними вимагає того, щоб всіх їх ставити у ви-ну як один злочин і кваліфікувати за частинами першими ста-тей 185—191 КК. Правда, треба зазначити, що особливість деяких злочинів така, що вони у більшості випадків утворюють повтор-ність і продовжуваними, як правило, бути не можуть. Таким є, наприклад, шахрайство (ст. 190 КК), коли злочинець, обманюючи потерпілих, обіцяє придбати для них дефіцитні речі, привласнює передані йому для цього гроші. Такі злочини, як правило, утворю-ють повторність, оскільки злочинець обирає потерпілих, вибирає з них тих, яких він може обманути й яких не побоюється, що вони змусять його повернути передані йому суми. Тобто, при вчиненні такого злочину суб'єкт відносно кожного потерпілого вирішує ди-лему — варто чи не варто, годиться чи не годиться, а значить, від-носно кожного потерпілого у нього виникає новий умисел. Тому в таких випадках вчинений злочин не може визнаватися продовжу-ваним, а отже, ставитися у вину повинен кваліфікований його склад — частина друга за ознакою повторності.

Інші злочини за способом їх вчинення не можуть мати по-вторності як кваліфікуючої ознаки, наприклад, отримання пенсії

19

за фальшивими документами. При такому способі вчинення шахрайства умисел у винної особи виникає лише один раз, а наступні епізоди незаконного отримання пенсії нового умислу вже не вимагають, не потребують.

Багато кваліфікуючих ознак злочину можуть бути поставлені в вину лише на суб'єктивних підставах. Такі, наприклад: безпорад-ний стан потерпілої (ч. 1 ст. 152 КК), неповнолітність зґвалтованої (ч. З ст. 152 КК) чи втягуваного у злочинну діяльність (ст. 304 КК). Пленум Верховного Суду України у постанові від 27 березня 1992 р. «Про судову практику у справах про зґвалтування та інші статеві злочини» зазначив, що зґвалтування слід визнавати вчи-неним з використанням безпорадного стану потерпілої у випад-ках, коли вона за своїм фізичним або психічним станом (мало-літній вік, фізичні вади, розлад душевної діяльності, хворобли-вий або непритомний стан тощо) не могла розуміти характеру і значення вчинюваних з нею дій або не могла чинити опір на-сильникові, який міг і повинен був усвідомлювати, що потерпіла перебуває саме в такому стані.1

Рівним чином і проникнення злодія в житло має склад злочину лише за наявності умислу таким способом вчинити викрадення чужого майна. Вирішуючи питання про наявність у діях винної особи цієї кваліфікуючої ознаки, Пленум Верховного Суду України вказав, що судам належить з'ясовувати, з якою метою особа опинилась у житлі і коли у неї виник умисел на заволодін-ня майном. Якщо винна особа опинилася в житлі без наміру вчинити злочин, а потім заволоділа чужим майном, її дії не можна кваліфікувати як вчинені з проникненням у житло. Якщо ж вона потрапила в житло з відповідного дозволу, використавши для цього дійсний чи вигаданий привід, з метою викрадення майна чи заволодіння ним, її дії належить кваліфікувати як вчи-нені з проникненням у житло.2 У цьому ґрунтовному роз'ясненні викликає заперечення лише вказівка на «дійсний ... привід з метою викрадення...». Видається, що «дійсний привід» і «мета • викрадення» виключають одне одного. Насправді, якщо, на-приклад, один сусід з відповідного дозволу зайшов до іншого для

1 П. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р.— Тамсамо.- С. 325.

2 П. ЗО постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992 р. «Просудову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності».—Там само.- С. 339-340.

20

того, щоб забрати свою кішку (курку, порося, цуценя і т. ін.), що випадково забігла до сусіда у подвір'я чи хату (дім, квартиру) — дійсний привід, то мета викрадення може виникнути лише по-тім, раптово, що не може вважатися нелегальним проникненням у житло, а значить, не має підстав ставити особі у вину цю квалі-фікуючу ознаку. Вона буде обґрунтовано ставитися у вину лише тоді, коли винна особа для проникнення в житло застосувала обман або вигаданий привід (що також є різновидом обману).

Суб'єктивне обвинувачення, незважаючи на свою ґрунтов-ність, демократичність, має визначені законом межі. Встановле-ні законом обмежування обвинувачення і є, власне кажучи, право. Поза цими обмеженнями право перетворюється на свою протилежність — неправо, кривду. «Всіляка та будь-яка система права — більш чи менш чітко окреслена система обмежень, меж, закріплених у нормах, інститутах, визначеннях, поняттях».1

Право є встановлені законом обмеження дії окремих норм, інститутів, принципів певної галузі законодавства чи правової системи взагалі.

Більшість обмежень обвинувачення безпосередньо встанов-лено законом. Значна кількість таких обмежень законом не пе-редбачена, але вони однозначно випливають чи можуть бути ви-ведені з чинного законодавства. Деякі з цих обмежень вироблені доктринально чи практикою застосування кримінального зако-нодавства.

Значні обмеження обвинувачення встановлені статтями 36, 37, 38, 39, 40, 41, 42 КК. Заподіяння навіть тяжкої шкоди тому, хто посягає на особу, на громадські чи державні інтереси, з ме-тою захисту від такого посягання визнається законом необхід-ною обороною і така шкода, яка має всі об'єктивні ознаки діян-ня, не ставиться у вину (ч. 1 ст. 36 КК). Не ставиться у вину і застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів, незалежно від наслідків, якщо воно вчинене для захисту від на-паду групи осіб, відвернення протиправного насильницького проникнення у житло чи інше приміщення, або якщо особа, яка здійснює захист, не могла внаслідок переляку або сильного ду-шевного хвилювання, викликаного суспільно небезпечними дія-ми, оцінити відповідність захисту характеру посягання (ч. З ст. 36 КК). Не ставиться у вину і завдання шкоди злочинцеві, заподія-

1 Коржанский Н. И. Очерки теории уголовного права.— С. 5.

21

ної потерпілими чи іншими особами безпосередньо після вчи-нення злочину, якщо ця шкода була заподіяна з метою затриман-ня особи, яка вчинила напад, і доставлення її відповідним орга-нам влади. Такі дії визнаються правомірними, прирівнюються до необхідної оборони й у вину не ставляться (ст. 38 КК).

Але обмеження обвинувачення у заподіянні шкоди у стані не-обхідної оборони також має межі. Вихід за ці межі, тобто запо-діяння тому, хто посягає, такої шкоди, яка явно не відповідає не-безпечності посягання чи обстановці захисту, тягне за собою кримінальну відповідальність у випадках, спеціально передбаче-них законом (ч. З ст. 36 КК). Ці спеціальні випадки передбачені ст. 118 КК — вбивство при перевищенні меж необхідної оборони та ст. 124 КК — заподіяння тяжких тілесних ушкоджень при пе-ревищенні меж необхідної оборони. Вихід за межі необхідної оборони визнається лише у випадках явної (тобто для всіх зрозу-мілої, незаперечної) невідповідності захисту і тяжкості заподіяної шкоди характеру нападу і небезпечності заподіяння ним шкоди. Проф. І. Тишкевич правильно зазначає: «Требование соразмер-ности средств защитьі средствам нападения неприемлемо пото-му, что сама по себе несоразмерность зтих средств (даже явная) не всегда свидетельствует о превьішении пределов необходимой обороньї».1

Справді, межі необхідної оборони визначені у законі не до-сить чітко — вони «не мають певних критеріїв і грунтуються ли-ше на оцінковому терміні явної чи неявної невідповідності захис-ту небезпечності нападу». На практиці це призводить до двох видів помилок — заподіяння шкоди нападаючому у межах необ-хідної оборони ставиться в вину як неправомірно заподіяна (трапляється частіше), і не ставиться в вину шкода, заподіяна за межами необхідної оборони (рідкісні випадки).2

Пропозиція виключити межі необхідної оборони і вважати будь-яку шкоду, заподіяну нападаючому в стані необхідної обо-

1 Тишкевич И. С. Условия и предельї необходимой обороньї.— М., 1969.— С. 96.2 Напр., див.: ухвалу судової колегії в кримінальних справах Верховного Суду

України від 5 лютого 1987 р.; постанову президії Тернопільського обласного судувід 11 липня 1988 р.; постанову президії Вінницького обласного суду від 20 червня1991 р.— Практика судів України в кримінальних справах.— К., 1993.— С. 3—10;ухвалу судової колегії Верховного Суду України від 9 липня 1991 р.; постанову президії Донецького обласного суду від 4 березня 1992 р.— Там само.— С. 115—116,119-120.

22

рони правомірною,1 не дістала підтримки юридичної громад-ськості.2

Треба зазначити, що межі необхідної оборони, визначені у ст. 36 КК, виключають обвинувачення у шкоді, яка була заподія-на з метою захисту від нападу озброєної особи чи групи осіб, а також для захисту від протиправного насильницького проник-нення у житло чи інше приміщення або у випадку, коли особа, яка захищалася, не могла внаслідок переляку або сильного душевного хвилювання, викликаного нападом, оцінити відпо-відність захисту характеру посягання. Таке законодавче визна-чення меж необхідної оборони є важливим науковим і законо-давчим надбанням. Його практичне застосування, безсумнівно, сприятиме посиленню боротьби зі злочинами, які характеризу-ються нападом і загрожують заподіянням тяжкої суспільно не-безпечної шкоди.

Обмежується законом (ст. 39 КК) обвинувачення у заподіянні шкоди за умов крайньої необхідності. Такими умовами згідно з законом є: а) відсутність будь-якої іншої можливості відвернути небезпеку, яка загрожує інтересам особи, держави чи громад-ським інтересам, крім заподіяння такої шкоди третім особам і, б) якщо заподіяна шкода є менш значною, ніж відвернута шко-да. Не ставиться у вину за таких умов не тільки мінімальна мож-лива шкода, а й будь-яка інша, яка лише менш значна від шкоди відвернутої. Заподіяння з необережності рівної шкоди не може виключати ставлення цієї шкоди у вину.

Значно обмежується законом обвинувачення у діянні, яке має причетність до злочину — приховування злочинця, знарядь і за-собів вчинення злочину, слідів злочину або предметів, здобутих злочином. Заздалегідь не обіцяне приховування злочинця, зна-рядь і засобів вчинення злочину, а також слідів злочину або пред-метів, що були здобуті злочином, ставиться у вину лише у випад-ках приховування злочинів, передбачених ст. 396 КК.

У багатьох кримінально-правових нормах чинного законо-1 Коржанский Н. И. Нужньї ли предельї необходимой обороньї. Трудьі Вьісшей

следственной школьї МВД СССР. Вьш. 5.- Волгоград, 1971.- С. 123-129. Його ж:Очерки теории уголовного права.— С. 75—90.

2 Баулин Ю. В. Обстоятельства, исключающие преступность деяния.— Харьков,1991.— С. 360; Ткаченко В. И. Необходимая оборона по уголовному праву.— М.,1979.- С. 42-50; Бажанов М. И. Уголовное право Украиньї. Общая часть.- Дне-пропетровск, 1992.— С. 66.

23

давства обвинувачення обмежується можливістю особи запобігти настанню злочинних суспільно небезпечних наслідків чи відвер-нути їх настання. У статтях 135, 284, 285, 367 та деяких інших статтях КК вказується, що наслідки цих дій чи бездіяльності мо-жуть бути поставлені у вину лише у випадках, коли відповідаль-на особа могла відвернути настання суспільно небезпечних на-слідків.

Із низки інших кримінально правових норм виводиться ви-сновок, що такі злочини чи певні обставини можуть бути постав-лені у вину лише у випадку, коли вчинене чи його наслідки охоп-лювалися наміром винного. Наприклад, Пленум Верховного Су-ду України в постанові від 1 квітня 1994 р. «Про судову практику у справах про злочини проти життя і здоров'я людини» зазначив, що п. 5 ч. 2 ст. 115 КК може ставитися у вину лише тоді, коли не-безпечність для життя багатьох осіб охоплювалася наміром вин-ного (п. 14 постанови); у постанові від 25 грудня 1992 р. «Про су-дову практику у справах про корисливі злочини проти приватної власності» зазначається, що застосування до потерпілого без йо-го згоди наркотичних засобів, отруйних чи сильнодіючих речо-вин (газів) з метою заволодіння його майном повинно ставитися у вину лише за умови, що суб'єкт усвідомлював можливість запо-діяння потерпілому тілесних ушкоджень (п. 11).1

Кримінальний закон у багатьох випадках виключає обвинува-чення за умови, що особа вчинила злочин під впливом примусу чи вимагання. Наприклад, не ставиться у вину давання хабара, якщо відносно цієї особи було вчинено вимагання хабара (ч. З ст. 369 КК), або ця особа після давання хабара добровільно заявила про те, що сталося, до порушення кримінальної справи щодо неї.

Вимаганням хабара визнається вимога посадовою особою ха-бара під загрозою вчинення або невчинення, з використанням влади або посадових повноважень, дій, які можуть завдати шко-ди правам чи законним інтересам того, хто дає хабара, бо умисне створення посадовою особою умов, за яких особа вимушена дати хабара, щоб запобігти шкідливим наслідкам щодо своїх прав і законних інтересів (примітка 4 до ст. 368 КК).

Обмеженням суб'єктивного обвинувачення є визначене нау-кою і практикою невинне заподіяння шкоди (сазш). Казусом у кримінальному праві називається заподіяння особою шкоди,

1 Постанови Пленуму Верховного Суду України. 1972-2002.- К., 2003.- С. 334.

24

настання якої ця особа не повинна була або не могла передбачи-ти, а значить, і неспроможна була запобігти або відвернути.

Для визначення обов'язку особи передбачити настання певної шкоди та можливості передбачити її настання використовуються об'єктивний і суб'єктивний критерії.

Об'єктивний критерій казусу — це юридичний обов'язок осо-би передбачити настання певних суспільно небезпечних наслід-ків і відповідно до цього вжити необхідних запобіжних заходів і відвернути настання цих наслідків. Такий обов'язок може бути встановлений законом, підзаконним нормативним актом, про-фесією, посадою або випливати з прийнятих на себе особою пев-них обов'язків. За наявністю цих підстав можна зробити висно-вок про те, що певна особа була зобов'язана, повинна була перед-бачити і запобігти чи відвернути настання суспільно небезпечної шкоди.

Суб'єктивний критерій казусу виводиться з суб'єктивних ознак (властивостей) особи, яка заподіяла шкоду. Враховується її вік, фах, освіта, практичний досвід, фізичний і психологічний стан на момент події та деякі інші особливості.

За відсутністю хоча б одного з цих критеріїв, коли особа не по-винна була або не могла передбачити настання суспільно небез-печних наслідків своїх дій (чи бездіяльності), вчинок називаєть-ся казусом (випадком) і ці наслідки не можуть бути поставлені їй у вину.

Обмежується суб'єктивне обвинувачення і при ексцесі вико-навця (інших співучасників). Ексцесом співучасника у криміналь-ному праві називається вихід одного із співучасників за межі змови про вчинення злочину і вчинення окремим співучасником таких дій, які не охоплювались умислом інших (іншого) співучасників. При ексцесі один із співучасників (найчастіше, виконавець злочину), виходячи за межі змови, вчинює інший злочин (більш тяжкий) або такий же злочин, але з іншими (кваліфікованими) ознаками чи більш тяжкими наслідками.

Стаття 40 Кримінального кодексу України обмежує обвинува-чення у злочині, вчиненого під впливом фізичного або психічно-го примусу. Не є злочином,— зазначається у цій статті — дія або бездіяльність особи, яка завдала шкоди правоохоронним інтере-сам, якщо ця особа зазнала фізичного або психічного примусу, внаслідок якого не могла керувати вчинками.

Дією чи бездією, як обов'язковою ознакою об'єктивної сторо-

25

ни злочину, визнається певний акт поведінки людини, в якому знаходить вияв її волі і свідомості.

Без усвідомленості певних актів поведінки і виразу в них волі немає дії (бездії).1 У кримінально-правовому розумінні особа не діє, якщо її воля пошкоджена чи паралізована примусом, обма-ном чи будь-яким іншим засобом. Не діють, у кримінально-пра-вовому розумінні, підлітки (до 14 років), слабоумні, душевно хво-рі та всі інші особи, які нездатні усвідомлювати суспільну сутність своїх дій чи керувати ними. Всі ці положення є великим надбан-ням науки кримінального права і психології. Не можна погодити-ся з радянською кримінально-правовою доктриною в тому, що «совершение преступного деяния под влиянием психического принуждения (угрозьі), хотя бьі и подкрепленного физическим насилием, по общему правилу, влечет за собой уголовную ответ-ственность... Уголовная ответственность за действия (бездей-ствие), совершенньїе под влиянием психического принуждения, может бить исключена лишь тогда, когда будет признано, что они совершеньї в состоянии крайней необходимости».2

Хибність цих тверджень у тому, що не в усіх випадках фізич-ний чи психічний примус утворює стан крайньої необхідності — І в одних випадках є інший вихід із становища небезпеки, а в ін- І ших — завдана шкода не менша за відвернуту. Тому фізичний чи психічний примус є підставою для того, щоб не ставити у вину особі заподіяну при цьому шкоду. Відповідальною за цю шкоду повинна бути особа, яка застосувала примус. У кримінальному праві таке заподіяння шкоди називається посереднім, тобто вчи-нене з використанням у якості знарядь злочину інших осіб.

Є достатні підстави для обмеження обвинувачення у ч. 1 ст. 152 КК у випадках, які характеризуються такими особливос-тями:

а) потерпіла є добре і давно знайомою (колишня дружина, коханка, дівчина, з якою винний тривалий час зустрічався, і т. ін.);

б) якщо своєю поведінкою потерпша давала чоловікові підстави для сумлінної помилки щодо її згоди на статевий акт.

За наявності сукупності таких ознак події обвинувачення чо-

1 Ковалев М. И. Понятие преступления в советском уголовном праве.— Свер-дловск, 1987.— С. 19—26; Кудрявцев В. Н. Обьективная сторона преступления — М.1960.- С. 61-63.

2 Пионтковский А. А. Учение о преступлении.- М., 1961.- С. 172.

26'

ловіка у ч. 1 ст. 152 КК не має підстав. Але чинний Кримінальний кодекс України не обмежує обвинувачення у ч. 1 ст. 152 за таких обставин. Пленум Верховного Суду України у постанові від 27 березня 1992 р. «Про судову практику у справах про зґвалту-вання та інші статеві злочини» не зазначив можливості не обви-нувачувати особу у ч. 1 ст. 152 КК за вищевказаних обставин.

По-перше, законодавець не може і не повинен, захищаючи права та інтереси однієї особи (потерпілої жінки), нехтувати правами та інтересами іншої особи (чоловіка). Таке законополо-ження не може бути визнане правовим.

По-друге, відсутність у законодавстві таких обмежень став-лення у вину ч. 1 ст. 152 КК призводить до того, що деякі жінки зробили з цього прибутковий промисел, поводячи себе віктим-но, а потім шантажують чоловіка, вимагаючи певну суму погро-зою написати заяву про зґвалтування. Адже згідно з чинним Кримінальним кодексом України (ст. 152) у вину ставиться цей злочин незалежно від поведінки і зовсім не враховується сумлін-на помилка чоловіка щодо згоди жінки на статевий акт.

Враховуючи наведене, доцільно ст. 152 КК доповнити такою приміткою: «Не тягне за собою кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 152 вчинення статевого акту, якщо поведінка знайомої жінки давала чоловікові підстави для сумлінної помилки щодо її згоди на статевий акт».

Цікавою з цього боку була норма пункту 4 артикулу 12 гла-ви XXIII Зведення Законів 1743 року: «А если бьі в таком месте насилие какой девице, вдове или жене мужней сталось, где мож-но крик людям сльїшать, а она б, не имея никакого препятствия, не кричала, но после уже в не скором времени людям обьявила, то сего насилия не вменять, и опороченой в таком случае как за прямое насилие наказьівать бьіть не имеет».1

Видається, що є всі підстави для обмеження обвинувачення у випадках необережно заподіяної шкоди.

Обмежує обвинувачення і ч. 2 ст. 11 КК, яка визначає мало-значність діяння як підставу визнання відсутності суспільної не-безпечності діяння, тобто головної ознаки злочину. Мал означ -ність діяння означає:

а) посягання на занадто малоцінний об'єкт (готування до вчи-

1 Кистяковский А. Ф. Права, по которьш судится малороссийский народ.— К., 1879.- С 694.

27

нення, наприклад, викрадення документа, замах на самоуправ-ство чи самовільне будівництво);

б) заподіяння вчиненим незначної шкоди (викрадення олів- ця, книжки, голуба, поліна дров тощо; заподіяння необережно тілесного ушкодження або пошкодження малоцінної речі). За сукупністю цих ознак вчинене не містить складу злочину і тому не може ставитися у вину.

Розглянуті окремі положення Кримінального закону України про суб'єктивне обвинувачення є передумовою презумпції неви-нуватості, рівно як і презумпції вини. Про презумпцію невину-ватості не можна говорити взагалі, а лише стосовно певної особи, яка притягнута до кримінальної відповідальності у якості пі- дозрюваного або обвинуваченого. Рівним чином особу, яку підозрівають у вчиненні злочину чи обвинувачують у вчиненні злочину, підозрюють чи обвинувачують у вчиненні якогось пев-ного злочину чи кількох конкретних злочинів.

При цьому у переважній більшості випадків презумпція неви-нуватості виступає як припущення. Припущення винуватості-невинуватості особи завжди виступає у виді сумніву офіційної особи — дізнавача, слідчого чи прокурора. Особу слідчого часто називають «особою, яка сумнівається», оскільки від початку роз-слідування до закінчення кримінальної справи у слідчого завжди більше запитань, ніж відповідей стосовно винуватості-невинува-тості певного підозрюваного чи обвинуваченого. Але презумпція невинуватості ніколи не буває абсолютною. Дізнавач, слідчий чи прокурор ніколи не буває абсолютно впевненим у невинуватості притягнутої до кримінальної відповідальності особи. Надзви-чайні рідкісні випадки притягнення до кримінальної відпові-дальності завідомо невинної особи (ст. 372 КК) можуть бути лише винятком із цього загального правила.

За наданою Департаментом інформаційних технологій МВС України статистичною звітністю, у 2002 та 2003 роках було заре-єстровано по одному злочину, кримінальні справи щодо яких порушені за ст. 372 КК України. За 6 місяців 2004 року на тери-торії України таких злочинів не зареєстровано.

Згідно з презумпцією невинуватості вважається, що обвину-вачувана особа (ст. 43 КПК), а тим більш — підозрювана (ст. 431 КК) — це ще особа невинна. У спеціальній літературі визнається, що обвинувачуваний вважається невинним, поки його винність у вчиненні злочину не буде доказана, тобто він визнається вин-28

ним лише тоді, коли відносно нього проголошено обвинуваль-ний вирок і цей вирок набере законної сили.1

Таке розуміння принципу презумпції невинності, видається, не відповідає ні його справжній сутності, ні існуючій юридичній дійсності. За таким визначенням поняття презумпції невинності з'ясовується, що до кримінальної відповідальності притягуються невинні особи, що невинні заарештовуються і беруться під варту (ст. 155 КПК), що невинні віддаються до суду (ст. 232 КПК). Ці реальності змусили деяких спеціалістів заявити про непринци-повість принципу презумпції невинуватості.2 Автори коментарю Кримінально-процесуального кодексу України також зазнача-ють, що визнати особу винною у вчиненні злочину згідно з пунк-тами 3, 4, 8 ч. 1 ст. 6, статтями 7 і 10 КПК можуть також слідчі ор-гани і прокурор,3 а не тільки суд, як зазначається у ч. 2 ст. 15 КПК і яка вважається законодавчим визначенням принципу презумпції невинуватості.

Сутність презумпції невинуватості, видається, полягає не в тому, що обвинувачувана особа визнається невинною. Принцип презумпції невинуватості полягає в тому, щоб ніхто невинний у вчиненні злочину не був притягнутий до кримінальної відпові-дальності, не був визнаний обвинуваченим без достатніх для цього законних підстав. Як встановлює кримінально-процесу-альний закон (ст. 131 КПК), особа може бути притягнутою до кримінальної відповідальності лише за наявності достатніх дока-зів, які вказують на вчинення злочину цією особою.

Отже, до кримінальної відповідальності притягуються не не-винні особи, заарештовуються і беруться під варту не невинні, а особи, відносно яких встановлені достатні докази вчинення ними злочинних діянь і які повинні бути піддані суду і пока-ранню.

У такому її розумінні презумпція невинуватості як об'єктив-ний юридичний стан дістає вираження у багатьох правових нор-

1 Строгович М. С. Право обвиняемого на защиту и презумпция невиновности.—М., 1984.— С. 106—107; Науково-практичний коментар Кримінально-процесуального кодексу України.— К., 1995.— С. 37.

2 Нажимов В. П. Право обвиняемого на защиту и презумпция невиновности всоветском уголовном процессе.— В кн.: Вопросьі осуществления правосудия поуголовньїм делам.— Калининград, 1982.— С. 9—11.

3 Науково-практичний коментар Кримінально-процесуального кодексу України.- С. 37-38.

29

мах, починаючи зі ст. 62 Конституції України: «Особа вважаєть-ся невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кри-мінальному покаранню, доки їх вину не буде доведено у закон-ному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду».

Повний і законодавчий зміст презумпції невинності можна вивести із багатьох законодавчих актів — Кримінального і Кри-мінально-процесуальних кодексів, Конституції України. У за-гальному вигляді презумпцію невинності утворюють такі зако-ноположення:

вина особи у вчиненні злочину повинна бути встановлена і доказана у встановленому законом процесуальному акті: у по-станові про притягнення особи до кримінальної відповідальнос-ті як обвинуваченого (ст. 132 КПК), в обвинувальному висновку (ст. 223 КПК), у вироку суду (ст. 335 КПК);

суд, прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання, зо-бов'язані вжити всіх передбачених законом заходів для всебічно-го, повного і об'єктивного дослідження обставин справи, вияви-ти як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують обвинуваченого, а також обставини, що пом'якшують і обтяжу-ють його відповідальність (ч. 1 ст. 22 КПК). При цьому всі сумні-ви відносно доказаності винності особи тлумачаться на користь обвинуваченого;

обов'язок доказування не може перекладатися на обвинуваче-ного (ч. 2 ст. 22 КПК);

забороняється домагатися показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та ін-ших незаконних заходів (ч. З ст. 22 КПК);

ніякі докази для суду, прокурора, слідчого і особи, яка прова-дить дізнання, не мають наперед встановленої сили (ч. 2 ст. 67 КПК);

визнання підозрюваним своєї вини може бути покладено воснову обвинувачення лише при підтвердженні цього визнаннясукупністю доказів, що є у справі (ч. 2 ст. 73 КПК);

;надання обвинуваченому права на захист від пред'явленого ;

обвинувачення, яке містить у собі цілу низку процесуальних прав особи: знати, в чому її обвинувачують, давати показання, заявляти клопотання, відводи слідчому, прокуророві, експертові і спеціалістам, знайомитися з усіма матеріалами справи, мати за-хисника і подавати скарги на дії та рішення слідчого і прокурора (ч. 1 ст. 142 КПК);

ЗО

забезпечення підозрюваному, обвинуваченому і підсудному права на захист (ст. 21 КПК);

заборонення обґрунтування обвинувального вироку на при-пущеннях; обвинувальний вирок може постановлятися лише за умови, коли в ході судового розгляду справи винність підсудного у вчиненні злочину повністю доказана (ч. 2 ст. 327 КПК).

Усі ці законоположення й утворюють за своєю сукупністю принцип презумпції невинуватості.

Отже, особа визнається згідно із законом обвинувачуваною лише на підставі сукупності зібраних доказів, які свідчать і стверджують, що ця особа винна у вчиненні злочину. Значить, притягується до кримінальної відповідальності і береться під варту не невинна особа. Для кримінально-правового обвинува-чення ці висновки мають вирішальне значення. На їх підставі можна виявити співвідношення обвинувачення і принципу пре-зумпції невинуватості, а також вирішити деякі важливі теоретичні і практичні питання обвинувачення.

По-перше, кримінально-правове обвинувачення має безпо-середній і тісний зв'язок з презумпцією невинності. Зв'язок і взаємопоєднаність цих важливих правових інститутів полягає в тому, що презумпція невинуватості є обмеженням, вимогою і гарантією обвинувачення. Першим і початковим актом обвину-вачення особи є постанова про притягнення її до кримінальної відповідальності (ст. 132 КПК). Актом постанови про притяг-нення особи до кримінальної відповідальності вперше офіційно визнається винність особи у вчиненні злочину, оскільки слідчий виносить мотивовану постанову про притягнення цієї особи як обвинувачуваного лише за повною наявністю доказів, які вказу-ють на вчинення цією особою злочину (ст. 131 КПК).

Саме презумпція невинуватості ставить вимоги, щоб до кримі-нальної відповідальності особа могла бути притягнутою лише то-ді, коли для цього є достатня кількість доказів, яка не залишає сумніву у винності особи у вчиненні злочину. Презумпція неви-нуватості вимагає також, щоб обвинувачуваному, який обвинува-чується у вчиненні певного злочину, обов'язково були роз'яснені його права — знати, в чому його обвинувачують, давати показан-ня, заявляти клопотання і т. ін. (ст. 142 КПК).

Презумпція невинуватості є суттєвим чинником, що обмежує обвинувачення. Із змісту ст. 131 КПК однозначно випливає ви-мога — обвинувачення особи у вчиненні нею певного злочину

31

можливо, буде законним лише за наявності достатньої кількості доказів цього, а, значить, у разі недоведеності винності особи у вчиненні злочину, у разі недостатньої кількості доказів, будь-яких сумнівів, невпевненості чи припущень обвинувачення осо-би у вчиненні злочину не може бути, оскільки для цього не має підстав. Особливо суттєві вимоги презумпція невинуватості пред'являє до обвинувального вироку, який ні в якому разі не мо-же ґрунтуватися на припущеннях і повинен постановлятися ли-ше при умові, коли в ході судового розгляду справи винність під-судного у вчиненні злочину повністю доведена (ч. 2 ст. 327 КПК).

Презумпція невинуватості, таким чином, обмежує випадки і законні можливості свавільного обвинувачення, виключає обви-нувачення, яке не має достатніх доказів, що є лише припущен-ням, підозрою або і взагалі вигадкою. Найбільш суттєвою озна-кою презумпції невинуватості є законні вимоги до доказаності, обґрунтованості обвинувачення. Ці вимоги позбавляють слідчі органи, суд і прокурора легковажного, несумлінного ставлення до обвинувачення певної особи, примушують до того, щоб за будь-якої доказаності (напівдоказаності, на четвертину доказа-ності тощо) не обвинувачувалася особа у вчиненні діяння, пе-редбаченого кримінальним законом. Це і є один із видів прояву, чинності принципу презумпції невинуватості.

Презумпція невинуватості є також і гарантією законності, обґрунтованості обвинувачення. Саме презумпція невинуватості відповідними законодавчими обмеженнями, вимогами до якості обґрунтування чинить суттєві перешкоди недоброякісному, по-квапливому чи несумлінному за доказаністю обвинуваченню. Звичайно, презумпція невинуватості неспроможна повністю виключити обвинувачення без вини, без достатніх доказів. Але законодавчі вимоги і обмеження щодо обвинувачення дають можливість на кожному етапі судочинства перевірити законність і обґрунтованість обвинувачення.

Можливість перевірити і доказати чи спростувати законність, обґрунтованість обвинувачення — найголовніша сутність, най-важливіше суспільно-громадське призначення принципу пре-зумпції невинуватості. Тому Пленум Верховного Суду України у своїх постановах постійно вимагає, щоб суди неухильно дотри-мувалися закону про обвинувачення. Так, у постанові від 27 грудня 1985 р. № 11 «Про додержання судами України проце-суального законодавства, яке регламентує судовий розгляд кри-

32

мінальних справ», Пленум вказав на необхідність судам неухиль-но дотримуватися кримінально-процесуального законодавства мри розгляді справ, установлених законом гарантій всіх учасни-ків судового розгляду, маючи на увазі, що лише за таких умов можна забезпечити всебічне, повне й об'єктивне дослідження обставин справи, постановлення законних і обґрунтованих судо-них рішень.1

У постанові від 29 червня 1990 р. № 5 «Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і поста-новлення вироку» Пленум Верховного Суду України також за-значив, то суди повинні суворо додержуватися кримінально-процесуального законодавства при здійсненні правосуддя в кри-мінальних справах незалежно від характеру і тяжкості вчиненого злочину, маючи на увазі, що неухильне додержання передбаченої законом процесуальної форми є неодмінною умовою всебічно-го, повного і об'єктивного дослідження обставин справи, вста-новлення істини і прийняття щодо неї (справи) законного, обґрунтованого і справедливого рішення.2

Усе наведене дає підстави стверджувати, що сутність презумп-ції невинуватості полягає не в тому, що до кримінальної відпові-дальності не може бути притягнутою невинна особа, або, інше кажучи, н тому, що притягнута до кримінальної відповідальності особи визнається невинною. Такого не визнає і не припускає ні-якії система правосуддя.

Сутність презумпції невинуватості полягає у тому, щоб забез-печити законність і обґрунтованість кримінального судочин-ства, щоб виключити (чи, принаймні, звести до мінімуму) ви-падки притягнення до кримінальної відповідальності, засуджен-ня і покарання невинної особи.

Яку етапі 62 Конституції України, так і у ч. 2 ст. 2 Криміналь-ного кодексу і ч. 2 ст. 15 КПК наголошується, що винуватою у вчи-ненні злочину особа може бути визнана лише за вироком суду.

Ніхто не може бути визнаний винуватим у вчиненні злочину інакше. Тобто ніякі інші державні органи чи посадові особи не

1 П. І постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 грудня 1985 р.№ I I . - Поетиками Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та цивільних справах.- К., 1995.- С. 219.

2 П. І постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 29 червня 1990 р.-Там само.- С. 225.

33

можуть визнати громадянина України винним у вчиненні злочи-ну. Аякже бути зі статтями 131 і 132 КПК, які передбачають при-тягнення особи до кримінальної відповідальності як обвинува-ченого (тобто з визначенням цієї особи як винної у вчиненні зло-чину) і вказівкою у постанові про притягнення до кримінальної відповідальності саме у вчиненні якого злочину обвинувачуєть-ся ця особа. Отже, закон дає підстави і повноваження слідчому — визнати громадянина винуватим у вчиненні злочину. Ще більше повноважень визнати особу винуватою у вчиненні злочину має прокурор. Прокурор згідно із законом вирішує питання про вин-ність чи невинність особи, коли перевіряє кримінальну справу з обвинувальним висновком (ст. 228 КПК), коли складає новий обвинувальний висновок (ст. 230 КПК), коли надсилає справу до суду (ст. 232 КПК). Зазначені тут повноваження прокурор може виконувати лише за повної впевненості у винуватості особи у вчиненні злочину. В інших випадках прокурор закриває кримі-нальну справу, тобто за умови, що він визнає певну особу неви-нуватою (п. З ч. 1 ст. 229 КПК).

Таким чином, визнати особу винуватою у вчиненні злочину згідно із законом можуть, крім суду, також слідчий і прокурор. Треба зазначити, що надання повноважень слідчому і прокуроро-ві визнавати особу винуватою у вчиненні злочину — це не недолік законодавства чи помилка законодавця. Система правосуддя з чітким і певним розмежуванням повноважень (попереднє слід-ство, прокурорський нагляд, суд) вимагає саме таких органів його забезпечення, реалізації. Сучасне правосуддя неможливе без по-переднього слідства, саме тому і є державна функція такого змісту. Повинен бути і державний орган, що виконує таку функцію.

Рівнозначно неможливе правосуддя і без прокурорського на-гляду. Тому існують і функціонують органи попереднього слід-ства і прокуратури. Особливість діяльності, функціювання цих органів така, що вони не можуть не вирішувати питання про ви-нуватість-невинуватість особи у вчиненні злочину. Вся їх діяль-ність полягає саме у цьому. Виключити повноваження слідчого і прокурора — визнавати особу винуватою-невинуватою — зна-чить, взагалі ліквідувати ці органи. А хто ж буде виконувати функцію попереднього слідства і прокурорського нагляду? Зна-чить, відмова від того, що слідчий і прокурор визнають особу ви-нуватою (невинуватою) у вчиненні злочину, неможлива.

Тому у ст. 62 Конституції України, у ч. 2 ст. 2 Кримінального

34

кодексу України і у ч. 2 ст. 15 Кримінально-процесуального ко-дексу України доцільно вказати, що особа може бути визнана ви-нуватою у вчиненні злочину лише слідчим, прокурором і судом, її бути засудженою і покараною — не інакше як за вироком суду і иідповідно до закону. Такі законоположення будуть дійсними, реальними, відповідними фактичним реаліям сучасного кримі-нального судочинства. Чинні законоположення про те, що ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину інакше, як за иироком суду, не відповідають:

а) чинному законодавству України (ч. 1 ст. 7, ст. 72, ч. 1 ст. 72,Ч. 1 ст. 8, ст. 9іст. 10 КПК);

б) системі органів правосуддя і розподілу між ними повноважень (функцій);

в) неможливості функціювання системи органів правосуддябез сучасного розподілу між ними відповідних повноважень —попереднього слідства, суду і прокурорського нагляду.

Тому сучасна редакція законодавчого визначення поняття принципу презумпції невинуватості може бути такою:

і «Ніхто не може бути визнаний винуватим у вчиненні злочинуІ Інакше, як за відповідною до закону постановою слідчого, прокуро-ра і суду, а бути засудженим і покараним — не інакше, як за відпо-

і мідним до закону вироком суду».Таке удосконалення редакції поняття принципу невинуватос-

ті має вирішальне значення, оскільки сучасна його редакція ви-ключає законність обвинувачення. Ставити особі у вину вчинен-ня злочину і є обвинувачення її, є визнання її вини, визнання її иинуватою. З одного боку, закон забороняє такі дії всім іншим органам, крім суду — «ніхто не може бути визнаний винуватим у

| нчйменні злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду й відповідно до закону» (ст. 62 Кон-ституції України, ч. 2 ст. 2 Кримінального кодексу України, ч. 2 ст. 15 Кримінально-процесуального кодексу України). А з іншо-го,- правом визнавати особу винною у вчиненні злочину закон наділяє також слідчого і прокурора (ч. 1 ст. 7, статей 71, 72, ч. 1 ст. X, ст. 9 і ст. 10 КПК).

Чиичайно, така суперечливість закону повинна бути вирішена. Нмдається, що вона не може бути вирішена таким чином, щоб уся і ІОНІ юта вирішення питань про обвинувачення, про притягнення до кримінальної відповідальності була віднесена до компетен-ції суду. Суд не може (та і не повинен, бо він — суд!) проводити

35

слідство, розшуки злочинців тощо. Неможливо організувати су-часну систему судочинства без спеціального органу слідства. Зна-чить, орган слідства, а також і прокурор не можуть не мати повно-важень визнавати особу винуватою у вчиненні злочину, оскільки вся сутність і призначення досудового слідства є встановлення ви-нуватості (чи невинуватості) особи у вчиненні злочину. Досудове слідство і закінчується складанням обвинувального висновку або постановою про закриття справи (ст. 212 КПК), тобто визнанням певної особи винуватою чи невинуватою у вчиненні злочину.

Отже, висновок: слідчий і прокурор вправі визнати особу ви-нуватою у вчиненні злочину, а, значить, вправі обвинувачувати, інкримінувати вчинення злочину особі, яка його вчинила.

2. Законодавчі ознаки і вимоги презумпції невинуватості

Багатовікова практика обвинувачення, розвиток криміналь-ного законодавства і досвід його застосування виробили деякі загальні засади (принципи) обвинувачення у вчиненому особою. Такими загальними засадами є принципи:

1) особистої відповідальності — обвинувачення лише у тому,що особисто було вчинене цією особою;

2) винної відповідальності — обвинувачення лише у тому діянні, яке було вчинено, винно, за наявності вини;

3) повної відповідальності — обвинувачення у всьому, що буловчинене особою і за що ця особа не була відповідальна;

4) доказаності - обвинувачення може стосуватися лише тогодіяння, яке доказане і лише в межах доказаного.

Це конкретні принципи дії Кримінального закону, принципи прямої дії, чинності кримінального закону, їх вплив та дію мож-на бачити у кожній кримінальній справі. Всіляке обвинувачення ґрунтується на цих принципах. Причому, вони діють сумісно, сукупно. Порушення будь-якого з них є суттєвим порушенням закону, прав та інтересів як винної особи, так і потерпілих. Кри-мінальна справа може вважатися вирішеною лише за умови до-тримання всіх цих принципів.

Принцип особистої відповідальності чи особистого обвинува-чення полягає в тому, що кримінальній відповідальності підлягає

36

лише та особа, яка особисто вчинила злочин. За кримінальним іаконом може відповідати лише автор злочину, діяч, який вико-нав злочинне діяння, передбачене кримінальним законом. Ні-хто, крім безпосереднього виконавця злочину, не може за нього іпяти на себе відповідальність за вчинене. І сам автор злочину не може перекласти відповідальність за вчинений ним злочин на іншу особу.

Принцип особистої відповідальності є принципом лише кри-мінальної відповідальності. Цивільне законодавство покладає цивільно-правову відповідальність і на інших осіб, крім тих, хто безпосередньо заподіяв шкоду. Відповідальними за чужу вину, чгідно з цивільним правом, є власники витоків підвищеної небез-пеки, батьки — за шкоду, заподіяну їх малолітніми дітьми, тощо.

Кримінальний закон встановлює лише власну персоніфікова-ну відповідальність за злочин. Уже у Зведенні Законів 1743 р. иизначалося правило: «Никто ни за кого терпеть не должен, ток-мо сам за свою вину» (артикул 5 глави IX).1 Ніхто ні за кого, тіль-ки сам, за свою вину. Дуже точно, чітко і коротко визначена сут-ність особистої відповідальності. Сам, особисто кожен відпові-дне за себе і лише за свою вину. Значить, не може, не повинно (>ути відповідальності за когось, за чужу вину.

Принцип особистої відповідальності не має спеціального, ок-ремого закріплення у Кримінальному кодексі України. Але він безпосередньо випливає із багатьох загальних його норм. Так, у ч. 2 ст. 1 КК зазначається, що покарання, передбачені цим Ко-дексом, підлягають застосуванню до осіб, які вчинили злочин. А у ч. 1 ст. 2 КК наголошується, що кримінальній відповідаль-ності і покаранню підлягає лише особа, винна у вчиненні злочи-ну, тобто така, яка умисно або з необережності вчинила передба-чене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння.

Кримінально-процесуальний закон України встановлює такі суморі вимоги щодо встановлення особи, що помилка в особі зви-нуначуваного (підсудного), мабуть, неможлива. Стаття 131 КПК встановлює правило, згідно з яким слідчий виносить мотивовану постанову лише тоді, коли є досить доказів, які вказують на вчи-нення злочину певною особою. У цій постанові має бути, крім ін-шого, зазначено прізвище, ім'я та по батькові обвинувачуваного, день, місце та рік його народження (ч. 1 ст. 132 КПК). Стаття 140

1 Кистяковский А. Ф. Цит. праця.— С. 699.

37

КПК вимагає, щоб слідчий, пред'являючи обвинувачення, упев- , нився в особі обвинувачуваного. У протоколі допиту обвинувачу-ваного вказується його прізвище, ім'я та по батькові, рік, місяць, день і місце народження, громадянство, національність, освіта, сімейний стан, місце роботи, рід занять або посада, місце прожи-вання, судимість та інші відомості про нього (ч. 2 ст. 145 КПК). Суд також зобов'язаний встановити особу підсудного, вручаючи йому копію обвинувального висновку (ч. 1 ст. 286 КПК).

Відповідальність за чужу вину, за злочин, вчинений іншою особою, може трапитися лише внаслідок помилки, коли:

а) особа свідомо бере на себе відповідальність за чужу вину,прагнучи звільнити таким чином справжнього злочинця від відповідальності;

б) внаслідок помилки слідчого до відповідальності притягнуто не того, хто вчинив злочин, а невинну особу.

Помилки як першого, так і другого роду можливі у слідчо-су-довій практиці, але вони трапляються виключно рідко.

І все ж таки правосуддя не може бути задоволеним тим, що притягнення до кримінальної відповідальності невинної особи трапляється з винятковою рідкістю. Потрібно постійно дотриму-ватися принципу, правила, головного завдання демократичного правосуддя: щоб жоден невинний не був покараний (ст. 2 КПК).

Суттєвим законодавчим засобом виключення порушень принципу особистої відповідальності є передбачена законом участь у провадженні кримінальної справи захисника (адвоката) з моменту пред'явлення обвинувачення, а в разі затримання осо-би, підозрюваної у вчиненні злочину, або застосування запобіж-ного заходу у вигляді взяття під варту,— з моменту оголошення їй протоколу про затримання, або постанови про застосування за-побіжного заходу, але не пізніше двадцяти чотирьох годин з мо-менту затримання (ч. 2 ст. 44 КПК).

Принцип винної відповідальності полягає у тому, що особа може бути кримінально-відповідальною, може бути притягну-тою до кримінальної відповідальності лише за наявності у її діях (чи бездії) вини. Лише винно заподіяна шкода може ставитися особі у вину. Невинно заподіяна шкода (сазиз) — випадок, неза-лежно від тяжкості шкоди, у вину особі не ставиться, оскільки таким чином заподіяна шкода злочином не визнається і кримі-нальної відповідальності за собою не тягне. Частина 1 ст. 2 Кри-мінального кодексу України передбачає це правило як загальну38

підставу кримінальної відповідальності: Кримінальній відпові-дальності і покаранню підлягає лише особа, винна у вчиненні злочи-ну, тобто така, яка умисно або з необережності вчинила передбаче-не кримінальним законом суспільно небезпечне діяння.

Теоретичним обґрунтуванням принципу винної відповідаль-ності є психологічний висновок про те, що головною ознакою, нластивістю злочину є лиха воля діючого суб'єкта, його інтелек-туальні та вольові зусилля вчинити злочин, заподіяти злочинну шкоду. У разі невинно заподіяної шкоди ні інтелект, ні воля осо-і>и, яка заподіяла шкоду, не проявлялися, не брали участі у діях особи, якими ця шкода була заподіяна.

Відсутність волі при заподіянні певної шкоди виключає мож-ливість; необхідність і доцільність обвинувачення у такому діян-ні, оскільки воно не може мати ніяких суспільних наслідків. Су-спільно докірливою може бути лише вольова поведінка, яка була усвідомлювана і бажана особою. Лише за таку поведінку особа може бути відповідальною і лише за таких обставин заподіяна шкода може ставитися особі у вину.

Пленум Верховного Суду України у своїх керівних роз'яснен-нях стосовно обвинувачення усіх видів злочинів вимагає суворо-го дотримання принципу винного обвинувачення. У постанові під 26 березня 1993 р. «Про судову практику в справах про злочи-ни, пов'язані з порушенням режиму відбування покарання в міс-цях позбавлення волі» вказується, що не може бути засуджена і >соба за втечу з-під варти під час попереднього ув'язнення, поки судом не буде в установленому порядку доведена її винність у вчиненні того злочину, за який їй було обрано такий запобіжнийІІІХІД.1

У постанові від 27 березня 1992 р. «Про судову практику у справах про зґвалтування та інші статеві злочини» Пленум Вер-ховного Суду вказав, що зґвалтування, вчинене з використанням безпорадного стану потерпілої, може бути обвинуваченням ли-ше тоді, коли чоловік міг і повинен був усвідомлювати, що по-терпіла перебуває саме у такому стані,2 що зґвалтування непов-нолітньої потерпілої може бути обвинуваченням лише у випад-

1 П. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 березня 1993 р.—Постанови Пленуму Верховного Суду України.— К., 2003.— С. 476.

2 П. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р.— Тамі ішо.- С. 325.

39

ках, коли винний міг і повинен був передбачати, що потерпілу ■.ще не досягла вісімнадцятирічного віку,1 що відповідальність зщ,вчинення добровільного статевого акту з особою, яка не досяглустатевої зрілості, може бути обвинуваченням лише у тому разіЛколи винний знав або допускав, що потерпіла особа не досягла!статевої зрілості, а так само, коли він міг і повинен був це переди >.бачити.2 | і

Втягнення неповнолітніх у злочинну та іншу антигромад- {ську діяльність (ст. 304 КК) може бути обвинуваченням, вказавПленум Верховного Суду України, лише тоді, коли доросла іособа знала про неповнолітній вік втягуваного, а так само і тсн $ді, коли за обставинами справи вона могла і повинна була це Іпередбачити.3

іІ все ж таки сьогодні ще нема безперечних підстав стверджува- ;

ти, що невинне (об'єктивне) обвинувачення виключене, що на-ше чинне кримінальне законодавство та слідчо-судова практика ї1

не припускає обвинувачення без вини, що ми не маємо порушень принципу винного ставлення у вину. У деяких, хоча б і рідкісних випадках, деякі ознаки злочину ставляться у вину і тоді, коли осо- ; ба не передбачала їх та й передбачити не могла. Наприклад, місь- -ким народним судом М. було засуджено за ч. 2 ст. 185 КК. Він1

звинувачувався у тому, що таємно викрав у Б. гаманець з гроши-ма, заподіявши потерпілій значну шкоду.4 Але ж хіба міг звинува-* чений, викрадаючи таємно у потерпілої (яку він зовсім до цього не знав, ніяких відомостей про її матеріальну забезпеченість не мав) гаманець з грішми (суми яких він теж не знав), знати, що він цим викраданням заподіює потерпілій значну шкоду? Прина-ймні ніяких доказів цього у справі не наведено. Тому є підстави для висновку, що звинувачуваному у цьому злочині така кваліфі-куюча ознака крадіжки, як заподіяння потерпілому значної шко- і ди, була поставлена у вину без вини, з порушенням принципу к винної відповідальності, відповідальності лише за вину Якщо \

1 П. 17 цієї ж постанови Пленуму Верховного Суду України.- Там само.- С. 327. :.2 П. 27 цієї ж постанови Пленуму Верховного Суду України.- Там само.- С. 329. ;3 П. З постанови Пленуму Верховного Суду України від 23 грудня 1983 р. «Про

практику застосування судами України законодавства про відповідальність за /втягнення неповнолітніх у злочинну та іншу антигромадську діяльність».- Там '•само.-С. 179. :

4 Постанова президії Сумського обласного суду від 8 серпня 1988 р.— Практикасудів України в кримінальних справах.- К., 1993.- С. 283.

40

никрадена сума (650 крб. у 1988 році) і справді для потерпілої бу-ла значною, то не доказано, що про це знав або міг знати обвину-вачений. Якщо ж він такої обставини не знав і не міг знати, то во-на поставлена йому у вину об'єктивно, тобто без вини.

У конкретній кримінальній справі президія обласного суду нказала, що для обвинувачення особи у ч. З ст. 185 КК України за ознакою заподіяння потерпілому великої шкоди потрібно вста-новити, що ця шкода реально мала місце. Звичайно, встановити реальність заподіяної злочином шкоди для ставлення її у вину треба і важливо. Але важливіше встановити вину особи щодо цієї шкоди, оскільки реальна наявність заподіяної шкоди є лише об'єктивною ознакою злочину. І якщо не встановити суб'єктив-них ознак злочину (усвідомлював винний чи не усвідомлював того, що він заподіює потерпілому велику шкоду, та чи міг він це усвідомлювати), то таке обвинувачення буде об'єктивним, тобто обвинувачення без вини. Ніяких ознак аналізу суб'єктивної сто-рони складу злочину у справі не наведено.1

Порушується принцип винної відповідальності і тоді, коли ставиться особі у вину злочин, якого вона не вчинила. Напри-клад, Г. було засуджено за ч. 2 ст. 286 і ч. 2 ст. 135 КК. Г, рухаю-чись на власному автомобілі трасою Львів — Тернопіль, допустив порушення правил безпеки дорожнього руху, внаслідок чого : вчинив наїзд на В., заподіявши йому тяжкі тілесні ушкодження, під яких потерпілий помер. Виявивши, що потерпілий помер, Г. інлишив труп на місці події, а сам поїхав далі. Тобто, суд встано-нив, що Г. поїхав з місця події, коли переконався, що В. помер. 'Значить, Г. не залишив потерпілого без допомоги, та й ніяка допомога потерпілому уже не була потрібна. Судова колегія Вер-хонного Суду України в своїй ухвалі зазначила, що за таких об-ставин у суду не було підстав для засудження Г. за ч. 2 ст. 135 КК України.2 Таким чином, Г. було засуджено без вини у вчиненні шочину, оскільки такого злочину він не вчинив.

Принцип повної відповідальності (повноти інкримінування) полягає в обвинуваченні особи у всьому нею вчиненому. Згідно з принципом повноти обвинувачення особі повинно бути постав-лене у вину все нею скоєне, вона повинна відповідати за всі зло-

1 Постанова президії Вінницького обласного суду від 6 грудня 1990 р.— Прак-ТИКп судів України в кримінальних справах.— К., 1993.— С. 82—83.

' Ухвала судової колегії Верховного Суду України від 8 червня 1976 р.- Прак-тики судів України в кримінальних справах.— С. 140—141.

41

чини, що були нею скоєні і за які вона ще не була притягнутою до кримінальної відповідальності. Принципом повної відпові-дальності утворені інститути множини злочинів — повторності, сукупності, рецидиву. У повторності, сукупності (множині) зло-чинів принцип повної відповідальності дістає свою реалізацію, практичне втілення, застосування і виконання. Повнота обвину-вачення вимагає, щоб особі було інкриміновано все, що вона скоїла, незалежно від того, якою кількістю кримінально-право-вих норм воно охоплюється (передбачене). Повнота обвинува-чення вирішується головним чином сукупністю злочинів, неза-лежно від того — ідеальною чи реальною сукупністю злочинів є все вчинене особою. На дію принципу повного обвинувачення не впливають ні тяжкість, ні однорідність, різнорідність чи інші властивості вчинених особою злочинів. Головна сутність прин-ципу повного обвинувачення — це вимога притягнути особу до кримінальної відповідальності за все нею вчинене, засудити її і покарати за всі скоєні нею злочини. Принцип повного обвину-вачення не припускає ніяких виключень, ніякого зарахування одних злочинів іншими, ніякого охоплювання одних злочинів іншими, крім випадків, спеціально законом передбачених.

Першими і найбільш загальними положеннями кримінального закону, що спрямовані на забезпечення дії, реалізації принципу повноти обвинувачення, є визначення сукупності злочинів (ст. 70 КК) і сукупності вироків (ст. 71 КК), і вимоги закону щодо ставлення їх у вину. Згідно із ст. 70 КК, особу, яка притягнута до кримінальної відповідальності, повинно бути визнано винною у скоєнні нею всіх злочинів — двох або більше. Закон не обмежує кількості злочинів, що повинні бути поставлені особі у вину. Звідси випливає вимога закону — ставити у вину особі все нею скоєне, всі злочини, які вона вчинила.

Рівним чином і ст. 71 КК вимагає, щоб особа, яка до повного відбуття покарання вчинила новий злочин, повинна відповідати за новий злочин і відбути покарання за попередній (невідбуте до вчинення нового злочину). При сукупності вироків (ст. 71 КК) закон не припускає ніяких зарахувань відповідальності за один злочин відповідальністю за інший.1 Сутність вимоги ст. 71 КК

1 Поглинення покарання за інший злочин покаранням за більш тяжкий злочин не руйнує такого висновку, оскільки стосується не питання відповідальності за злочин, а покарання за злочин. Хоча поглинення покарання за один із злочинів, що ставляться у вину, не має переконливих обґрунтувань.

42

полягає в тому, щоб особа, яка не відбула покарання за поперед-ній злочин, була відповідальною повною мірою за новий злочин і їй повинно бути надане покарання за перший (попередній) зло-чин. Це і є вимоги закону, що забезпечують виконання принци-пу повного обвинувачення, повної відповідальності за вчинені злочини. Пленум Верховного Суду України у своїх керівних роз'ясненнях найбільшу увагу приділяє саме дотриманню прин-ципу повної відповідальності, повноти обвинувачення. Повнота обвинувачення, ставлення у вину сукупності злочинів — най-яскравіша і найважча практична проблема кримінальної відпові-дальності, застосування кримінального закону.

Пленум Верховного Суду України і всі вищі судові органи по-стійно вимагають дотримання принципу повноти обвинувачен-ня. Невиконання цієї вимоги, будь-яка неповнота обвинувачення завжди визнається безумовною підставою для повернення кримінальної справи на додаткове розслідування. Майже в усіх постановах Пленум Верховного Суду України ставить перед суда-ми вимогу: «Якщо неповнота розслідування справи або інші іс-тотні порушення закону не можуть бути усунені в судовому засі-данні, справу належить повернути на додаткове розслідування».1

Важливим засобом дотримання принципу винної відпові-дальності є передбачена Кримінальним кодексом України кри-мінальна відповідальність за притягнення Особи до криміналь-ної відповідальності, завідомо невинуватої у вчиненні злочину (статті 372 і 375 КК).

Особа, яка проводить дізнання, слідчий або прокурор за притяг-нення завідомо невинного до кримінальної відповідальності під-лягають покаранню за ч. 1 ст. 372 до п'яти років позбавлення волі, ж ч. 2 ст. 372 — до десяти років позбавлення волі, а судця за вине-сення завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або поста-мопи карається такою ж мірою за ч. 1 чи 2 ст. 375 КК. Безперечно, передбачені кримінальним законом такі суворі покарання є пев-

1 Пункт 1 постанови від 1 квітня 1994 р. «Про судову практику в справах про зло-ЧИМи проти життя і здоров'я людини».— Там само.— С. 87; пункт 1 постанови від 1,11 рудня 1992 р. «Про судову практику в справах про корисливі злочини проти при-ИЙГІІОЇ власності».- Там само.- С. 112; п. 2 постанови від 25 червня 1982 р. «Про прнктику застосування судами законодавства про відповідальність за спекуляцію».— Гйм німо.- С. 136; п. 2 постанови від 26 червня 1992 р. «Про застосування судами за-кпнолііиства, що передбачає відповідальність за посягання на життя, здоров'я, гід-іііііь ти власність працівників правоохоронних органів».— Там само.— С. 159.

43

ною гарантією дотримання органами правосуддя принципу винної відповідальності — обвинувачення лише за злочин, вчинений вин-но, а, значить, виключення обвинувачення без вини.

Отже, наше правосуддя має всі необхідні і достатні законодав-чі підстави (засади), щоб належним чином діяв, виконувався принцип винної відповідальності, щоб ставилося у вину лише діяння, яке було вчинене винно. Слідчо-судова практика також має всі можливості дотримуватися цього принципу. Рідкісні по-рушення принципу винного обвинувачення можуть бути лише наслідком недбалості, помилки, несумлінного виконання пра-цівниками органів правосуддя своїх професійних обов'язків.

Принцип доказаності обвинувачення полягає в тому, що у ви-ну можуть ставитися лише ті злочини, вчинення яких повністю доказано, які вчинені винним особисто, винно, і вчинення яких певною особою повністю доказано.

Принцип доказаності обвинувачення:а) обмежує відповідальність певною кількістю злочинів або

б) певним обсягом конкретного злочину, відповідно доказаному.Принцип доказаності вчиненого має найбільше значення у

випадках обвинувачення у вчиненні сукупності злочинів. Вчи-нення одним діянням кількох злочинів, що передбачені різними кримінально-правовими нормами (ідеальна сукупність злочи-нів), вимагає, з одного боку, повного обвинувачення вчиненого, а з іншого,— лише того діяння, яке повністю доказане.

Теоретично обґрунтованою і визнаною практикою є значна кількість видів ідеальної сукупності злочинів, передбачених чин-ним Кримінальним кодексом України. Завжди утворюють су-купність злочинів тероризування засуджених, які почали ви-правлятися, поєднане з умисним убивством (статті 115 і 392 КК),1

зґвалтування, поєднане з убивством потерпілої під час зґвалту-вання чи відразу після нього (ст. 152 та п. 10 ч. 2 ст. 115 КК), роз-бійний напад, поєднаний з убивством потерпілого (п. 6 ч. 2 ст. 115 і ч. З ст. 187 КК), втягнення неповнолітнього у злочинну чи антигромадську діяльність, яке було поєднане із заподіянням втягуваному тілесних ушкоджень, погрозою убивства та іншими діями, що утворюють самостійний склад злочину (ст. 304, а також статті 120, 121 КК), та деякі інші. У наведених прикладах

1 П. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 березня 1993 р. «Про судову практику в справах про злочини, пов'язані з порушенням режиму відбуван -ня покарання в місцях позбавлення волі»,— Там само.— С. 306—307.

44

»а доказаністю їх вчинення ці злочини завжди утворюють сукуп-ність і ставляться у вину спільно (ст. 70 КК).

Принаймні така сукупність злочинів утворюється лише тоді, коли вчинення кожного із сукупного злочинів повністю доказа-не. Вищі судові органи постійно вживають суворих заходів щодо дотримання цього принципу і вимагають наявності достатніх до-казів вчинення того чи іншого злочину, що входить у сукупність.

Не менше практичне значення має доказаність вчинення осо-бою певного злочину. У межах одного злочину у вину повинно ставитися лише те діяння, яке доказане і саме у тих межах, у яких ноно повністю доказане. Найчастіше обмеженість обвинувачен-ня виникає при вчиненні викрадення чужого майна. При цьому г ґавитися у вину повинен лише той обсяг, той розмір заподіяної никраденням шкоди, який повністю доказаний. У слідчо-судо-иій практиці трапляється чимало випадків, коли між доказаним розміром викрадення і фактичною нестачею майна установи (організації, підприємства) є значна різниця. У таких випадках пінці судові органи вимагають дотримуватися принципу доказа-ності — ставитися у вину повинно викрадення такого розміру, икий повністю доказаний.

Наприклад, судова колегія Верховного Суду України у справі 11. вказала, що, визначаючи вартість викраденого державного майна, суд повинен виходити із сукупності всіх доказів, а не тіль-ки з акту інвентаризації, якою виявлено нестачу матеріальних цінностей. П. було засуджено за ч. 4 ст. 185 КК України за те, що він проник до магазину і викрав звідти матеріальні цінності і гроші на загальну суму 5133 крб. На слідстві і в суді П. стверджу-вав, що одразу ж після вчинення злочину його було затримано і цеє викрадене майно на суму 1343 крб. у нього було вилучено (грошей, за словами підсудного, він не викрадав).

Даних про те, що П. приховав частину викраденого майна або ичинив крадіжку разом з іншими особами, у справі немає. Отже, у справі немає доказів, які б свідчили, що П. вчинив крадіжку на гуму, вказану в акті інвентаризації. У зв'язку з цим судова коле-■ їй Верховного Суду України розмір вчиненого П. розкрадання іменшила до 1343 крб. і дії засудженого перекваліфікувала з ч. 4 па ч. Зет. 185 КК.1

' Ухвала судової колегії Верховного Суду України від 28 січня 1992 р.- Там іМО.- С. 65-66.

45

Невизначеність і необґрунтованість того, один чи два і більше злочинних діянь повинно бути поставлене особі у вину, призвело до виникнення теорії поглинання одним злочином інших. Запо-чаткував цю теорію А. Н. Трайнін у роботі «Общее учение о соста-ве преступления» (М., 1957, с. 254-255). Щоправда, А. Н. Трай-нін говорив про теорію «поглинання складів злочину», але мав на увазі саме поглинання одним злочином інших. Академік В. М. Кудрявцев розглядав цю теорію дещо інакше, як конкурен-цію у злочині частини і цілого,1 що більш теоретично обґрунтова-но, на відміну від безмежного поглинання одним злочином інших. Найбільшим прихильником теорії поглинання є профе-сор В. П. Малков. Він присвятив цій теорії цілий розділ своєї ка-пітальної праці і намагався дати їй належне обґрунтування.2

Теорія поглинання справді має деяке підґрунтя і практичне значення, оскільки у багатьох випадках одне діяння охоплює, поглинає інші. Наприклад, попередня злочинна діяльність (го-тування до злочину і замах на вчинення злочину) поглинається, якщо особа вчинила, попередньо готуючись, закінчений злочин. При закінченому злочині, якщо особа навіть тривалий час і ре-тельно готувалася до його вчинення, у вину їй ставиться лише один закінчений злочин. Ставити їй у вину поруч із закінченим злочином ще й готування до цього злочину немає підстав,, оскільки таке діяння сукупності злочинів не утворює. Особа го-г тувалася і вчинила один злочин. Тобто, у цьому випадку попе-Л редня злочинна діяльність поглинається закінченим злочином. »

Як правило, поглинається злочином і спосіб його вчинення, якщо цей спосіб є невід'ємною, складовою частиною злочину, без якої цей злочин не може бути вчиненим. Не може, напри-клад, бути вчиненим убивство без заподіяння тілесних ушко-ї джень, розбій без нападу із застосуванням насильства, небезпеч-ного для життя і здоров'я потерпілого, шахрайство без обману тощо. У таких випадках спосіб вчинення злочину, як його не- * від'ємна складова частина, поглинається, охоплюється складом -', злочину і сукупності злочинів при цьому не утворюється. На-решті, охоплюються, поглинаються вчинені при посяганні на один і той же об'єкт охорони, і на одного і того ж потерпілого

1 Кудрявцев В. Н. Общая теория квалификации преступлений.- М., 1972 -С. 258-259.

2 Малков В. П. Совокупность преступлений.- Казань, Изд-во Каз. ГУ, 1974 -С. 124-143.

46

менш тяжкі діяння за наявності умислу на вчинення більш тяж-кого діяння. Наприклад, при посяганні на життя потерпілого об-раза його особи, заподіяння йому побоїв, тілесних ушкоджень поглинається убивством чи замахом на убивство; образа, запо-діяння тілесних ушкоджень поглинається зґвалтуванням потер-пілої чи замахом на зґвалтування; образа, опір і заподіяння тілес-них ушкоджень працівникові міліції, народному дружинникові або військовослужбовцеві у зв'язку з їх участю в охороні громад-ського порядку охоплюється посяганням на життя цих потерпі-лих. У таких випадках є підстави стверджувати, що один злочин охоплюється, поглинається іншим, як правило, або закінченим, або більш тяжким. У таких випадках кожне із вчинених діянь є посяганням на окремий об'єкт кримінально-правової охорони, що заподіюють злочинну шкоду у сфері цих різних об'єктів, і які тому не можуть охоплюватися однією кримінально-правовою нормою — вони утворюють сукупність злочинів і повинні стави-шся у вину сукупно.

Важливим завданням кримінально-правової науки є розробка теорії обвинувачення, вироблення міри і правил обвинувачення. І Іочинати цю роботу потрібно з розробки теорії побудови кримі-нального кодексу, щоб його структура і окремі норми відпові-дали певним засадам, вимогам логіки, щоб вони мали певні структурні стандарти. Різність структури і форми кримінально-мравових норм не дає змоги виробити єдині засади і правила об-нинувачення, не дозволяє застосовувати в обвинуваченні певні погарифми, правила. Через хаотичну побудову кримінального кодексу майже стосовно кожної кримінально-правової норми існують окремі вимоги і обвинувачення, передбачені цією нормою.

Особливо невиправданими є норми Кримінального кодексу України, які грубо суперечать конституційним засадам і, зокре-ма, принципу презумпції невинуватості. До таких норм потрібно піднести перш за все статті Кримінального кодексу про звільнен-ий особи від кримінальної відповідальності.

У законодавстві більшості демократичних країн немає інсти-туту звільнення від кримінальної відповідальності.1 Відсутність

і Уголовное право буржуазних стран. Общая часть. Сборник законодатель-НЬІХ актов.- М., 190.- 312 с; Кенни К, Основи уголовного права. Пер. с англ.- М., 1949.- 600 с; Чезаре Беккариа. О преступлениях и наказаниях.- М., 1939.- 464 с;

47

цього інституту обумовлена наявністю у Конституції чи у проце-суальному законодавстві цих країн положення про те, що визна-ти особу винною у вчиненні злочину може лише суд. Це значить, що звинувачену особу визнати винною чи невинною у вчиненні злочину може лише суд, що звільнити особу від кримінальної відповідальності може лише суд після судового розгляду справи.

Не знало цього інституту і законодавство деяких соціалістич-них країн, наприклад, законодавство Болгарії.1

Суд звільняє особу від кримінальної відповідальності лише у разі визнання її невинуватою, коли буде встановлено судом, що ця особа злочину не чинила, що у її діях складу злочину немає. Презумпція невинуватості особи, яка закріплена у законодав-стві, забороняє будь-кому, крім суду, визнавати особу винною у вчиненні злочину.

Вперше законодавчі положення про звільнення особи відкримінальної відповідальності були сформульовані у ч. 1 ст. 43Основ уголовного законодавства Союзу РСР і союзних республік у 1958 р. Стаття 43 Основ мала назву «Звільнення від уголов-ної відповідальності і покарання». Положення ст. 43 Основ булирозвинуті у Кримінальних кодексах союзних республік, які передбачали низку статей про звільнення особи від кримінальноївідповідальності — ч. 1 ст. 50, частини 3 і 4 ст. 10, ст. 48 Кримінального кодексу РСФРР.

»Такі ж норми були і в Кримінальному кодексі України 1960 р^

Частиною 3 ст. 10 Кримінального кодексу України 1960 р. визнача* лося, що «до особи, яка вчинила у віці до вісімнадцяти років зло-чин, що не становить великої суспільної небезпеки, якщо буде ви-знано, що її виправлення можливе без застосування кримінального покарання, а також до особи, яка до виповнення віку, з якого мож-лива кримінальна відповідальність, вчинила суспільно небезпечне діяння, передбачене цим Кодексом, суд може застосувати примусо-ві заходи виховного характеру, які не є кримінальним покаранням».

Стаття 48 Кримінального кодексу України 1960 р. передбача-ла звільнення від кримінальної відповідальності за давністю.

Лихачев В. А. Уголовное право в независимьіх странах Африки.— М., «Наука», 1974.— 240 с; Современное зарубежное уголовное право. Т. І. Аргентина, Дания, Япония, Югославия.— М.: Изд-во Иностранная литература, 1957.— 638 с; Таганцев Н. С. Рус-ское уголовное право. Лекции. Часть Обшая. Т. 1.— М.: Наука, 1994.— 380 с.

1 Уголовное законодательство зарубежньїх социалистических государств — Народная Республика Болгария.— М.: Юрид. литература, 1961.— 192 с.

48

™ «Особу не може бути притягнуто до кримінальної відповідаль-ності, якщо з дня вчинення нею злочину минули такі строки: один рік з дня вчинення будь-якого з злочинів, передбачених• іаттями 106 і 125 частина 1, або злочину, за який згідно із законом може бути призначено покарання не більш суворе, ніж виправні роботи або направлення в дисциплінарний батальйон;

гри роки з дня вчинення злочину, за який згідно із законодав-I-гном може бути призначено позбавлення волі на строк не біль-ше двох років (крім злочинів, передбачених статтями, які вказа-ні в пункті 1 цієї статті);

п'ять років з дня вчинення злочину, за який згідно з законом може бути призначено позбавлення волі на строк не більше п'яти років;

4) десять років з дня вчинення злочину, за який згідно з зако-ном може бути призначено більш суворе покарання, ніж позбав-ІІЧІНЯ волі строком на п'ять років.

Перебіг давності переривається, якщо до скінчення зазначе-них у законі строків особа вчинить новий злочин, за який згідно 11 законом може бути призначено позбавлення волі на строк ■ чньше двох років. Обчислення давності в цьому разі починаєть-• н з моменту вчинення нового злочину.

Перебіг давності зупиняється, коли особа, яка вчинила зло-чин, скриється від слідства або суду. В цих випадках перебіг дав-ності відновлюється з моменту затримання особи або явки її з повинною. При цьому особу не може бути притягнуто до кримі-нальної відповідальності, якщо від часу вчинення злочину мину-іо п'ятнадцять років і давність не була перервана вчиненням но-ною злочину.

Питання про застосування давності до особи, що вчинила іиочин, за який згідно із законом може бути призначено смертну кару, вирішується судом. Якщо суд не визнає можливим застосу-иати давність, смертна кара не може бути призначена і заміню-« гься позбавленням волі».

Стаття 50 Кримінального кодексу України 1960 р. передбача-ІІІІ звільнення особи від кримінальної відповідальності і від пока-рання.

«Особу, яка вчинила діяння, що містить ознаки злочину, може бути звільнено від кримінальної відповідальності, коли буде ви-знано, що на час розслідування або розгляду справи в суді вна-слідок зміни обстановки вчинене нею діяння втратило характер

49

суспільно небезпечного або ця особа перестала бути суспільно небезпечною.

Особу, яка вчинила злочин, може бути за вироком суду звільнено від покарання, коли буде визнано, що в силу наступної бездоганної поведінки і чесного ставлення до праці цю особу начас розгляду справи в суді не можна вважати суспільно небезпечною»,

іСтаття 51. Кримінального кодексу України 1960 р. передбачав

ла низку підстав для звільнення від кримінальної відповідальнос^" ті із застосуванням заходів адміністративного стягнення, приму^ сових заходів виховного характеру або громадського впливу.

«Особу, яка вчинила діяння, що містить ознаку злочину, який не виявляє великої суспільної небезпеки, може бути звільнено від кримінальної відповідальності, якщо буде визнано, що її ви-правлення і перевиховання можливе без кримінального пока-рання. В цьому разі відповідно до законодавства України може бути прийнято одне з таких рішень:

• про притягнення особи до адміністративної відповідальності;• про передачу матеріалів справи на розгляд товариського суду;• про застосування примусових заходів виховного характеру;• про передачу особи на поруки громадській організації або

трудовому колективу.Звільнення від кримінальної відповідальності з притягненням

до адміністративної відповідальності допускається лише в спра-вах про злочини, за які законом передбачається покарання у ви-ді позбавлення волі на строк ні більше одного року або інше більш м'яке покарання.

Звільнення від кримінальної відповідальності з передачею ма-теріалів справи на розгляд товариського суду допускається лише в разі, якщо особа вчинила діяння, що містить ознаки злочину, вперше.

Звільнення від кримінальної відповідальності з передачею особи на поруки допускається, якщо вона щиро розкаялась у вчиненому діянні, що містить ознаки злочину, і від громадської організації або трудового колективу надійшло клопотання про передачу їм цієї особи на поруки. Не може бути передано на ш> руки особу, яка вдруге вчинила умисне діяння, що містить озна-ки злочину, або раніше передавалася на поруки.

Особа, яка вчинила діяння, що містить ознаки злочину, і пе-редана на поруки, може бути притягнута до кримінальної відпо-

50

иідальності за це діяння, якщо вона протягом року не виправда-ли довір'я трудового колективу, порушила своє обіцяння випра-витись і не підкоряється правилам співжиття або залишила роботу з метою ухилитися від громадського впливу і якщо, у зн'язку з цим, є рішення громадської організації чи трудового колективу про відмову від поручительства».

Усі названі норми застосовувалися до осіб, які вчинили су-пі ільно небезпечні діяння, про що прямо визначалося у тексті цих норм. Тобто, звільненню від кримінальної відповідальності зп цими нормами підлягали лише особи, у діях яких були у наяв-ності всі ознаки складу злочину.

В інших випадках, передбачених законом, особи не підлягали кримінальній відповідальності за відсутності у їх діях складу зло-'іииу.1

За ознакою ч. 2 ст. 7 КК 1960 р., кримінальна відповідальність ні- наставала через відсутність її підстав, тобто у цих випадках V діях особи не було складу злочину.

У Кодексі колишньої Німецької Демократичної Республіки иказано, що «за цими правилами не карається той, хто повідом-иш: про це органи влади чи особа, якій загрожує небезпека у та-кий час, коли ще можливо зупинити реалізацію задуманого спів-пжариством злочину проти життя» (пункт 3 § 49).

А § 66 цього Кодексу передбачав припинення кримінального переслідування і виконання вироку за давністю.

Кримінальне законодавство Польщі передбачає багато видів жільнення особи, винної у вчиненні злочину, від кримінальної иідповідальності, але називає його вилученням (\Уу1асгете). Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка своїми діями і.июдіяла шкоду у випадках:

1) необхідної оборони (ОЬгопа копіесгпа) — артикул 22 ККПольщі;

2) крайньої необхідності (\¥уг52у копіеспозсі) — артикул 23 ККПольщі;

3) дій у межах керівництва чи виконання юридичногообов'язку (Огіаіапіе ш гашасЬ ирга\упіеп гиЬ оЬодуіагко^) — артикул 165 КК;

4) згоди потерпілого (2§о<3а рокггушйгопеео) — артикул 182 КК;1 Келина С. Г. Теоретические вопросьі освобождения от уголовной ответствен-

НОЄТИ.- М.: Наука, 1974.- С. 7-9.

51

5) лікування (Czynnosci lecznicze) — артикул 17 KK;6) покарання малолітніх (Karcenie maloletnich) — артикул

182 КК;7) спортивного ризику (Ryzyko sportowe);8) ризику новаторського (Ryzyko nowatorstwa);9) остаточної потреби (Ostateczna potrzeba) - артикул 291 КК;10) звичаю (Zwychaj);11) неосудності (Niepoczytalnosc) — артикул 25 КК;12) фактичної (Blad codo fakty) чи юридичної помилки (Blad

codo prawa) — артикул 24 КК.Всі ці випадки мають дуже різну юридичну природу і, як за-

значає професор Лех Гардоцькі, при застосуванні відповідних положень закону прокуратура і суд мають також враховувати склад конкретного злочину.1 Тобто, положення про виключення кримінальної відповідальності не мають універсального характе-ру. Але у всіх випадках мова йде про звільнення злочинця від по-карання або від призначення покарання.2

У «Примерном Уголовном Кодексе» (США) лише одна стат-тя 4.01 передбачає звільнення від кримінальної відповідальності особи, яка хворіє на психічну хворобу. Статтями 4.02, 4.09 перед-бачається звільнення від відповідальності за різними видами психічної хвороби і порядок звільнення.3

Не передбачає звільнення від кримінальної відповідальності і англійське законодавство. В англійському законодавстві немає жодної статті про звільнення особи, яка вчинила злочин, від від-повідальності за нього.4

Не передбачає звільнення особи від кримінальної відпові-дальності і Кримінальний кодекс Японії.5

Лише Кримінальний кодекс Російської Федерації 1996 р. пе-редбачає звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв'язку з дійовим каяттям (ст. 75), у зв'язку з примиренням з по-терпілим (ст. 76), у зв'язку із зміною обстановки (ст. 77) та у зв'язку із закінченням строків давності (ст. 78). При цьому у на-

1 Lech Gardocki. Pravo karne. 2 wydanie. Wydawnictwo C. H. Beck.— Warszawa,1996, s. 123-154.

2 Там само.— С. 123.3 Примерньш Уголовньїй Кодекс (США).- М., 1969.- С. 80-90.4 Кенни К. Основьі уголовного права. Пер. с англ.— М., 1949.— 600 с.5 Уголовньїй кодекс Японии.— Санкт-Петербург. Юридический Центр-Пресс,

2002.- 226 с.

52

званих статтях Кримінального кодексу Російської Федерації не вказується, хто може і має право звільнити особу від криміналь-ної відповідальності.

Такі положення кримінального закону про звільнення особи від кримінальної відповідальності без суду не мають легальності. Вони грубо порушують права особи і Основний Закон країни — Конституцію — оскільки вони передбачають звільнення від кри-мінальної відповідальності невинної особи.

Юридична відповідальність, а, значить, і кримінальна, є кон-ституційним обов'язком кожного громадянина України, кожної особи, яка проживає в Україні. Частиною 2 ст. 61 Конституції України визначається: «Юридична відповідальність особи має індивідуальний характер», тобто кожна особа, без винятку, є юридично відповідальною і сама, персонально, підлягає юри-дичній відповідальності за правопорушення. А ч. 1 ст. 68 Кон-ституції України закріплюється обов'язок кожної особи: «Кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України». Тобто, не порушувати законів України є кон-ституційним обов'язком кожної особи. З цього обов'язку випли-ває юридична відповідальність, яка і є обов'язком. Звільнити особу від конституційного обов'язку суд не може, це не його компетенція. Це — компетенція парламенту країни, яка згідно зі ст. 92 Конституції України реалізується Законом України про ам-ністію.

Звільненню особи від кримінальної відповідальності завжди повинно передувати визнанню її винною у вчиненні злочину. Лише винувату особу можна звільнити від відповідальності за злочин. Чинний Кримінальний кодекс України містить окремий IX розділ «Звільнення від кримінальної відповідальності» (статті 44—49), яким передбачається звільнення особи, яка вчинила злочин, від кримінальної відповідальності у зв'язку з дійовим ка-яттям (ст. 45), у зв'язку з примиренням винного з потерпілим (ст. 46), у зв'язку з передачею особи на поруки (ст. 47), у зв'язку із зміною обстановки (ст. 48) і у зв'язку із закінченням строків давності (ст. 49).'

Але у цих нормах кримінального закону немає вимоги про те, що особу суд може звільнити від кримінальної відповідальності

1 Ю. В. Баулін у своїй роботі про нелегітимність цього інституту не згадує.— Ьаулін Ю. В. Звільнення від кримінальної відповідальності.- К.: Атіка, 2004.

53

лише після визнання її винуватою у вчиненні злочину. Крім то-го, у багатьох нормах Кримінального кодексу України (ч. 2 ст. 111, ч. 2 ст. 114, ч. З ст. 175, ч. 2 ст. 255, ч. 5 ст. 258, ч. 6 ст. 260, ч. З ст. 263, ч. 4 ст. 289, ч. 4 ст. 307, ч. 4 ст. 309, ч. 4 ст. 311, ч. З ст. 369, ч. 2 ст. 385, ч. 2 ст. 396) вказується, що особа за певних умов звільняється від кримінальної відповідальності. За таким положенням Закону, особа повинна доказувати, що вона може бути звільнена, що її поведінка має зазначені у Законі умови.

Ці положення суперечать ч. 2 ст. 62 Конституції України, згід-но з якою: «Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину».

Відповідно до Основного Закону правильним є положення ч. 4 ст. 331 КК, у якій зазначається, що «чинність цієї статті не поши-рюється на випадки прибуття в Україну іноземців чи осіб без гро-мадянства без відповідних документів чи дозволу для використан-ня права притулку відповідно до Конституції України...» та частин других статей 385 і 396 КК, якими звільнення від кримінальної відповідальності реалізується за правилом: «не підлягає кримі-нальній відповідальності...». При цьому така особа не повиннадо-казувати, що її поведінка не є злочинною. Навпаки, орган досудо-вого слідства і суд зобов'язані у всіх випадках доказати наявність у діях такої особу складу злочину. Лише визнану судом у обвину-вальному вироку особи винною у вчиненні злочину можна звіль-нити від покарання, але не від кримінальної відповідальності.

Таким чином, всі норми чинного Кримінального кодексу про звільнення від кримінальної відповідальності є незаконними, оскільки вони суперечать ч. 1 ст. 62 Конституції України, згідно з якою: «Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину..., доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановле-но обвинувальним вироком суду».

Оскільки згідно з цими нормами Конституції особу не визна-но винною обвинувальним вироком суду і вона вважається неви-нуватою у вчиненні злочину, то звільняється від кримінальної відповідальності невинна особа.

Звільняти невинного у вчиненні злочину від кримінальної відповідальності — занадто суттєве збочення нашого правосуддя.

З усього наведеного випливає висновок: Ніхто нікого не може звільнити від відповідальності, у тому числі і від кримінальної. Ли-ше суд може визнати особу винною у вчиненні злочину і звільнити її повністю чи частково від покарання.

54

Тому всі норми Кримінального кодексу України, де йдеться про звільнення від кримінальної відповідальності, необхідно викласти у такій редакції: «Не підлягає кримінальній відпові-дальності особа, яка...», або: «Норми цієї статті не поширюють-ся на особу, яка...» і далі за текстом.

Необхідно також враховувати, що несправедливо і недоцільно одну особу звільняти, а іншу за таких же умов при вчиненні та-кого ж злочину — притягати до відповідальності. А якщо звільня-ти всіх за тотожних умов, то так потрібно і написати: «Не притя-гується до кримінальної відповідальності особа, яка...» і далі за текстом.

Суспільним підґрунтям такого рішення є те, що держава не встановлює відповідальності і не може звільняти від відповідаль-ності. Відповідальність особи у всіх її видах встановлюється при-родою, правом, суспільством — як обов'язковою і неодмінною умовою життєдіяльності особи.

Відповідальність як обов'язок дотримання особою суспільних правил є природним явищем, і особа не може ніде і ніколи звіль-нитися від такого обов'язку. Не може звільнити особу від цього обов'язку і держава, оскільки без цього обов'язку кожного члена суспільства суспільство перестане існувати, воно стане неможли-вим, воно перестане бути суспільством як людською спільнотою.

Частиною 2 ст. 8 Конституції України встановлено, що Кон-ституція України має найвищу юридичну силу; Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Оскільки розділ IX Криміналь-ного кодексу України «Звільнення від кримінальної відповідаль-ності» суперечать статтям 61 і 62 Конституції України і не відпо-відає їм, то він є нелегітимним і нечинним.

3. Практика застосування і дія презумпції невинуватості

Презумпція невинуватості застосовується всіма учасниками кримінального судочинства. Вся їх діяльність у кримінальному провадженні, у розслідуванні кримінальної справи — це вирі-шення однієї проблеми — винуватості-невинуватості особи, при-тягнутої до кримінальної відповідальності.

55

Орган дізнання, слідчий і прокурор протягом всього часу роз- слідування прагнуть добитися відповіді на запитання: винуватий чи невинуватий той, кого обвинувачують у вчиненні злочину, І кого притягнули до кримінальної відповідальності і до кого, застосували міру запобіжного заходу. Якщо за відведений зако- ном час наполегливої роботи і пошуків відповіді немає, то ДОБО- диться нерідко просити дозволу на продовження розслідування справи. До цього примушує вдаватися презумпція невинуватості особи, що притягнута до кримінальної відповідальності. Оскільки така особа визнається законом невинуватою, то орган дізнання, слідчий чи прокурор у межах своєї компетенції повинен або погодитися з тим, що ця особа невинувата, або доказати перед-баченими законом заходами і засобами, що ця особа є винува-тою у вчиненні інкримінованого їй злочину.

Найбільшим чином презумпція невинуватості діє за ст. 372 Кримінального кодексу України, яка передбачає кримінальну відповідальність за притягнення до кримінальної відповідаль-ності завідомо невинної особи.

Частина 1 ст. 372 КК погрожує кожному дізнавачеві, слідчому чи прокуророві санкцією до п'яти років позбавлення волі, а ч. 2 ст. 372 КК — позбавленням волі від п'яти до десяти років.

Погроза такого покарання — це суттєвий примус до виконан-ня закону, до забезпечення презумпції невинуватості.

Взагалі дія кримінального закону, його чинність — це насам-перед і головним чином забезпеченість його виконання, реаліза-ція. Якщо кримінальний закон не виконується, якщо правоза-стосовники — органи дізнання, слідства і прокуратури своїх обов'язків не виконують, то закон не діє. Чинним його можна лише називати, бо за таких умов він нікому нічого не чинить. У кращому разі він діє вибірково, частково, а це уже не чинність кримінального закону, бо законодавець сподівається, розраховує на його повну дію.

Про забезпеченість дії, власної чинності кримінальний закон ніяких положень не має. У статтях 4, 5 і 6 встановлені лише межі чинності Кримінального кодексу — щодо діянь, вчинених на те-риторії України (ст. 6), за її межами (ст. 7) і чинність криміналь-ного закону в часі (ст. 4). Більше нічого. Ніяких обов'язків щодо виконання кримінального закону певними посадовими особами не встановлено.

У ст. 98 Кримінально-процесуального кодексу України зазна-56

чається, що «при наявності приводів і підстав, зазначених у стат-ті 94 цього Кодексу, прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя зобов'язані винести постанову, а суд — ухвалу про порушення кримінальної справи, вказавши приводи і підстави до порушен-ня справи, статтю кримінального закону, за ознаками якої пору-шується справа, а також дальше її спрямування». Зобов'язані. Отже, обов'язок є. Він покладений на певних конкретних поса-дових осіб. А яке є забезпечення виконання цього обов'язку? Невже сумлінність названих у ст. 98 КПК посадових осіб, їх чес-ність, їх дисциплінованість досягає чи вже досягла 100%? Хіба немає випадків невиконання цих обов'язків? Є і чимало, а де ж відповідальність за невиконання таких важливих посадових обов'язків, виконання яких забезпечує захист прав і інтересів особи, держави і всього правопорядку у суспільстві?

У ст. 113 КПК, яка визначає початок попереднього слідства, встановлено, що слідчий зобов'язаний негайно приступити до провадження слідства у порушеній ним чи переданій йому спра-ві. Зобов'язаний негайно. А якщо він не хоче чи не може негайно приступити до провадження справи, що буде тоді? А нічого. Справа буде лежати поруч з десятками таких же справ. Ніякої відповідальності за таку бездіяльність чинне законодавство не передбачає.

У главі 21 КПК (статті 227—233) визначаються лише повнова-ження прокурора з нагляду за виконанням законів органами ді-знання і досудового слідства.

Згідно зі ст. 227 КПК прокурор:1) вимагає від органів дізнання і досудового слідства...2) скасовує незаконні і необгрунтовані постанови...3) дає письмові вказівки...4) доручає...5) бере участь у провадженні дізнання і досудового слідства...6) санкціонує...7) продовжує строк розслідування...8) повертає кримінальні справи...9) вилучає від органу дізнання і передає слідчому...10)усуває особу, яка провадить дізнання, або слідчого...11)порушує кримінальні справи або відмовляє в їх порушенні...12)вирішує питання про допущення захисника до участі в

справі...13)здійснює також інші повноваження...

57

І ніяких обов'язків. Ніяких! Прокурор, головна постать і nocaL

дова особа, покликана забезпечити виконання кримінального: закону, ні кримінальним, ні кримінально-процесуальним закоь:

ном до цього не зобов'язаний! Якщо на нього не покладено юри-дичного обов'язку забезпечити виконання кримінального зако-ну, він може його виконувати, а може не виконувати.

Отже, виконання прокурором кримінального закону віддано йому на його вільний розсуд.

Чинний Кримінальний кодекс України передбачає відпові-дальність прокурора і слідчого за завідомо незаконний арешт (ст. 371); притягнення завідомо невинного до кримінальної від-повідальності (ст. 372); примушування давати показання (ст. 373).

Юридичний зміст цих статей викликає здивування: невжеслідчий чи прокурор не знають, де і коли арешт є законним, а деі коли — незаконним? Навіщо, для чого тут «завідомість» такихдій? Єдине виправдання для цього може бути лише таким: щобне було можливості притягнути їх до відповідальності, бо завждиможна стверджувати: не знав, не зрозумів, не з'ясував, не перевірив і таке інше, що ніколи не можна спростувати і доказати завідомість.1 \

Головне ж у цих статтях — це те, що вони передбачають кримі-нальну відповідальність лише за перевищення влади, за пере-більшення своїх повноважень, за притягнення до кримінальної відповідальності невинних осіб. Але це лише один бік діяльності ті і відповідальності головних виконавців кримінального законі? Інший бік — це зобов'язання притягнути до кримінальної відпо-відальності всіх винних у вчиненні злочину. Без такого юридич-ного обов'язку всі розмови і законоположення про невідворот-ність кримінальної відповідальності і покарання так і залишаться розмовами.

Для дійсної забезпеченості виконання кримінального закону, насамперед, необхідно у кримінально-процесуальному законі

1 Виллється, що термін «завідомо» у багатьох статтях вжито авторами цих ста-тей несвідомо, без розуміння його змісту. Наприклад, у ст. 287 КК він не дає ніякої \ можливості притягнути до відповідальності несумлінного, найбільш недбалого | працівника, бо тільки найсумлінніший, найстаранніший працівник може бути від- І повідальний: може знати технічний стан кожного автомобіля. А як притягнути до відповідальності того, хто підписував шляхові листи у себе вдома чи відпочиваючи на пляжі? Один прокурор області розповідав, що його тридцятирічний досвід не знає жодного такого прикладу.

58

чітко і повно визначити безпосередні юридичні обов'язки всіх його виконавців — органу дізнання, слідчого, прокурора. «Для цього доцільно ст. 103 КПК назвати «Повноваження і обов'язки органів дізнання» та доповнити її частиною першою такого змісту:

«Орган дізнання зобов'язаний на підставі закону і у випадках, передбачених законом, притягнути до кримінальної відповідальнос-ті кожну особу, винну у вчиненні злочину».

Статтю 114 КПК було б доцільно також назвати «Повноважен-ня і обов'язки слідчого» і доповнити її частиною першою такого ж змісту:

«Слідчий зобов'язаний на підставі закону і у випадках, передба-чених законом, порушити кримінальну справу і притягнути до кри-мінальної відповідальності кожну особу, винну у вчиненні злочину».

У главі 21 КПК у окремій, спеціальній статті необхідно визна-чити юридичні обов'язки прокурора щодо виконання кримі-нального закону. Ця стаття могла б мати таку редакцію:

«Стаття... Обов'язки прокурора у нагляді за виконанням законів органами дізнання і досудового слідства.

Прокурор зобов'язаний у межах своїх повноважень на підставі закону і у випадках, передбачених ст. 94 цього Кодексу, порушити кримінальну справу і притягнути до кримінальної відповідальності кожну особу, винну у вчиненні злочину».

Виконання кримінального закону повинно бути для цих по-садових осіб не їх вільним промислом, а їх найпершим і голов-ним юридичним обов'язком. Питання про притягнення до кри-мінальної відповідальності винної у скоєнні злочину особи не може передаватися на вільний розсуд органу дізнання, слідчого, прокурора чи судді, бо за злочином є потерпілий, є надзвичайно грубе порушення закону, заподіяна тяжка, незворотна шкода.

Тяжкість, суспільна небезпечність невиконання цими посадо-вими особами таких обов'язків не тільки і не стільки в тому, що злочинець залишається непокараним, а в тому, що не забезпечу-ється захист особи, її свобод, прав та інтересів, що немає відшко-дування заподіяної злочином шкоди, що страждає правопорядок у суспільстві. Не забезпечений виконанням кримінальний закон не діє, а діють злочинці. Із протидії кримінального закону і зло-чинців можна навіть вивести формулу: діяння злочинців зворот-но-пропорційні дії (чинності) кримінального закону, тобто: чим мен-ша дія (чинність) закону, тим більша діяльність злочинців.

Все викладене дає досить підстав для того, щоб встановити

59

кримінальну відповідальність органів дізнання, слідчих, прокуро-рів за невиконання обов'язків щодо притягнення до кримінальної відповідальності осіб, винних у вчиненні злочину. Для цього до-цільно Кримінальний кодекс доповнити статтею такого змісту:

«Стаття. Непритягнення до кримінальної відповідальності осо-би, винної у вчиненні злочину.

Непритягнення до кримінальної відповідальності органом дізнання, слідчим прокурором особи, яка вчинила злочин, при наявності приво-дів і підстав, передбачених статтею 94 КПК,- карається позбавленням волі на строк від п'яти до семи років, поєднане з забороною займати відповідні посади строком до десяти років (або безстрокове)».

Законом України від 11 липня 1995 р. «Про внесення змін і до-повнень до деяких законодавчих актів України щодо відпові-дальності посадових осіб» Кримінальний кодекс України допов-нено ст. 426, яка передбачає кримінальну відповідальність за без-діяльність військової влади. Така відповідальність передбачена (крім відповідальності військової) посадової особи за халатне ставлення до служби, згідно зі ст. 425 КК.

Але ж хіба тільки бездіяльність військової влади призводить до настання тяжких злочинних наслідків, а бездіяльність цивіль-ної (законодавчої, виконавчої чи судової) влади цього не знає? Але чомусь кримінальна відповідальність за бездіяльність влади цим законом не встановлена, хоча потреба у цьому очевидна та вкрай необхідна.

Такою нормою можна буде перевести вирішення питання про притягнення особи, винної у вчиненні злочину, до кримінальної відповідальності із площини вільного розсуду зазначених поса-дових осіб у площину важливого державно-службового обов'яз-ку. Безсумнівно, що такий законодавчий захід значно підвищить дію, чинність кримінального закону.

Для належної забезпеченості дії, чинності кримінального зако-ну одного такого заходу, навіть законодавчого, замало. Для цього потрібно, принаймні, ще дві найважливіші умови: висококваліфі-ковані виконавці закону і належні умови їх праці. Більш важли-вою є остання умова, бо від неї залежить значною мірою перша.

Умови, в яких працюють наші слідчі, прокурори і суди, мо-жуть дивувати лише одним: як можуть люди в таких умовах пра-цювати? Вони не мають ні належного робочого місця, ні транс-порту, ні сучасних технічних засобів. Ті ж, з ким вони борються, все це мають, та ще й нове, краще, сучасне.

60

А які у них робочі навантаження, особливо у слідчих! Слідчий має у провадженні ЗО, 40, а то і 50—60 кримінальних справ. Слід врахувати: навіть у середній за обсягом кримінальній справі по-трібно виїхати на місце вчинення злочину і провести огляд місця події, скласти протокол огляду, допитати 10-12 свідків, потерпі-лого, звинуваченого, призначити одну — дві експертизи, провес-ти один — два обшуки (труси), скласти звинувальний висновок і направити справу прокуророві. Помножте цей обсяг роботи на 30—40 справ — і ви відчуєте (хоча дуже приблизно) робоче наван-таження слідчого. Хіба ж можна так працювати? Хіба ж може на-віть молода людина витримати таке навантаження кілька років? А хіба може бути якісною робота за таких умов? Тому і не диво, що знайти сьогодні слідчого зі стажем роботи понад п'ять років майже неможливо. Враховуємо і те, що сьогодні слідчий має за-робітну плату таку ж, як і водій автомобіля чи слюсар домоуправ-ління. Все це (умови) призводить до втрати кваліфікованих слід-чих, втрачається їх цінний досвід, немає кому його передавати. Становище катастрофічне, його негайно потрібно рятувати.

Може, найперше, що тут необхідно зробити,— це встановити науково обґрунтоване робоче навантаження слідчого, яке, на наш розсуд, має обмежуватися сімома кримінальними справа-ми,1 тобто якщо у слідчого у провадженні перебуває сім кримі-нальних справ, то уже ніхто — ні Генеральний прокурор, ні Мі-ністр внутрішніх справ, ні Верховний Суд, ні Президент — ніхто не може, не має права доручити, зобов'язати слідчого прийняти до провадження восьмої справи. Про провадження інших справ повинні турбуватися не слідчий, не керівники слідчих органів, а Уряд України, Верховна Рада України.

Отже, виникає питання: чи може бути відповідальною перед державою, перед суспільством особа, яка не змогла вчинити под-виг, яка не змогла якісно розслідувати 40—50 справ? За таких умов праці ніякий суд не засудить слідчого за невиконання своїх обов'язків, бо виконати їх у нього немає ніякої можливості, що згідно із законом (ст. 25 КК) є невинно заподіяною шкодою (casus), яка складу злочину не утворює і кримінальної відпові-дальності не тягне. Як бачимо, коло замкнулося: закон не діє, бо

1 Цікаве і ґрунтовне дослідження на таку тему провів у 1980—1982 рр. слухач Ви-щої слідчої школи МВС СРСР В. М. Щупаковський. Він якраз і дійшов висновку, що оптимальним навантаженням слідчого було б у його провадженні сім кримі-нальних справ.

61

правозастосовники його не виконують, а вони не мають змоги його виконувати: не мають сил, засобів, часу, інших умов. Всі ці питання можуть і мають бути вирішені Верховною Радою, Пре-зидентом і Урядом України.

Лише з їх вирішенням можна буде сподіватися, що кримі-нальний закон почне діяти, стане чинним, що розпочнеться бо-ротьба із злочинними порушеннями закону, боротьба за демо-кратичний правопорядок в Україні.1

Відсутність у кримінальному законі статті, яка передбачала б кримінальну відповідальність органу дізнання, слідчого чи про-курора за непритягнення до кримінальної відповідальності ви-нуватої у вчиненні злочину особи, це, мабуть, не лише дія чи вплив на законодавців презумпції невинуватості. Це скоріше за все традиція — таких спеціальних норм у кримінальному законі не було ніколи. За таку посадову недбалість відповідальність наставала на загальних підставах за ст. 367 КК.

При вирішенні кримінальної справи у суді закінчується дія презумпції невинуватості. Вона або знаходить своє підтверджен-ня у виправдальному вироку, або зовсім спростовується вироком обвинувальним. Постановою обвинувального вироку особа ви-знається винуватою у вчиненні злочину і від презумпції невину-ватості нічого не залишається.

Кількість обвинувальних вироків у судовій практиці завжди була найбільшою.

Для динаміки і сутності кримінально-правового обвинувачен-ня неперебільшене значення має слідча, прокурорська і судова практика. Діяльністю цих органів кримінальна відповідальність із законодавчих постанов (вимог, положень) перетворюється на живий кримінально-судовий процес, дію, реалізацію обвинува-чення певних осіб у вчиненні певних діянь. У слідчій і судовій практиці кримінальна відповідальність реалізується, виконується обвинувачення. Початок обвинувачення бере з постанови про притягнення до відповідальності як обвинувачуваного (статті 131— 132 КПК) і закінчується проголошенням вироку (ст. 341 КПК). Обвинувачення характеризує весь слідчий і судовий про-цес реалізації кримінальної відповідальності. Хоча у ст. 2 КПК обвинувачення не визначається безпосереднім завданням кримі-

1 Воробей 77. А., Коржанський М. Й., Щупаковськш В. М. Завдання і дія кримі-нального закону.- К., 1997.- С. 116-124.

62

нального судочинства, але таке завдання випливає зі змісту цієї статті. Встановлюючи завдання «викриття винних та забезпечен-ня правильного застосування Закону з тим, щоб кожний, хто вчи-нив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невин-ний не був покараний» (ст. 2 КПК), Закон передбачає саме міру, ґрунтовність і відповідність Закону обвинувачення. Іншими сло-вами, завданням кримінального судочинства є забезпечення за-конності обвинувачення, тобто, щоб кожній особі було поставле-но у вину повно і лише те, що вона вчинила винно. Якщо ж ста-витися у вину буде лише вчинене і вчинене винно, то в такому ра-зі ніхто невинно не буде покараний.

У постанові від 22 грудня 1995 р. № 22 «Про практику призна-чення судами кримінального покарання»1 Пленум Верховного Суду України, зокрема, зазначив, що суд, засуджуючи винного і призначаючи йому покарання, повинен виходити із сукупності всіх, обставин справи,— форми вини, мотиву й цілі, способу, обстановки та стадії вчинення злочину, кількості епізодів, наяв-них кваліфікуючих ознак, ролі кожного із співучасників (якщо злочин вчинено групою осіб), тяжкості наслідків, що настали, тощо. Практична цінність цих керівних роз'яснень Пленуму Верховного Суду України в тому, що обвинувачення має обмежу-ватися лише вчиненим особою винно з урахуванням всіх обста-вин вчинення діяння. Дотримання цих роз'яснень буде забезпе-чувати міру, повноту і ґрунтовність обвинувачення кожній особі, притягнутій до кримінальної відповідальності.

Практична реалізація законності обвинувачення полягає у вказівці конкретних норм закону в процесуальних документах — постанові про притягнення до кримінальної відповідальності (ст. 132 КПК), обвинувальному висновку (ст. 223 КПК) і вироку суду (ст. 324 КПК). Кримінально-процесуальним законом пе-редбачена вимога, щоб у всіх цих документах були конкретно вказані статті кримінального закону, які передбачають діяння, що ставляться у вину особі. Не може бути визнане законним обвинуваченням і засудження, якщо не буде певно і конкретно визначене обвинувачення за певною статтею кримінального за-кону. Всілякі на цей рахунок помилки чи недоречності є без-умовною підставою для скасування вироку.

1 Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України (1963-1997 роки).-Сімферополь, 1998.- С. 93-95.

63

Слідча і судова практика свідчить, що найбільше помилок припускається саме у застосуванні конкретних кримінально-правових норм, коли замість однієї кримінально-правової нор-ми помилково застосовується інша.1 Такі помилки визнаються суттєвим порушенням закону і тому підлягають відповідному виправленню. Отже, законність обвинувачення вимагає, щоб у кожному випадку притягнення особи до кримінальної відпові-дальності у вину їй ставилися лише ті діяння, які особа вчинила, а обвинувачення визначалося лише тими кримінально-правови-ми нормами, які передбачають відповідальність за ці діяння.

Наприклад, умисне вбивство, відповідальність за яке перед-бачають статті 115 і 116 КК, відрізняються одне від одного лише однією ознакою — наявністю чи відсутністю сильного душевно-го хвилювання, що раптово виникло у потерпілого внаслідок протизаконного насильства або тяжкої образи.

Судова колегія Верховного Суду, виправляючи такі помилки, звертає увагу судів на потребу ретельнішого дослідження всіх ознак злочину.2

Подібні помилки трапляються при відмежуванні вбивства, вчиненого в стані сильного душевного хвилювання (ст. 116 КК), від вбивства, вчиненого при перевищенні меж необхідної оборо-ни (ст. 118 КК), а також при відмежуванні вбивства від заподіян-ня тяжких тілесних ушкоджень, від яких настала смерть потерпі-лого (ч. 2 ст. 121 КК).3

Аналіз практики обвинувачення у вчиненні певного діяння свідчить, що чим більш непевно визначені окремі ознаки злочи-ну, чим важче їх конкретизувати, тим більше помилок припуска-ється при виявленні, оцінці і використанні цих ознак. Так, наприклад, кримінально каране хуліганство у ч. 1 ст. 296 КК ви-значено занадто загальними, здебільшого оцінковими і тому не досить певними ознаками: «грубе порушення громадського

1 Ухвала судової колегії Верховного Суду України від 26 червня 1985 р. у справіС- Практика судів України в кримінальних справах.- К., 1993.- С. 91; ухвала судової колегії Верховного Суду України від 24 квітня 1990 р. у справі К.- Там само.-С. 92-93; ухвала судової колегії Верховного Суду України від 14 червня 1990 р.у справі 3.— Там само.— С. 96—97.

2 Ухвала судової колегії Верховного Суду України від 28 червня 1990 р. у справі P.- Там само.- С. 105-106; ухвала судової колегії Верховного Суду України від21 липня 1992 р. у справі К.- Там само.- С. 108-109.

3 Постанова президії Київського обласного суду від 3 жовтня 1991 р у справі К.- Там само.- С. 128-129.

64

порядку» з мотивів «явної неповаги» до суспільства. У літературі уже зазначалось, що таке визначення ознак конкретного злочи-ну невдале, оскільки майже всі навмисні злочини мають такі оз-наки, принаймні явну неповагу до суспільства виражають і масо-ві заворушення (ст. 294 КК), і груповий розбій (ч. 2 ст. 187 КК), і групове зґвалтування (ч. З ст. 152 КК) та багато інших.1 Тому від-межувати хуліганство від злочинів проти особи деколи занадто складно, що призводить до помилок у обвинуваченні у вчиненні конкретного злочину. У надрукованій судовій практиці найбіль-ше число помилок наведено саме при розмежуванні хуліганства і злочинів проти особи.2

Пленум Верховного Суду України у постанові від 28 червня 1991 р. № 3 «Про судову практику в справах про хуліганство» зазна-чив, що дії, які супроводжувались погрозами вбивством, образою, нанесенням побоїв, заподіянням тілесних ушкоджень, вчинених у сім'ї, квартирі, відносно родичів, знайомих і викликані особисти-ми неприязними відносинами, неправильними діями потерпілих та інше, мають кваліфікуватися як злочин проти особи.3

Все це так, але як їх відрізнити, за якими ознаками, оскільки і хуліганські дії, передбачені ст. 296 КК, можуть бути вчинені у квартирі відносно родичів, знайомих? У п. 15 наведеної постано-ви Пленум Верховного Суду України вказав на те, що суди му-сять розрізняти хуліганство, вчинене групою осіб, і злочини, пе-редбачені ст. 294 (масові заворушення) та ст. 293 КК (організація або активна участь у групових діях, що порушують громадський порядок). Для такого відмежування Пленум Верховного Суду України вказав, що дії, передбачені ст. 293 КК, не супроводжу-ються явною неповагою до суспільства, а лише порушують гро-мадський порядок, нормальну діяльність установ, підприємств і організацій, роботу транспорту або пов'язані з явною непокорою законним вимогам представників влади.4 Можна зрозуміти спро-бу Пленуму Верховного Суду України розмежувати ці злочини,

1 Коржанский Н. И. Квалификация хулиганства.— Волгоград, 1989.— С. 6—7.2 Ухвала судової колегії Верховного Суду України від 12 грудня 1985 р. у спра

ві Л.- Практика судів України в кримінальних справах.- К., 1993.- С. 138-139;ухвала судової колегії Верховного Суду України від 25 жовтня 1990 р. у справі К..—Там само.- С. 136-137; постанова президії Харківського обласного суду від 14 вересня 1990 р. у справі П.- Там само.- С. 139-140.2 П. 16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 червня 1991 р.-Постанови Пленуму Верховного Суду України. 1972-2002.- К., 2003.- С. 389. 4 Там само.- С. 389.

65

але дуже сумнівно, що порушення громадського порядку, нор-мальної діяльності установ, підприємств і організацій, роботи транспорту або непокора законним вимогам представників вла-ди може чинитися без явної неповаги до суспільства. Тому занад-то важко провести таке відмежування між цими злочинами, які мають переважну більшість подібних ознак. Тому і трапляються помилки при обвинуваченні у таких злочинах.

Як свідчить слідчо-судова практика, найбільша кількість поми-лок трапляється саме тоді і там, де і коли не всі ознаки складу зло-чину встановлені і доказані, де і коли немає 100% доказаності вчи-нення злочину. Із 20 кримінальних справ про відповідальність за злочин проти власності, наведених у збірнику «Практика судів Ук-раїни в кримінальних справах», у 18 з них виявлені вищестоящими судами недоліки, що становлять помилки неповної доказаності вчинених злочинів.1 Не доказана, наприклад, вартість (розмір) викраденого майна, реальність загрози при нападі, належність викрадених сум, наявність змови групи осіб, загальна небезпеч-ність способу знищення чужого майна, наявність порушення пра-вил пожежної безпеки, наявність «проникнення у житло», таємно чи відкрито було вчинене викрадення і т. ін. Недоказаними у цих випадках виявилися межові знаки. А їх відсутність якраз і не дає змоги чітко визначити конкретність обвинувачення, що призво-дить до помилок. Звідси,— практичне значення певного, чіткого і конкретного обвинувачення, його обсяг і межі. Практичне значен-ня, потреби практики, в свою чергу, визначають цінність теоретич-них розробок і обґрунтувань усіх сторін обвинувачення.

Узагальнення Верховним Судом України судової практики щодо забезпечення підозрюваному, обвинувачуваному і підсуд-ному права на захист показало, що у 140 125 кримінальних спра-вах, у яких засуджено 184 464 особи, виправдано - 1042 особи і скасовано вироки щодо 4669 осіб. Притягнутих до кримінальної відповідальності за чужу вину не виявлено. Не встановлено і ви-падків засудження невинних. Виявлено лише кілька криміналь-них справ, у яких було визнано особу винною у тому злочині (фактично вчиненому нею), обвинувачення у вчиненні якого їй не пред'являлося.2

1 Практика судів України в кримінальних справах.- К., 1993.- С. 63-85.2 Бірюченський О., Панєвін О. Застосування законів, що забезпечують підозрю

ваному, обвинувачуваному, підсудному право на захист (за матеріалами узагальнення судової практики).- Право України, 1995, № 11.— С. 40-48.

66

Узагальненням судової практики встановлено, що у практиці судів України трапляється, коли притягнутій до кримінальної від-повідальності особі пред'являється неконкретне обвинувачення і вона визнається судом винуватою у вчиненні злочину на пору-шення вимог статей 132, 223 і 334 КПК.1 Приблизно у кожній третій справі законність і обґрунтованість вироків перевірялася в касаційному і наглядному порядку. При цьому були скасовані ви-роки відносно 4669 осіб, що становить 2,5%, та змінено щодо 4096 осіб — 2,2%, а всього скасовано і змінено вироків щодо 8765 осіб, або 4,7% від числа осіб, стосовно яких постановлені вироки. ,

Змістовність кримінальної відповідальності, або, що те ж саме,— змістовність обвинувачення — має важливе практичне зна- :* чення. Вона дає можливість, з одного боку, відповідним держав-ним органам (слідства, прокуратури, суду) доказувати винність у вчиненні обвинувачення, а з іншого — дає можливість обвинува-чуваній особі та її захисникові спростувати обвинувачення. Без-змістовне обвинувачення неможливо ні доказати, ні спростувати. Повністю беззмістовного обвинувачення сучасна слідча і судова практика не знає. Слідчі органи, прокурори та суди принаймні обвинувачують осіб, які притягуються до кримінальної відповідальності, у вчиненні злочину (злочинів), передбаченого певною статтею Кримінального кодексу. Без вказівки певної, конкретної статті цього Кодексу обвинувачення не трапляється. Але нерідко слідчі органи і суди обвинуваченням у вчиненні зло-чину, передбаченого тією чи іншою статтею Кримінального ко-дексу, зовсім не доказують вчинення обвинувачуваним цього злочину або доказують зовсім інше діяння, що нібито вчинене притягнутою до кримінальної відповідальності особою.

Наприклад, президія обласного суду в справі X. визнала пору-шенням закону про обвинувачення у вчиненні конкретного зло-чину особу, яку суд за одні й ті ж самі дії і засудив (за ч. 1 ст. 121 КК) і виправдав (за ст. 15 і ст. 115 КК).2 Цей вирок президія об-ласного суду скасувала, оскільки обвинувачення було некон-кретним, беззмістовним. Таке ж рішення прийняла судова коле-гія у кримінальних справах Верховного Суду України в ухвалі від

1 Бірюченський О., Панєвін О. Застосування законів, що забезпечують підозрюваному, обвинуваченому, підсудному право на захист (за матеріалами узагальненнясудової практики).- Право України, 1995, № 11.- С. 41.

2 Постанова президії Дніпропетровського обласного суду від 13 травня 1987 р. усправі X.- Практика судів України в кримінальних справах.- К., 1993.- С. 286-287.

67

26 травня 1992 p. у справі Т.,1 а також в ухвалі від 11 серпня 1992 р. у справі Б. і С.2

У всіх наведених справах сутність обвинувачення не відпові-дала вчиненому особою діянню, тобто зміст обвинувачення був зовсім не відповідним вчиненому особою. У цьому відбивається порушення змісту обвинувачення, що має зумовлювати скасу-вання вироку.

Помилки у слідчій чи судовій практиці найчастіше є саме по-милками неповного обвинувачення - його неконкретності, не-обґрунтованості, не за відповідною нормою закону. Ніхто ніде і ніколи не помилився у притягненні особи до кримінальної від-повідальності як такої.3 Тобто немає помилок взагалі, є конкретні помилки, що стосуються зазначених ознак кримінально-пра-вового обвинувачення.

У згаданому вже узагальненні судової практики Верховним Судом України зазначається, що найпоширенішими причинами скасування вироків є неповнота дослідження обставин справи. Саме через ці порушення скасовано вироки щодо 1943 осіб, що становить 41,6% від загальної кількості осіб, щодо яких скасова-но вироки. Причому у 22,8% випадків скасування вироків було пов'язане з поверненням справ на додаткове розслідування.4

1 Там само.- С 287-288.2Там само.-С. 291-292.3 При цьому ми не враховуємо численних випадків притягнення до криміналь

ної відповідальності завідомо невинних під час незаконних репресій, оскільки вони були не помилками, а свідомим свавіллям органів НКВС.

4 Бірюченський О., Панєвін О. Цит. праця.— С. 40.

68

РОЗДІЛ 2. ПРЕЗУМПЦІЯ ВИНИ

1. Поняття презумпції вини

Презумпція вини є також припущенням, яке ґрунтується на ймовірності. Презумпція вини є припущення про те, що підо-зрювана або звинувачена особа є винуватою у вчиненні злочину. Ймовірність такого припущення завжди ґрунтується на оцінці певних обставин, які вказують на цю особу як на злочинця. Це можуть бути: офіційні заяви або повідомлення про вчинення злочину, явка з повинною чи безпосереднє виявлення ознак зло-чину офіційними посадовими особами (ст. 94 КПК).

Згідно зі ст. 95 КПК України, інформація про вчинення зло-чину є фактичними даними, які є підставою для порушення кри-мінальної справи і які визнаються доказами у справі. Ці фактич-ні дані (інформацію) про злочин у встановленому законом порядку орган дізнання, слідчий і прокурор оцінюють і встанов-люють наявність чи відсутність ознак складу злочину і, головне, винуватість особи, яка вчинила оцінюване діяння.

Таким чином, уже на стадії порушення кримінальної справи вирішується питання про винуватість особи. У всіх випадках по-рушення кримінальної справи певну особу визнають винуватою у вчиненні цього злочину. Лише у випадках відмови у порушенні кримінальної справи може бути визнано, що певна особа є неви-нуватою у вчиненні цього діяння. Це можуть бути діяння, перед-бачені ч. 2 ст. 11, статтями 36—42, ч. 1 ст. 43 КК.

У всіх інших випадках орган дізнання, слідчий і прокурор від порушення кримінальної справи і до передачі її до суду визнають певну особу (чи групу осіб) винуватою у вчиненні злочину.

На всіх статтях кримінального процесу особа, яка притягнута до кримінальної відповідальності, визначається винуватою у вчиненні злочину, за вчинення якого її визнали підозрюваною чи обвинуваченою, тобто на всіх стадіях кримінального процесу діє презумпція вини (винуватості).

Саме презумпція вини є підставою для застосування до підо-зрюваної чи обвинуваченої особи передбачених законом проце-суальних дій чи запобіжних заходів: затримання (статті 106, 115 і 227 КПК), огляду (ст. 190 КПК), освідування (ст. 193 КПК),

69

обшуку, виїмки, накладення арешту на майно і вклади (стат-ті 178, 186 КПК), взяття під варту (ст. 155 КПК), застави (ст. 154і

КК), підписки про невиїзд (ст. 151 КПК).Презумпція вини діє на всіх стадіях досудового слідства, а у

його кінці переростає у вірогідність вини обвинуваченої особи. Досягнення слідчим вірогідності вини звинуваченої особи за-свідчує закінчення слідства і є підставою для передачі справи до суду.

Водночас презумпція вини, на відміну від презумпції невину-ватості, буває абсолютною. Таке трапляється тоді, коли винува-тість особи у вчиненні певного злочину перестає бути припу-щенням і стає абсолютно безсумнівною. Прикладами абсолют-ної винуватості особи у вчиненні злочину можуть бути:

а) серійні і тривалі вбивства (наприклад, Онопрієнко за кілька років зґвалтував і вбив 52 дівчат; засуджений до довічногопозбавлення волі);1

б) самогубство винуватої особи після вбивства кількох потерпілих;

в) затримання винуватої особи під час і безпосередньо на місці вчинення злочину;2

г) позбавлення життя винуватої у вчиненні певного злочинуособи під час його вчинення.3

Таким чином, презумпція вини є рушійною силою і двигуном розслідування кримінальної справи.

Згідно з Кримінально-процесуальним законом України, го-ловними завданнями кримінального процесу є:

а) швидке і повне розкриття злочинів та викриття винних;б) встановлення об'єктивної істини;в) забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб

1 Федор Раззаков. Бандиты Запада. (Хроника знаменитых преступлений).- М.,ЗАО Изд-во ЭКСМО, 1997.- 400 с.

2 Федор Раззаков. Век террора.- М, ЗАО Изд-во ЭКСМО, 1997.- 416 с.3 Багато таких прикладів наведено у книзі «Преступники и преступления с

древности до наших дней. Гангстеры, разбойники, бандиты». Сост. Д. А. Мамичев.—Донецк, Сталкер, 1997.- 416 с. Для таких випадків доцільно було б мати у Кримінальному кодексі таку норму: «Під час вчинення злочинів, передбачених статтями 112, 113, 115,147, 185-190, 257, 258, 261, 278, 294, 348, 349, 379, 400, 439, 442,443 Кримінального кодексу України, від початку злочину до моменту його закінченняособа перебуває поза законом». Така норма Кримінального Закону була б значнимпрофілактичним засобом і суттєвим доповненням ст. 36 Кримінального кодексупро необхідну оборону.

70

кожен, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний.1

Якщо не брати до уваги нереальне завдання пошуку та вста-новлення об'єктивної істини, то стає зрозумілим, що головним завданням кримінального судочинства є встановлення винува-тості чи невинуватості особи, притягнутої до кримінальної від-повідальності. Все інше — другорядне.

Доказування вини є центральним питанням кримінального процесу і ядром будь-якої кримінальної справи.

Вина, її форми і види визнаються найбільш важливими озна-ками складу злочину. Вина є обов'язковою складовою підстави кримінальної відповідальності. Згідно із ст. 2 КК, кримінальної відповідальності і покаранню підлягає лише особа, винна у вчи-ненні злочину. Вина є і підставою кримінальної осудності — ні-хто не може бути визнаним винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду і відповідно до закону (ч. 2 ст. 2 КК, ст. 15 КПК).

Вина є підґрунтям і підставою суб'єктивної осудності, за якою ставитися у вину особі можуть лише такі вчинки (дії та їх наслід-ки), які усвідомлювалися нею, у яких знайшли вираз її свідомість і воля.2 Людина не може бути відповідальною за ті діяння, які не усвідомлювались і в яких не виявлялась її воля.

Кримінальне законодавство України виключає кримінальну відповідальність невинних осіб — неосудних, малолітніх і тих, що заподіяли шкоду невинно, а також об'єктивну осудність.

Об'єктивна осудність виключається тому, що вона припускає засудження за лише об'єктивно заподіяну шкоду, не враховуючи свідомості, інтелекту, волі.

Винність особи обґрунтовується свободою її волі, можливістю у неї вибрати один із декількох варіантів поведінки. Якби у лю-дини не було можливості вибору, то відпадало б питання про ви-ну, відповідальність і покарання. Бо в чому була б тоді заслуга великих людей і винність небезпечних злочинців, якби їх пове-дінка була неминуче наперед визначеною і у них не було вибору діяти так чи інакше?

Визнання особи винною у вчиненні злочину тягне за собою1 В. М. Тертшиник. Кримінально-процесуальне право України: Підручник.— К.:

«А.С.К», 2003.- С 8.2 Діяння може бути поставлене у вину лише як вина волі,- писав Г. Гегель.

Гегель Г. В. Ф. Философия права.- М., 1990.- С 161.

71

багато істотних юридичних наслідків — арешт, покарання, суди-мість. Кожен такий наслідок у свою чергу тягне за собою істотні обмеження прав особи. Тому надзвичайно важливою є вимога за-кону: «... щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до від-повідальності і жоден невинний не був покараний» (ст. 2 КПК).

Вина визнається Кодексом (ст. 23 КК) як психічне ставлення особи до вчинюваного суспільно небезпечного діяння та його наслідків. Психічне ставлення суб'єкта до дії характеризується свідомістю чи відсутністю свідомості її суспільної небезпечності. Психічне ставлення суб'єкта до суспільно небезпечних наслідків своїх дій чи бездіяльності полягає в передбаченні цих наслідків та в бажанні або у свідомому допущенні їх настання, або в легко-важному розрахунку на їх відвернення, або в непередбаченні можливості настання таких наслідків, коли вона повинна була і могла їх передбачити. Головним у законодавчому визначенні як навмисної (ст. 24 КК), так і необережної (ст. 25 КК) вини є пси-хічне ставлення особи до суспільно небезпечних наслідків її дії (бездії).

Психічне ставлення суб'єкта до своєї дії (чи бездії) — це тіль-ки частка інтелектуального моменту (усвідомлення суспільної небезпечності поведінки), тоді як психічне ставлення до наслід-ків цієї дії становить другу частину інтелектуального моменту (передбачення настання наслідків) і весь вольовий момент (ба-жання або свідоме допущення чи легковажний розрахунок на відвернення таких наслідків).

Отже, форми і види вини визначаються законом, головним чином, за ознакою психічного ставлення суб'єкта до настання суспільно небезпечних наслідків (передбачення, бажання чи сві-доме допущення їх настання або легковажний розрахунок на їх відвернення чи непередбачення при обов'язку і можливості пе-редбачення). А вольова спрямованість дій особи визначається виключно на підставі психічного ставлення суб'єкта до настання злочинних наслідків.

Із вказаних законоположень виводиться важливий для прак-тики висновок про те, що встановлювати вид і форму вини тре-ба з урахуванням насамперед психічного ставлення особи до су-спільно небезпечних наслідків своїх дій чи бездіяльності. Без встановлення психічного ставлення особи до настання суспіль-но небезпечних наслідків неможливо правильно визначити фор-му і вид її вини. А неправильне визначення вини може потягну-

72

ти за собою неправильну кваліфікацію злочину, невідповідне по-карання або навіть об'єктивне обвинувачення.

Незважаючи на чіткі і зрозумілі положення кримінального за-кону, в юридичній літературі інколи даються необгрунтовані і то-му неправильні рекомендації визначення форм і видів вини. .У деяких випадках вину, опріч закону, пропонується встановлю-вати без врахування психічного ставлення суб'єкта до настання суспільно небезпечних наслідків його дій чи бездії. Замість того, щоб у всіх випадках вчинення злочину з'ясувати психічне став-лення особи і до злочинних наслідків, іноді обмежуються лише аналізом психічного ставлення особи до вчинених нею дій. Не-зважаючи на законодавчу вимогу встановити, наприклад, при навмисній вині вольовий момент умислу відносно злочинного наслідку, його нерідко визначають лише відносно дії.'

Визначення вольового моменту лише з урахуванням психіч-ного ставлення до дії не може бути правильним тому, що будь-яка дія психічно здорової (нормальної) людини є свідомою і бажаною.2 Психологією доведено, що людина, перш ніж вчи-нити дію, усвідомлює її. На дії людини завжди лежить печать її волі. Будь-яку дію людина чинить свідомо і за своєю волею, якщо тільки її воля не розладнана чи не спотворена побічною силою. Тільки завдяки волевияву дія набирає характеру люд-ської поведінки. І саме тому будь-яка конкретна дія людини чиниться свідомо і бажано. Без бажання не чиниться жодна дія людини.

Стосовно суб'єктивної сторони злочину ці положення психо-логії позначають, що вольова спрямованість діяння не має від-мінностей в психічному ставленні суб'єкта до своєї дії. Воно у всіх випадках однакове, тотожне і має формулу — усвідомлене бажання. При вчиненні як навмисного, так і необережного зло-чину суб'єкт однаково бажає вчинити конкретну дію (інакше він її не чинив би) і усвідомлює її практичну сторону (лише її, бо без оцінки наслідків своїх дій не може бути і оцінки самих дій; дія оцінюється лише з врахуванням її наслідків).

Отже, не можна погодитися з тим, що «умисел відносно на-1 Пионтковский А. А. Учение о преступлении.- М., 1961.- С. 350; Курс совет

ского уголовного права. Часть Особенная.- М., 1970.- Т. 4.- С. 235, 238, 258.2 Рубинштейн С. Л. Основы общей психологии.- М., 1946.- С. 543; Спир-

кинА. Г. Происхождение сознания.- М., I960.- С. 448; Запорожец А. В. Психология.- М., 1959.- С. 165; Рудик Л. А. Психология.- 1967.- С. 79.

73

слідків виключається, якщо сама дія, яка їх викликала, вчинена необережно...».1

Немає сумніву, що умисел неможливий при необережному діянні, але ж і дію можна назвати необережною лише тоді, коли з'ясується психічне ставлення суб'єкта до наслідків. Без цього, оскільки будь-яка дія чиниться свідомо і бажано, дію неможли-во визнати ні навмисною, ні необережною. Якщо виключити психічне ставлення суб'єкта до наслідків своєї дії, то його пси-хічне ставлення до конкретної дії (наприклад, до натиску на спусковий гачок рушниці) буде одинаковим (ідентичним) як при необережному, так і при навмисному злочині. Наведене повною мірою стосується й усвідомлення суб'єктом суспільної небезпеч-ності своїх дій. Усвідомлення суспільної небезпечності чинених дій виводиться лише із усвідомлення суспільної небезпечності наслідків цих дій. «Дія не може вважатися усвідомленою, якщо не усвідомлений істотний наслідок чи результат цієї дії.2

Сама по собі дія, яка не народжує, не створює суспільно не-безпечних наслідків, не може усвідомлюватися й оцінюватися як суспільно небезпечна. Зрозуміло, що, вчинюючи конкретні зло-чинні дії, суб'єкт усвідомлює їх суспільну небезпечність. Але оцінку своїм діям він дає (може дати) лише з урахуванням тих наслідків, які настали чи можуть настати і які при умислі та са-монадіяності ідеально усвідомлюються ще до вчинення злочину. При злочинній недбалості суб'єкт не усвідомлює суспільної не-безпечності своїх дій, оскільки він їх не передбачає, але має мож-ливість передбачати їх наслідки.

Таким чином, психічне ставлення особи до конкретної дії (без врахування психічного ставлення до її наслідків) при умислі, не-обережності і невинному заподіянні шкоди не має відмінностей і не може бути критерієм для встановлення виду і форми вини. Щоб правильно встановити форму і вид вини, необхідно насампе-ред встановити психічне ставлення особи до наслідків її дій (без-дій). І тут з'ясовується, що відносно різних наслідків у суб'єкта бу-ло різне ставлення. До одних наслідків суб'єкт ставився байдуже, інших не бажав чи, навпаки, бажав і т. ін. Тільки завдяки відмін-ності в психічному ставленні особи до цих наслідків можуть бути встановлені різні види і форми вини. Отже, вина та її форми в

1 Тишкевич И. С. Условия и пределы необходимой обороны.— М., 1969.— С. 127.2 Рубинштейн С. Л. Основы общей психологии.— С. 10.

74

конкретному діянні не можуть бути визначені без встановлення психічного ставлення особи до суспільно небезпечних наслідків діяння.

Викладене повною мірою стосується як «матеріальних», так і «формальних» складів злочинів.

Поняття «формальний» склад злочину нічого іншого не ви-значає, крім того, що наслідки такого злочину перебувають за межами складу злочину, а тому встановлювати їх у кожному кон-кретному випадку немає потреби. Але наслідки у «формальних» складах злочинів завжди є або вони припускаються (наприклад, при замахові на вчинення злочину) як можливі. І хоча наслідки таких злочинів виходять за межі складу злочину у вирішенні пи-тання про вину чи її відсутність у діях особи, ці наслідки завжди треба враховувати, оскільки тільки за психічним ставленням до них винного, спрямованістю його волі на вчинення цих наслід-ків можна правильно встановити форму і вид вини. Лише таке визначення виду і форми вини відповідає закону. Отже, так, як і при замаху на злочин, при вчиненні злочину, який містить «фор-мальні» чи «укорочені» склади, встановлювати вину необхідно з врахуванням психічного ставлення суб'єкта до можливих наслід-ків цих злочинів.

Вина, як психічне ставлення особи до вчиненого нею діяння і його наслідків, яке виявляється у формі умислу чи необережнос-ті, юридично характеризується:

1. Сутністю вини — це суспільна якість. Вона характеризується негативною оцінкою поведінки особи, яка вчинила злочин, інегативним ставленням винної особи до суспільних цінностей,благ — об'єктів кримінально-правової охорони. Сутність необережної вини в тому, що особа байдуже, недбало ставиться до громадських інтересів чи інтересів особи; нехтує ними; суспільствокорить особу, визнаючи її в чомусь необережною за те, що вонане була в конкретній обстановці досить уважною, попереджувальною. Якби особа проявила в певних обставинах більшеуваги, турботи про інших, передбачливості, вона не допустила бнастання злочинних наслідків. У цьому її провинність і вина.(Психологи вивели аксіому: «Закоханий не може забути про побачення», юридичне значення її в тому, що при уважності, передбачливості можна запобігти певній суспільній небезпечній шкоді).

2. Зміст вини — це відображення у свідомості особи об'єктивних ознак складу злочину, конкретних особливостей певного

75

злочину з його деталями, кількісними та якісними дрібницями, які, до речі, мають юридичне значення і можуть впливати на ви-значення форми і виду вини. Наприклад, зґвалтування, відпові-дальність за яке встановлено частинами 1, 2, 3 і 4 ст. 152 КК, в усіх випадках вчинюється лише навмисно і умисел тільки пря-мий. Але зміст вини цих злочинів різний, бо дуже відрізняються ознаки потерпілих від таких злочинів.

3. Форми вини — умисел і необережність, які відрізняютьсяособливостями психічного ставлення особи до вчинення злочину. Форми вини мають значення для підстав кримінальної відповідальності, кваліфікації злочинів, призначення покарання тазвільнення особи від кримінальної відповідальності і від покарання.

4. Види вини — це виділені законом види умислу і необережності. Умисел поділяється на: прямий і побічний (евентуальний), а необережність — на злочинну самонадійність і злочиннунедбалість. Виділення видів вини має важливе практичне значення, оскільки деякі злочини можуть бути вчинені лише з певним видом, наприклад, доведення до самогубства (ст. 120 КК)може бути вчинене лише з побічним умислом або необережно іне може бути вчинено з прямим умислом.

5. Ступінь вини характеризується тяжкістю вини. Навмисневбивство — набагато тяжча вина, ніж вбивство необережне; умисел заздалегідь задуманий більш тяжкий, ніж такий, що раптововиник і т. ін. Необережність буває вибачливою і невибачливою.Ступінь вини впливає на кваліфікацію злочину і на призначенняпокарання.

Залежно від змісту інтелектуального і вольового моментів ви-ни Закон поділяє вину на дві форми:

1) умисел (ст. 24 КК),2) необережність (ст. 25 КК).Умисел. Згідно із Законом злочин визнається вчиненим умис-

но, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала суспільно не-безпечний характер своєї дії або бездіяльності, передбачала її суспільно небезпечні наслідки і бажала їх або свідомо допускала настання цих наслідків (ст. 24 КК).

Закон виділяє елементи (моменти) умислу:1. Інтелектуальний — усвідомленість особою суспільної небез

печності діяння і передбачення його суспільно небезпечних на-слідкіз. .,„,.-

76

2. Вольовий — бажання чи свідоме допущення настання су-спільно небезпечних наслідків.

Комбінація інтелектуального та вольового елементів умислу утворює два його види:

1) умисел прямий (усвідомлює, передбачає, бажає);2) умисел побічний (евентуальний) — усвідомлює, передбачає,

допускає (не бажає).Злочин вчинюється з прямим умислом, коли особа усвідом-

лює суспільно небезпечний характер вчинюваного діяння, пе-редбачає суспільно небезпечні наслідки цього діяння і бажає наслання цих наслідків.

Формула прямого умислу — усвідомлює, передбачає, бажає. Усвідомлювання особою суспільної небезпечності вчинюваного діяння значить, що вона:

1) усвідомлює суспільну цінність блага, на заподіяння шкодиякому спрямовані її дії;

2) усвідомлює тяжкість заподіюваної шкоди;3) усвідомлює практичні ознаки вчинюваного злочину (пред

мет, стан потерпілого, місце, час, співучасників);4) усвідомлює забороненість цього діяння уголовним законом

(не конкретну норму, а взагалі);5) якщо злочин чиниться бездіяльністю, особа усвідомлює

свій обов'язок діяти, відвернути настання суспільно небезпечноїшкоди.

Передбачення особою настання суспільно небезпечних на-слідків своїх дій чи бездіяльності значить:

/. Мати уявлення про майбутні зміни, викликані діями особи чи її бездіяльністю, у вигляді суспільно небезпечних наслідків.

2. Уявляти конкретну шкоду, заподіяну своїми діями,— настання смерті потерпілого, знищення майна, заподіяння тілеснихушкоджень і т. ін.

3. Передбачати розвиток причинового зв 'язку між діями (бездіяльністю) і наслідками.

Особливе практичне значення має передбачене особою на-стання суспільно небезпечних наслідків. Це значення полягає в тому, що: якщо встановлено і доказано передбачення особою настання наслідків, це свідчить про те, що злочин вчинено нав-мисно. Необережність у такому випадку виключається, оскільки вся вольова сфера при цьому віднесена до умислу. Для прямого умислу характерне передбачення як неминучих за певних обста-

77

вин, так і реально можливих з великою вірогідністю суспільно небезпечних наслідків. З прямим умислом, наприклад, діє той, хто, бажаючи вбити, вистрілив у потерпшого віч-на-віч, як і той, хто з такою ж метою стріляв у потерпілого, який знаходився на значній відстані, хоча в останньому випадку заподіяння смерті потерпілому не було неминучим.

Взагалі наслідки злочину як неминучі, так і реальні, можливі, можуть бути віднесені до розряду лише вірогідних. Як свідчить практика, наслідки, здавалось би, неминучі, настають не завжди. В. Пуришкевич, наприклад, у щоденнику повідомляє, що Распу-тін випив одночасно дві чарки вина з ціанистим калієм, з'їв де-кілька рожевих пиріжків з цією ж отрутою і не вмер.1 Знатний російський генерал В. Т. Костенецький щоденно вживав порцію миш'яку (яка була б смертельною для будь-якої іншої людини) без всілякої шкоди.2 А чи була б смерть В. Т. Костецького неми-нучою, якби хто-небудь дав йому таку отруту з метою вбивства?

Отже, з прямим умислом діяння вчиняються лише тоді, коли суб'єкт бажає заподіяти шкоду об'єкту, тобто тим суспільним відносинам, які охороняються кримінальним законом. В усіх ін-ших випадках він діє з побічним умислом, необережно або не-винно.

Бажання настання злочинних наслідків — вольовий елемент — визначає спрямованість, прагнення до мети (найближчої: смерті потерпілого — чи до віддаленої через проміжні, наприклад, до вживання наркотичних речовин через їх використання).

Вирішальне значення для встановлення прямого умислу має психічне ставлення суб'єкта до злочинних наслідків своїх дій. Визначення вольового моменту умислу тільки з урахуванням психічного ставлення суб'єкта до своїх дій (чи бездій) є недо-статнім, бо всяка дія психічно здорової людини усвідомлювана і бажана. Без врахування психічного ставлення особи до суспіль-но небезпечних наслідків своїх дій неможливо нічого іншого встановити, крім лише однієї форми і виду вини — прямий уми-сел, бо не може бути вчиненою дія без бажання її вчинити.

Як неможливо визначити форму та вид вини при заподіянні тілесних ушкоджень без врахування психічного ставлення особи до настання цієї шкоди, так неможливо визначити форму та вид

1 Пуришкевич В. Дневник. Как я убил Распутина.- М., 1990.- С 65-72.2 Пыляев М. И. Замечательные чудаки и оригиналы.— СПб., 1898.— С. 557.

78

вини, наприклад, при наклепі, образі і т. ін., злочинах без враху-вання того, як ставився суб'єкт до сплюндрування честі й гідності потерпілого чи інших злочинних наслідків своїх дій. Нічого не змінюється від того, що деякі злочини можуть бути вчинені тіль-ки за однією різновидністю вини. Наприклад, замах на вбивство може бути вчинено лише з прямим умислом. Але для того, щоб встановити, який склад злочину є в діях особи, треба спочатку встановити вид і форму вини, тобто треба йти від вчиненого зло-чину до його складу, а не навпаки.

Отже, встановленню складу злочину повинно передувати ви-значення виду і форми вини. Для цього необхідно піддати аналі-зу не тільки психічне ставлення суб'єкта до своїх дій, а й, голов-ним чином, його психічне ставлення до настання наслідків цих дій.

Не можна виключити побічного умислу і при контрабанді (ст. 201 КК), приховуванні злочинів (ст. 396 КК) та інших злочи-нах, які мають «формальний» склад.

Згідно із Законом (ст. 24 КК), межа між прямим і побічним умислом полягає якраз у вольовій сфері психічної діяльності: між бажанням (прямий умисел) і допущенням, небажанням (по-бічний умисел) настання суспільно небезпечних наслідків. Зро-зуміло, що вольова сфера психічної діяльності не вичерпується бажанням і небажанням. Між цими полюсами лежить велике по-ле, яке становлять: байдужість, необхідність, обов'язок та інші елементи психічного прояву волі людини. Але відповідно до за-кону вольовий момент прямого умислу становить лише бажан-ня. Все інше у вольовій сфері закон відносить до вольового мо-менту побічного умислу. Бажання як вольовий момент прямого умислу є лише тоді, коли наслідок постає як мета діяльності, є кінцевою метою діяльності суб'єкта. Інше не дає можливості від-різнити дії героя при самопожертвуванні від вчинку самогубця. Отже, діяння чиниться з прямим умислом лише тоді, коли зло-чинні наслідки (заподіяння шкоди об'єкту посягання) є метою злочинної дії (чи бездіяльності).

Практика визначення того, коли винна особа передбачала чи не передбачала настання злочинних наслідків, коли бажала чи не бажала їх настання, дуже суперечлива. В одній справі, напри-клад, було встановлено і доведено, що винний ударив потерпі-лого ножем у груди, заподіяв йому тяжкі тілесні ушкодження, небезпечні для життя в момент заподіяння. Смерть потерпілого

79

не настала завдяки своєчасній медичній допомозі. Обласний суд визнав, що потерпілому з великою силою було нанесено удар ножем в життєво важливий орган — серце і що такі ушко-дження, як правило, призводять до смерті, яка в цьому разі не настала з причин, незалежних від волі винного. Тобто, винний вчинив замах на вбивство, бажаючи заподіяти потерпілому таку шкоду. Судова колегія Верховного Суду України не погодилася з таким висновком і зазначила, що винний ударив потерпілого ножем в груди лише один раз, маючи змогу нанести ще удари, цього не зробив, тобто настання смерті потерпілого не бажав, а ставився до таких наслідків байдуже, тобто діяв не з прямим умислом, а тому повинен відповідати за фактично заподіяну шкоду, за ч. 1 ст. 121 КК.1

В іншій справі було встановлено і доказано, що троє побили потерпшого: наносили йому удари в голову й інші частини тіла, били головою об борт автомобіля, і від заподіяних йому тілесних ушкоджень потерпілий помер. Президія обласного суду у своїй постанові зазначила, що сам по собі факт нанесення потерпіло-му численних ударів не свідчить про те, що винні особи мали умисел на вбивство потерпілого, бо при розслідуванні справи і в судовому засіданні пояснили, що коли били його, то не ставили за мету позбавити його життя. Побивши потерпілого, винні при-везли його в село до медсестри, яка зробила йому укол, потім від-везли до матері. Ці дії,— зробила висновок Президія обласного суду,— свідчать про те, що їх ставлення до настання смерті потер-пілого було необережним.2 Це значить, що, на думку Президії обласного суду, винні не передбачали настання смерті потерпі-лого, якого били втрьох у голову і головою об борт автомобіля.

У третій справі було встановлено і доказано, що винний нама-гався вбити потерпілу і наніс їй сімнадцять поранень у життєво важливі органи і не бажав смерті потерпілій, а байдуже ставився до наслідків, які настали від поранень.3

Суперечливість цих рішень у тому, що у першій справі суд оці-нював не психічне ставлення особи до діяння, а до тих дій, які

1 Ухвала судової колегії Верховного Суду України від 24 квітня 1990 р. у справі К. Практика судів України в кримінальних справах.- К., 1993.- С 92-93.

2 Постанова Президії Хмельницького обласного суду від 10 квітня 1992 р. всправі П., В. і К. Практика судів України в кримінальних справах.— С. 94.

3 Ухвала судової колегії Верховного Суду України від 5 грудня 1989 р. в справіТ... Практика судів України в кримінальних справах.- С. 99-100.

80

особа не вчинила, а лише, на думку суду, могла вчинити. У дру-гій справі суд оцінював психічне ставлення винних осіб не до злочину, а до тих дій, які вони чинили після злочину, намагаю-чись, таким чином, зменшити свою вину і покарання. У третій справі встановлено, що потерпілій було нанесено ножем сімнад-цять поранень у життєво важливі органи. До якої ж мети може прагнути особа, наносячи сімнадцять ударів ножем в життєво важливі органи потерпілої? Чого ж ще, крім смерті, може бажа-ти винний, наносячи потерпілому удари ножем — один за од-ним — сімнадцять разів?

Психічне ставлення до діяння та його наслідків не кожух, який є або якого немає на особі, яка чинить злочин.

Психічні процеси викриваються лише діями особи — які дії, які вчинки,— такі й думки, наміри. Про думки і наміри можна робити висновки лише на підставі вчинків, дій. Тільки з аналізу того, що робить людина, як вона себе поводить, можна визначи-ти її думки та наміри.

Отже, якщо винний наносить ножем сімнадцять ударів у жит-тєво важливі органи, він бажає вбити. Яким чином, якими діями він міг би доказати, переконати всіх, що бажав вбити, бажав на-стання смерті потерпілого? Що для цього йому ще треба було зробити? Те, чим іноді злочинці погрожують: «Від тебе й мокро-го місця не залишиться!» Але ж таке неможливе.

Труднощі встановлення психічного ставлення особи до діян-ня (передбачення, бажання) обумовлені відсутністю необхідних для цього критеріїв, а тому передбачення чи бажання винною особою злочинних наслідків немає можливості ні доказати, ні спростувати. Що для одного судді (слідчого, прокурора, адвока-та) вважається безперечно передбаченим (чи бажаним), то для іншого воно не передбачалося (і не бажалося). Щоб виміряти чи виважити це — приладів немає. Допомогти в цьому може лише справжній професіоналізм, високий ґатунок фахівців-юристів та високий рівень їх культури і моральність.

Побічний (евентуальний) умисел визначається Законом (ст. 24 КК) як таке психічне ставлення особи до діяння, коли особа свідомо передбачала суспільно небезпечний характер своєї дії чи бездіяльності та їх наслідки і свідомо допускала Настання цих наслідків.

Формула побічного умислу — усвідомлює, передбачає, допус-кає. Інтелектуальний момент побічного (евентуального) умислу

81

однаковий з інтелектуальним моментом прямого умислу і харак-теризується тими самими ознаками:

1) усвідомленням особою суспільної небезпечності своїх дійчи бездіяльності;

2) передбаченням особою настання суспільно небезпечнихнаслідків своїх дій чи бездіяльності, які повністю збігаються заналогічними ознаками психічного стану при прямому умислі.

Прямий і побічний умисли відрізняються лише за ознаками вольового моменту. Вольовий момент прямого умислу утворює лише бажання винною особою тих наслідків, яких вона прагне досягти вчиненням злочину.

Вольовий момент побічного умислу більш багатий на ознаки. Всю вольову сферу психічної діяльності, крім бажання, закон відносить до вольової сфери побічного умислу — це байдужість, почуття обов'язку, небажання і т. ін.

Таке психічне ставлення особи до настання злочинних наслід-ків ґрунтується на тому, що ці наслідки для неї бокові, оскільки вона має мету і прагнення досягти інших наслідків, іншої мети.

Часом обставини такі, що досягти певних наслідків можна ли-ше таким чином, що неминуче або можливе настання й інших байдужих чи навіть небажаних наслідків. Наприклад, бажання через помсту спалити хату сусідові не можна інакше, як разом з тим і заподіяти смерть літній хворій людині, що прикута до ліж-ка в цій хаті. Винний дуже не бажає настання смерті хворій лю-дині, але дуже бажає спалити хату. І якщо такий злочин він вчинить, то смерть хворої людини буде заподіяна з побічним умислом. Мета, яку прагне досягти винний, заподіюючи шкоду з побічним умислом, може бути злочинною (як у вищенаведеному прикладі — спалити хату), а може бути і правомірною, напри-клад, юнак, купаючись, жартома вихопив у дівчини надувного човна і не звертав уваги на те, що дівчина кричала, кликала на допомогу. Дівчина, позбувшись човна і не вміючи плавати, вто-пилася. Шкода в цьому випадку (смерть потерпілої) була запо-діяна з побічним умислом, при намаганні досягти незлочинної мети (поплавати на човні).

Отже, коли винна особа, прагнучи досягти певної мети, до-пускає настання інших злочинних наслідків, то цей злочин чи-ниться з побічним умислом незалежно від того, чи вважала вона вказані наслідки можливими чи неминучими. Це значить, що відмінність між прямим і побічним умислом можна знайти лише

82

у вольовій сфері. При позитивному (активному) вольовому мо-менті умисел може бути лише прямим, а при нейтральному (нега-тивному) — тільки побічним. Тому треба визнати, що і в тих випад-ках, коли суб'єкт передбачає неминучість злочинних наслідків, яких він не бажає або ставиться до них байдуже, він діє з побічним умислом. Там, де інтересом жертвують заради досягнення мети, є побічний умисел, бо у таких випадках мета за самою суттю дося-гається не прямо, а через жертву. Інтелектуальний момент не мо-же змінити сутності і вольової спрямованості цієї діяльності.

Таким чином, вольовий момент побічного умислу — допущен-ня наслідків — значить, що:

1) винна особа прагне досягти інших наслідків (злочинних чи легальних);

2) осудні наслідки є бокові, супутні до головних, які утворюютьмету;

3) свідоме допущення злочинних наслідків є розрахунок на ніщо,на «може бути», у яких викривається нехтування чужими інтересами.

Крім прямого і побічного (евентуального) умислу, в теорії кримінального права виділяють також:

1. Умисел визначений і умисел невизначений. При визначеномуконкретизованому умислі суб'єкт прагне досягнути певних наслідків, бажаючи саме таких (вбити потерпілого, викрасти певнуріч, заподіяти тяжке тілесне ушкодження, перервати вагітністьтощо). При невизначеному (неконкретизованому) умислі суб'єкта влаштовують будь-які з можливих наслідків (кількість чиякість викраденого майна, розмір заподіяної шкоди і т. ін.).

2. З невизначеним умислом має подібність альтернативнийумисел, при якому суб'єкт передбачає можливість настання тихчи інших наслідків і рівною мірою бажає будь-якого з них. Наприклад, суб'єкта при посяганні на життя та здоров'я особи можуть влаштовувати як смерть, так і тяжкі тілесні ушкодження,коли він діє з мотиву помсти.

3. Умисел заздалегідь обміркований, випестований, продуманий характерний для злочинів, які готуються заздалегідь, наприклад, диверсія (ст. 113 КК), виготовлення чи збут підроблених грошей (ст. 199 КК), проведення аборту (ст. 134 КК).

4. Умисел раптово виниклий, який називають інакше — афек-товий — це ситуаційний намір вчинити певний злочин. Наприклад, вчинення навмисного вбивства у стані фізіологічного

83

афекту (ст. 116 КК), яке чиниться як відповідна реакція з боку потерпілого на грубо неправомірне насильство або тяжку образу.

Необережність. Злочин вважається вчиненим з необережності, коли особа, що його вчинила, передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності, але лег-коважно розраховувала на їх відвернення або не передбачала мож-ливості настання таких наслідків, хоч повинна була і могла їх пе-редбачити (ст. 25 КК).

Інтелектуальний момент необережності полягає в передба-ченні можливості настання суспільно небезпечних наслідків або в непередбаченні їх за наявності обов'язку і можливості їх перед-бачити.

Вольовий момент необережності створює легковажний розра-хунок на відвернення злочинних наслідків.

Необережність має два види:1) злочинну самонадійність,2) злочинну недбалість.Злочинна самонадійність характеризується тим, що особа,

яка чинить злочин, передбачає можливість настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії чи бездіяльності, але легковажно розраховує на їх відвернення.

Інтелектуальний момент злочинної самонадійності — це пе-редбачення можливості настання суспільно небезпечних наслід-ків свого діяння. Передбачення — це уявлення про майбутнє, про-гноз, який поєднує:

1) передбачення можливості настання злочинних наслідків;2) передбачення конкретних ознак злочину — місця, часу, об

ставин, які можуть відвернути злочинні наслідки;3) передбачення розвитку абстрактного причинового зв'язку.

Особливості передбачення при злочинній самонадійності в тому,що воно має абстрактний характер. Воно для винної особи чуже,не його. Суб'єкт бачить події ніби збоку, розуміючи, що такі дії,які він чинить, в інших умовах, при подібних обставинах, у інших людей, іноді призводять до злочинних наслідків. Але сьогодні, тут, у нього таке не трапиться. І не трапиться, злочиннінаслідки не настануть тому, що суб'єкт розраховує відвернути їх.Важливо те, що такий розрахунок у суб'єкта не пустопорожній,не безпідставний.

Суб'єкт враховує певні сили, обставини, умови: 1) свої фізичні сили, вміння, навички;

84

2) властивості машин, механізмів, приладів;3) поведінку потерпілих, наприклад, керуючи автомобілем, во

дій перевищує швидкість руху, розраховує на свій досвід, надійний стан автомобіля, на чисту суху дорогу, але цього всього виявляється недостатньо.

Вольовий момент самонадійності — це легковажний розраху-нок на те, що можливі наслідки суб'єкт зможе відвернути, не до-пустити їх настання. Суб'єкт розраховує на реальні, дійсні сили, обставини, які за інших обставин спроможні відвернути певні наслідки. Але за цих обставин вони, як з'ясовується, недостатні. В цих конкретних умовах ці чинники або не діють, або неспро-можні змінити хід подій.

Вина особи при злочинній самонадійності саме у тому і поля-гає, що її розрахунок був дуже слабкий і не забезпечив відвернен-ня суспільно небезпечної шкоди. У цьому — суспільно-державний докір особі і звідси випливає негативна оцінка державою (судом) її поведінки. Отже, особа при злочинній самонадійності недооці-нює шкодоносності своїх дій, з одного боку, а з іншого — переоці-нює ті чинники, які, на її думку, здатні відвернути шкоду. Така лег-коважна оцінка цих обставин діяння і є докірливою, винною.

Від побічного (евентуального) умислу злочинна самонадій-ность відрізняється передбаченням і вольовим моментом.

1. При умислі суб'єкт передбачає наслідки своїх дій конкретно і реально, з якими він погоджується, а при самонадійності —абстрактно, як взагалі лише можливі, які цього разу у нього ненастануть.

2. Вольовий момент побічного умислу — це допущення настання наслідків і байдуже до них ставлення. Вольовий же момент самонадійності у тому, що суб'єкт не погоджується з їх настанням, вони для нього абстрактні і він сподівається їх не допустити, відвернути.

3. При злочинній самонадійності суб'єкт сподівається не допустити настання злочинних наслідків і розраховує на реальнісили — на свою фізичну силу, вміння, досвід, на стан машин,приладів і т. ін.

При побічному умислі суб'єкт передбачає настання наслідків і, навіть не бажаючи їх настання, сподівається лише на «може бути», що вони не настануть, тобто на випадкову вдачу, на вдалий для нього збіг обставин, тобто на ніщо. Там, де суб'єкт діє, розрахову-ючи на ніщо,— він чинить злочин навмисно, а не необережно.

85

Злочинна недбалість — це таке психічне ставлення особи до скоєного, при якому вона не передбачала настання суспільно не-безпечних наслідків своїх дій чи бездіяльності, хоча повинна бу-ла і могла їх передбачити.

При злочинній недбалості суб'єкт не усвідомлює суспільної небезпечності своєї поведінки і не передбачає її наслідків, тобто інтелектуальний момент вини відсутній.

Психічне ставлення особи до своєї поведінки при злочинній недбалості характеризується зневагою до своїх громадських обов'язків, нехтуванням загальними правилами передбачливос-ті, обережності, безпеки.

Суспільне життя людей вимагає від кожного члена спільноти старанно дотримуватися правил безпеки, обережності, правил використання вогню, машин, зброї, шкідливих речовин та ін-ших засобів підвищеної небезпечності. Порушення цих правил призводить до тяжких наслідків.

Для забезпечення безпеки суспільного життя встановлюються правила безпеки використання засобів підвищеної небезпечнос-ті (зброї, отрути, автомобілів та взагалі транспортних засобів, вогню, радіоактивних матеріалів і т. ін.). Крім того, є багато за-гальних правил безпеки суспільного співжиття неписаних, не встановлених державою, але які мають важливе значення для охорони здоров'я і життя людей. Порушення таких правил обе-режності, уважності призводить до тяжких наслідків. Напри-клад, Д. побачив, що Ф. підглядає у жіноче відділення лазні, схо-пив його за голову і з великою силою повернув її, заподіявши при цьому ушкодження шийного відділу хребця і спинного моз-ку (що належить до тяжких тілесних ушкоджень), від яких наста-ла смерть потерпілого.1

Безперечно, така тяжка шкода не була би заподіяна, якби Д. поставився до потерпілого з більшою повагою, дотримувався за-гальних правил обережності, передбачливості.

Загальна суспільна вимога, правила поведінки людини поля-гають у тому, що спершу ніж діяти (робити) — подумай, поміркуй про наслідки своїх дій (роботи), поміркуй про те, до чого це мо-же призвести.

Вольовий момент недбалості характеризується тим, що1 Ухвала судової колегії Верховного Суду України від 26 квітня 1989 р. у справі

Д.— Практика судів України в кримінальних справах.— С. 101—102.

86

суб'єкт, діючи тим чи іншим чином, не напружує своїх вольових зусиль, не зосереджує своєї уваги на характері та особливостях своїх дій і внаслідок цього не передбачає можливості настання суспільно небезпечних наслідків цих дій.

Вина особи, яка діяла недбало, ґрунтується на тому, що вона могла і повинна була передбачити злочинні наслідки своїх дій. Докірливість такої поведінки саме в тому, що особа зобов'язана була і, головне, могла такі наслідки передбачити. Могла — зна-чить мала можливість, досить було лише виявити дещо більше уважності, обережності, передбачливості.

Особа повинна була і могла, але цього не зробила — і в цьому її вина.

Отже, вина при злочинній недбалості ґрунтується на:1) юридичному обов'язкові особи передбачити настання су

спільно небезпечних наслідків своїх дій, який в Законі встановлено словами: «повинна була»;

2) можливості їх передбачити, що в Законі позначено словами: «могла їх передбачити».

Повинність і можливість особи передбачити злочинні наслід-ки своїх дій (чи бездії) — це критерії недбалості, тобто мірки, за допомогою яких встановлюються і визначаються:

1) злочинна недбалість як останній і найменший вид вини;2) межа, яка відокремлює вину від невинно заподіяної шкоди

(казус).«Повинна була» — юридичний обов'язок — називається об'єк-

тивним критерієм, а «могла їх передбачити» — можливість — суб'єктивним критерієм.

Об'єктивний критерій означає, що особа була зобов'язана пе-редбачити настання суспільно небезпечних наслідків своїх дій.

Такий обов'язок на особу покладають:1) закон;2) службовий стан;3) фах (професія) — лікар, вихователь, водій;4) прийнятий особою на себе обоє 'язок угодою, дорученням;5) родинні стосунки (батьки зобов'язані оберігати й утримува

ти дітей);6) правила суспільного співжиття;7) утворені особою угоди, за якими вона зобов 'язалася відверну

ти чи не допустити настання певної шкоди: доглянути дітей, зберегти майно тощо.

87

Об'єктивним цей критерій називають тому, що він рівний, од-наковий для всіх і не залежить від особливостей суб'єкта.

Якщо буде встановлено, що певна особа не була зобов'язана передбачити настання наслідків, вона не може бути визнана винною в їх настанні. Хто не повинен був, той і невинен.

Суб'єктивний критерій недбалості — це можливість особи пе-редбачити настання суспільно небезпечних наслідків своїх дій. Для визначення того — могла чи не могла певна особа передба-чити в певних умовах і обставинах настання таких наслідків — враховують суспільні, фізичні, психічні властивості та особли-вості саме цієї особи:

1) її вік,2) освіту,3) фах (професію),4) стан здоров'я (в момент вчинення дії чи бездіяльності),5) фізичні чи психічні вади,6) досвід роботи,7) стать та інше.Наприклад, медична сестра зробила хворому ін'єкцію кокаїну

замість пеніциліну, внаслідок чого настала смерть. Враховуючи освіту, фах, досвід роботи, можна зробити безперечний висно-вок, що медсестра могла відрізнити ці ліки, якби проявила хоч мінімум уваги до цього, а тому вона могла передбачити настання таких наслідків, тобто заподіяла смерть винно.

У деяких випадках злочинна недбалість виявляється в нехту-ванні дуже простих, для всіх зрозумілих вимог чи правил спів-життя — бути більш обачним, запобігливим при певних обстави-нах. Наприклад, Я. під час будівництва власного гаража кинув у бік дітей, які дражнили його з-за огорожі, вапняний розчин. Роз-чин потрапив в око неповнолітньому К., і йому цим були запо-діяні тяжкі тілесні ушкодження.1 З таких обставин події видно, що Я. і повинен був передбачити такі наслідки своїх дій, і міг такі наслідки передбачити, оскільки він, безсумнівно, за віком, фахом та життєвим досвідом знав властивості вапна як їдкої речовини.

Злочинна недбалість є там і тоді, де і коли є сукупність обох критеріїв: об'єктивного і суб'єктивного, тобто коли особа повин-на була і могла передбачити настання суспільно небезпечних нас-

1 Практика судів України в кримінальних справах.— С. 133—134.

оо

лідків своїх дій. Оскільки в Законі ці критерії поєднані сполучни-ком «і», то лише сукупність їх утворює вину — злочинну недба-лість. Відсутність хоча б одного з них значить, що шкода заподія-на невинно. Наприклад, у справі Р. було встановлено, що він, з'ясовуючи стосунки з колишньою дружиною К., вдарив її по правій руці тоді, коли вона пила вино з келиха. Від удару келих розбився, і його уламками було травмовано обличчя потерпілої, зокрема, було пошкоджене око, що потягло часткову втрату зору. Цим потерпілій були заподіяні тяжкі тілесні ушкодження, які по-тягли розлад здоров'я зі стійкою втратою працездатності. Прези-дія Київського міського суду у своїй постанові вказала, що, нано-сячи удар по руці К., в якій був келих з вином, винний не перед-бачив, що уламок розбитого келиха може потрапити потерпілій в око. Але він міг і повинен був передбачати такі наслідки і тому його дії необхідно розглядати як необережне заподіяння тяжких тілес-них ушкоджень внаслідок злочинної недбалості.1

Якщо ж особа не повинна була чи не могла передбачити на-слідків своїх дій, то вона діяла невинно.

Невинно заподіяна шкода, коли особа не могла або не повин-на була, чи не могла і не повинна була передбачити наслідків своїх дій, називається в кримінальному праві випадком (казу-сом, від латинського — casus).

Випадок — це таке психічне ставлення особи до своїх дій та їх наслідків, яке лежить за межами вини, і полягає в тому, що особа не передбачала настання наслідків, не могла чи не повинна була їх передбачити.

Таким чином, сукупність обов'язку і можливості (повинна + могла) передбачення настання наслідків утворює злочинну не-дбалість. Відсутність можливості або обов'язку передбачити на-слідки утворює випадок (казус).

Випадок не утворює вини. Випадкове заподіяння шкоди не має суб'єктивної сторони, а значить — і вини. Наприклад, голова райспоживспілки П., повертаючись із поїздки по селах, купив по дорозі в магазині ящик шампанського для вечора з нагоди дня народження дружини. Коли гості вже чимало випили, П. для чергового тосту відкрив чергову пляшку шампанського, налив усім, в тому числі й собі, а після тосту всі зібралися уже випити, але не встигли і не змогли, бо один із гостей випив першим і тут

1 Практика судів України в кримінальних справах.— К., 1993.— С. 102—103.

89

же впав замертво. З'ясувалось, що у цій пляшці була соляна кис-лота. Хто, коли і як поставив в ящик цю пляшку — встановити не вдалось. П. не передбачав таких наслідків своїх дій і не міг перед-бачити, тобто заподіяв смерть невинно, за що відповідальним бути не може, бо невинне заподіяння шкоди злочином не є. Схе-матично форми і види вини можна представити так:

Особливість суб'єктивної сторони злочину полягає в тому, що деякі злочини мають лише навмисну вину, наприклад, викрадан-ня, хабарництво та інші, деякі можуть бути вчинені як навмисно, так і необережно, наприклад, вбивство, заподіяння тілесних ушкоджень, знищення чужого майна та ін.

У кримінальному законодавстві є такі склади злочинів, які мають подвійну (чи змішану) вину — умисел відносно одних зло-чинних наслідків і необережність — відносно інших.

Такі склади злочинів мають статті 121, 134 КК.Подвійна форма вини характеризується тим, що в цих злочи-

нах є два види якісно відмінних характером і тяжкістю суспільної небезпечності злочинних наслідків одних і тих же дій винної особи та її різне психічне ставлення до кожного з них.

Обидві такі форми вини в цих злочинах визначаються психіч-ним стазленням особи до двох видів злочинних наслідків. Отже, злочини з двома формами вини характеризуються:

1) двома різними і дуже відмінними тяжкістю злочинними на-слідками (тілесними ушкодженнями і смертю — ч. 2 ст. 121 КК, вилученням плоду і настанням смерті — ч. 2 ст. 134 КК і т. ін.);

різним психічним ставленням винної особи до кожного з цих наслідків — умислом до одних і необережністю до інших.

90

Не можна визнати правильним встановлення подвійної (чи змішаної) форми вини у злочинах, відповідальність за які перед-бачена у статтях 286, 364 КК та деяких інших.1 Подвійну (зміша-ну) форму вини в цих злочинах пояснюють тим, що психічне ставлення винної особи до використання посадових повнова-жень чи до порушення правил безпеки руху є навмисним, а до настання наслідків — необережним.

Такий аналіз суб'єктивної сторони злочину не має підстав. По-перше, використання посадовою особою на свою користь наданих їй посадових повноважень чи порушення правил безпе-ки дорожнього руху є лише дією, яка завжди чиниться свідомо та бажано. По-друге, самі по собі такі дії без настання вказаних у законі наслідків не є злочином, а тому хибно встановлювати ви-ну в діях, які не є злочином. Встановлення подвійної вини в та-ких злочинах теоретично безпідставно, а практично — безглуздо.

Немає підстав також для встановлення подвійної форми вини і за психічним ставленням винної особи до кваліфікуючих ознак злочину. Законодавче визначення вини побудовано з урахуван-ням суті і значення вчинюваних дій та психічного ставлення до настання їх злочинних наслідків. Що стосується психічного став-лення особи до кваліфікуючих ознак складу злочину (групи осіб, особливої жорстокості, стану вагітності, неповнолітності і т. ін.), то само по собі воно не складає ні виду, ні форми вини без враху-вання психічного ставлення суб'єкта до настання вказаних у за-коні наслідків, і таке визначення вини практично нічого не дає.

Отже, подвійна (змішана) форма вини є лише там, де є два види якісно відмінних за характером і ступенем суспільної небезпечності злочинних наслідків одних і тих же дій винної особи та її різне пси-хічне ставлення до кожного з цих наслідків.

Суттєво впливають на характер, зміст та особливості — моти-ви, мета, емоції вчинення злочину.

Мотивом злочину називаються спонукання до вчинення злочи-ну. Найбільш поширеними спонуканнями вчинення злочинів є:

1) корисливість (корисливі злочини в 1993 р. становили 7,7%всієї злочинності в Україні);

2) помста, жадоба помсти;

1 Советское уголовное право. Часть Общая.— М., 1964.— С. 138—139; Уголовное право. Часть Общая.- М., 1966.- С. 193,195; Уголовное право. Часть Особенная.- М., 1968.- С. 257, 363, 367; Курс советского уголовного права.- М., 1970.- Т. 2.- С. 333.

91

3) хуліганство;4) кар 'єризм чиновників;5) жадоба влади.Мотиви — це усвідомлені потреби людини (в їжі, одязі, житлі,

спілкуванні, пізнанні, дозвіллі) як дійсні, так і уявні, які спону-кають її до дії.

Безмотивних злочинів немає, як немає безмотивної поведін-ки взагалі. Значення мотиву в якості ознаки складу злочину в то-му, що поки не є відомим, встановленим мотив вчинку, то не можна сказати, що трапилось — злочин чи подвиг.

Мотив як ознака суб'єктивної сторони складу злочину має для різних злочинів різне значення. В одних злочинах мотив назива-ється в диспозиції норми, наприклад, п. 7 ч. 2 ст. 115 КК — вбив-ство з хуліганських мотивів, у ст. 148 КК — підміна чужої дитини з корисливою метою, з помсти або з інших особистих мотивів.

В інших злочинах мотив не називається, але його легко з'ясу-вати із сутності цих злочинів, наприклад, в статтях про відпові-дальність за викрадання чужого майна не вказані мотиви їх вчи-нення, але зрозуміло, що викрадання вчинюються лише з корис-ливих мотивів, без яких немає викрадання.

Мотив — це двигун злочину, його внутрішня сила. Мотив має значення для характеристики і оцінки як навмисних, так і необе-режних злочинів. Наприклад, перевищення водієм швидкості руху транспортного засобу за мотивом виконати більший обсяг роботи й більшу отримати платню, має зовсім іншу суспільно громадську оцінку (а значить, заслуговує меншого покарання), ніж перевищення швидкості руху водієм автотранспортного за-собу з мотиву пустощів чи хуліганства при настанні внаслідок цього одних і тих же наслідків, наприклад, смерті потерпілого чи заподіяння тому тілесних ушкоджень. Кримінальним законом мотиви поділяються на:

1) ганебні— корисливість, помста, хуліганство;1) до закону байдужі — допитливість, альтруїзм, помилково

зрозумілі інтереси служби і т. ін.1

1 Дехто безпідставно називає мотивами підступність, хитрість, ревнощі тощо. (Бажанов М. И. Уголовное право Украины.— Днепропетровск, 1992.— С. 58). Під-ступність та хитрість не мотиви, а спосіб дії, вони не відповідають на питання: чому особа вчинює саме такий вчинок, саме ці дії; вони відповідають на питання: як осо-ба діє, а не чому. Ревнощі теж не мотив, а почуття. Не будь-який ревнивець вбиває того, кого ревнує. А якщо вбиває, то з мотиву помсти за незадоволення почуття.

92

Від мотиву злочину треба відрізняти мотивацію злочинцем своєї поведінки.

Мотивація — це невигадані особою, яка вчинила злочин, при-чини, що спонукали її до вчинення злочину. Оскільки в таких випадках особа прагне виправдати свою поведінку, то вона нази-ває не дійсні, а уявні, вигадані нею причини.

Мотивація злочинцем своїх дій може мати значення для ви-знання її щирого розкаяння та для призначення міри покарання.

У спеціальній літературі і в судах часто точаться дискусії про мотиви злочинів, вчинених серійними вбивцями, маніяками, бандитами, розбійниками. На питання про мотиви таких злочи-нів добре відповів Федір Раззаков у своїй книзі «Бандиты Запа-да. Хроника знаменитых преступлений»: «Убийцы, насильники, извращенцы, наркоманы и гомосексуалисты — давно стали ле-гендой. Их «рекорды» занесены в справочники и энциклопедии, их восковые фигуры выставлены в музеях... Почему бандиты становятся национальными героями?»1 Багато злочинців прагне слави Герострата. Мрія про славу Герострата багатьом злочинцям не дає спокою. Один американський серійний вбивця похваляв-ся, що вбив 600 потерпілих. Керівник поліції штату, який керу-вав розслідуванням, заявив, що такого не може бути, і погоджу-вався лише на цифру — 200 жертв цього вбивці. Як бачимо, і тут гонитва за «рекордами».

Не менш спокусливим мотивом є гроші. Сповіщалося, що річна заробітна плата супермоделі Мілли Йовович за 2004 рік становить 10,5 мільйонів доларів.2 Скількох хлопців ця інформа-ція наштовхнула на думку про те, що і він міг би заробити таку суму! Але як? Отже, слава Герострата і гроші — це найбільші і найпотужніші сили, що штовхають на вбивства, зґвалтування, крадіжки людей, на терористичні акти. Допомагають у цьому злочинцям також телебачення, інші ЗМІ, мистецтво. Сьогодні у телевізійних програмах найбільше фільмів, передач, шоу про вбивства, бандитські «розбірки», вибухи, підпали і таке інше.

Про депортацію зі США кримінального авторитета Іванькова («Япончика») газета сповіщала двічі, неначе мова йшла про пре-зидента країни.3 Дивлячись на таку суспільну оцінку злочинної

1 Раззаков Федор. Бандиты Запада. Хроника знаменитых преступлений.— М.,ЗАО, Изд-во ЭКСМО, 1997.- 400 с.

2 «Факты», 23 июля 2004 г. № 132.3 «Факты», 14 июля 2004 г. № 125 і 16 июля 2004 г. № 127.

93

діяльності, чимало малюків скаже: «У бандити я піду, хай мене Научать».

Мета злочину — це уявні наслідки, зміни в навколишньому се-редовищі, яких намагається досягти особа вчиненням злочину.

Мета — це та річ чи явище або якась інша спотвора чи зміна, яка приваблює злочинця, манить, тягне його і, на думку злочин-Ця, може задовольнити його певну потребу.

Мета — це результат, до якого прагне злочинець, якого він хо-че досягти.

Мета є факультативною ознакою суб'єктивної сторони складу злочину. Особливість мети як ознаки складу злочину в тому, що їжі злочини, які вчинюються з певною метою, вчинюються ли-ше з прямим умислом. У тих злочинах, у яких мета не позначена законом, мета має значення для визначення суспільної небез-печності злочину, а також для призначення міри покарання. Наприклад, у ст. 201 КК встановлена відповідальність за контра-банду — за незаконне переміщення через митний кордон Украї-ни поза митним контролем або з приховуванням від митного Контролю товарів, викраданні цінностей та інших предметів.

Такі дії можуть бути вчинені для досягнення різної мети — як ганебної (збагачення), так і суспільно корисної (наприклад, пе-реміщення через кордон в Україну її історичних чи культурних Пам'яток).

У деяких злочинах мета збігається з мотивом, наприклад, при викраданні мотив і мета — корисливість, прагнення до збагачен-ня. Але це все-таки різні ознаки суб'єктивної сторони складу злочину. Мотиви — це ті спонукання, які «штовхають» злочинця в спину, а мета — це той маяк, який манить, вабить злочинця до себе.

Емоції (переживання, почуття суб'єкта під час вчинення зло-чину) — почуття страхіття, злості, обурення, задоволення і т. ін. Емоції мають значення для з'ясування суб'єктивної сторони злочину, вони можуть свідчити про мотиви вчинення злочину або вказувати на мету його вчинення. Взагалі емоції лежать за межами складу злочинів і впливають лише на призначення пока-рання.

Лише в двох складах злочинів, передбачених статтями 95 і 103 КК, емоції є обов'язковими ознаками цих злочинів. Але ознака-ми складів злочинів у цих статтях є не просто емоції, а емоції, які називаються фізіологічним афектом.

94

Фізіологічним афектом у психології називають дуже сильний і нетривалий емоційний спалах, найвищий стан обурення, гніву, роз-дратування.

Фізіологічний афект — це настільки сильні почуття та пережи-вання, що вони сягають аж до вершини, під саму стелю можли-востей людини, дуже перешкоджаючи та пригнічуючи свідомість і можливість керувати своїми діями. Такі можливості (усвідом-лювати події, оцінювати їх і керувати своїми діями) у стані фізіо-логічного афекту дуже обмежуються, але зовсім не втрачаються (бо тоді вже був би стан неосудності).

У стані фізіологічного афекту людина, хоча з великою напру-гою, але може усвідомлювати події і керувати своїми діями, а то-му визнається осудною. Оскільки фізіологічний афект є наслідок грубо неправомірних дій іншої особи, яка цими діями чи тяжкою образою викликала стан фізіологічного афекту, то вчинення зло-чину в такому стані визнається пом'якшуючою відповідальність обставиною (п. 7 ст. 66 КК).

Суттєво впливають на вину і помилки злочинця. Помилкою у кримінальному праві називають неправильне уявлення особи про юридичні та фактичні особливості, обставини і наслідки вчинюваних нею дій.

Кримінально-правова практика знає багато різних помилок. Всі вони поділяються на дві групи:

1) юридичні помилки — це неправильне уявлення про злочинність чи незлочинність вчинюваних дій або неправильне уявлення про характер чи міру покарання за злочин;

2) фактичні помилки — це неправильне уявлення про фактичні особливості чи фактичні наслідки своїх дій.

Юридична помилка має декілька видів:1. Суб'єкт вважає суспільно небезпечними і караними ті дії,

які для кримінального закону є байдужими (уявний злочин).Оскільки такі дії не є суспільно небезпечними, кримінальним законом не передбачені, то вони не є злочином і кримінальної відповідальності не тягнуть.

2. Суб'єкт, вчинюючи злочин, вважає, що ці його дії не злочинні. Оскільки кримінальний закон виходить із презумпціїзнання всіма громадянами держави кримінального закону, такапомилка не впливає на вину. Лише у виключних випадках, колибуде встановлено, що ця особа не могла, не мала можливостіознайомитися з кримінальним законом, і тому не могла усвідом-

95

лювати злочинний характер своїх дій, така помилка може ви-ключати вину.

3. Помилка суб'єктів відносно виду і розміру покарання, ква-ліфікації його діяння та інші неправильні уявлення про юридич-ні властивості вчиненого ним злочину юридичного значення не мають.

Фактична помилка також має декілька видів:1. Помилка в об'єкті посягання:Інколи при вчиненні злочину суб'єкт помиляється в об'єкті

посягання, внаслідок чого його дії незалежно від його волі спря-мовуються на інший об'єкт кримінально-правової охорони. Така помилка трапляється тоді, коли винна особа, помиляючись, по-сягає на інші, а не на ті суспільні відносин, які охоплювались її умислом, і опріч волі заподіює шкоду у сфері інших суспільних відносин. При цьому помилка в об'єкті посягання можлива ли-ше на рівні родового, видового і безпосереднього об'єктів. На рівні загального об'єкта злочину помилка неможлива, оскільки всякий злочин посягає на суспільні відносини, тобто загальний об'єкт один і помилитися в ньому неможливо. Помилка у забо-роненості чи незабороненості посягання належить до юридичної помилки. Помилка в родовому об'єкті посягання полягає в тому, що суб'єкт вважає свої дії спрямованими на одні суспільні відно-сини, а насправді посягає на інші суспільні відносини. Такі по-милки трапляються при вчиненні злочинів проти власності, проти особи і деякі інші.

Найчастіше трапляється помилка в родовому об'єкті посяган-ня. Вона ж має і найбільше практичне значення, бо істотно впливає на кваліфікацію злочину. Оскільки в таких випадках об'єктові, на який винна особа за її наміром і думкою спрямовує свої дії, насправді шкода не заподіюється, таке посягання є лише замахом, невдалою спробою заподіяти певну шкоду. Отже, сум-лінна помилка особи відносно родового об'єкта посягання ква-ліфікується як замах на вчинення злочину. Таке діяння немає підстав кваліфікувати як закінчений злочин, на гаданий об'єкт, оскільки шкода йому не була заподіяна і злочинні наслідки в цій сфері суспільного життя не настали. Не може таке діяння квалі-фікуватися і як посягання на той об'єкт, якому фактично була за-подіяна шкода, бо ці наслідки не охоплювались умислом винної особи і тому така осудність буде об'єктивною. Вирішальним для оцінки вини і кваліфікації злочину у разі помилки в родовому

96

об'єкті є суб'єктивний намір особи і фактично заподіяна шкода певному об'єктові.

Помиляючись, винна особа може замість викрадення вчини-ти й інше посягання, наприклад, на інтереси рибного чи мис-ливського господарства чи навпаки. Незаконне виловлювання риби, яку розводять у спеціальних водоймах рибзаводи, рибгос-пи та колгоспи чи інші володарі, кваліфікується як викрадення майна, якщо винна особа про це знала. Якщо ж вона сумлінно помилялася, то злочин кваліфікується за правилами помилки в об'єкті, тобто як замах за незаконне заняття рибним промислом за статтями 15 і 249 КК.

У деяких випадках обстановка вчинення злочину й особли-вості майна не дають підстав для висновку про його належність. За таких обставин винний рівною мірою допускає, що воно на-лежить державі чи громадянинові. При такому прямому неви-значеному (альтернативному) умислі злочин кваліфікується як посягання на той родовий об'єкт, якому практично була заподія-на шкода, оскільки винний рівною мірою бажав настання будь-якої шкоди, тобто заподіяння шкоди кожному із двох можливих родових об'єктів охоплювалось його умислом.

Таким же чином впливає на визнання вини і кваліфікацію злочину і помилка в інших родових об'єктах, наприклад, при по-сяганні на честь, гідність, життя представників влади, працівни-ків правоохоронних органів, якщо потерпілий таким не є, а ли-ше видає себе за вказаних осіб, або не знає завідомо про те, що посягає на таких осіб.

Узагальнюючи викладене і слідчо-судову практику кваліфіка-ції злочинів у разі помилки в родовому об'єкті посягання, мож-на скласти загальні правила цієї кваліфікації:

/. Якщо допускалася помилка в родовому об'єкті посягання, зло-чин кваліфікується як замах на заподіяння шкоди тому об'єкту, який охоплювався умислом винної особи.

2. Якщо обстановка вчинення злочину не давала можливостівинній особі визначити родову належність об'єкта посягання, тозлочин належить кваліфікувати як посягання на той об'єкт злочи-і ну, якому фактично була заподіяна шкода чи утворювалася загрозазаподіяння шкоди.

Помилка у видовому об'єкті посягання можлива лише в тих! випадках, коли видові об'єкти мають подібне суспільно-громад-

ськс значення і відрізняються законодавством. Наприклад,

97

відносини державної і колективної власності є різними видови-ми об'єктами кримінально-правової охорони, але законодав-ством вони не відрізняються і тому помилка в спрямованості по-сягання на них кримінально-правового значення не має. При спеціальному виділі видового об'єкта і помилці в спрямованості посягання на видовий об'єкт вона вирішується за правилами по-милки в родовому об'єкті.

На рівні безпосереднього об'єкта помилка в об'єкті можлива (наприклад, замість посягання на життя Петренка було вчинено посягання на життя Савчука), але вона юридичного значення не має, оскільки всі безпосередні об'єкти охороняються законом рівною мірою і їх охорона не має ніяких особливостей.

Наприклад, К. у п'яному стані розпочав бійку з С, під час якої С. вдарив К. цеглиною. К. побіг у двір до брата, схопив там долото і, маючи намір, вбити С, почав його шукати. При пошу-ках К. помилився і вдарив долотом по голові М., від чого М. по-мер. Обласний суд засудив К. за навмисне вбивство. Судова ко-легія в кримінальних справах Верховного Суду України кваліфі-кувала дії К. як замах на вбивство С. і необережне вбивство М. Пленум Верховного Суду визнав таку перекваліфікацію непра-вильною і зазначив, що, маючи намір вбити С, помилився і вбив М. Така помилка не відхиляє навмисної вини вбивства, оскільки винний розумів, що він вбиває людину, що його дії спричиняють смерть людині.1

2. Помилка в предметі злочину трапляється при викраданнях, самоуправстві, незаконній підприємницькій діяльності, неза-конному полюванні і деяких інших злочинах. Взагалі помилка в предметі злочину юридичного значення не має. Для підстав уго-ловної відповідальності і кваліфікації не має значення, що вин-на особа помилково викрала радіолу замість телевізора, купила завідомо крадене мінеральне добриво замість цементу, придбала героїн замість анаші тощо.

Така помилка в предметі злочину юридичного значення не має, бо з приводу кожного такого предмета існують однакові су-спільні відносини, які є об'єктом посягання. Тому вчинення за-боронених уголовним законом дій відносно різних предметів одного роду не змінює юридичної сутності злочину в тих випад-ках, коли винна особа помилилась і придбала, збула чи викрала

1 Радянське право. 1962.- № 3.- С 137.

98

інший предмет цього роду. Наприклад, різні речі, що належать до майна, валютних цінностей, зброї, наркотиків тощо. Отже, помилка в предметах злочину одного роду юридичного значення не має. Бо злочинний вплив на однорідні предмети не має су-спільних особливостей, він чинить певні зміни у сфері одних і тих же суспільних відносин і тому охоплюється одними і тими кримінально-правовими нормами.

Юридичне значення має помилка в предметах різнорідних, які за їх особливими властивостями і ознаками віднесені зако-ном до різних груп: а) майно, б) валютні цінності, в) ліс, г) зброя, д) наркотики, є) документи, є) порнографічні предмети тощо. Вчинення помилково заборонених уголовним законом дій від-носно предмета, що належить до іншого роду, ніж гадав винний, утворює лише замах на злочин, бо злочинний вплив на цей пред-мет не може заподіяти шкоду у сфері тих суспільних відносин, які існують з приводу уявного предмета. Якщо, наприклад, вин-ний гадає, що викрадає у громадянина мисливську рушницю, а в дійсності викрав вогнепальну зброю іншого роду, то скоєне утво-рює замах на викрадення особистого майна (статті 15 і 185 КК), оскільки крадіжка мисливської рушниці у громадянина є пося-ганням на відносини власності, а не на громадську безпеку, на яку спрямовано посягання на заволодіння іншою вогнепальною зброєю (ст. 262 КК).

Таким чином, злочинний вплив помилково на предмет іншо-го роду, ніж гадав винний, кваліфікується як замах на гаданий предмет. Помилка винного відносно предметів одного роду на вину і кваліфікацію злочину не впливає.

3. Особливим видом помилки в предметі злочину є посяганняна відсутній предмет. Такі посягання завжди утворюють замах навчинення злочину. Наприклад, викрадення майна на незначнусуму при умислі на викрадення майна у великих розмірах.

4. Помилка в потерпілому має таке саме юридичне значення, які помилка в предметі злочину. За наявності особливих ознак потерпілого (державні діячі, представники влади, вагітні, неповнолітні, новонароджені і т. ін.) та помилки винного в потерпіломузлочин кваліфікується з урахуванням умислу суб'єкта. Якщо винний, помиляючись, цих особливостей потерпілого не враховував,то злочин не може кваліфікуватися за тими нормами кримінального закону, якими вони передбачені. В таких випадках застосовуються загальні норми, які цих особливостей потерпілого не

99

враховують. Наприклад, посягання на життя чи здоров'я держав-ного діяча або працівника міліції, якщо винний завідомо не знає, що потерпілий є саме такою особою, кваліфікується як злочин проти особи. Не може наставати відповідальність за статтями 156 чи 304 КК, якщо особа сумлінно помилилася відносно віку по-терпілої чи втягненого у злочинну діяльність неповнолітнього.

Все викладене дає підстави для висновку, що презумпція вини — це принцип кримінального судочинства, згідно з яким особа, що притягнута до кримінальної відповідальності, вважається вину-ватою у вчиненні злочину.

Принцип презумпції вини реалізується у кожній криміналь-ній справі. Без презумпції вини немає жодної кримінальної справи. Винятком з цього правила є кримінальні справи, у яких певна особа затримана при вчиненні злочину і її вина є безсум-нівною. Наприклад: 11 вересня 1911 року в Києві у театрі Дмит-ро Богров застрелив Петра Столипіна, 30 березня 1981 року Джон Хінклі стріляв у президента США Рональна Рейгана, у травні 1981 року в Римі турецький громадянин Махмет Алі Агд-жа стріляв у Папу Римського Іоанна Павла II,1 4 листопада 1995 року 27-річний студент-юрист Ігал Амір застрелив у столиці Ізраїлю Тель-Авіві прем'єр-міністра Ізраїлю Іцхака Рабіна.2

Як правило, притягнута до кримінальної відповідальності особа вважається винуватою у вчиненні злочину, визнається об-винуваченою.

Розслідування кримінальної справи має головним завданням: встановити вину чи невинуватість цієї особи.

2. Встановлення вини

Вина, її форми та різновиди в складі злочину є найбільш важ-ливими ознаками. Вина є також обов'язковою складовою части-ною підстави кримінальної відповідальності. Згідно із законом, кримінальній відповідальності і покаранню підлягає лише осо-ба, що винна у вчиненні злочину. Вина є і підставою криміналь-ного інкримінування.

1 Раззаков Федор. Век террора. Хроника покушений.— М., ЗАО Изд-воЭКСМО, 1997.- С. 15-23, 272-281. Автор наводить хроніку 186 замахів на політичних, релігійних і державних діячів, що сталися у XX ст.

2 Там само.- С 393-395.

100

«Ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше як за виро-ком суду й відповідно до закону» (ч. 2 ст. 15 КПК).

Визнання громадянина винним у вчиненні злочину тягне за собою цілу низку дуже суттєвих правових наслідків — арешт, по-карання, судимість. Кожен із цих наслідків, у свою чергу, має ду-же суттєві обмеження прав і свобод винної особи. Тому таке важ-ливе значення мають вимоги закону про те, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності, і жоден не-винний не був покараний.

Така практична важливість вини, її поняття та ознак вимагає відповідного наукового обґрунтування вимог і правил встанов-лення вини в кожному випадку вчинення злочину. Завдання на-уки — дати правозастосовникам правильні, чіткі і зрозумілі ви-значення поняття вини, виявити її найбільш істотні ознаки, форми, види, розробити наукові рекомендації (правила, засоби) встановлення форми і виду вини в кожному конкретному зло-чинному діянні.

При цьому необхідно виходити з того, що ґрунтом (основою) законодавчого визначення поняття як умислу (ст. 24 КК), так і необережності (ст. 25 КК) є психічне ставлення особи до настан-ня суспільно небезпечних наслідків діяння (дії чи бездії). Психічне ставлення суб'єкта до своїх дій — це лише частина ін-телектуального моменту (усвідомлення суспільної небезпечності діяння), тоді як психічне ставлення до наслідків цього діяння — це інша частина інтелектуального моменту (передбачення на-стання наслідків) і весь вольовий момент (бажання чи свідоме допущення або легковажний розрахунок на ненастання злочин-них наслідків).

Отже, форма і вид вини визначаються законом, головним чи-ном, на підставі психічного ставлення особи до настання су-спільно небезпечних наслідків діяння (передбачення, бажання чи свідоме допущення їх настання або легковажний розрахунок на їх відвернення чи непередбачення їх при обов'язковій можли-вості передбачити). Вольова ж спрямованість діяння визначаєть-ся виключно психічним ставленням особи до настання злочин-них наслідків.

Взагалі, за наявності у кримінальному законі інституту не-осудності 10 (ст. 19 КК) виключення із критеріїв визначення по-няття вини психічного ставлення суб'єкта до вчинюваних дій (чи

101

бездії) нічого не змінило б у практиці встановлення виду вини в конкретних діях особи, оскільки лише неосудна особа нездатна усвідомлювати суспільну сутність і небезпечність своїх дій (чи бездії). Усвідомлення як ознака вольової поведінки припускає перш за все усвідомлення суспільного значення і змісту вчиню-ваних дій. Якщо ж особа нездатна усвідомлювати суспільне зна-чення поведінки (діяння), то вона визнається неосудною.

Зазначені законоположення статей 24 і 25 КК дають підстави для важливого практичного висновку про те, що форми і види ви-ни повинні в усіх випадках встановлюватися з урахуванням і на під-ставі психічного ставлення особи до настання суспільно небезпеч-них наслідків діяння. Без встановлення психічного ставлення особи до настання суспільно небезпечних наслідків діяння не-можливо правильно встановити форму і вид її вини.

Незважаючи на чіткі і певні законодавчі критерії визначення вини, її форми та виду, в юридичній літературі часом даються не-обгрунтовані і тому неправильні рекомендації щодо встановлен-ня форми і виду вини в окремих злочинах. У багатьох випадках вину, всупереч вимогам закону, пропонується встановлювати без урахування психічного ставлення суб'єкта до настання злочин-них наслідків його діяння. Замість того, щоб в усіх випадках вчинення злочину з'ясовувати психічне ставлення особи до на-стання наслідків її дій, інколи обмежуються лише аналізом пси-хічного ставлення особи до вчинених дій (бездії). Всупереч зако-нодавчим вимогам встановлювати, наприклад, при умислі во-льовий момент щодо злочинних наслідків, його встановлюють лише відносно діяння.1 Визначення вольового моменту умислу лише за психічним ставленням до дії (чи бездії) не можна визна-ти правильним, оскільки будь-яка дія психічно здорової (нор-мальної) людини є усвідомленою і бажаною.2 Психологією дове-дено, що людина, перш ніж вчинити дію, усвідомлює її. На дії людини завжди відбивається її воля, усвідомленість завжди пере-дує дії. Будь-яка конкретна дія вчинюється усвідомлено і за во-

1 Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України.- К., 1994.-С. 236, 461, 508, 514; Клименко В. А., Мельник Н. И., Хавронюк Н. И. Уголовная ответственность за должностные преступления.- К., 1996.- С. 62, 74-75, 103.

2 Рубинштейн С. Л. Основы общей психологии.— М., 1946.— С. 543; Спир-кин А. Г. Происхождение сознания.— М., I960.— С. 448; Запорожец А. В. Психология.- М., 1959.- С. 165; Рудик П. А. Психология.- М., 1967.- С. 79.

102

лею діючого суб'єкта, якщо тільки його воля не спотворена сто-ронньою силою. Тільки завдяки волевияву дія набуває характеру поведінки людини. Тому будь-яка конкретна людська дія чи-ниться свідомо і бажано. Без бажання не вчинюється жоден вчи-нок, жодна дія.1

Щодо суб'єктивної сторони злочину ці положення психоло-гічної науки доводять, що вольова спрямованість не має ніяких відмінностей у психічному ставленні особи до своєї дії (бездії). Психічне ставлення особи до своєї дії в усіх випадках тотожне і виражається формулою — усвідомлене бажання. При скоєнні як умисного, так і необережного злочину суб'єкт однаково бажає вчинити конкретні дії (інакше він не вчинював би їх) і усвідом-лює їхню фактичну сторону (тільки фактичну, оскільки без оцін-ки наслідків своїх дій не може бути і оцінки самих дій,— дія оці-нюється лише з урахуванням її наслідків).

У зв'язку з цим не можна погодитися з тим, що «умысел по от-ношению к результату исключается, если само действие, его вызвавшее, совершено по неосторожности...».2

Безперечно, що умисел неможливий при необережному діян-ні, але ж діяння можна визнати необережним лише у тому випад-ку, коли з'ясовано психічне ставлення суб'єкта до наслідків цьо-го діяння. Без цього, оскільки будь-яка дія вчинюється свідомо і з бажанням, дію не можна визнати ні умисною, ні необережною. Якщо виключити психічне ставлення суб'єкта до настання на-слідків своїх дій, то його психічне ставлення до конкретних дій (наприклад, до натиску на спусковий гачок рушниці) при вчи-ненні необережного і умисного злочину буде тотожним, ідентич-ним, без відмінностей.

І.С. Самощенко ґрунтовно зазначає, що «с точки зрения пси-хологической, как противоправное поведение, совершаемое по небрежности, так и лишь объективно противоправное, субъек-тивно случайное поведение являются сознательными и волевы-ми актами доведения».3 І лише можливість (при обов'язковій) і неможливість передбачення настання певних наслідків цієї

1 Волков В. С Проблема воли и уголовная ответственность.- Казань, 1965.-С. 11; Дагель П. С. Содержание, форма и сущность вины в советском уголовномправе // Правоведение.- 1969.- № 1.- С. 79.

2 Тишкевич И. С. Условия и пределы необходимой обороны.— М., 1969.— С. 127.3 Самощенко И. С. Понятие правонарушения по советскому законодательству.-

М., 1963.- С. 148.

103

поведінки дають підстави відмежувати винну поведінку від не-винно заподіяної шкоди при суб'єктивному випадку. Треба також при цьому мати на увазі, що передбаченням (з боку суб'єкта) настання суспільно небезпечних наслідків визначають-ся і межі вини. Там, де закінчується можливість і обов'язок пе-редбачити настання наслідків, закінчується і вина. А дії особи і за межами вини продовжують залишатися усвідомлюваними і бажаними, тобто дії, якими була заподіяна шкода випадково, не-винно, також є свідомими і бажаними.

Наведене повною мірою стосується і усвідомлювання суб'єк-том суспільної небезпечності своїх дій. Усвідомлення суспільної небезпечності дій виходить (набувається) лише з усвідомлення суспільної небезпечності наслідків цих дій. Дія не може вважати-ся усвідомленою, якщо не усвідомлені істотні наслідки цієї дії.1

Самі по собі дії, які не заподіюють суспільно небезпечних на-слідків, не можуть усвідомлюватися й оцінюватися як суспільно небезпечні. «Пока человек не соотнес свой поступок с его объек-тивными результатами, он не знает, что, собственно, он совер-шил».2

Зрозуміло, що, вчинюючи ті чи інші дії, суб'єкт усвідомлює їхню суспільну небезпечність чи, принаймні, суспільну сутність. Але суспільна оцінка своїх дій дається лише на підставі оцінки характеру тих наслідків, які спричиняються цими діями. При умислі і злочинній самонадійності ці наслідки в ідеальному ви-гляді усвідомлюються суб'єктом ще до вчинення злочину. Таким чином, психічне ставлення особи до конкретної дії (без урахування психічного ставлення до її наслідків) при умислі, необережності і невинному заподіянні шкоди не має ніяких відмінностей і не може виконувати роль критерію для встановлення форми і виду вини.

Для того, щоб правильно встановити форму і вид вини, необ-хідно насамперед і головним чином опиратися на психічне став-лення особи до настання наслідків її дії (бездії), враховуючи спрямованість її волі. При цьому з'ясовується, що до настання різних наслідків можливе різне психічне ставлення. До настання одних наслідків суб'єкт ставився байдуже, інших він не бажав чи, навпаки, бажав і таке інше. Лише за відмінностями психічно-

1 Рубинштейн С. Л. Основы общей психологии.— С. 10; Волков Б. С. Проблемаволи и уголовная ответственность.— С. 25.

2 Рубинштейн С. Л. Принципы и пути развития психологии.— М., 1959.— С. 160.

104

го ставлення особи до цих наслідків своїх дій і можна визначити і правильно встановити ту чи іншу форму і вид вини. Отже, вина (її форма і вид) у конкретному діянні не може бути визначена, встановлена без з'ясування психічного ставлення особи до су-спільно небезпечних наслідків своїх дій. Все викладене повною мірою стосується як «матеріальних», так і «формальних» складів злочинів.

Висновок про те, що закон «описывает содержание умышлен-ной преступной деятельности применительно к так называемым материальным преступлениям»,1 не можна визнати правильним. Він не відповідає закону і судовій практиці. Поняття вини — нав-мисної і необережної — визначається у законі не стосовно так званих «матеріальних» злочинів (таких взагалі немає), а відповід-но до загального визначення поняття злочину, що дається у ст. 11 КК, як суспільно небезпечного діяння, забороненого криміналь-ним законом. Якщо визнати такий висновок правильним, то ви-явиться: всі злочини, що мають «формальний» склад, вчиню-ються лише з прямим умислом. Якщо ж суворо дотримуватися законодавчого визначення поняття вини, то неважко перекона-тися, що багато злочинів з «формальним» складом вчинюються не тільки з прямим, а й з побічним умислом. | Насправді: чи в усіх випадках спекулянт бажає заподіяти шкоду державній торгівлі, хуліган — порушити громадський порядок, а приховувач — перешкодити роботі органів правосуддя? Видається, що для позитивної відповіді підстав немає. У багатьох випадках при вчиненні таких злочинів винна особа байдуже ставиться до настання таких наслідків (заподіяння шкоди у сфері об'єкта кримінально-правової охорони). Для них ці наслідки бувають побічним і байдужим результатом їхнього діяння, оскільки суб'єкт при цьому прагне досягти зовсім іншої мети. П. С Мати-шевський правильно зауважує, що при хуліганстві до настання шкідливих наслідків вина особи може бути вираженою у формі умислу (прямого чи побічного) і у формі необережності.2

Встановлення форми і виду вини лише на підставі психічного ставлення особи до вчинюваних дій не відповідає і судовій прак-тиці. На необхідність в усіх випадках досліджувати психічне

1 Курс советского уголовного права. Часть Общая.— Л., 1968.— Т. 1.— С. 439;Злобин Г. А., Никифоров Б. С. Умысел и его формы.— М., 1972.— С. 71—72.

2 Матышевский П. С. Ответственность за преступления против общественнойбезопасности, общественного порядка и здоровья населення.— М., 1964.— С. 80.

105

ставлення суб'єкта до настання суспільно небезпечних наслідків неодноразово звертав увагу судів Верховний Суд. Наприклад, су-дова колегія Верховного Суду в ухвалі у справі Г. вказала, що «суд счел достаточным сослаться только на одно обстоятельство, ко-торое, по его мнению, полностью раскрывает характер вины осужденного, а именно, что Г. сознательно вел мотоцикл с боль-шой скоростью, то есть на нарушение, которое было им допуще-но, и не выяснил отношение к предвиденным им последствиям, которые затем наступили, тогда как установление именно этого обстоятельства имеет решающее значение для разграничения умысла и неосторожной вины в форме преступной самонадеян-ности».1 Пленум Верховного Суду СРСР у зв'язку з цим вказав, що, згідно із законом, навмисний чи необережний характер ви-ни визначається психічним ставленням особи до суспільно не-безпечних наслідків, а не до самих дій.2

Пленум Верховного Суду України в постанові від 1 квітня 1994 року зазначив, що для відмежування умисного вбивства від заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, внаслідок якого ста-лася смерть потерпілого, необхідно ретельно досліджувати дока-зи, що мають значення для з'ясування змісту і спрямованості умислу винного. Визначальним при цьому є суб'єктивне став-лення винного до наслідків своїх дій.3

Чому ж при встановленні виду і форми вини не виконуються ці вимоги закону і вказівки вищих судових органів?

Задовільної відповіді на це питання немає. Деякою мірою від-повідь може бути виведена з розподілу в теорії кримінального права злочинів на «матеріальні» і «формальні».4 При цьому деякі криміналісти вважають, що «формальні» злочини не мають су-спільно небезпечних наслідків, не заподіюють шкоди у сфері об'єктів, на які вони посягають. Оскільки такі злочини не запо-діюють суспільно небезпечних наслідків, вину особи, що їх вчи-

1 Бюллетень Верховного Суда СССР.- 1959, № 5.- С. 7.2 Бюллетень Верховного Суда СССР.- 1966, № 5.- С. 24.3 П. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 квітня 1994 р. «Про

судову практику в справах про злочин проти життя і здоров'я людини» / Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та цивільних справах - К1995.- С. 93.

4 Взагалі розподіл злочинів (точніше, складів злочинів) на «формальні» і «матеріальні» є умовним, оскільки будь-яке злочинне діяння заподіює шкоду (чи створює реальну загрозу її заподіяння) об'єкту посягання і тому є матеріальним у будь-якому розумінні.

106

нила, нібито можна встановити на підставі лише психічного ставлення до вчинених дій.

Але таке розуміння розподілу складів злочинів на «формаль-ні» і «матеріальні» не можна визнати правильним. Будь-який злочин у будь-якому розумінні є матеріальним і завжди заподіює шкоду об'єкту посягання. Інакше немає підстав визнавати таке діяння злочином. Злочинів, які не заподіюють суспільно небез-печної шкоди (чи не загрожують її заподіянням) не існує. Та об-ставина, що інколи злочинні наслідки не настають від причин, від волі суб'єкта незалежних, чи виступають лише як реально можливі, не може спростувати цього загального ґрунтовного висновку.

Поняття «формальний» склад злочину нічого іншого не зна-чить, крім того, що наслідки цього злочину перебувають за ме-жами складу злочину і встановлювати їх у кожному конкретному випадку не потрібно. Але наслідки і в злочинах з «формальними» складами завжди є або вони припускаються як реально можливі (у «формальних» чи «скорочених» складах, а також в готуванні до злочину чи замаху на злочин).

І хоча наслідки таких злочинів перебувають за межами складу злочину, при встановленні форми і виду вини ці наслідки не-обхідно враховувати, оскільки лише на підставі психічного став-лення винного до них, з урахуванням спрямованості волі винно-го на заподіяння цих наслідків, можна встановити форму і вид вини чи визнати особу невинною. Тобто, психічне ставлення осо-би до дії і наслідків, згідно із законом, повинно встановлюватися незалежно від «формальних» і «матеріальних» складів злочинів.1

Без врахування суспільно небезпечних наслідків діяння і пси-хічного ставлення до них винного не може бути правильно вста-новлена вина, її форма і вид. При цьому треба мати на увазі, що вирішальне значення має психічне ставлення особи не до будь-яких наслідків злочину, а лише до тих, що є шкодою, заподіяною злочином у сфері суспільних відносин, які є об'єктом злочинно-го посягання. Тому, встановлюючи вид і форму вини, завжди потрібно брати за головне — психічне ставлення особи саме до цих наслідків — заподіяння шкоди тим суспільним відносинам, що є безпосереднім об'єктом вчиненого злочину. Наприклад,

1 Кригер Г. А. Рецензія на кн.: Бушуев И. А. Ответственность за укрывательство преступлений и недоносительство // Сов. юстиция.- 1966.- № 6.- С. 29.

107

при вчиненні бандитизму (ст. 257 КК) умисел потрібно визнача-ти за психічним ставленням суб'єкта до заподіяння шкоди заса-дам державного управління, а не за психічним ставленням до позбавлення життя потерпілих від нападу, захоплення майна та інших наслідків бандитського нападу; при розголошенні дер-жавної таємниці (ст. 328 КК) — на підставі психічного ставлення до заподіяння шкоди зовнішній безпеці, обороноздатності дер-жави, а не на підставі психічного ставлення особи до видачі відо-мостей, що становлять державну таємницю.

Лише таке визначення і встановлення виду і форми вини мож-на визнати правильним, відповідним до Закону. У такому розу-мінні злочини, що мають «формальні» склади злочинів, подібні до складів злочинів попередньої злочинної діяльності — готуван-ня до злочину і замаху на вчинення злочину: як у тих, так і в цих злочинах злочинні наслідки — за межами складу злочину і висту-пають лише як реально можливі. Отже, як при замаху на злочин, так і при вчиненні злочинів з «формальним» складом (чи укоро-ченим) встановлювати вину необхідно на підставі психічного ставлення суб'єкта до можливих наслідків цього злочину, до за-подіяння шкоди у сфері об'єкта посягання. Інакше незрозуміло: чому при вчиненні одних злочинів вина встановлюється на під-ставі психічного ставлення суб'єкта до дії (бездії) і її суспільно не-безпечних наслідків, а при вчиненні інших — лише на підставі психічного ставлення до вчинення дії (бездії)?

Якщо неможливо визначити форму і вид вини, наприклад, при заподіянні тілесних ушкоджень без урахування психічного ставлення винного до настання цієї шкоди, то чи можна визна-чити правильно вину, скажімо, при наклепі чи образі без вра-хування того, як ставився винний до плюндрування честі і гід-ності потерпілого чи до порушення громадського порядку при хуліганстві?

Адже без врахування психічного ставлення суб'єкта до на-стання суспільно небезпечних наслідків його дії (бездії) нічого іншого не можна встановити, крім тільки однієї форми і тільки одного виду вини — прямого умислу, оскільки вчинити дію (без-дію) неможливо, не бажаючи цього. А це рівнозначно ліквідації нехай лише для певної групи злочинів (хоча досить значної) всіх інших видів і форм вини. Саме тому не можна погодитися з ви-словленою в літературі думкою про те, що насталі злочинні на-слідки, якщо вони прямо випливають із вчинених дій, виклика-

108

ні тими ж бажаннями, якими були вчинені і самі дії. Такі мірку-вання анулюють (знищують) будь-які відмінності (особливості) між видами вини, залишаючи лише місце для прямого умислу, оскільки дія завжди є бажаною.

Насправді, при необережному заподіянні смерті внаслідок недбалого зберігання вогнепальної зброї, коли суб'єкт вважав, що вона не заряджена, і натиснув на спусковий гачок, настання смерті потерпілого є прямим наслідком вчиненої дії, але ж хіба це свідчить про те, що смерть викликана тим же бажанням, яким були вчинені самі дії?

Таким чином, встановлення вини може призвести до непра-вильної кваліфікації діяння чи навіть до об'єктивного ставлення у вину. Свого часу Пленум Верховного Суду СРСР у постанові у справі В. вказав, що неправильний висновок суду про ставлення винного до насталих наслідків діяння тягне за собою скасування всіх судових рішень.1

Справа В., яку розглянув Пленум, є показовою. В. знаходився на подвір'ї, коли побачив на даху хліва групу підлітків, що рвали ягоди з його дерева. Для того, щоб відігнати підлітків, В. кинув у їхній бік палицю і влучив нею в М., заподіявши йому цим тяжкі тілесні ушкодження, від яких М. помер. Насправді, незалежно від психічного ставлення В. до настання таких наслідків, його психічне ставлення до дії (кидання палиці) було лише усвідомле-ним бажанням. Хто буде доводити, що В. не хотів кидати пали-цю у бік підлітків? Але вид вини у цьому діянні може бути вста-новлений лише з врахуванням психічного ставлення В. до наста-лих наслідків, на що і вказав Пленум.

Пленум Верховного Суду України в багатьох постановах також вимагає, щоб суди в усіх випадках, встановлюючи вину, опирали-ся, головним чином, на психічне ставлення до настання наслідків.2

Не може змінити сутності справи те, що деякі злочини можуть бути вчинені лише за одним видом вини. Наприклад, замах на вбивство можливий лише при прямому умислі. Але для того, щоб встановити, який склад злочину є в діях суб'єкта, потрібно спершу встановити вид і форму вини, тобто треба йти від факту вчинення злочину щодо його складу, а не навпаки.

1 Бюллетень Верховного Суда СССР.- 1972, № 4.- С. 24-25.2 П. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 квітня 1994 p. /

Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та цивільних справах.- К., 1995.- С 93.

109

при вчиненні бандитизму (ст. 257 КК) умисел потрібно визнача-ти за психічним ставленням суб'єкта до заподіяння шкоди заса-дам державного управління, а не за психічним ставленням до позбавлення життя потерпілих від нападу, захоплення майна та інших наслідків бандитського нападу; при розголошенні дер-жавної таємниці (ст. 328 КК) — на підставі психічного ставлення до заподіяння шкоди зовнішній безпеці, обороноздатності дер-жави, а не на підставі психічного ставлення особи до видачі відо-мостей, що становлять державну таємницю.

Лише таке визначення і встановлення виду і форми вини можна визнати правильним, відповідним до Закону. У такому розумінні злочини, що мають «формальні» склади злочинів, подібні до складів злочинів попередньої злочинної діяльності — готування до злочину і замаху на вчинення злочину: як у тих, так і в цих злочинах злочинні наслідки — за межами складу злочину і висту-пають лише як реально можливі. Отже, як при замаху на злочин, так і при вчиненні злочинів з «формальним» складом (чи укоро-ченим) встановлювати вину необхідно на підставі психічного ставлення суб'єкта до можливих наслідків цього злочину, до за-подіяння шкоди у сфері об'єкта посягання. Інакше незрозуміло: чому при вчиненні одних злочинів вина встановлюється на під-ставі психічного ставлення суб'єкта до дії (бездії) і її суспільно не-безпечних наслідків, а при вчиненні інших — лише на підставі психічного ставлення до вчинення дії (бездії)?

Якщо неможливо визначити форму і вид вини, наприклад, при заподіянні тілесних ушкоджень без урахування психічного ставлення винного до настання цієї шкоди, то чи можна визна-чити правильно вину, скажімо, при наклепі чи образі без вра-хування того, як ставився винний до плюндрування честі і гід-ності потерпілого чи до порушення громадського порядку при хуліганстві?

Адже без врахування психічного ставлення суб'єкта до на-стання суспільно небезпечних наслідків його дії (бездії) нічого іншого не можна встановити, крім тільки однієї форми і тільки одного виду вини — прямого умислу, оскільки вчинити дію (без-дію) неможливо, не бажаючи цього. А це рівнозначно ліквідації нехай лише для певної групи злочинів (хоча досить значної) всіх інших видів і форм вини. Саме тому не можна погодитися з ви-словленою в літературі думкою про те, що насталі злочинні на-слідки, якщо вони прямо випливають із вчинених дій, виклика-

108

ні тими ж бажаннями, якими були вчинені і самі дії. Такі мірку-вання анулюють (знищують) будь-які відмінності (особливості) між видами вини, залишаючи лише місце для прямого умислу, оскільки дія завжди є бажаною.

Насправді, при необережному заподіянні смерті внаслідок недбалого зберігання вогнепальної зброї, коли суб'єкт вважав, що вона не заряджена, і натиснув на спусковий гачок, настання смерті потерпілого є прямим наслідком вчиненої дії, але ж хіба це свідчить про те, що смерть викликана тим же бажанням, яким були вчинені самі дії?

Таким чином, встановлення вини може призвести до непра-вильної кваліфікації діяння чи навіть до об'єктивного ставлення у вину. Свого часу Пленум Верховного Суду СРСР у постанові у справі В. вказав, що неправильний висновок суду про ставлення винного до насталих наслідків діяння тягне за собою скасування всіх судових рішень.1

Справа В., яку розглянув Пленум, є показовою. В. знаходився на подвір'ї, коли побачив на даху хліва групу підлітків, що рвали ягоди з його дерева. Для того, щоб відігнати підлітків, В. кинув у їхній бік палицю і влучив нею в М., заподіявши йому цим тяжкі тілесні ушкодження, від яких М. помер. Насправді, незалежно від психічного ставлення В. до настання таких наслідків, його психічне ставлення до дії (кидання палиці) було лише усвідомле-ним бажанням. Хто буде доводити, що В. не хотів кидати пали-цю у бік підлітків? Але вид вини у цьому діянні може бути вста-новлений лише з врахуванням психічного ставлення В. до наста-лих наслідків, на що і вказав Пленум.

Пленум Верховного Суду України в багатьох постановах також вимагає, щоб суди в усіх випадках, встановлюючи вину, опирали-ся, головним чином, на психічне ставлення до настання наслідків.2

Не може змінити сутності справи те, що деякі злочини можуть бути вчинені лише за одним видом вини. Наприклад, замах на вбивство можливий лише при прямому умислі. Але для того, щоб встановити, який склад злочину є в діях суб'єкта, потрібно спершу встановити вид і форму вини, тобто треба йти від факту вчинення злочину щодо його складу, а не навпаки.

1 Бюллетень Верховного Суда СССР.- 1972, № 4.- С. 24-25.2 П. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 квітня 1994 p. /

Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та цивільних справах.- К., 1995.- С 93.

109

Наведене дає підстави для висновку: Встановленню складу злочину повинно передувати визначення і встановлення виду і фор-ми вини. Для цього необхідно піддати аналізу не тільки психічне ставлення суб'єкта до своїх дій, але, головним чином, його пси-хічне ставлення до настання наслідків цих дій. Але в юридичній літературі про суб'єктивну сторону злочинів, що мають так звані «формальні» склади злочинів, пишуть, що вони вчинюються ли-ше з прямим умислом.1 При цьому психічне ставлення винної особи до настання злочинної шкоди, до наслідків злочину не аналізується і не враховується зовсім.

Інколи аналіз психічного ставлення особи до настання на-слідків обмежується вказівкою на дещо невизначене, неначе «бажає цього».2 Іноді встановлюють психічне ставлення суб'єкта лише стосовно дії: «...і бажає вчинити ці дії».3 Питання про те, чи бажала винна особа заподіяти шкоду об'єкту посягання, не до-сліджується зовсім.

Характерним є аналіз суб'єктивної сторони злочину у комен-тарі ст. 365 КК. З суб'єктивної сторони,— пише автор,— дії, пе-редбачені ст. 365, вчинюються лише умисно. Ставлення ж суб'єкта до наслідків може бути як умисним, так і необережним.4

Цікаво: дії умисні, а злочин — необережний. То навіщо ж визна-вати такі дії навмисними? Хіба ж є дії необережні? Такий аналіз не розкриває, а лише затьмарює питання про вид і форму вини певного злочину.

Рідше буває, що автори аналізують психічне ставлення винної особи до вчиненого діяння з метою встановити в її діях конкрет-ний вид вини. Оскільки аналіз проводиться без врахування пси-хічного ставлення суб'єкта до злочинних наслідків, то, природ-но, висновки одержують одні і ті ж. Наприклад, автори підруч-ника з Особливої частини (1964 року видання) зазначають, що «субъективная сторона хулиганства предполагает прямой умы-сел: субъект сознает, что своими действиями грубо нарушает об-

1 Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України.- К., 1994.—С. 193, 197,218,223,519.

2 Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України.- К., 1994.—С 508, 510.

3 Клименко В. А., Мельник Н. И., Хавронюк Н. И. Уголовная ответственность задолжностные преступления.- К., 1996.- С. 62, 75, 113.

4 Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України.- К., 1994.-С. 510.

ПО

щественный порядок и проявляет явное неуважение к обществу, и желает этого. Иногда виновный, посягая на другое лицо по личным мотивам, может не ставить перед собой прямой цели на-рушить общественный порядок, однако если он избирает такие способы и обстановку достижения своих интересов, что его по-ведение (заведомо для него) неизбежно оказывается сопряжен-ным с грубым нарушением общественного порядка, например, драка двух поссорившихся по мотивам ревности приятелей в театре во время представления,— налицо будет прямой умысел в отношении нарушения общественного порядка».1

Як бачимо, вольову спрямованість дій особи автори у цьому міркуванні не враховують зовсім. Але ж якщо винний посягав на іншу особу з особистих спонукань і не мав наміру порушити гро-мадський порядок, його дії не були спрямовані на порушення громадського порядку, то цього порушення він не бажав. Зна-чить, об'єктом його посягання були інші суспільні відносини, порушити які він бажав, а порушення громадського порядку для нього було побічним і байдужим наслідком його дій (чи, може, і небажаним).

Відомо: якщо суб'єкт спрямовує свої дії на головний об'єкт, то заподіяння шкоди додатковому об'єкту для нього є байдужим чи навіть небажаним. Коли суб'єкт не має наміру, мети поруши-ти громадський порядок, то таке порушення для нього є байду-жим, лише допустимим, оскільки він прагне до іншої, бажаної мети.

Байдуже допущення наслідків згідно із законом (ст. 24 КК) значить, що злочин вчинюється з побічним, а не з прямим умис-лом. Отже, склад злочину, передбачений ст. 296 КК, може бути вчиненим і з побічним умислом.2

Не можна виключити побічного умислу також при вчиненні злочинів, передбачених статтями 201 КК (контрабанда), 396 КК (приховування злочинів) та деяких інших, що мають «формаль-ний» склад злочину.3

Різно встановлюється вина і в злочинах, вчинених при пере-

1 Советское уголовное право. Часть Особенная.— М., 1964.— С. 352.2 Правильно визначили суб'єктивну сторону хуліганства автори підручника:

Уголовне право. Часть Особенная.— М., 1968.— С. 470.3 Навіть А. А. Піонтковський визнавав, що державна зрада (ст. 111 КК) і

шпигунство (ст. 114 КК) можуть бути вчинені з побічним умислом (Курс советского уголовного права.— М., 1970.— Т. 4.— С. 87—89).

111

вищенні меж необхідної оборони (статті 118 і 124 КК). Деякі автори вважають, що ці злочини вчинюються лише умисно, оскільки винний, на їхню думку, усвідомлює, що перевищує ме-жі необхідної оборони і без необхідності заподіює нападаючому зайву тяжку шкоду.1 Таке визначення вини є неправильним. Са-мо по собі усвідомлення винним того, що він перевищує межі необхідної (допустимої) оборони, не дає відповіді на питання про вид і форму вини. Для визначення того, навмисно чи необе-режно була заподіяна нападаючому (зайва) шкода, потрібно з'ясувати, яким було психічне ставлення винного до настання цієї шкоди. На думку Кириченка В. Ф. і Паше-Озерського М. М., заподіяння тяжкої зайвої шкоди в стані необхідної оборони мо-же бути умисним і необережним.2 Таке визначення вини є обгрунтованим, оскільки воно виводиться з аналізу психічного ставлення суб'єкта не тільки до діяння (нанесення ударів при відсічі нападу), а й до настання його наслідків.

Неважко побачити, що зайва, надмірно тяжка шкода напада-ючому може бути заподіяна і необережно, наприклад, коли той, хто захищався, вважав, що його дії не призведуть до таких тяж-ких наслідків.3 Якщо таких наслідків той, хто захищався, не ба-жав і не допускав їх настання, то він діяв необережно. Отже, перевищення меж необхідної оборони з необережності не ви-ключається, якщо, згідно із законом, при встановленні вини враховувати психічне ставлення суб'єкта до настання наслідків.

Зазначені розбіжності в розмежуванні прямого і побічного умислу виникають, головним чином, від недооцінки вольової спрямованості дій суб'єкта. У точній відповідності до закону (ст. 24 КК), межа між прямим і побічним умислом пролягає саме у вольовій сфері психічної діяльності: між бажанням (прямий умисел) і допущенням, небажанням (побічний) настання су-спільно небезпечних наслідків. Зрозуміло, що вольова сфера психічної діяльності не обмежується, не вичерпується бажанням

1 Пионтковский А. А. Учение о преступлении.— М., 1961.— С. 450; Шаргород-ский М. Д. Вопросы Общей части уголовного права.— Л., 1955.— С. 90; Тишке-вич И. С. Условия и пределы необходимой обороны.— М., 1969.— С. 124.

2 Кириченко В. Ф. Основные вопросы учения о необходимой обороне в советском уголовном праве.— М.-Л., 1948.— С. 76; Паше-Озерский Н. Н. Необходимаяоборона и крайняя необходимость.— М., 1962.— С. 109.

3 Ткаченко В. Ответственность за причинение тяжкого вреда при обороне от менее опасного посягательства // Сов. юстиция.— 1970.— № 18.— С. 21.

112

і небажанням. Між цими полюсами — великий простір, який складається: із байдужості, розуміння необхідності, обов'язку і т. ін. Але відповідно до закону вольовий момент прямого умис-лу створює лише бажання. Все інше з вольової сфери закон від-носить до вольового моменту побічного умислу.

Про бажання як вольовий момент прямого умислу можна го-ворити лише тоді, коли злочинні наслідки є метою, коли вони є кінцевою метою діяння.1 Інакше, як зазначалось, неможливо відрізнити подвиг героя при самопожертвуванні від вчинку са-могубця.

Все наведене дає підстави для висновку, що з прямим умислом злочин вчинюється лише у тих випадках, коли злочинні наслідки (заподіяння шкоди у сфері об'єкта посягання) є метою діяння. Ко-ли ж винна особа прагне досягти якоїсь іншої мети, допускаючи при цьому заподіяння шкоди у сфері об'єкта посягання, то цей злочин вчинюється з побічним умислом, незалежно від того, вважає вона ці наслідки можливими чи неминучими.

Іншими словами, можна сказати, що відмінність між прямим і побічним умислом є лише у вольовій сфері. При позитивному (активному) вольовому моменті умисел може бути лише пря-мим, а при негативному (нейтральному) — лише побічним. Тому необхідно визнати, що і в тих випадках, коли суб'єкт передбачає неминучість злочинних наслідків, настання яких він не бажав або ставився до їх настання байдуже, він діяв з побічним умис-лом. Там, де певний інтерес приносять у жертву для досягнення іншої мети, діяння чиниться з побічним, а не з прямим умислом, хоча би ця жертва була неминучою, оскільки у таких випадках мета досягається не прямо, а побічно, через жертву. Інтелек-туальний момент, що полягає в передбаченні неминучості жерт-ви, нездатний, не може змінити сутність і вольову спрямованість діяння.

Особливе практичне значення передбачення винним настан-ня суспільно небезпечних наслідків діяння у тому, що коли вста-новлено і доведено передбачення винним їх настання, то це без-перечно свідчить про те, що злочин вчинено навмисно. Необе-режність у такому випадку неможлива, виключається. Пленум

1 Піонтковський А. А. правильно зазначав, що винний при шпигунстві діє з по-бічним умислом, якщо заподіяння шкоди зовнішній безпеці «не є метою його дій». (Курс советского уголовного права.— М., 1970.— Т. 4.— С. 99).

113

Верховного Суду СРСР роз'яснив, що діяння вчинюється необе-режно, якщо суб'єктивну сторону злочину утворює необережне ставлення винного до настання суспільно небезпечних наслід-ків, тобто у випадках їх непередбачення.1

Пленум Верховного Суду України також вимагає при встанов-ленні вини «з'ясовувати ставлення винного до наслідків пору-шення правил безпеки руху і експлуатації транспорту».2 При цьому Пленум Верховного Суду України прямо вказує, що коли буде встановлено, що винний усвідомлював суспільно небезпеч-ний характер своєї дії або бездіяльності, передбачав її суспільно небезпечні наслідки і бажав їх або свідомо допускав настання цих наслідків, то його дії слід кваліфікувати за статтями КК, що передбачають відповідальність за злочини проти життя і здо-ров'я громадян, як вчинені навмисно.3 Таке вирішальне значення передбачення настання наслідків має тому, що для прямого умислу характерне передбачення як неминучих за даних обста-вин, так і реально можливих з великою вірогідністю настання певних наслідків. З прямим умислом діє, наприклад, той, хто, бажаючи вбити, стріляє у потерпілого «впритул» («в упор»), як і той, хто з такою ж метою стріляє у потерпілого, який знаходить-ся на значній відстані, хоча заподіяння смерті у цьому останньо-му випадку не було неминучим.

Взагалі наслідки як неминучі, так і лише реально можливі мо-жуть бути лише вірогідними. Як свідчить практика, результат (наслідок), здавалося б, неминучий, настає не завжди. В. Пу-ришкевич, наприклад, повідомляє у щоденнику, що Распутін ви-пив одночасно два келихи вина з ціанистим калієм, з'їв декілька рожевих пиріжків з цією ж отрутою і не вмер.4

Відомий російський генерал В. Т. Костенецький щоденно вживав порцію миш'яку, яка була б смертельною для будь-кого іншого, без будь-якої шкоди для себе.5 А чи була б смерть

1 Пункт 5 постанови Пленуму Верховного Суду СРСР від 6 жовтня 1970 р.«О судебной практике по делам об автотранспортных пр.» // Бюллетень Верховного Суда.-- 1970.- № 6.- С. 11.

2 Пункт 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1982 p.«Про практику застосування судами України законодавства у справах про транспортні злочини»: Постанови Пленуму Верховного Суду України 1972-2002.- К.,2003.- С. 402.

3 Там само.- С 402-403.4 Пуришкевш В. Дневник. Как я убил Распутина.— М., 1990.— С. 65—72.5 Пыляев М. И. Замечательные чудаки и оригиналы.- СПб., 1898.- С. 557.

114

В. Т. Костенецького неминучою, якщо б хтось дав йому таку порцію отрути з метою вбивства?

Неабиякий випадок трапився у Беслані під час захоплення бойовиками школи. 10-річний хлопчик Заур Козирьов, що був серед заручників у школі, вистрибнув у вікно і втік із захопленої школи з осколком у серці. Заур був впевнений, що залишився ці-лим і неушкодженим, і дуже не хотів їхати до лікарні на мед-огляд. Як повідомляє газета, у хлопчика не було жодної подря-пини чи синця, лише на грудях — невеличка пляма розміром з монету. Лікарі дитячої лікарні, що оглянули хлопчика, були шо-ковані, коли побачили на рентгенівському знімку чужорідне тіло у серці. Сам того не знаючи, Заур носив у серці осколок протя-і. гом семи днів. Заура терміново відправили до Москви у Бакулєв-I ський центр, де його оперував один із найкращих у світі дитячих 1 кардіохірургів академік Лео Бокерія. «Коли я відкрив грудну * клітку,— розповідав академік,— серце було цілим. Ніяких слідів поранення не було видно, лише маленький дефект оболонки серця. Такий буває природним, безпечним. Оскільки ми знали приблизно, де зона, я взяв тонку голку і пальпував серце, але ні-чого не нащупав. Ми спробували скористатися магнітом, але він теж нічого не дав. Тоді я ще раз прощупав ендоскопом і знайшов шматок металу! Коли розрізав серце, то знайшов осколок у запе-ченій крові. Схоже, що він був такий гарячий, коли вдарив хлоп-чика в груди, що пропалив їх миттєво, і він нічого навіть не відчув».

Операція тривала п'ять годин. Скінчилося все якнайкраще: осколок вилучили, серце промили і поновили його роботу. Ака-демік Бокерія сподівається, що ніяких наслідків поранення не буде, хоча осколок виявився занадто великим для дитячого сер-ця — довжиною майже два сантиметри і товщиною — півтора. «Навіть і для дорослого великий»,- каже хірург.Хлопчика уже готують до виписки з лікарні,— пише газета.1 А вдова класика українського живопису 88-річна Магдаліна Ерделі померла лише тому, що грабіжники зв'язали її електрич-ним дротом. Як повідомляє Центр громадських зв'язків УМВС України у Закарпатській області, судмедекспертиза встановила, що смерть Магдаліни Ерделі настала внаслідок ішемічної хворо-би серця — 88-річна жінка не витримала переживань. Скільки

і «Факты», 22 сентября 2004 года № 173.

115

полотен винесли з квартири грабіжники,— пише газета,— поки невідомо.1 Як і невідомо,— за що будуть відповідати грабіжники: за вбивство чи лише за позбавлення волі старої жінки.

Отже, будь-які наслідки є лише вірогідними, а тому передба-чення їх є лише припустимим і надією, яка часто, але не завжди, збувається, здійснюється.

Таким чином, діяння вчинюється з прямим умислом лише тоді, коли суб'єкт бажає заподіяти шкоду у сфері об'єкта посягання, тобто,— тим суспільним відносинам, для охорони яких видана кримінально-правова норма. У всіх інших випадках він діє з по-бічним умислом, необережно чи невинно.

Сумнівним і непереконливим є встановлення вини при вчи-ненні злочинів з подвійною чи «змішаною» формою вини. Необ-хідність встановлення подвійної вини обґрунтовується інколи теоретичним положенням про єдність об'єктивних і суб'єктив-них ознак злочину. Але ж хіба єдність об'єктивних і суб'єктивних ознак притаманна лише злочинам з подвійною формою вини? Хіба всі інші злочини відрізняються лише об'єктивними чи ли-ше суб'єктивними ознаками?

Теоретично при вчиненні будь-якого злочину можна встанов-лювати психічне ставлення суб'єкта не тільки до настання на-слідків, але й до діяння, що спричинило ці наслідки. Практич-но ж у цьому немає ніякого сенсу, ніякої потреби, оскільки пси-хічне ставлення до дії (бездії), як зазначалось вище, завжди у всіх випадках буде однаковим, тотожним, таким, що не має ніяких відмінностей.

Злочинами з подвійною (чи змішаною) формою вини назива-ють діяння, що передбачені статтями 364, 286 КК та деякими ін-шими.2 Подвійну форму вини у цих злочинах пояснюють тим, що психічне ставлення винного до використання посадових повноважень чи порушення правил безпеки руху характеризу-ється умислом, а до настання наслідків — умислом чи необереж-ністю. Таке визначення суб'єктивної сторони злочину непере-конливе. По-перше, використання посадових повноважень всу-переч інтересам служби чи через порушення правил безпеки руху складається лише з дії, яка завжди, як було зазначено, вчи-

1 «Сегодня», 21 сентября 2004 года, № 212.2 Уголовное право. Часть Особенная.- М., 1966.- С. 139, 195; Уголовное право.

Часть Особенная.- М., 1968.- С. 257, 363, 367; Курс советского уголовногоправа.- М., 1970.- Т. 2.- С. 333.

116

нюється усвідомлено і з бажанням.1 По-друге, самі по собі такі дії без настання зазначених у законі наслідків не є злочином, а тому не можна встановлювати форму вини в діях, які злочином не визнаються. У випадках, коли наслідки цих дій не настали, такі дії взагалі не мають кримінально-правового значення і в них не може бути кримінально-правової вини. Встановлення подвійної форми вини в таких діяннях треба визнати теоретично необ-грунтованим, а практично нікчемним.

У тих злочинах, суспільно небезпечні наслідки яких виступа-ють лише за можливий результат дій винної особи (наприклад, у ч. 2 ст. 276 КК), вину також необхідно встановлювати на підста-ві психічного ставлення до цих можливих наслідків діяння. Адже, якщо встановлювати вину при вчиненні злочину, передба-ченого ч. 2 ст. 276 КК, без врахування психічного ставлення осо-би до настання можливих наслідків, то саме діяння (порушення правил безпеки руху чи експлуатації транспорту) може бути усві-домленим і бажаним, тобто умисним. Стає очевидною неможли-вість правильного встановлення вини без врахування психічного ставлення особи до настання наслідків її діяння.

Не можна визнати правильним і відповідним закону встанов-лення подвійної вини за психічним ставленням винної особи до кваліфікуючих ознак складу злочину. Законодавче визначення форми і видів вини побудоване з урахуванням усвідомлення суті і значення вчинюваних дій і психічного ставлення до настання їх наслідків. Що стосується психічного ставлення особи до квалі-фікуючих ознак складу злочину (групи осіб, особливої жорсто-кості, стану вагітності, застосування зброї, неповнолітності і т. ін.), то саме по собі воно не є ні видом, ні формою вини без урахування психічного ставлення суб'єкта до настання вказаних у законі наслідків, і таке встановлення вини практично нічого не дає. Тому не можна погодитися зі встановленням особливої ви-ни суб'єкта на підставі його психічного ставлення, наприклад, до віку потерпшої як кваліфікуючої ознаки ч. З ст. 152 КК.

Якщо ж визнати необхідним встановлення особливої вини суб'єкта відносно його психічного ставлення до кваліфікуючих ознак злочину, то логічна послідовність вимагає встановлення

1 «Порушення» може значити дію, а може — наслідки. До таких наслідків і мож -на встановлювати психічне ставлення особи, але лише за умови, що ці наслідки пе -редбачені законом (напр., у ст. 271 КК).

117

такої вини в усіх випадках не тільки при вчиненні злочину, пе-редбаченого ч. З ст. 152 КК, а й при вчиненні всіх інших злочи-нів, що мають кваліфікуючі ознаки. Насправді, чому, наприклад, встановлюється психічне ставлення суб'єкта до кваліфікуючої ознаки ч. З ст. 152 КК і не встановлюється його психічне став-лення до кваліфікуючих ознак злочинів, передбачених стаття-ми 115, 194 КК?

Як би то не було, але таке встановлення особливої вини не може дати нічого, крім необгрунтованого ускладнення важливо-го практичного питання, не маючи саме по собі ніякого сенсу.

Особливою з цього боку є суб'єктивна сторона злочинів, пе-редбачених ч. 2 ст. 121 і ч. 2 ст. 134 КК. Це такі злочини, які мож-на визнати злочинами з подвійною формою вини. Але треба особливо наголосити і підкреслити, що обидві форми вини (умисел і необережність) у цих злочинах встановлюються лише на підставі психічного ставлення суб'єкта до настання злочин-них наслідків його дій, за вольовим моментом його діяльності стосовно двох можливих видів наслідків: тяжких тілесних ушкоджень і настання смерті потерпілого у першому випадку; вилучення плоду із тіла матері і настання смерті — в другому.

Подвійна форма вини в цих злочинах можлива лише тому, що можливі два якісно відмінних за характером і ступенем суспільної небезпечності тяжкості злочинних наслідків одних і тих же дій вин-ної особи та її різне психічне ставлення до кожного з цих наслідків.

Таким чином, оскільки в цих випадках суб'єктивна сторона злочину встановлюється згідно із законом на підставі психічно-го ставлення суб'єкта до настання суспільно небезпечних наслід-ків його дій, то лише вони можуть називатися злочинами з по-двійною формою вини: умисної відносно одних і необережної від-носно інших наслідків одних і тих же дій винної особи.

Теоретично можливі й інші злочини з двома формами вини. Але у таких злочинів обов'язково повинно бути два види наслід-ків, які відрізняються характером і ступенем суспільної небез-печності, і різне до кожного з них психічне ставлення винної особи. Говорити ж про дві форми вини тоді, коли встановлюєть-ся психічне ставлення до дії чи бездії, з одного боку, і до настан-ня злочинних наслідків — з іншого, немає ніяких підстав. Ґрун-том кримінально-правової вини є протиставлена державній волі, що виявлена у законі, воля правопорушника, злочинця. Най-більш повний і яскравий вираз вона знаходить у вольовому

118

моменті психічної діяльності: у бажанні чи небажанні настання злочинних наслідків, у свідомому їх допущенні чи в байдужому до них ставленні, або у легковажному розрахунку на їх відвер-нення, недопущення. Тому встановлення спрямованості волі суб'єкта, його психічного ставлення до настання суспільно не-безпечних наслідків діяння повинно бути підставою і ґрунтом встановлення вини. Без врахування цих обставин види і форми вини не можуть бути встановлені правильно.

Таким чином, в усіх злочинах, як тих, що мають «формаль-ний», так і тих, що мають «матеріальний» склад злочину, при встановленні виду і форми вини потрібно враховувати психічне ставлення винного до настання суспільно небезпечних наслідків його діяння. Лише з урахуванням передбачення суб'єктом на-слідків своїх дій (бездії) і бажання їх настання чи свідомого їх до-пущення, чи байдужого до них ставлення, чи небажання їх на-стання можна правильно відповісти на питання про форму і вид вини, про винуватість чи невинуватість особи.

3. Презумпція вини і кримінальна відповідальність

Згідно з ч. 1 ст. 2 Кримінального кодексу України, підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно не-безпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого За-коном.

У цьому визначенні стверджується, що підставою криміналь-ної відповідальності є склад злочину в діях особи.

Підставою кримінальної відповідальності є і вина як обов'яз-кова ознака складу злочину.

У спеціальній літературі поняття кримінальної відповідаль-ності (як і правової відповідальності взагалі) визначено незадо-вільно. Найпоширенішою є думка, що юридична відповідаль-ність — міра державного примусу.

Деякі фахівці визначають юридичну відповідальність як вико-нання обов'язку, опосередкованого державним примусом, як примус і підкореність порушника закону цьому примусові, тобто зводять юридичну відповідальність до державного примусу.1

1 Соловій Я. І. Межі кримінальної відповідальності.- К., 2004.- С. 7-8.

119

Визначення поняття юридичної відповідальності як міри дер-жавного примусу, міри покарання не може бути визнане задо-вільним, правильним. Таке розуміння відповідальності взагалі та юридичної зокрема не відповідає ні дійсному стану речей, ні за-конодавству.

По-перше, відповідальною може бути лише особа юридично зобов'язана. Юридично не зобов'язана особа не може бути від-повідальною. Ніхто не може бути відповідальним юридично, як-що на нього певними правовими нормами не покладено юри-дичного обов'язку дотримуватися (виконувати) певних правових норм.

По-друге, закон окремо встановлює норми про відповідаль-ність (статті 3—10 КК) і норми про покарання (статті 50—64 КК); окремими нормами передбачається звільнення особи, яка вчи-нила злочин, від кримінальної відповідальності (статті 44—49 КК), а окремими — про звільнення від покарання (статті 74—87 КК). Отже, відповідальність — не покарання, а покарання — не відповідальність.

Правильно, відповідно до Закону визначено поняття кримі-нальної відповідальності Я. М. Брайніним: як обґрунтований нормами кримінального закону обов'язок особи, яка вчинила злочин, піддатися дії кримінального Закону, який передбачає за-борону цього злочину.1

Саме так юридична (кримінальна) відповідальність є юридич-ним обов'язком особи, яка порушила певні правові норми. З цьо-го обов'язку випливають важливі юридичні наслідки — засуджен-ня, покарання, судимість. Головна сутність юридичної (кримі-нальної) відповідальності у тому, що вона є особистою, персоніфі-кованою, належною лише певній особі, що вона не державний примус, не санкція правової норми. Юридична відповідальність ґрунтується лише на психофізичних і суспільних властивостях особи, здатної бути відповідальною. Звідси виходить, що юридич-на (кримінальна) відповідальність не опосередковується держав-ним прир/гусом, а є суттєво властивим обов'язком особи, обов'яз-

1 Я. М. Брайнин. Уголовная ответственность и ее основание в советском уголов-ном праве.— М., 1963.— С. 25. Таким же чином визначали юридичну відповідаль-ність: С. С. Алексеев (Общая теория социалистического права. Вып. 2. Свердловск, 1964.— С. 182); В. І. Курляндський (Уголовная ответственность и меры обществен-ного воздействия.— М., 1965.— С. 20); Лейкіна Я. С. (Личность преступника и уго-ловная ответственность.— Изд-во ЛГУ, 1968.— С. 28—29).

120

ком, що покладений на неї правом, законом. Спроби спростувати ці безперечні положення не можна визнати переконливими. На-приклад, І. С. Самощенко і М. X. Фарукшин вважають: якщо визнати юридичну відповідальність обов'язком особи, то при-йдеться визнати, що вона існує і тоді, коли правопорушника не встановлено.1 А хіба ж ні? Хіба ж, наприклад, Кримінальний ко-декс України не встановлює кримінальної відповідальності? Хіба, ж кримінальної відповідальності не існує для поки не вста-новленої особи правопорушника? Наведений цими авторами приклад, видається, більше підтверджує, ніж спростовує такий висновок. Насправді, кримінальна відповідальність є (встановле-на законом) і тоді, коли санкція певної норми ще не застосовува-лась. Незрозуміло, чому саме так дивуються автори, коли зазнача-ють: «Складывается любопытное положение: ответственность су-ществует, но она остается нереализованной».2

Дуже хибна думка вважати, що за відсутністю відповідальної особи зникає і юридична відповідальність, оскільки вона сама по собі нічого не доказує і нічого не спростовує. Адже за відсутніс-тю відповідальної особи не може бути застосований і державний примус. Тому на таких же підставах можна стверджувати про те, що і державний примус не є сутністю юридичної відповідальнос-ті. Зазначимо, що С. Н. Братусь мав рацію, стверджуючи, що проблема правової відповідальності у радянській юридичній те-орії зайво ускладнена, що численні точки зору та їх відтінки у де-яких аспектах цієї проблеми інколи ведуть від головної магіст-ральної лінії дослідження. 3 Це дійсно так. Ще у 1950 р. М. Шнейдер дав досить задовільне визначення поняття кримі-нальної відповідальності як передбаченого кримінальним зако-ном обов'язку особи усвідомити перед судом свої суспільно не-безпечні дії і понести відповідне засудження і покарання.4 Після цього подальші дослідження цієї важливої теми не стільки роз-кривали її сутність і зміст, скільки, здається, затіняли.

Визначення поняття, змісту і сутності кримінальної відпові-дальності для нашого дослідження має істотне значення. Оскіль-

1 Самощенко И. С, Фарукшин М. X. Ответственность по советскому законодательству.- М., 1971.- С. 62-63.

2 Самощенко И. С, Фарукшин М. X. Цит. праця.— С. 63.3 Братусь С Н. Цит. праця.— С. 42.4 Шнейдер М. Учебно-методическое письмо по советскому уголовному праву

для студентов ВЮЗИ.- М., 1950.- С 37.

121

ки тема нашого дослідження не присвячена висвітленню всіх пи-тань кримінальної відповідальності, ми можемо задовольнитися визначенням поняття кримінальної відповідальності, запропоно-ваним М. Шнейдером, вважаючи його найбільш вдалим.

Отже, кримінальна відповідальність є встановлений криміналь-ним законом юридичний обов'язок особи дати звіт перед судом про своє суспільно небезпечне діяння і понести за нього передбачене за-коном засудження і покарання.

Простіше кажучи, кримінальна відповідальність є покладе-ний законом на особу обов'язок. Цей обов'язок не особистий, не персоніфікований, а об'єктивний, тобто всезагальний і рівний для всіх. Рівність кримінальної відповідальності ґрунтується на принципі рівності всіх громадян перед законом. У деяких випад-ках коло суб'єктів відповідальності перед законом обмежується (посадові особи, військовослужбовці і т. ін.), але і в цих випадках кримінальна відповідальність є всезагальною та рівною для всіх цих суб'єктів. Кримінальний закон встановлює кримінальну від-повідальність — обов'язок всезагальної і рівної для всіх суб'єктів відповідальності. Після видання певного кримінально-правового акта (закону) так і є насправді — кримінальна відповідальність за певні діяння встановлена, існує, а відповідальних осіб до вчи-нення передбаченого цим актом діяння деякий час може не бу-ти. Таке явище цілком можливе і, мабуть, є нормальним.

Отже, найбільш суттєвими ознаками кримінальної відпові-дальності як покладеного законом обов'язку є:

1) всезагальність цього юридичного обов'язку, тобто поширення його на всіх суб'єктів відповідальності різною мірою;

2) не особистість, не персоніфікованість цього обов'язку, відсутність конкретного, певного адресату відповідальності.

Кримінальний закон не адресується певній, конкретній особі. Закон — всезагальна норма, формула, в якій визначається лише певна і всезагальна вимога до всіх адресатів загалом.

Реалізується і конкретизується кримінальна відповідальність у кримічально-правовому обвинуваченні.

Кримінально-правове обвинувачення конкретизує і персоні-фікує кримінальну відповідальність. Кримінально-правове об-винувачення реалізує кримінально-правовий обов'язок, призво-дить до дії, чинності кримінально-правової норми (кількох норм). З іншого боку, кримінальна відповідальність може бути реалізованою лише кримінально-правовим обвинуваченням,

122

тобто звинуваченням певної особи у вчиненні нею конкретного злочину. Кримінально-правове обвинувачення завжди кон-кретне, певне, повне і чітко обмежене наданням до вини певній особі всього скоєного нею. Кримінально-правове обвинувачення як міра (доза) кримінальної відповідальності та її конкретизація є водночас і обособленість, персоніфікованість кримінальної відповідальності. У кримінально-правовому обвинуваченні кри-мінальна відповідальність переводиться із законодавчої форми (формули) у реалізовану особисту конкретизацію, в особисте втілення. Кримінальна відповідальність як встановлений зако-ном обов'язок ще не має суб'єкта відповідальності, вона перебу-ває у своєму потенційному стані. Кримінально-правове обвину-вачення приводить у дію, в рух кримінальну відповідальність, потенцію кримінального закону (точніше,— його окремих норм), перетворює в реальність, у дійсність. Без кримінально-правового обвинувачення кримінальна відповідальність не може бути реалізованою. Саме тому найбільш важливим у реалізації кримінальної відповідальності, дії чинності кримінального зако-ну є обвинувачення певної особи у тому, що вона вчинила, пору-шуючи кримінальний закон. Звідси випливає велике практичне значення обвинувачення, його міри, чіткості, ґрунтовності.

Таким чином, кримінальна відповідальність і кримінально-правове обвинувачення як правові явища перебувають в одній юридичній площині, переходять одне в друге, але це — різні пра-вові явища, що не замінюють і не повторюють одне одного. Кри-мінальна відповідальність встановлюється вищим органом дер-жавної (законодавчої) влади, має форму кримінального закону і адресується всьому загалу громадян держави чи певному колу не-визначених осіб. Кримінально-правове обвинувачення застосо-вується чітко визначеними державними органами (слідства, суду, прокуратури - статті 114, 131, 132, 227, 242, 298, 324 КПК), має форму кримінально-процесуальних документів (постанови про притягнення до кримінальної відповідальності — ст. 132 КПК, обвинувачувального висновку — ст. 223 КПК, вироку суду — статті 321-324 КПК) і адресується окремій, певній особі. Якщо кри-мінально-правове обвинувачення одним вироком надається кільком особам, то суд визначає таке обвинувачення до кожної особи засудженої окремо (ч. З ст. 324 КПК), а якщо особі ставиться у вину вчинення кількох злочинів, то суд визначає таке обви-нувачення окремо щодо кожного злочину (ч. 2 ст. 324 КПК).

123

Різниця кримінальної відповідальності і кримінально-право-вого обвинувачення, проте, не виключає їх взаємозв'язку, спіль-ності і нерозривності. Кримінальна відповідальність і кримі-нально-правове обвинувачення тісно взаємопов'язані: без кри-мінальної відповідальності не може бути кримінально-правового обвинувачення, а без кримінально-правового обвинувачення не може бути кримінальної відповідальності. Кримінально-правове обвинувачення ґрунтується лише на підставах і вимогах кримінальної відповідальності, а кримінальна відповідальність реалізується лише у кримінально-правовому обвинуваченні. Значення кримінально-правового обвинувачення для кримі-нальної відповідальності багатогранне і багатопланове. Кримі-нально-правове обвинувачення є:

1) конкретизацією, 2) змістом, 3) сутністю, 4) мірою, 5) обся-гом, 6) законністю, 7) обґрунтованістю кримінальної відпові-дальності.

Конкретизація кримінальної відповідальності кримінально-правовим обвинуваченням полягає в тому, що кримінально-пра-вове обвинувачення має конкретність, вказує на конкретні кри-мінально-правові норми, що передбачають відповідальність за вчинене діяння, визначає конкретність ступеня вини особи у вчиненні злочину, враховує всі обставини вчиненого особою діяння, його мотиви і мету, тяжкість злочинних наслідків цього діяння, а також всі обтяжуючі і пом'якшуючі відповідальність обставини. Кримінально-правове обвинувачення конкретизує кримінальну відповідальність і особисто, персонально, встанов-люючи конкретну відповідальну особу, її вік, фах, професію, сімейний стан, освіту (статті 132, 140, 286, 333 КПК).

Кримінальна відповідальність припускає і вимагає певної кон-кретизації. Лише конкретизація кримінальної відповідальності забезпечує права підозрюваного (ст. 437 КПК), обвинувачуваного (ст. 142 КПК), підсудного (ст. 263 КПК). Забезпеченими ці права підозрюваного, обвинувачуваного та підсудного можуть бути ли-ше при конкретному обвинуваченні його у певному злочині. Рів-ним чином і право на захист (ст. 21 КПК) може бути забезпече-ним лише при конкретному, певному обвинуваченні. Неконкрет-не, необмежене або непевно визначене обвинувачення не дає змоги захищатися. При непевному, неконкретно визначеному обвинуваченні не може бути і відповідальності — у таких випадках можна мовити не про відповідальність, передбачену законом,124

а про свавільну помсту, самочинну розправу. Цивілізоване, демо-кратичне кримінальне судочинство саме тому так наполегливо вимагає конкретизації обвинувачення, чітко і певно визначеного обвинувачення. Саме за таких умов можливе забезпечення до-тримання закону й усіх прав особи, притягуваної до кримінальної відповідальності. Пленум Верховного Суду України у постанові від 27 грудня 1985 р. «Про додержання судами України процесу-ального законодавства, яке регламентує судовий розгляд кримі-нальних справ» зазначив, що суди повинні неухильно додержува-тися кримінально-процесуального законодавства при розгляді справ, встановлених законом процесуальних гарантій всіх учас-ників судового розгляду, маючи на увазі, що лише за таких умов можна забезпечити всебічне, повне та об'єктивне дослідження обставин справи, постановления законних і обґрунтованих судо-вих рішень.1 Конкретизація кримінальної відповідальності, яка забезпечується єдино обвинуваченням у вчиненні нею злочину, є водночас і гарантією правосуддя — гарантією забезпечення прав усіх учасників кримінального процесу.

Кримінально-правове обвинувачення є змістом кримінальної відповідальності. За що, властиве, відповідальною є конкретна особа, можна дізнатися і встановити лише зі змісту того, що ста-виться їй у вину. Неконкретність і всезагальність кримінальної відповідальності не дає відповіді на запитання: за що притягнуто до кримінальної відповідальності певну особу, за що відповідає ця особа? У чому її обвинувачують? Кримінальна відповідаль-ність, таким чином, сама по собі беззмістовна конкретністю. Зміст кримінальної відповідальності — в обвинуваченні. Що ста-виться особі у вину, за те (діяння, злочин) вона і є відповідаль-ною. Змістовність кримінальної відповідальності, яка міститься (змістовність) у обвинуваченні, розкривається змістом, мірою, обсягом і конкретністю того, що ставиться особі у вину. Яким є обвинувачення — такою і є кримінальна відповідальність.

Кримінально-правове обвинувачення є сутністю криміналь-ної відповідальності. Сутність кримінальної відповідальності по-лягає в тому, що у вину ставиться саме певний злочин, за його конкретною назвою, ознаками і властивостями. Сутність обви-

П. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 грудня 1985 року зі змінами, внесеними постановою Пленуму від 04 червня 1993 p.— Постанови Пле-нуму Верховного Суду України 1972-2002.- К., 2003.- С. 490.

125

нувачення виводиться з його назви (вбивство, пограбування, розбій, зґвалтування, викрадання і т. ін.), визначається його ознаками, що встановлені законом. Кримінальна відповідаль-ність можлива лише при визначенні її сутності, особливості, певності. Саме тому повинно ставитися у вину особі діяння, що передбачене конкретною кримінально-правовою нормою. Сут-ність обвинувачення вимагає, щоб у вину особі ставився саме певний злочин — крадіжка, зґвалтування, заподіяння тілесних ушкоджень (тяжких, середньої тяжкості, легких, хуліганство і т. ін.). Сутність обвинувачення дає відповідь на запитання: який злочин ставиться у вину? Якими кримінально-правовими нормами передбачена відповідальність за його вчинення? Сут-ність обвинувачення має неабияке практичне значення, оскіль-ки звинувачувана особа, згідно із законом, має право знати, в чо-му її обвинувачують, вчинення якого злочину їй ставиться у ви-ну. Без з'ясування сутності обвинувачення неможливий захист від звинувачення, а, значить, неможливе і правосуддя.

Сутність обвинувачення визначається насамперед певною кри-мінально-правовою нормою, що передбачає кримінальну відпові-дальність за його вчинення. Кримінально-правова норма, в свою чергу, враховує переважно спосіб вчинення діяння, його вину, об-тяжуючі обставини, тяжкість наслідків тощо. Сутність викрадан-ня, наприклад, значно змінюється саме від того, яким способом воно було вчинене — таємно (статті 185, 190 КК) чи відкрито (стат-ті 186, 187 КК), із застосуванням обману (ст. 190 КК) чи насильства (статті 186—187 КК). Сутність убивства значною мірою залежить від форми вини — навмисне вбивство (ст. 115 КК) і необережне (ст. 119 КК), а також від способу заподіяння смерті потерпілому — з особливою жорстокістю (п. 4 ч. 2 ст. 115 КК) чи способом, небез-печним для життя багатьох осіб (п. 5 ч. 2 ст. 115 КК).

У багатьох випадках сутність злочину визначається злочинними наслідками, наприклад, діяння, яке завдало істотної шкоди, визна-ється злочином (статті 364, 365, 366 КК), заподіяння смерті одно-му потерпілому (ч. 2 ст. 286 КК) або заподіяння смерті кільком осо-бам (ч. З ст. 286 КК). Отже, певна сукупність встановлених законом ознак характеризує певний злочин, визначає його особливості, суспільну небезпечність. У цьому і є сутність діяння, а, значить, і сутність кримінальної відповідальності за його вчинення, яке реа-лізується ставленням цього діяння у вину певній особі.

Кримінально-правове обвинувачення є мірою кримінальної126

відповідальності. Міра кримінально-правового обвинувачен-ня — його розмір, обсяг, кількість того, що ставиться у вину осо-бі, тобто міра його змісту, величина обвинувачення. Міра кримі-нально-правового ставлення у вину визначається кримінальним законом, сукупністю статей (норм), якими встановлена кримі-нальна відповідальність за вчинені особою діяння. Важливість міри обвинувачення полягає в тому, що воно може обмежувати-ся лише рамками закону, встановленими законом межами відпо-відальності. Міра обвинувачення вимагає, щоб особі були нада-ні до вини лише ті діяння, які передбачає кримінальний закон, і саме в тому обсязі, розмірі, встановленими законом. Міра обви-нувачення відповідає на запитання: скільки і які саме діяння вчинила особа, якими кримінально-правовими нормами ці діяння передбачені, скільки і які саме кримінально-правові нор-ми, згідно із законом, повинні бути поставлені їй у вину.

Міра обвинувачення визнає кількість (обсяг) обвинувачення, тобто у вину особі ставиться вчинення одного злочину чи кіль-кох і саме певно кількох і яких. Міра обвинувачення вирішує проблему ставлення у вину одного чи сукупності злочинів. Проблема визнання у вчиненому діянні одного чи сукупності злочинів є одним із найважливіших і найскладніших практичних завдань. Складності цього завдання утворюються незадовільною конструкцією деяких складів злочинів чинного кримінального законодавства і нерозробленістю кримінально-правової теорії кваліфікації сукупності злочинів. Ці обставини змушують і Пле-нум Верховного Суду України багато часу та уваги приділяти пи-танням кваліфікації злочинів за їх сукупністю.

Міра кримінально-правового обвинувачення є ґрунтом закон-ності і правосуддя, оскільки лише міра обвинувачення може бути критерієм підстав обвинувачення. Лише використовуючи міру обвинувачення, можна доказати чи спростувати обґрунтованість і законність обвинувачення. Майже усі порушення закону про обвинувачення є водночас і порушенням міри ставленого у вину. У випадку, коли особа, яка заподіяла потерпілому тілесні ушко-дження, обвинувачується у замаху на вбивство, порушується, го-ловним чином, міра ставленого у вину.1

1 Постанова президії Кримського обласного суду від 17 червня 1988 р. у справі В.— Практика судів України в кримінальних справах.— С. 120—121; постанова президії Дніпропетровського обласного суду від 12 жовтня 1988 р. у справі П.— Там само.-С 121-122.

127

Таке ж суттєве порушення міри обвинувачення допускається і тоді, коли при вчиненні діяння з необережності воно ставиться у вину як вчинене навмисно.1

Кримінально-правове обвинувачення є обсягом кримінальної відповідальності. Обсяг кримінальної відповідальності — не міра кримінальної відповідальності. Міра відповідальності, як було зазначено вище, відповідає на запитання: чим вимірюється обви-нувачення, якою одиницею чи який при цьому застосовується масштаб. Обсяг кримінальної відповідальності дає відповідь на питання: скільки може бути відповідальності, в якому розмірі, скільки злочинів, вчинених особою, може бути поставлено їй у вину. З цього боку обсяг кримінальної відповідальності і кримі-нально-правового обвинувачення визначається обсягом вчинено-го особою (одного діяння чи кількох діянь). Скільки особою було вчинено, стільки їй і повинно бути поставлено у вину, за всі скоєні злочини особа і повинна нести кримінальну відповідальність.

Стосовно обсягу обвинувачення діє принцип повноти обвину-вачення.2 Сутність цього принципу полягає в тому, що ставитися у вину особі повинно все скоєне нею, повною мірою, повним обсягом. Кримінально-правове обвинувачення не знає ніяких зарахувань, виключень, винятків. Вищі судові органи відповідно до чинного законодавства, визнають будь-яку неповноту обви-нувачення безумовною підставою для скасування вироку, для повернення справи на додаткове розслідування.3

Обсяг обвинувачення, як правило, має вигляд сукупності зло-чинів, вчинених особою. Згідно зі ст. 70 КК, всі вчинені особою злочини повинні бути поставлені їй у вину. Сукупність злочинів утворюють діяння, передбачені різними статтями Кримінального кодексу (наприклад, ст. 185 і ст. 296 КК); сукупність злочинів мо-же бути утворена і тоді, коли вчинюються діяння, передбачені різними частинами однієї статті Кримінального кодексу. Напри-клад, як вказав Пленум Верховного Суду України у постанові від 27 березня 1992 р. «Про судову практику у справах про зґвалту-

1 Постанова президії Чернігівського обласного суду від 14 липня 1988 р. у справі Я.-Там само.-С 133-134.

2 Коржанський М. Про принципи уголовного права України.— Право України,1995, № П.-С 69.

3 Ухвала судової колегії Верховного Суду України від 26 вересня 1989 р. у справі P.— Практика судів України в кримінальних справах.— С. 247; ухвала судовоїколегії Верховного Суду України від 11 вересня 1992 р. у справі К.— Там само.—С 293-295.

128

в;іння та інші статеві злочини», вчинення двох і більше зґвалту-вань, відповідальність за які передбачені різними частинами сі. 152 КК, слід кваліфікувати за сукупністю вказаних злочинів.1

Кримінально-правове обвинувачення є законністю криміналь-ної відповідальності. Законність кримінальної відповідальності у кримінально-правовому обвинуваченні полягає в тому, що обви-нувачення вказує на конкретні норми закону, які ставляться особі у вину. Обвинувачення — завжди застосування певної, кон-кретної кримінально-правової норми, тобто обвинувачення, яке передбачене конкретною нормою. Законність обвинувачення полягає в тому, що особа звинувачується виключно на підставі за-кону, що їй ставиться у вину лише діяння, передбачене законом. Законність обвинувачення випливає зі змісту статей 2 та 11 КК. У частині 1 ст. 2 КК зазначається, що кримінальній відповідаль-ності і покаранню підлягає особа, винна у вчиненні закону, тобто така, яка умисно або з необережності вчинила передбачене кри-мінальним законом суспільно небезпечне діяння.

Кримінально-правове обвинувачення є ґрунтом кримінальної відповідальності, необхідним і законним обгрунтуванням її. Особ-ливість кримінальної відповідальності в тому, що вона може і по-винна мати чітко і певно визначене підґрунтя. Така особливість кримінальної відповідальності випливає з того, що вона є суво-рим державним примусом, найбільш суворою мірою відповідаль-ності особи. Чітко і певно визначене підґрунтя (підстави) кримі-нальної відповідальності потрібне для забезпечення можливості доказування чи спростування цієї відповідальності. Як вже зазна-чалося, кримінальна відповідальність неможлива взагалі чи без-підставна, бо за таких умов її не можна було б ні доказати, ні спростувати. Саме тому кримінальний закон чітко і конкретно визначає підстави кримінальної відповідальності (ст. 2 КК).

Кримінально-правовою наукою і практикою вироблена під-става кримінальної відповідальності, якою є склад злочину. На-явність у вчиненому діянні складу злочину, передбаченого зако-ном, свідчить про те, що є підстави для притягнення цієї особи до кримінальної відповідальності.2

1 П. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 p.— Постанови Пленуму Верховного Суду України. 1972-2002.- К., 2003.- С 325.

1 Деякі криміналісти вважають, що наявність складу злочину у вчиненому осо -бою діянні ще не є підставою кримінальної відповідальності. Напр., Я. М. Брайнін писав: «Само собой разумеется, что установление в действиях лица состава преду-

129

У кожному разі виявлення ознак злочину суд, прокурор, слід-чий і орган дізнання зобов'язані порушити кримінальну справу, вжити всіх передбачених законом заходів до встановлення події злочину осіб, винних у вчиненні злочину, і до їх покарання (ст. 4 КПК). І навпаки, кримінальна справа не може бути порушена, а порушена справа підлягає закриттю за відсутністю в діянні, вчи-неного особою, складу злочину (ч. 1 ст. 6 КПК).

Отже, законною підставою кримінальної відповідальності є і може бути лише наявність у діянні, вчиненому особою, певного складу злочину, передбаченого кримінальним законом. Тому обґрунтованим кримінально-правове обвинувачення є лише то-ді, коли ставиться у вину особі певний склад злочину. Наявність у діянні особи складу злочину обґрунтовує ставлення їй цього складу злочину у вину. В цьому і відбувається реалізація кримі-нальної відповідальності за вчинене діяння.

Такими є конкретність, зміст, сутність, міра, обсяг, законність і ґрунтовність кримінальної відповідальності, що реалізуються кримінально-правовим обвинуваченням. Всі ці особливості кримінальної відповідальності характеризують кримінально-правове обвинувачення як інститут кримінального права. При-чому ці характеристичні особливості кримінально-правового об-винувачення не ізольовані, не відмежовані між собою, а тісно взаємопоєднані, взаємопроникаючі. Так, наприклад, конкрет-ність кримінально-правового обвинувачення змістовна, а зміст її конкретний, законність кримінально-правого обвинувачення ґрунтовна, а обґрунтування — законне і т. ін. Кримінально-пра-вове обвинувачення характеризують всі ці особливості і властиві йому ознаки загалом, у сукупності. Жодну з них не можна ви-ключити або нехтувати. При неповноті кримінально-правового обвинувачення воно буде хибним, невдалим і не здатним вико-нати своє практичне призначення — бути формою, змістом мі-рою і ґрунтом реалізації кримінальної відповідальності.

смотренного законом преступления не предрешает автоматически вопроса об уго-ловной ответственности лица...» / Я. М. Брайнин. Уголовная ответственность и ее основание в советском уголовном праве.— М., 1963.— С. 25. З цього висновку можна допустити, що є якась інша підстава кримінальної відповідальності. Але, як ві -домо, іншої підстави кримінальної відповідальності немає. Крім того, за таких мір-кувань стає невідомою роль і значення складу злочину як кримінально-правового інституту, передбаченого ст. 2 КК.

!130

і

І 4. Презумпція вини і кваліфікація злочину

Суттєво впливає презумпція вини і на кваліфікацію злочину.Термін «кваліфікація» (qualis) запозичений із латинської мови

означає якість. Згідно з цим кваліфікувати - значить віднести певне явище, річ за їх якістю, властивістю до певного класу, ви-ду чи категорії. В галузі права кваліфікація позначає вибір норми права, яка передбачає даний випадок, застосування до окремого випадку загального правового правила (норму).

У кримінальному праві кваліфікувати злочин - значить засто-сувати до вчиненого діяння певну кримінально-правову норму, підвести вчинене конкретне діяння під загальне кримінально-правове правило. Але таке загальне визначення поняття кваліфі-кації діяння для кримінально-правової практики є недостатнім. Незадовільність такого загального поняття кваліфікації діяння в тому, що широка диференціація кримінально-правових норм призвела до того, що відповідальність за один певний злочин (вбивство, викрадення) передбачає кілька норм. Яку обрати, за-стосувати? Саме яка норма передбачає відповідальність за це конкретне діяння? Адже, наприклад, за вбивство відповідаль-ність передбачається більше дюжини нормами.

Дослідження теорії кваліфікації злочинів розпочалося віднос-но недавно. Першою можна назвати роботу проф. О. А. Герцен-зона «Квалификация преступлений», що була видана 1947 р.1

Кваліфікацією злочинів О. А. Герцензон називав встановлення відповідності конкретного діяння ознакам того чи іншого скла-ду злочину, передбаченого кримінальним законом.2

Найбільший внесок у розробку теорії кваліфікації злочинів зробив академік В. М. Кудрявцев. Він визнав, що кваліфікація злочинів є встановлення і юридичне закріплення точної відпо-відності між ознаками вчиненого діяння і ознаками складу зло-чину, передбаченого кримінально-правовою нормою.3 Таким же чином визначено поняття кваліфікації злочинів і проф. А. Ф. Зе-лінським.4

1 Герцензон А. А. Квалификация преступлений.- М., 1947.2 Там само.- С 4.3 Кудрявцев В. Н. Общая теория квалификации преступлений.- М., 1972.- С. 8.4 Зелинский А. Ф. Квалификация повторных преступлений.- Волгоград, 1976.—

С. 5.

131

На мою думку, кваліфікувати злочин — значить дати кримі-нально-правову оцінку вчиненому діянню, виявити і застосувати до нього ту кримінально-правову норму, яка найповніше описує його ознаки.1 У такому визначенні поняття кваліфікації злочину заслуговує на увагу вказівка на застосування кримінально-право-вої норми, яка найповніше описує ознаки вчиненого діяння. Для практики кваліфікації злочинів ця вказівка має певне значення, оскільки дозволяє обрати і правильно застосувати із кількох кри-мінально-правових норм саме належну.

Взагалі кваліфікація злочину встановлює зв'язок між фактич-ними обставинами вчиненого діяння і ознаками, що встановлені кримінально-правовою нормою. За філософським змістом цей зв'язок є зв'язком між одиничним, окремим (діяння) і за-гальним, абстрактним (норма). Якщо цей зв'язок розкрито і він належним чином з'ясований, то кваліфікація має підстави бути правильною. Практично кримінально-правова кваліфікація є реалізацією застосування кримінального закону до факту су-спільно небезпечного діяння. У процесі кваліфікації відбувається поєднання («стикування») кримінально-правової норми і вчине-ного діяння. Це поєднання ґрунтується на виявленні у тому й ін-шому загальних (спільних) ознак.

У спеціальній літературі визнається, що підставою кваліфікації діяння є склад злочину.2 Ознаки складу злочину встановлюються кримінальним законом, а ознаки злочину, вчиненого особою, встановлюють спеціальні державні органи — слідства, суду, проку-ратури. Кваліфікація певного діяння і полягає у встановленні то-тожності ознак складу злочину, встановлених законом, і ознак вчи-неного діяння. Спрощено кажучи, кваліфікувати діяння — значить встановити наявність складу злочину у вчиненому особою діянні, тобто застосувати до вчиненого діяння певну кримінально-право-ву норму. Кримінально-правове обвинувачення полягає також у застосуванні до вчиненого діяння певної кримінально-правової норми, оскільки застосування певної норми і значить поставити її

1 Коржанский Н. И. Объект посягательства и квалификация преступлений.—Волгоград, 1976.- С. 90.

2 Трайнин А. Н. Общее учение о составе преступления.— М., 1957.— С. 87—89;Брайнин Я. М. Уголовный закон и его применение.— М., 1967.— С. 93—95; Кудрявцев В. Н. Общая теория квалификации преступлений.- М, 1972.- С. 70-77; Тара-рухин С. А. Квалификация преступлений в судебной и следственной практике.—К., 1995.- С. 9.

132

у вину. Таким чином, кваліфікація злочину і обвинувачення за своєю сутністю є одне і те ж: звинувачення особи у вчиненні пев-ного злочину, визнання її винною у вчиненні певного, конкретно-го діяння, яке ставиться їй у вину і яке передбачене конкретними кримінально-правовими нормами (статтями).

Разом з тим кваліфікація злочину і обвинувачення — це різні правові явища, хоча вони й тісно взаємопоєднані. Кримінально-правове обвинувачення є: конкретизація, зміст, обсяг, міра і об-ґрунтування кримінальної відповідальності. Кримінально-пра-вова кваліфікація злочину також конкретизує, визначає сутність і межі кримінальної відповідальності. Виникає запитання: у яко-му співвідношенні перебувають між собою кримінально-правове обвинувачення і кримінальна кваліфікація злочину?

Ретельний аналіз цих споріднених юридичних явищ дає змогу зробити висновок, що вони співвідносяться між собою як форма і зміст. Кримінальна кваліфікація діяння у цьому співвідношен-ні є формою, а кримінально-правове обвинувачення — її змістом. їх співвідношення повною мірою відповідає співвідно-шенню філософських категорій форми і змісту, в якому форма є змістовною, а зміст — формальним. Кримінально-правова квалі-фікація діяння як форма — змістовна, а кримінально-правове обвинувачення — формальне.

Форма і зміст у всьому відповідні: форма завжди відповідна змісту, а зміст завжди вимагає відповідної форми. Кримінально-правове обвинувачення — як зміст кримінальної відповідальності і кримінально-правової кваліфікації діяння - неможливе без відповідної форми, воно не може бути абияким чи будь-яким. Йому притаманна лише чітка певна і відповідна форма. Цією формою є формалізована кримінально-правова норма (норми). Тому обвинувачення у вчиненні особою певного діяння і є на-дання її до вини, до відповідальності за певні, конкретні діяння, що передбачені кримінально-правовими нормами.

Обвинувачення завжди є конкретним, тобто ставляться у вину завжди чітко визначені, певні кримінально-правові норми. Водночас конкретність, змістовність, сутність, міра і ґрунтов-ність кримінально-правового обвинувачення вимагають відпо-відної форми. Такою формою, відповідною їм, є форма кримі-нального закону — кримінально-правова норма у вигляді певної частини, пункту чи іншого підрозділу статті або сама окрема стат-тя, що містить одну кримінально-правову норму. Отже, оформле-

133

ним кримінально-правове обвинувачення може бути лише фор-мулами кримінально-правових норм. Ці формули у кримінально-процесуальних документах мають вигляд нумерації відповідних статей кримінального закону — наприклад, ч. 2 ст. 185 КК або ч. З ст. 296 КК. Така нумерація кримінально-правових норм є форму-лою кваліфікації діяння. Для фахівців формула кваліфікації зро-зуміла, і вона, безперечно, визначає зміст і сутність злочину, передбаченого нею. Але згідно з вимогами кримінально-проце-суального закону, у процесуальних документах формулі кваліфі-кації діяння передує зміст і сутність вчиненого діяння, яке під-лягає кваліфікації. Все це значить, що кримінально-правове обвинувачення і кваліфікація діяння є осередком, найбільш гли-бинним змістом і формою реалізації кримінальної відповідаль-ності. Поза цим осередком, глибинним змістом і такою їх фор-мою кримінальна відповідальність не може бути реалізованою, вона не може мати іншого змісту і форми своєї реалізації.

Ці теоретичні висновки мають неабияке практичне значення. По-перше, кримінально-правове обвинувачення і кримінально-правова кваліфікація злочину практично можуть вживатися як синоніми, як однозначні поняття, хоча при цьому постійно тре-ба мати на увазі, що перше з них є змістом, а друге — формою конкретизації і реалізації кримінальної відповідальності.

Важливої оцінки обвинувачення і кваліфікація діяння набува-ють тому, що їх реалізація вимагає врахування багатьох особливос-тей і ознак вчиненого діяння, а також ознак складу злочину, що підлягає обвинуваченню. Багато складів злочину сучасного кри-мінального законодавства має переважну більшість спільних ознак і відрізняються між собою лише однією чи двома - трьома ознаками. Визначити із багатьох подібних саме потрібну норму буває складно, що призводить до помилок. Щоб уникнути їх, Пленум Верховного Суду України змушений майже у кожній по-станові про практику застосування законодавства про відпові-дальність за окремі види злочинів вказувати судам на необхідність посилення уваги до формулювання обвинувачення, кваліфікації злочинів. Зокрема, у постанові від 24 червня 1983 р. № 3 «Про практику застосування судами України законодавства у справах про розкрадання продовольчих товарів, їх втрату і псування в сис-темі державної торгівлі та споживчої кооперації» Пленум Верхов-ного Суду зазначив, що судами «допускаються помилки в кваліфі-кації дій винних за способом вчинення розкрадання, розміром134

(вартістю) викраденого, за ознакою повторності, у відмежуванні розкрадань від інших складів злочинів, закінченого розкрадання від незакінченого, продовжуваного — від повторного».1

Як бачимо, помилки трапляються майже у всьому спектрі кваліфікації злочинів проти власності. У постанові від 1 квітня 1994 р. № 1 «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я людини» Пленум Верховного Суду України за-значив, що «допускаються судами помилки в кваліфікації умис-них убивств при розбійному нападі, з хуліганських мотивів, спо-собом, небезпечним для життя багатьох осіб, а також вчинених при інших обтяжуючих обставинах».2 У постанові від 25 грудня 1992 р. № 12 «Про судову практику в справах про корисливі зло-чини проти приватної власності» Пленум Верховного Суду Ук-раїни вказав, що «суди допускають помилки при кваліфікації дій винних осіб, відмежуванні одних злочинів від інших, вирішенні питань про наявність або відсутність кваліфікуючих ознак та призначенні мір кримінальних покарань».3

У постанові від 28 червня 1991 р. № 3 «Про судову практику в справах про хуліганство» Пленум Верховного Суду України під-креслив, що «деякі суди як хуліганство кваліфікують дії осіб, які вчинили більш тяжкі злочини, засуджують за ч. 1 ст. 206 КК осіб, які вчинили злісне чи особливо злісне хуліганство, кримінально кара-не хуліганство розцінюють як дрібне хуліганство і, навпаки, до кри-мінальної відповідальності притягують осіб, які вчинили дрібне ху-ліганство. Допускають інші помилки при кваліфікації дій винних».4

Наведене переконливо свідчить, наскільки складним є визна-чення обвинувачення, точній відповідності до закону, а також про суттєві помилки, що трапляються при цьому.

По-друге, велике практичне значення обвинувачення (і квалі-фікація діяння) має тому, що обвинувачення визначає:

1) юридичну оцінку вчиненого діяння, його суспільну сутність і небезпечність (тяжкість);

1) міру відповідальності і міру покарання;2) суттєво посилює кримінальну відповідальність за вчинення

наступних злочинів після відбуття покарання за попередній;1 Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та цивільних

справах.- К., 1995.- С 79.2 Там само.— С. 86.3Там само.-С 111-112.4 Там само.— С. 169.

135

4) правові наслідки кримінальної відповідальності (позбав-лення певних справ — ст. 54 КК, судимість — статті 88—91 КК, адміністративний нагляд — ст. 295 КК).

Особливість практичного обвинувачення вимагає визначення необхідних заходів для його належного забезпечення. Наукове роз-роблення відповідних заходів — проблема великого кола теоретич-них питань і досліджень. У цьому конкретному дослідженні маємо намір зробити лише часткову спробу з'ясувати одне питання — вра-хування при обвинуваченні ознак вчиненого діяння і ознак складу злочину, передбаченого певною кримінально-правовою нормою.

Кримінально-правове обвинуваченн, як уже зазначалося,— це реалізація, застосування кримінального закону до конкретного факту вчиненого діяння. Кримінально-правове обвинувачення виражає зв'язок між фактичними обставинами (ознаками) діян-ня та ознаками кримінально-правової норми. Це — зв'язок між фактичним, конкретним (діянням) і загальним, абстрактним (нормою). Кримінально-правова норма як загальне (абстрактне) закріплює, містить об'єктивно існуючі ознаки, властивості оди-ничних предметів, явищ. Кримінально-правова норма містить найбільш суттєві, головні ознаки, властивості, риси певного зло-чину, відхиляючи несуттєві, другорядні. Закріплені у правовій нормі, ці ознаки у реальній дійсності є ознаками конкретного вчиненого злочину. Одиничне виражає якісну визначеність яви-ща, речі, її індивідуальність. Одиничне (діяння) має множину різноманітних ознак, властивостей. Воно характеризується оз-наками суб'єкта, об'єкта, місця, часу, способу вчинення та інши-ми різними обставинами.

Для кримінально-правового обвинувачення мають значення не всі ознаки конкретного діяння, а лише ті з них, які характери-зуються, визначаються кримінально-правовим змістом — які є ознаками складу злочину. Перелік ознак діяння, які враховують-ся при обвинуваченні, обмежений рамками складу злочину. Але за межами складу злочину перебуває чимало інших ознак, обста-вин, які мають кримінально-правове значення — суспільно-гро-мадська характеристика особи суб'єкта, склад його сім'ї, стан здоров'я, професія, збіг певних обставин тощо. Згідно з цим, у кожному злочині можна виділити чотири групи ознак:

1) вся сукупність ознак і властивостей злочину;2) ознаки і властивості, які мають значення для вирішення

кримінальної справи за сутністю;

136

3) кримінально-правові ознаки — ознаки складу злочину;4) ознаки, які мають значення для обвинувачення.Співвідношення цих груп ознак злочину академік В. М. Кудрявцев схематично зображав таким чином:1

1) вся сукупність ознак і властивостей злочину;2) ознаки злочину, які мають значення для вирішення справи;3) ознаки складу злочину;4) ознаки, які мають значення для обвинувачення.Характеристика і кримінально-правові особливості всіх ознак

вчиненого діяння свідчать, що для обвинувачення вирішальне значення мають не всі, а лише деякі з ознак злочину. При вчи-ненні, наприклад, викрадення чужого майна таємно ніхто не бу-де намагатися обвинуватити особу, яка його вчинила, у хуліган-стві, відповідальність за яке встановлено ст. 296 КК. Рівно як і при вчиненні вбивства не виникає думки про одержання хабара (ст. 368 КК). Таких помилок практика не знає. Найчастіше по-милки обвинувачення трапляються тоді, коли виникає потреба відрізнити злочини, які відмінні між собою однією чи кількома ознаками. При відмежуванні, наприклад, викрадення зовсім не використовуються ознаки суб'єктивної сторони, оскільки цими ознаками викрадення не відрізняються. Всі відомі способи ви-крадення чужого майна вчинюються лише навмисно і з корис-ливих мотивів. Причому і умисел всіх викрадень лише прямий, оскільки викрасти чуже майно без бажання неможливо. При об-винуваченні у викраденні найбільше помилок трапляється тоді, коли незадовільно оцінені і враховані ознаки способу вчинення діяння (таємно чи відкрито, з насильством, небезпечним для життя і здоров'я потерпшого чи не небезпечним тощо), коли визначається — викрадення було вчинено одним суб'єктом чи групою осіб, викрадення було закінченим, чи діяння утворює лише замах на вчинення злочину, або тоді, коли визначається розмір викраденого.

Судова практика свідчить, що саме такі помилки трапляються при обвинуваченні у викраденні чужого майна. Так, судова коле-гія Верховного Суду України у своїй ухвалі від 13 грудня 1988 р. у справі Я. та М. зазначила, що суд допустив помилку при відме-жуванні вимагання від грабежу або від розбою. При такому від-межуванні, зазначила колегія, потрібно враховувати, що при

1 Кудрявцев В. Н. Общая теория квалификации преступлений.— М., 1972.— С. 45.

137

вимаганні погроза насильством спрямована на одержання майна у майбутньому, а не в момент застосування погрози.1 Отже, по-милка виникла через неправильну оцінку судом лише однієї ознаки — моменту отримання майна за наміром злочинця. В ін-шій справі суд припустився помилки, неправильно визначивши вартість викраденого майна.2

Такі ж помилки трапляються і при обвинуваченні в інших зло-чинах. Наприклад, замах на вбивство (статті 15 і 115 КК) від за-подіяння потерпілому тяжких, тілесних ушкоджень (ч. 1 ст. 121 КК) відрізняється переважно лише однією ознакою суб'єктивної сторони складу злочину — видом умислу. Теорією і практикою уже давно доведено, що замах на вбивство може бути вчинено лише з прямим умислом або, інше кажучи, діяння може кваліфі-куватися як замах на вбивство лише тоді, коли воно було вчине-не з прямим умислом.3 Проте трапляється, що суди іноді ретельно не досліджують цю ознаку суб'єктивної сторони злочину і припускаються помилок. У багатьох ухвалах судова колегія Вер-ховного Суду України вказала судам на допущені ними помилки, наголошуючи щоразу — замах на вбивство можливий лише з прямим умислом.4

Взагалі весь процес обвинувачення (кваліфікації злочинів), підсумовує академік В. М. Кудрявцев, за своєю сутністю полягає у послідовному відмежуванні кожної ознаки вчиненого діяння від ознак інших, суміжних злочинів.5 Всі ознаки складу злочину виконують відмежувальну роль і призначаються, головним чи-ном, для цього. Кожна ознака злочину, описаного законом, від-окремлює певний злочин від інших або відмежовує злочин від інших правопорушень.

Найскладнішими для відмежування їх від суміжних, подібних злочинів при обвинуваченні є саме ті, які відрізняються один від

1 Практика судів України в кримінальних справах.— С. 84—85.2 Ухвала судової колегії Верховного Суду України від 28 січня 1992 р. у спра

ві П.— Там само.— С. 65—66.3 П. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 квітня 1994 р. № 1

«Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я людини».—Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та цивільних справах.- С 93-94.

4 Ухвала судової колегії Верховного Суду України від 5 грудня 1989 р. у справах Т.—Практика судів України в кримінальних справах.— С. 99—100; ухвала судової колегіїВерховного Суду України від 24 квітня 1990 р. у справі К.- Там само.- С. 92-93.

5 Кудрявцев В. Н. Общая теория квалификации преступлений.— С. 146.

138

одного лише однією ознакою. Ці відмежувальні ознаки належать у різних складах злочинів до різних їх елементів. Це можуть бути ознаки об'єкта (наприклад, склади злочинів у статтях 115 і 112 КК відрізняються лише ознаками об'єкта посягання), ознаками суб'єктивної сторони (наприклад, у складах злочинів статей 115 і 119 КК), або ознаками суб'єкта злочину (наприклад, у злочи-нах, передбачених статтями 111 і 114 КК).

Обвинувачення є за сутністю вибором і застосуванням певної кримінально-правової норми закону. При цьому вчинене діяння розподіляється думкою на окремі групи ознак і деякі окремі озна-ки. Потім ці ознаки порівнюються з ознаками певної криміналь-но-правової норми. Одночасно проводиться і розмежування цього діяння від йому подібних, суміжних. Так поступово вибирається потрібна норма закону, саме та, яка найповніше містить у собі ознаки вчиненого діяння і яку й необхідно у цьому випадку засто-сувати, тобто поставити у вину певній особі. Мабуть, найбільшу складність має обвинувачення діянь, спрямованих на один і той же безпосередній об'єкт посягання і які утворюють низку послі-довних, але дещо різних посягань. Так, наприклад, стосовно пра-цівника правоохоронного органу, члена громадського формуван-ня з охорони громадського порядку або військовослужбовця мо-же бути вчинена погроза вбивством чи знищенням майна (ст. 345 КК) або посягання на їх життя (ст. 348 КК).

Які діяння повинні ставитися особі у вину, якщо вона їх всі вчинила одночасно стосовно одного потерпілого?

У постанові Пленуму Верховного Суду колишнього СРСР від З липня 1963 р. № 7 зазначалось, що у тих випадках, коли діями винного одночасно були вчинені різні види посягань на праців-ників міліції: опір і посягання на їх життя і т. ін. суди повинні у випадку, якщо всі ці дії фактично утворюють елементи одного злочину, кваліфікувати його за статтею Кримінального кодексу, яка передбачає відповідальність за найбільш тяжкий вид пося-гання із числа вчинених винною особою.1 Це було, мабуть, обґрунтованим вирішенням цієї практичної проблеми обвину-вачення у такому діянні.

Пленум Верховного Суду України у постанові від 26 червня

1 Підпункт «в» пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду СРСР від 3 липня 1963 р. № 7.— Сборник постановлений Пленума Верховного Суда СССР. 1924— 1977. Ч. 2.- М., 1978.- С 252.

139

1992 p. № 8 «Про застосування судами законодавства, що перед-бачає відповідальність за посягання на життя, здоров'я, гідність та власність працівників правоохоронних органів» також вказав, що посягання на життя, здоров'я та власність працівника право-охоронного органу або його близьких родичів, скоєне безпосе-редньо після погрози вчинити такі дії, утворює один злочин і не потребує додаткової кваліфікації за ст. 348 КК.1 Таке рішення є правильним і обґрунтованим, оскільки вчинення кількох діянь, передбачених різними кримінально-правовими нормами, одно-часно, відносно одного і того ж потерпілого (чи потерпілих), утворює лише один злочин. Інші діяння у такому випадку є ли-ше способом, невід'ємною складовою об'єктивної сторони вчи-нення іншого, тяжчого злочину. Рівнозначно і суб'єктивна сто-рона злочину (намір) свідчить, що особа прагне вчинити тяжчий злочин, а інші злочини, що складають його, виступають для ньо-го процесом вчинення цього тяжчого злочину.

Не має задовільних обгрунтувань обвинувачення у викраденні чужого майна, поєднаного зі знищенням цього ж самого майна. Пленум Верховного Суду України у постанові від 25 вересня 1981 р. № 7 (з пізнішими змінами і доповненнями) вказав, що розкрадання, поєднане з умисним знищенням або пошкоджен-ням чужого майна, яке належить підприємству, установі, органі-зації або перебуває у їх володінні, слід кваліфікувати за сукупніс-тю злочинів як розкрадання та умисне знищення чи пошко-дження такого майна.2

Вказівка у цій постанові на «такого майна» не дає можливості зробити категоричний висновок: про яке майно йдеться — про ті ж самі речі, які були і викрадені злодієм, чи йдеться про зни-щення чи пошкодження інших речей, крім тих, що були викра-дені. Якщо виходити з того, що йдеться про різні речі (майно), коли, наприклад, злодієм були викрадені гроші, радіоапаратура, магнітофон, телевізор, а знищено було приміщення магазину, обладнання складу чи майстерні або інші речі, крім викрадених, то, безперечно, таке діяння утворює сукупність злочинів і стави-

1 П. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 червня 1992 р.№ 8.— Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних справах.—К., 1995.- С 162.

2 Підпункт «в» пункту 6 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від25 вересня 1981 p.— Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальнихта цивільних справах.— С. 76.

140

тися у вину повинне викрадення (статті 185—191 КК) і за сукуп-ністю — знищення майна (ст. 194 КК). Але як належить кваліфі-кувати діяння, коли злодій викрав чуже майно, а потім після до-питу його як підозрюваного у викраденні цього майна, він, зля-кавшись того, що буде викритий, і щоб знищити речові докази його злочину, знищив (спалив, побив, понівечив чи викинув) викрадені ним речі? Який обсяг обвинувачення повинен бути у цьому випадку — один злочин чи сукупність злочинів?

Обґрунтованим може бути висновок, що у такому випадку вчинюється один злочин, оскільки при цьому є лише одне пося-гання на відносини власності (об'єкт посягання). Викраденням економічні відносини власності зруйновані, вони вже не існують і тому нового (другого) посягання на них бути не може (не може бути посягання на ніщо). Тому винна у викраденні чужого майна особа, яка після викрадення знищила це майно, повинна від-повідати лише за викрадення цього майна. Отже, вчинення різ-них передбачених законом діянь відносно одного і того ж пред-мета, речі утворює лише один злочин і ставитися у вину може лише одне із цих (вчинених) діянь.1

На тих же підставах і викрадення автомобіля з наступним його знищенням (розукомплектування, спродаж агрегатів, вузлів, спалення кузова тощо) не утворює сукупності злочинів.

Крім того, кваліфікація злочину вимагає віднести цей злочин до певного виду — вбивство, викрадення, зловживання, тілесні ушкодження тощо. Віднесення злочину до певного виду злочинів є його родовою кваліфікацією, яка визначається законодавчою назвою цього злочину. Без визначення назви злочину, без його за-конодавчого найменування не може бути повно задовільною ква-ліфікація, оскільки вона не буде загальнозрозумілою.

Таким чином, враховуючи наведене, кваліфікацію злочинів можна визначити як кримінально-правову оцінку вчиненого діяння, вибір і застосування до нього тієї кримінально-правової норми, яка найбільш повно описує його ознаки.

Вказівка на те, що для правильної кваліфікації діяння необ-хідно вибрати і застосувати лише одну, конкретну кримінально-правову норму з декількох суміжних, подібних, яка найбільш повно (п + 1) описує ознаки вчиненого діяння, має суттєве прак-

1 Коржанский Н. И. Объект и предмет уголовно-правовой охраны.— М., 1980.— С. 239.

141

тичне значення, оскільки змушує правозастосовників шукати саме ту норму, яка є єдино правильною.

Така певна конкретизація кримінально-правової норми, що підлягає застосуванню, допомагає вирішенню багатьох питань кваліфікації злочинів при конкуренції кримінально-правових норм, що підлягають застосуванню.

Разом з тим вказівка у визначенні поняття кваліфікації на її юридичне закріплення, на мій погляд, є зайвою, оскільки воно (закріплення), по-перше, властиве не лише кваліфікації і, по-друге, його повністю охоплює поняття застосування криміналь-но-правової норми.

Кваліфікація злочинів полягає у встановленні зв'язку між озна-ками вчиненого діяння і ознаками, викладеними у законі як озна-ками певного складу злочину. Це зв'язок між окремим (вчинене діяння) і загальним (кримінально-правова норма). Сутність квалі-фікації полягає у правильному визначенні і встановленні цього зв'язку. У процесі кваліфікації злочину ознаки складу злочину, передбаченого законом, порівнюються з ознаками діяння, вчине-ного певною особою. За повної ідентичності цих ознак можна зробити висновок про правильне застосування певної криміналь-но-правової норми, про правильну кваліфікацію діяння.

У науковій літературі визнається, що основою кваліфікації є склад злочину,2 тобто сутність встановлених кримінальним зако-ном ознак окремого, певного виду діяння (вбивства, грабежу, зґвал-тування, хуліганства тощо). Вчинене певною особою конкретне діяння також має сукупність певних ознак. Органи, що застосову-ють кримінальний закон, аналізують, порівнюють ознаки вчиненого діяння з ознаками певного складу злочину. Якщо вони збігаються, робиться висновок про інкримінування певного складу (або складів) злочину за вину особі. Таким є процес кваліфікації злочину.

Але процес кваліфікації не є кваліфікацією. Кваліфікація зло-чину — це застосування певної норми чи кількох норм кримі-нального закону. Процес же кваліфікації ні в чому іншому не проявляється і нічим іншим не є. Тому немає підстав, поряд із кваліфікацією злочину, встановлювати чи визначати додатково ще й процес кваліфікації.

1 Трайнин А. Н. Общее учение о составе преступлений.— М., 1957.— С. 87; Брайнин Я. М. Уголовный закон и его применение.— М., 1967.— С. 93; Кудряв-цев В. Н. Общая теория квалификации преступлений.- С. 70.

142

Головним у кваліфікації злочину є завдання і результат — вста-новити наявність складу злочину у вчиненому діянні, тобто ви-значити підставу кримінальної відповідальності. Але кваліфіка-ція злочину не є кримінальною відповідальністю і не є її підста-вою. Кримінально-правова кваліфікація — це засіб реалізації кримінальної відповідальності. Кваліфікація злочину конкрети-зує кримінальну відповідальність, встановлює її межі, визначає сутність. Кваліфікація злочину є конкретною та єдиною формою реалізації кримінальної відповідальності.

П. А. Воробей правильно зазначає, що кваліфікація злочину та кримінально-правове ставлення у вину співвідносяться між со-; бою як форма і зміст, де формою є кваліфікація, а ставлення у вину — її змістом.1 Співвідношення цих юридичних явищ повністю відповідає співвідношенню філософських категорій змісту і фор-ми, в якому форма є змістовною, а зміст — формальним. Кри-мінально-правова кваліфікація діяння є змістовною, а кримі-нально-правове ставлення у вину — формальним. Формальність кваліфікації злочину випливає з формалізованості кримінально-правової норми. Саме тому кваліфікація злочину вимагає відпо-відної форми, без якої кваліфікація неможлива. Кожній кримі-нально-правовій кваліфікації притаманна відповідна форма. Форма кримінально-правової кваліфікації завжди чітка, певна і конкретна. Особливості кримінальної відповідальності вимага-ють, щоб діяння завжди було чітко і конкретно кваліфіковано.

Конкретність кваліфікації діяння полягає у застосуванні кон-кретної кримінально-правової норми — частини чи пункту певної статті кримінального закону. Кваліфікація злочину має вигляд посилання на конкретну кримінально-правову норму — ч. 1 ст. 185, ч. 2 ст. 152, ч. 2 ст. 368 ККта ін. Конкретність кваліфікації діяння полягає також у тому, що кваліфікація не може бути за-гальною. Кримінальна відповідальність не тільки особиста (пер-соніфікована), але вона завжди конкретна, чітко визначена. Пов-ною мірою кримінальна відповідальність конкретизується саме кваліфікацією злочину, яка визначає сутність, зміст і обсяг обви-нувачення. Ні в чому іншому обвинувачення не виявляється і ні-що інше обвинуваченням не є. Кваліфікація повністю дорівнює обвинуваченню, а обвинувачення рівне кваліфікації діяння.

1 Воробей П. А. Теорія і практика кримінально-правового ставлення в вину.— К., 1997.-С 153-154.

143

Розділ 3. ЗАВДАННЯ ПРАВОСУДДЯ

1. Єдність презумпції невинуватості і презумпції вини

У кримінальному судочинстві - від порушення кримінальної справи і до постановления вироку — діють спільно обидві пре-зумпції — і презумпція невинуватості, і презумпція вини. Кримі-нальне судочинство і провадження кримінальної справи зовсім неможливе при відсутності однієї із названих презумпцій. Якби була відсутня презумпція невинуватості особи, яка вчинила зло-чин (таке трапляється при самогубстві злочинця, при позбавленні його життя при особливих обставинах), то продовження роз-слідування кримінальної справи втрачає сенс і розслідування зу-пиняється закриттям справи. У разі відсутності презумпції вини продовження розслідування також не має сенсу, оскільки зрозу-міло, що ця особа злочину не вчинила, що вона, безперечно, є невинуватою. Таке може статися при притягненні до криміналь-ної відповідальності неосудної особи чи при виявленні ознак необхідної оборони, крайньої необхідності чи інших обставин, які виключають вину особи у заподіянні шкоди.

Отже, при звичайному, нормальному розслідуванні кримі-нальної справи діють обидві презумпції. З одного боку, орган дізнання, слідчий чи прокурор вагається, не має впевненості у винуватості цієї особи (через недостатність доказів її винуватос-ті), а з другого - його штовхає, примушує діяти, шукати докази посадова обов'язковість, надія на успіх і знання про шкоду, запо-діяну злочином.

Спільністю, єдністю дії презумпції невинуватості і презумпції вини забезпечується дія кримінального судочинства, забезпечу-ється кримінально-правова охорона суспільних цінностей і су-спільного правопорядку. Вся кримінально-правова і криміналь-но-процесуальна діяльність забезпечується єдністю і спільною дією цих обох презумпцій. Дія і застосування кримінального за-кону стає можливою, головним чином, завдяки єдності і спіль-ній дії обох презумпцій. Рівним чином, дотримання всіх вимог кримінального закону щодо доказів, підстав і часу кримінальної

144

відповідальності грунтується на вимогах і дії презумпції невину-ватості і презумпції вини.

Найкраще єдність і спільність дії презумпції невинуватості і презумпції вини видно на дії, реалізації кримінального закону. 5 Найважливішим у кримінально-правовій охороні особи, су-I спільства і держави є реалізація, дія, чинність кримінально-пра-I вових норм, кримінально-правових заборонень. Вся система І правосуддя держави лише тоді чогось варта, коли ця система І функціонує, виконує своє суспільно-державне призначення. і Рівнозначно й законодавство набуває суспільної цінності лише І за умови, що воно виконується, застосовується, діє.

Чинність кримінального законодавства забезпечується лише його дією. Без дії, чинності закону найкращі його положення, інс-титути, презумпції залишаються мертвими. Це стосується і самих демократичних інститутів кримінального і кримінально-процесу-ального законодавства, які встановлюють головні засади кримі-нальної відповідальності — щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покара-ний (ст. 2 КПК), що кримінальній відповідальності і покаранню підлягає лише особа, винна у вчиненні злочину (ч. 1 ст. 2 КК), і ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду й відповідно до закону (ч. 2 ст. 2 КК).

Так визначаються законом підстави, обґрунтування і межі кри-мінальної відповідальності. Але головним у реалізації криміналь-ної відповідальності є конкретне обвинувачення, інкримінування, те, що ставиться, і як ставиться особі у вину вчинене нею діяння. Обвинувачення є змістом і конкретизацією кримінальної від-повідальності. Кримінальна відповідальність не може бути відпо-відальністю взагалі. Як найсуворіша юридична відповідальність, вона вимагає конкретизації, чіткої певної міри звинувачення. Певна особа буває винною у вчиненні лише певного злочину чи злочинів. Лише за вчинене нею особа і є відповідальною. Всіляке та будь-яке порушення міри та обсягу інкримінування є порушен-ням, з одного боку, закону, а з іншого — прав особи, яку звинува-чують, яку обвинувачують у тому, чого вона не вчинила. З цього треба зробити висновок, що головним у кримінальній відпові-дальності, кримінальному інкримінуванні є міра обвинувачення. Такою мірою є обсяг усього того, що було вчинене особою. Тому міра обвинувачення — є відповідність, рівність вчиненого особою.

145

Невинною визнається не лише особа, яка ніколи і нічого зло-чинного не вчинила, а й та особа, яка, поряд з іншими, цього певного діяння не вчинила.

Саме так визнає закон невинного, встановлюючи криміналь-ну відповідальність за притягнення до кримінальної відповідаль-ності завідомо невинного (ст. 372 КК). Невинною визнається і та особа, яка притягнута до відповідальності за діяння, якого вона не вчинила, поряд з притягненням за інший злочин, який вона дійсно вчинила.

Міра і відповідність вчиненого обвинувачення вимагають чіт-кого і конкретного визначення законодавчих рамок, обмежень інкримінування.

Кожний випадок притягнення особи до кримінальної відпові-дальності вимагає вирішення цілої низки питань обвинувачення:

а) чи був вчинений цією особою злочин чи кілька;б) вчинене охоплюється однією кримінально-правовою нор

мою чи двома, трьома і більше (множина злочинів);в) вчинене утворює один продовжуваний злочин чи вчинене

є повторністю цього злочину;г) злочин вчинено в одиночку чи групою осіб (співучасть);д) злочин вчинено навмисне чи необережно;є) вчинений злочин є простим чи він має кваліфікуючі (обтя-

жуючі відповідальність) обставини;є) якою кримінально-правовою нормою передбачається від-

повідальність за цей злочин (конкуренція кримінально-право-вих норм);

ж) злочин, що вчинений особою, має ознаки загальної чи спеціальної кримінально-правової норми;

з) чи немає обставин, що виключають обвинувачення,— необхідна оборона (ст. 36 КК), крайня необхідність (ст. 39 КК), добровільна відмова від закінчення злочину (ст. 17 КК), добровільна відмова і заява органам влади (ч. 2 ст. 111, ч. 2 ст. 114 КК); добровільна заява про давання хабара (ч. З ст. 369 КК), добровільназдача зброї (ч. З ст. 263 КК), добровільна здача наркотичних засобів і психотропних речовин (ч. 4 ст. 307 КК).

Зміст вчиненого особою й обвинувачення має і чітку законо-давчу форму — формулу закону, яка визначає конкретизацію ін-кримінування. Кожна кримінально-правова норма є мірою, пер-винною цеглиною закону. Стаття кримінального закону, яка має розподіл на частини (пункти), не може ставитися у вину, оскіль-146

ки таке обвинувачення занадто загальне, непевне, неконкретне. Воно не дає можливості звинувачуваному належним чином за-хищатися, не має певних меж, а значить,— і міри. Особа, яка ви-знається підозрюваною, має право знати, в чому вона підозрю-ється (ч. 2 ст. 431 КПК). Таке ж право має і обвинувачуваний (п. 1 ч. 1 ст. 142 КПК). Тому обвинувачення може стосуватися лише кримінально-правої норми, що оформлюється і визнача-ється у процесуальних документах формулою — частина перша статті 185, або скорочено — ч. 1 ст. 185 КК.

Пленум Верховного Суду України у постанові від 25 грудня 1992 р. «Про судову практику у справах про корисливі злочини проти приватної власності» вказав, що вчинення злочину, передба-ченого статтею, яка має кілька кваліфікуючих ознак, передбачених різними частинами цієї статті, діяння належить кваліфікувати за тією частиною, яка встановлює відповідальність за найбільш тяж-ке посягання.1 При цьому всі кваліфікуючі ознаки злочину повинні бути поставлені у вину і вказані у процесуальних документах (у постанові про притягнення як обвинувачуваного, обвинуваль-ному висновку і мотивувальній частині вироку). Тому обвинува-чення — є інкримінування конкретної, певної кримінально-право-вої норми чи кількох конкретних кримінально-правових норм.

Таким чином, обвинувачення є реалізацією кримінальної від-повідальності і конкретизацією звинувачення особи у вчиненні злочину.

З цього ґрунтовного висновку випливає багато практичних вимог до визначення поняття і сутності кримінальної відпові-дальності, засобів її реалізації і забезпечення при цьому неухиль-ного дотримання закону.

Важливе практичне значення має і конкретизація звинувачен-ня у вчиненні злочину. Конкретизація обвинувачення є ґрунтом законності, оскільки лише конкретизація звинувачення забезпе-чує гарантії прав особи і дотримання закону, а також можливос-ті доказування чи спростування звинувачення. Лише за умови конкретного обвинувачення можна доказувати чи спростовува-ти винність особи у вчиненні злочину. Винність взагалі не можна ні доказати, ні спростувати. Усі приклади і випадки порушення закону про кримінальну відповідальність є випадками звину-

1 П. 32 постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992 p.— Постанови Пленуму Верховного Суду України. 1972-2002.- К., 2003.- С 340.

147

вачення взагалі (середньовічні звинувачення у чаклунстві, ста-лінські звинувачення у зв'язках з імперіалістичними державами чи їх розвідками і т. ін.). Всіляке звинувачення взагалі, за відсут-ністю його конкретності, неминуче призводить до свавілля, без-законня, незалежно від того — сумлінне воно чи несумлінне.

З цієї закономірності випливає важливе практичне завдан-ня — дослідження і розвиток кримінально-правової теорії об-винувачення і практичного її використання. Проте у криміналь-но-правовій теорії більше уваги було приділено проблемам кримінальної відповідальності (поняття, підстави, сутність, від-межування)1 і зовсім недостатньо — проблемам її реалізації та конкретизації.2

Не дістали належного висвітлення й дослідження ці проблеми і в кримінально-процесуальній літературі поряд з темою обвину-вачення.

Саме у кримінальному судочинстві провадження правосуддя у кримінальній справі і вирішення усіх питань повинно йти від за-гального до конкретного, тобто від притягнення до кримінальної відповідальності й обвинувачення. Етапи дії кримінального за-кону повинні починатися загальним висновком про притягнен-ня особи до кримінальної відповідальності і обвинуваченням її.

Схематично ці етапи мають такий вид:1) кримінальна відповідальність (підстави, обґрунтування, за

кон, стаття, норма);2) обвинувачення — постанова про притягнення до відпові

дальності;3) кваліфікація діяння — стаття (статті) чи конкретні норми

закону.Кримінальна відповідальність започатковує провадження

справи, визначає підстави та обсяг обвинувачення, вимагає кон-кретизації обвинувачення. Без кримінальної відповідальності та її підстав не може бути обґрунтованим і законним обвинувачення.

1 Брайнин Я. М. Уголовная ответственность и ее основания в советском уголовном праве.— М., 1963; Карпушин М. П., Куряндский В. И. Уголовная ответственность и состав преступления.— М., 1974; Богрий-Шахматов Л. В. Уголовная ответственность и наказание.— Минск, 1976; Стручков Н. А. Уголовная ответственностьи ее реализация в борьбе с преступностью.— Саратов, 1978.

2 Вирішенню цих проблем найбільше уваги приділено у: В. М. Кудрявцев. Общая теория квалификации преступлений.— М., 1972; також: Коржанский Н. И.Объект посягательства и квалификация преступлений.— Волгоград, 1976.

148

Але і дія, чинність, реалізація кримінального закону не може обмежуватися лише загальною констатацією кримінальної відпо-відальності, оскільки невизначеність, неконкретність криміналь-ної відповідальності нездатна забезпечити виконання вимог зако-ну. Закон про кримінальну відповідальність реалізується лише у подальших етапах обвинувачення. Саме так і тому кримінально-правове обвинувачення поєднує кримінальну відповідальність з обвинуваченням, визначає зміст кримінальної відповідальності і конкретизує обвинувачення. Як і кримінальна відповідальність, обвинувачення не може бути обвинуваченням взагалі.

Обґрунтованим і законним воно може бути лише певним, конкретним обвинуваченням у вчиненні конкретного, певного злочину (злочинів). А певність, конкретність обвинувачення ви-значається мірою обвинувачення, яка цілком відповідає, дорів-нює вчиненому особою. Отже, кримінально-правове обвинува-чення є змістом і засобом реалізації кримінальної відповідаль-ності. Звідси випливає необхідність визначення юридичної сутності кримінально-правового обвинувачення, його видів, а також обсягу та меж. Тільки на цьому ґрунті можна буде вироби-ти теоретичні підстави для обвинувачення у вчиненні того чи ін-шого злочину, сукупності злочинів.

Особливо важливим при цьому є визначення меж обвинува-чення. Першою і найголовнішою ознакою права і закону є пев-не і конкретне визначення меж, сягань; кожна норма, інститут права мають чітко визначені межі — вік, вина, співучасть, зло-чин, умисел тощо. Всі вони визначаються лише у певних межах. За цими межами чи за їх відсутністю право перетворюється на свою протилежність — неправо, кривду.1 Звідси випливає важли-вий практичний висновок — головним у кримінальній відпові-дальності, осередком кримінальної відповідальності є зміст, об-сяг і конкретна сутність обвинувачення.

Без конкретності і міри обвинувачення немає і не може бути обвинувачення, кримінальної відповідальності. Якби навіть таке сталося, то воно не може бути правовим, відповідним закону. Та-ка неконкретизована відповідальність чи безмірне звинувачення можуть значити лише, що це є грубим порушенням права і зако-ну. Цю особливість кримінальної відповідальності відзначали

1 Кистяковский А. Ф. Права, по которым судится малороссийский народ.— К., 1879.

149

українські законодавці ще у Зведенні Законів 1743 року. В арти-кулі 5 глави IX цього Зведення було вказано: «Нихто ни за кого терпеть не должен, токмо сам за свою вину».1 Ґрунтовною і за-конною може бути відповідальність тільки за свою вину, за вчи-нене особою. У цій загальній нормі найбільшу вагу має вказівка на «свою вину», тобто йдеться про відповідальність лише за те, що було особою вчинене особисто, персонально. На персональ-ність, особистість кримінальної відповідальності чинний Кримі-нальний кодекс України наголошення не робить. Ні ст. 2, ні ст. 11 КК України не визначають особистої кримінальної відпо-відальності.

Визначення підстав і меж кримінальної відповідальності має важливе практичне значення, оскільки кримінальна відповідаль-ність — це виключно і тільки особиста відповідальність, відпові-дальність за свою вину. Тому у законі необхідно мати положення про відповідність, рівність обвинувачення вчиненому, про відпо-відальність лише за особисто вчинений злочин, за особисту вину. Це загальне правило (принцип) кримінальної відповідальності потрібно закріпити у законі ще й тому, що кримінальне законо-давство знає і винятки із цього правила, коли особа несе кримі-нальну відповідальність за вчинення злочину іншою особою (по-середнє вчинення злочину), а також за вчинення злочину суміс-но, спільно з іншою особою (співучасть).2 Підмовник (ч. 4 ст. 27 КК) і пособник (ч. 5 ст. 27 КК) безпосередньо злочину не вчиню-ють. Злочинність їх діяння полягає в єдності з діянням виконав-ця злочину. Кримінальна відповідальність у таких випадках є спільною, сумісною відповідальністю кількох осіб.

Така спільна відповідальність відбивається і на обвинуваченні вказівкою на відповідну частину ст. 27 КК або на обвинуваченні ст. 304 КК, або інших кримінально-правових норм, які передба-чають відповідальність за вчинене особою.

Найбільшою мірою це стосується організатора злочину (ч. З ст. 27 КК), тобто особи, яка організувала вчинення злочину або керувала його вчиненням.

1 Коржанский Н. И. Очерки теории уголовного права.— С. 5.2 У ст. 2.06 Примерного Уголовного головного кодекса США зазначається: осо

ба несе юридичну відповідальність за поведінку іншої особи у випадках, коли вонавизнається відповідальною за поведінку іншої особи та коли вона є співучасникомтакої іншої особи у вчиненні злочину.— Примерный Уголовный кодекс США.— М.,1969.-С. 65.

150

Відповідальність організатора злочину тим більша, чим біль-ший злочин він організував, чим більшу організацію створив для вчинення злочину, хоча при цьому: чим більшу організацію він створив, тим далі він перебуває від безпосередніх подій, від без-посереднього вчинення злочинних дій. Але вирішальним при цьому є не відстань від подій, а прояв лихої волі особи, спрямо-ваної на заподіяння суспільно небезпечної шкоди. Чим більшою є організація і чим більший прояв має ця лиха воля, тим більшою має бути і відповідальність особи організатора злочину. Саме то-му є обґрунтованим обвинувачення організатора у всьому вчине-ному його організацією. Разом з тим, треба визнати обґрунтова-ним поширення ексцесу виконавця злочину і на організатора. У тих випадках, коли виконавець вийшов далеко за межі змови (статуту організації, цілей, задля яких вона була створена, певно-го завдання і т. ін.) і вчинив діяння, непередбачене організато-ром, то ставити у вину організаторові вчинення такого злочину немає підстав. Організатор повинен відповідати за всі злочини, вчинені в межах цілеспрямованої діяльності його організації.

Втім, обвинувачення може стосуватися лише вчиненого осо-бою винно. Винність у вчиненні злочину є підставою і обмежен-ням обвинувачення. Загальним обґрунтуванням відповідальності є винність вчиненого, винність у заподіянні злочинної шкоди. Без вини немає відповідальності, оскільки без участі в діянні ін-телекту і волі особи немає і самого діяння. Кримінальний закон не визнає діянням (дією чи бездією) поведінку, сутність якої осо-бою не усвідомлюється або керувати під час якої особа своїми діями нездатна (ст. 19 КК). У обвинуваченні у певному діянні, згідно з чинним кримінальним законодавством України перева-га, зверхність надається суб'єктивному над об'єктивним. Пере-вага, зверхність суб'єктивних над об'єктивними ознаками нада-ється при ексцесі виконавця, при визнанні вчинення злочину групою осіб, при відмежуванні таємного від відкритого способу викрадення чужого майна, при обвинуваченні у кваліфікуючих (обтяжуючих відповідальність) обставин вчинення злочину і ін-ших випадках.

Кримінально-правове обвинувачення припускає його дока-заність. Обвинувачення може бути лише у тому, що особою було вчинене, а вчинене — доказане. Винність у вчиненні злочину має бути доказаною. Тому і обвинувачення може лише те, що дока-зане, і лише тією мірою і в тому обсязі, що встановлене і пов-

151

ністю доказане. Особливість кримінально-правового обвинува-чення полягає в тому, що воно не може бути частковим, при-близним, вірогідним. Доказане на 99,99% обвинувачення не-можливе. Ця відсутня одна тисячна недоказаного може бути та-кою визначальною і вирішальною, що зовсім може перемінити юридичну чи фактичну сутність вчиненого та його юридичну оцінку. Це може бути, наприклад, недостатність кількох хвилин до настання віку, з якого можлива кримінальна відповідальність, або наявність ознак якоїсь хвороби, що робить особу неосудною, і т. ін. Братися за кримінальний закон, щоб обвинувачувати осо-бу, за вчинені нею діяння, слід лише тоді, коли маємо 100% дока-заності того, що було вчинене, лише тоді, коли всі ознаки певно-го складу злочину повністю доказані.

Найбільш важливою ознакою кримінально-правового обвину-вачення є його міра, обсяг того, що ставиться особі у вину, тобто міра його змісту, кількість. Міра обвинувачення визначається кри-мінальним законом, кількістю (сукупністю) кримінально-право-вих норм, якими встановлена відповідальність за певні злочини. Важливість міри обвинувачення полягає у тому, що обвинувачен-ня може обмежуватися лише рамками кримінального закону, встановленими законом межами відповідальності. Міра обвину-вачення вимагає, щоб особі були поставлені у вину лише ті діян-ня, які передбачає кримінальний закон, і саме у тому обсязі (роз-мірі), що встановлено законом. Міра обвинувачення відповідає на запитання: скільки і які саме діяння вчинила особа, якими кримі-нально-правовими нормами ці діяння передбачені, скільки і які саме кримінально-правові норми, згідно із законом, можуть бути поставлені у вину цій особі. Міра обвинувачення визначає кіль-кість (обсяг) звинувачення, тобто у вину особі ставиться вчинен-ня одного злочину чи кількох і, передусім, скількох.

Міра обвинувачення вирішує проблему обвинувачення у вчи-ненні одного чи сукупності злочинів. Визнання у вчиненому од-ного чи сукупності злочинів є одним із найважливіших практич-них завдань. Значно ускладнює вирішення цієї проблеми те, що: а) немає задовільної, переконливо обґрунтованої теорії кваліфі-кації злочинів за сукупністю і б) не дуже вдалою є конструкція деяких складів злочинів з боку практичних потреб використання їх законодавчої конструкції.

Ці обставини призводять до того, що і Пленум Верховного Суду України змушений багато часу і місця приділяти вирішен-

152

ню проблем кваліфікації злочинів за сукупністю і, крім того, його керівні роз'яснення не у всіх випадках можуть бути визнані беззаперечними. Не мають належного обґрунтування, напри-клад, роз'яснення ставити у вину заподіяння тяжких тілесних ушкоджень під час вчинення хуліганства як сукупність злочинів (за ч. 1 ст. 121 та відповідною частиною ст. 296 КК), а заподіяння за таких же обставин середньої тяжкості тілесних ушкоджень — як один злочин (ч. 2 чи ч. З ст. 296 КК).1 Не має достатніх обґрун-тувань також роз'яснення Пленуму Верховного Суду України — ставити у вину особі вчинення двох і більше зґвалтувань, відпо-відальність за які передбачена різними частинами ст. 152 КК.2

Стає незрозумілим: чому при вчиненні злочинів, передбачених різними частинами статей 185-191 КК, за вказівкою Пленуму у вину ставиться один злочин, а при зґвалтуванні — сукупність злочинів.3 Адже стаття 152 КК, як і статті 185—191 КК, передба-чає посилену відповідальність за вчинення зґвалтування повтор-но (ч. 2 ст. 152 КК).

Непереконливою є практика обвинувачення групового злочи-ну — вчинення зґвалтування з особою, яка є неосудною чи не до-сягла віку кримінальної відповідальності.4

Не має достатнього обґрунтування і пропозиція ставити у ви-ну посадовій особі за ідеальною сукупністю злочинів зловживан-ня посадовими повноваженнями (ст. 364 КК) і одержання хабара (ст. 368 КК). У постанові від 24 червня 1983 р. «Про практику застосування судами України законодавства у справах про роз-крадання продовольчих товарів, їх втрату і псування в системі державної торгівлі та споживчої кооперації» Пленум Верховного Суду України вказав: працівники контрольно-ревізійного апара-ту, а також інші особи, які з корисливої чи іншої особистої заін-тересованості умисно приховують викрадання і нестачі, підляга-

1 П. 14 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 червня 1991 р. «Просудову практику в справах про хуліганство».— Постанови Пленуму ВерховногоСуду України. 1972-2002.- К., 2003.- С 388-389.

2 П. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р.«Про судову практику у справах про зґвалтування та інші статеві злочини».— Тамсамо.— С. 325.

3 П. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992 р. «Просудову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності».—Там само.— С. 337.

4 П. 14 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р. «Про судову практику у справах про зґвалтування та інші статеві злочини».— Там само.— С. 326.

153

ють відповідальності за зловживання посадовим становищем, а якщо ці дії були поєднані із співучастю у викраденні або з хабар-ництвом - за сукупністю ст. 364 та викрадання або хабарництва.1

Така міра обвинувачення при вчиненні цього діяння викликає заперечення тому, що статті 364 і 368 КК співвідносяться між собою як загальна (ст. 364) і спеціальна (ст. 368) норми. У співвідношенні кримінально-правових норм — загальної та спеціальної — відбива-ється воля законодавця, його прагнення до диференціації кримі-нальної відповідальності. Виділяючи із загальної норми спеціальні, законодавець тим самим встановлює перевагу, зверхність спеціаль-ної норми перед загальною. Саме тому при ідеальній сукупності ці норми не можуть бути застосовані й обвинувачені одночасно.

Дотримання міри обвинувачення є передумовою правосуддя, справедливості. У Зведенні Законів 1743 року визнавалося, що «справедливость есть — отдавать всякому то, к чему кто имеет право» (Артикул І глави VII).

Другою важливою ознакою кримінально-правового обвину-вачення є відповідність, рівність обвинувачення вчиненому осо-бою. Поставлене у вину особі може (і повинне!) бути лише те, що вона вчинила.

Якщо міра обвинувачення є обсягом з боку кримінального за-кону, то відповідність, рівність обвинувачення є обсягом з боку вчиненого особою діяння.

Відповідність, рівність обвинувачення вимагає застосування необхідних критеріїв для оцінки діяння, його змісту, характеру вчинених дій (бездії) і наслідків, що настали. Відповідність (рів-ність) обвинувачення вчиненому особою вимагає поставити особі у вину все повною мірою те, що вона вчинила, всю шкоду, яку вона заподіяла своїм діянням. Відповідність, рівність обви-нувачення вчиненому особою виключає обвинувачення меншо-го чи більшого обсягу від того, що було вчинено. Всіляке пору-шення рівності у формулі «вчинення = обвинувачення» є пору-шенням прав особи і закону.

Треба зазначити, що чинне кримінальне законодавство, прак-тика його застосування ґрунтуються на цих принципових за-садах і, згідно із законом, переважає обвинувачення того, що особою було вчинено.

1 П. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 березня 1983 р.- Там само.- С 80.

154

Наприклад, втягнення неповнолітнього у злочинну та іншу антигромадську діяльність (ст. 304 КК), яке супроводжувалось заподіянням неповнолітньому тілесних ушкоджень (статті 121— 129 КК), мордуванням (ст. 125 КК), погрозою вчинити вбивство (ст. 126 КК) та іншими діяннями, що утворюють самостійний склад злочину, як вказав Пленум Верховного Суду України, об-винувачення охоплює всі ці діяння за сукупністю вчинених зло-чинів.1

Хоча і як винятки, але практика знає приклади, якими ця рів-ність порушується. Наприклад, при хуліганських діях, що супро-воджувалися погрозою убивством (ст. 129 КК), заподіянням побоїв (ст. 126), тілесних ушкоджень (статті 121-125 КК) або по-шкодження майна (ч. 1 ст. 194), ставляться у вину лише ці хулі-ганські дії, тобто лише діяння, передбачені відповідною части-ною статті 296 КК. Обвинувачувати особу, яка вчинила такі хулі-ганські дії, ще й у злочинах проти особи або проти власності, як вказав Пленум Верховного Суду України, не потрібно.2 У цій постанові Пленум Верховного Суду України визнає, що особа, у такому випадку, разом з хуліганством вчинила ще й злочини про-ти особи і проти власності, але вимагає ці злочини у вину особі не ставити. Важко знайти задовільне обґрунтування такого рі-шення. Будь-яке безпідставне звільнення від кримінальної від-повідальності за вчинений особою злочин руйнує правосуддя і негативно відбивається на всіх сторонах суспільного життя. Тому відповідність, рівність обвинувачення вчиненому особою має важливе значення для принципових засад правосуддя, принци-пів кримінального законодавства і його дії, чинності.

Третьою головною ознакою кримінально-правового обвину-вачення є винність вчиненого особою діяння. Поставленим у ви-ну, інкримінованим їй може бути лише те, що особа вчинила винно.

Ґрунтування кримінально-правового обвинувачення лише на підставі вини є одним із принципів кримінального права. 3

1 П. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 23 грудня 1983 р. «Пропрактику застосування судами України законодавства про відповідальність за втягнення неповнолітніх у злочинну та іншу антигромадську діяльність».— Там само.— С. 397.

2 П. 14 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 червня 1991 р. «Просудову практику в справах про хуліганство».— Там само.— С. 388—389.

3 Коржанський М. Про принципи уголовного права України,- Право України,1995, № П.-С 69.

155

Оскільки осередком, серцевиною злочину є лиха воля діючої особи, то кримінальна відповідальність має підґрунтя лише там і тоді, де і коли особа проявляє свою волю, коли у вчинку відбива-ється воля особи. За межами волі відповідальність втрачає свою суспільну роль, будь-який сенс, оскільки за цими межами не-можливий ніякий суспільний вплив на особу та її поведінку. Так само і кримінально-процесуальний закон, встановлюючи зав-дання кримінального судочинства, наголошує на тому, що такими завданнями є викриття винних у вчиненні злочину і таке про-вадження судочинства, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був пока-раний (ст. 2 КПК України).1

Зазначимо, що ознакою кримінально-правового обвинувачення є не вина, як суб'єктивна сторона злочину, а винуватість, як під-става відповідальності. Тривала дискусія про сутність вини у ра-дянській кримінально-правовій літературі не була зовсім безплід-ною.2 Вона чітко визначила вину як ознаку суб'єктивної сторони складу злочину і винуватість — як підставу кримінальної відпові-дальності. Вина, згідно із сучасною теорією, є психічне ставлення особи до вчинюваного нею діяння та його наслідків (ст. 23 КК).

Особисте інтелектуальне та вольове ставлення до вчинюваного особою діяння щоразу буває різним, неповторним, то умисним, то необережним, але таким, яке не може бути певно кон-кретизованим. Психічне ставлення особи до вчинюваного нею діяння може бути виведене лише із аналізу об'єктивних ознак діяння. Воно не має певної міри, ваги, розмірів і обсягу. Тому во-но не може бути обвинуваченням, воно є лише підставою, під-ґрунтям винуватості — тобто загального висновку про вчинення злочину за наявності вини. У такому розумінні винність не є ознакою складу злочину, а висновком про винне заподіяння зло-

1 Автори Науково-практичного коментарю Кримінально-процесуального кодексу України слушно зауважують, що кримінальне судочинство може бути джерелом суспільної небезпеки, якщо воно не ґрунтується на демократичних і гуманнихпринципах, одним з яких є принцип винної відповідальності.— Науково-практичний коментар Кримінально-процесуального кодексу України.— К., 1995.— С. 7.

2 Утевский Б. С. Вина в советском уголовном праве.— М., 1950.— С. 63; Сергеева Т. Л. Вопросы виновности и вины в практике Верховного Суда СССР,— М.,1951; Пионтковский А. А. Против извращения вины по социалистическому уголовному праву.— «Соц. законность», 1952, № 2; Алексеев Н. С, Смирнов В. Г., Шарго-родский М. Д. Основание уголовной ответственности по советскому праву.— Правоведение, 1961, № 2.

156

чинної шкоди — як підстави для кримінальної відповідальності за вчинення цього злочину. Тому обвинувачуватися повинна не вина, а винність, як підстава відповідальності за вину.

Кримінально-процесуальний закон у статтях 2, 4, 15, встанов-люючи завдання кримінального судочинства, вимагає викриття винуватих у вчиненні злочину і невинуватих, які злочину не вчи-нили. Він не встановлює вину та її форми, а визначає винуватість як підставу кримінальної відповідальності.

Отже, кримінально-правове обвинувачення характеризується такими головними ознаками:

1) мірою обвинувачення, яка визначається кримінальним законом; обсягом обвинувачення, що визначається законом;

2) відповідністю, рівністю обвинувачення вчиненому особою,яка є обсягом вчиненого особою;

3) винуватістю як підставою кримінальної відповідальності,що вимагає ставити у вину вчинене особою згідно із законом.

З урахуванням цього кримінально-правове обвинувачення мож-на визначити як міру кримінальної відповідальності особи, яка від-повідна (рівна) винно вчиненому нею передбаченому кримінальним законом суспільно небезпечному діянню.

Отже, кримінально-правове обвинувачення є мірою кримі-нальної відповідальності.

Кримінально-правове обвинувачення, як міра кримінальної відповідальності, має дуже чіткі й певні обмеження. З одного бо-ку, ця міра обмежується обсягом забороненого (встановленого) законом, а з іншого — обсягом вчиненого особою. Визначення міри кримінальної відповідальності та її обмежень має важливе практичне значення.

По-перше, міра кримінальної відповідальності є суттєвим підґрунтям забезпеченості прав особи, яка притягується до від-повідальності, а також дотримання при цьому закону. По-друге, відповідальність без міри нагадує аптеку без ваги і гирів. Не може бути правовою система правосуддя, яке не знає міри відпові-дальності, що надається особі.

По-третє, визначення міри відповідальності, з одного боку, і міри злочину — з іншого, сприяє подальшому розвитку правосуд-дя, гарантованості демократичності і законності дії кримінального законодавства, виконанню завдань кримінального судочинства — щоб жоден винний у вчиненні злочину не уникнув відпо-відальності і щоб ніхто невинний не був покараний (ст. 2 КПК).

157

Мірою обвинувачення у чинному Кримінальному кодексі Ук-раїни визначається стаття Кримінального закону, його Особли-вої частини. У ст. 70 КК зазначається, що особа, яку визнано винною у вчиненні двох або більше злочинів, передбачених різ-ними статтями кримінального закону, обвинувачується у всьому скоєному нею.

Вище вже зазначалося, що практичне значення має рівність, відповідність вчиненого особою тому, у чому її обвинувачують. Обвинувачень може і повинно бути стільки, скільки особа вчи-нила. Всілякі випадки ставлення у вину двох або більше злочинів там і тоді, де і коли особа вчинила один, або будь-яке необгрун-товане безпідставне поглинення одним злочином інших є пору-шенням прав особи, закону, головних засад правосуддя. Головне у правосудді — це відповідальність особи за особисто нею вчине-не винно діяння, яке повністю доказане. Саме за те, що було нею вчинено — ні більше, ні менше. Свавілля і беззаконня почина-ється там і тоді, де і коли порушується ця рівність, відповідність вчиненого тому, що ставиться особі у вину. Правосуддя руйну-ється не стільки розмірами ставленого у вину зверх фактично вчиненого, скільки самим фактом порушення цієї рівності. Пра-восуддя руйнується і тоді, коли винна особа безпідставно звіль-няється від відповідальності за злочин, який вона вчинила.

Гомеопатичні засоби (лікування малими дозами ліків) у пра-восудді не повинні застосовуватися, бо вони несуть свою проти-лежність — несправедливість, антиправосудність. їх руйнівна си-ла набагато більша, ніж звикли про це думати. По-перше, будь-яка можливість уникнути відповідальності за скоєння злочину є чи не найбільшою спокусою, стимулом до вчинення нового зло-чину. Відомий декабрист П. І. Пестель у своїй «Правді» писав, що ніщо так не підштовхує до вчинення злочину, як хоча б ма-ленька надія уникнути відповідальності і покарання.1 По-друге, безпідставне звільнення особи за вчинений нею злочин стає ві-домим, не може бути невідомим близьким і далеким, від того, хто звільнився від відповідальності таким чином. Руйнування, що їх завдають такі відомості правосвідомості громадян, є просто жахливими. їх прояв «вилізає» у найширших місцях і за най-несподіваніших обставин. Саме вони є підґрунтям прислів'я:

1 Пестель 77. И. Русская Правда. Наказ Временному Верховному Правлению.— С.-Петербург, 1906.- С. 157.

158

«Закон як дишло». Після цього від правосудця уже майже нічого не залишається, оскільки головна засада, ґрунт правосуддя — це особиста і суспільна правосвідомість. Яка правосвідомість — та-ке і правосудця, яке правосудця — така у цьому суспільстві й пра-восвідомість.

Найяскравіше і найвиразніше ця закономірність проявляєть-ся у так звані перехідні періоди (етапи) розвитку суспільства, який ми маємо в Україні сьогодні. Саме сьогодні в Україні немає належної правосвідомості суспільства і тому немає і належного правосуддя. Не можна вважати правосуддям таке становище, ко-ли 1992 р. до кримінальної відповідальності за хабарництво (тяж-кий і брудний злочин) було притягнуто 988 осіб, а до реальної мі-ри покарання засуджено одиниці.1 Таке «правосуддя» руйнує залишки правосвідомості суспільства, яке, в свою чергу, руйнує правосуддя,— і так без кінця. Потрібні надзвичайні зусилля дер-жави, суспільства, усіх громадян, щоб зупинити це обвалля, па-дання у прірву. Але найперше — цю закономірність треба зрозу-міти, усвідомити, а потім уже заходитися лагодити, виправляти.

Відповідне місце і значення у цьому процесі набуває кримі-нально-правове обвинувачення, його науково-теоретичне ви-значення й усвідомлення широкими масами населення як міц-ної і непорушної законодавчої міри відповідальності, що ґрунту-ється на демократичних засадах цивілізованого правосуддя і яка гарантує кожному громадянинові відповідальність і покарання лише за вчинене особисто і винно.

Така гарантованість кримінальної відповідальності лише за вчинене особисто і винно є однією із головних підвалин громад-ської безпеки — впевненості усіх громадян держави і кожного зокрема в тому, що ніхто не може бути засудженим, покараним без вини або за чиюсь вину.

Лише за наявності таких гарантій і обґрунтованої впевненості усіх і кожного у своїй безпеці може настати розвиток суспільства, економіки, культури, моральності — головних засад добробуту і заможності.

Непересічне значення при цьому має вироблення і застосу-вання міри обвинувачення. Запобіжна дія кримінального закону може бути посиленою, якщо кожен громадянин заздалегідь зна-тиме про міру відповідальності і покарання не лише після прого-

1 Преступность в Украине.— К., 1994.— С. 43.

159

лошення вироку, а задовго до вчинення злочину. Кримінальне законодавство і практика його застосування повинні бути таки-ми, щоб громадянин знав про міру, яка буде поставлена йому в вину, у будь-який час, щоб для нього ця міра ніколи не була не-сподіваною чи незрозумілою.

Юридичні ознаки кримінально-правового обвинувачення до-повнюються суспільно-моральними ознаками. Таке доповнення потрібне тому, що юридичні ознаки не охоплюють і не розкрива-ють достатньою мірою всі особливості і сутність кримінально-правового обвинувачення. Кримінальний закон зовсім не вста-новлює і не визначає міри обвинувачення, відповідності (рівнос-ті) вчиненого доказаності того, що ставиться у вину, достатньої караності того, що ставиться у вину.1 Всі ці ознаки є громадсько-суспільно-моральними. Вони мають підстави лише у громад-ській моральності, у пануючих у суспільстві моральних вимогах і правилах. Але їх застосування у правосудді настільки суттєве, що вони повинні бути науково визначеними і у кримінальному за-конодавстві набути загальних вимог, положень, певних правових норм. Ці вимоги і положення можуть стати конкретизацією за-гальних принципів кримінального законодавства — законності, справедливості та гуманізму.

Звичайно, кримінальному законодавству належить бути і гу-манним, і справедливим, і законним (тут краще було б сказати — правовим). Але для дії чинності і, головне, для застосування кри-мінального закону цього недостатньо. Загальні принципи (гума-нізм, демократизм, законність і т. ін.) можуть і повинні реалізу-ватися лише через конкретні, чітко визначені вимоги закону, правові норми про міру, відповідність, доказаність і караність. Лише наявність у кримінальному законі таких норм про міру, відповідність, доказаність і караність може забезпечити вико-нання цих важливих законодавчих і правових заходів, їх дію, чинність, можливість доказування чи спростування.

Правосуддя починається там, де особу обвинувачують у тому, що було вчинене нею особисто і винно, там, де є можливість до-казати чи спростувати обвинувачення. Без цих умов немає пра-восуддя, є інквізиція.

1 Деякою мірою достатність покарання за злочин визначається ст. 65 КК, у якій зазначається, що при призначенні покарання суд враховує характер і ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину, особу винного і обставини справи, що пом'якшують і обтяжують відповідальність.

160

Кримінально-правове обвинувачення як міра кримінальної відповідальності має різний зміст, значення, різні витоки і різну юридичну силу. З урахуванням цих особливостей можна виділи-ти такі види кримінально-правового обвинувачення:

1) законодавче; 2) практичне (правозастосовницьке); 3) об'єк-тивне; 4) суб'єктивне; 5) доктринальне (теоретичне); наукове; 6) навчальне.

Головним і найбільш повним, з найбільшою юридичною силою є законодавче обвинувачення. Кримінальний закон передбачає повний, вичерпний перелік діянь, які визнаються злочинами і які можуть бути поставлені у вину особі, яка їх вчинила. Криміналь-ний закон проводить чітку і категоричну межу між злочином і будь-яким іншим правопорушенням. Злочином визнається діян-ня, яке прямо і безпосередньо передбачене кримінальним зако-ном (ч. 1 ст. 11 КК). Не може визнаватися злочином і не може бу-ти обвинуваченням діяння, вчинок, які кримінальним законом не передбачені. Перелік суспільно небезпечних діянь, як і обвинува-чення, не вичерпується статтями Особливої частини Криміналь-ного кодексу. Значну кількість діянь, що ставляться у вину, перед-бачає і його Загальна частина. Це злочини, які являють собою по-передню злочинну діяльність — готування до злочину і замах на вчинення злочину (статті 14, 15 КК), а також вчинення злочину у співучасті з іншими особами (ст. 27 КК). Загальною частиною пе-редбачається обвинувачення у причетності до злочину — перехо-вування злочинця або знарядь і засобів вчинення злочину, слідів злочину або предметів, здобутих злочином (ст. 396 КК).

Як і при вчиненні діяння, передбаченого статтею Особливої частини Кримінального кодексу, так і при обвинуваченні у попе-редній злочинній діяльності чи співучасті у вчиненні злочину, підставою — необхідною і достатньою — є склад злочину в діях особи. Кримінальний закон не має і не знає іншої підстави кри-мінальної відповідальності. Проте, у літературі свого часу запе-речувалася наявність складу злочину в діях, які є готуванням до вчинення злочину, замахом чи співучастю у вчиненні злочину. Наприклад, Б. С. Нікифоров писав: «Для відповідальності за по-передню злочинну діяльність і діяльність співучасників, як відо-мо, складу злочину не потрібно».1

1 Никифоров Б. С. Основы уголовного законодательства Союза ССР и союзных рес-публик. В сб.: Важный этап в развитии советского права.- М., ВИЮН, I960.- С. 203.

161

Стає невідомим: що ж є підставою кримінальної відповідаль-ності за цю діяльність, на підставі чого у вину особі ставиться вчинення замаху або вчинення злочину у співучасті? Чи, може, й справді відповідальність за попередню злочинну діяльність і співучасть у вчиненні злочину не має підстав, обґрунтування. Ні. Склад злочину є підставою відповідальності в усіх, без винятку, випадках вчинення злочину, в тому числі й при відповідальності за готування до вчинення злочину, замахові на вчинення злочи-ну, а також при вчиненні злочину у співучасті. Але у цих випад-ках склад злочину утворюють не тільки ознаки злочину, що передбачені (встановлені) статтею Особливої частини, а й додат-ково ознаками статті Загальної частини, яка встановлює відпові-дальність за готування до злочину (ч. 1 ст. 14 КК), за замах на вчинення злочину (ч. 1 ст. 15 КК) чи за співучасть у вчиненні злочину (ст. 27 КК). Ця сукупність ознак статей Особливої і За-гальної частин Кримінального кодексу відбивається, втілюється у формулі обвинувачення. Наприклад, замах на викрадення чу-жого майна утворюють ознаки ст. 15 та ч. 1 ст. 185 КК. Сукуп-ність ознак цих статей (норм) і утворює склад злочину — замах на викрадення чужого майна. Зазначена формула — ст. 15 і ч. 1 ст. 185 КК — містить усі об'єктивні і суб'єктивні ознаки складу злочину, що і є підставою ставлення цього злочину у вину особі, яка його вчинила.

Склад злочину є підставою обвинувачення у вчиненні і мно-жини злочинів — повторності, сукупності, рецидиву.

Обвинувачення у вчиненні певного злочину у переважній більшості випадків передбачається законом як кваліфікований вид певного злочину. Крім статей 185—191 КК, повторність ви-знається кваліфікуючою ознакою інших злочинів. Відсутність у складі цих злочинів такої ознаки призводить до того, що і при повторному вчиненні цих злочинів у вину ставиться такий же обсяг обвинувачення, як і при вчиненні такого злочину вперше. У цьому випадку особі надається безпідставне звільнення від від-повідальності за кваліфіковане вчинення злочину.1 Наприклад, вдруге чи втретє порушення правил безпеки руху, якщо при цьо-му щоразу спричинялася смерть одному потерпілому, буде пока-

1 Тут дається оцінка цим злочинам лише порівняно з подібними злочинами, які мають його кваліфікований різновид, зважаючи на те, що визнавати той чи інший злочин кваліфікованим — це повністю повноваження законодавця.

162

рання набагато м'якшим, ніж одноразове порушення правил безпеки руху навіть з меншими наслідками (втретє допущено по-рушення правил безпеки руху, яке спричинило настання смерті трьох потерпілих, не може бути більш суворо покаране, ніж по-збавлення волі на строк від трьох до восьми років — ч. 2 ст. 286 КК, тоді як вперше допущене порушення правил безпеки руху, яке спричинило настання смерті двох потерпілих, може бути по-каране позбавленням волі на строк до 12 років (ч. 2 ст. 286 КК). Законодавче обвинувачення — це, головним чином, встанов-лення законом кримінальної відповідальності за певне діяння. Законодавче обвинувачення є потенційним, передбаченим зако-ном, яке має реалізуватися діяльністю органів правосуддя, його службовцями. Законодавче обвинувачення, таким чином, лише є можливим. Перетворюють його в дійсність, реалізують право-застосовники — органи дізнання, слідства, прокуратури (ст. 4 К ПК). Тому законодавче обвинувачення набуває дії, чинності лише в діяльності органів правосуддя, у практичному обвинува-ченні, яке є реальним, дійсним, конкретним. Воно є реальним тому, що перетворює потенційну силу закону на реальність, фак-тичність, здійснює наміри законодавця.Конкретне воно тому, що здійснює, реалізує конкретну правову

норму. Законодавче обвинувачення є загальним, потенційним, придатним для всіх випадків, тобто видовим обвинуваченням — у

цьому виді злочину. Практичне обвинувачення конкретизує цю законодавчу формулу застосуванням її до конкретного випадку,

факту, особи, переводить у реальність, дійсність, чинність. Відповідно до цих властивостей, згідно з ними практичне

обвинувачення набуває особливого значення. Саме в практич-ному обвинуваченні закон набуває дійсності, життєвості, сили.

Стаття 4 КП К України встановлює обов'язок суду, прокурора, слідчого і орган дізнання у межах своєї компетенції порушити |, кримінальну справу у кожному випадку виявлення ознак злочи-■

ну, встановити осіб, винних у його вчиненні. З боку чинності Ц кримінального закону треба додати — поставити у вину кожній г

особі, яка вчинила злочин, вчинене нею діяння.Саме обвинувачення є змістом, сенсом і завданням порушен-

ня кримінальної справи і притягнення винної особи до кримі-нальної відповідальності. Заради обвинувачення порушується кримінальна справа, проваджується слідство, суд, проголошу-ється вирок.

163

Практичне обвинувачення визначає зміст, сутність кримі-нальної відповідальності, її міру і обсяг. Практичне обвинува-чення завжди є застосуванням певної конкретної кримінально-правової норми або кількох норм. Практичне обвинувачення дає відповідь на запитання — у чому винність особи, які криміналь-но-правові норми вона порушила, за що вона підлягає відпові-дальності.

Обвинувачення означає ставлення у вину конкретної кримі-нально-правової норми. Воно завжди конкретне, певне. Не мо-же бути обвинувачення взагалі, як і не може бути відповідаль-ності взагалі.

Практичне обвинувачення процесуально оформляється, за-кріпляється кваліфікацією діяння. Кваліфікувати певне діяння — значить поставити у вину конкретній особі конкретну кримі-нально-правову норму (норми), що передбачає відповідальність за вчинене нею. Проблема практичного обвинувачення (квалі-фікація) є однією із найважливіших для правосуддя. Разом з тим це проблема досить складна. За кількістю помилок, що трапля-ються при обвинуваченні, вона стоїть на першому місці. Пере-важна більшість постанов Пленуму Верховного Суду України присвячена саме питанням обвинувачення (кваліфікації зло-чинів).

Допускаються судами помилки в кваліфікації умисних убивств при розбійному нападі, з хуліганських мотивів, спосо-бом, небезпечним для життя багатьох осіб, а також вчинених за інших обтяжуючих обставин. Про це йшлося у постанові Плену-му Верховного Суду України від 1 квітня 1994 р. «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я люди-ни».1 На суттєві помилки кваліфікації хуліганства вказав Пленум Верховного Суду України у постанові від 28 червня 1991 р. «Про судову практику в справах про хуліганство».2

Такі високі вимоги Пленуму Верховного Суду до ставлення в вину (кваліфікації) злочинів обгрунтовані і необхідні, оскільки обвинувачення — це зміст і міра кримінальної відповідальності, сенс, глузд і суспільне призначення правосуддя. Сутність право-

1 Преамбула постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 квітня 1994 р.«Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я людини».—Там само.- С. 86.

2 Преамбула постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 червня 1991 р.«Про судову практику в справах про хуліганство».— Там само.— С. 169.

164

суддя у мірі, змісті того, що ставиться особі у вину, відповідність, рівність обвинувачення тому, що особа вчинила.

Українські законодавці ще у Зведенні Законів 1743 року ви-начали справедливість як належність чогось на законній підста-і: «Справедливость есть — отдавать всякому то, к чему кто име-т право».1 Додамо, що справедливість і

відповідальність полягає у тому, щоб карати лише за вчинене. Отже, мірою справедливості і є міра обвинувачення. Саме міра, тому вона не може змінюватися — ні зменшуватися, ні збільшуватися. Обвинувачення — це алгебра і аптека правосуддя, яке повинне визначатися найперш і, головним чином, мірою. Будь-яка оцінка чи характеристика правосуддя визначається лише тим, що і скільки ставиться особі у вину. Якщо законодавче обвинувачення є видовим виміром, передбаченим законом, то практичне обвинувачення є його конкретизацією, конкретним виміром, чітко і певно визначеною мірою. Практичне обвинувачення виконавцями закону набуває особливого значення у випадках:

Р

1) відмежування злочину від іншого правопорушення (наприклад, хуліганства від злочинів проти особи, для чого, як вказав Пленум Верховного Суду України, потрібно враховуватиспрямованість умислу винного, мотиви, мету та інші обставинивчинених дій2);

2) відмежування одного продовжуваного злочину від повторного вчинення цього злочину (коли повторність характеризується виникненням нового умислу вчинити новий акт, подібний доуже раніше вчиненого3);

3) обвинувачення у вчиненні сукупності (кількох) злочинів.Немає жодної постанови Пленуму Верховного Суду України щодо застосування судами законодавства про відповідальність заокремі види злочинів, у якій не викривалися помилки і не давалися б рекомендації стосовно кваліфікації злочинів за їх сукупністю;

1 Артикул І глави VII Зведення Законів 1743 p.— Кистяковский А. Ф. Цит.праця.

2 П. 16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 червня 1991 р. «Просудову практику в справах про хуліганство».— Там само.— С. 173.

3 П. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 вересня 1981 р. «Пропрактику застосування судами України законодавства у справах про розкраданнядержавного та колективного майна».— Там само.— С. 76—77.

165

4) відмежування закінченого злочину від замаху на вчинення цього злочину ускладнюється тим, що моменти закінчення окре-мих злочинів визначаються по-різному і не завжди достатньо обґрунтовано. Наприклад, викрадання визнається закінченим не з моменту вилучення майна із володіння власника, володаря, охоронця, тобто з моменту заподіяння їм злочинної шкоди (ст. 15 КК), а з моменту, коли злочинець набув реальної можли-вості розпоряджатися на свій розсуд або користуватися вилуче-ним майном.1

Кожен із цих особливих випадків обвинувачення потребує спеціального дослідження, вироблення теоретичних обґрунту-вань (правил), використання яких забезпечувало б ретельне до-тримання закону і стабільності кримінально-правової практики обвинувачення.

Загальна теорія обвинувачення, а також теоретичні обґрунту-вання обвинувачення сукупності злочинів і вирішення проблеми норм дещо розроблені у роботах В. М. Кудрявцева,2 В. П. Малко-в а , 3 Я . М. Брайніна,4 С. А. Тарарухіна,5 Б. О. Курінова,6 М. Й. Коржанського,7 А. Ф. Зелінського,8 Ф. Г. Бурчака.9 Менше поки що приділено уваги теоретичній розробці проблеми обви-нувачення у конкретному виді злочинів. Навіть і в роботах, присвячених таким проблемам, невиправдано мало приділяєть-ся уваги обвинуваченню певної міри, а більше уваги надається визначенню законом певних ознак того чи іншого складу злочи-ну. Звичайно, що і ознаки злочину мають немале значення для обвинувачення, але їх висвітлення та встановлення повинні від-повідати також мірі обвинувачення, тому, що особа вчинила.

1 П. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 вересня 1981 р. «Пропрактику застосування судами України законодавства у справах про розкраданнядержавного та колективного майна», і п. 6 постанови Пленуму Верховного СудуУкраїни від 25 грудня 1992 р. «Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності».— Там само.— С. 76, 113.

2 Кудрявцев В. Н. Общая теория квалификации преступлений.- М., 1972.3 Малков В. П. Множественность преступлений и ее формы по советскому уго

ловному праву— Казань, 1982.4 БрайнинЯ. М. Уголовный закон и его применение.— М., 1967.5 Тарарухин С. А. Квалификация преступлений.- К., 1995.6 Куриное Б. А. Научные основы квалификации преступлений.- М., 1976.7 Коржанский Н. И. Объект посягательства и квалификация преступлений.-

Волгоград, 1976.8 Зелинский А. Ф. Квалификация повторных преступлений.- Волгоград, 1976.9 Бурчак Ф. I. Квалификация преступлений.- К., 1985.- С. 118.

166

■Будь-яка нерівність, невідповідність у цьому - практично не ви-Втравдана. Проте, у монографії Б. О. Курінова «Автотранспорт-Вше преступления. Квалификация и ответственность» жодного Питання обвинувачення (кваліфікації) не розглянуто.1 Головним у монографії є аналіз ознак транспортних злочинів.

Те ж саме можна сказати і про монографію В. А. Владимирова «Квалификация похищений личного имущества».2 Тобто, роз-робка теорії обвинувачення - це актуальне завдання недалекого майбутнього кримінально-правової науки. Заслуговує на увагу спроба розробити одиницю виміру злочину і обвинувачення, якою, на думку автора, могла би бути кримінально-правова нор-ма за умови, що вона, по-перше, мала б одиничність з боку всіх її елементів, тобто мати одну дію, один видовий об'єкт посяган-ня, один вид вини, а також загальні ознаки суб'єкта злочину і, по-друге,— бути одиницею кваліфікації і обвинувачення.3

Найбільше практичне значення мають об'єктивне та суб'єк-тивне обвинувачення. Обсяг та зміст об'єктивного і суб'єктив-ного обвинувачення вимагають їх окремого ґрунтовного розгля-ду й висвітлення. Об'єктивне і суб'єктивне обвинувачення ма-ють дещо інший зміст і обсяг, ніж інші види обвинувачення. Об'єктивне і суб'єктивне обвинувачення можуть мати місце як у законодавчій практиці, так і в правозастосовній, а також і в докт-ринальному обвинуваченні.

Доктринальне обвинувачення характеризують лише його ви-токи, особливості походження, теоретична обґрунтованість і від-сутність юридичної сили.

Починається доктринальне обвинувачення з розробки пропо-зицій про обвинувачення у дисертаціях, монографіях, статтях, доповідях науковців та практичних працівників органів слідства, суду, прокуратури. Майже в усіх дисертаціях є ті чи інші пропо-зиції про законодавчі новели або заходи по вдосконаленню чин-ного законодавства. Ці пропозиції переважно мають достатнє теоретичне обґрунтування, хоча далеко не всі вони використову-ються законодавцем, не всі стають законами. У нашій правовій системі ці пропозиції (навіть добре теоретично обґрунтовані) не

1 Куриное Б. А. Автотранспортные преступления. Квалификация и ответственность.- М., 1976.

2 Владимиров В. А. Квалификация похищений личного имущества.- М., 1974.3 Коржанский Н. И. Очерки теории уголовного права.- Волгоград, 1992.- С. 38-39.

167

мають ніякої юридичної сили і не можуть служити витоком пра-ва. ' Вони мають значення лише як матеріал для законодавчої ро-боти, як поштовх для роздумів законодавців про той чи інший законопроект.

Разом з тим, багато теоретично обґрунтованих пропозицій щодо обвинувачення у чинному Кримінальному кодексі України не враховано. Не визнається кваліфікованим убивство батька, матері, брата, сестри, дитини, бабки, діда, сина, доньки та інших близьких родичів (статті 115-119 КК). У чинному Кримі-нальному кодексі, власне, два види убивства - простий, або за-гальний - ч. 1 ст. 115 та кваліфікований (ч. 2 ст. 115) - з деяки-ми обтяжуючими ознаками (двох або більше осіб, вагітної жін-ки; особливо жорстоко, з корисливих чи хуліганських мотивів, з метою приховати інший злочин, поєднане із зґвалтуванням, повторне, вчинене на замовлення, організованою групою або вбивство заручника).

Проте, українські законодавці у Зведенні Законів 1743 р. ви-значали багато видів убивств. У главі XX Зведення, яка назива-лась «О ґвалтах, насилиях, нападениях, побое, убийстве, увечье» було 59 артикулів і 190 пунктів.

З них понад 50 пунктів (статей) передбачали відповідальність за убивство. Зокрема, артикул 5.- «О убийстве родителей от де-тей или детей от родителей»; артикул 6.- «О убийстве брата или сестры или других сродников»; артикул 7.- «О убийстве жены от мужа или мужа от жены»; артикул 9.- «О убийствах или ранах необычным орудием зделаных»; артикул 10.- «О убийстве и о ранах умышленным и тайным образом зделаных»; артикул П.— «О убийстве одного от нескольких человек»; артикул 13.- «О по-бои и ранах детей недорослих»; артикул 18.- «О отравах» -пункт 1: «Казнь тому, кто кого отравою умертвит»; артикул 21.-«О разбои и смертном убийстве при разбои».

Кожен із цих артикулів містить від 3 до 5 пунктів. Кожен пункт - це окрема кримінально-правова норма. Отже, дуже ре-

1 У країнах західної демократії (США, Англія, Франція та ін.) витоками права визнається не тільки закон, а й правова доктрина та судова практика. Закон має сенс лише у єдності з доктриною і судовою практикою, оскільки визнається, що лише таким чином суддя може нейтралізувати чи заблокувати дію неправового за-кону,— Давид Рене. Основные правовые системы современности.— Пер. з фр.— М., 1988.- С 39; Петрова Л. Думки щодо підручника професора С С Алексеева -Право України, 1995, № 2.- С. 34-38.

168

тельно намагалися українські законодавці у минулому охороня-ти життя особи.

Не врахована у Кримінальному кодексі змістовна пропозиція не ставити у вину вчинення злочину — зґвалтування (ст. 152 КК), якщо потерпілою була добре знайома чоловікові жінка і поведін-ка якої перед подією була віктимною, тобто давала чоловікові зрозуміти, що він, сумлінно помиляючись, мав підстави розра-ховувати на згоду вступити з нею у статевий зв'язок. Обвинува-чення у таких випадках є безпідставним і, навіть, об'єктивним, оскільки чоловік за таких обставин не усвідомлював суспільної небезпечності своїх дій і усвідомлювати не міг. Крім того, захи-щаючи права та інтереси однієї особи, держава не може і не по-винна ігнорувати права та інтереси іншої особи.

Тому до статті, яка передбачає відповідальність за зґвалтуван-ня, доцільно додати примітку такого змісту:

«Не підлягає відповідальності і покаранню особа, яка вчинила статевий акт з жінкою, добре знайомою чоловікові, і яка тривалий час підтримувала з ним близькі стосунки і перед подією поводила себе таким чином, що давала чоловікові підстави сподіватися на її згоду на статевий зв'язок».

Невиправданим є неврахування пропозиції не ставити у вину заподіяння тілесних ушкоджень нападаючому у стані необхідної оборони, коли особа, яка обороняється, завдає злочинцеві тілес-них ушкоджень. Визнавати тілесні ушкодження (будь-якої тяж-кості) перевищенням меж необхідної оборони немає підстав, оскільки вони, по-перше, майже ніколи не перевищують шкоди, якої загрожує нападаючий. Адже і напад є злочином, що завдає тяжкої шкоди, а, по-друге, особа, яка обороняється, не може точно виважити шкоду, якою загрожує нападаючий, і ту, яку він заподіє нападаючому. По-третє, при цьому не може бути явної невідповідності, перевищення. Тому у Кримінальному кодексі доцільно встановити, що перевищення меж необхідної оборони можливе лише при заподіянні нападаючому смерті.

У статтях 323 та 324 чинного Кримінального кодексу України встановлена заборона втягувати неповнолітніх у немедичні вжи-вання лікарських та інших засобів, які не є наркотичними і які викликають одурманювання. Український законодавець, вста-новлюючи цю заборону, явно не обмірковував питання про на-явність у нього реальної можливості виконання цієї заборони.

Насправді: чи має сьогодні держава кошти, сили, засоби,

169

виконавців, які б забезпечили виконання заборони вживання лікарських чи інших якихось засобів? Звичайно, не має. А таких заборон у чинному Кримінальному кодексі чимало. Враховуючи сили і можливості правоохоронних органів на сьогодні, можна сказати, що забезпечити виконання усіх кримінально-правових забороненостей вони неспроможні. Тому законодавець повинен з більшою увагою ставитися до доктринального обвинувачення, вивчати усі пропозиції щодо обґрунтування — ставити у вину чи не ставити те чи інше діяння. Необгрунтовані чи недостатньо обгрунтовані законоположення, особливо кримінального зако-нодавства, надзвичайно шкідливі для всього суспільного життя, для всіх умов існування суспільства. Саме тому, встановлюючи чи скасовуючи те чи інше обвинувачення, законодавець повинен не сім, а сімдесят сім разів відміряти, перш ніж прийняти відпо-відне рішення. У цьому йому найкращу допомогу може надати доктринальне, наукове обгрунтування обвинувачення (чи обме-ження обвинувачення). Для цього якраз і пишуться дисертації, монографії, проводяться наукові дослідження, конференції, симпозіуми, семінари тощо.

Менш, ніж інші, але особливе місце посідає навчальне обви-нувачення. Воно має значення лише для навчання засобам і спо-собам обвинувачення майбутніх виконавців закону, тобто май-бутніх слідчих, прокурорів, суддів, адвокатів.

Зрозуміло, що яким буде їх навчання, таким буде і майбутнє виконання ними закону. Як кількісно, так і якісно підготовка фахівців-юристів в Україні, за повідомленнями засобів масової інформації, вкрай незадовільна.1

Але головне — у нас низький, незадовільний рівень підготов-ки юристів. По-перше, у нас немає професійного відбору абіту-рієнтів.2 По-друге, і це, мабуть, головне, ми маємо не конкурс навчання, а конкурс вступу до навчання.

1 Як зазначив у інтерв'ю газеті «Юридичний вісник України» (1995, № 8) директор Інституту держави і права імені В. М. Корецького академік Ю. С. Шемшучен-ко, кількість вищих навчальних закладів, де проводилася підготовка юристів, можнабуло порахувати на пальцях двох рук. За даними Міністерства освіти і науки України, тепер підготовку фахівців-юристів уже ведуть 164 навчальних заклади (47 державних 117 недержавних) із загальним ліцензованим обсягом прийому 17 310 осіб.

2 Про потребу створення державної системи професійного відбору спеціалістівзазначає багато науковців. Шаповалов А. В. Кому работать в милиции.- В кн.: Преступность в Украине.- К., 1994.- С. 80-87.

170

Відсутність конкурсу навчання призводить до того, що вчити-ся немає потреби, оскільки дипломи видаються майже всім, не-залежно від того, яким було навчання. Втім, у багатьох країнах в університетах панує саме конкурс навчання і немає конкурсу вступу до навчання. Немає, наприклад, конкурсу вступу до уні-верситетів Франції. Але в період навчання до студентів став-ляться дуже суворі вимоги. Мета іспитів — максимально відсіяти, зменшити число студентів. Уже з першого курсу відраховується майже 2/3 із них.1 Не складають вступних іспитів і абітурієнти коледжів у США. Вступні іспити замінені тестуванням на здіб-ності до науки. Зараховуються до навчання всі бажаючі. Але від-рахування за неуспішність становить близько 50% студентів, що, у свою чергу, сприяє підвищенню рівня підготовки кадрів, бо за-кінчують навчальні заклади лише талановиті й наполегливі.2

По-третє, хибність нашої вищої юридичної освіти і в тому, що немає розподілу навчальних дисциплін на обов'язкові і факуль-тативні. Нарешті, по-четверте, плани вищих юридичних на-вчальних закладів занадто перевантажені різними необов'язко-вими (чи, навіть, непотрібними) для слідчого чи судці дисциплі-нами. Це призводить до того, що не всі статті Кримінального кодексу вивчаються студентами.

Все викладене дає підстави для висновку про те, що завдан-ням правосуддя є реалізація чинного законодавства, що є кра-щим дороговказом до суспільної і всезагальної справедливості. Без дії гуманного і демократичного законодавства, без належно-го виконання такого законодавства справедливість неможлива.

2. Перешкоди справедливості

Як уже зазначалося, рушійною силою і двигуном криміналь-ного процесу є єдність і дія презумпції невинуватості і презум-пції вини. Але у суспільному житті ця велика енергійна сила зу-стрічає потужну протидію різних суспільних обставин.

Перетворення політичних і соціально-економічних відносин

1 ЩабуровА. С. Организация юридического образования во Франции.- Советское государство и право.— 1979, № 1.— С. 100—102.

2 Баренбойм П. Д., Деев Н. Н. Юридическое образование в США: организация исоциальная функция.- Правоведение, 1980, № 1.- С. 47.

171

в Україні змушує по-новому подивитися на проблему боротьби зі злочинністю, особливо в контексті ефективної роботи системи органів, спеціально уповноважених державою виконувати ці функції.

«День за днем ми відправляємо людей до в'язниці, віднімаємо в них гроші або вживаємо примусових заходів, щоб вони робили те, чого робити зовсім не бажають, і всі ці дії виправдовуємо за-явами про те, що ці люди порушили закон, не виконали своїх юридичних обов'язків або вчинили замах на юридичні права ін-ших людей. Навіть в очевидних випадках (пограбування банку чи навмисне порушення умов контракту), коли ми впевнені, що хтось мав юридичне зобов'язання і порушив його, ми не можемо задовільно пояснити, що це означає або чому це дає право держа-ві карати порушника чи вживати до нього примус. Ми можемо бути певними, що наші дії правильні, але доки не визначимо принципи, яких додержуємо, ми не можемо бути певними в їх-ній достатності чи в тому, що послідовно застосовуємо їх. У менш очевидних випадках, коли з тієї або іншої причини факт порушення зобов'язань викликає сумніви, ці надокучливі пи-тання звучать голосніше, тож зростає наша відповідальність за те, щоб відповісти на них.

Деякі юристи (назвемо їх «номіналістами») наполягають, щоб ми розв'язали ці проблеми шляхом їх ігнорування. На їхню дум-ку, поняття «юридичного обов'язку» та «закону» є міфами, вига-даними й підтримуваними юристами під впливом доволі огидної мішанини свідомих і несвідомих мотивів. Головоломки, що зу-стрічаються в цих поняттях, є всього лише ознаками того, що ми маємо справу з міфами. Вони нерозв'язні, тому що нереальні, і наша перейнятість ними — то всього лише один із виявів нашого поневолення».1

Міркування Р. Дворкіна, професора Гарвардського універси-тету, змушують замислитись над реформуванням вітчизняного права і правозастосовних органів. На жаль, прагнення до спра-ведливого суду наштовхуються на низьку якість діяльності орга-нів кримінальної юстиції, прокуратури, які зобов'язані розкри-вати і розслідувати злочини.

Слід підкреслити, що перетворення останнього десятиліття,1 Дворкін Роналд. Серйозний погляд на права. (Пер. з англ. А. Фролкін).- К.,

Основи, 2001.-С 37.

172

які змінили і країну, і суспільство, певним чином торкнулися системи органів кримінальної юстиції. Легко звільнившись на початку 90-х років минулого століття від деяких ідеологічних догм, система органів кримінальної юстиції ніби застигла у сво-єму розвитку. Тим часом за останні роки накопичено певний досвід протидії злочинності, який за логікою мав би привести до відповідних змін у структурі цих органів. На жаль, злочини були, є і будуть доти, доки не зміниться і людина, і суспільство.

Таке явище присутнє у всіх країнах і було завжди у всі часи. Питання тільки в тому, що у певний відрізок часу ті чи інші про-яви злочинності та її конкретні форми були характерними для конкретного суспільства. Одним словом, мова йде лише про форми, а сутність злочину лишається незмінною. Форми його змінювалися, змінюються і будуть змінюватись залежно від бага-тьох чинників, що впливають на розвиток суспільства. Це — не-скінченний процес руху і змін упродовж існування людства.

Звісно, що деякі форми проявів злочинності можна спрогно-зувати, спираючись на досвід країн, що минули відповідну ста-дію розвитку, наприклад, злочинність у сфері високих техноло-гій, банків, земельних відносин і т. ін. Це природно ще й тому, що в Україні відбувається зміна суспільно-економічних відно-син. Але вчинюються такі окремі злочини, які ще від біблійних часів визнавались як вбивство. Незважаючи на різні історичні періоди і, відповідно, різні умови життя людей, кількість вбивств з розрахунку на 100 тис. населення за останні 50 років практич-но лишається незмінною.

Більш того, система органів і кримінальної юстиції має взага-лі доволі обмежений вплив на стан злочинності. Навіть за знач-ної ефективності роботи цих органів вони неспроможні притяг-ти до кримінальної відповідальності більше ніж 38 із 100 осіб, які вчинили злочин. Своєчасне реагування з їх боку на повідомлен-ня про злочини, притягнення винних до кримінальної відпові-дальності, соціальна адаптація осіб, які відбули покарання,— це основні чинники, що позитивно впливають на формування гро-мадської думки. При цьому ефективність системи органів кримі-нальної юстиції спирається на ефективність всієї системи дер-жавного управління, яка не залишає потерпілого від злочину на-одинці зі своїми проблемами.

Як показують наукові дослідження, тільки в малій групі країн більшість населення задоволена роботою цих органів, насампе-

173

ред це стосується країн з високим рівнем доходу на душу насе-лення. Проте у країнах з невеликим рівнем такого доходу, як правило, робота органів кримінальної юстиції є не досить ефек-тивною. Вони несвоєчасно реагують на повідомлення про зло-чини, тільки незначна кількість осіб, які вчинили злочини, при-тягаються до кримінальної відповідальності.

Саме на цих засадах, заснованих на довірі суспільству та не-відворотності покарання, і повинна базуватися ідеологія рефор-мування системи кримінальної юстиції.

На жаль, з відомих причин у державі до цього часу немає про-думаної ідеології законотворення, відсутній узгоджений меха-нізм прийняття важливих державних рішень. Тому нерідко буває так, що через розрив у часі закони інколи наздоганяють події за-мість того, щоб їх випереджати. Пригадаймо, що саме в період найбільш загрозливого зростання злочинності та її нових небез-печних проявів почала стрімко розвалюватися колишня система координації державних і громадських установ у боротьбі з право-порушеннями. Було втрачено систему взаємодії органів кримі-нальної юстиції, припинилося функціонування багаторівневих структур вертикальних і горизонтальних зв'язків. Замість цього триває створення нових органів виконавчої влади у боротьбі зі злочинністю на тлі їх загального фінансового зубожіння.

Негативної трансформації зазнали контрольно-координацій-ні органи, які відстежували кримінальні процеси і будували уз-годжену стратегію боротьби з ними. Доводиться шкодувати, що Україна досі не має єдиної взаємопов'язаної концепції реформу-вання системи кримінальної юстиції.

Не так давно розпочата низка реорганізацій в органах проку-ратури, Міністерства внутрішніх справ та Служби безпеки Украї-ни мала непослідовний і спонтанний характер, що в основному призвело до вимивання найбільш професійного ядра працівни-ків. Багато з них перейшли на роботу до структур, які не завжди перебувають у згоді із законом. Після прийняття нової Консти-туції України проблематичним залишається статус прокуратури, її основних функцій і повноважень.

Таким чином, держава не забезпечила належного рівня управ-ління реформуванням суспільства і на якомусь етапі втратила контроль над кримінальною ситуацією.1

1 Шакун В. І. Суспільство і злочинність,- К.: Атіка, 2003.- С. 573-576.

174

Тим часом більшість населення, не маючи достатніх фінансо-вих можливостей, не змогла швидко пристосуватися до нових умов і реалізувати свої прагнення, що яскраво проявилося в аграрному секторі. Неупереджена оцінка ситуації, яка склалася навколо нього, дає підстави для висновку, що вона є більш за-грозливою порівняно з тим, якії здебільшого оцінюють. Пробле-ма в тому, що в останні роки при оцінці результативності розвит-ку сільського господарства основну увагу звертають на загрозли-вий спад обсягів виробництва у галузі, надмірний тиск на село макроекономічних чинників, низьку оплату праці та інші подібні явища. Однак незаперечним є той факт, що залишаються поза увагою або недооцінюються такі глибинні процеси і явища, як загрозлива соціальна деградація села, масове матеріальне збід-ніння сільських мешканців, багато з яких ведуть майже напівго-лодне життя. В селах вдвічі більші, ніж у містах, темпи вимирання населення, що несе в собі серйозну загрозу для майбутнього української нації. Надміру велике безробіття серед сільського на-селення і майже повне припинення будівництва на селі, обме-ження можливостей випускників сільських шкіл щодо здобуття вищої освіти, особливо у престижних навчальних закладах, при-звело до втрати значною частиною селян віри у власне та своїх ді-тей майбутнє.

За оцінками вчених, в Україні порівняно з 1990—1991 pp. вдвічі зменшилося валове виробництво продукції сільського госпо-дарства, а за виробництвом зерна, на думку авторитетних вчених, її відкинуто назад практично на 100 років. Ситуація в селах взагалі стала загрозливою для національної безпеки.

Таким чином, аналіз соціальних, економічних та кримінальних процесів, методів та засобів протидії злочинності виводять нас на шлях необхідності реформування системи кримінальної юстиції. Якщо повністю абстрагуватися від української ментальності, тра-дицій і культури, врешті-решт, суспільно-політичної ситуації, яка нині існує в державі, протидії певних політичних сил всіляким ре-формам, все одно неможливо уникнути головної об'єктивної проблеми — необхідності подолати історично неминучий перехід-ний етап перетворень. Насамперед, ми змушені подбати про ство-рення механізму забезпечення верховенства права, контролю за додержанням всіма гілками влади вимог закону. Важливою скла-довою цього механізму є судова система, реформування якої не-обхідно завершити якомога швидше. При цьому важливо усвідо-

175

мити, що її реформування потрібно проводити паралельно з ре-формуванням системи кримінальної юстиції.

Такий період буде тривалим, болючим і конфліктним, про що свідчить наш історичний досвід.

Більше того, змішувати кінцеву стратегічну мету реформи з механізмом, способами і методами їх досягнення — значить не бачити відмінностей в ідеології і тактиці будівництва соціально-правової держави. Звідси напрошується висновок: необхідно створити концепцію реформування правоохоронної системи на перехідний період. Вона повинна базуватися на еволюційній пе-ребудові органів кримінальної юстиції, інтеграції вітчизняного і зарубіжного досвіду, посиленні контрольно-регулюючої і захис-ної ролі держави у протидії злочинності. Ситуація, що склалася зі злочинністю, вимагає виходу за звичні рамки та ігнорування канонів традиційного аналізу. Доба беззаконня, що переживає Україна, і правовий нігілізм — це не тільки прояв соціальних та економічних потрясінь, при цьому явно простежується прихова-не неприйняття імплантації в український етично-правовий організм чужорідних «тканин». Вивільнення від невиправданих запозичень, чергової ідеологічної мани стане основою, підмур-ком для будівництва національної державно-правової системи України, що оновлюється на демократичних засадах.

Не можна визнати задовільною роботу прокуратури. Останнім часом прокуратура наполягає на необхідності збереження у прокуратурі досудового слідства, посилаючись на іноземний досвід. Можна погодитись із збереженням досудового слідства у складі вітчизняної прокуратури, але за умови входження проку-ратури до судової системи. Це надзвичайно принципове і, вод-ночас, складне питання. Крім певних традицій, що складалися десятиліттями, виникає безліч інших, суто організаційно-кадро-« вих та матеріально-технічних проблем. Незважаючи на їх склад-ність, проблема досудового слідства потребує свого розв'язання. Висловлюються пропозиції щодо створення Слідчого комітету України як центрального органу виконавчої влади. На наш погляд, створення такого органу передчасне з багатьох причин. Головною з них є недостатня можливість держави забезпечити реалізацію цього проекту з огляду на обмежені фінансові можли-вості. Більш реальною, як етап, є пропозиція реорганізації досу-дового слідства у Міністерстві внутрішніх справ і Службі безпеки України у відповідні підрозділи при цих відомствах. При цьо-176

му особи, які проходитимуть службу, не можуть мати спеціаль-них звань міліції або військових. З одного боку, підрозділи досу-дового слідства будуть мати певну самостійність і незалежність, з другого — збережеться можливість взаємодії слідчих і оперативно-розшукових підрозділів при розслідуванні кримінальних справ.

Нагальною, але й найбільш непростою для подолання, є проблема подальшої побудови Міністерства внутрішніх справ і його органів. У зв'язку зі створенням Державного департаменту України з питань виконання покарань як центрального органу виконавчої влади зі спеціальним статусом, на якого покладено безпосередню реалізацію єдиної державної політики у сфері ви-конання кримінальних покарань, та передачею Міністерству України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту на-селення від наслідків Чорнобильської катастрофи Державного департаменту пожежної безпеки та підпорядкованих йому орга-нів управління, закладів, установ і підрозділів з виведенням їх зі складу Міністерства внутрішніх справ України, постає питання про уточнення його функцій і завдань.1

Відомо, що більша частина економіки України перебуває в тіні. Тим часом попередженням, розкриттям, розслідуванням злочинів та інших протиправних дій у сфері економіки, фінансів, кредиту, господарської діяльності не займається тільки ледачий. Один тіль-ки перелік суб'єктів виконавчої влади міг би зайняти не один ря-док. За цих умов держава була вправі розраховувати на грандіозні успіхи в цій галузі боротьби зі злочинністю, а вони, певна річ, ві-домі. Уже давно доведено, що чим більше відповідальних, тим більша безвідповідальність і тим менші успіхи. За оцінками фахів-ців, щорічно мільярди доларів легально і не дуже переміщаються за кордон в офшорні зони. У сферу тіньового фінансового обігу включені не тільки банківська й економічна сфери, а й політична система, сфера правопорядку, армія, засоби масової інформації, охорона здоров'я, культура, наука і т. ін. Практично зловживання спостерігаються в усіх верствах суспільства.

Природно, що ці процеси — неоднорідні. З одного боку, про-штовхування у Верховній Раді й уряді найважливіших законо-проектів і постанов, кадрових перестановок, з другого — хабарі за вступ до державних навчальних закладів і тіньові заробітки в державних медичних установах.

1 Шакун В. І. Цит. праця.- С. 676-677.

177

Зовсім окрема проблема — комерційна діяльність співробіт-ників правоохоронних органів і урядових чиновників. Якщо го-ворити про суб'єктів кримінальної поведінки, то сьогодні їх ко-ло стало помітно ширшим, ніж воно було десять років тому. Це не тільки великі і дрібні бізнесмени, директори держпідприємств та ін. Це також: політики, включаючи чиновників «вищого еше-лону»; працівники правоохоронних органів, причому від найви-щого рангу до рядових співробітників; і, щонайсумніше, учені, лікарі, викладачі навчальних закладів та ін. Одним словом, проб-лема настільки очевидна, що вимагає негайного вирішення. Яким чином? Знову ж таки — об'єднанням зусиль, розпороше-них у даний час по різних відомствах. Мова йде про створення у системі МВС України фінансової міліції, що мала б увібрати в себе податкову міліцію і відповідні підрозділи в МВС та інших відомствах. Це дозволить скоротити не тільки кількість переві-рок суб'єктів підприємницької діяльності, що нині викликають справедливе невдоволення громадян, а й зосередити увагу фі-нансової міліції насамперед на кримінальних проявах у госпо-дарській сфері. Більш того, такий досвід є в сусідній Росії, Італії та інших країнах.

Розуміємо, що пропозиції про створення нових державних структур можуть бути сприйняті неоднозначно (у нас уже був не-гативний досвід створення Національного бюро розслідування з подібними функціями). Але іншого виходу немає. Як показала доля колишнього Радянського Союзу, його система безпеки, до-ведена на практиці до крайності й абсурду, «не спрацювала», не дозволила забезпечити безпеку держави, а органи безпеки поста-вила на рівень нескінченних і складних випробувань за безсум-нівної їхньої сили, ефективності і потенціалу в період існування Радянського Союзу. До речі, порядок комплектування Служби безпеки України у нинішньому вигляді як військового форму-вання вступає в протиріччя з чинною Конституцією.

Злочинність, особливо організована, виходить за межі націо-нальних і міжнародних кордонів і використовує найновітніші технології. Старий розподіл кримінальних структур за видами зло-чинної діяльності руйнується, оскільки в наші дні торгівля нарко-тиками поєднується не тільки із нелегальним перевезенням нарко-тиків та людей, але й з торгівлею людьми. У свою чергу, контрабан-дисти зброї займаються відмиванням брудних грошей, а крадіжки з банківської системи поєднуються з податковими злочинами.

178

У відповідь на такий розвиток ситуації органи кримінальної юсти-ції, замість об'єднання зусиль на основі їх реформування, йдуть шляхом створення все нових підрозділів за кожним видом злочину, що потребує додаткових коштів. Однак за нинішньої тенденції до глобалізації злочинності цей шлях виявляється хибним.

Уже тепер у результаті некоординованих дій різних органів кримінальної юстиції дві третини груп, які на стадіях дізнання та досудового слідства щороку кваліфікуються як організовані, судами такими не визнаються, а 20% зовсім не потрапляють до суду. Все це створює викривлене уявлення про розмір організо-ваної злочинності в Україні, перешкоджає розумінню та вироб-ленню стратегії протидії.

Не секрет, що сьогодні злочинність розвивається і розширює сферу свого впливу. Якісно організована, видозмінюючись й удосконалюючись, вона є серйозним конкурентом державі, що слабне у боротьбі за владу над суспільством.

У свою чергу, влада, не маючи досить виправданої стратегії, почала гарячково створювати численні структури і наукові під-розділи для боротьби з організованою злочинністю, що сьогодні налічують не одну тисячу працівників. Багато політиків і керів-ників правоохоронних органів зробили блискучі кар'єри, вико-ристовуючи гасла боротьби з організованою злочинністю і ко-рупцією. Тимчасом, як ця сфера сама стала корумпованою і по-требує серйозної реорганізації на основі концентрації сил і кош-тів на міжвідомчому рівні.

На цьому тлі є дуже важливим можливе поліпшення системи комплектування кадрами органів внутрішніх справ.

Протягом останніх років Колегія Міністерства внутрішніх справ України неодноразово порушувала проблему роботи з кад-рами, акцентуючи особливу увагу на необхідності зміцнення професійного ядра. Незважаючи на вжиті заходи, і далі триває зменшення кількості висококваліфікованих співробітників з юридичною освітою у провідних службах. Проте система галузе-вої освіти, незважаючи на щорічне збільшення кількості випуск-ників, не задовольняє повною мірою нагальні потреби. У резуль-таті недоброякісного добору кандидатів на навчання, недоробок в організації навчально-виховного процесу, через брак належної уваги до молодих спеціалістів кожний п'ятий із них зі стажем до трьох років звільняється зі служби. Усього за останні сім років звільнено понад 1,3 тис. осіб і відраховано з навчальних закладів

179

з різних підстав близько 4 тис, що призвело до значних фінансо-вих та кадрових втрат з боку держави. До Міністерства надходять постійні нарікання про недостатню юридичну та професійну кваліфікацію випускників, значна кількість яких практично не готова для самостійного виконання службових обов'язків. Уна-слідок хибної політики у галузі підготовки кадрів фактично перестала існувати система ступеневої освіти. Невиправданий перехід до підготовки спеціалістів переважно з чотирирічним терміном навчання призвів до втрати підготовки молодших спе-ціалістів, які завжди були головною кадровою ланкою провідних служб районного рівня. Неприпустимо, коли термін навчання за програмою «молодший спеціаліст» на третину перевищує термін навчання за програмою «спеціаліст» навіть за умови, якщо йдеться про нагромадження знань. На основі сумнівних право-вих підстав надається вища юридична освіта більш ніж 20 тис. цивільних осіб, кількість яких в окремих навчальних закладах удвічі перевищує державне замовлення. Зауважимо, що у жодній із зарубіжних країн не практикується подібної безперервної дов-гострокової підготовки кадрів для поліції і, зокрема, надання ос-віти цивільним особам на платній основі в поліцейських нав-чальних закладах. І хоч ця вимушена міра пов'язана з недостат-нім фінансуванням, її не можна виправдати.

Тимчасом, як у кримінальній міліції, міліції громадської без-пеки, досудовому слідстві, експертно-криміналістичних підроз-ділах, інших правоохоронних органах є значний обсяг (до 70%) технічної та допоміжної роботи, яку можуть виконувати особи, які опанували курс вищого професійного навчання або мають неповну вищу освіту.

Очевидно, що без докорінної зміни системи добору та на-вчання кадрову ситуацію у провідних службах міліції поліпшити не вдасться. Для подолання негативних тенденцій необхідно найближчим часом розробити перелік посад у міліції, які мали б заміщуватися особами з певним рівнем освіти, і на цій основі приступити до подальших перетворень. Більшість наявних на-вчальних закладів слід спрямувати на підготовку осіб рядового молодшого та середнього начальницького складу.

Побудова громадянського суспільства, декларована владою,— це вже державна ідеологія, але вона поки що не спрямована на конкретну людину і вже з цієї причини не набула статусу націо-нальної. Проте в умовах глобалізації, яка щоденно поглиблює і

180

без того велику прірву між Україною і найбільш розвиненими країнами світу, скориставшись відсутністю державної ідеології, міжнародна організована злочинність, незважаючи на націо-нальні кордони і маючи величезний тіньовий капітал, вільно по-чуває себе в Україні, намагаючись впливати не тільки на еконо-мічні, а й на політичні процеси, що вже само по собі створює значну кримінологічну проблему.

Злочинність у сукупності з безкарністю злочинців стає важли-вим чинником соціально-психологічного життя суспільства, по-роджує у людей відчуття страху за своє життя і благополуччя, недо-віру до органів влади, управління і кримінальної юстиції, знижує поріг терпимості до злочинності, підриває основи державності.

Обмежена можливість вітчизняної влади реально їй протидія-ти змушує Україну шукати союзників за її кордонами, приєдну-ючись до міжнародних угод і договорів, що в умовах сьогодення стає неминучим. Проте структурна побудова й організація робо-ти вітчизняних органів кримінальної юстиції вступила у проти-річчя з процесами трансформації суспільних відносин і не пов-ною мірою відповідає міжнародним стандартам.

Не дали бажаного ефекту зусилля щодо вдосконалення струк-тури системи органів кримінальної юстиції, які фактично звели-ся до змін у назвах підрозділів. Варто зазначити, що навіть ці не-значні зміни практично не торкнулися первинної ланки управ-ління. При цьому не вдалося уникнути дублювання функцій різними органами виконавчої влади і кримінальної юстиції. Зок-рема, надмірна концентрація управлінських функцій в центрі призводить до непідготовленості і низької якості управлінських рішень, про що неодноразово наголошувалось, а також зумовлює зменшення ролі низових структур, які виявилися неспроможни-ми забезпечити в повному обсязі попередження, реєстрацію, роз-криття та розслідування злочинів, реальна кількість яких в Укра-їні як мінімум удвічі перевищує число зареєстрованих.

Важливим чинником, як відомо, виступає усталеність кадро-вої політики в органах кримінальної юстиції, проте такі явища, як значна плинність кадрів, численні невиправдані реорганізації призвели до втрати професійного ядра, насамперед у районній і міській ланці, що певною мірою також спричинило зростання злочинності.1

і Шакун В. І. Цит. праця.- С 715-717.

181

Такі перешкоди суттєво знижують ефективність діяльності органів кримінальної юстиції і дії кримінального закону.

Застосування кримінальних законів означає реалізацію дер-жавного примусу, який передбачається у санкціях відповідних статей Особливої частини КК. Це положення, видається, ні в ко-го не викликає заперечень. Водночас важко погодитися із занад-то широким тлумаченням кримінально-правової норми, яке фактично ототожнює її з кожною статтею кримінального закону, в тому числі з такими, які визначають умови звільнення від по-карання і відповідальності, погашення судимості тощо.

Здається, що статті КК, які передбачають ознаки стану необ-хідної оборони, крайньої необхідності, добровільної відмови від закінчення злочину, правомірного затримання злочинця та інші, які виключають відповідальність за правомірні і навіть суспільно корисні вчинки, а також статті про терміни давності, не містять кримінально-правових норм, а тому їх застосування не є актами державного примусу.

Застосування кримінально-правових норм складається з та-ких етапів (стадій);

1) визначення та дослідження фактичних обставин скоєногосуспільно шкідливого вчинку;

2) визначення кримінально-правової норми, яка містить видові ознаки означеного вчинку, тобто юридичної кваліфікаціїзлочину;

3) прийняття рішення про застосування кримінально-правової норми та діяльності системи кримінальної юстиції щодо йоговиконання.

Порушення кримінальної справи, затримання та допит підо-зрюваної особи, притягнення її до кримінальної відповідальнос-ті, виконання численних слідчих дій, серед яких і процесуальний примус (обшук, арешт майна і грошових внесків, примусовий привід тощо) - все це і є фактичне застосування кримінально-правової норми за допомогою кримінально-процесуальних пра-вовідносин. Процес застосування кримінального законодавства продовжується під час виконання судового вироку у вигляді кри-мінально-виконавчих правовідносин і завершується безумовним звільненням від покарання після його виконання або відповідно до акта амністії чи помилування.

Не можна визнати достатньо аргументованими висловлюван-ня про те, що кримінально-правові відносини зберігаються і

182

після безумовного звільнення особи до погашення або зняття су-димості.

Однією із сторін кримінально-правових відносин є держава, яку представляють органи кримінальної юстиції, тобто державні установи, створені для протистояння злочинності через застосу-вання кримінальних законів і спеціально-кримінологічне попе-редження злочинів.

Часом кримінальну юстицію (кримінальне правосуддя) ото-тожнюють із системою правоохоронних органів. Останнє понят-тя — ширше, крім установ, які безпосередньо застосовують кри-мінальні та пов'язані з ними кримінально-процесуальні і кри-мінально-виконавчі правові норми, правоохоронні функції ви-конують також Конституційний Суд України, арбітражний суд, нотаріат, адвокатура, установи Міністерства юстиції, Держком-кордону, а також підрозділи лісової та рибної охорони. Але у них інші завдання, інша компетенція.

Систему кримінальної юстиції становлять суди загальної юрисдикції, прокуратура, органи внутрішніх справ, установи з виконання покарань, Служба безпеки України, Податкова мілі-ція, Державний митний комітет.1 Ці органи судової та виконав-чої влади виконують примусові заходи контролю над злочинніс-тю, тому їх часом називають «силовими».

Застосування кримінально-правових норм є найгострішою формою державного реагування на злочинну поведінку, яке пов'язане із примусовим вторгненням у сферу прав людини на власність, волю, навіть на життя. Тому його здійснення підлягає у правовій регламентації та прискіпливому контролю з боку дер-жави і громадськості.

Судовий контроль за досудовим слідством, суд присяжних, презумпція невинуватості, а також інші інститути сучасного кримінального процесу цивілізованих країн — це, безперечно, великі досягнення демократії. Але вони ефективно діють лише там, де є стабільна економіка і висока правова культура населен-ня. Без цього демократичні реформи у судочинстві перетворю-ються на свою протилежність.

Складається враження, що громіздка і тривала процесуальна

1 Федоров Ю. И. Место прокуратуры в системе правоохранительных органов по борьбе с преступностью // Вопросы теории управления в органах прокуратуры. Сборник научных статей.- М., 1998.- С. 67-72.

183

процедура, право судів скасувати прокурорську санкцію на арешт підозрюваного і навіть незалежність та непідзвітність суд-дів, таких жаданих у роки комуністичної диктатури, в умовах суспільної дезорганізації та економічного хаосу використову-ються не на користь народу, а на шкоду йому, бо породжують безкарність злодіїв та хабарників. Прозорі кордони, великі кош-ти і найсучасніше технічне озброєння професійних злочинців і «тіньовиків» дозволяють їм диктувати приголомшеним злиден-ним масам свою волю, свій стиль мислення і життя.

За обставин, які склалися в Україні наприкінці XX ст., тра-диційний юридичний механізм поступово втрачає свої право-захисні та виховні потенції. Зростає службове навантаження на працівників дізнання, досудового слідства, прокуратури ісуду.

Потреба у кадрах та відсутність належного фінансування ор-ганів кримінальної юстиції призвели до того, що вони густо «за-смічені» людьми, професійно і психологічно нездатними вико-нувати обов'язки оперативника, слідчого, судді. Невігластво функціонерів, їхні лінощі, нечесність і душевна черствість суттє-во впливають на правовиконавчий процес та кримінальну ста-тистику. '

Хоча давно немає вже райкомів та обкомів, які були колись над законом, зберігається і навіть зростає протизаконний тиск на правосуддя з боку деяких депутатів, сановників, «крутих» біз-несменів, відвертих бандитів. «Телефонне право» розширило своє «правове поле». Селекція підсудних і засуджених здійсню-ється послідовно: місця позбавлення волі заповнюють, як і зав-жди або навіть більше, ніж завжди, найменш захищені і далеко не найнебезпечніші правопорушники. Неупереджений погляд на практику застосування законів ніяк не дозволяє визначити її як «позитивний результат правомірної діяльності правомочних ор-ганів та осіб щодо досягнення мети даного закону чином реалізації ним відповідальності».2

Резучьтат застосування санкцій — покарання засудженого — далеко не завжди є позитивним, особливо, коли покарання пов'язане із позбавленням волі. Давно відомо, що «тюрми псу-

1 Литвак О. М. Держава і злочинність.— К.: Атіка, 2004.— С. 214—216.2 Беляев В. Г. Применение уголовно-правовых норм: Лекция.- Волгоград,

1998.- С. 4.

184

ють». А ще більше псують «виправні» колонії, ці дещо модифіко-вані табори сумнозвісного ГУЛАГу, де у «зоні» роками спілку-ються тисячі засуджених, які мають різноманітний досвід анти-соціальної поведінки.

Автор соціально-психологічного дослідження місць позбав-лення волі Г. Ф. Хохряков з цього приводу пише: «...Вважаєть-ся, що покарання — благо. Така думка зберігається, незважаю-чи на те, що у боротьбі зі злочинністю засуджений більше нага-дує полоненого. Ця заява — не полемічне перебільшення. Тюремна атрибутика — вежі, солдати, собаки, автоматична зброя - створює відчуття підвищеної небезпеки для оточую-чих».1 Все це не сприяє ресоціалізації засуджених після звіль-нення. Майже неминучим наслідком тривалого позбавлення волі є розпад сімейних, трудових, професійних та інших су-спільно корисних зв'язків і поповнення колишніми в'язнями маргінальних прошарків населення.

Важко стримати подив, коли читаєш відірвані від реалій ви-твори: «...Галузь правозастосування повинна стати зоною гро-мадського миру і злагоди, областю самопідпорядкування всіх єдиному і рівному для всіх закону... У галузі правозастосування повинен панувати загальнонаціональний консенсус».2 Ніколи не буде злагоди між караючою владою і покараним за вбивство, розбій, зґвалтування. Напруженість криміногенної ситуації в Україні, недосконалість кримінального та кримінально-проце-суального законодавства, низький професіоналізм служителів Феміди та юридичний консерватизм, що панує у наукових і на-вчальних закладах, залишають мало шансів на «загальнонаціо-нальний консенсус» у слідчих ізоляторах та колоніях і на суттє-ве уповільнення зростання злочинності у найближчі роки. Це не є безнадійний песимізм, що породжує бездіяльність.

Проблема ефективності кримінального правосуддя існувала завжди. її навряд чи можна розв'язати повною мірою. І заклика-

ливості та високої ймовірності покарання — має поповнювати-ся засобами посилення державного впливу на злочинність.1

Великою перешкодою поступовому рухові до всезагальної су-спільної справедливості є невизначені і науково необгрунтовані міри кримінального покарання, що застосовуються та признача-ються судами до осіб, визнаних винуватими у вчиненні злочинів.

Не визначені і не мають чіткого та конкретного обґрунтуван-ня міри покарання у Кримінальному кодексі України. У біль-шості випадків санкції кримінально-правових норм Кодексу визначені свавільно, без будь-яких доказів, аргументів чи об-ґрунтувань. Як правило, у статтях вказується, що певне діяння карається позбавленням волі на строк від двох (трьох) до десяти (дванадцяти) років або на строк від десяти до п'ятнадцяти років позбавлення волі (ч. 1 ст. 111, ст. 112, ч. 1 ст. 114, ч. 2 ст. 115, ч. 2 ст. 121, ч. З іч . 4 ст. 152, ч. 5 ст. 185, ч. З і ч. 4 ст. 187, ч. 4 ст. 189, ч. 1 ст. 255, ст. 257 та багато інших).

Але ніде ні у Законі, ні у наукових дослідженнях не наводяться аргументи і докази цих розмірів покарання за певні злочини. Чим і ким, де і коли визначено чи доказано, що такий злочин «повинен каратися саме позбавленням волі і на строк від семи до п'ятнадцяти років? Адже йдеться про надзвичайно важливі ре-чі — про покарання за злочин, за тяжку заподіяну шкоду, у біль-шості випадків незворотну?!!

Крім того, йдеться про позбавлення волі особи — громадяни-на Держави, йдеться про годувальника, батька чи брата, про за-хисника Батьківщини! І так свавільно, недбало, наче мова йде про дрова чи сміття.

За роки незалежності України не було захищено жодної ди-сертації про санкції кримінального закону, про наукову спробу визначити міру покарання за певний злочин.

Не може бути виправданням і те, що і у світовій практиці не створено теорії санкцій, яка могла б дати конкретні рекоменда-ції законодавцям.2

Особливо невиправданими є різні розміри покарання за одна-кові за тяжкістю злочини. Так, необережне вбивство за ч. 1

1 Харитонов А. Н. Государственный контроль над преступностью (вопросы теории).— Омск, 1997; Шакун В. І. Влада і злочинність.— К., 1997; Зелинский А. Ф. Криминальная психология.— К., 1999.

2 Ковалев М. И. Понятие преступления в советском уголовном праве.— Свердловск, 1987.- С. 29.

186

I ст. 119 КК карається позбавленням волі на строк від трьох до п'яти років, а необережне вбивство за ч. 2 ст. 121 КК карається позбавленням волі на строк від семи до десяти років. Не можна визнати обґрунтованими однакові за розмірами покарання за умисне вбивство (ч. 1 ст. 115 КК), яке карається позбавленням волі на строк від семи до п'ятнадцяти років, і за захоплення за-ручників (ч. 2 ст. 147 КК), яке карається такою ж мірою, а розмі-щення у банках коштів, здобутих від незаконного обігу нарко-тичних засобів, карається за ч. 2 ст. 306 КК — позбавленням волі на строк від восьми до п'ятнадцяти років з конфіскацією майна.

Не має обґрунтування і система покарань у ст. 51 КК України, яка складається з дванадцяти видів покарань. Така широка сис-тема зовсім не виправдана, оскільки для практичного застосу-вання достатньо було б і 4—5 видів.1

Великою вадою у визначенні санкцій є надмірний розрив між нижчою і верхньою межею санкції, яка сягає 8 років позбавлен-ня волі, наприклад, у санкціях ч. 1 ст. 115, ст. 257, ч. 2 ст. 294, ст. 379 КК. При таких розмірах санкцій покарання встановлю-ється не законодавцями, а судом, оскільки ніхто не знає розміру покарання за певний злочин до проголошення вироку суду.

Санкція закону передбачає вид і міру покарання за злочин. Санкція є єдиним засобом боротьби зі злочинністю. Оскільки злочинність кожного історичного періоду характеризується пев-ними особливостями, то санкції повинні враховувати ці особли-вості, щоб бути скільки-небудь ефективними.

Як і наскільки санкції закону враховують особливості сучас-ної злочинності в Україні?

Майже ніяк.Особливістю сучасної злочинності є її надприбутковість; зло-

чинність сьогодні є найбільш прибутковою діяльністю. Таку особливість сучасній злочинності надає її велика латентність, за-малі відсотки викриття злочинів і радянська система відшкоду-вання злочинцем заподіяної шкоди.

Головним засобом кримінально-правового захисту повинно бути не покарання за злочин, а негайне і повне відшкодування всіх заподіяних злочином збитків. Кримінальне законодавство України, яке має завдання охороняти права і свободи людини і громадянина, власність, громадський порядок та громадську

1 Коржанський М. Й. Нариси уголовного права.— К.: Генеза, 1999.— С. 51, 110.

187

безпеку, довкілля, конституційний устрій України від злочинних посягань (ст. 1 КК), не має норм, які зобов'язували б злочинця відшкодувати у повному обсязі заподіяну злочином шкоду. Від-сутність у чинному кримінальному законодавстві таких поло-жень призводить до того, що у нас в Україні ніхто навіть не ціка-виться і ніхто не знає — скільки коштує один злочин, яка його ціна? Про це треба знати. Ці знання потрібні для того, щоб під-вищити ефективність боротьби зі злочинами, щоб міг діяти, якщо не панувати, у суспільстві принцип справедливості. Такі знання потрібні ще й для того, щоб у повному обсязі і, головне, за рахунок злочинця відшкодовувати заподіяну шкоду. Треба до-вести до принципу юридичний обов'язок: кожний, хто заподіяв шкоду, має відшкодувати її у повному обсязі.

За радянською системою, яка діє ще сьогодні в Україні, злочи-нець зобов'язаний відшкодувати лише вартість викраденого, на-приклад, автомобіля. Всі інші витрати, супутні злочинові, зокре-ма: на проведення пошуків злочинця, слідства, суду, виконання вироку і т. ін. держава перекладає на чесних, законослухняних громадян, які, таким чином, розплачуються за злочинця.

Головне завдання кримінального закону повинно полягати в тому, щоб зобов'язати, примусити злочинця у повному обсязі відшкодувати заподіяну шкоду. Стосовно викрадань потрібно встановити коефіцієнти розміру відшкодування від 3 до 7 (за-лежно від кількості викраденого майна, його цінності, значення для потерпілого і т. ін.). Без цього всі корисливі злочини, з ура-хуванням їх великої латентності, незначних відсотків викриття і неповного відшкодування, будуть залишатися надзвичайно ви-гідними, надприбутковими.

Завдання кримінального Закону — зробити їх невигідними!Норму про повне відшкодування заподіяної злочином шкоди

можна викласти у такій редакції:«Незалежно від виду і розміру призначеного судом покарання,

особа, яка вчинила злочин, зобов'язана відшкодувати заподіяну цим злочином шкоду у повному обсязі, а також всі витрати на про-ведення дізнання, розшуків, слідства, суду і виконання вироку».1

Все викладене доводить, що найкращим, найефективнішим покаранням можуть бути штраф і конфіскація.

1 Воробей П. А., Коржанський М. Й., Шупаковськш В. М. Завдання і дія кримі-нального закону.— К., 1997.— С. 43—44.

188

Ще з часів «Руської Правди» Ярослава Мудрого було доведено, що такі покарання є найбільш ефективними і справедливими.

У Кримінальному кодексі України штраф як вид покарання застосовується невиправдано рідко і його розміри настільки ма-лі, що вони не можуть бути ефективними.

Наприклад, у розділі XI «Злочини проти безпеки руху та екс-плуатації транспорту» штраф як вид покарання передбачається у 14 нормах із 39, розміром від 50 до 100 неоподатковуваних міні-мумів доходів громадян, тобто в сумі від 650 до 1700 гривень.

Щоб бути ефективним, штраф повинен бути рівним ціні зло-чину, відповідним заподіяній злочином шкоді.

У поданні Генерального прокурора України Верховній Раді вказується, що Агафонов М. І. викрав державних коштів на суму 23.003.348.678 американських доларів,1 повідомлялося, що на-родний депутат України П. Назаренко викрав сотні мільйонів державних коштів і втік за кордон.2

Якщо викрадаються мільйони, то хіба може бути ефективним і справедливим покарання штрафом у сотні гривень? Хіба може такий штраф стримати злодія або задовольнити потерпілого?

Щоправда, у Кримінальному кодексі України про потерпіло-го ніде і не згадується. Цей Закон вирішує і регулює лише сто-сунки між державою і злочинцем. Потерпілий, жертва злочину, згідно із законодавством України, може бути лише свідком. По-терпілий не може бути стороною у процесі, не має права впливу на судовий вирок про покарання злочинця, не має права на част-ку штрафу чи конфіскованого майна. Сучасний український су-довий процес стає для потерпілого від злочину ще одним додат-ковим приниженням, мордуванням як з боку державних органів, так і з боку злочинця чи злочинців.

До сьогодні в Україні немає закону про охорону і належний захист жертв злочину, не визначено і правового статусу потерпі-лого.

Проголошена ч. 1 ст. 1 Кримінального кодексу України охоро-на прав і свобод людини і громадянина залишається пустим зву-ком, ненадійною обіцянкою.

1 Лшпвак О. М. «Птахи гнізда Дніпропетрова» йдуть на посадку? // ГолосУкраїни.- 22 січня 1999 року.

2 Литвак О. М. Державний вплив на злочинність. Кримінологічно-правоведослідження.- К.: Юрінком Інтер, 2000.- С. 194.

189

Суттєвою перешкодою справедливості є заборона користу-вання, володіння і застосування вогнепальної зброї для самоза-хисту. Кримінальний кодекс України таку заборону передбачає ст. 263, за що карає за ч. 1 ст. 263 КК — позбавленням волі на строк до п'яти років.

Дивувати може пропозиція Генеральної прокуратури і МВС України депутатам Верховної Ради здати вогнепальну зброю. Причина — застріляно в Одесі злочинця, який вчинив розбійний напад на депутата Верховної Ради Олексія Козаченка. Двоє неві-домих вночі напали на О. Козаченка з метою пограбувати, а де-путат, захищаючись від нападу, вистрелив із пістолета, що мав при собі, і одного із злочинців вбив.1

Реакція Генеральної прокуратури і МВС України на позбавлен-ня життя одного із розбійників дивує, але дивуватися немає чого, оскільки ця реакція є відповідною радянській правосвідомості. За-мість того, щоб роздати вогнепальну зброю не лише 28 депутатам, а й усім бажаючим і надійним громадянам, щоб розбійники кож-ного разу при нападі з метою пограбування були зустрінуті кулями і щоб знали про це, замість цього — «здайте всі вогнепальну зброю, не лякайте грабіжників, розбійників, нехай спокійно грабують».

А під якою назвою подано матеріал про цю подію у газеті «Факты»(!): «В Одессе народный депутат Козаченко убил напав-шего на него человека».2

Головний наголос у цій назві — на слові «убил!», і лише далі — «напавшего на него человека». Бачите, який негідник депутат Козаченко: вбив «человека»! — не грабіжника, не розбійника, що кинулися на Козаченка вдвох з метою пограбувати.

Зрозуміло, які суспільні наслідки буде мати ця інформація у злочинному світі, та і не тільки.

Ніхто при цьому і не згадав про необхідну оборону і про стат-тю 36 Кримінального кодексу України, про її п'ять частин, якими надається право на захист від нападу. Частинами 4 і 5 ст. 36 Кримі-нального кодексу України тому, хто захищається, надається право заподіяти тому, хто нападає, будь-яку шкоду, навіть смерть. Невже про ст. 36 Кримінального кодексу не знають у Генеральній проку-ратурі чи у МВС України? Але у газетах про неї і згадки немає.

Великою перешкодою справедливості у суспільністві є грубе

1 «Факты», 27 липня і ЗО липня 2004 р. № 137.2 «Факты», 30 липня 2004 р. № 137.

190

порушення статтею 80 Конституції України загального принци-пу рівності всіх людей, що передбачає ч. 1 ст. 21 Конституції Ук-раїни. «Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності і правах»,— наго-лошується у ч. 1 ст. 21 Конституції. У частині 1 ст. 24 Конституції України закріплено найважливіший принцип рівності всіх гро-мадян: «Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом» — говориться у частині 1 ст. 24 Консти-туції. А частника 2 ст. 24 Конституції забороняє будь-які привілеї чи обмеження за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, ре-лігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. У частині 2 ст. 24 Конституції України так і проголошується: «Не може бути привілеїв чи обмежень...» А частиною 3 статті 80 Конституції встановлені привілеї і обме-ження для депутатів парламенту: «Народні депутати України не можуть бути без згоди Верховної Ради України притягнуті до Кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані». А чому? Для чого частинами 1 й 3 статті 80 Конституції України депутатам парламенту дається індульгенція на вчинення злочи-ну? Чому депутати парламенту не рівні з усіма громадянами пе-ред Кримінальним законом України?

Надані депутатам парламенту статтею 80 Конституції України привілеї та обмеження мають наслідком те, що за роки незалеж-ності України, починаючи з дня прийняття 28 червня 1996 року Конституції, жоден депутат Верховної Ради не був притягнутий до кримінальної відповідальності, незважаючи на тяжкі злочи-ни, що були вчиненні депутатами за цей час.1

Генеральна прокуратура України вносила до Верховної Ради подання і просила дати згоду на притягнення до кримінальної відповідальності Агафонова М. І., який викрав державних гро-шей на суму 23 мільярди американських доларів, але ці подання Верховною Радою навіть не розглядалися. Мільйони державних коштів викрав і депутат Верховної Ради П. Назаренко, але з до-помогою своїх спільників втік за кордон.2

Така політика держави руйнує саме поняття справедливості.1 Шакун І. Влада і злочинність.- К., 1997; Литвак О. М. Державний вплив на

злочинність.— К., 2000; «Птахи гнізда Дніпропетрова» йдуть на посадку? // ГолосУкраїни.- 22 січня 1999 p.; Шакун В. І. Суспільство і злочинність.- К., 2003; Литвак О. М. Держава і злочинність.— К., 2004.

2 Там само.

191

Нами названі не всі перешкоди діяльності органів криміналь-ної юстиції. Але всі вони у сукупності протидіють поступовому розвитку діяльності цих органів, спотворюють їх державну функ-цію, гальмують рух до справедливості.1

Як зазначає польський професор Лех Гардоцкі, «історичною первинною функцією кримінального права є функція справед-ливості. Задоволення почуття справедливості особи, потерпілої від злочину, а також родини і суспільства, покарання злочинця, лежить у витоках кримінального права».

Посилаючись на Макаревіча, Лех Гардоцкі зауважує, що пока-рання з'явилося у первинних суспільствах як інстинктивна реак-ція на злочин, як відплата (Makarewisz, Ogolne, 18).

Занадто важливим є визначення справедливості «як історич-ної первинної функції кримінального права». Такою вона запо-чатковувалась, і такою вона повинна стати: всі тернії, мучення і тортури, через які пройшли покоління людей, були принесені на алтар цієї перемоги. Подолання важких перешкод до справедли-вості ще не закінчилося. Ще і сьогодні держава застосовує при-мус до виконання закону.

Моральна категорія справедливості становить найважливішу ознаку правової норми, є її суттю. Іншими словами, право — це легалізована справедливість в ідеалі. Адже нерідко бувають і не-справедливі закони, а ще частіше — несправедливість судів, але то — аномалії суспільного життя.

Тісний зв'язок справедливості і права відображає мова. Ма-буть, більшість мов народів, які знають і поважають право, ви-значають слова «справедливість», «право», «правда», «правосуд-дя» однокореневими. У Польщі відомство, яке в Україні назива-ється Міністерством юстиції, має назву Міністерство справедли-вості. І це мудро, бо нагадує людям про головне призначення правосуддя — відстоювати і відновлювати справедливість.

Генетична пам'ять сучасного покоління зберегла однак уяв-лення і про «шемякін суд», вислови «закон як дишло» або «стовп, який не можна переступити, але легко обійти» та багато інших влучних висловів, які відображають віковий досвід поне-воленого народу.

Не можна не погодитися з О. М. Яковлєвим, який пише: «Без примусу кримінальне правосуддя було б безсильним, без вихо-

1 Lech Gardocki. Prawo kame. 2 wydanie.— Warszawa, 1996.— S. 25.

192

вання — нелюдським. Але без справедливості правосуддя взагалі перестає існувати».1

Відомо, що більшовицька ідеологія досить своєрідно тлума-чила справедливість: справедливо все, що йде на користь паную-чому класу трудящих (тобто, партноменклатуру. В. І. Ленін від-верто виправдовував практику заручництва і кругової поруки, тобто покарання без вини і без суду.

У спогадах одного з вірних ленінців, розстріляного у 1938 p., «ворога народу» М. Криленка читаємо: «...Ленин учил, что впол-не допустима коллективная ответственность (круговая порука) и предложил применять «ответственность коллективную за совер-шение каких-либо действий (расстрел каждого десятого за каж-дый случай грабежа) и чтобы предотвратить возможность совер-шения действий (арест капиталистов и их семей, взятие залож-ников)».2

В юридичній літературі тих років «науково» знищувалася ідея справедливості покарання. «Про справедливість засобів соціаль-ного захисту говорити, напевно, виходячи з сенсу цих слів, не доводиться,— писав один із цих знищувачів.— Відносно таких за-собів мова може йти лише про доцільність. Справедливість кари, що визначається мірою скоєного... є справедливість еквівалент-на, яка випливає частково — із почуття помсти, відплати, а част-ково — із юридичного відображення ринкового обігу».3 А оскіль-ки, мовляв, помста і ринкова економіка — це категорії, ідеологіч-но ворожі, то не може бути і справедливого покарання. Тож не дивно, що каральна практика радянських часів, а разом з нею і наука кримінального права, керувалися здебільшого революцій-ною (згодом соціалістичною) доцільністю, яка не зважала на справедливість, а значить — і на правосуддя.

Нехтування соціальною справедливістю ввійшло «в плоть і кров» кількох поколінь, стало складовою нашої ментальності і невипадково, що аж до початку 90-х років справедливість як го-ловний принцип кримінального права у науковій літературі майже не згадується. У шеститомному виданні курсу радянського пра-f ва

(М., 1970—1971 pp.) слово «справедливість» не зустрічаєтьсяІ

1 Яковлев А. М. Принципы социальной справедливости и основания уголовнойответственности // Советское государство и право.— 1982.— № 5.— С. 93.

2 Крыленко Н. Ленин о суде.— М., 1934.— С. 203. ^3 Ильинский И. Категория законности и справедливости в советском праве //

Советское право.- 1926.- № 2.- С. 21.

193

жодного разу! Не вживали його і автори монографічних дослі-джень проблеми співвідношення кримінального права і моралі.1

Не згадується «справедливість» і в КК України 1960 р.Справедливість має бути проголошена найважливішим прин-

ципом призначення покарання. Для цього передусім нагальною є потреба подолати неймовірний хаос, який існує у визначенні санкцій чинних кримінально-правових норм. На жаль, такий суб'єктивізм зберігається у новому КК.2 Він безпосередньо впли-ває на практику застосування норм кримінального законодавства.

Так звана селекція обвинувачених і засуджених стала звич-ною. Вона часто виправдовується особистістю правопорушника. Ще у 1961 p. M. Д. Шаргородський застерігав: «Такий підхід означає порушення принципу демократизму — рівності всіх пе-ред законом».3 Саме в той час у Кодексі 1960 р. з'явилася ви-ключна юрисдикція особливо небезпечного рецидивіста. Люди-на, яку офіційно було колись визнано особливо небезпечною, у разі скоєння будь-якого умисного порушення закону, незалежно від того, чи є якийсь зв'язок його з минулим, карається надзви-чайно суворо без права на умовно-дострокове звільнення з від-буванням покарання у тюрмі або колонії особливого режиму (та сама тюрма). Виходить, що особа карається не за злочин, а за кримінальне минуле, спокутуване призначеним раніше пока-ранням. Цю багатолітню несправедливість нарешті подолано у чинному КК України.

Серед обставин, які обтяжують відповідальність, п. 13 ст. 67 КК передбачає вчинення злочину особою, яка перебувала у стані сп'яніння. Сенс і справедливість такого рішення не зовсім бездоганні. Адже алкогольне сп'яніння та наркотичне збудження — це симптоми отруєння, яке послаблює самоконтроль індивіда і його здатність адекватно реагувати на зовнішні обставини. Громадська думка схильна вважати сп'яніння як таке, що змен-шує вину.4 Єдиною підставою для протилежної оцінки можна

1 Кузнецова Н. Ф. Уголовное право и мораль.— М., 1967; Карпец И. И. Уголовноеправо и этика.— М., 1985.

2 Зелінський А. Ф., Литвак О. М. Деякі зауваження кримінологів щодо проектівКК України // Право України.- 1999.- № 5.- С 70-73.

3 Шаргородский М. Д. Вопросы общего учения о наказании в теории советскогоуголовного права // Советское государство и право.— 1961.— № 10.— С. 144.

4 Кузнецова Н. Ф. Проблема изучения эффективности уголовно-правовых норми институтов // Эффективность применения уголовного закона: Сб. статей / Отв.ред. Н. Ф. Кузнецова, И. Е. Михайловская.— М., 1973.— С. 31.

194

вважати прагнення законодавця посилити боротьбу з пияцтвом, яке є одним з криміногенних чинників. Але у такий спосіб на-вряд чи можна чекати помітних успіхів. Він не відповідає прин-ципу справедливості, оскільки виходячи з історичних правових традицій скоєння злочину, заздалегідь спланованого у тверезому стані, заслуговує більш суворого покарання, ніж п'яна імпрові-зація (за всіх інших рівних умов, звичайно).

Викликає також сумнів справедливість постулату, який склався з давніх пір: ступінь суспільної небезпеки злочину та санкція за його вчинення визначаються тим, наскільки відповідний вчинок часто трапляється. У такому підході виявляється об'єктивна осуд-ність, від якої сучасна вітчизняна кримінально-правова доктрина рішуче відмежувалася.1 Індивід має право вимагати, щоб покаран-ня за скоєний ним особисто кримінальний вчинок не залежав від того, скільки осіб, крім нього і без його участі, зроблять те саме.

Вважаю також аморальною і такою, що не відповідає вимогам справедливості, маніпуляцію репресією залежно від політичних кампаній та програм, що періодично проводяться в Україні та в окремих регіонах. Наприкінці 60-х років проводився рішучий наступ на хуліганство. Його частка в структурі злочинності ста-новила близько 30%, а подекуди — до 40%. Були посилені санкції статей про відповідальність за хуліганство, суди призначали мак-симально суворі покарання. Можна лише здогадуватися, скільки скалічено було людських доль під гаслами «хай горить земля під ногами хуліганів», «хуліганству — бій» і т. ін.

Санкції ст. 296 КК України жорстокі, а злочин вважається тяжким. Однак диспозиція цієї статті така розпливчаста і неви-значена («грубе порушення громадського порядку»), що її, при бажанні, можна застосувати до кожного, навіть суто побутового конфлікту. А бажання таке у правоохоронців часом виникає, особливо наприкінці року або кварталу, щоб порушенням десят-ків кримінальних справ за ст. 296 КК значно поліпшити звітність про розкриття тяжких злочинів.

Маніпуляція санкціями законів та практикою їх застосування відповідно до коливань державної кримінальної політики обер-тається нехтуваннями справедливості і трагедіями тисяч людей. Порушуються традиційні уявлення про пріоритет цінностей.

1 Воробей П. А. Теорія і практика кримінально-правового ставлення в вину.— К., 1997.-С 11-13.

195

Серед обставин, які згідно із законом суд враховує як такі, що дають підстави для посилення покарання, передбачаються також корисливі та інші «низькі», егоїстичні мотиви злочину. З точки зору психологічної теорії мотивації, етична оцінка вчинку зале-жить не від потреби, що лежить в основі мотиву, а від вибору за-собу задоволення цієї актуальної на даний час потреби. Саме ви-бір означає спрямованість особи. Визначний німецький філософ А. Шопенгауер з приводу людського егоїзму писав: «Коли я, ба-жаючи небагатослівно висловити могутність цієї антиморальної сили, думав про те, щоб однією рисою відзначити розміри егоїз-му, і шукав для цього будь-яку справді виразну гіперболу, я на-штовхнувся врешті-решт на таку: дехто здатний вбити людину тільки для того, щоб її жиром змастити свої чоботи. Але при цьо-му у мене все ж залишився сумнів, чи справді це гіпербола».1

Сучасна кримінальна статистика свідчить: близько 80% заре-єстрованих злочинів мають корисливу мотивацію. То чи варто вважати виключною обставину, що стала найпоширенішою? КК Росії 1996 р. не вважає корисливість обтяжуючою обставиною. Кожен мотив може бути низьким, вкрай спотвореним, якщо за-сіб задоволення індивідуальної або групової потреби разюче не відповідає значимості і гостроті потреби. Відомий вислів «мета виправдовує засоби» відображає антигуманну егоїстичну пози-цію людини або корпорації.

І все ж таки егоїзм і корисливі мотиви вчинків породжують адаптаційну активність правопорушників. Значно небезпечні-шою для людської цивілізації є деструктивна агресивність.2 Мо-же, саме деструктивні мотиви злочинів слід вважати небезпечні-шими, ніж корисливі?

Вже згадувалося про те, що у деяких статтях Особливої части-ни КК вважаються кваліфікованими склади злочинів, які були скоєні за попередньою змовою групами осіб та організованими групами. Остання ознака визнається такою, що дає підстави по-силити санкції у кілька разів. Закон не враховує психологічні ме-ханізми групової поведінки, коли виникає феномен «дроблення відповідальності». У гурті притупляється страх перед можливою карою: «я, як всі». У росіян є прислів'я: «на миру и смерть крас-

1 Шопенгауэр А. Две основные проблемы этики. Афоризмы житейской мудрости.- Минск, 1997.- С. 263.

2 Фромм Э. Анатомия человеческой деструктивное™.- М., 1998.- С. 286-355.

196

на». Мабуть, такі злочинні об'єднання об'єктивно є небезпечні-шими. Але ж об'єднання — це не кожен його учасник особисто. Адже різні шляхи приводять у злочинну зграю, різні ролі — різні дії. Логічно було б за груповий злочин покласти відповідальність на лідерів. Рядові співучасники, у тому числі члени організованих злочинних груп, повинні відповідати лише за скоєне ними особисто. Це є аксіомою правосуддя, яке не визнає об'єктивно- . го ставлення в вину.1

І взагалі важко зрозуміти, чому за протиправні дії, які вчини-ли, скажімо, троє, покарання посилюється вдвічі, ніж за таку са-му провину злочинця-одинака? Наприклад, троє змовилися і вкрали зі стоянки, що охороняється, автомобіль. Один із змов-ників відволікав охоронця, інший, який добре знається на про-тиугонних пристроях, відімкнув його, а третій, досвідчений во-дій, сів за кермо. Уявімо собі, що те саме зробив один злодій, без сторонньої допомоги. Хіба він цим не довів би свою виключну зухвалість і злодійський професіоналізм? Але він отримає порів-няно м'яке покарання. Бо — один. На мою думку, кваліфіковані за ознаками групового скоєння склади злочинів слід зберегти лише у тих статтях, де йдеться про агресивні напади — зґвалту-вання, вбивства, розбої, тероризм і т. ін. Групові агресивні напа-ди об'єктивно страшніші, бо від них важче захиститися — вони цинічні й аморальні. Це відображають і народні прислів'я: «гур-том і батька добре бити». Тому переконливим було б значне по-силення покарання за групове вбивство, тяжкі і середньої тяж-кості тілесні ушкодження, груповий опір представникові влади та деякі інші злочини. Але чинне кримінальне законодавство ви-рішує навпаки: названі та інші агресивні посягання, крім зґвал-тування, вчинені групою, не вважаються вчиненими за обтяжу-ючих обставин, але. вони широко використовуються у статтях про відповідальність за крадіжки, шахрайство і т. ін.

Принцип справедливості потребує також офіційної, на зако-нодавчому рівні, відмови від презумпції знання правопорушни-ком закону, який порушується. Це досить дивна у психологічно-му сприйнятті юридична фікція: зрозуміло, що неможливо зна-ти всі закони, особливо ті, що передбачають відповідальність за господарські, економічні та багато інших подібних злочинів, ма-ло пов'язаних з моральними нормами поведінки, і водночас

1 Воробей П. А. Цит. праця.- С 82-96.

197

звично наводиться сентенція стародавнього Риму: «Ніхто не мо-же незнанням закону виправдовуватися». А чому, власне, не мо-же? Адже і серед професійних правознавців небагато знайдеться таких, які знають численні заборони у галузі підприємницької діяльності, митних правил і т. ін. Відомий французький криміна-ліст М. Ансель, відзначаючи цю обставину, резонно стверджує, що «застосування... юридичної фікції паралізує нормальний роз-виток кримінального права і особливо перешкоджає такому реа-лізму, без якого вся репресивна система стає неефективною».1

Презумпція знання законів має визнаватися лише при розгляді загальнокримінальних злочинів, оскільки вони всім відомі і гли-боко аморальні, а також за такі правопорушення, відповідаль-ність за які настає лише після адміністративної або іншої відпо-відальності (адміністративна преюдиція). У всіх інших випадках незнання закону залежно від причин незнання та інших обста-вин має пом'якшувати відповідальність за умисні злочини та звільняти від покарання за необережні.2

Визнання засудженою особою справедливості призначеного їй покарання є однією з передумов успішного завершення про-цесу застосування кримінального закону. Треба визнати, що це нелегка справа, оскільки людина схильна забувати інформацію, яка травмує її психіку. Це в психології називається когнітивним дисонансом, що є різновидом психологічного захисту. До того ж прагнення індивіда до самовиправдовування знаходить підтрим-ку у груповій свідомості мешканців колонії. Більшість засудже-них не визнає справедливість вироків, оскільки «...вважають свої дії звичайними, традиційними, широко поширеними і такими, що мало чим відрізняються від поведінки інших осіб».3 На жаль, де в чому вони мають сенс...

Правосуддя здійснюється не лише для покарання винної осо-би та попередження інших злочинів, а й заради відтворення спра-ведливості. Одним із способів відновити справедливість є від-шкодування, наскільки це можливо, вчиненої злочином шкоди.

1 Ансель М. Новая социальная защита (гуманистическое движение в уголовнойполитике).- М., 1970.- С. 195.

2 Коган В. М. Социальный механизм уголовно-правового воздействия: Авто-реф. дис.... д-ра юрид. наук.— М., 1985.— С. 17—18.

3 Ратинов А. Р., Ефремова Г. X. Правосознание и преступное поведение // Правосознание и правовое воспитание личности.— М., 1982.— С. 32. Литвак О. М.Держава і злочинність.— С. 222—224.

198

Кримінально-процесуальне законодавство передбачає право потерпілого або його представників подати позов, який розгля-дається судом одночасно з кримінальною справою. Рішення про відшкодування збитків суд приймає і без наявності позову в по-рядку кримінально-правової реституції. Однак для реального за-хисту законних прав та інтересів потерпілого цього недостатньо, особливо в сучасних умовах економічної нестабільності та низь-кого життєвого рівня більшості населення України. Атому судові рішення про відшкодування збитків дуже рідко виконуються в повному обсязі. Крім того, захист потерпілих не вичерпується задоволенням майнових претензій. Проблема захисту жертв зло-чинної діяльності є різноплановою і досить складною. Вона при-вертає до себе увагу світової спільноти. Генеральна Асамблея ООН 29 листопада 1985 р. затвердила Декларацію головних принципів правосудця для захисту жертв злочинів і зловживаннявладою.

Незважаючи на всі перешкоди, суспільство рухається до спра-ведливості. Всезагальна справедливість настане тоді, коли у су-спільстві буде панувати право і правовий закон, коли всі члени суспільства будуть мати рівні суспільні можливості, коли стане зменшуватися обман і насильство.

Забезпечувати рух суспільства до справедливості буде дія пре-зумпції невинуватості і презумпція вини, за умови дії і виконан-ня права і закону. Лише право і закон, як витоки правил і норм суспільного життя людей, можуть забезпечити справедливі умо-ви життя людей, оскільки без таких загальних правил і норм ні-яке спільне існування неможливе, як неможлива ніяка спортив-на гра (футбол, хокей, гандбол, бокс) чи будь-які змагання без правил і норм, що є обов'язковими для всіх. Мудре визначення справедливості, яке давали наші українські законодавці у Зведені Законів 1743 року, також опиралося на право, на правові мож-ливості особи: «Справедливість належить всього тому, хто має на це право» (пункт 2, артикул 1, розділу VII — Закону).1

Значить, справедливість — це рівні суспільні можливості для всіх і рівна всіх відповідальність перед правом і законом.

1 Кистяковский Б. А. Права, по которым судится малороссийский народ.— К., 1879.

199

ПІСЛЯМОВАМільйони років люди йшли до створення правосуддя. Право і

суд є самими стародавніми і самими важливими здобутками у духовному житті людей. Право і суд є єдиними всезагальними правилами суспільного життя людей, найкращим регулятором всіх сторін людського співжиття.

Ніхто і ніщо не може замінити права і суду. Право і суд були створені прагненням людей до справедливості, до кращого су-спільного життя. У подоланні брехні, обману, насильства плека-лася надія на краще, на справедливе суспільне життя. XX сторіч-чя, мабуть, може бути визнане осереддям успіхів і недоліків, пе-ремог і поразок у боротьбі людей за право і суд.

З кінця XIX ст. у багатьох країнах світу було створене демо-кратичне, цивілізоване право, законодавство і суд, але у цей же час були вчинені великі державні заколоти, дві світові війни, які стократно збільшили брехню, обман і насильство. У XX ст. брех-ня, обман і насильство стали ядром і сутністю державної політи-ки багатьох держав світу.

Таким чином, з одного боку — право і суд, презумпція невину-ватості, суд присяжних, демократичне законодавство, а з друго-го — засилля брехні, обману, насильства. Треба зазначити, що у XX сторіччі перевага перейшла на бік останнього: обман, брехня і насильство (вбивства, грабежі, зґвалтування, терор, війни) почали домінувати у суспільному житті людей. «Так звана епоха застою була застойною для економіки, науки, культури. В галузі моралі це була епоха занепаду, деградації, епоха упадку моралі».1

Занепад моральності досягнув такого рівня, що стали можливи-ми офіційна брехня, безвідповідальність, необов'язковість.2

За таких суспільних умов і право — неправо, і суд — не суд. «У радянській державі власне суду, судової влади ніколи не було. Немає суду у нас і сьогодні — суду як арбітра між громадянином і владою, як органу, що захищає особу, її свободи, права і законні інтереси».3

Немає у нас сьогодні права, воно замінено законом. «Власне

1 Воробей П. А., Коржанський М. Й., Щупаковський В. М. Завдання і дія кримінального закону.— К., 1997.— С. 22.

2 Там само.- С 22.3 Коржанський М. Й. Нариси уголовного права.— К., 1999.— С. 23.

200!

права радянські юристи ніколи не вивчали, як не вивчають і ни-ні».1 «Поняття права радянська юриспруденція запозичила із Маніфесту комуністичної партії, де воно визначалося як «возве-дена у закон воля пануючого класу». Тобто, право є закон, а за-кон є право».2 Немає нічого про право у навчальних курсах і під-ручниках, які називаються «право», немає тем «право» і у про-грамах вищих юридичних навчальних закладів, які мають назву «право», але йдеться у них лише про закон. У радянській юрис-пруденції немає права, є лише закон.

Заміна права законом занадто вигідна державі, оскільки мож-на написати про право на ніщо. Так, ст. 47 Конституції України проголошується: «Кожен має право на житло», тобто право на житло має і кожен бездомний. Статтею 53 Конституції України закріплене право кожного на освіту — тобто, таке право має ко-жен, хто не навчається і навчатися ніколи не буде. Але право на ніщо — не право. Плюндрування права, нехтування правом, за-міна права законом — все це сьогоденні реалії, будні сучасного життя суспільства. Це великі суспільні втрати, набагато більші, набагато тяжчі і визначальніші, ніж втрати економічні, госпо-дарські та будь-які інші матеріальні.

Людство зможе піднятися, поліпшити своє буття лише за умо-ви панування права, лише за умови визнання суду єдиним арбіт-ром між громадянами та між громадянином і державою. За умов суспільного хаосу ніякі суспільні успіхи неможливі, як неможли-вий і ніякий прогрес. Може, саме тому комуністична ідеологія стверджувала, що засадами суспільного життя є матеріальне ви-робництво, що свідомість людей визначає побут , що те, як люди живуть, залежить від того, що і як вони виробляють. Вважаємо, що це велика ідеологічна брехня, великий суспільний обман. Не матеріальне виробництво визначає сутність суспільного життя, а духовність суспільства, головним з яких є знання. Великі уми ще у середині XIX ст. відзначали, що знання і дух — є найпершими і головними двигунами суспільного прогресу.3

Не матерія, а дух є визначальним у поступовому прогресивно-1 Петрова Л. Думки щодо підручника професора С. С. Алексеева.— Право Ук

раїни, 1995, № 2.- С 34-41.2 Коржанський М. Й. Радянське право в Україні.— Юридичний вісник України,

2001, №5.3 Бокль. История цивилизации в Англии. Т. 1 / Пер. с англ.- Санкт-Петербург,

Типография Юлия Бокрама по Большой Московской, № 4, 1866.

201

му русі суспільства до цивілізації. Духовний розвій суспільства, де право і суд займають належне місце, визначає його сутність і цивілізованість, рівень культури і моралі. Занепад духовності, за-непад моралі неминуче призводить до деградації суспільства, до правового нігілізму. У спеціальній літературі наведені приклади такої деградації — усі плани, укази, програми боротьби зі злочин-ністю за десять років (1993—2003) в Україні не виконані.1

Все це так. Але рано чи пізно люди будуть змушені повернути-ся обличчям до права і суду. Будуть змушені, оскільки іншої до-роги до прогресивного розвитку суспільства немає. Без права і суду немає і не може бути заможності, щасливого майбутнього. Без права і суду суспільство взагалі не може існувати. Без права і суду може утворитися безладдя, свавілля, суспільний хаос, де ні-чого не можна створити, побудувати, винайти чи забезпечити. Правильно зазначено, що «безправний не може бути замож-ним».2 У цьому і полягає значення права для всіх і кожного. Але права реального, дійсного, забезпеченого всіма суспільними і державними інституціями.

Лише за таких умов можна буде стверджувати, що настав вік суспільної справедливості. Суспільна справедливість, як загаль-на людська мрія, настане тоді, коли кожна особа буде мати ре-альні, дійсні і забезпечені суспільством можливості; коли для всіх буде рівною юридична відповідальність і всі люди будуть однаково рівними перед Законом. У сфері кримінального судо-чинства справедливість може бути забезпечена лише як дією презумпції невинуватості, так і презумпції вини.

1 Шакун В. І. Цит. праця.- С 55-370.2 Коржанський М. Й. Радянське право в Україні,— Юридичний вісник України,

2001, №5.

202

БІБЛІОГРАФІЯ

1. Аннерс Э. История европейского права. Пер. со шведе. / РАН.Институт Европы.— М.: Наука, 1994.— 397 с

2. Лнсель Марк. Новая социальная защита.— М., 1970.3. Бажанов М. И. Уголовная ответственность за преступления

против личности.— К., 1977.— 43 с.4. Бажанов М. И. Уголовное право Украины. Общая часть. Кон

спект лекций.—Днепропетровск, 1992.— 168 с.5. Бандурка А. М., Зелинский А. Ф. Вандализм.—X., 1996.— 198 с.6. Бартошек Милан. Римское право. Понятия. Термины. Опреде

ления.- М., 1989.7. Баулин Ю. В. Обстоятельства, исключающие преступность

деяния.-X., 1991.8. Баулін Ю. В. Звільнення від кримінальної відповідальності.—

К., 2004.9. Беккариа Чезаре. О преступлениях и наказаниях. Биографи

ческий очерк и перевод книги Беккариа / О преступлениях и наказаниях проф. М. М. Исаева.— М.: Юрид. издательство НКЮ СССР,1939.- 464 с.

10. Белогриц-Котляревский Л. С. Учебник русского уголовного права. Общая и Особенная части.— Киев — С.-Петербург — Харьков, 1903.

11. Біблія.-М., 1967.12. Блум М. И. Действие советского уголовного закона в про

странстве— Рига, 1974.13. Бородин С. В. Квалификация преступлений против жизни.—

М., 1977.-239 с.14. Братин Я. М. Уголовный закон и его применение.— М.,

1967.-240 с.15. Братин Я. М. Уголовная ответственность и ее основание в

советском уголовном праве.— М., 1963.16. Братусь С. Н. Юридическая ответственность и законность.-

М., 1976.17. Бурчак Ф. Г. Учение о соучастии по советскому уголовному

праву- К.: Наукова думка, 1969.- 216 с.18. Бюллетень Верховного Суда СССР- М., 1972, № 4.19.Відомості Верховної Ради України.— К., 1994, № 26.20. Владимиров В. А. Квалификация похищений личного иму

щества.— М., 1974.— 208 с.21. Владимирский-Буданов М. Ф. Обзор истории русского права.—

К., 1990.-600 с.

203

22. Власть и право. Из истории русской правовой мысли.— Лен-издат, 1990.

23.Волженкин Б. В. Квалификация взяточничества.— Л., 1984.—100 с.

24.Волков Б. С. Мотивы преступлений.— Изд. Казанского унта.- 152 с.

25.Волков Б. С. Проблема воли и уголовная ответственность.—Изд-во Казанского ун-та, 1965.

26. Вопросы уголовного права и процесса в практике ВерховныхСудов СССР и РСФСР. 1938-1978 гг.- М., 1980.

27. Воробей П. А. Теорія і практика кримінально-правового ставлення в вину— К., 1997.— 184 с.

28. Воробей П. А., Коржансъкий М. Й., Щупаковськш В. М. Завдання і дія кримінального закону— К., 1997.— 158 с.

29. Гальченко Ф., Матышевский П., Яценко С. Квалификация хулиганства.— Сов. юстиция, 1972, № 13.

30. Gardocki Lech. Pravo karne. 2 wydanie. Wydawnictwo С. Н.Beck.- Warszawa, 1996.- 360 с

31. Гегель Георг Вильгельм. Философия права.— М., 1990.32. Гегель. Г. В. Ф. Энциклопедия философских наук. Т. 3. Фило

софия духа.— М.: Мысль, 1977.—471 с.33. Гельфанд И. А., Куц Н. Т. Необходимая оборона по советско

му уголовному праву— К., 1962.34. Гернет М. Н. Избранные произведения.— М., Юрид. литера

тура, 1974.-640 с.35. Герцензон А. А. Квалификация преступлений.— М., 1947.— 96 с.36. Герцензон А. А. Уголовное право и социология.— М., 1970.37. Глистин В. К. Проблема уголовно-правовой охраны обще

ственных отношений (Объект и квалификация преступлений).— Л.,ЛГУ, 1979.

38. Горский Г. Ф., Кокорев Л. Д., Котов Д. П. Судебная этика. Некоторые проблемы нравственных начал советского уголовного процесса.— Воронеж: Изд-во Воронежского ун-та, 1973.— 272 с.

39. Горшков М. К. Общественное мнение: История и современность.— М.: Политиздат, 1988.— 382 с.

40. Грант А. Процесс Япончика.— М., 1997.— 496 с.41. Громов А. П. Курс лекций по судебной медицине.— М., 1970.—

312 с.42. Гусейнов А. А. Золотое правило нравственности.— М.: Моло

дая гвардия, 1988.— 269 с.43. Давид Рене. Основные правовые системы современности.—

М., 1988.

204

44. Дагель П. С, Котов Д. П. Субъективная сторона преступления и ее установление.— Воронеж, 1974.

45. Дагель П. С, Михеев Р. И. Теоретические основы установления вины.— Владивосток, 1975.

46. Дагель П. С. Множественность преступлений.— Владивосток,1961.-26 с.

47. Дагель П. С. Неосторожность: Уголовно-правовые и криминологические проблемы.— М., 1977.

48. Дагель П. С. Содержание, форма и сущность вины в советском уголовном праве.— М., 1975.

49. Данъшин И. Н. Уголовно-правовая охрана общественного порядка.-М., 1973.-200 с.

50. Демидов Ю. А. Социальная ценность и оценка в уголовномправе.— М., 1975.

51. Емельянов В. П. Злочини терористичної спрямованості.—Харків, Руошон, 1997.- 160 с.

52. Жеребкин В. Е. Логический анализ понятий права (преступление и состав преступления).— К., 1976.

53. Жижиленко А. А. Имущественные преступления.— Л., 1925.—320 с.

54. Загородников Н. И. О пределах уголовной ответственности.—Сов. государство и право, 1967, № 7.

55. Загородников Н. И. Преступления против здоровья.— М.,1969.- 168 с.

56. Загородников Н. И., Игнатов А. Н. Преступления против личности.— М., 1962.— 64 с.

57. Заказные преступления. Убийства, кражи, грабежи.— Минск:Литература, 1996.- 640 с.

58. Законодательство Древней Руси. Т. 1.— М., 1984.— 680 с.59. Законодательство зарубежных стран.— Уголовный кодекс

Японии.- Санкт-Перебург, Юрид. центр Пресс, 2002.- 226 с.60. Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України. (1963—

1977 роки).— Сімферополь, Таврія, 1998.— 712 с.61. Здравомыслов Б. В. Должностные преступления. Понятие и

квалификация.—М., 1975.— 168 с.62. Зелинский А. Ф. Взаимосвязь преступлений при рецидиве.—

Волгоград, 1974.63. Зелинский А. Ф. Квалификация повторных преступлений.—

Волгоград, 1976.— 56 с.64. Зелинский А. Ф. Криминальная психология.— К.: Юрінком

Інтер, 1999.- 240 с.65. Зелинский А. Ф. Осознаваемое и неосознаваемое в преступ

ном поведении.— X., 1986.

• 205

66.Зелинский А. Ф. Рецидив преступлений. Структура. Связи.Прогнозирование.—X., 1980.

67.Зелинский А. Ф. Соучастие в преступлении.— Волгоград, 1971.68.Зелинский А. Ф., Коржанский Н. И. Психологическое содер

жание умышленной вины.— В кн.: Проблемы совершенствованияуголовного законодательства.— Свердловск^ 1985.

69. Зелшсъкий А. Ф., Коржансъкий М. И. Корислива злочиннадіяльність.— К., 1997.— 158 с.

70. Злобин Г. А. Виновное вменение и уголовная ответственность.— В сб.: Актуальные проблемы уголовного права.— М., 1988.

71. Злобин Г. А., Никифоров Б. С. Умысел и его формы.— М., 1972.72. Игнатов А. Квалификация злостного хулиганства.— Сов. юс

тиция, 1972, № 4.73. Карпушин М. П., Курляндский В. И. Уголовная ответствен

ность и состав преступления.— М., 1974.74. Картрайт Г. Обвиняется в убийстве (История судебных про

цессов над Т. Калленом Дэвисом). Пер. с англ.— М., Прогресс,1982.-382 с.

75. Кении К. Основы уголовного права. Пер. с англ.— М., 1949.—600 с.

76. Керимов Д. А. Философские проблемы права.— М., 1972.77. Киселев А. Д. Психологическое основание уголовной ответ

ственности.—X., 1903.78. Кистяковский А. Ф. Права, по которым судится малороссий

ский народ.— К., 1879.79. Кистяковский А. Ф. Элементарный учебник общего уголов

ного права. Начало русского уголовного законодательства. ЧастьОбщая.- К., 1894.

80. Клименко В. А., Мельник Н. И., Хавронюк Н. И. Уголовная ответственность за должностные преступления.— К., 1996.— 159 с.

81. Ковалев М. И. Понятие преступления в советском уголовномправе.— Свердловск, 1987.

82. Ковалев М. И. Советское уголовное право: Курс лекций.Вып. 1.— Свердловск, 1974.

83. Ковалев М. И. Соучастие в преступлении. Часть первая.—Свердловск, 1962.— 260 с. Часть вторая — Свердловск, 1962.— 244 с.

84. Козак Б. Н. Право граждан на необходимую оборону.—Изд-во Саратовского ун-та, 1972.

85. Коржанский Н. И. Квалификация хулиганства.— Волгоград,1989.

86. Коржанский Н. И. Нужны ли пределы необходимой обороны? Труды ВСШ МВД СССР. Вып. 5.- Волгоград, 1971.

206

87. Коржанский Н. И. Объект посягательства и квалификацияпреступлений.— Волгоград, 1976.

88. Коржанский Н. И. Основание квалификации преступленийпо совокупности.— Труды ВСШ МВД СССР. Вып. 18.— Волгоград,1978.

89. Коржанский Н. И. Очерки теории уголовного права.— Волгоград, 1992.-82 с.

90. Коржанский Н. И. Понятие должностного лица.— Сов. юстиция.-1970, № 21.

91. Коржанський М. Й. Визначення окремих понять у Кримінальному кодексі України.— Право України, 2002, № 10.— С. 83—88.

92. Коржанський М. Й. Кваліфікація злочинів проти особи тавласності.— К., 1996.— 144 с.

93. Коржанський М. Й. Кваліфікація злочинів.— К., Атіка, 2002.—640 с.

94. Коржанський М. Й. Кваліфікація злочинів.— К., Юрінком,1998.-416 с.

95. Коржанський М. Й. Кримінальне право і законодавство України. Частина Загальна. Курс лекцій.— К.: Атіка, 2001.— 432 с

96. Коржанський М. Й. Кримінальне право і законодавство України. Частина Особлива. Курс лекцій.— К.: Атіка, 2001.— 544 с

97. Коржанський М. И. Кримінальне право України. ЧастинаОсоблива. Курс лекцій.—К., Генеза, 1998.— 592 с.

98. Коржанський М. Й. Нариси уголовного права.— К.: Генеза,1999.- 208 с

99. Коржанський М. Й. Науковий коментар Кримінального кодексу України.— К.: Атіка-Академія-Ельга-Н, 2001.— 656 с

100. Коржанський М. Й. Словник кримінально-правових термінів.- К., Генеза, 2000.- 200 с

101. Коржанський М. Й. Уголовне право України. Частина Загальна. Курс лекцій.— К., 1996.— 366 с

102. Коржанський М. Кримінально-правова охорона особи: вадиі помилки // Юридичний вісник України, 1995, № 12.

103. Коржанський М. П'ять статей — сім помилок// Юридичнийвісник України, 1996, № 8.

104. Коржанський М. Про концепції нового кримінального законодавства України // Юридичний вісник України.- К., 1995,№21,22.

105. Криволапое Г. Г. Множественность преступлений по советскому уголовному праву.— М., 1974.

106. Кригер Г. А. Квалификация хищений социалистическогоимущества.— М., 1971.— 358 с.

207

107.Кригер Г. А. Еще раз о смешанной форме вины // Советскаяюстиция.— М., 1967, № 3.

108.Кримінальне право України. Загальна частина.— К. — X.,2001.-416 с.

109.Кудрявцев В. Н. Закон, поступок, ответственность.— М., 1986.110.Кудрявцев В. Н. Общая теория квалификации преступле

ний.- М., 1972.- 352 с.111.Кудрявцев В. Н. Объективная сторона преступления.— М.,

1960.112.Кузнецова Н. Ф. Значение преступных последствий.— М.,

1958.-220 с.113.Кузнецова Н. Ф. Преступление и преступность.— Изд-во

Московского ун-та, 1969.114.Кузнецова Н. Ф. Уголовное право и мораль.— М.: Изд-во

Московского ун-та, 1967.— 104 с.115.Куриное Б. А. Научные основы квалификации преступле

ний.- М., 1984.- 182 с.116.Курляндский В. Н. Уголовная ответственность и меры обще

ственного воздействия.— М., 1965.117.Куц В. М. Злочини проти життя та здоров'я.— X., 1995.—

160 с.118.Лазарев В. В. Применение советского права.— Изд-во Ка

занского ун-та, 1971.119.Левицкий Г. А. Квалификация преступлений. (Общие вопро

сы). Правоведение, 1962, № 1.120.Лейкина Н. С. Личность преступника и уголовная ответ

ственность.— М.: Изд-во ЛГУ, 1968.121.Лекшас Ион. Вина как субъективная сторона преступного

деяния. Пер. с нем.— М., 1958.122.Леонтьев А. Я. Деятельность. Сознание. Личность.— М., 1975.123.Лившиц Ю. М. Личность и общественный порядок.— Тал

линн, 1975.- 151 с.124.Литвин О. П. Кримінально-правова охорона громадської

безпеки і народного здоров'я.— К., 1998.— 216 с.125.Лихачев В. А. Уголовное право в независимых странах Афри

ки.- М.: «Наука», 1974.- 240 с.126.Ломако В. А. Зміст умислу і його види. Текст лекції.—X., 1991.127.Лунеев В. В. Предпосылки объективного вменения и прин

ципы виновной ответственности.— Сов. государство и право, 1992,№9.

128.Лысое М.Д. Ответственность должностных лиц по советскому уголовному праву— Изд-во Казанского ун-та, 1972.— 176 с.

208

129. Люблинский П. И. Преступления в области половых отношений.-Л., 1925.-202 с.

130. Макашвили В. Г. Уголовная ответственность за неосторожность.- М., 1957.

131. Малков В. П. Множественность преступлений и ее формы.—Изд-во Казанского ун-та, 1982.— 174 с.

132. Малков В. П. Повторность преступлений.— Казань, 1970.—174 с.

133. Малков В. П. Совокупность преступлений.— Изд-во Казанского ун-та, 1974.— 307 с.

134. Матышевский П. С. Преступления против собственности исмежные с ними преступления.— К., 1996.— 240 с.

135. Мирошниченко Н. А. Кримінальне законодавство Українипро відповідальність за незаконні дії з наркотичними засобами.—К., 1996.- 156 с.

136. Михайленко П. П. К вопросу о понятии хищения государственного и общественного имущества. Ученые записки (Львовскийгосуниверситет), т. 27. Серия юрид. наук. Вып. 2, 1954.— С. 56—62.

137. Михайленко П. П. Суды и наказание в Сечи Запорожской //Именем Закона.- 1993.- № 36.- С. 12-13.

138. Михайленко П. П., Гельфанд И. А. Уголовно-правовая охранасельского хозяйства.— М., 1963.

139. Михеев Р. И. Основы учения о вменяемости и невменяемости.— Владивосток, 1980.

137. МихлинА. С. Последствия преступления.— М., 1969.140. Мокринский С. П., Натансон В. Преступления против лич

ности.-X., 1928.-278 с.141. Музика А. А. Відповідальність за злочини у сфері обігу нар

котичних засобів.— К., Логх, 1998.— 322 с.142. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу Ук

раїни.- К., 1994.- 800 с143. Науково-практичний коментар Кримінально-процесуаль

ного кодексу України.— К., 1995.144. Наумов А. В. Применение уголовно-правовых норм. (По ма

териалам следствия и прокурорско-судебной практики).— Волгоград, ВСШ МВД СССР, 1973.

145. Немировский Э. Я. Основные начала уголовного права.—Одесса, 1917.

146. Никифиров Б. С. Обязательна ли корыстная цель при хищении? Сов. государство и право, 1949, №10.

147. Никифоров Б. С. Объект преступления по советскому уголовному праву— М., I960.- 228 с.

209

195. Стан злочинності в Україні та результати боротьби з нею. Інформаційний випуск МВС України.— К., 1993, № 7.

196. Сташис В. В., Бажанов М. И. Преступления против личности в УК УССР и судебной практике.- X., 1981.- 216 с.

197. Сташис В. В., Бажанов М. И. Уголовно-правовая охраналичности.- X., 1978.- 220 с.

198. Сташис В. В., Бажанов М. И. Изучение и применение уголовного законодательства (О квалификации хулиганства).— X.,1967.-55 с.

199. Суд присяжных в России: громкие уголовные процессы1864-1917 гг.-Л.: Лениздат, 1991.-512 с.

200. Судебная практика. Убийства, изнасилования и другиепреступления против личности. Сборник судебных решений поуголовным делам.— К., 1993.— 240 с.

201. Судебные приговоры. Практика Верховного Суда Украины.-К., 1995.-224 с.

202. Таганцев Н. С. Курс русского уголовного права. Часть Общая. Учение о преступлении. Кн. 1.— С.-Петербург, 1874.

203. Таганцев Н. С. Курс русского уголовного права. Часть Общая. Учение о преступлении. Кн. 2.— С.-Петербург, 1978.

204. Таганцев Н. С. Русское уголовное право. Лекции. Часть Общая. Т. 1.- М.: Наука, 1994.- 380 с.

205. Таганцев Н. С. Русское уголовное право. Лекции. Часть Общая. Т. 1.- С.-Петербург, 1902.

206. Таганцев Н. С. Русское уголовное право. Часть Общая: Лекции.- М.: Наука, 1994.- Т. 2 - 393 с.

207. Таганцев Н. С. Устав о наказаниях, налагаемых мировымисудьями.- СПб., 1911.- 512 с.

208. Тарарухин С. А. Квалификация преступлений в судебной иследственной практике.— К., 1995.— 208 с.

209. Тарарухин С. А. Преступное поведение. Социальные и психологические черты.— М., 1974.

210. Тарарухин С. А. Установление мотива и квалификация преступления.— К., 1977.

211. Таций В. Я. Объект и предмет преступления по советскомууголовному праву—X., 1988.— 160 с.

212. Тельное П. Квалификация преступлений по совокупности.—Сов. юстиция, 1975, № 17.

213. Тельное П. Понятие и квалификация групповых преступлений.— Сов. юстиция, 1974, № 14.

214. Тихий В. П. Ответственность за хищение огнестрельногооружия, боевых припасов и взрывчатых веществ.— X., 1976.— 114 с.

212

215. Тихий В. П. Уголовно-правовая охрана общественной безопасности.—X., 1981.

216. Тихонов К. Ф. Субъективная сторона преступления. Проблема социального содержания вины в советском уголовном праве.—Саратов, 1967.

217. Ткаченко В. И. Необходимая оборона по уголовному праву—М., 1979.

218. Торвальд Ю. Век криминалистики. Пер с нем.— М.: Прогресс, 1991.-323 с.

219. Трайнин А. Н. Общее учение о составе преступления.— М.,1957.-364 с.

220. Трубецкой Е. Н. Энциклопедия права.— К., 1906.221. Тшикевич И. С. Условия и пределы необходимой обороны.—

М., 1969.222. Уголовное законодательство зарубежных социалистических

государств — Народная Республика Болгария.— М.: Юрид. литература, 1961.- 192 с.

223. Уголовное право буржуазных стран. Общая часть.— Сборник законодательных актов.— М., 1990.— 312 с.

224. Уголовное уложение, Высочайше утвержденное 22 марта1903 г.- С.-Петербург, 1903.

225. Уголовный закон. Опыт теоретического моделирования.—М., 1987.

226. Уголовный кодекс Испании / Под. ред. д. ю. н. проф.Н. Ф. Кузнецовой, д. ю. н. проф. Ф. М. Решетникова.— М.: Зерцало, 1998.-268 с.

227. Уголовный кодекс Российской Федерации. Официальныйтекст.- М., 1996.-208 с.

228. Уголовный кодекс Франции с изменениями и дополнениямина 1 января 2002 г.— СПб.: Юридический Центр Пресс, 2002.— 648 с.

229. Уголовный кодекс ФРГ— Москва: Зерцало, 2000.— 120 с.230. Угрехелидзе М. Г. Проблемы неосторожной вины в уголов

ном праве.— Тбилиси, 1976.231. Утевский Б. С. Вина в советском уголовном праве.— М., 1950.232. Фефелов П. А. Понятие и система принципов советского

уголовного права.— Свердловск, 1970.233. Филановский И. Г. Социально-психологическое отношение

субъекта к преступлению.— Изд-во ЛГУ, 1970.233. Церетели Т. В. Причинная связь в уголовном праве.— М.,

1963.235. Черняк Е. Б. Приговор веков. (Из истории политических

процессов на Западе).— М.: Изд-во «Мысль», 1971.— 437 с.

■ 213

236. Шакун В. І. Суспільство і злочинність.— К.: Атіка, 2003.— 784 с.237. Шаргородский М. Д., Иоффе О. С. Вопросы теории права.—

М., 1961.238. Шишов О. Ф. Преступление и административный просту

пок.- М., 1967.239. Шляпочников А. С. Толкование уголовного закона.— М., 1960.240. Шнайдер Ганс Иоахим. Криминология. Пер. с нем.— М.,

1994.241. Энциклопедия пороков. Оправдание изъянов и слабостей

человеческой натуры.— К.: Наукова думка, 1996.— 240 с.242. Яковлев А. М. Совокупность преступлений по советскому

уголовному праву.— М., 1960.

ЗМІСТ

Передмова............................................................................................ ЗРозділ 1. Презумпція невинуватості ................................................ 6

1. Поняття презумпції невинуватості........................................ 62. Законодавчі ознаки і вимоги презумпції невинуватості. . . 363. Практика застосування і дія презумпції невинуватості. . . 55

Розділ 2. Презумпція вини ................................................................. 691. Поняття презумпції вини........................................................ 692. Встановлення вини.................................................................. 1003. Презумпція вини і кримінальна відповідальність.............. 1194. Презумпція вини і кваліфікація злочину ............................ 131

Розділ 3. Завдання правосуддя.......................................................... 1441. Єдність презумпції невинуватості і презумпції вини . . . . 1442. Перешкоди справедливості..................................................... 171

Післямова............................................................................................. 200Бібліографія......................................................................................... 203

Наукове видання

Презумпція невинуватості і презумпція вини

Коржанський Микола Йосипович

Головний редактор Гайдук Н. М.Редактор Радванська Н. О.

Художнє оформлення Молодід Л. В.Коректор Сікорська Л. Л.

Комп'ютерна верстка Швецький Б. О.

Підписано до друку 08.XII 2004 р. Формат 60x84/16. Папір офсетний. Гарнітура Ньютон. Друк офсетний. Умови, друк. арк. 12,55. Тираж 700 пр. Зам. № 4-99.

Оригінал-макет виготовлений ТОВ «Атіка»,04060, Київ-60, вул. М. Берлинського, 9.

Свідоцтво про видавничу діяльність і розповсюдження видавничої продукції:Серія ДК № 216 від 11.Х 2000 p., видане Державним комітетом інформаційної політики,

телебачення та радіомовлення України.

Надруковано ТОВ ВПФ «МЕГА» 01004, м. Київ-4, вул. Толстого, 5А/57