МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

О. Г. Марушева

МІЖНАРОДНЕ ПРАВО

Навчальний посібник

Харків 2015

УДК 338.5:658.9

2

ББК 65.291.3 М17

Рецензенти:

канд. юрид.наук, доц. О.В.Ільїна, канд. юрид.наук, проф.Карманов Є.В.

Рекомендовано до друку вченою радою Харківського державного університету харчування та торгівлі, протокол №4 від 29.11.2015 р.

Марушева О.Г.. Міжнародне право : навч. посібник / О. Г. Марушева. – Х. :, 2015. – 250 с. ISBN

Розглянуто основні положення курсу "Міжнародне право",

висвітлюються основні принципи, галузі й інститути сучасного міжнародного права, розглядаються головні напрямки його розвитку, а саме: поняття "міжнародне публічне право", його особливості та історія; джерела, основних принципи і суб'єкти міжнародного права. Надано аналіз змісту інститутів міжнародно-правової відповідальності; з'ясування змісту основних інститутів та галузей міжнародного публічного права.

Призначено для аспірантів, магістрів, студентів економічних спеціальностей, фахівців маркетингових служб, економістів.

УДК 338.5:658.9

ББК 65.291.3

© Марушева О. Г, 2015 © Харківський державний університет харчування та торгівлі, 2015

ISBN

ЗМІСТ Вступ 3

М1766

3

ТЕМА 1. Поняття, предмет регулювання міжнародного права. 4 ТЕМА 2. Джерела міжнародного права. 16 ТЕМА 3. Поняття і властивості суб'єкта міжнародного права. 22 ТЕМА 4. Основні принципи міжнародного права. 46 ТЕМА 5. Поняття і види територій у міжнародному праві. 62 ТЕМА 6. Міжнародне морське право. 73

ТЕМА 7. Поняття права міжнародних договорів. 91

ТЕМА 8. Право зовнішніх зносин. 127

ТЕМА 9 . Міжнародні організації. 141

ТЕМА 10. Міжнародне гуманітарне право. 163 ТЕМА 11. Міжнародне морське право. 179

ТЕМА 12 . Міжнародне повтряне та космічне право. 187

ТЕМА 13. Міжнародне економічне право. 197 ТЕМА 14. Міжнародне спіробітництво у боротьбі зі злочинністю. 211 ТЕМА 15. Міжнародно – правові засоби вирішення міжнародних спорів і конфліктів 229

ВСТУП

4

Входження України в якості рівноправного партнера у світове співтовариство держав, об'єктивно підвищило інтерес до міжнародної проблематики і насамперед до міжнародного права як універсального інструменту організації міждержавного діалогу і єдиного міжнародного нормативно-правового масиву, у рамках якого можливі становлення, розвиток і вдосконалювання різних форм колективного співробітництва держав і народів із метою досягнення загального миру і взаєморозуміння, що лежать в основі існування людської цивілізації. Вже в Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року було закріплено, що Україна як суб'єкт міжнародного права здійснює безпосередні відносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торговими представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій в обсязі, необхідному для ефективного забезпечення національних інтересів в політичній, економічній, екологічній, інформаційній, науковій, технічній і культурній сферах.

У навчальному посібнику розкрито основні положення курсу "Міжнародне право", висвітлюються основні принципи, галузі й інститути сучасного міжнародного права, розглядаються головні напрямки його розвитку, а саме: поняття "міжнародне публічне право", його особливості та історія; джерела, основних принципи і суб'єкти міжнародного права. Надано аналіз змісту інститутів міжнародно-правової відповідальності; з'ясування змісту основних інститутів та галузей міжнародного публічного права: права міжнародних договорів, права міжнародних організацій, міжнародно-правового статусу населення, міжнародно-правового статусу території, міжнародного морського права, міжнародного повітряного права, міжнародного космічного права, міжнародного права прав людини, міжнародного економічного права, міжнародного екологічного права, мирного вирішення міжнародних спорів, права міжнародної безпеки, міжнародного гуманітарного права.

ТЕМА 1. Поняття, предмет регулювання міжнародного права. 1.1. Предмет міжнародного права

5

1.2. Міжнародне право як особлива правова система 1.3. Об’єкт та функції міжнародного права 1.4. Система міжнародного права, його галузі та інститути

В кожній державі найважливішим регулятором суспільних відносин є право. Це система юридичних норм, які фіксують певні відносини; охороняють загальнообов'язкові правила поведінки; закріплюють права та обов'язки осіб. В сукупності ці норми (разом з іншими джерелами) складають національну систему права. В світі сьогодні існує більше двохсот національних правових систем (стільки, скільки й держав) і лише одна, яка стоїть поза ними та іноді навіть над ними. Часто між ними виникають відносини, які викликають величезну множину взаємних прав та обов'язків. Тому розвиток економіки, політики, культури, засобів масової інформації та комунікації, транспорту тощо вимагають правового оформлення такого типу відносин, як міжнародні.

Таким чином, виникнення міжнародного права обумовлене двоєдиною, об'єктивною причиною: а) появою перших держав; б) зародженням та розвитком відносин між ними. А оскільки на міжнародній арені немає законодавчого органу, норми міжнародного права створюються в процесі узгодження воль самих суб'єктів міжнародного права, і, в першу чергу, держав.

Як відзначав відомий швейцарський юрист Емер де Ваттель, давні рим-ляни часто змішували право народів з правом природи, називаючи право народів природним правом, оскільки воно визнано і застосовується узагалі всіма цивілізованими націями, об'єднаннями і союзами в державі. Відносно права народів імператор Юстиніан, відомий законотворець і систематизатор римського права, говорив, що воно є спільним для всього людського роду. Справи людей та їх потреби змусили всі нації створити для себе певні норми права, оскільки спалахували війни, які приводили до полонення і поневолення, що суперечить природному праву, адже в силу природного права всі люди народжуються вільними. Таким чином, римляни вважали право народів частиною природного права. Але оскільки під терміном gentes розумілися тільки народи, Іммануїл Кант запропонував перекладати цей термін як «право держав» (jus publicum civitatum).

Аж до Другої світової війни міжнародне право акумулювало в собі норми міжнародного публічного і міжнародного приватного права. Лише по її за-вершенні воно розпалося на дві рівновеликі частини: міжнародне публічне і міжнародне приватне право.

Термін «міжнародне публічне право» вперше запропонував англійський філософ Джеремі Бентам ще наприкінці XVIII століття. Однак першою ві-хою в процесі становлення міжнародного права як самостійної галузі стала книга голандського юриста Гуго Гроція «Про право війни і миру. Три книги, в яких пояснюються природне право і право народів, а також принципи пу-блічного права», що побачила світ ще 1625 року. В ній вперше систематизо-вані норми про право війни, класифікацію війн на публічні і приватні, мор-

6

ське право тощо. Гуго Гроцій наводить переконливі докази існування права народів. Посилаючись на роботи мислителів античності, він відзначає, що це право є «надбанням часу і звичаю».

До початку XX ст. юридичною наукою було запропоновано понад сто ви-значень міжнародного публічного права, жодне яких, щоправда, до цих пір не стало системовизначальним. Ще всередині XIX ст. вчені запропонували вважати міжнародним правом сукупність загальних засад і правил, якими визначаються взаємовідносини самостійних держав і розв'язуються спори в законах і звичаях окремих народів, для зміцнення і розвитку всесвітнього цивільного обороту. Це визначення можна назвати досить повним, однак воно вміщує в себе визначення як публічного, так і приватного міжнародного права, а відтак не розв'язує поставленого нами завдання з'ясувати природу міжнародного публічного права.

В другій половині XX ст. було запропоновано ще одне визначення міжнародного права, яке сьогодні можна вважати загальновизнаним. Було запропоновано міжнародне право визначити як систему договірних та звичаєво-правових норм, що регулюють відносини між державами та ін-шими суб'єктами міжнародного права, створюються шляхом узгодження волі учасників цих відносин і забезпечуються в разі потреби примусом, який здійснюється індивідуально чи колективно державами, міжнарод-ними організаціями та іншими суб'єктами міжнародного права, з метою розвитку міжнародного співробітництва і зміцнення міжнародної безпеки і миру.

Відтак, міжнародне публічне право - це система договірних та звичаєвих норм і принципів, що створюються переважно державами в процесі спів-робітництва і суперництва, що виражають відносно узгоджену волю держав і регулюють відносини між державами, створеними ними міжнародними організаціями та деякими іншими суб'єктами міжнародного спілкування. Дотримання норм міжнародного права забезпечується індивідуальним чи колективним примусом його суб'єктів, межі та форми якого визначаються ними в процесі спільної діяльності.

Термін «міжнародне публічне право» закріплений в ст.38 Статуту Між-народного Суду ООН, а також в резолюції Генеральної Асамблеї ООН про прогресивний розвиток міжнародного права та його кодифікацію від 11 грудня 1946 року. В преамбулі цієї резолюції вказується на необхідність ретельного і всебічного вивчення всього, що вже було досягнуто в галузі розвитку міжнародного права і його кодифікації, а так само і «вивчення проектів і діяльності офіційних та неофіційних установ, що спрямовують свої зусилля на сприяння прогресивному розвитку і формулюванню публічного і приватного міжнародного права».

Основною функцією міжнародного публічного права є управління ді-яльністю суб'єктів у відповідних сферах міжнародних відносин. Міжнародне право являє собою необхідний елемент організації міжнародних зносин і управління ними. Як справедливо відзначав Ф.Мартене ще в 1871 році,

7

«міжнародне життя існує і не потребує виправдання свого існування; міжнародне право визначає його, під його захистом та егідою відбувається обмін усіх людських відносин». Таким чином, міжнародне публічне право можна визначити як систему обов'язкових норм, виражених у визнаних суб'єктами цього права джерелах, що є загальнообов'язковим критерієм правомірно дозволеного і юридично недозволеного, і через які (норми) здійснюється управління і координація міжнародним співробітництвом у відповідних сферах і галузях або примус до дотримання норм цього права в разі виникнення ситуацій, що цього потребують.

Міжнародне публічне право найбільш тісно межує із міжнародним при-ватним правом. Термін «міжнародне приватне право» вперше застосував американський суддя, член Верховного Суду США Джозеф Сторі в 1834 році, який використав його в своїй праці «Коментар про колізії законів». З 1841 року термін «міжнародне приватне право» став фігурувати в працях ні-мецьких та французьких юристів.

Суб'єктами обох галузей є держави, міжнародні міжурядові та неурядові організації і в окремих випадках транснаціональні компанії та окремі інди-віди. Джерелами міжнародного публічного і приватного права є міжнародні договори та міжнародно-правові звичаї. Основні принципи міжнародного публічного права є принципами, що лежать в основі й міжнародного приватного права. Переважна більшість норм міжнародного приватного права створюється державами або міжурядовими організаціями і закріплюється у договорах або уніфікованих кодексах, модельних законах, правилах, положеннях тощо. Ці норми імплементуються, як правило, шляхом застосування основних положень відповідних галузей національного права і законодавства. Таким чином, міжнародне приватне право можна визначити як сукупність принципів і норм, що регулюють відносини приватно-правового характеру між фізичними та юридичними особами та/або державами, а також міжнародними організаціями, в яких присутній міжнародний або іноземний елемент.

Основною відмінністю міжнародного приватного права від міжнародного публічного є те, що останнє слугує регламентації взаємовідносин держав між собою, визначення їх взаємних прав та обов'язків, способів взаємодії та ін., причому, як правило, для забезпечення цих цілей самими державами створюються міжнародні організації, що наділяються ними частиною делегованих владних повноважень. Основними суб'єктами відносин в міжнародному публічному праві виступають держави як такі, а також міжнародні організації, членами яких ці держави виступають. І лише в окремих випадках їх учасниками стають інші суб'єкти міжнародного права, зокрема, індивіди.

Основними ж суб'єктами відносин в міжнародному приватному праві є, передусім, фізичні та юридичні особи, іноді - держави та інші публічно-правові утворення. Тут специфікою відносин є наявність так званого «іно-земного елементу», під яким слід розуміти суб'єкт, який має іноземну при-

8

належність (громадянство, місце проживання - стосовно фізичних осіб, та національність - стосовно юридичних осіб), об'єкт, який знаходиться на території іноземної держави; юридичний факт, який мав чи має місце за кор-доном.

Міжнародне право, в тому числі, міжнародне публічне право складається з галузей. Галуззю міжнародного права, виходячи з загальнотеоретичних положень, можна вважати сукупність узгоджених юридичних норм, що регу-люють більш чи менш автономні міжнародні відносини певного виду, сукупність, яку характеризує певний предмет правового регулювання, якісне різноманіття, існування якої викликане інтересами міжнародного спілкування і волею його безпосередніх учасників.

Хоча міжнародне право - одна з найдавніших галузей права і юридичної науки, тим не менш немає загальновизнаних і єдино чітких параметрів по-ділу його на конкретні галузі. На думку відомого англійського юриста Дж. О'Браєна, основними галузями сучасного міжнародного права є: 1) джерела міжнародного права; 2) суб'єкти міжнародного права; 3) визнання держав і урядів; 4) територія; 5) юрисдикція; 6) суверенний імунітет; 7) дипломатичні і консульські зносини; 8) право договорів; 9) право міжнародної відповідальності; 10) морське право; 11) повітряне і космічне право; 12) міжнародне гуманітарне право; 13) міжнародне екологічне право; 14) правонаступництво держав; 15) міжнародне економічне право; 16) мирне розв'язання спорів між державами; 17) міжнародне право і застосування державами сили; 18) міжнародні організації; 19) право збройних конфліктів. Цей перелік, звісно, не є повним або вичерпним, однак дає досить непогане уявлення про сучасну систему міжнародних публічно-правових відносин. Ми б додали до цього переліку також міжнародне право прав людини, міжнародне кримінальне право та міжнародне процесуальне право.

Необхідно також мати на увазі, що низка галузей міжнародного публічного права знаходиться в процесі активного становлення, та ще й в силу специфіки їх предмету треба говорити про поки що існуючу об'єктивну не-можливість визначення їх приналежності до публічного чи приватного між-народного права, тож говорити про них в контексті детального і глибокого аналізу регульованих ними відносин є перспективою майбутніх років і періодів розвитку міжнародного права та міжнародно-правової науки.

Предмет міжнародного права Одним з основних і необхідних інструментів організації міжнародних

відносин слугує міжнародне право. За його допомогою створюється і під-тримується міжнародний правопорядок. Воно ж робить поведінку держав та інших акторів міжнародних відносин прогнозованішою та взаємоузгодженою.

9

Відтак, міжнародне право - це система юридичних норм і принципів, які створюються державами та іншими суб'єктами міжнародного права, спрямовані на підтримання миру, безпеки і співробітництва в сучасному світі, та забезпечуються в разі необхідності примусом, що здійснюється його суб'єктами індивідуально або колективно.

Як і будь-яка правова система, міжнародне право має свій предмет регу-лювання. Відносини, що становлять предмет міжнародно-правового регулю-вання, можна умовно розділити на міждержавні та неміждержавні.

До міждержавних відносин належать: 1) відносини між державами; 2) відносини між державами та державоподібними утвореннями; 3) відносини між державами і націями, що борються за незалежність.

Міжнародними неміждержавними відносинами є: 1) відносини між державами і міжнародними організаціями; 2) відносини між міжнародними організаціями; 3) відносини між державами, міжнародними організаціями з одного боку і фізичними та юридичними особами - з іншого; 4) відносини між фізичними особами.

Міжнародне право регулює відносини, що виходять за рамки внутріш-ньодержавної компетенції. При цьому предметом міжнародно-правового ре-гулювання виступають відносини виключно між суб'єктами міжнародного права. Відтак, міжнародне право є складний комплекс юридичних норм, що створюються державами, міжнародними організаціями та іншими суб'єктами міжнародних відносин шляхом угод та являють собою самостійну правову систему, предметом регулювання якої є міждержавні та інші міжнародні від-носини, а також певні внутрішньодержавні відносини, пов'язані з участю їх суб'єктів у відносинах між собою.

Прообразом терміну «міжнародне право» виступає усталений в римському праві термін jus gentium («право народів»). Реально існує міждержавне право, оскільки створюється воно не народами безпосередньо, а головним чином державами як суверенними політичними суб'єктами, і орієнтовано воно передусім на регулювання міждержавних зв'язків і стосунків, і забезпечується переважно зусиллями самих держав.

Відносини, що регулюються міжнародним правом, досить часто ототож-нюються з поняттям «міжнародні правовідносини», які включають відносини:

1) між державами - двосторонні та багатосторонні, серед яких особливе значення мають відносини, що охоплюють міжнародне співтовариство в цілому;

2) між державами і міжнародними міжурядовими організаціями, передусім у зв'язку з членством держав у цих міжнародних організаціях;

3) між державами та державоподібними утвореннями, що мають відносно самостійний міжнародний статус;

4) між міжнародними міжурядовими організаціями. В попередні періоди мали широке розповсюдження відносини між дер-

жавами і національними політичними організаціями, що очолювали бороть-

10

бу народів і націй за незалежність, а також відносини таких національних політичних організацій з міжнародними організаціями. Усі названі вище відносини можна кваліфікувати як міждержавні відносини, оскільки кожна міжурядова організація - це форма об'єднання держав, через яку кожна з них здійснює свою опосередковану участь у міжнародних зносинах з іншими державами; при цьому політична організація, що представляє націю (народ, етнос), що бореться за незалежність, діє як держава, що формується, а державоподібне утворення в силу своєї формально-юридичної форми має низку рис повноцінної держави.

Саме тому поряд з міжнародними міждержавними відносинами в рамках міжнародних зносин слід виокремити також міжнародні відносини недер-жавного характеру - між юридичними і фізичними особами різних держав, а також за участю міжнародних неурядових організацій та міжнародних госпо-дарських об'єднань. До особливої категорії змішаних міжнародних відносин можна додати відносини держав з юридичними та фізичними особами, що знаходяться під юрисдикцією держав, а також з міжнародними неурядовими організаціями і міжнародними господарськими об'єднаннями.

При розгляді міжнародних, міждержавних відносин слід враховувати, що такий характер вони набувають тому, що за своїм змістом виходять за межі компетенції та юрисдикції будь-якої окремої держави, стають об'єктом спільної компетенції та юрисдикції держав або всього міжнародного співто-вариства в цілому.

Розуміння предмету міжнародного права пов'язано з відповіддю на пи-тання, до кого звернені норми міжнародного права. Сьогодні норми міжна-родного права зобов'язують не тільки держави в цілому, хоча компетенція і поведінка органів держави і посадових осіб, відповідальних за забезпечення виконання і дотримання міжнародних зобов'язань, здебільшого регламен-тується нормами внутрішньодержавного (національного) права кожної країни. Адресатом міжнародно-правових норм часто стають цілком кон-кретні державні органи і навіть посадові особи органів влади відповідної держави, чиї права і обов'язки напряму формулюються у положеннях бага-тьох міжнародних договорів. Більше того, існують міжнародні договори (і їх кількість невпинно зростає), окремі норми яких звернені безпосередньо до індивідів, а також юридичних осіб різних категорій, як до потенційних носіїв прав та обов'язків, встановлюваних договірними нормами міжнарод-ного права.

Міжнародне право існує таким чином у двох просторових вимірах. З од-ного боку, воно сформувалося і функціонує як частина міждержавної сис-теми владних повноважень, що охоплює різнорідні елементи взаємозв'язків в рамках міжнародного співтовариства. Цей підхід обумовлює розуміння міжнародного права передусім як регулятора міжнародних відносин, зовніш-ньополітичних дій держав як організованого комплексу юридичних значу-щих фактів, існуючого в межах міждержавної системи відносин і лише в ній. Однак з іншого боку, погляд на міжнародне право як на складову

11

частину всесвітньої правової системи, яка включає поряд із міжнародним правом правові системи окремих держав, тобто національні правові системи, дозволяє зрозуміти основну роль і призначення міжнародного права в сучасному світі. Йдеться, звісно, про узгодження, взаємодію, в рамках якої певні норми міжнародного права беруть участь у регулюванні внутрішньодержавних відносин, безпосередньо застосовуються в рамках правової системи суверенної держави, натомість окремі норми національного права країн-членів міжнародної спільноти беруться за основу для вироблення уніфікованих правил і норм для регулювання певної сфери міждержавних і міжнародних зносин на загальносвітовому рівні.

З цим пов'язана тенденція у розвитку сучасного права, яку можна назвати «зустрічним рухом»: міжнародні договори та інші міжнародні юридичні акти орієнтуються на взаємодію з національним законодавством, зберігаючи поважне ставлення до неї, до юрисдикційних привілеїв та імунітетів кожної держави; разом з тим закони та інші нормативно-правові акти національних держав збагачуються нормами, обумовленими міжнародним правом, що містить відсилання до міжнародних договорів, положення про спільне застосування національних і міжнародних правил і практик і про паритетне в колізійних ситуаціях застосування національних та міжнародних законів.

Міжнародне право як особлива правова система В сучасній науці міжнародного права утвердилося розуміння міжнародного

права як особливої правової системи. Мається на увазі реальне існування як мінімум двох правових систем: правової системи держави (внутрішньодержавної/національної правової системи) і правової системи міждержавного спілкування (власне міжнародно-правової системи).

В основі розмежування лежить передусім метод правового регулювання: внутрішньодержавне право створюється в результаті владних рішень компетентних органів суверенної держави, міжнародне право - виключно в процесі узгодження інтересів різних держав, співставлення в цьому процесі кількох суверенних воль.

Суттєве значення має і предмет правового регулювання: у внутрішньо-державного права - це відносини в межах юрисдикції відповідної держави; у міжнародного - це переважно міждержавні відносини та інші відносини, що виходять за межі юрисдикції окремої держави, внаслідок чого вимагають спільного регулювання з боку кількох чи багатьох держав або міжнародної спільноти держав у цілому.

Сучасне міжнародне право функціонує в складних умовах, оскільки дер-жави та інші суб'єкти міжнародного права, які це право формують та реа-лізують на практиці, мають суттєві відмінності у своїх внутрішніх інтересах і зовнішніх позиціях. Міжнародне право покликане юридичними засобами «позбавити майбутні покоління від бід війни», забезпечити підтримання і зміцнення міжнародного миру і безпеки, «сприяти соціальному прогресу і

12

покращенню умов життя людей» (преамбула Статуту ООН), розвивати дружні відносини і зв'язки між державами «незалежно від політичних, економічних та соціальних систем і від рівня їх розвитку» (Декларація про принципи міжнародного права).

Міжнародне право виробило достатньо дієвий механізм досягнення узгоджених рішень, забезпечення реалізації прийнятих норм, а також взаємоприйнятні процедури розв'язання міждержавних спорів мирними за-собами.

Сучасне міжнародне право має складну нормативну структуру, оскільки включає як єдині для всіх або більшості держав правила, що називаються універсальними, загальновизнаними нормами, так і правила, які стосуються лише певної групи держав або прийняті лише двома чи кількома державами і називаються локальними нормами.

Сучасне міжнародне право є спільним і загальним для всіх держав в тому сенсі, що саме загальновизнані принципи і норми характеризують його осно-вний зміст, його соціальне і правове призначення й цінність. Воно є основою міжнародного правопорядку, що забезпечується колективними та індивідуальними зусиллями учасників міжнародного спілкування. І гарантом збереження цього порядку є перш за все механізм реалізації норм міжнародного права, який також заснований на принципі поєднання міжнародних і національних правових засобів його реалізації і підтримання.

Об’єкт та функції міжнародного права

Застосування термінів «предмет міжнародного права» і «об'єкт міжнародного права» ще не визначено остаточно, і те, що одні автори нази-вають предметом, інші можуть називати об'єктом, і навпаки. Трапляються випадки, коли ті самі автори в різних публікаціях плутають визначення цих термінів.

Отже під предметом (об'єктом) міжнародних відносин розуміють осо-бливий вид соціальних відносин - міжнародні відносини, що мають міждержавний характер. Це твердження різні автори формулюють по-своєму, проте різниця полягає тільки в тому, що одні автори не виходять за межі суто державних відносин, а інші - цю сферу розширюють, беручи до уваги відносини не тільки між державами, як основними суб'єктами міжнародного права, але й іншими - державоподібними утвореннями, націями, що борються за незалежність тощо.

Міжнародні відносини, їхній стан і тенденції глибоко впливають на міжнародне право. Було б неправильним стверджувати, що міжнародне право «обслуговує» міжнародні відносини, але безсумнівно враховує ін-тереси і потреби міжнародного співтовариства. Розвиток таких інститутів міжнародного права, як морське право, у тому числі право на економічну зону або ресурси континентального шельфу, врешті решт є розширенням територіального суверенітету прибережної держави, що раніше не уявлялося можливим; розмежування повітряного і космічного просторів і, таким

13

чином, встановлення державного суверенітету на висоту 100-110 км також відповідає новим, зростаючим потребам товариства держав; заміна поняття «родина цивілізованих держав» або «сім'я народів» на поняття «міжнародна спільнота», «міжнародне співтовариство», і включення до нього всіх без ви-нятку країн нашої планети - все це відповідь на нові потреби відносин між державами.

Серед об'єктів правового регулювання сучасним міжнародним правом все більшого значення набувають загальнолюдські, або глобальні проблеми. У їх вирішенні зацікавлені всі держави незалежно від їхнього географічного роз-ташування, політичної, військової або економічної значимості. Всі вони ма-ють брати участь в обговоренні і вирішенні вказаних проблем, у зв'язку з чим в доктрині формується позиція про необхідність їхньої міжнародно-правової регламентації переважно методом консенсусу - загальної згоди. Практика діяльності держав у вирішенні глобальних проблем має безсумнівні досягнення. Мається на увазі кодифікація морського права, достатньо розроблена регламентація поведінки держав у космосі, додаткова регламентація правового статусу Антарктики з метою охорони цього унікального заповідника, розробка поняття «загальна спадщина людства» тощо.

Можна розглядати функції сучасного міжнародного права з п'яти основних позицій (насправді вони гнучко взаємодіють, а не виокремлюються за вказаними напрямами):

1) соціальні функції міжнародного права (стабілізація, зміцнення й за-безпечення відносин між суб'єктами міжнародного права):

2) власне юридичні функції (визначення прав та обов'язків суб'єктів міжнародного права стосовно один одного, встановлення статусу різних ка-тегорій суб'єктів, їх правосуб'єктності, зміцнення міжнародного права, між-народної законності, міжнародного правопорядку та ін.);

3) функції взаємодії з іншими управлінськими системами, що діють у міжнародній сфері (внутрішньодержавним правом, політикою, мораллю, ре-лігією, етикою тощо);

4) функції програмування розвитку міжнародних відносин та міжнарод-ного права (програмування їхнього розвитку на перспективу, прогнозування параметрів поведінки суб'єктів міжнародного права, передбачення варіантів напрямів розвитку інших систем, з якими взаємодіє міжнародне право, тощо);

5) функції інформаційного порядку (забезпечення знаннями про зміст міжнародно-правових актів, вплив на формування міжнародно-правової сві-домості та культури тощо).

Система міжнародного права, його галузі та інститути Міжнародне право має складну систему, що обумовлено суміщенням в

ньому загальноправових норм-принципів і загальноправових нормативних комплексів, з одного боку, та галузей як однорідних комплексів норм, кожна

14

з власним предметом нормативного регулювання, а також внутрішньогалузе-вих інститутів - з іншого.

За своєю структурою сучасне міжнародне право є багаторівневим. Можна говорити про елементарний структурний рівень - структуру норми, ком-понентну структуру на рівні інституту і галузі міжнародного права. Крім того, слід мати на увазі, що сучасне загальне міжнародне право є ядром нині функціонуючої системи. Існують також регіональні міжнародно-правові комплекси (наприклад європейське право прав людини, право ЄС, комплекс міжамериканських норм права тощо), які регулюють специфічні міждержав-ні відносини країн конкретного регіону. Значною є кількість правових норм, які регулюють локальні, партикулярні відносини і які можуть не вписуватись в певний інститут. Міжнародне право являє собою не тільки багатофункціональну систему, але й вельми структуровану систему. Звідси випливає, що структурні зв'язки за лінією норма - інститут - галузь - система становлять тільки один бік такої структурованості.

Сучасне практичне міжнародне право в такому спрощеному вигляді майже не функціонує. Нормативний масив міжнародного права структурований у багатьох площинах, зокрема у ієрархії його норм. Коли йдеться про ієрар-хічну структуру міжнародного права, доцільно виділити основні принципи міжнародного права як головні провоутворюючі засади цієї системи права. Поза основними принципами не може функціонувати жоден інститут чи га-лузь, і навіть система міжнародного права в цілому.

В міжнародному праві відіграють основну, часто визначальну роль загальносистемні інститути міжнародного права. Загальносистемні інститути міжнародного права - це особлива сукупність норм, покликаних забезпечувати стійкість системи права. У системі міжнародного права вони є тим ядром, навколо якого формуються галузі міжнародного права. До таких інститутів належать інститут міжнародної правосуб'єктності, інститут між-народної правотворчості, інститут застосування норм міжнародного права, інститут міжнародно-правової відповідальності, інститут розв'язання між-народних спорів тощо.

Галузь міжнародного права - це комплекс однорідних норм певного функціонального призначення. У системі міжнародного права розрізняють основні, профільні, традиційні і комплексні галузі.

Практичною доцільністю керуються науковці, коли впроваджують поняття профільної галузі - це всеосяжний масив норм регулювання конкретного виду міжнародних відносин. Наприклад, у міждержавних відносинах з освоєння космічного простору задіяно норми права міжнародних договорів, права міжнародних організацій, права зовнішніх зносин та ін. Але профіль-ною галуззю в цій сфері виступає міжнародне космічне право. Профільним для міжнародних морських зносин є міжнародне морське право, для співро-бітництва у сфері повітряних сполучень - міжнародне повітряне право, в дипломатично-консульських відносинах - право зовнішніх відносин, у ді-яльності міждержавних організацій - право міжнародних організацій та ін.

15

Під традиційними галузями часто мають на увазі ті галузі, які склалися ще в так званому класичному («старому») міжнародному праві: дипломатичне право, право міжнародних договорів, міжнародне морське право тощо.

Для комплексних галузей міжнародного права характерне інтегральне, «міжгалузеве» регулювання складно структурованих міжнародних відносин. Комплексні галузі є особливими асоціаціями норм права, які можуть функці-онувати у сфері суміжних об'єктів правового регулювання.

Структурними компонентами галузей міжнародного права є інститути права. Як особливий відокремлений комплекс (сукупність) норм міжнарод-ного права, інститут регулює певний вид (підвид) міжнародних відносин відповідної галузі права. Іноді інститути регулюють міжгалузеву сферу від-носин. У такому разі вони не є складовими певної галузі і функціонують як міжгалузеві інститути.

Елементарний поділ системи міжнародного права здійснюється на рівні норми права. Норми міжнародного права - це загальнообов'язкові, формаль-но визначені правила поведінки суб'єктів міжнародного права, що встанов-люють для них права та обов'язки, реалізація яких забезпечується відповід-ним міжнародно-правовим механізмом.

Залежно від юридичної сили, функцій у механізмі міжнародно-правового регулювання, сфери дії, змісту та місця в системі права, особливостей зв'язку з конкретною ситуацією чи суб'єктами, їх поділяють наімперативні (норма, відхилення від якої неприпустиме і яку може бути змінено тільки такою ж наступною нормою; як правило, однозначно формулює права та обов'язки); диспозитивні (допускають відхилення від неї за взаємною згодою сторін, яких вона стосується, і якщо таке відхилення не зачіпає прав та законних інтересів третьої сторони); матеріальні (що регулюють конкретні відносини між суб'єктами права); процесуальні (що регулюють сам процес створення і застосування міжнародного права); універсальні (норми загального міжнародного права); регіональні (характерні для певного регіону); партикулярні (норми, обов'язкові для двох-трьох суб'єктів права, або такі, що діють в обмеженому просторі - локальні); ціль-норма, що фіксує бажаний стан у майбутньому); принципи (основні ідеї, узагальнені правила вищої юридичної сили); чітко визначені норми (ті, що чітко формулюють юридичні факти, права та обов'язки тощо); невизначені (такі, що дають право органам застосування права вирішувати справу з урахуванням конкретних обставин); альтернативні (дають можливість обрати правило поведінки або санкцію); факультативні (дають можливість застосувати іншу (не основну) норму, якщо при цьому не порушується законність) тощо.

ТЕМА 2. Джерела міжнародного права

2.1. Міжнародний договір

16

2.2. Міжнародний звичай 2.3. Загальні принципи права 2.4. Міжнародна судова та арбітражна практика Джерела міжнародного права — це зовнішня форма виразу норм та

основних принципів міжнародного права. Процес формування сучасної системи джерел міжнародного права

засвідчує, що деякі з джерел міжнародного права свого часу відігравали суттєву роль у формуванні та розвитку міжнародного права, але згодом втратили своє значення та не є джерелами сучасного міжнародного права, як, наприклад, Вселенські збори. Інші — виникли з самого початку та й зараз відіграють суттєву роль як джерела міжнародного права. Найяскравішим прикладом такого виду джерел є міжнародно-правовий звичай.

Аналіз теорії та практики міжнародного права надає можливість скласти перелік тих джерел, які застосовуються на сучасному етапі розвитку міжнародного права. Найбільш загальновизнаним є перелік джерел міжнародного права, який міститься у ст. 38 Міжнародного Суду ООН. Відповідно основними джерелами міжнародного права є міжнародний договір та міжнародний звичай. Також роль джерела визнається й за загальними принципами права, хоча практика доводить, що загальні принципи права надто рідко застосовуються, отже, можуть розглядатись лише як допоміжні джерела. Крім того, до допоміжних джерел належать рішення міжнародних організацій та судових установ, а також доктрина міжнародного права.

Міжнародний договір Одним з двох основних джерел міжнародного права є міжнародний

договір. Одразу ж слід зауважити, що міжнародний договір є родовим поняттям та включає будь-який міжнародно-правовий акт — конвенції, декларації, пакти, хартії, власне міжнародні договори, угоди, протоколи та всі інші найменування міжнародних документів. Міжнародний договір є добровільною угодою двох або більше суб’єктів міжнародного права щодо певних матеріальних або нематеріальних благ, які складають об’єкт міжнародного права; суб’єкти наділяються певними взаємними правами та обов’язками відповідно до такої угоди.

Слід зазначити, що міжнародний договір є настільки важливим джерелом, що в системі міжнародного права існує окрема галузь, яка має назву «право міжнародних договорів». Ця галузь регулює порядок укладання, дії, розірвання міжнародних договорів, його форми, а також всі інші питання, якимось чином пов’язані з міжнародними договорами. Право міжнародних договорів є кодифікованою галуззю та її найважливішим міжнародно-правовим актом є Віденська конвенція 1969 р. про право міжнародних договорів.

Зважаючи на те, що міжнародне право тривалий час залишалось правом війни, першими джерелами міжнародного права були двосторонні мирні договори. У пізніший період почали з’являтись договори про торгівлю та

17

співробітництво. З подальшим розвитком відносин між країнами починається формування інституту консульських представників, що спричиняє укладання численних консульських угод. Згодом міжнародно-правові відносини з локальних, двосторонніх, переходять у регіональні, тобто набувають загальнішого значення та охоплюють уже кілька сусідніх країн одного регіону. Універсальні міжнародні договори з’являються вже у ХІХ ст. Сьогодні у світі налічується понад 500 тис. двосторонніх і багатосторонніх договорів, які регулюють практично всі сфери міжнародного життя.

Таке значення міжнародних договорів зумовлює вимоги, які висуваються щодо них. Так, міжнародний договір має бути об’єктивно правомірним, тобто укладеним відповідно до норм і принципів міжнародного права. Як уже зазначалось, договір, який суперечить імперативним нормам міжнародного права, є автоматично недійсним. Крім того, під час укладання міжнародного договору сторони мають додержуватись норм права міжнародних договорів. Повноваження сторін і процедура укладання міжнародних договорів мають відповідати вимогам норм внутрішнього законодавства стосовно держав і не виходити за межі статутів, якщо це стосується міжнародних організацій. Саме внутрішньодержавними нормами визначається, які особи мають право укладати міжнародні договори ex officio, тобто без спеціальних повноважень, за посадою. В Україні, як і в переважній більшості країн, такими особами є президент, прем’єр-міністр і міністр закордонних справ. Внутрішньодержавні норми визначають порядок надання спеціальних повноважень для укладання міжнародних договорів.

У міжнародному праві немає чіткої ієрархії міжнародних договорів. Але загальновизнано, що найавторитетнішим договором є Статут ООН. Зумовлено це тим, що саме в Статуті закріплено основні принципи міжнародного права. Відповідно в міжнародному праві визнається пріоритет договорів залежно від характеру норм, які містяться в такому договорі.

За дією у просторі, а також за кількістю сторін визнається пріоритет універсальних міжнародних договорів над регіональними, які, в свою чергу, мають перевагу над локальними, або партикулярними, міжнародними договорами.

Щодо форми міжнародних договорів, можна відзначити, що в міжнародному праві поряд з письмовою формою існує й усна форма міжнародних договорів. Усні договори зустрічаються надто рідко та мають назву «джентльменські угоди». Але у тому разі, коли одні й ті ж відносини регулюються і усними, і письмовими угодами одних і тих же суб’єктів, перевага надається міжнародним договорам, укладеним у письмовій формі.

Хоча міжнародний договір є універсальним засобом урегулювання міжнародних відносин та дозволяє оперативно реагувати на проблеми, що виникають у світі, виступає оптимальним джерелом з огляду на сучасний стан науки та техніки, інформаційний рівень забезпечення суспільства, існують також і певні недоліки міжнародних договорів. Насамперед слід

18

зазначити, що чим більша кількість сторін у міжнародному договорі, тим менш чітке формулювання його норм. Пов’язане це із самою природою міжнародного договору, адже він є результатом узгодження воль суб’єктів міжнародного права. Незважаючи на загальнодемократичний характер норм міжнародного права, на практиці кожна держава намагається насамперед задовольнити власні національні інтереси. Отже, з метою досягнення своєрідного балансу між загальнолюдськими цінностями та інтересами кожного окремого суб’єкта під час укладання міжнародного договору держави змушені йти на поступки, що негативно впливає на чіткість формулювань. Крім того, як це не прикро, для того щоб універсальний міжнародний договір набув чинності, інколи потрібно більше десятиріччя (Конвенція ООН з морського права 1982 р.), а скільки вкрай необхідних міжнародно-правових документів так і не набрали необхідної кількості ратифікаційних грамот так і не набули чинності.

І все ж таки, незважаючи на певні недоліки, міжнародний договір набуває дедалі більшої ваги в міжнародному праві. Тим більше, що останнім часом спостерігається тенденція кодифікації звичаєвих норм міжнародного права.

В Україні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства.

Міжнародний звичай Другим універсальним джерелом міжнародного права є міжнародний

звичай. На відміну від внутрішньодержавного права, в міжнародному праві звичай має таке ж значення, як і міжнародний договір. Отже, міжнародний звичай — це правило поведінки суб’єктів міжнародного права, яке встановлюється шляхом його тривалого та одноманітного застосування на міжнародному рівні. З самого визначення можна виокремити основні складові міжнародного звичаю, а саме: тривалість застосування, одноманітна практика суб’єктів міжнародного права, а також одна з головних умов — загальна думка держав, яка визнає цю норму юридично обов’язковою.

У разі відсутності останньої складової подібна юридично необов’язкова практика держав є лише міжнародною звичкою, яка не входить в сферу дії міжнародного права і яку слід чітко відрізняти від міжнародного звичаю.

Критерій тривалості застосування є достатньо відносним, адже існує категорія так званих миттєвих звичаїв. Найкращим прикладом миттєвого звичаю є право вільного прольоту космічного об’єкта над територією інших держав. Терміном формування цього звичаю фактично є час прольоту першого космічного апарату у повітряному просторі, тобто насправді мить.

Головною відмінністю звичаю від міжнародного договору є те, що звичаєва норма випливає з практики суб’єктів міжнародного права і не є закріпленою в якомусь конкретному документі. Важливо, що одна й та ж правова норма може бути і звичаєвою, і договірною. Наприклад, якщо держави закріпили обов’язковість міжнародного звичаю в договорі, між країнами, які беруть участь у такому договорі, ця норма вже буде договірною. Але якщо хоча б один із суб’єктів правовідносин не є

19

учасником такого договору, то та сама норма в такому разі вже буде звичаєвою. І навпаки, міжнародному праву відомі й такі випадки, коли в договорі формується нова міжнародно-правова норма, яка стає звичаєвою у разі її застосування іншими державами.

Шляхом порівняльного аналізу двох основних джерел міжнародного права можна виявити цілу низку інших розбіжностей між ними. По-перше, в міжнародному договорі чітко відокремлені правотворчий процес від правозастосовчого, адже договір укладається шляхом формальних переговорів. Зважаючи на те, що міжнародний звичай формується саме в результаті практики, не можна чітко розмежувати стадію становлення від стадії застосування звичаю.

По-друге, міжнародний договір здатний впливати на розвиток міжнародного права шляхом встановлення певних правових норм, а міжнародний звичай є лише констатацією існуючого правила поведінки.

По-третє, навіть універсальні міжнародні договори поступаються за кількістю учасників міжнародному звичаю, адже для застосування міжнародного договору необхідна формальна згода суб’єктів.

По-четверте, в міжнародному звичаї містяться більш загальні правила поведінки, а це зумовлює той факт, що звичай не здатний врегулювати відносини в тих галузях, де потрібна чітка регламентація (наприклад, атомне право або космічне право).

З іншого боку, серед усього загалу звичаєвих норм переважають універсальні, тоді як у міжнародному договорі переважають регіональні та локальні норми. Також важливо зазначити роль міжнародного звичаю у заповненні прогалин міжнародного права. Юридично звичаєві та договірні норми мають однакову силу.

Загальні принципи права Незважаючи на те, що в Статуті Міжнародного Суду ООН загальні

принципи права згадуються як одне з основних джерел міжнародного права, міжнародна практика доводить протилежне. Адже за всю історію існування Міжнародного Суду ООН загальні принципи права були застосовані лише кілька разів.

Виходячи із сучасного розуміння, загальними принципами права є певні правові поняття, технічні правила, які походять в основному з різних правових концепцій, а також римського права, та використовуються як у міжнародному, так і у внутрішньому праві держав як керівні начала при тлумаченні та застосуванні існуючих правових норм.

Загальні принципи права у жодному разі не слід плутати з основними принципами міжнародного права. Останні по суті є не джерелами, а нормами міжнародного права найвищої сили.

Щодо рішень міжнародних організацій як джерела міжнародного права, серед вчених і практиків міжнародного права не має одностайної думки. Безумовно, особливе місце в цій категорії джерел посідають рішення Ради Безпеки та Генеральної Асамблеї ООН. Важливу роль у певних галузях

20

міжнародного права відіграють також рішення деяких спеціалізованих установ ООН, наприклад конвенції, стандарти та регламенти ІКАО, міжнародні санітарні правила ВООЗ та ін. Але в цілому за рішеннями міжнародних організацій визнається роль лише допоміжних джерел міжнародного права.

Міжнародна судова та арбітражна практика Міжнародна судова та арбітражна практика є досить корисною як

підтвердження існуючих норм міжнародного права. Крім того, вона здатна сприяти появі нових міжнародно-правових норм. Як допоміжне джерело міжнародного права рішення міжнародних судів та арбітражів можуть застосовуватись виключно стосовно сторін відповідної справи і лише у разі їх добровільної згоди на те.

Думки провідних учених-міжнародників, або доктрина міжнародного права, суттєво вплинули на процес формування сучасної системи міжнародного права. До цього допоміжного джерела вдавались з метою отримання кваліфікованого тлумачення з певних міжнародно-правових питань. Але на сьогодні роль доктрини як джерела міжнародного права з появою численних міжнародних організацій фактично нівелювалась.

Загальновизнано, що національне законодавство, так само як і рішення національних судів, не є джерелами міжнародного права.

ТЕМА 3. Поняття і властивості суб'єкта міжнародного права

3.1. Види суб'єктів міжнародного права 3.2. Держави — основні суб'єкти міжнародного права 3.3. Види держав 3.4. Міжнародна правосуб'єктність націй і народів, що борються за національне визволення 3.5. Правосуб'єктність міжнародних організацій 3.6. Обмеження міжнародної правосуб'єктності і міжнародна правосуб'єктність державоподібних утворень

Суб'єкт міжнародного права — це носій певних міжнародних прав і

обов'язків, що виникають відповідно до загальних норм міжнародного права або розпоряджень міжнародно-правових актів. Це також особа (у збірному значенні), поведінка якої регулюється міжнародним правом і яка вступає або може вступати в міжнародні публічні (міжвладні) правовідносини. Таким чином, це особи, учасники міжнародних відносин, що можуть бути носіями суб'єктивних юридичних прав і обов'язків. Для того щоб виступати в якості суб'єктів міжнародного права, ці особи повинні мати певні властивості, до числа яких належать: - певна зовнішня відособленість; - персоніфікація (можливість виступати в міжнародних відносинах у вигляді

21

єдиної особи); - здатність виробляти, виражати і реалізовувати автономну волю; - брати участь у прийнятті норм міжнародного права і діяти згідно з цими нормами. Слід мати на увазі, що всі суб'єкти міжнародного права — це такі особи, які набули властивостей суб'єкта в силу того, що їхня поведінка підпадає під дію норм міжнародного права, установлена такими нормами. Іншими словами, норми міжнародного права утворюють обов'язкову правову основу їхньої діяльності як суб'єктів міжнародного права. Будь-який суб'єкт міжнародного права має правоздатність, дієздатність і деліктоздатність. Правоздатність — це здатність суб'єкта міжнародного права мати суб'єктивні права і нести юридичні обов'язки. Такою здатністю володіють держави з моменту їх створення; нації і народності, що борються за національну незалежність, — із моменту їх визнання в якості таких; міжнародні міжурядові організації — із моменту вступу документів (статут) про їхнє заснування в силу; фізичні особи — при настанні ситуацій, чітко обговорених у відповідних міжнародних договорах. У поняття дієздатності входить самостійне здійснення суб'єктами міжнародного права своїх прав і обов'язків. Наприклад, відповідно до Договору про нерозповсю-дження ядерної зброї 1968 року, до котрого 16 листопада 1994 року приєдналася й Україна, сторони, що мають ядерну зброю, зобов'язуються не передавати ядерну зброю або інші ядерні вибухові пристрої будь-кому, а також контроль за такою зброєю або вибуховими пристроями ані прямо, ані побічно, таким же способом як і засобом не допомагати, не заохочувати і не примушувати будь-яку державу, що не має ядерної зброї, до виробництва або одержання будь-яким іншим засобом ядерної зброї або інших ядерних вибухових пристроїв. Кожна з держав-учасниць цього Договору, що не має ядерної зброї, зобов'язується не приймати від будь-кого ядерну зброю або інші ядерні вибухові пристрої, а також контроль над такою зброєю або вибуховими пристроями ані прямо, ані опосередковано; не робити і не одержувати будь-яким способом ядерну зброю або інші вибухові пристрої, так як і не домагатися і не приймати будь-яку допомогу у виробництві ядерної зброї або інших ядерних вибухових пристроїв. Деліктоздатність суб'єктів міжнародного права означає їхню здатність нести юридичну відповідальність за скоєні правопорушення. Так, відповідно до статті 31 Конвенції ООН з морського права 1982 року, до якої в червні 1999 року приєдналася Україна, держава прапора відповідає за будь-яку шкоду або збитки, заподіяні прибережній державі в результаті недотримання яким-небудь військовим кораблем або іншим державним судном, експлуатованим у некомерційних цілях, законів і правил прибережної держави, що стосуються проходу через територіальне море, або положень Конвенції, або інших норм міжнародного права. Міжнародна правосуб'єктність (право- і дієздатність) є основною ознакою

22

суб'єкта міжнародного публічного права. Вона виявляється, як правило, у наявності прав і обов'язків, установлюваних звичаєвими і договірними нормами міжнародного права. Міжнародна правосуб'єктність містить у собі ряд елементів, що характеризують суб'єкта міжнародного права: - право виступати на міжнародній арені від свого імені; - право вступати у відносини з іншими суб'єктами міжнародного права; - право брати участь у створенні норм міжнародного права; - «підпадаємість» поведінки суб'єкта під дію норм міжнародного права; - визнання суб'єкта міжнародного права в якості такого іншими суб'єктами міжнародного права та ін. Суб'єкти міжнародного права мають загальну, галузеву і спеціальну правосуб'єктність. Загальна і галузева правосуб'єктність властива загальновизнаним суб'єктам міжнародного права. Загальна правосуб'єктність — це здатність певних осіб і pso facto (у силу факту свого існування) виступати в якості суб'єкта міжнародного права. Такою право-суб'єктністю володіють тільки суверенні держави і нації, що борються за національне визволення. Галузева правосуб'єктність — це здатність суб'єктів міжнародного права виступати в якості учасників у певній сфері міждержавних відносин. Такою правосу-б'єктністю володіють міжнародні міжурядові організації (ММУО). Наприклад, Організація Об'єднаних Націй із питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) бере участь у міжнародно-правовому регулюванні проблем, що стосуються освіти, науки і культури, в інтересах забезпечення загальної поваги, справедливості, законності і прав людини, а також основних свобод, проголошених у Статуті ООН, для всіх народів без розрізнення раси, статі і релігії. Отже, правосуб'єктність ММУО обмежується тільки певним колом проблем, що закріплюються в їх статуті. Спеціальна правосуб'єктність — це здатність осіб бути учасниками тільки певного кола відносин у рамках окремої галузі міжнародного права. Спеціальною правосуб'єктністю, наприклад, володіють фізичні особи і міжнародні неурядові організації (МНУО). Відповідно до домінуючої в сучасній вітчизняній доктрині міжнародного права точки зору фізичні особи (індивіди) не є суб'єктами міжнародного публічного права. Вони знаходяться під винятковою юрисдикцією держав, внутрішнім законодавством яких визначається їхній правовий статус. Водночас зазначені суб'єкти є активними суб'єктами міжнародного приватного права. Крім того, у передбачених міжнародним правом випадках, фізичні особи можуть використовувати міжнародно-правові механізми у захисті своїх прав і законних інтересів, що були порушені в країні їхнього громадянства, і в такий спосіб стають носіями певних міжнародних прав і обов'язків, набувають

23

спеціальної (фрагментарної) міжнародної правосуб'єктності. Відповідно до Європейської конвенції про права людини 1950 року будь-яка людина, яка вважає, що стосовно неї порушуються права, що гарантуються Конвенцією, може оскаржити в Європейський суд з прав людини, якщо вона вичерпала усі можливості захисту своїх прав у своїй власній країні — учасниці Конвенції 1950 року. З 1950 року на розгляд у Раду Європи передано більше ЗО тисяч скарг в основі яких лежить порушення прав і свобод людини. Право на міжнародний судовий захист прав і свобод людини закріплено і статтею 55 Конституції України для осіб, які знаходяться на її на території. Слід зазначити, що правосуб'єктність фізичних осіб визнана в цілому ряді міжнародних документів: у Загальній декларації прав людини 1948 року (стаття 6); у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права 1966 року (стаття 2 і далі); у Міжнародній конвенції про захист прав усіх працівників-мігрантів і членів їхніх сімей 1990 року (стаття 8 і далі) та ін. Це дає підставу деяким ученим говорити про те, що індивіди стають учасниками міжнародних відносин, урегульованих нормами права, тобто, в певному значенні, суб'єктами міжнародного права. Це ж відноситься і до МНУО, причому міжнародна правосуб'єктність як індивідів, так і МНУО, обмежується лише правозастосов-чою сферою, у той час як функцією міжнародної право-творчості на міжнародній арені володіють тільки загальновизнані суб'єкти міжнародного права. Таким чином, можна погодитися з думкою Я.А. Ушакова, який вважає, що суб'єкти міжнародного права повинні мати здатність самостійно брати участь в урегульованих міжнародним правом міжнародних відносинах, безпосередньо вступати в юридичну взаємодію з іншими управомоченими або зобов'язаними міжнародним правом особами.

Види суб'єктів міжнародного права

Всі суб'єкти міжнародного права діляться на: основні (первинні) — держави, нації і народності, що борються за своє національне визволення і створення власної національної держави. їхня поява є об'єктивною реальністю, результатом природно-історичного процесу. У силу властивого їм державного або національного суверенітету вони признаються носіями міжнародних прав і обов'язків. Виникнувши як суб'єкти соціального буття, вони неминуче вступають у контакт один з одним, створюючи при цьому для себе правила взаємного спілкування, що згодом закріплюються в міжнародних актах, стають юридично обов'язковими для суб'єктів міжнародного права. Суверенітет робить цих суб'єктів незалежними від інших суб'єктів міжнародного права і визначає можливість їхньої самостійної участі в міжнародних відносинах; похідні (вторинні) — міжнародні міжурядові організації, специфічні державоподібні утворення (раніше — це так звані вільні міста Венеція, Гамбург, Данциг та ін.; у даний час — Ватикан, Монако, Сан-Маріно та ін.).

24

Похідні суб'єкти міжнародного права створюються первинними. Тому обсяг їхньої міжнародної правоздатності (обсяг прав і повноважень) залежить від наміру і бажання їхніх створювачів — держав-фундаторів, що наділяють їх правом виступати в міждержавних відносинах від власного імені.

Держави — основні суб'єкти міжнародного права

Держави є єдиними суверенними суб'єктами міжнародного права, тому що міжнародна правосуб'єктність властива їм у силу самого факту їх існування. Держави відіграють основну роль на міжнародній арені не тільки тому, що вони мають територію, населення, апарат влади і управління (публічна влада), але і тому, що вони мають суверенітет, який заперечує наявність над ними якогось іншого суб'єкта політичної влади і робить їх юридично рівними між собою при взаємовідносинах на міжнародній арені. Державний суверенітет означає повну самостійність і незалежність держави при розв'язанні питань внутрішнього і зовнішнього життя. До елементів суверенітету держави належать: а) територіальна цілісність, котра означає, що ніхто не вправі змінити територію держави без згоди на те її вищих органів державної влади або її народу; б) територіальне верховенство, що означає, що на території держави діють закони тільки тієї держави; в) нероздільність державної влади, що включає визнання всіма гілками влади верховенства законодавчої влади, що формує систему органів держави і визначає їхні повноваження; г) незалежність державної влади як усередині країни від будь-яких фізичних і юридичних осіб, так і зовні, на міжнародній арені від інших держав і міжнародних організацій. Якщо державу яким-небудь чином обмежено в суверенітеті (наприклад, не має повного верховенства на своїй території), то вона обмежується й в обсязі міжнародної правосуб'єктності.

Види держав

Держава являє собою сполучення трьох елементів: а) визначеної території; б) населення, на ній проживаючого; в) організації публічної влади. Територіально-організаційна структура держави може бути різноманітною. Розрізняють прості і складні держави. Прості (унітарні) держави являють собою єдину систему вищих органів державної влади, якій цілком підпорядковані органи влади на місцях. Територія унітарної держави підрозділяється на адміністративно-територіальні одиниці, що не мають політичної самостійності і тому не можуть від свого

25

імені виступати на міжнародній арені. Вважається, що якщо мова йде про унітарну державу, то питання про міжнародну правосуб'єктність його частин узагалі не існує. Тому унітарна держава як єдине утворення виступає як єдиний суб'єкт міжнародного права, що має повну міжнародну правое уб'єктність. Більшість з існуючих у даний час держав, у тому числі й Україна, є унітарними. Складні держави являють собою об'єднання декількох територіальних одиниць, що користуються певною політико-правовою самостійністю (деякими суверенними властивостями). До історичних форм складних держав належать: особиста унія — об'єднання двох або декількох держав під скіпетром одного монарха. При цьому суб'єктом міжнародного права є не унія, а кожна з держав, що входить у її склад. Держави, що входять до складу особистої унії, користуються правом вступу в зносини з іншими державами незалежно одна від одної і від унії в цілому. Історичними прикладами особистої унії можуть слугувати: польсько-литовська унія 1386-1669 років; англо-ганноверська унія 1714-1838 років; нідер-ландо-люксембурзька 1815-1890 років. реальна унія — це об'єднання держав не тільки під владою єдиного глави держави, але і спільними органами влади й управління, тобто реальне об'єднання держав. Суб'єктом міжнародного права при реальній унії виступає унія в цілому, а не держави, що в неї входять. Прикладами реальної унії можуть служити шведсько-норвезька унія 1814-1905 років; австро-угор-ська з 1867 року до 1918 року; датсько-ісландська 1918-1944 років. У сучасних умовах зустрічаються такі види складних держав: федерація (від француз, federation — об'єднання, союз) — це союзна держава, яка має постійні загальносоюзні органи влади й управління, складається з державних утворень, виступає в якості єдиного суб'єкта міжнародного права. Федерація має такі ознаки: територія федерації складається з територій її суб'єктів; верховна законодавча, виконавча і судова влада належить федеральним державним органам; компетенція між суб'єктами федерації і самою федерацією розмежовується союзною Конституцією; суб'єкти федерації мають свої конституції, свої вищі законодавчі, виконавчі і судові органи; вищий законодавчий (представницький) орган федерації має двопалатну структуру (є палата, що представляє інтереси суб'єктів федерації, і палата, що представляє інтереси населення всієї країни). Таким чином, державні утворення, що складають федеративну державу (штати, землі, провінції та ін.), є суб'єктами федерації і, маючи свій адміністративно-територіальний поділ, володіють певною самостійністю. Водночас самостійність суб'єктів федерації не доходить до того, щоб вони могли визнаватися суб'єктами міжнародного права. Це пояснюється тим, що суб'єкти федерації не є державами у власнім смислі слова:

26

вони не мають суверенітету; не мають право сецесії — право одностороннього виходу з федерації; юридично позбавлені права самостійної участі в міжнародних відносинах. Водночас державні утворення, що входять у федерацію, можуть мати більший або менший ступінь право-суб'єктності. Так, суб'єкти Російської Федерації володіють певною Міжнародною правосуб'єктністю, що припускає їхню участь у міжнародних економічних, культурних, соціальних та інших контактах договірного характеру; землі ФРН за Конституцією Німеччини за згодою федерального уряду можуть укладати договори з іноземними державами; штати США в цьому відношенні мають меншу правосуб'єктність. Міжнародна діяльність суб'єктів федерацій розвивається в таких основних напрямках: укладання міжнародних угод; відкриття представництв в інших державах; участь у діяльності міжнародних міжурядових організацій макро- і субрегіонального характеру (наприклад, Спілка регіонів Європи, рух Єврорегіонов і т.д.). Обсяг міжнародної правосуб'єктності суб'єктів федерації залежить від виду федерації. Розрізняють: територіальні і національні федерації. Територіальна федерація має такі ознаки: — державні утворення, що складають даний вид федерації, не є суверенними утвореннями; — суб'єкти такої федерації позбавлені конституцією права прямого представництва в міжнародних відносинах; — установлена заборона одностороннього виходу зі спілки; — управління збройними силами здійснюється федеральними органами. Територіальними федераціями є США, Мексика, ФРН.

Національна федерація, на відміну від територіальної, характеризується наступними ознаками: — її суб'єкти є національно-державними утвореннями; — суб'єкти федерації об'єднуються відповідно до принципу добровільності; — гарантованість суверенітету великих і малих націй; — формувайня вищих органів державної влади в певній частині з представників суб'єктів федерації; — закріплення в конституції або інших документах (наприклад, договорах про поділ компетенції між федерацією та її суб'єктами і т.д.) права суб'єктів федерації на зовнішні зносини в певних сферах, за винятком політичної; — затвердження права націй на самовизначення. До національних федерацій можна віднести Російську Федерацію, Індію. У даний час у світі існує більше 20 федеративних держав, в яких обсяг міжнародної праводієздатності їхніх суб'єктів коливається від володіння правом укладати міжнародні договори або угоди з дуже обмеженого кола питань з аналогічними або нижчестоящими суб'єктами інших держав (економічні, прикордонні, культурні, поліцейські зв'язки міжнародного, регіонального, субрегіонального характеру) під контролем федеральних урядів (Австрія, Канада, Швейцарія, ФРН), до заборони на будь-яку

27

зовнішньополітичну діяльність. Комісією міжнародного права ООН у 1966 році було вироблене наступне правило: «Держави-члени федеративного союзу можуть мати правоздатність укладати міжнародні договори, якщо така правоздатність допускається федеральною конституцією, й у межах нею встановлених». І хоча це правило в такому виді не було прийнято Віденською конференцією з права міжнародних договорів 1968-1969 років, воно залишається єдиним достатньо авторитетним правилом з цього питання. Історії відомі дві федерації — Союз РСР і Соціалістична Федеративна Республіка Югославія, суб'єкти яких були за конституцією суверенними державами і могли претендувати на статус суб'єктів міжнародного права. Правосуб'єктність двох союзних радянських республік — України і Білорусії — хоча й одержала міжнародне визнання, завдяки їхній участі в створенні ООН і наступному членству в цій міжнародній універсальній організації, але на практиці в значній мірі носила формально-юридичний характер. Конфедерація (лат. — confoederatio — спілка, об'єднання) — це така форма об'єднання держав, при якій держави, що входять в союз, зберігають свій суверенітет у повному обсязі. Конфедеративний союз держав носить тимчасовий характер, створюється для розв'язання яких-небудь спільних задач, у ньому будь-яка з дер-жав-учасниць не перестає бути самостійним суб'єктом міжнародного права і новий єдиний суб'єкт міжнародного права у виді конфедерації не утвориться. Зазначена характеристика дає можливість виділити наступні риси конфедерації: — конфедерація утворюється на основі відповідних міжнародних договорів; — суб'єкти конфедерації мають право сецесії — право безумовного і вільного виходу зі складу конфедерації в будь-який час; — суверенітет у конфедерації належить державам, що входять у її склад, і тому ніякі рішення союзної влади не мають обов'язкової сили без згоди суб'єктів конфедерації; — у предмет ведення конфедерації входить невелике коло питань (зазвичай, питання війни і миру, зовнішньої політики, формування єдиної системи безпеки, єдиної армії і т.п.)» крім яких суб'єкти конфедерації зберігають повну самостійність; — у конфедерацію входять не всі органи державної влади й управління держав-суб'єктів конфедерації, а тільки ті, що необхідні для вирішення задач, котрі лежать в основі створення такого союзу (міністерства оборони, міністерства закордонних справ і т.д.). Причому серед таких органів ніколи немає органів судової влади; — постійно діючі органи конфедерації позбавлені владних повноважень і приймають рішення на погоджувальній основі; — парламент конфедерації формується представницькими органами (парламентами) її суб'єктів, що зобов'язують свої делегації точно слідувати виданим їм інструкціям і вказівкам;

28

— суб'єктам конфедерації належить право нуліфікації — право відмови у визнанні або відмови в застосуванні актів союзної влади. Причому за таку відмову правова відповідальність суб'єктів не передбачена; — на відміну від федерації: бюджет конфедерації формується за рахунок добровільних внесків її суб'єктів; у конфедерації, як правило, відсутня єдина система грошового обігу; у ній немає єдиного союзного громадянства; військові формування конфедерації набираються її суб'єктами, причому нерідко зберігається їхнє подвійне підпорядкування органам конфедерації і її суб'єктів. Таким чином, можна зробити висновок, що конфедерація сполучає у собі риси як міжнародно-правового об'єднання, так і державної організації. В даний час, на думку більшості вчених, у світі існує тільки одне утворення, що володіє ознаками конфедерації, — Європейський Союз, у котрому його держави-члени зберігають повну міжнародну правосуб'єктність. Правда, після підписання 17 червня 1997 року Амстердамського договору, Європейський Союз, як уявляється, вступив у стадію створення федеративної держави. У історичній ретроспективі в різний час конфедераціями були: США — із 1776 по 1787 роки, Німеччина — 1815-1866 роки, Швейцарія — із 1815 по 1848 роки. Новій історії відома конфедерація Об'єднана Арабська Республіка, яку із 1958 по 1961 роки складали Єгипет і Сирія, і Сенегамбія, в яку із 1982 по 1989 роки входили Гамбія і Сенегал. З часової характеристики конфедерацій, які існували, видно, що такий союз носить дуже нестійкий характер." На практиці він функціонує як перехідна форма від співіснування незалежних держав до їхньої федерації або до утворення унітарної держави. Через етап конфедерації у своєму розвитку пройшли СІЛА, Нідерланди, Швейцарія, що і зараз офіційно називається конфедерацією, хоча практично вже давно стала федерацією. У 1990 році Корейська Народно-Демократична Республіка запропонувала в якості перехідної стадії до об'єднання двох корейських держав створити конфедерацію.

Міжнародна правосуб'єктність націй і народів, що борються за національне визволення

Правосуб'єктність націй, що борються, як і правосуб'єктність держав, носить об'єктивний характер, тобто існує незалежно від чиєї-небудь волі. Характерною рисою сучасного міжнародного права є визнання і затвердження в міжнародному житті принципу рівності і самовизначення народів. Саме народів, а не націй, тому що в Статуті ООН цей принцип закріплений у якості загальновизнаної норми міжнародного права. Така позиція ООН обґрунтовується, очевидно, тим, що існують поліетнічні і моноетнічні народи. І якби був проголошений принцип самовизначення націй, то його застосовування до поліетнічних народів було б некоректним.

29

Водночас слід зазначити, що узвичаєного в рамках світового співтовариства поняття «народ», незважаючи на наявні в доктрині міжнародного права більше 100 формулювань, немає дотепер. Судячи зі світової практики здійснення права народів на самовизначення, у тому числі й у тих випадках, коли це проходило під спостереженням ООН, поняття «народ» містить у собі плем'я, групу племен, народність, етнічну націю, релігійну спільність, мовну спільність. Тому, говорячи про право народів, ми фактично говоримо про право націй, що його складають, або можна говорити про єдину політичну націю (при поліетнічно-сті народу), що претендує на реалізацію свого права на самовизначення. Нація - це історична спільність людей, які мешкають на певній території і володіють єдністю політичних, економічних, соціально-культурних укладів життя і спільністю мови. Таке спільне функціонування протягом тривалого історичного відтинка часу формує співтовариство, що має спільну самосвідомість своєї єдності і фіксовану самоназву. У такого співтовариства з'являється менталітет, що відрізняє його від інших людських співтовариств. Політико-юридичною основою міжнародної право-суб'єктності націй слугує національний суверенітет. Проте на цій основі мають самостійний міжнародний статус лише ті нації і народності, що ще не мають власної державності і котрі ще не реалізували право на самовизначення у формі створення суверенної держави або у формі добровільного входження до складу якоїсь держави. У Декларації про надання незалежності колоніальним країнам і народам, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 14 грудня 1960 року, підкреслюється, що народи відіграють вирішальну роль у досягненні своєї незалежності, що в силу права на самовизначення вони у відповідності зі своєю вільно вираженою волею установлюють свій політичний статус. У Декларації про принципи міжнародного права 1970 року ці положення знайшли своє розширювальне тлумачення. У документі говориться: «Всі народи мають право вільно визначати без утручання ззовні свій політичний статус і здійснювати свій економічний, соціальний і культурний розвиток, і кожна держава зобов'язана шанувати це право відповідно до положень Статуту ООН». У процесі боротьби за незалежність нація або народ вступає в правовідносини, об'єктом цих.відносин слугують головним чином питання утворення суверенної держави. Відповідно, основні права нації, народу, що бореться, безпосередньо виникають із принципу самовизначення. У їх числі виділяються права: - вступати у відносини з державами і міжнародними організаціями; - направляти офіційних представників для ведення переговорів із державами і для їхньої участі в роботі міжнародних організацій і міжнародних конференцій; брати участь у створенні міжнародно-правових норм і самостійно

30

реалізовувати чинні норми; - застосовувати в будь-якій формі опір проти метрополії, користуватися в процесі боротьби міжнародно-правовим захистом і одержувати необхідну допомогу від держав, міжнародних організацій, а також від інших націй і народностей, що борються. Наприклад, арабський народ Палестини в боротьбі з Ізраїлем, що окупував арабські території, домагається задоволення своїх законних національних прав і створення самостійної Палестинської держави відповідно до рішень ООН (Резолюція Генеральної Асамблеї ООН № 181 (II) від 29 листопада 1947 року). Організація визволення Палестини, що реалізує міжнародну право-суб'єктність свого народу, одержала статус постійного спостерігача ООН, стала членом Ліги арабських держав, по цьому колу проблем вона підтримує зв'язки і співробітничає з Ізраїлем — державою, що контролює цю територію, багатьма міжнародними міжурядовими організаціями і державами. Беручи участь у конкретних міжнародних відносинах, нація, що бореться, набуває додаткових прав і захисту. Для того щоб нація могла бути визнана суб'єктом міжнародного права, вона повинна відповідати певним умовам: - повинна знати і вказувати територію, на якій вона припускає організацію своєї держави; - повинна мати в наявності військові формування; - повинна мати політичний центр або організацію, визнану в якості такої, що повинна мати тісний зв'язок із населенням країни і якій будуть підпорядковуватися зазначені військові формування; - повинна бути визнана певним чином міжнародними структурами. Розрізняють права, котрими уже володіє нація (вони витікають із національного суверенітету), і права, за володіння якими вона бореться (витікають із державного суверенітету). Після реалізації свого права на самовизначення і створення національної держави нація як суб'єкт міжнародного права припиняє своє існування і починає функціонувати на міжнародній арені в якості держави. Таким чином, суверенітет нації, що бореться за національне визволення, характеризується тим, що він не залежить від визнання її суб'єктом міжнародного права з боку інших держав; права такої нації охороняються міжнародним правом; нація від свого імені вправі застосовувати примусові заходи проти порушників її суверенітету.

Правосуб'єктність міжнародних організацій

Не всі міжнародні організації є суб'єктами міжнародного права. До таких відносять тільки ММУО, створювані первинними суб'єктами міжнародного права.

31

ММУО — стабільна форма міжнародних відносин між її членами — суверенними державами, що має узгоджені учасниками цілі, компетенцію діяльності і свої органи, а також специфічні інституції (статут, процедуру, членство, порядок роботи і прийняття рішень і т.д.). Значення міжнародних організацій цієї категорії визначається насамперед офіційною участю в них держав і урядів, а також важливістю задач, що покликані вирішувати ММУО. МНУО, загальне число яких перевищило 4 тисячі (у їхнє число входять, наприклад, Всесвітня федерація профспілок, Всесвітня федерація споріднених і об'єднаних міст, Міжнародний союз місцевих влад, Amnesty International та ін.), засновуються, як правило, юридичними і фізичними особами (групами осіб) і є організаціями міжнародної громадськості, суспільними об'єднаннями «з іноземним елементом». Статути таких організацій не є міжнародними договорами. Але вони мають спеціальну правосуб'єктність у силу того, що їм дається консультативний міжнародно-правовий статус при міжнародних міжурядових організаціях. Так, наприклад, Міжпарламентський союз має статус першої категорії в Економічній і Соціальній Раді ООН (ЕКОСОР). Початок такому порядку було покладено в резолюції 1296 «Заходи щодо консультацій із неурядовим організаціями», прийнятій в 1968 році на 44-й сесії ЕКОСОР. Прийняттю резолюції сприяло положення, закріплене в статті 71 Статуту ООН, відповідно до котрого «ЕКОСОР уповноважений проводити належні заходи для консультації з неурядовими організаціями, зацікавленими в питаннях, що входять у його компетенцію. Такі заходи можуть бути встановлені з міжнародними організаціями, а у випадку потреби — із національними організаціями після консультації з зацікавленими членами організації». Проте, незважаючи на такі можливості, МНУО не вправі створювати норми міжнародного права і, отже, не можуть мати всі елементи міжнародної правосуб'єк-тності, що ніколи не буде виявлятися в повному обсязі і ніколи не буде рівною з правосуб'єктністю не тільки держав, але й інших загальновизнаних суб'єктів міжнародного права. Розрізняють міжнародні організації універсального характеру (наприклад, ООН), регіональні (наприклад, Рада Європи, Європейський Союз) і субрегіональні (наприклад, Організація Чорноморського економічного співробітництва). З основних напрямків діяльності можна виділити політичні, економічні, соціальні, військові, гуманітарні, наукові, спортивні, туристичні й інші міжнародні організації. Міжнародні міжурядові організації належать до категорії вторинних суб'єктів міжнародного права. Вони створюються державами, що є не тільки їхніми фундаторами, але згодом стають членами цих організацій. Особливостями ММУО є те, що вони завжди створюються на основі міжурядової угоди. У той час як МНУ О створюються з ініціативи міжнародної громадськості. Крім того, ММУО на відміну від держав не мають

32

суверенітету і своєї території. Міжнародна правосуб'єкт-ність ММУО обмежується їхнім статутом, тобто тими правами й обов'язками, що даються їм державами-фу-ндаторами і фіксуються в установчих документах. Таким чином, правосуб'єктність ММУО носить функціональний характер, тобто вона обмежена їхніми статутними цілями і задачами. Спеціальна правоздатність ММУО полягає також і в тому, що вони не можуть виступати стороною в суперечці, аналізованій Міжнародним Судом ООН (такою стороною може бути тільки держава). У відношенні установчих документів ММУО діє Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 року. Статут ММУО визначає цілі її створення, передбачає наявність певної організаційної структури (системи органів), установлює компетенцію статутних органів і посадових осіб організації, організаційно-правові форми її діяльності. Наявність постійних органів ММУО забезпечує автономність її волі, що виявляється у виступі ММУО на міжнародній арені від власного імені, а не від імені держав, що створили й беруть участь у її діяльності. Це дає можливість підтверджувати, що ММУО володіє своєю власною волею, відмінною від волі держав-учасниць. Міжнародну організацію, крім зазначених ознак, відрізняє: постійний або регулярний характер її діяльності; використання в якості основного методу діяльності багатосторонніх переговорів і обговорення проблем; прийняття рішень по спеціальній процедурі шляхом голосування або консенсусом, а також вид цих рішень, що дуже часто носять рекомендаційний характер. Україна приймає активну участь у діяльності міжнародних організацій, перебуваючи учасником понад 130 ММУО. Основними правами ММУО є наступні: - право брати участь у створенні міжнародно-правових норм; - право органів організації користуватися певними владними повноваженнями, у тому числі право на прийняття рішень, обов'язкових для виконання; - право користуватися привілеями й імунітетами, наданими як організації, так і її співробітникам; - право розглядати спори між учасниками, а в деяких випадках і з державами, що не беруть участь у даній організації.

Обмеження міжнародної правосуб'єктності і міжнародна правосуб'єктність державоподібних утворень

Аналізована група суб'єктів міжнародного права належить до суб'єктів з обмеженою міжнародною правосуб'єктністю (дієздатністю). Відійшли в минуле відношення васалітету, колоніальні території, території домініонів і протекторатів, території кондомініумів, що зберігають свою політичну і правову значимість, території, що не самоврядовуються, підмандатні і підопічні території, а також території, що не визначилися зі статусом, (sub judice) і «нічийна земля» (terra nullis). Всі ці відносини і територіальні

33

утворення характеризувалися або відсутністю або істотним обмеженням суверенітету і, отже, міжнародної правосуб'єктності. Вони існували тривалий час і на початку сторіччя почали поступово відмирати, припинившись в основному до початку другої половини XX сторіччя. Відносини васалітету, наприклад, існували між Великобританією і численними індійськими князівствами ще в XIX сторіччі і продовжувалися фактично до набуття Індією незалежності в 1947 році. Оппенгейм визначав васалітет як один із видів міжнародного піклування, при якому в міжнародних відносинах держа-ва-сюзерен цілком або у найважливіших справах представляє васальну державу. Васалітет виникав на основі договорів, що укладлися між державою-сюзереном і державою-васалом. Водночас зустрічалися випадки певної автономії васала стосовно сюзерену. Так, наприклад, Єгипет, хоча і був васалом Туреччини, але мав право укладати міжнародні договори. Історично колонії — це заморські володіння якоїсь держави, території поселень у чужих землях, залежні в більшій або меншій мірі від метрополії — країни, що заснувала це поселення або взяла їх під свою юрисдикцію. Розрізняють внутрішню колонізацію, що має за мету як заселення (освоєння) певних, раніше не населених територій держави, так і придушення національної меншості або етнічного закріплення території зі спірним статусом, як це мало місце в Древньому Римі при розселенні ветеранів війн у приєднаних провінціях, у Польщі першої чверті XX сторіччя при направленні демобілізованих з армії поляків у Західну Білорусію або ж у Румунії того ж періоду — румун у Бессарабію. Слід мати на увазі, що при усіх варіантах процес внутрішньої колонізації не створює в регіонів її здійснення статусу, відмінного від всієї іншої території держави. Колонізація зовнішня у своїй основі припускає не тільки освоєння і заселення підданими або громадянами держави нових земель, що раніше до складу території цієї держави не входили, але і формальне включення нових земель під юрисдикцію держави-метрополії. Найбільш відомі приклади колоніальних територій — Макао (Аоминь) — колишня «заморська провінція» Португалії, що знаходилася під її управлінням до кінця 1999 року, нині — територія Китаю; Гонконг (Сянган) — колишнє колоніальне володіння Великобританії, з 1 липня 1997 року повернуто під суверенітет Китаю в якості особливого адміністративного району. Саме зовнішня колонізація призводить до появи в регіонів її поширення особливого правового режиму. Він характеризується спробами укорінення привнесеної ззовні юрисдикції поза залежністю від того, чи мала ця територія раніше іншу державність. Отже, у міжнародному аспекті, колоніальні держави або частіше усього взагалі не мали право виступати на міжнародній арені від свого імені, або це за них робили держави-метрополії. Близькі колоніям за своїми правовими характеристиками і території, у відношенні яких здійснюються спільні суверенітети, насамперед, кондомініуми. Захоплення колоній із метою їхнього грабежу, економічної експлуатації і

34

поневолення населення стало здійснюватися європейськими державами (Португалією, Іспанією, Великобританією, Францією, Голландією) починаючи з кінця XV сторіччя і досягло свого апогею до початку XX сторіччя, коли велика частина світу виявилася поділеною між кількома імперіями. До старих колоніальних держав до цього часу додалися нові — США, Німеччина, Італія, Бельгія, Японія. Крах колоніальної системи був викликаний стрімким зростанням національно-визвольного руху, що розгорнувся в результаті другої світової війни. До кінця 60-х років XX сторіччя десятки колишніх колоній стали незалежними і суверенними державами. У I960 році Генеральна Асамблея ООН прийняла Декларацію про надання незалежності колоніальним країнам і народам, у яких колоніалізм кваліфікувався як злочин проти людства. Останньою значною колоніальною територією, що одержала незалежність, стала в 1990 році Намібія. В даний час під владою США, Великобританії, Франції, Нідерландів і ряду інших країн залишаються невеликі, головним чином, острівні території, що можуть розглядатися як колонії. Але сьогодні жителі цих територій мають права, що аналогічні або дуже близькі до прав жителів метрополії, вони користуються широкими правами в сфері місцевого самоврядування, одержують стабільну фінансово-економічну підтримку від держав-метрополій, що дає всі підстави говорити про припинення існування колоніалізму в його класичному виді. У залежності від ступеня самоврядності колони ДІЛИЛИСЯ на групи: самоврядні колонії (домініони); - колонії, що користуються самоврядуванням у питаннях внутрішньої політики; - колонії, державне управління в яких здійснюється метрополією; - протекторати; - підмандатні території. Домініони — це території, на яких складається протистояння старого, часто насильно привнесеного ззовні суверенітету, із суверенітетом, що ще тільки формується. У результаті формування націй і розвитку національної державності на таких територіях складається народний суверенітет. Зрозумівши останній, населення цих територій вимагає і домагається усе більшого розширення своїх прав, а потім у тій або іншій формі — реалізації свого права на самовизначення. Результатом цього процесу є заміна колоніального режиму території на статус домініону, потім на режим опіки або суверенної держави. Міжнародна правосуб'єктність домініону проходить свій розвиток від повної відсутності такої, до часткової правосуб'єктності, а потім до повної правосуб'єктності з усіма властивими їй елементами. Статус домініону мали самоврядні території Британської імперії Австралія, Канада, Нова Зеландія, Південно-Африканський Союз, Ньюфаундленд. Протекторат (заступницькі відносини) — це договірні відносини між двома державами (сильною і слабкою), що встановлюють особливі взаємні обов'язки

35

і права, у результаті яких слабка держава знаходиться під владою сильної держави-протектора. Згідно договору більш сильна держава повинна була захищати свого партнера, а слабка держава, формально зберігаючи свій суверенітет, повинна була, у свою чергу, виконувати зобов'язання, обговорені договором. Недотримання договору будь-якою зі сторін вело до звільнення від зустрічних зобов'язань й іншої сторони. Протекторати були колоніями, стосовно котрих метрополія здійснювала зовнішньополітичні й оборонні функції при зовнішньому збереженні доколоніальних форм правління. Отже, у цьому випадку суб'єктом міжнародного права була держава-протектор, а не держава, що протегується. Протекторат мав явно виражену феодальну природу. Його витоки криються в ранньофеодальних ленних зобов'язаннях. З ленних відносин пізньої Римської імперії виріс протекторат Іспанії над територією Монако (із 1524 року), у 1643 році усі права держави-протектора перейшли до Франції, а в 1815 році навіть до Сардинії (після того, як Франція в період революції в 1793-1814 роках включала Монако до складу державної території). Слід зазначити, що договірний характер протекторату еволюціонував убік одностороннього абсолютного владарювання і підпорядкування, чому сприяло усе більш часте встановлення протекторату в результаті війн (по Андріанопільському миру, укладеному за підсумками російсько-турецької війни 1828-1829 років, території Молдавії і Валахії, залишаючись турецькими васальними володіннями, перейшли (до 1856 року) під протекторат Росії). У XIX столітті інститут протекторату трансформувався в особливий рід оволодіння територією (насамперед в Африці і Полінезії). Тому не випадково Африканська конвенція 1885 року з'єднала поняття протекторату на африканській території з окупацією. Підмандатні і підопічні території за своїм правовим статусом беруть свій початок від режиму протекторату. Ще Статут Ліги Націй (стаття 22) уперше ввів поняття підмандатної території як особливого виду протекторату, що спирається на норми міжнародного права. Система мандатів Ліги Націй, як і згодом призначення опіки з боку ООН, надавала особливий статус певним територіям і проживаючим на них жителям. Мандат Ліги Націй давав можливість на управління територіями, якими раніше володіли Німеччина й Оттоманська імперія, що потерпіли поразку в Першій світовій війні. Мандати були встановлені угодами між союзниками і затверджені Лігою Націй. Підмандатні території були розділені на три категорії, що відрізнялися ступенем колоніальної залежності від держав-ман-датаріїв. Території, що потрапили під мандат категорії «А», формально признавалися самостійними державами, що знаходяться «під керівництвом» держави-мандтарія доти, поки вони не будуть в змозі самоврядовуватися без сторонньої допомоги і рад. До таких територій належали території колишньої Османської імперії: Си-рія, Палестина, Ліван, Мессопотамія. Території, що підпадали під мандат категорії «В», знаходилися в мандатарія в

36

адміністративному управлінні під умовою певних зобов'язань у відношенні місцевого населення (наприклад, у непритягненні його до військової служби, забороні рабства, недопущенні торгівлі зброєю і спиртними напоями). У коло таких територій включалися колишні німецькі колонії в Середній Африці: Камерун, Танганьїка, Того, Руанда-Урунді та ін. При наявності мандата категорії «С» мандатарію, через «віддаленість від центрів цивілізації», дозволялося включити (інкорпорувати) відповідну керовану територію до складу своєї території як «нероздільну частину». До таких територій відійшли колишні тихоокеанські володіння Німеччини і Південно-Західна Африка, що знаходилася раніше під її владою. Природно, якщо при мандаті категорії «А» можна було говорити про декларативну міжнародну правосу-б'єктність території, яку на практиці здійснював мандатарій, то території, що володіли категоріями «В» і «С», такої правосуб'єктності були позбавлені цілком, на міжнародній арені їх у повному обсязі представляли мандатарії. У цьому відношенні суддя Міжнародного суду Макнейр відзначав: «Суверенітет над підмандатною територією знаходиться в припиненому стані; якщо і коли населення території одержить визнання в якості незалежної держави, суверенітет відновиться і буде належати новій державі». Система опіки «для управління тими територіями, що можуть бути включені в неї наступними індивідуальними угодами і для спостереження за цими територіями» була затверджена в червні 1945 року Статутом ООН (стаття 75). Така система опіки ООН поширювалася-на території трьох категорій, що могли бути включені в неї угодами про опіку: а) території, що знаходилися на той момент під мандатом; б) території, що могли бути відірвані від ворожих держав у результаті Другої світової війни; в) території, добровільно включені в систему опіки державами, відповідальними за їхнє управління.

Слід зазначити, що доктрина суверенітету не могла бути застосована і до підопічних територій, тому що призупинити суверенітет можна лише там і тоді, де і коли він уже мав місце. Отже, у системі опіки головною задачею керуючої держави є формування суверенітету. Встановлення опіки може припускати лише окремі елементи суверенітету для відповідної території та її жителів, у силу чого система опіки не може поширюватися на держави-члени ООН, відносини між котрими, відповідно до Статуту ООН, «повинні грунтуватися на повазі принципу суверенної рівності» (стаття 78). Спостереження за управлінням підопічними територіями покладено на діючу під керівництвом Генеральної Асамблеї ООН Раду з Опіки (глава XIII Статуту ООН). Наприкінці другої половини XX століття з початкових 11 підопічних територій (Гана, Сомалі, Камерун, Об'єднана Республіка Танзанія, Західне Самоа, Науру, Нова Гвінея, Танганьїка, Того та ін.) 10 реалізували своє право на самовизначення. Мікронезія (Тихоокеанські острови), що знаходилася під

37

опікою США з 1945 року, знаходиться на завершальному етапі виходу з-під міжнародного спостереження. Північні Маріанські острови і Республіка Маршаллові острови шляхом плебісцитар-них референдумів самовизначилися у вільну асоціацію зі США. У веденні Ради з Опіки до 1993 року залишалася тільки територія мікронезійської Республіки Палау, але за підсумками проведеного цього року плебісциту народ Палау вибрав статус держави, що вільно приєдналася до США. Таким чином, своїм правом на самовизначення скористалися всі підопічні території. В даний час ці території ввійшли до складу різноманітних держав (наприклад, французька частина Камеруна конституювалася в I960 році в незалежну державу Камерун, а англійська частина розпалася на дві території, північна приєдналася в червні 1960 року до Федерації Нігерії, а південна — у жовтні 1961 року до Республіки Камерун), що є суб'єктами міжнародного права. Території, що не самоврядовуються, відповідно до радянської доктрини міжнародного права визначалися «як власне колонії імперіалістичних держав». Декларація у відношенні народів, що не самоврядовуються, що була включена главою XI у Статут ООН, закріпила відповідальність членів Організацій за управління територіями, народи яких не досягли ще повного самоврядування. Відповідно до статті 73 Статуту дер-жави-члени ООН «визнають той принцип, що інтереси населення цих територій є першорядними, і, як священний обов'язок, приймають зобов'язання максимально сприяти добробуту населення цих територій у рамках системи міжнародного миру і безпеки і з цією метою допомагати їм у прогресивному розвитку їх вільних політичних інститутів у відповідності зі специфічними обставинами, властивими кожній території та її народам... ». З цього формулювання можна зробити висновок, що території, що не самоврядовуються, не мають міжнародної правосуб'єктності, та їх на міжнародній арені представляє керуюча держава. У першому списку, складеному в 1946 році Австралією, Бельгією, Великобританією, Данією, Нідерландами, Новою Зеландією, СІЛА і Францією, нараховувалося 72 території, що знаходилися під їхнім управлінням. До 1959 року вісім із цих територій стали незалежними державами-суб'єктами міжнародного права і набули повної міжнародної правосуб'єктності, а 21 територія (у тому числі Гавайї, Гренландія, Пуерто-Рико) де-факто втратили режим не-самоврядовуючихся з різних причин, часто одностороннім розсудом керуючої держави (наприклад, Гренландія, що залишалася на положенні колонії Данії понад 200 років, за конституцією 1953 року одержала статус заморського амта (губернії) і була оголошена «рівноправною частиною Датського королівства», у 1979 році була проголошена «самоврядною територією в складі Датського королівства»). До територій, що не самоврядовуються, відразу ж були віднесені колоніальні володіння країн антигітлерівської коаліції, що не потрапляли під статус підмандатної або підопічної території. З 1960 до 1990 років 53 із цих територій

38

одержали ту або іншу форму самоврядування. До 1995 року збереглося 17 територій, що не самоврядовуються. Серед них Західна Сахара, що управлялася до 1975 року Іспанією (у даний час під егідою ООН йде процес самовизначення народу цієї країни), і Східний Тімор, у відношенні якого Португалія проінформувала в квітні 1977 року Генерального секретаря ООН, що ефективне здійснення нею суверенітету над його територією припинилося в серпні 1975 року. У режимі територій, що не самоврядовуються, залишилися і знаходяться під управлінням: СІЛА — Американське Самоа, Гуам і Віргінські острови США; Великобританії — Шткерн, Ангілья, Британські Віргінські острови, Кайманови острови, Фолклендські (Мальвінські) острови, Гібралтар, Монтсеррат, острів Святої Олени, острови Тертці і Кайкос; Нової Зеландії — Токелау; Франції — Нова Каледонія. Правовий режим територій із статусом, що не визначився (sub judice), не припускає наявність над нею суверенітету держави, що володіє цією територією, але і не перетворює територію в нічийну (terra nullis). Статус, що не визначився, слід визнати за територією, що знаходиться під окупацією або під незаконним володінням. У першому випадку ситуація продовжується до завершення війни і повоєнного врегулювання, а в другому — до досягнення міждержавної домовленості. Правовий статус «нічийної землі» (terra nullis) визначається тим, що: а) такі території вільні для загального користування й експлуатації усіма: б) збереженням правового захисту світового співтовариства за особами, на них проживаючих. Відсутність суверенітету якої-небудь держави перешкодою тому не є. До Паризької конференції 1920 року нічийною територією були острови Шпіцберген, що підтверджувала угода між Росією, Норвегією і Швецією 1872 року. За колективним договором від 9 лютого 1920 року, учасниками якого виступили Великобританія, Данія, Італія, Нідерланди, Норвегія, СІНА, Франція, Швеція і Японія,за архіпелагом Шпіцберген був закріплений суверені тет Норвегії (до. Другої світової війни до договору приєдналося ще 25 держав, у тому числі СРСР). Суверенітет Норвегії над островами був визнаний повним і абсолютним, але за учасниками договору були закріплені права в сферах мореплавання, рибальства, полювання і гірського промислу; громадянам держав-учасниць договору гарантувалася свобода виробничої і комерційної діяльності на умовах повної рівноправністі. Резюмуючи, слід зазначити, що в Декларації про принципи міжнародного права 1970 року при проголошенні принципу рівноправністі і самовизначення народів світовим співтовариством було визнано, що територія колонії або іншої території, що не самоврядовується, має відповідно до Статуту ООН статус, окремий і відмінний від статусу території держави, що управляє нею; такий окремий і відмінний статус буде існувати доти, поки народ даної колонії або території, що не самоврядо-вується, не здійснить своє право на самовизначення згідно зі Статутом і особливо з його цілями і принципами.

39

Суб'єктами міжнародного права з обмеженою дієздатністю є не тільки різноманітного роду території, але і державоподібні суб'єкти (квазідержави). Основною особливістю таких суб'єктів є те, що вони не тотожні державам (хоча і мають майже всі ознаки такого утворення, перебуваючи як би міні-державами), не мають державний суверенітет, але виступають у якості самостійних, хоча й в обмеженім ступені, учасників міжнародно-правових відносин. Такий спеціальний міжнародно-правовий статус дер-жавоподібних суб'єктів установлюється відповідно до міждержавних договорів. їхня міжнародна правосуб'-єктність визначається тим, що вони спроможні самостійно і незалежно від держав та інших суб'єктів міжнародного права здійснювати встановлені права й обов'язки. До числа квазідержав раніше належали «вільні міста», Західний Берлін; у даний час — Ватикан, Андорра, Монако, Сан-Марино, що знаходяться під протекторатом суміжних держав, і Мальтійський орден. У минулому вільні міста мали спеціальний міжнародно-правовий статус, їхня правоздатність визначалася відповідними міжнародними договорами. Так, відповідно до Віденського трактату 1815 року «вільним, незалежним і цілком нейтралізованим» містом був проголошений Краків (1815-1846 роки), Версальський мирний договір 1919 року наділив статусом «вільної держави» Данциг (1920-1939 роки). Мирний договір з Італією 1947 року передбачав створення «Вільної території Трієст», що так і не була створена, і її частини ввійшли до складу Італії і Югославії. Норми відповідних міжнародних договорів і дипломатичної історії свідчать про такі характерні риси їхньої міжнародної правосуб'єктності: — вільні міста були похідними суб'єктами міжнародного права, оскільки їхній статус визначався групою держав і фіксувався в укладеному цими державами договорі; — реалізація міжнародних прав і обов'язків була опосередкована участю в цій діяльності держав-«фундаторів» або міжнародної організації (Краків знаходився «під заступництвом» трьох держав — Росії, Австрії і Пруссії; Данциг був поставлений «під захист» Ліги Націй, а його дипломатичне представництво здійснювалося Польщею; статус Трієста повинний був забезпечуватися Радою Безпеки ООН); — демілітаризація і нейтралізація вільного міста розглядалися як невід'ємна ознака його міжнародно-правового статусу, у зв'язку з чим заборонялося зведення військових споруд, створення військових баз, розміщення іноземних військових частин, залучення вільного міста у військові союзи. Особливим статусом користувався Західний Берлін, що відповідно до чотирибічної угоди 1971 року між СРСР, СІЛА, Великобританією і Францією ставав специфічним суб'єктом міжнародного права. Відповідно до цієї угоди західні сектори Берліна (розташовувалися на території колишньої НДР) були об'єднані в особливе і самостійне політичне утворення зі своїми органами влади (Сенатом, прокуратурою, судом, поліцією і т.д.). В угоді

40

підтверджувалося, що західні сектори Берліна як і раніше не є складовою частиною ФРН і не будуть управлятися нею надалі. Органам влади Західного Берліна була передана частина повноважень, наприклад право на нормотворчу діяльність. Ряд право-мочностей здійснювався владою держав-переможниць. Угоду 1971 року було доповнено рядом угод між НДР, сенатом Західного Берліна і ФРН з різноманітних питань. Так, такими угодами був урегульований порядок зовнішніх зносин цього утворення (насамперед із НДР і ФРН), процедура представництва його інтересів у міжнародних зносинах. Інтереси населення Західного Берліна в міжнародних відносинах представлялися і захищалися консульськими посадовими особами ФРН. Після об'єднання Німеччини дію чотирибічної угоди було припинено й у червні 1991 року Берлін був оголошений столицею єдиної німецької держави. Ватикан — місто-держава, що є міжнародним та ідеологічним центром римсько-католицької церкви. Історично теперішній Ватикан став спадкоємцем Папської області, що існувала з 756 року, коли франкський король Пшіин Короткий подарував папі Стефану II Рим і кілька провінцій центральної Італії. У 1870 році, у ході завершення об'єднання Італії, папська держава припинила своє самостійне існування поряд з іншими державами Апеннінського півострова. Ватикан розташований у межах західної частини столиці Італії — Рима, на пагорбі Монте-Ватикано і має площу 0,44 кв. км. У самому Римі Ватикану належить три собори (Санта-Марія Маджоре, Сан-Джовані ін Латерно і Сан-Паоло), ряд палаців і вілл загальною площею в 0,7 кв. км. У Ватикані знаходиться резиденція глави католицької церкви — Папи Римського. Постійне населення Ватикана складає біля 1 тисячі чоловік, більшість із яких є службовцями ватиканських установ. Ватикан — абсолютна теократична монархія. Глава держави — Папа Римський, котрому належить законодавча і судова влада. Виконавча влада належить уряду — Римській курії, у яку входять Державний секретаріат, 9 конгрегацій (духовні відомства), 3 трибунали, 12 папських комісій та інші відомства. Функції прем'єр-міністра виконує Державний секретар. Адміністративне управління територією здійснює губернатор, призначуваний папою. Ватикан — виборна монархія. Папа обирається довічно колегією (конклавом) кардиналів католицької церкви з їхнього числа. Правове положення Ватикана визначене Латеранськими угодами, підписаними між Італією і Святим престолом (так дотепер іменується в міжнародних договорах Ватикан) 11 лютого 1929 року. Цей договір поклав кінець багаторічним непорозумінням між Італією і Ватиканом і був укладений з ініціативи глави фашистського уряду Б. Муссоліні, що після приходу до влади потребував політичної підтримки такої потужної сили, як католицька церква. Від імені Ватикана договір був підписаний папським представником Гаспарі. У преамбулі Латеранського договору міжнародно-правовий статус держави

41

«Місто Ватикан» визначений у такий спосіб: для забезпечення абсолютної і явної незалежності Святому престолу, що гарантує явний суверенітет на міжнародній арені, виявилася необхідність створення «держави» Ватикан, признаючи стосовно Святого престолу його повну власність, виняткову й абсолютну владу і суверенну юрисдикцію. У відповідь на визнання Італією його суверенітету Ватикан заявляв, що не бажає і не буде приймати участі в «світському суперництві між іншими державами за винятком випадку, коли сторони звернуться зі спільним закликом до миротворчої місії Святого престолу». Відповідно до цих документів Ватикан користується визначеними суверенними правами: має свою територію, законодавство, громадянство (громадянами /підданими/ Ватикана є біля 700 чоловік), квазівійськові сили (роту швейцарських гвардійців) і т.д. У 1984 році Латеранські угоди були переглянуті у бік зниження формального втручання церкви в політичні та цивільні справи Італії (так, відповідно до нововведень, католицизм уже не признається єдиною релігією Італійської держави, італійським громадянам дозволене розірвання шлюбу і т.д.). Роль Ватикана в міжнародній політиці, його вплив у світі базується на величезній кількості віруючих-католиків, яких налічується більше 800 млн. чоловік (у т.ч. 280 млн. — у Європі, 390 — в Америці, 60 — в Африці, 65 — в Азії і біля 5 млн. в Австралії й Океанії). Провідником його політики є католицьке духівництво (1,7 млн. чоловік священнослужителів, 0,4 млн. священиків), біля 2 тис. чернечих орденів, найбільш великими з яких є ордени єзуїтів (26 тис), францисканців (40 тис), салезіанців, капуцинів, бенедиктинців, домініканців. Ватикан активно бере участь у міжнародних відносинах, засновує в інших державах постійні представництва (представництво Ватикана є й в Україні), очолювані папськими послами (нунціями або інтернунціями), активно бере участь у діяльності міжнародних організацій, є членом ряду з них (МАГATE, MCE, Всесвітній поштовий союз та ін.), або виступає при них у якості постійного спостерігача (ООН, ЮНЕСКО, ФАО). Відповідно до Апостоличної конституції «Пастор Бонус», що вступила у силу 1 березня 1989 року, право представляти державу Ватикан на міжнародній арені належить главі католицької церкви — папі. Він же вправі укладати міжнародні договори Ватикана як глава католицької церкви у справах церкви (конкордати — Італійський конкордат /Латеранські угоди/, Польський конкордат та ін.), так і світські договори від імені держави Ватикан. Так, наприклад, Ватикан брав участь у Нараді з безпеки і співробітництва в Європі, що проходила в 1975 році в Гельсінкі, і підписав Заключний акт (багатосторонній міжнародний договір), прийнятий за його результатами. Андорра— це держава, що відносить себе до найбільш ранніх європейських демократій, що розташована на південному заході Європи між Францією й Іспанією. Перші літописні згадки про Андорру належать до 805 року. У Конституції Андорри, прийнятій 28 квітня 1993 року, зафіксована офіційна

42

назва держави — Принципат (Князівство) Андорра. Така форма правління має свою давню історію. У 1278 році після примирення іспанського епіскопа Урхельского (Іспанія) і французького графа де Фуа (Франція) над нею був установлений подвійний суверенітет Іспанії і Франції. В даний час від імені Іспанії правління Андорри здійснює епіскоп міста Сео-де Урхеля, а від імені Франції — президент цієї країни, що автоматично стає князем Андорри (до нього це право перейшло «у спадщину» від короля Наварри, що згодом став королем Франції Генріхом IV). Виконуючи функції глави держави, співправителі мають рівні повноваження. Згідно статті 44 Конституції вони пов'язані зі «здійсненням арбітражу між публічною владою та її інститутами і стримуванням їхньої діяльності». До 1993 року, знаходячись під подвійним протекторатом, Андорра сплачувала символічну грошову данину Франції в розмірі 960 франків і єпископу Урхельському — 460 песет, а також останньому данина в натурі — 12 голівок сиру, 12 каплунів, 12 куріпок, 6 окороків. До останнього часу існували посади французького й іспанського вікаріїв — представників президента Франції і епіскопа Урхельського. Перша конституція Андорри була прийнята в 1866 році, на її основі в 1933 році було впроваджене загальне виборче право для чоловіків, а в 1970 році — для жінок. За конституцією 1993 року, прийнятою на референдумі, Андорра є суверенним парламентським князівством, а фактично республікою, тому що в країні є законодавчий орган — однопалатна Генеральна Рада (найстаріший після Ісландії парламент у Європі, що діє з 1419 року), який обирається загальним прямим голосуванням на 4 роки і складається з 28 членів (половина членів проходить ротацію кожні 2 роки). Найважливішими парламентськими функціями є прийняття бюджету і контроль за діяльністю уряду. Генеральна Рада здійснює також затвердження (ратифікацію) міжнародних договорів Андорри. Виконавча рада (уряд) Андорри діє в складі 5 міністрів і включає міністра зовнішніх зв'язків. Збройні сили в цій державі відсутні, але існують невеликі поліцейські формування, що забезпечують охорону суспільного порядку. І хоча Андорра, що набула в 1993 році повний суверенітет, є членом ООН, відповідно до підписаного Францією й Іспанією договорами, саме глави дипломатичних місій цих двох держав (держав-протекторів), представляють інтереси Андорри при ООН і в інших країнах. Князівство Монако — держава, розташована в південній Європі, на узбережжі Середземного моря, оточено із суші територією Франції і фактично знаходиться під протекторатом цієї держави. Саме князівство, територія якого усього 1,89 кв. км, складається з трьох округів-міст, що злилися: Монако, Монте-Карло і Кон-даміна. Столиця князівства — місто Монако, у якому мешкає 3 тис. чоловік (біля 10 % населення країни), населення всієї країни складає біля 30 тис. чоловік, із котрих біля 6 тис. корінні жителі країни — монегаски. Незважаючи на те, що офіційною мовою Монако є французька мова, тут поширені також монегаська, італійська, англійська мови. В історичній ретроспективі Монако знаходилося під фактичним і юридичним

43

протекторатом багатьох держав, насамперед Франції. У 1861 році був укладений фра-нко-монегаський договір, за яким признавалася політична незалежність Монако. На його основі в 1911 році актом глави держави — князя Монако — була октра-рована (дарована) перша конституція Монако — так званий конституційний ордонанс. Проте у франко-мо-негаському договорі від 17 липня 1918 року, знову були закріплені відносини протекторату. Відповідно до договору Франція «забезпечує князівству Монако захист його незалежності і суверенітету і гарантує недоторканність його території», а його міжнародні відносини завжди повинні бути «предметом попереднього узгодження» між двома урядами. Мало того, відповідно до цього договору, 2 місця з 4 в Урядовій раді Монако (уряд) займають представники Франції, включаючи посаду Державного міністра. Монако є конституційною монархією. Главою держави є представник княжої династії Гримальді, що здійснює законодавчу владу разом із Національною радою (парламентом), що складається з 18 депутатів, які обираються на 5 років шляхом загального, прямого і таємного голосування. Монако зберігає свою державність доти, поки в князя є спадкоємці. У тому випадку, якщо ж виявиться, що престол не зайнятий «через відсутність прямого або усиновленого спадкоємця», Монако буде поглинене Францією — ввійде в її склад на правах територіальної автономії. Відповідно до конституції 1962 року Монако є «суверенною і незалежною державою в рамках загальних принципів міжнародного права і конвенцій із Францією». Таким чином, міжнародна правосуб'єктність цієї країни реалізується Францією. Сан-Марино — держава, розташована в північно-східній частині Апеннінського півострова, в оточенні території Італії, що має територію 61 кв. км. Населення країни складає понад 25 тисяч чоловік, причому більшість із санмаринців постійно мешкає за її межами, головним чином в Італії, Франції та США. Сан-Марино — одна з найстаріших республік у Європі, заснована в 801 році, хоча перше нагадування про республіку Сан-Марино» з'являється тільки в документах X століття. Функції глави держави й уряду (Державний конгрес) виконують 2 рівноправних капітана-регента, що обираються Великою генеральною радою (парламентом) із числа своїх членів (60 депутатів) на 6 місяців: з 1 квітня до 30 вересня і з 1 жовтня до 31 березня щорічно. У Державний конгрес входять 10 міністрів, що одночасно є депутатами парламенту. Чинна конституція республіки прийнята в 1600 році (із змінами в 1906 році). З 1862 року Сан-Марино знаходиться під протекторатом Італії (останній договір був укладений у 1953 році). Відповідно до договору суверенітет республіки носить обмежений характер: вона не має права збирати митні збори, випускати повноцінні грошові знаки (має ходіння італійська ліра, із 1972 року республіка чеканить у нумізматичних цілях власну монету), вирощувати тютюн, робити тютюнові вироби і винний спирт, організовувати на своїй території радіо—

44

телестанції, ігорні будинки. За відмову від цих прав Сан-Марино одержує від Італії щорічну компенсацію в розмірі 9 млрд. лір. "Сан-Марино перебуває в митному і поштовому союзі з Італією, економіка країни найтіснішим чином пов'язана з економікою сусідньої держави. При проведенні зовнішньої політики Сан-Марино дотримується принципів нейтралітету і неприєднання (не бере участь у військових і економічних угрупованнях). Країна бере участь у ряді міжнародних договорів, є постійним учасником процесу європейського співробітництва в рамках СБСЄ-ОБСЄ, членом Ради Європи з 1988 року. У травні 1992 року Сан-Марино вступило в ООН. Мальтійський орден був визнаний у 1889 році суверенним утворенням. Його виникненню передувало створення в XII столітті в Палестині духовно-лицарського ордена іоаннітів (госпитальєрів). Початковою резиденцією ордену був ієрусалимський госпіталь (будинок для прочан) святого Іоанна. Наприкінці XIII століття іоанніти пішли зі Сходу і переїхали на остров Мальта, де з 1530 до 1798 роки функціонував створений ними Мальтійський орден. З 1834 року після занепаду лицарського острова-держави місцеперебуванням ордена є Рим. Офіційною метою ордена є добродійність, він підтримує дипломатичні відносини з багатьма державами. Але ні своєї території, за винятком стародавнього особняка на одній з вулиць Рима, ні свого населення він не має. Тому суверенітет і міжнародна правосуб'єктність Мальтійського ордена є правовою фікцією.

ТЕМА 4. Основні принципи міжнародного права 4.1. Юридична природа основних принципів міжнародного права

4.2. Принцип суверенної рівності держав 4.3. Принцип добросовісного виконання міжнародних зобов'язань 4.4. Принцип мирного розв'язання спорів 4.5. Принцип незастосування сили або погрози силою 4.6. Принцип надання допомоги ООН у її діях 4.7. Принцип співробітництва держав 4.8. Принцип невтручання у внутрішні справи держав 4.9. Принцип непорушності державних кордонів 4.10. Принцип територіальної цілісності 4.11. Принцип поваги прав людини і основних свобод 4.12. Принцип самовизначення народів

45

Основні принципи міжнародного права є загальновизнаними нормами вищого порядку, які утворюють фундамент міжнародного права і покликані забезпечити стабільне та ефективне функціонування міжнародної системи.

Основними вони іменуються тому, що є принципами загального міжнародного права і поширюються на всіх суб'єктів міжнародного права, на відміну від галузевих міжнародно-правових принципів. Загальновизнано, що основні принципи міжнародного права - це імперативні норми (Jus cogens), тобто відхилення від них ні індивідуально, ні за угодою суб'єктів міжнародного права неприпустиме. Саме це забезпечує їх універсальний характер, а врешті-решт і стабільність та ефективність функціонування міжнародної системи. Це означає, що будь-яке порушення основних принципів міжнародного права будь-яким суб'єктом міжнародного права призводить до спричинення серйозної шкоди законним інтересам інших суб'єктів. Внаслідок того, що сучасне міжнародне право - відносно молода система права, її основні принципи € критерієм правомірної поведінки в тих сферах міжнародних відносин, які ще не врегульовані конкретними міжнародно-правовими нормами. Звідси випливає, що дотримання основних принципів міжнародного права абсолютно обов'язкове для всіх його суб'єктів.

Основні принципи міжнародного права закріплені в Статуті ООН (преамбула, ст. 1 і 2). У ст. 2 зафіксовано сім основних принципів. Тлумачення основних принципів дається в Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН, прийнятій на 25-й сесії Генеральної Асамблеї ООН у 1970 р. У Гельсінському Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі, підписаному керівниками 33 європейських і двох північноамериканських держав 1 серпня 1975 р., є Декларація принципів, якими держави-учасниці керуватимуться у взаємних відносинах. Ця Декларація містить уже десять принципів міжнародного права, а не сім, як у ст. 2 Статуту ООН. Проте і цей перелік основних принципів міжнародного права не є вичерпним. Сьогодні міжнародне співтовариство вкрай потребує ухвалення принципу екологічної безпеки, але через різні, в основному суб'єктивні, причини цей принцип, на жаль, поки не отримав юридичного закріплення.Слід зазначити, що в Декларації 1970 р. підкреслюється необхідність при тлумаченні і застосуванні основних принципів міжнародного права враховувати їх взаємопов'язаний характер, а також необхідність розглядати їх у контексті всіх інших принципів. Отже, неприпустимо виривати із загального контексту будь-який з основних принципів міжнародного права і зводити його в абсолют на шкоду іншим принципам.

Принцип суверенної рівності держав

Для класичного міжнародного права було характерним поширення принципу суверенної рівності тільки на цивілізовані держави. На нецивілізовані держави, в основному в Азії і Африці, цей принцип не поширювався, а тому цивілізовані

46

держави вважали для себе правомірним втручатися в їх внутрішні справи, встановлювати над ними протекторати, створювати екстериторіальні сетльменти1, здійснювати консульську юрисдикцію і т. ін.

У сучасному міжнародному праві принцип суверенної рівності держав означає повагу їх суверенітету і юридичної рівноправності в міжнародних відносинах. З цього випливає обов'язок кожної держави поважати право іншої держави здійснювати законодавчу, виконавчу та судову владу в межах своєї території без втручання з боку інших держав. І на цій основі самостійно реалізовувати свої права й обов'язки як суб'єкта міжнародного права. Друга складова цього принципу означає юридичну рівність усіх держав незалежно від відмінностей економічного, соціального, політичного або іншого характеру.

Принцип суверенної рівності проголошений у п. 1 ст. 2 Статуту ООН: "Організація заснована на принципі суверенної рівності всіх її членів".

У Декларації 1970 р. визначені, зокрема, елементи поняття суверенної рівності:

a) держави юридично рівні;

b) кожна держава користується правами, властивими повному суверенітету;

c) кожна держава зобов'язана поважати правосуб'єктність інших держав;

d) територіальна цілісність і політична незалежність держав недоторканна;

е) кожна держава має право вільно вибирати і розвивати свої політичні, соціальні, економічні та культурні системи;

і) кожна держава зобов'язана виконувати повністю і сумлінно свої міжнародні зобов'язання і жити в мирі з іншими державами.

Положення про принцип суверенної рівності держав містяться також у Декларації принципів Гельсінського Заключного акта НБСЄ 1975 р., Підсумковому документі Віденської зустрічі представників держав - учасниць НБСЄ 1989 р., Паризькій хартії для нової Європи 1990 р., засновницьких актах регіональних організацій та інших міжнародних документах.

Незважаючи на визнання юридичної рівності держав у вказаних документах, об'єктивно зберігається фактична нерівність держав, що на практиці виявляється у порядку роботи деяких міжнародних органів і організацій. Наприклад, права постійних членів Ради Безпеки ООН відрізняються від прав непостійних членів цього головного органу Організації Об'єднаних Націй. Зроблено це з метою забезпечення ефективної роботи Ради Безпеки ООН. Фактична нерівність держав також враховується в діяльності Міжнародного валютного фонду (МВФ), Міжнародного банку реконструкції і розвитку (МБРР) та інших міжнародних

47

організацій. Виявляється це в системі зваженого, тобто нерівного голосування при ухваленні рішень. Держави - учасниці таких організацій мають різну кількість голосів, що визначається їх фактичною нерівністю у певних сферах.

Сьогодні все частіше в літературі обговорюється необхідність договірної передачі суверенними державами частини своїх повноважень міжнародним органам і організаціям з метою ефективного і швидкого вирішення регіональних та глобальних проблем. При цьому деякі юристи-міжнародники вважають, що таке делегування державами своїх прав на користь міжнародних інституцій означає обмеження суверенітету держав. Насправді, передаючи частину своєї компетенції міжнародним організаціям, держави не обмежують свого суверенітету, а навпаки, реалізують своє суверенне право добровільно укладати угоди з іншими суб'єктами міжнародного права. Крім того, за державою зберігається право розірвати таку угоду на підставі міжнародно-правових норм. Проте зростання кількості міжнародних угод, за якими держави делегують частину своїх прав міжнародним органам і організаціям, не означає обмеження їх суверенітету, а свідчить про те, що наш світ стає все більш взаємопов'язаним і вимагає колективних зусиль у розв'язанні складного комплексу проблем, які ставить перед ним час.

Принцип добросовісного виконання міжнародних зобов'язань

Принцип добросовісного виконання міжнародних зобов'язань, що дійшов до нас з глибокої давнини, є одним з основних принципів міжнародного права. У стародавніх римлян він виражався формулою pacta sunt servanda - "угоди повинні виконуватися". У п. 2 ст. 2 Статуту ООН закріплено, що держави - члени ООН зобов'язані сумлінно виконувати взяті на себе за Статутом ООН зобов'язання, тобто міжнародних зобов'язань треба не просто дотримуватися, а сумлінно виконувати їх вимоги. Незважаючи на те, що наведене положення Статуту ООН буквально поширюється тільки на членів ООН і на зобов'язання за Статутом цієї організації, в міжнародному праві прийнято його тлумачити розширено і відносити до всіх суб'єктів міжнародного права, а також до всіх видів міжнародних зобов'язань. Вказані зобов'язання можуть витікати із загальних і спеціальних міжнародних договорів, міжнародного звичаю, з обов'язкових рішень міжнародних органів і організацій (наприклад, Міжнародного Суду ООН, Ради Безпеки ООН та ін.).

Концепція добросовісного виконання міжнародних зобов'язань закріплена в багатьох договорах, резолюціях Генеральної Асамблеї ООН, рішеннях Міжнародного Суду ООН, деклараціях держав. Проте, з юридичного погляду, найважливішими міжнародними актами, крім Статуту ООН, у якому зафіксований цей принцип, є Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р. і Віденська конвенція про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р. Стаття 26 Конвенції 1969 р. встановлює: "Кожний чинний міжнародний договір

48

обов'язковий для його учасників і повинен ними сумлінно виконуватися". Далі в цій Конвенції говориться: "Учасник (угоди. - В.К., Л.Т.) не може посилатися на положення свого внутрішнього права як виправдання для невиконання ним угоди" (ст. 27). Це правило направлено на заборону односторонньої довільної відмови від виконання зобов'язань за договором. У Конвенції 1969 р. також підкреслюється, що міжнародний договір повинен сумлінно тлумачитися (ст. 31), зрозуміло, з метою його добросовісного виконання. Оскільки без правильного розуміння змісту договору навряд чи можна розраховувати на його добросовісне застосування.

Держави як основні суб'єкти міжнародного права мають безліч зобов'язань, що витікають для них з різних міжнародних угод. Відповідно до ст. 103 Статуту ООН для держав переважними є зобов'язання за цим Статутом, тобто якщо є суперечності між статутними зобов'язаннями і зобов'язаннями за іншими міжнародними договорами, виконуватися повинні перші. Сьогодні є широко визнаною та обставина, що держави й інші суб'єкти міжнародного права не повинні укладати між собою угод, що суперечать Статуту ООН.

Для сучасного етапу розвитку міжнародного права у реалізації принципу сумлінності виконання міжнародних зобов'язань важливу роль відіграє також внутрішній аспект цього процесу. Це означає, що держави повинні докладати всіх зусиль для гармонізації внутрішнього законодавства і практики його застосування відповідно до міжнародних зобов'язань. Така необхідність наголошується в багатьох документах ОБСЄ і Ради Європи.

Принцип мирного розв'язання спорів

Однією з новел сучасного міжнародного права є принцип мирного розв'язання спорів між державами. Класичне міжнародне право не знало такого принципу, тому війна вважалася правомірним засобом досягнення мети зовнішньої політики держав, хоча певні кроки з упровадження норми про мирне розв'язання спорів були зроблені міжнародним співтовариством ще в кінці XIX - на початку XX ст. Конференцією миру в Гаазі в 1899 р. почався період сучасної історії судового розв'язання міжнародних спорів. Різні делегації висунули на ній пропозиції про створення постійного міжнародного суду. 29 жовтня 1899 р. конференція схвалила Конвенцію про мирне врегулювання міжнародних спорів, яка кодифікувала право і практику добрих послуг, посередництва й арбітражу, а також передбачала створення Постійного третейського суду. Друга Конференція миру, що відбулася в Гаазі в 1907 р., переглянула цю конвенцію, зберігши й укріпивши новий суд. Врешті-решт, до Конвенції 1899 р. і до Конвенції 1907 р. або одночасно до них обох приєдналося 47 держав.

Так, у ст. 2 Гаазької конвенції про мирне розв'язання міжнародних зіткнень 1907 р. мовилося про те, що державам "перш ніж вдатися до зброї", слід "звертатися, наскільки дозволяють обставини", до мирних засобів - добрих

49

послуг і посередництва. "Проте, - як зазначив Міжнародний Суд ООН у рішенні по справі про Норвезькі позики від 6 липня 1957 р., - мета згаданої угоди, а саме другої Гаазької конвенції 1907 р. про обмеження використання сили при стягуванні боргів за договорами не полягає в тому, щоб ввести обов'язковий арбітраж; єдине зобов'язання, що накладається Конвенцією, полягає в тому, що держава не може вдатися до сили, не спробувавши вдатися до арбітражу".

Статут Ліги Націй закріпив положення про обов'язкове звернення держав до мирних засобів розв'язання суперечок, що "можуть спричинити за собою розрив". Водночас у цьому документі війна не виключалася повністю із засобів державної політики.

Значний крок у формуванні такого принципу був зроблений у 1928 р, укладенням багатосторонньої угоди - Паризького договору про відмову від війни як знаряддя національної політики (Пакт Бріана - Келлога). Пакт проголошував норму про відмову від війни як засобу врегулювання міжнародних спорів і як знаряддя національної політики, а також визнавав необхідним вирішувати будь-які суперечки мирними засобами.

Проте принцип мирного розв'язання спорів уперше був закріплений у п. З ст. 2 Статуту ООН: "Всі Члени Організації Об'єднаних Націй вирішують свої міжнародні спори мирними засобами так, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир і безпеку, і справедливість". Згодом цей принцип був підтверджений у статутах і документах регіональних організацій (Ліги арабських держав, Організації американських держав, Організації африканської єдності, Організації з безпеки і співробітництва в Європі та ін.), в резолюціях Генеральної Асамблеї ООН, зокрема в Декларації про принципи міжнародного права 1970 р.

Сутність цього принципу зводиться до обов'язку держав вирішувати будь-які міжнародні суперечки, що загрожують міжнародному миру або не загрожують йому, глобальні й регіональні, життєво важливі і другорядні, виключно мирними засобами. Процедура і конкретні засоби мирного розв'язання міжнародних спорів відповідно до Статуту ООН залишаються на розсуд держав. Найчастіше держави вдаються до дипломатичних переговорів з метою вирішити міжнародну суперечку. Якщо не вдається вирішити міжнародний спір одним засобом, слід використовувати інший (або інші). Зокрема, для розв'язання міжнародних суперечок можуть притягуватися міжнародні судові й арбітражні органи, регіональні організації. Так, у рамках ОБСЄ є певна нормативна база для мирного розв'язання міжнародних спорів - Конвенція з примирення і арбітражу в рамках НБСЄ 1992 р. Ця конвенція передбачає такі примирливі механізми, як Примирна комісія, Арбітражний трибунал для розгляду спорів і Суд із примирення і арбітражу. Більш того, в цьому документі міститься великий перелік обов'язкових і факультативних процедур, що підлягають вибору сторонами спору для розв'язання конкретної міжнародної суперечки з урахуванням її специфіки.

50

Принцип незастосування сили або погрози силою

Закріплення принципу незастосування сили або погрози силою також є характерною рисою сучасного міжнародного права, що відрізняє його від класичного міжнародного права. У період між двома світовими війнами робилися спроби обмежити застосування сили або погрози нею в міжнародних відносинах. Проте імперативна норма про заборону застосування сили або погрози силою була вперше сформульована в п. 4 ст. 2 Статуту ООН: "Всі члени Організації Об'єднаних Націй утримуються в їх міжнародних відносинах від погрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з цілями Об'єднаних Націй".

Надалі цей принцип міжнародного права був конкретизований у таких авторитетних міжнародних документах: Декларація про принципи міжнародного права 1970 р., резолюція Генеральної Асамблеї ООН "Визначення агресії" 1974 р., Гельсінський Заключний акт НБСЄ 1975 р., Декларація про посилення ефективності принципу відмови від погрози силою або її застосування в міжнародних відносинах 1987 р.

Зміст цього принципу зводиться до такого:

а) агресивна війна є злочином проти миру, який тягне за собою відповідальність згідно з міжнародним правом;

б) держави зобов'язані утримуватися від пропаганди агресивних воєн;

в) кожна держава зобов'язана утримуватися від погрози силою або її застосування з метою порушення державних кордонів іншої держави або як засіб розв'язання міжнародних суперечок;

г) кожна держава зобов'язана утримуватися від погрози силою або її застосування з метою порушення міжнародних демаркаційних ліній;

д) держави зобов'язані утримуватися від актів репресалій, пов'язаних із застосуванням сили;

е) кожна держава зобов'язана утримуватися від будь-яких насильницьких дій, що позбавляють народи їх права на самовизначення, свободу і незалежність;

ж) кожна держава зобов'язана утримуватися від організації або заохочення організації іррегулярних сил або озброєних банд, у тому числі найманців, для вторгнення на територію іншої держави;

51

з) кожна держава зобов'язана утримуватися від організації, підбурювання, надання допомоги або участі в актах громадянської війни або терористичних актах в іншій державі.

У резолюції Генеральної Асамблеї ООН "Визначення агресії" 1974 р. дається перелік актів (невичерпний), що кваліфікуються як агресія. До них належить застосування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної недоторканності, політичної незалежності іншої держави або будь-які інші дії, несумісні зі Статутом ООН. Відповідно до ст. 39 Статуту ООН єдиний орган, що має право кваліфікувати конкретний збройний напад як агресію, є Рада Безпеки ООН. У цьому плані виглядає не зовсім логічним положення п. 19 ст. 106 Конституції України, згідно з яким, Президент України "вносить у Верховну Раду України подання про оголошення стану війни і ухвалює рішення про використання Збройних Сил України у разі озброєної агресії проти України". З цього положення випливає, що Президент України сам визначає конкретні випадки агресії проти України і приймає на цій основі рішення про використання Збройних Сил України. Хоча за міжнародним правом прерогативою з визначення актів агресії володіє тільки Рада Безпеки ООН, цей самий орган правомочний ухвалювати рішення про те, які заходи слід застосувати відповідно до ст. 41 і 42 Статуту ООН для відновлення міжнародного миру і безпеки. Крім того, формулювання "озброєна агресія" також викликає сумніви, оскільки у визначенні агресії 1974 р. вказується, що агресією є застосування збройної сили з метою, несумісною зі Статутом ООН, тобто неозброєної агресії не буває.

Доречно поставити питання: "А чи є ситуації, коли застосування сили відповідно до чинного міжнародного права буде виправданим і законним?" У сучасному міжнародному праві вважається правомірним використовувати збройну силу для індивідуальної або колективної самооборони у разі збройного нападу на будь-яку державу доти, доки Рада Безпеки ООН не вживе заходів, необхідних для підтримки міжнародного миру і безпеки (ст. 51 Статуту ООН).

Відповідно до ст. 42 Статуту ООН, Рада Безпеки ООН має право ухвалити рішення про застосування збройної сили для підтримки або відновлення міжнародного миру і безпеки, якщо заходи, передбачені в ст. 41 (повне або часткове переривання економічних відносин, залізничних, морських, повітряних, поштових, телеграфних, радіо або інших засобів спілкування, а також розрив дипломатичних відносин), виявилися недостатніми.

У вказаних випадках держави мають право на використання сили для досягнення головної мети ООН - підтримки міжнародного миру і безпеки. Але ці випадки швидше є винятком із загального правила неприпустимості застосування сили або погрози силою. Проте право на подібні винятки містить потенційну загрозу, оскільки, як показали події останніх десятиріч, воно дає можливість легалізації застосування сили для реалізації геополітичних інтересів

52

наймогутніших акторів міжнародних відносин. І мета їх стара, як світ: захоплення територій, природних ресурсів і ринків збуту. І, на перший погляд, неоднозначна позиція Міжнародного Суду ООН, який при розгляді заяв, поданих Югославією 29 квітня 1999 p., про ініціювання судового розгляду проти Бельгії, Іспанії, Італії, Канади, Нідерландів, Німеччини, Португалії, Сполученого Королівства, Сполучених Штатів Америки і Франції у зв'язку з порушенням зобов'язання не застосовувати силу, в яких вона звинувачувала зазначені держави у бомбардуванні її території і просила визначити тимчасові заходи та прийняти ухвали про негайне припинення застосування сили вказаними державами, фактично відсторонився від проблеми. Як заявив суддя B.C. Верещетін в ухвалі Суду ООН у справі, що стосується правомірності застосування сили (Югославія проти Сполученого Королівства) (тимчасові заходи) від 2 червня 1999 p., до Суду був звернений наполегливий заклик дотримуватися принципу верховенства права, включаючи статутні положення Організації Об'єднаних Націй, перед загрозою широкомасштабних і грубих порушень міжнародного права. Замість того, щоб діяти невідкладно і, в разі потреби, proprio motu у якості "головного охоронця міжнародного права", більшість членів Суду із затримкою більше місяця після подачі прохань повністю їх відхилила щодо всіх порушених справ, навіть тих із них, у яких юрисдикція Суду prima facie могла бути чітко встановлена. Крім того, це рішення ухвалене за ситуації, коли навмисне посилення бомбардувань найбільш густонаселених районів викликало загибель цивільного населення, а також фізичні й душевні страждання людей в усіх частинах Югославії. Із згаданих вище причин суддя B.C. Верещетін не зміг погодитися з бездіяльністю Суду в цьому питанні.

Принцип надання допомоги ООН у її діях

У п. 5 ст. 2 Статуту ООН встановлено: "Всі Члени Організації Об'єднаних Націй надають їй всемірну допомогу в усіх діях, що здійснюються нею відповідно до цього Статуту, і утримуються від надання допомоги будь-якій державі, проти якої Організація Об'єднаних Націй застосовує дії превентивного або примусового характеру".

Дію цього принципу можна проілюструвати на прикладі агресії Іраку проти Кувейту в серпні 1990 р., коли Рада Безпеки ООН у зв'язку з грубим порушенням Іраком міжнародного права прийняла резолюцію № 661, якою накладала на нього економічні й фінансові санкції, з метою спонукати його уряд відновити міжнародний мир і безпеку. Пізніше була прийнята резолюція № 670, що посилювала санкції проти Іраку. Відповідно до цього принципу, всі держави були зобов'язані докладати всі зусилля для сприяння ООН у реалізації санкцій проти Іраку й утримуватися від надання допомоги цій державі, тим самим спонукаючи Ірак до дотримання норм міжнародного права. При цьому деякі держави, наприклад СРСР і Франція, що підтримували з Іраком активні торговельно-економічні відносини, були вимушені відмовитися від економічної вигоди заради забезпечення миру і безпеки - загальної цінності всього

53

міжнародного співтовариства - шляхом підтримки ООН в її зусиллях з відновлення миру в районі Перської затоки і згортання своїх економічних і фінансових зв'язків з Іраком.

Суть принципу надання допомоги ООН у здійснюваних нею заходах полягає в консолідації міжнародного співтовариства в справі досягнення мети Організації Об'єднаних Націй і створення несприятливих умов для держави, проти якої застосовуються превентивні або примусові дії, унаслідок порушення нею міжнародного права.

Принцип співробітництва держав

Статут ООН закріплює юридичний обов'язок держав "здійснювати міжнародну співпрацю в розв'язанні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру" (п. З ст. 1). У сучасному міжнародному праві існує саме обов'язок держав співпрацювати одна з одною і з ООН. До 1945 р. співпраця між державами залежала від їх доброї волі, з ухваленням Статуту ООН до міжнародної практики увійшов принцип співробітництва держав. Обов'язок держав співпрацювати одна з одною і ООН має дві основні причини. По-перше, підтримувати мир і безпеку можна тільки за допомогою співпраці в різних сферах міжнародного життя; по-друге, сучасні проблеми настільки ускладнилися, що поодинці їх вирішити вже практично неможливо. Тому в Декларації про принципи міжнародного права 1970 р. зокрема зафіксовано: "Держави співпрацюють в економічній, соціальній і культурній галузях, а також у сфері науки і техніки та сприяють прогресу в світі у сфері культури й освіти. Держави повинні співпрацювати в справі сприяння економічному зростанню у всьому світі, особливо в країнах, що розвиваються". Без співробітництва у зазначених сферах навряд чи можна розраховувати на прогрес і скільки-небудь значущі досягнення. Об'єднавши зусилля, держави можуть з мінімальними витратами досягти вагомих результатів. Не випадково принцип співробітництва закріплений у статутних документах регіональних організацій, у багатьох міжнародних договорах, у резолюціях міжнародних організацій і в деклараціях держав.

Принцип невтручання у внутрішні справи держав

Принцип невтручання має безпосередній стосунок до принципу суверенної рівності держав. Зрозуміло, у процесі історичного розвитку людської цивілізації і міжнародного права ці принципи взаємодіяли та впливали один на одного.

До сучасного етапу розвитку міжнародних відносин застосування правила про невтручання однієї держави у внутрішні справи іншої мало обмежений характер, оскільки допускалися озброєні й інші форми втручання у сферу внутрішньої компетенції держави.

54

У п. 7 ст. 2 Статуту ООН закріплено сучасне значення принципу невтручання: "Цей Статут жодною мірою не дає Організації Об'єднаних Націй права на втручання в справи, що по суті входять у внутрішню компетенцію будь-якої держави, і не вимагає від членів Організації Об'єднаних Націй представляти такі справи на вирішення в порядку цього Статуту; проте цей принцип не зачіпає застосування примусових заходів на підставі Розділу VII".

Представники деяких міжнародно-правових шкіл вважають, що цим положенням встановлена заборона на втручання у внутрішні справи держав з боку ООН, але не інших держав. Проте цей підхід не поділяється більшістю юристів-міжнародників і членів міжнародного співтовариства, які тлумачать п. 7 ст. 2 Статуту ООН розширено, тобто відносять заборону на втручання у внутрішні справи держав до всіх суб'єктів міжнародного права. І це цілком логічно, оскільки ООН об'єднує переважну більшість держав світу (192 після приєднання Чорногорії1 в 2006 р.), що узяли на себе зобов'язання сумлінно виконувати статутні положення цієї організації. І якщо ООН не має права втручатися у внутрішні справи держав, то, природно, і держави - члени ООН не повинні цього робити.

Як же визначити, де починається сфера внутрішньої компетенції держави? Питання непросте, і в юридичній науці немає однозначної відповіді на нього. Проте зрозуміло, що ця проблема не є суто територіальною. Прийнято вважати, що там, де закінчується сфера міжнародного права, починається сфера внутрішньої компетенції держави.

Тепер необхідно з'ясувати, що слід розуміти під терміном "невтручання у справи, що входять по суті до внутрішньої компетенції будь-якої держави". Це означає, що міжнародне право у принципі не регулює внутрішньодержавні відносини. Тому держави і міжнародні організації не повинні втручатися у внутрішню компетенцію будь-якої держави. Водночас держави можуть добровільно через властивий їм суверенітет поширити міжнародно-правове регулювання на деякі свої внутрішні суспільні відносини (наприклад, на сферу прав людини, екологічної безпеки, космічної діяльності та ін.).

Крім того, відповідно до положень розділу VII Статуту ООН організація та її члени можуть вжити превентивні або примусові дії проти держави, що поставила під загрозу міжнародний мир і безпеку або вчинила акт агресії. Іншими словами, деякі події, що відбуваються у межах території певної держави, можуть у вказаних випадках кваліфікуватися ООН і міжнародним співтовариством як ті, що не належать до виключної компетенції цієї держави. Так, дії з підтримки або відновлення міжнародного миру, здійснювані за рішенням Ради Безпеки ООН, на території держави-порушниці не вважатимуться втручанням у її внутрішню компетенцію. Проблема справ, що належать переважно до внутрішньої компетенції будь-якої держави, не є простою, що час від часу призводить до конфліктів і суперечок між державами. Орієнтиром у їх

55

правильному вирішенні повинні бути зобов'язання держав, що випливають зі Статуту ООН, міжнародних звичаїв і норм міжнародних договорів.

Принцип непорушності державних кордонів

Після закінчення Другої світової війни не всі політичні сили в Західній Європі були задоволені територіальним устроєм Старого світу. Реалізація домагань радикальних політиків про перегляд післявоєнних кордонів могла б призвести до трагічних наслідків для долі світу.

З метою усунення будь-яких правових підстав для подібних претензій у договорі між СРСР і ФРН від 12 серпня 1970 р. була закріплена норма про визнання непорушності кордонів усіх держав у Європі (ст. 3). Подібна норма увійшла до тексту подальших договорів, укладених ФРН з ПНР, НДР і ЧРСР в 1970-1971 рр.

Однією з головних цілей скликання Наради з безпеки і співробітництва в Європі в 1975 р. у Гельсінкі було закріплення принципу непорушності кордонів. У ст. ПІ Декларації принципів Заключного акта НБСЄ від 1 серпня 1975 р. проголошується: "Держави-учасниці розглядають як непорушні всі кордони одна одної, так і кордони всіх держав в Європі, тому вони утримуватимуться зараз і в майбутньому від будь-яких посягань на ці кордони.

Вони відповідно утримуватимуться також від будь-яких вимог або дій, спрямованих на захоплення й узурпацію частини або всієї території будь-якої держави-учасниці".

Таким чином, 35 держав - учасниць ОБСЄ юридично визнали лінії проходження кордонів між ними і всіма державами в Європі; взяли зобов'язання не чинити будь-які замахи на ці кордони; відмовилися від будь-яких територіальних претензій одна до одної.

Отже, принцип непорушності кордонів тісно пов'язаний із принципом територіальної цілісності держав. Роблячи замах на державний кордон, держава також чинить замах і на територіальну цілісність іншої держави. Тому дотримання принципу непорушності кордонів одночасно укріплюватиме і територіальну цілісність держав.

Є також схожість між цим принципом і принципом недоторканності державних кордонів. Останній означає повагу і непорушення конкретної лінії кордону будь-якої держави, прокладеної на місцевості. Неприпустимо в односторонньому порядку переносити прикордонні стовпи і знаки, що позначають лінію державного кордону, перетинати ЇЇ поза встановлених місць і з порушенням наявних правил. Цей принцип також включає право здійснювати контроль з боку будь-якої держави за перетином її кордонів фізичними особами і

56

транспортними засобами. Проте принцип непорушності кордонів і принцип недоторканності кордонів відрізняються сферою застосування: перший є регіональним, другий - універсальним.

Наявність вказаних принципів зовсім не означає, що кордони є чимось застиглим і несхильним до будь-яких змін. Держави мають право змінювати і лінію кордону між ними, обмінюватися певними ділянками території і передавати ділянку своєї території, як правило на відшкодувальних засадах, іншій державі (цесія). Водночас усі ці операції повинні здійснюватися за взаємною згодою і на основі міжнародного права. При цьому недопустимі односторонні дії, тим більше із застосуванням сили.

Принцип територіальної цілісності

Мета цього основного принципу міжнародного права - забезпечення стабільності міжнародної системи, оскільки ніщо так не дестабілізувало міжнародні відносини, як посягання на територіальну цілісність держав. З огляду на це в п. 4 ст. 2 Статуту ООН закріплено положення про заборону використовувати силу або загрозу силою "проти територіальної недоторканності держав". Декларація про принципи міжнародного права 1970 р. розвиває це положення і встановлює, що "територія держави не повинна бути об'єктом військової окупації, що є результатом застосування сили в порушення положень Статуту. Територія держави не повинна бути об'єктом набуття іншою державою в результаті погрози силою або її застосування. Жодні територіальні придбання, що є результатом погрози силою або її застосування, не повинні визнаватися законними". Аналогічні положення містяться в ст. IV Декларації принципів Гельсінського Заключного акта НБСЄ.

Принцип поваги прав людини і основних свобод

Формування принципу поваги прав людини і основних свобод безпосередньо пов'язано з ООН і діяльністю цієї організації в гуманітарній сфері. До ухвалення Статуту ООН концепція поваги та захисту прав людини і основних свобод мала переважно філософсько-релігійний і політичний характер. Міжнародно-правові норми в цій сфері були одиничними.

Ті колосальні втрати і трагедії, яких зазнало людство в Другій світовій війні, коли найгрубішим чином зневажалися права людини, призвели до того, що в преамбулі Статуту ООН народи Об'єднаних Націй висловили свою рішучість "знову затвердити віру в основні права людини, в гідність і цінність людської особи, в рівноправність чоловіків і жінок та в рівність прав великих і малих націй.,.".

57

Однією з цілей ООН є міжнародна співпраця в гуманітарній сфері, а також "у заохоченні і розвитку поваги до прав людини і основних свобод для всіх, без розрізнення раси, статі, мови і релігії..." (п. 3 ст. 1).

Формально принцип поваги прав людини і основних свобод не закріплений у ст. 2 Статуту ООН, але логічно його можна вивести з вищезгаданих положень, а також ст. 55 і 56. У першій з них проголошується, що "з метою створення умов стабільності і благополуччя, необхідних для мирних і дружніх відносин між націями.

Організація Об'єднаних Націй сприяє:

с) загальній повазі і дотриманню прав людини і основних свобод для всіх, без розрізнення раси, статі, мови і релігії".

У ст. 56 міститься зобов'язання членів ООН здійснювати спільні і самостійні дії в тісній співпраці з Організацією Об'єднаних Націй для досягнення мети, вказаної в ст. 55.

У розвиток положень Статуту ООН із захисту прав людини і основних свобод міжнародне співтовариство розробило і прийняло Хартію (Білль) про права людини, що складається із Загальної декларації прав людини 1948 р.. Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. та Міжнародного пакту про цивільні і політичні права 1966 р. Проте гостре протистояння періоду холодної війни значною мірою перешкоджало ефективній співпраці держав різної соціально-економічної орієнтації у сфері захисту прав людини і основних свобод. Потепління міжнародного клімату на початку 70-х років привело до того, що в ст. VII Декларації принципів Гельсінського Заключного акта НБСЄ 1975 р. був зафіксований як самостійний принцип поваги прав людини і основних свобод, включаючи свободу думки, совісті, релігії і переконань. У ній, зокрема, проголошується таке: "Держави-учасниці... заохочуватимуть і розвиватимуть ефективне здійснення цивільних, політичних, економічних, соціальних, культурних і інших прав і свобод, які витікають з гідності, властивої людській особі, і є істотними для її вільного і повного розвитку". До цього можна додати, що вони е також істотними для мирного! гармонійного розвитку міжнародних відносин.

І це справді так, оскільки в XX ст. не було жодного великого або малого збройного конфлікту між двома демократичними державами, що поважають права людини й основні свободи. В сучасному світі вважається поганим тоном не виконувати норми міжнародного права взагалі і насамперед у сфері захисту прав людини. Разом з ООН, регіональні організації (Рада Європи, Організація американських держав, Африканський Союз та ін.) у засновницьких і поточних документах закріплюють принцип поваги прав людини і основних свобод, докладають чимало зусиль для його ефективної реалізації. Чітко розуміючи, що

58

держави, які не поважають права людини і основні свободи, становлять небезпеку не тільки для стабільного розвитку міжнародних відносин і плідної співпраці між державами, а й для міжнародного миру і безпеки.

Відмінною рисою сучасного етапу розвитку принципу поваги прав людини і основних свобод є заохочення індивідів та їх об'єднань до активної участі в розвитку концепції прав людини і основних свобод, а також у їх захисті з використанням засобів національного і міжнародного права. У Підсумковому документі Віденської зустрічі представників держав - учасниць ОБСЄ від 15 січня 1989 р. зафіксовано, що держави - учасниці ОБСЄ "поважатимуть право своїх громадян, самостійно або спільно з іншими, здійснювати активний внесок у розвиток і захист прав людини та основних свобод". І це вельми симптоматична тенденція, коли індивід є не тільки об'єктом міжнародних угод у сфері прав людини, а й активним актором на міжнародній арені із захисту своїх прав і основних свобод.

Принцип самовизначення народів

Виникнення принципу самовизначення народів пов'язане з епохою буржуазних революцій, становленням національних держав, хоча через відомі історичні й соціально-економічні причини право народів на самовизначення не могло стати принципом буржуазного права. Капіталістичний спосіб виробництва на початковому етапі свого розвитку потребував колоній та інших форм залежності слабких держав від сильних.

Російські більшовики, здобувши владу в 1917 р., оголосили себе прихильниками права націй на самовизначення. Однак це виявилося однією з їх багатьох декларацій, по суті лише ріа desideria (благий намір).

Як юридично обов'язковий цей принцип був закріплений у Статуті ООН. Так, у п. 2 ст. 1 встановлюється, що ООН "розвиватиме дружні відносини між націями на основі поваги принципу рівноправності і самовизначення народів...".

У Декларації про принципи міжнародного права 1970 р. дається тлумачення цього принципу і, зокрема, зазначається: "Через принцип рівноправності і самовизначення народів, закріплений у Статуті, всі народи мають право вільно визначати без втручання ззовні свій політичний статус і здійснювати свій економічний, соціальний і культурний розвиток, і кожна держава зобов'язана поважати це право відповідно до положень Статуту".

Після Другої світової війни багато народів Африки й Азії перебували в колоніальній залежності від європейських держав. Закріплення принципу самовизначення народів у Статуті ООН сприяло активізації їх боротьби за визволення і створення незалежних держав. З метою зміцнення цього принципу і його практичного здійснення в 1960 р. на 15-й сесії Генеральної Асамблеї ООН

59

була прийнята Декларація про надання незалежності колоніальним країнам і народам. Під час гострих дискусій у 1966 р. вдалося закріпити в ст. 1 Пактів із прав людини право народів на самовизначення і розкрити його зміст. Все це свідчить про те, що право народів на самовизначення є загальновизнаною імперативною нормою сучасного міжнародного права.

Слід ще раз звернути увагу, що в актах ООН проголошується право народів, а не націй на самовизначення, на відміну від більшовицьких документів. Це зроблено для того, щоб не ускладнювати реалізацію цього права для поліетнічних народів. Тому в преамбулі Конституції України - багатонаціональної держави - проголошено, що Основний Закон країни прийнятий на основі реалізації українською нацією, всім українським народом права на самовизначення.

Необхідно також зазначити, що право народів на самовизначення є саме право, а не обов'язок. Від доброї і вільно висловленої волі народу залежить вибір його подальшої долі: створювати свою незалежну державу (або приєднатися до вже існуючої держави) чи ні. А ось обов'язок кожної держави сприяти індивідуально або колективно реалізації принципу самовизначення народів існує. І народ, якому будь-яка держава перешкоджає реалізувати відповідно до міжнародно-правових норм принцип самовизначення, має право звертатися в ООН і одержувати з її боку підтримку на використання засобів впливу на таку державу аж до вживання збройної сили.

У науці міжнародного права деякі вчені виокремлюють два аспекти принципу самовизначення народів: зовнішній і внутрішній. Перший означає право народу створювати свою суверенну державу, приєднуватися до іншої держави або об'єднуватися з нею. Другий аспект полягає в тому, що з досягненням самостійності нації і народи, що входять до складу суверенної держави, зберігають право на свої природні багатства і ресурси, на культурний і релігійний розвиток та створення національно-територіальних автономій.

Здійснення принципу самовизначення народів, як уже наголошувалося, має відбуватися в контексті дотримання всіх основних принципів міжнародного права в їх єдності і взаємозв'язку. В Декларації про принципи міжнародного права 1970 р. проголошується, що ніщо в цій Декларації не "повинне тлумачитися як санкціонуюче або заохочуюче будь-які дії, які вели б до розчленовування або до часткового чи повного порушення територіальної цілісності або політичної єдності суверенних і незалежних держав, діючих з дотриманням принципу рівноправності і самовизначення народів...; і, внаслідок цього, мають уряди, які представляють весь народ, що належить до даної території, без розрізнення раси, віросповідання або кольору шкіри.

Кожна держава повинна утримуватися від будь-яких дій, направлених на часткове або повне порушення національної єдності і територіальної цілісності будь-якої держави або країни.

60

Доктрина і практика міжнародного права поки не дають однозначної відповіді на питання - як забезпечити гармонійну єдність здійснення принципу самовизначення народів і принципу територіальної цілісності держав? На цьому ґрунті виникають гострі конфліктні ситуації, як, наприклад, з курдським і чеченським народами. У їх вирішенні сторонам конфлікту необхідно проявляти добру волю, взаємну повагу інтересів і бажання знаходити компроміси на основі норм міжнародного права.

ТЕМА 5. Поняття і види територій у міжнародному праві

5.1. Державні кордони 5.2.Правові підстави зміни державної території 5.3. Правовий режим використання міжнародних рік 5.4. Міжнародно-правовий режим Арктики і Антарктики

Основні історичні етапи розвитку людства, прагнення держав до світової гегемонії чи регіонального лідерства пов'язані тією чи іншою мірою з боротьбою за територію. У таких умовах з'явилась об'єктивна необхідність у розробці міжнародно-правового режиму територій, що, своєю чергою, забезпечило б правову регламентацію територіального розмежування.

Термін "територія" розглядають у доктрині міжнародного права як юридичну категорію. Відповідно до цього підходу правова природа територій, їхні класифікації обумовлені відповідним правовим режимом, передбаченим міжнародно-правовими нормами. Саме тому в основу загальноприйнятої класифікації територій у теорії міжнародного права покладено принцип їхньої приналежності до того чи іншого правового режиму. З огляду на це території поділяють на три основні групи: державна територія, території зі змішаним режимом та території з міжнародним режимом (міжнародні території спільного користування).

Правовий режим державної території визначають головним чином норми національного права. Під правовим режимом державної території розуміють систему юридичних норм міжнародного і внутрішньодержавного права, які забезпечують реалізацію суверенних прав, територіального верховенства та територіальної юрисдикції в межах території держави68. Водночас статус окремих частин державної території, як і території загалом, можуть регулювати норми міжнародно-правових актів. У цьому випадку на увагу заслуговують міжнародні угоди, предмет яких стосується створення без'ядерних зон (договір про без'ядерну зону у Південній частині Тихого океану 1986 р.), демілітаризації територій (демілітаризація прикордонної смуги шириною 25 кілометрів - Договір

61

між Швецією і Норвегією 1905 р.), оренди територій (Договір між колишнім Радянським Союзом і Фінляндією 1940 р. щодо оренди півострова Ханко) тощо.

До територій зі змішаним режимом відносять континентальний шельф, прилеглу зону, виключну економічну зону, а в окремих випадках міжнародні ріки, міжнародні протоки, що перекриваються територіальним морем прибережних держав, і міжнародні канали, що входять до складу територій прибережних держав. Тобто мають на увазі території морських просторів, що не входять до складу державної території, на які не поширюється суверенітет прибережної держави. Особливість такого виду територій полягає у тому, що їх правовий режим регулюється нормами як національного, так і міжнародного права. Акти національного законодавства, прийняті відповідно до норм міжнародного права (зокрема, Конвенція з морського права 1982 р.), визначають суверенні права держав щодо розвідки і розробки природних ресурсів, охорони навколишнього середовища континентального шельфу, виключної економічної зони тощо.

Правовий режим територій з міжнародним режимом (міжнародні території спільного користування), як-от: відкрите море, повітряний простір над відкритим морем, міжнародний район морського дна, космічний простір, Місяць та інші небесні тіла, Антарктика,78 ґрунтується виключно на нормах міжнародного права. З точки зору міжнародного права міжнародні території становлять спільну спадщину людства. Така концепція передбачає, з одного боку, можливість вільного дослідження і використання всіма державами міжнародного співтовариства цих територій, а з іншого - заборону поширення державного суверенітету.

На сучасному етапі розвитку міжнародних відносин, особливо на тлі загострення проблем територіального розмежування, виникли передумови щодо появи територій із невизначеним статусом. Серед таких територій потрібно виокремити, наприклад, самопроголошені території (Південна Осетія, Абхазія, Косово, Нагірний Карабах, Придністров'я), які частково отримують міжнародно-правове визнання, а також Боснію і Герцеговину. Феномен Боснії і Герцеговини, зокрема, вбачається в участі представників міжнародного співтовариства в роботі органів державної влади. Наприклад, Високий представник у Боснії і Герцеговині наділений правом звільняти посадових осіб, а також приймати закони на тимчасовій основі74. Правовий режим такого роду територій можна охарактеризувати як перехідний.

Державна територія відіграє фундаментальне значення яку теорії, так і у практиці міжнародного права. Більшість юристів-міжнародників зазначають, що територія становить матеріальну основу функціонування держави. Разом із тим вона становить один із необхідних критеріїв, яким повинна відповідати держава як суб'єкт міжнародного права (Конвенція про права і обов'язки держав 1933 р.).

62

Доктринальне обґрунтування юридичної природи державної території знаходить свій вираз у кон'юнктурі конкретної історичної епохи. У період феодалізму домінувала об'єктна теорія (цивілістична), що трактувала державну територію як об'єкт власності держави. У другій половині XIX ст. об'єктна теорія еволюціонувала в бік просторової теорії, котра розглядала територію як просторові межі влади держави. Нарешті, відповідно до теорії компетенції, територіальний суверенітет обмежується місцевою компетенцією. У сучасних умовах складно визначити домінування однієї із теорій, оскільки нині юридична природа державної території поєднує елементи як об'єктної та просторової теорії, так і теорії компетенції.

Дефініція "державна територія" розкривається за допомогою суверенітету та складових частин державної території. Суверенітет передбачає стан повноти влади держави в межах її території (територіальне верховенство), а також незалежність у зносинах з іншими державами. Наприклад, згідно з ст. 2 Конституції України, суверенітет України поширюється на всю її територію. Таким чином, реалізація суверенітету відбувається у двох площинах - внутрішній і зовнішній.

Повноту влади держави в межах її території забезпечують система законодавчих, виконавчих і судових органів, які наділені юрисдикцією щодо громадян, іноземців, юридичних осіб, що знаходяться на її території. Взаємна реалізація територіального верховенства і юрисдикції держави можлива лише в межах державної території. Відомо, що поширення територіального верховенства держави поза межі її території, з огляду на принцип суверенної рівності держав, суперечить нормам міжнародного права. Втім, юрисдикція держави не обмежується дією на території держави, а може поширюватись і за її межі. Так, існує категорія квазідержавної території (морські судна, повітряні та космічні судна, які здійснюють навігацію під прапором відповідної держави, приміщення дипломатичних представництв, підводні кабелі та трубопроводи у відкритому морі, якщо вони з'єднують дві частини однієї держави)81, що допускає здійснення юрисдикції держави щодо цих об'єктів за межами її території.

До складу державної території входить сухопутна, морська та повітряна територія.

Сухопутна територія держави охоплює її материкову частину, архіпелаги, острови, які знаходяться в межах її територіального моря, анклави, надра. Держава наділена правом здійснення повного суверенітету в межах сухопутної території, визначеної державними кордонами. Правовий статус сухопутної території визначається нормами національного права. Водночас у міждержавній практиці поширеним явищем є укладення міжнародних договорів щодо транзиту через державну територію, оренди території, повітряних сполучень. Необхідність підписання такого роду договорів, приміром стосовно транзиту

63

через державну територію, може бути зумовлена наявністю в держави анклаву - частини території держави, відокремленої від сухопутної частини території, оточеної територією однієї або декількох держав. Якщо така частина державної території має вихід до моря, то вона, відповідно, вважається напіванклавом. У подібних випадках постає низка проблем у забезпеченні вільного пересування громадян однієї держави через території третіх країн. Характерно, що способом вирішення таких проблем є спеціальні двосторонні договори між зацікавленими сторонами.

З точки зору міжнародного права не існує будь-яких обмежень стосовно розробки надр. Це питання регулюється в основному нормами внутрішньодержавного права. Так, відповідно до Кодексу України "Про надра" 1994 р.83, надра - це частина земної кори, що розташована під поверхнею суші та дном водоймищ до глибин, доступних для геологічного вивчення та освоєння. Аналогічні за змістом положення присутні у законодавстві інших держав (Закон Російської Федерації "Про надра" 1992 р.).

Морська територія держав складається із внутрішніх вод, внутрішніх морських вод і територіального моря (територіальні води)84. Річки, озера, канали та інші водойми, які знаходяться в межах державної території, належать до внутрішніх вод держави. Натомість внутрішніми морськими водами є води портів, бухт, заливів, що прилягають до узбережжя держави. Нарешті територіальне море - це прибережна морська смуга, ширина якої за загальним правилом може сягати до 12 морських миль. Незважаючи на те, що морська територія перебуває під виключним суверенітетом держав, норми сучасного міжнародного права можуть встановлювати певні обмеження щодо реалізації державами цього права. Так, одна з резолюцій Ради Безпеки ООН, прийнята 2008 р., наділяє групу держав правом на здійснення боротьби із піратством у територіальних водах Сомалі. Очевидно, що вирішення проблеми піратства як однієї із загроз міжнародному співтовариству в такий спосіб є лише початком процесу відходу від концепції абсолютного суверенітету держав.

Повітряну територію держави становить повітряний простір, який знаходиться над сухопутною і водною територією. Звідси випливає, що повітряною територією держави потрібно вважати повітряний простір не лише над материковою частиною, ай - над внутрішніми і територіальними водами держави. Верхня межа повітряного простору, а відтак межа, до якої держава здійснює свій суверенітет на повітряній території, становить 100-110 км2. Саме ця межа є умовним розмежуванням між повітряною територією держави і відкритим космосом, що вже належить до територій із міжнародним режимом.

Сухопутні, морські та повітряні простори є невід'ємними складовими частинами державної території. Юридичними гарантіями непорушності та неподільності території держави, а також її складових частин виступають основні принципи міжнародного права, зокрема принцип територіальної

64

цілісності, принцип непорушності кордонів, принцип суверенної рівності держав. Утім, використання державної території на шкоду інших держав, як-от: транскордонне забруднення, розміщення на території терористичних баз, грубе порушення прав людини, боротьба із піратством тощо, не виключають можливості втручання з боку міжнародного співтовариства у внутрішні справи держави з метою обмеження реалізації суверенітету в межах її державної території.

Державні кордони

Просторові межі поширення суверенітету держав, а також реалізації територіального верховенства визначають державні кордони. Останні слугують не лише важливим атрибутом суверенних держав у системі міждержавних відносин, а й часто становлять предмет територіальних претензій.

У теорії міжнародного права державний кордон розглядають як позначену на картах і закріплену маркуванням на місцевості лінію та вертикальну площину, що проходить по ній і визначає зовнішні межі державної території (сухопутної, водної, повітряної). Національне законодавство держав щодо визначення поняття "державний кордон" концептуально збігається із його доктринальними розробками. Наприклад, державний кордон, згідно з законом України "Про державний кордон України" 1991 р., - це лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі території України, - суші, вод, надр, повітряного простору.

Кордони поділяють на орографічні, геометричні й астрономічні. Під орографічними (природними) кордонами розуміють лінію державного кордону, яка визначається відповідно до особливостей рельєфу місцевості (по берегах озер, по гірських хребтах тощо). Геометричні кордони характеризуються тим, що встановлення державного кордону відбувається за Залежно від особливостей проходження лінії державного кордону рахунок проведення з однієї точки в іншу прямих ліній без урахування рельєфу місцевості. Лінії астрономічних кордонів, на відміну від орографічних та геометричних, збігаються із паралеллю чи меридіаном географічної сітки. В Африці, наприклад, 40 % кордонів є саме астрономічними. Іноді, в результаті завершення процедури встановлення державних кордонів, у держави з'являються комбіновані кордони, які передбачають наявність як орографічних, геометричних, так і астрономічних кордонів. До таких держав, зокрема, належить Ботсвана.

Відповідно до іншої класифікації кордонів, в основу якої покладено критерій складових частин державної території, кордони поділяють на сухопутні, повітряні, водні.

65

Водні кордони держави (річкові, озерні, морські) визначають у спосіб підписання спеціального договору, нормами національного законодавства або поєднанням цих двох способів.

Кордони на прикордонних річках проводять залежно від їх відповідності критерію судноплавної або несудноплавної річки. У випадку судноплавної річки кордон пролягає по лінії її найбільших глибин (тальвегу) або фарватеру, а якщо річка несудноплавна, то кордон проходить посередині річки або її головного рукава.

Морські кордони встановлює законодавство прибережної держави, відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного морського права. Так, морськими кордонами держави, що відмежовують її територіальні води від відкритого моря, є зовнішня межа територіальних вод, ширина яких становить, як правило, не більше 12 морських миль. Повітряним кордоном держави вважається уявна площина, що вертикально прилягає до сухопутної, водної території і простягається вгору на 100-110 км.

Питання, які стосуються встановлення державного кордону, їх правового режиму, охорони, регулюються нормами як міжнародного, так і національного права. Так, відповідно до Закону України "Про державний кордон України" 1991 р.95, уст. 2 зазначено, що державний кордон України визначається Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Визначення лінії проходження державного кордону відбувається між зацікавленими державами у договірному порядку. На практиці така процедура складається із двох етапів. Перший етап передбачає визначення договірними сторонами Лівії державного кордону відповідно до характерних ознак рельєфу на місцевості з одночасним її нанесенням на карту, що становить невід'ємну частину двостороннього договору, який укладається при цьому. У теорії міжнародного права ця процедура отримала назву делімітація. На другому етапі, відповідно до результатів делімітації, відбувається встановлення лінії проходження державного кордону на місцевості - відоме як демаркація метою її здійснення створюють змішані міждержавні комісії, які позначають лінію проходження державного кордону на місцевості за допомогою спеціальних прикордонних знаків. Результати проведення демаркаційних робіт, за загальним правилом, закріплюють у відповідних протоколах з описом лінії проходження державного кордону і встановлених прикордонних знаків, які підписують уповноважені представники міждержавних комісій. Іноді в результаті пошкодження прикордонних знаків виникає необхідність у перевірці лінії проходження державного кордону на місцевості, що супроводжується заміною, відновленням або встановленням нових прикордонних знаків. У таких випадках відбувається редемаркація державного кордону. 3 метою здійснення редемаркації державних кордонів укладають спеціальні міжнародні двосторонні угоди.

66

Нерідко демаркація і делімітація як складові процесу визначення лінії проходження державного кордону в силу різноманітних чинників політичного та економічного характеру розмежовані у часі. Наприклад, тепер, з огляду на відмову Національних Зборів Республіки Білорусь ратифікувати договір про державний кордон між Україною і Республікою Білорусь 1997 р., процедура договірно-правового оформлення білорусько-українського кордону - його демаркація - тривалий час залишалася незавершеною. Схожі проблеми є у площині демаркації сухопутної ділянки державного кордону між Україною та Російською Федерацією, а також розмежування морських просторів (Чорне та Азовське море, Керченська протока). В особливих випадках, зокрема під час розпаду держав або реалізації сецесії, процедура визначення державних кордонів новоутворених держав відбувається відповідно до міжнародно-правового принципу "uti possidetis". У результаті застосування цього принципу внутрішні (адміністративні) кордони набувають статусу державного кордону. Принцип отримав широке застосування в теорії і практиці міжнародного права. Так, договірно-правове оформлення лінії державного кордону України після проголошення нею незалежності в основному збігається із лінією проходження адміністративного кордону України у складі колишнього Радянського Союзу. У схожий спосіб було визначено державні кордони новоутворених держав після розпаду колишньої Югославії.

У сучасних умовах інтеграційних процесів, особливо в рамках ЄС, відбувається істотне послаблення ролі державних кордонів у взаємовідносинах між членами ЄС. Необхідність побудови спільного ринку та забезпечення свободи вільного руху товарів, людей і послуг на території ЄС призвело до появи феномену відмови від паспортного та митного контролю між країнами - членами ЄС.

Правові підстави зміни державної території

У теорії міжнародного права під правовими підставами зміни державної території розуміють встановлені міжнародним правом способи надбання чи втрати державою своєї території. Серед правових підстав зміни державної території доктрина міжнародного права виокремлює цесію, акрецію, принцип рівноправ'я і самовизначення народів, ад'юдикацію.

Цесія як різновид правової підстави зміни державної території передбачає добровільну передачу частини державної території іншій державі. За загальним правилом цесія передбачає укладення між державами міжнародно-правового акта щодо передачі державної території. Існують два види цесії: відплатна (купівля-продаж території або обмін територіями) і безвідплатна (дарування). З-поміж прикладів цесії, відомих практиці міжнародного права, необхідно виокремити продаж Росією США Аляски у 1867 р., обмін ділянками державної території між колишнім Радянським Союзом і Іраном у 1954 р. Сьогодні у більшості держав обов'язковою передумовою для здійснення цесії, як і будь-якого іншого правового способу зміни державної території, є проведення референдуму з цього

67

питання. Наприклад, згідно зі ст. 73 Конституції України, питання про зміну території України вирішує виключно Всеукраїнський референдум.

Акреція означає зміну державної території, що відбувається внаслідок дії природних катаклізмів або антропогенної діяльності людини. Акрецією варто вважати утворення в результаті виверження вулкану острова в територіальних водах держави. У такому випадку острів автоматично входить до складу державної території, оскільки територіальні води є водною територією держави, на яку поширюється її суверенітет.

Принцип рівноправ'я і самовизначення народів сьогодні залишається одним із найбільш дискусійних правових підстав зміни державної території. Будучи серед основних принципів міжнародного права, який допускає з-поміж іншого можливість для народів визначення свого політичного статусу (утворення самостійної держави або об'єднання з іншою державою), реалізація цього принципу на практиці є не завжди можливою. Наприклад, курдам, тайванцям, чеченцям та іншим народам відмовляють у такій реалізації права на самовизначення, а натомість косоварам, осетинам, абхазцям надають таку можливість. Відтак реалізація принципу рівноправ'я і самовизначення народів відбувається не відповідно до чинних міжнародно-правових норм, а з огляду на міркування політичної доцільності.

Ад'юдикація становить спосіб зміни державної території, що відбувається відповідно до рішення міжнародного арбітражу, Міжнародного суду або міжнародної конференції. Наприклад, відповідно до угоди, укладеної на Потсдамській конференції 1945 р., Кенігсберг - північну частину Східної Пруссії - включено до складу державної території колишнього Радянського Союзу, а південну частину до Польщі. У сучасних умовах ад'юдикація залишається одним із найбільш поширених правових способів зміни державної території. Свідченням цього служить практика Міжнародного суду ООН, яка стосується розв'язання територіальних спорів між державами.

З точки зору сучасного міжнародного права будь-які способи зміни державної території, пов'язані із застосуванням або погрозою силою, наприклад, анексія або військова окупація, є протизаконними. Так, анексію становлять дії, які супроводжуються застосуванням сили щодо території третьої держави з метою її приєднання до складу іншої держави. Будь-які дії, які виступають наслідком анексії і спрямовані на приєднання частини території іншої держави, мають протиправний характер. Акт анексії не має юридичної сили, оскільки нормативні приписи основних принципів міжнародного права, зокрема принципу територіальної цілісності, прямо забороняють визнавати легітимність територіальних змін, здійснених через застосування сили або погрози нею. Незважаючи на те, що міжнародно-правові норми забороняють військову окупацію й анексію як спосіб зміни державної території, у сучасних міжнародних відносинах суб'єкти міжнародного права нерідко діють усупереч таким нормам

68

(наприклад, Голанські висоти, захоплені Ізраїлем у Сирії шляхом військової окупації, нині перебувають під юрисдикцією Ізраїлю).

Правовий режим використання міжнародних рік

Міжнародною рікою називають ріки, що протікають територією двох чи більше держав або розмежовують їх території (Рейн, Дунай, Амазонка). Особливість правового статусу міжнародних рік полягає в тому, що відповідні ділянки рік входять до складу державної території, але разом з тим виступають частиною єдиної водної системи.

Міжнародні ріки мають особливе стратегічне значення для здійснення судноплавства в цілях економічного, військового, наукового співробітництва. Залежно від цього міжнародні ріки можуть бути як судноплавними, так і несудноплавними. Водночас такі фізико-географічні критерії, як судноплавність чи несудноплавність, вихід до моря, жодним чином не впливають на міжнародно-правовий статус ріки.

Правовий режим використання міжнародних рік і каналів визначають норми національного і міжнародного права. Вперше правила стосовно використання вод міжнародних річок були закріплені на Віденському конгресі 1815 р. Сьогодні прибережні держави укладають спеціальний міжнародно-правовий акт, який регулює питання, пов'язані з особливостями навігації на міжнародних річках. Одним із основоположних принципів, який використовують під час судноплавства у водах міжнародної ріки, є принцип свободи судноплавства. Разом з тим прибережні держави відповідно до норм національного права встановлюють власні правила щодо доступу військових суден третіх держав у міжнародні ріки, обов'язковості лоцманської проводки суден у небезпечних ділянках міжнародної ріки тощо.

Режим використання річки Дунай регулюється положеннями Конвенції про режим судноплавства на річці Дунай 1948 р. та двома протоколами 1998 р. Судноплавство на річці Дунай є вільним і відкритим для держав, громадян усіх держав та здійснюється на основі рівності щодо сплати портових і навігаційних зборів. Існують конкретні обмеження стосовно судноплавства військових суден у водах Дунаю. Так, прохід військових суден можливий лише за згоди прибережної держави. Іншим важливим положенням, закріпленим Конвенцією, є створення Дунайської комісії. Цей орган забезпечує постійний контроль за виконанням положень Конвенції. До компетенції Дунайської комісії належить низка питань, як-от: розробка навігаційних карт, довідників" прийняття бюджету комісії, уніфікація правил нагляду за навігацією тощо. До складу Дунайської комісії входить по одному представнику від придунайських держав - учасниць Конвенції. Рішення Дунайської комісії приймають більшістю голосів. Офіційні мови Комісії - англійська та французька.

69

Міжнародно-правовий режим Арктики і Антарктики

Антарктика - це територія, розташована довкола Південного полюса Землі, яка включає прилеглий до неї материк Антарктиду, шельфові льодовики й острови. Після відкриття Антарктиди російською експедицією у 1818-1821 рр. територія Антарктики залишалась предметом гострих територіальних суперечок (1908 р., 1917 р.) збоку США, Великої Британії, Чилі, Аргентини та інших країн. В умовах боротьби за націоналізацію територій Антарктики та її природних ресурсів визріла потреба у встановленні міжнародно-правового режиму Антарктики. З цією метою у 1959 р. держави підписали Договір про Антарктику.

Одним із найбільших здобутків Договору варто вважати призупинення висунення територіальних претензій на простори Антарктики з боку держав на строк дії Договору. З огляду на те, що Договір є безстроковим міжнародно-правовим актом, вирішення територіальних суперечок у такий спосіб є цілком прийнятним у наш час.

Сучасний міжнародно-правовий режим Антарктики характеризується принципами демілітаризації та нейтралізації території. Створення військових баз, випробування зброї є забороненим на її території. Крім того, Антарктика не може бути у випадку війни перетворена у театр воєнних дій. Водночас Договір передбачає широкі можливості для держав щодо свободи досліджень в Антарктиці, зокрема обміну інформацією стосовно наукових робіт, обміну науковим персоналом, вільного доступу до результатів наукових досліджень.

Особливу увагу приділяють і захисту навколишнього середовища Антарктики. Загальні положення, присвячені цьому питанню, закріплені Договором про Антарктику 1959 р. Натомість розгорнута правова регламентація захисту і збереження флори і фауни в Антарктиці може встановлюватись спеціальними міжнародно-правовими актами (Конвенція про збереження антарктичних тюленів 1972 р., Конвенція про збереження морських живих ресурсів Антарктики 1980 р. тощо).

Арктика, на відміну від Антарктики, охоплює простори Земної кулі, розташовані довкола Північного полюса, включно з Північним льодовитим океаном, прилеглими частинами Атлантичного і Тихого океанів. В основу правового режиму Арктики покладено принцип "сектора", відповідно до якого її територія поділена на полярні сектори міжприарктичними державами - США, Канадою, Данією, Норвегією і Російською Федерацією. Використання концепції секторів Арктики, що розглядає територію Арктики як сухопутне продовження території приарктичних держав, не є загальновизнаним у міжнародному праві. У Концепції відсутнє також міжнародно-правове закріплення.

Правовий режим Арктики визначається головним чином національним законодавством приарктичних держав і стосується таких питань, як захист

70

навколишнього середовища, судноплавство тощо. Держави в односторонньому порядку приймають такі внутрішньодержавні акти, що визначають правове регулювання відносин з іншими державами у відповідному секторі Арктики, що належить державі. Так, згідно з законом Канади про запобігання забрудненню арктичних вод 1970 р., застережено її право на примусову зупинку суден не лише в її територіальних водах, а й прилеглих до побережжя Канади водах, у питаннях захисту навколишнього середовища.

Існуючий правовий режим в Арктиці передбачає також дію норм і принципів міжнародного морського права у морських просторах секторів Арктики. В таких умовах виникають труднощі у правовому регулюванні використання секторів Арктики, які входять до складу державної території приарктичних держав і регулюються національним законодавством, та судноплавства у морських просторах секторів Арктики, на які поширюється дія норм міжнародного морського права.

З огляду на те, що із заснуванням Арктичної ради 1996 р. передчасно говорити про початок процесу інтернаціоналізації Арктики, її правовий режим залишиться у незмінному вигляді. Оформлення міжнародно-правового статусу Арктики у спосіб укладення міжнародного договору безумовно забезпечить правову основу існуючому режиму використання Арктики або прокладе шлях до якісно нового підходу.

ТЕМА 6. Міжнародне орське право 6.1. Поняття і головні риси міжнародного морського права 6.2. Морські простори, що знаходяться під суверенітетом та юрисдикцією

прибережної держави 6.3. Територіальне море Поняття і головні риси міжнародного морського права

Міжнародне морське право - галузь міжнародного права, що є сукупністю узгоджених принципів та норм, що визначають правовий статус морських просторів і регулюють відносини між суб'єктами міжнародного права щодо використання Світового океану, його дна і надр у різних цілях.

Труднощі у визначенні поняття "морське право" зумовлені тим, що загальне морське право залишає на собі відбиток традицій. У минулому воно прирівнювалось до приватно-правових норм, котрі стосувались морського судноплавства, і передусім морського торгового права. Таке поєднання публічно-

71

правових і приватно-правових норм у морському праві було зумовлено історичним розвитком цієї галузі.

Не лише середньовічні збірники морського права, такі, як "Basili-ka", "Consulate del Mare", закони Вісбі, Олеронські правила, регулювали публічні та приватно-правові стосунки морського судноплавства, але це саме здійснювала перша загальна кодифікація морського права на прикладі французького ординансу 1681 p., атому поділ публічного та приватного морського права розпочався у XVIII ст., коли групові торгові інтереси не узгоджувалися вже з інтересами держав і їхньою економічною, стратегічною і колоніальною політикою. У цей час держави починають звертатися з позовами до морських судів.

Зміна у визначенні морського права, що призводила до розширення його поняття, була зумовлена розширенням людської діяльності у морському середовищі, котре тепер уже не обмежується лише діяльністю на поверхні морського простору, а охоплює також морський простір (marine space) і дно моря, де знаходяться мінеральні ресурси під ними. Діяльність має, головним чином, економічний характер, але не тільки: це стосується і науково-пошукових, рекреаційних і навіть військових дій.

Принцип свободи відкритого моря формувався впродовж XV- XVII ст. у частій боротьбі між феодальними державами - Іспанією і Португалією - та державами, в яких зароджувався капіталістичний спосіб виробництва, - Англією, Францією, котрі виступали за свободу морів. У своїй праці "Marc liberum" Г. Гроцій відстоював ідею про те, що відкрите море не може бути предметом володіння держав і приватних осіб, а користування ним однією державою не повинно перешкоджати користуватися ним іншим державам.

У подальшому саме потреби розвитку міжнародних економічних зв'язків були тією об'єктивною причиною, котра привела до більш широкого визнання принципу свободи відкритого моря. Остаточне його утвердження відбулося у другій половині XVIII ст.

Одночасно з інститутом відкритого моря формувалися норми, які відносяться до територіальних вод, або територіального моря. Паралельно почалися пошуки критеріїв для визначення його ширини. Наприкінці XVIII ст. італійський юрист М. Гальяні запропонував межу територіальних вод - 3 морські милі, хоча на практиці держави встановлювали його ширину здебільшого в межах від 3 до 12 морських миль. Саме під впливом принципу свободи відкритого моря виникло й отримало загальне визначення право мирного проходу іноземних невійськових суден через територіальне море.

Вивчаючи процес формування міжнародно-правових норм, котрі регулюють режим морських просторів та різні види діяльності держав з використання Світового океану з кінця XVIII ст. до середини XX ст., можна зазначити, що це

72

були передусім норми звичаєвого права, частина яких була закріплена в угодах, укладених державами на двосторонній основі. Поряд з тим мали місце спроби кодифікації окремих норм, які стосувалися попередження зіткнень на морі, безпеки мореплавства та ін. Але на той час не було ще зацікавленості міжнародного співтовариства у договірному закріпленні вже існуючих звичаєвих норм у відповідній універсальній міжнародній конвенції.

Варто зауважити, що види використання Світового океану були обмежені судноплавством і рибальством, лише після Другої світової війни розвинуті країни приступили до розвідування та використання природних ресурсів континентального шельфу та за його межами. Ця багатогранна діяльність держав з використання Світового океану створила умови для виникнення специфічного предмета правового регулювання відповідної галузі міжнародного права. А тому завершення процесу становлення міжнародного морського права як галузі загального міжнародного права необхідно пов'язувати з його кодифікацією, тобто з набуттям чинності Женевських конвенцій з морського права 1958 р., яке збіглося у часі з початком науково-технічної революції У другій половині XX ст.

Сучасне морське право можна охарактеризувати як досить чітку систему взаємопов'язаних та взаємодоповнюючих принципів і норм, котрі відповідають завданням та інтересам зміцнення єдиного й всезагального правопорядку на морях і океанах.

За своїм змістом і регулятивним призначенням норми міжнародного морського права визначають, перш за все, правовий режим морських просторів. Ці норми повинні відображати об'єктивну необхідність та потребу використання всіма державами морських просторів та океанів і поряд з тим враховувати права та інтереси прибережних держав. Тому перші морські звичаї стосувалися визначення правового статусу морських просторів і виходили з того, що морські води портів і гаваней, а також прибережна смуга морських вод, яка отримала назву "територіальні води", підпорядковані суверенітету прибережних держав і є частиною їх державної території. Решта морських просторів вважалися міжнародними, тобто доступними та відкритими для їхнього використання всіма державами. Жодна з держав не має права зазіхати на національне присвоєння цих просторів або на їхнє підпорядкування своєму суверенітету.

Міжнародно-правові норми, що визначають правовий статус морських просторів, дають відповідь лише на питання про те, чи підпорядковуються ці простори суверенітету будь-якої держави, чи ні. З метою встановлення чіткого порядку конкретної діяльності держав у межах відповідних просторів необхідні ще норми, котрі визначають правовий режим цих морських просторів, а також конкретні права та обов'язки держав стосовно юридично допустимих видів використання й освоєння державами тих чи інших морських просторів. Тому норми морського права, які стосуються правового статусу та правового режиму морських просторів, взаємно доповнюють одні одних.

73

Сучасне міжнародне морське право стало конвенційним правом. Загалом, усі основні звичаєво-правові принципи і норми, які становлять його зміст, були кодифіковані й отримали подальший свій розвиток і закріплення у письмових міжнародних документах - конвенціях, договорах та ін. Відбулися різкі зміни також у соціально-правовому змісті й у ролі сучасного міжнародного морського права. Поряд із традиційними видами використання морських просторів предметом міжнародно-правового регулювання у Конвенції ООН з морського права 1982 р. стали всі ті нові відносини держав, котрі були зумовлені суспільно-економічним і науково-технічним прогресом у сфері освоєння морських просторів і ресурсів. Унаслідок цього з'явились й утвердились нові правові поняття та категорії у міжнародному морському праві - "континентальний шельф", "виключна економічна зона", "води держав-архіпелагів", "міжнародний район морського дна" та ін. Виникли нові інститути та норми міжнародного морського права. У тих випадках, коли будь-які питання використання моря не врегульовані міжнародним морським правом, вони "продовжують регламентуватися нормами і принципами загального міжнародного права, про що йдеться у Конвенції ООН з морського права 1982 р. Багато норм та інститутів, що становлять зміст міжнародного морського права, не трапляються в інших сферах міжнародно-правового регулювання. До таких належать: свобода відкритого моря; виключна юрисдикція держави прапора у відкритому морі; право переслідувати за "гарячими слідами"; право мирного проходу іноземних суден через територіальне море; право транзитного проходу через протоки, що використовують для міжнародного судноплавства; право архіпелажного проходу; право на захоплення піратських суден та екіпажів у відкритому морі та ін.

Морські простори, що знаходяться під суверенітетом та юрисдикцією прибережної держави

Внутрішні морські води

Внутрішні морські води - це водний простір, що розташований між береговою лінією і тими вихідними лініями, від яких ведуть відлік ширини територіального моря. Вони є частиною територіальної держави, і на них поширюється її суверенітет. Держави національним законодавством встановлюють межі своїх внутрішніх морських вод з урахуванням правил Конвенції ООН з морського права та інших норм міжнародного права. В Україні вони визначені уст. 6 Закону України "Про державний кордон України".

До внутрішніх вод України належать:

1) морські води, розташовані в бік берега від прямих вихідних ліній, прийнятих для відліку ширини територіального моря України;

2) води портів України, обмежені лінією, яка проходить через постійні портові споруди, які найбільше виступають у бік моря;

74

3) води заток, бухт, губ і лиманів, гаваней і рейдів, береги яких повністю належать Україні, до прямої лінії, проведеної від берега до берега в місці, де з боку моря вперше утворюється один або кілька проходів, якщо ширина кожного з них не перевищує 24 морських миль;

4) води заток, бухт, губ і лиманів, морів і приток, що історично належать Україні;

5) обмежена лінією державного кордону частина вод річок, озер та інших водойм, береги яких належать Україні.

Правовий режим внутрішніх морських вод як складової частини державної території визначається законодавством прибережної держави з урахуванням загальновизнаних норм міжнародного права. Тобто будь-яка діяльність у цих водах, включаючи судноплавство, регулюється правилами прибережної держави. Як правило, іноземним юридичним і фізичним особам заборонено здійснювати будь-який промисел і проводити наукові дослідження у внутрішніх водах без спеціального дозволу. Іноземні судна не мають права заходити у ці водну за винятком випадків вимушеного заходу під час стихійного лиха.

Однак правовий режим цих морських просторів має свої особливості. Кожна прибережна держава має право самостійно вирішувати питання про те, відкривати чи ні свої порти для запливу іноземних суден. Офіційно оголошуючи свої порти відкритими для запливу іноземних суден, прибережна держава може в подальшому в будь-який час закрити доступ іноземних суден у ці порти.

Військові кораблі можуть заходити у внутрішні води і порти відповідно до дозволу прибережної держави або на її запрошення. Деякі держави згідно з принципом взаємності передбачають порядок повідомлення щодо заходу військових кораблів. Не вимагається дозволу щодо заходу у внутрішні води та порти іноземних військових кораблів, якщо на борту знаходяться глави держав чи урядів.

Усі судна, які прибувають у порт, підлягають прикордонному, санітарному та митному контролю. Військові кораблі звільнені від митного огляду та мита. Однак вивантаження і перевантаження вантажів здійснюють під наглядом органів митного контролю.

Іноземні судна та їх екіпажі підпорядковуються цивільній та адміністративній юрисдикції прибережної держави, яка здебільшого утримується від такої юрисдикції з питань, що стосуються внутрішнього розпорядку на іноземному судні.

Цивільна юрисдикція передбачає компетенцію судових установ прибережної держави розглядати позови, пов'язані з невиконанням контрактів чи договірних

75

зобов'язань іноземним судном і їх власниками, а також право адміністрації порту затримувати або арештовувати іноземне судно для забезпечення позовів та рішень судових органів.

Стосовно кримінальної юрисдикції, то, як правило, компетентні органи прибережної держави утримуються від її здійснення щодо моряків іноземних торговельно-транспортних суден, коли вчинене ними правопорушення на борту свого судна не зачіпає інтересів прибережної держави, прав і свобод громадян та встановлений порядок. Окрім того, консули постійно допомагають залагодити конфлікти на борту вітчизняного судна або між членами його екіпажу й органами прибережної держави.

Військові кораблі у внутрішніх водах і портах наділені правом недоторканності. До іноземного військового судна недопустиме застосування будь-яких примусових дій. Але це право не звільняє військові кораблі від обов'язку дотримуватись законів і правил прибережної держави; у випадку їх порушення їм може бути запропоновано покинути внутрішні води.

Територіальне море

Морський простір, який розташований уздовж берега або безпосередньо за внутрішніми морськими водами прибережної держави та перебуває під її суверенітетом, називається територіальним морем, або територіальними водами.

Поняття "територіальне море" виникло в XVІІ ст., однак навіть наприкінці XIX і першої половини XX ст. ще відбувалися суперечки про його правовий статус.

Першою міжнародною угодою, в якій було визнано, що територія держави включає територіальні води, була Конвенція про повітряну навігацію 1919 р. Але, оскільки в ній не брала участі значна кількість держав, відповідно, вона не отримала належного міжнародного визнання.

Певна спроба врегулювати це питання була зроблена на Гаазькій конференції з кодифікації міжнародного права в 1930 р. Однак найбільш повно ця проблема була вирішена учасниками І Конвенції ООН з морського права у 1958 p. у Женеві. Учасники Конвенції вважали за доцільне поєднання різнопланових інтересів: з одного боку, інтересів прибережної держави, а з іншого - міжнародного судноплавства. Фактично, положення І Конвенції не зазнали особливих змін і були внесені у проекти документів II Конвенції ООН з морського права та схвалені 30 квітня 1982 р.

Стаття 2 Конвенції ООН з морського права встановлює: 1. Суверенітет прибережної держави поширюється за межі її сухопутної території і внутрішніх вод, а у випадку держави-архіпелагу - її архіпелажних вод, на морський простір, що розташований вздовж берега, який іменується територіальним морем.

76

2. Вказаний суверенітет поширюється на повітряний простір над територіальним морем, як і на його дно і надра.

3. Суверенітет над територіальним морем здійснюється з дотриманням цієї Конвенції та інших норм міжнародного права".

Початковою лінією для виміру ширини територіального моря є лінія найбільшого відпливу вздовж берега, яка вказана на офіційно визнаних прибережною державою морських картах великого масштабу.

Згідно з Конвенцією 1982 р., кожна держава має право встановлювати ширину територіального моря до межі, котра не перевищує 12 морських миль. Нині зі 151 прибережної держави 119 встановили 12-миль-ну ширину територіального моря, для декількох держав ця ширина становить менше 12 миль. Поряд з тим, деякі держави з порушенням загальновизнаних норм і принципів міжнародного права ще досі мають територіальне море, ширина якого перевищує 12 морських миль (Ангола - 20 миль, Того і Нігерія - 30 миль, Сирія - 35 миль, Нікарагуа, Панама, Перу, Уругвай, Еквадор, Конто, Ліберія, Сомалі та ін. - 200 миль).

Закон України "Про державний кордон України" встановлює, що "до територіального моря України належать прибережні морські води шириною 12 морських миль, відлічуваних від лінії найбільшого відпливу як на материку, так І на островах, що належать Україні, або від прямих вихідних ліній, які з'єднують відповідні точки. Географічні координати цих точок затверджують у порядку, який встановлює Кабінет Міністрів України. В окремих випадках інша ширина територіального моря України може встановлюватися міжнародними договорами України, а при відсутності договорів - відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права".

У випадку, якщо береги двох держав розташовані один напроти другого, відповідно, жодна з цих держав не має права, якщо лише між ними не укладено угоду про це, поширювати своє територіальне море за середину лінії, яка проведена між їхніми територіальними водами.

Обсяг суверенних прав, які належать прибережній державі над територіальним морем, є менш повним, ніж обсяг суверенних прав, якими вона послуговується у своїх внутрішніх морських водах.

Серед суверенних прав прибережної держави над територіальним морем допускається виняток - право мирного проходу іноземних суден. Це право може реалізовуватися при дотриманні іноземними суднами відповідних юридичних положень. Прибережна держава не може чинити опір мирному проходу через своє територіальне море іноземних суден, які не порушують цих положень.

77

Міжнародний звичай про право мирного проходу через територіальне море вперше був перетворений у договірну правову норму вст. 14-23 Конвенції про територіальне море 1958 р. У подальшому ці норми були доповнені та конкретизовані з урахуванням розвитку міжнародного права, а також досягнень мореплавання та зміни умов, за яких це право реалізується, і ці норми стали складовою частиною Конвенції ООН з морського права 1982 р. (ст. 17-32).

Згідно зі ст. 18 Конвенції 1982 р., під мирним проходом необхідно розуміти плавання через територіальне море з метою:

а) перетнути це море, не запливаючи у внутрішні води чи не зупиняючись на рейді, чи біля портової споруди за межами внутрішніх вод; або

б) увійти у внутрішні води чи вийти із них, чи зупинитися на такому рейді, чи біля такої портової споруди.

При цьому мирний прохід повинен бути швидким і безперервним.

Прохід вважається мирним, якщо він не порушує мир, встановлений порядок чи безпеку прибережної держави. Конвенція 1982 р. зазначає, що прохід не вважається мирним, якщо судно, яке проходить, здійснює будь-яку діяльність, "що не має прямого відношення до проходу", - погрожує силою чи застосовує її проти суверенітету, територіальної цілісності чи політичної незалежності прибережної держави або "будь-яким іншим чином з порушенням принципів міжнародного права, передбачених Статутом ООН"; проводить маневрів чи збір інформації на шкоду безпеки прибережної держави; здійснює піднімання в повітря, посадку літальних апаратів або будь-якого військового пристрою; здійснює навантажувально-розвантажувальні роботи, будь-яку рибальську діяльність; проводить дослідження, забруднює морське середовище, перешкоджає функціонуванню систем зв'язку або будь-яких ін. Іноземні судна під час мирного проходу зобов'язані дотримуватись законів і правил прибережної держави, а також загальноприйнятих правил стосовно запобігання зіткненню на морі.

Усі військові кораблі також мають право на мирний прохід і наділені імунітетом від кримінальної та цивільної юрисдикції прибережної держави. Підводні човни під час проходу повинні прямувати на поверхні з піднятим прапором своєї держави. Якщо іноземний військовий корабель нехтує при заході законами та правилами прибережної держави, вона має право вимагати, щоб такий корабель негайно покинув територіальне море.

Імунітет від юрисдикції визнається і за державними суднами, що експлуатують не з комерційною метою.

78

Стосовно всіх інших іноземних морських суден, то вони підлягають кримінальній і цивільній Юрисдикції прибережної держави. Однак кримінальна юрисдикція щодо злочинів, здійснених на борту судна під час його мирного проходу, не вчиняється, за винятком, якщо;

- наслідки злочину поширюються на прибережну державу;

- вчинений злочин порушує спокій в країні або добрий порядок у територіальному морі;

- капітан судна, дипломатичний агент або консульська посадова особа держави прапора звернеться до місцевих властей з проханням про надання допомоги;

- вживані заходи необхідні для відвернення незаконної торгівлі наркотиками або психотропними речовинами.

Прилегла зона.

Прилеглу зону необхідно розглядати як морський пояс, що примикає до територіального моря прибережної держави, який встановлено, згідно з Конвенцією 1982 р., шириною не більше 24 морських миль, котрі відраховуються від тих самих вихідних ліній, що й територіальне море, і в якому прибережна держава здійснює певні види контролю.

Порівняно з територіальним морем у прилеглій зоні прибережна держава може здійснювати лише обмежений перелік видів контролю.

Так, наприклад, уперше митну зону у названому водному просторі встановила Англія у 1736 р. Тепер 55 держав встановили прилеглу зону шириною 24 морських милі та менше (Австрія, Канада, Китай, Франція, Іран, Японія, Норвегія, Російська Федерація).

Згідно з положеннями ст. 33 Конвенції 1982 р., прибережна державну прилеглій зоні може здійснювати контроль з метою відвернення порушень митних, фіскальних, імміграційних або санітарних законів і правил у межах її території чи територіального моря; покарання за порушення вищеназваних законів і правил, вчинене в межах її території або територіального моря. Контроль прибережної держави у прилеглій зоні може здійснюватись у двох видах.

Перший вид контролю направлений на відвернення порушень митних, фіскальних, імміграційних і санітарних правил у межах території чи територіального моря прибережної держави. Вказаний вид контролю має превентивний характер і може застосовуватися лише щодо тих суден, котрі прямують у бік територіального моря прибережної держави. Він може мати лише характер інспекції (огляду) з метою відвернення можливого правопорушення.

79

Однак цей вид контролю не може призвести до таких наслідків, як арешт або недопущення проходу іноземного судна через територіальне море, якщо воно має право мирного проходу з метою перетнути територіальне море, не запливаючи у внутрішні води прибережної держави.

Другий вид контролю може здійснюватись з метою покарання за порушення митних, фіскальних, імміграційних і санітарних правил, що вчиняються в межах території чи територіального моря прибережної держави. Він здійснюється стосовно суден, які залишають територіальне море. При виявленні названих порушень у межах території чи територіального моря прибережної держави таке судно може бути затримане й у випадку необхідності примусово направлене в один із портів прибережної держави для подальшого покарання винних за вчинене правопорушення.

Виключна економічна зона

Згідно зі ст. 55 Конвенції, під виключною економічною зоною необхідно розуміти район, що знаходиться за межами територіального моря і прилеглий до нього, на який поширюється особливий правовий режим, відповідно до якого права й юрисдикція прибережної держави та права і свободи інших держав регулюються відповідними положеннями Конвенції ООН з морського права 1982 р. Ширина виключної економічної зони, згідно з правилом, яке вміщується в ст. 57, не повинна перевищувати 200 морських миль, що відраховуються від вихідних ліній, від яких вимірюється ширина територіального моря.

Проблема виключної економічної зони виявилась однією з найбільш складних під час роботи Ш Конференції ООН з морського права, оскільки цей водний простір зачіпав економічні та політичні інтереси майже всіх держав. Вказана зацікавленість пояснюється тим, що сукупна площа, яка розташовується до 200 морських миль економічних зон, котрі можуть встановлювати прибережні держави, сягає понад 140 млн км2, або близько 40 % усієї площі Світового океану.

Особливість правового режиму цієї частини відкритого моря полягає у тому, що, згідно з Конвенцією 1982 р., прибережній державі належать у виключній економічній зоні суверенні права з метою розвідки, розробки та збереження природних ресурсів у її водах, на морському дні та в його надрах, а також з метою управління всіма цими ресурсами зони. Це означає, що ніхто, крім прибережної держави (або без її згоди), не може здійснювати розвідки і розробки природних ресурсів у її виключній економічній зоні.

Конвенція передбачає, що коли прибережна держава не має можливості виловити весь допустимий (для підтримання або відновлення рибних запасів) вилов риби, відповідно, через угоди та інші домовленості вона надає іншим державам доступ до залишку допустимого вилову. При наданні такого доступу

80

повинні враховуватися деякі фактори, зокрема, значення живих ресурсів цього району для економіки прибережної держави, потреби держав цього району, необхідність зведення до мінімуму шкоди економіці інших держав, громадяни яких здебільшого вели рибний промисел у цій зоні.

Поряд з суверенними правами на природні ресурси Конвенція 1982 р. передбачає також юрисдикцію прибережної держави в межах економічної зони стосовно створення і використання штучних островів, установок і споруд; морських наукових досліджень; захисту та збереження морського середовища.

Відповідно до юрисдикції, прибережна держава має виключне право споруджувати, а також надавати дозвіл і регулювати створення й експлуатацію штучних островів, установок та споруд (наприклад, платформ і бурових вишок для розвідування і добування нафти, платформ та інших споруд для збору океанічних даних щодо морських течій, взаємодії океану й атмосфери) у межах економічної зони. Над усіма такими установками та спорудами прибережна держава здійснює виключну юрисдикцію, зокрема юрисдикцію стосовно митних, фіскальних, санітарних та імміграційних законів і правил, а також законів і правил, що стосуються безпеки.

Незважаючи на визнання суверенних прав та юрисдикції прибережних держав у виключній економічній зоні, інші держави користуються в ній свободою судноплавства, польотів, прокладення кабелів і трубопроводів та іншими правомірними з позиції міжнародного права видами використання простору Світового океану, які узгоджуються з іншими положеннями Конвенції 1982 р. (п. 1 ст. 58). До правомірних видів використання моря у виключній економічній зоні також можна віднести, наприклад, використання штучних супутників Землі для здійснення космічного зв’язку між суднами та береговими службами за допомогою супутникової системи зв’язку.

Аналогічний підхід закладений у Законі України «Про виключну (морську) економічну зону України» від 16 травня 1995 р., ст. 4 якого містить перелік суверенних прав і сфер юрисдикції України в її виключній економічній зоні, а в ст. 6 перелічені права й обов’язки інших держав у виключній економічній зоні України.

Україна з метою забезпечення своїх суверенних прав на розвідку, експлуатацію, збереження живих ресурсів та управління ними у своїй виключній (морській) економічній зоні вживає заходів (включаючи огляд, інспекцію, арешт і судовий розгляд) для забезпечення дотримання законодавства України.

Прийняття цього закону дозволило законодавчо закріпити використання природних ресурсів виключної економічної зони України, регламентувати всі аспекти діяльності українських та іноземних фізичних і юридичних осіб,

81

компетентних МО та іноземних держав у межах виключної економічної зони України.

На сьогодні 200-мильні виключні економічні зони встановили понад 100 держав, 25 держав оголосили про встановлення рибальської зони шириною 200 морських миль і менше, яка не передбачена у Конвенції 1982 р., але за своєю суттю є окремим випадком виключної економічної зони.

Континентальний шельф

Конвенція 1982 р. визначила континентальний шельф прибережної держави як «морське дно і надра підводних районів, що розташовані за межами її територіального моря на усьому просторі природного продовження її сухопутної території до зовнішньої підводної окраїни материка або на віддалі 200 морських миль від вихідних ліній, від яких відмірюється ширина територіального моря, коли зовнішній кордон підводної окраїни материка не поширюється на таку віддаль» (п. 1 ст. 76).

У випадках, коли підводна окраїна материка поширюється більш ніж на 200 морських миль, допускається проведення зовнішнього кордону континентального шельфу на віддаль 350 морських миль від вихідних ліній, але не далі 100 морських миль від 2500-метрової ізобати, котра являє собою лінію, що з’єднує глибини з 2500 метрів.

У сучасному розумінні континентального шельфу тісно пов’язані три ознаки, що дають у сукупності можливість і правову підставу чіткого визначення зовнішнього кордону континентального шельфу прибережної держави і її прав на нього.

По-перше, таке визначення підтверджує зв’язок континентального шельфу з фізичним фактом природного продовження сухопутної території прибережної держави. На це було звернено увагу ще у 1969 р. у рішенні Міжнародного суду ООН у справі про континентальний шельф у Північному морі121.

По-друге, воно встановлює залежність континентального шельфу як правової категорії від геоморфологічного явища зовнішньої межі підводної окраїни материка.

По-третє, воно передбачає критерій дистанції, котрий дозволяє прибережній державі, незалежно від наявності природного продовження її сухопутної території у фізичному розумінні, поширювати свою юрисдикцію на континентальний шельф шириною до 200 миль від вихідних ліній, від яких відміряється ширина територіального моря.

82

Визначення, яке міститься в п. 1 ст. 76 Конвенції 1982 р., не поширюється на питання делімітації континентального шельфу між державами з протилежним або суміжним узбережжям (п. 10 ст. 76). Таке розмежування повинно здійснюватися узгодженням згідно зі справедливими принципами і з урахуванням усіх обставин таким чином, щоб залишити кожній стороні, при можливості, всі ті частини континентального шельфу, які є природним продовженням її сухопутної території в морі та під морем, не втручаючись у природне продовження сухопутної території іншої сторони. Часто таке розмежування викликає спори між державами (наприклад, спори між Данією, Голландією і ФРН, між Грецією і Туреччиною).

Згідно з Конвенцією 1982 р., прибережна держава здійснює над континентальним шельфом суверенні права з метою розвідки та розробки його природних ресурсів. Ці права є виключними: якщо прибережна держава не освоює природні ресурси свого шельфу, «ніхто не може робити це без чітко вираженої згоди прибережної держави» (ст. 77).

Суверенні права прибережних держав на континентальний шельф не зачіпають правового статусу покриваючих вод відкритого моря; повітряного простору над цими водами. А відтак здійснення цих прав не повинно перешкоджати здійсненню судноплавства, повітряних польотів та інших прав і свобод, передбачених Конвенцією 1982 р. для відкритого моря, наприклад, право інших держав прокладати кабелі та трубопроводи на континентальному шельфі.

Важливо наголосити на факті – з географічної точки зору шельф починається від берега моря, з юридичної – від зовнішнього кордону територіального моря, оскільки територіальне море, морське дно і його надра в межах територіального моря входять у склад державної території прибережної держави.

Міжнародно-правовий режим відкритого моря

Відкрите море – морський простір, який розташований за межами кордонів територіального моря держав. На нього не поширюється суверенітет будь-якої держави.

Правовий статус і правовий режим відкритого моря визначаються міжнародним морським правом у вигляді такого універсального та всеохоплюючого міжнародно-правового акта, як Конвенція ООН з морського права 1982 р.

Згідно зі ст. 87 Конвенції, «відкрите море відкрито для всіх держав, як прибережних, так і тих, що не мають виходу до моря».

Свобода відкритого моря реалізується згідно з положеннями Конвенції 1982р. та іншими нормами міжнародного права. Вона включає як для прибережних держав, так і для держав, що не мають виходу до моря:

83

- свободу судноплавства;

- свободу польотів;

- свободу прокладати підводні кабелі та трубопроводи;

- свободу споруджувати штучні острови та інші установки, які допускаються відповідно до міжнародного права;

- свободу рибальства;

- свободу наукових досліджень.

Усі судна у відкритому морі підпорядковуються винятковій юрисдикції держави, під прапором якої вони плавають. При цьому варто зазначити, що будь-яке судно (вантажне, рибальське, науково-дослідне та ін.) повинно плавати лише під прапором однієї держави, котра несе за нього відповідальність. Жоден військовий корабель, прикордонний чи поліцейський катер або будь-яке інше судно не має права застосовувати до суден інших держав примусові заходи. Хоча з цього загальновизнаного правила є певні винятки, які чітко прописані міжнародним правом.

Так, згідно зі ст. 105 Конвенції, у відкритому морі або в будь-якому іншому місці поза юрисдикцією держав будь-яка держава може захопити піратське судно або піратський літальний апарат, що захоплені внаслідок піратських дій і знаходяться під владою піратів, арештовувати осіб, які перебувають на них, і захопити майно.

Захоплення за піратство може вчинятися лише військовими кораблями або військовими літальними апаратами, які мають чіткі зовнішні ознаки, що дозволяють розпізнавати їх як такі, що знаходяться на урядовій службі й уповноважені для цієї мети.

Найбільш небезпечними для міжнародного судноплавства вважаються води Китайського моря, Південної Америки, Індійського океану, Південної Африки. Акти піратства і збройного розбою відбуваються також у водах європейських держав, у Середземному і Чорному морях.

Конвенція 1982 р. закріплює обов’язок держав співпрацювати у максимально можливій мірі для відвернення піратства у відкритому морі або в будь-якому іншому місці за межами юрисдикції будь-якої держави (ст. 100).

Відповідно до ст. 105 Конвенції, судова установа держави, котра здійснила захоплення іноземного судна за піратство, може виносити постанову про застосування покарання і визначати, яких заходів повинно бути вжито стосовно

84

таких суден, літальних апаратів або майна, не порушуючи прав добросовісних третіх осіб.

Держави також зобов’язані боротися з работоргівлею, співпрацювати щодо припинення незаконної торгівлі наркотиками та психотропними речовинами, а також у припиненні несанкціонованого мовлення із відкритого моря. В усіх цих випадках допускається затримання й огляд судна, котре підозрюється у незаконних діях. Якщо затримання виявиться безпідставним, у такому випадку судну відшкодовують збитки.

У відкритому морі визнається також право держави переслідувати та затримувати іноземне судно, котре порушує правовий режим її внутрішніх морських вод або територіального моря. Таке переслідування повинно проводитись за «гарячими слідами», тобто воно має розпочинатися зразу у внутрішніх чи територіальних водах і здійснюватись безперервно. Воно повинно бути припинено, якщо судно-порушник увійшло в територіальне море своєї або іноземної держави.

Міжнародне право не містить будь-яких підстав для відновлення переслідування іноземного судна за раніше вчинене правопорушення у водах прибережної держави при повторному заході цього судна у води певної держави.

Нині в міжнародному праві складним залишається питання про способи та механізми зупинки іноземного судна у відкритому морі у разі переслідування за «гарячими слідами». Це стосується перш за все вимушеного застосування вогнепальної зброї з метою зупинки вказаного судна у випадку вчинення злочину, передбаченого законодавством прибережної держави, у його внутрішніх водах, територіальному морі чи прилеглій зоні. Вказані питання знайшли своє закріплення у законодавстві держав, у тому числі й у законодавстві України.

Військові кораблі, а також судна, що знаходяться на державній службі, у відкритому морі користуються повним імунітетом від юрисдикції і примусових дій будь-якої іноземної держави.

Міжнародні протоки та канали

Під протоками потрібно розуміти природні морські проходи, які з’єднують між собою частини відкритого моря або моря й океану.

Багато з них є єдиним можливим морським шляхом для міжнародного судноплавства. Тому вони стали відомі як міжнародні протоки. Серед них варто назвати протоки Ла-Манш і Па-де-Кале, Гібралтарську, Сінгапурську, Малаккську, Бабель-Мандебську та ін.

85

Оптимальне поєднання інтересів держав, що користуються міжнародними протоками, і прибережних до них держав знайшло відображення у ч. III Конвенції 1982 р. «Протоки, що використовуються для міжнародного судноплавства». Якщо протока використовується для міжнародного судноплавства між одним районом відкритого моря (або виключної економічної зони) й іншим районом відкритого моря (або виключної економічної зони) та перекривається територіальним морем прибережної або прибережних держав, то в них усі судна мають право транзитного проходу. Транзитний прохід – це здійснення «свободи судноплавства і польоту з єдиною метою безпосереднього і швидкого транзиту» через міжнародну протоку. Судна та літальні апарати при здійсненні транзитного проходу повинні утримуватися від будь-якої діяльності з порушенням принципів міжнародного права, передбачених у Статуті ООН, а також від будь-якої іншої діяльності, крім властивої звичному порядку безперервного та швидкого транзиту (ст. 37-39 Конвенції).

У той же час Конвенція 1982 р. не зачіпає правового режиму проток, прохід в яких регулюється загалом або частково давно існуючими і чинними міжнародними конвенціями, котрі спеціально відносяться до цих проток. Такою конвенцією є, зокрема, Конвенція про режим Чорноморських проток, укладена в 1936 р. у м. Монтрьо (Швейцарія).

Стаття 1 Конвенції Монтрьо «визнає і підтверджує принцип права свободи проходу та плавання у Протоках удень і вночі незалежно від прапора і вантажу без будь-яких формальностей» за умови сплати ними передбачених у Конвенції досить поміркованих зборів і проходження санітарного огляду (ст. 2). Лоцманська і буксирська проводка є необов’язковою. При цьому капітани суден повідомляють турецькій владі свої назви, прапор, тоннаж, місце призначення і відправлення (ст. 2), а санітарний огляд зводиться до пред’явлення санітарної декларації, якщо на борту немає випадків небезпечних інфекційних захворювань (ст. 3).

Конвенція докладно регулює прохід військових кораблів через Протоки, надаючи переваги кораблям причорноморських держав.

Так, усі кораблі зобов’язані попередньо повідомити турецьку владу про прохід, однак при цьому чорноморські держави роблять це за 8 днів, нечорноморські – за 15 днів до проходу. Причорноморські держави можуть проводити свої підводні човни, а також великі кораблі без обмеження тоннажу через Протоки, у той час як загальний максимальний тоннаж кораблів інших держав обмежений -15 тис. тонн.

У випадку участі Туреччини у війні вона має право на свій розсуд дозволяти або забороняти прохід будь-яких військових кораблів через Чорноморські протоки.

86

Протоки є природними морськими проходами, відповідно, морські канали – це штучно створені судноплавні шляхи.

Одним із важливих факторів, що визначають режим каналів, є їх географічне розташування і забезпечення сполучення між обширними районами відкритого моря. Наприклад, Панамський канал зв’язує Тихий і Атлантичний океани, Суецький – Середземне і Червоне море з виходом до Індійського океану, Нільський канал з’єднує Балтійське море з Північним.

Стосовно питань юрисдикції, то тут мова йде про поєднання суверенітету прибережної держави та необхідності проходу суден, реалізації свободи судноплавства.

Правовий режим Суецького каналу регулюється Константинопольською конвенцією щодо забезпечення вільного плавання по Суецькому каналу 1888 р., іншими нормами міжнародного права, а також законодавством Єгипту.

Найбільш важливими принципами судноплавства у каналі, передбаченими Константинопольською конвенцією, є:

- свобода користування каналом усіх держав;

- рівність усіх держав при користуванні каналом;

- принцип нейтралітету, заборона блокади каналу.

Стаття 9 Конвенції зобов’язує Єгипет вживати необхідних заходів для забезпечення вільного користування каналом.

Міжнародний район морського дна

Міжнародний район морського дна (Район) – дно морів і океанів, а також його надра за межами дії національної юрисдикції. Він розташований за зовнішніми кордонами континентального шельфу прибережних держав.

Вказаний район і його ресурси є загальною спадщиною людство, а тому він повинен використовуватись виключно у мирних цілях. Відповідно, всі держави-учасниці мають сприяти проведенню морських наукових досліджень у Районі, а також передачі технології і наукових знань.

Діяльність у Районі повинна здійснюватись з розумним урахуванням іншої діяльності. Для цього обладнання, яке використовується в Районі, повинно відповідати низці вимог, зокрема стосовно гарантування безпеки судноплавства.

Під особливим захистом перебувають археологічні та історичні об’єкти, знайдені у Районі, котрі зберігаються і використовуються для всього людства.

87

Конвенція 1982 р. закріпила принципи, які визначають правовий статус і режим Району. Вони зводяться, головним чином, до такого:

а) жодна держава не може претендувати на суверенітет чи суверенні права або здійснювати їх стосовно будь-якої частини Району і його ресурсів;

б) жодна держава, юридична чи фізична особа не може присвоювати будь-яку частину Району або його ресурсів;

в) Район відкритий для використання у мирних цілях усіма державами – як прибережними, так і тими, що не мають виходу до моря, без дискримінації.

З цією метою створений Міжнародний орган по морському дну, який представляє все людство.

Діяльність у Районі здійснює Орган або держави-учасниці, державні підприємства, юридичні та фізичні особи, котрі вступають в асоціації з Органом.

Міжнародний орган по морському дну здійснює контроль за допуском до розвідки і розробки глибоководних ресурсів окремими державами, забезпечує справедливий розподіл фінансових та інших економічних вигод, отриманих від діяльності у Районі, з урахуванням інтересів та потреб країн, що розвиваються, і народів, котрі ще не досягли повної незалежності чи іншого статусу самоуправління. Причому такий розподіл фінансових доходів повинен охоплювати також ті країни, що розвиваються, котрі ще не готові до діяльності в Районі.

У міжнародно-правових документах принцип загальної спадщини стосовно Району вперше отримав закріплення у Декларації принципів 1970 р., що стосуються використання дна морів і океанів та його надр за межами дії національної юрисдикції, а також у Хартії економічних прав і обов’язків держав від 12 грудня 1974 р. І Декларація (п. 3) і Хартія (ст. 29) оголосили дно морів та океанів і їх надра за межами дії національної юрисдикції (тобто Району) загальною спадщиною людства. У подальшому цей принцип отримав підтвердження у 18 резолюціях Генеральної Асамблеї ООН та в двох резолюціях ЮНКТАД.

Доктрина міжнародного права у поняття «принцип загальної спадщини» включає чотири елементи: 1) неприсвоєння; 2) участь усіх країн в управлінні цим регіоном; 3) розподіл вигоди від експлуатації ресурсів; 4) використання винятково у мирних цілях.

Норми сучасного міжнародного морського права, котрі стосуються правового статусу Району і його ресурсів, виходять з того, що ні ч. XI Конвенції 1982 р., ні будь-які права, котрі надаються або реалізуються відповідно до неї, не зачіпають

88

правового статусу вод відкритого моря, що покриває Район, або правового статусу повітряного простору над цими водами. У цьому морському та повітряному просторі й надалі забезпечується свобода судноплавства та свобода польотів.

ТЕМА 7. Поняття права міжнародних договорів

7.1. Укладання та згода на обов’язковість міжнародного договору

7.2. Форма і структура міжнародного договору

7.3. Недійсність міжнародного договору

7.4. Застосування та забезпечення виконання міжнародного договору. Тлумачення міжнародних договорів

7.5. Припинення та призупинення дії міжнародних договорів

Право міжнародних договорів - це галузь міжнародного права, принципи та норми якої визначають порядок укладення, дії та припинення міжнародних договорів, а також їх тлумачення. В теорії та практиці використовується також поняття, як «міжнародне договірне право», яким позначають норми, що створені договорами, на відмінну від звичайних норм.

Право договорів розповсюджується на усі види міжнародних договорів. Часто правом держави дефініції «договір» надається особливе значення. У праві США під «договорами» розуміють лише міжнародні угоди, які ратифікуються Президентом за згодою Сенату. Започаткування міжнародного договору на території Київської Русі відносять до X ст. Унікальними джерелами міжнародного права Середньовіччя вважаються договори держав Київської Русі з Візантією, Готландом, Ригою, німецькими містами у XII-XIV ст.

Основним джерелом права договорів є звичаєве право. Лише у другій половині XX сторіччя після багаторічних зусиль вдалося кодифікувати основні принципи та норми права договорів. Це було здійснено в результаті прийняття трьох універсальних конвенцій: Віденської конвенції щодо права міжнародних договорів 1969 року, яка стосується лише міждержавних договорів, Віденської конвенції про право міжнародних договорів між державами та міжнародними організаціями чи між міжнародними організаціями 1986 року та Віденської конвенції про правонаступництво держав щодо договорів 1978 року, але вона більш тісно пов'язана з інститутом правонаступництва, тому ми приділимо її розгляду лише один підпараграф.

Незважаючи на ці конвенції, право договорів в значній мірі продовжує спиратися на звичаєве право. По-перше, конвенції кодифікували не усі норми галузі, що зазначається в їх текстах. У преамбулі Конвенції 1969 року підтвер-

89

джується, що норми міжнародного звичаєвого права будуть як і раніше ре-гулювати питання, які не знайшли вирішення в положеннях конвенції. Конвенції обумовлюють, що вони не вирішують питання, які можуть виникнути з міжнародної відповідальності держави чи організації, із припиненням існування останньої, із початком військових дій між державами і деяких інших. По-друге, конвенції стосуються лише договорів у письмовій формі, а також договорів за участю виключно держав чи міжнародних міжурядових організацій. При цьому конвенції зазначають, що це не позбавляє такі угоди юридичної сили. Більше того, передбачена можливість застосування до них тих норм конвенцій, під дію яких вони підпадали б в силу міжнародного права, незалежно від конвенцій. Це означає, що існуючі звичайні норми повинні застосовуватися так, як їх викладено у конвенціях. Що стосується інших суб'єктів, то в коментарі Комісії міжнародного права говориться, що такими є повстанські рухи. Нарешті, значна кількість держав по різним причинам не беруть участі в конвенціях. Для них право договорів продовжує діяти як звичаєве право.

Виключне значення для права договорів має Статут ООН, який закріпив основні принципи міжнародного права. Це положення підкреслюється в преамбулі Віденських конвенцій, згідно яким держави-учасники укладають їх, приймаючи до уваги принципи міжнародного права, які втілені в Статуті Організації Об'єднаних Націй. Ці принципи мають імперативну силу. Договір, що суперечить ним, є недійсним. У ст. 102 Статуту закріплене зобов'язання усіх членів реєструвати свої договори у Секретаріаті ООН.

Важлива роль в регулювання укладення та здійснення договорів належить внутрішньому праву держав. Найважливіші положення містяться в конституційному праві. Більш детальні норми формуються у практиці державних органів, у судових включно. Вважається, що галузь зовнішніх зносин потребує м'якого регулювання. Конституційне право визначає порядок укладення договорів, компетенцію органів держави, види договорів, що підлягають ратифікації тощо. У нових конституціях проявляються тенденції до закріплення пріоритету ратифікованих договорів по відношенню до внутрішніх законів. Внутрішнє право впливає на формування відповідних норм міжнародного звичаєвого права. У деяких державах, наприклад в Іспанії, Мексиці, Росії, Туреччині, прийняті спеціальні закони про договори. В нашій країні це Закон України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 року, який підготовлений з урахуванням Віденських конвенцій.

Договірні відносини міжнародних організацій регулюються їх засновницьким актами, а також договорами, що приймаються на їх основі, які надають їм особливий статус. У ст. 5 Конвенції 1969 року говориться, що вона застосовується к будь-якому договору, що є засновницьким актом міжнародної організації, і до будь-якого договору, який прийнятий у рамках міжнародної організації, без шкоди для відповідних правил даної організації.

90

Договори є необхідним інструментом рішення однієї із важливіших проблем сьогодення - збільшення керованості міжнародної системи, від чого залежить рішення інших глобальних проблем. Сьогодні важко знайти яку-небудь галузь міжнародних відносин, яка б в більшому чи меншому ступені не регулювалася договорами. Вони регулюють політичне та військове співробітництво, економічні та фінансові зв'язки, співробітництво у сфері науки, техніки, культури, захисту довкілля тощо. На підставі договорів засновуються та діють міжнародні організації. Велике значення набули договори з регулювання взаємодії внутрішнього права держави. Вони ж здійснюють великий вплив на це право.

Віденська конвенція про право міжнародних договорів (1969р.)

Історія міжнародних договорів сягає сивої давнини. Так, ще у XIII ст. до н. е. між царем Давнього Єгипту Рамзесом II Великим та царем Хаттушилем III був укладений мир, який передбачав взаємодопомогу як проти зовнішніх ворогів, так і проти внутрішніх повстань рабів. Але незважаючи на багатовікову історію, офіційна кодифікація норм, пов'язаних із прийняттям міжнародних договорів, почалася лише у XX ст., та й то супроводжувалася багатьма труднощами.

Так, безрезультатним виявилася робота спеціально запровадженого у 1924 році Комітету експертів по прогресивній кодифікації міжнародного у рамках Ліги Націй. І це попри те, що його праця обмежувалася врегулюванням питань, пов'язаних із процедурами укладення договорів у межах роботи конференцій.

У 1928 році була прийнята Конференцією американських держав Концепція про міжнародні договори, яка так і не набула чинності.

Лише у 1949 році, завдяки вченим експертам - членам Комісії міжнародного права ООН, почалася кодифікація права міжнародних договорів. Незважаючи на те, що спочатку проект статей про право договорів мав явно виражений влив британської школи права, на що одразу звернули увагу латиноамериканські вчені, у 1966 вдалося прийняти кінцевий проект, який втілював у себе різні міжнародно-правові концепції.

Після затвердження проекту почала свою роботу Віденська конференція ()ОН щодо права міжнародних договорів, яка відбувалася на протязі двох сесій у 1968 і 1969 роках. Конференція проходила з гострими дискусіями. Негативно віднеслися західні держави к новаціям, що стосувалися недійсності, припинення та призупинення дії договорів. Компромісним виявилося включення до Конвенції у ст. 66 обов'язкову юрисдикцію Міжнародного суду ООН стосовно спорів про недійсність договорів, які мають положення, що суперечать нормам jus cogens. Щодо заборони застосування військового, економічного чи політичного примусу була прийнята окрема Декларація.

Інші питання стосувалися права участі усіх держав в укладанні міжнародних договорів та застережень, але й стосовно них було подолано усі розбіжності, що привело до прийняття у 1969 році Віденської конвенції про право міжнародних договорів.

91

Але із самого початку США досить негативно віднеслися до цієї Концепції. Представник цієї країни виступив з пропозицією перегляду положень Конвенції з тим, щоб розширити коло її суб'єктів від виключно держав до держав і міжнародних організацій. Це могло негативно вплинути на документ, адже він міг бути значно спрощений або розглядатися ще багато часу. Тому ця пропозиція не була підтримана і Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 12 листопаду 1969 року була прийнята рекомендація Віденської конференції про наступну розробку Конвенції про міжнародні договори за участю міжнародних організацій.

Віденська конвенція 1969 року набула чинності 27 січня 1980 року. Україна приєдналася до Конвенції у 1986 році, а з 29 травня того ж року вона набула чинності для нашої держави. У тому ж році для врегулювання процедури укладання міжнародних договорів було підписано Віденську конвенцію між державами і міжнародними організаціями та між міжнародними організаціями, яка так і не набула чинності. США так і не ратифікували Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року.

Поняття договору як акта, що фіксує узгоджену волю сторін, суб'єктів, які домовляються

У ст. 2 Віденської конвенції 1969 року передбачено, що договір - це міжнародна угода, укладена між державами у письмовій формі та регулюється нормами міжнародного права незалежно від того чи викладена така угода в одному документі, в двох чи в кількох пов'язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування.

Це офіційне визначення, однак, має певні недоліки. Адже формулювання стосовно регулювання міжнародної угоди нормами міжнародного права вбачається не зовсім вдалим, у силу того, що це не відображає реальність. Дійсно, норми міжнародного права, як і в загалі норми будь-якого права, регулюють певні суспільні відносини, в даному випадку з приводу укладання, виконання та припинення міжнародних договорів. Тобто більш коректним, було б визначення, що норми міжнародного права регулюють відносини, які пов'язанні з укладанням міжнародних договорів.

Також вищезгадана поза визначенням вищезгаданої конвенції залишаються угоди, які здійснюються в усній формі, а також між іншими ніж держави суб'єктами міжнародного права. Але це не ставить такі угоди за межі сфери регулювання права міжнародних договорів. Договори, які укладаються в усній формі отримали назву «джентльменських угод».

Отже, виходячи з вищевикладеного, більш вдалим визнається наступне доктринальне визначення. Міжнародний договір - це угода між суб'єктами міжнародного права в усній чи письмовій формі, укладання, дія та припинення якої регулюються нормами міжнародного права.

Сутність договору зводиться до узгодження позицій суб'єктів, які домовляються. Тобто договір - це акт, який утворюється узгодженими волями сторін. Це означає,

92

що він не може бути змінений в односторонньому порядку без згоди на те інших сторін, які брали участь у його складанні, або приєдналися до нього. Однак після фіксації волі сторін, реальні відносини, на регулювання яких направлений договір, не є сталими і можуть змінюватися. Але це обов'язково має бути підтверджено сторонами в явній або в мовчазній формі навіть без зміни самого тексту договору.

Але не будь-яка угода між міжнародними суб'єктами права може мати характер міжнародного договору. Деякі угоди можуть не мати юридичної сили, але водночас оперувати морально-політичними заходами впливу. Все залежить від об'єкту регулювання договору та дотримання процедур, пов'язаних із прийняттям міжнародного договору, зокрема правил його реєстрації тощо.

Міжнародний договір - це родове поняття, що об'єднує міжнародні угоди з різними назвами. Наприклад, договір, угода, конкордат, картель, пакт тощо.

Назва «договір» використовується для таких актів, що регулюють найважливіші сфери міжнародних відносин, які звичайно підлягають ратифікації; «угоди», для менш важливих відносин, які частіше за все укладаються від імені уряду або якщо однією із сторін є міжнародна міжурядова організація.

Дефініція «пакт» використовується задля того, щоб підкреслити морально-політичне значення угоди.

«Конвенція» - багатостороння угода для врегулювання проблем економічного, технічного, юридичного чи гуманітарного характеру.

«Хартія» використовується для позначення особливо урочистих актів, таких як засновницькі акти міжнародних міжурядових організацій. Наприклад, англійський текст Статуту ту ООН офіційно названий «хартією» (charter).

«Статут» - це назва міжнародного договору, що засновує і регулює діяльність міжнародних організацій або їх органів.

«Протокол» - додаткова міжнародна угода, що змінює або доповнює основний міжнародний договір.

«Обмін нотами» - різновид угоди, назва якої відображає особливий спосіб його укладання.

«Компроміс» - угода між державами про передачу спору, який виник або спорів, що можуть виникнути, на розгляд міжнародного арбітражу чи суду.

«Контракт» - назва угоди щодо окремих економічних питань, звичайно між державами, взаємовідносини між якими не врегульовано.

«Конкордат» використовується, якщо стороною міжнародної угоди є Ватикан (про що вже згадувалося вище).

Класифікація міжнародних договорів

93

За критерій класифікації міжнародних договорів може братися коло учасників, за яким вирізняють двосторонні та багатосторонні. У свою чергу багатосторонні в залежності від простору дії поділяються на:

1) універсальні, тобто ті, в яких беруть участь більшість суб'єктів міжнародного права та які мають світове значення;

2) регіональні, тобто ті, в яких беруть участь держави та організації певного регіону, тобто чи з Європи, чи з Африки тощо;

3) локальні - угоди, в яких беруть участь обмежене коло суб'єктів, які розташовані у безпосередній близькості, наприклад, Франція та Іспанія з приводу протекторату над Андоррою;

4) партикулярні - договори, в яких беруть участь обмежено коло суб'єктів, які розташовані у різних регіонах планети, наприклад, між Україною та Кубою з приводу лікування та відпочинку осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Міжнародні договори можуть розрізнятися в залежності від об'єкту ре-гулювання. Це можуть бути договори, які регулюють політичні, економічні, правові питання тощо.

За можливістю участі у договорі виділяють:

1. Закриті, участь в яких обмежується тільки сторонами, які уклали договір.

2. Відкриті, тобто договори, до яких можуть долучитися будь-які держави. Прикладом може слугувати Віденська конвенція про укладання міжнародних договорів між державами і міжнародними організаціями та між міжнародними організаціями 1986 року.

3. Напівзакриті, участь у яких інших держав повинна ухвалюватися згодою всіх учасників договору. Як правило, це статуту міжнародних організацій.

За формою міжнародні договори можуть бути усні («джентльменські угоди») чи письмові. Форма договору не впливає на його юридичну силу.

Також за терміном дії виділяють строкові та безстрокові договори. Строковими можуть бути угоди про обмеження викидів в атмосферне повітря тощо. Як правило ж, міжнародні договори мають безстроковий характер.

Існують також класифікації договорів в залежності від змісту норм (категоричні, рекомендаційні), суб'єкту укладання (міждержавні, міжурядові, міжвідомчі), в залежності від часу укладання договорів та від характеру норм (договір, що має імперативну норму має перевагу.

За юридичним змістом норм договори поділяються на:

1) правові, які містять універсальні, загальновизнані норми;

2) контрактні, в яких фіксують поточні зобов'язання держав.

94

Об'єкти міжнародного договору

Об'єктом міжнародного договору є все те, з приводу чого суб'єкти міжнародного права вступають у договірні відносини. В якості об'єкту можуть бути представлені матеріальні та нематеріальні блага, конкретні дії або утримання від дій. Право міжнародних договорів не містить будь-яких обмежень стосовно об'єкту міжнародного договору.

Отже, об'єкт міжнародного договору - це те, до чого прагнуть сторони, що домовляються шляхом укладання угоди. Сам об'єкт можна визначити з назви або із самого контексту договору, він може бути прямо зазначений у преамбулі або у перших статтях угоди. Наприклад, об'єктом Статуту ООН є створення міжнародної організації для підтримки світового правопорядку, а об'єктом Віденської конвенції 1969 року є кодифікація існуючого права міжнародних договорів тощо.

Конституція України про дію міжнародного права на території України та Закон України „Про міжнародні договори України"

До Великої Французької революції конституційне право мало виключно інтровертний характер, тобто регулювало тільки внутрішні правовідносини. Саме у Конституції Франції вперше було визначено компетенцію державних органів у сфері зовнішніх зносин.

Після Першої світової війни значну увагу міжнародному праву приділили конституції Веймарської республіки, себто Німеччини (1919 p.), Австрії (1920 р.) та Іспанії (1939 p.). Після Другої світової війни з'явилася закономірна тенденція закріплення повноважень державних органів у сфері зовнішньої політики, спочатку у конституціях Японії (1946 p.), Франції (1946 p.), Італії (1947 p.), ФРН (1949 р.) і далі у більшості держав світу.

Після створення ООН, міжнародні договори все більше стосуються не тільки зовнішніх зносин, але й внутрішніх правовідносин. Достатньо згадати про прийняття стандартів з прав людини. Отже, питанням ратифікації міжнародних договорів приділяється все більша увага, а отже законодавчі органи прагнуть більше контролювати ці процеси; приймається все більше спеціалізованого законодавства з цих питань.

В Україні укладання міжнародних договорів регулюється:

1. Конституцією України, зокрема ч. 2 ст. 9 КУ передбачає, що будь-який договір, що суперечить КУ може бути укладений після внесення до неї змін. У п.п. 1, 3-5 Конституції зазначені функції Президента у сфері зовнішніх зносин:

- забезпечувати державну незалежність, національну безпеку та право-наступництво держави;

95

- представляти державу у міжнародних відносинах, здійснювати керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, вести переговори та укладати міжнародні угоди України;

- приймати рішення про визнання іноземних держав;

- призначати і звільняти голів дипломатичних представництв України в Інших державах та при міжнародних організаціях тощо.

Закон України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2003 року встановлює порядок укладення, виконання та припинення дії міжнародних договорів України з метою належного забезпечення національних інтересів, здійснення цілей, завдань і принципів зовнішньої політики України, закріплених у Конституції України та законодавстві України. Цей Закон застосовується до всіх договорів України - міждержавних, міжурядових і міжвідомчих, регульованих нормами міжнародного права, незалежно під їх форми і найменування.

Укладання та згода на обов’язковість міжнародного договору

Укладання міжнародного договору

Укладання міжнародного договору по своїй суті - це узгодження воль сторін, суб'єктів, що домовляються, результатом чого є угода, що виражається у нормах договору. Існує два розуміння поняття укладення міжнародного договору: в широкому і вузькому сенсах. У широкому сенсі ця дефініція охоплює увесь процес підготовки, прийняття та набуття сили договору. У вузькому сенсі - це тільки стадії, що мають юридичне значення, тобто безпосередньо прийняття та набуття сили.

Отже, укладання міжнародного договору - це сукупність процедур, із застосуванням різних засобів, що поділяється на стадії та обґрунтовує юридичну значимість прийнятих у результаті цього угод.

Відповідно до ст. 3 ЗУ «Про міжнародні договори» міжнародні договори України укладаються:

- Президентом України або за його дорученням - від імені України;

- Кабінетом Міністрів України або за його дорученням - від імені Уряду України;

- міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, державними органами - від імені міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, державних органів.

Від імені України укладаються міжнародні договори України:

а) політичні, мирні, територіальні і такі, що стосуються державних кордонів, розмежування виключної (морської) економічної зони і континентального шельфу України;

б) що стосуються прав, свобод та обов'язків людини і громадянина;

96

в) про участь України в міждержавних союзах та інших міждержавних об'єднаннях (організаціях), системах колективної безпеки;

г) про військову допомогу та направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав чи допуску підрозділів збройних сил іноземних держав на територію України, умови їх тимчасового перебування, включаючи терміни виведення, фінансово-економічні, екологічні та інші наслідки і компенсації;

ґ) про використання території та природних ресурсів України;

д) яким за згодою сторін надається міждержавний характер.

Від імені Уряду України укладаються міжнародні договори України з економічних, торговельних, науково-технічних, гуманітарних та інших питань, віднесених до відання Кабінету Міністрів України.

Міжвідомчими є міжнародні договори України з питань, віднесених до відання міністерств та інших центральних органів виконавчої влади.

Стадії укладання договору

Щодо виокремлення стадій в доктрині міжнародного права немає повної згоди. Так деякі вчені виокремлюють 3 стадії укладання договору, а саме:

1) прийняття тексту договору;

2) встановлення автентичності тексту договору;

3) вираження згоди на обов'язковість договору.

При цьому деякі фахівці міжнародного права вважають, що договірна ініціатива та з'ясування повноважень передують стадії прийняття тексту договору, або взагалі включають ці дії до першої стадії. Ми будемо розглядати ці дії як окремі стадії укладання договору, не виокремлюючи тим не менш встановлення автентичності тексту договору в окрему стадію. Слід зауважити, що незважаючи на різне доктринальне виокремлення стадій укладання договору, послідовність дій при цьому не змінюється. Отже, це не є принциповим.

Тепер, ще раз зазначимо стадії, як ми їх будемо розглядати у цьому параграфі:

1) договірна ініціатива;

2) з'ясування повноважень;

3) підготовка та прийняття тексту договору;

4) висловлення згоди на обов'язковість договору.

Розглянемо перші дві стадії у цьому підпараграфі, а останнім двом будуть присвячені окремі розділи.

Договірна ініціатива - це пропозиція однієї чи кількох держав або органу міжнародної організації укласти міжнародний договір для врегулювання певних відносин.

97

Та сторона, яка виступає з пропозицією, пропонує текст договору.

З'ясування повноважень - це документ, який виходить від компетентного органу держави і за допомогою якого одна чи кілька осіб призначаються представляти цю державу з метою ведення переговорів, прийняття тексту договору або встановлення його автентичності, вираження згоди цієї держави на обов'язковість цього договору.

При укладенні двохсторонніх угод відбувається обмін повноваженнями, а при багатосторонніх - перевірка повноважень.

Ст. 7 Віденських конвенцій 1969 та 1986 років передбачає можливість укладення договорів без з'ясування повноважень. Такими особами є:

- глава держави, глава Уряду і міністр закордонних справ. Можуть здійснювати будь-які дії з метою укладання договору;

- глави дипломатичних представництв з метою прийняття тексту договору між державами перебування і державами акредитації;

- представники держави, уповноважені репрезентувати її на міжнародні конференції в міжнародних організацій або в її органах.

Ч. 4 ст. 6 Закону України «Про міжнародні договори України» визначає, що повноваження на ведення переговорів і підписання міжнародних договорі» України надаються:

а) щодо міжнародних договорів, які укладаються від імені України, - президентом України;

б) щодо міжнародних договорів, які укладаються від імені Уряду України, - Кабінетом Міністрів України;

в) щодо міжвідомчих договорів - у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Підготовка та прийняття тексту договору

У міжнародній практиці існує три організаційні форми підготовки тексту договору:

- дипломатичні канали;

- міжнародні конференції;

- міжнародні організації.

Прийняття тексту договору є завершальним етапом узгодження позицій сторін, що домовлялися. Воно в ніякому разі не тягне за собою автоматичну згоду держави на дотримання міжнародного договору, але прийнятий текст уже не підлягає наступним змінам.

98

Із зміною мирового правопорядку після двох Світових війн, кількість держав почала невпинно зростати. Тепер стара формула прийняття договорів шляхом згоди на це усіх сторін не відповідала вимогами часу, більше того суперечила принципам демократії. Адже кропітка робота представників більш ніж сотні країн могла блокуватися голосом однієї держави. Тому була вироблена нова формула, яка відповідала принципам міжнародного нрава, - при участі багатьох держав у конференції, рішення про прийняття тексту договору ухвалюється двома третинами присутніх та тих, що беруть участь у голосуванні. Звісно, при ухваленні тексту двохсторонньої угоди, або при невеликій кількості учасників, ця формула втрачає сенс. Також, якщо у конференції приймають участь виключно міжнародні міжурядові організації, то рішення має ухвалюватися одностайно. Це пов'язано із різницею у правосуб'єктності міжнародних організацій, на що свого часу звернула увагу Комісія міжнародного права при ООН.

Хоча цей порядок є оптимальним, прийняття тексту договору може відбуватися за іншими правилами, якщо на те буде воля учасників міжнародної конференції.

Узагалі, процедура прийняття тексту договору регулюється ст. 9 Віденської конвенції 1969 року.

Прийняття тексту договору супроводжується такою процедурою як вста-новлення автентичності тексту. Це процес, який фіксує текст як такий, що не підлягає змінам і є дійсним та остаточним. Після підписання тексту виявленні помилки можуть бути виправленні шляхом парафування (не плутати з парафуванням як способом прийняття тексту, тобто встановлення автен-тичності!), складання відповідного документу або обміну документами, що містять виправлення. Виправлений варіант може бути заново підготовлений і прийнятий в порядку, що застосовувався до документу, що містив помилку. Також у випадку, якщо договір був переданий депозитарію, та останній сповіщає про виправлення помилки усіх учасників прийняття міжнародного договору. Після збігу визначеного строку, депозитарій розповсюджує протоколи, що містять виправлення серед всіх зацікавлених суб'єктів.

Шляхи або способи прийняття тексту міжнародного договору (встановлення автентичності тексту) зазначено у ст. 10 Віденської конвенції 1969 року.

До них відносяться:

1) підписання;

2) парафування;

3) голосування;

4) підписання під умовою (ad referendum);

5) прийняття заключного акту конференції, що містить текст договору.

99

Деякі способи потребують окремого пояснення. Так, на сьогодні все рідше застосовується така спосіб як підписання тексту, оскільки він може виконувати й інші функції, зокрема бути актом виразу згоди на обов'язковість договору.

Парафування - це посторінкове проставляння у лівому куті документу ініціалів відповідного органу, яке означає, що текст є остаточним. У кінці тексту договору, де має бути підпис, ініціали не ставляться. Це пояснюється прагненням виключити будь-яке помилкового тлумачення стосовно остаточного підписання договору.

Щодо голосування, то її формулу ми вже зазначали вище. Нагадаймо, що це дві третини від присутніх і тих, що беруть участь у голосуванні держав у випадку багатосторонніх угод. У всіх інших випадках - рішення ухвалюється одностайно.

Підписання ad referendum («за умовою» або «до ухвалення») - це попередній вид підписання, який виражає остаточне погодження з текстом договору уповноважених осіб, але має на увазі необхідність подальшого підтвердження органом держави, що репрезентується. Після такого підтвердження цей спосіб має силу звичайного остаточного підписання. Підписання за умовою застосовується, коли представник держави або невпевнений в окремих положеннях тексту або остаточне підписання виходить за межі його компетенції. У практиці США усяке підписання, що потребує ратифікації, вважається ad referendum.

По завершенню дипломатичної конференції приймається заключний акт в рамках міжнародної міжурядової організації. Тут автентичність тексту встановлюється підписом посадової особи. Наприклад, відповідно до ст. 19 Статуту МОП, прийнята конференцією цієї організації конвенція підписується головою конференції та Генеральним директором МОП.

Висловлення згоди на обов'язковість договору

Назва цієї стадії відповідає тій, що використовується в обох Віденських конвенціях 1969 та 1986 років. До неї прийшли не відразу. У проекті, що розроблявся використовувалися такі дефініції як «прийняття» (1950 p.), «прийняття ймовірних зобов'язань» (1952-1953 pp.), «участь у договорі» (1956-1960 pp.), «згода на участь» (1962 р.) та інші. Всі вони означали остаточне прийняття м і ж народного договору суб'єктом, незалежно від способу його вчинення. Висловлення згоди на обов'язковість договору - остання та юридично вирішальна фаза його укладання. У результаті такої згоди суб'єкт міжнародного права приймає на себе зобов'язання виконувати договір з моменту набуття ним чинні куті. Порядок висловлення згоду визначається сторонами, що домовляються. Основна роль у цьому відводиться конституційному праву держав.

У ст. 11 Віденські конвенції дають невичерпний перелік способів висловлення згоди:

- підписання договору;

- обмін документами, що складають договір;

100

- ратифікація договору;

- прийняття;

- затвердження;

- приєднання тощо.

Слід мати на увазі, що висловлення згоди і набуття чинності - це поняття, які не співпадають.

Підписання тексту договору та його значення. Принцип альтернату

Підписання - це форма вираження згоди на обов'язковість договору шляхом підписання договору представником держави. Підписання надає договору обов'язкової сили у трьох випадках, що передбачені ст. 12 Віденської конвенції ,1969 року:

1) договір передбачає, що підписання має таку силу;

2) в інший спосіб установлено домовленість держав, які беруть участь у переговорах, про те, що підписання повинне мати таку силу;

3) намір держави надати підписанню такої сили випливає з повноважень и представника або був виражений під час переговорів.

Підписання двосторонніх міжнародних договорів здійснюється за принципом альтернату (чергування) - кожний уповноважений ставить підпис першим на своєму екземплярі, а потім уже другим підписує екземпляр іншої сторони; назва держави, печатка, а також текст договору відповідною мовою також розташовуються на першому місці в примірнику, що належить цій стороні. Якщо підписи розташовані поруч, то першим вважається місце ліворуч (при використанні арабських мов - праворуч). Якщо підписи розташовані один над одним, то першим місцем буде верхнє. При підписанні багатостороннього договору підписи ставляться в абетковому порядку. Вибір абетки відбувається за згодою учасників.

Обмін документами, що складають договір

Підготовлений Комісією міжнародного права проект Віденської конвенції не мав положення щодо обміну документами, які складають договір. І це попри те, що з усіх договорів, що були опубліковані у збірниках Ліги Націй, обмін нотами складали 25%, а на той же час у збірниках ООН - 30%. Тому представником Польщі була висловлена пропозиція щодо включення цієї форми до Конвенції, що й знайшло своє вираження у її ст. 13.

Отже, обмін документами - це спрощена процедура, яка застосовується до двохсторонніх угод. Звичайно обмінюються нотами чи листами. У більшості випадків таких обмін здійснюється відомством закордонних справ держави з акредитованим у ньому дипломатичним представником іншої держави або ж безпосередньо відомствами одне з одним.

101

Ноти, що підлягають обміну містять ідентичний, заздалегідь обумовлений зміст. Угода, що укладається таким чином, набуває чинності на момент обміну нотами. Доволі часто така нота містить проект угоди, що пропонується. При отриманні ноти у відповідь, в якій висловлюється згода, угода вважається укладеною.

Ратифікація, прийняття, затвердження та приєднання

Ратифікація - це найбільш авторитетний акт, яким держава висловлює свою остаточну згоду з міжнародних договором, шляхом прийняття його тексту парламентом цієї держави. Ратифікація виражається у двох аспектах: у внутрішньому та міжнародному.

У внутрішньому праві ратифікація являє собою комплекс норм, які визначають порядок ініціювання, розгляду та прийняття рішення стосовно питання про ратифікацію. Рішення оформлюється законодавчим або іншим актом ратифікації, що символізує завершення внутрішнього етапу ратифікації.

Держава несе лише морально-правову відповідальність у випадку відмови від ратифікації. Якщо б на ній був обов'язок ратифікувати договір, то уся процедура обговорення парламентом цього питання втрачала би сенс. Але тим не менш, уряд повинен усіляко сприяти ухваленню рішенню про ратифікацію, оскільки відмова від цього завдає шкоди іміджу держави як суб'єкту міжнародного права.

Міжнародний договір підлягає ратифікації в цілому. Ратифікація частини договору, а рівно і внесення до нього виправлень, не допускається. У законодавчий акт про прийняття рішення щодо ратифікації вносяться засте-реження, та заяви. Заяви парламенту набувають юридичної сили після під-твердження іншою стороною.

Існує також поняття ратифікації під умовою. Наприклад, у лютому 1999 року Російська Рада Федерації прийняла постанову про Федеральний закон «Про ратифікацію Договору про дружбу, співробітництво та партнерство між Російською Федерацією та Україною». У постанові було обумовлено, що обмін ратифікаційними грамотами буде здійснений тільки після ратифікації Україною угод про Чорноморський флот. Такі дії є недружніми по відношенню до протилежної сторони та негативно впливають на авторитет держави на міжнародній арені.

Ратифікаційна грамота є міжнародним актом ратифікації. При укладенні двостороннього договору відбувається обмін ратифікаційними грамотами, а укладенні багатостороннього - здається депозитарію. Ці дії фіксуються у формі протоколу. Але іноді сторони можуть просто повідомити одна одну про ратифікацію, що відбулася, або обмінятися нотами.

У ввідній частині ратифікаційної грамоти вказується орган, що ратифікував договір, точне найменування договору; як факультативна частина можуть міститися також і мотиви, що побудили державу укласти договір. Якщо конституційне право чи сам договір передбачає окрім ратифікації головою

102

держави необхідність його затвердження визначеними органами держави, то факт такого затвердження повинен бути відображений у ратифікаційній грамоті або у протоколі обміну ратифікаційними грамотами чи здачі їх на зберігання.

Друга частина грамоти містить текст договору, додатки, застереження та заяви включно, якщо звісно вони були зроблені. У заключній частині говориться, що договір затверджено та буде ретельно дотримано. Грамота має бути завірена підписом голови держави та державною печаткою. Нижче потінні бути поставлені підпис та печать міністра внутрішніх справ. Грамота прошивається шовковим шнуром кольору прапору держави. Звичайно грамоти мають палітурку з гербом держави.

У минулому ратифікаційні грамоти оформлювалися дуже урочисто. Грамота поміщалася у папку, яка вкривалася шовком, бархатом чи шкірою. Потім вони розміщувалися у красивих дерев'яних чи металевих скриньках. Сьогодні ж у зв'язку з збільшенням чисельності договорів зовнішнє оформлення хоча й має єдину форму, але дуже спростилося.

Відповідно до Конституції України ратифікація здійснюється Верховною Радою України. Згідно ч.ч. 1, 2 Закону України «Про міжнародні договори України» Ратифікація міжнародних договорів України здійснюється шляхом прийняття закону про ратифікацію, невід'ємною частиною якого є текст міжнародного договору. На підставі підписаного та офіційно оприлюдненого Президентом України закону Голова Верховної Ради України підписує ратифікаційну грамоту, яка засвідчується підписом Міністра закордонних справ України, якщо договором передбачено обмін такими грамотами.

Ратифікації підлягають міжнародні договори України: політичні (про дружбу, взаємну допомогу і співробітництво, нейтралітет), територіальні і такі, що стосуються державних кордонів, розмежування виключної (морської) економічної зони і континентального шельфу. України, мирні; що стосуються прав, свобод та обов'язків людини і громадянина; загальноекономічні (про економічне та науково-технічне співробітництво), з загальних фінансових питань, з питань надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання У країною від іноземних держав і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України; про участь України у міждержавних союзах та інших міждержавних об'єднаннях (організаціях), системах колективної безпеки; про військову допомогу та направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав чи допуску підрозділів збройних сил іноземних держав на територію України, умови тимчасового перебування в Україні іноземних військових формувань; що стосуються питань передачі історичних та культурних цінностей Українського народу, а також об'єктів права державної власності України; виконання яких зумовлює аміну законів України або прийняття нових законів України тощо.

103

Прийняття та затвердження («конфірмація») міжнародних договорів отримали розповсюдження приблизно у середині XX ст. Дефініція «прийняття» охоплює дві різні процедури. Якщо договір передбачає, що він може бути прийнятий без підписання, то процедура не відрізняється від приєднання. Якщо ж договір відкритий для підписання з наступним прийняттям, то процедура схожа з ратифікацією.

Така форма, як затвердження («конфірмація»), - це вираження згоди на обов'язковість договору, який не потребує ратифікації, шляхом схвалення його урядом або іншим компетентним органом. Ч. 2 ст. 12 Закону України «Про міжнародні договори України» визначає, що затвердження міжнародних договорів України, які не потребують ратифікації, здійснюється: щодо договорів, які укладаються від імені України або від імені Уряду України, якщо такі договори встановлюють інші правила, ніж ті, що містяться в актах Президента України - Президентом України (рішення Президента України про затвердження міжнародного договору України про затвердження міжнародного договору України приймається у формі указу); щодо міжнародних договорів, які укладаються від імені Уряду України (крім тих, що затверджуються Президентом) та міжвідомчих договорів, якщо такі договори встановлюють інші правила, ніж ті, що містяться в актах Кабінету Міністрів України, - Урядом України у формі постанови.

У цілому все, що сказано про прийняття, відноситься і до затвердження.

Згідно ч. 1 ст. 14 Віденських конвенцій згода держави на обов'язковість для неї договору виражається ратифікацією, якщо:

- договір передбачає, що така згода виражається ратифікацією;

- іншим чином встановлено, що держави, що беруть участь у переговорах, домовилися о необхідності ратифікації;

- представник держави підписав договір за умови ратифікації;

- намір держави підписати договір під умовою ратифікації витікає із по-вноважень її представника чи було висловлено під час переговорів.

У ч. 2 цієї статті зазначено, що згода держави на обов'язковість для неї договору висловлюється прийняттям чи затвердженням на умовах, що подібні до тих, які використовуються при ратифікації.

Приєднання до міжнародного договору означає згоду на обов'язковість договору суб'єкту, який його не підписував, і, як правило, не приймав участі в його підготовці. У доктрині проводиться межа між поняттями «accession» та «adhesion». Якщо першою дефініцією позначають повне прийняття положень договору, то друга використовується для позначення лише ситуації, коли приймаються лише деякі положення договору.

Узагалі, у практиці можна виділити три основні види приєднання:

104

1) приєднання, що висловлює згоду на обов'язковість міжнародного договору в цілому;

2) приєднання, що висловлює згоду на прийняття та застосування державою усіх положень договору, але без оформлення участі у ньому. Таке прийняття характерне, наприклад, для договорів, що стосуються права збройних конфліктів;

3) приєднання як правило про те, що положення визнаються державами, які не беруть участь у договорі, в якості норм загального міжнародного права.

У минулому вважалося, що приєднання до договору неможливо до набуття їм чинності. Але, деякі міжнародні договори не набувають чинності доти, доки до них не приєднається певна кількість держав. Тобто у даному випадку може йти мова лише про те, що для держави, що приєдналася до поговору, він набуває чинності не раніше його вступу у дію. Також самим урядом може бути передбачена процедура подальшої ратифікації після приєднання, Якщо ж ратифікація не передбачена, то договір набуває чинності д ля держави з моменту її повідомлення про це.

У ст. 15 Віденських конвенцій передбачено, що приєднання здійснюється, якщо:

- це передбачено договором;

- встановлено іншим чином, що учасники домовилися про це;

- усі учасники потім домовилися про це.

В Україні, згідно ст. 13 Закону України «Про міжнародні договори України», рішення про приєднання України до міжнародних договорів або про їх прийняття ухвалюються: щодо договорів, які потребують ратифікації, - у формі закону України про приєднання до міжнародного договору або закону України про прийняття міжнародного договору, невід'ємною частиною яких є текст міжнародного договору; щодо міжнародних договорів, які укладаються від імені України, які не потребують ратифікації, - у формі указу 11 резидента України; щодо міжнародних договорів, які укладаються від імені Уряду України, які не потребують ратифікації, - у формі постанови Кабінету Міністрів України.

Застереження до міжнародного договору

Як ми вже зазначали із зростанням кількості незалежних держав усе більш ускладнюється процедура узгодження позицій усіх без винятку учасників у багатосторонніх угодах. У цих умовах неабияку роль придбає інститут застережень, який пов'язаний із висловленням згоди на обов'язковість договору. У ст. 20 обох Віденських конвенцій зазначається, що застереження - це одностороння заява держави чи міжнародної організації під будь-якою назвою, зроблена при висловленні згоди з договором, що призначене виключити чи змінити юридичну дію визначених положень договору в їх застосуванні до автора

105

застереження. Тобто, вирішальним фактором для визначення акту в якості застереження є не його назва, а його мета.

Завдання інституту застереження полягає у забезпеченні участі найбільшої кількості держав у багатосторонніх угодах. Адже держава може визнавати мету і принципи договору, але не бути згодною з окремими положеннями, зміна яких не впливає на об'єкт договору. Та слід зазначити, що об'єктом застережень мають бути лише багатосторонні угоди. У проекті Комісії міжнародного право відповідних розділ так і називався - «Застереження до міжнародних договорів». Але у ході Віденської конференції у 1968-69 pp. назву цього розділу невиправдано замінили на просто «Застереження». Хоча практиці США відомі непоодинокі випадки застережень до двохсторонніх договорі, що пояснюється особливостями процедури ратифікації. Адже не просто ж так в США Сенат називають «кладовищем договорів».

Двосторонній договір - це єдиний акт, узгоджений між сторонами, який надає їм взаємні права та обов'язки. Тому застереження завдає шкоди взаємній домовленості, порушує саму ідею двосторонньої угоди. При застереженні до багатостороннього договору породжується як би додаткова угода з автором за-стереження, яка існує поруч з багатостороннім договором. Усе це не дає мож-ливості визнати застереження до двостороннього договору частиною інституту застережень. Мова може йти про додаткову правку до узгодженого тексту.

Застереження може бути зроблено при будь-якій формі висловлення згоди з договором. Причому вона може бути зроблена і на будь-якому етапі укладання договору, але юридичне значення вона набуває лише тоді, коли міститься в акті, в якому висловлюється остаточна згода на обов'язковість договору.

Право робити застереження обмежено кількома умовами, які зазначені у ст. 19 Віденських конвенцій:

1) учасники міжнародного договору можуть заборонити робити будь-які застереження;

2) у договорі прямо обмежується коло таких застережень;

3) навіть при відсутності у договорі положень про застереження, останнє буде недійсним, якщо воно несумісне з об'єктом і цілями договору.

Договір може передбачати допустимі застереження. У такому випадку зроблене застереження не потребує визнання іншими сторонами.

У якості особливого випадку Віденські конвенція виділили застереження до установчого акту міжнародної міжурядової організації, оскільки він потребує особливої цілісності. Внаслідок недопустимості різниці у правах та обов'язках сторін за будь-яких умов потрібно прийняття застереження компетентним органом організації.

106

За винятком перелічених випадків, установлюються наступні правила, звісно, якщо договір не передбачає іншого:

- прийняття застереження іншою стороною, що домовляється, робить автора застереження учасником договору по відношенню до учасника, що прийняв застереження, якщо договір є чинним для них чи як тільки він набуває чинності, із змінами, що внесені застереженням;

- заперечення іншою стороною, що домовляється, проти застереження не перешкоджає набуття чинності договору між автором застереження та стороною, що заперечує, якщо остання не зробить іншої заяви.

- Згідно Віденським конвенціям акт, в якому висловлюється згода держави на обов'язковість для неї договору та який містить застереження, набуває чинності в момент, коли хоча б одна із держав, що домовляються, прийме застереження.

У п. 5 ст. 20 Віденських конвенцій говориться, що якщо мова не йде о завчасно обумовлених випадках, коли застереження забороняється, чи якщо мова йде не про засновницький акт організації та договір не передбачає інше, то застереження вважається прийнятим державою, організацією, якщо вони не викажуть заперечень проти неї до спливу 12-місячного строку. Цей період починає спливати після того, як відповідних суб'єкт був повідомлений про застереження, і до тої дати, коли він висловив свою згоду на обов'язковість договору, в залежності від того, яка з цих дат є найбільш пізньою.

Договірні відносини носять узгоджуваний характер. Тому результати застереження є взаємними. Ст. 21 Віденських конвенцій встановила, що застереження, яке діє по відношенню до іншої держави, змінює положення, до иного вона зроблена, у передбачених нею межах. Що стосується інших учасників, то застереження не змінюють положення договору щодо їх відносин один з одним. Згідно тієї ж статті, якщо держава, що заперечує проти застереження, не заперечувала проти набуття чинності між собою та державою, що зробила застереження, то положення, до який відноситься застереження, не застосовується між цими двома державами у межах сфери дії такого застереження.

Заява, в якій висловлюється згода із застереженням або заперечення 11 роти застереження повинні бути зроблені у письмовій формі. Цей акти доводиться до відома як до сторін, що домовляються, так і до усіх інших учасників міжнародного договору. Робиться це через депозитарію. При закінченні строку на прийняття рішення щодо позиції стосовно застереження, про який ми зазначали вище, за суб'єктом презюмується мовчазне визнання остереження.

У ст. 22 Віденських конвенцій зазначено, що застереження та заперечення проти неї можуть бути у будь-який момент зняті суб'єктами, що їх заміниш, і договір буде відновлений у цілісності, якщо, певна річ, договір не передбачає інший порядок.

107

Депозитарії та його функції. Реєстрація та опублікування міжнародних договорів

Після висловлення згоди на обов'язковість договору сторони двосторонніх договорів здійснюють обмін текстами документів, у яких виражена гак згода. Щодо багатосторонніх договорів, то для зберігання автентичного тексту договору, ратифікаційних грамот та інших документів про його прийняття призначається депозитарій (хранитель).

Депозитарій договору може бути призначений державами, які брали участь у переговорах, або визначений у самому договорі, ним може бути одна або кілька держав, міжнародна організація або головна виконавча службова особа такої організації. Так, депозитарієм обох Віденських конвенцій, Конвенції ООН з морського права є Генеральна Асамблея ООН.

Функції депозитарію є міжнародними за своїм характером, і при виконанні їх депозитарій зобов'язаний діяти неупереджено. До функцій депозитарію відповідно до ст.ст. 77-78 Віденських конвенцій належать:

- зберігання автентичного тексту договору;

- підготовка засвідчених копій автентичного тексту і будь-яких інших текстів договору, а також надсилання їх учасникам та державам, які мають право стати учасниками договору;

- одержання підписів під договором і одержання, зберігання та інформування щодо документів, оповіщень і повідомлень, які його стосуються;

- реєстрація договору в Секретаріаті ООН.

Щодо реєстрації договорів, то її проводять і інші міжнародні організації, наприклад, МОП та МАГАТЕ, але навіть у цьому випадку він усе рівно підлягає обов'язковій реєстрації в Секретаріаті ООН. Це закріплено у ст. 102 Статуту ООН. У відповідності з цією нормою Генеральна Асамблея ООН резолюцією від 14 грудня 1946 року затвердила Правила про реєстрацію і опублікування міжнародних договорів. Згідно ст. 103 Статуту ООН жодна сторона незареєстрованого договору не може обґрунтовувати свої юридичні домагання в жодному із органів ООН.

Після набуття договором чинності він має бути надісланим до Секретаріату Організації Об'єднаних Націй з метою публікації. Відповідно до ст. 102 Статуту ООН Секретаріат зобов'язаний опублікувати будь-який договір та міжнародну угоду.

Ст. 21 Закону України «Про міжнародні договори України» визначає, що чинні міжнародні договори України публікуються українською мовою в «Зібранні діючих міжнародних договорів України» та інших офіційних друкованих виданнях України.

108

Офіційний переклад багатосторонніх міжнародних договорів України на українську мову здійснює Міністерство закордонних справ України в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Але від промульгації, тобто оприлюднення, міжнародного договору не залежить його обов'язкова юридична дія.

Форма і структура міжнародного договору

Значення форми міжнародного договору

У самій Конвенції про право міжнародних договорів 1969 року питаннями форми приділена мінімальна увага. Це пояснюється тим, що форма не впливає на обов'язкову силу договору. Відмічає значення форми договору, необхідно підкреслити принципове положення про те, що головна роль належить все ж таки змісту. Зміст та форма взаємопов'язані. Якщо нема форми без змісту, то й змісту не може бути без форми. Визнання визначальної ролі змісти не веде до приниження ролі форми. Не можна вважати форму договору технічним питанням, яке залежить лише від майстерності юристів-укладачів. Від форми, у який втілюється угода, у немалому ступені залежить ефективність договору.

Відносно форми договорів у міжнародному праві здавна існує положення, згідно якому сторони можуть вільно обирати будь-яку форму. Комітет експертів Ліги Націй з кодифікації міжнародного права прийшов до висновку про те, що вибір форми залежить від волевиявлення сторін та від характеру відносин між державами, від звичаїв відповідних відомств, а іноді і від недбалості тих, хто готує дипломатичні акти.

Значення форми угоди полягає також у тому, що вона є однією з підстав для вирішення питання щодо правової природи актів. Як. відомо, у наш час у практиці держав набули широкого розповсюдження неправові міжнародні угоди. Наприклад, Хельсінкські угоди. Наявність в угоді типових для договору положень свідчить про наміри сторін розглядати його як міжнародний договір. Разом із тим і у цьому випадку вирішальне значення має зміст. Якщо угода містить положення, які свідчать про наміри сторін прийняти на себе юридичні обов'язки, то перед нами міжнародний договір.

Слід мати на увазі, що договір та його текст - поняття не тотожні. Достатньо згадати про існування усних угод^ що не мають тексту і тим не менш ціляють собою повноцінні договори. Окрім того, при тлумаченні договору текст є головним, але не єдиним свідченням його змісту.

Текст виражає та закріплює зміст угоди. Текст і угода тісно пов'язані між собою та існують у відносній єдності. Договір не може не мати тієї чи іншої форми, в які втілюється його зміст. Зміст є первинним, а форма похідна. ( творення договору починається із досягненням угоди. Після його втілення н тій чи іншій формі можна говорити про договір.

109

Єдність форми та змісту не виключає протиріч між ними. Зміст динамічний, а форма стабільна. Розвиток починається із змін в угоді сторін. Крок за кроком збільшуються протиріччя між реальним змістом угоди та його формою. До визначених меж зміст змінюється у межах даної форми. Якщо .і, аміни виходять за ці межі, то з'являється необхідність і у зміні форми. При цьому форма не є пасивним відображенням змісту. Вона здатна відкривати більший чи менший простір для змін у змісті, сприяти його розвитку чи гальмувати його. Щоб бути ефективним, договір, особливо той, що визначає основи взаємовідносин сторін, повинен бути націлений на майбутнє.

Для того, щоб врегулювати сучасні міжнародні відносини, зміст договору має забезпечити оптимальний баланс динамізму та стабільності. Можна навіть сказати, що динамізм - це необхідна якість, призначена забезпечити стабільність договірного регулювання в умовах, що постійно змінюються. Багато що тут залежить від характеру договору. Форма розрахованих на великі строки дій політичних договорів загального характеру повинна відкривати значні можливості для розвитку змісту. Форма договорів за конкретних питань повинна бути максимально точною.

У Віденській конвенції на перше місце при тлумаченні договору ставиться його контекст, тобто підкреслюється значення стабільної форми. Одночасно обумовлюється, що тлумачення повинно здійснюватися «у світлі об'єкту та цілей договору», а це вже має пряме відношення до динамізму змісту.

Та взагалі питання стосовно форми договорів зводиться до письмової та усної форми. Перевага віддається звісно письмовій формі, що однак, нагадаємо, не впливає на юридичну силу договору.

Якщо питання про письмову форму більш-менш зрозуміле, то не все так просто з іншою формою, а саме - з усною. Існує два різновиди угод в усній формі:

1) угоди, які не фіксуються в жодних документах;

2) угоди, які сформульовані та укладені усно, але разом з тим зафіксовані н тих чи інших документах.

Стосовно останніх, то фіксуватися може або увесь зміст, або основне положення, чи сам факт укладення угоди з визначеного питання. Відомо, що : і міст усних угод не буває завеликим в наслідок особливостей форми. Найбільш авторитетними видами закріплення усної угоди є спільні заяви та комюніке.

Усна угода може бути зафіксована в протоколі переговорів, який підписується секретарями делегацій. Усна угода може фіксуватися за допомогою звукозапису, іноді паралельно з кіно- чи телезйомкою. Звукозапис має здійснюватися за згодою сторін, і колена з них повинна отримати свій екземпляр.

Звукозапис, яка здійснювалася тільки однією із сторін, не може розглядатися як офіційна форма угоди.

110

Як ми вже зазначали усні договори називають ще «джентльменськими угодами». Але, слід зауважити, що не усі усні угоди є джентльменськими. По-няття «джентльменської угоди» з'явилося у міжнародній практиці у другій половині XIX ст. У 1878 році була укладена таємна російсько-британська угода. Коли її зміст став відомим, у Великої Британії вона викликала бурхливі протести. Голова відомства іноземних справ лорд Солсбері заявив, що це усього лише «джентльменська угода», яка зобов'язує особисто його і може не зобов'язувати тог, хто його замінить. Угоду було кваліфіковано як особисте зобов'язання посадової особи, яка володіє моральною силою. У подальшому концепція «джентльменської угоди» дещо розширилася. Вона стала охоплювати не тільки особисті зобов'язання посадових осіб, але й моральні зобов'язання держав. Стали укладатися не тільки двосторонні, але й багатосторонні «джентльменські угоди». Незважаючи на неправовий характер, вони тим не менш представляють нормативне явище. Встановленні ними правила регулюють міждержавні відносини. Сторони вважають себе пов'язаними їх положеннями і вимагають один від одного їх поваги.

У точному сенсі дефініція «джентльменські угоди» означає спрощену форму міжнародної угоди в усній формі, як володіє морально-політичною, а не юридично обов'язковою силою.

Також «джентльменські угоди» можуть існувати у вигляді паралельних дій, коли держави не укладають формальних угод, а вживають відповідних заходів паралельно, на основі взаєморозуміння.

Мова договору

Проблема мови договору розглядається в контексті міжнародного права з точки зору юридичних, а не лінгвістичних нюансів. Кожна мова відображає особливості відповідної правової системи. Тому одна й та сама дефініція чи термін, що використовуються в договорі, можуть розумітися дещо по-різному. Окрім того, деякі терміни, що містяться в одній мові, не мають аналогів в інших. Наприклад, в англомовних державах задля позначення різних видів відповідальності використовують два поняття: responsibility та liability. В інших мовах, у тому числі в українській є лише один термін - «відповідальність». Також, право Великої Британії відомий інститут barristers та окремо lawyers. Хоча обидва терміни перекладаються на нашу мову як «адвокат», хоча ці спеціалісти і відрізняються за своїм правовим статусом.

Усе це породжує певні складнощі, на які звертають увагу й керівники відомств іноземних справ, особливо правники. Про що може й свідчити й те, що для підготовки, наприклад, російськомовного тексту проектів статей, які були прийняті Комісією міжнародного права ООН, на її 53-й сесії була створена спеціальна група. До її складу увійшли юристи зі слов'яномовних країн, для яких російський текст має особливе значення (основною масою це були колишні радянські республіки). Групу спіткали істотні труднощі. При цьому вона

111

керувалася не лише англійським оригіналом статей, але й французьким текстом, який відображає термінологію романо-германської системи.

Двосторонні договори складаються на мовах обох сторін. Обидва тексти миють однакову силу, є рівно автентичними, рівно справжніми. У випадках істотного розходження між мовами договір складається на трьох мовах. Усі тексти є автентичними, але у випадку розходжень превалювати буде третя мина. Наприклад, договори між Росією та Індією укладаються на російській, \ і і їді та англійський мовах. Усі тексти автентичні. У випадку розходження пріоритет надається англійському тексту.

Багатосторонні договори укладаються на декількох мовах. Універсальні конвенції під егідою ООН складаються на шести офіційних мовах - англійській, арабській, іспанській, китайській, російській та французькій. Автентичність текстів означає, що вони у рівному ступені виражають зміст договору. Тому згідно з п. 4 ст. 33 Віденськими конвенціями у випадку розходжень приймається до уваги значення, яке з урахуванням об'єкту та цілей договору краще усього узгоджує ці тексти.

Практика Міжнародного Суду свідчить, що в деяких випадках можливо застосування й інших критеріїв при узгодженні різномовних текстів. У справ про прикордонні та транскордонні військові дії (Нікарагуа проти Гондурасу) суд зіткнувся із розходженням різномовних текстів Бо готського пакту 1948 року. У французькому тексті говориться, що спір може бути переданий на розгляд міжнародного органу, якщо його врегулювання шляхом переговорів неможливо «за думкою однієї із сторін». У текстах на інших мовах (англійській, іспанській та португальській) вказувалося - «за згодою сторін». Суд вирішив, що у цьому випадку треба виходити із суворого тлумачення га вважати, що необхідна думка обох сторін. Зайнята Судом позиція є обґрунтованою. Вона відповідає загальному правилу тлумачення, згідно якому у випадку сумнівів норма повинна тлумачитися так, щоб не збільшувати зобов'язання сторони та не обмежувати її прав.

Попри всі труднощі, пов'язані з різномовними текстами, інтенсифікація міжнародної правотворчості стимулює процес формування єдиної мови між-народного права, що містить загальноприйняті поняття та терміни. Процес цей має істотне значення не тільки для міжнародного, але й для внутрішнього права, яке все більше взаємодіє з міжнародним.

Структура міжнародного договору

Структура виражає впорядкованість елементів договору, їх розташування, характер взаємозв'язку, тобто внутрішню організацію. Вона впорядковує зміст договору, забезпечує його цілісність, єдність. У відповідності з принципом єдності договір являє собою єдине ціле і повинен розглядатися як єдина система норм; усі вони є обов'язковими і повинні виконуватися. Лише таке відношення до договору є добросовісним.

112

Договір складається із визначених компонентів, які утворюють єдину, впорядковану систему. Це найменування або титул, преамбула, центральна частина, заключні положення, додатки. Наявність усіх компонентів не є обов'язковою, і відсутність одного чи іншого не впливає на юридичну силу договору.

Першим елементом структури договору є офіційна назва або титул. Він має значення, зокрема, для визначення об'єкту та цілей договору, у відповідності з якими тлумачиться його зміст. Найменування може бути повним та неповним. Останнє характерно для договорів у спрощеній формі, в яких вказується лише назва самого акту. У повному найменуванні зазначається окрім цього його зміст (наприклад, про дружбу, торгівлю та мореплавство) та повна назва сторін.

Преамбула являє собою вступну частину договору. Її призначення полягає у закріпленні офіційних цілей, принципів договору та мотивів його укладення. Положення преамбули мають юридичну силу. Наприклад, в рішенні у 1962 році в справі про Південно-Західну Африку Міжнародний Суд визначив, що мандат і фактично, і юридично є міжнародною угодою, що носить характер договору чи конвенції. Сама преамбула мандату свідчить про такий характер. Існує два види преамбули: традиційна (повна) та сучасна (спрощена).

Преамбула складається з ряду формул:

1. Найменування держав, чи органів, від імені яких укладається угода (intitulatio).

2. Передісторія (narratio), в якій можуть викладатися обставини, що передували укладенню договору, підтверджуватися попередні договори чи загальні цілі та принципи, вказуватися зв'язок даного договору з іншими угодами.

3. Мотиви укладання договору та його цілі (agenda), які несуть основне політичне навантаження. Вони фіксують заради чого укладений договір.

4. Повідомлення про рішення укласти договір.

5. Призначення вповноважених.

6. Зазначення вповноважених.

7. Перевірка повноважень.

8. Формула, що вводить згоду.

Частина договору, яка йде безпосередньо за преамбулою і містить конкретні норми називається центральною, а її положення - постановами. Зміст центральної частини в залежності від його об'єму, характеру та за розсудом сторін ділиться на частини, глави, статті, пункти та абзаци. Постанови розміщуються за видами відносин, які регулюються, а потім об'єднуються у тексті за ступенем важливості. На перше місце ставляться найбільш загальні норми, а за ними - все більш конкретні постанови. Постанови бувають основними та спеціальними. Перші встановлюють загальне правило, а другі - його конкретизують, уточнюють та

113

встановлюють виключення. При цьому спеціальні постанови мають пріоритет застосування по відношенню до загальної норми, коли мова йде про випадок, який ними передбачений. Таким чином діє загально правовий принцип спеціального закону (lex specialist).

У заключній частині договору містяться положення, які здебільшого мають процесуальний характер. Вони визначають порядок набуття чинності договору та його прийняття сторонами. Встановлюється строк дії договору та підстави його припинення. Також типовими для заключної частини є наступні питання: коло держав, які можуть стати учасниками; пролонгація; застереження; тлумачення; розв'язання спорів; перегляд; депозитарій; обмін ратифікаційними грамотами чи здача їх на зберігання; реєстрація; автентичність текстів; статус додатків. Заключна частина завершується формулою (corroboration), яка встановлює згоду вповноважених та спосіб посвідчення цієї згоди.

У договір вносяться основні положення, а додаткові, які конкретизують їх зміст, включаються у додатки. Це дає можливість не перевантажувати основний текст деталями. У результаті спрощується розуміння основного змісту договору. У додатках чи основному тексті вказується, що додаток складає невід'ємну частину договори, інакше постанови, що містяться у додатках, не будуть мати силу самого договору. Види додатків можуть бути різними. Наприклад, додаткова угода, протокол, протокол підписання, додаткові статті, обмін нотами, географічні карти, опис кордонів, схеми, визначення, списки, зразки особистих посвідчень посадових осіб тощо.

Недійсність міжнародного договору

Правомірність міжнародного договору. Підстави для визнання міжнародного договору недійсним

Обидві Віденські конвенції виходять із презумпції дійсності міжнародних договорів, оскільки дійсність договору чи згода учасника на обов'язковість договору може встановлюватися лише на основі міжнародного права. Тільки дійсний договір створює права та обов'язки, які у ньому передбачені.

У міжнародній практиці зустрічалися випадки, коли окремі договори оголошувалися недійсними. Ст.ст. 46-53 Віденських конвенцій 1969 та 1986 років містять вичерпний перелік підстав недійсності договорів. Підставами недійсності є примус держави, його представника, обман, помилка, протиріччя договору нормам jus cogens тощо.

Наслідки недійсності міжнародного договору

Якщо договір був укладений у результаті примусу держави шляхом застосування погрози силою чи її застосуванням в порушення принципів Статуту ООН, він є

114

нікчемним. Нікчемним вважається договір, який укладений в результаті примусу представниками держави діями чи погрозами, що були спрямовані проти неї.

Таким буде й договір, якщо він на момент укладення суперечив імперативній нормі загального міжнародного права (нормі jus cogens), тобто такий нормі, яка визнається міжнародним співтовариством держави у цілому як норма, підступ від якої неприпустимим і яка може бути змінена тільки послідуючою нормою такого самого характеру. Окрім того, якщо виникне нова норма jus cogens, то будь-який договір, який суперечить цій нормі, буде вважатися також недійсним. На відміну від цивілістичної теорії, недійсність одного положення у договорі в міжнародному праві тягне за собою недійсність усього договору.

Недійсними є договори, які укладені у результаті підкупу представника держави, обману контрагенту чи помилки. Однак не усіляка помилка може бути підставою для недійсності договору, а тільки така, що стосується факту чи ситуації. Останні мають становити суттєву підставу згоди на обов'язковість договору.

Якщо згода держави на обов'язковість договору була висловлена в порушення якого-небудь положення внутрішнього права, що стосується компетенції укладання договорів, то вона не може посилатися на це як на підставу недійсності договору. Таке посилання можливо лише у разі, коли це порушення стосувалося норми внутрішнього особливо важливого значення та було явним. Однак порушення вважається явним лише у випадку, коли воно є об'єктивно очевидним для будь-якої держави, яка діяла добросовісно та у відповідності із звичайною практикою.

Якщо договір було укладено в результаті примусу держави чи його пред-ставника або ж він суперечить нормі jus cogens, то він визнається нікчемним. У випадку укладання договору в результаті підкупу, обману, помилки чи в порушення норми внутрішнього права виключного значення дійсність договору може бути лише оскаржена.

Застосування та забезпечення виконання міжнародного договору. Тлумачення міжнародних договорів

Дія міжнародного договору

Дія та дотримання міжнародного договору базуються на принципі pacta sunt servanda (договорів потрібно дотримуватися). Це означає, що з моменту набуття чинності договір починає породжувати міжнародно-правові норми, які є обов'язковими для сторін договору, що висловили згоду на обов'язковість для них прав і обов'язків, котрі випливають з умов договору. Цей принцип є загальновизнаним принципом міжнародного права, який було вперше сфор-мульовано в 1871 році у Лондонському протоколі європейських держав, пізніше

115

він був закріплений у таких базових міжнародно-правових актах, як Статут ООН, Декларація про принципи міжнародного права 1970 року, Заключний акт Народи з безпеки та співробітництва в Європі 1975 року. У ст. 26 Віденських конвенцій цим принципом обґрунтовано основні засади забезпечення дії договірних норм міжнародного права - кожен чинний договір є обов'язковим для його учасників і має добросовісно виконуватися.

Відповідно до ст. 24 Віденських конвенцій дата набуття чинності договору встановлюється у самому договорі. Договори можуть набувати чинності з дати підписання, ратифікації, затвердження, прийняття, обміну ратифікаційними грамотами або здачі депозитарію на зберігання визначеної кількості ратифікаційних грамот.

Іноді договір не передбачає моменту набуття чинності. Зокрема це відноситься до двосторонніх угоди, згода на обов'язковість яких висловлюється у формі підписання. Момент набуття чинності таких договорів співпадає з моментом їх підписання.

Договір має юридичні наслідки лише з моменту набуття чинності. Тобто він не має зворотної сили. Але міжнародне право не перешкоджає учасникам договору умовитися про те, щоб договір розповсюджувався по відношенню до будь-якої дії чи факту, які мали місце до набуття їм чинності, або по відношенню до ситуації, яка перестала існувати до цієї дати. Таке положення зафіксоване у ст. 28 Віденських конвенцій.

Дія договору в просторі, часі, щодо третіх осіб. Пролонгація договору

Дія договору у просторі й часі визначається умовами договору. У ст. 29 Віденських конвенцій зазначено, що територіальна сфера дії договору поши-рюється на всю територію його учасників, якщо інший намір не випливає з договору або не встановлений в інший спосіб. Ряд багатосторонніх договорів передбачають просторову сферу дії більшу, ніж території держав. В якості прикладу можна привести Договір про Антарктику 1959 року, Догові про принципи діяльності держав по дослідженню та використанню космічного простору, включаючи Луну та інші небесні тіла 1967 року тощо.

У міжнародному праві існує максима: договір не створює зобов'язань або прав для третьої держави без її на те згоди (pacta tertiis nес nocent nес рrosunt).

Якщо за певних обставин учасники договору мають намір зробити полонення договору обов'язковими для третьої держави, то для цього необхідна письмова згода третьої сторони. Право для третьої держави виникає з положення договору, якщо учасники цього договору мають намір за допомогою цього положення надати таке право третіх! державі і якщо третя держава погоджується з цим. Її згода припускатиметься доти, доки не матимуть доказів протилежного, якщо договором не передбачається інше.

116

Строк дії договору визначається в самому договорі. За строком дії договори поділяються на строкові та безстрокові.

Безстроковими договори укладаються на «вічні часи» і не містять ніяких вказівок на термін дії та можливість денонсації. Більшість таких договорів закріплює загальні норми міжнародного права, а також мирні угоди.

Строкові договори поділяються на такі, що укладаються на визначений строк та на невизначений час. Визначеним строком договору слід вважати заздалегідь чітко обумовлений календарними датами термін, який також може бути подовжено. Визначений строк, у свою чергу, може бути безумовно визначеним і умовно визначеним.

Договори з невизначеним строком діють до настання відповідних подій або умов, під виконання яких вони були укладені. Наприклад, Договором про правонаступництво по відношенню до зовнішнього державного боргу та активів колишнього СРСР від 4 грудня 1991 року передбачається, що його дія припиняється після врегулювання усіх платежів та розрахунків, які визначенні його положеннями, а також додатковими угодами та протоколами.

Пролонгація - це продовження дії договору, здійснюване до закінчення його строку. Пролонгація відбувається на умовах, передбачених договором, або за домовленістю сторін. Розрізняють пролонгацію ініціативну (коли необхідне позитивне волевиявлення сторін) і автоматичну (коли для продовження договору досить того, щоб сторони утрималися від його припинення). Окрім зазначених випадків пролонгація може бути здійснена на підставі спеціальної угоди по відношенню до договору, строк якого спливає. Якщо договір припинив свою дію та сторони спеціально домовилися про продовження його дії, то таке продовження називається поновленням дії договору.

Забезпечення виконання міжнародного договору

Дотримання договору покладається на учасників та регулюється нормами національного права. Заходи щодо нагляду за дотриманням міжнародних договорів поділяються на два різновиди: організаційні та законодавчі. Законодавство України визначає, що міжнародні договори України підлягають неухильному дотриманню відповідно до норм міжнародного права.

Забезпечення виконання міжнародних договорів України покладається на Президента й уряд. Виконання ж зобов'язань за міжнародними договорами належить до функцій міністерств та інших центральних органів державної виконавчої влади У країни, до компетенції яких входять питання, що регулю-ються міжнародними договорами України. Загальний нагляд за виконанням міжнародних договорі України здійснює Міністерство закордонних справ України.

117

На міжнародному рівні для забезпечення дотримання багатосторонніх міжнародних договорів вироблено певні види міжнародних гарантій, міжна-родного контролю та інші міжнародні засоби.

Під міжнародними гарантіями розуміється міжнародно-правовий акт, який передбачає поруку чи гарантію держави або ж групи держав вжити необхідних заходів, що спонукати учасника чи учасників виконати укладений договір.

Міжнародний контроль може здійснюватися у різних формах. Наприклад, такий контроль здійснюється спеціальними комітетами. Так, відповідно з Міжнародним пактом про соціальні та політичні права 1966 року створений Комітет по правам людини, який здійснює контроль за дотриманням держав-учасників прав та свобод людини і громадянина, що зазначені у Пакті.

Міжнародні організації грають значну роль у забезпечення виконання договорів, оскільки їх органи, згідно статутів, наділяються повноваженнями розглядати питання дотримання їх членами своїх договірних зобов'язань.

Забезпеченню виконанню договорів сприяє також існування інституту міжнародної відповідальності за правопорушення.

Імплементація міжнародного договору

Імплементація міжнародного договору - це фактична реалізація міжнародних зобов'язань на внутрішньодержавному рівні, а також Конкретний спосіб включення норм міжнародного договору в національну правову систему. Головна вимога імплементації - слідування цілям та змісту міжнародних настанов.

Способами імплементації є інкорпорація, трансформація, а також загальне, спеціальне або конкретне посилання. При інкорпорації норми договору без будь-яких змін дослівно відтворюються в законах імплементуючої держави. При трансформації відбувається перепрацювання норм відповідного міжнародного договору при перенесені їх в національне законодавство (звичайно це відбувається внаслідок необхідності врахування національних правових традицій та стандартів юридичної техніки). У випадку загального, спеціального чи конкретного посилання міжнародно-правові норми безпосередньо не включаються до тексту закону, в останньому міститься лише згадка про них. Таким чином, при імплементації шляхом посилання застосування національної правової норми стає неможливим без безпосереднього звертання до першоджерела - тексту відповідного міжнародного договору.

З другої половини 90-х років все більшої актуальності набуває проблема гармонізації (приведення до відповідності) законодавства України з правовими системами міжнародних організацій Європи. Після угоди про партнерство та співробітництво з Європейським Союзом та вступом до Ради Європи відбулося конституційне закріплення положень щодо співвідношення міжнародного та національного права та ратифікація Конвенції про захист прав ні основних свобод людини і громадянина. Цей процес опосередковувався і творенням спеціальних

118

органів, установ та прийняттям низки спеціальних нормативних актів. Все це дає підставу констатувати, що у системі права У країни формується новий структурний підрозділ - міжгалузевий інститут Імплементації норм міжнародного права.

Правонаступництво щодо міжнародних договорів

Комісією міжнародного права ООН було розроблено Віденську конвенцію про правонаступництво держав щодо договорів 1978 року.

При об'єднанні держав угоди, які були чинними для держав-попередниць продовжують дію стосовно наступниці, якщо немає іншої угоди між ними.

При поділі держави угоди держави-попередниці залишаються чинними для кожної держави-правонаступниці, якщо вони не домовилися про інше.

У випадку відділення частин і утворення нової незалежної держави питання вирішується так: держава-наступниця є наступницею угод держави-попередниці, якщо між ними нема інших домовленостей.

У випадку деколонізації ми маємо справу з новою державою, стосовно якої діє принцип tabula rasa («чиста дошка»). Вона не має зобов'язань триматися старих договорів.

Тлумачення міжнародного договору та його види

Тлумачення договору полягає у з'ясуванні точного значення і змісту договору. Тлумачення здійснюється з урахуванням загальних норм міжнародного права і не повинно призводити до наслідків, що суперечать імперативним нормам міжнародного права.

Тлумачення міжнародного договору може бути офіційним і неофіційним. Офіційним вважається тлумачення договору його учасниками чи міжнародними органами, які вказуються в тексті договору, або органами, що спеціально створені самим договором.

Неофіційним видом тлумачення вважається таке, що здійснюється юристами, істориками права, журналістами, а також ученими в наукових працях з міжнародного права.

За суб'єктами тлумачення поділяється на міжнародне і внутрішньодержавне. Найвагомішим видом офіційного міжнародного тлумачення є автентичне тлумачення, що здійснюєтеся за угодою учасників договору і є обов'язковим для них. Вважається, що таке тлумачення має найвищу юридичну силу, тому що ґрунтується на письмовій угоді сторін і не може бути змінене одним з учасників без згоди інших. Автентичне тлумачення може здійснюватися у формі спеціальної угоди або протоколу, обміну нотами, шляхом тлумачення термінів у тексті договору.

119

Міжнародним тлумаченням є тлумачення, що здійснюється міжнародними органами, які передбачені в самому договорі. Цей вид тлумачення, у гною чергу, поділяється на міжнародне адміністративне тлумачення і міжнародне судове тлумачення, залежно від міжнародного органу, який його здійснює. Таким може бути тлумачення, яке здійснюють Міжнародний Суд ООН та низка інших органів, уповноважених державами здійснювати тлумачення, обов'язкове для учасників договору. Міжнародне судове або арбітражне тлумачення може стосуватися як двосторонніх, так і багатосторонніх міжнародних угод.

Внутрішньодержавним тлумаченням уважається таке, що здійснюється компетентним органом держави у відповідності з національним правом у вигляді декларацій, заяв або інших документів, які додаються до договору. Держава в односторонньому порядку дає своє тлумачення договору, яке є обов'язковим тільки для держави, що його тлумачить.

Способи і принципи тлумачення міжнародного договору

При здійсненні тлумачення використовуються спеціальні способи тлумачення, такі як граматичний, історичний, логічний та систематичний.

Граматичний спосіб тлумачення полягає у з'ясуванні значення окремих слів у їхньому синтаксичному зв'язку і тим самим змісту окремих статей договору.

Історичний спосіб здійснюється шляхом з'ясування історичних обставин, за яких укладався міжнародний договір, взаємовідносин на той час між сторонами, що укладали міжнародний договір, тобто визначення мети, з якою було укладено договір.

Логічний - полягає у тлумаченні однієї статті на підставі інших статей міжнародного договору. Це тлумачення виходить із того, що міжнародний договір становить єдине логічне ціле, частини якого узгоджені між собою разом із преамбулою, додатками та іншими складовими частинами.

Систематичний спосіб здійснюється на підставі зіставлення міжнародного договору з іншими пов'язаними з ним договорами. Цей спосіб особливо ефективний у тих випадках, коли наступний договір укладено з посиланням на попередній, або його укладено як додаток до нього.

Тлумачення міжнародного договору має відповідати певним принципам. Такими є: принцип добросовісності; принцип єдності (при тлумаченні не-можливе роз'єднання об'єкта і мети договору); принцип ефективності (надання сили та значення положенням договору, який тлумачиться).

Важливим принципом тлумачення багатомовних договорів є принцип рівності мов автентичних текстів договорів. До спеціальних принципів тлумачення договорі належать: максимальне використання різномовних текстів договорів при тлумаченні; рівна достовірність текстів договору, автентичність яких встановлена на різних мовах; встановлення єдиного змісту, що закріплений у текстах різними мовами.

120

Тлумачення міжнародного договору не має бути розширеним або обмеженим. Воно повинно проводитись у відповідності із об'єктом і метою договору.

Тлумачення тексту договору має відбуватися стосовно всіх структурних елементів, з преамбулою та додатками включно. Можливе також використання додаткових матеріалів до договору.

При тлумаченні враховуються будь-які наступні угоди відносно тлумачення чи застосування договору, послідуюча практика застосування договору та будь-які норми міжнародного права, які застосовуються по відношенню до учасників договору. Необхідно мати на увазі, що використовується не будь-яка послідуюча практика застосування договору, а тільки така, яка може розглядатися як згода учасників відносно тлумачення договору у цілому або його окремих положень.

При тлумаченні можуть використовуватися і додаткові засоби, якими, як вказується у ст. 32 Віденських конвенцій, є підготовчі матеріали та обставини укладання договору. Однак до додаткових засобів можливе звертання лише у тому випадку, якщо тлумачення призводить до неясних або двозначних висновків чи до результатів, які є явно абсурдними чи нерозумними.

Припинення та призупинення дії міжнародних договорів

Юридичні підстави припинення дії: денонсація, перегляд, анулювання, докорінна зміна обставин. Вплив збройних конфліктів на дію міжнародних договорів

Припинення дії міжнародного договору означає, що він втратив свою обов'язкову сулу для його учасників і припинив породжувати прав і обов'язки у відносинах між ними. Із припиненням міжнародного договору він втрачає юридичну силу для всіх його учасників. Припинення договору або вихід із нього можливі відповідно до положень договору або в будь-який час за згодою всіх учасників після консультації з іншими договірними державами та міжнародними міжурядовими організаціями.

Зазвичай учасники договору в заключних положеннях обумовлюють і способи припинення договору або умови, за яких можливе його припинення.

Найчастіше в договорі визначається строк його дії, після закінчення якого договір автоматично припиняє свою дію.

Підстави припинення дій договорів можна поділити на дві великі групи:

1. Невільні підстави, при застосуванні яких припинення міжнародного договору спричинюється настанням події або факту, без волевиявлення сторін, спрямованого на припинення договору. До таких подій можна віднести: закінчення строку дії договору; виконання умов міжнародного договору, під які було укладено договір; виникнення нової імперативної норми (jus cogens); війну; припинення існування суб'єкта договору.

121

2. Вольові підстави, за яких припинення дії міжнародного договору є ре-зультатом безпосереднього волевиявлення сторін, які об'єднуються одним поняттям - розірванням. До способів розірвання договору можна віднести: денонсацію, скасування, новацію та анулювання.

Найпоширенішим способом розірвання договору є денонсація - одностороння відмова від договору з попередженням, що зроблено в порядку і в строки, які передбачені в умовах договору. Якщо в договорі передбачена можливість денонсування, то учасник повинен виконати умови денонсування і зобов'язаний завчасно попередити інші сторони. Якщо договір не містить положень про його денонсацію або вихід з нього, то він не підлягає денонсації і вихід із нього не допускається, якщо тільки не встановлено, що учасники мали намір допустити можливість денонсації або виходу, або характер договору не передбачає права денонсації або виходу.

Учасник повинен повідомити про намір денонсувати договір не менш ніж за 12 місяців згідно вимог ст. 56 Віденських конвенцій. Закон України «Про міжнародні договори України» визначає, що пропозиції про денонсацію міжнародних договорів України подаються Міністерством закордонних справ України, іншими міністерствами та відомствами Уряду України; Уряд України вносить відповідні пропозиції Президентові України або Верховній Раді України. Денонсація міжнародних договорів України здійснюється законом України, указом Президента України, постановою Уряду України.

Скасування або зупинення дії договору відповідно до його положень від-бувається за згодою всіх учасників після консультації з іншими договірними державами та міжнародними міжурядовими організаціями.

Перегляд договору або новація - це спосіб розірвання договору, який випливає з укладання наступного договору. Договір вважається припиненим, якщо всі його учасники укладуть наступний договір з того самого питання і мають на увазі припинення попереднього або якщо положення договорів є абсолютно несумісними.

Анулювання - однобічне припинення дії міжнародного договору, яке вважається правомірним лише на підставі норм міжнародного права, а саме у випадках, що визначені у Віденській конвенції про право міжнародних договорів:

1) недійсність неправомірних договорів;

2) договір, що укладений попередником, суперечить новому суспільному ладу держави;

3) істотне порушення договору одним з його учасників;

4) у разі неможливості здійснення договору;

5) у випадках, коли докорінним чином змінилися обставини, тобто на застереження про незмінність обставин (clausula rebus sic stantibus) можна

122

посилатися, коли наявність таких обставин становила істотну підставу згоди учасників на обов'язковість для них договору і наслідок зміни обставин докорінно змінює сферу дії зобов'язань, які все ще підлягають виконанню за договором. Проте неприпустимо посилатися на докорінні зміни обставин, якщо вони сталися внаслідок свідомих дій держави, що посилається на такі зміни, і для припинення договору, що визначає державні кордони.

У тому випадку, якщо безповоротно зник або знищений об'єкт, який необхідний для виконання договору, учасник може посилатися на цю обставину як на підставу для припинення чи виходу з договору. Однак вказана обставина може виступати в якості підстави для припинення договору лише тоді, коли вона виникла не в результаті порушення таким учасника свого зобов'язання за договором чи іншого міжнародного зобов'язання по відношенню до будь-якого іншого учасника договору.

Договір припиняє свою дію і в тому разі, якщо на момент йог дії виникла нова імперативна норма загального міжнародного права (jus cogens).

Розірвання дипломатичних чи консульських відносин не впливає на правові відносини, які встановлені міжнародним договором між його учасниками. Хоча якщо дипломатичні чи консульські відносини є необхідною умовою для виконання договору, то такий договір у випадку розірвання вказаних від-носин припиняє свою дію.

З моменту об'явлення стану війни відбувається перебудова відносин між сторонами, що воюють, яка веде до припинення дій договорів, які розраховані на мирні відносини. Починають застосовуватися норми міжнародного права у період збройних конфліктів.

Припинення міжнародного договору означає, що він припинив породження зобов'язань у майбутньому, але не впливає на права, зобов'язання ибо юридичне становище учасників, які виникли в результаті виконання договору, - вони зберігаються і після припинення договору.

Призупинення дії міжнародних договорів

Віденські конвенції передбачають призупинення дії міжнародних докторів. Призупинення міжнародного договору, на відміну від припинення, означає тимчасову перерву дії договору на якийсь час. Призупинення міжнародного договору за різних обставин може привести в подальшому до його припинення або до поновлення. Призупинення міжнародного договору веде до таких наслідків:

1) звільняє учасників від зобов'язання виконувати договір у своїх взаємовідносинах протягом періоду зупинення;

2) не впливає в усьому іншому на правові відносини між учасниками, встановлені договором.

123

Призупинення дії договору можливо лише у відповідності з положеннями самого договору чи за згодою його учасників. Два чи декілька учасників багатостороннього договору можуть укласти угоду о тимчасовому призупиненні дії його положень лише у відносинах між собою, якщо така можливість передбачена самим договором чи їм не забороняється. При цьому таке призупинення не повинно мати вплив на використання іншими учасниками прав, що витікають з даного договору, і не повинно бути несумісним з об'єктом та цілями договору. Істотне порушення договору одним з його учасників дає підставу учаснику, вельми постраждалому від цього порушення, зупинити дію договору у цілому або в частині, що стосується порушеної умови договору.

Під час призупинення дії договору сторони повинні утримуватися від дій, які могли б перешкодити відновленню дії такого договору.

Тема 8. Право зовнішніх зносин

8.1 Право та система органів зовнішніх зносин

8.2 Дипломатичне право

8.3 право спеціальних місій

Концепція права зовнішніх зносин є частиною науки міжнародного права. Визнаним її автором став український професор К. К. Сандровський, який виходив з ідеї розгляду різних форм здійснення зовнішніх зносин як єдиної самостійної галузі міжнародного права, що складається з таких чотирьох частин: дипломатичне право, консульське право, право спеціальних місій, дипломатичне право міжнародних організацій.

У кожній з цих складових права зовнішніх зносин є спільний предмет правового регулювання — офіційна діяльність держав у міжнародних відносинах за допомогою відповідних органів зовнішніх зносин.

Зовнішні зносини - це частина загальної системи міждержавних відносин і міжнародної діяльності кожної держави, що охоплює лише офіційні, підтримувані за допомогою особливих державних органів переважно політичні зв'язки і відносини між державними та іншими суб'єктами міжнародного права з метою здійснення їх зовнішніх функцій мирними засобами відповідно до основних принципів міжнародного права.

Таким чином, право зовнішніх зносин - галузь сучасного міжнародного права, що складається із системи юридичних норм, які регулюють правовий статус і діяльність суб'єктів міжнародного права у здійсненні їхніх зовнішніх зносин відповідно до основних принципів міжнародного права.

124

Відповідно право зовнішніх зносин містить такі підгалузі як дипломатичне право, консульське право, право спеціальних місій, дипломатичне право міжнародних організацій. Дипломатичне і консульське право - одні з найстаріших галузей міжнародного права.

Правовий статус, привілеї та імунітети органів зовнішніх зносин, які виступають у цих чотирьох сферах регламентуються:

1. Віденською конвенцією про дипломатичні зносини 1961 р.

2. Віденською конвенцією про консульські зносини 1963 р.

3. Конвенцією про спеціальні місії 1969 р.

4. Віденською конвенцією про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р.

5. Конвенцією про привілеї та імунітети Організацій Об'єднаних націй 1946 р.

6. Конвенцією про попередження та покарання злочинів проти осіб, що користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів, 1973 р.

7. Законом України "Про дипломатичну службу" 2001 р.

8. Консульським статутом України 1994 р.

9. Постановою Верховної Ради України "Про основні напрями зовнішньої політики України" 1993 р. і т.д.

Згадані конвенції утворюють систему міжнародно-правових норм, комплекс погоджених, упорядкованих елементів, що регулюють цей вид суспільних відносин. Виходячи з аналізу їх змісту, можна зазначити, що міжнародний договір і міжнародний звичай є основними джерелами права зовнішніх зносин. Слід мати на увазі, що нерідко норми права зовнішніх зносин, встановивши основу регулювання у будь-яких питаннях, прямо відсилають до внутрішньодержавних законів і правил.

Система органів зовнішніх зносин

Якщо зовнішні зносини існували ще на самих ранніх стадіях розвитку державності, то постійний апарат зовнішніх зносин склався у державах значно пізніше - у ХVІ- ХVІІ століттях.

На сучасному етапі зовнішні зносини здійснюються системою відповідних, спеціально уповноважених на те органів, які можна поділити на дві групи:

125

внутрішньодержавні органи зовнішніх зносин (внутрішні) та закордонні органи зовнішніх зносин (зовнішні).

Внутрішньодержавні органи зовнішніх зносин — державні органи, за допомогою яких здійснюються зв'язки певної держави з іншими державами, міжнародними організаціями і які постійно перебувають на території цієї держави.

Закордонні органи зовнішніх зносин — державні органи, за допомогою яких здійснюються зв'язки з іншими державами і міжнародними організаціями і які розташовані на території іноземної держави.

Дипломатичні представництва: поняття, види, функції.

Дипломатичне право - це норми міжнародного права, які регламентують порядок дипломатичних зносин між державами та іншими суб'єктами міжнародного права. При розгляді дипломатичного права як частини права зовнішніх зносин доцільно звернути увагу, насамперед, на такі питання як:

• внутрішньодержавна організація дипломатичної діяльності;

• міжнародно-правове регулювання організації і діяльності постійних дипломатичних представництв держав за кордоном;

• інститут торговельних представництв у сучасному дипломатичному праві і дипломатичні привілеї та імунітети і т.д.

126

Внутрішньодержавна організація дипломатичної діяльності охоплює всі офіційні зв'язки і відносини держави на міжнародній арені, здійснювані спеціальними зовнішньополітичними відомствами. В Україні це - Міністерство закордонних справ, його дипломатична служба, тобто система роботи дипломатичних кадрів у центральному апараті та за кордоном з виконання завдань дипломатії держави. Дипломатія втілює в життя загальний курс держави в міжнародних справах, її зовнішню політику.

Міжнародно-правове регулювання організації і діяльності постійних дипломатичних представництв держав за кордоном є важливою ланкою у функціонуванні закордонних органів зовнішніх зносин.

Необхідною передумовою дипломатичних відносин є визнання де-юре і взаємна згода держав на встановлення дипломатичних відносин.

У Віденській конвенції 1961 р. є термін "представництво".

Дипломатичне представництво - постійний закордонний державний орган зовнішніх зносин, створений на основі спільної угоди однією державою на території іншої для підтримання постійних офіційних контактів. Дипломатичне представництво виступає від імені своєї країни у всіх питаннях, що стосуються відносин з іншою стороною.

Сучасна дипломатична практика використовує кілька видів дипломатичних представництв:

посольство - представництво першого вищого класу, очолюване послом або тимчасово повіреним у справах;

місія - представництво другого класу, очолюване посланником або повіреним у справах;

постійне представництво при міжнародних організаціях;

дипломатичні представництва, що мають з різних причин інші назви та особливості організації (наприклад, Народні бюро зовнішніх зв'язків у Лівії).

Відповідно до Закону України "Про дипломатичну службу" 2001 р. дипломатичними працівниками можуть бути громадяни України, які мають відповідну фахову вищу освіту, необхідні професійні та ділові якості, володіють державними та іноземними мовами і за станом здоров'я можуть бути направлені у довготермінове відрядження.

127

Дипломатичні ранги відповідно до Закону України "Про дипломатичну службу" 2001 року:

- Надзвичайний і Повноважний Посол;

- Надзвичайний і Повноважний Посланник 1-го класу;

- Надзвичайний і Повноважний Посланник 2-го класу;

- радник 1-го класу;

- радник 2-го класу;

- перший секретар 1-го класу;

- перший секретар 2-го класу;

- другий секретар 1-го класу;

-другий секретар 2-го класу;

- третій секретар;

- аташе.

Дипломатичний працівник, якому присвоєно дипломатичний ранг, перебуває у ньому довічно і може бути позбавлений цього рангу лише за вироком суду.

Дипломатичні ранги Надзвичайного і Повноважного Посла, Надзвичайного і Повноважного Посланника першого класу, Надзвичайного і Повноважного Посланника другого класу присвоюються Президентом України за поданням міністра закордонних справ України. Інші ранги присвоюються Міністром закордонних справ України за поданням атестаційної комісії міністерства.

128

Структуру та кількісний склад персоналу дипломатичного представництва затверджує Міністерство закордонних справ з урахуванням чинників доцільності. Але обов'язково до складу дипломатичного представництва входять: глава дипломатичного представництва, члени дипломатичного персоналу - особи з дипломатичним рангом (радник, секретар, аташе встановлених рангів), члени адміністративно-технічного персоналу, члени обслуговуючого персоналу.

Адміністративно-технічний персонал дипломатичного представництва - члени персоналу представництва, які здійснюють адміністративно-технічне обслуговування представництва (референти-перекладачі, технічні секретарі, канцелярський персонал, діловоди, шифрувальник, бухгалтерські працівники тощо). Віденська конвенція про дипломатичні відносини 1961 р. дає можливість призначати такими працівниками громадян держави, в якій акредитоване представництво. Члени адміністративно-технічного персоналу мають привілеї та імунітети, що прирівняні до привілеїв та імунітетів дипломатів, за винятком того, що імунітет від цивільно-правової й адміністративної юрисдикції держави перебування не поширюється на дії, вчинені ними не під час виконання своїх службових обов'язків.

Обслуговуючий — садівники, прибиральниці, водії, кухарі, вахтери і т.д.

У міжнародному праві та дипломатичній практиці сукупність дипломатичних представників у країні перебування, колективне об'єднання з протокольних приводів називають дипломатичним корпусом.

Дуайєн - особа, обрана очолювати дипломатичний корпус (обирається найстарша й найдосвідченіша особа). Якщо дипломатичний корпус знаходиться в державі з католицькою релігією, то, як правило, дуайєном обирається нунцій.

Функції дипломатичного представництва закріплено у ст. З Віденської конвенції 1961 р. Найважливішими з них є:

представництво акредитуючої держави у державі перебування;

захист інтересів своєї держави у державі перебування та її громадян у рамках міжнародного права;

129

ведення переговорів з урядом держави перебування;

консульська;

інформаційна, тобто збір всіма законними засобами відомостей про умови і події у державі перебування і повідомлення про них уряду акредитуючої держави;

заохочення дружніх відносин між державою, яку представляє дипломатичне представництво, і державою перебування та розвиток їх взаємовідносин у галузі економіки, культури, науки тощо.

На нашу думку, доцільно також зупинитися на понятті та функціях торгівельних представництв.

Торговельне представництво - це частина дипломатичного Представництва в окремій державі, здійснює свою діяльність під загальним керівництвом посла (посланника) і підзвітне профільному міністерству (зовнішньої торгівлі або економіки і т.д.). Поширені випадки, коли торговельне представництво очолював торгівельний представник, якого призначає уряд.

Інститут торговельних представництв введений до системи зовнішніх зносин держав завдяки практиці колишнього Союзу РСР і був закріплений у Віденській конвенції 1961 р. У дипломатичній практиці цей інститут є складовою частиною відповідних посольств і місій.

Основними функціями торговельних представництв за кордоном є:

- видання дозволів на здійснення торговельних операцій установам, які беруть участь у зовнішньоторговельному обороті;

- регулювання і контроль діяльності організацій, які мають дозвіл на самостійний вихід на зовнішній ринок;

- запровадження операцій із зовнішньої торгівлі для організацій, які беруть участь у зовнішньоторговельному обороті;

- видача дозволів на ввезення товарів, свідоцтв про проходження товарів, дозволів на транзит товарів через країну;

- контроль у країні перебування за виконанням законів про зовнішню торгівлю організаціями, які беруть участь у зовнішньоторговельному обороті;

- вивчення загальних умов і торговельної кон'юнктури у країні перебування.

130

Найважливішою правовою гарантією здійснення функцій торговельних представництв за кордоном є забезпечення їх відповідними привілеями та імунітетами (як складової частини дипломатичних представництв) відповідно до міжнародного права. Мається на увазі недоторканність помешкань торговельних представництв, недоторканність їх архівів і документів, митні привілеї, користування прапором і емблемою акредитуючої держави, податкові чи фіскальні привілеї тощо.

Дипломатичні імунітети та привілеї

Дипломатичні привілеї та імунітети - це сукупність особливих пільг, прав і переваг, наданих іноземним дипломатичним представництвам, їх персоналу та іншим особам, що користуються ними за міжнародним правовим захистом на території держави перебування.

Розрізняють дипломатичні привілеї та імунітети дипломатичного представництва й особисті привілеї та імунітети дипломатичного представника.

Під дипломатичними імунітетами розуміють вилучення дипломатичних агентів із сфери дії юрисдикції держави перебування, незастосування до них засобів примусу, санкцій, передбачених внутрішнім правом. Це необхідна гарантія нормального здійснення дипломатом своїх функцій.

Статті 22 і 24 Віденської конвенції 1961 р. зобов'язують держави додержуватися дипломатичного імунітету таким чином:

1. Помешкання представництва оголошуються недоторканими, а влада держави перебування може вступити в ці помешкання лише за згодою глави представництва.

2. На державі перебування лежить спеціальний обов'язок вживати всіх належних заходів щодо захисту помешкань представництва від будь-якого порушення спокою представництва чи образи його гідності.

3. Помешкання представництва, меблі та інше майно, що є в них, а також засоби пересування представництва користуються імунітетом від обшуку, реквізиції, арешту та виконавчих дій.

4. Архіви і документи представництва недоторкані у будь-який час і незалежно від їх місцезнаходження.

До привілеїв та особистих імунітетів належать недоторканність особи і житла; повний імунітет від кримінальної юрисдикції держави перебування; повний імунітет від цивільної та адміністративної юрисдикції щодо службової діяльності; фіскальний (податковий) імунітет. Загальновизнаними дипломатичними особистими привілеями є митні привілеї (право на безмитне

131

перевезення багажу і звільнення його від митного огляду), вільне пересування дипломатів та членів їх сімей на території іншої держави.

До імунітетів дипломатичного представництва належать недоторканність приміщень; імунітет від примусових дій щодо майна і засобів пересування представництва; недоторканність кореспонденції; фіскальний імунітет. До привілеїв дипломатичних представництв належать право на безперешкодні зносини зі своїм центром та іншими представництвами держави; митні та протокольні привілеї (право на прапор, на носіння форми, на старшинство і т.п.).

Загалом дипломатичні пільги і привілеї — це чинники, що сприяють дипломатичній роботі і полегшують її.

Консульські представництва: види і функції.

Консульське право - це сукупність міжнародних правових норм, що регулюють діяльність консулів, порядок організації і діяльності консульських представництв.

Консульство — це установа, яка входить до системи органів зовнішніх зносин держави і представляє її на визначеній угодою території держави перебування, здійснюючи на ній захист прав та інтересів своєї держави, її громадян і юридичних осіб. Джерелами його регулювання - це міжнародні договори і міжнародно-правові звичаї, а також національне законодавство держав. Консульські установи як закордонні органи зовнішніх зносин держави порівняно з дипломатичними представництвами мають свої особливості.

Встановлення консульських зносин між державами здійснюється за взаємною згодою. При цьому згода, дана на встановлення дипломатичних відносин між двома державами, передбачає, якщо не обумовлено інше, згоду на встановлення консульських зносин.

Консульська установа може бути відкрита на території держави перебування тільки за згодою цієї держави. Але консульства функціонують не в масштабах усієї держави, а в межах так званого консульського округу.

Консульський округ - територія держави перебування, на якій відповідно до угоди між урядами договірних держав консульська установа (консул) виконують покладені на них завдання. Реалізація консульських функцій за межами округу можлива лише в окремих випадках за згодою держави перебування.

Місцеперебування консульської установи, її клас і консульський округ визначаються спочатку державою, яка представляє, а потім підлягають схваленню державою перебування.

Функції консульства:

132

- захист інтересів своєї держави в державі перебування;

- захист інтересів юридичних і фізичних осіб держави, яку представляє консул, у державі перебування, зокрема представництво інтересів своїх громадян у суді у справах про спадщину і у разі смерті, а також охорона інтересів неповнолітніх і недієздатних осіб держави в державі перебування, виконання доручень судових органів тощо;

- сприяння розвитку у торгівлі, економічних, наукових, культурних зв'язків між своєю державою та державою перебування;

- інформування своєї держави про політичну, економічну, культурну, правову і наукову сфери життя держави перебування;

- виконання прав нагляду та інспекції щодо літаків і суден прапора своєї держави, надання їм у разі потреби допомоги і сприяння;

- видача паспортів і проїзних документів громадянам своєї держави, а також віз, свідоцтв та інших необхідних документів для поїздки до держави, яку представляє консульство, громадянам держави перебування та іноземцям;

- легалізація документів.

Держава, яку представляє консульська установа, має право користуватися своїм державним прапором і гербом у державі перебування з урахуванням законів, правил і звичаїв останньої.

. Консульські приміщення недоторканні, тобто влада держави перебування не може без згоди консульської установи потрапляти у її робочі приміщення. Консульські приміщення і резиденції звільняються від усіх державних, районних і муніципальних податків, зборів і мита. Консульські архіви і документи недоторканні у будь-який час і незалежно від їх місцезнаходження.

Держава перебування повинна також забезпечити всім працівникам консульської установи свободу пересування і подорожей по її території. При цьому враховуються правила в'їзду в зони держави перебування з огляду на мотиви державної безпеки.

133

Правовий статус консула в законодавстві України і міжнародному праві.

У більшості правових систем превалює концепція, за якою консулом вважається посадова особа держави, призначена в певний район (округ) іншої держави за її згодою для захисту інтересів своєї країни, її громадян і юридичних осіб, сприяння всебічним зв'язкам між акредитуючою та приймаючою державами.

Отже, поняття "консул" охоплює за своїм змістом як поняття штатного, так і нештатного (почесного) консула. Проте незважаючи на широке використання інституту консулів, у міжнародному праві немає чіткого визначення терміну "консул", у тому числі у Віденській конвенції про консульські зносини 1963 р. Вона зазначає лише, що консульською посадовою особою є будь-яка особа, включаючи главу консульської установи, якій доручено в цьому статусі виконання консульських функцій.

Щодо України, то на сьогоднішній день законодавством не передбачено визначення поняття "консул".

Сукупність прав, свобод і обов'язків консулів у державі перебування, що закріплені у законодавчому порядку і гарантуються нею, утворюють їхній правовий статус. У міжнародному праві цей статус залежить від виду правового зв'язку особи з державою (штатний чи почесний консул). Правовий статус означає її правове становище, зокрема чи перебуває дана особа на державній службі, порядок призначення і припинення її діяльності, управління нею, визначення обсягу правоздатності.

Сучасна міжнародна доктрина і міжнародна практика одностайні в питанні визнання, що консули не є дипломатичними агентами, оскільки вони не уповноважені представляти акредитуючий їх уряд у політичних відносинах.

В одних випадках консул може в державах, де немає дипломатичного представництва, час від часу здійснювати дипломатичні акти, якщо уряд держави перебування висловить на це згоду (пряму або мовчазну). Є випадки, коли консульському представнику за згодою держави перебування (якщо в ній немає дипломатичного представника) доручаються виконання усіх дипломатичних функцій. Таке поєднання дипломатичних і консульських функцій є типовим для Скандинавських країн. У Данії та Норвегії навіть консульські службові інструкції називають загальною назвою -"інструкціями для закордонної служби", а співробітників -"службовцями закордонної служби".

Така практика дає підстави не констатувати чітке розмежування між консульською і дипломатичною службою.

134

В Україні статус консула відрізняється від статусу дипломатичного представника, насамперед, тим, що консул не здійснює представницьких функцій своєї держави в державі перебування.

Комісія міжнародного права розмежовує правовий статус штатних і нештатних консулів та визнає за останніми менший обсяг привілеїв та імунітетів, який залежить від їхнього громадянства (надання його повною мірою консулу-резиденту держави перебування суперечило б принципу рівності громадян). Тому почесні консули володіють лише імунітетом від юрисдикції та особистою недоторканністю стосовно офіційних дій, вчинюваних ними при виконанні своїх функцій, хоча не виключено, що вони можуть користуватися й іншими привілеями та імунітетами, якщо такі за ними визнає держава перебування протягом терміну виконання консульських функцій.

В Україні функції консулів закріплені в Консульському статуті України 1994 року. Можна відповідно виділити наступні групи функцій:

- функції консула стосовно юридичних осіб і громадян України;

- функції консула щодо вчинення нотаріальних дій, а також консульської легалізації, консульського збору;

- функції консула щодо військових кораблів і військово-допоміжних суден Військово-морських сил України;

- функції консула стосовно суден України, цивільних повітряних суден України;

- функції консула стосовно засобів автомобільного, залізничного транспорту і суден річкового флоту;

- функції консула із санітарної, фіто-санітарної та ветеринарної охорони.

Порядок звернення громадян України до консульських установ України за кордоном за допомогою.

Кожний громадянин України, який перебуває за кордоном, може звернутися до консульської установи України за допомогою. Це можна зробити таким чином:

— зателефонувати до консула особисто або до будь-якого співробітника консульської установи України, чи передати інформацію через третю особу, гуманітарну організацію;

— особисто прийти на консульський прийом;

135

— звернутися факсом чи поштою. У зверненні має бути зазначено прізвище, ім'я, по батькові, місце проживання громадянина, контактний телефон (факс), громадянство та викладено по можливості детально суть проблеми. Таке звернення повинно бути підписано заявником із зазначенням дати;

— направити своє звернення електронним зв'язком на адресу консульства;

— звернутись до будь-якої офіційної установи або ж до неурядової правозахисної організації з проханням передати відповідну інформацію консулу України.

Правовий статус спеціальних місій, представництв держав При міжнародних організаціях.

Спеціальна місія — це різновид тимчасових закордонних органів зовнішніх зносин, що складаються з представників, які направляються однією державою до іншої для виконання конкретних завдань, обумовлених за згодою між цими державами. У міжнародно-правовій науці і практиці держав ця форма здійснення зовнішніх зносин раніше називалася "дипломатія ad-hoc", тобто тимчасові, створювані в кожному конкретному випадку з певного приводу дипломатичні органи держав за кордоном.

У даний час вони використовуються в практиці міжнародних відносин для участі в двосторонніх переговорах, вручення важливих документів, інавгураційних торжествах, ювілейних і похоронних заходах. Проте делегації держав, що беруть участь у роботі багатосторонніх конференцій або органів міжнародних організацій, спеціальними місіями не є.

Діяльність спеціальних місій регламентується Віденською конвенцією про спеціальні місії від 16 грудня 1969 р. Згідно зі ст. 2 цієї конвенції, держава може направити спеціальну місію в іншу державу за згодою останньої, попередньо отриманої через дипломатичні чи інші узгоджені або взаємоприйняті канали.

Спеціальні місії, так само як і посольства, реалізують міжнародну правосуб'єктність держав, а також відповідають цілям і принципам Статуту ООН, що стосуються суверенної рівності держав і розвитку дружніх відносин та співробітництва між ними. Спеціальні місії мають істотну особливість: вони можуть функціонувати навіть за відсутності нормальних дипломатичних або консульських відносин між суб'єктами міжнародного права (ст. 7).

Функції спеціальної місії визначаються за взаємною згодою між державою, що посилає, і державою, що приймає таку місію. Початок роботи (функціонування) спеціальної місії відраховується з моменту встановлення місією офіційного контакту з міністерством закордонних справ або з іншим органом держави, що приймає її, стосовно якого є домовленість.

136

Діяльністю спеціальної місії керує її глава, призначуваний державою, що посилає. Спеціальна місія складається з одного або декількох представників держави, що посилає її, із числа котрих ця держава може призначити главу місії. До спеціальної місії може також входити дипломатичний, адміністративно-технічний і обслуговуючий персонал.

Спеціальній місії належить право користуватися прапором і емблемою держави, що посилає, на помешканнях, зайнятих місією, а також на транспортних засобах, коли вони використовуються в офіційних цілях (ст. 19).

Завершення діяльності спеціальної місії (її функцій) відповідно до ст. 20 конвенції відбувається: а) за згодою зацікавлених держав; б) після виконання завдання спеціальної місії; в) після закінчення терміну, встановленого для спеціальної місії, якщо він спеціально не продовжений; г) після повідомлення держави, що посилає місію, про те, що вона припиняє або відкликає спеціальну місію; д) після повідомлення приймаючої держави про те, що вона вважає діяльність спеціальної місії припиненою.

Якщо спеціальну місію очолює сам глава держави, що посилає місії, то він користується всіма перевагами, привілеями та імунітетами, що визначаються міжнародним правом за главами держав під час офіційного візиту.

Тема 9 . Міжнародні організації

9.1. Поняття міжнародної організації

9.2. Статут міжнародної організації Вступ до міжнародної організації

9.3. Припинення членства в міжнародній організації

9.4. Призупинення членства в міжнародній організації ООН як провідна міжнародна організація в світі

9.5. Регіональні міждержавні організації

Поняття міжнародної організації

Міжнародна організація - це стабільна форма міжнародних відносин, що включає, в переважній більшості випадків, контрагентів принаймні з трьох держав і має узгоджені її учасниками цілі, компетенцію діяльності та власні органи, а також інші специфічні організаційні інституції (це може бути статут, процедура, членство, порядок роботи, ухвалення рішень тощо).

137

Характерними рисами, що вирізняють міжнародні організації, є: політична воля до співпраці, зафіксована в установчих документах; наявність постійного апарату, що забезпечує послідовність у розвитку організації й, нарешті, автономність компетенцій та ухвал.

Таким чином, першопричиною створення міжнародної організації є політична воля, що визначає діяльність суб'єкта міжнародних відносин. Щоправда, вона характерна для реалізації не лише довготривалих, але й короткотривалих зовнішньополітичних інтересів тієї чи іншої держави. Тому обов'язковою ознакою міжнародної організації мала би бути розвинена інституційна структура, орієнтована на реалізацію діяльності на міжнародній арені. З огляду на це слід ідентифікувати її як стабільну, чітко структуровану форму міжнародного співробітництва, що створена її членами на добровільних засадах для спільного розв'язання загальних проблем і провадить діяльність у рамках статуту.

Міжнародні організації, як правило, поділяють на дві великі групи:

1) міждержавні (міжурядові) організації, засновниками і членами яких виступають держави;

2) міжнародні неурядові організації, що об'єднують фізичних або юридичних осіб, діяльність яких здійснюється поза межами офіційної зовнішньої політики держав.

Узагальнюючи досвід діяльності міждержавних організацій у другій половині XX ст. і накопичений досвід дослідників у цій галузі, можна виокремити риси, характерні для міжнародної організації в цілому:

1) участь в об'єднанні різнонаціональних сторін (держав, юридичних чи фізичних осіб, суспільних груп);

2) спільні постійні цілі;

3) наявність установчого договору (або статуту), що регламентує принципи організації та діяльності утворення;

4) постійні інституційні органи, що забезпечують статутну діяльність міжнародної організації;

5) рівність учасників об'єднання;

6) відповідність цілей діяльності загальновизнаним принципам та міжнародно-правовим нормам.

Отже, міжнародна організація - це стабільний інститут багатосторонніх міжнародних відносин, який утворюється щонайменше трьома учасниками міжнародних відносин, що мають спільні цілі, для досягнення яких створюють постійні органи, та діють у межах визначених норм та принципів (статут, процедура, членство тощо).

138

Недержавні (неурядові) міжнародні організації створюються фізичними особами або суспільними групами для забезпечення спільних індивідуальних чи групових інтересів. їхня діяльність є самостійною і здійснюється без участі чи посередництва урядових структур.

Міжнародні рухи за своїми характеристиками близькі до недержавних організацій, однак менш інституційно організовані, хоча мають спільні цілі у діяльності. Міжнародні рухи намагаються чинити тиск на уряди національних держав, формуючи світову громадську думку. Деякі міжнародні рухи взаємодіють з міждержавними організаціями, наприклад ООН, що закріплено ст.ст. 58, 71 Статуту ООН.

Назви міжнародних організацій можуть бути різними: організація, ліга, асоціація, союз, фонд, банк тощо, але це не впливає на визначення їх статусу.

Міжнародні організації володіють самостійною волею, відокремленою під індивідуальних воль держав-членів. Володіння міжнародною організацією якістю міжнародної правосуб'єктності свідчить про наявність у організації самостійної волі. Сьогодні міжнародні організації укладають значну кількість міжнародних договорів. Договори є результатом тих чи інших юридичних дій, які здійснюються від імені організації її органами. В основі цих дій лежить волевиявлення міжнародної організації як такої.

Рішення, що приймаються органами організації з тих чи інших питання, у відповідності з якими здійснюється діяльність організації, також містять самостійну волю саме організації.

Міжнародні організації - вторинні, похідні суб'єкти міжнародного прана. Вторинна і воля міжнародної організації, похідна від воль держав-членів, яка виступає як узгодження їх індивідуальних воль. Членами загальних міжнародних організацій є держави з різними економічним розвитком і з різною зовнішньополітичною спрямованістю: розвинені держави та країни, що розвиваються тощо. Усі вони по-своєму впливають на розробку волі між-народної організації. Тому воля міжнародної організації завжди обумовлена волевиявленням держав-членів і зазнає на собі їх вплив. Вона створюється у процесі протистояння та співробітництва її членів, якими у міжнародних організаціях загального характеру є держави з різним рівнем розвитку. Різниця усередині самостійної волі організації неминуча. Формування цієї волі

- складний процес, у якому із самого початку зіштовхуються різні позиції окремих держав-членів і тільки потім на ґрунті компромісу виробляється са-мостійна воля міжнародної організації. Але це не якась без особистісна, ней-тральна воля, навіть у кінці кінців вона не позбавлена окремих відтінків і осо-бливостей усередині себе.

Самостійна воля міжнародної організації - результат узгодження (а не злиття) воль держав-членів, яка існує паралельно з їх волею (а не над нею) і

139

проявляється у тих чи інших діях міжнародної організації, що здійснюють відповідні органи, які реалізують волю організації.

Напрямок, основний зміст та об'єм волі міжнародної організації завжди обумовлені змістом воль держав-членів.

Статут міжнародної організації - міжнародний договір особливого виду

Правовою основою виникнення та діяльності міжнародних організацій є засновницький акт організації, який називається статутом. За своєю юридичною природою статут є міжнародним договором особливого роду (sui generis). Головна особливість міжнародного договору, що є статутом міжнародної організації, полягає у тому, що він не тільки встановлює права і обов'язки сторін (держав), оскільки це робить будь-який міжнародний договір, але й утворює міжнародну організацію. Це означає, що засновуються органи міжнародної організації, визначається їх компетенція, встановлюється правове положення членів організації, персоналу, характер відносин з іншими міжнародними організаціями, державами-нечленами тощо.

У зв'язку з цим у Віденську конвенцію про право міжнародних договорів 1965 року була включена ст. 5 наступного змісту: «Ця Конвенція застосовуються до будь-якого договору, який є засновницьким актом міжнародної організації, без шкоди для відповідних правил даної організації».

Специфіка міжнародних договорів, що є засновницькими актами міжна-родних організацій, дала підставу деяким вчених висунути теорію, згідно якої статути міжнародних організацій не є міжнародними договорами, а за своєю юридичною природою прирівнюються до державних конституцій. У світлі на-буття чинності Лісабонського договору у Європейському Союзі, який був при-йнятий у якості реанімації Європейської конституції, ця теорія отримує новий поштовх. Разом з тим розглядати статут організації як конституцію федератив-ної держави можливо лише щодо наднаціональних міжнародних організацій.

Вступ до міжнародної організації

Різні міжнародні організації встановлюють свої правила прийому, які у низці випадків можуть відрізнятися один від одного.

Більшості міжнародних організацій відоме поняття первісних членів. До первісних членів відносяться держави, які приймали участь у розробці за-сновницького акту організації. «Первісними членами ООН , - говориться у ст. 3 Статуту ООН, - є держави, які, прийнявши участь у конференції у Сан-Франциско в утворенні міжнародної організації чи раніше підписавши Декларацію Об'єднаних Націй від 1 січня 1942 року, підписали та ратифікували чинний Статут відповідно до ст. 110». Первісними членами можуть бути і держави, що не брали участь у розробці статуту, але ті, які підписали та ратифікували його із самого початку. Так, п. 1 ст. II Статуту РЕВ відносить до

140

числа первісних членів Ради Економічної Взаємодопомоги країни, що під-писали та ратифікували статут. Низка міжнародних організацій перераховують такі держави у додатку до засновницького акту.

Від первісних членів слід вирізняти членів, що приєдналися. До них від-носяться держави, які стали членами організації після початку її діяльності через приєднання до засновницького акту, який є багатостороннім міжнарод-ним договором. У низці спеціалізованих установ члени, що приєдналися, по-діляються на 2 категорії. До першої відносяться держави-члени ООН, щодо яких передбачений спрощений порядок приєднання до статуту організації. До другої держави, які не є членами ООН, щодо яких встановлюється більш жорсткі правила прийому.

Так, у п.п. 4, 5 ст. 1 Міжнародної конвенції електрозв'язку 1973 року пе-редбачається, що членом Ради можуть бути: 1) будь-яка країна, не зазначена у Додатку 1, яка стає членом ООН та яка приєднується до конвенції відповідно до п. 4 ст. 46; 2) Будь-яка суверенна країна, не зазначена у Додатку 1 і не є членом ООН, яка приєднується до Конвенції відповідно з п. 45 ст. 46, після того, як її прохання про прийняття у якості члена Ради була ухвалена двома третинами членів Ради.

До 1963 року процедура прийняття держав-нечленів ООН до ЮНЕСКО була особливо ускладненою. Ці держави могли бути прийнятими лише при умові позитивної рекомендації з боку ЕКОСОР, тому що остання володіла відповідно до ст. II Угоди між ООН та ЮНЕСКО 1946 року своєрідним правом вето щодо прийому до ЮНЕСКО. І тільки у 1963 році ст. II вказаної угоди було скасовано.

В окремих спеціалізованих установах для прийняття в організацію держави, що не є членом ООН, потребується рекомендація виконавчого органу (ЮНЕСКО, ІМО). Проте слід зазначити, що питання вступу держав-нечленів ООН до міжнародних організацій було актуальним до початку 90-х років, коли у цю організацію були прийняті КНДР, Республіка Корея та інші держави. Зі вступом у 2002 році в ООН Швейцарії та Східного Тимору це питання втратило навіть теоретичне значення. Адже на сьогодні єдиною державою, що не входить до ООН залишається Ватикан, який проте є її постійним спостерігачем із правом голосу, а складнощі щодо вступу Ватикану до будь-якої міжнародної організації важко уявити, зважаючи на його авторитет у світі.

Що стосується ООН, то Статут ООН, по-перше, пред'являє певні вимоги до держави, що має намір вступити до неї, що інші організації (за винятком, хіба що, ЄС) не роблять, і, по-друге, встановлює складну процедуру самого прийому у члени організації. Так, п. 1 ст. 4 Статуту ООН, в якому зафіксовано, що прийом у члени організації відкритий для усіх миролюбних держав, які приймуть на себе зобов'язання, що містяться у цьому статуті, встановлює вимоги до держав. П. 2 ст. 4 передбачає безпосередньо порядок прийому, згідно якому прийом у члени ООН провадиться постановою Генеральної Асамблеї за рекомендацією Ради Безпеки. Причому питання прийому в ООН, згідно п. З ст.

141

27, не відносяться до числа процедурних, тому рішення щодо них вважаються прийнятими, коли за них подані глоси дев'яти членів Ради, включаючи співпадаючі голоси усіх постійних членів Ради.

У зв'язку з розбіжностями, які мали місце щодо питання процедури прийому в ООН серед держав-членів, Генеральна Асамблея у 1949 році звернулася до Міжнародного Суду за консультативним висновком, наступним чином сфор-мулювавши перед Судом питання: «Чи може бути прийнята держава у члени ООН постановою Генеральної Асамблеї згідно п. 2 ст. 4 Статуту у випадку, коли Рада Безпеки не надала рекомендації про прийом чи тому, що держава-кандидат не отримала встановленої більшості голосів, або тому, що проти резолюції, рекомендуючої прийом у члени ООН, голосував постійний член Ради?»

У Консультативному висновку Міжнародного Суду від 3 березня 1950 року вказувалося, що з аналізу тексту п. 2 ст. 4 Статуту виходить, що для прийому у члени ООН потребується: 1) рекомендація Ради Безпеки; 2) постанова Генеральної Асамблеї.

Таким чином, Міжнародний Суд ООН підтвердив положення Статуту ООН про те, що у рішенні питання про прийняття у члени ООН мають брати участь два головних органи: Генеральна Асамблея та Рада Безпеки, при цьому без рекомендації останньої прийом у члени ООН не може бути здійснено.

У діяльності низки спеціалізованих установ поряд із суверенними державами приймають також несамоврядні території, які мають особливий правовий статус і називаються членами-співробітниками, асоційованими членами тощо. Кількість їх сьогодні незначна. Але, наприклад, у 1977 у Всесвітній метеорологічній організації було 7 несамоврядних територій, в ЮНЕСКО - тощо. На відміну від держав, які є повноправними членами, неповноправні члени не підписують засновницького акту організації, не приймають участь у голосуванні, не можуть бути обрані в органи організації. Свій початок інститут неповноправних членів веде з середини XIX ст. і пов'язаний із створенням міжнародних адміністративних союзів.

У практиці міжнародних організацій бувають випадки, коли держава, не являючись членом організації, тим не менш приймає участь у її роботі чи у якості спостерігача, чи то в якості консультанта, яка запрошується для участі у роботі того чи іншого органу організації. Наприклад, сьогодні постійним спостерігачем при ООН є Ватикан, проте його статус - це швидше данина традиції, адже з липня 2004 року він отримав право голосу. Тобто фактично Ватикан є повноцінним членом ООН, але у зв'язку з тим, що суверенітет цієї держави є похідним від суверенітету Святого Престолу, її неможна вважати за юридичною природою однаковою з іншими державами. Тому й надання її статусу повноцінного члена ООН з юридичної точки зору є недоречним. У свою чергу у резолюції № 36 і ЕКОСОР вказувалося на можливість запрошення країн-нечленів ООН для участі у роботі Економічної комісії для Європи (ЕКЄ) в якості консультантів на умовах, що визначаються комісією.

142

Припинення членства в міжнародній організації

Існують два способи припинення членства в міжнародних організаціях: вихід та виключення.

Не у всіх статутах міжнародних організацій містяться статті, які передбачають можливість виходу із організації. Наприклад, в статутах ООН, ВООЗ та інших організацій нема таких положень. Однак це не означає, що держава-член організації не може з неї вийти.

Питання про право виходу держави із міжнародної організації обговорювалося на конференції у Сан-Франциско у 1945 році. Щодо ООН було вирішено не включати до Статуту організації яких-небудь положень про вихід.

У принципі відсутність у засновницькому акті організації відповідних поло-жень про вихід не може впливати на суверенне право держави на вільний вихід із міжнародної організації.

Вихід із організації, як правило, конкретно обумовлений. Ось деякі з таких умов:

1) необхідність письмової заяви про вихід;

2) встановлення певного періоду на початку діяльності організації, коли неможна робити заяви про вихід (такий період передбачений у Міжнародній організації цивільної авіації та Продовольчій і сільськогосподарській організації ООН);

3) встановлення певного періоду набрання чинності заяви про вихід (п. 3 ст. II Статуту СЕВ, наприклад, встановлює 6-місячний строк);

4) виконання перед виходом фінансових зобов'язань (наприклад у п. 6 ст. II Статуту ЮНЕСКО ця зобов'язання спеціально оговорюються).

Не усі статути міжнародних організацій передбачають можливість ви-ключення з організації. Між тим держави, які систематично порушують ста-тутні положення організації, можуть бути виключені з організації. Сьогодні гай положення є в Статуті ООН (ст. 6) та у статутах спеціалізованих установ фінансового характеру: Міжнародний валютний фонд та Міжнародний банк реконструкції та розвитку.

Так, у ст. 6 Статуту ООН зафіксовано, що член організації, який систематично порушує принцип, що містяться у цьому Статуті, може бути виключений із Організації Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки.

Міжнародній практиці відомі випадки виключення держав із міжнародної організації. Так, надзвичайна сесія Організації арабських країн-експортерів нафти виключила у березні 1979 року Єгипет із організації після підписання Садатом мирного договору з Ізраїлем. У вересні 1979 року XVIII Всесвітній поштовий конгрес виключив ПАР зі Всесвітнього поштового союзу.

143

Призупинення членства в міжнародній організації

Призупинення членства може використовуватися як санкція та як во-левиявлення самої держави-члена. У першому випадку призупинення має місце за порушення зобов'язань, пов'язаних з фактом членства в організації переважно фінансових зобов'язань, але й не тільки них. Так, у 1968 році були призупиненні в ООН права Гаїті та Домініканської Республіки за невиконання фінансових зобов'язань. Не один раз призупинялися права ПАР.

Призупинення як волевиявлення самої держави-члена, за своєю суттю с одностороннім призупиненням членства, що не пов'язано з порушення державою-членом своїх зобов'язань, а є її бажанням на протязі певного періоду часу не приймати участь у діяльності міжнародної організації.

Прикладом такого виду призупинення членства є випадок з Індонезією у 1965-66 роках, який характеризувався відсутністю співробітництва між ООН та Індонезією. У літературі цей випадок розцінювався по-різному: хтось вважав це виходом Індонезії із членів ООН, хтось - припиненням співробітництва. Фактично ж мало місце одностороннє призупинення членства, а не вихід із організації.

Призупинення здійснюється, як правило, на певний визначений строк.

ООН як провідна міжнародна організація в світі

Організація Об'єднаних Націй - це універсальна міжнародна організація, створена для підтримання міжнародного миру, загальної безпеки та для сприяння розвитку всебічного співробітництва між державами. Статут ООН був підписаний 26 червня 1945 року на Конференції в Сан-Франциско та набув чинності 24 жовтня 1945 року.

Організація Об'єднаних Націй переслідує цілі:

1) підтримувати міжнародний мир і безпеку та з цією метою вживати ефективні колективні заходи для запобігання або усунення загрози миру, а також придушення актів агресії чи інших порушень миру, і здійснювати мир-ними засобами, у згоді з принципами справедливості й міжнародного права, владнання або вирішення міжнародних спорів або ситуацій, що можуть при-звести до порушення миру;

2) розвивати дружні стосунки між націями на основі поваги принципу рівноправності й самовизначення народів, а також вживати інші відповідні заходи для зміцнення загального миру;

3) здійснювати міжнародне співробітництво у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного та гуманітарного характеру та в заохоченні й розвитку поваги до прав людини й основних свобод, незва-жаючи на раси, статі, мови і релігії;

144

4) бути центром для узгодження дій націй у досягненні цих загальних цілей.

Для досягнення цілей ООН та її члени діють відповідно принципів:

суверенної рівності її членів; сумлінного виконання узятих на себе зобов'язань; мирного вирішення спорів; утримання від погрози силою чи її застосування як проти територі-

альної цілісності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з цілями ООН; надання ООН її членами всілякої допомоги в усіх діях, що здійсню-

ються нею відповідно до Статуту; забезпечення того, щоб держави, що не є членами ООН, діяли відпо-

відно до принципів Статуту; невтручання ООН у справи, що входять до внутрішньої компетенції

будь-якої держави.

Відповідно до ст.7 Статуту ООН має систему органів, яка поділяється на групи: головні та допоміжні.

Головними є Генеральна Асамблея, Рада Безпеки, Економічна й Соціальна Рада, Рада з Опіки, Міжнародний Суд, Секретаріат.

Допоміжні ж створюються за необхідністю відповідно до вимог Статуту ООН.

До складу Генеральної Асамблеї входять усі держави-члени ООН, кожна і яких має у ній не більше 5 представників.

Генеральна Асамблея уповноважена розглядати загальні принципи співробітництва у справі підтримання міжнародного миру та безпеки, у тому числі принципи, які визначають роззброєння та регулювання озброєнь, і робити щодо цих принципів рекомендації членам ООН або Раді Безпеки, або і членам ООН і Раді Безпеки. Генеральна Асамблея обговорює будь-які питання, що стосуються підтримання міжнародного миру та безпеки. Генеральна Асамблея організовує дослідження та робить рекомендації з метою:

сприяння міжнародному співробітництву у політичній сфері і заохо-чення прогресивного розвитку міжнародного права та його кодифікації; сприяння міжнародному співробітництву у економічній та соціальній

галузях, галузях культури, освіти, охорони здоров'я та сприяння реалізації прав людини та основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови та релігії.

Генеральна Асамблея отримує та розглядає щорічні та спеціальні доповіді Ради Безпеки.

Будь-яке питання, з якого необхідно здійснити дію, передається Асамблею Раді Безпеки до або після обговорення. При цьому, коли Рада Безпеки виконує покладені на неї Статутом функції стосовно будь-якої суперечки або ситуації,

145

Генеральна Асамблея не може робити жодних коментарів, що стосуються цієї суперечки або ситуації, якщо про це не попросить Рада Безпеки.

Рішення Генеральної Асамблеї з важливих питань приймаються більшістю - двома третинами присутніх членів Асамблеї, що беруть участь у голосуванні, голоси тих, хто утримався, не враховуються. Рішення з інших питань приймаються простою більшістю присутніх, що беруть участь у голосуванні.

Рада Безпеки є постійно діючим органом і складається з 5 постійних (Росія, США, Велика Британія, Франція та Китай) і 10 непостійних держав-членів. Непостійні члени обираються Генеральною Асамблеєю на дворічний термін із врахуванням ступеню участі членів Організації в підтримці міжнародного миру та безпеки, а також принципу справедливого географічного розподілу (від Африки й Азії - 5 членів, від Східної Європи - 1, від Латинської Америки - 2, від Західної Європи й інших держав (Канади, Австралії та Нової Зеландії) - 2). Кожний член Ради має один голос.

На Раду Безпеки покладається головна відповідальність за підтримку міжнародного миру і безпеки. При виконанні обов'язків, які випливають із цієї відповідальності, Рада Безпеки діє від імені держав-членів ООН. Рада Безпеки уповноважується розслідувати будь-який спір або будь-яку ситуацію, що може привести до міжнародних непорозумінь або викликати спір, та визначення того, чи не може продовження цього спору або ситуації загрожувати підтримці міжнародного миру та безпеки. Рада Безпеки визначає існування будь-якої загрози миру, будь-якого порушення миру або акта агресії та дає рекомендації або вирішує, які заходи слід вжити для підтримання як відновлення міжнародного миру та безпеки.

Рішення Ради Безпеки із процедурних питань вважаються прийнятими, соли за них подані голоси дев'ятьох членів Ради. Рішення Ради з непроцедурних питань вважаються прийнятими, коли за них подані голоси дев'ятьох членів, включаючи голоси всіх постійних членів Ради. Якщо хоча б один і:і постійних членів Ради голосує проти, то рішення не буде прийняте.

Економічна та Соціальна Рада (ЕКОСОР) уповноважена здійснювати дослідження та складати доповіді з міжнародних питань в області економіки, соціуму, культури, освіти, охорони здоров'я та подібних питань або спонукати до цього інших, а також давати з будь-якого з цих питань рекомендації Генеральній Асамблеї, членам Організації та зацікавленим спеціалізованим установам. До її складу входять 54 держави, що обираються Генеральною Асамблеєю ООН на три роки та щороку оновлюються на одну третину. Штаб-квартира ЕКОСОР знаходиться в Нью-Йорку (США).

Вищим органом ЕКОСОР є сесія, що приймає рішення простою більшістю голосів. При ЕКОСОР діють п'ять регіональних економічних комісій ООН: Економічна і Соціальна комісія ООН для Азії та Тихого океану, Економічна комісія ООН для Європи, Економічна комісія ООН для Африки, Економічна

146

комісія ООН для Західної Азії, Економічна комісія ООН для Латинської Америки та Карибського басейну.

ООН створює під своїм керівництвом міжнародну систему опіки для управління тими територіями, які можуть бути включені до неї наступними індивідуальними угодами та для нагляду за цими територіями. У зв'язку з цим ООН має у своєму складі особливий орган - Раду з Опіки, яка складається з:

тих членів ООН, які управляють територіями під опікою; членів Ради Безпеки; такого числа інших членів ООН, обраних Генеральною Асамблеєю на

трирічний строк, яке може виявитися необхідним для забезпечення того, щоб загальна кількість членів Ради з Опіки розділялася порівну між членами ООН, які управляють та не управляють територіями під опікою.

Рада з Опіки розробляє анкету з політичного, економічного та соціального прогресу населення кожної території під опікою, а також його прогресу у галузі освіти.

Міжнародний Суд ООН - головний судовий орган ООН, що діє відповідно до Статуту ООН і Статуту Міжнародного Суду. Усі члени ООН є учасниками цього Статуту. Учасниками Статуту Міжнародного Суду можуть бути і держави-не члени ООН на умовах, визначених Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки. Основною функцією Суду - є вирішення спорів між державами. Суд складається з 15 суддів, яких обирають на 9 років із числа осіб із високими моральними якостями, що задовольняють вимогам, запропонованим для призначення на вищі судові посади, або є юристами з визнаним авторитетом в області міжнародного права.

Секретаріат ООН покликаний забезпечувати нормальне функціонування всього механізму ООН. Секретаріат складається з Генерального Секретаря та персоналу, необхідного для ООН. Співробітники Секретаріату визнаються міжнародними посадовими особами.

Персонал Секретаріату поділяється на три категорії:

1) вищі адміністративні посадові особи (Генеральний секретар та його заступники);

2) міжнародний персонал класу спеціалістів;

3) технічний персонал (секретарі, стенографістки, перекладачі, кур'єри тощо).

Генеральний Секретар є головною адміністративною посадовою особою Організації та обирається на 5 років. Його повноваження є переважно виконавчо-розпорядницькими та пов'язані з реалізацією рішень Генеральної Асамблеї, Ради Безпеки й інших органів ООН, а також з обслуговуванням їхньої діяльності. Йому надане право доводити до відома Ради Безпеки будь-які

147

питання, що, на його думку, можуть загрожувати підтримці міжнародного миру та безпеки.

Регіональні міждержавні організації

Рада Європи

Рада Європи була створена 5 травня 1949 року з метою «досягнення більшого єднання між її членами для збереження та втілення в життя ідеалів і принципів, які є їхнім спільним надбанням, а також сприяння їхньому економічному та соціальному прогресу» (ст. 1 Статуту РЄ).

Ця мета досягається за допомогою органів РЄ шляхом розгляду питань, Що становлять спільний інтерес, шляхом укладання угод та здійснення спільних заходів в економічній, соціальній, культурній, науковій, правовій та ад-міністративній галузях, а також в галузі захисту та подальшого здійснення прав і основних свобод людини. Але питання, що стосуються національної оборони, до компетенції РЄ не входять.

Головними органами Ради Європи є Комітет міністрів та Консультативна асамблея.

До складу Комітету міністрів входять по одному представнику від кожної держави-члена РЄ. Таким представником є міністр закордонних справ країни. Якщо він не може бути присутнім на засіданні комітету або за інших доцільних підстав замість нього може бути призначений замісник, який, у міру можливості, має бути членом уряду держави (ст.14 Статуту РЄ).

До повноважень Комітету міністрів входять (стст. 15,16 Статуту РЄ):

а) розгляд, за рекомендацією Консультативної асамблеї або за своєю класною ініціативою, заходів, яких необхідно вжити для досягнення мети І 'Є, включаючи питання про укладення конвенцій або угод і прийняття урядами спільної політики щодо конкретних питань;

б) надання рекомендацій урядам країн-членів РЄ та пропозицій урядам країн-членів РЄ інформувати його про заходи, вжиті ними щодо цих реко-мендацій;

в) прийняття обов'язкових до виконання рішення з усіх питань, що сто-суються внутрішніх організації та процедур РЄ.

На виконання цих повноважень Комітет міністрів приймає резолюції, фінансові та адміністративні правила.

Комітет збирається на засідання перед відкриттям та на початку кожної сесії Консультативної асамблеї (тобто 2 рази на рік), а також у будь-який інший час, коли він вважає це за необхідне.

Консультативна асамблея є дорадчим органом РЄ, до складу якого входять представники кожного члена Ради, які обираються або призначаються його

148

парламентом із числа членів цього парламенту згідно із встановленою ним процедурою. Кількість представників від кожної держави залежить від кількості її населення та коливається від 2 до 18 осіб. Повноваження таких представників набирають чинності з відкриттям чергової сесії, яка відбувається після їхнього призначення, і закінчуються з відкриттям наступної або іншої чергової сесії, якщо члени Ради не зроблять нових призначень у зв'язку з парламентськими виборами.

До компетенції Консультативної асамблеї входить обговорення будь-яких питань та винесення рекомендації щодо будь-якого питання, яке відповідає меті і компетенції Ради Європи. Вона також обговорює будь-яке питання та може виносити рекомендації щодо будь-якого питання, яке Комітет міністрів надсилає їй для підготовки висновку (ст. 23 Статуту РЄ).

Консультативна асамблея збирається щороку на чергову сесію, дата відкриття і тривалість якої визначаються Асамблеєю з урахуванням необхідності уникати по можливості збігу з термінами проведення парламентських сесій в державах-членах та сесій Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй. Тривалість чергових сесій ні за яких обставин не перевищує одного місяця, якщо Асамблея та Комітет міністрів не ухвалять за спільною згодою іншого рішення. Окрім того. Консультативна асамблея може бути скликана на надзвичайну сесію за ініціативою або Комітету міністрів, або Голови Асамблеї після досягнення між ними згоди, у тому числі відносно термінів і місця її проведення (стст.32, 34 Статуту РЄ) Штаб-квартира РЄ знаходиться у м.Стразбурзі (Франція).

Співдружність Незалежних Держав

Співдружність Незалежних Держав була створена 8 грудня 1991 року. Документами, що регламентують діяльність СНД є: Угода про створення СНД (від 8 грудня 1991 року), Алма-Атинська декларація (від 21 грудня 1991 року) та Статут СНД (від 22 січня 1993 року).

Цілями діяльності СНД є (ст. 2 Статуту СНД):

здійснення співробітництва в політичній, економічній, екологічній, гуманітарній, культурній та інших галузях; всебічний та збалансований економічний та соціальний розвиток

держав-членів у рамках загального економічного простору, міждержавна кооперація та інтеграція; забезпечення прав та основних свобод людини відповідно до загаль-

новизнаних принципів і норм міжнародного право та документів ОБСЄ; співробітництво між державами-членами у забезпеченні міжнарод-

ного миру та безпеки, здійснення ефективних заходів зі скорочення озброєння та військових витрат, ліквідації ядерної та інших видів зброї масового знищення, досягнення всезагального та повного роззброєння; сприяння громадянам держав-членів у вільному спілкуванні, контак-

тах та пересуванню у Співтоваристві;

149

взаємна правова допомога і співробітництво в інших сферах правових відносин; мирне вирішення спорів та конфліктів між державами

Співтовариства.

СНД досягає цих цілей завдяки діяльності складного механізму органів, ні складу яких входять:

Рада голів держав; Рада голів урядів; Рада міністрів закордонних справ; Координаційно-консультативний комітет; Рада міністрів оборони; Головне командування Об'єднаних Збройних Сил; Рада командуючих прикордонними військами; Економічний суд; Комісія з прав людини; Органи галузевого співробітництва; Міжпарламентська асамблея.

Вищим органом співтовариства є Рада голів держав (ст. 21 Статуту СНД). У ній обговорюються та вирішуються принципові питання, пов'язані і діяльністю держав-членів у галузі їх спільних інтересів. Рада голів держав вибирається на засідання двічі на рік, але за ініціативою однієї з держав-членів може бути скликане позачергове засідання Ради.

Рада голів урядів координує співробітництво органів виконавчої влади держав членів у економічній, соціальній та інших сферах спільних інтересів. Рада голів урядів збирається на засідання чотири рази на рік, але за ініціативою уряду однієї з держав-членів може бути скликане позачергове засідання Ради (ст. 22 Статуту СНД).

Рада міністрів закордонних справ на підставі рішень Ради голів держав і а Ради голів урядів здійснює координацію зовнішньополітичної діяльності держав-членів, включаючи діяльність в міжнародних організаціях, та організовує консультації з питань світової політики, що становлять спільний інтерес (ст. 27 Статуту СНД).

Коорднаційно-консультативний комітет є постійно діючим виконавчим і а координуючим органом СНД. До його складу входять постійні повноважні представники (по два від кожної держави-члена СНД) та Координатор Ко-мітету, який призначається Радою голів держав.

На виконання рішень Рад голів держав і голів урядів Комітет:

1) виробляє та вносить пропозиції з питань співробітництва у рамках СНД, розвитку соціально-економічних зв'язків;

150

2) сприяє реалізації домовленостей з конкретних напрямків економічних взаємовідносин;

3) організовує наради представників та експертів для підготовки проекті документів, що виносяться на засідання Рад;

4) забезпечує проведення засідань Рад;

5) сприяє роботі інших органів Співтовариства.

Для організаційно-технічного забезпечення роботи Рад та інших органі її Співтовариства при Координаційно-консультативному Комітеті працює секретаріат, очолюваний Координатором Комітету - заступником Голови Координаційно-консультативного Комітету.

Рада міністрів оборони є органом Ради голів держав з питань військової політики та військового будівництва держав-членів.

Головне командування Об'єднаних Збройних Сил здійснює керівництві Об'єднаними Збройними Силами, а також групами військових спостерігачів та колективними силами з підтримання миру у СНД.

Рада командуючих прикордонними військами є органом Ради голів держав з питань охорони зовнішніх кордонів держав-членів та забезпечення стабільного стану на них.

Економічний суд діє з метою забезпечення виконання економічних зобов'язань. У ньому вирішуються спори, що виникають при виконанні таких зобов'язань, а також ті, що віднесені до його відання угодами держав-членів, Суд має право тлумачити положення угод та інших актів СНД з економічних питань (ст. 32 Статуту СНД).

Комісія з прав людини є консультативним органом СНД та здійснює нагляд за виконанням зобов'язань, узятих на себе державами-членами СНД (ст. 33 Статуту СНД).

Органи галузевого співробітництва (ради, комітети) можуть створюватися на підставі угод держав-членів про співробітництво в економічній, соціальній та інших галузей. Ці органи виробляють узгоджені принципи та правила такого співробітництва та сприяють їх практичній реалізації. До складу органів галузевого співробітництва входять керівники відповідних органів виконавчої влади держав-членів. На сьогодні налічується близько 60 органів галузевого співробітництва.

Міжпарламентська асамблея проводить міжпарламентські консультації, обговорює питання співробітництва у рамках СНД, розробляє спільні про-позиції у сфері діяльності національних парламентів. До її складу входять парламентські делегації, а організацію її діяльності здійснює Рада асамблеї, яка складається з керівників парламентських делегацій.

151

Усі вищеперераховані органи, крім Міжпарламентської асамблеї, знаходяться у м. Мінську (Білорусь). Асамблея ж знаходиться у м. Санкт-Петербург (Росія). Робоча мова СНД - російська.

Спеціалізовані установи ООН

Міжнародна організація праці

Міжнародна організація праці була заснована урядами для цілей міжнародного співробітництва у справі забезпечення тривалого миру в усьому світі й усунення соціальної несправедливості за допомогою поліпшення умов праці.

МОП була створена у 1919 році, а 1946 року вона стала першою спеціалізованою установою ООН.

МОП складається з:

Генеральної Конференції; Адміністративної Ради; Міжнародного Бюро Праці.

Генеральна Конференція скликається час від часу щоразу, коли цього потребують обставини, але не рідше одного разу на рік. У ній беруть участь по чотири представники від кожної держави-члена МОП: два від уряду, один під підприємців і один від трудящих, причому ці делегати виступають та голо-сують індивідуально.

Адміністративна Рада складається з 40 членів: двадцяти представників урядів, десяти представників підприємців та десяти представників трудящих. З двадцяти представників урядів, десять призначаються урядами найбільш важливих у промисловому аспекті країн, а десять призначаються країнами-членами, обраними з цією метою урядовими делегатами Конференції, за винятком делегатів вищезгаданих десяти країн-членів МОП. Члени Адміні-стративної Ради, які репрезентують підприємців і трудящих, обираються від-повідно делегатами підприємців та трудящих, які присутні на Конференції, Два представники від підприємців та два представники від трудящих повинні належати до неєвропейських країн. Адміністративна Рада обирається на три роки. Адміністративна Рада обирає зі свого складу голову та двох заступників, один з яких представляє уряди, один - підприємців, один - трудящих.

Під керівництвом Адміністративної Ради працює Міжнародне Бюро Праці. Штат Міжнародного Бюро Праці утворений на міжнародній основі ;і місцеперебуванням у Женеві й мережею відділень у більшості частин світу. Його очолює Генеральний Директор, який призначається Адміністративною Радою, а вже він призначає персонал Бюро.

До функцій Міжнародного Бюро Праці входять:

152

збирання та розповсюдження відомостей з усіх питань, що стосуються міжнародного регулювання умов праці та становища трудящих, і, зокрема, вивчення питань, які передбачається надати на розгляд Конференції з метою прийняття міжнародних конвенцій, а також проведення різноманітних спеціальних досліджень, які можуть бути йому доручені Конференцією чи Адміністративною Радою; готування документації з різноманітних питань порядку денного сесій

Конференції; надання допомоги урядам, за їх проханням та за наявності можливос-

тей, у розробці законів та правил на основі рішень Конференції та в покращенні адміністративної практики та системи інспекції; виконання обов'язків щодо ефективного виконання конвенцій; видання та розповсюдження різноманітних публікацій, які

стосуються проблем промисловості і праці та становлять міжнародний інтерес.

МОП нараховує більше 180 держав-членів. За час свого існування МОП прийняла понад 190 конвенцій і близько 200 рекомендацій з основних прав у сфері праці, наймання і професійної підготовки, умов праці, соціального за-безпечення, техніки безпеки та охорони здоров'я.

Міжнародне агентство по атомній енергії

Міжнародне агентство по атомній енергії (далі - МАГАТЕ) - автономна міжурядова організація створена під егідою ООН. Статут МАГАТЕ був при-йнятий на міжнародній конференції, що відбувалась з 20 вересня до 26 жовтня 1956 року у Нью-Йорку, та набрав чинності 29 липня 1957 року.

Цілями МАГАТЕ є:

1) прагнення досягти більш швидкого і широкого використання атомної енергії для підтримання миру, здоров'я і добробуту усьому світі;

2) забезпечення в міру можливості, щоб допомога, яка надається ним, або на його вимогу, або під його наглядом чи контролем не була використана так, щоб сприяти якій-небудь воєнній меті.

Для їх досягнення МАГАТЕ уповноважується:

сприяти і допомагати науково-дослідній роботі в галузі атомної енер-гії і розвиткові атомної енергії та практичному її застосуванню в мирних цілях в усьому світі і, в разі прохання про це, бути посередником з метою забезпечити тому чи іншому членові МАГАТЕ подання послуг або постачання йому матеріалів, устаткування чи технічних засобів іншим членом МАГАТЕ, а також проводити будь-які операції або надавати будь-які послуги, що можуть принести користь в науково-дослідній роботі в галузі атомної енергії, або в розвитку атомної енергії, або в практичному застосуванні атомної енергії в мирних цілях; відповідно до Статуту забезпечувати послуги, матеріали,

устаткування і технічні засоби для задоволення потреб науково-дослідної роботи

153

в галузі атомної енергії, розвитку атомної енергії і практичного її застосування в мирних цілях включаючи виробництво електричної енергії, з належним врахуванням потреб слаборозвинутих районів світу; сприяти обміну науковими і технічними відомостями про застосуван-

ня атомної енергії в мирних цілях; заохочувати обмін науковими працівниками і спеціалістами в галузі

використання атомної енергії в мирних цілях та їх підготовку; встановлювати і проводити в життя гарантії, які мають своєю метою

забезпечити, щоб спеціальні розщеплюванні та інші матеріали, послуги, устаткування, технічні засоби і відомості які надаються МАГАТЕ, або на його вимогу, або під його наглядом чи контролем, не були використані так, щоб сприяти якій-небудь воєнній меті, і поширювати, на вимогу сторін, застосування цих гарантій на будь-які двосторонні чи багатосторонні угоди або, на вимогу тієї чи іншої держави, на будь-які види діяльності цієї держави в галузі атомної енергії; встановлювати або застосовувати, в консультації і, у належних ви-

падках, у співробітництві з компетентними органами ООН і з заінтересованими спеціалізованими установами, норми безпеки для охорони здоров'я і зведення до мінімуму небезпеки для життя і майна (включаючи такі ж норми для умов праці) і забезпечувати застосування цих норм як у своїй власній роботі, так і в роботі, при якій використовуються матеріали, послуги, устаткування, технічні засоби і відомості, що надаються МАГАТЕ, або на його вимогу, або під його контролем чи наглядом, і забезпечувати, на вимогу сторін, застосування цих норм до діяльності, проводжуваної на підставі будь-якої двосторонньої або багатосторонньої угоди або, на вимогу тієї чи іншої держави, до будь-якого виду діяльності цієї держави в галузі атомної енергії; набувати або створювати будь-які установки, заводи і устаткування,

що можуть бути корисними при виконанні ним покладених на нього функцій, якщо наявні у відповідному районі установки, заводи і устаткування є недостатніми або якщо користування ними можливе лише на умовах, які МАГАТЕ визнає незадовільними.

МАГАТЕ складається з Генеральної Конференції (вищий орган), Ради Управляючих (виконавчий орган), Науково-консультативного комітету та Секретаріату.

Генеральна Конференція, що складається з представників усіх членів МАГАТЕ, збирається на чергові щорічні сесії, а також на ті спеціальні сесії, що можуть бути скликані Генеральним Директором на вимогу Ради управляючих або більшості членів МАГАТЕ. На таких сесіях кожний член МАГАТЕ представлений одним делегатом, який може супроводжуватись заступника ми і радниками. До компетенції Генеральної Конференції належить обговорення будь-яких питань або будь-які предметів, що охоплюються Статутом МАГАТЕ або стосуються повноважень і функцій будь-якого органу, передбаченого

154

Статутом, і може робити рекомендації членам МАГАТЕ або Раді управляючих, або ж членам МАГАТЕ і Раді, з усіх таких питань і предметів.

Склад Ради управляючих такий:

- п'ять членів МАГАТЕ, найбільш розвинутих в галузі технології атомної енергії, включаючи виробництво вихідних матеріалів;

- член, найбільш розвинутий в галузі технології атомної енергії, включаючи виробництво вихідних матеріалів, у кожному з таких районі н, не представлених згадуваними вище п'ятьма членами:

1) Північна Америка,

2) Латинська Америка,

3) Західна Європа і район Тихого океану,

4) Східна Європа,

5) Африка і Середній Схід,

6) Південна Азія,

7) Південно-Східна Азія

8) Далекий Схід

два члени з числа таких інших країн, що виробляють вихідні матеріа-ли: Бельгії, Польщі, Португалії і Чехії та Словаччини; один член як такий, що подає технічну допомогу. десять членів, які призначаються Генеральною Конференцією з на-

лежним врахуванням справедливого представництва у Раді в цілому членів районів, перелічених вище таким чином, щоб Рада в усякий чаї: включала по цій категорії представника кожного з цих районів, за винятком Північної Америки.

Кожний член Ради управляючих має один голос. Рада управляючих упо-вноважена виконувати функції М АГАТЕ відповідно Статуту в рамках своєї відповідальності перед Генеральною Конференцією. Збирається Рада управ-ляючих у визначувані нею строки.

Місцезнаходження центральних установ МАГАТЕ - м. Відень (Австрія).

Всесвітня організація охорони здоров'я

Всесвітня організація охорони здоров'я є спеціалізованою установою ООН та створена з метою досягнення усіма народами найбільш можливо високого рівня здоров'я. Статут (Конституція) прийнятий Міжнародною конференцією охорони здоров'я, яка проходила у Нью-Йорку з 19 червня до 22 липня 1946 року, підписаний 22 липня 1946 року представниками 61 країни і набув чинності 7 квітня 1948 року.

155

Для досягнення мети свого створення ВООЗ наділена такими функціями:

діяти в якості керівного та координуючого органу у міжнародній ро-боті з охорони праці; встановити та підтримувати ефективне співробітництво з ООН, зі

спеціалізованими установами, урядовими установами з охорони здоров'я,

професійними групами та іншими організаціями, які виявляться для цього підходящими;

допомагати урядам за їх проханням у зміцненні служб охорони здоров'я; здійснювати необхідне технічне сприяння та в екстрених випадках

надавати необхідну допомогу на прохання чи зі згоди відповідного уряду; забезпечувати та підтримувати необхідне адміністративне та

технічне обслуговування, включаючи епідеміологічне та статистичне; заохочувати та розвивати роботу по боротьбі з епідемічними,

ендемічними та іншими хворобами; де це необхідно, у співробітництві з іншими спеціалізованими

установами сприяти попередженню нещасних випадків, поліпшенню харчу-вання, житлових та санітарних умов, умов відпочинку, економічних умов чи умов праці та інших гігієнічних умов оточуючої обстановки; сприяти співробітництву між науковими та професійними групами,

які беруть участь у розвитку справи охорони здоров'я; пропонувати прийняття конвенцій, угод та правил, робити

рекомендації з питань міжнародної охорони здоров'я та виконувати ті обов'язки, які у зв'язку з цим можуть бути покладені на ВООЗ та відповідатимуть її цілям; сприяти розвитку охорони материнства та дитинства та вживати за-

ходи, які сприятимуть здатності до гармонійного життя у мінливих умовах середовища; заохочувати роботу у галузі психічного здоров'я, особливо таку, яка

має значення для гармонії людських відносин; заохочувати та проводити дослідження у галузі охорони здоров'я; сприяти покращенню стандартів освіти та підготовки у галузі

охорони здоров'я, медицини та пов'язаних з ними професій; вивчати (за необхідності у співробітництві з іншими спеціалізовани-

ми установами) адміністративні та соціальні питання, які впливають на охорону здоров'я та медичне обслуговування з точки зору їх превентивного та лікувального значення, включаючи госпітальне обслуговування та соціальне забезпечення, та надавати про це звіти; надавати інформацію, поради та допомогу у галузі охорони здоров'я; сприяти створенню в усіх країнах усвідомленої у питаннях охорони

здоров'я суспільної думки; встановлювати та за необхідністю переглядати міжнародну номенкла-

туру хвороб, причин смерті та практики суспільної охорони здоров'я;

156

стандартизувати, де це необхідно, діагностичні процедури; розвивати, встановлювати та сприяти поширенню міжнародних стан-

дартів для харчових, біологічних, фармацевтичних та аналогічних продуктів; взагалі, вживати усі необхідні заходи для досягнення мети організації.

Робота ВООЗ виконується її органами: Всесвітньою асамблеєю охорони здоров'я, Виконавчим комітетом, Секретаріатом.

До складу Всесвітньої асамблеї охорони здоров'я входять делегати, які репрезентують держав-членів ВООЗ. Кожна країна представлена не більш як трьома делегатами, один з яких призначається ВООЗ головним. Такі делегати обираються з осіб, які мають найвищу технічну компетентність у галузі охорони здоров'я, переважно з тих, які представляють національну адміністрацію охорони здоров'я країни-члена ВООЗ. Всесвітня асамблея охорони здоров'я збирається на чергові сесії та за необхідністю - на спеціальні, які скликаються на вимогу Комітету чи більшості членів ВООЗ.

Всесвітня асамблея охорони здоров'я визначає напрями діяльності організації та має право приймати конвенції та укладати угоди з будь-якого питання, що входить до компетенції ВООЗ (ст. 19 Статуту (Конституції) ВООЗ).

Виконавчий комітет складається з тридцяти двох членів, які обираються строком на три роки. Беручи до уваги справедливий географічний розподіл, Всесвітня асамблея охорони здоров'я обирає тих членів, які призначатимуть своїх представників до Виконавчого комітету. Виконавчий комітет повинен збиратися не рідше двох разів на рік. До його повноважень входять:

вводити в дію принципові рішення Всесвітньої асамблеї охорони здоров'я; діяти в якості виконавчого органу Асамблеї; надавати Асамблеї висновки з питань, переданих йому у зв'язку з кон-

венціями, угодами правилами; надавати на розгляд та затвердження Асамблеї загальні програми ро-

боти на певний період; в межах кола відання та фінансових можливостей вживати надзви-

чайних заходів, які потребують негайної дії (заходи по боротьбі з епідеміями, з надання допомоги жертвам народних лих) тощо.

До складу Секретаріату входять Генеральний директор, який призначається Асамблеєю з подання Комітету, та необхідний технічний та адміністративний персонал. Секретаріат забезпечує роботу органів ВООЗ.

Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури

Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури створена з метою сприяння зміцненню миру та безпеки шляхом розширення співро-бітництва народів у галузі освіти, науки та культури в інтересах забезпечення

157

загальної поваги до справедливості, законності та прав людини, а також основних свобод, проголошених у Статуті ООН, для всіх народів незалежно від раси, статі, мови чи релігії. Статут Юнеско прийнятий 16 листопада 1945 року в м. Лондоні.

Для досягнення мети свого створення ЮНЕСКО:

сприяє зближенню та взаєморозумінню народів шляхом використання усіх засобів інформації та рекомендує з цією метою укладати міжнародні угоди, які вона вважатиме необхідними для вільного розповсюдження ідей словом та друком; заохочує розвиток народної освіти та поширення культури у співро-

бітництві з державами-членами ЮНЕСКО з метою поступового здійснення ідеалу доступності освіти для всіх, незалежно від раси, статі чи будь-яких інших соціально-економічних відмінносте; допомагає збереженню, збільшенню та поширенню знань шляхом за-

безпечення збереження та охорони світового спадку книг, витворів мистецтва та пам'ятників історичного та наукового значення тощо.

Органами ЮНЕСКО є Генеральна конференція, Виконавча рада, Секретаріат. Генеральна конференція складається з представників держав-членів, кожна з яких призначає небільше п'яти представників, які обираються після консультацій з Національною комісією, якщо вона існує, чи з освітніми, на-уковими та культурними закладами. Генеральна конференція визначає напрями та загальну лінію діяльності ЮНЕСКО, виносить рішення щодо програм, направлених до неї Виконавчою Радою. Виконавча рада обирається Генеральною конференцією з числа представників, які призначаються державами-членами, та складається з 51 члена, кожен з яких репрезентує країну, громадянином якої він є. Виконавча рада визначає порядок денний Генеральної конференції, розробляє програму роботи ЮНЕСКО та вживає ефективних заходів щодо її виконання. Рада збирається на чергові сесії принаймні двічі на рік, але голова може скликати її на позачергову сесію з власної ініціативи чи на вимогу 6 членів Ради. До складу Секретаріату входять Генеральний директор, який призначається Генеральною конференцією з подання Виконавчої ради строком на 6 років, та необхідного персоналу. Секретаріат забезпечує роботу Конференції і а Ради. Генеральний Директор або призначувана ним особа бере участь без права голосу в усіх засіданнях Генеральної конференції, Виконавчої ради та комісій ЮНЕСКО. Він формулює пропозиції щодо заходів, які мають бути вжиті Конференцією та Радою, та готує для надання Раді проект програми роботи ЮНЕСКО.

Тема 10. Міжнародне гуманітарне право 10.1. Поняття та джерела міжнародного гуманітарного права (права збройних

конфліктів).

158

10.2. Механізми забезпечення захисту прав та свобод людини. 10.3. Учасники збройних конфліктів. Режими воєнного полону та воєнної

окупації. 10.4. Режим воєнного полону 10.5. Режим воєнної окупації 10.6. Початок війни і закінчення війни. Їх правові наслідки. 10.7. Заборона й обмеження визначених засобів і методів ведення війни. 10.8. Нейтралітет у війні. Ведення морської війни. Поняття та джерела міжнародного гуманітарного права (права збройних

конфліктів).

Міжнародне гуманітарне право - це система юридичних норм і принципів, що застосовуються під час збройних конфліктів, які забороняють або обмежують використання певних засобів і методів ведення збройної боротьби, забезпечують права індивіда в цей час і встановлюють міжнародно-правову відповідальність за їх порушення.

У різних джерелах ця галузь міжнародного права називається по-різному: право, яке використовується під час збройних конфліктів; міжнародне гуманітарне право; право війни; право збройних конфліктів; закони і звичаї війни.

Предмет регулювання міжнародного гуманітарного права становлять специфічні суспільні відносини, що склалися між його суб'єктами під час збройних конфліктів.

Розрізняють міжнародні збройні конфлікти і збройні конфлікти не міжнародного характеру. Міжнародний збройний конфлікт - це збройне зіткнення між державами, між національно-визвольним рухом і метрополією, між повсталою стороною та військами уряду відповідної держави. Збройний конфлікт не міжнародного характеру - це збройне зіткнення організованих антиурядових законів, повстанців зі збройними силами уряду, що відбувається на території однієї держави.

Міжнародне право регулює поведінку воюючих сторін як в умовах міжнародних збройних конфліктів (війни), так і збройних конфліктів не міжнародного характеру (громадянські війни, державні перевороти).

До основних джерел міжнародно-правового регулювання збройних конфліктів належить так зване "право Женеви" (Женевські конвенції 1949 року: про поліпшення долі поранених і хворих в діючих арміях; про поліпшення долі поранених, хворих і осіб, які потерпіли аварію корабля, зі складу збройних сил на морі; про поводження з військовополоненими; про захист цивільного населення

159

під час війни; Додаткові протоколи до них 1977 року) і "право Гааги" (Гаазькі конвенції 1899 і 1907 років про закони і звичаї сухопутної війни, про відкриття воєнних дій, про права й обов'язки нейтральних держав і осіб у разі сухопутної і морської війни, Гаазька конвенція про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту 1954 р.).

Основні їх ідеї розвиваються в рамках ООН та інших організацій. Так, 1980 року прийнято Конвенцію про заборону або обмеження застосування конкретних видів звичайної зброї, Конвенцію про заборону розроблення, виробництва, накопичення і застосування хімічної зброї і про її знищення 1993 року тощо.

Основними принципами міжнародного гуманітарного права є:

- гуманізація збройних конфліктів;

- обмеження воюючих сторін у методах і засобах ведення війни;

- міжнародно-право вий захист жертв війни;

- охорона цивільних об'єктів і культурних цінностей; е. захист інтересів нейтральних держав;

- дії військових з'єднань з підтримання громадського порядку ґрунтуються на повазі прав людини;

- заборона завдання шкоди противнику, яка несумісна з метою війни - знищення або послаблення його військової могутності.

Механізми забезпечення захисту прав та свобод людини.

У сучасному міжнародному праві деякі дослідники виділяють міжнародне гуманітарне право в мирний час (міжнародне право прав людини), предметом якого є здійснення, забезпечення і захист прав людини. Інші зазначають, що міжнародне гуманітарне право утворює дві підгалузі: гуманітарне право в мирний час і міжнародне гуманітарне право в період збройних конфліктів.

Принцип поваги прав і свобод людини, зафіксований у Статуті ООН, був деталізований у конкретних міжнародно-правових нормах:

Загальній декларації прав людини 1948 р.;

Конвенції про політичні права жінок 1953 р.;

Міжнародній конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1966р.;

Міжнародному пакті про соціальні, економічні та культурні права 1966 р.;

160

Міжнародному пакті про громадянські та політичні права 1966 р.;

Європейській конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р.;

Конвенції про попередження злочинів геноциду і покарання за нього 1948 р.;

Конвенції про права дитини 1989 р. та ін.

Отже, на універсальному і регіональному рівнях зафіксовані міжнародні стандарти в галузі прав людини — обов'язкові для всіх держав правила поводження з людьми, що полягають у необхідності гарантувати особам, які перебувають під їх юрисдикцією, встановлені міжнародно-правовими актами права і свободи. А також не зазіхати на них.

Усі існуючі документи у цій сфері можна поділити на такі групи, що присвячені питанням:

1) боротьби з масовими порушеннями прав людини, із злочинами проти людяності;

2) захисту прав окремих категорій індивідів;

3) правового статусу індивідів.

На сьогодні прийнято понад 350 міжнародних документів, також понад 200 - у Європі у сфері прав людини. Вони, насамперед, регламентують рівноправність; заборону дискримінації; право брати участь в управлінні державними справами; заборону жорстокого, принизливого поводження з будь-ким; заборону рабства, работоргівлі і примусової праці; право на свободу і особисту недоторканність, свободу думки, совісті і релігії; право на мирні збори тощо.

Згідно з Європейською конвенцією про захист прав і основних свобод людини 1950 року у разі порушення державою визначених цією конвенцією прав і основних свобод людини може бути Порушена справа потерпілої особи в Європейському суді з прав людини проти держави. Держава може бути відповідачем також в ООН у тому разі, якщо проти держави, де порушені права людини, буде подано клопотання відповідно до існуючих процедур.

Загалом виділяють консенсусні і не консенсусні механізми і процедури в галузі прав людини. Перші, засновані на загальній згоді учасників, переважно договірні (Комітет проти тортур), другі створюються резолюціями міжнародних організацій. Міжнародними контрольними механізмами визначають певні організаційні структури (комітети, робочі групи, спеціальні доповідачі), на відміну від процедур - порядку і методів вивчення відповідної інформації і реагування на результати такого вивчення. У межах одного контрольного

161

механізму можуть використовуватися різні процедури. Це можуть бути колективні та одноособові органи.

Можна також виокремити універсальний і регіональний рівень забезпечення і захисту прав людини, відповідні їх механізми. Зокрема, регіональними контрольними механізмами за дотриманням існуючих стандартів є Міжамериканська комісія з прав людини та Міжамериканський суд з прав людини, Африканська комісія з прав людини, Європейський суд з прав людини тощо.

Учасники збройних конфліктів. Режими воєнного полону та воєнної окупації.

Серед суб'єктів міжнародного гуманітарного права виділяють:

• держави, які перебувають у збройному конфлікті;

• повстала або воююча сторона, яка бореться за національне чи соціальне визволення;

• міжнародні організації;

• нейтральні держави, які не є сторонами збройного конфлікту;

• держави-гаранти, що забезпечують дотримання міжнародно-правових норм і захищають інтереси сторін, які перебувають у конфлікті.

Безпосередніми учасниками збройного конфлікту є дві групи осіб - воюючі (комбатанти) і невоюючі (некомбатанти).

До комбатантів належить особовий склад збройних сил держави, а саме регулярні (сухопутні сили, військово-морські і військово-повітряні сили) і нерегулярні сили (ополчення, особовий склад рухів опору, партизани, повстале населення) сторони, що перебуває у конфлікті, і беруть безпосередню участь у бойових діях.

Некомбатантами є особовий склад, який правомірно перебуває у структурі збройних сил воюючої сторони та допомагає їй у досягненні успіхів у бойових діях, але не бере безпосередньої участі в них. Це медичний та інтендантський персонал, військові кореспонденти, духовенство, юристи, правоохоронні служби і т.д.

Некомбатанти можуть мати зброю лише для самозахисту. Проти них забороняється застосовувати зброю доти, доки вони не беруть участі в бойових діях. У разі безпосередньої участі у бойових діях некомбатанти набувають статусу комбатантів. У будь-якому випадку некомбатанти користуються всіма

162

правами військовополонених, якщо потрапляють у полон, на них поширюється дія законів і звичаїв війни. Медичні працівники та служителі культу навіть у полоні продовжують виконувати свої функції.

Виділяють також окремі категорії осіб, які беруть участь у воєнних діях — парламентери, воєнні шпигуни (лазутчики), добровольці, найманці.

Парламентер - особа, спеціально уповноважена військовим командуванням воюючої сторони на ведення переговорів з командуванням противника і яка перебуває з білим прапором.

Воєнний шпигун - особа, яка таємно або під неправдивим приводом збирає або намагається зібрати дані в районі дій однієї з воюючих сторін з наміром повідомити їх противнику.

Доброволець - особа, яка самостійно переходить кордон з метою добровільно вступити у діючу армію однієї з воюючих сторін. На відміну від найманців, включається до особового складу збройних сил, у результаті чого набуває статусу комбатанта.

Найманці — особи, спеціально завербовані для участі у збройному конфлікті з метою отримати матеріальну винагороду. Вони не перебувають під захистом законів і звичаїв війни. Це кримінальні злочинці, які не мають права на статус комбатанта, а отже, і військовополоненого відповідно Додаткового протоколу І до Женевських конвенцій про захист жертв війни 1949 р..

Конвенції ООН про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців 1989 р.

Режим воєнного полону

Режим воєнного полону регламентований IV Гаазькою конвенцією, III Женевською конвенцією 1949 року про поводження з військовополоненими і Додатковими протоколами до Женевських конвенцій 1977 року.

Відповідно до Женевської конвенції військовополоненими вважаються такі особи, які потрапили під владу неприятеля:

1) особовий склад збройних сил, ополчення і добровольчих загонів, що входять до складу збройних сил;

2) особовий склад партизанських загонів;

3) особовий склад збройних сил, що підпорядковується уряду, не визнаному державою, що тримає в полоні;

163

4) воєнні кореспонденти, постачальники, інші особи, які слідують за збройними силами;

5) члени екіпажу торгового флоту і цивільної авіації;

6) населення не окупованої території, що взялося за зброю, якщо воно відкрито носить зброю і дотримується законів і звичаїв війни.

Військовополонений знаходиться в полоні у держави, а не армії, що полонила його. Військовополонений - не злочинець, а солдат, що виконав свій обов'язок. Він при допиті зобов'язаний повідомити тільки своє прізвище, ім'я, звання, дату народження й особистий номер.

Держава, що тримає в полоні, відповідає за поводження з військовополоненими. Військовополонені не можуть бути піддані фізичному каліченню, науковим і медичним дослідам. Військовополонені повинні бути захищені від насильства і залякування, їм забезпечується повага особистості та честі.

Військовополонені розміщаються в спеціальних таборах, начальниками яких повинні бути офіцери держави, що тримає в полоні, а самі табори повинні забезпечити повну гарантію таким особам щодо гігієни, збереження здоров'я і попередження епідемій.

Військовополоненим може бути також заборонено виходити за встановлену межу табору.

Вони забезпечуються помешканням, харчуванням, одягом, медичною допомогою. Офіцерський склад до робіт не залучається, за унтер-офіцерами залишено право здійснювати нагляд за веденням робіт. Заборонено використовувати військовополонених на небезпечних (наприклад, видалення мін) або принизливих роботах. Під час роботи повинні дотримуватися вимоги техніки безпеки. Військовополоненим мають бути дозволені зносини із зовнішнім світом, право подачі скарги владі держави, що тримає їх у полоні.

Військовополонені зобов'язані підпорядковуватися законам держави, що тримає в полоні, що має право застосовувати судові і дисциплінарні стягнення за проступки. Проте стягнення може бути накладено тільки один раз за одну провину. Забороняються колективні покарання. За втечу військовополонений може бути підданий тільки дисциплінарному покаранню.

Військовополоненим дозволено відправляти релігійні обряди. Не пізніше тижня після прибуття в табір військовополоненому повинно бути надане право надіслати лист родині й у Центральне довідкове агентство у справах військовополонених, що встановлюється у нейтральній країні для збору і

164

передачі на батьківщину відомостей про осіб, які утримуються в полоні. Військовополоненим слід надавати можливість одержувати листи і листівки, індивідуальні і колективні посилки.

Після закінчення воєнних дій військовополонені звільняються і репатріюються (повертаються на батьківщину). їм повинні бути повернуті цінності, узяті на збереження при полоненні.

Режим воєнної окупації

Воєнна окупація — це тимчасове захоплення території (частини території) однієї держави збройними силами іншої держави і встановлення військової адміністрації на захопленій території. Воєнна окупація будь-якої території не означає її переходу під суверенітет держави, що захопила.

Відповідно до положень IV Гаазької конвенції 1907 року, IV Женевської конвенції 1949 року держава, що окупує, зобов'язана прийняти всіх заходів для забезпечення порядку на захопленій території. Населення території, що окупується, повинно підпорядковуватися розпорядженням влади.

Відповідно до міжнародного права заборонено примушувати до:

- складання присяги на вірність державі, що окупує;

- участі у воєнних діях, спрямованих проти їхньої країни;

- надання відомостей про її армію.

Повинні поважати честь, життя цивільних осіб, їхня власність, релігійні переконання, родина. Держава, що окупує, зобов'язана постачати цивільне населення необхідним одягом, продовольством і санітарними матеріалами.

Стосовно цивільних осіб забороняється:

а) чинити будь-які акти насильства, залякування або образи;

б) застосовувати примусові заходи фізичного або морального порядку, зокрема, з метою одержання відомостей;

в) застосовувати катування, тілесні покарання, медичні досліди і т.п.;

г) застосовувати колективні покарання;

д) захоплювати заручників;

е) депортувати цивільне населення з окупованої території. Іноземцям, які виявилися на території, що окупується,

165

забезпечується право її покинути в короткий час.

Таким чином, воєнна окупація - це міжнародно-правовий режим, за якого:

1) збройні сили однієї держави тимчасово займають і утримують територію ворожої держави;

2) окупант здійснює функції воєнного контролю і цивільного управління шляхом встановлення нових норм права;

3) продовжується стан війни між державою, що окупується, й державою, що окупує;

4) суверенітет стосовно окупованої території не переходить до окупанта і він не вправі цілком ліквідувати стару систему права;

5) міждержавні відносини на окупованій території регулюються нормами міжнародного гуманітарного права;

6) після закінчення війни відносини з приводу окупації повинні бути ліквідовані в договірному порядку.

Початок війни і закінчення війни. Їх правові наслідки.

Початок війни і міжнародно-правові наслідки

Держави відповідно до Гаазької конвенції про початок воєнних дій 1907 року визнають, що воєнні дії між ними не повинні починатися без попереднього і недвозначного повідомлення у формі:

мотивованого оголошення війни; ультиматуму з умовним оголошення війни. Про стан війни необхідно одразу повідомити нейтральним державам.

Згідно із визначенням агресії, прийнятим Генеральною Асамблеєю ООН 1974 року сам факт оголошення війни, що не є актом самозахисту відповідно до ст. 51 Статуту ООН, не перетворює війну протиправну у війну законну, і є актом агресії. Початок агресивної війни без її оголошення є обставиною, що обтяжує та підвищує відповідальність агресора.

Оголошення війни, навіть якщо воно не супроводжується власне воєнними діями, означає початок юридичного стану війни.

Визначають такі міжнародно-правові наслідки оголошення війни:

• припиняються дипломатичні і консульські зносини між державами, відкликається персонал посольств і консульств;

166

• припиняють чинність політичні договори (про ненапад, нейтралітет, про воєнний союз). Деякі багатосторонні договори припиняють свою дію у відносинах між державами, які беруть участь у війні;

• до громадян країни-противника може застосовуватися спеціальний режим: їх право на вибір місця проживання обмежується; вони можуть бути інтерновані або примусово поселені в певному місці (ст.ст. 41,42 Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни 1949 р.).

Багатосторонні міжнародні договори, що закріплюють норми і принципи права в період збройних конфліктів, починають діяти у відносинах між воюючими державами. З початком війни починається фактичне здійснення договорів і угод, що регулюють відносини між державами, які беруть участь у війні, з одного боку, та нейтральними й іншими невоюючими державами з іншого боку.

Театром війни визначається вся територія воюючих дер

Водночас театром воєнних дій є територія, на якій збройні сили воюючих держав фактично ведуть воєнні дії. Забороняється використовувати в якості театру війни, тобто не можуть вважатися об'єктом нападу і знищення:

а) територія нейтральних та інших невоюючих держав, демілітаризовані території;

б) міжнародні протоки і канали;

в) санітарні зони і місцевість на окупованій території з відмітними емблемами;

г) культурні цінності, будинки, що мають велике національне і загальносвітове значення;

д) райони розташування атомних електростанцій, дамб і гребель, руйнування яких призводить до катастрофічних та небезпечних наслідків для цивільного населення.

Закінчення війни і міжнародно-правові наслідки

У міжнародному гуманітарному праві розрізняють закінчення стану війни і припинення воєнних дій.

Воєнні дії між державами можуть припинятися укладанням перемир'я або капітуляцією однієї з них.

Перемир'я - тимчасове припинення воєнних дій на умовах, узгоджених воюючими сторонами. Розрізняють місцеве перемир'я (на окремій ділянці фронту) і загальне перемир'я (на всьому фронті).

167

Місцеве перемир'я має тимчасовий характер, укладається для обмеженого театру воєнних дій, із конкретними цілями або завданнями місцевого значення - добір і транспортування поранених, хворих і вбитих, обмін пораненими, переговори з парламентарем та ін.

Загальне перемир'я або загальне припинення вогню цілком припиняє бойові дії воюючих. Воно, як правило, не обмежується яким-небудь терміном і продовжується до укладання мирного договору або мирного врегулювання.

Тобто перемир'я може укладатися на певний строк або бути безстроковим. Суттєве його порушення однією зі сторін може слугувати підставою для поновлення воєнних дій.

Капітуляція—це припинення воєнних дій на умовах, продиктованих переможцем, в результаті чого держави однієї з воюючих сторін втрачають верховенство або воно істотно обмежується.

Розрізняють просту капітуляцію (капітуляцію окремого підрозділу, об'єкту, пункту, району, наприклад капітуляція фашистських військ у Сталінграді в 1943 р.), і загальну капітуляцію (усіх збройних сил, наприклад капітуляція Японії в 1945 р.). Капітуляція може бути беззастережною (без всяких умов з боку переможеного) або почесною (наприклад, капітуляція гарнізону з умовою збереження зброї і стягів).

На відміну від загального перемир'я, при капітуляції переможена сторона втрачає навіть формальну рівність з переможцем, за винятком почесної капітуляції.

Як правило, ні перемир'я, ні капітуляція не означають автоматичного закінчення стану війни, для чого необхідно:

видання акту (одностороннього або двостороннього) про припинення стану війни (наприклад, Указ Президії Верховної Ради СРСР 1955 р. про припинення стану війни між СРСР і Німеччиною)

або укладання мирного договору (наприклад, мирний договір між СРСР і Італією 1947 р.).

У мирному договорі фіксується закінчення стану війни, вирішуються питання про відновлення мирних відносин між державами, про долю довоєнних договорів між воюючими сторонами і т.д.

Правові наслідки закінчення війни (стану війни) наступають як для воюючих, так і для нейтральних та інших держав, що не воюють. З припиненням стану війни для воюючих держав виникають такі наслідки:

168

- перестають діяти договори воєнного часу, у т.ч. закони і звичаї війни, і набирають сили угоди, що регулюють відносини між державами;

- встановлюються мирні відносини, у тому числі і дипломатичні;

- відновляється дія раніше укладених міжнародних договорів і укладаються нові договори;

- здійснюється обмін військовополоненими, виведення окупаційних військ;

- провадиться репатріація цивільного населення;

- наступає політична і матеріальна відповідальність винної держави і кримінальної відповідальності головних воєнних злочинців.

Для нейтральних держав припиняється стан нейтралітету у війні; а для всіх інших держав, що не воюють, - ліквідується необхідність дотримання режиму зон ведення війни, відновлюється безпека міжнародної морської і повітряної навігації у Світовому океані тощо.

Заборона й обмеження визначених засобів і методів ведення війни.

Засоби ведення війни - зброя, снаряди, речовини, що застосовуються збройними силами воюючих сторін для завдання шкоди й ураження противника.

Методи ведення війни - це порядок використання засобів ведення війни.

Серед засобів і методів ведення війни виділяють заборонені і не заборонені міжнародним правом.

Забороненими методами у війні визнаються: -підступне вбивство або поранення осіб, які належать до військ противника;

- використання не за призначенням національних і міжнародних емблем, сигналів і прапорів;

- застосування тортур для отримання відомостей, апартеїд, геноцид, захоплення заручників;

- вбивство парламентера та осіб, які його супроводжують;

- пограбування міст, терор щодо місцевого населення, спричинення голоду;

- атака, бомбардування або знищення санітарних установ, транспорту, санітарного персоналу, історичних пам'яток, культурних цінностей, храмів або їх використання для забезпечення успіху у воєнних цілях;

169

- вбивство або поранення комбатантів противника, які склали зброю чи не мають засобів захисту і здалися в полон;

- знищення або захоплення власності ворога, крім випадків, зумовлених воєнною необхідністю;

- видання наказу не залишати в живих, погроза цим або ведення воєнних дій на цій основі.

Забороненими також є колективне покарання, медичні чи наукові експерименти над людьми під час війни, перетворення цивільного населення на об'єкт нападу, застосування покарання без попереднього судового розслідування і вироку.

Забороненими засобами ведення війни є:

- кулі, які легко розвертаються або сплющуються в людському тілі;

- снаряди, призначенням яких є поширення задушливих чи отруйних газів;

- снаряди вагою менше 400 грамів, що мають властивість вибухати або містять чадний, отруйний газ;

- отрута, отруєна зброя, задушливі, отруйні та інші подібні гази, бактеріологічна і хімічна зброя;

- засоби впливу на природне середовище, які мають великі чи довготривалі серйозні наслідки;

- осколки, які важко виявити в тілі людини, міні-пастки, запалювальні та інші види зброї, дія яких спричиняє надзвичайні ушкодження або страждання.

Однак міжнародне право не забороняє військові хитрощі з метою ввести супротивника в оману або підштовхнути його до необережних дій.

Захист цивільних об'єктів і культурних цінностей під час збройних конфліктів

У період збройного конфлікту на території воюючих сторін розрізняють цивільні і воєнні об'єкти.

Відповідно до положень міжнародно-правових актів воєнні об'єкти - це ті об'єкти, що у силу свого розташування, призначення або використання роблять ефективний внесок у воєнні дії і руйнацію, захоплення або нейтралізація яких за існуючих обставин дає явну воєнну перевагу.

Об'єкти, що не є військовими, вважаються цивільними. До них належать:

170

а) житла, споруди, засоби транспорту, що використовуються цивільним населенням;

б) місця, які використовуються винятково цивільним населенням (притулки, лікарні та ін.);

в) джерела водопостачання, греблі, дамби, електростанції і т.п. Цивільні об'єкти не повинні бути об'єктами військового нападу.

Гаазька конвенція про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту 1954 року передбачає додаткові заходи захисту культурних цінностей (тобто цінностей, що мають велике значення для культурної спадщини кожного народу). До них відносять:

а) пам'ятники архітектури, мистецтва, історії, рукописи, книги, картини, ін.;

б) музеї, бібліотеки, архіви і т.п.;

в) центри, у яких є значна кількість культурних цінностей. Отже, стосовно культурних цінностей забороняється: піддавати

їх нападу або знищенню; робити культурні об'єкти об'єктом репресалій; вивозити їх за кордон, приводити в непридатність тощо.

Нейтралітет у війні. Ведення морської війни.

Нейтралітету війні - це особливий правовий статус держави, що не бере участь у війні і утримується від надання допомоги обом воюючим сторонам. Нейтралітет на практиці виявляється як принцип неупередженості, за яким нейтральна держава не повинна віддавати перевагу жодній з воюючих держав і надавати кожній з них ті права і переваги, що вона надає іншій. У міжнародному праві розрізняють:

- постійний нейтралітет (Швейцарія з 1815 р., Австрія з 1955 р.);

- евентуальний нейтралітет (уданій війні);

- нейтралітет у силу договору між відповідними державами. Права й обов'язки нейтральних держав закріплені в нормах V

Гаазької конвенції про права й обов'язки нейтральних держав і осіб у сухопутній війні 1907 р.

Нейтральні держави, зберігаючи право на самооборону, повинні виконувати правила нейтралітету. Так, постійно нейтральні держави не можуть у мирний час входити у воєнні блоки; надавати свою територію для іноземних військових баз

171

або формування військових загонів воюючих; допускати передачу воюючим техніки і боєприпасів. При порушенні цих правил воюючі держави можуть вважати територію нейтральної держави театром воєнних дій.

Водночас нейтральні держави мають право: відбивати силою спроби порушити статус нейтралітету; надавати свою територію для утримання поранених; дозволяти заходження у свої порти санітарних суден воюючих держав і т.д.

Воюючі не вправі здійснювати на нейтральній території й у нейтральних водах які-небудь дії, що порушують нейтралітет. Заборонено перетворювати нейтральні порти і води в бази для морських операцій. Прохід через територіальні води нейтральних держав воєнних суден воюючих держав не вважається порушенням нейтралітету. Але не можна користуватися територіальними водами, портами і рейдами задля збільшення воєнного потенціалу збройних сил воюючих.

Воєнні судна воюючих можуть отримати доступ у порти нейтральної держави на термін не більш 24 годин для усунення наслідків аварії, для поповнення запасів продовольства. Кількість таких кораблів не повинна перевищувати трьох одиниць. Повторне постачання продовольством і паливом не може мати місця раніше, ніж через три місяці. При цьому встановлюється інтервал між заходженнями кораблів різних воюючих держав у 24 години.

Повітряний простір над територією нейтральної держави недоторканний для військових літаків воюючих держав.

Ведення морської війни

До комбатантів війни на морі відносять:

- особовий склад військово-морських сил;

- бойові кораблі всіх класів і типів (підводні і надводні), допоміжні судна військово-морського флоту, а також невоєнні судна, офіційно перетворені у воєнні;

- воєнні літаки та інші літальні апарати, що входять до складу морської авіації.

Не є комбатантами в морській війні судна, що хоча і входять до складу військово-морських сил держави, але призначені винятково для надання допомоги пораненим, хворим і особам, які потерпіли аварію корабля (госпітальні судна, санітарні транспорти, санітарні літальні апарати). Ці судна та їх екіпажі не можуть бути об'єктом нападу і не підлягають захопленню.

До морської війни зазвичай застосовуються загальні правила сухопутної війни, у т.ч. і правила щодо заборони на певні засоби і методи ведення воєнних дій. Але

172

тут є ряд суттєвих відмінностей, наприклад, дозволене захоплення майна торгових суден нейтральних держав, у випадках, якщо буде доведено, що вони перевозили вантажі для ворожої держави; режим військового полону поширюється на ворожих торгових моряків, захоплених разом із їхнім судном, які не є комбатантами.

За сучасним міжнародним правом озброєння торгових суден припустимо тільки у воєнний час, при цьому озброєне торгове судно не перетворюється у військовий корабель і не користується правом ведення воєнних дій. Проте воно може використовувати зброю для самооборони при нападі противника.

На підводні човни поширюються загальні правила ведення війни і норми, що стосуються надводних військових кораблів. Воєнна діяльність підводних човнів спеціально регламентується Правилами про дії підводних човнів стосовно торгових суден у воєнний час 1936 р. (Україна є учасником цієї угоди). Правила передбачають, що у своїх діях стосовно торгових суден підводні човни повинні співвідноситися з нормами, що діють для надводних кораблів. Підводні човни вправі зупинити і піддати огляду вороже торгове судно, потопити його у разі відмови зупинитися, попередньо забезпечивши безпеку пасажирів і команди, захопити його в якості призу. Пасажири, команда і суднові папери повинні бути доставлені в безпечне місце. При цьому під безпечним місцем, з урахуванням навколишнього оточення і близькості берега або іншого судна, слід розуміти шлюпки корабля, що атакується.

Допустимою з погляду міжнародного права є морська блокада — це система дій військово-морських силі авіації, що перешкоджають доступу з моря до портів і берегів противника і виходові з цих портів і берегів у море.

Насамперед блокада повинна бути публічно оголошена державою, що блокує, з вказівкою дати початку блокади району, що блокується, терміну для виходу з портів, що блокуються, суден нейтральних держав. Блокада повинна бути дійсною (ефективною). Покаранням за спробу прориву блокади можуть бути захоплення або конфіскація судна і вантажу або знищення судна-блокадо-проривача. Блокада, здійснювана державою-агресором, завжди протиправна.

У сучасних умовах блокада вважається законною, якщо вона здійснюється в порядку самооборони за ст. 51 Статуту ООН або за рішенням Ради Безпеки ООН на підставі ст. 42 Статуту ООН.

У міжнародному праві передбачений інститут морської (воєнної) контрабанди, пов'язаний з порушенням правил перевезення певних вантажів у період морської війни. Воєнною контрабандою визнаються вантажі нейтральних власників або противника на суднах нейтральних держав, котрі воююча сторона забороняє доставляти своєму противникові. Воєнна контрабанда поділяється на:

173

а) абсолютну (предмети і матеріали, що слугують винятково для воєнних цілей, наприклад зброя, боєприпаси, військове обмундирування);

б) умовну (предмети і матеріали, що можуть слугувати як для воєнних, такі для мирних цілей, наприклад медикаменти і медичне устаткування, продукти харчування).

Абсолютна контрабанда підлягає захопленню і знищенню, якщо судно, що її перевозить, слідує у ворожий порт. Умовна контрабанда підлягає захопленню, якщо вона призначена для збройних сил противника. Якщо воєнна контрабанда складає меншу частину вантажу судна нейтральної держави, саме судно захопленню не підлягає. В іншому випадку захоплюється і судно, що перевозить його.

У війні на морі передбачено інститути призів та трофеїв. Призом є будь-яке торгове судно противника незалежно від характеру того, що перевозиться, і вантажу. Таке судно може бути захоплено; не підлягають захопленню: невеликі рибальські судна, судна, що виконують наукові і філантропічні доручення, а також судна, що вийшли в море до оголошення війни. Це ж стосується і вантажів, перевезених на цих кораблях. Якщо на їх борту знаходиться неконтрабандний вантаж нейтральної держави, власники вправі вимагати компенсації. Право захоплювати приз належить тільки військовим кораблям і літальним апаратам.

Той, хто захопив приз, має доставити його у свій порт. Законність захоплення може бути оскаржена в призовому суді, який засновується воюючими сторонами. Існують два види призових судів: портовий і вищий призовий суд. У разі визнання захоплення неправомірним судно і вантаж підлягають поверненню, а безпідставно знищені - компенсації.

Трофеї - це захоплені під час морської війні військові кораблі противника і цінності, що знаходяться на них. Трофеї переходять у власність держави, що захопила їх.

Бомбардування з моря військових об'єктів є законним методом ведення війни. Але бомбардування з моря незахищених об'єктів, портів, міст, селищ або будівель забороняється за будь-яких обставин.

Тема 11. МІЖНАРОДНЕ МОРСЬКЕ ПРАВО 11.1.Поняття і головні риси міжнародного морського права 11.2.Морські простори, що знаходяться під суверенітетом та юрисдикцією

прибережної держави 11.3.Внутрішні морські води

174

Поняття і головні риси міжнародного морського права

Міжнародне морське право - галузь міжнародного права, що є сукупністю узгоджених принципів та норм, що визначають правовий статус морських просторів і регулюють відносини між суб'єктами міжнародного права щодо використання Світового океану, його дна і надр у різних цілях.

Труднощі у визначенні поняття "морське право" зумовлені тим, що загальне морське право залишає на собі відбиток традицій. У минулому воно прирівнювалось до приватно-правових норм, котрі стосувались морського судноплавства, і передусім морського торгового права. Таке поєднання публічно-правових і приватно-правових норм у морському праві було зумовлено історичним розвитком цієї галузі.

Не лише середньовічні збірники морського права, такі, як "Basilika", "Consulate del Mare", закони Вісбі, Олеронські правила, регулювали публічні та приватно-правові стосунки морського судноплавства, але це саме здійснювала перша загальна кодифікація морського права на прикладі французького ординансу 1681 p., атому поділ публічного та приватного морського права розпочався у XVIII ст., коли групові торгові інтереси не узгоджувалися вже з інтересами держав і їхньою економічною, стратегічною і колоніальною політикою. У цей час держави починають звертатися з позовами до морських судів. Зміна у визначенні морського права, що призводила до розширення його поняття, була зумовлена розширенням людської діяльності у морському середовищі, котре тепер уже не обмежується лише діяльністю на поверхні морського простору, а охоплює також морський простір (marine space) і дно моря, де знаходяться мінеральні ресурси під ними. Діяльність має, головним чином, економічний характер, але не тільки: це стосується і науково-пошукових, рекреаційних і навіть військових дій.

Принцип свободи відкритого моря формувався впродовж XV- XVII ст. у частій боротьбі між феодальними державами - Іспанією і Португалією - та державами, в яких зароджувався капіталістичний спосіб виробництва, - Англією, Францією, котрі виступали за свободу морів. У своїй праці "Marc liberum" Г. Гроцій відстоював ідею про те, що відкрите море не може бути предметом володіння держав і приватних осіб, а користування ним однією державою не повинно перешкоджати користуватися ним іншим державам. У подальшому саме потреби розвитку міжнародних економічних зв'язків були тією об'єктивною причиною, котра привела до більш широкого визнання принципу свободи відкритого моря. Остаточне його утвердження відбулося у другій половині XVIII ст.

Одночасно з інститутом відкритого моря формувалися норми, які відносяться до територіальних вод, або територіального моря. Паралельно почалися пошуки критеріїв для визначення його ширини. Наприкінці XVIII ст. італійський юрист М. Гальяні запропонував межу територіальних вод - 3 морські милі, хоча на практиці держави встановлювали його ширину здебільшого в межах від 3 до 12

175

морських миль. Саме під впливом принципу свободи відкритого моря виникло й отримало загальне визначення право мирного проходу іноземних невійськових суден через територіальне море.

Вивчаючи процес формування міжнародно-правових норм, котрі регулюють режим морських просторів та різні види діяльності держав з використання Світового океану з кінця XVIII ст. до середини XX ст., можна зазначити, що це були передусім норми звичаєвого права, частина яких була закріплена в угодах, укладених державами на двосторонній основі. Поряд з тим мали місце спроби кодифікації окремих норм, які стосувалися попередження зіткнень на морі, безпеки мореплавства та ін. Але на той час не було ще зацікавленості міжнародного співтовариства у договірному закріпленні вже існуючих звичаєвих норм у відповідній універсальній міжнародній конвенції.

Варто зауважити, що види використання Світового океану були обмежені судноплавством і рибальством, лише після Другої світової війни розвинуті країни приступили до розвідування та використання природних ресурсів континентального шельфу та за його межами. Ця багатогранна діяльність держав з використання Світового океану створила умови для виникнення специфічного предмета правового регулювання відповідної галузі міжнародного права. А тому завершення процесу становлення міжнародного морського права як галузі загального міжнародного права необхідно пов'язувати з його кодифікацією, тобто з набуттям чинності Женевських конвенцій з морського права 1958 р., яке збіглося у часі з початком науково-технічної революції У другій половині XX ст.

Сучасне морське право можна охарактеризувати як досить чітку систему взаємопов'язаних та взаємодоповнюючих принципів і норм, котрі відповідають завданням та інтересам зміцнення єдиного й всезагального правопорядку на морях і океанах.

За своїм змістом і регулятивним призначенням норми міжнародного морського права визначають, перш за все, правовий режим морських просторів. Ці норми повинні відображати об'єктивну необхідність та потребу використання всіма державами морських просторів та океанів і поряд з тим враховувати права та інтереси прибережних держав. Тому перші морські звичаї стосувалися визначення правового статусу морських просторів і виходили з того, що морські води портів і гаваней, а також прибережна смуга морських вод, яка отримала назву "територіальні води", підпорядковані суверенітету прибережних держав і є частиною їх державної території. Решта морських просторів вважалися міжнародними, тобто доступними та відкритими для їхнього використання всіма державами. Жодна з держав не має права зазіхати на національне присвоєння цих просторів або на їхнє підпорядкування своєму суверенітету.

Міжнародно-правові норми, що визначають правовий статус морських просторів, дають відповідь лише на питання про те, чи підпорядковуються ці

176

простори суверенітету будь-якої держави, чи ні. З метою встановлення чіткого порядку конкретної діяльності держав у межах відповідних просторів необхідні ще норми, котрі визначають правовий режим цих морських просторів, а також конкретні права та обов'язки держав стосовно юридично допустимих видів використання й освоєння державами тих чи інших морських просторів. Тому норми морського права, які стосуються правового статусу та правового режиму морських просторів, взаємно доповнюють одні одних.

Сучасне міжнародне морське право стало конвенційним правом. Загалом, усі основні звичаєво-правові принципи і норми, які становлять його зміст, були кодифіковані й отримали подальший свій розвиток і закріплення у письмових міжнародних документах - конвенціях, договорах та ін.

Відбулися різкі зміни також у соціально-правовому змісті й у ролі сучасного міжнародного морського права. Поряд із традиційними видами використання морських просторів предметом міжнародно-правового регулювання у Конвенції ООН з морського права 1982 р. стали всі ті нові відносини держав, котрі були зумовлені суспільно-економічним і науково-технічним прогресом у сфері освоєння морських просторів і ресурсів. Унаслідок цього з'явились й утвердились нові правові поняття та категорії у міжнародному морському праві : "континентальний шельф", "виключна економічна зона", "води держав-архіпелагів", "міжнародний район морського дна" та ін. Виникли нові інститути та норми міжнародного морського права. У тих випадках, коли будь-які питання використання моря не врегульовані міжнародним морським правом, вони "продовжують регламентуватися нормами і принципами загального міжнародного права, про що йдеться у Конвенції ООН з морського права 1982р.

Багато норм та інститутів, що становлять зміст міжнародного морського права, не трапляються в інших сферах міжнародно-правового регулювання. До таких належать: свобода відкритого моря; виключна юрисдикція держави прапора у відкритому морі; право переслідувати за "гарячими слідами"; право мирного проходу іноземних суден через територіальне море; право транзитного проходу через протоки, що використовують для міжнародного судноплавства; право архіпелажного проходу; право на захоплення піратських суден та екіпажів у відкритому морі та ін.

Морські простори, що знаходяться під суверенітетом та юрисдикцією прибережної держави

Внутрішні морські води

Внутрішні морські води - це водний простір, що розташований між береговою лінією і тими вихідними лініями, від яких ведуть відлік ширини територіального моря. Вони є частиною територіальної держави, і на них поширюється її суверенітет. Держави національним законодавством встановлюють межі своїх

177

внутрішніх морських вод з урахуванням правил Конвенції ООН з морського права та інших норм міжнародного права. В Україні вони визначені уст. 6 Закону України "Про державний кордон України".

До внутрішніх вод України належать:

1) морські води, розташовані в бік берега від прямих вихідних ліній, прийнятих для відліку ширини територіального моря України;

2) води портів України, обмежені лінією, яка проходить через постійні портові споруди, які найбільше виступають у бік моря;

3) води заток, бухт, губ і лиманів, гаваней і рейдів, береги яких повністю належать Україні, до прямої лінії, проведеної від берега до берега в місці, де з боку моря вперше утворюється один або кілька проходів, якщо ширина кожного з них не перевищує 24 морських миль;

4) води заток, бухт, губ і лиманів, морів і приток, що історично належать Україні;

5) обмежена лінією державного кордону частина вод річок, озер та інших водойм, береги яких належать Україні.

Правовий режим внутрішніх морських вод як складової частини державної території визначається законодавством прибережної держави з урахуванням загальновизнаних норм міжнародного права. Тобто будь-яка діяльність у цих водах, включаючи судноплавство, регулюється правилами прибережної держави. Як правило, іноземним юридичним і фізичним особам заборонено здійснювати будь-який промисел і проводити наукові дослідження у внутрішніх водах без спеціального дозволу. Іноземні судна не мають права заходити у ці водну за винятком випадків вимушеного заходу під час стихійного лиха.

Однак правовий режим цих морських просторів має свої особливості. Кожна прибережна держава має право самостійно вирішувати питання про те, відкривати чи ні свої порти для запливу іноземних суден. Офіційно оголошуючи свої порти відкритими для запливу іноземних суден, прибережна держава може в подальшому в будь-який час закрити доступ іноземних суден у ці порти.

Військові кораблі можуть заходити у внутрішні води і порти відповідно до дозволу прибережної держави або на її запрошення. Деякі держави згідно з принципом взаємності передбачають порядок повідомлення щодо заходу військових кораблів. Не вимагається дозволу щодо заходу у внутрішні води та порти іноземних військових кораблів, якщо на борту знаходяться глави держав чи урядів.

178

Усі судна, які прибувають у порт, підлягають прикордонному, санітарному та митному контролю. Військові кораблі звільнені від митного огляду та мита. Однак вивантаження і перевантаження вантажів здійснюють під наглядом органів митного контролю.

Іноземні судна та їх екіпажі підпорядковуються цивільній та адміністративній юрисдикції прибережної держави, яка здебільшого утримується від такої юрисдикції з питань, що стосуються внутрішнього розпорядку на іноземному судні.

Цивільна юрисдикція передбачає компетенцію судових установ прибережної держави розглядати позови, пов'язані з невиконанням контрактів чи договірних зобов'язань іноземним судном і їх власниками, а також право адміністрації порту затримувати або арештовувати іноземне судно для забезпечення позовів та рішень судових органів.

Стосовно кримінальної юрисдикції, то, як правило, компетентні органи прибережної держави утримуються від її здійснення щодо моряків іноземних торговельно-транспортних суден, коли вчинене ними правопорушення на борту свого судна не зачіпає інтересів прибережної держави, прав і свобод громадян та встановлений порядок. Окрім того, консули постійно допомагають залагодити конфлікти на борту вітчизняного судна або між членами його екіпажу й органами прибережної держави.

Військові кораблі у внутрішніх водах і портах наділені правом недоторканності. До іноземного військового судна недопустиме застосування будь-яких примусових дій. Але це право не звільняє військові кораблі від обов'язку дотримуватись законів і правил прибережної держави; у випадку їх порушення їм може бути запропоновано покинути внутрішні води.

Територіальне море

Морський простір, який розташований уздовж берега або безпосередньо за внутрішніми морськими водами прибережної держави та перебуває під її суверенітетом, називається територіальним морем, або територіальними водами.

Поняття "територіальне море" виникло в XVІІ ст., однак навіть наприкінці XIX і першої половини XX ст. ще відбувалися суперечки про його правовий статус.

Першою міжнародною угодою, в якій було визнано, що територія держави включає територіальні води, була Конвенція про повітряну навігацію 1919 р. Але, оскільки в ній не брала участі значна кількість держав, відповідно, вона не отримала належного міжнародного визнання.

179

Певна спроба врегулювати це питання була зроблена на Гаазькій конференції з кодифікації міжнародного права в 1930 р. Однак найбільш повно ця проблема була вирішена учасниками І Конвенції ООН з морського права у 1958 p. у Женеві. Учасники Конвенції вважали за доцільне поєднання різнопланових інтересів: з одного боку, інтересів прибережної держави, а з іншого - міжнародного судноплавства. Фактично, положення І Конвенції не зазнали особливих змін і були внесені у проекти документів II Конвенції ООН з морського права та схвалені 30 квітня 1982 р.

Стаття 2 Конвенції ООН з морського права встановлює: 1. Суверенітет прибережної держави поширюється за межі її сухопутної території і внутрішніх вод, а у випадку держави-архіпелагу - її архіпелажних вод, на морський простір, що розташований вздовж берега, який іменується територіальним морем.

2. Вказаний суверенітет поширюється на повітряний простір над територіальним морем, як і на його дно і надра.

3. Суверенітет над територіальним морем здійснюється з дотриманням цієї Конвенції та інших норм міжнародного права".

Початковою лінією для виміру ширини територіального моря є лінія найбільшого відпливу вздовж берега, яка вказана на офіційно визнаних прибережною державою морських картах великого масштабу.

Згідно з Конвенцією 1982 р., кожна держава має право встановлювати ширину територіального моря до межі, котра не перевищує 12 морських миль. Нині зі 151 прибережної держави 119 встановили 12-миль-ну ширину територіального моря, для декількох держав ця ширина становить менше 12 миль. Поряд з тим, деякі держави з порушенням загальновизнаних норм і принципів міжнародного права ще досі мають територіальне море, ширина якого перевищує 12 морських миль (Ангола - 20 миль, Того і Нігерія - 30 миль, Сирія - 35 миль, Нікарагуа, Панама, Перу, Уругвай, Еквадор, Конто, Ліберія, Сомалі та ін. - 200 миль).

Закон України "Про державний кордон України" встановлює, що "до територіального моря України належать прибережні морські води шириною 12 морських миль, відлічуваних від лінії найбільшого відпливу як на материку, так І на островах, що належать Україні, або від прямих вихідних ліній, які з'єднують відповідні точки. Географічні координати цих точок затверджують у порядку, який встановлює Кабінет Міністрів України. В окремих випадках інша ширина територіального моря України може встановлюватися міжнародними договорами України, а при відсутності договорів - відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права".

У випадку, якщо береги двох держав розташовані один напроти другого, відповідно, жодна з цих держав не має права, якщо лише між ними не укладено

180

угоду про це, поширювати своє територіальне море за середину лінії, яка проведена між їхніми територіальними водами.

Обсяг суверенних прав, які належать прибережній державі над територіальним морем, є менш повним, ніж обсяг суверенних прав, якими вона послуговується у своїх внутрішніх морських водах.

Серед суверенних прав прибережної держави над територіальним морем допускається виняток - право мирного проходу іноземних суден. Це право може реалізовуватися при дотриманні іноземними суднами відповідних юридичних положень. Прибережна держава не може чинити опір мирному проходу через своє територіальне море іноземних суден, які не порушують цих положень.

Міжнародний звичай про право мирного проходу через територіальне море вперше був перетворений у договірну правову норму вст. 14-23 Конвенції про територіальне море 1958 р. У подальшому ці норми були доповнені та конкретизовані з урахуванням розвитку міжнародного права, а також досягнень мореплавання та зміни умов, за яких це право реалізується, і ці норми стали складовою частиною Конвенції ООН з морського права 1982 р. (ст. 17-32).

Згідно зі ст. 18 Конвенції 1982 р., під мирним проходом необхідно розуміти плавання через територіальне море з метою:

а) перетнути це море, не запливаючи у внутрішні води чи не зупиняючись на рейді, чи біля портової споруди за межами внутрішніх вод; або

б) увійти у внутрішні води чи вийти із них, чи зупинитися на такому рейді, чи біля такої портової споруди.

При цьому мирний прохід повинен бути швидким і безперервним.

Прохід вважається мирним, якщо він не порушує мир, встановлений порядок чи безпеку прибережної держави. Конвенція 1982 р. зазначає, що прохід не вважається мирним, якщо судно, яке проходить, здійснює будь-яку діяльність, "що не має прямого відношення до проходу", - погрожує силою чи застосовує її проти суверенітету, територіальної цілісності чи політичної незалежності прибережної держави або "будь-яким іншим чином з порушенням принципів міжнародного права, передбачених Статутом ООН"; проводить маневрів чи збір інформації на шкоду безпеки прибережної держави; здійснює піднімання в повітря, посадку літальних апаратів або будь-якого військового пристрою; здійснює навантажувально-розвантажувальні роботи, будь-яку рибальську діяльність; проводить дослідження, забруднює морське середовище, перешкоджає функціонуванню систем зв'язку або будь-яких ін. Іноземні судна під час мирного проходу зобов'язані дотримуватись законів і правил прибережної

181

держави, а також загальноприйнятих правил стосовно запобігання зіткненню на морі.

Усі військові кораблі також мають право на мирний прохід і наділені імунітетом від кримінальної та цивільної юрисдикції прибережної держави. Підводні човни під час проходу повинні прямувати на поверхні з піднятим прапором своєї держави. Якщо іноземний військовий корабель нехтує при заході законами та правилами прибережної держави, вона має право вимагати, щоб такий корабель негайно покинув територіальне море.

Імунітет від юрисдикції визнається і за державними суднами, що експлуатують не з комерційною метою.

Стосовно всіх інших іноземних морських суден, то вони підлягають кримінальній і цивільній Юрисдикції прибережної держави. Однак кримінальна юрисдикція щодо злочинів, здійснених на борту судна під час його мирного проходу, не вчиняється, за винятком, якщо;

- наслідки злочину поширюються на прибережну державу;

- вчинений злочин порушує спокій в країні або добрий порядок у територіальному морі;

- капітан судна, дипломатичний агент або консульська посадова особа держави прапора звернеться до місцевих властей з проханням про надання допомоги;

- вживані заходи необхідні для відвернення незаконної торгівлі наркотиками або психотропними речовинами.

Тема 12 . Міжнародне повтряне та космічне право

12.1. Міжнародне повітряне право

12.2. Міжнародне космічне право

Міжнародне повітряне право

Міжнародне повітряне право – це галузь сучасного міжнародного права, що регулює міжнародні польоти повітряних апаратів (суден) тієї або іншої національної (державної) приналежності. Тим часом у вітчизняній доктрині міжнародного права запропоноване значне число визначень міжнародного повітряного права, що суттєво відрізняються одне від одного. Наведемо для порівняння два таких визначення. Так, у двотомнику «Міжнародне повітряне право» 1980 року видання говориться, що міжнародне повітряне право, яке є

182

галуззю міжнародного права, «являє собою систему норм, що регулюють відносини між державами в зв'язку з використанням повітряного простору з метою здійснення міжнародних повітряних сполучень і забезпечення їхньої безпеки». У «Курсі міжнародного права» у семи томах міститься наступне визначення: «Міжнародне повітряне право – це частина міжнародного права, що представляє собою систему норм, що регулюють відносини між суб'єктами міжнародного права в зв'язку з використанням повітряного простору цивільною авіацією». Водночас, підкреслюється далі, велика група норм міжнародного повітряного права пов'язана з регулюванням міжнародних польотів як таких, незалежно від того, із якими цілями вони здійснюються.

Саме найменування «міжнародне повітряне право» визначає питання про просторову сферу його застосування. Мова йде про простір, що має юридичний статус повітряного простору. Нагадаємо при цьому ще раз, що точної межі між повітряним і космічним просторами не встановлено. Трудність такого встановлення пояснюється, зокрема, тим, що апарати «Шаттл» або «Буран» здійснюють політ як у космічному просторі, так і (особливо при приземленні) у повітряному просторі. Інакше кажучи, при цьому вступають у дію як космічне, так і міжнародне повітряне право. Далі, слід враховувати юридичну неоднорідність повітряного простору. Виходячи з правового статусу повітряного простору, можна стверджувати, що його статус у міжнародному праві є двояким: з одного боку – це частина простору, є інтегральною частиною конкретної держави, з іншого боку – це простори, що знаходяться за межами державної території. Таким чином, частина його, розташована над сухопутною і водною територією держави, включаючи її територіальне море, є невід'ємною частиною території, що знаходиться під суверенітетом держави, де їй належить виняткова юрисдикція стосовно всіх фізичних і юридичних осіб та інших об'єднань, що знаходяться в межах її території, із належним урахуванням її відповідних міжнародних зобов'язань. Інша ж частина повітряного простору, розташована над відкритим морем і Антарктикою, є недержавною, міжнародною територією з усіма юридичними наслідками, що випливають звідси. Отже, юридичний статус державного повітряного простору полягає в тому, що він знаходиться під суверенітетом держави, тобто в його межах діє виняткова юрисдикція певної держави. Держава самостійно і вільно встановлює його правовий режим з урахуванням своїх міжнародних зобов'язань, що випливають із підписаних нею міжнародних договорів або інших джерел міжнародних зобов'язань. Юридичний же статус міжнародного повітряного простору полягає в його непідпорядкованості суверенітету певної держави, тобто у відсутності в його просторових межах виняткової юрисдикції будь-якої держави. Цей простір вільний для досліджень і використовується в мирних цілях усіма громадянами, будь-якими фізичними і юридичними особами, але з урахуванням міжнародних зобов'язань держав. Тому в основі регулювання міжнародних польотів лежать два основні принципи: а) принцип повного і виняткового суверенітету держави над повітряним простором над його територією; б) принцип нерозповсюдження

183

суверенітету держави на повітряний простір, розташований над недержавною, міжнародною територією.

Відповідно, правовий режим повітряного простору держави встановлюється її внутрішнім правом з урахуванням міжнародних зобов'язань держави відповідно до загальних (універсальних), багатосторонніх або двосторонніх угод, учасницею яких вона є, а іноді відповідно до односторонніх юридичних актів держави, визнаних іншими державами, яких вони стосуються. Правовий режим недержавного, міжнародного повітряного простору установлюється винятково міжнародним правом. У його основі свобода польотів над такими просторами, підтверджена, зокрема, Конвенцією ООН з морського права 1982 року і здійснювана відповідно до умов цієї Конвенції й інших норм міжнародного права. Вищевикладені принципові початки мають на увазі міжнародно-правове регулювання міжнародних польотів відповідно до запропонованого визначення галузі міжнародного повітряного права. Тому наступним підлягаючим характеристиці терміном є термін «міжнародний політ». Основне джерело сучасного повітряного права – Конвенція про міжнародну цивільну авіацію 1944 року (Чиказька конвенція) містить визначення терміна «міжнародне повітряне сполучення», як означаюче повітряне сполучення, здійснюване через повітряний простір над територією більш ніж однієї держави (стаття 96). Відповідно більш короткий і більш кращий термін «міжнародний політ» – це політ через повітряний простір над територією більш ніж однієї держави. Інакше кажучи, це політ з території однієї держави на територію іншої або інших держав. Саме такі міжнародні польоти і потребують регулювання і регулюються міжнародним повітряним правом. Нарешті, оскільки міжнародне повітряне право регулює взаємовідносини між державами з приводу здійснення їх національними повітряними апаратами (суднами) міжнародних польотів, істотного значення набуває визначення національності повітряних суден, чому присвячений розділ III (статті 17-21) Чиказької конвенції. Відповідно до основних положень цього розділу повітряні судна мають національність тієї держави, у якій вони зареєстровані. Кожне повітряне судно, зайняте в міжнародній аеронавігації, має відповідні національні і реєстраційні знаки. Така суть сучасного міжнародного повітряного права відповідно до запропонованого його визначення.

Міжнародне повітряне право – це і система міжнародно-правових норм, що регулюють, зокрема, правове положення національних фізичних і юридичних осіб, що займаються повітряними польотами, крім того, воно містить у собі визначені положення, що передбачають цивільно-правову відповідальність цих осіб. У міжнародне повітряне право також входять різноманітні і численні настанови технічного характеру, що стосуються польотів повітряних суден і маршрутів таких польотів. Вони розробляються відповідно до передбаченої процедури, головним чином у рамках ІКАО, і стають обов'язковими для виконання в силу встановлюючої такий обов'язок міжнародно-правової норми. Назвемо основні договори в сфері міжнародного повітряного права, прийняті під егідою ІКАО:

184

– Договори чиказької системи: – Конвенція про міжнародну цивільну авіацію (Чикаго, 1944 рік); – Статут міжнародної організації цивільної авіації (Чикаго, 1944 рік); – Угода про транзит міжнародними повітряними лініями, «про дві свободи повітря» (Чикаго, 1944 рік); – Про міжнародний повітряний транспорт, «про п'ять свобод повітря» (1944 рік); – Договір про відкрите небо 1992 року.

– Договори варшавської системи: – Конвенція для уніфікації деяких правил, що стосуються міжнародних повітряних перевезень (Варшава, 1929 рік і Гаазький протокол до цієї конвенції 1955 року); – Конвенція про відповідальність авіаперевізника на міжнародних лініях (Варшава, 1929 рік); (3) Договори римської системи: – Конвенція про збитки, завдані іноземному повітряному судну і третім особам на поверхні (Рим, 1952 рік); – Додатковий протокол до конвенції 1952 року (Рим, 1978 рік); (4) Договори про незаконне втручання в діяльність цивільної авіації: – Конвенція про злочини і деякі інші дії на борту повітряного судна (Токіо, 1963 рік); – Конвенція про боротьбу з незаконним захопленням повітряних суден (Гаага, 1970 рік); – Конвенція про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки цивільної авіації (Мон реаль, 1971 рік і Додатковий протокол до неї 1978 року). Відповідно до цих документів розроблені і застосовуються принципи міжнародного повітряного права: – свободи польотів у міжнародному повітряному просторі; – поваги суверенітету держави над її повітряним простором; – визнання національності судна на основі його реєстрації; – забезпечення безпеки міжнародних повітряних сполучень; – захисту повітряних суден від актів незаконного втручання; – відшкодування збитків, завданих повітряним суднам.

Міжнародне космічне право

Міжнародне космічне право – це галузь сучасного міжнародного права, що регулює діяльність держав з дослідження і використання космічного простору, що встановлює його правовий режим. Потреба міжнародного правового регулювання космічної діяльності була породжена науково-технічним прогресом, що призвів до запуску Радянським Союзом 4 жовтня 1957 року першого штучного супутника Землі, що ознаменував початок освоєння людством космічного простору. Космічною діяльністю займається нині дуже обмежене число високорозвинених держав і держав, що володіють відповідними можливостями. Саме вони і виступають основними суб'єктами міжнародного космічного права. Але в результаті такої діяльності й у її міжнародно-правовому регулюванні зацікавлені всі держави світу, людство в цілому. Тому правове регулювання космічної діяльності із самого початку стало здійснюватися шляхом укладання, головним чином, універсальних міжнародних угод, відкритих для участі всіх держав. Основна роль у справі розроблення таких договорів належить Організації Об'єднаних Націй в особі Генеральної Асамблеї, її допоміжного органу – Комітету з використання космічного простору в мирних цілях і його підкомітету з правових питань. Як відзначалося раніше, космічний простір – це недержавна (міжнародна) територія, юридичний статус і правовий режим якої визначаються міжнародним правом. В основі правового режиму космічного простору лежать вироблені в

185

рамках ООН або під її егідою міжнародні універсальні договори. У їхньому числі: Договір про принципи діяльності держав з дослідження і використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла 1967 року; Конвенція про реєстрацію об'єктів, що запускаються в космічний простір, 1975 року; Угода про діяльність держав на Місяці й інших небесних тілах, 1979 року.

Такими договорами є також: Угода про врятування космонавтів, повернення космонавтів і повернення об'єктів, запущених у космічний простір, 1968 року; Конвенція про міжнародну відповідальність за збитки, завдані космічними об'єктами, 1972 року. Виходячи з положень цих універсальних міжнародних угод, багато держав уклали угоди про науково-технічне співробітництво в сфері космічної діяльності, їх кількість перевищує десятки, якщо не сотні, і продовжує безупинно рости. До числа джерел міжнародного космічного права універсального характеру належать також договори, що частково регулюють і космічну діяльність. Це, наприклад, Договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, у космічному просторі і під водою, 1963 року; Конвенція про заборону воєнного або будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище, 1977 року. Крім того, до джерел міжнародного космічного права належать міжнародні договори двостороннього характеру. Так, у 1963 році між СРСР і США була укладена джентльменська угода про нерозміщення в космічному просторі будь-яких об'єктів із ядерною зброєю й іншими засобами масового знищення. Загальне значення цієї угоди було підтверджено в резолюції Генеральної Асамблеї ООН 1884 (XVIII). У 1998 році Російська Федерація, США, країни, що входять у Європейське космічне агентство, Японія і Канада уклали угоду про створення міжнародної космічної станції.

В основі міжнародного космічного права лежить принцип пов'язаної з дослідженням космосу діяльності і використання космічного простору, включаючи розташовані в межах сонячної системи небесні тіла. Цей принцип має системний характер, і з нього можна виділити ряд інших принципів:

– здійснення діяльності з дослідження і використання космосу і небесних тіл відповідно до принципів міжнародного права; – свобода дослідження і використання космічного простору і небесних тіл;

– заборона національного присвоєння космічного простору і небесних тіл;

– часткова демілітаризація космічного простору і повна демілітаризація небесних тіл;

– збереження суверенних прав держав на космічні об'єкти, що запускаються ними;

– запобігання наслідків потенційно шкідливих експериментів у космічному просторі та на небесних тілах;

186

– надання допомоги екіпажу космічного корабля у разі аварії, лиха, вимушеної посадки;

– сприяння міжнародному співробітництву в мирному дослідженні і використанні космічного простору і небесних тіл;

– міжнародна відповідальність держав за свою діяльність у космосі.

Зазначені принципи, що стосуються правового режиму космічного простору, передбачені Договором про принципи діяльності держав з дослідження і використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла, 1967 року. Деякі такі принципи були конкретизовані і розвинені в інших універсальних угодах, що згадувалися вище, зокрема, в Угоді про діяльність держав на Місяці й інших небесних тілах, 1979 року.

Відповідно до статті І Договору 1967 року дослідження і використання космічного простору здійснюються на благо й в інтересах усіх країн, незалежно від ступеня їх економічного або наукового розвитку. Він відкритий для дослідження і використання всіма державами без будь-якої дискримінації. Космічний простір, включаючи Місяць та інші небесні тіла, відповідно до ст. II Договору не підлягає національному присвоєнню ні шляхом проголошення на них суверенітету, ні шляхом використання або окупації, ні будь-якими іншими способами. Таким чином, чітко встановлюється, що космічний простір є недержавною, міжнародною територією (практично в межах Сонячної системи), правовий режим якої встановлюється відповідними положеннями міжнародного права. В основі такого режиму – положення про свободу дослідження і використання космічного простору всіма державами на благо й в інтересах усього людства. Результати космічної діяльності є загальним надбанням людства. Далі в Договорі встановлюється, що норми космічного права є інтегральною частиною міжнародного права в цілому і повинні застосовуватися з урахуванням інших його положень. Відповідно до статті III Договору, держави-учасниці (практично всі держави світу) здійснюють космічну діяльність «відповідно до міжнародного права, включаючи Статут Організації Об'єднаних Націй, в інтересах підтримки міжнародного миру і безпеки і розвитку міжнародного співробітництва і порозуміння». Для розвитку цього положення ст. IV Договору передбачає, що держави-учасниці «зобов'язуються не виводити на орбіту Землі будь-які об'єкти з ядерною зброєю або будь-якими іншими видами зброї масового знищення, не встановлювати зброю на небесних тілах і не розміщати таку зброю в космічному просторі яким-не-будь іншим чином». Місяць та інші небесні тіла «використовуються всіма державами-учасницями Договору винятково в мирних цілях...». Таким чином, одним із принципів космічного права є принцип демілітаризації космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла, хоча це не настільки очевидно й загальновизнано, оскільки мають місце різноманітні тлумачення відповідних положень Договору, зокрема того, чи стосуються вони будь-яких видів зброї або тільки зброї масового знищення. Наступний основоположний принцип космічного права – міжнародна

187

відповідальність держави за будь-яку космічну діяльність, здійснювану під її керівництвом. Держави-учасниці Договору, говорить його стаття VI, несуть міжнародну відповідальність за національну діяльність у космічному просторі незалежно від того, чи здійснюється вона урядовими органами, або неурядовими юридичними особами, і за забезпечення того, щоб національна діяльність проводилася відповідно до положень, що містяться в цьому договорі.

У разі діяльності в космічному просторі міжнародної організації, відповідальність за виконання договору несуть, поряд із міжнародною організацією, також держави, що беруть участь у ній. Розвиваючи зазначені положення, стаття VII Договору передбачає, що кожна держава, яка здійснює або організує запуск об'єкта в космічний простір, а також держава, із території або з установок якої провадиться запуск об'єкта, несе міжнародну відповідальність за збитки, заподіяні такими об'єктами або їхніми складовими частинами на Землі, у повітряному або космічному просторі іншої держави, її фізичним або юридичним особам. Ці положення діють з урахуванням того, що, відповідно до статті VIII Договору, держава-учасниця Договору, у регістр якого записаний об'єкт, запущений у космічний простір, зберігає юрисдикцію і контроль за таким об'єктом і над будь-яким екіпажем цього об'єкта під час їхнього перебування в космічному просторі, що характерно і для інших міжнародних просторів. Держави-учасниці Договору, у відповідності зі статтею IX, здійснюють космічну діяльність таким чином, щоб уникнути шкідливого забруднення космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла, а також несприятливих змін земного середовища внаслідок доставки позаземної речовини. Нарешті, держави-учасниці Договору розглядають космонавтів як посланців людства в космос і надають їм всіляку допомогу у випадку аварії, лиха або вимушеної посадки на території іншої держави-учасниці або у відкритому морі. Космонавти, що здійснюють таку вимушену посадку, повинні бути в безпеці і негайно повернені державі, у регістр якої занесений їхній космічний корабель. Такі основні принципи космічної діяльності. Як уже вказувалося, вони уточнені і розвинені в інших джерелах міжнародного космічного права і міжнародного права в цілому.

Космічна діяльність держав безупинно розширюється в міру розвитку науково-технічних можливостей дослідження і використання космічного простору, що породжує нові потреби в міжнародно-правовому регулюванні такої діяльності, і, з урахуванням відповідних зобов'язань держав у регулюванні їхнім національним правом. З огляду на інтенсивний розвиток науково-технічної революції прогнозоване переселення людей на інші космічні тіла, проблема використання міжнародного космічного простору і його міжнародно-правової регламентації актуалізується. У процесі інтенсивної діяльності з освоєння космічного простору усе частіше зіштовхуються інтереси держав, що об'єктивно утруднює міжнародно-правове регулювання різних аспектів використання міжнародного космічного простору. Проте в даний час державами вироблені основні шляхи і напрямки космічної діяльності, що або знайшли своє адекватне нормативне

188

закріплення в міжнародних договорах багатостороннього характеру, або робота з міжнародної регламентації таких напрямків уже ведеться.

До таких видів діяльності належать: – безпосереднє телевізійне віщання з космічних супутників; – дистанційне зондування землі з використанням супутників; – геостаціонарна орбіта; – використання в космосі ядерних джерел енергії; – вивчення проблем охорони біосфери Землі; – міжнародний контракт із використанням космічних засобів; – медичні та біологічні дослідження і спостереження; – вивчення ресурсів інших планет із метою вивчення можливостей їхньої експлуатації; – космічна метеорологія та ін. У той же час слід зазначити, що ряд положень багатьох міжнародних угод потребує певного роз'яснення і конкретизації. Так, наприклад, цього вимагає ряд положень Договору про принципи космічної діяльності. Відповідно до цього міжнародного акту держава, у регістр якої записаний об'єкт, запущений у космічний простір, зберігає юрисдикцію (владні правомочності) стосовно таких об'єктів, включаючи їхній екіпаж, під час перебування в космічному просторі.

Тому реєстрація космічних об'єктів набуває дуже суттєвого значення. З урахуванням цього була розроблена й укладена Конвенція про реєстрацію об'єктів, що запускаються в космічний простір, 1975 року. Конвенція встановлює: а) термін «держава, що запускає» означає: держава, що здійснює або організує запуск космічного об'єкта, і держава, із території котрої або з установок якої здійснюється запуск космічного об'єкта; б) термін «космічний об’єкт» включає складові частини космічного об'єкта, а також засоби доставки його і його частини; в) термін «держава реєстрації» означає державу, що запускає, у регістр якої занесений космічний об'єкт у відповідності зі статтею II Конвенції. Відповідно до цієї статті, коли «космічний об'єкт за пускається на орбіту навколо Землі або далі в космічний простір», держава, що запускає, реєструє цей космічний об'єкт шляхом запису у свій відповідний регістр і інформує Генерального секретаря ООН про ведення такого регістра. Генеральний секретар ООН, у свою чергу, веде регістр, у який заноситься інформація, надана державою, що запускає. Слід враховувати, що зазначені положення поширюються також на будь-яку міжурядову організацію, що здійснює космічну діяльність із дотриманням відповідних положень Конвенції, встановлених у її статті VII.

Угода про діяльність держав на Місяці й інших небесних тілах 1979 року містить важливі положення, що стосуються принципів космічної діяльності держав відповідно до Договору 1967 року. Угода оголошує небесні тіла та їхні природні ресурси «спільною спадщиною людства» і передбачає необхідність установити спеціальний режим експлуатації природних ресурсів Місяця й інших небесних тіл, коли «буде очевидним, що така експлуатація стане можливою найближчим часом». У даній угоді також передбачено, що поверхня або надра Місяця, а також ділянки його поверхні або надр чи природні ресурси там, де вони знаходяться, не можуть бути власністю якоїсь держави, міжнародної міжурядової або неурядової організації або неурядової установи або будь-якої фізичної особи. Розміщення на поверхні Місяця або в її надрах персоналу, космічних апаратів,

189

устаткування, установок, станцій і споруд, включаючи конструкції, нерозривно пов'язані з його поверхнею або надрами, не створює права власності на поверхню або надра Місяця або його ділянки. У той же час Угода передбачає, що держави мають право при проведенні наукових досліджень збирати на Місяці й інших небесних тілах зразки мінеральних та інших речовин і вивозити їх відтіля. Такі зразки залишаються в розпорядженні тих держав, що забезпечили їхній збір, і можуть використовуватися ними для наукових цілей. Але бажаним є надання таких зразків у розпорядження інших заінтересованих держав і міжнародного наукового співтовариства для проведення наукових досліджень. Дозволяється також використання мінеральних та інших речовин Місяця й інших небесних тіл для підтримки життєдіяльності експедицій. Угода вимагає від держав уживати заходів для запобігання внесення несприятливих змін у навколишнє природне середовище Землі, як внаслідок доставки позаземної речовини, так і яким-небудь іншим шляхом.

Цій же меті слугують положення Конвенції про заборону воєнного або будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище 1977 року, що забороняють застосування будь-яких науково-технічних засобів, у тому числі і космічних, для впливу на погоду і клімат Землі, якщо такі засоби можуть викликати довгострокові руйнівні або згубні для природи наслідки. Відповідно до Договору про принципи 1967 року держава, у регістр якої занесений об'єкт, запущений у космічний простір, зберігає юрисдикцію і контроль над таким об'єктом і над будь-яким екіпажем цього об'єкта під час їхнього перебування в космічному просторі, у тому числі і на небесному тілі. Це означає, зокрема, що юрисдикція держави запуску поширюється на екіпаж запущеного об'єкта незалежно від громадянської приналежності його членів. Угода про врятування космонавтів, повернення космонавтів і повернення об'єктів, запущених у космічний простір 1968 року передбачає обов'язок кожної її сторони, що одержує відомості або виявляє, що екіпаж космічного корабля потерпів аварію, або знаходиться в стані лиха, чи здійснює вимушену або ненавмисну посадку на території, що знаходиться під її юрисдикцією, у відкритому морі або в будь-якому іншому місці, що не знаходиться під юрисдикцією якоїсь держави, негайно сповіщає про це владу, що здійснила запуск, або негайно сповіщає про це для загального відома, а також інформує про це Генерального секретаря ООН для тих же цілей. Якщо екіпаж космічного корабля приземлився на територію даної сторони Угоди, вона негайно вживе всіх можливих заходів для його рятування і надання йому всієї необхідної допомоги. Екіпаж корабля повинний бути також у безпеці і негайно повернутий представникам влади, що здійснили запуск.

Якщо кожна сторона Угоди, яка одержує відомості або виявляє, що космічний об'єкт або його складові частини повернулися на Землю на територію, що знаходиться під її юрисдикцією або у відкритому морі, або в будь-якому іншому місці, вона інформує про це владу, що здійснила запуск, і Генерального секретаря ООН. Кожна сторона, у межах юрисдикції якої виявлений космічний об'єкт або

190

його складові частини, на прохання влади, що здійснила запуск, і з її допомогою, якщо її попросять, вживає таких заходів, які вона вважає практично здійсненними для рятування цього об'єкта або його складових частин. Конвенція про міжнародну відповідальність за збитки, завдані космічними об'єктами, 1972 року встановлює, що держава, яка запускає, несе абсолютну відповідальність за виплату компенсації за збитки, завдані її космічним об'єктом на поверхні Землі або повітряному судну в польоті. Якщо в будь-якому місці, крім поверхні Землі, космічному об'єкту однієї держави, що запускає, або особам чи майну на борту такого космічного об'єкта завдана шкода космічним об'єктом іншої держави, що запускає, то остання відповідає тільки в тому випадку, коли шкода завдана з її провини або з вини осіб, за яких вона відповідає. Термін «шкода» у такому випадку означає позбавлення життя, тілесне ушкодження або інше ушкодження здоров'я чи знищення або ушкодження майна держав чи фізичних або юридичних осіб або майна міжнародних міжурядових організацій.

Термін «космічний об’єкт» охоплює складові частини космічного об'єкта, засоби його доставки, а також його частини. Це лише деякі істотні положення відповідних загальних міжнародних договорів, що регулюють космічну діяльність, але з них уже стає ясним, наскільки складним і багатогранним є об'єкт правового регулювання міжнародного космічного права. Слід зазначити, що як і раніше гострою і невиріше-ною є проблема договірного встановлення кордону між повітряним і космічним просторами. Суттєві розбіжності існують між державами з приводу умов безпосереднього телевізійного віщання через супутники для населення держав, котрих це стосується, зокрема про умови захисту їхніх народів від спроб використовувати таке віщання з метою втручання у внутрішні справи держав, загострення взаємовідносин між ними.

Дуже суттєві проблеми залишаються не до кінця вирішеними стосовно до правових принципів дистанційного зондування Землі з космосу, схваленого Генеральною Асамблеєю ООН у 1986 році, коли мова йде про таке зондування території іноземних держав. Ці принципи цілком не вирішують проблем заінтересованих іноземних держав, що стосуються невикористання даних про їхні природні ресурси всупереч їхнім законним правам і інтересам. У 1975-1976 роках виникла дуже гостра проблема, що стосується правового регулювання умов використання геостаціонарної орбіти, у зв'язку з тим, що група держав заявила про свої особливі права, аж до здійснення свого суверенітету, стосовно ділянок геостаціонарної орбіти, розташованих над їхніми територіями. Такі претензії екваторіальних країн були відкинені іншими державами, але в договірному порядку питання про геостаціонарну орбіту не урегульоване дотепер. Слід мати на увазі, що вище були позначені лише деякі проблеми, що потребують суттєвих колективних зусиль і багатостороннього співробітництва всіх держав із метою їхнього врегулювання на справедливій і взаємоприйнятній основі. Проте виникнення нових проблем очевидно, тому що активний розвиток науково-технічних можливостей в освоєнні і використанні космічного простору

191

об'єктивно потребує адекватного їм міжнародно-правового регулювання космічної діяльності.

ТЕМА 13. Міжнародне економічне право 13.1. Спеціальні принципи та норми міжнародного економічного права 13.2 Міжнародні екномічні организації. На земнiй кулi налiчується понад 220 суверенних і незалежних держав, як

великих, так i малих. Рiвень їх економiчного розвитку досить рiзний. Але, незважаючи на це, кожна з них, вирiшуючи свої внутрiшнi, а тим бiльше зовнiшнi проблеми, має економiчнi вiдносини з iншими державами та мiжнародними економiчними органiзацiями. Це зумовлюється значною кiль-кiстю чинникiв, серед яких можна виокремити мiжнародний подiл працi, природнi та клiматичнi умови, географiчне положення, доступ до морських шляхiв, наявнiсть трудових ресурсiв тощо. Серед держав світу вже склався сталий мiжнародний подiл працi, насамперед у таких галузях, як машинобудування (лідери — США, Нiмеччина, Францiя), комп’ютерна технiка (США, Японiя, Пiвденна Корея тощо), добування та переробка нафти (держави ОПЕК — Алжир, Венесуела, Габон, Еквадор, Iндонезiя, Iрак, Iран, Катар, Кувейт, Лiвiя, Нiгерiя, Об’єднанi Арабськi Емiрати, Саудiвська Аравiя) тощо. Якщо ж брати до уваги клiматичнi умови, то відомо, що тiльки обмежене коло держав може вирощувати оливу (країни Середземномор’я), чай (Iндiя, Китай, Шрi-Ланка), каву (Бразилiя, Колумбiя), какао (Гана, Бразилiя), соняшник (Україна, Росiя) тощо. Iншi держави згадані сільськогосподарські культури змушенi купувати. Виборюючи своє місце в міжнародному поділі праці, кожна з країн має враховувати той факт, що за умов зростаючої iнтернацiоналiзацiї свiтового господарства її економiка багато в чому залежить вiд рiвня економічного розвитку iнших держав. Тобто, виникає об’єктивна потреба узгодження зовнiшньоекономiчної полiтики рiзних країн i стратегiї з її реалiзацiї. З огляду на цi та iншi чинники держави вступають у певнi вiдносини або безпосередньо, або через створенi для цього угруповання країн — мiжнароднi економiчнi органiзацiї. Економiчна ефективнiсть таких мiжнародних вiдносин за сприятливих полiтичних умов може бути надзвичайно високою.

Одночасно слiд зауважити, що розвиток мiжнародного економiчного спiвробiтництва сприяє не лише функцiонуванню нацiонального господарського механiзму. Таке спiвробiтництво, а це пiдтверджує i практика мiжнародного життя, дозволяє пiдтримувати i змiцнювати мир на Землi, створювати систему мiжнародної економiчної безпеки. Особливо слід підкреслити, що ефективний розвиток такого співробітництва можливий тільки на основi належного дотримання принципiв i норм мiжнародного права, насамперед однієї з його провідних галузей — міжнародного економічного права (МЕП).

192

Узагальнення та аналіз існуючих концепцій і поглядів стосовно юридичної природи МЕП дає можливість дійти висновку, що міжнародне економічне право — це самостійна галузь міжнародного публічного права, яка являє собою систему норм і принципів, що регулюють відносини між державами, державами і міжнародними організаціями та безпосередньо міжнародними організаціями в процесі міжнародного економічного співробітництва.

Міжнародне економічне право має досить складну структуру, яка утворена з окремих підсистем та правових інститутів. Як і в кожній галузі права, в системі МЕП первинними елементами є принципи та норми, а споріднені з них групуються в правові інститути. Залежно від змісту відносин, які регулюються МЕП, можна виокремити міжнародне торгове право, міжнародне валютне право, міжнародне транспортне право, а також комплекси норм, які покликані регламентувати міжнародно-правові відносини промислового і сільськогосподарського співробітництва, співробітництва в галузі науково-технічного прогресу та ін.

Міжнародне економічне право базується на загальних і спеціальних принципах. До загальних належать принцип мирного співіснування, принцип суверенної рівності держав, принцип співробітництва держав, принцип невтручання, принцип сумлінного виконання міжнародних зобов’язань, принцип взаємної вигоди тощо. У систематизованому вигляді перелік зазначених принципів викладено у розд. І «Основи міжнародних економічних відносин» Хартії економічних прав і обов’язків держав від 12.12.74 та інших міжнародно-правових актах.

До спеціальних принципів належать принцип розвитку міжнародних економічних і науково-технічних відносин між державами, принцип юридичної рівності і недопустимості економічної дискримінації держав, принцип свободи вибору форми організації зовнішньоекономічних зв’язків, принцип невід’ємного суверенітету держав над їх природними та іншими ресурсами, а також економічною діяльністю, принцип найбільшого сприяння, принцип національного режиму.

Юридичні норми та принципи МЕП знаходять своє втілення в джерелах міжнародного економічного права, які відрізняється значною своєрідністю. До них належать міжнародні договори (угоди), звичаї, судові прецеденти, акти міжнародних і, зокрема, міжнародних економічних організацій. Разом згадані джерела утворюють систему джерел міжнародного економічного права і є формою юридичного втілення, вираження норм і принципів міжнародного економічного права. Отже, під джерелами міжнародного економічного права слід розуміти систему міжнародних договорів (угод), міжнародно-правових звичаїв, міжнародних кодексів поведінки, рішень міжнародних організацій тощо, в яких знаходять своє юридичне закріплення норми і принципи міжнародного економічного права.

Найпоширенішим серед основних джерел МЕП є міжнародний договір, зокрема міжнародний економічний договір.

193

Міжнародні економічні договори — це добровільно укладені за участю держав і міжнародних економічних організацій рівноправні угоди економічного характеру, в яких закріплюються норми та принципи, що регулюють міжнародні економічні відносини. Такого роду норми та принципи можуть міститися не лише в міжнародних економічних договорах, а й загальнополітичних міжнародних договорах, які одночасно слід розглядати і як джерела міжнародного права в цілому. Так, у Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі (1975 р.) закріплені не лише основні принципи відносин між державами, а й рекомендації щодо розвитку міжнародного економічного, промислового, науково-технічного співробітництва.

Залежно від кількості учасників договірних відносин міжнародні договори можуть бути дво- і багатосторонніми. В деяких договорах закріплюються норми загального, універсального порядку, розраховані на тривале їх використання. Існують також договори, в яких обумовлені конкретні зобов’язання (наприклад, сприяти будівництву конкретних об’єктів). Звичайно, такі договори динамічніші і вичерпують свою юридичну силу, як правило, одноразовим застосуванням.

Практика міжнародного економічного співробітництва виробила такі види договорів, які активно застосовуються останнім часом.

Торгові договори (інколи вони мають інші назви: «договір про торгівлю і мореплавство», «договір про торгівлю і судноплавство», «торгова угода» тощо) встановлюють принципи торгово-економічних відносин між двома країнами, а також закріплюють певні норми (правила), що створюють правову базу таких відносин. У межах цих договорів вирішуються питання митних зборів, торговельного мореплавства, транспорту, діяльності торговельних представництв та інших юридичних і фізичних осіб на території відповідної держави.

В угодах про товарообіг обумовлюються найменування (асортимент) і кількість товарів, що поставляються з однієї країни в іншу протягом відповідного періоду, інші питання. Згадані угоди тісно пов’язані з угодами про платежі, що визначають порядок їх здійснення.

Угоди про економічне і технічне співробітництво, що укладаються як на дво-, так і багатосторонній основі, як правило, мають комплексний, дещо універсальний і довгостроковий характер, оскільки в їх межах здійснюється діяльність зовнішньоекономічного характеру в різних галузях економічного і промислово-технічного співробітництва.

Угоди про науково-технічне співробітництво передбачають діяльність зовнішньоекономічного характеру в конкретних галузях науки і техніки.

Кредитні угоди визначають основні умови та принципи надання міждержавних кредитів.

Угоди про режим інвестицій укладаються між окремими країнами і визначають порядок усіх видів майнових цінностей, що вкладаються у відповідні підприємства, галузі економіки.

194

Податкові угоди спрямовані на усунення подвійного оподаткування товарів, послуг, що надаються у межах економічного та науково-технічного співробітництва.

Міжнародні договори (угоди) мають величезне значення у справі організації міжнародного співробітництва та формування відносин між державами. Враховуючи це, у 1969 р. була підписана Віденська конвенція про право міжнародних договорів (набрала чинності у 1980 р.), яка регламентує широкий спектр питань, пов’язаних з укладенням, набуттям чинності, застосуванням міжнародних договорів, зокрема й економічного характеру.

Міжнародне економічне право покликане регулювати су- спільні відносини між різними суб’єктами, до числа яких, на думку вітчизняних вчених, належать держави та міжнародні організації.

Головним суб’єктом міжнародного економічного права вважаються держави, незалежно від їх соціально-економічних систем, політичних режимів, форми правління та форми державного устрою. За сучасних умов вони намагаються використовувати різні форми дво- і багатосторонього міжнародного співробітництва. Нині спостерігається зростання кількості міждержавних, міжурядових як двосторонніх, так і багатосторонніх договорів та угод економічного характеру. Чимало різноманітних міжвідомчих угод укладається на рівні окремих державних органів. Держави можуть брати участь у діяльності міжнародних економічних організацій та використовувати інші форми міжнародного економічного співробітництва. Як суб’єкт таких відносин держава наділена всім обсягом правоздатності та має імунітет. У даному випадку під імунітетом розуміють непідлеглість однієї суверенної держави дії законодавства іншої держави і непоширення на одну державу, її органи юрисдикції (судочинства) іншої держави. Наявність такого імунітету не означає, що ним наділені і відповідні господарюючі суб’єкти, наприклад державні, що виступають як юридичні особи. У такому разі йдеться про зовнішньоторговельні об’єднання, морські пароплавства, в оперативному управлінні яких перебувають державні торговельні судна. Існування принципу роздільної майнової відповідальності між державою та її юридичними особами означає, що за невиконання зобов’язань перед іноземними контрагентами (фірмами) майнову відповідальність юридичні особи несуть самостійно.

Характер і зміст міжнародних економічних відносин, в яких бере участь держава, можуть бути найрізноманітнішими. Це — відносини суто організаційного характеру, коли, наприклад, укладаються угоди про організацію міжнародного економічного співробітництва, або відносини майнового характеру, коли укладаються конкретні міжнародні економічні договори (угоди) між державою (її органом) про передачу майна, виконання робіт, надання послуг тощо.

Нині спостерігається розширення співробітництва з ряду важливих загальних напрямів міжнародної економічної діяльності (торгівлі, науки і техніки, транспортних перевезень, будівництва тощо) на основі багатосторонніх міжнародних економічних відносин. Одним з ефективних шляхів побудови

195

такого співробітництва є створення міжнародних економічних організацій, покликаних сприяти укладенню багатосторонніх договорів, створювати міжнародні механізми з нагляду і контролю за їх виконанням, розробляти та встановлювати норми, спрямовані на правове регулювання міжнародних економічних відносин тощо.

Під міжнародними економічними організаціями слід розуміти такі організації, які на основі міжнародно-договірних відносин виконують діяльність, пов’язану з організацією та здійсненням міжнародного економічного співробітництва.

Зазначені організації наділені міжнародною правосуб’єктністю і відіграють значну роль в організації і здійсненні міжнародного економічного співробітництва. Створені на основі міжнародних договорів, вони у межах своєї компетенції обговорюють різноманітні економічні проблеми, розробляють і приймають нормативні акти та окремі норми міжнародного економічного права. Вони мають змогу укладати різні угоди як з окремими державами, так і з міжнародними організаціями в межах завдань і цілей, закріплених в їх установчих документах.

Як і суверенні держави, міжнародні економічні організації також користуються імунітетом. Відповідно до Конвенції про правовий статус, привілеї та імунітет міжнародних економічних організацій від 05.12.80 майно та активи цих організацій мають імунітет від будь-якої форми адміністративного і судового втручання, за винятком випадків, коли сама організація відмовляється від імунітету (ст. 4).

Міжнародні еконономічні організації можна класифікувати за різними ознаками, зокрема за масштабами своєї компетенції вони поділяються на всесвітні та регіональні.

Велику увагу розвитку міжнародного економічного співробітництва приділяє Організація Об’єднаних Націй, у рамках якої діє система міжнародних економічних організацій. Розв’язанням проблем економічного характеру займається Генеральна Асамблея ООН, за ініціативою якої прийнято ряд міжнародно-правових документів, а саме: Міжнародна стратегія розвитку (1970 р.); Хартія економічних прав та обов’язків держав (1974 р.), Декларація про встановлення нового міжнародного економічного порядку (1974 р.), Програма дій щодо встановлення нового міжнародного економічного порядку (1974 р.). Генеральною Асамблеєю також розглянуті питання міжнародного економічного співробітництва (1975 р.), встановлення нового міжнародного економічного порядку (1980 р.) тощо.

У рамках ООН діють чимало структур, які безпосередньо займаються питаннями міжнародного економічного співробітництва. Так, Економічна та Соціальна Рада (ЕКОСОР), створена 1946 р., проводить дослідження в різних галузях економіки, бере участь у підготовці проектів конвенцій і скликає міжнародні конференції з питань економічного співробітництва тощо. При ЕКОСОР функціонує п’ять регіональних економічних комісій ООН: Економічна і Соціальна комісія ООН для Азії і Тихого океану (входять 51 країна), Економічна комісія ООН для Африки (53 країни), Економічна комісія ООН для Європи (55

196

країн), Економічна комісія ООН для Західної Азії (13 країн), Економічна комісія ООН для Латинської Америки і Карибського басейну (55 країн). Зокрема, Економічна комісія ООН для Європи (інша назва Європейська економічна комісія — ЄЕК) створена у 1947 р. Вона сприяє зміцненню економічних зв’язків між європейськими країнами, а також їх відносин з іншими країнами світу. За її ініціативою розроблено ряд типових контрактів та інших правових документів, які успішно застосовуються при здійсненні міжнародних економічних зв’язків Схід — Захід. Членами ЄЕК, поряд з європейськими країнами, є США та Канада. До складу Європейської економічної комісії входять ряд галузевих комітетів (з сільського господарства, вугілля, електроенергії, будівництва та містобудування, житла, лісоматеріалів, хімічної промисловості, газу, внутрішнього транспорту, чорної металургії, зовнішньої торгівлі, з проблем водних ресурсів), а також три спеціальні органи, які займаються проблемами науки і техніки, економіки та навколишнього середовища. Крім того, при ЕКОСОР діє понад 20 постійних комітетів і комісій, зокрема з природних ресурсів, планування, розвитку, застосування досягнень науки та техніки в цілях розвитку. Зазначені структури мають право безпосередньо давати рекомендації державам відповідного регіону без затвердження їх ЕКОСОР.

Важливу роль в організації та здійсненні міжнародного економічного співробітництва відіграють й інші структури системи ООН. До них слід, зокрема, віднести Конференцію ООН з торгівлі та розвитку, Організацію ООН з промислового розвитку та деякі інші.

Важливе місце в системі регулювання міжнародних економічних відносин посідає Світова організація торгівлі (СОТ), членами якої є понад 140 країн світу і ще близько 30 (у т. ч. Україна) ведуть переговори щодо вступу до неї. Головними цілями згаданої міжнародної організації є забезпечення тривалого і стабільного функціонування системи міжнародних торговельних зв’язків; лібералізація міжнародної торгівлі; забезпечення рівноправності в торгівлі для всіх держав; поступове скасування митних і торговельних обмежень.

Існує й ряд інших міжнародних організацій у галузі торгівлі окремими видами товарів (кавою, цукром, каучуком тощо), які створені у різні роки шляхом укладення міжнародних товарних угод. Так, у 1971 р. виникла міжнародна організація з торгівлі пшеницею, у 1976 р. — кавою, у 1977 р. — цукром, у 1979 р. — каучуком і маслиновою олією. Основною метою таких угод є попередження або пом’якшення різких цінових коливань. Міжнародним товарним угодам властива багатосторонність. У них беруть участь як країни-експортери, так і країни-імпортери, на які покладені певні обов’язки.

Особливе місце в системі міжнародних економічних організацій займає міждержавне інтеграційне об’єднання Європейський Союз (Євросоюз), якому притаманні риси, характерні як для федеративної держави, так і міжнародної організації. Створений на основі багатосторонньої міждержавної угоди, Євросоюз має в структурі три незалежні міжнародні організації, а саме: Європейське співтовариство (ЄС), Європейське об’єднання вугілля та сталі (ЄОВС) і Європейське співтовариство з атомної енергії (Євроатом). Діяльність

197

цього інтеграційного об’єднання регулюється великим за обсягом нормативним масивом, що має назву право Європейського Союзу. Правова система Євросоюзу має в основі міжнародний правопорядок і за своєю природою межує, з одного боку, з міжнародним правом, а з іншого — національним. Ядром цієї правової системи вважається первинне право, яке охоплює весь комплекс установчих договорів держав-членів Європейського Союзу разом з усіма протоколами, деклараціями та іншими документами, які є додатками до них, а також договори про приєднання до ЄС нових членів.

Враховуючи роль Європейського Союзу в системі міжнародних відносин у цілому і відносин економічного характеру зокрема, багато держав, в т. ч. й Україна, висловлюють бажання стати його членами. У зв’язку з цим Євросоюз виробив критерії прийому нових членів до цієї міжнародної організації. Держава-претендент передусім має бути європейською, демократичною і поважати права людини. Крім того, вона повинна мати функціонуючу ринкову економіку, прийняти інтеграційне законодавство Євросоюзу і бути у такому стані, який дає можливість реалізувати зовнішню політику співтовариства.

Характеризуючи особливості становлення міжнародного економічного права, слід підкреслити, що зараз в його системі активно розвиваються такі його окремі галузі, як міжнародне торгове право, міжнародне валютне право, міжнародне транспортне право, а також міжнародно-правовий механізм регулювання співробітництва в галузі промисловості, сільського господарства, науково-технічного обміну.

Міжнародне торгове право — це система норм і принципів, яка регулює відносини, що виникають у галузі міжнародної торгівлі. Ця система складається з окремих інститутів, в яких визначені поняття і система міжнародного торгового права; правові принципи здійснення міжнародної торгівлі; система органів, які виконують функції управління міжнародною торгівлею; міжнародні організації у галузі міжнародної торгівлі, міжнародні торгові договори та угоди; міжнародно-правове регулювання угод у галузі зовнішньої торгівлі; міжнародно-правовий режим торгових портів; міжнародно-правовий режим морських, залізничних, річкових і повітряних торговельних шляхів; міжнародно-правові засоби розгляду торгових спорів.

До джерел міжнародного торгового права належать міжнародні договори, зокрема міжнародні торгові договори; міжнародні торгові звичаї; судові прецеденти міжнародних арбітражів і судів; національне законодавство країни, якщо воно за згодою держав використовується для регулювання міжнародних торгових відносин; міжнародно-правові акти міжнародних організацій.

Під міжнародним торговим договором слід розуміти угоду між двома або кількома державами, в якій визначаються їх взаємні права та обов’язки в сфері міжнародної торгівлі. На їх підставі встановлюються, змінюються або припиняються відповідні міжнародні економічні відносини між державами в галузі торгівлі. В міжнародних торгових договорах (угодах) створюється певна правова база для торгових відносин. Так, у них вирішуються правові питання, пов’язані зі стягненням мита, регулюванням ввезення і вивезення товарів,

198

торговим мореплавством, транспортом, транзитом, з діяльністю юридичних і фізичних осіб однієї країни на території іншої, дією юридичних актів, застосуванням принципу найбільшого сприяння, режиму преференцій тощо. Міжнародні торгові договори бувають різні як за змістом, так і назвою. Серед них передусім слід виокремити договори про торгівлю і мореплавство, угоди про торговельні відносини (торговельні угоди), угоди у галузі морського судноплавства, угоди про товарообіг і платежі, клірингові угоди тощо. Значну роль у розвитку міжнародних торговельних відносин має Конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу 1980 р. — один з найзначніших уніфікованих міжнародно-правових актів, в якому втілені останні досягнення наукових досліджень і практики в цій галузі.

Міжнародне валютне право — це система міжнародно-правових норм, що регулюють міжнародні валютні відносини. Сучасний розвиток міжнародного валютного права пов’язаний з розширенням і поглибленням міжнародного економічного співробітництва. Норми згаданої правової системи юридично виражені та закріплені в міжнародних договорах, судовій та арбітражній практиці, міжнародних звичаях. Слід підкреслити, що міжнародне валютне право регламентує діяльність організаційно-правового механізму валютних відносин, створеного за ініціативою промислово розвинутих країн. Структурними ланками згаданого механізму є насамперед самі держави або уповноважені ними відповідні державні органи. На сьогодні спостерігається тенденція посилення впливу держав на міжнародні валютні відносини. Значна роль у виробленні державної політики в цій галузі надається державним банкам.

Велика увага приділяється заходам з міждержавного регулювання валютної політики. Зокрема, розгляду цих питань присвячуються щорічні зустрічі керівників держав «великої сімки» — США, Великобританії, Франції, ФРН, Італії, Канади та Японії. У розробці та реалізації валютної політики важливу роль виконують неурядові структури міжнародного характеру (комітети, спілки, комісії, банківські клуби тощо), а також міжнародні кредитні організації і фонди. До числа останніх, зокрема, належать спеціальні організації і фонди ООН (Міжнародний валютний фонд, Міжнародний банк реконструкції і розвитку, Спеціальний фонд ООН, Фонд капітального розвитку ООН, Міжнародна фінансова корпорація) та європейського регіону (Банк міжнародних розрахунків, Європейська валютна система, Європейський інвестиційний банк, Північний інвестиційний банк, Міжнародний кооперативний банк, Європейська федерація асоціацій кредитних інститутів). Зазначені організації створені на основі міждержавних угод, а їх функціонування регулюється відповідними міжнародно-правовими актами, зокрема вони мають право від свого імені укладати договори як з країнами-учасницями, так і з іншими країнами. Діяльність кожного з цих суб’єктів міжнародних валютних відносин має свої специфічні особливості, які випливають з поставлених перед ними завдань.

Правовою основою валютно-кредитних відносин між державами є міжнародні кредитні угоди (договори), під якими слід розуміти угоди між державою-кредитором і державою-боржником, на підставі яких держава-кредитор надає

199

державі-боржнику певну суму грошей або поставляє їй товари, а держава-боржник повинна в певний строк погасити суму боргу на передбачених договором умовах (золотом, іноземною валютою, товарами і т. ін.) і виплатити певну суму в межах відсоткової ставки за користування кредитом.

Практика міжнародного економічного співробітництва розробила різні види організації валютно-кредитних відносин, зокрема: за торговими і платіжними угодами, які передбачають здійснення кредитних операцій на основі двостороннього клірингу; за угодами про економічне і промислово-технічне співробітництво; за міждержавними угодами про поставки товарів на компенсаційних засадах; за спеціальними кредитними угодами.

У системі міжнародних економічних відносин важливе місце посідають відносини, пов’язані з організацією і здійсненням міжнародних перевезень пасажирів і вантажів залізничним, автомобільним, повітряним, морським і річковим видами транспорту. Ці відносини регулюється міжнародним транспортним правом, принципи і норми якого юридично закріплені у міжнародних договорах та угодах з питань транспорту, актах міжнародних організацій (асоціацій, конференцій, палат, комісій тощо). Найпоширенішими є міжнародні договори з питань транспорту (транспортні договори). Вони укладаються від імені і за дорученням уряду центральними органами управління транспортом — міністерствами та іншими установами, які здійснюють керівництво залізничним, морським, річковим, повітряним та іншим транспортом у країні.

За кількістю країн, які беруть участь у подібного роду міжнародних договорах, їх можна поділити на багато- і двосторонні. До багатосторонніх договорів слід, наприклад, віднести Конвенцію про відкрите море 1958 р.; Угоду про Міжнародну спілку залізниць 1922 р.; Чиказьку конвенцію з питань цивільної авіації 1944 р.

Міжнародні транспортні договори можуть бути різного змісту, але в них обов’язково враховується специфіка виду транспортних засобів. Так, у договорі про торгове судноплавство визначається, як правило, територія, на яку поширюється договір; питання сприяння сторін свободі торгового судноплавства; підтримка і розвиток ділових відносин між органами управління транспортом; дотримання у міжнародному судноплавстві принципу вільної і справедливої конкуренції; визнання національної належності судна; надання допомоги при корабельних катастрофах і аваріях та інші питання.

Важливе значення для регулювання, наприклад, морських перевезень має міжнародне морське право, яке регулює відносини, що виникають у процесі використання Світового океану для торговельного і військового мореплавства, риболовецького і морського промислу, добування біологічних і мінеральних ресурсів, проведення наукових досліджень тощо. В основі таких відносин лежить принцип свободи відкритого моря, відповідно до якого всі держави і народи мають рівні права на користування Світовим океаном. Джерелами міжнародного морського права є Статут ООН, Женевські Конвенції 1958 р. (Про територіальне море і зону, яка прилягає до нього; Про відкрите море; Про континентальний

200

шельф; Про рибальство і охорону живих ресурсів), Брюссельська конвенція 1910 р., Лондонська конвенція 1954 р. з поправками, Конвенція охорони людського життя на морі 1960 р., Конвенція ООН з морського права 1982 р. Правове регулювання міжнародних морських перевезень передбачає також з’ясування питань, пов’язаних з визначенням, по-перше, режиму торговельних суден у відкритому морі та територіальних водах і, по-друге, режиму торговельних суден у міжнародних протоках і каналах, а також у портах.

Правовий режим використання міжнародних рік для судноплавства закріплюється у відповідних міжнародно-правових актах. Зокрема, до їх числа належить Белградська конвенція 1948 р. про режим судноплавства на Дунаї. У межах міжнародного співробітництва щодо використання цієї ріки укладені різного роду угоди, що визначають загальні умови перевезення вантажів, буксирування суден, єдині тарифи тощо (наприклад, Братиславська угода 1955 р., Бухарестська угода 1961 р.).

Міжнародні залізничні перевезення регулюються спеціальною багатосторонньою конвенцією, яка була підписана в Берні у 1924 р. Важливе значення для організації залізничних перевезень у межах держав СНД має угода про координаційні органи залізничного транспорту, якою було створено спеціальний орган — Рада із залізничного транспорту, що складається з глав адміністрацій і органів управління залізничним транспортом.

Міжнародні автомобільні перевезення здійснюються на основі укладених конвенцій і угод. До їх числа належать Конвенція про врегулювання авторуху між країнами, встановлення технічних умов автомашин у міжнародному сполученні, прав управління автомобілем, уніфікації сигналів на автодорогах 1926 р., а також Конвенція про врегулювання авторуху між країнами 1949 р. З метою розвитку автомобільного транспорту, захисту інтересів автотранспортних об’єднань у міжнародних організаціях, сприяння дослідним роботам з технічного розвитку, експлуатації та економіки автомобільних перевезень була створена Міжнародна спілка автомобільного транспорту (1947 р.), а для координації діяльності автотранспортних підприємств та об’єднань, що функціонують при залізницях, — Спілка автодорожних служб залізниць (1950 р). Зростання автомобільних перевезень вантажів і пасажирів зумовило необхідність активного укладення угод між країнами. Практично всі вони уклали такі угоди із сусідніми державами. У згаданих двосторонніх угодах містяться положення про регламентацію регулярних і нерегулярних перевезень вантажів і пасажирів автотранспортними засобами, визначається порядок розрахунків і платежів за міжнародні транспортні та пов’язані з ними послуги тощо.

Здійснення міжнародних перевезень вантажів і пасажирів цивільним повітряним флотом також вимагає відповідного правового регулювання. Активну участь у цьому процесі беруть спеціалізовані міжнародні організації, зокрема Міжнародна авіатранспортна асоціація. Створена у 1919 р., вона сприяє розвитку безпечного, регулярного й економічного сполучення, працює над посиленням ролі авіації у торгових (комерційних) перевезеннях. Міжнародна

201

організація цивільної авіації (ІКАО), утворена в 1947 р., вивчає проблеми міжнародних повітряних сполучень, розробляє рекомендації і стандарти щодо правил польотів, експлуатації літаків, сприяє безпеці польотів на міжнародних авіалініях. Ці та інші документи створюють відповідну правову базу для міжнародних перевезень.

З метою організації повітряних польотів цивільних літаків однієї держави над територією іншої укладаються спеціальні дво- і багатосторонні угоди (договори). В них підтверджується право на експлуатацію відповідної повітряної лінії, встановлюється розклад і визначаються тарифи, закріплюються положення про забезпечення безпеки польотів, дії законодавства і різних правил, порядок ведення переговорів при виникненні спорів щодо тлумачення і застосування угоди тощо.

Як правило, за умов міжнародного поділу праці практично неможливо здійснювати розвиток промислового виробництва, окремих великих підприємств та об’єднань без використання переваг міжнародного співробітництва. Це зумовлює необхідність вступу країн у міжнародні економічні відносини у сфері промисловості, що, у свою чергу, потребує певного правового регулювання цих відносин. Таке регулювання здійснюється переважно за допомогою міжнародно-правових актів, міжнародних договорів та інших засобів.

Одним з важливих міжнародно-правових актів, що регулює відносини у цій галузі, є Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва у Європі 1975 р. В ньому, зокрема, відзначалося, що промислове співробітництво, яке ґрунтується на економічних інтересах, може створити стійкі зв’язки, зміцнюючи тим самим довгострокове економічне співробітництво в цілому, прискорюючи економічний розвиток усіх, хто бере участь у такому співробітництві.

Важливе місце у системі міжнародного правового регулювання відносин у галузі промисловості відіграють акти міжнародних економічних організацій, насамперед Конференції з торгівлі і розвитку, Комітету з промислового розвитку Економічної і Соціальної Ради ООН, Організації ООН з промислового розвитку, регіональними комісіями Економічної і Соціальної Ради ООН. Так, Комітет з промислового розвитку проводить консультації з питань прискорення промислового розвитку країн, розробляє робочі програми щодо індустріалізації і підготовки рекомендацій стосовно їх подальшої розробки, проводить дослідження і семінари з питань найефективнішого застосування промислових методів виробництва в країнах, що розвиваються, та виконує деякі інші функції. Одним із інструментів регулювання міжнародних відносин у галузі промислового співробітництва є двосторонні договори та угоди.

Питаннями сприяння розвитку відносин у сфері сільського господарства, вдосконалення їх міжнародно-правового регулювання займаються практично всі регіональні економічні комісії Економічної і Соціальної Ради ООН. В Європейській економічній комісії такого роду функції виконує Комітет з питань сільського господарства. Однією з провідних установ у системі ООН з питань розвитку сільського господарства є Продовольча і сільськогосподарська організація ООН (ПСГО), яка працює над проблемами підвищення

202

продуктивності сільського господарства і поліпшення умов життя сільського населення; поліпшення харчування і підвищення життєвого рівня населення; вивчення світового продовольчого становища і кон’юнктури на світовому ринку важливих продовольчих товарів; розробка для країн-учасниць рекомендацій у галузі виробництва і збуту різних видів сільськогосподарської продукції; надання технічної допомоги країнам-членам, сприяння науковим дослідженням у галузі сільського господарства; визначення політики щодо міжурядових угод з окремих сільськогосподарських товарів.

Вивченням продовольчих проблем і розробкою відповідних рекомендацій займається Всесвітня продовольча Рада (ВПР). За її участю створено Міжнародний надзвичайний продовольчий резерв (1980 р.), діяльність якого спрямована на вирішення продовольчих проблем. Організацією міжнародного співробітництва з метою збільшення виробництва продуктів харчування та вирішення інших питань займається спеціалізована установа ООН — Міжнародний фонд сільськогосподарського розвитку (створено у 1976 р.). У галузі міжнародного сільськогосподарського співробітництва також фунціонують Міжнародна асоціація з контролю якості насіння, Міжафриканське бюро з ґрунтів і економіки сільського господарства, Міжнародна комісія з переробки сільськогосподарських продуктів, Міжнародне бюро з виноградарства і виновиробництва, Міжнародний комітет з чаю та деякі інші. Разом з тим, слід підкреслити, що основним засобом правового регулювання міжнародного співробітництва у галузі сільського господарства були і залишаються двосторонні договори (угоди).

Міжнародне економічне право також регламентує діяльність організаційно-правового механізму взаємодії держав у сфері науково-технічного співробітництва. Так, регулюванням питань міжнародного співробітництва у галузі науки і техніки займається Міжурядовий комітет з науки і техніки в цілях розвитку (засновано у 1979 р.). До його функцій входить: надання допомоги Генеральній Асамблеї ООН у розробці директивних принципів для погодження політики її органів, організацій і підрозділів щодо науково-технічної діяльності, виявлення першочергових завдань з оперативного планування розвитку науки і техніки на національному, субрегіональному, регіональному, міжрегіональному і міжнародному рівнях і підготовки оперативного плану здійснення Віденської програми; вжиття заходів щодо виявлення й оцінки нових науково-технічних досягнень, які можуть тим чи іншим чином вплинути на науково-технічний потенціал країн, що розвиваються; сприяння оптимальній мобілізації ресурсів і здійснення керівництва системою фінансування науки і техніки ООН.

У межах Секретаріату ООН діє Центр з питань науки і техніки в цілях розвитку. На нього покладено вивчення питань, пов’язаних з досягненнями науки і техніки і вибором альтернативних шляхів розвитку країн; наданням їм допомоги у використанні можливостей, що виникають у зв’язку з новими напрямами науки та техніки; зі створенням внутрішнього науково-технічного потенціалу країн, які розвиваються, та ін. Значну роботу щодо вивчен- ня проблем науково-технічного прогресу проводять інші організації системи

203

ООН, а саме: Конференція ООН з торгівлі і розвитку, Організація ООН з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Організація ООН з промислового розвитку, Всесвітня організація з питань захисту інтелектуальної власності та ін.

Розвиток міжнародних відносин у сфері науково-технічного прогресу зумовив необхідність удосконалення їх правового регулювання. Одним з напрямів такої діяльності є укладення багатосторонніх договорів універсального значення з використанням можливостей міжнародних організацій. Прикладом таких угод у космічній сфері може бути Договір про принципи діяльності держав з дослідження і використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла (1966 р.), Угода про врятування космонавтів, повернення космонавтів і повернення об’єктів, запущених у космічний простір (1967 р.), Конвенція про міжнародну відповідальність за шкоду, заподіяну космічними об’єктами (1971 р.), Конвенція про реєстрацію об’єктів, які запускаються в космічний простір (1974 р.).

Не менш важливим напрямом міжнародного співробітництва є використання Світового океану. Правовою основою такого співробітництва є передусім Конвенція ООН з морського права 1982 р., яка регулює широкий спектр використання океанів людством, а саме: мореплавство, прольоти над океанами і морями, розвідка і розробка ресурсів, охорона і забруднення океанічних просторів, рибальство, судноплавство тощо.

Міжнародно-правові акти широко використовуються і в інших напрямах міжнародного науково-технічного співробітництва.

Слід зазначити, що подальший розвиток міжнародного економічного співробітництва гальмує значною мірою неузгодженість національного законодавства з міжнародним економічним правом. Відповідні галузі правових систем суверенних держав повинні будуватися як складові однієї глобальної правової системи регулювання міжнародних економічних відносин. Саме виходячи з цього, одним з головніших напрямів розвитку міжнародних економічних та зовнішньоекономічних відносин будь-якої держави має стати гармонізація — приведення її законодавства у відповідність з міжнародним економічним правом.

Слід нагадати, що Україна як суб’єкт мiжнародної спiвпрацi в сферi економiки об’єктивно займає досить непоганi позицiї. Вона має вигiдне для активної участi у свiтових торговельно-економiчних вiдносинах географiчне положення, за рiвнем запасiв та видобутку сировинних ресурсiв входить до числа провiдних держав свiту. Їй належить чверть найродючiших чорноземiв земної кулi. Високий iнтелектуальний та загальноосвiтнiй рiвень населення, значний потенцiал у високотехнологiчних галузях промисловостi забезпечують Українi мiсце у п’ятiрцi провiдних космiчних держав свiту, дев’ятцi країн, що випускають вiйськово-транспортнi лiтаки, а також належнiсть до свiтових лiдерiв експорту зброї та вiйськово-технiчних послуг. Наша країна — власник найпотужнiших нафто- і газотранспортних магiстралей свiту.

204

Усвідомлюючи важливість налагодження міжнародного економiчного, спiвробiтництва, Україна бере участь в роботi Конференцiї ООН з торгiвлi та розвитку, Мiжнародного торгового центру, Європейської економiчної комiсiї ООН, Багатостороннього агентства з iнвестицiйних гарантiй, Свiтової органiзацiї iнтелектуальної власностi, Мiжнародного агентства з атомної енергiї, Програми розвитку ООН, ряду iнших органiв, фондiв, програм та спецiалiзованих установ, що входять до складу системи ООН, готується до вступу в Світову організацію торгівлі, активно розвиває співробітництво зі Співдружністю Незалежних Держав та Європейським Союзом тощо. Разом з тим через наявність багатьох невирішених проблем ефективнiсть зовнiшньоекономiчного спiвробiтництва нашої держави бажає кращого. Надзвичайно складним завданням, вiд розв’язання якого залежить успiх мiжнародного економiчного спiвробiтництва України, є гармонiзацiя її законодавства з мiжнародним правом, насамперед мiжнародним економічним правом.

Тема 14. МІЖНАРОДНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО У БОРОТЬБІ ЗІ ЗЛОЧИННІСТЮ

14.1. Злочинність як міжнародне явище 14.2. Багатосторонні міжнародні договори стосовно боротьби зі злочинністю 14.3. Організаційно-правові форми міжнародного співробітництва у боротьбі зі

злочинністю 14.4.Міжнародна організація кримінальної поліції (Інтерпол) Злочинність як міжнародне явище Злочинність - це складне соціальне явище, зумовлене комплексом причин.

Деякі західні автори, перефразувавши відомий вислів, вважають, що "кожне суспільство має таку злочинність, на яку воно заслуговує". Злочини і злочинність мають, як правило, чітку національну "прописку", оскільки багато в чому залежать від соціальної структури, рівня соціально-економічного розвитку і культури конкретної держави. Разом з тим, також справедливе твердження, що кожний час має свої злочини. Тож, звичайно, злочини періоду науково-технічної революції в кожній державі несуть на собі відбиток часу. Економічні, науково-технічні, культурні й особисті зв'язки, що надзвичайно розширилися, неймовірно високий рівень розвитку транспортних систем і засобів комунікацій безпосередньо позначаються на масштабах, технічних можливостях та ступені організованості злочинності. В сучасному світі повсякденною дійсністю є міжнародно організовані та професіонально скоювані злочинні діяння. Поширилися в юридичному та науковому лексиконі терміни "міжнародна

205

злочинність" і "міжнародний кримінальний злочинець". Відзнакою сьогоднішнього дня є великі, фінансово потужні, високоорганізовані міжнародні злочинні угруповання.

Переростання національної злочинності в міжнародну вимагало об'єднання зусиль міжнародного співтовариства в боротьбі з цим небезпечним соціальним явищем.

Співпраця в цій сфері розвивається у трьох напрямах. Перший - укладення двосторонніх договорів, у яких держави регламентують питання надання правової допомоги у кримінальних справах, видачі злочинців, передання осуджених осіб для відбування покарання в державі, громадянами якої вони є. Україна активно використовує цю форму співробітництва у взаємовідносинах з партнерами по міжнародному співтовариству. Крім того, останнім часом дедалі більш популярною формою двосторонньої співпраці стає професійно-технічна допомога. При реалізації угод про це держава організовує підготовку і перепідготовку фахівців з правоохоронних органів держави-партнера, між ними відбувається обмін технічною інформацією, зразками техніки або її постачання для потреб боротьби зі злочинністю.

Другий напрям пов'язаний зі співпрацею держав у боротьбі зі злочинністю на регіональному рівні. В рамках РЄ, ЄС, ОАД, ЛАГ, СНД та інших регіональних організацій розроблено механізми координації зусиль держав у боротьбі зі злочинністю. Юридичну основу таких механізмів становлять багатосторонні конвенції, наприклад, Конвенція СНД про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р.; Європейська конвенція про взаємну правову допомогу у кримінальних справах 1959 р.

Третій напрям охоплює співробітництво в рамках універсальних міжнародних організацій. Насамперед це стосується ООН та її спеціалізованих установ, а також Міжнародної організації кримінальної поліції (Інтерполу).

Співробітництво держав у боротьбі з таким міжнародним явищем, як злочинність, спрямоване на вирішення таких завдань: 1) узгодження кваліфікації злочинів, що становлять небезпеку для декількох або всіх держав; 2) координація заходів щодо запобігання і припинення таких злочинів; 3) встановлення юрисдикції над злочинами і злочинцями; 4) забезпечення невідворотності покарання; 5) надання правової допомоги у кримінальних справах, включаючи видачу злочинців

Багатосторонні міжнародні договори стосовно боротьби зі злочинністю Важливе місце у справі співробітництва держав у боротьбі зі злочинністю

посідають багатосторонні угоди з припинення злочинів міжнародного характеру і покарання за них.

Злочини міжнародного характеру - це передбачені міжнародними договорами суспільно небезпечні діяння, що скоюються індивідами або групами осіб і зазіхають на нормальні відносини між суб'єктами міжнародного права. Ці правопорушення менш суспільно небезпечні, ніж міжнародні злочини, і, на відміну від останніх, відповідальність за їх вчинення несуть не держави, а тільки

206

фізичні особи. Відповідальність настає на основі міжнародного договору, але за нормами національного кримінального законодавства відповідної держави. Злочини міжнародного характеру, як правило, заподіюють шкоду одній, двом або декільком державам.

З метою вироблення одноманітних підходів до кваліфікації правопорушень такої категорії держави укладають спеціальні конвенції або групу конвенцій. У цих міжнародно-правових актах надається кваліфікація злочинів міжнародного характеру, наприклад, міжнародного тероризму, розкрадання ядерного матеріалу, незаконного обігу наркотичних засобів і психотропних речовин, фальшивомонетництва, рабства, работоргівлі, торгівлі жінками і дітьми та ін.

Міжнародний тероризм (від лат. terror - страх, жах) - це суспільно небезпечні в міжнародному масштабі діяння, спрямовані на досягнення певної мети, як правило політичної, що супроводжуються безглуздою загибеллю людей, порушенням міжнародних транспортних сполучень, нормального функціонування дипломатичних представництв держав та їх персоналу, що ускладнюють здійснення міжнародних контактів і зустрічей.

У 1937 р. була укладена Міжнародна конвенція щодо запобігання і покарання актів тероризму. Проте чинності вона не набула.

Нині діє група універсальних конвенцій щодо боротьби з міжнародним тероризмом у конкретних сферах: Конвенція про боротьбу з незаконним захопленням повітряних суден 1970 p.; Конвенція про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки цивільної авіації 1971 p.; Конвенція про запобігання і покарання злочинів проти осіб, що користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів 1973 р.; Конвенція про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки морського судноплавства 1988 р.; Протокол про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки стаціонарних платформ, розташованих на континентальному шельфі 1988 р.; Конвенція про захист персоналу ООН і пов'язаного з ним персоналу 1994 р.

Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 16 грудня 1997 р. була прийнята Міжнародна конвенція про боротьбу з бомбовим тероризмом; резолюцією ГА ООН від 9 грудня 1999 р. прийнята Міжнародна конвенція про боротьбу з фінансуванням тероризму; резолюцією Генеральної Асамблеї від 13 квітня 2005 р. прийнята Міжнародна конвенція про боротьбу з актами ядерного тероризму.

Одна з небезпечних форм прояву міжнародного тероризму - захоплення заручників, тобто захоплення або утримання будь-якою особою (особами) іншої особи (осіб), що супроводжується загрозою вбити, завдати ушкодження або продовжувати утримувати заручника (заручників) з метою примусити третю сторону (державу, міжнародну організацію, юридичну або фізичну особу) вчинити будь-який акт або утриматися рід його вчинення як пряму або непряму умову для звільнення заручника (заручників). У 1979 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Конвенцію про боротьбу із захопленням заручників. Згідно з Конвенцією злочином також визнається спроба захоплення заручників і участь у захопленні як спільника. Держави-учасниці за вказані злочини з урахуванням їх

207

тяжкого характеру повинні передбачати у своєму кримінальному законодавстві відповідні покарання.

Проблема тероризму є вельми актуальною і на регіональному рівні. її активно вирішує Асоціація регіонального співробітництва Південної Азії (СААРК), ЄС, ОБСЄ, РЄ, ОАД та інші регіональні структури. В рамках РЄ в 1977 р. була прийнята Європейська конвенція про боротьбу з тероризмом, яка встановила, що певні види терористичних актів більше не кваліфікуватимуться як політичні злочини у разі виникнення питання про видачу злочинця і здійснення правової взаємодії в цій сфері.

Проблема міжнародного тероризму є однією з найактуальніших для міжнародного співтовариства у зв'язку з високою суспільною небезпекою цього злочину міжнародного характеру. У 1995 р. в Єгипті була проведена спеціальна зустріч керівників держав "великої сімки" за участю Росії з метою об'єднання зусиль провідних держав світу в боротьбі з міжнародним тероризмом.

Гострота цієї проблеми пояснюється тим фактом, що тероризм має в більшості випадків яскраво виражене політичне забарвлення. Тому в доктрині міжнародного права фігурує поняття "державний тероризм". Проте успішність боротьби з міжнародним тероризмом можна забезпечити не деполітизуванням цього явища, а шляхом усунення соціально-економічних явищ (бідності, безвихідності, порушення прав людини і т. ін.), що його породжують.

За визначенням В.П. Ємельянова, тероризм - це публічно скоювані загально-небезпечні дії або погрози такими, спрямовані на залякування населення або соціальних груп, з метою прямого або непрямого впливу на ухвалення будь-якого рішення або відмову від нього на користь терористів. Розмірковуючи над проблемою тероризму, є про що замислитися, особливо аналізуючи наслідки терористичної атаки 11 вересня 2001 р. у США. Другою за обсягом операцією в рамках "Війни проти тероризму" (і найбільшою з них, що прямо стосується тероризму як такого) стало скинення уряду руху "Талібан" в Афганістані міжнародним альянсом, очолюваним США. Сполучені Штати не стали єдиною країною, що збільшила інтенсивність контртерористичних операцій після 11 вересня, так само вчинили Індонезія і Філіппіни, що мають власні внутрішні проблеми з радикальними мусульманськими організаціями.

Після атак 11 вересня була вперше в історії задіяна ст. 5 договору НАТО. У відповідь у сфері безпеки в Сполучених Штатах було прийнято "Акт про

національну безпеку" (2002 р.)" який ініціював створення Міністерства національної безпеки США, що стало найбільшою реорганізацією американських органів влади в сучасній історії. Конгрес США також схвалив "Патріотичний акт", покликаний допомогти виявляти і запобігати тероризму та іншим злочинам.

У Резолюції 1368 (2001) від 12 вересня 2001 р. Рада Безпеки ООН засудила терористичні напади 11 вересня 2001 р., висловивши якнайглибше співчуття жертвам та їх сім'ям, а також народу і уряду Сполучених Штатів Америки; закликала всі держави "терміново докласти спільні зусилля для того, щоб піддати правосуддю виконавців, організаторів і спонсорів цих терористичних нападів..."

208

У Резолюції 1373 (2001) від 28 вересня 2001 р. Рада Безпеки ООН заявила, що акти міжнародного тероризму є однією з найсерйозніших загроз для міжнародного миру і безпеки у XXI ст. і ухвалила рішення, що всі держави повинні: "а) запобігати і припиняти фінансування терористичних актів; Ь) запровадити кримінальну відповідальність за умисне надання або збирання коштів, будь-якими методами, прямо або побічно, їх громадянами або на їх території з наміром, щоб такі кошти використовувалися - або за усвідомлення того, що вони будуть використані, - для вчинення терористичних актів; с) невідкладно заблокувати кошти або інші фінансові активи чи економічні ресурси осіб, які скоюють або намагаються скоювати терористичні акти..."2. Відповідно до п. 6 Резолюції 1373 було засновано Контртерористичний комітет Ради Безпеки ООН, що складається з усіх членів Ради.

Розкрадання ядерного матеріалу є відносно новим видом протиправних діянь, але має високий ступінь суспільної небезпеки.

У 1980 р. була прийнята Конвенція про фізичний захист ядерного матеріалу. Статті 7-13 цього документа безпосередньо кваліфікують протиправні діяння в цій галузі. Відповідно до ст. 7 правопорушенням, караним кожною державою-учасницею в межах свого законодавства, визнаються, зокрема: крадіжка ядерного матеріалу або його захоплення шляхом грабежу; привласнення або отримання обманним шляхом ядерного матеріалу; дії, що є вимаганням видачі ядерного матеріалу за допомогою погрози силою або застосування сили, або іншої форми залякування; загроза використати ядерний матеріал, вчинити його крадіжку або захоплення шляхом грабежу зі злочинною метою.

Як правопорушення також кваліфікується співучасть у названих діях і спроба їх вчинення.

Кожна держава - учасниця Конвенції 1980 р. вживає відповідні заходи покарання за вказані правопорушення з урахуванням їх серйозності.

8 липня 2005 р. була підписана Поправка до Конвенції про фізичний захист ядерного матеріалу, згідно з якою назва цієї Конвенції замінена таким чином: "Конвенція про фізичний захист ядерного матеріалу та ядерних установок", а до самої Конвенції внесено багато суттєвих змін та доповнень. Зокрема, закріплюються такі основоположні принципи фізичного захисту ядерного матеріалу та ядерних установок: а) відповідальність держави (відповідальність за створення, впровадження та підтримання режиму фізичного захисту в державі повністю покладається на цю державу); Ь) відповідальність під час міжнародного перевезення (відповідальність держави за забезпечення того, що ядерний матеріал достатньо захищений, поширюється на його міжнародне перевезення доти, доки ця відповідальність не передається належним чином іншій державі); с) нормативно-правова база (держава є відповідальною за створення та підтримання нормативно-правової бази з регулювання фізичного захисту); (і) компетентний орган (держава повинна створити або призначити компетентний орган, який є відповідальним за впровадження нормативно-правової бази); е) відповідальність власників ліцензій і т. ін.

209

Незаконний обіг наркотичних засобів і психотропних речовин. Правопорушення, пов'язані з наркотичними засобами і психотропними речовинами, заподіюють значну шкоду здоров'ю людей, соціальному благополуччю та економічним інтересам багатьох держав. З метою боротьби з цими протиправними діяннями були укладені Єдина конвенція про наркотичні засоби 1961 р. і Конвенція про психотропні речовини 1971 р. Ці конвенції регламентують широке коло питань, включаючи заходи контролю над наркотичними засобами і психотропними речовинами, а також заходи боротьби проти культивування, виробництва, зберігання, продажу, купівлі, ввезення та вивезення наркотичних засобів і психотропних речовин з порушеннями встановлених правил.

У 1988 р. була прийнята Конвенція ООН про боротьбу проти незаконного обігу наркотичних засобів і психотропних речовин. Ця Конвенція не передбачає припинення дії конвенцій 1961 і 1971 рр., навпаки, містить посилання на деякі їх положення. Укладення Конвенції 1988 р. було зумовлене необхідністю зміцнення та доповнення заходів, передбачених конвенціями 1961 і 1971 рр., з метою зменшення розмаху і масштабів незаконного обігу наркотичних і психотропних речовин та його серйозних наслідків.

Стаття 3 Конвенції 1988 р. містить перелік діянь, що повинні визнаватися кримінальними злочинами державами-учасницями згідно зі своїм законодавством. Серед них слід виокремити: виробництво, виготовлення" екстрагування, приготування, пропозицію, пропозицію з метою продажу, розповсюдження, продаж, постачання на будь-яких умовах, посередництво, переправлення, транзитне переправлення, транспортування, імпорт або експорт будь-якої наркотичної або психотропної речовини на порушення положень конвенцій 1961 і 1971 рр.; культивування опійного маку, кокаїнового куща, рослини канабіс з метою виробництва наркотичних засобів; організацію, керівництво або фінансування названих правопорушень та ін.

Кожна держава-учасниця за вчинення правопорушень, перерахованих у Конвенції 1988 р., передбачає застосування таких покарань (що враховують серйозний характер цих правопорушень), як тюремне ув'язнення або інші види позбавлення волі, штрафні санкції та конфіскацію. Держави можуть передбачити (на додаток до засудження або іншого покарання) застосування щодо правопорушника таких заходів, як лікування, перевиховання, подальше спостереження за ним, відновлення працездатності або соціальну інтеграцію.

У ст. 7 Конвенції детально регламентуються питання надання взаємної правової допомоги державами-учасницями в розслідуванні, кримінальному переслідуванні та судовому розгляді правопорушень, зафіксованих у ній.

Конвенція ООН з морського права 1982 р. встановила, що всі держави повинні співпрацювати у припиненні незаконної торгівлі наркотиками і психотропними речовинами, здійснюваної суднами у відкритому морі на порушення міжнародних конвенцій (п. 1 ст. 108).

У 1990 р. на 17-й спеціальній сесії Генеральної Асамблеї ООН були прийняті Політична декларація і Всесвітня програма дій з міжнародної співпраці в

210

боротьбі проти незаконного виробництва, пропозиції, попиту, обігу та розповсюдження наркотичних засобів і психотропних речовин. Декларація підтвердила важливість співпраці держав з реалізації положень конвенцій 1961, 1971 і 1988 рр., високу оцінку отримали заходи, здійснені ООН щодо боротьби зі зловживанням наркотичними і психотропними засобами. В Декларації було проголошено Десятиріччя ООН з боротьби проти зловживання наркотиками на період 1991- 2000 рр.

У Всесвітній програмі дій передбачено заходи з боротьби зі зловживанням наркотиками та їх незаконним обігом на національному, регіональному і міжнародному рівнях. Відповідно до положень програми Генеральному секретареві ООН запропоновано щороку направляти Генеральній Асамблеї доповідь про діяльність з реалізації Всесвітньої програми.

У1987 р. Генеральна Асамблея ООН оголосила 26 червня Міжнародним днем боротьби зі зловживанням наркотичних засобів та їх незаконним обігом.

Історія боротьби з розповсюдженням наркотиків або принаймні спроб якось контролювати їх обіг налічує вже більш як 100 років. Так, у лютому 1909 р. Шанхайська опіумна комісія, участь у роботі якої взяли 13 країн, зокрема Росія, намагалася знайти шляхи обмеження ввезення наркотиків з азіатських країн. І сьогодні, століття потому, ми далекі від вирішення проблеми. Згідно з оцінками ООН, вартісний обсяг незаконного обігу наркотичних засобів і психотропних речовин дорівнює приблизно 400 млрд дол. США на рік, причому 50-70 % його припадає на готівковий обіг. У зв'язку з цим у торговців наркотиками виникає необхідність перевести величезну кількість готівкових коштів у безготівковий обіг, який забезпечує їх використання з найменшим ризиком. Для цього такі особи вдаються до послуг кредитно-фінансових установ, використовуючи останні з метою відмивання доходів, одержаних від незаконного обігу наркотиків. Крім того, для приховування джерела походження своїх статків торговці наркотиками вкладають злочинно добуті кошти в різну рухому й нерухому власність. Відповідно до положень ст. З Конвенції ООН про боротьбу проти незаконного обігу наркотичних засобів і психотропних речовин 1988 р., ст. 6 Конвенції Ради Європи про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом, від 8 листопада 1990 р., сформульовано визначення відмивання грошей. Це злочинна діяльність, переважно міжнародного масштабу, що характеризується умисним приховуванням дійсного характеру (походження) джерела майна чи фінансових коштів шляхом незаконного їх використання (привласнення, передача, володіння, розміщення, переміщення тощо) з метою "легалізації" злочинних доходів, зокрема від наркобізнесу.

За довідками Програми ООН з міжнародного контролю за наркотиками, сьогодні на території України діє міжнародна наркомафія. Про це свідчать регулярні випадки відмивання наркодоларів шляхом різних легендованих переказів грошових коштів на рахунки місцевих недержавних організацій з наступним їх поверненням офіційними каналами. За твердженнями експертів США, мають місце і прямі пропозиції з боку сумнівних кредиторів надати

211

Україні значні позики, найімовірніше, у наркодоларах, про що свідчать досить низькі відсотки й великі строки їх погашення. Тож потрібно терміново покласти край відмиванню та введенню таких доходів у легальний обіг, бо якщо сьогодні представники злочинного світу посядуть економічні висоти, то завтра вони посядуть політичні, і ми матимемо справу з кримінальною ринковою економікою на зразок колумбійської чи болівійської1.

Наркоманія і незаконний обіг наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів належать до суспільно небезпечних явищ, які тісно пов'язані з організованою злочинністю і мають глобальний характер. Зважаючи на це, Україна підтримує ініціативи міжнародної спільноти щодо боротьби з незаконним розповсюдженням зазначених засобів і речовин. Вона ратифікувала відомі Конвенції ООН 1961,1971, 1988 рр.

Суспільно небезпечні наслідки поширення наркоманії і токсикоманії зумовили потребу, поряд із вжиттям соціальних, економічних, медичних та інших заходів, спрямованих проти незаконного обігу наркотичних засобів, переглянути чинне в цій сфері національне адміністративне і кримінальне законодавство2.

ОБСЄ є найбільшою регіональною організацією, до якої входить 56 країн світу, включно зі всіма країнами Європи та СНД, а також США та Канада. її засадничими документами є Заключний Акт, прийнятий в Гельсінкі в 1975 р. та Хартія для нової Європи і Додатковий документ до неї, прийнятий в Парижі в 1990 р.

Україна є учасницею ОБСЄ з 30 січня 1992 р. З того часу вона бере активну участь у роботі всіх колективних керівних органів Організації (саміти держав-учасниць ОБСЄ, засідання Ради міністрів та Постійної ради ОБСЄ), виробленні та прийнятті ними рішень з різних аспектів її діяльності. Україна активно співпрацює з інститутами Організації, перш за все, з Верховним комісаром ОБСЄ у справах національних меншин (ВКНМ), Бюро з демократичних інститутів і прав людини (БДІПЛ) та Представником ОБСЄ з питань свободи ЗМІ. Крім того, важливим напрямком спільної діяльності є співробітництво з Місією ОБСЄ в Україні, а нині з Координатором проектів ОБСЄ в нашій державі. У своїй роботі Координатор проектів ОБСЄ в Україні керується Меморандумом про взаєморозуміння між Урядом України та Організацією з безпеки і співробітництва в Європі щодо нової форми співробітництва у сфері демократичного управління. У своїх діях Координатор проектів ОБСЄ в Україні керується побажаннями уряду в тому разі, якщо вони відповідають принципам демократії та верховенства права. Так, Відділ з питань верховенства права та прав людини Координатора проектів ОБСЄ в Україні виконує проекти, спрямовані на зміцнення захисту прав людини та підвищення прозорості і відкритості стосунків між громадянами і державою. Проекти стосуються сфер адміністративної юстиції та адміністративного права, процесів реформування та удосконалення законодавства, підвищення обізнаності громадян щодо прав людини та механізмів їхнього захисту, конституційного судочинства, попередження тортур та інших форм жорстокого поводження в місцях позбавлення волі, розробки ефективного механізму відшкодування державою

212

шкоди у випадку порушення прав людини, а також удосконалення юридичної освіти.

В рамках цих проектів відділ з питань верховенства права та прав людини організовує заходи, поширює кращі світові практики та сприяє публікації спеціалізованої літератури, включаючи матеріали Ради Європи та Європейського суду з прав людини.

15 лютого 1995 р. Верховна Рада України прийняла закони "Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів", "Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними", "Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України у зв'язку з прийняттям Закону України "Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів" та Закону України "Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними".

11 вересня 2003 р. Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 1446 "Про Комітет з контролю за наркотиками", на підставі якої у складі Міністерства охорони здоров'я на базі Комітету з контролю за наркотиками при Міністерстві охорони здоров'я, що ліквідовувався, був створений Комітет з контролю за наркотиками як урядовий орган державного управління.

Фальшивомонетництво, або підробка грошових знаків, є одним з найдавніших протиправних діянь, що серйозно підривають економічну систему держав. У1929 р. була підписана Міжнародна конвенція щодо боротьби з підробкою грошових знаків.

Згідно з цією Конвенцією обманні дії з виготовлення або зміни грошових знаків (паперових грошей, банківських білетів, металевих монет), що перебувають в обігу, а також збут підроблених грошових знаків кваліфікуються як злочин. При цьому кримінально карається підробка грошових знаків як своєї держави, так і будь-якої іншої. Конвенція 1929 р. не охоплює діяння, пов'язані з підробкою векселів, чеків, акредитивів, знаків поштової оплати та інших цінних паперів, тому висуваються пропозиції щодо її ревізії і вдосконалення.

31931 р. держави - учасниці Конвенції 1929 р. разом з іншими зацікавленими сторонами періодично збираються на міжнародні конференції щодо координації зусиль держав, емісійних установ і найбільших банків у боротьбі з фальшивомонетництвом. Велику роботу в цьому напрямі проводить Інтерпол, який видає спеціальний бюлетень "Підробки і фальсифікації" та інші довідкові посібники.

Рабство, работоргівля, торгівля жінками і дітьми. Відповідно до Конвенції щодо рабства 1926 р. рабство визначається як становище або стан людини, над якою здійснюються деякі або всі повноваження, властиві праву власності (п. 1 ст. 1). Торгівлею невільниками є будь-який акт захоплення, придбання або передання людини з метою продажу її в рабство; кожний акт придбання невільника з метою його продажу або обміну; кожний акт передання шляхом продажу або обміну невільника, придбаного з метою продажу або обміну, так само як і взагалі кожний акт торгівлі або перевезення невільників (п. 2 ст. 1).

213

Держави - учасниці Конвенції 1926 р. взяли зобов'язання сприяти одна одній у знищенні рабства і торгівлі невільниками (ст. 4).

У 1953 р. Генеральна Асамблея ООН схвалила протокол, який вніс деякі зміни до Конвенції 1926 р., а в 1956 р. була прийнята Додаткова конвенція про скасування рабства, работоргівлі та інститутів і звичаїв, подібних до рабства. Під такими інститутами і звичаями згідно з Додатковою конвенцією розуміються: боргова кабала; кріпосний стан; обіцянка видати заміж або видання заміж жінки за винагороду без права відмови з її боку; право чоловіка жінки або його сім'ї передавати її за винагороду іншій особі; передача жінки після смерті чоловіка за спадком іншій особі; передача дитини або підлітка молодше 18 років своїми батьками або опікунами іншій особі за винагороду або без такої з метою експлуатації цієї дитини або підлітка, або його праці (ст. 1).

Перевезення або спроба перевезення рабів з однієї країни в іншу будь-якими транспортними засобами або співучасть у цьому вважається кримінальним злочином за законами держав - учасниць Додаткової конвенції 1956 р., а особи, визнані винними в цих злочинах, підлягають суворим покаранням (п. 1 ст. 3).

У зв'язку з тим, що проституція і супутнє їй зло, яким є торгівля людьми з метою проституції, несумісні з гідністю і цінністю людської особи та загрожують добробуту людини, сім'ї і суспільству, в 1949 р. була укладена Конвенція про боротьбу з торгівлею людьми і з експлуатацією проституції третіми особами.

На 61-й сесії Генеральної Асамблеї ООН у 2006 р. була прийнята резолюція "Поліпшення координації зусиль щодо боротьби з торгівлею людьми". На 63-й сесії ГА ООН у 2008 р. держави-члени Організації одноголосно схвалили вказану оновлену резолюцію. Одним із практичних результатів ухвалення резолюції стало створення міжнародного координаційного механізму щодо боротьби з торгівлею людьми (ІСАТ).

На основній сесії ЕКОСОР 25 липня 2008 р. була прийнята резолюція "Зміцнення координації діяльності ООН та інших зусиль щодо боротьби з торгівлею людьми". Ця резолюція має зміцнити роль Економічної і соціальної ради як одного з головних органів ООН у розгляді питань боротьби з торгівлею людьми і сприяти виробленню скоординованого всеосяжного міжнародного підходу до вирішення цієї проблеми. Резолюція запрошує розробити стратегію або план дій ООН щодо боротьби з торгівлею людьми, а також містить положення, спрямовані на подальше зміцнення діяльності координаційної групи ООН щодо боротьби з торгівлею людьми.

У питаннях співробітництва держав у боротьбі з міжнародною злочинністю проблема юрисдикції є однією з найактуальніших. У такому контексті термін "юрисдикція" розуміється у вузькому значенні, а саме: правомочність судів певної держави розглядати справи, віднесені до їх компетенції, ухвалювати у них рішення або вироки. Залежно від конкретної справи розрізняють кримінальну, адміністративну, цивільну або іншу юрисдикцію.

У більшості багатосторонніх конвенцій щодо боротьби зі злочинністю встановлюється, що зафіксовані в них правопорушення підпадають під юрисдикцію тієї держави, на чиїй території вони вчинені, або якщо вони

214

вчинені на борту судна або літального апарату, зареєстрованого в цій державі, або якщо імовірний правопорушник є громадянином цієї держави. Також у багатьох конвенціях передбачається юрисдикція держави, на території якої опинився ймовірний правопорушник. Іншими словами, у більшості випадків конвенції виходять із принципу альтернативної юрисдикції - або видай, або суди (aui dedere auf judicare). Хоча в деяких випадках (піратство, работоргівля, несанкціоноване радіомовлення з відкритого моря) використовується принцип універсальної юрисдикції, відповідно до якого уповноважений корабель (судно або літальний апарат) будь-якої держави має право припинити зазначені правопорушення і притягти осіб, винних у їх вчиненні, до відповідальності згідно із законодавством держави прапора корабля.

Організаційно-правові форми міжнародного співробітництва у боротьбі зі злочинністю

Організація Об'єднаних Націй як найвпливовіша і авторитетна міжнародна організація приділяє чимало уваги проблемам боротьби зі злочинністю, тим більше, що одна з цілей ООН - здійснення міжнародного співробітництва у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру (п. 3 ст. 1 Статуту ООН).

Генеральна Асамблея ООН на чергових і спеціальних сесіях розглядає питання міжнародної співпраці у боротьбі зі злочинністю. Так, 17-та спеціальна сесія Генеральної Асамблеї, що відбувалася 20-23 лютого 1990 р., була присвячена проблемі виробництва і контрабанди наркотиків. На спеціальній сесії Генеральної Асамблеї, що відбувалася 8-10 червня 1998 р. в Нью-Йорку, були прийняті: резолюція "Заходи щодо боротьби зі світовою проблемою наркотиків", Декларація про керівні принципи скорочення попиту на наркотики, План дій щодо боротьби з виготовленням та обігом стимуляторів амфетамінового ряду та їх прекурсорів, а також зі зловживанням ними. В рамках Генеральної Асамблеї ООН діють допоміжні органи, що також займаються проблемами боротьби з міжнародною злочинністю: Спеціальний комітет з міжнародного тероризму, Міжнародна рада з контролю над наркотичними засобами, Фонд ООН щодо боротьби зі зловживанням наркотичними засобами.

Один із важливих напрямів у діяльності ЕКОСОР - сприяння співробітництву держав у боротьбі зі злочинністю. В системі ЕКОСОР функціонують допоміжні органи, що безпосередньо забезпечують цю ділянку роботи: Комісія з наркотичних засобів; Підкомісія з незаконної торгівлі наркотиками і пов'язаним з цим питанням на Близькому і Середньому Сході; Комісія з попередження злочинності і кримінального судочинства1. Відповідно до резолюції 32/60 Генеральна Асамблея ООН поклала на Комісію з попередження злочинності і кримінального судочинства підготовку один раз на 5 років конгресів ООН щодо попередження злочинності та поводження з правопорушниками. Такі конгреси проводяться з 1950 р., у них беруть участь делегації держав на рівні вищих посадовців поліцейських служб. До складу делегацій також входять кримінологи, пенологи, фахівці в галузі кримінального права і прав людини. Конгрес може запросити до участі в ньому фахівців і на індивідуальному рівні. Ці конгреси

215

покликані проаналізувати досягнення держав у боротьбі зі злочинністю і попередженні її на національному рівні та виробити на цій основі засоби боротьби з цим небезпечним у міжнародному масштабі соціальним явищем. На конгресах можуть ухвалюватися типові договори про видачу злочинців, взаємну допомогу у кримінальних справах, передачу кримінальних справ та ін. На IX Конгресі в Каїрі (1995 р.), у роботі якого брали участь представники 140 держав, було розглянуто питання міжнародної співпраці та практичної технічної допомоги у зміцненні законності в рамках сприяння реалізації Програми ООН у сфері попередження злочинності та кримінального правосуддя; заходи щодо боротьби з національною і транснаціональною економічною та організованою злочинністю; роль кримінального права в охороні навколишнього середовища та ін. Вперше на IX Конгресі були проведені семінари-практикуми за участю практичних працівників правоохоронних органів і вчених, на яких вони обмінялися досвідом, знаннями і технологією боротьби з міжнародною злочинністю і виробили відповідні практичні рекомендації. На X Конгресі Організації Об'єднаних Націй з попередження злочинності та поводження з правопорушниками, що відбувся у Відні 10-17 квітня 2000 р., були розглянуті такі питання; а) боротьба з корупцією; Ь) злочини, пов'язані з використанням комп'ютерних мереж; с) участь громад у попередженні злочинності; 6) жінки в системі кримінального правосуддя. XI Конгрес Організації Об'єднаних Націй з попередження злочинності і кримінального правосуддя відбувся в Бангкоку 18-25 квітня 2005 р.

12 квітня 2010 р. у м. Сальвадор (Бразилія) відбувся XII Конгрес Організації Об'єднаних Націй з попередження злочинності і кримінального правосуддя, який розглянув питання боротьби з транснаціональною злочинністю, з корупцією, торгівлею людьми, міжнародного співробітництва з названих питань.

Секретаріат ООН на чолі з Генеральним секретарем також займається проблемами міжнародного співробітництва у боротьбі зі злочинністю. Наприклад, допоміжним органом Секретаріату є Відділ з наркотичних засобів. Також у Секретаріаті діє сектор з попередження злочинності і кримінального судочинства, який у 1994 р. організував і провів у Неаполі Всесвітню конференцію з проблем організованої транснаціональної злочинності. На ній були представлені 142 держави, у тому числі Україна, на рівні міністрів внутрішніх справ або керівників аналогічних загальнонаціональних відомств.

Співпраця держав у цій сфері здійснюється також у спеціалізованих установах ООН. Наприклад, ВООЗ займається медичними аспектами боротьби з наркоманією, а ІМО і ІКАО проводять велику роботу зі створення міжнародно-правових норм, спрямованих на забезпечення безпеки мореплавання і міжнародних повітряних сполучень від протиправних посягань.

Регіональні організації - РЄ, ЄС, ОБСЄ, СНД, ОАД, ЛАД, АС та ін. мають організаційні і правові механізми з координації зусиль держав-членів у боротьбі з міжнародною злочинністю. Так, у рамках РЄ була прийнята Європейська конвенція про видачу правопорушників 1957 р. і додаткові протоколи до неї 1975 і 1978 рр.; Європейська конвенція про взаємну допомогу в кримінальних справах

216

1959 р. і додатковий протокол до неї 1978 р.; Конвенція про відмивання, пошук, арешт і конфіскацію доходів, отриманих злочинним шляхом 1990 р., та ін.

Проте найбільший обсяг роботи у справі боротьби з міжнародною злочинністю виконує Міжнародна організація кримінальної поліції (Інтерпол), Тому доцільно більш детально розглянути історію створення цієї організації, її структуру та основні напрями діяльності.

Міжнародна організація кримінальної поліції (Інтерпол) Деякі дослідники пов'язують початок історії Інтерполу з конгресом керівників

поліцейських відомств 24 держав Європи, Азії, Центральної і Південної Америки, організованим у 1914 р. у Монако главою цієї невеликої держави князем Альбертом І. У рішеннях конгресу його учасники зафіксували неефективність дипломатичних каналів у міжнародній співпраці поліцейських відомств і нагальну необхідність встановлення між ними прямих контактів. Також було вирішено заснувати спеціальну комісію для вивчення досвіду боротьби зі злочинністю в різних, країнах і поширення його у світовому масштабі. У зв'язку з тим, що незабаром після закінчення конгресу почалася Перша світова війна, його резолюції було надовго забуто.

Офіційно вважається, що Інтерпол бере свій початок з Міжнародного конгресу кримінальної поліції, що відбувся у Відні в 1923 р., в якому взяли участь 138 представників 20 держав Європи, Азії і Америки. Головне досягнення конгресу - створення у Відні постійно діючої Міжнародної комісії кримінальної поліції. Відповідно до статуту Комісії її головною метою були: 1) сприяння формуванню практики надання взаємної службової допомоги між поліцейськими органами у межах чинних в окремих державах законів; 2) заохочення створення та успішної діяльності будь-яких установ, покликаних вести боротьбу з кримінальними злочинами. Для досягнення цієї мети створювалася необхідна структура органів.

У 1938 р. унаслідок аншлюсу (приєднання) Австрія стала частиною фашистської Німеччини. Міжнародна комісія кримінальної поліції потрапила під повний контроль "третього рейху". З 1941 р. контакти Комісії з іншими країнами практично повністю припинилися.

Після закінчення Другої світової війни було докладено енергійних зусиль з метою відродження Міжнародної комісії кримінальної поліції, оскільки післявоєнні розруха, голод і бідність створювали сприятливе криміногенне середовище. В 1946 р. у Брюсселі відбувся перший післявоєнний конгрес комісії, в якому взяли участь представники поліцейських відомств із 17 держав. Учасники конгресу висловили тверду рішучість відродите Міжнародну комісію кримінальної поліції. При цьому було визначено її нове місцезнаходження - Париж. Замість старого статуту

1923 р. було прийнято тимчасові положення про мету, завдання і принципи діяльності комісії.

У 1956 р. на сесії Міжнародної комісії кримінальної поліції було прийнято новий статут. З ухваленням цього основоположного документа почалася і нова історія Інтерполу.

217

В ст. 1 статуту була закріплена нова назва організації - Міжнародна організація кримінальної поліції (Інтерпол). Термін "Інтерпол" з'явився експромтом у 1947 р. на черговій сесії Генеральної асамблеї комісії в Празі. Він випадково злетів з вуст представника Італії Д. Дози стосовно організації, проте ця абревіатура назви комісії виявилася дуже вдалою з погляду фонетики і всім сподобалася. В новому статуті скорочена назва організації "Інтерпол" набула офіційного закріплення.

Метою Інтерполу є: а) забезпечення і розвиток широкої взаємної співпраці всіх органів (установ)

кримінальної поліції в межах наявного законодавства країн і в дусі Загальної декларації прав людини;

б) створення та розвиток установ, які можуть успішно сприяти попередженню і боротьбі із загальною кримінальною злочинністю (ст. 2 статуту).

У ст. З статуту Інтерполу зафіксовано: "Організації суворо забороняється будь-яке втручання або діяльність політичного, військового, релігійного або расового характеру".

Прохання про прийняття в члени Інтерполу направляється компетентним урядовим органом Генеральному секретарю організації. Рішення про прийняття виносить Генеральна асамблея більшістю у 2/3 голосів. Україна була прийнята до складу Інтерполу в 1992 р. Нині Інтерпол об'єднує 187 держав. Після ООН це друга за кількістю держав-учасниць організація у світі.

До структури Інтерполу входять: Генеральна асамблея, виконавчий комітет, генеральний секретаріат, національні центральні бюро, радники.

Генеральна асамблея є найвищим органом організації. Вона складається з делегатів, що призначаються державами-членами. Зважаючи на спеціальний характер організації, її члени повинні прагнути включати до складу своїх делегацій керівних посадовців тих органів, які виконують поліцейські функції; посадовців, чиї функціональні обов'язки пов'язані з діяльністю Інтерполу; фахівців з питань, внесених до порядку денного засідань.

Основні функції Генеральної асамблеї: визначення принципів діяльності і загальних заходів, які повинні сприяти виконанню мети організації; ухвалення рішень і надання рекомендацій членам організації з питань, що входять до її компетенції; визначення фінансової політики організації; розгляд і ухвалення угод з іншими організаціями (ст. 8 статуту).

Генеральна асамблея збирається на свої сесії щороку. На прохання виконавчого комітету або більшості членів Інтерполу може бути проведена надзвичайна сесія. Право голосу на сесіях Генеральної асамблеї має тільки один делегат від кожної країни. Рішення приймаються простою більшістю голосів, за винятком тих, для ухвалення яких за статутом потрібна більшість у 2/3 голосів.

Виконавчий комітет складається із президента організації, трьох віце-президентів і 9 делегатів. Тринадцять членів Виконавчого комітету повинні представляти різні країни відповідно до принципу справедливого географічного представництва. Президента і трьох віце-президентів обирає Генеральна асамблея з-поміж своїх делегатів. Президент обирається більшістю в 2/3 голосів. Якщо такої більшості немає, за повторного голосування буде досить простої

218

більшості голосів. Президент і віце-президенти повинні представляти різні континенти. Президент обирається на 4 роки, віце-президенти - на 3. Після закінчення строку повноважень вони не можуть бути переобрані на ті самі посади або делегатами у виконавчий комітет. З 2008 по 2012 р. на посаду президента Інтерполу був обраний представник Сінгапуру Буй Хуей Ху.

Виконавчий комітет: здійснює контроль за виконанням рішень Генеральної асамблеї; готує порядок денний сесій Генеральної асамблеї; представляє Генеральній асамблеї плани роботи і пропозиції, які він вважає доцільними; здійснює контроль за діяльністю генерального секретаря Інтерполу; користується всіма повноваженнями, які делегує йому Генеральна асамблея (ст. 22 статуту).

Виконавчий комітет збирається на засідання не менше одного разу на рік за пропозицією президента організації.

Постійно діючі служби Інтерполу утворюють її генеральний секретаріат. Генеральний секретаріат є міжнародним центром боротьби з міжнародною

злочинністю, а також спеціалізованим інформаційним центром. До його головних функцій належать: втілення в життя рішень Генеральної асамблеї і виконавчого комітету; забезпечення ефективного адміністративного керівництва діяльністю організації; підтримка зв'язку з національними і міжнародними органами, а з питань, що стосуються розшуку злочинців, - за посередництва національних центральних бюро; підготовка необхідних публікацій (ст. 26 статуту).

Генеральний секретаріат складається з генерального секретаря, фахівців і адміністративного персоналу. Кандидатура генерального секретаря пропонується виконавчим комітетом і затверджується Генеральною асамблеєю строком на 5 років. Його повноваження можуть подовжуватися і на наступні строки, проте він повинен залишити цю посаду після досягнення 65 років. Якщо він досягає цього віку в період дії мандата, він може продовжити виконання своїх функцій до закінчення строку повноважень. Генеральний секретар обирається з-поміж осіб, вельми компетентних в питаннях діяльності поліції. Нині генеральним секретарем Інтерполу є Рональд Ноубл (США).

Генеральний секретар наймає персонал і керує ним, розпоряджається бюджетом, організовує і спрямовує роботу постійних служб відповідно до директив Генеральної асамблеї або виконавчого комітету. Він відповідальний перед Виконавчим комітетом і Генеральною асамблеєю. Під час виконання своїх обов'язків генеральний секретар представляє організацію в цілому, а не якусь певну країну.

Для досягнення поставленої мети Інтерпол спирається на постійну й активну співпрацю своїх членів, які в межах законодавства своїх країн повинні робити все можливе для добросовісної участі в її діяльності. Для забезпечення такої співпраці кожний член організації повинен вказати орган, що діятиме як національне центральне бюро Інтерполу (НЦБ). Він здійснює зв'язок з різними установами у своїй державі; з установами, що діють як національні центральні бюро в інших державах; з генеральним секретарем Інтерполу (ст. 32 статуту).

219

Зазвичай держава, що вступила в Інтерпол, створює в найкоротший строк у структурі свого поліцейського відомства національне центральне бюро. У доповненні до статуту Інтерполу, прийнятому в 1965 р., НЦБ називаються "національними центрами країн з питань міжнародного співробітництва органів поліції в рамках Інтерполу". Фактично НЦБ є опорними пунктами Інтерполу на місцях. З погляду міжнародного і внутрішньодержавного права НЦБ мають унікальний статус. З одного боку, НЦБ є постійно діючими органами Інтерполу в державах-членах, а з іншого - установами поліцейських відомств цих держав. Іншими словами, НЦБ одночасно входять до структури двох систем - Інтерполу і національної поліцейської служби держави-члена. В Україні НЦБ було відкрито 25 березня 1993 р.

З наукових питань Інтерпол може консультуватися з радниками, які виконують суто консультативні функції. Радники призначаються виконавчим комітетом строком на 3 роки. Штат радників формується з осіб, які мають міжнародний авторитет у галузі діяльності, що цікавить Інтерпол.

Ресурси Інтерполу складаються із грошових внесків держав-членів, а також подарунків, пожертвувань, субсидій, дотацій та інших джерел, прийняття яких має схвалити виконавчий комітет. Бюджет Інтерполу на 2009 р. становив 47,4 млн євро.

Штаб-квартира Інтерполу розташована (з 1989 р.) в Ліоні (Франція). Робочі мови Інтерполу - англійська, французька, арабська та іспанська.

У багатьох людей під впливом не завжди об'єктивної інформації з преси і телебачення сформувався певний стереотип агента Інтерполу як двометрового атлета, що стріляє з двох рук і з усіх положень і не знає перешкод на шляху до досягнення поставленої мети. Насправді в Інтерполі ніколи не було і немає жодних агентів, детективів і т. ін. Його службовці іменуються співробітниками генерального секретаріату. Сама назва цього органу "секретаріат" показує, що люди, які працюють у ньому, далекі від відважної гонитви і ризикованих затримань злочинців, їх функції мають переважно канцелярський характер. Всі співробітники Генерального секретаріату, крім керівних осіб, поділяються на дві категорії.

Першу категорію утворює так званий офіцерський корпус. Його представники здійснюють оперативно-аналітичні функції, пов'язані з оброблення інформації, що надходить, про злочини і злочинців, виконують прохання поліцейських відомств різних країн про надання будь-яких відомостей з архівів Інтерполу.

Офіцерський корпус комплектується зі співробітників національних поліцейських відомств держав - членів Інтерполу, що мають не менше 10 років стажу практичної роботи в одній з оперативних служб, дослужилися до офіцерського чину, не нижчого за лейтенанта і не вищого за майора, які володіють, окрім рідної, англійською або французькою мовою (перевага віддається останній), мають добру фізичну підготовку. Проте це лише початкові дані кандидатів для роботи в штаб-квартирі Інтерполу. Оскільки Інтерпол є міжнародною організацією, то для роботи в генеральному секретаріаті потрібні інші якості співробітників, ніж при проходженні служби в оперативному

220

поліцейському підрозділі. Необхідно вміти не командувати, а переконувати, бути дипломатом, потрібне вміння самостійно, швидко і кваліфіковано оцінювати ситуацію та брати на себе сміливість ухвалювати рішення. Робота офіцерського корпусу відбувається в основному в кабінетах генерального секретаріату. Звідси зрозуміло, що відважна "гонитва" в коридорах штаб-квартири Інтерполу фізично неможлива. Ці співробітники є міжнародними чиновниками і не виконують оперативно-розшукових функцій, які входять до компетенції національних поліцейських служб.

Друга категорія співробітників секретаріату складається з технічного та обслуговуючого персоналу: секретарі, друкарки, телефоністки, оператори картотек, бібліотечні працівники, фотографи, інженери-електронники і т. ін.

Всі ці люди працюють під керівництвом генерального секретаря Інтерполу, що є основною фігурою цієї організації. Він на свій розсуд набирає персонал генерального секретаріату і керує всіма його службами. В рамках генерального секретаріату діють чотири відділи: адміністративний, поліцейський, науково-дослідний і технічного забезпечення.

Основною ланкою цієї структури є поліцейський відділ. Саме на нього покладена відповідальність за координацію співробітництва поліцейських органів держав-членів у боротьбі з міжнародною злочинністю. У свою чергу поліцейський відділ складається з трьох підвідділів (відділень), відомих під номерами "перший", "другий" і "третій", а також відособленої групи з боротьби з організованою злочинністю (ФОПАК). Усередині відділу і відділень є підрозділи, що позначаються буквами латинського алфавіту. Наприклад, до першого підвідділу (загальні злочини) спрямовується і там обробляється вся інформація, що надходить, про злочини проти власності й торгівлю зброєю (група С), про злочини проти особи (група Б), про міжнародний тероризм (група ТЕ).

Основна робота Інтерполу полягає в прийманні, обробленні, зберіганні та розповсюдженні інформації про злочини і злочинців. Тому результати науково-технічного прогресу активно використовують у штаб-квартирі організації, яка оснащена потужними комп'ютерами та всіма видами зв'язку, включаючи космічний. Це дає змогу в найкоротші строки зв'язатися з НЦБ (і навпаки) у будь-якій точці земної кулі і передати або отримати необхідну інформацію. Така організація зв'язку дає можливість щороку обробляти понад 1,5 млн запитів і повідомлень.

Відбуваються зміни не тільки в технічному оснащенні Інтерполу, а й спрямованості його діяльності. У перші десятиріччя існування організація займалася переважно шахраями, кишеньковими злодіями і бандитами-одинаками. Нині пріоритетними напрямами співробітництва держав - членів Інтерполу з організацією і між собою є: незаконний обіг наркотиків; відмивання грошей, здобутих злочинних шляхом; міжнародний тероризм; фальшивомонетництво; "білокомірцева злочинність"; розкрадання творів мистецтва.

221

Одним з основних завдань Інтерполу є надання допомоги поліції країн-членів в обміні інформацією про розшук осіб за допомогою системи міжнародних розшукових циркулярів. Є циркуляри для розшуку злочинців, зниклих без вісті осіб, ідентифікації невпізнаних трупів, повідомлення про небезпечних осіб і осіб, схильних до вчинення злочинів. Крім того, розшукові циркуляри ООН використовує для повідомлення поліції про злочинні групи і осіб, щодо яких запроваджені санкції ООН за зв'язок з організацією "Аль-Каїда" і рухом "Талібан", які розшукуються Міжнародними трибуналами для колишньої Югославії і Руанди.

Міжнародний розшук злочинців - це розшук, що здійснюється за межами держави, де був вчинений злочин, на території не менше ніж двох країн. Кримінальна поліція кожної з них проводить його власними силами, з дотриманням національних законів і відомчих інструкцій. Але велика в ньому і роль Інтерполу. Розшук ініціює країна, кримінальний закон якої був порушений діями особи, яка зникла після вчинення злочину з цієї країни.

Спеціальний циркуляр Інтерполу - Ради Безпеки ООН. Цей вид циркуляра був створений у 2005 р. відповідно до резолюції Ради Безпеки ООН 1267, в якій міститься звернення до Генерального секретаря ООН спільно з Інтерполом створити інструмент для допомоги комітету Ради Безпеки 1267і на виконання мандата щодо заморожування активів, обмеження переміщення і ембарго на постачання зброї групам і особам, пов'язаним з організацією "Аль-Каїда" і рухом "Талабан".

Розшуковий циркуляр з червоним кутом. Правовою підставою для видачі розшукового циркуляра з червоним кутом є ордер на арешт або рішення суду запитуючої країни. Велика кількість країн - членів Інтерполу розглядає розшуковий циркуляр з червоним кутом як запит на арешт особи з метою подальшої екстрадиції. Більше того, Інтерпол є офіційним каналом для передачі запитів на арешт з метою екстрадиції у низці дво- і багатосторонніх договорів про видачу злочинців, включаючи Європейську конвенцію про екстрадицію і Конвенцію про екстрадицію Економічного співтовариства західноафриканських держав (ЕКОВАС). Генеральна асамблея Інтерполу делегувала генеральному секретаріату повноваження відмовляти країнам - членам організації у видачі розшукового циркуляра з червоним кутом, якщо запит не містить усієї інформації, необхідної для попереднього арешту фігуранта з метою подальшої екстрадиції. Інформація, що надається, також перевіряється на відповідність вимогам ст. З статуту Інтерполу, що забороняє втручання в діяльність політичного, військового, релігійного і расового характеру.

Розшуковий циркуляр з жовтим кутом. У міжнародний розшук зниклі безвісти особи оголошуються, якщо національний розшук не мав успіху, за наявності підстав вважати, що розшукуваний покинув межі держави свого постійного перебування. На кожного розшукуваного видається так званий міжнародний розшуковий циркуляр Інтерполу з жовтим кутом (Yellow Notice), в якому міститься його фотографія, опис зовнішності та зазначається номер досьє, в якому генеральний секретаріат підсумовує відомості про його розшук.

222

Розшуковий циркуляр з чорним кутом. У розшуковому циркулярі з чорним кутом (Black Notice) міститься інформація про виявлення невпізнаних трупів. У ньому зазначаються країна виявлення, обставини виявлення трупа, опис одягу і речей, містяться фотографії трупа, відбитки пальців, карта зубного апарату, ДНК і профіль. Такий циркуляр публікується за наявності підстав вважати, що загиблий або померлий був громадянином іншої держави.

Розшуковий циркуляр з помаранчевим кутом. 24 лютого 2004 р. в м. Ліоні (Франція) відбулася конференція, на якій ухвалено рішення про створення циркулярів Інтерполу з помаранчевим кутом (Orange Notice). Серія інцидентів з бомбами-посилками, направленими в ряд європейських організацій, змусила Інтерпол зайнятися пошуком нових шляхів підвищення ефективності боротьби з тероризмом. Украй важливо, щоб Інтерпол мав можливість швидкого поширення інформації серед країн-учасниць про нові методи діяльності терористів, а також забезпечував цією інформацією осіб, відповідальних за безпеку, включаючи представників міжнародних організацій.

Слід зазначити, що і міжнародне співтовариство в цілому, і окремі держави активно співпрацюють з Інтерполом. Успішний досвід співробітництва України з Інтерполом можна проілюструвати на такому прикладі. В 1997 р. з Полтавського художнього музею були викрадено дві цінні картини "Натюрморт" ("Сніданок") Клари Петерс (Фландрія, 1612 р.) і "Нічний бій турків з хрестоносцями в 1204 р." Бжена Делакруа (Франція). Викрадені шедеври були знайдені у Великій Британії під час широкомасштабної поліцейської операції, організованої Інтерполом. Британські експерти оцінили картини мінімум в 1 млн фунтів стерлінгів. На лаву підсудних англійського суду сіли п'ять співучасників: четверо - піддані Великої Британії і один - громадянин України. Таким чином, завдяки співпраці в рамках Інтерполу вдалося знайти викрадені українські картини за багато тисяч кілометрів від Полтави і в стислі строки розкрити цей злочин.

ТЕМА 15. Міжнародно – правові засоби вирішення міжнародних спорів і

конфліктів.

15.1. Поняття "ситуація" і "спір" 15.2. Принцип мирного вирішення міжнародних спорів 15.3. Мирні засоби вирішення міжнародних спорів за Статутом ООН 15.4. Реалізація принципу мирного вирішення міжнародних спорів за

допомогою міжнародних організацій 15.5. Механізми та інструменти ОБСЄ з мирного врегулювання спорів Поняття "ситуація" і "спір" Міжнародні відносини - складне соціальне явище, обумовлене безліччю

чинників. Держави, будучи основними учасницями цих відносин, перебувають

223

на різних рівнях соціально-економічного розвитку, мають специфічні політичні та інші інтереси, забезпечення яких періодично призводить до сутичок і конфліктів між ними. У Статуті ООН і більшості міжнародно-правових актів розбіжності між державами позначаються поняттями "ситуація" і "спір".

Час від часу держави в односторонньому порядку намагаються вирішити те або інше міжнародне питання (про лінію проходження кордону, територіальну проблему та ін.). Подібна поведінка може призвести до ситуації, що загрожує міжнародному миру і безпеці.

Міжнародний спір, на відміну від ситуацій, характеризується наявністю виявлених і сформульованих суперечностей між державами щодо предмета спору. Держави свої претензії одна до одної обґрунтовують законними інтересами і нормами міжнародного права. Не можна визнати наявність міжнародного спору, якщо одна держава пред'являє претензії до іншої, що не приймає їх або погоджується з претензіями частково. Міжнародний Суд ООН зазначав, що "односторонні домагання не утворюють спору". Для будь-якого міжнародного спору характерна наявність розбіжностей з питання факту або норми права, конфлікту юридичних поглядів або інтересів між двома суб'єктами міжнародного права.

У положеннях розділу VI "Мирне вирішення спорів" (ст. 33- 38) і розділу VII "Дії щодо загрози миру, порушень миру і актів агресії" (ст. 39-51) Статуту ООН використовують терміни "спір" і "ситуація". Наприклад, ст. 34 Статуту ООН свідчить: "Рада Безпеки уповноважується розслідувати будь-який спір або будь-яку ситуацію, яка може призвести до міжнародного напруження або викликати спір, для визначення того, чи не може продовження цього спору або ситуації загрожувати підтримці міжнародного миру і безпеки"1. Водночас ні ця стаття, ні інші положення Статуту ООН не надають визначення понять "спір" і "ситуація". Статут ООН показує лише, що ситуації і спори можуть бути двох видів: такими, що або загрожують міжнародному миру і безпеці, або ні. Зрозуміло, що ця диференціація є відносною, оскільки і ситуація, і спір за певних обставин можуть містити загрозу для міжнародного миру і безпеки.

У західній доктрині міжнародного права здійснювалися спроби поділяти міжнародні спори на політичні та юридичні. Процедура судового або арбітражного вирішення спору, на думку прихильників цієї концепції, має поширюватися тільки на юридичні спори. Політичні спори слід вирішувати іншими засобами, наприклад, шляхом переговорів, посередництва, примирення і т. ін. Польський юрист-міжнародник М. Ляхс, висловлюючи поширену позицію, зазначав, що майже всі спори між державами мають як політичний, так і юридичний аспект, оскільки право і політика перехрещуються у багатьох напрямах. У зв'язку з цим навряд чи можна кваліфікувати якусь міжнародну суперечку як суто політичну або суто юридичну.

Згідно із сучасним міжнародним правом держави зобов'язані вирішувати свої спори мирними засобами.

Принцип мирного вирішення міжнародних спорів

224

Однією з відмітних рис сучасного міжнародного права є наявність у ньому принципу мирного вирішення міжнародних спорів. У п. З ст. 2 Статуту ООН проголошується: "Всі Члени Організації Об'єднаних Націй вирішують свої міжнародні спори мирними засобами так, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир і безпеку та справедливість".

Загальновідомо, що головна мета ООН - підтримка міжнародного миру і безпеки. Один із напрямів досягнення цієї мети - залагодження мирними засобами згідно з принципами справедливості і міжнародного права міжнародних спорів та ситуацій, які можуть призвести до порушення миру (п. 1 ст. 1). Він отримав підтвердження в Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН 1970 р. та багатьох інших документах Організації Об'єднаних Націй. Внесення принципу мирного вирішення міжнародних спорів і тісно пов'язаного з ним принципу незастосування сили або погрози силою до Статуту ООН, на думку багатьох юристів-міжнародників, ознаменувало початок якісно нового етапу в розвитку правового регулювання міжнародних відносин - сучасного міжнародного права.

Історія формування принципу мирного вирішення міжнародних спорів розпочалася з Гаазьких конференцій миру 1899 і 1907 рр., ініційованих Росією. Серед 13 конвенцій, прийнятих на них, були: Конвенція про мирне вирішення міжнародних сутичок і Конвенція про обмеження у використанні сили при стягненні за договірними борговими зобов'язаннями. Обидві конвенції передбачали обмеження застосування збройної сили для вирішення міжнародних суперечностей. Проте такі формулювання, як "по можливості", "наскільки дозволять обставини" залишали державам-учасницям право вибору між воєнними і мирними засобами вирішення міжнародних спорів.

У Статуті Ліги Націй було зафіксовано зобов'язання вдаватися до мирних засобів для врегулювання спорів, що "можуть спричинити собою розрив" (ст. 12). Статутом заборонялося застосування сили проти члена Ліги Націй, що виконував рішення третейського суду по суті спору, або одноголосне рішення Ради, або резолюцію Асамблеї Ліги, прийняту більшістю голосів (ст. 15). Проте якщо не було одностайного рішення Ради або рішення Асамблеєю Ліги не приймалося, члени цієї організації були вільні чинити так, як вважали належним для збереження права і правосуддя. Іншими словами, після вичерпання процедури мирного врегулювання спору держави - члени Ліги Націй були вільні вдаватися до сили.

У 1924 р. Ліга Націй прийняла Протокол про мирне вирішення міжнародних спорів, який так і не набув чинності.

Значний внесок у формування принципу мирного вирішення міжнародних спорів зробив Паризький договір про відмову від війни як знаряддя національної

225

політики 1928 р. (Пакт Тріана - Келлога). У ст. 2 Договору його учасники визнали, що "врегулювання або вирішення всіх спорів, що можуть виникнути між ними, якого б характеру або якого б походження вони не були, повинні завжди відбуватися тільки мирними засобами"1. Паризький договір 1928 р. заборонив війну як "знаряддя національної політики", проте в ньому не містилося повної заборони застосування сили або погрози силою в міжнародних відносинах.

Тільки зі створенням Організації Об'єднаних Націй і схваленням Статуту ООН принцип мирного вирішення спорів став загальнообов'язковим правилом поведінки держав, тобто отримав характер імперативної норми міжнародного права. Статут ООН закріпив зобов'язання вирішувати міжнародні спори суто мирними засобами, забороняючи вдаватися до сили або погрози силою.

Надалі цей принцип був закріплений у багатьох міжнародно-правових актах: засновницьких документах регіональних організацій (ЛАД, ОАД, ОАЄ та ін.); Основах взаємовідносин між СРСР і США 1972 р.; Заключному акті НБСЄ 1975 р.; Конвенції ООН з морського права 1982 р.; Декларації про попередження і припинення спорів і ситуацій, що можуть спричинити порушення міжнародного миру і безпеки 1988 р.; Паризькій хартії для нової Європи 1990 р. та ін.

Мирні засоби вирішення міжнародних спорів за Статутом ООН

Статут ООН виокремлює такі види міжнародних спорів: спори, продовження яких могло б загрожувати підтримці міжнародного миру і безпеки (ст. 33,36, 37); будь-які спори (ст. 34, 35, 38); спори юридичного характеру (ст. 36); місцеві спори (ст. 52). Також Статут ООН містить положення про ситуацію, яка може призвести до міжнародної напруженості або викликати спір (ст. 34). У ст. 36 Статуту ООН зазначається, що Рада Безпеки вповноважена рекомендувати належну процедуру або методи врегулювання спору. При цьому має враховуватися специфіка спору. Так, виробляючи рекомендації на підставі ст. 36, Рада Безпеки повинна брати до уваги, що спори юридичного характеру мають, як загальне правило, передаватися сторонами в Міжнародний Суд ООН відповідно до положень Статуту Суду (п. З ст. 36 Статуту ООН). А місцеві спори слід вирішувати мирними засобами за допомогою регіональних угод або органів до передачі цих спорів у Раду Безпеки ООН (п. 2 ст. 52 Статуту ООН).

До передачі будь-якого спору в Раду Безпеки згідно зі ст. 33 Статуту ООН сторони повинні насамперед прагнути вирішити суперечку шляхом переговорів, обстеження, посередництва, примирення, арбітражу, судового розгляду, звернення до регіональних органів чи угод або іншими мирними засобами. Як видно, перелік мирних засобів і процедур вирішення міжнародних спорів не є вичерпним і сторони на свій розсуд можуть вибрати додаткові. Рада Безпеки ООН, коли вважає за необхідне, може вимагати від сторін вирішення їх спору за допомогою перерахованих засобів (п. 2 ст. 33).

226

Переговори є ефективним універсальним засобом урегулювання відносин між державами, що застосовується з незапам'ятних часів. Вельми важливу роль відіграють переговори в підтриманні дружніх відносин між державами і запобіганні конфліктним ситуаціям та міжнародним спорам. Разом з тим переговори є дієвим засобом вирішення спорів. Пояснюється це простотою, гнучкістю і зручністю цього засобу, що робить його дуже поширеним. Ця обставина зумовила той факт, що переговори стоять на першому місці в переліку мирних засобів вирішення спорів ст. 33 Статуту ООН.

За безпосередніх переговорів відбувається, як правило, двостороннє обговорення спірних питань. При цьому зазвичай виключаються будь-який тиск і втручання з боку третіх держав або міжнародних організацій. Під час переговорів встановлюються особисті контакти між сторонами, що також сприяє позитивному вирішенню проблеми, яка є предметом переговорів.

Останнім часом дедалі більшого поширення набуває така форма переговорів, як консультації. У низці дво- і багатосторонніх угод консультації передбачені як обов'язковий засіб усунення розбіжностей (Генеральна угода про тарифи і торгівлю 1947 р.; Договір про принципи діяльності держав з дослідження і використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла 1967 р.; Договір про заборону розміщення на дні морів і океанів та в їхніх надрах ядерної зброї й інших видів зброї масового знищення 1971 р.; Конвенція ООН з морського права 1982 р.; Угода про політичні консультації між Бразилією і США 1976 р.; Хартія про особливе партнерство між Україною і НАТО 1997 р. та ін.).

У документах ОБСЄ підкреслюється, що оновлена структура Організації зберігає традиційну роль, що відводиться в її функціонуванні механізмам консультацій і переговорів між державами-членами.

Міжнародні слідчі й погоджувальні комісії покликані сприяти мирному вирішенню міжнародних спорів. Перший із зазначених засобів вирішення спорів почали практикувати після ухвалення Гаазьких конвенцій 1899 і 1907 рр., у яких було визначено статус міжнародних слідчих комісій. Пізніше з'явився новий засіб вирішення спорів - міжнародні погоджувальні комісії. В ст. 33 Статуту ООН ці засоби позначені поняттями "обстеження" і "примирення".

Міжнародні слідчі комісії покликані забезпечувати мирне вирішення спорів шляхом з'ясування питань факту у випадку, якщо міжнародні спори не зачіпають ні честі, ні істотних інтересів сторін. Сторони створюють таку комісію на основі спеціальної угоди, в якій фіксуються факти, які належить з'ясувати, порядок створення та діяльності комісії. Сторони мають право призначити при комісії агентів, адвокатів, експертів для захисту своїх інтересів. Комісія проводить слідство у змагальному порядку і при зачинених дверях. Рішення приймаються більшістю голосів. У результаті своєї діяльності комісія складає доповідь, яка

227

передається сторонам. У доповіді йдеться лише про факти, зафіксовані в угоді про створення комісії. Висновки доповіді не обов'язкові для сторін спору.

Вперше слідчу комісію утворили в 1905 р. Велика Британія і Росія у зв'язку з Тульським інцидентом 1904 р., коли російська ескадра, що прямувала з Балтики на Далекий Схід, помилково обстріляла в Північному морі англійських рибалок, чиї судна були приписані до порту Гуль. Гаазька конференція миру 1907 р., вивчивши досвід британсько-російської комісії, значно вдосконалила інститут слідчих комісій.

Після утворення ООН для сприяння у врегулюванні спорів створювалися бельгійсько-датська (1952 р.), франко-швейцарська (1954-1955 рр.), італо-грецька (1956 р.), англо-датська (1961-1962 рр.) та інші слідчі комісії.

Процедури утворення та функціонування погоджувальних комісій багато в чому схожі з аналогічними інститутами слідчих комісій. Проте, на відміну від останніх, погоджувальні комісії не тільки встановлюють відповідні факти, а й виробляють умови врегулювання спору, які щоправда, не е юридично обов'язковими для сторін.

У 1909 р. США і Велика Британія уклали договір про прикордонні води між Сполученими Штатами і Канадою, до якого вперше у світовій практиці було внесено положення про створення міжнародної погоджувальної комісії.

Нині застосування погоджувальних комісій передбачається Віденською конвенцією про правонаступництво держав щодо договорів 1978 р., Віденською конвенцією про правонаступництво держав щодо державної власності, державних архівів і державних боргів 1983 р., Віденською конвенцією про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р. та іншими угодами.

У 1995 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Типовий погоджувальний регламент для врегулювання спорів між державами1. Відповідно до ст. 1 Типовий погоджувальний регламент застосовується лише тоді, коли держави у письмовій формі явно домовилися про його застосування. Сторони, що сперечаються, на різних стадіях примирення можуть просити Генерального секретаря ООН надати їм допомогу в реалізації процедури примирення, а голову Міжнародного Суду ООН - у формуванні складу комісії з примирення. Регламентом встановлено, що результати роботи комісії з примирення мають рекомендаційний характер (ст. 20).

Добрі послуги і посередництво в мирному вирішенні міжнародного спору полягають в участі третьої сторони для його успішного вирішення.

228

Добрі послуги є діями сторони (держави або міжнародної організації), що не бере участі в спорі, спрямованими на встановлення прямих контактів між сторонами, що сперечаються, з метою початку переговорів із мирного вирішення спору. Добрі послуги надаються як за ініціативою третьої сторони, так і на прохання учасників спору. Третя сторона не бере участі в переговорах сторін, що сперечаються, і не впливає на їх перебіг. Основне завдання добрих послуг - сприяння у встановленні або відновленні діалогу між сторонами спору для пошуку мирних способів його вирішення.

Посередництво відрізняється від добрих послуг тим, що третя сторона не тільки допомагає "навести мости" між сторонами спору, а й безпосередньо бере участь у переговорах з його мирного вирішення. Більше того, посередник (держава або міжнародна організація) може вносити свої пропозиції з мирного врегулюванню спору. Для участі посередника в мирному вирішенні спору необхідна згода всіх сторін. Форми і способи посередництва визначаються домовленістю між сторонами спору і посередником.

Прикладом добрих послуг є участь уряду Радянського Союзу в налагодженні переговорів між Індією і Пакистаном у 1966 р. щодо врегулювання збройного конфлікту між ними.

Після створення ООН Генеральний секретар цієї організації або його спеціальні представники неодноразово брали участь у наданні добрих послуг і посередництві. Так, у 1988 р. в Женеві завдяки добрим послугам і посередництву особистого представника Генерального секретаря ООН було підписано угоди щодо ліквідації афганської кризи.

Міжнародні арбітражні та судові процедури є дієвим засобом мирного вирішення спорів, що широко застосовується в міжнародній практиці.

Загальні правила створення міжнародних арбітражів і арбітражні процедури встановлено в Гаазькій конвенції про мирне розв'язання міжнародних зіткнень 1907 р. і документах Генеральної Асамблеї ООН - Загальному акті про мирне вирішення міжнародних спорів 1949 р. і Зразкових правилах арбітражного процесу 1958 р.

За загальним правилом міжнародні арбітражі для розгляду конкретного спору формуються з непарного числа членів (зазвичай трьох або п'яти). Кожна сторона призначає свого арбітра або арбітрів, які у свою чергу обирають із нейтральних осіб суперарбітра.

Відповідно до Гаазької конвенції 1907 р. для полегшення звернення до арбітражної процедури була створена Постійна палата третейського суду (ППТС). Проте, незважаючи на свою назву, ППТС не є постійно діючим органом. На постійній основі функціонують лише Адміністративна рада, що складається з

229

міністра закордонних справ Нідерландів і акредитованих у Гаазі дипломатичних представників держав - учасниць Конвенції, і Бюро

ППТС, що виконує функції канцелярії. Бюро складає список арбітрів - членів ППТС, з-поміж яких держави - учасниці Конвенції можуть обирати арбітрів для вирішення конкретних спорів. Національна група арбітрів кожної держави складається з чотирьох осіб. Один і той самий арбітр може бути вибраний кількома державами. До складу Палати входять чотири арбітри і від України. Примітно, що відповідно до ст. 5 Статуту Міжнародного Суду ООН арбітри ППТС можуть висувати кандидатів для обрання в члени Суду. Місцезнаходження ППТС - Гаага (Нідерланди).

Наявність міжнародних арбітражних органів створює додаткові досить гнучкі можливості мирного врегулювання міжнародних спорів.

Істотну роль у мирному вирішенні міжнародних спорів відіграють міжнародні судові установи, що діють на постійній основі. Так, уст. 38 Гаазької конвенції про мирне розв'язання міжнародних сутичок 1907 р. зазначається: "У питаннях юридичного характеру і переважно в питаннях тлумачення або застосування міжнародних договорів третейський суд визнається договірними Державами найдієвішим і разом з тим справедливим засобом рішення спорів, не залагоджених дипломатичним шляхом.. Статут ООН встановлює, що сторони спору повинні, як загальне правило, передавати свої питання до Міжнародного Суду ООН відповідно до положень Статуту Суду (п. З ст. 36). Слід зауважити, що міжнародні судові установи здебільшого не володіють обов'язковою юрисдикцією і не можуть за власною ініціативою брати міжнародні спори до розгляду. Конкретна справа зазвичай розглядається міжнародним судом за наявності спеціальної згоди на те сторін спору. Проте відповідно до п. 2 ст. 36 Статуту Міжнародного Суду ООН держави - учасниці Статуту можуть у будь-який час заявити, що визнають без особливої про те угоди юрисдикцію Суду щодо будь-якої іншої держави, яка взяла таке саме зобов'язання, у всіх спорах юридичного характеру.

Рішення міжнародних судів обов'язкові лише для сторін, що беруть участь у справі, і лише у конкретній справі.

Для сучасних міжнародних відносин характерне зростання кількості і диверсифікація міжнародних судових установ. Так, з'явилися міжнародні адміністративні трибунали з вирішення трудових спорів у рамках міжнародних міжурядових організацій, міжнародні суди з прав людини, регіональні міжнародні судові установи і т. ін.

Найвідомішими міжнародними судовими установами є Міжнародний Суд ООН (див. підрозділ 9.10.3); Європейський Суд з прав людини (див. підрозділ 7.4);

230

Суд Європейського Союзу (див. підрозділ 20.7); Міжнародний трибунал з морського права.

Відповідно до Конвенції ООН з морського права 1982 р. (розділ 5 частини XI, частина XV і додаток VI) передбачається гнучкий багатоступінчастий механізм мирного вирішення деяких міжнародних спорів, пов'язаних із тлумаченням і застосуванням Конвенції, за допомогою звернення в Міжнародний трибунал з морського права і Камеру зі спорів, що стосуються морського дна.

Трибунал і Камера беруть до розгляду спори, які не вдалося врегулювати іншими засобами і які не можуть бути передані на розгляд до інших міжнародних судових установ, щодо участі яких наперед погодились держави - учасниці Конвенції. Трибунал може брати на розгляд спори за заявою однієї зі сторін тільки в тому випадку, якщо всі відповідні держави визнали за ним обов'язкову юрисдикцію (ст. 287). Згідно з Конвенцією 1982 р. Камера володіє обов'язковою юрисдикцією.

З урахуванням специфіки справи до Трибуналу і Камери можуть звертатися держави - учасниці Конвенції; Міжнародний орган з морського дна та його Підприємство; державні підприємства, юридичні та фізичні особи, за які поручилася держава - учасниця.

Рішення Трибуналу і Камери є остаточними і виконуються всіма сторонами спору (ст. 296). Більше того, виконання рішень Камери повинне забезпечуватися державами-учасницями Конвенції 1982 р. на своїх територіях так само, як і виконання рішень або розпоряджень вищих національних судових інстанцій (ст. 39 додатку VI).

Трибунал складається з 21 незалежного судді, що обираються державами-учасницями Конвенції на 9 років з можливістю переобрання. Судді повинні мати громадянство, що не збігається, володіти визнаним авторитетом у галузі морського права і представляти основні правові системи світу.

Судова присутність утворює кворум у складі 11 членів Трибуналу. Конкретні категорії спорів можуть розглядатися в камерах, що складаються не менше ніж з трьох суддів. Для вирішення спору в порядку спрощеного судочинства може бути утворена камера у складі п'яти членів Трибуналу.

Камера зі спорів, що стосуються морського дна, є структурним підрозділом Трибуналу і складається з 11 суддів, обраних більшістю членів Трибуналу зі свого складу строком на три роки з правом переобрання на повторний строк.

Місцеперебування Трибуналу - ганзейське місто Гамбург (ФРН). 1 серпня 1996 р. у Нью-Йорку в Організації Об'єднаних Націй відбулося обрання 21 судді Трибуналу. В жовтні 1996 р . Трибунал приступив до виконання своїх функцій.

231

Реалізація принципу мирного вирішення міжнародних спорів за допомогою міжнародних організацій

В ООН проблемою мирного вирішення спорів займаються насамперед три головні органи - Генеральна Асамблея, Рада Безпеки і Міжнародний Суд.

Згідно зі ст. 11,12,14 і 35 Статуту ООН Генеральна Асамблея може приймати резолюції з мирного вирішення міжнародних спорів, якщо вони не передані на розгляд Ради Безпеки ООН.

Як уже наголошувалося, головну відповідальність за підтримку міжнародного миру і безпеки в рамках ООН несе Рада Безпеки (п. 1 ст. 24 Статуту). Тому цей головний орган володіє найширшими повноваженнями з мирного врегулювання міжнародних спорів відповідно до положень розділу VI Статуту ООН (див. підрозділ 20.3). Необхідно зазначити, що резолюції Ради Безпеки ООН з мирного вирішення міжнародних спорів мають рекомендаційний характер для сторін, що сперечаються.

Генеральний секретар ООН також має певні повноваження в цій сфері. Так, відповідно до ст. 99 Статуту ООН Генеральний секретар має право доводити до відома Ради Безпеки будь-які питання, які, на його думку, можуть загрожувати підтримці міжнародного миру і безпеки, тобто про міжнародні спори відповідного характеру. Генеральний секретар ООН і його спеціальні представники неодноразово брали участь з місією добрих послуг та посередництва у процесі мирного вирішення міжнародних спорів і конфліктних ситуацій, що загрожували міжнародному миру й безпеці. Наприклад, у 1962 р. Генеральний секретар ООН У. Тан надав добрі послуги і посередництво з метою мирного розв'язання

Карибської кризи, що загрожувала перерости в ядерний конфлікт.

Згідно зі Статутом ООН Рада Безпеки повинна заохочувати мирне вирішення міжнародних спорів за допомогою регіональних угод і регіональних організацій (п. 1 ст. 52).

Засновницькі документи регіональних організацій містять положення з мирного вирішення спорів між державами-членами.

Так, одним із принципів діяльності Ліги арабських держав (ЛАД) є принцип мирного врегулювання міжнародних спорів, якому присвячені ст. 5,6,7 і 19 Пакту ЛАД, Пакт покладає функції з мирного вирішення спорів на Раду Ліги - найвищий орган організації. Рада може виступити з пропозицією надання добрих послуг сторонам, що сперечаються, а також виконувати функції арбітражу. Проте Рада не може ухвалювати "обов'язкових і остаточних рішень з таких важливих спорів, які зачіпають незалежність, суверенітет і територіальну цілісність

232

держав", тобто в цих випадках можна звертатися до інших, крім Ради Ліги, мирних засобів.

У Статуті Організації американських держав (ОАД) і Боготському договорі 1948 р. передбачено такі засоби мирного вирішення спорів, як добрі послуги, посередництво, розслідування, примирення і арбітражний розгляд, а також детально регламентовано процедуру їх здійснення (ст. 84-89 Статуту ОАД). Основні повноваження в цій сфері належать двом головним органам ОАД: Постійній раді та Консультативній нараді міністрів закордонних справ. Постійна рада правомочна створювати арбітражний суд без участі сторін спору. В рамках ОАД діє Міжамериканська комісія з урегулювання спорів мирними засобами як допоміжний орган Постійної ради.

Організація африканської єдності - організація африканських країн, створена на конференції глав урядів держав, що звільнилися, в 1963 р. Нині ця організація називається Африканський Союз.

Мета: зміцнення співробітництва між країнами Африки, врегулювання територіальних конфліктів, спорів і розбіжностей між ними, співпраця в соціально-економічній і політичній сферах життя. В 1994 р. до організації вступила ПАР.

Об'єктивними причинами створення Африканського Союзу, що замінив ОАЄ - найбільше політичне об'єднання держав Африканського континенту, були кардинальні зміни в розстановці політичних сил у світі за час її існування (1963-2001 рр.) і виконання на межі нового тисячоліття частини завдань, поставлених перед ОАЄ як першочергові. Проблеми сучасного економічного розвитку держав Африки вимагають пошуку нових підходів і механізмів.

Рішення про створення Африканського Союзу було ухвалено на надзвичайній зустрічі на вищому рівні ОАЄ у вересні 1999 р. у м. Сірте (Лівія). Воно відображало прагнення африканських лідерів до вищого рівня єдності, ніж у рамках ОАЄ. Глави держав континенту схвалили Засновницький акт Африканського Союзу на саміті ОАЄ в липні 2000 р. у м. Ломі (Того), тоді ж було офіційно оголошено про створення АС. На 37-й сесії Асамблеї ОАЄ в столиці Замбії м. Лусака (липень 2001 р.) був затверджений пакет документів, що визначають структуру і правову базу нової організації. До цього моменту Акт ратифікували 51 африканська країна. Він замінив Статут ОАЄ, який, проте, діяв ще рік протягом перехідного періоду від ОАЄ до АС. Перший саміт Африканського Союзу відбувся 9-10 липня 2002 р. у місті Дурбан (ПАР). Головою АС обрали президента Південно-Африканської Республіки Табо Мбекі. Оперативною економічною програмою знову створеної всеафриканської організації була названа програма НЕПАД ("Нове партнерство для розвитку Африки" - New Partnership for Africa's Development) - масштабна програма стратегії розвитку Африки, в якій визначається її місце в сучасному світі,

233

передбачається конкретний комплекс заходів у сфері економіки держав континенту, а також висловлюється надія на партнерство глобального рівня у процесі її реалізації. В 2003 р. членами АС були всі держави континенту, крім Королівства Марокко, яке припинило участь у роботі ОАЄ після прийняття в її члени Сахарської Арабської Демократичної Республіки. Штаб-квартира АС розташована в м. Аддіс-Абебі (Ефіопія).

У назвах як самої організації ("Африканський Союз"), так і її найвищого виконавчого органу ("Комісія АС") виразно помітна певна аналогія зі структурами Європейського Союзу. Це свідчить про твердий намір лідерів африканських держав в інтеграційному процесі враховувати успішний досвід ЄС і наявних об'єднань Південно-Східної Азії і Латинської Америки.

У статутних документах СНД, ОБСЄ, Ради Європи і Європейського Союзу також містяться положення з мирного вирішення міжнародних спорів, які будуть розглянуті нижче.

СНД: процедура мирного вирішення спорів

У Статуті СНД процедури мирного вирішення спорів містяться в розділі IV "Запобігання конфліктам і вирішення спорів" (ст. 16-18) і в ст. 32 "Економічний суд".

Стаття 16 Статуту СНД зобов'язала держави - члени Співдружності вживати всіх можливих заходів для запобігання конфліктам, насамперед на міжнаціональній і міжконфесійній основі, які можуть спричинити порушення прав людини. Ці держави повинні надавати одна одній на основі взаємної згоди допомогу в урегулюванні таких конфліктів, у тому числі в рамках міжнародних організацій.

Не випадково положення про запобігання міжнаціональним і міжконфесійним конфліктам і їх врегулювання поставлено в Статуті СНД на перше місце. Саме сутички на міжетнічному і релігійному ґрунті становлять найбільшу небезпеку для держав СНД як у внутрішньому, так і в зовнішньому аспекті.

Стаття 17 Статуту встановлює, що держави - члени СНД утримуватимуться від дій, здатних завдати шкоди іншим державам-членам і призвести до загострення можливих суперечок. Далі йдеться про процедури мирного вирішення спорів: "Держави-члени будуть сумлінно і у дусі співробітництва докладати зусилля до справедливого мирного вирішення своїх спорів за допомогою переговорів або досягнення домовленостей про належну альтернативну процедуру врегулювання спору"1. Якщо держави-члени не можуть вирішити спір за допомогою засобів, названих вище, вони можуть передати її Раді глав держав.

234

Рада глав держав правомочна в будь-якій стадії суперечки, продовження якої могло б загрожувати підтримці миру або безпеки в Співдружності, рекомендувати сторонам належну процедуру або методи її врегулювання (ст. 18 Статуту СНД).

Згідно зі ст. 32 Статуту СНД до відання Економічного суду належить вирішення спорів, що виникають під час виконання економічних зобов'язань. Суд може вирішувати також інші спори, віднесені до його відання угодами держав-членів. Економічний суд у своїй діяльності керується Договором про створення Економічного союзу 1993 р., Угодою про статус Економічного суду і Положенням про Економічний суд 1992 р.

У разі неможливості врегулювати спірні питання через Економічний суд СНД сторони, що сперечаються, можуть вирішувати їх в інших міжнародних судових органах відповідно до їх правил і процедур.

Як і інші регіональні організації, СНД надає велике значення переговорам і консультаціям як ефективному засобу запобігання і вирішення міжнародних спорів (ст. 2 Договору про колективну безпеку 1992 р., ст. 31 Договору про створення Економічного союзу 1993 р., ст. 10 Угоди про створення Платіжного союзу держав-учасниць СНД 1994 р. та ін.).

19 січня 1996 р. у Москві рішенням Ради глав держав СНД прийнята Концепція запобігання і врегулювання конфліктів на території держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав, згідно з якою ефективним методом вирішення спорів і запобігання конфліктам є використання превентивних політичних і дипломатичних зусиль, спільних заходів і авторитету Співдружності з метою пошуків шляхів ослаблення напруженості до того, як вона переросте в конфлікт. Така діяльність повинна здійснюватися на основі відповідного офіційного звернення держави, безпеці та суверенітету якої створюється загроза, що не знімає відповідальності з самих сторін у спорі щодо прояву ними політичної волі до врегулювання суперечки шляхом переговорів та інших мирних засобів. Превентивна дипломатія може здійснюватися спеціальним представником СНД.

Превентивна дипломатія може охоплювати комплекс заходів, спрямованих на з'ясування причин і попередження суперечок між сторонами та недопущення переростання їх у конфлікти, включаючи добрі послуги і посередництво в організації консультацій, переговорів між сторонами у спорі, сприяння їм у пошуках взаєморозуміння і досягненні домовленості з урегулювання розбіжностей. Створенню належних умов для розвитку переговорного процесу може сприяти узгодження засобів щодо зміцнення довіри, у тому числі досягнення домовленості про незастосування сторонами сили або погрози застосування сили і врегулювання розбіжностей виключно шляхом переговорів, а також обмін інформацією з питань, що спричинюють занепокоєння, направлення

235

спеціальних представників, посередницьких місій, спостерігачів від нейтральних сторін або самих сторін спору, використання елементів раннього попередження, ухвалення економічних санкцій, створення демілітаризованих зон.

В окремих випадках можливе і превентивне (попереджувальне) розгортання поліцейського (міліційного), цивільного і військового персоналу держав - учасниць Співдружності в районі можливого протистояння з метою запобігання ескалації напруженості, переростання суперечок, розбіжностей і криз у збройний конфлікт. Превентивне розгортання і створення демілітаризованих зон здійснюються на прохання держав, безпеці та суверенітету яких створюється загроза, з відома сторін спору. Рішення стосовно превентивного розгортання і санкцій ухвалює Рада глав держав Співдружності Незалежних Держав, яка визначає характер і строки дії санкцій, затверджує мандат на розгортання, що встановлює, у тому числі, повноваження, склад Колективних сил з підтримки миру Співдружності Незалежних Держав (КСПМ), завдання і строки перебування такого персоналу держав - учасниць Співдружності.

Механізми та інструменти ОБСЄ з мирного врегулювання спорів

Одним з найважливіших принципів діяльності ОБСЄ, зафіксованим в Декларації принципів Гельсінського заключного акта НБСЄ 1975 р., є принцип мирного вирішення спорів. За роки існування цієї авторитетної міжнародної організації сформувалася система механізмів та інструментів мирного врегулювання спорів.

ОБСЄ має дві взаємно підкріплювані форми діяльності в цій сфері: 1) ухвалення спільних політичних рішень за правилом консенсусу; 2) прямі дії з використанням узгоджених механізмів, вживаних обмеженою кількістю держав-учасниць.

Механізми, наявні сьогодні, використовуються стосовно: подій у військовій сфері ("Віденський механізм з незвичайної військової діяльності"); людського виміру ("Московський механізм"); серйозних надзвичайних ситуацій ("Берлінський механізм"). Ці механізми ґрунтуються на поетапному підході. На першому етапі з'ясовується ситуація шляхом проведення консультацій між безпосередньо зацікавленими державами, після чого скликаються зустрічі в рамках ОБСЄ в цілому з можливим використанням процедур установлення фактів. Зазначені механізми можуть приводитися в дію за ініціативою обмеженої кількості держав. Водночас дії можуть здійснюватися за оперативною ініціативою діючого голови, а також уповноважених ним співробітників і інститутів.

ОБСЄ також має чотири інструменти мирного врегулювання спорів.

236

З 1994 р. діє Конвенція з примирення і арбітражу в рамках НБСЄ 1992 р. За положеннями Конвенції в Женеві створюється Суд з примирення і арбітражу.

Суд утворюють примирливі комісії та арбітражні трибунали, а точніше мирові посередники й арбітри. Примирлива комісія і Арбітражний трибунал створюються для кожного спору. До складу Комісії входять мирові посередники, обрані зі списку, що складається державами - учасницями Конвенції. Кожна держава-учасниця призначає двох мирових посередників, з яких принаймні один повинен бути громадянином цієї держави. Мирові посередники призначаються на 6-річний строк з можливістю призначення на новий строк. Вони повинні бути особами, які посідають або посідали високі державні чи міжнародні пости і володіти визнаною компетентністю у сфері міжнародного права, міжнародних відносин або врегулювання спорів. Кожна держава-учасниця також призначає одного арбітра й одного заступника, які можуть бути її громадянами або громадянами інших держав - членів ОБСЄ. Арбітри призначаються на 6-річний строк з можливістю повторного призначення і повинні мати кваліфікацію, необхідну для призначення у своїх країнах на найвищі посади в судових органах, або бути юристами, що володіють визнаною компетентністю в галузі міжнародного права. Прізвища мирових посередників і арбітрів повідомляють Секретарю, який вносить їх до реєстру, що передається в Секретаріат ОБСЄ для направлення державам - членам Організації. Адміністративне керівництво Суду здійснює президія, що складається з голови, віце-голови і трьох членів, обраних з мирових посередників і арбітрів.

Примирлива комісія розглядає справи, передані їй за згодою двох або більше держав. У Конвенції 1992 р. також передбачена обов'язкова процедура, відповідно до якої держава-учасниця може в односторонньому порядку представити для примирення будь-яку суперечку з іншою державою, що бере участь у Конвенції, якщо ця суперечка не була врегульована "в розумний період часу".

Арбітражний трибунал може бути створений, якщо сторони домовляться про це або якщо вони наперед заявлять, що визнають як обов'язкову юрисдикцію Трибуналу на основі принципу взаємності, тобто арбітражна процедура має факультативний характер. Заява про згоду на арбітражну процедуру може бути зроблена без обмеження строку або на певний строк. Ця заява може поширюватися на всі спори або виключати спори, що стосуються територіальної цілісності держави, її національної оборони, права на суверенітет над територією суходолу чи одночасних домагань на юрисдикцію над іншими районами. Комісія і Трибунал не можуть залучатися до розгляду якоїсь суперечки, якщо сторони, що сперечаються, вже домовилися про інші засоби її врегулювання. Після подання конкретної справи на розгляд Суду її розглядають або Примирлива комісія, або Арбітражним трибунал залежно від характеру спору.

237

Примирлива комісія після закінчення своїх слухань надає сторонам спору доповідь, з тим щоб вони протягом 30 днів вирішили, чи готові вони погодитися з висновками, що містяться в ній, чи ні. Якщо одна зі сторін не погоджується з висновками доповіді, друга має право не вважати себе зв'язаною своєю згодою з ними. У разі недосягнення згоди протягом 30 днів доповідь направляється в Арбітражний трибунал, рішення якого обов'язкове для сторін у спорі. Рішення Трибуналу остаточне й оскарженню не підлягає.

Рішення Примирливої комісії і Арбітражного трибуналу приймаються більшістю голосів їх членів. Якщо голоси поділяються порівну, право вирішального голосу належить головуючому.

Відповідний механізм мирного вирішення спорів закріплений у Валетських положеннях процедури ОБСЄ з мирного врегулювання спорів 1991 р. В них передбачається можливість створення примирливого механізму для вироблення рекомендацій, що не мають обов'язкової сили.

ОБСЄ також може використовувати процедури "директивного примирення", за допомогою яких Рада міністрів або Керівна рада (раніше КСПО) має право директивно вказати державам, що сперечаються, на необхідність досягти примирення. Ще одним можливим варіантом мирного вирішення спорів є створення примирливої комісії.

Мирне врегулювання спорів у рамках Ради Європи і Європейського Союзу

Рада Європи (РЄ) як найстаріша європейська міжурядова організація накопичила певний досвід мирного врегулювання спорів.

Комітет міністрів РЄ, що проводить засідання на рівні міністрів закордонних справ держав-членів не рідше двох разів на рік, є форумом, де обговорюються проблеми співробітництва і політичні питання, що мають спільний інтерес. Комітет також ухвалює рішення про те, які дії повинні бути зроблені щодо пропозицій Парламентської асамблеї, Конгресу місцевої і регіональної влади Європи і конференцій різних міністрів, що регулярно проводяться РЄ. Вказана діяльність, поза сумнівом, сприяє попередженню і мирному врегулюванню конфліктів і спорів у рамках РЄ.

Парламентська асамблея Ради Європи (ПАРЄ) як консультативний орган цієї організації є своєрідною трибуною для публічних дебатів і висунення ініціатив, покликаних сприяти стабільній, безконфліктній співпраці європейських держав. Так, у квітні 1998 р. на засіданнях ПАРЄ обговорювалася ситуація в Косово (Югославія), яка становила загрозу стабільності й миру на Балканах. У результаті обговорення асамблея прийняла рекомендації з метою попередження і недопущення озброєних сутичок у цьому краї Союзної Республіки Югославія.

238

Одна з головних цілей РЄ - захист прав людини. Ці права закріплені в найважливішому документі РЄ - Європейській конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. Відповідно до положень Конвенції в 1959 р. було створено Європейський суд з прав людини, який правомочний розглядати спори між державами - учасницями Конвенції 1950 р. з приводу тлумачення і застосування положень Конвенції та протоколів до неї. Суд також володіє обов'язковою юрисдикцією щодо справ, ініційованих фізичною особою, групою осіб або неурядовою організацією, відповідно до встановлених правил процедури (протокол № 9 до Конвенції).

Поступово активність і авторитет Європейського суду з прав людини зростали, проте колишні громіздкі механізми його діяльності ледве справлялися з навантаженнями, що збільшувалися. Як наслідок, постала необхідність реформування цих механізмів згідно з протоколом № 11 до Конвенції 1950 р., прийнятому в 1994 р. (див. підрозділ 7.4). 13 травня 2004 р., зважаючи на невідкладну потребу змінити певні положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. з метою збереження і підвищення ефективності контрольної системи на тривалий період, головним чином у світлі дедалі більшої завантаженості Європейського суду з прав людини та Комітету міністрів Ради Європи, було прийнято протокол № 14.

Відповідно до ст. 8 протоколу № 14, ст. 28 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 р. викладена в новій редакції. В ч. 1 цієї оновленої статті зафіксовано: "Стосовно заяви, поданої згідно зі ст. 34, Комітет може одностайним голосуванням:

Ь) оголосити її прийнятною і одночасно постановити рішення по суті, якщо покладене в основу справи питання щодо тлумачення або застосування Конвенції чи протоколів до неї, е предметом усталеної практики Суду'4. В англійській версії цього документа вживаються слова "...well-established case-law of the Court".

Отже, протоколом № 14 до Конвенції 1950 p. визнано де-юре наявність не тільки усталеної практики Суду, а більше того, його усталеної прецедентної практики. Саме так сформулював цю норму голова Європейського суду з прав людини Люціус Вільдхабер у виступі на урочистому відкритті судового року: "Протокол № 14 до Конвенції вносить чотири основні процедурні зміни: розгляд суддею одноосібно явно неприйнятних скарг; більш широка компетенція розгляду скарг, які "вже є предметом сталої прецедентної" практики Європейського суду", комітетами з трьох суддів замість палат із семи суддів".

Протокол № 14 передбачає реформу ЄСПЛ, мета якої - значно збільшити пропускну спроможність цієї установи, котра отримує величезну кількість заяв громадян, передусім із країн Центральної та Східної Європи. 27 січня 2010 р. останньою з 47 країн Ради Європи протокол № 14 ратифікувала Росія. При підписанні цього протоколу Росія зробила застереження, згідно з яким вона має

239

право спеціально просити про введення свого судді в комітети суддів, що розглядатимуть справи за її участю. Нагадаємо, що Росія утримує перше місце за кількістю позовів, які перебувають на розгляді в Європейському суді з прав людини.

Суд Європейського Союзу - один із головних органів його інституційної системи. Держави - засновниці Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС) визнали за необхідне створити спеціальний судовий орган з розгляду всіх спорів, пов'язаних з предметом засновницького договору (1951 р.) і правильним його тлумаченням. Досвід цього судового органу став корисним при створенні в 1957 р. Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС) та Європейського співтовариства з атомної енергії (Євратома). Відповідно до Маастрихтського договору 1992 р. (набула чинності з 1993 р.) Європейські Співтовариства були трансформовані в політичне об'єднання, що отримало назву Європейський Союз(ЄС).

В очікуванні приєднання до ЄС нової великої групи держав, чиї демократичні та правові традиції часто не вирізнялися високим ступенем стабільності, необхідно було вжити додаткових заходів щодо запобігання можливим порушенням і відходу від правових стандартів ЄС. Усе це змусило учасників міжурядової конференції під час підготовки Ніццького договору особливу увагу приділити судовій реформі. Цей договір, підписаний у лютому 2001 р., - новий засновницький акт, що вносить зміни до Договору про Європейський Союз і Договори про Європейські Співтовариства та деяких пов'язаних з ними актів. Відповідно до Ніццького договору і доданого до нього Статуту Суду ЄС з подальшими поправками істотно змінилися структура судової системи і статус судових установ ЄС. Сумарно ці зміни полягають у створенні практично триланкової судової системи ЄС, яка містить, по-перше, Суд ЄС, по-друге, Суд першої інстанції, і, по-третє, спеціалізовані судові палати.

Внаслідок реформування Суд ЄС отримав статус найвищого судового органу ЄС. Він розглядає у першій інстанції порівняно обмежену категорію справ, вирішення яких має істотне значення для забезпечення єдності та цілісності європейського права. За ним в основному зберігається преюдиціальна юрисдикція. Він виконує функції касаційного і конституційного судів.

Спеціалізовані судові палати покликані сприяти Суду першої інстанції при розгляді деяких справ, виокремлених в особливу категорію. Статус спеціалізованих судових палат певною мірою нагадує Суд першої інстанції у момент його створення в 1988 р. Це випливає з рішення Ради від 2 листопаду 2004 р., що вносить зміни до Статуту Суду ЄС і створює Суд у справах цивільної служби.

Подальший розвиток судової системи ЄС передбачає створення трьох самостійних судових інстанцій: Суду ЄС, Суду загальної юрисдикції і

240

спеціалізованих судів, що є не просто допоміжними палатами, а самостійною судовою інстанцією. Одночасно передбачається внесення змін до порядку формування і юрисдикції судових установ1. Згідно з положеннями, що діяли до реформи, передбаченої Ніццьким договором, члени Суду ЄС призначалися за спільною згодою урядами держав-членів строком на 6 років. Держава - учасниця ЄС мала одне місце в Суді ЄС, а потім і в Суді першої інстанції. Вона також висувала кандидата на заміщення місця в Суді ЄС.

Принцип "одна держава - один суддя" визначав чисельний склад Суду ЄС. Єдине коригування вносила вимога непарного числа суддів. Напередодні розширення у 2004 р. їх кількість дорівнювала 15 (після розширення досягла 25). Необхідність подібної системи комплектування мотивувалася не стільки рівноправністю держав-членів, скільки доцільністю представництва всіх національних правових систем, що мало сприяти досягненню ефективності та врахуванню різноманіття національних форм і методів правового регулювання при розгляді справ у Суді ЄС. В основному аналогічно формувався і Суд першої інстанції. Крім суддівського корпусу, до складу Суду ЄС увійшли також 8 генеральних адвокатів.

Судді та генеральні адвокати призначаються з осіб, чия незалежність не викликає сумнівів і які відповідають вимогам, що висуваються в їх країнах до претендентів на найвищі судові посади, або є юристами, що мають визнану кваліфікацію. Призначення здійснюють уряди держав - членів ЄС на 6-річний строк з можливістю переобрання. Судді зі свого складу обирають голову Суду і першого генерального адвоката строком на три роки, причому можливе переобрання голови на новий період. Голова є керівником Суду.

Основна функція генеральних адвокатів полягає у виробленні мотивованих висновків, що надаються Суду після заслуховування сторін. У них уточнюється сутність спору, розглядаються норми, які можуть бути покладені в основу рішення, а також пропонується вирішення спірного питання.

Справи у Суді ЄС і Суді першої інстанції розглядають палати з трьох або п'яти суддів, а також Велика палата, що складається з 11 суддів. Крім того, можливе проведення пленарних засідань. Голів палат обирають самі судді. Рішення по суті виноситься не менше ніж трьома суддями в палатах із трьох або п'яти суддів, у Великій палаті - сімома суддями з 11.

Пленарні засідання Суду ЄС проводяться головним чином для вирішення організаційних питань або розгляду справ, що мають особливе значення. Кворум пленуму має становити не менше 11 суддів.

Суди ЄС покликані забезпечити одноманітне тлумачення і застосування права ЄС на всьому просторі й у всіх сферах, що підпадають під юрисдикцію

241

Співтовариств і Євросоюзу. Організація роботи Суду ЄС має чимало схожих рис з організаційно-правовим механізмом Міжнародного Суду ООН.

Відповідно до засновницьких документів ЄС держави-учасниці не будуть використовувати для вирішення спорів, що належать до тлумачення і застосування договорів, інші засоби, ніж ті, які зафіксовані в самому договорі. У більшості випадків Суд ЄС володіє юрисдикцією з таких спорів. Суд не може розпочати розгляд справи за власною ініціативою. Він правомочний виносити рішення тільки у справах, переданих на його розгляд сторонами, що сперечаються, і у межах конкретного спору. Оскарженню рішення Суду не підлягають.

До обов'язків Суду належить забезпечення правильності тлумачення договорів та їх виконання (ст. 164 Договору про ЄЕС 1957 p.), а також контроль за законністю обов'язкових рішень ЄС, прийнятих згідно з угодами (ст. 31 Договору про ЄОВС1951 р. і ст. 173 Договору про ЄЕС 1957 p.).

Особливістю Суду ЄС є та обставина, що позивачами в ньому можуть виступати всі суб'єкти права ЄС, тобто органи Союзу, держави - члени ЄС, а також їх фізичні та юридичні особи і національні судові органи.

13 грудня 2007 р, офіційно підписано Лісабонську угоду, яка передбачає реформування судової системи ЄС Так, після набрання нею чинності 1 грудня 2009 р. судова система ЄС складається з Європейського суду, Суду першої інстанції та спеціалізованих судів. У Європейському суді створюються, три додаткові посади генеральних адвокатів. У процесі реформування Суд ЄС набуває статусу вищого судового органу ЄС.

Література:

1. Баймуратов М.А. Проблема международной правосубъектности органов

242

местного самоуправления Украины. — Одесса, 1996. 2. Курс международного права. В 7 т. Т.1. Понятие, предмет и система международного права /Ю.А. Бас-кин, Н.Б. Крылов, Д.Б. Левин и др. — М., 1989. 3. Мартыненко А.П. Права народов в современном международном праве. — К., 1993. 4. Морозов Г.И. Международные организации: некоторые вопросы теории.— М., 1974. 5. Тункин Г.И. Теория международного права. — М., 1970. 6. Тункин Г.И. Международная правосубъектность (некоторые вопросы теории). — М., 1971. 7. Фельдман Д.И., Курдюков Г.И. Основные тенденции развития международной правосубъектности. — Казань, 1974. 8. Черкес М.Е. Международное право: Учебное пособие. — Одесса, 1998. 9. Черниченко СВ. Теория международного права. В 2 т. Т.1. Современные теоретические проблемы. — М., 1999. 10. Шаповал В. Державний лад країн світу. — К.,1999.

Навчальне видання

МАРУШЕВА Оксана Георгіївна

МІЖНАРОДНЕ ПРАВО

Навчальний посібник

243

Відповідальний за випуск зав. кафедри … Техн. редактор Редактор План 2015 р., поз. __/__ Підп. до друку 2015. Формат 6084 1/16. Папір офсет. Друк офс. Ум. друк. арк. . Тираж прим.

Видавець і виготівник