НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК...

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В. М. КОРЕЦЬКОГО

Кваліфікаційна наукова

праця на правах рукопису

ОСНАЧ Олексій Михайлович

УДК 325-024.79 (4-11) (477) (043.3)

ДИСЕРТАЦІЯ

ІНСТИТУТИ ТА МЕХАНІЗМИ МОДЕРНІЗАЦІЇ МІГРАЦІЙНОЇ

ПОЛІТИКИ: ПОРІВНЯЛЬНО-ПОЛІТОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ

23.00.02 – політичні інститути та процеси (052 – політологія; 05 – соціальні та поведінкові науки)

Подається на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук (доктор філософії)

Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей, результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело_________________ О. М. Оснач

Науковий керівник – ГОРБАТЕНКО Володимир Павлович, доктор політичних наук, професор

Київ – 2018

АНОТАЦІЯ

Оснач О. М. Інститути та механізми модернізації міграційної

політики: порівняльно-політологічний аналіз. – Кваліфікаційна наукова

праця на правах рукопису.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних

наук (доктора філософії) за спеціальністю 23.00.02 «Політичні інститути

та процеси» (052 – політологія; 05 – соціальні та поведінкові науки). –

Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, Київ, 2018.

У дисертації проаналізовано концептуальні засади дослідження

інститутів і механізмів модернізації міграційної політики, зокрема,

з’ясовано на порівняльній основі сучасні тенденції у зазначеній сфері й

показано еволюцію відповідних наукових підходів. Здійснено оцінку

сучасних тенденцій розвитку й модернізації міграційної політики,

критично осмислено й узагальнено підходи до модернізації міграційної

політики, практик і моделей управління міграційними процесами.

З’ясовано інституціональну основу, засоби і стандарти міграційної

політики розвинених країн, а також проаналізовано особливості та

потреби вдосконалення міграційної політики країн «навздогінної»

модернізації. Розкрито роль міжнародних організацій у процесі

модернізації міграційної політики, показано специфіку модернізації

міграційної політики на рівні регіональних міждержавних утворень (на

прикладі ЄС та НАФТА). Узагальнено сучасний стан і основні напрями

модернізації міграційної політики національного і міжнародного рівнів,

виходячи з інтересів її суб’єктів, стратегічної та оперативної сумісності.

Наукова новизна отриманих результатів полягає в обгрунтуванні

необхідності створення ефективного міжнародного режиму в сфері

міграційної політики з метою зменшення обсягу нелегальних міграційних

потоків, перетворення міграції на важливий ресурс розвитку та

інструмент забезпечення глобальної економічної рівноваги, закріплення

гарантій дотримання прав мігрантів.

Уперше:

– розглянуто особливості забезпечення міграційної політики на

державному рівні та у двосторонніх відносинах розвинених країн і країн

«навздогінної» модернізації. З’ясовано, що в ході модернізації міграційної

політики можливості зазначених країн суттєво різняться, проте їх об'єднує

зацікавленість у створенні більш впорядкованої та передбачуваної

системи міграційних потоків, яка дозволила б вибудовувати

довгострокову стратегію міграційного регулювання і ефективно

протидіяти наявним ризикам і загрозам;

– охарактеризовано інститути та механізми модернізації міграційної

політики на регіональному, міжнародному і транснаціональному рівнях.

З’ясовано роль недержавних суб’єктів модернізації міграційної політики

(міжнародних організацій, регіональних міждержавних утворень,

діаспор). Доведено, що наявність недержавних суб’єктів різних рівнів

можна розглядати як свідомий виклик державній політиці і одночасно –

як допоміжний засіб, який за умов дієвої координації зусиль і ресурсів

може сприяти підвищенню ефективності модернізації міграційної

політики;

– здійснено порівняння і систематизацію різних теорій міграційного

управління. Запропоновано нову модель аналізу модернізації міграційної

політики на основі об'єднання в єдині аналітичні рамки кількох окремих

напрямів досліджень, таких як державна політика, регіональна співпраця,

діяльність міжнародних організацій, міжнародно-правовий режим і

діяльність діаспор у даній сфері. Доведено, що такий підхід дозволить

глибше розкрити особливості сучасних викликів у сфері модернізації

міграційної політики та її механізмів.

Отримали подальший розвиток:

– напрями застосування інструментарію модернізації міграційної

політики із залученням широкого кола суб’єктів різних рівнів та

потенціал взаємодоповнюваності, що може слугувати підґрунтям для

подальшого пошуку кооперативних механізмів забезпечення означеної

проблеми;

– положення, згідно якого окремо взяті держави мають обмежені

інструменти впливу на міжнародні міграційні процеси. Доведено, що

наявність недержавних суб’єктів глобального, регіонального і локального

рівня можна розглядати як свідомий виклик державній політиці й

одночасно – як допоміжний засіб, який за умов дієвої координації зусиль і

ресурсів може сприяти підвищенню ефективності міграційної політики та

її модернізації, створенню довгострокової стратегії міграційного

регулювання, спрямованої на протидію наявним ризикам і загрозам;

– осмислення чинників, що перешкоджають створенню загального

міжнародного міграційного режиму. До таких чинників віднесені: гостра

конкуренція ряду суб’єктів міграційної політики між собою, орієнтація

держав на протекціонізм, захист національних ринків праці та

відстоювання пріоритету прав своїх громадян над універсальними

правами людини.

Уточнено:

– механізми підвищення контрольованості міжнародних

міграційних процесів. З’ясовано, що позитивного результату можна

досягти за допомогою узгодження інтересів основних суб’єктів і

вироблення загальних принципів міграційної політики в глобальному

масштабі, закріплених у відповідних міжнародних інститутах. У

перспективі багаторівнева співпраця могла б набути різних інституційних

форм: від угод про трудову міграцію на кшталт ГАТТ до створення

глобального інституту в сфері міграції;

– основні завдання модернізації міграційної політики, до яких,

зокрема, віднесено: а) зменшення обсягу нелегальних міграційних потоків

за рахунок розширення легальних каналів в'їзду і координації зусиль у

боротьбі з незаконними перевезеннями; б) перетворення міграції на

найважливіший ресурс розвитку та інструмент забезпечення глобальної

економічної рівноваги шляхом узгодження інтересів приймаючих і

«відправляючих» країн; в) закріплення гарантій дотримання прав

мігрантів, а також міжнародних зобов'язань перед вимушеними

мігрантами.

Теоретичне та практичне значення отриманих результатів.

Пропонована дисертаційна робота може посприяти розширенню уявлення

про актуальні проблеми модернізації міграційної політики в сучасному

політичному контексті, стратегії та засоби приймаючих мігрантів країн і

країн їх походження, роль недержавних суб’єктів у здійсненні міграційної

політики, види та форми співпраці між суб’єктами різного рівня. Ці

знання можуть бути використані: політичними аналітиками і вченими для

оцінки ефективності міграційної політики окремих країн і недержавних

суб’єктів; особами, що приймають рішення, при розробці і вдосконаленні

міграційних стратегій та концепцій міграційної політики; викладачами

вищих навчальних закладів у процесі розробки відповідних програм

навчальних курсів.

Ключові слова: міграція, міграційна політика, модернізація

міграційної політики, рівні модернізації міграційної політики, суб’єкти

міграційної політики, стандарти міграційної політики, міжнародні

організації, регіональні міждержавні утворення.

Список публікацій здобувача за темою дисертації

Наукові праці, в яких опубліковані основні наукові результати

дисертації:

1. Оснач О. М. Глобалізація та міграційна політика: основні

тенденції та взаємозв’язок. Дослідження світової політики: зб. наук.

праць Інституту світової економіки і міжнародних відносин. 2010. Вип. 5.

С. 73–77.

2. Оснач О. М. Деякі аспекти визначення концептуальних засад та

пріоритетів міграційної політики України. Дослідження світової

політики: зб. наук. праць Інституту світової економіки і міжнародних

відносин. 2011. Вип. 7. С. 82–88.

3. Оснач О.М. Еволюція впливу діаспоральних співтовариств на

ряд аспектів міграційної політики. Дослідження світової політики: зб.

наук. праць Інституту світової економіки і міжнародних відносин. 2012.

Вип. 8. С. 69–74.

4. Оснач О. М. Особливості реалізації громадянських і політичних

прав іммігрантів. Філософія і політологія в контексті сучасної культури.

2012. Вип. 4 (1). С. 166–173.

5. Оснач О. М. Особливості політики КНР із заохочення

висококваліфікованої імміграції з використанням досвіду Сингапуру та

Японії. Науковий часопис Національного педагогічного університету

імені М. П. Драгоманова. Серія 22: «Політичні науки та методика

викладання соціально-політичних дисциплін»: зб. наук. праць. Київ: Вид-

во НПУ імені М. П. Драгоманова, 2017. Вип. 22. С. 50–56.

6. Оснач О. М. Пошук шляхів перенаправлення міграційних

процесів у легальне русло на сучасному етапі. Держава і право. Серія:

«Політичні науки»: зб. наук. праць / Ін-т держави і права ім. В. М.

Корецького НАН України. Київ: Вид-во «Юридична думка», 2017. Вип.

77. С. 127–138.

7. Оснач А. М. Изменение подходов к миграционным кризисам в

начале 21 века и роль мирового сообщества. Международное право и

проблемы интеграции (Азербайджанська Республіка). 2016. Вип. 2 (46). С.

10–14.

8. Оснач А. М. Некоторые особенности европейского регулирования

трудовой миграции в контексте развития ЕС. Международное право и


23–27.

Наукові праці, які засвідчують апробацію матеріалів дисертації:

9. Оснач О. М. Тенденції розвитку міграційної політики великих

держав. Новітні тенденції в зовнішній політиці великих держав:

матеріали всеукраїнської конференції молодих вчених (м. Київ, 2 грудня

2009 р.) / Інститут світової економіки і міжнародних відносин. Київ:

ІСЕМВ НАН України, 2009. С. 62–65.

10. Оснач О. М. Цінність досвіду сусідніх держав для міграційної

політики України. Актуальні проблеми міжнародних відносин та

інтереси України: матеріали міжнародної науково-практичної

конференції аспірантів та учених (м. Київ, 19–20 квітня 2012 р.) /

Національний університет «Острозька академія». Наукові записки. Серія:

«Міжнародні відносини». Острог, 2012. С. 43–48.

11. Оснач О. М. Міграційні процеси як виклик для цивілізаційного

розвитку. Світ ХХІ ст.: мультицивілізаційна парадигма розвитку:

матеріали міжвідомчої науково-теоретичної конференції (м. Київ, 5

червня 2012 р.). Київ: Інститут світової економіки і міжнародних відносин

НАН України, 2012. С. 71–74.

SUMMARY

Osnach O. M. Institutes and mechanisms of modernization of migration

policy: comparative-political analysis. – Qualifying scientific work on the

rights of manuscripts.

Dissertation for the degree of a candidate of political sciences (doctor of

philosophy) in specialty 23.00.02 «Political Institutions and Processes» (052 –

Political Science; 05 – Social and Behavioral sciences). – V. M. Koretsky

Institute of State and Law, National Academy of Sciences of Ukraine, Kyiv,

2018.

The dissertation analyzes the conceptual foundations of the research of

institutes and mechanisms of modernization of migration policy, in particular,

the current trends in the given field are determined on a comparative basis and

the evolution of corresponding scientific approaches is shown. An estimation of

modern tendencies in the development and modernization of migration policy

is carried out, critically comprehended and generalized approaches to

modernization of migration policy, practices and models of management of

migration processes. The institutional framework, means and standards of the

migration policy of the developed countries have been clarified, as well as the

features and needs of the improvement of the migration policy of the countries

of "urgent" modernization have been analyzed. The role of international

organizations in the process of modernization of migration policy is revealed,

the specificity of modernization of migration policy at the level of regional

interstate entities is shown (on the example of the EU and NAFTA). The

current state and main directions of modernization of migration policy of the

national and international levels are summarized, proceeding from the interests

of its subjects, strategic and interoperability.

The scientific novelty of the results obtained is to substantiate the need

to create an effective international regime in the field of migration policy in

order to reduce the volume of illegal migratory flows, turning migration into an

important resource of development and a tool for ensuring global economic

equilibrium, securing guarantees for the observance of migrants' rights.

First:

– the features of the provision of migration policy at the state level and

in the bilateral relations of the developed countries and countries of the

"winding up" modernization are considered. It is revealed that in the course of

modernization of migration policy the possibilities of the mentioned countries

differ considerably, but their interest in creating a more streamlined and

predictable system of migratory flows is united, which would allow to develop

a long-term strategy of migration regulation and effectively counteract existing

risks and threats;

– the institutions and mechanisms for the modernization of migration

policy at the regional, international and transnational levels are characterized.

The role of non-state actors of modernization of migration policy (international

organizations, regional intergovernmental organizations, diasporas) has been

clarified. It has been proved that the presence of non-state actors of different

levels can be regarded as a conscious challenge to state policy and, at the same

time, as an auxiliary means, which, in the context of effective coordination of

efforts and resources, can contribute to improving the efficiency of

modernization of migration policy;

– сomparison and systematization of various theories of migration

management have been carried out. A new model for analyzing the

modernization of migration policy based on the association is proposed in a

single analytical framework of several separate areas of research, such as state

policy, regional cooperation, the activities of international organizations, the

international legal regime and the activities of diasporas in this area. It is

proved that this approach will reveal the peculiarities of modern challenges in

the field of modernization of migration policy and its mechanisms.

Get further development:

– directions of using the tools of modernization of migration policy

involving a wide range of subjects of different levels and the potential of

complementarity, which can serve as the basis for further search for

cooperative mechanisms for ensuring the specified problem;

– the provision according to which individual states have limited

instruments of influence on international migration processes. It has been

proved that the presence of non-state actors at the global, regional and local

level can be considered as a conscious challenge to state policy and, at the same

time, as an auxiliary tool that, in the context of efficient coordination of efforts

and resources, can contribute to improving the efficiency of migration policy

and its modernization, the creation of a long-term migration strategy regulation

aimed at counteracting existing risks and threats;

– understanding the factors that hinder the creation of a common

international migration regime. These factors include: acute competition among

a number of subjects of migration policy among themselves, the orientation of

the states to protectionism, the protection of national labor markets and the

promotion of the priority of the rights of their citizens to universal human

rights.

Specified:

– mechanisms for increasing the controllability of international migration

processes. It was found that a positive result can be achieved by coordinating

the interests of key actors and developing general principles of migration policy

on a global scale, enshrined in the relevant international institutions. In the long

run, multilevel cooperation could acquire different institutional forms: from

labor migration agreements such as the GATT to the creation of a global

institute for migration;

– the main tasks of modernization of migration policy, which include, in

particular, the following: a) reduction of the volume of illegal migratory flows

by expanding legal channels of entry and coordination of efforts in the fight

against illegal traffic; b) the transformation of migration into the most

important resource of development and a tool for ensuring global economic

equilibrium by matching the interests of the host and sending countries; c)

securing guarantees for the rights of migrants, as well as international

obligations to forced migrants.

Theoretical and practical significance of the obtained results. The

proposed dissertation paper may help to broaden the understanding of the

current problems of modernizing migration policy in the current political

context, the strategies and means of host migrants from countries and their

countries of origin, the role of non-state actors in implementing migration

policy, the types and forms of cooperation between actors at different levels.

This knowledge can be used: political analysts and scientists to assess the

effectiveness of migration policies of individual countries and non-state actors;

decision makers in developing and improving migration strategies and

migration policy concepts; teachers of higher educational institutions in the

process of developing relevant curriculum programs.

Key words: migration, migration policy, modernization of migration

policy, levels of modernization of migration policy, subjects of migration

policy, standards of migration policy, international organizations, regional

interstate education.





тенденції та взаємозв’язок. Дослідження світової політики: зб. наук.


С. 73–77.




відносин. 2011. Вип. 7. С. 82–88.

3. Оснач О.М. Еволюція впливу діаспоральних співтовариств на

ряд аспектів міграційної політики. Дослідження світової політики: зб.

наук. праць Інституту світової економіки і міжнародних відносин. 2012.

Вип. 8. С. 69–74.



2012. Вип. 4 (1). С. 166–173.








процесів у легальне русло на сучасному етапі. Держава і право. Серія:

«Політичні науки»: зб. наук. праць / Ін-т держави і права ім. В. М.

Корецького НАН України. Київ: Вид-во «Юридична думка», 2017. Вип.

77. С. 127–138.




10–14.




23–27.

















НАН України, 2012. С. 71–74.

2

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………… 3

РОЗДІЛ 1. Концептуальні засади дослідження інститутів і механізмів модернізації міграційної політики1.1 Оцінка сучасних тенденцій розвитку й модернізації міграційної політики…………………………………………………... 111.2 Еволюція підходів до дослідження інститутів та механізмів, спрямованих на модернізацію міграційної політики………………... 19 Висновки до Розділу 1………………………………………………… 37

РОЗДІЛ 2. Забезпечення міграційної політики на державномурівні та у двосторонніх міждержавних відносинах2.1 Інституціональна основа, засоби і стандарти міграційної політики розвинених країн……………………………………………. 392.2 Особливості та потреби вдосконалення міграційної політики країн «навздогінної» модернізації…………………………. 67Висновки до Розділу 2…………………………………………………. 94

РОЗДІЛ 3. Інститути та механізми модернізації міграційної політики на регіональному, міжнародному і транснаціональному рівнях 3.1 Роль міжнародних організацій у процесі модернізації міграційної політики…………………………………………………… 96 3.2 Специфіка модернізації міграційної політики на рівні регіональних міждержавних утворень (на прикладі ЄС та НАФТА)…………………………………………... 108 3.3.Діаспора як транснаціональний чинник впливу на характермодернізації міграційної політики……………………………………. 129Висновки до Розділу 3…………………………………………………. 141

ВИСНОВКИ…………………………………………………………… 145

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………... 153

ДОДАТКИ…………………………………………………………….... 203

3

ВСТУП

Обґрунтування вибору теми дослідження. Проблеми міграційної

політики та її модернізації є одними з найбільш суперечливих і

політизованих у міжнародних відносинах. Особливої актуальності вони

набули в наш час, у період інтенсивної глобалізації. Міграційні процеси є

серйозним дестабілізуючим чинником, що докорінно змінює політичний,

соціокультурний та економічний простори більшості країн світу. Крім

того, дедалі більше суб’єктів міжнародних відносин визнають, що

інтенсивна міжнародна міграція є неминучим наслідком глобалізації, і

спроби перешкоджання міграційним процесам в більшості випадків

призводять до обмеження природних процесів інтеграції у сфері торгівлі,

фінансів, туризму, наукового і культурного обміну. Велика кількість

невдалих спроб зупинити нелегальну міграцію, повністю контролювати

чисельність, етнічний склад та інші характеристики контингенту

мігрантів в тій чи іншій країні, зупинити «відтік мізків» і зменшити рівень

невдоволення державною міграційною політикою серед громадян

свідчить про те, що можливостей впливати на міграційні процеси для

реалізації своїх потреб у держав стає дедалі менше.

Вище перелічені проблеми обумовлюють необхідність перегляду

традиційних підходів до міграційної політики та її модернізації, що були

орієнтовані виключно на державні інструменти та технології, на користь

нової стратегії, яка брала б до уваги глобальний масштаб міграційних

процесів і зміни в міжнародному та внутрішньополітичному середовищі,

в якому реалізується міграційна політика. Розвиток багаторівневої

4

співпраці між міжнародними та регіональними організаціями,

приймаючими та «відправляючими» державами, представниками

громадянського суспільства і діаспор має потенціал для того, щоб

компенсувати недоліки державного регулювання і зробити міжнародні

міграційні процеси більш передбачуваними, керованими і безпечними в

довгостроковій перспективі.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертаційне дослідження виконане у відділі правових проблем

політології Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України

і пов’язане з розробкою планових наукових тем «Політико-правові засади

трансформації партійної системи України» (2015–2016 рр., РК

0115U002138) та «Правовий вимір інформаційної політики України в

умовах глобальних викликів» (2017–2018 рр., РК 0117U002701). Тема

дисертації затверджена Вченою радою Інституту держави і права

ім. В. М. Корецького НАН України (протокол № 2 від 09 лютого 2016 р.).

Мета і завдання дослідження. Метою пропонованої дисертаційної

роботи є комплексний аналіз модернізації міграційної політики, яка

проводиться в умовах глобалізації, виділення окремих елементів і

механізмів їх взаємодії на глобальному, транснаціональному,

регіональному і національно-державному рівні. Для досягнення

поставленої мети визначено наступні дослідницькі завдання:

– здійснити оцінку сучасних тенденцій розвитку й модернізації

міграційної політики;

– критично осмислити і узагальнити підходи до модернізації

міграційної політики, практик і моделей управління міграційними

процесами;

– з’ясувати інституціональну основу, засоби і стандарти міграційної

політики розвинених країн;

– проаналізувати особливості та потреби вдосконалення міграційної

політики країн «навздогінної» модернізації;

5

– розкрити роль міжнародних організацій у процесі модернізації

міграційної політики;

– показати специфіку модернізації міграційної політики на рівні

регіональних міждержавних утворень (на прикладі ЄС та НАФТА);

– узагальнити сучасний стан і основні напрями модернізації

міграційної політики національного і міжнародного рівнів, виходячи з

інтересів її суб’єктів, стратегічної та оперативної сумісності.

Об’єктом дослідження є міграційна політика як система впливу на

процес протікання і наслідки міграційних процесів.

Предметом дослідження є систематизація різнорівневого досвіду

функціонування інститутів та механізмів модернізації міграційної

політики.

Методи дослідження. В ході дослідження використовувалися

аналіз і синтез, індукція і дедукція, узагальнення і типологізація. З метою

всебічного дослідження особливостей модернізації міграційної політики

було застосовано міждисциплінарний підхід з урахуванням наукових

здобутків філософії, політології, соціології, культурології, правознавства

та інших соціально-гуманітарних наук.

Використання системного методу дозволило реалізувати підхід,

основу якого становить: а) визначення суб’єктів модернізації міграційної

політики на локальному, національно-державному, регіональному і

глобальному рівнях як елементів складної багаторівневої системи;

б) дослідження закономірностей співвідношення цих елементів між

собою; в) дослідження механізмів взаємодії політики у сфері міграції з

міжнародним і внутрішньополітичним середовищем.

На основі порівняльно-політологічного методу в роботі

систематизовано існуючі теорії і практики міграційного управління та

запропоновано модель аналізу модернізації міграційної політики, що

передбачає поєднання в єдині аналітичні рамки декількох окремих

напрямів досліджень: державної політики, регіональної співпраці,

6

діяльності міжнародних організацій, міжнародно-правового режиму в

сфері міграцій, діяльності діаспор у даній сфері. Порівняння цілей та

інструментарію модернізації міграційної політики широкого кола

суб’єктів різних рівнів дало змогу підкреслити їх особливості, виявити

ступінь їх ефективності та потенціал взаємодоповнюваності, що може

слугувати підґрунтям для подальшого пошуку кооперативних механізмів

оптимального вирішення досліджуваної проблеми.

Дисертаційне дослідження значною мірою спирається на теорію

глобального управління (у викладі Д. Розенау, Т. Вайсса, Р. Такура), яка

дозволила визначити концептуальні та смислові рамки для охоплення

суб’єктів різного рівня, що мають схожі цілі та координують свої ресурси

для більш ефективного і раціонального вирішення гострих проблем.

Найважливішими положеннями цієї теорії, використаними в дослідженні,

є: уявлення про фрагментацію державної влади на користь недержавних

суб’єктів; інтеграція нових владних просторів, які не співпадають з

державними кордонами; наявність глобальних завдань і проблем, що

вимагають співпраці усіх задіяних суб’єктів.

Нормативно-правовий підхід посприяв систематизації

документальних джерел у сфері міграції й відповідно виокремити: 1)

нормативні документи і закони окремих держав; 2) документи

міжнародних організацій, що заклали основу правового режиму міграції;

3) доповіді міжнародних організацій та комісій, в яких міститься огляд

міграційної ситуації у світі, регіонах і окремих країнах, а також аналіз

міграційної політики; 4) документи Європейського Союзу, що мають

відношення до міграційної політики; 5) документи інших регіональних

організацій (НАФТА, АСЕАН, ЕKOBAC).

Поряд з вищезазначеним у роботі використовувались методи,

властиві для сучасної політичної аналітики і прогнозування: аналіз

документів (контент-аналіз); аналіз подій (івент-аналіз); розкриття

7

загальних тенденцій/властивостей предмета через вивчення окремих

випадків (кейс-стаді) та ін.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в обґрунтуванні

необхідності створення ефективного міжнародного режиму в сфері

міграційної політики з метою зменшення обсягу нелегальних міграційних

потоків, перетворення міграції на важливий ресурс розвитку та

інструмент забезпечення глобальної економічної рівноваги, закріплення

гарантій дотримання прав мігрантів.

Вперше:

– розглянуто особливості забезпечення міграційної політики на

державному рівні та у двосторонніх відносинах розвинених країн і країн

«навздогінної» модернізації. З’ясовано, що в ході модернізації міграційної

політики можливості зазначених країн суттєво різняться, проте їх

об’єднує зацікавленість у створенні більш впорядкованої та

передбачуваної системи міграційних потоків, яка дозволила б

вибудовувати довгострокову стратегію міграційного регулювання і

ефективно протидіяти наявним ризикам і загрозам;

– охарактеризовано інститути та механізми модернізації міграційної

політики на регіональному, міжнародному і транснаціональному рівнях.

З’ясовано роль недержавних суб’єктів модернізації міграційної політики

(міжнародних організацій, регіональних міждержавних утворень,

діаспор). Доведено, що наявність недержавних суб’єктів різних рівнів

можна розглядати як свідомий виклик державній політиці і одночасно –

як допоміжний засіб, який за умов дієвої координації зусиль і ресурсів

може сприяти підвищенню ефективності модернізації міграційної

політики;

– здійснено порівняння і систематизацію різних теорій міграційного

управління. Запропоновано нову модель аналізу модернізації міграційної

політики на основі об’єднання в єдині аналітичні рамки кількох окремих

напрямів досліджень, таких як державна політика, регіональна співпраця,

8

діяльність міжнародних організацій, міжнародно-правовий режим і

діяльність діаспор у даній сфері. Доведено, що такий підхід дозволить

глибше розкрити особливості сучасних викликів у сфері модернізації

міграційної політики та її механізмів.

Отримали подальший розвиток:

– напрями застосування інструментарію модернізації міграційної

політики із залученням широкого кола суб’єктів різних рівнів та

потенціал взаємодоповнюваності, що може слугувати підґрунтям для

подальшого пошуку кооперативних механізмів забезпечення означеної

проблеми;

– положення, згідно якого окремо взяті держави мають обмежені

інструменти впливу на міжнародні міграційні процеси. Доведено, що

наявність недержавних суб’єктів глобального, регіонального і локального

рівня можна розглядати як свідомий виклик державній політиці й

одночасно – як допоміжний засіб, який за умов дієвої координації зусиль і

ресурсів може сприяти підвищенню ефективності міграційної політики та

її модернізації, створенню довгострокової стратегії міграційного

регулювання, спрямованої на протидію наявним ризикам і загрозам;

– осмислення чинників, що перешкоджають створенню загального

міжнародного міграційного режиму. До таких чинників віднесені: гостра

конкуренція ряду суб’єктів міграційної політики між собою, орієнтація

держав на протекціонізм, захист національних ринків праці та

відстоювання пріоритету прав своїх громадян над універсальними

правами людини.

Уточнено:

– механізми підвищення контрольованості міжнародних

міграційних процесів. З’ясовано, що позитивного результату можна

досягти за допомогою узгодження інтересів основних суб’єктів і

вироблення загальних принципів міграційної політики в глобальному

масштабі, закріплених у відповідних міжнародних інститутах. У

9

перспективі багаторівнева співпраця могла б набути різних інституційних

форм: від угод про трудову міграцію на кшталт ГАТТ до створення

глобального інституту в сфері міграції;

– основні завдання модернізації міграційної політики, до яких,

зокрема, віднесено: а) зменшення обсягу нелегальних міграційних потоків

за рахунок розширення легальних каналів в’їзду і координації зусиль у

боротьбі з незаконними перевезеннями; б) перетворення міграції на най-

важливіший ресурс розвитку та інструмент забезпечення глобальної

економічної рівноваги шляхом узгодження інтересів приймаючих і

«відправляючих» країн; в) закріплення гарантій дотримання прав мігран-

тів, а також міжнародних зобов’язань перед вимушеними мігрантами.

Практичне значення отриманих результатів. Пропонована

дисертаційна робота може посприяти розширенню уявлення про

актуальні проблеми модернізації міграційної політики в сучасному

політичному контексті, стратегії та засоби приймаючих мігрантів країн і

країн їх походження, роль недержавних суб’єктів у здійсненні міграційної

політики, види та форми співпраці між суб’єктами різного рівня. Ці

знання можуть бути використані: політичними аналітиками і вченими для

оцінки ефективності міграційної політики окремих країн і недержавних

суб’єктів; особами, що приймають рішення, при розробці і вдосконаленні

міграційних стратегій та концепцій міграційної політики; викладачами

вищих навчальних закладів у процесі розробки відповідних програм

навчальних курсів.

Апробація результатів дослідження. Основні наукові положення

дисертаційної роботи відображено у наукових статтях автора, а також у

тезах і виступах автора на наукових конференціях та «круглих столах»,

таких як: всеукраїнська конференція молодих вчених «Новітні тенденції в

зовнішній політиці великих держав» (Київ, 2 грудня 2009 р.); «круглий

стіл» «Шляхи досягнення європейських стандартів в економічній та

соціальній сферах України» (Київ, 21 жовтня 2010 р.); «круглий стіл»

10

«Удосконалення міграційного законодавства України: проблеми і шляхи

їх розв’язання» (Київ, 29 листопада 2011 р.); міжнародна науково-

практична конференція «Актуальні проблеми міжнародних відносин та

інтереси України» (Острог, 19–20 квітня 2012 р.); міжвідомча науково-

теоретична конференція «Світ ХХІ ст.: мультицивілізаційна парадигма

розвитку» (Київ, 5 червня 2012 р.); «круглий стіл» «Політичні партії і

вибори в Україні» (Київ, 26 червня 2015 р.); І конгрес Громадської

організації «Академія політичних наук» (Київ, 20 вересня 2016 р.).

Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження

відображено в 11 наукових публікаціях, з яких 8 – наукові праці, в яких

опубліковані основні наукові результати дисертації, 3 – наукові праці, які

засвідчують апробацію матеріалів дисертації.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, трьох

розділів, поділених на підрозділи, висновків та списку використаних

джерел. Загальний обсяг становить 211 сторінок, із них основний текст –

153 сторінки, список використаних джерел (490 найменувань) – 56

сторінок, додатки – 2 сторінки.

11

РОЗДІЛ 1

КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ІНСТИТУТІВ І

МЕХАНІЗМІВ МОДЕРНІЗАЦІЇ МІГРАЦІЙНОХ ПОЛІТИКИ

1.1 Оцінка сучасних тенденцій розвитку й модернізації міграційної

політики

Розпочнемо з того, що наведемо визначення міграційної політики.

На нашу думку, найбільш вдало його сформулювали фахівці Міжнародної

організації з міграції: «Це діяльність державних та недержавних структур,

спрямована на те, щоб впливати на міграційні процеси». Спираючись на

дане визначення, ми спробуємо оцінити ті тенденції, які в сучасний період

характеризують модернізацію міграційної політики.

Однією з найпомітніших серед цих тенеденцій, на наш погляд, є

значне виділення безпекового аспекту в міграційній політиці. Такий стан

справ зумовлений зростанням загроз міжнародного тероризму та

транскордонної злочинності з початку 2000-х років. Стали спостерігатися

тенденції до пожорсткішання міграційної політики з боку держав Європи

та Північної Америки (особливо це стосується імміграції та візових

питань), тема імміграції стала об’єктом пильної уваги з боку

громадянського суспільства та засобів масової інформації. Заяви

посадових осіб та офіційні документи стали свідчити про схильність

державних та недержавних структур у модернізації різних напрямків

12

міграційної політики дедалі більше надавати пріоритет питанням безпеки.

Дану тенденцію найяскравіше демонструють такі держави як Сполучені

Штати Америки (перетворення деяких кордонів на систему ліній

укріплень), ФРН (значні обмеження для низькокваліфікованіх мігрантів),

Велика Британія (введення обмежувальних норм та правил починаючи з

2008 р., зокрема системи балів).

Феномен міграційної політики та її модернізації серед іншого тісно

пов'язаний з державотворчими процесами. На протязі історії існував

тісний зв'язок між становленням національних держав, формуванням

державного апарату і усе зростаючим інтересом держав у регулюванні

міграційних процесів. Зокрема, на думку дослідника А. Золберга, з 16 по

18 ст. державам Західної та Північної Європи, що формувалися, був

властивий меркантилістський погляд на населення, що розглядалося як

ресурс для виробничої діяльності і резерв рекрутів для війська. У той же

час у процесі централізації держав органи влади прагнули підвищити

етнічну і культурну однорідність серед населення, навіть якщо це

означало вислання та інші репресії проти груп населення, які відрізнялися

від основної маси в етнічному або культурному плані – наприклад,

вигнання гугенотів із Франції [461, с. 24–38].

Дослідник Дж. Торпі вважає, що з початку 19 ст. по мірі свого

зміцнення національно-державні інститути прагнули дедалі більше

контролювати пересування населення на підконтрольних територіях,

активно використовуючи паспортний контроль як інструмент [331, с. 239–

259]. Від початку 19 ст. процеси індустріалізації та поширення

капіталізму викликали потребу в більш гнучких системах переміщення

робочої сили, що в поєднанні зі зростанням населення і збільшенням

масштабів бідності в містах також викликало більш позитивне ставлення

до еміграції з боку західноєвропейських держав. У Великій Британії,

наприклад, еміграція до колоній була засобом не тільки боротьби з

перенаселенням, але і відкриттям нових ринків для товарів, вироблених у

13

метропролії. Але було б очевидною помилкою вважати, що міграційна

політика держав у даний період була максимально відкритою. Наприклад,

еміграція низькокваліфікованих бідних людей з Європи заохочувалася, в

той час як еміграцію кваліфікованих працівників на постійній основі

намагалися обмежувати. Так «Закон про бідних», прийнятий урядом

Великої Британії у 1834 році, представляє собою яскравий приклад

модернізації міграційної політики того часу. До введення цього закону,

заморська еміграція з Британських островів спонсорувалася місцевими

парафіями і поміщиками, що оплачували витрати бідних людей, які

прагнули емігрувати. Із прийняттям даного закону еміграція стала більш

упорядкованою. На думку тодішнього британського уряду, було

економнішим оплатити витрати бідних підданих на еміграцію, в

основному в Канаду та Австралію, ніж продовжувати підтримувати їх у

метрополії [460, с. 58].

Пишучи про «міграційну революцію», А. Золберг стверджував, що

до середини 19 ст. тягар контролю за міграційними потоками в значній

мірі перейшов до адміністративних органів територій з позитивним

імміграційним сальдо (в першу чергу в Північній Америці), які почали

виявляти більшу зацікавленість у такому контролі [461, с. 55–56]. По мірі

того, як західні держави поступово переходили до більш демократичних

форм правління і врахування прав людини, ставало все складніше

проводити таку міграційну політику, яка базувалася на методах прямого

контролю. Це було пов'язано з глобальними тенденціями до лібералізації

економіки та ринку праці. Дослідник Ф. Бургіньйон стверджував, що цей

перехід збігся з переконаністю в тому, що імміграційна політика є

важливішою, ніж еміграційна [258, с. 21–28].

У другій половині 20 століття, особливо після розпаду

прорадянського блоку, все більше держав стали поступово пом’якшувати

обмеження на еміграцію. Наприклад, у 1987 році 21 країна вважалися

такими, що мають жорсткі обмеження щодо еміграції, в той час як у 2005

14

році їх кількість скоротилася до 11 [306, с. 14]. Однак, із терміном

«міграційна революція» можна посперечатися, оскільки в історії були

періоди, особливо на початку 20 ст., коли багато держав знову вводили

обмеження на еміграцію. Починаючи з 1920-х років у авторитарних і

тоталітарних державах своєрідна модернізація міграційної політики йшла

у цьому напрямі. Яскравими прикладами тут є фашистська Італія, а також

СРСР. Протягом першої половини 20 ст. спроби консолідації молодих

політичних націй держав часто супроводжувалися виселенням (або

насильницькою асиміляцією чи геноцидом) «меншин», які офіційно

проголошувалися небезпечними та шкідливими для національної єдності.

У тих випадках, коли поняття громадянства було засноване на релігійній

або етнічній приналежності, держави практикували депортацію

«меншин», заохочуючи імміграцію співвітчизників із-за кордону з метою

створення «однорідного» населення. Обмін населенням у балканських

державах після розпаду Османської імперії, обмін населенням між

Грецією і Туреччиною 1923 р., після 1947 р. між Індією і Пакистаном,

палестинська еміграція протягом арабо-ізраїльської війни 1948 р., масові

переміщення під час югославської війни 1991–1995 рр. є найбільш

типовими прикладами. Це також свідчить про складний взаємозв'язок між

імміграційною та еміграційною політикою.

Цікаво відзначити, що розвинуті та слаборозвинуті держави часто

мають протилежні інтереси щодо того, які категорії мігрантів вони

прагнуть приймати чи відторгнути. А. Золберг називає це протиріччя

«перетягуванням канату», в якому слаборозвинуті держави прагнуть

уникнути еміграції найбільш цінних з їх точки зору категорій населення

(як правило, висококваліфікованих) і прагнуть позбутися «надлишкової»

низькокваліфікованої робочої сили, в той час як розвинуті держави, як

правило, заохочують імміграцію висококваліфікованих фахівців та

обмежують в'їзд низькокваліфікованих [461, с. 21–28].

15

Держави іноді непослідовно проводять модернізацію міграційної

політики, насамперед через суперечливість внутрішньополітичних і

зовнішньополітичних інтересів. Крім того, така модернізація рідко схожа

на лінійний і плавний перехід від жорстко обмежувальних підходів до

більш ліберальних. Приклади колишнього Радянського Союзу, Італії та

частково Мексики ілюструють різноманітність ідеологічних, економічних

та інших факторів, які впливають на міграційну політику та її

модернізацію. Вони також доводять, що така модернізація не була

плавним переходом до мінімального втручання держави чи заохочення

еміграції. Більш того, ці приклади підкреслюють тісний взаємозв'язок між

політичними режимами і підходами до модернізації міграцйної політики.

З давніх часів існував також тісний взаємозв'язок між міграційною

та демографічною політикою. В якості прикладу можна навести

поселення на територіях, які колонізувалися. Поява поселень колоністів

на віддалених від регіону походження територіях можна розглядати як

своєрідний крок уперед у модернізації. Наступним кроком стали

масштабні хвилі колонізації. А в наш час є ряд держав, які називають

«країнами переселенського капіталу», оскільки вони від часів свого

заснування приділяли велику увагу міграційній політиці та її модернізації

і завжди розглядали це як невід’ємний інструмент зовнішньої політики.

Прикладом є Сполучені Штати Америки.

В окремі періоди певні суб’єкти міграційної політики можуть

підходити до цієї сфери як до чогось другорядного, що є лише засобом

для досягнення більш важливих цілей зовнішньої політики. Часто існують

тісний взаємозв'язок і взаємодія між міграційною політикою,

здійснюваною державами походження мігрантів та приймаючими

державами. Це питання залишається в значній мірі малодослідженим. В

Італії, наприклад, міграційна політика режиму Б. Муссоліні зазнала

впливу системи імміграційних квот, введених США у законах 1921 і 1924

років. Представники італійського уряду вступили у переговори з

16

представниками уряду США, щоб попросити про збільшення квот для

італійських іммігрантів. Хоча ці зусилля були марними, вони призвели до

модернізації міграційної політики в Італії.

Поширеним підходом у сфері модернізації міграційної політики є

надання переваги двостороннім угодам. За таких умов країни еміграції

знаходяться, як правило, в більш слабкій позиції, що підтверджується

можливістю для країн імміграції в односторонньому порядку відмовитися

від двосторонніх угод, як це, наприклад, сталося в Європі після нафтової

кризи. Це різко обмежує здатність держав «каналізувати» міграційні

процеси. Модернізація імміграційної політики, схоже, значно менше

обмежена політикою зменшення еміграції, а не навпаки, тому що

більшість готові та здатні обмежувати в'їзд мігрантів, а не виїзд.

Відносини між країнами переважаючої еміграції та імміграції часто

бувають асиметричні, як правило, з перевагою держав імміграції (в

основному розвинутих). Якщо одна окрема держава обмежує еміграцію,

то приймаючі держави, як правило, все одно отримають іммігрантів з

інших країн, відкритих для еміграції, тому не обов’язково вступати в

діалог із конкретною країною еміграції. Практика показує, що зазвичай

держави еміграції більш зацікавлені вступати в діалог із приймаючими

державами, а не навпаки. Однак, це не означає, що перші повністю

безсилі, оскільки вони можуть використовувати масову еміграцію як засіб

тиску або негласно дозволяти чи заохочувати легальну та нелегальну

еміграцію, зайнявши позицію невтручання. Це було типовим явищем для

таких держав класичної еміграції як Мексика і Марокко. На практиці

більш складним виявляється намагання обмежувати, аніж заохочувати

еміграцію. І в багатьох випадках держави імміграції намагаються досягти

з країнами еміграції згоди з регулювання міграційних процесів, а також

репатріації (реадмісії) незаконних мігрантів. Для країн походження

двосторонні угоди можуть створити можливості для легальної еміграції

своїх громадян і можуть сприяти захисту прав мігрантів під час

17

перебування за кордоном. Однак, хоч держави імміграції і можуть

прийняти потенційних іммігрантів з ряду країн походження, вони також

можуть відмовитись укладати угоди, які вимагатимуть дотримуватися

певних умов щодо прав іммігрантів.

Варто також враховувати, що часто існує значна розбіжність між

загальним дискурсом щодо міграційної політики та конкретними

формами, у яких вона реалізується. Існує також інша розбіжність, яка

стосується частих невідповідностей між офіційно задекларованими

принципами (закони, постанови, укази, циркуляри тощо) і фактичною

реалізацією політики. Наскільки ефективно міграційна політика та її

модернізація будуть здійснюватися, в першу чергу, залежить від

ефективності систем управління, фінансових і людських ресурсів, а також

корупції. Функціонери та інші суб'єкти реалізації політики часто мають

значну свободу дій в інтерпретації і застосуванні законів та правил. Рівень

реалізації політики також залежить від рівня централізації і зв'язку між

центральними державами і регіональними та місцевими органами влади.

Існує приклад Мексики, коли місцеві органи влади, інтереси яких не було

враховано в ході прийняття політичних рішень, фактично саботували

модернізацію національної міграцйної політики, тому що для них було

очевидним, що це суперечить їх інтересам. Для них еміграція була

запобіжним клапаном з полегшення економічної і політичної

напруженості. Більш того, бюрократія і корупція надалі перешкоджає

модернізації міграцйної політики, в той час як легальні, так і нелегальні

мігранти продовжують потрапляти до США. Це практично зводить

нанівець усі зусилля мексиканської політики. Однак, було б помилкою

думати, що такий саботаж або підривна діяльність стосуються тільки

слабкорозвинутих держав. Наприклад, є свідчення, що міністри

закордонних справ країн Карибського басейну і Мексики чинили

дипломатичний тиск на США, щоб полегшити еміграцію зі своїх країн. У

цьому випадку на прохання посла посольство може бути більш відкритим

18

для заяв на отримання візи, фактично йдучи проти здійснення

імміграційних обмежень.

На нашу думку, можна стверджувати, що найбільш загальною

тенденцією у підходах до модернізації міграційної політики за останні

пів-століття є відносна лібералізація. Ця тенденція є невід'ємною

частиною більш загальних політичних та ідеологічних зрушень, зокрема

розпаду радянського блоку, і більш широкої тенденції до демократизації

та економічної лібералізації. Ставлення держав до міграційної політики

часто є неоднозначним. Тому вони нерідко змушені вдаватися до

непростих компромісів, балансуючи між різними інтересами.

Схоже, що магістральним напрямом модернізації міграційної

політики є рух від більш загальних обмежень до більш тонких

налаштувань, що враховують велику кількість факторів. Суб’єкти

міграційної політики можуть одночасно обмежувати і стимулювати різні

міграційні потоки за різними напрямками. Деякі з них модернізували

свою міграційну політику в напрямку принципу мінімального втручання,

оскільки, на нашу думку, термін «політика невтручання» є досить

сумнівним, оскільки припускає, що міграційні процеси можуть

відбуватися без зовнішнього втручання і будь-якого регулювання. На

нашу думку, парадоксальним є те, що продуманий підхід до модернізації

міграційної політики є необхідною умовою для того, щоб міграційні

процеси відбувалися без надлишкового втручання, зокрема з боку третіх

сторін. Таким чином, принцип мінімального втручання теж потребує

активних дій з боку суб’єктів міграційної політики. Так, держави за

допомогою модернізації міграційної політики можуть справляти

неабиякий вплив на структурування міграційних процесів шляхом

встановлення просторових і соціальних моделей, які потім можуть

відтворюватися після стабілізації міграційних зв'язків і систем. Водночас

модернізація також надає суб’єктам міграційної політики ширші

можливості для створення нових міграційних каналів поряд з уже

19

існуючими. Вплив та ефективність модернізації міграційної політики

можуть бути обмежені браком їх внутрішньої узгодженості та

проблемами імплементації, а також впливом інших факторів. Міграційна

політика формується на основі різних, часто суперечливих груп інтересів,

міркувань щодо зовнішньої політики, характеру двосторонніх відносин з

дійсними або потенційними країнами-донорами чи реципієнтами

мігрантів. Ця складність і невизначеність часто призводить до значного

роходження між дискурсом і практикою непослідовної та іноді

безсистемної модернізації міграційної політики. А це, своєю чергою, є

свідченням необхідності подальшого проведення систематичних наукових

досліджень різних підходів суб’єктів міграційної політики до її

модернізації.

1.2 Еволюція підходів до дослідження інститутів та механізмів,

спрямованих на модернізацію міграційної політики

Теорія міграційного управління не випадково почала розвиватися на

сторіччя пізніше, ніж теорія міграції, яка була сформульована ще в кінці

19 ст. британським географом Е. Г. Равенштайном. Така запізніла поява

була пов'язана з поширеною думкою про те, що держави є слухняними

провідниками структурних сил, і напрям міграційної політики держав

задається специфічним становищем країни у системі міжнародних

економічних зв'язків. Зокрема, держави, що відчувають нестачу робочої

сили, будуть вимушені заохочувати трудову міграцію; держави, що

стикаються з високим рівнем безробіття або бідності, навпаки,

бачитимуть в еміграції засіб вирішення своїх внутрішньоекономічних

проблем і так далі.

Найважливішим теоретичним нововведенням останньої чверті

минулого сторіччя стало визнання того, що держави можуть вводити

20

міграційний режим, що суперечить логіці економічних процесів, і що

міжнародна міграція має наслідки не тільки для ринку праці чи

чисельності населення, але і для політичної системи приймаючої держави

[460, с. 403–430]. Провідний американський теоретик в галузі міграції Д.

Массей зазначає: «Навіть якщо держави сьогодні не можуть повністю

контролювати могутні сили, що породжують і підтримують міжнародну

міграцію, державні політики мають величезний вплив на визначення

обсягу та складу міграційних потоків». Аналізуючи різні підходи до

вивчення міграції, він відзначив, що «серед усіх теорій на диво мало уваги

було приділено державам та їх урядам як активним агентам, чия

поведінка здатна якщо не контролювати, то формувати міжнародні рухи

населення» [305, с. 83].

Одним із перших теоретиків державного регулювання міграції був М.

Вейнер. Його типологія міграційної політики, запропонована ще в 1985

році, використовується досі. Так, відносно еміграції прийнято розрізняти:

політику вільного виїзду; обмежувальну; вибірково заборонну (держава

накладає обмеження на виїзд представників певних професій або етнічних

груп) і політику заохочення еміграції. Імміграційна політика буває також

декількох видів: політика «відкритих дверей» або вільного в'їзду, політика

активного залучення мігрантів, селективна (вибіркова) політика,

обмежувальна політика або політика нульової міграції [457, с. 441–455].

Від початку 1990-х років починають розвиватися специфічні теорії

міграційної політики, що досліджують процес ухвалення рішень у рамках

бюрократичного апарату, а також роль різних груп інтересів у формуванні

курсу міграційної політики. Основою теорії раціонального вибору є

запозичене у неокласичної економіки положення про природу людської

раціональності, яке, на думку прихильників даної теорії, може служити

для пояснення і прогнозу людської поведінки в політичній сфері [283,

с. 241–304].

21

Дана модель спирається переважно на емпіричні методи та

припускає оцінку політики з точки зору її ефективності, тобто

використання оптимальних засобів для досягнення наміченої мети. Згідно

з даною теорією, процес ухвалення рішень слід розділити на декілька

етапів:

- емпіричне встановлення суті проблеми;

- формулювання цілей і завдань, які привели б до оптимального

рішення;

- аналіз доступної інформації про методи рішення;

- оцінка вигод і витрат від того або іншого рішення;

- вибір оптимального рішення.

Стосовно сфери міграційної політики та її модернізації це припускає

наступний алгоритм дій: 1) отримання точних відомостей про кількість і

склад міграційних потоків у відносно тривалій часовій перспективі; 2)

об'єктивна оцінка ролі мігрантів у економіці та в суспільстві; 3)

формулювання цілей міграційної політики, які відповідали б ширшим

завданням державного управління в сфері економіки, соціального

забезпечення, культури і т. д.; 4) аналіз різних інструментів для

досягнення даних цілей з точки зору вигід і витрат; 5) вибір

оптимального рішення. Відповідно, на ухвалення рішення щодо курсу

міграційної політики та її модернізації впливають такі чинники як:

індивідуальний міграційний досвід даної країни, наявність або відсутність

надійної та максимально повної статистичної бази, а також сприйняття

мігрантів у суспільстві [419, с. 947–964]. Міграційний досвід відображає

особливості міграційної ситуації в країні (тривалість міграції, загальна

кількість іммігрантів, їх статус у суспільстві та роль в економіці країни і т.

д.). Статистична база допомагає сформувати уявлення про цю ситуацію і

відображає зміни, що відбуваються в міграційній ситуації під впливом

політичних процесів. У сукупності, міграційний досвід і статистична база

22

формують сприйняття мігрантів з боку суспільства і осіб, що ухвалюють

рішення.

Стратегія модернізації міграційної політики може розрізнятися не

тільки внаслідок різного міграційного досвіду або сприйняття мігрантів у

суспільстві, але і в залежності від ширших завдань управління, які

правлячі еліти вважають пріоритетними на даний період часу. Зокрема, як

вважає англійська дослідниця К. Босвелл, основоположними завданнями,

на які орієнтуються особи, що ухвалюють рішення у сфері міграції, є:

- захист територіальної цілісності та фізичної безпеки своїх

громадян;

- сприяння економічному зростанню держави;

- забезпечення справедливого розподілу і охорона привілеїв своїх

громадян на доступ до ресурсів перед іноземцями;

- підтримка інституційної легітимності, тобто неперевищення

державою своїх функцій і дотримання принципів демократії і свободи

[369, с. 75–100].

Оскільки вищеперелічені імперативи важко реалізовувати одночасно,

державам доводиться розставляти пріоритети в своїй міграційній політиці

та її модернізації, прорахувавши можливий рівень вигід і витрат при

недотриманні того чи іншого імперативу.

Прикладом першого типу К. Босвелл вважає міграційну політику

європейських держав в 1950-х – на початку 1970-х років; другого типу –

післявоєнну політику Великої Британії до 1970-х років. Високий ступінь

обмеження, властивий третьому типу, спостерігається в державах

Перської затоки. Четвертий тип політики сьогодні властивий багатьом

європейським країнам, що намагаються урівноважити вимоги

накопичення та інституційної легітимності, тоді як громадська думка

схильна підтримувати обмежувальну політику. При цьому типі дуже

велика вірогідність того, що заявлена політика розходитиметься з

фактичною, що насправді буде знижувати легітимність влади в очах

23

населення. Прикладом останнього – п'ятого типу – К. Босвелл вважає

італійську міграційну політику часів прем’єрства С. Берлусконі, яка

поєднувала в собі жорстко обмежувальну риторику з терпимістю до

нелегальної міграції та зайнятості. Дослідження поточної міграційної

політики приймаючих країн показують, що в більшості випадків акцент

робиться на безпеці або протекціонізмі відносно громадян або місцевих

працівників, які часто досягаються за рахунок цілей накопичення або

інституційної легітимності [370, с. 33–67].

Попри безперечні переваги, пов'язані з оптимізацією і

впорядковуванням процесу ухвалення рішень, теорія раціонального

вибору була піддана різкій критиці з боку дослідників суспільних наук.

Так, Г. Саймон ще в середині 1950-х років заявив про обмежену природу

раціональності та про те, що в реальності процес ухвалення рішень

далекий від відповідності вищеописаній ідеальній моделі. На його думку,

раціональність ухвалених рішень викривляється багатьма чинниками,

зокрема, такими як:

- двозначна або нечітка постановка проблеми в складних

організаціях;

- неповна інформація про всі можливі альтернативи;

- неповна інформація про причини, що породжують проблему;

- неповна інформація про настрої та інтереси громадян;

- обмежені ресурси, час і компетенція посадовців.

Критики раціональної теорії переконані в тому, що особи, які

ухвалюють рішення, будуть задовольнятися не повною, а лише

«достатньою» для цього інформацією, вибираючи не оптимальні цілі та

рішення, а лише ті, які здаються їм задовільними в даній ситуації [451,

с. 45–61]

Цю проблему добре резюмував Ч. Перроу: «Коли індивід

зустрічається з ситуацією вибору, він будує спрощену модель реальної

ситуації на основі свого минулого досвіду (включаючи забобони та

24

стереотипи) і суто індивідуальних поглядів на те, як йому слід діяти. В

основному, індивід удається до вже перевірених рішень, і його реакція на

проблему рутинна: він вибирає не з усіх можливих альтернатив, а тільки з

тих, які йому відомі або які він уже випробував. Таким чином, він шукає

не оптимальне, а перше достатнє і прийнятне для нього рішення» [311,

с. 149].

Плюралістична теорія міграційної політики виникла на основі теорії

груп інтересів, розробленої американськими вченими А. Бентлі і Д.

Труменом на початку 20 століття і отримала широке визнання в

політології. Прихильники плюралістичної теорії розглядають суспільство

як сукупність різних груп інтересів, які конкурують одна з одною за

розподіл ресурсів. На їх переконання, уряд виступає як урівноважуючий

елемент інтересів різних груп і проводить ту політику, яка влаштовує

найбільш впливових гравців [255, с. 49–64].

У сфері міграційного аналізу представником даної теорії є Г. Фрімен.

Проаналізувавши великий обсяг емпіричних даних про те, як суспільство

в США, Канаді, Австралії і дванадцяти країнах ЄС на початку 1990-х

років відносилося до питань імміграції, Г. Фрімен виявив розбіжність між

офіційно проголошеною політикою і думкою більшості населення. У всіх

досліджуваних країнах населення виступало проти збільшення рівня

імміграції, а в деяких країнах спостерігалася значна підтримка на користь

скорочення її рівня. Не дивлячись на подібні настрої, в західних країнах

зниження імміграції не спостерігалося, навпаки, протягом тридцяти років

уряди проводили достатньо ліберальну міграційну політику.

Розбіжність між суспільними настроями та політикою Г. Фрімен

пояснює боротьбою трьох груп інтересів: виборців, організованих груп і

державних посадовців. Виборці – це численна група індивідів, які

заявляють про свої інтереси через вибори. Часто їх інтереси розпливчасті:

підтримуючи політику тієї чи іншої партії, вони, як правило, не мають

можливості голосувати по окремо взятих питаннях (зокрема, по міграції).

25

Крім виборців, існують організовані групи інтересів, які чіткіше

формулюють свої вимоги з конкретних питань і роблять цілеспрямовані

кроки для їх досягнення. По відношенню до міграції це можуть бути як

етнічні лобістські угруповання і працедавці, зацікавлені в дешевій

робочій силі, так і профспілки, що виступають на захист місцевих

працівників.

На думку Г. Фрімена, завданням державних акторів є дотримання

таких політичних курсів, які врівноважували б інтереси в суспільстві.

Проте, частіше за все вони підтримують ті різновиди політики, попит на

які явно виражений. Залежно від того, які групи інтересів впливають на

формулювання державної політики, буде складатися певний тип

міграційної політики: плюралістична, клієнтелістська, підприємницька

або мажоритарна.

Якщо імміграція приносить очевидні вигоди одним групам

(здешевлення праці для працедавців) і не менш очевидні небажані

наслідки для інших (здешевлення праці для працівників та профспілок),

групи конкуруватимуть між собою за вплив на вироблення міграційного

курсу. За цих умов міграційна політика стане результатом їх суперництва

і буде схильна до частих змін залежно від розстановки сил.

Проте, коли небажані наслідки від міграції неочевидні для місцевої

робочої сили або людей, що живуть по сусідству з мігрантами, а дешева

праця приносить явні вигоди для ряду впливових груп, розвивається

клієнтелістська політика – форма двостороннього впливу, коли невеликі й

добре організовані групи, зацікавлені в ліберальному режимі міграції,

розвиватимуть тісні взаємини з відповідальними за політику

посадовцями. Їх взаємодія, як правило, прихована від очей більшості

суспільства і не допускає зовнішнього втручання. Рівень конфлікту в

даній ситуації низький. Як вважає Г. Фрімен, клієнтелістський тип

сьогодні превалює в англомовних країнах імміграції та нових країнах

імміграції на півдні Європи, відзначаючи, що періодично у Франції,

26

Швейцарії, Австрії та Нідерландах верх бере підприємницька модель

[393, с. 227–247].

Найважливішими недоліками раціональної та плюралістичної теорій

міграційної політики є їх утилітарне розуміння політичних процесів і

опора на раціональність схвалюваних рішень. Виходячи з того, що

мотивом політичних дій, як правило, є раціональні рішення або особисті

інтереси, прихильники даних теорій не враховували, що політичні актори

можуть діяти під впливом покликання і зобов'язань, а також з міркувань

колективного інтересу. Крім того, сфокусувавши всю увагу на процесі

ухвалення рішень і розподілі ресурсів, аналітики залишили поза увагою

те, яким чином організоване політичне життя і такі важливі рушійні сили

політики як властивості організаційних структур і правила, що задають

поведінку [421, с. 735].

Дані прогалини були заповнені в рамках неоінстітуціональної теорії,

згідно з якою політичні інститути не просто реалізують інтереси різних

акторів, але здатні й самі змінювати групові уподобання під впливом

інституційних структур, норм і правил. На думку прихильників даної

теорії, бюрократичні служби, законодавчі комітети, суди та інші політичні

інститути є повноправними і автономними акторами, які також можуть

впливати на формування політичного курсу.

Представників неоінституціоналізму в міграційних дослідженнях

можна розділити на дві групи: тих, хто вивчає роль внутрішньодержавних

інститутів у формуванні міграційної політики (К. Іоппке, В. Гіродон, Д.

Холліфілд) і тих, хто підкреслює роль міжнародних інститутів і права (Я.

Сойсал, С. Сассен). Відмінності між ними не такі принципові, оскільки

прихильники першого підходу визнають, що багато в чому розвиток

національного права і законодавства в галузі міграції проходить під

впливом міжнародних норм, а прихильники другого підходу вважають,

що міжнародні норми можуть реалізовуватися тільки за допомогою

держав та їх інститутів.

27

Дж. Холліфілд відомий як автор тези про «ліберальний парадокс» в

управлінні міграціями. Уряди багатьох країн, стверджує він,

продовжують відноситися до трудової міграції як до процесу управління

розподілом економічних благ, тобто цілком контрольованого і

закономірного процесу, тоді як трудовим мігрантам властива

найважливіша особливість, що не дозволяє державі розпоряджатися ними

за своїм розсудом, а саме: сукупність цивільних, політичних і соціальних

прав. Ліберальний парадокс полягає в наступному: чим сильніше

зміцнюються ліберальні інститути і закони в розвинених країнах, тим

менші можливості мають у своєму розпорядженні держави у сфері

міграційного управління [284, с. 192–213].

На доказ своєї тези Дж. Холліфілд наводить результати дослідження

імміграційної політики США з 1890 по 1996 рік, яке показало, що

приблизно до 1960-х років вплив ділових кіл на формування політики був

сильним, і потоки мігрантів збільшувалися або зменшувалися залежно від

економічних циклів. Проте, після ухвалення Закону про громадянські

права в 1964 році логіка формування потоків вже не співпадала з

економічними умовами, мабуть, через зниження впливу груп інтересів на

процес ухвалення рішень. Таким чином, підсумовує Дж. Холліфілд,

політику в західних демократіях неможливо пояснити лише силою впливу

тих чи інших груп, важливо брати до уваги також зміни в правовому та

інституційному середовищі [285, с. 83–98].

В. Гіродон і К. Йоппке визнають основоположну роль прав

паралельно з Дж. Холліфілдом, проте не згодні з його ідеєю держави як

монолітного актора. На їх думку, необхідно бачити відмінності між

законодавчою, виконавчою і судовою системами та визнавати наявність

безлічі інших акторів – від корпоративних до суспільних. Зокрема, вони

підкреслюють роль принципів поділу влади і незалежності судочинства в

дотриманні універсальних прав людини, порушення яких призвело б до

зниження легітимності державного управління.

28

Увага В. Гіродон звернена на те, як судова і соціальна бюрократія

розширила права негромадян через недискримінаційну «логіку» закону і

принципи держави загального добробуту. Крім нормативної та

професійної етики, котра вимагає недискримінаційного застосування

закону, бюрократія мотивована інтересами адміністративної

ефективності: «Бюрократія робить операції стандартними, а суди

прагнуть до послідовності в застосуванні правових принципів» [267,

с. 204–229].

На думку К. Йоппке, самообмеження особливо розвинене в країнах з

писаними конституціями, де незалежні суди можуть контролювати

виконавчу владу шляхом перегляду рішень. У Великій Британії, де немає

писаної конституції і обмеження державних повноважень мінімальне,

політика імміграційного контролю більш ефективна. Німеччина, навпаки,

є прикладом найбільш радикального самообмеження суверенітету. Закон

про іноземців 1965 року дав виконавчій владі практично повну свободу

дій у видачі дозволів на проживання працівникам-мігрантам, не

торкаючись, проте, такого важливого аспекту як сімейне воз’єднання. За

відсутності фіксованих норм, регулювати статус мігрантів та їх сімей

почали адміністративні та конституційні суди. Посилаючись на перелік

прав людини та Конституцію, Конституційний суд Німеччини ухвалив,

що, по-перше, виконавча влада не може депортувати іноземців по своїй

волі, оскільки у них є «права на свободу», захищені статтею 2 (1)

Конституції; по-друге, що попередня рутинна практика видачі тимчасових

дозволів на проживання створила з боку іноземців конституційно

обґрунтований інтерес у постійному проживанні; і по-третє, що згідно

статті 6 Конституції іноземці мають права (умовні) на сімейне

воз’єднання. На думку К. Іоппке, суть цього прикладу очевидна:

«всупереч офіційному політичному курсу («Німеччина не є країною

імміграції»), вона стала країною імміграції виключно внаслідок влади її

конституційного суду» [290, с. 9–20].

29

На відміну від В. Гіродон і К. Іоппке, ряд дослідників підкреслюють

роль міжнародних норм та інститутів в управлінні міграційними

потоками. Зокрема, Я. Сойсал протиставила зміцнення міжнародного

режиму прав людини здатності держави здійснювати незалежну політику

відносно міграції. На її думку, наслідком легітимації прав людини в

міжнародному дискурсі після Другої світової війни став поділ понять

«прав» та «ідентичності», що складали раніше єдине поняття

національного громадянства. Відтепер правовий компонент громадянства

почав осмислюватися в універсальних категоріях, не прив'язаних до

конкретної національності (наприклад, права турків у ФРН перестали

залежати від їх національності), тоді як «ідентичнісний» компонент

громадянства залишився прив'язаним до території. Таким чином, через

міжнародні кодекси, конвенції та закони про права людини

транснаціональне співтовариство наділило індивідів правами, незалежно

від громадянства в національній державі [326, с. 76–94].

С. Сассен у своїх працях ширше аналізує вплив міжнародних

процесів на державну міграційну політику, пов'язуючи їх із загальною

трансформацією державного суверенітету і характеру міждержавних

зв'язків в умовах глобалізації [321, с. 150–157]. Першорядне значення, на

її думку, для державного суверенітету мають процеси економічної

дерегуляції, тобто зниження ролі держав в управлінні

транснаціональними економічними процесами, які змушують держави

змінювати принципи регулювання своїх кордонів: «Держави зрозуміли,

що складно підтримувати різні режими для імміграційних потоків з

одного боку і потоків товарів, послуг та інформації, з іншого. Особливо це

очевидно в рамках єдиних ринків, що формуються, і регіональних

торгових блоків» [322, с. 62]. С. Сассен також підкреслює, що суверенітет

держави обмежується міжнародним правовим режимом, що значно

розширив права мігрантів і членів їх сімей за останні три десятиліття

всупереч вузьконаціональним інтересам.

30

Окремий напрям у дослідженнях міграційного управління складає

аналіз дискурсу міграційної політики та її модернізації. На думку

дослідників даного напрямку, в основі будь-якої політики, зокрема

міграційної, лежить певний дискурс (система соціально обумовлених

значень і уявлень), який засвоюється суб’єктами часто поза їх бажанням

або без їх відома. Завданням дискурс-аналітиків є розуміння того, яким

чином створюються та підтримуються системи базових значень і чиїм

інтересам вони служать. У галузі міграційної політики дискурс-аналітики

займаються, в основному, деконструюванням процесу «сек’юритізації»

міграції – представлення її у вигляді проблеми безпеки за рахунок

прив'язки до проблем злочинності та тероризму.

На думку Дж. Хайсманса, державні службовці та експерти з безпеки

не виявляють об'єктивно існуючу загрозу, а конструюють її за допомогою

ЗМІ та дискурсу, бачачи в «нагнітанні страхів» з приводу міграції

ефективний інструмент обмеження активності громадянського

суспільства і посилення власних повноважень. Питання, що отримало

статус «ризику/загрози безпеці», вимагає іншого підходу, ніж питання,

сформульоване в термінах добробуту чи прав людини; зважаючи на свою

«надзвичайну важливість», воно виводиться з суспільного поля зору в

сферу більш технократичної політики, де рішення ухвалюють експерти і

люди, наділені владою.

Як вважає Д. Біго, виникнення подібного дискурсу є наслідком

зниження здатності сучасних держав контролювати свої кордони і

населення в умовах глобалізації. «Міф про контроль кордонів повинен

продовжувати своє існування, щоб підтримувати національну

ідентичність і легітимність державної влади», – вважає він [357, с. 342].

Коли фізичні межі втрачають свої функції відмежування одного

політичного утворення від іншого, в хід ідуть «символічні» межі що

відокремлюють «своїх» від «чужих» – громадян від мігрантів.

Сек’юритізація міграції, за великим рахунком, виправдовує не тільки

31

встановлення дискримінаційного та «виключаючого» режиму відносно

мігрантів, але і обмеження прав і свобод самих громадян під приводом

протидії надуманій загрозі.

Ще однією мішенню дискурс-аналітиків є утилітарний підхід держав

до імміграції та зневага до її правового виміру на користь «національних

інтересів», що визначаються в термінах економічного добробуту. У своїх

роботах Д. Біго, Е. Гілд, С. Каррера і Дж. Хайсманс часто аналізують

міграційну політику Євросоюзу, виявляючи розбіжності між

декларованими принципами та реаліями регулювання. Зокрема,

відзначають вони, країни Євросоюзу не дотримуються норм, що містяться

в Європейській конвенції з прав людини, встановлюючи селективний

підхід до різних категорій мігрантів із третіх країн залежно від їх

національності, кваліфікації aбо майнового статусу. Більш того,

встановлення вільного пересування в рамках ЄС компенсувалося

рестриктивними заходами по відношенню до зовнішньої міграції, що

призвело до утиску прав прохачів притулку і зростання кількості загиблих

при спробах нелегального перетину кордону [263, с. 172–211].

Таким чином, прихильники дискурсивного підходу виступають

більшою мірою як критики влади і захисники універсальних прав людини,

звертаючи увагу на порушення і зловживання владою в процесі

управління міграцією – технократичність схвалюваних рішень,

недотримання прав людини та селективний характер міграційної та

інтеграційної політики.

На вирішення складних проблем, що постійно виникають у сфері

міграції, спрямована теорія багаторівневого управління міграцією. Теорія

раціонального вибору, дискурс-аналіз, плюралістична і

неоінституціональна теорії дозволили значно просунутися в розумінні

процесів міграційного управління. Проте, спільним для них недоліком є

фокус на державному рівні управління міграцією. Якщо раніше в будь-

яких дискусіях про міграційну політику точкою відліку і основним

32

стрижнем була держава, то сьогодні державоцентричний підхід нездатний

забезпечити адекватні аналітичні рамки для існуючої системи владних

відносин і служити ефективним орієнтиром для осіб, що ухвалюють

рішення. Базовим положенням нового підходу повинне стати розуміння

того, що регулювання міграції та модернізація міграційної політики в

умовах глобалізації піддається подвійному виклику. З одного боку,

держави стикаються з кількісними та якісними змінами в природі

міграційних потоків. З іншого боку, трансформується природа самих

політичних процесів: відбувається послаблення державного суверенітету і

виникають нові джерела влади в особі недержавних суб’єктів.

Ключовою характеристикою нового світового порядку, на думку

провідного теоретика міжнародних відносин Д. Розенау, є фрагментація

влади, що раніше належала виключно державі, на користь нових суб’єктів

різного рівня – таких як міжнародні організації, неурядові організації,

соціальні рухи, міста, регіони та інтеграційні об'єднання [446, с. 13–43].

Недержавні суб’єкти політики та економіки, чисельність яких

зростає, беруть на себе ряд функцій, що раніше відносилися до

компетенції виключно держав. Міжнародні міжурядові організації,

транснаціональні корпорації, неурядові організації – релігійні,

правозахисні, екологічні, доброчинні та інші – все більше впливають на

громадську думку, формування політики та вироблення правових норм.

Засоби масової інформації та Інтернет виходять з-під державного

контролю, формуючи незалежний інформаційний та ідейний простір крізь

державні кордони.

Потужні транснаціональні суб’єкти формально діють на території

тих чи інших держав, але функціонують за правилами транснаціонального

режиму, що не підкоряється окремим державам. Це веде, за виразом Д.

Розенау, до «фрагмеграції влади» – розпорошення та одночасної

інтеграції нових «сфер управління» різних масштабів, що не співпадають

з державними. Вони можуть носити як транснаціональний, так і

33

субнаціональний характер. Територія держав стає ареною діяльності

різних, нерідко протидіючих сил, що діють за власними правилами.

Відбувається детериторіалізація або зниження значущості території для

реалізації владних відносин і соціальної діяльності в цілому [310, с. 65–

93].

Якщо раніше простір політики мислився як двовимірний, розділений

державними кордонами, то тепер він стає об'ємним, сферичним. Поняття

«території» поступається місцем поняттю «просторів», які співіснують і

перетинаються один з одним крізь державні кордони. Таких просторів

існує нескінченна кількість, їх межі постійно рухаються та змінюються

залежно від цілей і завдань акторів, що їх формують.

Крім детериторіалізації глобалізація породжує загальну тенденцію до

децентралізації компетенції з ухвалення рішень всередині держави.

Ускладнення суспільних зв'язків, децентралізація економічної діяльності,

інформаційних потоків призводять до неможливості їх регулювання з

єдиного центру. Це потребує менш ієрархічного управління і

координування й породжує тенденцію до вибудовування суспільства за

типом мережі, а не ієрархії інститутів. У такому випадку підпорядкування

досягається не стільки примусом або накладенням зобов'язань, скільки

взаємними прагненнями і орієнтацією на співпрацю [353, с. 21–26].

Разом з вертикальною структурою уряду починає діяти

горизонтальна мережева структура управління, в якій бере участь широке

коло акторів на рівні федерального, регіонального і муніципального

урядів, НКО і приватного сектора. Актори, що беруть участь у

формуванні державної політики, можуть не бути професійними

політиками або лобістами і підключатися до процесу, виходячи із

зацікавленості у вирішенні конкретного питання. Саме через мережі

людей, що вважають один одного компетентними в оцінці або вирішенні

якого-небудь питання, визначаються і уточнюються проблеми

34

політичного курсу, обговорюється ситуація, розробляються альтернативні

варіанти [301, с. 53–61].

За Д. Розенау виникнення акторів і владних центрів, відірваних від

території, примушує перенести фокус з уряду (government) на процеси

управління (governance) як інструменти реалізації влади. Поняття

«governance» використовується Д. Розенау для того, щоб «описати

регулювання відносин незалежними суб'єктами за відсутності верховної

політичної влади, зокрема в сфері міжнародних відносин».

Держави вимушені не тільки зважати на наявність потужних груп

суб’єктів, але і співпрацювати з ними для досягнення спільних цілей:

підтримувати міжнародний мир і порядок, укріплювати економічне

процвітання через розширення торгівлі та інвестицій, забезпечувати

ефективну систему комунікацій, боротися з міжнародними загрозами

безпеці у вигляді тероризму і розповсюдження зброї масового знищення,

захищати навколишнє середовище і так далі. Все важливішим стає

принцип субсидіарності – винесення процесу ухвалення рішень на той

рівень (регіональний або міжнародний), який забезпечує найбільш

кваліфіковану і ефективну їх реалізацію.

Процес взаємодії різних суб’єктів для вирішення загальних проблем

глобального або транснаціонального характеру отримав осмислення в

рамках теорії глобального управління (у європейському варіанті –

багаторівневого управління) [309, с. 15–30]. Сам термін «глобальне

управління» був запроваджений до наукового обігу завдяки спеціально

створеній для дослідження світового порядку, що формується, Комісії

ООН з глобального управління. У доповіді «Наше глобальне сусідство»

1995 року Комісія висловилася за необхідність побудови глобального

управління в світі, яке ґрунтувалося б на демократичних принципах і

здійснювалося відповідно до встановлених правових норм, обов'язкових

для всіх без виключення.

35

Глобальне управління, за її визначенням, є «сукупністю різних

засобів, якими індивіди та інститути, суспільні та приватні, регулюють

спільні справи», і включає «як формальні інститути та режими, наділені

владою забезпечувати підпорядкування, так і неформальні домовленості,

яких люди або інститути дотримуються через переконання або власні

інтереси» [163, с. 251–270]. Згідно з більш загальним визначенням,

наведеним у роботі Т. Вайсса і Р. Такура «Глобальне управління і ООН»,

«глобальне управління – це комплекс формальних і неформальних

інститутів, законів, норм і політичних процесів, які визначають і

регулюють відносини між громадянами, суспільством, ринками і

державами на міжнародній арені». Автори відзначають, що «за

відсутності центрального органу влади існуючі колективні домовленості

сприяють більшій передбачуваності, стабільності і порядку у вирішенні

транскордонних проблем» [334, с. 6].

Застосування даної теорії до проблеми модернізації міграційної

політики здається нам продуктивним для аналізу сучасного міграційного

управління. Значне число акторів – міжнародні урядові та неурядові

організації, інститути регіональної співпраці, асоціації мігрантів –

впливають сьогодні на міграційні потоки, проте їх участь в управлінні

досі не концептуалізована з точки зору їх взаємодії з державними

акторами та між собою. Діяльність суб’єктів вивчається, як правило,

окремо і не дає уявлення про всю складність і різноманіття процесів

управління, що відбуваються на різних рівнях. На наш погляд, об'єднання

цих рівнів у єдиних дослідницьких рамках вельми продуктивне для

розуміння сучасних проблем модернізації міграційної політики та

можливостей їх вирішення.

Застосування теорії глобального управління до проблем модернізації

міграційної політики припускає концептуальний відхід від

державоцентричної моделі управління у бік моделі багаторівневого

управління, в якій держава є найбільш впливовим, але не єдиним

36

суб’єктом. Все більшого впливу набувають недержавні суб’єкти, такі як:

міжнародні універсальні та регіональні організації, асоціації мігрантів,

правозахисні групи та ін.

Модель дослідження багаторівневого управління також припускає,

що влада реалізується не тільки в межах державної території за

допомогою охорони кордонів і встановлення режиму їх перетину з боку

держав, але і в різних просторах, що перетинаються між собою

(соціокультурному, економічному, правовому та ін.) з боку недержавних

суб’єктів. Діяльність суб’єктів визначається їх інтересами, можливостями

та особливим характером взаємодії між собою.

Нарешті, в рамках даної моделі особлива увага приділяється

взаємодії суб’єктів різних рівнів, яка може набувати як форми співпраці,

так і конфлікту в разі збігу або розбіжності інтересів. Оцінка цілей і

можливостей основних суб’єктів допомагає не тільки виявити їх точки

перетину або розбіжності на сучасному етапі, але й оцінити потенціал їх

співпраці в майбутньому.

Б. Баді в книзі «Новий погляд на міграцію: становлення глобального

управління» зазначає, що увага до проблеми взаємодоповнюваності на

різних рівнях обумовлена сучасною потребою в ефективнішій міграційній

політиці. Мобілізація всіх задіяних акторів – підприємців, представників

правозахисних організацій, неурядових організацій з розвитку, місцевих

асоціацій в галузі культури або релігії та ін. – може допомогти

підвищенню керованості та передбачуваності міграційних потоків.

Багаторівневе управління міграцією могло б «сприяти чіткішому

визначенню і консолідації нечітко оформлених і неусвідомлених інтересів

мігрантів з більш організованими інтересами груп та інститутів...

висвітлити ці інтереси, додати їм раціональної основи та перетворити їх

на реальне партнерство» [251, с. 17].

Феномен міжнародної міграції значно еволюціонував протягом

останніх десятиліть. Головними особливостями сучасних потоків є

37

постійне збільшення їх масштабу і диверсифікація як у плані складу, так і

напрямів переміщення. Традиційна класифікація міграційних потоків стає

малопридатною для опису складної структури сучасної міграції і для

вироблення відповідних схем міграційної політики. Класифікація міграції

на трудову, сімейну і вимушену поступово розширюється за рахунок

розділення трудових мігрантів на кваліфікованих і некваліфікованих;

вимушених мігрантів – на внутрішньо переміщених осіб, прохачів

притулку і біженців. Останні, у свою чергу, також розділяються на

категорії залежно від причин, що змусили їх мігрувати. Разом з

класичним поняттям біженця як особи, що піддається переслідуванням

або тортурам у країні походження, виникають нові типи вимушеної

міграції в результаті міжетнічних конфліктів, природних лих, голоду та

інших причин. В окремі категорії, що вимагають особливого підходу в

управлінні, виділяються сьогодні міжнародні студенти, а також жінки,

оскільки останні більшою мірою, ніж чоловіки, стають жертвами торгівлі

людьми.

Причини міграції стають все більш різноманітними, роблячи

неадекватною класичну модель її пояснення з точки зору чинників

тяжіння та виштовхування. Згідно з даною моделлю, міжнародні потоки

приводяться в рух такими чинниками як розриви в рівні життя між

розвиненим світом і тим, що розвивається; відмінність демографічного

потенціалу регіонів; надлишок некваліфікованої робочої сили в одних

країнах та її дефіцит в інших та іншими об'єктивними чинниками. Дана

модель дозволяє пояснити, чому люди мігрують, проте вона не дозволяє

пояснити чому люди залишаються і чому 97% світового населення

вирішило не мігрувати за таких обставин.

Висновки до Розділу 1

38

Як випливає із запропонованої міждисциплінарної моделі міграції,

структурні чинники необхідно доповнювати як мінімум чотирма групами

чинників, які стримують і формують напрями міграції: 1) канали

інформації, що дозволяють потенційним мігрантам оцінити вигоди і

втрати від міграції; 2) соціальні зв'язки між мігрантами та спільнотами в

країні походження і перебування, що знижують ризики від переміщення;

3) психологічні установки індивідів (потреба у виживанні, безпеці,

самореалізації, соціальній інтеграції), залежно від їх вікових, статевих,

культурних, професійних та інших особливостей; 4) інституційні

регулятори у вигляді міграційної політики «відправляючих» і

приймаючих держав. У зв'язку з цим, слід зазначити, що процеси

глобалізації вплинули на всі групи чинників, змінивши як структурні

умови, так і швидкість розповсюдження інформації, силу зв'язків

співвітчизників крізь кордони, потребу індивідів у підвищенні життєвих

стандартів та ін.

Дані тенденції виявляють обмеженість існуючих теорій міграційної

політики та її модернізації: теорії раціонального вибору, плюралістичної

теорії, неоінституціональної теорії та дискурс-аналізу. Дані теорії є

важливою методологічною основою для осмислення окремих аспектів

міграційної політики та її модернізації, таких як раціоналізація процесу

ухвалення рішень; наявність різних груп інтересів і форм тиску на осіб,

що ухвалюють рішення; роль політичних інститутів в управлінні та

необхідність критичного аналізу дискурсу міграційної політики. Проте, на

нашу думку, їх спільним недоліком є їх акцент на державних аспектах

управління.

Концептуальне зрушення у вивченні проблем модернізації

міграційної політики необхідне, щонайменше, в трьох напрямах. По-

перше, слід враховувати не тільки зміни в природі міграції, але і змінну

ролі держав у міграційному управлінні: в умовах глобалізації відбулося

значне розширення кількості політичних суб’єктів, тоді як самі процеси

39

управління піддалися децентралізації і детериторіалізації. Держави

втрачають свою ефективність в умовах, коли міграційні потоки

зростають, передаючи частину своїх функцій в руки недержавних

суб’єктів: транснаціональних корпорацій, регіональних і міжнародних

організацій, правозахисних рухів, університетів, діаспор і так далі. По-

друге, слід розширити погляд на міграційну політику і визнати, що

управління міграцією не зводиться до міграційного обліку і контролю за

перетином кордонів. Воно здійснюється в безлічі просторів, що

перетинаються між собою (соціальному, культурному, економічному,

релігійному, інформаційному) і повинно бути тісно узгоджено з

політикою в галузі безпеки, ринку праці, культури, освіти, охорони

здоров'я і т. д. Нарешті, в умовах глобалізації та безпрецедентної

інтенсифікації міграційних потоків міграційна політика стає глобальною

проблемою, яка не може вирішуватися на рівні окремих держав і вимагає

координації зусиль всіх задіяних суб’єктів, включаючи приймаючі та

«відправляючі» держави, багатосторонні інститути та самих мігрантів.

Саме ця багаторівнева співпраця, побудована за типом мережі і зв'язана

спільними цілями, покликана зробити міграційну політику більш

упорядкованою і ефективною в довгостроковій перспективі.

40

РОЗДІЛ 2

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ МІГРАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ НА

ДЕРЖАВНОМУ РІВНІ ТА У ДВОСТОРОННІХ

МІЖДЕРЖАВНИХ ВІДНОСИНАХ

2.1 Інституціональна основа, засоби і стандарти міграційної

політики розвинених країн

Термін «розвинена країна» використовується для опису країн з

високим рівнем розвитку, що визначається за наступними критеріями:

високий ВВП на душу населення, рівень індустріалізації, домінування

третинного і четвертинного секторів промисловості та високий індекс

людського розвитку [143, с. 36]. За даними ООН, «розвиненими» можна

вважати країни ЄС, Ісландію, Норвегію та Швейцарію в Європі, Японію в

Азії, Канаду і США в Північній Америці, Австралію і Нову Зеландію в

Океанії.

Розвинені країни значно розрізняються між собою за такими

показниками, як тривалість участі в міграційному обміні, кількість

мігрантів у співвідношенні до чисельності населення і робочої сили;

етнокультурна і професійна структура імміграційних потоків і т. д. Проте,

за останні десятиліття вони зіткнулися зі спільним для них набором

викликів, що зумовило зближення їх підходів до модернізації міграційної

політики.

Серед основних викликів можна назвати:

- різке збільшення міграційних потоків з країн, що розвиваються,

пов'язане з пошуком роботи або притулку, а також сімейним

воз’єднанням;

- зростання нелегальної міграції у відповідь на жорсткіші правила

в'їзду;

41

- зростання мобільності в рамках розвиненого світу, пов'язане з

інтернаціоналізацією вищої освіти, науки, торгівлі, виробництва і т. д.;

- формування стійких іншокультурних спільнот, які є проблемними

для інтеграції в приймаюче суспільство, мають вищі показники бідності,

безробіття і злочинності, ніж у середньому в суспільстві.

За останні десятиліття розвинені країни зіткнулися з

безпрецедентним зростанням міграційних потоків. Якщо з 1990 по 2005

рік чисельність мігрантів у країнах, що розвиваються, поповнилася на 3

мільйони, то розвинені країни прийняли 33 мільйони, з них Північна

Америка – 17 мільйонів, Європа – 15 мільйонів осіб. Близько 60%

міжнародних мігрантів зосереджено в розвинених країнах, кожен третій

мігрант живе в Європі, кожен четвертий в Північній Америці [146, с. 9].

Вихідці з інших країн складають значну частку населення розвинених

країн – в середньому 5–8% в Європі, 13% у США і близько 20% у Канаді

та Австралії.

Понад мільйон осіб в'їжджає щорічно в США і пів-мільйона – до

Канади, Австралії, Великої Британії, Німеччини та Іспанії. Такі країни як

Японія та Італія приймають у середньому біля 200–300 тисяч осіб;

Франція і Швейцарія – біля 100–150 тисяч осіб на рік. За даними

Організації економічного співробітництва і розвитку всього в 2006 році в

країни Євросоюзу і Північної Америки в'їхало приблизно 6,2 мільйони

осіб на постійній і тимчасовій основі (у 2005 – 5, 7 млн., в 2004 – 5, 6

млн.) [145, с. 14].

Країни походження міграційних потоків достатньо різноманітні.

Згідно зі щорічною доповіддю ОЕСР про міграцію, в Європі переважають

потоки європейського походження (57%). У неєвропейських розвинених

країнах – США, Канаді, Японії, Австралії та Новій Зеландії – більш

розвинена міграція з Азії (50%). Основні 20 країн, з яких походить 60%

усіх іммігрантів, включають Китай (10,7%), Польщу (5,3%), Румунію

(4,6%), а також Болівію, Туреччину, Росію і Філіппіни [145, с. 40–47].

42

Якщо оцінювати напрям потоків по регіонах, то близько 26%

мігрантів з Центральної Америки прямують до Північної Америки (в

основному це мексиканці), ще 13% – до Європи, переважно до Іспанії та

Португалії. Потоки з Африки спрямовані в основному до Європи: вона

стала пунктом призначення для 85% мігрантів з Північної Африки і 57%

мігрантів з Африки на південь від Сахари.

Статистика показує, що третя частина імміграційних потоків

утворюється за рахунок міграційного обміну між розвиненими країнами.

У таких країнах, наприклад, як Ірландія, Люксембург і Словаччина, 80%

потоків складають іммігранти з розвинених країн. Німеччина та Італія

входять у п'ятірку найбільших країн-постачальників іммігрантів до

Європи (еміграція з Німеччини прямує в основному в сусідні країни –

Польщу, Австрію, Швейцарію, Нідерланди та Данію); Велика Британія і

Німеччина також входять у п'ятірку країн, що постачають найбільшу

кількість іммігрантів до країн Америки та Океанії. Багато в чому дані

напрями обумовлені історично: 1) міграцією європейських громадян до

Австралії, Канади, Нової Зеландії та США; 2) міграцією з

південноєвропейських країн (Італії, Португалії, Греції та Іспанії) на північ

Європи (у Швейцарію, Бельгію, Францію); 3) стійкими регіональними

зв'язками між країнами (Ірландія – Велика Британія; Польща – Німеччина;

Нова Зеландія – Австралія; Франція – Бельгія; Фінляндія – Швеція і т. д.).

Міграція між розвиненими країнами є переважно переміщенням

студентів, висококваліфікованих працівників та їх сімей. Цьому сприяє

інтернаціоналізація вищої освіти, підвищення вимог до знання іноземних

мов і наявності міжнародного досвіду роботи для фахівців різних

професій, не дивлячись на те, що рівень заробітної плати та умови

проживання в цих країнах значно не відрізняються. Дві третини потоків

походять з країн, що розвиваються, і складаються як з

висококваліфікованих, так і некваліфікованих працівників та їх сімей, а

також прохачів притулку і біженців [303, с. 104].

43

Склад потоків (трудова, сімейна або вимушена міграція) залежить

від того, наскільки активну політику залучення і відбору мігрантів веде

приймаюча сторона. Так, країни, що проводять селективну політику на

основі бальної системи – наприклад Канада – мають найбільшу частку

трудових мігрантів по відношенню до інших категорій (до 50–60%).

Багато європейських країн, зокрема Італія, Ірландія, Іспанія і Велика

Британія, також приймають велику кількість трудових мігрантів (30–

40%). У США і Франції основну частину потоків складає міграція з метою

сімейного воз’єднання (70% і 60% відповідно).

У європейських країнах росте частка мігрантів, що користуються

свободою пересування в рамках Євросоюзу. У Австрії, Бельгії, Данії та

ФРН на них припадає близько половини постійної міграції, в Швейцарії –

близько 70%, у той час як у Франції та Португалії вони більш обмежені

(менше 20%). Велика Британія, наприклад, заповнює свої ніші

низькокваліфікованої праці в основному за рахунок мігрантів, що мають

право вільного пересування.

Кількість прохачів притулку за останні роки неухильно знижується:

з 2000 по 2006 рік їх кількість у США скоротилася з 60 до 40 тисяч, у

Великій Британії з 90 до 30 тисяч, в Нідерландах і Бельгії – з 40 до 12–14

тисяч [145, с. 315]. Сьогодні вихідці з інших країн відповідають за

заповнення значного сегменту ринку праці та приріст населення

розвинених країн. Між країнами існують значні відмінності: у Фінляндії,

наприклад, іммігранти складають менше 3% всього зайнятого населення,

на відміну від Швейцарії, де вони складають близько 25% від загальної

робочої сили. Помітний приріст іммігрантів в структурі зайнятості за

останні роки відбувся в Іспанії, Ірландії та Італії.

Імміграція справляє значний вплив не тільки на ринок праці, але і

на демографічні показники приймаючих країн. За оцінками експертів

ООН, населення розвинених країн «старіє» за рахунок зниження

народжуваності й збільшення тривалості життя. Очікується, що до 2050

44

року в більш розвинених регіонах число людей старших 60 років

подвоїться (до 406 мільйонів у 2050 р.), їх частка у складі населення

підвищиться з 20% до 33%, перевищивши в два рази число дітей

(молодших 15 років) [484].

Особливо глибока демографічна криза чекає на Європу. За даними

Євростату, до 2050 року середній вік у Європі збільшиться з 39 до 49

років, що значно змінить структуру населення: число дітей до 14 років

знизиться до 66 мільйонів у 2050 році, а населення працездатного віку

поступово скоротиться до 268 млн в 2050 р. Люди старші 80 років

складатимуть уже не 4% (2005 р.), а 11,4%. Всі ці тенденції призведуть до

збільшення соціальних витрат не менш ніж на 10%.

За оцінками ООН, п'ятнадцяти основним країнам ЄС потрібно буде

прийняти близько 47,5 мільйонів мігрантів до 2050 року (або близько 1

мільйона на рік), щоб підтримувати постійну кількість населення; і

близько 79,4 мільйони (1,6 млн. на рік) – для того, щоб підтримувати

існуюче співвідношення працездатного і непрацездатного населення

[484]. Цікаво відзначити, що на ці висновки послідувала суперечлива

суспільна реакція: одні заявили, що «імміграція ніколи не зможе вирішити

проблему старіння», інші – що «імміграція абсолютно необхідна для

вирішення цієї проблеми».

За прогнозами ООН, загальний внесок міжнародної міграції в

зростання населення розвинених країн у період з 2005 по 2050 рік складе

приблизно 103 мільйони осіб [305, с. 56]. На думку американських

експертів з Pew Research Center, мігранти будуть відповідальні за 82%

відсотки приросту населення США до 2050 року. Зі 117 мільйонів

потенційного приросту 67 мільйонів осіб складатимуть мігранти і 50

мільйонів – їх діти та онуки, народжені в США. Таким чином, якщо

сьогодні кожен восьмий житель США є іммігрантом, у 2050 році ним

буде кожен п'ятий [95, с. 73– 77].

45

Крім легальної міграції швидкими темпами зростає міграція

нелегальна. У Світовій доповіді з міграції MOM за 2008 рік наводяться

наступні оцінки: на сьогоднішній день у Франції знаходиться від 200 до

400 тис. нелегальних мігрантів; в Італії та Португалії – близько 500 тисяч;

Іспанії – близько мільйона; Великій Британії – від 310 до 570 тисяч осіб.

Північноафриканські країни та Мексика є не тільки країнами

походження, але й найбільшими країнами транзиту для нелегальних

мігрантів. Згідно з даними про затримання на кордонах Бюро ООН з

наркотиків і злочинності, щорічно через Північну Африку до Європи

потрапляє близько 200 тисяч нелегальних мігрантів. Через Мексику в

США щорічно переправляється нелегально близько півмільйона осіб. За

оцінками американського центру Pew Research Center, в 2008 році в США

проживало біля 12 мільйонів нелегальних іммігрантів, що складало 4%

від населення країни; з них на ринку праці знаходилося близько 8,3

мільйони (5,4% від робочої сили). Більшість нелегалів походить з

Мексики (59% або 7 мільйонів осіб), країн Азії (11%) Центральної

Америки (11%), Південної Америки (7%), Карибського басейну (4%) і

Близького Сходу (менше 2%) [186].

Відсутність можливостей для трудової імміграції змушує людей не

тільки удаватися до нелегальних перевезень, але й намагатися

використовувати інші категорії імміграції для в'їзду. Зокрема, за останні

роки набуло поширення укладання фіктивних шлюбів і подача заявки на

притулок тільки для того, щоб отримати доступ у країну. Останніми

роками широко розповсюдилася думка про зв'язок імміграції зі

злочинністю. Так, у пресі з посиланням на урядові джерела наводяться

дані про те, що у Великій Британії третину правопорушень, зокрема

сексуальних нападів, здійснюють іноземці. Список злочинців очолюють

вихідці з Ямайки, Польщі, Румунії та Литви [438]. Схожі дані наводяться

в ЗМІ про ситуацію в Італії: незважаючи на те, що рівень злочинності тут

46

не зріс, третина ув’язнених у країні до кінця 2000-х років почали складати

іноземці: вони відповідальні за 68% зґвалтувань і 32% пограбувань.

Насправді, ці дані піддаються сумніву багатьма дослідниками, які

вказують на значення методології при обробці даних. По-перше,

пояснюють вони, високий відсоток злочинності серед іноземців

пов'язаний з урахуванням порушень власне закону про імміграцію

(відсутністю документів на перетин кордону або працевлаштування). По-

друге, досі не підтверджено, що саме факт приїзду іммігрантів впливає на

рівень злочинності, а не такі соціальні показники, як вік, стать, зайнятість,

етнічність, рівень освіти, урбанізації або бідності. Швидше дослідники

схильні пов'язувати рівень злочинності зі ступенем маргіналізації окремих

груп, яка буде вища серед другого і третього покоління мігрантів

унаслідок проблем із соціалізацією дітей мігрантів і дискримінацією з

боку приймаючого суспільства [423].

Зокрема, в США більшою мірою схильними до злочинності

виявилися чорношкірі чоловіки у віці від 18 до 39 років (11,6% з тих, що

народилися в США і 2,47% приїжджих); за ними йдуть мексиканці (5,9%

народилися в США і 0,7% приїжджих) і білі неіспаномовні чоловіки (1,7%

народилися в США і 0,57% приїжджих). Групами з найменшою часткою

злочинності виявилися китайці та індійці (в середньому 0,8% народилися

в США і 0,1% приїжджих) [438].

Враховуючи всі вище перелічені тенденції (зростання чисельності

іммігрантів в структурі населення і на ринку праці, збільшення

нелегальної міграції, уявлення про зв'язок імміграції зі злочинністю),

імміграція стала одним із головних питань, що найбільш турбують

суспільства розвинених країн: так якщо в 1996 році тільки 12% опитаних

європейців висловили тривогу з приводу імміграції, в 2000 році їх уже

було 21%. У Великій Британії, наприклад, заклопотаність імміграцією і

міжетнічними/міжрасовими відносинами зросла з 3% в 1996 році до 19%

в 2000 році.

47

Згідно з опитуваннями Європейського центру моніторингу расизму

і ксенофобії, що проходили в 25 країнах-членах і майбутніх членах ЄС в

1998–2003 роках, кількість європейців, які не бажають бачити в своїх

країнах іммігрантів, значно збільшилася; і хоча більшість громадян ЄС

сказали, що раді жити в багатоетнічному суспільстві, близько половини

населення виступило проти надання легальним іммігрантам повних

громадянських прав. Кожен п'ятий опитаний заявив, що не бажає бачити у

своїй країні іммігрантів. 60% громадян «старих» і 42% десяти «нових»

країн ЄС заявили, що бажають покласти край посиленню

багатокультурної різноманітності своїх суспільств. Біля половини (52%)

опитаних по всій Європі заявили, що бачать «колективну етнічну загрозу

в імміграції», вважаючи, що іммігранти відбирають робочі місця,

завдають шкоди культурі країни, збільшують злочинність і в цілому

погіршують умови життя в країні [171, с. 37].

Загальне соціальне опитування у США в 2000 році показало, що

більшість американців бачать в міграції в першу чергу джерело

небезпеки. На твердження «приїзд іммігрантів збільшує рівень

злочинності в країні» 25% відповіли «напевно» і 48% – «цілком імовірно»

– тобто близько трьох чвертей опитуваних (73%) погодилися, що

імміграція і злочинність взаємопов'язані. У цьому вони проявили більше

одноголосності, ніж у питанні про те, чи веде імміграція до втрати

американцями роботи, на що ствердно відповіли 60% опитаних [183,

с. 531–548].

Негативне ставлення до мігрантів у південноєвропейських країнах

було ще вищим. Національне опитування в Іспанії, проведене в 2002 році,

показало, що 60% опитуваних вважали, що з приїздом іммігрантів у країні

збільшується злочинність; в Італії з цим твердженням погодилися 57%.

Теракти 11 вересня 2001 року стали поворотним моментом, який посилив

негативне ставлення до іммігрантів, міцно прив'язавши тему міграції до

питань тероризму і безпеки. На думку аналітиків Європейського центру

48

моніторингу расизму і ксенофобії, події 11 вересня посилили вже існуючі

забобони по відношенню до іммігрантів і прохачів притулку: «Події в

Нью-Йорку безпосередньо вплинули на посилення ворожості й

нетерпимості проти тих, хто і раніше сприймався як вороги. Вони стали

каталізатором страху і, до певної міри, додали йому нове виправдання».

Після терактів у Мадриді та Лондоні по всій Європі почали

частішати прояви ксенофобії та «ісламофобії» – агресивні випади проти

осіб, які носять очевидні ісламські символи (хіджаб або тюрбан);

вандалізм по відношенню до мечетей. Вважалося, що представники

мусульманської релігії неохоче інтегруються в приймаюче суспільство і

проявляють більшу солідарність із політикою мусульманських країн та

ісламістськими терористами, ніж із політикою країн, в яких вони

проживають [368].

На хвилі подібних настроїв по всій Європі почали набирати

популярності вкрай праві сили, що виступають за радикальні заходи в

галузі імміграції – вислання іммігрантів, обмеження або припинення

імміграції, а також скорочення прав і соціальних виплат іммігрантам,

прохачам притулку і біженцям. Вкрай праві сили почали набирати голоси

в Австрії, Франції, Італії, Нідерландах, Бельгії, Данії, Норвегії та

Швейцарії. Слабкою підтримкою на місцевому рівні, в основному в

незаможних регіонах, почали користуватися націоналісти у Великій

Британії та Німеччині. Упродовж 2000-х років спостерігався зсув

консервативних партій до вкрай правого флангу і одночасно прихід у

велику політику вже існуючих ультраправих організацій в країнах

Центральної Європи – Чехії, Польщі, Словаччині та Угорщині [90]. До

кінця десятиліття на виборах у Європарламент вперше пройшли

представники від ультраправих партій, які, поряд з правим блоком,

почали складати переважну більшість.

Посилення антиіммігрантських настроїв і позицій правих партій

призвели до реформування міграційної політики у всіх розвинених

49

країнах. На початку 2000-х років пріоритетною метою державних органів

стало підвищення керованості різних міграційних потоків (включаючи

нелегальних, кваліфікованих і некваліфікованих, сімейних і вимушених

мігрантів) і розробка стратегії активного формування потоків відповідно

до стратегій соціально-економічного розвитку та існуючих правових

рамок. Завдання міграційного управління включали:

- посилення боротьби з будь-якими видами порушення міграційного

законодавства, як то незаконний перетин кордону, працевлаштування без

дозволу або укладення фіктивних шлюбів;

- зниження збитків від імміграції шляхом підвищення вимог до

кваліфікації та матеріальної забезпеченості в'їжджаючих мігрантів, а

також скорочення соціальних виплат іммігрантам і прохачам притулку;

- запобігання соціальній дезінтеграції та зміцнення громадянської

ідентичності в середовищі іммігрантів і осіб іноземного походження за

рахунок підвищення вимог до знання мови, традицій і суспільного устрою

приймаючого суспільства.

Реформування міграційної політики відбулося в більшості

розвинених країн, зокрема Великій Британії, Франції, Німеччині, Італії,

Іспанії та Канаді.

За десятирічний період британський уряд прийняв п'ять

парламентських актів (законів) з питань міграції; було випущено декілька

стратегічних документів, що визначають контури нової політики в галузі

імміграції, притулку і громадянства. Головним нововведенням

лейбористів стала бальна система відбору за типом австралійської

системи, яка замінила 80 можливих категорій в'їзду до країни на п'ять

основних категорій залежно від кваліфікації мігрантів [90].

У Франції був також здійснений крок на шляху до селективної

політики. Одним з основних гасел Ніколя Саркозі та його правої партії –

Союзу народного руху – був перехід до «обраної імміграції» (immigration

choisie) на противагу «нав'язуваній» (immigration subie) [368]. Ставши

50

міністром внутрішніх справ Франції, Н. Саркозі взявся за послідовне

реформування міграційної політики. За його ініціативою було прийнято

три найважливіші закони про імміграцію, притулок та інтеграцію

мігрантів у Франції.

В Іспанії з середини 2001 року набув чинності новий Закон 8/2000,

який змінював правила видачі дозволів на проживання і роботу. Він робив

акцент на боротьбі з нелегальною імміграцією і посиленні інтеграції

легальних мігрантів, відкривши дорогу для підписання двосторонніх угод

з основними «відправляючими» країнами про спільне регулювання

міграційних потоків [386].

У 2002 році під тиском правих сил був прийнятий і набув чинності

новий закон в Італії (т. з. «закон Боссі-Фіні»). Він обмежив переміщення

низькокваліфікованих мігрантів квотами, які уряд повинен був

переглядати щорічно; зняв обмеження на в'їзд кваліфікованих фахівців; і

передбачив вислання нелегальних мігрантів і введення бази відбитків

пальців іммігрантів.

Однією з останніх реформувати міграційну політику почала

Німеччина, яка до початку 2000-х років відмовлялася визнати сам факт

масової постійної імміграції. Прийнятий у 2004 році Закон про імміграцію

став першим у своєму роді законом, що намічав основну стратегію

Німеччини відносно імміграції і послідовно регулював всі її аспекти.

Реформування законодавства по відношенню до імміграції проходило в

умовах міжпартійного консенсусу [408].

Головна відмінність між минулими і поточними програмами

трудової міграції полягає в їх масштабі та меті. Під час програм

запрошення працівників між США і Мексикою, європейськими країнами

та їх колишніми колоніями трудові мігранти запрошувалися в рамках

однієї загальної програми. Сьогодні більшість розвинених країн мають

низку різних програм для прийняття іноземних працівників: як

висловився експерт MOM, вони відкривають «парадні двері для

51

кваліфікованих іммігрантів, бічні двері для тимчасових працівників і

чорний хід для нелегальних. Сенс цих програм ясний: привабити

кваліфікованих працівників і дозволити їм залишитися, одночасно

замінюючи одних некваліфікованих мігрантів на інших залежно від

необхідності» [483, с. 578].

Одним із критеріїв ефективної міграційної політики можна вважати

частку трудових мігрантів у складі тих, що в'їжджають на постійне місце

проживання. У цьому сенсі найбільш успішним прикладом є Канада: за

останні роки країна досягла безпрецедентного рівня трудової міграції в

структурі потоків: прийняла 149 000 економічних мігрантів (60,3 % від

загальної кількості іммігрантів) у 2008 році.

Канада приймає мігрантів на основі бальної системи, яка дозволяє

відбирати їх за такими критеріями як освіта, вік, знання мови, досвід

роботи та спеціальність. Механізми відбору з часом піддавалися

вдосконаленню. Прообразом британської бальної системи, введеної в

2008 році, яка замінила більше 80 способів легального в'їзду до Великої

Британії, стала австралійська система. Відтепер усі види мігрантів стали

ділиться на п'ять типів у залежності від кваліфікації.

До 1 рівня відносяться найбільш висококваліфіковані мігранти, для

яких максимально полегшений в'їзд до країни. Мігрантам 2–5 рівнів

(кваліфікованим мігрантам з пропозицією щодо роботи; некваліфікованим

мігрантам у рамках тимчасових програм; студентам; молоді для сезонних

робіт і в'їжджаючим ненадовго спортсменам або діячам мистецтв)

потрібний особливий сертифікат спонсорства, який покликаний підсилити

контроль над переміщенням іммігрантів усередині країни. Цей документ

складається від імені працедавця, учбового закладу або запрошуючої

організації, які виступають у даному випадку як «спонсори» і беруть на

себе відповідальність за запрошувану людину. Відтепер іноземному

працівникові або студентові неможливо буде самовільно змінити учбовий

заклад або місце роботи після перетину кордону. У разі неявки в

52

університет або на роботу спонсори зобов'язані повідомити про це в

Міністерство внутрішніх справ. Крім того, сертифікат полегшує

бюрократичну процедуру, оскільки замінює відразу два документи:

запрошення іноземця і дозвіл на роботу. Бальна система передбачає

можливість отримання статусу постійного жителя тільки для

висококваліфікованих працівників і студентів [404].

США зі всіх традиційних країн імміграції найбільш неохоче

реформують систему постійної міграції, продовжуючи приймати велику

кількість іммігрантів по категорії сімейного воз’єднання, проте, з 1965

року США також почали приймати іммігрантів залежно від їх навичок.

Закон про імміграцію 1990 року підвищив максимальну квоту віз по цій

категорії до 140 000 осіб щорічно. Більш того, США мають декілька

візових категорій, за якими висококваліфіковані фахівці можуть

потрапити на певний термін. Найбільша кількість була прийнята за

програмою HI-В, чия квота була встановлена у 65 000 згідно із законом

про імміграцію 1990 року, підвищена до 115 тисяч в 1999–2000 роках і до

195 тисяч на 2001–2003 рр., і потім знову опущена до 65 тисяч.

З 1990-х років багато європейських країн, включаючи Францію,

Німеччину, Велику Британію і Чехію, полегшили в'їзд кваліфікованим

фахівцям у галузі інформаційних технологій та інших технічних

спеціальностей. Данія, Нідерланди, Швеція і Велика Британія пропонують

різні податкові пільги для кваліфікованих мігрантів. Декілька азійських

країн також прийняли заходи для заохочення кваліфікованої імміграції:

Японія ослабила обмеження на в'їзд інженерів та інших фахівців,

Південна Корея переглянула своє імміграційне законодавство, щоб

полегшити в'їзд технічним фахівцям, Сінгапур також ввів закони, що

дозволяють освіченим іноземцям з хорошим потенційним заробітком

подати на постійне місце проживання.

У Франції закон про імміграцію та громадянство 2003 р. поклав

початок преференційній політиці по відношенню до

53

висококваліфікованих мігрантів і студентів. Крім цього, він передбачав

створення бази цифрових відбитків пальців прохачів віз; суворіший

контроль над видачею запрошень і змішаними шлюбами і ускладнення

правил отримання дозволу на проживання [337]. Заворушення в

передмістях Франції підтвердили необхідність ухвалення рішучих заходів

у галузі імміграції та інтеграції. Пройшовши довгі обговорення і близько

300 поправок у Національній Асамблеї та Сенаті, в липні 2006 року був

прийнятий новий Закон про імміграцію та інтеграцію, який закріпив за

урядом обов'язок визначати конкретні професії та географічні зони

Франції, які відчувають нестачу в робочій силі. Для іммігрантів, що

володіють необхідними навичками та кваліфікацією, полегшується

процедура оформлення документів у порівнянні з тими, хто не

знаходиться в списку пріоритету, і видається віза строком на три роки з

можливістю її подовження [340].

У ФРН Федеральне міністерство внутрішніх справ заснувало в 2001

році Незалежну комісію з міграції, яка зайнялася складанням

рекомендацій із вироблення основ майбутньої імміграційної політики. На

основі рекомендацій комісії у липні 2004 року за відсутності серйозних

розбіжностей між політичними силами Німеччина прийняла закон про

імміграцію, який набув чинності в 2005 році [408]. У законі позначено два

основні принципи імміграційної політики Німеччини: по-перше,

іммігранти, що живуть у ФРН на законних підставах і на постійній основі,

повинні бути успішно інтегровані; по-друге, в інтересах економічної та

інтеграційної політики Німеччини необхідно застосовувати прозорий і

проактивний підхід до управління імміграцією. Закон про імміграцію

передбачає наступні зміни відносно трудової міграції:

1) замість п'яти видів дозволів на проживання вводяться два: дозвіл

на тимчасове і постійне проживання, видача яких залежить від мети

проживання (зайнятості, навчання, гуманітарних причин та імміграції

членів сім'ї);

54

2) забороняється набір іноземної низькокваліфікованої робочої

сили;

3) за німецькими працівниками закріплюються привілеї в

отриманні роботи перед іноземними, як і за громадянами ЄС – перед

вихідцями з третіх країн;

4) висококваліфіковані мігранти отримують право розраховувати

на постійне поселення після в'їзду до Німеччини;

5) особлива увага була приділена інвесторам, які можуть вкласти в

економіку країни не менше 1 млн євро, і підприємцям, що створюють не

менше 10 робочих місць. У випадку успішності їх бізнесу вони можуть

розраховувати на отримання через 3 роки дозволу на постійне

проживання в ФРН.

Схожий закон був прийнятий в Італії в 2002 році (т. з. Закон Боссі-

Фіні). Згідно цього закону, відміняються будь-які обмеження на кількість

в'їжджаючих кваліфікованих мігрантів (університетських викладачів,

медичних працівників та ін.), тоді як уряду доручається щорічно

встановлювати допустиму кількість некваліфікованих мігрантів. В'їзд до

країни громадянам третіх країн дозволено тільки за наявності запрошення

від працедавця, в якому той зобов'язаний взяти на себе транспортні

витрати на приїзд і повернення, а також витрати на проживання

іммігрантів. Дозвіл на запрошення повинен видаватися тільки на два

роки, навіть якщо контракт буде безстроковим. Як і французький закон

2003 року, Закон Боссі-Фіні передбачає в майбутньому зняття відбитків

пальців з усіх в'їжджаючих в країну мігрантів [382].

Щонайменше 176 двосторонніх угод про трудову мобільність діяли

в 2003 році в країнах ЄС. До них відносилися угоди про прикордонних і

сезонних працівників, стажування і найм працівників для виконання

конкретного проекту. У договорах вказується або сфера (наприклад,

сільське господарство), або спеціальність запрошених працівників

(наприклад, медсестри). Після відкриття кордонів східноєвропейських

55

країн на початку 1990-х років кількість двосторонніх трудових угод у

регіоні зросла в п'ять разів. Нещодавно Італія, Португалія та Іспанія

уклали нову серію двосторонніх угод. Країнами з найбільшою кількістю

угод в Європі є Німеччина, Польща, Словаччина та Іспанія. Німеччина в

основному запрошує працівників зі Східної Європи, Іспанія – з

Латинської Америки [483, с. 80–88]. Постійні програми з набору

іноземних сезонних працівників, в основному для роботи в сільському

господарстві, мають США та Канада, хоча частка цієї міграції

залишається невеликою у складі потоків.

Таким чином, більшість розвинених країн починають знімати

обмеження на в'їзд кваліфікованих працівників і студентів і задовольняти

потребу в низькокваліфікованій робочій силі (в галузі сільського

господарства, будівництва, ресторанного і готельного бізнесу) шляхом

тимчасових програм найму. Деякі програми мають квоти або обмеження

на кількість запрошених працівників на рік, а також вимагають доказу з

боку працедавців, що громадяни цієї країни на дану роботу не

претендують.

Міграція з метою сімейного воз’єднання є одним із основних

каналів легального в'їзду до Європейського Союзу, а також традиційних

країн імміграції (Канади і США). Вона складає дві третини імміграції в

США, третину потоків у Канаді. Навіть у країнах, де розвивається трудова

міграція – Португалії, Данії, Швейцарії і Великій Британії – обсяг

сімейної міграції залишається значним.

Останніми роками міграційне законодавство відносно сімейного

воз’єднання було реформовано в багатьох країнах, щоб скоротити

випадки зловживання відносно м'яким режимом для в'їзду з іншою метою.

Ірландія, наприклад, обмежила можливості для іноземних батьків, чиї

діти народилися в Ірландії, отримати право на постійне проживання, не

дивлячись на те, що, згідно із законом, ці діти автоматично отримують

громадянство. У березні 2002 року суд Ірландії ухвалив, що батьки

56

дитини, яка отримала громадянство по народженню, можуть бути

депортовані, навіть якщо дитина не може жити окремо і повинна буде

виїхати разом з ними. Суд ухвалив, що дитина, народжена в Ірландії, має

право жити в Ірландії і право на турботу своїх батьків, але не завжди

може скористатися обома правами одночасно [483, с. 37].

Нідерланди збільшили мінімальний вік дружин/чоловіків-іноземців

з 18 років до 21 років і рівень зарплати іноземця, бажаючого запросити

сім'ю. У Данії громадяни повинні також довести свою платоспроможність

і внести заставу для ввезення дружин/чоловіків-іноземців, обидва повинні

бути старшими 24 років. Більш того, претенденти на воз’єднання і данські

громадяни, які самі є мігрантами першого або другого покоління, повинні

надати докази, що їх «зв'язки з Данією сильніші ніж з будь-якою іншою

країною». Як доказ рахуються знання данської мови, наявність друзів і

родичів, тривалість проживання і роботи в Данії, а також частота поїздок

на батьківщину, наявність попередньої сім'ї або дітей в країні

походження. [217, с. 194]. Результатом нового закону стало різке

зниження виданих дозволів на сімейне воз'єднання: з 13 000 в 2001 році

до 5 000 в 2003, і значне скорочення незахідних іммігрантів.

Іншим засобом обмежити канал сімейного воз’єднання стало

збільшення «випробувального терміну», після якого чоловік (дружина)

може отримати право на постійне проживання. У США встановлений

дворічний випробувальний термін, але на відміну від Великої Британії,

там враховується тривалість шлюбу: випробувальний термін

застосовується тільки до тих, чий шлюб триває менше 2 років. Деякі

країни-члени ЄС також збільшили випробувальний період: з двох до

трьох років у Франції, і з одного року до двох років у Великій Британії.

Особливо помітні перетворення політики в галузі сімейної міграції

були здійснені у Франції. Як відомо, велика частина іммігрантів

потрапляє в країну саме за цією категорією. Закон про імміграцію та

громадянство 2003 р. передбачає суворіший контроль за видачею

57

запрошень і змішаними шлюбами: він продовжує термін, необхідний для

отримання громадянства в результаті шлюбу з іноземцем, а також

передбачає створення комісій з перевірки спільного проживання.

Закон 2006 року робить правила сімейного воз’єднання ще

жорсткішими: зокрема, членові сім'ї іммігранта може бути відмовлено у

в'їзді, якщо він не поважає французькі порядки (практикує полігамію або

не поважає принцип рівності між чоловіками та жінками); подовжується

термін для отримання дозволу в'їзду до країни з 12 до 18 місяців [340].

Останній з цієї категорії закон у галузі імміграції був прийнятий 20

листопада 2007 року (закон про імміграцію, інтеграцію і притулок) і

спрямований, в основному, на реформу положень про сімейне

воз’єднання [341]. Відтепер будь-який іноземець, бажаючий переїхати до

члена своєї сім'ї у Франції і претендуючий на довгострокову візу, вже у

своїй країні повинен засвідчити наявність достатнього знання

французької мови і у випадку необхідності пройти двомісячні мовні

курси, атестат про закінчення яких є умовою для отримання візи.

Приймаючі країни виробляють послідовні інтеграційні стратегії, які

в цілому визнають і вітають вигоди, що привносить у їх суспільство

різноманітність, і спрямовані на боротьбу з дискримінацією і захист

культурної та релігійної свободи мігрантів. Проте, разом з цим країни

підвищують вимоги до адаптивних здібностей мігрантів, зокрема знання

державної мови, способу життя і цінностей приймаючого суспільства.

Ідея про необхідність інтеграційної політики була висловлена вперше в

1989 році в доповіді урядового комітету Данії, який запропонував ряд

заходів по боротьбі з хронічним безробіттям серед іммігрантів, зокрема

через посилення вимог до знання мови. У Нідерландах відвідування

курсів інтеграції для новоприбулих стало обов'язковим і було прив'язане

до отримання соціальних виплат за законом 1998 року. У Франції, за

наполяганням Н. Саркозі, Законом 2006 року був введений

«інтеграційний контракт», що встановив обов'язки іммігрантів в галузі

58

інтеграції та поставив отримання громадянства і можливість легального

проживання в залежність від виконання певних вимог інтеграції. Зокрема

іммігранти повинні підписати добровільний контракт про інтеграцію,

пройти курси французької мови і цивільного устрою, а для того, щоб

претендувати на постійне проживання, вони повинні довести свою

інтегрованість у французьке суспільство [340].

Подібні контракти були введені потім в Іспанії та Великій Британії.

В цілому 11 країн ввели інтеграційні курси та контракти і встановили

тести на знання прав і обов'язків громадянина і особливостей життя в

даній країні: Швеція, Данія і Фінляндія були серед перших, за ними

послідували Нідерланди, Австрія, Бельгія, Франція, Велика Британія і

Естонія (хоча в останньому випадку політика спрямована не на мігрантів,

а на російськомовну меншину). Швейцарія випустила указ про

добровільну «угоду про інтеграцію» в 2006 році, який став частиною

Федерального Закону про імміграцію з 1 січня 2008 року. Угорщина та

Іспанія розглядають таку можливість.

Закон 2004 року в ФРН також передбачає базовий пакет заходів з

інтеграції всіх легальних іммігрантів (постійних іммігрантів, етнічних

репатріантів і громадян ЄС) [408]. У липні 2007 року відбулася друга

зустріч з питань інтеграції, на якій була посилена гнучкість курсів з

інтеграції. Для окремих груп було підвищено кількість годин з 630 до 900

(більше для молодих і менш грамотних людей), також введені особливі

інтенсивні курси. Закон про імміграцію був реформований в 2007 році,

частково під впливом директив ЄС. У числі нововведень було підвищення

порогу для в'їзду подружжя мігрантів з 18 до 21 року і обов'язкове знання

німецької мови.

Напрями інтеграційної політики Великої Британії були намічені в

програмному документі 2005 року «Контролюючи наші кордони: як

змусити міграцію працювати на Велику Британію». Крім реформи

системи імміграції та надання притулку в ній зазначалось, що доступ до

59

постійного проживання і громадянства повинен залежати від прагнення

іноземця інтегруватися і його незалежності від державної допомоги.

Родичі іноземців не повинні отримувати негайне або автоматичне право

супроводу. Біженці, як і мігранти, повинні проходити тест на знання

англійської мови і життя у Великій Британії, навіть якщо вони не

збираються подавати на громадянство [218].

У лютому 2008 року уряд опублікував Зелену книгу «Дорога до

громадянства», в якій виклав пропозиції з реформування системи

громадянства. В основу нової системи було покладено поняття

«заробленого громадянства» (earned citizenship), тобто необхідність

довести законослухняність і ступінь інтеграції в суспільство перед

отриманням статусу громадянина. У системі три ступені: право на

тимчасове проживання (від 2 до 5 років), «пробне» громадянство (1–5

років) і безпосередньо статус громадянина.

Введення «випробувального періоду» між тимчасовим і постійним

проживанням або громадянством дає можливість владі оцінити внесок

мігрантів у суспільне життя і економіку країни і наділити привілеями

повного громадянства тільки тих, хто цього гідний [241]. Вже на етапі

отримання «випробувального громадянства» іммігрантам необхідно

відповідати чітким критеріям інтеграції: 1) знання англійської мови; 2)

сплата податків і самодостатність; 3) підпорядкування закону і ведення

британського способу життя; 4) інтеграція в британське життя як доказ

того, що мігранти грають активне життя в приймаючому суспільстві (це

може бути волонтерська діяльність, доброчинність, участь у соціальних

проектах району або міста та ін.) Згодом ці пропозиції лягли в основу

Закону про кордони, громадянство та імміграцію, прийнятого в 2009 році

[216].

Кількість прохачів притулку за останні роки неухильно знижується:

з 2000 по 2006 рік їх кількість у США скоротилося з 60 до 40 тисяч, у

Великій Британії з 90 до 30 тисяч, в Нідерландах і Бельгії – з 40 до 12–14

60

тисяч. Ця тенденція відображає не тільки зниження притоку прохачів

притулку, але і підвищення вимоги держав до надання прохачам статусу

біженця. Особливо явні зміни відбуваються в країнах ЄС, де був

складений список «безпечних країн», звідки біженці не можуть походити

в принципі, та введена база даних відбитків пальців прохачів притулку,

щоб запобігти їх переміщенню в рамках ЄС і визначити єдину країну,

відповідальну за розгляд кожного випадку. Країни також приймають

заходи для оптимізації роботи служб, що займаються розглядом заявок на

притулок. До 2000 року майже всі країни посилили санкції до

перевізників нелегалів, вперше введені Німеччиною і Великою Британією

в 1987 році. Декілька країн ЄС також ввели заходи з обмеження доступу

до соціальної допомоги тим, кому було відмовлено в притулку, та їх

вислання.

Реформування системи притулку активно йшло у Великій Британії.

Більшість британців вважали її найбільш слабким місцем британської

міграційної політики. Близько 80% дорослих британців вважали, що

біженці приїздять до країни тільки тому, що хочуть скористатися

м'якшими правилами надання притулку ніж в інших країнах ЄС [463].

Цілі реформування системи притулку були позначені в документі під

назвою «Справедливіше, швидше, твердіше», який взяли за основу двох

законів 1999 року (Акт про імміграцію і надання притулку) і 2002 року

(Акт про громадянство, імміграцію і надання притулку).

Ці закони полегшили процедуру і скоротили час розгляду заявки

[179] (раніше вона могла тривати декілька років); визначили нові умови

отримання статусу біженця і зробили жорсткішими правила вислання

відносно тих, хто не отримав цього статусу; скоротили розмір соціальної

допомоги прохачам притулку та особам, супроводжуючим їх під час

процесу розгляду заявки. Крім нових умов надання притулку уряд

розробив і запропонував в 2004 році стратегію інтеграції біженців, що

61

набула чинності 2005 року [298]. Ключові елементи урядового плану

включають:

1) заміну автоматичного повернення податкових відрахувань

біженцям системою позики з метою сприяння інтеграції (в даний час

біженці можуть заповнити заявку на отримання позики від 100 до 1000

фунтів на оплату житла, додаткову освіту або купівлю партії товарів для

торгівлі);

2) схему індивідуальної роботи з біженцями, призначення

відповідальної особи для кожного біженця, яка допомагала б йому знайти

роботу і вдосконалювати свої навички;

3) примусове розселення біженців для зниження навантаження на

Лондон і південно-східну частину Великої Британії;

4) заохочення звернення до служби зайнятості (дослідження

показали, що біля половини безробітних біженців не використовують цю

можливість).

Передбачені заохочувальні заходи в разі відкликання заявки і

добровільного повернення на батьківщину в рамках Програми допомоги

добровільному поверненню і реінтеграції при сприянні Міжнародної

організації з міграції. Надається допомога в організації бізнесу, здобутті

освіти або підвищенні кваліфікації у себе на батьківщині. Для

нелегальних мігрантів MOM передбачає оплату зворотніх квитків і

допомогу в отриманні документів для вильоту.

В імміграційній стратегії 2005 року під назвою «Контролюючи наші

кордони: як змусити міграцію працювати на Велику Британію» уряд

запропонував ввести інститут «тимчасового захисту» для біженців, який

передбачає надання права на проживання терміном у 5 років і подальше

подовження або відмову в статусі, залежно від ситуації в його країні

походження. Було висловлено думку, що біженці, як і мігранти, повинні

проходити тест на знання англійської мови і життя у Великій Британії,

навіть якщо вони не збираються подавати на громадянство [218].

62

Французький закон про притулок 2003 року був спрямований на

раціоналізацію процедур оформлення статусу біженця за принципом

єдиного вікна (каси) і скорочення часу обробки запитів до 6 місяців. Крім

того, закон ввів нові критерії оцінки прохачів притулку, зокрема, поняття

«безпечної країни походження» і «внутрішнього притулку», які мають на

увазі, що прохач не отримує статусу біженця, якщо йому може бути

наданий захист з боку держави або міжнародної чи регіональної

організації в межах власної території. У результаті ухвалення цього

закону кількість тих, хто просить притулок, знизилася: Французьке бюро

із захисту біженців і апатридів отримало тільки 65600 клопотань про

притулок в 2004 р., що на 27% нижче за рівень 2003 року.

У ФРН закон про імміграцію 2004 року розширює права

гуманітарних мігрантів та супроводжуючих їх осіб відповідно до

Женевської конвенції, але в той же час передбачає посилення контролю

над дотриманням зобов'язання покинути країну у разі відмови в статусі

біженця, посилюється покарання за підробку або знищення документів

[410]. Крім того, можливе вислання тих біженців, які порушують

громадський порядок і загрожують безпеці. Наказ про депортацію без

попередження може бути обґрунтований фактичним доказом потенційної

загрози. До нього приєднується положення про спостереження за тими

іноземцями, яким було наказано покинути країну. Перш ніж дати дозвіл

на постійне поселення або громадянство, перевіряється, чи не

здійснювала особа протиправних дій.

Після терористичних атак 11 вересня, вибухів у Мадриді та Лондоні

в розвинених країнах виросла тривога з приводу нелегальної міграції та

відсутності належного контролю за в'їжджаючими мігрантами. У

відповідь на ці події уряди обмежили видачу віз або ввели особливі візи

для громадян тих країн, звідки було зареєстровано найбільшу кількість

нелегальних мігрантів. Все більше країн використовують сьогодні

проїздні документи для зчитування приладами, паспорти та візи з

63

посиленим захистом, які складно підробити. Уряди також почали тісніше

обмінюватися розвідувальною інформацією про підозрюваних індивідів і

співпрацювати в галузі прикордонної охорони.

Нетерпимість до нелегальних іммігрантів збільшується. Наприклад,

Закон про імміграцію ФРН від 30 липня 2004 р. про право перебування, з

поправками закону 19 серпня 2007 року, вказує, що іноземці, які

знаходяться на німецькій території нелегально, можуть бути примусово

вислані з країни. Для виконання цього розпорядження іноземців

дозволено поміщати в центри адміністративного затримання. У 2007 році

19 000 осіб було вислано за даним положенням. Щорічно у таборах

нелегальних мігрантів розміщується до 40 000 осіб. Подібні правила

утримання в центрах для нелегальних мігрантів з подальшим висланням

були введені в Бельгії (закон від 15 вересня 2006 року), Данії (1 вересня

2006 року), Іспанії (закон 11 січня 2000 року), Італії (закон 25 липня 1998

р., з поправками від 30 липня 2002 року), Нідерландах (закон 2000 року),

Великій Британії (закон про імміграцію 1971 року, переглянутий в 2006 і

2008 роках). У більшості випадків іноземці мають право оскаржити

рішення про вислання в суді протягом двох місяців. Всього в Європі існує

більше 220 таких центрів, в яких міститься від 20 до 1000 осіб на термін

від 12 до 18 місяців. Це можуть бути як спеціально створені закриті

табори, так і кімнати при аеропортах, поліцейських відділках і в'язницях

[181].

Ще одним методом боротьби з наслідками нелегальної міграції є

депортації, проте, вони занадто дорого коштують, щоб стати

регулярними. Було оцінено наприклад, що вислання однієї людини з

Іспанії до Румунії коштує 2 300 доларів США, до Сенегалу – 2 500

доларів, до Еквадору – 4 900 доларів і до Китаю – 8 600 доларів. З метою

мімінізації витрат у квітні 2004 року міністри внутрішніх справ ЄС

домовилися співпрацювати в організації спільних польотів для вислання

третіх осіб.

64

Іншим важливим аспектом депортації є брак бажання країн

походження прийняти мігрантів назад. У грудні 2005 року у відповідь на

парламентський запит іспанський уряд повідомив що в 2001–2005 роках

приблизно 123000 наказів про вислання не були виконані. Більшість

консульств країн на південь від Сахари відмовляються визнавати, що

нелегальні мігранти – їх громадяни. Відповідно, країни призначення

останнім часом активно просувають угоди про реадмісію з країнами

походження. Італія підписала більше 20 таких угод, але не всі ще набули

чинності. Іспанія також досягла успіху в підписанні угод із деякими

країнами (Кабо-Верде, Гамбія, Гвінея-Біссау, Мавританія, Нігерія, Гана),

але багато просто не бажають зв'язувати себе зобов'язаннями [217, с. 223].

Євросоюз від імені всіх держав-членів уклав угоди про реадмісії з

країнами Західних Балкан, Росією, Україною, Молдовою, Шрі-Ланкою.

Найважливішими заходами в боротьбі з нелегальною міграцією є

внутрішній контроль та інспекції робочих місць. У 2006 році

Прикордонна служба Великобританії провела 5 200 інспекцій для

виявлення нелегально зайнятих працівників і депортувала більше 22 000

людей з країни. Такі операції складно проводити систематично через брак

персоналу і часто через специфіку роботи мігрантів (наприклад, складно

виявити нелегальних прибиральників або гувернанток), проте, як

одиничний захід така кампанія може бути успішною. В кінці лютого 2008

р. почали діяти нові правила,за якими працедавці можуть бути

оштрафовані на 10 000 фунтів за кожного нелегального працівника, якщо

вони наймають його без відома, і на необмежений розмір штрафу і/або

максимум два роки тюремного ув’язнення, якщо вони порушували закон

свідомо [241].

У Південній Європі з початку 1990-х років проводилися часті

кампанії легалізації (три в Греції, три в Португалії, чотири в Італії, п'ять в

Іспанії), в результаті яких на легальне положення перейшли близько 3

мільйони іммігрантів. Останні кампанії Іспанії та Італії були спрямовані

65

тільки на тих мігрантів, за яких подали клопотання їх працедавці [166,

с. 36].

Країни Південної Європи нерідко критикувалися за це іншими

країнами Євросоюзу, які наполягали на тому, що легалізація мігрантів

зачіпає потенційно всі країни Євросоюзу і тому повинна узгоджуватися зі

всіма членами. У Європейському пакті про імміграцію і притулок 2008

року висловлюється рекомендація відмовитися від масової легалізації

мігрантів як заходу боротьби з нелегальною міграцією.

Найбільш радикальними були зміни в законодавстві країн, які

межують з країнами, що розвиваються – США та Італії. Розташовуючись

у центрі Середземного моря і маючи більше 8000 км берегової лінії,

Італія вважається одним із найбільш доступних пунктів в'їзду для

нелегальних мігрантів. До 2002 року нелегальна міграція регулювалась

законом ліво-центристського уряду 40/98 1998 року, який встановлював

можливість депортації нелегальних іммігрантів за рішенням місцевих

магістратів, а також давав мігрантам право на апеляцію протягом двох

тижнів, що давало їм можливість сховатися. Закон № 189 від 30 липня

2002 року ухвалив, що відтепер всі нелегальні мігранти повинні бути

негайно депортовані з країни без права оскарження рішення в суді.

Підозрювані іммігранти, зупинені поліцією, супроводжуються в

спеціальні центри до встановлення їх особи максимум на два місяці.

Якщо виявляється, що вони знаходяться на нелегальному становищі, їм

наказано покинути країну протягом п'яти днів, інакше вони можуть бути

заарештовані на період від 6 місяців до року або депортовані. Закон,

проте не виключив можливість амністії для нелегальних мігрантів при

виконанні трьох умов: якщо мігрант пропрацював в Італії хоча б три

місяці; якщо працедавець зобов'язується підписати з ним контракт

щонайменше на рік; і якщо працедавець зобов'язується платити йому не

менше 700 євро в місяць. Протягом десяти днів після заявки на

66

легалізацію, і мігрант і працедавець повинні підписатися під цими

умовами в місцевій префектурі [382].

Не дивлячись на цей закон, до кінця 2000-х років нелегальна

міграція досягла небувалого рівня: близько 36 000 осіб висадилися на

берегах Італії в 2008 році, що на 75% перевищило рівень 2007 року. У

квітні 2008 року голова Ради Міністрів С. Берлусконі запропонував новий

«пакет заходів національної безпеки», який послідовно втілювався

протягом року, і був націлений на боротьбу з нелегальною міграцією і

злочинністю. Відтепер нелегальна присутність на території країни стала

прирівнюватися до злочину і може спричинити тюремне ув’язнення або

штраф до 10 000 євро; щоб зареєструвати новонародженого, батькам

необхідно надати документи про те, що вони знаходяться в країні

легально. Дітям нелегальних мігрантів відмовлено в доступі до освіти та

медичних послуг. Тим хто надає притулок нелегальним мігрантам,

загрожує ув’язнення строком на три роки. Найбільш суперечливим

положенням закону стало запровадження вуличних цивільних патрулів,

які зобов'язані стежити за громадським порядком і повідомляти поліції

про підозрілих осіб або події [463].

У США боротьба з нелегальною міграцією активізувалася ще в

середині 1990-х років. У 1996 році Конгрес прийняв Закон про нелегальну

імміграцію і відповідальність іммігрантів, який призвів до збільшення

числа працівників Прикордонної служби і Служби імміграції та

натуралізації. Покарання за нелегальний перетин кордону було збільшено,

а навколо міста Сан Дієго було заплановано будівництво огорож [292].

З тих пір чисельність службовців подвоїлася до 16 500 чоловік,

чисельність койко-місць в центрах затримання нелегальних мігрантів

зросла до 30 тисяч. Чисельність висланих іноземців значно збільшилася: у

2007 році було вислано 285 000 осіб, що майже удвічі вище за рівень 2002

року. За законом 1996 року була введена в дію програма E-verify, яка

дозволяє працедавцям перевіряти, чи мають працівники офіційний дозвіл

67

на роботу. Сьогодні в ній зареєстрований кожен десятий найманий

працівник у країні. Збільшується тиск на працедавців, чисельність

кримінальних і адміністративних затримань у зв'язку з наймом

нелегальних працівників виросла в п'ять разів з 2004 року.

Закон також додав юридичної сили секції 287 (g) Закону про

імміграцію і громадянство, яка дозволяє федеральному уряду укладати

угоди з правоохоронними органами штатів і муніципалітетів і наділяти

місцевих службовців функціями імміграційного контролю, за умови, що

ці службовці пройдуть необхідну підготовку. З тих пір близько 1000

службовців із 67 правоохоронних служб пройшли підготовку в рамках

даної програми. Загальна чисельність учасників на жовтень 2009 року –

73 організації. За даними Міграційної служби США, службовці, що

пройшли підготовку, винесли рішення відносно 81 000 нелегальних

мігрантів або злочинців-іноземців із січня 2006 по листопад 2008 р.;

затримали приблизно одну п'яту від загальної чисельності виявлених

нелегальних резидентів. [344]

Деякі вчені критикують збільшення чисельності персоналу і витрат

на прикордонний контроль, вважаючи, що користь від даних заходів не

виправдовує витрат. Д. Массей, зокрема, заявив, що посилення

прикордонного контролю змусило іммігрантів пробиратися в країну через

більш віддалені регіони, внаслідок чого кількість смертей на кордоні

виросла втричі. В результаті технологічних нововведень у галузі

прикордонного контролю і збільшення числа службовців, вартість

затримання одного нелегала на кордоні підвищилася з 300 доларів в 1992

році до 1700 доларів у 2002 р., або на 467%. Інші дослідники вважають,

що ці заходи мали позитивний ефект. С. Камарота посилається на

статистику, згідно з якою чисельність нелегального населення

скоротилася на 11% або 1,3 млн до травня 2008 року, з 12,5 млн в 2007

році до 11,2 млн. Сьогодні, проте, деякі фахівці вважають, що це

скорочення досягнуте за рахунок економічного спаду, а не урядових

68

заходів [186]. Зараз у США йдуть дебати про напрям політики боротьби з

нелегальною міграцією: чи посилювати далі контроль і покарання за

нелегальну міграцію чи провести масштабну легалізацію.

Таким чином, з початку 2000-х років у модернізації міграційної

політики розвинених країн почали виявлятися три загальні тенденції: 1)

на перше місце почали виходити питання забезпечення безпеки; 2)

політика стала більш утилітарною і орієнтованою на економічну вигоду;

3) дані зміни відбулися за рахунок скорочення соціальної підтримки

мігрантів.

2.2 Особливості та потреби вдосконалення міграційної політики

країн «навздогінної» модернізації

Всього у світі налічується більше 100 країн, що розвиваються, в

яких проживає понад чотири п’ятих населення світу. Згідно з

класифікацією Світового банку, до цієї групи відносяться всі країни з

низьким і середнім рівнем ВНП на душу населення, а також п'ять країн,

що розвиваються, з високим рівнем доходу (Ізраїль, Кувейт, Гонконг,

Сінгапур і ОАЕ). До неї також фактично включені всі країни з перехідною

економікою, оскільки більшість з них належить до категорії країн із

середнім рівнем доходу, а деякі – до країн з низьким рівнем доходу

(наприклад, Таджикистан і Монголія). Таким чином, дана група

надзвичайно неоднорідна: як за рівнем ВНП на душу населення (у країнах

з низьким рівнем доходу він не перевищує 1000 $, у країнах з високим

рівнем доходу – більше 10 000 $); так і за ступенем індустріалізації,

демографічного приросту, зайнятості та індексу людського розвитку.

Міграційна ситуація в країнах, що розвиваються, вкрай

різноманітна в залежності від ступеня розвитку країни. Всупереч

загальноприйнятій думці про бідність як основний двигун міграції, вона

69

насправді є сильним стримуючим чинником. Велика частина мігрантів

походять не з бідних країн, що розвиваються, а з країн із середнім рівнем

доходу. Латиноамериканські, північноафриканські та близькосхідні

країни, включаючи Туреччину, складають лише одну шосту частину

світу, що розвивається, проте, вони постачають приблизно дві третини

імміграційних потоків до розвинених країн [389, с. 11].

Професійний склад потоків також розрізняється залежно від рівня

розвитку. Так, «відтік мізків» або еміграція висококваліфікованої робочої

сили особливо висока з країн із низьким рівнем доходу, тоді як з країн із

середнім рівнем доходу їдуть в основному низькокваліфіковані мігранти.

Тільки 7% некваліфікованих іноземців в країнах ЄС походили з бідних

регіонів світу (3% з Африки на південь від Сахари і 4% з Південної Азії).

Решта мігрантів походять з країн із середнім рівнем доходу Латинської

Америки, Східної Європи і Центральної Азії.

Не дивлячись на якісні та кількісні відмінності в міграційних

потоках країн, що розвиваються, об'єднання їх в єдину групу

обумовлюється схожим набором викликів міграційної політики та

необхідності її модернізації. Специфіка міграційної ситуації країн, що

розвиваються, полягає в переважанні еміграції над імміграцією, і тісному

зв'язку міграційних процесів з проблемами соціально-економічного

розвитку, такими як високий рівень безробіття, швидкий приріст

населення, низький рівень доходів і якість життя.

За даними Світового банку, 1,4 млрд. осіб в країнах, що

розвиваються, живуть за межею крайньої бідності, тобто менш ніж на 1,25

$ на день. Рівень скорочення бідності між 1981 і 2005 роками

залишається одним і тим же – приблизно 1% на рік для світу, що

розвивається, в цілому. Близько 2,6 млрд. осіб живуть менше ніж на 2 $ у

день, що залишилося незмінним з рівня 1981 року [196].

Приріст населення в 2000 році був у 16 разів вищим у регіонах, що

розвиваються, і в 25 разів вищим у найменш розвинених регіонах, ніж в

70

розвинених. Це зростання триває досі, не дивлячись на той факт, що

кількість осіб, які покидають ці країни, перевищує кількість тих, що

в'їжджають. Висока народжуваність і зниження дитячої смертності сприяє

«омолоджуванню» структури населення.

Дві третини найменш розвинених країн намагаються знизити

зростання населення, проте, навіть за такої політики та високого відтоку

громадян, у цих країнах існує надлишок працездатного населення. Як

приклад, можна навести Індію, населення якої за другу половину 20

століття виросло на 660 мільйонів. Хоча рівень народжуваності в Індії

знизився з шести дітей на жінку в середині 20 століття до трьох, у 2000

році чисельність населення втричі перевищувала рівень 1950 року. За

попередніми оцінками, в наступні п'ятдесят років він підвищиться ще на

515 мільйонів. За тиждень населення Індії збільшується на 294 000 осіб,

що майже дорівнює сукупному приросту населення 15 «старих» членів

ЄС за 2003 рік (300 000) [372].

Рівень безробіття в країнах, що розвиваються, перевищує середній

рівень на 6 відсотків. У СНД і країнах ЦСЄ, що не входять в Євросоюз, у

1990-х роках він був удвічі вище середнього, з початку 2000-х рр.

стабільно зменшувався і в 2008 році досяг 8,8% по регіону. Найбільший

рівень безробіття відмічений в країнах Північної Африки: 13% у 90-х і

11% в 2000-х роках; і Близького Сходу – 10% і 9,5% відповідно.

Близький Схід і Північна Африка мають ряд спільних

характеристик. Так, у цих регіонах найнижчий рівень зайнятого

населення по відношенню до загальної кількості населення у зв'язку з

низькою часткою участі жінок і молоді на ринку праці. Рівень безробіття

в багатьох близькосхідних і північноафриканських економіках є

найвищим у світі. Позитивною тенденцією є скорочення кількості «украй

бідних працівників» в обох регіонах, яка сьогодні складає менше 1/10

зайнятого населення. У Північній Африці число бідних працівників із

71

заробітком близько 2 долари на день скоротилося на 12% в період з 1997

по 2007 рік.

У регіоні Південно-Східної Азії рівень безробіття дорівнює 5,5%,

проте частка украй бідних працівників більш ніж подвоїлася у 1997 2007

роках. У 2007 році 16% всіх працівників отримували менше 1,25 долара

на день, і 47% в цілому заробляли менше 2 доларів. Жінки продовжують

залишатися переважно за рамками ринку праці, у 2008 році тільки одна з

трьох жінок працездатного віку мала роботу.

В країнах Центральної та Південно-Східної Європи, що не входять в

Євросоюз, і країнах СНД рівень безробіття знижувався повільно,

підвищившись в 2008 році до 8,8%. Рівень зайнятості в галузі сільського

господарства знизився на 8% в 1998–2008 роках і складав 18,7% в 2008 р.

Частка зайнятих у промисловості також знизилася на 2,4%, за рахунок

підвищення частки сектора послуг на 10,5 відсотків. На сьогоднішній

день в сфері послуг зайнята половина працюючих регіону [263, с. 45].

Крім ситуації на ринку праці, на потенціал міграції впливають такі

соціальні показники як доступність освіти та медичних послуг. За

оцінками ООН мігранти з країн із низьким рівнем розвитку особливо

виграють від міграції: переїхавши до розвиненої країни, їх дохід в

середньому підвищується приблизно в 15 разів (до 15 000 доларів на рік),

частка освічених подвоюється (з 47 до 95%), а дитяча смертність

скорочується в 16 разів (з 112 до 7 смертей на 1000 народжень). Аналіз

двосторонніх потоків між країнами підтвердив позитивний вплив на

еміграцію всіх аспектів людського розвитку [287, с. 181].

Проте, не дивлячись на той факт, що бідні люди виграють від

міграції, вони також найменш мобільні. Всупереч загальноприйнятій

думці, тільки 3% африканців живуть за межами країн народження, і лише

1% з них – у Європі. Відзначається, що співвідношення рівня еміграції з

рівнем розвитку нагадує дугу: у найбагатших і бідніших країнах рівень

72

еміграції буде набагато нижчим, ніж у країнах із середнім рівнем

розвитку; підвищення доходів у бідних країнах стимулює еміграцію.

Цікаво також, що розмір країни зворотньо пропорційний обсягу

потоків. Для 48 країн з населенням менше за 1,5 мільйони, з високим,

середнім або низьким рівнем доходу, середній рівень еміграції дорівнює

18%, тоді як середній рівень еміграції в світі дорівнює 3%. Перші 13

країн за часткою емігрантів є зовсім невеликими: Антигуа і Барбуда,

Гренада, Сент-Кітс і Невіс мають рівень еміграції вище 40%.

Хоча велика частина населення переміщається з трудових причин, в

країнах, що розвиваються, значну частку складають вимушені мігранти.

Кількість біженців знизилася з 18 мільйонів в 1992 році до більше 9

мільйонів у кінці 2000-х років. З початку 1990-х рр. у світі відбулося

зниження кількості озброєних конфліктів, що призвело до скорочення

репресій і політичної дискримінації відносно етнічних меншин. Кількість

етно-національних війн за незалежність, які були поширені в 1990-х

роках, сьогодні знизилася до найменшого рівня з 1960 року. З 2001 року

13 найбільших конфліктів на основі самовизначення були вирішені або

припинені, включаючи конфлікти в Дарфурі (Судан) та Асех (Індонезія).

Проте внаслідок подій після 11 вересня 2001 року кількість біженців у

регіоні Близького Сходу і деяких інших регіонах збільшилася. Вимушені

переміщення були особливо масовими в Асех, Афганістані, Чечні, Грузії,

Іраку, Пакистані та Палестині. Украй нестабільною залишається ситуація

в Алжирі, Бурунді, Єгипті, Колумбії, Лівії, Сирії, Шрі-Ланці і на півночі

Уганди.

Прохачі притулку походять як із зон конфлікту, так і країн, де

порушуються права людини. Велика частина біженців і прохачів

притулку прямує до сусідніх країн (характерно для африканських країн)

або розвинених країн. Відносна відмінність регіонів за рівнем доходів,

демографічним потенціалом, зайнятістю та інших соціально-економічних

73

показниках дозволяє виділити різні групи країн, що розвиваються, в

системі міграційних потоків.

В окрему групу можна виділити країни з перехідною економікою, в

яких еміграція була викликана різким економічним обвалом і

структурними змінами в 1990-х роках. Так, у 1989–1999 рр. з Росії виїхали

на постійне місце проживання 1,1 млн. осіб. Основними країнами

призначення були Німеччина, Ізраїль, Канада, США і Фінляндія [29,

с. 23]. Кожен п'ятий емігрант мав вищу освіту, зокрема серед емігрантів

до Ізраїлю їх було 30%, у США – більше 40%. За даними ЮНЕСКО

приблизна кількість росіян, що навчалися в зарубіжних університетах в

середині 1990-х років, складала близько 13 тис. осіб. Близько 40% з них

навчалися в США, ще 40% – у Німеччині, Франції та Великій Британії.

Кількість студентів-росіян у США тривалий час росла: у 1993/94

навчальному році їх було 1582, в 1995/96 р. –5589, в 1998/99 рр. – 6 900.

[38] До середини 2000-х років рівень еміграції помітно знизився.

У 1990-і роки з Молдови емігрувало біля 10–11% населення і

близько 17–18% робочої сили для постійної або тимчасової роботи. Згідно

з державним переписом 2004 року, 273 000 молдаван (8,1% населення)

проживали за кордоном або були тимчасово відсутніми; з них половина

жила за кордоном більше року, і 89% мали там роботу [379].

Величезних розмірів еміграція досягла в Албанії, де кожен п'ятий

житель (і кожен третій працівник) покинув країну. В даний час за

кордоном живе близько 900 тисяч емігрантів, тоді як саме населення за

переписом 1989 року не перевищувало 3,2 мільйона осіб. Більшість із них

живе в Греції (600 000), Італії (200 000), США і Канаді. Слід зазначити,

що еміграція з Албанії з початку 1990-х років була в п'ять разів вищою,

ніж середній рівень еміграції з країн, що розвиваються.

Ще одну групу країн становлять країни з середнім рівнем доходу,

які експортують низькокваліфіковану робочу силу і самі привертають

чималу кількість іммігрантів. Це, зокрема, деякі країни Східної Європи,

74

Мексика, Туреччина, Індія та Китай, які входять у першу 20-ку країн світу

з найбільшою кількістю іммігрантського населення. За даними ООН,

країни, що розвиваються, відходять від обмежувальної політики відносно

імміграції, їх кількість скоротилася з однієї третини в 1996 р. до однієї

п'ятої в 2005 році, в основному за рахунок країн Латинської Америки та

Азії. Країни Близького Сходу продовжують наполягати на скороченні

потоків іноземної робочої сили для розвитку власного ринку праці.

Зокрема, уряд Саудівської Аравії в 2003 році поставив собі за мету

скоротити кількість мігрантів-працівників до 20% населення до 2013

року, що у разі реалізації призведе до скорочення поточної кількості

мігрантів на 3 мільйони.

Деякі країни в Азії приймають велику кількість мігрантів-

працівників в рамках тимчасових програм. Всі країни Перської затоки, а

також Гонконг, Малайзія, Сінгапур і Таїланд мають програми прийому

низькокваліфікованих працівників. Час проживання і конкретна посада

зазвичай визначаються в дозволах на роботу, що оформляються

конкретним працедавцем. Ці країни експортують в основному

низькокваліфіковану робочу силу. Наприклад, сьогодні близько п'яти

мільйонів індійських громадян знаходиться на заробітках за кордоном, з

них 90% в країнах Перської затоки та Південно-Східної Азії. Всі вони в

основному є низькокваліфікованими тимчасовими працівниками, які

повинні повернутися через деякий час назад. Обсяг еміграції

збільшувався за останні роки: з 466 тисяч в 2003 р. до 809 тисяч в 2007. У

2006 році близько 670 тис. осіб емігрувало з Індії у пошуках заробітку, з

них 255 тис. до ОАЕ, 134 тис. до Саудівської Аравії, 76 тис. до Катару і

близько 36 тис. до Малайзії [460].

Постійна еміграція з Мексики на північ почала розвиватися з

початку 20 століття і призвела до утворення багатомільйонної

мексиканської спільноти в США. Зараз там проживає близько 30

мільйонів мексиканців, з них 19 мільйонів були народжені в США і 11

75

мільйонів приїхали в країну вже після народження. Всього з початку

2000-х років у країну легально в'їхало близько 3,6 мільйонів мексиканців

[453]. Згідно з опитуваннями, перспектива зайнятості в США приваблює

близько 25% населення Мексики, а близько 45% шукаючих роботу

зізнаються, що розглядали у минулому або продовжують розглядати

варіант роботи в США в майбутньому.

Експортуючи в основному низькокваліфікованих працівників,

країни починають включатися в змагання за залучення кваліфікованіших

закордонних фахівців, зокрема, через підвищення

конкурентоспроможності їх освітньої системи. Такі країни як Йорданія,

Ліван, Туреччина і Мексика починають приймати велику кількість

міжнародних туристів і студентів. Ці країни не тільки забезпечують

підготовку студентів з відповідного регіону але і формують партнерство з

престижними університетами з розвинених країн. Китай, Сінгапур і Катар

засновують місцеві кампуси в партнерстві із зарубіжними університетами

з метою запропонувати висококваліфіковану підготовку своїм громадянам

і стати повноправними міжнародними центрами.

Дані країни є також важливим пунктом призначення і транзиту для

нелегальних потоків міграції. З початку 1990-х, наприклад, нелегальна

міграція стала розповсюджуватися в Туреччині. Географічне

розташування країни з протяжністю берегової лінії у 7 200 км. і

сусідством з вісьмома країнами, у поєднанні з м'якою візовою політикою,

підвищує привабливість країни для нелегальних мігрантів з Вірменії,

Азербайджану, Грузії, Ірану, Молдови, України, Росії. Багато хто бере

участь у дрібній торгівлі, деякі залишаються в країні після закінчення

терміну дії візи, працюючи нелегально як домашні працівники,

будівельники, працівники секс-індустрії або туризму. Обсяг подібної

міграції обчислити складно: називаються цифри від 150 тисяч до

мільйона. Крім цього, виросла кількість нелегальних мігрантів, що

використовують Туреччину як транзит до Європи. В основному це

76

громадяни сусідніх близькосхідних країн – Іраку, Ірану, Сирії, а також

Афганістану і Пакистану, Сомалі, Мавританії, Росії і Молдови. Щороку

близько 90 000 нелегальних мігрантів затримують у Туреччині. За даними

MOM, кількість нелегальних мігрантів може досягати 200 тисяч [412].

Історично сформувалися маршрути нелегальної міграції з Африки

до Європи. Найпоширенішими пунктами виїзду є Тріполі та Бенгазі в

Лівії, а пунктом призначення – італійський острів Лампедуза, Мальта та

грецькі острови. Місто Куфра та прибережні міста Лівії відомі широкою

підприємницькою мережею з організації транзитної міграції.

Протягом десятиліть до Індії надходив постійний притік

нелегальних мігрантів з Бангладешу. Більшість із них мігрують з

економічних причин – через бідність і брак робочих місць, а також

внаслідок політичної нестабільності. Як правило, вони знаходять роботу в

тіньовому секторі, як домашні працівники, будівельники, кравці або

рикші. Офіційні особи Бангладешу не визнають цього факту, відповідно,

ці іммігранти не отримують ніякої державної підтримки. Дані про обсяг

нелегальної міграції неточні, і базуються на приблизних оцінках

міністерства внутрішніх справ і дослідників. Передбачається, що в країні

може знаходитися від 15 до 20 мільйонів вихідців з Бангладешу.

Дослідження показали, що багато бангладешців беруть собі індійські

імена та підроблюють документи, що дають їм право на урядові субсидії

та голосування [372].

Однією з найважливіших проблем, яка стоїть перед країнами, що

розвиваються, в галузі міграції є «відтік мізків» або виїзд кваліфікованих

фахівців до розвинених країн. Так, за інформацією журналу «Economist»,

в 2002 році 12% мексиканців з вищою освітою і 30% з ученими ступенями

жили в США; половина всіх іноземних студентів, які отримують

науковий ступінь у США, залишаються там як мінімум на п'ять років.

Дані Національної Асоціації науки США показують, що з 3,3 мільйонів

77

учених та інженерів-іммігрантів у США (16% в цілому), близько 2,5

мільйони осіб походять із країн, що розвиваються [357, с. 42].

Особливо проблема «відтоку мізків» відчувається в найменш

розвинених країнах. За даними Економічної комісії з Африки ООН і

Міжнародної організації з міграції, з 1960 по 1975 рік близько 27 тисяч

африканців покинули континент, з 1975 по 1984 р. ця цифра збільшилася

до 40 тисяч, а з 1990 року близько 20 тисяч африканців емігрують звідти

щорічно. За даними Міжнародної організації з міграції близько 300 000

фахівців проживають сьогодні за межами Африки, з них 30 000 мають

наукові ступені. Алжир, Марокко, Сенегал і Камерун втратили біля 1/5

людей з середньою і вищою освітою. Разом з тим, в рамках програми

MOM «Повернення кваліфікованих африканських громадян», що

проходила з 1983 по 1999 рік в 11 країнах, що брали участь у програмі,

повернулося тільки 2000 осіб [369].

Втрата освічених людей завдає збитків економіці. По-перше, це ціна

самої освіти, яка у багатьох випадках субсидується державою. По-друге,

це втрата податкових відрахувань, які могли б платити державі люди з

високою зарплатою. Нарешті, еміграція може створити дефіцит робочої

сили у життєво важливих галузях, таких як охорона здоров'я або освіта.

За останні декілька років питання впливу міграції медичних

працівників на показники роботи систем охорони здоров'я стали

важливою темою міжнародних дебатів як у Європі, так і в усьому світі.

Потенційна негативна дія міграції працівників охорони здоров'я з деяких

країн, що розвиваються, була відзначена у «Світовій доповіді про стан

охорони здоров'я у світі 2006 р.» і обговорювалося на Асамблеї світової

організації Охорони здоров'я [414]. У Європі це питання уважно

розглядалося в рамках Європейського Союзу і Ради Європи.

Згідно з останніми дослідженнями, в 2000 році в розвинених країнах

працювало біля 65 000 лікарів і 70 000 професійних медсестер

африканського походження. Це одна п'ята всіх лікарів і одна десята всіх

78

медсестер, підготовлених в Африці. Деякі країни відчули набагато

сильніше еміграцію працівників охорони здоров'я ніж інші. Найменший

відтік (менше 10%) спостерігається в Єгипті, Нігері та Гвінеї [198].

Еміграція медичного персоналу з африканських країн перешкоджає

забезпеченню належного рівня медичних послуг і боротьбі з масовими

захворюваннями на зразок СНІДУ, туберкульозу та малярії.

З початку 2000-х років після ухвалення Декларації тисячоліття ООН

питання міграції почали обговорюватися на міжнародному рівні у зв'язку

з проблемами розвитку, що дозволило зібрати і узагальнити дані про

наслідки еміграції з країн, що розвиваються, і відзначити не тільки

негативні, але і позитивні наслідки еміграції для країн походження.

Зокрема, було визнано, що еміграція може сприяти розвитку

«відправляючих» країн трьома способами:

1) скорочення рівня безробіття в країні;

2) надходження капіталу за рахунок збільшення грошових

переказів;

3) передача знань і навичок через взаємодію членів діаспор зі

своїми співвітчизниками в країні походження.

Згідно з класичною економічною теорією, виїзд надлишкової

робочої сили в деяких країнах дозволяє скоротити пропозицію на ринку

праці і тим самим підвищити рівень заробітної плати для місцевих

працівників. Дана гіпотеза отримала емпіричне підтвердження у ряді

академічних робіт. Зокрема, дослідження філіппінського ринку праці

показали, що виїзд працівників за кордон відповідав зростанню зарплат у

сфері виробництва, не дивлячись на постійно високий рівень безробіття.

У Пакистані зарплати кваліфікованих і некваліфікованих працівників,

особливо в сфері будівництва, підвищувалися внаслідок масових міграцій

чоловіків у країни Перської затоки [303].

Експерти ставлять, втім, під сумнів ці результати, вважаючи, що

еміграція лише незначною мірою зачіпає внутрішній ринок праці та

79

сприяє зростанню заробітної плати. Найбільший ефект еміграція

приносить лише в плані скорочення безробітного населення. Вже одне це

має важливе значення, враховуючи рівень безробіття і нестабільності

ринку праці в багатьох країнах, що розвиваються. Приватні перекази

грошей мігрантів своїм сім'ям, що рідко перевищують декілька сотень

доларів окремо, разом складають значне фінансове вливання в економіку

країни. Останніми роками питання переказів привертає широку увагу

міжнародного співтовариства у зв'язку з його потенційним внеском в

економічний розвиток [345].

На початку 1970-х років загальний розмір переказів дорівнював 6

млрд. доларів, в середині 1990-х – вже 50 млрд., в 2003 році –114 млрд., в

2007 році – 281 млрд. і в 2008 – 328 млрд. доларів. Країни, що

розвиваються, отримують близько 90%. З урахуванням переказів

неформальними каналами ця цифра повинна бути набагато більшою. Для

багатьох країн, що розвиваються, розмір грошових переказів перевищує

розмір зовнішніх інвестицій, портфельних потоків фінансових ринків і

офіційної допомоги на розвиток разом узятих.

Що стосується регіональних особливостей переказів, то рекордна

кількість припадає на Азію. Так, Індія в 2008 році отримала близько 52

млрд. доларів, Китай – 40 млрд., Філіппіни – 18 млрд. Мексика отримала

26 млрд. дол., Польща, Румунія і Єгипет – близько 10 млрд. доларів

кожна. У деяких країнах грошові перекази складають значну частку ВВП,

як наприклад, в Таджикистані (46%), Молдові (34%), Лівані (24%),

Йорданії (22%) і Киргизстані (19%) [402].

Грошові перекази мігрантів є унікальним інструментом розвитку,

що відрізняється від іноземних капіталовкладень. На відміну від

інвесторів, що розраховують на прибуток, мігранти діють з міркувань

альтруїзму і бажання допомогти своїм сім'ям і близьким, тому за часів

економічної кризи або політичного конфлікту грошові перекази не

зменшуються, а підвищуються. У важкі часи мігранти збільшують розмір

80

фінансової допомоги своїм близьким, сприяючи підтримці рівня

споживання і стабільності економік і компенсуючи втрати капіталу в

результаті макроекономічних потрясінь.

Втім, ефект переказів оцінюється дослідниками неоднозначно.

Дослідження по окремих країнах показали, що більше половини (від 60 до

80%) грошових коштів витрачається на споживання, а не накопичення або

інвестування. Вкладення в будівництво нерухомості і купівлю землі –

найбільш поширений після споживання спосіб витрачання переказів, який

починає розвиватися по мірі стійкого надходження переказів. Таким

чином, перекази дозволяють скоротити рівень бідності, підвищити попит,

здобути освіту і медичне обслуговування, але вкладення в людський

капітал виправдовують себе тільки в довгостроковій перспективі, не

приносячи негайного ефекту, а накопичення або інвестиції від грошових

переказів не дуже продуктивні для економіки країни в цілому, розвитку

підприємництва або виробництва. Крім того, ефект грошових переказів

нерівномірний і багато в чому залежить від загальної соціально-

економічної та політичної ситуації в країні: саме вона визначає

ефективність витрачання коштів і вибір населення: вкладати гроші в

бізнес, нерухомість або цінні папери чи витратити їх на поліпшення умов

життя [401].

Міграція некваліфікованих працівників більше впливає на

скорочення бідності у «відправляючих» країнах, ніж міграція

кваліфікованих, оскільки перші мігрують на коротші відстані, мають

намір повернутися в країну проживання і, як правило, приїжджають без

супроводу сімей. Всі ці чинники сприяють підвищенню грошових

перерахувань на батьківщину.

Нарешті, ще одним інструментом розвитку, потенціал якого до

кінця не досліджений, є співпраця «відправляючих» держав з діаспорою.

Крім того, що підтримка зв'язку із співвітчизниками може стати важливим

джерелом грошових переказів, доброчинної допомоги та інвестицій,

81

співтовариства мігрантів, особливо в розвинених країнах, є колосальним

джерелом знань і технологій. Так, відомі заслуга індійської діаспори в

розвитку сектора інформаційних технологій в Індії, та китайської

діаспори у відкритті спільних підприємств в Китаї. Мігранти можуть

виступати як інформатори та провідники зі знанням мови та культури

країни для потенційних інвесторів, сприяти налагодженню культурних і

ділових зв'язків між країнами та формувати позитивний імідж країни за

кордоном.

Таким чином, у країн, що розвиваються, специфіка міграційної

політики та її модернізації полягає в її тісному зв'язку з проблемами

розвитку і акцентом на правовому забезпеченні міграційного процесу.

Завдання, які уряди даних країн ставлять перед собою, включають:

- удосконалення контролю трудової еміграції та забезпечення прав

співвітчизників за кордоном;

- запобігання втратам людського капіталу в результаті еміграції

кваліфікованих фахівців;

- створення інфраструктури для грошових переказів мігрантів;

- налагодження зв'язків з діаспорою з метою залучення інвестицій і

передачі навичок.

За даними ООН, мінімум 11 країн бажають збільшити еміграцію

своїх працівників за кордон: Бангладеш, Індія, Індонезія, Йорданія, Непал,

Пакистан, Таїланд, Туніс, Тувалу, В'єтнам і Ємен. Ступінь урядового

регулювання в цих країнах різний, деякі держави (Китай, В'єтнам)

вважають за краще безпосередньо організовувати еміграцію своїх

громадян, інші взаємодіють з приватними рекрутінговими компаніями,

виступаючими в якості посередників між мігрантами та іноземними

працедавцями. Туристичні, юридичні агентства і служби найму

забезпечують емігрантів інформацією про майбутню роботу, а також

оформляють необхідні документи для виїзду. Великі країни походження

трудових мігрантів, такі як Бангладеш, Індія, Пакистан Філіппіни, Шрі-

82

Ланка, Таїланд і В'єтнам, заснували спеціальні установи для управління

трудовою еміграцією і захисту прав своїх співвітчизників за кордоном

[305, с. 29].

Враховуючи, що разом з легальними фірмами існують агентства, що

за гроші надають помилкову інформацію, і приватний сектор, який

обслуговує нелегальну міграцію (починаючи з підробки документів до

забезпечення нелегального перевезення і насильницького переміщення з

метою торгівлі, сексуальної експлуатації та продажу в рабство), держави

прагнуть забезпечити безпеку своїх громадян за рахунок контролю даного

сектора. Серед найбільш поширених інструментів: створення

регулюючого органу при уряді, інформаційних центрів закордонної

зайнятості, видача ліцензій посередницьким фірмам і укладення

двосторонніх договорів з приймаючими країнами, в яких уточняються

трудові умови та права мігрантів [353, с. 381].

У Філіппінах, наприклад, з 1974 року працює Адміністрація із

зарубіжної зайнятості, яка займається посередництвом у пошуку вакансій

за кордоном, рекрутуванні місцевих працівників, забезпеченні зайнятості

та захисті працюючих мігрантів за кордоном. За сприяння Адміністрації

та приватних агентств у кінці 1990-х років близько 6,1 млн. філіппінців

працювали в 130 країнах світу, до кінця 2000-х років філіппінська

діаспора налічувала 8,2 мільйони осіб, що складає приблизно 25% від

загальної робочої сили. Грошові перекази філіппінських мігрантів

досягають 17 млрд. $ або 13% ВВП (2007 рік) [320].

З 1971 року активно діє Бюро еміграції та зарубіжної зайнятості в

Пакистані, що складається з трьох підрозділів: Національної ради робочої

сили, Протекторату емігрантів і Управління у справах моряків. Ця

централізована федеральна установа займається регулюванням найму

пакистанців за кордоном, підтримуючи контакти з ліцензованими

зарубіжними центрами зайнятості в різних країнах, особливо на

Близькому Сході. Крім контролю еміграції до його функцій входить

83

також захист інтересів і прав емігрантів. З 1971 по 2003 р. через Бюро

пройшло 3,27 млн. пакистанців, з них 80% зверталися до зарубіжних

центрів.

В Індії регулювання трудової еміграції почалося з ухвалення Закону

про еміграцію в 1983 році, який дав поштовх до заснування особливого

органу з регулювання еміграції під управлінням Головного захисника і

зобов'язав усі агентства з найму працівників за кордон пройти офіційну

реєстрацію. Згідно із законом, термін реєстрації не може перевищувати

п'ять років, але може бути подовжений [239]. До кінця 2007 року

налічувалося більше 1800 подібних працедавців, включаючи дев'ять

державних корпорацій з управління робочою силою, що оперують у

найбільших індійських штатах. В основному вони сконцентровані у

великих містах – Мумбаї, Делі, Керала і Ченнай [158].

У 2004 році було створено Міністерство у справах індійців за

кордоном, яке почало займатися укладенням двосторонніх договорів із

головними приймаючими країнами про захист і соціальне забезпечення

своїх громадян. За останні роки Індія підписала Меморандум про

взаєморозуміння з ОАЕ, Кувейтом, Катаром, Оманом, Малайзією і

Бахрейном. Ведуться переговори з Єменом і Саудівською Аравією. У цих

меморандумах, як правило, приймаюча сторона бере на себе зобов'язання

по захисту працівників; уточнюється процедура, за якою іноземний

працедавець може найняти індійських працівників. Після підписання

створюється Спільна робоча група, яка стежить за реалізацією MПB і

регулярно збирається для обговорення виникаючих проблем.

Міністерство має намір розвивати партнерство також з приймаючими

країнами ЦСЄ і Азії, а також включити до свого порядку денного

управління кваліфікованими працівниками. Одну з перших угод було

підписано в 2007 році з Польщею про найм індійських працівників у

сфері будівництва, сільського господарства і будівництва залізниць.

84

У березні 2006 року в Міністерстві було засновано підрозділ

еміграційної політики, який займається всіма аспектами політики

відносно еміграції: від формулювання політичних програм для кращого

управління потоками до внесення законопроектів і реалізації реформ у

галузі еміграції, на зразок електронного управління, визначення

соціальних виплат для емігрантів і просування двосторонньої та

багатосторонньої співпраці в управлінні міжнародною міграцією.

Відповідно, на сайті установи написано: «Міністерство бачить своє

завдання в тому, щоб проводити проактивнй курс на трансформацію

еміграційної системи та підтримку емігрантів через систематичне

втручання на національному, двосторонньому і багатосторонньому

рівнях» [158].

Питання регулювання трудової міграції та прав мексиканців

традиційно займали найважливіше місце у відносинах Мексики та США.

Спочатку мексиканський уряд намагався регулювати еміграцію через

укладення двосторонніх угод, проте ця практика була припинена США в

односторонньому порядку в 1964 році. З тих пір Мексиці не вдавалося

добитися укладення офіційної угоди про трудову міграцію, не дивлячись

на продовження масової нелегальної міграції. З точки зору Мексики,

еміграція виявилася практично некерованою, при цьому вона приносила

певні вигоди: населення країни швидко росло (у 1950 році в Мексиці

проживало 26 млн осіб, в 1980 році – 70 млн, в 2008 році – 108 млн), чого

не можна було сказати про економіку. Враховуючи рівень переказів,

постійна еміграція виглядає як корисне джерело доходу і провідник

національних інтересів Мексики в Сполучених Штатах [358].

На відміну від еміграції некваліфікованих мігрантів, держави

негативно ставляться до еміграції фахівців, які виїжджають, як правило,

назавжди або на достатньо довгий термін. В історії є приклади, коли

держави намагалися обмежити виїзд кваліфікованих працівників.

Наприклад, з 1956 по 1965 роки Єгипет встановив жорсткі обмеження на

85

еміграцію, дозволяючи виїжджати в інші арабські країни тільки вчителям

та інженерам в якості жесту солідарності та просування ідей панарабізму.

У середині 1960-х років уряд пом’якшив процедури регулювання

тимчасової та постійної міграції [417].

Сьогодні держави можуть боротися з «відтоком мізків» двома

засобами: шляхом реалізації довгострокової політики розвитку або

заохочення репатріації фахівців із-за кордону. Проте, організувати

повернення емігрантів на постійне місце проживання достатньо складно.

Багато хто не бажає повертатися через ризик втратити право проживання і

повернення в країну еміграції. Деякі погоджуються на переїзд тільки за

умови збереження такого ж рівня заробітної плати. Адаптація

репатріантів у країні походження також пов'язана з труднощами: для

застосування своїх навичок їм часто не вистачає технічного устаткування

або певного соціального середовища. Близько 60 країн, що розвиваються,

прийняли програми, що заохочують повернення своїх співвітчизників

[305].

Як правило, репатріація проходить успішніше в тих країнах, які за

декілька десятиліть змогли досягти відчутного прогресу в економіці та

соціальних умовах. Так, взаємодіючи з корейськими професійними

асоціаціями в США, Японії та Канаді, Південна Корея організувала

успішну репатріацію 1 700 вчених та інженерів у 1980-х роках. Майже всі

вони мали ступені кандидатів наук і за посередництва Міністерства науки

та освіти отримали роботу в науково-дослідних інститутах. У Тайвані

рівень повернення співвітчизників піднявся з 9% в 1952–1961 роках до

39% в 1988 році, чому сприяло надання безвідплатного гранту на оплату

проїзду охочим повернутися до Тайваню. Серед тих, хто повернувся, був

нобелівський лауреат, який заснував асоціацію з підтримки повернення і

допомоги ста репатріантам на рік. Як було відзначено, рівень зарплати

при поверненні співвітчизників відіграє далеко не першу роль: багато хто

погоджується на переїзд навіть при багатократному зменшенні зарплати,

86

щоб бути ближчим до старіючих батьків чи родичів, або визначаючи для

себе кращі можливості кар'єрного зростання [265, с. 19].

У 1990 році програму репатріації почала фінансувати Мексика. На

той час близько 30% мексиканських фахівців в галузі науки та інженерії

та 10% всіх мексиканців з вищою освітою жили за кордоном. В рамках

програми Національної ради науки та технології CONACYT було

виділено 57 мільйонів доларів на повернення 2 100 дослідників з 1991 по

2000 рр. Вінсент Фокс, що став у 2000 році президентом, закликав

мексиканців повертатися на робочі місця на батьківщину. Для

полегшення пошуку роботи була створена гаряча лінія Чамбатель та її

інтернет-версія Чамбанет, проте, до 2003 року заявники як у самій

Мексиці, так і поза її межами заповнили тільки 26 500 вакансій.

Розуміючи, що повернення емігрантів на постійне місце

проживання маловірогідне, багато країн, що розвиваються, вдаються до

заохочення короткострокових програм обміну навичками. Ще в 1977 році

під егідою Програми розвитку ООН була розроблена програма ТОКТЕН

«Передачі знання через співвітчизників за кордоном» (Transfer of

Knowledge Through Expatriate Nationals). Метою цієї програми є

організувати короткострокові поїздки фахівців іноземного походження на

батьківщину з метою передачі знань. Розрахунок робиться на те, що

знання мови та місцевих умов, а також демонстрація особистих досягнень

допомагають їм ефективніше співпрацювати з місцевими фахівцями та

стимулюють місцевих жителів. З 1977 року близько 5000 добровольців

ТОКТЕН здійснили поїздки до 50 країн, що розвиваються. Сфера їх

компетенції дуже широка: від державного управління до менеджменту на

підприємствах, сільськогосподарських робіт і комп'ютерних технологій.

Враховуючи важливість грошових переказів, уряди багатьох країн,

що розвиваються, почали проводити політику, спрямовану на підвищення

прибутку від них: встановлювати офіційні канали, скорочувати витрати та

перенаправляти потоки в інвестиції. До конкретних заходів відносяться:

87

зняття оподаткування на дохід з переказів, поліпшення доступу до

банківських послуг для одержувачів і відправників переказів, співпраця з

країнами проживання з метою розміщення філій національних банків і

скорочення мита на товари, що відправляються додому мігрантами.

Одним із найважливіших заходів є розвиток сектора банківських

послуг для здійснення грошових переказів. У багатьох країнах,

одержуючих перекази, велика частина населення не має поняття про

роботу фінансової системи. Так, наприклад, біля 90% населення Нікарагуа

не має банківського рахунку, як і 70% мексиканців і 80% філіппінців.

Через свою необізнаність ці люди не користуються кредитами на розвиток

малого підприємництва, які могли б підвищити їх дохід і рівень життя, і

як правило, не мають ощадного рахунку, який дозволив би їм також

зберігати та примножувати капітал. Таким чином, багато країн прагнуть

залучити своє населення і діаспору до використання банківських послуг

за рахунок вигідних пропозицій з переказів і заощадження коштів [308,

с. 194].

Прикладом успішного підвищення обсягу грошових переказів

можна назвати Марокко. Обсяг переказів у цю країну виріс із 23 млн. $ у

1968 році до 2,1 млрд. $ у 1992 завдяки ряду урядових заходів, зокрема

розповсюдженню філій національного банку Groupe Banques Populaires в

Європі, зняттю обмежень на обмін валюти та податкові пільги мігрантам.

У 2003 році об'єм переказів дорівнював 3,6 млрд. доларів, з них близько

60% пройшло через відділення державного банку. [274]

Значно виросли об'єми переказів у Туреччині: з 800 млн. S в 2000

році до 4,5 млрд. $ у 2005 році. Турецькі банки відіграють важливу роль у

переказах грошей, встановивши особливу процентну ставку для внесків у

валюті та низьку вартість для переказів. Особливою довірою користується

Центральний банк Туреччини, на депозитах якого в 2004 році

знаходилися близько 14 млрд. євро зарубіжних переказів. Опитування

1996 року показали, що близько 12% сімей в той період отримували

88

грошові перекази, готівкою або товарами; 80% переказів витрачалися на

щоденні потреби, 7% на плату за медичне обслуговування, 4% пов'язані з

весіллям і 3% з купівлею землі або нерухомості.

Мексиканські іммігранти в США стали найважливішим джерелом

грошових переказів за останні 15 років. Їх обсяг виріс з 2,4 млрд. $ у 1990

році до 13,3 млрд. $ у 2003 і 26 млрд. в 2008 році [345]. У 2001 році

мексиканський уряд запустив пілотну програму під назвою «Tres ріr Uno»

(«три до одного»). За її умовами мігранти можуть сприяти розвитку

мексиканського суспільства, роблячи доброчинні пожертвування, і на

кожен переведений долар уряд зобов'язується виділити ще три. Дана

програма мала позитивний ефект, оскільки після її ухвалення в США

посилилося утворення так званих асоціацій рідного міста (hometown

associations), які почали брати активну участь у розвитку своїх міст у

Мексиці. З 2002 року урядові витрати за цією програмою розповсюдилися

на 27 із 32 мексиканських штатів. До 2007 року програма «Три до

одного» фінансувала більше 6000 проектів з федеральним бюджетом

більше 20 млн. $. У 2008 році ця сума практично подвоїлася до 50 млн $.

Подібні результати дозволили президенту Міжамериканського банку

розвитку заявити, що «Три до одного» є основою економічного і

соціального розвитку сільських районів у Мексиці.

Програма «Три до одного» є історичною подією: вперше мігранти

стали офіційними партнерами уряду і учасниками процесу ухвалення

рішень у галузі місцевого розвитку. Програма є унікальним прикладом

того, як держава використовує мігрантів у якості ресурсу для розвитку,

перекладаючи на них зобов'язання, які традиційно асоціювалися з

урядовими функціями [344].

Індія отримує біля 27–30 мільярдів доларів грошових переказів на

рік. Крім цього, держава намагається організовано привернути капітал до

країни шляхом випуску боргових паперів у вільно конвертованій валюті

для діаспори. Облігації відрізняються від валютних внесків,

89

використовуваних багатьма країнами, що розвиваються, тим, що можуть

бути переведені в готівку тільки після закінчення визначеного терміну.

Таким чином, на відміну від внесків, облігації є більш довгостроковим та

стійким джерелом капіталу. Купівля подібних облігацій стимулюється не

стільки вигодою, скільки патріотизмом і бажанням сприяти розвитку своєї

країни. Даний метод застосовувався і в інших державах: облігації для

діаспори, що випускаються з 1951 року Корпорацією розвитку Ізраїлю,

принесли державі приблизно 25 мільярдів доларів. Державний банк Індії

зібрав більше 11 мільярдів доларів з 1991 року завдяки цьому ж способу

[320].

У 2009 році уряд заснував Фонд розвитку Індії, який має намір

заохочувати філантропію з боку успішних індійців за кордоном, надаючи

їм гарантії державного контролю над витрачанням коштів. Можливості

для розвитку зв'язків із співвітчизниками за кордоном надають також

Торгові палати. Зокрема, Федерація індійських торговельно-промислових

палат об'єднує близько 500 торгових палат, асоціацій і промислових

органів і виступає від імені приблизно 250 000 великих, середніх і малих

підприємств, у яких зайнято близько 20 мільйонів людей. Визнаючи

величезний потенціал індійської діаспори, Федерація розробила план дій

для десятиразового збільшення прямих іноземних інвестицій від

індійської діаспори до 5 млрд. доларів і для цього заснувала новий

підрозділ із надання послуг і залучення індійців, що проживають за

кордоном. Цей підрозділ працює в партнерстві з урядом Індії по ряду

напрямів, таких як: створення спеціалізованих мереж в окремих секторах і

країнах для залучення діаспори до розвитку Індії; просування експорту

індійських товарів і послуг серед індійських громад і країн проживання;

створення бази даних видатних членів діаспори і доступних їм ресурсів

для розвитку Індії та ін. [197].

Уряд Індії також спеціально відкрив Індійський інвестиційний

центр, призначений для постачання інформації потенційним інвесторам і

90

надання таких послуг як: надання даних про різні можливості

інвестування; робота за принципом єдиного вікна для оформлення

необхідних документів для запуску інвестиційного проекту;

інформування індійців за кордоном про урядову політику і процедури, а

також доступні для них пільги; допомога в отриманні дозволу від

держави; моніторинг реалізації проектів і, у випадку необхідності,

допомога в усуненні проблем, що виникають у процесі реалізації. Більш

того, веб-сайт служби дає відповіді на широкий ряд питань, пов'язаних з

банківським рахунком, перерахуванням прибутку, вкладенням у

нерухомість, пайових долях і формах інвестицій.

Важливим напрямом міграційної політики країн, що розвиваються,

в останні десятиліття стало зміцнення зв'язків зі співвітчизниками за

кордоном. За даними ООН, близько 40 країн ввели у себе інститут

подвійного громадянства або наділили емігрантів соціальними та

економічними правами у себе на батьківщині, включаючи Мексику,

Філіппіни та Індію.

Деякі уряди, особливо з мусульманських країн, традиційно

намагалися утримати контроль над спільнотами своїх вихідців. Так, уряд

Марокко спочатку прагнув контролювати марокканців, що живуть в

Європі, перешкоджаючи їх інтеграції в приймаюче суспільство (зокрема,

отриманню громадянства). Уряд посилав марокканських вчителів та

імамів за кордон, спонсорував навчання дітей мігрантів арабській мові та

марокканській культурі. Через марокканські посольства, консульства,

мечеті та державні центри для мігрантів (на зразок «Amicales»)

іммігрантів відмовляли від самоорганізації, приєднання до профспілок

або політичних партій.

Подібна політика викликала критику європейських урядів, які

навпаки прагнули інтегрувати мігрантів. Марокко змінило підхід на

початку 1990-х років, узявши курс на розширення та зміцнення інститутів

марокканської діаспори. Уряд став позитивно відноситися до

91

натуралізації та подвійного громадянства. У 1990 році було створено

Міністерство у справах марокканців за кордоном. У тому ж році була

заснована «Асоціація Хассана II для марокканців, що живуть за

кордоном», метою якої було зміцнення зв'язків між мігрантами та

державою. Асоціація надає мігрантам різну допомогу, як в Європі, так і

під час їх приїзду до Марокко, інформуючи мігрантів про можливості

інвестицій [274].

У Туреччині питання інтеграції мігрантів у приймаюче суспільство

були доручені Управлінню у справах турків за кордоном при Міністерстві

закордонних справ Туреччини. У його функції входить встановлення

зв'язків з турецькими асоціаціями, контакти з Комітетом з міграції ради

Європи, співпраця з Міжнародною організацією праці, направлення

турецьких вчителів і мулл за кордон, а також питання соціальної безпеки

[322].

Підтримка мексиканців за кордоном (кількість яких виросла з 6 до

10% населення Мексики до 2000 року) і об'єднання мексиканської нації

стало невід'ємним пунктом політичної програми всіх політичних сил у

Мексиці. У 1997 році Мексиканський Конгрес прийняв закон про

подвійне громадянство, мексиканські консульства почали виділяти більше

ресурсів на правовий захист мексиканців у Сполучених Штатах Америки.

У 2002 році були внесені зміни в законодавство, що дозволяють

мексиканцям голосувати за кордоном.

Активну позицію відносно своїх співвітчизників за кордоном

Мексика стала демонструвати з початку 1990-х років, коли була введена

Програма Міністерства закордонних справ з підтримки мексиканських

спільнот за кордоном. Програма, що фінансується федеральними

службами і урядами штатів, має декілька цілей: підтримувати проекти, що

слугують сполучною ланкою між мексиканськими спільнотами за

кордоном і на батьківщині; покращувати імідж Мексики за кордоном та

імідж американських мексиканців на батьківщині; просувати серед

92

мексиканців за кордоном знання історії, традицій і культури своєї країни;

а також підтримувати освіту і функціонування мексиканських асоціацій за

кордоном, щоб підвищити пристосовність і солідарність. Програма

фінансує різні заходи урядових структур на федеральному, регіональному

і муніципальному рівнях спільно з приватними організаціями в Мексиці

та Сполучених Штатах Америки у восьми галузях: підтримка асоціацій,

освіта, культура, спорт, охорона здоров'я, ділові контакти, інформація і

збір коштів [247, с. 537–544].

Індійська діаспора є другою найбільшою діаспорою у світі та

налічує близько 25 мільйонів осіб у різних країнах. Останніми роками

уряд став проводити активну політику з культивування ідеї «нації поверх

кордонів» і зміцнення зв'язків з діаспорою. У останній доповіді

Міністерства у справах індійців за кордоном говориться: «Індійська

діаспора являє собою різнопланове і еклектичне глобальне співтовариство

людей, які розмовляють різними мовами, сповідують різні релігії та віри.

Що їх усіх об'єднує – це ідея про Індію та її невід'ємні цінності» [158].

Офіційний порядок денний включає наступні цілі: встановити

діалог і розвинути мережу між індійськими діаспорами по всьому світу;

зробити національні та діаспоральні інститути рівними партнерами в цій

мережі; реалізувати ініціативи, які дозволили б Індії скористатися

знанням та іншими ресурсами членів діаспори; і залучити діаспору до

економічного розвитку Індії, а також до участі в економічних, соціальних

і культурних проектах.

Департамент з діаспори займається декількома освітніми

програмами, спрямованими на розвиток зв'язків із нащадками індійських

емігрантів, зокрема тритижневу програму «Пізнай Індію», в ході якої

молодь знайомиться з різними аспектами індійського життя, і програму

стипендій для отримання вищої та технічної освіти в Індії. Для осіб

індійського походження були створені особливі пільги під час вступу до

університетів [372].

93

У 2005 році в Закон про громадянство була внесена поправка, що

дозволяла вихідцям з Індії отримати статус «зарубіжного громадянина»

(Overseas Citizen). Згідно статті 7 а, такий статус може отримати будь-яка

дієздатна особа, що досягла повноліття, яка є громадянином

(громадянкою) іншої країни, але мала громадянство Індії під час або після

підписання Конституції, а також її діти та онуки. Це не є подвійним

громадянством, оскільки статус зарубіжного громадянина не наділяє

вихідців з Індії політичними правами, проте він надає їм право

безвізового в'їзду до Індії, фінансові, економічні та освітні пільги. Його

введення призначене стимулювати економічні та культурні контакти

представників діаспори з країною проживання. Дана поправка почала

діяти з січня 2006 року [447].

Через багато країн, що розвиваються, особливо тих, що знаходяться

на периферії розвинених країн, проходять значні потоки нелегальних

мігрантів. У зв’язку з цим у серпні 2002 року уряд Туреччини ввів нові

статті до Кримінального кодексу, що передбачають кримінальне

покарання за нелегальне перевезення людей, і посилив контроль над

кордонами та портами [322]. В рамках боротьби з нелегальною міграцією

Туреччина уклала угоди про реадмісію з Грецією, Сирією, Киргизстаном,

Румунією і Україною. Ведуться переговори з Європейською комісією

щодо укладення угоди з Євросоюзом; план дій з реалізації стратегії

комплексного управління кордонами був підписаний прем'єр-міністром у

березні 2006 року. З 1997 року Туреччина активно бере участь у

конференціях прикордонної поліції, європейських ініціативах по боротьбі

з нелегальною міграцією, зокрема в ініціативі Берна. У січні 2006 року до

Туреччини перейшло президентство Будапештського процесу. У 2007

році місія MOM у Туреччині почала реалізовувати дворічний проект по

боротьбі з нелегальним перевезенням людей, що фінансується ЄС. Метою

даного проекту є підтримка турецьких інститутів у боротьбі з

нелегальними перевезеннями і захист жертв.

94

Зв'язок нелегальної міграції, тіньової економіки, злочинності, а

також стабільне зростання мусульманського населення на сході країни

змусило Індію останніми роками виділити значні ресурси на охорону

кордонів від незаконного перетину. У квітні 2008 року Верховний Суд

Індії схвалив зусилля по будівництву стіни на кордоні Індії та

Бангладешу. Даний проект був завершений у 2010 р. Довжина огорожі

складає 3 437 км [372].

З початку 1990-х років країни Центральної та Східної Європи

посилили співпрацю із західноєвропейськими країнами в галузі імміграції

та надання притулку в ході підготовки до вступу в ЄС. Всього було

укладено більше сотні угод про реадмісію, причому в основному

двосторонніх, оскільки відмінності в правових системах держав-членів

ускладнюють застосування багатосторонніх інструментів. Час на

реадмісію громадян третіх країн розрізняється від 48 годин до 7 днів,

реадмісія може також здійснюватися дипломатичними каналами протягом

90 днів.

У рамках Північноамериканського партнерства з безпеки США

почали допомагати мексиканцям готувати прикордонних службовців,

здійснювати ефективніший контроль прикордонних зон і користуватися

передовими технологіями для відстежування і затримання нелегальних

мігрантів. Після того, як під тиском США Мексика посилила контроль

над своїми кордонами, в середньому на мексиканських кордонах стали

затримувати до 250 тисяч жителів центральноамериканських держав, що

рухались через Мексику на північ.

Країни, що розвиваються, сьогодні більш охоче йдуть на

легалізацію мігрантів з метою боротьби з нелегальною міграцією, ніж

розвинені країни. Легалізація є одним із традиційних інструментів у

латиноамериканському регіоні: за останні декілька років масштабні

кампанії по легалізації були проведені в Мексиці та Венесуелі. У 1998–

2006 роках у Венесуелі в рамках програми «Mision Identidad» отримали

95

легальний дозвіл на проживання 415 000 мігрантів. У Мексиці в 2002–

2006 роках пройшла програма легалізації для 15 000 мігрантів.

Підводячи підсумок, можна виділити три основні напрями, в яких

країни, що розвиваються, активно модернізують свою міграційну

політику:

1) регулювання трудової еміграції з метою вирішення проблеми

безробіття в країні та забезпечення безпеки мігрантів;

2) максимізація вигоди від перебування співвітчизників за кордоном

за рахунок розвитку каналів для грошових переказів і доброчинної

допомоги, а також ділового і науково-технічного партнерства з

представниками діаспор;

3) боротьба з нелегальною міграцією при технічному сприянні

розвинених держав і міжнародних організацій.

Динаміка світового розвитку обумовлює тенденцію до соціально-

економічної поляризації країн і регіонів: на одному полюсі знаходяться

країни, в яких спостерігається дефіцит робочої сили та повільне

«старіння» населення, високий рівень людського розвитку, правового

захисту і безпеки; на іншому полюсі – країни з переважно «молодим»

населенням, високим рівнем безробіття, низькою якістю життя і рівнем

доходу. Цей розрив створює об'єктивні причини для інтенсифікації

міжнародної міграції з країн, що розвиваються, до розвинених країн у

довгостроковій перспективі.


За вище зазначених умов пріоритетними напрямами модернізації

міграційної політики розвинених країн є підвищення контрольованості

кордонів і формування таких потоків, які підвищили б економічну віддачу

від імміграції та скоротили навантаження на економіку і систему

соціального забезпечення країни. Держави адаптують інструменти

96

боротьби з нелегальною міграцією, посилюючи санкції проти нелегальних

мігрантів, працедавців, що використовують нелегальну працю, і

посередників у організації нелегальних перевезень; застосовуючи нові

технології охорони кордонів і обліку мігрантів. Відносно трудової

міграції все більше країн починають застосовувати диверсифікований

підхід: надають пільги для в'їзду, працевлаштування і постійного

поселення кваліфікованих мігрантів, одночасно посилюючи контроль над

некваліфікованими мігрантами. Стає жорсткішим законодавство по

відношенню до «неекономічних мігрантів» – прохачів притулку і членів

сімей мігрантів: обмежується їх доступ до соціального забезпечення, для

членів сімей вводяться додаткові умови для в'їзду, пов'язані з фінансовим

становищем мігранта і знанням мови.

У держав, що розвиваються, міграційна політика та її модернізація

переслідують цілі, багато в чому протилежні політиці розвинених держав,

такі як заохочення трудової низькокваліфікованої еміграції, підвищення

економічної вигоди від міграції у вигляді грошових переказів та

інвестицій мігрантів, підтримка зв'язків зі співвітчизниками. Уряди

багатьох країн, що розвиваються, посилюють контроль над еміграцією

своїх громадян, займаючись ліцензуванням іноземних рекрутінгових фірм

і укладанням двосторонніх угод з приймаючими країнами, в яких

уточняються умови трудової міграції та статус мігрантів (Індія, Пакистан,

Філіппіни та ін.). Дані заходи переслідують наступну мету: з одного боку,

вони спрямовані на те, щоб забезпечити безпеку і права співвітчизників за

кордоном, з іншого – організувати масовий виїзд і знизити надлишок

робочої сили в країні.

Робляться також активні кроки з підтримки зв'язків зі

співвітчизниками за кордоном. Діаспора, особливо в розвинених країнах,

розглядається як найважливіший чинник політичного впливу та

економічного розвитку країн походження, важливе джерело грошових

переказів, інвестицій, технологій та навичок. У багатьох країнах створені

97

урядові установи для роботи з діаспорою, метою якої є збір доброчинних

внесків на різні соціальні проекти, налагодження ділових контактів між

національними та зарубіжними підприємствами, розповсюдження за

кордоном інформації про інвестиційні можливості і т. д. (Вірменія,

Туреччина, Мексика, Індія, Філіппіни). Крім цього, активно розвиваються

інструменти залучення грошових переказів мігрантів через розширення

мережі національних банків за кордоном, пільгові умови для переказу і

ощадних внесків.

Таким чином, у міграційній політиці розвинених країн і тих, що

розвиваються, одночасно з модернізацією спостерігається поляризація,

що зростає. З одного боку, розвинені держави намагаються стримати

міграційний тиск із Півдня, відібрати найбільш кваліфікованих мігрантів і

підвищити ступінь інтеграції мігрантів у приймаюче суспільство. З

іншого боку, держави, що розвиваються, намагаються заохочувати

міграцію надлишкової некваліфікованої робочої сили, стримувати

еміграцію кваліфікованих фахівців і зміцнювати зв'язки з діаспорою,

вбачаючи в ній джерело свого економічного розвитку і політичного

впливу на приймаючі країни. Єдиним напрямом, в якому їх інтереси

співпадають, є боротьба з нелегальною міграцією.

РОЗДІЛ 3

ІНСТИТУТИ ТА МЕХАНІЗМИ МОДЕРНІЗАЦІЇ

МІГРАЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ НА РЕГІОНАЛЬНОМУ,

МІЖНАРОДНОМУ І ТРАНСНАЦІОНАЛЬНОМУ РІВНЯХ

98

3.1. Роль міжнародних організацій у процесі модернізації міграційної

політики

За останнє сторіччя міжнародні організації почали відігравати

провідну роль у широкому спектрі питань світової політики. Залучені

спочатку в регулюванні в основному технічних питань на зразок

поштових стандартів, міжнародні організації почали поступово займатися

проблемами економічного і політичного регулювання, починаючи від

розповсюдження зброї, тарифів на міжнародну торгівлю товарами та

послугами та закінчуючи проблемами екології. З другої половини 20

століття, коли перед країнами Європи постала проблема визначення

статусу біженців і переміщених осіб у ході військових дій, об'єктом

багатостороннього регулювання стала і міжнародна міграція. З моменту

закінчення Другої світової війни функції міжнародних організацій в

міграційній політиці та її модернізації значно розширилися в трьох

найважливіших напрямах, таких як: вироблення і моніторинг дотримання

міжнародно-правових норм в галузі трудової, сімейної та вимушеної

міграції; координація зусиль по боротьбі з нелегальною міграцією і

технічне сприяння державам в реалізації їх цілей міграційної політики.

Міжнародні організації відіграли найважливішу роль у становленні

міжнародно-правових норм, регулюючих окремі аспекти міграції та

статус мігрантів у приймаючому суспільстві. Такі документи як Загальна

декларація прав людини 1948 і Конвенція про попередження злочинів

геноциду 1948 р., Міжнародна Конвенція про відміну всіх форм расової

дискримінації 1965 р. [81], Міжнародний пакт про громадянські та

політичні права та Міжнародний пакт про економічні та соціальні права

1966 року сформували основу для широкого тлумачення прав людини

незалежно від її громадянства. Зокрема, в статті 1 Конвенції про відміну

расової дискримінації забороняються «будь-які розрізнення, виключення,

обмеження або переваги, засновані на ознаках раси, кольору шкіри,

99

родового, національного або етнічного походження, що мають на меті

знищення або применшення визнання, використання чи реалізації на

рівних основах прав людини та основних свобод у політичній,

економічній, соціальній, культурній або будь-яких інших галузях

суспільного життя» [81]. У Міжнародному пакті про економічні та

соціальні права встановлюється, що всім людям незалежно від

національності повинна бути гарантована рівна винагорода за працю,

умови роботи та можливість просування по службі (ст. 7), право на

соціальне забезпечення і страхування (ст. 9), охорону сім'ї та материнства

(ст. 10), освіту і участь у культурному житті (ст. 13–15) [83].

Одними з перших міжнародних угод у галузі міграційного

регулювання була Женевська конвенція про статус біженців 1951 року і

Протокол, що стосується статусу біженців 1967 року [106]. Відповідно до

статті 1 Конвенції, біженцем було визнано будь-яку особу, яка «в

результаті подій, що відбулися до 1 січня 1951 року, і через цілком

обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою раси,

віросповідання, громадянства, приналежності до певної соціальної групи

або політичних переконань, знаходиться поза країною своєї

громадянської приналежності та не може користуватися захистом цієї

країни» [36].

Визнання статусу біженця супроводжує принцип невислання (non-

refoulement) індивіда туди, де він може бути підданий переслідуванню. У

1967 році був прийнятий Протокол, що знімає тимчасові обмеження для

визнання особи біженцем. У п. 2 ст. 1 Протоколу встановлюється, що під

біженцем розуміється будь-яка особа, що підпадає під визначення

конвенції з опущенням слів «у результаті подій, що відбулися до 1 січня

1951 року» [106]. На основі цих документів були розроблені та прийняті

регіональні угоди, які дещо розширили положення Конвенції та

Протоколу, оскільки поява біженців стала обумовлюватись причинами,

про які не йшлося в основних документах (громадянськими війнами,

100

етнічними та міжплемінними конфліктами). У 1969 році Організація

Африканської Єдності прийняла Конвенцію про особливі аспекти

проблем біженців у Африці 1961 року (набула чинності в 1974 р.).

Спалахи озброєних конфліктів у Центральній Америці стали

причиною масової хвилі біженців, що зумовило ухвалення Картахенської

декларації про проблеми біженців і переміщених осіб у Центральній

Америці в 1984 році. У 1984 році у зв'язку з ухваленням Конвенції про

тортури та інше жорстоке, нелюдяне ставлення або покарання, категорія

біженців була також розширена за рахунок включення до неї осіб, що

піддаються загрозі тортур або нелюдяного ставлення у разі повернення до

своєї країни. Для визначення наявності підстав беруть до уваги всі

обставини, що відносяться до справи, включаючи існування в даній

державі постійної практики грубих і масових порушень прав людини.

Ці Конвенції та принцип заборони примусового вислання біженців в

країну, де вони можуть бути піддані переслідуванням або нелюдяному

ставленню, є основою міжнародного права в галузі вимушеної міграції.

Проте, точне значення і обсяг міжнародних зобов'язань відносно біженців

досі залишаються неясними. У документах відсутні чіткі зобов'язання по

відношенню до біженців, що дозволяє державам застосовувати різні

стандарти в цій галузі. В основному, всі держави, що підписали

Конвенцію, надають біженцям дозвіл на проживання і наділяють їх

базовими правами, включаючи доступ на ринок праці та визначені

соціальні пільги. Проте процедури розгляду справи, умови розміщення

прохачів притулку, розмір соціальних виплат і пільг у разі визнання особи

біженцем значно розрізняються.

Завдяки діяльності Міжнародної організації праці були вироблені

також певні норми відносно трудової міграції. Основні види діяльності

МОП включають: розробку міжнародних заходів і програм зі сприяння

реалізації основних прав людини, поліпшення умов праці та розширення

можливостей для зайнятості; розробку міжнародних трудових норм, що

101

слугують в якості керівних принципів для національних органів влади;

розвиток міжнародної технічної співпраці для допомоги країнам при

проведенні цих заходів; підготовчу, учбову і видавничу діяльність, яка

сприяла реалізації всіх цих зусиль.

У період із 1945 по 1990 рік за ініціативою МОП був прийнятий ряд

Конвенцій, зобов'язуючих держав-учасниць дотримуватися принципу

недискримінації між громадянами та негромадянами в галузі трудових

відносин. У Статуті МОП визначена чітка система контролю за

дотриманням державами-учасницями положень, зафіксованих в її

конвенціях. Ця система передбачає регулярне представлення доповідей

урядами держав-учасниць, а також спеціальні контрольні процедури,

засновані на розгляді цих доповідей і скарг. Доповіді про найбільш

важливі конвенції, що відносяться до основних прав людини у сфері

праці, представляються один раз на два роки, а про інші конвенції – один

раз на чотири роки.

Безпосередньо прав мігрантів стосуються наступні документи:

Конвенція № 97 про працівників-мігрантів (переглянута) 1949 р.,

Рекомендації № 86 і № 151 про працівників-мігрантів (1949 і 1975 рр.),

Конвенція № 143 про зловживання в галузі міграції та про забезпечення

працівникам-мігрантам рівності можливостей і ставлення 1975 р.;

Конвенція № 102 про соціальну безпеку 1952 р., Конвенція № 111 про

дискримінацію в галузі найму і праці 1958 р., Конвенція № 118 про

рівноправність громадян країни, іноземців і осіб без громадянства в галузі

соціального забезпечення 1962 р. і Конвенція № 122 про політику в галузі

зайнятості 1964 р.

Якщо підсумувати стисло зміст даних Конвенцій, працюючі

мігранти та члени їх сімей володіють наступними невід'ємними правами:

право на захист від дискримінації по відношенню до найму, умов праці та

винагороди в порівнянні з громадянами країни; право на соціальне

102

забезпечення нарівні з громадянами країни; право на сім'ю, освіту,

свободу слова і релігії нарівні з громадянами країни.

Дослідники міжнародно-правового режиму в галузі міграції

відзначають, що закладені стандарти виконуються лише частково, і хоча

основні конвенції МОП вважаються такими, що діють і накладають певні

зобов'язання на держави, їх ефективність залишається обмеженою.

Основним недоліком режиму МОП є його неповнота, недостатня

взаємність у відносинах «відправляючих» і приймаючих країн, і фактична

неможливість для МОП примусити держави до практичного виконання

рекомендацій. [267, с. 160–188].

Наприклад, стандарти МОП проголошують універсальний принцип

воз’єднання сім'ї, проте, в практиці більшості приймаючих країн правом

на сімейне воз’єднання наділяються тільки довгострокові або постійні

іммігранти, в той час як тимчасові іммігранти позбавлені такого права.

Відносно зайнятості, стаття 8 Конвенції 1949 року свідчить, що

працівник-мігрант, прийнятий на постійну роботу, не повинен

повертатися додому в разі хвороби або каліцтва, що послідували після

його в'їзду у країну. Стаття 8 Конвенції № 123 1975 року йде ще далі,

проголошуючи, що законно проживаючий мігрант-працівник не повинен

автоматично втрачати легальний статус у разі втрати своєї роботи. Проте

цих положень більшість країн не дотримуються.

Безробіття трудових мігрантів розглядається як соціальний і

економічний тягар, якого слід позбавлятися шляхом депортації мігрантів.

У грудні 1985 року Генеральна Асамблея ООН прийняла Декларацію про

права людини відносно осіб, що не є громадянами тієї країни, в якій вони

проживають. Хоча вона не накладає законодавчих обмежень, у процесі її

оформлення між державами виникли розбіжності з приводу того, чи варто

застосовувати її до всіх осіб без громадянства даної країни чи тільки до

тих, хто присутній тут легально [27].

103

У статті 1 остаточної версії декларації говориться, що термін

«іноземець» застосовується до будь-якої особи, що не є громадянином

країни, в якій він присутній. Стаття 2 уточнює, що «жодне положення не

повинне також тлумачитися як обмежуюче право будь-якої держави

приймати закони та правила, що стосуються в'їзду іноземців і умов їх

перебування, або встановлювати відмінності між її громадянами та

іноземцями. Проте такі закони та правила повинні бути сумісними з

міжнародно-правовими зобов'язаннями, прийнятими на себе цією

державою, включаючи зобов'язання в галузі прав людини». Під тиском

США і Великобританії була внесена поправка в статтю 5.1 (с): хоча в ній

визнається рівність перед судами,уточнюється, що право на рівний доступ

до судів не «може надаватися кожному, зокрема, незаконно

перебуваючим іноземцям» [27].

У 1990 році Генеральна Асамблея ООН прийняла Конвенцію про

захист прав працівників-мігрантів і членів їх сімей. У ній підсумовуються

всі основні права, викладені в попередніх документах і підкреслюється

універсальний характер прав людини незалежно від місця перебування.

Держави-учасники, що підписали її, беруть на себе зобов'язання поважати

та забезпечувати права всіх працівників-мігрантів і членів їх сімей, які

знаходяться на їх території або під їх юрисдикцією, без будь-якого

розрізнення відносно статі, раси, релігії, переконань, політичних та інших

поглядів, національного, етнічного або соціального походження,

громадянства, віку, економічного, майнового, сімейного стану, так і за

будь-якою іншою ознакою. У ній підтверджуються права мігрантів на

«рівність з громадянами відповідної держави в судах і трибуналах» (ст.

18.1) у питаннях винагороди, умов праці та зайнятості (ст. 25) і соціальної

допомоги (ст. 27). У ній також встановлюється, що працюючий-мігрант

або член його або її сім'ї не повинен позбавлятися дозволу на проживання

або висилатися тільки на підставі невиконання зобов'язання, що витікає з

трудової угоди, якщо тільки виконання такого зобов'язання не є однією з

104

умов отримання такого дозволу (ст. 20). Крім того, на працівників-

мігрантів і членів їх сімей не розповсюджуються заходи колективного

вислання [80]. Рекомендується кожен випадок вислання розглядати та

вирішувати в індивідуальному порядку, причому витрати на вислання

покладаються на державу (ст. 22). Конвенція передбачає право

працівників-мігрантів і членів їх сімей не тільки на свободу

самовираження, але і на підтримку культурних зв'язків із державою

походження (ст. 31); а також право мігрантів переводити свої зароблені

кошти та заощадження і вивозити особисте майно (ст. 32) [80].

Дискусії в Генеральній Асамблеї ООН з приводу Декларації прав

негромадян і Міжнародної конвенції виявили основоположні відмінності

по відношенню до приймаючих і «відправляючих» країн до статусу

трудових мігрантів, і відповідно до стандартів справедливого ставлення і

недискримінації. Зокрема, дебати оберталися навколо питання про

визнання комплексу прав за мігрантами залежно від їх легального або

нелегального статусу. У результаті, в Конвенції не вказується відмінність

між легальними та нелегальними мігрантами. Згідно зі ст. 24, «кожен

працюючий-мігрант і будь-який член сім'ї трудового мігранта всюди

мають право на визнання його правосуб'єктності». У ній також

передбачено право на «отримання будь-якої медичної допомоги, яка є

необхідною для збереження їх життя або уникнення непоправної шкоди їх

здоров'ю на основі рівності з громадянами відповідної держави», причому

уточняється, що мігрантам не «можна відмовляти у такій терміновій

медичній допомозі через які-небудь відхилення, в тому що торкається

перебування або зайнятості» (ст. 28) [80].

Подібний розширений перелік прав мігрантів був негативно

сприйнятий більшістю країн, і тому не дивно, що Конвенція змогла

набути чинності лише через 13 років після її ухвалення, коли був

подоланий поріг у 20 держав, що ратифікували її. На даний момент її

ратифікували лише 40 держав, причому всі вони є «відправляючими»

105

країнами (включаючи Мексику, Марокко, Філіппіни). Для цих країн

Конвенція є важливим інструментом захисту своїх громадян, що живуть

за кордоном. Наприклад, Філіппіни ратифікували Конвенцію після того,

як мало місце декілька випадків жорстокого поводження з філіппінськими

працівниками за кордоном. Жодна з розвинених країн, що є значними

реципієнтами іноземної робочої сили, так і не підписала і не ратифікувала

Конвенцію.

Міжнародні організації також беруть на себе виконання державних

функцій в широкому спектрі питань. Найбільш поширеним видом

діяльності в цьому відношенні є сприяння країнам, що розвиваються, в

галузі надання притулку, розміщення і забезпечення внутрішньо

переміщених осіб і біженців тимчасовим житлом, харчами та медичними

препаратами, а також сприяння розвиненим країнам у реалізації програм

добровільного повернення і репатріації іммігрантів. Основними

виконавцями цих функцій є Управління Верховного Комісара у справах

біженців ООН і Міжнародна Організація з міграції.

Міжнародна Організація у справах біженців була створена після

Другої світової війни і в 1951 році перетворена в Управління Верховного

Комісара у справах біженців ООН. Метою створення УВКБ ООН був

нагляд за дотриманням основних прав біженців: прав на притулок і

невислання в країну, в якій людина може бути піддана переслідуванню.

Щорічно Верховний комісар звітує перед Економічною і Соціальною

Радою ООН про організаційні аспекти, а Генеральній Асамблеї ООН

подає письмову доповідь про результати діяльності УВКБ ООН.

Виконавчий комітет, що складається в даний час з 68 країн-учасниць,

затверджує і стежить за ходом виконання програм УВКБ ООН. У 2005

року загальний бюджет Управління склав 1,42 мільярди доларів США.

Серед основних країн-донорів – США ($ 323 млн.), Японія ($ 95 млн.),

Європейська Комісія ($ 86 млн.) і Швеція ($ 85 млн.). Управління має 261

представництво в 117 країнах. У його штаті близько 7000 співробітників,

106

більше 85% з них – польові співробітники, що працюють у віддалених і

часто небезпечних регіонах.

Крім того, що організація сприяє укладенню міжнародних угод, що

стосуються біженців і стежить за дотриманням урядами відповідних

міжнародних правових норм, основною її функцією є надання цивільному

населенню, вимушеному покинути місця свого постійного проживання,

матеріальної допомоги, включаючи продукти харчування, питну воду,

тимчасове житло і медичне обслуговування. Періодично, на прохання

Генерального Секретаря ООН, УВКБ ООН сприяє деяким групам

внутрішньо переміщених осіб, кількість яких різко зросла після

закінчення холодної війни внаслідок етнічних конфліктів і громадянських

воєн у різних країнах світу.

Необхідність у допомозі УВКБ пояснюється тим, що основна

кількість біженців (80%) знаходиться в країнах, що розвиваються, які

часто не мають ресурсів для створення умов для біженців. За всю свою

історію УВКБ ООН допомогло більше 50 мільйонам людей. Починаючи з

1970-х рр., УВКБ ООН брало участь в більш ніж 30 операціях, в тому

числі в Тіморі, Косово, Колумбії ׂ, Афганістані і в суданській провінції

Дарфур. В даний час Управління надає допомогу більше 10 млн. біженців

і 14 млн. внутрішньо переміщених осіб в усьому світі. [265, с. 17]

На відміну від УВКБ ООН, Міжнародна організація з міграції надає

технічне сприяння в ширшому спектрі питань як країнам, що

розвивається, так і розвиненим країнам. MOM працює з урядовими,

міжурядовими та неурядовими партнерами, надаючи широкий перелік

послуг: від аналізу ситуації, збору даних і вироблення рекомендацій для

урядів і НУО, до керівництва конкретними проектами на місцях. З 1998

по 2008 роки кількість держав-членів MOM збільшилася удвічі до 127

держав, число співробітників в шість разів з 1 100 до 6 690 осіб, а обсяг

бюджету виріс з 242,2 млн. до 1 млрд. доларів.

107

Організація має децентралізовану і гнучку структуру, в якій

підрозділи виникають залежно від конкретного проекту. У теперішній час

існує 18 Місій з регіональними функціями, що служать в якості центрів

документації, і 7 Спеціальних місій зі зв'язку, співробітники MOM

працюють в 440 пунктах. На сьогоднішній день MOM займається близько

2000 проектів, з них 22% в Африці, 20% – в Азії та Океанії, 32% – в

Європі, 14% – в Латинській Америці. Що стосується видів діяльності, то

37% або 806 проектів в 2008 році було присвячено переміщенням і

регулюванню післякризової міграції; 10% або 229 проектів було

присвячено полегшенню міграції, 5% (98) – міграції та розвитку, 7% (168)

– міграції та охороні здоров'я, 3% (56) – дослідженням міграційної ׂ

політики і так далі [407].

Основні види діяльності включають:

- допомогу мігрантам у переселенні: відбір, обробку заявок,

навчання мові, програми первинної орієнтації, медичні тести та ін.;

- посилення прикордонного контролю і боротьбу з нелегальною

міграцією: просування співпраці між країнами походження, призначення і

транзиту нелегальних мігрантів; зміцнення законодавства,

адміністративних структур і професіоналізму співробітників для

ефективнішого управління;

- допомогу в добровільному поверненні. Діючи від імені багатьох

приймаючих країн (Німеччини, Нідерландів, Бельгії, Швейцарії,

Угорщини, Португалії та Великої Британії), MOM забезпечує безпечне

добровільне переміщення мігрантів і прохачів притулку, що не отримали

статусу біженців;

- боротьбу з нелегальним перевезенням і торгівлею людьми. У цій

галузі MOM займається дослідженням, збором даних і розповсюдженням

інформації, як для посадовців, так і для потенційних жертв траффікерів;

допомагає урядам обмінюватися досвідом і посилювати здатність до

протидії нелегальним перевезенням; а також сприяє поверненню і

108

реінтеграції жертв нелегальних перевезень. Операції подібного роду

здійснюються в країнах Центральної та Східної Європи, включаючи

Росію, а також Нігерії, долині Меконгу;

- збір і розповсюдження інформації: MOM розробляє концепції та

проводить інформаційні кампанії для різних аудиторій з урахуванням

культурної специфіки країн і займається дослідженнями для кращого

розуміння міграційної ситуації та викликів у регіоні. Активні кампанії

ведуться в Албанії, Болгарії, Чехії, Угорщині, Таїланді та В'єтнамі;

розробляються також кампанії в Росії, Камбоджі, Центральній Америці,

Марокко і державах Прибалтики.

- спеціалізовані програми. За замовленням урядів MOM проводить

вузькі спеціалізовані проекти, пов'язані наприклад з виплатою

компенсації мігрантам в діаспорі (Програма компенсації вимушеним

працівникам-мігрантам у ФРН і Програма допомоги жертвам Голокосту).

Крім MOM, у галузі міграції працюють організації, що

спеціалізуються на суміжних питаннях економічного розвитку і

планування (Програма розвитку ООН, Фонд населення ООН, Світовий

банк) і боротьби зі злочинністю (Управління ООН по наркотикам і

злочинності). Перші збирають і аналізують дані про можливі позитивні

наслідки від міграції з метою їх максимізації, а також допомагають

державам, що розвиваються, підвищити технічні та управлінські здібності

в галузі міграційного управління. Особлива увага приділяється

ефективності та використанню переказів, утриманню кваліфікованих

фахівців, взаємодії з діаспорою, зміцненню місцевого управління та

інвестицій в освіту.

УНП ООН як гарант Протоколу про попередження і припинення

торгівлі людьми, особливо жінками та дітьми, і покаранні за неї, і

Протоколу проти незаконного ввезення мігрантів суходолом, морем та

повітрям, доповнюючих Конвенцію Організації Об'єднаних Націй про

ліквіацію транснаціональної організованої злочинності, сприяє

109

ратифікації та реалізації цих документів урядами, а також забезпечує їх

правовою допомогою і технічними порадами в галузі зміцнення

правопорядку, судового переслідування і судочинства.

Підводячи підсумок, можна виділити наступні основні функції

міжнародних організацій в галузі міграційної політики та її модернізації:

1) формування стратегій міжнародної співпраці в галузі міграції;

2) вироблення багатосторонніх документів, що заклали основу

міжнародно-правового режиму в галузі міграції;

3) збір і аналіз даних про міжнародну міграцію в глобальному

масштабі;

4) технічне сприяння державам в реалізації цілей та модернізації

міграційної політики.

Основною проблемою, пов'язаною з діяльністю міжнародних

організацій є відсутність ефективних інструментів примушення держав до

виконання тієї чи іншої норми. Даний недолік не дозволив послідовно

інтегрувати багато міжнародних норм в галузі регулювання трудової

міграції та прав мігрантів у національне законодавство. Як резюмував

фахівець з міграції Г. Гудвін-Джілл: «Міжнародне право в галузі прав

людини пропонує додаткову, іноді паралельну систему захисту, але воно

не змогло досі ефективно проникнути в галузь міграції та захисту

біженців. Цьому заважають міркування національної безпеки та рух у бік

поліпшення економічного добробуту» [267, с. 160–161].

З цієї проблеми витікає інша: залежність багатьох організацій,

зокрема, таких як УВКБ ООН і MOM, від національних інтересів держав-

членів, які диктують певну розстановку пріоритетів шляхом внесків до

бюджету даних організацій. Внаслідок цього, не дивлячись на певну

самостійність у просуванні міжнародних норм і реалізації власних планів,

діяльність міжнародних організацій в модернізації міграційної політики

залишається істотно обмеженою.

110

3.2 Специфіка модернізації міграційної політики на рівні

регіональних міждержавних утворень (на прикладі ЄС і НАФТА)

Велика частка міграційних процесів відбувається всередині

регіонів, тому не дивно, що за останні десятиліття почали висуватися

ініціативи узгодженої модернізації міграційної політики в рамках

регіональних організацій. З середини 80-х років такий процес почався в

Європейському Співтоваристві. У зв'язку з укладанням угод про

створення Зони вільної торгівлі питання про міграцію почали також

обговорюватися в рамках НАФТА і МЕРКОСУР в Америці [373]. Певні

кроки із погодження міграційної політики країн-членів були зроблені в

СНД. Спроби усунути перешкоди переміщенню людей з метою посилення

регіональної інтеграції робилися в рамках Західноафриканського

ЕКОВАС, заклики до транснаціонального регулювання міграції та

модернізації міграційної політики лунають від середини 1990-х років у

рамках АСЕАН [160].

Як показує порівняльний аналіз співпраці в рамках ЄС і НАФТА,

регіональна співпраця в галузі модернізації міграційної політики може

переслідувати різні цілі в залежності від рівня розвитку країн-членів і

погляді країн регіону на мету регіональної інтеграції. Регіональна

співпраця може бути спрямована як на зміцнення здатності держав

контролювати кордони та потоки мігрантів всередині регіону (НАФТА),

так і на відміну бар'єрів для міграції та створення простору вільного

переміщення (ЄС).

Регулювання міграції на рівні Європейського Союзу почалося

відносно пізно в порівнянні з іншими сферами співпраці, проте за

короткий строк країни зуміли досягти значного прогресу в модернізації

багатьох аспектів міграційної політики. На сьогоднішній день Євросоюз є

найбільш просунутою моделлю регіональної співпраці, в якій

111

повноваження міграційного управління розподілені між

наднаціональними інститутами та національними урядами. Політика

відносно довгострокової імміграції та інтеграції досі залишається в

компетенції національних держав, в той час як питання охорони

зовнішніх кордонів, боротьби з нелегальною міграцією і переміщення

всередині ЄС винесені на наднаціональний рівень.

У становленні та модернізації спільної Європейської міграційної

політики можна виділити чотири періоди:

1. 1957 – 1986 рр. – етап мінімального втручання в національні

міграційні політики. Значним кроком на шляху до коммунітаризації

міграційної політики європейських країн була відміна обмежень на

переміщення робочої сили в рамках Європейського економічного

співтовариства. Згідно зі статтею 39 Договорів про ЄЕС 1957 року

громадяни держав-членів мали право найматися на роботу в інших

країнах ЄЕС, вільно переміщатися в рамках Співтовариства і жити в

іншій державі за наявності роботи, проте, до 1968 року, європейці,

бажаючі працювати в іншій державі повинні були, як і будь-які інші

іноземні працівники, підкорятися національним законам про імміграцію і

отримувати дозвіл на проживання і роботу. Постанова Ради 1612/68 щодо

вільного пересування працівників і Директива 68/360 щодо відміни

обмежень на пересування працівників і членів їх сімей в рамках

Співтовариства відмінили вимогу про наявність візи для в'їзду і

заборонили будь-які види дискримінації між працівниками держав-членів

на основі національності відносно умов праці, винагороди, звільнення і

допомоги. Члени сімей, включаючи тих, хто не був громадянами ЄС,

також отримали право працювати у іншій країні. Проте, контроль

кордонів до 1986 року знаходився повністю в компетенції національних

держав, і будь-які ініціативи Європейської комісії підняти ці питання на

загальноєвропейському рівні відкидалися. Співпраця в цій галузі

розвивалася за рамками традиційних структур Європейського

112

співтовариства. Прикладами можуть послужити група Треві, що

складалася з міністрів внутрішніх справ країн-членів ЄС, в якій

обговорювалися заходи внутрішньої безпеки; і Шенгенські угоди 1985

року про взаємну відміну прикордонного контролю і компенсуючі заходи

для посилення внутрішньої безпеки.

2. 1986–1993 рр. – етап напівформальної міжурядової співпраці,

основу якого заклали попередні угоди. Представники адміністрацій

держав-членів почали тісніше співпрацювати з питань імміграції.

Прикладом є Робоча група з імміграційної співпраці, заснована в 1986

році, та група координаторів, що підготувала «Пальмську програму» про

наслідки для безпеки положення про вільне пересування Єдиного

Європейського Акту. Серед найбільш значних досягнень в цей період

можна назвати ухвалення Дублінської конвенції відносно біженців 1990

року, що встановила для членів Європейських співтовариств список

«безпечних країн», з яких біженці не можуть походити в принципі.

3. 1993–1999 рр. – період формальної міжурядової співпраці, що

почався після набуття чинності 1 листопада 1993 року Маастріхстського

договору. Договір був спрямований на «посилення захисту прав та

інтересів громадян держав-членів» і ввів громадянство Європейського

Союзу. Згідно з даною угодою, всі громадяни Євросоюзу мали право

переміщатися і жити на території будь-якої із країн-членів (ст. 18), право

голосувати і брати участь у виборах до Європейського Парламенту і в

муніципальних виборах в іншій державі ЄС, а також інші права. Питання

в'їзду, перетину зовнішніх кордонів, проживання і більш загальної

політики в галузі імміграції та притулку стали «питаннями загального

інтересу» і об'єктом міжурядової співпраці між державами-членами (в

рамках так званої третьої опори).

Після набуття чинності в 1995 році, Шенгенська конвенція

відмінила перевірки на внутрішніх кордонах країн-учасників і ввела

імміграційні перевірки за єдиними стандартами та процедурами на

113

зовнішніх кордонах. Були введені загальні правила відносно віз, права на

притулок і перевірок на зовнішніх кордонах, щоб дозволити тим, хто

потрапляє в шенгенську зону, вільно переміщатися в її межах. Для того,

щоб знайти компроміс між вимогами свободи та безпеки, свобода

пересування супроводжувалася так званими «компенсаційними»

заходами, в перелік яких входило поліпшення співпраці та координації

між поліцією і судовою владою для того, щоб забезпечити внутрішню

безпеку і ефективно боротися з організованою злочинністю. З цією метою

була заснована Шенгенська інформаційна система – багатостороння база

даних, яка містить інформацію про осіб, що скоїли злочини, а також

загублені або вкрадені речі [219].

4. З кінця 1990-х рр., або з моменту набуття чинності

Амстердамського договору, починається передостанній етап, для якого

характерне посилення загальноєвропейського виміру імміграційної

політики держав-членів. Договір включив питання імміграційної ׂ політики

в сферу інтересів Співтовариства і приєднав Шенгенські угоди до системи

європейського права. Він ввів питання, врегульовані в рамках третьої

опори по розділу VI (Правосуддя і внутрішні справи) Маастрихтського

договору в новий розділ IV (візи, притулок, імміграція та інші політики,

що відносяться до свободи пересування – ст. 61–69). Новий розділ заклав

основу для відміни контролю на внутрішніх кордонах для всіх людей

незалежно від їх громадянства, для того, щоб створити «простір свободи,

безпеки та правосуддя». В той же час він був націлений на вироблення

загальних норм контролю зовнішніх кордонів Європейського Союзу, віз,

притулку та імміграції [466].

На саміті в Тампере була прийнята п'ятирічна програма, в якій

прописувалися заходи зі створення спільної Європейської імміграційної

політики. Представники 15 держав були одностайні у визнанні

необхідності створення «єдиної системи надання політичного притулку»

на території ЄС. Саміт ухвалив, що ця система повинна спиратися на

114

статті Дублінської конвенції та вдосконалені положення «тимчасового

захисту» біженців, який, як показала косовська криза, поки діє без

належного ефекту. В рамках імміграційної політики вирішено було також

посилити боротьбу з нелегальною імміграцією і торгівлею людьми. В той

же час учасники саміту закликали до дотримання прав іммігрантів, що

проживають легально в країнах ЄС, аж до надання їм права голосу на

виборах в місцеві органи влади. Ключовим елементом нового підходу до

імміграційної політики було названо співпрацю з третіми країнами. На

адресу країн-кандидатів на вступ до ЄС знов прозвучала вимога прийняти

в повній мірі шенгенські правила, з тим щоб зовнішні кордони ЄС

знаходилися під надійним контролем.

Перша стадія процесу узгодження політик у галузі притулку

завершилася в квітні 2004 року прийняттям заходів, які повинні були

визначити конкретну державу, відповідальну за кожну заявку на притулок

(ухвали Dublin II і Eurodac) [224] і введенням трьох директив, що

встановлюють мінімальні стандарти по відношенню до тимчасового

захисту, прийому прохачів притулку і осіб, що користуються допоміжним

захистом [222]. Досить інтенсивно обговорювалося створення

Європейського фонду з прийому біженців (у грудні 1999 р. Комісія ЄС

представила Єврораді свої пропозиції про Фонд, ресурси якого

передбачалося розподіляти між державами ЄС відповідно до кількості

біженців, що знаходяться на їх території, та претендентів на отримання

політичного притулку).

П'ять років потому Комісія опублікувала доповідь з оцінкою цієї

програми, відзначивши «значний прогрес в більшості галузей правосуддя

і внутрішніх справ». У ньому також наголошувалося, що через процедури

міжурядового ухвалення рішень, засновані на одностайному рішенні Ради

міністрів, «іноді було важко досягти згоди на європейському рівні

відносно заходів, що зачіпають національний суверенітет» [202].

115

Основні перешкоди до цього були подолані в грудні 2004 року,

коли Рада вирішила, що з січня 2005 року ухвалення рішень по

європейській імміграційній політиці прийматиметься за принципом

кваліфікованої більшості та спільно з Європейським парламентом, що

ознаменувало поворот до подальшої передачі компетенції на

наднаціональний рівень.

Хоча «Віхи Тампере» вважалися важливим кроком на шляху до

спільної політики з імміграції, і насправді були багатообіцяючою

програмою, напрям політики змінився після нью-йоркських терактів 11

вересня 2001 року, в Мадриді в березні 2004 і Лондоні в травні 2005 року.

У національних і загальноєвропейській політиках аспекти безпеки та

контролю вийшли на перший план, зумовивши поворот до

консервативнішої міграційної політики. Європейська дослідниця П.

Бендель зазначає: «Можливості ухвалення ліберальнішої та послідовної

ідеї міграції, орієнтованої на включення прибулих мігрантів, були

безумовно згорнуті після терактів. Події 11 вересня стали поворотним

моментом в посилюванні міграційного контролю, яким негайно

скористалися «політичні підприємці», що чекали на нього [171, с. 37].

Схвалена Європейською Радою в листопаді 2004 року Гаазька

програма, що намітила план дій до 2010 року, підкреслює цей поворот:

боротьба з тероризмом була згадана як центральне завдання спільної

політики в галузі правосуддя і внутрішніх справ. В рамках політики

імміграції та притулку поворот був виражений у вигляді посилення

прикордонних перевірок і боротьби з нелегальною міграцією. Для того,

щоб гарантувати безпеку, Європейська Рада закликала європейські

інститути і держав-членів «продовжити зусилля із невідкладного

введення біометричних пізнавальних знаків в дорожні документи, візи,

дозволи на проживання, паспорти громадян ЄС та інформаційні системи,

а також підготовки до розробки мінімальних стандартів для документів,

що засвідчують особу» [205].

116

Обмін правоохоронною інформацією є іншим важливим елементом

спільної політики, запропонованої Гаазькою програмою. Хоча контроль і

спостереження за зовнішніми кордонами досі залишаються переважно у

компетенції національних держав, була розроблена спеціальна програма

допомоги в охороні кордонів, здійснювати яку було доручено

Європейській службі управління оперативною співпрацею на зовнішніх

кордонах – ФРОНТЕКС [223]. Крім того, Європейська Рада

запропонувала державам-членам вивчити можливість створення

європейської прикордонної служби.

Під час британського президентства відбулося ще одне

нововведення: прив'язка міграції до політичних курсів Євросоюзу в

різних галузях: зовнішніх зносинах, політиці розвитку, Європейській

політиці добросусідства і зайнятості.

При австрійському президентстві відбулося вкорінення питань

міграції в зовнішній вимір політики Євросоюзу. Події в Сеуті та Мелільї

(іспанські анклави) прискорили ухвалення Стратегії відносно Африки, а

також більш комплексного погляду на комплекс заходів з управління

міграцією. У 2005 році був прийнятий «Глобальний підхід до міграції» –

документ, що визначає зовнішній вимір міграційної політики ЄС. У ньому

прописані конкретні заходи із залучення до процесу взаємодії всіх

задіяних акторів, включаючи діаспору і співтовариства іммігрантів,

країни походження і транзиту. У ньому також підкреслюється

необхідність включення питань про міграцію в діалог з третіми країнами

та політику співпраці в галузі розвитку. Глобальний підхід був далі

розвинений в трьох окремих комюніке Комісії: «Пріоритетні дії та

відповіді на виклики міграції» 2005 р., «Глобальний підхід до міграції рік

потому: на шляху до послідовної Європейської міграційної політики»

2006 р. і «Застосування Глобального підходу до міграції в східних і

південно-східних регіонах, що є сусідами з Європейським Союзом» 2007

року, які уточнюють короткострокові заходи по відношенню до окремих

117

країн і регіонів [406]. Багато закладених там цілей вже були досягнуті.

Був заснований центр інформації та управління в Малі, партнерства в

Кабо-Верде і Молдові, надана технічна допомога міграційним службам і

управлінням в галузі зайнятості таким країнам як Марокко, запроваджена

дослідницька мережа в галузі міграції в різних країнах Середземномор'я.

У 2008 році вийшов новий документ «Укріплюючи Глобальний

підхід до міграції: посилення координації, узгодженості та синергії» [214].

При французькому головуванні в Євросоюзі в жовтні 2008 року був

прийнятий документ, що визначив контури загальноєвропейської стратегії

відносно міграції – Європейський пакт про імміграцію та притулок. За

декілька місяців до цього Європейська комісія опублікувала два комюніке

під назвою «Спільна імміграційна політика для Європи: принципи, дії та

інструменти» і «Притулок: комплексний підхід до захисту в межах

Євросоюзу», які стали основою Європейського пакту [212]. У

повідомленнях Комісії були викладені десять загальних принципів, які

характеризують підхід Євросоюзу до цього питання. Були запропоновані

нові механізми та інструменти для моніторингу, оцінки та посилення

ефективності міграційного управління в 27 державах-членах. План дій в

галузі притулку з іншого боку, став реакцією на заклики Гаазької

програми 2004 року створити Спільну систему притулку.

У документі розглядається створення механізмів «прояву

солідарності» відносно тих держав-членів, чиї системи притулку

переобтяжені (зокрема, заклик до введення такого пункту походив від

південних країн Європи) [213]. У вступі підкреслюється позитивна роль

міграції для економічного розвитку Євросоюзу і «відправляючих» країн, і

нереалістичність «гіпотези про нульову міграцію», проте, основною

метою спільної Європейської політики проголошується боротьба з

неконтрольованою і масовою імміграцією. У преамбулі підкреслюється,

що «Європейський Союз не має в своєму розпорядженні достатніх

ресурсів, щоб належним чином прийняти всіх мігрантів, бажаючих знайти

118

тут краще життя... Організація імміграції повинна брати до уваги

здатність до прийняття іммігрантів в плані ринку праці, житла, охорони

здоров'я, освіти та соціальних послуг». Основні положення Пакту

проголошують наступне:

1. Організувати легальну імміграцію так, щоб вона відповідала

державним пріоритетам, потребам і можливостям до розміщення «в дусі

солідарності». Європейська Рада нагадала, що легальна міграція повинна

бути результатом взаємного бажання – мігрантів і країни призначення, і

що держави-члени ЄС мають повне право обмежувати міграцію і

встановлювати квоти на в'їзд там, де це необхідно. Крім того, документ

закликає заохочувати висококваліфіковану міграцію та ефективніше

управляти сімейною міграцією, зважаючи на «здатність держав до

розміщення і здатність сімей до інтеграції, які слід оцінювати з точки зору

їх ресурсів і пристосованості в країні призначення, наприклад, знання

мови».

2. Контролювати нелегальну імміграцію, зокрема, забезпечувати

повернення нелегальних мігрантів до країн походження або транзиту. В

цьому відношенні Пакт спирається на Директиву про повернення, яка

встановлює, що після виявлення нелегального мігранта держава

зобов'язана або надати йому легальний статус або вислати з країни. Пакт

повторює положення директиви про те, що «всі нелегальні мігранти

повинні покинути державу» і не рекомендує проводити масові кампанії по

легалізації, замінивши їх одиничними випадками легалізації статусу

мігрантів з економічних або гуманітарних міркувань. Документ закликає

держави посилити співпрацю в галузі нелегальної міграції шляхом

організації спільних польотів для репатріації, дотримання угод про

реадмісію і боротьбу з нелегальними перевезеннями.

3. Посилити ефективність прикордонного контролю. Документ

підкреслює центральну роль Фронтекса, європейської служби із

забезпечення прикордонної безпеки, і пропонує заснувати два окремі

119

органи управління – один для південних, а інший для східних держав-

членів. З 1 січня 2012 року повинні бути введені біометричні візи.

4. Будувати «Європу притулку»: у 2010 році засновано

загальноєвропейське бюро з питань притулку, яке повинне сприяти

обміну інформації та співпраці національних служб, що займаються

питаннями притулку. Держави повинні розробити загальні процедури

розгляду заявок на притулок і гарантії надання статусу біженця. Крім

того, в документі додається, що для тих «держав-членів, які стикаються з

надзвичайним тиском на їх національні системи притулку, у зв'язку з їх

географічною або демографічною ситуацією, солідарність – на

добровільній або встановленій основі – повинна привести до розподілу

осіб, що користуються міжнародним захистом з одних держав-членів до

інших».

5. Розвивати послідовне партнерство з країнами походження і

транзиту, щоб погоджувати політику в галузі міграції та розвитку. Пакт

пропонує наділити легальних мігрантів розширеними можливостями в

галузі зайнятості та освіти, але підкреслює значення і вигоди від

зворотньої міграції [201].

З остаточної версії документа були вилучені два моменти: введення

обов'язкового «інтеграційного контракту» для іммігрантів і припинення

масової легалізації (замінено на рекомендацію проводити вибіркову

легалізацію). Цілі Пакту повинні реалізовуватися Європейським

парламентом, Європейською Радою і Європейською Комісією, а також

державами-членами.

Таким чином, за останні 30 років відбулася кардинальна

модернізація імміграційної політики – значна частина повноважень з

регулювання міграції була передана з національного на наднаціональний

рівень. Слід відзначити, що європеїзація імміграційної політики

проходила нерівномірно: як в плані сфер управління, так і в плані дії на

країни-члени.

120

По-перше, одні галузі міграційного управління піддалися більшій

коммунітаризації, ніж інші. Європейське право в галузі короткострокових

віз і більшості питань надання притулку сьогодні переважає національне

право в більшості держав-членів. Тільки Великобританія, Ірландія і Данія

вирішили не приєднуватися до спільної політики в галузі імміграції,

притулку і цивільного права. Щодо інших держав-членів, роль

національного вето в інститутах ЄС була поступово зменшена, а

повноваження Європейського парламенту поступово розширені. Не

дивлячись на вищезазначені зміни в процедурах, коммунітаризація досі

далека від завершення, оскільки держави-члени закріпили за собою

рішення в такій важливій сфері як трудова міграція та інтеграція

мігрантів. Зокрема, Німеччина виступала категорично проти передачі

влади в цій сфері на рівень Євросоюзу, заявляючи що її ринок праці дуже

вразливий перед іноземною робочою силою. Гаазька програма зазначає,

що по даних питаннях зберігається одностайне голосування і обмежені

парламентські права. Доступ іноземців до роботи є найбільш спірним

питанням і прерогативою держав-членів.

По-друге, країни піддалися різному ступеню європеїзації, залежно

від їх статусу і ролі в процесі європейської інтеграції. Країни, що

підпадають під вплив процесу «європеїзації», можна умовно представити

у вигляді трьох концентричних кіл, яким будуть властиві різні способи та

ступені участі в коммунітаризації міграційної політики. «Ближнє коло»

складається зі «старих» країн ЄС (ЄС–15). Дослідники відзначають, що в

політиці цих країн найбільші зміни відбулися на початку 1990-х років і

були пов'язані з введенням спільної системи надання притулку і бази

даних, виробленням єдиних критеріїв короткострокової шенгенської візи.

Зокрема, політика в галузі імміграції ׂ та надання притулку Великобританії

та Німеччини зазнала більших змін під впливом процесу європейської

гармонізації під час 1990-х аніж після ухвалення Амстердамського

договору [452, с. 3–30]. «Друге коло» складається з країн, що недавно

121

приєдналися до ЄС. Враховуючи те, що ці країни мали високу мотивацію

адаптуватися до європейського права і слідувати розпорядженням,

інтеграція загальноєвропейських норм в плані міграції відбувалася

найбільш послідовно. Нарешті, «зовнішнє коло» Євросоюзу включає дві

групи країн: ті, хто бажає приєднатися до ЄС, і відповідно робить зусилля

для зближення, і країни, на які примус діє в меншій мірі (країни Північної

Африки та Східної Європи). Відносно третіх країн діють три види

механізмів:

- включення питань міграції в ширший порядок денний

міжурядових переговорів. З початку 2000-х років у договори про

економічне співробітництво або допомогу у розвитку з третіми країнами

включаються угоди про реадмісію (Євросередземноморські угоди 1995 р.

про реадмісію, угоди з Польщею, Чехією, Словаччиною, Угорщиною і

Словенією, а також Румунією та Болгарією і Балтійськими державами).

Для посилення привабливості даного механізму питання реадмісії почали

пов'язуватися також з перспективою пом’якшення візового режиму

(Албанія, Росія, Україна, Марокко).

- дія через трансурядові мережі, такі як двосторонні Угоди про

асоційоване членство, партнерство і співпрацю, укладені з країнами

Європейської політики добросусідства; оперативна співпраця зі

співробітниками міграційної або прикордонної служби, зміцнення

інститутів через зустрічі експертів і тісну співпрацю між

спеціалізованими службами третіх країн і країн ЄС. Фінансова підтримка

йде з бюджету ЄС через регіональні програми TACIS для Східної Європи

і MEDA для середземноморських країн, або з програми AENEAS. Перша

програма ЄС «Контроль прикордонного управління» спільно з Марокко

була запущена в 2003 році, вона передбачає запровадження спільного

патрулювання і підготовки службовців для роботи з мігрантами.

Регулярні зустрічі двічі на рік в спеціалізованих підкомітетах, що

122

складаються з представників ЄС і представників третіх країн, служать для

моніторингу цих реформ і зближення з політикою Євросоюзу.

У рамках Програми регіонального захисту ЄС вирішив будувати

поза своїми кордонами табори для прохачів притулку, для того, щоб

допускати на свою територію тільки тих, хто офіційно отримав статус

біженця. Це рішення є новим виміром винесення імміграційного

контролю за межі ЄС і припускає створення безпечних, «буферних» зон в

сусідніх з ЄС країнами (швидше за все, в регіоні Великих озер і

потенційно в Україні). Воно було розкритиковане міжнародними

організаціями, такими як УВКБ ООН і Amnesty International за порушення

прав невислання і права на притулок шляхом примусового утримання

мігрантів в зонах, де вони можуть бути піддані переслідуванню.

- мобілізація міжнародних організацій, таких як MOM або УВКБ

ООН. Залучення цих організацій має очевидні переваги для ЄС: по-перше,

це дозволяє Євросоюзу використовувати досвід і контакти організацій в

плані взаємодії з країнами походження і транзиту мігрантів, а також їх

знання про ці країни. По-друге, це додає діям ЄС легітимності, оскільки

організації розглядаються як ціннісно нейтральні, незацікавлені та

технократичні суб’єкти, метою яких є не реалізація влади, а вирішення

проблем. Під час розширення ЄС на схід, УВКБ ООН брало участь в

розповсюдженні права в галузі притулку, підготовці та реалізації ׂ

програми PHARE, призначеної адаптувати законодавство та інститути в

країнах-кандидатах до законодавства та інститутів ЄС. Управління було

також задіяно в підготовці та реалізації двосторонніх програм допомоги

по відношенню до кожної з десяти країн-кандидатів і Туреччини. Згодом

УВКБ стало головним гравцем в програмі CARDS Європейської комісії,

що служить основою для процесу стабілізації та асоційованого членства

для Балкан [452, с. 246–263].

Успіх Єдиного європейського ринку дав поштовх інтеграції в

рамках Північної Америки. Багато партнерів Європейських співтовариств

123

побоювалися, що Шенген і спільний ринок призведуть до зниження

попиту на експорт з третіх країн. Це сприйняття допомогло прискорити

підписання угоди про вільну торгівлю між США і Канадою в 1988 році.

Тим часом, згідно з положенням Закону про імміграційну реформу і

контроль була створена Комісія для вивчення міжнародної міграції та

співпраці в галузі економічного розвитку. Ця двостороння група повинна

була вивчати «виштовхуючі чинники», які породжують нелегальну

міграцію до США з Мексики та інших країн Західної півкулі та

запропонувати кооперативні механізми вирішення цієї проблеми.

Впродовж всього XX століття стосунки між США і Мексикою

оберталися навколо міграції та статусу мексиканців у США. Той факт, що

ВВП США втричі перевищує мексиканський і що середньостатистичний

працівник в Мексиці отримує одну десяту заробітку робітника в Штатах,

у поєднанні з багатокілометровим спільним кордоном, зробив міграцію

привабливим засобом підвищення доходу в Мексиці [358]. Щорічно біля

одного-двох мільйонів мексиканців приїжджають до США більш ніж на

три місяці, в основному на тимчасові та сезонні роботи. Згідно з

дослідженням Центру імміграційних досліджень, з 11,3 млн. нелегальних

іноземців в США 57% походять з Мексики (11% нелегальних мігрантів

походять з Центральної Америки, 9% з Східної Азії, 8% з Південної

Європи і 4% з карибських країн). Кількість мексиканців на нелегальному

становищі перевищує кількість тих, що проживають легально: 55% проти

45%. Уряд США неодноразово намагався приймати заходи для

регулювання потоків із сусідньої країни, відповідаючи на запити своїх

працедавців. Двічі – з 1917 по 1921 роки і з 1942 по 1964 роки – уряд

укладав офіційні двосторонні угоди з Мексикою, так звані програми

«Брасеро» [153].

Близько 4,6 мільйонів мексиканців в'їхали в Сполучені Штати

Америки на тимчасовій основі з 1942 по 1964 рр. Більшість із них

повернулися додому, але за пару десятиліть багатьом вдалося встановити

124

прямі контакти з працедавцями. За відсутності будь-яких законодавчих

обмежень працедавці та працівники почали уникати офіційного

оформлення паперів і домовлятися між собою, що призвело до зростання

нелегальної міграції. Програма «Брасеро» була припинена Сполученими

Штатами Америки в односторонньому порядку, проте це не зупинило

нелегальну міграцію: біля 110 тисяч нелегалів було затримано на кордоні

та в країні в 1965 році, 212 000 в 1968, 420 тис. в 1971 і 788 тис. в 1974

році. У 1983 році число нелегальних мігрантів в США вперше

перевищило один мільйон і досягло пікової цифри в 1,8 мільйона в 1986

році. У 1976 році, Леонард Чепмен, тодішній глава Служби імміграції та

натуралізації, представив Конгресу дані про те, що в США на

нелегальному положенні знаходиться близько 12 мільйонів осіб [169].

У 1981 році Комісія з політики в галузі імміграції та притулку

Президента Картера ухвалила, що нелегальна міграція стала головною

проблемою імміграційної політики країни. У 1986 році уряд прийняв

Закон про імміграційну реформу і контроль, який передбачав широку

амністію нелегалів-іноземців (близько 2,3 мільйони мексиканців

отримали легальний статус) і одночасно посилював санкції відносно

працедавців, що використовують нелегальну працю мігрантів.

У результаті програма «Брасеро» принесла несподівані наслідки:

по-перше, після її припинення потоки мексиканців у США не

припинилися, а навпаки, стали постійними завдяки налагодженим

мережам між працедавцями та працівниками; по-друге, нездатність

Мексики розвивати західні та центральні райони призвела до того, що ці

райони почали жити переважно за рахунок еміграції та перерахувань

мігрантів [236, с. 25–40].

Після закриття програми «Брасеро» в 1965 році, щоб

працевлаштувати мігрантів, які повернулися і розвинути прилеглі до

США райони, Мексика розробила Національну програму по боротьбі з

безробіттям на півночі, відому пізніше як Програма прикордонної

125

індустріалізації або «Макіладора». Суть цього проекту полягає в тому, що

уздовж північного кордону були створені неоподатковувані зони для

залучення американських інвесторів і розвитку там виробництва.

Протягом десятиліть кількість «макіладор» неухильно зростала: якщо в

1965 році було всього 12 «макіладор», в яких працювали 3000 осіб, в 1980

році їх кількість зросла до 600 з кількістю працівників у 120 000. У 1990 р.

налічувалося вже більше 2000 «макіладор» з 472 000 працівників, а зараз

– близько 4000 «макіладор», що дають робочі місця більше мільйону осіб.

Сьогодні «макіладори» забезпечують близько 50% всього мексиканського

експорту і приблизно 15–17% зайнятості в країні. В основному, це збірно-

конвеєрні цехи: деталі складної техніки ввозяться без мита до Мексики,

збираються на місцевих заводах, і потім кінцеві товари переправляються

назад до США, Канади або ж продаються в Мексиці.

Сподівання мексиканського і американського урядів на те, що

розвиток прикордонних зон допоможе стримати міграцію, не

виправдалися. Навпаки програма «Макіладора» стимулювала еміграційні

потоки. Враховуючи, що зарплата на цих заводах була вищою, ніж у

середньому по Мексиці, населення почало скупчуватися на півночі

(близько 8 мільйонів осіб почали жити безпосередньо біля кордону зі

США). Для багатьох робота на збірно-конвеєрних заводах стала лише

черговим етапом міграції до США. Згідно з опитуваннями, біля третини

працівників мають намір рухатися далі на північ. На заводах працюють

переважно жінки (їх частка доходить до 60–80%), які часто оплачують

незаконні перевезення своїх чоловіків за рахунок зарплат на цих заводах,

розраховуючи підвищити дохід сімейств за рахунок еміграції [348, с. 137–

158].

Проблеми регулювання міграції стали основним стимулом до

укладення Угоди про створення північноамериканської зони вільної

торгівлі (НАФТА) в 1994 році між Мексикою, Канадою і США. Метою

НАФТА було знизити бар'єри для торгівлі та інвестицій, і таким чином

126

стимулювати зайнятість і зростання зарплат у країнах-членах. Хоча

міграція не була включена в угоду, малося на увазі, що завдяки НАФТА

Мексика зможе поліпшити свій економічний розвиток і тим самим

знизити відтік населення.

Як попереджав тодішній мексиканський президент Салінас, США

отримають або мексиканські помідори, або мексиканських мігрантів, які

збиратимуть їх в США. Подібна точка зору підкріплювалася висновками

американських урядових комісій. Комісія з міжнародної торгівлі США

прогнозувала, що завдяки НАФТА реальний ВВП Мексики повинен

вирости з 0,1 до 11,4% зайнятість підвищитися на 7%, а реальні зарплати

підвищитися на 16% і вище. Основним механізмом зростання були

визнані зовнішні інвестиції – вони повинні були не тільки розвинути

виробництво і створити робочі місця, але і привнести нові технології та

досвід управління. За висновком Комісії США з вивчення міжнародної

міграції та співпраці в розвитку, «стимулювання торгівлі між

«відправляючими» країнами і США є винятковим і найважливішим

засобом запобігання небажаній міграції», тобто вважалося, що в

довгостроковій перспективі економічне зростання зможе зупинити

міграцію. Втім, Комісія попередила, що у короткостроковій перспективі

зростання доходів і переструктурування економіки призведе до

тимчасового збільшення міграції [157].

Планувальники не врахували, проте, наслідків відкриття економіки,

що призвело до девальвації песо і серйозного спаду в економіці в 1994–

1995 рр. Лібералізація завдала серйозного удару по бідному і середньому

класах у Мексиці, велика кількість фермерів та їх сімей в раніше

субсидованих ехідо (сільськогосподарські общини) розорилася і була

вимушена рухатися на північ. Не дивлячись на прикордонний контроль,

потоки мексиканців зросли: у 1994 році США затримали на кордоні 1,1

мільйон іноземців, з яких 95% були мексиканцями, в 1995 році – 1,4 млн.,

в 1996 – 1,6 млн., в 1997 – 1,5 млн. і 1,7 млн. у 1998 р. [348, с. 153–154].

127

У травні 1997 р. президенти Мексики Ернесто Седільйо і

Сполучених Штатів Вільям Клінтон підписали Спільну заяву про

міграцію, в якій міграція визнавалася одним з найважливіших питань

двосторонніх відносин. Президенти закликали уряди шукати нові підходи

для поліпшення умов для мігрантів і прикордонних спільнот. У

подальшому обміні листами, вони висловили бажання не обмежуватися

співпрацею в галузі охорони кордонів і досліджувати більш довгострокові

методи управління міграцією. Ця ініціатива призвела до регулярних

зустрічей мексиканських і американських посадовців для обговорення і

планування нового виду діяльності з регулювання міграції ׂ та контролю

кордонів, а також рішення насущних питань щодо консульського захисту,

доступу до місць затримання,вислання нелегальних мігрантів і скарг на

поведінку посадовців [395].

Під тиском США мексиканський уряд реформував законодавство в

сфері покарання за нелегальне перевезення мігрантів, і почав проводити

кампанії ׂ по інформуванню людей про небезпеку нелегального перетину

кордонів. Уряди стали також проводити обмін технічною інформацією і

влаштовувати двосторонні зустрічі для працівників імміграційних служб.

Після кризи економічне зростання Мексики почало поступово

набирати обертів, у чому не останню роль зіграла допомога

американського уряду. НАФТА пережила мексиканську економічну кризу

і сприяла розширенню торгівлі між країнами-учасницями і більшій

соціально-економічній взаємозалежності. У червні 2000 року президентом

у Мексиці став кандидат від опозиції Вінсент Фокс який поставив собі за

мету переглянути міграційні відносини США і Мексики.

Президенти Буш і Фокс зустрічалися кілька разів, кожного разу

обговорюючи проблеми міграції, і врешті-решт, 5 вересня 2001 року

оголосили про намір укласти двосторонню угоду про імміграцію між

країнами, засновану на «розділенні відповідальності» за контроль потоків.

У їх спільній заяві намічалися наступні зобов'язання: сприяти трудовій

128

міграції, що відповідає запитам працедавців і соціально-економічним

потребам обох країн; забезпечити проходження міграції по безпечних і

легальних каналах; поважати гідність всіх мігрантів, незалежно від

статусу. Спеціально створеній робочій групі доручалося виробити

практичні рекомендації в цих напрямах [309].

Теракти 11 вересня в Сполучених Штатах стали подією, що

кардинально змінила хід співпраці в цій галузі. Плани двосторонньої

угоди про трудову міграцію так і не були реалізовані; більш того, в

американо-мексиканських відносинах почався спад після того, як В. Фокс

не підтримав вторгнення США до Іраку в Раді Безпеки ООН. Теракти

змінили відношення до свободи пересування, яка почала розглядатися як

джерело вразливості Сполучених Штатів. Уряд почав виділяти величезні

суми на збільшення штату співробітників прикордонної служби і

впровадження передових технологій прикордонного контролю. Так,

важливим елементом прикордонної системи охорони в США стало

використання військового і розвідувального устаткування і технологій

для стеження або затримання небажаних осіб (системи біометричної

ідентифікації, відеокамери, магнітні та інфрачервоні датчики і так далі)

[325].

Бюджет служби імміграції та натуралізації був збільшений

приблизно на 30%, а сама служба разом з митною службою увійшла до

складу департаменту внутрішньої безпеки, що володів в 2003 році

бюджетом у 37 млрд. доларів. До 11 вересня США вважали за краще

посилювати охорону кордонів в односторонньому порядку,

концентруючись на боротьбі з наркобізнесом і нелегальною міграцією.

Після терактів США усвідомили необхідність спільних зусиль для

охорони кордонів і стали активно просувати співпрацю не тільки з

Мексикою, але і з Канадою. Кордон з Канадою, що вважався найдовшим

кордоном у світі, що не оборонявся, став розглядатися як джерело

вразливості. Канада стала зображатися в ЗМІ США як прихисток для

129

терористів, що експлуатують ліберальну систему імміграції та притулку

Канади [157].

Структурна асиметрія, що характеризує відносини США з Канадою

і Мексикою, не залишила останнім двом свободи вибору і змусила їх

слідувати в руслі політики США. У грудні 2001 року без законодавчих

або суспільних обговорень канадський заступник прем'єр-міністра Джон

Менлі і директор департаменту внутрішньої безпеки Том Рідж підписали

декларацію про «Розумний кордон» – план із 30 пунктів, що передбачав

зближення заходів в галузі безпеки та боротьби з тероризмом в двох

країнах, включаючи створення єдиного чорного списку пасажирів літаків

і системи пасажирського спостереження. План включив положення про

«посилену співпрацю розвідслужб» і «спільний підхід до перевірки

міжнародних пасажирів авіатранспорту до того, як вони прибудуть до

країни» [147].

У січні 2003 року була запущена Північноамериканська ініціатива з

безпеки та процвітання, що закликала уряди Канади, Мексики та США до

створення нових інституційних рамок для північноамериканської

інтеграції, укладення послідовної угоди, що стосується ресурсів (сільське

господарство, метали, мінерали та енергія), а також розділення тягаря із

забезпечення оборони та безпеки. У березні 2005 року на зустрічі в Техасі

Джордж Буш, Пол Мартін і Вінсент Фокс виступили зі спільною заявою

про створення Північноамериканського партнерства з безпеки та

процвітання. Однією з ключових цілей цієї ініціативи є узгодження

імміграційної політики та політики в галузі надання притулку для

побудови континентального периметру безпеки.

Передбачається застосування спільних біометричних стандартів і

технологій, які б дозволили полегшити ідентифікацію індивідів, і до

певного ступеню координацію прикордонних політик Канади, Мексики та

США через забезпечення сумісності імміграційних баз даних і створення

спільних команд з охорони кордонів. У той же час на кордоні з Мексикою

130

з 2006 року почалося будівництво дворядної стіни загальною

протяжністю 1125 км. Ця стіна, що є, на думку американської влади,

необхідним заходом боротьби з незаконною міграцією, стала символом

межі між розвиненим світом і тим, що розвивається. Ділянка кордону, що

охороняється, стала набагато довшою, кількість прикордонних

службовців подвоїлася в останні роки і склала 16,5 тисяч осіб. Кількість

відправлених назад іноземців значно зросла, склавши в 2007 році 285

тисяч осіб [186].

На саміті північноамериканських лідерів у Монтебелло в 2007 році

та в Оттаві в 2008 році при обговоренні прогресу Партнерства з безпеки

та процвітання серед питань економічного процвітання, продовольства,

енергетики, навколишнього середовища і надзвичайних подій, лідери

незмінно робили акцент на зміцненні безпеки кордонів. Серед заходів, що

реалізуються, називалися: координація інфраструктурного забезпечення і

технологічне вдосконалення міграційного контролю, скорочення

неконтрольованих ділянок кордону, спільний контроль на основних

пунктах перетину в напрямку Детройт-Віндзор і Сан-Дієго-Тіхуана [312].

США і Канада, крім того, уклали угоду про спільну охорону морських

шляхів.

У спільній заяві північноамериканських лідерів в 2009 році питання

регулювання міграції не згадувалися, хоча в своєму виступі президент

США Барак Обама згадав вигоди, які приносить впорядкована і легальна

міграція, і пообіцяв, що «адміністрація продовжить роботу над

виправленням погано функціонуючої імміграційної системи Америки так,

щоб ми могли по праву продовжувати називати себе нацією, що поважає

закон, і нацією іммігрантів одночасно» [310].

Підсумовуючи, можна підкреслити, що регіональні підходи до

модернізації міграційної політики значно розрізняються залежно від цілей

і форм проектів інтеграції. Становлення єдиного ринку в рамках ЄС

призвело до об'єктивної потреби відміни контролю на внутрішніх

131

кордонах ЄС для переміщення спочатку працівників, потім всіх громадян

держав-членів, і застосування компенсаторних заходів в галузі безпеки

правопорядку і контролю зовнішніх кордонів Євросоюзу. Вимоги

ефективного регулювання вільного переміщення і контролю зовнішніх

кордонів призвели до передачі відповідних компетенцій від національних

урядів на рівень наднаціональних інститутів і вироблення

загальноєвропейського підходу відносно всіх аспектів міграції:

нелегальної міграції, надання притулку, прав мігрантів, а також співпраці

з третіми країнами та діаспорою в галузі міграції.

На відміну від Євросоюзу, співпраця в рамках НАФТА спочатку

була спрямована на заборону транскордонної міграції. Значний розрив у

рівні життя між США, Канадою, з одного боку, і Мексикою – з іншого не

дозволив країнам регіону відкрити кордони для переміщення робочої

сили, не дивлячись на зацікавленість в цьому Мексики. Співпраця країн

регіону визначається рамками міжурядових зустрічей і носить в

основному технічний характер. Її метою є посилити здатність держав

регіону контролювати власні кордони за рахунок впровадження

передових технологій охорони і підвищення професіоналізму працівників

прикордонних служб.

3.3 Діаспора як транснаціональний чинник впливу на характер

модернізації міграційної політики

Традиційно діяльність діаспоральних співтовариств вивчалася з

точки зору особливостей їх культури та соціальних взаємин з

приймаючими та «відправляючими» суспільствами, і лише в останні

десятиліття вчені зацікавилися дослідженням діаспор як самостійних

політичних акторів, що мають власні інтереси та інструменти для

втілення їх у життя [149].

132

Це зрушення обумовлюється значною еволюцією інституту

діаспори в умовах глобалізації, що призвела до посилення її ролі в житті

суспільств походження і проживання. З одного боку, демократизація і

проголошення примату прав людини наділили діаспори новими

можливостями колективної самореалізації в приймаючих країнах. З

іншого боку, завдяки розповсюдженню засобів комунікації та

пересування посилився зворотний зв'язок діаспор із суспільствами

походження. Мігранти дістали можливість безпосередньо брати участь в

житті своєї країни через інвестування, створення спільних підприємств,

грошових переказів і доброчинність. Діаспора стала не стільки

«вигнанцями» в чужій країні, скільки посередниками та «мостами» в

налагодженні контактів між країнами в бізнесі, науці та культурі [184,

с. 14].

У вузькому сенсі діаспорою можна назвати спільноту, яка

відповідає наступним ознакам: «розсіяння» як мінімум по двох країнах;

підтримка зв'язків з країною походження; усвідомлення членами діаспори

своєї приналежності; існування в країні, відмінної від країни походження

щонайменше протягом двох поколінь.

За визначенням Т. Полоскової, діаспорою може називатися група,

для якої характерне усвідомлення себе частиною народу, що проживає в

іншій державі; наявність власної стратегії взаємин з державою

проживання та історичною батьківщиною (або її символом); формування

інститутів і організацій, діяльність яких спрямована на збереження і

розвиток етнічної ׂ ідентичності.

Сьогодні спостерігається тенденція до розширення даного терміну

по відношенню до різноманітних етнічних груп. Зокрема, британський

дослідник Ф.Адамсон і американський учений С. Вертовец вважають, що

термін «діаспора» став засобом визначити транснаціональну ідентичність

груп, яких не пов'язує разом історія міграції і які не обов'язково

сприймають себе як членів діаспори [149].

133

Його можна використовувати для опису практично будь-якого

населення, яке можна вважати «відірваним від своєї території» або

«транснаціональним» – тобто таким, що має походження на території,

відмінній від місця сьогоднішнього походження, і чиї соціальні, політичні

та економічні мережі тягнуться крізь кордони держав і охоплюють всю

земну кулю. Таким чином, термін «діаспора» сьогодні застосовується для

опису як різноманітних етнічних груп (наприклад, турки у ФРН, корейці в

США); так і релігійних груп (мусульманська діаспора в Європі). У даній

роботі ми дотримуватимемося широкого визначення Міжнародної

організації з міграції, яка пропонує розуміти під «діаспорою» всіх «членів

етнічних або національних спільнот, які покинули свою країну

походження, але підтримують з нею зв'язки» [266].

Підвищена політична активність діаспор робить актуальним

дослідження не тільки їх впливу на соціально-культурні аспекти життя

мігрантів в приймаючому суспільстві, але і їх ролі в організації та

підтримці самих міграційних потоків. Можна виділити як мінімум два

основні механізми, за допомогою яких діаспора може впливати на

міграційні потоки:

1) підтримка неформальних мереж, які сприяють зворотній і

ланцюговій міграції, забезпечують інформацію та інфраструктуру для

переміщення та осідання потенційних мігрантів;

2) внесок в розвиток країни походження діаспори (через грошові

перекази, фінансові інвестиції, передачу знань і навичок), який в

довгостроковій перспективі може знизити відтік емігрантів з цих місць.

Міграція є процесом, що самовідтворюється: одного разу

почавшись, вона сприяє формуванню стійких каналів, які генерують

міграційні потоки, в тому числі і в зворотньому напрямку.

Найпоширенішим видом ланцюгової міграції є переміщення сімей вслід

за мігрантами. Враховуючи, що право на сім'ю є невід'ємним правом

людини, зафіксованим в багатьох міжнародних документах,

134

законодавство більшості країн дозволяє мігрантам, що в'їжджають на

довгий термін або постійне місце проживання, привезти з собою

чоловіка/дружину і неповнолітніх дітей.

Крім того, досягнувши певного рівня, трудова міграція робить

потоки більш постійними за рахунок налагодженої інфраструктури

переїзду. Дослідники описують це явище як ефект «снігової кулі»: чим

більше людей оцінили можливості заробітку за кордоном – через

отримання грошових переказів або простої інформації – тим більше буде

їх бажання та готовність мігрувати [244, с. 209].

При встановлених соціальних мережах міграція стає доступною

великому числу членів громади та відносно безпечним і надійним

джерелом доходу. Кожен новий мігрант розширює мережу і скорочує

ризик переміщення для всіх, із ким він пов'язаний. Наявність і

поширеність мереж є одним із головних чинників того, чи вирішить

людина виїхати або залишитися на своєму місці, і на який термін вона

вирішить залишитися.

На думку Т. Файста, потенційні мігранти віддають перевагу тим

формам руху, які дозволяють їм підтримувати їх соціальні зв'язки

(зворотня міграція), переривати їх на короткий час (сезонна міграція) або

переносити цілий набір важливих соціальних зв'язків за кордон (сімейна

міграція в контексті ланцюгової міграції) [244, с. 204].

Мережі та організації мігрантів скорочують інформаційні та

транспортні витрати, які нерідко стають перешкодою для міграції.

Наприклад, мігранти можуть отримувати інформацію про місце роботи

поштою або телефоном; сім'ї або знайомі біженців можуть отримувати

інформацію про процедуру подачі заявки і контакти в приймаючій країні.

Також подібні зв'язки знижують ризик відсутності роботи та джерела

доходу в іншій країні: найчастіше мігруючі знають, хто і яка робота їх

чекає, ще до від'їзду з країни. Наявність співвітчизників за кордоном

135

полегшує психологічну адаптацію на новому місці та сприяє первинній

соціалізації новоприбулих.

І хоча може здатися, що отримання інформації через мережу може

втрачати своє значення при нинішньому рівні розповсюдження засобів

масової інформації та інтернету, результати досліджень спростовують це

припущення. Багато в чому надлишок інформації створює додаткові

проблеми, а не вирішує їх, тому люди схильні покладатися на соціальні

мережі (не плутати з сайтами на зразок Facebook), особливо в економічній

діяльності. Крім того, галузі висококваліфікованої праці, особливо

пов'язані з технологією і знанням, відносно закриті та містять елементи,

передача і ухвалення яких сильно залежить від соціального контексту.

Впливова мережа подібного типу виникла серед вихідців з Індії, що

проживають у США. Разом з китайцями, ця група досягла успіху у

високотехнологічній промисловості в Силіконовій долині. Згідно з

опитуванням серед азійського населення в цьому регіоні в 2002 році,

члени індійської та китайської діаспори відрізняються високою

кваліфікацією (77% і 85% з вищою освітою і ступенем відповідно), проте

індійців більше на керівних постах, ніж китайців (56% і 23% відповідно).

68% опитуваних індійців зізналися, що отримали свій ступінь в США,

серед китайців і тайванців ці показники були ще вищі – 81 і 92%

відповідно. З цих професіоналів 77% людей знали одного або декількох

друзів, які повернулися до Індії для того, щоб заснувати бізнес, 52%

регулярно подорожують до Індії у справах принаймні раз на рік, і 27%

регулярно обмінюються інформацією про можливості роботи та бізнесу зі

своїми знайомими в Азії, 33% регулярно обмінюються інформацією про

передові технології [288, с. 99–109]. Дане дослідження підтверджує, що

діаспора виробила не тільки тісні зв'язки з індійською економікою, але і є

важливим джерелом інформації про роботу, знання і технології для своїх

співвітчизників на батьківщині.

136

Крім того, мережі підтримуються не тільки за рахунок особистих

контактів, але і за рахунок підприємців, що отримують з їх підтримки

чималу вигоду. Посередниками можуть бути «першопрохідці» – мігранти

або біженці, що вже мають досвід переміщення; професіонали, що

займаються набором робочої сили; або люди, які користуються повагою в

спільноті, що можуть звести або налагодити контакти з необхідними

людьми в приймаючій країні. Ці посередники по суті є

транснаціональними підприємцями. Вони виграють від міграції або

отримуючи матеріальну винагороду від своїх послуг або набуваючи

додаткового соціального капіталу, примножуючи зобов'язання інших

перед собою.

Найсильніша форма регуляризації соціальної взаємодії

проявляється в різних організаціях в галузі міжнародної міграції, які з

різних причин застосовують інституційні правила та ресурси. Це можуть

бути транснаціональні компанії, що посилають свій персонал за кордон,

агентства з найму персоналу або правозахисні організації в країнах

походження та проживання [245, с. 197].

Сюди ж можна віднести нелегальний бізнес з організації

перевезень. За допомогу в транспортуванні, виготовленні документів,

розміщенні трафікери беруть десятки тисяч доларів з багатьох мігрантів.

Крім того, розвивається бізнес з організації насильницьких перевезень з

метою сексуальної експлуатації або дешевої робочої сили..

Подібні організовані форми соціальної взаємодії в найменшому

ступені підвладні державному регулюванню (можна припустити, що чим

сильнішим є ступінь організації, тим менше процес підвладний

державним правилам), діючи за власною логікою, підтримуваною

міжнародним правовим або торговим режимом або законами

кримінального світу. Т. Файст висуває гіпотезу, згідно з якою міжнародні

рухи стають самокерованими як тільки досягнуть певного рівня

137

мережевих взаємодій і утвориться необхідна для їх підтримки соціальна

структура [245, с. 208].

Міграція також може спровокувати наступні хвилі міграції через

розвиток місцевих спільнот. Підвищення доходу сімей, що живуть за

рахунок еміграції, дозволяє сплатити витрати на переміщення за кордон

інших членів сімей, а також показує приклад безпосередньої вигоди від

еміграції в місцевій спільноті.

Теорія відносної депривації свідчить, що задоволеність індивідів

залежить не тільки від їх персонального економічного статусу, але і від

порівняння свого статусу по відношенню до статусу інших членів

спільноти. Таким чином, якщо одна сім'я бачить, що інша сім'я стає

значно багатшою за рахунок еміграції, тоді відчуття незадоволеності та

депривації зростатиме, і це стимулюватиме дану сім'ю також відправити

свого члена за кордон. В результаті формується так звана «культура

міграції» – орієнтація людей на еміграцію як основний спосіб вирішити

економічні та соціальні проблеми своєї сім'ї, що передається з покоління в

покоління.

Розвиток місцевих спільнот за рахунок грошових переказів і

доброчинності також може стимулювати міграцію з найбідніших країн.

Економісти довели, що економічне зростання часто посилює міграцію, і

лише після того, як країна досягне певного рівня розвитку, відтік

населення починає знижуватися. Таким чином, на початковій стадії

міграція стає процесом, що самовідтворюється, який внаслідок зниження

витрат поступово залучає до себе все більше і більше груп і соціальних

класів місцевого співтовариства.

На другій стадії рух стає менш залежним від економічних умов у

приймаючій країні, оскільки мігранти отримують соціальні виплати, а

можливості сімейного воз’єднання або шлюбу з громадянином даної

країни збільшують шанси на отримання громадських прав і поповнення

іммігрантської спільноти. На цьому етапі мігрують більш молоді та

138

похилі мешканці країни походження, а також великий відсоток жінок. На

третій стадії міграція може стати знову селективною: на цей раз на

користь тих груп, які були недостатньо представлені на початку (члени

найбільш бідних груп з дальніх районів «відправляючих» регіонів).

Нарешті, на четвертій стадії міграція охоплює практично всі групи та

класи.

Результат такої міграції не визначений: одні, попрацювавши за

кордоном, повертаються, інші вирішують залишитися будь-якою ціною в

країні перебування, треті починають подорожувати між двома країнами.

Діаспора може вносити значний внесок у розвиток спільнот

походження. Розмір грошових переказів робить їх найважливішими

акторами у справі розвитку, крім того, спільноти емігрантів можуть

служити джерелом зовнішніх прямих інвестицій, торгових зв'язків і

передачі технологій. У багатьох діаспорах також існують спеціальні

асоціації та партнерства, створені з метою допомогти у вирішенні

соціальних і економічних проблем країни походження.

Зв'язки діаспор з країнами походження можуть розрізнятися за

ступенем інтенсивності. Так, відзначається, що низькокваліфіковані

мігранти, які приїжджають до інших країн для роботи, більшою мірою

підтримують свої сім'ї, ніж кваліфіковані мігранти, що проживають в

іншій країні багато років або отримали право на постійне проживання.

Країни, що розвиваються, такі як Мексика, Індія та Китай недарма

розробляють стратегії підтримки та розвитку відчуття спільної

приналежності у своїх діаспорах («мобілізація ідентичності»).

Організації діаспор у США присвячують свій час і ресурси

соціально-економічним проектам в країнах походження, особливо в

Латинській Америці та країнах Карибського басейну. Як правило, вони

збирають добровільні пожертвування на фінансування проектів в сфері

охорони здоров'я, освіти та інших суспільних послуг – проведення

електрики, водопроводу і будівництва доріг. Ці групи не просто дають

139

гроші, але і грають активну роль у визначенні місця, плануванні,

координації, реалізації та моніторингу цих проектів. В більшості випадків

вони працюють разом з місцевими організаціями та урядами країни

походження [344].

Дослідники відзначають, що філантропія властива також азійській

діаспорі та багато в чому є невід'ємною частиною азійської культури, що

вихваляє взаємодопомогу і роботу на благо суспільства. Допомога своїм

співвітчизникам також носить відтінок культурної специфіки. Зокрема,

дослідники відзначають, що китайці часто вважають за краще передавати

ресурси по приватним, особистим і неформальним каналам і в основному

на розвиток тих інститутів, які підтримують дух сім'ї – шкіл і храмів.

Вони також відмовляються від формальних грантів і звітних документів,

що ускладнюють і затягують процес. Як приклад можна привести

Американську групу Китайських лікарів і стоматологів в Піттсбургу,

члени якої регулярно подорожують до Китаю, не будучи пов'язаними

формальними зобов'язаннями. Багато китайців з Гонконгу, Тайваню та

інших країн Південно-Східної Азії діють таким же чином [149].

Китайські урядові служби достатньо успішно займаються збором

коштів усередині держави і за кордоном на різні соціальні проекти.

Зокрема Китайська асоціація розвитку молоді «Проект надія» зібрала з

1989 по 2003 рік близько 200 мільйонів доларів на освітні проекти, в

основному, будівництво шкіл і стипендії, і за словами керівників

міжнародного відділу асоціації ׂ значну частину склали внески китайців за

кордоном. Центри Tang Foundation підтримки традиційної китайської

медицини в Пекіні та Чікаго, засновані в 1995 році перерахували більше

десятка мільйонів доларів на будівництво шкіл і навчання бідних

студентів вузів. З моменту заснування в 1997 р. близько 4 400 студентів з

19 коледжів отримали гранти на близько 500 доларів на рік і до 2003 року

було побудовано 251 школу в 12 провінціях.

140

Існує чимало прикладів ділових діаспоральних мереж: Вірменська

високотехнологічна рада Америки (Armentech), Ліванська ділова мережа

(Lebanese Business Network) та Індійська професійна асоціація

Силіконової долини – Silicon Valley Indian Professional Association (SIPA).

Заснування ділових мереж відбувається різними способами. Іноді це

трапляється спонтанно в результаті контактів і зустрічей індивідів. В

інших випадках може йти мова про цілеспрямовані зусилля ділових

співтовариств діаспори з розвитку економічних зв'язків з країною

походження. В обох випадках нові транспортні та комунікаційні

технології ׂ полегшують зв'язки та дозволяють навіть невеликим фірмам

встановлювати партнерство з підприємцями за кордоном [308].

У доповіді Високого комітету індійського уряду по діаспорі

відображені основні шляхи впливу діаспори на розвиток бізнесу. Зокрема

наголошується, що підприємці з діаспори:

1) дають поради щодо стратегій проникнення на ринок, а також

інформацію про місцеві правила і закони, ділове середовище і процедури;

2) виступають як провідники для розвитку бізнесу, використовуючи

контакти для впровадження нових продуктів і експорту з країн

походження в країни перебування;

3) члени діаспори, що мають доступ до процесу ухвалення рішень і

топ-менеджменту, можуть вплинути на вирішення багатонаціональних

компаній з аутсорсінгу на користь країн походження [460].

Китайська та індійська діаспори є ключовими прикладами того, як

співвітчизники за кордоном сприяють залученню інвестицій, просуванню

експорту національних компаній і аутсорсінгу в країни походження.

Наприклад багато хто приписує розвиток індустрії інформаційних

технологій в Бангалорі діловим зв'язкам з індійцями, що працюють в

Силіконовій долині в США. Вважається що вони поставили капітал і

контракти з-за кордону для молодих компаній. Так само, розвиток

141

високотехнологічного сектору Тайваню був полегшений поверненням

високоосвічених китайців з Америки, що утворили нові підприємства.

Однією з відомих асоціацій індійців за кордоном є Індійська

професійна асоціація Силіконової долини SIPA. Заснована в 1987 році, ця

асоціація є форумом для підприємців з індійської спільноти, які сприяють

співпраці США та Індії у високотехнологічних секторах. Мета асоціації –

слугувати «мостом» між індійськими та американськими бізнесменами,

бажаючими налагодити контакти. SIPA часто організовує конференції для

того, щоб представити людей один одному і надати їм інформацію про

можливості вкладення в індустрію інформаційних технологій в Індії.

Влаштовуються також зустрічі з представниками індійського уряду, які

розповідають про політику та інфраструктуру в галузі інформаційних

технологій в окремих індійських штатах. В даний час членами SIPA є

2 300 осіб. В основному це висококваліфіковані інженери, корпоративні

керівники, правові та фінансові експерти та підприємці.

У 1992 році в Силіконовій долині була заснована ще одна

організація – «Індійські підприємці», – яка, за даними сайту, має 53 філії в

12 країнах, налічує 11 000 членів, які також є менеджерами, інвесторами

та юристами. Її члени також зіграли важливу роль в розвитку

інформаційних технологій в Індії, виступаючи як посередники в створенні

міжнародних ділових проектів і створюючи позитивну репутацію індійців

як грамотних фахівців в галузі IT. Серед конкретних проектів, які

організувала діаспора в Індії, –відкриття приватної «Міжнародної школи

бізнесу», в яку на один-два семестри запрошуються індійські професори з

університетів США, Великої Британії та Канади. Багато індійців, що

живуть в цих країнах, вже повернулися до Індії і або приєдналися до

таких компаній як GE, Intel та IBM, або почали свою власну справу. До

2003 року репатріанти створили більше 200 компаній.

Такі підприємства як The Indus Entrepreneur і Silicon Valley Bank

супроводжують делегації компаній венчурного капіталу до Індії для

142

дослідження потенційних можливостей для інвестицій. Багато хто з цих

компаній зацікавився інвестиціями в індійські компанії. Крім того,

розвиток спільних підприємств США та Індії дозволяє скоротити витрати

на дослідження і розробки, пов'язані з дешевшою працею індійців. Згідно

оцінкам Evalueserve в 2003 році існувало більше 150 нових підприємств, з

дочірніми компаніями в Індії ׂ та головними в США; ця кількість

подвоїлася до 2006 року [460].

Вірменська діаспора зіграла важливу роль в залученні зовнішніх

прямих інвестицій до Вірменії в перехідний період. Близько 69% всіх

іноземних інвесторів були вихідцями з Вірменії, в період з 1998 по 2004

рік вони інвестували приблизно 275 млн. доларів або 25% загальних ВПІ

до Вірменії. Втім, через низьку зацікавленість інвесторів у вірменському

бізнесі, велика допомога була надана по каналам доброчинності,

гуманітарної допомоги, політичної підтримки та передачі знань [320].

У 2000 році групою вірмено-американських підприємців у сфері

високих технологій була заснована Вірменська Високотехнологічна Рада

Америки – Armentech. Метою організації є застосування колективного

досвіду членів діаспори для підтримки та розвитку високотехнологічного

сектору у Вірменії на зразок того, як це зробила індійська діаспора.

Одним із досягнень організації був запуск в 2000 році сайту інтернет-

посередника для просування технологічного сектору Америки.

Поширеною формою взаємодії діаспор зі співвітчизниками в країні

походження є віртуальне спілкування. Більше 40 інтелектуальних мереж

діаспор функціонує в мережевому просторі Інтернету, сприяючи передачі

знання. Цифрові мережі в Індії, Африці та Латинській Америці

використовують програмістів-співвітчизників за кордоном для

«віртуального тренування» і передачі технологій, щоб скоротити

інформаційний розрив між країнами. У таких мережах фахівці з різних

країн реєструються на спільному інтернет-порталі та можуть через

143

віртуальну базу даних знайти однодумців або колег, з якими вони можуть

обмінюватися думками та професійним досвідом.

Роль діаспор в контексті міграції та розвитку широко обговорюється

міжнародними організаціями та урядами. Глобальна комісія з

міжнародної міграції відзначила, що діаспору слід заохочувати до участі в

розвитку країн походження шляхом інвестицій і програм передачі

навичок. В доповіді Генерального секретаря в рамках Діалогу високого

рівня по міграції міститься заклик до урядів звернути увагу на громадян

за кордоном як на одне з джерел розвитку [111].

У Комюніке ЄС про міграцію та розвиток (2005 р.) визнається

важливість діаспор як потенційного актора розвитку країн походження і

намічається ряд ініціатив по взаємодії з ними, зокрема: допомогти

країнам, що розвиваються, встановити контакти зі своїми діаспорами

через створення баз даних членів діаспори, організацій, створення

механізмів представництва інтересів діаспор на рівні ЄС; і заохочувати

програми обміну молоді з іммігрантських співтовариств з країнами

походження в рамках ЄС [210].

Таким чином, діаспори виконують декілька найважливіших функцій

в сфері міграційної політики та її модернізації: вони підтримують

постійний зв'язок і міграційні потоки між країнами; служать основними

джерелами інформації про можливості переїзду і працевлаштування, а

також особливості проживання в новій країні; борються за розширення

прав мігрантів в приймаючих суспільствах; сприяють розвитку

«відправляючих» суспільств шляхом грошових переказів, інвестицій,

передачі технологій і навичок. Їх потенціал недостатньо задіяний

особами, що ухвалюють рішення, внаслідок достатньо вузького бачення

ролі діаспори як несамостійного актора, що слухняно реалізує інтереси

країни походження і не має власної стратегії та інструментів її реалізації.

144


У сфері міграційної політики та її модернізації задіяна безліч

недержавних суб’єктів, які мають специфічні цілі та інструменти. По

відношенню до держав вони виступають в різній якості – партнерів,

підрядників або паралельних центрів влади – залежно від збігу або

розбіжності їх інтересів. У цьому ми мали можливість переконатися на

прикладі аналізу трьох груп акторів: міжнародних організацій,

регіональних інтеграційних об'єднань і діаспор.

Міжнародні організації відіграють надзвичайно важливу роль у

модернізації міграційної політики, сприяючи виробленню і просуванню

універсального міжнародно-правового режиму в галузі трудової міграції,

притулку і прав людини. Держави-учасники, що ратифікували дані

конвенції, приймають на себе юридичні зобов'язання по дотриманню цих

прав, що серйозно обмежує їх можливості в плані регулювання певних

видів міграції (наприклад, сімейної імміграції та прохачів притулку) і

прав іммігрантів.

З іншого боку, міжнародні організації допомагають підвищити

ефективність міграційної політики та її модернізації. Відділ

народонаселення і статистичний відділ ООН, аналітичні відділи

Міжнародної організації з міграції і Організації з економічного

співробітництва і розвитку сприяють збору і аналізу інформації про

міграції в регіональному і глобальному масштабі. Комплексне бачення

проблем міграції, в їх взаємозв'язку з проблемами демографії, соціально-

економічного розвитку, екології та охорони здоров'я дозволяє їм

формувати стратегії на рівнях вище національного і сприяє загальній

ефективності.

Нарешті, міжнародні організації сприяють розвиненим державам і

тим, що розвиваються, в широкому спектрі технічних питань, пов'язаних з

розміщенням, перевезенням і поверненням біженців і переміщених осіб;

145

налагодженням ефективного прикордонного контролю і обліку

іммігрантів; розповсюдженням інформації про можливості та ризики,

пов'язані з міграцією і т. д.

Регіональна співпраця з міграції просувається сьогодні в рамках

більшості регіональних організацій (Євросоюз, МЕРКОСУР, СНД,

ЕКОВАС, АСЕАН та ін.) і міжурядових форумів (Північноамериканське

партнерство з процвітання і безпеки, Південноамериканська конференція

з міграції та ін.). Роль регіональних інститутів у міграційній політиці

значно розрізняється в залежності від ступеня регіональної інтеграції.

Європейський Союз є прикладом найбільш розвинутої регіональної

співпраці, в якій повноваження з міграційної політики та її модернізації

розподілені між національним і наднаціональним рівнями. В результаті

європеїзації міграційної політики питання охорони зовнішніх кордонів,

вільного переміщення і забезпечення безпеки всередині ЄС перейшли під

контроль інститутів ЄС. У веденні національних урядів сьогодні

залишається політика відносно трудової міграції, притулку та інтеграції,

хоча і в цих галузях принципи міграційної політики країн-членів були

скоординовані на регіональному рівні.

У північноамериканському регіоні співпраця в галузі міграції

спочатку була вельми обмеженою і здійснювалася виключно на

міжурядовому рівні. Значна відмінність в рівні розвитку країн і

домінування Сполучених Штатів Америки в регіоні не дозволили

зміцнити наднаціональні структури в рамках НАФТА і лібералізувати

переміщення між країнами.

Теракти 11 вересня стали переломним моментом, що загальмував

розвиток співпраці в обох регіонах і зумовив поворот вбік силового

підходу до управління міграцією. США відмовилися від уже готового

проекту угоди про трудову міграцію з Мексикою і почали просувати

технічну співпрацю в рамках Північноамериканського партнерства з

безпеки та процвітання, спрямовану на зміцнення прикордонного

146

контролю та боротьбу з нелегальною міграцією. У ЄС план лібералізації

спільної Європейської міграційної політики поступився місцем забороні

міграції з третіх країн і посиленню контролю над нею.

Значну роль в міграційній політикці та її модернізації почали

відігравати транснаціональні мігрантські співтовариства або діаспори. На

відміну від регіональних і міжнародних організацій, які прагнуть

формувати міграційні потоки «ззовні», діаспори є унікальним механізмом

самоврядування міграційних потоків, потенціал яких недостатньо

досліджений і задіяний іншими акторами.

У довгостроковій перспективі діаспора приносить значні економічні

та політичні вигоди країні походження. Підтримуючи відчуття

приналежності до батьківщині, вони стимулюють мігрантів робити

інвестиції ׂ в місцеве виробництво і доброчинні внески на соціальні

проекти, брати участь в програмах передачі навичок і розвивати спільний

бізнес зі співвітчизниками, не говорячи вже про багатомільярдні

фінансові вливання у вигляді грошових переказів мігрантів своїм сім'ям.

Діаспоральні інститути (професійні організації, асоціації рідного міста,

правозахисні організації, студентські та релігійні ради і так далі)

виконують найважливіші функції по відстоюванню прав і соціальній

адаптації мігрантів на новому місці проживання.

Країни, що приймають мігрантів, зазвичай з недовірою відносяться

до сильних інститутів діаспори, розробляючи різні механізми їх інтеграції

та контролю, не дивлячись на те, що координація зусиль з діаспорою в

галузі розвитку країн походження – створенні робочих місць і підвищенні

рівня життя – може сприяти зниженню міграційного потенціалу і

відповідати довгостроковим інтересам розвинених країн. Крім того,

співпраця з діаспорою могла б стати ефективним інструментом

розповсюдження інформації про можливості легального переїзду і

працевлаштування мігрантів у суспільстві походження, скоротивши ризик

нелегального переміщення для самих мігрантів і приймаючих суспільств.

147

ВИСНОВКИ

У висновках викладено найсуттєвіші результати дослідження,

наведено теоретичні узагальнення та запропоновано нове наукове

осмислення міграційної політики як важливої сучасної теоретичної і

практично-політичної проблеми.

Політика у сфері міграції утворює складну сукупність процесів

різних рівнів, що здійснюються в різних просторах (соціальному,

культурному, економічному, інформаційному) за активної участі цілого

ряду суб’єктів: державних структур країн походження, призначення і

транзиту мігрантів; багатосторонніх інститутів міжнародного і

регіонального рівнів; локальних і транснаціональних співтовариств.

Аналіз зазначеної сукупності дає підстави вважати, що держави дотепер

зберігають центральну роль у міграційній політиці та її модернізації,

148

встановлюючи правила перетину своїх кордонів і визначаючи статус

мігрантів у рамках певної території. Разом з тим діяльність недержавних

суб’єктів управління поступово обмежує їх повноваження у сфері

інформаційного, правового і технічного забезпечення міграційних

процесів. Даний факт можна сприймати як цілеспрямований виклик

державній політиці і в той же час як допоміжний засіб управління, який,

за належної координації цілей і ресурсів, може сприяти підвищенню її

контрольованості.

Наявні підходи у сфері дослідження міграційних процесів

дозволяють зробити висновок, що пріоритетним напрямом модернізації

міграційної політики розвинених країн в останні десятиліття є посилення

боротьби з нелегальною міграцією, охорони кордонів і селективний відбір

економічно вигідних мігрантів. У більшості країн відбулося збільшення

кількості службовців і бюджету прикордонних служб, були введені нові

технології охорони кордонів та ідентифікації індивідів на основі

біометричних даних (США, Канада, Велика Британія). Посилюється

покарання за нелегальний перетин кордонів або найм нелегального

працівника у вигляді штрафу працедавця або тюремного ув’язнення

мігранта без подальшого права в’їзду до країни (Італія, Велика Британія).

Обмежуються права нелегальних мігрантів на здобування освіти і

матеріальної допомоги, захист у суді. Лінія патрулювання прикордонних

служб виноситься на територію країн походження або транзиту мігрантів,

що дозволяє перехопити нелегальних мігрантів до моменту їх в’їзду в

країну. За цих умов природним на рівні національних держав стає

створення так званої буферної зони по периметру своєї території в обмін

на фінансову допомогу, збільшення квот на трудову міграцію,

забезпечення процесу повернення нелегальних мігрантів.

Сучасна імміграційна політика припускає диверсифікований підхід

до мігрантів залежно від їх кваліфікації, а також здатності адаптуватися

до приймаючого суспільства. Цим самим, з одного боку, розвинені країни

149

розширюють можливості для в’їзду кваліфікованих фахівців за

допомогою таких інструментів як: нарахування балів за кваліфікацію і

досвід роботи (Канада, Велика Британія); зняття обмежень на кількість

в’їжджаючих фахівців і полегшення умов для отримання ними дозволу на

проживання (Франція, Німеччина, Велика Британія, Італія). З іншого

боку, скорочуються можливості для в’їзду і осідання

низькокваліфікованих мігрантів: їх перебування ставиться в залежність

від попиту з боку працедавців і умов контракту. З’ясовано, що зазначена

тенденція набула поширення, оскільки від 2000-х років селективна

політика була офіційно запроваджена у Данії, Німеччині, Франції, Італії,

Іспанії. Розвинені країни також підвищують вимоги до адаптивних

здібностей мігрантів. У більшості країн знання мови є необхідною

умовою для в’їзду трудових мігрантів та членів їх сімей, отримання

громадянства.

Модернізація міграційної політики держав, що розвиваються,

переслідує цілі, багато в чому протилежні політиці розвинених держав,

такі як заохочення трудової низькокваліфікованої еміграції, підвищення

економічної вигоди від міграції у вигляді грошових переказів та

інвестицій мігрантів, підтримка зв’язків зі співвітчизниками. Вбачаючи в

еміграції засіб зниження безробіття і підвищення рівня життя в країні,

уряди країн, що розвиваються, намагаються контролювати еміграцію

своїх громадян шляхом ліцензування зарубіжних рекрутінгових агентств,

збору інформації про зовнішні ринки праці та складання чорних списків

компаній, що порушили зобов’язання відносно працівників (Індія,

Філіппіни, Китай, Мексика, Вірменія, Туреччина). Поширеною практикою

є укладення двосторонніх договорів із країнами призначення мігрантів

про умови праці та статус мігрантів. Одним із напрямів, що активно

розвивається в міграційній політиці, стає залучення фінансових потоків

від співвітчизників за кордоном – у вигляді грошових переказів,

інвестицій чи доброчинної допомоги. Для цього уряди розширюють

150

мережу національних банків за кордоном, пропонують вигідні умови для

грошових переказів і внесків у валюті (Єгипет, Марокко та ін.). Крім того,

уряди виступають поручителями в різних доброчинних проектах,

орієнтованих на членів діаспори, поширюють інформацію про можливості

інвестицій через зарубіжні Центри підтримки підприємництва (Китай,

Індія, Мексика, Вірменія). Не маючи можливості стримувати еміграцію

кваліфікованих фахівців, багато держав, що розвиваються, намагаються

заохочувати їх повернення або короткочасні візити з метою передачі

навичок і знань. З ряду причин дані програми успішні лише у країнах, що

зробили швидкий стрибок в економічному розвитку (Тайвань, Південна

Корея), і приносять скромні результати в країнах Латинської Америки і

Південно-Східної Азії. Країни Північної Африки і Центральної Америки,

внаслідок свого периферійного становища, вимушені боротися з

проблемою притоку нелегальних мігрантів, що часто використовують їх

як транзит до багатших країн. Брак фінансових і технічних можливостей

стримування нелегальних потоків компенсується допомогою розвинених

країн у зміцненні кордонів і підготовці персоналу. Зворотною стороною

такої співпраці є вимушена згода на реадмісію і утримання нелегальних

мігрантів на своїй території.

Одним із ключових напрямів діяльності міжнародних організацій є

послідовне і недискримінаційне застосування норм у галузі прав людини

до регулювання міграції та зміцнення міжнародно-правового режиму в

галузі міграції. Звідси важливою функцією міжнародних організацій є

структуризація глобальної співпраці. Завдяки широкій інформаційній базі

та експертній оцінці даних, що надходять, міжнародні організації

володіють більш глибоким і багатовимірним баченням міграційних

процесів, ніж національні уряди. Дані, що збираються і аналізуються в

рамках Всесвітнього банку, Організації з економічного співробітництва і

розвитку, Міжнародної організації з міграції та інших організацій,

дозволяють комплексно оцінити різні аспекти міграції, скласти глобальну

151

картину міжнародних переміщень і пов’язати міграційну політику та її

модернізацію із завданнями довгострокового стійкого розвитку.

Міжнародні організації також сприяють налагодженню діалогу між

державами різних рівнів економічного і політичного розвитку, надаючи їм

майданчик для зустрічей і узгодження своїх інтересів. Нарешті,

міжнародні організації забезпечують окремі держави ефективними

технічними інструментами для здійснення модернізації міграційної

політики. Так, УВКБ ООН компенсує нездатність багатьох держав світу,

що розвиваються, справлятися з кризовими і посткризовими ситуаціями,

надаючи їм своє експертне знання і гуманітарну допомогу для вирішення

проблем біженців і внутрішньо переміщених осіб.

Передача компетенцій з державного рівня відбувається в сучасних

умовах не лише «вниз», але й «угору» – на рівень багатосторонніх

міжнародних інституцій. Питання міграції та міграційної політики

обговорюються сьогодні в усіх найпотужніших регіональних об’єднаннях

(Євросоюз, НАФТА, МЕРКОСУР) і міжнародних організаціях

(Міжнародна організація праці, Управління Верховного комісара ООН у

справах біженців, Міжнародна організація з міграції, Всесвітній банк). На

цих рівнях відбувається вироблення і затвердження міжнародно-правових

норм у сфері міграції; узгоджуються принципи та виділяються ресурси

для реалізації міграційної політики держав-учасниць. Роль міжнародних

організацій як самостійних акторів міграційної політики значно

посилилася останніми роками. Хоча досі скептики вказують на те, що

політика міжнародних організацій знаходиться в сильній залежності від

інтересів провідних держав-членів, що формують їх бюджет, було б

невірно заперечувати автономну роль та інтереси міжнародних інститутів,

сформовані під впливом їх специфічних структур, норм і правил.

Інститути регіональних організацій здатні також справляти значний

вплив на модернізацію міграційної політики держав-членів. Євросоюз є

прикладом найбільш розвинутої регіональної співпраці в галузі міграції, в

152

якій значна частина повноважень передана на наднаціональний рівень.

Національні уряди ЄС утримують за собою найважливіші питання

міграційної політики щодо кількості та складу в’їжджаючих мігрантів,

проте, це правило діє тільки відносно мігрантів із третіх країн. Питання

вільного переміщення усередині Євросоюзу і відповідного забезпечення

безпеки і правопорядку в умовах відкритих кордонів знаходяться у

веденні загальноєвропейських інститутів. На європейському рівні були

також узгоджені базові принципи відносно притулку, трудової та сімейної

міграції, а також співпраці з третіми країнами і діаспорою. ЄС є також

прикладом того, як регіональні інститути можуть впливати на політику

держав, що не є членами регіону: наприклад, шляхом включення питань

про міграцію в договори про співпрацю або фінансову допомогу з третіми

країнами Євросоюз фактично примушує багато «відправляючих» країн

посилити контроль над еміграцією і приймати назад своїх громадян, що

потрапили на територію ЄС нелегально. У регіонах, де між країнами

велика різниця в рівні економічного розвитку, як у Північній Америці,

найбільш розвинені країни неохоче йдуть на делегування повноважень на

користь наднаціональних інститутів. Найбільш поширеною формою

співпраці у такому разі є взаємодія поліцейських і прикордонних служб

країн регіону, впровадження передових технологій ідентифікації та

стеження та інші заходи, спрямовані на посилення здатності окремих

країн контролювати міграцію.

Найменш концептуалізованим суб’єктом з погляду міграційної

політики є транснаціональні мігрантські співтовариства або діаспора, що

є найважливішим механізмом саморегулювання міграційних потоків. З

одного боку, діаспора служить найважливішим каналом інформації про

можливості міграції, працевлаштування і соціальної адаптації мігрантів на

новому місці проживання, причому сприяння міграції може виявлятися як

в індивідуальній, так і в організованій формі. Дослідниками доведено, що

наявність даного каналу знижує бар’єр, що утримує потенційних

153

мігрантів від переміщення і веде до збільшення міграційних потоків. З

іншого боку, діаспора є найважливішим джерелом розвитку країн

походження, яке в довгостроковій перспективі може понизити відтік

населення регіонів, що розвиваються. Грошові перекази мігрантів

приводять до багатомільярдних фінансових вливань в економіки їх країн,

які стимулюють споживчий попит і підприємництво, покращують рівень

життя населення. Крім того, в середовищі діаспор завжди існує еліта з

учених і підприємців, які сприяють передачі управлінських, ділових та

інших навичок своїм співвітчизникам. Така передача здійснюється як у

віртуальному просторі за допомогою Інтернету, так і шляхом організації

короткострокових візитів, програм обміну і зустрічей між

представниками діаспор і країн походження.

Криза міграційної політики та проблеми її модернізації на рівні

окремих держав викликані перш за все тим, що міграційні процеси

виникають під впливом сукупності факторів глобального характеру, таких

як проблеми міжнародної безпеки чи навколишнього середовища або

соціальна та економічна нерівність, які є занадто масштабними, щоб бути

вирішеними деякими окремими державами. Вплив структурних чинників

перевищує будь-які інституційні обмеження, які створюють держави

походження, транзиту або призначення, що сприяє інтенсифікації

міжнародних міграційних потоків навіть за відсутності легальних каналів

в’їзду. Інша причина проблем модернізації міграційної політики полягає в

тому, що в управлінні міграцією все більш вагомою стає роль

недержавних суб’єктів, таких як транснаціональні корпорації, навчальні

заклади, громадські організації, асоціації мігрантів, а також підприємці,

що спеціалізуються на перевезеннях людей. Зокрема, дані суб’єкти є на

сьогодні основними поширювачами інформації про можливості

переміщення, поселення і працевлаштування мігрантів, захист їх прав,

збереження етнічної, культурної і релігійної ідентичності.

154

Тенденція до поглиблення співпраці у сфері міграції дозволяє

говорити про початок становлення глобальної системи управління

міграцією, в якій за акторами закріплюються специфічні для них функції,

виробляється певний і постійний малюнок їх взаємодії, узгоджуються

загальні цілі та завдання. Проте, не можна не відзначити, що існуючий

формат занадто слабкий, щоб дозволити учасникам ефективно

вирішувати завдання, що стоять перед ними. Сьогодні взаємодія основних

акторів на глобальному рівні фактично зводиться до регулярних, але

короткочасних консультацій, що не накладають на них жодних

зобов’язань. У перспективі міграційний режим міг би прийняти різні

інституційні форми: від угоди про трудову міграцію на зразок ГАТТ до

заснування Всесвітнього комітету з міграції. Його виникнення дозволило

б вирішити наступні найважливіші завдання міграційного управління:

а) знизити нелегальну міграцію за рахунок розширення легальних каналів

в’їзду і координації зусиль по боротьбі з незаконними перевезеннями;

б) перетворити міграцію на найважливіший ресурс розвитку та

інструмент відновлення глобальної економічної рівноваги шляхом

узгодження інтересів тих країн, що приймають і «відправляючих» країн;

в) підвищити гарантії дотримання прав мігрантів і приймаючого

суспільства, а також міжнародні зобов’язання перед вимушеними

мігрантами.

Не дивлячись на загальний інтерес до проблеми модернізації

міграційної політики, становлення послідовного міжнародного режиму в

галузі міграції ускладнено унаслідок фундаментальних суперечностей на

користь розвинених країн і тих, що розвиваються. На відміну від країн,

що розвиваються, яким вигідна лібералізація переміщення в рамках

міжнародного режиму, розвинені країни прагнуть, навпаки, залишити за

собою право регулювати національний ринок праці, щоб запобігти

можливим ризикам, пов’язаним із притоком некваліфікованої робочої

сили і навантаженням на систему соціального забезпечення. Поточна

155

політика розвинених держав не тільки не дозволяє країнам, що

розвиваються, максимально скористатися перевагами міграції (знизити

рівень безробіття, підвищити добробут громадян шляхом грошових

переказів), а й завдає колосальних збитків їх розвитку шляхом активного і

цілеспрямованого залучення кваліфікованих мігрантів (медичних

працівників, учених, фахівців у сфері комп’ютерних технологій і

менеджменту). Не маючи реальних можливостей зупинити «відтік

мізків», країни, що розвиваються, намагаються компенсувати втрату

людського капіталу за рахунок розвитку зв’язків із діаспорами, що, у

свою чергу, негативно сприймається в країнах їх проживання. Дані

суперечності роблять неможливим вироблення послідовних правил

регулювання міграції в глобальному масштабі. Тісний зв’язок міграції з

питаннями культурної ідентичності, членства в політичному

співтоваристві та устрою соціуму в цілому посилює ризик економічної,

політичної та соціокультурної дестабілізації суспільства в результаті

ослаблення національного контролю, що примушує політиків нехтувати

потенційними економічними вигодами від лібералізації переміщення і

багатосторонньої співпраці на користь більш передбачуваних

національних механізмів управління.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Алмонд Г. Политическая наука: история дисциплины.

Политическая наука: новые направления / под ред. Р. Гудина и

Х. Д. Клингеманна. Москва: Вече, 1999. 815 с.

2. Алмонд Г., Пауэлл Дж., Стром К., Далтон Р. Сравнительная

политология сегодня: мировой обзор: учеб. пособие / сокр. пер. с англ.

А. С. Богдановского, Л. А. Галкиной; под ред. М. В. Ильина, А. Ю. Мельвиля.

Москва: Аспект Пресс, 2002. 537 с.

156

3. Андерсон Б. Воображаемые сообщества. Москва: Канон-пресс-Ц,

Кучково Поле, 2001. 288 с.

4. Барабанов О. Проблематика глобального управления в мировой

политике. Пространство и время в мировой политике и международных

отношениях: материалы 4 Конвента РЛМИ. Москва: МГИМО-Университет,

2007. Т. 9: Перспективы надгосударствепного управления в глобальном и

региональном масштабе. 88 с.

5. Барабанов О., Голицын В., Терещенко В. Глобальное управление.

Москва: МГИМО, 2006. 256 с.

6. Бауман З. Глобализация: последствия для человека и общества /

пер. с англ. Москва: Изд-во «Весь мир», 2004. 188 с.

7. Бек У. Что такое глобализация?: Ошибки глобализма – ответы на

глобализацию / пер. с нем. А. Григорьева, В. Седельника; общ. ред. и послесл.

А. Филиппова. Москва: Прогресс-Традиция, 2001. 304 с.

8. Белл Д. Грядущее постиндустриальное общество: опыт

соціального прогнозирования / пер.с англ. 2-е узд., исправ. и допол. Москва:

Academia, 2004. 788 с.

9. Білорус О. Г. Глобальний конкурентний простір: монографія.

Київ: КНЕУ, 2007. 677 с.

10. Білорус О. Г., Власов В. І. Розвиток процесів глобалізаціїׂ в

постіндустріальну епоху: науч. издание. Київ: ННЦ «Інститут аграрної

економіки», 2007. 52 с.

11. Білорус О. Г., Мацейко Ю. М., Вітер І. І. Глобальні стратегіїׂ

Євросоюзу: монографія. Київ: КНЕУ, 2009. 528 с.

12. Босвелл К. Вынужденная миграция – новое поле деятельности

ОБСЕ? Ежегодник ОБСЕ 2001. Москва: Права человека, 2004. С. 213–232.

13. Бьюкен Д. Как управлять процессом миграции работников

здравоохранения,чтобы снизить любые отрицательные воздействия.

Копенгаген: Всемирная организация здравоохранения, 2008. 41 с.

14. Валлерстайн И. Анализ мировых систем и современная ситуация.

157

Санкт-Петербург: Университетская книга, 2001. 416 с.

15. Вендина О. Мигранты в Москве: грозит ли российской столице

этническая сегрегация? Москва: Центр миграционных исследований , 2005.

88 с.

16. Вишневский А. Альтернативы миграционной стратеги. Россия в

глобальной политике. 2004. № 6. С.28–46.

17. Вишневский А. Г. Демографические проблемы России.

Отечественные записки. 2004. № 4 (18). С.8–22.

18. Владимирова М. А. Законодательные основы иммиграционной

политики Канады. США-Канада. Экономика, политика, культура. 2002. № 9.

С. 109–121.

19. Гайдуцький А. П. Мiграцiйний капiтал в країнах, що

розвиваються. Київ: УкрIНТЕI, 2008. 296 с.

20. Гидденс Э. Ускользающий мир: как глобализация меняет нашу

жизнь? / пер.с англ. Москва: Изд-во «Весь мир», 2004. 120 с.

21. Гидденс Э. Устроение общества: Очерк теории структурации. 2-е

изд. Москва: Академический Проект, 2005. 528 с.

22. Глушенко Г. Транснационализм мигрантов и перспективы

глобального развития. Мировая экономика и международные отношения.

2005. № 12. С. 50–57.

23. Глущенко Е. В. Теория управления: учеб. курс. Москва: Вестник,

1997. 336 с.

24. Гольдин Г. Г. Запад и Россия: проблемы миграционной политики.

Реформирование России и современный мир / Рос. академия гос. службы при

Президенте РФ. Москва: Изд-во РАГС, 1999. 193 с.

25. Государственное управление и политика: учеб. пособие / под ред.

Л. В. Сморгунова. Санкт-Петербург: Изд-во СПбГУ, 2002. 564 с.

26. Грин Д. П., Шапиро И. Объяснения политики с позиций теории

рационального выбора: почему так мало удалось узнать? Современная

сравнительная політологія: Хрестоматия. Москва: Московский

158

Общественный научный фонд, 1997. С. 295–323.

27. Декларація про права осіб, які не є громадянами країни в якій

вони проживають від 13.12.1985 р. URL:

http://wwwl.umn.edu/humanrts/instree/Rw4dhri.html (дата звернення:

30.01.2010).

28. Демидов А. В. Формирование современной миграционной

политики Российской Федерации и сотрудничество с международными

организациями / Междунар. организация по миграции. Москва: Изд - во ДА

МИД РФ , 2003. 143 с.

29. Денисенко М. Б., Хараева О. А., Чудиновских О. С.

Иммиграционная политика в Российской Федерации и странах Запада.

Москва: Серия: Научные труды, 2003. 316 с.

30. Диаспоры и разделенные народы на постсоветском пространстве:

монография / под ред. К.С. Гаджиева и Э.Г. Соловьева ; ИМЭМО РАН.

Москва: ИМЭМО РАН , 2006. 141 с.

31. Директива 2004/38/ЕС від 29.04.2004 р. про право громадян

Союзу та членів їх сімей вільно пересуватися и проживати на території

держав-членів. URL: http://eur-lex.europa.eu/legal-content/EN/TXT/?uri=celex

%3A32004L0038 (дата звернення: 23.02.2011).

32. Доклад Комиссии по народонаселению и развитию о работе ее

тридцать третьей сессии (27–30 марта 2000 г.) 25.04.2000 г. URL:

http://www.un.org/documents/ecosoc/cn9/2000/russian/ecn92000-7r.pdf (дата

звернення: 21.05.2012).

33. Дробижева Л. М. Социальные проблемы межнациональных

отношений в постсоветской России. Москва: Центр общечеловеческих

ценностей, 2003. 376 с.

34. Дублінська конвенція 1990 року про визначення держави,

відповідальноїׂ за розгляд прохань про надання притулку, поданих в одній з

держав – членів Європейскогоׂ Співтовариства. URL: www.unhcr.ru/doc/1990-

dublin.doc (дата звернення: 02.03.2011).

http://www.unhcr.ru/doc/1990-dublin.doc

http://www.unhcr.ru/doc/1990-dublin.doc

http://wwwl.umn.edu/humanrts/instree/Rw4dhri.html

159

35. Європейська Конвенція про захист прав людини та основних

свобод від 04.11.1950 р. (зі змінами від 21.09.1970 р., 20.12.1971 р.,

01.01.1990 р., 06.11.1990 р., 11.05.1994 р.). URL: http://www.echr.ru/

convention/index.htm (дата звернення: 16.08.2013).

36. Женевська конвенція про біженців 1951 року. URL:

http://www.unhcr.ru/files/convention.pdf (дата звернення: 07.10.2011).

37. Загальна Декларація прав людини від 10.12.1948 р. URL:

http://www.un.org/russian/documen/declarat/declhr.htm (дата звернення:

10.12.2013).

38. Зайончковская Ж. Эмиграция в Дальнее зарубежье. Население и

общество. 2011. № 27–28. URL: http://demoscope.ru/weekly/027/tema01.php

(дата звернення: 08.11.2011).

39. Зайончковская Ж. А. Миграционные тренды в СНГ: итоги

десятилетия. Миграция в СНГ и Балтии: через различия проблем к общему

информационному «пространству»: материалы конф.(г. Москва, Высшая

школа экономики 2001 г.). Москва: Товарищество "АдамантЪ" , 2001. С. 173–

186.

40. Западная Европа перед вызовом иммиграции. Актуальные

проблемы Европы: сб. науч. трудов / редкол.: Т. С. Кондратьева,

И. С. Новоженова и др.; РАН ИНИОН. Москва: Изд-во ИНИОН РАН , 2005.

Вып. 1. 220 с.

41. Зинченко Н. Н. Миграция населения: теория и практика

международно правового регулирования / Москва: Дипломат, акад. МИД

России., 2003. 261 с.

42. Злотник X. Тенденции международной миграции в последней

трети XX века. Миграционная ситуация в странах СНГ / ред.

Ж. А. Зайончковская; Центр изучения проблем вынужденной миграции в

СНГ. Москва: Независимый исследовательский Совет по миграции стран

СНГ и Балтии , 1999. – С. 72–88.

43. Иванов Д. Эволюция концепции глобализации. Телескоп. 2002.

http://demoscope.ru/weekly/027/tema01.php

http://www.un.org/russian/documen/declarat/declhr.htm

http://www.unhcr.ru/files/convention.pdf

http://www.echr.ru/%20convention/index.htm

http://www.echr.ru/%20convention/index.htm

160

№ 5. – С. 3–4.

44. Иноземцев В. Иммиграция: новая проблема нового столетия.

Социологические исследования. 2003. № 4. С. 64–72.

45. Ионцев В. А. Глобализация мирового хозяйства и национальные

интересы России / под ред. В. П. Колесова. Москва: Экон. ф-тет МГУ, ТЕИС,

2002. 631 с.

46. Ионцев В. А. Международная миграция населения: теория и

история изучения / МГУ им. М. В. Ломоносова. Москва: Диалог-МГУ, 1999.

370 с.

47. Истон Д. Политическая наука в Соединенных Штатах: прошлое и

настоящее. Современная сравнительная політологія: Хрестоматия. Москва:

Московский Общественный научный фонд, 1997. С. 9–30.

48. Картахенська Декларація про біженців 1984 року. URL:

www.unhcr.ru/doc/1984-kartah.doc (дата звернення: 23.02.2011).

49. Кастелльс М. Информационная эпоха: экономика, общество и

культура / пер. с англ. под научн. ред. О. И. Шкаратана. Москва: ГУ ВШЭ,

2000. 608 с.

50. Кастелльс М. Могущество самобытности. Новая

постиндустриальная волна на Западе: сборник / под ред. В. Л. Иноземцева.

Mосква: Academia, 1999. С. 292–308.

51. Кастелльс М. Становление общества сетевых структур. Новая

постиндустриальная волна на Западе / под ред. В. Л. Иноземцева. Москва:

Academia, 1999. С. 492–505.

52. Кепель Ж. Джихад: экспансия и закат исламизма. Москва:

Ладомир, 2004. 480 с.

53. Конвенція Міжнародноїׂ Організаціїׂ Праці № 111 про

дискримінацію в сфері праці та занять 1958 року. URL: http://www.ilo.org/

ilolex/russian/docs/convlll.htm (дата звернення: 21.05.2012).

54. Конвенція Міжнародноїׂ Організаціїׂ Праці № 143 про

зловживання в сфрі міграціїׂ та про забезпечення працівникам-мігрантам

http://www.ilo.org/%20ilolex/russian/docs/convlll.htm

http://www.ilo.org/%20ilolex/russian/docs/convlll.htm

http://www.unhcr.ru/doc/1984-kartah.doc

161

рівності можливостей і ставлення 1975 року. URL: http://www.ilo.org/

ilolex/russian/docs/convdisp1.htm (дата звернення: 17.02.2013).

55. Конвенція Міжнародноїׂ Організаціїׂ Праці № 97 про працівників-

мігрантів 1949 року. URL: http://www.ilo.org/ilolex/russian/docs/ conv097.htm


56. Конвенція по конкретних аспектах проблем біженців в Африці

1969 року. URL: http://www.unhcr.ru/doc/1969-afrika.doc (дата звернення:

10.12.2013).

57. Конвенція про попередження злочину геноциду та покарання за

ного 1948 року. URL: http://www.un.org/russian/documen/convents/

genocide.htm (дата звернення: 07.03.2015).

58. Конвенція проти тортур та інших жорстоких, нелюдяних або

принижуючих ідність видів ставлення і покарання 1984 року. URL:

http://www.un.org/russian/documen/convents/torture.htm (дата звернення:

30.01.2010).

59. Конданьоне К. Миграционная политика как планирование наугад.

Иммиграционная политика Западных стран: альтернативы для России / под

ред. Г. Витковской; Международная организация по миграции; Московская

исследовательская программа по миграции. Москва: Гендальф, 2002. С. 21–

23.

60. Коробков А. В. Миграционная политика США: уроки для России.

Россия в глобальной политике. 2008. № 3. С. 39–48.

61. Косолапов Н. А. Глобализация: территориально-

пространственный аспект. Мировая экономика и международные отношения.

2005. № 6. С. 3–13.

62. Лебедева М. Мировая политика. Москва: Аспект-пресс, 2006.

365 с.

63. Левин З. И. Менталитет диаспоры (системный и

социокультурный анализ). Москва: ИВ РАН «Крафт+», 2001. 176 с.

64. Лібанова Е. М., Позняк О. В. Зовнішні трудові міграціїׂ населення

http://www.un.org/russian/documen/convents/%20genocide.htm

http://www.un.org/russian/documen/convents/%20genocide.htm

http://www.unhcr.ru/doc/1969-afrika.doc

http://www.ilo.org/ilolex/russian/docs/%20conv097.htm

http://www.ilo.org/%20ilolex/russian/docs/convdisp1.htm

http://www.ilo.org/%20ilolex/russian/docs/convdisp1.htm

162

України. Київ: РВПС України НАН України , 2002. 206 с.

65. Лозанский Э. Д. Этносы и лоббизм в США. Москва: Междунар.

отношения, 2004. 272 с.

66. Маганья Л. Иммиграционная политика США: тенденции и

результаты. Отечественные записки. 2004. № 4 (18). С. 24–26.

67. Маджоне Дж. Социальная политика и управление: идеи,

интересы и институты. Политическая наука: новые направления / под ред.

Р. Гудина и Х. Д. Клингеманна. Москва: Вече, 1999. С. 589–607.

68. Малахов B. C. Национализм как политическая идеология: учеб.

пособие. Москва: КДУ, 2005. 320 с.

69. Малахов B. C. Понаехали тут... Очерки о национализме, расизме и

культурном плюрализме. Москва: Новое лит. обозрение, 2007. 200 с.

70. Малиновська О. А. Біженці у світі та в Україні: моделі вирішення

проблеми. Київ: Генеза, 2003. 288 с.

71. Малиновська О. А. Мігранти, міграція та Українська держава:

аналіз управління зовнішніми міграціями. Київ: Вид-во НАДУ, 2004. 236 с.

72. Малиновська О. А. Міграція та міграційна політика: навч.

посібник. Київ: Центр учб. літ., 2010. 304 с.

73. Малиновська О. А. Нелегальна міграція і організована

злочинність: іманентний зв’язок. Вісник Національного університету

внутрішніх справ. 2002. Вип. 19. С. 15–19.

74. Международная миграция и Развитие: доклад Генерального

Секретаря ООН от 18.05.2006 г. А/60/871. URL:

http://www.un.org/ru/ga/62/docs/62_545-557 (дата звернення: 24.10.2017 ).

75. Международная миграция и Развитие: доклад Генерального

секретаря ООН от 11.08.2008 р. А/63/265 URL: http://modelun.ru/reports/GA-

Report.pdf (дата звернення: 17.06.2015).

76. Международные отношения: социологические подходы / рук. авт.

кол. П. А. Цыганков. Москва: Гардарика, 1998. 352 с.

77. Метелев С. Е. Международная миграция и социально-

163

экономическое развитие России. Москва: Юнити-дана, 2007. 320 с.

78. Методология и методы изучения миграционных процессов:

междисциплинарное учеб. пособие / под ред. Ж. Зайончковской,

И. Молодиковой, В. Мукомеля. Москва: Центр миграционных исследований ,

2007. 370 с.

79. Міграційні процеси у сучасному світі: світовий, регіональний та

національний виміри: (Понятійний апарат, концептуальні підходи, теорія та

практика / за ред. Ю. Римаренко. Київ: Довіра, 1998. 912 с.

80. Міжнародна конвенція про захист прав всіх працівників-мігрантів

і членів їх сімей 45/158 від 18.12.1990 р. URL: http://www.un.org/

russian/documen/convents/migrant.htm (дата звернення: 07.10.2011).

81. Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расовоїׂ

дискримінаціїׂ 1965 р. URL: http://www.un.org/russian/documen/convents/

raceconv.htm (дата звернення: 08.06.2014).

82. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права

1966 року. http://www.un.org/russian/documen/convents/pactpol.htm (дата

звернення: 17.02.2013).

83. Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права

1966 року. URL: http://www.un.org/russian/documen/convents/pactecon.htm (дата

звернення: 03.08.2012).

84. Многоликая глобализация: культурное разнообразие в

современном мире / под ред. П. Бергера и С. Хантингтона. Москва: Аспект

Пресс, 2004. 379 с.

85. Моисеев А. А. Суверенитет государства в современноммире:

международно-правовые аспекты. Москва: Науч. книга, 2006. 246 с.

86. Молодикова И. Н. Основные этапы и методы регулирования

трудовой миграции в западноевропейских странах. Трудовая миграция в СНГ:

социальные и экономические эффекты / отв. ред. Ж. А. Зайончковская.

Москва: Центр изучения проблем вынужденной миграции в СНГ, 2003.

С. 270–285.

http://www.un.org/russian/documen/convents/pactecon.htm

http://www.un.org/russian/documen/convents/pactpol.htm

http://www.un.org/russian/documen/convents/%20raceconv.htm

http://www.un.org/russian/documen/convents/%20raceconv.htm

http://www.un.org/%20russian/documen/convents/migrant.htm

http://www.un.org/%20russian/documen/convents/migrant.htm

164

87. Население и глобализация / под общ. ред. Н. М. Римашевской.

Москва: Наука, 2002. 322 с.

88. Нации и национализм: Антология / под ред. Л. Е.

Переяславцевой, М. С. Панина. Москва: Праксис, 2002. 416 с.

89. Нельсон Дж. Социальная политика и управление: общие

проблемы. Политическая наука: новые направления / под ред. Р. Гудина и

Х. Д. Клингеманна. Москва: Вече, 1999. С. 527–569.

90. Неменский О. Крайне правые в Центральной Европе: новое

пробуждение. Агентство политических новостей. 2006. 21 вересня.

91. «Нетрадиційні» іммігранти у Києві: сім років потому / за заг. ред.

Я. М. Пилинського. Київ: Стилос, 2009. 280 с.

92. Ослунд А. Расширение Европейского Союза: последствия для

стран СНГ. Москва: Московский Центр Карнеги, 2003. 24 с.



проблемы интеграции. 2016. № 2(46). С. 10–14.



проблемы интеграции. 2016. № 3(47). С. 23–27.


тенденції та взаємозв’язок. Збірник наукових праць ІСЕМВ. 2010. Вип. 5.

С. 73–77.


пріоритетів міграційної політики України. Збірник наукових праць ІСЕМВ.

2011. Вип. 7. С. 82–88.

97. Оснач О. М. Еволюція впливу діаспоральних співтовариств на ряд

аспектів міграційної політики. Збірник наукових праць ІСЕМВ. 2012. Вип. 8.

С. 69–74.



165

Японії. Науковий часопис Національного педагогічного університету імені

М. П. Драгоманова: зб. наук. праць. Серія 22: Політичні науки та методика

викладання соціально-політичних дисциплін / відп. ред. О. В. Бабкіна. Київ:

Вид-во НПУ імені М. П. Драгоманова, 2017. Вип. 22. С. 50–56.



2012. Вип. 4 (1). С. 166–173.


процесів у легальне русло на сучасному етапі. Держава і право: зб. наук.

праць. Серія: Політичні науки / Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького

НАН України. Київ: Вид-во «Юридична думка», 2016. Вип. 77. С. 127–138.

101. Паин Э. А. Между империей и нацией: модернистский проект и

его традиционалистская альтернатива в национальной политике России.

Москва: Фонд «Либеральная миссия», 2003. 158 с.

102. Переведенцев В. Методы изучения миграции населения. Москва:

Наука, 1975. 231 с.

103. Питере Б. Г., Райт В. Социальная политика и управление: вчера и

сегодня. Политическая наука: новые направления / под ред. Р. Гудина и

Х. Д. Клингеманна. Москва: Вече, 1999. С. 608–623.

104. Полоскова Т. Современные диаспоры: (Внутриполитические и

международные аспекты). Москва: Науч. кн., 1999. 252 с.

105. Потемкина О. Становление обновленной Европы. Современная

Европа. 2001. № 3. С. 24–36.

106. Протокол 1967 року про статус біженців. URL: http://www.un.org/

russian/documen/convents/refugees_prot.pdf (дата звернення: 30.01.2010).

107. Протокол № 4 до Конвенціїׂ про захист прав людини та основних

свобод «Про забезпечення деяких прав і свобод окрім тих, які вже включені

до Конвенціїׂ та першого Протоколу до неїׂ» 1963 року (зі змінами від

11.05.1994 р.). URL: http://www.echr.ru/documents/doc/2440803/2440803.htm


http://www.echr.ru/documents/doc/2440803/2440803.htm

http://www.un.org/%20russian/documen/convents/refugees_prot.pdf

http://www.un.org/%20russian/documen/convents/refugees_prot.pdf

166

108. Протокол № 7 до Конвенціїׂ про захист прав людини та основних

свобод 1984 року (зі змінами від 11.05.1994 р.). URL: http://www.echr.ru/

documents/doc/2440805/2440805.htm (дата звернення: 15.03.2017).

109. Протокол про попередження та припинення торгівлі людьми,

особливо жінками та дітьми, та покарання за неїׂ, на додаток до Конвенціїׂ

Організації Об’єднаних Націй проти транснаціональноїׂ організованоїׂ

злочинності 2000 року. URL: http://www.un.org/russian/documen/convents/

organizedcrime.htm (дата звернення: 18.07.2015).

110. Протокол проти незаконного ввозу миігрантів суходолом, морем і

повітрям, на додаток до Конвенціїׂ Організаціїׂ Об’єднаних Націй проти

транснаціональноїׂ організованоїׂ злочинності 2000 року. URL:

http://www.un.org/russian/documen/convents/organizedcrime.htm (дата

звернення: 08.05.2016).

111. Резюме диалога на высоком уровне по вопросу о международной

миграции и развитии от 13.10.2006 г. А/61/515. URL: http://www.

un.org/esa/population/migration/ga/index.html (дата звернення: 10.12.2013).

112. Руководство по процедурам и критериям определения статуса

беженцев (согласно Конвенции 1951 года и Протоколу 1967 года, касающихся

статуса беженцев). Смоленск: Изд-во «Маджента», 2005. 96 с.

113. Рыбаковский Л. Л. Миграции населения: прогнозы, факторы,

політика / АН СССР, Ин-т социологических исследований. Москва: Наука,

1987. 199 с.

114. Рыбаковский Л. Л. Миграция населения: вопросы теории / Ин-т

социально-политических исследований РАН. Москва: ИСПИ РАН , 2003.

239 с.

115. Рязанцев С. В. Влияние миграции на социально-экономическое

развитие Европы: современные тенденции. Ставрополь: Книжное узд-во,

2001. 542 с.

116. Рязанцев С. В. Трудовая миграция в странах СНГ и Балтии:

тенденции, последствия,регулирование. Москва: Формула Права, 2007. 576 с.

http://www.un.org/russian/documen/convents/organizedcrime.htm

http://www.un.org/russian/documen/convents/%20organizedcrime.htm

http://www.un.org/russian/documen/convents/%20organizedcrime.htm

http://www.echr.ru/%20documents/doc/2440805/2440805.htm

http://www.echr.ru/%20documents/doc/2440805/2440805.htm

167

117. Сафонов М. Современные подходы к изучению международных

отношений. Международные процессы. 2003. № 1 (1). С. 74–87.

118. Сафронова О. В. Теория международных отношений: учеб.

пособие. Нижний Новгород: Изд-во ННГУ, 2001. 238 с.

119. Сикевич З. В. Социология и психология национальных

отношений: учеб. пособие.Санкт-Петербург: Изд-во Михайлова В. А., 1999.

203 с.

120. Смит Э. Национализм и модернизм: Критический обзор

современных теорий наций и национализма. Москва: Праксис, 2004. 464 с.

121. Современные этнополитические процессы и миграционная

ситуация в Центральной Азии. Москва: Московский Центр Карнеги, 1998.

230 с.

122. Солт Дж. Текущие тенденции в международной миграции в

Европе: 1999. URL: http://www.archipelag.m/agenda/povestka/

povestkaim m igration/europadis/tendentsii/ (дата звернення: 10.10.2014).

123. Социальное неравенство этнических групп: представления и

реальность / авт. проекта и отв. ред. Л. М. Дробижева. Москва: Academia,

2002. 480 с.

124. Статут Організаціїׂ Об’єднаних Націй від 26.06.1945 р. URL:

http://www.un.org/ru/documents/charter/ (дата звернення: 21.05.2012).

125. Стрежнева М. Интеграция и вовлечение как инструменты

глобального управления. Международные процессы. 2005. Т. 3, № 1 (7).

С. 17–28.

126. Стрежнева М. Трансправительственные сети в ЕС.

Международные процессы. 2008. Т. 6, № 1 (16). С. 122–134.

127. Теория международных отношений на рубеже столетий /под ред.

К. Буса и С. Смита; пер.с англ.; общ. ред. П. А. Цыганкова. Москва:

Гардарики, 2002. 362 с.

128. Теория международных отношений: учеб. пособие: в 2 т. / под

ред. О. А. Колобова. Нижний Новгород: ФМО ННГУ, 2004. Т. 1: Эволюция

http://www.un.org/ru/documents/charter/

http://www.archipelag.m/agenda/povestka/%20povestkaimmigration/europadis/tendentsii/

http://www.archipelag.m/agenda/povestka/%20povestkaimmigration/europadis/tendentsii/

168

концептуальных подходов. 393 с.

129. Теория международных отношений: хрестоматия / сост., науч.

ред. и коммент. П. А. Цыганкова. Москва: Гардарики, 2002. 400 с.

130. Теория политики: учеб. пособие / под ред. Б. А. Исаева. Санкт-

Петербург: Питер, 2008. 464 с.

131. Теория управления: учебник / под общ. ред. А. Л. Гапоненко,

А. П. Панкрухина. 3-е изд., допол. и перераб. Москва: Изд-во РАГС, 2008.

557 с.

132. Тимофеев И. Историческая рефлексия миграционной политики

США. Международные процессы. 2008. Т. 6, № 1 (16). С. 52–61.

133. Тишков В. А. О нации и национализме. Свободная мысль. 1996.

№ 3. С. 31–42.

134. Тишков В. А. Реквием по этносу: Исследования по социально-

культурной антропологии. Москва: Наука, 2003. 544 с.

135. Трудовой мир. Глобализация и трудящиеся-мигранты. Москва:

Издание МОТ, 2000. № 2 (30). С. 7–9.

136. Фуко М. Интеллектуалы и власть: Избранные политические

статьи, выступления и інтерв’ю. Москва: Праксис, 2002. 384 с.

137. Хомра А. У. Миграция населения: вопросы теории, методики

исследования. Киев: Наук. думка, 1979. 148 с.

138. Хофферберт Р., Сингранелли Д. Л. Социальная политика и

управление: сравнительный политический аналіз. Политическая наука: новые

направления / под ред. Р. Гудина и Х. Д. Клингеманна. Москва: Вече, 1999.

С. 570–588.

139. Цапенко И. Развитые страны: интеграционная политика в

отношении иммигрантов. Мировая экономика и международные отношения.

2008. № 3. С. 59–69.

140. Цапенко И. «Ренессанс» экономической миграции на Западе.

Вопросы экономики. 2002. № 11. С. 108–121.

141. Цапенко И. Роль иммиграции в экономике развитых стран.

169

Мировая экономика и международные отношения. 2004. № 5. С. 27–39.

142. Цапенко И. Социально-политические последствия

международной миграции населения. Мировая экономика и международные

отношения. 1999. № 3. С. 52–63.

143. Цыганков П. А. Теория международных отношений: учеб.

пособие. Москва: Гардарики, 2002. 590 с.

144. Юдина Т. Н. Миграция: словарь основных терминов. Москва:

Изд-во РГСУ, 2007. 472 с.

145. Юдина Т. Н. Социология миграции: к формированию нового

научного направления. Москва: Издательско-торговая корпорация «Дашков и

Ко», 2004. 399 с.

146. Accord France-Senegal relatif a la gestion concertee des flux

migratoires, signe a Daka le 23 septembre 2006 et Avenant du 25 fevrier 2008,

entres en vigueur le ler aout 2009. URL: http://www.gisti.org/spip.php7articlel 188


147. Action Plan For Creating a Secure and Smart Border. URL:

http://www.whitehouse.gov/news/releases/2002/01/20020107.html (дата

звернення: 07.03.2015).

148. Adamson F. Globalisation, Transnational Political Mobilisation, and

Networks of Violence. Cambridge Review of International Affairs. 2005. Vol. 18,

No. 1. P. 31–49.

149. Adamson R., Demetriou M. Remapping the Boundaries of «State» and

«National Identity»: Incorporating Diasporas into IR Theorizing. European

Journal of International Relations. 2007. Vol. 13 (4).

150. Adelman H. From Refugees to Forced Migration: The UNHCR and

Human Security. International Migration Review. Spring 2001. Vol. 35, No. 1,

Special Issue: UNHCR at 50: Past, Present and Future of Refugee Assistance. P. 7–

32.

151. Adepoju A. Migration and Social Policy in Sub-Saharan Africa. Draft

Working Document prepared for the UNRISD – IOM – IFS project on Social

http://www.whitehouse.gov/news/releases/2002/01/20020107.html

170

Policy and Migration in Developing Countries. February 2008.

152. Agreement between the Governments of the States of the Benelux

Economic Union, the Federal Republic of Germany and the French Republic on

the gradual abolition of checks at their common borders, 14 June 1985. Official

Journal of the European Communities. 22.09.2000. P. 13–18.

153. Agreement of August 4, 1942 For the Temporary Migration of

Mexican Agricultural Workers to the United States as Revised on April 26, 1943

(Bracero Agreement). URL: http://www.farmworkers.org/bpaccord.html (дата

звернення: 02.11.2016).

154. Aleinikoff A., Klusmeyer D. Citizenship today: global perspectives

and practices. Carnegie Endowment for International Peace, 2001. 410 p.

155. Aliens Act (in the version published on 9 July 1990, as last amended

by Article 2 of the Act of 23 July 1999). URL: http://www.iuscomp.org/gla/

statutes/AuslG.htm (дата звернення: 27.06.2015).

156. Ambrosio T. Ethnic Identity Groups and U.S.Foreign Policy.

Greenwood Publishing Group, 2002. 232 p.

157. Andreas P. A Tale of Two Borders: The U.S.-Mexico and U.S.-Canada

Lines After 9-11 / Working paper of The Center for Comparative Immigration

Studies of University of California. San Diego, May 2003.

158. Annual Report 2007–2008 / Ministry of Overseas Indian Affairs.

URL: http://moia.gov.in/shared/linkimages/200.pdf (дата звернення: 02.11.2016).

159. Appadurai A. Modernity at Large: Cultural Dimensions of

Globalization. Minneapolis; London: Univ. of Minnesota Press, 1996. 224 p.

160. ASEAN Plan of Action for Cooperation on Immigration Matters.

URL: http://www.aseansec.org/16572.htm (дата звернення: 03.08.2012).

161. Asylum Levels and Trends in Industrialized Countries 2008. UNHCR,

2009. 36p.

162. Asylum Procedure Act (in the version promulgated on on 27 July

1993, last amended by Article 3 of the Act to Implement Residence- and Asylum-

Related Directives of the European Union of 19 August 2007). URL:

http://www.aseansec.org/16572.htm

http://moia.gov.in/shared/linkimages/200.pdf

http://www.iuscomp.org/gla/%20statutes/AuslG.htm

http://www.iuscomp.org/gla/%20statutes/AuslG.htm

http://www.farmworkers.org/bpaccord.html

171

http://www.iuscomp.org/gla/statutes/AsylVfG.htm (дата звернення: 23.02.2011).

163. Australian Citizenship Act 1948. URL: http://www.comlaw.gov.au/

comlaw/Legislation/ActCompilationl.nsf/framelodgmentattachments/2B69830201

04822CCA2576200020F657 (дата звернення: 07.10.2011).

164. Australian Citizenship Act 2007. URL: http://www.comlaw.gov.aU/

comlaw/Legislation/ActCompilationl.nsf/0/56FDA2EE20DB0452CA2576400021

D283?OpenDocument (дата звернення: 21.05.2012).

165. Badie B. La fin de territoires. Paris: Fayard, 1996. 280 c.

166. Baldwin-Edwards M. Migration in the Middle East and Mediterranean

/ Regional Study Prepared for the Global Commission on International Migration,

2005. 42 p.

167. Baubock R. Towards a Political Theory of Migrant Transnationalism.

International Migration Review. 2003. Vol. 37, No. 3. P. 700–723.

168. Bauman Z. Globalization: The Human Consequences. Cambridge:

Polity, 1998.

169. Bean F. D., Cushing R. The Relationship between the Mexican

Economic Crisis and Illegal Migration to the United States. University of Texas at

Austin, 1995. URL: http://wwwl.lanic.utexas.edu/cswht/paper5.html (дата

звернення: 30.01.2010).

170. Beauget G. Les migrations au Moyen-Orient: tendances et

perspectives. Les Migrations dans le Monde Arabe / Sous la dir. de G. Beauget et

F. Buttner. Paris: Editions du Centre National de la Recherhce Scientifique, 1991.

171. Bendel P. Everything under Control? The European Union’s Policies

and Politics of Immigration. The Europeanization of National Policies and Politics

of Immigration / edited by T. Faist and A. Ette. New York: Palgrave Macmillan,

2007. P. 37.

172. Bently A. Process of Government. N.Y., 1908

173. Beyond Six Billion: Forecasting the World’s Population / Panel on

Population Projections. Washington: National Academy Press, 2000. 236 p.

174. Bhagwati J. Borders beyond Control. Foreign Affairs. January-

http://wwwl.lanic.utexas.edu/cswht/paper5.html

http://www.comlaw.gov.au/%20comlaw/Legislation/ActCompilationl.nsf/0/56FDA2EE20DB0452CA2576400021D283?OpenDocument



http://www.comlaw.gov.au/%20comlaw/Legislation/ActCompilationl.nsf/framelodgmentattachments/2B6983020104822CCA2576200020F657



http://www.iuscomp.org/gla/statutes/AsylVfG.htm

172

February 2003.

175. Bhargava K., Sharma J. C. Building Bridges: A Case Study on the

Role of the Indian Diaspora in Canada / The Centre for the Study of Democracy.

December 2008. 146 p. URL: http://www.queensu.ca/csd/documents/

BuildingBridges_Dec.2008.pdf (дата звернення: 03.08.2012).

176. Bigo D. Polices en reseaux: l'experience europeenne. Paris: Presses de

Sciences Po, 1996. 342 p.

177. Boano C., Zetter R., Morris T. Environmentally Discplaced People:

Understanding Linkages Between Environmental Change, Livelihoods and Forced

Migration. Forced Migration Policy Briefing 1. University of Oxford, 2008.

178. Boswell С. Theorizing Migration Policy: Is There a Third Way?

International Migration Review. Spring 2007. Vol. 41, No. 1. P. 75–100.

179. Boswell С. UK Labour Migration Policy: Permanent Revolution?

CESPI Country Papers. Luglio, 2008.

180. Brettell C., Hollifield J. Migration Theory: Talking across Disciplines.

Routledge, New York and London, 2000.

181. Brothers C. Obscurity and confinement for migrants in Europe. New

York Times. 2007. 30 December.

182. Brubaker R. Ethnicity without groups. Cambridge: Harvard University

Press, 2004. 283 p.

183. Brubaker R. Return of Assimilation? Changing perspectives on

immigration and its sequels in France, Germany, and the United States. Ethnic and

Racial Studies. July 2001. Vol. 24, No. 4. P. 531–548.

184. Bruneau M. Diasporas et espaces transnationaux. Paris: Editions

Economica, 2004. 249 p.

185. Camarota S. The High Cost of Cheap Labor: Illegal Immigration and

the Federal Budget. US Center of Immigration Studies. July 2004.

186. Camarota S., Jensenius C. Homeward Bound: Recent Immigration

Enforcement and the Decline in the Illegal Alien Population. US Center for

Immigration Studies. July 2008.URL: http://www.cis.org/trends_and_enforcement

http://www.cis.org/trends_and_enforcement

http://www.queensu.ca/csd/documents/%20BuildingBridges_Dec.2008.pdf

http://www.queensu.ca/csd/documents/%20BuildingBridges_Dec.2008.pdf

173


187. Carrera S., Balzacq T. Security versus Freedom: A Challenge for

Europe’s Future. Ashgate, 2006. 313 p.

188. Castles S. Migration and Community Formation under Conditions of

Globalization. International Migration Review. 2002. Vol. 36, No. 4. P. 1143–

1168.

189. Castles S. The Factors That Make and Unmake Migration Policies.

International Migration Review. 2004. Vol. 38, No. 3. P. 852–884.

190. Castles S., Miller M. The Age of Migration: International Population

Movements in the Modern World. 3d ed. NY: Palgrave Macmillan, 2003. 338 p.

191. Cerny P. Globalization and the Changing Logic of Collective Action.

International Organization. 1995. Vol. 49, No. 4. P. 595–625.

192. Cesari J. L’islam a l’epreuve de 1’Occident. Paris: La Decouverte,

2004. 292 p.

193. Challenge to the Nation-State : Immigration in Western Europe and

the United States / ed. by Christian Joppke. NY: Oxford University Press, 1998.

360 p.

194. Change, complexity and Governance. Debating governance / ed. Jan

Pierre. Oxford: OUP 2000. P. 167–200.

195. Charter of Fundamental Rights of the European Union. Official

Journal С 303. 2007. 14 December.

196. Chen S., Ravallion M. The developing world is poorer than we

thought, but no less successful. World Bank, 2008.

197. Chishti M. The Phenomenal Rise in Remittances to India: A Closer

Look. Washington: D.C. Migration Information Source, Policy Brief, May 2007.

198. Clemens M., Pettersson G. New data on African health professionals

abroad. Human Resources for Health. 2008. Vol. 6 (1). URL: http://www.human-

resourceshealth.com/content/6/1/1 (дата звернення: 10.10.2014).

199. Clifford J. Diasporas. Cultural Anthropology. 1994. Vol. 9, No. 3.

200. Commission Communication of 03.12.2002 to the Council and

http://www.human-resourceshealth.com/content/6/1/1

http://www.human-resourceshealth.com/content/6/1/1

174

European Parliament: Integrating migration issues in the European Union’s

relations with third countries, COM (2002) 703.

201. Communication from the Commission to Council and the European

Parliament – Tracking method for monitoring the implementation of the European

Pact on Immigration and Asylum. Brussels, 10.06.2009, COM (2009) 266.

202. Communication from the Commission to the Council and the

European Parliament – Area of Freedom, Security and Justice: Assessment of the

Tampere programme and future orientation, 02.06.2004, COM (2004) 4002.


European Parliament – Priority actions for responding to the challenges of

migration: First follow-up to Hampton Court Brussels, 30.11.2005,

COM (2005) 621


European Parliament – The global approach to migration one year on: towards a

comprehensive European migration policy, COM (2006) 735.


European Parliament of 10 May 2005 – The Hague Programme: ten priorities for

the next five years. The Partnership for European renewal in the field of Freedom,

Security and Justice, COM (2005) 184б


European Parliament of 16 March 2005 – Green Paper «Confronting demographic

change: a new solidarity between the generations». Brussels, 16.03.2005,

COM (2005).


European Parliament of 02 July 2008 – Report on Implementation of the Hague

Program for 2007, COM (2008) 373.


European Parliament of 28 June 2006 – Implementing the Hague Program: the way

forward, COM (2006) 331.


175

European Parliament of 04 June 2004 on the managed entry in the EU of persons

in need of international protection and the enhancement of the protection capacity

of the regions of origin, COM (2004) 410.

210. Communication from the Commission to the Council, the European

Parliament, the European Economic and Social Committee and the Committee of

the Regions of 01 September 2005 – Migration and Development: some concrete

orientations, COM (2005) 390.

211. Communication from the Commission to the European Parliament and

the Council – Thematic programme for the cooperation with Non-EU Member

Countries in the areas of migration and asylum, COM (2006) 26.

212. Communication from the Commission to the European Parliament, the

Council, the European Economic and Social Committee and the Committee of the

Regions of 17 June 2008 – A Common Immigration Policy for Europe: Principles,

actions and tools, COM (2008) 359.



Regions of 17 June 2008 – Policy Plan on Asylum: An integrated approach to

protection across the EU, COM (2008) 360.



Regions of 08 October 2008 – Strengthening the Global Approach to Migration:

Increasing coordination, coherence and synergies, COM (2008) 611.

215. Concept for a Nationwide Integration Course. December 2008. URL:

www.integration-indeutschland.de (дата звернення: 02.11.2016).

216. Control of Immigration: Statistics United Kingdom 2008, August

2009. URL: http://www.homeoffice.gov.uk/rds/pdfs09/hosbl409.pdf (дата

звернення: 17.02.2013).

217. Controlling a New Migration World. Edited by Virginie Guiraudon

and Christian Joppke. London: Routledge, 2005. 256 p.

218. Controlling our borders: Making migration work for Britain – Five

http://www.homeoffice.gov.uk/rds/pdfs09/hosbl409.pdf

http://www.integration-indeutschland.de/

176

year strategy onimmigration and asylum Home Office, 2005. URL:

http://www.archive2.officialdocuments.co.uk/document/cm64/6472/6472.pdf (дата

звернення: 02.03.2011).

219. Convention implementing the Schcngen Agreement of 14 June 1985

between the Governments of the States of the Benelux Economic Union, the

Federal Republic of Germany and the French Republic on the gradual abolition of

checks at their common borders, 19 June 1990. Official Journal of the European

Communities 22.09.2000.

220. Conway D., Cohen J. Consequences of Migration and Remittances for

Mexican Transnational Communities. Economic Geography. 1998. Vol. 74, No. 1.

P. 26–44.

221. Council Decision No. 573/2004 of 29 April 2004 on the organisation

of joint flights for removals from the territory of two or more Member States, of

third-country nationals who are subjects of individual removal orders.

222. Council Directive 2003/9/EC of 27 January 2003 laying down

minimum standards for the reception of asylum seekers.

223. Council Regulation (EC) No. 2007/2004 of 26 October 2004

establishing a European Agency for the Management of Operational Cooperation

at the External Borders of the Member States of the European Union.

224. Council Regulation (EC) No. 343/2003 of 18 February 2003

establishing the criteria and mechanisms for determining the Member State

responsible for examining an asylum application lodged in one of the Member

States by a third-country national (Dublin Regulation II).

225. Council Regulation (EC) No. 343/2003 of 18 February 2003

establishing the criteria and mechanisms for determining the member state

responsible for examining an asylum application lodged in one of the member

states by a third-country national. Official Journal. L50 of 25 February 2003.

226. Council Regulation No. 2725/2000 of 11 December 2000 concerning

the establishment of «Eurodac» for the comparison of fingerprints for the effective

application of the Dublin Convention.

http://www.archive2.officialdocuments.co.uk/document/cm64/6472/6472.pdf

177

227. Decret No. 89-912 du 19 decembre 1989 portant creation d’un Haut

Conseil a rеintegration. URL: http://www.hci.gouv.fr/article.php3?id_article=22


228. Delgado-Wise R., Marquez Covarrubias H. The Reshaping of

Mexican Labor Exports under NAFTA: Paradoxes and Challenges. International

Migration Review. 2007. Vol .41, No. 3. P. 656–679.

229. Deliberative Policy Analysis: Understanding Governance in the

Network Society / eds. A. H. Maarten, H. Wagenaar. Cambridge University Press,

2003.

230. Demographic Yearbook 2007, United Nations Statistics Division.

URL: http://unstats.un.org/unsd/Demographic/products/dyb/dyb2007/ (дата

звернення: 07.10.2011).

231. Devesh K., McHale J. Give Us Your Best and Brightest. The Global

Hunt for Talent and Its Impact on the Developing World. Center for Global

Development. Washington DC, 2005.

232. Directive 2008/115/EC of the European Parliament and of the Council

of 16 December 2008 on common standards and procedures in Member States for

returning illegally staying third-country nationals. Official Journal of the European

Union. L 348/98. 24.12.2008.

233. Dryzek J. Revolutions Without Enemies: Key Transformations in

Political Science. American Political Science Review. November 2006.

234. Dumont G.-F. Immigration etrangere et developpement local en

France. Futuribles. Juillet/aout 2008. № 343.

235. Dumont G.-F. Les sophismes migratoires et la Republique.

Panoramiques et Hommes et liberie. 4e trimestre 2001. № 55.

236. Durand J. The Bracero Program (1942–1964): A Critical Appraisal.

Migracion у Desarrollo. 02 sem. 2007. P. 25–40.

237. Durand J., Parrado E., Massey D. Migradollars and development: A

reconsideration of the Mexican case. International Migration Review. 1996.

Vol. 30. P. 423–444.

http://unstats.un.org/unsd/Demographic/products/dyb/dyb2007/

http://www.hci.gouv.fr/article.php3?id_article=22

178

238. ECOWAS Protocol АУР. 1/5/79 Relating to free movement of

persons, residence and establishment, 1979. URL: http://www.comm.ecowas.int/

sec/index.php?id=ap010579&lang=en (дата звернення: 15.03.2017).

239. Emigration Act 1983. URL: http://moia.gov.in/ services.aspx?

idl==326&idp=326&mainid=73 (дата звернення: 17.06.2015).

240. European Pact on Immigration and Asylum. URL:

http://www.euractiv.com/en/socialcurope/european-pact-immigration-asylum/

article-175489 (дата звернення: 08.11.2011).

241. Facts and Figures 2008. UK Border Agency Report. URL:

http://www.ukba.homeoffice.gov.uk/aboutus/ourwork/keyfactsandfigures/ (дата

звернення: 08.06.2014).

242. Facts and Figures 2008: Immigration Overview, Permanent and

Temporary residents. URL: http://www.cic.gc.ca/english/resources/statistics/

facts2008/peiTnanent/01.asp (дата звернення: 30.01.2010).

243. Fahrmeir A. Researching the History of Migration Controls.

Migration and Control in the North Atlantic World and the Evolution of State

Practices in Europe and the U.S. From the French Revolution to the Inter-War

Period / ed. by Andreas Fahrmeir, Olivier Faron and Patrick Weil. New York;

Oxford: Berghan Books, 2005. 322 p.

244. Faist T. The Crucial Meso-Level. International Migration, Immobility

and Development: Multidisciplinary Perspectives / edited by Tomas Hammar,

Grete Brochmann, Krisof Tamas and Thomas Faist. Oxford: Berg Publishers, 1997.

316 p.

245. Faist T. The Volume and Dynamics of International Migration and

Transnational Social Spaces. Oxford: Clarendon Press, 2000. 380 p.

246. Favell A. Philosophies of Integration. Hampshire: Palgrave, 2001.

288 p.

247. Figueroa-Aramoni R. A Nation beyond Its Borders: The Program for

Mexican Communities Abroad. Journal of American History. 1999. Vol. 86, No. 2.

P. 537–544.

http://www.cic.gc.ca/english/resources/statistics/

http://www.ukba.homeoffice.gov.uk/aboutus/ourwork/keyfactsandfigures/

http://www.euractiv.com/en/socialcurope/european-pact-immigration-asylum/%20article-175489

http://www.euractiv.com/en/socialcurope/european-pact-immigration-asylum/%20article-175489

http://moia.gov.in/%20services.aspx?idl==326&idp=326&mainid=73

http://moia.gov.in/%20services.aspx?idl==326&idp=326&mainid=73

http://www.comm.ecowas.int/%20sec/index.php?id=ap010579&lang=en

http://www.comm.ecowas.int/%20sec/index.php?id=ap010579&lang=en

179

248. Fischer F. Re framing Public Policy Discursive Politics and

Deliberative Practices. Oxford: Oxford University Press, 2003. 266 p.

249. Fischer P., Martin R., Straubhaar T. Should I stay of Should I go?

International Migration, Immobility and Development: Multidisciplinary

Perspectives / edited by Tomas Hammar, Grete Brochmann, Krisof Tamas and

Thomas Faist. Oxford: Berg Publishers, 1997. 316 p.

250. Fitzgerald D. Inside the Sending State: The Politics of Mexican

Emigration Control. International Migration Review. 2006. Vol. 40, No. 2. P. 259–

293.

251. Forester J. Bounded Rationality and the Politics of Muddling Through.

Public Administration Review. 1984. Vol. 44, No. 1. P. 23–31.

252. Framework agreement on Integrated Cross-Border Maritime Law

Enforcement Operations between the Government of the United States of America

and the Government of Canada. 26 May 2009. URL: http://www.dhs.gov/xlibrary/

assets/shiprider_agreement.pdf (дата звернення: 24.10.2017).

253. François Bourguignon & Halsey F. Rogers, 2007. ..... Choix

économiques liés aux migrationsinternationales de main-d’oeuvre : le cas

européen.

254. Freeman G. Immigration as a Source of Political Discontent and

Frustration in Western Democracies. Studies in Comparative International

Development. Fall 1997. Vol. 32, No. 3. P. 42–64.

255. Freeman G. National models, policy types and the politics of

immigration in liberal democracies. West European Politics. 2006. Vol. 29 (2).

P. 227–247.

256. Freeman G. Migration and the Political Economy of the Welfare State.

From Foreign Workers to Settlers? Transnational Migration and the Emergence of

New Minorities / ed. by M. FIeisler and B. Schmitter Heisler. Sage Publications,

1986. 213 p.

257. Freeman G. Winners and Losers: Politics and the Consts and Benefits

of Migration. West European Immigration and Immigration policy in the New

http://www.dhs.gov/xlibrary/%20assets/shiprider_agreement.pdf

http://www.dhs.gov/xlibrary/%20assets/shiprider_agreement.pdf

180

Century / edited by Anthony Messina. London: PRAEGER, 2002.

258. Germany’s Population by 2050. Results of the 11th coordinated

population projection. Federal Statistical Office, 2006. URL:

http://www.destatis.de/ (дата звернення: 27.01.2016).

259. Giddens A. The Consequences of Modernity. Polity Press, 1990.

260. Gildas S. Geodynamiques des migrations internationales dans le

monde. Paris : PUF, 1995. 429 p.

261. Glick Schiller N., Basch L., Szanton Blanc C. From Immigrant to

Transmigrant: Theorizing Transnational Migration. Anthropological Quarterly.

1995. Vol. 68, No. 1. P. 48–63.

262. Global Economic Prospects 2006: Economic Implications of

Remittances and Migration. Washington: The World Bank, 2006. 157 p.

263. Global employment trends: January 2009 / International Labour

Office. Geneva: ILO, 2009. 52 p.

264. Global Migration Group: Involvement of Participating Agencies in the

Preparations for the First Meeting of the Global Forum on Migration and

Development. Brussels, 09–11 July 2007.

265. Global Trends 2008: Refugees, Asylum-Seekers, Returnees, Internally

Displaced and Stateless Persons. UNHCR, 2009. 21 p.

266. Glossary on Migration. International Organization for Migration,

2004. URL: http://www.iom.int/jahia/webdav/site/myjahiasite/shared/shared/

mainsite/published_docs/serial_publications/Glossary_eng.pdf (дата звернення:

21.05.2012).

267. Goodwin-Gill G. Migration: International Law and Human Rights.

Managing Migration: Time for a New International Regime? /edited by Bimal

Ghosh. Oxford: Oxford University Press, 2003. P. 160–188.

268. Goss J., Lindquist B. Conceptualizing International Labor Migration:

A Stracturation Perspective. International Migration Review. Summer 1995.

Vol. 29, No. 2. P. 317–351.

269. Green Paper of 06 June 2007 on the future common European asylum

http://www.iom.int/jahia/webdav/site/myjahiasite/shared/shared/%20mainsite/published_docs/serial_publications/Glossary_eng.pdf

http://www.iom.int/jahia/webdav/site/myjahiasite/shared/shared/%20mainsite/published_docs/serial_publications/Glossary_eng.pdf

http://www.destatis.de/

181

system, COM (2007) 301.

270. Guarnizo L. E. The Economics of Transnational Living. International

Migration Review. 2003. Vol. 37, No. 3. P. 666–699.

271. Guild E. The Legal Elements of European Identity: EU Citizenship

and Migration Law. Hague: Kluwer Law International, 2004. 265 p.

272. Guiraudon V. Immigration Policy in France. U.S. France Analysis.

2002. 01 July 2002.

273. Guiraudon V. Integration Contracts for Immigrants: Common Trends

and Differences in the European Experience, ARI 43/2008 – 7/5/2008. URL:

http://www.realinstitutoelcano.org/wps/portal/rielcano_eng/ (дата звернення:

02.03.2011).

274. Haas de H. Morocco: From Emigration Country to Africa's Migration

Passage to Europe. Migration Information Source. October 2005.

275. Hampshire J. Disembedding Liberalism? Security and Migration

Policy in the UK since 9/11. Paper presented at the annual meeting of the Western

Political Science Association. Las Vegas, 08 Mar 2007.

276. Handbook of Public Policy Analysis: Theory, Politics and Methods /

edited by F. Fischer, G. J. Miller. CRC Group, Taylor and Francis Group, 2007.

642 p.

277. Harris J. R., Todaro M. Migration unemployment and development: a

two sector analysis. American Economic Review. 1970. No. 60. P. 126–142.

278. Hawthorne L. Picking Winners’? The Recent Transformation of

Australia’s Skilled Migration Policy. International Migration Review. 2005.

Vol. 39, No. 3. P. 663–696.

279. Hay C. Globalization and Public Policy. The Oxford handbook of

public policy / editors Michael Moran, Martin Rein, Robert E. Goodin. Oxford:

Oxford University Press, 2008. 983 p.

280. Health workforce policies in the European Region. Copenhagen:

WHO Regional Office for Europe, 2007.

281. Heclo H. Policy Analysis. British Journal of Political Science. 1972.

http://www.realinstitutoelcano.org/wps/portal/rielcano_eng/

182

Vol. 2, No. 1. P. 83–108.

282. Helton A. People movement: the need for a World Migration

Organisation. OpenDemocracy.net. May 2003.

283. Holborn L. The League of Nations and the Refugee Problem. Annals

of the American Academy of Political and Social Science. May, 1939. Vol. 203.

P. 124–135.

284. Hollifield J. Immigrants, Markets and States: The Political Economy

of Postwar Europe. Cambridge: Harvard University Press, 1992. 305 p.

285. Hollifield J. Migration and the «New» International Order: The

Missing Regime. Managing Migration. Time for a New International Regime? /

edited by Bimal Ghosh. Oxford: Oxford University Press, 2000. 258 p.

286. Hollifield J. The Politics of International Migration: How Can we

«Bring the State Back In?». Migration Theory: Talking Across Disciplines / edited

by Caroline B. Brettell. and James F. Hollifield. New York and London: Routledge,

2000. 239 p.

287. Human Development Report 2009. Overcoming Banners: Human

Mobility and Development. New York: United Nations Development Program,

2009. 229 p.

288. Hunger U. Indian IT-Entrepreneurs in the US and India: An

Illustration of the Brain Gain Hypothesis. Journal of Comparative Policy-Analysis.

2004. Vol. 6 (2). P. 99–109.

289. Huysmans J. Contested Community: Migration and the Question of

Political in the EU. International Relations Theory and the Politics of European

Integration. Power, Security and Community / edited by M. Kelstrup and

M. Williams. London: Routledge, 2000. P. 149–170.

290. Huysmans J. The European Union and the Securitization of Migration.

Journal of Common Market Studies. 2000. Vol. 38, No. 5. P. 751–777.

291. Huysmans J. The Politics of Insecurity. Fear, Migration and Asylum in

the EU. London: Routledge, 2006. 191 p.

292. Illegal Immigration Reform and Immigrant Responsiblity Act of 1996,

183

Pub. L. 104-208,110 Stat. 3009, September 30, 1996.

293. Immigration Act of 1990, Pub. L. 101-649, November 29, 1990.

294. Immigration and Asylum Act 1999. URL: http://www.opsi.gov.uk/

acts/actsl999/ukpga_19990033_en_l (дата звернення: 10.12.2013).

295. Immigration and Nationality Act of 1965 Hart-Celler Act, INS, Act of

1965, Pub. L. 89-236.

296. Immigration and Refugee Protection Act 2001. URL:

http://laws.justice.gc.ca/eng/I-2.5/index.html (дата звернення: 27.01.2016).

297. Immigration et presence etrangere en France en 2005. Rapport annuel

de la direction de la population et des migrations. Paris: Ministere de l’emploi, de

la cohesion sociale et du logement, 2006.

298. Immigration Matters: A National Strategy on Refugees Integration.

London: IND Corporate Communications, 2005.

299. Immigration, Asylum and Nationality Act 2006. URL:

http://www.opsi.gov.uk/Acts/acts2006/pdf/ukpga_20060013_en.pdf (дата

звернення: 07.10.2011).

300. In-depth studies on migration in Central and Eastern Europe: the Case

of Ukraine / T. Freika, O. Malynovska, N. Marchenko, M. Okolski, S. Pyrozhkov;

ed. by T. Freika, M. Okolski, K. Sword. NY, Geneva: United Nations, 1999. 146 p.

301. Inglis С Australia’s Continuing Transformation. Migration

Information Source. 2002. URL: http://www.migrationinformation.org/Profiles/

display.cfm?ID=242 (дата звернення: 17.06.2015).

302. International Migration 2007. Annual Reference Volume Scries

MN33, Office for National Statistics. 20 May 2008. URL:

http://www.statistics.gov.uk/statbase/Product.asp?vlnk=507 (дата звернення:

15.03.2017).

303. International Migration Outlook 2008. SOPEMI Annual Report. Paris:

OECD Publications, 2008. 394 p. URL: www.sourceoecd.org/emergingeconomies/

9789264045651 (дата звернення: 03.08.2012).

304. International Migration Report 2006: A Global Assessment. New

http://www.sourceoecd.org/emergingeconomies/

http://www.statistics.gov.uk/statbase/Product.asp?vlnk=507

http://www.migrationinformation.org/Profiles/

http://www.opsi.gov.uk/Acts/acts2006/pdf/ukpga_20060013_en.pdf

http://laws.justice.gc.ca/eng/I-2.5/index.html

http://www.opsi.gov.uk/%20acts/actsl999/ukpga_19990033_en_l

http://www.opsi.gov.uk/%20acts/actsl999/ukpga_19990033_en_l

184

York: UN Department of Economic and Social Affairs, Population Division, 2009.

343 p.

305. International Migration Report 2009: A Global Assessment. United

Nations, Department of Economic and Social Affairs, Population Division (2011).

United Nations, ST/ESA/SER.A/316. URL: http://www.un.org/esa/population/

meetings/tenthcoord2012/WorldMigrationReport2009.pdf (дата звернення:

02.11.2016).

306. International Migration, Remittances, and the Brain Drain / ed.

C. Ozden, M. Schiff. New York: Palgrave Macmillan, 2006. 274 p.

307. Jaumotte F., Tytell I. How Has The Globalization of Labor Affected

the Labor Share in Advanced Countries? IMF Working Paper. December 2007.

308. Johnson В., Sedaca S. Diasporas, Emigres and Development:

Economic Linkages and Programmatic Responses. A Special Study of the U.S.

Agency for International Development (USAID) Trade Enhancement for the

Services Sector (TESS) Project. March 2004.

309. Joint Statement between the United States of America and the United

Mexican States September 6, 2001, Office of the Press Sectretary. Washington:

DC. URL: http://georgewbush-whitehouse.archives.gov/news/releases/2001/09/

20010906-8.html (дата звернення: 08.11.2011).

310. Joint Statement by North American Leaders at the Guadalajara

Summit on 10 August 2009. URL: http://www.whitehouse.gov/the__press_office/

Joint-statemcnt-by-North-Ameri can-leaders/ (дата звернення: 24.10.2017).

311. Joint Statement by North American Leaders at the Montebcllo Summit

on August 21, 2007. URL: http://www.montebello2007.gc.ca/statement-

declaration-eng.html (дата звернення: 08.06.2014).

312. Joint Statement by President Bush, President Calderon, Prime

Minister Harper, Press Release, April 22, 2008. URL: http://www.pm.gc.ca/

eng/media.asp?id=2074 (дата звернення: 18.07.2015).

313. Joint Statement on Migration Adopted by the President of the United

States and the President of Mexico May 6, 1997. URL: http://www.gpo.gov/fdsys/

http://www.gpo.gov/fdsys/%20pkg/WCPD-1997-05-12/pdf/WCPD-1997-05-12Pg662.pdf

http://www.pm.gc.ca/%20eng/media.asp?id=2074

http://www.pm.gc.ca/%20eng/media.asp?id=2074

http://www.montebello2007.gc.ca/statement-declaration-eng.html

http://www.montebello2007.gc.ca/statement-declaration-eng.html

http://www.whitehouse.gov/the__press_office/%20Joint-statemcnt-by-North-Ameri%20can-leaders/

http://www.whitehouse.gov/the__press_office/%20Joint-statemcnt-by-North-Ameri%20can-leaders/

http://georgewbush-whitehouse.archives.gov/news/releases/2001/09/%2020010906-8.html

http://georgewbush-whitehouse.archives.gov/news/releases/2001/09/%2020010906-8.html

http://www.un.org/esa/population/%20meetings/tenthcoord2012/WorldMigrationReport2009.pdf

http://www.un.org/esa/population/%20meetings/tenthcoord2012/WorldMigrationReport2009.pdf

185

pkg/WCPD-1997-05-12/pdf/WCPD-1997-05-12Pg662.pdf (дата звернення:

21.05.2012).

314. Joint statement on the Security and Prosperity Partnership of North

America. URL: http://www.whitehouse.gov/news/releases/2005/03/20050323-

2.html (дата звернення: 15.03.2017).

315. Joppke C. Immigration Challenges the Nation-State. Challenge to the

Nation-State: Immigration in Western Europe and the United States / ed. by

C. Joppke. Oxford and New York: Oxford University Press, 1999.

316. Joppke С Immigration and the Nation-State: The United States,

Germany, and Great Britain. Oxford and New York: Oxford University Press.

1998.

317. Kapur D., McHale J. Give Us Your Best and Brightest. The Global

Hunt for Talent and Its Impact on the Developing World / Center for Global

Development, Washington: DC, 2005.

318. Keohane R. Power and Governance in a Partially Globalized World.

New York: Routledge, 2002. 312 p.

319. Kephart J. Immigration and Terrorism Moving Beyond the 9/11 Staff

Report on Terrorist Travel. Center for Immigration Studies Paper 24, September

2005. URL: http://www.cis.org/articles/2005/kephart.pdf (дата звернення:

10.10.2014).

320. Ketkar S., Ratha D. Development Finance via Diaspora Bonds: Track

Record and Potential. The World Bank Development Prospects Group, Migration

and Remittances Team. August 2007.

321. Khadria B. Skilled Labour Migration from Developing Countries:

Study on India. Geneva: International Labour Office, 2002. 75 p.

322. Kirisci K. Turkey: A Transformation from Emigration to Immigration.

Migration Information Source. November 2003.

323. Koslowski R. Global Mobility and the Quest for an International

Migration Regime. Paper presented at Conference on International Migration and

Development: Continuing the Dialogue – Legal and Policy Perspectives, the

http://www.cis.org/articles/2005/kephart.pdf

http://www.whitehouse.gov/news/releases/2005/03/20050323-2.html

http://www.whitehouse.gov/news/releases/2005/03/20050323-2.html

http://www.gpo.gov/fdsys/%20pkg/WCPD-1997-05-12/pdf/WCPD-1997-05-12Pg662.pdf

186

Center for Migration Studies (CMS) and the International Organization for

Migration (IOM). New York, 17–18 January 2008.

324. Koslowski R. Human Migration and the Conceptualization of Pre-

Modern World Politics. International Studies Quarterly. Sep. 2002. Vol. 46, No. 3.

P. 375–399.

325. Koslowski R. Immigration Reforms and Border Security

Technologies. Border Battles. 31 Jul 2006.

326. Koslowski R. Possible Steps Towards an International Regime for

Mobility and Security. Global Migration Perspectives. October 2004. No. 8.

327. Kosta B. Albania: Looking Beyond Borders // Migration Information

Source. August 2004. URL: http://www.migrationinformation.org/Feature/

display.cfm?id=239 (дата звернення: 19.11.2012).

328. Kritz M. International Migration Policy: Conceptual problems.

International Migration Review. 1987. P. 947–964.

329. Kymlicka W Multicultural Citizenship: a Liberal Theory of Minority

Rights. Oxford: Oxford University Press, 1996. 280 p.

330. La convention UMP du 9 juin 2005. Une immigration choisie, une

integration reussie. 58 p. URL: http://www.conventions-ump.org/site/

Immigration.htm (дата звернення: 24.10.2017 ).

331. Le defi migratoire: questions de relations internationales / sous la dir.

de B. Badie, C. Wihtol de Wenden. Paris: Presses de la Fondation Nationale des

Sciences Politiques, 1994. 185 p.

332. Le rapport annuel de la Direction de la population et des migrations

«Immigration et presence etrangere en France en 2005». La Documentation

francaise, 2006. URL: http://www.travailsolidarite.gouv.fr/IMG/pdf/

rapport_immigration_2005_synthese.pdf (дата звернення: 02.03.2011).

333. Les orientations de la politique de rimmigration. Rapport au Parlement

4e rapport etabli en application de l’article L. 111-10 du Code de l’entree et du

sejour des etrangers et du droit d’asile Secretariat general du Comite

interministeriel de controle de l’immigration. La Documentation francaise, 2007.

http://www.travailsolidarite.gouv.fr/IMG/pdf/%20rapport_immigration_2005_synthese.pdf

http://www.travailsolidarite.gouv.fr/IMG/pdf/%20rapport_immigration_2005_synthese.pdf

http://www.conventions-ump.org/site/%20Immigration.htm

http://www.conventions-ump.org/site/%20Immigration.htm

http://www.migrationinformation.org/Feature/%20display.cfm?id=239

http://www.migrationinformation.org/Feature/%20display.cfm?id=239

187

334. Les solidarites transnationales. Sous la direction de Guillaume Devin.

Paris: l’Harmettan, 2004.

335. Lipsky M. Street-level bureaucracy: dilemmas of the Individual in

Public Services. New York: Russell Sage Foundation, 1980.

336. Loescher G. Beyond Charity: International Cooperation and the

Global Refugee Crisis. Oxford: Oxford University Press, 1996. 278 p.

337. Loi No. 2003-1119 du 26 novembre 2003 relative a la maitrise de

l'immigration, au sejour des etrangers en France et a la nationalite URL:

http://www.legifrance.gouv.fr/ (дата звернення: 27.01.2016).

338. Loi No. 2003-1176 du 10 decembre 2003 modifiant la loi No. 52-893

du 25 juillet 1952 relative au droit d’asile.

339. Loi No. 2005-32 du 18 Janvier 2005 de programmation pour la

cohesion sociale.

340. Loi No. 2006-911 du 24 juillet 2006 relative a l'immigration et a

I’integration (JO No 170 du 25). URL: www.legifrance.gouv.fr/WAspad/

UnTexteDeJorf?numjo=INTX0600037L (дата звернення: 07.03.2015).

341. Loi No. 2007-1631 du 20 novembre 2007 relative a la maitrise de

l’immigration, a l’integration et a l’asile.

342. Loi No.°2004-228 du 15 mars 2004 encadrant„en application du

principe de la laicite, le port de signes ou de tenues manifestant une appartenance

religieuse dans les ecoles, colleges et lycees publics.

343. Lucassen J., Lucassen L. Migration, Migration History, Migration:

Old Paradigms and New Perspectives. New York: Peter Lang, 1997.

344. Lynn Lopez S. Migrant Remittances and the Mexican State: An

emergent transnational development model? Institute for the Study of Social

Change. ISSC Fellows Working Papers. Paper ISSC_WP_37, 2009.

345. Macroeconomic consequences of remittances / Ralph Chami, Adolfo

Barajas, Thomas Cosimano, Connel Fullenkamp, Michael Gapen, and Peter

Montiel. Washington, DC: International Monetary Fund, 2008.

346. Managing Migration. Time for a New International Regime? / Edited

http://www.legifrance.gouv.fr/WAspad/%20UnTexteDeJorf?numjo=INTX0600037L

http://www.legifrance.gouv.fr/WAspad/%20UnTexteDeJorf?numjo=INTX0600037L

http://www.legifrance.gouv.fr/

188

by Bimal Ghosh. Oxford: Oxford University Press, 2000. 258 p.

347. March J., Olsen J. The New Institutionalism: Organizational Factors in

Political Life. The American Political Science Review. Sep. 1984. Vol. 78, No. 3.

P. 734–749.

348. Martin P., Lindsay L., Taylor E. Migration Outcomes of Guest

Workers and Free Trade Regimes: The Case of Mexico-US Migration. Managing

Migration. Time for a New International Regime? / edited by Bimal Ghosh.

Oxford: Oxford University Press, 2000. P. l37–158.

349. Massey D. Backfire at the Border: Why Enforcement without

Legalization Cannot Stop Illegal Immigration? Center for Trade Policy Analysis.

June 2005. No. 29. URL: http://www.freetrade.org/pubs/pas/tpa-029.pdf (дата

звернення: 08.11.2011).

350. Massey D. Patterns and Process of International Migration.

Conference on African Migration in Comparative Perspective, Johannesburg, 04–

07 June, 2003.

351. Massey D. Why Does Immigration Occur? The Handbook of

International Migration: The American Experience / ed. by Charles Hirschman,

Philip Kasintz, Josh DeWind. New York: Russel Sage Foundation, 1999.

352. Massey D., Espana F. G. The Social Process of International

migration. Science. 14 August 1987.

353. Massey D., Taylor J. E. Back to the Future: Immigration Research,

Immigration Policy and Globalization in the Twenty-First Century. International

Migration: Prospects and Policies In A Global Market / edited by D. Massey and

J. E. Taylor. New York: Oxford University Press, 2004. 408 p.

354. McDonald P., Hugo G. et al. A Global Labor Market: Factors

Motivating the Sponsorship and Temporary Migration of Skilled Workers to

Australia. International Migration Review. 2007. Vol. 41, No. 2. P. 480–510.

355. McKenzie, David and Dean Yang (2012). Experimental Approaches in

Migration Studies / ed. Carlos Vargas-Silva. Handbook of Research Methods in

Migration. Edward-Elgar.

http://www.freetrade.org/pubs/pas/tpa-029.pdf

189

356. McNeill W. Human Migration in Historical Perspective. Population

and Development Review. March 1984. Vol. 10, No. l. P. 1–18.

357. Meissner D., Meyers D., Papademetriou D., Fix M. Immigration and

America’s Future: A New Chapter. Washington: Migration Policy Institute,

September 2006. 153 p.

358. Mexico and international migration, Directorate for Employment,

Labour and Social Affairs, OECD Policy Note, September 2006.

359. Migration Act 1958. URL: http://www.austlii.edu.au/au/legis/cth/

consol_act/mal958118/ (дата звернення: 22.12.2016).

360. Migration in Bulgaria: A Country Profile, IOM. Geneva, 2009.

361. Migration in the Russian Federation: A Country Profile 2008. Geneva:

IOM, 2008. 100 p. URL: http://publications.iom.int/bookstore/free/

Russia_Profile2008.pdf (дата звернення: 07.10.2011).

362. Migration of Highly Skilled Persons From Developing Countries:

Impact and Policy Responses. Geneva: International Labour Organization, 2001.

363. Migration Theory: Talking across Disciplines / edited by Caroline

Bretell and James Hollifield. New York and London: Routledge, 2000. 239 p.

364. Migration, Diasporas and Transnationalism / edited by Steven

Vertovec and Robin Cohen. Aldershot: Edward Elgar, 1999. 663 p.

365. Morawska E. Disciplinary Agendas and Analytic Strategies of

Research on Immigrant Transnationalism: Challenges of Interdisciplinary

Knowledge. International Migration Review. 2003. Vol. 37, No. 3. P. 611–640.

366. Multi-level Governance / edited by I. Bache and M. Flinders. Oxford:

Oxford University Press, 2004. P. 15–30.

367. Murphy K. France’s New Law: Control Immigration Flows, Court the

Highly Skilled. Migration Information Souce. 2006. November.

368. Muslims in Europe: Integration Policies in Selected Countries.

Congressional Research Service Report. 2005. 18 November.

369. Mutume G. Reversing Africa’s «brain drain»: New initiatives tap

skills of African expatriates. Africa Recovery. 2003. Vol. 17, No. 2.

http://publications.iom.int/bookstore/free/%20Russia_Profile2008.pdf

http://publications.iom.int/bookstore/free/%20Russia_Profile2008.pdf

http://www.austlii.edu.au/au/legis/cth/%20consol_act/mal958118/

http://www.austlii.edu.au/au/legis/cth/%20consol_act/mal958118/

190

370. Nationality Act (in the version published on 22 July 1913, as last

amended by Article 5 of the Act on the implementation of residence- and asylum-

related directives of the European Union of 19 August 2007. URL:

http://www.iuscomp.org/gla/statutes/StAG.htm (дата звернення: 24.10.2017 ).

371. Nationality, Immigration and Asylum Act 2002

http://www.opsi.gov.uk/acts/acts2002/ukpga_20020041_en_l (дата звернення:

16.08.2013).

372. Naujoks D. Emigration, Immigration and Diaspora relations in India.

Migration Information Source. 2009. October.

373. Neide P., Boeninger R. Frontier and Migration in MERCOSUR:

meaning, specificities and implications / Paper presented at the XXIV General

Population Conference. Salvador, Brazil. August 2001.

374. Newland K.The governance of international migration: mechanisms,

processes and institutions / A paper prepared for the Policy Analysis and Research

Programme of the Global Commission on International Migration, Migration

Policy Institute. 2005. September.

375. North American Free Trade Agreement. URL: http://www.nafta-

secalena.org/en/view.aspx?x=343 (дата звернення: 30.01.2010).

376. O’Brien R., Williams M. Global Political Economy: Evolution and

Dynamics. NY: Palgrave Macmillan, 2004.

377. OECD Factbook 2008: economic, environmental and social statistics /

Organisation for Economic Co-operation and Development. Paris: OECD, 2008.

294 p.

378. Ostergaard-Nielsen E. The Politics of Migrants’ Transnational

Political Practices. International Migration Review. 2003. Vol. 37, No. 3. P. 760–

786.

379. Pantiru M., Black R., Sabates-Wheeler R. Migration and Poverty

Reduction in Moldova. Working Paper С 10, Development Research Centre on

Migration, Globalisation and Poverty. University of Sussex, 2007.

380. Papademetriou D. The Global Struggle with Illegal Migration: No End

http://www.nafta-secalena.org/en/view.aspx?x=343

http://www.nafta-secalena.org/en/view.aspx?x=343

http://www.opsi.gov.uk/acts/acts2002/ukpga_20020041_en_l

http://www.iuscomp.org/gla/statutes/StAG.htm

191

in Sight. Migration Information Source. 2005. September.

381. Papademetriou D. The Mexican Factor in US Immigration Reform.

Migration Information Source. 2004. March.

382. Paparella D., Rinolfi V. New legislation regulates immigration //

European Industrial Relations Observatory On-line, 26.09.2002. URL:

http://www.eurofound.europa.eu/eiro/2002/09/feature/it0209103f.htm (дата

звернення: 15.03.2017).

383. Papastergiadis N. The Turbulence of Migration. Globalization,

Deterritorialization und Hybridity. Cambridge: Polity Press, 2000. 246 p.

384. Peixoto J. The International Mobility of Highly Skilled Workers in

Transnational Corporations: The Macro and Micro Factors of the Organizational

Migration of Cadres. International Migration Review. 2001. Vol. 35, No. 4.

P. 1030–1053.

385. Pellerin H. Regionalisation of Migration Policies and Its Limits:

Europe and North America Compared. Third World Quarterly. 1999. Vol. 20,

No. 5. P. 995–1011.

386. Perez N. O. Spain: Forging an Immigration Policy. Migration

Information Source. 2003. February. URL: http://www.migrationinformation.org/

Profiles/display.cfm?ID=97 (дата звернення: 10.10.2014).

387. Perrow Ch. Complex Organisations. New York: Scott, Foresman,

1972. 149 p.

388. Piore M. Birds of Passage: Migrant Labor and Industrial Society. New

York: Cambridge University Press, 1979. 229 p.

389. Policy Coherence for Development: Migration and Developing

Countries. Development Center of the OECD, 2007. 152 p.

390. Ponceyri R. Le contexte politique. Pour une politique des migrations

transparente, simple et solidaire. Rapport du Ministere de l’immigration, de

l’integration, de l’identite nationale et du developpement solidaire. 2008. Juillet.

248 p.

391. Portes A., Bach R. Latin Journey: Cuban and Mexican Immigrants in

http://www.migrationinformation.org/%20Profiles/display.cfm?ID=97

http://www.migrationinformation.org/%20Profiles/display.cfm?ID=97

http://www.eurofound.europa.eu/eiro/2002/09/feature/it0209103f.htm

192

the United States. Berkeley: University of California Press, 1985.

392. Pour un autre regard sur les migrations: construire une gouvernance

mondiale / B. Badie, R. Brauman, E. Decaux, G. Devin, C. de Wenden. Paris: la

Decouverte, 2008.

393. President’s Obama Speech at the North American Leaders Summit.

URL: http://www.whitehouse.gov/blog/The-North-American-Leaders-Summit/


394. Pressman Jeffrey L., Aaron Wildavsky. Implementation (Third Edition

Expanded), Berkeley CA: University of California Press. 1984.

395. Progress Report on the Commitments of the Joint Presidential

Statement on Migration. URL: http://www.migracioninternacional.com/docum/

index.html?buttonbot=progress.html (дата звернення: 16.08.2013).

396. Proposal for a Council Directive on the conditions of entry and

residence of thirdcountry nationals for the purposes of highly qualified

employment 23.10.2007. COM/2007/0637.

397. Rajan I. Dynamics of international migration from India: its economic

and social implications. Report for an Ad Hoc Expert Group Meeting on Migration

and Development / UN Economic and Social Commission for Asia and the Pacific.

Bangkok, 14 August 2003.

398. Ramadan T. Western Muslims and the Future of Islam. Oxford:

Oxford University Press, 2003.

399. Rapport de la Commission de Reflexion sur l'Application du Principe

de Laicite dans la Republique au President de la Republique (preside par Bernard

Stasi), 11 Decembre 2003. URL : http://lesrapports.ladocumentationfrancaise.fr/

BRP/034000725/0000.pdf (дата звернення: 27.01.2016).

400. Ratha D. Dollars Without Borders: Can the Global Flow of

Remittances Survive the Crisis? Foreign Affairs. 2009. October.

401. Ratha D., Mohapatra S. Increasing the Macroeconomic Impact of

Remittances on Development, paper presented at the meeting of the Global Forum

on Migration and Development (GFMD) in Brussels on July 9-11, 2007. URL:

http://lesrapports.ladocumentationfrancaise.fr/%20BRP/034000725/0000.pdf

http://lesrapports.ladocumentationfrancaise.fr/%20BRP/034000725/0000.pdf

http://www.migracioninternacional.com/docum/

http://www.whitehouse.gov/blog/The-North-American-Leaders-Summit/

193

http://siteresources.worldbank.org/INTPROSPECTS/Resources/334934111031501

5165/Increasing_the_Macro_Impact_of_Remittances_on_Development.pdf (дата

звернення: 10.12.2013).

402. Ratha D., Mohapatra S., Silwal A. Outlook for Remittance Flows

2009-2011: Remittances expected to fall by 7-10 percent in 2009. Migration and

Development Brief. No. 10, World Bank. 2009. 13 July.

403. Ravenstein E. The Laws of Migration. Journal of Royal Statistical

Society. 1885. June. P. 167–227.

404. Report «A Points-Based System: Making Migration Work for Britain»

presented to Parliament by the Secretary of State for the Home Department, by

Command of Her Majesty. 2006. March.

405. Report by the Independent Commission on Migration to Germany

«Structuring Immigation – Fostering Integration», July 2001. URL:

http://www.zuwanderung.de/english/index.html (дата звернення: 08.11.2011).

406. Report from the Commission to the Council and to the European

Parliament of 26 November 2007 on the application of Directive 2003/9/EC of 27

January 2003 laying down minimum standards for the reception of asylum seekers,

COM(2007) 745.

407. Report of the Director General on the Work of the Organization for the

Year 2008. International Organization for Migration, 10 June 2009, MC/2278.

408. Report of the Federal Ministry of the Interior Immigration Law and

Policy, 2005. URL: http://www.zuwandemng.de/englislVindex.html (дата

звернення: 17.06.2015).

409. Report of the Federal Office for Migration and Refugees «Family

Reunification in Germany», 12.12.2007. URL: http://www.bamf.de/ (дата

звернення: 17.02.2013).

410. Report of the Federal Office for Migration and Refugees «Muslim

Life in Germany», 25.06.2009. URL: http://www.bamf.de/ (дата звернення:

27.01.2016).

411. Report on Evaluation of Preparatory Actions B7-667 – Cooperation

http://www.bamf.de/

http://www.bamf.de/

http://www.zuwandemng.de/englislVindex.html

http://www.zuwanderung.de/english/index.html

http://siteresources.worldbank.org/INTPROSPECTS/Resources/3349341110315015165/Increasing_the_Macro_Impact_of_Remittances_on_Development.pdf

http://siteresources.worldbank.org/INTPROSPECTS/Resources/3349341110315015165/Increasing_the_Macro_Impact_of_Remittances_on_Development.pdf

194

with Third Countries in the Field of Migration. Center for Strategy and Evaluation

Services, November 2007. URL: http://ec.europa.eu/justice_home/funding/

2004_2007/cooperation/content/evaluation_executive_summary_en.pdf (дата

звернення: 17.02.2013).

412. Republic of Turkey: Migration Profile. IOM, September 2007.

413. Residence Act (in the version published on 30 July 2004, last amended

by the Act on Implementation of Residence- and Asylum-Related Directives of the

European Union of 19 August 2007). URL: (дата звернення: 07.10.2011).

414. Resolution WHA57.19. International migration and health personnel:

a challenge for health systems in developing countries. In: Fifty-seventh World

Health Assembly, Geneva, 17–22 May 2004. Geneva: World Health Organization,

2004.

415. Rodrik D. Making Openness Work: The New Global Economy and the

Developing Countries. Washington, DC: Overseas Development Council, 1999.

416. Rodrik D. Saving Globalization from its Cheerleaders. Journal of

International Trade and Diplomacy. 2007. Vol. 1, No. 2.

417. Roman H. Emigration Policy in Egypt. Euro-Mediterranean

Consortium for Applied Research on International Migration, CARIM-AS

2006/12. European University Institute, 2006.

418. Rosenau J. Toward an Ontology for Global Governance. Approaches

to Global Governance Theoryhttp://www.iuscomp.org/gla/statutes/AufenthG.htm /

edited by Martin Hewson and Timothy Sinclair. The State University of New York

Press, 1999. P. 287–301.

419. Rosenau J. N. The Study of World Politics. Vol. 1: Theoretical and

methodological challenges. London: Routledge, 2006. XII, 301 p.

420. Rosenau James N. Governance in the Twenty-first Century. Global

Governance. 1995. No. 1. P. 13–43.

421. Roy O. L’Islam mondialise. Paris: Seuil, 2004. 210 p.

422. Ruggie J. Territoriality and Beyond: Problematizing Modernity in

International Relations. International Organization. 1993. Vol. 47, No. 1.

http://www.iuscomp.org/gla/statutes/AufenthG.htm

http://ec.europa.eu/justice_home/funding/%202004_2007/

http://ec.europa.eu/justice_home/funding/%202004_2007/

195

423. Rumbaut R., Gonzales R., Komaie G., Morgan С. Debunking the

Myth of Immigrant Criminality: Imprisonment Among First- and Second-

Generation Young Men. Migration Information Source. 2006. June.

424. Safran W. Diasporas in modern societies: myths and of homeland and

return. Diaspora. 1991. No. l. P. 83–99.

425. Sander С. Migrant Remittances to Developing Countries. A Scoping

Study prepared for UK Department of International Development (DflD), June

2003.

426. Sassen S. Guests and Aliens. New York: The New Press, 1999.

427. Sassen S. The de facto Transnationalizing of Immigration Policy.

Challenge to the Nation-State: Immigration in Western Europe and the United

States / ed. by C. Joppke. Oxford: Oxford University Press, 1998. P. 49–79.

428. Securitization and Religious Divides in Europe: Muslims in Western

Europe after 9/11 / Submission to the Changing Landscape of Citizenship and

Security, 6th PCRD of European Commission, June 2006.

429. Security and Prosperity Partnership of North America. Report to

Leaders. Security Annex. August 2006. URL: http://www.spp.gov/

2006_report_to_leaders/security_armex.pdf?dName=2006_report_to_leaders (дата

звернення: 24.10.2017 ).

430. Security and Prosperity Partnership of North America: Ministerial

Report to Leaders, August 2006. URL: http://www.spp.gov/

2006_report_to_leaders/index.asp?dName=2006_report_to_leaders (дата

звернення: 17.02.2013).

431. Security and Prosperity Partnership of North America: Ministerial

Report to Leaders, June 2005. URL: http://www.spp.gov/

report_to_leaders/index.asp?dName=report_to_leaders (дата звернення:

07.03.2015).

432. Security and Prosperity Partnership of North America: Prosperity

Agenda. URL: http://www.spp.gov/prosperity_agenda/ (дата звернення:

03.08.2012).

http://www.spp.gov/prosperity_agenda/

http://www.spp.gov/%20report_to_leaders/index.asp?dName=report_to_leaders

http://www.spp.gov/%20report_to_leaders/index.asp?dName=report_to_leaders

http://www.spp.gov/%202006_report_to_leaders/index.asp?dName=2006_report_to_leaders

http://www.spp.gov/%202006_report_to_leaders/index.asp?dName=2006_report_to_leaders

http://www.spp.gov/%202006_report_to_leaders/security_armex.pdf?dName=2006_report_to_leaders

http://www.spp.gov/%202006_report_to_leaders/security_armex.pdf?dName=2006_report_to_leaders

196

433. Security and Prosperity Partnership of North America: Security

Agenda / Published by the White House Office of the Press Secretary, March 23,

2005. URL: http://www.spp.gov/security_agenda/ (дата звернення: 23.02.2011).

434. Shaw M. N. International Law. Fifth Edition, Cambridge: Cambridge

University Press, 2003. 1288 p.

435. Simon G. La planete migratoire dans la mondialisation. Paris, 2008.

256 p.

436. Simon H. Rationality in Political Behavior. Political Psychology.

1995. Vol. 16, No. l. P. 45–61.

437. Sneider J. The Organisation of Asylum and Migration Policies in

Germany Research Study 1/2008 in the Framework of the European Migration

Network (EMN), 2009. URL: http://www.bamf.de/ (дата звернення: 08.06.2014).

438. Somerville W. The Immigration Legacy of Tony Blair. Migration

Policy Institute. 2007. May.

439. Soysal Y. Limits of Citizenship: Migrants and Postnational

Membership in Europe. Chicago: University of Chicago Press, 1994.

440. Speech of T. Blair «Our Nation’s Future» on multiculturahsm and

integration, 08.12.2006. URL: http://www.number-10.gov.uk/output/

Page10563.asp (дата звернення: 08.11.2011).

441. Stalker P. Workers Without Frontiers. The Impact of Globalization on

International Migration. London: Lynne Rienner Publishers, Boulder (Co.), 2000.

163 p.

442. Stark O. The Migration of Labor. Cambridge: Basil Blackwell, 1991.

443. Straubhaar T. Why Do We Need A General Agreement on Movement

of Persons (GAMP)? Discussion Paper No. 94, Hamburg Institute of International

Economics, 2000.

444. Summary report on Islamophobia in the EU after 11 September 2001.

The European Monitoring Centre on Xenophobia and Racism (EUMC). Vienna,

2002. URL: http://www.fra.europa.eu/fraWebsite/attachments/Synthesis-

report_en.pdf (дата звернення: 17.02.2013).

http://www.fra.europa.eu/fraWebsite/attachments/Synthesis-report_en.pdf

http://www.fra.europa.eu/fraWebsite/attachments/Synthesis-report_en.pdf

http://www.number-10.gov.uk/output/%20Page10563.asp

http://www.number-10.gov.uk/output/%20Page10563.asp

http://www.bamf.de/

http://www.spp.gov/security_agenda/

197

445. Tampere European Council Presidency Conclusions, 15-16 October

1999. URL: http://www.europarl.europa.eu/summits/tam_en.htm#union (дата

звернення: 17.06.2015).

446. The Age and Sex of Migrants 2011. United Nations, Department of

Economic and Social Affairs, Population Division (2011). Wallchart. URL:

http://www.un.org/esa/population/publications/2011Migration_Chart/

2011IttMig_chart.htm (дата звернення: 15.03.2017).

447. The Citizenship (Amendment) Act 2005. URL:

http://www.commonlii.org/in/legis/num_act/ca2005228/ (дата звернення:

07.10.2011).

448. The Citizenship Act 1955. URL: http://www.commonlii.org/in/legis/

num_act/cal955148/ (дата звернення: 30.01.2010).

449. The Civil Society Day of the Global Forum on Migration and

Development. End report 2007. URL: http://www.gfmd2007.org/downloads/

EN_MigraDev.pdf (дата звернення: 08.06.2014).

450. The Council Directive 2003/109/EC of 25 November 2003 on a long-

term resident status for third country nationals who have legally resided for five

years in the territory of a Member State entered into force on 23 January 2004.

451. The Council Directive 2003/86/EC of 22 September 2003 on the right

to family reunification entered into force on 3 October 2003.

452. The Europeanization of National Policies and Politics of Immigration:

Between Autonomy and the European Union / edited by T. Faist, A. Ette. NY:

Palgrave Macmillan, 2007. 273 p.

453. The Hispanic Population in the United States: 2008. US Census

Bureau, 30 September 2009.

454. The Immigration Reform and Control Act (IRCA) 1986, also

Simpson-Mazzoli Act,Pub.L. 99-603, 100 Stat.3359.

455. The path to citizenship: next steps in reforming the immigration

system. Government Response to Consultation. July 2008. URL:

http://www.ukba.homeoffice.gov.uk/sitecontent/documents/aboutus/consultations/

http://www.ukba.homeoffice.gov.uk/sitecontent/documents/aboutus/consultations/closedconsultations/pathtocitizenship/governmentreponsetoconsultation?view=:Binary

http://www.gfmd2007.org/downloads/%20EN_MigraDev.pdf

http://www.gfmd2007.org/downloads/%20EN_MigraDev.pdf

http://www.commonlii.org/in/legis/%20num_act/cal955148/

http://www.commonlii.org/in/legis/%20num_act/cal955148/

http://www.commonlii.org/in/legis/num_act/ca2005228/

http://www.un.org/esa/population/publications/2011Migration_Chart/2011IttMig_chart.htm

http://www.un.org/esa/population/publications/2011Migration_Chart/2011IttMig_chart.htm

198

closedconsultations/pathtocitizenship/governmentreponsetoconsultation?

view=:Binary (дата звернення: 17.06.2015).

456. The path to citizenship: next steps in reforming the immigration

system. Home Office,Border and Immigration Agency. February 2008. URL:

http://www.bia.homeoffice.gov.uk/sitecontent/documents/aboutus/consultations/

pathtocitizenship/pathtocitizenship?view=Binary (дата звернення: 19.11.2012).

457. The Politics of Migration: Managing Opportunity, Conflict and

Change. Edited by Sarah Spencer. Maiden; Oxford; Berlin: Blackwell Publishing,

2005. 213 p.

458. The Report of the Commission on Global Governance «Our Global

Neighbourhood: The Report of the Commission on Global Governance». Oxford:

Oxford University Press, 1995. 410 p.

459. The report of the Global Commission on International Migration

«Migration in an interconnected world: New directions for action». GCIM, 2005.

88 p.

460. The Report of the High Level Committee on Indian Diaspora. URL:

http://moia.gov.in/shared/linkimages/200.pdf (дата звернення: 10.12.2013).

461. The State of the World’s Refugees 2006: Human Displacement in the

New Millenium, UNHCR. URL: http://www.unhcr.org/4a4dcla89.html (дата

звернення: 18.07.2015).

462. The world health report 2006 – working together for health. Geneva:

World Health Organization, 2006.

463. Toomey С Little Hitlers. The Sunday Times. 2009. 13 September.

URL: http://www.timcsonline.co.ukytol/news/world/europe/article6829678.ece


464. Torpey J. Passports and the Development of Immigration Controls in

the North Atlantic World During the Long Nineteenth Century. Migration and

Control in the North Atlantic World. New York; Oxford: Berghan Books, 2005.

322 p.

465. Treaty establishing the European Economic Community 1957. URL:

http://www.timcsonline.co.ukytol/news/world/europe/article6829678.ece

http://www.unhcr.org/4a4dcla89.html

http://moia.gov.in/shared/linkimages/200.pdf

http://www.bia.homeoffice.gov.uk/sitecontent/documents/aboutus/consultations/pathtocitizenship/pathtocitizenship?view=Binary

http://www.bia.homeoffice.gov.uk/sitecontent/documents/aboutus/consultations/pathtocitizenship/pathtocitizenship?view=Binary



199

http://eurlexeuropa.eu/en/treaties/dat/11957E/tif/TRAITES_l57_CEE_1_EN_0001.

tif (дата звернення: 08.11.2011).

466. Treaty of Amsterdam Amending the Treaty on European Union, the

Treaties Establishing the European Communities and Related Acts. Official Journal

С 340, 10 November 1997. URL: http://eur-lex.europa.eu/en/treaties/

dat/11997D/htm/l 1997D.html (дата звернення: 10.10.2014).

467. Treaty of Lisbon amending the Treaty on European Union and the

Treaty establishing the European Community, signed at Lisbon, 13 December

2007. Official Journal of the European Union, С 306. 2007. 17 December. Vol. 50.

URL: http://eurlex.europa.eu/ (дата звернення: 27.01.2016).

468. Treaty on European Union (Maastricht Treaty). Official Journal

С 191,29. July 1992. URL: http://europa.eu/eur-lex/en/treaties/dat/EU_treaty.html


469. Truman D. B. The Governmental Process: Political Interests and

Public Opinion. N.Y.: Knopf, 1971.

470. Turman A. Is Ignorance Really Bliss? Germany’s Labour Migration

Policy. (Un)Freedom of Movement: Migration Issues in Europe, EUMAP Online

Publication, 07.08.2004.

471. UNESCO’s Glossary of Migration. URL: www.unesco.org/shs/

migration/glossary (дата звернення: 24.10.2017 ).

472. UNHCR Statistical Yearbook 2006: Trends in Displacement,

Protection and Solution. UNCHR, 2007. 151 p.

473. UNHCR Statistical Yearbook 2007: Trends in Displacement,

Protection and Solution. UNCHR, 2008. 133 p.

474. Vertovec S. New Complexities of Cohension in Britatin: Super-

diversity, Transnationalism and Civil-Integration. Report written for the UK

Commission on Integration and Cohesion (CIC), 2007. URL:

www.communities.gov.uk (дата звернення: 17.06.2015).

475. Waltz Kenneth N. Political Structures. Neorealism and its Critics / ed.

by Robert O. Keohane. N.Y.: Columbia University Press, 1986.

http://www.communities.gov.uk/

http://www.unesco.org/shs/%20migration/glossary

http://www.unesco.org/shs/%20migration/glossary

http://europa.eu/eur-lex/en/treaties/dat/EU_treaty.html

http://eurlex.europa.eu/

http://eur-lex.europa.eu/en/treaties/%20dat/11997D/htm/l%201997D.html

http://eur-lex.europa.eu/en/treaties/%20dat/11997D/htm/l%201997D.html

http://eurlexeuropa.eu/en/treaties/dat/11957E/tif/TRAITES_l57_CEE_1_EN_0001.tif

http://eurlexeuropa.eu/en/treaties/dat/11957E/tif/TRAITES_l57_CEE_1_EN_0001.tif

200

476. Weiner M. Nations Without Borders: the Gifts of Folks Gone Abroad.

Foreign Affairs. 1996. March-April.

477. Weiner M. On International Migration and International Relations.

Population and Development Review. Sep. 1985. Vol. 11, No. 3. P. 441–455.

478. Weiner M. The Global Migration Crisis. New York: Harper-Collins,

1995. 253 p.

479. Weiss Т., Thakur R. The UN and Global Governance: An Idea and Its

Prospects, Indiana University Press, 2010. 432 p.

480. World Economic Outlook: The Information Technology Revolution.

International Monetary Fund, 2001. URL: http://www.imf.org/external/pubs/ft/

weo/2001/02/ (дата звернення: 17.02.2013).

481. World Investment Report 2008: Transnational Corporations, and the

Infrastructure Challenge. UNCTAD, 2008. 411 p.

482. World Migration 2005: Costs and Benefits of International Migration.

Geneva: IOM, 2005. 500 p.

483. World Migration Report 2008: Managing Labour Mobility in the

Evolving Global Economy. Geneva: International Organization for Migration,

2008. 592 p.

484. World Population Prospects: The 2010 Revision. URL:

http :// esa . un . org / unpd / wpp / index . htm (дата звернення: 21.05.2012).

485. World Publics welcome global trade - but not immigration. 47-Nation

Pew Global Attitudes Survey, October 2007. URL: http://pewglobal.org/

reports/pdf/258.pdf (дата звернення: 11.05.2015).

486. Zimmerman K. Germany Scores an Own Goal on Immigration. Wall

Street Journal. 2009. 15 September.

487. Zimmerman K. Immigration Policy and the Labor Market: The

German Experience and Lessons for Europe. Springer Science and Business

Media, 2007. 209 p.

488. Zlotnik Hania. Theories sur les migrations internationales.

Demographie: analyse et synthese. V.IV Les determinants de la migrations. Sous la

http://pewglobal.org/%20reports/pdf/258.pdf

http://pewglobal.org/%20reports/pdf/258.pdf

http://esa.un.org/unpd/wpp/index.htm

http://www.imf.org/external/pubs/ft/%20weo/2001/02/

http://www.imf.org/external/pubs/ft/%20weo/2001/02/

201

dir. de Grazielle Caselli et aut. Editions de lTnstitut National d’Etudes

Demographiques, 2003.

489. Zolberg A. R. The Next Waves: Migration Theory for a Changing

World. International Migration Revue. 1989. No. 23. P. 403–430.

490. Zolberg Aristide R. The Formation of New States as a Refugee-

Generating Process. Annals of the American Academy of Political and Social

Science. May 1983. Vol. 4*67, The Global Refugee Problem: U. S. and World

Response. P. 24–38.

202

ДОДАТКИ

Додаток А




1. Оснач О. М. Глобалізація та міграційна політика: основні тенденції

та взаємозв’язок. Дослідження світової політики: зб. наук. праць

Інституту світової економіки і міжнародних відносин. 2010. Вип. 5. С. 73–

77.




відносин. 2011. Вип. 7. С. 82–88.

3. Оснач О.М. Еволюція впливу діаспоральних співтовариств на ряд

аспектів міграційної політики. Дослідження світової політики: зб. наук.


С. 69–74.



2012. Вип. 4 (1). С. 166–173.





203



6. Оснач О. М. Пошук шляхів перенаправлення міграційних процесів у

легальне русло на сучасному етапі. Держава і право. Серія: «Політичні

науки»: зб. наук. праць / Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН

України. Київ: Вид-во «Юридична думка», 2017. Вип. 77. С. 127–138.




10–14.




23–27.
















204


НАН України, 2012. С. 71–74.

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК...

Documents