НОВІТНЯ ІСТОРІЯ КРАЇН ЄВРОПИ ТА АМЕРИКИ · 4 ВСТУП Курс...

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

УМАНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ

УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ПАВЛА ТИЧИНИ

В.В. Сокирська

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ КРАЇН

ЄВРОПИ ТА АМЕРИКИ

Навчальний посібник

для студентів спеціальності «Історія»

(за вимогами кредитно-модульної системи)

Умань – 2011

2

УДК94(4)»192/199»(07)+94(4)»1945/…»(07)+94(7)»192/199»(07)+94(7)»1945/…»(07)

ББК 63.3(4)р30 +63.3(7)р30

С 59

Рецензенти:

Морозов Анатолій Георгійович – доктор історичних наук, професор,

завідувач кафедри новітньої історії Черкаського національного університету

імені Б. Хмельницького

Священко Зінаїда Василівна - кандидат історичних наук, доцент

кафедри всесвітньої історії та правознавства Уманського державного

педагогічного університету імені Павла Тичини

Рекомендовано до друку на засіданні вченої ради історичного

факультету Уманського державного педагогічного університету

імені Павла Тичини

(протокол № 1 від 9 вересня 2011 року)

С59 Сокирська В.В.

Новітня історія країн Європи та Америки: Навч. посібник.

– Умань: ВЦ «Софія», 2010. – 188 с.

Навчальний посібник укладено згідно робочої навчальної програми для

студентів історичного факультету денної та заочної форм навчання. У виданні

подано комплекс навчально-методичних матеріалів, необхідних для організації

навчального процесу за кредитно-модульною системою: робочу навчальну

програму курсу, тематику лекційних та семінарських занять, питання для

повторення та список основної і додаткової літератури, необхідної для

самостійної роботи студентів. У теоретичній частині посібника подано

широкомасштабне концептуальне бачення найважливіших проблем новітньої

історії, що покликане сприяти формуванню у студентів навичок історичного

мислення.

Для студентів історичних факультетів вищих навчальних закладів.

3

ЗМІСТ

Вступ……………………………………………………………………...4

Програма навчальної дисципліни «Новітня історія країн Європи

та Америки»………………………………………………………...…....7

Структура залікового кредитного курсу (денна форма навчання)….30

Теми семінарських занять (денна форма навчання)…………………32

Структура залікового кредитного курсу (заочна форма навчання). .34

Теми семінарських занять (заочна форма навчання)………………..36

Навчальний проект…………………………………………...………..37

Розподіл балів оцінювання успішності студентів з навчальної

дисципліни……………………………………………………………..38

Перший заліковий кредит «Суспільно-політичні та економічні

трансформації у міжвоєнний період світової історії. Друга світова

війна»……………………………………………………………………….39

Теоретична частина………………………………………………..39

Практична частина…………………………………...……………72

Другий заліковий кредит «Основні тенденції розвитку країн Європи

та Америки у другій половині ХХ – на початку ХХІ ст.»………....110

Теоретична частина……………………………………………....110

Практична частина…………………………………………….....148

Перелік питань для повторення курсу…………………………///….166

Література……………………………………………………………..171

Короткий словник термінів і понять………………………………...177

4

ВСТУП

Курс завершує вивчення основних процесів історичного,

економічного, соціального, політичного та культурного розвитку

людства в цих важливих цивілізаційних зонах.

У хронологічному відношенні віхою відліку початку сучасного

періоду світової історії взято 1918 р. — це рік закінчення Першої

світової війни, він розглядається як початок новітньої епохи в розвитку

людської цивілізації. Від цього часу і донині в історії країн названих

регіонів відбулись значні події і зміни. У соціально-економічному плані

вони здійснили стрибок від буржуазного індустріального до

постіндустріального та інформаційного суспільства. Революція у

природознавстві переросла в другій половині XX століття в науково-

технічну революцію, яка дала нову матеріально-технічну базу для

якісного перетворення всіх сфер народного господарства, культури і

побуту. Велась гостра боротьба сил демократії з фашизмом,

тоталітаризмом, екстремізмом, націонал-шовінізмом та расизмом. Під

прапором таких теорій та ідеологій запроваджувались спроби

модернізації, «стрибка» вперед, вирішення власних національних

проблем за рахунок інших націй та країн, людство було втягнуте в Другу

світову війну. В кінці століття завершилося змагання між двома

системами — соціалістичною та капіталістичною. Радянська

альтернатива ліберально-демократичному укладу суспільного життя

історичного випробування не витримала. Практично всі

постсоціалістичні країни перейняли модернізований

західноєвропейський варіант капіталістичного укладу. Підсумком цих

процесів стало відновлення на кінець XX ст. формаційно-цивілізаційної

єдності світу.

Мета курсу полягає у вивченні найбільш кардинальних проблем

розвитку провідних країн Європи та Північної Америки в XX ст., а також

в формуванні у студентів вміння їх аналізу на основі методологічних

принципів історизму та теорії модернізації.

У зв'язку з цим програма курсу охоплює розгляд тем з історії

Великобританії, Німеччини, Франції, Італії, США, Канади та інших

країн, а також виділяє в окремі теми деякі проблеми загального

характеру. Історія міжнародних відносин вивчається в окремому курсі, а

решта країн західноєвропейського регіону - факультативно. Курс

поділяється на дві частини. Це зумовлено не тільки тим, що він

вивчається в двох семестрах, а й якісною відмінністю післявоєнного етапу

5

від попереднього.

Опанувавши курс бакалавр, спеціаліст повинен знати: наукову

періодизацію, використовувати періодизацію як спосіб пізнання

історичного процесу; знати основні етапи і процеси історії країн Західної

Європи та Північної Америки після Першої світової війни до сучасності,

спільні і відмінні риси їх історичного розвитку, хронологію

найголовніших подій і політичної географії країн цих регіонів, джерела і

літературу з проблем курсу. Бакалавр, спеціаліст повинен вміти:

здійснювати самостійний фаховий аналіз сучасного політичного

розвитку країн Західної Європи та Північної Америки їх зовнішньої

політики, розглядати суспільні явища у розвитку та в конкретно-

історичних умовах певного часу; співставляти історичні події, явища

з періодами; аналізувати інформацію карти як джерело знань про

геополітичні інтереси країн в конкретно-історичний період;

оцінювати, порівнювати, пояснювати факти і явища дійсності на

основі інформації, отриманої з різних джерел; критично аналізувати

та оцінювати історичні джерела; аналізувати, систематизувати та

узагальнювати значний обсяг інформації у певній системі;

користуватися науковою термінологією; визначати роль людського

фактору в історії, надавати багатогранну характеристику історичних

особистостей, розкривати внутрішні мотиви їх дій, складати

політичні та історичні портрети;критично оцінювати історичні

явища; викладати сучасну історію цих країн в середніх школах та

професійно-технічних училищах, працювати в експериментально-

аналітичних підрозділах, спрямованих на вивчення внутрішньої і

зовнішньої політики зарубіжних країн, в складі державних установ,

засобів масової інформації, підприємницьких структурах.

Практичні заняття будуть проходити у вигляді семінарів, що

базуватимуться не лише на матеріалі, який міститься у лекційному курсі,

але будуть підводити підсумок самостійній роботі студентів.

Вивчення новітньої історії на історичному факультеті включає

роботу над загальним курсом під час лекцій та семінарських занять, а

також самостійне опрацювання тем, запропонованих викладачем.

Студент повинен твердо усвідомлювати, що опанувати курс не

можливо тільки за підручником. Студенту потрібно працювати з

науковою і науково-методичною літературою, список якої додається.

Формування знань і вмінь з новітньої історії країн Європи та

Північної Америки неможливо без самостійної навчальної діяльності

студентів. Під час самостійної роботи студент удосконалює вміння

6

працювати над монографічною літературою, робити історіографічний

аналіз; розвиває здатності до засвоєння історичних знань з різних джерел

інформації та з історичних джерел.

Самостійна робота з курсу «Новітня історія країн Європи та

Америки» включає: опрацювання теоретичних основ прослуханого

лекційного матеріалу; вивчення окремих тем або питань, що

винесені на самостійне опрацювання; поглиблене вивчання

літератури.

Під час роботи над кожною темою рекомендується керуватися

вказаним розділом у програмі, відповідними питаннями для

самоконтролю і в розрізі викладених в них вимог вивчати матеріал,

використовуючи рекомендовану літературу.

ОПИС НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ

«НОВІТНЯ ІСТОРІЯ КРАЇН ЄВРОПИ ТА АМЕРИКИ»

Курс IV

(підготовка

бакалаврів)

Напрям,

спеціальність, освітньо-

кваліфікаційний

рівень

Характеристик

а навчальної

дисципліни

Кількість кредитів,

відповідних ЕСТS:6

Модулів: 2 (

змістові модулі +

ІНДЗ)

Змістових модулів:

8

Загальна кількість

годин: 216

Тижневих годин:

3/4

Галузь знань 0203

Гуманітарні науки

Напрямки підготовки:

6.020302 Історія

(Спеціалізація:

правознавство)

Напрям 0101 Педагогічна

наука

Спеціальність: 6.010100

Педагогіка і методика

середньої освіти

Історія

Спеціалізація: правознавство

Обов’язкова

Рік підготовки: 4

Семестри: 7/8

Лекції (теоретична

підготовка): 54 год.

Практичні заняття: 50

год.

Самостійна робота: 56

год.

Індивідуальна робота: 56

год.

Види контролю:

- 7 семестр: залік;

- 8 семестр – екзамен.

7

ПРОГРАМА НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ


ПЕРШИЙ ЗАЛІКОВИЙ КРЕДИТ

Змістовий модуль І

Країни Європи та Америки у першій половині ХХ ст.

Тема 1. Предмет і завдання курсу

«Новітня історія країн Європи та Америки»

Предмет, методи, принципи і функції вивчення історичного

матеріалу. Проблеми періодизації. Нова фаза розвитку міжнародних

відносин. Культурний прогрес як розвиток духовних потенцій

особистості і суспільства в цілому.

Основні напрямки історіографії та джерельна база. Основні

джерела курсу, узагальнюючі праці, підручники та навчальні

посібники до вивчення курсу. Новітня історія країн Європи та

Америки в історіографії.

Політична карта Європи та міжнародна обстановка в новітній

період. Стан продуктивних сил економічно розвинених країн

Західної Європи. Рівень розвитку продуктивних сил на

Американському континенті. Інтеграційні процеси в сучасному світі.

Тема 2. Сучасна історія та її головні закономірності Вплив фактору завершення Першої світової війни 1934 – 19І8 рр. і

її підсумків на становище в країнах-переможницях та в переможених

країнах. Міжнародно-політичні наслідки приходу до влади в Росії

більшовиків і створення СРСР.

Проблема загальної кризи капіталізму, різні погляди на неї. Різні

погляди на характер та особливості епохи імперіалізму, закономірності

розвитку капіталістичних країн в цю епоху.

Ідеологічна боротьба між соціалізмом і капіталізмом. Початок

змагання капіталізму з соціалізмом та вплив цього фактору на соціально-

економічну політику правлячих кіл головних капіталістичних держав

світу. Поляризація сил в капіталістичному світі.

Сприйняття громадською думкою Заходу сталінізму і радянської

тоталітарної системи.

Науково-технічний прогрес в розвинутих країнах звіту, йото вплив

на соціально-економічний та політичний розвиток капіталістичних

8

країн, зростання економічного добробуту населення. Зміни у

повсякденному житті і побуті, соціальній психології широких мас

населення розвинутих капіталістичних країн.

Змістовий модуль ІІ

Країни Західної та Центральної Європи у першій половині ХХ ст.

Тема 3. Німеччина 1918 -1939 рр. Листопадова революція в Німеччині (1918 - 1919 рр.). Назрівання,

революційної кризи. Політична розстановка класових сил в країні.

Значення воєнної поразки Німеччини у першій світовій війні для

виникнення революції.

Повстання в Кілі. Розповсюдження революції по країні.

Революційне повстання в Берліні, створення Ради народних

уповноважених. Значення укладення Комп’єнського перемир'я для

дальшого розвитку революції.

Дві політичні течії в Листопадовій революції, їх боротьба.

Створення Комуністичної партії Німеччини. Січневі збройні бої 1919 р.

Революційне піднесення в Німеччині у першій половині 1919 р.

Вибори в Установчі збори. Відкриття Установчих зборів та їх

робота.

Баварська Радянська республіка, її поразка.

Фази розвитку Листопадової революції, її характер, рушійні сили.

Історіографія Листопадової революції (основні напрямки).

Веймарська республіка (1919 - 1933 рр.). Прийняття Веймарської

конституції, її зміст. Дві тенденції в політиці німецької буржуазії.

Каппівський путч, його поразка.

Підписання Німеччиною Версальського мирного договору,

ставлення до нього в Німеччині. Відносини Німеччини з державами-

переможницями в 1919 - 1923 рр. Проблема «західної» та «східної»

орієнтації у зовнішній політиці Німеччини. Рапалльський договір та

політика Рапалло.

КПН та СДПН в період 1919 -1923 рр. Загострення політичної

ситуації в Центральній Німеччині в 1921 р.

Окупація Рура та політика «пасивного опору». Наслідки

рурської окупації для Німеччини. Політична криза 1923 р. в країні.

Поразка лівих сил.

9

Форми і методи досягнення соціально-політичної стабілізації в

Німеччині. Капіталістична раціоналізація, теорії «організованого

капіталізму» та «господарської демократії». План Дауеса. Посилення

великого капіталу, переважання «західної» орієнтації Німеччини.

Локарнські угоди. Роль США та Англії у відродженні воєнно-

промислового потенціалу Німеччини.

Німецьке бюргерство, його соціальна психологія. Німецька родина,

роль жінки в ній. Німецька молодь, настрої «втраченого покоління».

Діяльність КПН, її роль у класових сутичках 1928 -1929 рр.

Німеччина в роки світової економічної кризи 1929 - І 933 рр.

Загострення економічної ситуації, репараційна проблема. Поляризація

політичних сил в країні. Зростання фашистської небезпеки. Провал

спроб КПН створити єдиний робітничий фронт. Прихід фашистів до

влади.

Фашистська диктатура в Німеччині (1933 - 1939 рр.). Коротка

історія НСДАП: етапи розвитку фашизму, ідеологічна, політична,

військова організація. Соціально-політична суть та соціальна база

фашизму. Причини перемоги фашизму в Німеччині.

Перші кроки Гітлера при владі. Соціальна політика, фашизація та

мілітаризація внутрішнього життя країни, націонал-соціалістське

перевиховання суспільства.

Підготовка Німеччини до війни. Порушення Гітлером воєнних

статей Версальського договору та Рейнського гарантійного пакту.

Позиція західних держав, їх політика «умиротворення». Початок

створення Німеччиною агресивного блоку. Захоплення Німеччиною

Австрії.

Боротьба агресивних сил Німеччини проти фашизму і війни.

Зародження антифашистського руху Опору в Німеччині. Всебічна

фашизація німецького суспільства. Ідеологічна і психологічна обробка

німецької молоді. Культура, освіта, наука під час фашистської

диктатури.

Загострення суперечностей між Німеччиною та західними

демократіями. Намагання реакційних кіл в Англії, Франції та США

спрямувати фашистську агресію проти СРСР. Мюнхенська політика

західних держав і використання її Гітлером. Гітлер як політик. Його

плани війни за світове панування, підготовка до їх реалізації після

1938 р.

Тема 4. Великобританія 1918 -1939 рр. Економічне і політичне становище Великобританії після Першої

10

світової війни. Парламентські вибори 1918 р. Уряд Д. Ллойд Джорджа і

його політика. Ставлення британської громадськості і правлячих кіл до

Великої Жовтневої соціалістичної революції в Росії.

Робітничий рух в 1918 р. Рух на захист Радянської Росії. Утворення

Комуністичної партії Великобританії (КПВ).

Економічна криза 1920 - 1921 рр. Закон 1920 р. про надзвичайні

повноваження. Загострення боротьби між робітничим класом і

підприємцями. «Чорна п'ятниця».

Британська колоніальна система після першої світової війни.

Боротьба Ірландії за незалежність. Піднесення національно-

визвольного руху в азіатських і африканських колоніях

Великобританії.

Великобританія і Версальсько-Вашингтонська система.

Розрив консервативно-ліберальної коаліції, відставка уряду Ллойд

Джорджа. Заміна ліберальної партії лейбористською в двопартійній

системі Великобританії. Консервативний кабінет Бонар-Лоу, його

внутрішня і зовнішня політика.

Соціально-політична стабілізація в Великобританії. Англо-

американські суперечності на світовій арені.

Перший лейбористський уряд, його внутрішня і зовнішня політика.

Прихід до влади консерваторів. Уряд Болдуїна. Відновлення

«золотого стандарту». «Рух меншості» і рух безробітних. «Червона

п'ятниця».

Загальний страйк 1926 р. і його значення. Мондизм. Розрив

дипломатичних відносин з СРСР. Великобританія і Локарнські угоди.

Вибори 1929 р. Другий лейбористський уряд. Відновлення

дипломатичних відносин з СРСР.

Великобританія в роки світової економічної кризи. Загострення

соціальних конфліктів. Повстання військових моряків 1931 р.

Внутрішня, зовнішня і колоніальна політика другого

лейбористського уряду. Вестмінстерський статут. Урядова криза 1931

р. і криза лейбористської партії.

«Національний уряд» і його політика. Боротьба Великобританії за

утримання своїх позицій на світових ринках. Скасування «золотого

стандарту» Запровадження протекціонізму. Оттавська імперська

економічна конференція 1932 р.

Британський союз фашистів. Великобританія і встановлення

фашистської диктатури в Німеччині. Англо-німецька морська угода 1935

р. Діяльність КПВ по створенню народного фронту.

11

Становище Великобританії напередодні Другої світової війни.

Посилення економічної ролі держави. Вибори 1935 р. «Плебісцит миру»

1935 р. Консервативні уряди Болдуіна і Чемберлена. Відцентрові

тенденції в Британській імперії, імперська конференція 1937 р.

Відокремлення Ейре.

Зовнішня політика Великобританії напередодні Другої світової

війни. Позиція щодо агресивної політики Німеччини і Японії. Англо-

франко-радянські переговори 1939 р.

Тема 5. Франція 1918 - 1939 рр. Економічне та політичне становище Франції після Першої світової

війни. Реакція на Жовтневу революцію у Франції. Внутрішня та зовнішня

політика уряду Ж. Клемансо. Інтервенція французьких збройних сил

проти Радянської Росії. «Національний блок» та вибори 1919 р.

Створення Французької комуністичної партії та її місце в

робітничому русі країни.

Англо-французькі суперечності після Першої світової війни.

Окупація Рура. Виступи у Франції проти рурської окупації. Негативні

наслідки плану Дауеса для Франції.

Соціально-політична стабілізація у Франції. Створення «лівого»

блоку та його перемога на виборах. Політика уряду «лівого» блоку.

Визнання СРСР. Ослаблення позиції Франції в Європі. Колоніальні

війни. Падіння уряду «лівого» блоку та створення уряду «національного

єднання». Його політика. План створення «пан-Європи».

Розвиток французької культури. Французька сім'я, становище

жінки. Французька молодь. Освіта та наука.

Франція під час світової економічної кризи 1920-х - початку 1930-х

рр. Відродження «лівого» блоку і його прихід до влади. Укладення

радянсько-французького договору про ненапад.

Страйковий рух французького робітничого класу. Погіршення

становища дрібної буржуазії та селянства. Боротьба ФКП за єдність дій

робітничого класу. Криза соціалістичної партії.

Посилення фашистських сил та зростання фашистської загрози в

країні. Фашистський путч 1934 р. та його провал. Успіхи ФКП у

створенні єдиного робітничого та Народного фронтів. Програма

Народного фронту. Укладення радянсько-французького договору про

взаємодопомогу.

Парламентські вибори 1936 р. та перемога Народного фронту.

12

Політика уряду Леона Блюма. Діяльність Народного фронту.

Початок у Франції нової економічної кризи. Мюнхенська політика

правлячих кіл. Розкол Народного фронту.

Франція напередодні Другої світової війни - економічне та

політичне становище.

Тема 6. Іспанія 1918 -1939 рр. Іспанська монархія після Першої світової війни. Революційні

події в Росії і іспанське суспільство. Утворення Комуністичної партії

Іспанії.

Післявоєнна економічна криза. Колоніальна війна в Марокко.

Встановлення диктатури генерала Прімо де Рівери, її характер.

Іспанія в роки світової економічної кризи. Виникнення соціально-

політичної кризи. Повалення монархії.

Буржуазно-демократична революція 1931 - 1939 рр. Основні

періоди і рушійні сили революції. Політика республікансько-

соціалістичних урядів. Аграрне питання. Церква і національне питання на

першому етапі революції.

Другий етап революції. «Чорне дворіччя», боротьба лівих сил

проти наступу правоконсервативних і профашистських сил. Жовтневі

бої 1934 р. і їх значення. Боротьба за створення Народного фронту.

Перемога Народного фронту на парламентських виборах.

Третій етап революції. Військово-фашистський заколот.

Національно-революційна війна і її основні періоди. Зародження Руху

Опору. Політичні і соціально-економічні перетворення в ході війни.

Втручання в іспанські справи Німеччини, Італії, Португалії, СРСР.

Політика «невтручання» з боку Великобританії, Франції і США.

Причини поразки Іспанської Республіки. Встановлення диктатури

Франко, її політична і соціальна природа. Франкізм.

Тема 7. Австрія 1918 -1938 рр. Революційна криза в двоєдиній монархії в кінці Першої світової

війни.

Поразка Австро-Угорщини у війні. Розпад багатонаціональної

держави.

Листопадова революція 1918 р. в Австрії. Проголошення

республіки. Австромарксизм.

Політика австрійської буржуазії. Сен-Жерменський мирний

договір. Установчі збори. Конституція Австрійської республіки.

13

Політичні партії. Боротьба австрійських робітників за покращення свого

становища.

Часткова стабілізація капіталізму в Австрії. Виступи робітників у

липні 1927 р. Позиція лідерів соціал-демократичної партії. Фашистські

організації в Австрії.

Австрія в період світової економічної кризи 1929 - 1933 рр.

Наступ реакції та встановлення австро-фашистської диктатури.

Збройні бої робітників Австрії в лютому 1934 р.

Боротьба в правлячому таборі. Вбивство Дольфуса. Спроба

захоплення Австрії фашистською Німеччиною (1934 р.) та причини його

провалу. Австро-німецькі угоди 1936 р. Захоплення Австрії

гітлерівською Німеччиною.

Тема 8. Португалія 1918 -1939 рр. Економічне і політичне становище Португалії після Першої світової

війни. Загострення соціальних протиріч. Військовий переворот 1926 р. та

встановлення фашистської диктатури. Участь Португалії в італо-

німецькій інтервенції в Іспанії.

Посилення позиції великого фінансового капіталу, поміщиків і

верхівки церкви. Погіршення становища трудящих. Розорення дрібної

буржуазії та середніх прошарків. Наростання опору народних мас.

Змістовий модуль ІІІ

Країни Південної та Південно-Східної Європи у першій

половині ХХ ст.

Тема 9. Італія 1918 -1939 рр. Наслідки Першої світової війни для Італії. Вплив Жовтневої

революції на Італію. Зростання соціалістичного руху, посилення лівих

сил в ньому. Рух за захоплення робітниками промислових підприємств, за

створення фабрично-заводських рад. Селянський рух. Створення партії

«Пополяри».

Створення Комуністичної партії Італії. Сектантська політика

Бордіги.

Наступ реакції. Зародження фашистського руху. Опір народних мас

фашистському наступу. «Пакт умиротворення». Допомога

фашистському руху з боку міжнародної реакції.

«Похід» фашистів в Рим, і прихід до влади фашизму. Початковий

період фашистського правління в Італії.

14

Соціально-політична стабілізація в Італії. Вбивство Дж. Маттеотті

та політична криза в країні. «Авентінський блок». Тактика КПІ, боротьба

проти бордігіанства.

Встановлення тоталітарної фашистської диктатури в Італії. Беніто

Муссоліні. Латеранські угоди.

Агресивна середземноморська та балканська зовнішня політика

фашистської Італії.

Економічна криза 1929 - 1933 рр. в Італії. Введення етатизму та

перехід економіки на воєнні рейки. Політика «автаркії». Фашистська

«корпоративна система».

Зростання класових суперечностей в роки економічної кризи.

Антифашистський рух в країні. Боротьба КПІ за єдність робітничого руху.

Підготовка італійського фашизму до війни. Агресія Італії проти

Ефіопії. Інтервенція італійського фашизму проти республіканської

Іспанії. Італія і мюнхенська змова. Захоплення Італією Албанії.

Економічне та політичне становище Італії напередодні Другої

світової війни.

Тема 10. Угорщина 1918 -1939 рр. Економічне і політичне становище Угорщини напередодні розладу

Австро-Угорської монархії.

Буржуазно-демократична революція в Угорщині 1918 р.

Повалення влади Габсбургів. Проголошення республіки. Створення

Комуністичної партії Угорщини. Політична криза в Угорщині на початку

1919 р.

Проголошення Угорської Радянської республіки. Внутрішня

політика уряду Радянської Угорщини. Падіння Угорської Радянської

республіки.

Встановлення диктатури М. Хорті.

Економічний розвиток Угорщини в 1924 - 1929 рр. Зовнішня

політика Угорщини.

Загострення протиріч в Угорщині в роки світової економічної кризи.

Реакційна внутрішня і зовнішня політика правлячих кіл Угорщини.

Угорщина напередодні другої світової війни.

Тема 11. Румунія 1918 - 1939 рр. Економічне і політичне становище Румунії після Першої світової

війни.

Румунія в планах Антанти. Захоплення Бессарабії і Північної

Буковини. Об'єднання Трансільванії з Румунією. Мирні договори 1919 -

15

1920 рр. і нові кордони Румунії. Румунія в Малій Антанті.

Хронічна урядова криза. Загальний страйк 1920 р.

Характерні риси стабілізації капіталізму в Румунії. Аграрна реформа

і її результати. Конституція 1923 р.

Румунія в період світової економічної кризи 1929 - 1933 рр. Лютневі

бої 1933 р. залізничників та нафтовиків. Криза буржуазного

парламентаризму. Реакційна політика буржуазних партій. Ріст

фашистських організацій.

Політична боротьба 1934 - 1938 рр. і встановлення королівської

диктатури. Суть і характер нового політичного режиму. Встановлення

військово-фашистської диктатури Антонеску. Перетворення Румунії в

сателіта гітлерівської Німеччини.

Тема 12. Греція1918 -1939 рр. Економічне і політичне становище Греції після Першої світової

війни.

Греко-турецька війна 1919 – 1922 рр.

Малоазійська катастрофа та її наслідки. Відречення Костянтина.

Лозаннський мирний договір. Проголошення Греції республікою.

Внутрішнє становище Греції в період часткової стабілізації

капіталізму. Греція і світова економічна криза. Відновлення монархії.

Загальний страйк 1936 р.

Диктатура Метаксаса та її характер. Боротьба імперіалістичних країн

за панування в Греції.

Тема 13. Албанія 1918 - 1939 рр. Економічне і політичне становище Албанії після Першої світової

війни. Розгортання збройної боротьби і вигнання окупантів.

Буржуазно-демократична революція 1924 р. і створення уряду Фан

Нолі. Його внутрішня і зовнішня політика. Захоплення влади реакційною

клікою Ахмеда Зогу. Внутрішня і зовнішня політика Албанії в 1925 -

1939 рр. Перетворення Албанії в італійську напівколонію.

16

Змістовий модуль IV

Країни північної та Латинської Америки у першій половині

ХХ ст.

Тема 14. Сполучені Штати Америки 1918 - 1939 рр. Особливості історичного розвитку США. Наслідки першої світової

війни для США - перетворення країни в найпотужнішу капіталістичну

державу світу. Зростання після війни масового громадського руху. Рух

за незалежні політичні дії. Негритянський рух. Створення компартії

США. Рух за солідарність з Радянською Росією.

Політика уряду В. Вільсона. «Трагедія Вільсона» - відмова

конгресу ратифікувати Версальський мирний договір. Ізоляціоністський

рух в США.

Перша післявоєнна економічна криза 1920 - 1921 рр. Наступ

американського капіталу на трудящих. Характер робітничого руху в США

на початку 1920-х рр. Створення фермерсько-робітничої партії. Рух Р.

Лафоллета.

Стабілізація капіталізму в США («проспериті»). Політика урядів

Гардінга та Куліджа. Панування в державній політиці принципу

«твердого індивідуалізму». Судовий процес Сакко і Ванцетті.

Затухання класової боротьби в країні. Прихід до влади уряду Гувера.

Нові риси в розвитку американської культури. «Поп-культура».

Формування американського «способу життя» та соціальної

психології «середнього американця». Американська родина.

Становище жінки. Американська молодь.

Освіта й наука в США. Релігія в політичному житті Америки.

Початок в США економічної кризи 1929 - 1933 рр. Спроби уряду

Гувера подолати руйнівні наслідки кризи. Вимушений відхід від

«твердого індивідуалізму» і поступове запровадження етатизму.

Наростання кризи і перетворення її «у велику депресію початку 1930-х

рр.». Наступ підприємців на життєвий рівень трудящих.

Президентські вибори 1932 р. та прихід до влади уряду Ф.

Рузвельта. «Новий курс» Рузвельта - початок «нової ери» розвитку

американського капіталізму. Рузвельт - людина і політик.

Посилення громадських рухів під час кризи: рух безробітних,

фермерські страйки, бойкоти, рух за створення виробничих профспілок,

спроби створення «третьої партії». Зростання фашистського руху.

Діяльність компартії США.

17

Зовнішня політика Рузвельта. Встановлення дипломатичних

відносин з СРСР. Політика «доброго сусіда» щодо латиноамериканських

країн.

Наступ справа на «новий курс». Перемога Рузвельта на виборах

1936 р. Продовження політики «нового курсу» у післякризовий

період. Закон Вагнера або «Акт про трудові відносини». Економічна

криза 1937 – 1938 рр.

Зовнішня політика США напередодні Другої світової війни,

«інтернаціоналісти» та «ізоляціоністи» в США та їх вплив на політику

уряду.

Тема 15. Канада 1918 -1939 рр. Наслідки Першої світової війни для Канади. Піднесення

робітничого і фермерського руху. Вінніпегський загальний страйк 1919

р. Фермерський рух і Національна прогресивна партія. Канада в

період тимчасової стабілізації капіталізму. Економічне піднесення

1925 - 1928 рр. Конституційна криза 1926 р. Вестмінстерський статут

1931 р.

Канада в роки світової економічної кризи 1929 - 1933 рр. Політика

консервативного кабінету Р. Беннета. Виникнення нових політичних

партій. Поразка консерваторів на виборах 1935 р. Уряд Макензі Кінга.

Загострення національного питання в 1930-х рр. Соціальне

законодавство. Боротьба з питань зовнішньої політики Канади

напередодні Другої світової війни.

Тема 16. Країни Латинської Америки у 1918 – 1939 рр.

Становище латиноамериканських країн після Першої світової

війни. Період економічної стабілізації. Країни регіону і світова

економічна криза. Загострення внутрішньополітичної ситуації і

піднесення революційного руху.

Країни Латинської Америки в системі міжнародних відносин


18

Змістовий модуль V

Друга світова війна

Тема 17. Міжнародні відносини в міжвоєнний період

Облаштування повоєнного світу. Геополітичні зміни на карті

Європи. Зростання воєнної небезпеки та кінець стабілізації.

Утворення вогнища війни в Європі.

Агресія фашистської Італії проти Ефіопії. Перегляд режиму

проток. Окупація німецькими війська Рейнської демілітаризованої

зони. Італійсько-німецька інтервенція в Іспанії. Створення «осі»

Берлін – Рим – Токіо. Антикомінтернівський пакт. Політика

«невтручання». Захоплення Австрії. Підготовка до захоплення

Чехословаччини. Мюнхенська змова. Окупація Чехословаччини.

Англо-франко-радянські переговори. Радянсько-фінська війна.

Англо-німецькі переговори у червні-серпні 1939 рр. Радянсько-

німецький договір про ненапад 23 серпня 1939 р. Напад Німеччини

на Польщу.

Тема 18. Друга світова війна (1939 – 1945 рр.) Міжнародні відносини. Періодизація, причини і характер війни.

Напад гітлерівської Німеччини на Польщу. Радянсько-фінська війна.

«Дивна війна» в Європі. Окупація Данії та Норвегії гітлерівською

Німеччиною. Вторгнення німецьких військ в країни Західної Європи.

Капітуляція Франції. Дипломатична боротьба 1939 – 1940 рр.

«Морський лев». Берлін-Рим-Токіо. Формування англо-

американського блоку. Війна в Африці та на Середземному морі.

Експансія Німеччини у Південно-Східній Європі та на Близькому Сході.

«Новий порядок» на окупованих землях. Рух Опору.

Напад Німеччини на СРСР. Початок утворення

антигітлерівської коаліції. Боротьба проти розширення фашистського

блоку. Крах «блікрігу». Розгром німців під Москвою. Початок війни на

Тихому океані. Оформлення антифашистської коаліції. Дипломатичні

відносини 1941 – 1942 рр. Сталінградська битва та її значення. Наступ

англійських і американських військ у Північній Африці. Курська битва.

Корінний перелом в ході війни. Капітуляція Італії. Початок розпаду

фашистського блоку. Московська і Тегеранська конференції 1943 р.

Визвольна боротьба народів Європи проти окупантів. Розпуск

19

Комінтерну. Війна на Тихому океані та в Азії у 1942-1943 рр.

Визволення країн Південно-Східної Європи. Крах гітлерівського блоку.

Відкриття «другого фронту» у Європі. Визволення Франції. Воєнні

дії в Італії. Криза Третього рейху. Переговори між країнами-членами

антигітлерівської коаліції восени 1944 рр. Наступ радянських військ на

початку 1945 р. Кримська конференція. Розгром німецько-фашистської

армії і беззастережна капітуляція гітлерівської Німеччини.

Створення Організації Об'єднаних Націй. Берлінська

(Потсдамська) конференція. Воєнні дії на Тихому океані та в Азії у 1944

- першій половині 1945 рр. Вступ Радянського Союзу у війну на

Далекому Сході. Капітуляція мілітаристської Японії. Основні підсумки

Другої світової війни.

ДРУГИЙ ЗАЛІКОВИЙ КРЕДИТ

Змістовий модуль VI

Країни Західної та Центральної Європи в другій половині

ХХ ст.

Тема 19. Країни Європи та Америки у другій половині XX

століття Вплив Другої світової війни на розвиток капіталізму як соціально-

економічної системи. Зміни в капіталістичній економіці. Технологічна

революція. Транснаціональні корпорації.

Військово-промисловий комплекс. Особливості конкурентної

боротьби. Сучасний капіталістичний ринок, функції ринкового механізму.

Нові форми підприємства. Зміни у валютній системі капіталізму. Роль

державних і політичних інститутів в капіталістичному суспільстві.

Регулююча функція державних інститутів. Післявоєнний досвід

втручання держави в економіку. Політична влада і капіталістична

економіка. Плюралістична демократія, авторитаризм.

Взаємодія політики і економіки в зоні розвиненого капіталізму.

Націоналізація і приватизація.

Соціальні аспекти сучасного капіталізму. Зміни в соціальній

структурі після другої світової війни. Соціальна функція держави.

Соціальні регулятори. Місце і роль боротьби трудящих за свої соціальні

20

права. Форми соціальної боротьби. Профспілки в капіталістичному

суспільстві. Сучасні соціальні проблеми капіталізму.

Духовно-ідеологічна сфера життя капіталістичного суспільства.

Засоби масової інформації. Громадські об'єднання. Індустрія розваг,

відпочинку та спорту. Література та мистецтво. Освіта. Релігія та

релігійні інститути в капіталістичному суспільстві.

Капіталізм в сучасному світі. Діалектика взаємодії капіталізму і

соціалізму. Крах східноєвропейських моделей соціалізму і доля змагань

Захід - Схід. Особливості стосунків країн розвиненого капіталізму з

країнами третього світу. Моделі капіталізму і їх національна специфіка.

Перспективи капіталістичної модернізації.

Еволюція уявлень про капіталізм в радянських політичних

документах, наукових працях і суспільній свідомості в другій половині

XX ст. Сучасні наукові уявлення про капіталізм і дискусії про

співвідношення системоутворюючих рис різних моделей капіталізму і

соціалізму.

Провідні західні концепції капіталізму і капіталістичного

суспільства.

Тема 20. Великобританія Економічне і політичне становище Великобританії після другої


Третій лейбористський уряд. Внутрішня політика лейбористів.

Соціально-економічні заходи лейбористського уряду.

Поглиблення кризи британської колоніальної системи. Боротьба

англійського імперіалізму проти визвольного руху народів колоній і

залежних країн. Великобританія і домініони.

Зовнішня політика лейбористського уряду. Великобританія і «план

Маршалла». Великобританія - учасник Північноатлантичного блоку

(НАТО). Її участь у «холодній війні».

Економічний розвиток Великобританії. Нові явища в економіці

країни. Британський робітничий рух. Рух на захист миру. Діяльність

КПВ.

Четвертий лейбористський уряд, його внутрішня і зовнішня

політика.

Повернення до влади консервативного уряду, його внутрішня і

зовнішня політика. Розвиток науково-технічної революції, її наслідки.

Становище Великобританії на світовому капіталістичному ринку.

21

Британія і «ринок семи» (ЄАВТ). «Спільний ринок» і політика

Великобританії щодо нього.

Нове піднесення національно-визвольного руху і розпад Британської

колоніальної імперії. Колоніальна політика Великобританії. Суецька

міжнародна політична криза 1956 р. і Великобританія.

Загострення боротьби двох тенденцій в Британській

лейбористській партії. Боротьба КПВ за єдність дій британського

робітничого руху. Програма КПВ. Послаблення позицій консерваторів.

Вибори 1964 р. і повернення до влади лейбористської партії.

Економічне становище Великобританії у другій половині 1960-х рр. і

економічна політика лейбористського уряду, дальше посилення

концентрації капіталу і виробництва. Політика «цін і доходів».

Расова і національна проблеми у Великобританії. Зовнішня політика

лейбористів. Лейбористський уряд і «Спільний ринок», політична

боротьба навколо цього питання. Загострення обстановки в Північній

Ірландії.

Вибори 1970 р., повернення до влади консерваторів. Закон

«Про відносини в промисловості». Зростання цін і безробіття.

Посилення збройного придушення визвольного руху в Північній

Ірландії.

Боротьба в середині лейбористської партії. Перемога лейбористів

на виборах 1974 р. їх внутрішня політика. Поліпшення британсько-

радянських відносин. Прихід до влади консерваторів. Політика

консервативного уряду М. Тетчер. «Новий консерватизм».

«Фолклендська війна». Внутрішня і зовнішня політика Дж.

Мейджора. Прихід у 1997 р. до влади лейбористського уряду Т.

Блера.

Тема 21. Франція Політичне і соціально-економічне становище Франції після

Другої світової війни. Зміни в позиціях Франції на світовій арені.

Початок розпаду французької колоніальної імперії. «Тимчасовий режим».

ФКП в політичному житті країни.

Четверта республіка. Конституція Четвертої республіки. Політична

боротьба в роки Четвертої республіки. Франція і виникнення військово-

блокової системи в Європі. Політика Франції в німецькому питанні.

Розпад французької колоніальної імперії. Війна в Алжирі. Падіння

Четвертої республіки. Встановлення режиму «особистої влади».

П'ята республіка. Конституція П'ятої республіки. Зовнішня і

22

внутрішня політика де Голля. Референдум і парламентські вибори 1961 р.

Радянсько-французькі відносини. Франко-західно-німецькі відносини.

Надання незалежності Алжиру. Криза П'ятої республіки і масові

молодіжні виступи. Відставка де Голля. Прихід до влади Ж. Помпіду.

Внутрішньополітичне життя і зовнішня політика Франції в 1970 -

1980-х рр. Радянсько-французькі відносини. Президентські вибори 1981 і

1988 рр. Особливості політичних підходів президентів Жіскар д'Естена і

Міттерана. Президентські вибори 1995 р. Політика Ж.Ширака.

Тема 22. Німеччина Політичні, економічні і духовні наслідки краху гітлеризму для

німецького народу.

Рішення Берлінської (Потсдамської) конференції з німецького

питання. Політика окупаційних властей. Політичне життя в окупаційних

зонах і формування партійно-політичної системи на заході Німеччини.

Берлінська криза 1948 р.

Розкол Німеччини. Утворення ФРН і НДР. Конституційні основи

ФРН. ФРН і Паризькі угоди. Вступ ФРН в НАТО. Внутрішня політика

уряду К. Аденауера. Особливості економічного розвитку ФРН і доктрина

«соціального ринкового господарства». Партійно-політична система ФРН.

Основи політичної і соціально-економічної системи НДР Вступ

НДР до Організації Варшавського Договору. Берлінська криза 1961 р.

Політична боротьба в ФРН з питань внутрішньої і зовнішньої

політики. Відставка Аденауера. Надзвичайне законодавство. Утворення

«великої коаліції».

Вибори в бундестаг 1969 р. і утворення «малої коаліції».

Внутрішня і зовнішня політика ФРН. «Східна політика» уряду В.

Брандта. Договори з СРСР, НДР, ЧССР і ТШР. Чотирьохстороння угода

по Західному Берліну. Прихід до влади канцлера Г. Шмідта.

Радянсько-західнонімецькі відносини в 1970-х рр.

Парламентські вибори 1983 р. і прихід до влади

правоцентристської коаліції канцлера Г. Коля. Зовнішня політика і

соціально-економічний розвиток ФРН у 1980-х рр. Радянсько -

західнонімецькі відносини у 1980-х рр.

Криза політичного режиму в НДР в кінці 1980-х рр. Причини її

виникнення та наслідки.

Утворення об'єднаної Німеччини. Роль СРСР в об'єднанні

Німеччини. Особливості входження території колишньої НДР в єдину

Німеччину. Парламентські вибори 1998 р. Уряд Г. Шредера.

23

Тема 23. Іспанія Іспанія після Другої світової війни. Боротьба іспанського народу

проти франкістської диктатури у 1945-1948 рр.

Антифранкістський рух 1950-х рр. Особливості післявоєнного

франкізму. Іспано-американські військово-економічні угоди 1958 р.

Особливості соціально-економічного і політичного розвитку Іспанії

1960-х рр. Економічний бум. Загострення соціальних суперечностей.

Боротьба демократичних, соціальних і політичних сил за

демократизацію країни. Робітничі комісії. Загострення національного

питання. Вплив християнсько-демократичних течій. Криза

франкістського режиму.

Нове піднесення демократичного руху в середині 1970-х рр.

Ліквідація франкістського режиму і демократизація політичного життя

країни. Парламентські вибори 1977 р. Конституція 1978 р.

Внутрішня і зовнішня політика уряду демократичного центру.

Перемога Іспанської соціалістичної робітничої партії НА виборах 1982 р.

Діяльність уряду Ф. Гонсалесса. Вступ Іспанії в НАТО та ЄЕС.

Радянсько-іспанські відносини у 1980-х рр. Особливості і уроки

переходу Іспанії від авторитаризму до демократії.

Сучасне політичне життя та міжнародне становище Іспанії.

Тема 24. Португалія Економічне і політичне становище Португалії в перше післявоєнне

десятиліття. Вступ до НАТО. Посилення експлуатації народів колоній.

Реакційна внутрішня і зовнішня політика уряду Салазара. Робітничий і

антифашистський рух.

Боротьба демократичних сил Португалії за повалення фашистської

диктатури, за національну і демократичну революцію.

Повалення фашистської диктатури і початок демократичної

революції в Португалії та демократичні перетворення.

Сучасне внутрішньополітичне і міжнародне становище

Португалії.

Тема 25. Австрія Визволення Радянською Армією Східної Австрії від гітлерівських

загарбників. Створення Тимчасового уряду Австрії. Вступ військ США,

Англії та Франції в Західну Австрію. Діяльність Тимчасового уряду.

Союзницька конференція по Австрії. Створення Союзницької

Контрольної комісії і перший період її діяльності. Парламентські

24

вибори 1945 р. та створення «уряду концентрації». Економічне і

політичне становище країни в 1945 - 1957 рр. Початок урядової коаліції

Австрійської народної партії і Соціалістичної партії.

Підписання Державного договору про Австрію. Проголошення

постійного нейтралітету.

Розпад урядової коаліції та прихід до влади однопартійного уряду

Народної партії. Однопартійні уряди Соціалістичної партії.

Зовнішня політика Австрії в період однопартійних урядів.

Сучасне економічне і політичне становище Австрії.

Змістовий модуль VII

Країни Південної та Південно-Східної Європи

Тема 26. Італія Політичне становище Італії після звільнення від фашизму.

Формування нової партійно-політичної системи. Політика англо-

американських окупаційних властей в Італії.

Проголошення республіки. Особливості італійської

республіканської конституції. Мирний договір з Італією Криза лівого

крила політичних сил в Італії. Розкол ІСП і ЗІКП. Виключення

комуністів і соціалістів з уряду. Однопартійний уряд де Гаспері. ІКП в

політичному житті країни.

Парламентські вибори 1948 р. Утвердження. ХДО як найбільш

впливової партії країни. Вступ Італії до НАТО.

Політичне життя Італії в 1950-х рр. Еволюція ІСП вправо.

«Економічне диво». Італія і «Спільний ринок». Політичне життя Італії в

1960-х рр. «Лівоцентристський» характер курсу правлячих кіл. ІСП і

«лівий центр». Назрівання кризи «лівого центризму» на кінець 1960-х

рр. Рух за єдність профспілок. Виступи студентської молоді.

«Спекотна осінь» 1969 р. Поляризація політичних сил. Активізація

неофашизму. Дострокові парламентські вибори 1972 р.

«Правоцентристський» уряд Андреотті. ІКП в 1970-х рр. і її ідейно-

політична позиція в міжнародному комуністичному русі.

Внутрішньополітичне становище Італії в середині 1970-х рр. Дострокові

парламентські вибори 1976 р. Однопартійні кабінети Д. Андреотті.

Загроза італійській демократії з боку екстремістських груп. Вбивство А.

25

Моро. Дострокові парламентські вибори 1979 р. Дострокові

парламентські вибори 1983 р. Урядова коаліція п'яти партій. Кабінет Б.

Краксі. Повернення до влади християнських демократів. Кабінет

Андреотті. Радянсько-італійські відносини. Самореформування ІКП і її

перейменування. Політична криза в Італії 1992 -1994 рр. Уряд Р. Проді

(січень 1996р.) і його політика.

Тема 27. Греція Визволення Греції силами народно-визвольної армії (ЕЛАС).

Створення органів народної влади в Греції Англійська інтервенція.

Варкізська угода. Наступ монархо-фашизму. Повернення короля.

Громадянська війна в Греції. «Доктрина Трумена», «план

Маршалла» і Греція.

Внутрішня і зовнішня політика правлячих кіл Греції. Приєднання

Греції до Північноатлантичного блоку. Створення ЕДА — єдиної

демократичної лівої партії. Підписання Грецією угоди з СІІІА про

наданий їм військових баз.

Уряд К. Караманліса. «Надзвичайні закони».

Перемога демократичних сил Греції на виборах 1964 р. Липневий

переворот 1965 р. і боротьба народних мас за відновлення в країні

демократії.

Військовий переворот 21 квітня 1967 р. і встановлення військово-

фашистської диктатури в країні.

Внутрішня і зовнішня політика військового режиму. Загострення

кризи військового режиму і передача влади в руки коаліційного

буржуазного уряду К. Карамандіса.

Боротьба грецького народу за демократизацію суспільства.

Перемога ПАСОК на виборах 1981 р. Уряд А. Папандреу. Сучасне

економічне і політичне становище Греції.

Тема 28. Основні тенденції політичного, економічного та

соціального розвитку Угорщини, Румунії і Албанії після Другої

світової війни

Визволення Румунії і Угорщини Радянською Армією. Роль

перемоги СРСР над гітлерівською Німеччиною у визволенні Албанії від

окупації фашистськими державами. Боротьба з проблем перспектив

суспільного розвитку і встановлення режимів народної демократії.

Проголошення республік в Албанії, Угорщині і Румунії.

26

Перемога сталінської орієнтації на радянську модель соціалізму та

утвердження тоталітарних режимів. Початок побудови «основ

соціалізму» та їх особливості. Виникнення і загострення кризових явищ.

Народне повстання 1956 р. в Угорщині, спроби демократизації режимів в

Угорщині та Румунії. Послаблення кризи авторитарних режимів у 1970-х

— 1980-х рр. Демократичні революції 1989 - 1990 рр. і розвиток процесу

демократизації.

Змістовий модуль VIII

Країни Північної та Латинської Америки у другій половині

ХХ ст.

Тема 29. Сполучені Штати Америки Зміни в світових позиціях і ролі США після Другої світової

війни. Початок «холодної війни» в міжнародних відносинах і зовнішня

політика США. Політика по відношенню до СРСР і країн Східної

Європи. «Доктрина стримування». «Доктрина Трумена». «План

Маршалла». Північноатлантичний договір. Участь США у війні в Кореї.

Зовнішня політика адміністрації Д. Ейзенхауера.

Посилення консервативних тенденцій у внутрішньополітичному

житті США після закінчення другої світової війни. Профспілкове

законодавство.

Становище КП США. Виборча кампанія 1948 р. Прогресивна

партія і її програма. Маккартизм. Виборча кампанія 1952 р. і кінець ери

партійного перегрупування. «Консервативна консолідація». Формування

військово-промислового комплексу.

Зовнішня політика США в період президентства Кеннеді. Доктрина

«гнучкого реагування». Політика «наведення мостів». «Союз заради

прогресу». Карибська криза. Зовнішньополітичний курс адміністрації

Джонсона. Вступ США у війну в Індокитаї.

Внутрішньополітична програма президента Кеннеді. «Нові

рубежі». Новий етап НТР і американське суспільство. Соціально-

економічні заходи адміністрації Кеннеді. Вбивство президента

Кеннеді.

Програма «Великого суспільства» і соціально-економічна політика

адміністрації Джонсона. Підйом рухів соціального протесту в 1960-х р.

Робітничий молодіжний, студентський і антивоєнний рух. Боротьба

афроамериканців за соціальні права. М.-Л. Кінг і його погляди. Основні

27

течії афро-американського руху. «Нові ліві» в США. Вибори 1968 р.

Зовнішня політика адміністрації Ніксона і Форда. «Доктрина

Ніксона». Радянсько-американські відносини в 1968 - 1976 рр.

Припинення війни у В'єтнамі. Початок погіршення у відносинах СРСР -

США в середині 1970-х рр.

Внутрішньополітичні проблеми США в першій половині 1970-х

рр. Уотергейт. Соціально-психологічна криза в американському

суспільстві. Виборчі кампанії 1972 і 1976 рр.

Зовнішня політика адміністрації Картера. Особливості радянсько-

американських відносин в 1977 - 1980 рр. «Доктрина Картера».

Політика захисту прав людини.

Внутрішньополітичний курс адміністрації Картера.

Неоконсервативна хвиля. Виборча кампанія 1980 р.

Зовнішня політика адміністрації Рейгана. «Новий глобалізм» і

відродження інтернаціоналістських тенденцій. Нові напрямки військової

технології. Радянсько-американські відносини у 1980-х рр. Вашингтон

і союзники. Американо-канадська відносини.

Соціально-економічна політика адміністрації Рейгана.

"Рейганоміка". Нові досягнення НТР і американське суспільство. Рух за

обмеження озброєнь і проти загрози війни. Виборчі кампанії 1984 -

1988 рр.

Зовнішня політика адміністрації Буша. Кувейтська криза і війна з

Іраком. Особливості радянсько-американських відносин в кінці 1980-х -

на початку1990-х рр. Вашингтон і об'єднання Німеччини.

Східноєвропейська політика США. Роль і місце США в міжнародній

політиці доби переходу від двополярного до багатополярного світу.

Особливості внутрішньої політики адміністрації Буша. Виборча

кампанія 1992 р. Внутрішня та зовнішня політика уряду Б. Клінтона.

Економічне піднесення. Роль і місце США у системі міжнародних

відносин на зламі XX-XXI ст.

Виборча кампанія 2000 р. Перемога Дж. Буша-молодшого. Зміни у

внутрішній та зовнішній політиці. Програма Б. Обами.

Українська громада в США є повоєнні роки: політичні орієнтації,

суспільна роль, духовне життя.

Тема 30. Канада Підсумки другої світової війни для Канади. Політичне життя і

зовнішньополітичні орієнтири Канади в 1950 - 1960-х рр. Політика і

ідеологія ліберальної і консервативної партій. Загострення франко-

28

канадської національної проблеми в 1960-х рр. Особливості економічного

розвитку.

Адміністрація П. Трюдо. Конституційна реформа. Зовнішня

політика урядів П. Трюдо. Радянсько-канадські відносини в 1970-і -

першій половині 1980-хрр.

Парламентські вибори 1984 р. і прихід до влади консервативного

уряду Малруні. Зовнішня політика Канади в другій половині 1980-х

початку 1990-х рр. Економічний розвиток і характер відносин з США,

Франко-канадське питання і угода Міч-Лейк. Конституційна криза

початку 1990-х рр.

Роль канадців українського походження в житті Канади.

Організаційні форми і духовний клімат життя української громади в

Канаді.

Сучасне політичне життя і зовнішня політика Канади.

Тема 31. Країни Латинської Америки

у другій половині ХХ ст.

Латинська Америка в перше повоєнне десятиріччя. Латинська

Америка у другій половині 1950-х – 1960-х років.

Латиноамериканська економічна інтеграція. Економічний та

політичний розвиток у 1960-х – 1970-х рр. Нові тенденції на

латиноамериканському субконтиненті у 1980-х – на початку 1990-х

років.

Латинська Америка на рубежі ХХ – ХХІ ст. Характерні

особливості розвитку великих латиноамериканських країн на

сучасному етапі.

Чилі. Бразилія. Мексика. Аргентина.

Тема 32. Сучасний світ і міжнародні відносини

Становлення двох курсів у міжнародній політиці після Другої

світової війни. Післявоєнне мирне врегулювання в Європі. Мирні

договори 1947 р. Німецька проблема. Утворення і діяльність ООН у

перші післявоєнні роки. Початок «холодної війни».

Економічні важелі Заходу. Доктрина Трумена та «план

Маршала». Блокова політика великих держав. Перші спроби

порозуміння між Сходом і Заходом. Дві тенденції у міжнародній

політиці.

Міжнародні відносини у другій половині 1950-х – 1970-х рр.

29

Крах колоніальної системи. Становлення та розвиток інтеграційних

процесів.

Локальні конфлікти на полі «холодної війни». Близькосхідна

проблема. Позиції Сходу і Заходу. Три центри сили у західному світі.

Берлінська криза 1958 – 1963 рр. Карибська криза.

Міжнародна розрядка в першій половині 1970-х років. Її

значення для формування міжнародних відносин. Проблеми безпеки

та співробітництва в Європі. Поворот від розрядки до нового витка

напруженості.

Кардинальні зміни в системі міжнародних відносин у світі

наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. Горбачовська перебудова в

СРСР та нове політичне мислення. Перші кроки на шляху

роззброєння. Крах комунізму у східній Європі. Вплив розпаду СРСР

на міжнародні відносини. Посткомуністичний світ.

Нові горизонти міжнародного співробітництва. Поглиблення

інтеграційних процесів у Європі та світі. Нова роль НАТО.

Формування нової моделі посткомуністичного світу у 1990-ті роки.

Характерні видозміни у форматі міжнародних відносин після 11

вересня 2001 р.

30

СТРУКТУРА ЗАЛІКОВОГО КРЕДИТНОГО КУРСУ

(ДЕННА ФОРМА НАВЧАННЯ)

ТЕМА

Кількість годин,

відведених на:

Лек

ції

Сем

інар

ські

та п

рак

тич

ні

зан

ятт

я

Сам

ост

ійн

у

роб

оту

Інд

ивід

уал

ьну

роб

оту


ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ І

КРАЇНИ ЄВРОПИ ТА АМЕРИКИ

У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХХ СТ.


«Новітня історія країн Європи та

Америки»

2 2

Тема 2. Сучасна історія та її головні

закономірності

2 2 2 2

ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ ІІ

КРАЇНИ ЗАХІДНОЇ ТА ЦЕНТРАЛЬНОЇ ЄВРОПИ


Тема 3. Німеччина у 1918 – 1939 рр. 4 4 2 2

Тема 4. Великобританія у 1918 – 1939

рр.

4 4 2

Тема 5. Франція у 1918 – 1939 рр. 4 4 2

Тема 6. Іспанія у 1918 – 1939 рр. 2 4 2 2

Тема 7. Австрія у 1918 – 1939 рр. 2 2 2

Тема 8. Португалія у 1918 – 1939 рр. 2 2

ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ ІІІ

КРАЇНИ ПІВДЕННОЇ ТА ПІВДЕННО-СХІДНОЇ ЄВРОПИ


Тема 9. Італія у 1918 – 19139 рр. 2 4 2

Тема 10. Угорщина у 1918 – 1939 рр. 2 2

31

Тема 11. Румунія у 1918 – 1939 рр. 2 2

Тема 12. Греція у 1918 – 1939 рр. 2 2

Тема 13. Албанія у 1918 – 1939 рр. 2 2

ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ IV

КРАЇНИ ПІВНІЧНОЇ ТА ЛАТИНСЬКОЇ АМЕРИКИ


Тема 14. Сполучені Штати Америки

у 1918 – 1939 рр.

4 4 2

Тема 15. Канада у 1918 – 1939 рр. 2 2


у 1918 – 1939 рр.

2 2

ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ V

ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА (1939 – 1945 РР.)

Тема 17. Міжнародні відносини

напередодні Другої світової війни

2 2 2

Тема 18. Друга світова війна

(1939 – 1945 рр.)

4 6 2 2


ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ VI


У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХХ СТ.

Тема 19. Країни Європи та Америки в

другій половині ХХ – початку ХХІ ст.

2 2 2

Тема 20. Великобританія у 1945 –

2008 рр.

4 4 2

Тема 21. Франція у 1945 – 2008 рр. 4 4 2

Тема 22. Федеративна республіка

Німеччини у 1945 – 2008 рр.

Об’єднання Німеччини.

4 4 2 2

Тема 23. Іспанія у 1945 – 2008 рр. 2 2

Тема 24. Португалія у 1945 – 2008 рр. 2 2

Тема 25. Австрія у 1945 – 2008 рр. 2 2

ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ VІІ



Тема 26. Італія у 1945 – 2008 рр. 2 2 2

32

Тема 27. Греція у 1945 – 2008 рр. 2 2

Тема 28. Основні тенденції

політичного, економічного та

соціального розвитку Угорщини,

Румунії і Албанії після Другої світової

війни

2 2 2

ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ VIІІ



Тема 29. Сполучені Штати Америки у

1945 – 2008 рр.

4 4 2 2

Тема 30.Канада у 1945 – 2008 рр. 2 2



2 2

Тема 32. Сучасний світ і міжнародні

відносини

2 2

Всього годин 54 50 56 56

ТЕМИ СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ

(денна форма навчання)

Змістовий модуль 1.

Країни Європи та Америки в першій половині ХХ ст.

Тема 1. Облаштування повоєнного світу. Версальсько-

Вашингтонська система договорів – 2 год.


Країни Західної та Центральної Європи у першій половині ХХ

ст.

Тема 3. Німеччина у 1918 – 1939 рр. – 4 год.

Тема 4. Великобританія у 1918 – 1939 рр. – 4 год.

Тема 5. Франція у 1918 – 1939 рр. – 4 год.

Тема 6. Іспанія у 1918 – 1939 рр. – 4 год.


Країни Південної та Південно-Східної Європи у першій половині

ХХ ст.

Тема 9. Італія у 1918 – 1939 рр. – 4 год.

33


Країни Північної та Латинської Америки у першій половині ХХ

ст.

Тема 14. Сполучені Штати Америки у 1918 – 1939 рр. – 4 год.


Друга світова війна

Тема 18. Друга світова війна (1939 – 1945 рр.) – 6 год.


Країни Західної та Центральної Європи у другій половині ХХ ст.

Тема 20. Великобританія у 1945 – 2008 рр. – 4 год.

Тема 21. Франція у 1945 – 2008 рр. – 2 год.

Тема 22. Федеративна республіка Німеччини у 1945 – 2008 рр. – 4

год.


Країни Південної та Південно-Східної Європи у другій половині

ХХ ст.



Країни Північної та Латинської Америки у другій половині ХХ

ст.


34

СТРУКТУРА ЗАЛІКОВОГО КРЕДИТНОГО КУРСУ

(ЗАОЧНА ФОРМА НАВЧАННЯ)

ТЕМА

Кількість годин,

відведених на:

Лек

ції

Сем

інар

ські

та п

рак

тич

ні

зан

ятт

я

Сам

ост

ійн

у

роб

оту

Інд

ивід

уал

ьну

роб

оту


ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ І

КРАЇНИ ЄВРОПИ ТА АМЕРИКИ



«Новітня історія країн Європи та

Америки»

5

Тема 2. Сучасна історія та її головні

закономірності

2 6

ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ ІІ.



Тема 3. Німеччина у 1918 – 1939 рр. 2 2 6 2

Тема 4. Великобританія у 1918 – 1939

рр.

2 6

Тема 5. Франція у 1918 – 1939 рр. 2 6

Тема 6. Іспанія у 1918 – 1939 рр. 5 2

Тема 7. Австрія у 1918 – 1939 рр. 5

Тема 8. Португалія у 1918 – 1939 рр. 5

ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ ІІІ.



Тема 9. Італія у 1918 – 19139 рр. 2 5 2

Тема 10. Угорщина у 1918 – 1939 рр. 5

Тема 11. Румунія у 1918 – 1939 рр. 5

35

Тема 12. Греція у 1918 – 1939 рр. 5

Тема 13. Албанія у 1918 – 1939 рр. 5

ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ IV.



Тема 14. Сполучені Штати Америки

у 1918 – 1939 рр.

2 6 2

Тема 15. Канада у 1918 – 1939 рр. 5


у 1918 – 1939 рр.

5

ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ V.

ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА (1939 – 1945 РР.)

Тема 17. Міжнародні відносини

напередодні Другої світової війни

5 2

Тема 18. Друга світова війна

(1939 – 1945 рр.)

2 2 6 2


ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ VI.



Тема 19. Країни Європи та Америки в

другій половині ХХ – початку ХХІ ст.

5 1

Тема 20. Великобританія у 1945 –

2008 рр.

2 5

Тема 21. Франція у 1945 – 2008 рр. 2 5

Тема 22. Федеративна республіка

Німеччини у 1945 – 2008 рр.

Об’єднання Німеччини.

2 2 6

Тема 23. Іспанія у 1945 – 2008 рр. 5

Тема 24. Португалія у 1945 – 2008 рр. 5

Тема 25. Австрія у 1945 – 2008 рр. 5

ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ VІІ.



Тема 26. Італія у 1945 – 2008 рр. 2 5

Тема 27. Греція у 1945 – 2008 рр. 5

36

Тема 28. Основні тенденції

політичного, економічного та

соціального розвитку Угорщини,

Румунії і Албанії після Другої світової

війни

5

ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ VIІІ.



Тема 29. Сполучені Штати Америки у

1945 – 2008 рр.

2 5

Тема 30.Канада у 1945 – 2008 рр. 5



5

Тема 32. Сучасний світ і міжнародні

відносини

5

Всього годин 20 10 167 1

9

ТЕМИ СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ

(заочна форма навчання)

Тема 3. Німеччина у 1918 – 1939 рр. – 2 год.

Тема 18. Друга світова війна (1939 – 1945 рр.) – 2 год.

Тема 22. Федеративна республіка Німеччини у 1945 – 2008 рр.

– 2 год.



37

НАВЧАЛЬНИЙ ПРОЕКТ

До індивідуальної роботи відносяться творчі та індивідуальні

навчально-дослідні завдання:

- Підготовка реферативних матеріалів на актуальні теми з

елементами наукового дослідження та його презентація.

- Власні дослідження до олімпіад, конференцій.

- Написання есе.

- Розробка і розв’язання тестових завдань.

- Розробка конспектів лекцій.

- Порівняльна характеристика вивчених процесів, явищ тощо.

- Конспект наукових статей за темами модулів та складання

коментарів до них.

- Конспект із теми за заданим планом або планом, який студент

розробив самостійно.

- Складання схем історико-політичної та історико-економічної

динаміки.

- Короткі повідомлення з тем модуля або вузької проблематики.

- Біографічні дослідження.

- Складання хронологічних таблиць.

- Історіографічні описи.

- Історичні нариси.

- Анотація прочитаної додаткової літератури.

- Складання коротких літописних подій.

- Пошук в комп’ютерній мережі додаткового навчального

матеріалу до запропонованих тем.

Методи навчання: лекції з використанням сучасних

інформаційних технологій; семінарські заняття з використанням, в

процесі обговорення, питань інтерактивних методів.

Методи оцінювання: поточне оцінювання на семінарському

занятті; оцінка з ІНДЗ; підсумковий модульний контроль; оцінка за

контрольні роботи, колоквіуми.

Враховуючи те, що питома вага оцінки кожного з видів

навчальної діяльності студента у підсумковій (загальній) оцінці

визначається, виходячи із їх вагомості у теоретичній та практичній

підготовці фахівця, структури та змісту навчальної дисципліни,

кількість балів розподілено наступним чином:

38

РОЗПОДІЛ БАЛІВ ОЦІНЮВАННЯ УСПІШНОСТІ

СТУДЕНТІВ З НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ

І СЕМЕСТР

ІІ СЕМЕСТР

Модуль 1

Мод

ул

ь 2

Під

сум

ко

ви

й

кон

тр

ол

ь

Сум

а

Змістовий модуль VI Змістовий

модуль VII

Змістовий

модуль VIII

15

15

100

Т

19

Т

20

Т

21

Т

22

Т

23

Т

24

Т

25

Т

26

Т

27

Т

28

Т

29

Т

30

Т

31

Т

32

5 5 5 5 5 5 5 5 5 5 5 5 5 5

ШКАЛА ОЦІНЮВАННЯ

А Відмінно 90 – 100%

В Дуже добре 82 – 89%

С Добре 75 – 81%

D Задовільно 67 – 74%

E Задовільно (достатньо) 60 – 66%

FX Незадовільно з можливістю повторного

складання

35 – 59%

F Незадовільно з обов’язковим повторним

курсом

1 – 34%

Модуль 1

Модул

ь 2

(ІН

ДЗ

)

Під

сум

ков

и

й к

он

тр

ол

ь

Сум

а

Зм

істов

и

й м

одул

ь

І Змістовий модуль

ІІ

Змістовий

модуль ІІІ

Зм

істов

ий

мод

ул

ь I

V

Зм

істов

ий

мод

ул

ь V

5

5

100 Т

1

Т

2

Т

3

Т

4

Т

5

Т

6

Т

7

Т

8

Т

9

Т

10

Т

11

Т

12

Т

13

Т

14

Т

15

Т

16

Т

17

Т

18

5 5 5 5 5 5 5 5 5 5 5 5 5 5 5 5 5 5

39

Методичне забезпечення: опорні конспекти лекцій;

інтерактивний комплекс навчально-методичного забезпечення

дисципліни (ІКНМЗ); нормативні документи; методичні

рекомендації; навчально-методичні посібники; підручники


СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ТА ЕКОНОМІЧНІ

ТРАНСФОРМАЦІЇ

У МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД СВІТОВОЇ ІСТОРІЇ.

ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА

Теоретична частина

Перша світова війна, її результати явили собою глибоку

цивілізаційну кризу, вихід із якої привів до глобальних змін у

світовій історії. Змін, які фактично поклали початок новітньої історії

людства і резонансність яких відчувалася до кінця XX століття.

Майже водночас впали чотири імперії — Російська, Австро-

Угорська, Німецька (Другий рейх), Оттоманська. На 1/6 земної кулі

розпочалися комуністичні експерименти у більшовицькому

виконанні. Суттєвих, а в деяких аспектах кардинальних

трансформацій зазнав націоналізм – одна із провідних ідеологій XX

ст. У ці ж два десятиліття як явище світової історії постав і зміг

реалізувати себе на практиці фашизм, його різновид – нацизм. Відтак

у різних формах утвердився тоталітаризм – суспільно-політична

практика, із якою безпосередньо пов'язані найбільші трагедії

людства у XX столітті.

У міжвоєнний період відбувалися докорінні переоцінки куль-

турних цінностей, духовні злами цілих поколінь, нищення то-

талітарними, реакційними режимами культури і її творців. Злети і

падіння, тріумф розуму і життєві трагедії мільйонів – усе це увібрали

в себе два десятиліття міжвоєнного періоду.

Здавалося б, навчене гірким досвідом світової війни 1914 – 1918

рр. людство зробить все можливе, щоб запобігти повторенню

трагедії. На жаль, післявоєнна концепція нового світоустрою,

механізми підтримання миру виявилися недієздатними – через 20

років людство знову постало на порозі нової світової війни.

40

Версальсько-Вашингтонська система: концепція

післявоєнного світоустрою

Нові геополітичні реалії у світі формувалися за сценарієм

творців Версальсько-Вашингтонської системи.

Версальсько-Вашингтонська система – серія договорів (1919—

1922 рр.), підписаних державами-переможницями з Німеччиною,

Австрією, Угорщиною, Болгарією й Туреччиною, якими

закріплювався новий територіальний поділ світу, створювалася

система колективного підтримання миру – Ліга Націй.

У січні 1919 р. в Парижі почала працювати мирна конференція

за участю глав держав та урядів і міністерств закордонних справ

Великобританії, Франції, США, Італії та Японії. Оскільки дві останні

держави в ході війни помітної ролі не відігравали, то головну роль

перебрала на себе «велика трійка» — прем'єр-міністр Великобританії

Д. Ллойд Джордж, президент США В. Вільсон, прем'єр-міністр

Франції Ж. Клемансо. В конференції також брали участь делегації 27

інших країн, що входили до антинімецької коаліції чи примкнули до

неї на заключному етапі війни.

Результатом Паризької конференції стало підписання ряду

договорів, серед яких визначальними були: Версальський мирний

договір із Німеччиною (червень 1919 р.); Сен-Жерменський – з

Австрією (вересень 1919 р.); Нейський – із Болгарією (листопад 1919

р.); Тріанонський – з Угорщиною (червень 1920 р.); Севрський — із

Туреччиною (серпень 1920 р.).

Конференція проголосила створення якісно нового (на по-

стійній основі) інструменту підтримання миру і відповідного

порядку у світі — Ліги Націй. Ця міжнародна організація (її статут

було затверджено у квітні 1919 р.) з центром у Женеві метою своєї

діяльності проголошувала розвиток співробітництва між державами,

головне ж – гарантії безпеки післявоєнного світу. Останньому мали

слугувати відмова від війн, міжнародно-правове визначення

агресора і його жертви, санкції щодо агресора тощо.

Версальсько-Вашингтонська система закріплювала зміни

геополітичного характеру. За замислом її творців, Німеччина

втрачала статус світової держави. Вона змушена була поступитися

частиною своєї (точніше, спірної) території на користь інших

держав. Над окремими територіями встановлювався контроль Ліги

Націй. Так, зокрема, за Версальським договором франко-німецький

кордон поновлювався за станом на 18 липня 1870 р. А це означало,

41

що Ельзас і Лотарингія поверталися Франції. Інші західнонімецькі

землі підлягали окупації військами держав-переможниць. Рудники

Саарського басейну передавалися в користування Франції, а сама

область переходила на 15 років під управління Ліги Націй. Певна

частина території Німеччини відійшла до Бельгії. Литві поверталася

Клайпеда, Польщі – окремі райони Пруссії й Померанії, частина

Верхньої Сілезії, Познань. Гданськ оголошувався вільним містом під

управлінням Ліги Націй. Нарешті, до новопосталої держави

Чехословаччини відійшла Судетська область.

Німеччина втрачала всі свої колонії. її африканські володіння

переходили до Великобританії, Бельгії, Португалії, Франції.

Тихоокеанські — до Японії, Великобританії, Австралії, Нової

Зеландії.

Переможена Німеччина змушена була також прийняти ряд

умов, спрямованих проти відродження її військово-промислового

потенціалу, їй дозволялося мати лише 100-тисячну вільнонайману

армію. Генеральний штаб розпускався, принаймні формально. Флот,

за винятком незначної частини застарілих кораблів, переходив до

переможців. Німеччина позбавлялася права мати флот і військову

авіацію. Її порти й ріки оголошувалися «міжнародними», тобто

відкритими для кораблів держав-переможниць. І, звичайно ж, як

головна винуватиця війни, Німеччина мала погодитися на

репараційні зобов'язання на будь-яку суму, яку буде визначено

союзниками протягом 18 – 20 місяців.

Отже, за наслідками втрат територіальних, військово-

промислового потенціалу, повалення монархічного режиму і

встановлення республіканського режиму, Німеччина як Другий рейх

(імперія) перестала існувати.

Розпалася й Австро-Угорська імперія. На її уламках постали

самостійні держави Австрія, Угорщина, Чехословаччина.

Південнослов'янські території – Боснія, Герцеговина, Хорватія,

Словенія, Далмація, частина Македонії і Південної Угорщини

об'єдналися із Сербією й Чорногорією в єдиній державі Югославії.

Деякі території колишньої імперії відійшли до Румунії, Італії,

Польщі. Морський і Дунайський флоти колишньої Австро-Угорщини

переходили в розпорядження держав-переможниць. Кількість

збройних сил Австрії визначалася в 30 тис. осіб, заборонялася

загальна військова повинність. Для переможців встановлювалася

свобода транзиту через Австрію. Отже, фактично Австрія опинилася

42

під контролем інших держав.

За таким само сценарієм було складено і Тріанонський договір

для Угорщини. В результаті вона втратила понад половину території,

якою раніше володіла, а її населення скоротилося майже в 2,5 рази.

Болгарія вимушена була поступитися своїми територіями на

користь Румунії, Греції, Югославії. Вона втрачала практично весь

флот, чисельність її армії обмежувалася 20 тис. осіб.

На політичній карті світу не стало Оттоманської імперії. Це

означало, що Туреччина втратила близько 80 % території колишньої

імперії. Її колоніальні володіння відійшли до Великобританії,

Франції, Греції, Італії. За Севрським договором Туреччина втрачала

монопольні права на Чорноморські протоки, які ставали відкритими

для проходу військових кораблів і нечорноморських держав.

Формально контроль над ними передавався міжнародній комісії,

фактично ж переходив до країн Антанти. Вони ж мали здійснювати і

контроль над економікою й фінансами Туреччини.

Одним із трагічних наслідків післявоєнного влаштування Єв-

ропи «по-версальськи» стали масові переселення й виселення на-

родів — чи не найбільші на Європейському континенті з часів

великих переселень І тисячоліття. Близько 500 тис. осіб, переважно

мусульманського віросповідання, покинули Македонію і Добруджу.

Сотні тисяч угорців вимушені були переселитися з територій, що

відходили до інших держав, як і німців із Верхньої Сілезії, що

відійшла до Польщі, і Судетської області з Чехо-Словаччини. Тим

самим не тільки ламалися долі мільйонів людей, а й закладалися

міни уповільненої дії під хистку споруду Версальсько-

Вашингтонської системи.

З метою врегулювання азіатсько-тихоокеанських проблем у

листопаді 1921 р. розпочала роботу Вашингтонська конференція за

участю 9 держав. Прийнята нею система договорів закріпила

територіальні й політичні реалії на Далекому Сході та в басейні

Тихого океану.

Перш за все Великобританія, США, Франція і Японія домови-

лися про гарантії щодо безпеки своїх володінь у цьому регіоні,

включно до взаємодопомоги на випадок загрози територіям їх ін-

тересів. Це не виключало взаємних суперечок щодо сфер впливу між

США і Великобританією, США і Японією. Вони зумовлювалися

експансіоністськими устремліннями США на Далекому Сході.

Американські домагання запровадити щодо Китаю політику

43

«відкритих дверей» не влаштовували інші держави, яким було важко

конкурувати з США в «освоєнні» Китаю.

Після тривалої дипломатичної боротьби США, Великобританія,

Франція, Італія і Японія домовилися про обмеження військово-

морських флотів, зокрема їх головної ударної сили на той час —

лінкорів. Між Великобританією і США встановлювалася рівність у

лінійних кораблях, що означало остаточну відмову британських

політиків від традиційного принципу — мати флот, рівний

об'єднаним флотам двох найсильніших морських держав.

Неважко зрозуміти, якими мали бути наслідки такого «пере-

влаштування» світу.

Рано чи пізно, принижена у своїх національних почуттях Ні-

меччина стане домагатися реваншу. З тих же причин у той чи інший

спосіб її підтримуватимуть прямо чи опосередковано спільники по

колишньому Четверному союзу часів Першої світової війни. І не

тільки вони.

Антирадянська спрямованість Версальсько-Вашингтонської

системи, як і багато наступних зовнішньополітичних акцій провідних

країн Заходу, у поєднанні з деструктивною більшовицькою стратегією

експорту соціалістичної революції зумовлювали ще один вузол

міжнародних суперечностей. Амплітуда їх коливань залежатиме від

політичної кон'юнктури.

Підсумками Паризької конференції, за великим рахунком,

залишилися незадоволені Сполучені Штати Америки. Зі зрозумілих

причин: захоплення економічного лідерства, і відповідно, нарощення

військової могутності, спонукали їх до більшої «відкритості світу»,

«свободи морів» тощо. А відтак і суттєвого коригування базових

принципів Версальсько-Вашингтонської системи. Тож суперечності

між заокеанським гігантом і провідними в політиці, але економічно

послабленими європейськими державами будуть ще одним

визначальним фактором у міжнародній політиці міжвоєнного періоду.

Отже, нове світоустрою за Версальсько-Вашингтонськими

рецептами не тільки не ліквідувало суперечностей щодо

геополітичних інтересів провідних держав світу, а в певному

розумінні ще більше їх загострило.

Геополітичні реалії міжвоєнного періоду

Із закінченням Першої світової війни США заявили свої

претензії на світове лідерство. У геополітичних вимірах це означало,

44

що після п'яти століть освоєння Старим світом Нового, починався

рух у зворотному напрямі. 1 млн. американців у військовій формі,

що знаходилися на початку 1919 р. в Європі, були суттєвим аргу-

ментом американської дипломатії у протистоянні європейським

політичним гігантам. А ще – половина світового промислового

виробництва, що припадала на частку США.

Поки американська економіка явно поступалася європейській,

США всіляко намагалися відгородитися від Європи. Тепер же,

відчувши свою могутність, Сполучені Штати виступили з

ініціативою ліквідувати економічні бар'єри, оскільки вже не боялися

конкуренції. Тобто Америка домагалася домінування у світі.

Дипломатія США зводилася до створення умов, які б забезпе-

чували в Європі приблизну рівновагу сил, що протистояли одна

одній. Зокрема, не в інтересах Америки було звести силу Німеччини

до нуля. Тож «14 пунктів» В. Вільсона були для німців більш

прийнятними завдяки їхній визначеності, ніж умови, які могли б

продиктувати європейські лідери Антанти. Європейських союзників

американці намагалися переконати, що не відновивши економіку,

Німеччина не зможе виплачувати репарацій державам-

переможницям.

Проте перша спроба США вийти у світові лідери не увінчалася

певним успіхом. Були матеріальні умови, проте підвела дипломатія,

яка не передбачила і не врахувала всіх факторів англо-французького

зближення. США прагнули до світової гегемонії, Франція – до

лідерства в Європі. У цьому її до певної міри підтримувала

Великобританія – обидві були проти американського загравання з

Німеччиною. До того ж Франція погоджувалася на розширення

англійських колоніальних володінь за рахунок колишніх німецьких

колоній. У цьому контексті Великобританію не влаштовувало

швидке вивищення Америки, особливо ж з огляду на те, що згідно з

умовами Вашингтонської конференції (1921 р.) «володарка морів»

вимушена була поступитися морською першістю, погодившись у

цьому виді озброєнь на паритет зі США.

Знадобиться ще одна світова війна, щоб США домоглися

беззаперечного лідерства не тільки в економіці, а й у світовій

політиці.

Ще однією геополітичною реальністю стала поява на

політичній карті світу Радянської Росії, а потім й інших радянських

республік. Проте з активного суб'єкта міжнародної політики,

45

учасника воєнно-політичних блоків і коаліцій, яким Росія була

протягом століть, вона тимчасово опинилася в стані глибокої

міжнародної ізоляції, перетворилася в об'єкт політики великих

держав.

Поразка держав Четверного союзу у війні дала можливість

Радянській Росії анулювати принизливий для неї Брестський договір.

Проте закінчення світової війни мало для неї і негативні наслідки:

Антанта могла тепер активніше втрутитися в події, що відбувалися

на території колишньої Російської імперії. Південь України

окупували французькі війська, у Сибіру і на Далекому Сході на

початку 1919 р. перебували близько 130 тис. військовослужбовців

ворожих Росії держав, понад 20 тис. – на Півночі. «Російське

питання» стало одним з головних на Паризькій конференції, де в

лютому 1919 р. було вирішено питання про широкомасштабну

інтервенцію проти Росії.

Лінія поведінки західних держав мотивувалася необхідністю

запобігти поширенню революції з Росії на всю змучену війною

Європу. І небезпідставно. Суть більшовицького месіанізму,

підтриманого компартіями інших країн, зводилася саме до цього:

сприяти поширенню комунізму, шляхом експорту соціалістичних

революцій, у всьому світі. Вижити у ворожому оточенні й одночасно

прагнути до перемоги у світовому масштабі — таке ірраціональне у

своїй основі завдання довгі роки не тільки визначало стратегічну

лінію зовнішньополітичної діяльності Радянської держави, а й

суттєво впливало на всю міжнародну обстановку 1920 – 1930-х

років.

Важливою віхою на шляху становлення нового світового

порядку стала Генуезька конференція (квітень 1922 р.). Це була

загальноєвропейська конференція, яка мала визначити шляхи

оздоровлення економічного стану на континенті й, у контексті цього

завдання, врегулювати економічні відносини між Росією та іншими

державами. Ініціатором останнього неодноразово виступала й сама

Росія. Оптимізму її керівникам додавало те, що вперше офіційно на

рівні представництва провідних європейських держав

проголошувалося, що нації не можуть привласнювати собі право

диктувати іншим народам принципи, на основі яких останні мали

організовувати систему власності й внутрішнього економічного

життя. Отже, соціально-економічна система, встановлена

більшовиками в Росії, набувала свого роду міжнародної

46

легітимності.

До певної міри це підтверджувалося і практикою. На цей час

Росія почала вже поступово виходити з міжнародної ізоляції,

установивши дипломатичні відносини з 8 країнами, торгові – з 14, у

тому числі й з Великобританією, Німеччиною, що означало визнання

де-факто московського уряду. Організатори конференції фактично

погодилися з тим, що запрошена на конференцію Радянська Росія

представляла на ній інтереси й інших радянських республік, на той

час ще формально не об'єднаних в одній союзній державі.

США офіційно не були учасником Генуезької конференції.

Більше того, вони були противниками її скликання, отже, й мирного

врегулювання відносин з Радянською Росією. Уряд США був

єдиним, що вимагав бойкотувати її економічну систему. Щоправда,

причина була не тільки, а може й не стільки в Росії. США

небезпідставно вбачали в англійських ініціативах щодо сценарію

конференції спробу об'єднати європейські держави навколо

Великобританії. Відтак доклали зусиль, щоб рішення конференції не

стали початком небажаного для них економічного піднесення

європейських конкурентів і їх політичної консолідації.

Основних завдань Генуезька конференція не розв'язала, як і

Гаазька (червень 1922 р.), яка була фактично продовженням Ге-

нуезької. Політичні мотиви взяли гору над економічними розра-

хунками, створити систему економічних зв'язків не вдалося. За-

лишилося не розв'язаним і «російське питання». Західні дипломати,

формально проголошуючи рівні права всіх держав і народів,

фактично намагалися диктувати Росії свої умови. Остання,

погоджуючись на деякі з них, тут же висувала свої зустрічні умови і

пропозиції. Так, умовою повернення воєнних боргів Росія вважала

компенсацію колосальних витрат, яких вона зазнала внаслідок

іноземної інтервенції в перші післяреволюційні роки; погоджувалась

повернути царські позички, але за умов надання нових кредитів.

Доречно зауважити, що лінія поведінки Радянської Росії в Генуї

стала концептуально-визначальною для радянської дипломатії у всі

наступні десятиліття.

Отже, економічно цілісної Європи, якою вона була в довоєнний

період (хоч і не без суттєвих застережень), відновити не вдалося.

Сенсацією для учасників Генуезької конференції стало

укладення договору в Рапалло (квітень 1922 р.) між Німеччиною і

Росією. Договором розв'язувався широкий спектр міждержавних

47

відносин – економічних, політичних, аж до встановлення

дипломатичних відносин. Це був договір двох найбільш ущемлених

Версальською системою держав, які боялися залишитися в повній

міжнародній ізоляції. До того ж він практично ліквідував усі минулі

взаємні економічні претензії. Договором встановлювався статус

«найбільшого сприяння нації» в торгівлі між двома державами.

Варто зауважити, що з боку Німеччини інтерес до договору виявляли

не тільки підприємці, а й військові. Почалося таємне радянсько-

німецьке співробітництво у військовій галузі, причому і в тих

напрямках, які для Німеччини було заборонено міжнародними

договорами. Мова йде, зокрема, про підготовку військових кадрів,

випробування військової техніки й озброєнь, які проводилися на

території Радянського Союзу. Останній, до речі, був не єдиним

джерелом відродження промислового, отже, і військового потенціалу

Німеччини. Іноземні капітали текли в її економіку і з інших держав,

передусім зі США, з одного боку, забезпечуючи можливість

одержання репарацій, з іншого – допінгуючи відродження військово-

промислового виробництва в Німеччині.

Близькосхідні питання, проблеми Чорноморських проток

розв'язувалися на Лозаннській конференції (листопад 1923 р.). На ній

радянську делегацію, крім РСФРР, представляли також УСРР і

Грузія як чорноморські держави. Згідно з прийнятою конвенцією

Чорноморські протоки оголошувалися демілітаризованими, однак

через них дозволявся прохід військових кораблів усіх держав.

Радянський Союз розцінив таке рішення як спрямоване проти його

безпеки. На конференції було підписано новий договір з

Туреччиною, значно сприятливіший для неї за попередній,

Севрський. Фактично це означало денонсацію Севрського договору,

який вважався найвразливішою ланкою у Версальсько-

Вашингтонській системі.

1923 рік виявився для Європи складним, кризовим. Відмова

Німеччини виплатити черговий внесок за репараціями призвела до

окупації Францією і Бельгією Рурської області, що зумовило гостру

політичну кризу. Спроба Франції в такий спосіб зміцнити свою

лідируючу роль в Європі викликала спротив Великобританії і США.

Франція вимушена була вивести свої війська з окупованої території.

США взяли на себе роль арбітра в європейських суперечках. Згідно з

прийнятим у 1924 р. «планом Дауеса репараційний спір Франція

мала розв'язувати не безпосередньо з Німеччиною, а через

48

посередництво США, з чим погодилася і Великобританія. Економіка

Німеччини ще в більшій мірі ставилася під контроль іноземного,

переважно американського, капіталу (зокрема через емісійний банк,

непідконтрольний німецькому урядові).

Для безперебійної виплати репарацій Німеччині необхідний був

активний баланс зовнішньої торгівлі. Проте жодна з держав-

переможниць не хотіла поступатися своїми ринками. Концепція

«плану Дауеса» передбачала вирішення цієї проблеми за рахунок

Радянського Союзу, відводячи економічну експансію Німеччини на

Схід. Схоже на те, що поглиблення радянсько-німецького зближення

поки що не турбувало країни західної демократії.

Свідченням цьому стала і так звана «смуга дипломатичних

визнань СРСР». Протягом 1924 – 1925 рр. дипломатичні відносини із

СРСР установили Великобританія, Італія, Франція, Китай, Японія та

ряд інших держав. Щоправда, часом ці відносини мали формальний

характер, як правило, за ними не наставало розширення

економічного співробітництва. Водночас надання Європі

американських кредитів за «планом Дауеса» сприяло зближенню між

державами-переможницями і Німеччиною.

Ще більшої визначеності це зближення набуло на підставі

рішень Локарнської конференції (жовтень 1925 р.). Вони мали га-

рантувати стабільність і непорушність нових кордонів Німеччини із

західними сусідами, залишаючи відкритим питання щодо її східних

кордонів, чим фактично визначався напрямок майбутньої німецької

експансії.

Те, що гарантами кордонів (Німеччини з Францією і Бельгією)

мали бути Великобританія та Італія, сприймалось як один із кроків

ослаблення позицій Франції в європейській політиці. Водночас

посилювалися позиції Німеччини, яка в Локарно виступала як

рівноправна велика держава. Учасники конференції запропонували

Німеччині вступити до Ліги націй, за умови включення її армії до

складу «інтернаціональної армії», що мала постати при цій

організації. Складалося нове співвідношення сил в Європі. Фактично

відбулася реабілітація Німеччини як члена світової спільноти. В 1926

р. їй дозволили увійти до Ліги Націй.

Доречно зауважити, що Ліга націй, яка створювалась як все-

світня організація, певний час залишалася інструментом суто

західноєвропейської політики. США, які були ініціатором її ство-

рення, формально залишалися поза межами цієї організації, оскільки

49

Конгрес не ратифікував відповідних документів Версальського

договору.

Отже, узагальнюючи основну суть визначальних процесів і

явищ світової історії 1920-х – початку 1930-х років правомірно зро-

бити висновок, що в цей період було зроблено спробу, хоча досить-

таки непослідовну і суперечливу, переорієнтувати основну

концепцію міжнародно-правових відносин. Якщо раніше вони

регулювали переважно проблеми війни, то в названий період

вживалися реальні заходи, щоб повернути міжнародне право в бік

служіння інтересам підтримання миру, обмеження гонки озброєнь.

На жаль, продекларована у свій час на весь світ теза В. Вільсона

виявилася передчасною. Суть її зводилася до такого: раніше світом

управляли інтереси, що й призвело до поразки (малися на увазі

катастрофічні наслідки Першої світової війни). Інтереси не тільки

об'єднують, а й роз'єднують людей, оскільки за найменшої

непогодженості інтересів уперед виходить суперництво. Є лише одна

обставина, яка може об'єднати людей - прихильність до права.

Проте реальність склалася так, що в 1930-тіроки все ж на перший

план вийшли егоїстичні інтереси, породжене ними суперництво, що

наближало світ до нової вселюдської трагедії.

Тенденції та моделі соціально-економічного розвитку

Перша світова війна за трагічністю своїх наслідків не мала

рівних у всій попередній історії. Головні переможці в Європі –

Великобританія, Франція, Італія, як і Росія, втратили близько

половини свого національного багатства, одержали в спадок не

тільки економічні труднощі, а й соціальну невлаштованість су-

спільства, яке в перші п'ять повоєнних років то тут, то там вибухало

революційними конфліктами. Зазначене ще більшою мірою

стосувалося переможених держав.

З учасників світової бойні виграли лише Японія, чия участь у

війні обмежилася захопленням німецьких колоній на Тихому океані

та проникненням у Китай, і ще в більшій мірі – США. Вони не тільки

здобули воєнну перемогу над ворогом, а й економічну перемогу над

своїми союзниками.

Шляхи виходу із соціально-економічної кризи були різними

(якщо брати країни-переможниці й переможені), а то й діаметрально

протилежними до названих. Проте на середину 1920-х років

відбудову економіки у всіх воюючих країнах в основному було

50

завершено.

Потік американського капіталу в Європу сприяв швидкій ста-

білізації економіки і соціальних відносин у провідних європейських

країнах. Як і в США, в них відбувалися суттєві зміни у способах

виробництва. Широко запроваджувалися його стандартизація,

раціональні методи організації праці, що відкривало можливості

значного поширення конвеєрного, отже, масового, виробництва.

Швидкими темпами розвивалося автомобілебудування,

нарощувалося виробництво електроенергії, предметів

електротехнічної і хімічної промисловості. У зв'язку з цим суттєві

зміни відбулися і в повсякденному житті людей, у побут яких масово

входили такі блага цивілізації, як телефон, телеграф, радіо,

кінематограф, автомобіль тощо.

Політики і теоретики капіталістичної моделі організації су-

спільства святкували перемогу. Проте дещо передчасно. Попереду

ще була важка економічна криза 1929 – 1933 рр. Вона охопила

практично всі країни капіталістичного світу, тривала майже 4 роки і,

як результат, призвела до скорочення промислового виробництва в

середньому на 38%. З високорозвинених країн найбільших витрат

зазнали США і Німеччина, промислове виробництво в яких

скоротилося відповідно на 46,2 і 40,2 %. Економічний спад мав важкі

соціальні наслідки: за 1929 – 1932 рр. безробіття в країнах,

охоплених кризою, зросло з 5,9 млн. до 26,4 млн. осіб, що у свою

чергу зумовлювало соціальні протести. І не тільки у вигляді страйків.

Політичні катаклізми, як, наприклад, у Німеччині, мали у своїй

основі саме соціальну невлаштованість суспільства.

До небаченої раніше соціально-економічної депресії капі-

талістичний світ призвели гіпертрофована монополізація капіталу,

засобів виробництва, стихія вільного ринку. В післявоєнний період

фактично було відкинуто державне регулювання економіки, що

практикувалося у воєнні роки. Монополії Форда, Моргана, Дюпона,

Рокфеллера та ін. підпорядкували собі цілі галузі виробництва.

Доктрина «невтручання» держави в економічне життя, засно-

вана на концепції вільного ринкового саморегулювання, виявилася

нежиттєздатною. Можна зазначити, що причини й уроки цієї кризи в

певному розумінні підтверджували ленінський висновок про те, що

надмірна монополізація економіки веде до регресу, застою,

економічної анархії. Не меншою мірою це підтвердила і радянська

система господарювання, з доведеною до абсурду монополізацією

51

(одержавленням) засобів виробництва. Як і постсоціалістична

практика абсолютної лібералізації товарно-грошових відносин.

У зв'язку з кризою почався перегляд окремих базових прин-

ципів класичного лібералізму як провідної ідеології соціально-

економічної моделі західного суспільства, передусім в англосак-

сонських країнах. Новий, або соціальний, лібералізм почав

утверджуватися також під впливом марксизму і соціал-демократії,

зокрема щодо позитивної ролі держави в регулюванні соціально-

економічних процесів.

Проте в різних країнах ступінь втручання держави в економіку

був різним і обумовлювався, крім іншого, особливостями їх

історичного розвитку. При цьому чітко окреслилися три напрямки:

• ліберально-реформістський, що увійшов в історію як хрес-

томатійно відомий «новий курс» президента США Ф. Рузвельта;

• соціал-реформістський, характерний перш за все для країн

Скандинавії, Франції, республіканської Іспанії та деяких інших;

• тоталітарний варіант державного регулювання, який серед країн,

охоплених кризою, найбільше виявився в Німеччині.

Ліберальний реформізм (соціальний лібералізм), ідеї якого

найбільш ґрунтовно виклав Дж. М. Кейнс, став однією з найваж-

ливіших реформаторських течій у 1930-ті роки, практичною основою

виходу з економічної кризи. Він відкидав постулати класичного

лібералізму про необмеженість економічної свободи, вільної

конкуренції. Суть кейнсіанства полягала в необхідності доповнення

традиційних для лібералізму принципів індивідуалізму, вільної

конкуренції, ринку принципами державного регулювання економіки,

соціальної сфери.

Вперше і найбільш дієво ці принципи було реалізовано в діях

президента-реформатора Ф.Д. Рузвельта, а потім у тих чи інших

масштабах і формах запроваджено і в інших індустріально роз-

винутих країнах. «Новий курс» Рузвельта — це система широ-

комасштабних заходів щодо виходу з кризової ситуації на шляхах

глибокої структурної перебудови соціально-економічної сфери,

всього суспільно-політичного життя. Перш за все створювалися

ефективні механізми державного регулювання інфляції, зайнятості й

безробіття, підтримання високої ділової активності. Важливими

складовими «нового курсу» Рузвельта стали створення

націоналізованого сектору в економіці, включення виробника у

відносини власності через систему акцій та інші форми участі в

52

розподілі певної частини капіталістичного прибутку. На цій основі

долалося відчуження працівника від виробництва, включалися

матеріальні стимули виробництва, поліпшувався добробут

виробника. На державному рівні створювалася система соціального

захисту трудящих, зокрема страхування у зв'язку з безробіттям.

Оптимальні темпи економічного зростання забезпечувалися

ефективною бюджетною і кредитною політикою держави, зокрема

великими інвестиціями у виробництво. Державне фінансування

доповнювалося комплексом правових актів, умілим регулюванням

податкової системи, протекціоністськими заходами щодо

національного виробника тощо.

Названі заходи здійснювалися паралельно з політичним ре-

формуванням, демократизацією суспільного життя в цілому, що

створювало правові механізми, які до певної міри нейтралізували

всевладдя монополій. Недаремно адепти вільної ринкової

конкуренції кваліфікували таку модель соціально-економічного і

політичного суспільства як «повзучий соціалізм».

Проте Ф. Рузвельт, не боячись звинувачень у соціалістичному

характері запроваджуваних ним реформ, за допомогою системи

названих заходів фактично урятував американський капіталізм,

поклав початок його докорінному реформуванню. За сучасними

визначеннями то був початок кінця епохи так званого дикого

капіталізму. Далекоглядні політики зробили належні висновки з

історичних уроків, світової економічної кризи, посиливши акценти

на соціальні пріоритети в процесі реформування капіталізму.

Американська модель реформування соціально-економічних

відносин, як уже зазначалося, прижилася і в інших країнах. Хоча,

заради об'єктивності, варто зазначити, що рузвельтівський курс

соціально-економічних реформ багато в чому повторював і

апробував на практиці концепції соціального устрою

західноєвропейської соціал-демократії, які починали реалізовуватися

в окремих країнах ще в докризовий період.

Соціал-реформістська модель більшою мірою, ніж ліберально-

реформістська, характеризувалася поєднанням регулюючої ролі

держави і соціалізації економіки — аж до переходу окремих

підприємств і галузей господарства в руки держави. У результаті в

країнах Скандинавії (Швеції, Данії, Норвегії) значно зріс державний

сектор в економіці. Соціал-демократичні уряди цих країн поставили

під контроль держави зовнішню торгівлю, вивіз капіталу,

53

фінансували капітальне будівництво та інші капітальні економічні

проекти, сільськогосподарське виробництво.

Рішучі реформаторські заходи в економіці поєднувалися із

сильною соціальною політикою: поліпшенням пенсійного забез-

печення, створенням системи державного страхування, заходами

щодо допомоги багатодітним сім'ям, інвалідам.

Соціал-реформістська політика проводилася в країнах, де були

сильні позиції лівих партій соціал-демократичного спрямування.

Саме тоді й за таких обставин сформувався феномен «шведського

соціалізму».

Отже, «соціальний лібералізм», як і соціал-реформізм, стали

основою реформування капіталістичного суспільства, завдяки чому

було не тільки подолано кризу 1929—1933 рр., а й закладено стійкі

тенденції соціально-економічного розвитку на майбутнє. Більш

стабільно вони виявилися після Другої світової війни, що дало

можливість країнам Заходу запобігти серйозним потрясінням за всіх

змін світової політичної кон'юнктури.

Драма італійського і німецького лібералізму полягала в тому,

що він не оцінив специфіки соціального і політичного розвитку своїх

країн у післявоєнний період, сприйнявши фашизм як силу, здатну

«регулювати» соціально-економічні процеси в умовах глибокої

структурної кризи суспільства. Тобто утвердження фашизму при

владі, у принципі, також було результатом пошуку шляхів виходу з

кризи, відновлення порядку і ліберальних цінностей. Фашизм

покликаний був зробити те, з чим не змогли справитися традиційні

європейські партії: пристосувати політичну систему влади до нових

економічних і соціальних реалій.

Дійсність, як відомо, виявилася зовсім іншою. Якщо «новий

курс» Рузвельта і його європейські аналоги означали демократизацію

всього суспільного життя, і насамперед соціально-економічних

відносин, то вихід із кризи за фашистським «рецептом» призвів до

глибокої кризи буржуазної демократії. Соціальний мир досягався на

основі спотворених соціальних цінностей, з допомогою крайніх

засобів. Регулювання суспільних процесів здійснювалося засобами

тоталітарного втручання політичної влади. Фашизм (нацизм)

ліквідував й ідеологічний плюралізм — основні завоювання

буржуазної демократії, тримав під жорстким контролем соціально-

економічну сферу суспільного життя.

Тоталітарна модель господарювання сковувала ринкові від-

54

носини, натомість практикувала жорстку надцентралізацію.

Антикризова політика в Німеччині, Італії, Японії, а пізніше й у

франкістській Іспанії спиралася на тотальну мілітаризацію еко-

номіки, всього соціально-економічного комплексу. На відміну від

ринкових економік, там практикувалося не опосередковане, а пряме

втручання в господарське життя.

Суто економічна ефективність такої політики (якщо абстра-

гуватися від методів її здійснення) давала свої позитивні наслідки.

Так, у Німеччині вже через рік було ліквідовано безробіття, чим не

могли похвалитися країни, які обрали інший шлях виходу з

економічної кризи. Показники економічного зростання, особливо в

галузях важкої промисловості, які забезпечували нарощування

військового потенціалу, теж стрімко пішли вгору. І хоча ці

показники не були незаперечним доказом переваг тоталітарної

економіки, проте фактом було те, що фашистським політикам

вдалося схилити на свій бік населення не тільки репресивними

заходами.

Отже, міжвоєнний період світової історії утвердив різні тен-

денції суспільного розвитку як в окремих країнах, так і в соціально-

політичних системах взагалі. Звичайно, можна помітити і їх деяку

односпрямованість, навіть закономірність, як-от: вихід з глибокої

структурної кризи здійснювався, як правило, шляхом посилення

державного втручання в ринкову стихію економічного розвитку.

Щоправда, на практиці зовні односпрямовані тенденції вели до

протилежних соціально-економічних і суспільно-політичних

наслідків. В одному випадку державне втручання стало дієвим

засобом демонополізації виробництва, в іншому (радянський

варіант) воно призвело фактично до утвердження державної

монополії на всю виробничу сферу, до тоталітаризму як абсолютної

регламентації всієї життєдіяльності суспільства.

Отже, якщо здійснювані на ліберал-реформістській чи соціал-

реформістській основі трансформації західних суспільств наближали

їх до громадянських стандартів — так званої «європейської» моделі

суспільного розвитку, то сталінський поворот кінця 1920-х років

знаменував утвердження тоталітаризму – «азіатську» модель

суспільного розвитку.

Звичайно, названі критерії не варто абсолютизувати, діапазон їх

практичного втілення не завжди збігається з теоретичними

викладками. Щодо «азіатської» моделі, то, ясна річ, вона на-

55

кладалась не тільки на радянську, а й на інші форми тоталітаризму.

Політична шкала сучасного світу

Велика французька революція знаменувала собою початок

політичної системи сучасності. Коли у парламенті революційної

Франції стався перший розкол, то в ньому виникли три напрямки, їх

представники почали розсідатися таким чином: місця з правого боку

зайняли фельяни – прихильники монархії, у центрі – жирондисти -

хиткі республіканці, з лівого боку – якобінці – послідовні прихильники

фундаментальних реформ. Це сталося цілком випадково. Звідси й

походить поділ політичних сил на: праві – це ті, хто хоче зберегти

чинний лад, ліві – ті, хто відстоює конечність змін. Праві вимагали

гарантій безпеки для особи і власності, а також законності як поваги до

волі народу, ліві ж схилялися до авантюризму та намагалися

перестрибнути через свою тінь – принести засоби в жертву меті та, не

добираючи способів, швидко її досягнути. Результатом став

нестримний терор, якобінці вразили світ своєю кровожерливістю. На

тривалий час синонімами правих стали консерватори і реакціонери,

лівих — радикали і прогресисти. У посткомуністичну епоху все

змінилося навпаки: ліві сили стали символом консервації

більшовицького тоталітаризму, праві – глашатаями змін і

кардинальних реформ.

Праві сили в усьому світі висувають вимоги гарантій свободи

особи, ліві, цього публічно не заперечуючи, вимагають рівності,

забезпечуючи її наданням пріоритету державі, а свобода особи

повинна залежати від милості держави. Звідси другий параметр

розмежування правих і лівих: праві підкреслюють пріоритет особи,

ліві – пріоритет суспільства.

Політична система Європи за двохсотрічну історію свого

існування зазнала значних змін. Нинішні консерватори не йдуть у

жодне порівняння з колишніми правими, як і радикали вже не є

спадкоємцями якобінців або більшовиків-ленінців. Маємо процес, за

якого напрямки, що діють у політичній системі, постійно

зближуються, причому до них приєднуються нові сили як справа, так і

зліва, порушуючи цим рівновагу системи. Радикали (як політична

система, а не термін) були витіснені з лівої крила в центр наприкінці

XIX ст., коли зліва розташувалися соціалісти. Праві гасла пропагували

фашисти, але, використовуючи ті ж засоби, що й комуністи, вони

замкнули політичне коло: ультраправі й ультраліві практично

56

зімкнулись між собою. У середині XIX ст. сформувалася політична

шкала, яку з демократичних позицій можна назвати класичною і яка в

наш час охоплює всі можливі політичні напрямки і течії.

Ця шкала показана на схемі, на якій розмежовані не лише праві та

ліві сили, критерієм розмежування є ставлення до особи та

суспільства, але й напрямки – демократії чи диктатури.

Політика – це втілена в діях ідеологія. Відтак політичними

прийнято вважати передусім ті ідеології, які змогли реалізувати себе

в суспільно-політичній практиці. У міжвоєнний період це вперше і

широкомасштабно вдалося зробити політичним адептам ліберальної,

соціалістичної (соціал-демократичної), комуністичної і фашистської

ідеологій.

Одним з найвпливовіших праводемократичних напрямів у

сучасній політичній шкалі є лібералізм. У Великій Британії ліберали

вважають себе спадкоємцями вігів, а їхні однодумці на континенті –

жирондистів. Основну базу ранні ліберали у Франції знайшли в

«болоті», яке у непевні часи революції трималося осторонь від

боротьби, підтримуючи того, хто був при владі, і врятував таким

чином життя і майно. У XIX ст. ліберали були основними

опонентами консерваторів. Вони виступали за рівні права і

можливості, виступали проти цензів в економіці. У багатьох країнах

ліберали довгий час були при владі. Згубним для них стало

виникнення соціалістичної ідеології в кінці XIX ст. Соціалісти

відвоювали у лібералів підтримку кіл лівої орієнтації, а праві

57

ліберали знайшли спільну мову з консерваторами.

На початку 1920-х років лібералізм зазнав трансформації. Це

дало змогу досягти соціально-політичної стабільності в буржуазно-

демократичному суспільстві, виробити механізми пом'якшення

конфліктів між трудом і капіталом. Соціальні поступки були тією

мінімальною ціною, яку заможні класи заплатили робітничому руху

за збереження суспільно-політичної стабільності. Соціально-

ліберальне реформування підтримали основні маси робітників,

фермерів, середніх прошарків капіталістичного суспільства. Почала

складатися нова демократична, антимонополістична за своїм

характером коаліція центристських сил, яка виводила класову

боротьбу в звичайне русло буржуазно-демократичної конфліктності

з цивілізованими нормами її розв'язання.

Проте ідейна суть лібералізму як ідеології в принципі не

змінилася. У теорії і на практиці ортодоксальні ліберали

продовжували дотримуватися думки, що держава має турбуватися

про безпеку, порядок і зовнішню політику, але утримуватися від

втручання в економіку, у внутрішні процеси. Тобто держава має

розглядати відносини в економіці та суспільстві як особисту справу,

стосовно якої громадяни (передусім працівники і роботодавці) самі

домовляються між собою. За таких умов держава сама себе

позбавляє відповідальності перед суспільством. Найзначніші

організації лібералів — британські й канадські ліберали, демократи у

США, партії центру в північних країнах, вільні демократи у

Німеччині.

У середині XIX ст. на політичній сцені з'явилися радикали. Вони

вважали себе спадкоємцями якобінців і до поширення соціалізму були

найлівішою демократичною партією. Основні їхні погляди були

близькі до поглядів лібералів, але радикали вимагали рішучих заходів.

Із виникненням соціалізму радикали зблизилися з лібералами.

Ліводемократичні політичні напрямки пов'язані з соціалізмом, а нині

більшою мірою з соціальною справедливістю. Ідеологічною основою

соціалістичного вчення є праці К. Маркса в різному трактуванні.

Найпоширенішими є трактування Е. Бернштейна і В. Леніна. Оскільки

ленінське трактування соціалізму не вкладається в рамки

демократичних принципів, то його місце у політичній шкалі

розглянемо пізніше.

Усі теорії соціалізму певною мірою є утопічними. Так трактував

соціалізм і Е. Бернштейн. Він уважав соціалізм категорією швидше

58

етичною, ніж економічною, намагаючись знайти оптимальне

співвідношення між свободою особи й громадською користю. Е.

Бернштейн не заперечував необхідності ліквідації приватної власності

й підпорядкування сфери виробництва і споживання контролеві

суспільства, але, на відміну від К. Маркса і В. Леніна, він заперечував

допустимість досягнення успіху за допомогою насильницьких методів.

У міжвоєнний період, особливо в роки стабілізації капіталізму,

а потім на етапі виходу його з економічної кризи значно зміцніли

позиції європейської соціал-демократії. Європейський соціалізм

(соціал-демократія), відкидаючи крайнощі лібералізму та

марксистського соціалізму, керувався доктриною «панування права»

в умовах вільного та соціально справедливого суспільства, виступав

проти насилля над особистістю, за політичні свободи. Капіталізм він

заперечував у тій мірі, в якій ним порушувалися названі принципи.

Враховуючи історичний досвід, суспільно-політичні реалії, соціал-

демократія міжвоєнного періоду визначилася з основними

принципами суспільного устрою, які суттєво розмежовували її не

тільки з ідеологією ортодоксального марксизму, а й лібералізму:

• орієнтація тільки на робітничий клас (диктатура пролетаріату)

не має шансів на успіх у соціально диференційованому суспільстві,

до того ж коли пролетаріат не становить більшості;

• соціал-демократична партія має бути відкритою для кожного,

хто підтримує її цілі і політику й готовий до дій заради їх здійснення;

• заради досягнення максимальної політичної згоди і з поваги до

особистих переконань соціал-демократи визнають у партії рівними

всі обґрунтування соціалізму;

• ринок, який перебуває під громадським контролем, відповідає

інтересам суспільства в більшій мірі, ніж централізоване планування;

відмова від ринку є стрибком у пустоту.

Ці та інші постулати соціал-демократії з одного боку, мають

забезпечувати умови для ефективно функціонуючої економіки, з

іншого — забезпечувати соціальну злагоду в громадянському

суспільстві.

Наприкінці 1920-х років більшість профспілок, отже, й

робітничого класу, були під впливом соціал-демократії. Остання

відстоювала ідею «організованого капіталізму», закликаючи

трудящих до боротьби не за знищення капіталістичної системи, а за

її реформування, вдосконалення, за поліпшення свого місця в цій

системі. Тому всупереч сподіванням комуністів економічна криза не

59

стала каталізатором збурення робітничого руху, не підірвала позицій

соціал-демократії, її реформістської ідеології. Навпаки, соціал-

демократи зміцнили своє становище, прийшовши у середині 1930-х

років до влади в країнах Скандинавії, у Бельгії, Франції,

Чехословаччині, Великобританії (лейбористи).

У зв'язку з наростанням фашистської загрози відбувалося деяке

полівіння соціал-демократії, зокрема так званого австромарксизму.

Його лідери О. Бауер і М. Адлер сформулювали концепцію

«інтегрального соціалізму», суть якого полягала у зближенні двох

течій робітничого руху — реформістської (соціал-демократи) і

революційної (комуністи), за умови, що останні позбавляться

сектантських ілюзій.

Взагалі ж соціал-демократія була неоднорідною, спектр її

соціально-політичних орієнтацій був досить широким як у питаннях

внутрішньої, так і зовнішньої політики. Проте саме це (на відміну від

жорстко одномірної, лівосектантської позиції комуністів) об'єктивно

забезпечувало соціал-демократії широку соціальну базу в суспільно-

політичних рухах того періоду.

Соціал-демократи, вірні парламентській демократії, не були

ініціаторами репресивних методів, але й своєї мети — досягти

високого ступеня усуспільнення демократичними засобами — не

досягли і зазнали поразки. Це спричинило перехід більшості соціал-

демократичних партій за останні два десятиліття до правих сил.

Е. Бернштейн і надалі визнається їх головним ідеологом, але теорія

капітально ревізована. Основні принципи соціал-демократії на

сьогодні такі: привести суспільство до соціалізму за допомогою

парламентської демократії й економічних заходів, якими є націоналі-

зація значної власності, звичайно з виплатою компенсації, й

прогресивне оподаткування. Соціал-демократія відмовилася від

нелогічного поєднання понять, за якими свобода та рівність досяжні

одночасно. Економіка й соціальне забезпечення повинні працювати в

напрямку вирівнювання. На практиці більшість соціал-демократів в

останні десятиліття відмовилася від ідеї націоналізації, побачивши її

руйнівний вплив на економіку. Класи та класову боротьбу соціал-де-

мократи переважно визнають, однак вважають державу й демократію

надкласовими і погоджуються з еволюційним розвитком.

Популярність соціал-демократів то спадає, то зростає в міру

загострення соціально-економічних процесів і кризових явищ у

сучасному світі.

60

Якщо різниця між правими і лівими полягає в меті, то між

демократами й прихильниками диктатури — у виборі засобів.

Диктатори поділяються також на правих і лівих залежно від

поставленої мети. Прихильники диктатури з лівими гаслами

виступають під комуністичними програмами. Мета комуністів —

повна зрівнялівка й усуспільнення будь-якою ціною. Цікаве

визначення комунізму дав у своєму тлумачному словнику російської

мови В. Даль: «Комунізм — це політичне вчення про право кожного на

чуже».

Глибокий слід у світовій історії 1920 – 1930-х років залишила

комуністична ідеологія, точніше — політична діяльність тих сил, що

її сповідували. Однозначних оцінок тут бути не може.

Тож, уникаючи однозначних оцінних визначень, зупинимося на

тих аспектах комуністичного руху, які в найбільшій мірі

«збурювали» світовий історичний процес у 1920 – 1930-ті роки.

Після приходу до влади російських більшовиків комуністична

ідеологія швидко поширюється, а з утворенням у 1919 р.

Комуністичного Інтернаціоналу комунізм перетворюється в одну з

організованих і впливових течій міжнародного робітничого руху,

поставивши собі за мету здійснити світову соціалістичну революцію.

Перехід комуністичного руху наприкінці 1920-х років від лівого

до ультралівого сектантства у свою чергу посилив антикомуністичну

реакцію. Комуністи справедливо розвінчували фашизм як головну

небезпеку для справи миру в Європі. Проте їх антифашистська

стратегія зводилася передусім до запобігання фашизмові шляхом

соціалістичної революції, що не могло стати основою згуртування

всіх прогресивних сил у боротьбі проти фашизму. Проте і за цих

умов ліва соціал-демократія не відкидала можливості порозуміння з

комуністами на спільній антифашистській платформі. Так,

запропонований влітку 1934 р. керівництвом Французької

соціалістичної партії проект резолюції на підтримку єдиного фронту

дій з комуністами підтримали соціалісти чи соціал-демократи

Австрії, Іспанії, Італії та деяких інших країн. Проти були соціал-

демократи Скандинавських країн, Великобританії, Чехословаччини.

Поворотом у стратегії і тактиці світового комуністичного руху

стали рішення VII конгресу Комінтерну (1935 р.). У них знайшов

обґрунтування реалістичний курс на встановлення широких со-

ціально-політичних союзів комуністів зі всіма антифашистськими

силами. Суть нової стратегії визначалася, отже, деяким зміщенням

61

акцентів з класових на національні, загально соціальні критерії.

Конгрес відмовився від тактичних гасел кінця 20-х років як

помилкових. Це був хоч і запізнілий, проте все ж відхід від деяких

ліворадикальних концепцій більшовизму, перенесеного на весь

світовий комуністичний рух.

За своєю структурою комуністичні партії суворо централізовані,

від первинних ланок вимагається сліпого послуху центрові, вождям.

Відбувається міфологізація лідера, насаджується його культ,

відхилення вбік карається. У компартіях сформувалася чітка

ієрархія. Чим вищий рівень, тим більші пільги. У всіх державах

комуністичного режиму аналогічна система була встановлена в усіх

ділянках життя.

Комуністичні партії побудовані на принципах монотеїстичного

релігійного вчення, яке спирається на концепції міфологізованих

класиків, право витлумачення котрих належить лише центрові; до

всіх інших поглядів комуніст повинен ставитися з безкомпромісним

запереченням і ворожістю. На словах комунізм не заперечує ролі

особи, однак на практиці він віддає її у повну сваволю держави.

Жодної приватної власності послідовний комунізм не визнає, так

само, як не визнає різниці між особами, культурами, місцевостями,

народами тощо. Ідеологія працює у напрямку повної уніфікації. В

умовах краху комунізму виникли деякі реформаторські напрямки,

які намагаються шляхом непослідовної лібералізації врятувати цю

ідею (єврокомунізм, горбачовізм).

Пострадянські (посткомуністичні) компартії після всесвітньо-

історичної поразки їхньої теорії та практики мімікрують, частково

перебудовуються, шукають нових форм впливу на населення своїх

держав, щоб утриматися на поверхні суспільного життя. Це їм важко

вдається, тому що ряди покинула найінтелектуальніша частина

партійців, а решті ортодоксів дуже важко реформуватися.

Атеїзм – найважливіша складова і невід'ємна частина ленінізму,

який мав замінити, вбити будь-яку іншу віру в народі. Сьогодні

лідери комуністів у церкві виглядають цілком природно, а вже про

боротьбу з церквою немає й мови. Більше того, Російська

православна церква стала союзником комуністів у боротьбі за

імперію.

Сьогоднішні посткомуністичні діячі – це не комуністи в

класичному ленінському розумінні, їхні партії є прикладом

конформістських політичних новоутворень, що з успіхом

62

експлуатують свою назву і весь комплекс ностальгічних спогадів,

котрі породжуються ними. Вони гнучкі, толерантні, цілком

підкуповуються й готові до будь-яких як відкритих, так і прихованих

політичних альянсів і блоків, їх електорат хоч стійкий, але одночасно

постійно знижується, враховуючи не лише ідеологічну

непослідовність за відношенням до теоретичної спадщини, що

декларується ними, але й унаслідок вельми поважного віку членів і

потенційних виборців цих партій.

Центристську позицію на полюсі диктатури займають нацисти і

фашисти. Перші більше схиляються вліво, другі – вправо, але всі

вони належать до течій, що пропагують тоталітарну систему.

Джерела нацизму та фашизму різноматніші, ніж комунізму. Вони

спираються, в основному, на шовіністичну та расову ірраціональну

теорію. Улюбленими їх постаттями були і є Ж. Гобіно, Т. Мальтус,

Ф. Ніцше та ін. У той же час, ступінь тоталітаризму у фашизмі та

нацизмі менший, ніж у комунізмі. Зовнішня їх мета – захист прав

дрібного виробника й господаря найефективнішими методами. Для

цього потрібна сильна централізована влада з компетентним

керівником, який здатний поставити на місце будь-який підозрілий

елемент.

Праві диктатури – типові авторитарні диктатури. Передусім,

вони спираються на підтримку кіл, які колись втратили свої позиції, і

на армію. Авторитарна диктатура найчастіше виражається у формі

військового режиму. Встановлення правої диктатури часто

виправдовують загрозою комунізму чи необхідністю захистити

народ від деяких організацій, наприклад, профспілок, соціал-

демократів або тоталітарної диктатури. Авторитарний спосіб

правління був вельми поширений в Європі в XIX ст., і консервативні

кола нерідко підтримували його. У другій половині XX ст. права

диктатура панувала в деяких державах Латинської Америки, Африки

й Азії.

У тих чи інших ідейних і організаційних формах фашизм почав

заявляти про себе в європейських країнах ще на рубежі XIX – XX ст.

Каталізатором, який вивів фашизм з ембріонального стану, стала

Перша світова війна. Як організований суспільно-політичний рух

фашизм чи не вперше постав у 1918 р. у Фінляндії. Створений

фашистами «охоронний корпус» брав активну участь у придушенні

робітничих виступів, у результаті чого було вбито понад 20 тис. осіб,

ще близько 70 тис. відправлено в концтабори. Нарешті, першою

63

країною, де на початку 1920-х років фашисти прийшли до влади,

була Італія.

Як особливий вид реакції, фашизм утвердився в період гострих

суспільно-політичних криз і соціальних катаклізмів, що настали за

російським Жовтнем 1917 р. За своєю сутністю він був не тільки

антикомуністичним, а й антидемократичним, антиліберальним. У

країнах, де фашисти приходили до влади, встановлювалися політичні

режими тоталітарного типу. Там, де фашистам не вдавалося

пробитися до влади, їх збройні загони відігравали роль неофіційної

ударної сили, яка тероризувала партії робітничого класу, ліберально-

демократичні організації.

Нерідко фашизм (націонал-соціалізм) називали «революцією

середніх класів», спрямованою як проти монополістичного капіталу,

так і проти організованого робітничого руху, передусім

комуністичного спрямування. Таке визначення навряд чи спра-

ведливе у своїй першій частині. Адже специфічна форма державно-

монополістичного капіталізму, режим політичної влади, що

встановлювався фашистами, забезпечували збереження позицій

панівних класів. Недаремно найбільші промислові й фінансові

монополії сприяли приходові до влади фашистів у Німеччині, як і в

інших країнах. Прагнучи до сильної влади, яку вони вбачали у

фашистських режимах, панівні класи виявляли власну слабкість,

нездатність вирішувати складні соціально-політичні проблеми

іншими, демократичними методами.

У ліберально-демократичному таборі фашизм розглядали як

«диктатуру справа», на противагу комунізму, який характеризувався

як «диктатура зліва». Дійсно, фашизм є реакційною диктатурою,

проте не всяка диктатура — справа чи зліва — являє собою фашизм.

І якщо це не завжди співвідноситься з поняттям «політична

культура», то принаймні є свідченням того, що в наш час кожний

вправі користуватися термінами на власний розсуд, для цього немає

ніяких законів чи заборон.

Класичний фашизм, типу італійського чи німецького (у формі

нацизму), спирався на широкі суспільні верстви, передусім

дрібнобуржуазні. їх прихильності до себе фашисти домагалися

невгамовною соціальною демагогією, ідеологічним тиском на

свідомість мас, матеріальними подачками, і, звичайно ж, терором,

поставленим у ранг державної політики. Ідея «національної величі»

(расової) давала дрібному буржуа (причому не тільки німецькому)

64

компенсацію за економічні негаразди і соціальну невлаштованість.

Реакційний націоналізм відігравав провідну роль у підготовці

соціальної бази фашизму.

Націоналістична риторика, а то й істерія, поряд із соціальною

демагогією готували відповідне середовище, ґрунт для сприйняття

гасел зовнішньополітичної експансії, «місця під сонцем», на які

нібито «обділені нації» мають право. Ідеологічні принципи і

практичні методи реакційного, шовіністичного націоналізму

всотувалися фашистськими рухами, а в деяких країнах, зокрема в

Італії і Німеччині, фашизм безпосередньо інтегрував націоналістичні

організації у свої ряди. Американський історик Р. Саусі пояснює

націонал-соціалізм як намагання досягти соціальної злагоди під

націоналістичним дахом.

Кульмінацією першої фашистської хвилі стали «похід на Рим» і

мюнхенський «пивний путч» (1922 – 1924 рр.). У період стабілізації

(1924 – 1928 рр.) визрівання фашизму проходило в латентних

формах. Друга хвиля піднялася під впливом світової економічної

кризи 1929 – 1933 рр. і ознаменувалася приходом фашистів до влади

в Німеччині, пізніше – у Португалії, Іспанії. Як суспільно-політична

течія фашизм існував у 1930-ті роки в багатьох інших європейських

країнах.

Комунізм і фашизм ніколи не були тотожні в прямому

розумінні цього слова. Вони різняться джерелами своєї

самоідентичності. Комуністи сповідували принципи пролетарського

інтернаціоналізму і класової боротьби, фашисти – збереження

расової чистоти, національного солідаризму. Комуністи –

непримиренні противники приватної власності. Фашисти зберігали

недоторканність приватної власності, намагались прихилити великих

промисловців і фінансистів до своєї справи. Проте їх, як тоталітарні

ідеології, поєднувало багато спільних рис:

• прагнення до абсолютної регламентації всієї життєдіяльності

суспільства як найбільш сутнісної ознаки тоталітаризму;

• поєднання в ідеології і суспільній практиці націоналістичних і

соціалістичних пріоритетів;

• утопічні сподівання сформувати нову людину, яка створить

новий суспільний лад, вільний від вад попереднього;

• підпорядкування органів державного управління партійним

структурам;

• вождизм як результат побудови тоталітарних партій на суто

65

ієрархічній основі;

• пошук ворогів – внутрішніх і зовнішніх, не поборовши

яких неможливо втілити ідею «раю для всіх»;

• тотальний контроль за всіма джерелами інформації, культу-

рою, громадськими організаціями тощо;

• мілітаризація держави як найвищий політичний і економічний

пріоритет;

• моральний нігілізм: мета виправдовує будь-які засоби її до-

сягнення.

Взявши потужний старт ще на початку століття, у повоєнний

період світом продовжувала котитися чергова хвиля національного

ренесансу. Настав процес національного пробудження, са-

мовизначення донедавна залежних народів. Нація, як у свій час

церква і держава, стала в ряд найважливіших політико-організуючих

чинників.

Щоправда, Версальська система не вирішила національного

питання в Європі, на що, крім іншого, були розраховані відомі тези

американського президента В. Вільсона щодо права всіх народів на

самовизначення («14 пунктів»). Для 40 млн. національних меншин в

Європі (у тому числі й для 7—8 млн. українців, які стали

нацменшинами в складі Польщі, Румунії, Чехословаччини)

національна політика як «старих», так і деяких нових держав стала

фактичним запереченням їх елементарного права навіть на

національно-культурне, не згадуючи вже про національно-державне,

самовизначення. Державно-централістський принцип взяв гору над

національно-децентралістичним. Значною мірою, а в деяких

аспектах і з трагічними наслідками, це стосувалося і більшості

народів колишньої Російської імперії, які зазнали поразки в

національно-визвольних змаганнях 1917 – початку 1920-х років.

У 1920 – 1930-ті роки відбуваються суттєві зміни в ідеології і

політичній практиці націоналізму. Націоналізм XIX – початку XX ст.

був революційно-демократичним, непримиренним ворогом

політичної реакції, диктатури. Він аморфно поєднував у собі

ліберальні, демократичні, соціалістичні ідеї. В організаційному плані

існував без партійно організованих структур. Якщо, наприклад, взяти

український націоналізм того періоду, то, за деяким винятком, його

можна охарактеризувати як такий, що перебував в інертному стані

збереження свого національного «Я», збереження національних

традицій, протистояв асиміляції, а в політичних вимогах не йшов

66

далі вимог автономії в рамках федеративного устрою.

У міжвоєнний період відбулася радикалізація національно-

політичного руху, зменшився вплив націонал-демократії. Націо-

налізм міжвоєнного періоду – антидемократичний, він прославляє

насильство, терор, війну як пріоритетні, а то і єдині засоби

національної політики. Міжвоєнний націоналізм набув форми

крайнього шовінізму, ксенофобії (ненависті до чужинців).

Практика міжвоєнного двадцятиліття переконливо засвід-

чувала, що і гіпертрофований класовий підхід до вирішення

суспільних проблем, який ігнорує національні інтереси, і ради-

кальний націоналізм, якщо вони практикуються як свідомі

пріоритетні принципи політики, однаково ведуть до порушення

громадянського миру, до насильства.

Загострення суперечностей у міждержавних відносинах

напередодні війни

Минуло понад шість десятиліть відтоді, як розпочалася Друга

світова війна, проте не втрачає політичної гостроти і звичайної

людської гіркоти питання: чи було неминучим те, що трапилося, що

принесло горе і страждання сотням мільйонів людей, забрало

десятки мільйонів людських життів? Чи була можливість запобігти

небаченій в історії трагедії, приборкати демона війни?

З кожним десятиліттям, що віддаляє нас від драматичних 1930-

х років, все більше відкривається завіса таємниці, в якій заро-

джувалась війна. І все вагомішими стають аргументи, які переко-

нують у тому, що війна не була фатальною неминучістю. Принаймні,

для її запобігання було зроблено далеко не все необхідне.

Причому, якщо радянська історіографія попередніх десятиліть

звинувачувала в цьому лише Захід, то сьогодні цілком очевидні

також трагічні помилки, а то й злочинні дії радянського керівництва,

які підштовхували агресора до війни.

1930-ті роки пройшли під знаком загострення

міжімперіалістичних суперечностей. Доживала свої дні Версальсько-

Вашингтонська система як інструмент регулювання міжнародних

відносин у післявоєнний період. Її доля була зумовлена тим, що з са-

мого початку вона базувалася на принципах імперіалістичного

розподілу і перерозподілу світу, на ігноруванні інтересів Ра-

дянського Союзу. В міждержавній політиці останній фігурував

переважно як об'єкт тих чи інших інтересів країн Заходу.

67

Держави, які мали бути гарантами післявоєнного світоустрою,

поступово самоусувалися від своїх обов'язків. Ще в 1929 р. згідно з

«планом Юнга», прийнятим за ініціативою США, Німеччина

звільнялася від фінансово-економічного контролю, що відкривало

для неї можливості для поступової мілітаризації економіки.

Учасники названого «плану» (12 європейських країн і США)

зобов'язалися діяти на основі Локарнського договору 1925 р., який,

як уже зазначалося, колективно гарантував незмінність західних

кордонів Німеччини, залишаючи відкритим питання про її східні

кордони.

Гострим залишалося репараційне питання. Щоб виплачувати

репарації, Німеччина мала нарощувати свій експорт, отже, стати на

шлях економічної експансії, зіштовхуючись на світових ринках з

державами-переможницями.

Граючи на суперечностях великих держав, Німеччина почала

неприховану підготовку до здійснення своїх експансіоністських

планів. Всупереч обмеженням Версальського договору вона

відновила військове виробництво, запровадила військову повинність,

ввела свої війська в демілітаризовану Рейнську область. Не

досягнувши своїх інтересів на Женевській конференції з

роззброєння, німецька делегація восени 1933 р. демонстративно

залишила її, фактично заблокувавши подальшу роботу конференції.

Не змогла протистояти наростанню конфронтаційних тенденцій

у міждержавних відносинах і Ліга Націй. Її спроби припинити

японську агресію в Китаї закінчилися тим, що Японія вийшла з цієї

організації (березень 1933 р.). Через півроку те ж зробила і

Німеччина. За цих складних умов членство в Лізі Націй було

запропоновано Радянському Союзу, який вступив у названу

організацію восени 1934 р. При цьому було заявлено, що СРСР і

надалі «буде проводити свою самостійну політику».

Тим часом масштаби агресії у світі стрімко наростали. В 1935 р.

Італія захопила Абіссінію (Ефіопію). Остання не знайшла ніякої

підтримки з боку західних країн, які політикою «невтручання»

фактично розв'язали руки Італії в її експансіоністських устремліннях.

Пропозицію СРСР вжити щодо агресора економічних санкцій не

підтримали інші члени Ліги Націй.

Аналогічна ситуація повторилася через рік, коли Німеччина й

Італія виступили на боці фашистських заколотників в Іспанії проти

республіканських сил, об'єднаних у Народний фронт. Допомогу

68

останньому надавали інтернаціоналісти-добровольці багатьох країн,

у тому числі і Радянського Союзу (СРСР фактично направляв в

Іспанію кадрових військових), проте республіканці зазнали поразки.

Спільні дії в Іспанії зблизили фашистські режими Німеччини й

Італії, які восени 1936 р. уклали між собою воєнно-політичний

договір, «вісь Берлін — Рим». Пізніше до них приєдналась Японія.

«Вісь Берлін – Рим – Токіо» означала, що локальні вогнища агресії

почали зливатися в загальне вогнище нової світової війни.

Намагання згладити реальні міжімперіалістичні суперечності

шляхом змови за рахунок інтересів інших (третіх) країн зі всією

очевидністю виявилися в Європі. Великобританія, Франція, США

давали зрозуміти Гітлеру, що при врахуванні їх інтересів з боку

Німеччини вони не будуть перешкоджати поширенню німецького

впливу в Австрії, Чехословаччині, Польщі. У рамках такої

угодовської політики відбулися німецький аншлюс Австрії (1938 р.),

загарбання Чехословаччини (спочатку на основі Мюнхенської угоди

в 1938 р. її Судетської області, а в березні 1939 р. – Чехії і Моравії).

В ультимативній формі Німеччина поставила вимогу передати їй

литовський порт Клайпеду і польський — Гданськ.

Протистояти сповзанню до нової світової війни реально могла

лише система колективної безпеки. Радянський Союз раніше за

інших у конкретній формі висловився за її створення (грудень 1933

р.). У рамках цієї політики в 1935 р. було підписано договори про

взаємну допомогу між СРСР і Францією, СРСР і Чехословаччиною,

вживалися заходи щодо нормалізації відносин з Польщею, іншими

державами. В основі такої політики лежала реальна загроза

Радянському Союзу, а не суб'єктивне сприйняття її політичним

керівництвом країни.

Інша річ, що політика сталінського керівництва і в цій

конкретній ситуації була непослідовною, суперечливою, а багато в

чому і деструктивною. Заклики радянської дипломатії до роз-

зброєння, зусилля, спрямовані на створення системи колективної

безпеки, перемежовувалися з діями, що випливали з доктрини

неминучості світової революції, із закликами виховувати

непримиримість до всього, що не вписувалося в поняття соціаліс-

тичних цінностей. Дотримуючись більшовицької тактики

використовувати будь-які суперечності у ворожому таборі, Сталін

вважав можливими в принципі всі засоби, крім тих, що не досягають

мети.

69

Нагнітання в цьому плані «образу агресора» об'єктивно було

небезпідставним, проте це не був найбільш надійний метод досягти

розумного компромісу, дістати союзника. До того ж залежно від

політичної кон'юнктури сьогоднішні союзники завтра могли стати

ворогами, і навпаки, щодо цього практика 30-х років дає немало

прикладів. Та й внутріполітичні процеси, що відбувалися в СРСР, не

сприяли збільшенню кредиту довіри до нього з боку провідних країн

Заходу. Не сприймалась ними і радянська концепція мирного

співіснування держав з різним суспільно-політичним ладом. У ній

Захід бачив вимушений для СРСР крок, на який останній ішов,

розраховуючи, що в кінцевому підсумку соціалізм неминуче

переможе капіталізм.

Проте цілком очевидним був й інший факт: у політичних

розрахунках західних країн постійно спостерігалося намагання

каналізувати гітлерівську агресію на Схід, розв'язавши в такий

спосіб свої міжімперіалістичні суперечності. Переконливим

свідченням тому стала Мюнхенська змова керівників урядів Ве-

ликобританії, Франції, Німеччини, Італії, а також події, що за нею

настали.

У складній воєнно-політичній ситуації, що склалася на весну

1939 р., у Радянського Союзу було три найбільш очевидні альтер-

нативи: досягти погодження з Великобританією і Францією щодо

створення системи колективної безпеки в Європі; залишитися в

дипломатично невизначеному стані, фактично один-на-один з

агресором як на Заході, так і на Сході; укласти договір з

Німеччиною, імпульси до якого почали надходити з німецької

сторони. Найсприятливішим був перший варіант, і політичне

керівництво СРСР вживало заходів щодо його реалізації. У березні

1939 р. Великобританія і Франція погодилися на переговори з

Радянським Союзом. Щоправда, майже чотиримісячні переговори не

дали позитивних результатів. Винними в цьому були обидві сторони.

Радянському керівництву не вистачило витримки, політичної

гнучкості, поступливості. Його партнерам по переговорах —

серйозності намірів, далекоглядності щодо справжніх планів

Німеччини. В їх підходах переважала ставка на «умиротворення»

агресора, тому переговори в Москві розглядалися ними передусім як

засіб тиску на Гітлера.

Після війни У. Черчілль писав, що Захід утратив шанс запобігти

війні, який давала ідея колективної безпеки в Європі. Союз Франції,

70

Англії і Росії, на його думку, викликав би в серці Німеччини глибоку

тривогу, і ніхто не зможе довести, що війна тоді не могла б бути

попередженою.

До цього варто додати й те, що на початок 1939 р. країни Захо-

ду за чисельністю населення в 3 рази перевищували блок агресорів,

виробляли у 2 рази більше за нього сталі, в 14 разів - автомобілів, у

50 разів – рідкого палива тощо. Значною була і їх перевага в

чисельності збройних сил всіх родів. До того ж, якби було досягнуто

погодженості, названу перевагу значно підсилив би великий воєнно-

економічний потенціал Радянського Союзу.

Схоже на те, що німецьке керівництво краще зрозуміло ситу-

ацію, що складалась у світі, і намагалося, природно, не допустити

англо-франко-радянського зближення. І коли переговори Німеччини

з Великобританією і Францією зайшли в глухий кут, вона

переорієнтувалась на СРСР.

Радянсько-німецькі переговори, що почалися в серпні 1939 р.,

проходили в стані обопільного цейтноту і завершилися прийняттям

неоднозначних за оцінками і наслідками документів.

Укладений у ході переговорів договір сам по собі не суперечив

нормам міжнародного права. На його підписання радянське

керівництво йшло з метою не допустити безпосередньої воєнної

загрози, що насувалась на СРСР. Проте воно приховало той факт, що

одночасно з договором про ненапад було підписано «таємний

додатковий протокол», який визначав «сфери інтересів» Німеччини і

СРСР. Названий протокол, які інші пізніше підписані секретні

документи, суперечили міжнародному праву, практиці договірних

відносин, були прямим посяганням на суверенітет третіх держав. До

того ж переговори щодо секретних протоколів велись особисто

Сталіним і Молотовим таємно не тільки від радянської

громадськості, а й від партійного і державного керівництва, а самі

протоколи було виключено з процедури ратифікації.

У кінцевому підсумку основної мети радянсько-німецького

зближення — запобігти воєнному нападові на СРСР не було до-

сягнуто, проте ще більше загострилася суперечливість міжнародних

відносин. Суттєво зміщувалися акценти в оцінці реальної ситуації,

що складалася в Європі й у світі загалом. Розвінчання англо-

французьких політиків як «головних паліїв» війни в радянських

засобах масової інформації і в дипломатичних акціях сусідило з

фактичним обіленням фашизму, що дезорієнтувало антифашистські

71

сили у всьому світі, включно до компартій. Практично

перекреслювалися оцінки Комінтерну, попередні установки

радянського керівництва, в яких давалось визначення фашизму як

найбільш агресивної імперіалістичної сили. Такі різкі зміни в

ідеологічних установках вносили сум'яття у свідомість і поведінку як

радянських людей, так і тих, хто висловлював їм свої симпатії за

рубежем.

Події 1930-хроків повчальні для всього людства. Головний їх

урок полягає в тому, що коли світові загрожує воєнний апокаліпсис,

від політичних діячів вимагаються державна мудрість, воля і

рішучість піднятися над вузькоегоїстичними інтересами, класовими

вигодами чи національними амбіціями заради загальнолюдських

пріоритетів, і головного з них – збереження життя через відвернення

воєнної катастрофи.

Таким чином, події, що їх вмістили в собі два десятиліття

міжвоєнного періоду світової історії, засвідчують перманентну

політичну і соціально-економічну нестабільність. Сподівання

творців Версальсько-Вашингтонської системи щодо нового

світовлаштування на засадах демократії і міжнародного права вияви-

лися ілюзорними. Інші фактори стали визначальними у світовій

історії міжвоєнного періоду:

• посилення американського впливу в Європі. США хоча ще

формально і не претендували на лідерство в післявоєнному світі, проте

володіли необхідними для цього економічними і політичними

важелями. Відтак реальне зростання американського впливу в Старому

світі робило свою справу: Європа поступово переставала бути єдиним

господарем своєї долі;

• дестабілізуючим фактором у світовій історії міжвоєнного періоду

було несприйняття Заходом самого факту існування Радянського

Союзу з його непередбачуваною поведінкою. За таких умов політики

країн західної демократії нерідко приймали алогічні рішення, наслідки

яких були потенційно небезпечні не тільки для них самих, а й для

справи миру в цілому;

•найдинамічнішим наслідком суспільно-політичних транс-

формацій міжвоєнного періоду став антидемократичний,

антиліберальний, антикомуністичний, антисемітський і відверто ре-

ваншистський монстр фашизму. На його виклик Європа, миролюбні

сили не змогли дати належної і своєчасної відповіді.

Три основні політичні системи були визначальними в перед-

72

воєнному світі: буржуазно-демократична, комуністична (радянсько-

соціалістична) і фашистсько-мілітаристська. Взаємодія чи, навпаки,

непогодженість дій між ними могли або забезпечити мир, або зірвати

його. Реальною альтернативою війні могли б стати блокування і

взаємодія двох перших систем. Однак мирного альянсу між ними не

вийшло, принаймні до початку війни.

ПРАКТИЧНА ЧАСТИНА

Семінарське заняття 1

Тема: Облаштування повоєнного світу.

Версальсько-Вашингтонська система договорів

Завдання: охарактеризувати процес повоєнного мирного

врегулювання; показати позиції сторін на серії мирних конференцій,

що проходили в період з 1919 по 1922 рр.; розкрити результати і

наслідки конференцій, показати їх несправедливий характер; оцінити

міжнародні відносини, що складалися в післявоєнний період в

Європі та Азіатсько-Тихоокеанському регіоні.

Основні поняття і терміни: Паризька мирна конференція;

Версальська система; демілітаризована зона; Ліга Націй; Рада

десяти; репарації; «14 пунктів»; гонка озброєнь; роззброєння;

«Договір чотирьох»; «Договір п’яти»; «Договір дев’яти»; Сен-

Жерменський договір; Нейїський договір; Севрський договір;

Лозанський договір; Генуезька конференція; Локарнська

конференція; пакт Бріана-Келлога; система європейської безпеки;

принцип «відкритих дверей та рівних можливостей».

Календар подій: 8 січня 1919 р. – опубліковано «14 пунктів» В.

Вільсона; 1919 – 1920 рр. – Паризька мирна конференція; 28 червня

1919 р. – підписано Версальський договір; 1919 р. – Сен-

Жерменський і Нейїський мирні договори; 1920 р. – Тріанонський і

Севрський договори; 1923 р. – Лозанський мирний договір; 1921 –

1922 рр. – Вашингтонська конференція; 1924 р. – план Дауеса; 1925

р. – Локарнська конференція; 1928 р. – пакт Бріана-Келлога; 1928 р.

– план Юнга.

Особа в історії: В. Вільсон; Ж. Клемансо; Ллойд Джордж;

Г. Чичерін; Ч. Дауес; О. Юнг; А. Бріан; Ф. Келлог.

73

План:

1. Паризька мирна конференція. Версальський договір.

2. Договори із союзниками Німеччини.

3. Вашингтонська конференція. Завершення формування

Версальсько-Вашингтонської системи договорів.

4. Спроба перегляду повоєнних договорів та створення системи

колективної безпеки.

Рекомендації для підготовки відповідей

Визначене семінарське заняття є продовженням розпочатого на

лекції вивчення питання про облаштування повоєнного світу, що

відбувалося на серії мирних конференцій у 1919 – 1920-х рр. Тому,

готуючись до нього, слід передусім уважно прочитати конспект

лекцій, ознайомитися зі змістом рекомендованої літератури.

1. Підготовка до першого питання плану має ґрунтуватися на

аналізі ситуації, яка склалася на європейському континенті і в світі

на кінець 1918 р. При цьому слід назвати наслідки Першої світової

війни: людський вимір, економічні та політичні наслідки. Цей аспект

допоможе зрозуміти доцільність проведення Паризької мирної

конференції і актуальність питань, які там піднімалися. Принципи,

за якими мали вибудовуватися міжнародні відносини, були

висловлені ще президентом США В. Вільсоном 8 січня 1918 р.

Покажіть, якою була роль «Ради чотирьох» та «Ради десятьох» на

цій конференції. Охарактеризуйте позиції держав-переможниць на

цій конференції.

Основним результатом роботи Паризької мирної конференції

було підписання Версальського мирного договору 28 червня 1919 р.,

в річницю вбивства в Сараєво. Більша частина умов договору носила

характер «покарання агресора». Назвіть ці умови і дайте їм оцінку.

До складу Версальського договору, як і до інших договорів, ввійшов

статут Ліги Націй. Який механізм забезпечення миру було

передбачено у Статуті? Укажіть сильні та слабкі його аспекти.

2. При відповіді на друге питання потрібно дослідити серію

договорів, що були укладені із союзниками Німеччини в період 1919

– 1923 рр. Охарактеризуйте основні положення цих договорів,

покажіть, яких територіальних втрат зазнали союзники Німеччини.

Дійдіть висновку, що в основу договорів Німеччини були покладені

основні положення Версальського мирного договору. Вони містили

статті, які торкалися територіальних змін, воєнних обмежень,

74

репарацій тощо. Найбільших територіальних втрат зазнала

Угорщина. Найскладнішим виявилося питання укладення миру з

Туреччиною. Національно-визвольна боротьба турецького народу

примусила країни Антанти змінити умови миру. Як і Версальський,

мирні договори із союзниками були несправедливими і містили в

собі статті, які були вибухонебезпечними у майбутньому.

3. Важливим свідченням недосконалості створеної в Парижі

міжнародної системи стала штучна самоізоляція США. Але країна,

яка після першої світової війни стала економічно потужною

державою, не могла залишатися осторонь в складанні нового

світового політичного порядку. Азійсько-Тихоокеанський регіон був

серйозним центром міждержавних протиріч. Основними

суперниками в цьому регіоні виступали США, Велика Британія та

Японія. Основними питаннями, що викликали протиріччя між цими

державами, були: контроль над Китаєм; недоторканність

колоніальних володінь; баланс морських озброєнь. Для вирішення

цих питань було скликано Вашингтонську конференцію. Дайте

оцінку роботі конференції, охарактеризуйте угоди і з’ясуйте, чому

встановлювалося саме таке співвідношення флотів провідних

морських держав світу, на що була скерована угода «П’яти держав»?

А також з якою метою була укладена угода щодо Китаю і яке

значення вона мала для цієї країни?

Рішення паризької та вашингтонської конференцій заклали

основу Версальсько-Вашингтонської системи післявоєнних

міжнародних відносин. Дана система міжнародних відносин

проіснувала недовго. За короткий термін розпочнеться процес її

перегляду та вдосконалення. Це було зумовлено тим, що ця система

міжнародних відносин порушувала головний принцип – принцип

справедливості. Не зважаючи на безліч негативних проявів, вона

мала і ряд позитивних моментів, які свідчили про розуміння

необхідності докорінних змін у міжнародних відносинах, які б

усунули можливість глобальних збройних конфліктів. Більш

детальніше характеризуйте позитивні та негативні сторони

Версальсько-Вашингтонської системи договорів.

4. Протягом 1920-х років Європа знову була втягнутою в серію

гострих міжнародних конфліктів і криз. Стало очевидним, що є

нагальна потреба самих принципів післявоєнного врегулювання,

створення системи безпеки і співробітництва, здатну побороти

загрозу реваншизму і експансіонізму. У провідних країнах Заходу

75

активізувалися політичні сили, які прагнули до конструктивного

діалогу «переможців» і «переможених». Поворотним моментом в

цьому відношенні став 1924 р., коли до влади у Франції прийшов

уряд Е. Ерріо, а у Великобританії – Р. Макдональда.

Четверте питання вимагає визначення основних проблем, що

виникли у міжнародних відносинах 1920-х років. Це проблеми

роззброєння, територіальні і питання репарацій і боргів. Для їх

розв’язання було здійснено ряд заходів: скликано Генуезьку

конференцію; підписано договір у Рапалло. У 1920-х роках було

зроблено значний крок у розвитку міжнародного права. З цією

метою відбулася Локарнська конференція, яка встановила нову

систему європейської безпеки; їй передувало підписання Рейнського

гарантійного пакту; відбулося підписання Женевської конвенції про

заборону використання хімічної зброї та права військовополонених;

підписання пакту Бріана-Келлога, який передбачав проект створення

європейського союзу. Для розв’язання проблеми своєчасної

реалізації Німеччиною плану репараційних платежів було

запропоновано план Дауеса і план Юнга. Дайте оцінку цим заходам

та покажіть, які зміни було внесено до Версальсько-Вашингтонської

системи у 1920-х роках?

Джерела:

1. Хрестоматия по новейшей истории: в 3-х томах. – М., 1960 – 1961.

2. Хрестоматия по новейшей истории : Документи. – Т.1. – 1917 –

1939. – М., 1969.

3. Германская история в новое и новейшее время : В 2-х тт. – М.,

1970.

4. История новейшего времени стран Европы и Америки. 1918 – 1945

/ Под ред. Е.Ф. Язькова : Учебное пособие для студентов вузов. –

М., 1989.

5. Александров В.В. Новейшая история стран Европы и Америки.

1918 – 1945 гг. Учебное пособие для студентов исторических

факультетов вузов. – М., 1989.

6. Новейшая история 1918 – 1939. – М.,1974.

Література:

1. Белоусова З.С. Франция и европейская безопасность. 1929 – 1939

рр. – М., 1976.

2. Гаджиев К.С. Геополитика. – М., 1998.

3. Дух Рапалло: Советско-германские отношения, 1925 – 1933. – М.,

76

1997.

4. Дюрозель Ж.-Б. Історія дипломатії від 1919 року до наших днів /

Пер з фр. Є. Марічева, Л. Погорєлової, В. Чайковського. – К.: Вид-во

Соломії Павличко «Основи», 2005. – 903 с.

5. Европа в системе международных отношений 1917 – 1945 гг. –

Свердловск, 1990.

6. Европа между миром и войной. 1918 – 1939 гг. – М., 1992.

7. Илюхина Р.М. Лига Наций. 1919 – 1934. – М., 1982.

8. История дипломатии. – М., 1959. – Т. 3. – 831 с.

9. Клейменова Н.Е., Сидоров А.Ю. Версальско-Вашингтонская

система международных отношений: проблемы становления и

развития. 1918 – 1939. – М., 1995. – Вып. 1.

10. Котляревский С.А., Фельдштейн М.С. Политическая карта

Европы после версальского мира. – М., 1992.

11. Пийп А. Пан-Европа // Политика. Таллинн, 1990. - № 9.

12. Уткин А.И. Дипломатия Вудро Выльсона. – М., 1989.

13. Урланис Б.Ц. История военных потерь (XVII – ХІХ вв.). – СПб.,

1994.

Семінарські заняття № 2 – 3

Тема: Німеччина 1918 – 1939 рр.

Завдання: охарактеризувати революційні події в Німеччині 1918 –

1919 рр.; показати процес становлення, розвитку та падіння

Веймарської республіки; розкрити основні тенденції розвитку

Німеччини у 1920 – 1930-х рр.; дослідити причини встановлення

нацистської диктатури; проаналізувати внутрішню та зовнішню

політику фашистського уряду напередодні Другої світової війни.

Основні поняття і терміни: Листопадова революція; Рада народних

уповноважених; група «Спартак»; Баварська радянська республіка;

Установчі збори; Веймарська республіка; «пивний путч»;

тоталітаризм; фашизм; нацизм; фюрер; «Майн кампф»; гестапо; СА;

СС; СД; Німецький робітничий фронт; «Гітлерюгенд»; мілітаризація;

антисемінтизм; геноцид; «ніч довгих ножів»; «кришталева ніч»;

терор; НСДАП.

Календар подій: 3 листопада 1918 р. – початок революції в

Німеччині; 9 листопада 1918 р. – повалення монархії та

проголошення республіки; січень 1919 р. – збройний виступ

77

комуністів у Берліні; 1919 – 1933 рр. – Веймарська республіка;

квітень – травень 1919 р. – Баварська радянська республіка; 1923 р. –

заколот нацистів у Баварії; 30 січня 1933 р. – призначення А. Гітлера

рейхсканцлером; 1933 р. – вихід Німеччини з Ліги Націй; листопад

1936 р. – «Антикомінтернівський пакт» між Німеччиною і Японією;

березень 1938 р. – аншлюс Австрії з Німеччиною; 1938 р. –

Мюнхенська змова; 1939 р. – «Сталевий пакт» між Німеччиною та

Італією.

Особа в історії: Вільгельм ІІ; К. Лібкнехт; Р. Люксембург; Е.

Тельман; Ф. Еберрт; Ф. Шейдеман; А. Гітлер (Шікльгрубер); П. фон

Гіненбург; Г. Герінг; Й. Геббельс; Е. Рем; Г. Гімлер.

План:

1. Листопадова революція 1918 року в Німеччині: причини, хід та

наслідки.

2. Веймарська республіка 1919 – 1933 р. Прийняття Веймарської

конституції.

3.Соціально-економічне становище Німеччини у 1920 – початку

1930-х рр.

4. Зародження нацизму та його ідеологія.

5. Встановлення нацистської диктатури. Третій рейх.

6. Внутрішня політика нацистів.

7. Фашистська Німеччина в системі міжнародних відносин



Підготовку до семінарського заняття необхідно починати з

ознайомлення з планом. Правильно зорієнтуватися в проблемі

допоможе конспект лекцій. З метою поглибленого вивчення питань,

винесених на обговорення, слід звернутися до рекомендованої

літератури, виконати завдання для самостійної роботи, серед яких

складання словника термінів, хронологічної таблиці основних етапів

історії Німеччини в міжвоєнний період.

1. У першому питанні слід охарактеризувати ситуацію, що

склалася в Німеччині в останній рік війни. Довести, що в країні

відбувалося стрімке назрівання революційної кризи. Показати, якою

була розстановка політичних сил напередодні революційних подій.

На фоні урядової кризи, що поглиблювалася на початку

листопада 1918 р., в Німеччині розпочинаються революційні події.

78

Приводом до них став виступ військових моряків в місті Кілі, які

відмовилися від продовження військових дій і створення Ради

робітничих і солдатських депутатів. Показати як розвивалися

подальші події революції. Підкреслити, що ескалація насилля надало

завершальній стадії німецької революції трагічного характеру. Тим

не менше, головним її результатом стала ліквідація монархії, початок

демократичних перетворень в політичній і соціальній сферах,

прискорення виходу Німеччини із війни. Особливістю німецької

революції був фактично мирний характер трансформації державного

ладу, який розпочався ще за останнього імперського уряду. Довести,

що головний парадокс німецької революції полягав в тому, що її

основним лейтмотивом була боротьба між лівими і крайніми

правими партіями при пасивності решти політичних сил.

2. Друге питання вимагає аналізу політичної ситуації, що

склалася в Німеччині в ході виборів до Установчих зборів. Показати,

чому демократичні сили втрачали свої позиції? Слід проаналізувати

основоположні принципи Веймарської конституції, вказати на

особливості політичного та державного устрою Німеччини.

Веймарська республіка проіснувала з 31 липня 1919 р. до

початку 1933 р. За час існування Веймарської республіки часто

змінювалися уряди. Проаналізуйте склад та діяльність урядів, дайте

оцінку їх економічні й та соціальній політиці.

3. У третьому питанні слід охарактеризувати економічне

становище Німеччини в межах таких періодів: 1919 – 1924 рр. –

період повоєнної економічної нестабільності; 1924 – 1929 рр. –

період економічної стабілізації; 1929 – 1933 рр. – період економічної

кризи. Показати, яким було становище суспільства в ці періоди. Дати

оцінку наслідкам Рурського конфлікту, назвати причини та

результати реалізації Планів Дауеса та Юнга стосовно Німеччини.

Довести, що завдяки цим планам вдалося стабілізувати економічне

становище і забезпечити економічне зростання, яке все одно

залишалося нестійким. Підкреслити, що відсутність належного

контролю за використанням Німеччиною коштів американської

фінансової допомоги призвело до відродження останньою свого

військового потенціалу, що суперечило положенням Версальського

договору і призвело до негативних наслідків в майбутньому.

4. Світова економічна криза 1929 – 1933 рр. і її негативні

наслідки для більшості країн покликала до життя фашистські рухи та

організації. Прихід фашистів до влади у січні 1933 р. слугував

79

потужним поштовхом до активізації фашистських рухів в інших

країнах Європи. У четвертому питанні слід коротко

охарактеризувати загальні риси фашизму, перелічити його

регіональні особливості та вказати на національну специфіку.

Як різновид тоталітаризму і підвид фашизму відразу після

Першої світової війни в Німеччині виникає нацистський рух.

Необхідно з’ясувати причини його виникнення, назвати соціальну

базу та етапи утвердження в суспільстві та органах влади.

Встановити, які положення Веймарської конституції сприяли

здійсненню планів нацистів, показати роль та тактику їх лідерів на

шляху до вищих органів влади. Охарактеризувати ідеологічний бік

нацистського руху.

5. Німецький історик Г. Бергшиккер писав: «Фашизм можна

було передбачити так само, як і усунути. Для його перемоги і для

його поразки існували рівні об’єктивні умови». Чи можна було

зупинити прихід нацистів до влади?

Створення фашистського уряду не стало звичною «зміною

караулу» біля керма буржуазної держави. Важелі влади опинилися в

руках найбільш реакційних, найбільш шовіністських елементів

фінансового капіталу. Протягом перших двох років фашистської

диктатури йшов процес консолідації нацистської системи панування

її політичної уніфікації і адміністративної централізації,

насильницького придушення опозиційних сил. Паралельно

відбувалася реорганізація політичної і економічної структури

Веймарської республіки. Перший фашистський уряд був

коаліційним. Залучення до кабінету деяких діячів правих партій

пояснювалося, зокрема, прагненням завуалювати прихід до влади

видимістю дотримання конституції.

Для реалізації своєї мети – відродження Третього рейху –

Гітлер приступив до перебудови всієї системи влади в країні. Зміни

торкнулися державного устрою, політичного режиму, організації

вищих органів влади. Охарактеризуйте цей процес, оцініть правову

систему Третього рейху, опишіть державно-політичну структуру

нацистської Німеччини, зверніть особливу увагу на формування

репресивного апарату.

6. Після приходу до влади нацистське керівництво опинилося

перед необхідністю вирішення складних завдань, пов’язаних з

виведенням німецької економіки із стану глибокої депресії і

одночасної активізації соціальної політики для забезпечення масової

80

опори режиму. При відповіді на шосте питання слід дати оцінку

заходам, здійсненим фашистами в економіці, аграрній та соціальній

політиці, ідеологічній роботі та ролі нацистської пропаганди.

Особливу увагу слід звернути на антисемітську політику,

виокремити основні підходи вирішення «єврейського питання»

третім рейхом.

7. У міру відновлення промислового потенціалу реваншиські

сили Німеччини вимагали ревізії Версальського миру. Вони взяли на

озброєння експансіоніські програми минулого (плани створення

«Серединної Європи» і колоніальної імперії). Разом з тим гітлерівці

враховували і прагнення західних держав направити німецьку

агресію на Схід («Drank nach Osten»). Довести, що нацистська

Німеччина стала ініціатором створення блоку агресивних держав, які

прагнули до насильницької ліквідації Версальсько-Вашингтонської

системи. Необхідно охарактеризувати заходи, що здійснювалися

нацистським урядом для реалізації своєї зовнішньополітичної

доктрини. Підкреслити, що Німеччина перетворилася на головне

вогнище війни у Європі.

Джерела:

1. Хрестоматия по новейшей истории: в 3-х томах.- М., 1960 – 1961.


1939. – М., 1969.


1970.



М., 1989.



факультетов вузов. - М., 1989.

6. Новейшая история 1918 – 1939. – М., 1974.

7. Давлєтов О. Історія НСДАП (1919 – 1933 рр.) Практикум для

студентів-істориків. – Запоріжжя, 2004.

8. Давлєтов О. Історія НСДАП (1933 – 1945 рр.) Практикум для

студентів-істориків. – Запоріжжя, 2004.


1.Безыменский Л. Разгаданые загадки третьего рейха. 1933 – 1941. -

81

М., 1981.

2.Бланк А.С. Из истории раннего фашизма в Германии. – М., 1978.

3. Бобилєва С.Й. Історія Німеччини з давніх часів до 1945 року. -

Дн-ськ, 2003.

4. Галкин А.А. Германський фашизм. – М., 1967, 1989.

5. Гейден К. История Германського фашизма. – М., 1978.

6. Гинзберг А. И. На пути в имперскую канцелярію. – М., 1972.

7. Гинзберг А. И. Рабочее и коммунистическое движение в Германии

в борьбе против фашизма (1919-1933). – М., 1978.

8. Давлєтов О. Гітлерюгенд. Нариси. – Запоріжжя, 2006.

9. Дашичев В.И. Банкротство стратеги Германського фашизма:

Исторические очерки, документы и материалы : В 2-х тт. – М., 1973.

10. Драбкин Я.С. Ноябрьская революция в Германии. – М., 1967.

11. Драбкин Я.С. Становление Веймарской республики. – М.,1978.

12. Кульбакин В.Д. Германская социал-демократия (1924 – 1932). –

М., 1978.

13. Мадлер Ю. Абвер: щит и меч третього Рейха. – Ростов-на-

Дону,1999.

14. Мельников Д., Черная Л. Преступник номер один. – М., 1981.

15. Орлова М.И. Революционный кризис 1923 г. в Германии и

политика коммунистической партии. – М., 1973.

16. Орлова М.И. Германская революция 1918 – 1919 гг. в

историографии ФРГ. – М., 1986.

17. Проектор Д.М. Фашизм: путь к агресии и гибели. – М., 1985.

18. Рахшмир П.Ю. Происхождение фашизма . – М.,1981.

19. Руге В. Германия в 1917-1933 гг. – М.,1974.

20. Руге В. Как Гитлер пришел к власти: германський фашизм и

монополии. – М.,1985.

21. Шульце Х. Краткая история Германии. – М., 2004.

22. Папенко Н. Репараційне питання в Німеччині в роки Веймарської

республіки (1919 – 1922 рр.) //Історичний журнал. – 2004. - № 12.– С.

67.

23. Зубачевский В.А. Взаимоотношения Польши, России и Германии

в 1920 г. // Вопросы истории. – 2004. - № 7. – С. 41 – 55.

82

Семінарські заняття № 4 - 5

Тема : Великобританія в 1918 – 1939 рр.

Завдання: охарактеризувати особливості розвитку Великої Британії

у 1920 – 1930-х роках; розкрити причини змін у двопартійній системі

країни, включення до політичної системи лейбористської партії;

показати причини соціальних конфліктів та династичної кризи;

розкрити особливості перебігу економічної кризи та виходу з неї.

Основні поняття і терміни: консервативна партія; лейбористська

партія; «національний уряд»; «чорна п’ятниця»; Вестмінстерський

статут; Британська Співдружність; загальний страйк; локаут;

домініон; династична криза; політика «умиротворення»; ірландське

питання.

Календар подій: 1918 р. – виборча реформа; 1918 – 1922 рр. –

прем’єрство Д. Ллойд Джорджа (ліберал); 1922 – 1923 рр. –

прем’єрство Е. Бонар-Лоу (консерватор); 1924 р. – прем’єрство Д.-Р.

Макдональда (лейборист); 1924 – 1929 рр. – прем’єрство С. Болдуїна

(консерватор); 1926 р. – загальний страйк гірників; 1929 – 1931 рр. –

прем’єрство Д.-Р. Макдональда (лейборист); 1931 р. –

Вестмінстерський статут, оформлення Британської Співдружності;

1931 – 1935 рр. – «Національний уряд» Д.-Р. Макдональда; 1935 –

1937 рр. – прем’єрство С. Болдуїна (консерватор); 1936 – 1937 рр. –

династична криза; 1937 – 1940 рр. – прем’єрство Н. Чемберлена

(консерватор).

Особа в історії: Д. Лойд Джордж; Р. Макональд; С. Болдуїн; Георг

IV.

План:

1.Соціально-економічне та політичне становище в Англії після

Першої світової війни.

2. Внутрішня політика Д. Ллойд Джорджа та консервативних урядів.

3. Правління лейбористів.

4. Особливості британського тред-юніонізму.

5. Депресія 1929 – 1933 рр. та її подолання.

6. Становище Великобританії напередодні Другої світової війни.


Семінарське заняття з вищезазначеної теми є продовженням

83

більш детального обговорення проблеми політичного, соціально-

економічного та міжнародного становища Великобританії у

міжвоєнний період, розпочатої на лекційному занятті. З метою

поглибленого вивчення питань, винесених на обговорення, слід

звернутися до рекомендованої літератури.

1. При висвітленні першого питання слід звернути увагу на

наслідки Першої світової війни для Англії. При цьому виділити в

окремі блоки соціальні, економічні та політичні наслідки. Особливу

увагу слід звернути на політичну ситуацію, що складалася на кінець

1918 – початок 1919 рр. Поглиблення політичної поляризації

призвело до кризи двопартійної системи в Англії. Парламентські

вибори грудня 1918 р. привели о влади коаліцію консерваторів і

лібералів.

2. У другому питанні необхідно розглянути внутрішню

політику кабінету Д. Ллойд Джорджа, проаналізувати реформи в

економічній та політичній сферах. На долю коаліційного уряду

припало ряд проблем, серед яких слід проаналізувати економічну

кризу 1920 – 1921 рр., що потягнула за собою скорочення

виробництва та велике зростання безробіття. Локаут, оголошення

надзвичайного стану спричинили «чорну п’ятницю», яка мала

надзвичайно тяжкі наслідки для англійських робітників.

Особливе місце в політиці уряду Ллойд Джорджа займало

ірландське питання. Вкажіть на шляхи вирішення питання на цьому

етапі англійської історії.

Реформи і нормалізація становища в країні призвели о спаду

робітничого руху. У 1922 р. консерватори сформували

однопартійний уряд на чолі з Е. Бонар-Лоу. Та новий уряд не зумів

зупинити падіння виробництва і життєвого рівня населення. Це

викликало нову хвилю страйкової боротьби.

3. На дострокових парламентських виборах 1923 р. жодна з

трьох партій не набрала більшості для формування однопартійного

уряду. Домовитися про створення коаліційного уряду не вдалося.

Тому було прийнято рішення про формування першого в історії

країни лейбористського уряду. Охарактеризуйте програму

лейбористів та дайте оцінку заходам, що були здійснені під час їх

правління. Відзначте позитив та недоліки в їх правлінні.

4. У четвертому питанні необхідно відстежити історію розвитку

і діяльності профспілкового руху в Англії в міжвоєнний період.

Вказати на заходи, здійснювані профспілками для захисту прав

84

робітників. Період 1918 - 1921 рр. співпав з одним із найбільших

сплесків робітничого руху. Масові рухи протестів носили в повній

мірі організований характер і цілком спиралися на робітничі тред-

юніони. Показати, якою була роль тред-юніонів у період світової

економічної кризи та післякризовий період, показати їх зв'язок з

лейбористським урядом.

5. Під час підготовки питання потрібно назвати причини та

вказати на особливості економічної кризи у Великій Британії,

оцінити ефективність заходів урядів у її подоланні. Уряд

лейбористів проявив велику активність у сфері зовнішньої політики,

наважившись на ряд назрілих, але непопулярних в політичних колах,

заходів. Необхідно показати роль Вестмінстерського статуту, який

оформив правові основи Британської співдружності націй.

Чому виникла ідея створення «Національного уряду» і

представники яких партій ввійшли до його складу? Варто вказати на

наслідки кризи для країни.

6. У шостому питанні слід проаналізувати політичну,

економічну та соціальну ситуацію в країні у 1930-х роках, оцінити

динаміку розвитку країни цього періоду. Варто дослідити проблеми

політичного розвитку Великобританії, показати, як на фоні

очевидної стабілізації внутрішнього становища в країні великою

несподіванкою стала гостра криза британської монархії.Довести, що

завершення монархічної кризи не привело до відновлення єдності в

правлячих колах.

Підводячи підсумок по темі, слід виокремити особливості

політичного та економічного розвитку Великої Британії у

міжвоєнний період.

Джерела:

1.Хрестоматия по новейшей истории: в 3-х томах.- М., 1960 – 1961.


1939. – М., 1969.


1970.

4.История новейшего времени стран Европы и Америки. 1918 –

1945./ Под ред. Е.Ф. Язькова : Учебное пособие для студентов вузов.

– М., 1989.

5.Александров В.В. Новейшая история стран Европы и Америки.

1918-1945 гг. Учебное пособие для студентов исторических

85


6. Новейшая история 1918-1939. - М., 1974.


1. Гурович В.П. Всеобщая стачка в Англии 1926 г. – Омск, 1959.

2. Дубинский Л.С. Монополии и экономика Англии (до второй

мировой войны). – М., 1960.

3.Кертман Л.Е. География, история и культура Англии. – М., 1979.

4.Крилов Н.С. Английское государство. – М., 1981.

5.Мочульский Н.Ф. Кризи лейбористской партии в 1931 году. – М.,

1956.

6.Мочульский Н.Ф. Рабочее движение в Англии накануне второй

мировой войны (1934 – 1939). – М., 1968.

7.Судейкин А.Г. Колониальная политика лейбористской партии

Англии между двумя мировими войнами. – М., 1976.

8.Трухановский В.Г. Уинстон Черчилль. – М.,1987.


Тема : Франція у 1918 – 1940 рр.

Завдання: охарактеризувати наслідки Першої світової війни для

Франції; розкрити основні тенденції політичного та соціально-

економічного розвитку країни у міжвоєнний період; показати

особливості протікання кризи 1930-х рр.; дослідити процес приходу

Народного фронту до влади та розвиток Франції в цей період;

розкрити суть політики та причини поразки уряду Народного

фронту.

Основні поняття і терміни: виборчий блок; фашистські ліги;

Народний фронт; ФКП; «лінія Мажино».

Календар подій: 1919 р. – перемога «Національного блоку»; 1920 р.

– утворення Французької комуністичної партії; 1923 – 1925 рр. –

перебування при владі «картелю лівих»; 1928 р. – мажоритарний

виборчий закон; 1932 р. - Пакт про ненапад між СРСР та Францією;

1934 р. – спроба фашистського перевороту, антифашистська

демонстрація; 1935 р. – франко-радянський договір про

взаємодопомогу; 1936 – 1938 р. – Народний фронт у Франції.

Особа в історії: Ж. Клемансо; Л. Блюм; М. Торез; Е. Деладьє, Ф.

Петен.

86

План:

1. Наслідки Першої світової війни для Франції.

2. Соціально-економічний розвиток країни у 1920 - 1930-х роках.

3. Політична боротьба лівих і правих сил. Французький фашизм.

4. Франція за уряду Народного фронту.

5. Крах Третьої республіки.


Підготовка до семінарського заняття передбачає роботу з

конспектом лекцій, матеріалами навчальних посібників, додаткової

літератури та джерел.

1. У відповіді на перше питання слід розглянути наслідки

Першої світової війни для Франції у такій послідовності: людські

втрати, матеріальні збитки, територіальні зміни, зміни в економіці та

соціальні зміни. Варто звернути увагу на те, що Перша світова війна

мала подвійний вплив на соціально-економічний розвиток Франції.

Закінчення війни призвело до змін в економіці, перебудови

політичної системи, вплинуло на соціальну політику.

2. Після повоєнного економічного спаду у середині 1920-х років

Франція вступила в період економічної стабілізації та піднесення.

Крім загальних тенденцій, які визначали розвиток економіки

провідних країн світу, на економіку Франції впливали і додаткові

фактори: приєднання промислово розвинених Ельзасу та Лотарингії,

контроль над шахтами Саару, відновлення зруйнованих війною

районів, репарації з Німеччини, зміцнення обороноздатності країни.

У відповіді на питання варто висвітлити особливості протікання

економічної кризи в країні. Довести, що економічна доцільність

заходів, що здійснювалися урядом, була очевидною.

3. Під час підготовки відповіді на третє питання слід вказати на

особливості протікання політичного процесу у Франції зазначеного

періоду. Проаналізувати політичні програми лідерів передвиборних

перегонів та можливості реалізації їх під час перебування при владі.

Довести, що основна політична боротьба розгорталася між правими і

лівоцентриськими партіями, які відстоювали діаметрально-

протилежні погляди на розвиток країни і на міжнародні відносини.

Загострення економічних проблем, нездатність традиційних

політичних партій вивести країну з кризи призвели до зростання

популярності фашистських (ультраправих) організацій, які виникли

у Франції у 1920-х рр. Слід з’ясувати соціальну базу французького

87

фашизму, вказати на основні риси, особливості та відмінності,

назвати причини активізації фашистських організацій. Фашистські

організації Франції були не класичними партіями, а воєнізованими

організаціями – лігами. Охарактеризувати ситуацію, що створила

можливості для фашистського перевороту. Встановити, чому

французьким фашистам не вдалося прийти до влади і встановити

диктатуру за прикладом Німеччини?

4. Ініціатива в консолідації лівих сил на противагу

фашистському рухові належала французьким комуністам. Події

лютого 1934 р. були сприйняті французькими комуністами як сигнал

до початку активних дій по формуванню лівої коаліції. Дослідіть

причини утворення Народного фронту у Франції та етапи його

становлення.

Народний фронт у Франції – це широка антифашистська

коаліція демократичних сил у боротьбі проти загрози фашизму.

Встановіть, які політичні сили ввійшли до його складу. Дослідіть

програму Народного фронту та систему заходів, які вдалося втілити

в життя, дайте оцінку наслідкам його діяльності. Слід дійти

висновку, що протиріччя, що наростали в Народному фронті,

призвели до його розпаду. Наслідком політики другої половини

1930-х років стали накопичені в суспільстві втома від постійних

соціально-політичних негараздів і зневіра в демократичні ідеали.

Наступний уряд Е. Даладьє не зумів вивести країну з кризи, а

прорахунки у зовнішній політиці призвели о поразки Франції у 1940

р. та її окупації.

5. У відповіді на п’яте питання необхідно дослідити ситуацію,

що склалася у Франції на 1938 р. Уряд Е. Даладьє прийшов до влади

в період найгострішої політичної і економічної кризи.

Охарактеризуйте заходи, здійснювані ним в соціально-економічній,

політичній та зовнішньополітичній сферах. Політика нового уряду і

його лідера викликала неоднозначну реакцію провідних політичних

сил. З’ясуйте причини політичного вакууму, що утворився навколо

уряду та його наслідки. Розплата настала в самий трагічний для

Франції момент – коли Німеччина розв’язала світову війну.

Дослідіть ситуацію, що склалася у Франції на вересень 1939 р. –

червень 1940 рр., внаслідок якої стала можливою окупація території

Франції і встановлення режиму Виші.

88

Джерела:



1939. -М., 1969.


1970.



М., 1989.




6. Новейшая история 1918 – 1939. – М.,1974.


1. Арсеньєв Э.А. Франция: проблемы и политика. Очерки о

социально политической жизни. – М., 1978.

2. Бендриков Л.А. Французкая историография Народного фронта во

Франции. – М., 1983.

3. Белоусов З.С. Франция и европейская безопасность (1929 – 1939).

– М., 1976.

4. Димитров Г.М. Народный фронт, борьба против фашизма и войны.

– Избр. произведения: в 3-х тт. – М., 1983. – Т.2.

5. Гурович С.Н. Рабочее движение и левый блок во Франции (1921 –

1926). – М., 1966.

6. Егоров Ю.В. Народный фронт во Франции ( Внутриполитическая

борьба во Франции в 1934 – 1938 гг.). – Л., 1972.

7. Кравченко Е.А. Народный фронт во Франции: 1934 – 1938. – М.,

1972.

8. Кузьмин М.Н. Внутриполитическая борьба во Франции (1926 –

1932). –Л., 1975.

9. Кузьмин М.Н., Маркова В.Д. Коммунисты Франции в борьбе за

Народный фронт (1931 – 1936). – М.,1961.

10. Покровская С.А. Движение против войны и фашизма во Франции

1932 – 1939 гг. – М., 1980.

11 Смирнов В.П. Новейшая история Франции: 1918 – 1975. –

М.,1979.

12. Трунский Ю.Г. Француская деревня в ХIX – XX вв.: тенденции

развития. – М., 1989.

89


Тема: Іспанія у 1918 - 1939 рр.

Завдання: охарактеризувати ситуацію в Іспанії після Першої

світової війни; простежити етапи політичної та соціальної історії

країни в міжвоєнний період; розкрити основні тенденції політичного

та соціально-економічного розвитку; показати особливості

протікання кризи 1930-х рр.; дослідити процес приходу до влади

Народного фронту; з’ясувати причини поразки республіканських сил

і встановлення диктатури.

Основні поняття і терміни: військово-монархічна диктатура; хунта;

республіка; громадянська війна; Народний фронт (кортеси); «п’ята

колона»; франкіська диктатура; інтернаціональні бригади; Комітет з

невтручання.

Календар подій: 1923 – 1930 рр. – військово-монархічна диктатура

М. Прімо де Рівери; 12 квітня 1931 р. – перемога республіканців на

муніципальних виборах; 1931 р. – прийняття Конституції і

проголошення Іспанії демократичною республікою; 1936 р. – прихід

до влади Народного фронту; липень 1936 – березень 1939 рр. –

громадянська війна в Іспанії; 1939 – 1975 рр. – диктатура генерала Ф.

Франко в Іспанії.

Особа в історії: Альфонс ХІІІ; М. Прімо де Рівера; Ф. Франко; Л.

Кабальєро; Д. Ібарурі.

План:

1. Ситуація в Іспанії після Першої світової війни.

2. Диктатура Прімо де Рівери.

3. Революція 1931 р.

4. Уряд Народного фронту та військовий переворот.

5. Громадянська війна 1936 – 1939 рр.

6. Позиція великих держав щодо громадянської війни в Іспанії.

7. Встановлення диктатури Ф. Франко.


Дане заняття передбачає більш детальне, ніж в ході лекції,

вивчення історії країни в міжвоєнний період. Підготовка до семінару

потребує самостійної роботи з конспектом лекцій, матеріалами

навчальних посібників та використання джерел і додаткової

90

літератури.

При підготовці теми слід згадати, що Іспанія була однією з

відсталих країн Європи. Після поразки в іспано-американській війні

вона вступила в смугу гострої кризи. Колишня могутність іспанської

монархії відійшла в минуле. Іспанія залишалася відсталою країною з

пережитками феодалізму в сільському господарстві і

слаборозвиненою промисловістю. Невирішеність земельного і

національного питань цю кризу поглиблювало. В Іспанії існував

монархічний режим, який спирався на католицьку церкву й армію.

Під час Першої світової війни Іспанія залишалася нейтральною

країною. Війна сприяла зростанню попиту на іспанські товари і,

відповідно, економічному піднесенню. Але воно не було тривалим.

1. Відповідь на перше питання передбачає аналіз післявоєнної

ситуації для країни в усіх сферах життя. Завершення війни

викликало економічну кризу, загострилися проблеми в суспільстві.

Активізувалися ліві політичні сили: найбільшим впливом

користувалися анархісти, які виступали за ліквідацію держави

способом заколотів, страйків, терористичних актів. Нестабільність в

країні спричинила масові виступи робітників. Прослідкуйте

наростання в країні економічної та політичної кризи, що підсилилася

колоніальними проблемами.

2. У другому питанні слід розкрити причини встановлення

військово-монархічної диктатури, пояснити, чому став можливим

державний переворот. Проаналізувати політику М. Прімо де Рівери

та її наслідки, а також причини падіння хунти.

3. Політична атмосфера в перші місяці після відставки

диктатора була сповнена антимонархічними настроями. Іспанська

середня і дрібна буржуазія виступали за республіку. Нагальним було

вирішення аграрного і національного питання. Назрівала буржуазно-

демократична революція.

У третьому питанні слід розкрити причини, характер та

завдання революції в Іспанії. У розвитку революції 1931 – 1939 рр.

зазвичай виділяють наступні етапи: квітень 1931 – листопад 1933 рр.

– при владі коаліція буржуазних республіканців і соціалістів;

листопад 1933 – лютий 1936 рр. – «чорне дворіччя» правих

республіканців і профашистських сил; лютий 1936 – березень 1939

рр. – при владі Народний фронт і громадянська війна. Студентам

потрібно охарактеризувати кожний її етап та показати ступінь

вирішення завдань.

91

4. Окремо і більш детально варто розглянути ситуацію, яка

склалася в країні з перемогою на виборах Народного фронту.

Широка програма реформ принесла успіх лівим силам.

Проаналізувавши заходи Народного фронту студенти прийдуть до

висновку, що ці успіхи перекреслили надії правих сил на легальний

прихід до влади. Спираючись на армію, останні розпочали активну

підготовку заколоту проти республіки.

5. Готуючи п’яте питання зверніть увагу на причини

розв’язання громадянської війни, для якої також характерна своя

періодизація. Перший період припадає на липень 1936 – травень

1937 рр., другий – на травень 1937 – вересень 1938 рр., третій –

жовтень 1938 – березень 1939 рр. Варто прослідкувати, як

змінювалася ситуація в країні, які сили користувалися цими змінами

і які наслідки мав кожний етап війни для Іспанії.

6. Початок заколоту відразу поставив перед республіканським

урядом завдання організувати опір франкістам. На звернення до

урядів великих держав про допомогу республіканці отримали

відмову. 27 країн підписали угоду про невтручання в іспанські

справи. Під час підготовки відповіді на шосте питання варто

з’ясувати причини такої реакції розвинених країн на ситуацію, що

склалася в Іспанії. Іншу позицію зайняли тоталітарні країни. Дайте

оцінку цим подіям і покажіть, яким чином вони вплинули на

подальшу долю іспанської республіки.

7. На території, захопленій заколотниками, було встановлено

терористичний режим фашистської диктатури. Готуючись до

відповіді, слід проаналізувати заходи, що здійснювалися в

політичній, економічній та соціальній сферах з метою остаточного

встановлення фашистського диктаторського режиму, який знайшов

міцну опору в реакційних колах підприємців, поміщиків, армії,

церкві і фашистській партії. Ф.Франко отримав необмежені

повноваження і владу, яку утримував до 1975 р.

Джерела:



1939. – М., 1969.


1970.


92


М., 1989.




6. Новейшая история 1918-1939. – М.,1974.


1.Диас Х. Под знаменем Народного фронта : Речи и статьи: 1935 –

1937. – М., 1937.

2.Война и революция в Испании: 1936 – 1939. – М., 1968.

3.Ибаррури Д. В борьбе // Избр. статьи и выступления. 1936 – 1939.

– М., 1968.

4.Испания: 1918 – 1972. Исторический очерк. – М., 1975.

5.Лонго Л. Интернациональные бригады в Испании. – М., 1960

6.Прицкер Д.П. Подвиг Испанской республики. 1936 – 1939. – М.,

1962.

7.Сорит Ж. Война и революция в Испании. 1936 – 1939 : В 2-х тт. –

М., 1987.

Семінарські заняття № 10

Тема: Італія 1918 – 1939 рр.

Завдання: вивчити наслідки Першої світової війни для Італії;

охарактеризувати процес встановлення фашистської диктатури,

розкрити суть італійського фашизму; показати особливості розвитку

країни в роки фашистського правління.

Основні поняття і терміни: «червоне дворіччя»; фашизм; «похід на

Рим»; корпоративна система; «Сталевий пакт»; Ватикан;

тоталітаризм; дуче; автаркія.

Календар подій: 1919 р. – утворення першої фашистської

організації; 1922 р. – встановлення фашистської диктатури в Італії;

1929 р. – утворення держави Ватикан; 1937 р. – вихід Італії з Ліги

Націй; 1935 – 1936 рр. – італо-ефіопська війна; 1939 р. – «Сталевий

пакт» між Італією і Німеччиною.

Особа в історії: Б. Муссоліні; Г. де Аннунціо; Д. Маттеотті.

93

План:

1. Наслідки Першої світової війни для Італії.

2. Прихід до влади фашистів і встановлення фашистської

диктатури.

3. Італія в роки фашизму (1922 – 1943 рр.).


При підготовці до заняття доцільно нагадати, що ще на початку

ХХ ст. Італія належала до середньорозвинених країн Європи. Участь

у Першій світовій війні принесла «покалічену перемогу» і зробила

Італію «переможеною серед переможців».

1. У першому питанні варто констатувати втрати країни за роки

війни. Країна втратила третину національного багатства, економічне

становище було вкрай критичним. Досліджуючи наслідки світового

конфлікту для Італії, варто характеризувати їх за такими критеріями:

людські втрати, матеріальні збитки, територіальні зміни, зміни в

економіці, соціальні та політичні зміни.

В таких умовах у 1919 – 1920 рр. Італію охопив революційний

підйом, який називають «червоним дворіччям». Він виразився в

потужному страйковому русі робітників і селян, а також в кризі

італійської ліберальної держави. Охарактеризуйте ситуацію, що

склалася в цей період і вкажіть, яким чином вона вплинула на

подальшу історію країни.

2. Досліджуючи другу проблему заняття, слід встановити

причину виникнення та соціальну базу італійського фашизму, його

особливості, вказати чим відрізнявся останній від німецького

нацизму. В даному питанні варто з’ясувати роль лідера в

утвердженні фашистської диктатури. Довести, що остаточне

оформлення фашистської диктатури відбулося у 1925 – 1926 рр.,

коли було покінчено із зовнішніми ознаками парламентської форми

правління і ліквідовано залишки демократичних прав і свобод.

3. У відповіді на третє питання необхідно розкрити структуру

влади , що була запроваджена фашистами в Італії. Довести, що

створення корпоративної системи було одним із важелів

фашистського державного регулювання економіки. Починаючи уже з

другої половини 1920-х років відбувалася фашизація країни. Назвати

її етапи та пояснити суть. Виходячи із хронологічних меж питання,

94

потрібно оцінити ситуацію, в якій опинилася Італія на початковому

етапі Другої світової війни.

Джерела:



1939.-М., 1969.


1970.



М., 1989.




6. Новейшая история 1918-1939.- М.,1974.


1.Алтари П. Происхождение фашизма. – М., 1961.

2.Белоусов Л.С. Бенито Муссолини: политический портрет // ННИ. –

1991. - № 5.

3.Белоусов Л.С. Муссолини : диктатура и демагогия. – М., 1993.

4.Комолова Н.П, Новейшая история Италии. – М., 1970.

5.Лопухов Б.Р. История фашистського режима в Италии. – М., 1977.

6.Лопухов Б.Р. Эволюция буржуазной власти в Италии. Первая

половина ХХ века. – М., 1986.


Тема : США у 1918 – 1939 рр.

Завдання: охарактеризувати основні тенденції розвитку США в

міжвоєнний період; розкрити зміст періодів «проспериті» в історії

США; розкрити причини Великої депресії 1929 – 1933 рр., показати

її масштаби та глибину; охарактеризувати заходи адміністрацій

американських президентів з метою подолання кризи.

Основні поняття і терміни: «проспериті»; «сухий закон»;

ізоляціонізм; гангстери; Ку-клукс-клан; сегрегація; організована

95

злочинність; «чорний вівторок»; Велика депресія; економічна криза;

безробіття; «гувервіль»; «Новий курс»; «Кодекси чесної

конкуренції»; закон Вагнера; індустріальна цивілізація.

Календар подій: січень 1920 р. – набрала чинності поправка до

Конституції США, за якою вводився «сухий закон»; 1920 р. надання

виборчих прав жінкам, вступ у дію ХІХ поправки до Конституції;

серпень 1921 р. – укладення сепаратного мирного договору між

США і Німеччиною; 1921 – 1923 рр. – президентство Уорена

Гардинга; 1922 – 1929 рр. – стабілізація і процвітання

(«проспериті»); 1923 – 1929 рр. – президентство Келвіна Куліджа; 29

жовтня 1929 р. – «чорний вівторок», крах на Нью-Йоркській біржі;

1929 – 1933 рр. – Велика депресія. Президентство Герберта Гувера;

1933 – 1945 рр. – президентство Франкліна Делано Рузвельта.

Особа в історії: У. Гардінг; К. Кулідж; Г. Гувер; Ф. Рузвельт; Р.

Вагнер.

План:

1.Зміна статусу США у світі після Першої світової війни.

2.Період «проспериті».

3.«Велика депресія».

4. «Новий курс» Ф. Рузвельта.


Розпочинаючи підготовку на визначеної теми семінарського

заняття, необхідно згадати, що Сполучені Штати були єдиною

країною, яка нічого не втратила , а, навпаки, виграла від участі в

Першій світовій війні. Нажившись на військових поставках, США

вступили у війну, коли вона наближалася до кінця, сили обох сторін

виснажилися і вона наближалася до кінця. Участь американських

військ у воєнних операціях була дуже обмеженою.

1. У відповіді на перше питання необхідно дослідити, як

змінилася економічна, соціальна та міжнародна ситуація для США.

Вступ у війну і роль США в післявоєнному урегулюванні

продемонструвало всьому світові, що ця країна перетворилася у

світову державу. Більше того, американське керівництво стало

відразу претендувати на перші ролі у світовій політиці і в своїх

заявах не приховували своїх намірів. Слід прийти до висновку, що

значне розширення виробництва і зростання зовнішніх позик у роки

війни і післявоєнний період спричинилося до того, що США стали

96

далеко могутнішими від усіх капіталістичних країн світу. Та попри

всі переваги, США не обминув період повоєнної нестабільності. Уже

влітку 1920 р. у США вибухнула глибока економічна криза, що

зачепила всі галузі промисловості і переплелася з аграрною кризою.

2. Сполучені Штати раніше за інші високорозвинені країни

вступили в період стабілізації. При підготовці відповіді на друге

питання студентам слід з’ясувати причини та основні особливості

періоду «проспериті» в економіці, політиці, соціальній сфері.

1920-ті роки стали періодом «процвітання» США. В його основі

лежало економічне піднесення, зумовлене зміною статусу країни у

світі й нестримним розвитком приватного підприємництва. Але

економічне піднесення було нестабільним, нерівномірним. Зрештою

відмова від ідеї регулювання ринку і соціальних процесів не

виправдала себе. Встановити, які небезпеки крилися у бурхливому

розвитку США 1920-х років.

3. Криза почалася з паніки 24 жовтня 1929 р. на Нью-Йоркській

біржі («чорний вівторок»), коли за один день акції впали в ціні на

мільйони доларів. Це був крах ринку цінних паперів. При вивченні

питання студентам в першу чергу слід з’ясувати причини

економічних криз взагалі, які є неминучою і необхідною умовою

економічного циклу. Криза 1929 – 1933 рр. мала свої особливості.

Вона не була звичайною. Циклічна криза збіглася із структурною

кризою і з нижчим щаблем так званої довгої хвилі розвитку

капіталізму.

Необхідно простежити прояви, особливості протікання, шляхи

виходу та наслідки кризи для США. Слід вказати, чи адекватними

були дії адміністрації Гувера на масштаби кризи. Чому Велика

депресія стала крахом «американської мрії»?

4. Спробою виходу з кризи, пом’якшення соціальної напруги в

суспільстві, спробою, що виявилася початком глибоких реформ

американського суспільства, стала політика президента Ф. Рузвельта

у 1933 – 1941 рр., яка ввійшла в історію під назвою «нового курсу».

Опрацюйте це питання за планом: перемога на виборах демократа;

«100 днів» Ф. Рузвельта; складові «нового курсу»; результати і

наслідки реформ.

«Новий курс» був своєрідним зламом в історії США ХХ ст.

Перетворення, розпочаті президентом Рузвельтом, були спрямовані

на вихід із кризи і на піднесення економіки. Повністю цієї мети так і

не було досягнуто. Економіка країни, власне, перебувала в стані

97

застою упродовж 1930-х рр. Збереглося значне недовантаження

виробничих потужностей та масове безробіття. Адміністрації

Рузвельта не поталанило оволодіти мистецтвом регулювання

ринковою економікою. Але основні важелі такого регулювання

держава отримала саме в ті роки. Значно вагомішими були соціальні

реформи. Уперше в історії США держава взяла на себе роль гаранта

соціальної захищеності американців.

Джерела:

1. Хрестоматия по новейшей истории: в 3-х томах. – М ., 1960 –

1961.

2. Хрестоматия по новейшей истории : Документи. – Т.1.- 1917 –

1939. – М., 1969.


1970.



М., 1989.






1.Афанасьев В.С. Буржуазная экономическая мисль 30-х – 70-х гг.

ХХ века. (Очерк истории). – М.,1976.

2. Гершов З.М. Вудро Вильсон.-М.,1983.

3. Зубок Л.И., Яковлєв Н.Н. Новейшая история США. – М., 1972.

4. История рабочего движения в США в новейшее время : 1918 –

1965 гг. – М., 1970.

5. История США : в 4-х тт. – М., 1987. – Т.4

6. Лан В.И. США от первой до второй мировой войны. – М., 1976.

7. Маныкин А.С. « Эра демократов». Партийная перегрупировка в

США 1933 – 1952. – М., 1990.

8. . Маныкин А.С. История двухпартийной системы в США. 1789 –

1980. – М., 1981.

9. Мальков В.Л. «Новый курс» в США: социальные движения и

социальная политика. – М.,1979.

10. Мальков В.Л. Франклин Рузвельт. Проблемы внутренней

98

политики и дипломатии. – М.,1988.

11. Митрохин Л. Н. Негритянское движение в США: идеология и

практика.-М., 1974.

12. Сивачев Н.В., Язьков Е.Ф. Новейшая история США. – М., 1980.

13. Сивачев Н,В. Политическая борьба в США в середине 30-х гг.

ХХ века. –М., 1966.

14. Яковлєв Н.Н. Новейшая история США (1917 – 1960). – М., 1961.

15. Ніколаєва Н. Суфражизм в США на початку ХХ ст.: стратегія і

тактика // Історичний журнал. – 2004. - № 10 – 11. – С. 25 – 30.

Семінарське заняття № 13

Тема: Міжнародні відносини в міжвоєнний період

Завдання: дослідити основні тенденції розвитку міжнародних

відносин в міжвоєнний період; показати процес ліквідації

Версальської системи і консолідацію сил агресорів; розкрити зміст

зовнішньополітичного курсу провідних країн світу;

охарактеризувати політику «умиротворення» агресора.

Основні поняття і терміни: агресія; колективна безпека; «вісь»

Берлін – Рим – Токіо; Антикомінтернівський пакт; «Сталевий пакт»;

політика «умиротворення»; аншлюс; Мюнхенська угода; система

колективної безпеки; пакт; таємний протокол; «польський коридор».

Календар подій: 1925 – 1927 рр. – закон США про нейтралітет; 1932

р. – ліквідація репараційних зобов’язань Німеччини; 1933 р. – світова

економічна конференція в Лондоні; 1933 р. – вихід Німеччини з Ліги

Націй; 1933 р. – встановлення дипломатичних відносин між СРСР і

США; 1934 р. – вступ СРСР о Ліги Націй; 1934 р. – угода між

Польщею і Німеччиною про ненапад; 1935 р. – радянсько-

французький договір про взаємну допомогу; 1935 р. – радянсько-

франко-чехословацький договір; березень 1935 р. – прийняття

Німеччиною закону про будівництво вермахту; 1935 р. – укладення

англо-німецької морської угоди; 1935 р. – введення загальної

військової повинності в Німеччині; 1936 р. – вступ німецьких військ

до Рейнської зони; жовтень 1935 – травень 1936 рр. – італо-ефіопська

війна; жовтень 1936 р. – підписання договору між Німеччиною та

Італією («вісь» Берлін – Рим); липень 1936 р. – підписання

«Антикомінтернівського пакту» між Німеччиною та Японією;

липень 1937 р. – початок повномасштабної війни Японії проти

99

Китаю; 1937 р. – приєднання Італії до «Антикомінтернівського

пакту»; березень 1938 р. – аншлюс Австрії Німеччиною; вересень

1938 р. – Мюнхенська змова; березень 1939 р. – окупація

Чехословаччини; липень 1938 р. – радянсько-японський конфлікт

біля озера Хасан; квітень 1939 р. – початок переговорів між СРСР,

Англією та Францією у Москві; квітень 1939 р. – захоплення Албанії

Італією; 23 серпня 1939 р. – радянсько-німецький пакт і секретний

протокол до нього; 1 вересня 1939 р. – початок Другої світової війни;

1939 р. – скасування законів про нейтралітет у США.

Особа в історії: Ф. Рузвельт; Л. Барту; П. Лаваль; Й. Сталін; Б.

Муссоліні; А. Гітлер; М. Литвинов; Чан Кайші; Танака; Пу І; Зейс-

Інкварт; Шушнінг; Х. Сілассієс; Н. Чемберлен; В. Молотов; Й.

Ріббентроп.

План:

1. Утворення двох вогнищ війни.

2. Ліквідація Версальської системи. Створення блоку Берлін – Рим

– Токіо.

3. Політика «умиротворення» агресора та її крах.

4. Зовнішньополітичні пріоритети провідних країн світу.


Тема заявленого семінарського заняття є продовженням

здійсненого на лекції розгляду проблем і передбачає більш детальне

вивчення ситуації, що складалася у міжнародних відносинах в

міжвоєнний період. Матеріал теми передбачає дослідження

документів цього періоду, роботу з додатковою літературою та

використання матеріалів лекції.

1. Світова економічна криза загострила міжнародні відносини і

призвела до виникнення вогнищ війни. На відміну від передодня

Першої світової війни, у 1930-х роках лише незначна кількість

держав прагнула до війни. Та вже у 1920-х рр. вогнище напруженості

склалося на півдні Європи. Італійські фашисти мріяли про

відродження «великої латинської імперії». Прихід до влади нацистів

у Німеччині радикальним чином змінив ситуацію на міжнародній

арені. Загострення міжнародної обстановки на початку 1930-х рр.

зачепило і Далекий Схід.

У відповіді на перше питання має прозвучати інформація про

фактори, які сприяли утворенню двох вогнищ нової війни. Слід

100

показати вплив кризи 1930-х років на міжнародні відносини та

охарактеризувати причини назрівання нового світового конфлікту.

2. Події, що вмістили в собі два десятиліття міжвоєнного

періоду світової історії, засвідчують перманентну політичну і

соціально-економічну нестабільність. Сподівання творців

Версальсько-Вашингтонської системи щодо нового світобачення на

засадах демократії і міжнародного права виявилися ілюзорними. В

ході підготовки до відповіді на друге питання семінарського заняття

студентам необхідно з’ясувати, які з положень Версальського

договору до приходу Гітлера до влади були скасовані або

пом’якшені? Показати, яким чином створена після Першої світової

війни недосконала система європейської безпеки була ліквідована.

Слід прийти до висновку, що до середини 1930-х рр. Німеччина,

Італія та Японія стали на шлях прямого порушення умов

післявоєнного врегулювання. Над усією Версальсько-

Вашингтонською системою нависла загроза. Альтернативою їй був

запропонований Німеччиною, Італією та Японією «новий порядок»,

що був заснований на пануванні сили і зводився до поділу світу між

цими державами. Шлях до «нового порядку» йшов через війну.

У 1936 – 1937 рр. Німеччина, Японія та Італія утворили

політичний блок, в основі якого лежав Антикомінтернівський пакт –

угода про спільну боротьбу проти комуністичного впливу в різних

країнах світу. Разом з тим країни-учасниці здійснили у 1930-х роках

акти агресії проти держав, де не були комуністичні уряди, звідки не

виходила комуністична загроза. Яке значення мало прийняття назви

«Антикомінтернівський пакт» для успіхів зовнішньої політики країн-

учасниць?

3. Підготовка до відповіді на третє питання передбачає

пояснення причин виникнення політики «умиротворення». У 1930-х

роках мир означав збереження Версальсько-Вашингтонської

системи, яка, не зважаючи на її недоліки, забезпечувала відносну

стабільність і визнавала силу права. Ця система містила принцип

запобігання міжнародним кризам, передбачала колективні дії проти

агресора через Лігу Націй. Колективної відсічі не вийшло, механізм

не спрацював.

Англія, Франція і США розраховували, що їм удасться

відкупитися від країн фашистського блоку. Для здійснення цієї мети

вони застосовували політику, яка мала різні найменування: в США

вона називалася політикою «нейтралітету», в Європі – політикою

101

«умиротворення» і «невтручання». До кінця 1930-х рр. стало

очевидним, що, ставши на шлях умиротворення, провідні держави

Заходу поширили цей принцип на ті країни, які вже являлися

потенційними агресорами. Тим не менше зміни стратегії

Великобританії і Франції в цей відповідальний період не відбулося.

Ці та й інші країни по суті мовчки санкціонували розгортання

агресивної політики Німеччини та Італії в Європі. Доведіть, що крах

політики «умиротворення» був очевидним. Чому Мюнхенську угоду

називають ганебною сторінкою західної дипломатії?

4. Три основні політичні системи були визначальними в

передвоєнному світі: буржуазно-демократична, комуністична

(радянсько-соціалістична) і фашистсько-мілітариська. Взаємодія чи

непогодженість дій між ними могли або забезпечити мир, або зірвати

його. Реальною альтернативою війні могли б стати блокування і

взаємодія двох перших систем. Однак мирного альянсу між ними не

вийшло, принаймні до початку війни.

Досліджуючи четверте питання студентам слід з’ясувати

напрямки зовнішньої політики провідних країн світу, розкрити суть

зовнішньополітичних пріоритетів і, виходячи з цього, показати, чи

була війна неминучою.

Джерела: 1.Год кризиса. 1938 – 1939. Документы и материалы. – В 2-х т. – М.,

1990.

2.СССР – Германия. 1939. Документы и материалы о советско-

германских отношениях с апреля по октябрь 1939 г. – Вильнюс,

1989.

3.Хрестоматия по новейшей истории: в 3-х томах. – М., 1960 – 1961.

4.Хрестоматия по новейшей истории : Документи. – Т.1. – 1917 –

1939. –М., 1969.

5.Германская история в новое и новейшее время : В 2-х тт. – М.,

1970.

6.История новейшего времени стран Европы и Америки. 1918 – 1945


М., 1989.

7.Александров В.В. Новейшая история стран Европы и Америки.



8.Новейшая история 1918-1939. – М.,1974.

102

9.Новітня історія країн Західної Європи та Америки. 1918 – 1939. –

К., 1962.

10.Всемирная история: В 10-и тт. – М., 1961 – 1965. – Т. 8 – 10.


1. Безыменский Л. Гитлер и Сталин перед схваткой. – М., 2002.

2.Вторая мировая война и Коминтерн. 1939-1941. // ННИ. – 1996. -

№ 3.

3.Гренвилл Дж. История ХХ века. Люди. События. Факты. – М.,

1999.

4.Дюрозель Ж.-Б. Історія дипломатії від 1919 року до наших днів. –

К., 1995.

5.История дипломатии. В 3-х т. Том 3. – М., 1965.

6.Мельтюхов М. Упущеный шанс Сталина. Советский Союз и

борьба за Европу: 1939 – 1941. – М., 2000.

7.От Мюнхена до Токийского залива. Взгляд с Запада. – М., 1992.

8.Семиряга М. Тайны сталинской дипломатии. 1939 – 1941. – М.,

1992.

9.Трубайчук А. Містер з парасолькою. – К., 1993.

10.Трубайчук А. Брудершафт двох диктаторів. – К., 1993.

11.Трубайчук А. К истории советско-германского сговора. – К.,

1994.

12.Цвєтков Г. Міжнародні відносини і зовнішня політика у 1917 –

1945 рр. – К., 1997.

13.Ширер У. Взлет и падение Третьего рейха. В 2-х томах. Том 1. –

М., 1991.

14. Ширер У. Берлинский дневник. Европа накануне Второй

мировой войны глазами американского кореспонента. – М., 2002.

15.1939 год. Уроки истории. – М., 1990.


Тема: Друга світова війна ( 1939 – 1945 рр.)

Завдання: розкрити причини та характер Другої світової війни;

охарактеризувати хід бойових дій та основні битви; показати

причини успіхів Німеччини на першому етапі війни; розкрити

процес формування антигітлерівської коаліції; розкрити суть

103

корінного перелому; дати характеристику руху Опору в окупованих

країнах; з’ясувати причини поразки країн фашистського блоку;

дослідити процес повоєнного мирного врегулювання.

Основні поняття і терміни: «бліцкриг»; агресія; Друга світова

війна; окупація; «Зимова війна»; «лінія Маннергейма»; плани

операцій «Вайс», «Везерські навчання», «Грюн», «Морський лев»,

«Маріта»; «дивна війна»; план «Барбаросса»; фронт; тил;

мобілізація; вермахт; Антигітлерівська коаліція; ленд-ліз; корінний

перелом; Сталінградська битва; Тегеранська конференція;

капітуляція; десантна операція; «новий порядок»; Рух Опору;

Голокост; колабораціонізм; операція «Багратіон»; «визвольна місія

Червоної Армії»; «лінія Зігфрида»; Другий фронт; антифашистські

повстання; «вахта на Рейні»; перемир’я; Кримська (Ялтинська)

конференція; Потсдамська конференція; «Велика трійка»;

«Атлантичний вал»; Паризька мирна конференція; Версальська

система; демілітаризована зона; Нюрнбергський процес; ООН;

«холодна війна»; «доктрина Трумена»; «план Маршалла»; НАТО;

Організація Варшавського договору; АНЗЮС; СЕАТО; Багдадський

пакт; СЕНТО.

Календар подій: 1 вересня 1939 р. – напад Німеччини на Польщу,

початок Другої світової війни; 17 вересня 1939 р. – Червона Армія

увійшла на територію Західної України і Західної Білорусії; 28

вересня 1939 р. – секретний договір Німеччини і СРСР про дружбу і

кордони; квітень 1940 р. – захоплення Данії і Норвегії Німеччиною;

22 червня 1940 р. – капітуляція Франції; квітень 1941 р. вторгнення

фашистських військ у Грецію та Югославію; 22 червня 1941 р. –

напад Німеччини на СРСР; 10 липня – 10 вересня 1941 р. –

Смоленська битва; 29 вересня – 1 жовтня 1941 р. – Московська

конференція представників СРСР, США і Великої Британії; 30

вересня 1941 р. – 20 квітня 1942 р. – Московська битва; 7 грудня

1941 р. – бомбардування Японією бази США Пірл-Гарбор; 1 січня

1942 р. – укладання у Вашингтоні 26 державами Декларації ОН;

червень 1942 р. – поразка японського флоту біля атола Мідуей; 17

липня 1943 р. – 2 лютого 1943 р. – Сталінградська битва; 5 липня –

23 серпня 1944 р. – Курська битва; 10 липня 1943 р. – вторгнення

англо-американських військ в Італію; 28 листопада – 1 грудня 1943 р.

– Тегеранська конференція; травень 1943 р. – утворення

Французького комітету національного визволення; травень 1942 р. –

утворення Центрального штабу партизанського руху; січень 1944 р. –

104

ліквідація блокади Ленінграда; червень – липень 1944 р. –

проведення операції «Багратіон»; 6 червня 1944 р. – відкриття

Другого фронту; 4 – 11 лютого 1945 р. – Кримська (Ялтинська)

конференція; 16 квітня – 2 травня 1945 р. – Берлінська операція; 8

травня 1945 р. – підписання акта капітуляції Німеччини; 17 липня – 2

серпня 1945 р. – Потсдамська конференція; 2 вересня 1945 р. –

закінчення Другої світової війни; 24 жовтня 1945 р. – день

народження ООН; 1949 р. – утворення НАТО; травень 1955 р. –

утворення ОВД.

Особа в історії: Й. Сталін; Ф. Рузвельт; В. Черчілль; Й. Ріббентроп;

Ш. де Голль; Г. Гудеріан; С. Тимошенко; Г. Жуков; К. Еттлі; Г.

Александер; Д. Ейзенхауер; Б. Монгомері; Ф. Паулюс; Ф. Леклерк; Г.

Трумен; Д. Макартур; І. Конєв; Ф. Толбухін; К. Рокоссовський; Г.

Трумен; Д. Маршалл.

План: 1. Причини, характер та періодизація Другої світової війни.

2. Початок війни. Події 1939 – червня 1941 рр.

3. Воєнні дії 1941 – 1942 рр.

4. Перебіг війни у 1943 р.

5. Окупаційний режим у поневолених країнах. Рух Опору.

6. Воєнні дії у 1944 р. Відкриття Другого фронту.

7. Завершення та підсумки війни.

8. Світ після Другої світової війни.


Історія людства знає безліч воєн. Але дві з них за масштабами

руйнувань і людських втрат не мають рівних. Обидві сталися у ХХ

ст., і в них брали участь усі найбільші держави світу. Війни прийшли

з Німеччини; основні бойові дії розгорталися в Європі. Друга світова

війна – рубіжна і найжорстокіша подія в історії сучасного світу. В

неї було втягнуто 67 держав, 80% населення земної кулі і тривала

вона довгих шість років. Бойові дії точилися в Європі, Азії, Африці,

Океанії на площі 22 млн. км2

і на просторах Світового океану. За

роки війни до армій воюючих держав було призвано 110 млн. осіб,

загинуло близько 60 млн. чол.

Для зручності вивчення матеріалу теми та відтворення

хронології подій Другої світової війни рекомендується складання

хронологічної таблиці.

105

1. Причини, за яких світ вдруге опинився в стані глобального

військового конфлікту, суттєво відрізнялися від передумов

попередніх війн. Стратегія кожної із великих держав, вибір

союзників і пріоритетних завдань визначалися цілим комплексом

факторів. Досліджуючи першу проблему семінарського заняття

студентам слід врахувати, що питання причин Другої світової війни

в історичній науці залишається дискусійним і до кінця не вивченим.

Тому варто з’ясувати загальноприйняті підходи у визначені причин

війни, передумови і вказати на її характер. Для формування

загального уявлення про Другу світову війну доцільно розглянути

декілька варіантів її періодизації. У відповіді необхідно показати

співвідношення сил і плани воюючих країн, а також назвати фронти

Другої світової війни.

2. У другому питанні необхідно підкреслити, що Друга світова

війна розпочалася 1 вересня 1939 р. нападом фашистської Німеччини

на Польщу і спочатку носила характер локального конфлікту. Та вже

3 вересня 1939 р. Великобританія і Франція оголосили війну

Німеччині, виходячи із спільних зобов’язань про взаємодопомогу.

Приклад Великобританії наслідувала її найбільша колонія Індія і всі

англійські домініони: Канада, Південно-Африканський Союз,

Австралія і Нова Зеландія. Фашистська Італія тимчасово зайняла

позицію «невоюючого союзника» Німеччини. США оголосили про

свій нейтралітет (офіційно дотримувалися до грудня 1941 р.).

Юридично народи всіх континентів опинилися в стані війни, яка

набула дійсно світового характеру. Варто вказати на події, що

відбувалися на першому етапі війни та дати їм характеристику:

операція «Вайс», «дивна війна», «зимова війна», окупація

Німеччиною Данії, Норвегії, Голландії, Бельгії, Люксембургу і

поразка Франції, «битва за Атлантику», фашистська агресія у

Північній Африці та на Балканах. Слід прийти до висновку, що

перші успіхи призвели до того, що лідери держав-агресорів утратили

відчуття реальності: поразки і невдачі вважалися тимчасовими і

несуттєвими. Агресори розробляли плани нових загарбань. Проте

Німеччині не вдалося зломити опір Англії, Італія терпіла постійні

поразки в Африці, США, з їх могутнім промисловим потенціалом,

все більше схилялися о підтримки Англії; почав розгортатися рух

Опору поневолених народів. Усе це заклало основи майбутньої

поразки.

3. Із завершенням воєнних дій на території континентальної

106

Європи Німеччина взяла під свій контроль величезний

геополітичний простір: було окуповано Польщу, Голландію,

Бельгію, Данію, Норвегію, Люксембург, значну частину Франції,

Югославію, Грецію. За планами Гітлера у центрі Європи мав

створитися «сталевий блок», над яким мав панувати німецький

«новий порядок».

У відповіді на третє питання необхідно дослідити процес

підготовки Німеччини та її сателітів до війни проти СРСР,

охарактеризувати сталінську воєнну доктрину. Розгляньте підходи

до оцінки становища СРСР напередодні нападу Німеччини.

Охарактеризуйте бойові дії на радянсько-німецькому фронті, у

Північній Африці, Середземномор’ї та початок війни на Тихому

океані у зазначений період.

1941 – 1942 рр. були насичені подіями, що стали визначальними

для подальшого ходу війни. У війну були втягнуті СРСР, Японія і

США. Масштаби світової війни розширилися. Вироблена А.

Гітлером стратегія «бліцкригу» в 1941 р. потерпіла поразку в

Німеччині, а в 1942 р. – в Японії. Хоча країни Троїстого союзу

утримували стратегічну ініціативу, але вже стало зрозумілим, що їх

поразка неминуча.

4. Четверте питання вимагає дослідження важливого етапу в

ході всієї Другої світової війни – періоду її корінного перелому. Для

розв’язання цієї проблеми слід охарактеризувати хід основних подій

війни кінця 1942 – 1943 рр., показати роль Сталінградської та

Курської битв в розгромі Німеччини, визначити історичне значення

битви за Дніпро. Оцінити корінний перелом на інших театрах

бойових дій Другої світової війни.

Вирішальні події, що визначали результат війни, безумовно

відбувалися на фронтах., але для подальшої долі світу і людської

цивілізації велике значення мали події в дипломатичній сфері.

Охарактеризуйте конференції, які склали основу формування

Антигітлерівської коаліції та акти, які ними приймалися.

Слід прийти до висновку, що перемоги радянських військ у

Сталінградській битві, військ союзників у битві під Ель-Аламейном

у Північній Африці, у морській битві біля атолу Мідуей і у битві за

Гуадалканал свідчили про перелом у Другій світовій війні на користь

країн Антигітлерівської коаліції. Перемоги під Курськом і згодом у

битві за Дніпро завершили корінний перелом у Великій вітчизняній

війні. Вигнання італо-німецьких військ з Північної Африки,

107

стабілізація становища в Атлантиці й Тихому океані, зупинка

японських військ біля кордонів Індії свідчили про завершення

корінного перелому в Другій світовій війні в цілому. Визначальним

фактором стали події на радянсько-німецькому фронті – головному

фронті збройної боротьби проти Німеччини та її союзників.

Наступальна стратегія Німеччини потерпіла остаточну поразку. До

кінця 1943 р. у стані війни з державами «осі» знаходилося 37 країн.

Розпочався розпад фашистського блоку.

5. Окупація країнами-агресорами значних територій в Європі,

Азії, Африці супроводжувалася встановленням «нового порядку»,

основним змістом якого було забезпечення панування загарбників.

Окуповані країни зазнали значних територіальних змін, але ці

держави дескридитували себе співробітництвом з агресорами.

Охарактеризуйте нацистський «новий порядок» у Європі та

окупаційну політику Японії в Азії. Розкрийте суть антисемітської

політики нацистів.

Як наслідок, окупаційна політика Німеччини та Японії призвела

до розгортання широкого руху Опору. Він виник на території всіх

окупованих країн і розмах його був різним. Прослідкуйте історію

розгортання руху Опору, вкажіть на фактори, що спричинили його

розкол та встановіть, які політичні сили відіграли провідну роль у

його діяльності.

6. Реалізація рішень конференцій та інших домовленостей

стали основним напрямком дій союзників на завершальному етапі

Другої світової війни. Червона Армія в ході великих операцій, що

переросли в стратегічний наступ, почала громити ворога на всьому

радянсько-німецькому фронті. Наступ радянських військ на всьому

протязі Східного фронту у 1944 р. став головною передумовою

остаточного рішення США й Англії про відкриття Другого фронту.

В ході підготовки відповіді на шосте питання пропонується

скласти таблицю «Основні наступальні операції радянських військ у

1944 р. по звільненню території СРСР та їх результати».

Відкриття Другого фронту в Європі вимагало ретельної

підготовки та узгодженості дій з боку всіх учасників

Антигітлерівської коаліції. Питання доцільності і своєчасності

відкриття Другого фронту до сьогодні залишається дискусійним в

історіографії. Охарактеризуйте ці події, використовуючи новітні

дослідження.

Розповісти, як відбувалося звільнення країн Східної і

108

Центральної Європи, довести, що 1944 р. став роком вирішальних

перемог країн Антигітлерівської коаліції. Війська фашистського

блоку остаточно втратили стратегічну ініціативу, на кінець року сам

блок фактично розпався.

7. У сьомому питанні необхідно охарактеризувати ключові

події останнього етапу війни, показати вплив на перебіг бойових дій

використання атомної зброї та з’ясувати причини поразки країн

фашистського блоку.

Велике значення на завершальному етапі війни та після її

закінчення мало проведення конференцій – Кримської (Ялтинської)

та Потсдамської. В ході відповіді на питання слід вказати на

загальний підсумок конференцій країн «Великої трійки» та

з’ясувати ступінь вирішення основних питань.

Назвіть основні підсумки та наслідки Другої світової війни. Про

що свідчать розміри втрат основних її учасників? Які уроки з цього

мало винести людство? Дайте оцінку діяльності Норнбергського

процесу та Токійського міжнародного трибуналу.

Уже на завершальному етапі війни почали виявлятися

малопомітні симптоми майбутнього протистояння двох великих

держав – США і СРСР. Дії армій диктувалися вже не воєнними

потребами, а політичними розрахунками на майбутнє. Завершення

Другої світової війни одночасно стало початком нової ядерної ери.

8. Після Другої світової війни відбулися значні зміни

співвідношення сил у світі. При вивченні даної проблеми необхідно

охарактеризувати процес повоєнного мирного врегулювання та

мирні договори з колишніми союзниками Німеччини. Показати, які

територіальні зміни та воєнно-політичні рішення були закріплені

цими договорами?

У ході Другої світової війни постало питання про створення

міжнародної організації, яка перебрала б на себе функції

збанкрутілої Ліги Націй. Дослідити історію створення Організації

Об’єднаних Націй, показати структуру і функціонування її органів.

За роки війни зросла фінансово-економічна та воєнна

могутність США, які взяли на себе роль лідера вільного світу,

захисника демократії і права, почали об’єднувати навколо себе

країни Західної Європи. Дайте характеристику «доктрині Трумена»

та «плану Маршалла» в цьому процесі. Як наслідок їх реалізації

відбувалося зростання протистояння між СРСР та США. Взаємна

недовіра поступово переросла у «холодну війну» та гонку озброєнь.

109

До середини 1950-х рр. розкол світу на два протилежних табори був

остаточно сформований різними військово-політичними союзами.

Протистояння набуло форм взаємних погроз, дипломатичних

маневрів, гонки озброєнь, боротьби спецслужб, ідеологічного

протиборства.

Джерела: 1. СССР – Германия. 1939. Документы и материалы советско-

германских отношений с апреля по октябрь 1939 г. – Вильнюс, 1989.

2. Хрестоматия по новейшей истории: в 3-х томах.- М., 1960-1961.

3. Хрестоматия по новейшей истории : Документи. – Т.1.- 1917-

1939.-М., 1969.

4. Германская история в новое и новейшее время : В 2-х тт.-М., 1970.

5. История новейшего времени стран Европы и Америки. 1918 –

1945./Под ред. Е.Ф. Язькова : Учебное пособие для студентов вузов.

– М., 1989.


1918-1945 гг. Учебное пособие для студентов исторических



8. Всемирная история: В 10-и тт. - М., 1961-1965.-Т. 8-10.


1. Безыменский Л. Гитлер и Сталин перед схваткой. – М., 2002.

2. Вторая мировая война и Коминтерн. 1939-1941. // ННИ. – 1996. -

№ 3.

3. Гренвилл Дж. История ХХ века. Люди. События. Факты. – М.,

1999.

4. Гусєв В. Шлях до катастрофи. Так починалася Друга світова війна

// День. – 5 вересня 2009. – С. 4.

4. Курас І. Ялта – 45: деякі уроки в контексті сьогодення //

Історичний журнал. - 2005.- № 2. – С. 4-10.

5. Король В. Ціна перемоги: військові втрати народів СРСР у роки

Великої Вітчизняної війни (1941-1945 рр.) – нові аспекти проблеми

//Історичний журнал. – 2005. - № 2.- С. 18-29.

6. Левітас Ф. 22 червня 1941 р.: коли заплакав полководець Жуков //

Історія в школі. – 2009. - № 7 - 8. – С. 1 – 5.

7. Райхель Ю. Демонстративна жорстокість // День. – 1 вересня 2009.

– С. 7.

110

8. Райхель Ю. Змова приречених // День. – 18 липня 2009. – С. 7.

9. Рижков В. В Україні німці шукали своє коріння // День. – 30 квітня

2009. – С. 16.

10. Сюндюков І. Ствердження права жити // День. – 30 квітня 2009. –

С. 5.

11. Філь О. Маловідомий наказ В. Кейтеля // Історичний журнал. –

2004. - № 10-12. – С. 122 – 123.

12. Федотов В.П. Штрихи «Дальневосточного Мюнхена» // Вопросы

истории. – 2004. - № 10. – С. 43 – 56.

13. Трубайчук А. Містер з парасолькою. – К., 1993.

14. Трубайчук А. Брудершафт двох диктаторів. – К., 1993.

15. 1939 год. Уроки истории. – М., 1990.

16. Щербак Ю. Сталін. Гітлер. Україна // День. - !5, 18 серпня 2009. –

С. 4.


ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ КРАЇН ЄВРОПИ ТА

АМЕРИКИ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХХ – НА ПОЧАТКУ ХХІ СТ.

Теоретична частина

Велика перемога докорінно змінила політичну ситуацію у світі й

визначила його розвиток на десятиріччя: в Європі та Азії почав свою

переможну ходу демократичний рух; втратили статус наддержав

Німеччина і Японія; вплив Франції і Великобританії, що зазнали

великих втрат у війні, у світовій політиці різко знижується. Водночас

домінуючі позиції у світі перебирають дві наддержави — США і

СРСР. Посилюється національно-визвольний рух, що приводить до

краху колоніальну систему.

Разом з тим, рідкісний шанс побудови міцного миру для бага-

тьох поколінь, що дала людству історія, залишився невикористаним.

З другої половини 1940-х до кінця 1980-х років події в світі були

зумовлені антагонізмом двох напрямків світового розвитку. Перший

— це невпинне прагнення до панування наддержав. При цьому

кожна залучала до свого табору максимальну кількість держав світу,

надаючи їм статусу союзника чи сателіта. Як наслідок —

біполяризація світу, «холодна війна», створення військово-

111

політичних блоків, нагромадження локальних конфліктів, політична,

економічна та ідеологічна експансія економічно розвинутих країн.

Цьому напрямку протидіяв невпинний рух країн до миру та

інтеграції. Найбільш яскравим його проявом були події в Західній

Європі, де заради миру, безпеки, демократії, матеріального

добробуту шляхом консенсусу поступово, вперше в історії людства

досягнуто економічної, політичної, військової інтеграції. Реальністю

світової історії став рух борців за мир, за нейтралітет.

Поляризація суспільно-політичних систем у післявоєнному

світі

Незважаючи на ідеологічні та політичні розбіжності, під час

Другої світової війни СРСР, США, Великобританія, Франція та інші

держави активно співробітничали в рамках антигітлерівської

коаліції. Війна залишила по собі низку економічних, демографічних і

соціальних проблем, необхідно було вирішувати проблеми

європейського мирного врегулювання, насамперед — викорінення

фашизму, покарання винних у розв'язанні Другої світової війни. Для

цього потрібні були спільні зусилля країн-переможниць і

переможених. Перш ніж відносини між вчорашніми союзниками

різко загострилися, їм вдалося прийняти ряд угод та домовленостей.

Так, було засуджено військових злочинців на Нюрнберзькому (1945

– 1946 рр.) та Токійському (1946— 1948 рр.) процесах, доведено до

логічного завершення Паризьку мирну конференцію (липень –

жовтень 1946 р.) тощо.

Нагальною потребою стало створення такої організації, яка б

сприяла державам і народам, розвиткові між ними дружніх відносин

і співробітництва, забезпечувала б світовій співдружності мир і

безпеку.

Ідея створення такої організації виникла вже в ході Другої

світової війни. На конференції в м. Думбартон-Окс (США) в 1944 р.

було більш-менш чітко окреслено основні засади майбутньої ор-

ганізації. Рішення про її утворення схвалила Ялтинська конференція

в 1945 р., а 26 червня 1945 р. у м. Сан-Франциско (США) учасники

Конференції Об'єднаних Націй підписали Статут Організації

Об'єднаних Націй (ООН), який підтримали 50 країн. Серед держав –

фундаторів ООН була й Українська РСР.

Початок «холодної війни» пов'язують з виступом колишнього

прем'єр-міністра Великобританії У. Черчілля перед студентами

112

Вестмінстерського коледжу в американському місті Фултоні 5

березня 1946 р., у зв'язку з присудженням йому почесного ступеня

доктора цього вищого навчального закладу. У. Черчілль закликав

створити новий британо-американський військовий союз замість

антигітлерівської коаліції з метою «боротьби з міжнародним

комунізмом на чолі з СРСР». Президент СІЛА Г. Трумен тоді

відмовився прокоментувати виступ лідера британських

консерваторів. А в березні наступного 1947 р. в США було прийнято

доктрину «стримування комунізму» Г. Трумена, яка й стала

початком глобального суперництва, що завершилось розпадом СРСР

8 грудня 1991 р. Тобто воно продовжувалось майже 45 років і не

переросло у війну тому, що жодна зі сторін не була впевнена у своїй

перемозі в разі виникнення нової війни. Саме непередбачуваність

наслідків війни штовхала обидві сторони лише до удосконалення

систем озброєнь у надії досягти певних переваг.

Явище «холодної війни» охопило всю планету і розкололо світ

на дві частини, два військово-політичних і економічних угруповання,

дві суспільно-політичні системи. Сформувалася своєрідна політична

логіка глобального суперництва. «Холодна війна» довела до

небачених розмірів мілітаризм у політиці, мисленні, психології. У

міжнародних відносинах, світовій політиці все почали оцінювати з

погляду військової сили, балансу танків, літаків, ядерних боєголовок.

Всупереч Статуту ООН загроза застосування сили, політика

ядерного стримування стали головним знаряддям міжнародних

відносин у післявоєнному світі. Гонка озброєнь призвела до

формування небаченого для мирного часу військово-промислового

комплексу в США та СРСР, що включав у себе збройні сили,

численні галузі промисловості, які виробляли зброю, науково-

дослідні установи, а також організації, які планували і координували

всю цю масштабну роботу. Відбувалася тотальна мілітаризація

суспільної й індивідуальної свідомості людей. Масова культура

формувала образ ворога, а «шпигунські» романи потіснили

традиційний детектив.

Чорно-біле бачення світу породжувало почуття страху, недовіри

і створювало умови для штучного згуртування суспільства перед

послідовно створюваним образом зовнішнього ворога. Якщо людина

дивилася на світ в іншій системі світоглядних політичних координат,

то це сприймалось як підривна діяльність. У США це призвело до

численних порушень громадянських прав і свобод, а в СРСР сприяло

113

зміцненню тоталітарного режиму. Разом з тим у країнах Заходу

«холодна війна» стала стимулом для проведення соціальних реформ

як суспільно-політичного, психологічного бар'єра для поширення

комунізму, його привабливості в теорії та практиці.

Радянсько-американське суперництво об'єктивно сприяло

відновленню економічних і політичних позицій Західної Німеччини і

Японії, які для США були передовою лінією боротьби з комунізмом.

Суперництво СРСР і США полегшило боротьбу за незалежність

народам колоніальних країн, але, з іншого боку, перетворило їх у так

звані країни третього світу, в арену безкінечних регіональних і

локальних конфліктів за сфери впливу, що продовжуються й після

закінчення «холодної війни». Таким чином, «холодна війна» як

явище світової історії другої половини XX століття мала глобальний

багатовекторний вплив на всю післявоєнну історію.

Одночасно СРСР і США намагалися зміцнити військове спів-

робітництво зі своїми союзниками. Особливу активність виявляли

США, які прагнули перекласти тягар захисту Європи від ко-

муністичної ідеології на самі європейські країни. 4 квітня 1949 р. у

Вашингтоні десять західноєвропейських держав, а також США і

Канада підписали договір про заснування Організації Північно-

атлантичного договору (НАТО). Утворення цього військово-

політичного блоку було прямим попередженням СРСР щодо його

спроб проникнути в зону інтересів США.

Країни – члени НАТО брали на себе зобов'язання надавати одна

одній допомогу, включаючи і використання збройної сили,

створення американських військових баз на території країн — членів

НАТО. Договір вступав в силу у випадку нападу на територію, на

окупаційні війська, на кораблі і літаки країн цього договору. З

укладенням Північноатлантичного пакту зросла міжнародна

напруженість, різко прискорився процес подальшої поляризації сил.

У 1950-ті роки у світі було створено ще ряд військово-політичних

блоків.

У 1951 р. у Сан-Франциско було укладено Тихоокеанський пакт

безпеки (АНЗЮС) за участю США, Австралії та Нової Зеландії. В

Манілі 1954 р. створено Організацію договору Південно-Східної Азії

(СЕАТО), до якої увійшли США, Великобританія, Франція,

Австралія, Нова Зеландія, Таїланд, Філіппіни та Пакистан. Ще один

блок створено у 1955 р. за участю Великобританії, Туреччини, Іраку,

Пакистану та Ірану (Багдадський пакт, що в 1959 р. був

114

перейменований в Організацію Центрального договору (СЕНТО)

після виходу з нього Іраку). Присутність практично в кожному блоці

США пояснювалась дією їхньої зовнішньополітичної доктрини в

максимальному розширенні зон свого впливу на планеті:

встановлення там, де можна, відданих режимів, недопущенні

утвердження позицій держави-суперниці.

Міжнародне становище СРСР після війни було парадоксальним.

Країна була надто послаблена війною, відставала від США в галузі

військових технологій, а її позиції у світі були міцними як ніколи.

Керівництво СРСР теж діяло з позиції сили, переконуючи світ, що

саме СРСР є "передовим загоном антиімперіалістичних сил", що

його історичною місією є надання всілякої підтримки світовому

соціалістичному поступу, національно-визвольному рухові, навіть за

рахунок обмежень і страждань власних народів.

У 1947 р. за наполяганням СРСР було створено Інформаційне

бюро комуністичних та робітничих партій (Комінформбюро) з 9

комуністичних і робітничих партій для координації і обміну

досвідом соціалістичного будівництва, насамперед в Європі. Захід

розцінив створення Інформбюро як відродження Комінтерну, і у

відповідь в 1948 р. у Брюсселі Великобританія, Франція, Бельгія,

Нідерланди і Люксембург підписали Договір про економічне,

соціальне і культурне співробітництво та колективну безпеку

(Брюссельський пакт). Цим пактом було започатковано створення

Західного союзу.

У 1945 – 1948 рр. антигітлерівська коаліція розпалась, а вчо-

рашні союзники розпочали непримиренну боротьбу за вплив у

повоєнному світі. Лідерами в цьому процесі були дві наддержави —

СРСР і США. США зробили великий внесок у розгром нацизму й

мілітаризму в роки Другої світової війни. Разом з тим США, на

території яких не велись воєнні дії, виявились єдиною країною,

економіка якої вийшла з війни значно зміцнілою. Вартість

промислової продукції США становила в повоєнні роки 2/3 вартості

промислової продукції усього світу (за винятком країн

комуністичного блоку). США зосередили у себе 73 % світового

золотого запасу, за 5 років війни чистий прибуток американських

корпорацій досяг 87 млрд. дол., а середньорічні темпи економічного

зростання становили 18,7 %. Основу цього економічного піднесення

становили гігантські військові замовлення. На 1945 р. США досягли

найвищого за свою історію рівня військової могутності.

115

Основні суперники США або тимчасово вибули з конкурентної

боротьби (Німеччина, Японія), або потрапили у фінансово-

економічну залежність від США (Великобританія, Франція). США,

звичайно, скористалися з цієї обставини, щоб заволодіти новими

ринками, збільшити експорт товарів та капіталів, і почали активно

створювати «імперію долара».

Відомо, що до Другої світової війни зовнішньополітичний курс

США визначала, в основному, політика ізоляціонізму. Зі зростанням

післявоєнної могутності країни відбулась кардинальна зміна в бік

опори на силу, прагнення посилити свій вплив на перебіг подій в

усіх країнах світу під гаслом «Мир по-американськи». Одночасно

було розроблено державну політику «стримування». При цьому

правлячі кола США вважали за потрібне закріпити за собою

монопольне володіння атомною зброєю.

США, лишаючись форпостом західного світу та побоюючись

зростання комуністичної загрози, намагались об'єднати країни

Заходу під своєю егідою, захищаючи цінності демократії та за-

проваджуючи свій вплив у світі.

У Західній Європі після Другої світової війни перемогли ідеї

демократії, свободи та прав особи. Разом з тим практично всі єв-

ропейські країни, у тому числі й країни-переможниці, зазнали

великих матеріальних та людських втрат, їхня економіка перебувала

у критичному стані. Тому, коли постало питання закріплення

перемоги над фашизмом та забезпечення міцного миру в Європі,

вплив на європейську політику двох наддержав посилився. Це

яскраво виявилось у процесі роботи Паризької мирної конференції

(липень – жовтень 1946 р.) з проблем мирного врегулювання та змін

кордонів в Європі. І хоча в роботі конференції брали участь

представники 28 держав – борців з фашизмом, проте вирішальна

роль належала СРСР і США.

СРСР виступав за те, щоб забезпечити повну незалежність пе-

реможеним країнам і водночас намагався посилити свій вплив на

них. США та Великобританія відстоювали позиції, спрямовані на

недопущення поширення у цих країнах радянської моделі соціалізму.

10 лютого 1947 р. було підписано мирні договори з Італією,

Фінляндією, Болгарією, Угорщиною та Румунією, за якими стосовно

них припинявся стан війни, кожна з цих країн дістала підтримку до

вступу в ООН, містилися зобов'язання забезпечити усім громадянам

демократичні свободи, не допустити відродження фашистських

116

організацій, зафіксовувались територіальні зміни, обмеження

збройних сил, репараційні відшкодування тощо. Підписання цих

угод було однією з найважливіших міжнародно-правових акцій

повоєнної Європи.

Особливу вагу в повоєнних міжнародних угодах мала проблема

мирного врегулювання відносин з Німеччиною, населення якої

прагнуло до єдиної, мирної і демократичної держави, а натомість

вона стала ареною першого зіткнення інтересів супердержав. Кожна

з них не бажала поступитися навіть часткою своїх інтересів.

На Потсдамській конференції влітку 1945 р. було домовлено про

основні принципи політики союзників щодо Німеччини: де-

нацифікація, демілітаризація і демократизація. Демілітаризація

означала повну ліквідацію збройних сил, військових і напів-

військових організацій, знищення воєнно-промислового потенціалу,

конфіскацію підприємств, що належали військовим злочинцям, та ін.

Нацистську систему управління було замінено традиційною

системою німецького самоврядування. Демократизація Німеччини

мала на меті відновити політичні партії, профспілки, громадські

об'єднання, державно-політичний устрій, системи освіти, виховання

тощо, ліквідовані у свій час фашистським режимом.

За згодою союзників територію Німеччини було поділено на

чотири зони окупації – радянську, американську, французьку та

англійську. А тому практичне втілення в життя рішень Потсдамської

конференції залежало від діяльності окупаційної влади в кожній із

зон. Зрозуміло, що кожна сторона підтримувала ті політичні сили, на

які спиралася, і тиснула на ті, в яких вбачала загрозу своїм позиціям.

2 грудня 1946 р. між Англією і США було укладено угоду про

об'єднання їх зон окупації. Так виникла Бізонія. У лютому 1948 р. до

цієї угоди приєдналась Франція. 8 травня 1949 р. Парламентська

рада, утворена з представників західнонімецьких земель, за

ініціативою окупаційних властей затвердила «Основний закон

Федеративної Республіки Німеччини». На світовій арені з'явилась

нова держава – Федеративна Республіка Німеччина (ФРН).

Радянська сторона у відповідь на ці події 30 травня 1949 р.

затвердила Конституцію, яку виробила Народна рада радянської

зони окупації, а 7 жовтня 1949 р. було проголошено Німецьку

Демократичну Республіку (НДР). Отже, поділ Німеччини на дві

держави став наслідком конфронтації біполярної системи держав. За

таких умов підписання мирного договору з Німеччиною

117

відкладалося на невизначений час.

Кордон між НДР і ФРН перетворився в «передовий рубіж»

протистояння між НАТО та ОВД, а м. Берлін перетворилося на

«фронтове місто» ери «холодної війни». У 1950 – 1960-ті роки вій-

ськові стратеги як НАТО, так і ОВД розглядали його як місце, де

найімовірніше може спалахнути третя світова війна. В 1961 р. було

споруджено Берлінський мур, який роз'єднав Берлін на дві частини.

Це була споруда з бетону висотою 4 м та довжиною 46 км. До цього

слід додати 115 км кордону навколо Західного Берліна. Спорудження

муру призвело до різкого погіршення ситуації в Європі та світі. При

спробі перетнути Берлінський мур загинуло понад 80 осіб.

Формально врегулювання «берлінської проблеми» відбулося в

1971 р., коли США, СРСР, Великобританія і Франція підписали

договір про особливий статус Західного Берліну, що виводив цю

територію з-під юрисдикції ФРН, а фактично «берлінське питання»

остаточно було вирішено тільки з об'єднанням Німеччини.

Протиборство СРСР і США призвело також до затягування

підписання мирного договору з Австрією. За наполяганням СРСР

Австрія взяла в 1955 р. на себе зобов'язання зберігати нейтралітет і

не вступати у військово-політичні блоки.

Важливою проблемою в європейській політиці США був «план

Маршалла», оприлюднений 5 червня 1947 р. Він передбачав надання

допомоги європейським країнам, економіка яких постраждала в роки

війни. Як попередню умову для надання допомоги США поставили

вимогу про виведення комуністів зі складу урядів. До 1948 р. цю

вимогу було виконано. Уряд СРСР, не заперечуючи ідеї допомоги,

різко виступив проти використання її як засобу втручання у

внутрішні справи суверенних держав.

Не дійшовши компромісу, країни Східної Європи, Фінляндія і

СРСР відмовились взяти участь у «плані Маршалла», що мало в

майбутньому негативні наслідки. Натомість розпочалась різка

переорієнтація їх економік на СРСР, порушувалися традиційні

економічні, торгові зв'язки з країнами Заходу. 1947 рік вважають

роком народження двополюсного світу. Розкол Європи став

реальністю.

Гострота суперечностей між Сходом і Заходом яскраво ви-

явилась і в країнах Центральної і Південно-Східної Європи.

Політична боротьба йшла між силами соціалістичної орієнтації і

різними варіантами демократії і закінчилась на користь соціаліс-

118

тичної орієнтації. Цьому сприяли як внутрішні, так і зовнішні

чинники.

Серед внутрішніх чинників слід зазначити передусім те, що в

останні роки війни в ряді країн Східної та Південно-Східної Європи

під час боротьби з окупантами утворились національні фронти, які

об'єднували як прокомуністичні, так і антикомуністичні сили. Разом

з фашистами було вигнано і їх прибічників, серед яких багато

підприємців, їх власність було конфісковано і, таким чином, значно

зріс державний сектор в економіці. У більшості цих країн виникли

коаліційні уряди з партій, представлених у Народних фронтах.

Режими, створені Народними фронтами, отримали назву «народної

демократії».

Східноєвропейські комуністичні партії під «народною

демократією» розуміли шлях, який би забезпечив, минаючи диктату-

ру пролетаріату, перехід до соціалізму. Соціал-демократи, активно

підтримуючи і працюючи в цих урядах, виступали за еволюційні

перетворення та збереження багатоукладної економіки.

Серед зовнішніх чинників необхідно виділити перш за все до-

корінні зміни співвідношення сил в Європі на користь демократії,

підвищення ролі СРСР на міжнародній арені як держави, що винесла

на собі основний тягар боротьби з фашизмом. Радянський Союз у

збройній боротьбі довів життєвість нового ладу, викликавши до себе

симпатії мільйонів людей у світі. Про деформації радянської моделі

соціалізму, про реальну практику соціалістичного будівництва в

СРСР багато людей не знали або сприймали інформацію про це як

прояв ідеологічного протистояння біполярного світу.

За угодою між союзниками по антигітлерівській коаліції, рі-

шеннями Ялтинської і Потсдамської конференцій країни Східної та

Південно-Східної Європи було визнано зоною радянських інтересів

за умови, що в них буде встановлено демократичний устрій.

Визволяючи ці країни від нацистської окупації, радянське

керівництво активно сприяло запровадженню тут соціалістичного (в

розумінні соціалізму Москвою) суспільного устрою, перешкоджало

проведенню вільних та демократичних виборів, втручалось у

внутрішні справи суверенних держав.

Спектр економічних відносин було перенесено в політику. У

1949 р. була створена Рада економічної взаємодопомоги (РЕВ), яка

була покликана координувати розвиток економіки країн «народної

демократії».

119

Завершило поділ країн світу на ворогуючі табори створення

Організації Варшавського договору (ОВД) у травні 1955 р.

Таким чином, наприкінці 1940-х – на початку 1950-х років оста-

точно утвердилась біполярна система міжнародних відносин, тобто

два потужні світові центри, до яких тяжіли держави-прихильниці.

Саме біполярна система й визначила подальший світовий розвиток

XX ст.

Найважливішою складовою і проявом біполяризації світу була

гонка озброєнь. США, поки вони були монопольними володарями

ядерної зброї, діяли за доктриною «ядерного стримування». Ціною

неймовірних зусиль СРСР у 1948 р. створив, а в 1949 р. випробував

власну ядерну зброю, а в 1952 р. що й водневу, а тому міг вести

діалог на рівних умовах з противником і також заявив про своє право

на світову ядерну гегемонію.

У повоєнній історії були непоодинокі випадки, коли «холодна

війна» мало не переростала в «гарячу» (Корейська (1950— 1953 рр.)

та Карибська (1962 р.) кризи тощо). При цьому керівництво обох

біполярних систем проголошувало мирні заяви, пропозиції з

обмеження та скорочення ядерної та звичайних видів зброї. І кожна

сторона розцінювала ці заяви противника як ідеологічний,

пропагандистський камуфляж, а кращі наукові та технологічні

центри світу продовжували працювати над створенням нових видів

зброї.

Проте і в такій ситуації людство не бажало залишатися

заручником біполяризації. Тому в 1970 – 1980-ті роки було укладено

ряд міждержавних угод, щоб запобігти вибуху війни внаслідок

непорозуміння чи політичної недалекоглядності. У 1972 р. було

підписано Угоду про обмеження деяких видів стратегічних насту-

пальних озброєнь (ОСО-1) та договір Про скорочення систем про-

тиракетної оборони в 1979 р. (ПРО). Але у зв'язку зі вступом СРСР у

війну в Афганістані, Сенат США відмовився ратифікувати договір

ПРО. До того ж США створили нейтронну бомбу, а на початку 1980-

х років розпочали програму Стратегічної оборонної ініціативи (СОІ).

1980-ті роки позначені рухом народів за зміцнення міжнарод-

ного співробітництва. Найбільші досягнення в цьому процесі мали

народи Європи. Вони виявили прагнення до спільних принципів

співжиття, співробітництва, розв'язання суперечностей і створення

на їх основі нової системи міжнародних відносин. Їх спільні зусилля

в цьому напрямку отримали назву «європейський процес». У 1975 р.

120

в Гельсінкі відбулась Нарада з питань безпеки і співробітництва в

Європі (НБСЄ), у якій взяли участь 33 європейські держави, СРСР,

США та Канада. 1 серпня 1975 р. відбулася урочиста церемонія

підписання Заключного акта, який не мав статусу договірного

документа, проте вводив у міжнародні відносини нові норми

міждержавних відносин: рівність та повага до суверенітету прав всіх

держав, незастосування сили або загрози силою, непорушність

кордонів, територіальна цілісність держав, мирне врегулювання

суперечностей, невтручання у внутрішні справи інших держав,

повага прав людини та основних свобод тощо. Заключний акт

передбачав безперервність зустрічей та переговорів у рамках

Загальноєвропейського, або Гельсінкського, процесу, став

попередником народження постійно діючої Наради з питань безпеки

та співробітництва в Європі (НБСЄ).

Наступні десятиріччя сприяли інтеграційним процесам в Європі.

Важливими етапами до єдиної Європи були наради в Мадриді

(червень 1989 р.), Римі (грудень 1989 р.), Маастрихті (грудень 1990

р.). 7 лютого 1992 р. в м. Маастрихті 12 держав – членів ЄЕС

підписали «Договір про Європейський Союз», що передбачав

поетапну трансформацію ЄЕС у новий економічний, валютний, а в

перспективі — і політичний союз і був одним із найбільш важливих

правових актів в історії XX ст., логічним продовженням більш, ніж

40-річної історії євроінтеграції.

Ще однією яскравою і дієвою стороною біполярного світу

протягом всього його існування був рух за позицію нейтральної

країни. Зразу після закінчення Другої світової війни в Європі до

Швейцарії, яка здавна дотримувалась нейтралітету, приєдналися

Фінляндія та Швеція. Народи цих держав відмовились бути

учасниками світового протистояння. В 1955 р. нейтралітет про-

голосила Австрія. Ідею створити об'єднання держав, що не при-

єдналися до військових блоків, було втілено в життя у вересні 1961

р. у Белграді (Югославія) на конференції представників 25 держав. З

початку 1960-х років важливою складовою міждержавних відносин у

світі є Рух неприєднання, склад та географія якого постійно

розширюються і давно перевищили 100 держав.

Така позиція впливових держав змусила і наддержави проде-

монструвати людству свою відповідальність за світову безпеку. В

1955 р. глави урядів США, СРСР, Великобританії і Франції провели

нараду в Женеві, яка завершилась укладанням Угоди про

121

незастосування зброї та зобов'язанням всі спірні питання вирішувати

тільки шляхом переговорів.

Таким чином, повоєнні роки, внаслідок різкого загострення

суперечностей між СРСР і США, стали часом становлення біпо-

лярного світу. Бажання наддержав розширити сфери свого впливу

дуже швидко призвело до заміни співробітництва воєнного часу

протиборством, яке набрало вигляду «холодної війни», гонки

озброєнь, створення військово-політичних блоків.

Середина 1950-х – кінець 1960-х років — це час послаблення

біполярного світу, утворення руху неприєднання, посилення су-

перечностей у НАТО і ОВД. Характерною ознакою цього етапу

світового розвитку було значне «потепління» у взаєминах між США

і СРСР. При цьому вони продовжували розширювати сфери свого

впливу за рахунок постколоніальних країн.

1970 – 1980-ті роки ввійшли у світову історію як роки розрядки

міжнародної напруженості та зміцнення міжнародного спів-

робітництва. Було зроблено важливі кроки до консенсусу з най-

важливіших проблем світового розвитку.

Модернізація державно-політичних систем країн

Заходу в другій половині XX століття

Після Другої світової війни внаслідок глобальної боротьби

різних політичних, економічних і соціальних альтернатив вибір у

більшості європейських країн було зроблено на користь подальшого

прогресу людства. Наслідком цього стало посилення демократичних,

гуманістичних сил і широке визнання цінностей модернізації.

Поступове подолання наслідків Другої світової війни в країнах

Західної Європи дало змогу стабілізувати демократичні режими,

відтіснити різні екстремістські течії на периферію суспільного

життя.

За цих умов сама західна демократія набула якісно нового рівня

розвитку. Це була демократія з яскраво вираженим соціальним

змістом, яка базувалася на складному балансі інтересів різних верств

суспільства. Її міцну базу становило громадянське суспільство —

сукупність добровільних асоціацій громадян. Стабільність

демократичних режимів країн Західної Європи і Північної Америки

досягалася завдяки консенсусу головних сил на суспільній арені,

відсутності принципових розходжень у поглядах на подальшу

еволюцію цивілізаційної системи. Це було характерне для таких

122

течій, як ліберал-реформістська, соціал-демократична і

консервативна. Вони визнали як базові цінності ідейно-політичний і

духовний плюралізм, права людини, демократію і необхідність

державного втручання в соціально-економічне життя.

Важливе місце в житті країн Європи другої половини XX

століття займали реформи державно-адміністративної системи, які

являють собою цікавий досвід розв'язання болючих національно-

регіональних проблем.

У вересні 1946 р. Установчі збори Франції прийняли новий

проект Конституції, який було схвалено на референдумі. Франція

оголошувалася парламентською республікою з двопалатним

парламентом і президентом, якого обирали на 7 років. Складна

внутрішньополітична ситуація, боротьба різних політичних партій

ускладнювалася намаганням Франції утримати свої позиції в

колоніальному світі. Загострювалися суперечності між прихиль-

никами західноєвропейської інтеграції і націоналістами, провід-

никами нової колоніальної політики. Актуальною для правих партій

залишалась боротьба з впливом Французької компартії, яка в 1956 р.

разом із соціалістичною партією отримала на виборах 11 млн.

голосів, а праві партії — лише 9 млн. Національно-визвольна

боротьба в Алжирі (1954 – 1962 рр.) наклала суттєвий відбиток на

життя французького суспільства, викликала до життя неофашистські

угруповання. Участь Франції у війні проти Єгипту, воєнні дії 500-

тисячної армії в Алжирі дестабілізували ситуацію в країні. У травні

1958 р. реакційні сили спровокували заколот з метою створити

режим військової диктатури для нової інтеграції Алжиру з

Францією.

За цих обставин до влади прийшов генерал ПІ. де Голль. Він

отримав надзвичайні повноваження і розпустив Національні збори.

Конституційні норми заснованої ним П'ятої республіки діють вже

більш як чотири десятиріччя.

Ш. де Голль мав практично нічим не обмежену владу, хоч у

другій половині 1980-х – першій половині 1990-х років у межах

трьох законодавчих норм співвідношення реальної влади зміню-

валося на користь парламенту.

Реформування державно-адміністративної системи зачепило і

таку невелику країну Європи, як Бельгія. Його мета полягала у

розв'язанні національно-регіональних проблем країни, де проживає

дві етнолінгвістичні спільноти – франкомовна Валлонія та

123

фламандськомовна Фландрія. Внаслідок цих реформ Бельгія з

унітарної держави перетворилася у федеративну. Складною була

доля німецьких земель, які у другій половині XX ст. перебували під

контролем окупаційних держав — Англії, Франції, США, СРСР. В

умовах утворення федеративного устрою в Західній Німеччині

орієнтувались перш за все на зручності управління, ніж на історичні

кордони, які зберегла лише Баварія (і то не в повному обсязі). Землі

мають досить високий ступінь незалежності, свої конституції,

парламенти, уряди. У сфері впливу місцевих органів знаходяться

головним чином культурна, комунальна сфери, бюджетне

господарство, поліція. Зміцненню єдності земель сприяла діюча у

ФРН система «федералізму співробітництва» - неформальна

взаємодія земель на всіх рівнях. Федеративний устрій ФРН ще раз

продемонстрував свою гнучкість у зв'язку з об'єднанням Німеччини.

«Старі землі» заявили про свою рівну з федерацією відповідальність

за цей процес. Згідно з договором про союз від 18 травня 1990 р. і

єдність від 31 серпня 1990 р. для «нових земель» передбачався

порядок «фінансового вирівнювання».

Складні процеси у формуванні суспільства і нації відбувалися в

Австрії. Їх своєрідність полягала в тому, що наявність загальних

культурних та історичних традицій, значна етнокультурна спільності

тісно об'єднали німецькомовні нації Європи й ускладнили

етнонаціональну ідентифікацію австрійця. Етнонім «австрієць» несе

більше державно-політичне навантаження, ніж етнічне. У 1955 р.

Австрія здобула повний державний суверенітет, але суспільство

дуже важко долало минуле, особливо розуміння, що австрійці — це

нація, а не уламок великої німецької нації. Процес формування

національної свідомості був повільним, демократизація суспільства

йшла набагато швидше. До середини 60-х років в університетській

науці та шкільній освіті побутувала прихильність до великонімецької

ідеї і німецького націоналізму. Проте вже у 1976 р. було прийнято

закон про «етнічні групи», згідно з яким етнічну групу утворюють

громадяни республіки з німецькою рідною мовою і власною

народністю, які проживають на території країни.

У другій половині XX ст. західноєвропейська політико-

економічна модель стала прийнятною для Іспанії – країни, яка змог-

ла здійснити мирний перехід від диктаторського режиму Франко до

демократії. Своєрідність цього процесу полягала у відновленні

інституту монархії і в розбудові багатонаціональної держави. У 1977

124

р. згідно з конституцією в країні створено 17 автономних спільнот.

Серед них Каталонія, Країна Басків і Галісія мають свої парламент,

верховний суд, раду міністрів, бо саме ці землі мали автономію до

1939 р. У зв'язку з піднесенням національних рухів держава

намагається обмежити вплив автономії на прийняття

загальнонаціональних рішень, хоч при цьому робить поступки

сильним Каталонії і Країні Басків і досить жорстоко ставиться до

слабких в економічному і політичному відношеннях (наприклад

Андалусія). В іспанській конституції немає положення про право

націй на самовизначення, тому в 1977 р. Країна Басків відмовилася

підтримати цей документ.

Великою проблемою для країни є вимоги регіонів про фінансову

автономію, багаті регіони з високим рівнем прибутку на душу

населення бажають меншою мірою залежати від фінансування

державою. Для Країни Басків, наприклад, діє пільгова фінансова

система, внаслідок чого кожен її громадян отримує із системи

фінансування автономії удвічі більше, ніж громадяни інших ав-

тономних співтовариств. Розпад СРСР, СФРЮ надихнув націо-

налістичні сили країни і підтвердив думку про те, що в сучасній

Європі можлива і зміна наявних кордонів і утворення нових держав.

Такі тенденції викликають сильне занепокоєння центральної влади.

Проте лідери націоналістичних сил вважають, що безпосередня

боротьба за незалежність була характерною для XIX ст., а вони

розглядають процес автономізації з більш прогресивних позицій —

як інтеграцію і рівність всіх суб'єктів. За результатами соціологічних

досліджень, за незалежність Каталонії висловилося 39 % опитаних,

52 % каталонців і 48 % басків бажають досягти незалежності

поступово, шляхом розширення автономії.

У 1970 – 1980-ті роки більшість індустріальних країн Заходу за-

знали значного загострення етнорасових проблем. Виникли нові

групи суперечностей, пов'язані з посиленням міграційних процесів і

збільшенням відсотка «кольорового населення». У США до 1960-х

років у сфері міжетнічних відносин панували ідеї зверхності

англосаксонських культурних цінностей, насаджувався 100-

відсотковий американізм. Політику етноплюралізму було

запроваджено як реакцію на боротьбу етнорасових груп. Відтоді

США як держава асоціювалися з так званою клаптиковою ковдрою,

тобто великою кількістю національних культур. У 1980-х роках у

коледжах і університетах США вже діяло 250 курсів з вивчення

125

історико-культурної спадщини афроамериканців, іспаномовних

американців, індіанців, азіатів. Зросла кількість офіційно визначених

свят етнічних меншостей.

Уряд Великобританії у 1970-х роках пішов на значні поступки

Шотландії і Уельсу. Соціалісти Франції також прийняли концепцію

культурного плюралізму, задекларувавши у 1980 р. свою готовність

сприяти розквіту регіональних мов і культур, що являють собою

здобутки французької «культурної спадщини». Значно було

розширено права франкомовної меншини у Квебеці (Канада). Проте

ці заходи не дали помітних наслідків. Лідери етнорасових рухів

розцінили їх як недостатні, а якісно новий культурний і освітній

рівень етнорасових меншостей змінив і підвищив їхні вимоги. Поряд

з цим економічне піднесення відсталих регіонів змінило усталений

традиційний життєвий устрій. З'явилися прагнення до створення

власної держави.

Водночас в суспільстві зростало побоювання, що справа йде до

розпаду великих національних утворень, обмеження інтересів

домінуючих націй. Однією з причин цього були демографічні

проблеми 1960 – 1970-х років, коли чисельність корінного населення

західноєвропейських держав перестала зростати, а в деяких країнах

(ФРН, Бельгія, Швеція, Люксембург) почався процес депопуляції.

Незважаючи на реалізацію багатьох програм і заходів щодо

розв'язання національних проблем, кінець XX ст. ознаменувався

ренесансом національного піднесення, і від належного здійснення

цієї політики багато в чому залежить стабільність найрозвиненішого

регіону світу.

Одним із важливих стабілізуючих факторів, що сприяють

консолідації європейських держав, є діяльність сучасних механізмів

політичного впливу католицької церкви. В Європі 40 % населення є

католиками, церква має тут найбільший контингент духовенства

пропорційно до кількості віруючих, саме в Європі вона спирається

на численні політичні партії, організації і рухи світських католиків.

Після Другої світової війни послаблення релігійного впливу

було характерним для багатьох європейських країн. Враховуючи, що

саме тут була найбільша напруженість у протистоянні Сходу і

Заходу, католицька церква потребувала більш динамічного

керівництва. Відкритий антикомунізм Ватикану в період холодної

війни було замінено більш гнучкою і динамічною політикою Іоанна

Павла II. Перемога партій консервативного спрямування, в тому

126

числі католицької орієнтації, також сприяла більш тісним контактам

провідних європейських держав з Ватиканом. Іоанну Павлу II

вдалося розв'язати багато проблем у відносинах з державами,

дипломатичних відносин з якими з різних історичних причин не

було. Католицька церква намагалася подолати скорочення числа

віруючих і дехристиянізацію в багатьох європейських країнах.

Важливе місце в політичній системі провідних держав світу

займають політичні партії, хоч у таких країнах, як Великобританія,

Швейцарія, Австралія і Канада немає спеціальних законів про партії

і вони діють у межах конституції або закону про спілки. У сучасних

ліберально-демократичних системах партії виступають як носії

конкуруючих політичних курсів, які при цьому не ставлять під

сумнів законність чинного конституційного ладу.

Довгий час провід на політичній арені країн західної демократії

тримали партії консервативного спрямування. Ідеологія і практика

цих партій знайшли підтримку на виборах у США в 1980 і 1984 рр.

(перемога Р. Рейгана), під гаслами консерватизму тричі перемогла

М. Тетчер, на користь консервативних партій відбулися вибори у

ФРН, Італії та Франції. У 1983 р. було створено Міжнародний

демократичний союз, який об'єднав консервативні партії Західної

Європи і до якого увійшли Республіканська партія США,

Ліберально-демократична партія Японії, австралійські консерватори.

Ці партії не є прихильниками державного втручання в еко-

номіку, проповідують індивідуалізм, постійно критикують соціальні

програми як такі, що виховують споживчі настрої у населення.

Більшість консерваторів виступає за розвиток консервативної

держави загального добробуту. За президентства Р. Рейгана ставки

на оподаткування було знижено з 50 до 28 % , постійно обмежувався

рівень державного втручання в економіку, надавалися пільги для

розвитку приватного сектору. В результаті США і Великобританія

зміцнили свої позиції у світовій економіці й вийшли на нові рубежі

соціально-економічного розвитку.

Особливість консерватизму 1970 – 1980-х років полягає в тому,

що в науково-технічній революції вони вбачають початок «революції

XXI століття, яка об'єднає давню духовну спадщину з

найсучаснішою технологією». Особливістю ідейно-політичних

позицій нових правих є використання ідеї про глибокі відмінності

між расами. Внаслідок цього у світі не може бути загальних

універсальних ідей, кожна цивілізація має власну, неповторну логіку

127

розвитку. Недарма причини багатьох конфліктів неоконсерватори

вбачають у сфері культури. Виступи студентів Парижа на підтримку

реформи освіти в 1968 р. на фоні політичної кризи спричинили

страйкування 10 млн. осіб.

Потужною і впливовою на світовій політичній арені залишається

соціал-демократична течія, представлена в Соцінтерні 42

соціалістичними і соціал-демократичними європейськими і

неєвропейськими партіями. За час свого існування ця течія набула

національних і регіональних варіантів («латинський соціалізм»,

«середземноморський соціалізм», скандинавська і шведська моделі,

інтегральний соціалізм та ін.).

Після Другої світової війни соціал-демократія остаточно відій-

шла від марксизму, наголошуючи на таких фундаментальних

цінностях, як правова держава, демократичний плюралізм, підтримка

інституту приватної власності. Вперше ці ідеї було задекларовано у

Франкфуртській декларації Соцінтерну в 1951 р., потім - у програмі

Соціалістичної партії Австрії (1958 р.), соціал-демократами

Німеччини (1959 р.) та ін. За цей період соціал-демократія досягла

великих політичних успіхів. У 1974 р. було утворено Союз соціал-

демократичних партій Європейського Співтовариства, ці партії

мають свої фракції в Європейському парламенті. Видатними

представниками цих партій, були В. Брандт, У. Пальме, Ф. Міттеран

та ін.

У другій половині XX ст. соціал-демократичні партії досягли

вражаючих успіхів у впровадженні соціальних програм. З 1930-х і до

середини 1970-х років у Швеції при владі була Соціал-демократична

робітнича партія. У післявоєнний період частка ВВП, що йшла на

соціальний захист, зросла з 10 % на початку 50-х років до 33 % у 70-

ті. Було ліквідовано бідність, зріс рівень заробітної плати. Шведську

модель називають також функціональним соціалізмом, бо

демократична держава здійснює перерозподіл національного

прибутку між багатими і бідними.

Проте не скрізь політика соціал-демократів мала лише пози-

тивний результат. У 1981 р. на виборах у Франції переміг Ф. Міт-

теран. Згодом було проведено широкомасштабну націоналізацію, у

державну власність перейшли майже всі банки. Уряд вжив серйозні

заходи щодо соціального забезпечення — грошові виплати

малозабезпеченим зросли майже в 10 разів. Негативні наслідки у

вигляді інфляції примусили президента змінити політику, яка стала

128

подібною до неоконсервативної.

Характерною особливістю політичного процесу другої половини

XX ст. є зростання впливу об'єднань і угруповань підприємців,

фермерів, вчителів, адвокатів, які створюються для реалізації досить

специфічних професійних проблем.

Історичний досвід розвитку провідних країн Заходу в другій

половині XX ст. довів, що існування суспільства на основі демократії

як політичної реальності дає змогу вирішувати найболючіші питання

сучасності. Стабільність цих держав забезпечується значною мірою

високим рівнем політичної культури компромісу і консенсусу.

Конфлікти в суспільстві розв'язуються мирними засобами, з

визнанням всіма учасниками певних «правил гри».

Демократична хвиля, породжена в середині 1970-х років зміною

диктаторських режимів у Греції, Іспанії і Португалії, збіглася з

припиненням «холодної війни» кінця 1980-х років і сприяла

подальшому поширенню демократичної політичної системи. За

даними організації «Фрідом Хауз», яка постійно аналізує стан

свободи у світі, якщо у 1972 р. у світі налічувалося 42 вільні країни,

то в 1991 р. їх кількість зросла до 75.

Латинська Америка у повоєнні роки продовжувала значно

відставати від розвинутих країн. Головним гальмом для цього

регіону було збереження у більшості країн напівфеодальних пе-

режитків. Економіка мала переважно аграрно-сировинний характер.

При владі тут були досить часто військові диктаторські режими.

Маючи гостру потребу в промисловому устаткуванні та машинах,

країни Латинської Америки витрачали величезні кошти на імпорт. За

цих умов виникає й реалізується ідея імпортної індустрії, тобто

створення власного машинобудування та інших галузей важкої

промисловості для задоволення потреб економічного розвитку. З

цією метою здійснюється одержавлення значної частини економіки

шляхом викупу або прямої націоналізації приватних підприємств, а

також будівництва підприємств державного сектору. Процес цей

триває декілька років — з другої половини 1940-х років до кінця

1950-х років: в Аргентині під час правління президента Хуана

Домінго Перона (1946 – 1953 рр.), у Мексиці за президента Мігеля

Алемана (1946 – 1953 рр.). У Бразилії під час перебування при владі

президента Жетуліу Варгаса (1951 – 1954 рр.), у Чилі в період

правління президента Гонсалеса Відели (1946 – 1952 рр.). Завдяки

цим заходам виробництво промислової продукції наприкінці 1950-х

129

років зросло в країнах Латинської Америки у 2,5 рази порівняно з

довоєнним періодом.

У 1950 – 1970-ті роки в країнах «третього світу» в цілому

спостерігалося зростання продуктивних сил. Деякою мірою

підвищилась і роль цих країн у світовій економіці. Водночас варто

зазначити, що ситуація у тих чи інших країнах і регіонах була не

однаковою: у той час як одні зуміли вирватися далеко вперед, інші

значно відстали. Та й стартові умови помітно відрізнялися. Країни

Латинської Америки, добившись незалежності ще на початку

минулого століття, до середини XX століття пройшли значний

відрізок шляху капіталістичного розвитку.

Наймасштабнішими є досягнення великих країн, що розви-

ваються, які розпоряджаються значним людським, сировинним і

виробничим потенціалом. Так, Бразилія, яка рано стала на шлях

індустріалізації, за загальним обсягом промислової продукції, що

випускалася, до початку 1980-х років перевершила такі країни, як

Іспанія і Канада. У цій латиноамериканській країні до того часу було

створено найрозвинутіший у «третьому світі» машинобудівний

комплекс.

Певних успіхів на шляху науково-технічного прогресу досягнуто

найбільшими і найрозвинутішими країнами Латинської Америки —

Бразилією, Аргентиною, Мексикою. Так, відомі досягнення

Аргентини в галузі ядерної енергетики і біотехнології, експлуатації

на науковій основі біоресурсів моря. У Мексиці інтенсивно

розробляються нові технології в енергетиці, нафтохімії,

фармацевтиці, у виробництві медичного устаткування, проводяться

науково-дослідні розробки з метою підвищення врожайності

сільськогосподарських культур. У Бразилії було розроблено способи

одержання альтернативних (синтетичних і нетрадиційних)

енергоносіїв, налагоджено виробництво власної комп'ютерної

техніки, складних лікарських препаратів.

У Латинській Америці втрачене десятиліття відбилося важкими

наслідками. Проте криза 1980-х років зовсім не призвела до краху

національних економік латиноамериканських держав. Породивши

величезні труднощі, криза стала в той же час каталізатором

технологічних зрушень у промисловості. Саме в другій половині

1980-х років у Бразилії, Аргентині, Мексиці з'явились додаткові

імпульси розвитку ядерної енергетики, мікроелектроніки,

інформатики, біотехнології. 1985 р. бразильські спеціалісти

130

запустили перший у Латинській Америці супутник зв'язку.

Отже, незважаючи на певні успіхи країн Латинської Америки,

досягти рівня розвинутих країн їм не вдалося. Це зумовлено

економічною залежністю перших від других. Один із проявів цієї

залежності — висока частка транснаціональних корпорацій у

народному господарстві країн, що розвиваються.

Західний капітал взагалі відіграє суперечливу роль у «третьому

світі». Виступаючи в багатьох випадках стимулятором мо-

дернізованих процесів, він водночас надає їм однобокий і збитковий

характер.

Після Другої світової війни у більшості країн Латинської

Америки спостерігалося чергування демократичних і диктаторських

політичних режимів. Встановлення диктатури в кожному

конкретному випадку пояснювалося складною сукупністю

конкретних обставин, але були і загальні причини.

В умовах, коли нагромадження суперечностей ставило ту або

іншу країну перед перспективою революції, яка загрожувала основам

влади місцевих правлячих кланів, останні йшли, як правило, на

встановлення терористичних режимів, які здійснювали масові

репресії. У більшості випадків це виправдовувалось необхідністю

боротьби зі світовим комунізмом. Виникали такі режими частіше

всього в результаті військових переворотів; армія ставала їх

головною опорою. Досить згадати в цьому зв'язку Бразилію 1964 –

1985 рр., Аргентину 1966 – 1973 і 1976 – 1983 рр., Чилі за Піночета в

1973 – 1989 рр., Уругвай у 1973 – 1984 рр.

Від відбудови до науково-технічної революції:

стратегія економічного розвитку

За своїми наслідками Друга світова війна стала найбільшою

економічною катастрофою в історії людства. Вона забрала життя

близько 55 млн. людей — найбільш дієздатної виробничої сили,

знищила національні багатства вартістю понад 316 млрд. дол. США.

Загальні воєнні витрати в 4,5 рази перевершили відповідний

показник Першої світової війни.

У важкому економічному становищі опинились майже всі країни

- учасниці війни, і перш за все країни Західної Європи. Післявоєнна

західноєвропейська економіка мала деформовану мілітаризовану

структуру виробництва. Відбувся розрив зв'язків у промисловості,

фінансах, торгівлі. Обладнання вимагало оновлення і значних

131

капіталовкладень. Відчувався гострий дефіцит у необхідних

продуктах. Лише США, що знаходились далеко від основних театрів

бойових дій, закінчили війну з могутнім економічним потенціалом.

Національний прибуток цієї країни за роки війни подвоївся, більш

ніж у 2 рази зросло промислове виробництво. Після війни США

зосередили у своїх руках 2/3 золотого запасу і 1/3 експорту

капіталістичного світу.

У цей скрутний для європейських країн час США виступили в

ролі своєрідного донора. 5 червня 1947 р. державний секретар США

Джордж Маршалл запропонував економічну програму допомоги для

«відновлення і розвитку» Європи. Американську пропозицію

прийняли 16 європейських держав, практично всі, за винятком тих,

що належали до прорадянського блоку. У квітні 1948 р.

американський Конгрес прийняв «Закон про допомогу іноземним

державам». Надання допомоги здійснювалося на основі

двосторонніх угод з дотриманням жорстких умов. Серед них —

відмова від націоналізації промисловості, надання повної свободи

приватному підприємництву при помітному гальмуванні

конкуруючих зі США галузей західноєвропейської індустрії, од-

ностороннє зниження митних тарифів на імпорт американських

товарів, обмеження торгівлі з соціалістичними країнами та ін.

Спеціальна адміністрація економічного співробітництва здійснювала

контроль за реалізацією плану Маршалла.

Протягом 1948 – 1951 рр. США надали європейським країнам

допомогу в обсязі близько 17 млрд. дол. Більше 2/3 цієї суми

одержали чотири провідні країни Європи — Великобританія,

Франція, Італія та ФРН. Остання з колишнього агресора пере-

творилась на союзницю країн-переможниць, якій США надавали

явну перевагу. Тільки за перший рік реалізації плану Маршалла ФРН

одержала від США 2,4 млрд. дол. — майже стільки, скільки

Великобританія і Франція разом взяті й майже в 3,5 рази більше, ніж

Італія.

Головна сутність плану полягала в підтримці слабких євро-

пейських економік, створенні умов для їх відродження, швидкого

розвитку внутрієвропейської торгівлі, активізації найбільш

ефективних виробничих потужностей для досягнення прискореного

випуску продукції шляхом міжгалузевої кооперації, зміцнення

національних валют і відновлення довіри до них.

Висока результативність плану Маршалла, поєднана з реалі-

132

зацією західними країнами власних економічних програм після-

воєнного відродження, виявилась у зростанні продукції базових

галузей за 1947 – 1950 рр. більше ніж наполовину. План Маршалла

сприяв новим структурним змінам західноєвропейської економіки і

посиленню інтеграційних процесів між його учасниками.

Разом з тим на фоні загострення міжнародної обстановки вже в

1951 р. план Маршалла почав перетворюватися в програму надання

країнам-учасницям американської військової допомоги, сприяти

розколу Європи, посиленню «холодної війни», залежності

західноєвропейських держав від США. На це було націлено

прийнятий у 1951 р. закон про взаємне забезпечення безпеки. На

основі двосторонніх угод він сприяв координації зовнішньої

політики через безплатні субсидії і поставки американських товарів і

матеріалів. Країни, що їх одержували, мали надавати свою територію

для американських військових баз і припинити торгівлю

стратегічними товарами із соціалістичними країнами.

Відновлення і розвиток економіки провідних країн Європи

значною мірою прискорили їх вступ в епоху науково-технічної

революції — більш високу, прискорену стадію науково-технічного

прогресу. Безпосереднім наслідком НТР є докорінна перебудова всієї

технічної і технологічної основи виробництва. З розвитком НТР

кожне індустріальне суспільство дедалі більш ефективно вирішувало

однакові завдання масового виробництва і підвищення якості та

конкурентоспроможності продукції, пошуку ринків її збуту,

підвищення добробуту своїх громадян.

Характерними рисами першого, початкового етапу науково-

технічної революції (1950 – 1970-ті роки) були пріоритетний розви-

ток обчислювальної і космічної техніки, ядерної енергетики, хімії,

матеріалознавства, автоматизації виробництва. Результат –

економічне піднесення 60-х років, яке було пов'язане переважно зі

швидким розвитком автомобілебудування, суднобудування,

машинобудівного комплексу. Проте кризи 1974 – 1975 і 1980 – 1982

рр. показали, що економічний розвиток на екстенсивних факторах

зростання, що відбувався, не має перспектив на майбутнє. Об'єктивні

умови підвели економіку до нового етапу НТР, який настав

наприкінці 1970-х – на початку 1980-х років.

Другий етап науково-технічної революції пов'язаний з бурх-

ливим розвитком мікроелектроніки, радіотехніки, точного при-

ладобудування, інформатики, біотехнології та ін., які сприяли

133

інтенсивному технологічному оновленню традиційних галузей

промисловості та появі нових. Використання досягнень мікро-

електроніки дало змогу підвищити ефективність технологій на 30 –

50 %, зменшити використання енергії в 4 – 5 разів, підвищити

продуктивність обладнання в 1,5 – 2 рази.

У провідних капіталістичних країнах за короткий час сфор-

мувався великий комплекс галузей промисловості та сфери послуг,

продукція яких повністю зорієнтована на інформаційне

обслуговування як суспільного виробництва, так і особистих потреб.

Інформаційно-технологічний комплекс у СІЛА, що об'єднує

електронно-обчислювальне машинобудування, комп'ютерні й

телефонно-телеграфні послуги, зріс на 43 % . Все це створило

матеріальні передумови для появи нових тенденцій у галузі

особистого споживання.

Значні соціальні зрушення під впливом НТР відбулися в системі

взаємовідносин «людина — техніка». Поступово робітник почав

виконувати функції регулятора, що управляє технологічним

процесом, збільшується частка творчих, пошукових операцій. Ці

тенденції гостро поставили питання про реформи в галузі освіти. У

1970 – 1980-х роках майже серед всіх провідних капіталістичних

країн їх було проведено.

Значним зрушенням у цій галузі сприяло постійне зростання

обсягів витрат на освіту. На початку 1980-х років у Великобританії і

США вони були збільшені в 3 рази, у ФРН, Японії – у 4, у Франції –

у 5 разів. Швидкими темпами зростала чисельність висо-

кокваліфікованих інженерів, техніків, вчених. Особливо високими

темпами зростала кількість працівників у галузі інформації.

Тому цілком зрозумілою є поступова зміна суспільної ролі уні-

верситетів і вищих навчальних закладів – вони перетворюються в

центри масової підготовки спеціалістів для наймогутніших

корпорацій і монополій. За обсягом коштів, що відраховують

промислові й фінансові кола для модернізації системи освіти, вони

не поступаються урядовим органам. Соціально-економічні наслідки

НТР багатопланові. З початку 1980-х років її змісту все більше

властиві риси нової технологічної революції (електронна автоматика,

інформатика, біотехнології, комп'ютерна революція та ін.), що

розглядаються як елементи постіндустріальної цивілізації. Наслідки

НТР впливають не тільки на умови виробництва, освіту, культуру, а

й все рішучіше втручаються в особисте життя людини. Все більш

134

типовими стають втрата людиною емоційності, інтелектуальна пере-

вантаженість, односторонньо технічна свідомість. Поряд з цим

виникає питання біологічної і психологічної адаптації в екстре-

мальних умовах навколишнього середовища. Все це вимагає високої

відповідальності й глибокої наукової обізнаності, передбачливості

від правлячих кіл, урядових установ, всіх політичних сил і партій, які

формують політику і стратегічний курс країн шляхом науково-

технічної революції.

Теоретичною базою програм економічного розвитку провідних

країн в епоху науково-технічної революції були кейнсіанство і

неокласичний синтез. Теорія Дж. М. Кейнса (макроекономіка)

спрямована на стабілізацію і стимулювання економічного зростання,

підтримання високого рівня зайнятості та цінової стабільності

шляхом державного регулювання.

Неокласична теорія (мікроекономіка) спирається на ринкове

регулювання цін. Представники цього напрямку виступають за

жорстке обмеження державного втручання в економіку, хоча

повністю не відкидають значення державного регулювання. За

неокласичною теорією однією з найважливіших цілей державного

регулювання є досягнення більш ефективного розподілу ресурсів у

ринковій економіці. Навіть у роки «повної» свободи ринку

залишається втручання держави в економіку, тому що її най-

важливішою функцією є соціальний захист населення.

Моделі економічних перетворень і реформ у різних країнах мали

властиві розбіжності, зумовлені відмінностями в системі державного

регулювання економіки, особливостями історичного розвитку,

структурою економіки, специфікою приватнокапіталістичного

сектору, формою державного устрою, ступенем розвалу економіки за

роки війни, розвитком НТР тощо. Водночас моделі національних

економічних програм за всієї різноманітності мали й загальні риси.

На першому етапі НТР — формування в ряді країн великого сектору

в промислово-виробничій сфері за рахунок націоналізації

промисловості, банків, фінансових установ, транспорту, створення

державних і змішаних підприємств. Майже в усіх

західноєвропейських країнах, а також у США, Японії та ін. було

введено контроль над цінами і заробітною платою, виділялися

державні субсидії для заохочення приватних інвестицій тощо. Це

такі моделі, як «кейнсіанство» в США, ФРН і Великобританії,

«дирижизм» у Франції та інших країнах з вирішальним значенням

135

державного регулювання економічного життя.

Країни з централізованим господарським механізмом (ФРН,

Японія та ін.), які повернулися до ринкової системи після важкого

етапу відродження, вступили в тривалий період швидкого

економічного зростання. Відчутним фактором розвитку нових

галузей виробництва в США, прискореного зростання японської і

західнонімецької економік стали величезні державні витрати.

Кризи середини 1970-х – початку 1980-х років, а також другий

етап НТР вимагали пошуку і реалізації нових моделей економічного

розвитку. В їх основі – відмова від жорсткого контролю за

діяльністю ринка, широка приватизація державної власності,

скорочення прямого втручання держави в економіку, децент-

ралізація, надання державним компаніям більшої господарської

свободи і фінансової самостійності, скорочення податків та ін. Це

такі моделі, як неоконсерватизм або економічний лібералізм у США

(«Рейганоміка»), Великобританії («тетчеризм»), Франції, поєднання

економічного лібералізму з кейнсіанством в ФРН та ін. з вирішаль-

ним значенням ринкового регулювання економічного життя.

Таким чином, стратегія економічного розвитку провідних країн

світу в другій половині 1940-х – 1980-х роках XX століття спиралася

на постійний творчий пошук нових моделей економічних

перетворень і реформ. Цьому вирішальною мірою сприяла

першочергова увага до них, починаючи з екстремальних умов

відбудовчого періоду, урядів цих країн, а також допомога США. У

процесі реалізації економічних реформ відбувся перехід від першого

до другого етапу НТР. Одночасно в межах індустріальної цивілізації

зароджувались і накопичувались нові якісні елементи

постіндустріальної інформаційної цивілізації.

Економічні перетворення і реформи на шляху

до постіндустріальних суспільств

Складний процес формування постіндустріальних суспільств

бере свій початок із середини XX століття, а його витоки – з від-

будовчого повоєнного періоду. Саме тоді в процесі розробки і ре-

алізації економічних реформ було закладено підвалини не тільки для

швидкої відбудови, а й для формування в майбутньому якісно нових

суспільств. Крім того, названі хронологічні рамки дають змогу

повніше і більш аргументовано висвітлити проблему, показати

процес у його різноманітності, органічній єдності й безперервності з

136

самого початку і до кінця 1980-х років.

Зразком ефективних перетворень і розвитку економіки з поєд-

нанням державного і ринкового регулювання в господарському

житті країни є ФРН. На загальному фоні післявоєнного стану

економіки західноєвропейських країн німецька економіка справляла

особливо гнітюче враження.

Головним архітектором господарських реформ у країні виступив

професор Людвиг Ерхард – директор Управління господарства

західних зон окупації в 1948 р., міністр народного господарства ФРН

(1949 – 1963 рр.), заступник федерального канцлера (з 1957 р.) і

канцлер республіки в 1963 – 1966 рр. Основну мету реформ він

бачив у створенні «соціального ринкового господарства»,

підвищенні купівельної спроможності всіх верств населення,

спрямуванні зусиль на збільшення народногосподарського прибутку.

Важелі економічного відродження країни — вільна приватна

ініціатива і конкуренція, поєднані з активною роллю держави в

господарському житті.

Плани Ерхарда спиралися на грошову реформу, вільні ціни й

підприємництво. Було анульовано зобов'язання банків і установ

колишнього Рейху, скасовано сотні різних інструкцій, що регу-

лювали економічне життя. Було прийнято закон проти довільного

підвищення цін, заборонено монополії, що душили вільну

конкуренцію виробників. На свободу підприємництва спрямовано

кредитну і податкову політику. В результаті основою «добробуту для

всіх» стали дрібний і середній бізнес, підприємництво у виробничій

сфері. А покупець, за словами Ерхарда, знову став «королем», що

визначав обличчя ринку. Зрозуміло, що в цей важкий час вагомою

виявилась допомога США за планом Маршалла.

У результаті буквально на очах зник «чорний ринок». Магазини

заповнились товарами. Інфляція майже не відчувалась. Ціни зросли

лише на декілька відсотків відповідно до зростання заробітної плати.

Продуктивність праці збільшилася за рік на одну третину. До

середини 1950-х років ФРН за обсягом промислового виробництва

посідала 3-тє місце у світі після США і Великобританії, її частка в

промисловій продукції капіталістичного світу зросла з 3 % у 1946 р.

до 9,4 % у 1955 р. За обсягом золотих запасів ФРН вийшла на друге

місце після США.

Після завершення відбудови, приблизно із середини 1950-х ро-

ків, у ФРН настав підйом, що тривав більше 10 років. На початку

137

1960-х років ФРН стає передовою країною Західної Європи.

Вона вийшла на друге місце після США за рівнем промислового

виробництва та обсягом експорту. На її частку припадало більше 60

% видобутку вугілля, близько половини виробництва сталі, 40 %

експорту і 35 % імпорту країн ЄЕС («Спільного ринку»). «Німецьке

диво» — це не тільки економіка. Головне диво, як писав Ерхард,

полягало в тому, що з економічних реформ німецький народ вийшов

новою нацією, вільною, доброзичливою, життєрадісною.

Вирішальним фактором економічного зростання країни є нау-

ково-технічний прогрес. Витрати на наукові дослідження на ос-

новних напрямках НТП тільки з 1960 до 1970 р. збільшились у 5,2

рази. Інтенсивна модернізація технічної бази привела до зростання за

1960-ті роки продуктивності праці у промисловості на 60 %.

Однак з другої половини 1960-х років визначилась нова тенден-

ція розвитку – з коливаннями темпів економічного зростання, що

призвело до зменшення частки ФРН у промисловому виробництві

країн Заходу.

Модель соціально-ринкової економіки дала змогу західно-

німецькому господарству досягти реальних успіхів і в 1970 – 1980-ті

роки. Відчутний спад виробництва у 1974 – 1975 та 1980 – 1981 рр.

призвів до перегляду державних пріоритетів у НТП. Як наслідок,

країна вийшла на науково-технічний рівень США у провідних

галузях промисловості. До 1990 р. вона разом з Японією займала

провідну позицію за затратами на науково-дослідні та досвідно-

конструкторські розробки.

Економічний розвиток США і їх вступ в епоху НТР мали суттєві

особливості порівняно з іншими країнами і здійснювалися на основі

державного регулювання господарського життя країни. Після

завершення Другої світової війни американська економіка впевнено

посідала передові позиції у світовому господарському розвитку.

Важливим фактором забезпечення економічної та науково-

технічної гегемонії США у світі став «імпорт ідей та спеціалістів».

Напередодні та в роки Другої світової війни до США емігрували такі

видатні вчені, як А. Ейнштейн, Дж. Франк, Е. Фермі, Н. Бор та багато

інших, у тому числі керівник німецької ракетної програми В.

Дорнбергер та творець ракети «Фау-2» В. фон Браун. Саме наука

сприяла зміцненню зв'язків уряду і промисловців з університетами,

створенню і розширенню науково-дослідних інститутів.

Розвиток економіки США у повоєнний час відбувався в умовах

138

кількох криз (1948 – 1949, 1953 – 1954, 1957 – 1958 рр. та ін.). У

1950-ті роки США почали відставати від інших капіталістичних

країн за темпами зростання валового національного продукту. Якщо

з 1950 до 1960 р. середнє щорічне зростання ВНП у США

дорівнювало 3,2 %, то у Франції — 4,9, Японії — 8,2, ФРН – 8,6%.

На початку 1960-х років почалося інтенсивне піднесення вироб-

ництва. Протягом 1961 – 1966 рр. середньорічні темпи зростання

промислової продукції становили 7 % . Істотний вплив на розвиток

американської економіки справляла науково-технічна революція.

Відбувалися значні зміни у структурі виробництва, зросли

автоматизація виробничих процесів, енергоозброєність праці,

розширилося використання електронно-обчислювальних машин.

Бурхливо зростала кількість енергоємних виробництв. Ця лінія стала

стратегічною в економічній політиці й наступних урядів США.

У 1970-ті роки у США посилюється пошук раціонального поєд-

нання ринкових та регулюючих засад в економіці. Паливно-

енергетична криза 1973—1975 рр. прискорила перехід на нові

технології, що заощаджують сировину, енергію і працю.

Наприкінці 1970-х – на початку 1980-х років у США все більшої

сили набирали економічні труднощі: посилювалась інфляція, зростав

дефіцит федерального бюджету, збільшувалось безробіття.

Відповіддю на ці явища став новий курс президента Р. Рейгана

(1981—1988, хронологічно він збігся з початком другого етапу НТР),

відомий під назвою «Рейганоміка». В основу курсу було покладено

програму обмеження ролі держави в економічному та соціальному

регулюванні («економічний лібералізм»). Відбувався перехід від

прямого до більш опосередкованого її втручання в економіку.

Здійснювалась в інтересах корпорацій і працівників податкова

реформа, вводились пільги енергетичним корпораціям,

ліквідовувався контроль за цінами на нафту. Одночасно за-

проваджувалась жорстка антиінфляційна політика, скорочувались

витрати на державний апарат та соціальні програми.

«Рейганоміка» значно посилила ефективність економіки США, її

здатність до запровадження найновіших досягнень науково-

технічного прогресу. Посилювався приплив іноземного капіталу в

економіку країни, передусім з боку розвинених європейських держав

та Японії. Вони сприяли якісним перетворенням в американському

господарстві.

У цілому «Рейганоміка» сприяла скороченню безробіття, при-

139

вела до значного зниження темпів інфляції. Однак вона мала лише

частковий успіх, оскільки не була збалансована.

Специфікою Великобританії до кінця 1970-х років, тобто на

першому етапі НТР, була часта зміна, залежно від партійної на-

лежності уряду, моделей економічного розвитку (кейнсіанства або

лібералізму). Ця країна в результаті Другої світової війни остаточно

втратила «пальму першості» у міжнародних позиціях. Почався

розпад найбільшої у світі Британської колоніальної імперії. І

Великобританія відігравала значну роль у повоєнному світі.

Згодом вона стала третьою ядерною державою після

США і СРСР, зберігала сильні позиції у своїх колишніх колоніях.

У червні 1945 р. уряд лейбористів проголосив своєю метою

«демократичний соціалізм». У результаті реформ було

націоналізовано вугільну, газову, металургійну промисловість, елек-

троенергетику, зв'язок, транспорт, Англійський банк. Згодом темпи

націоналізації було знижено. Уряду стало ясно, що держава

неспроможна взяти на себе занадто багато. Було проголошено курс

на «змішану економіку».

Лейбористський кабінет став більше уваги приділяти питанням

програмування економіки, регулювання зайнятості, експорту-

імпорту та ін. За планом Маршалла Великобританія отримала

близько 2,5 млрд. дол. США, що сприяло структурній перебудові

британської економіки і водночас посилило її залежність від США.

Широкий комплекс заходів, які здійснювали лейбористи, призвів

до зростання державних витрат і різкого збільшення дефіциту

бюджету. Фінансові труднощі сприяли в 1951 р. перемозі

консерваторів на чолі з У. Черчіллем. Було здійснено часткову

денаціоналізацію, скорочено соціальні програми.

Повернення до влади лейбористів (1964 р.) знову привело до

відновлення націоналізації, а також встановлення контролю за

поліпшенням соціального забезпечення. Було створено Національне

управління з цін і прибутків. Незважаючи на деяке економічне

піднесення (темпи приросту виробництва становили 2,3 % щорічно),

Великобританія у 1960-ті роки поступалася за рівнем промислового

виробництва ФРН і Японії. Частка її промислової продукції у

загальному обсязі промислового виробництва капіталістичного світу

скоротилася з 9,2 % у 1961 р. до 7,1 % у 1970 р.

Нові реалії примусили шукати вихід у посиленні інтеграції зі

«Спільним ринком». 1 січня 1973 р. Великобританія стала членом

140

Європейського Економічного Співтовариства. Однак економічні

труднощі в 1970-ті роки поглибилися, зростали безробіття, інфляція,

постійно падали темпи розвитку. Лейбористські уряди Г. Вільсона,

Д. Каллагена не змогли ефективно вирішити назрілих проблем.

Ситуація змінилась після перемоги на виборах консерваторів, у

результаті якої в червні 1979 р. було сформовано кабінет на чолі з

Маргарет Тетчер. Новий уряд енергійно вдався до заходів, спря-

мованих на оздоровлення економіки та фінансів. Багато в чому вони

були схожі на ті, які в США отримали назву «Рейганоміка».

Основними напрямками економічної політики уряду М. Тетчер

(«тетчеризму») були: жорсткі заходи у боротьбі з інфляцією

(скорочення державних витрат, апарату, соціальних програм);

підтримка приватного підприємництва, ініціативи, введення

опосередкованого оподаткування; приватизація нафтової,

авіакосмічної, суднобудівної та інших галузей промисловості; запро-

вадження антипрофспілкових заходів (обмеження прав страйкуючих

на пікетування, боротьба зі страйками, які було визнано

незаконними, і т. д.).

Водночас все помітніше посилювався позитивний вплив на

економічний розвиток країни зростаючого видобутку нафти у

Північному морі (близько 100 млн. т щорічно), що повністю

задовольняло потреби Англії.

Політичний курс кабінету М. Тетчер забезпечив зниження

інфляції і скорочення безробіття. Темпи розвитку британської

промисловості знову прискорились. Підвищився добробут значної

частини населення, особливо середніх верств.

Однак наприкінці 1980-х років уряд М. Тетчер зіткнувся з рядом

гострих проблем. Однією з них була європейська економічна

інтеграція, яку в Англії зустріли досить прохолодно. Хвилю

протестів викликало введення «подушного» податку. Загострилися

суперечності у керівництві консервативної партії, що змусило уряд

М. Тетчер у листопаді 1990 р. піти у відставку.

Особливістю перетворень у Франції до вінця 1960-х років був

надзвичайно високий ступінь участі держави (у тому числі жорстке

адміністративне втручання) в економічному житті країни

(кейнсіанство). Ця економічна політика, яку проводив уряд на чолі з

генералом де Голлем (у 1944 – 1946 рр. він був прем'єр-міністром, а в

1958 – 1969 рр. президентом Франції), увійшла в історію як

«голлізм», або «дирижизм». Її головними рисами були: прямі

141

адміністративні методи втручання в економіку (контроль за цінами,

емісією цінних паперів, кредитною діяльністю і т. д.); активна

підприємницька діяльність держави в національному секторі

економіки; пряме фінансування капіталовкладень, переважно в про-

мисловість, з метою оновлення основного капіталу; структурна

перебудова економіки з акцентом на нові галузі з використанням

досягнень НТР; індикативне (необов'язкове) планування як метод

впливу держави на економіку за допомогою кредитів, пільгового

оподаткування, державних замовлень. Послідовне і неухильне

проведення цієї політики швидко дало позитивні наслідки.

До кінця 1940-х років було пройдено період відбудови, а з 1954

р. почався період економічного піднесення. За темпами промисло-

вого розвитку в 1954—1958 рр. Франція випередила більшість

капіталістичних країн. До 1958 р. випуск промислової продукції зріс

більше ніж у два рази. У 1960 – 1980-х роках розвиток французької

економіки набув високих темпів. Середньорічний приріст валового

національного продукту в окремі роки становив 5,9 %. Вже в 1960-ті

роки Франція за цими показниками обігнала ФРН і вийшла на друге

місце після Італії. Бурхливо розвивалися такі галузі промисловості,

як авіакосмічна та атомна, радіоелектроніка, виробництво пластмас.

Однак розпад колоніальної системи, витрати пов'язані з

політикою державного втручання в економіку, гострі міжнародні

суперечності, внутрішні соціальні конфлікти поступово призвели до

найбільшої в післявоєнній історії Франції соціально-політичної

кризи 1968—1969 рр. Вона завдала відчутного удару по всьому

режиму де Голля та основам економічної політики голлістів зокрема.

І все ж економічна модель голлізму («дирижизм») дала змогу не

тільки з найменшими збитками вийти з кризи кінця 60-х років, а й

зробити значний крок у модернізації економіки країни. Внаслідок

цього Франція повернула собі одне з провідних місць у світі,

отримала можливість проводити незалежну політику і водночас

зробила впевнений крок до економічної інтеграції.

У 1970-ті роки економічний стан Франції був відносно стабіль-

ним. Щорічні темпи зростання ВНП становили 1,9 % , продуктив-

ності праці у промисловості — 4 % . її частка у світовому капіта-

лістичному експорті на початку 80-х років становила 6,7 %, тоді як

до війни — тільки 3,8 %. За 1970-ті роки зовнішньоторговий оборот

у цілому збільшився майже у 5 разів. Країна увійшла в п'ятірку

найбільших капіталістичних країн і в економічному відношенні

142

зайняла становище другої після ФРН західноєвропейської держави.

Економічна криза на початку 1980-х років і загострення багатьох

соціальних проблем привели до приходу до влади у Франції у 1981 р.

блоку лівих сил. Основу економічної політики становив режим

«короткої економії». У результаті націоналізації (1982 р.) державний

сектор країни охоплював третину промислової продукції. Це дало

змогу дещо стабілізувати економіку. Якщо в 1983 р. економічне

зростання становило 0,7 % , то у 1984 — 1,75, 1985 — 2 % . Однак

необхідного 3 %-го зростання економіки досягти не вдалося. На

зміну «лівим» у березні 1986 р. до влади прийшли консерватори.

Здійснення ліберальних реформ, у тому числі денаціоналізації та

дерегламентування різних сфер економічної діяльності, позитивно

вплинуло на економічний стан країни. У 1986 – 1989 рр. щорічне

зростання ВНП становило близько 3 %, промислового виробництва

— 4 %. Спостерігалось швидке розширення базових галузей

промисловості.

Таким чином, економічні перетворення і реформи після Другої

світової війни в різних країнах за всієї різноманітності мали й

загальні риси. Це формування великого державного сектору в

промислово-виробничій сфері за рахунок націоналізації

промисловості, банків, фінансових установ, транспорту, створення

державних і змішаних підприємств (Франція, Великобританія, ФРН

та ін.). Майже в усіх західноєвропейських країнах було введено

контроль над цінами і заробітною платою, виділялися державні

субсидії для заохочення приватних інвестицій.

Після важкого етапу відродження ці країни вступили в тривалий

період швидкого економічного зростання. Відчутним фактором

прискореного розвитку економіки, забезпечення другого етапу НТР

стали величезні державні затрати.

Кризи середини 1970-х – початку 1980-х років, а також новий

етап НТР вимагали пошуку і реалізації нових соціально-економічних

програм. У їх основі – відмова від жорсткого контролю за діяльністю

ринку, широка приватизація державної власності, скорочення

прямого втручання держави в -економіку, децентралізація, надання

державним компаніям більшої господарської свободи і фінансової

самостійності, скорочення податків та ін.

Множинність моделей виходу з кризових ситуацій і подолання

соціально-економічних труднощів є зразком гнучкого маневрування

та пристосування до складних умов відтворення, вироблення

143

ефективного синтезу ринкового механізму і державного

регулювання. Досвід промислово розвинених країн із забезпечення

економічного зростання в умовах НТР має універсальне значення.

Він є дороговказом як для країн колишнього соціалістичного табору,

так і для країн «третього світу».

Головний наслідок економічних перетворень і реформ з

післявоєнного періоду до кінця 1980-х років – перехід до

принципово нової постіндустріальної цивілізації. Основними рисами

нових економічних структур є розвиток принципово нової техноло-

гічної структури виробництва на основі його комплексної авто-

матизації, формування замкнутих автоматизованих систем,

упровадження високої інформаційно-інтелектуальної, у тому числі й

інтернет-технології. Це забезпечує пріоритетний розвиток матеріало-

, ресурсо- та працезберігальних виробничих процесів.

Пріоритетного значення для постіндустріальної економіки

набувають сфери безпосереднього відтворення «людського

фактора». У своїй основі ця економіка спрямована не стільки на

забезпечення фізіологічних потреб людини (це вирішує й

індустріальна структура виробництва), а перш за все тих потреб, що

зумовлюють всебічний розвиток особи (сфера освіти, культури,

медицини та послуг, інформаційні системи та ін.).

Але найвагоміші зміни пов'язані зі всебічним розвитком ін-

формаційної структури суспільного виробництва, який справляє

дедалі більший вплив на якісні перетворення всіх сфер життя

людини. Одним з основних критеріїв входження країни в

постіндустріальне інформаційне суспільство є зайнятість більшості

працездатного населення в секторі інформаційних технологій.

Показником є значне поширення серед населення персональних

комп'ютерів, які стають головним каналом доступу до інформації.

Комп'ютерна революція пов'язана з ускладненням усіх сфер

суспільного життя, з їх оптимізацією, дією закону економії робочого

часу і відповідним збільшенням вільного часу. Ця революція є

складовою переходу до нової інформаційної цивілізації, найва-

гомішим фактором виробництва, основною формою багатства су-

спільства, сумарна вартість якої нині перевершує сумарну вартість

матеріального виробництва. Людина як безпосередній генератор і

носій знань та інформації не лише формально, а й реально стає ядром

виробничої системи, її найціннішим ресурсом.

144

Світ наприкінці ХХ – початку ХХІ століття:

на шляху до нової цивілізації

В останні десятиліття XX ст. людство утверджувалось усві-

домленням тої істини, що зброя – не найпереконливіший аргумент, а

війна не найкращий засіб вирішення гострих проблем. Тому

визначальним у взаєминах більшості держав та народів був примат

права над силою, проте повністю уникнути збройних конфліктів не

вдалося.

Зміни в загальній міжнародній геополітичній ситуації приско-

рили докорінні перетворення країн соціалістичного табору. 1989 –

1990 рр. – час народних антитоталітарних демократичних революцій,

що охопили країни Центральної та Південно-Східної Європи,

об'єднання Німеччини, краху СРСР, відходу в небуття соціалістичної

системи тощо. Ці процеси зумовили нову політичну ситуацію в

Європі та світі. Надбанням історії стали «холодна війна» і

біполяризація світу. Водночас постала не менш складна проблема —

інтеграція постсоціалістичних країн у світове господарство і в

міжнародні (насамперед європейські) структури.

Характерною ознакою рубежу XX та початку XXI ст. є подальше

поглиблення процесу глобалізації сучасного світу, процес

західноєвропейської, північноамериканської та східноазійської

економічної інтеграції. Створюються або перебувають у стадії

становлення суспільно-політичні принципи та форми міждержавної

інтеграції, зросли значення та вплив у вирішенні конфліктних

ситуацій міжнародних наддержавних об'єднань (ООН, ОБСЄ, ЄС та

ін.).

Останні роки біполярного світу

Із середини 1980-х років настає час останнього загострення бі-

полярного світу. Капіталістичний світ тримався США та НАТО, а

соціалістичні країни та СРСР продовжували зміцнювати ОВД та

озброювати просоціалістичні режими в Азії та Африці. Проте

основним принципом відносин між ворогуючими сторонами було

взаємне ядерне стримування з одночасним залякуванням противника

новими видами зброї.

Наприкінці 1980-х років у деяких країнах Європи відбулась

хвиля «оксамитових революцій», які знищили монополію правлячих

компартійних режимів.

145

Особливою гостротою і безкомпромісністю характеризуються

події в НДР. Керівництво НДР із підозрою і засудженням зустріло

перебудовчий курс М. Горбачова, розуміючи, які наслідки це матиме

для правлячої Соціалістичної єдиної партії Німеччини. Те, що

багатотисячні демонстрації і мітинги, які викликали падіння

керівництва на чолі з Е. Хонеккером, мали місце в жовтні, дало

підставу деяким політологам назвати цю революцію Жовтневою. У

НДР жовтень 1989 р. став часом підведення риски під цілим

періодом історії.

У жовтні 1989 р. берлінці зруйнували ненависний їм символ —

бетонний мур, який розділяв німецьку націю. В жовтні 1990 р.

відбулося об'єднання Німеччини, яке по суті стало приєднанням НДР

до могутнішої в економічному й політичному відношеннях ФРН.

Позиція Заходу і СРСР щодо об'єднання Німеччини спочатку

була більш ніж стриманою, адже світ добре пам'ятав, що саме

Німеччина стала детонатором двох світових воєн XX ст. Об'єктивно

об'єднана Німеччина посилювала НАТО й ослаблювала позиції ще

діючого тоді ОВД. Багато що в цій ситуації залежало від СРСР. Та

внутрішні реалії Радянського Союзу, виважена політика М.

Горбачова стосовно «німецького питання» дали змогу провести

серію зустрічей за формулою «4 + 2» (4 держави-переможниці —

СРСР, США, Великобританія і Франція, а також НДР та ФРН), після

яких об'єднання Німеччини стало справою часу. З жовтня 1990 р.

НДР перестала існувати, не доживши 4 днів до свого 41-річчя.

Ця подія має епохальне значення не тільки для громадян ФРН, а

й для світової історії. Вперше об'єднання такої держави, як

Німеччина, проходило без воєн, без «бісмарківського заліза і крові».

Вперше європейська держава народилась у результаті згоди

європейських держав, СІЛА та Канади. Ця подія остаточно підвела

риску під підсумками Другої світової війни.

Сучасні міждержавні взаємини перебувають у стані переходу від

конфронтації і протистояння, які базувалися на ядерному

стримуванні, до рівноправного партнерства в ім'я миру. Не тільки

деякі політики, а й значна частина суспільства по «обидві сторони

барикад» виявляють недовір'я до можливостей такого партнерства.

Особливу вагу в цьому процесі мала набрати ООН, та, всупереч

очікуванням, вона не стала центром нової системи, оскільки не має й

по сьогодні дієвого механізму контролю виконання прийнятих нею

рішень. У 1990-ті роки XX ст. у термінології ООН з'явилися і все

146

частіше діють нові поняття — «примус до миру», «гуманітарні

операції», правомірність яких обґрунтовується статтею 42 Статуту

ООН.

Перед США відкрилась перспектива в 1990-ті роки створити

монополярну систему жорсткого контролю міжнародної ситуації.

США домінували в ООН, у врегулюванні локальних конфліктів у

Кувейті, Боснії, Сербії, на Близькому Сході, здійснювали тиск на

уряди тих країн, чия політика не влаштовувала американську

адміністрацію (бомбардування Іраку, санкції проти Ірану, Лівії,

Куби, КНДР тощо). Тяжіння США до монополярного світу

викликало певне занепокоєння провідних держав, насамперед

європейських, які прискорили процеси західноєвропейської ін-

теграції: було завершено створення економічного і валютного союзу,

затверджено спільну оборонну політику в галузі безпеки тощо.

На рубежі XX і XXI століть склався новий тип міждержавних

відносин, в основі якого лежать інтеграційні процеси — глобалізація.

Глобалізація — це процес збільшення взаємозалежності країн в

економічній, соціальній, культурній, військовій, екологічній та іншій

сферах. Після розпаду біполярної системи цей процес набув

всесвітнього характеру. Ера глобалізації у відносинах держав стала

заміняти еру «холодної війни». Проте це ще не означає, що зникають

міжнародні й міждержавні суперечності, оскільки у світі існують і

ще довго будуть існувати держави з різним рівнем соціально-

економічного, політичного і культурного розвитку, із різними

ідеологією, релігією, менталітетом.

Поглиблення інтеграційних процесів характерне також для країн

Європи, Північної і Латинської Америки, Азії. Наприкінці XX ст.

оформились три найбільш впливові економічні простори, куди

входять географічно близькі держави.

Провідне місце в сучасному світі належить європейській ін-

теграції, яка здійснюється на основі міжурядових угод зі створенням

наднаціональних органів влади. Згадаємо: 1948 р. – створення

Оборонної організації Західного союзу; в 1957 р. – оформлення ЄЕС

– Європейського Економічного Співтовариства, згодом поява

Європарламенту. Важливий крок до об'єднаної Європи було

зроблено в 1991 р., коли в м. Маастрихті було укладено угоду про

валютно-економічний союз; у 1992 р. – Договір про Європейський

Союз. Разом із тим європейська спільнота зберігає пріоритет

національних інтересів. Спільна політика визначається

147

Європейською Радою, де діє принцип «кваліфікованої більшості»

(згода не менше 8 із 12 країн співдружності (на 1992 р.). У 1990-ті

роки було значно розширено повноваження наднаціональних органів

— Ради Міністрів, Комісії Європейських Співтовариств тощо. 1

січня 1999 р. в Європі з'явилася спільна європейська валюта— євро.

У 1994 р. НБСЄ перетворилась на постійно діючу Організацію з

безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), яка є провідною

політико-правовою організацією не тільки Європи, а й всього світу.

На Північноамериканському континенті після підписання угод

між США, Канадою, Мексикою (1988, 1991 рр.) активно формується

північноамериканський світовий економічний центр.

Біполярність часів «холодної війни» із розпадом одного з по-

люсів змінюється на реальну багатополюсність. При цьому у світі ще

зберігається потенціал як для поляризації сил, так і для внутрішніх

конфліктів національного, етнічного і релігійного характеру.

Неможливість врегулювати ці конфлікти (Близький Схід, Югославія,

Чечня, Камбоджа) традиційними політичними і навіть воєнними

засобами є новою реалією сучасного світу.

Наприкінці XX — на початку XXI ст. головного значення у світі

набуває загострення у відносинах між розвинутими країнами, де

панують право і матеріальний добробут, та країнами «третього

світу» з їх економічними й екологічними кризами, фінансовою,

політичною нестабільністю, до яких додаються релігійний

екстремізм, наркобізнес та тероризм. Спроба Заходу відокремитися

кордонами, миротворчими загонами ООН, гуманітарною допомогою,

звернення до «малої безпеки» (питань бідності, еміграційних квот,

нових моделей економічного співробітництва тощо) наслідків не

мала.

Події 11 вересня 2001 р. в США – безпрецедентний за масшта-

бами руйнувань та жертв терористичний акт. Він став вододілом між

цілими епохами в історії міжнародних відносин. Стало очевидним,

що однією з найнебезпечніших проблем сучасного світу є

міжнародний тероризм, який поступово трансформується з на-

ціонального чи регіонального до світового рівня. Він наднаціо-

нальний, не має кордонів, є жорстоким та «впливовим» тиском на

розвинені країни. Навіть наддержава — США, із її економічним та

військовим потенціалом, виявилась непідготовленою до цього.

Жорстка відповідь США та їх союзників терористам в Афганістані,

можливо, була єдино правильною на той час, але покінчити з

148

тероризмом не змогла. Бомбардуваннями не вирішити проблем

бідності, безробіття, етнічного протистояння, відсутності більш-

менш реальної перспективи економічного поступу тощо. Від війни

страждають мільйони мирних людей, що у свою чергу тільки

посилює невдоволення мас, заганяє в глухий кут проблеми, а отже,

підживлює тероризм. Необхідні більш виважені політичні рішення

під егідою ООН та регіональних політичних структур.

Таким чином, передостаннє десятиріччя XX ст. увійшло у

світову історію як час загострення біполярного світу, посилення

конфронтації між СРСР і США, новим витком гонки озброєнь та

виникнення численних регіональних воєнних конфліктів. Разом із

тим, людство почало усвідомлювати, що така політика – це шлях до

ядерної війни, до світової катастрофи. Тому ці роки – це роки

пошуку нових міждержавних відносин, краху політики «холодної

війни», ліквідації біполярної системи, прискорення міжнародної та

міждержавної інтеграції, утворення багатополюсного світу.

Світова громадськість дедалі більше впевнюється в думці, що

найкращий шлях до процвітання — це не загарбання нових

територій та експлуатація підневільних народів, застосування сили, а

використання досягнень науково-технічного прогресу, створення

сприятливих умов для ділової активності особи, налагодження

ефективної системи світового господарства та впровадження

гуманістичних принципів міжнародного співтовариства.

ПРАКТИЧНА ЧАСТИНА


Тема: Великобританія у 1945 – 2010 рр.

Завдання: охарактеризувати процес розвитку Великої Британії у

повоєнні роки, розкрити основні тенденції економічного,

політичного, соціального розвитку; показати основні проблеми, що

стояли перед країною, і шляхи їх подолання.

Основні поняття і терміни: лейбористи; консерватори; Британська

співдружність націй; проблема Ольстера; домініон; протекторат;

автономія; підмандатна територія; неоконсерватизм; тетчеризм.

Календар подій: 1945 – 1951 рр. – лейбористи при владі; 1952 р. –

149

вступ на престол Єлизавети ІІ; жовтень 1952 р. – випробування

атомної бомби. Вступ Англії до «клубу ядерних держав»; 1951 –

1964 рр. – консерватори при владі; 1974 – 1979 рр. – уряди

лейбористів; 1979 – 1990 рр. – уряд Маргарет Тетчер; 1982 р. –

англо-аргентинська війна; 1990 р. – прихід о влади уряду

Дж. Мейджора; 1997 – 2007 рр. – перебування при владі Ентоні

Блера; 2005 р. – ІРА заявила про припинення збройної боротьби;

2007 р. – англійський уряд очолює Гордон Браун.

Особа в історії: В. Черчілль; К. Еттлі; Г. Вільсон; Е. Хіт; М. Тетчер;

Дж. Мейджор; Е. Блер; Г. Браун.

План:

1. Наслідки Другої світової війни для Великої Британії. Внутрішня та

зовнішня політика лейбористського та консервативного урядів.

2. Ліквідація Британської імперії.

3. «Тетчеризм».

4. Велика Британія у 1990 – 2000-х рр.

5. Зовнішня політика Великобританії в 1945 – 2010 рр.

6. Сучасне становище Великої Британії.


Особливість тем, що відносяться до новітньої історії країн

Європи та Америки другої половини ХХ – початку ХХІ ст. полягає в

тому, що їх вивчення передбачає ознайомлення з особливостями

протікання соціально-економічних, політичних процесів та

здійснення зовнішньої політики аж до сьогодні.

1. Після Другої світової війни Англія остаточно втратила

«пальму першості» в міжнародних відносинах. У цей час

починається розпад найбільшої Британської колоніальної імперії.

Після виснажливої війни Англія залишилася серед великих держав,

але не могла змагатися зі США і СРСР. У першому питані проблему

слід розкрити за схемою: людські втрати; матеріальні втрати;

територіальні зміни; соціально-економічні наслідки; політичні зміни.

Після шести років війни англійці найменше думали про

претензії на світове панування. Особливо це очевидним було на

перших післявоєнних виборах. З’ясуйте, чому у 1945 р. відбувається

різка зміна політичної ситуації в країні, названа газетниками

«британською революцією»? Охарактеризуйте діяльність

англійських урядів у перші повоєнні десятиліття. Як відбувалося

150

народження британського «неоконсерватизму»? Чим були зумовлені

проблеми Великої Британії у 1950 – 1970-ті рр.? Як намагалися її

уряди подолати «англійську хворобу»? У чому суть ольстерської

проблеми і як її було розв’язано?

2. Після Другої світової війни почався розпад Британської

колоніальної імперії під тиском національно-визвольних рухів.

Починаючи з 1947 р. в офіційних документах назва Британська

імперія» замінюється назвою «Британська співдружність націй».

Більшість колишніх британських колоній входить до Співдружності,

яка була створена на основі Вестмінстерського статуту 1931 р., але

сучасних форм набула після Другої світової війни. Дослідіть процес

розпаду Британської колоніальної імперії. Якою є ситуація на

сьогодні в Британській співдружності націй?

3. У третьому питанні необхідно вивчити ситуацію, яка

склалася у Великобританії на середину 1970-х рр. і спричинила

прихід до влади консерваторів. Уряд, який очолила М. Тетчер, вжив

енергійних заходів для оздоровлення англійської економіки і

фінансів. Охарактеризуйте роль М. Тетчер в історії Великої Британії

та реформи її уряду. Оцініть тетчерівську «шокову терапію». У

відповіді необхідно розповісти про внутрішню і зовнішню політику

країни цього періоду, вказати на основні заходи та їх позитивні

результати.

4. Четверте питання потребує з’ясування ситуації, яка склалася

у Великій Британії з приходом до влади Дж. Мейджора, а потім

лейбористів. Слід дати оцінку заходам, здійснюваним урядом під

керівництвом Е. Блера, назвати основні досягнення періоду

перебування при владі лейбористів. Встановити причини конфліктів,

що супроводжували останні роки перебування на посаді глави уряду

Тоні Блера.

5. У п’ятому питанні необхідно концептуально підійти до

проблеми побудови Англією своєї зовнішньої політики в

післявоєнний період. Особливу увагу слід звернути на позицію

Великобританії у розв’язуванні «холодної війни», утворенні

військово-політичних блоків. Оцінити участь країни у військових

акціях останніх років, відносини з Україною.

6. Шосте питання вимагає дослідження ситуації, в якій

перебуває Велика Британія сьогодні. Студентам необхідно з’ясувати

рівень соціально-економічного розвитку країни, особливості

протікання світової економічної кризи та методи, якими реагує на ці

151

негативні процеси уряд Г. Брауна. Дослідити внутрішню та

зовнішню політику країни на сучасному етапі. Встановити, як

вирішуються проблеми, які мають давні історичні корені?


1. Байкова А.Н. Британские профсоюзы и классовая борьба (вторая

половина 60 - 70-х годов). М.,1976.

2. Байкова А.Н. Стачка горняков Великобритании. 1984-1985 .

М.,1988.

3. Бирюков О.Д. Ольстер: кризис британской империалистической

политики 1968 1984. М., 1985.

4. Бромхед П. Эволюция британской конституции. - М.,1978.

5. Гусєв В. Черчілль кидає виклик Сталіну: так починалася «холодна

війна» //Історичний журнал. - № 2. -2006. – С. 100-103.

6. Глушко В.П. Корпорации, государство, экономика: Английский

государственно-монополистический капитализм на пороге 70-х гг. –

М.,1972.

7. Городецкая И.Е. Великобритания: избиратели, выборы, партии:

1945-1970. – М.,1974.

8. Грибин Н.П. Трагедия Ольстера. – М.,1983.

9. Егерева Е., Осипов Г. Новоселье Тони Блера: Великобритания //

Новое время. – 1997. - № 9.

10. Жигалов И.И. Современная история Великобритании (1945 -

1975). М.,1978.

11. Зуев Е.Н. Англия и общий рынок. – М.,1988.

12. Матвеев В.А. Великобритания: итоги политики

консерваторов.М.,1986.

13. Перегудов С. Великобритания после выборов 1997 г.: обычная

смена власти или прорыв в ХХІ век // Мировая экономика и

международные отношения.- 1998. - № 3.

14. Яковенко Н. Чинник Співдружності Націй щодо вступу

Великобританії до ЄЕС після Другої світової війни // Історичний

журнал. – 2006. - № 1. – С. 15-23.

15. Яковенко Н. Історичний чинник формування британських

підходів до європейської інтеграції у ХХ ст. // Історичний журнал. –

2004. - № 3. С. 56 – 62.

152


Тема: Франція в 1945 – 2010 рр.

Завдання: охарактеризувати процес розвитку Франції в повоєнні

роки; розкрити основні тенденції економічного, політичного і

соціального розвитку; показати проблеми, що стояли перед країною,

і шляхи їх подолання; вивчити сучасний стан розвитку країни.

Основні поняття і терміни: Тимчасовий режим; «атлантизм»;

Четверта республіка; П’ята республіка; голлізм; Гвіанські угоди;

«Червоний травень».

Календар подій: 1944 – 1946 рр. – Тимчасовий режим; 1946 – 1958

рр. – Четверта республіка; 1958 р. – Обрання Ш. де Голля

президентом; з 1958 р. – П’ята республіка; 1968 р. – травнева криза;

1969 р. – відставка Ш. де Голля; 1981 – 1995 рр. – президентство Ф.

Міттерана; 1995 – 2007 рр. – президентство Ж. Ширака; 2007 р. –

обрання президентом Н. Саркозі.

Особа в історії: Ш. де Голль; Ж. Помпіду; Ф. Міттеран; Ж. Ширак;

Н. Саркозі.

План:

1. Франція після Другої світової війни. Політика Атлантичної

незалежності.

2. Четверта республіка та її падіння.

3. Політика П’ятої республіки.

4. Зовнішня політика Франції в 1945 – 2010 рр.

5. Франція на рубежі ХХ – ХХІ ст.


Дане заняття передбачає більш детальне, ніж в ході лекції,

вивчення історії країни в післявоєнний період. Підготовка до

семінару потребує самостійної роботи з конспектом лекцій,

матеріалами навчальних посібників та використання джерел і

додаткової літератури.

1. Друга світова війна й окупація країни принесли численні

людські жертви завдали великої шкоди французькій економіці. У

першому питані проблему слід розкрити за схемою: людські втрати;

матеріальні втрати; соціально-економічні наслідки; політичні зміни.

Встановіть, які політичні сили стали домінуючими в перші повоєнні

153

роки у Франції?

Після Другої світової війни було сформовано коаліційний

Тимчасовий уряд, який очолив Шарль де Голль. Охарактеризуйте

реформи періоду Тимчасового режиму.

2. Підготовка до другого питання допоможе встановити

фактори, що сприяли встановленню Четвертої республіки у Франції.

Студентам необхідно дослідити конституційно-правове оформлення

Четвертої республіки, з’ясувати особливості соціально-економічного

та політичного життя країни у другій половині 1940 – 1950-х рр.

Встановити причини конституційно-правової кризи режиму

Четвертої республіки. Довести, що парламентська республіка у

Франції виявилася нездатною протидіяти кризовим процесам у

країні.

3. На політичну авансцену в черговий раз виходить

харизматична фігура Ш. де Голля, який вкотре виступав рятівником

нації. Визначальна роль у становленні нової моделі французької

держави належить йому. Закладені Ш. де Голлем підвалини

витримали випробування часом. Охарактеризуйте доктрину голлізму

в державно-правовому, економічному, соціальному та

зовнішньополітичному аспектах. З’ясуйте, яким чином Алжирська

криза сприяла приходу Ш. де Голля до влади? Вивчіть

конституційно-правовий лад П’ятої республіки, її соціально-

економічний розвиток. Перелічіть основні здобутки Франції періоду

президентства Ш. де Голля та вкажіть на недоліки.

Події «Червоного травня» 1968 р. змусили президента піти у

відставку. Дослідіть історію Франції у 1970 – 1990-х роках. Дайте

оцінку політиці її президентів.

4. Активна участь деголівського руху Опору в боротьбі проти

нацизму дозволила відновити міжнародний статус Франції.

Студентам слід дослідити участь Франції в післявоєнному мирному

врегулюванні, позицію у «німецькому питанні», формуванні

блокової системи та доктрини «холодної війни. Зовнішня політика

Франції у 1950-х рр. була агресивною, вона вела активні колоніальні

війни, намагаючись зберегти свою колоніальну імперію, яка почала

стрімко занепадати. Якою була зовнішня політика деголівської

Франції та у 1970 – 2000 рр.? Дайте оцінку позиції Франції в

сучасній системі міжнародних відносин.

5. На сьогодні Франція є однією з провідних країн світу, одним

із головних рушіїв європейської інтеграції. У п’ятому питанні

154

потрібно охарактеризувати сучасне політичне, економічне і

соціальне становище в країні, дати оцінку заходам французького

уряду, що здійснюються для вирішення проблем і викликів

суспільства.


1. Айвазова С.Г. Левый радикализм в идейно-политической жизни

Франции 1958-1981. – М.,1987.

2. Арзаканян М. Жак Ширак – пятый президент Пятой республики//

Международная жизнь .- 1995. - № 7.

3. Арсеньев Э.А. Франция: проблемы и политика. Очерки о

социально-политической жизни. –М.,1978.

4. Зуева К. «Эра Миттерана» и после // Международная жизнь 1996. -

№ 2.

5. Кирей Н.И. Алжир и Франция 1962-1971 .- М.,1973.

6. Колосков И.А. Внешняя политика Пятой республики. Еволюция

основних направлений и тенденций 1958-1972. – М.,1976.

7. Молчанов Н.Н. Генерал де Голль. – М.,1988.

8. Сиротин В.Г. История Франции: пятая республика.- М.,1989.

9. Де Голль и голлисты у власти. – М.,1988.

10. Лозовицький О. Іеологія національного піднесення: історична

ретроспектива голлізму в контексті епохи // Історія в школі. – 2009. -

№ 4. – С. 36 – 46.


Тема : Німеччина в 1945 - 2010 рр.

Завдання: розкрити перебіг подій, які призвели до утворення двох

німецьких держав, дати їм оцінку; охарактеризувати розвиток

Німеччини у повоєнні роки; встановити причини економічних

успіхів ФРН; дослідити процес об’єднання Німеччини та сучасний

стан розвитку і перспективи.

Основні поняття і терміни: Бізонія; Тризонія» Берлінська криза;

«німецьке економічне диво»; соціальне ринкове господарство;

господарські реформи; розкол Німеччини; НДР; ФРН; Берлінський

мур; нова східна політика; «штазі»; бундестаг; об’єднання

Німеччини.

Календар подій: 1948 р. – початок господарської реформи; 1948 –

155

1949 рр. – Берлінська криза; 7 вересня 1949 р. – проголошення ФРН;

7 жовтня 1949 р. – проголошення НДР; 1950 р. – вступ НДР о РЕВ;

1950 – 1060-ті рр. – німецьке «економічне диво»; 1952 р. –

скасування окупаційного режиму в ФРН; 1953 р. – повстання в

Берліні проти насадження сталінського режиму; 1955 р. – вступ ФРН

в НАТО; 1961 р. – Берлінська криза; 1969 р. – прихід до влади у ФРН

уряду В. Брандта; 1983 р. – прихід до влади у ФРН уряду Г. Коля; 9

листопада 1989 р. – зруйнування Берлінської стіни; 3 жовтня 1990 р.

– об’єднання Німеччини; вересень 1998 р. – прихід о влади Ж.

Ширака; 2007 р. – канцлером Німеччини обрано А. Меркель.

Особа в історії: К. Аденауер; Л. Ерхард; В. Брандт; Г. Шмідт; В.

Ульбріхт; Е. Хонеккер; Г. Коль; Г. Шредер; Хорст Келер; А.

Меркель.

План:

1. Наслідки Другої світової війни для Німеччини.

2. Розкол Німеччини на ФРН і НДР,

3. ФРН і НДР у 1950 – 1970-х рр. Західнонімецьке «економічне

диво».

4. Німецький неоконсерватизм і об’єднання Німеччини.

5. Зовнішня політика Німеччини в 1945 – 2010 рр.

6. Сучасне становище Німеччини.


Підготовка до семінарського заняття передбачає повторення

навчального матеріалу з історії дипломатії періоду Другої світової

війни, що має дати в подальшому можливість відповісти на питання,

чому відбувся розкол Німеччини на дві держави з різними

політичними системами та суспільно-економічним розвитком.

1. У першому питанні слід вивчити основні рішення

Потсдамської конференції по «німецькому питанню» та з’ясувати,

які зміни відбулися в адміністративному устрої. Дослідження

наслідків Другої світової війни для Німеччини пропонується за

традиційною схемою: людські втрати; матеріальні втрати;

територіальні зміни; соціально-економічні наслідки; політичні зміни.

Варто охарактеризувати діяльність окупаційних адміністрацій по

нормалізації життєдіяльності країни, дати оцінку цим

перетворенням.

2. Характеристика подій, що означені в другому питанні теми

156

має встановити, що тенденція до розколу Німеччина була уже

закладена у політиці тих держав, які очолили зони окупації.

Конфронтація Заходом і СРСР трагічно позначилася на доля

Німеччини: через її територію пройшла лінія протистояння двох

світових систем. «Холодна війна» примусила західні країни по-

новому оцінити роль своїх окупаційних зон.

Вивчіть коріння Берлінської кризи та її вплив на остаточний

розкол Німеччини. З якими проблемами зустрілися німці в результаті

територіального поділу? Оцініть заходи, що здійснювалися кожною

державою у внутрішній і зовнішній політиці.

3. У третьому питанні особливу увагу варто звернути на

конституційний лад новоутворених держав, на особливості їх

соціально-економічного і політичного розвитку у зазначений період.

Встановіть причини швидкого економічного піднесення ФРН,

з’ясуйте, в чому суть теорії «соціального ринкового господарства».

Чому події 1970-х років у ФРН стали переломними з точки зору

внутрішнього розвитку і яким чином вони стали показником кризи

«держави процвітання» і традиційних політичних партій?

Політична ситуація в НДР була напружено практично весь

період існування цієї держави. Пік протистояння в боротьбі за східну

Німеччину проявився у серпні 1961 р. Як було врегульовано питання

чергової Берлінської кризи і якою була подальша політика

східнонімецьких лідерів? Поясніть, що стало поштовхом до

демократичних змін в НДР?

4. Епоха другої половини 1970 – 1980-х років – це хвиля

«неоконсервативних революцій». Яскравим представником

покоління неоконсерваторів у НДР був Г. Коль. Охарактеризуйте

зміни, що відбулися в країні з приходом до влади представників

ХДС. Ефективна і успішна внутрішня політика була підкріплена

зростанням ролі ФРН і її лідера на міжнародній арені, що створило

умови тривалого перебування Г. Коля на посаді канцлера – 1982 –

1998 рр. Оцініть його зусилля в об’єднання Німеччини. Вкажіть на

значення об’єднання Німеччини, здобутки та проблеми країни в

новому статусі.

5. Дослідження зовнішньої політики німецьких країн у другій

половині ХХ – на початку ХХІ ст. слід розпочати з виділення

періодів цієї проблеми. Перший період – 1950 – 1960-ті рр., що

характеризується як період конфронтації з країнами соціалізму та

орієнтації на США. Другий період – 1970 – 1990-ті роки

157

характеризується як «нова східна політика», де мало місце

зменшення міжнародної напруженості та мирного співіснування

держав з різним суспільним ладом. Третій період зовнішньої

політики Німеччини розпочався в її новому статусі і сягає від

початку 1990-х років до сьогодні. Студентам необхідно

проаналізувати зовнішньополітичну доктрину Німеччини в ці

періоди, вказати на особливості дипломатії на різних етапах. Окремо

варто наголосити на українсько-німецьких відносинах останніх двох

десятків років.

6. У шостому питанні потрібно дати характеристику ситуації в

Німеччині, яка склалася в її економічному, політичному та

соціальному секторах після об’єднання. Довести, що економічно

сильна Німеччина намагається вирішувати проблеми свого розвитку

стимулюванням економіки і поглибленням інтеграційних процесів,

встановленням тісного економічного співробітництва з

європейськими країнами відповідно до своїх національних інтересів.


1. Андреев С.Б. Аграрно-промышленный комплекс ФРГ:

особенности и проблемы формирования. – М.,1987.

2. Гинцберг А.И. Массовые демократические движения в ФРГ и

партия «зеленых». – М.,1988.

3. Диманис М. Политические партии ФРГ и государство // Мировая

экономика и международные отношения. – 1997.- № 2.

4. Ежов В.Д. От «холодной войны» к разрядке. Очерки о ФРГ. –

М.,1978.

5. Истягин Л.Г. Общественно-политическая борьба в ФРГ по

вопросам мира и безопасности (1949-1987).- М.,1988.

6. Классы и классовая борьба в ФРГ. – М.,1978.

7. Кривонос Р. Німецькі вибори як фактор світової політики //

Політика і час. – 1998. - № 10.

8. Курнишова Ю. Танки на Фрідріхштрасе: американсько-радянська

конфронтація 1961 р. // Історичний журнал. 2004. – № 5. С. 49 – 54.

Семінарське заняття № 23

Тема: Італія в 1945 – 2010 рр.

Завдання: охарактеризувати становище Італії у повоєнні роки;

розкрити основні тенденції економічного, соціального і політичного

158

розвитку; показати основні проблеми, що стояли перед країною, і

шляхи їх подолання; дослідити тенденції та особливості розвитку

країни на сучасному етапі її історії.

Основні поняття і терміни: «економічне диво»; мафія; терор;

Червоні бригади; корупція; євро комунізм;; операція «Чисті руки».

Календар подій: 8 червня 1946 р. – проголошення республіки; 1946

– 1994 рр. – період існування Першої республіки; 1 січня 1948 р. –

прийняття конституції; 1949 р. – вступ до НАТО; 1957 р. – вступ до

ЄЕС; листопад 1969 р. – загальний страйк; 1978 р. – убивство Альдо

Моро; 1982 р. – замах на Папу Римського Іоана Павла ІІ; 1980-ті рр.

– уряди правоцентриської коаліції; січень 1996 р. – Р. Проді стає на

чолі 54-го повоєнного уряду Італії; 1986 р. – найбільший судовий

процес на мафією; 1992 р. – початок операції «Чисті руки»; 1993 р. –

референдум щодо виборчої системи; 2001 р. – перемога

консерваторів на чолі з С. Берлусконі.

Особа в історії: Умберто ІІ; А. де Гаспері; А, Фанфані; А. Моро; Е.

Берлінгуер; С. Берлусконі; Р. Проді; Джорджі Наполітано; Бенедикт

XVI.

План:

1. Італія після Другої світової війни.

2. Проголошення республіки.

3. Італійське «економічне диво». Політичний та соціально-

економічний розвиток країни в останній третині ХХ ст.

4. Зовнішня політика Італії в 1945 – 2010 рр.

5. Соціально-економічний і політичний розвиток Італії наприкінці

ХХ - початку ХХІ ст.


Готуючись до семінарського заняття із зазначеної теми слід

згадати, як складалася ситуація в Італії в період Другої світової

війни. Фактично Італія була одним з ініціаторів її розв’язання. Але

вийшла з неї інакше, ніж Німеччина. Ще у 1943 р. Б. Муссоліні було

скинуто, а новий уряд оголосив війну Німеччині. У відповідь на це

Німеччина окупувала північну частину країни і відновила владу Б.

Муссоліні. Це викликало розгортання масового руху Опору, у якому

брали участь майже півмільйона італійців. Партизанам вдалося

звільнити значну частину території Італії, захопити в полон і

стратити Б. Муссоліні.

159

1. У відповіді на перше питання необхідно вивчити ситуацію,

яка складалася в Італії на останньому етапі війни. Вказати на

реформи, що були проведені урядом.

Наслідки Другої світової війни слід розкрити за схемою:

людські втрати; матеріальні втрати; соціально-економічні наслідки;

політичні зміни.

2. У другому питанні необхідно проаналізувати процес

переходу від монархії до республіки. Важливим питанням

післявоєнного устрою Італії стало вирішення долі монархії. В Італії

склалася багатопартійна система, що пояснювалося соціальною

неоднорідністю суспільства, політичними причинами та

ідеологічними традиціями. Назвіть найбільш впливові партії цього

періоду і яким чином вони впливали на формування перманентної

політичної кризи? Дослідіть основні положення конституції Італії,

яку називали однією із самих демократичних конституцій

розвинених країн.

3. Даючи відповідь на третє питання слід врахувати переваги,

які отримала Італія з приходом до влади представників ХДП. Вибір

демократичного шляху розвитку став однією з причин італійського

«економічного дива». Студентам необхідно встановити причини та

передумови виникнення італійського «економічного дива». В

результаті реалізації своєї економічної програми Італія за темпами

середньорічного приросту промислової продукції обігнала всі

західноєвропейські країни, а в світі поступалася лише Японії.

«Економічне диво» не ліквідувало всі проблеми італійського

суспільства, але економічне піднесення, що відбулося, змінило

соціальну структуру країни, значно поліпшилося матеріальне

становище трудящих. У другій половині ХХ ст. Італія пройшла

складний шлях подолання фашистського минулого. Завдяки

наполегливості політичної еліти Італія стала однією з провідних

країн Західної Європи, членом «великої сімки». Саме на 1950 – 1960-

ті роки у розвитку економіки спостерігається стрімке піднесення.

Найбільш складними для країни стали проблема Півдня, тероризм та

корупція – вагомий чинник політичного життя, що сприяла

процвітанню організованої злочинності. Тому 1990-ті рр. стали

періодом розгортання широкомасштабної боротьби з корупцією.

Відбулися кардинальні зміни і в політичному житті країни, що дало

підстави вважати, що в Італії встановилася Друга республіка.

Детально дослідіть кожний чинник і зробіть висновок.

160

4. При висвітлені четвертої проблеми варто звернути увагу на

ставлення держав-переможниць до італійського питання. Важливою

політичною подією перших післявоєнних років стало підписання у

лютому 1947 р. в Парижі мирного договору союзників з Італією.

Дослідіть, як було вирішено територіальне та репараційне питання?

На певному етапі свого розвитку Італія ставала членом НАТО

та інших структур європейської інтеграції. Проаналізуйте ці

зовнішньополітичні процеси і дайте їм оцінку.

5. П’яте питання потребує дослідження особливостей

соціально-економічного та політичного розвитку країни на

сучасному етапі. За нижню хронологічну межу слід узяти події 1990-

х рр., коли Італія переживала етап глибоких структурних

перетворень. В ході вивчення розвитку цієї країни слід звернути

увагу і на її проблеми та шляхи їх вирішення. У міжнародному плані

Італія – член «сімки», ООН, НАТО, ЄС, ОБСЄ та багатьох інших

європейських та світових організацій. Встановіть, якою є

зовнішньополітична доктрина країни сьогодні, як вибудовуються її

відносини з країнами світу. Зверніть увагу на українсько-італійські

відносини.


1. Васильков Н.П. Экономическая система современной Италии.-

М.,1987.

2. Гайдук В.П. Христианская демократия в Италии (60-70-егг.). –

М.,1985.

3. Кисовская М.К. Государственное предпринимательство и

политическая борьба в Италии (1960-1975). – М.,1977.

4. Комолова Н.П. Новейшая история Италии. – М.,1970.

5. Левин И.Б. Рабочее движение в Италии 1966-1976: проблемы и

тенденции забастовочной борьбы. – М.,1983.

6. Лисовский Ю.П. Италия от фашизма к демократии. Трудне пути

послевоенной перестройки. – М.,1990.

7. Любин В. Итальянская партийно-политическая система в 90-е

годы. (переход от первуй ко Второй республике) // Мировая

экономика и международные отношения. – 1988. - № 3.

8. Маджиспяр С. Политика Ватикана и Италия 1943-1948.- М.,1982.

161


Тема: Сполучені Штати Америки в 1945 – 2010 рр.

Завдання: охарактеризувати основні тенденції розвитку США в

зазначений період; розкрити суть соціальних, економічних і

політичних процесів, що відбувалися; охарактеризувати заходи

адміністрацій американських президентів; показати процес

перетворення США на одноосібного світового лідера.

Основні поняття і терміни: «справедливий курс» Г. Трумена;

«солдатський білль»; «закон Тафта – Хартлі»; Американська

федерація праці; «імперія долара»; «план Маршалла»; «полювання

на відьом»; маккартизм; доктрина Г. Трумена; «нові рубежі»

Дж. Кеннеді; Карибська криза; «Тонкінська резолюція»; астронавт;

війна у В’єтнамі (Індокитаї); «в’єтнамський синдром»; «чорні

бунти»; «Уотергетський скандал»; економічна криза; стагфляція;

консервативна революція; «Аполлон-Союз»; «вбивство ХХ

століття»; рейганоміка; СОІ; «Ірангейт»; «імперія зла»; сегрегація;

дефляція; імпічмент; політичний скандал; постіндустріальне

суспільство; міжнародний тероризм.

Календар подій: 1945 – 1952 рр. – президенство Г. Трумена; 1947 р.

– закон Тафта – Хартлі; 1950 – 1954 рр. – маккартизм; 1950 р. – закон

Маккарена-Вуда; 1953 – 1960 рр. – президентство Д. Ейзенхауера;

1961 – 1963 рр. – президенство ж. Кеннеді; 1962 р. – Карибська

криза; 22 листопада 1963 р. – вбивство Дж. Кеннеді; 1963 – 1968 рр.

– президентство Л. Джонсона; 10 серпня 1964 р. – «Тонкінська

революція»; 1964 р. – початок війни у В’єтнамі; 1964 – 1969 рр. –

«чорні бунти»; квітень 1968 р. – вбивство М.Л. Кінга; липень 1969 р.

– висадка американських астронавтів Н. Амстронга та Е. Орлдріна на

Місяць; 22 – 30 травня 1972 р. – приїзд Р. Ніксона до Москви;

листопад 1972 р. – перемога на виборах Р. Ніксона;1972 – 1973 рр. –

«Уотергетська справа»; 1973 – 1975 рр. – економічна криза; 8 серпня

1974 р. – відставка Р. Ніксона; 1974 – 1976 рр. – президентство Дж.

Форда; листопад 1976 р. – перемога на виборах Дж. Картера; 1980 р.

– перемога на виборах Р. Рейгана; 1988 р. – перемога на виборах ж.

Буша; 22 січня 1992 р. – встановлення дипломатичних відносин між

Україною і США; 1992 р. – перемога на виборах Б. Клінтона; 11

вересня 2001 р. – терористичні акти в Нью-Йорку та Вашингтоні;

2000 – 2008 рр. – президентство Дж. Буша-молодшого; 2003 р. –

162

початок війни в Іраку; з 2009 р. – президентство Б. Обами.

Особа в історії: Г. Трумен; Д. Ейзенхауер; Дж. Мак карті; Дж.

Маршалл; ж. Кеннеді; Л.Джонсон; Р. Ніксон; Дж. Картер; М.Л. Кінг;

Д. Форд; Н. Амстронг; Е. Орлдрін; Р. Рейган; Дж. Буш; Б. Клінтон;

Дж. Буш-молодший; Б. Обама.

План:

1. Наслідки Другої світової війни для США.

2. США у 1960 – 1970-х рр.

3. США у 1980 – 1990-х рр. «Рейганоміка».

4. Зовнішня політика США в 1945 – 2010 рр.

5. Сучасне становище США.


Семінарське заняття з вищезазначеної теми є продовженням

здійсненого на лекції більш детального обговорення основних

питань соціального, економічного та політичного розвитку країни.

Тому під час підготовки до заняття слід повторити вже розглянуті

питання, опрацювати літературу та джерела, що вказані у списку.

1. Дослідження першого питання слід здійснити за традиційною

схемою: людські втрати; матеріальні втрати; соціально-економічні

наслідки; політичні зміни. У відповіді слід врахувати той факт, що

США – єдина країна, яка в період війни зміцнила свої позиції. До

кінця війни під контролем США перебувало 80% золотого запасу

капіталістичних країн (21 тис. тонн). Їхня частка становила

приблизно 60% світового промислового виробництва (без СРСР).

Товари американського виробництва складали 40% від загального

обсягу товарів країн Заходу. Зросли показники національного

прибутку. Більшість країн знаходилися у фінансовій залежності від

США. Виходячи з цього, сформуйте думку про визрівання статусу

«наддержави».

Повоєнний період в економічній і соціальній сферах

продовжувалися реформи, розпочаті в рамках програми «нового

курсу» президента Ф. Рузвельта. Продовження ці реформи знайшли

у «справедливому курсі» президента Г. Трумена. Слід відмітити, що

у 1940 – 1950-х рр. у внутрішній політиці США посилилися

консервативні тенденції, відбулося деяке обмеження демократичних

свобод. Необхідно охарактеризувати заходи, здійснювані

адміністрацією президента в цьому напрямку – закон Тафта – Хартлі,

163

закон Маккарена – Вуда, дати оцінку маккартизму. Необхідно також

дослідити внутрішню політику, здійснювану президентом Д.

Ейзенхауером та дати їй оцінку.

У роки президентства Г. Трумена та Д. Ейзенхауера

спостерігався швидкий поступальний розвиток країни, хоча і він

супроводжувався періодичними економічними кризами, які були

зумовлені повоєнним спадом виробництва і структурною

перебудовою американської економіки в умовах розгортання НТР. За

цей період відбулося зміцнення американської політичної системи,

«американського стилю життя». Продовжувався процес подальшої

демократизації американського суспільства. Проте на цьому шляху

не вдалося уникнути спроб деяких політичних сил обмежити

демократичні права.

2. У другому питанні необхідно дослідити соціальну,

економічну та політичну ситуацію, що складалася у США двадцять

наступних років. Характеризувати це питання можна за

вищевказаними напрямками, або за політикою президентів цього

періоду. Вибравши другий варіант, необхідно проаналізувати

внутрішньополітичні доктрини демократа Дж. Кеннеді і його

політики «Нових рубежів», демократа Л. Джонсона – «Велике

суспільство», республіканця Р. Ніксона – «Нова економічна

політика», республіканці Дж. Форда – «Ніксономіка без Ніксона»,

демократа Дж. Картера – «Сувора економія, досягнення повної

зайнятості, чесне, відкрите правління». Наряду з досягненнями цих

президентів у їх внутрішній політиці, були і кризові явища в

економіці та політиці, масові рухи за громадянські права

темношкірого населення, соціальні протести. Рекомендується більш

детально висвітлити кожну позицію і дати оцінку вищезазначеним

подіям.

Загалом, слід підкреслити, що 1960 – 1970-ті рр. стали

важливою віхою в історії США. Американці замахнулися на

досягнення «нових рубежів», створення «великого суспільства» і

прагнули остаточно «побороти бідність» Та реалії 1970-х рр.

примусили США зосередити увагу на вирішенні зовсім інших

проблем. Кризи насувалися одна за одною. Америка потребувала

змін.

3. Під час підготовки до відповіді на третє питання

рекомендується використати схему, запропоновану вище –

досліджувати внутрішню політику США наступного двадцятиліття

164

за економічними, соціальними, політичними показниками, або

характеризуючи політичні курси американських президентів –

республіканця Р. Рейгана і його «Рейганоміка», республіканця Дж.

Буша і «Рейганоміка без Рейгана», демократа Б. Клінтона і його

«Відродження Америки».

Хвиля вже згадуваних нами «неоконсервативних революцій»

докотилася і до США. Дослідіть особливості економічного курсу Р.

Рейгана, дайте йому оцінку, вказавши на позитивні та негативні

наслідки. Осягнення США з реалізацією курсу «рейганоміки»

створили сприятливі умови для перемоги на виборах в черговий раз

представника республіканської партії. Доведіть, що правління Дж.

Буша – це унікальний приклад співпраці республіканців і демократів.

Та неочікувана поразка Дж. Буша у 1992 р. на президентських

виборах стала завершенням періоду «неоконсервативної революції»,

яку протягом 12 років здійснювали республіканці. Оцініть заходи,

здійснювані адміністрацією президента Б. Клінтона, вкажіть на

помилки, яких допустився президент, що загрожували йому

імпічментом.

4. Для вивчення проблеми зовнішньої політики США в

окреслений період пропонується використати нижченаведену

таблицю:

Зовнішня політика США у 1945 – 2010 рр.

Президент, роки

перебування при

владі

Партійна

приналежність

Зовнішньополітична

доктрина

Г. Трумен

(1945 – 1952)

Демократ «Стримування комунізму»

Д. Ейзенхауер

(1953 – 1960)

Республіканець «Відкидання комунізму»

«Масова відплата»

«Заповнювання вакууму»

Дж. Кеннеді

(1961 – 1963)

Демократ «Гнучке реагування»

«Союз заради прогресу»

Створення Корпусу миру

Л. Джонсон

(1963 – 1968)

Демократ «Гнучке реагування»

Р. Ніксон

(1969 – 1974)

Республіканець «Гуамська доктрина»

(країна, що зазнала

комуністичної агресії,

165

отримує американську

допомогу, але надає живу

силу)

«Розрядка»

«Атлантична єдність»

Дж. Форд

(1974 – 1976)

Республіканець «Розрядка»

«Атлантична єдність»

Дж. Картер

(1977 – 1980)

Демократ «Доктрина пріоритету

моральних цінностей»

«Швидке реагування»

Р. Рейган

(1981 – 1988)

Республіканець «Залякування»

«Пряме протиборство»

СОІ «Зоряні війни»

Дж. Буш

(1989 - 1992)

Республіканець «Стримування і

залякування»

Б. Клінтон

(1993 – 2000)

Демократ «Світове лідерство»

Дж. Буш-молодший

(2001 - 2008)

Республіканець «Доктрина справедливої

самооборони»

Б. Обама

(2009 - …)

Демократ «Нова стратегія в новому

світі»

5. Наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. докорінно змінюється

роль США у світі. Після розпаду СРСР вони залишилися єдиною

наддержавою. Відповідно, уся їх політика, як внутрішня так і

зовнішня, продиктована і спрямована на підтвердження цього

статусу. Охарактеризуйте внутрішню та зовнішню політику США на

сучасному етапі, дайте їм оцінку.


1. Американский империализм в 1980-е гг. Закономерности и

тенденции развития экономики. – М., 1986.

2. Апчасов М.В. Панамериканизм: идеология и политика. – М.,1981.

3. Афанасьев В.С. Буржуазная экономическая мысль 30-70-х годов

ХХ века. (Очерк истории.) – М.,1976.

4. Бабік Н. Адміністрація Дж. Кеннеді та проблема радянських ракет

на Кубі у жовтні 1962 року // Історичний журнал. – 2005. - № 4. – С.

34-40.

166

5. Геевский И.А., Червонная С.А. Национальный вопрос в

общественно-политической жизни США. – М.,1985.

6. Гэлбрейт Дж. Новое индустриальное общество. – М.,1969.

7. Грищенко Т. З. Бзежинский і зміни у зовнішньополітичних

настановах адміністрації Дж. 8. Картера у 1978 р. //Історичний

журнал. – 2005. - №5. – С. 25-35.

9. Грищенко Т.З. Кіссінджер та З. Бзежинський у 60-70-х роках і

проблема зміни функціонування американських

зовнішньополітичних аспектів // Історичний журнал. – 2004. - № 8. –

С. 63 – 69.

10. Десятирик Д. Концерт для сакури з мундиром // День. – 4 вересня

2009. – С. 22 – 23.

11. Зубок Л.И. , Яковлев Н.Н. Новейшая история США. – М.,1972.

12. Иванян Э.А. Белый дом: президенты и политика. –М., 1979.

13. Иванов Р.Ф. Дуайт Эйзенхауер.-М.,1983.

14. История США: в 4-х тт.- М.,1987. – Т.4.

15. Конституция США: история и современность (под ред. А.А.

Мишина, Э.Ф. Язькова).- М.,1988.

16. Митрохин Л.Н. Негритянское движение в США: идеология и

практика. – М.,1974.

17. Никонов В.А. Республиканцы: от Никсона к Рейгану. – М.,1988.

18. Принципы функционирования двухпартийной системы в США:

история и современные тенденции. – М.,1989.

19. Сивачев Н.В., Язьков Е.Ф. Новейшая история США. – М.,1980.

20. Фурсенко А.А. Критическое десятилетие Америки . 60-е гг. –

М.,1964.

21. Фурсенко А.А. Президенты и политика США . 70-е гг. – Л.,1989.

22. Хансен Э.Х. Послевоенная экономика США (ее характеристика и

проблемы). – М,1986.

23. Яковлев Н.Н Новейшая история США. 1917-1960. – М.,1961.

ПЕРЕЛІК ПИТАНЬ ДЛЯ ПОВТОРЕННЯ КУРСУ


1. Паризька мирна конференція 1919 р.

2. Версальсько-Вашингтонська система, її протиріччя.

3. Зовнішня політика Радянської Росії, та її протиріччя.

4. Проблема післявоєнних репарацій і боргів.

5. Створення союзу фашистських держав.

167

6. Розвиток агресії фашистських держав.

7. Міжнародні відносини напередодні Другої світової війни.

8. Англо-франко-радянські переговори 1939 р. та їх провал.

9. Договори 1939 р. між СРСР і Німеччиною.

10. Утворення Комуністичного Інтернаціоналу та його діяльність.

11. Соціалістичний Інтернаціонал після Першої світової війни.

12. Листопадова революція 1918 р. у Німеччині.

13. Веймарська конституція 11 серпня 1919 р. Німеччина в перші роки

Веймарської республіки.

14. Капіталістична стабілізація у Німеччині.

15. Встановлення фашистської диктатури у Німеччині

16. Внутрішня політика фашистської Німеччини.

17. Зовнішня політика фашистської Німеччини.

18. Економічне і політичне становище Англії після Першої світової

війни.

19. Уряд Д. Ллойд - Джорджа (1918 – 1923 рр.).

20. Особливості тимчасової, часткової стабілізації в Англії.

21. 3агальний страйк 1926 р. в Англії і його наслідки.

22. Дати аналіз «Закону про трудові конфлікти і профспілки» І927 р.

23. Перший лейбористський уряд в Англії і його діяльність.

24. Особливості економічної кризи 1929 -1933 рр. в Англії. Діяльність

другого лейбористського уряду.

25. Політика «національного уряду» 1931 – 1935 рр.

26. Англія напередодні Другої світової війни (внутрішня і зовнішня

політика (1935 – 1939 рр.).

27. Особливості економічного і політичного становища Франції після

Першої світової війни.

28. Англо-французькі протиріччя після першої світової війни і зовнішня

політика Франції.

29. Особливості тимчасової, часткової стабілізації капіталізму у Франції.

30. Економічна криза початку 1930-х рр. у Франції та загострення

політичної боротьби.

31. Створення Народного Фронту у Франції.

32. Дати характеристику програми Народного Фронту у Франції.

33. Політика урядів Народного Фронту у Франції (1936 - 1938 рр.)

34. Франція напередодні Другої світової війни.

35. Особливості економічного і політичного розвитку Італії після Першої


36. Робітничий і соціалістичний рух в Італії 1918-1922 рр.

168

37. Зародження фашизму і встановлення фашистської диктатури в Італії.

38. Політична боротьба в Італії в перші роки фашистської диктатури

(1922- 1926 рр.).

39. Корпоративна система і її сутність. Внутрішня і зовнішня політика

італійського фашизму (кінець 1920-х – 1930-ті роки).

40. Підсумки Першої світової війни для США: економічне та політичне

становище.

41. Соціальні та демократичні рухи в США після Першої світової війни.

42. Особливості розвитку американського капіталізму в період стабілізації.

43. Світова економічна криза 1929 - 1939 рр. та її особливості в США.

44. Економічна і соціальна політика уряду Г. Гувера в період кризи 1929-

1933 рр.

45. «Новий курс» Ф. Рузвельта в США та його сутність.

46. Проаналізувати «Закон Вагнера» та «Закон про соціальне

забезпечення» 1935 р. у США.

47. Економічний і соціально-політичний розвиток Іспанії після Першої


48. Встановлення диктатури генерала М. Примо де Рівери і його політика

(1923-1930 рр.).

49. Буржуазно-демократична революція та громадянська війна 1931-1939

рр. в Іспанії.

50. Особливості політичного і економічного розвитку Австрії після

першої світової війни.

51. Загострення політичної боротьби в Австрії 1934-1938 рр. Австро-

фашизм.

52. Зовнішня політика Австрії і аншлюс 1938р.

53. Політичний розвиток Угорщини в перші роки після розпаду Австро-

Угорської імперії.

54. Угорська Радянська Республіка.

55. Основні тенденції розвитку Угорщини в період диктатури М. Хорті.

56. Греція після Першої світової війни.

57. Військовий переворот 1926 р. і встановлення диктатури О. Салазара;

його політика.

58. Особливості розвитку Албанії після Першої світової війни.

59. Політична боротьба в Албанії 1924 р. і встановлення диктатури

Ахмеда Зогу.

60.Причини, характер і періодизація Другої світової війни.

61. Утворення антигітлерівської коаліції.

62. Перший період Другої світової війни.

169

63. Напад фашистської Німеччини на СРСР та початок Великої

Вітчизняної війни радянського народу.

64. Воєнні операції і основні події війни у 1941 -1943 рр.

65. Четвертий і п'ятий періоди Другої світової війни.

66. Рух Опору в роки Другої світової війни.

67. Внутрішнє становище європейських країн фашистського блоку в

роки Другої світової війни.

68. США в період Другої світовій війни.

69. Великобританія в роки Другої світової війни.

70. Наслідки Другої світової війни.

71. Внутрішня і зовнішня політика Г. Трумена.

72. Особливості розвитку ДМК США в період 1950-х рр.

73. Посилення реакційних тенденцій у внутрішній політиці США.

Маккартизм.

74. Демократичні і масові рухи в США в період 1950 – 1960-х рр.

75. Внутрішньо-і зовнішньополітичний курс Д. Кеннеді (1961-1963 рр.).

76. Програма «Великого суспільства» Л. Джонсона і її результати.

77. Американська агресія у В'єтнамі та її наслідки.

78. Економічний розвиток США в період 1960-х р., його особливості.

79. Радянсько-американські відносини в період президентства Р. Ніксона і

Д. Форда.

80. Внутрішня політика Р. Ніксона. Уотергейтська справа.

81. Д. Картер - демократична альтернатива політиці республіканців(1976-

1980рр.).

82. Політична філософія і програма Р. Рейгана.

83. Рейганоміка і її сутність. Економічна і соціальна політика (1980-1988

рр.).

84. Зовнішньополітичні концепції і курс Р. Рейгана.

85. Основні проблеми розвитку США в період 1990-х рр. та політика

Б.Клінтона.

86. Наслідки Другої світової війни для Великобританії.

87. Економічна і соціальна політика 3 і 4 лейбористських урядів в Англії.

88. Великобританія в період 1950-х – першої половини 1960-х рр.

89. Г. Вільсон і його політика 1964-1970 рр.

90. Загострення економічної і соціальної ситуації в Великобританії та

початку1970-х років. Уряд Е. Хіта.

91. Політична філософія і політика урядів М. Тетчер і Д. Мейджора.

92. Великобританія в другі половині 1990-х рр.

93. Наслідки Другої світової війни для Франції. Тимчасовий режим.

170

94. Особливості політичного розвитку Франції в період Четвертої

республіки.

95. Економічний розвиток Франції в період Четвертої республіки.

Початок європейської інтеграції.

96. Політична криза 1958 р. у Франції і створення П'ятої республіки.

97. Порівняти Конституцію 1946 р. і Конституцію 1958 р.

98. Внутрішня і зовнішня політика Шарля де Голля.

99. Політична криза у Франції 1969 р. і відставка Шарля де Голля.

100. Політика урядів Ж. Помпіду і В. Жискар д'Естена.

101. Франція в період президентства Ф. Міттерана.

102. Прихід до влади Ж. Ширака і основні проблеми розвитку Франції на

сучасному етапі.

103. Німецьке питання у 1945-1949 рр.

104. Утворення ФРН та НДР.

105. Західнонімецьке «економічне диво», його причини і наслідки.

106. Економічна криза 1966 року в ФРН і політика уряду «великої

коаліції».

107. Уряди «малої коаліції» у ФРН (1969 – 1982 рр.).

108. ФРН в період «ери» Г. Коля.

109. Об'єднання Німеччини в 1990 р. і його наслідки.

110. Вибори 1998 р. в ФРН і прихід до влади уряду СДПН Г. Шредера.

111. Події 1989 р. і зміна політичних режимів в країнах Центральної та

Південно-Східної Європи Угорщина, Румунія, Албанія). 112. Угорщина, Румунія і Албанія в період 1990-х років.

113. Італія після Другої світової війни. Італійське «диво».

114. Політика ХДП і центристської коаліції в Італії у 1950-х - 1960-х рр.

115. Криза партійно-політичної системи Італії на початку 1990-х рр.

116. Італія на сучасному етапі.

117. Криза і крах франкістського режиму в Іспанії.

118. Демократизація політичної системи в Іспанії після ліквідації режиму

Франко. Діяльність уряду Ф. Гонсалеса.

119. Іспанія в другій половині 1990-х років.

120. Революція 1974 року в Португалії і крах салазарівського режиму.

121. Португалія на шляху демократизації ( друга половина 1970-х - 1980-

ті рр.).

122. Португалія в період 1990-х років.

123. Австрія після Другої світової війни.

124. Греція після Другої світової війни.

125. Канада після Другої світової війни.

171

ЛІТЕРАТУРА

Джерела

1. Документы внешней политики СССР. М., 1957—1977, т. I—XXI.

2. Документы и материалы кануна второй мировой войны. 1937—

1939 гг. В 2-х т. - М., 1981.

3. История внешней политики СССР / Под ред. Громыко А. А. и

Пономарева Б. Н. 4-е изд. - М., 1980, т. 1.

4. История дипломатии. 2-е изд. - М., 1965—1975, т. III и IV.

5. Либкнехт К. Избранные речи, письма и статьи. - М., 1961.

6. Ноябрьская революция в Германии. Сб. статей и материалов. - М.,

1960.

7. Переписка Председателя Совета Министров СССР с президентами

США и премьер-министрами Великобритании во время Великой

Отечественной войны 1941—1945 гг. 2-е изд. - М., 1976.

8. Пик В. Избранные произведения. - М., 1956.

8. Советский Союз на международных конференциях периода

Великой Отечественной войны 1941—1945 гг. - М., 1978—1980,

т. I—VI.

9. Тельман В. Избранные речи и статьи. - М., 1957—1958, т. I—II.

10. Торез М. Избранные произведения. - М., 1959, т. 1.

11. Трухановский В. Г. Новейшая история Англии. - М., 1958.

Підручники й посібники

1. Ананова Е. В. Новейшая история США. 1919—1939. - М., 1962.

2. Всемирная история. М., 1961—1963, т. VII—X.

3. Германская история в новое и новейшее время. - М., 1970, т. II.

4. Глиняний В.П. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч.

посіб. / 6-те видання. – К.: Істина, 2009. – 768 с.

5. Історія сучасного світу: соціально-політична історія XV – ХХ ст.:

Навч. посіб. / Ю.А. Горбань, Б.І. Білик, Л.В. Дячук та ін.; За ред.

Ю.А. Горбаня. – К.: Знання, 2007. – 489 с.

6. Історія міжнародних відносин і зовнішньої політики. ХХ –

початок ХХІ ст.: Навч. посіб. 2-ге вид., без змін (В.Ф. Сала бай,

І.Д. Дудко, М.В. Борисенко, М.П. Чуб. – К.: КНЕУ, 2008. – 368 с.

7. Історія сучасного світу: Навч. посіб. – К.: Знання, 2006. – 551 с. –

(Серія «Вища школа ХХІ ст.»).

8. Историография новой и новейшей истории стран Европы и

Америки. - М., 1977.

172

9. История Великобритании / Под ред. Кеннета О. Моргана / Пер. с

анг. – М.: Издательство «Весь мир», 2008. – 680 с.

10. История Италии. - М., 1971, т. 3.

11. История зарубежных стран (1917—1945). - М., 1967.

12. История южных и западных славян. - М., 1957.

13. История Франции. - М., 1973, т. 3.

14. Зубок Л. П., Яковлев Н. Н. Новейшая история США. - М., 1972.

15. Капітоненко М.Г. Міжнародні конфлікти : Навч. посібник. – К.:

Либідь, 2009. – 352 с.

16. Комолова И. П. Новейшая история Италии. - М., 1970.

17. Конституции буржуазных стран. М. — Л., 1935—1936, т. 1—4.

18. Копійка В.В., Шинкаренко Т.І. Європейський Союз: історія і

засади функціонування: навч. посіб. – К.: Знання, 2009. – 751 с.

19. Макарчук В.С. Загальна історія держави і права зарубіжних

країн: Навчальний посібник. Вид. 6-те, доп. – К.: Атіка, 2009. –

624 с.

20. Мартиненко А.К., Мартиненко Б.А. Міжнародні відносини 1945

– 1975 років: Навч. посіб. для студентів вищих навчальних

закладів. – К.: Видавництво «Ліра», 2007. – 366 с.

21. Міжнародні організації: Навч. посібник (За ред. Козака Ю.Г.,

Ковалевського В.В,, Кутайні З. – К.: Центр учбової літератури,

2007. – 440 с.

22. Новейшая история / Под ред. Замасловой 3. А. - М., 1958. - Ч. 1.

1917—1939.

23. Новейшая история. 1918—1939 гг. / Под ред. Александрова В. В.

- М., 1972.

24. Новейшая история 1918—1939 гг. / Под ред. Галкина И. С. - М.,

1974.

25. Новейшая история зарубежных стран. Европа и Америка. 1917—

1939. - М., 1975.

26. Новейшая история стран Западной Европы и Америки. 1918—

1939 гг. / Отв. ред. Саморуков Н. И. - М., 1959.

27. Новейшая история стран Западной Европы и Америки. - М.,

1966. - Т. ІІ. - 1939 — 1945.

28. Очерки новой и новейшей истории США. - М., 1960, т. П.

29. Сивачев Н. В., Языков Е. Ф. Новейшая история США. - М., 1980.

30. Сіромська Р. Історія Західної Європи та Америки другої

половини ХХ – початку ХХІ ст. : Практикум для студентів іст.

фак-ту. Частина друга. – Львів: Тріада плюс, 2008. – 212 с.

173

31. Советская историческая энциклопедия. - М., 1961—1976, т. 1—

16.

32. Смирнов В. П. Новейшая история Франции. 1918—1975. М.,

1979.

33. Хрестоматия но новейшей истории. - М., 1960—1961, т. 1—III.

34. Хрестоматия по новейшей истории. Документы и материалы. -

М., 1969, т. I. 1917—1939.

35. Яковлев Н. Н. Новейшая история США (1917—1960). - М., 1961.

Додаткова

1. Август - 91. —М.: Политиздат, 1991.


1918—1945. — М.: Высшая шк., 1986.

3. Барг МЛ. Великая английская революция в портретах ее

деятелей. — М.: Мысль, 1991.

4. Барг МЛ. Зпохи и идеи. Становление историзма. — М.: Наука,

1987.

5. Барг МЛ., Черняк Е.П. Великие социальные революции XVII—

XVIII веков. — М.: Наука, 1989.

6. Бінгем Дж. Всесвітня історія: повна ілюстрована енциклопедія /

Д. Бінгем, Ф. Чандлер, С. Таплін. — К.: Країна мрій, 2007.— 416

с.

7. Бондар Л.И. Все о Японии. — X.: Фолио, 2007. — 543 с.

8. Борисов 10. В. Новейшая история Франции. 1917—1964. - М.,

1966.

9. Бродель Фернан. Матеріальна цивілізація і капіталізм. XV—

XVIII ст. — Т. 1: Структура повсякденності: можливе і не-

можливе. — К.: Основи, 1995; Т. 2: Ігри обміну. — К.: Основи,

1997; Т. 3: Час світу. — К.: Основи, 1999.

10. Вебер М. Избранные произведения. — М.: Мысль, 1990.

11. Винниченко В. Відродження нації: Ч. 1—3. — К.: Політвидав

України, 1990—1991.

12. Все о Франции: Общие сведения. История. Наука. Культура.

Образование. Спорт. Достопримечательности. — X.: Фолио,

2007.— 543 с.

13. Виноградов К. В. Дэвид Ллойд Джордж. - М., 1970.

14. Гаврилишин Б. Дороговкази в майбутнє. — К.: Основи, 1993.

15. Гальчинський А.С. Глобальні трансформації: концептуальні

174

альтернативи: методологічні аспекти / Ін-т стратегічних оцінок.

— К.: Либідь, 2006. — 310 с.

16. Германия в XX века. — М.: Рос. полит. знцикл., 2005. — 335 с.

17. Гунчак Т. Україна. Перша половина XX ст: Нариси політичної

історії. — К.: Либідь, 1993.

18. Давлетов А. Р. Политическая история Европы XX — начала

XXI века: Учеб. пособие / Запорожский нац. ун-т, Бердянс-кий

ун-т менеджмента и бизнеса. — Запорожье: Просвита, 2007. —

316 с.

19. Дейвіс Н. Європа: Історія. — К.: Основи, 2000.

20. Драбкин Я. С. Ноябрьская революция в Германии. - М., 1967.

21. Драбкин Я. С. Становление Веймарской республики. - М., 1978.

22. Дробот І.І., Кучер В.І., Слюсаренко А.Г., Чернега П.П.

Український народ у Другій світовій війні. — К.: Вища шк.,

1998.

23. Дьяконов Й. М. Пути истории. — М.: Наука, 1994.

24. Европа перемен. Концепции и стратегии интеграционньїх

процессов / Московский гос. ун-т им. Ломоносова. — М.:

Крафт+, 2006.— 350 с.

25. Егоров Ю. В. Народный фронт во Франции. - Л., 1972.

26. Игнатьєв П.М. Країнознавство. Країни Азії: Навч. посіб.— 2-

ге вид. — Чернівці: Книги XXI, 2006. — 424 с.

27. История Африки в XIX — нач. XX вв. — М.: Наука, 1984.

28. История Европы. — Т. 4—7. — М.: Наука, 1995—1999.

29. История новейшего времени стран Европы и Америки: 1918—

1945 гг. — М.: Высш. шк., 1989.

30. История политических и правових учений XVII—XVIII в. —М.:

Наука, 1989.

31. История стран Азии и Африки в новое время. — 4.1. — М.: Изд-

во МГУ, 1989—1991.

32. Історія Росії (XX — початок XXI ст.): Метод. посіб. / П.І.

Яценюк, В.І. Піщак (уклад.); Чернівецький нац. ун-т ім. Ю.

Федьковича. — Чернівці: Рута, 2006. — 80 с.

33. Історія сучасного світу: Навч.-метод, посіб. для самост. вивч.

дисц. / В.Ф. Салабай, І.Д. Дудко, Л.О. Титаренко та ін.; Київ. нац.

екон. ун-т ім. Вадима Гетьмана. — К.: КНЕУ, 2006. — 232 с.

34. Історія України: Хрестоматія: У 2 ч. / Упоряд.: С.М. Клапчук,

Б.І. Білик, Ю.А. Горбань та ін. — 2-ге вид.—К.:ІЗМН, 1996.

35. Історія української та зарубіжної культури / За ред. С.М.

Клапчука, В.Ф. Остафійчука. — 4-те вид. перероб. і доп. — К.:

Знання-Прес, 1999.

36. Камю А. Бунтующий человек. — М.: Политиздат, 1990.

37. Камю А. Творчество и свобода: Сборник. — М.: Радуга, 1990.

38. Карлейль Томас. История Французской революции. — М.:

Мысль, 1991.

39. Коваль М.В. Україна: 1939—1945. Маловідомі і непрочитані

сторінки історії. — К., 1995.

40. Кримський С.В. Цивілізаційний розвиток людства / С.Б.

Кримський, Ю.В. Павленко. — К.: Фенікс, 2007. — 316 с.

41. Крушинський В.Ю. Міжнародні відносини та світова політика,

1945—1980: Навч. посіб. — К.: Либідь, 2007. — 191 с.

42. Кузьменко В.Л., Романчук О.К. На порозі надцивілізації:

роздуми про майбутнє. — Л., 1991.

43. Кривогуз И. М. «Спартак» и образование Коммунистической

партии Германии. - М., 1962.

44. Кулъбащн В. Д. Очерки новейшей истории Германии. - М., 1962.

45. Лан В. П. США от первой до второй мировой войны. - М., 1976.

46. Нова історія Азії та Африки. Постсередньовічний Схід (XVIII —

друга половина XIX ст.): Навч. посіб. — К.: Либідь, 2007.—

560 с.

47. Новая история стран Европы и Америки. Первый период. — М.:

Высш. шк., 1984.

48. Новая технологическая волна на Западе. — М.: Прогресе, 1986.

49. Новітня історія України. (1900—2000) / А.Г. Слюсаренко, В.І.

Гусєв, В.П. Дрожжин та ін. — К.: Вища пік., 2000.

50. Мальков В. Л. «Новый курс» в США. Социальные движения и

социальная политика. - М., 1973.

51. Орлова М. И. Германия 1918—1939 гг. - М., 1973.

52. Павленко Ю.В. Історія світової цивілізації. Соціокультурний

розвиток людства. — 2-ге вид. — К.: Либідь, 1999.

53. Печчеи А. Человеческие качества. — М.: Прогресе, 1989.

54. Поппер Карл. Відкрите суспільство та його вороги. — Т. 1—2. —

К.: Основи, 1994.

55. Полтавский М. А. Баварская Советская республика. - М., 1959.

56. Реєнт О.П., Сердюк О.В. Перша світова війна і Україна. — К.:

176

Генеза, 2004. — 480 с.

57. Россия XX веке: Люди, идеи, власть / А.К. Соколов, В.М.

Козьменко (отв. ред.). — М.: РОСПЗН, 2002. — 240 с.

58. Розанов Г. Л. Очерки новейшей истории Германии. - М., 1959.

59. Русь, Россия: князья. цари, императорьі, председатели,

секретари, президенты / В.С. Гайденко (авт.-сост.). — М., 2007.

—384 с.

60. Фураев В. К. Советско-американские отношения. 1917—1939 гг.

- М., 1964

177

КОРОТКИЙ СЛОВНИК ТЕРМІНІВ І ПОНЯТЬ

АБВЕР – орган військової розвідки і контррозвідки Німеччини у

1919 – 1944 рр.

АБСОЛЮТИЗМ – необмежена самодержавна влада,

деспотична форма правління, яка ґрунтується на сваволі правителя

(короля, царя, імператора) за якої досягається надзвичайно високий

ступінь централізації державної влади.

АВАНСУВАННЯ– виділення коштів в рахунок майбутніх

платежів за виконані роботи, надані послуги тощо.

АВТАРКІЯ – політична і економічна незалежність однієї

держави від іншої.

АВТОКЕФАЛІЯ – повне самоврядування церкви, її

незалежність.

АВТОНОМІЯ – самоврядування певної частини держави, що

здійснюється в межах, передбачених загальнодержавним законом

(конституцією).

АВТОРИТАРИЗМ (фр. — вплив, влада) — державний лад, який

характеризується режимом особистої влади, диктаторськими методами

управління за допомогою репресивного апарату й соціальної

демагогії.

АГРЕСІЯ – у сучасному міжнародному праві будь-яке з точки

зору Статуту ООН, застосування сили однієї держави (чи групи

держав) проти іншої, яке має на меті загарбання території,

ліквідацію або обмеження політичної незалежності, насильниць

підкорення народу.

АГРОПРОМИСЛОВИЙ КОМПЛЕКС (АПК) – складова

частина економіки, що поєднує в собі виробництво с/г продукції, її

збереження і промислову переробку, матеріально-технічне

обслуговування с/г.

АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ – поділ

території на певні частини з метою побудови органів управління у

центрі і на місцях.

АДМІНІСТРАЦІЯ – орган управління.

АКТ – дія; документ.

АКЦІЯ – дія, вчинена в середині країни або на міжнародній

арені для досягнення конкретної політичної, економічної,

дипломатичної та іншої мети; цінний папір, що свідчить про участь

178

його власника у капіталі акціонерного товариства і має право на

одержання певної частки щорічного прибутку.

АКЦІОНЕРНІ ТОВАРИСТВА — колективна форма підпри-

ємництва, за якої з метою розширення підприємств утворюються

товариства, що об'єднують індивідуальні капітали пайщиків-

акціонерів.

АЛЬТЕРНАТИВА – необхідність вибору однієї з двох

можливостей; інше вирішення якогось питання.

АНАРХІЯ – хаос, безпорядок.

АНАРХІЗМ – ідейно-теоретична та соціально-політична течія, в

основі якої – заперечення державного управління суспільством;

невизнання авторитету, порядку, дисципліни; стихійність,

неорганізованість, свавілля.

АНЕКСІЯ – насильницьке захоплення державою території

іншої країни і включення її до свого складу.

АНТАГОНІЗМ – непримиренна суперечність.

АНТАНТА – (сердечна угода) – блок Великобританії, франції і

Росії, який оформився в 1904 – 1907 рр. і об’єднав в роки Першої

світової війни (1914 – 1918 рр.) понад 2о держав проти німецької

коаліції («Троїстого союзу» в боротьбі за поділ світу.

АНТИГІТЛЕРІВСЬКА КОАЛІЦІЯ — військово-політичний союз

держав і народів, які боролися у Другій світовій війні проти блоку

нацистської Німеччини, фашистської Італії, мілітаристської Японії

("осі") та їхніх сателітів. Основні учасники А.К. — Англія, Китай,

СРСР, США та Франція.

АНТИСЕМІТИЗМ – одна із форм національної і релігійної

нетерпимості, яка, зокрема, проявляється у ворожому ставленні до

євреїв.

АНШЛЮС – приєднання, включення Австрії до складу

фашистської Німеччини 1938 р.

АПАРТЕЇД (окреме проживання) — політика позбавлення тих чи

тих груп населення, залежно від їхньої расової належності,

політичних, соціально-економічних і громадянських прав аж до

примусового переселення і т. ін.

АРМІЯ КРАЙОВА (польс. Вітчизняна армія) — польська

національна військова організація, що діяла в окупованій німецькими

військами Польщі (1942-1945 рр.). Підпорядковувалася польському

емігрантському урядові в Лондоні. Окремі частини існували до 1947 р.

АРМІЯ ЛЮДОВА (польс. Народна армія) — польська військова

179

організація, що діяла під керівництвом Крайової ради народової в

окупованій німецькими військами Польщі (1944 р.).

АСОЦІАЦІЯ – об’єднання, спілка, союз, угрупування для

досягнення спільної мети.

АТАШЕ – посада або ранг дипломатичного співробітника.

АСИМІЛЯЦІЯ (від лат. уподібнення) — процес злиття одного

народу з іншим з утратою одним із них своєї мови, культури, релігії,

звичаїв, національної самосвідомості.

АТЕЇЗМ – система поглядів, що відкидає усю сукупність

релігійних уявлень про світ.

БЕРЛІНСЬКИЙ МУР — бетонний мур між Західним (під конт-

ролем військової адміністрації Великої Британії, США і Франції) та

Східним Берліном (столицею НДР), сумнозвісний символ "поділу сві-

ту" в період "холодної війни". Зведений у серпні 1961 р. з ініціативи

СРСР і за розпорядженням керівництва НДР для унеможливлення

втечі східних німців до Західного Берліна, а звідти до ФРН або до

інших західних країн. Зруйнований у листопаді 1989 р.

БІЛОВЕЗЬКА УГОДА — документ, що оголосив про розпуск

СРСР і створення Співдружності Незалежних Держав. Підписана 8

грудня 1991 р. Президентом Росії Б. М. Єльциним, Президентом

України Л. М. Кравчуком та головою Верховної Ради Білорусії С. С.

Шушкевичем.

БЛІЦКРИГ (нім. блискавична війна) — теорія ведення агресивної

війни, розрахованої на капітуляцію противника в найкоротші строки

внаслідок раптового нападу на нього й швидкого просування в глиб

країни; основа воєнної доктрини гітлерівської Німеччини.

БЛОКАДА — військова, політична або економічна ізоляція чи

оточення держави або її частини, групи держав, їхніх збройних сил,

насильницьке порушення їхніх зовнішніх зв'язків, з метою примусити

виконати вимоги, висунуті організаторами Б.

БУНДЕСТАГ — законодавчий та представницький орган у

Німеччині.

ВАРШАВСЬКИЙ ДОГОВІР — договір про дружбу, співробіт-

ництво та взаємодопомогу, підписаний 14 травня 1955 р. Заклав під-

валини створення військового блоку країн «соціалістичної співдруж-

ності» (Організації Варшавського договору) на противагу НАТО.

Існував фактично до розпаду Радянського Союзу.

ВЕРМАХТ — назва збройних сил нацистської Німеччини в 1935-

1945 рр.

180

ВІЙСЬКОВО-ПРОМИСЛОВИЙ КОМПЛЕКС — об'єднання

військових підприємств, керівництва збройних сил, урядової бюро-

кратії, мілітаризованих наукових установ, які розробляють і виготов-

ляють військову продукцію.

ВОЛЮНТАРИЗМ (від лат. воля) — 1) теорія, згідно з якою воля

є першоосновою й творцем дійсності, основним чинником у

психічному житті людини всупереч розумові; 2) соціально-політична

діяльність, яка, нехтуючи об'єктивні закони історичного розвитку,

керується суб'єктивними бажаннями й довільним рішенням осіб, які її

здійснюють.

ГЕНОЦИД — повне або часткове знищення окремих груп

населення за расовими, національними чи релігійними ознаками; один

із найтяжчих злочинів проти людства.

ГЕОПОЛІТИКА — політологічна концепція, згідно з якою

зовнішня політика держав визначається географічними факторами

(місцеположенням країни, природними ресурсами, кліматом тощо).

Термін Г. вживається для позначення певного впливу географічних

чинників на зовнішню політику.

ГЕСТАПО — таємна державна поліція нацистської Німеччини в

1933-1945 рр. Проводила масовий терор у Німеччині й на окупованих

територіях.

ГОНКА ОЗБРОЄНЬ — процес прискореного нагромадження

зброї та воєнної техніки, їх якісне вдосконалення на базі мілітаризації

економіки та інших сфер суспільного життя.

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО — суспільство з розвине-

ними економічними, культурними, правовими й політичними відно-

синами між його членами, незалежне від держави, але взаємодіюче з

нею; суспільство громадян високого соціального, економічного, по-

літичного, культурного і морального статусу, які спільно з державою

створюють розвинені правові стосунки.

ДЕКЛАРАЦІЯ (від лат. - заявляю, сповіщаю) — документ,

офіційна заява, яка проголошує основні принципи внутрішньої та

зовнішньої політики держави, різні програмні положення політичних

партій чи організацій.

ДЕКОЛОНІЗАЦІЯ — процес ліквідації колоніалізму.

ДЕМІЛІТАРИЗАЦІЯ — роззброєння, ліквідація відповідно до

міжнародних угод військових споруд, а також заборона мати війсь-

кову промисловість, тримати збройні формування.

ДЕНАЦІОНАЛІЗАЦІЯ — 1) передавання державного майна

181

(підприємств, банків, земельних ділянок, акцій і т. ін.) у власність

окремих колективів або приватних осіб. Інша назва —

реприватизація; 2) втрата національних особливостей культури, мови

тощо.

ДЕНОНСАЦІЯ (від фр. — повідомляти, розривати) — відмова

однієї зі сторін міжнародного договору від його виконання, що

приводить до припинення його дії.

ДЕПОРТАЦІЯ (від лат. - засилаю, висилаю) — примусове, за

наказом органів державної влади, виселення осіб чи груп населення,

інколи й народів із місця постійного проживання.

«ДЕРЖАВА ЗАГАЛЬНОГО БЛАГОДЕНСТВА» — модель

державного розвитку в індустріально розвинених країнах, яка

передбачає досягнення високого рівня життя суспільства й

характеризується передусім масовим споживанням і соціальним

захистом. її становлення припало на 1940 – 1950-ті рр., а розквіт — на

1960-ті — початок 1970-х рр.

ДЖИХАД (араб. — священна війна, війна за віру) — одна з наста-

нов ісламу, за якою всі боєздатні мусульмани повинні вести «свя-

щенну війну» проти іновірців.

ДИСИДЕНТСЬКИЙ РУХ В СРСР — складова частина руху

спротиву тоталітарній системі. Стихійно виник у період хрущовської

«відлиги».

ДИСКРИМІНАЦІЯ (від лат. — розрізняю, розділяю) —

цілеспрямоване обмеження або позбавлення прав і законних інтересів

осіб чи соціальних груп за расовою чи національною належністю,

політичними чи релігійними переконаннями, статтю тощо; створення

нерівноправних умов для держави або групи держав.

ДІАСПОРА (від грец.— розсіяння) — розселення з якихось

причин, внутрішнього чи зовнішнього порядку, частини одного народу

серед народів інших країн.

ДОКТРИНА СТРИМУВАННЯ – висунута американським ди-

пломатом Дж. Кеннаном у 1946 р. У ній він сформулював основні

принципи політики стримування, згідно з якими уряд США повинен

жорстко й послідовно реагувати на кожну спробу СРСР розширити

сферу свого впливу, не втручаючись при цьому у внутрішні справи

Радянського Союзу.

ДОКТРИНА ТРУМЕНА — зовнішньополітична програма уряду

США, висунута президентом Г. Труменом у 1947 р. Передбачала

надання військової та економічної допомоги Греції й Туреччині в

182

боротьбі проти комуністичної загрози. Проголошувала право США на

втручання у внутрішні справи будь-якої країни світу у випадку

виникнення загрози розповсюдження комунізму.

ДОМІНІОН (від англ. — володіння, влада) — колонія, яка

отримала право самоуправління в рамках Британської імперії.

ДУМА — орган представницької та законодавчої влади в Росії.

ЕВАКУАЦІЯ (від лат.— спорожнюю) — вивезення населення,

поранених, полонених, а також матеріальних засобів із місцевості, що

перебуває під загрозою нападу ворога або стихійного лиха, з театру

бойових дій у тил.

ЕКСПЛУАТАЦІЯ— привласнення результатів чужої праці

власником засобів виробництва.

ЕКСПОРТ (з англ.— виношу, вивожу) — вивіз за межі країни

товарів, капіталу, цінних паперів для реалізації їх на зовнішньому

ринку.

ЕКСПРЕСІОНІЗМ (з фр. — вираження, виразність) — течія в

мистецтві XX ст Е. проголосив єдиною реальністю суб'єктивний світ

художника, а вираження його — головною метою мистецтва.

ЕКСПРОПРІАЦІЯ (з лат. — позбавляю власності) — примусове

вилучення чужого майна.

ЕКСТРЕМІЗМ (від лат. — крайній) — схильність до крайніх

поглядів, методів, дій.

ЕМАНСИПАЦІЯ — звільнення від залежності, гніту,

скасування обмежень (напр., Е. жінок — надання їм рівних із

чоловіками прав у суспільному, трудовому та сімейному житті).

ЕСКАЛАЦІЯ (від англ. — поступове розширення, посилення) —

поняття, що використовується у військовій і політичній термінології

для позначення нагнітання конфлікту, нарощування військової

могутності, інтенсивності воєнних дій.

ЄВРОПЕЙСЬКЕ ЕКОНОМІЧНЕ СПІВТОВАРИСТВО — об'єд-

нання на економічних засадах держав Європи. Створене 1957 р. у

складі Бельгії, Федеративної Республіки Німеччини, Італії, Люксем-

бургу, Нідерландів та Франції. В подальшому кількість членів ЄЕС

збільшилася.

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СОЮЗ — об'єднання 12 держав Європи —

членів Європейського економічного співтовариства (Бельгія, Данія,

Франція, Німеччина, Велика Британія, Греція, Ірландія, Італія, Люк-

сембург, Нідерланди, Португалія, Іспанія) для подальшої економічної

та політичної інтеграції. Договір при створення ЄЄ підписано в

183

лютому 1992 р. в голландському місті Маастрихт.

«ЗАЛІЗНА ЗАВІСА» — термін, який використовувався в літера-

турі та засобах масової інформації країн Заходу для характеристики

держав із соціалістичними системами тоталітарного типу, що роз-

глядалися як ізольовані («закриті») від іншого світу. Набув поши-

рення на Заході в 1940-ті рр. й використовувався фактично аж до

розпаду СРСР у 1991 р.

ІМПІЧМЕНТ — за конституціями ряду країн спеціальні правила

(процедура) притягнення до відповідальності вищих службових осіб

(президента, міністрів) у випадках порушення ними законів даної

країни.

ІНАВГУРАЦІЯ, ІНАУГУРАЦІЯ (від лат.— посвячую) —

урочиста церемонія введення на посаду голови держави або посвя-

чення в сан.

ІНВЕСТИЦІЯ (з нім.— одягаю) —довгострокове вкладення

капіталу (коштів) у різні галузі економіки, переважно за межами

країни.

ІНТЕГРАЦІЯ (від лат. — поповнення, відновлення) —

об'єднання в одне ціле яких-небудь частин або елементів. Наприклад,

економічна І., політична І.

ІНТЕРВЕНЦІЯ — втручання однієї чи кількох держав у

внутрішні справи іншої держави або в її відносини з третьою

державою. І. буває воєнна, економічна, дипломатична. Всі види І.

заборонені міжнародним правом і несумісні зі Статутом ООН.

ІНФЛЯЦІЯ (з лат.— роздмухування, розбухання) — процес

знецінення паперових грошей, падіння їх купівельної спроможності.

ІНФОРМАЦІЙНЕ СУСПІЛЬСТВО — найбільш розвинена люд-

ська цивілізація, що настає внаслідок інформаційно-комп'ютерної ре-

волюції та базується на інформаційній технології, «інтелектуальних»

комп'ютерах, автоматизації й роботизації всіх сфер і галузей еконо-

міки та управління, єдиній найновішій інтегрованій системі зв'язку.

ІРРАЦІОНАЛІЗМ (від лат.— нерозумний, позасвідомий) —

означення філософських течій, які розкривають групу явищ, що

відбуваються поза межами розумного, зрозумілого, раціонального.

КОАЛІЦІЙНИЙ УРЯД — уряд із представників різних партій,

громадсько-політичних організацій.

КОЛАБОРАЦІОНІСТИ — особи з місцевого населення, які

співпрацюють із загарбниками під час окупації якої-небудь країни.

КОНЦЕНТРАЦІЙНИЙ ТАБІР — місце для ізоляції реальних

184

або уявних противників держави, політичного режиму. К.Т. створю-

вались також під час війни спеціальними декретами.

КОСМОПОЛІТИЗМ (від грец. — громадянин світу) — ідеологія

т. зв. світового громадянства, яка надає пріоритетне значення

міжнародним цінностям і другорядне — національним проблемам.

КУЛЬТ ОСОБИ — сліпа покора авторитетові політичного діяча,

перебільшення його дійсних заслуг, фетишизація історичної особи.

Теоретична основа цього явища — історична концепція, згідно з якою

розвиток подій у суспільстві визначається не об'єктивними законами,

а діяльністю визначних осіб.

ЛОБІЗМ (від англ. — кулуари) — система впливу на членів

законодавчих органів із метою ухвалення або несхвалення того чи

того законопроекту.

МААСТРИХТСЬКИЙ ДОГОВІР — укладений між членами Єв-

ропейського співтовариства 6 лютого 1992 р. у м. Маастрихт (Нідер-

ланди). Передбачав завершення створення не пізніше 1999 р. в Захід-

ній Європі політичного, економічного й валютного союзу. Перед-

бачає запровадження єдиного європейського громадянства.

МАККАРТИЗМ — течія в політичному житті США початку 50-

х рр. XX ст., пов'язана з діяльністю сенатора Дж. Маккарті; зміст М.

полягав у протидії та боротьбі з комуністичним проникненням і

шпигунством на користь СРСР в апараті влади та серед інтелекту-

альної еліти, що проявилось у переслідуванні осіб із ліберальними

поглядами. Прояв атмосфери «холодної війни».

МАФІЯ — таємна організація, що виникла наприкінці XVIII ст.

на о. Сицилія для боротьби проти сваволі поміщиків. Згодом до М.

влилося багато декласованих елементів, і вона перетворилася на

бандитську організацію. Тепер — специфічна система соціальних

відносин, яка проявляється у стійкому існуванні й широкому

розгалуженні таємної структури, що вдається до методів еко-

номічного примусу, насильства, терору та вбивств.

МОНЕТАРИЗМ — економічна теорія, згідно з якою кількість

грошей в обігу є визначальним чинником формування господарської

кон'юнктури та існує прямий зв'язок між зміною обсягу грошової

маси в обігу й величиною валового (виробленого) національного

продукту.

НАТО – ОРГАНІЗАЦІЯ ПІВНІЧНОАТЛАНТИЧНОГО

ДОГОВОРУ – військово-політичний союз, створений з ініціативи

США у 1949 р. Штаб-квартира розташована в Брюсселі.

185

НАУКОВО-ТЕХНІЧНА РЕВОЛЮЦІЯ (НТР) — процес

докорінних якісних змін у техніці й технології виробництва,

перетворення науки на безпосередню виробничу силу.

НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ — боротьба поневоле-

них народів за скинення чужоземного панування, ліквідацію націо-

нального й колоніального гноблення, завоювання національної не-

залежності.

ОРГАНІЗАЦІЯ АМЕРИКАНСЬКИХ ДЕРЖАВ — регіональна

організація 32 країн Західної півкулі (Кубу виключено з неї в 1962 р.).

Створена в 1948 р. на IX Міжамериканській конференції в Боготі

(Колумбія). Найвищий орган — щорічна Генеральна асамблея міні-

стрів закордонних справ.

ОРГАНІЗАЦІЯ ВИЗВОЛЕННЯ ПАЛЕСТИНИ (ОВП) —

об'єднання палестинських організацій (найбільші — Рух за

національне визволення Палестини, Народний фронт визволення

Палестини, Демократичний фронт визволення). Виникла в 1964 р. для

відновлення прав палестинського народу, створення незалежної

палестинської держави.

ОРГАНІЗАЦІЯ ДОГОВОРУ ПІВДЕННО-СХІДНОЇ АЗІЇ

(СЕАТО)— воєнно-політичний блок, створений 1954 р. з метою

стримування комуністичного впливу в Південно-Східній Азії. Існувала

до 1977 р. у складі Австралії, Великої Британії, Нової Зеландії,

Пакистану (до 1973 р.), США, Таїланду, Філіппін, Франції (до 1974

р.).

ОРГАНІЗАЦІЯ КРАЇН-ЕКСПОРТЕРІВ НАФТИ (ОПЕК) —

об'єднання групи держав, які добувають нафту (Алжир, Венесуела,

Габон, Еквадор, Індонезія, Ірак, Іран, Катар, Кувейт, Лівія, Нігерія,

Об'єднані Арабські Емірати, Саудівська Аравія). Заснована 1960 р. для

зміцнення позицій у протистоянні іноземним компаніям, підвищення

доходів від продажу нафти.

ОРГАНІЗАЦІЯ ОБ'ЄДНАНИХ НАЦІЙ (ООН) — міжнародна

організація держав, створена 1945 р. з метою підтримки і зміцнення

миру, безпеки, розвитку співробітництва між країнами. Об'єднує

понад 160 держав. Штаб-квартира розташована в Нью-Йорку.

ОРГАНІЗАЦІЯ ЦЕНТРАЛЬНОГО ДОГОВОРУ (СЕНТО —

до 1958 р. — Багдадський пакт) — воєнно-політичний блок,

спрямований на стримування комуністичного впливу на Близькому і

Середньому Сході. Існувала з 1955 р. по серпень 1979 р. у складі

Великої Британії, Туреччини, Іраку (до 1958 р.), Ірану (до березня

186

1979 р.) й Пакистану.

ПЕНТАГОН (від грец. — п'ятикутник) — п'ятикутна споруда

поблизу Вашингтона, в якій розміщуються керівні військові установи

США; переносно — військове відомство США.

ПЛЮРАЛІЗМ (від лат. - множинний) — 1) філософське вчення,

згідно з ЯКИМ існує кілька незалежних начал буття чи основ знання; 2)

характеристика політичної системи суспільства, за якої соціальні

групи мають можливість висловлювати власні позиції через своїх

представників у політичних і громадських організаціях. П. передбачає

різні позиції, погляди, які відображають розмаїтість інтересів у

суспільстві.

ПОПУЛІЗМ (від лат. — народний, корисний народові) — синонім

демагогії; намагання деяких політичних діячів, партій або рухів

завоювати політичний авторитет нездійсненними обіцянками,

заграванням із народом.

ПОСТІНДУСТРІАЛЬНЕ СУСПІЛЬСТВО — стадія суспільного

розвитку, яка заступає індустріальне суспільство. Якщо попередня

модель була зорієнтована на збільшення матеріального продукту за

рахунок додаткових витрат енергії, сировини, праці, то нова перед-

бачає посилення фактора знань, інформації, використання відновлю-

ваних видів енергії, захист довкілля.

ПУТЧ — збройний авантюрницький виступ групи змовників,

котрі не мають підпори й співчуття в масах, з метою державного

перевороту.

РАДА ЕКОНОМІЧНОЇ ВЗАЄМОДОПОМОГИ (РЕВ) — між-

урядова організація економічного співробітництва країн «соціаліс-

тичного табору». Створена в січні 1949 р. за рішенням наради пред-

ставників шести держав — Болгарії, Польщі, Румунії, СРСР, Угор-

щини, Чехо-Словаччини. Згодом до РЕВ увійшли: НДР (1950 р.), Мон-

голія (1962 р.), Куба (1972 р.), В'єтнам (1978 р.). З 1974 р. мала статус

спостерігача в ООН. Припинила існування 1991 р. внаслідок розпаду

СРСР і «соціалістичної співдружності».

РАДИКАЛІЗМ (від лат. — корінний) — політична та ідеологічна

течія, яка обстоює необхідність рішучих дій і глибоких змін у

політичному та соціально-економічному ладі.

РЕАБІЛІТАЦІЯ — заходи для відновлення доброго імені і прав

осіб, необґрунтовано притягнутих до кримінальної відповідальності,

як за життя, так і після їхньої смерті.

РЕПРЕСІЯ (від лат. — придушення) — захід державного

187

примусу, покарання, в т. ч. й за ідейні переконання, нерідко

позасудовим способом.

РЕФОРМІЗМ — політична та ідеологічна течія, що обстоює не-

обхідність соціально-політичних змін способом реформ, без револю-

ційних переворотів і крутих зламів.

РУХ ОПОРУ — національно-визвольний рух під час другої сві-

тової війни (1939-1945 рр.) проти німецьких, італійських та японських

окупантів і тих місцевих елементів, які співпрацювали з ними.

СІОНІЗМ — ідеологія, спрямована на відродження єврейської

національної самосвідомості через сприяння імміграції євреїв до

Палестини та створення там єврейської держави. Після 1948 р. орієн-

тована на всебічну підтримку держави Ізраїль.

СОЦІАЛІСТИЧНА ОРІЄНТАЦІЯ — напрям розвитку деяких

країн Азії, Африки та Латинської Америки (у 1980-ті рр. — приблизно

20 держав), які орієнтувалися на радянську модель суспільно-еко-

номічного розвитку.

СОЦІАЛІСТИЧНА СПІВДРУЖНІСТЬ — група держав, які впро-

довж 1950-1980-х рр. здійснювали політичне та економічне співробітни-

цтво, спираючись на марксистсько-ленінську ідеологію й соціалістичну

модель розвитку. До С.С. входили Болгарія, В'єтнам, Куба, НДР, Мон-

голія, Польща, Румунія, СРСР, Угорщина, Чехо-Словаччина (в 1987 р.

населення цих країн становило майже 465 млн. осіб).

СОЦІАЛІСТИЧНИЙ РЕАЛІЗМ — єдиний офіційно дозволений

«творчий метод» радянського мистецтва, суть якого — в оспівуванні

соціалістичного ладу, становленні нового героя, оспівуванні роман-

тики праці.

ТЕРОРИЗМ — ведення політичної боротьби засобами і заляку-

вання, насильства аж до фізичної розправи, дестабілізація суспільства,

ситуації методами систематичного терору, політичних убивств,

провокацій.

ТОТАЛІТАРНИЙ РЕЖИМ — політичний лад, за якого держав-

на влада зосереджується в руках певної групи (найчастіше політичної

партії), котра знищує демократичні свободи, цілком підпорядковує всі

сфери життя своїм інтересам і утримує контроль над суспільством

методами терору, політичного й духовного пригнічення.

ТРЕТІЙ РЕЙХ (Третя імперія) — офіційна нацистська назва

режиму, що існував у гітлерівській Німеччині від січня 1933 р. до

травня 1945 р.

ФАНАТИЗМ (фр. — несамовитий, шалений) — безтямна

188

одержимість якоюсь думкою, ідеєю, абсолютна віра в яку-небудь

людину або її вчення і

крайня нетерпимість до інших поглядів (релігійних, політичних,

наукових, національних тощо).

ФУНДАМЕНТАЛІЗМ — релігійні напрямки, які проголошують

та обстоюють незмінність догматики, наполягають на суворому,

беззаперечному виконанні всіх традиційних (фундаментальних)

настанов. Нині найчастіше вживається для позначення течії в сучасно-

му протестантизмі та особливо в ісламі. Ісламський Ф. поширився в

останні роки в багатьох країнах світу, в т. ч. і на території колиш-

нього СРСР.

ФУНКЦІОНАЛІЗМ — архітектурний напрям, різновид ра-

ціоналізму, що виник у 1920-х рр. у Німеччині. Основні вимоги Ф.:

зумовленість зовнішнього вигляду будівлі її конструкцією та

внутрішнім плануванням, які, своєю чергою, визначаються її прак-

тичною функцією. Архітектори-функціоналісти прагнули до типі-

зації житлового будівництва, спорудження великих комплексів на

вільних територіях.

«ХОЛОДНА ВІЙНА» — термін, що позначає ідеологічне й війсь-

ково-політичне протистояння СРСР і США та їхніх союзників після

другої світової війни. «X. В.» тривала аж до розпаду СРСР у грудні

1991 р.

ХОЛОКОСТ — загибель значної частини єврейського населення

Європи внаслідок нацистської політики геноциду, фізичного знищення

євреїв у 1933-1945 рр.

ХУНТА (букв. — об'єднання) — 1) назва суспільно-політичних

організацій, об'єднань в Іспанії та більшості країн Латинської

Америки; 2) військові союзи та організації, які доступаються до влади

способом збройних переворотів і встановлюють зазвичай режими

військової диктатури.

«ЧЕРВОНІ БРИГАДИ» — екстремістські угруповання в Італії у

1970—1980-ті рр. лівого спрямування, які прагнули встановити соці-

алістичний лад насильницьким способом. Для дестабілізації ситуації

вдавалися переважно до терористичних актів.

ШАРІАТ (від араб. — належний шлях) — система мусуль-

манських норм поведінки в житті, законів, а також релігійно-обрядо-

вих настанов і правил, що мають силу закону.

«ШОКОВА ТЕРАПІЯ» — різкий перехід від планової до ринко-

вої економіки. Застосована, зокрема, в Польщі у 1990-ті рр.

189

Навчальне видання

В.В. Сокирська

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ КРАЇН

ЄВРОПИ ТА АМЕРИКИ

Підписано до друку 03.09.2010. Формат 60х90 1/16

Папір офсет.

Обл.-вид. арк. 9,3. Ум. друк. арк. 7,8.

Тираж 300. Зам. № 743.

Віддруковано з оригінал-макета

ПП Жовтий О.О.

20300, м. Умань вул. Садова, 28

(УДПУ, навчальний корпус № 3, кімн. 112, 327, 328)

Тел. 8 067 77 30 197

8 097 9 467 467

Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи

до Державного реєстру видавців, виготівників

і розповсюджувачів видавничої продукції

Серія ДК, № 2444 від 22.03.2006 р.

Віддруковано на цифровому дублікаторі Ricoh

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ КРАЇН ЄВРОПИ ТА АМЕРИКИ · 4 ВСТУП Курс...

Documents