Дайджест - mka.court.gov.ua 11_2019.pdf · Дайджест судової палати у...

Дайджест судової палати у кримінальних справах

Миколаївського апеляційного суду (щодо скасованих та змінених рішень судів

першої інстанції у кримінальних провадженнях)

листопад 2019 року

11/2019

2

Покажчик за назвою суду Список скасованих рішень місцевих судів міста Миколаєва та районних судів області у листопаді 2019 року Баштанський районний суд Миколаївської області, 3 Бериславський районний суд Херсонської області, 4 Заводський районний суд м. Миколаєва, 6 Приморський районний суд м. Одеси, 8 Южноукраїнський міський суд Миколаївської області, 9 Список змінених рішень місцевих судів міста Миколаєва та районних судів області у листопаді 2019 року Заводський районний суд м. Миколаєва, 10 Ленінський районний суд м. Миколаєва, 14 Очаківський міськрайонний суд Миколаївської області, 16 Первомайський міськрайонний суд Миколаївської області, 17 Центральний районний суд м. Миколаєва, 18 Список вироків апеляційного суду, якими скасовано (повністю/частково) вироки місцевих судів міста Миколаєва та районних судів області у листопаді 2019 року Арбузинський районний суд Миколаївської області, 20 Вознесенський міськрайонний суд Миколаївської області, 22 Заводський районний суд м. Миколаєва, 23 Центральний районний суд м. Миколаєва, 25 Список скасованих рішень місцевих судів міста Миколаєва та районних судів області у листопаді 2019 року за результатами розгляду скарг на ухвали слідчих суддів

Заводський районний суд м. Миколаєва, 28 Ленінський районний суд м. Миколаєва, 40 Центральний районний суд м. Миколаєва, 41

Дайджест судової палати у кримінальних справах Миколаївського апеляційного суду (щодо скасованих та змінених рішень судів першої інстанції у кримінальних провадженнях)

3

У листопаді 2019 року Миколаївським апеляційним судом проведено аналіз проблемних та спірних питань застосування норм Кримінального процесуального кодексу України, які стали причинами скасування та зміни рішень судів першої інстанції у результаті їх перегляду в апеляційному порядку.

У результаті аналізу судових рішень суддів першої інстанції таблиця виглядає наступним чином.

Список скасованих рішень місцевих судів міста Миколаєва та районних

судів області листопаді 2019 року

Суд, рішення якого скасовано

Баштанський районний суд Миколаївської області

Категорія справ Справа № 470/897/18 (Провадження № 11-кп/812/593/19) – ухвала

В якій частині рішення скасовано

Ухвалу суду від 30 травня 2019 року про повернення прокурору обвинувального акта у кримінальному проваджені №12018150160000333 у відношенні М., за ч. 3 ст. 185, ст. 198 КК України, та з клопотанням про застосування примусових заходів медичного характеру щодо Д. за ч. 3 ст. 185 КК України, скасовано, та призначено новий розгляд у суді першої інстанції. Відповідно до п. 5 ч.2 ст. 291 КПК України обвинувальний акт

має містити виклад фактичних обставин кримінального правопорушення, які прокурор вважає встановленими, правову кваліфікацію кримінального правопорушення з посиланням на положення закону і статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність та формулювання обвинувачення. Згідно п. 3 ч. 3 ст. 314 КПК України у підготовчому засіданні суд

має право повернути обвинувальний акт прокурору, якщо він не відповідає вимогам КПК України. Повернення обвинувального акта прокурору передбачає не

формальну невідповідність такого акта вимогам закону, а наявність у ньому таких недоліків, які перешкоджають суду призначити судовий розгляд. Суд першої інстанції, при прийнятті рішення про повернення

обвинувального акта, свої висновки належним чином не вмотивував та прийшов до передчасного рішення про невідповідність обвинувального акту вимогам ст. 291 КПК України. Як вбачається зі змісту обвинувального акту в кримінальному

провадженні № 12018150160000333, та з клопотання про застосування примусових заходів медичного характеру містять усі необхідні відомості, передбачені ст. 291 КПК України,


http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/85503723

4

зокрема, міститься виклад фактичних обставин кримінального правопорушення, які прокурор вважає встановленими, правова кваліфікація кримінального правопорушення з посиланням на положення закону й статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність та формулювання обвинувачення, зазначений розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, обставини, які обтяжують та пом’якшують покарання та інші відомості, передбачені ст. 291 КПК України. Повернення обвинувального акту з підстав, не передбачених

ст. 291 КПК України не допускається та призводить до порушення розумних строків розгляду кримінального провадження. Зазначені судом першої інстанції формальні недоліки не є

суттєвими, і не є перешкодою для призначення даного кримінального провадження до судового розгляду. Отже, на думку суду, повернення обвинувального акта із

зазначених в ухвалі підстав, призведе до затягування розгляду кримінального провадження, і як наслідок, до порушення передбачених ст. 28 КПК України розумних строків судового розгляду. У зв’язку із чим, доводи апеляційної скарги і в цій частині є обґрунтованими. На підставі викладеного, суд вважає, що суд першої інстанції

безпідставно повернув обвинувальний акт та клопотання про застосування примусових заходів медичного характеру прокурору в порядку ст. 314 КПК України.


Бериславський районний суд Херсонської області

Категорія справ Справа № 647/1336/14-к (Провадження № 11-кп/812/47/19) - ухвала


Вирок суду від 23 квітня 2015 року відносно Д. скасовано та призначено новий розгляд у суді першої інстанції. Згідно зі ст. 370 КПК України, судове рішення повинно бути

законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об’єктивно з’ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 цього Кодексу. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.


http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/4651-17/paran1098#n1098

5

Як передбачено ст. 94 КПК України, слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюють кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв’язку для прийняття відповідного процесуального рішення. Зазначених вимог судом не дотримано. Відповідно до ст. 374 КПК України, у разі визнання особи

винуватою, в мотивувальній частині вироку зазначається формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, із зазначенням місця, часу, способу вчинення та наслідків кримінального правопорушення, форми вини і мотивів кримінального правопорушення. Згідно із ч.1 ст. 337 КПК України, судовий розгляд проводиться

лише стосовно особи, якій висунуте обвинувачення, і лише в межах висунутого обвинувачення відповідно до обвинувального акту. Як вбачається з вироку, судом першої інстанції встановлено,

що будучи направленим для відбування призначеного покарання до комунального підприємства «Бериславська ЖЕК №1» для виконання вироку, Д. ухилився від його виконання. Так, він з метою порушення порядку умов відбування покарання та ухилення від відбування покарання у виді громадських робіт, умисно, без поважних причин, у період часу з середини липня 2011 року по 17.10.2011р. та з 30.10.2011р. по 11.11.2011р. ухилився від відбування покарання у вигляді громадських робіт, що виразилося: 1) у відмові в середині липня 2011 року виконувати визначену йому комунальним підприємством «Бериславська ЖЕК №1» роботу, яка, з врахуванням його стану здоров’я, не могла завдати шкоди його здоров’ю, 2) у подальшому нез’явлення для виконання громадських робіт до комунального підприємства «Бериславська ЖЕК №1» у період часу з середини липня 2011 року по 17.10.2011р. та з 30.10.2011 року по 11.11.2011р., 3) у відмові отримати від інспектора КВІ направлення на відбування призначеного покарання у виді громадських робіт 05.08.2011 року. Загальна кількість не відпрацьованих годин складає 60 годин. З огляду на наведене, суд першої інстанції всупереч вимогам

ст. 337 ч. 3 КПК Украйни вийшов за межі висунутого обвинувачення, зазначеного в обвинувальному акті, в бік його


6

збільшення, а саме розширив межі судового розгляду та встановив додаткові способи ухилення від відбування покарання у вигляді громадських робіт, що погіршує становище обвинувачення. Зазначене свідчить про істотні порушення судом першої

інстанції вимог кримінального процесуального закону, які перешкодили суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення; про неповноту судового розгляду; про невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження. Отже, суд першої інстанції допустив таке порушення вимог

кримінального процесуального закону, яке відповідно до частини 1 статті 412 КПК України слід визнати істотним, оскільки воно перешкодило суду ухвалити законне та обґрунтоване рішення. У відповідності до пункту 3 частини 1 статі 409 КПК, підставою

для скасування судового рішення при розгляді справи в суді апеляційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, а згідно частини 1 статті 412 цього Кодексу, істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону є такі порушення вимог цього Кодексу, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення.


Заводський районний суд м. Миколаєва

Категорія справ Справа № 487/2220/18 (Провадження № 11-кп/812/926/19) - ухвала


Ухвалу суду від 11.09.2019 року, якою виправлено описку в ухвалі Заводського районного суду м. Миколаєва від 13.08.2019р. скасовано та призначено новий розгляд у суді першої інстанції. Відповідно до ч.1 ст.379 КПК України, суд має право за власною

ініціативою або за заявою учасника кримінального провадження чи іншої заінтересованої особи виправити допущені в судовому рішенні цього суду описки, очевидні арифметичні помилки незалежно від того, набрало судове рішення законної сили чи ні. Однією з гарантій забезпечення правової визначеності,

елементом стабільності судового рішення та його законної сили є його незмінність. Суд, який ухвалив (постановив) рішення, після його проголошення, не має права його змінити або скасувати. Допущені в судовому рішенні помилки, внаслідок


http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/an_3031/ed_2019_01_11/pravo1/T124651.html?pravo=1#3031




http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2019_01_11/pravo1/T124651.html?pravo=1


7

яких воно стає незаконним і необґрунтованим, виступають підставою для зміни і скасування рішення в апеляційному і касаційному порядку та у зв’язку з нововиявленими обставинами. Описка – це зроблена судом механічна (випадкова) граматична

помилка в рішенні, яка допущена під час його письмово-вербального викладу (помилка у правописі, у розділових знаках тощо). Виправленню підлягають лише ті описки, які мають істотний характер. До таких належить написання прізвищ та імен, адрес, найменувань речей, предметів, майна, зазначення дат та строків. Особливо це стосується резолютивної частини рішення. Арифметичною помилкою є помилка у визначенні результату

підрахунку: пропуск цифри, випадкова перестановка цифр. 28.08.2019 р. слідчий СУ ГУНП в Миколаївській області

звернувся до слідчого судді із заявою, в якій просив виправити описку в ухвалі Заводського районного суду м. Миколаєва від 13.08.2019 р., а саме, в частині дозволу на примусове відібрання слини замінити на примусове відібрання зразків слини ( букального епітелію). Суд першої інстанції виключив слова «слини», вказавши :

«відібрання букального епітелію», що не узгоджується з змістом заяви слідчого. З огляду на наведене, суд першої інстанції фактично змінив

зміст резолютивної частини ухвали слідчого судді Заводського районного суду м. Миколаєва від 13.08.2019 року. Окрім того, призначаючи судовий розгляд за заявою слідчого

про виправлення описки, суд першої інстанції в порушення ч.2 ст. 379 КПК України не повідомив учасників судового провадження про дату, час і місце засідання. Судом першої інстанції порушена загальна засада

кримінального провадження - законність, що перешкодило суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення, то вирок суду підлягає скасуванню з підстав істотного порушення судом першої інстанції вимог кримінального процесуального закону, які перешкодили суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення; неповноти судового розгляду; невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження. Отже, суд першої інстанції допустив таке порушення вимог

кримінального процесуального закону, яке відповідно до частини 1 статті 412 КПК України слід визнати істотним,



8

оскільки воно перешкодило суду ухвалити законне та обґрунтоване рішення. У відповідності до пункту 3 частини 1 статі 409 КПК, підставою

для скасування судового рішення при розгляді справи в суді апеляційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, а згідно частини 1 статті 412 цього Кодексу, істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону є такі порушення вимог цього Кодексу, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення. Враховуючи наведене, рішення суду не можна вважати

законним, обґрунтованим і належним чином вмотивованим, а допущенні порушення є істотними і такими, що тягнуть за собою скасування оскаржуваної ухвали суду.


Приморський районний суд м. Одеси



Вирок суду від 12 липня 2019 року відносно К. скасовано. Призначено новий розгляд у суді першої інстанції. У відповідності до вимог ст. 370 КПК України, судове рішення

повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з

нормами матеріального права з дотриманням вимог кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 35 КПК України, у суді функціонує

автоматизована система документообігу суду, що забезпечує об’єктивний та неупереджений розподіл матеріалів кримінального провадження між суддями. За вимогами ст. 319 КПК України, судовий розгляд у

кримінальному провадженні повинен бути проведений в одному складі суддів. У разі, якщо суддя позбавлений можливості брати участь у судовому засіданні, він має бути замінений іншим суддею, який визначається у порядку, встановленому ч. 3 ст. 35 КПК України. Після заміни судді судовий розгляд розпочинається спочатку, крім випадків, передбачених ч. 2 ст. 319 та ст. 320 КПК України. Відповідно до положень ч. 2 ст. 319 КПК України, суд

вмотивованою ухвалою може прийняти рішення про відсутність необхідності розпочинати судовий розгляд з початку та здійснювати повторно всі або частину








9

процесуальних дій, які вже здійснювались під час судового розгляду до заміни судді, якщо таке рішення не може негативно вплинути на судовий розгляд та за умови дотримання вимог, передбачених п.п.1, 2 ч.2 ст. 319 КПК України. Ухвалюючи відносно К. обвинувальний вирок, суд першої

інстанції не дотримався зазначених вимог закону. Як вбачається із звукозаписів та журналів судових засідань, під

час заміни складу суду, в жодному із випадків суд не ухвалював вмотивованого рішення про відсутність необхідності розпочинати судовий розгляд з початку та здійснювати повторно всі або частину процесуальних дій, які вже здійснювались під час судового розгляду до заміни судді, що є порушенням ч. 2 ст. 319 КПК України. Відповідно до вимог п. 3 ч. 1 ст. 409 КПК України, підставою для

скасування або зміни судового рішення при розгляді справи в суді апеляційної інстанції є істотне порушення вимог кримінально-процесуального закону. Згідно з вимогами ч. 1 ст. 412 КПК України, істотними

порушеннями вимог кримінального процесуального закону є такі порушення вимог цього Кодексу, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення. Пунктом 2 частини 2 цієї статті передбачено, що судове рішення у будь-якому разі підлягає скасуванню, якщо судове рішення ухвалено незаконним складом суду.


Южноукраїнський міський суд Миколаївської області



Ухвалу суду від 08 серпня 2019 року про повернення прокурору обвинувального акта у відношенні Н. скасовано та призначено новий розгляд в суді першої інстанції. Висновки суду першої інстанції про невідповідність

обвинувального акта вимогам ст. 291 КПК України є помилковими. Відповідно п.5 ч.2 ст. 291 КПК України обвинувальний акт має

містити: виклад фактичних обставин кримінального правопорушення, які прокурор вважає встановленими, правову кваліфікацію кримінального правопорушення з посиланням на положення закону і статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність та формулювання обвинувачення.





10

Як видно з обвинувального акта, у ньому викладені фактичні обставини кримінального провадження, правова кваліфікація кримінального правопорушення з посиланням на положення закону України про кримінальну відповідальність (ч.2 ст. 309 КК України) та формулювання обвинувачення. Суд першої інстанції в обґрунтування ухвали послався на те,

що при викладенні кваліфікації, дії обвинуваченої досудовим розслідуванням фактично кваліфіковано за ч. 1 ст. 309 КК України, тобто без зазначення будь-якої кваліфікуючої ознаки, передбаченої ч. 2 ст. 309 КК України. Але, на стадії підготовчого судового засідання суд не вправі

вирішувати питання щодо кваліфікації дій обвинуваченого (вирішувати, чи правильно кваліфіковані дії обвинуваченого стороною обвинуваченого), що не передбачено ст. 314 КПК України. Таке питання вирішується судом за результатом проведеного судового розгляду при ухваленні вироку. У зв’язку із чим, висновок суду першої інстанції про невідповідність обвинувального акта вимогам ст. 291 КПК України з наведених підстав не ґрунтується на вимогах закону. Таким чином, судом першої інстанції допущено істотні

порушення вимог кримінального процесуального закону, у зв’язку із чим ухвала суду першої інстанції підлягає скасуванню із призначенням нового розгляду в суді першої інстанції.

Список змінених рішень місцевих судів міста Миколаєва та районних судів

області у листопаді 2019 року





Ухвалу суду від 05 липня 2018 року відносно Ч. змінено. Визначено засудженому Ч. покарання, що підлягає відбуванню за вироком Нижньовартовського міського суду Ханти-Мансійського автономного округу – Югри Російської Федерації від 11.07.2017 р., за ч. 3 ст. 15, ч. 3 ст. 307 КК України у виді 8 років позбавлення волі. На підставі ч. 5 ст. 72 КК України (в редакції Закону України №

838-VIII від 26.11.2015 р.), зараховано засудженому Ч. у строк покарання строк попереднього ув’язнення з 11.12.2016 р. по



11

28.09.2017 р. з розрахунку один день попереднього ув’язнення за два дні позбавлення волі. В іншій частині ухвалу залишено без змін. Відповідно до вимог ст. 370 КПК України, судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об’єктивно з’ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення. Пунктом b) частини 1 статті 9 Конвенції про передачу засуджених осіб 1983 року, встановлено, що компетентні власті держави виконання вироку визнають вирок з використанням судової або адміністративної процедури своєї держави і таким чином замінюють міру покарання, призначену в державі винесення вироку, мірою покарання, передбаченою законодавством держави виконання вироку за такий самий злочин, згідно з положеннями ст.11 Конвенції. Пунктами а), d) статті 11 цієї Конвенції зазначено, що замінюючи вирок, компетентний орган повинен врахувати зроблені щодо фактів висновки, які ясно викладені або припускаються в рішенні, ухваленому державою винесення вироку, а також не повинен посилювати кримінальне покарання засудженої особи. Відповідно до ч. 4 ст. 610 КК України, при визначенні строку покарання у виді позбавлення волі, що підлягає відбуванню на підставі вироку суду іноземної держави, суд дотримується тривалості призначеного таким вироком покарання, крім таких випадків:

1) якщо законом України про кримінальну відповідальність за кримінальне правопорушення максимальний строк позбавлення волі є меншим, ніж призначений вироком суду іноземної держави, суд визначає максимальний строк позбавлення волі, передбачений кримінальним законом України;

2) якщо строк покарання, призначений вироком суду іноземної держави, є меншим, ніж мінімальний строк, передбачений санкцією статті КК України за відповідне кримінальне


12

правопорушення, суд дотримується строку, визначеного вироком суду іноземної держави. Призначаючи Ч. покарання, Нижньовартовський міський суд Ханти-Мансійського автономного округу – Югри Російської Федерації застосував положення ч. 3 ст. 66 та ч. 1 ст. 62 КК Російської Федерації, які регламентують порядок призначення покарання за замах на вчинення злочину та умови наявності обставин, що пом’якшують покарання та відсутності, що обтяжують покарання і призначив покарання у виді 9 років позбавлення волі з відбуттям покарання у виправній колонії суворого режиму. Апеляційною ухвалою суду Ханти-Мансійського автономного округу від 28.09.2017 р., вирок Нижньовартовського міського суду Ханти-Мансійського автономного округу – Югри Російської Федерації від 11.07.2017 р. змінено, Ч. призначено остаточне покарання у виді 8 років 6 місяців позбавлення волі. Ухвалою Заводського районного суду м. Миколаєва від

05.07.2018 р. за вчинений Ч. злочин визначено покарання, що підлягає відбуванню на території України у виді 8 років 6 місяців позбавлення волі. Проте, апеляційний суд не погоджується з висновком суду першої інстанції стосовно визначеного розміру покарання, виходячи з наступного. Так, Ч. визнаний винним у вчиненні злочину, передбаченого ч.

3 ст. 15, ч. 3 ст. 307 КК України, тобто замаху на незаконний збут наркотичних засобів у великому розмірі, організованою групою. Санкція ч. 3 ст. 307 КК України передбачає покарання у виді позбавлення волі на строк від 9 до 12 років. Відповідно до ч. 3 ст. 68 КК України, за вчинення замаху на злочин строк або розмір покарання не може перевищувати двох третин максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини цього Кодексу. Згідно із ст. 69-1 КК України, за наявності обставин, що пом’якшують покарання, передбачених п. п. 1, 2 ч. 1 ст. 66 цього Кодексу, відсутності обставин, що обтяжують покарання, а також при визнанні обвинуваченим своєї вини, строк або розмір покарання не може перевищувати двох третин максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого відповідною санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини цього Кодексу. З урахуванням положень ч. 3 ст. 68 та ст. 69-1 КК України, максимальне покарання, яке повинно бути визначене судом Ч.,


13

становить 8 років позбавлення волі, що складає дві третини максимального строку покарання, передбаченого ч. 3 ст. 307 КК України. Враховуючи вищенаведене, апеляційний суд приходить до висновку, що при визначенні покарання Ч. суд першої інстанції неправильно застосував закон України про кримінальну відповідальність, а тому, відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 409 КПК України, ухвала суду в частині визначення Ч. покарання підлягає зміні. Відповідно до положень ч. 4 ст. 610 КПК України, вирішуючи питання про приведення вироку суду іноземної держави у відповідність із законодавством України, суд не приймає рішення про призначення покарання, а визначає строк покарання у виді позбавлення волі, що підлягає відбуванню на підставі вироку суду іноземної держави, при цьому суд зобов`язаний дотримуватись тривалості призначеного таким вироком покарання, за виключенням обставин, які визначені п. п. 1, 2 ч. 4 ст. 610 КПК України. Так, за положеннями ч. ч. 2, 3 ст. 611 КПК України, виконання покарання в Україні стосовно переданої особи, засудженої вироком суду іноземної держави, здійснюється згідно з кримінально-виконавчим законодавством України. Щодо засудженого, переданого для відбування покарання в Україні, настають такі самі правові наслідки, як і щодо осіб, засуджених в Україні за вчинення такого ж кримінального правопорушення. До особи, переданої в Україну для подальшого відбування покарання, може бути застосовано умовно-дострокове звільнення, амністію або здійснено помилування у порядку, передбаченому законом. Відповідно до ч. 5 ст. 72 КК України (у редакції Закону України № 838-VIII від 26.11.2015 р.), зарахування судом строку попереднього ув’язнення у разі засудження до позбавлення волі в межах того самого кримінального провадження, у межах якого до особи було застосовано попереднє ув’язнення, провадиться з розрахунку один день попереднього ув’язнення за два дні позбавлення волі. В Прикінцевих положеннях вказано на те, що зазначений Закон застосовується до осіб, щодо яких на момент набрання чинності цим Законом набрав законної сили обвинувальний вирок, покарання за яким не відбуто повністю. З матеріалів кримінального провадження вбачається, що вирок Нижньовартовського міського суду Ханти-Мансійського автономного округу – Югри Російської Федерації від 11.07.2017






14

р. відносно Ч. приведений у відповідність із законодавством України та виконується на території України. При цьому, в межах даного кримінального провадження, до засудженого Ч. застосовувались заходи забезпечення кримінального провадження, а саме – запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, з моменту його фактичного затримання до моменту набрання вироком законної сили, тобто у період з 11.12.2016 р. по 28.09.2017 р., що було враховано у вироку Нижньовартовського міського суду Ханти-Мансійського автономного округу – Югри Російської Федерації від 11.07.2017 р., однак, залишилось поза увагою суду першої інстанції при приведенні вказаного вироку у відповідність із законодавством України. За наведеного, апеляційний суд приходить до висновку, що в межах даного кримінального провадження на засудженого Ч. поширюються вимоги кримінального процесуального законодавства щодо зарахування у строк покарання строку попереднього ув’язнення із розрахунку 1 день попереднього ув’язнення за 2 дні позбавлення волі, а відтак, засудженому Ч. слід зарахувати у строк покарання строк попереднього ув’язнення з 11.12.2016 р. по 28.09.2017 р., із розрахунку 1 день попереднього ув’язнення за 2 дні позбавлення волі.

Суд, рішення якого змінено

Ленінський районний суд м. Миколаєва


В якій частині рішення змінено

Вирок суду від 09.08.2019 року відносно Т. в частині призначення покарання змінено. Постановлено вважати Т. засудженою за ч.1 ст.185 КК України

з урахуванням вимог ст. ст. 69, 100 КК України, за пом’якшуючої покарання обставини - вчинення злочину неповнолітнім, до 60 годин громадських робіт. В іншій частині вирок суду залишено без змін. Відповідно до положень ст.65 КК України суд призначає

покарання у межах установлених санкцією статті Особливої частини КК України, що передбачає відповідальність за вчинений злочин; відповідно до положень Загальної частини та враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання. Частиною 1 ст.69 КК України передбачено, що за наявності

кількох обставин, що пом’якшують покарання та істотно



15

знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного суд, умотивовуючи своє рішення, може, крім випадків засудження за корупційні злочини, призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК України, або перейти до іншого більш м’якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК України за цей злочин. Санкціє частини 1 ст.185 КК України передбачено призначення

покарання у виді громадських робіт на строк від вісімдесяти до двохсот сорока годин. Відповідно до вимог ст.100 КК України, громадські роботи

можуть бути призначені неповнолітньому у віці від 16 до 18 років на строк від тридцяти до ста двадцяти годин і полягають у виконанні неповнолітнім робіт у вільний від навчання чи основної роботи час. Проте, вказаних вимог закону, суд першої інстанції

дотримався не в повній мірі, та призначив Т. покарання нижче ніж це передбачено санкцією ч.1 ст.185 КК України без урахування вимог Загальної частини Кримінального кодексу України, не зазначивши у вироку посилання на ст.100 КК України. Частиною 1 ст.66 КК України визначено, що при призначенні

покарання обставинами, які його пом’якшують, серед інших, враховується й вчинення злочину неповнолітнім (п. 3 ч.1 ст.66 КК України). У пункті 10 постанови Пленуму Верховного суду України №5

від 16.04.2004 року «Про практику застосування судами України законодавства у справах про злочини неповнолітніх» зазначено, що суди при призначенні покарання неповнолітнім повинні суворо дотримуватися принципів законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання, маючи на увазі, що метою покарання такого засудженого є його виправлення, виховання та соціальна реабілітація. Таким чином, неповнолітній вік особи, яка вчинила злочин,

згідно з п. 3 ч.1 ст. 66 КК України є обставиною, яка пом’якшує покарання. Вона обов’язково має враховуватись при призначенні покарання - незалежно від того, чи досяг підсудний на час розгляду справи повноліття. Як вбачається з вироку, суд першої інстанції при призначенні

Т. покарання, вірно врахував обставини, що пом’якшують покарання, а саме: щире каяття та добровільне відшкодування


16

збитку, але не врахував те, що обвинувачена вчинила злочин у неповнолітньому віці.


Очаківський міськрайонний суд Миколаївської області



Вирок суду від 11 липня 2019 року стосовно Н. змінено в частині призначеного покарання. Пом’якшено призначене Н. покарання за ч.1 ст. 185 КК України

до штрафу в сумі 850 грн., в іншій частині вирок залишено без змін. Відповідно до положень ст. 65 КК України та роз’яснень

Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику призначення судами кримінального покарання» № 7 від 24.10.2003 року, призначаючи покарання, у кожному конкретному випадку суди мають дотримуватися вимог кримінального закону й зобов'язані враховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу винного та обставини, що пом’якшують і обтяжують покарання. Таке покарання має бути необхідним і достатнім для виправлення засудженого та попередження нових злочинів. Досліджуючи дані про особу, суд повинен з’ясувати вік, стан здоров’я, поведінку до вчинення злочину, як у побуті, так і за місцем роботи чи навчання, його минуле (зокрема, наявність не знятих чи не погашених судимостей, адміністративних стягнень), склад сім’ї (наявність на утриманні дітей та осіб похилого віку), матеріальний стан тощо. При призначенні покарання Н. суд не дотримався вимог ст.65-

67 КК України і не в достатній мірі врахував дані про особу обвинуваченої, а також обставини, що пом’якшують покарання. Так з матеріалів провадження слідує, що Н. вчинила злочин

середньої тяжкості, свою вину у скоєнні інкримінованого кримінального правопорушення не визнала, на обліку у лікарів нарколога та психіатра не перебуває, на утриманні має двох неповнолітніх дітей, 2003 та 2012 років народження. Таким чином, призначаючи Н. вид та міру покарання, суд

належним чином не врахував особу обвинуваченої, фактичні обставини вчиненого нею злочину, її поведінку після вчиненого кримінального правопорушення. Призначаючи обвинуваченій самий суворий вид покарання –

позбавлення волі, суд належним чином не мотивував свого рішення, не зазначив, чому при наявності в санкції ч.1 ст. 185 КК



17

України альтернативних видів покарання, суд призначив Н. покарання у виді позбавлення волі. Разом з тим, по за увагою суду залишилось те, що Н. є матір’ю

двох неповнолітніх дітей, має постійне місце проживання, працює, її достатньо молодий вік. Крім того, слід зазначити, що обвинувачена Н. добровільно видала мобільний телефон, що свідчить про відсутність понесених збитків зі сторони потерпілої. Тому, з урахуванням викладеного, даних про особу

обвинуваченої, її характеристики, приймаючи також до уваги обставин скоєння злочину, відсутність заподіяної шкоди, апеляційний суд вважає, що призначене Н. покарання не відповідає тяжкості вчиненого злочину, а тому обвинуваченій можливо пом’якшити покарання до штрафу у розмірі 850 грн.


Первомайський міськрайонний суд Миколаївської області



Вирок суду від 06 липня 2018 року у відношенні М. змінено в частині вирішення цивільного позову щодо стягнення моральної шкоди. Постановлено стягнути з М. на користь потерпілої Б. на

відшкодування моральної шкоди 12 000 грн. В іншій частині вирок залишено без змін. Суд першої інстанції дійшов висновку, що з обвинуваченого на

користь потерпілої Б. на відшкодування їй моральної шкоди, спричиненої злочином, достатньо стягнути 3000 грн. Проте, суд із таким рішенням не погоджується. Відповідно до ч.1 ст. 129 КПК України, ухвалюючи

обвинувальний вирок, суд залежно від доведеності підстав і розміру позову задовольняє цивільний позов повністю або частково чи відмовляє в ньому. Відповідно до ч. 3 ст. 23 ЦК України розмір грошового

відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.


18

Дані вимоги судом першої інстанції не достатньо враховані при вирішенні цивільного позову про відшкодування моральної шкоди. Визначаючи розмір грошового відшкодування моральної

шкоди, яка спричинена потерпілій Б., суд першої інстанції належним чином не врахував характер правопорушення, а саме що обвинувачений умисно завдав удару кулаком в обличчя жінці (потерпілій), чим спричинив їй легкі тілесні ушкодження. Також, суд першої інстанції належним чином не врахував, що

внаслідок злочинних дій обвинуваченого потерпіла Б. зазнала фізичного болю та страждань. Крім того, вона зазнала хвилювань та негативних емоцій (душевні страждання). Враховуючи дані обставини, вимоги розумності і

справедливості, суд приходить до висновку, що судом першої інстанції потерпілій Б. визначено грошове відшкодування моральної шкоди у занадто малому розмірі. Тому, суд приходить до висновку, що розмір грошового відшкодування моральної шкоди потерпілій Б. слід збільшити. Між тим, з огляду на характер отриманих тілесних ушкоджень,

суд вважає, що вимога потерпілої про відшкодування їй моральної шкоди у сумі 25 000 грн є завищеною. Тому, суд визначає розмір відшкодування моральної шкоди у сумі, яка є меншою, ніж просить апелянт.


Центральний районний суд м. Миколаєва



Вирок суду від 09.09.2019 року відносно Ц. змінено в частині застосування ч. 1 ст. 76 КК України. На підставі п.п.1,2 ч.1 ст. 76 КК України на Ц. покладено

обов’язки: періодично з’являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації, повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання та роботи. В іншій частині зазначений вирок залишено без змін. Відповідно до ч.1 ст.76 КК України у разі звільнення від

відбування покарання з випробуванням суд покладає на засудженого такі обов’язки: періодично з’являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації; повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання та роботи або навчання.



19

Вказана норма має імперативний (обов’язковий) характер та підлягає обов’язковому застосуванню при звільненні від відбування покарання з випробуванням і зменшення обсягу обов’язків, визначених ч.1 ст.76 КК України не належить до повноважень суду. Однак, суд першої інстанції покладаючи на Ц. обов’язок,

передбачений п.1 ч.1 ст.76 КК України безпідставно не поклав на нього обов’язок, передбачений п.2 ч.1 зазначеної статті, що призвело до неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність. Проте, відповідно до вимог ч. 1 ст. 420 КПК України, ухвалення

апеляційним судом свого вироку можливе лише за необхідності застосування закону про більш тяжке кримінальне правопорушення, збільшення обсягу обвинувачення, а також необхідності застосування більш суворого покарання. Визначені у ст. 76 КК України обов’язки, які суд покладає на

особу в разі звільнення від відбування покарання з випробуванням на підставі ст. 75 цього Кодексу, не є видом покарання з огляду на систему покарань, визначену в КК України, а є умовами звільнення особи від відбування покарання, невиконання яких тягне за собою припинення випробування. Тому, недотримання судом першої інстанції положень ст. 76 КК

України, про що зазначає апелянт, не є підставою, в сенсі ст. 420 КПК України, для скасування вироку суду першої інстанції та ухвалення судом апеляційної інстанції свого вироку. Оскільки судом першої інстанції допущено неправильне

застосування закону України про кримінальну відповідальність, а саме, ст. 76 КК України, то відповідно до п.4 ч.1 ст. 409 КПК України наявні підстави для зміни вироку в частині призначеного покарання, що не погіршує становища обвинуваченого.









20

Список вироків апеляційного суду, якими скасовано (повністю/частково) вироки місцевих судів міста Миколаєва та районних судів області

у листопаді 2019 року


Арбузинський районний суд Миколаївської області

Категорія справ Справа № 467/218/19 (Провадження № 11-кп/812/672/19) - вирок


Вирок суду від 13 червня 2019 року стосовно Л. скасовано в частині призначення покарання. Ухвалено новий вирок, яким Л. визнано засудженим за ч. 2 ст.

309 КК України з призначенням покарання у виді 3 років 6 місяців позбавлення волі. На підставі ст. 71 КК України за сукупністю вироків до

покарання, призначеного цим вироком, частково приєднано невідбуту частину покарання за вироком Арбузинського районного суду Миколаївської області від 04.10.2018р., та остаточно призначено Л. покарання у виді 4 років позбавлення волі. В іншій частині вирок залишено без змін. Строк відбування покарання Л. постановлено рахувати з

моменту приведення вироку до виконання. Положення ч. 4 ст. 70 КК України застосовуються, якщо після

постановлення вироку в справі буде встановлено, що засуджений винен ще і в іншому злочині, вчиненому ним до постановлення попереднього вироку. У цьому випадку в строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю злочинів, зараховується покарання, відбуте повністю або частково за попереднім вироком, за правилами, передбаченими в статті 72 цього Кодексу. Якщо ж засуджений після постановлення вироку, але до

повного відбуття покарання вчинив новий злочин, суд до покарання, призначеного за новим вироком, повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком, відповідно до положень ст. 71 КК України. Оскільки Л. продовжував зберігати наркотичні засоби, тобто

вчиняти дії, передбачені ч.2 ст. 309 КК України, після постановлення стосовно нього попереднього вироку, при призначенні Л. покарання за оскаржуваним вироком, суд першої інстанції повинен був застосувати положення ст. 71 КК України та призначити покарання за сукупністю вироків шляхом повного або часткового приєднання невідбутої частини покарання за попереднім вироком, як вірно вказав в своїй апеляційній скарзі прокурор.



https://protocol.ua/ua/kriminalniy_kodeks_ukraini_stattya_72/

21

Слушними, на думку колегії суддів, є також доводи прокурора про безпідставне звільнення обвинуваченого від відбування покарання з випробуванням. Так, відповідно до положень п.10 Постанови Пленуму

Верховного Суду України №7 від 24.10.2003 із подальшими змінами та доповненнями «Про практику призначення судами кримінального покарання» у разі вчинення особою під час іспитового строку нового злочину суди мають розцінювати це як порушення умов застосування статті 75 КК про звільнення від відбування покарання з випробуванням і призначати покарання за сукупністю вироків на підставі статті 71 КК. У таких випадках повторне звільнення від відбування покарання з випробуванням є неприпустимим. Обвинувачений Л. 4 жовтня 2018 року був засуджений

Арбузинським районним судом Миколаївської області за ч.2 ст. 309, ч.1 ст. 310 КК України до 3 років позбавлення волі. Відповідно до положень ст. 75 КК України звільнений від відбування призначеного покарання з випробуванням з іспитовим строком 2 роки. Злочин, за який засуджено Л. за оскаржуваним вироком, він скоїв в період з травня 2018 року по 16 січня 2019 року, тобто в період іспитового строку. Таким чином, законні підстави для звільнення

обвинуваченого Л. від відбування призначеного покарання з випробуванням - відсутні. Враховуючи викладене, оскаржуваний вирок суду в частині

призначеного покарання підлягає скасуванню на підставі ст.ст.413, 420 КПК України, з ухваленням в цій частині нового вироку, а апеляційна скарга прокурора, задоволенню. При призначенні обвинуваченому Л. покарання апеляційний

суд враховує, що обвинувачений раніше судимий за вчинення аналогічного злочину, в період іспитового строку, офіційно не працює, на обліку у лікарів психіатра та нарколога не перебуває, позитивно характеризується за місцем проживання, визнав свою вину. Підстав для визнання будь-яких обставин такими, що обтяжують покарання, не вбачається. Враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до

висновку про необхідність призначення обвинуваченому Л. покарання у виді позбавлення волі, з реальним його відбуванням, тобто без застосування положень ст.ст.75,76 КК України. Таке покарання, на думку колегії суддів, буде необхідним і

достатнім для виправлення обвинуваченого Л. та попередження вчинення ним нових кримінальних


http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2009_11_06/pravo1/VS03142.html?pravo=1

http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2009_11_06/pravo1/VS03142.html?pravo=1








22

правопорушень, та буде сприяти досягненню мети покарання, визначеної у ст.50 КК України.


Вознесенський міськрайонний суд Миколаївської області

Категорія справ Справа № 473/1310/19 (Провадження № 11-кп/812/584/19) - вирок


Вирок суду від 02 травня 2019 року у відношенні Ц. скасовано в частині звільнення її від відбування покарання з випробуванням на підставі ст.75 КК України. Ухвалено новий вирок, яким Ц. постановлено вважати

засудженою за ч.1 ст. 121 КК України до покарання у виді позбавлення волі строком на 5 років. Строк покарання Ц. обчислювати з дня затримання. В іншій частині вирок залишено без змін. Відповідно до ст. 75 КК України якщо суд, крім випадків

засудження за корупційний злочин, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п'яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням. Ці вимоги закону не дотримані при ухваленні вироку. Звільняючи Ц. від відбування покарання з випробуванням на

підставі ст. 75 КК України, суд першої інстанції дійшов висновку, що за наявності обставин, які пом’якшують та обтяжують покарання, з урахуванням особи Ц., її ставлення до вчиненого, думки потерпілого, який вважав за можливе звільнити Ц. від відбування покарання з випробуванням, Ц. можливо звільнити від відбування покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК України. Суд вважає, що такий висновок є помилковим. Так, суд першої інстанції належним чином не оцінив ступінь

тяжкості вчиненого Ц. злочину, який є тяжким злочином. Крім того, недостатньо враховані обставини злочину, а саме,

що Ц., перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, умисно з незначного приводу спричинила потерпілому не менше п’яти ударів ножем у важливо життєві органи, заподіявши небезпечні для життя тілесні ушкодження. Характер таких дій Ц. вказує на їх підвищену суспільну небезпечність. Окрім того, не надана належна оцінка даним про особу

обвинуваченої Ц., яка хоча у вчиненому розкаялася, не судима





23

згідно ст. 89 КК України, але характеризується посередньо, вчинила злочин у стані алкогольного сп’яніння. Поза увагою суду залишився висновок досудової доповіді

органу пробації, відповідно до якого виправлення Ц. без позбавлення волі або обмеження волі на певний строк може становити дуже високу небезпеку для суспільства. Суд вважає, що думка потерпілого про можливість звільнення

Ц. від відбування покарання з випробуванням не є достатньою підставою вважати за можливе її звільнити від відбування покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК України, з огляду на вищенаведені дані про обставини злочину, про особу обвинуваченої та за наявності двох обставин, які обтяжують покарання, які встановлені судом першої інстанції. Таким чином, враховуючи тяжкість злочину, який вчинила Ц.,

зазначені відомості про її особу, за наявності обтяжуючих покарання обставин, суд приходить до висновку про неможливість її виправлення без відбування покарання на підставі ст. 75 КК України. Отже, судом першої інстанції застосовано закон, який не

підлягав застосуванню, а тому вирок підлягає скасуванню в частині звільнення Ц. від відбування покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК України.



Категорія справ Справа № 487/4081/19 (Провадження № 11-кп/812/782/19) – вирок


Вирок суду від 19.07.2019 року щодо Ф. в частині призначення покарання скасовано та ухвалено в цій частині свій вирок. Призначено Ф. за ч. 1 ст. 125 КК України покарання у виді

штрафу в розмірі 850 грн., за ст. 128 КК України, із застосуванням ст. 69 КК України - у виді штрафу в розмірі 1020 грн. На підставі ст.70 КК України, за сукупністю злочинів, шляхом

поглинання менш суворого покарання більш суворим покаранням визначено Ф. остаточне покарання у виді штрафу в розмірі 1020 грн. В іншій частині вирок залишено без змін. Відповідно до положень ст. 65 КК України та роз’яснень

Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику призначення судами кримінального покарання» № 7 від 24.10.2003 року, призначаючи покарання, у кожному конкретному випадку суди мають дотримуватися вимог




24

кримінального закону й зобов'язані враховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу винного та обставини, що пом’якшують і обтяжують покарання. Таке покарання має бути необхідним і достатнім для виправлення засудженого та попередження нових злочинів. Досліджуючи дані про особу, суд повинен з’ясувати вік, стан здоров’я, поведінку до вчинення злочину, як у побуті, так і за місцем роботи чи навчання, його минуле (зокрема, наявність не знятих чи не погашених судимостей, адміністративних стягнень), склад сім’ї (наявність на утриманні дітей та осіб похилого віку), матеріальний стан тощо. Відповідно до ст. 61 КК України покарання у виді обмеження

волі полягає у триманні особи в кримінально виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов’язковим залученням засудженої до праці. У ч.3 ст.61 КК України встановлено, що обмеження волі не застосовується до неповнолітніх, вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до чотирнадцяти років, до осіб, що досягли пенсійного віку, військовослужбовців строкової служби та до інвалідів першої та другої групи. Проте, зазначених вимог закону суд, приймаючи рішення про

призначення покарання Ф. у виді обмеження волі, не дотримався. При призначенні покарання судом не враховано, що

обвинувачена Ф. має на утриманні малолітню дитину. За такого, відповідно до положень ст. 61 КК України,

покарання у виді обмеження волі не може бути застосовано до Ф. Крім того, згідно з ч.1 ст.52 КК України виправні роботи є

основним і строковим видом покарання, яке встановлюється у межах від шести місяців до двох років (ч.1 ст.57 КК України) і відповідно до якого засуджений протягом строку, визначеного вироком суду, обмежується у своїх трудових правах і в оплаті його праці. Відповідно до положень п.п. 12, 13 постанови Пленуму

Верховного Суду України «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24.10.2003 року № 7 виправні роботи призначаються тільки працюючим і відбуваються за місцем роботи засуджених. Призначаючи покарання у виді виправних робіт, суд зобов’язаний визначити розмір відрахувань із заробітку або грошового забезпечення засудженого. Відсутність вказівки на цей розмір є підставою для скасування вироку.


25

Між тим, у резолютивній частині вироку призначаючи Ф. покарання за ч.1 ст.125 КК України у виді 1 року виправних робіт, суд не визначив суму відрахування в доход держави у розмірі в межах від десяти до двадцяти відсотків, що є підставою для скасування вироку. Крім того, відомості про місце роботи обвинуваченої з метою

встановлення місця відбування покарання у виді виправних робіт, в ході судового розгляду не встановлено. У зв'язку з чим, суд помилково прийшов до висновку про можливість призначення Ф. такого виду покарання, як виправні роботи.



Категорія справ Справа № 490/11062/17 (Провадження № 11-кп/812/300/19) – вирок


Вирок суду від 27 листопада 2018 року у відношенні П. скасовано у частині призначення покарання та ухвалено новий вирок, яким постановлено вважати П. засудженим за ч.1 ст. 286 КК України та призначено покарання у виді штрафу у розмірі п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 8500 грн, з позбавленням права керувати транспортними засобами строком на 2 роки. В іншій частині вирок залишено без змін. На думку суду, призначення П. основного покарання у виді

штрафу із призначенням додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами є необхідним для його виправлення та запобігання вчинення ним нових злочинів. Враховуючи викладене, вирок підлягає скасуванню в частині

призначення покарання П. у зв’язку із невідповідністю призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого, неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, із постановленням нового вироку.



Категорія справ Справа № 490/12456/16-к (Провадження № 11-кп/812/481/19) – вирок






26


Вирок суду від 01 березня 2019 року у відношенні О., в частині призначення покарання скасовано та ухвалено новий вирок. Постановлено вважати О. засудженим за ч.2 ст. 186 КК України

та призначено йому покарання у виді позбавлення волі строком на 5 років 6 місяців. Постановлено вважати О. засудженим за ч. 2 ст. 190 КК України

з призначенням покарання у виді позбавлення волі строком на 2 роки. На підставі ч. 1 ст. 70 КК України за сукупністю злочинів,

шляхом часткового складання призначених покарань, остаточно призначено О. покарання у виді позбавлення волі строком на 6 років. На підставі ч. 5 ст. 72 КК України в редакції від 26.11.2015,

строк попереднього ув'язнення О. у період з 06 грудня 2016 року по 10 січня 2017 року, та з 09 січня 2018 року по 28 листопада 2019 року зараховано у строк відбування призначеного покарання із розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі. В іншій частині вирок залишено без змін. Відповідно до вимог ст. 65 КК України суд призначає

покарання у межах, встановлених у санкції статті, враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання. Зазначених вимог закону при призначенні покарання О. судом

першої інстанції не дотримано в повній мірі. Як вбачається з оскаржуваного вироку, суд першої інстанції,

призначаючи О. покарання, не в достатній мірі врахував дані про особу обвинуваченого, який неодноразово судимий за вчинення умисних злочинів проти власності, але на шлях виправлення не став, та повторно вчинив умисний корисливий злочин. Так, згідно матеріалів кримінального провадження О. має

декілька судимостей, в тому числі за вчинення тяжких корисливих злочинів. До нього застосовувався інститут звільнення від відбування покарання з випробуванням, дострокове звільнення із місць позбавлення волі та зміна невідбутої частини покарання більш м'яким. Однак, такі заходи не досягли мети його виправлення і подальшого запобігання вчинення нових злочинів. Навпаки, перебуваючи на волі, О. належних висновків для себе не зробив та, будучи працездатною особою, не вживав заходів до працевлаштування. Також судом першої інстанції недостатньо враховано, що О. посередньо характеризується, знаходиться на обліку у лікаря-



27

нарколога з діагнозом - синдром залежності від опіатів, обрав для себе незаконний шлях отримання доходів, вчинивши знову три корисливих злочину, два з яких – тяжкі. Таким чином, суд першої інстанції безпідставно, без

врахування даних про особу обвинуваченого та фактичних обставин вчинених ним злочинів, призначив О. за ч.2 ст. 186 КК України мінімальне покарання, яке хоча і передбачене санкцією зазначеної статті, проте за своїм розміром є явно несправедливим через м'якість. Таким чином, судом першої інстанції допущено

невідповідність призначеного покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого О. За таких обставин, оскаржуваний вирок підлягає скасуванню в частині призначеного покарання, з ухваленням нового вироку. При призначені покарання О., суд враховує ступінь тяжкості

вчинених ним злочинів, в тому числі за ч.2 ст. 186 КК України, який відноситься до категорії тяжких злочинів, дані про особу обвинуваченого, який раніше неодноразово судимий за вчинення аналогічних злочинів, не працює, характеризується посередньо, знаходиться на обліку у лікаря- нарколога з діагнозом - синдром залежності від опіатів. Також суд враховує відсутність обставин, що пом'якшують та

обтяжують покарання. За такого, суд вважає за необхідне призначити О. покарання за

ч.2 ст. 186 КК України у виді позбавлення волі в межах санкції ч.2 ст. 186 КК України, а остаточне покарання на підставі ч. 1 ст. 70 КК України за сукупністю злочинів, у розмірі, який просить апелянт. Оскільки О. вчинив злочини до 20 червня 2017 року, тому під

час зарахування попереднього ув'язнення у строк покарання застосуванню підлягає ч. 5 ст. 72 КК України в редакції Закону №838-VIII в силу як прямої, так і зворотної дії кримінального закону в часі. На підставі ч.5 ст. 72 КК України обвинуваченому слід зарахувати у строк відбування покарання строк попереднього ув’язнення з моменту затримання до набрання вироком законної сили, із розрахунку один день попереднього ув’язнення за два дні позбавлення волі.





28

Список скасованих рішень місцевих судів міста Миколаєва та районних судів області у листопаді 2019 року за результатами розгляду скарг на ухвали слідчих суддів



Категорія справ Справа № 487/4587/19 (Провадження № 11-сс/812/704/19) - ухвала


Ухвалу суду від 14 серпня 2019 року, якою залишено без розгляду скаргу О. на постанову слідчого Другого слідчого відділу Слідчого управління Територіального управління ДБР про відмову у визнанні потерпілим у кримінальному провадженні № 62019150000000373 скасовано. Постановлено нову ухвалу, якою скаргу О. на постанову

слідчого Другого слідчого відділу Слідчого управління Територіального управління ДБР про відмову у визнанні потерпілим у кримінальному провадженні № 62019150000000373, направлено до суду першої інстанції для розгляду в порядку, передбаченому ст. ст. 303-307 КПК України. Відповідно до ч.3 ст. 306 КПК України розгляд скарг на

рішення, дії чи бездіяльність під час досудового розслідування здійснюється за обов’язкової участі особи, яка подала скаргу, чи її захисника, представника. Згідно до ч.1 ст. 134 КПК України слідчий суддя під час

досудового розслідування має право за власною ініціативою здійснити судовий виклик певної особи, якщо її участь у процесуальній дії є обов'язковою. Відповідно до ч. 8 ст. 135 КПК України особа має отримати

повістку про виклик або бути повідомленою про нього іншим шляхом не пізніше ніж за три дні до дня, коли вона зобов’язана прибути за викликом. У випадку встановлення цим Кодексом строків здійснення процесуальних дій, які не дозволяють здійснити виклик у зазначений строк, особа має отримати повістку про виклик або бути повідомленою про нього іншим шляхом якнайшвидше, але в будь-якому разі з наданням їй необхідного часу для підготовки та прибуття за викликом. Як передбачено ч.1 ст. 136 КПК України, належним

підтвердженням отримання особою повістки про виклик або ознайомлення з її змістом іншим шляхом є розпис особи про отримання повістки, в тому числі на поштовому повідомленні, відеозапис вручення особі повістки, будь-які інші дані, які



29

підтверджують факт вручення особі повістки про виклик або ознайомлення з її змістом. Дані вимоги слідчим суддею не дотримані. Слідчий суддя, приймаючи рішення, зазначила, що скаржник О.

у судове засідання повторно не з’явився, що є підставою для залишення його скарги без розгляду. Але, з таким висновком погодитися не можна, з огляду на

наступне. В матеріалах судового провадження відсутні будь-які дані

щодо належного виклику О. до суду на 14.08.2019, коли було прийнято оскаржуване рішення. Аналізуючи викладене, суд приходить до висновку, що слідчим

суддею завчасно та належним чином не повідомлено скаржника О. про дату та час проведення судового засідання з розгляду його скарги. Отже, підстави для залишення без розгляду скарги були відсутні. Крім того, відповідно до ч.2 ст. 307 КПК України ухвала

слідчого судді слідчого судді за результатами розгляду скарги на рішення, дії чи бездіяльність під час досудового розслідування може бути про:

1) скасування рішення слідчого чи прокурора; 2) зобов’язання припинити дію; 3) зобов’язання вчинити певну дію; 4) відмову у задоволенні скарги. Тобто, слідчим суддею прийнято рішення про залишення

скарги О. без розгляду, що не передбачено діючим Кримінальним процесуальним Кодексом. Тому, ухвала слідчого судді є незаконною, необґрунтованою та

постановленою з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, у зв’язку із чим підлягає скасуванню із призначенням нового судового розгляду скарги. Під час нового розгляду слід належним чином повідомити

учасників судового розгляду про день та час розгляду скарги та розглянути скаргу по суті їх вимог.



Категорія справ Справа № 487/4296/19 (Провадження № 11-сс/812/710/19) – ухвала


Ухвалу суду від 25 червня 2019 року про накладення арешту на земельну ділянку у кримінальному провадженні, внесеному до ЄРДР за № 62019150000000397 скасовано.



30

Постановлено нову ухвалу, якою у задоволенні клопотання слідчого Другого слідчого відділу Слідчого управління Територіального управління ДБР відмовлено. Положенням ч. 1 ст.131 КПК України передбачено, що одним із

заходів забезпечення кримінального провадження є арешт майна. Розглядаючи клопотання про накладення арешту на майно в

порядку ст. ст. 170-173 КПК України, для прийняття законного та обґрунтованого рішення, слідчий суддя повинен з’ясувати всі обставини, які передбачають підстави для арешту майна або відмови у задоволенні клопотання про арешт майна. Відповідно до ст. 170 КПК України, арештом майна є тимчасове,

до скасування у встановленому цим Кодексом порядку, позбавлення за ухвалою слідчого судді або суду права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, щодо якого існує сукупність підстав чи розумних підозр вважати, що воно є доказом злочину, підлягає спеціальній конфіскації у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб, конфіскації у юридичної особи, для забезпечення цивільного позову, стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди, можливої конфіскації майна. Завданням арешту майна є запобігання можливості його

приховування, пошкодження, псування, знищення, перетворення, відчуження. Арешт майна допускається з метою забезпечення: 1)

збереження речових доказів; 2) спеціальної конфіскації; 3) конфіскації майна як виду покарання або заходу кримінально-правового характеру щодо юридичної особи; 4) відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення (цивільний позов), чи стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди. Положеннями ч. 10 ст. 170 КПК України визначено, що арешт

може бути накладений у встановленому цим Кодексом порядку на рухоме чи нерухоме майно, щодо яких ухвалою чи рішенням слідчого судді, суду визначено необхідність арешту майна. При розгляді клопотання про арешт майна, слідчий суддя,

відповідно до вимог ч. 2 ст. 173 КПК України, повинен врахувати правову підставу для арешту майна та можливість використання майна як доказу у кримінальному провадженні, якщо арешт майна накладається у випадку, передбаченому п. 1 ч. 2 ст. 170 КПК України. Відповідно до ч. 3 ст. 170 КПК України, з метою забезпечення

збереження речових доказів, арешт накладається на майно


31

будь-якої фізичної або юридичної особи за наявності достатніх підстав вважати, що воно відповідає критеріям, зазначеним у статті 98 КПК України. При постановленні оскаржуваної ухвали, слідчий суддя

вказаних вимог кримінального процесуального закону не дотримався. З аналізу норм КПК України вбачається, що арешт

накладається на майно фізичної або юридичної особи, але не держави, отже ухвала слідчого судді не ґрунтується на нормах чинного законодавства, а тому доводи апелянта стосовно незаконності і необґрунтованості ухвали слідчого судді слід визнати переконливими.





Ухвалу суду від 09 жовтня 2019 року у відношенні П. скасовано. Постановлено нову ухвалу, якою клопотання слідчого СВ

Заводського ВП ГУНП в Миколаївській області задоволено частково. Обрано підозрюваному П. запобіжний захід у вигляді

цілодобового домашнього арешту, що полягає у забороні залишати фактичне місце проживання цілодобово без дозволу слідчого, прокурора та суду, з покладенням обов’язків. Строк дії ухвали до 09 грудня 2019 року. Обираючи Пономарьову О.С. запобіжний захід у вигляді

домашнього арешту, слідчий суддя у резолютивній частині ухвали невірно визначив строк його застосування, що не заперечувала і сторона захисту. Тому, ухвала слідчого судді підлягає скасуванню з

постановленням нової ухвали, якою до підозрюваного слід застосувати запобіжний захід у вигляді цілодобового домашнього арешту, визначити строк дії ухвали до 09 грудня 2019 року.







32


Ухвалу суду від 10 жовтня 2019 року у відношенні К. скасовано. Постановлено нову ухвалу, якою клопотання слідчого Другого слідчого відділу слідчого управління ДБР про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою у відношенні К. задоволено частково. Застосовано до К. запобіжний захід у вигляді тримання під вартою до 07.12.2019 р. включно. Визначено розмір застави у розмірі 200 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, що становить 401 400 грн. Покладено на К. у разі звільнення під заставу такі обов’язки: - не відлучатися з м. Одеси без дозволу слідчого, прокурора або суду, залежно від стадії кримінального провадження;

- повідомляти слідчого, прокурора та суд, залежно від стадії кримінального провадження, про зміну місця проживання та місця роботи;

- утримуватися від спілкування зі свідками у даному кримінальному провадженні;

- здати на зберігання до відповідних органів державної влади свій паспорт (паспорти) для виїзду за кордон, інші документи, що дають право на виїзд з України і в’їзд в Україну. Слідчим суддею не враховано те, що під час досудового розслідування строк запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою застосовується в межах строку досудового розслідування. Відповідно до положень ч. 1 ст. 219 КПК України, строк досудового розслідування обчислюється з моменту внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань до дня звернення до суду з обвинувальним актом, клопотанням про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, клопотанням про звільнення особи від кримінальної відповідальності або до дня ухвалення рішення про закриття кримінального провадження. Як передбачено п. 2 ч. 1 ст. 219 КПК України, досудове розслідування повинно бути закінчено протягом двох місяців з дня повідомлення особі про підозру у вчиненні злочину. Як вбачається з матеріалів кримінального провадження,

07.10.2019 р. К. повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 127 КК України, тобто строк досудового розслідування даного кримінального провадження закінчується 07.12.2019 р. Проте, слідчим суддею підозрюваному К. застосовано запобіжний захід


33

у вигляді тримання під вартою на строк до 08.12.2019 р. включно. З урахуванням вимог ст. ст. 115, 197, 219 КПК України, та враховуючи зазначене вище, слідчий суддя мав право застосувати запобіжний захід у вигляді тримання під вартою у відносно К. і, відповідно, визначити дату закінчення дії ухвали про тримання під вартою до 07.12.2019р. включно.



Категорія справ Справа № 487/7403/19 (Провадження № 11-сс/812/785/19) – ухвала


Ухвалу суду від 05 листопада 2019 року про накладення арешту на транспортний засіб «Mitsubishi Lancer» скасовано. Постановлено нову ухвалу, якою клопотання слідчого СВ

Заводського ВП ГУ НП в Миколаївській області про накладення арешту на транспортний засіб задоволено частково. Накладено арешт на тимчасово вилучене майно, а саме

транспортний засіб – автомобіль «Mitsubishi Lancer», який належить І. та знаходиться на майданчику тимчасового вилученого майна в Заводському ВП ГУ НП в Миколаївській області, та передати його на зберігання власнику І., заборонивши йому розпоряджатися та змінювати первісний (нинішній) стан автомобіля. Ухвала підлягає негайному виконанню, яке доручити слідчому

СВ Заводського ВП ГУ НП в Миколаївській області. Відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право

володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Згідно ч. 3 ст. 170 КПК України застосування заходів

забезпечення кримінального провадження не допускається, якщо слідчий, прокурор не доведе, що потреби досудового розслідування виправдовують такий ступінь втручання у права і свободи особи, про який ідеться в клопотанні слідчого, прокурора. Відповідно до ч. 11 ст. 170 КПК України заборона або

обмеження користування, розпорядження майном можуть бути застосовані лише у разі, коли існують обставини, які підтверджують, що їх незастосування призведе до приховування, пошкодження, псування, зникнення, втрати, знищення, використання, перетворення, пересування, передачі майна.


34

Суд враховує, що кримінальне провадження порушено 25.09.2019 р., але ж на даний час (з 25.09.2019 р.) будь-які слідчі дії з у даному кримінальному провадженні не проводяться, що вказує неефективність проведення досудового розслідування. Крім того, аналізуючи обставини кримінального провадження,

суд вважає, що клопотанням слідчого не доведені обставини, які свідчать про необхідність позбавлення власника транспортного засобу права ним користування. На думку суду, накладення арешту у такий спосіб суттєво обмежить право власності І. на транспортний засіб, оскільки потреби досудового розслідування не виправдовують такий ступінь втручання у права і свободи І. Суду не надані конкретні факти, які свідчать про те, що у разі

користування І. транспортним засобом, останній зможе будь-яким чином перешкодити досудовому розслідуванню. Суд вважає, що накладення арешту на автомобіль без

позбавлення І. права ним користування не перешкоджатиме досудовому розслідуванню, і саме за таких умов може бути виконане завдання, для виконання якого слідчий звернувся із клопотанням про накладення арешту.





Ухвалу суду від 09.09.2019 року, якою залишено без розгляду скаргу К. на бездіяльність слідчого ТУ ДБР, яка полягає у невнесенні до ЄРДР відомостей за її заявою скасовано. Матеріали скарги К. направлено до Заводського районного

суду м. Миколаєва для розгляду слідчим суддею. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст.303 КПК України, на досудовому

провадженні може бути оскаржена бездіяльність слідчого, прокурора, яка полягає у невнесенні відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР після отримання заяви чи повідомлення про кримінальне правопорушення; нездійсненні інших процесуальних дій, які він зобов’язаний учинити у визначений цим кодексом строк. Така бездіяльність може бути оскаржена заявником, потерпілим, його представником чи законним представником, підозрюваним, його захисником чи законним представником, представником юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, володільцем тимчасово вилученого майна, іншою особою, права



35

чи законні інтереси якої обмежуються під час досудового розслідування.

Залишаючи скаргу К. на бездіяльність слідчого ТУ ДБР, яка полягає у невнесенні до ЄРДР відомостей за її заявою без розгляду, слідчий суддя виходив з того, що ні особа, яка подала скаргу, ані її представник не з’явилися в судове засідання та не повідомили причини своєї неявки, що у відповідності до вимог ч.3 ст. 306 КПК України унеможливлює розгляд скарги по суті. Однак, дослідивши матеріали справи, колегія суддів приходить

до переконання про передчасність винесення ухвали слідчим суддею, оскільки доказів належного повідомлення К. або її представника про час та місце судового розгляду скарги в матеріалах справи не має.

Так, судові засідання у справі були призначені на 21.08.2019 року, 29.08.2019 року та 09.09.2019 року, однак, доказів того, що К. або її представник повідомлялися належним чином про дані судові засідання в матеріалах справи відсутні.

Згідно ст.306 КПК України скарги на рішення, дії чи бездіяльність слідчого чи прокурора розглядаються слідчим суддею місцевого суду згідно з правилами судового розгляду, передбаченими статтями 318-380 цього Кодексу, з урахуванням положень цієї глави. Розгляд скарг на рішення, дії чи бездіяльність під час досудового розслідування здійснюється за обовязкової участі особи, яка подала скаргу, чи її захисника, представника та слідчого чи прокурора, рішення, дії чи бездіяльність яких оскаржується. Відсутність слідчого чи прокурора не є перешкодою для розгляду скарги.

Згідно ст. 134 КПК України суд здійснює судовий виклик учасників кримінального провадження, участь яких у судовому провадженні є обов'язковою.

Належним підтвердженням отримання особою повістки про виклик або ознайомлення з її змістом іншим шляхом у відповідності до вимог ст. 136 КПК України є розпис особи про отримання повістки, в тому числі на поштовому повідомленні, або будь-які інші дані, які підтверджують факт вручення особі повістки про виклик або ознайомлення з її змістом. В матеріалах судового провадження відсутня розписка К. або її представника про ознайомлення з датою та часом судового засідання або поштове повідомлення з підписом останніх про отримання повістки про виклик до суду, в матеріалах справи є тільки телефонограми щодо повідомлення представника К. – Б. про розгляд справи від 21.08.2019 р. та 29.08.2019р. по телефону, але з огляду на твердження скаржниці, що представнику не було






36

повідомлено про дату та час розгляду справи, дані телефонограми не можуть слугувати беззаперечним доказом отримання останніми повідомлення про дату та час розгляду скарги. Окрім того, суд мав можливість відправити смс-повідомлення про дату та час судового засідання, або скористатися електронною поштою, натомість, суд не виконав всіх можливих дій для забезпечення належного повідомлення особи, яка подала скаргу або її представника, про час та дату судового розгляду. Враховуючи викладене, слідчий суддя постановив незаконну ухвалу про залишення скарги К. без розгляду в зв’язку з неявкою скаржника в судове засідання, при цьому не повідомивши належним чином про час та місце судового розгляду скарги.





Ухвалу суду від 15 листопада 2019 року, якою відмовлено в задоволенні скарги потерпілого Т. на постанову слідчого Другого слідчого відділу СУ ТУ ДБР від 20.08.2019 року про закриття кримінального провадження №42018150000000084 скасовано. Постановлено нову ухвалу. Постанову слідчого Другого слідчого відділу СУ ТУ ДБР про закриття кримінального провадження №42018150000000084 внесеного до ЄРДР 08.11.2018 року за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених ч.2 ст. 163, ч.2 ст. 366 КК України скасовано. Матеріали кримінального провадження №42018150000000084 внесеного до ЄРДР 08.11.2018 року за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених ч.2 ст. 163, ч.2 ст. 366 КК України постановлено направити до ТУ ДБР для проведення досудового розслідування. Відповідно до положень ч.2 ст.9 КПК України під час кримінального провадження слідчий зобов’язаний всебічно, повно і неупереджено дослідити обставини кримінального провадження, надати їм належну правову оцінку та забезпечити прийняття законного та неупередженого рішення. Відповідно вимог ст. 284 КПК України прийняття рішення про закриття кримінального провадження можливе лише після



37

всебічного, повного та неупередженого дослідження всіх обставин кримінального провадження та безпосереднього дослідження й оцінки слідчим, прокурором показань, речей і документів, які стосуються цього провадження, у їх сукупності. Слідчий суддя зобов’язаний перевірити законність прийнятої слідчим постанови. В разі, якщо слідчим закрито провадження за відсутністю в діянні складу кримінального правопорушення, то слідчий суддя має звернути увагу на те, чи містить ця постанова детальний виклад обставин, за яких заявник вважає, що вчинено кримінальне правопорушення та доводи слідчого на їх спростування. Вказані вимоги закону слідчим, а також слідчим суддею дотримані не були. Під час досудового розслідування для отримання (збирання) доказів та перевірки вже отриманих доказів, з метою всебічного, швидкого повного та неупередженого розслідування кримінального провадження з тим, щоб кожний хто вчинив кримінальне правопорушення був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини було прийнято рішення про проведення негласних слідчих (розшукових) дій. Вказане рішення було прийнято у зв’язку з різними показами свідків та осіб, які підозрювались у кримінальному правопорушенні. НСРД на той момент проводились у кримінальному провадженні щодо тяжкого злочину. Слідчий суддя за клопотанням слідчого погодженого з ним постановив ухвалу про дозвіл на проведення НСРД, оскільки злочин був відповідної тяжкості та під час їх проведення могли бути отримані докази, які мали значення для кримінального провадження. Всередині лютого 2016 року під час ознайомлення з матеріалами кримінального провадження №12015150280000257 від 22.03.2015, Т. ознайомився із повідомленням прокурора відділу прокуратури Миколаївської області, що в рамках провадження відносно нього проведено негласну слідчу (розшукову) дію зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж з належного йому абонентського номеру. У зв’язку з вищевикладеними обставинами Т. 24.09.2018 року звернувся до прокурора Миколаївської області із заявою про вчинення працівниками правоохоронних органів відносно нього кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 163, ч. 2 ст. 366 КК України. В подальшому, за результатом досудового розслідування кримінального провадження №42018150000000084 від


38

07.11.2018, за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 163, ч. 2 ст. 366 КК України слідчим було винесено постанову про закриття кримінального провадження. Слідчий суддя, відмовляючи в задоволенні скарги Т. на постанову слідчого від 20.08.2019 року про закриття кримінального провадження, мотивував своє рішення тим, що слідчий вжив усіх передбачених КПК заходів щодо всебічного, повного і неупередженого дослідження обставин кримінального провадження, та правомірно виніс постанову про закриття кримінального провадження. Оскільки, відповідно до наявної в матеріалах досудового розслідування кримінального провадження №12015150280000257 інформації, встановлено, що кваліфікацію злочину визначено як тяжкий злочин, у зв’язку з чим проводилися НСРД. Також, в матеріалах кримінального провадження наявні запити слідчого на розсекречення даної інформації, проте останньому було відмовлено. Вказане свідчить про те, що слідчим вживалось всіх можливих дій щодо долучення матеріалів НСРД до кримінального провадження. Однак таке рішення слідчим суддею постановлене без всебічного і повного з`ясування обставин. Відповідно до вимог кримінального процесуального закону прийняття рішення про закриття кримінального провадження можливе лише після дослідження всіх обставин кримінального провадження, дослідження і оцінки слідчим, прокурором доказів, які стосуються цього провадження, в їх сукупності. Закриття кримінального провадження - це закінчення досудового розслідування, яке відбувається в силу наявності обставин, що виключають кримінальне провадження, або за наявності підстав для звільнення особи від кримінальної відповідальності. Подальше розслідування, після закриття кримінального провадження, є неможливим до того часу, коли постанова про закриття кримінального провадження не буде скасована в установленому КПК порядку. З матеріалів кримінального провадження вбачається, що в процесі проведення досудового розслідування слідчим не були належним чином досліджені всі обставини кримінального провадження та не зібрані докази відповідно до ст. 93 КПК України, на підставі яких слідчий мав би встановити наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню. Так, слідчим у встановленому законом порядку не витребовувались матеріали проведення негласної слідчої (розшукової) дії, а саме зняття інформації з транспортних


39

телекомунікаційних мереж з належного Т. абонентського номеру та документи, які стали підставою для проведення даних слідчий дій. Слідчим суддею не враховано, що надсилання запитів не є процесуальним способом отримання доказів у кримінальному провадженні, а отримання у якості доказів відомостей, що складають державну таємницю має бути здійснене з урахуванням глави 40 КПК України та Закону України «Про державну таємницю», що слідчим було проігноровано. Крім того, слідчим під час досудового розслідування належним чином не перевірено законність дій слідчого Новоодеського РВ УМВС України в Миколаївській області у кримінальному провадженні №12015150280000257, стосовно перекваліфікації кримінального правопорушення з ч.1 ст.286 на ч.2 ст.286 КК України. Відтак закриття провадження фактично внаслідок неналежного виконання слідчим своїх обов`язків порушує права заявника. З огляду на викладене суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що у даному випадку дії слідчого суперечать загальним засадам та завданням кримінального провадження, тому вважає висновки слідчого судді щодо правомірності постанови слідчого передчасними, а закриття кримінального провадження з підстав дослідження всіх обставини справи та вичерпаності можливостей для збирання додаткових доказів, необґрунтованими. Вимоги щодо досудового розслідування кримінальних правопорушень обумовлені необхідністю суворого додержання КПК України, а не з метою надання органу досудового розслідування можливості формального закриття кримінальних проваджень та зняття з держави обов`язку розслідувати злочини. У постанові слідчого про закриття кримінального провадження не наведено належних і достатніх мотивів ухвалення процесуального рішення, не зібрано усі докази, не дано оцінку доводам на які посилається Т. Зазначені недоліки залишились поза увагою слідчого судді при розгляді скарги Т. Слідчий суддя не перевірив дотримання слідчим вимог закону при проведенні досудового розслідування, і зроблений нею висновок про правильність прийнятого слідчим рішення не відповідає фактичним обставинам справи. Таким чином слідчий суддя допустила невідповідність висновків фактичним обставинам кримінального провадження,


40

що відповідно до п.2 ч.1ст.409 КПК України є підставою для скасування судового рішення.


Ленінський районний суд м. Миколаєва



Ухвалу суду від 30 жовтня 2019 року, якою застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою до 28 грудня 2019 року до підозрюваного Н. скасовано та постановлено нову ухвалу, якою клопотання старшого слідчого СВ Інгульського ВП ГУНП в Миколаївській області про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою відносно Н. задоволено. Застосовано до Н. запобіжний захід у вигляді тримання під

вартою до 25 грудня 2019 року. Строк дії ухвали закінчується 25 грудня 2019 року. Визначено заставу у розмірі 40 розмірів прожиткового

мінімуму для працездатних осіб, що становить 80 280 гривень. У разі внесення застави, Н. звільнити з під варти з покладенням

на нього обов’язків, передбачених ст.194 КПК України. Н. попереджено про наслідки невиконання обов'язків,

передбачених ст.194 КПК України, роз’яснивши, що в разі їх невиконання до нього може бути застосований більш жорсткий запобіжний захід і на нього може бути накладено грошове стягнення в розмірі від 0,25 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб до 2 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Слідчим суддею не враховано те, що під час досудового

розслідування строк запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою застосовується в межах строку досудового розслідування. Відповідно до положень ч.1 ст.219 КПК України, строк

досудового розслідування обчислюється з моменту внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань до дня звернення до суду з обвинувальним актом, клопотанням про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, клопотанням про звільнення особи від кримінальної відповідальності або до дня ухвалення рішення про закриття кримінального провадження. Досудове розслідування повинно бути закінчено:

1) протягом одного місяця з дня повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального проступку;



41

2) протягом двох місяців з дня повідомлення особі про підозру у вчиненні злочину. Як вбачається з матеріалів кримінального провадження

25.10.2019 року Н. було повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст. 186 КК України, тобто строк досудового розслідування даного кримінального провадження закінчується 25 грудня 2019 року. Проте слідчим суддею підозрюваному Н. застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою на строк до 28 грудня 2019 року, тобто поза межами строку досудового розслідування. З урахуванням вимог ст. 115, 197, 219 КПК України, та

враховуючи зазначене вище, слідчий суддя мав право застосувати запобіжний захід у вигляді тримання під вартою відносно Н. і, відповідно, визначити дату закінчення дії ухвали про тримання під вартою до 25 грудня 2019 року.





Ухвалу суду від 26.10.2019 року відносно К., підозрюваної у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.5 ст. 191 КК України скасовано. Постановлено нову ухвалу, якою клопотання прокурора

військової прокуратури Миколаївського гарнізону Південного регіону України про продовження строку застосування запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту щодо підозрюваної К. до 27.11.2019р. включно задоволено. Враховуючи наявність обгрунтованої підозри у вчиненні К.

тяжкого злочину, санкція якого передбачає покарання у вигляді позбавлення волі на строк до 12 років з конфіскацією майна, існує ймовірність щодо переховування підозрюваної від органів досудового розслідування та суду. Також продовжують існувати такі ризики, як: можливість

підробки чи спотворення документів підозрюваною з метою надання виду законності своїм протиправним діям, ризик незаконного впливу на свідків, які підлягають допиту та які працюють на ТОВ «ЕКО МОДУЛЬ УКРАЇНА» та ДП « МБТЗ», також наявний ризик перешкоджанню в даному кримінальному провадженню, оскільки згідно клопотання, органом досудового розслідування ще не допитано всіх причетних до вчинення


42

кримінального правопорушення осіб, окрім того, ймовірний ризик вчинення іншого кримінального правопорушення, так як, продовжуючи виконувати функції керівника юридичної особи підозрювана розпоряджається майном підприємства. Вищенаведені обставини надають достатньо підстав вважати,

що тільки продовження строку застосування відносно підозрюваної саме такого виду запобіжного заходу, як домашній арешт, забезпечить належне виконання останньою покладених на неї процесуальних обов’язків.



Категорія справ Справа № 490/9474/19 (Провадження № 11-сс/812/792/19) – ухвала Справа № 490/9474/19 (Провадження № 11-сс/812/793/19) - ухвала


Ухвалу суду від 03 листопада 2019 року, якою до підозрюваного Р. застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою до 25 грудня 2019 року скасовано. Постановлено нову ухвалу, якою клопотання слідчого групи слідчих СУ ГУ НП в Миколаївській області про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою до підозрюваного Р. задоволено частково. Застосовано до Р. запобіжний захід у вигляді цілодобового домашнього арешту із забороною залишати місце проживання Відповідно до положень ч. 5 ст. 194 КПК України покладено на Р. певні обов'язки. Ухвалу про застосування запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту передати для виконання органу Національної поліції України за місцем проживання підозрюваного Р. Відповідно до вимог ч.1, 2 ст.194 КПК України під час розгляду

клопотання про застосування запобіжного заходу слідчий суддя зобов'язаний встановити, чи доводять надані сторонами кримінального провадження докази обставини, які свідчать про наявність обґрунтованої підозри у вчиненні підозрюваним, обвинуваченим кримінального правопорушення; наявність достатніх підстав вважать, що існує хоча б один із ризиків, передбачених ст.177 КПК України, і на які вказує слідчий, прокурор та недостатність застосування більш м’яких запобіжних заходів для запобігання ризикам , зазначеним у клопотанні.




43

Слідчий, звертаючись з клопотанням про застосування до підозрюваного Р. запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, а прокурор при розгляді клопотання, не довели що більш м’який запобіжний захід ніж тримання під вартою не забезпечить запобіганню ризикам, зазначеним в клопотанні слідчого. Як вбачається з матеріалів провадження, Р. раніше не судимий,

має постійне місце проживання, зареєстрований за адресою, де проживає разом з родиною. Вказані обставини свідчать про наявність у підозрюваного

родини та міцних соціальних зв'язків, та дають підстави суду вважати, що саме запобіжний захід у вигляді цілодобового домашнього арешту, зможе забезпечити його належну процесуальну поведінку. Враховуючи наведене, обставини інкримінованих Р. злочинів,

апеляційний суд дійшов висновку про те, що застосування підозрюваному запобіжного заходу у вигляді цілодобового домашнього арешту, з покладенням на підозрюваного обов’язків, передбачених п. 2, 3, 4, 8 ч. 5 ст.194 КПК України, є достатнім для запобігання встановленим ризикам, передбачених ч. 1 ст. 177 КПК України та забезпечить його належну процесуальну поведінку.

Результати проведеного аналізу наведені в таблиці із зазначенням причин зміни чи

скасування судових рішень.


Дайджест - mka.court.gov.ua 11_2019.pdf · Дайджест судової палати у...

Documents