Л.М. Бостан, С.К. Бостан

ІСТОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВАЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

2�ге видання, перероблене та доповнене

РекомендованоМіністерством освіти і науки Українияк навчальний посібник для студентів

вищих навчальних закладів

Видавництво«Центр учбової літератури»

Київ – 2008

УДК 340.15 (1�87 (075.8))ББК 67.3 (0)я73 Б 85

Гриф наданоМіністерством освіти і науки України

(Лист № 14/18.2.#2041 від 01.12.2003 р.)

Науковий редактор:Тимченко С.М. – доктор історичних наук, професор кандидат юридичних наук.

Рецензенти:Лукашевич – доктор юридичних наук, професор, заслужений юрист України;

кафедра історії і теорії держави і права Запорізького національного університету;Зайцев Л.О. – кандидат юридичних наук, доцент

Бостан Л. М., Бостан С. К.Б 85 Історія держави і права зарубіжних країн. 2�е вид. перероб. й доп. : Навч.посібник. — К.: Центр учбової літератури, 2008 — 730 с.

ISBN 978�966�364�713�5

Пропонована книга є другим, переробленим і доповненим, виданням опубл�ікованого у 2004 р. навчального посібника, котрий призначався для забезпеченнянавчання з дисципліни «Історія держави і права зарубіжних країн» у вищихзакладах юридичної освіти ІІІ—IV рівня акредитації. Зберігаючи основні змістовіхарактеристики попереднього видання (висвітлювання загальної історії державиі права на основі порівняльного та проблемно�хронологічного методів з ураху�ванням зв’язків з іншими навчальними дисциплінами, насамперед із теорієюдержави і права; застосовування нових підходів до періодизації історичного про�цесу державо� і правотворення в зарубіжних країнах; детальнішого висвітленняісторичних засад таких основних галузей права як конституційне, кримінальне,цивільне та суміжних з ним галузей права та ін.), автори водночас переробили йдоповнили ту частину посібника, зміни котрої зумовлені дидактично�методич�ними потребами навчально�виховного процесу у зв’язку з приєднанням Українидо Болонської конвенції в галузі вищої освіти. Зокрема, змінена (укрупнена)колишня модульна побудова навчального матеріалу, доповнений джерельний(документальний) матеріал, додані тести для модульного контролю та перероб�лені деякі завдання для самостійної роботи. Новим у цьому виданні є наведенийу додатках до нього комплекс навчально�методичних матеріалів, необхідних дляорганізації навчального процесу за модульно�рейтинговою системою навчання.

Для викладачів, аспірантів і студентів (курсантів, слухачів) вищих юридич�них навчальних закладів та факультетів.

ISBN 978�966�364�713�5 © Бостан Л. М., Бостан С. К. 2008. © Центр учбової літератури, 2008.

3

Сину Даніїлу присвячується

Ïåðåäìîâà

Починаючи знайомство з навчальними дисциплінами, котрі необхідно опануватидля отримання вищої юридичної освіти, Ви, шановні першокурсники, напевно, зверне-те увагу на те, що серед них «забагато історій». На першому курсі це, зазвичай, «ІсторіяУкраїни», «Історія держави і права України» та «Історія держави і права зарубіжнихкраїн», на старших курсах — «Історія вчень про державу і право». Наш педагогічнийдосвід показує, що концентрація стількох таких історичних дисциплін на першому роцінавчання (зазвичай це перші три навчальні дисципліни) нерідко наводить тих, хто на-вчається, на думку: а чи дійсно зазначений заклад готує саме майбутніх юристів? По-квапимося Вас заспокоїти.

По-перше, Вам як майбутнім юристам потрібно усвідомити, що Ваш професійнийрівень залежить від багатьох чинників. Одним із них є розуміння того, що поза істори-чним контекстом неможливо пізнати сучасні державно-правові явища, оскільки в сус-пільстві завжди зберігаються залишки минулого, є основи сучасного й зачатки майбут-нього1. Історичні дисципліни відіграють провідну роль в ознайомленні з вітчизняною тасвітовою політичною й правовою культурою, знання якої дає можливість не повторю-вати помилок, глибше зрозуміти сучасні державо- і правотворчі процеси, прогнозуватиосновні тенденції їх розвитку.

По-друге, «Історія держави і права України», «Історія держави і права зарубіжнихкраїн» та «Історія вчень про державу і право» — за змістом та фаховим спрямуваннямвизначені вітчизняними освітянськими стандартами як юридичні дисципліни, котрі ра-зом із «Теорією держави і права» формують підвалини (фундамент) вивчення сучаснихдержави і права, що зумовлює їх місце в системі юридичної освіти як фундаментальнихдисциплін. Цим і визначається потреба пошуку різноманітних форм їх вивчення, підго-товки відповідного навчально-методичного забезпечення.

Стосовно «Історії держави і права зарубіжних країн» слід відзначити, що за роки не-залежності в Україні було видано декілька україномовних підручників і навчальних по-сібників2, але вважати достатнім забезпечення навчального процесу з цієї фундамента-льної дисципліни, на нашу думку, ще не можна. Завдання, що стоять перед сучасноювітчизняною юридичною освітою, вимагають оновлення змісту навчального курсу че-рез переосмислення усталених положень та оцінок історичного процесу державо- і пра-вотворення в зарубіжних країнах, нових підходів та форм організації самого навчально-го процесу з посиленням елементу самостійної роботи студентів (курсантів). Прагненняврахувати зазначене зумовило появу певних змістових та структурних особливостейпропонованого навчального посібника.

По-перше, єдиний за своїм змістом, він складається з двох частин (модулів). В осно-ву такого поділу покладено насамперед деякі концептуальні підходи до періодизації іс-торії держави і права зарубіжних країн. Зокрема автори здійснили спробу розглянутидержаву і право зарубіжних країн не як надбудовний елемент соціально-економічної

1 Керимов Д. А. Методология права (предмет, функции, проблемы философии права) / 2-е изд. — М.:Аванта+, 2001. — С. 110.

2 Дивись бібліографічний список літератури наприкінці книги.

4

формації, а як «продукт» людського суспільства відповідної епохи3. Цих епох дві: епо-ха кастово-станового суспільства та епоха громадянського суспільства. Оскільки кож-ному з них відповідає певний історичний тип держави і права, який визначається соціа-льною сутністю держави і права тієї чи іншої епохи, то в історії держави і правазарубіжних країн доцільно було б виділити два великих історичних періоди: 1) державаі право країн епохи кастово-станового суспільства; 2) держава і право країн епохи гро-мадянського суспільства4.

По-друге, стосовно історії держави і права епохи громадянського суспільства про-понується відмовитися від традиційного поділу історії держави і права зарубіжнихкраїн західної цивілізації на новий і новітній періоди, який сьогодні ґрунтується не насутнісних, а на формальних підходах. Відомо, що відправним пунктом новітнього часувважалася Жовтнева революція 1917 р. в Росії та поява соціалістичної держави і права,котра, згідно з марксистською теорією, мала прийти на зміну буржуазній. Поява такоїнової держави справді могла б послужити початком якісно нового періоду в історіїдержави і права, однак події кінця ХХ століття показали, що новий тип держави вияви-вся нежиттєздатним і, відповідно, нетривалим. За незначним винятком, колишні соціа-лістичні країни повернулися до державно-правових орієнтирів, закладених першимизахідноєвропейськими буржуазними революціями. Подальші революційні потрясіння,дві світові війни, інші масштабні події певним чином змогли вплинути тільки на формидержави (після Першої світової війни, наприклад, розпалися чотири великі імперії —Російська, Австро-Угорська, Германська та Османська), а не на їх сутність. Тому виді-лення чотирьох періодів в історії держави і права, на нашу думку, є доцільним для«внутрішньої» періодизації таких країн, як СРСР та деяких інших, що пройшли черезетап існування соціалістичного типу держави. Поширювати цей підхід на всі інші краї-ни і — особливо— на розвинуті західні, котрі визначили основні світові тенденції роз-витку держави і права, немає достатніх підстав. Історичний досвід показує, що держав-но-правовий розвиток західних країн у подальшому відбувався еволюційно, і його слідрозглядати як єдиний і в той же час нерівномірний процес.

По-третє, ця нерівномірність була зумовлена специфікою розвитку країн певних ре-гіонів світу й рівнем їх зрілості для переходу до якісно нового етапу суспільних відно-син. Першими на цей шлях стали західні країни, з певним відставанням від них — схід-ні (у Японії, наприклад, «революційна» епоха Мейдзі наступила на більш як 200 роківпізніше, ніж в Англії). Хоча в нову епоху східний світ зазнав сильного впливу Захо-ду — «вестернізацію», він узагалі, а держава, і особливо право, зберегли традиційні ри-си свого розвитку. Тобто поряд із формаційним у посібнику використовується цивіліза-ційний підхід до явищ, котрий дозволяє розглядати державно-правові явища зурахуванням специфіки їх розвитку в країнах, що належать до двох макроцивілізацій —західної та східної.

По-четверте, оскільки запропонований навчальний посібник певною мірою є допов-ненням до наявного сьогодні в Україні поки ще єдиного підручника з «Історії держави іправа зарубіжних країн»5, у якому здійснена спроба охопити державно-правову історіюмаксимальної кількості країн світу, то він спрямований на більш широке висвітленняісторії держави і права лише тих країн, котрі зробили суттєвий внесок у світову скарб-ницю правової культури.

З огляду на це, особливу увагу приділено таким країнам західної цивілізації, як Ан-глія, Франція, США та Німеччина — країнам, котрі, поклавши початок двом найбіль-

3 Див.: Лейст О. Э. Общество, право и государство // Проблемы теории государства и права: Учебноепособие. — М.: ПРОСПЕКТ, 1999. — С. 36—62.

4 У сучасній історико-правовій літературі все ще домінує періодизація історії держави і права, в основукотрої покладено формаційний критерій. Згідно з цією періодизацією, виділяються чотири періоди:1) давній; 2) середньовічний; 3) новий; 4) новітній.

5 Див.: Страхов М. М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підруч. для студ. юрид. спец. вищихнавч. закл. / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого; Академія правових наукУкраїни. — 2-е вид., перероб. та доп. — К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2003.

5

шим і найвпливовішим правовим сім’ям світу — англо-американській та романо-германській, визначили основні тенденції державно-правового розвитку в епоху стано-влення громадянського суспільства. Інтерес до окремих держав східної цивілізації зу-мовлений дещо іншими причинами. Країни далекосхідної локальної цивілізації або ієро-гліфічної культури (насамперед Японія і Китай) є яскравим прикладом гармонійногопоєднання традиційного та західного елементів у державно-правовому будівництві, адосвід соціалістичного Китаю, котрий останнім часом розвивається досить динамічно, єповчальним для постсоціалістичних країн, у тому числі й України. Не менш корисним єдержавно-правовий досвід і деяких країн близькосхідної локальної цивілізації або му-сульманської культури, зокрема, нашого сусіда — Туреччини, під певним упливом якоїтрадиційно перебуває мусульманське населення півдня України, батьківщини ісламу(Саудівської Аравії), деяких країн Перської затоки (Бахрейн, Іран, Ірак, Кувейт), що за-цікавили нас своєрідним поєднанням монархічних (теократично-абсолютистських)державних форм і високим рівнем «соціальності», специфічним змістом встановленихтам республіканських форм правління й політичних режимів.

Окрім змістових, пропонований посібник має і деякі дидактично-методичні особли-вості. Зокрема він спрямований на впровадження у навчальний процес сучасних техно-логій навчання, нестандартних, творчих підходів засвоєння та подачі навчального ма-теріалу. Це передусім модульна система навчання та рейтингове оцінювання знань, якіу світлі вимог Болонської конвенції набувають особливого значення для сучасного роз-витку вітчизняної освіти. Модуль — змістовий блок навчального матеріалу, що розгля-дає одне фундаментальне поняття або групу споріднених питань, котрі логічно й функ-ціонально між собою пов’язані, є основною дидактичною одиницею навчальногопосібника. Він структурно складається з двох модулів та п’ятьох підмодулів (змістовихмодулів)6, котрі у свою чергу об’єднують у своїх межах певну кількість тем курсу.

Матеріал кожної з тем містить у собі «навчальну» та «методичну» частини. Основу«навчальної» частини складає підготовлений авторами курс лекцій, спрямований здебіль-шого на формування певної системи знань. «Методична» частина містить завдання,спрямовані на формування у тих, хто навчається, навичок та вмінь володіння поняття-ми, категоріями й термінами, які увійшли до арсеналу загальнолюдської політичної іправової культури (складання словника термінів та понять); використання принципу іс-торизму під час розгляду різних подій та державно-правових явищ (складання хроноло-гічних таблиць); уміння працювати з правовими джерелами (витяги з них поміщені на-прикінці кожної теми), аналізувати їх. Крім того, пропонуються різні форми завданьдля закріплення та перевірки знань, одержаних під час лекцій та самостійного вивченняматеріалу: а) продовжити думку; б) відповісти на контрольні питання; в) виконати тес-тові завдання; г) скласти юридичні казуси; д) підготувати реферат з пропонованих тем;є) готуватися до вивчення матеріалу наступної теми тощо. Під час виконання самостій-них завдань є можливість використовувати деякі джерела (документи), витяги з якихпоміщені після кожної теми, а також додаткову літературу. Новацією слід вважати йсистему поточного та підсумкового контролю знань, вмінь та навичок студентів, успі-шність котрих має бути оцінена за рейтинговою (багатобальною) шкалою.

При підготовці цього посібника використано матеріал підручників та навчальнихпосібників з «Історії держави і права зарубіжних країн», монографій і статей, перелікяких наведений у бібліографічному списку. Певний внесок у підготовку окремих фраг-ментів посібника зробили члени студентської наукової проблемної групи «Держава іправо зарубіжних країн: історія і сучасність» — Даніїл Бостан (підбір термінів та по-нять, завдання для самостійної роботи під рубрикою продовжте думку), Олексій Гур-жій та Вікторія Харченко (матеріали з історії китайської держави), Ілля Муляр та ВіраСмірна (матеріали з історії поліції, джерел кримінального права Японії), Наталля Сте-паненко (матеріали з історії конституційного права зарубіжних країн).

6 Докладніше про це дивись у «Вступі» (§2. Історія держави і права зарубіжних країн як навчальна дис-ципліна») та Додатку А «Навчальна програма дисципліни «Історія держави і права зарубіжних країн».

6

Автори вдячні рецензентам: першому проректорові Запорізького Гуманітарногоуніверситету «ЗІДМУ» (м. Запоріжжя), докторові юридичних наук, професоровіВ. Г. Лукашевичу; начальникові кафедри теорії і історії держави та права Національно-го університету внутрішніх справ (м. Харків), кандидатові юридичних наук, доцентовіЛ. О. Зайцеву; кафедрі історії та теорії держави і права Запорізького національного уні-верситету за висловлені поради під час роботи над рукописом посібника. Слова вдяч-ності за прихильне ставлення до здійсненої нами роботи над першим виданням цьогопосібника та висловлені побажання щодо його вдосконалення адресуємо також докто-рові юридичних наук, професорові Б. Й. Тищику (Львівський національний універси-тет); докторові юридичних наук, професорові М. В. Никифораку (Чернівецький націо-нальний університет); кандидатові юридичних наук Н. М. Пархоменко та кандидатовіюридичних наук О. В. Кресіну (Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАНУкраїни); кандидатові історичних наук, доцентові В. М. Пальченкової (Гуманітарнийуніверситет «ЗІДМУ»). Ми готові й надалі прийняти до уваги пропозиції щодо подаль-шого покращення структури та змісту навчального посібника, співпрацювати з усіма,хто побажає залучитися до підготовки нових навчальних видань з історії держави і пра-ва зарубіжних країн.

7

Âñòóï

Використовуючи дотепер словосполучення «Історія держави і права зарубіжнихкраїн», ми насамперед вели мову про навчальну дисципліну, котра посідає особливе мі-сце в системі юридичної освіти. Але ж будь-яка навчальна дисципліна неодмінно маєпід собою фундамент у вигляді однойменної науки. Тобто «Історія держава і права за-рубіжних країн», з одного боку — юридична наука, а з іншого — навчальна дисципліна(навчальний курс, предмет). На питання, що ж між ними спільне та особливе, спробує-мо відповісти нижче.

§1. Історія держави і права зарубіжних країн як наука

Науку «Історія держави і права зарубіжних країн» можна визначити як сформо-вану в результаті цілеспрямованої діяльності людей та відповідних дослідницькихустанов систему знань про виникнення й розвиток держави і права в зарубіжних країнах.

На відміну від загальної історії, історико-правова наука не досліджує суспільствовзагалі, а лише вивчає історичні процеси розвитку складної системи державних і пра-вових інститутів.

Основна її мета — виявити історичні закономірності й тенденції розвитку держа-ви і права, їх специфіку порівняно із закономірностями й тенденціями розвитку як ін-ших окремих елементів суспільства, так і суспільства в цілому.

З вищезазначеного виходить, що предметом вивчення науки історії держави і правазарубіжних країн є конкретні процеси виникнення й розвитку державно-правових ін-ститутів та явищ, що розвиваються у хронологічній послідовності й виявляються впевному географічному просторі (зарубіжні країни).

Чому треба досліджувати далеке й не дуже далеке минуле цих інститутів?Передусім тому, що глибоке розуміння суті сучасних державно-правових інститутів

неможливе без відповідей на такі питання:• як вони виникли?• які основні етапи пройшли у своєму розвитку?• які причини зумовили їх зміни, заміну одного державно-правового інституту

іншим?• як вони вплинули на подальший розвиток держави і права?Саме на ці та інші питання дає відповіді наука «Історія держави і права зарубіжних

країн» або «Загальна історія держави і права», як її називають дехто з учених. Стосовноїї найменування відзначимо, що в Україні назва «Історія держави і права зарубіжнихкраїн» використовується повсюдно. В інших країнах (насамперед у Росії) є прихильни-ки як першої (О. А. Жидков і Н. А. Крашеніннікова), так і другої назви (В. Г. Граф-ський, К. І. Батир, О. А. Омельченко та ін.). На нашу думку, більшу рацію маютьостанні, тобто ті, хто називає зазначену науку «Загальною історією держави і права».Однак мусимо уточнити: предметом її дослідження має бути держава і право не тількизарубіжних країн, а й «своєї» країни. Лише тоді ця історія буде «загальною» і зможе ви-значити історичні закономірності й тенденції розвитку держави і права незалежно від

8

будь-яких «країно-просторових» меж. Поділ на «зарубіжні країни» та «Україну» маєздебільшого формальний характер і певною мірою прийнятний для відокремленняпредмета викладання історико-правових дисциплін у системі юридичної освіти. Це, од-нак, має здійснюватися за умов дотримання жорстких міждисциплінарних зв’язків між«Історією держави і права України» та «Історією держави і права зарубіжних країн».

1.1. Виникнення й розвиток загальної історії держави і права

Спроби пізнати, пояснити причини історичних змін у політичному устрої та праві по-чинаються з народженням історичних і політичних знань в історії світової культури. Іс-торіографія (гр. graphõ — писати; писати історію) держави і права починається з працьдавніх істориків, серед котрих необхідно зазначити насамперед Геродота з його «Історі-єю» (V ст. до н. е.) і Полібія з «Загальною історією» (ІІ ст. до н. е.). Однак передумовипереростання історико-правових знань у науку склалися лише наприкінець XVII ст. і роз-вивалися вони ще в рамках загальної історії. У 1685—1696 рр. в Галлє професорК. Келлєр (Целларіус) видав латинською мовою «Всесвітню історію» в трьох томах, укотрій уперше в загальній історії було застосовано її розподіл на давню, середню і нову.

Як самостійна галузь наукового знання історико-правова наука бере початок зXIX століття. Велику роль у накопиченні історико-правових знань відіграла історичнашкола права в Німеччині (її представники: Ф. Савіньї, Г. Ф. Пухта). Народи, на думкуприбічників цієї школи, живуть своїм історичним життям; кожен із них створює своєнаціональне право зі своїми особливостями. При цьому те, що властиве одному наро-дові, не може бути в будь-яку епоху сприйняте без втрат іншим. Разом із тим, правоодних народів далеко не рівнозначне іншим за своєю цінністю й значущість для історії.За Ф. Савіньї, є народи-віртуози права, і тільки їх історія становить науковий інтерес(до таких він зарахував римлян, германців). Його шеститомна робота «Історія римсь-кого права в середні віки» (1831 р.) стала чи не першим досвідом висвітлення в нау-ковій історії держави і права проблемної історії, що охопила цілу низку правових сис-тем Західної Європи. Подальший її розвиток, з більш широким охопленням проблем,країн, пов’язаний з такими іменами, як М. Гуго, К. Ейхгорн та ін.

І послідовники, і критики історичної школи, звернувшись до спеціальних історико-правових досліджень, у найкоротший термін завершили перетворення загальної історіїправа в науку.

У першій половині XIX ст. під упливом загальної історичної науки й політичноїекономії, що швидко розвивалася, сформувався новий підхід до оцінки закономірнос-тей змін історико-правових явищ, що його обстоювали представники так званого соці-ологічного напряму. Форми держави і права, на їх думку, живуть не самостійним жит-тям, а підпорядковані іншим, більш масштабним змінам у соціальному житті народів,пов’язаних із відносинами власності, економічним ладом.

У своїх дослідженнях з історії становлення національних держав у Європі, з історіїФранцузької революції XVIII століття Ф. Гізо, О. Тьєрі, Ж. Мішлє прагнули показативплив класової боротьби буржуазії («третього стану») з дворянством на зміни формдержави, на правову політику влади і взагалі — на крах старого й формування новогоправопорядку в Європі. Це було вже визнанням ідеї класової боротьби в історії як ви-значального чинника розвитку права й державної організації.

Ідея класової боротьби стала ключовою для соціальної філософії та історико-юридичної концепції марксизму, що склався в 40-х роках ХІХ ст. під сильним упливомсоціалістичної ідеології. У працях фундаторів цієї ідеології — німецького економіста йфілософа К. Маркса, публіциста й суспільного діяча Ф. Енгельса, а також їх найближ-чих наукових послідовників Ф. Лассаля, П. Лафарга, К. Каутського, В. Плеханова,В. Леніна та інших — роль класової боротьби була представлена вже як головний чин-ник усіх змін у світовій історії, включаючи зміни державних форм, правових інститутів,культури і навіть ідеологій.

9

Марксизм був лише крайнім утіленням соціологічного підходу до історії держави іправа. Однак і інші дослідники стали розглядати юридичні явища тільки як продовжен-ня економічного ладу. Так, англійський історик права Ф. Метланд вважав, що економічнівідносини — це «основа, з якої розвиваються всі державні установи, правові переко-нання, мистецтво і навіть релігійні уявлення»7.

Розвиток у середині XIX ст. науки соціології, а згодом поява порівняльно-історичного методу поклали початок виникненню так званої порівняльно-історичноїшколи права. Правознавці й історики стали шукати загальні риси розвитку правових ідержавних систем різних народів і таким шляхом встановлювати загальні закономірно-сті змін історико-правових інститутів. Загальну історію держави і права при такомупідході почали розуміти тільки як порівняльну історію.

Великий внесок у порівняльно-історичні дослідження права зробили німецький іс-торик і правознавець А. Пост, котрий написав «Нариси із загальної порівняльної іс-торії держави і права» (1878 р.); англієць М. Мен, який присвятив своє життя дослід-женню права стародавніх народів і найдавніших форм державності; француз Р. Дар-рест, з ініціативи котрого було почато видання загальноєвропейського за значенням«Журналу історії французького і зарубіжного права».

Накопичення й узагальнення значного фактичного матеріалу в ХХ ст. зробило мож-ливим видання до Другої світової війни таких фундаментальних робіт, як багатотомна«Історія права» німецьких учених Й. Колєра та Л. Венгера (1914 р.), «Історія права»американських істориків права Д. Вігмора і У. Сигля (1924 р.) та ін.

Після Другої світової війни низки фундаментальних праць з історії права, політич-них інститутів видали француз Ж. Еллюль («Історія інститутів» у 5-ти томах 1969 р.);англієць А. Тойнбі — фундатор так званого цивілізаційного підходу в дослідженні дер-жавно-правових явищ, який створив з 1934 по 1957 рр. десять томів всесвітньої історіїцивілізацій (робота відома під назвою «Досвід дослідження історії»); швед Е. Ан-нерс — автор навчального курсу «Історія європейського права» у 2-х томах (1974—1980 рр.) та ін.

У цілому ж історія права дещо поступилася своїм значенням у загальній юридичнійнауці порівняльному правознавству, яке внаслідок особливостей розвитку більшості за-хідних систем права ставало історичним. У зв’язку з цим не можна не відзначити робо-ту Рене Давида, що вийшла також російською мовою в кількох виданнях під назвою«Основні правові системи сучасності».

1.2. Вітчизняна наука загальної історії держави і права

В Україні проблемами загальної історії держави і права займалися вчені провіднихна той час (друга половина ХІХ ст.) університетів. Серед них — професор Харківськогоуніверситету М. Ф. Володимирський-Буданов (1838—1916 рр.), автор близько 100 робіту галузі історії права Росії, України, Білорусії, Польщі, котрий у своїх дослідженнях,зокрема, в «Огляді історії російського права» (1886 р.), простежив історію держави іправа Росії з найдавніших часів до видання Зводу Законів у XIX ст., виклав історіюрозвитку основних галузей права (державного, кримінального, цивільного), а також су-ду та процесу.

Не можна обійти увагою ще одного відомого українського юриста того часу, профе-сора Київського університету О. Ф. Кістяківського (1833—1885 рр.), котрий значнуувагу приділяв історичному правовому досвіду різних народів. Свідченням тому є істо-ричний нарис науки кримінального права, який було поміщено в передмові до «Елемен-тарного підручника кримінального права», виданого в 1882 році.

Захоплення історією серед правників України було зумовлено набуттям досить знач-ного поширення в той час у Західній Європі порівняльно-історичної школи права. По-

7 Цит. за: Омельченко О. О. Всеобщая история государства и права: Учебник в 2 т. — М.: Остожье,1998.— Т. 1. — С. 23.

10

чаток історико-порівняльного методу в українській юридичній науці в Україні поклавМ. Іванішев — вчитель О. Ф. Кістяківського. Сам же О. Ф. Кістяківський своєрідно ви-значив мету, використання цього методу, а саме: «Пошук початків справедливості в тихзагальних нормах права, які можна виділити з різноманіття всіх часів і народів»8.

Базуючись на історико-порівняльному методі в поєднанні з соціолого-позитивіст-ським підходом до пояснення процесу походження і функціонування права,М. Ф. Володимирський-Буданов та О. Ф. Кістяківський звернули увагу на звичаєвеправо, правосвідомість народу, що виникали на ґрунті певних суспільних відносин, надіяльності судді, що обирався народом і протистояв монополії законодавчої влади в ру-ках держави. Ці вчені утворили своєрідну історико-соціологічну течію, яка представля-ла історичну школу права в Україні.

Після революції, у 20—30-х рр. ХХ ст., вивчення історії зарубіжних країн, у томучислі історії держави і права, по суті припиняється. Тільки наприкінці 30-х — на почат-ку 40-х рр. відбувається поступове його відновлення. Центром, зрозуміло, стала Моск-ва. У 1940 р. вийшли перша програма та лекції нового навчального курсу, складеніП. Н. Галанзою. У 1944—1947 рр. колектив авторів видає перший у СРСР курс загаль-ної історії держави і права у 4-х томах. У 60-х роках під редакцією П. Н. Галанзи ви-йшов двотомник з «Історії держави і права зарубіжних країн», праці, присвячені історіїдержави і права окремих країн Стародавнього Сходу (О.А. Жидков, Е.А. Скрипільов),Стародавньої Греції (С.Ф. Кечек’ян), Стародавнього Риму (Ю.М. Бірюков).

Вивчення держави і права зарубіжних країн також відроджувалося і в Україні. Цебуло пов’язано передусім зі створенням Харківського юридичного інституту, котрийзгодом стає центром юридичної освіти й правової науки всієї України. Відродженняукраїнської школи загальної історії держави і права пов’язано з іменами В. М. Катрича,А. Й. Рогожина, М. М. Страхова, Б. Й. Тищика та ін.

У 70—80 рр. свій внесок у розвиток науки історії держави і права зарубіжних країнзробили, зокрема, К. І. Батир, О. А. Жидков, Н. А. Крашеніннінкова, К. Ф. Федоров,З. М. Черніловський. Радянська історіографія держави і права, як і вся історична таюридична наука того часу, перебувала під упливом ідеології марксизму, яка у висвіт-ленні й оцінках історії держави і права визначним вважала соціологічний класовий під-хід. Суть його полягала в тому, що при вивченні історії державно-правових інститутівдослідники повинні були дотримуватися таких вимог:

1) визнання основою розвитку держави і права матеріальних умов життя, вяких головну роль відігравали виробничі відносини. Тому в дослідженнях тих роківбільше уваги приділялося висвітленню соціально-економічних аспектів, ніж юри-дичних;

2) визначення першопричиною всього розвитку, в тому числі державно-правовихявищ, боротьби суперечностей, виразниками яких виступали антагоністичні класи;

3) розуміння, що ці суперечності призводили до гострої класової боротьби та соціа-льних революцій, котрі зумовлювали зміни типів держави і права. Головною рушійноюсилою в цих перетвореннях виступали пригноблені народні маси.

4) визнання критерієм оцінки результатів боротьби за все прогресивне, як і всіх іс-торичних фактів, подій та явищ, комуністичного принципу партійності, який зо-бов’язував «стати на точку зору передового робітничого класу, оскільки його інтересиспівпадають з об’єктивними законами історичного розвитку»9.

Перераховані вище вимоги у своїй сукупності ставали методологічними засадамибудь-якого історичного, у тому числі й історико-правового дослідження.

Події останніх десятиліть ХХ ст. призвели до суттєвих змін у розвитку нашого сус-пільства у цілому і в науці зокрема. Визнання людини як найвищої цінності у світі зу-мовило необхідність переглянути методологічні засади насамперед гуманітарних наук,

8 Див.: Кистяковский А. Ф. Элементарный учебник общего уголовного права. — К., 1882. — С. 32. 9 Див.: История государства и права зарубежных стран: В 2-х тт. / Под ред. П. Н. Галанзы. — М.,

1963. — Т. 1. — С. 17.

11

відмовитися від класового підходу в оцінках суспільних явищ, фактів, подій. Ці спробибуло зроблено і в історико-правовій науці.

Словосполучення методологічні засади є похідним від методологія — поняття, наяке потрапляють студенти (курсанти) на початку вивчення майже кожної дисципліни,особливо фундаментального циклу. Наш педагогічний досвід показує, що з’ясуванняпершокурсниками питання про методологію науки, що вивчається, викликає значнітруднощі. І це не дивно, оскільки порівняно з радянським періодом, коли все в цьомупитанні було зрозуміло (дивись вище), сьогодні навіть серед учених немає цілісногоуявлення та єдиного підходу до цієї проблеми. Спробуємо розібратися в означенійскладній проблемі, подавши наше бачення методології, точніше методологічних засадісторії держави і права зарубіжних країн.

1.3. Методологічні засади історії держави і права зарубіжних країн

Методологічні засади історії держави і права зарубіжних країн — це сукупністьметодів пізнання й пізнавальних принципів, за допомогою яких досліджуються процесивиникнення та розвитку державно-правових інститутів у зарубіжних країнах.

Методологія історії держави і права зарубіжних країн у структурному відношенніумовно має три рівні.

Перший, вищий рівень, являє собою комплекс загальнофілософських методів пі-знання та пізнавальних принципів. Кожна наука вивчає певне коло явищ, але окрема на-ука, навіть група наук не може дати цілісної картини світу, скласти певний світогляд.Таке уявлення дає філософія — наука про найбільш загальні закони розвитку природи,суспільства і людського мислення. Вона виступає основним методом пізнання реальноїдійсності, який використовується в усіх науках, (недаремно філософію ще називаютьнаукою наук).

Ядро філософського методу пізнання становлять два загальнонаукові методи пі-знання: діалектичний і метафізичний (раніше визнавався тільки діалектичний. — Л. Б.,С. Б.).

Стосовно нашої науки діалектичний метод дозволяє розглянути всі державно-правові явища в русі, в органічному зв’язку з розвитком економічних, соціальних,культурних та інших процесів, що відбувалися в суспільстві з найдавніших часів досьогодення.

Метафізичний метод, навпаки, дозволяє розглянути державно-правові явища не уїх розвитку і взаємному зв’язку, а в певному стані спокою й нерухомості.

Ці два методи виступають не кожний окремо, а в єдності, у певному зв’язку. Напри-клад, розглядаючи процес походження та розвиток держави в тій або іншій частині сві-ту ми, використовуючи діалектичний метод пізнання, реконструюємо цей процес у ру-сі, упродовж певного проміжку часу і враховуємо всі чинники (соціально-економічні,культурні та ін.), котрі сприяли державотворенню. Метафізичний метод дозволяє роз-глянути, наприклад, суть держави (рабовласницької, феодальної), яка фактично не змі-нювалася, а перебувала в певному стані спокою століття й навіть тисячоліття. Звичай-но, провідним у цьому зв’язку є, у силу свого динамізму, діалектичний метод.

Філософські, загальні методи пізнання виступають базою для пізнавальних принци-пів, тобто таких засадничих керівних положень, за умов дотримання котрих можливеодержання істинних знань. Щодо кількості даних принципів серед вчених немає єднос-ті. Якщо подивитися через призму історико-правової науки, то можна виділити три та-ких принципи:

а) принцип історизму, що передбачає розгляд державно-правового явища, яке ви-вчається, у його розвитку, внутрішньому постійному русі з урахуванням усіх зв’язків,що утворюють те історичне середовище, у якому певне явище існує. У галузі історіїдержави і права зарубіжних країн принцип історизму відіграє суттєву роль у процесівисвітлення генези й подальшого розвитку життя того чи іншого державно-правового

12

явища в історичній ретроспективі та перспективі, дослідження місця і значення держа-вно-правових явищ у сукупній системі явищ певної епохи, розкриття зв’язків між різ-ними явищами минулого й сучасності, усвідомлення специфічної логіки історико-правових процесів;

б) принцип об’єктивності, котрий дозволяє виявити тенденції й закономірностіпроцесу виникнення та розвитку державно-правових явищ тільки за наявності знань,отриманих унаслідок глибокого та всебічного вивчення всієї сукупності фактів, щостосуються питання, яке має бути розглянутим. Довільний підбір фактів унаслідокнесумлінності дослідника, або ще гірше, з метою досягнення будь-якої вигоди (найчас-тіше політичної) призведе до нереальної, неправдивої інформації про те чи інше держа-вно-правове явище;

в) принцип соціального гуманізму, котрий передбачає оцінку фактів, подій та явищне з позицій інтересів окремих соціально-класових сил, а з точки зору їх значимості всистемі загальнолюдських цінностей, суспільного прогресу в цілому.

Таким чином, верхній рівень методології являє собою сукупність загальнонауковихпізнавальних методів та принципів, які є базовими для всіх наук, у тому числі й історіїдержави і права зарубіжних країн.

Другий рівень представляє собою сукупність загальнонаукових дослідницьких ме-тодів та прийомів (не плутати з методами пізнання.— Л. Б., С. Б.). Серед загальнонау-кових дослідницьких методів ми б виділили логічний метод, що проявляється насампе-ред в таких дослідницьких прийомах як аналіз, синтез, індукція й дедукція.

Аналіз є прийомом наукового дослідження, суть котрого полягає в роз’єднанні ціло-го на складові елементи. За допомогою синтезу узагальнюються зведені у єдине ціледані, набуті за допомогою аналізу. Індукція — логічний умовивід, що веде дослідникавід аналізу окремих фактів до загальних висновків, дедукція, навпаки, веде дослідникавід загальних висновків до окремих явищ.

Третій рівень — це сукупність спеціальних дослідницьких методів та прийомів,за допомогою яких дослідник з’ясовує реальну картину розгляданого ним процесу. Доспеціальних дослідницьких методів, характерних для історичної (в тому числі й істори-ко-правової) науки, належать такі: хронологічний, проблемно-хронологічний, періодиза-ції, порівняльно-історичний та інші, котрі використовуються залежно від мети й за-вдань дослідження, джерельної бази та інших чинників.

Початковим методом будь-якого історичного дослідження є хронологічний метод,котрий передбачає вивчення фактів, подій та явищ у суворо визначеній хронологічнійпослідовності. Цей метод є оптимальним при розгляді історії державно-правових інсти-тутів на невеликому історичному відтинку часу і, як правило, відносно однієї державиабо народу.

В історії держави і права зарубіжних країн хронологічний метод у «чистому» вигля-ді використовується рідко. Найчастіше за все застосовують його різновид — проблем-но-хронологічний метод, який передбачає систематизацію джерельного матеріалу зокремих проблем, у межах котрих відновлюється ланцюг державно-правових подій ухронологічній послідовності. Але і цей дослідницький метод не вирішує проблеми, щовиникають в ході аналізу великої кількості однопорядкових історичних фактів та вияв-лення схожості юридичних інститутів різних країн.

Цю проблему вирішує порівняльно-історичний метод, який орієнтує дослідникана вивчення конкретних державно-правових явищ шляхом зіставлення їх окремихякостей та рис з показниками інших однотипних та одночасних явищ (синхроннепорівняння — порівняння по «горизонталі») або зіставлення явищ (можливо, одно-го й того ж явища) на різних етапах їх еволюції (діахронне порівняння — порівнян-ня по «вертикалі»).

Дослідження процесу виникнення й розвитку державно-правових інститутів упро-довж багатьох тисячоліть неможливе без поділу цього величезного проміжку часу наряд менших періодів, що виділяються на основі певних критеріїв. У цьому суть ще од-ного дослідницького методу — методу періодизації.

13

Сучасна література з історії держави і права зарубіжних країн свідчить, що в цьомупитанні існує певна невизначеність, пов’язана зі спробами перегляду старих і неоста-точним виробленням нових підходів до періодизації загальної історії держави і права.

В основі старого, марксистського підходу лежала категорія «суспільно-економічнаформація»10. З позицій формаційного підходу певним рівням соціально-економічногорозвитку людського суспільства відповідає певний тип держави і права й відповіднийперіод їх існування. Це має такий вигляд:

І період — рабовласницька держава і право — IV тис. до. н. е. — сер. І тис. н. е. —стародавній світ;

ІІ період — феодальна держава і право — сер. І тис. н. е. — ХVII—ХVIII ст. —середні віки;

ІІІ період — буржуазна держава і право — ХVII—ХVIII ст. — поч. ХХ ст. — но-вий час;

IV період — соціалістична держава і право — з 1917 р. (з Великої Жовтневої со-ціалістичної революції в Росії) — новітній час.

У наш час устої вищенаведеної періодизації похитнулися. Зроблена спроба цю чіткусхему — рабовласницька, феодальна, буржуазна, соціалістична держава і право з влас-тивими їм періодами замінити іншими категоріями. Досить поширеною у останні часи єперіодизація, заснована на так званому цивілізаційному критерії. Прихильники цьогопідходу, в основі котрого лежить категорія «цивілізація»11, вважають, що тип держави іправа та періоди їх існування зумовлені тією або іншою цивілізацією, де духовно-культурні чинники і передусім релігійні, панують над об’єктивно-матеріальними.

Аналізуючи ці два підходи, доходимо висновку, що в обох із них є свої позитивні таслабкі сторони. При цивілізаційному підході нечіткість у визначенні самого поняття«цивілізація», де суспільство й держава характеризуються переважно за зовнішнімиознаками культури, часом важко вловимими, досить складно провести чіткий розподілна окремі періоди.

Слабкою стороною формаційного підходу є абсолютизація економічного впливу насуть держави, тому у формаційну схему не вкладається історія держави і права східнихкраїн, котрі відрізнялися не тільки особливою, «азіатською» системою виробничих від-носин, пов’язаною зі стійкою багатоукладністю, але й найглибшим впливом на все сус-пільне й державне життя релігійної ідеології, традицій та інших подібних чинників.

З огляду на вищесказане, спробуємо, використовуючи позитивні сторони обох під-ходів, подати своє бачення періодизації історії держави і права зарубіжних країн.

1.4. Періодизація історії держави і права зарубіжних країн

Історію державно-організованого суспільства, на нашу думку, можна поділити надві великі епохи, котрі обумовили сутність та відповідні форми держави і права, саме:

Епоха кастово-станового суспільства, де держава за своєю суттю є виразникомінтересів вузьких класових угруповань (рабовласницька та феодальна держави), а правоцього періоду — це право-привілей пануючих класів, яке юридично закріплювало існу-ючу соціальну нерівність.

Епоха громадянського суспільства, формування якого починається з перших бур-жуазних революцій. На цьому історичному етапі держава починає виражати загально-соціальні інтереси, право закріплює соціальну рівність людей, котрі вперше в багатові-ковій історії людства, незалежно від їх соціального стану і походження, стали

10 «Суспільно-економічна формація» — історично визначений щабель у розвитку людського суспільс-тва, що характеризується єдністю продуктивних сил і виробничих відносин (економічний базис), які визна-чають сутність надбудовних структур, якими є, зокрема, держава і право.

11 За А. Дж. Тойнбі «Цивілізація» — це відносно замкнутий і локальний стан суспільства, що відрізня-ється спільністю культурних, економічних, географічних, релігійних, психологічних і інших ознак, два зяких залишаються незмінними: 1) релігія і форми її організації; 2) територія.

14

юридично (це ще не означало фактично. — Л. Б., С. Б.) рівноправними учасниками су-спільного життя.

Так, основним критерієм розподілу на ці дві великі історичні епохи виступає соціа-льно-економічний стан суспільства. Водночас слід зазначити, що їх хронологічні межіне є однаковими для всіх зарубіжних країн. Це обумовлено, на нашу думку, вже цивілі-заційними рисами (соціально-політичними та духовними) того чи іншого суспільства.Визнання існування двох великих цивілізацій — західної та східної — зі своїми специ-фічними шляхами розвитку передбачає необхідність здійснити періодизацію держави іправа зарубіжних країн у рамках цих двох цивілізацій.

В історії держави і права: а) країн східної цивілізації виділяються: І період — ІV тис. до н. е. — кінець ХІХ — поч. ХХ ст.; ІІ період — кінець ХІХ — поч. ХХ ст. — продовжується. б) країн західної цивілізації: І період — І тис. до н. е. — середина ХVП—ХVIII ст.; ІІ період — сер. ХVII—XVIII ст. — продовжується. Хронологічні межи:• першого періоду обох цивілізацій зумовлені часом виникнення держави і права у

станово-кастових суспільствах (рабовласницьких і феодальних) і часом припинення їхіснування;

• другого періоду — початком становлення в зарубіжних країнах держави і правагромадянського суспільства (буржуазної держави), пов’язаного із західними буржуаз-ними революціями середини ХVII ст. і кінця XVIII ст. (Англія, США, Франція), буржу-азними перетвореннями й революціями в Азії в другій половині ХIХ (реформи 60-х рр. вРосії і Японії) — початку ХХ ст. (Росія, Іран, Туреччина, Китай). Еволюція держави іправа громадянського суспільства продовжується, тому кінцеві межі другого періоду,на нашу думку, ще важко визначити.

У свою чергу, в межах цих великих цивілізацій можна виділити т.зв. «локальні» ци-вілізації, наприклад, давньосхідна, далекосхідна, арабська (мусульманська) — для схід-ної цивілізації та антична (південноєвропейська), східноєвропейська, західноєвропей-ська, американська — для західної цивілізації. Приміром, історію держави і правакраїн західної цивілізації, котрі були й залишаються панівними в соціально-економічному та політичному (але не в духовному. — Л. Б., С. Б.) розвитку, можнарозподілити на такі періоди.

І-й період (держава і право епохи станово-кастового суспільства):1.1. Держава і право країн Античного світу — I тис. до. н. е. — сер. І тис. н. е.

(рабовласницька держава і право); 1.2. Держава і право країн Середньовіччя — сер. І тис. н. е. — ХVII—ХVIII ст.

(феодальна держава і право): а) ранньофеодальна держава і право; б) держава і право часів сеньоріальної монархії; в) держава і право часів станово-представницької монархії; г) держава і право часів абсолютної монархії. ІІ-й період (держава і право громадянського суспільства). Досвід будівництва громадянського суспільства нараховує століття. Залежно від

ступеня наближення фактичного стану суспільства до його соціального ідеалу, державуі право епохи громадянського суспільства можна поділити на два періоди:

2.1. Держава і право часів формування основ громадянського суспільства —сер. ХVII ст.— сер. ХХ ст.;

2.2. Держава і право періоду становлення громадянського суспільства —сер. ХХ ст.— продовжується.

Таким чином, ми бачимо, що періодизація історії держави і права західних країн восновному вкладається у відому формаційну схему, яку на базі вивчення саме європей-ських країн вивели класики марксизму. За традиційною періодизацією, другий період

15

охоплює Новий і Новітній часи. Але ми не схильні виділяти Новітній час як окремийперіод у державно-правовому розвиткові. Відомо, що відправним пунктом Новітньогочасу вважалася Жовтнева революція 1917 р. і поява соціалістичної держави, котразгідно з марксистською теорією повинна була прийти на зміну буржуазній.

Поява такої нової держави справді могла б послужити початком якісно нового пері-оду в історії держави і права, однак події кінця ХХ ст. показали, що новий тип державивиявився нежиттєздатним, і відповідно, недовговічним. За незначним винятком, коли-шні соціалістичні країни повернулися до державно-правових орієнтирів, закладених за-хідними буржуазними революціями двісті й більше років тому. Тенденція державно-правового розвитку періоду Нового часу, що тоді визначилася, виявилася домінантноюй продовжується понині.

Історичний досвід показує, що сучасне право, яке утвердилося внаслідок згаданихвище революцій, засновувалося на нових принципах, розвивалося плавно, еволюційно,що не дає підстав для виділення істотних і чітких внутрішніх хронологічних рубежів.Що стосується держави, то тут відбувалися більш складні процеси, але й вони не маютьдостатніх підстав для виділення окремих періодів. «Пересування» початку Новітньогочасу з Жовтневої революції 1917 р. на закінчення Першої світової війни (1918—1920 рр.) також не вирішує питання.

Справді, після цієї війни суттєві зміни відбувалися у формах європейських дер-жав — з політичної карти Європи майже за два роки (1917—1919 рр.) зникли три вели-кі монархічні імперії — Росія, Німеччина і Австро-Угорщина, і на їх теренах виниклиунітарні держави з республіканською формою правління й більш-менш демократичнимрежимом. Але головне — суть (буржуазна) абсолютної більшості держав світу (за ви-нятком СРСР і Монголії), з притаманними для цього типу держави ознаками, кардина-льно не змінилася. Буржуазна держава вдосконалювалася, часом зигзагоподібно, зале-жно від соціально-економічних («Велика депресія» 30-х років) та політичних умов(встановлення диктаторських політичних режимів). Результат показує, що спроби виді-лити для західних країн окремі хронологічні рамки, котрі б визначили новітню епоху,не мають достатніх аргументів.

Вищесказане не стосується історії держави і права конкретних країн, де ті або іншіподії кардинальним чином вплинули на суть і форми держави і права (Росія — Жовтне-ва революція 1917 р.; Німеччина — прихід Гітлера до влади та ін.) і можуть стати осно-вою для відповідної періодизації. Початковою й кінцевою ж датою того або іншого пе-ріоду загальної історії держави і права можуть стати події, що кардинально змінилидержавно-правовий розвиток зарубіжних країн, сутність держави і права.

1.5. Значення вивчення історії держави і права зарубіжних країн

Історію нерідко називають пам’яттю народу, вона є гігантською лабораторією сві-тового соціального досвіду. У нинішніх складних умовах становлення української дер-жави і права використання історичного досвіду зарубіжних країн може виявитися як ні-коли доречним. Чимало з сучасних проблем, у тому числі труднощі державно-правового розвитку — неврегульованість процесу здійснення державної влади; підне-сення і спад соціальної активності громадян, передчасні радощі й запізніле розчаруван-ня від непродуманих реформ, соціальна несправедливість, всесильна й непереможнабюрократія, правовий нігілізм тощо, ідуть з минулого. Розуміння цього є важливоюумовою їх подолання.

Унасл