ВІСНИК - visnikkau.webnode.com.ua · issn 2304-4756. ВІСНИК...

ISSN 2304-4756. ВІСНИК КРИМІНОЛОГІЧНОЇ АСОЦІАЦІЇ УКРАЇНИ. 2018. № 2 (19)

ISSN 2304-4756

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ

СПРАВ

КРИМІНОЛОГІЧНА АСОЦІАЦІЯ УКРАЇНИ

ВІСНИК

КРИМІНОЛОГІЧНОЇ АСОЦІАЦІЇ УКРАЇНИ

Збірник наукових праць

№ 2 (19) 2018

Засновник та видавець – Харківський національний університет

внутрішніх справ

Виходить 2 рази на рік

Заснований у травні 2012 року

Харків 2018


УДК 343.2(477)(075.8)

ББК 67.9 (4УКР)305

B 45 Рекомендовано до друку та до поширення через мережу Інтернет

Вченою радою Харківського національного університету внутрішніх справ (протокол № 11 від 27 листопада 2018 року),

рішенням правління Кримінологічної асоціації України (протокол № 4 від 20 листопада 2018 року)

Збірник включено до Переліку наукових фахових видань України з юридичних наук (наказ Міністерства освіти і науки України від 07.10.2015 р. № 1021)

РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ:

О. М. Бандурка – д-р юрид. наук, проф., академік НАПрН України, засл. юрист України, президент Кримінологічної асоціації України (Харківський національний університет внутрішніх справ, м. Харків, Україна) – головний редактор; О. М. Литвинов – д-р юрид. наук, проф., засл. прац. освіти України (Харківський національний університет внутрішніх справ, м. Харків, Україна) – заступник головного редактора; О. В. Сідей – канд. юрид. наук, (Харківський національний університет внутрішніх справ, м. Харків, Україна) – відповідальний секретар; В. С. Батиргареєва – д-р юрид. наук, ст. наук. співроб. (Науково-дослідний інститут вивчення проблем злочинності імені В. В. Сташиса НАПрН України, м. Харків, Україна); Х. Валкова – д-р юрид. наук, проф., віце-голова Чеської Кримінологічної асоціації, член Європейського товариства кримінологів (м. Прага, Чеська Республіка); Т. А. Денисова – д-р юрид. наук, проф., засл. юрист України (Академія Державної пенітенціарної служби, м. Чернігів, Україна); О. М. Джужа – д-р юрид. наук, проф., засл. юрист України (Національна академія внутрішніх справ, м. Київ, Україна); В. П. Ємельнов – д-р юрид. наук, проф. (Харківський національний університет внутрішніх справ, м. Харків, Україна); О. О. Житний – д-р юрид. наук, проф. (Харківський національний університет ім. В. Н. Каразіна, м. Харків, Україна); К. Б. Левченко – д-р юрид. наук, проф. (Міжнародний жіночий правозахисний центр «Ла Страда – Україна», м. Київ, Україна); О. М. Литвак – д-р юрид. наук, проф., член-кор. НАПрН України, засл. юрист України, засл. діяч науки і техніки України, віце-президент Кримінологічної асоціації України (м. Київ, Україна); Г. Марковська – канд. юрид. наук (Університет Англія Раскін, м. Кембридж, Велика Британія); Ю. В. Орлов – д-р юрид. наук, доцент (Харківський національний університет внутрішніх справ, м. Харків, Україна); Є. О. Письменський – д-р юрид. наук, професор (Луганський державний університет внутрішніх справ імені Е. О. Дідоренка, м. Миколаїв, Україна); П. Пойман – д-р юрид. наук, член Комітету Чеського кримінологічного товариства (Празький інститут досліджень з питань безпеки (PSSI), м. Прага, Чеська Республіка); Є. Л. Стрельцов – д-р юрид. наук, проф., член-кор. НАПрН України, засл. діяч науки і техніки України, віце-президент Кримінологічної асоціації України (Південний регіональний науковий центр Національної академії правових наук України, м. Одеса, Україна); В. Б. Харченко – д-р юрид. наук, проф. (Харківський національний університет внутрішніх справ, м. Харків, Україна); О. М. Храмцов – д-р юрид. наук, доцент (Харківський національний університет ім. В. Н. Каразіна, м. Харків, Україна); О. О. Юхно – д-р юрид. наук, проф. (Харківський національний університет внутрішніх справ, м. Харків, Україна); І. С. Яковець – д-р юрид. наук, ст. наук. співроб. (Управління пробації Північно-Східного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції, м. Харків, Україна); О. Н. Ярмиш – д-р юрид. наук, проф., член-кор. НАПрН України, засл. юрист України (Інститут законодавства Верховної Ради України, м. Київ, Україна); А. М. Ященко – д-р юрид. наук, доцент (Харківський національний університет внутрішніх справ, м. Харків, Україна).

Статті збірника висвітлюють широке коло наукових кримінологічних і кримінально-

правових питань, актуальних проблем боротьби зі злочинністю, вдосконалення національного кримінального законодавства, правового регулювання, інформаційно-аналітичного й організаційно-управлінського забезпечення протидії злочинності в Україні тощо.

Для науковців, правоохоронців-практиків, здобувачів, ад’юнктів, аспірантів, слухачів, курсантів та студентів, а також усіх, хто цікавиться проблемами реформування кримінальної юстиції.

Редколегія не завжди поділяє погляди авторів публікацій. За достовірність наукового матеріалу, професійного формулювання, фактичних даних,

цитат, власних імен, географічних назв, а також за розголошення фактів, що не підлягають відкритому друку, тощо відповідають автори публікацій.

Електронна копія збірника безоплатно розміщується у відкритому доступі на сайті Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського Національної академії наук України у розділі «Наукова періодика України», а також на офіційному сайті видання (www.visnikkau.webnode.com.ua).

© Харківський національний університет внутрішніх справ, 2018

© Кримінологічна асоціація України, 2018


ISSN 2304-4756

KHARKIV NATIONAL UNIVERSITY OF INTERNAL AFFAIRS

CRIMINOLOGICAL ASSOCIATION OF UKRAINE

BULLETIN

OF CRIMINOLOGICAL

ASSOCIATION OF UKRAINE

Collection of scientific

materials No. 2 (19) 2018

Founder and editor – Kharkiv National University of

Internal Affairs

Published 2 times per year

Founded in May, 2012

Kharkiv 2018


UDC 343.2(477)(075.8)

BBC 67.9 (4УКР)305

B 45 Recommended for publishing and distribution through Internet

By the Academic Council of Kharkiv National University of Internal Affairs

(minutes No. 11 dated from November 27, 2018),

Resolution of the Board of Criminological Association of Ukraine

(minutes No. 4 dated from November 20, 2018)

The collection is included to the List of scientific professional editions of Ukraine in

law sciences (order of the Ministry of Education and Science of Ukraine dated from

October 7, 2015 No. 1021)

EDITORIAL BOARD:

O. M. Bandurka – Doctor of Law, Professor, Academician of the National Ukrainian Academy of Law Sciences, Honored Lawyer of Ukraine, President of the Criminological Association of Ukraine (Kharkiv National University of In- ternal Affairs, Kharkiv, Ukraine) – chief editor; O. M. Lytvynov – Doctor of Law, Professor, Honored Worker of Education of Ukraine (Kharkiv National University of Internal Affairs, Kharkiv, Ukraine) – deputy chief editor; О. V. Sidei – PhD (Kharkiv National University of Internal Affairs, Kharkiv, Ukraine) – executive secretary; V. S. Batyrhareieva – Doctor of Law, senior researcher (Academician Stashis Scientific Research Institute for the Study of Crime Problems within the National Ukrainian Academy of Law Sciences, Kharkiv, Ukraine); H. Valkova –Prof., JUDr, CSc a cofounder and Vice-Chairperson of the Czech Criminological Society and a member of the European Society of Criminology; T. A. Denysova – Doctor of Law, Professor, Honored Lawyer of Ukraine (Academy of the State Penitentiary Service, Chernihiv, Ukraine); O. M. Dzhuzha – Doctor of Law, Professor, Honored Lawyer of Ukraine (National Academy of Internal Affairs, Kyiv, Ukraine); V. P. Yemelianov – Doctor of Law, Professor (Kharkiv National University of Internal Affairs, Kharkiv, Ukraine); O. O. Zhytnyi – Doctor of Law, Professor (V. N. Karazin Kharkiv National University, Kharkiv, Ukraine); K. B. Levchenko – Doctor of Law, Professor (The International Women’s Right Center «La Strada – Ukraine», Kyiv, Ukraine); O. M. Lytvak – Doctor of Law, Professor, corresponding member of the National Ukrainian Academy of Law Sciences, Honored Lawyer of Ukraine, Honored Worker of Science of Ukraine, Vice-President of the Criminological Association of Ukraine (Kyiv, Ukraine); A. Markovska – PhD (Anglia Ruskin University, Cambridge, United Kingdom); U. V. Orlov – Doctor of Law, associate professor (Kharkiv National University of Internal Affairs, Kharkiv, Ukraine); Ye. O. Pysmenskyi – Doctor of Law, Professor (E. O. Didorenko Luhansk State University of Internal Affairs, Sumy, Ukraine); P. Pojman – PhD, Executive Board and founding member of the Czech Society of Criminology (Prague Security Studies Institute (PSSI), Prague, Czech Republic); Ye. L. Streltsov – Doctor of Law, Professor, corresponding member of the National Ukrainian Academy of Law Sciences, Honored Worker of Science of Ukraine, Vice-President of the Criminological Association of Ukraine (Southern Regional Scientific Center of the National Ukrainian Academy of Law Sciences, Odesa, Ukraine); V. B. Kharchenko – Doctor of Law, Professor (Kharkiv National University of Internal Affairs, Kharkiv, Ukraine); O. M. Khramtsov – Doctor of Law, associate professor (V. N. Karazin Kharkiv National University, Kharkiv, Ukraine); O. O. Yukhno – Doctor of Law, Professor (Kharkiv National University of Internal Affairs, Kharkiv, Ukraine); I. S. Yakovets – Doctor of Law, senior researcher (Department on Probation of the Northern-Eastern Interregional Division on the Issues of Executing Criminal Punishments and Probation of the Ministry of Justice, Kharkiv, Ukraine); O. N. Yarmysh – Doctor of Law, Professor, corresponding member of the National Ukrainian Academy of Law Sciences, Honored Lawyer of Ukraine (Legislation Institute of the Verkhovna rada of Ukraine, Kyiv, Ukraine); A. M. Yashchenko – Doctor of Law, associate professor (Kharkiv National University of Internal Affairs, Kharkiv, Ukraine).

The articles of the collection highlight a wide range of scientific criminological, criminal and

legal issues, relevant problems of crime combating, improvement of the national criminal legislation, legal regulation, information and analytical, organizational and administration guaranteeing of counteracting crime in Ukraine, etc.

For scholars, law enforcement officers, practitioners, post-graduate students, seekers of higher educational establishments, cadets, students and everyone interested in reforming criminal justice issues.

The Editorial Board does not always share the authors’ opinion. The authors of publications have responsibility for authenticity of the scientific material,

professional formulation, actual data, citation, proper names, geographic names, as well as the disclosure of facts, which are not for open press, etc.

E-copy of the collection is placed free of charge online on the web-site of V. I. Vernadsky National Library of Ukraine of the national Ukrainian Law Academy in the section «Scientific periodicals Ukraine», as well as on the web- site of the edition (www. visnikkau.webnode.com.ua).

© Kharkiv National University of Internal Affairs, 2018

© Criminological Association of Ukraine, 2018


ISSN 2304-4756

ХАРЬКОВСКИЙ НАЦИОНАЛЬНЫЙ УНИВЕРСИТЕТ ВНУТРЕННИХ

ДЕЛ

КРИМИНОЛОГИЧЕСКАЯ АССОЦИАЦИЯ УКРАИНЫ

ВЕСТНИК

КРИМИНОЛОГИЧЕСКОЙ АССОЦИАЦИИ УКРАИНЫ

Сборник научных трудов

№ 2 (19) 2018

Учредитель и издатель – Харьковский национальный университет

внутренних дел

Выпускается 2 раза в год

Основан в мае 2012 года

Харьков 2018


УДК 343.2(477)(075.8)

ББК 67.9 (4УКР)305

B 45 Рекомендовано к печати и к распространению через сеть Интернет

Учёным советом Харьковского национального университета внутренних дел (протокол № 11 от 27 ноября 2018 года),

решением правления Криминологической ассоциации Украины (протокол № 4 от 20 ноября 2018 года)

Сборник включён в Перечень научных специализированных изданий Украины по юридическим

наукам (приказ Министерства образования и науки Украины от 07.10.2015 г. № 1021)

РЕДАКЦИОННАЯ КОЛЛЕГИЯ: А. М. Бандурка –д-р. юрид. наук., проф., академик НАПрН Украины, засл. юрист Украины,

президент Криминологической ассоциации Украины (Харьковский национальный университет внутренних дел, г. Харьков, Украина) – главный редактор; А. Н. Литвинов – д-р юрид. наук, проф., засл. работник образования Украины (Харьковский национальный университет внутренних дел, г. Харьков, Украина) – заместитель главного редактора; Е. В. Сидей – канд. юрид. наук (Харьковский национальный университет внутренних дел, г. Харьков, Украина) – ответственный секретарь; В. С. Батыргареева – д-р юрид. наук, ст. науч. сотруд. (Научно-исследовательский институт изучения проблем преступности имени В. В. Сташиса НАПрН Украины, г.Харьков, Украина); Х. Валкова – д-р. юрид. наук, проф., вице-глава Чешской Криминологической ассоциации, член Европейского сообщества криминологов (г. Прага, Чешская Республика); Т. А. Денисова – д-р юрид. наук, проф., засл. юрист Украины (Академия Государственной пенитенциарной службы, г. Чернигов, Украина); А. Н. Джужа – д-р юрид. наук, проф., засл. юрист Украины (Национальная академия внутренних дел, г. Киев, Украина); В. П. Емельянов – д-р юрид. наук, проф. (Харьковский национальный университет внутренних дел, г. Харьков, Украина); А. А. Житный – д-р юрид. наук, проф. (Харьковский национальный университет им. В. Н. Каразина, г. Харьков, Украина); Е. Б. Левченко – д-р юрид. наук, проф. (Международный женский правозащитный центр «Ла Страда – Украина», г. Киев, Украина); О. М. Литвак – д-р юрид. наук, проф., член-кор. НАПрН Украины, засл. юрист Украины, засл. деятель науки и техники Украины, вице-президент Криминологической ассоциации Украины (г. Киев, Украина); А. Марковская – канд. юрид. наук (Университет Англия Раскин, г. Кембридж, Великобритания); Ю. В. Орлов – д-р юрид. наук, доцент (Харьковский национальный университет внутренних дел, г. Харьков, Украина); Е. А. Письменский – д-р юрид. наук, проф. (Луганский государственный университет внутренних дел имени Э. А. Дидоренко, г. Николаев, Украина); П. Пойман – д-р юрид. наук, член Комитета Чешского криминологического сообщества (Пражский институт исследований по вопросам безопасности (PSSI), г. Прага, Чешская Республика); Е. Л. Стрельцов – д-р юрид. наук, проф., член-кор. НАПрН Украины, засл. деятель науки и техники Украины, вице-президент Криминологической ассоциации Украины (Южный региональный научный центр Национальной академии правовых наук Украины, г. Одесса, Украина); В. Б. Харченко – д-р юрид. наук, проф. (Харьковский национальный университет внутренних дел, г. Харьков, Украина); А. Н. Храмцов – д-р юрид. наук, доцент (Харьковский национальный университет им. В. Н. Каразина, г. Харьков, Украина); А. А. Юхно – д-р юрид. наук, проф. (Харьковский национальный университет внутренних дел, г. Харьков, Украина); И. С. Яковец – д-р юрид. наук, ст. науч. сотруд. (Управление пробации Северо-Восточного межрегионального управления по вопросам исполнения уголовных наказаний и пробации Министерства юстиции, г. Харьков, Украина); А. Н. Ярмыш – д-р юрид. наук, проф. член-кор. НАПрН Украины, засл. юрист Украины (Институт законодательства Верховной Рады Украины, г. Киев, Украина); А. Н. Ященко – д-р юрид. наук, доцент (Харьковский национальный университет внутренних дел, г. Харьков, Украина).

Статьи сборника освещают широкий круг научных криминологических и уголовно-

правовых вопросов, актуальных проблем борьбы с преступностью, усовершенствования национального уголовного законодательства, правового регулирования, информационно-аналитического и организационно- управленческого обеспечения противодействия преступности в Украине и пр.

Для учёных, правоохранителей-практиков, соискателей, адъюнктов, аспирантов, слушателей, курсантов и студентов, а также для всех, кто интересуется проблемами реформирования уголовной юстиции.

Редколлегия не всегда разделяет взгляды авторов публикаций. За достоверность научного материала, профессионального формулирования,

фактических данных, цитат, имён собственных, географических наименований, а также за разглашение фактов, которые не подлежат открытой печати, и пр. несут ответственность авторы публикаций.

Электронная копия сборника размещается в открытом доступе на сайте Национальной библиотеки Украины имени В. И. Вернадского Национальной академии наук Украины в разделе «Научная периодика Украины», а также на официальном сайте издания (www.visnikkau.webnode.com.ua).

© Харьковский национальный университет внутренних дел, 2018

© Криминологическая ассоциация Украины, 2018

ISSN 2304-4556. ВІСНИК КРИМІНОЛОГІЧНОЇ АСОЦІАЦІЇ УКРАЇНИ. 2018. № 1(18)

� 7 �

ЗМІСТ

СТАТТЯ НОМЕРА

СОКУРЕНКО Валерій Васильович ПОЛІТИКА ПРОТИДІЇ ЗЛОЧИННОСТІ: СИСТЕМНО-СТРУКТУРНИЙ АНАЛІЗ………….16

ПРОБЛЕМИ МІЖНАРОДНОГО ТА ЗАРУБІЖНОГО КРИМІНАЛЬНОГО

ПРАВА І КРИМІНОЛОГІЇ

КВАША Оксана Олександрівна, КРИВОРУЧКО Іван Олександрович ФІНАНСУВАННЯ ТЕРОРИЗМУ У МІЖНАРОДНОМУ ТА КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ………………………………………………………………………………………………..………...24 ЯЩЕНКО Андрій Миколайович ОБМЕЖУВАЛЬНІ ЗАХОДИ, ЩО ЗАСТОСОВУЮТЬСЯ ДО ОСІБ, ЯКІ ВЧИНИЛИ ДОМАШНЄ НАСИЛЬСТВО: ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ КРИМІНАЛЬНОГО

ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ Й ОКРЕМИХ ЄВРОПЕЙСЬКИХ КРАЇН…………………..35

СУЧАСНІ ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРИКЛАДНІ ПРОБЛЕМИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА

ЗАГИНЕЙ Зоя Аполлінаріївна, ГЛАДУН Олександр Зіновійович НЕЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВИКОНАННЯ ОБОВ’ЯЗКІВ ЩОДО ЗАПОБІГАННЯ КОРУПЦІЇ ЯК ПІДСТАВА ДЛЯ ЗАСТОСУВАННЯ ДО ЮРИДИЧНОЇ ОСОБИ ЗАХОДІВ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОГО ХАРАКТЕРУ……………………………………………………….46 ПАНОВ Микола Іванович, ПАНОВА Світлана Василівна КРИМІНОЛОГІЯ ТА КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО: ДО ПРОБЛЕМИ СПІВВІДНОШЕННЯ Й МІЖДИСЦИПЛІНАРНИХ НАУКОВИХ ЗВ’ЯЗКІВ………………………………………………………………………………………………………….57 СИЙПЛОКІ Микола Васильович ПРОБЛЕМИ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОГО ЗАХИСТУ ПРАЦІВНИКІВ ПРИВАТНОЇ ТА ГРОМАДСЬКОЇ ПРОФЕСІЙНОЇ ОХОРОННОЇ ДІЯЛЬНОСТІ …………………………..68 МАКСІМЕНЦЕВ Максим Геннадійович ЗЛОЧИННІСТЬ У СФЕРІ НАДРОКОРИСТУВАННЯ ЯК МІЖНАЦІОНАЛЬНИЙ СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВИЙ ФЕНОМЕН ………………………………………………………………. 78 ФІАЛКА Михайло Ігоревич ПІДРОБЛЕННЯ ДОКУМЕНТІВ ЯК СПОСІБ УХИЛЕННЯ ВІД ВІЙСЬКОВОЇ СЛУЖБИ (КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ)……………………………………………………………..88 ФОМЕНКО Марина Василівна ОСОБЛИВОСТІ ВІДМЕЖУВАННЯ СКЛАДУ ЗЛОЧИНУ, ПЕРЕДБАЧЕНОГО СТ. 170 КК УКРАЇНИ, ВІД СКЛАДУ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВОПОРУШЕННЯ, ПЕРЕДБАЧЕНОГО СТ. 41-1 КУпАП……………………………………………………………….......98

СУЧАСНІ ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРИКЛАДНІ ПРОБЛЕМИ КРИМІНОЛОГІЇ


� 8 �

БАНДУРКА Олександр Маркович, ЛИТВИНОВ Олексій Миколайович СИНХРОНІЗАЦІЯ ПОНЯТІЙНОГО АПАРАТУ ТЕОРІЇ ПРОТИДІЇ ЗЛОЧИННОСТІ...104 ОРЛОВ Юрій Володимирович ДУНДИЧ Лейла Валеддинівна КОРУПЦІЙНА СХЕМА: ПОНЯТТЯ, ОЗНАКИ, ВИДИ…………………………………………112 ЮРТАЄВА Ксенія Володимирівна СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ЗЛОЧИННОСТІ В УКРАЇНІ……………………120 ВАСИЛЬЄВ Андрій Анатолійович, ОРЛОВ Юрій Володимирович, ЧЕРЕВКО Кирило Олександрович КРИМІНАЛІЗАЦІЯ УЧАСТІ У «ЗЛОДІЙСЬКОМУ СПІВТОВАРИСТВІ» ТА ПРОПАГАНДИ «ЗЛОДІЙСЬКОГО СВІТУ» ЯК ЗАХОДИ ПРОТИДІЇ ОРГАНІЗОВАНІЙ І ПРОФЕСІЙНІЙ ЗЛОЧИННОСТІ…………………………………………………………………..…131 КАЗНАЧЕЄВА Дар’я Володимирівна ВІЙСЬКОВА ЗЛОЧИННІСТЬ: АНАЛІЗ ТА ПРОГНОЗУВАННЯ…………………………..143 КОНДРАТОВ Дмитро Юрійович КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА СУЧАСНОЇ КОРУПЦІЙНОЇ ЗЛОЧИННОСТІ В УКРАЇНІ…………………………………………………………………………..….152 КРАВЦОВА Марина Олександрівна СУЧАСНИЙ СТАН І НАПРЯМИ ПРОТИДІЇ КІБЕРЗЛОЧИННОСТІ В УКРАЇНІ…………………………………………………………………………………………………………166 ОЛІШЕВСЬКИЙ Олександр Володимирович СТАН І ПЕРСПЕКТИВИ ПРОТИДІЇ НЕГАТИВНОМУ ВПЛИВУ ІНФОРМАЦІЇ, ЩО МІСТИТЬ ПРОПАГАНДУ ВЧИНЕННЯ ДІЙ ПРОТИ ГРОМАДСЬКОГО ПОРЯДКУ....................................................................................................................................178 ОРЛОВ Юрій Володимирович ДИСКУРСИВНО-ПЕРЦЕПТИВНІ МЕХАНІЗМИ ДЕТЕРМІНАЦІЇ ЗЛОЧИННОСТІ……………………………………………………………………………………………….187 ЦВІРКУН Наталія Юріївна, АВДЄЄВ Олександр Олександрович ЩОДО НЕОБХІДНОСТІ ВІКТИМОЛОГІЧНОЇ ПРОФІЛАКТИКИ ТОРГІВЛІ ЛЮДЬМИ……………………………………………………………………………………………………….198 ШЕВЧУК Тетяна Анатоліївна ІНДИВІДУАЛЬНА ПРОФІЛАКТИКА СУТЕНЕРСТВА ТА ВТЯГНЕННЯ ОСОБИ В ЗАНЯТТЯ ПРОСТИТУЦІЄЮ………………………………………………………………………….…206

СУЧАСНІ ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРИКЛАДНІ ПРОБЛЕМИ КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОГО ПРАВА

ДЕНИСОВА Тетяна Андріївна, КРИКУШЕНКО Олександр Георгійович ЗАЛУЧЕННЯ ЗАСУДЖЕНИХ ДО ПРАЦІ: ВІД ГУЛАГУ ДО СУЧАСНОЇ

МОДЕЛІ………………………………………………………………………………………………………….211

АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ЮСТИЦІЇ СТЕПАНЮК Руслан Леонтійович, ЛАПТА Сергій Павлович ЩОДО ПРИРОДИ КРИМІНАЛІСТИЧНОЇ НАУКИ……………………………………………..222


� 9 �

ІЛЬНИЦЬКИЙ Михайло Степанович ВИБОРЧИЙ ПРОЦЕС ЯК ФОРМА РЕАЛІЗАЦІЇ ПРИНЦИПІВ ДЕМОКРАТИЗАЦІЇ…………………………………………………………………………………………235 ПОНОМАРЬОВ Сергій Павлович ДІЯЛЬНІСТЬ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІЦІЇ В СФЕРІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ……………………………………………………………………………..248

ТРИБУНА МОЛОДИХ УЧЕНИХ БАНДУРКА Сергій Сергійович ОХОРОНА ПРАВ ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ-ПІДПРИЄМЦЯ В УКРАЇНІ………………………..256

НАШІ АВТОРИ

ВІДОМОСТІ ПРО АВТОРІВ ЗБІРНИКА НАУКОВИХ ПРАЦЬ «ВІСНИК КРИМІНОЛОГІЧНОЇ АСОЦІАЦІЇ УКРАЇНИ» № 2(19) 2018…………………………………………………………………..266

ДО УВАГИ ЧИТАЧІВ

ВИМОГИ ЩОДО ОФОРМЛЕННЯ НАУКОВИХ СТАТЕЙ, ЯКІ ПУБЛІКУЮТЬСЯ В ЗБІРНИКУ

НАУКОВИХ ПРАЦЬ «ВІСНИК КРИМІНОЛОГІЧНОЇ АСОЦІАЦІЇ УКРАЇНИ…………….270


� 10 �

CONTENS THE ARTICLE OF THE ISSUE

Valerii V. SOKURENKO CRIME PREVENTION POLICY: SYSTEM-STRUCTURAL ANALYSIS

16

PROBLEMS INTERNATIONAL AND FOREIGN CRIMINAL RIGHTS

AND CRIMINOLOGIES

Oksana A. KVASHA, Ivan A. KRIVORUTSHKO FINANCING TERRORISM IN INTERNATIONAL AND CRIMINAL LAW Andriy N. YASHCHENKO RESTRICTIVE MEASURES APPLYING TO PERSONS WHO HAVE MOVED DOMESTIC VIOLENCE: A COMPARATIVE ANALYSIS OF THE CRIMINAL LEGISLATION OF UKRAINE AND THE EASTERN EUROPEAN COUNTRIES

24 35

MODERN THEORETICAL AND APPLIED PROBLEMS OF

CRIMINAL LAW

Zoya A. ZAHYNEI, Oleksandr Z. GLADUN FAILURE TO PERFORM DUTIES RELATED TO PREVENTION OF CORRUPTION АS THE BASIS FOR APPLYING MEASURES OF CRIMINAL LAW TO LEGAL ENTITY Nikolai I. PANOV, Svetlana V. PANOVA CRIMINOLOGICAL AND CRIMINAL SCIENCE: TO THE PROBLEM OF CORRELATION AND INTERDISCIPLINARY SCIENTIFIC RELATIONS Mykola V. SYIPLOKI PROBLEMS OF CRIMINAL LEGAL PROTECTION OF EMPLOYEES OF PRIVATE AND PUBLIC PROFESSIONAL SECURITY ACTIVITIES Maxim G. MAKSIMENTSEV CRIMINALITY IN THE BOWELS OF THE EARTH SPHERE AS A INTERSTITUTIONAL SOCIAL AND LEGAL PHENOMENON Mikhail I. FIALKA

FALSIFYING DOCUMENTS AS A WAY OF DENYING FROM A MILITARY SERVICE (CRIMINAL-LEGAL ANALYSIS) Maryna V. FOMENKO

PECULIARITIES OF DELIMITATION OF CORPUS DELICTI PROVIDED IN THE ARTICLE 170 OF THE CRIMINAL CODE OF UKRAINE FROM CORPUS OF ADMINISTRATIVE OFFENCE PROVIDED IN THE ARTICLE 41-1 OF UKRAINIAN CODE OF ADMINISTRATIVE OFFENCES

46 57 68 78 88

98

MODERN THEORETICAL AND APPLIED PROBLEMS OF

CRIMINOLOGY

Oleksandr M. BANDURKA, Oleksii M. LYTVYNOV SYNCHRONIZATION OF THE CONCEPTUAL APPARATUS OF THE THEORY OF CRIME ANTICIPATION Yurii V. ORLOV,

104


� 11 �

Leyla V. DUNDICH

CORRUPTION SCHEME: DEFINITION, SIGNS, TYPES Kseniia V. YURTAYEVA

CONTEMPORARY TENDENCIES OF ECONOMICAL CRIME IN UKRAINE Andriy A. VASILIEV, Yuri V. ORLOV, Kyrylo A. CHEREVKO CRIMINALIZATION OF PARTICIPATION IN THE « THIEF COMMUNITY» AND THE PROPAGANDA OF « THIEVES WORLD» AS MEASURES OF COUNTERACTION OF ORGANIZED AND PROFESSIONAL CRIME Darya V. KAZNACHEYEVA MILITARY CRIME: ANALYSIS AND FORECASTING Dmytro Y. KONDRATOV

CRIMINOLOGICAL CHARACTERISTIC OF CONTEMPORARY CORRUPTION CRIME IN UKRAINE Maryna O. KRAVTSOVA

MODERN STATUS AND DIRECTIONS OF COUNTERACTION OF CYBERCRIME IN UKRAINE Oleksandr V. OLISHEVSKYI

STATE AND PROSPECTS OF COUNTERACTION A NEGATIVE IMPACT OF INFORMATION CONTAINING PROPAGANDA OF ACTIONS AGAINST PUBLIC ORDER Yurii V. ORLOV

DISCURSIVE-PERCEPTIONAL MECHANISMS OF CRIMINAL DETERMINATION Nataliia Y. TSVIRKUN, Oleksandr O. AVDIEIEV THE NECESSITY OF VITICOMOLOGICAL PREVENTION OF HUMAN TRADE Tetiana A. SHEVCHUK

INDIVIDUAL PREVENTION OF SUCCESSION AND INTELLIGENCE OF PERSONS IN PROSTITUTION

112 120 131 143 152 166 178 187 198 206

RELEVANT ISSUES OF PENAL LAW

Tetiana A. DENYSOVA,

Oleksandr G. KRYKUSHENKO

INVOLVING THE DISTURBED TO LABOR: FROM THE GULAG TO THE MODERN MODEL

211

PRESSING QUESTIONS OF CRIMINAL JUSTICE

Ruslan L. STEPANIUK, Serhii P. LAPTA ABOUT THE NATURE OF CRIMINALISTIC SCIENCE Mykhailo S. ILNYTSKYI ELECTION PROCESS AS A FORM FOR THE IMPLEMENTATION OF THE PRINCIPLES OF DEMOCRATIZATION Sergey P. PONOMAREV ACTIVITY OF NATIONAL POLICY IN THE PROVISION OF NATIONAL SECURITY

222 235 248


� 12 �

PLATFORM FOR YOUNG RESEARCHES

Serhii S. BANDURKA PROTECTION OF THE RIGHTS OF A PHYSICAL PERSON-ENTREPRENEURSHIP IN UKRAINE

256

OUR AUTHORS

INFORMATION ABOUT THE AUTHORS OF THE SCIENTIFIC WORK ASSEMBLY «JOURNAL OF THE CRIMEAN ASSOCIATION OF UKRAINE» NO. 2 (19) 2018

266

TO THE ATTENTION OF READERS

REQUIREMENTS FOR FORMATTING SCIENTIFIC ARTICLES THAT ARE PUBLISHED IN THE COLLECTION OF SCIENTIFIC PAPERS «BULLETIN OF CRIMINOLOGICAL ASSOCIATION OF UKRAINE»

270


� 13 �

СОДЕРЖАНИЕ СТАТЬЯ НОМЕРА СОКУРЕНКО Валерий Васильевич

ПОЛИТИКА ПРОТИВОДЕЙСТВИЯ ПРЕСТУПНОСТИ: СИСТЕМНО-СТРУКТУРНЫЙ АНАЛИЗ

16

ПРОБЛЕМЫ МЕЖДУНАРОДНОГО И ЗАРУБЕЖНОГО

УГОЛОВНОГО ПРАВА И КРИМИНОЛОГИИ

КВАША Оксана Александровна, КРИВОРУЧКО Иван Александрович ФИНАНСИРОВАНИЕ ТЕРРОРИЗМА В МЕЖДУНАРОДНОМ И УГОЛОВНОМ ПРАВЕ ЯЩЕНКО Андрей Николаевич ОГРАНИЧИТЕЛЬНЫЕ МЕРЫ, ПРИМЕНЯЕМЫЕ К ЛИЦАМ, СОВЕРШИВШИМ ДОМАШНЕЕ НАСИЛИЕ: СРАВНИТЕЛЬНЫЙ АНАЛИЗ УГОЛОВНОГО ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВА УКРАИНЫ И ОТДЕЛЬНЫХ ЕВРОПЕЙСКИХ СТРАН

24 35

СОВРЕМЕННЫЕ ТЕОРЕТИЧЕСКИЕ И ПРИКЛАДНЫЕ ПРОБЛЕМЫ УГОЛОВНОГО ПРАВА

ЗАГИНЕЙ Зоя Аполлинариевна, ГЛАДУН Александр Зиновьевич НЕОБЕСПЕЧЕНИЕ ИСПОЛНЕНИЯ ОБЯЗАННОСТЕЙ ОТНОСИТЕЛЬНО ПРОТИВОДЕЙСТВИЯ КОРРУПЦИИ КАК ОСНОВАНИЕ ДЛЯ ПРИМЕНЕНИЯ К ЮРИДИЧЕСКОМУ ЛИЦУ МЕР УГОЛОВНО-ПРАВОВОГО ХАРАКТЕРА ПАНОВ Николай Иванович, ПАНОВА Светлана Васильевна КРИМИНОЛОГИЯ И УГОЛОВНОЕ ПРАВО: К ПРОБЛЕМЕ СООТНОШЕНИЯ И МЕЖДИСЦИПЛИНАРНЫХ НАУЧНЫХ СВЯЗЕЙ СИЙПЛОКИ Николай Васильевич ПРОБЛЕМЫ УГОЛОВНО-ПРАВОВОЙ ЗАЩИТЫ РАБОТНИКОВ ЧАСТНОЙ И ОБЩЕСТВЕННОЙ ПРОФЕССИОНАЛЬНОЙ ОХРАННОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ МАКСИМЕНЦЕВ Максим Геннадиевич ПРЕСТУПНОСТЬ В СФЕРЕ НЕДРОПОЛЬЗОВАНИЯ КАК МЕЖИНСТИТУЦИОНАЛЬНЫЙ СОЦИАЛЬНО-ПРАВОВОЙ ФЕНОМЕН ФИАЛКА Михаил Игоревич ПОДДЕЛКА ДОКУМЕНТОВ КАК СПОСОБ УКЛОНЕНИЯ ОТ ВОЕННОЙ СЛУЖБЫ (УГОЛОВНО-ПРАВОВОЙ АНАЛИЗ) ФОМЕНКО Марина Васильевна ОСОБЕННОСТИ ОТГРАНИЧЕНИЯ СОСТАВА ПРЕСТУПЛЕНИЯ, ПРЕДУСМОТРЕННОГО СТ. 170 УК УКРАИНЫ, ОТ СОСТАВА АДМИНИСТРАТИВНОГО ПРАВОНАРУШЕНИЯ, ПРЕДУСМОТРЕННОГО СТ. 41-1 КУпАП

46 57 68 78 88 98

СОВРЕМЕННЫЕ ТЕОРЕТИЧЕСКИЕ И ПРИКЛАДНЫЕ ПРОБЛЕМЫ


� 14 �

КРИМИНОЛОГИИ

БАНДУРКА Александр Маркович, ЛИТВИНОВ Алексей Николаевич СИНХРОНИЗАЦИЯ ПОНЯТИЙНОГО АППАРАТА ТЕОРИИ ПРОТИВОДЕЙСТВИЯ ПРЕСТУПНОСТИ ОРЛОВ Юрий Владимирович, ДУНДИЧ Лейла Валеддиновна КОРРУПЦИОННАЯ СХЕМА: ПОНЯТИЕ, ПРИЗНАКИ, ВИДЫ ЮРТАЕВА Ксения Владимировна СОВРЕМЕННЫЕ ТЕНДЕНЦИИ ЭКОНОМИЧЕСКОЙ ПРЕСТУПНОСТИ В УКРАИНЕ ВАСИЛЬЕВ Андрей Анатольевич, ОРЛОВ Юрий Владимирович, ЧЕРЕВКО Кирилл Александрович КРИМИНАЛИЗАЦИЯ УЧАСТИЯ В «ВОРОВСКОМ СООБЩЕСТВЕ» И ПРОПАГАНДЫ «ВОРОВСКОГО МИРА» КАК МЕРЫ ПРОТИВОДЕЙСТВИЯ ОРГАНИЗОВАННОЙ И ПРОФЕССИОНАЛЬНОЙ ПРЕСТУПНОСТИ КАЗНАЧЕЕВА Дарья Владимировна ВОИНСКАЯ ПРЕСТУПНОСТЬ: АНАЛИЗ И ПРОГНОЗИРОВАНИЕ КОНДРАТОВ Дмитрий Юриевич КРИМИНОЛОГИЧЕСКАЯ ХАРАКТЕРИСТИКА СОВРЕМЕННОЙ КОРРУПЦИОННОЙ ПРЕСТУПНОСТИ В УКРАИНЕ КРАВЦОВА Марина Александровна СОВРЕМЕННОЕ СОСТОЯНИЕ И НАПРАВЛЕНИЯ ПРОТИВОДЕЙСТВИЯ КИБЕРПРЕСТУПНОСТИ В УКРАИНЕ ОЛИШЕВСКИЙ Александр Владимирович СОСТОЯНИЕ И ПЕРСПЕКТИВЫ ПРОТИВОДЕЙСТВИЯ НЕГАТИВНОМУ ВЛИЯНИЮ ИНФОРМАЦИИ, СОДЕРЖАЩЕЙ ПРОПАГАНДУ СОВЕРШЕНИЯ ДЕЙСТВИЙ ПРОТИВ ОБЩЕСТВЕННОГО ПОРЯДКА ОРЛОВ Юрий Владимирович ДИСКУРСИВНО-ПЕРЦЕПТИВНЫЕ МЕХАНИЗМЫ ДЕТЕРМИНАЦИИ ПРЕСТУПНОСТИ ЦВИРКУ Наталья Юрьевна, АВДЕЕВ Александр Александрович О НЕОБХОДИМОСТИ ВИКТИМОЛОГИЧЕСКОЙ ПРОФИЛАКТИКИ ТОРГОВЛИ ЛЮДЬМИ ШЕВЧУК Татьяна Анатольевна ИНДИВИДУАЛЬНАЯ ПРОФИЛАКТИКА СУТЕНЕРСТВА И ВОВЛЕЧЕНИЯ ЛИЦА В ЗАНЯТИЕ ПРОСТИТУЦИЕЙ

104 112 120 131 143 152 166 178 187 198 206

СОВРЕМЕННЫЕ ТЕОРЕТИЧЕСКИЕ И ПРИКЛАДНЫЕ ПРОБЛЕМЫ УГОЛОВНО-ИСПОЛНИТЕЛЬНОГО ПРАВА

ДЕНИСОВА Татьяна Андреевна, КРИКУШЕНКО Александр Георгиевич ПРИВЛЕЧЕНИЕ ОСУЖДЕННЫХ К ТРУДУ: ОТ ГУЛАГА К СОВРЕМЕННОЙ МОДЕЛИ

211

АКТУАЛЬНИЕ ВОПРОСЫ КРИМИНАЛЬНОЙ ЮСТИЦИИ

СТЕПАНЮК Руслан Леонтьевич,


� 15 �

ЛАПТА Сергей Павлович О ПРИРОДЕ КРИМИНАЛИСТИЧЕСКОЙ НАУКИ ИЛЬНИЦКИЙ Михаил Степанович ИЗБИРАТЕЛЬНЫЙ ПРОЦЕСС КАК ФОРМА РЕАЛИЗАЦИИ ПРИНЦИПОВ ДЕМОКРАТИЗАЦИИ ПОНОМАРЕВ Сергей Павлович ДЕЯТЕЛЬНОСТЬ НАЦИОНАЛЬНОЙ ПОЛИЦИИ В СФЕРЕ ОБЕСПЕЧЕНИЯ НАЦИОНАЛЬНОЙ БЕЗОПАСНОСТИ

222 235 248

ТРИБУНА МОЛОДЫХ УЧЕНЫХ БАНДУРКА Сергей Сергеевич

ОХРАНА ПРАВ ФИЗИЧЕСКИХ ЛИЦ-ПРЕДПРИНИМАТЕЛЕЙ В УКРАИНЕ 256

НАШИ АВТОРЫ

СВЕДЕНИЯ ОБ АВТОРАХ СБОРНИКА НАУЧНЫХ ТРУДОВ «ВЕСТНИК КРИМИНОЛОГИЧЕСКОЙ АССОЦИАЦИИ УКРАИНЫ» № 2 (19) 2018

266

ВНИМАНИЮ ЧИТАТЕЛЕЙ

ТРЕБОВАНИЯ К ОФОРМЛЕНИЮ НАУЧНЫХ СТАТЕЙ, КОТОРЫЕ ПУБЛИКУЮТСЯ В СБОРНИКЕ НАУЧНЫХ ТРУДОВ «ВЕСТНИК КРИМИНОЛОГИЧЕСКОЙ АССОЦИАЦИИ УКРАИНЫ» 270


� 16 �

СТАТТЯ НОМЕРА

Валерій Васильович СОКУРЕНКО, доктор юридичних наук, професор, заслужений юрист України, ректор (Харківський

національний університет внутрішніх справ,

Харків, Україна)

ПОЛІТИКА ПРОТИДІЇ ЗЛОЧИННОСТІ:

СИСТЕМНО-СТРУКТУРНИЙ АНАЛІЗ

Проаналізовано сучасні підходи до розуміння політики у сфері протидії злочинності та її системно-структурного поділу на окремі складові елементи. Зроблено висновок про виняткове значення політичної складової у протидії злочинності, її вплив на стратегію й тактику антикриміногенного руху в Україні.

Ключові слова: протидія злочинності, політика, стратегія, тактика, система, структура.

Постановка проблеми. Проблема ефективної реакції суспільства на

злочинність належить до «одвічних» соціальних проблем, актуальних практично в усі часи існування держави. Розробка теоретичних основ державної політики протидії злочинності в Україні посідає важливе місце серед надзвичайно широкого комплексу питань, які стоять перед суспільством. Водночас оптимізація теоретичних і практичних засад політики протидії злочинності набуває значної актуальності в умовах гуманістичного спрямування її змісту та практики її реалізації на сучасному етапі державотворення в Україні.

Сучасна Україна зазнає глибоких соціально-економічних


� 17 �

перетворень, а в їх межах відбувається криміналізація багатьох сфер життєдіяльності як на рівні масових явищ, так і на міжособистісному рівні. Наслідком таких негативних явищ є зниження життєвого рівня багатьох сімей, наявність значних верств населення, що перебувають на межі або за межею бідності, ослаблення інфраструктури закладів охорони здоров’я, освіти й культури щодо їх життєзабезпечення та розвитку. Збільшення кількості їх проявів викликає природне занепокоєння громадян за своє життя, благополуччя сім’ї й безпеку дітей, а також знижує довіру до державної політики, зокрема і у сфері протидії злочинності.

Становлення політики протидії злочинності як доктрини відбувалося на тлі критичного переосмислення постулатів класичної школи кримінального права й доктрин «біологічного» позитивізму в кримінології та становлення соціологічної школи кримінального права. Теперішній період її розвитку, що охоплює час із початку 1990-х і до сьогодні, став періодом переосмислення засад функціонування політики в умовах помітної кризи положень неокласичної школи кримінального права, появи величезного блоку раніше невідомих проблем, постійних реформ галузей наук кримінального циклу і, відверто кажучи, формування кримінальної реальності, яка насторожує.

Ситуація, що склалася, наново порушила питання про політику протидії злочинності як наукову галузь і про проблему визначення відповідного напряму державної діяльності.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Розгляд політики протидії злочинності як наукової концепції ґрунтується на працях багатьох вітчизняних учених, що представляють різні галузі юридичної науки, зокрема О. М. Бандурки, В. В. Василевича, В. О. Глушкова, В. В. Голіни, В. К. Грищука, С. М. Гусарова, Т. А. Денисової, О. М. Джужи, А. П. Закалюка, В. В. Коваленка, О. М. Костенка, О. М. Литвака, О. М. Литвинова, А. А. Музики, Є. Л. Стрельцова, В. Я. Тація, П. Л. Фріса та ін. Проте динамічний характер суспільно-політичних реалій, гібридна агресія щодо України з боку Російської Федерації, трансформація вітчизняного законодавства та його наближення до кращих європейських і світових стандартів зумовлюють необхідність розгляду вказаної проблематики з якісно нових концептуальних позицій, що і становить мету написання цієї статті.

Виклад основного матеріалу. У вітчизняній літературі політику протидії злочинності неодноразово виділяли як частину науки кримінального права, кримінології, соціології права, політології або теорії управління; її розглядали як міждисциплінарну базу або деяку абстрактну основу, що дозволяє узагальнено міркувати про взаємодію названих дисциплін. Висловлювалися і точки зору про надмірність, непотрібність політики протидії злочинності як самостійної наукової категорії та практико-перетворюючої діяльності.

Вважаємо такий підхід малопродуктивним, адже ситуація в Україні останніми роками характеризується не інакше як період «кримінальної


� 18 �

революції» у зв’язку з тим, що на початку дев’яностих років XX століття процес глобальної криміналізації всіх сфер життя українського суспільства досяг у своєму розвитку таких масштабів, які дозволили говорити про системну кризу державного механізму забезпечення законності та правопорядку.

Відносна новизна поняття «політика протидії злочинності» вимагає приділити увагу в дослідженні явища, що ним позначається, та його семантичному аналізу. У словниках слово «політика» трактується досить широко, зокрема як: 1) цілі й завдання, які ставлять суспільні класи в боротьбі за свої інтереси; методи і засоби досягнення цих цілей і завдань; загальний напрямок, характер діяльності держави, певного класу або політичної партії; напрямок діяльності держави або політичної партії у тій чи іншій галузі у певний період; події і питання внутрішньодержавного і міжнародного суспільного життя; 2) лінія поведінки в чому-небудь, певне ставлення до кого-, чого-небудь; хитрий, ухильний спосіб дій, спрямований на досягнення певної мети; 3) революційна діяльність, участь у революційному русі [1, с. 80]. Широкий діапазон цих визначень пояснюється етимологією цього слова, яке походить від грецького «πολιτική» – державна діяльність, політика [2, с. 493].

Хоча зміст категорії «політика» досліджується в науці більше двох тисяч років, питання про те, що таке політика, залишається відкритим. Як зазначає М. Ф. Юрій, існують такі розуміння політики:

1) політика трактується як діяльність з управління якими-небудь суспільними процесами; у змістовному плані ця діяльність постає як вирішення всіх проблем, за винятком моральних, як авторитарне розподілення цінностей, як спосіб регулювання конфліктів;

2) субстанціональний підхід указує на сутність політики, підкреслює її прямий зв’язок із владою; політика – це або управління з використанням влади, або боротьба за завоювання й утримання влади;

3) інституційний підхід робить акцент на організації, в якій матеріалізується влада: в одних трактуваннях політика – це участь у справах держави, використання класами державної влади для здійснення своєї мети, але політика здійснюється не лише державою, тому інші визначення вказують на різні інститути й організації, які можуть виступати суб’єктами політики;

4) соціологічний підхід пов’язується з розглядом суспільства як структури, що складається з різних груп, які мають власні інтереси й потреби, головним важелем реалізації яких є влада; політика в такому разі розглядається як відносини, напрями та способи діяльності соціальних груп в обстоюванні своїх інтересів і задоволенні своїх потреб за допомогою різноманітних засобів, серед яких головну роль відіграє влада;

5) теологічний підхід трактує політику як особливу форму людського існування, пов’язану з ціледосягненням та організацією; таке трактування розширює кордони політики, тому що обдумування мети є в будь-якій сфері діяльності, і, відповідно, політику можна віднайти (що і


� 19 �

роблять прибічники цього підходу) в найрізноманітніших відносинах, наприклад між подружжям чи у стосунках між викладачем і студентом;

6) згідно з консенсусним підходом політика – це сфера об’єднання всіх членів суспільства, коли суспільні проблеми вирішуються ненасильницькими методами через пошук компромісів, без переможців і переможених;

7) конфліктний підхід розглядає політику як сферу боротьби, в якій перемагає найсильніший, як панування одних над іншими; політика трактується як поле зіткнення інтересів соціальних груп та інститутів з приводу влади, з приводу контролю над механізмом розподілу суспільних благ [3, с. 50–51].

Політика поділяється на зовнішню й внутрішню. У структурі внутрішньої політики важливе місце посідає правова політика, яка являє собою «системну діяльність по оптимізації юридичного ресурсу, … комплект заходів і дій, які повинні відповідати на проблеми і виклики юридичного життя суспільства» [4, с. 39–40]. Одним із напрямків останньої є політика у сфері протидії злочинності. Вона знаходить свій прояв у законах України, указах Президента України, постановах Кабінету Міністрів України, рішеннях державних органів, політичних партій та громадських організацій, спрямованих на проведення такої діяльності.

Структура сучасної політики протидії злочинності – це одне з нових питань, що донедавна навіть не згадувалось у науковій літературі. Деякі автори лише відзначали цей момент у роботах із суміжних проблем, але побудову конкретного виду політики не розглядали. Зважаючи на це, науково-теоретичним підґрунтям для аналізу заявленої проблеми є емпіричні дані теорії систем та політології.

Відповідно до загальної теорії систем структура складається з елементів. Елементами системи вважаються її невід’ємні та взаємозв’язані складові, кожна з яких є необхідною для існування й функціонування системи. Наприклад, політична система – це цілісна, інтегрована сукупність політичних суб’єктів, структур і відносин, яка відображає інтереси більшості політичних і соціальних сил суспільства [5]. Її структура – це сукупність владних інститутів, що є пов’язаними між собою та створюють стійку цілісність [6].

У найбільш загальному, спрощеному варіанті структура політичної системи складається з таких елементів:

1) політична організація суспільства – це система інститутів, у межах яких відбувається політичне життя суспільства (держава, політичні партії, громадсько-політичні рухи, громадські організації);

2) політичні відносини – відносини суб’єктів політики з приводу завоювання та здійснення влади (міжкласові, міжнаціональні, міждержавні);

3) політичні принципи та норми, які формують політичну поведінку та свідомість людини відповідно до цілей і завдань політичної системи;

4) засоби масової інформації – розгалужена мережа структур, які


� 20 �

займаються збором і поширенням інформації, пропагуючи політичні та правові норми;

5) політична свідомість і культура – сукупність уявлень про політичне життя, політичні ідеї, документи тощо [5].

Поряд із цим обґрунтовується і більш складна структура політики, в якій виділяють низку структурних рівнів, груп або блоків. Наприклад, С. Д. Гелей та С. М. Рутар виокремлюють у структурі політичної системи таку низку структурних рівнів: інституціональний (організаційно-нормативний), який розкриває характер функціонування основних інститутів політичної системи; процесуальний – характер групових і масових суб’єктів політики; інтеракціоністський – характер взаємодій на міжособистісному, груповому й інституціональному рівнях [7].

Крім рівнів, політична система містить такі компоненти: 1) інституційний – складається з різних соціально-політичних

інститутів та установ; перш за все, це – держава, її органи й установи, політичні партії, громадські рухи, організації, об’єднання та різноманітні інституції представницької й плебісцитарної (безпосередньої) демократії;

2) функціональний – сукупність функцій, які здійснюються окремими соціально-політичними інститутами та їх групами (політична участь, діяльність, здійснення влади, вплив на громадське життя, політична соціалізація);

3) регулятивний – комплекс політико-правових норм та інших засобів регулювання відносин між суб’єктами політики (звичаї, традиції, ритуали, політичні принципи, настанови тощо);

4) комунікативний – сукупність різноманітних відносин між суб’єктами політичної системи (діалог, конкуренція, конфлікт і т. ін.), що стосуються влади, а також опрацювання і здійснення політики;

5) ідеологічний – сукупність політичних ідей, теорій, концепцій, стратегій і доктрин (політична свідомість, культура, ідеологія, правова культура, політична наука) [8].

У структурі політики М. М. Вегеша виділяє такі блоки. 1) Організаційно-інституціональний блок охоплює сукупність

політичних об’єднань (державних органів, регіональних структур влади та місцевого самоврядування, виборчої й партійної систем, політичних партій, громадсько-політичних організацій і рухів) та розкриває характер їх функціонування в політичній системі. Особливе місце тут належить державі, від сутності та форми якої залежать сутність, види й функції політичної системи. Суто політичними явищами виступають партії, які можуть представляти інтереси класу (класові), нації, етнічних груп (національні), конфесії (релігійні), усіх верств населення (патріотичні), окремих груп (кланові), лідерів (харизматичні).

Важливе значення мають громадсько-політичні організації та рухи, які не можуть задовольнити інтереси своїх членів без участі в політиці, без втручання держави у вирішення проблем і без втручання їх у компетенцію держави (спрямування держави на нові потреби).


� 21 �

2) Особистісно-організаційний блок означає взаємозв’язок політики та людини. Усі люди так чи інакше піддаються політичному впливові у найрізноманітніших формах. Крім того, найбільш «підготовлені» індивіди через різноманітні організаційно-політичні форми беруть активну участь у виробленні політичних ідей і норм та формуванні політичної влади. Саме людина як громадянин, депутат, член партії й руху творить політику, реально впливає на політичний розвиток суспільства.

3) Нормативно-регулятивний блок містить у собі політичні та правові норми, звичаї й традиції. Однак при цьому слід брати до уваги ту обставину, що правові норми походять від держави, органів місцевого самоуправління або народу загалом, і тому вони завжди є водночас політичними нормами. Частина ж політичних норм, яка походить від політичних партій і громадсько-політичних організацій, не належить до правових. Політичні норми виконують організаційну й регулятивну функції у політичній системі, мають формалізований характер, документуються й забезпечуються контрольним механізмом і політичною відповідальністю.

4) Організаційно-процесуальний блок має кілька рівнів: а) політичні відносини, які складаються між державою й іншими політичними органами, насамперед із приводу участі в здійсненні політичної влади; б) політичні відносини між недержавними об’єднаннями; в) політична діяльність, що охоплює дії конкретних людей як представників або членів політичних організацій.

5) Інтелектуально-психологічний блок розкривається у політичній свідомості й відображає ідеологічні та психологічні характеристики системи. Політична свідомість населення, його окремих верств і груп, а також індивідів може формуватись під впливом ідеології лібералізму, консерватизму, радикалізму, соціалізму, націоналізму, шовінізму, расизму тощо. Політична свідомість є головною умовою формування політичного порядку та політичної культури.

6) Інформаційний блок складається із засобів масової інформації, тобто «четвертої влади», й відображає рівень демократичності чи недемократичності суспільства, закритість чи відкритість політичної системи щодо доступності громадського загалу до інформації про політичне й економічне буття [6].

Резюмуємо: політика виражає функції держави з управління тією або іншою сферою суспільного життя. Тож, політика – один із головних державних інструментів протидії злочинності, механізм гармонізації соціальних відносин. Вона існує в державі разом з іншими різновидами політики – в сфері економіки, екології, демографії, міграції населення та ін.

Політика протидії злочинності як один із напрямів соціальної політики – це державна політика, яка охоплює стратегію й тактику антикриміногенного впливу. Стратегія й тактика, в свою чергу, передбачають відповіді на два питання: що робити та як робити. На перше запитання дає відповідь стратегія, на друге – тактика. Залежно від ступеня


� 22 �

пріоритетності й важливості цілей, які стоять перед державою в забезпеченні безпеки громадян та захисту їх прав і свобод, можна виділити чотири рівні функціонування політики протидії злочинності.

Перший рівень визначає необхідність гарантованого забезпечення захищеності природних, невід’ємних прав і свобод громадян, які в сукупності і складають основу людської гідності. Це завдання слід розглядати як прямий обов’язок будь-якої суверенної держави незалежно від її ресурсного потенціалу й організаційних можливостей. У разі, якщо держава не в змозі реалізувати це мінімальне завдання із забезпечення безпеки, таке утворення не може розглядатися як суверенна держава в прямому розумінні цього поняття. За певних умов стосовно органів державної влади таких країн можуть бути застосовані заходи імперативного характеру.

Другий рівень захищеності визначає необхідність забезпечення фундаментальних, конституційних прав і свобод громадян. Досягнення цього рівня розглядається як необхідна умова для стійкого безконфліктного розвитку та нормального функціонування суспільства й інститутів державної влади.

Третій рівень захищеності ставить завдання необхідності гарантування прав і свобод громадян у такому обсязі й такої якості, які є необхідними, щоб створити умови для гідного розвитку особистості. Цей рівень захищеності розглядається як розумна база, що дозволяє суб’єктам протидії злочинності ефективно здійснювати свої функції. З іншого боку, в міру зростання добробуту суспільства та поліпшення фінансово-матеріальних і ресурсних можливостей держави поставлене таким чином завдання може бути значно підвищено.

Завдання четвертого рівня – створити такий комплексний, соціальний за природою й організаційно-правовий за суттю, механізм, який би гарантував високу якість і вільний розвиток особистості. Поставлене таким чином завдання повинно розглядатися як стратегічна мета, на досягнення якої мають бути спрямовані дії органів державної влади. Для цього державна влада повинна поступово вживати комплекс організаційних, кадрових, фінансових, правових та інших заходів. Реалізація позначених таким чином завдань вимагає зусиль не лише відповідних органів; вони можуть бути реалізовані тільки в разі комплексного підходу до цієї проблеми.

Висновки та перспективи подальших досліджень. Отже, у сучасних умовах державі потрібна реалістична політика протидії злочинності, яка повинна бути науково обґрунтованою, розробленою фахівцями, широко обговореною й має містити основні концептуальні та програмні документи, адже у її межах відбуваються реформування системи правоохоронних органів, здійснення судової реформи, формування ювенальної юстиції й робота з криміналізації та декриміналізації суспільно небезпечних діянь.


� 23 �

СПИСОК БІБЛІОГРАФІЧНИХ ПОСИЛАНЬ 1. Словник української мови : в 11 т. : Т. 7. / уклад.:

О. Є. Марцинківська, Л. О. Родніна, В. М. Русанівський, Н. І. Швидка. Київ : Наукова думка, 1976. 723 с.

2. Етимологічний словник української мови : у 7 т. : Т. 4: Н–П / уклад.: Р.В. Болдирєв та ін. ; ред. тому В. Т. Коломієць, В. Г. Скляренко. Київ : 2003. 656 с.

3. Юрій М. Ф. Політологія : підручник Київ : Дакор, 2006. 416 с. 4. Баулін Ю. В. Поняття кримінальної відповідальності та його

значення для практики застосування нового Кримінального кодексу України // Новий Кримінальний кодекс України: питання застосування і вивчення. Київ ; Харків : Юрінком Інтер, 2002. С. 39–43.

5. Загальна теорія політики : навч. посіб. / Б. О. Ярош, О. Б. Ярош. Луцьк : РВВ «Вежа» Волин. держ. ун-ту Ім. Лесі Українки, 2005. URL: http://politics.ellib.org.ua/pages–544.html (дата звернення 13.10.2018).

6. Політологія : підручник / за ред. М. М. Вегеша. 3-тє вид., перероб. і доп. Київ : Знання, 2008. URL: http://politics.ellib.org.ua/pages–2606.html (дата звернення 13.10.2018).

7. Політологія : навч. посіб. / С. Д. Гелей, С. М. Рутар. URL: http://politics.ellib.org.ua/pages–2311.html (дата звернення 13.10.2018)

8. Політологія : підручник / Ю. М. Розенфельд, Л. М. Герасіна, Н. П. Осипова та ін. Харків : Право, 2001. URL: http://politics.ellib.org.ua/pages–2408.html (дата звернення 13.10.2018).

Стаття надійшла до редакції 14.06. 2018

Валерий Васильевич СОКУРЕНКО, доктор юридических наук, профессор

(Харьковский национальный университет внутренних дел, Украина)

ПОЛИТИКА ПРОТИВОДЕЙСТВИЯ ПРЕСТУПНОСТИ: СИСТЕМНО-СТРУКТУРНЫЙ АНАЛИЗ Статья посвящена анализу современных подходов к пониманию

политики в сфере противодействия преступности, ее системно-

структурному делению на отдельные составляющие элементы. Сделан

вывод об исключительном значении политической составляющей в

противодействии преступности, ее влиянии на стратегию и тактику

антикриминогенного движения в Украине.

Ключевые слова: противодействие преступности, политика,

стратегия, тактика, система, структура.

Valerii V. SOKURENKO, Doctor of Law, professor

(Kharkiv National University of Internal Affairs, Kharkiv, Ukraine)

CRIME PREVENTION POLICY: SYSTEM-STRUCTURAL ANALYSIS


� 24 �

The article is devoted to the analysis of modern approaches to

understanding the policy in the field of counteracting crime, its system-structural

division into separate components. The conclusion is made of the exceptional

significance of the political component in combating crime, its impact on the

strategy and tactics of the anti-crime movement in Ukraine.

Key words: counteraction to crime, politics, strategy, tactics, system,

structure.


� 25 �

ПРОБЛЕМИ МІЖНАРОДНОГО ТА ЗАРУБІЖНОГО КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА І КРИМІНОЛОГІЇ

УДК 343.97:343.326

Оксана Олександрівна КВАША, доктор юридичних наук, професор, провідний науковий співробітник відділу проблем кримінального права, кримінології та судоустрою (Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН

України, Київ, Україна)

Іван Олександрович КРИВОРУЧКО, прокурор (Калинівська місцева прокуратура

Вінницької області, Україна)

ФІНАНСУВАННЯ ТЕРОРИЗМУ У МІЖНАРОДНОМУ ТА КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ

Висвітлено питання розуміння поняття «фінансування

тероризму» у міжнародному та кримінальному праві.

Проаналізовано міжнародний стандарт відповідного

поняття, а також результат його імплементації у

національне регулятивне та кримінальне

законодавство. Виявлено відмінні ознаки дефініції

поняття «фінансування тероризму» у регулятивному

та кримінальному законодавстві України. Розглянуто

питання чинності кримінально-правової норми, що

міститься у статті 2585 Кримінального кодексу


� 26 �

України.

Ключові слова: фінансування тероризму, терористична організація,

міжнародний стандарт, регулятивне законодавство, матеріальне або

фінансове забезпечення, чинність.

Постановка проблеми. Згідно з пунктом 3.1 розд. 3 Стратегії національної безпеки України, затвердженої Указом Президента України від 26 травня 2015 р. № 287/2015, створення й усебічна підтримка, зокрема військова, маріонеткових квазідержавних утворень на тимчасово окупованій території частини Донецької та Луганської областей визнаються актуальною загрозою національній безпеці України [1]. У судовій практиці, яка склалася в нашій державі, питання про віднесення таких утворень (самопроголошених «ЛНР» та «ДНР») до терористичних організацій вирішується по-різному. Відповідь на це питання зумовлює постановку й іншої проблеми: чи можна кваліфікувати як фінансування тероризму надання фінансової або матеріальної допомоги цим самопроголошеним утворенням. Складність вирішення відповідної проблеми обумовлюється ще й тим, що поняття «фінансування тероризму» по-різному визначається у міжнародному та кримінальному праві України. Навіть у нормативно-правових актах нашої держави трапляється неоднковиий підхід до того, що слід розуміти під відповідним поняттям.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. У теорії кримінального права України проблема фінансування тероризму висвітлювалася на сторінках наукових праць О. М. Броневицької, С. А. Буткевича, Л. М. Демидової, В. В. Драного, В. П. Ємельянова, В. С. Канціра, Л. В. Новікової, О. В. Шамари та ін. Проте у них зазвичай не здійснюється порівняння поняття «фінансування тероризму» у міжнародному та кримінальному праві. Це, на нашу думку, є однією з причин недосконалості національного законодавства стосовно регламентації правового механізму протидії фінансуванню тероризму, у т.ч. кримінально-правовими засобами.

Метою статті є аналіз поняття «фінансування тероризму» у міжнародному та кримінальному праві.

Виклад основного матеріалу. Поняття «фінансування тероризму» вперше було використано у Міжнародній конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму. Аналіз цього документу надає можливість зробити висновок, що поняття «фінансування тероризму» розуміється у ньому як надання (повністю чи частково) або збір (повністю чи частково) коштів з наміром, щоб вони використовувалися або з усвідомленням того, що вони будуть використані повністю або частково для здійснення терористичної діяльності [2]. Згідно зі статтею 1 цієї Конвенції під коштами розуміються активи будь-якого роду, матеріальні чи нематеріальні, рухомі чи нерухомі, незалежно від способу їх придбання, а також юридичні документи або акти у будь-якій формі, в тому числі в електронній або цифровій, які засвідчують право на такі активи або участь у них, включно з банківськими кредитами, дорожніми чеками, банківськими чеками,


� 27 �

поштовими переказами, акціями, цінними паперами, облігаціями, векселями, акредитивами, але не обмежуючись ними [2]. У статті 2 цього міжнародного документу вказано перелік злочинів, які охоплюються поняттям «фінансування тероризму». Це: «a) будь-яке діяння, яке являє собою злочин відповідно до сфери застосування одного з договорів, перелічених у додатку, та до визначення, що міститься в ньому; b) будь-яке інше діяння, спрямоване на те, щоб викликати смерть будь-якої цивільної особи або будь-якої іншої особи, яка не бере активної участі у воєнних діях в ситуації збройного конфлікту, або заподіяти їй тяжке тілесне ушкодження, коли мета такого діяння в силу його характеру чи контексту полягає в тому, щоб залякати населення чи змусити уряд чи міжнародну організацію вчинити будь-яку дію або утриматись від неї» [2].

Зміст поняття «фінансування тероризму» розширено у Сорока рекомендаціях FATF, які були розроблені у 1990 р. «Рекомендації були вперше переглянуті для відображення розвитку тенденцій і схем відмивання грошей, та для розширення їх сфери за межі відмивання грошей від продажу наркотиків. У жовтні 2001 р. FATF розширила свій мандат для розгляду питань щодо фінансування терористичних актів та терористичних організацій і зробила важливий крок щодо створення восьми (пізніше розширених до дев’яти) Спеціальних Рекомендацій по запобіганню фінансуванню тероризму» [3]. Зокрема, у цих рекомендаціях передбачено, що фінансування тероризму повинно охоплювати не лише фінансування терористичних актів, але й фінансування терористичних організацій та терористів навіть за відсутності зв’язку з певним терористичним актом або актами [3].

Конвенція Ради Європи (РЄ) про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом, та про фінансування тероризму лише вказує, що «фінансування тероризму» означає діяння, визначені у статті 2 згаданої вище Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму [4].

Таким чином, на сьогодні в Україні сформувався міжнародний стандарт розуміння поняття «фінансування тероризму», що мав би бути втілений у національному законодавстві держав-учасниць, зокрема і в українському.

Законом України «Про внесення змін до Закону України “Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом”» від 18.05.2010 р. у Кримінальний кодекс України (КК) було включено статтю 2585, яка передбачала відповідальність за фінансування тероризму та збереглася у ньому до сьогодні у первісній редакції [5].

Як убачається, з точки зору нормотворчої техніки щодо відповідної кримінально-правової норми склалася парадоксальна ситуація. Згідно із Законом України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» від 14.10.2014 р.


� 28 �

вказаний вище закон визнано таким, що втратив чинність (ч. 1 розділу Х «Прикінцеві положення») [6]. Ураховуючи те, що у ньому були відсутні будь-які застереження стосовно збереженням чинності тих статей інших нормативно-правових актів (у т.ч. і КК), чинність ст. 2583 КК може бути поставлена під сумнів. Для уникнення схожих ситуацій у практиці нормотворення пропонуємо у законах України, якими визнаються не чинними нормативно-правові акти, що змінювали інше законодавство, робити застереження (в разі потреби), що втрата чинності законом у цілому не припиняє чинності змінених цим законом норм інших нормативно-правових актів. У протилежному випадку, на нашу думку, слід констатувати, що разом із втратою чинності нормативно-правовим актом не чинними є й ті правові норми, що були цим актом змінені.

Звернемо увагу на те, що поняття «фінансування тероризму» законодавчо визначено. Так, його дефініцію закріплено у пункті 50 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» від 14.10.2014 р. [6], у ст. 1 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» від 20.03.2003 р. [7], а також у диспозиції ч. 1 ст. 2585 КК. Як убачається з дефініцій цього поняття, зміст поняття «фінансування тероризму» є різним. Із метою наочного порівняння ознак відповідного поняття, що міститься, з одного боку, у вказаних вище законах, а з іншого – у КК, було складено таку таблицю. Ознака поняття «фінансування тероризму»

п. 50 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення», ст. 1 Закону України «Про боротьбу з тероризмом»

Диспозиція ст. 2585 КК

1) діяння: надання чи збір будь-яких активів;

дії (без їх конкретизації);

2) предмет: будь-які активи (кошти, майно, майнові і немайнові права)

не конкретизовано

3) вина: усвідомлення того, що активи будуть використовуватися для цілей, визначених у законі

не конкретизовано

4) мета: для будь-яких цілей окремим терористом, терористичною групою або

мета фінансового або матеріального забезпечення окремого


� 29 �

терористичною організацією

терориста чи терористичної групи (організації)

для організації, підготовки і вчинення окремим терористом, терористичною групою або терористичною організацією визначеного КК України терористичного акту

мета організації, підготовки або вчинення терористичного акту

для втягнення у вчинення терористичного акту для публічних закликів до вчинення терористичного акту для створення терористичної групи чи терористичної організації

мета створення терористичної групи (організації)

для сприяння вчиненню терористичного акту для провадження будь-якої іншої терористичної діяльності

не вказано

для спроби вчинення таких дій

не вказано

О. М. Броневицька, яка досліджувала проблеми відповідності

кримінального законодавства України чинним міжнародним договорам, відзначила, що у чинному КК України «фактично не було враховано вимоги міжнародних актів щодо встановлення відповідальності за … фінансування тероризму…» [8, с. 4]. На нашу думку, ця авторка має рацію, оскільки, як вбачається з аналізу міжнародних стандартів розуміння поняття «фінансування тероризму» та результатів його імплементації у національне законодавство (особливо у КК), свідчить про певні недоліки у цьому напрямку, що може негативно вплинути на кримінально-правову оцінку дій, подібних до фінансування тероризму.

Таким чином, як випливає з поданої вище таблиці, у регулятивному законодавстві України визначено таку істотну ознаку поняття «фінансування тероризму», як предмет – активи, якими, як указувалося вище, є кошти, майно, майнові та немайнові права. Водночас формулювання складу фінансування тероризму дає підставу дійти висновку про його безпредметний характер. Так, В. П. Тихий, який тлумачив ознаки складу злочину, передбаченого у ст. 2585 КК, також не виокремлює предмет відповідного склад злочину [9, с. 488–489]. На думку Л. М. Демидової, вказівка у регулятивному законодавстві України на активи як ознаку поняття «фінансування тероризму» «виключає віднесення розглядуваного злочину до безпредметних та сприяє більш точному розумінню його предмета, хоча є сумнівним використання при описі предмета злочину слів “активи” разом зі словосполученням “будь-якого роду”, а також віднесення


� 30 �

до активів, за винятком майна та немайнових прав, ще і коштів та майнових прав». Далі Л. М. Давидова відзначає, що «предметом злочину, що розглядається, є матеріальні активи, зокрема валютні цінності, а також активи нематеріальні» [10, с. 87, 89]. В. Драний також відносить фінансування тероризму до предметних злочинів, а як предмет цього складу злочину розглядає кошти (національну або іноземну валюту), майно (в т.ч. цінні папери) та майнові права [11, с. 38, 40].

З останнім підходом можна погодитися. Вказівка законодавцем у диспозиції ч. 1 ст. 2585 КК на дії, вчинені з метою фінансового або матеріального забезпечення терористичної діяльності, фактично й означає, що інакше, ніж шляхом незаконних дій з активами відповідний злочин вчинений бути не може. Отже, зробимо висновок, що предмет злочину як обов’язкова ознака об’єкта конкретного складу злочину може як зазначатися у диспозиції статті Особливої частини КК, так і випливати з формулювання інших ознак відповідного складу злочину, а також з регулятивного законодавства. В останньому випадку предмет вважається латентною ознакою складу злочину.

Водночас вважаємо за доцільне погодитися з Л. М. Демидовою, на думку якої, до змісту поняття «активи» сумнівно включати майнові та немайнові права. У чинному КК активи є предметом такого складу злочину, як незаконне збагачення (ст. 3682). Як випливає з частини 2 примітки до цієї статті, під активами треба розуміти грошові кошти, інше майно й доходи від них. Ураховуючи важливість дотримання вимоги єдності термінології, вважаємо за доцільне надавати тим самим поняттям однаковий зміст. Варто погодитися з Л. М. Демидовою, що під активами слід розуміти матеріальні та нематеріальні активи, й передбачити відповідну дефініцію у ст. 1 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» від 14.10.2014 р.

Що стосується суспільно небезпечного діяння фінансування тероризму, то, як випливає з диспозиції частини 1 ст. 2585 КК, воно не уточнюється. У ній передбачається вказівка на те, що відповідне діяння може вчинятися виключно шляхом активної поведінки – дії. Окрім того, у цій диспозиції міститься вказівка на спрямованість відповідної дії на фінансове або матеріальне забезпечення терористичної діяльності. Її конкретизація міститься у регулятивному законодавстві. Як було зазначено вище, фінансування тероризму відповідно до цього законодавства полягає у наданні чи збиранні будь-яких активів.

Схоже тлумачення суспільно небезпечного діяння трапляється і в інших наукових джерелах [12, с. 106]. Проте окремі науковці більш широко трактують зміст такого діяння у складі фінансування тероризму. Зокрема, на думку В. В. Драного, способами вчинення фінансування тероризму є безпосереднє передавання, переказ за допомогою банків та інших установ, переказ через так звані ісламські банки, використання розвинених


� 31 �

небанківських (альтернативних) систем міжнародних переказів грошових коштів, перевезення готівкових коштів спеціальними кур’єрами, використання «фірм-оболонок» та підставних фізичних осіб тощо [13, с. 13]. Схожого підходу дотримуються й інші вчені-криміналісти [14, с. 382–383; 15, с. 417;16, с. 45–47]. Проте, на нашу думку, всі способи фінансування тероризму, які згадують указані вище науковці, власне й зводяться до збирання або надання активів, як це визначено у регулятивному законодавстві України. Окрім того, саме такі діяння включаються до змісту поняття «фінансування тероризму» згідно з міжнародними стандартами у цій сфері. Відсутність вказівки у диспозиції ч. 1 ст. 2585 КК на конкретизацію суспільно небезпечного діяння у складі фінансування тероризму вбачається недоліком нормотворчої техніки, який можна виправити шляхом внесення відповідних змін і доповнень у КК. Так, пропонуємо в диспозиції ч. 1 ст. 2585 КК початок нормативного речення викласти так: «Фінансування тероризму, тобто вчинення дій, що полягають у збиранні або наданні активів з метою фінансового або матеріального забезпечення…»

Виходячи з дефініцій понять «фінансування тероризму» у регулятивному законодавстві України та у КК, важливо уточнити форми вчинення такого діяння у ст. 2585 цього Кодексу, що, з одного боку, допоможе більш чітко описати ознаки складу фінансування тероризму, а з іншого – забезпечить відповідність кримінально-правової заборони міжнародним стандартам і регулятивному законодавству України у сфері протидії тероризму.

З указаних дефініцій поняття «фінансування тероризму» випливає, що законодавець намагався вказати на цілеспрямованість дій особи, яка здійснює відповідну діяльність, що, з точки зору кримінального права України, означає наявність в особи прямого умислу на вчинення фінансування тероризму. Окрім того, вказівка у регулятивному законодавстві на те, що особа повинна усвідомлювати те, що активи будуть використовуватися для цілей, визначених у ньому, відповідає «формулі» прямого умислу, визначеного у частині 2 ст. 24 КК: прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки та бажала їх настання.

Окрім того, законодавець у КК, як і в регулятивному законодавстві, конкретизує мету вчинення відповідного складу злочину, однак робить це у дещо інший спосіб. Так, у диспозиції ч. 1 ст. 2585 КК міститься вказівка на те, що дії вчиняються з метою фінансового або матеріального забезпечення терористичної діяльності. Водночас у регулятивному законодавстві України відповідне уточнення відсутнє. Що стосується формулювання мети вчинення дій, що охоплюються поняттям «фінансування тероризму» у регулятивному законодавстві та в КК, то здебільшого воно збігається (за винятком певних редакційних неточностей). Водночас у регулятивному законодавстві мету вчинення фінансування тероризму сформульовано у


� 32 �

вигляді відкритого переліку. У ньому вказано, що фінансування тероризму вчиняється для «провадження будь-якої іншої терористичної діяльності», тоді як у КК чітко встановлено, з якою метою можуть збиратися або надаватися активи: а) з метою фінансового або матеріального забезпечення окремого терориста чи терористичної групи (організації); б) з метою фінансового або матеріального забезпечення організації, підготовки або вчинення терористичного акту; в) з метою фінансового або матеріального забезпечення втягнення у вчинення терористичного акту; г) з метою фінансування або матеріального забезпечення публічних закликів до вчинення терористичного акту; д) з метою матеріального або фінансового забезпечення створення терористичної групи (організації). На нашу думку, у диспозиції ч. 1 ст. 2585 КК доцільно відмовитися від вичерпного переліку мети вчинення фінансування тероризму, а обмежитися вказівкою на те, що фінансове або матеріальне забезпечення стосується здійснення терористичної діяльності. Таке формулювання, як убачається, спростить формулювання диспозиції вказаної вище статті, що є однією з вимог до поняттєвого апарата Особливої частини КК України, та забезпечить однаковий підхід до розуміння змісту поняття «фінансування тероризму» у регулятивному та кримінальному законодавстві України. Зміст поняття «терористична діяльність» у КК треба розуміти у значенні, яке закріплено у статті 1 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» від 20.03.2003 р. Водночас вважаємо за доцільне у диспозиції ч. 1 ст. 2585 КК вказати на те, що дії вчиняються з метою фінансового або матеріального забезпечення терористичної діяльності окремого терориста або терористичної групи чи терористичної організації. Таке формулювання втілюватиме міжнародний стандарт у сфері боротьби з тероризмом, а також чітко вкаже на те, хто може здійснювати терористичну діяльність в Україні.

Окрім того, у регулятивному законодавстві нашої держави передбачено, що активи збираються та надаються у контексті розуміння фінансування тероризму для спроби вчинення таких дій (вчинення терористичного акту, втягнення у його вчинення тощо). Вважаємо доцільним запровадити відповідне формулювання й у кримінальне законодавство України. Воно фактично означає, що фінансування тероризму є таким не лише тоді, коли активи збиралися або надавалися на вчинення закінчених протиправних діянь, перелічених у диспозиції ч. 1 ст. 2585 КК, а й у разі замаху на їх учинення. Окрім того, таке формулювання відповідатиме як міжнародним стандартам у сфері боротьби з тероризмом, так і відповідному регулятивному законодавству.

У зв’язку із вищевикладеним слід підкреслити, що питанням удосконалення протидії всім проявам тероризму, серед іншого його фінансуванню, в Україні приділяється належна увага з боку не лише органів влади, але й представників юридичної науки. Так, 8 грудня 2017 р. Інститутом держави і права ім. В. М. Корецького НАН України спільно з Національною академією прокуратури України та за підтримки Координатора проектів Організації з безпеки і співробітництва в Європі в


� 33 �

Україні було проведено міжнародну науково-практичну конференцію на тему «Національна безпека під охороною кримінальної юстиції: київський полілог». Однією з дискусійних платформ конференції серед іншого була така: «Тероризм і кіберзлочинність: цивілізаційні виклики». Один з експертів, Б. Д. Леонов, присвятив свій виступ перспективам реалізації досвіду Європейського Союзу (ЄС) у протидії тероризму в Україні та відзначив, що доцільно криміналізувати у Розділі Х Особливої частини КК України проходження навчання тероризму, виїзд за кордон з терористичною метою, фінансування виїзду за кордон з метою здійснення терористичної діяльності, організацію чи сприяння в інший спосіб виїзду за кордон з указаною вище метою [17, с. 552]. Ці пропозиції заслуговують на увагу й окреме поглиблене вивчення у подальшому.

Висновки та перспективи подальших досліджень. Таким чином, аналіз поняття «фінансування тероризму» у міжнародному та кримінальному законодавстві дозволив дійти таких висновків:

1) у сфері міжнародного права сформувався міжнародний стандарт поняття «фінансування тероризму», закріплений у Міжнародній конвенції ООН про боротьбу з фінансуванням тероризму від 19.12.1999 р., Сорока рекомендаціях FATF від 25.09.2003 р., Конвенції РЄ про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом, та про фінансування тероризму від 16.05.2005 р., тому держави-учасниці повинні використати відповідний стандарт у своєму регулятивному законодавстві у сфері боротьби з тероризмом;

2) дефініція поняття «фінансування тероризму» міститься у регулятивному законодавстві України (закони України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» від 14.10.2014 р. та «Про боротьбу з тероризмом» від 20.03.2003 р.), а також у диспозиції ч. 1 ст. 2585 КК. При цьому формулювання істотних ознак цього поняття у регулятивному та кримінальному законодавстві (предмета, діяння та мети вчинення протиправних дій) є різним. Така ситуація визнається невиправданою, у зв’язку з чим запропоновано змінити формулювання диспозиції ч. 1 ст. 2585 КК таким чином:

«1. Фінансування тероризму, тобто вчинення фінансування тероризму, тобто вчинення дій, що полягають у збиранні або наданні активів з метою фінансового або матеріального забезпечення терористичної діяльності окремого терориста або терористичної групи чи терористичної організації…»;

3) проаналізовано порядок набрання чинності кримінально-правовою нормою, що міститься у ст. 2585 КК; її дія на сьогодні може бути поставлена під сумнів, оскільки Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом» від 18.05.2010 р., яким ця норма була введена у КК, був визнаний таким, що втратив чинність із моменту набрання чинності Законом України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів,


� 34 �

одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» від 14.10.2014 р.; у цьому законі були відсутні будь-які застереження стосовно збереженням чинності статей інших нормативно-правових актів ( у т. ч. і КК), які були змінені на підставі першого з указаних вище законів.

Для уникнення схожих ситуацій у практиці нормотворення запропоновано у законах України, якими визнаються нечинними нормативно-правові акти, що змінювали інше законодавство, робити застереження (в разі потреби), що втрата чинності законом у цілому не припиняє чинності змінених цим законом норм інших нормативно-правових актів. У протилежному випадку, на нашу думку, слід констатувати, що разом із втратою чинності нормативно-правовим актом нечинними є й ті правові норми, що були цим актом змінені.

Результати, отримані у цій науковій статті, можуть бути використані для подальших наукових розвідок протидії фінансування тероризму у кримінально-правовому та кримінологічних аспектах, а також у теоретичних дослідженнях чинності нормативно-правових актів.

Оксана Александровна КВАША, доктор юридических наук, профессор

(Институт государства и права им. В. М. Корецкого НАН Украины,

Киев, Украина)

Иван Александрович КРИВОРУЧКО, (Калиновская местная прокуратура Винницкой области, Киев,

Украина)

ФИНАНСИРОВАНИЕ ТЕРРОРИЗМА В МЕЖДУНАРОДНОМ И

УГОЛОВНОМ ПРАВЕ Освещаются вопросы понимания понятия «финансирование

терроризма» в международном и уголовном праве. Проанализирован

международный стандарт соответствующего понятия, а также

результат его имплементации в национальное регулятивное и уголовное

законодательство. Выявлены отличительные признаки дефиниции понятия

«финансирование терроризма» в регулятивном и уголовном

законодательстве Украины. Рассмотрен вопрос действия уголовно-правовой

нормы, предусмотренной в статье 2585 Уголовного кодекса Украины.

Ключевые слова: Ключевые слова: финансирование терроризма,

террористическая организация, международный стандарт, регулятивное

законодательство, материальное или финансовое обеспечение, действие. Oksana A. KVASHA,

Doctor of Law, Professor

(Institute of State and Law V.M. Koretsky National Academy of Sciences of

Ukraine, Kyiv, Ukraine)


� 35 �

Ivan A. KRIVORUTSHKO (Kalinovsky local prosecutor’s office of the Vinnytsia region, Kyiv, Ukraine)

FINANCING TERRORISM IN INTERNATIONAL AND CRIMINAL LAW According to paragraph 3.1 of section 3 of the National Security Strategy of

Ukraine, establishing and comprehensive support, including military, puppet quasi-

state formations on the temporarily occupied territory of Donetsk and Lugansk

regions recognized actual threat to national the security of Ukraine. In the

jurisprudence that has developed in Ukraine, variously addressed the issue of

classification of entities to terrorist organizations. Resolving the issue and makes

setting another problem: can qualify as terrorist financing for financial or material

assistance to these self-proclaimed entity. The complexity of resolving the problems

caused by the fact that the term «terrorist financing» is defined differently in

international criminal law and Ukraine. Even in the regulations of our country is a

great approach as to what is meant by relevant concept. It is concluded that in the

sphere of international law an international standard of the concept of «financing of

terrorism» has been formed, which is enshrined in the International Convention for

the Suppression of the Financing of Terrorism, the Forty FATF Recommendations,

the Convention on Laundering, Search, Seizure and Confiscation of the Proceeds

from Crime and on the Financing of Terrorism. The definition of the concept of

«financing of terrorism» is contained in the regulatory legislation of Ukraine as well

as in the disposition of Part 1 of Art. 2585 Criminal Code of Ukraine. In this case,

there is a different formulation of the essential features of this concept in the

regulatory and criminal legislation (subject, act and purpose of committing

unlawful actions). This situation is considered unjustified, therefore, it is proposed to

change the wording of the disposition of Part 1 of Art. 2585 Criminal Code of

Ukraine: «1. Terrorist financing, that is, the commission of Terrorist financing, that

is, the commission of actions consisting in the collection or provision of assets for the

purpose of financial or material provision of terrorist activity of a separate terrorist

or terrorist group or a terrorist organization ...». The procedure of the enactment of

the criminal-law norm contained in art. 2585 Criminal Code of Ukraine. This Law

was not in force. and any reservations regarding the maintenance of the articles of

other normative legal acts (including the Criminal Code of Ukraine) that have been

changed on the basis of the first of the above laws. In order to avoid similar

situations in practice, regulation is proposed in the laws of Ukraine, which invalidate

normative legal acts that have changed other legislation, make reservations (if

necessary) that the loss of the law as a whole does not terminate the norms of other

normative-legal changes that were amended by this law. acts of In the opposite case,

in our opinion, it should be noted that, together with the expiration of the normative

legal act, the legal norms that were changed by this act are invalid.

Key words: terrorism financing, terrorist organization, international

standard, regulatory legislation, material or financial security, action.


� 36 �

УДК 343.26+343.27

Андрій Миколайович ЯЩЕНКО, доктор юридичних наук, доцент (Харківський національний університет внутрішніх

справ, Харків, Україна)

ОБМЕЖУВАЛЬНІ ЗАХОДИ, ЩО ЗАСТОСОВУЮТЬСЯ

ДО ОСІБ, ЯКІ ВЧИНИЛИ ДОМАШНЄ НАСИЛЬСТВО: ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ КРИМІНАЛЬНОГО

ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ Й ОКРЕМИХ

ЄВРОПЕЙСЬКИХ КРАЇН

Здійснено порівняльно-правовий аналіз законодавчої

регламентації обмежувальних заходів, що

застосовуються до осіб, які вчинили домашнє

насильство, у кримінальному законодавстві окремих

європейських країн і на цій підставі зроблено

узагальнюючі висновки з огляду на перспективи додання

таких заходів до розділу XIII-1 Загальної частини КК

України згідно із Законом України «Про внесення змін до

Кримінального та Кримінального процесуального

кодексів України з метою реалізації положень Конвенції

Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок

і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами»

від 06.12.2017 р.

Ключові слова: обмежувальні заходи, зарубіжний досвід, порівняльно-

правовий аналіз.

Постановка проблеми. 6 грудня 2017 р. Верховною Радою України

ухвалено Закон України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України з метою реалізації положень Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно


� 37 �

жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами» (далі – Закон України від 06.12.2017 р.), основні положення якого набудуть чинності 11.01.2019 р. Згідно з приписами цього законодавчого акту Загальну частину КК України запропоновано доповнити розділом XIII-1 «Обмежувальні заходи». Цей розділ репрезентовано статтею 91-1, зі змісту якої випливає, що до таких заходів належать: 1) заборона перебувати в місці спільного проживання з особою, яка постраждала від домашнього насильства; 2) обмеження спілкування з дитиною у разі, якщо домашнє насильство вчинено стосовно дитини або у її присутності; 3) заборона наближатися на визначену відстань до місця, де особа, яка постраждала від домашнього насильства, може постійно чи тимчасово проживати, тимчасово чи систематично перебувати у зв’язку з роботою, навчанням, лікуванням чи з інших причин; 4) заборона листування, телефонних переговорів з особою, яка постраждала від домашнього насильства, інших контактів через засоби зв’язку чи електронних комунікацій особисто або через третіх осіб; 5) направлення для проходження програми для кривдників або пробаційної програми [5].

Зауважимо, що обмежувальні заходи кримінально-правового характеру сьогодні знаходять свій вияв у кримінальному законодавстві більшості європейський країн. Зокрема, їх регламентовано у кримінальному законодавстві Королівства Іспанії, Французької Республіки, Республіки Польща та багатьох інших країн. У зв’язку з цим цікавим як із наукової, так і з практичної точки зору уявляється досвід законодавчої регламентації обмежувальних заходів кримінально-правового характеру в згаданих європейських країнах з огляду на перспективи додання таких заходів до розділу XIII-1 Загальної частини КК України згідно із Законом України від 06.12.2017 р.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. У доктрині кримінального права дослідженню заходів кримінально-правового характеру як правових наслідків учинення злочинних і незлочинних діянь у їх порівняльно-правовому аспекті присвячено праці В. К. Грищука, О. О. Дудорова, О. В. Козаченка, М. І. Панова, О. Ф. Пасєки, В. О. Тулякова, М. І. Хавронюка та багатьох інших науковців. Проте порівняльно-правове дослідження саме обмежувальних заходів кримінально-правового характеру вітчизняними дослідниками ще не здійснювалося. Указана обставина й обумовлює цікавість цієї теми дослідження та її науково-практичне значення.

Мета цієї статті полягає у здійсненні порівняльно-правового аналізу законодавчої регламентації обмежувальних заходів кримінально-правового характеру у кримінальному законодавстві окремих європейських країн і виробленню на цій підставі власних узагальнюючих висновків з огляду на перспективи додання таких заходів до розділу XIII-1 Загальної частини КК України згідно із законом України від 06.12.2017 р.

Виклад основного матеріалу. Дослідження заходів кримінально-


� 38 �

правового характеру в їх порівняльно-правовому аспекті хотілося б розпочати з аналізу кримінального законодавства Республіки Польща, оскільки кримінальний закон цієї держави за своєю законодавчою моделлю є найбільш наближеним до КК України порівняно із кримінальним законодавством інших згаданих вище європейських країн. Так, вивчення окремих положень Кримінального кодексу Республіки Польща (далі – КК Республіки Польща) дозволяє стверджувати, що до обмежувальних заходів кримінально-правового характеру, що застосовуються до осіб, які вчинили домашнє насильство, зокрема, належать такі: «2а) заборона здійснення діяльності, пов’язаної з вихованням, лікуванням, освітою малолітніх або з опікою над ними; 2Ь) обов’язок утримуватися від перебування у визначених середовищах або місцях, заборона мати контакт з визначеними особами, заборона наближатися до визначених осіб або заборона залишати місце проживання без згоди суду; … 2е) наказ залишити місце, що займається разом з потерпілим; … 5) обов’язок виправити або компенсувати завдану шкоду; 6) примусова виплата, 7) грошова допомога (ст. 39)». Згідно з § 1 ст. 41а КК Республіки Польща суд може винести рішення про обов’язок утримуватися від перебування у певних середовищах або місцях, заборону мати контакт з певними особами, заборону наближатися до певних осіб, заборону залишати місце проживання без згоди суду або наказ залишити місце, що займається разом із потерпілим у разі засудження особи за злочин проти статевої свободи або пристойності проти малолітнього, або інший злочин проти свободи і в разі засудження за умисний злочин із застосуванням насильства, серед іншого насильства проти близького родича. Обов’язок або заборона можуть бути пов’язані з обов’язком засудженого з’являтись до поліції чи іншого уповноваженого органу у визначених інтервалах часу. Відповідно до § 2 ст. 41а КК Республіки Польща суд виносить рішення про обов’язок утримуватися від перебування у певних середовищах або місцях, заборону мати контакт з певними особами, заборону наближатися до певних осіб, заборону залишати місце проживання без згоди суду або наказ залишити місце, що займається разом із потерпілим у разі засудження особи до позбавлення волі без умовного звільнення від його виконання за злочин проти статевої свободи або пристойності проти малолітнього. Обов’язок або заборона у такому разі також можуть бути пов’язані з обов’язком засудженого з’являтися до поліції чи іншого уповноваженого органу у визначених інтервалах часу. Призначаючи заборону наближатись до певних осіб, суд указує відстань до охоронюваних осіб, якої засуджений зобов’язаний дотримуватися (§ 4 ст. 41а КК Республіки Польща). При цьому відповідно до § 3 ст. 41а КК Республіки Польща суд може винести рішення про обов’язок утримуватися від перебування у певних середовищах або місцях, заборону мати контакт з певними особами, заборону наближатися до певних осіб або заборону залишати місце проживання без згоди суду


� 39 �

назавжди у разі повторного засудження особи за обставин, окреслених у § 2 ст. 41а КК Республіки Польща [7].

Отже зі змісту зазначених законодавчих приписів випливає, що, по-перше, обмежувальні заходи за КК Республіки Польща можуть бути застосовані до осіб, які вчинили злочини, пов’язані не лише з домашнім насильством. До їх кола, зокрема, належать злочини проти статевої свободи або пристойності, вчинені проти малолітнього (Глава ХХV, ст.ст. 197–205) або інший злочин проти свободи, не пов’язаний з домашнім насильством (Глава ХХІІІ, ст. ст. 189–193), окремі злочини проти життя та здоров’я (Глава ХІХ в разі засудження за умисний злочин із застосуванням насильства, в тому числі насильства проти близького родича), злочини проти сім’ї та опіки (Глава ХХVI) та злочини проти гідності й тілесної недоторканості (Глава ХХVII). По-друге, обмежувальні заходи обов’язково мають бути застосовані судом у разі засудження особи до позбавлення волі без умовного звільнення від його виконання за злочин проти статевої свободи або пристойності проти малолітнього. По-третє, у разі повторного засудження особи до позбавлення волі без умовного звільнення від його виконання за злочин проти статевої свободи або пристойності проти малолітнього суд може застосувати обмежувальні заходи щодо винної особи назавжди.

Ознайомлення із законодавчими приписами Кримінального кодексу Французької Республіки (далі – КК Французької Республіки) дозволяє стверджувати, що у кримінальному законодавстві цієї держави обмежувальні заходи кримінально-правового характеру є також наслідками вчинення злочину, пов’язаного не лише з домашнім насильством. Свою безпосередню реалізацію вони знаходять у межах соціально-судового нагляду. Так, згідно зі ст. 131-36-1 соціально-судовий нагляд передбачає для засудженого обов’язок підкорятися, під контролем судді з виконання покарань заходам нагляду та сприяння на строк, призначений судом, з метою попередження рецидиву. Тривалість соціально-судового нагляду встановлюється на строк не більше десяти років у випадку вчинення проступку, та на строк не більше двадцяти років у випадку вчинення злочину. Однак, ця тривалість може бути збільшена до двадцяти років спеціальним судовим рішенням. Відповідно до ст. 131-36-2 заходи нагляду, які застосовуються до засудженого в порядку соціально-судового нагляду, є такими ж, які передбачено у статті 132-44, але цією статтею також регламентуються заходи контролю, яких засуджений повинен дотримуватися протягом випробувального терміну у разі реалізації відстрочки виконання покарання. Саме поряд із заходами контролю суд, який виніс обвинувальний вирок, або суддя з виконання покарань можуть спеціально призначити засудженому виконання одного чи декількох обов’язків, серед яких зокрема є такі: 1) дотримуватися заходів медичного нагляду, лікування чи догляду, за необхідності – у режимі госпіталізації; 2) відшкодувати повністю або частково збиток, завданий


� 40 �

злочинним діянням, у відповідності до своїх фінансових можливостей, навіть за наявності рішення цивільного позову; 3) утримуватися від керування транспортними засобами певних категорій, визначених посвідченням, передбаченим Дорожнім кодексом; 4) утримуватися від появи у будь-якому спеціально визначеному місці; 5) не відвідувати місця продажу спиртних напоїв; 6) утримуватися від будь-яких відносин з деякими особами, серед іншого з потерпілим від злочинного діяння та ін. У разі ж учинення злочину, пов’язаного з домашнім насильством, поряд із заходами контролю суд може спеціально зобов’язати особу проживати поза постійним місцем проживання або поза місцем проживання родини у випадку вчинення злочину проти свого чоловіка, свого співмешканця або цивільного чоловіка, проти своїх дітей або проти дітей свого чоловіка, співмешканця або цивільного чоловіка, а також у разі необхідності зобов’язати утримуватися від появи у цьому місці проживання. Ці положення також набувають чинності у випадку вчинення злочину колишнім чоловіком чи співмешканцем або цивільним чоловіком (п. 19 ч. 1 ст. 132-45) [8, с. 41–42, 61–63].

Опрацювання приписів Кримінального кодексу Королівства Іспанія (далі – КК Королівства Іспанія) дозволяє стверджувати, що у кримінальному законодавстві цієї держави також закріплено обмежувальні заходи кримінально-правового характеру, що застосовуються до осіб, які вчинили злочини, пов’язані не лише з домашнім насильством. За КК Королівства Іспанія вони іменуються запобіжними заходами, не пов’язаними з позбавленням волі. Так, згідно з приписами статей 95–96, 101–105 КК Королівства Іспанія у випадках застосування до особи запобіжних заходів, що передбачають медичне лікування або отримання спеціальної освіти в установі, що відповідає її психічній аномалії, чи протягом їх виконання Суд або Трибунал можуть ухвалити зважене рішення про застосування одного чи декількох запобіжних заходів, не пов’язаних із позбавленням волі. Вони також повинні ухвалити рішення про застосування одного чи декількох таких запобіжних заходів в усіх інших випадках, прямо передбачених КК Королівства Іспанія. Одним із запобіжних заходів, не пов’язаних із позбавленням волі, є звільнення під нагляд. Згідно зі статтею 106 КК Королівства Іспанія звільнення під нагляд полягає в тому, що особа, щодо якої застосовано такий запобіжний захід, перебуватиме під судовим наглядом і виконуватиме одну чи декілька передбачених у цій статті вимог. Що стосується безпосередньо особи, яка вчинила злочин, пов’язаний з домашнім насильством, то така особа має виконувати, зокрема, такі вимоги: д) заборона наближатися до потерпілого, членів його сім’ї та інших осіб, визначених Судом або Трибуналом; е) заборона спілкуватися з потерпілим, членами його сім’ї та іншими особами, визначеними Судом або Трибуналом; є) заборона перебувати на певних територіях, у місцях чи установах; ж) заборона проживати у певних місцях; і) обов’язок брати участь у навчальних, трудових і культурних


� 41 �

програмах, програмах з формування статевої поведінки та інших; к) обов’язок пройти медичне лікування чи періодично з’являтися на медичні огляди [7, с. 58–63].

Варто зазначити, що поряд з указаними запобіжними заходами, що можуть бути застосовані до особи, яка вчинила домашнє насильство, у КК Королівства Іспанія регламентовано окремі схожі за назвою види покарань, що належать до групи покарань у вигляді позбавлення певних прав. Так, у ст. 39 зазначено, що такими покараннями є: б) спеціальне позбавлення права займатися державною діяльністю чи обіймати державні посади, займатися професією, ремеслом, промислом, комерційною діяльністю чи іншими видами діяльності, визначеними цим Кодексом, чи позбавлення батьківських прав, прав на опіку та піклування, права бути обраним чи будь-яких інших прав; е) позбавлення права проживати чи відвідувати певні місця; є) заборона наближатися до потерпілого, до членів його сім’ї та інших осіб, визначених Судом чи Трибуналом; ж) заборона спілкуватися з потерпілим, членами його сім’ї та іншими особами, визначеними Судом чи Трибуналом; і) позбавлення батьківських прав. З огляду на це, частиною 2 ст. 173 КК Королівства Іспанія декларовано, що особа, яка застосовує насильницькі дії фізичного або психічного характеру стосовно особи, яка є чи була членом подружжя або мала близькі стосунки з винним, навіть не проживаючи з ним разом, або стосовно біологічних предків, нащадків чи братів і сестер, чи такими, які вважаються рідними внаслідок оформлення усиновлення або опіки одним чи іншим членом подружжя, чи стосовно неповнолітніх або недієздатних осіб, які проживають разом із нею чи перебувають під її опікою чи піклуванням або під опікою чи піклуванням іншого члена подружжя, чи стосовно особи, з якою вона має стосунки іншого характеру і яка є членом сім’ї, чи стосовно осіб, які внаслідок свого залежного становища перебувають на піклуванні і під наглядом державних чи приватних закладів, карається позбавлення волі на строк від шести місяців до трьох років з позбавленням права володіти зброєю й носити її від двох до п’яти років, а також, у випадках, коли Суд чи Трибунал вважатиме доцільним і таким, що відповідає інтересам неповнолітнього чи недієздатного, винний також буде позбавлений батьківських прав, прав на опікування і піклування та захист на строк від одного до п’яти років, додатково до покарань, які можуть бути призначені за злочини чи проступки, які мали ознаки насильницьких дій фізичного або психічного характеру. Указані покарання будуть застосовані за верхньою межею, якщо злочин стався в присутності неповнолітніх, з використанням зброї або в місці спільного проживання чи в місці проживання потерпілого, або був скоєний протягом дії покарання, передбаченого статтею 48 цього Кодексу чи запобіжного заходу такого ж характеру [7, с. 32, 91].

Системний аналіз згаданих приписів КК Королівства Іспанія


� 42 �

дозволяє стверджувати, що, на відміну від приписів нової ст. 91-1 КК України, запобіжні заходи щодо особи, яка вчинила домашнє насильство, можуть бути застосовані не лише у випадку звільнення від покарання або його відбування, але й у разі виключення кримінальної відповідальності, що за КК Королівства Іспанія є можливим: 1) з причини якогось психічного відхилення або порушення, що не дозволяло усвідомлювати протиправність скоєного особою діяння або керувати своїми діями; 2) у випадку, якщо під час учинення злочину особа перебувала у стані сильного алкогольного отруєння, під впливом токсичних або одурманюючих наркотичних засобів, психотропних та інших речовин і не мала наміру вчинити злочин або не передбачала й не повинна була передбачати можливість його вчинення, а також перебувала під впливом синдрому абстиненції через залежність від указаних речовин, що перешкоджало розумінню нею протиправності діяння або керуванню своїми діями; 3) за наявності з народження або з дитинства психічних порушень, що супроводжуються нездатністю усвідомлювати дійсність; 4) за наявності стану необхідної оборони, крайньої необхідності, непереборного страху або у разі виконання своїх обов’язків, законного здійснення свого права, професійного чи посадового обов’язку [7, с. 21–22].

Отже, робимо висновок, що, по-перше, у проаналізованому кримінальному законодавстві європейських країн регламентується низка обмежувальних заходів кримінально-правового характеру. Ці заходи або застосовуються у випадках, прямо передбачених кримінальним законодавством, або можуть бути застосовані до осіб, які вчинили злочини, пов’язані не лише з домашнім насильством (КК Королівства Іспанія, КК Французької Республіки, КК Республіки Польща). У разі вчинення домашнього насильства за КК Республіки Польща їх застосування є обов’язком, а не правом суду. Зі змісту нової ст. 91-1 КК України обмежувальні заходи можуть бути застосовані лише до осіб, які вчинили злочини, пов’язані з домашнім насильством, а їх застосування є правом, а не обов’язком суду [5].

По-друге, обмежувальні заходи у випадках, прямо передбачених кримінальним законодавством, або з точки зору суддівського розсуду застосовуються (або можуть бути застосовані) до осіб, які вчинили злочини, пов’язані з домашнім насильством, як правило, на певний строк. Проте за КК Республіки Польща у разі повторного засудження особи до позбавлення волі без умовного звільнення від його виконання за такі злочини суд може їх застосувати щодо винної особи назавжди. Згідно з новою статтею 91-1 КК України обмежувальні заходи зможуть бути застосовані до осіб, які вчинили домашнє насильство, на строк від одного до трьох місяців і за потреби можуть бути продовжені на визначений судом строк, але не більше, ніж на 12 місяців.

По-третє, за КК Королівства Іспанія, КК Французької Республіки та КК Республіки Польща обмежувальні заходи, як правило, можуть бути


� 43 �

застосовані або поряд із призначенням покарання або поряд зі звільненням від покарання чи його відбування. При цьому за КК Республіки Польща ці заходи обов’язково мають бути застосовані судом у разі засудження особи до позбавлення волі без умовного звільнення від його виконання за злочин проти статевої свободи або пристойності щодо малолітнього, а за КК Королівства Іспанія – можуть бути застосовані й у разі виключення кримінальної відповідальності. Що стосується України, то такі заходи можуть бути застосовані до особи, яка вчинила домашнє насильство одночасно з призначенням покарання, не пов’язаного з позбавленням волі, або звільненням з передбачених КК підстав від кримінальної відповідальності чи покарання [5].

По-четверте, за КК Королівства Іспанія обмежувальні заходи, серед іншого ті, що можуть бути застосовані до осіб, які вчинили злочини, пов’язані з домашнім насильством, можуть також поставати у вигляді кримінальних покарань, що становлять групу покарань у вигляді позбавлення прав. У КК Республіки Польща такі заходи належать виключно до кримінальних заходів, які суттєво відрізняються від покарань щодо фізичних осіб. Схожим чином репрезентовано статус обмежувальних заходів, що застосовуються до осіб, які вчинили домашнє насильство, й у новій ст. 91-1 КК України.

Отже, з моменту набуття чинності Законом України від 06.12.2017 р. обмежувальні заходи, так само як і в кримінальному законодавстві вищезгаданих європейських країн, матимуть статус заходів кримінально-правового характеру. У зв’язку з цим ми не можемо погодитися з твердженням про те, що запропоновані у новій ст. 91-1 КК України обмежувальні заходи не можна розглядати як заходи кримінально-правового впливу [1]. Вони матимуть такий статус хоча б через те, що будуть безпосередньо регламентуватися у КК України. Обмежувальні заходи, передбачені новою ст. 91-1 КК України, є наслідком імплементації положень Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами. Зокрема це яскраво вбачається зі змісту ст. 45 цієї Конвенції, положення якої засвідчують той факт, що лише за допомогою інших, відмінних від покарання, заходів кримінально-правового впливу можна досягти відповідного стримувального ефекту у сфері протидії злочинам, пов’язаним з домашнім насильством [2; 4].

Більше того, на важливу роль обмежувальних заходів саме як заходів кримінально-правового характеру звертає увагу і Європейський Суд з прав людини. Зокрема, ознайомлення зі справою «Опуз проти Туреччини» (Oрuz v. Тurкеу) дозволяє говорити про те, що насильство в сім’ї не є приватною чи сімейною справою, а є питанням, що торкається суспільних інтересів, що, в свою чергу, вимагає ефективних дій з боку держави. Судом зазначено, що застосування лише кримінального покарання стосовно винного не дає адекватного стримуючого ефекту, здатного забезпечити ефективне запобігання насильству щодо жінок,


� 44 �

оскільки такого ефекту можна досягти лише у поєднанні кримінальної відповідальності щодо винного як реакції органів влади на факт умисного вбивства з іншими заходами кримінально-правового характеру. Реалізація лише покарання щодо винного, причому занадто м’якого, свідчить про певну терпимість держави до його діянь. У кінцевому підсумку вказується, що органи державної влади не виконали свого обов’язку вжити заходів на захист заявниці, щоб утворити дієвий запобіжний механізм на забезпечення її фізичної недоторканності від серйозних загроз із боку її колишнього чоловіка. Очевидно, що здійснення такого захисту не є можливим без реалізації безпосередньо обмежувальних заходів кримінально-правового характеру [3].

Висновки та перспективи подальших досліджень. Підсумовуючи вищевикладене, зазначимо, що у проаналізованому кримінальному законодавстві європейських країн регламентується низка обмежувальних заходів кримінально-правового характеру як правових наслідків вчиненого кримінального правопорушення, пов’язаного з домашнім насильством. Регламентація обмежувальних заходів у новій ст. 91-1 КК України є наслідком імплементації положень Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами. Адекватний стримувальний ефект у сфері протидії домашньому насильству може бути забезпечений лише реалізацією поряд із покаранням або замість нього альтернативних, інших заходів кримінально-правового характеру. Цивілізований світ вважає, що виключно таким чином можна захистити право людини на свободу від насильства. У зв’язку з цим регламентація обмежувальних заходів саме у КК України не може викликати особливих заперечень.

СПИСОК БІБЛІОГРАФІЧНИХ ПОСИЛАНЬ

1. Зауваження до проекту Закону України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України з метою реалізації положень Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами» (реєстр. № 4952) : проект від 12.07.2016 № 4952 : (друге читання) // База даних (БД) «Законодавство України» / Верховна Рада (ВР) України. URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=59648 (дата звернення: 23.06.2018).

2. Конвенція Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами (Стамбульська конвенція) : довідник для членів парламенту / Парламентська мережа «Жінки вільні від насильства». URL: https://rm.coe.int/1680096e45 (дата звернення: 03.06.2018).

3. Опуз против Турции (Opuz v. Turkey) (№ 33401/02) : Постановление Европейского Суда по правам человека от 9 июня 2009 года


� 45 �

(Секция III) // Европейский Суд по правам человека : офиц. сайт. URL: http://hudoc.echr.coe.int/rus?i=001-119720 (дата звернення: 03.06.2018).

4. Пояснювальна записка до проекту Закону України «Про внесення змін до деяких законів України у зв’язку з ратифікацією конвенції ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами» // БД «Законодавство України» / ВР України. URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=59648 (дата звернення: 03.06.2018).

5. Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України з метою реалізації положень Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами : Закон України від 06.12.2017 № 2227-19 // БД «Законодавство України» / ВР України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2227-19/paran6#n6 (дата звернення: 20.06.2018).

6. Станіч В. С. Кримінальний кодекс Королівства Іспанія / під ред. В. Л. Менчинського ; пер. О. В. Лишевської. Київ : ОВК, 2016. 284 с.

7. Станіч В. С. Кримінальний кодекс Республіки Польща / під ред. В. Л. Менчинського ; пер. В. С. Станіч. Київ : ОВК, 2016. 138 с.

8. Станіч В. С. Кримінальний кодекс Французької Республіки / під ред. В. Л. Менчинського ; пер. К. І. Мазуренко. Київ : ОВК, 2017. 348 с.

Стаття надійшла до редакції 22.06.2018.

Андрей Николаевич ЯЩЕНКО доктор юридических наук, доцент, (Харьковский национальный университет внутренних дел, Харьков,

Украина)

ОГРАНИЧИТЕЛЬНЫЕ МЕРЫ, ПРИМЕНЯЕМЫЕ К ЛИЦАМ, СОВЕРШИВШИМ ДОМАШНЕЕ НАСИЛИЕ: СРАВНИТЕЛЬНЫЙ АНАЛИЗ УГОЛОВНОГО ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВА УКРАИНЫ И ОТДЕЛЬНЫХ ЕВРОПЕЙСКИХ СТРАН

Статья посвящена сравнительно-правовому анализу законодательной регламентации ограничительных мер, применяемых к лицам, совершившим домашнее насилие, в уголовном законодательстве отдельных европейских стран и формулированию на этом основании собственных обобщающих выводов, учитывая перспективы регламентации таких мер в разделе XIII-1 Общей части УК Украины в соответствии с Законом Украины от 06.12.2017 г. «О внесении изменений в Уголовный и Уголовный процессуальный кодексы Украины с целью реализации положений Конвенции Совета Европы о предотвращении насилия относительно женщин и домашнего насилия и борьбу с этими явлениями».

Ключевые слова: ограничительные меры, зарубежный опыт, сравнительно-правовой анализ.


� 46 �

Andriy N. YASHCHENKO Doctor of Law, associate professor (Kharkiv National University of Internal Affairs, Kharkiv, Ukraine) RESTRICTIVE MEASURES APPLYING TO PERSONS WHO HAVE MOVED

DOMESTIC VIOLENCE: A COMPARATIVE ANALYSIS OF THE CRIMINAL LEGISLATION OF UKRAINE AND THE EASTERN EUROPEAN COUNTRIES

The article is devoted to a comparative legal analysis of the legislative regulation of restrictive measures applied to perpetrators of domestic violence in the criminal legislation of individual European countries and the formulation on this basis of their own general conclusions taking into account the prospects for regulating such measures in section XIII-1 of the General Part of the Criminal Code of Ukraine in accordance with The Law of Ukraine of December 6, 2017 on Amendments to the Criminal and Criminal Procedural Codes of Ukraine in order to implement the provisions of the Council of Europe Convention on disgust of violence on women and domestic violence and the fight against these phenomena.

Keywords: restrictive measures, foreign experience, comparative legal analysis.


� 47 �

СУЧАСНІ ТЕОРЕТИЧНІ

ТА ПРИКЛАДНІ ПРОБЛЕМИ

КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА

УДК 343.27

Зоя Аполлінаріївна ЗАГИНЕЙ, доктор юридичних наук, доцент, начальник відділу кримінально-правових дисциплін (Інститут спеціальної

підготовки Національної академії

прокуратури України, Київ, Україна)

Олександр Зіновійович ГЛАДУН,

кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник, начальник відділу науково-методичного

забезпечення участі прокурорів у кримінальному провадженні (Науково-дослідний інститут

Національної академії прокуратури України, Київ,

Україна)

НЕЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВИКОНАННЯ ОБОВ’ЯЗКІВ ЩОДО ЗАПОБІГАННЯ КОРУПЦІЇ ЯК ПІДСТАВА ДЛЯ ЗАСТОСУВАННЯ ДО ЮРИДИЧНОЇ ОСОБИ

ЗАХОДІВ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОГО ХАРАКТЕРУ Розглядаються проблеми законодавчого формулювання

такої підстави застосування заходів кримінально-

правового характеру щодо юридичної особи, як

незабезпечення виконання обов’язків запобігання корупції

(пункт 2 ч. 1 ст. 96-3). Проаналізовано розширену

ідентифікаційну модель відповідальності юридичних осіб у

міжнародних документах і в законодавстві окремих

зарубіжних держав. Виявлено недоліки формулювання


� 48 �

пункту 2 ч. 1 ст. 96-3 Кримінального кодексу України.

Запропоновано шляхи вдосконалення відповідної норми.

Ключові слова: захід кримінально-правового характеру, юридична

особа, незабезпечення виконання обов’язків, запобігання корупції, корупційний

злочин.

Постановка проблеми. Згідно з пунктом 2 ч. 1 ст. 96-3

Кримінального кодексу України (КК України) самостійною підставою для застосування щодо юридичної особи заходів кримінально-правового характеру є незабезпечення виконання покладених на її уповноважену особу законом або установчими документами юридичної особи обов’язків щодо вжиття заходів із запобігання корупції, що призвело до вчинення будь-якого зі злочинів, передбачених у статтях 209 і 306, ч. 1 і 2 ст. 368-3, ч. 1 і 2 ст. 368-4 та ст. ст. 369 і 369-2 цього Кодексу. Зауважимо, що, на відміну від інших підстав для застосування щодо юридичної особи заходів кримінально-правового характеру, якими було доповнено КК України згідно із Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виконання Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України стосовно відповідальності юридичних осіб» від 23.05.2013 [1], та які в подальшому зазнали суттєвого оновлення, вказана підстава отримала своє нормативне закріплення значно пізніше – згідно із Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у сфері державної антикорупційної політики у зв’язку з виконанням Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України» від 13.05.2014 [2]

Вивчення практики застосування заходів кримінально-правового характеру до юридичних осіб (за даними Єдиного реєстру судових рішень) засвідчує, що незабезпечення виконання обов’язків щодо запобігання корупції жодного разу не було використано як підставу для початку провадження щодо юридичної особи. Указане, на нашу думку, насамперед обумовлено недоліками законодавчої конструкції пункту 2 ч. 1 ст. 96-3 КК України, що потребує більш детального наукового розгляду.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. У науковій літературі проблема підстав застосування заходів кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб була предметом дослідження таких науковців, як П. П. Андрушко, В. К. Грищук, К. П. Задоя, С. Я. Лихова, М. І. Панов, О. Ф. Пасєка, Ю. А. Пономаренко, С. О. Харитонов, Г. З. Яремко, А. М. Ященко та ін. Водночас питання обґрунтованості визначення підстави застосування заходів кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб, передбаченої у пункті 2 ч. 1 ст. 96-3 КК України, у доктрині кримінального права ставиться вперше.

Метою цієї статті є характеристика ознак незабезпечення виконання обов’язків щодо запобігання корупції як підстави для застосування до юридичної особи заходів кримінально-правового характеру, визначення основних недоліків правової норми, закріпленої у пункті 2 ч. 1 ст. 96-3 КК


� 49 �

України, та формулювання пропозицій щодо їх усунення. Виклад основного матеріалу. Перш ніж перейти до аналізу

кримінального законодавства України, звернемо увагу на міжнародні стандарти відповідальності юридичних осіб у разі відсутності належного контролю з боку їх керівництва, у результаті чого підлеглі скоюють злочини. Згідно з частиною 2 ст. 8 Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією передбачено, що кожна Сторона вживатиме необхідних заходів для забезпечення відповідальності юридичної особи, коли неналежний контроль з боку фізичної особи, згаданої у п. 1 (яка діяла як представник того чи іншого органу юридичної особи та яка обіймає керівну посаду у цій юридичній особі), призвів до вчинення в інтересах цієї юридичної особи кримінальних злочинів, згаданих у п. 1, фізичною особою, що їй підпорядковується [3]. Міжнародні експерти виокремлюють чотири базові моделі відповідальності юридичних осіб, серед яких розширена ідентифікаційна модель, у межах якої передбачається кримінальна відповідальність юридичних осіб унаслідок нездатності керівництва здійснювати нагляд стосовно своїх працівників (правило про відсутність нагляду). Розширена ідентифікаційна модель передбачається у кримінальному законодавстві, зокрема, таких країн, як Азербайджан, Грузія, Латвія, Литва, Македонія, Сербія, Словенія [4, с. 24, 25].

Можливість притягнення юридичних осіб до відповідальності у межах розширеної ідентифікаційної моделі ґрунтується на тому, що у законах деяких зарубіжних країн відповідальність юридичних осіб зумовлюється неналежною поведінкою відповідальної особи (Азербайджан, Грузія, Латвія, Литва), а в законах інших держав указується на неналежну поведінку органів управління та наглядових органів (Македонія, Словенія). На жаль, жодна з країн не досягла значних успіхів у практичній реалізації правила притягнення юридичних осіб до відповідальності у зв’язку з відсутністю нагляду. Державні органи окремих країн у своїх відповідях на запитання пояснили, що у зазначеному вище випадку недостатньо вказати на відсутність належного нагляду в юридичній особі, слід довести причинний зв’язок між бездіяльністю відповідальної особи та злочином, який було вчинено її підлеглим [4, с. 30].

У згаданих вище державах законодавча конструкція розширеної ідентифікаційної моделі кримінальної відповідальності юридичних осіб має свої особливості. Так, згідно зі статтею 20 (3) КК Литви юридична особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності за злочинні діяння й у тих випадках, якщо ці діяння вчинили на користь юридичної особи її працівник або її уповноважена особа через недостатній нагляд або контроль особою, вказаною у ч. 2 цієї статті (особа, яка перебувала на керівній посаді юридичної особи та яка мала право представляти юридичну особу або ухвалювати рішення від імені юридичної особи, або контролювати діяльність юридичної особи). Під достатнім контролем розуміються етичні та правові стандарти, які впроваджуються у конкретній юридичній особі. Підприємства, які прагнуть належним чином здійснювати протидію та


� 50 �

контроль над злочинними діяннями, ухвалюють спеціальні програми, призначення яких – детальна регламентація діяльності їх працівників. Окрім того, юридичні особи закріплюють етичні цінності (етика підприємництва), якими прагнуть керуватися [5, с. 41].

Згідно зі статтею 99-4 КК Азербайджану самостійною підставою застосування заходів кримінально-правового характеру до юридичної особи є вчинення працівником юридичної особи злочину, визначеного у п. 99-4.6 цієї статті, у результаті нездійснення контролю з боку таких осіб: посадової особи, уповноваженої представляти юридичну особу, або посадовою особою, уповноваженою ухвалювати рішення від імені юридичної особи, або посадовою особою, уповноваженою контролювати діяльність юридичної особи [6].

Повертаючись до розгляду національного законодавства в аналізованій сфері, слід зауважити, що норма, яка міститься у пункті 2 ч. 1 ст. 96-3 КК України, є бланкетною, що текстуально виражається таким нормативним реченням: «незабезпечення виконання покладених на її уповноважену особу законом або установчими документами юридичної особи обов’язків щодо вжиття заходів із запобігання корупції». Для встановлення змісту цієї підстави застосування заходів кримінально-правового характеру до юридичних осіб необхідно звернутися до антикорупційного законодавства України. При цьому треба з’ясувати дві обов’язкові обставини: 1) коло осіб, уповноважених уживати заходів із запобігання корупції; 2) перелік обов’язків цих осіб у сфері запобігання корупції.

Згідно з частиною 1 ст. 96-4 КК України заходи кримінально-правового характеру, у випадках, передбачених пунктами 1 і 2 ч. 1 ст. 96-3 КК України, не можуть бути застосовані судом до державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, організацій, створених ними у встановленому порядку, що повністю утримуються за рахунок відповідно державного чи місцевого бюджетів, фондів загальнообов’язкового державного соціального страхування й Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. Таким чином, системне тлумачення вказаних норм дає підстави для висновку, що у пункті 2 ч. 1 ст. 96-3 КК України йдеться про осіб, уповноважених вживати заходів із запобігання корупції в юридичних особах, не зазначених у вищевказаному переліку.

У Законі України «Про запобігання корупції» від 14 жовтня 2014 № 1700-VII (далі – Закон) міститься розділ Х, присвячений запобіганню корупції у діяльності юридичних осіб [7]. Відповідно до частини 5 ст. 62 Закону в юридичних особах, зазначених у частині другій цієї статті, для реалізації антикорупційної програми призначається особа, відповідальна за реалізацію антикорупційної програми (Уповноважений), правовий статус якої визначається цим Законом. До таких юридичних осіб належать: 1) державні, комунальні підприємства, господарські товариства (в яких державна або комунальна частка перевищує 50 відсотків), де


� 51 �

середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік перевищує 50 осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період перевищує 70 мільйонів гривень; 2) юридичні особи, які є учасниками попередньої кваліфікації, учасниками процедури закупівлі відповідно до Закону України «Про здійснення державних закупівель», якщо вартість закупівлі товару (товарів), послуги (послуг), робіт дорівнює або перевищує 20 мільйонів гривень. Принагідно слід звернути увагу на те, що Закон України «Про здійснення державних закупівель» [8] утратив чинність із 1 серпня 2016 р. на підставі Закону України «Про публічні закупівлі» від 25 грудня 2015 р. № 922-VIII [9]. Однак, як бачимо, зміни в антикорупційне законодавство досі не внесено.

Правовий статус Уповноваженого визначено у статті 64 Закону, відповідно до якої він є посадовою особою юридичної особи, що призначається відповідно до законодавства про працю керівником юридичної особи або її учасниками (засновниками) у порядку, передбаченому ухваленою антикорупційною програмою. Уповноваженим може бути фізична особа, здатна за своїми діловими та моральними якостями, професійним рівнем і станом здоров’я виконувати відповідні обов’язки.

Щодо іншої складової такої підстави для застосування заходів кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб, як невиконання покладених на її уповноважену особу законом або установчими документами юридичної особи обов’язків щодо вжиття заходів із запобігання корупції, варто наголосити на такому. Закон України «Про запобігання корупції» не визначає таких обов’язків. Натомість, згідно зі статтею 63 цього Закону антикорупційна програма юридичних осіб може містити, зокрема, вичерпний перелік та опис антикорупційних заходів, стандартів і процедур та порядок їх виконання (застосування), зокрема порядок проведення періодичного оцінювання корупційних ризиків у діяльності юридичної особи, а також права й обов’язки Уповноваженого як посадової особи, відповідальної за запобігання корупції, та підпорядкованих йому працівників (у разі їх наявності) [7].

Визначення обов’язків уповноважених осіб щодо вжиття заходів із запобігання корупції також не є обов’язковою вимогою до установчих документів юридичної особи. Зокрема, відповідно до статті 57 Господарського кодексу України від 16 січня 2003 р. установчими документами суб’єкта господарювання є рішення про його утворення або засновницький договір, а у випадках, передбачених законом, статут (положення) суб’єкта господарювання. В установчих документах повинні зазначатись найменування суб’єкта господарювання, мета і предмет господарської діяльності, склад і компетенція його органів управління, порядок ухвалення ними рішень, порядок формування майна, розподілу прибутків та збитків, умови його реорганізації та ліквідації, якщо інше не передбачено законом [10].

Таким чином, вказівка у пункті 2 ч. 1 ст. 96-3 КК України на те, що


� 52 �

обов’язки уповноваженої особи щодо вжиття заходів із запобігання корупції покладаються на неї законом або установчими документами юридичної особи, є зайвою й необґрунтовано розширює предмет доказування у кримінальному провадженні, до якого згідно з пунктом 7 ч. 1 ст. 91 Кримінального процесуального кодексу України входять обставини, що є підставою для застосування до юридичних осіб заходів кримінально-правового характеру [11].

Окремого аналізу потребує обґрунтованість використання термінологічної конструкції, що міститься в пункті 2 ч. 1 ст. 96-3 КК України: «незабезпечення виконання … обов’язків …, що призвело до вчинення будь-якого із злочинів …» Відповідне формулювання дає підстави зробити висновок щодо необхідності встановлення причинного зв’язку між незабезпеченням виконання обов’язків та вчиненням уповноваженою особою будь-якого зі злочинів, передбачених у пункті 2 ч. 1 ст. 96-3 КК України.

Загалом проблема термінологічного позначення причинності у тексті КК України не отримала належного висвітлення у теорії кримінального права України. Цих питань торкалися у своїх працях А. А. Музика та С. Р. Багіров [12], О. Л. Тимчук [13], Н. М. Ярмиш [14]. А. А. Музика та С. Р. Багіров вбачають, зокрема, відмінності між термінами, що описують безпосереднє спричинення суспільно небезпечних наслідків (описується терміном «спричинило») та опосередковане або віддалене їх заподіяння (позначається терміном «потягло») [12, с. 509–518]. На нашу думку, для такого відмежування немає підстав, адже в українській мові слова «спричиняти» та «призвести» мають практично однакове значення. Тому більш переконливим є підхід Н. М. Ярмиш, на думку якої породження є основною ознакою причинного зв’язку. Дослідниця пише, що «як найважливіші категорії людського пізнання причинно-наслідкові зв’язки відбилися в правилах побудови речення, у спеціальних граматичних показниках причинно-наслідкових відношень – причинних прийменниках і причинних сполучниках: “тому що”; “через те, що”; “у силу того, що”; “унаслідок того, що”; “завдяки тому, що”; “тому що”; “оскільки”; “спричинило”; “результат”. Показник причинності виникає як відповідь на питання: чому? – тому що...» [14, с. 39].

У поняттєвому апараті Особливої частини КК України терміни «призвело», «спричинило», «завдало», «заподіяло» використовуються здебільшого для позначення причинного зв’язку між діянням та його наслідками. Подекуди наявність причинного зв’язку підкреслюється такими словосполученнями, як «є наслідком», «стало результатом». Проте не завжди наявність відповідного термінологічного позначення свідчить про те, що між діянням та суспільно небезпечними наслідками існує причинний зв’язок, а не умова настання таких наслідків, яка сама по собі не має генетичної властивості, не здатна до породження, а служить лише його фоновою обставиною, що сприяє або, навпаки, перешкоджає процесу продукування наслідку причиною [14, с. 8].


� 53 �

Повертаючись до формулювання, що міститься в пункті 2 ч. 1 ст. 96-3 КК України: «незабезпечення виконання … обов’язків …, що призвело до вчинення будь-якого із злочинів …», відзначимо, що між незабезпеченням юридичною особою виконання обов’язків щодо вжиття заходів із запобігання корупції і вчиненням фізичною особою певного злочину відсутній причинний зв’язок. На нашу думку, у цьому випадку може йтися виключно про те, що зазначене невиконання було лише фоновим явищем (сприятливою умовою) вчинення злочину працівником юридичної особи. З огляду на вказане вище, положення пункту 2 ч. 1 ст. 96-3 КК України потребують коригування.

Звертає на себе увагу й та обставина, що у вказаній нормі не зазначається про існування певного зв’язку між юридичною особою та фізичною особою, яка вчинила злочин. Однак при цьому слід ураховувати, що юридична особа затверджує антикорупційну програму, дія якої може поширюватися виключно на її працівників, тому й обов’язок забезпечити виконання заходів із запобігання корупції існує виключно стосовно цих працівників. Згідно з частиною 4 ст. 62 Закону положення щодо обов’язковості дотримання антикорупційної програми включаються до трудових договорів, правил внутрішнього розпорядку юридичної особи, а також можуть включатися до договорів, які укладаються юридичною особою. Отже, підставою для застосування заходів кримінально-правового характеру щодо юридичної особи може бути лише вчинення злочину особою, яка перебуває з нею у трудових відносинах [6].

Істотним недоліком чинної редакції пункту 2 ч. 1 ст. 96-3 КК України є також вказівка на перелік злочинів, до вчинення яких «призвело» незабезпечення юридичною особою виконання обов’язків щодо вжиття заходів із запобігання корупції. По-перше, алогічною є можливість учинення злочинів, передбачених у статтях 209 «Легалізація (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом» і 306 «Використання коштів, здобутих від незаконного обігу наркотичних засобів …» КК України внаслідок невжиття заходів із запобігання корупції. Адже у вказаній сфері діє спеціальний Закон України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» від 14 жовтня 2014 р. № 1702-VII, у ст. 6 якого визначено обов’язки суб’єкта первинного фінансового моніторингу розробляти, впроваджувати та постійно з урахуванням законодавства оновлювати правила фінансового моніторингу, програми здійснення фінансового моніторингу й інші внутрішні документи з питань фінансового моніторингу, та призначати працівника, відповідального за його проведення [15].

По-друге, існує колізія між положеннями пункту 2 ч. 1 ст. 96-3 КК України із Законом України «Про запобігання корупції» від 14 жовтня 2014 [7], а також приміткою ст. 45 КК України. Формулювання, що використовується у пункті 2 ч. 1 ст. 96-3 цього Кодексу дає підстави зробити висновок, що незабезпечення виконання покладених на уповноважену


� 54 �

особу юридичної особи законом або договором обов’язків щодо вжиття заходів із запобігання корупції повинно зумовити вчинення корупційного злочину. Однак з аналізу Закону України «Про запобігання корупції» від 14 жовтня 2014 [7], зокрема примітки до ст. 45 КК України, вбачається, що злочини, передбачені у ст. ст. 209 та 306 цього Кодексу, не є корупційними [16, с. 67].

По-третє, незрозуміло, чому перелік злочинів, визначених у пункті 2 ч. 1 ст. 96-3 КК України, є вичерпним і за яким критерієм його сформовано. Зокрема те, з яких причин законодавцем до вказаного переліку не віднесено корупційні злочини, відповідальність за які передбачено у статті 354 «Підкуп працівника підприємства, установи чи організації», ст. 364-1 «Зловживання повноваженнями службовою особою юридичної особи приватного права незалежно від організаційно-правової форми», ч. 3 і 4 ст. 368-3 КК України «Підкуп службової особи юридичної особи приватного права незалежно від організаційно-правової форми»? Видається, що закріплений нині у пункті 2 ч. 1 ст. 96-3 КК України перелік злочинів механічно запозичено з п. 1 ч. 1 ст. 96-3 КК України, хоча вказані підстави для застосування заходів кримінально-правового характеру є самостійними й істотно різняться за змістом, оскільки відображають різні концепції причетності юридичної особи до вчинення злочину. Зазначене, на нашу думку, штучно та необґрунтовано обмежує сферу застосування заходів кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб, через недбалість яких їхнім працівником було вчинено корупційний злочин.

Висновки та перспективи подальших досліджень. За наслідками аналізу та з урахуванням розглянутих недоліків законодавчої конструкції пункту 2 ч. 1 ст. 96-3 КК України вважаємо за необхідне запропонувати її оновлену редакцію, сформулювавши її у такий спосіб: «незабезпечення виконання покладених на її уповноважену особу обов’язків щодо вжиття заходів із запобігання корупції, що сприяло вчиненню корупційного злочину її працівником». Видається, що таке формулювання надасть можливість більш чітко окреслити зв’язок між бездіяльністю юридичної особи щодо запобігання корупції та вчиненням корупційного злочину, що має розглядатися як потурання вчиненню цього злочину й визнаватися належною підставою застосування щодо неї заходів кримінально-правового характеру.


1. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виконання Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України стосовно відповідальності юридичних осіб : Закон України від 23.05.2013 № 314-VII // База даних (БД) «Законодавство України» / Верховна Рада (ВР) України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/314-18/paran6#n6 (дата звернення: 10.07. 2018).


� 55 �

2. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у сфері державної антикорупційної політики у зв’язку з виконанням Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України : Закон України від 13.05.2014 // БД «Законодавство України» / ВР України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1261-18/paran29#n29 (дата звернення: 10.07. 2018).

3. Кримінальна конвенція про боротьбу з корупцією : міжнародний документ Ради Європи від 27.01.1999 // БД «Законодавство України» / ВР України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/994_101 (дата звернення: 10.07. 2018).

4. Ответственность юридических лиц за коррупцию в странах Восточной Европы и Центральной Азии. URL: http://www.oecd.org/corruption/acn/ACN-Liability-of-Legal-Persons-2015-RUS.pdf (дата звернення: 10.07. 2018).

5. Вытас Римкус. Ответственность юридических лиц за коррупцию в Литве. Криминализация коррупции: ответственность юридических лиц за

коррупцию. Конфискация инструментов и доходов от коррупции. Взаимная

правовая помощь в делах, связанных с коррупцией : матер. семинара

(Алматы, Казахстан, 26–28.03.2007 р.) URL: https://www.oecd.org/corruption/acn/resources/38951563.pdf

6. Кримінальний кодекс Азербайджанської Республіки. URL: https://online.zakon.kz/document/?doc_id=30420353#pos=800;-75 (дата звернення: 10.07. 2018).

7. Про запобігання корупції : Закон України від 14.10.2014 № 1700-VII // БД «Законодавство України» / ВР України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1700-18 (дата звернення: 10.07. 2018).

8. Про здійснення державних закупівель : Закон України від 10.04.2014 № 1197-VII // БД «Законодавство України» / ВР України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1197-18 (дата звернення: 10.07. 2018).

9. Про публічні закупівлі : Закон України від 25.12.2015 р. № 922-VIII. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/922-19 (дата звернення: 10.07. 2018).

10. Господарський кодекс України : Закон України від 16.01.2003 // БД «Законодавство України» / ВР України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/436-15 (дата звернення: 10.07. 2018).

11. Кримінальний процесуальний кодекс України : Закон України від 13.04.2012 № 4651-VI // БД «Законодавство України» / ВР України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4651-17 (дата звернення: 10.07. 2018).

12. Музыка А. А., Багиров С. Р. О проблеме казуальности в уголовном праве (в аспекте познания sensu stricto). Российский ежегодник уголовного

права. 2012. № 6. С. 497–514. 13. Тимчук О. Л. Причинний зв’язок як ознака об’єктивної сторони

складу злочину : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.08. Львів, 2005.


� 56 �

14. Ярмиш Н. М. Теоретичні проблеми причинно-наслідкового зв’язку (філософсько-правовий аналіз) : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.08. Харків, 2003. 39 с.

15. Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення : Закон України від 14.10.2014 № 1702-VII // БД «Законодавство України» / ВР України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1702-18/page (дата звернення: 10.07. 2018).

16. Загиней З. А. Загиней З. А. Основні недоліки нормотворчої техніки інституту застосування заходів кримінально-правового характеру щодо юридичних осіб. Науковий часопис Нац. акад. прокуратури України. 2017. № 4. С. 58–78. URL: http://www.chasopysnapu.gp.gov.ua/ua/pdf/4-2017/zaginej.pdf (дата звернення: 10.07. 2018).


Зоя Аполлинариевна ЗАГИНЕЙ, доктор юридических наук, доцент (Национальная академия прокуратуры Украины,


Александр Зиновьевич ГЛАДУН, кандидат юридических наук, старший научный сотрудник (Национальная академия прокуратуры Украины,


НЕОБЕСПЕЧЕНИЕ ИСПОЛНЕНИЯ ОБЯЗАННОСТЕЙ ОТНОСИТЕЛЬНО

ПРОТИВОДЕЙСТВИЯ КОРРУПЦИИ КАК ОСНОВАНИЕ ДЛЯ ПРИМЕНЕНИЯ К ЮРИДИЧЕСКОМУ ЛИЦУ МЕР УГОЛОВНО-ПРАВОВОГО ХАРАКТЕРА

Рассматриваются проблемы формулировки такого основания применения мер уголовно-правового характера в отношении юридического лица, как необеспечение выполнения обязанностей по предотвращению коррупции (пункт 2 ч. 1 ст. 96-3 УК Украины). Проанализирована расширенная идентификационная модель ответственности юридических лиц в международных документах и в законодательстве отдельных зарубежных государств. Выявлены недостатки формулировки пункта 2 ч. 1 ст. 96-3 УК Украины. Предложены пути совершенствования соответствующей нормы.

Ключевые слова: мера уголовно-правового характера, юридическое лицо, необеспечение выполнения обязанностей, предотвращение коррупции, коррупционное преступление.

Zoya A. ZAHYNEI, Doctor of Law, associate professor


� 57 �

(National Prosecution Academy of Ukraine, Kiev, Ukraine)

Oleksandr Z. GLADUN, Doctor of Philosophy in law, senior researcher (National Prosecution Academy of Ukraine, Kiev, Ukraine)

FAILURE TO PERFORM DUTIES RELATED TO PREVENTION OF

CORRUPTION АS THE BASIS FOR APPLYING MEASURES OF CRIMINAL LAW TO LEGAL ENTITY

The study of applying measures of criminal law to legal entities (according

to the Unified Register of Court Decisions) confirms that failure to fulfil its

obligations to prevent corruption has never been used as a basis for initiating

proceedings against a legal entity. The above, in our opinion, is primarily due to the

drawbacks of the legislative construction of paragraph 2 part 1 Article 96-3

Criminal Code of Ukraine, that requires more detailed scientific consideration.

The problem of grounds for the application of criminal-law measures to

legal entities has been already the subject of a study in the scientific literature. At

the same time, the question of the reasonableness of determining the appropriate

ground in the doctrine of criminal law is put forward for the first time.

International experts distinguish four basic models of corporate liability,

including enhanced identification model, which is considered within the corporate

liability for the failure of management to supervise its own employees (usually the

lack of supervision). The enhanced identification model is foreseen in the criminal

law of such countries as Azerbaijan, Georgia, Latvia, Lithuania, Macedonia, Serbia,

Slovenia. Unfortunately, none of the countries has achieved significant success in the

practical implementation of the rule of bringing legal persons to liability in

connection with the lack of supervision.

To establish the content of the grounds for applying measures of criminal

law to legal entities, it is necessary to clarify two mandatory circumstances: 1) the

circle of persons authorized to take measures to prevent corruption; 2) a list of

duties of these persons in the field of corruption prevention.

In accordance with part 5 of Article 62 of the Law of Ukraine «On Prevention

of Corruption» in legal entities specified in part two of this article, an individual

responsible for implementing an anti-corruption program (the Commissioner) is

appointed, whose legal status is determined by this Law.

There is no causal link between the failure of a legal entity to comply its

obligations regarding taking measures to prevent corruption and commitment of an

individual crime. In our opinion, inactivity of legal entity should be considered as a

background phenomenon (favourable condition) for committing a crime by its

employee.

As a result of the analysis, and taking into account the disadvantages of the

legislative construction of paragraph 2 part 1 Article 96-3 Criminal Code of Ukraine,

we propose its revised edition: «failure to perform duties related to prevention of

corruption by authorized person that contributed to committing a corrupt crime by

its employee».


� 58 �

It seems that such a wording will provide an opportunity to outline the

connection between the inaction of a legal entity in preventing corruption and

committing a corrupt crime, which should be considered as crime connivance and

should be recognized as an appropriate basis for the application of measures of

criminal law.

Keywords: measure of criminal law, legal entity, failure to perform duties,

prevention of corruption, corrupt crime.


� 59 �

УДК 343.9 : 167.7

Микола Іванович ПАНОВ, доктор юридичних наук, професор, академік НАПрН України, заслужений діяч науки і техніки, завідувач кафедри кримінального права № 2 (Національний

юридичний університет імені Ярослава Мудрого,


Світлана Василівна ПАНОВА,

аспірант (Науково-дослідний інститут вивчення проблем

злочинності імені академіка В. В. Сташиса НАПрН

України, Харків, Україна)

КРИМІНОЛОГІЯ ТА КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО:

ДО ПРОБЛЕМИ СПІВВІДНОШЕННЯ Й МІЖДИСЦИПЛІНАРНИХ НАУКОВИХ ЗВ’ЯЗКІВ

Беручи до уваги, що останніми роками панує розбіжність

думок щодо місця кримінологічної науки в системі

юридичних наук та її зв’язку з кримінально-правовою

наукою, у статті здійснюється порівняльний аналіз

співвідношення цих наук, розглядаються питання

співвідношення та взаємозв’язок їх понятійних апаратів і

досліджується взаємозалежність між ними.

Обґрунтовується авторський погляд на визначення місця

й ролі кримінологічної науки як юридичної наукової

дисципліни в системі наук, що належить до блоку

кримінальних наук.

Ключові слова: кримінологічна наука, кримінально-правова наука, науки

кримінального циклу, понятійний апарат кримінології та

кримінального права, міждисциплінарні зв’язки

кримінології та кримінального права.


� 60 �

Постановка проблеми. Кожна базова форма організації професійної науки повинна мати притаманний їй предмет і понятійний апарат, що визначають її місце й роль у системному вимірі наукових знань. У науковій і навчальній літературі з кримінології останніми десятиріччями пропонуються різні визначення кримінологічної науки з точки зору її співвідношення з іншими науками. Більшість фахівців відносить її до юридичних наук [1, с. 13–15; 17–19], зокрема до блоку наук кримінального циклу [2, с. 77–79], інші – до соціологічних наук [3, с. 9–13] або ж визначають її як комплексну міждисциплінарну науку, в якій нашаровуються юридичні, соціологічні та психологічні знання, а також практична інформація у сфері злочинності та протидії їй [4; 5]. Відзначені різні підходи не можуть не впливати різним чином на спрямованість і зміст наукових досліджень з кримінології, на трактування обсягу предмета дослідження і відповідно до цього – на очікувані результати. Тому суперечності вказаних наукових підходів слід вирішувати, на наш погляд, шляхом з’ясування співвідношення та взаємозв’язків, перш за все кримінологічної науки й науки кримінального права, оскільки вони найбільш тісно (на відміну від інших наук) змикаються одна з одною.

Попередній порівняльний аналіз співвідношення розглядуваних наук указує на наявність суттєвих відмінностей між ними, що проявляється на різних рівнях: на рівні предмета, змісту, меж завдань і понятійних апаратів цих наук. Так, кримінологія досліджує злочинність як масоване соціально-правове явище, злочинні прояви, особу злочинця, детермінованість злочинів, загальне та спеціальне запобігання злочинності [6, с. 14–17]. На відміну від цього, наука кримінального права вивчає злочин і покарання як кримінально-правові явища, кримінальне законодавство – систему правових норм – як практику його застосування й удосконалення [7, с. 539–543] та ін. Як видно, суттєві особливості вказаних сфер наукового пізнання визначаються перш за все відмінністю предметів відповідних наук.

Існує суттєва відмінність цих наук і в їх понятійних апаратах: системи понять, категорій і термінології, що їм відповідає, а також у завданнях, які стоять перед цими науками й обумовлюються специфікою їх предметів. Викладене свідчить про те, що кримінологія й наука кримінального права – це самостійні, відносно відокремлені галузі науки, які, з точки зору їх дисциплінарної організації, слід визнавати самостійними юридичними науковими дисциплінами. У підґрунті цього рішення лежить метод диференціації (від. лат. duffretia – різниця, відмінність) юридичних наук, що надає можливість встановити їх особливості, відмінність від інших (суміжних) наук і водночас більш точно визначити предмет, методи дослідження, завдання та функції кожної із них у напрямку більш поглибленого вивчення відповідної сфери соціально-правої дійсності, що належить до змісту предметів цих наук.

Проте відмінність розглядуваних наук зовсім не означає їх абсолютної самостійності й незалежності кожної із них від іншої. Ці науки


� 61 �

об’єднуються, перш за все, єдиною для них узагальненою проблемою – проблемою боротьби із злочинністю, яка ґрунтується на міжгалузевій фундаментальній науковій теорії – «загальній теорії боротьби із злочинністю» [8], що являє собою специфічний і надзвичайно важливий комплексний вид діяльності держави та суспільства у цій сфері.

У межах загальної проблеми боротьби із злочинністю кримінологія та кримінальне право тісно взаємодіють і об’єднуються, виходячи, перш за все, із спільних для них завдань, що визначаються нагальними об’єктивно існуючими потребами цієї діяльності держави й суспільства. Отже, в дослідженні співвідношення кримінології та кримінального права в реальній дійсності простежуються не лише відзначені диференційні, але й досить значні й інтенсивні інтеграційні процеси.

Інтегративний (від. лат. integration – поповнення, відновлення) підхід до з’ясування міждисциплінарних відносин кримінології й науки кримінального права надає можливість не лише більш глибоко встановити співвідношення та зв’язок цих наук, але й актуалізувати наявність взаємного впливу кожної з них на іншу, серед іншого і з точки зору взаємозбагачення цих наук положеннями й досягненнями іншої (позитивний наслідок інтеграції). Відносини між цими науками є значними та багатогранними. Але основними – такими, що дозволяють з’ясувати взаємний вплив кожної із цих наук на іншу, – є, на нашу думку, генетичні, органічні та логіко-семантичні зв’язки. Розглянемо їх окремо.

Генетичний зв’язок кримінології та кримінального права полягає в тому, що історично кримінологія як наука розвивалась і формувалась в межах науки кримінального права. Так, історичні витоки науки кримінального права походять ще від західноєвропейської школи глосаторів (пізніше – постглосаторів), що склалася в кінці ХІ століття в Болонському університеті, представники якої приділяли головну увагу «глосам» (тлумаченню) положень Кодексу Юстініана (Corpus juris civilis) та давньоримського права. У подальшому завдяки розвитку науки кримінального права й удосконаленню кримінального законодавства сформувались авторитетні наукові школи: «класична», «соціологічна», «просвітницько-гуманістичний напрямок» цієї науки та ін. Кримінологічна думка розвивалась і формувалась поряд із наукою кримінального права та в її межах як один із її напрямків. Лише у 1885 р. у м. Турині (Італія) була опублікована праця італійського вченого й судді Рафаело Гарофало під назвою «Кримінологія». Цей факт пов’язується з початком становлення кримінології як самостійної науки [9, с. 12–13; 10, с. 13–14]. Тому зрозумілою є та обставина, що значний масив положень кримінологічної науки тісно пов’язується з положеннями науки кримінального права, всотує їх у себе та ґрунтується на них (наприклад, злочинна поведінка, детермінація злочинів, мотивація злочинів тощо).

Органічні зв’язки кримінології та кримінального права характеризується тим, що кожна з цих наук у цілому досліджує ту ж саму спільну для них проблему – проблему боротьби із злочинністю (що не


� 62 �

виключає наявності різних завдань цих наук, а також різних засобів їх вирішення, з точки зору різних підходів, обумовлених особливостями предмета й завдань кожної із зазначених наук).

До органічних інтегративних (об’єднуючих) обставин кардинального характеру, безумовно, слід віднести єдину для обох із них нормативно-правову основу, якою виступає чинне кримінальне законодавство – система кримінально-правових норм у вигляді Кримінального кодексу України. Саме ця нормативна основа становить підвалини як науки кримінального права, так ї кримінології – їх загальної та особливої (спеціальної) частин. У зв’язку з цим видається переконливою і прийнятною позиція В. В. Лунєєва, який визнає кримінальне право (поряд із соціологією – авт.) ядром «кримінології» [11, с. 15–16]. Безумовно, всі дослідження кримінологічної науки ґрунтуються на тій емпіричній основі, яка є результатом дії та застосування кримінально-правових норм, що визначають відповідні діяння злочинними й караними. Блок цих проблем досліджується, безперечно, кримінологією й іншими науками. Але ці проблеми є предметом розробки й аналізу, перш за все науки кримінального права. Отже, відокремлювати науку «кримінологія» від науки «кримінальне право» немає підстав. Кримінологія в такому разі втратить нормативно-правову основу й тому втратить і свою предметну визначеність, перш за все емпіричної й теоретичної її складових. Тому не можна погодитись із підходами, згідно з якими протиставляються кримінологія й наука кримінального права, констатується «відчуженість» цих наук, і пропонується розглядати їх окремо.

Логіко-лінгвістичний зв’язок кримінології й науки кримінального права є похідним (конкретизуючим) від органічного зв’язку та полягає, по-перше, в тому, що ці науки досить часто оперують тими ж самими категоріями й поняттями (логіко-юридичний аспект), такими як «злочин», «склад злочину», «суспільно-небезпечне діяння», «вина», «мотив», «спосіб вчинення злочину» та «покарання», поняттями й ознаками конкретних складів злочинів: «вбивство», «грабіж», «розбій», «зґвалтування» та ін. По-друге, і кримінологія, і кримінальне право використовують ту ж саму юридичну термінологію (лексичний [семантичний] аспект) як засіб позначення відповідних юридичних понять і категорій у змісті вказаних наук. Ці науки (як, до речі, й інші науки кримінально-правового циклу: кримінальний процес, кримінально-виконавче право, криміналістика тощо) залучають вказані кримінально-правові поняття й терміни у свій логіко-юридичний і семантичний інструментарій для вирішення завдань, що стоять перед кожною з них. Тому поняття такого типу набувають значення «міждисциплінарних» («міжгалузевих») понять. Вони суттєво доповнюють систему понять кримінології, перетворюють її понятійний апарат на логічно-узгоджену й відносно завершену та струнку систему, яка відповідає предмету цієї науки.

При цьому слід звернути увагу на те, що вказані «міждисциплінарні поняття й терміни» є предметом дослідження в першу чергу науки


� 63 �

кримінального права. Саме наука кримінального права, виходячи із її предмета, досліджує й на підставі чинного кримінального законодавства, досягнень науки та практики застосування правових норм, розробляє вказані категорії, поняття та відповідну юридичну термінологію і таким чином досить точно та повно відображає у понятійному апараті, що їй належить, основні риси й обсяг тих соціально-правових явищ (об’єктів) реальної дійсності, які становлять зміст заборон і приписів, установлених у кримінально-правових нормах.

Проте обсяг і межі вивчення «міждисциплінарних» понять у кримінології та кримінальному праві, а також значення висновків кожної з них для суміжних галузей знання є далеко не однаковими. Обумовлено це тим, що всі науки кримінального циклу, зокрема кримінологія та кримінальне право, перебуваючи в тісному взаємозв’язку, водночас різним чином співвідносяться між собою. Таке співвідношення наук є, зокрема, наслідком того, що одні з них є фундаментальними науками, а інші – прикладними. Відомо, що як у наукознавстві [12, с. 45–53] так і у правознавстві [13, с. 20–21; 14, с. 28–33], існує поділ наук і галузей наук на фундаментальні та прикладні. Фундаментальні науки розкривають сутність і закономірності розвитку явищ і процесів зовнішнього світу, вони відповідають на питання «Що пізнається?» і «Як пізнається?» Прикладні ж науки вирішують завдання використання отриманих наукових знань про об’єктивний світ для вирішення конкретних практичних завдань і відповідають на питання «Для чого пізнається?» [15, с. 45–53]. Фундаментальні правові науки завжди є первинними, вони є базисом для групи інших наук (сім’ї наук), бо містять такий первісний і початковий логіко-юридичний матеріал, який лежить у підґрунті прикладних наук. Тому є підстави поділяти науки, що вивчають проблему боротьби зі злочинністю (науки кримінального циклу), на фундаментальні та прикладні [16, с. 57–60].

Основою кримінології та інших наук кримінального циклу є наука кримінального права, що займається, зокрема, пізнанням злочину (злочинів) як явища реальної дійсності, з’ясовує його істотні ознаки й форми зовнішнього прояву та відображення його у законі про кримінальну відповідальність, розробляє проблеми кримінальної відповідальності, покарання та інших заходів кримінально-правової боротьби з цим антисоціальним (суспільно небезпечним) явищем. Інші ж науки кримінального циклу, в тому числі кримінологія, перебуваючи в нерозривному зв’язку з кримінальним правом, забезпечують реалізацію основних положень, що розробляються цією наукою та регламентуються кримінальним законодавством. Між цими науками існують відносини не лише координації, але і субординації, при чому у вказаних субординаційних відносинах визначну роль має наука кримінального права. Тому нерозривним є зв’язок кримінології з кримінальним правом, оскільки вона спирається на визначені в законі та розроблювані наукою кримінального права питання злочину, покарання й боротьби із злочинністю в цілому.


� 64 �

Таким чином, наука кримінального права виступає по відношенню до кримінології первинною, певною мірою фундаментальною, тобто базовою наукою [16].

Міждисциплінарні поняття, що є предметом науки кримінального права – фундаментальної науки – і розробляються нею, характеризуються високим рівнем абстрагування й достатньою чіткістю визначення. У законі вони містять у собі узагальнені основні суттєві ознаки, які відображають найбільш значущі властивості (риси) відповідних явищ (об’єктів) реальної дійсності. При цьому ці поняття акумулюються кримінологією, «асимілюються» нею. Із цього логічно випливає, що кримінологія й інші кримінально-правові науки, які перебувають у відносинах субординації з наукою кримінального права, під час вирішення питань, що визначаються предметом їх дослідження, самі не розробляють такі міждисциплінарні поняття на власний розсуд, але мають ґрунтувати свої дослідження на кримінально-правових поняттях, виходячи з того основного змісту й обсягу, які вкладаються в них кримінальним законом і наукою кримінального права. Правильно писав свого часу М. Г. Ковальов, що кардинальні поняття «злочин», «вина», «співучасть у злочині» та «злочинний мотив» і формулювання окремих злочинів кримінологія черпає із кримінального законодавства чи із кримінально-правової теорії й не може їх свавільно інтерпретувати [17, с. 58]. Обґрунтованою слід визнати також позицію О. М. Джужи, який вважає, що кримінально-правова теорія та кримінальний закон, що на цьому ґрунтується, дають юридичну характеристику злочинам і злочинцям (суб’єктам злочину), що є обов’язковим для кримінології [18, с. 361]. Таким чином, поняття кримінального права виступають по відношенню до інших суміжних наук як «фундаментальні» й «базові», з яких і повинні виходити ці науки у своїх дослідженнях.

У зв’язку з цим не можна погодитися з позицією Д. А. Шестакова, який вважає, що наука про злочинність має потребу (необхідність), не замикаючись на кримінально-правовому визначенні злочину, розробити своє власне кримінологічне поняття, яке більшою мірою відповідає його суті. Він запропонував розуміти у кримінології під злочином діяння, що становить для людини й суспільства значне зло, безвідносно визнання такого діяння злочином у законі [19, с. 80]. Тобто, він дає виключно матеріальне визначення злочину, без урахування формальної ознаки (кримінальна протиправність) та принципу суб’єктивності (винність). Близькі погляди до цієї позиції висловлювали і інші науковці-кримінологи [20; 21; 22]. Указаний підхід викликає такі зауваження.

Перше. Визначення кримінологічного поняття злочину (базової й основоположної категорії кримінального права) без урахування його визначення у кримінальному законі фактично суперечить об’єктивно-існуючим органічному та логіко-лінгвістичному науковим зв’язкам кримінології та кримінального права.

Друге. Термін «значне зло» є надзвичайно широким за обсягом, охоплює змістом багато явищ, що не є наслідком діяння й не завжди є


� 65 �

злочином. Третє. Відмова у запропонованому визначенні злочину від терміна

«діяння, передбачене (чи заборонене) кримінальним законом» анулює грань (межу) між злочинною та правомірною поведінкою, суперечить кардинальному правовому принципу «nullum crimen sine lege» (немає злочину без вказівки на те в законі), який сповідується ще з часів давньоримського права, й порушує тим самим юридичну основу, на якій ґрунтується вся система боротьби зі злочинністю і, до речі, якою формується як і емпірична, так і теоретична база кримінологічної науки.

Викладене при цьому зовсім не виключає можливості розробки міждисциплінарних понять, які належать до понятійного апарату науки кримінального права, в кримінології та інших науках кримінального циклу. Але ознаки, що відтворюють сутність і зміст цих понять у кримінології та інших суміжних науках, мають бути похідними від основних суттєвих ознак понять, що розробляються в науці кримінального права, адже без цього кримінологічна наука існуватиме за межами «сім’ї» юридичних наук і не відповідатиме навіть закладеному у її назві головному напрямку дослідження (лат. crimen і грец. logos – наука про злочинність). Тому кримінально-правові поняття, що використовуються в кримінології, повинні в своїй основі мати підпорядкований характер по відношенню до кримінально-правових понять. Особливість же цих понять, як і їх розробка, полягає в тому, що вони визначають явища, в яких відображаються, з урахуванням завдань, що стоять перед кримінологією, обумовлених предметом її дослідження. Це не виключає, а навпаки, передбачає серед іншого і розробку нових наукових напрямків, і отримання нових кримінологічних знань, виходячи із завдань і мети кримінологічної науки.

Так, дослідження, присвячені кримінологічному аналізу конкретних злочинів – убивств, зґвалтувань, крадіжок, шахрайств, розбоїв тощо, мають ґрунтуватися на кримінально-правових поняттях (законодавчих і наукових). Наприклад, під час дослідження крадіжок, поєднаних з проникненням у житло (ч. 3 ст. 185 КК), на підставі законодавчої моделі складу злочину й наукових напрацювань кримінального права, завдяки кримінологічним дослідженням маємо можливість отримати нові та більш глибокі знання стосовно цього злочину. Використовуючи офіційні статистичні дані, результати досліджень матеріалів кримінальних проваджень, соціологічних опитувань та інші методи, які застосовуються в кримінології, для з’ясуванні стану, динаміки та структури цього злочину, констатуємо, що крадіжки, поєднані з проникненням у житло, заподіюють, як правило, значну матеріальну й моральну шкоду потерпілим, є одними із професійних видів майнових злочинів, досить прибутковим і відносно безпечним видом злочинної діяльності через свою неочевидність; вони мають низький рівень розкриття й тенденції до рецидиву та поширення. Результатами такого дослідження є розробка системи дій із попередження цього виду кваліфікованої крадіжки, яка містить у собі заходи з нейтралізації віктимогенних факторів, розширення охоронно-захисних


� 66 �

можливостей житла громадян, удосконалення діяльності правоохоронних органів, а також надання пропозицій і рекомендацій з удосконалення чинного кримінального законодавства.

Між науками кримінального права та кримінології існує і інший –«зворотній» – зв’язок. Кримінологія збагачує науку кримінального права знаннями щодо причин та умов учинення злочинів, заходів щодо їх попередження, особистості злочинця, суспільної небезпечності злочину як його суттєвої соціальної властивості тощо. Заслуговує на особливу увагу кримінологічний аналіз окремих інститутів і норм кримінального права під кутом зору виконання ними функції попередження злочинів [23, с. 14–61]. Кримінологічна наука, маючи свою специфічну спрямованість та інше коло завдань, наприклад дослідження «фонових» явищ, робить кримінально-правову науку більш змістовною, оскільки використовує ці кримінологічні дані для обґрунтування своїх наукових висновків.

Отже, інтегративний підхід до з’ясування співвідношення кримінології й науки кримінального права (інших наук кримінального циклу) є важливим і досить перспективним напрямком наукових кримінологічних досліджень.

Висновки та перспективи подальших досліджень. Аналіз співвідношення кримінологічної та кримінально-правової наук дає підстави визнавати кримінологічну науку самостійною юридичною науковою дисципліною, що належить до блоку кримінальних наук і перебуває у тісних інтеграційних зв’язках з наукою кримінального права.

СПИСОК БІБЛІОГРАФІЧНИХ ПОСИЛАНЬ 1. Кримінологія : підручник / В. В. Голіна, Б. М. Головкін,

М. Ю. Валуйська та ін. ; за ред. В. В. Голіни, Б. М. Головкіна. Харків : Право, 2014. 440 с.

2. Карпец И. И. Соотношение криминологии, уголовного, исправительно-трудового права. Сов. гос. и право. 1981. № 4. С. 77–79.

3. Афанасьева О. Р., Гончарова М. В., Шиян В. И. Криминология и предупреждение преступлений : учебн. и практикум для СПО. М. : Юрайт, 2017. 360 с.

4. Даньшин И. Н. Общетеоретические проблемы криминологии : моногр. Харьков : Прапор. 2005. 224 с.

5. Закалюк А. П. Курс сучасної української кримінології : у 3 кн. Київ : Ін Юре, 2007–2008. Кн. 1: Теоретичні засади та історія української кримінологічної науки. Київ, 2007. 424 с.

6. Кримінологія : підручник/ В. В. Голіна, Б. М. Головкін, М. Ю. Валуйська та ін. ; за ред. В. В. Голіни, Б. М. Головкіна. Харків : Право, 2014. 513 с.

7. Наука кримінального права // Велика українська юридична енциклопедія : у 20 т. Харків : Право, 2016. Т. 17: Кримінальне право / редкол.: В. Я. Тацій (голова), В. І. Борисов (заст. голови) та ін. ; Нац. акад.


� 67 �

прав. наук України ; Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України ; Нац. юрид. ун-т ім. Ярослава Мудрого. Харків, 2017. 1064 с.

8. Зеленецкий В. С. Общая теория борьбы с преступностью. 1. Концептуальные основы. Харьков : Основа, 1994. 321 с.

9. Антонян Ю. М. Криминология. Избранные лекции. М. : Логос, 2004. 448 с.

10. Кримінологія : підручник/ В. В. Голіна, Б. М. Головкін, М. Ю. Валуйська та ін. ; за ред. В. В. Голіни, Б. М. Головкіна. Харків : Право, 2014. 513 с.

11. Лунеев В. В. Криминология: учебник для академического бакалаврата. М. : Юрайт, 2017. 686 с.

12. Кедров В. М. Соотношение фундаментальных и прикладных наук. Вопросы философии. 1972. № 2. С. 45–53.

13. Алексеев С. С. Отрасли советского права: проблемы, исходное положение. Сов. гос. и право. 1979. № 9. С. 20–21.

14. Васильев А. М. Правовые категории. Методологические аспекты разработки системы категории теории права. М., 1976. С. 28–33.

15. Кедров В. М. Соотношение фундаментальных и прикладных наук. Вопросы философии. 1972. № 2. С. 45–53.

16 Панов Н. И. Понятийные аппараты наук уголовного цикла: соотношение и взаимосвязь. Государство и право. 2001. № 5. С. 57–60.

17. Ковалев М. И. О роли научных понятий в уголовном праве и криминологии. Правоведение. 1980. № 5. С. 56–58.

18. Українська кримінологічна енциклопедія / за заг. ред. В. В. Чернея, В. В. Сокуренка ; упорядник О. М. Джужа, О. М. Литвинов. Харків ; Київ : Харк. нац. ун-т внутр. справ ; Нац. акад. внутр. справ, Кримінол. асоц. України ; Золота миля. 2017. 804 с.

19. Шестаков Д. А. Криминология: преступность как свойство общества. Краткий курс. СПб., 2001. 264 с.

20. Кондратюк Л. В., Овчинский В. С. Еще раз о криминологическом понятии преступности и преступления. Журнал российского права. 2004. № 9. С. 113–119.

21. Горшенков Г. Н. Криминология: научные инновации. Нижний Новгород, 2009. С. 168.

22. Корсаков К. В. Криминологическое моделирование и язык криминологической науки. Вестник Южно-уральского государственного

университета. Серия: право. 2006. № 5. С. 156–157. 23. Филимонов В. Д. Криминологические основы уголовного

права. Томск : изд-во ТГУ, 1981. 214 с.

Стаття надійшла до редакції 19.07.2018

Николай Иванович ПАНОВ, доктор юридических наук, профессор, академик НАПрН Украины, заслуженный деятель науки и техники


� 68 �

(Национальный юридический университет имени Ярослава Мудрого,

г. Харьков, Украина)

Светлана Васильевна ПАНОВА, аспирант (Научно-исследовательский институт изучения проблем

преступности имени академика В. В. Сташиса НАПрН Украины,


КРИМИНОЛОГИЯ И УГОЛОВНОЕ ПРАВО: К ПРОБЛЕМЕ СООТНОШЕНИЯ И МЕЖДИСЦИПЛИНАРНЫХ НАУЧНЫХ СВЯЗЕЙ

Принимая во внимание, что в последние годы существует разность

мнений относительно места криминологической науки среди юридических

наук и ее связи с уголовно-правовой наукой, в статье проводится

сравнительный анализ соотношения этих наук, рассматриваются вопросы

соотношения и взаимосвязи их понятийных аппаратов, исследуется

взаимозависимость между ними. Обосновывается авторский взгляд на

определение места и роли криминологической науки как юридической

научной дисциплины в системе наук, относящихся к блоку криминальных.

Ключевые слова: криминологическая наука, уголовно-правовая наука,

науки криминального цикла, понятийный аппарат криминологии и

уголовного права, междисциплинарные связи криминологии и уголовного

права.

Nikolai I. PANOV, Doctor of Law, Professor, Academician of the National Academy of Laws

Sciences of Ukraine, Honoured Worker of Science and Technology (Yaroslav Mudryi National Law University, Kharkov, Ukraine)

Svetlana V. PANOVA, graduate student

(Academician Stashis Scientific Research Institute for the Study of

Crime Problems National Ukrainian Academy of Law Sciences

Kharkiv, Ukraine)

CRIMINOLOGICAL AND CRIMINAL SCIENCE: TO THE PROBLEM OF

CORRELATION AND INTERDISCIPLINARY SCIENTIFIC RELATIONS Taking into account the fact that in recent years there is a difference of

opinion about the place of criminological science among the legal sciences and its

connection with criminal law science, in the article a comparative analysis of the

ratio of these sciences is considered, the issues of correlation and interconnection of

conceptual apparatus are considered and investigated, interdependence between

them are investigated too. The author’s opinion on the place and role of

criminological science, as a legal scientific discipline, in the system of sciences, which

belongs to the block of criminal sciences, is substantiated.


� 69 �

The preliminary comparative analysis of the ratio of the studied sciences

indicates the existence of significant differences between them, which manifests

itself at different levels: at the level of the subject, the content, the boundaries of

tasks and the conceptual apparatuses of these sciences. However, the difference

between the sciences at all does not mean their absolute independence and

independence of each of them from another.

Thus, in the study of the relationship of criminology and criminal law in

reality, not only marked differentials, but also significant and intensive integration

processes are traced. In our opinion, the basic relations that allow us to find out the

mutual influence of each of these sciences on the other are genetic, organic and

logical-semantic relations.

The genetic link between criminology and criminal law consists in the fact

that historically criminology as a science was developed and formed within the

science of criminal law. The organic connections between criminology and criminal

law are characterized by the fact that each of these sciences as a whole studies the

same common problem for them – the problem of fighting crime.

The logic-linguistic connection consists in the use of these sciences of the

same categories and concepts as «crime», «the composition of a crime», «socially

dangerous act», «guilt», «motive», etc.

Consequently, the integrative approach to finding a correlation between

criminology and the science of criminal law (other sciences of the criminal cycle) is

an important and rather promising area of scientific criminological research. The

analysis of the correlation of criminological and criminal-law sciences gives grounds

to recognize criminological science as an independent legal scientific discipline,

which belongs to the block of criminal sciences and is in close integration ties with

the science of criminal law.

Key words: criminological science, criminal law science, criminal cycle

science, conceptual apparatus of criminology and criminal law, interdisciplinary ties

of criminology and criminal law.


� 70 �

УДК 343.4 (477) Микола Васильович СИЙПЛОКІ, кандидат юридичних наук, доцент, доцент

кафедри кримінального права і процесу

(Ужгородський національний університет,

Ужгород, Україна)

ПРОБЛЕМИ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОГО ЗАХИСТУ

ПРАЦІВНИКІВ ПРИВАТНОЇ ТА ГРОМАДСЬКОЇ ПРОФЕСІЙНОЇ ОХОРОННОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Аналізується чинне кримінальне законодавство на

предмет наявності норм, що посягають на громадську та

приватну професійну охоронну діяльність. Установлено,

що ступінь кримінально-правового захисту працівників

охоронної діяльності диференціюється залежно від

правового статусу суб’єктів охоронної діяльності.

Найбільш незахищеною категорією учасників таких

відносин під час виконання однакових завдань

залишаються працівники приватних охоронних структур.

На підставі зроблених висновків пропонуються відповідні

зміни до чинного кримінального законодавства з метою

впорядкування та захисту відносин у сфері приватної

охоронної діяльності.

Ключові слова: охоронна діяльність, державна охоронна діяльність,

приватна охоронна діяльність, громадська діяльність з

охорони громадського порядку, злочини у сфері охоронної

діяльності.

Постановка проблеми. Однією з найважливіших проблем сучасності,

без сумніву, можна вважати проблему безпеки. Забезпечення надійного захисту своїх інтересів, у першу чергу майнових, є однаково актуальним як для державного, так і для приватного сектору України. Як переконують дослідники, 15 % громадян вважають незадовільним стан забезпечення безпеки фізичних осіб та охорони права власності й лише 10 % – високим. Це негативно характеризує стан охоронної діяльності в Україні, враховуючи, що ситуація в країні є криміногенною [1, с. 238]. За своїм змістом охоронна діяльність (охорона майна та забезпечення особистої безпеки фізичних осіб) є такою, що безпосередньо зачіпає особисті та майнові права громадян


� 71 �

та юридичних осіб. Дії персоналу по охороні власності стосуються мільйонів громадян, а також багатьох юридичних осіб усіх форм власності [2, с. 321], що, в свою чергу, потребує не лише законодавчого регулювання такої діяльності, але й посиленого захисту учасників зазначених відносин із боку держави.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Рівень наукових досліджень сфери правового регулювання здійснення громадських і приватних охоронних послуг залишається у вітчизняній юридичній науці недостатньо адекватним потребам суспільної практики. Зазначене є актуальним не лише для кримінальної галузі, але й для сфери адміністративного та цивільного права. Лише у працях деяких дослідників порушуються гострі питання, присвячені сутності, характеру, повноваженням і захисту діяльності громадських та приватних охоронних структур. Серед авторів, які так чи інакше торкаються проблематики охоронної діяльності, можна назвати Д. В. Бездітко, Ю. М. Бєлікова, В. І. Бобрика, С. Г. Гаспарян, К. В. Громовенко, С. П. Довбій, В. І. Курила, С. О. Постольник, І. В. Потайчук, О. О. Пунда, А. Г. Сачаво, Н. В. Устименко, С. А. Шейфера. На жаль, сучасні дослідження практично не розглядають проблем кримінально-правового забезпечення охорони прав та свобод суб’єктів приватної професійної охоронної діяльності, у них не визначаються перспективи й обсяги повноважень охоронних структур і відповідальність за порушення обов’язків суб’єктів цієї діяльності.

Мета і завдання. Метою статті є розробка пропозицій та запровадження відповідних змін до чинного законодавства, що стосуються кримінально-правового захисту суб’єктів приватної та громадської професійної охоронної діяльності. Завдання дослідження: проаналізувати чинне кримінальне законодавство на наявність норм, спрямованих на захист суб’єктів приватної та громадської професійної охоронної діяльності, виявити законодавчі проблеми кримінального-правового захисту учасників цих відносин.

Виклад основного матеріалу. Досвід країн, у яких приватну охоронну діяльність законодавчо врегульовано, показує, що функціонування приватних охоронних фірм та участь громадськості в зазначеній сфері значно підвищують відповідальність державної правоохоронної системи за своєчасне й високопрофесійне реагування на потреби громадян і суспільства, звільняють правоохоронців від необхідності виконання багатьох незначних і невластивих їм функцій та сприяють загальному оздоровленню криміногенної ситуації. Поява додаткових можливостей для громадян у сфері захисту їх прав і власності суттєво впливають на рівень злочинності в державі [3, с. 3; 4, с. 213].

Станом на 1 лютого 2014 р. загальна кількість осіб, залучених до виконання охоронних функцій в Україні, перевищувала сто тисяч (без державних силових відомств) і налічувала більше 4,6 тисяч приватних охоронних структур [5, с. 41–42], а вже на квітень 2016 р. кількість виданих ліценцій на здійснення охоронної діяльності становила 5454 [6].


� 72 �

Водночас законодавче регулювання приватної охоронної діяльності вимагає не лише встановлення прав та обов’язків учасників таких відносин, але й забезпечення захисту такої діяльності, в тому числі кримінально-правовими засобами. Так, охоронна діяльність, що здійснюється державними правоохоронними органами має широкий спектр правової охорони. Маючи статус правоохоронця, вказані особи під час виконання охоронних завдань користуються додатковим захистом кримінального законодавства, зокрема відповідно до ст. 342 «Опір представникові влади, працівникові правоохоронного органу, державному виконавцю, приватному виконавцю, члену громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовцеві, уповноваженій особі Фонду гарантування вкладів фізичних осіб», ст. 345 «Погроза або насильство щодо працівника правоохоронного органу», ст. 347 «Умисне знищення або пошкодження майна працівника правоохоронного органу, працівника органу державної виконавчої служби чи приватного виконавця», ст. 348 «Посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця», ст. 349 «Захоплення представника влади або працівника правоохоронного органу як заручника», а також ч. 3 ст. 296 «Хуліганство». Водночас Закон України «Про охоронну діяльність», дозволяючи здійснення охоронної діяльності приватним і громадським суб’єктам, чітко вказує на відсутність у цих осіб повноважень працівників правоохоронних органів, що, в свою чергу, виключає можливість застосування перелічених вище статей Кримінального кодексу України та викликає питання щодо методів кримінально-правового впливу на порушників у сфері приватної та громадської професійної охоронної діяльності.

Відповідно до Закону України «Про охоронну діяльність» суб’єктом охоронної діяльності можуть виступати юридичні особи, фізичні особи – підприємці та громадські формування (ст. ст. 1, 4). Відповідно до частини 3 ст. 1 Закону України «Про громадські об’єднання» від 22.03.2012 № 4572-VI громадською організацією є громадське об’єднання, засновниками та членами (учасниками) якого є фізичні особи [7]. Громадське ж об’єднання зазначений закон у ч. 1 ст. 1 визначає як добровільне об’єднання фізичних осіб та/або юридичних осіб приватного права для здійснення та захисту прав і свобод, задоволення суспільних, зокрема економічних, соціальних, культурних, екологічних та інших інтересів [7]. Аналогічні цілі діяльності громадських організацій визначено і статтею 36 Конституції України, де серед іншого передбачено здійснення і захист громадянами своїх прав і свобод, задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів.

Відповідно до Закону України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону» [8] громадяни України мають право створювати в установленому цим законом порядку громадські об’єднання для участі в охороні громадського порядку і державного


� 73 �

кордону, сприяння органам місцевого самоврядування, правоохоронним органам, Державній прикордонній службі України та органам виконавчої влади, а також посадовим особам у запобіганні та припиненні адміністративних правопорушень і злочинів, захисті життя та здоров’я громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, а також у рятуванні людей і майна під час стихійного лиха та інших надзвичайних обставин.

Громадські формування з охорони громадського порядку і державного кордону можуть бути створені на засадах громадської самодіяльності як зведені загони громадських формувань, спеціалізовані загони (групи) сприяння Національній поліції та Державній прикордонній службі України, асоціації громадських формувань тощо. Особливістю діяльності зазначених органів є те, що вони не мають права займатися підприємницькою або іншою діяльністю з метою одержання прибутку [9, с. 29].

Одними з основних завдань громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону у сфері охорони громадського порядку є такі: надання допомоги органам Національної поліції у забезпеченні громадського порядку і громадської безпеки, запобіганні адміністративним проступкам і злочинам; інформування органів Національної поліції про вчинені або ті, що готуються, злочини, місця концентрації злочинних угруповань; сприяння органам Національної поліції у виявленні й розкритті злочинів, розшуку осіб, які їх вчинили, захисті інтересів держави, підприємств, установ, організацій і громадян від злочинних посягань.

Відповідно до чинного законодавства для виконання поставлених завдань громадські формування з охорони громадського порядку та їх члени мають право брати участь у забезпеченні охорони громадського порядку разом з поліцейськими [10], а в сільській місцевості – самостійно шляхом виконання конкретних доручень керівника відповідного органу Національної поліції; вживати спільно з поліцейськими заходів до припинення адміністративних правопорушень і злочинів та ін. [8].

Аналізуючи положення Закону України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону», слід визнати, що вже у 2000 р. громадським об’єднанням було надане право здійснення заходів щодо захисту життя, здоров’я та власності як складової частини громадського порядку з певними особливостями. Так, указана діяльність повинна здійснюватися, по-перше, лише на громадських засадах, без мети отримання прибутку; по-друге, в більшості випадків разом із представниками Національної поліції чи під їх керівництвом; по-третє, така діяльність охоплює більш широке коло завдань, окрім охорони особи та власності, також інші складові громадського порядку (профілактика правопорушень, запобігання економічним, податковим злочинам, пияцтву, наркоманії, охороні державного кордону тощо).

Закон передбачає застосування членами громадських формувань спецзасобів самооборони для самозахисту й захисту громадян від нападу та


� 74 �

інших дій, що створюють загрозу їх життю або здоров’ю; для припинення групових порушень громадського порядку та державного кордону; для відбиття нападу на будівлі, приміщення державних і громадських організацій, підприємств, установ, транспортні засоби, а також громадян та їх особисту власність.

Розділ V згадуваного закону встановлює правові гарантії та соціальний захист членів громадських формувань. Стаття 17 гарантує захист життя, здоров’я, честі, гідності, майна члена громадського формування та членів його сім’ї від злочинних посягань та інших протиправних дій.

Злісна непокора членові громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, а також його образа та інші дії, що перешкоджають виконанню покладених на нього обов’язків, тягнуть за собою відповідальність згідно із законом.

Розуміючи це, український законодавець практично прирівняв членів громадських формувань у своїй діяльності до працівників правоохоронного органу [11]. Так, ст. 342 «Опір представникові влади, працівникові правоохоронного органу, державному виконавцю, приватному виконавцю, члену громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовцеві, уповноваженій особі Фонду гарантування вкладів фізичних осіб», ст. 348 КК України «Посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця», ст. 350 «Погроза або насильство щодо службової особи чи громадянина, який виконує громадський обов’язок», ст. 352 «Умисне знищення або пошкодження майна службової особи чи громадянина, який виконує громадський обов’язок», п. 8 ч. 2 ст. 115 «Умисне вбивство особи чи її близького родича у зв’язку з виконанням цією особою службового або громадського обов’язку» КК України передбачають однакову, а в окремих випадках вищу міру покарання за посягання на життя, здоров’я та власність членів громадських формувань під час виконання своїх обов’язків як з охорони громадського порядку, так і загальних громадських обов’язків.

На жаль, частина названих норм стосується лише тих громадських об’єднань та її членів, які відповідають вимогам Закону України «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону», а саме маються на увазі громадські об’єднання зі статусом юридичної особи та діяльністю, не пов’язаною з отриманням прибутку. Саме посягання на членів зазначених громадських формувань, які виконували охоронні функції, дають підстави застосувати норми, передбачені ст. ст. 342, 348 КК України. Так, якщо у ст. ст. 350, 352 та п. 8 ч. 2 ст. 115 КК України йдеться про виконання потерпілим громадського обов’язку, то у ст. ст. 342 та 348 КК України – про громадський обов’язок з охорони громадського порядку [11].

Однак відповідно до ч. 2 ст. 1 Закону України «Про громадські об’єднання» громадське об’єднання за організаційно-правовою формою


� 75 �

утворюється як громадська організація або громадська спілка [7]. Таким чином, охоронну діяльність відповідно до закону громадські об’єднання можуть здійснювати як зі статусом юридичної особи, так і без такого статусу. Крім того, як зазначають науковці, громадські об’єднання можуть здійснювати комерційну діяльність. Це прямо вказано у ч. 1 ст. 24 Закону України про громадські об’єднання [9, с. 29].

Вищевказане підтверджує той факт, що діяльність з охорони громадського порядку та державного кордону (правоохоронна діяльність) є більш широкою, ніж охоронна діяльність, а коло учасників, які здійснюють таку діяльність, є значно обмеженішим, ніж це передбачено Законом України «Про охоронну діяльність». Таким чином, потерпілим у ст. 342, 348 КК України може визнаватися особа, яка є представником громадського об’єднання з охорони громадського порядку (в т. ч. яка здійснює охоронні функції) зі статусом юридичної особи, не пов’язаної з підприємницькою діяльністю [11].

В іншому випадку представники громадських об’єднань без статусу юридичної особи, а також у разі наявності мети отримання прибутку є учасниками охоронних відносин, але не можуть визнаватися потерпілими за вищевказаними статтями КК України. Стосовно заподіяння шкоди таким учасникам охоронних відносин відповідальність повинна наставати за статтями, що передбачають відповідальність за посягання на життя, здоров’я власність особи, що виконує загальний громадський обов’язок (ст. ст. 350, 352 та п. 8 ч. 2 ст. 115 КК України). У цьому випадку законодавець виділяє як додатковий об’єкт суспільні відносини у сфері забезпечення захисту осіб, що виконують загальний громадський обов’язок.

Зовсім іншим буде результат у разі посягання на життя, здоров’я та власність приватних охоронців. Наразі закон не містить спеціальних норм щодо захисту зазначених осіб під час виконання своїх професійних функцій, що дає підстави стверджувати про необхідність застосування в цьому випадку загальних норм про відповідальність за посягання на життя, здоров’я та власність людини (ст. ст. 115, 121, 122, 125, 185–190, 194 КК України).

Висновки та перспективи подальших досліджень. Слід констатувати, що сучасне кримінальне законодавство не враховує особливості полісуб’єктності охоронної діяльності та суперечності, наявні у законах «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону» й «Про охоронну діяльність», у зв’язку з чим спостерігається невиправдана диференціація кримінальної відповідальності залежно від категорії потерпілого від злочинного посягання. На нашу думку, вказані суб’єкти, незалежно від організаційно-правової форми участі в охоронній діяльності повинні бути зрівняні у своїх правах та можливостях, що потребує певних змін у чинному законодавстві. Сказане підтверджується положенням ст. 18 Закону України «Про охоронну діяльність», де сказано: «Суб’єкти охоронної діяльності та правоохоронні органи можуть спільно організовувати взаємодію і надавати взаємодопомогу у діяльності, що спрямована на попередження, припинення і


� 76 �

розкриття кримінальних правопорушень та забезпечення охорони громадського порядку». До того ж, із точки зору правозастосувача, досить важко встановити умисел винної особи на опір або посягання саме такому охоронцю, який є представником некомерційного громадського об’єднання з охорони громадського порядку зі статусом юридичної особи. Як один із шляхів вирішення зазначеної проблеми можна запропонувати змінити в зазначених складах злочинів термін «службовий та громадський обов’язок» на «професійну та громадську діяльність». У цьому випадку, по-перше, розширюються можливості захисту інтересів суспільства та громадян, бо діяльність є більш широким за змістом поняттям, ніж обов’язок, по-друге, використання терміну «професійна діяльність» дозволить прирівняти в захисті представників приватних охоронних структур до громадських об’єднань, включивши до цього переліку не лише службових осіб, але й рядових працівників з охорони життя, здоров’я та власності.

СПИСОК БІБЛІОГРАФІЧНИХ ПОСИЛАНЬ 1. Мислива О. О. Повноваження приватних охоронних структур:

взаємодія чи протидія органам внутрішніх справ? Науковий вісник

Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. 2013. № 2. С. 238–246.

2. Пригунов П. Я., Франчук В. І., Карпова К. В. Охоронна діяльність як специфічний інструмент фізичного захисту активів у системі економічної безпеки вітчизняних підприємств. Науковий вісник Львівського державного

університету внутрішніх справ. № 2. 2012. С. 320–330. 3. Шелухін О. М. Вдосконалення взаємодії недержавних охоронних

структур та служб безпеки з правоохоронними органами України. Часопис

Академії адвокатури України. 2012. № 17 (4’2012). С. 1–8. 4. Ярошенко Ю. О. Досвід діяльності приватних охоронних структур

зарубіжних країн у сфері забезпечення безпеки фізичних осіб та охорони права власності. Науковий вісник Львівського державного університету

внутрішніх справ. 2014. № 4. С. 212–220. 5. Компанієць І. М. Роль приватних охоронних структур в забезпеченні

безпеки громадян // Недержавний сектор безпеки: сучасний досвід та проблеми порівняльно-правового регулювання : тези доп. учасників II Міжнар. наук.-практ. конф. (19 квіт. 2014 р.). Харків, 2014. С. 41–43.

6. Про результати дослідження впливу постанови КМ України від 11.11.2015 № 937 «Питання забезпечення охорони об’єктів державної та інших форм власності» на економічну конкуренцію на ринку охоронних послуг : Звіт Антимонопольного комітету України від 23.05.2016 № 35. URL: http://www.amc.gov.ua/amku/doccatalog/document?id=125326&schema=main(дата звернення 10.08.2018).

7. Про громадські об’єднання : Закон України від 22.03.2012 № 4572-VI // База даних «Законодавство України» / Верховна Рада України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4572-17 (дата звернення: 12.03.2017).

8. Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного


� 77 �

кордону : Закон України від 22.06.2000 № 1835-III // База даних «Законодавство України» / Верховна Рада України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1835-14/print1516099275968360 (дата звернення 10.09.2018).

9. Деревянко Б. В. Окремі неточності в регулюванні діяльності громадських об’єднань в Україні. Юридичний науковий електронний журнал. 2016. № 5. С. 28–31.

10. Вирок Шевченківського районного суду м. Києва у справі № 761/6702/14 // База даних ЄРДР. URL: http://www.reyestr.court.gov.ua/ Review/43484320 (дата звернення 15.07.2018).

11. Вирок Петровського районного суду м. Донецька у справі № 261/477/13 // База даних ЄРДР. URL : http://www.reyestr.court.gov.ua/ Review/29493066 (дата звернення 15.07.2018).


Николай Васильевич СИЙПЛОКИ, доцент кафедры криминального права и процесса Ужгородского

национального университета, кандидат юридических наук, доцент

ПРОБЛЕМЫ УГОЛОВНО-ПРАВОВОЙ ЗАЩИТЫ РАБОТНИКОВ ЧАСТНОЙ И ОБЩЕСТВЕННОЙ ПРОФЕССИОНАЛЬНОЙ ОХРАННОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ

Анализируется действующее уголовное законодательство на предмет

наличия норм, посягающих на общественную и частную профессиональную

охранную деятельность. Установлено, что степень уголовно-правовой

защиты работников охранной деятельности дифференцируется в

зависимости от правового статуса субъектов охранной деятельности.

Ключевые слова: охранная деятельность, государственная охранная

деятельность, частная охранная деятельность, общественная

деятельность по охране общественного порядка, преступления в сфере

охранной деятельности.

Mykola V. SYIPLOKI Associate Professor of the Department of Criminal Law and the process of

Uzhgorod National University, Candidate of Law, Associate Professor

PROBLEMS OF CRIMINAL LEGAL PROTECTION OF EMPLOYEES OF

PRIVATE AND PUBLIC PROFESSIONAL SECURITY ACTIVITIES The author analyzes the existing criminal legislation for the existence of rules

encroaching on public and private professional security activities. It has been

established that the degree of criminal law protection of employees of security

activities is differentiated depending on the legal status of the subjects of security

activity. The most vulnerable category of participants in such relationships, while

performing the same tasks, remain employees of private security structures. On the

basis of the conclusions drawn, appropriate changes are introduced to the existing


� 78 �

criminal law with the aim of streamlining and protecting relations in the field of

private security activities. Key words: security activity, state security activity, private security activity,

public activity on protection of public order, crimes in the sphere of security activity. УДК 343.97 : 343.775

Максим Геннадійович МАКСІМЕНЦЕВ, кандидат економічних наук (Харківський національний університет внутрішніх справ, Харків)

ЗЛОЧИННІСТЬ У СФЕРІ НАДРОКОРИСТУВАННЯ

ЯК МІЖІНСТИТУЦІОНАЛЬНИЙ СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВИЙ

ФЕНОМЕН Надана характеристика злочинності у сфері

надрокористування як міжінституціонального

феномену. Доведено, що цей вид злочинності

відтворюється у функціональному перетині

економічних, політичних інститутів, сприяє їх

дисфункції. Відстоюється думка про те, що

злочинність у сфері надрокористування є

різновидом еколого-економічної організованої

злочинності, ядром якої є неконкурентне,

всупереч встановленому законом порядку,

корупційно забезпечене, масштабне видобування

корисних копалин, а також археологічних

артефактів.

Ключові слова: надра, надрокористування,

злочинність, феномен, економіка, політика,

інститут. Постановка проблеми. Ідея прогресу супроводжує історію людства

в його доступній перспективі (не такій вже й великій). В своїх примітивних формах вона розглядає минуле і сучасність як жертву, що приноситься в ім’я майбутнього. Але виявилося так, що в реальному житті вона почала жертвувати майбутнім в ім’я короткої сучасності [1, с. 345]. Нерозумна «експлуатація» природи є «експлуатацією» майбутнього, майбутніх поколінь, що однозначно виявляє не тільки антагонізм homo, так би мовити, sapiens зі своїм природним (єдиним не синтетичним) середовищем


� 79 �

існування, а й крайній ступінь антигуманності, поширення якої свідчить про рівень розвитку суспільства. Таким чином, переосмислення підходів у протидії екологічній злочинності загалом є вимогою часу, одним з базових елементів гуманізації гомосфери як інструменту повернення втраченої людини епохи постмодерну до природничо-гуманістичних цивілізаційних цінностей. Не є виключенням в цьому сенсі й проблема протидії злочинності у сфері надрокористування, яка в Україні постала комплексним феноменом, що відтворюється у надрах економічної, політичної, культурно-психологічної підсистем і їх інститутів, чинить на них дисфункційний вплив, гальмуючи, тим самим прогресивний поступ українського суспільства. Усвідомлення цієї обставини ставить на порядок дня потребу у розробці адекватного розуміння феномену злочинності у сфері надрокористування як підстави для організації ефективної системи запобіжних практик.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Протидії злочинності у сфері надрокористування в контексті проблем відтворення екологічної та економічної злочинності присвячені праці З. Б. Бахмудова, О. В. Виноградової, С. Б. Гавриша, Р. А. Гурбанова, Т. В. Корнякової, В. К. Матвійчука, Н. В. Нетеси, Г. С. Поліщука, І. В. Попова, В. М. Присяжного, Ю. А. Турлової А. М. Шульги та інших учених. Визнаючи суттєвий внесок означеної плеяди науковців у розробку заявленої проблематики слід, все ж, вказати й не відсутність комплексного наукового розуміння складної, міжінституціональної природи злочинності у сфері надрокористування, що не дозволяє забезпечити системність стратегічно-кримінологічного впливу на її детермінаційний комплекс, ефективно протидіяти їй.

Мета статті – надати опис та пояснення міжінституціональному характеру феномена злочинності у сфері надрокористування.

Виклад основного матеріалу. Інституціональний аналіз злочинності у сфері надрокористування виявляє, перш за все, приналежність цього різновиду кримінальних практик до економічної сфери, тіньової економіки. Остання за визначенням В. М. Поповича є сукупністю соціально нейтральних чи соціально позитивних, не обкладених податком джерел доходів громадян, отриманих від не облікованих та неоподаткованих видів економічної діяльності, а також конгломерат соціально негативних джерел тіньових доходів та антисоціальних джерел тіньових капіталів, отриманих за рахунок вчинення протиправних криміналізованих та криміногенних, але не криміналізованих тіньових діянь в тих чи інших галузях соціально-економічних, фінансових, цивільно-правових відносин у сфері цивільного обороту речей, прав, країни в цілому [2, с. 101].

Злочинність у сфері надрокористування без сумніву є одним з найбільш істотних складових тіньової економіки. При цьому варто зауважити на дотичності кримінальних до некриміналізованих суспільно небезпечних, криміногенних практиках надрокористування, що є однією з особливостей досліджуваного різновиду злочинності. Так, наприклад, як засвідчили отримані нами експерті оцінки працівників обласних прокуратур Харківської, Херсонської та Одеської областей, в зазначених регіонах здійснюється масовий незаконний видобуток піску (в подальшому


� 80 �

він використовується як для виробництва будівельних матеріалів, так і будівельних роботах), який, наразі, відноситься до корисних копалин місцевого значення. Заподіювана роками шкода обчислюється мільярдами гривень. Втім, наявність потужного політичного лоббі у представників великого будівельного і виробничого (будівельних матеріалів) бізнесу в Україні не дозволяє внести відповідні зміни і доповнення до переліку корисних копалин загальнодержавного значення (постанова Кабінету Міністрів України № 827 від 12.12.1994 р.), про необхідність чого вже неодноразово наголошується в експертному середовищі. Подібні приклади недвозначно свідчать про взаємозв’язки економічної та політичної (в тому числі й корупційної) злочинності, зв’язуючим функціональним компонентом яких в конкретному випадку виступають кримінальні та некриміналізовані суспільно небезпечні практики у сфері надрокористування.

Показовим в цьому контексті є випадок із кримінальним переслідуванням Федеральним бюро розслідувань США одного з українських бізнесменів, якого, за повідомленнями низки ЗМІ з посиланням на правоохоронців США, звинувачують у підкупі наданні неправомірної вигоди у розмірі 18,5 млн. доларів США з метою отримання дозволу на видобуток титанової сировини в Індії. Готову продукцію потім планували продавати у США. У цій справ проходять шестеро людей, серед яких – індійський парламентар, угорський, індійський та шриланкійський підприємці. За версією слідства, підозрювані підкупили індійських чиновників, щоб отримати дозвіл на розробку титанової шахти в індійському штаті Андхра-Прадеш [3; 4 та ін.].

Втім, зв’язок екологічної і політичної злочинності вбачається не лише у спільній корупційній площині. Варто визнати, що прагнення в отриманні доступу до корисних копалин нерідко стає приводом для широкомасштабних політико-кримінальних практик, в тому числі й агресивного характеру. І навпаки – фінансове забезпечення локальних і регіональних збройних конфліктів також часто здійснюється за допомогою злочинного надрокористування.

За даними міжнародної правозахисної організації Greentumble в Африці претензії різних організованих злочинних групувань, державних, квазідержавних і парамілітарних об’єднань на контроль над алмазною промисловістю викликали збройний конфлікт, який коштував життя тисячам осіб протягом 1990-х та 2000-х років. Обсяги незаконного алмазодобування сягнули мільярдів доларів щороку. Ці гроші в значній мірі використовувались для фінансування громадянських воєн, які знищували країни, включаючи Сьєрра-Леоне, Анголу, Ліберію, Кот-д’Івуар та Демократичну Республіку Конго [5].

За даними інформаційного ресурсу Public Broadcasting Service, під час розпалення конфлікту Сьєрра-Леоне втекти з країни чи були примусово виселені з територій, де здійснюється незаконне добування алмазів більше 2 млн. людей, близько 120 тис. людей – були вбиті, 75 тис. – поранені [6]. Як


� 81 �

можна бачити, йдеться про вчинення злочинів агресії, проти людяності як з метою доступу до природних ресурсів, надр, так і використання отриманих від їх видобування коштів з метою фінансування подібних злочинів. Аналогічні закономірності прослідковувались і у забезпеченні функціонування терористичної організації «Ісламська держава», значний відсоток коштів на існування якої отримувалось від незаконного видобутку нафти на захоплених терористами територіях Сирії, Іраку.

ООН у своїй нормативній базі оперує таким поняттям як «криваві алмази» (blood diamonds) або «конфліктні алмази» (conflict diamonds). Під ними розуміються алмази, що походять з районів, контрольованих силами або фракціями, що виступають проти законних та міжнародно визнаних урядів країн (переважно – Африканського континенту), і використовуються для фінансування військових дій в опозиції до цих урядів або в порушення рішень Ради Безпеки. За своєю природою всі «криваві алмази» походять з нелегальної гірничої діяльності, оскільки вони видобуваються примусовою працею і торгуються нелегально. Продаж таких алмазів також підтримує торгівлю наркотиками та тероризм [7]. У Резолюції № 11039 від 16.12.2010 року Генеральна Асамблея ООН висловила серйозну стурбованість та констатувала існування прямого зв’язку між торгівлею «конфліктними алмазами» та збройними конфліктами, діяльністю повстанців, спрямованих на підрив легітимних урядів, підживленням громадянських воєн в Західній Африці та інших місцях [8].

В цьому контексті заслуговує на увагу та підтримку позиція Ю. В. Орлова, який, досліджуючи феномен сучасної політичної злочинності, доходить висновку, що відбувається трансформація останньої в площині утвердження такого вектору зовнішньополітичної, міжнародної злочинної діяльності як боротьба за природні ресурси. Політична та екологічна злочинність, небезпідставно стверджує вчений, набувають все більшої площі спільної інституційної взаємодії. При чому, якщо до останнього часу превлюючими напрямами політичної кримінальної активності у сфері доступу до природних ресурсів були забезпечення контролю за вигодуванням вуглеводнів, а також блокування розвитку технологій альтернативної енергогенерації (в тому числі й з невичерпних джерел енергії), то у найближчій перспективі до них долучиться й контроль над запасами прісної води. Отже, феномен політичної злочинності відображає залежність не лише від політичної кон’юнктури, а й від параметрів природного середовища людей як біологічного виду [9, с. 257].

В цьому ж руслі розмірковує і В. М. Дрьомін, який обґрунтовано вважає, що економічна злочинність щільно пов’язана з соціально-політичними умовами функціонування економіки [10, с. 387]. Злочинність у сфері надрокористування в цьому сенсі не є винятком. При цьому вона як виявляє на собі проекцію політичних кримінальних практик, так і сама впливає на них каналами зворотних зв’язків (через тіньовий лобізм, політичну корупцію тощо).

Відомий дослідник сучасних політекономічних, соціальних проблем


� 82 �

У. Бек констатує, що економічна влада трансформується у політичну метавладу у формі побічних наслідків: світові економічні актори здійснюють переворот у світовому устрої за зразком політики як побічного наслідку. Власність служить не тільки індикатором можливості розпоряджатися капіталом, а й індикатором політичної влади [11, с. 170–171]. Суб’єкти такої власності, продовжує У. Бек, знаходяться поза зоною досяжності правових заходів протидії корупції, по суті формується субполітика. Саме таке використання функції власності вочевидь набуває дедалі більшого значення [11, с. 171–172]. Небезпечність такої ситуації, стверджує Ю. В. Орлов, криється у тому, що впливові економічні гравці не потребують їх суспільно-політичної легітимізації задля отримання можливостей у сфері публічного адміністрування. Вони не перебувають на авансцені політичних баталій, але позиціонуються з авангардом рушійних сил всього суспільного розвитку, який в тому числі й неодмінно користується політичним арсеналом засобів [9, с. 332].

Таким чином, злочинність у сфері надрокористування, характеризуючись потужним інституційно-економічним функціоналом, не тільки відчуває на собі вплив злочинності політичної (в цьому аспекті остання є системним криміногенним фактором), а й сама постає генератором політико-кримінальної активності, розширюючи межі та доповнюючи зміст свого феномену, його криміногенно детермінаційні властивості.

Показовими тут, вважаємо, результати голосування Верховної Ради України у період з кінця 2016 – початку 2017 року за ключові законопроекти, які повинні стимулювати розвиток нафто-, газодубовної галузі. Проект Закону № 3096, який має на меті лібералізацію та спрощення процедури відведення земель для нафтогазових проектів, посиливши при цьому захист інтересів як землевласників, так і землекористувачів, не був підтриманий. Проект Закону № 4840 про розкриття інформації у видобувних галузях – одне з найдивніших голосувань Парламенту. Народні депутати не проголосували за законопроект, який повинен сприяти прозорості видобувних галузей, встановлюючи правила та штрафи за ненадання звітності та інформації про діяльність видобувних компаній [12].

Можна стверджувати, що економічні актори, в тому числі й у гірничій промисловості, у сфері надрокористування в цілому, на сьогоднішній день є потужними політичними гравцями. А враховуючи апріорні телеологічні установки їх діяльності, що проявляються у спектрі цілей максимізації прибутку, здійснюваний з їхнього боку вплив на політичну систему держави виявляється вкрай деструктивним, характеризується широким спектром криміногенних наслідків (зокрема, для загальної злочинності загалом), чинником стагнації соціального розвитку.

В цьому контексті цілком обґрунтованими видаються судження В. В. Колесникова, який вказуючи, що кримінальна економіка діалектично розвинулась до рівня специфічного соціального інституту, який представляє реальну загрозу для безпеки нації і її легітимної інституційної


� 83 �

системи. Маючи власну інституційну структуру, вона почала генерувати й масово відтворювати сукупність специфічних норм, зв’язків, відносин. Іншими словами, кримінальна економіка почала виконувати певну соціальну функцію, «заміщуючи» інститути неефективної держави, як у національному господарства, так і поза його межами [13, с. 294].

Злочинності у сфері надрокористування в Україні як економіко-кримінальному феномену, вочевидь, притаманні в тій чи іншій мірі вказані властивості з числа загроз міжнародній та національній безпеці. Перші – менш явно виражені. Виключення хіба що становить злочинне видобування та контрабанда бурштину й окремі аспекти кримінального надрокористування на фоні агресії проти України, тимчасової окупації Автономної Республіки Крим, окремих районів Донецької та Луганської областей. Другі ж – мають більш контрастні конфігурації й прояви в площині політичної системи, а від неї – й численних сфер, що залежать від публічного адміністрування. Варто визнати, що злочинність у сфері надрокористування є вагомим чинником політичного процесу в Україні як на місцевому, регіональному, так і загальнодержавному рівнях.

Не останню роль в ескалації східноукраїнського сепаратизму в першій половині 2014 року зіграли гірничо-промислові елементи вітчизняного олігархату (потужних економічних акторів – тіньових політичних гравців). Як зауважує з цього приводу В. І. Поклад, події на Сході можна інтерпретувати ще і як кримінальну контрреволюцію. Як відповідь Донбасу на антикримінальну революцію в Києві. Проголошені Майданом гасла були сприйняті як замах на звичний порядок, що ґрунтувався в тому числі на розкраданні бюджетних дотацій вугільній галузі, незаконному видобуванню вугілля і т.д. Нехай напівкримінальний, тіньової, але стабільний і досить комфортний. Його обвалення віщувало дуже серйозні незручності. І не тільки для тіньових господарів регіону. Звідси протест проти євроінтеграції, проти ідей і гасел Майдану. Але, оскільки явне вираз симпатій до кримінального порядку в регіоні непристойно, в хід пішли маскувальні тези про федералізації, про приєднання до Росії [14, с. 105]. І хоча наразі немає сумнівів у тому, що події на Сході України є суть злочинами агресії проти нашої держави, варто також зважати і на те, що така агресія могла бути реалізована не будь-де, а виключно на підготовленому соціальному підґрунті, з опорою на суб’єктів фактичної місцевої влади.

В судженнях В. І. Поклада на дескриптивному рівні прослідковується ще одна вельми глибока й небезпідставна думка: істотною рисою вітчизняної (як і багатьох інших пострадянських) економічної системи є її симбіотичність, зрощеність відверто кримінальних, некримінальних тіньових та легальних інститутів із залученням до їх функціонування широких верств населення. І ця обставина не може не враховуватися при формуванні як комплексного, системного бачення феномену злочинності у сфері надрокористування, так і розробці, плануванні заходів такої ж системної протидії її відтворенню. Ігнорування цієї обставини загрожує


� 84 �

новими хвилями сепаратизму (досить згадати вже сформовані де-факто власні, автономні регіональні право-сингулярні порядки у так званій «бурштиновій народній республіці» – Житомирській, Волинській та Рівненській області), знедержавлення легітимності, подальшого поширення, усталення неправових, злочинних практик вирішення суспільних протиріч.

Таким чином, варто бути свідомим того, що екологічна злочинність взагалі та злочинність у сфері надрокористування, зокрема є вельми потужним фактором, що впливає не тільки на економіку, політику, але й на суспільство загалом, постає чинником широкоформатної криміналізації і влади, і суспільства. Така інтерпретація екзофеномену кримінальних практик у сфері надрокористування, їх економіко- та політико-інституційного характеру виводить на розуміння і того, що такі практики є стійкими, відтворюються за принципами самоорганізації систем, а тому цілком закономірно можуть бути віднесені й до розряду функціонально автономної чарунки організованої злочинності.

Вона здатна не лише самодетермінуватися, адаптуватися, ретранслювати інформацію про кримінально-інституційні практики майбутнім агентами тіньової економіки, надрокористування, а й чинити системний спротив спробам обструкції її структур і механізмів. Останнє зауваження видається нам особливо важливим, адже інкорпорує злочинність у сфері надрокористування до складу не просто організованої злочинності у її вузькому, кримінально-правовому (та й те не надто вдало визначеному) аспекті, а у широкому кримінологічному її розумінні як, перш за все, системи організованих економічних, політичних кримінальних практик, що спричиняють шкоду довкіллю, культурній спадщині. Слід бути свідомим того, що ядром кримінального надрокористування є не організація й утримання нелегальних вугільних копалень, так званих «копанок» і їм подібних (хоча і цю діяльність, безумовно, не можна обділяти як науковою, так і кримінально-превентивною увагою), а неконкуретне, всупереч встановленому законом порядку, корупційно забезпечене, масштабне видобування найбільш широкого за спектром видів корисних копалин в Україні, а також об’єктів археологічної спадщини.

А. П. Закалюк цілком обґрунтовано критикував надміру догматичний, завузький підхід до сутності організованої злочинності, який дозволяв сконцентруватися виключно чи здебільшого на організованих злочинних угрупуваннях загальнокримінальної спрямованості. Такий підхід, зауважував вчений, «…вигідний тим особам, які ведуть злочинну діяльність саме у сфері економіки. Оскільки ці особи, як правило, пов’язані з представниками вищої влади, з боку останньої не проявляється волі та вимогливості щодо відповідної зміни законодавства, а до керівників правоохоронних органів – стосовно рішучого виправлення існуючої практики» [15, с. 291].

Варто також підтримати думку російського дослідника О. О. Макієнка, згідно з якою організована злочинність перетворилась на


� 85 �

фактор соціально-політичного й економічного загальнодержавного впливу, випрацювала механізми контролю стосовно ключових механізмів, інституцій та структур, включаючи засоби масової інформації та комунікації [16, с. 84]. Реалії сучасної української кримінологічної обстановки дають всі підстави поширити наведене судження й на вітчизняне суспільство, державу. Підтвердження цьому можливо віднайти у численних працях О. М. Бандурки, В. М. Дрьоміна, А. П. Закалюка, О. М. Костенка, О. М. Литвинова, Ю. В. Орлова та інших кримінологів.

Вершиною організації убезпечення діяльності злочинних об’єднань – наголошував А. П. Закалюк – є їх «хождение во власть» та захоплення кінцевої влади [15, с. 294]. І організовані злочинні угруповання, що спеціалізуються на кримінальних практиках у сфері надрокористування, одній з найбільш прибуткових в державі, не є в цьому сенсі виключенням: їх представники та «клієнти» (за системою «патрон» – «клієнт») широко представлені у вищих, центральних й місцевих органах державої влади, муніципалітеті, вони реально впливають на політику держави, творять її як у галузевому, так і загальнонаціональному масштабі.

При цьому події кінця 2013 – початку 2014 рр., які увійшли в історію як Революція Гідності, на жаль, принципово ситуацію не змінили. Зібрані нами експертні оцінки, особистий досвід невключних та включних спостережень, ділових зв’язків автора із представниками великого гірничого бізнесу, державних гірничих підприємств, представників профільних міністерств, служб свідчать про визначальний вплив на розвиток галузі саме організованих злочинних угруповань економічної спрямованості. Їх структури – гнучкі, поєднують в собі як і субординаційні, так і реординаційні, мережеві принципи організації, управління.

Висновки. Злочинності у сфері надрокористування притаманні всі риси найбільш небезпечного сегменту організованої злочинності в еколого-економічній, політичній сферах – системність, інтегрованість з владними структурами, стійкість, наявність розвинених механізмів самовідтворення (до числа яких, серед іншого, належать і корупційні схеми), ретрансляції кримінального досвіду, в тому числі й в межах апарату публічного адміністрування, вплив на формування й реалізацію державної й місцевої економічної, екологічної, частково – зовнішньої, правової і безпекової політики, істотна шкода довкіллю. Тож злочинність у сфері надрокористування можливо розглядати як різновид еколого-економічної організованої злочинності – соціально-правовий феномен, що виражається у відносно масових, стійких інституційних, передбачених кримінальним законом, соціальних практиках щодо користування надрами та пов’язаними з ними акцесорними й супутніми формами злочинної діяльності в економічній, екологічній, політичній, безпековій сферах.

СПИСОК БІБЛІОГРАФІЧНИХ ПОСИЛАНЬ 1. Лихачёв Д. С. О природе для нас и о нас для природы // Заметки и

наблюдения : Из записных книжек разных лет. СПб. : АЗБУКА, 2017. С. 345–352.


� 86 �

2. Попович В. М. Економіко-кримінологічна теорія детінізації економіки : монографія. Ірпінь : Академія державної податкової служби України, 2001. 523 с.

3. Тейзе Є. О. ФБР проти Фірташа : політика чи корупція? Deutsche

Welle. 2015. 20 квітня. URL : https://www.dw.com/uk/фбр-проти-дмитра-фірташа-політика-чи-корупція/a-18389211 (дата звернення: 11.02.2017).

4. Справа Фірташа : у чому звинувачують українського олігарха? 112. UA. 2017. 21 лютого. URL : https://ua.112.ua/statji/sprava-firtasha-u-chomu-zvynuvachuiut-ukrainskoho-oliharkha-373459.html (дата звернення: 10.03.2017).

5. The Dangerous Effects of Illegal Mining / Greentumble editorial team. URL : https://greentumble.com/the-dangerous-effects-of-illegal-mining/ (дата звернення: 15.05.2017).

6. Truth and Justice in Sierra Leone. PBS. News Hour. 2003. 3 Jan. URL : https://www.pbs.org/newshour/show/truth-and-justice-in-sierra-leone (дата звернення: 30.04.2017).

7. Learn What Illegal Mining Operations Are. The Balance. 2018. 09 April. URL : https://www.thebalance.com/what-is-illegal-mining-and-how-significant-is-it-2367443 (дата звернення: 20.05.2018).

8. Резолюція № 11039 від 16.12.2010 року : Міжнародний документ. Генеральна Асамблея Організації Об’єднаних націй. URL : https://www.un.org/press/en/2010/ga11039.doc.htm (дата звернення: 11.10.2017).

9. Орлов Ю. В. Політико-кримінологічна теорія протидії злочинності : монографія. Х. : Діса Плюс, 2016. 656 с.

10. Дрёмин В. Н. Преступность как социальная практика: институциональная теория криминализации общества : монография. Одесса : Юридична література, 2009. 614 с.

11. Бек У. Влада і контрвлада у добу глобалізації. Нова світова політична економія / Пер. з нім. О. С. Юдіна. К. : «Ніка-Центр», 2011. 407.

12. Темнюк Т. О. Реформа нафтогазової сфери : на язиці густо, а на ділі пусто. ЭнергоРеформа. 2017. 6 апреля. URL : http://reform.energy/analitics/reforma-naftogazovoi-sferi-na-yazitsi-gusto-a-na-dili-pusto-669 (дата звернення : 10.05.2017).

13. Колесников В. В. Экономическое развитие общества и преступность // Современные проблемы и стратегия борьбы с преступностью : монография / Науч. ред. В. Н. Бурлаков, Б. В. Волженкин. СПб. : Издательский дом С.-Петерб. гос. ун-та, 2005. С. 285–310.

14. Поклад В. И. Луганский сепаратизм глазами луганского социолога. Наукові праці : науково-методичний журнал. Вип. 250. Т. 262. Філософія. Миколаїв : Вид-во ЧДУ ім. Петра Могили, 2015. С. 103–105.

15. Закалюк А. П. Курс сучасної української кримінології: теорія і практика : у 3-х кн. Кн. 2. К. : Видавничий Дім «Ін Юре», 2007. 712 с.


� 87 �

16. Макиенко А. А. Криминалитет и власть в стране. Інфорамційний

бюлетень міжвідомчого науково-дослідного центру з проблем боротьби з

організованою злочинністю. 2002. № 5. С. 82–86.


Максим Геннадиевич Максименцев, кандидат економічних наук

(Харьковский национальный университет внутренних дел, Харьков)

ПРЕСТУПНОСТЬ В СФЕРЕ НЕДРОПОЛЬЗОВАНИЯ КАК МЕЖИНСТИТУЦИОНАЛЬНЫЙ СОЦИАЛЬНО-ПРАВОВОЙ ФЕНОМЕН

Дана характеристика преступности в сфере недропользования как

мижинституционального феномена. Доказано, что этот вид преступности

воспроизводится на функциональном пересечении экономических,

политических институтов, обуславливает их дисфункцию. Отстаивается

мысль о том, что преступность в сфере недропользования – разновидность

эколого-экономической организованной преступности, ядром которой

является неконкурентная, вопреки установленному законом порядку,

коррупционно обеспеченная, масштабная добыча полезных ископаемых, а

также археологических артефактов.

Ключевые слова: недра, недропользование, преступность, феномен,

экономика, политика, институт.

Maxim G. Maksimentsev (Kharkiv National University of Internal Affairs, Kharkiv, Ukraine)

CRIMINALITY IN THE BOWELS OF THE EARTH SPHERE AS A INTERSTITUTIONAL SOCIAL AND LEGAL PHENOMENON

The article is dedicated to the characteristic of criminality in the bowels of

the earth sphere as a minor institutional phenomenon. It is proved that this type of

criminality is reproduced at the functional intersection of economic, political

institutions, causing their dysfunction. Criminality in the in the bowels of the earth

sphere is a kind of ecological and economic organized crime, the core of which is

noncompetitive, contrary to the order established by law, corruption-based, large-

scale mining of minerals, as well as archaeological artifacts.

Keywords: bosom, bowels, criminality, phenomenon, economy, politics,

institute.


� 88 �

УДК 343.343.5 Михайло Ігоревич ФІАЛКА, кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри кримінального права і кримінології (Харківський національний університет

внутрішніх справ, Харків, Україна)

ПІДРОБЛЕННЯ ДОКУМЕНТІВ ЯК СПОСІБ УХИЛЕННЯ ВІД ВІЙСЬКОВОЇ СЛУЖБИ (КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ)

Статтю присвячено кримінально-правовому

аналізу способу ухилення від військової служби

шляхом підроблення документів. У межах

наукового дослідження аналізується поняття

підроблення документів і безпосередньо саме

розуміння документа. Наголошується на

важливості використання під час кримінально-

правового аналізу та правозастосовчої практики

поняття «офіційний документ». Пропонується

вдосконалення цієї кримінальної норми шляхом

заміни поняття «документ» на «офіційний

документ».

Ключові слова: військова служба, військовий обов’язок, ухилення,

підроблення, документ, офіційний документ.

Постановка проблеми. Розглядаючи проблему актуальності існування в кримінальному законодавстві тієї чи іншої кримінально-правової норми, на нашу думку, необхідно в першу чергу звертати увагу на частоту застосування цієї норми під час здійснення правосуддя. Відповідь на це запитання можна отримати завдяки аналізу статистичної інформації про застосування цієї кримінально-правової норми.

Говорячи про аналіз статистичної інформації, в цьому випадку


� 89 �

необхідно спиратись на два характерних аспекти: кількість облікованих кримінальних правопорушень за той чи інший період і кількість засуджених осіб за цей же період.

З метою з’ясування актуальності застосування на практиці положень статті 409 Кримінального кодексу України (далі – КК України) «Ухилення від військової служби шляхом самокалічення або іншим способом» ми обрали найбільш характерний період з 2013 р. по 2017 р.

Що стосується кількості облікованих кримінальних правопорушень, передбачених ст. 409 КК України, то в 2013 р. зафіксовано 15 таких кримінальних правопорушень, в 2014 р. – 81, в 2015 р. – 57, в 2016 р. – 14, а в 2017 р. – 17 [1]. Водночас за статтею 409 КК України в 2013 р. було засуджено 11 осіб, у 2014 р. – 23, в 2015 р. – 92, а в 2016 р. – 25 [2].

Із зазначеної інформації видно, що ці показники мають певні коливання в межах досліджуваного періоду, а також демонструють певні власні тенденції. Так, абсолютна кількість облікованих кримінальних правопорушень фактично не змінилась, а кількість засуджених осіб за це суспільно-небезпечне діяння демонструє зростання з темпом майже в 2,3 рази в 2016 р. відносно 2013 р. Факт такої нестабільності кількості поставлених на облік кримінальних правопорушень і кількості засуджених осіб, свідчить про те, що у правоохоронних і судових органів під час кваліфікації злочинних діянь за ст. 409 КК України виникають певні проблеми. На нашу думку, складність у кваліфікації пов’язано з тим, що окремі положення диспозиції цієї норми потребують конкретизації.

Одним із таких моментів є підроблення документів як спосіб ухилення від несення обов’язків військової служби. Тому, враховуючи викладене вище, існує необхідність більш детального кримінально-правового аналізу способу ухилення від військової служби шляхом підроблення документів.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблемою кримінально-правової характеристики військових злочинів в різні часи займались такі науковці, як П. П. Богуцький, В. П. Бодаєвський, В. О. Бугаєв, С. І. Дячук, В. І. Косинюк, М. І. Мельник, М. І. Панов, М. М. Сенько, М. С. Туркот, М. І. Хавронюк, С. О. Харитонов та ін. Але в їх дослідженнях йшлося переважно про загальну кримінально-правову характеристику та кваліфікації такої категорії злочинів.

Метою статті є кримінально-правовий аналіз способу ухилення від військової служби шляхом підроблення документів та вироблення пропозицій щодо вдосконалення цієї кримінально-правової норми.

Виклад основного матеріалу. Як відомо, для досягнення правильної кваліфікації суспільно-небезпечного діяння треба сформувати декілька засад, а саме: реалістичне розуміння юридичного аналізу складу злочину; встановлення достовірних об’єктивно існуючих ознак злочину, тобто суспільно-небезпечного діяння; реалізацію достовірності відповідності юридично закріплених ознак складу злочину об’єктивно встановленим. Унаслідок цього кожен із цих аспектів має певне навантаження в цьому


� 90 �

процесі. Що стосується практики застосування кримінально-правової норми, що передбачає відповідальність за ухилення від військової служби шляхом самокалічення або іншим способом (ст. 409 КК України), то в цьому випадку кримінально-правовий аналіз її обов’язкових ознак створює одну з важливих засад подальшої правильної кваліфікації таких суспільно-небезпечних діянь у межах правозастосовчої практики.

Спираючись на мету дослідження, ми не будемо акцентувати свою увагу на характеристиці всіх обов’язкових ознаках цього складу злочину, а зупинимось лише на аналізі способу ухилення від військової служби шляхом підроблення документів.

Для більш детального аналізу нам необхідно зупинитись на двох аспектах: безпосередньо на явищі «підроблення» й на понятті «документ».

У науковому просторі підроблення документів як загальне явище розуміють як повне виготовлення сфальсифікованого документа, так і часткову фальсифікацію змісту справжнього документа. В останньому випадку (так звана переробка) перекручення істини відбувається шляхом внесення у документ неправдивих відомостей (виправлення, внесення фіктивних записів, знищення частини тексту, витравлення, підчистка, змивання, підроблення підпису, переклеювання фотографії, нанесення на документ відбитка підробленої печатки тощо). Підроблення документа становлять, наприклад, дії особи, яка, скориставшись бланком підприємства або організації, на якому є підпис уповноваженої особи, заповнює його відповідним текстом. Поняттям підроблення документа охоплюється і внесення неправдивих відомостей у вже підроблений документ (наприклад, особа, придбавши підроблене посвідчення водія, вклеює у нього свою фотографію). Якщо особа підроблює відбиток штампу або печатки, її дії слід вважати підробленням документа, оскільки вказаний відбиток є необхідним реквізитом документа (О. О. Дудоров [3, с. 96–97]; Н. М. Парасюк [4, с. 266] та С. С. Тучков [5]).

Крім того, тлумачення такого явища, як підроблення документів, міститься безпосередньо в самому КК України в окремих його нормах. Так, наприклад, у диспозиції частини 1 ст. 205-1 КК України вказано, що підроблення – це внесення в документи, які відповідно до закону подаються для проведення державної реєстрації юридичної особи або фізичної особи – підприємця, завідомо неправдивих відомостей. Водночас службове підроблення (ч. 1 ст. 366 КК України) визначається як складання, видача службовою особою завідомо неправдивих офіційних документів, внесення до офіційних документів завідомо неправдивих відомостей та інше підроблення офіційних документів.

Що стосується підроблення документів з метою подальшого ухилення від виконання військового обов’язку, то в науковому просторі також сформувалась чітка точка зору з цього приводу. Як наголошує М. І. Карпенко, підроблення документів як спосіб ухилення полягає в тому, що військовослужбовець подає командиру (начальнику) сфабрикований або підроблений ним самим чи іншою особою документ з метою отримання звільнення від несення обов’язків з військової служби. Це може бути


� 91 �

виражено, скажімо, у пред’явленні фіктивної телеграми про смерть чи тяжку хворобу батьків з метою отримання відпустки, підробленого свідоцтва про рік народження з метою дострокового звільнення з військової служби тощо. У всіх випадках підробка полягає у невідповідності дійсності зазначених у документі подій та обставин, посилаючись на які військовослужбовець клопоче про тимчасове або постійне звільнення його від виконання військових обов’язків [6, с. 60].

Аналогічної думки дотримується і С. О. Харитонов, за твердженням якого підроблення документів полягає у тому, що військовослужбовець з метою отримати звільнення від виконання обов’язків військової служби подає відповідному командиру (начальнику) документ (підроблений або неправдиво виготовлений), в якому містяться неправдиві відомості, та на його підставі отримує постійне чи тимчасове звільнення від служби [7, с. 69].

Наприклад, за вироком Біляївського районного суду Одеської області від 11 квітня 2016 р. дії Особи-1, військовослужбовця, були кваліфіковані за ч. 1 ст. 409 КК України як ухилення від військової служби шляхом підроблення документів. Як вказано у вироку, він звернувся у відділення особового складу із письмовим рапортом про звільнення з лав Збройних Сил України за станом здоров’я та через небажання надалі проходити військову службу, додавши до рапорту рішення військово-лікарської комісії у формі свідоцтва про хворобу, яке видається установою (лікувальним закладом) і надає право бути звільненим від обов’язків. Цей документ виявився підробленим, оскільки містив у собі завідомо неправдиві відомості про номер, дату, вид захворювання та неправдивий висновок комісії про непридатність до військової служби у мирний час, обмежену придатність у військовий час. Унаслідок цього в серпні 2014 р. згідно з наказом командира частини цей військовослужбовець був звільнений з військової служби у запас Збройних Сил України за станом здоров’я [8]. Цей приклад демонструє нам, яким чином на практиці може відбуватись ухилення від військової служби шляхом підроблення документів.

З іншого боку, коли йдеться про спосіб ухилення від військової служби шляхом підроблення документів, то певною мірою виникає питання розуміння поняття документу під час кваліфікації суспільно-небезпечного діяння.

Слово «документ» (лат. dokumentum – зразок, доказ, свідчення) походить від дієслова «dokere» – вчити, навчати [9, с. 24].

У російську мову, як і в українську, слово «документ» прийшло ще за часів Петра І як позичене з німецької та польської мови – в значенні письмового доказу.

На початку ХХ-го століття воно мало два значення: 1) будь який папір, складений законним чином, який може

служити доказом прав на що-небудь або на виконання будь-яких обов’язків; 2) узагалі будь-яке письмове свідчення. Протягом декількох століть поняття «документу» пройшло певний

період становлення та розвитку. На цьому шляху були етапи зльоту та


� 92 �

падіння, на яких термін «документ» тлумачили як у широкому, так і у вузькому розумінні.

На сучасному етапі розвитку людства стосовно документу використовується термінологія більш-менш стабілізована, але водночас навіть у законодавчих актах України та інших держав це поняття тлумачиться по-різному та з деякими розбіжностями.

Так, наприклад, Закон України «Про інформацію» розглядає термін «документ» як матеріальний носій, що містить інформацію, основними функціями якого є її збереження та передавання у часі та просторі [10].

Водночас Закони України «Про обов’язковий примірник документів» [11] та «Про бібліотеки і бібліотечну справу» [12] указують на те, що документ – це матеріальна форма одержання, зберігання, використання й поширення інформації, зафіксованої на папері, магнітній, кіно-, фотоплівці, оптичному диску або іншому носієві.

На перший погляд, різниці в цих двох визначеннях немає, але якщо їх порівняти, можна встановити, що обсяг поняття документу в процесі розвитку відносин у суспільстві поступово збільшується.

Що стосується визначення поняття документу в науковому просторі, то в цьому випадку, так само, як і на законодавчому рівні, єдиної думки немає. Якщо розглянути, яким чином дається визначення документу в словниках різних авторів і різних видань, ми можемо побачити, що в кожному з них цей термін тлумачиться інакше. Так, наприклад, В. В. Яременко та О. М. Сліпушко розглядають документ як: «1. Діловий папір, що посвідчує певний юридичний факт, підтверджує право на що-небудь, служить доказом чого-небудь, акт, протокол. Все те, що підтверджує що-небудь. 2. Письмове свідоцтво, що офіційно підтверджує особу. 3. Письмовий твір, грамота, рисунок і т. ін. як свідчення про щось історичне, важливе» [13, с. 581].

Автори Популярної юридичної енциклопедії тлумачать поняття «документ» як матеріальний носій інформації, призначений для її обробки і передачі в часі і просторі. «Відомості, що містяться в документі, мають бути прийнятними для обробки людиною або машиною й мати згідно з чинним законодавством правове значення» [14, с. 124].

У свою чергу, Юридична енциклопедія трактує поняття документу як «матеріальну форма відображення, поширення і зберігання інформації, яка надає їй юридичної сили» [15, с. 276].

А. П. Загнітко та І. Г. Данилюк визначають документ як результат відображення конкретної інформації на спеціальному матеріалі за визначеним стандартом уніфікації чи відповідною формою [16, с. 37].

В. Ю. Шепітько в Енциклопедичному словнику трактує документ з точки зору криміналістики як «матеріальний об’єкт, у якому зафіксовано відомості про які-небудь факти, що відбулися чи передбачувані» [17, с. 71]. Водночас І. В. Гора та В. А. Колесник указують на те, що документ є одним з видів «матеріальних носіїв зафіксованої у ньому інформації, яка має значення для вирішення правових, організаційних, пошукових та пізнавальних завдань у кримінальному судочинстві» [18, с. 78].


� 93 �

Я. Кавторєва визначає документ як «матеріальний об’єкт з інформацією, закріпленою створеною людиною способом для її передачі в часі та просторі» [19, с. 7–10].

На міжнародному рівні найбільш загальним є визначення документу як записаної інформації, яка може бути використана як одиниця в документаційному процесі. Таке визначення розроблено та затверджено Міжнародною організацією по стандартизації за участі Міжнародної федерації бібліотечних асоціацій, Міжнародної федерації по документації, Міжнародної ради по архівам і Міжнародної організації по інтелектуальній власності.

Різноманітність існуючих тлумачень цього поняття обумовлено сферою використання, часом дослідження та вимогами, що висуваються до документів, їх значенням та іншими факторами. Це поняття широко використовується в усіх сферах діяльності людини в суспільстві. Майже в кожній галузі суспільного спілкування є одна або декілька версій його розуміння та тлумачення у відповідності до специфіки тих об’єктів, яким надається статус документа.

Водночас необхідно чітко усвідомлювати той факт, що документ є основною одиницею офіційно-ділового стилю, який характеризується суворою послідовністю викладу інформації. Як ми вже зазначали, вони використовуються в різних галузях і сферах людської діяльності і галузях знань.

У свою чергу, всі документи, що належать до офіційно-ділового стилю та застосовуються в цей час підприємствами, організаціями та установами в їхній діяльності, можна класифікувати за такими основними ознаками: за способом фіксації інформації (письмові, графічні, фотодокументи, відеодокументи, акустичні документи, оптичні, лазерні, електронні); за призначенням (організаційні, розпорядчі, інформаційні, кадрові, довідково-інформаційні, обліково-фінансові, господарсько-договірні); за застосуванням або найменуванням (накази, положення, протоколи, правила, статути, звіти, заяви, акти тощо); за формою (стандартні, індивідуальні); за ступенем складності (прості, складні); за місцем складання (зовнішні, внутрішні); за термінами виконання (звичайні, термінові, дуже термінові); за походженням (офіційні (службові), приватні (особисті)); за ступенем гласності (для загального користування, для службового користування, таємні, цілком таємні, особливої важливості); за юридичною чинністю (справжні, підроблені); за стадіями створення (чернетки, оригінали, копії: відпуск, витяг, дублікат); за терміном збереження (тимчасового (до 10 років), тривалого (понад 10 років), постійного терміну збереження); за родом діяльності (плануючі документи; стандарти і технічні умови; документи первинного обліку, документи по ціноутворенню, звітно-статистичні документи, конструкторські документи, технологічні документи тощо).

Інакше кажучи, вищезазначена класифікація документів дає нам чітке розуміння про факт широкого застосування терміна «документ» у різноманітних сферах людської діяльності.


� 94 �

Якщо повернутись до диспозиції ст. 409 КК України, виникає питання: яке розуміння документу має на увазі законодавець? Також не зовсім зрозуміло, як можна ухилитись від виконання військового обов’язку шляхом підроблення, наприклад, або звітно-статистичного документу, або конструкторського документу, або фотодокументу, або відеодокументу тощо.

Через це використання в диспозиції ст. 409 КК України терміна «документ», на нашу думку, є певною мірою не повною мірою доречним. Про що йдеться? Так, наприклад, військовослужбовець із метою ухилитись від несення обов’язків військової служби фальсифікує, а точніше – підроблює, ті чи інші письмові записи, фотокартки, відеозаписи або комп’ютерні файли і в подальшому надає їх як обґрунтування неможливості виконувати обов’язки військової служби чи то тимчасово, чи то остаточно. При цьому, з точки зору згаданих нами раніше законодавчих актів України, всі ці матеріальні носії будуть формально вважатись документами. Але водночас їх неможливо долучити до матеріалів кримінального провадження як доказ підроблення документу. У кращому випадку все це можна буде обґрунтувати як ту чи іншу форму обману й розглянути її як певний спосіб ухилення від несення обов’язків військової служби.

Справа полягає в тому, що правозастосовчі органи під час кваліфікації таких суспільно-небезпечних діянь використовують поняття документа у вузькому сенсі слова, а саме мають на увазі окремий вид документа – офіційний документ.

При цьому поняття офіційного документу закріплено в Примітці до ст. 358 КК України [20], за якою під офіційним документом слід розуміти «документи, що містять зафіксовану на будь-яких матеріальних носіях інформацію, яка підтверджує чи посвідчує певні події, явища або факти, які спричинили чи здатні спричинити наслідки правового характеру, чи може бути використана як документи-докази у правозастосовчій діяльності, що складаються, видаються чи посвідчуються повноважними (компетентними) особами органів державної влади, місцевого самоврядування, об’єднань громадян, юридичних осіб незалежно від форми власності та організаційно-правової форми, а також окремими громадянами, зокрема самозайнятими особами, яким законом надано право у зв’язку з їх професійною чи службовою діяльністю складати, видавати чи посвідчувати певні види документів, що складені з дотриманням визначених законом форм та містять передбачені законом реквізити».

Це поняття розставляє, як то кажуть, всі крапки над «і». Справа в тому, що для того, щоб припинити виконання військовослужбовцем свого військового обов’язку, повинні існувати ті чи інші законні підстави, які, в свою чергу, повинні бути підтверджені тими чи іншими офіційними документами. Тому весь цей законний процес пов’язано з існуванням офіційних документів, а саме різноманітних довідок, наказів, розпоряджень тощо. Проаналізувавши судову практику, ми зробили висновок про те, що правозастосовчі органи під час кваліфікації таких кримінальних правопорушень на різних стадіях користуються терміном «офіційний


� 95 �

документ». З метою усунення цієї розбіжності між законодавчим закріпленням і практикою застосування розглядуваної статті вважаємо за доцільне внести зміни до положень диспозиції ст. 409 КК України шляхом заміни терміну «документ» на термін «офіційний документ».

Висновки та перспективи подальших досліджень. Підбиваючи підсумок викладеному вище матеріалу, хотілось наголосити на тому, що ухилення військовослужбовців від несення обов’язків військової служби шляхом підроблення документів у сучасній правозастосовній практиці існує й демонструє певне статистичне зростання. Це, по-перше. По-друге, буквальне використання під час опису способу ухилення терміну «документ», на нашу думку, створює певну небезпеку помилкової або неповної кваліфікації таких суспільно-небезпечних діянь. По-третє, ми пропонуємо внести зміни до положень диспозиції ст. 409 КК України шляхом заміни терміну «документ» на термін «офіційний документ», а до цього часу в межах тлумачення та правозастосування – використовувати юридично закріплений термін «документ» у значенні об’єктивно існуючий «офіційний документ».

СПИСОК БІБЛІОГРАФІЧНИХ ПОСИЛАНЬ 1. Про зареєстровані кримінальні правопорушення та результати їх

досудового розслідування (2013–2017 рр.) : статистична інформація Генеральної прокуратури України //Генеральна прокуратура України : офіц. сайт. URL: http://www.gp.gov.ua/ua/stat.html (дата звернення: 26.08.2018).

2. Звіт про склад засуджених: форма 7 (2013–2016 рр.) : статистична інформація Судової влади України // Судова влада України. URL: http://court.gov.ua/sudova_statystyka (дата звернення: 26.08.2018).

3. Дудоров О. О. Проблеми кримінальної відповідальності за підроблення документів. Часопис цивільного і кримінального судочинства. 2010. № 3. С. 90–103.

4. Парасюк Н. М. Юридичний аналіз підроблення документів, штампів, печаток та бланків, їх збут, використання підроблених документів за Кримінальним кодексом України. Університетські наукові записки. 2008. № 3. С. 262–268.

5. Тучков С. С. Визначення підроблення за Кримінальним кодексом України. Право і безпека. 2003. № 2. С. 144–148.

6. Карпенко М. І. Ухилення від військової служби шляхом самокалічення або іншим способом: окрема методика розслідування злочинів, передбачених ст. 409 Кримінального кодексу України. Юридична наука. 2013. № 12. С. 58–77.

7. Злочини проти встановленого порядку несення військової служби (військові злочини) : навч. посіб. / за ред. М. І. Панова; Г. М. Анісімов, Ю. П. Дзюба, В. І. Касинюк та ін. Харків : Право, 2011. 184 с.

8. Вирок Біляївського районного суду від 8 лютого 2016 р. Справа № 496/192/16-к. Провадження № 1-кп/496/71/16 // База даних ЄРДР. URL: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/55558263 (дата звернення: 09.09.2018).


� 96 �

9. Кушнаренко Н. Н. Документоведение : учебн. 4-е изд., испр. Киев : Знання, 2003. 459 с.

10. Про інформацію : Закон України від 02.10.1992 № 2658-XII // База даних «Законодавство України» / Верховна Рада України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2657-12 (дата звернення: 10.09.2018).

11. Про обов’язковий примірник документів : Закон України від 09.04.1999 № 595-XIV // База даних «Законодавство України»/Верховна Рада України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/595-14 (дата звернення: 10.09.2018).

12. Про бібліотеки і бібліотечну справу : Закон України від 27.01.1995 № 32/95-ВР // База даних «Законодавство України»/Верховна Рада України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/32/95-%D0%B2%D1%80 (дата звернення: 10.09.2018).

13. Новий тлумачний словник української мови : у 3-х т. / уклад. В. В. Яременко, О. М. Сліпушко. Київ : Аконіт, 2001. Т. 1: А-К. 862 с.

14. Популярна юридична енциклопедія / кол. авт.: В. К. Гіжевський, В. В. Головченко, В. С. Ковальський (кер.) та ін. Київ : Юрінком Інтер, 2002. 528 с.

15. Юридична енциклопедія : в 6 т. / редкол.: Ю. С. Шемшученко (гол. редкол.) та ін. Київ : Укр. енцикл.,1999. Т. 2: Д–Й. 744 с.

16. Загнітко А. П., Данилюк І. Г. Українське ділове мовлення: професійне і непрофесійне спілкування. Донецьк : БАО, 2004. 480 с.

17. Шепітько В. Ю. Криміналістика. Енциклопедичний словник (українсько-російський і російсько-український) / за ред. акад. НАН України В. Я. Тація. Харків : Право, 2001. 560 с.

18. Гора І.В., Колесник В.А. Криміналістика: посіб. для підготовки до іспитів. Київ: Вид. Паливода А.В., 2003. 146 с.

19. Кавторєва Я. Документооборот: організація та ведення. 3-тє вид. допов. Харків : Фактор, 2000. 164 с.

20. Кримінальний кодекс України : Закон України від 05.04.2001 № 2341-ІІІ // База даних «Законодавство України»/Верховна Рада України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2341-14 (дата звернення: 11.09.2018).


Михаил Игоревич ФИАЛКА, кандидат юридических наук, доцент (Харьковский национальный университет внутренних дел, Харьков,

Украина) ПОДДЕЛКА ДОКУМЕНТОВ КАК СПОСОБ УКЛОНЕНИЯ ОТ ВОЕННОЙ

СЛУЖБЫ (УГОЛОВНО-ПРАВОВОЙ АНАЛИЗ) Статья посвящена уголовно-правовому анализу способа уклонения от

военной службы путем подделки документов. В рамках научного исследования анализируются понятие подделки документов, а также понятие непосредственно самого документа. Делается ударение на


� 97 �

важности использования во время уголовно-правового анализа и правоприменительной практики понятия «официальный документ». Предлагается усовершенствовать данную уголовно-правовую норму путем замены понятия «документ» на «официальный документ».

Ключевые слова: военная служба, воинские обязанности, уклонение, подделка, документ, официальный документ.

Mikhail I. Fialka Candidate of Law, associate Professor (Kharkov National University of Internal Affairs, Kharkiv, Ukraine) FALSIFYING DOCUMENTS AS A WAY OF DENYING FROM A MILITARY

SERVICE (CRIMINAL-LEGAL ANALYSIS) The article is devoted to the criminal-legal analysis of the method of evading

military service by falsifying documents. In this scientific research, we analyzed the concept of falsification of documents, as well as the concept of the document itself. It is very important to use the concept of «official document» in time for criminal law analysis and law enforcement practice. We proposed to improve this criminal law by replacing the concept of «document» with «official document».

Key words: military service, military duties, evasion, forgery, document, official document.


� 98 �

УДК 343.41

Марина Василівна ФОМЕНКО, кандидат юридичних наук, викладач кафедри кримінального права і кримінології (Харківський національний університет


ОСОБЛИВОСТІ ВІДМЕЖУВАННЯ СКЛАДУ ЗЛОЧИНУ, ПЕРЕДБАЧЕНОГО СТ. 170 КК УКРАЇНИ,

ВІД СКЛАДУ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВОПОРУШЕННЯ,

ПЕРЕДБАЧЕНОГО СТ. 41-1 КУпАП

Сформовано та пояснено критерії відмежування

складу злочину, передбаченого ст. 170 КК України,

від складу адміністративного правопорушення,

передбаченого ст. 41-1 КУпАП. Доводиться

необхідність здійснення відмежування за двома

базовими критеріями: 1) об’єктивна

перешкоджаюча властивість діяння; 2)

спрямованість умислу. Установлено спільні та

відмежувальні ознаки.

Ключові слова: відмежування, відмежувальні критерії,

відмежувальні ознаки, перешкоджання, професійна

спілка, перешкоджаюча властивість діяння,

порушення прав профспілки.

Постановка проблеми. Належний захист державою свободи

об’єднань громадян є одним із важливих показників демократії, сприяє динамічному розвитку суспільства та держави й виступає суттєвим запобіжником авторитаризму, порушенню прав і свобод людини та


� 99 �

громадянина. Такий захист має здійснюватися за допомогою різних заходів, але чільне місце в структурі останніх посідають кримінально-правові, зокрема ті, що передбачаються нормою ст. 170 КК України. З об’єктивної сторони перешкоджання як зміст суспільно-небезпечного діяння у складі злочину, передбаченого ст. 170 КК України, є порушенням прав професійних спілок, політичних партій і громадських організацій, спрямоване на негативну зміну (утруднення) чи унеможливлення певного аспекту їх статутної діяльності. Ураховуючи вельми широкий діапазон останньої, перешкоджаючі властивості здатна проявляти значна кількість випадків порушень прав цих об’єднань, певна частина з яких має ознаки і адміністративних правопорушень. У цих випадках спільними виявляються, передусім, ознаки діянь, що й актуалізує проблему їх відмежування. Ураховуючи обмежений обсяг цієї статті, зупинимось на виявленні спільних та відмежувальних ознак аналізованого складу злочину й ухилення від участі в переговорах щодо укладення, зміни або доповнення колективного договору чи угоди, передбаченого ст. 41-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі – КУпАП).

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Кримінально-правові проблеми протидії злочинам проти виборчих, трудових та інших особистих прав громадян висвітлювались у працях М. І. Бажанова, Р. С. Вереши, О. М. Готіна, Н. О. Гуторової, В. П. Ємельянова, О. М. Литвинова, С. Я. Лихової, М. І. Мельника, Ю. В. Орлова, В. І. Павликівського, М. І. Хавронюка та інших дослідників. Однак наявні напрацювання з цього питання не вирішують увесь комплекс теоретичних проблем складу злочину, передбаченого ст. 170 КК України, в тому числі пов’язаних з відмежуванням від складів адміністративних правопорушень, що і зумовлює актуальність теми цієї статті.

Метою написання статті є визначення критеріїв відмежування перешкоджання законній діяльності професійних спілок, політичних партій і громадських організацій та ухилення від участі в переговорах щодо укладення, зміни або доповнення колективного договору, угоди (ст. 41-1 КУпАП).

Виклад основного матеріалу. Розуміння терміну «перешкоджання» дозволяє зробити висновок, що саме по собі таке є радше властивістю діяння, аніж специфічним його різновидом у власному розумінні. При цьому законодавцем не уточнюється, через які саме діяння, в який спосіб здійснюється таке перешкоджання, що у поєднанні з формальною конструкцією складу злочину ускладнює розуміння його сутності й, відповідно, критеріїв відмежування від інших правопорушень.

Узвичаєно вважати, що основним критерієм відмежування злочинів від адміністративних правопорушень є характер і ступінь суспільної небезпечності діяння [1, с. 269 та ін.]. Ми підтримуємо цю точку зору, а тому не можемо погодитись із Л. П. Брич у тому, що, як зазначає вчена, «через те, що суспільна небезпека не є самостійною ознакою складу злочину, більше того є характеристикою, недоступною для безпосереднього сприйняття і


� 100 �

оцінювання, вона не може виконувати функцію критерію відмежування» [2, с. 87]. Вважаємо, що суспільна небезпечність – єдиний критерій відмежування злочинів від адміністративних проступків. І тут має йтися не про його придатність чи непридатність для виконання функції відмежування юридичних складів, а про те, яким чином вона реалізується. Коли йдеться про відмежування складів, то йдеться про відмежування видів правопорушень різної юридично-галузевої приналежності, а не просто про розмежування їх складів. А тому ознаки останніх виконують орієнтуючу, допоміжну функцію, сприяючи встановленню наявності чи відсутності суспільної небезпечності. Остання ж, таким чином, є провідною відмежувальною ознакою.

В. О. Навроцький зазначає, що головним чином суспільну небезпечність діяння визначають характер і розмір злочинних наслідків, спосіб, місце, час, обстановка, знаряддя вчинення злочину, форма вини, мотив та мета дій особи й ознаки спеціального суб’єкта [3, с. 92]. Підтримуючи в цілому висловлену думку, зауважимо, що для відмежування злочинів із формальним складом від адміністративних правопорушень, коли спільними виявляються одна й більше ознак об’єктивної сторони діяння, провідні відмежувальні критерії варто шукати у структурі суб’єктивних ознак.

Слідуючи цій логіці міркування, можна виділити низку спільних ознак в аналізованих складах і запропонувати критерії їх відмежування.

Так, перешкоджання законній діяльності професійних спілок, політичних партій і громадських організацій та ухилення від участі в переговорах щодо укладення, зміни або доповнення колективного договору, угоди (ст. 41-1 КУпАП) мають такі спільні ознаки:

1) основний безпосередній об’єкт – суспільні відносини, змістом яких є право профспілки на вільну діяльність, яка забезпечує належне виконання її статутних завдань, при цьому основний безпосередній об’єкт адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 41-1 КУпАП, є ширшим за безпосередній об’єкт перешкоджання законній діяльності профспілки (ст. 170 КК України);

2) діяння: а) умисна бездіяльність (що випливає з тлумачення терміну «ухилення») представників власників або уповноважених ним органів або інших уповноважених трудовим колективом органів, представників трудових колективів стосовно невиконання своїх обов’язків щодо участі в переговорах з укладення, зміни чи доповнення колективного договору чи угоди; б) умисне порушення встановленого законодавством строку початку переговорів; в) умисне незабезпечення роботи комісій з представників сторін чи примирних комісій у визначений сторонами переговорів строк; важливо зауважити, що спільність діяння проявляється лише в тому випадку, коли спосіб ухилення від виконання обов’язків і, відповідно, порушення встановленого законодавством строку початку переговорів виражається у порушенні того чи іншого права профспілки, наприклад як відмова представника власника від запрошення профспілки


� 101 �

взяти участь у переговорах щодо колективної угоди (такий обов’язок роботодавця і, відповідно, право профспілки прямо передбачено ч. 2 ст. 25 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» [4, 176]), в іншому ж випадку, тобто коли право профспілки безпосередньо не порушено, навіть якщо факт ухилення у значенні ст. 41-1 КУпАП станеться, говорити про спільність аналізованої об’єктивної ознаки немає підстав;

3) формальна конструкція складів аналізованих правопорушень, що зумовлює відсутність юридичного значення, в тому числі й для відмежування, та їх наслідків;

4) форма вини, зокрема умисної, а також суб’єкту правопорушень – ці ознаки мають другорядне значення для характеристики схожості, водночас варто наголосити на тому, що тотожність змісту інтелектуального моменту умислу має свої межі, які визначаються ставленням винного до самого лише факту порушень прав профспілки.

Відмежувальними є такі ознаки: 1) основний безпосередній об’єкт правопорушення, який у складі

злочину, передбаченого ст. 170 КК України, охоплює також і ті суспільні відносини, змістом яких є реалізація політичними партіями та громадськими організаціями своїх прав на вільну діяльність як суть політичних і громадянських прав, відповідно; ці відносини не охоплюються адміністративно-правовою охороною в межах ст. 41-1 КУпАП, тоді як останньою передбачається адміністративна відповідальність за опосередкований вплив (через відповідну бездіяльність) не на будь-яку законну діяльність профспілок, а лише ту, яка здійснюється в межах їх участі у переговорах щодо укладення, зміни або доповнення колективного договору чи угоди;

2) потерпілий – потерпілими від вчинення аналізованого адміністративного правопорушення не можуть бути політичні партії та громадські організації; в обґрунтуванні цього твердження ми виходимо зі спеціальної правосуб’єктності цих об’єднань і відповідних їх статутних, програмних завдань; захист трудових прав та інтересів осіб за загальним правилом належить до компетенції профспілок, які згідно з чинним законодавством уповноважені представляти інтереси найманих працівників у відносинах з власниками, в тому числі й у переговорах щодо укладення, зміни або доповнення колективного договору чи угоди;

3) спрямованість діяння, а саме ухилення від участі в переговорах щодо укладення, зміни або доповнення колективного договору чи угоди; М. І. Мельник цілком слушно, на нашу думку, фокусує увагу на тому, що шкода від суспільно небезпечного діяння може полягати не лише у наслідках, а й у характері самого діяння (зокрема, у способі вчинення, застосовуваних засобах), певному ставленні суб’єкта до вчинюваного діяння та його наслідків, спеціальних ознаках суб’єкта злочину [5, с. 84], саме на цю обставину, гадаємо, необхідно зважати під час відмежування складів правопорушень, передбачених ст. 170 КК України та ст. 41-1 КУпАП; при цьому йдеться про спрямованість діяння як його об’єктивну властивість –


� 102 �

здатність негативно вплинути на діяльність профспілки, змінити чи припинити діяльність профспілки; якщо ухилення від участі в переговорах щодо укладення, зміни або доповнення колективного договору або угоди в конкретних умовах проявляє таку властивість, тобто не обмежується виключно порушенням прав профспілки, то воно має розглядатися як суспільно небезпечне діяння, а в іншому випадку – як суспільно шкідливе, тобто як адміністративний проступок;

4) зміст інтелектуального моменту умислу має ключове значення для відмежування розглядуваних статей – під час учинення злочину, передбаченого ст. 170 КК України, винний має усвідомлювати як той факт, що своїми діяннями він порушує права профспілки, так і той, що таке порушення здатне негативно вплинути на її діяльність, змінивши (серед іншого й у часі) або припинивши її й таким чином суттєво ускладнити чи унеможливити взагалі виконання нею її статутних завдань, тобто йдеться про усвідомлення винним наявності перешкоджаючої властивості (стосовно діяльності профспілки) у вчинюваного ним діянні щодо ухилення від участі в переговорах з укладення, зміни або доповнення колективного договору чи угоди.

Висновки та перспективи подальших досліджень. Злочинне перешкоджання законній діяльності профспілки є таким у тому випадку, коли ухилення від участі в переговорах за участю профспілки щодо укладення, зміни або доповнення колективного договору характеризується: а) порушенням прав профспілки; б) об’єктивною здатністю такого порушення перешкодити її діяльності; в) усвідомленням винним перешкоджаючої властивості свого діяння незалежно від бажання чи небажання її реалізації.

СПИСОК БІБЛІОГРАФІЧНИХ ПОСИЛАНЬ 1. Волощук А. М. Розмежування кримінальних правопорушень та

адміністративних проступків у контексті положень реформи адміністративного та кримінального законодавства України. Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія: юридична. Львів, 2012. Вип. 4. С. 264–273.

2. Кримінальне право України. Особлива частина : підручник / В. Я. Тацій, В. В. Сташис, І. О. Зінченко та ін.: за ред. проф. М. І. Бажанова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація. Київ : Юрінком Інтер ; Харків : Право, 2002. 494 с.

3. Навроцький В. О. Теоретичні проблеми кримінально-правової кваліфікації : дис. ... д-ра юрид. наук : 12.00.08 / Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого. Харків, 2000. 495 с.

4. Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності : Закон України від 15.09.1999 №1045-XIV // База даних «Законодавство України» / Верховна Рада України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1045-14 (дата звернення: 17.03.2017).

5. Мельник М. І. Законодавчі аспекти відмежування злочинного діяння від незлочинного. Проблеми пенітенціарної теорії та практики : щорічний бюлетень Київ. ін-ту внутр. справ. 2004. № 9. С. 83–89 (дата звернення


� 103 �

03.09.2018).

Стаття надійшла до редакції 09.09.2018 Марина Васильевна ФОМЕНКО, кандидат юридических наук (Харьковский национальный университет внутренних дел, Харьков,

Украина) ОСОБЕННОСТИ ОТГРАНИЧЕНИЯ СОСТАВА ПРЕСТУПЛЕНИЯ,

ПРЕДУСМОТРЕННОГО СТ. 170 УК УКРАИНЫ, ОТ СОСТАВА АДМИНИСТРАТИВНОГО ПРАВОНАРУШЕНИЯ, ПРЕДУСМОТРЕННОГО СТ. 41-1 КУпАП.

Сформированы и объяснены критерии отграничения состава преступления, предусмотренного ст. 170 УК Украины, от состава административного правонарушения, предусмотренного ст. 41-1 КУоАП. Обосновывается необходимость осуществления отграничения по двум базовым критериям: 1) объективное препятствующее свойство деяния; 2) направленность умысла. Установлены общие и отграничительные признаки.

Ключевые слова: отграничение, отграничительные критерии, отграничительные признаки, препятствование, профсоюз, препятствующее свойство деяния, нарушение прав профсоюза.

Maryna V. FOMENKO Candidate of Law (Kharkov National University of Internal Affairs, Kharkiv, Ukraine) FOMENKO M. V. PECULIARITIES OF DELIMITATION OF CORPUS

DELICTI PROVIDED IN THE ARTICLE 170 OF THE CRIMINAL CODE OF UKRAINE FROM CORPUS OF ADMINISTRATIVE OFFENCE PROVIDED IN THE ARTICLE 41-1 OF UKRAINIAN CODE OF ADMINISTRATIVE OFFENCES.

The article formulates and explains criteria for delimitation of corpus delicti provided in the Article 170 of the Criminal Code of Ukraine from corpus of administrative offence provided in the Article 41-1 of Ukrainian Code of Administrative Offences. The article substantiates delimitation according to two basic criteria: 1) objective preclusive characteristic of an action; 2) direction of criminal intent. It defines common and delimitative features.

Key words: delimitation, delimitative criteria, preclusion, labour union, preclusive characteristic of an action, infringement of rights of a labour union.


� 104 �

СУЧАСНІ ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРИКЛАДНІ ПРОБЛЕМИ КРИМІНОЛОГІЇ

УДК 343.9

Олександр Маркович БАНДУРКА, доктор юридичних наук, професор, дійсний член (академік) Національної академії правових наук України, заслужений юрист України, президент Кримінологічної асоціації України (Харківський національний університет


Олексій Миколайович ЛИТВИНОВ,

доктор юридичних наук, професор, заслужений працівник освіти України, відповідальний

секретар Кримінологічної асоціації України (Харківський національний

університет внутрішніх справ, Харків, Україна)

СИНХРОНІЗАЦІЯ ПОНЯТІЙНОГО АПАРАТУ ТЕОРІЇ

ПРОТИДІЇ ЗЛОЧИННОСТІ

Проаналізовано сучасний стан системи

кримінологічних понять і категорій протидії

злочинності. Визначено її особливості та проблемні

моменти розуміння. Наведено додаткові аргументи

на користь уніфікації наукової термінології, її

логічного структурування та смислового

навантаження.

Ключові слова: злочинність, протидія, профілактика, запобігання,


� 105 �

превенція, контроль, структура.

Постановка проблеми. На початку третього тисячоліття протидія злочинності в Україні набула особливої актуальності, адже забезпечення безпеки нації – одне з найважливіших завдань держави, від вирішення якого безпосередньо залежить її майбутнє. У сучасних умовах традиційні причини, що зумовлюють порушення соціальних норм, доповнюються, посилюються й ускладнюються кризовими явищами в економіці, зовнішньою агресією, соціальною нестабільністю, аморальністю та правовим нігілізмом. Відповідно, зміни, що відбуваються в усіх сферах життєдіяльності нашого суспільства, ставлять перед соціально-гуманітарними науками, серед іншого і перед кримінологією, завдання з удосконалення форм і методів протидії негативним соціальним явищам і процесам, особливо злочинності.

Аналізуючи проблеми, з якими зіткнулася названа система (протидії злочинності) на нинішньому етапі свого розвитку, ми звернули увагу на такі моменти.

По-перше, існуюча система реалізації антикриміногенного потенціалу в сучасних умовах є недостатньо ефективною через відсутність її концептуального бачення та розуміння. Глибока криза в основоположних сферах життєдіяльності держави й суспільства згубно відбилася на стані теорії та практики протидії злочинності й запобігання злочинам.

По-друге, науку в цілому та юридичну теорію зокрема фактично виключено з пріоритетних сфер розвитку. До сфери досліджень проблем протидії злочинності та їх рекомендацій помітно знизився інтерес влади й керівництва правоохоронних органів. Накопичений науковий потенціал дедалі більше залишається незатребуваним. Через відсутність потреби практично згорнуто наукові розробки фундаментальних проблем організації та здійснення антикриміногенного впливу на злочинність.

По-третє, підвищення ефективності в цій системі передбачає реформування правоохоронної практики в цілому, особливо системи кримінальної юстиції. Для цього потрібні стратегічна концепція діяльності утворюючих її органів, нова законодавча база та нові підходи в нормативному, інформаційному, ресурсному й організаційному забезпеченні.

По-четверте, єдиного чітко сформульованого, відображеного в рамковому законодавчому акті концептуального підходу до організації та здійснення протидії злочинності в Україні сьогодні немає. Є лише окремі ідеї, певні вектори в розвитку стратегії і тактики боротьби зі злочинністю й окремими її видами, спонтанно виникаючі директиви, які надходять від владних структур і досить суперечливо та непослідовно реалізуються в реальній дійсності.

Розпочинаючи синхронізацію елементів понятійного апарату, використовуваного у сфері існування та застосування різних форм впливу на злочинність, необхідно усвідомити основні операційні категорії, які стосуються цієї сфери. Це методологічне положення в повною мірою діє і під


� 106 �

час вивчення характеристики сучасної системи антикриміногенного впливу, аналізу тенденцій її розвитку та поширеності, розробки та застосування кримінально-превентивних засобів боротьби з негативними явищами.

Різновиди останніх, позначені нами як багатоконтурні образи протидії злочинності (у контексті її соціальної складової), і становлять предмет цього дослідження, а їх специфікація до потреб формування автентичного понятійно-категоріального апарату – його мету.

Стан дослідження. Ця проблема, хоча і фрагментарно, була розглянута в роботах Г. А. Аванесова, М. М. Биргеу, О. В. Бокова, В. В. Голіни, Л. М. Давиденка, О. М. Джужи, А. Е. Жалинського, О. Г. Кальмана, О. М. Литвака, Г. М. Міньковського, О. Б. Сахарова та інших учених, але залишається актуальною на сучасному етапі розвитку кримінології. Певну увагу їй приділяли й автори цієї статті у своїх попередніх публікаціях.

Виклад основного матеріалу. Основною ідеєю, яку можна розглядати як головний стратегічний напрям підвищення ефективності реалізації антикримінального потенціалу, є теза про необхідність законодавчого врегулювання питань організації та здійснення протидії злочинності на основі сформульованої й у відповідному порядку затвердженої концепції.

Її головний постулат полягає в тому, що злочинність – це хвороба соціуму, а злочини – симптоми (ознаки) цієї хвороби. Характер і масштаби злочинності не залежать безпосередньо від волі законодавця, тобто від того, що заборонено під загрозою кримінальної репресії (криміналізації), а що дозволено. Як свідчить історія, в законодавчій практиці можуть бути і помилки, і свавілля, і лобіювання, і корислива зацікавленість, а головне – конструювання правового середовища, в якому можна безкарно вчиняти суспільно небезпечні діяння й навіть руйнувати державність.

Злочинність залежить від характеру сформованих у соціумі суспільних відносин. Її об’єктивною характеристикою є суспільна небезпечність (у цьому сенсі кількість людей, які відчувають страх стати жертвою злочинних посягань, – характеристика злочинності значно обʼєктивніша, ніж кількість зареєстрованих злочинів).

Історичний аналіз показує, що за минулі тисячоліття існування людства було віднайдено такі глобальні методи впливу на злочинність:

– виховання; – задоволення потреб людей; – ізоляція осіб, які становлять суспільну небезпеку; – захист і самозахист об’єкта (предмета) злочинного посягання; – соціально-правовий контроль. Як видно, методів не так вже й багато, натомість набагато більше

форм і способів їх реалізації. В умінні оптимально поєднувати ці методи та використовувати різні способи їх реалізації і полягає мистецтво політики. Суть оптимальної стратегії – у своєчасній зміні акцентів із застосуванням усієї гами методів з інтенсифікацією одних видів впливу й послабленням інших залежно від параметрів змінюваного об’єкта кримінологічного


� 107 �

впливу. Сукупність суб’єктів, що впливають на злочинність у різні способи,

утворює соціальну систему антикримінального впливу. У кожній країні через різні обставини (культурні традиції, економічні можливості, політичні режими, пануючу ідеологію тощо) формується власна національна система впливу та контролю над злочинністю.

Оптимальна система дозволяє у практиці руйнівного впливу на злочинність і її контролю реалізувати весь антикримінальний потенціал суспільства. Критерієм ефективності такої системи є її здатність стабілізувати й контролювати кримінал на певному безпечному для суспільства рівні. Якщо антикримінальна система не здатна ні на перше, ні на друге, її слід визнати незадовільною.

Говорячи про соціальний прогрес, учені концентрують увагу на змінах, інноваціях і привнесенні нового. Однак прогрес суспільства є неможливим без збереження старого, якщо воно, звичайно, заслуговує бути збереженим для прийдешніх поколінь. Своїм нащадкам живе покоління передає не лише пам’ятки архітектури, це – не найважливіше. Набагато важливіше зберегти моральні норми, правила поведінки, звичаї й накопичені знання, які складають зміст культури і без яких є неможливими практика соціальних відносин і життєдіяльність суспільства. Переселяючись на нове місце, народ переносив із собою не лише архетипи матеріальної культури, а й знання, звичаї, норми права й традиції. Пам’ятки він створював – і не гірші – і на новому місці.

Зберегти живу тканину суспільних відносин допомагає соціально-правовий контроль – особливий механізм регуляції поведінки людей і підтримання громадського та правового порядку. Це соціальне явище стрімко трансформується, набуваючи нових якісних ознак і кількісних параметрів. Відповідно, для позначення нових аспектів явища необхідно вводити в обіг нові кримінологічні та правові терміни, а також коригувати вже наявні поняття, адже чіткість і наукова обґрунтованість понятійного апарату мають важливе значення у правовій науці, оскільки результатом розвитку теорії можуть бути пропозиції щодо вдосконалення законодавства та правозастосовчої практики, і це вимагає від наукової мови особливої точності, зрозумілості та лаконічності.

Значний внесок у розвиток понятійного апарату зроблено останніми роками як законодавцем, так і науковими колами. На жаль, його не завжди можна оцінити позитивно.

З урахуванням істотної зміни законодавства, динаміки злочинності та кримінально-превентивних практик і розробок вітчизняних і зарубіжних учених доцільно розглянути основні дефініції, що застосовуються в нормотворчій і правозастосовчій діяльності, спрямованій на протидію злочинності. Вважаємо, що без звернення до раніше розробленого понятійного апарату буде складно усвідомити сенс і зміст ключових понять, які виражають вузлові питання досліджуваної проблеми.

Вивчення спеціальної літератури показало, що науковці нерідко


� 108 �

використовують терміни, які відображають юридичні, психологічні, соціальні та інші аспекти проблеми злочинності з оригінальних позицій. При цьому відбувається термінологічне взаємозбагачення різних галузей знання. Наприклад, такі терміни, що використовувалися в першу чергу в медицині, як «профілактика» й «діагностика», вже є надбанням не лише медиків, а і юристів, психологів і соціологів. Як юридичні ці поняття знайшли застосування як у міжнародних договорах і конвенціях, так і у внутрішньодержавних законодавствах, у тому числі в кримінально-правових актах у нашій країні.

Підтримуючи думку про те, що сутність основних понять і термінів та їх логічний зміст повинні бути єдиними для всіх наук, які вивчають злочинність, вважаємо за необхідне зазначити, що не менш важливо, щоб фахівці кожної галузі знання, зокрема і кримінального права та кримінології, оперували понятійним апаратом, який точно відображає різні аспекти злочинності та впливу на неї. При цьому наукова об’єктивність не буде порушена й у тому випадку, якщо та чи інша термінологічна одиниця буде змінена або введена наново. Важливо лише, щоб смисловий зміст використовуваного поняття відповідав тому явищу, для позначення якого це поняття застосовується. Крім того, дослідники в цій сфері повинні домовитися про доцільність використання саме цього поняття.

На наш погляд, термінологічної досконалості слід домагатися шляхом виділення специфічних аспектів цього явища та подальшого логіко-змістовного аналізу термінів, які вже використовуються або можуть бути використані для позначення вказаних аспектів. Тут також необхідно звернутися до суміжних галузей знання, де ті ж само поняття нерідко використовуються в іншому розумінні, внаслідок чого виникають термінологічна плутанина, невиправдане дублювання одних термінів іншими та засмічення наукової мови.

Яскравим прикладом такої плутанини є горезвісна ситуація навколо термінів, що позначають різні види кримінологічного впливу на злочинність, коли одні автори вважають «попередження», «профілактику», «запобігання» та «превенцію» синонімами, а інші стверджують, що ці поняття не можуть бути тотожними одне одному, а співвідносяться як вид із родом.

На наше глибоке переконання, на певному рівні узагальнення справді терміни і «попередження», і «профілактика», і «запобігання», і «превенція» щодо злочинності або злочинів можуть застосовуватись як взаємозамінні, але не без деталізації відповідних визначень. Не можна не враховувати, що протидія злочинності є багаторівневою діяльністю. Профілактика злочинів (як і попередження, запобігання та припинення) – один із рівнів цієї протидії. Тому ототожнення зазначених термінів не дозволяє зрозуміти всю складність і специфіку різних напрямків цієї протидії, сутності кожного з напрямків, бо спрощує й нівелює сенс конкретизації різних у своїй основі видів діяльності.

Більш того, розглядаючи поняття «попередження», «профілактика»,


� 109 �

«запобігання» та «припинення», треба орієнтуватися не стільки на тексти словників і їх етимологію, скільки на практику, реалії діяльності правоохоронних органів та інших суб’єктів протидії злочинності й відповідний нормативно-правовий матеріал.

Ми вже неодноразово наголошували на тому, що головні відмінності профілактики, запобігання та припинення полягають у часовій дистанції від учинення злочину, інтенсивності й динамічності кримінологічного впливу. Дійсно, на найбільш ранній стадії «дозрівання» злочину доцільною є профілактика злочину (виховні заходи, а, можливо, і заходи примусу). Суть профілактики полягає в діяльності держави та суспільства, спрямованій проти можливого, але ще не задуманого злочину. Створюється обстановка, що усуває шкідливі впливи на особу та/або забезпечує необхідне моральне формування особистості, а також виправлення правопорушників.

Потім (якщо профілактика не дала своїх результатів), коли з’являється задум вчинити злочин (рішення та процес його ухвалення), здійснюється запобігання злочину. У період запобігання реалізується діяльність держави та суспільства, спрямована проти задуманого злочину – того, що готується (замишляється), але ще не здійснюється.

Термін «припинення» застосовується тоді, коли йдеться про припинення злочину, що вчиняється, перш за все, на стадії готування до злочину й замаху на нього, а також злочинної діяльності у цілому.

Нарешті, під попередженням слід розуміти діяльність держави та суспільства, спрямовану проти можливого (але ще не задуманого), задуманого (підготовлюваного, замисленого, але не вчиненого), а також того, що відбувається, і вчиненого злочину, або ж вплив держави та суспільства на причини й умови, що сприяють виникненню наміру вчинити злочин, а також його підготовку та скоєння.

Зрештою, термін «протидія злочинності», який у кримінологічній теорії використовується досить широко, оскільки точніше визначає зміст діяльності держави та суспільства щодо протистояння злочинності, ніж інші традиційні для нашої науки й так званої профілактичної діяльності терміни, – це найбільш широке поняття, в якому знаходять своє відображення «боротьба зі злочинністю», «запобігання (профілактика) злочинів», «розкриття та розслідування злочинів» (оперативно-розшуковий і слідчий напрямки). У реальному своєму втіленні протидія злочинності – це система форм і методів впливу суспільства й держави на її (злочинності) детермінанти; сукупність заходів, що здійснюються спеціалізованими та іншими суб’єктами правоохоронної системи, яка, в свою чергу, входить уже як підсистема в систему забезпечення безпеки, і через неї реалізується соціальна функція охорони та забезпечення законності й правопорядку.

За часовою характеристикою протидія злочинності – це безперервний процес, у межах якого одночасно й паралельно здійснюються загальносоціальні та спеціальні, спрямовані на нейтралізацію криміногенно детермінаційних факторів і безпосередньо на запобігання та розкриття злочинів заходи, які в кінцевому підсумку мають на меті оздоровлення


� 110 �

криміногенної обстановки та якісно-кількісну мінімізацію кримінальної (в масштабі району, регіону чи країни) ситуації та зниження сумарної фізичної, моральної й матеріальної шкоди, заподіяної злочинами.

Із державно-правових позицій указана діяльність може розглядатися, по-перше, як юридична форма реалізації функцій держави, наприклад забезпечення безпеки, а по-друге, як специфічний спосіб здійснення державної влади: законодавчої, судової та виконавчої. У межах галузевих юридичних наук ця діяльність може бути розглянута як одна з форм правозастосування, що використовується суб’єктами протидії злочинності. Під час дослідження організаційно-правових форм функціонування вказаних суб’єктів відповідна діяльність може відігравати роль системоутворюючої ознаки для виділення їх системи (підсистеми).

При цьому окремі характеристики та властивості, будучи частиною діяльності з протидії злочинності, не можуть повністю вичерпати її зміст і форми реалізації, оскільки цей вид діяльності разом із діяльністю правоустановчою та правозастосовчою належить до основних форм реалізації функцій держави, здійснюваних шляхом:

– профілактики, спрямованої на недопущення порушення суб’єктивного права або загальнообов’язкового правила поведінки, яке ще не сталося (проте є можливим);

– припинення протиправного діяння, що забезпечує припинення протиправного діяння, яке вже сталося, і застосування заходів по встановленню, розшуку та затриманню правопорушника;

– правосуддя (юрисдикції), що реалізовує право суб’єктів державно-правової діяльності на захист своїх інтересів у процесі конституційного, кримінального, адміністративного, цивільного та господарського судочинства;

– контролю й нагляду, що забезпечує виконання функцій держави за допомогою дії всіх різновидів державного нагляду та контролю законності;

– виконання покарання, що забезпечує здійснення стосовно правопорушника певних заходів негативного характеру.

Очевидно, що ці напрями діяльності держави не можуть бути віднесені до суто правоохоронної діяльності й містять елементи соціально-правового контролю.

У такій постановці питання діяльність із протидії злочинності може розглядатися і як загальна матеріальна юридична гарантія реалізації публічних і приватних інтересів у цій сфері, і як проблемне поле їх зіткнення, існування якого обумовлюється складністю й суперечливістю механізмів реалізації цієї діяльності через відомче цілепокладання та галузеву компетенцію.

Висновок. Отже, протидія злочинності – складне завдання. Державі та суспільству доводиться вирішувати його із застосуванням найрізноманітніших засобів, утручатися в криміногенні та кримінальні процеси на всіх етапах із метою як запобігання реалізації злочинних намірів, так і розкриття скоєних злочинів. Ці процеси, що позначаються терміном


� 111 �

«протидія злочинності», – об’єктивна кримінологічна дійсність, змістовний аналіз якої є неможливим без точного розуміння термінів, понять і визначень, використовуваних у теорії. З огляду на цю обставину та специфічну спрямованість кримінології й ґрунтуючись на сутнісному змісті реально здійснюваних у сфері протидії злочинності процесів, ми повинні розглядати їх стосовно різних сфер превентивних практик. Але це вже орієнтири для подальших наукових розвідок.


Александр Маркович БАНДУРКА, доктор юридических наук, профессор, академик Национальной

академии правовых наук Украины, заслуженный юрист Украины, президент

Криминологической ассоциации Украины (Харьковский национальный

университет внутренних дел, Харьков, Украина);

Алексей Николаевич ЛИТВИНОВ, доктор юридических наук, профессор, заслуженный работник

образования Украины, секретарь Криминологической ассоциации Украины

(Харьковский национальный университет внутренних дел, Харьков, Украина)

СИНХРОНИЗАЦИЯ ПОНЯТИЙНОГО АППАРАТА ТЕОРИИ ПРОТИВОДЕЙСТВИЯ ПРЕСТУПНОСТИ

Проанализировано современное состояние системы криминологических понятий и категорий противодействия преступности. Определены ее особенности и проблемные моменты понимания. Приведены дополнительные аргументы в пользу унификации научной терминологии, ее логического структурирования и смысловой нагрузки.

Ключевые слова: преступность, противодействие, профилактика, предупреждение, превенция, контроль, структура.

Oleksandr M. BANDURKA, Doctor of Law, Professor, Academician of the National Academy of Law Sciences of Ukraine, President of the Criminological Association of Ukraine (Kharkiv National University of Internal Affairs, Kharkiv, Ukraine)

Oleksii M. LYTVYNOV, Doctor of Law, Professor, Honored Worker of Education of Ukraine (Kharkiv National University of Internal Affairs, Kharkiv, Ukraine)

SYNCHRONIZATION OF THE CONCEPTUAL APPARATUS OF THE THEORY OF CRIME ANTICIPATION

The article is devoted to the analysis of the current state of the criminological concepts system and categories of combating crime. Its features and problem points of understanding are determined. Additional arguments are presented in favour of the unification of scientific terminology, its logical structuring and semantic load.

Key words: crime, counteraction, prevention, control, structure.


� 112 �

УДК 343.97

Юрій Володимирович ОРЛОВ, доктор юридичних наук, доцент, професор кафедри кримінального права і кримінології (Харківський національний університет


Лейла Валеддинівна ДУНДИЧ, кандидат юридичних наук

(Херсонський факультет Одеського державного

університету внутрішніх справ, Херсон, Україна)

КОРУПЦІЙНА СХЕМА: ПОНЯТТЯ, ОЗНАКИ, ВИДИ

Сформульовано поняття корупційної схеми. Дано її

опис як стійкого, комплексного соціально-правового

феномену, що виражається у системній діяльності,

алгоритмізованій послідовності дій щодо готування

та безпосереднього вчинення корупційних злочинів як

мети та/або засобу задоволення інтересів у сфері

економічних відносин із попереднім створенням

юридичної бази прикриття чи без такого, але з

використанням елементів механізму правового

регулювання. Виділено ознаки та здійснено

класифікацію корупційних схем, дано характеристику

окремим її видам. Ключові слова: корупція, корупційна схема, злочин, діяльність, система,

механізм.

Постановка проблеми. Корупція є однією з найбільших загроз

національній безпеці на тернистому шляху розбудови соціальної, правової та демократичної держави Україна. Без сумніву, мав рацію великий мислитель Т. Гоббс, який указував: «Корупція є коренем, з якого виростає в


� 113 �

усі часи й за будь-яких спокус презирство до всіх законів» (мовою перекладу: «Коррупция есть корень, из которого произрастает во все времена и при всяких соблазнах презрение ко всем законам» [1, с. 234]. Тому варто визнати виправданою ту суттєву увагу наукової спільноти, правоохоронців, політиків і представників громадянського суспільства до проблеми відтворення корупції в нашій країні. Поруч із цим на антикорупційній тематиці вибудовуються масштабні політичні програми й не менш масштабні популістські конструкти, що слугують полем і засобом електорального маніпулювання й інформаційного тиску. Ба більше: у самій сфері протидії корупції налагоджуються нові корупційні практики, а колишні їх функціональні форми адаптуються до оновленої юрисдикційної кон’юнктури. Безумовно, такий стан справ змушує задатися питанням про зміст механізмів забезпечення стійкості типових корупційних практик незалежно від їх суб’єктного складу. Інакше кажучи, йдеться про необхідність теоретичного осмислення такої категорії, як корупційна схема.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. На високому теоретичному рівні кримінологічні проблеми протидії корупції розроблялись у працях О. М. Бандурки, О. Ю. Бусол, В. В. Голіни, О. М. Джужи, А. П. Закалюка, О. Г. Кальмана, О. М. Костенка, О. М. Литвинова, Н. О. Лопашенко, В. В. Лунєєва, М. І. Мельника та багатьох інших учених. Віддаючи належне існуючому доробку, слід разом з тим визнати й те, що і досі відсутні серйозні наукові напрацювання, які б підтверджували, по-перше, можливість і доцільність перенесення такої категорії як «корупційна схема» у дискурсивне поле кримінологічної доктрини та, по-друге, чітке її визначення, придатне до оперування ним як у науковому, так і в практичному, кримінально-превентивному обігу, а також характеристика ознак і видів.

Мета дослідження – дати опис і пояснення змісту корупційної схеми, визначити її поняття, ознаки й основні види.

Виклад основного матеріалу. Чи не єдина в Україні спроба сформулювати наукову дефініцію та описати предметно-діяльнісний вимір корупційної схеми належить О. Ю. Бусол. У своїй ґрунтовній монографічній праці вона пропонує розуміти під корупційною схемою усталені або постійно діючі корупційні механізми, способи здобування та канали передання грошей у разі колективної кримінальної діяльності. На думку вченої, цей феномен можна вважати корупційною складовою організованої злочинності. Корупційні схеми, зазначає О. Ю. Бусол, існують і функціонують у межах офіційних легальний організацій як латентні зв’язки-відносини між їх суб’єктами або учасниками, які використовують своє посадове або службове становище [2, с. 267].

Викладене бачення корупційної схеми є в цілому обґрунтованим. У ньому увага зосереджується на таких її ознаках, як усталеність, постійність, єдність і динамічність структури соціальної діяльності (що випливає із використаної О. Ю. Бусол дефініції категорії «механізм»), яка є латентною


� 114 �

та злочинною формою використання легальних та офіційних повноважень із корисливою метою. Таким чином, корупційна схема постає як форма та чинник системної дисфункції органу державної чи муніципальної влади або юридичної особи приватного права. Відмітимо слушність та виваженість такого розуміння; воно цілком може бути використане в цілях аналітичної розвідки та припинення корупційних практик у службовій діяльності конкретних посадовців. Втім, така розстановка дослідницьких акцентів, як видається, має і певні гносеологічні, а також суто праксеологічні обмеження.

Справа в тому, що корупційні практики не завжди є виключним функціональним і цільовим ядром корупційної схеми. У низці випадків вони відіграють лише інструментальну, забезпечувальну роль у системі злочинної діяльності іншого штибу (кримінальних промислів), створюючи відповідне організаційно-правове прикриття. У такому разі звужувати корупційну схему виключно до механізму корупційних практик недоречно. Таким чином, корупційність може бути і сутнісною якістю, і провідною ознакою схеми, а тому корупційну схему можна розуміти як у вузькому (діяльнісному), так і в широкому (структурно-функціональному) аспектах. Запропоноване О. Ю. Бусол визначення цілком задовольняє вимогам вузького, діяльнісного підходу.

Задля формування широкого розуміння звернімо увагу на деякі сутнісні властивості корупційних схем, перш за все – на її стійкість, з якої випливає принципова індиферентність до персонального складу суб’єктів корупційних відносин. Хоча в злочинній поведінці останніх і виражається діяльнісний аспект корупційної схеми, ним вона не обмежується. За своїм змістом корупційна схема, з огляду на семантичний аспект цього терміну, є алгоритмізованою конструкцією синтетичної (організаційно-правової, кримінально-узвичаєної, а часто й політико-конвенційної) природи зі складною структурною будовою. Саме завдяки внутрішній, структурній міцності досягається ефект стійкості корупційної схеми, її інерційності, навіть за умов помірної ротації її суб’єктного складу.

Але цікавим тут є питання не стільки про ступінь, скільки про природу й фактори такої міцності. Вважаємо, що невід’ємним елементом, властивістю корупційної схеми є активне використання її суб’єктами елементів механізму правового (квазіправового) регулювання. Саме завдяки інтеграції останніх до механізму кримінально-корупційних практик досягаються: по-перше, додаткове прикриття, звуження зони ризиків викриття злочинної діяльності через часткову легалізацію окремих організаційних форм її супроводження (документального, режимного тощо); по-друге, – вища ефективність незаконного, корупційного, використання службових повноважень завдяки такій іманентній властивості правового регулювання, як забезпеченість державним примусом.

Слід також усвідомлювати і ту обставину, що процес створення чи-то адаптації корупційної схеми часто передбачає не лише використання


� 115 �

відповідних існуючих елементів механізму правового регулювання, а й правотворчу діяльність задля створення сприятливих правових умов розгортання корупційних практик. Відповідно, мусимо визнати і тісні зв’язки корупційної та політичної злочинності у площині формування та забезпечення функціонування корупційних схем. Указані зв’язки візуалізуються перш за все на рівні розподілу урядових портфелів між найбільш впливовими політичними гравцями, прямо чи опосередковано представленими в українському парламенті. Це зумовлено тим, що найбільша кількість корупційних схем генерується інструментами саме урядової (на вищому рівні виконавчої влади) та відомчості (центрального рівня) правотворчості з огляду на вельми широку мережу, динамічність, меншу публічність і спрощений (порівняно із законотворчістю) порядок ухвалення, зміни та припинення чинності відповідних підзаконних нормативно-правових актів.

Крім того, рішення центральних органів виконавчої влади та прирівняних до них відомств можуть бути оскаржені, а їх дія зупинена відповідними рішеннями адміністративних судів, чого не можна зробити щодо законодавчих актів. Отже, ухваливши одне рішення (видання наказу або розпорядження міністерством чи іншим відомством) на забезпечення функціональності корупційної схеми в подальшому навіть у разі зміни керівного складу органу виконавчої влади й за відсутності з ним корупційної угоди, залишається можливість блокувати всі його намагання щодо руйнації правових основ схеми саме через судові рішення.

Так, наприклад, у 2002 р. в Україні було створено масштабну корупційну схему забезпечення контролю над внутрішнім ринком металобрухту та його експортом, яка діє й дотепер. Якщо стисло, її суть зводиться до такого: 1) через затвердження Наказом Міністерства промислової політики України від 29.03.2002 р. № 144 Порядку погодження зовнішньоекономічних контрактів (договорів) на здійснення експортних операцій з металобрухтом, було встановлено «ручний режим» управління зазначеною сферою господарської діяльності; при цьому підстави для відмови у погодженні контрактів чітко вказаним Порядком не визначено, що створює широке поле для корупційних маніпулювань; 2) Міністерством економічного розвитку і торгівлі запроваджено систему квотування обсягів експорту металобрухту як додатковий фактор корупційних злочинів, а також інструмент утримання низьких цін на металобрухт за рахунок перенасичення внутрішнього ринку. Окремі вітчизняні переробні підприємства отримують надприбутки від первинної переробки металобрухту та подальшого експерту вже сировини іншої категорії, що не підлягає квотуванню та погодженню.

Принагідно зауважимо, що 01.03.2016 р. Міністерство економічного розвитку і торгівлі затвердило баланс лому чорних металів на 2016 р. зі збереженням високого рівня експорту металобрухту в обсязі 1,1 млн тон, незважаючи на заклики метпідприємств обмежити вивезення стратегічної сировини начебто через її брак на внутрішньому ринку [3]. Втім, Окружний


� 116 �

адміністративний суд м. Києва скасував це рішення та заборонив Міністерству економічного розвитку і торгівлі проводити засідання Комісії з питань ліцензування господарської діяльності із заготівлі, переробки, металургійної переробки металобрухту чорних і кольорових металів, яка розподіляє квоти на експорт металобрухту [3]. Таким чином, відбулося консервування функціональних параметрів існуючої корупційної схеми.

Разом із тим необхідно вказати, що фокус цілеспрямованої діяльності щодо налагодження корупційних схем не обмежується урядовою правотворчістю. Звісно, і законотворча практика теж цілком здатна бути використана у зазначених цілях. Цьому сприяє низка факторів, серед яких першочергова увага має бути приділена проблематиці тіньового лобізму, криміногенним прогалинам правового регулювання визначення порядку денного й черговості постановки законопроектів на обговорення в сесійній залі та голосування. Окремо наголосимо на прогалинах у порядку верифікації й ідентифікації текстів законопроектів, за які відбувається голосування, та текстів законів, які безпосередньо підписує Голова Верховної Ради України й відправляє на підпис Президентові України. Ця фаза законотворчого процесу цілком залишається неврегульованою, що відкриває шлях для широких кримінально-політичних маніпуляцій, практичне доведення та юридична кваліфікація яких становить суттєву складність. Водночас такі дії є суттєвим чинником детермінації корупційних схем. До того ж вони не є рідкістю, про що свідчать результати здійсненого нами контент-аналізу ЗМІ [4; 5; 6].

Таким чином, корупційні схеми мають складну природу. Залежно від масштабу та спрямованості їх функціонування корупційні злочини в них можуть становити виключну (переважну) форму предметної діяльності або ж бути лише одним з елементів забезпечення відтворення організованих злочинних чи незлочинних, але фактично суспільно небезпечних практик позакорупційного, економічного, характеру. Це дає нам підстави запропонувати широке розуміння корупційної схеми, згідно з яким вона є умовно самостійною формою прояву організованої злочинності у сфері економіки – стійким, комплексним соціально-правовим феноменом, що виражається у системній діяльності, алгоритмізованій послідовності дій щодо підготовки та безпосереднього вчинення корупційних злочинів як мети та/або засобу задоволення інтересів у сфері економічних відносин у неправомірний спосіб із попереднім створенням юридичної бази прикриття чи без такого, але з використанням елементів механізму правового регулювання.

Кримінологічні ознаки корупційної схеми: – предметно-діяльнісний (функціональний) аспект проявляється у

злочинно-корупційних практиках – усталених формах кримінальної активності з використанням всупереч законним цілям і порядку влади та/або службових повноважень;

– формальний (структурний) аспект проявляється в упорядкованій структурі, схематичності, алгоритмічності різноспрямованої діяльності:


� 117 �

корупційна схема охоплює систему взаємопов’язаних заходів, правових, квазіправових і легалізаційних дій та заходів прикриття (в тому числі інформаційних кампаній), передбачає етапність, черговість дій і їх циклічний характер;

– стійкість, кадрова варіативність, незалежність (у більшості випадків) від персонального складу учасників;

– еластичність, що означає її динамічний та адаптивний характер щодо змін у правовому регулюванні, характері та інтенсивності правоохоронної діяльності, економічних і технологічних умов (в тому числі і в аспекті «обходу» контрольних механізмів, запроваджених системою Prozorro) тощо;

– системність: взаємопов’язаність корупційних схем, їх структурне та функціональне взаємопроникнення;

– відносини клієнтизму і субординації між учасниками схеми. Можна виділити такі види корупційних схем. 1. Залежно від масштабу відтворення: а) загальнодержавні та

міждержавні; б) галузеві; в) міжгалузеві; г) місцеві (регіональні); д) локальні (в окремій установі, органі, підрозділі).

2. За сферою функціонування: а) політично-корупційні схеми (логролінг, міжфракційний транзитивізм тощо); б) корупційні схеми у сфері управління державним і комунальним майном (майновими комплексами), майновими правами та фінансами; в) корупційні схеми у сфері державного регулювання раціонального природокористування та іншої контролюючої діяльності; г) у сфері правоохоронної та судової діяльності тощо.

3. За тривалістю існування: а) довгострокові (постійні); б) короткострокові; в) разові.

Принагідно зауважимо, що корупційні схеми здебільшого мають довготривалий період функціонування (довготривалі схеми), що не залежить, підкреслимо, від персонального складу їх учасників. Втім, існують і короткострокові або ж навіть одноразові схеми, які, втім, не втрачають ознак системності, інституційного характеру.

Так, наприклад, як засвідчують зібрані нами експертні оцінки (на анонімних засадах), серед нині діючих, працюючих, а також вже непрацюючих співробітників Державної служби геології та надр України, однією з таких схем є незаконне привласнення під виглядом приватизації майна одного з гірничих підприємств в Донецькій області, що здійснює розробку родовищ та видобуток кам’яного вугілля. Таке привласнення здійснювалося поетапно, із залученням кількох рівнів фірм-посередників, що мали приховати персону остаточного недобросовісного набувача майнового комплексу, який станом на 2013 р. мав статус народного депутата України. Воно супроводжувалося корупційною угодою (пропозицією, наданням, отриманням неправомірної вигоди), предметом якої були окремі майнові комплексі й частки власності приватних газодобувних підприємств. Останні послугували міновим еквівалентом і перейшли з власності набувача майнового комплексу гірничодобувного


� 118 �

підприємства до власності третіх осіб – посередників між набувачем та відчужувачем – службовою особою, яка має особливо відповідальне становище та мала фактичний вплив на ухвалення рішень у сфері приватизації державного майна. Тож, вочевидь, ідеться про одноразову корупційну схему, механізм реалізації якої передбачав низку етапів, активізацію відповідних приватизаційних квазіправових процедур із заздалегідь визначеним результатом, надання неправомірної вигоди тощо. І таких прикладів багато.

Висновки та перспективи подальших досліджень. Підсумовуючи, зазначимо, що корупційна схема має специфічну соціально-правову й економіко-кримінальну природу, є інституційним утворенням, формується як функціонально однорідний, відносно самостійний комплексний механізм учинення корупційних та пов’язаних з ними злочинів. Однією з кримінологічно значущих властивостей корупційних схем є їх інституційне взаємопроникнення, що впливає на системну дисфункцію цілих галузей народного господарства, безпеки й обороноздатності країни. Отже, реалізація Антикорупційної стратегії взагалі та функціонування інституту антикорупційної експертизи нормативно-правових актів зокрема мають бути спрямовані перш за все на виявлення та нейтралізацію корупційних схем загальнодержавного, галузевого значення.


1. Гоббс Т. Левиафан, или Материя, форма и власть государства церковного и гражданского / пер. с фр. А. А. Гутермана. М. : Мысль, 1991. 731 с.

2. Бусол О. Ю. Протидія корупційній злочинності в Україні у сучасний період : монографія. Київ : Ін Юре, 2014. 564 с.

3. Суд заборонив МЕРТ розподіляти квоти на експорт металобрухту // РБК Україна. URL: https://www.rbc.ua/ukr/news/sud-zapretil-mert-raspredelyat-kvoty-eksport-1461334247.html (дата звернення: 05.10.2018).

4. Шурма вимагає негайного розслідування фактів «фальсифікації» Закону України. Вголос. 2015. 12 жовтня. URL: http://vgolos.com.ua/news/shurma_vymagaie_negaynogo_rozsliduvannya_faktiv_falsyfikatsii_zakonu_ukrainy_23741.html?print (дата звернення: 05.10.2018).

5. Бойко Н. М. Закон про місцеві вибори: від фальші до фальшування. Українська правда. 2015. 11 серпня. URL: http://www.pravda.com.ua/articles/2015/08/11/7077462/?attempt=1 (дата звернення: 05.10.2018).

6. Текст закону про вибори народних депутатів України відрізняється від того, за який проголосувала Верховна Pада // Телекритика : сайт. URL: http://www.telekritika.ua/verhovna-rada/2005-08-11/5213 (дата звернення: 05.10.2018).

Стаття надійшла до редакції 07.10..2018


� 119 �

Юрий Владимирович ОРЛОВ, доктор юридических наук, доцент


Лейла Валеддиновна ДУНДИЧ,

кандидат юридических наук

(Херсонский факультет Одесского государственного университета

внутренних дел, Херсон)

КОРРУПЦИОННАЯ СХЕМА: ПОНЯТИЕ, ПРИЗНАКИ, ВИДЫ

Сформулировано понятие коррупционной схемы. Дано её описание как

устойчивого, комплексного социально-правового феномена, выражающегося

в системной деятельности, алгоритмизированной последовательности

действий по приготовлению и непосредственному совершению

коррупционных преступлений как цели и/или средства удовлетворения

интересов в сфере экономических отношений с предварительным созданием

юридической базы прикрытия или без такового, с использованием элементов

механизма правового регулирования. Выделены признаки, осуществлена

классификация коррупционных схем, охарактеризованы отдельные её виды.

Ключевые слова: коррупция, коррупционная схема, преступление,

деятельность, система, механизм.

Yurii V. ORLOV, Doctor of Science in Law,

(Kharkiv National University of Internal Affairs, Kharkiv)

Leyla V. DUNDICH, Ph.D. in Law,

(Kherson faculty of Odessa State University of Internal Affairs, Kherson)

CORRUPTION SCHEME: DEFINITION, SIGNS, TYPES The article is devoted to the problems of corruption schemes concept. Its

description is given as a sustainable, complex socio-legal phenomenon, expressed in

systemic activity, algorithmized sequence of actions for the preparation and direct

commission of corruption crimes as goals and/or means of satisfying interests in

economic relations with the preliminary creation of a legal base of cover or without

it, using elements of the law mechanism. The signs are highlighted, the classification

of corruption schemes is carried out, its individual types are characterized.

Key words: corruption, corruption scheme, crime, activity, system,

mechanism.


� 120 �

УДК 343.37+343.973

Ксенія Володимирівна ЮРТАЄВА,

кандидат юридичних наук, доцент кафедри кримінального права і кримінології (Харківський національний університет


СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ ЕКОНОМІЧНОЇ

ЗЛОЧИННОСТІ В УКРАЇНІ

На підставі аналізу кількісних і якісних показників

економічної злочинності в статті визначено сучасні

тенденції економічної злочинності в Україні.

Проаналізовано зміни у детермінаційному комплексі

економічної злочинності в Україні за останні п’ять

років. Робиться висновок щодо необхідності

врахування встановлених тенденцій економічної

злочинності під час розробки комплексної стратегії

протидії цьому виду злочинності.

Ключові слова: економічна злочинність, тенденції, кількісні та якісні

показники, детермінанти, протидія.

Постановка проблеми. Економіка є базисом існування та

стабільного розвитку будь-якої сучасної держави. Відповідно, формування ефективної системи економічних відносин, стійкої до негативних зовнішніх впливів та водночас інтегрованої до міжнародного економічного простору, є одним із найважливіших завдань національної політики держави. Стратегія національної безпеки України, затверджена Указом Президента України від 26 травня 2015 р. № 287/2015, визнала забезпечення економічної безпеки одним з основних напрямів державної політики України [1]. У ній справедливо зазначено, що економічна безпека може бути досягнута лише у поєднанні розвитку внутрішньо- й

© Юртаєва К.В., 2018


� 121 �

зовнішньоекономічних відносин і системної протидії організованій економічній злочинності й «тінізації» економіки. У зв’язку з цим протидія економічній злочинності залишається не лише одним із пріоритетних завдань правоохоронних органів, а й базою забезпечення національної безпеки України.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питанням визначення феномена та протидії економічній злочинності присвятила свої роботи значна кількість вітчизняних науковців. Із найбільш вагомих досліджень з цієї тематики слід відзначити роботи А. М. Бойка, А. Ф. Волобуєва, Н. О. Гуторової, В. М. Дрьоміна, О. Г. Кальмана, І. В. Маслія, П. І. Орлова, В. М. Поповича, Є. Л. Стрельцова та ін. Окремі питання кримінально-правової характеристики сучасної економічної злочинності в Україні висвітлено у роботах Б. М. Головкіна, О. Є. Користіна, Т. В. Мельничук, М. М. Олашин, С. С. Чернявського та ін. Проте зміни соціально-політичних умов існування українського суспільства за останні п’ять років, розгортання в її східних регіонах збройного протистояння й пов’язані з цим кризові явища в економіці зумовлюють необхідність перегляду основних показників і детермінант економної злочинності в України.

Мета дослідження – визначення сучасних тенденцій економічної злочинності в Україні як важливої умови розробки стратегії протидії зазначеному виду злочинності.

Виклад основного матеріалу. Ефективність протидії злочинності безпосередньо залежить від отримання повної та достовірної інформації щодо кількісних і якісних показників певного виду злочинів та визначення тенденцій розвитку досліджуваного феномену. Однією з проблем протидії економічній злочинності в Україні вбачається наявність значних складностей у визначенні її кількісних і якісних показників. З одного боку, це пов’язано зі внесенням значних змін до Кримінального кодексу України (далі – КК України) щодо відповідальності за економічні злочини, з іншого – з відсутністю єдиної статистичної звітності щодо вчинених економічних злочинів. Окрім того, під час аналізу статистичної інформації й тенденцій поширення економічних злочинів необхідно враховувати той факт, що з 2014 р. до офіційної статистики не включаються дані щодо Луганської та Донецької областей та Автономної Республіки Крим.

Так, протягом 2001–2010 років спостерігаються хвилеподібні зміни у кількісних показниках економічної злочинності: з 2001 по 2005 роки кількість зареєстрованих економічних злочинів збільшилася майже на 8 %, з 2005 по 2010 роки (крім 2007 р.) – зменшилася на 20 %. У зв’язку з внесенням у 2011 р. значних змін до КК України в частині кримінальної відповідальності за економічні злочини, а також у зв’язку зі змінами у веденні статистичної звітності щодо вказаної категорії злочинів визначення та порівняння показників економічної злочинності в період з 2011 по 2015 роки виявляється досить проблематичним. Єдиної статистичної звітності щодо показників економічної злочинності в Україні наразі не існує. Згідно зі статистикою Генеральної прокуратури України за останні


� 122 �

п’ять років кількість злочинів у сфері господарської діяльності, які посідають провідне місце у структурі економічної злочинності, зменшилася майже вдвічі – з 6026 кримінальних правопорушень у 2013 р. до 3320 у 2017. р. При цьому лише в третині випадків кримінальних правопорушень у вказаній сфері, зареєстрованих у 2017 р., особам було вручено повідомлення про підозру [2].

Фахівці зазначають, що зменшення кількості зареєстрованих злочинів у сфері господарської діяльності свідчить про значне зниження активності правоохоронців у виявленні економічних злочинів, при чому у 2017 р. майже 75 % всіх розпочатих кримінальних проваджень щодо злочинів у сфері господарської діяльності були порушені лише за шістьма статтями, передбачених у відповідному розділі КК України: ст. 199 КК (18 %), ст. 213 КК (15 %), ст. 212 КК (15 %), ст. 205 КК (9 %), ст. 204 КК (9 %) і ст. 2032 КК (9 %) [3]. Водночас у правоохоронній практиці майже повністю відсутні факти виявлення кримінальних правопорушень, передбачених ст. 210 КК України «Нецільове використання бюджетних коштів, здійснення видатків бюджету чи надання кредитів з бюджету без встановлених бюджетних призначень або з їх перевищенням» (0,5 %) і ст. 210 КК України «Видання нормативно-правових актів, що зменшують надходження бюджету або збільшують витрати бюджету всупереч закону» (0 %). Це вказує на певну вибірковість дій правоохоронних органів у протидії злочинам у сфері господарської діяльності.

Останніми роками спостерігається тенденція щодо збільшення кількості виявлених кримінальних правопорушень, учинених на підприємствах, установах та організаціях. Зазначена статистика подається до Генеральної прокуратури України лише з 2016 р. Із вищевказаних кримінальних правопорушень до економічної злочинності можна віднести лише зареєстровані привласнення, розтрати майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем, а також злочини у сфері господарчої та службової діяльності. Так, у 2016 р. було зареєстровано 47 833 кримінальних правопорушень, учинених на підприємствах, установах та в організаціях [4]. Із них переважну більшість становлять злочини проти власності, і лише 23 459 (49 %) можна віднести до економічних злочинів, з них: 6 016 (13 %) складають привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем, 2 955 (6 %) – злочини у сфері господарчої діяльності й 14 488 (30 %) – злочини у сфері службової діяльності. У 2017 р. було зареєстровано 52 903 кримінальних правопорушень, учинених на підприємствах, установах та в організаціях [5]. З них значну кількість продовжують становити злочини проти власності, а 30 669 (58 %) можна віднести до економічних злочинів, із них: 10 006 (19 %) складають привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем, 2 672 (5 %) – злочини у сфері господарчої діяльності й 17 991 (34 %) – злочини у сфері службової діяльності. Таким чином можна засвідчити тенденцію щодо збільшення економічної злочинності в


� 123 �

структурі кримінальних правопорушень, учинених на підприємствах, установах та в організаціях. У цілому серед зареєстрованих у 2017 р. кримінальних правопорушень, учинених на підприємствах, установах та в організаціях, найбільшу кількість складають кримінальні правопорушення, вчинені у таких сферах: державного управління й оборони, обов’язкового соціального страхування (21 %), оптової та роздрібної торгівлі, ремонту автотранспортних засобів і мотоциклів (15 %), інформації і телекомунікації (10 %), фінансової та страхової діяльності (8 %). Переважну кількість зареєстрованих у 2017 р. кримінальних правопорушень, учинених на підприємствах, установах і в організаціях, складають злочини невеликої тяжкості (40 %), 29 % – злочини середньої тяжкості, 28 % – тяжкі злочини й 3 % – особливо тяжкі злочини.

За останні п’ять років значно збільшилася кількість облікованих випадків легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом. Якщо у 2013 р. було зареєстровано 16 випадків легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом, то у 2014 р. – 17, у 2015 р. – 46, у 2016 р. – 50, а у 2017 р. – 108 [6]. Таке стрімке зростання кількості зареєстрованих випадків легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом, можна пояснити не стільки погіршенням криміногенної обстановки в країні, скільки активізацією роботи правоохоронних органів у напряму протидії легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом.

Серед тенденцій економічної злочинності за останні десять років відмічається збільшення кількості кримінальних посягань, учинених з використанням інформаційно-телекомунікаційних технологій. Частина звичайних економічних злочинів перейшла до категорії кіберзлочинів. Так, привласнення або розтрата майна у банківських установах часто вичиняється шляхом внесення неправдивої інформації, яка обробляється в електронно-обчислювальних машинах, автоматизованих системах, комп’ютерних мережах або зберігається на носіях такої інформації, що робиться особою, яка має право доступу до неї, наприклад бухгалтером або касиром-оператором. Легалізація доходів, одержаних злочинним шляхом, також часто вчиняється шляхом використання можливостей сучасних комп’ютерних технологій у фінансовій і банківській сферах. Цей злочин нерідко називають «кібервідмивання грошей». Використання комп’ютерних технологій для вчинення економічних злочинів підвищує їх суспільну небезпечність, продукує виникнення нових способів вчинення економічних злочинів, спрошує сам процес їх скоєння та маскування слідів економічних злочинів і розширює географію економічних правопорушень, нівелюючи при цьому традиційні державні кордони. На сьогодні кіберзлочинність стала одним із п’яти найпоширеніших економічних злочинів в Україні. Водночас опитування співробітників і топ-менеджерів українських компаній засвідчує, що 25 % організацій не мають відповідних політик і механізмів реагування на кіберзлочини [7].

Аналіз офіційної статистики за 2017 р. дозволяє дійти висновку, що загалом на економічні злочини припадає лише 6 % у структурі всієї


� 124 �

злочинності в Україні. Водночас для них залишається притаманним високий рівень латентності, який за різними підрахунками сягає 80–90 %.

Що стосується географії поширення економічної злочинності по регіонах України, то спостерігається тенденція її розповсюдження переважно в найбільш економічно розвинутих областях, а саме в Дніпропетровській, Одеській, Харківській, Запорізькій, Львівській та Вінницькій областях і в м. Києві. Луганську й Донецьку області, які традиційно входили до регіонів з високим рівнем економічної злочинності, через збройний конфлікт і, відповідно, зниження господарчої активності на їх території починаючи з 2014 р. до цього рейтингу не включено.

Поряд із цим слід звернути увагу на те, що економіка України залишається ураженою діяльністю організованих злочинних груп. Так, у 2017 р. правоохоронними органами України було виявлено 16 організованих злочинних угрупувань економічної спрямованості [8]. Організована економічна злочинність залишається найбільш розповсюдженою у бюджетній і банківській сферах, вугільній промисловості та в сфері земельних правовідносин.

Ціна економічної злочинності складається з прямих матеріальних збитків від економічних злочинів, непрямих втрат – упущеної вигоди та витрат на кримінальну юстицію. Якщо витрати на кримінальну юстицію становлять близько 2 % від валового внутрішнього продукту нашої країни, то обчислення упущеної вигоди від економічної злочинності обчислити досить складно. Нематеріальні збитки від економічної злочинності полягають у зниженні інвестиційної привабливості та рівня захищеності економічних відносин, зменшенні конкурентоздатності вітчизняних виробників, монополізації ринку, зниженні активності ринкових відносин тощо. Отримати повну картину щодо розміру матеріальних збитків від економічної злочинності також неможливо через її високу латентність. Проте навіть деякі показники офіційної статистики можуть дати уявлення щодо їх розміру. Так, у 2017 р. офіційно встановлена сума доходів, здобутих злочинним шляхом, (за обвинувальними актами), становила майже 6,5 млрд грн., сума неcплачених податків, зборів та інших обов’язкових платежів – 3,3 млрд грн., сума прихованого прибутку – майже 5 млн. грн., а вартість фальсифікованих і недоброякісних товарів – понад 7 млн грн. [2] Ураховуючи, що обсяг зареєстрованих економічних злочинів становить приблизно 10 % від реальної кількості економічних злочинів, то безпосередні матеріальні збитки від економічної злочинності можуть бути значно вищими. Для їх розрахунку фахівці використовують такі методи визначення економічних втрат, як визначення розбіжності між фактичними й офіційно врахованими трудовими ресурсами, розбіжності між витратами та доходами, аналіз співвідношення готівкових грошей і вкладів, методу попиту на гроші тощо [9, с. 191].

Спостерігаються значні зміни і в детермінаційному комплексі сучасної економічної злочинності в Україні. Останніми роками особливістю економічних детермінант цього виду злочинності в нашій державі є не


� 125 �

стільки наявність економічної кризи, яка є характерною ознакою України часів незалежності, а й помноження зазначених негативних тенденцій в економіці на політичні та соціальні проблеми, викликані наявністю збройного протистояння в східних регіонах країни. Так, зокрема, валовий внутрішній продукт України в 2014–2015 роках впав на 17,5 %. Крім того, розрив довгострокових економічних відносин із Російської Федерацією фактично призвів до катастрофічних наслідків для значної кількості підприємств у східних регіонах України, орієнтованих на східний ринок. Разом із тим переорієнтація промисловості та сільського господарства України до вимог, які висуваються до продукції в країнах Європейського Союзу, йде доволі низькими темпами. Лише з 2016 р. почалося повільне зростання ВВП України: у 2016 р. на 1,5 % й у 2017 р. на 2,1 % [10]. Проте навіть із темпами зростання економіки 3–4 % на відновлення до рівня передкризового 2013 р. необхідно як мінімум 4–5 років.

Серед економічних факторів аналізованого виду злочинності найбільш вагоме місце посідає низький рівень доходів населення в країні, що безпосередньо впливає на формування корисливої мотивації. За оцінками ООН на 2017 р. 80 % населення України живе за межею бідності. Крім того фактичний прожитковий мінімум більше ніж у двічі перевищує офіційний. Так, якщо в африканських країнах поріг бідності заявлений на рівні 1,25 долара США на день, то в Україні прожитковий мінімум становить 1,5 долара США на день. Таким чином тенденції щодо зубожіння населення та подальшого збільшення прірви між багатими та бідними зберігаються.

Недоліки в регулюванні кредитно-фінансових відносин, лібералізація цін, різноманітні маніпуляції з процентними ставками на кредити, ставками оподаткування, значна бюрократизація процесів державних закупівель створили підґрунтя для зростання як економічної злочинності, так і тіньової економіки. Перехід з 1 серпня 2016 р. на електронні публічні закупівлі через систему ProZorro мало знизити кількість правопорушень у сфері державних закупівель. Проте на кінець 2017 р. фахівці вказують, що із запровадженням системи ProZorro рівень корупції під час державних закупівель так і залишився на рівні 75 %. Існує щонайменше 20 методів для її обману. Серед найпопулярніших способів обдурити систему називають: розрив контракту з переможцем під будь-яким приводом, обмеження термінів подачі заявок, заповнення документації під конкретного постачальника тощо [11].

Соціальні детермінанти залишаються вагомими факторами економічної злочинності в Україні. Починаючи з 2015 р. за результати глобального дослідження «Індекс соціального розвитку» Україна постійно переміщається вниз у рейтингу країн за рівнем життя: у 2015 р. Україна посідала 62 місце з 133 країн, у 2016 р. – 63 місце і в 2017 р. – 64 місце [12]. До традиційних соціальних детермінант економічної злочинності, пов’язаних із низьким матеріальним рівнем життя населення України, з 2014 р. додалася й соціально незахищеність внутрішньо переміщених осіб зі східних регіонів країни. На сьогодні кількість таких осіб становить близько


� 126 �

2 млн. Через відсутність суттєвої допомоги внутрішньо переміщеним особам з боку держави більшість із них залишається віч-на-віч зі своїми проблемами. Відсутність належної державної підтримки, наявність житлової невлаштованості та проблеми з працевлаштуванням призводять до долучення зазначених осіб до протизаконної економічної діяльності.

Суттєвим чинником економічної злочинності в Україні залишається й високий рівень безробіття населення. За даними Державної служби зайнятості рівень безробіття у 2015 р. становив 9,1 %, у 2016 р. – 9,9 %, а у 2017 р. – вже 10,1 % [13]. Така тенденція зберігається і в 2018 р. Через тривалий спад виробництва, що відбувається в багатьох галузях, постійно зростає кількість людей, які лише числяться на виробництві, а на практиці перебувають у неоплачуваних відпустках. Останні є фактично «тимчасовими» безробітними – резервом безробіття реального.

На сьогодні політичні й правові фактори є одними із провідних криміногенних детермінант економічної злочинності в Україні. Вони пов’язуються зі здійсненням незваженої державної політики у сфері економіки, гальмуванням економічних реформ, недосконалістю правої бази протидії економічній злочинності та значними недоліками в регулюванні економічних відносин, зокрема наявністю прогалин і колізій окремих його положень. Яскравою демонстрацією останніх є майже повна відсутність регулювання ринку Біткоінів – позадержавної платіжної системи та одночасно розрахункової одиниці в цій мережі, яка забезпечує функціонування й захист системи, використовуючи криптографічні методи. Відсутність консолідованої позиції щодо регулювання ринку Біткоінів в Україні та штучне затягування в ухваленні відповідних нормативно-правових актів призводить до використання цієї криптовалюти у злочинах у сфері економіки та в корупційних схемах.

Відсутність чітких орієнтирів і наявність суттєвих перекосів у державній економічній політиці розкривають значні можливості для здійснення кримінального лобізму у вказаній сфері. Так, монополізація провідних галузей економіки та зрощування олігархічних кланів із державно-управлінським апаратом створюють можливості для ухвалення ситуативних нормативно-правових актів у сфері економіки під конкретних виробників або конкретні галузі економіки, порушуючи при цьому принципи вільної конкуренції як основи сучасної ринкової економіки.

Суттєвою проблемою у зазначеному аспекті також є значні хиби у механізмі реалізації нормативно-правових актів, що регулюють відносини у сфері господарської та правоохоронної діяльності. Продовжують існувати відповідні прогалини у законодавчому забезпеченні протидії злочинності у сфері економіки, а саме: відсутність ухвалення законів України «Про профілактику злочинів» і «Про боротьбу з економічною злочинністю» й у цілому Державної комплексної програми профілактики правопорушень, а також належного фінансування виконання вже існуючих державних програм, планів і заходів та реалізації відповідних концепцій, наприклад Концепції державної політики у сфері захисту прав споживачів на період до


� 127 �

2020 р., схваленої розпорядженням Кабінету Міністрів України від 29 березня 2017 р. № 217-р, і стратегій, наприклад Стратегії розвитку системи запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення на період до 2020 р., схваленої розпорядженням Кабінету Міністрів України від 30 грудня 2015 р. № 1407-р, Засад державної антикорупційної політики в Україні (Антикорупційна стратегія) на 2014–2017 роки, затвердженої Законом України від 14 жовтня 2014 р. № 1699-VII, Стратегії кібербезпеки України, затвердженої Указом Президента України від 15 березня 2016 р. № 96/2016), спрямованих на детінізацію вітчизняної економіки та зниженню рівня економічної злочинності в країні.

До найбільш вагомих організаційно-управлінських факторів економічної злочинності в України продовжують відносити корупцію. За даними міжнародної неурядової організації «Transparency International», яка розраховує індекси корупції у 180 країнах світу, Україна у 2010 р. посіла 134 місце, у 2013 р. – 144 місце, у 2017 р. – 130 місце. Таким чином, незважаючи на майже докорінну зміну в системі протидії корупції в Україні, які відбулися за останні чотири роки під тиском міжнародної спільноти, рівень корупції залишається на досить високому рівні, що створює передумови для криміналізації організаційно-управлінської діяльності у сфері економіки.

Вкрай актуальним в детермінаційному комплексі економічної злочинності залишається питання приватизації державних підприємств. З одного боку, існуючі державні активи – це масштабне джерело корупції, оскільки більшість із них працюють в інтересах окремих бізнес-груп, з іншого боку, велика частка є просто збитковими.

За своїми розмірами державний сектор України є одним із найбільших у Європі. В Україні функціонує понад 4000 суб’єктів господарювання державної власності. У 2015 р. Кабінет Міністрів України затвердив перелік об’єктів державної власності, що підлягають приватизації, до якого було включено понад 300 таких державних об’єктів. Світовій практиці відомі позитивні приклади приватизації в таких країнах, як Великобританія, Канада, Мексика та Польща, проте в них процес приватизації відбувався доволі поступово, тоді як в Україні уряд змушений продавати підприємства за демпінговою ціною 0,68 млрд дол. США за 300 підприємств за значно стисліші строки. Тут відіграють роль і військовий конфлікт на сході країни, й економічна криза, наслідком якої є необхідність шукати додаткові джерела надходжень до державного бюджету [14]. Таким чином, відсутність належного регулювання суспільних відносин у сфері приватизації можна вважати окремою організаційно-управлінською детермінантою економічної злочинності в Україні.

Висновки та перспективи подальших досліджень. Аналіз поточних кількісних і якісних показників економічної злочинності та порівняння з відповідними даними за попередні роки загалом засвідчують наявність низки негативних тенденцій у поширенні економічних злочинів в


� 128 �

Україні. Хоча відповідно до офіційної статистики частка економічних злочинів у структурі злочинності в нашій державі становить лише 6 %, прямі та непрямі збитки від них становлять мільярди гривень щорічно. Значні прогалини в регулюванні економічних відносин, неефективність контролю за сферою державних закупівель, лобіювання інтересів конкретних виробників, низька ефективність ужитих державою антикорупційних заходів і відсутність комплексної нормативно-правової бази протидії економічній злочинності призводять до неефективності спорадичних антикриміногенних заходів у вказаній сфері. Окрім того, негативні тенденції економічної злочинності в України значно посилюються завдяки впливу низки економічних, соціальних і політичних детермінант, безпосередньо пов’язаних із наявністю збройного конфлікту на сході України. Убачається, що встановлені тенденції економічної злочинності мають бути враховані під час розробки комплексної стратегії протидії цьому виду злочинності як важливого інструменту забезпечення економічної безпеки держави та поліпшення добробуту її громадян. СПИСОК БІБЛІОГРАФІЧНИХ ПОСИЛАНЬ

1. Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 6 травня 2015 року «Про Стратегію національної безпеки України» : указ Президента України від 26.05.2015 № 287/2015 // База даних «Законодавство України» / Верховна Рада України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/287/2015 (дата звернення: 01.09.2018).

2. Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за січень – грудень 2017 р. // Генеральна прокуратура України : офіц. сайт. URL: https://www.gp.gov.ua/ua/stst2011.html?dir_id=113281&libid=100820&c=edit&_c=fo (дата звернення: 01.09.2018).

3. Мельник В., Гаруст Ю. Як в Україні карають за економічні злочини. Іскра. URL: http://iskra.kiev.ua/iskra.html?act=article&id=18371 (дата звернення: 01.09.2018).

4. Звіт про кримінальні правопорушення, вчинені на підприємствах, установах, організаціях за видами економічної діяльності за січень – грудень 2016 р. // Генеральна прокуратура України : офіц. сайт. URL: https://www.gp.gov.ua/ua/stst2011.html?dir_id=112757&libid=100820&c=edit&_c=fo (дата звернення: 01.09.2018).

5. Звіт про кримінальні правопорушення, вчинені на підприємствах, установах, організаціях за видами економічної діяльності за січень – грудень 2017 р. // Генеральна прокуратура України : офіц. сайт. URL: https://www.gp.gov.ua/ua/stst2011.html?dir_id=113285&libid=100820&c=edit&_c=fo (дата звернення: 01.09.2018).

6. Звіт про протидію легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом, за 12 місяців 2017 р. // Генеральна прокуратура України : офіц. сайт. URL: https://www.gp.gov.ua/ua/stst2011.html?dir_id=113279&libid=100820&c=edit&_c=fo (дата звернення: 01.09.2018).


� 129 �

7. Україна. Всесвітній огляд економічних злочинів. Кіберзлочини в центрі уваги. Грудень 2011 р. URL: https://www.pwc.com/ua/uk/press-room/assets/gecs_ukraine_ua.pdf (дата звернення: 01.09.2018).

8. Звіт про результати боротьби з організованими групами та злочинними організаціями за січень-грудень 2017 р. // Генеральна прокуратура України : офіц. сайт. URL: https://www.gp.gov.ua/ua/stst2011.html?dir_id=113287&libid=100820 (дата звернення: 01.09.2018).

9. Мельничук Т. В. Ціна економічної злочинності: проблемні аспекти визначення та застосування. Науковий вісник Міжнародного гуманітарного

університету. Сер.: Юриспруденція. 2013. № 5. С. 189–193. 10. Коментар Національного банку України щодо зміни реального ВВП у

2017 році // Національний банк України : офіц. сайт. URL: https://bank.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=66364139&cat_id=55838 (дата звернення: 01.09.2018).

11. Ромен О. Рік системі «ProZorro»: 1001 можливість обдурити систему. URL: https://www.pwc.com/ua/uk/press-room/assets/gecs_ukraine_ua.pdf (дата звернення: 01.09.2018).

12. Індекс соціального розвитку 2017. URL: https://index.minfin.com.ua/ua/labour/unemploy/2017 (дата звернення: 01.09.2018).

13. Рівень безробіття в Україні. URL: https://www2.deloitte.com/ua/uk/footerlinks/newsroom/deloitte-research/social-progress-index.html (дата звернення: 01.09.2018).

14. Дем’яненко Л. Приватизація стратегічних підприємств: піар-хід чи реальні інвестиції. URL: http://nbuviap.gov.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=1970:privatizatsiya-strategichnikh-pidpriemstv-2&catid=157&Itemid=499 (дата звернення: 01.09.2018).


Ксения Владимировна ЮРТАЕВА, кандидат юридических наук


СОВРЕМЕННЫЕ ТЕНДЕНЦИИ ЭКОНОМИЧЕСКОЙ ПРЕСТУПНОСТИ В УКРАИНЕ

На основе анализа количественных и качественных показателей

экономической преступности в статье определены тенденции

экономической преступности в Украине. Проанализированы изменения в

детерминационном комплексе экономической преступности в Украине за

последние пять лет. Делается вывод о необходимости учета установленных

тенденций экономической преступности при разработке комплексной

стратегии противодействия этому виду преступности.

Ключевые слова: экономическая преступность, тенденции,

количественные и качественные показатели, детерминанты,


� 130 �

противодействие.

Kseniia V. YURTAYEVA, Ph. D. in Law,

(Kharkiv National University of Internal Affairs, Kharkiv, Ukraine)

CONTEMPORARY TENDENCIES OF ECONOMICAL CRIME IN UKRAINE Based on the analysis of quantitative and qualitative indicators of

economical crime the article ascertains tendencies of economical crime in Ukraine.

It analyses changes in determinative complex of economical crime in Ukraine within

the last five years. The article emphasizes the need to take into account ascertained

tendencies of economical crime at elaboration a complex strategy of counteracting

crime analyzed.

Key words: economical crime, tendencies, quantitative and qualitative

indicators, determinants, counteraction.


� 131 �

УДК 343.9.02 Юрій Володимирович

ОРЛОВ, доктор юридичних наук,

доцент, професор кафедри кримінального права і

кримінології (Харківський національний

університет внутрішніх


Андрій Анатолійович

ВАСИЛЬЄВ, кандидат юридичних

наук, доцент, професор кафедри

кримінального права і кримінології (Харківський

національний

університет

внутрішніх


КРИМІНАЛІЗАЦІЯ УЧАСТІ У «ЗЛОДІЙСЬКОМУ СПІВТОВАРИСТВІ» ТА ПРОПАГАНДИ

«ЗЛОДІЙСЬКОГО СВІТУ» ЯК ЗАХОДИ ПРОТИДІЇ ОРГАНІЗОВАНІЙ І ПРОФЕСІЙНІЙ ЗЛОЧИННОСТІ

Проаналізовано існуючі підходи, презентовано

розробку й обґрунтування власних пропозицій і

рекомендацій щодо вдосконалення положень

Кримінального кодексу України з питань протидії

організованій і професійній злочинності шляхом

криміналізації участі у «злодійському

співтоваристві» та пропаганди «злодійського

Кирило Олександрович ЧЕРЕВКО,

кандидат юридичних наук, доцент, доцент

кафедри кримінального права і кримінології

(Харківський національний

університет внутрішніх



� 132 �

світу». Розглянуто законодавство низки країн

(Грузії, Російської Федерації), де вже встановлено

кримінальну відповідальності за участь у

«злодійському співтоваристві» та визнано статус

особи як «злодій у законі».

Ключові слова: злодійське співтовариство, злодійський світ, злодій

в законі, протидія, злочинність, професійна

злочинність.

Постановка проблеми. Навряд чи можна навести вагомі аргументи

проти того, що на сьогодні однією з найбільш серйозних внутрішніх загроз для будь-якої цивілізованої країни та її соціально-економічної стабільності є організована, професійна злочинність. Фінансові можливості останньої зумовлюють викривлення, симуляцію політичного режиму та дисфункцію правоохоронних органів, окремих структур державної влади й органів місцевого самоврядування. Ураховуючи практично неконтрольований потік зброї (серед іншого із зони проведення операції об’єднаних сил), ослаблення контролю за перетином державного кордону, політичні чвари та сповільнення впровадження поліцейської реформи, правоохоронні органи України стають практично безсилими у здійсненні заходів, спрямованих на протидію організованій злочинності та поширенню впливу «злочинного світу». За офіційними статистичними даними МВС України та Генеральної прокуратури України, за період 2006–2017 рр. в Україні було виявлено таку кількість організованих груп і злочинних організацій: у 2006 р. – 466, у 2007 р. – 420, у 2008 р. – 378, у 2009 р. – 379, у 2010 р. – 397, у 2011 р. – 395, у 2012 р. – 258, у 2013 р. – 185, у 2014 р. – 166, у 2015 р. – 135, у 2016 р. – 136, у 2017 р. – 210 [1, с. 315]. Зниження рівня зареєстрованої організованої злочинності жодною мірою не означає послаблення її структурно-функціональних позицій, впливовості на державний і муніципальний апарат, а є радше свідченням неконтрольованої інституційної експансії професійно-злочинного середовища на складові масової свідомості, буденні, а так само політичні, економічні, культурні та соціальні практики.

Сьогодні організована злочинність, користуючись хронічною аномійністю транзитивного українського суспільства та стигматизуючими ефектами функціонування кримінально-виконавчої системи, об’єднує окремих членів суспільства, намагається проникати до найбільш прибуткових сфер легальної економіки, впливати на різні гілки державної влади, захоплювати контроль над політичними й економічними процесами в країні, що послаблює державу, викривляє правосвідомість і знецінює гарантії безпеки особи, додержання прав і свобод людини та громадянина. Така характеристика організованої злочинності виводить її на рівень загроз національній безпеці, що дозволяє вважати її не лише кримінально-правовим явищем, а й феноменом економічної та історико-політичної ваги.

Заведено вважати, що одним із найбільш детермінаційно суттєвих


� 133 �

осередків відтворення факторів організованої, професійної злочинності є інформаційна сфера. Відсутність обмежень і важелів впливу на інформаційний контент (програми, відео- й аудіопродукцію), який сприяє поширенню толерантного або навіть позитивного ставлення до злочинного збагачення й підносить та вихваляє представників кримінального світу, сприяє поширенню комплексу ілюзій та сваволі (у термінології академіка О. М. Костенка), а також правової сингулярності. Безумовно, певні зміни у функціональних осередках державного апарату вже відбуваються. Проте навряд чи їх можна ідентифікувати з такими, що можуть посилити захист інформаційної безпеки у сфері кримінальних загроз – від поширення ідеології кримінального середовища, й, відповідно, з такими, що можуть ефективно протидіяти відтворенню елементів механізму самодетермінації злочинності, передання інформації про кримінальний досвід від покоління до покоління.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблеми протидії організованій та професійній злочинності неодноразово порушувались у працях таких учених, як І. М. Даньшин, О. М. Джужа, В. М. Дрьомін, А. П. Закалюк, О. М. Костенко, О. М. Литвинов, Н. Є. Міняйло, М. А. Погорецький, В. М. Попович, І. В. Пшеничний, А. В. Савченко, Є. Д. Скуліш, В. В. Сташис, В. О. Туляков, М. І. Хавронюк, В. І. Шакун, О. Ю. Шостко тощо. Визнаючи суттєвий внесок зазначеної плеяди науковців у розробку заявленої проблематики, слід все ж таки зауважити щодо необхідності його осучаснення, приведення у відповідність до вимог сьогодення й потреб реагування на комплексні загрози національній безпеці, сполучені з тенденціями відтворення загальнокримінальної злочинності.

Метою дослідження є аналіз існуючих підходів, розробка та обґрунтування власних пропозицій і рекомендацій щодо вдосконалення положень Кримінального кодексу України (далі – КК України) з питань протидії організованій і професійній злочинності шляхом криміналізації участі у «злодійському співтоваристві» та пропаганди «злодійського світу».

Виклад основного матеріалу. Як справедливо вказує А. А. Вознюк, протягом 2013–2017 рр. спостерігається позитивний приріст облікованих фактів створення злочинних об’єднань. Так, наприклад, кількість випадків створення злочинних організацій та участі в них збільшилась в 11 разів (з 8 у 2013 р. до 88 у 2017 р.) [2, с. 8]. При цьому науковець указує, що для організованих форм є характерним не будь-який розподіл ролей (наприклад, між виконавцем і пособником чи підбурювачем та виконавцем), а лише такий, що передбачає, крім виконавця, обов’язкову постать організатора [2, с. 226].

Досить часто організатором виступає не пересічний громадянин, а особа, яка має високий кримінально-субкультурний статус і пов’язану з ним вагу у «злочинному світі». Про злодіїв у законі, про злочинний світ ми, як правило, чуємо з публіцистичної або художньої літератури, з кінофільмів, науково-популярних програм чи-то зведень оперативно-службової


� 134 �

інформації. Цим термінам у чинному кримінальному законодавстві України відповідають терміни «організатор», «організована група», «злочинна організація» тощо. Разом із цим законодавство низки країн, зокрема Грузії, Російської Федерації (далі – РФ) та ін., передбачає відповідальність за членство у злочинному співтоваристві або зайняття певного положення в ньому (злодій у законі, особа, яка займає певне становище в злочинній ієрархії, тощо), закріплюючи визначення термінів «злодій у законі», «злочинний світ» та інших як у кримінальних, так і в інших законах.

Установленню кримінальної відповідальності за участь у «злодійському співтоваристві» та визнанню за особою статусу «злодій у законі» (ст. 223-1 КК Грузії) передувало ухвалення Закону Грузії «Про організовану злочинність і рекет», яким у ст. 3 («Злодійське співтовариство», діяльність «злодійського співтовариства, член «злодійського співтовариства, «злодій у законі», «злодійська розборка», «злодійське зібрання») було дано визначення зазначеним термінам. Так, відповідно до вказаної статті, під «злодійським співтовариством» розуміється будь-яка спільність осіб, які домовилися про вчинення злочинної діяльності за умовами «злодійського співтовариства», а під терміном «злодій у законі» – особа, яка в будь-якій формі здійснює управління та/або організацію «злодійського співтовариства» або з використанням методів діяльності «злодійського співтовариства» здійснює управління та/або організацію певної групи осіб [3].

У КК Грузії норма про відповідальність з’явилася вже у квітні 2006 р.: за участь (членство) в «злодійському співтоваристві» було передбачено відповідальність у вигляді позбавлення волі на строк від семи до десяти років, штрафом або без нього (ч. 1 cт. 223-1 КК Грузії), а за визнання за собою статусу «злодій у законі» – позбавлення волі на строк від десяти до п’ятнадцяти років, штрафом або без нього [4].

Схожа норма (стосовно відповідальності за визнання за особою певного статусу в злочинному співтоваристві), спрямована на протидію поширенню організованої злочинності, міститься і у КК РФ. Так, відповідно до частини 4 ст. 210 цього нормативно-правового акту, за діяння, передбачені частиною першою цієї статті («Створення злочинного співтовариства (злочинної організації) з метою спільного здійснення одного або декількох тяжких або особливо тяжких злочинів або керівництво таким співтовариством (організацією)…»), вчинені особою, яка займає вище становище в злочинній ієрархії, передбачено відповідальність у вигляді позбавлення волі на строк від п’ятнадцяти до двадцяти років або довічного позбавлення волі [5].

Урахування наявності реального соціального запиту на зміну у підходах до протидії організованої, професійної злочинності в Україні, а також положень указаних законів інших країн та існуючої практики застосування ст. 255 КК України дають підстави для актуалізації питання про криміналізацію окремих форм указаної злочинної діяльності. Наразі розроблено та зареєстровано у Верховній Раді України відповідний проект


� 135 �

закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо відповідальності для «злодіїв в законі» та за злочини, вчиненні злочинними угрупованнями)» від 02.12.2014 № 1188. Як слушно вказують розробники цього законопроекту, на сьогодні в Україні склалась досить складна політична та економічна ситуація. Наявною нестабільністю користуються представники злочинного миру – так звані «злодії у законі», які потрапляють до України з території Російської Федерації, Грузії, Вірменії та Азербайджану й, установлюючи кримінальні контакти, впливають на криміногенні процеси, зокрема контролюють певні види нелегального бізнесу, чим сприяють погіршенню криміногенної обстановки в державі [6].

Одним із перших проектів законів, у якому вказувалося на необхідність доповнення КК України нормами про відповідальність за наявність статусу «злодій у законі» та належність до «злодійського світу», був проект закону України «Про доповнення до Кримінального кодексу України положеннями про відповідальність “злодіїв у законі” та осіб, що належать до злодійського світу» від 22.05.2012 № 10506. У цьому проекті, на кшталт положень законів Грузії та РФ, було акцентовано увагу на необхідності доповнення КК України новою статтею 256-1 такого змісту: «Стаття 256-1. Наявність статусу “злодій в законі” та належність до злодійського світу. 1. Належність (членство) до злодійського світу, – карається позбавленням волі на строк від п’яти до восьми років. 2. Наявність статусу “злодій в законі”, – карається позбавленням волі на строк від восьми до п’ятнадцяти років». У примітці до проекту також було запропоновано тлумачення термінів «злодійський світ», «член злодійського світу» та «злодій в законі» [7].

Навіть поверхневий аналіз положень цього законопроекту дає підстави для висновку про необхідність його узгодження як з нормами чинного кримінального законодавства, так і з положенням пануючої доктрини кримінального права. Основна частина зауважень щодо положень проекту стосується, по-перше, його суперечності принципам юридичної техніки (поняття «злодії в законі» та «злочинний світ» у буквальному тлумаченні не відповідали контексту проекту норми, що пропонувалася). По-друге, існувала невідповідність системно-правовим принципам криміналізації діянь, адже кримінальна відповідальність так званих «злодіїв у законі» за вчинювані ними злочини наразі вже передбачається низкою чинних кримінально-правових норм, конструкція яких повною мірою забезпечує юридичні підстави для реалізації принципу індивідуалізації відповідальності та покарання.

Перша редакція проекту закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо відповідальності для “злодіїв в законі” та за злочини, вчиненні злочинними угрупованнями)» від 02.12.2014 № 1188, мала ті ж само вади, що і попередній проект закону. Цим проектом було запропоновано внести зміни до статті 255 КК України, в якій назву доповнити словами «або участь у ній»; доповнити новими частинами другою та третьою такого змісту: «2. Зайняття особою вищого становища в


� 136 �

злочинній ієрархії, – карається позбавленням волі на строк від семи до дванадцяти років. 3. Дії, передбачені частиною першою цієї статті, якщо вони вчинені особою, яка займає вище становище в злочинній ієрархії, – караються позбавленням волі на строк від десяти до п’ятнадцяти років або довічним позбавленням волі», а статтю пропонується доповнити приміткою, в якій дається визначення особи, яка займає вище становище в злочинній ієрархії («злодій в законі») та злодійському світу (злочинному середовищу) [8]

Як і попередній проект закону, цей проект має серйозні недоліки, адже переважна більшість діянь в українському кримінальному законодавстві уже визнано злочинами під час опису видів співучасників (ст. 27 КК України), форм співучасті (ст. 28 КК України) та конкретних складів злочинів (ст. 255 КК України) тощо.

Так, у частині 3 ст. 27 КК України вказується організатор вчинення злочину, яким є особа, яка організувала вчинення злочину (злочинів) або керувала його (їх) підготовкою чи вчиненням. Фактично, організаторами вчинення злочину можуть бути «особи, які займають певне становище в злочинній ієрархії».

У статті 28 КК України («Вчинення злочину групою осіб, групою осіб за попередньою змовою, організованою групою або злочинною організацією») вказано на форми співучасті, в яких можуть брати участь окремі суб’єкти злочину, що мають ознаки, в тому числі «злодіїв у законі», «осіб, які займають вище становище в злочинній ієрархії» тощо. Частина 4 ст. 28 КК України вказує на «злочинну організацію»: злочин визнається вчиненим злочинною організацією, якщо його скоєно стійким ієрархічним об’єднанням декількох осіб (п’ять і більше), члени якого або структурні частини якого за попередньою змовою зорганізувалися для спільної діяльності з метою безпосереднього вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів учасниками цієї організації, або керівництва чи координації злочинної діяльності інших осіб, або забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп. У свою чергу, такі структурні частини можуть виступати як групи (створені за попередньою змовою чи організовані) або окремі особи, діяльність яких полягає у вчиненні злочинів, так і групи чи окремі особи й окремі злочинці та «злодії в законі», які здійснюють керівництво чи координацію злочинної діяльності чи забезпечують функціонування відповідних структур самої злочинної організації або інших злочинних груп.

Ієрархічність злочинної організації, у свою чергу, передбачає наявність відповідної системно-структурної будови об’єднання, яка передбачає наявність загального керівництва (лідерів), чітко визначену підпорядкованість рядових членів об’єднання його керівникам (у т. ч. керівникам структурних частин і «злодіїв у законі»), вертикальні зв’язки між вищими та нижчими структурами об’єднання (між «особами, що займають вище становище в злочинній ієрархії» й «особами, що займають нижче становище в злочинній ієрархії»), загальновизнані правила


� 137 �

поведінки та забезпечення їх дотримання учасниками злочинної організації. Що стосується окремих суспільно небезпечних діянь, які знайшли

своє відображення у вигляді конкретного (конкретних) складу (-ів) злочину, слід загадати про ст. 255 КК України («Створення злочинної організації»). Участь у злочинній організації передбачає перебування у складі злочинної організації. Особа стає учасником злочинної організації з моменту її утворення (якщо вона належить до кола осіб, з яких первісно виникає організація) або ж відтоді, коли інші учасники дали згоду на прийняття її до вже існуючої організації. Участь у злочинній організації означає виконання в інтересах такої організації різноманітних дій і здійснення частини функцій організації. Учасник виконує дії в інтересах організації разом з іншими її учасниками чи самостійно, на його потенційне сприяння розраховують уся організація та окремі її члени. Він може виступати як виконавець окремих злочинів, планувати їх, здійснювати допоміжні дії або виконувати окремі доручення керівників організації.

За результатами вивчення цього проекту закону було зроблено висновок про необхідність його істотного доопрацювання. В останній редакції проекту закону (від 10.02.2015 р.) він був істотно відкоригований і являв собою фактично новий документ: крім внесення змін до статті 255 КК України, запропоновано доповнити ч. 3 ст. 27 КК України положенням, що до організаторів також належать особи, причетні до створення, керування та фінансування злочинного угрупування (організованої групи, злочинної організації або злочинного співтовариства), а також особи, які мають статус «злодія в законі». Також передбачалось внесення змін до статті 67 КК України, якими доповнювався перелік обставин, що обтяжують покарання: вчинення злочину організованою групою, злочинною організацією або злочинним співтовариством, вчинення злочину особою, яка є організатором («злодієм у законі») або іншою керівною особою відповідно до ієрархії злочинного угруповання, та змінам до ст. 140 Кримінально-виконавчого кодексу України щодо обов’язкового утримання у приміщеннях камерного типу організаторів злочинного співтовариства та «злодіїв у законі», а також осіб, які раніше були засуджені за створення злочинного співтовариства або участь у злочинній організації. Стосовно висновку щодо подальшої долі проекту закону в такій редакції ми підтримуємо позицію Головного науково-експертного управління щодо недоцільності ухвалення цього законопроекту у його нинішньому вигляді [9].

У цьому контексті на окрему увагу заслуговує питання про доцільність запровадження до КК України положень, якими було б передбачено відповідальність за пропаганду злочинної діяльності, злочинного світу та злочинного способу життя. Варто усвідомлювати те, що інформаційна причинність у механізмі криміногенної детермінації професійної злочинності відіграє одну з провідних ролей.

Аналіз природи та різновидів злочинності доводить, що існує певний її сегмент, який відтворюється передусім у діяльності, суспільно небезпечні результати якої настають внаслідок розгортання закономірностей


� 138 �

інформаційної причинності. Перш за все, це низка злочинів, які вчиняються шляхом закликів, пропаганди й інших подібних до них дій: публічні заклики до насильницької зміни чи повалення конституційного ладу (ч. 2 ст. 109 КК України), заклики до вчинення дій, що загрожують громадському порядку (ст. 295 КК України), пропаганда війни (ст. 436 КК України), пропаганда комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів (ст. 436-1 КК України) та ін. Крім цього, до аналізованого кримінологічно значущого аспекту дискурсу можна включити й злочини, які передбачають: а) психічне насильство, що здійснюється з використанням вербальних прийомів, зокрема висловлюваних погроз, як-то: погроза вбивством (ст. 129 КК України), погроза щодо працівника правоохоронного органу (ст. 345 КК України), погроза щодо судді, народного засідателя чи присяжного (ст. 377 КК України) тощо; б) злочинів, які вчиняються з використанням інших видів інформаційного впливу на особу з метою маніпулювання її поведінкою. До таких злочинів можуть належати випадки шахрайства із використанням гіпнозу, посягання на здоров’я людей під приводом проповідування релігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів тощо.

У разі ж наближення до сутності дискурсу та його соціальних функцій виявляється, що він на рівні факторів детермінації різної віддаленості впливає на всю без винятку злочинність. Ця властивість дискурсу безпосередньо випливає з предметності соціальної діяльності. Будь-який злочин у своїй ґенезі неодмінно проявляє риси предметної діяльності. Тож, через дискурс, що є інструментальним полем опредметнення зовнішнього світу та наділення його конкретним змістом, відбувається не лише соціальне орієнтування, а й самоактуалізація особистості, її співвідношення як суб’єкта діяльності з її об’єктом, в результаті чого відбувається самоідентифікація.

Злочинність, таким чином, відтворюється у певному дискурсивному просторі. Вона (злочинність) як соціальна практика народжується у тексті, значення елементів якого визначається контекстом предметної діяльності; як соціальний конструкт – оформлюється текстом закону. При цьому йдеться не про злочинну мову як таку, а скоріше про специфікацію, адаптацію (як усвідомлену, так і несвідому, масову, таку, що розвивається за закономірностями самоорганізації систем) елементів дискурсу під особливі соціальні контексти кримінальних практик. Звідси випливає, що дискурс злочинності визначається предметністю та контекстуальністю злочинної діяльності. Ці дві її риси є взаємопов’язаними, й перша обумовлюється другою.

Отже, цілком виправданим видається підхід законодавця до кримінальної заборони окремих видів пропаганди. Не має, на нашу думку, становити виняток і пропаганда «злодійського світу». Такий підхід до криміналізації «пропаганди», підкреслимо, вже існує у формулюванні статті 436-1 КК України «Виготовлення, поширення комуністичної, нацистської символіки та пропаганда комуністичного та націонал-соціалістичного


� 139 �

(нацистського) тоталітарних режимів». Аналогічним чином слід діяти і у цьому випадку, криміналізувавши «пропаганду злодійського світу».

Так, під «пропагандою» можна розуміти умисне поширення інформації про норми, звичаї, цінності та традиції «злочинного світу» (кримінальної субкультури) з метою викликати схвальне чи терпиме ставлення до них із боку невизначеного кола осіб. Як і будь-яка пропаганда, пропаганда «злодійського світу» (кримінальної субкультури) має зазвичай публічний характер – здійснюється в присутності невизначеного кола людей, має прилюдний або загальнодоступний (наприклад у разі поширення інформації мережею Інтернет) характер. Якщо ж поширення відповідної інформації має не публічний, а приватний, цілеспрямований характер щодо конкретної особи чи осіб, то такі дії варто розглядати або як втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність, або як дії щодо готування (як елемент пошуку співучасників, змови) до вчинення злочину за наявності до того підстав.

Висновки та перспективи подальших досліджень. Варто визнати слушним намагання авторів низки проектів законів дати визначення термінів «злодій у законі» та «злочинне співтовариство», які повинні знайти відображення в спеціальному нормативному акті – Законі України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» з визначенням напрямів протидії їх злочинній діяльності, зокрема на спеціально-кримінологічному рівні. Така протидія неодмінно має передбачати бар’єри на шляху розгортання інформаційної причинності в механізмі детермінації організованої та професійної злочинності. Одним із базових елементів у структурі цих бар’єрів варто визнати кримінально-правову заборону пропаганди «злодійського світу» (кримінальної субкультури). Норма про кримінальну відповідальність за таку пропаганду може доповнити Розділ XII КК України «Злочини проти громадського порядку та моральності». У цій думці виходимо з того, що основний об’єкт, якому вказаною пропагандою спричиняється шкода, візуалізується саме у сфері відносин моральності.

Висловлені в цій статті пропозиції не можуть розраховувати на наукову довершеність і мають сприйматися як запрошення до дискусії.

СПИСОК БІБЛІОГРАФІЧНИХ ПОСИЛАНЬ 1. Кримінологія. Академічний курс / кол. авт. ; за заг. ред.

О. М. Литвинова. Київ : Кондор, 2018. 588 с. 2. Вознюк А. А. Кримінальна відповідальність та створення

злочинних об’єднань та участь у них : монографія. Київ : ФОП Маслаков, 2018. 928 с.

3. Об организованной преступности и рэкете : Закон от 20.12.2005 № 2354-вс. URL: https://matsne.gov.ge/en/document/view/27814?impose=parallelRu&fullscreen=1&publication=1 (дата звернення 17.09.2018).

4. Уголовный кодекс Грузии : Закон Грузии от 22.07.1999 № 2287-вс.


� 140 �

URL: http://www.refworld.org.ru/docid/54cb63b60.html (дата звернення 17.09.2018).

5. Уголовный кодекс Российской Федерации : Федеральный закон от 13.06.1996 № 63-ФЗ. URL: http://pravo.gov.ru/proxy/ips/?docbody&nd=102041891 (дата звернення 19.09.2018).

6. Пояснювальна записка до доопрацьованого проекту Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (щодо встановлення кримінальної відповідальності для «злодіїв в законі» та посилення відповідальності за злочини, вчиненні злочинними угрупованнями) : від 10.02.2015 № 1188 // База даних (БД) «Законодавство України» / Верховна Рада (ВР) України. URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc34?id=&pf3511=52627&pf35401=329043 (дата звернення 24.09.2018).

7. Про доповнення до Кримінального кодексу України положеннями про відповідальність «злодіїв в законі» та осіб, що належать до злодійського миру : проект закону від 22.05.2012 № 10506 // БД «Законодавство України» / ВР України. URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc34?id=&pf3511=43502&pf35401=223641(датазвернення07.06.2012).

8. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо відповідальності для «злодіїв в законі» та за злочини, вчиненні злочинними угрупованнями) : проект закону від 02.12.2014 № 1188 // БД «Законодавство України» / ВР України.. URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc34?id=&pf3511=52627&pf35401=318172 (дата звернення 19.09.2018).

9. Висновок на проект Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (щодо встановлення кримінальної відповідальності для «злодіїв в законі» та посилення відповідальності за злочини, вчинені злочинними угрупуваннями)» від 02.12.2014 № 1188 // БД «Законодавство України» / ВР України.. URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc34?id=&pf3511=52627&pf35401=319852 (дата звернення 19.09.2018).


Андрей Анатольевич ВАСИЛЬЕВ, кандидат юридических наук, доцент (Харьковский национальный университет внутренних дел,


Юрий Владимирович ОРЛОВ, доктор юридических наук, доцент (Харьковский национальный университет внутренних дел,



� 141 �

Кирилл Александрович ЧЕРЕВКО, кандидат юридических наук, доцент (Харьковский национальный университет внутренних дел,


КРИМИНАЛИЗАЦИЯ УЧАСТИЯ В «ВОРОВСКОМ СООБЩЕСТВЕ» И ПРОПАГАНДЫ «ВОРОВСКОГО МИРА» КАК МЕРЫ ПРОТИВОДЕЙСТВИЯ ОРГАНИЗОВАННОЙ И ПРОФЕССИОНАЛЬНОЙ ПРЕСТУПНОСТИ

Проанализированы существующие подходы, разработки и обоснования собственных предложений и рекомендаций по совершенствованию положений Уголовного кодекса Украины по вопросам противодействия организованной и профессиональной преступности путем криминализации участия в «воровском сообществе» и пропаганды «воровского мира». Рассмотрено законодательство ряда стран (Грузии, Российской Федерации), где установлена уголовная ответственность за участие в «воровском сообществе» и определен статус лица «вор в законе».

Ключевые слова: воровское сообщество, воровской мир, вор в законе,

противодействие, преступность, профессиональная преступность.

Andriy VASILIEV, Candidate of Law, Associate Professor (Kharkiv National University of Internal Affairs,

Kharkiv, Ukraine)

Yuri ORLOV, Doctor of Law, Associate Professor (Kharkiv National University of Internal Affairs,

Kharkiv, Ukraine)

Kyrylo CHEREVKO, Candidate of Law, Associate Professor (Kharkiv National University of Internal Affairs,

Kharkiv, Ukraine)

CRIMINALIZATION OF PARTICIPATION IN THE « THIEF COMMUNITY»

AND THE PROPAGANDA OF « THIEVES WORLD» AS MEASURES OF COUNTERACTION OF ORGANIZED AND PROFESSIONAL CRIME

The existing approaches, elaboration and substantiation of their own

proposals and recommendations for improving the provisions of the Criminal Code

of Ukraine on the issues of counteracting organized and professional crime by

criminalizing participation in the «thieves ‘community», propaganda of the «thieves’

world» are analyzed. The legislation of a number of countries (Georgia, the Russian

Federation, where criminal responsibility for participation in the «thieves’

community» was established and recognized as a person «thief in the law»

Problems of counteraction to organized and professional crime have been


� 142 �

repeatedly violated in the writings of such scientists as I. M. Danshin, A. M. Dzhuzha,

V. M. Dremin, A. P. Zakalyuk, A. M. Kostenko, A. M. Litvinov, N. Ye. Minyailo, M. A.

Pogoretsky, V. M. Popovich, I. V. Pshenichny, A. V. Savchenko, E. D. Skulish, V. V.

Stashis, V. O. Tulyakov, MI Khavronyuk, VI Shakun, O.Yu. Shostko and others like

that. Recognizing the significant contribution of the noted galaxy of scientists to the

development of the stated issues, one must nevertheless note the need for its

modernization, bringing it into line with the requirements of the present, the needs

for responding to complex threats to national security, coupled with the tendencies

of reproduction of common criminal crime.

A similar norm (in terms of liability for recognition of a person’s status in a

criminal community), aimed at countering the spread of organized crime, is

contained in the Criminal Code. Thus, according to Part 4 of Art. 210 of this legal act,

for acts stipulated in part one of this article (Creation of a criminal organization

(criminal organization) for the purpose of jointly committing one or more serious or

especially grave crimes or directing such community (organization) ...) committed

by a person who holds the higher position in the criminal hierarchy, provides for a

liability in the form of imprisonment for a term of fifteen to twenty years, or life

imprisonment.

The criminal liability for participating in the «thieves’ community» and the

recognition of the status of a «thief in the law» (Article 223-1 of the Criminal Code of

Georgia) was preceded by the adoption of the Georgian Law «On Organized Crime

and Racket», which, in Art. 3 («The malicious community», the activity of «a thief

community, a member of a thief community, a thief in law», «thieves ‘disassembly»,

«thieves’ meeting») was given a definition of the specified terms. Thus, according to

the article, under the «thief community» is meant any community of persons who

have agreed to commit a criminal activity under the terms «thieves’ community»,

but under the term «thief in the law» – a person who in any form carries out the

management or (i) the organization of a «thieves community» or using methods of

activity «thieves community» manages the organization and / or organization of a

particular group of persons.

It is worthy to recognize the efforts of the authors of a number of draft laws

to define the terms «thief in the law», «criminal community», which should be

reflected in a special regulatory act – the law of Ukraine «On the organizational and

legal foundations of combating organized crime», defining the areas of

counteraction to their criminal activities, in particular, at the special-criminological

level. Such a counteraction must certainly provide for barriers to the deployment of

informational causation in the mechanism of determination of organized and

professional crime. One of the basic elements in the structure of these barriers is

recognition of the criminal prohibition of the propaganda of the «thieves’ world»

(criminal subculture). The norm on criminal liability for such propaganda can be

supplemented by Section XII of the Criminal Code of Ukraine «Crimes against public

order and morality». In this opinion we proceed from the fact that the main object,

which is caused by the said propaganda, is visualized in the sphere of moral

relations.

Key words: thief community, thieves world, kingpin, opposition, crime,


� 143 �

professional crime. УДК 343.211

Дар’я Володимирівна КАЗНАЧЕЄВА, кандидат юридичних наук, доцент кафедри кримінального права і кримінології (Харківський національний університет


ВІЙСЬКОВА ЗЛОЧИННІСТЬ: АНАЛІЗ ТА

ПРОГНОЗУВАННЯ

Проаналізовано абсолютні та відносні

показники військової злочинності за останні

п’ять років; досліджено структуру та динаміку

вчинення злочинів військовослужбовцями;

сформовано на їх підставі тенденцій розвитку

зазначеного виду злочинності. Установлено, що

злочинність військовослужбовців украй

негативно впливає не лише на Збройні Сили

України та військову дисципліну, але і на

державу в цілому, будучи одним із внутрішніх

індикаторів, за яким суспільство оцінює стан

соціальної безпеки та мікроклімату.

Ключові слова: злочинність військовослужбовців, рівень,

структура, динаміка злочинності, протидія

злочинності.

Постановка проблеми. Забезпечення державної безпеки і захист

державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація та порядок діяльності яких визначаються законом. Це означає, що на Збройні Сили України покладаються важливі функції державної внутрішньої та зовнішньої політики. Збройні сили є самостійним державно-правовим інститутом, відображенням частини сучасного українського суспільства, але з притаманними саме йому специфічними демографічними, організаційно-


� 144 �

управлінськими, соціальними, психологічними та правовими особливостями. Від належного виконання військовими формуваннями покладених на них державою й суспільством обов’язків залежить забезпечення національної безпеки нашої країни. Злочинність військовослужбовців украй негативно впливає не лише на Збройні Сили України та військову дисципліну, але і на державу в цілому, будучи одним із внутрішніх індикаторів, за яким суспільство оцінює стан соціальної безпеки та мікроклімату. Військова злочинність природно сприяє падінню авторитету державної влади, поширенню у суспільстві страху перед зовнішніми та внутрішніми загрозами, аномії, аморальності й неповаги до військовослужбовців та знижує престижність військової служби. Проблема зміцнення законності серед військовослужбовців потребує розробки та вирішення не лише першочергових, але й перспективних завдань щодо протидії злочинності в цій сфері.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Армія як інститут держави виникла разом із створенням перших країн світу. У зв’язку з цим постала необхідність правового регулювання відповідальності осіб, що перебувають на військовій службі, за військові злочини. Усі позитивні й негативні тенденції та закономірності, властиві державі й суспільству в цілому, повною мірою проявляються і в армії. Таким чином, одним із необхідних напрямків розвитку вітчизняної кримінальної політики та кримінології XXI століття варто визнати юридичний супровід цілей військової організації країни: забезпечення обороноздатності й безпеки України, відбиття можливої агресії, а також виконання завдань відповідно до міжнародних зобов’язань країни у військовій сфері. Отже, проблема зміцнення законності та правопорядку, боротьби й запобігання злочинності в Збройних Силах та інших військових формуваннях України залишається досить актуальною, а тенденція змін у структурі військової злочинності – досить несприятливою, що свідчить про погіршення криміногенної обстановки. На монографічному рівні військові злочини були предметом аналізу в роботах В. П. Базова, В. О. Бугаєва, В. О. Глушкова, М. І. Карпенка, В. І. Касинюка, М. І. Панова, Є. Б. Пузеревського, К. Г. Фетисенка, М. І. Хавронюка, С. О. Харинтонова та ін.

Метою статті є здійснення аналізу кількісних і якісних показників військової злочинності та формулювання на їх підставі тенденцій розвитку зазначеного виду злочинності.

Виклад основного матеріалу. Військова злочинність – це сукупність передбачених кримінальним законом суспільно небезпечних діянь, учинених особами із Збройних Сил, інших військ і військових формувань, а також громадянами, що перебувають у запасі, під час проходження ними військових зборів, і персоналом військових частин, з’єднань та установ у зв’язку із виконанням ними службових обов’язків або в розташуванні цих частин, з’єднань і установ, за певний період часу і в певному просторі. Цей вид злочинності виділяється в структурі загальної злочинності за суб’єктним критерієм, тобто являє собою сукупність тих протиправних діянь, які вчиняються спеціальними суб’єктами права –


� 145 �

військовослужбовцями [1. c. 254]. Кримінологічний погляд на систему військових злочинів склався як

результат розвитку законодавства про військові злочини в попередні періоди, що враховував досвід роботи органів військової юстиції, дані науки кримінології та завдання не лише боротьби з військовими злочинами, а, в першу чергу, запобігання їм. Кримінологічна класифікація поділяє склади військових злочинів на відповідні групи, беручи за основу також поділ об’єктів злочинного посягання. Система військової злочинності складається із двох великих груп:

1) загальнокримінальні злочини, що вчиняються військовослужбовцями; найбільш розповсюдженими з них є злочини проти життя та здоров’я особи, злочини проти власності, злочини проти громадської безпеки тощо.

2) військові злочини, тобто злочини проти встановленого порядку несення військової служби.

Серед поглядів учених практично немає розбіжностей щодо принципів класифікації й системи військових злочинів, які поділяють на такі:

1) злочини проти порядку підлеглості та військової гідності: непокора (ст. 402), невиконання наказу (ст. 403), опір начальникові або примушування його до порушення службових обов’язків (ст. 404), погроза або насильство щодо начальника (ст. 405), порушення статутних правил взаємовідносин між військовослужбовцями за відсутності відносин підлеглості (ст. 406 КК);

2) злочини проти порядку проходження військової служби: самовільне залишення військової частини або місця служби (ст. 407), дезертирство (ст. 408), ухилення від військової служби шляхом самокалічення або іншим способом (ст. 409 КК);

3) злочини проти порядку збереження та користування військовим майном: викрадення, привласнення, вимагання військовослужбовцем зброї, бойових припасів, вибухових або інших бойових речовин, засобів пересування, військової та спеціальної техніки чи іншого військового майна, а також заволодіння ними шляхом шахрайства або зловживання службовим становищем (ст. 410), умисне знищення або пошкодження військового майна (ст. 411), необережне знищення або пошкодження військового майна (ст. 412), втрата військового майна (ст. 413 КК);

4) злочини проти порядку експлуатації військової техніки: порушення правил поводження зі зброєю, а також із речовинами і предметами, що становлять підвищену небезпеку для оточення (ст. 414), порушення правил водіння або експлуатації машин (ст. 415), порушення правил польотів або підготовки до них (ст. 416), порушення правил кораблеводіння (ст. 417 КК);

5) злочини проти порядку несення бойового чергування та інших спеціальних служб: порушення статутних правил вартової служби чи патрулювання (ст. 418), порушення правил несення прикордонної служби (ст. 419), порушення правил несення бойового чергування (ст. 420), порушення статутних правил внутрішньої служби (ст. 421 КК);


� 146 �

6) злочини у сфері охорони державної таємниці: розголошення відомостей військового характеру, що становлять державну таємницю, або втрата документів чи матеріалів, що містять такі відомості (ст. 422 КК);

7) військові службові злочини: зловживання військовою службовою особою владою або службовим становищем (ст. 423), перевищення військовою службовою особою влади чи службових повноважень (ст. 424), недбале ставлення до військової служби (ст. 425), бездіяльність військової влади (ст. 426 КК);

8) злочини проти порядку несення військової служби на полі бою та в районі бойових дій: здача або залишення ворогові засобів ведення війни (ст. 427), залишення гинучого військового корабля (ст. 428), самовільне залишення поля бою або відмова діяти зброєю (ст. 429), добровільна здача в полон (ст. 430), злочинні дії військовослужбовця, який перебуває в полоні (ст. 431), мародерство (ст. 432 КК);

9) злочини, відповідальність за які передбачається міжнародними конвенціями та договорами: насильство над населенням у районі воєнних дій (ст. 433), погане поводження з військовополоненими (ст. 434), незаконне використання символіки Червоного Хреста, Червоного Півмісяця, Червоного Кристала та зловживання ними (ст. 435 КК) [2, c. 20–21 ].

Традиційно невід’ємним елементом кримінологічної характеристики військової злочинності є її кількісно-якісні показники. Сучасна військова злочинність в Україні характеризується високим рівнем і несприятливими динамікою та структурою.

Кримінально-правова статистика свідчить про різке й велике (в 10 разів) зростання в Україні впродовж п’яти років кількості зареєстрованих злочинів, що вчиняються військовослужбовцями. Так, якщо у 2012 р. було зареєстровано 490 злочинів, учинених військовослужбовцями, то у 2014 р. – 4153, у 2015 р. – 6213, у 2016 р. – 3650, а у 2017 р. – 4577 злочинів (рис. 1).

Рисунок 1 – Кількість зареєстрованих злочинів, учинених

військовослужбовцями (2012–2017 рр.) Рівень військової злочинності за період, що досліджувався, з


� 147 �

розрахунку на 100 тисяч населення країни становить, відповідно, у 2013 р. – 1,01, у 2014 р. – 9,1, у 2015 р. – 14,5, у 2016 р. – 8,5, у 2017 р. – 10,8. При цьому середній коефіцієнт злочинності за 5 років дорівнює 8,8. Ці розрахунки наведено з урахуванням чисельності народонаселення країни в різні періоди.

Як видно з отриманих даних, простежується різке зростання військової злочинності у 2014 р., а найбільший коефіцієнт відмічався у 2015 р. Зазначена тенденція, перш за все, пояснюється початком гарячої фази антитерористичної операції (далі – АТО) в окремих районах Донецької та Луганської областей, а також щорічним зростанням чисельності Збройних сил України, які у 2017 р. налічували вже близько 250 тисяч військовослужбовців.

Поряд із рівнем злочинності у кримінологічній науці застосовується і такий показник, як рівень судимості, який не можна ототожнювати з рівнем злочинності, оскільки до першого не включаються відомості про осіб, які вчинили злочин, але кримінальні справи стосовно яких було припинено на законних підставах або до осіб застосовано заходи адміністративної відповідальності тощо. Так, кількість військовослужбовців, засуджених за вчинення різних злочинів, становить близько 73–80 % від кількості викритих осіб.

Треба зазначити, що рівень військових злочинів не є об’єктивним, оскільки не охоплює великий шар прихованих (латентних) злочинів, що не відбиваються у показниках кримінально-правової статистики через такі фактори, як замкнутість та автономність військової сфери, слабка доступність до неї з боку громадськості, високий рівень корпоративності й сталі традиції військовослужбовців.

Динаміка військової злочинності, встановлена методами базисних і ланцюгових показників, свідчить про те, що, починаючи з 2014 р., спостерігається різке велике зростання кількості зареєстрованих злочинів, учинених військовослужбовцями (темп приросту, розрахований базисним методом, становить 747,5 %, а темп приросту, розрахований ланцюговим методом – 1025 %). Показники динаміки з 2014 по 2017 рік характеризуються хвилеподібними коливаннями, найвище значення амплітуди яких припадає на 2015 р., а найнижче – на 2016 р. Тим не менш, вираженою є загальна тенденція до зростання рівня злочинності цього виду (табл. 1).

Таблиця 1 Динаміка військової злочинності в Україні (2012–2017 роки)

Показники Абсолютне число Приріст, % (+, –)

– до 2012 р.

Приріст, % (+, –)

до попереднього року

2012 490 – –


� 148 �

2013 369 – 24,7 – 24,7

2014 4153 + 747,5 + 1025

2015 6213 + 1168 + 49,6

2016 3650 + 645 – 41,2

2017 4577 + 834 + 25,4

У структурі всієї зареєстрованої злочинності питома вага військової

злочинності становить близько 1 %, але разом із тим військовослужбовці, чисельність яких збільшується щороку, репрезентують усю територію країни, різні соціальні верстви й групи населення, отже виразно представляють територіальне, соціально-економічне та культурне різноманіття країни, суспільства й народу.

Основним показником структури злочинності є питома вага окремих груп або видів злочинів відносно їх загальної кількості. Як уже було зазначено, до системи військової злочинності належать загальнокримінальні злочини, що вчиняються військовослужбовцями, а також військові злочини, передбачені розділом 19 Кримінального кодексу України. Так, частка злочинів загальнокримінального спрямування становить 18,3 %, а частка військових злочинів – 81,7 %.

Структура сучасної військової злочинності в Україні характеризується значною часткою тяжких та особливо тяжких злочинів, загальний відсоток яких у 2017 р. сягнув 70 %.

Під час аналізу загальнокримінальних злочинів залежно від об’єкта посягання традиційно лідирують злочини проти власності (22%), злочини проти життя та здоров’я (16,2%), злочини в сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів та прекурсорів (14,1%), злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту (8,7%) та злочини проти громадського порядку (3%). Варто підкреслити, що значний відсоток у структурі цієї групи належить незаконному поводженню зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами – ст. 263 КК України (30,2 %).

Структуру групи військових злочинів (розділ 19 КК) можна уявити шляхом виділення питомої ваги найбільш поширених її проявів. Найбільш розповсюдженим злочином проти встановленого порядку несення військової служби є самовільне залишення військової частини або місця служби (70 %). Об’єктивна сторона зазначеного злочину передбачає діяння у вигляді самовільного залишення військової частини або місця служби військовослужбовцем, а також нез’явлення його вчасно без поважних


� 149 �

причин на службу у разі звільнення з частини, призначення або переведення, нез’явлення з відрядження, відпустки або з лікувального закладу тривалістю різного терміну (ст. 407 КК України).

Крім цього, до найбільш розповсюджених військових злочинів належать непокора, тобто відкрита відмова виконати наказ начальника, а також інше умисне невиконання наказу (ст. 402 КК) – 7,5 %, порушення статутних правил взаємовідносин між військовослужбовцями за відсутності відносин підлеглості (ст. 406 КК) – 2,3 %, дезертирство (ст. 408 КК) – 15,6 %, викрадення, привласнення, вимагання військовослужбовцем зброї, бойових припасів, вибухових або інших бойових речовин, засобів пересування, військової та спеціальної техніки чи іншого військового майна, а також заволодіння ними шляхом шахрайства або зловживання службовим становищем (ст. 410 КК) – 5,4 %, втрата військового майна (ст. 413 КК) – 2,1 %, порушення правил поводження зі зброєю, а також із речовинами і предметами, що становлять підвищену небезпеку для оточення (ст. 414 КК) – 4,2 %, недбале ставлення до військової служби (ст. 425 КК) – 4 %, перевищення військовою службовою особою влади чи службових повноважень (ст. 426-1 КК) – 1,8 % (рис. 2).

Рисунок 2 – Структура військових злочинів в Україні (2012–2017 рр.). Зазначена тенденція пояснюється тим, що під час АТО значно зросла

чисельність військовослужбовців, як наслідок – кількість злочинів, пов’язаних із непокорою, дезертирством, невиконанням наказів і самовільним залишенням місця служби; насиченість суспільства зброєю – активізується її незаконний обіг.

Із загальної кількості військовослужбовців, що вчинили злочини, частка офіцерів становить 2,5 %, прапорщиків – 0,5 %, військовослужбовців контрактної служби – 23 %, військовослужбовців строкової служби – 3,5 %.


� 150 �

Ще одним різновидом структури військових злочинів є побудована за критерієм виду військового формування. Так, найчастіше злочини вчиняються військовослужбовцями сухопутних військ, повітряних та військово-морських сил. На ці формування припадає близько 70 % усіх засуджених військових. Така ситуація пояснюється питомою вагою різних родів військ Збройних Сил України.

Треба зазначити, що злочинність військовослужбовців у бойових частинах суттєво відрізняється від злочинності у внутрішніх округах (у бойових частинах переважає злочинність насильницька та необережна, у внутрішніх округах – корисливі злочини й короткострокові ухилення від військової служби); також змінюється характер насильницької, корисливої та необережної злочинності (інші об’єкти посягання, способи вчинення злочинів, мотиви, причини й умови).

Географія військової злочинності може бути представлена, наприклад, за аналізом інформації про кількість злочинів, учинених військовослужбовцями, зареєстрованих відповідними органами прокуратури залежно від їх дислокації. Так, найбільше злочинів реєструється прокуратурою Східного, Центрального та Південного регіонів України, найменше – прокуратурою Західного регіону України. Ці дані цілком кореспондуються із географією військових злочинів залежно від області, на території якої розташована військова частина, де відбувається несення чи проходження військової служби. За цим критерієм найчастіше такі злочини вчиняються в Донецькій, Луганській, Одеській, Київській та Харківській областях.

Висновки. Отже, реальний стан військової злочинності характеризується подальшою тенденцією до інтенсифікації. Можна констатувати усталення стійкого негативного тренду до погіршення кримінологічної ситуації. Таким чином, закономірностями розвитку військової злочинності впродовж 2–3 років є такі: зміна структури, підвищення суспільної небезпечності злочинності, посилення її латентності, неухильне збільшення рівня фактичної злочинності.

Злочинність воєнного часу та в зоні АТО має низку особливостей. Війна й бойові дії радикально впливають на всі соціальні процеси, серед іншого і криміногенні. Істотне збільшення рівня злочинів проти порядку проходження військової служби вплинуло на збільшення загального рівня військової злочинності. На цей час злочини, передбачені статтями 407–409 КК, складають своєрідне ядро військової злочинності, оскільки на їх питому вагу припадає 50 % усіх злочинів, що вчиняються військовослужбовцями. Обмеження чисельності особового складу української армії у майбутньому позитивно вплине на рівень і динаміку злочинів проти порядку проходження військової служби, оскільки у такий спосіб скоротиться кількість потенційних носіїв злочинної мотивації, спрямованої на ухилення від військової служби.

Стосовно військової злочинності теорія протидії має свої особливості, оскільки особа злочинця військовослужбовця суттєво відрізняється від особи звичайного злочинця, а механізм злочинної поведінки особи військовослужбовця у зв’язку з особливими функціональними завданнями,


� 151 �

що стоять перед ним, є специфічним [3, c. 143]. Розробка ефективно діючих заходів щодо запобігання злочинності військовослужбовців на науковому рівні сприятиме скороченню кількості військовослужбовців, які вчиняють злочини, та в результаті дозволить знизити рівень військової злочинності в нашій державі [4, c. 546–551].

СПИСОК БІБЛІОГРАФІЧНИХ ПОСИЛАНЬ 1. Злочинність військова. Українська кримінологічна енциклопедія / за заг.

ред. В. В. Чернєя, В. В. Сокуренка ; упоряд. О. М. Джужа, О. М. Литвинов. Київ ; Харків : Харк. нац. ун-т внутр. справ ; Нац. акад. внутр. справ ; Кримін. асоц. України ; Золота миля, 2017. С. 254–257.

2. Злочини проти встановленого порядку несення військової служби (військові злочини) : навч. посіб. / за ред. М. І. Панова. Харків : Право, 2011.

3. Пузиревський Є. Б. Запобігання військовим злочинам. Харків : Ніка Нова, 2011.

4. Кримінологія. Академічний курс / кол. авт. ; за заг. ред. О. М. Литвинова. Київ : Кондо», 2018. 588 с.

Стаття надійшла до редакції 20.09.2018. Дарья Владимировна КАЗНАЧЕЕВА, кандидат юридических наук (Харьковский национальный университет внутренних дел, Харьков) ВОИНСКАЯ ПРЕСТУПНОСТЬ: АНАЛИЗ И ПРОГНОЗИРОВАНИЕ Проанализированы количественные и качественные показатели

воинской преступности, структура и динамика преступлений, которые совершаются военнослужащими. На основе исследования сформулированы вероятностные тенденции развития данного вида преступности.

Ключевые слова: воинская преступность, военнослужащий, структура, динамика, предупреждение преступности.

Darya V. KAZNACHEYEVA Candidate of Law (Kharkiv National University of Internal Affairs, Kharkiv) MILITARY CRIME: ANALYSIS AND FORECASTING In the article are analyzed absolute and relative indicators of military crime.

The structure and dynamics of crimes committed by servicemen are researched. Formed tendencies of development of the specified type of crime. Armed forces are an independent state-legal institute, reflecting part of modern Ukrainian society, but with specific demographic, organizational, managerial, social, psychological and legal peculiarities. The development of effective measures to prevent crime at the scientific level will contribute to reducing the number of servicemen who commit crimes and, as a result, will reduce the level of military crime in our state.

Key words: military crime, structure, dynamics of crimes committed by servicemen are researched.


� 152 �

УДК 343.35

Дмитро Юрійович КОНДРАТОВ, кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри кримінального права і кримінології (Національна академія внутрішніх справ,


КРИМІНОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА СУЧАСНОЇ

КОРУПЦІЙНОЇ ЗЛОЧИННОСТІ В УКРАЇНІ

На основі сучасних наукових підходів до структури

та змісту кримінологічних знань розглянуто

кримінологічну характеристику сучасної

корупційної злочинності, надано комплексну

характеристику особи злочинця-корупціонера, а

також встановлено причини й умови вчинення

корупційних злочинів в Україні.

Ключові слова: корупція, корупційна злочинність, злочинна

діяльність, кримінологічна характеристика, особа

злочинця-корупціонера.

Постановка проблеми. У сучасному світі корупція є однією з основних соціальних проблем. Для багатьох держав вона є питанням виживання: від її вирішення значною мірою залежить якщо не саме існування держави, то щонайменше стратегічний напрям її економічного, політичного та матеріального розвитку.

До вирішення проблем боротьби з корупцією долучилися Організація Об’єднаних Націй, Рада Європи, Європейський Союз, Організація Американських держав, а також такі організації, як Світовий Банк та Організація економічного співробітництва та розвитку. Саме завдяки колективним зусиллям, глобальному моніторингу стану корупції й оцінюванню небезпек від неї в світі вироблено низку світових стандартів, використання яких на національному рівні сприяє формуванню уніфікованих підходів до забезпечення протидії корупції.


� 153 �

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Дослідженню проблем протидії корупції присвячено численні праці таких учених, як В. Б. Авер’янов, Л. І. Аркуша, П. П. Андрушко, Л. В. Багрій-Шахматов, О. М. Бандурка, Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, О. Ю. Бусол, В. В. Голіна, І. М. Даньшин, О. М. Джужа, О. О. Дудоров, А. П. Закалюк, B. C. Зеленецький, О. Г. Кальман, M. I. Камлик, О. О. Кваша, М. Й. Коржанський, О. М. Костенко, О. М. Литвинов, М. І. Мельник, В. О. Навроцький, С. В. Невмержицький, М. І. Хавронюк та багато інших. Проте, незважаючи на системні антикорупційні заходи держави й наявні присвячені питанням протидії корупції дослідження вітчизняних і зарубіжних учених, Україна має найвищий показник корумпованості.

Метою статті є кримінологічна характеристика сучасної корупційної злочинності, особи злочинця-корупціонера, а також встановлення причин та умов учинення корупційних злочинів в Україні.

Виклад основного матеріалу. Згідно з приміткою до ст. 45 КК України «корупційними злочинами відповідно до цього Кодексу вважаються злочини, передбачені статтями 191, 262, 308, 312, 313, 320, 357, 410, у випадку їх вчинення шляхом зловживання службовим становищем, а також злочини, передбачені статтями 210, 354, 364, 364-1, 365-2, 368–369-2 цього Кодексу» [1].

Основу кримінологічної характеристики корупційної злочинності складає аналіз її кількісно-якісних показників. Кількісно-якісне вимірювання злочинності традиційно здійснюється шляхом виявлення таких основних статистичних показників, як рівень злочинності, коефіцієнти злочинності, структура злочинності, динаміка злочинності, географія злочинності, латентність, «ціна» тощо. Отже, саме кількісно-якісний аналіз того чи іншого виду злочинності дозволяє отримати необхідне уявлення про стан, ступінь розповсюдженості та просторово-часові параметри досліджуваного явища.

Одразу слід зауважити, що притаманною корупційній злочинності особливістю є її висока латентність, що ускладнює надання кримінологічної характеристики цього виду злочинності. Так, за оцінками вчених, у поле зору правоохоронних органів потрапляє не більше 1–5 % злочинів корупційної спрямованості. Решта є латентними, а винні залишаються безкарними, оскільки не притягаються до кримінальної відповідальності та продовжують злочинну діяльність.

Висока латентність корупційної злочинності змушує критично ставитися до даних офіційної статистики, проте отримати уявлення про її основні кількісно-якісні характеристики, виходячи із статистичних даних, все ж таки можна.

Одним із найважливіших елементів кримінологічної характеристики як злочинності взагалі, так і того чи іншого її виду, є її рівень.

Рівень корупційної злочинності визначається кількістю злочинів, учинених за певний період часу. Так, за офіційними статистичними даними Генеральної прокуратури України, у 2013 р. на території України було


� 154 �

зареєстровано 22 613 корупційних злочинів, у 2014 р. – 18 636, у 2015 р. – 18 625, у 2016 р. – 18 866 і, нарешті, у 2017 р. – 20 727 злочинів (див. діаграму 1).

Діаграма 1 Рівень зареєстрованої корупційної злочинності в Україні

за 2013–2017 роки

22613

18636 18625 18866

20727

0

5000

10000

15000

20000

25000

2013 2014 2015 2016 2017

Роки

Кіл

ьк

ість

за

реє

стр

ов

ан

их

ко

ру

пц

ійн

их

зл

оч

ин

ів

Аналіз статистичної звітності про стан злочинності на території України за період з 2013 по 2017 роки свідчить про наявність двох точок зростання кількості випадків вчинення корупційних злочинів (у 2013 р. та 2017 р.) та періоду її відносної стабільності (з 2014 р. по 2016 р.). Також привертає увагу факт невідповідності змін рівня корупційної злочинності тенденціям злочинності в країні в цілому (див. діаграму 2), що підтверджує висновок про вплив на рівень корупційної злочинності фактору державної та суспільної уваги. Однак цей висновок може бути двояким: по-перше, він може свідчити про ефективність заходів щодо протидії корупції, по-друге, – про намагання підвести статистичні дані під вимоги громадськості та міжнародної спільноти.


� 155 �

Діаграма 2 Рівень зареєстрованої злочинності в Україні за 2013–2017 роки

563560

529139

565182

592604

523911

480000

500000

520000

540000

560000

580000

600000

2013 2014 2015 2016 2017

Роки

За

га

ль

на

кіл

ьк

іст

ь з

ар

еєст

ро

ва

ни

х з

ло

чи

нів

Злочинність через її соціальний характер та історичну мінливість необхідно досліджувати як явище, що рухається і змінюється у часі й просторі як у цілому, так і у своїх структурних частинах. Тому стан і структуру цього негативного соціального явища необхідно аналізувати й у динаміці. Відповідні зміни характеризує такий показник, як динаміка злочинності, тобто відношення рівня й структури злочинності певного періоду до рівня та структури злочинності іншого періоду. Під час аналізу динамічних рядів злочинності за тривалі проміжки часу розкриваються закономірності й тенденції її розвитку, що має виняткове значення для оцінювання стану злочинності, її прогнозу на найближче й віддалене майбутнє та для розробки стратегії й тактики боротьби зі злочинністю [2, с. 37]. Динаміку корупційної злочинності в Україні за 2013–2017 роки показано у таблиці 1.

Що стосується динаміки корупційної злочинності, то, як ми можемо побачити, з 2013 до 2015 р. фіксувалося поступове зменшення кількості злочинів, що у підсумку призвело до зменшення майже на 18 %, проте з 2016 по 2017 рік абсолютний показник кількості зареєстрованих злочинів цієї категорії сукупно збільшився більш ніж на 11 %.


� 156 �

Таблиця 1 Рівень та динаміка корупційної злочинності в Україні

за 2013–2017 роки

Роки 2013 2014 2015 2016 2017 Зареєстровано злочинів

22613 18636 18625 18866 20727

Приріст до 2013 р. (у %)

– –17,6 –17,6 –16,6 –8,3

Приріст до попереднього року (у %)

– –17,6 –0,06 1,3 9,9

Одним із показників стану злочинності є її структура. Структура

злочинності – це якісна характеристика, що характеризує її внутрішню будову як співвідношення між групами (видами) злочинів, які можна аналізувати за кримінально-правовими, соціально-демографічними або кримінологічними критеріями. Основним показником структури злочинності є питома вага окремих груп або видів злочинів відносно їх загальної кількості [3, с. 42–43].

Аналіз структури корупційних злочинів показав, що з 2013 р. по теперішній час більшу їх частину становлять три склади: 1) привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем (ст. 191 КК) – 51,9 %; 2) зловживання владою або службовим становищем (ст. 364 КК) – 19,3 %; 3) прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовою особою (ст. 368 КК) – 10,1 %.

Крім того, значну частку, а саме 7,7 % займає викрадення, привласнення або вимагання документів, штампів і печаток, заволодіння ними шляхом шахрайства чи зловживання службовим становищем або їх пошкодження (ст. 357 КК). Питома вага інших корупційних злочинів, що у сукупності складають 41 %, від загальної кількості, коливається від 0,1 % до 1,6 %. Винятком є лише пропозиція, обіцянка або надання неправомірної вигоди службовій особі (ст. 369 КК), питома вага якого становить 2,7 %, що вказує на значну розповсюдженість корупції не лише серед чиновників, але й з іншої сторони – серед осіб, в інтересах яких вони діють (див. діаграму 3 та таблицю 2).


� 157 �

Діаграма 3 Структура корупційної злочинності в Україні за 2013–2017 роки

ст. 191

(51,9%)

інші

(41%)

ст. 368

(10,1%)

ст. 364

(19,3%)

ст. 357

(7,7%)

Говорячи про якісні характеристики корупційної злочинності в

Україні, не можна оминути увагою особистість злочинця, який вчиняє корупційні злочини.

Структуру та головні риси кримінологічної характеристики особи злочинця-корупціонера, як і особи злочинця взагалі, складають такі основні групи ознак: соціально-демографічні ознаки, правові характеристики, соціальні ролі та соціальні статуси, моральні властивості та психологічні особливості. Проте, даючи кримінологічну характеристику особи злочинця-корупціонера, необхідно орієнтуватися на чинне кримінальне законодавство, зокрема з огляду на те, кого законодавець відносить до суб’єктів корупційних злочинів. Отже, стосовно соціально-рольових ознак винних осіб слід ураховувати таке. Що стосується активного підкупу (статті 354, 368-3, 368-4, 369 КК), то ці корупційні правопорушення вчиняються загальними суб’єктами злочину і згідно з міжнародно-правовими нормами належать до так званої активної корупції. Ураховуючи цю обставину, можна виокремити тип активного корупціонера. У межах цього типу слід розрізняти ситуативного та звичного корупціонера (хабародавця). Перший використовує підкуп для вирішення особистих питань лише в окремих випадках. У цьому випадку суттєву роль відіграє несприятлива проблемна життєва ситуація, яка раптово виникла. Звичні ж хабародавці умисно й постійно досягають певних особистих цілей або задовольняють інтереси інших осіб не за рахунок власних умінь, професійних навичок, дотримання законних процедур тощо, а шляхом надання неправомірної вигоди службовій чи посадовій особі [4, с. 355–356].


� 158 �

Таблиця 2

Кримінально-правова структура корупційних злочинів в Україні у динаміці за 2013–2017 рр.

Обліковано кримінальних

правопорушень у звітному

періоді

2013 2014 2015 2016 2017 %

Привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем (ст. 191 КК)

13193 10397 10211 9787 10756 51,9

Зловживання владою або службовим становищем (ст. 364 КК)

3810 2567 3078 3360 3995 19,3

Прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовою особою (ст. 368 КК)

1683 1535 1588 1578 2086 10,1

Викрадення, привласнення, вимагання документів, штампів, печаток, заволодіння ними шляхом шахрайства чи зловживання службовим становищем або їх пошкодження (ст. 357 КК)

2470 1923 1828 2145 1603 7,7

Пропозиція, обіцянка або надання неправомірної вигоди службовій особі (ст. 369 КК)

351 390 286 430 556 2,7

Зловживання повноваженнями службовою особою юридичної особи приватного права незалежно від організаційно-правової форми (ст. 364-1 КК)

333 444 382 396 323 1,6

Викрадення, привласнення, вимагання військовослужбовцем зброї, бойових припасів, вибухових або інших бойових речовин, засобів пересування, військової та спеціальної техніки чи іншого військового майна, а також заволодіння ними шляхом шахрайства або зловживання службовим становищем (ст. 410 КК)

95 288 191 177 248 1,2

Зловживання впливом (ст. 369-2 КК)

94 131 208 254 249 1,2

Зловживання повноваженнями особами, які надають публічні послуги

72 68 107 174 234 1,1


� 159 �

(ст. 365-2 КК) Викрадення, привласнення, вимагання вогнепальної зброї, бойових припасів, вибухових речовин чи радіоактивних матеріалів або заволодіння ними шляхом шахрайства або зловживанням службовим становищем (ст. 262 КК)

41 445 207 154 151 0,7

Викрадення, привласнення, вимагання обладнання, призначеного для виготовлення наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів, чи заволодіння ним шляхом шахрайства або зловживання службовим становищем та інші незаконні дії з таким обладнанням (ст. 313 КК)

62 106 138 97 120 0,6

Порушення встановлених правил обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів (ст. 320 КК)

175 95 185 128 98 0,5

Незаконне збагачення (ст. 368-2 КК)

6 20 23 43 104 0,5

Підкуп службової особи юридичної особи приватного права незалежно від організаційно-правової форми (ст. 368-3 КК)

112 117 78 58 60 0,3

Підкуп особи, яка надає публічні послуги (ст. 368-4 КК)

21 18 29 15 55 0,3

Підкуп працівника підприємства, установи чи організації (ст. 354 КК)

16 21 31 25 40 0,2

Викрадення, привласнення, вимагання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів чи заволодіння ними шляхом шахрайства або зловживання службовим становищем (ст. 308 КК)

31 35 31 28 28 0,1

Нецільове використання бюджетних коштів, здійснення видатків бюджету чи надання кредитів з бюджету без встановлених бюджетних призначень або з їх перевищенням (ст. 210 КК)

48 34 24 15 21 0,1

Викрадення, привласнення, вимагання прекурсорів або

0 2 0 2 0 0,0


� 160 �

заволодіння ними шляхом шахрайства або зловживання службовим становищем (ст. 312 КК) Усього 22613 18636 18625 18866 20727 100

Що ж стосується корупційних злочинів, які можуть бути вчинені

лише спеціальним суб’єктом, то треба зазначити, що від попередніх видів злочинців той, хто їх учиняє, відрізняється передусім особливим соціально-правовим статусом – наявністю владних, організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських повноважень, без яких не можуть бути вчинені службові злочини. Від конкретного змістовного наповнення цього статусу (посади, яку особа обіймає; сфери її діяльності; рівня органу, в якому вона працює; характеру повноважень тощо) безпосередньо залежать характер службового злочину та його наслідки. Інакше кажучи, чим вищу посаду обіймає особа та чим значнішими повноваженнями вона наділена, тим небезпечнішим може бути вчинений нею злочин. З урахуванням цього мають визначатися особливості запобіжної та правоохоронної діяльності стосовно різних категорій службових осіб.

Специфічний соціально-правовий статус службової особи є тим фактором, який породжує проблеми із застосуванням антикорупційного законодавства, що саме ускладнює притягнення особи до відповідальності за вчинені службові злочини. Особа, наділена владними повноваженнями, має можливість не лише зловживати ними для задоволення своїх потреб чи потреб інших осіб, а й використовувати їх для захисту від дії закону, застосування правоохоронними органами антикорупційного законодавства щодо неї або інших осіб. При цьому чим вищу посаду вона обіймає, тим більше можливостей у неї є для нейтралізації заходів соціального контролю [5, с. 185].

Поняття особи злочинця як суб’єкта, винного у вчиненні суспільно-небезпечної дії, виражає його соціальну сутність, складний комплекс його якостей, психологічних особливостей, зв’язків і відносин, його моральний і духовний світ у взаємодії із соціальними умовами та конкретною ситуацією, що вплинули на вчинення злочину. Розглянемо кожну з названих вище груп характеристик окремо.

Соціально-демографічні характеристики особистості службового злочинця: а) службові злочини вчинюються громадянами України; б) службові злочини вчиняють особи у більш зрілому віці (старше 30 років), це пояснюється віковими особливостями зайнятості осіб, які працюють на відповідних посадах; в) питома вага жінок, що вчиняють службові злочини є більшою, ніж середній показник по злочинності в цілому; г) освітній рівень службових злочинців є набагато вищим, ніж в осіб, що вчинюють інші злочини.

Соціально-рольові характеристики особи службового злочинця. Особи, які вчиняють службові злочини, належать, як правило, до таких:


� 161 �

а) керівників підприємств, установ чи організацій; б) працівники, яких наділено владними повноваженнями; в) працівники, які мають безпосередній доступ до майна; г) співробітники, які здійснюють контролюючі функції.

Службові особи адміністративного апарату становлять порівняно незначний відсоток від загальної кількості тих, хто вчинив службові злочини.

Морально-психологічні характеристики особистості службового злочинця. Особам, які вчиняють службові злочини, притаманні такі риси, як корисливість, схильність до зловживання владою, зневага до закону, формальне або легковажно-безвідповідальне ставлення до наслідків своїх дій і рішень, зневага до людей тощо. Нерідко спостерігається і схильність до пияцтва, розгульного способу життя.

Кримінально-правова характеристика службового злочинця полягає в тому, що: а) майже 13–15 % таких осіб учиняють службові злочини в складі групи; б) кожний восьмий груповий службовий злочин вчинюється у складі організованої групи або злочинної організації; в) 5–6 % осіб, які вчинили службові злочини, вчиняють їх повторно; г) частка осіб, які на момент учинення нового злочину мали не зняту й не погашену судимість, становить близько 1 %.

Класифікація та типологія службових злочинців. Типи злочинців: – працівник господарського апарату, який розглядає своє службове

становище головним чином із корисливих позицій або інших особистих вигод; упевнений у владі грошей; одержує особисті матеріальні вигоди за рахунок державних або громадських організацій чи окремих громадян; знає справу, вмілий організатор, але ігнорує інтереси служби, цікавиться ними лише для того, щоб залишатися на посаді, яку він обіймає; зазвичай приховує злочини, які вчиняють підлеглі, чим зміцнює своє становище серед них;

- службова особа господарського й адміністративного апарату, в якої домінуючим мотивом злочинних зловживань є кар’єризм; вона стає на злочинний шлях, маючи на меті у першу чергу особисті інтереси, що проявляються у бажанні репрезентувати себе як працівника, який заслуговує на подальше просування по службі;

- службова особа, як правило, низової або середньої ланки господарського апарату, яка не має достатньої кваліфікації; мотиви вчинюваних нею службових злочинів – забезпечення нібито інтересів підприємства, вузьковідомчий підхід до вирішення службових завдань; нерідко вона керується порочною практикою протиставлення доцільності та законності; не вміючи організувати роботу й долати труднощі, що виникають, законним шляхом, легко йде на правопорушення;

- серед суб’єктів службових злочинів певне місце посідає особа, яка дала згоду на виконання службових обов’язків, але є недостатньо компетентною для успішного їх виконання; така особа від самого початку


� 162 �

проявляє самовпевненість, не підкріплену необхідними знаннями, навичками та здібностями для виконання відповідних організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських обов’язків, для неї є характерним мотив безвідповідального, легковажного й недисциплінованого ставлення до служби;

- окремо стоїть суб’єкт службового злочину, у службовій поведінці якого визначальною є схильність до пияцтва; зазвичай така особа буває представником нижчої ланки, яка розпоряджається ввіреними їй матеріальними цінностями або здійснює контроль за їх зберіганням; схильність до надмірного вживання алкогольних напоїв (зазвичай у компанії) нерідко пов’язується із витратами, які перевищують легальні можливості суб’єкта злочину, що призводить до зловживань і злочинних дій з придбання спиртного; ця ж само схильність визначає злочинно-халатне ставлення до службових обов’язків по забезпеченню зберігання майна та здійсненню контролю за ним.

Поряд із загальною класифікацією службових злочинців кримінологи окремо розглядають типи так званого «хабарника». Так, за морально-психологічною спрямованістю «хабарники» поділяються на два типи:

1) звичайний хабарник, який займається своєю злочинною діяльністю тривалий час, оскільки вміло маскує її; він дуже активний у відшуканні можливостей одержати хабара, готовий одержувати його у будь-якому вигляді, але краще за все грошима; нерідко такий хабарник дотримується твердого «тарифу» за виконання службових дій, пов’язаних із наданням громадянам конкретних благ матеріального або іншого характеру, такий тип незаконного збагачення є найбільш суспільно небезпечним;

2) хабарник нестійкого типу, який проявляє нездатність утримуватися від спокуси одержати «винагороду» за виконання службових обов’язків; активних дій, спрямованих на відшукання можливостей одержати неправомірну вигоду, він не здійснює, значно частіше такому суб’єкту злочину властива схильність до алкоголізму, а ухвалення рішення одержати вигоду здійснюється під впливом компанії «друзів» [3, с. 297].

Згадані типи злочинців мають умовний характер і не є вичерпними, тобто той чи інший злочинець може поєднувати ознаки різних типів або мати додаткові особливі ознаки, за якими можна продовжити виокремлення їх типів.

Будь-яке явище об’єктивного матеріального світу має свої глибинні причини, які зумовлюють його виникнення та подальший перебіг розвитку. У науці такі причини отримали назву детермінантів.

Детермінація корупції та корупційних проявів, включно із злочинними, розглядається загалом на тих самих теоретичних засадах і за тією ж самою схемою, що і стосовно злочинності та злочинних проявів. Предметна сутність корупційних відносин визначається передусім тим, що останні є різновидом суспільних (суспільно неприйнятних) відносин. Вони


� 163 �

виникають через існування у суспільстві об’єктивних та суб’єктивних соціальних, економічних і політичних передумов та зумовленого ними соціально-психологічного їх відбиття як відносно самостійного феномену.

Об’єктивні передумови корупційних відносин полягають в існуванні на цей час, у цьому суспільстві обмежених можливостей, реально або штучно створених труднощів реалізації легальним (правомірним) шляхом певних життєвих потреб, здебільшого справжніх, життєво зумовлених, однак і потреб вищого рівня життя, а також і прагнень до збагачення, нерідко неправомірного та у будь-який спосіб [6, с. 200–202]. Суб’єктивні ж передумови проявляються у незадоволених потребах конкретного суб’єкта та його уявленні про шлях і способи (головним чином нелегальні) задоволення цих потреб.

Основними передумовами корупції насамперед є кризове становище різних галузей економіки України, повільне, непослідовне й незавершене її реформування та системна корупція в країні.

Детермінанти корупційних злочинів можна поділити на політичні, економічні, правові, організаційно-управлінські та соціально-психологічні криміногенні фактори.

Специфіка дії політичних факторів в Україні обумовлюється радикальним переходом суспільства від партійно-тоталітарної системи до демократичної, соціальної та правової держави. При цьому гіпертрофовані командно-адміністративні методи й функції управління різними сферами суспільного життя (закритість державного апарату, відсутність ефективного громадського контролю за його діяльністю, тотальність державного регулювання тощо) не були повністю змінені відповідно до обраного шляху реформування політичного та соціально-економічного життя держави. Стратегічні помилки, допущені в процесі переходу від бюрократично-планового регулювання економіки до регулювання, що ґрунтується на ринкових відносинах, призвели до специфічних проявів корпоративного та локального регулювання, які не вдалося вчасно усунути або нейтралізувати. Вплив на економічні й політичні процеси в суспільстві почали чинити корпоративно-бюрократичні структури, що призвело до дисбалансу в системі розподілу ресурсів і, як наслідок, до появи сфер діяльності з надприбутками (бізнес у сфері металургійної промисловості та торгівлі металобрухтом, енергоносіями, банківська діяльність тощо) та сфер із низькою концентрацією ресурсів (сільськогосподарське виробництво, виробництво товарів народного споживання тощо) [3, с. 299].

Наслідком цього стала активізація економічних факторів, які можуть бути загальними причинами й умовами корупції та причинами й умовами корупційних діянь; до них зокрема можна віднести такі: а) відсутність сприятливого режиму діяльності підприємств та підприємців, особливо щодо сплати податків, відрахувань до бюджету, одержання державної підтримки, кредитів тощо; б) відсутність прозорості процесів роздержавлення (приватизації) власності, вирішення різних економічних та господарських питань, оцінювання прибутків, обсягу податків, одержання


� 164 �

пільг тощо, що створює умови їх вирішення за додаткову «винагороду» для службовця; в) наявність суперечностей, коли на тлі збільшення кількості заможних і багатих людей і зростання їхніх прибутків багато державних службовців, наділених повноваженнями у забезпеченні умов для прибуткової діяльності, не мають навіть помірного достатку.

До чинників правового характеру можна віднести такі: а) недосконалість чинного законодавства, яка знаходить свій прояв у тому, що воно не передбачає цілісної системи заходів протидії корупції, необхідного впливу на її причини й умови; б) повільний розвиток політичної структури та свідомості суспільства, передусім його громадянських інституцій; в) відсутність системи виховання у службовців патріотичних почуттів, моральних і професійних якостей, розуміння того, що корупція підриває авторитет держави й етичні основи суспільної свідомості; г) недостатня визначеність і непослідовність у здійсненні антикорупційної політики, що породжує у службовців, схильних до корупційних діянь, відчуття безкарності; ґ) відсутність державної ініціативи та необхідних організаційних зусиль щодо створення громадських формувань задля підвищення активності населення у боротьбі з корупцією; д) відсутність ефективного парламентського контролю за діяльністю вищих посадових осіб виконавчої гілки влади, серед іншого керівників правоохоронних органів.

Організаційно-управлінські причини корупційної злочинності є такими: а) відсутність чіткої регламентації повноважень, механізмів унеможливлення прийняття на службу лідерів і членів злочинних угруповань, відсутність певних працівників, які б контролювали цю сферу; б) недостатня регламентація правил поведінки та процедур здійснення повноважень; в) наявність широких можливостей для ухвалення рішень на свій розсуд; г) поширеність випадків заміщення посад не на підставі ділових і моральних якостей особи, а через знайомство, особисту відданість, близькість політичних уподобань тощо.

Серед соціально-психологічних факторів виникнення корупційної злочинності можна виділити такі: а) зорієнтованість значної частини населення на протиправне вирішення життєвих питань, внаслідок чого корупція із соціальної аномалії перетворюється у правило поведінки; б) низька психологічна готовність громадян до протидії корупції та відсутність належного механізму залучення громадян до здійснення соціального контролю за діяльністю службових осіб органів влади та місцевого самоврядування; в) корислива спрямованість багатьох державних службовців, що призводить до порушення закону, норм моралі та професійної етики; г) моральна деформація частини керівників, яка проявляється як у вчиненні ними злочинів, так і в поблажливому ставленні до корупційних діянь із боку підлеглих (кругова порука) [7, с. 424–425].

СПИСОК БІБЛІОГРАФІЧНИХ ПОСИЛАНЬ 1. Кримінальний кодекс України : Закон України від 05.04.2001 №


� 165 �

2341-III // База даних «Законодавство України»/ Верховна Рада України. URL: http:// http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2341-14 (дата звернення: 28.02.2018).

2. Машлякевич Д. С. Стратегії запобігання і протидії корупції в Україні : монографія / за аг. ред. О. М. Литвинова. Харків : ТОВ «В деле», 2016. 260 с.

3. Кримінологія: питання та відповіді / за заг. ред. О. М. Литвинова. Харків : Золота миля, 2015. 324 с.

4. Кримінологія : підручник / за ред. В. В. Голіни, Б. М. Головкіна. Xарків : Право, 2014. 440 с.

5. Кримінологія (Особлива частина) : навч. посіб. / за заг. ред. О. М. Литвинова ; наук. ред. серії О. М. Бандурка. Харків : Харків. нац. ун-т внутр. справ, 2011. 347 с.

6. Закалюк А. П. Курс сучасної української кримінології: теорія і практика : у 3 кн. : Кн. 2: Кримінологічна характеристика та запобігання вчиненню окремих видів злочинів. Київ : Ін Юре, 2007. 712 с.

7. Кримінологія. Академічний курс / кол. авт. ; за заг. ред. О. М. Литвинова. Київ : Кондор, 2018. 588 с.


Дмитрий Юрьевич КОНДРАТОВ, кандидат юридических наук, доцент (Харьковский национальный университет внутренних дел, Харьков,

Украина)

КРИМИНОЛОГИЧЕСКАЯ ХАРАКТЕРИСТИКА СОВРЕМЕННОЙ КОРРУПЦИОННОЙ ПРЕСТУПНОСТИ В УКРАИНЕ

На основе современных научных подходов к структуре и содержанию

криминологических знаний рассмотрена криминологическая

характеристика современной коррупционной преступности, представлена

криминологическая характеристика личности преступника-коррупционера,

а также установлены причины и условия совершения коррупционных

преступлений в Украине.

Ключевые слова: коррупция, коррупционная преступность,

преступная деятельность, криминологическая характеристика, личность

преступника-коррупционера.

Dmytro Yuriyovych KONDRATOV, Ph.D. in Law, Associate Professor (Kharkiv National University of Internal Affairs, Kharkiv)

CRIMINOLOGICAL CHARACTERISTIC OF CONTEMPORARY CORRUPTION CRIME IN UKRAINE

Basing on contemporary scientific approaches to the structure and content

of criminological knowledge the author of the article presents criminological

characteristic of contemporary corruption crime, provides criminological


� 166 �

characteristic of corruptor’s criminal personality and ascertains causes and

conditions of corruption offences in Ukraine.

Key words: corruption, corruption crime, criminal activity, criminological

characteristic, corruptor’s criminal personality.

УДК 343.85 (477)

Марина Олександрівна КРАВЦОВА, кандидат юридичних наук, старший викладач кафедри кримінального права і кримінології (Харківський національний університет


СУЧАСНИЙ СТАН І НАПРЯМИ ПРОТИДІЇ

КІБЕРЗЛОЧИННОСТІ В УКРАЇНІ

Проаналізовано основні кількісні та якісні

показники кіберзлочинності (рівень, географія,

структура, динаміка). Сформульовано основні

напрями протидії кіберзлочинності в Україні на

загальносоціальному, спеціально-кримінологічному

та індивідуальному рівнях.

Ключові слова: кіберзлочини, кіберзлочинність, протидія

кіберзлочинності, стан кіберзлочинності,

динаміка кіберлочинності

Постановка проблеми. Розповсюдження комп’ютерних технологій і

комп’ютерної техніки, повсюдне проникнення телекомунікаційних мереж майже в усі сфери життєдіяльності людини одночасно і полегшило (створення та накопичення баз даних, автоматична обробка інформації, можливість миттєвого передання інформації на дуже великі відстані тощо), й ускладнило управління, виконання виробничих процесів та особисту комунікацію. Йдеться про необхідність створення безпечних умов використання віртуального простору, серед іншого захисту від небезпек, які виникають із боку злочинців. Розширення сфери використання


� 167 �

комп’ютерних технологій, яке набуває подальшого розвитку, надає нові можливості вчинення традиційних злочинів і створює умови для реалізації принципово нових схем і методів злочинної діяльності. Актуальність протидії використанню у злочинній діяльності комп’ютерних технологій на цьому етапі розвитку української держави не викликає сумнівів. Більш того, розмах комп’ютеризації та рівень можливостей, які при цьому одержують зловмисники, й тенденція збільшення кількості злочинів у сфері комп’ютерних інформаційних технологій становлять загрозу демократичним перетворенням в Україні та її національній безпеці.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Результати дослідження спеціальної літератури свідчать, що на цей момент існує досить велика кількість робіт, в яких розглядаються окремі аспекти боротьби з кіберзлочинністю. Зокрема, цій проблематиці присвячено роботи Д. С. Азарова, Ю. М. Батуріна, П. Д. Біленчука, В. М. Бутузова, В. Б. Вєхова, В. О. Голубєва, О. Ю. Іванченко, М. В. Карчевського, Н. В. Коваленко, А. А. Музики, С. О. Орлова, Д. В. Пашнєва, В. С. Цимбалюка, В. П. Шеломенцева та ін. Разом із цим швидкий розвиток комп’ютерних технологій і сфер застосування комп’ютерної техніки й динаміка поширення кіберзлочинів підтверджують, що одними з перших їх «споживачів» є злочинці. Найновітніший арсенал технічних засобів та інформація, на жаль, дуже швидко потрапляють до представників злочинного світу, адже вони не обмежені у витратах коштів та матеріальному забезпеченні, як правоохоронні органи, наприклад Департамент кіберполіції. До того ж процес виявлення та фіксації кіберзлочинів і їх наслідків ускладнюється їх латентністю та потребує постійного вдосконалення засобів протидії такому виду злочинності.

Метою статті є дослідження сучасного стану (рівень, географія, структура) та динаміки злочинів у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку, тобто кіберзлочинів в Україні, визначення напрямів протидії кіберзлочинності.

Виклад основного матеріалу. Перш ніж перейти до розгляду питань опису статистичних показників та характеристики кіберзлочинності доцільно зазначити, що з приводу визначення поняття й ознак кіберзлочинів і кіберзлочинності в науці кримінального права та кримінології досі триває дискусія, адже на національному рівні це поняття не має нормативного врегулювання (на рівні законодавчого його визначення), проте цим терміном оперує Конвенція про кіберзлочинність (2001 р.) [6].

Стосовно наукових підходів до визначення понять «кіберзлочин» і «кіберзлочинність» слід пояснити, що частина вчених пов’язує їх із специфічним предметом злочину – комп’ютером (комп’ютерною технікою) чи комп’ютерними даними та способом вчинення злочину – з використанням вищевказаних предметів для вчинення злочину [10, с. 338; 2, с. 36] або з певним місцем його вчинення, яким є кіберпростір [1, с. 17],


� 168 �

віртуальний простір [4, с. 173]. Такі підходи, на наш погляд, є дещо спрощеними, адже, якщо визнати

комп’ютер предметом злочину, то будь-яке його використання, наприклад для нанесення тілесних ушкоджень, утворюватиме склад кіберзлочину. Що стосується зв’язку кіберзлочинів та кіберзлочинності лише з певним простором (сферою) вчинення злочину (злочинів), слід звернутися до дослідження, проведеного О. В. Манжаєм. Проаналізувавши існуючі визначення кіберпростору, науковець дійшов висновку, що кіберпростір ідентифікується з певним єдиним простором – це інформаційне середовище (простір), яке виникає (існує) за допомогою технічних (комп’ютерних) систем під час взаємодії людей між собою, взаємодії технічних (комп’ютерних) систем та управління людьми цими технічними (комп’ютерними) системами [9, с. 216], що фактично не охоплює локальні мережі (не приєднані до Інтернет), не кажучи вже про локальні комп’ютери.

Важко погодитися із можливістю назвати середовище, створене функціонуванням одного такого комп’ютера, таким об’ємним терміном, як «кіберпростір». Так само важко й навіть неможливо опиратися тому, що такий комп’ютер є комп’ютерною системою, яка згадується під час визначення кіберзлочинності й може бути використана для вчинення злочину. Таким чином, визначення кіберзлочинності через поняття кіберпростору не є достатнім для позначення її обсягу.

На наш погляд, кримінально-правовий обсяг поняття «кіберзлочинність» складають злочини, передбачені статтями 361, 361-1, 361-2, 362, 363, 363-1 КК України, що містяться у Розділі ХVІ «Злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку». Під кіберзлочинністю слід розуміти соціально-правовий феномен, що проявляється в забороненій законом про кримінальну відповідальність предметній діяльності (кримінальній активності) частини населення з використанням електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), телекомунікаційних систем, комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку [7, с. 19]. Зазначений підхід до визначення кіберзлочинності був сприйнятий і МВС України під час установлення кола злочинів, які належать до компетенції колишнього Управління боротьби кіберзлочинності (наразі Департаменту кіберполіції Національної поліції України).

Таким чином, це дослідження ґрунтуватиметься на емпіричних даних (офіційні статистичні дані МВС та Генеральної прокуратури України), які стосуються основної, системоутворюючої групи кіберзлочинів – злочинів у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку, оскільки саме специфічні властивості цих злочинів найбільш повно характеризують кіберзлочинність, а отже результати цього дослідження можна вважати репрезентативними стосовно всього масиву кіберзлочинності.

Визначаючи сучасний стан кіберзлочинності в Україні, слід указати,


� 169 �

що вона, як і будь-яке інше соціальне явище, піддається оцінюванню за допомогою певних критеріїв, що відбивають її кількісні та якісні характеристики. Здійснити таке оцінювання можна через аналіз показників поширеності кіберзлочинності в Україні: її рівня, географії, структури, динаміки тощо.

Стосовно рівня кіберзлочинності та її динаміки зазначимо, що у 2009 р. в України було зареєстровано 217 злочинів у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку, у 2010 р. – 190, у 2011 р. – 131, у 2012 р. – 138, у 2013 р. – 595, у 2014 р. – 443, у 2015 р. – 598, у 2016 р. – 865, у 2017 р. – 2573, за січень-серпень 2018 р. – 1885 злочинів (Діаграма 1).

Діаграма 1

Графічне зображення рівня та динаміки кіберзлочинності в Україні за 2009 – серпень 2018 рр.

Питома вага кіберзлочинів у загальній кількості зареєстрованих злочинів

становить 0,05 % від загальної кількості зареєстрованих злочинів у 2009 р.,

0,04 % – у 2010, 0,03 % – у 2011, 0,03 % – у 2012, 0,11 % – у 2013, 0,08 % – у

2014, 0,11 % у – 2015, 0,15 % – у 2016, 0,49 % – у 2017 р. та 0,51 % від злочинів,

зареєстрованих за січень-серпень 2018 р. (Діаграма 2).


� 170 �

Діаграма 2

Графічне зображення питомої ваги кіберзлочинів у загальній кількості

зареєстрованих в Україні злочинів за 2009 – серпень 2018 рр.

Суттєве збільшення кількості зареєстрованих у 2013 р. кіберзлочинів

окремі вчені пов’язують із тим, що «зростання вказаного виду злочинності обумовлено щорічним зростанням користувачів Інтернет-ресурсу в Україні» [5, с. 124], інші пов’язують різницю в даних, що стосуються обліку зареєстрованих злочинів, з переданням права формувати державну статистику про стан злочинності в державі від МВС до прокуратури України [3].

На наш погляд, з набуттям чинності Кримінальним процесуальним кодексом України (2012 р.), яким було внесено істотні зміни у порядок розслідування проваджень і компетенцію уповноважених для цього осіб, і низки супутніх документів дійсно відбулися певні коливання у статистичній картині, разом із цим їх не варто розглядати як дещо надзвичайне чи критичне. Для розуміння природного перебігу речей та відсутності істотного коливання достатньо звернути увагу на питому вагу кіберзлочинів у загальній кількості зареєстрованих злочинів, що у 2013 р. відповідала 0,11 %. Аналогічні показники ми бачимо також у 2015 р., і навпаки, у 2014 р. відбулося зниження кількості зареєстрованих кіберзлочинів.

Разом із цим особливо відчутне зростання рівня кіберзлочинності відбулося у 2017 р. (більш ніж у чотири рази порівняно з 2013 р.), і це свідчить про наявність специфічних рис досліджуваного виду злочинів, пов’язаних з особливостями комплексу факторів його детермінації, як-то: стрімке розгортання процесу інформатизації суспільства (упровадження мережі третього покоління (3G) операторами мобільного зв’язку), освоювання кібертехнологій як засобу злочинної діяльності, об’єктивне відставання технічної складової правоохоронної системи (активна фаза реформування органів Національної поліції України, відсутність достатньої


� 171 �

кількості фахівців та недостатнє фінансування) тощо. Статистичний аналіз географічної поширеності кіберзлочинів в

Україні за останні роки виявив залежність від фактору урбанізації. Найвища кіберкримінальна активність фіксується за ранжиром у Дніпропетровській області, м. Києві, а також у Харківській, Запорізькій та Черкаській областях; найнижча – в Чернівецькій, Херсонській, Сумській і Кіровоградській.

Відповідні географічні особливості вчинення кіберзлочинів в Україні слід розглядати не стільки через призму переважання на мапі кіберзлочинів східних областей порівняно із західними (що традиційно пояснюється низкою чинників, як-то: густота населення, яка на Сході нашої держави є вищою ніж на Заході, історичні та культурологічні передумови тощо), скільки через призму переважання промислово та фінансово розвинутих областей (центрів). Саме технічний (відповідно, й фінансовий) розвиток є неможливим без залучення сучасних, перш за все інформаційних технологій, середовище яких і є середовищем кіберзлочинності.

При цьому аналіз «географічних» особливостей окремих видів кіберзлочинів дозволив виявити таку специфіку. Деякі злочини мають традиційну «приналежність» за місцем вчинення переважно до великих міст. Це такі злочини, як створення з метою використання, розповсюдження або збуту шкідливих програм чи технічних засобів, а також їх розповсюдження або збут; несанкціоновані збут або розповсюдження інформації з обмеженим доступом, яка зберігається в ЕОМ (комп’ютерах), автоматизованих системах, комп’ютерних мережах або на носіях такої інформації та порушення правил експлуатації автоматизованих ЕОМ (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку або порядку чи правил захисту інформації, яка в них оброблюється. Такий злочин, як несанкціоноване втручання в роботу ЕОМ (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку, маючи спочатку переважно приналежність до великих міст, останнім часом дедалі більше (в середньому 50 %) учиняється у містах та селищах міського типу.

Що стосується несанкціонованих дії з інформацією, яка оброблюється в ЕОМ (комп’ютерах), автоматизованих системах і комп’ютерних мережах або зберігається на носіях такої інформації, вчинені особою, яка має право доступу до неї, то цей злочин порівняно з іншими кіберзлочинами має найбільш виражену тенденцію стрімкої «переорієнтації» на невеликі міста та сільську місцевість.

Статистичні дані, що характеризують показники злочинності в Україні за 2017 р., дозволяють зробити висновок, що кіберзлочинність становить 0,49 % (при цьому злочини проти волі, честі та гідності особи складають 0,18 %, а злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи – 0,16 %) від загальної кількості злочинів, облікованих у звітному періоді.

Аналіз даних офіційної статистичної звітності за 2017 р. показав, що переважну більшість у структурі досліджуваних кіберзлочинів, зокрема


� 172 �

злочинів у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку, становлять ті, відповідальність за які передбачено ст. 361 КК України – несанкціоноване втручання в роботу електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку (69,8 %). На другому місці – злочин, передбачений ст. 362 КК України, – несанкціоновані дії з інформацією, яка оброблюється в електронно-обчислювальних машинах (комп’ютерах), автоматизованих системах, комп’ютерних мережах або зберігається на носіях такої інформації, вчинені особою, яка має право доступу до неї (26 %). На третьому місці – злочин, передбачений ст. 361-2 КК України, – несанкціоновані збут або розповсюдження інформації з обмеженим доступом, яка зберігається в електронно-обчислювальних машинах (комп’ютерах), автоматизованих системах, комп’ютерних мережах або на носіях такої інформації (2,5 %). На четвертому – злочин, передбачений ст. 361-1 КК України, – створення з метою використання, розповсюдження або збуту шкідливих програмних чи технічних засобів, а також їх розповсюдження або збут (1,4 %). Усі інші злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку складають 0,3 %. Співвідношення кіберзлочинів у межах групи злочинів у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку можна відобразити у вигляді діаграми (Діаграма 3).


� 173 �

У структурі кіберзлочинності в Україні переважає несанкціоноване втручання в роботу електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку (ст. 361 КК України). На нього припадає понад 69,8 % злочинів у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку, які вчиняються (реєструються) на території України.

Незважаючи на мінливу динаміку, рівень кіберзлочинності в абсолютних показниках характеризується істотним зростанням і стабілізацією показників на високих позначках, а дослідження співвідношення частки їх складових у динаміці вказує на негативні тенденції змін кількісно-якісних характеристик цього виду злочинів і дозволяє виявити, за рахунок яких злочинів головним чином відбувається приріст (Таблиця 1).

Таблиця 1

Кримінально-правова структура кіберзлочинності в Україні у динаміці за 2013–2017 рр.

Обліковано кримінальних правопорушень у звітному

періоді 2013 2014 2015 2016 2017

Несанкціоноване втручання в роботу електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку (ст. 361 КК України)

408 344 432 494 1795

Створення з метою використання, розповсюдження або збуту шкідливих програмних чи технічних засобів, а також їх розповсюдження або збут (ст. 361-1 КК України)

12 10 21 15 35

Несанкціоновані збут або розповсюдження інформації з обмеженим доступом, яка зберігається в електронно-обчислювальних машинах (комп’ютерах), автоматизованих системах, комп’ютерних мережах або на

20 11 59 28 64


� 174 �

носіях такої інформації (ст. 361-2 КК України) Несанкціоновані дії з інформацією, яка оброблюється в електронно-обчислювальних машинах (комп’ютерах), автоматизованих системах, комп’ютерних мережах або зберігається на носіях такої інформації, вчинені особою, яка має право доступу до неї (ст. 362 КК України)

152 73 75 311 670

Порушення правил експлуатації електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку або порядку чи правил захисту інформації, яка в них оброблюється (ст. 363 КК України)

2 4 9 15 6

Перешкоджання роботі електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж чи мереж електрозв’язку шляхом масового розповсюдження повідомлень електрозв’язку (ст. 363-1 КК України)

1 1 2 2 3

Разом 595 443 598 865 2573

Кіберзлочинність – за своєю природою транскордонне явище, що дозволяє більшості вчених вказувати на те, що для кіберзлочинів є характерним максимальний рівень латентності. Факторами латентності кіберзлочинів виступають такі: 1) складність механізму вчинення кіберзлочинів, поєднана з дуже різноманітними сферою та наслідками їх учинення, а також «комп’ютерна безграмотність» більшості потенційних жертв кіберзлочинів, їх нехтування своєю безпекою; 2) негативна поведінка жертв (очевидців) злочину – незвернення жертви та осіб, яким відомо про злочин, до правоохоронних органів і неповідомлення про факт вчинення кіберзлочину; 3) недоліки в роботі правоохоронних органів стосовно реагування на звернення та повідомлення про кіберзлочини.


� 175 �

Розглядаючи питання протидії кіберзлочинності, доцільно приєднатися до тих науковців-кримінологів, які виокремлюють загальносоціальні, спеціально-кримінологічні й індивідуальні напрями протидії.

Протидія кіберзлочинності на загальносоціальному рівні (напрямі) передбачає комплекс перспективних соціально-економічних, організаційно-управлінських, ідеологічних, культурно-виховних та інших заходів, спрямованих на вирішення нагальних соціальних проблем і суперечностей у країні. Саме реалізація загальносоціальних заходів запобігання дає змогу усунути чи мінімізувати вплив криміногенних факторів детермінації кіберзлочинності, запобігти формуванню особистості злочинця.

Задля належної розробки відповідних заходів протидії злочинності, в тому числі кіберзлочинності, є необхідною належна організація діяльності як правоохоронних органів, так і вищих органів держави, яка відповідає вимогам, що висуваються до правової, незалежної та демократичної держави. Крім того, необхідно усувати фактори, що позитивно впливають на існування та розвиток злочинності [8].

Спеціально-кримінологічне запобігання стосується безпосередньо діяльності Національної поліції України і спрямовується головним чином на окремі соціальні групи, які привертають увагу суб’єктів превентивної діяльності.

Основними заходами запобігання кіберзлочинності, що повинні реалізовувати ОВС та Національною поліцією (в особі Департаменту кіберполіції), слід визнати такі: розроблення та затвердження МВС Стратегії протидії кіберзлочинності, що повинна містити концепцію кримінально-превентивої діяльності, науково обґрунтовані стратегічні й тактичні заходи антикримінального впливу й моніторингові механізми забезпечення якості останнього; збільшення кількості планових і позапланових перевірок відповідними органами поліції підприємств, установ та організацій, діяльність яких прямо пов’язана з використанням комп’ютерних технологій або наданням інформаційних послуг, з метою виявлення випадків використання нелегального (нерегламентованого) програмного забезпечення; посилення відповідальності уповноважених осіб підприємств, установ або організацій, діяльність яких пов’язана із зазначеною сферою, які за своїми посадовими або функціональними обов’язками відповідають за безпеку функціонування комп’ютерів та комп’ютерних мереж; установлення жорсткого контролю за обігом будь-яких технічних засобів, заборонених для використання у вільному обігу або використання яких є обмеженим (технічні засоби для негласного зняття інформації з каналів зв’язку, прослуховування, перехоплення кодованих сигналів, добору паролів тощо); використання позитивного досвіду діяльності правоохоронних органів інших країн у цій сфері (в першу чергу аналізуються стан технічного забезпечення й технології, що використовуються для запобігання вчиненню зазначених злочинів); участь працівників «кіберполіції» у міжнародних семінарах, круглих столах тощо, присвячених указаній проблематиці, та


� 176 �

ініціювання відповідними органами нашої держави проведення таких заходів на території України.

Напрямом діяльності щодо протидії вчиненню кіберзлочинів слід також визначити виявлення осіб, які вчиняють або схильні до вчинення кіберзлочинів, індикаторами поведінки яких є систематичний перезапис даних без необхідності, заміна або видалення даних, поява фальшивих записів, випадків, коли оператор системи без об’єктивних підстав починає працювати наднормово, персонал заперечує проти здійснення контролю за записом даних, фіксуються постійні скарги користувачів баз даних або власників щодо помилок та затримок у роботі системи тощо.

Окремим заходом запобігання вчиненню кіберзлочинів є виявлення та запобігання діяльності кібертерористів, тобто осіб, які використовують комп’ютерну техніку, пристрої та мережі для вчинення терористичних актів [11, с. 408].

Висновки та перспективи подальших досліджень. Рівень кіберзлочинності у 2017 р. склав 2573 злочинів і має тенденцію до зростання. Показники динаміки кіберзлочинності в цілому відповідають показникам загальної злочинності в країні, що свідчить про специфічність детермінаційного комплексу кіберзлочинності та про відставання можливостей правоохоронних органів від сучасного рівня технологічного та програмного забезпечення кримінальної активності. Найбільш ефективними заходами, безпосередньо спрямованими на протидію кіберзлочинності, є такі: збільшення кількості планових і позапланових перевірок; установлення жорсткого контролю за обігом технічних засобів, заборонених або обмежених у вільному цивільному обігу; перейняття досвіду діяльності правоохоронних органів інших країн у цій сфері; співробітництво з відповідними органами інших країн щодо розкриття, розслідування та запобігання злочинам в аналізованій сфері, обмін досвідом правозастосування; виявлення осіб, схильних до вчинення злочинів в аналізованій сфері, тощо. Указані заходи потребують подальших наукових розробок для створення дієвих інструментів протидії сучасним викликам кіберзлочинності.

СПИСОК БІБЛІОГРАФІЧНИХ ПОСИЛАНЬ 1. Бутузов В. М. Співвідношення понять «комп’ютерна злочинність»

та «кіберзлочинність». Інформаційна безпека людини, суспільства, держави. 2010. № 1 (3). С. 16–18.

2. Вехов В. Б. Компьютерные преступления: способы совершения и раскрытия. Москва : Право и закон, 1996. 182 с.

3. Петер Геннадій. Прокуратура та правоохоронні органи України в період злочинного режиму Януковича і її перетворення сьогодні. URL: http://www.3republic.org.ua/ua/ideas/13397 (дата звернення: 14.09.2018).

4. Іванченко О. Ю. Кримінологічна характеристика кіберзлочинності, запобігання кіберзлочинності на національному рівні. Актуальні проблеми

вітчизняної юриспруденції. 2016. Вип. 3. С. 172–177.


� 177 �

5. Книженко О. О. Сучасний стан злочинів у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж і мереж електрозв’язку в Україні. Бюлетень

Міністерства юстиції України. 2014. № 7. С. 122–127. 6. Конвенція про кіберзлочинність : міжнародний документ від

23.11.2001 // База даних «Законодавство України» / Верховна Рада України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/994_575 (дата звернення: 10.09.2018).

7. Кравцова М. О., Литвинов О. М. Запобігання кіберзлочинності в Україні : монографія. Харків : Панов, 2016. 212 с.

8. Кравцова М. О. Фактори детермінації кіберзлочинності в сучасній кримінологічній теорії. Юридичний науковий електронний журнал. 2014. № 5. С. 110–113. URL: http://lsej.org.ua/5_2014/5_2014.pdf (дата звернення: 10.09.2018).

9. Манжай О. В. Використання кіберпростору в оперативно-розшуковій діяльності. Право і Безпека. 2009. № 4. С. 215–219.

10. Савчук Н. В. Кіберзлочинність: зміст та методи боротьби // Теоретичні та прикладні питання економіки : зб. наук. пр. Київ : Вид.-поліграф. центр «Київ. ун-т», 2009. Вип. 19. С. 338–342.

11. Кримінологія. Академічний курс / кол. авт. ; за заг. ред. О. М. Литвинова. Київ : Кондор, 2018. 588 с.


Марина Александровна КРАВЦОВА, кандидат юридических наук, старший преподаватель (Харьковский национальный университет внутренних дел, Харьков,

Украина)

СОВРЕМЕННОЕ СОСТОЯНИЕ И НАПРАВЛЕНИЯ ПРОТИВОДЕЙСТВИЯ КИБЕРПРЕСТУПНОСТИ В УКРАИНЕ

Проанализированы основные количественные и качественные

показатели киберпреступности (уровень, география, структура,

динамика). Сформулированы основные направления противодействия

киберпреступности в Украине на общесоциальном, специально-

криминологическом и индивидуальном уровнях.

Ключевые слова: киберпреступления, киберпреступность

,состояние киберпреступности, динамика киберпреступности,

противодействие киберпреступности.

Maryna O. KRAVTSOVA candidate of law sciences, Senior lecturer (Kharkiv National University of Internal Affairs, Kharkiv, Ukraine)

MODERN STATUS AND DIRECTIONS OF COUNTERACTION OF


� 178 �

CYBERCRIME IN UKRAINE The author of the article has analyzed the main quantitative and

qualitative indicators of cybercrime (the level, geography, structure, dynamics).

The author has formulated the basic directions for counteracting cybercrime in

Ukraine at national, special criminological and individual levels.

Key words: computer-related crimes, cybercrime, the state of

cybercrime, the dynamics of cybercrime, counteraction to cybercrime.

УДК 343.851

Олександр Володимирович ОЛІШЕВСЬКИЙ, кандидат юридичних наук, старший викладач кафедри кримінального права і кримінології (Харківський національний університет


СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ ПРОТИДІЇ НЕГАТИВНОМУ ВПЛИВУ ІНФОРМАЦІЇ, ЩО

МІСТИТЬ ПРОПАГАНДУ ВЧИНЕННЯ ДІЙ ПРОТИ ГРОМАДСЬКОГО ПОРЯДКУ

Визначено стан і перспективи протидії негативному

впливу інформації, що містить пропаганду вчинення

дій проти громадського порядку. Проаналізовано

практику притягнення до кримінальної

відповідальності за статтями 293 «Групове

порушення громадського порядку», 294 «Масові

заворушення» та 295 «Заклики до вчинення дій, що

загрожують громадському порядку» КК України.

Виділено попередні та безпосередні заходи протидії

негативному впливу інформації, що містить

пропаганду вчинення дій проти громадського

порядку, а також категорії осіб, на яких вона має

бути спрямована.

Ключові слова: протидія злочинності, негативний вплив інформації,

пропаганда, громадський порядок.


� 179 �

Постановка проблеми. Рівень небезпеки вчинення дій проти публічної безпеки залишається сьогодні високим у зв’язку з невдоволенням населення результатами державних реформ, які призвели до зубожіння, продовженням війни в Україні та низкою інших дестабілізуючих факторів. Украй тривожним фактором тут виступає ще й великий обсяг вогнепальної зброї та вибухових пристроїв серед громадян.

Шкода від розповсюдження інформації, що містить пропаганду вчинення дій проти громадського порядку, виражається через соціально шкідливі та суспільно небезпечні наслідки. Останні можна поділити на прямі й опосередковані. Прямі, у свою чергу, слід ще умовно поділити на душевні та фізичні. Перші – це набуття таких душевних якостей, як цинізм, байдужість, холоднокровність і жорстокість, формування відчуттів безкарності та вседозволеності, утворення в уяві злочинних алгоритмів соціальної поведінки особи, психологічні та психічні розлади. До проявів фізичної шкоди реципієнта належать інсульт, інфаркт міокарда та ін., але за умови інтенсивного впливу. До опосередкованих наслідків розповсюдження інформації, що містить зазначену пропаганду, належить та шкода, яка заподіюється власне вчиненням дій, що загрожують громадському порядку: заподіяння смерті або тілесних ушкоджень людям, позбавлення осіб волі, честі та гідності, знищення або пошкодження майна, підприємств, установ, організацій, житлових будинків та об’єктів інфраструктури, порушення обстановки суспільного спокою, навчання, відпочинку, нормальної роботи підприємств, установ чи організацій тощо.

З установлених небезпечних наслідків випливає необхідність боротьби з досліджуваним явищем. У період нестабільності в Україні та на території інших країн питання протидії негативному впливу інформації, що містить пропаганду вчинення дій проти громадського порядку, завжди стоїть гостро. Від успішної боротьби з цим злочином залежать спокій та благополуччя населення.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. У кримінології питання протидії злочинності знайшло якісне висвітлення. Проблему протидії злочинним діям, що вчиняються під час масових заворушень чи групових порушень громадського порядку, досліджено в працях таких учених, як М. І. Бажанов, Ю. В. Баулін, Ю. В. Біла, І. Г. Богатирьов, Ф. Г. Бурчак, В. В. Василевич, В. В. Голіна, Н. О. Гуторова, І. М. Даньшин, С. Ф. Денисов, О. М. Джужа, О. О. Дудоров, В. П. Ємельянов, А. П. Закалюк, О. О. Кваша, І. В. Козич, О. М. Костенко, І. М. Копотун, О. М. Литвинов, М. І. Мельник, В. О. Навроцький, М. І. Панов, В. В. Сташис, Є. Л. Стрельцов, В. Я. Тацій, П. Л. Фріс, М. І. Хавронюк, Н. М. Ярмиш, С. С. Яценко та ін. Однак питання заходів протидії безпосередньо негативному впливу інформації, що містить пропаганду вчинення дій проти громадського порядку, залишається малодослідженим. Тому метою цієї статті є визначення стану та перспектив протидії негативному впливу інформації, що містить пропаганду вчинення дій проти громадського порядку.

Виклад основного матеріалу. Першим і найважливішим елементом


� 180 �

протидії масовим заворушенням, який мінімізує їх шкідливі наслідки, як справедливо зазначають науковці, є запобігання цьому виду кримінально караних діянь. Очевидно, що найефективнішим засобом такого запобігання є загальносоціальна профілактика, до складових якої належать вагомі результати в протидії корупції, підвищення рівня реальних доходів населення, посилення соціального захисту й утвердження верховенства права. Такі елементи спроможні зняти соціальне напруження, зробити малоефективними дії замовників та організаторів масових заворушень [1, с. 233]. Описане повною мірою стосується і теми нашого дослідження. Однак, на жаль, прогнозування майбутнього України не дає сьогодні підстав говорити про можливість використання описаної профілактики, а отже, варто поставити акцент на спеціальній профілактиці та протидії.

Безпосередньо відповідальність за публічні заклики до погромів, підпалів, знищення майна, захоплення будівель чи споруд, насильницького виселення громадян, що загрожують громадському порядку, передбачено в статті 295 «Заклики до вчинення дій, що загрожують громадському порядку» КК України [2]. Звернемо увагу на те, що пропаганда вчинення дій проти громадського порядку не є самоціллю. Наступним проміжним етапом можуть бути групове порушення громадського порядку або масові заворушення.

За заклики громадян не виконувати вимоги представників влади, не підкорятися їхнім розпорядженням кримінальна відповідальність передбачається статтями 293 «Групове порушення громадського порядку» та 294 «Масові заворушення» КК України.

Акцентуємо увагу і на наявності процесуального механізму притягнення до кримінальної відповідальності за вищезазначеними статтями. Це підтверджується відповідними статистичними даними. Так, за 2013 рік зареєстровано:

‒ 6 випадків групових порушень громадського порядку (2 кримінальних провадження направлено до суду з обвинувальними актами);

‒ 4 випадки масових заворушень (жодне кримінальне провадження не направлено до суду з обвинувальним актом);

‒ 4 випадки закликів до вчинення дій, що загрожують громадському порядку (жодне кримінальне провадження не направлено до суду з обвинувальним актом) [3].

За 2014 рік зареєстровано: ‒ 35 випадків групових порушень громадського порядку (3

кримінальні провадження направлено до суду з обвинувальними актами); ‒ 119 випадків масових заворушень (3 кримінальні

провадження направлено до суду з обвинувальними актами та 4 – з клопотанням про звільнення від кримінальної відповідальності);

‒ 8 випадків закликів до вчинення дій, що загрожують громадському порядку (жодне кримінальне провадження не направлено до суду з обвинувальним актом) [4].

За 2015 рік зареєстровано:


� 181 �

‒ 12 випадків групових порушень громадського порядку (2 кримінальні провадження направлено до суду з обвинувальними актами);

‒ 23 випадки масових заворушень (14 кримінальних проваджень направлено до суду з обвинувальними актами);

‒ 4 випадки закликів до вчинення дій, що загрожують громадському порядку (жодне кримінальне провадження не направлено до суду з обвинувальним актом) [5].


кримінальне провадження направлено до суду з обвинувальним актом); ‒ 8 випадків масових заворушень (1 кримінальне провадження

направлено до суду з обвинувальними актом); ‒ 3 випадки закликів до вчинення дій, що загрожують

громадському порядку (жодне кримінальне провадження не направлено до суду з обвинувальним актом) [6].


кримінальне провадження направлено до суду з обвинувальним актом); ‒ 3 випадки масових заворушень (жодне кримінальне

провадження не направлено до суду з обвинувальним актом); ‒ 4 випадки закликів до вчинення дій, що загрожують


За період із січня по вересень (включно) 2018 р. зареєстровано: ‒ 11 випадків групових порушень громадського порядку (3

кримінальні провадження направлено до суду з обвинувальними актами); ‒ 9 випадків масових заворушень (одне кримінальне

провадження направлено до суду з обвинувальним актом); ‒ 2 випадки закликів до вчинення дій, що загрожують


Таким чином, за період часу з 2013 р. по вересень 2018 р. сталося 25 випадків закликів до вчинення дій, що загрожують громадському порядку, «в чистому вигляді», проте жодне кримінальне провадження за ними не направлено до суду з обвинувальним актом. Складається така ситуація: за публічні заклики до погромів, підпалів, знищення майна, захоплення будівель чи споруд, насильницького виселення громадян, що загрожують громадському порядку в Україні, ніхто реально кримінальної відповідальності не поніс. Однак у ситуаціях, коли ці заклики та заклики громадян не виконувати вимоги представників влади й не підкорятися їхнім розпорядженням супроводжувалися діями, описаними в диспозиціях статей 293 «Групове порушення громадського порядку» та 294 «Масові заворушення» КК України, можемо спостерігати наявність деякої практики притягнення до кримінальної відповідальності винних осіб.

Проте наявність статей 293, 294 та 295 КК України є недостатньою


� 182 �

для успішної протидії пропаганді. Мають бути не лише механізм репресії, а, що важливіше, по-перше, зміна світогляду населення у бік «позитивних» цінностей, по-друге, у разі вчинення дій проти публічної безпеки заздалегідь організованою, керованою, з визначеною програмою дій групою – розроблення алгоритму протидії.

Заходи оперативних підрозділів із протидії масовим заворушенням, на погляд М. Л. Грібова та О. О. Пустового, доцільно об’єднати в такі групи: 1) заходи з виявлення ознак підготовки масових заворушень; 2) заходи із запобігання масовим заворушенням; 3) заходи з припинення масових заворушень; 4) заходи з розслідування масових заворушень.

До першої групи заходів належать такі: а) правоохоронний моніторинг соціальних мереж і діяльності ЗМІ щодо виявлення відкритих і прихованих закликів до масових протестів, нагнітання деструкції соціальної злагоди, використання мереж для організації акцій протесту; б) аналіз інформації з публічно доступних і конфіденційних джерел щодо: перерахування значних сум грошових коштів формальним і неформальним громадським організаціям, придбання та виготовлення за ці кошти прапорів, наметів, поліграфічної продукції, а також предметів, що можуть бути використані як знаряддя злочинів (бейсбольні біти, металева арматура й ланцюги, феєрверки тощо); в) заходи з отримання первинної інформації щодо підготовки масових заворушень (оперативне впровадження до віртуальних і реальних соціальних спільнот, формальних і неформальних громадських організацій, негласне оперативне опитування, негласний оперативний огляд публічно доступних об’єктів і публічно недоступних місць з дозволу їх власників або користувачів, візуальне спостереження в публічно доступних місцях).

Другу групу становлять такі заходи: а) інформування відповідних державних органів про виявлені факти та дані, що свідчать про загрозу безпеці суспільства й держави, відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» з подальшим публічним оголошенням схем фінансування та підготовки масових заворушень, викриттям справжніх намірів їх замовників та організаторів; б) направлення зібраних матеріалів, у яких зафіксовано фактичні дані про підготовку масових заворушень, до відповідного органу досудового розслідування для початку та здійснення досудового розслідування в порядку, передбаченому КПК України (ч. 2 ст. 7 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність»).

Третю групу заходів утворюють такі: а) збирання та негайне передання підрозділам, до компетенції яких належить забезпечення громадського порядку силовими засобами, інформації щодо поведінки та намірів натовпу та найактивніших учасників масових заворушень; б) дезінформація та дезорганізація натовпу заздалегідь упровадженими в криміногенне середовище оперативними працівниками як через соціальні мережі, так і безпосередньо в натовпі. Заходи третьої групи необхідно відобразити в нормах Закону України «Про оперативно-розшукову


� 183 �

діяльність». До четвертої групи заходів належать усі процесуальні дії, які

здійснюють оперативні працівники за дорученням слідчого або прокурора [1, с. 242–243].

Заходи протидії негативному впливу інформації, що містить пропаганду вчинення дій проти громадського порядку, мають бути спрямовані на дві категорії осіб: тих хто виготовляє, бере участь в обігу таких відомостей або даних і розповсюджує їх, і тих, хто сприймає (а серед них, по-перше, населення та правоохоронні органи, а по-друге, ще дві підгрупи – свідомі й ті, що ще не зрозуміли можливості негативного впливу інформації). Такі заходи умовно поділимо на попередні та безпосередні (під час закликів до вчинення дій, що загрожують громадському порядку), серед яких є діючі та перспективні. До попередніх належать такі:

1) офіційно публічно засуджувати діяння, пов’язані зі створенням та розповсюдженням інформації, яка містить пропаганду вчинення дій проти громадського порядку, на підставі статей 293 «Групове порушення громадського порядку», 294 «Масові заворушення» та 295 «Заклики до вчинення дій, що загрожують громадському порядку» КК України;

2) роз’яснювати через засоби масової інформації, які саме відомості або дані належать до інформації, яка містить пропаганду вчинення дій проти громадського порядку, чому вона завдає шкоду та яку саме;

3) проводити тренінги з працівниками правоохоронних органів щодо тактики дій у таких ситуаціях;

4) активно аналізувати та критично оцінювати інформаційні продукти й послуги на предмет наявності пропаганди вчинення дій проти громадського порядку;

5) не сприймати (тобто не дивитися, не прослуховувати) завідомо шкідливу інформаційну продукцію;

6) заборонити та обмежити обіг конкретних інформаційних матеріалів, що містять пропаганду вчинення дій проти громадського порядку; із цією метою необхідно створити й активно оновлювати відповідні банки даних (каталогів) із відкритим доступом Національною експертною комісією України з питань захисту суспільної моралі;

7) організувати масові схвальні оцінки духовному та високоморальному способам життя;

8) популяризувати життя видатних історичних осіб з метою наслідування їхніх позитивних думок і вчинків тощо.

До безпосередніх (під час закликів до вчинення діяння) заходів протидії негативному впливу інформації, що містить пропаганду вчинення дій проти громадського порядку, належать такі:

1) проводити дезорганізаційні заходи через надання правдивої інформації ЗМІ та соціальні мережі щодо дій організаторів, виконавців, пособників та підбурювачів злочину, справжньої їх мети, схем фінансування їхньої діяльності тощо;

2) залучати медіаторів (незалежних посередників, що здійснюють


� 184 �

допомогу сторонам у вирішенні конфлікту), авторитетних людей із закликами про припинення неправомірних дій та необхідності звільнити певну територію чи інше місце;

3) налагоджувати контакти та переговори з особами, які активно висловлюють невдоволення;

4) усувати світлові та звукові ефекти, специфічний ритм і мелодію музики, так званого тла «наркотизації», коли навіюваність значно підвищується, а раціональний контроль за поведінкою гальмується;

5) попереджувати подальше збільшення кількості людей та створювати умови для їх розосередження;

6) переводити увагу людей на інші об’єкти, явища, обставини тощо; 7) оголошувати про те, що ведеться відеозйомка учасників натовпу,

звертатися до конкретних активно налаштованих осіб з назвою конкретних прізвищ, імен і по батькові (зникає ілюзія анонімності дій);

8) попереджувати учасників про можливість застосування сили та спеціальних засобів, затримання активних учасників і притягнення їх до відповідальності;

9) установлювати й тимчасово ізолювати агресивно налаштованих осіб (однак застосування сили має бути ситуативно обдуманим і виправданим, щоб не повторити події листопада 2013 р.) тощо.

СПИСОК БІБЛІОГРАФІЧНИХ ПОСИЛАНЬ 1. Грібов М. Л., Пустовий О. О. Заходи оперативних підрозділів з

протидії масовим заворушенням. Юридичний часопис Національної академії

внутрішніх справ. 2017. № 2 (14). С. 231–247. 2. Кримінальний кодекс України : Закон України від 05.04.2001 №

2341-III // База даних «Законодавство України» / Верховна Рада України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2341-14 (дата звернення: 05.10.2018).

3. Єдиний звіт про кримінальні правопорушення за січень-грудень 2013 року // Генеральна прокуратура України : офіц. сайт. URL: https://www.gp.gov.ua/ua/stst2011.html?dir_id=110381&libid=100820 (дата звернення: 05.10.2018).

4. Єдиний звіт про кримінальні правопорушення по державі за січень-грудень 2014 року // Генеральна прокуратура України : офіц. сайт. URL: http://www.gp.gov.ua/ua/stst2011.html?dir_id=112661&libid=100820# (дата звернення: 05.10.2018).

5. Єдиний звіт про кримінальні правопорушення по державі за січень-грудень 2015 року // Генеральна прокуратура України : офіц. сайт. URL: http://www.gp.gov.ua/ua/stst2011.html?dir_id=112173&libid=100820# (дата звернення: 05.10.2018).

6. Єдиний звіт про кримінальні правопорушення по державі за січень-грудень 2016 року // Генеральна прокуратура України : офіц. сайт. URL: http://www.gp.gov.ua/ua/stst2011.html?dir_id=112661&libid=100820


� 185 �

(дата звернення: 05.10.2018). 7. Єдиний звіт про кримінальні правопорушення по державі за

грудень 2017 року // Генеральна прокуратура України : офіц. сайт. https://www.gp.gov.ua/ua/stst2011.html?dir_id=113281& libid=100820.

8. Єдиний звіт про кримінальні правопорушення по державі за вересень 2018 року // Генеральна прокуратура України : офіц. сайт. URL: https://www.gp.gov.ua/ua/stst2011.html?dir_id=113653&libid=100820.


Александр Владимирович ОЛИШЕВСКИЙ, кандидат юридических наук (Харьковский национальный университет внутренних дел, Харьков)

СОСТОЯНИЕ И ПЕРСПЕКТИВЫ ПРОТИВОДЕЙСТВИЯ

НЕГАТИВНОМУ ВЛИЯНИЮ ИНФОРМАЦИИ, СОДЕРЖАЩЕЙ ПРОПАГАНДУ СОВЕРШЕНИЯ ДЕЙСТВИЙ ПРОТИВ ОБЩЕСТВЕННОГО ПОРЯДКА

Определены состояние и перспективы противодействия негативному влиянию информации, содержащей пропаганду совершения действий против общественного порядка. Проанализирована практика привлечения к уголовной ответственности по статьям 293 «Групповое нарушение общественного порядка», 294 «Массовые беспорядки» и 295 «Призывы к совершению действий, угрожающих общественному порядку» УК Украины. Выделены предварительные и непосредственные меры противодействия негативному влиянию информации, содержащей пропаганду совершение действий против общественного порядка, а также категории лиц, на которых она должна быть направлена.

Ключевые слова: противодействие преступности, негативное влияние информации, пропаганда, общественный порядок.

Oleksandr V. OLISHEVSKYI, PhD in Law, (Kharkiv National University of Internal Affairs, Kharkiv, Ukraine)

STATE AND PROSPECTS OF COUNTERACTION A NEGATIVE IMPACT

OF INFORMATION CONTAINING PROPAGANDA OF ACTIONS AGAINST PUBLIC ORDER

Problem’s setting. The measures to counteract a negative impact of information containing propaganda of actions against public order remains poorly research.

Analysis of recent studies. The issue of crime counteracting is developed in criminology. The problem of combating criminal acts committed during riots or group violations of public order researched in the works of many scientists.

Objective of the research. To define the state and prospects of


� 186 �

counteraction the negative influence of information containing propaganda of actions against public order.

The main part. The prior measures of counteracting the negative influence of information containing propaganda of actions against public order include:

1) officially publicly condemn acts related to the creation and dissemination of information that contains propaganda of actions against public order on the basis of articles 293, 294 and 295 of the Criminal Code of Ukraine;

2) to explain through the mass media which particular information or data relates to information that contains propaganda of actions against public order, why it brings harm and what exactly;

3) to conduct trainings with law enforcement officers on tactics of action in such situations;

4) to analyze and evaluate information products and services for the presence of the subject studied in this work;

5) not to perceive (that is, not to watch, not to listen) deliberately harmful information products;

6) to prohibit and restrict the circulation of specific information materials that contains propaganda of actions against public order;

7) to organize massive approvals of the spiritual and moral ways of life 8) to promote the life of prominent historians in order to follow their

positive thoughts and actions, etc. The direct (during appeals to an act) measures to counteract the negative

impact of information that contains propaganda to commit actions against public order include:

1) to conduct disorganization measures by providing true media information and social networks on the actions of the organizers, executors, accomplices and instigators of the crime, their true purpose, financing schemes for their activities, etc.;

2) to involve mediators (independent mediators, helping parties to resolve the conflict), authoritative people with appeals for stopping unlawful actions and the need to release a certain territory or other place;

3) to establish contacts and negotiations with those who actively express dissatisfaction;

4) to eliminate light and sound effects, the specific rhythm and melody of music, the so-called background of ‘narcotization’, when the inclination is significantly increased and rational control of behaviours is inhibited;

5) to prevent further increase in the number of people and create conditions for their dispersal;

6) to transfer people’s attention to other objects, phenomena, circumstances, etc.;

7) to announce that the video of the crowd is taking place, to turn to specific active persons with the name of specific surnames, names, patronymic (the illusion of anonymity of actions disappears);

8) to warn participants about the possibility of using force and special


� 187 �

means, detaining active participants and bringing to justice; 9) to establish and temporarily isolate aggressive individuals, etc. Conclusions. The measures of counteracting the negative impact of

information containing propaganda of actions against public order mentioned in this article should be directed to two categories of persons – those who make, participate in the circulation of such information or data, distribute them and those who perceive (among them, firstly, the population and law-enforcement agencies, and secondly, two more subgroups – those who are conscious and those who have not yet understood the possibilities of negative influence of information).

Key words: crime combating, negative influence of information,

propaganda, social order. УДК 343.97

Юрій Володимирович ОРЛОВ, доктор юридичних наук, доцент (Харківський національний університет

внутрішніх справ, Харків)

ДИСКУРСИВНО-ПЕРЦЕПТИВНІ МЕХАНІЗМИ

ДЕТЕРМІНАЦІЇ ЗЛОЧИННОСТІ

Виділено та охарактеризовано два типи

дискурсивно-перцептивних механізмів детермінації

злочинності: інтроспективний та інтерактивний.

Перший розвивається у носії елементів візуальної

культури. Унаслідок укорінення фонетико-

алфавітних перцептивних матриць домінуючою у

системі пізнання виявляється інтроспекція, що

формує такі девіантогенні чинники: переважаюча

сукцесивність психічного відображення,

індивідуалізованість соціальних акторів, знижені

емпатія й субсидіарна відповідальність. У підґрунті

інтерактивного механізму лежить залучення


� 188 �

суб’єкта до сфери акустичних вербально-силових

полів, зниження ступеня індивідуалізованості,

стимуляція колективістських патернів.

Ключові слова: злочинність, детермінація, дискурс, перцепція,

механізм, інтроспекція, інтеракція.

Постановка проблеми. Століття спроб вивчення злочинності,

проникнення до її сутності, намагання описати й пояснити її феномен і детермінаційну природу забезпечили сучасну кримінологічну науку вельми потужним масивом знань про різні боки кримінальної активності. Водночас було б помилковим стверджувати, що сьогодні кримінологія оперує неспростовним знанням, а головне – чітким, однозначним розумінням того, чим же є злочинність у її чотириєдиному причинному вимірі, описаному ще Аристотелем як causa formalis, causa materialis, causa finalis та causa efficiens. На жаль, приріст знання не завжди забезпечує зростання розуміння. Часто в науці відбувається навпаки, а надто у науках гуманітарних. І тим більше в умовах все нових хвиль технологічної революції, за темпами поширення яких соціальними просторами, вочевидь, не встигають механізми адаптації етичної й культурної сфер.

Наявні численні підходи, концепції й теорії, спрямовані на визначення поняття, закономірностей, механізмів детермінації злочинності мають істотні обмеження у застосуванні та є придатними, як правило, для пояснення лише окремих її сегментів. Та й навряд чи може бути інакше, адже цілісне сприйняття дійсності – прерогатива Всевишнього. Тим не менш, не претендуючи на такі вишукування, наука має прагнути до поглиблення знання, його міждисциплінарної інтеграції, налагодження відповідних семіотичних мостів. Гадаємо, одним із потенційно ефективних напрямів такої пізнавальної кримінологічної діяльності може стати дослідження дискурсивної природи злочинності. Оскільки злочинність постає як різновид соціальної діяльності, а діяльність завжди є контекстуальною, за психічним змістом – категоріальною, дискурсивно опосердкованою, остільки ж і обґрунтованим є кримінологічний інтерес до сфери мовних практик.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. На високому теоретичному рівні проблеми сутності й детермінації злочинності розроблялась у працях Г. А. Аванесова, Я. І. Гілінського, В. В. Голіни, І. М. Даньшина, О. М. Джужи, А. І. Долгової, А. П. Закалюка, О. Г. Кальмана, Н. Ф. Кузнєцової, І. П. Лановенка, О. М. Литвинова, О. Г. Фролової, Д. А. Шестакова та багатьох інших учених. Предметність як ознаку злочинної діяльності вельми розлогому аналізу у своїх працях піддавали Г. Н. Горшенков, В. М. Дрьомін, А. Ф. Зелінський, О. М. Костенко, В. В. Тищенко й інші дослідники. До окремих аспектів дискурсивного середовища кримінальних практик у своїх працях зверталися В. С. Батиргареєва, О. І. Гуров, Д. С. Ліхачов, В. В. Пивоваров і деякі інші. Віддаючи належне існуючому доробку, слід разом із тим указати й на явно


� 189 �

недостатню розробленість питань, що стосуються ролі перцептивних засад детермінації злочинності, тих її особливостей, що випливають зі змісту та ґенези дискурсивно визначених способів комунікації особистості з навколишнім світом.

Мета статті – подати опис та пояснення дискурсивно-перцептивним механізмам детермінації злочинності.

Виклад основного матеріалу. Говорячи про детермінацію злочинності, варто усвідомлювати те, що йтиметься і про її сутність, адже причинність, як було зазначено вище, не вичерпується тільки causa efficiens, тобто факторністю впливів, а є також матеріальною (онтологічною, праксеологічною), цільовою й ідеальною, а тому функціональною та сутнісною основою будь-якого реально існуючого предмету чи того, що ми описуємо як предмет. Саме в такому розумінні і слід сприймати винесену в заголовок цієї статті семантичну зв’язку «механізми детермінації злочинності», яка визначає не лише зовнішню, факторну (детерміністичність у вузькому значенні), а й і її внутрішню, сутнісну причинність (зміст). Останній виявляє себе передусім у конвенційно контекстуальній соціальній діяльності, що постає масовою, дискурсивно визначеною й перцептивно детермінованою реакцією та способом адаптації індивідуумів до зовнішніх умов життєдіяльності.

Усвідомлюючи те, що таке розкриття змісту категорії «злочинність» в жодному разі не може претендувати на її визначення, дефініцію, звернемо увагу лише на функціональне призначення такої інтерпретації. Воно полягає у гносеологічному акценті саме на дискурсивній природі злочинності, на категоріальній сутності будь-якого акту усвідомленої, вольової поведінки. Дискурс, таким чином, постає мисленнєво-діяльнісним полем відтворення злочинності, соціальною матерією, особливі структурно-функціональні конфігурації (композиція) якої формують суб’єктивно допустимі інтелектуально-вольові підстави порушення суспільних конвенцій, виражених у тексті кримінального закону. Соціальна практика в кожному своєму окремому прояві причинно вимагає того, щоб акт поведінки був названий, набув значення (в тому числі й символічного, виправдувального, консолідуючого чи дезінтегративного тощо) для конкретної особи, для діяльнісного суб’єкта. Винятком є хіба що імпульсивні, деякі звичні (на основі поведінкових автоматизмів) та необережні (переважно у формі злочинної недбалості) злочини.

Усвідомлення цієї обставини виводить на питання про роль феномену слова у конструюванні відповідного усвідомлення й детермінації волі на вчинення злочину як на індивідуальному, так і на масовому рівнях поширення кримінальної активності. Намагання ж виявити, описати таку роль зумовлює необхідність звернутися до сфери людської перцепції. Під останньою зазвичай розуміють процес сприйняття зовнішніх об’єктів, психічного відображення. Зважаючи на складність і багатоступеневість організації механізмів та способів сприйняття, в науці виділяють низку її аспектів: чуттєвих, пізнавально-психологічних, нервово-фізіологічних тощо.


� 190 �

Отже, і досліджується перцепція з позицій психології, психіатрії, неврології, філософії (зокрема, феноменології) та кримінології. Відомою, зокрема, є праця академіка О. М. Костенка «Принцип відображення в кримінології. Психологічний механізм кримінальної поведінки» (1986 р.), в якій вчений висуває низку оригінальних ідей, висловлює судження щодо раціональної й емоційної форм психічного відображення в етіології злочинної поведінки, викладає детальну їх аргументацію тощо.

Визнаючи теоретичну та практичну значимість указаної праці та її суттєвий вплив на подальший розвиток вчення про механізм кримінальної активності, варто визнати також і те, що здебільшого поза увагою дослідників лишаються питання структури циркуляції мови (засвоєння дискурсивних форм, оперування ними в соціальній діяльності), її значення як такої для загальної організації перцептивних механізмів, способів сприйняття й відображення інформації. Водночас механізм психічного відображення багато в чому залежить як від змістовно-дискурсивного компоненту, конкретного (формально-логічного й історико-географічного, контекстуального) змісту понять і категорій мовленнєвого простору соціального актора, так і від способу перцепції, загальної організації (структури, функцій) сприйняття дискурсивних форм та оперування ними. У зв’язку з цим у кримінологічних цілях можна й доцільно говорити про типи дискурсивно-перцептивних механізмів детермінації злочинності.

Принагідно зауважимо, що згідно з узвичаєною науковою інтерпретацією категорії «механізм» ним визнаються: 1) сукупність деталей і вузлів, з яких складається технічна конструкція; 2) внутрішня будова, система чого-небудь; 3) сукупність станів і процесів, з яких складається будь-яке явище [1, с. 340]. Втім, має рацію, на нашу думку, О. М. Литвинов, який підкреслює, що суто технічне тлумачення поняття «механізм» дещо звужує його значення, але сумнівів в однопорядковості цих визначень, як правило, не виникає. При цьому практика перенесення технічних термінів на соціальні явища є досить поширеною і не призводить, як думається, до примітивізації згаданих явищ [2, с. 90]. У зв’язку з цим обґрунтованим і придатним до використання в науковому обігу вважаємо запропоноване Д. І. Перепелицею визначення механізму детермінації злочинності, у відповідності до якого під ним розуміється структурований цілісний об’єкт теоретизації, що відображає безперервний багаторівневий і різноспрямований процес і результат взаємодії факторів соціодинаміки та має своїм результатом відтворення злочинної множини [3, с. 82]. Відповідно до такого бачення категорія «механізм» по відношенню до процесу криміногенної детермінації використовується для дослідження динамічних, рухомих її складових, які саме у контактних станах багатосторонніх взаємодій та безперервного діалектичного розгортання у діяльності соціальних акторів формують дисонанс у вихідних підставах, умовах, цілях та засобах її організації й реалізації [3, с. 82]. Саме такими динамічними властивостями характеризується дискурсивний простір соціальних, у тому числі й кримінальних, практик.


� 191 �

Цілком зрозуміло, що механізм криміногенної детермінації – вельми складний, багаторівневий, різноспрямований і системний об’єкт пізнання. Розкриття змісту всіх його елементів, включно з інтегративними зв’язками, вимагає первинного з’ясування загальних закономірностей функціонування такого механізму, визначення його спрямованості та базових властивостей. Цього можна досягти через науковий опис і пояснення відповідних типів указаного механізму.

Ураховуючи здатність дискурсивних форм впливати на внутрішні, психічні процеси сприйняття, можна виділити два основні типи дискурсивно-перцептивних механізмів детермінації злочинності. Перший відображає індивідуалістичну домінантну зорієнтованість суб’єкта у системах соціальної комунікації як наслідок відтворення принципових суб’єкт-об’єктних онтологічних і гносеологічних суперечностей в умовах переважання візуально-текстуальних факторів перцепції. Цей тип механізму є основним у структурі дискурсивно-перцептивних чинників кримінальної активності. Його умовно можна назвати інтроспективним. Другий тип, відповідно, характеризується криміногенними ефектами зворотного значення – залученням соціальних акторів до аудіального (акустичного) середовища, до сфери активних інтерсуб’єктних взаємодій з менш вираженим індивідуалістичним значенням кожного акту соціальної діяльності. Такий тип умовно можна назвати інтерактивним.

Говорячи про інтроспективний дискурсивно-перцептивний механізм

детермінації злочинності, варто зауважити, що базові його компоненти породжено самим перебігом історії, розвитком цивілізації і, перш за все, комунікативних технологій. Варто усвідомлювати те, що останні багато в чому визначають контури соціальності як такої. Сучасна людина й сучасні суспільства значною мірою виявляються продуктами свого мовного середовища та лінгвістичних (дискурсивних) технологій соціалізації, психічних і соціальних практик. Людина соціальна є людиною дискурсивною, людиною своєї мови. Отже, і девіантність, злочинність оскільки є вкоріненою у надрах людської природи, остільки ж проявляє свої фундаментальні начала у сфері дискурсу.

У мові, підкреслював Д. С. Ліхачов, сказалися «внутрішні сили» народу – його схильність до емоційності, різноманітність у ньому характерів і ставлення до світу [4, с. 354]. Мовою ж ці якості значною мірою й детермінуються; мова є активним іманентним чинником соціального саморозвитку; це стан і характер дискурсивних практик. Отже, вона не може не відображатися серед іншого і на практиках кримінальних. Поруч із цим в лінгвістичній науці, філософії й антропології усталеною є думка про те, що важливим фактором історичного процесу, цивілізаційної еволюції, що є еволюцією людини як біологічного виду, є амбівалентність дискурсивної перцептивності, що формується з появою фонетичного алфавіту, поширенням писемності, грамотності. Цей культурно-технологічний феномен, значення якого антропологам, психологам і кримінологам ще доведеться повною мірою осмислити, зумовив фундаментальні зрушення у


� 192 �

структурі психічного. Стався без перебільшення тектонічний розлам у надрах людської перцепції, у способах психічного відображення, інтроспекції та, зрештою, рефлексії.

Із поширенням фонетико-алфавітної писемності (саме такої, а не тієї, що ґрунтується на ієрогліфічних системах) людина поступово вилучається з аудіотактильного світу, в якому слово є динамічним і служить джерелом соціальної енергії, невіддільним від діяльності; в якому слово, а тому і мислення (а звідси – й існуючі в давніх суспільствах і відтворені в численних сучасних релігійних системах обмеження на «дурні помисли»), є соціальною практикою. Натомість людина поміщається у світ візуальний, в якому слово є кодом, символом, а не дією. Завдяки відірваному від практики слову формується не підкріплене діяльністю мислення. Уперше, таким чином, людина виділяє себе із зовнішнього світу. З’являються (відчуваються, осмислюються) відокремлені від неї предмети. Людина індивідуалізується, «атомізується», розвивається її самосвідомість, яка, зрештою, й формує екзситенційно нерівноважні агресивні стани (у термінології Е. Фромма [5]), занурює свого носія у гротескні умови постійного дискомфорту, безперервного руху у напрямі недосяжної рівноваги.

Ще в Давній Греції відчувалася грандіозність цивілізаційного повороту, пов’язаного з поширенням писемності. У міфі про Кадма розповідається, що цей грецький цар (який, до речі, згадується й у Геродота) запровадив фінікійську писемність, тобто фонетичний алфавіт, в якому вперше одному звуку (в тому числі й голосному) відповідала одна літера. У міфі цей процес пов’язується із сіянням зубів змія (дракона), що дали сходи у вигляді озброєних воїнів. Останні почали міжусобний бій і майже всі, крім п’ятьох, загинули. Саме ж Кадм, заволодівши «золотом змія (дракона)», зрештою перетворився на змія: «Язик його роздвоюється, і вже хитається у нього в роті зміїне жало, та з вуст його вилітає тільки сичання…» [6, с. 27–31; 7]. Цілком зрозуміло, що метафоричність, миготіння прямих і переносних смислів, образність, властива міфу, породжують інтерпретаційну багатозначність тексту. Тим не менш, сучасні дослідники-лінгвісти, дискурсознавці й антропологи схильні пояснювати описаний фрагмент міфу про Кадма саме його діяльністю щодо поширення письма (міфічного «золота змія»), його соціальної значущості, що виходить далеко за межі життя одного покоління.

«Цивілізація дарує варвару, або племінній людині, око замість вуха», – так дещо алегорично характеризує М. Мак-Люен поширення писемності, а головне – друкованого слова [8, с. 39]. Писемність позбавляє мову багатомірності звучання. Для безписемної людини кожне слово саме по собі є поетичним світом, «миттєвим божеством» чи одкровенням [8, с. 38]. Фонетичний алфавіт призводить до розриву між оком і вухом, між семантичним значенням та візуальним кодом. З абстрагуванням значення від звуку й переведенням звуку у візуальний код створюються умови для

трансформації людини [8, с. 34, 40] (курсив наш – Ю. О.). Тобто, йдеться не лише про черговий виток у спіралі технологічного руху людства. Йдеться


� 193 �

про трансформацію людини. І це варто зрозуміти досконально, в усій багатоаспектності. А оскільки злочинність є феноменом із розряду антропологічних констант, остільки в ній з об’єктивною необхідністю мав відобразитись цей процес. Його теоретико-модельна реконструкція та скрупульозний аналіз гіпотетично здатні пролити світло на раніше не пізнані грані кримінальної активності.

Отже, виникнення фонетичного алфавіту, його утвердження як комунікативної системи позбавляє усне слово властивої йому енергетики; суттєво послабляється його функція як рушійної сили, фактору соціальної дії. Слово поступово «заганяється» у надра рефлексії, відривається від зовнішнього предмету, від феномену, перетворюється на інтенційний чинник. З поширенням писемності відбувається перехід від слова як живої, такої, що звучить, активної, природної сили (у термінах Дж. К. Каротерса) до символу, знаку, опосередкованого позначення такої сили.

Такий рух у зміні функцій базових мисленнєвих конструкцій не міг не позначитись і на змінах спрямованості самого мислення, яке значно більшою мірою стає рефлективним, спрямованим на самого себе. Це, безумовно, тягне за собою клішування свободи думки. Наслідки ж останнього є колосальними. Саме йому має завдячувати сплеском інтелектуальної активності епоха Просвітництва (з ХVІІ ст. ступінь поширеності друкованої продукції, доступу до неї набуває певної критичної у цивілізаційному сенсі ваги), яка явила людству каскад науково-технічних відкриттів, буржуазних революцій, утвердження у своїх постулатах класики кримінального права, кримінологічної думки тощо. Вільне вираження думок і поглядів, яке проголошує Декларація прав людини і громадянина 1798 р., є одним із найбільш дорогоцінних прав людини: тому кожен громадянин може вільно висловлюватись, писати й друкувати [9].

Саме на цей період, а надто на його кінець й початок Модерну, на ХІХ ст. і далі, припадає сплеск злочинності. На нього недвозначно вказувала низка як західноєвропейських, так і російських дореволюційних учених: В. М. Бехтерєв, М. Гернет, С. К. Гогель, Д. А. Дриль, Г. Жолі, Г. де Тард та ін. Цілком зрозуміло, що для таких змін у кримінальній активності населення існувала ціла низка факторів, зумовлених об’єктивно технологічним характером – механізацією, урбанізацією, зростанням чисельності населення, загостренням соціально-економічних суперечностей. Водночас ми переконані: одним із найбільш суттєвих (хоча, звісно ж, і не виключним) за своїм детермінаційним значенням у цій низці чинників виявилося утвердження змін у перцептивній сфері соціально-психологічної діяльності індивідуумів, пов’язаних з посиленням у ній ролі фонетичного алфавіту, розширенням доступності друкованої продукції дедалі ширшим верствам населення.

Зростаюча рефлексивність мислення, свобода думки, що вже стає продуктом візуальної домінанти в соціокультурному просторі, виявилась амбівалентним процесом: поруч із потужним гуманістичним просвітницьким рухом, поширенням ідеалів «свободи, рівності, братерства»,


� 194 �

правової держави, концепцій юснатуралізму тощо, вона мала виражені девіантогенні наслідки. Людина, індивідуалізуючись, поступово «атомізується», віддаляється від суспільства; відбуваються послаблення емоційної складової соціальних зв’язків та утвердження таких соціально-психологічних характеристик на масовому рівні. Інтроспекція, спрямованість суб’єкту перш за все на самого себе, відособлення себе від зовнішнього світу, мислення останнього як принципово чужорідного, відділеного – ключова риса людини візуальної культури.

Неважко помітити, що такі трансформації мають виражений егоцентричний характер. Тож, не є випадковою та обставина, що саме епоха Просвітництва як логічне продовження Ренесансу одним зі своїх стовпів визначила античний протагорівський нарратив «людина – міра всіх речей». Але, підкреслимо, будь-які суспільні явища та процеси, розвиваючись діалектично, є суперечливими, амбівалентними; поруч із високим «сусідить» нице, зворотнім боком гуманізму виявляється егоцентризм – потужна детермінанта сваволі та ілюзій – того, що академік О. М. Костенко визначив ключовими факторами криміналізації особистості й суспільства.

З. Фройд, тонко відчуваючи це роздвоєння, що відбувається і наочно вже проявляється в природі людини, писав: «Примітно, що люди, хоча і не можуть існувати роз’єднано, водночас відчувають як важкий тягар ті жертви, яких вимагає від них культура, щоб зробити можливим сумісне життя. Отже, культура повинна захищати себе від окремої людини, і це завдання виконують її організації, інституції та вимоги» [10, с. 102]. Таким чином, фіксується чітке протиставлення, конфлікт особистості й суспільства.

Аналогічних за змістом висновків доходить і низка інших учених у не пов’язаних одне з одним дослідженнях. Так, наприклад, Е. Фромм констатує: «Індивід живе в суспільстві, яке постачає його готовими моделями мислення та поведінки, ці стереотипи створюють у людини ілюзію сенсу життя. Наприклад, у нашому суспільстві вважається, що якщо людина сама заробляє собі на життя, годує сім’ю, є хорошим громадянином, споживачем товарів і розваг, то її життя сповнене сенсу. І хоча такі уявлення у свідомості більшості людей сидять дуже міцно, вони все ж таки не мають для них справжнього значення й не можуть заповнити відсутність внутрішнього стрижня. Навіяні стереотипи дедалі частіше не спрацьовують, про що свідчить зростання наркоманії, зниження рівня інтересів, інтелектуальної й творчої активності, зростання злочинності, насильства та деструктивності» [5, с. 372].

Д. Рісмен у праці «Одинокий натовп» стверджує, що для сучасного західного світу характерним є те, що він розвиває у своїх типових представників конформістський соціальний характер, який забезпечується засвоєнням на ранній стадії життя інтерналізованого набору цілей – внутрішнього виміру особистості. При цьому такий вимір виникає лише у «друкарській» культурі (тобто із достатньо масовим поширенням

друкованої продукції, отриманням до неї широкого доступу – прим. авт.) [11,


� 195 �

p. 22]. Такий телеологічно-стереотипізований «внутрішній вимір» залежить, на переконання М. Мак-Люена, від «фіксованої точки зору». Сталий і послідовний характер виникає у разі нерухомої, майже гіпнотично застиглої точки зору. Книгодрукування до крайності посилило візуальний компонент у досвіді західної людини, зафіксувавши, з одного боку, дисбаланс між почуттями, з іншого – інтенралізовану, індивідуалістичну перцептивну установку [8, с. 42].

Не менш показовими й такими, що корелюють із викладеними міркуваннями, видаються і результати досліджень відомого антрополога та культуролога Р. Бенедикт щодо глобального поділу культур в планетарному масштабі на дві великі групи: культуру «вини» та культуру «сорому» [12, с. 36–48, 53–85 та ін.]. Перша була сформована європейською культурою та виходить із примату особистісного у комплексі регуляторів суспільного співжиття. Для культури «вини» (візуальна культура, культура фонетичного алфавіту й друкованого тексту) характерним є домінування внутрішніх імперативів, відповідальність особи перш за все перед своєю совістю. У культурі ж «сорому» (яка традиційно розвивається у східних суспільствах: Індії, Китаї, Японії та інших, де мова ґрунтується на ієрогліфічних системах чи арабіці, а не на класичному фонетичному алфавіті) в системі поведінкових регуляторів переважають, як відомо, зовнішні вимоги соціальної групи, відповідальність перш за все саме перед групою. Отже, на відміну від культури «вини», у культурах «сорому» вельми розвиненими є колективна емпатія, співпереживання та переживання особистої відповідальності за проступки інших членів групи. Ця якість постає стрижневою у процесі колективної психологічної єдності, групової інтеграції й формування ефективних механізмів неформального соціального контролю.

Ясна річ, що на сьогодні навряд чи можливо відносити певну культуру (певної країн, регіону тощо) до того чи іншого типу із запропонованих Р. Бенедикт, і цей поділ багато в чому є схематичним. Вочевидь, варто визнати змішаний їх характер, який посилюється ефектами глобалізації, насамперед в інформаційній сферах. Тим не менш, ті провідні цивілізаційні риси, що формувалися протягом століть, не можуть не бути присутніми у соціокультурному контексті як такому, не можуть не визначати загальні тенденції його розвитку й трансформації. А тому і сьогодні маємо всі підстави констатувати існування у найбільш загальних контурах диференціації культур на переважно візуальні (культури «вини», умовно західні) й аудіотактильні (культури «сорому», умовно східні). Тож, цілком можливо припустити, що злочинність у суспільствах, віднесених до тих, у яких домінують візуальні дискурсивно-перцептивні механізми соціальної адаптації, психічної діяльності й діяльності в цілому, не в останню чергу детермінується саме підвищеним індивідуалізмом, інтроспективністю особистості, її онтологічною «розщепленістю», іманентною соціально-психологічною відчуженістю.

Закінчення статті – у наступному номері


� 196 �

збірника наукових праць «Вісник Кримінологічної асоціації України» № 1 (20) 2019

СПИСОК БІБЛІОГРАФІЧНИХ ПОСИЛАНЬ 1. Великий тлумачний словник української мови / упор.

Т. В. Ковальова. Харків : Фоліо, 2005. 767 с. 2. Литвинов О. М. Соціально-правовий механізм протидії злочинності

в Україні (теоретичні та практичні засади): дис. … д-ра юрид. наук : 12.00.08 / Харківський національний університет внутрішніх справ. Харків, 2009. 426 с.

3. Перепелиця Д. І. Призонізація в механізмі криміногенної детермінації: характеристика та протидія : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.08 / Харківський нац. ун-т внутр. справ. Харків, 2014. 214 с.

4. Лихачев Д. С. Заметки и наблюдения : Из записных книжек разных лет. СПб. : Азбука, 2018. 448 с.

5. Фромм Э. Анатомия человеческой деструктивности / Пер. с нем. Э. А. Телятниковой. М. : ООО «Издательство АСТ», 2004. 635 с.

6. Герои Эллады : Мифы Древней Греции / Сост. И. С. Яворская. Екатеринбург : Сред.-Урал. кн. изд-во, 1992. 368 с.

7. Миф о Кадме. URL : http://dragons-nest.ru/dragons/mythology/greece/kadm.php.

8. Мак-Люэн М. Галактика Гутенберга: сотворение человека печатной культуры / пер. с англ. А. Л. Юдина. Київ : Ника-Центр, 2014. 432 с.

9. Декларація прав людини і громадянина 1789 р. URL: https://constituante.livejournal.com/10253.html (дата звернення: 10.09.2018).

10. Фрейд З. Избранное. Кн. 2. М. : Московский рабочий ; Вся Москва, 1990. 176 с.

11. Risman D. The Lonely Crowd. A Study of the Changing American Character. 13-th pr. Forge Village, Massachusetts : Yale University Press, 1967. 26 p. URL: https://nationalhumanitiescenter.org/ows/seminars/tcentury/CharacterSociety.pdf (дата звернення : 10.09.2018).

12. Бенедикт Р. Хризантема и меч: модели японской культуры / пер. с англ. М. Н. Корнилов, Е. М. Лазарева, В. Г. Николаев. М. : Российская полит. энцикл., 2004, 256 с.


Юрий Владимирович ОРЛОВ, доктор юридических наук, доцент (Харьковский национальный университет внутренних дел, Харьков)

ДИСКУРСИВНО-ПЕРЦЕПТИВНЫЕ МЕХАНИЗМЫ ДЕТЕРМИНАЦИИ

ПРЕСТУПНОСТИ


� 197 �

Выделены и охарактеризованы два типа дискурсивно-перцептивных механизмов детерминации преступности: интроспективный и интерактивный. Первый развивается в носителях элементов визуальной культуры. Вследствие укоренения фонетико-алфавитных перцептивных матриц доминирующей в системе познания оказывается интроспекция, формирующая такие девиантогенные факторы, как преобладающая сукцесивность психического отражения, индивидуализированность социальных акторов, пониженная эмпатия и субсидиарная ответственность. В основе интерактивного механизма лежат вовлечение субъекта в сферу акустических вербально-силовых полей, снижение степени индивидуализированности и стимуляция коллективистских паттернов.

Ключевые слова: преступность, детерминация, дискурс, перцепция, механизм, интроспекция, интеракция.

Yurii V. ORLOV, (Kharkiv National University of Internal Affairs, Kharkiv, Ukraine) DISCURSIVE-PERCEPTIONAL MECHANISMS OF CRIMINAL

DETERMINATION The article outlines and provides characteristic of two types of discursive-

perceptional mechanisms of criminal determination: introspective and interactive. The first develops in bearers of visual culture elements. At a result of entrenching phonetic-alphabet matrices, introspection occupies a predominant place in cognitive system. It generates the following deviantogenic factors: prevailing successiveness of mental reflection, individualization of social actors, reduced empathy, subsidiary responsibility. The essence of interactive mechanism is characterized by engagement of the subject to the sphere of acoustic verbal-force fields, reduction of individualization, stimulation of collective patterns.

Key words: crime, determination, discourse, perception, mechanism, introspection, interaction.


� 198 �

УДК 343.92 Наталія Юріївна ЦВІРКУН, кандидат юридичних наук, викладач кафедри кримінального права і кримінології (Харківський національний університет внутрішніх


Олександр Олександрович АВДЄЄВ, кандидат юридичних наук, викладач кафедри кримінального права і кримінології (Харківський національний

університет внутрішніх справ, Харків, Україна)

ЩОДО НЕОБХІДНОСТІ ВІКТИМОЛОГІЧНОЇ ПРОФІЛАКТИКИ ТОРГІВЛІ ЛЮДЬМИ

Розглянуто особливості здійснення віктимологічної

профілактики торгівлі людьми в Україні. Висвітлено роль

і місце віктимологічної профілактики в протидії

злочинності. Розкрито поняття віктимності жертви

торгівлі людьми. Визначено суб’єкти віктимологічної

профілактики торгівлі людьми. Обґрунтовано власну

позицію щодо специфіки проведення відповідних заходів у

цій сфері.

Ключові слова: торгівля людьми, віктимологічна профілактика, причини

та умови, соціальна профілактика, правове виховання.

Постановка проблеми. Віктимологічне запобігання злочинності є складовою частиною всієї попереджувальної діяльності держави і спрямовується саме на виявлення потенційних жертв і проведення з ними відповідної роботи. Так, виявлення й розслідування злочинної діяльності, пов’язаної з торгівлею людьми, є важливим напрямом у діяльності органів Національної поліції України. Однак на сьогодні, враховуючи суспільну небезпечність цього злочину та його поширеність на теренах України, слід говорити про те, що правоохоронні органи повинні не лише працювати з моменту початку протиправної діяльності, а і вживати всіх можливих


� 199 �

превентивних заходів для зменшення кількості випадків злочинної експлуатації, адже пріоритетом у запобіганні злочинів має бути захист людини. Краще це зробити шляхом недопущення потрапляння її в небезпеку, а також максимального зниження ризику стати жертвою торгівлі людьми та вчинення щодо неї протиправних дій. Із цією метою проводиться спрямована на попередження ситуації, коли людина перетворюється на жертву злочину, профілактична робота, що має тісний зв’язок із віктимологією, значення якої в сучасному світі постійно зростає [1].

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Дослідженню різних питань, пов’язаних із запобіганням торгівлі людьми, присвячували свої наукові праці такі вчені, як О. М. Бандурка, О. М. Джужа, О. М. Ємець, В. О. Іващенко, К. Б. Левченко, А. М. Орлеан, О. В. Святун, А. О. Шеваріхін та ін. Однак сьогодні проблема захисту людей від такої протиправної діяльності залишається, чим і обґрунтовується актуальність необхідності віктимологічної профілактики торгівлі людьми в Україні.

Мета статті – визначення необхідності розгляду ролі й місця віктимологічної профілактики в протидії злочинності, аналіз сутності віктимності жертви торгівлі людьми, а також пропозиції заходів віктимологічної профілактики у цій сфері.

Виклад основного матеріалу. Віктимологічну профілактику можна визначити як систему взаємопов’язаних, організаційно забезпечених державних, громадських та індивідуальних заходів, спрямованих на виявлення й усунення або нейтралізацію чинників, які формують особисту чи масову можливість стати жертвою злочину. Віктимологічну профілактику злочинів, пов’язаних із торгівлею людьми, слід розуміти як спільну діяльність органів Національної поліції України, органів державної влади та місцевого самоврядування, неурядових організацій і громадськості, спрямовану на зниження рівня ймовірності потерпання людини або групи людей від протиправної діяльності, пов’язаної з торгівлею людьми та протиправною експлуатацією [1].

Залежно від цілей і завдань віктимологічна профілактика має три рівні: загальносоціальний, спеціальний та індивідуальний.

Загальносоціальний рівень містить у собі заходи, пов’язані з вирішенням соціально-економічних і культурно-виховних завдань, спрямованих на усунення чи нейтралізацію факторів, що сприяють процесу віктимізації людей.

Спеціальний рівень – це здійснення державними органами, громадськими об’єднаннями й окремими громадянами заходів, які мають своєю спеціальною метою попередження злочинів шляхом недопущення реалізації віктимних властивостей окремих груп осіб (підлітків, людей похилого віку, представників окремих професій тощо).

Індивідуальний рівень охоплює профілактичні заходи стосовно осіб, які, враховуючи їх поведінку або сукупність особистих характеристик, можуть із великою ймовірністю стати жертвами злочинів. Такі заходи


� 200 �

спрямовано на підвищення захисних реакцій, а також забезпечення особистої, майнової та іншої безпеки цих громадян.

Систему суб’єктів віктимологічної профілактики становлять: – органи державної влади та місцевого самоврядування, які

визначають основні напрями, завдання й функції профілактичної діяльності, забезпечують функціонування та реалізацію регіональних і місцевих програм;

– правоохоронні органи всіх рівнів, які забезпечують безпосереднє здійснення заходів спеціальної й індивідуальної віктимологічної профілактики (особиста охорона, охорона житла, майна тощо);

– підприємства й установи різних форм власності, громадські формування та окремі громадяни [2, c. 56].

Усі суб’єкти віктимологічної профілактики об’єднуються єдиними цілями, а також інформаційними, координаційними та правовими зв’язками.

Боротьбу з торгівлею людьми включено до програм дій багатьох організацій на національному й міжнародному рівнях. Існують такі основні напрями роботи, які отримали в англомовному варіанті назву «схема трьох “р”» (рrevention-protection-prosecution):

1) створення законодавчої та правозастосовної бази для ефективного виявлення й покарання злочинців, які є організаторами торгівлі людьми;

2) проведення широкої інформаційної кампанії для жінок із груп ризику та інших контингентів (батьки, родичі, викладачі тощо);

3) створення партнерства соціальних сил, без якого боротьба з торгівлею жінками є неможливою; воно має об’єднувати різноманітні структури й інститути суспільства; членами такого партнерства можуть бути: а) національні державні/урядові органи; б) громадські організації (жіночі, правозахисні та ін.); в) засоби масової інформації; г) професійні об’єднання (освітні, медичні, наукові організації); ґ) бізнес-структури; д) міжнародні організації [3].

Ефективність віктимологічної профілактики торгівлі людьми є неможливою без аналізу значного потоку відповідної інформації, яка дає змогу всебічно враховувати криміногенні чинники. Причини, умови, місце, час і способи вчинення цього злочину, найтиповіші категорії осіб, втягнутих у них як злочинці або потерпілі, – все це треба ґрунтовно знати для організації попереджувальної роботи.

Серед причин та умов, що обумовлюють вчинення торгівлі людьми, слід назвати такі:

– низький рівень матеріального забезпечення; – високий рівень безробіття; – організована злочинність; – збройні конфлікти; – відкриття кордонів, спрощення можливості для подорожей; – невідповідність міжнародної нормативно-правової бази щодо


� 201 �

запобігання торгівлі людьми та захисту потерпілих осіб реальним умовам, брак механізмів реалізації законів;

– неузгодженість міграційної політики з реаліями ринку праці у країнах;

– лояльність законодавства до заняття проституцією у багатьох країнах світу;

– порушення принципів соціальної справедливості; – несприятливі побутові умови; матеріальна зацікавленість; – розпад сімей; – неповні сім’ї, серед іншого у зв’язку із заробітчанством; – наявність насильства у сім’ї; – низький рівень освіти; – недоліки статево-рольового виховання; – погана обізнаність українських громадян щодо можливостей

працевлаштування та перебування за кордоном та їх наслідків; – правовий нігілізм; – відсутність належної системи захисту потерпілих [4, c. 103]. Наявність такої кількості різноманітних причин черговий раз

свідчіть про актуальність цієї проблеми для українського суспільства та про необхідність ужиття дієвих заходів для боротьби з нею. Для розробки ефективних заходів щодо зниження рівня торгівлі людьми необхідно насамперед, установивши причини скоєння злочину й виявивши умови, які сприяють його вчиненню, впливати на них. Отже, необхідно, на нашу думку, знизити рівень повторної віктимізації громадян і підвищити рівень обізнаності з проблемою торгівлі людьми та правової освіти. Також не менш важливим є інформування населення про способи вчинення цих злочинів, злочинні «схеми» й механізми.

Одним із найважливіших напрямів діяльності, спрямованої на протидію торгівлі людьми, є ведення просвітницької роботи серед потенційної групи ризику. Важливим напрямком боротьби з торгівлею людьми є соціальна профілактика, яка може бути первинною, вторинною чи третинною. Первинна соціальна робота має інформаційний характер, оскільки її спрямовано на формування в особи неприйняття явища та категоричну відмову від маніпуляцій. Її завданнями є вдосконалення тих конструктивних стратегій поведінки, життєвих умінь і навичок, які молода людина вже має, але не знає, як їх застосувати у незнайомій ситуації, що може призвести до торгівлі людьми; навчання розпізнаванню таких ситуацій і керування ними; збільшення потенціалу особистісних ресурсів людини (розвиток внутрішнього контролю власної поведінки, формування правосвідомості, розвиток активності).

Метою вторинної соціальної профілактики є зміна малоадаптивної дисфункціональної ризикованої поведінки на адаптивну. Інакше кажучи, вона передбачає зміну ставлення до себе й оточуючих і навчання поведінці, формування досвіду поведінки у ситуаціях, які можуть призвести до потрапляння в рабство.


� 202 �

Третинну соціальну профілактику торгівлі людьми спрямовано на інтегрування у суспільство осіб, які постраждали від торгівлі людьми, з метою запобігання повторного потрапляння в ситуацію торгівлі людьми.

Як було зазначено вище, торгівля людьми є тим видом злочинності, що потребує насамперед віктимологічної профілактики, адже саме під час вчинення цих злочинів людський фактор у сенсі довірливості, наївності, несвідомості та необізнаності відіграє вирішальну роль для вибору жертви, тому сьогодні проводиться значна робота як державних, так і громадських органів щодо роз’яснення того, як не стати жертвою торгівлі людьми. Але попри існування соціальної реклами, гарячих ліній і повідомлень у пресі та на телебаченні про випадки торгівлі людьми, кількість цих злочинів залишається значною. Це свідчить про необхідність посилення соціальної профілактики, проведення її як із молодшими віковими групами (підлітками та молоддю), так і серед дорослого населення. Необхідно підвищити рівень виявлення жертв торгівлі людьми та проведення з ними профілактичної роботи з метою недопущення повторної віктимізації чи перетворення колишніх жертв на вербувальників.

Важливим засобом загальної віктимологічної профілактики торгівлі людьми є правове виховання. Практика свідчить, що деякі злочини стали можливими у зв’язку з правовою неосвіченістю потерпілих. Позитивний ефект досягається роз’яснювальною роботою серед населення, особливо тієї його частини, яка характеризується підвищеною віктимністю. Тут важливо поширювати відомості про осіб, які завдяки своїй необачності стали жертвами злочинів, активніше використовувати радіо, телебачення й періодичну пресу. Виступаючи з лекціями та бесідами, працівники правоохоронних органів повинні звертати увагу на обставини віктимного характеру, рекомендувати бути пильнішим, дотримуватися правил безпеки, критичніше ставитися до своїх учинків.

Саме тому існує необхідність у проведенні превентивної роботи в групах із посиленим рівнем віктимності щодо недопущення торгівлі людьми та їх експлуатації, а саме: 1) проведення зустрічей з молоддю, насамперед у навчальних закладах, та донесення інформації про небезпеку стати жертвою торгівлі людьми з переконанням дотримуватись порад щодо того, як уникнути таких ситуацій; 2) надання консультативної допомоги особам, які вже постраждали від сексуального або фізичного насильства, щодо того, як убезпечити себе від такої протиправної діяльності в майбутньому.

Індивідуальна віктимологічна профілактика полягає у виявленні осіб із підвищеною віктимністю та проведенні з ними профілактично-виховних заходів, спрямованих на зниження ризику стати жертвою злочинних посягань. Прийоми й методи індивідуальної віктимологічної профілактики є достатньо відомими, проте вони, як правило, зводяться лише до захисно-виховної роботи з громадянами, які стали потерпілими. Робота з виявлення осіб із підвищеною віктимністю практично не ведеться. Така однобічність у віктимологічній профілактиці обумовлюється,


� 203 �

головним чином, відсутністю спеціальних методик виявлення осіб із підвищеною віктимністю та суб’єктів, які здійснюють цей вид профілактики.

Важливим кроком у профілактиці віктимізації торгівлі людьми є організація та підтримка роботи «гарячих ліній», за допомогою яких консультуються особи, які можуть стати жертвами торгівлі людьми та які вже постраждали від неї, надання їм порад і практичної допомоги в тому, щоб уникнути таких випадків у майбутньому. Така робота передбачає обмін відповідною інформацією між неурядовими організаціями та поліцією. Так, наприклад, міжнародний жіночий правозахисний центр «Ла Страда-Україна» забезпечує функціонування Національної гарячої лінії з протидії торгівлі людьми, Національної гарячої лінії з протидії домашньому насильству та захисту прав дитини й Електронної гарячої лінії з протидії дитячій порнографії в Інтернеті, підтримку в роботі яких надають працівники поліції. Консультації можуть надаватися з таких питань: запобігання торгівлі людьми та різним формам насильства, зокрема сексуального; захист прав дітей і потерпілих від насильства людей, зокрема сексуального; правильне оформлення документів для виїзду за кордон для працевлаштування, навчання, одруження тощо з метою попередження випадків протиправної експлуатації, а також консультації за допомогою електронної пошти [3].

Заходи безпосередньої профілактики спрямовано на особу, яка вже стала жертвою злочину або перебуває у стані, близькому до «перетворення» на жертву; заходи ранньої профілактики – на особу, яка підпадає під ознаки потенційної жертви через те, що має високий ступінь віктимності. Відмінність між цими формами профілактики обумовлюється головним часовим критерієм, який дозволяє визначити стан потенційної жертви до моменту вчинення стосовно неї злочину. Останнє пов’язується з вибором конкретних профілактичних заходів. Наприклад, якщо громадянин поводиться безпечно й легковажно в громадському місці, явно демонструє зміст свого гаманця, не контролюючи при цьому ситуацію, то треба негайно припинити його очевидну віктимну поведінку. Наразі йдеться про безпосередній профілактичний вплив, оскільки часовий фактор тут зведено до нуля.

Зважаючи на специфічну роль жертви злочинів, пов’язаних із торгівлею людьми, вельми ефективним є застосування заходів так званої «допомоги для самодопомоги». Серед них як головні можна виділити такі:

1) вивчення особливостей проблем суспільства в аспекті запобігання торгівлі людьми, а також вивчення особливостей мотивації молоді щодо працевлаштування, навчання й відпочинку за кордоном;

2) формування позитивної мотивації молоді до сприймання соціальних послуг і її стимулювання до засвоєння інформації щодо протидії торгівлі людьми;

3) установлення контакту з молодими людьми та членами їх сімей і надання їм соціальної допомоги, тобто такого комплексу соціальних послуг,


� 204 �

який сприяє не лише відмові від «легких грошей» за кордоном, але й підвищенню соціального статусу молоді, особистому розвитку, на основі оволодіння знаннями про свої права, навчання вмінню ними користуватися та їх обстоювати, створення умов для їх реалізації, використовуючи за необхідності соціальну опіку та підтримку й соціальний менеджмент; наслідками такої допомоги також будуть знання, які запобігають потраплянню в рабство, вміння та навички щодо критичної оцінки, ухвалення рішення, управління собою в ситуаціях, які можуть призвести до потрапляння в тенета торговців людьми;

4) наступним елементом допомоги для самодопомоги є націлювання молоді на самодопомогу в напрямі запобігання торгівлі людьми через надання інформаційних послуг про установи й організації, які вирішують такі проблеми, а також розвиток волонтерського руху та студентських соціальних служб, позааудиторної виховної роботи, підтримка НУО, які займаються профілактикою торгівлі людьми [5, c. 22].

Висновки. Підсумовуючи вищевикладене, варто зазначити, що для підвищення результативності заходів віктимологічної профілактики злочинів, пов’язаних із торгівлею людьми, необхідно забезпечити координацію діяльності різних суб’єктів її проведення та взаємне раціональне об’єднання їх можливостей і зусиль, спрямованих на зниження рівня віктимності.

СПИСОК БІБЛІОГРАФІЧНИХ ПОСИЛАНЬ 1. Нєбітов А. А. Віктимолочічна профілактика сексуального

насильства в Україні. Юридичний часопис Національної академії внутрішніх

справ України. 2015. № 1. URL: http://elar.naiau.kiev.ua/bitstream/123456789/999/1/5.pdf (дата звернення 13.10.2018).

2. Литвинов О. М. Віктимізація: фактори, аналіз, заходи протидії : навч. посіб. Харків : Харк. нац. ун-ту внутр. справ, 2009.

3. Віктимологічна профілактика окремих видів злочинів : тези доповідей круглого столу (Київ, 29 квітня 2014 р.) / ред. кол. О. М. Джужа, В. В. Василевич, Т. Л. Кальченко та ін. Київ : Нац. акад. внутр. справ, 2014.

4. Санакоєв Д. Б. Виявлення та розслідування торгівлі людьми підрозділами Національної поліції України : монографія. Дніпро : Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ, 2018.

5. Протидія торгівлі людьми : посіб. для дільничних інспекторів міліції. Київ, 2012.


Наталья Юрьевна ЦВИРКУН, кандидат юридических наук (Харьковский национальный университет внутренних дел, Харьков)


� 205 �

Александр Александрович АВДЕЕВ, кандидат юридических наук (Харьковский национальный университет внутренних дел, Харьков)

О НЕОБХОДИМОСТИ ВИКТИМОЛОГИЧЕСКОЙ ПРОФИЛАКТИКИ ТОРГОВЛИ ЛЮДЬМИ

Рассмотрены особенности осуществления виктимологической профилактики торговли людьми в Украине. Освещены роль и место виктимологической профилактики в противодействии преступности. Раскрыто понятие виктимности жертвы торговли людьми. Определены субъекты виктимологической профилактики торговли людьми. Обоснована своя позиция относительно специфики проведения соответствующих мероприятий в этой сфере.

Ключевые слова: торговля людьми, виктимологическая профилактика, социальная профилактика, причины и условия, правовое воспитание. Nataliia Y. TSVIRKUN Oleksandr O. AVDIEIEV (Kharkiv National University of Internal Affairs, Kharkiv, Ukraine)

THE NECESSITY OF VITICOMOLOGICAL PREVENTION OF

HUMAN TRADE

Features of the victimological prevention of trafficking in human beings in Ukraine are considered. The role and place of victimological prevention in the fight against crime are highlighted. The concept of victimization of trafficking victims is disclosed. The subjects of victimological prevention of trafficking in human beings are defined. The position on the specificity of carrying out the relevant activities in this area is reasonably well grounded.

Key words: human trafficking, victimal prevention, social prevention, causes and conditions, legal education.


� 206 �

УДК 343.9 (477):433.545

Тетяна Анатоліївна ШЕВЧУК, кандидат юридичних наук, викладач кафедри кримінального права і кримінології (Харківський національний університет


ІНДИВІДУАЛЬНА ПРОФІЛАКТИКА СУТЕНЕРСТВА

ТА ВТЯГНЕННЯ ОСОБИ В ЗАНЯТТЯ ПРОСТИТУЦІЄЮ

Охарактеризовано заходи індивідуальної

профілактики сутенерства та втягнення особи в

заняття проституцією. Розглянуто основні

напрямки цієї діяльності, її об’єкти й елементи.

Зазначено проблеми, які виникають у процесі

здійснення індивідуальної профілактичної

діяльності.

Ключові слова: індивідуальна профілактика, заходи протидії,

сутенерство, втягнення в заняття проституцією,

об’єкти й елементи профілактики.

Постановка проблеми. Головний обов’язок держави – це захист її

громадян від посягань на їх особистість, права та законні інтереси, що закріплено в Конституції України. На жаль, сучасний період розвитку та становлення української державності характеризується занепадом усіх сфер суспільного життя. Політична й економічна нестабільність торкнулися більшої частини населення України, спровокували невпинне зростання злочинності, яка характеризується переважно корисливо-насильницькою спрямованістю, що поступово призводить до занепаду духовності та моральності суспільства. Духовна криза завжди, як у дзеркалі, відбивається на стані злочинності в державі й, перш за все, в тій її частині, яка торкається злочинів проти моральності, зокрема злочину, передбаченого ст. 303 Кримінального кодексу України (далі – КК України) «Сутенерство або втягнення особи в заняття проституцією». Проституція як соціальний феномен в усі часи займала думки філософів, просвітителів, істориків і

© Шевчук Т.А., 2018


� 207 �

правознавців. Вона залишається хворобливим суспільним явищем, результатом глибоких соціальних, економічних і моральних деформацій суспільного розвитку, а сучасні вкрай загрозливі тенденції її стрімкого омолодження, трансформація в індустрію секс-бізнесу ставлять перед державою актуальні завдання щодо вироблення нових, найбільш дієвих заходів протидії цим злочинним проявам. Ця діяльність здійснюється комплексно переважно на трьох рівнях: загальносоціальному, спеціально-кримінологічному й індивідуальному. Саме індивідуальний рівень профілактичної діяльності є найбільш складним для реалізації й найбільш оптимальним щодо ефективності. У зв’язку з цим, метою статті є дослідження основних напрямків індивідуальної профілактики сутенерства та втягнення особи в заняття проституцією.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Основи індивідуальної профілактики взагалі та злочинних проявів, пов’язаних із втягненням у зняття проституцією, зокрема на теоретичному та практичному рівні розглядалися такими вітчизняними та зарубіжними вченими, як Г. А. Аванесов, І. С. Аліхаджиєва, Р. А. Арсланбекова, О. М. Бандурка, А. Я. Вілкс, В. В. Голіна, Я. І. Гілінський, С. Ф. Денисов, А. Ф. Зелінський, О. М. Литвинов, Г. М. Міньковський та ін. У своїх працях вони торкалися окремих аспектів цієї проблематики, не об’єднуючи їх системною, комплексною метою – визначення основних засад реалізації індивідуальної профілактичної діяльності щодо сутенерства або втягнення особи в заняття проституцією.

Виклад основного матеріалу. У практичній діяльності правоохоронних органів індивідуальна профілактика – це розробка та здійснення спеціальних заходів із виявлення й усунення детермінант злочинності, а також превентивного впливу на осіб, схильних до протиправної поведінки. У підґрунті цієї діяльності лежить застосування спеціальних методів і прийомів, що відповідають принципам профілактики злочинів, знань та навичок регулювання соціальних відносин виключно з метою виявлення й усунення причин та умов злочинів, установлення осіб, від яких можна очікувати скоєння злочинів, запобігання та припинення їх протиправної діяльності [1].

Індивідуальну профілактику сутенерства та втягнення в заняття проституцією спрямовано на роботу з конкретними особами, поведінка і спосіб життя яких свідчать про реальну можливість скоєння зазначеного вище злочину, а також з їх найближчим оточенням. При цьому слід зауважити, що підставою застосування до таких осіб заходів індивідуального профілактичного впливу є дослідження життєвої позиції, мотивів і поглядів у зв’язку з їхнім соціальним мікросередовищем.

Індивідуальна профілактика має здійснюватись у двох напрямах: по-перше, щодо осіб, які вчиняють розглядуваний нами злочин, тобто є його суб’єктами, а по-друге – щодо потерпілих від цього злочину осіб. При цьому необхідність дослідження жертв цього злочину зумовлюється його специфікою. Це дозволить виявити соціальні та морально-психологічні їх


� 208 �

якості, особливості взаємовідносин із злочинцями, характер їх поведінки до і під час учинення злочину. Ця інформація є необхідною для профілактичного впливу на жінок, схильних до аморальної поведінки, на індивідуальному рівні, а в кінцевому рахунку – і на проституцію та діяльність, пов’язану з організацією її зайняттям.

Отже, об’єктами індивідуальної профілактики сутенерства та втягнення в заняття проституцією є:

– сутенери; – особи, які займаються втягненням у заняття проституцією; – жертви розглядуваного злочину, особи яких було втягнуто у

заняття проституцією. Основними елементами індивідуальної профілактики в зазначеному

напрямку є такі: – виявлення потенційних сутенерів і тих осіб, що втягують у

заняття проституцією, на підставі даних про типові кримінологічні риси особи злочинця та постановка їх на спеціальні обліки правоохоронних органів;

– усебічний аналіз поведінки таких осіб із метою встановлення джерел негативного впливу на них та їх подальшої нейтралізації;

– зміна системи їх ціннісних орієнтацій (недопущення антигромадських поглядів та їх подальша корекція у соціально прийнятні);

– різнобічний вплив на таких осіб після встановлення обставин, які створюють умови реалізації їх злочинного наміру [2, c.164];

– недопущення розгортання мотивації на вчинення злочину, передбаченого ст. 303 КК України, шляхом роз’яснення відповідних положень кримінального кодексу про відповідальність за злочини проти моральності, формування здорової правосвідомості, соціально корисних навичок та інтересів;

– оздоровлення мікросоціального середовища, яке тією чи іншою мірою сприяло формуванню злочинного умислу;

– усебічний нагляд і контроль за подальшою їх поведінкою та способом життя;

– профілактичний вплив на потенційних пособників сутенерства та втягнення в заняття проституцією (утримувачів домів розпусти, звідників, осіб, які займаються проституцією, та їх клієнтів);

– ужиття негайних заходів із попередження безпосередньо підготовлюваних злочинів, припинення їх на стадії готування чи замаху;

– періодична перевірка результативності проведення індивідуально-профілактичних заходів.

Ще одним дієвим і досить ефективним засобом індивідуальної запобіжної діяльності є метод надання допомоги особам, які займаються проституцією або схильні до неї. Це може бути допомога у працевлаштуванні, отриманні освіти, організації дозвілля тощо. Заходи допомоги можуть бути реалізовані також шляхом здійснення впливу на соціальне мікросередовище цих осіб [3, c. 262].


� 209 �

Слід зауважити, що під час здійснення зазначеної вище діяльності на практиці виникає ціла низка труднощів, зокрема такі:

– недостатньо якісним є її інформаційне забезпечення, зокрема це стосується достовірності інформації, достатності її обсягу, своєчасності та точності її передання, розосередженості за різними видами обліків та ін.; від якості обсягу та достовірності вихідної інформації залежить успішність процесу отримання тієї кримінологічно значущої інформації, від чого, в свою чергу, залежить ефективність профілактичних заходів, серед іншого індивідуального характеру;

– існують певні прогалини у вивченні особи злочинця як у науково-теоретичному, так і в практичному плані; незважаючи на те, що це питання є ключовим елементом кримінологічної характеристики, дані про осіб, що вчиняють сутенерство, втягнення в заняття проституцією або схильні до вчинення таких діянь, є досить формальними, поверхневими, не узагальненими в «портреті злочинця сутенера», що призводить до викривлення понять, порушення взаємозв’язків між основними детермінантами злочинної поведінки особи, що, в свою чергу, згубно впливає на ефективність та інтенсивність індивідуальної профілактики;

– відсутність науково обґрунтованих ефективних методичних рекомендацій щодо організаційних аспектів профілактики сутенерства та втягнення в заняття проституцією на індивідуальному рівні; взаємодія науки та практики має подекуди формальний характер, наукові дослідження часто не мають адресної спрямованості.

Висновки та перспективи подальших досліджень. Якщо ми говоримо, що проституція й супутні злочині діяння, зокрема сутенерство та втягнення в заняття проституцією, є соціально обумовленими, то і профілактична діяльність на індивідуальному рівні повинна здійснюватись через створення позитивних соціально-економічних умов, зміцнення інституту сім’ї як головного осередку формування особистості, а також через науково обґрунтовану комплексну систему статевого виховання, починаючи з раннього віку, недопущення формування антисоціальних установок особи та негайний корекційний вплив у разі їх виявлення.

Індивідуальна профілактика сутенерства та втягнення особи в заняття проституцією вимагає комплексного концептуального підходу, за якого слід ураховувати весь спектр причин, які торкаються різних сфер суспільного життя: економічної, медичної, психологічної, соціальної, педагогічної, юридичної, етичної, етнічної, естетичної, культурологічної та інших. Усі вони є тісно пов’язаними між собою, взаємообумовленими й взаємозалежними. Тільки через усебічне осмислення причин учинення сутенерства та втягнення в заняття проституцією можна реально оцінити ситуацію та визначити найбільш ефективні профілактичні заходи на індивідуальному рівні.

СПИСОК БІБЛІОГРАФІЧНИХ ПОСИЛАНЬ 1. Бандурка О. М., Литвинов О. М. Стратегія і тактика протидії


� 210 �

злочинності : монографія. Xарків : НікаНова, 2012. 318 с. 2. Арсланбекова Р. А. Вовлечение в занятие проституцией и

организация занятия проституцией: дис. … канд. юрид. наук : 12.00.08. Москва, 2005. 192 с.

3. Кулик С. Г. Кримінологічна характеристика та запобігання злочинам проти моральності : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.08. Запоріжжя, 2016. 317 с.

Стаття надійшла до редакції 05.11.2018 Татьяна Анатольевна ШЕВЧУК кандидат юридических наук (Харьковский национальный университет внутренних дел)

ИНДИВИДУАЛЬНАЯ ПРОФИЛАКТИКА СУТЕНЕРСТВА И

ВОВЛЕЧЕНИЯ ЛИЦА В ЗАНЯТИЕ ПРОСТИТУЦИЕЙ Охарактеризованы меры индивидуальной профилактики

сутенерства и вовлечения лица в занятие проституцией. Рассмотрены основные направления этой деятельности, ее объекты и элементы. Обозначены проблемы, которые возникают в процессе осуществления профилактической деятельности.

Ключевые слова: индивидуальная профилактика, меры противодействия, вовлечение в занятие проституцией, сутенерство, объекты и элементы профилактики.

Tetiana A. SHEVCHUK candidate of law sciences (Kharkiv National University of Internal Affairs, Kharkiv, Ukraine)

INDIVIDUAL PREVENTION OF SUCCESSION AND INTELLIGENCE OF PERSONS IN PROSTITUTION

The article describes the measures for the individual prevention of

pimping and the involvement of a person in prostitution. The main directions of this activity, its objects, and elements are considered. Mentioned problems that arise in the process of carrying out preventive activities.

Key words: individual prophylaxis, measures of counteraction, pimping, involvement in prostitution classes, objects and elements of prophylaxis.


� 211 �

СУЧАСНІ ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРИКЛАДНІ ПРОБЛЕМИ КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОГО ПРАВА

УДК 343.81

Тетяна Андріївна ДЕНИСОВА, доктор юридичних наук, професор, помічник ректора з наукової та науково-методичної роботи (Академія державної

пенітенціарної служби, Чернігів, Україна)

Олександр Георгійович КРИКУШЕНКО, кандидат юридичних наук,

начальник Адміністрації Державної

кримінально-виконавчої служби України,

генерал-майор внутрішньої служби,

заслужений юрист України

ЗАЛУЧЕННЯ ЗАСУДЖЕНИХ ДО ПРАЦІ: ВІД ГУЛАГУ ДО СУЧАСНОЇ

МОДЕЛІ

Одним із головних завдань кримінального покарання є

виправлення та ресоціалізація засуджених. Серед

основних засобів виправлення особлива увага

приділяється залученню засуджених до суспільно

корисної праці. Розглянуто основні питання правового

регулювання праці в історії розвитку установ

виконання покарань (виправних колоній), її місце в

системі основних засобів виправлення та

ресоціалізації та шляхи підвищення ефективності

працевикористання засуджених на засадах

добровільності.

Ключові слова: засудженні, карально-виправний вплив, праця,

покарання.


� 212 �

Постановка проблеми. Історія становлення та розвитку

кримінально-виконавчої системи України є нерозривно пов’язаною з розвитком кримінально-виконавчого законодавства загалом і регулюванням кримінально-виконавчих правовідносин. Одне із центральних місць у цьому посідають питання використання та регулювання праці засуджених. Праця серед заходів виправного впливу на засуджених посідає особливе місце.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Необхідно зазначити, що на теренах незалежної України над проблемами кримінально-виконавчого права досить плідно працювали і працюють такі науковці, як К. А. Автухов, В. А. Бадира, І. Г. Богатирьов, І. В. Боднар, А. В. Градецький, Т. А. Денисова, О. М. Джужа, В. М. Дрьомін, О. Г. Колб, В. Я. Конопельський, І. М. Копотун, О. Г. Крикушенко, М. П. Мелентьєв, В. О. Меркулова, М. С. Пузирьов, Г. О. Радов, А. Х. Степанюк, В. М. Трубников, С. Я. Фаренюк, С. В. Царюк, В. В. Шаблистий, Ю. В. Шинкарьов, І. С. Яковець, Л. Г. Якименко та ін. Як вони зазначають, виходячи з конституційних настанов, кожен має право на працю в умовах, що відповідають вимогам безпеки та гігієни, на оплату праці, без якої б не було дискримінації за розміром оплати, а також право на відпустку, захист від безробіття тощо. Треба вказати, що хоча погляд на залучення засуджених до праці як на засіб впливу на поведінку засуджених у законодавця є сталим, проте у науковців і практиків дослідження цього питання тривають.

Мета статті – на підставі аналізу кримінально-виконавчого законодавства, практики його застосування й результатів загальнотеоретичних досліджень виявити існуючі проблеми працевикористання засуджених у період відбування ними покарання у вигляді позбавлення волі, а також запропонувати напрямки переформатування залучення засуджених до суспільно корисної праці від радянського рудименту до сучасної європейської моделі.

Виклад основного матеріалу. Загальновідомим є вислів: «Праця – це основна умова людського існування». В Україні (спочатку як у складовій царської Росії, потім СРСР, тепер як у самостійній незалежній державі) питання працевикористання засуджених поставало завжди. Але в усі часи науковці, прогресивні політичні діячі й письменники подавали голос за підтримку нагальної необхідності зміни існуючої системи залучення засуджених до праці з тим, щоб період їх перебування у місцях несвободи виправляв людину покаранням, а не нівечив її, зажинаючи в тваринний стан тяжкою низькокваліфікованою, а точніше рабською працею.

Недоліки царської каторги, змальовані ще Достоєвським, із часом знову повторювалися в описі тюрми Ліхачовим та Солженіциним. Знову той самий тюремний світ із його власними позасуспільними законами, які державна влада сама ж ініціювала й до яких тепер змушена ганебно пристосовуватися. Вітчизняний тюремний світ тих часів можна було визначити гаслом із «Божественної комедії» Данте, де у частині «Пекло»


� 213 �

йшлося про пекельні ворота, увінчані написом: «Lasciate ogni speranza voi ch’entrate» – «облиште будь-яку надію ті, хто входить сюди» [1, с. 34]. І до тих пір, доки тюрма створюватиме власний світ своїх позасуспільних, специфічних, нелюдських «злочинних законів», кожен, хто зіткнувся з ними, бачить, що чим «сильніший духом» злочинець, тим більше він цінується й займає більшу щабель тюремних «рангів». Недаремно П. Кропоткін указував, що тяжіння до виправлення душі викликає однакове глузування як із боку засуджених, так і з боку тюремників. Він наголошував, що доти наша тюрма не буде реалізовувати мети покарання покаяння та виправлення злочинців, то вона так назавжди і залишиться «університетом злочинності, утримуваним за рахунок держави» [2, с. 140]. Дійсно, тюремні випробування й каторжні роботи, як правило, перетворювали ув’язнених на закоренілих злочинців. У системі покарань за Уложенням 1845 р. найтяжчим після смертної кари видом покарання були каторжні роботи, які залежно від можливого терміну призначення мали сім ступенів: 1) без строку; 2) від 15 до 20 років; 3) від 12 до 15 років; 4) від 10 до 12 років; 5) від 8 до 10 років; 6) від 6 до 8 років; 7) від 4 до 6 років каторжних робіт. Це покарання поєднувалось із позбавленням усіх станових прав [3, с. 180–185]. Так само зберігалися каторжні роботи в Уложенні 1885 р. [4].

Страшним наслідком для сьогодення залишаються тюремні робочі команди, табори та в’язниці російсько-радянського періоду. Незважаючи на гасла, що в жодному разі не можна допускати знущань над засудженими, навмисного приниження їх особистої гідності та застосування непередбачених законом засобів примусового характеру, в установах виконання покарань відбувались істотні порушення прав людини, а повага та справедливе ставлення до засуджених були скоріше винятком, ніж правилом. Уже у січні 1918 р. НКЮ РСФСР видав Постанову «Про тюремні робочі команди», у якій передбачалося, що з працездатних ув’язнених утворюються робочі команди для здійснення необхідних державі робіт, а за тяжкістю роботи – це праця чорнороба [5, с. 31–46]. 23 липня 1918 р. була ухвалена нова Постанова НКЮ «Про позбавлення волі як міру покарання і про порядок відбування такої». У цьому документі також наголошувалось на обов’язковості примусової праці у місцях позбавлення волі, яка покладалася в основу виправлення, перевиховання та «перековки» [6, с. 16, 23]. Уже у 20–30-х роках ХХ ст. використання некваліфікованої праці ув’язнених на безоплатній основі стало нормою [6, c. 15]. У різних регіонах, особливо на Далекому Сході й Півночі, а згодом і по всіх віддалених куточках СРСР, поспіхом було організовано виправно-трудові табори. Найбільш відомі й криваві з них – Біломорсько-Балтійський, Казахстанський, Ухтинський, Північно-Східний, Кіровспецлаг та ін. У ці часи виправно-трудові установи у своїй роботі керувалися головним чином інструкціями й наказами НКВС СРСР, а у нормативних актах головна увага зверталась не на виправлення ув’язнених, а на їх сувору ізоляцію від суспільства та найбільш ефективне використання праці з переміщенням у віддалені від цивілізації райони. Незважаючи на серйозні порушення законності в сталінські часи, як


� 214 �

відмічалось науковцями, політичними діячами, письменниками й практиками, у таборах проводилася велика робота з виправлення ув’язнених за допомогою продуктивної праці. З етичних міркувань ми не станемо цитувати знаних фахівців, які схвалювали таке працевикористання засуджених. Досить влучно цю частину епохи описує вислів М. Горького: «“вороги суспільства”» перетворюються на корисних робітників і навіть на героїв праці» [7, с. 507].

НКВС перетворився на найбільше промислово-будівельне відомство. Крім будівництва, за 1941–1944 рр. ця підсистема видобувала: золота – 315 тонн, концентрату олова –14398 тонн, нікелю – 6511 тонн, вугілля – 8924 тис. тонн, нафти – 407 тис. тонн тощо [5, с. 24–25]. Після Другої світової війни праця засуджених використовувався на роботах з відновлення зруйнованого війною народного господарства, на будівництві великих енергетичних комплексів та об’єктів цивільного й промислового призначення. Значна частина засуджених була задіяна на заготівлі та переробці лісу.

Поринаючи в історію функціонування ГУЛАГу та виправно-трудової системи, ми пригадуємо, як зовсім нещодавно держава уважно стежила за діяльністю «тюремної» системи та її самофінансуванням. Талановиті й віддані своїй справі архітектори, будівельники, конструктори, літератори… Сумнозвісні Біломорсько-Балтійський, Волго-Донський канали, будівництво БАМу, лісоповали в АР Комі, Пермському краї, Івдельський, Карельський та Магаданський «спецлаги», спорудження тунелю між материком та о. Сахалін. Усім відомі прізвища академіків С. П. Корольова, Д. С. Лихачова, інших та їх успіхи в ракето- й літакобудуванні, а також конструювання найкращого середнього танку Т-34 конструктором М. І. Кошкіним. Це на таких, як вони, піднімалась і зміцнювалась економіка держави, але все вищевказане відбувалося в «тюремному» відомстві. Дешева робоча сила в’язнів і, як підсумок, 20 % національного валового продукту створювались виправно-трудовою системою тих часів, а підприємства цієї системи виробляли п’яту частину всіх благ, якими користувалося суспільство [8, с. 231–237].

Спираючись на марксистську теорію, фахівці з кримінально-виконавчого (виправно-трудового) права до останнього часу пристосовувались до думки, що праця серед заходів виправного впливу на засуджених посідає особливе місце. Це обумовлюється тим, що ставлення до суспільно корисної діяльності вважалось вищим ідейно-політичним і моральним критерієм людини. На їхню думку, особи із засуджених, які не володіють трудовими навичками, не підготовлені до праці психологічно, погано сприймають методи виховання. Теоретичні дослідження й вивчення практики роботи виправних установ дають підставу стверджувати, що праця у період відбування позбавлення волі до недавніх часів вважалась основним заходом виправлення засуджених.

Звернення до відомої праці К. Маркса «Капітал» глави IV «Перетворення грошей на капітал» дає підстави для роздумів і сумнівних


� 215 �

висновків. Зокрема, варто усвідомити, що купівля й продаж робочої сили, кропітка, виснажлива й некваліфікована праця навряд чи можуть стати основою виправлення засуджених. Під робочою силою, або здатністю до праці, К. Маркс розумів сукупність фізичних і духовних здібностей, якими володіє організм, жива особистість людини, і які використовуються щоразу, коли особа виробляє будь-які споживчі речі. Власник робочої сили, який трудився сьогодні, повинен бути в змозі повторити завтра той самий процес у колишніх умовах, зберігаючи сили та здоров’я. Отже, сума життєвих засобів повинна бути достатньою для того, щоб підтримати трудящого індивідуума як такого в стані нормальної життєдіяльності. Вартість робочої сили, як і будь-якого іншого товару, визначається робочим часом, необхідним для виробництва. Для підтримання свого життя індивідуум потребує певної суми та життєвих засобів. Робочі сили, що зникають із ринку внаслідок зношування та смерті, повинні постійно заміщатися щонайменше такою ж кількістю нових робочих сил [9, с. 179–184]. Як бачимо, лише останні настанови були повністю втілені у систему ГУЛАГу: попри зношування або смерть засуджених їх кількість залишалась не лише незмінною, а й заміщалась в арифметичній прогресії ще більшою кількістю нових робочих сил.

Як відзначає більшість науковців, недавнє тоталітарне минуле країни не могло не накласти відбиток на вітчизняну політику у сфері залучення засуджених до праці й не зберегти пороки, притаманні самій КВС – спадкоємиці ГУЛАГу. Призначене судом і без того тяжке покарання – позбавлення волі – нерідко стає на практиці нестерпним, калічить засуджених морально і найчастіше фізично (виразка шлунка, туберкульоз, нещасні випадки на виробництві й у побуті, нервові зриви тощо притаманні тим, кого утримують у виправних установах).

Однак, незважаючи на те, що Україна обрала шлях демократичного розвитку, в суспільній правосвідомості домінуючою залишається думка про те, що активна протидія злочинності повинна бути нерозривно пов’язана із суворістю кримінального закону, жорсткістю режимних вимог, обов’язковим використанням засуджених на тяжких, низькооплачуваних роботах тощо. Праця як виправний фактор характеризується з точки зору загальної благотворності трудової активності для індивідуального та соціального розвитку особистості. З іншого боку, лунають голоси про те, що лиха не станеться, якщо позбавлені волі не будуть зайняті працею. Щоб переконати в цьому, посилаються на досвід закордонних країн та стверджують, що у більшості місць позбавлення волі засуджені до праці не залучаються. Однак, на жаль, не чітко проводяться паралелі щодо життєздатності виправного потенціалу праці на тлі невирішених соціально-дисгармонійних інтенцій особистості засудженого та його внутрішнього відчуження від соціальних стереотипів моделей соціальної взаємодії. Спробуємо розібратися у цих двох протилежних судженнях.

Почнемо з того, що сьогодні правову основу застосування суспільно корисної праці становлять положення норм КВК України [10] та Кодексу


� 216 �

законів про працю України [11]. Фахівці слушно відзначають, що відповідно до частини 3 ст. 43

Конституції України [12] примусовою не вважається праця, яка виконується особою за вироком чи рішенням суду, а з огляду на те, що вирок суду не передбачає поєднання позбавлення волі з обов’язковою працею засуджених, то якщо особа не бажає працювати, а її примушують до цього в установі виконання покарання, тоді її праця стає примусовою. Отже, на погляд А. Х. Степанюка, необхідно відмовитися від примусу засуджених до праці [13, с. 258–259; 14, с. 146]. Нині питання примусової праці в установах виконання покарань є не таким гострим, оскільки сьогодні не завжди ті, хто бажає працювати, можуть отримати роботу, навіть ту, що їм не подобається і якою б вони не займалися в умовах волі.

Переконання у здатності праці засуджених змінювати їхні особисті якості на краще є досить стійкими. Вони притаманні вітчизняній психологічній та правовій думці. Досі у коментарях до КВК більшості колишніх країн соціалістичного табору зазначається, що суспільно корисна праця через свої виключно значні виховні можливості впливу на особу виступає важливим засобом виправлення засуджених. У КВК РФ підкреслюється, що трудова діяльність засуджених виступає як засіб підтримання порядку й дисципліни у місцях позбавлення волі. Крім зазначеного, ця діяльність має оздоровче й економічне значення [15, с. 179]. У кримінально-виконавчому законодавстві Республіки Молдова вказується, що праця засуджених є обов’язковою. Їх необхідно залучати до корисної роботи, достатньої для того, щоб заповнювати нормальний робочий день. Детальна регламентація у ст. 78 КВК передбачає також форми залучення засуджених до праці у відповідністю до їх працездатності [16, с. 128–129].

Працевикористання засуджених у Білорусії передбачено у главі 13 «Праця, професійно-технічна освіта та професійна підготовка засуджених до позбавлення волі» КВК Республіки Білорусь. Однак із самого початку в статті 98 КВК РБ визначено обов’язковість працевикористання засуджених (перелік робіт указано у Правилах внутрішнього розпорядку), а п. 6 передбачає, що відмова від роботи або самовільне її припинення є злісним порушенням установленого порядку відбування покарання й тягне за собою застосування стягнення [17, с. 77].

Більш м’яким є перехід від примусової тяжкої праці до добровільної у Республіці Польща. Зокрема, стаття 121 КВК передбачає, що засуджений, по можливості, забезпечується роботою. Він працює на основі трудової угоди або на іншій правовій основі, отримує гідну заробітну платню, має право на відпустку тощо. Також йому надається право працевлаштуватись самостійно [18, с. 143–145].

Необхідно наголосити на тому, що специфіка установ, у яких відбувають покарання засуджені в Україні, сьогодні не дозволяє працевлаштовувати їх з урахуванням колишньої спеціальності та індивідуальних особливостей. Зазвичай виробництво є низькокваліфікованим, а одноманітність, сірість буденних барв, відсутність


� 217 �

перспектив змінити роботу, обмеженість у спілкуванні, неможливість працювати за спеціальністю й одночасно безперспективність отриманої спеціальності в місцях позбавлення волі призводять до того, що праця не чинить виправного впливу, а лише стає тягарем і необхідним обов’язком для засуджених. Людина є за своєю суттю творцем, і лише інстинкт самозбереження допомагає їй не втратити своєї творчої натури. Отже, засуджені вишукують хоча б якісь вправи, що відвертатимуть від буденності. Жінки починають шити чи в’язати, чоловіки – лагодити щось у майстернях, малювати тощо. Як убачається, лише радикальні зміни в питаннях працевикористання, допомога у набутті дійсно корисних навичок, що стануть у нагоді засудженим не лише в місцях позбавлення волі, а й після їх звільнення, на нашу думку, допомогли б праці виконати виправні функції.

Як убачається, підвищення рівня продуктивності праці засуджених необхідно здійснювати, в першу чергу, шляхом розширення видів діяльності. Це потребує відповідного переобладнання виробничих потужностей, а отже і державного кредитування. Як показують фахові дослідження, людина може змінити ставлення до праці, а отже надавати їй пріоритет на волі перед задоволенням матеріальних потреб через учинення злочину, якщо праця, як зазначалося, надає людині можливість проявити та реалізувати свої творчі здібності та вміння. Отже, розширення видів трудової діяльності зумовить необхідність навчання, яке має бути орієнтованим на відповідні уподобання засудженого.

Організація праці засуджених несе певне навантаження й тому має відповідати таким вимогам: робота може бути виконана за кількісними і якісними показниками, але повинна бути співрозмірною з фізичними та духовними силами засудженого; вона поступово ускладнюється з точки зору виробничих завдань пропорційно набуттю трудових навичок і підвищенню виробничої кваліфікації; вона становить не лише творчий, але й матеріальний інтерес для засуджених. Під час трудового використання необхідно враховувати формування позитивних мотивів трудової діяльності, розширення професійних інтересів і виховання працьовитості та професійних звичок. Ефективність трудового використання засуджених залежить не лише від змісту й облаштування виробничих процесів, але і від таких умов, як естетика виробництва, чистота приміщень, оформлення наочної інформації, зовнішня охайність тощо [19, с. 7–9].

Убачається, що праця відповідно до базових закономірностей людської психології може мати виправний, або ресоціалізаційний, антикриміногенний потенціал лише за умови її добровільності, якщо ж навпаки, то уявляється, що в такому разі вона виконує роль карального засобу, не викликаючи в засудженої особи поважного до неї ставлення та прагнення до праці у майбутньому. Праця засуджених, на нашу думку, виконує функцію запобіжника проти деградації особистості, ймовірної через позбавлення волі.

Прикладом переходу від рабської, некваліфікованої праці до іншої


� 218 �

може слугувати досвід зарубіжних країн. П’ятдесят років назад дослідниками каліфорнійських законодавчих зборів було опубліковано доповідь, у якій зазначалося, що обладнання підприємств у більшості тюрем є зношеним, майстри не мають відповідної кваліфікації, а індустрія праці ледве досягає мети – скорочення неробства. Завдання щодо набуття засудженими навичок працювати, прагнення й бажання працювати, не виконуються [20, с. 228].

Сьогодні ситуація у більшості розвинутих західних країн кардинально змінилася. Праця у пенітенціарних системах репрезентується не як виправний засіб, притаманний марксистській філософії, а як інструментальний, що дає змогу засудженим більш легко переживати ув’язнення, можливість для бажаючих підготуватися до майбутньої свободи у плані забезпечення себе зайнятістю. Так, програми трудової зайнятості засуджених у пенітенціарній системі Швеції обумовлюються прагненням досягти такого ефекту, щоб особи працювали для власного задоволення, мали можливість отримати відповідні навички за певною професією, за допомогою яких можна було б забезпечити своє існування у суспільстві й не допускати неправомірної поведінки. Крім виробничих майстерень, засудженим дозволено працювати за тими спеціальностями, що були у них до засудження, й можуть здійснюватись дистанційно завдяки мережі Інтернет (програмування, бухгалтерія, менеджмент тощо), що не суперечить розпорядку дня установи [21, с. 128]. На жаль, в Україні такої можливості не передбачено.

Засуджені, які перебувають у пенітенціарних установах Франції, працюють у спеціальних майстернях, обладнаних на території в’язниць. Трудова діяльність, організована на їх території, є досить різноманітною: збирання електронних пристроїв, теслярські роботи, виробництво кондиціонерів, авіаційних двигунів тощо. Ужито заходів щодо забезпечення оплачуваною роботою всіх бажаючих засуджених як для потреб самої установи (в їдальні, пральні, магазині, по обслуговуванню установи), так і у виробничих майстернях. У цілому в пенітенціарній системі Франції щодня працюють на підприємствах близько 9 300 ув’язнених, отримуючи щорічно заробітну плату в розмірі близько 37 млн. євро [22, с. 25].

Особливої уваги заслуговує досвід Німеччини. На її території в’язниці поділяються на пенітенціарні установи відкритого та закритого типів, а також на державні й приватні. Частково приватизовані в’язниці в Німеччині є досить широко розповсюдженими [23]. Працю засуджених організовано в майстернях за виробничими завданнями, і вона може бути як висококваліфікованою, так і із залученням осіб, які не мають відповідної кваліфікації, з подальшим їх навчанням. За результатами функціонування таких підприємств жодного разу не було інциденту, що призвів би до втрати контролю над управлінням цією установою.

Досвід Великобританії, Німеччини, Франції, Швеції та Фінляндії вже успішно запозичується сусідніми країнами, зокрема Латвією, Литвою та Польщею. Як убачається, настав час і для досліджень у нашій країні, адже, як


� 219 �

слушно було вказано, ключ до успіху криється в загальному морально-ціннісному підході, етиці, прозорості та можливості бачити перспективу діяльності й перспективи ресоціалізації засуджених [24].

Висновки та пропозиції. Стаючи гострою, проблема захисту інтересів суспільства й окремого індивіда – як потерпілого, так і злочинця – підводить нас до необхідності переосмислення поглядів на залучення засуджених до суспільно корисної праці.

У місцях відбування покарань необхідно оптимізувати розвиток і розширення меж професійної орієнтації засудженого, який після звільнення зміг би скористатися професією, що є корисною як для суспільства, так і для конкретної особи.

Ми вважаємо конче необхідним вивчення зарубіжного досвіду залучення засуджених до праці. Як показує практика, у цьому є істотна економічна вигода й виховно-виправний ефект.

Необхідно залучати інвесторів до будівництва нових установ, серед іншого і частково приватизованих, з урахуванням міжнародних вимог і стандартів. Щоб уникнути радянських помилок, бажано вирішити проблему можливості відбування покарань за місцем проживання засуджених, зокрема і за рахунок створення «міні-колоній» із виробничими майстернями. Такі установи успішно діють у Великобританії, де головним завданням стало створити засудженим умови, наближені до нормального життя.

Тож, докорінних змін потребують підходи залучення засуджених до праці та знищення умов, що створюють можливість рабського, принижуючого честь та гідність особи працевикористання. І чим скоріше відбудеться практичне впровадження такої реформи, тим більше людей Україна врятує від злочинного шляху.

СПИСОК БІБЛІОГРАФІЧНИХ ПОСИЛАНЬ 1. Данте Алигьери. Божественная комедия. Москва : ЭКСМО, 2009.

544 с. 2. Kroptkin P. Les Prisons. Paris : Emile Nourry Editeur, 1880. 239 p. 3. Рассказов Л. П., Упоров И. В. Исправительные арестантские роты

гражданского ведомства как вид лишения свободы в российском праве ХІХ в. Правоведение. 2000. № 4. С. 180–185.

4. Уложеніе о наказаніяхъ уголовныхъ и исправительныхъ 1885 года / издано Н. С. Таганцевымъ. Санкт-Петербургъ : Государственная типографія, 1899. 900 с.

5. Зубков А. И. Теоретические вопросы правового регулирования труда осужденных в советских исправительно-трудовых учреждениях / ред. А. Л. Ременсон ; Томский гос. ун-т им. В. В. Куйбышева. Томск : Изд-во Томск. ун-та, 1974. 172 с.

6. Крахмальник Л. Г. Труд заключенных и его правовое регулирование в СССР. Саратов : Изд-во Саратов. ун-та, 1963. 96 с.

7. Горький М. От «врагов народа» – до героев труда // Собрание


� 220 �

сочинений в тридцати томах. Москва : ГИХЛ, 1953: Том 27. 331 с. 8. Денисова Т. А. Покарання: кримінально-правовий,

кримінологічний та кримінально-виконавчий аналіз : монографія. Запоріжжя : Вид-во КПУ, 2007. 340 с.

9. Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. Т. 23. Издание 2-е. Москва : Гос. изд-во полит. лит., 1960. 920 с.

10. Кримінально-виконавчий кодекс України : офіц. текст. Київ : Вид. Паливода А. В., 2017. 124 с.

11. Кодекс законів про працю України : Закон України : редакція від 20.01.2018 (підстава 2249-19) // База даних «Законодавство України» / Верховна Рада України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/322-08 (дата звернення 03.10.2018).

12. Конституція України : закон України від 28.06.1996 № 254к/96-ВР. Відомості Верховної Ради України. 1996. № 30. Ст. 141.

13. Кримінально-виконавче право : підручник / В. В. Голіна, А. Х. Степанюк, О. В. Лисодєд та ін. ; за ред. В. В. Голіни і А. Х. Степанюка. Харків : Право, 2015. 392 с.

14. Степанюк А. Ф. Сущность исполнения наказания. Харьков : Фолио, 1999. 256 с.

15. Уголовно-исполнительное право. Курс лекций / отв. ред. А. А. Толкаченко. СПб. : Юрид. центр Пресс, 2004. 377 с.

16. Белый Н. А. Пенитенциарное право Республики Молдова. Курс лекций. Кишинев : Междунар. независимый ун-т права, 2001. 204 с.

17. Уголовно-исполнительный кодекс Республики Беларусь. Минск : Нац. центр правовой информации Республики Беларусь, 2000. 144 с.

18. Кодексы Польши. Москва : Норма, 1998. 180 с. 19. Денисова Т. Молюся за вас щоденно. Донецьк : Донецький

Меморіал, 2005. 20 с. 20. Mitford J. Kind and usual punishment. The Prison Business. New York :

Alfred Knopf, 1975. 347 p. 21. Денисова Т. А. Залучення засуджених до праці як засіб

виправлення особи. Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях

молодих учених. Сімферополь : Таврія, 2006. Вип. 9. С. 124–130. 22. Ministère de la Justice : офіц. сайт. URL:

http://www.justice.gouv.fr/_telechargement/dap/plaquette_TRAVAIL_reedition_2012_opt.pdf (дата звернення 03.10.2018).

23. Нодар Лахути. Частные тюрьмы: как это работает. Право. 24 октября 2013. URL: https://pravo.ru/review/view/89878/ (дата звернення 03.10.2018).

24. La gestion déléguée des établissements pénitantiaires: 20 ans de partenariat public-privé. Min-istère de la Justice: Direction de l’ administration pénitentiaire. Paris, 2015. 78 p.



� 221 �

Татьяна Андреевна ДЕНИСОВА, доктор юридических наук, профессор, помощник ректора по научной и научно-методической работе Академии государственной пенитенциарной службы, заслуженный юрист Украины Александр Георгиевич КРИКУШЕНКО, кандидат юридических наук, начальник Администрации Государственной уголовно-исполнительной службы Украины, генерал-майор внутренней службы, заслуженный юрист Украины ПРИВЛЕЧЕНИЕ ОСУЖДЕННЫХ К ТРУДУ: ОТ ГУЛАГА К

СОВРЕМЕННОЙ МОДЕЛИ Одной из главных задач уголовного наказания является исправление

и ресоциализация осужденных. Среди основных средств исправления особое внимание уделяется привлечению осужденных к общественно полезному труду. Рассмотрены основные вопросы правового регулирования труда в истории развития учреждений исполнения наказаний (исправительных колоний), его место в системе основных средств исправления и ресоциализации и пути повышения эффективности использования труда осужденных на основе добровольности.

Ключевые слова: осужденные, карательно-исправительное воздействие, труд, наказание.

Tetiana A. DENYSOVA Oleksandr G. KRYKUSHENKO INVOLVING THE DISTURBED TO LABOR: FROM THE GULAG TO THE

MODERN MODEL One of the main objectives of the criminal punishment is the correction

and re-socialization of the convicts. Among the main remedies, particular attention is paid to involving convicts in socially useful work. The authors consider the main issues of legal regulation of labor in the history of the development of penitentiary institutions (correctional colonies), its place in the system of basic remedies and re-socialization, and ways to improve the efficiency of labor use of convicts on the basis of voluntariness.

Key words: convicted, punitive and corrective influence, labor, punishment.


� 222 �

АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ ЮСТИЦІЇ

УДК 343.98 Руслан Леонтійович СТЕПАНЮК,

доктор юридичних наук, професор, професор кафедри криміналістики та судової експертології (Харківський національний університет внутрішніх


Сергій Павлович ЛАПТА, кандидат юридичних наук,

доцент, доцент кафедри кримінально-правових дисциплін (Харківський національний університет


ЩОДО ПРИРОДИ КРИМІНАЛІСТИЧНОЇ НАУКИ

Окреслено деякі проблеми теорії сучасної

криміналістики в Україні. Підтримано оцінювання

ситуації в криміналістичній науці як кризової, що

значно ускладнює виконання нею своєї основної

функції, зокрема обслуговування судочинства шляхом

розроблення сучасних засобів, прийомів і методів,

необхідних для застосування під час доказування на

досудовому розслідуванні й у судовому провадженні.

Здійснено історичний аналіз розвитку уявлень про

природу криміналістичної науки, починаючи з її

запровадження у Російській імперії й до сьогодення.

Головною причиною занепаду криміналістичної

техніки як розділу криміналістики названо

радянський і пострадянський погляд на


� 223 �

криміналістику як на суто юридичну науку.

Запропоновано додатково вивчити можливість

обґрунтування подвійної (юридичної та природничо-

технічної) природи криміналістичної науки, серед

іншого з урахуванням досвіду США та країн Європи.

Ключові слова: криміналістика, історія криміналістики, природно-

технічна та юридична природа криміналістики,

кримінальне судочинство.

Постановка проблеми. Розвиток криміналістики як прикладної

науки найбільше залежить від тих завдань, які постають перед нею у зв’язку з діяльністю органів правопорядку. Останнім часом у розвинутих країнах спостерігається тенденція взаємопроникнення підходів як у галузі кримінального процесу, так і криміналістики до запровадження найбільш сучасних форм і методів протидії злочинності з реальним забезпеченням прав людини у правозастосовній діяльності.

Для України це питання є одним із найбільш важливих, оскільки здійснювані масштабні реформи у галузі кримінального судочинства, на жаль, поки що не призводять до значних позитивних результатів. На нашу думку, це пов’язано із недостатнім розумінням форм, стадій та обсягів запровадження передових світових стандартів у вітчизняну практику протидії злочинності. У результаті в чинному КПК України механічно змішано правила здійснення судочинства з різних типів процесу. У галузі діяльності органів правопорядку можна зустріти безуспішні намагання запровадити окремі позитивні підходи з практики західних країн без зміни інших елементів системи, що закономірно призводить до значних труднощів.

Кризова ситуація сьогодні склалась і у вітчизняній криміналістичній науці. Попри понад двадцять сім років, що минули з моменту набуття незалежності, радянська теорія в криміналістиці досі вважається домінуючою. Остання дедалі більше відстає від потреб практики, виявляється неспроможною виконувати свою основну функцію – обслуговування судочинства шляхом розроблення сучасних криміналістичних засобів, прийомів і методів, необхідних для застосування під час досудового розслідування та судового провадження. Тому видається необхідним здійснити критичний аналіз радянських наукових засад у цій сфері. При цьому одним із найперших є напрям визначення справжньої природи цієї науки, а отже, першочергових завдань і можливостей удосконалення як наукових пошуків, так і практичної діяльності. У свою чергу, з’ясуванню питання щодо природи криміналістики сприятиме дослідження процесу розвитку наукових уявлень про неї, що дозволить зрозуміти реальні аргументи, які призвели до її сьогоднішнього розуміння.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питання щодо розвитку уявлень про природу науки криміналістики в сучасній Україні


� 224 �

досліджувалося лише фрагментарно, зокрема у працях М. В. Даньшина, В. А. Журавля, В. В. Юсупова, В. Ю. Шепітька та деяких інших авторів. Проте у цій проблематиці залишається чимало дискусійних аспектів, що вимагає подальших наукових пошуків. Зокрема, видається необхідним здійснення критичного аналізу існуючих наукових засад у сфері криміналістики, причому одним із найперших є напрям визначення її природи та змісту, першочергових завдань і можливостей удосконалення як наукових досліджень, так і практичної діяльності.

Виклад основного матеріалу. Як відомо, до жовтневого заколоту 1917 р. в Російській імперії криміналістика як окрема галузь знань тільки розпочала своє формування. Під час підготовки юристів використовувались переклади наукових праць зарубіжних авторів Г. Гроса, Р.-А. Рейса, А. Вейнгардта та ін., а також запозичений у європейських університетах досвід викладачів. Формування нової для тих часів галузі знань характеризувалась невизначеністю щодо майбутнього шляху й залежало від впливу відповідних західноєвропейських підходів.

Практично відразу після видання в Російській імперії перекладу «Керівництва для судових слідчих, чинів поліції та жандармів» Г. Гроса у наукових публікаціях відображався підхід, що ґрунтувався на визнанні позиції зазначеного автора щодо самостійної науки криміналістики. Зокрема, в юридичній літературі пропонувалось впроваджувати таку точку зору, відзначаючи, що до предмету криміналістики слід відносити як правила користування речовими доказами, так і вивчення злочинців і злочинної діяльності взагалі [1, с. 51; 2, с. 115–117].

Проте говорити про визнання криміналістики як самостійної науки на ті часи не можна. Наприклад, у 1915 р. С. М. Трєгубов у роботі «Основи кримінальної техніки. Науково-технічні прийоми розслідування злочинів» («Основы уголовной техники. Научно-технические приемы расследования преступлений») відзначав, що в російській мові тоді ще не було загальновизнаного терміна для викладеного предмету. Він вважав таким термін «кримінальна техніка» [3, с. 9], хоча Р.-А. Рейс застосовував поняття «технічна поліція» або «технічні методи слідчого провадження»[4, с. 1].

Як бачимо, дореволюційні російські криміналісти не встигли сформулювати єдиного підходу до розуміння природи та завдань нової науки. Вони не визначились, який шлях обрати: суто природничо-технічний (застосування техніки в поліцейській діяльності) або комплексний (застосування техніки разом із правовими питаннями слідчої роботи).

Якщо простежити розвиток поглядів на природу криміналістики радянських авторів, можна побачити шлях її розуміння від науки неправового характеру (І. М. Якімов, Б. М. Шавер, А. І. Вінберг та ін.) до суто правової (С. П. Мітричев, Р. С. Бєлкін, О. М. Васильєв, В. Г. Танасевич, С. О. Голунський, В. М. Терзієв та ін.). При цьому головним фактором, що зіграв на користь останнього, все ж таки уявляється намагання протиставляти радянську та «буржуазну» криміналістику.


� 225 �

До середини 30-х років минулого століття в СРСР розвиток криміналістичної науки здійснювався в цілому правильним шляхом упровадження перекладів практичних керівництв зарубіжних авторів. Це робилось для того, щоб задовольнити елементарні потреби практики в найбільш необхідних криміналістичних знаннях [5, с. 19]. Тобто, тривала позитивна практика використання передового закордонного досвіду у криміналістичній діяльності. Зокрема, було надруковано роботи Е. Анушата, А. Гельвіга, Г. Шнейкерта, Р. Гейндля, С. Оттоленгі, В. Гая, А. Осборна, Е. Локара тощо. Відповідно, праці тодішніх радянських учених І. М. Якімова, Г. Ю. Маннса, М. П. Макаренка та ін. не суперечили західноєвропейським уявленням про природу та предмет криміналістики й виконували важливу функцію адаптації та подальшого вдосконалення передусім досягнень у галузі криміналістичної техніки. У їхніх роботах відображався розвиток ідеї про криміналістику як прикладу науку, роль якої полягає у застосуванні методів природничих і технічних наук до вирішення завдань розслідування злочинів. При цьому саму криміналістику нерідко називали «кримінальною технікою» або «кримінально-процесуальною технікою» [6, с. 73; 7, с. 6–7].

У 1925 р. в першій фундаментальній радянській праці з криміналістики І. М. Якімов підтримав назву «криміналістика» щодо вказаної галузі знань і виклав передові для тих часів зарубіжні досягнення цієї науки, спираючись на наукові праці А. Гельвіга, А. Нічефоро, Г. Гроса, А. Вейнгарта та інших авторів. Він підкреслював, що криміналістика є однією з наук, яка розробляє окремі галузі кримінального права. Вона має вузькопрактичний, прикладний характер, а її мета – надавати наукову допомогу практиці, для чого вона користується методами інших наук, головним чином природничих, медичних і технічних, і пристосовує їх до потреб кримінальної практики [8, с. 5]. Як згадує О. А. Леві, згодом І. М. Якімова звинувачували в тому, що він занадто часто посилається на буржуазних криміналістів. Проте він не лише ігнорував ці докори, вважаючи, що у працях цих авторів є багато корисного, а і пропонував учням приходити до нього додому та брати книги вказаних авторів. Він казав, що їх більше нема де знайти, бо всі злякались та їх знищили. А він не боявся й мав цілий сундук цієї літератури [9, с. XX].

Якщо врахувати відсталість радянської держави у галузі техніки взагалі й техніки криміналістичної зокрема, а також наслідки громадянської війни та подальшої розрухи в країні, слід визнати, що криміналісти, які переважно одержали базову підготовку й набули практичного досвіду ще за царських часів, обрали цілком правильний шлях відповідно до загальновизнаних у провідних країнах Європи підходів. Проте тривав він не довго, приблизно до кінця 30-х років минулого століття. У період масових політичних репресій у СРСР ураховувати іноземний досвід стало смертельно небезпечно.

Одним із перших узявся політизувати криміналістику Б. М. Шавер, у відомій праці якого провідні науковці того періоду І. М. Якімов, Г. Ю. Маннс,


� 226 �

В. І. Громов та ін. були піддані жорсткій критиці як такі, що «не змогли або умисно не побажали зрозуміти реакційність буржуазної криміналістики, виявити реакційну лінію цієї криміналістики та протиставити їй свою лінію в радянській криміналістиці» [10, с. 57]. Загалом у першій половині минулого сторіччя комуністичним режимом було репресовано значну кількість науковців, що дає підстави дослідникам стверджувати, що в ті часи в Росії розвиток правової думки було перервано, а суспільство втратило цілий прошарок значущих для нього людей [11, с. 73].

Зрозуміло, що за таких обставин вже було неможливо впроваджувати передові зарубіжні досягнення у практику протидії злочинності й у теорію криміналістики. Сформувалось політичне замовлення на побудову нової, «унікальної» радянської криміналістики. Відповідно, у підручнику 1935 р. остання вже була принципово протиставлена науці «буржуазній». Вона була визначена як наука про розслідування злочинів, завдання якої полягають у тому, щоб, з одного боку, озброїти працівників слідства всіма необхідними технічними засобами, а з іншого – виробити такі методи розслідування, які б забезпечили максимальну швидкість і точність розслідування й водночас таку його організацію, яка мала б найбільший масово-політичний ефект у сенсі впливу на широкі маси трудящих, утягнуті в активну боротьбу зі злочинністю [12, с. 6]. Таким чином, було розпочато обґрунтування криміналістики не як допоміжної науки, що пристосовує досягнення інших наук до вирішення завдань кримінального судочинства, а як «науки про розслідування».

Так, Б. М. Шавер указував на те, що історично криміналістика як наука з’являється тільки там, де вона нерозривно пов’язана зі слідством, де вона розглядає слідство як єдиний процес, де активізується роль слідчого [10, с. 56]. У подальшому науковцями всіляко розвивалась ідея про слідчого як про головного споживача криміналістичних рекомендацій.

У підручниках більш пізнього періоду зазначалось, що на початковому етапі свого розвитку радянська криміналістика зазнавала значного впливу буржуазної науки. Цей вплив тоді оцінювали як негативний. Тодішні науковці критикували західноєвропейських та американських дослідників, які у більшості вважали криміналістику неправовою наукою й нібито прагнули відірвати її від правових норм, щоб полегшити й виправдати застосування криміналістичних засобів і методів у незаконній практиці підслуховування телефонних перемовин, перлюстрації кореспонденції тощо [13, с. 18–19]. Тобто, обґрунтування виключно правової природи науки видавалось за великий прорив теорії радянської криміналістики порівняно із розвиненими західними країнами.

Як відзначає Р. С. Бєлкін, радянські вчені почали відходити від впливу західних криміналістів, коли до розуміння предмета криміналістики разом із прийомами застосування даних природничих і технічних наук із метою боротьби зі злочинністю додали прийоми власне розслідування –


� 227 �

його організацію, планування та проведення [5, с. 25]. Із таким твердженням навряд чи можна повністю погодитись, адже

зарубіжні криміналісти не виключали організаційно-тактичні питання діяльності органів розслідування з предмета криміналістики. Це визнавав ще Б. М. Шавер, відзначивши, що узвичаєно розділяти два напрями в криміналістиці: один німецький, представники якого, Ганс Грос та його послідовники, розглядають криміналістику як єдине ціле, що охоплює технічні й тактичні прийоми розслідування, та інший напрям – романський (криміналісти Франції, Італії та Швейцарії), представники якого, Бертільон, Рейсс, Локар, Оттоленгі, Нічефоро та ін., займаються питаннями так званої кримінальної техніки. Але цей поділ є надзвичайно умовним, оскільки, наприклад, Р.-А. Рейсс постійно пов’язував питання техніки з питаннями тактики [10, с. 62].

Сьогодні вже широко відомо, що представники німецького шляху розвитку криміналістики завжди включали до її змісту правові питання. У свою чергу, дещо пізніше сформувався англо-американський напрям з виокремленням природничо-технічної Сriminalistiсs як частини судової науки (Forensic Sciences) та правової Criminal Investigations, тобто науки про кримінальне розслідування.

Отже, можна говорити про те, що радянські науковці не вигадали чогось принципово нового, а обрали з двох можливих шляхів розвитку концепцію німецьких криміналістів щодо єдиного розуміння поліцейської техніки та криміналістичної тактики як єдиної галузі знань. Прямо визнати це тоді було не можна, тому й вигадувались аргументи про принципово іншу радянську криміналістику. У свою чергу, гіпертрофована роль методики розслідування окремих видів і груп злочинів у першу чергу була пов’язана зі специфікою кримінального процесу СРСР і відповідним значенням цієї стадії у кримінальному судочинстві.

Видається доцільним особливо підкреслити шкідливість для подальшого розвитку науки обраний у ті часи шлях поступової самоізоляції радянської криміналістики та початок системної роботи, спрямованої на протиставлення її криміналістиці інших цивілізованих країн. Зрозуміло, що це було зроблено з урахуванням державної політики. Вочевидь не можна звинувачувати вчених, які в умовах масових політичних репресій 1930-х років і подальшого утопічного намагання побудувати в СРСР комунізм змушені були діяти саме таким чином. Проте думається, що саме ця помилка значною мірою сприяла виникненню кризи у сучасній криміналістиці пострадянських країн.

О. М. Ларін у 1996 р. справедливо вказував, що «холодна війна» негативно відбилась на розвитку радянської криміналістики. Тоді інформація про досягнення зарубіжної криміналістики була зведена до мінімуму й обставлена грифами таємності. Вивчення західноєвропейських та американських творів у цій галузі за загальним правилом дозволялось лише для «викриття реакційної сутності буржуазної криміналістики». Це


� 228 �

заважало освоєнню зарубіжного досвіду й, відповідно, розвитку радянської криміналістики [14, с. 14].

Радянському кримінальному процесу як яскравому прикладу його інквізиційної моделі була притаманна надважлива роль попереднього (досудового) розслідування, на відміну від змагального процесу. Відповідно, виникли передумови сформульованих у подальшому уявлень про криміналістику як науку виключно про розслідування, галузь знань про засоби, прийоми й методи слідства. За основу не випадково було взято праці Г. Гроса, адже він свого часу особливо відзначав, що, на відміну від свідчень свідків, речові докази треба збирати та групувати до слухання справи в суді, і цілком правильним є твердження криміналістики, що віднині центр тягаря процесу слід перенести із судового розгляду на період попереднього розслідування [15, с. XI-XII].

У СРСР на стадію попереднього розслідування поступово було перенесено не тільки збирання речових доказів, а і весь процес доказування, а суду при цьому відводилась формальна роль, що фактично полягала в затверджені (іноді у незатвердженні) шляхом винесення вироку обвинувальних висновків слідчого. Тому не дивно, що на цьому ґрунті криміналістика як наука, призначена для обслуговування кримінального судочинства, почала йти шляхом розроблення рекомендацій у першу чергу для попереднього розслідування й фактично перетворилась на науку про засоби й методи розслідування. При цьому природничо-технічна складова криміналістики, формально залишаючись частиною єдиної науки, поступово вироджувалась.

Виконавши до середини 1950-х років функцію виокремлення з кримінального процесу, домінуюча концепція криміналістики як природничо-технічної науки перестала задовольняти радянських криміналістів. При цьому було здійснено цілком, на нашу думку, логічні спроби обґрунтувати її подвійну (юридичну та природничо-технічну) природу.

Широко відомо, що М. С. Строгович обстоював точку зору про те, що криміналістика має дві частини: більшою мірою юридичну (кримінально-процесуальну), а також науково-технічну (в аспекті розроблення прийомів технічних і природничих наук) [16, с. 55–56].

П. І. Тарасов-Родіонов у запалі рішучої критики «згубного впливу буржуазної криміналістики», «відрижкою» якого вважав її розуміння як прикладної технічної науки, теж висловлював цілком слушну думку, що в криміналістиці існує два напрями: а) головний – розкриття та розслідування злочину (правовий); б) допоміжний – методи дослідження окремих видів речових доказів (на основі перероблених і пристосованих для цих цілей природничих і технічних наук). Другий напрям має технічний, а не правовий характер, оскільки пов’язується не з безпосередньою діяльністю слідчого, що має правовий характер, а з діяльністю експерта-спеціаліста з питань, що потребують спеціальних знань [17, с. 153–154].


� 229 �

Думається, що зазначена точка зору була відкинута радянськими вченими необґрунтовано, що заклало підвалини для подальшого поступового занепаду природничо-технічного напряму в криміналістиці. Але аргументи його супротивників навряд чи можна визнати цілком переконливими.

Так, наприклад, А. І. Вінберг на заперечення вищевказаної концепції зазначив, що криміналістична техніка поза криміналістичною тактикою є безпредметною, адже всі досягнення криміналістичної техніки реалізуються у правовій діяльності суду й слідства через криміналістичну тактику [18, с. 88].

Проте, на нашу думку, це лише підкреслює зв’язок двох напрямів у науці, а не заперечує природничо-технічну природу криміналістичної техніки. Виявлення та дослідження матеріальних об’єктів у зв’язку з правозастосовною діяльністю у кримінальному провадженні не робить природу самої техніки юридичною.

Науковці того періоду також указували, що визнання подвійної природи криміналістики нібито полягає у поділі криміналістики на дві різні науки: власне криміналістику (юридичну) та якусь іншу, науково-технічну дисципліну [19, с. 269]. Не можна виключати, що це робилось не без умислу підвести прихильників вищевикладеної позиції під підозру у «низькопоклонстві перед заходом». Можливо, саме тому аргументи останніх і не знайшли широкої підтримки, адже, як відомо, М. С. Строгович із 1949 року до смерті Й. Сталіна був офіційно оголошений «космополітом» у радянській правовій науці та піддавався систематичному шельмуванню [20].

Проте ні М. С. Строгович, ні П. І. Тарасов-Родіонов не виокремлювали дві різні науки. Вони неоднозначно висловлювались про правовий характер криміналістики. Підкреслювалось, що природничо-технічний напрям надзвичайно тісно пов’язується з юридичним і має допоміжний характер. Тобто, то була спроба знайти вирішення складної проблеми відображення гетерогенної природи криміналістичної науки. Але радянські уявлення про помилковість ідеї щодо подвійної природи криміналістики глибоко укорінились у літературі.

Так, наприклад, у сучасному підручнику теж зазначено, що помилковість поглядів на криміналістику як науку подвійної природи полягає у механічному поділі єдиної науки на правові та неправові її розділи [21, с. 12]. Розглядаючи процес становлення наукових знань про природу та предмет криміналістики, М. В. Даньшин зауважує, що механічний поділ єдиної науки на два різнопланові табори – правовий та неправовий, – сковує подальший розвиток криміналістики та штучно звужує сферу її практичних рекомендацій [22, с. 82]. Але із цим погодитись не можна, адже, навпаки, заперечення природничо-технічної природи криміналістичної техніки значно уповільнює її розвиток і не дозволяє проводити повноцінні наукові дослідження у цій сфері.


� 230 �

Таким чином, домінування в радянській науці уявлення про суто юридичну природу криміналістики призвело до занедбання розділу криміналістичної техніки й обслуговування потреб тодішнього інквізиційного судочинства щодо концентрації уваги на створенні криміналістичних рекомендацій лише для стадії досудового розслідування, відповідно, ігнорування напрямів «судової криміналістики», «криміналістики захисту» тощо.

Уже після розпаду СРСР видатний учений-криміналіст Р. С. Бєлкін закликав переглянути розуміння криміналістики як виключно юридичної науки та спробував обґрунтувати її синтетичний характер. На його думку, нові уявлення про неї як про синтетичну науку не означають повернення до концепції її подвійної природи, підкреслюючи, що подвійну, а точніше множинну природу мають усі розділи криміналістики, весь її зміст, а не якась її частина [23, с. 42–43].

Ця точка зору викликала жваве обговорення й неоднозначні оцінки. Так, наприклад, В. Ю. Шепітько підкреслює слушність уточнення криміналістики як науки інтегральної або синтетичної природи, вказуючи, що вона є особливою наукою, виникнення якої зумовлюється впровадженням досягнень природничо-технічних наук у практику боротьби зі злочинністю [24, с. 43–44]. Водночас В. А. Журавель підтримує розуміння криміналістики як юридичної науки й зазначає, що таке її розуміння анітрохи не перешкоджає подальшим процесам інтеграції досягнень інших наук і пристосування їх до вирішення власних завдань [25, с. 54].

І. О. Возгрін зауважує, що природа науки визначається не стільки видами наукового знання, якими вона оперує, скільки своєю приналежністю до певних суспільних відносин. Отже, правильніше говорити не про комплексний або синтетичний зміст криміналістики, а про її віднесення до особливої групи спеціальних або прикладних юридичних наук, покликаних досліджувати технологію юриспруденції, й у зв’язку з цим – дотичних до неї природно-технічних знань [26, с. 53]. Сучасні криміналісти РФ дедалі частіше стверджують, що пострадянська криміналістика перебуває в кризі. При цьому підкреслюється, що фундаментальною причиною цієї кризи є синтетична природа цієї науки, відсутність внутрішньої системної та цілісної картини наукових знань, що складають криміналістику [27, с. 772].

Висновки. Сьогодні у розвитку зарубіжної криміналістики простежуються тенденції взаємного впливу підходів до формування цієї науки з країн різних правових сімей, але в тих питаннях, які найбільше відповідають реаліям і потребам кримінального процесу відповідної держави.

В Україні, як і в інших розвинених країнах, посилюється розвиток саме змагальної моделі судочинства, отже, виникає потреба в перегляді усталених уявлень про природу, предмет і систему криміналістики та її співвідношення з іншими науками.

На наш погляд, слід критично оцінювати напрацювання радянських


� 231 �

авторів щодо виключно правової природи криміналістичної науки, оскільки такий підхід фактично перетворив її на науку про кримінальне розслідування та призвів до занепаду її природничо-технічної частини (криміналістичної техніки). Тому необхідно визнати подвійну природу вказаної науки й розширити реальні можливості проводити наукові дослідження у галузі криміналістики не лише юристами, а і фахівцями з інших галузей знань. Доцільно здійснити ґрунтовні наукові розвідки з метою уточнення системи криміналістики з урахуванням досвіду провідних країн Європи та США, що є перспективним напрямом подальших досліджень.

СПИСОК БІБЛІОГРАФІЧНИХ ПОСИЛАНЬ 1. Левенстим А. А. Доктор Ганс Гросс и его проект улучшения

следственной части. Журнал юридического общества при Санкт-

Петербургском университете. 1896. Кн. 3. С. 47–66. 2. Что такое криминалистика? Журнал министерства юстиции. 1900.

№ 9 (ноябрь). С. 114–125. 3. Трегубов С. Н. Основы уголовной техники. Научно-технические

приёмы расследования преступлений. Петроград : Изд-во Юридического книжного склада «Право», 1915. 334 с.

4. Рейсс Р. А. Научная техника расследования преступлений / сост. под ред. С. Н. Трегубова, ст. юрисконсульта М-ва юст. и проф. уголов. права Александр. воен.-юрид. акад. и Уч-ща правоведения. Санкт-Петербург : Сенатская типография, 1912. 2, II, II, 178 с.

5. Белкин Р. С. История отечественной криминалистики. М. : Норма, 1999. 496 с.

6. Тагер А. С. О предмете и пределах науки об уголовном суде. Право и

жизнь. 1924. Кн. 1. С. 50–74 7. Натансон В. М. Основы техники расследования преступлений в

конспективном изложении. Харьков : Б. и. (тип. ВУСПС им. П. Иванова), 1925. 22 с.

8. Якимов И. Н. Криминалистика. Руководство по уголовной технике и тактике. Новое изд., перепеч. с изд. 1925 г. М. : ЛексЭст, 2003. 496 с.

9. Леви А. А. Вступительная статья // Якимов И. Н. Криминалистика. Руководство по уголовной технике и тактике. Новое изд., перепеч. с изд. 1925 г. М. : ЛексЭст, 2003. 496 с.

10. Шавер Б. М. Предмет и метод советской криминалистики. Социалистическая законность. 1938. № 6. С. 56–82.

11. Иванова Н. М. Судьбы российских правоведов в годы социальных потрясений: аксиологический аспект. Криминалистъ. 2018. № 1 (22). С. 71–73.

12. Криминалистика. Кн. 1 Техника и тактика расследования преступлений : учебник для слушателей правовых вузов / под ред. А. Я. Вышинского. М. : Советское законодательство, 1935. 285 с.


� 232 �

13. Советская криминалистика : учеб. / под ред. Р. С. Белкина. М. : Юрид. лит., 1979. 464 с

14. Ларин А. М. Криминалистика и паракриминалистика : науч.-практ. и учеб. пособ. М. : БЕК, 1996. 192 c.

15. Гросс Г. Руководство для судебных следователей как система криминалистики. Новое изд., перепечат. с изд. 1908 г. М. : ЛекстЭст, 2002. 1088 с.

16. Строгович М. С. Курс советского уголовного процесса. М. : Изд-во Академии наук СССР, 1958. 703 с.

17. Тарасов-Родионов П. И. Советская криминалистика. Вестник

университета имени О. Е. Кутафина (МГЮА). 2016. № 8. С. 150–157. 18. Винберг А. И. О сущности криминалистической техники и

криминалистической экспертизы. Советское государство и право. 1955. № 8. С. 82–88.

19. Белкин Р. С., Краснобаев Ю. И. О предмете советской криминалистики // Белкин Р. С. Избранные труды. М. : Норма, 2009. С. 268–275.

20. Строгович Михаил // Электронная еврейская энциклопедия : веб-сайт World ORT. URL: http://eleven.co.il/jews-of-russia-and-ussr/jewish-contribution-to-culture-science-economy/13956/ (дата звернення: 10.06.2018)

21. Криміналістика : підручник / В. Ю. Шепітько, В. О. Коновалова, В. А. Журавель [та ін] ; за ред. В. Ю. Шепітько. 5-те вид. переробл. та допов. Київ : Ін Юре, 2016. 640 с

22. Даньшин М. В. Криміналістика XXI століття: місце у системі наукового знання : монографія. Харків : ХНУ ім. В. Н. Каразіна, 2013. 480 с.

23. Белкин Р. С. Криминалистика: проблемы сегодняшнего дня Злободневные вопросы российской криминалистики. М. : Норма, 2001. 240 с.

24. Шепитько В. Ю. Криминалистика XXI века: предмет познания, задачи и тенденции в новых условиях // Современное состояние и развитие криминалистики : сб. науч. трудов / под ред. Н. П. Яблокова и В. Ю. Шепитько. Харьков : Апостиль, 2012. С. 41–54.

25. Журавель В. А. Вибрані твори. Харків : Апостіль, 2016. 704 с. 26. Возгрин И. А. Введение в криминалистику: история, основы

теории, библиография. СПб. : Юридический центр Пресс, 2003. 475 с. 27. Холопов А. В. Синтетичность криминалистики как причина

кризиса // Современное развитие криминалистики и судебной экспертизы как реализация идей Р. С. Белкина : матер. междунар. науч.-практ. конф. к 95-летию со дня рождения ученого, педагога, публициста (г. Москва, 22–23 ноября 2017 г.). Москва : РГ-Пресс, 2018. С. 770–775.



� 233 �

Руслан Леонтиевич СТЕПАНЮК, доктор юридических наук, профессор (Харьковский национальный университет внутренних дел)

Сергей Павлович ЛАПТА, кандидат юридических наук, доцент (Харьковский национальный университет внутренних дел)

О ПРИРОДЕ КРИМИНАЛИСТИЧЕСКОЙ НАУКИ Обозначены некоторые проблемы теории современной

криминалистики в Украине. Поддержана точка зрения, что современная ситуация в криминалистической науке может быть оценена как кризисная. Это значительно усложняет выполнение данной наукой своей основной функции, в частности обслуживания судопроизводства путем разработки современных средств, приемов и методов, необходимых для доказывания на досудебном расследовании и в судебном производстве. Проведен исторический анализ развития представлений о природе криминалистической науки, начиная с ее возникновения в Российской империи и до наших дней. Основной причиной упадка криминалистической техники как раздела криминалистики назван советский и постсоветский взгляд на криминалистику как на сугубо юридическую науку. Высказано предложение о необходимости дополнительного изучения возможности обоснования двойной (юридической и естественно-технической) природы криминалистической науки, в том числе с учетом опыта США и стран Европы.

Ключевые слова: уголовное судопроизводство, криминалистика, история криминалистики, естественно-техническая и юридическая природа криминалистики.

Ruslan L. STEPANIUK Serhii P. LAPTA (Kharkiv National University of Internal Affairs, Kharkiv, Ukraine)

ABOUT THE NATURE OF CRIMINALISTIC SCIENCE In the article authors outlined a number of nowadays problems of

Criminalistics in Ukraine. They called the situation in Criminalistic science critical and Criminalistics itself unable to fulfil its main function – to serve the legal process by developing modern means, techniques and methods necessary for use during pre-trial investigation and trial itself. The main reason for such a state may be a misconception about the nature of Criminalistics.

The authors thoroughly examined the period of the introduction of forensic science in the Russian empire and found out that by that time the pre-revolutionary Russian criminalists did not have time to formulate a unified approach to understanding the nature and tasks of a new science. After the October revolution in 1917 a range of views on the nature of Criminalistics arose


� 234 �

– from the understanding of Criminalistics as a non-legal science to purely legal. The main factor that has played in favor of the latter is the attempt to oppose the Soviet and «bourgeois» Criminalistics. Afterwards a political order was created for the construction of a new, «unique» Soviet Criminalistics. There was started the justification of Criminalistics as not an auxiliary science that adapts the achievements of other sciences to solving the problems of criminal justice, but as a «science of investigation». The substantiation of the exclusively legal nature of science appeared to be a major breakthrough in the theory of Soviet Criminalistics compared with the developed Western countries.

It is emphasized that the idea of it as the exclusively legal science left in the heritage from the time of totalitarianism has led to a lagging natural and technical direction and accordingly negatively influences the further development of Сriminalistic research. It is offered to explore additionally the possibility of substantiating the dual (legal and natural-technical) nature of Criminalistics, including taking into account the experience of the United States and European countries.

Key words: Criminal Justice, Criminalistics, History of Criminalistics, natural-technical and legal nature of Criminalistics.


� 235 �

УДК 342.8

Михайло Степанович ІЛЬНИЦЬКИЙ, кандидат юридичних наук, здобувач Харківського національного

університету внутрішніх справ

ВИБОРЧИЙ ПРОЦЕС ЯК ФОРМА РЕАЛІЗАЦІЇ ПРИНЦИПІВ ДЕМОКРАТИЗАЦІЇ

Українське суспільство все ще продовжує жити

демократичним вибором, а не демократією як

способом життя чи мислення. Тому і серед основних

проблем становлення української демократії

залишаються актуальними зміцнення її

конституційних засад і створення гарантій

еволюційного розвитку, які б виключали можливість

соціальних потрясінь; забезпечення сталого розвитку

ринкової економіки із чіткими соціальними ознаками,

обрання адекватної до суспільно-політичних і

економічних реалій моделі демократичних

перетворень тощо. Демократія як спосіб життя

кожної особи та держави в цілому формується

протягом досить тривалого часу, а відсутність в

українському суспільстві реальних позитивних змін

породжує соціальне напруження, нетерпіння,

нігілістичне сприйняття основних її засад, що може

призвести до посилення недемократичних тенденцій у

суспільстві, породжувати кризові явища та інші

негаразди.

Ключові слова: виборчий процес, держава, громадяни, органи публічної

влади, процедури, демократичні інститути,

політичні сили, демократія.

© Ільницький М.С., 2018


� 236 �

Постановка проблеми. У сучасних умовах суспільного

реформування й розвитку громадянського суспільства та правової держави особливої актуальності набуває пошук механізмів, що забезпечують реалізацію принципів демократії. Одним із таких механізмів є виборчий процес. Через вибори громадяни реалізують своє волевиявлення та здійснюють функцію формування публічних органів влади, функціонування яких забезпечує реалізацію представницької демократії. Так, у статті 5 Конституції України вказано, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Він здійснює владу безпосередньо та через органи державної влади й органи місцевого самоврядування [1].

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Більшість науковців розглядає вибори як процес утворення органів публічної влади, тобто як певну активну дію [2–3]. Як уже зазначалося, виборчий процес має ознаки політичного процесу. На політичній природі виборчого процесу акцентують увагу такі вітчизняні дослідники, як А. Колодій, С. Конончук, О. Мазур, Б. Райковський, А. Романюк, С. Рябов та ін., наголошуючи, що сучасним політичним процесам притаманні такі тенденції: їх раціоналізація, гуманізація через відмову від примусових форм здійснення політики, демократизація, активна участь громадянського суспільства, професіоналізація виконавців тощо.

Оскільки виборчий процес санкціоновано державою через нормативні акти, він, безперечно, є юридичним. Юридичні аспекти та підходи до управління виборчим процесом напрацьовано фахівцями з теорії держави і права, серед яких Я. Давидович, М. Мельник, Ю Ключковський, В. Погорілко, М. Ставнійчук, Є. Радченко, О. Тодика, В. Шаповал та інші вчені.

Мета статті. Вітчизняний досвід проведення виборчих кампаній свідчить, що вибори можуть стати одним із чинників поляризації суспільства, елементом гальмування демократичного розвитку, індикатором полярності інтересів влади й народу. У зв’язку з цим є актуальним дослідження взаємозв’язку та взаємообумовленості виборчої й політичної систем держави та процесу виборів як одного з найважливіших етапів демократичного політичного процесу.

Виклад основного матеріалу. Загальновідомо, що юридичний процес як загальне поняття має певні ознаки. Ними є юридичне вираження державно-владної діяльності, поетапність здійснення з чітко визначеними процесуальними діями, спрямованість на досягнення певного правового ефекту, наявність соціально-правового регулювання, що досягається за допомогою особливих соціально-правових форм тощо [4, с. 48]. Як і будь-якому юридичному процесу, вказані ознаки притаманні і виборчому процесу. Разом із тим останній виступає самостійною юридичною формою відповідного комплексу державно-правових відносин, що обслуговують підготовку та проведення виборів, і має свої особливі ознаки.

Виборчий процес регулюється перш за все теорією держави і права та конституційними нормами, що встановлюють правові форми здійснення


� 237 �

народовладдя, закріплюють певний порядок діяльності уповноважених суб’єктів, наділяють державно-владні відносини загальнообов’язковим характером, створюють юридичні підстави для дотримання прав та інтересів учасників правозастосовної діяльності й передбачають порядок реалізації громадянами конституційних прав та обов’язків. В. Погорілко та В. Чижевський відзначають, що виборчий процес розглядається як технологічна інфраструктура й форма реалізації конституційних принципів реалізації виборів і забезпечення виборчих прав у межах передбаченого законом комплексу виборчих дій та процедур, що забезпечують реалізацію політичного права громадян обирати й бути обраними до органів державної влади та місцевого самоврядування [4, с. 48]. На законодавчому рівні поняття «виборчий процес» визначено як здійснення визначеними суб’єктами виборчих процедур [5, ст. 11].

У теорії держави і права досліджується співвідношення понять «виборчий процес» і «виборча процедура». Деякі дослідники вказують на протиставлення названих вище понять, оскільки виборчі процедури безпосередньо встановлюють порядок організації та проведення виборів, а виборчий процес його лише гарантує й забезпечує. Інші погляди вчених зводяться до того, що процедура та процес, пов’язані із підготовкою й проведенням виборів, є різними за функціями, паралельно існуючими поняттями, але такими, що не виключають одне одного. Третя позиція зводиться до того, що виборчий процес є більш широким поняттям і містить у собі серед іншого виборчі процедури. Виходячи із цього, і поняття «вибори» формулюється як спосіб формування органів державної влади та місцевого самоврядування у відповідності до процедур, чітко визначених законодавством, за яких певна група людей висуває зі свого середовища осіб для виконання ними державних або громадських функцій [2, с. 143].

Вибори та виборчий процес розглядають також із державно-управлінських позицій такі дослідники, як Г. Атаманчук, В. Бакуменко, А. Денисов, О. Лазор, П. Надолішній, Н.Нижник, Ю. Сурмін та І. Шкурат, І. Фєтєску.

Вибори – вагомий механізм впливу громадян на ухвалення політичних рішень, визначення пріоритетів державного розвитку тощо. Але незважаючи на те, що інститут виборів є важливим механізмом підтримки й розвитку демократії, в Україні вибори досить часто ставали фактором нівелювання демократичного розвитку. Тому не випадково науковці, зокрема Л. Кормич [6, с. 20], наголошують на важливості принципу паритетності демократії у виборчому процесі. Для України останній видається особливо важливим, виходячи із її мультикультурності, багатонаціональності, поліконфесійності, політичної суб’єктивності тощо. Аналіз чинного виборчого законодавства свідчить, що принцип паритетності формально присутній, бо дискримінаційних норм воно не містить, разом із тим він фактично не діє повною мірою. Представництво різних інтересів не має обов’язково зводитись до безпосередньо особистого характеру чи квотування, але має існувати механізм включення цих


� 238 �

інтересів для формуванні передвиборчих програм, механізмів їх реалізації тощо.

За своєю суттю принцип паритетної демократії містить у собі низку таких важливих складових, як паритетність під час формування чи вдосконалення форми держави в процесі інституціоналізації громадянського суспільства, вироблення механізму взаємодії різних його суб’єктів і їх взаємовідносин із державою. Крім того, ідея паритетності має перетворитись на фундаментальну політичну та соціальну цінність, на якій ґрунтуватиметься суспільна свідомість і яка й буде визначати суспільну поведінку. Виходячи з цього, політологи говорять не просто про принцип паритетності демократії, а про модель паритетної демократії, існування якої має важливий вплив на всі аспекти функціонування держави та суспільства[6, с. 23].

Утвердження принципу паритетної демократії має важливе значення і для виборчого процесу, визначає його специфіку в ідеологічних, нормативних і технологічних аспектах. Принцип паритетності виступає вагомим фактором змін, визначає специфіку формування електоральних сил і впливає на трансформацію електорального простору. Виходячи з цього, досить важливе значення має пошук найбільш прийнятної моделі виборчої системи. Певною мірою саме цим можна пояснити досить часту зміну виборчої системи в Україні.

Виборчий процес багато в чому залежить від активності еліти та спроможності громадянського суспільства впливати на її формування й функціонування. Загальновідомо, що контроль політичної еліти над виборчим процесом може здійснюватися таким чином: намагання регулювання складу суб’єктів виборчого процесу для зменшення ваги тих соціальних груп або ідей, які вважаються небажаними; використання різних варіантів виборчої інженерії, ізолювання процесу формування політики від впливу громадської думки через регулювання зв’язків між рішеннями, пов’язаними з виборами, і складом та організацією роботи урядових структур тощо.

Важливе значення має якісний відбір еліти, рівень її відповідальності, компетентність, професіоналізм тощо. За роки побудови демократії поступ держави та суспільства був не досить суттєвим у справі формування національної, політично вагомої та відповідальної еліти. Практика вітчизняного політичного життя свідчить, що постійне апелювання до народу як до свого суверена досить часто є відвертим політичним спекулюванням заради досягнення якихось політичних інтересів або проявом неспроможності політика. Але найбільшим викликом у цій ситуації є нехтування правом самої політичної еліти, яка починає впливати на політичні процеси, виходячи із своїх професійних переконань, які інколи не збігаються з думкою значної частини суспільства.

Реалізація принципу паритетної демократії для розвитку інституту виборів має досить вагоме значення, хоча і здійснюється з деякими складнощами. Для вказаних процесів важливе значення має підвищення


� 239 �

рівня правової та політичної культури населення й запровадження дієвих форм громадського контролю за формуванням і функціонуванням влади на всіх рівнях.

Вагоме значення для цих процесів, на думку окремих вчених, має консолідація демократії, тобто демократичний режим повинен зміцнитись настільки, наскільки це дозволило б йому активно протистояти можливим викликам і кризовим явищам. Нині в Україні функціонують політичні демократичні інститути, діє демократична Конституція, регулярно проводяться вибори, конституційно закріплено поділ влади, права та свободи громадян, розвивається громадянське суспільство. Разом із тим спостерігається дисбаланс у взаємодії органів влади й політичних сил, відчувається соціальна напруженість.

Розвиток консолідованої демократії є неможливим без якісної трансформації інституту виборів. Демократичний процес розпочинається з проведення вільних виборів та закріплюється гарантіями демократичних прав і свобод. Не менш важливе значення має співвідношення між наявністю процедури регулярних виборів і повнотою дотримання прав громадян у виборчому процесі. Має відбутися правовий процес зміни політичної та владної еліт, які відповідають за розвиток демократії в Україні. Виходячи з цього, головним завданням розвитку інституту виборів в Україні в умовах консолідованої демократії є пошук оптимальної виборчої системи та забезпечення демократичного характеру виборів. Реалізація вказаних завдань багато в чому залежить від вироблення та реального функціонування механізму реалізації демократичних засад виборчого процесу. Разом із тим функціонування нинішньої виборчої системи характеризується й тим, що вона розвивається не скільки еволюційним, стільки реформаторським шляхом, що не дозволяє повною мірою довести її ефективність через постійні зміни.

У межах розгляду проблеми формування в Україні консолідованої демократії не менш актуальною залишається проблема сталості демократичної виборчої культури, що може одночасно розглядатися як складова політичної та правової культури. Носієм і творцем виборчої культури є громадянин, який впливає на формування інститутів і політики держави. Вибір представницьких органів влади дозволяє громадянам здійснювати свій вплив як на кадровий склад, так і на політику публічних органів влади. Взаємодія влади та суспільства має відбуватися в руслі діалогу, і тоді вплив мас на ухвалення владою рішень стає реальним і значно зростає громадянська активність, що має надзвичайно важливе значення для розвитку демократії.

Як для дослідників, так і практиків виборчого процесу важливе значення має вироблення й використання моделей виборчих культур. Нині найбільш відомими моделями є модель електоральної географії, модель виборчої культури зі змінними преференціями, модель соціального діалогу, багатофакторна, маніпулятивна, мотиваційна, «голосу приналежності», «голосу змін» тощо.


� 240 �

Суть моделі зводиться до того, що чим різноманітнішою є інформація про політичні події та процеси й про політиків, тим більшою буде ймовірність зміни політичних симпатій виборців. Особливий акцент у цій ситуації робиться на виборців, які ще не визначилися із власною позицією. Чим більшою інформацією вони володіють, тим імовірніше вони можуть змінити свої політичні погляди. Як зазначає Ю. Шведа, якщо раніше такі виборці характеризувалися як аполітичні й непоінформовані, то з часом вони стають незалежними, і їх вибір ґрунтується на власному розумінні політичної та економічної доцільності. Виборець голосує за ту партію чи кандидата, програми яких відповідають його політичним та економічним інтересам, тобто стає непостійним виборцем [7, с. 20–22].

Як відомо, модель соціального діалогу ґрунтується на концепції Томаса-Кілмена, яка визначає три основні критерії, на яких має будуватися діалог: міру задоволення інтересів учасників, міру активності партнерів і міру кооперації партнерів [8]. Суть моделі зводиться до того, що виборча культура розглядається як комунікативна взаємодія виборців, політичних партій та органів державної влади. Позитивним є те, що держава іде назустріч виборцям, залучаючи їх до відкритого діалогу на актуальні теми, формуючи тим самим культуру виборця, який починає усвідомлювати себе реальним носієм влади в Україні.

Протилежною моделлю соціального діалогу є так звана маніпулятивна модель виборчої культури, суть якої зводиться до ініціювання й регулювання політичного мислення, визначення поведінки заданого типу, викривлення політичних оцінок, вибудовування стереотипів, міфів тощо. Виділяють інформаційне, нормативне та чуттєво-емоційне маніпулювання. Досвід виборчих кампаній в Україні свідчить, що всі три типи маніпулювання досить активно застосовуються політичними партіями й окремими політиками, а інколи і державними органами. Найбільш «брудним» є чуттєво-емоційне маніпулювання, за якого емоційний стан і поведінка людини визначаються не стільки її свідомим аналізом ситуації, скільки емоційним станом і поведінкою оточуючих. Але варто погодитись із думкою Л. Компанцевої, що засилля маніпулятивних технологій в українському виборчому процесі є тимчасовим явищем, яке буде зникати у міру того, як виборці отримуватимуть політичний досвід [9, с. 52]. Указаний процес можна прискорити, доводячи до відома виборця суть так званих «брудних технологій» і дбаючи про підвищення рівня його політичної та правової культури. У цьому мають бути зацікавлені як держава, так і політичні інститути й інститути громадянського суспільства.

Мотиваційна модель виборчої культури ґрунтується на структурі мотивів соціальних дій М. Вебера, що містить чотири види мотивів: традиції, ефекти, цілі й цінності. У період політичної, економічної та соціальної стабільності поведінка виборця є цілком передбачуваною. У нестабільний період зростає вплив альтернативних цінностей, мотивів і ідеалів, наслідком чого є обрання виборцем цілком протилежних його попереднім уподобанням політичних сил чи лідерів. Така ситуація


� 241 �

спостерігається в Україні під час як парламентських, так і президентських виборів.

Важливе значення має звернення до моделей виборчої культури індивідуального рівня. Це виділені А. Парізі та Г. Праскіно моделі виборчої поведінки «голосу приналежності», «голосу змін» і «голосу думки» [10, с. 235].

«Голос приналежності» обумовлюється соціальною базою виборця, а не оцінкою ним передвиборної програми кандидата. Модель «голосу змін» є характерною для тих виборців, що відвертаються від попередніх своїх обранців, які не виправдали їх сподівань, і шукають альтернативи в інших, сподіваючись, що вони виконають усі їхні надії. Виборці в такій ситуації не звертають уваги на програмні документи кандидатів чи партій й не аналізують їх, головним є нове очікування, яке забезпечить конкретний кандидат чи партія.

Модель «голосу думки» демонструє високу виборчу культуру електорату, оскільки рішення виборця ухвалюється на підставі аналізу програмних документів низки кандидатів чи політичних партій. Указана модель спрацьовує за наявності таких двох чинників: мас-медіа окреслюють проблемне коло політики, що сприяє ухваленню рішення, а рівень освіти, політичної культури надає можливість виборцю отримати більше інформації, що стимулює його ухвалити самостійне рішення. Саме ця модель є класичним прикладом раціональної виборчої культури виборця, до якої мають прагнути українська держава та суспільство. Орієнтація на модель соціального діалогу, «голосу думки» й інші раціональні моделі, безумовно, сприятиме утвердженню сталих демократичних засад у сфері електорального процесу.

Розвиток сталої демократичної виборчої культури пов’язується з політичною активністю громадян у виборчому процесі та залежить від неї. Діяльність політичних партій та інститутів громадянського суспільства має бути спрямована на підвищення рівня політичної активності виборців. Абсентеїзм в Україні пояснюється аполітичністю громадян, виявленням недовіри до кандидатів і влади загалом, зневірою у можливості реальної участі в управлінні державою. Причинами цього, на думку багатьох дослідників (і з ними важно не погодитись), є низький рівень політичної активності громадян, висловлення пасивного протесту населення проти влади й недосконалого законодавства, прагнення бути над політикою як місцем зіткнення інтересів окремих політичних груп, політична корупція, несприйняття інститутів влади чи окремих реформ тощо [11, с. 75].

Позитивне значення для реалізації вищеназваних завдань матиме подальший розвиток сучасного інформаційного суспільства, розширення сфери індивідуальної свободи людини й вільного вибору нею варіантів самореалізації. Останнім часом у цьому напрямку спостерігається досить позитивна динаміка. Разом із тим нинішній рівень розвитку громадянського суспільства й інших демократичних інститутів не повною мірою відповідає європейським демократичним цінностям, що пояснюється


� 242 �

суперечливістю та повільністю соціально-економічних і політико-адміністративних перетворень. Водночас варто погодитись із думкою Ф. Барановського, який відзначає, що неможливо досягти успіху у вказаних перетвореннях без належної уваги до комунікативного компонента політичної системи[12, с. 12].

Нині актуальною залишається проблема комунікації між владою та населенням у напрямку електронної демократії та функціонування електронного уряду. Демократія не вичерпується лише масовою участю у виборах і референдумах, вона також означає згоду народу жити в умовах функціонування влади й виконувати її рішення, тобто в умовах її легітимності. Демократичні закони й установи не будуть діяти, якщо громадянам не вистачає демократичної свідомості та демократичного менталітету. У цьому аспекті, як справедливо зазначає Ф. Барановський, не може залишиться поза увагою побудова сучасного інформаційного суспільства, що має на увазі створення єдиного комунікаційного простору, який ґрунтується на спільних демократичних цінностях, таких як прозоре й відповідальне управління, вільний обмін інформацією та знаннями, взаємна терпимість і повага до особливостей та думки інших людей тощо.

Конкретними заходами в цьому напрямку можуть бути проведення політичних реформ з метою створення обстановки відкритості, ефективності, конкуренції й використання інновацій, які доповнювалися б заходами із забезпечення соціальної згоди; активне використання інформаційних технологій у сфері політики й державного управління та сприяння наданню в режимі реального часу послуг, необхідних для підвищення рівня доступності органів влади для всіх громадян [12, с. 13].

Реалізація вказаних заходів є пов’язаною з досить серйозною проблемою, витоки якої сягають ще періоду перебудови – це проблема недовірливого ставлення населення до держави. Боротьба з тоталітаризмом призвела до спроби мінімізувати й обмежити вплив держави на суспільство. Із часом у значної частини суспільства з об’єктивних причин почало формуватися нігілістичне сприйняття держави та її інститутів. Нині досить гостро стоїть проблема керівної ролі держави, державного управління, що ґрунтується на демократичних засадах, адже свобода й демократія, забезпечення прав, свобод і законних інтересів людини та розвиток ринкових відносин є неможливими без участі держави, яка має не лише їх декларувати, а й впроваджувати в життя. Втілення вказаних ідей у життя має бути спрямоване на максимальний політичний консенсус, суспільну консолідацію населення, його згоду щодо основних цілей і механізмів запровадження базових принципів демократії. Варто визнати, що досягнення вказаної мети суттєво ускладнюється через рівень розвиненого демократичного мислення й відсутність яскравих і переконливих зразків демократичної поведінки. Не менш важливе значення має довіра виборця до державних і громадських інститутів під час виборчого процесу. Це фактично один з елементів політичної культури, що визначає сенс виборчого процесу як механізму формування публічних


� 243 �

органів влади. Погоджуємося із думкою тих учених, які відзначають, що існуюча

модель участі держави у виборчому процесі не сприяє забезпеченню задоволення суспільних потреб. Держава у виборчому процесі має виконувати функцію суспільної координації, що сприятиме підвищенню відповідальності перед електоратом за свої обіцянки всіх, хто іде на вибори, посиленню громадського контролю за перебігом виборів; знизить загрозу застосування адміністративного ресурсу й перетворить органи державної влади із своєрідного адміністратора на рівноправного учасника, зацікавленого у досягненні спільного інтересу.

На жаль, маючи більш ніж двадцятип’ятилітній досвід розбудови держави, не всі суб’єкти політичного процесу усвідомлюють те, що свобода не ототожнюється із вседозволеністю та протиправними діями, а демократія – це право не лише вільно висловлювати свої думки, але й нести відповідальність за висловлене. Зосереджуючись на усвідомленні сутності демократії як розмаїтті форм народного волевиявлення, всіляко прагнучи до реального утвердження демократичних засад суспільного життя, ми часто залишаємо поза увагою надзвичайно важливий аспект демократичної теорії та практики: демократія – це не просто форма організації політичної влади народу, це – певний стан еволюційної збалансованості суспільства та влади, традицій і новацій, людської свободи та соціальних зобов’язань. Без усвідомлення вказаних положень не варто сподіватись і на еволюційний демократичний розвиток виборчої моделі в Україні.

Для подальшого розвитку демократії в Україні нині залишаються досить серйозні виклики. В обстановці політичного протистояння, посилення розбіжностей як щодо цілей та орієнтирів змін, що відбуваються в суспільстві, так і щодо способів досягнення цілей, зростає загроза використання силових методів боротьби для відновлення соціальної та політичної рівноваги. Крім того, цілі й цінності, які мають консолідувати суспільство, підпорядковуються логіці боротьби, а не пошуку компромісу чи узгодження. У різні періоди незалежності українська демократія ставала заручницею політичних інтриг або нездатності держави впоратися із соціально-економічними труднощами. На думку Н. Латигіної, це відбувається з причини формально-демократичного стану, в якому нині перебуває українське суспільство [13, с. 63].

Сучасна правова, політична та соціологічна науки розглядають поведінку учасників виборчого процесу перш за все як особливу форму політичної активності або опосередковану політичну дію, Тому з позицій юридичної науки важливо аналізувати виборчу культуру як частину правової культури у тісному взаємозв’язку з політичною культурою. Опосередкована політична дія виборця є формою політичної поведінки особи, що визначає її правову компетенцію, що є складовою політичної культури. Правова культура виступає найбільш універсальним засобом реалізації соціально-політичної орієнтації учасників виборчого процесу та результатом впливу на них низки соціальних, економічних, моральних,


� 244 �

політичних та інших чинників. Висновки і пропозиції. Вітчизняне виборче законодавство

регламентує реалізацію визнаних на міжнародному рівні загальних засад виборчого процесу, низки виборчих процедур, певних заборон тощо. Але все ж таки існує низка проблем щодо практичної недосконалості його норм, що потребує внесення до нього відповідних змін.

Виборче законодавство як елемент виборчої правової культури має бути як відомим усім учасниками виборчого процесу, так і осмисленим, тобто воно має пройти всі рівні їх правосвідомості. У вітчизняній практиці такого осмислення часто не відбувається, оскільки виборчі закони ухвалюються (чи до них вносяться зміни) за короткий строк до проведення виборів. Тому фактично відсутній час на те, щоб теоретичний рівень правосвідомості законотворців чи науковців забезпечив практичний рівень організаторів виборів і повсякденний вплив на виборчу культуру та правосвідомість окремого виборця.

В Україні простежується тенденція, за якої управлінська й політична еліти, часто пропагуючи популізм, підтримують низький рівень правової культури учасників виборчого процесу, що сприяє маніпулюванню на виборах. Знижується і рівень правової культури самої політичної еліти, прихід до влади якої у подальшому лише посилює правовий нігілізм громадян. Прояви як побутового, так і відомчо-адміністративного правового нігілізму є серйозною загрозою не лише для розвитку демократичного виборчого процесу, а й для легітимності влади та функціонування держави в цілому.

СПИСОК БІБЛІОГРАФІЧНИХ ПОСИЛАНЬ 1. Конституція України : закон України від 28.06.1996 № 254к/96-ВР :

// База даних «Законодавство України» / Верховна Рада України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/main/254к/96-вр (дата звернення: 20.03.2017).

2. Поліщук І. Виборчий процес як детермінанта сучасної політики. Політичний менеджмент. 2005. № 3. С. 137–146.

3. Тодика О. Ю., Тодика Ю. М. Конституційно-правовий статус людини і громадянина в Україні. Київ : Ін Юре, 2004. 257 с.

4. Погорілко В. Ф., Чижиковський В. С. Поняття виборчого процесу та його загальна характеристика. Вісник Запорізького державного

університету. 2003. № 1. С. 47–50 5. Про вибори народних депутатів України : Закон України від

17.11.2011 № 4061-VI : у редакції від 27.02.2016 // База даних «Законодавство України» / Верховна Рада України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/4061-17 (дата звернення: 20.03.2017).

6. Кормич Л. І. Виборчий процес в умовах формування моделі паритетної демократії: основоположні принципи. Актуальні проблеми

політики. 2012. С. 20 – 27. 7. Шведа Ю. Відносини виборців і політичних партій як предмет


� 245 �

наукового аналізу. Політичний менеджмент. 2008. № 2 (29). С. 19 – 32. 8. Рубцов В. П. Засоби мобілізації людського потенціалу громади.

Київ : Інститут місцевої демократії, 2002. 40 с. 9. Компанцева Л. «Чорний» PR у сучасній політиці. Соціальна

психологія. 2008. № 4 (30). С. 49–55. 10. Parizi A Changes in Italian Electoral Behavior: The Relationships

Between Parties and Voters / A Parizi G Pasguino // Italy in Trasition / ed. by P. Lange S.Tarrow. London : Frank Cass, 1980. P. 235–236.

11. Чуб О. Фактори політичної активності громадян України у виборчому процесі. Вісник Центральної виборчої комісії. 2006. № 1 (3). С. 72–76.

12. Барановський Ф. Побудова інформаційного суспільства як чинник демократизації політичної системи України в контексті євроінтеграції // Ідентичності та політичні інститути: виклики для України : матер. Всеукр. наук. конф. / за заг. ред. В. М. Циби. Ніжин : НДУ ім. М. Гоголя, 2015. С. 11–16.

13. Латигіна Н.А. Українська демократія сьогодні: спроби і помилки. Гуманітарний вісник Запорізької державної інженерної академії. 2008 . № 34. С. 60–78.


Михаил Степанович ИЛЬНИЦКИЙ, кандидат юридических наук, соискатель Харьковского национального

университета внутренних дел

ИЗБИРАТЕЛЬНЫЙ ПРОЦЕСС КАК ФОРМА РЕАЛИЗАЦИИ

ПРИНЦИПОВ ДЕМОКРАТИЗАЦИИ Украинское общество все еще продолжает жить демократическим

выбором, а не демократией как образом жизни или мышления. Поэтому и среди основных проблем ее становления остаются актуальными укрепление ее конституционных основ, создание гарантий эволюционного развития, исключающих возможность социальных потрясений; обеспечение устойчивого развития рыночной экономики с четкими социальными признаками, избрание адекватной общественно-политическим и экономическим реалиям модели демократических преобразований и т. п. Демократия как образ жизни каждого человека и государства в целом формируется в течение достаточно длительного времени, а отсутствие в украинском обществе реальных позитивных изменений порождает социальное напряжение, нетерпение и нигилистическое восприятие основных ее принципов, что может привести к усилению недемократических тенденций в обществе, порождать кризисные явления и другие проблемы.

Эволюция демократии и достижение положительных изменений


� 246 �

возможны при неукоснительном соблюдении принципа разделения властей в условиях законодательного обеспечения процесса согласования действий исполнительной и законодательной властей и осуществления ими своих конституционных компетенций, поскольку демократическое управление возможно при наличии права и правовых законов. Во внеправовых измерениях демократия постепенно будет приобретать черты охлократии, которой присущи хаос, анархия и произвол. Прогнозируя дальнейший процесс развития демократии, стоит осознавать тот факт, что не существует определенной модели демократии, которая будет работать в любом обществе, существуют только общие принципы ее функционирования, на основе которых она может быть создана.

Необходимо разрабатывать собственную модель избирательного процесса, которая будет базироваться на демократических избирательных процедурах. Все это в совокупности будет стимулировать участие граждан в выборах, усиливать политический интерес, опосредованно влиять на установки граждан относительно процессов и перспектив общественного развития, что чрезвычайно важно для построения демократического, правового и социального государства и развитой модели гражданского общества.

Ключевые слова: избирательный процесс, государство, граждане, органы публичной власти, процедуры, демократические институты, политические силы, демократия.

Mykhailo S. ILNYTSKYI candidate of law sciences ELECTION PROCESS AS A FORM FOR THE IMPLEMENTATION OF THE

PRINCIPLES OF DEMOCRATIZATION Ukrainian society still continues to live by democratic choice, and not by

democracy, as a way of life or thinking. Therefore, among the main problems of the formation of Ukrainian democracy remain topical: strengthening its constitutional foundations, creating guarantees for evolutionary development that exclude the possibility of social upheaval; ensuring the sustainable development of a market economy with clear social features, the selection of an adequate socio-political and economic realities model of democratic transformation, and the like. Democracy as a way of life for every person and the state as a whole have been forming for quite a long time, and the absence of real positive changes in Ukrainian society gives rise to social tension, impatience, nihilistic perception of its basic principles, which can lead to an increase in undemocratic tendencies in society, phenomena and other problems.

The evolution of democracy and the achievement of positive changes are possible with strict adherence to the principle of separation of powers in the context of legislative support for the process of coordinating the actions of the executive and legislative authorities and exercising their constitutional competencies, since democratic rule is possible if there is law and legal laws. In


� 247 �

non-legal dimensions, democracy will gradually acquire the features of ochlocracy, which is characterized by chaos, anarchy, and arbitrariness. Predicting the further development of democracy, one should realize that there is no definite model of democracy, it will work in any society, and there are only general principles of its functioning, on the basis of which it can be produced.

It is necessary to develop our own model of the electoral process, based on democratic election procedures. All this in aggregate will stimulate participation of citizens in elections, strengthen political interest, indirectly influence citizens’ attitudes about the processes and prospects of social development, which is extremely important for building a democratic, legal, social state and developed model of civil society.

Key words: electoral process, state, citizens, public authorities, procedures, democratic institutions, political forces, democracy.


� 248 �

УДК 327.5

Сергій Павлович ПОНОМАРЬОВ, кандидат юридичних наук, здобувач Харківського національного


ДІЯЛЬНІСТЬ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІЦІЇ В СФЕРІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ

Розглядається правова основа діяльності

Національної поліції України як невід’ємний елемент

сектора безпеки. Розкрито питання необхідності

взаємодії працівників Національної поліції з іншими

правоохоронними органами. Наголошено на

необхідності вдосконалення нормативно-правових

актів, що регламентують діяльність Національної

поліції, та їх запровадження з метою усунення

невирішених питань і колізій у законодавстві.

Висвітлено проблематику протидії корупції, в тому

числі серед працівників Національної поліції України.

Ключові слова: сектор безпеки, взаємодія, законодавство,

нормативно-правовий акт, правоохоронні органи.

Постановка проблеми. Безпека в державі досягається лише шляхом

злагодженої діяльності всіх органів і структур, покликаних здійснювати як правоохоронну діяльність, так і соціальну, економічну тощо. У часи протистояння України зовнішньому агресору надзвичайно актуальним стає питання визначення пріоритетних напрямків діяльності державної політики у сфері сектора безпеки й оборони. Одним із таких напрямків має бути забезпечення якісного рівня правоохоронної діяльності, що дозволить установити належний правопорядок, а отже, сприятиме зміцненню територіальної цілісності держави й виведе Україну на більш високий рівень міжнародних відносин, що безпосередньо впливатиме на забезпечення безпеки держави та її громадян. Тому завершення


� 249 �

реформування Національної поліції України має важливе значення для країни, воно повинно мати практичне спрямування й збігатися з інтересами її громадян.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Дослідженням проблем діяльності сектору безпеки й оборони України, в тому числі Національної поліції України, займалися такі вчені, як О. М. Бандурка, О. М. Литвинов, Б. А. Кормич, Ю. О. Горбань, В. О. Бондаренко, В. Б. Толубка, В. В. Сокуренко, С. М. Попова, О. В. Литвиненко, В. К. Городовенко та ін.

Ураховуючи всебічне дослідження проблем, що виникають під час забезпечення безпеки й оборони України, в тому числі в діяльності Національної поліції України, а також у зв’язку з виникненням загроз національній безпеці держави, питання вдосконалення діяльності поліції є актуальним і потребує наукового обґрунтування та всебічного дослідження.

Метою статті з огляду на вищевказане є дослідження окремих питань, що виникають у діяльності Національної поліції України під час забезпечення безпеки держави.

Виклад основного матеріалу. Належний рівень правової безпеки в державі може бути досягнутий лише шляхом дотримання прав і свобод кожної людини та громадянина, тому в першу чергу слід зауважити, що основою діяльності Національної поліції України завжди має бути Конституція України [1]. Діяльність поліцейського є тісно пов’язаною з обмеженням прав і свобод людини та громадянина, тому існують чітко встановлені законодавством межі, в яких має діяти поліцейський, щоб не допустити правопорушення або самому не стати правопорушником. Слід зауважити, що у нормах законодавства, що регулюють такі межі, існує чимало колізій, тому на практиці виникає багато спірних ситуацій, які потребують більш досконалого правового врегулювання. Це насамперед стосується застосування поліцейськими спеціальних засобів і табельної вогнепальної зброї, проведення негласних слідчих розшукових дій, виконання вимог дотримуватись усіх норм законодавства, щоб не допустити провокації на вчинення злочину, тощо.

Органи поліції є одним з елементів системи органів держави, наділених правом застосовувати примус у виконанні законодавства. На відміну від інших державних органів, їх правозастосовна діяльність безпосередньо торкається життєво важливих прав і законних інтересів громадян. Тому в сучасних умовах Верховна Рада України, Президент України й Кабінет Міністрів України повинні приділяти значну увагу правовому забезпеченню управлінської діяльності в системі правоохоронних органів України з метою запобігання порушенням і злочинності в діяльності самої поліції. Результатом такої роботи має бути пакет нормативно-правових актів з удосконалення правоохоронної діяльності. У цих актах мають бути зафіксовані компетенція та повноваження, завдання, принципи й функції правового статусу органів охорони правопорядку, на їх основі повинна бути сформована відомча


� 250 �

нормативна база МВС України, яка б визначала другорядні компоненти статусу: окремі завдання, функціональні права й обов’язки, розмежування повноважень між структурними підрозділами, їх взаємодію між собою та ін.. [2]. Указані питання потребують не лише досконалого правового регулювання, а й практичного підходу, насамперед якісного відбору претендентів на обіймання посад в органах Національної поліції України всіх рівнів, їх повне та фахове навчання з урахуванням постійних змін законодавства, проведення інструктажів і тренінгів, занять із підвищення професійної підготовки та ін.

Окремої уваги заслуговує діяльність Національної поліції України, спрямована на профілактику зростання злочинності, адже, попереджаючи злочин, держава зберігає недоторканість прав і свобод людини та громадянина, а також можливе більш економне й цільове використання коштів державного бюджету. Результативність у профілактиці злочинів досягається лише шляхом повсякденної кропіткої роботи працівників Національної поліції на всіх рівнях, а також попереджувальною злагодженою взаємодією всіх органів і структур, покликаних забезпечувати правопорядок і безпеку в державі. Важливим є те, щоб взаємодія підрозділів Національної поліції під час забезпечення безпеки громадян здійснювалась на всіх рівнях, однак, на жаль виникають непоодинокі випадки непорозуміння на рівні керівників підрозділів. Часто обов’язкові для виконання доручення слідчих виконуються формально, повторні доручення не виконуються належним чином, слідчі по закінченню досудового розслідування надають формальну інформацію про причини й умови, які сприяли вчиненню злочину. Таким чином складається уявлення про те, що кожен із підрозділів Національної поліції виконує окреме завдання й має свої пріоритети. Тому доцільним є надання практичних і теоретичних рекомендацій та розробка відповідних нормативно-правових актів щодо взаємодії підрозділів Національної поліції на найвищому рівні, оскільки саме керівники цих підрозділів мають націлювати особовий склад на взаємодію та проводити організаційну роботу з питань порушення діяльності поліції з іншими правоохоронними органами.

Деякі питання взаємодії правоохоронних органів залишаються не вирішеними на державному рівні. Так, наприклад, виникає низка питань, що стосуються взаємодії працівників Національної поліції з Уповноваженим органом з питань пробації. Відповідно до Типового положення «Про уповноважений орган з питань пробації», затвердженого Наказом Міністерства юстиції України від 18.08.2017 № 2649/5 [3], Уповноважений орган з питань пробації (далі – орган пробації) є органом виконання покарань, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері виконання певних видів кримінальних покарань, не пов’язаних із позбавленням волі, та пробації. Однією з функцій органу пробації, передбачених вищевказаним положенням, є взаємодія з державними органами, органами місцевого самоврядування та громадськими об’єднаннями з питань реалізації завдань, визначених законодавством про


� 251 �

пробацію. Однак порядок і шляхи такої взаємодії із Національною поліцією належним чином не врегульовано. Одним із нормативно-правових актів, що регламентує взаємодію Уповноваженого органу з питань пробації із Національною поліцією є Інструкція про порядок виконання покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, та здійснення контролю щодо осіб, засуджених до таких покарань, затверджена Наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань, Міністерства внутрішніх справ від 19.12.2003 № 270/1560 [4]. Деякі пункти Інструкції є застарілими й не відповідають теперішнім функціям Національної поліції, так, наприклад, відповідно до розділу ІІІ Інструкції «Функції органів внутрішніх справ з проведення індивідуально-профілактичної роботи за місцем проживання осіб, засуджених до покарання у вигляді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю», а саме пункту 3.4 вказаної Інструкції: «після порушення кримінальної справи стосовно осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, слідчий або орган дізнання протягом 10 днів, після встановлення факту засудження, направляють до підрозділу інспекції, у якому засуджені перебувають на обліку, копію постанови про порушення кримінальної справи та інформацію про обрання запобіжного заходу стосовно засуджених осіб». У пункті 3.5.4. зазначено, що у разі встановлення факту притягнення до адміністративної відповідальності засудженої особи працівники служби дільничних інспекторів міліції письмово повідомляють про це підрозділ інспекції та вносять відповідні записи до алфавітних карток обліку осіб, стосовно яких здійснюється профілактична робота. Однак, попри те, що органи внутрішніх справ і міліція давно вже припинили свою діяльність і були ліквідовані, на практиці взаємодія з поліцією належним чином не проводиться, терміни, що вживаються в інструкції є застарілими. Вирішенням цього питання є негайна розробка нового нормативно-правового документу, спрямованого на врегулювання взаємодії працівників Уповноваженого органу з питань пробації з Національною поліцією України з урахуванням усіх змін, що були внесені до відповідних нормативно-правових актів.

Незрозумілим, на думку автора статті, є встановлення рівня ефективності діяльності підрозділів Національної поліції України шляхом відображення статистичних показників щодо кількості виявлених правопорушень, оголошення підозри у кримінальних правопорушеннях, тобто підхід до оцінювання якості діяльності поліцейських залишається таким, як до початку реформування (кардинальної заміни «старої» міліції на «нову» поліцію). Не можна сказати, що ці показники є недоцільними, такі відомості, звичайно, необхідно відображати й аналізувати, однак спиратися лише на них під час оцінювання результативності діяльності того чи іншого підрозділу Національної поліції не можна. Постає питання: чому не існує показника, спрямованого на відображення ефективної роботи працівників Національної поліції України з профілактики кримінальних правопорушень? Крім того, не існує загальної системи обліку злочинів, що


� 252 �

були виявлені та припиненні на стадії підготовки, якщо самі дії не являли собою закінчений склад злочину. Що стосується адміністративних правопорушень, дії профілактичного характеру повинні полягати у перевірці місць продажу алкогольних напоїв і тютюнових виробів, збуту наркотиків, місць проведення нездорового дозвілля тощо. Працівників поліції, що ефективно працюють у сфері профілактики та попередження злочинності, слід заохочувати серед іншого запроваджувати приклади публічних заохочень.

Наступним досить важливим етапом забезпечення ефективної діяльності Національної поліції України є протидія корупції в лавах її апарату. Недопустимими стають факти корумпованих зв’язків серед працівників Національної поліції, зловживання владою та службовим становищем, зв’язки і взаємодія працівників поліції із злочинними організаціями, що значно знижує авторитет усього апарату Національної поліції України, зводить нанівець успіхи добросовісних і професійно підготованих працівників, сприяє втраті довіри населення до правоохоронних органів, а отже, кожен окремий громадянин не може відчувати якісний рівень особистої безпеки. Міжнародні організації відкрито говорять про неможливість руху України по шляху європейської інтеграції без реальних дій Уряду та всієї ланки державних органів, спрямованих на протидію корупції. Необхідно розробити чіткий план діяльності посадових осіб правоохоронних органів і структур з метою викорінення такого явища, як корупція. Крім того, неприйнятним є усвідомлення громадянами держави необхідності надання неправомірної вигоди з метою вирішення особистих правових питань із порушенням законодавства.

На думку автора, повинна проводитись більш ретельна роз’яснювальна робота із населенням, спрямована на підвищення правової освіти громадян, можливості звертатися за безоплатною правовою допомогою відповідно до Закону України «Про безоплатну правову допомогу», а також більш широкі можливості громадян ознайомлюватися із нормативно-правовими актами та їх проектами, брати участь у їх обговоренні шляхом відвідування офіційних сайтів усіх державних органів та організацій. На таких сайтах представлено інформацію звітності, правову базу, проекти законів та нормативно-правових актів, забезпечено можливість безпосереднього звернення кожного окремого громадянина до керівництва тієї чи іншої державної установи, організації тощо. Так, на думку О. М. Бандурки та О. М. Литвинова, незважаючи на всі недоліки, позитивний потенціал стратегії системного усунення причин корупції є досить значним. Вплив саме на причини, а не на симптоми проблеми здається логічно кращим порівняно із застосуванням інших антикорупційних стратегій, у чому й полягає принципова перевага цієї стратегії [5].

Запровадження законодавчих проектів, що регулюють діяльність Національної поліції України, потребують випробувань на практиці, а також


� 253 �

поступового поетапного підходу. Однак деякі позитивні зміни в діяльності Національної поліції слід відмітити вже сьогодні. Так, за даними офіційного сайту Головного управління Національної поліції України в Харківській області [6], за період дванадцяти місяців 2017 р. в цілому по Харківській області порівняно з аналогічним періодом 2016 р. відбулося зменшення кількості звернень через дії або бездіяльність працівників поліції (з 3444 до 3317, –3,7%). Доопрацювання й ретельного контролю потребують зміни до законодавства, а також їх впровадження, що стосуються забезпечення Національною поліцією України безпеки дорожнього руху, адже статистика зростання дорожньо-транспортних пригод, у тому числі із летальними наслідками, є невтішною. За даними офіційного сайту Головного Управління Національної поліції України в Київській області [7] всього за 2017 р. в згаданій області зареєстровано 120 фактів порушень Правил дорожнього руху зі смертельними наслідками. Особам повідомлено про підозру за 90 такими злочинами, з яких 60 зареєстровано у звітному періоді. Питома вага повідомлень про підозру становить 50 %. Звичайно, вирішення такої проблеми повинно покладатися не лише на Національну поліцію України. Держава насамперед має забезпечити належне дорожнє покриття, вуличне освітлення, ретельний підхід до перевірки технічної придатності як громадського, так і приватного транспорту, підготовки водійських курсів і персоналу контролюючих органів. Запорукою порядку на дорогах завжди є контроль за дотримання правил дорожнього руху, а також робота правоохоронних органів, спрямована на справедливе покарання винних у дорожньо-транспортних пригодах шляхом притягнення їх до встановленої законом відповідальності. При цьому такий процес повинен бути публічним, із залученням громадськості, а також засобів масової інформації, щоб суспільство було обізнаним щодо покарання за порушень правил дорожнього руху та про можливі наслідки. Крім того, державні органи та структури повинні подбати про якнайшвидше впровадження та реалізацію всіх проектів, що стосуються забезпечення безпеки на дорогах, у тому числі службами Національної поліції України, адже в разі розробки нормативно-правових актів без реалізації їх на практиці створюється ситуація безкарності за смерть та каліцтво людей на дорогах.

Висновок. Отже, задля розбудови розвиненої демократичної правової держави недостатньо лише ухвалювати законодавчі та підзаконні нормативно-правові акти, а також реформувати шляхом задіяння тільки державних органів і структур. Громадяни України повинні мати активну громадську позицію, обстоювати свої права, в тому числі шляхом участі в громадських організаціях. Саме громадський контроль є найбільш дієвим та ефективним у розвинених європейських країнах світу. Україна лише стоїть на шляху позитивних змін і перетворень у сфері забезпечення безпеки держави, має чіткі плани та проекти для їх реалізації, тому ми повинні розуміти необхідність участі кожного окремого громадянина у вирішенні державних питань на шляху досягнення поставлених цілей.


� 254 �

СПИСОК БІБЛІОГРАФІЧНИХ ПОСИЛАНЬ 1. Конституція України : Закон України від 28.06.1996 № 254 к/96-ВР

: ред. від 30.09.2016 // База даних (БД) «Законодавство України» / Верховна Рада (ВР) України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80 (дата звернення: 02.10.2018).

2. Форос Г. В., Курбанов Я. Л. Особливості нормативно-правового забезпечення роботи з персоналом ОВС. URL: file:///C:/Documents%20and%20Settings/Admin/%D0%9C%D0%BE%D0%B8%20%D0%B4%D0%BE%D0%BA%D1%83%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D1%82%D1%8B/Downloads/Pupch_2014_4_62%20(1).pdf (дата звернення: 02.10.2018).

3. Про уповноважений орган з питань пробації : Положення, затверджене Наказом Міністерства юстиції України від 18.08.2017 № 2649/5 // БД «Законодавство України» / ВР України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z1030-17 (дата звернення: 02.10.2018).

4. Про порядок виконання покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, та здійснення контролю щодо осіб, засуджених до таких покарань : Інструкція, затверджена Наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань, Міністерства внутрішніх справ від 19.12.2003 № 270/1560 // БД «Законодавство України» / ВР України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z0016-04 (дата звернення: 02.10.2018).

5. Бандурка О. М., Литвинов О. М. Про критерії оцінки заходів протидії корупції // Актуальні проблеми кримінального права та кримінології у світлі реформування кримінальної юстиції. URL: http://dspace.univd.edu.ua/xmlui/bitstream/handle/123456789/1884/pro_kriteriyi_ocinki_zahodiv_protidiyi_k.pdf?sequence=2&isAllowed=y (дата звернення: 02.10.2018).

6. Головне управління Національної поліції України в Харківській області : офіц. сайт. URL: https://hk.npu.gov.ua/materials/zviti/dovidka-shhodo-roboti-zi-zvernennyami-gromadyan-za-period-dvanadczyati-misyacziv-2017-roku (дата звернення: 02.10.2018).

7. Головне управління Національної поліції України в Київській області : офіц. сайт. URL: https://kv.npu.gov.ua/activity/zviti/richni-zviti/ (дата звернення: 02.10.2018).


Сергей Павлович ПОНОМАРЕВ, кандидат юридических наук ДЕЯТЕЛЬНОСТЬ НАЦИОНАЛЬНОЙ ПОЛИЦИИ В СФЕРЕ

ОБЕСПЕЧЕНИЯ НАЦИОНАЛЬНОЙ БЕЗОПАСНОСТИ Рассматриваются правовые основы деятельности Национальной


� 255 �

полиции Украины как неотъемлемого элемента сектора безопасности. Рассмотрен вопрос о необходимости взаимодействия работников Национальной полиции с другими правоохранительными органами. Отмечена необходимость совершенствования нормативно-правовых актов, регламентирующих деятельность Национальной полиции, и введение их в действие с целью устранения нерешенных вопросов и коллизий в законодательстве. Освещена проблематика противодействия коррупции, в том числе среди работников Национальной полиции Украины.

Ключевые слова: сектор безопасности, взаимодействие, законодательство, нормативно-правовой акт, правоохранительные органы.

Sergey P. PONOMAREV, PhD in Law ACTIVITY OF NATIONAL POLICE IN THE PROTECTION OF NATIONAL

SECURITY The article examines the legal basis for the activities of the National Police

of Ukraine as an integral element of the security sector. The issue of the need for interaction between National Police staff and other law enforcement agencies is examined. The necessity of the improvement of normative legal acts regulating the activities of the National Police and their introduction in order to eliminate outstanding issues and conflicts in the legislation is noted. The issue of counteraction to corruption, including among the employees of the National Police of Ukraine, is highlighted.

Key words: security sector, interaction, legislation, normative legal act, law enforcement agencies.


� 256 �

ТРИБУНА МОЛОДИХ УЧЕНИХ

УДК 342.7 Сергій Сергійович БАНДУРКА, аспірант Харківського національного


ОХОРОНА ПРАВ ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ-ПІДПРИЄМЦЯ В УКРАЇНІ

Розглянуто адміністративно-правову охорону

фізичної особи-підприємця. Проаналізовано та

визначено поняття адміністративно-правової

охорони фізичної особи-підприємця, розмежовано

адміністративно-правовий захист та

адміністративно-правову охорону, визначено основні

напрями вдосконалення правового регулювання цієї

сфери, охарактеризовано внутрішні та зовнішні

загрози господарській діяльності фізичних осіб-

підприємців. Сформульовано сучасне бачення змісту

та суб’єктності охорони прав фізичної особи-

підприємця.

Ключові слова: фізична особа-підприємець, адміністративно-правова

охорона, господарська діяльність, підприємництво.

Постановка проблеми. На сьогодні приватне підприємництво, одним із видів якого є провадження підприємницької діяльності фізичними особами-підприємцями, являє собою основу економіки України та сприяє її розвитку. Проте результати такої діяльності будуть більш ефективними в


� 257 �

разі створення в суспільстві та державі сприятливого середовища для його існування та прогресу. Таке «сприятливе середовище» реалізується шляхом підтримання розвитку приватного підприємства на національному рівні, формування позитивного ставлення до нього в суспільстві та забезпечення високого рівня підприємницької культури завдяки стабільності економічної та правової системи, а також з ефективною адміністративно-правовою охороною прав фізичної особи-підприємця. В умовах постійних економічних і політичних змін це питання вимагає дедалі більшої уваги, у зв’язку з чим і була обрана ця тематика.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблема правового становища приватного підприємства, зокрема фізичних осіб-підприємців, та його адміністративного регулювання в Україні вже розглядалася у працях окремих вчених, а саме Ю. Алексєєвої, І. Галіахметова, М. Ісакова, О. Клим, О. Клименко, В. Кравчука, І. Кучеренка, М. Ковальова, С. Любімова, Л. Ніколаєвої, В. Хахуліна та ін. Проте із сучасним розвитком підприємництва в Україні, охорона прав фізичної особи-підприємця потребує подальшого вдосконалення.

Метою статті є висвітлення стану адміністративно-правової охорони фізичних осіб-підприємців та надання пропозицій щодо їх вирішення з урахуванням існуючих проблем.

Виклад основного матеріалу. Для дослідження питання адміністративно-правової охорони прав фізичної особи-підприємця в Україні необхідно розкрити поняття «адміністративно-правова охорона» та його співвідношення з поняттям «адміністративно-правовий захист».

Попри те, що дефініції «адміністративно-правова охорона» і «адміністративно-правовий захист» використовуються досить широко, чіткого розмежування цих понять у юридичній літературі не простежується. Одним із ключових питань у дослідженнях будь-якого правового явища є питання про сутність його змісту. Для з’ясування змісту понять «адміністративно-правова охорона» й «адміністративно-правовий захист» слід розмежовувати розуміння категорій «охорона» та «захист». Ці дефініції є дуже близькими за змістом, а тому іноді вживаються в юридичній літературі як тотожні слова й не мають чітких розбіжностей. Наприклад, в одному з тлумачних словників термін «захист» визначається як те, що захищає, служить обороною, а термін «захищати» – охороняти, огородити від посягань, від негативних дій, від небезпеки; попередити, забезпечити від чого-небудь. Тобто, виникає ситуація, коли «охорона» визначається за допомогою слова «захист», а «захист» визначається за допомогою слова «охорона» [1].

Словник С. І. Ожегова трактує слово «захист» як те, що слугує обороною. Єдність у розумінні понять «захист» та «охорони» випливає з пояснення змісту слова «захищати», що, за С. І. Ожеговим, означає охорону, спрямовану на захист від замахів, від ворожих дій і небезпеки [2, с. 196]. Отже, як випливає із вищезазначеного, в обох випадках вказані терміни за змістом є багато в чому тотожними. Саме тому один із підходів до


� 258 �

визначення понять «охорона» й «захист», що дискутується серед науковців-юристів, ґрунтується на їх тотожності та синонімічності [3, с. 119].

Л. Д. Воєводін говорить про тотожність понять «охорона» і «захист», зазначаючи, що охорона основних прав громадян полягає не лише в їх захисті від можливих порушень, а й у забезпеченні умов і засобів для фактичного користування ними кожним громадянином. Під категорією «охорона» він розуміє як охорону, так і захист прав і свобод [4, с. 61].

Деякі вчені розглядають поняття «охорона» та «захист» як термінологічний інструмент, який допомагає визначати одне поняття через інше. Так М. С. Малеїн вважає, що «охорона прав» – більш об’ємне за змістом поняття, яке охоплює всі юридичні правила щодо певного блага [5].

В. А. Новосьолов розглядав поняття «охорона» через призму того, що вона передбачає як попередження порушень прав і свобод, так і їх захист. Учений стверджував, що поняття «захист» є вужчим порівняно з поняттям «охорона» та є його складовою [6, с. 7–9].

В. В. Галунько виділяє три ступені захисту за критерієм ступеня загрози суспільним відносинам, що перебувають під охороною:

1) адміністративно-правовий захист (адміністративно-правова охорона в найвищому розумінні) як динамічні (активні) дії публічної адміністрації, спрямовані на відновлення порушених прав, свобод та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, усунення перешкод щодо їх здійснення засобами адміністративного права з можливістю застосування заходів адміністративного примусу та притягнення винних до адміністративної відповідальності;

2) адміністративно-правова охорона у вузькому розумінні як позитивний статичний стан адміністративного права, спрямований на попередження правопорушень (профілактику злочинів) та усунення перешкод, що здійснюється публічною адміністрацією з метою забезпечення прав, свобод і публічних інтересів фізичних та юридичних осіб і нормального функціонування громадянського суспільства та держави;

3) адміністративно-правова охорона у широкому розумінні, що складається з елементів адміністративно-правового захисту й охорони у вузькому розумінні (адміністративно-правова охорона – охорона у вузькому розумінні та захист), інакше кажучи із сукупності статичної та динамічної діяльності публічної адміністрації, що здійснюється на основі адміністративно-правових норм.

У цілому автор зробив висновок, що адміністративно правова-охорона у широкому розумінні – це система впорядкованої адміністративно-правовими нормами діяльності публічної адміністрації, спрямованої на попередження правопорушень і відновлення порушених прав, свобод та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, що здійснюються засобами адміністративного примусу й притягнення винних до адміністративно-правової відповідальності [7, с. 247].

Суттєвим є також той факт, що більшість учених, які розглядають


� 259 �

співвідношення понять «охорона права» й «захист права», має на увазі не загальносоціологічні поняття, вони аналізують і досліджують «охорону» та «захист» як правові явища, тобто такі, що передбачаються нормами права та реалізуються на підставі норм права, а тому й не концентрують свою увагу на співвідношенні понять «охорона права» та «правова охорона» чи «захист права» й «правовий захист». Але якщо проаналізувати термінологію, що використовується в чинному законодавстві України, то помітимо, що законодавець нерідко вживає термін «охорона права» у значенні правової охорони того чи іншого суб’єктивного права особи, об’єкта або суб’єкта правовідносин. Якщо взяти за основу такий критерій розмежування понять «охорона прав» і «захист прав», як належність до права в об’єктивному розумінні чи до права в суб’єктивному розумінні, то можна пов’язати поняття «охорона» тільки з правом в об’єктивному розумінні, а поняття «захист» – із правом в суб’єктивному розумінні. У такому випадку «охорону прав», чи правильніше сказати «охорону права», слід характеризувати як сукупність заходів правового, політичного, організаційного, економічного та будь-якого іншого характеру, що здійснюються компетентними державними органами й організаціями, яким таке право надається чинним законодавством, з метою запобігання порушенням норм права та забезпечення таким чином умов для реалізації суб’єктивних прав учасниками правовідносин. Тобто, дотримання суб’єктивних прав у цьому випадку гарантується безпосередньо через діяльність компетентних органів, які не допускають або унеможливлюють учинення порушень норм права [1].

Аналізуючи вказані думки вчених слід все ж таки дійти висновку, що поняття «адміністративно-правова охорона прав фізичних осіб-підприємців» є поняттям ширшим, ніж «адміністративно-правовий захист», проте воно також може визначатися у вузькому та широкому значенні. І в цьому контексті можна підтримати думку М. В. Шиленко, який зазначає, що адміністративно-правова охорона суб’єктів малого підприємництва, до якого належить і фізична особа-підприємець, – це позитивний статичний стан адміністративного права, спрямований на попередження правопорушень (профілактику злочинів) та усунення перешкод, що здійснюється публічною адміністрацією з метою забезпечення прав і свобод законних суб’єктів малого підприємництва, нормального функціонування громадянського суспільства та держави; в широкому розумінні – це динамічні (активні) дії публічної адміністрації, спрямовані на відновлення порушених прав, свобод і законних інтересів суб’єктів малого підприємництва й усунення перешкод щодо їх здійснення засобами адміністративного права з можливістю застосування заходів адміністративного примусу та притягнення винних до адміністративної відповідальності [8, с. 1192].

Загалом здійснення підприємницької діяльності без створення підприємств чи юридичних осіб (фізична особа-підприємець) є найпростішою формою здійснення підприємницької діяльності.


� 260 �

Проте вітчизняне законодавство не містить спеціального нормативно-правового акту, який би встановлював правовий статус фізичної особи-підприємця. Окремі положення про це містяться в Господарському кодексі України, Цивільному кодексі України та у деяких галузевих документах, що регулюють відповідний вид діяльності.

Статтею 42 Конституції України гарантується право кожного займатися підприємницькою діяльністю, яку не заборонено законом [9].

Господарський кодекс України у частині 1 ст. 55 визначає, що суб’єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов’язків), мають відокремлене майно й несуть відповідальність за своїми зобов’язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством [10].

Для здійснення права на підприємницьку діяльність згідно з частиною 2 ст. 50 Цивільного кодексу України та ст. 58 Господарського кодексу України фізична особа зобов’язана здійснити її державну реєстрацію в порядку, встановленому законом. Державна реєстрація підприємницької діяльності здійснюється за Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» [11]. Таким чином, зареєструвавшись у статусі підприємця, особа не втрачає статусу фізичної особи (людини та громадянина), вона одержує додаткове право на здійснення підприємницької діяльності й відповідне її оподаткування.

У роз’ясненнях Міністерства юстиції України від 14.01.2011 зазначається, що статус фізичної особи-підприємця – це юридичний статус, який засвідчує право особи на заняття підприємницькою діяльністю, а саме самостійною, ініціативною, систематичною, на власний ризик господарською діяльністю, здійснюваною суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів одержання прибутку [12].

Порівнюючи правовий статус фізичної особи із правовим статусом підприємця, І. М. Бутков наголошує на тому, що статус фізичної особи громадянин змінити не може, оскільки той не пов’язується з його обсягом право- чи дієздатності або ж іншими факторами, а може втратитися лише зі смертю особи; громадянин може бути позбавлений статусу суб’єкта підприємництва, проте на статус фізичної особи це жодним чином не може вплинути [13].

Цивільним кодексом України визначено, що до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб [14], тобто можна зробити висновок, що фізичних осіб-підприємців деякою мірою прирівняно у правовому статусі до юридичних осіб суб’єктів підприємницької діяльності й наділено таким само обсягом цивільних прав та обов’язків, що мають юридичні особи під час здійснення своєї підприємницької діяльності. Так, наприклад, фізична особа-підприємець так само, як і юридичні особи,


� 261 �

має право наймати працівників, зобов’язана у передбачених законом випадках одержати ліцензію на здійснення певних видів діяльності, сплачувати податки та інші обов’язкові платежі й вести облік результатів своєї підприємницької діяльності [15].

Для визначення елементів адміністративно-правової охорони та шляхів її вдосконалення необхідно виокремити загрози, які існують сьогодні і які можуть виникати у процесі здійснення господарської діяльності, оскільки невизначеність адміністративно-правового статусу фізичної особи-підприємця є не єдиним недоліком.

Так, найбільш розгорнуту класифікацію видів загроз знаходимо в науковій праці Н. Й. Реверчук, який виділяє окремі види загроз за такими критеріями:

1) за джерелом виникнення – зовнішні (розкрадання матеріальних засобів і цінностей особами, які не працюють на цьому підприємстві, промислове шпигунство, незаконні дії конкурентів, рейдерство тощо) і внутрішні; до найнебезпечніших зовнішніх загроз, які можуть заподіяти шкоду підприємству або зробити його подальшу діяльність неможливою, слід відносити також недосконалість чинного законодавства, недобросовісну конкуренцію, зміну валютного курсу та криміналізацію економіки;

2) за ступенем тяжкості наслідків – загрози з високою, значною, середньою та невеликою тяжкістю наслідків;

3) за ступенем імовірності виникнення – малоймовірні та реальні загрози;

4) за об’єктом посягань, якими виступають, передусім, ресурси: трудові (персонал), матеріальні, фінансові та інформаційні загрози; загрози персоналу – шантаж із метою отримання конфіденційної чи таємної інформації тощо; загрози матеріальним ресурсам – ушкодження будівель, помешкань, систем зв’язку та викрадення устаткування; загрози фінансовим ресурсам – шахрайство, фальсифікація фінансових документів, валюти, крадіжка грошових коштів; загрози інформаційним ресурсам – несанкціоноване підключення до інформаційної мережі фірми, вилучення конфіденційних чи таємних документів, негативні інформаційні впливи, дезінформація тощо;

5) за суб’єктами загроз – загрози з боку кримінальних структур, загрози з боку недобросовісних конкурентів, загрози з боку контрагентів, загрози з боку власних співробітників; на погляд автора статті, тут варто би було додати також і державу в особі органів публічної влади та їх представників, які можуть становити як загрозу, так і суттєву перешкоду до нормального функціонування підприємства чи підприємця;

6) за видами збитків – загрози, реалізація яких завдає прямий збиток, і загрози, реалізація яких призведе до упущеної вигоди;

7) за характером відповідальності особи, що становить (чи реалізовує) загрозу безпеці суб’єкта господарювання можна виділити загрози, в результаті реалізації яких до осіб, які їх здійснюють, можуть бути


� 262 �

застосовані норми цивільно-правової відповідальності, кримінально-правової відповідальності, адміністративно-правової відповідальності [16, с. 38–39; 11].

Як видається, на сьогодні фізичні особи-підприємці як суб’єкти малого підприємництва піддаються численним загрозам, які заважають здійснювати господарську діяльність. Саме тому і постає необхідність удосконалення адміністративно-правової охорони.

Адміністративно-правова охорона діяльності фізичних осіб-підприємців за суб’єктивним станом має подвійну правову природу:

1) з погляду публічного права, суб’єкти публічної адміністрації стосовно фізичних осіб-підприємців є, з одного боку, зобов’язальними і мають забезпечувати права та законні інтереси й законні інтереси фізичних осіб-підприємців; з іншого боку, у випадку порушення ними прав споживачів, антимонопольного, податкового чи екологічного законодавства мають право застосовувати стосовно них заходи адміністративного примусу;

2) з погляду приватного права, вони можуть втручатися у господарську діяльність фізичних осіб-підприємців, що в адміністративному аспекті полягає у різних формах захисту фізичних осіб-підприємців від незаконного перешкоджання їх діяльності суб’єктами публічної адміністрації [17].

Адміністративно-правова охорона діяльності фізичних осіб-підприємців полягає у такому: 1) захист від суб’єктів владних повноважень; 2) попередження та припинення протиправних посягань на право власності; 3) відновлення становища, яке існувало до порушення права власності; 4) відшкодування збитків; 5) застосування штрафних санкцій; 6) охорона шляхом укладення адміністративних договорів; 7) захист від недобросовісної конкуренції; 8) притягнення винних осіб до адміністративної відповідальності та створення умов для притягнення їх до інших видів юридичної відповідальності; 9) забезпечення ефективного механізму реєстрації фізичної особи-підприємця, патентування, квотування, встановлення нормативів і лімітів, стандартизація та сертифікація; 10) антимонопольне регулювання; 11) регулювання цін і тарифів та інше.

Шляхами вдосконалення адміністративно-правової охорони розвитку фізичної особи-підприємця в Україні, мають бути такі:

– удосконалення чинних правових актів, що регулюють підприємницьку діяльність із метою усунення внутрішньо-правових суперечностей і скасування положень, які гальмують розвиток господарської діяльності фізичних осіб-підприємців;

– подальше провадження державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності з метою створення сприятливого підприємницького середовища;

– активізація фінансово-кредитної та інвестиційної підтримки підприємництва;


� 263 �

– сприяння створенню інфраструктури розвитку підприємництва; – удосконалення податкової системи, що забезпечувала б достатній

обсяг надходжень платежів до бюджетів усіх рівнів, ефективне функціонування економіки країни, справедливий підхід до оподаткування всіх категорій платників податків;

– формування належного правового середовища для розвитку інноваційної та науково-технічної діяльності, підвищення мотивації підприємця до високопродуктивної й високоякісної діяльності через удосконалення системи економічного стимулювання шляхом внесення змін до податкового й митного законодавства.

Висновки. Таким чином, адміністративно-правова охорона фізичної особи-підприємця – це низка адміністративно-правових елементів, що у своїй сукупності становлять систему активних і пасивних дій публічної адміністрації, спрямованих на охорону господарської діяльності фізичної особи-підприємця. Проте для ефективної адміністративно-правової охорони господарської діяльності фізичної особи-підприємця потрібне постійне вдосконалення нормативно-правового забезпечення та приведення їх у такий стан, який диктують розвиток українського суспільства та інтеграційні процеси, в яких Україна бере участь, а також реальне забезпечення застосування законодавства на практиці.

СПИСОК БІБЛІОГРАФІЧНИХ ПОСИЛАНЬ 1. Стукаленко О. В. Співвідношення понять «адміністративно-

правова охорона» та «адміністративно-правовий правовий захист». URL: http://nauka.kushnir.mk.ua/?p=46468 (дата звернення: 02.10.2018).

2. Ожегов С. И. Словарь русского языка. М. : Русский язык, 1984. 797 с. 3. Кожура Л. О. Адміністративно-правовий захист та охорона:

поняття та співвідношення. Науковий вісник Ужгородського національного

університету. 2015. Вип. 35. Ч. І. Тю 2. С. 119–122. 4. Воеводин Л. Д. Система конституционных прав и свобод советских

граждан, юридические условия и средства их обеспечения и охраны // Юридические гарантии конституционных прав и свобод в социалистическом обществе. М. : Изд-во МГУ, 1987. 343 с.

5. Малеин Н. С. Охрана прав личности советским законодательством. М. : Наука, 1985. 168 с.

6. Новоселов В. А. Способы защиты прав, свобод, гарантированных Конституцией СССР. Сов. юстиция. 1979. № 18. С. 7–9.

7. Адміністративне право України : у 2 т. : Т. 1. Загальне адміністративне право. Академічний курс : підручник / В. В. Галунько, В. І. Олефір, Ю. В. Гридасов, А. А. Іванищук, С. О. Короєд. Київ : ХМД, 2013. 396 с.

8. Шиленко В. М. Поняття адміністративно-правової охорони суб’єктів малого підприємництва. Форум права. 2013. №1. С. 1188–1193.

9. Конституція України: прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. Київ : Преса України, 1997. 80 с.


� 264 �

10. Господарський кодекс України : Закон України від 16.01.2003 № 436-IV. Відомості Верховної Ради України (ВВР). 2003. № 18, № 19–20, № 21–22. Ст. 144

11. Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань : Закон України : редакція від 28.08.2018, підстава 2475-VIII // База даних «Законодавство України» / Верховна Рада України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/755-15 (дата звернення: 02.10.2018).

12. Статус фізичної особи-підприємця: проблеми застосування законодавства : роз’яснення Мін’юсту України від 14.01.2011 // База даних «Законодавство України» / Верховна Рада України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/n0012323-11 (дата звернення: 02.10.2018).

13. Бутков І. М. Щодо визначення поняття «правовий статус фізичної особи-підприємця». Форум права. 2013. № 3. С. 70–76.

14. Цивільний кодекс України : Закон України від 16.01.2003 № 435-IV. Відомості Верховної Ради України (ВВР). 2003. №№ 40–44. Ст. 356.

15. Будинкевич Ю. А. Особливості правового статусу фізичної особи-підприємця // Актуальні питання сьогодення. Т. 1. Вінниця, 2018. С. 88–91.

16. Реверчук Н. Й. Управління економічною безпекою підприємницьких структур : монографія. Львів : ЛБІ НБУ, 2004. 195 с.

17. Ямкова І. М. Адміністративно-правове забезпечення діяльності фізичних осіб-підприємців в Україні : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.07. Київ, 2013. 19 с.

18. Чистоклетов Л. Г. Класифікація загроз безпеці суб’єктів господарювання в контексті нових викликів інформатизації та глобалізації ринкових відносин. Вісник. Наука і практика. Катовіце. 2012. С. 38–40.

Стаття надійшла до редакції 05.10.2018 Сергей Сергеевич БАНДУРКА, аспирант Харьковского национального университета внутренних дел ОХРАНА ФИЗИЧЕСКОГО ЛИЦА-ПРЕДПРИНИМАТЕЛЯ В УКРАИНЕ Рассмотрена административно-правовая охрана физического лица-

предпринимателя. Проанализированы и определены понятия административно-правовой охраны физического лица-предпринимателя, разграничены «административно-правовая защита» и «административно-правовая охрана», определены основные направления усовершенствования правового регулирования данной сферы, охарактеризованы внутренние и внешние угрозы хозяйственной деятельности физических лиц-предпринимателей. Сформулировано современное видение содержания и субъективности охраны прав физического лица-предпринимателя.

Ключевые слова: физическое лицо-предприниматель, административно-правовая охрана, хозяйственная деятельность,


� 265 �

предпринимательство. Serhii S. BANDURKA graduate student of Kharkiv National University University of the Interior PROTECTION OF THE RIGHTS OF A PHYSICAL PERSON-

ENTREPRENEURSHIP IN UKRAINE The article is devoted to the administrative and legal protection of a

physical person-entrepreneur. The notions of administrative and legal protection of an individual entrepreneur are analyzed and defined, administrative and legal protection and administrative and legal protection are delineated, basic directions for improving the legal regulation of this sphere are defined, internal and external threats to the economic activities of individual entrepreneurs are characterized. A modern vision of the content and sub-activity of the protection of the rights of an individual entrepreneur is formulated.

Key words: individual entrepreneur, administrative-legal protection, economic activity, entrepreneurship.


� 266 �

НАШІ АВТОРИ

ВІДОМОСТІ ПРО АВТОРІВ збірника наукових праць «Вісник Кримінологічної асоціації

України» № 2 (19) 2018 АВДЄЄВ Олександр Олександрович – кандидат юридичних наук, викладач кафедри кримінального права і кримінології, Харківський національний університет внутрішніх справ (м. Харків, Україна). БАНДУРКА Олександр Маркович – доктор юридичних наук, професор, академік Національної академії правових наук України, заслужений юрист України, президент Кримінологічної асоціації України, професор кафедри теорії та історії держави і права Харківського національного університету внутрішніх справ факультету № 1 (м. Харків, Україна). БАНДУРКА Сергій Сергійович – аспірант Харківського національного університету внутрішніх справ (м. Харків, Україна). ВАСИЛЬЄВ Андрій Анатолійович – кандидат юридичних наук, доцент, професор кафедри кримінального права і кримінології, Харківський національний університет внутрішніх справ (м. Харків, Україна). ГЛАДУН Олександр Зіновійович – кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник, начальник відділу науково-методичного забезпечення участі прокурорів у кримінальному провадженні Науково-дослідного інституту Національної академії прокуратури України (м. Київ, Україна). ДЕНИСОВА Тетяна Андріївна – доктор юридичних наук, професор, помічник ректора з наукової та науково-методичної роботи Академії Державної пенітенціарної служби, заслужений юрист України (м. Харків, Україна). ДУНДИЧ Лейла Валеддинівна – кандидат юридичних наук, Херсонський факультет Одеського державного університету внутрішніх справ (м. Херсон, Україна). ЗАГИНЕЙ Зоя Аполлінаріївна – доктор юридичних наук, доцент,


� 267 �

начальник відділу кримінально-правових дисциплін Інституту спеціальної підготовки Національної академії прокуратури України (м. Київ, Україна). ІЛЬНИЦЬКИЙ Михайло Степанович – кандидат юридичних наук, здобувач Харківського національного університету внутрішніх справ. КАЗНАЧЕЄВА Дар’я Володимирівна – кандидат юридичних наук, доцент кафедри кримінального права і кримінології, Харківський національний університет внутрішніх справ (м. Харків, Україна). КВАША Оксана Олександрівна – провідний науковий співробітник відділу проблем кримінального права, кримінології та судоустрою Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, доктор юридичних наук, професор (м. Київ, Україна). КОНДРАТОВ Дмитро Юрійович – кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри кримінального права і кримінології, Харківський національний університет внутрішніх справ (м. Харків, Україна). КРАВЦОВА Марина Олександрівна – кандидат юридичних наук, старший викладач кафедри кримінального права і кримінології, Харківський національний університет внутрішніх справ (м. Харків, Україна). КРИВОРУЧКО Іван Олександрович – прокурор Калинівської місцевої прокуратури Вінницької області (Вінницька область, Україна). КРИКУШЕНКО Олександр Георгійович – кандидат юридичних наук, начальник Адміністрації Державної кримінально-виконавчої служби України, генерал-майора внутрішньої служби, заслужений юрист України (м. Харків, Україна). ЛАПТА Сергій Павлович – кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри кримінально-правових дисциплін, Харківський національний університет внутрішніх справ (м. Харків, Україна). ЛИТВИНОВ Олексій Миколайович – доктор юридичних наук, професор, заслужений працівник освіти України, завідувач кафедри кримінального права і кримінології факультету № 1, Харківський національний університет внутрішніх справ (м. Харків, Україна). МАКСІМЕНЦЕВ Максим Геннадійович – кандидат економічних наук, Харківський національний університет внутрішніх справ (м. Харків, Україна).


� 268 �

ОЛІШЕВСЬКИЙ Олександр Володимирович – кандидат юридичних наук, старший викладач кафедри кримінального права і кримінології, Харківський національний університет внутрішніх справ (м. Харків, Україна). ОРЛОВ Юрій Володимирович – доктор юридичних наук, доцент, професор кафедри кримінального права і кримінології факультету № 1, Харківський національний університет внутрішніх справ (м. Харків, Україна). ПАНОВ Микола Іванович – доктор юридичних наук, професор, академік НАПрН України, заслужений діяч науки і техніки, завідувач кафедри кримінального права № 2, Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого (м. Харків, Україна). ПАНОВА Світлана Василівна – аспірант, Науково-дослідний інститут вивчення проблем злочинності імені академіка В. В. Сташиса НАПрН України (м. Харків, Україна). ПОНОМАРЬОВ Сергій Павлович – кандидат юридичних наук, докторант Харківського національного університету внутрішніх справ. СИЙПЛОКІ Микола Васильович – кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри кримінального права і процесу Ужгородського національного університету (м. Ужгород, Україна).

СОКУРЕНКО Валерій Васильович – доктор юридичних наук, професор, ректор Харківського національного університету внутрішніх справ (м. Харків, Україна). СТЕПАНЮК Руслан Леонтійович – доктор юридичних наук, професор, професор кафедри криміналістики і судової експертології, Харківський національний університет внутрішніх справ (м. Харків, Україна). ЦВІРКУН Наталія Юріївна – кандидат юридичних наук, викладач кафедри кримінального права і кримінології, Харківський національний університет внутрішніх справ (м. Харків, Україна). ЧЕРЕВКО Кирило Олександрович – кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри кримінального права і кримінології, Харківський національний університет внутрішніх справ (м. Харків, Україна). ШЕВЧУК Тетяна Анатоліївна – кандидат юридичних наук, викладач кафедри кримінального права і кримінології, Харківський національний університет внутрішніх справ (м. Харків, Україна).


� 269 �

ФІАЛКА Михайло Ігоревич – кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри кримінального права і кримінології, Харківський національний університет внутрішніх справ (м. Харків, Україна). ФОМЕНКО Марина Василівна – кандидат юридичних наук, викладач кафедри кримінального права і кримінології, Харківський національний університет внутрішніх справ (м. Харків, Україна). ЮРТАЄВА Ксенія Володимирівна – кандидат юридичних наук, доцент кафедри кримінального права і кримінології, Харківський національний університет внутрішніх справ (м. Харків, Україна). ЯЩЕНКО Андрій Миколайович – доктор юридичних наук, доцент, професор кафедри кримінального права і кримінології, Харківський національний університет внутрішніх справ (м. Харків, Україна).


� 270 �

ДО УВАГИ ЧИТАЧІВ

ВИМОГИ

до оформлення наукових статей, що публікуються в збірнику наукових праць «Вісник Кримінологічної асоціації України»

1. Загальні вимоги щодо структури наукових статей • постановка проблеми в загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями; • аналіз останніх досліджень і публікацій, у яких започатковано вирішення цієї проблеми й на які спирається автор, виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми, яким присвячено цю статтю; • формування цілей статті (постановка завдання); • виклад основного матеріалу з повним обґрунтуванням отриманих наукових результатів; • висновки з цього дослідження та перспективи подальших розвідок у цьому напрямі. 2. Вимоги до оформлення тексту наукових статей • обсяг статті/публікації (назва статті, відомості про автора, текст статті, використані матеріали, анотація, ключові слова) не повинен перевищувати 15 сторінок (інтервал – 1,5, шрифт Times New Roman, кегль 14, поля: верхнє, нижнє, праве, ліве – 2 см); • перший рядок (ліворуч) – УДК статті; • другий рядок (ліворуч) – ім’я, по батькові, прізвище автора (співавторів) (шрифт напівжирний); • третій (за необхідності й четвертий) рядок (ліворуч) – науковий ступінь, вчене звання, почесне звання, членство в НАПрН України (за наявності), посада та місце роботи автора (співавторів); • нижче (посередині рядка) – назва публікації великими літерами (шрифт напівжирний); • нижче – анотація (500 друкованих знаків) та ключові слова (4–8 слів) українською мовою; • через інтервал – текст статті; • бібліографічні посилання розміщують у квадратних дужках із зазначенням номера джерела та конкретних сторінок, напр. [1, с. 25–26], а самі назви джерел наводять у кінці статті в порядку згадування в тексті (розділ – «Список бібліографічних посилань»); • після списку бібліографічних посилань необхідно надати анотації російською, англійською мовами (2–4 речення) та ключові слова (4–8 слів).


� 271 �

Анотації мають містити також ім’я, по батькові, прізвище автора (співавторів) та назву статті.

3. Вимоги щодо надання матеріалів до редакції До редакції мають подаватись такі матеріали: • роздрукований примірник наукової статті (підписаний у кінці автором, із зазначенням дати надходження статті до редакції); • електронний варіант статті; • довідка про автора (співавторів) із зазначенням П. І. Б. (повністю), наукового ступеня, вченого звання, членства в НАПрН України (за наявності), місця роботи і посади, контактного номера телефону, електронної пошти та поштової адреси з індексом, на яку необхідно направити примірник збірника наукових праць, розділу наукового збірника (нижче перелічено розділи), у якому доцільніше розмістити статтю; • фото автора у форматі Jpg; • якщо автор не має наукового ступеня доктора юридичних наук або вченого звання «професор», додатково подається рецензія (до якої прирівнюється рекомендація до опублікування, надана головним редактором збірника або його заступником). Усі матеріали, крім поданих докторами наук і професорами, підлягають обов’язковому рецензуванню членами редакційної колегії; • витяг із протоколу засідання відповідної кафедри (відділу) про рекомендацію статті до друку; • анотації (українською, російською та англійською мовами). Матеріали: а) стаття; б) довідка про автора (співавторів); в) фото автора у форматі Jpg; г) витяг із протоколу засідання кафедри чи відділу (сканована кольорова копія); ґ) у разі необхідності рецензія (сканована кольорова копія) може надсилатися електронною поштою ([email protected]).

ТЕРМІНИ ПОДАЧІ МАТЕРІАЛІВ ДО РЕДАКЦІЇ:

Вісник КАУ № 1 Вісник КАУ № 2

до 15 квітня до 15 жовтня

Відповідальність за достовірність поданої інформації, використаних цитат та оформлення списку використаних джерел покладається на авторів. Редколегія залишає за собою право повертати матеріали авторам для виправлення виявлених помилок і доопрацювання, скорочувати та редагувати надані тексти.

Авторів поінформовано про те, що електронна копія журналу безоплатно розміщується у відкритому доступі на сайті Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського НАН України в розділі «Наукова періодика України», а також на офіційному сайті видання (https://visnikkau.webnode. com.ua).


� 272 �

Розділи збірника наукових праць: 1. Стаття номера. 2. Проблеми міжнародного та зарубіжного кримінального права і

кримінології. 3. Сучасні теоретичні та прикладні проблеми кримінології. 4. Сучасні теоретичні та прикладні проблеми кримінального права. 5. Актуальні питання кримінально-виконавчого права. 6. Актуальні питання кримінальної юстиції. 7. Трибуна молодих дослідників. 8. Наукове життя.

Адреса: 61080, Харківська обл., м. Харків, просп. Льва

Ландау, 27, Харківський національний університет внутрішніх справ, корп. 4, каб. 407.

Контактні телефони: +38 (057) 7398–031, Литвинов Олексій Миколайович

+38 (095) 898–74–07, Сідей Олена Валеріївна. Більш детальна інформація міститься на офіційному веб-сайті

збірника наукових праць «Вісник Кримінологічної асоціації України»

www.visnikkau.webnode.com.ua


� 7 �

Наукове видання

ВІСНИК КРИМІНОЛОГІЧНОЇ АСОЦІАЦІЇ УКРАЇНИ

Збірник наукових праць

№ 2 (19) 2018

Українською, російською та англійською мовами

Свідоцтво про державну реєстрацію: Серія КВ № 18944-7734ПР

Редколегія не завжди поділяє погляди авторів публікацій. За достовірність наукового матеріалу, професійного

формулювання, фактичних даних, цитат, власних імен, географічних назв, а також за розголошення фактів, що не підлягають відкритому друку, тощо відповідають автори публікацій.

Електронна копія збірника безоплатно розміщується у відкритому доступі на сайті Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського Національної академії наук України у розділі «Наукова періодика України», а також на офіційному сайті видання (www. visnikkau.webnode.com.ua).

Відповідальні за випуск: О. М. Литвинов, О. В. Сідей

Переклад англійською: С. О. Осятинський

Дизайн обкладинки, верстка: А. С. Тяпкін

Підписано до друку 28.11.2018 р. Формат 70×100 1/16. Папір офсетний. Ум. друк. арк. 22,43. Обл. вид. арк. 20,1. Наклад 300 прим.

Замовлення № 2017-115

Видавець і виготовлювач – Харківський національний університет внутрішніх справ, 61080,

Україна, м. Харків, просп. Льва Ландау, 27. Тел.: +38 (057) 7398–031. Свідоцтво суб’єкта видавничої справи ДК № 3087 від 22.01.2008