Викладач курсу Габор Н - ucoz · web viewВід тези „люди в...
TRANSCRIPT
Міністерство освіти і науки України
Львівський національний університет імені Івана Франка
Навчальна програма
Міжнародна комунікація як світова медіасистема: преса, радіо й телебачення
(Основний курс)
Автор курсу: Наталія Габор,
доцент каф-ри
зарубіжної преси та інформації ЛНУ
Львів –2007
Габор Н.Б. Міжнародна комунікація як світова медіасистема: преса, радіо й телебачення: Навчальна програма для студентів денного, заочного та екстернатного навчання факультетів журналістики спеціалізації "Міжнародна журналістика".- Львів, 2007.-13с.
Рекомендовано до друку кафедрою зарубіжної преси та інформації Львівського національного університету імені Івана Франка
С Габор Н.
Міжнародна комунікація як світова медіа-система: преса, радіо й телебачення.
Явище міжнародної комунікації не є чимось новим в історії людства. Відколи перші пілігрими вирушили в чужі й незвідані світи, несучи людям знання та інформацію, відтоді міжнародна комунікація (далі МК-Н.Г.) починає свій відлік. Згодом вершина цього комунікаційного айсбергу виявила себе в дипломатії, зокрема народній, та його менш помітна, хоч і не менш важлива частина залишилась у міжнародному туризмі та телефонії. Проте чи не найважливішим за значенням та способом впливу на людей залишається медійний аспект МК, який зреалізовується через радіо, телебачення, періодичні видання міжнародного тиражування, інформаційні та телеграфні агентства та комп”ютерні мережі. Для нормального функціонування будь-якої соціальної системи в сучасних умовах потрібен безперервний потік інформації. Людина, як частина цієї системи, більшою чи меншою мірою як продукує, так і споживає цю інформацію, що дозволяє їй активно існувати в суспільстві.Завдяки найновішим винаходам у галузі теле- та радіозв'язку, поруч з традиційними друкованими виданнями, відео- та аудіовізуальна техніка стала одним з основних постачальників такої інформації. Врешті, вона породила новий надшвидкісний засіб міжособистісного та міжнародного обміну інформацією, при якому реципієнт — він же ретранслятор, він же комунікатор — має змогу залишатись в країні проживання й залучати до активної дискусії людей з різних частин світу. Такі можливості спілкування дали людям міжнародні комп'ютерні мережі.
Нині у світі практично налагодився такий міжнародний інформаційний порядок, за якого інформаційні потоки, що функціонують значною мірою завдяки появі новітніх електронних засобів масової комунікації, створенню інформаційних банків даних та існуванню всесвітньої комп'ютерної мережі, не лише впливають на свідомість своїх споживачів, а й сприяють прийняттю відповідних рішень, іноді навіть здатні спровокувати певну політичну ситуацію.
Тому нашим студентам ми пропонуємо курс, який допоможе їм зрозуміти роль ЗМК у системі суспільних відносин, ознайомить з трансформацією системи масової комунікації як нового фактора міжнародних відносин в сучасних умовах, основними поняттями та моделями комунікацій, специфікою функціонування інформаційних потоків в міжнародній комунікаційній системі. Студенти довідаються про найновіші тенденції в дослідженнях МК, ознайомляться з дискусіями щодо перспектив розвитку МК, навчаться працювати з необхідними для журналістів інтернет-джерелами.
Оскільки модерні міжнародні медіа — явище політичне не меншою мірою, аніж психологічне чи культурологічне, курс пропонує міждисциплінарний підхід до МК в контексті найновіших змін, пов”язаних з новими технологіями.
Наповнення цього курсу має теоретико-прикладний характер.
На заняттях студенти матимуть змогу активно (на практичних заняттях) та пасивно (з лекційного матеріалу) довідатись про діяльність міжнародних та європейських інститутів (ООН, ЮНЕСКО, Європарламент, Рада Європи) у сфері інформації та комунікації.
Курс спрямує слухачів до вміння орієнтуватись в новітніх інформаційних мережах, знаходити потрібну інформацію, опрацьовувати її, вчасно побачити проблему та запропонувати ефективні способи її практичної реалізації як безпосередньо через ЗМК, так і опосередковано.
Оцінювання знань з дисципліни передбачає:- письмове проміжне тестування; - бліцопитування на заняттях;- виконання завдань на практичних заняттях;- активну участь в дискусіях на семінарських заняттях; - підсумковий письмовий залік.
ОЦІНЮВАННЯ: 100 балів
- 1 ПРЕЗЕНТАЦІЯ = 30 балів (якісна презентація самостійно зібраного чи проаналізованого, записаного й відтвореного мультимедійно для студентів-колег )
- 1 інформаційно-аналітичний виступ= 10 балів
- 1 КОНТРОЛЬНА 5 ( І МЕНШЕ)балів (буде 4 к.р.)= 20 балів- 1 ПРАКТИЧНЕ\СЕМІН. ЗАНЯТТЯ (активна участь,
володіння прочитаним матеріалом, дискусія не на базі «я так думаю», а на основі прочитаного\проаналізованого матеріалів) =10 балів х 4 практ.=40 балів
- ВІДВІДУВАННЯ - 10 балів. Якщо були відсутні на заняттях, то автоматично відмінусовую ВСІ 10 балів.
Тільки для ОКРЕМИХ ОСІБ, ЯКІ БУЛИ ВІДСУТНІ З ПОВАЖНИХ ПРИЧИН, буде надано додатковий шанс набрати 10 балів за підсумкову контрольну роботу.
Структура курсу:Кількість лекцій: 9 (18год. )Кількість семінарів: 7 (14 год.)Кількість практичних: 2 (4 год.)Всього годин: 36.
Навчальна програма курсу
1. Міжнародна комунікація та її роль в сучасному світі.(4 год.)1.1. Короткий огляд історії розвитку комунікативних технологій: від
Гуттенберга до Інтернету.1.2. Вплив комунікації на формування культури.1.3.Риси інформаційного суспільства. Сучасне «довколаЗМКційне» суспільство (“ Третя хвиля” Елвіна Тоффлера). 1.3. Поняття масових та демасифікованих ЗМК, сучасні дослідження мас-медій та перспективи розвитку.1.4. Формула комунікацій в дослідженні Лассуела “Структура і функції комунікації в суспільстві”.1.5. Дослідження МК: огляд українських та зарубіжних теорій.
Запитання для дискусії: Чи вважаєте ви, що сучасні ЗМК здатні вплинути на особу, суспільство, культуру? Якщо так, то в яких межах?
Рекомендовані публікації та корисні посилання:
У.Эко. От Интернета к Гуттенбергу http://www.philosophy.ru/library/eco/internet.html
Тоффлер Э. Тоффлер Х Создание новой цивилизации. Политика Третьей волны.
http://www.freenet.bishkek.su/jornal/n5/JRNAL511.htm
Угрин. «Формування інформаційної культури та розвиток громадянської освіти» http://iatp.org.ua/cen/virtual/brody2.doc
В.Терин. Основные направления исследований массовой коммуникации http://www.pr.ru/media/ms03/index.htm
М.Маклюэн. Средство само есть содержание http://dll.botik.ru/libr/cit/maclu.koi8.html
Херберт Маршалл Маклюэн (О нем) http://www.teterin.raid.ru/dop/1
М.Кузнецов. Философия Маршалла Маклюэна и коммуникационные стратегии Интернет
http :// www . isn . ru / info / seminar - doc / Mclw . doc
Дж.Эндрюс. Новый взгляд на творческое наследие Маклюэна http://www.institute.org.ru/library/articles/1005579689.html
В.Терин. Вспоминая Маршалла Маклуэна http://www.pr.ru/media/ms04/index.htm
2. Роль комунікації в умовах глобалізації.5.1. Глобалізм і антиглобалізм в інформаційному суспільстві. Маклюен. Глобальне село. 5.2. Мережа Інтернет як чинник глобалізації.5.3. Проблема дотримання авторського права в мережі Інтернет.5.4. Експансія ТБ в умовах глобалізації. Захист національного виробника медійної продукції.
ПРАКТИЧНЕ ЗАНЯТТЯ.Телерадіомовні компанії в Інтернеті: www . cnn . com www . abcnews . com www . msnbc . com
Рекомендовані публікації та корисні посилання:
В.Терин. Глобальная деревня http://www.pr.ru/media/ms02/index.htm
Маршалл Маклуэн .С ПОЯВЛЕНИЕМ СПУТНИКА ПЛАНЕТА СТАЛА ГЛОБАЛЬНЫМ ТЕАТРОМ, В КОТОРОМ НЕТ ЗРИТЕЛЕЙ, А ЕСТЬ ТОЛЬКО АКТЕРЫ http :// www . mgimo . ru / kf / MEDIA / art 017. htm В.Терин. Информационное и коммуникационное воздействие в условиях глобализации http://www.isn.ru/info/seminar-doc/inf.doc
Голіцин ДмитроАктуальні проблеми захисту авторського права в мережі Інтернетhttp://justinian.com.ua/article.php?id=1732
Регулювання діяльності комп’ютерних мас-медія у сучасному світі http://www.isu.org.ua/uploads/publications/23.doc
Евгений Горный. Интернет для журналистов. Гл.6. Интерент и закон
http://old.russ.ru/netcult/99-05-27/gorny.htm#p6
Запитання для дискусії: Новітні ЗМК: глобальна інформація чи технологічна експансія? (Як зберегти національну ідентичність в умовах технологічної експансії
Заходу?)
3. Глобальна система новин (с.228 Global Communication in the 21 century)3.1. Міжнародні новини у світовій комунікації.3.2. Новини як порядок денний для світу. 3.3. Керівництво новинними потоками. "Ефект СNN".
Завдання до практичного заняття.Переглянути українські видання з року та дня/місяця вашого народження. Порівняти з аналогічним за 2007 рік.
Практичне заняття..1. Проаналізувати видання, що побачили світ у рік вашого народження,
у контексті специфіки подачі інформаційного міжнародного матеріалу. Порівняти з особливостями добору та викладу на сучасному етапі.
2. Із запропонованої стрічки між народ. новин скласти вибірку і обґрунтувати порядок. Порівняти зі стрічкою новин на сайті каналу «1+1», ICTV, «Інтер».
4. Сучасні мас-медійні інформаційні потоки в міжнародній комунікаційній системі та їх вплив.
4.1. Міжнародна інформація як фактор міжнародних відносин Використання ЗМК в міжнародному політичному дискурсі.4.2. Преса міжнародного призначення . Глобальні тенденції:від специфіки перших видань до особливостей «місцевих ЗМІ глобального призначення» (через жовту пресу, персональний журналізм …)4.3. Роль глобальних інформаційних агентств в міжнародних інформаційних потоках. 4.4. Міжнародні електронні мережі:
Euronews в міжнародних потоках CNN у світових інформаційних потоках Аль-Джазіра- супутниковий катарськовий телеканал арабською та
англійською мовами. Перегляд фільму.4.5. Радіо4.5. Інтернет
Семінарське заняття Аль-Джазіра (Острів)
Студенти переглядають фільм про роботу каналу Аль-Джазіра. Окрім того, мають завдання самостійно знайти додаткову інформацію в Інтернеті про цей канал, яка б демонструвала його позицію або те, як його оцінюють у західному чи/та арабському світі.Питання, які варто з”ясувати:
Фільм спільний ВВС та Аль-Джазіра. Чи викликав він у них довіру? Чому? Чи співпадає те, що побачили, з тим, що вдалося самостійно знайти й прочитати? В чому полягає відмінність?
Яка позиція каналу в інформуванні про війну? Звернути увагу, що це не іракський, а КАТАРСЬКИЙ канал. Чим його позиція відрізнялась від тієї, яку пропонував американський медіацентр? Як ви розцінюєте роботу обидвох інформаційних джерел (каналу та медіацентру)?
Яка специфіка подачі матеріалу в Аль-Джазіри? Що в такому стилі
подачі матеріалу не влаштовувало колег з американського каналу FOX? Які застереження вони висловили?
В яких умовах працювали журналісти Аль-Джазіри? Якою є ваша особиста думка про трагедію в готелі Палестина?
Рекомендовані публікації та корисні посилання: Международное радиовещание. http://evartist.narod.ru/text5/53.htmВидавничі міжнародні інформаційні системи. Розд.3. Інформаційні агентстваhttp://mirror01.users.i.com.ua/~perlyna/BookKolomiec/rozdil%202.1.htmМіжнародні інформаційні агентстваhttp://mirror01.users.i.com.ua/~perlyna/BookKolomiec/rozdil%202.3.htmМеждународное радиовещание.http://evartist.narod.ru/text5/53.htm
Спецоперації СІ-ЕН-ЕН http://www.zn.kiev.ua/ie/show/374/33280/
5. Іномовлення.
5.1. Практичне заняття Мета виконання цього завдання полягає в тому, що на наступному занятті мова йтиме про іномовлення. Тому студентам запропоновано самостійно відкрити сайт радіо Свобода (www.svoboda.org) (обов"язково нову і стару версію, з архіву) і порівняти україномовний і російськомовний сайти. З”ясувати в чому й чому полягає різниця у відборі матеріалу та подачі публікацій. Як це можна пояснити з точки зору аудиторії?
Окремо на російськомовному сайті проаналізувати: рубрику "Программы" та "Спецпрограммы"
Яку тему обрано “темою дня”? Чому? Порівняти з аналогічною на українській (білоруській, молдовській …) версії сайту
Кого Радіо запрошує в гості? Чому?
Детально проаналізувати рубрику "Час прессы": смотрим ТВ, читаем газеты. Чому ця тематика, на вашу думку, важлива для Радіо? Які публікації там видрукувані? Спробуйте визначити формат Радіо Свобода. Обгрунтувати позицію.
5.2. Специфіка функціонування іномовлення у світі:
Голос Америки ( www.voa.gov), Бі-Бі-Сі (www . bbc . co . uk ) , Свобода (www.svoboda.org), Німецька хвиля (www.dwelle.de) Міжнародне французьке радіо (www.rfi.fr). Радіо Прага (http://www.radio.cz/ru/statja/2149)
Іномовлення Росії: Russia Today, Голос России (http://www.vor.ru) „Всесвітня служба „Українське телебачення і радіомовлення”
Завдання. 1. За матеріалами веб-сторінок “Голосу Америки”, ВВС та “Радіо Свобода” проаналізувати специфіку тематичного добору та особливості подачі матеріалів. 2. Проаналізуйте тексти та передачі сайту „Всесвітня служба „Українське
телебачення і радіомовлення”. Визначте мету Служби. Чи відповідають її публікації та передачі окресленій меті. Обгрунтувати позицію.
Рекомендовані публікації та корисні посилання:
6. Специфіка громадського телебачення у світі (ГТ) 6.1.Беззастережні вимоги до програм ГТ. Способи регулювання змісту.6.2. Досвід ГТ європейських країн ( створене для суспільства, контрольоване суспільством, фінансоване суспільством).6.3. Громадське ТБ в США.
Рекомендовані публікації та корисні посилання:
Тарас Шевченко, директор Інституту медіа права. Суспільне мовлення: загальноєвропейське розуміння
http://www.telekritika.kiev.ua/articles/135/0/5743/
Валерій Іванов. Законодавче регулювання суспільного і громадського телерадіомовлення http://www.telekritika.kiev.ua/articles/127/0/136/ Громадське мовлення СШАhttp://www.pbs.org.ua/expireance/05/08/02/1854.html
Великобританія. Як працює ВВС.http://www.pbs.org.ua/expireance/05/08/02/1851.html
Громадське ТБ Німеччиниhttp://www.pbs.org.ua/expireance/05/08/05/1808.html
Суспільне мовлення в Литви: спочатку була політична воляhttp://www.pbs.org.ua/expireance/05/11/29/1346.html
Суспільне мовлення Росіїhttp://www.pbs.org.ua/expireance/05/10/07/1914.html
Законодавче регулювання суспільного і громадського телерадіомовленняhttp://www.pbs.org.ua/expireance/05/10/03/1300.html
7. Імідж/стереотип в міжнародній комунікації.8.1. Практика створення та корекції державного іміджу. Іміджові програми в світовому інформаційному просторі. (Фільм "Хвіст крутить собакою").8.1. Причини виникнення негативних стереотипів та способи їх корекції
8.2. Україна в світовому масовокомунікаційному просторі.
Рекомендовані публікації та корисні посилання:
Міжнародний імідж україни: міфи і реаліїhttp :// www . uceps . org / ua / show /411/ Позитивний імідж України у світі під сумнівомhttp://www.korespondent.net/display_print.php?arid=46142Оксана Гриценко. Криве дзеркало іміджу України та українців http://dialogs.org.ua/ru/material/full/1/1819
Кремль пытается скупать западных журналистов, которые улучшат его имидж .
http://newsru.com/russia/13sep2004/conference.html
Кремль запускает специальный англоязычный телеканал для исправления своего имиджа за рубежом.
http://newsru.com/russia/06jun2005/rttv_print.html
Кремль решил навести глянец на имидж России в мире перед председательством в G8.
http://newsru.com/russia/16nov2005/image_print.html
Программа по созданию позитивного имиджа: как это делается в США . http://newsru.com/world/14mar2005/positive_print.html
Личный советник Буша займется улучшением имиджа Америки в мире.
http://newsru.com/world/12mar2005/hz_print.html
Юричко А. Міжнародна журналістика як окремий елемент маніпуляції свідомістю та впливу на прийняття рішень.
http://journlib.univ.kiev.ua/index.php?act=article&article=271
9. МК та соціальний контроль
9.1. Діяльність міжнародних організацій (ООН, ЮНЕСКО, Європарламент, Рада Європи) у сфері інформації та комунікації.
9.2. Україна у світовому масово-комунікаційному просторі.9.3. Медіаосвіта та медіакритика як способи соціального регулювання
медій.
Рекомендовані публікації та корисні посилання:
Комунікація та інформація. http://unesco.org.ua/ua/activity/communication/
Підтримка творчості та інновацій у створенні регіональних інформаційних продуктів для телебачення, радіо та нових засобів масової інформації: проект ЮНЕСКО
http://unesco.org.ua/ua/about/projects/
Діяльність ЮНЕСКО в галузі комунікації http://unesco.org.ua/ua/about/activity/printing/
Медіакритика в Україні. Журнал "МедіаКритика"
http://www.mediakrytyka.info/
Медіаосвіта
http://www.franko.lviv.ua/mediaeco/zurnal/indexukr.htm
Телекритика
www.telekritika.kiev.ua
Медиаобразование в России
http://www.unesco.ru/rus/pages/bythemes/media_edu.php
Журнал "Медиаобразование"
http://edu.of.ru/mediaeducation/default.asp?ob_no=6096
Медиакритика (в России)
http://mediareview.by.ru/media.htm
Загальна бібліографія:
1. Бубер М. Перспектива//Першоджерела комунікативної філософії. К.: Либідь, 1996. С.149-156.
2. Буторина Е.В сети медиаморфоз//http//www.nri.ru/mirmedia/but.htm 2C.
3. Ван ДейкТ. Анализ новостей как дискурса// Язык. Познание. Коммуникация.М. 1989. С.111-160.
4. Ван ДейкТ. Структура новостей в прессе// Язык. Познание. Коммуникация.М. 1989. С.228-267.
5. Воронько В., Костинский А. Компьютерный анализ текстов//www.svoboda.org/programs/sc/2001/sc.062601.asp 6C.
6. Габермас Ю. Комунікативна дія і дискурс// Першоджерела комунікативної філософії. К.: Либідь, 1996. С.84-90.
7. Гери Вулф. Мудрость св.Маршалла, священного глупца // http://www.institute.org.ru/library/articles/1005343097.html?mode=print 10C.
8. Гипертексты по ту сторону экрана //http://www.litera.ru/slova/viesel/visel-ht.html
9. Голобуцкий А. Глобальное информационное пространство:экспансия продолжается. Следующая станция Украина?//http://www.e-ukraine.org.ua/publications/IS-Expansion/htm. C.1-3.
10. Гуманітарні технології: Конспект лекцій / За ред. В. В. Різуна.- К.: Видавничий дім "КМ Academia", 1994.- 60 с.
11. Дерябин А. Средства Массовой Интерпретации, или Мыльная опера для мужчин. Русский журнал (электронное издание) //www.russ.ru/journal/media/98-07-16/deryab/htm 7С.
12. Дерябин А. Телевизионные новости как коммуникативное событие. Дискурс, 1998//www.nsu.ru/psych/internet/bits/tvnews.htm 7C.
13. Джим Эндрюс. Новый взгляд на творческое наследие Маклюэна//http://www.institute.org.ru/library/articles/1005343097.html?mode=print.C.1-8.
14. Дэвид Майерс. Социальная психология. Санкт-Петербург.2000. Гл.12. Агрессия.
15. Землянова Л. Процес глобализации СМИ и культура// Вестник МГУ. Сер.Журналистика. 1998. N2. C.44-54.
16. Землянова Л. Сетевое общество, информационализм и виртуальная культура // Вестник Моск. ун-та. Сер. Журналистика. 1999. №2. С.58-69.
17. Зернецька О. В. Глобальний розвиток систем масової комунікації і міжнародні відносини.- К.: Освіта, 1999.- 351 с.
18. Зернецька О. В. Глобальний розвиток систем масової комунікації і міжнародні відносини. — К.: Освіта, 1999. — 351 с.
19. Зернецька О. Нові засоби масової комунікації. К., 1993.20. Зілгалов В. Глобалізм – чи буде всесвітня узгодженість? // Українська
служба радіо Свобода.- 2001.- 8 лютого.
21. Иванов Д. Идея информационного общества и Internet //http://www.e-ukraine/org.ua/publicationssssss/IS%20Internet.htm C.1-9.
22. Ионин Л. Основания социокультурного анализа.М. 1995.23. Інтернет у роботі журналіста. Навчальний модуль до семінару / переклад
з французької Алли Лазарєвої та Юлії Сабрі.- Київ: РПЦ “Поліпринт”, 1999.- 53 с.
24. Каширин В. П. Философские вопросы технологии.- Томск: Изд-во Том. ун-та, 1988.- 286 с.
25. Ким В.Электронная культура:достижения и перспективы //http://institute.org.ru/library/articles/10109299295.html?mode=print. C.1-11
26. Классификация социокультурних моделей журналистики // Вестник Моск. ун-та. Сер. Журналистика. 1999. №1. С.3-6.Корнилов Е.
27. Лук'яненко Є. Інформаційний суверенітет України та інформаційний плюралізм в Україні — реальність чи відсутність явищ? // Сучасне і майбутнє журналістики в плюралістичному суспільстві. — К., 1999. — С. 182-186.
28. Масова комунікація: Підручник / А. 3. Москаленко, Л. В. Губерський, В. Ф. Іванов, В. А. Вергун. — К.: Либідь, 1997. — 216с.
29. Мащенко І. Глобальне телебачення. К..1992.
30. Москаленко А., Губерський Л. та ін. Масова комунікація. К., 1997.31. Петрів Т.І. Глобальні пріоритети інформаційної доби в українському
контексті // Формат 21.Міжнародний часопис.- Осінь 2000.- С. 37-53.32. Почепцов Г.Теория и практика коммуникации. М.,1998.33. Ситниченко Л. Першоджерела комунікативної філософії. К.1996.34. Слісаренко І. Мас-медіа і міжнародні процеси. — К., 1999.35. Українське журналістикознавство. К.20001.36. Шерковин Ю. Психологические проблемы массовых информационных
процессов.М.,1973.37. Шкляр В. І. Преса як засіб міжнародного спілкування — К., 1997. — 24
с.38. A Cognitive Psychology of Mass Communication. New Jersey. 1999.39. Charlotte Brunsdon, Julie D”Spigel. Feminist Television Criticism. Oxford.
1997.40. Christiper Harper. What”s Next in Mass Communication: 41. Fiske John. Wprovadzenie do badan nad komunikowaniem. Wroclaw.1999.42. Media and Values. Global Communication. 1999. N61.43. Michael Kunczik. Images of Nations and International Public Relations.New
Jersey. 1997.
Питання для контролю знань1. Елвін Тоффлер “ Третя хвиля” про інформаційне суспільство2. Які ви знаєте моделі та види комунікацій?3. “Medium is the message”. Чия це цитата? В чому полягає роль самого
каналу комунікації?4. Що таке “гарячі” та “холодні” ЗМІ? Хто перший впровадив такий поділ?
Для чого?5. Що таке “Ефект Сі-Ен-Ен”?6. Яких основних висновків дійшов Гербнер та його однодумці після аналізу телепередач США в прайм-тайм в 60-х роках?Як ви розумієте термін “ефект Кулешова” і що він означає в контексті комунікацій?6. Що таке новітня цензура?7. Наведіть відомі вам приклади керівництва комунікативними
процесами.8. Що означає твердження, що “комунікатор –зокрема в роботі
міжнародних ЗМІ-повинен володіти мегатекстом”? Наведіть приклад.9. Що ви знаєте про агенцію (AР) Ассошіейтид Прес?10. Що ви знаєте про агенцію Ройтер?11. Що таке громадське Тб і чим воно відрізняється від інших каналів?12. На які кошти існує громадське Тб?13. Назвіть 5 національних газет, які мають міжнародний вплив.14. Що таке іномовлення? Яка його специфіка?15. Назвіть приклади іномовлення США, Британії.16. Які вимоги ставлять до програм ГТ?17. Принципові засади громадського Тб в Європі. Брюсель 1996р.18. Які існують способи регулювання змісту ГТ?19. Як здійснюється захист національного європейського телевиробника.20. Назвіть методи аналізу змісту масової комунікації21. В чому полягає специфіка новітньої пропаганди?
22. Що таке корекція стереотипів?23. Радіо і ТБ у поняттях МакЛюєна. Що з них “тепліше”? Чому?24. Хто такий МакЛюєн і в чому полягає його погляд на комунікацію?25. Як ЗМІ впливають на політичну свідомість авдиторії?26. В чому полягає специфіка роботи каналу CNN?27. Яка позиція при підготовці матеріалу в Аль-Джазіри?
Поміркуйте:
1. Чому в пресі існують стереотипи?
2. Чи можна змінити стереотип? Якщо так, то що для цього потрібно зробити? Якщо ні, то чому?
3. Що таке імідж і чим він відрізняється від стереотипу?
4. Наведіть приклад/запропонуйте власний вдалої корекції стереотипу.
5. Плюси та мінуси глобалізації в інформаційному суспільстві для національної преси та національного розвитку.
6. Чи вважаєте Ви, що сучасні засоби міжнародної комунікації здатні вплинути на особу, суспільство, культуру? Якщо так, то в яких межах?
7. На переконання багатьох дослідників ЗМІ тероризм, як явище, глибоко зацікавлений у тому, щоб кожен теракт був щонайповніше висвітлений у ЗМІ, без цього, коли про трагедію не знають маси, тероризм втрачає сенс. Відповідно ЗМІ, навіть при умові, що вони не хотіли б подавати інформації про теракт, вони не можуть його замовчати, бо тоді вони не виконують своєї основної функції- ІНФОРМУВАТИ. Чи поділяєте Ви погляд цієї категорії дослідників і який вихід із ситуації можете запропонувати?
Завдання для контролю знань студентів з курсу
«Міжнародна комунікація»
Завдання 1.Теоретична частина.1. Міжнародні аспекти масово-комунікаційної політики.1.1. Предмет дослідження.1.2. Основні функції.1.3. Перспективи розвитку.
Практична частина.
2.1. Відкрити Web сторінку ЮНЕСКО та ознайомитися з міжнародною програмою“Комунікація на службі людини”. 2.1. Тема для дискусії: Чи вважаєте ви, що сучасні засоби міжнародної комунікації здатні вплинути на особу, суспільство, культуру? Якщо так, то в яких межах?
Завдання 2.Теоретична частина.1. Інформаційні потоки в міжнародній комунікації.1.1. Радіо.1.2. Телебачення.1.3. Періодичні видання.1.4. Комп”ютерні мережі та інші канали.
Практична частина. 2.1. Вийти на Web сторінку “Голосу Америки” та “Радіо Свобода” та проаналізувати специфіку підбору та подачі матеріалу.2.2. Проаналізувати тип інформації про Україну на Web сторінках “Ukraine”, “Tryzub” , “Brama”.
Завдання 3.Теоретична частина.1. Використання новітніх засобів комунікації в сучасній МК.1.1. Новітні засоби комунікації: глобальна інформація чи технологічна експансія.1.2. Національні ЗМК в системі міжнародного інфопростору.
Практична частина.2.1. Дискусія на тему: Як зберегти національну ідентичність в середовищі технологічного наступу Заходу?
Завдання 4.Теоретична частина.1. Пропаганда в міжнародній комунікації.1.1. Ретроспектива пропаганди в МК.1.2. “Чорні” та “білі” ПР в МК.
Практична частина.2.1. Дискусія: Джон Дівей вважав, що добра освіта може стати імунітетом від пропаганди.Багато людей критикувало його за це, називаючи ідеалістом. Чи вважаєте ви, що доброї освіти достатньо, щоб протистояти впливові пропаганди? Якщо ні, то які методи можете запропонувати?
Завдання 5.Теоретична частина.1. “Імідж/стереотип” в міжнародній комунікації.1.1. До історії культивування іміджів урядами західних країн.1.2. Теорія і практика побудови державного іміджу й його запуску в світові інформаційні мережі.
1.3. Причини виникнення негативних стереотипів та способи їх корекції в світових ЗМК.
Практична частина. 2.1. Дискусія на тему “Національний стереотип: засіб ідентифікації чи причина для конфлікту?”.2.2. Переглянути редакційні сторінки основних британських видань і письмово проаналізувати їх з огляду на тезу уряду, що “ першочергове завдання ЗМІ Британії—побудова національного іміджу на благо розвитку суспільства”.2.3. З допомогою пошукової системи газет “Нью-Йорк Таймс” та “Вашингтон Пост” знайти публікації про Україну, видрукувані на їх сторінках впродовж останнього кварталу . Відслідкувати тематику публікацій та здійснити самостійний аналіз причин їх появи.
Завдання 6.Теоретична частина.1. Правові засади в системі міжнародних комунікацій.1.1. Правова та інформаційна діяльність міжнародних організацій (ООН, ЮНЕСКО).1.2. Етичні кодекси зарубіжних ЗМК: порівняльна характеристика.1.3. Зарубіжний досвід законодавчого регулювання в Інтернеті.
Практична частина.2.1. Проаналізувати ряд публікацій в україномовній та російськомовній пресі (яка поширюється на території України), з огляду на дотримання вимог, проголошених Міжнародним кодексом журналістської етики.
Завдання 7.Теоретична частина.1.Регіональні тенденції в галузі комунікаційної політики.1.1. Система ЗМК малих країн Європи.1.2. Африканський світ в контексті міжнародних комунікацій.1.3. ЗМК країн Латинської Америки.
Практична частина.2.1. Проаналізувати інформацію з міжнародних сторінок національних видань Бельгії, Швейцарії, Нідерландів та порівняти їх з аналогічними (за те ж число) українськими.
Завдання 8.Теоретична частина.1. Проблеми міждисциплинарних досліджень в системі міжнародних
комунікацій.1.2. Міжнародна журналістика-міжнародні відносини-культурна
антропологія-соціальна психологія.
Практична частина.
Ознайомитись з електронною системою дискусійних груп на тему журналістської освіти в Європі ( JOURNET). Прийняти участь у дискусії.
Теми курсових робіт
1. Ніл Постмен про вплив сучасних комунікаційних технологій на культуру суспільства.
2. Імідж України на російських веб-сайтах (russ.ru та ukraine.ru).
3. Насильство в медіа: критичний аналіз преси (видання за вибором студента).
4. Новітня пропаганда на сторінках сучасної світової преси (на вибір студента).
5. Зарубіжні публіцисти в українських періодичних видання (на вибір студента).
6. Тематика міжкультурної комунікації на сторінках газети “День”.
Зразки тестів:
В чому полягає специфіка роботи каналу CNN ?
1. Цілодобова трансляція новин2. Трансляція новин в прам-тайм3. Цілодобові політико-аналітичні передачі4. Трансляція спортивних новин5. Програми обсягом 6 годин всередині мовлення
Рекомендовані публікації та корисні посилання: Зернецька О. В. Глобальний розвиток систем масової комунікації і міжнародні відносини.- К.: Освіта, 1999.- 351 с. Мащенко І. Лики і лиця телепростору. . — К., 2003. С.62-69, 145-160.Слісаренко І. Мас-медіа і міжнародні процеси. — К., 1999.Беспалова А., Корнилов Е. и др..История мировой журналистики. —М.-Ростов-на-Дону, 2004. С.392-394.Спецоперації CNN http://www.zn.kiev.ua/ie/show/374/33280/
Назвіть час і причину появи радіоканалу іномовлення "Голос Америки" (Voice of America, VOA)
1. 1922. для боротьби з Радянським Союзом2. 1942р. для боротьби з фашистською Німеччиною3. 1917 р. для боротьби з більшовицькою Росією4. Період «холодної війни» для мовлення на країни соцтабору5. Після розвалу Радянського Союзу для мовлення на новостворені
незалежні держави.
Рекомендовані публікації та корисні посилання:
Беспалова А., Корнилов Е. и др..История мировой журналистики. —М.-Ростов-на-Дону, 2004. С.355-365.Ломкин А. Информационная мобилизацияhttp://lenta.ru/articles/2006/02/09/voa/МЕЖДУНАРОДНОЕ РАДИОВЕЩАНИЕ http://evartist.narod.ru/text5/53.htm
Назвіть міжнародну інформаційну агенцію, яка збирає та аналізує новини про рух валют, котування цінних паперів, операції з цінними паперами, надає можливість клієнтам укладати оперативні контракти з терміналів корпорації , розповсюджує інформацію про валютні операції та операції з цінними паперами .
1. Франс-Прес (Франція)2. Ассошіейтед прес (США)3. Ройтер(Великобританія)4. ИТАР-ТАСС (Росія) 5. Юнайтед Прес Інтернешнл (США)
Рекомендовані публікації та корисні посилання:
Видавничі міжнародні інформаційні системи. Розд.3. Інформаційні агентстваhttp://mirror01.users.i.com.ua/~perlyna/BookKolomiec/rozdil%202.1.htm
Інформаційна агенція Reuters http//about.reuters.come/home/
Теми дипломних робіт
1. Найновіші дослідження міжнародних масових комунікацій в Україні: механізми впливу та перспективи розвитку.
2. Порівняльний аналіз найновіших досліджень масових комунікацій за кордоном (Фіске, Гербнер, Кастеллз, Постмен- за вибором студента).
3. Імідж України на сторінках преси Росії (видання за вибором студента).
4. Імідж України на сторінках англомовної преси (видання за вибором студента).
5. Національний стереотип в ЗМК: засіб ідентифікації чи причина конфлікту?
6. Вибори в Україні в системі міфотворчості ЗМК: зарубіжний аспект.
7. Імідж політичного лідера в пресі: порівняльний аналіз українського та зарубіжного досвіду.
Допоміжні інтернет-ресурси:http :// www . wan - press . org / links / other / index . html - світові організаціації пресиhttp :// www . wan - press . org / membership / member . associations . html - світові асоціації пресиhttp://www.all-links.com/newscentral - преса світуhttp://newslink.org - преса світуhttp://www.americanpressinstitute.org - Американський інститут дослідження преси http//www.nri.ru/mirmedia -публікації про новітні тенденції медіасвіту http :// www . journalismnet . com / media / criticism . htm http :// www . mediaeducation . ru / http :// www . mucic . mq . edu . au / JIC / vol 1 no 1. htm http :// www . universum . org . ua / http :// www . journ . univ . kiev . ua / http :// cad . ntu - kpi . kiev . ua /~ demch / OLD / naph / vernadski . html http :// www . institute . org . ru / http :// www . telekritika . kiev . ua / http :// books / ms . km . ua http :// ukrtown . com . library http :// www . utoronto . ca / cius http :// www . slovnyk . org / http :// www . universum . org . ua / www . mediaeducation . boom . ru www . medialiteracy . boom . ru www . clemi . org http://www.e-ukraine/org.ua - бібліотека електронних публікацій http://vlib.org/Overview.html -віртуальні бібліотеки
ЕЛЕКТРОННА ХРЕСТОМАТІЯ
Дослідження ЗМК
ГЕРБЕРТ МАРШАЛЛ МАКЛЮЭН И ЕГО КНИГА "ПОНИМАНИЕ СРЕДСТВ КОММУНИКАЦИИ"
версия для печатиобсудить в конференции
О канадском теоретике коммуникаций и пророке «электронной эпохи» Маршалле Маклюэне мало кто не слышал. Хотя очень многие (едва ли не все) его идеи о современных средствах коммуникации и их воздействии на человека не нашли эмпирического подтверждения и были отвергнуты исследователями в этой области (порой даже как-то слишком подчеркнуто), вычеркнуть его имя из памяти, учебников и современного дискурса о коммуникациях не удается. В поисках объяснения этого странного феномена заслуги Маклюэна часто сводят к тому, что он предсказал роль электронных СМИ в современную эпоху и их связь с глобализацией, революционизировал исследования массовой культуры и СМИ и создал ряд удачных афоризмов, таких как «Средство коммуникации есть сообщение» и «глобальная деревня»[1]. Маклюэну отводится место «великого провидца,
который, несмотря на чрезмерное пристрастие к гиперболам, революционизировал мышление в сфере коммуникаций»[2]. На этом общем фоне сформировался особый стиль цитирования Маклюэна, который можно описать следующей формулой: «Это единственное надежное положение Маклюэна. Все остальные спорны»[3]. Если собрать по разным источникам эти «единственные» верные положения Маклюэна, их получится много, даже слишком много, чтобы можно было со спокойной душой отмахнуться от того целого, из которого эти положения мастерски изымаются ad hoc разными авторами.
Книга «Понимание средств коммуникации», глава из которой здесь публикуется, в полной мере содержит в себе это целое. Это самое влиятельное произведение Маклюэна, его «главная книга». За недостаточностью места мы не можем основательно рассмотреть ее содержание, а потому обратим внимание на самое важное.
«Средства коммуникации» (media), о которых идет речь в книге, — это не только СМИ, как часто считается. Сюда включаются такие разные вещи, как электрический свет, устная речь, письмо, дороги, числа, одежда, жилище, город, деньги, часы, печать, комикс, книга, реклама, колесо, транспортные средства (велосипед, автомобиль, самолет), автоматическое оборудование, фотография, игры, пресса, телеграф, пишущая машинка, телефон, фонограф, кино, радио, телевидение, оружие и многое другое. Объединяет все это многообразие то, что это «технологии», или «посредники», введение которых вносит существенные изменения в коммуникацию человека с окружающим миром (как природным, так и социальным) и реорганизует его способ мировосприятия и образ жизни.
Эти «средства» рассматриваются Маклюэном как внешние расширения человека, как непосредственные технические продолжения его тела, органов чувств и способностей. Будучи такими расширениями, они в конечном итоге отделяются от человека и обретают власть над ним. Это отделение «средств» от человека метафорически описывается Маклюэном как «ампутация»: развитие технологической инфраструктуры человеческого тела (а затем и человеческих коллективов) сопровождается последовательной «ампутацией» всевозможных человеческих способностей. Развитие электронных средств интерпретируется в этом плане как финальная «ампутация» человеческого сознания. Способности человека выносятся за пределы человека, приобретают собственную (далекую от человеческой) логику и навязывают эту логику человеку, хочет он того или нет. Перед лицом этой отчужденной технологической инфраструктуры человек оказывается слабым и зависимым существом, которого, однако, спасает то, что он не сознает того, что с ним происходит: он радуется широким возможностям, которые ему предоставляет эта технологическая машинерия, и с оптимизмом теряет самого себя, как Нарцисс, парализованный своим отражением в воде. Метафора Нарцисса, погруженного в наркотическое опьянение собственной овнешненной сущностью, — центральная для труда Маклюэна.
Удивительно, что, когда Маклюэн предрекал грядущую «электронную эпоху» и «глобальную деревню», многие критики считали его оптимистом[4]. Размышления пророка окрашены в очевидные апокалиптические тона. Когда Маклюэн (как мыслитель-католик) говорит о том, что электронные средства коммуникации возвращают человека в Эдем, утраченный им в «Гутенберговой галактике» книгопечатания, оптимизм здесь может быть только один: оптимизм верующего христианина, узревшего приближение «последней битвы добра и зла». Этот подтекст размышлений Маклюэна нельзя упускать из виду.
Владимир Николаев
--------------------------------------------------------------------------------
[1] Примерно такая обобщенная оценка значимости Маклюэна дается в посвященных ему статьях в Encyclopaedia Britannica и Encyclopedia Americana.
[2] Цитата из: Кастельс М. Информационная эпоха. М.: ГУ ВШЭ, 2000. С. 316.
[3] См., например: Андерсон Б. Воображаемые сообщества. М.: КАНОН-пресс-Ц; Кучково поле, 2001. С. 56, 238; Toffler A. Future Shock. Toronto; N.Y.: Bantam Books, 1971. P. 269.
[4] Такие оценки сохраняются до сих пор (cм. например: Эриксен Т. Х. Тирания момента: Время в эпоху информации. М.: Весь мир, 2003. С. 131–133, 203).
<<<Предыдущая статья Следующая статья>>>
Цитати Маклюгена
http://ftp.pr.ru/media/msarticl/index.htmГЛОБАЛЬНАЯ ДЕРЕВНЯ
Терин Валерий Павлович – профессор МГИМО. Занимается исследованием проблем воздействия средств массовой коммуникации, а также роли информационных технологий в глобальных конфликтах.
Понятие “глобальная деревня” ввел канадский философ и культуролог М. Маклуэн (1911-1980).
М. Маклуэн: “Земной шар, “обвязанный” электричеством, не больше деревни”.
Скорость электричества примерно 300 тысяч км/сек. Связь с помощью электричества - это мгновенная связь. Распространение связи посредством электричества по всей Земле означает, что пространство на ней как бы исчезает.
Понятие “глобальная деревня” - это телеологическое понятие. Это не только констатация того, что уже произошло, но и того, что во все возрастающей степени происходит и будет происходить. Иначе говоря, по мере информатизации общества понятие “глобальная деревня” все более соответствует его природе.
К настоящему времени понятие “глобальная деревня” вошло в научный и обиход. Вместе с тем, его содержательное освоение предполагает совместные усилия исследователей всех областей общественной жизни, их согласованную работу в рамках формирующегося всемирного “творческого цеха”.
М. Маклуэн: “Для современных исследований типична глубинная направленность. Чтобы представить себе ситуацию структурно,
вам нужно изучить ее со всех сторон.”
Под глобальной деревней имеется в виду все современное общество как оно воспроизводится с помощью “электрических” средств общения (телевидения, радио, кино, телекоммуникаций). Изо дня в день вступая в связь друг с другом через их посредство, люди рассуждают и поступают так, как если бы они были совсем рядом, как если бы они жили в одной деревне. Они вольно или невольно все основательнее влезают в жизнь друг друга, рассуждая при этом обо всем, что им приходится видеть и слышать.
М. Маклуэн: “Я не отзываюсь одобрительно о глобальной деревне. Я просто говорю, что мы живем в ней.”
В глобальной деревне повседневно переплетаются и выставляются на всеобщее рассмотрение “все времена и пространства сразу” - все
мировоззрения, культуры, способы общения, ценности, созданные и сохраненные человечеством.
Эта все более энергично формирующуюся реальность делает безнадежно анахроничными до сих пор встречающиеся у нас высказывания типа “Сейчас с нами происходит то же, что в других странах было лет двести тому назад”. Ведь строятся они в соответствии с линейно-прогрессистскими представлениями об историческом времени и пространстве, широко распространенными в XIX веке, но оказывающимися в положении граждан второго сорта в условиях вездесущей мгновенно передаваемой по всему миру информации.
М. Маклуэн: “В то время как Визуальный Человек стремился к отдаленным целям, мечтая воплотить в жизнь по-
энциклопедически солидные программы, Электронный Человек выбирает диалог и незамедлительную вовлеченность.”
“Глобальная деревня” - это мир повседневных “электрических” взаимосвязей. Он не имеет аналогов в прошлом. Мир этот является перманентно взрывоопасным. Поэтому к нему требуется инженерное, управленческое, менеджериальное отношение.
М. Маклуэн: “Крупнейшая информационная революция произошла, когда Спутник создал новое окружение для всей нашей планеты. Мир природы впервые оказался полностью уложенным в
сделанный человеком контейнер.”
“С появлением Спутника вся планета превратилась в глобальный театр, где нет больше зрителей, а есть только
актеры.”
Все вышесказанное, как можно заметить, безусловно, относится и к нашей стране, имея в виду не только причастность России к “глобальной деревне” саму по себе, но и то, что при этом Россия проходит период собственного становления, когда разлад с действительностью особенно опасен.
М. Маклуэн: “Настоящее - это будущее будущего.”
До сих пор можно слышать утверждение “Молодежи принадлежит будущее”. Но будущее определяется тем, что мы делаем сегодня. И если молодежи не принадлежит ее настоящее, то, в лучшем случае, ей будет принадлежать будущее, которое она не выбирала.
М. Маклуэн: “На космическом корабле Земля нет пассажиров, здесь каждый является членом экипажа.”
Политико-управленческая проблематика глобальной деревни (вопросы разрешения конфликтов в процессе развития, обеспечения прав человека, противостояния “промыванию мозгов” и другим формам насилия) предопределяется, по Маклуэну, тем, что “глобальная деревня абсолютно обеспечивает максимальные разногласия по всем вопросам.”
Именно нестабильность и взрывоопасность, присущие современной цивилизации в целом, заставляет относиться к ней по-управленчески.
М. Маклуэн: “Со временем можно будет программировать стабильность эмоционального климата целых культур точно
так же, как у нас уже стало получаться с поддержанием равновесия рыночных экономик мира.”
Экологическое мирочувствование жителей “глобальной деревни” - это уже реальность:
М. Маклуэн: “Кончилась Природа и родилась Экология. Экологическое мышление сделалось неизбежным, как только планета возвысилась до статуса произведения искусства.”
Непонимание проблем переходных состояний и адаптации в условиях “глобальной деревни” оборачивается несоответствием ожиданий и реальности.
М. Маклуэн (1964 г.): “Одержимость старыми схемами механической экспансии от центра к краям беспочвенна в нашем
электрическом мире. Электричество не централизует, а децентрализует. В политике это позволяет Кастро
существовать как независимый центр.”
Маршалл Маклуэн
С ПОЯВЛЕНИЕМ СПУТНИКА ПЛАНЕТА СТАЛА ГЛОБАЛЬНЫМ ТЕАТРОМ, В КОТОРОМ НЕТ ЗРИТЕЛЕЙ, А ЕСТЬ ТОЛЬКО АКТЕРЫ1
В 1901 г. группе журналистов, собравшихся у ворот Виндзорского замка, было зачитано следующее сообщение: «Ее величество Королева испустила последний вздох в 6 часов 30 минут пополудни в окружении своих детей и внуков».Началось столпотворение. С воплями журналисты лавиной понеслись на велосипедах вниз по холму в Каус, стремясь первыми успеть к телефонам. Они выкрикивали на ходу: «Королева умерла! Королева умерла!» Знаменитое «тише»!, не дававшее называть своими именами все, что имело отношение к «виндзорской вдове», исчезло, будто и не существовало вовсе. Начался новый век.2
В 1831 г. Ламартин3, отказываясь писать для la Revue Européenne, сказал издателю: Не надо видеть в моем отказе высокомерное презрение к тому, что называют журналистикой. Я далек от этого; мне слишком близко знакома моя эпоха, чтобы я мог бы столь нелепым, абсурдным образом относиться к периодической печати. Я вполне отчетливо представляю себе ту работу, выполнять которую поручило ей Провидение. Еще до того, как пройдет это столетие, журналистика охватит всю печатную продукцию, всю человеческую мысль. Благодаря 1 Marshall McLuhan. At the Moment of Sputnik… Journal of Communication. Winter, 1976, р. 48—58.2 Longford Elisabeth. Victoria R.I. London: Weidenfeld & Nicolson, 1964, р. 562.3 Ламартин Альфонс (1790—1869 гг.) —французский писатель-романтик, политический деятель, член Временного правительства в 1848 г.
чудесной способности размножаться, которой искусство снабдило речь, — а эта способность будет еще усилена тысячекратно, — человечество станет писать свои книги ежедневно, ежечасно, выдавая страницу за страницей. От полюса до полюса мысль будет распространяться со скоростью света, мгновенно постигнутая, мгновенно записанная, мгновенно понятая на всех концах света. Внезапно появляющаяся и мгновенно действующая, несущая в себе горение души, ее породившее, она будет представлять собой царство человеческой души во всем своем изобилии. У нее не будет времени развиться настолько, чтобы воплотиться в книгу; книга будет слишком запаздывать. Единственная книга, возможная с сегодняшнего дня, — это газета.4
По-видимому, крупнейшая революция, какую только можно себе представить в области информации, произошла 4 октября 1957 г., когда Спутник5 создал новое окружение для планеты. Впервые мир природы оказался полностью помещенным в сделанный человеком контейнер. В тот момент, когда Земля очутилась внутри этого нового артефакта6, кончилась Природа и родилась Экология. Экологическое мышление стало неизбежным, как только планета возвысилась до статуса произведения искусства.Экологическое мышление и планирование всегда были естественны для человека до изобретения письменности, поскольку жил он не визуально, а акустически. Вместо того чтобы иметь перед собой внешние цели и задачи, человек старался поддерживать равновесие между элементами, составляющими его окружение, и таким образом обеспечивать свое выживание. Парадоксально, но электронный человек разделяет многое из мировоззрения человека, каким он был до изобретения письменности, потому что живет он в мире одновременной информации, а это означает мир резонанса, в котором все данные являются взаимозависимыми. Человек одно-временности и электроники извлек на свет изначальные установки дописьменного мира и открыл, что иметь специализированные цели и программы — значит напрашиваться на конфликт со всеми другими специализированными начинаниями. «Все искусства стремятся занять положение музыки», — говорил Уолтер Пейтер7, а в условиях мгновенной информации единственно возможным разумным обос-нованием или средством упорядочивания опыта оказывается его музыкальное структурирование.Человек Гутенберга добился в XVI в. нового типа отсоединенности благодаря новой интенсивности визуального опыта, порождавшегося новаторской природой печатного слова. Этот новый акцент на значении визуального побуждал людей того времени следовать своим индивидуальным целям, заключались ли они в учении, в путешествиях или в открытиях, до последнего возможного предела. Новая раса визуально ориентированных исследователей пространства и времени вышла из «пещер» Гутенберговой техноло-гии. Изобретение Гутенберга позволило людям извлекать античность,
4 См. МсLuhan, Marshall. Joyce, Mallarmé, and the Press. – In: The Interior Landscape: the Literary Criticism of Marshall McLuhan. Ed. by Eugene McNamara. NY-London, 1969. р. 5.5 Автор пользуется русским словом «спутник» в английской транскрипции.6 Артефакт — образование или процесс искусственного происхождения. Артефакт — образование или процесс искусственного происхождения.7 Пейтер (Патер) Уолтер (1839—1894 гг.) — английский писатель, критик.
как никогда ранее. Новая скорость печатного станка создала обширные новые политические пространства и структуры власти, основанные на создании новой читающей публики. Матрица прессы с се сборочными линиями подвижных литер представляла собой архетипы8 для индустриальной революции и всеобщего образования.Типичные добродетели индустриального и типографского человека радикально пересматриваются и реформируются, когда информация движется со скоростью света. В то время как визуальный человек мечтал об отдаленных целях и обширных энциклопедических программах, электронный человек предпочитает диалог и немедленную вовлеченность. Поскольку ничто на Земле не может отстоять далеко при скорости света, электронный человек предпо-читает внутреннее — путешествию вовне, внутреннее — пейзажам внешнего мира.Парадоксально, но человек одновременности традиционен и прост в своих вкусах, предпочитая ориентации на человеческие отношения прежней грандиозности, достичь которой теперь нетрудно. Человек одновременности настроен на восприятие скорее акустически, чем визуально, живя в мире, центр которого везде, а окраина нигде. Не для него дух геометрии или дух количества; вместо отдаленных целей он стремится к распознаванию образа происходящего, и специализированной работе он предпочитает игру ролей, требующую гибкости и разнообразия. Воистину с появлением Спутника планета стала глобальным театром, в котором нет зрителей, а есть только актеры. На космическом корабле «Земля» нет пассажиров, здесь каждый является членом экипажа. Эти факты выступают не в виде идеалов, а непосредственно в виде данной реальности.
Когда вы показываете обе стороны, то проявляете тенденцию игнорировать возможность того, что сторон может быть намного больше двух
Следует отметить, что популярная пресса, как форма искусства, часто привлекала к себе восторженное внимание поэтов и людей, тонко чувствующих прекрасное, вызывая вместе с тем пессимистичнейшие оценки у академического мира. Давайте посмот-рим на образ газеты, как он все еще существует сегодня, после столетия телеграфа. Этот образ выстроен в соответствии не с сюжетной линией, а с ориентацией на дату. Как и поэма символиста, обычная газетная страница—это сбор несоединенных предметов, соотнесенных между собой в абстрактной мозаичной форме. Если иметь это в виду, то становится очевидным, что на протяжении многих лет газета была коллективной поэмой. Она представляет собой включающий все что угодно, образ общины и широкое разнообразие человеческих интересов. Без сюжетной линии, характерной для связного изложения, газета вот уже долгое время обладает качеством устной речи и коллективности, что связывает ее со многими традиционными формами искусства, созданными человечеством. На каждой газетной странице в прерывистой мозаике не соотнесенных друг с другом сообщений есть резонанс,
8 Архетип — прообраз, идея; в психологии К. Юнга — изначальные формы психической деятельности а коллективном бессознательном.
свидетельствующий о всемирном даже в тривиальном. Роберт Льюис Стивенсон9 сказал как-то: «Из газеты я мог бы сделать эпическую поэму, если бы знал, чего в ней не должно быть».Телеграфная пресса родилась в век поэзии символизма, в век Эдгара Аллана По10. То, как По подошел к процессу поэтического творчества, полностью соответствовало новой электрической скорости, с какой происходили события и поступали сообщения о них. Он просто указал на возможность писать стихи в обратном порядке начиная с желательного эффекта, а затем двигаясь к открытию «причины» или средства получения желательного эффекта.Снайдер и Морис указали на то, что в изложении новостей произошла та же структурная революция, которую символисты открыли как возможность для поэзии: за более чем сотню лет структура сообщения о новостях претерпела существенные изменения. Сегодня для американской журналистики вполне обычным является убеждение в том, что сообщение о новостях должно составляться задом наперед. В отличие от других литературных форм, кульминация находится здесь в начале. Наводящая информация, или вводный параграф (или параграфы), дает читателю существенные факты. Основная часть сообщения содержит в себе не больше, чем подробный объяснительный материал, причем структура его параграфов строится как ряд отдельных сообщений, в которых нет связи с тем, что было до того или будет в последующем, и значение того, что в них излагается, последовательно снижается11
Искусство символизма — это искусство сбрасывания покровов. Именно в приобретении опыта этого активного раздевания заклю-чается эффект воздействия символизма. Вещи, если о них сооб-щается просто как о чем-то взятом само по себе или же в соответ-ствии с какими-то классификациями, не поднимаются до уровня символа. Это происходит в газете.За последнее десятилетие в стиле того, как делаются сообщения, произошли заметные изменения; в этой связи можно сказать о переходе от «старой журналистики» к «новой журналистике». «Старая журналистика» стремилась к объективности; представляя людей и события, она старалась добиться этого тем, что показывала сразу «обе стороны». На протяжении, по крайней мере, столетия показ «за» и «против», хорошего и плохого был общепринятым способом установления беспристрастного равновесия и справедливости. Однако, когда вы показываете обе стороны, то проявляете тенденцию игнорировать возможность того, что сторон может быть намного больше двух, и, по мере улучшения средств доступа к информации и ускорения работы средств обработки ин-формации, простая светотень светлого и темного, «за» и «против» стала уступать невизуальным, ориентированным на переживание субъекта схемам-образам, позволяющим вовлекать человека в глу-бину происходящего путем погружения его в тотальность той или иной ситуации. Но, если «старая журналистика», рассказывая о людях и событиях, основное внимание уделяла выведению их на 9 Стивенсон Роберт Льюис (1850—1894 гг.) — английский писатель.10 По Эдгар Аллан (1809—1849 гг.) — американский писатель, поэт, литературный критик, предтеча символизма, родоначальник детективной литературы.11 См. Snyder Lewis and Morris Richard (Eds.). A Treasury of Great reporting. NY-London, 1962.
первый план как своего рода четко очерченных фигур, то <новая журналистика» может быть обозначена как предпочтение, отда-ваемое не фигуре, а фону. «Новая журналистика» предлагает не столько взгляд на людей и события, сколько средство погружения в ситуации, одновременно вовлекающие большое количество людей. Так, в рассказах Нормана Мейлера о предвыборных партийных съездах 1968 г. в Майами и Чикаго внимание уделялось не столько политической линии той или иной партии и по партиям, а опыту, который приобретается в атмосфере съездовской шумихи.12 В конце концов подход, погружающий вас в происходящее и сообщающий вам ощущение того, что «вы находитесь там, является вполне естественным для журналистики в новом окружении телевизионной образности, ибо телевидение приносит внешний мир в интимную домашнюю жизнь, так же как делает предметом публичного разбирательства частную жизнь в домашних стенах.Если телеграф и телефон осуществили революцию в схемах построения информации и стихотворной и журналистской речи, то приход телевидения может вывести нас вообще за пределы речи. Правдоподобное описание этого возможного будущего мы находим у Гаттеньо: зрение, хотя и столь естественно используемое нами, еще не создало свою цивилизацию. К нему подходят такие эпитеты, как быстрое, всеохватывающее, одновременно аналитическое и синтетическое. Оно действует со скоростью света, требуя так мало энергии, что наш разум может получать и удерживать неограниченно большое количество единиц информации в какую-то долю секунды. Зрение мгновенно открывает доступ к бесконечно большому числу предметов; богатство — вот обозначение зрения. В отличие от скорости света, нам требуется время, когда мы говорим и выражаем то, что хотим сказать. Инерция фотонов ничто по сравнению с инерцией наших мускулов и суставов.13
На протяжении тысяч лет человек действовал как человек видящий, охватывая просторы пространства. Но лишь недавно благодаря телевидению для него стало возможным перейти от неуклюжести речи (какой бы чудесной и дальнодействующей она ни была) как средства выражения, а потому и коммуникации, к использованию мощи динамичной и бесконечной визуальной экспрессии, тем самым позволяя себе вместе со всеми мгновенно приобщаться к огромным динамичным целостностям.Даже если какое-то время речь будет для нас оставаться наиболее общепринятым способом сообщать другим то, что известно нам, мы можем предвидеть наступление такой эры, когда обработка визуальных материалов будет столь же легким делом, как понимание нами разговора, но она будет более быстрой из-за отсутствия у нее инерции; благодаря же их распространению с помощью электронов мы сможем сразу же совместно участвовать в сознательном усвоении нового опыта. Сегодня для этого нужны объемистые романы.
12 См. Mailer Norman. Miami and the Siege of Chicago. NY, 1968.13 См. Gattegno Caleb. Towards a Visual Culture. NY, 1969, р. 4.
Ксерокс появляется, завершая цикл Гутенберга тем, что закручивает его в противоположную сторону; если Гутенберг каждого делал читателем, то ксерокс делает каждого издателем
Не пытаясь заглянуть на 100 лет вперед—и не глядя даже и на год вперед, достаточно взять сегодня14 и посмотреть на то, как меняется природа человеческой организации, отражаясь как в вещах самих по себе, так и в газете, чтобы различить новые удивительные образы, в соответствии с которыми строится действительность. Опубликование документов Пентагона и расследование, проведенное Элсбергом15, указывают на один из них, непосредственно связанный с ролью ксерокса. Ксерокс, этот новый вид услуг, имеющий отношение к печатной и письменной информации, является настолько децентрализованным, широко доступным и недорогим, что обычный человек при желании превращается в издателя.Для ксерокса, если отвлечься от той угрозы, которую он представляет для издательского бизнеса и для контроля за соблюдением авторских прав, характерны две вещи. С одной стороны, он вызвал появление больших комитетов, которые стали новым способом принятия решений, поскольку позволяют ставить перед всеми идентичные задачи и обеспечивать всех одними и теми же «позиционными бумагами» — справками и докладными записками с изложением фактической стороны вопроса. С другой стороны, он создал — и также в широких масштабах — подпольную прессу16.Между прочим, что касается подпольной прессы, то, наверное, стоит упомянуть, что ее отношение к публике или к «надпольной» прессе несколько напоминает то, которое существует между старой и новой журналистикой. Если воспользоваться понятиями гештальт-психологии, то прессу можно рассматривать в плане соотношения фигуры и фона, а в психологии, как и в журналистике, фон, опреде-ляясь через фигуру, обычно обращен к подсознанию. В условиях порождаемой электричеством одновременности фон для любой фи-гуры имеет тенденцию становиться все более и более заметным. Наверное, все это начиналось с кубизма и с открытием того, что через устранение данных непосредственно визуально, устанавливае-мых рациональным путем отношений между различными видами деятельности, через демонстрацию того, что находится внутри и внизу объекта, одновременно с тем, что дано на его поверхности, публика вовлекается в процесс восприятия полностью и познает происходящее через работу различных органов чувств. По мере того как будут и дальше возникать новые средства коммуникации, будет изменяться, естественно, «природа» новостей наряду с постоянно возобновляемой революцией в скоростях и схемах построения ин-формации.«Позиционные бумаги» — это документы секретного или кон-фиденциального характера, предоставляемые в качестве материала
14 См. McLuhan Marshall and Barrington Nevitt. Take Today: the Executive as Dropout. NY, 1972. (Маклуэн приводит здесь как часть фразы название данной книги).15 Речь идет о случае разглашения секретных документов Пентагона сотрудником «Рэнд Корпорэйшн».16 Самостоятельная пресса (в университетских городках и пр.), выступившая как антипод обычной, традиционной, массовой.
своей секретности, они сегодня могут быть распечатаны любым слу-жащим. Документы Пентагона были как раз такого рода, и они могли быть переданы для изучения или обсуждения в один из комитетов Конгресса. Эти документы относятся к тому, что называется «новостями, скрытыми за новостями», заниматься которыми когда-то считалось неприличным, а сейчас стало обычной журналистской работой, которая питает подпольную прессу и влияет на формы и аудитории обычной прессы. За период со времени «разгребателей грязи» в журналистике 20-х годов случилось так, что шпионаж — политический или коммерческий — стал самым крупным бизнесом в мире, и мы считаем само собой разумеющимся, что современная газета зависит от «жучков», позволяющих тайно следить за всем, что творится в обществе. По сути дела, мы рассчитываем на то, что пресса будет пользоваться «жучками», чтобы знать, что происходит в мире, и независимо от того, идет ли речь о личной жизни или общественной, не будет останавливаться, если надо проникнуть в любую тайну или преодолеть любую замкнутость.
Среди неожиданных черт информационной революции можно отметить необычайно сильное снижение роли самоопределения че-ловека через противопоставление себя другим людям и ориентации на мотивы эгоистического характера в результате выхода на первый план вовлеченности людей в жизнь друг друга и чрезвычайно сильного расширения сферы действия общественных интересов. Мы переместились в такой век, где то, что делает каждый, влияет на всех других, и потому удерживать в частной жизни что-либо в тайне не только становится практически невыполнимо, но к тому же еще и вызывает подозрения. Одним из результатов этого стало ослабление нравственности частной жизни (что часто обозначают как снисходительное отношение к аморализму) и вместе с тем, не-обыкновенно новое усиление значения, придаваемое соблюдению норм морали в общественной жизни. Это изменение убедительно проявило себя в уотергейтском скандале. Не только в Вашингтоне моральная неустойчивость в частной жизни не вызывает удивления, но это отношение к соблюдению норм морали частными лицами больше не распространяется на представление о президенте. Под влиянием электричества не является более возможным переносить моральную неустойчивость в частной жизни на сферу общественной деятельности; можно даже говорить о том, что в этой сфере ощу-щается действие предписаний своего рода нового абсолютизма.
США оказались той страной, где получили наибольшее развитие частный интерес и специализация. А потому в столь драматичных красках тайное наблюдение с помощью «жучков» за частной жизнью отдельных лиц, уже долгое время считающееся чем-то само собой разумеющимся в мире торговой, политической и военной деятельности, стало неожиданным средством выявления банкротства норм публичной морали.Уотергейтское дело разработало для всего мира впечатляющую модель развития информационной революции. Хотя, как кажется, это дело имеет отношение к вопросам политического шпионажа и манипуляций путем создания нужного имиджа, внимание привлекает также и тот факт, что мир как образовательной, так и торговой деятельности — в той же степени, что и мир политической и военной
деятельности,— зависит от банков данных, располагающих всевозможной информацией, касающейся как тех, кто производит, так и тех, кто потребляет, как тех кто правит, так и тех кем правят. Уотергейтское дело делает вполне очевидным, что вся планета превратилась в шушукающуюся галерку, а значительная часть че-ловечества зарабатывает себе на жизнь тем, что держит под на-блюдением другую часть человечества. В обязанность ФБР входит держать под наблюдением тех, кто работает в ЦРУ. Таким образом, у нас существует завершенная схема, по которой те, кто при-сматривают за детьми, в роли таких детей воспринимаются теми, кто присматривает за ними, а зрелая дама, сопровождающая моло-денькую девушку, сама оказывается такой девушкой; — и каждая коммерческая организация должна следить за всеми другими ком-мерческими организациями, поскольку это является непременным условием выживания.Ксерокс — это новый вид децентрализованного сервиса, который растворяет секретность и создает много новых форм связей между людьми, будь это в школьном классе, в законодательном собрании или в прессе. В то время как Гутенберг создал род занятий, который охватил целые страны, он изобрел и такой вид механической аппаратуры, которая способствовала развитию новых форм человеческих взаимосвязей, включая систему цен и рынки, с ней появившиеся. Тенденция нашего времени делать все больше, но с меньшими затратами, понимавшаяся Арнольдом Тойнби как «эфиреализация», является частью электронной информационной революции программного — в отличие от аппаратного — обеспечения с прямо противоположным, то есть децентрализующим, действием. В то время как механическая аппаратура требует единообразия продукта, что оправдывает централизованное управление, электронная форма информационного обслуживания позволяет не только децентрализовать организационную деятельность, но и производить большое разнообразие изделий без дополнительных затрат.
Если книги и продукция, изготовленные механическим способом, должны для возмещения затрат продаваться крупными партиями, то для электронной издательской деятельности на ксероксе большая публика и большие рынки могут стать почти ненужными. Даже легче, чем с помощью ручного станка, писатель может опубликовать несколько экземпляров своего произведения для друзей, размножив напечатанное им на машинке. Поэт, сочиняющий за пишущей машинкой, в то же самое время как бы и публикует свою работу. Ксерокс придает этому факту новый смысл.
Электрическая скорость с ее способностью мгновенно перено-сить человека куда бы то ни было, возможно, уже вывела его за пределы собственно человеческого
На заре печатного дела Монтень относился к самому факту публикации как к своего рода сальто, переносящему от того, что принято говорить, к тому, что хочется выразить: писать письма—это занятие, для которого, как полагают мои друзья, у меня есть некоторые способности. И я предпочел бы публиковать свои
изречения в этой форме, если бы мне было к кому обращаться. Мне нужно бы было иметь то, что я когда-то имел: некоторую связь, которая меня бы увлекала, поддерживала и возвышала... Если бы я обращался к такому притягивающему к себе другу, то был бы более внимательным и уверенным в себе, чем сейчас, когда я имею дело с большим разнообразием публичных вкусов. И, если я не ошибаюсь, мне удавалось бы большее... Удивительно, но многое из того, что я не хотел бы лично сказать никому, я говорю публике; даже своих самых верных друзей, чтобы они знали мои самые потайные мысли, я отсылаю к книготорговцу17. Монтень в данном случае привлекает вни-мание к книге как к своего рода посланию в бутылке, поскольку неведомыми путями она направляется к неизвестной публике, среди которой могут найтись люди, пожелающие с ней ознакомиться. Его рассуждения на эту тему позволяют также выявить важную харак-теристику газеты, поскольку любая публикация представляет собой специфическую форму «надевания маски»: писатель, как маску, надевает на себя читающую публику, пишет ли он в дневник или для газетного столбца:ЭРСИЛИЯ. Почему неправда? Я хотела убить себя! ЛЮДОВИКО. Да! Но, делая так, ты создала целую новеллу. ЭРСИЛИЯ (с опаской). Создала? Что ты имеешь в виду? Ты думаешь, я все это подстроила?ЛЮДОВИКО. Нет, нет. Я имею в виду себя. Ты, сама не зная того, создала ее во мне, когда рассказывала, что было с тобою. ЭРСИЛИЯ. Когда меня нашли в том парке? ЛЮДОВИКО. Да, а затем и позже, в больнице. Прости, но как ты можешь думать, что была никем? Да ты существовала хотя бы в той жалости, которую чувствовал каждый, читая в газете о том, что произошло с тобой. Ты не представляешь, каким было впечатление от того, что было напечатано в ней, каким был интерес, который ты вызвала к себе во всем городе. ЭРСИЛИЯ (тревожно). У тебя еще есть она? ЛЮДОВИКО. Кажется, да. Я, должно быть, отложил ее. ЭРСИЛИЯ. Найди, найди ее! Дай мне ее посмотреть! ЛЮДОВИКО. Нет, зачем себя снова расстраивать? ЭРСИЛИЯ. Дай мне ее посмотреть! Пожалуйста! Я хочу ее прочесть, я хочу прочесть, что там написали обо мне.18
Даже самый засекреченный дневник, который в течение веков оставался неразгаданным, как писал Сэмюэл Пепис19, остается для писателя маской, или вихрем энергии, увеличивающим его силу вла-дения языком. Дело в том, что наш родной язык уже сам по себе является коллективно используемой маской энергии, усиливающейся актом писания, а затем и актом публикации. Монтень видел в этом действии как «надевание на себя» публики, так и освобождение от своей собственной закрытости от внешнего мира: тому, что я подробно описал себя, я обязан публике. Мудрость, заключающаяся в моем уроке, в верности истине, свободе и действительности, ко-
17 См. Frame Donald M. Biography of Montaigne. NY, 1965, р.83.
18 См. Pirandello Luigi. “To Clothe the Naked” (and two other plays) translated by William Murray. NY, 1962.19 Пепис Сэмюэл (1633—1703 — английский литератор и государственный деятель, за исключением имен. весь его знаменитый дневник, содержащий около 1250 000 слов, написан малоизвестным стенографическим письмом Т. Шелтона.
торым стилистические правила и соблюдение пристойностей хотя и приходятся дочерьми, но лишь дочерьми побочными. . .... Кто бы ни отучил человека от безрассудства, заключающегося в преклонении перед скрупулезным сочетанием слов, не при чинит миру больше вреда. Наша жизнь наполовину безрассудна, наполовину мудра. И кто бы ни писал о ней, оставаясь лишь в рамках почтительности и благопристойности, упускает из виду боль те ее половины20.Монтень открыл парадокс, заключающийся в том, что чем больше читающей публики, тем большую ценность представляет исповедь автора перед самим собой.В процессе «надевания», о котором здесь идет речь, есть что-то таинственное, неразрывно связанное с коммуникацией. Знаменитая фраза Бодлера «hypocrite lecteur, mon semblable, mon frère»21
схватывает суть этого процесса. Читатель является лицемером именно в тот самый момент, когда сочиненные поэтом стихи «на-девает на себя», как маску, ибо, читая их, он воспринимает мир очень специфическим образом, применяя то, что другой поэт, С. Т. Колридж22, назвал «добровольным отказом от недоверия на данную минуту». Когда мы «надеваем» любую из созданных человечеством масок, будь это живопись, поэзия или музыка, когда читаем книгу или газету, мы смотрим на мир очень специфическим образом, изменяя наше восприятие художественным актом обретения веры в процесс, в который мы вовлечены. Вторая часть фразы Бодлера «mon semblable, mon frère» привлекает внимание к ответной части действия. В то время как читатель литературного текста или тот, кто пользуется любой художественной формой, «надевает» их на себя, как свою маску, используя как продолжение своего собственного восприятия и энергии, автор или другой творец также должны «надеть на себя» свою публику, потенциального читателя или потребителя всего того, что было со-творено. Творец имеет склонность к тому, чтобы относиться к образу самого себя как к маске потребителя или читателя, которую он старается «надеть». Этот сложный процесс коммуникации, посредст-вом которого средство коммуникации «надевается» теми, кто им пользуется, для того чтобы они могли испытать определенное изме-нение и расширение своего восприятия или способностей, включает в себя «надевание» потребителя средством коммуникации. В ком-мерческом плане это последнее действие обозначается как «давать публике то, что она хочет» или как «клиент всегда прав». Сложность этого процесса такова, что даже литературные критики потеряли надежду когда-либо понять его. Вместе с тем, критики прессы привыкли относиться к этому как к деградации, так же, как Шекспир третировал профессию актера, бывшей его собственной .Что бы там ни говорили первые или вторые, следует отметить, что по ходу процесса, о котором идет речь, происходит значительное увеличение ощущения собственной силы как у тех, кто производит, так и у тех, кто потребляет. Поскольку этот процесс находится в
20 Frame Donald. Op. Cit.
21 «Лицемерный читатель, мое подобие, мой брат» — из стихотворения «К Читателю», открывающего «Цветы зла» Ш. Бодлера.22 Колридж Сэмюэл Тейлор (1772—1834) — английский поэт и литературный критик.
самом центре коммуникационной деятельности, он, безусловно, будет оставаться главным в обсуждениях ее природы, пока читатели будут оставаться людьми, а не превращаться всего лишь в роботов. В виду того что соответствие «шкале человеческих возможностей» необходимо, чтобы люди могли испытывать чувство удовлетворения, будущее прессы неизбежно связано с ее сохранением в ней. В настоящее время скорость электричества с его способностью мгновенно переносить человека куда бы то ни было, возможно, уже вывела его за пределы собственно человеческого. Когда вы подключены к тому, что поступает к вам «через воздух», то одновременно находитесь и «здесь», и во многих других местах, по крайней мере уподобляясь бесплотному ангельскому существу.
При мгновенных скоростях... публика начинает непосредственно участвовать в таких действиях, о которых раньше она только слышала, находясь от них на большом удалении в пространстве и времени
Пора задать себе вопрос: «Что есть новости?» Как-то раз в антикварный магазин зашел прохожий и спросил: «Что есть нового?» Этот забавный вопрос обращает внимание на то, что мы живем в век поддельного антиквариата, что само по себе есть форма повторного проигрывания. Не есть ли и «новости» сами по себе повторное проигрывание в газете, как в средстве коммуникации, событий, имевших место в какой-либо другой среде (=средство коммуникации), и не побуждает ли нас это качество информационных сообщений стремиться к уменьшению промежутка, отделяющего событие от его повторного проигрывания, которое такое сообщение собой представляет? Не это ли заставляет нас определять, что есть новости, через добавление к ним слова «последние»?
В новом веке повторного проигрывания новости выступают, однако, в совершенно новом измерении, являющемся почти мета-физическим. Какой-нибудь футбольный матч или скачки теперь могут быть повторно проиграны, как бы сообщая свое значение без передачи первоначально полученного опыта. В процессе обретения этого опыта исход события мог вызывать сомнения, но, как сказал поэт, «опыт мы можем иметь, но значение упустить». В самом деле, природа опыта такова, что значение его мы почти неизбежно упускаем. «Значение», или отношение какого-либо события к нам самим, может дойти до нас спустя много времени. Однако теперь, когда повторное проигрывание нашего опыта или опыта других людей происходит мгновенно, стало возможным узнать значение опыта без самого опыта. Так, спортивные судьи могут ждать повторного показа, чтобы определить победителя. Опыт-то ими уже приобретен, и теперь им остается только подождать, чтобы узнать о его значении или об отношении этого опыта к ним самим и к другим людям.Мгновенность, как качество, присущее повторному проигрыванию опыта, в чем-то сходно с различием между познанием и узнаванием. Узнавание события может иметь место через какое-то время после его совершения, и оно является формой понимания, когда мы, например, говорим: «О, до меня не дошло, что это были вы!» Или: «О, теперь я вижу, в чем тут дело!» Узнавание является само по себе
более высоким уровнем организации понимания, чем познание, и все же теперь к нему относятся как к нормальному аспекту повседневной жизни в электрический век. Газеты давно уже используют эту мгновенность как измерение опыта начиная, по крайней мере, с распространения телеграфа ителефона, то есть на протяжении уже многих десятилетий. Таинственность этого вида ускорения информации, когда исчезает промежуток между приобретением опыта и пониманием его смысла, в том что публика начинает непосредственно участвовать в таких действиях, о которых раньше она только слышала, находясь от них на большом удалении в пространстве и времени. При мгновенных скоростях аудитория становится актером, а зрители — участниками. На космическом корабле «Земля» или в глобальном театре аудитория и экипаж становятся актерами, они больше производят, чем потребляют. Они стремятся скорее программировать события, чем наблюдать их. Как и в столь многих других случаях, эти «следствия» появляются до своих «причин». При мгновенных скоростях причина и следствия, по крайней мере, одновременны, и именно это измерение естественным образом наводит всех тех, кто привык к нему, на мысль о том, что следует упреждать события с надеждой на лучшее, а не участвовать в них, как фаталисты. Возможность публичного участия становится своего рода технологическим императивом, получившим название «закона Лаппа» и гласящим: «Если что-то может быть сделано, то это должно быть сделано» — своего рода завывание сирены, свидетельствующее об аппетите эволюции.
ПЕРЕВОД В. П.ТЕРИНА
"Технополія" (Ніл Постмен про впливи сучасних технологій на культуру) Адаптувала Вікторія Бондарчук
Книжку „Технополія” ("Technopoly") можна вважати однією з
програмових праць Ніла Постмена, квінтесенцією його поглядів. Розпочинається „Технополія” легендою про Тамуса, короля Верхнього
Єгипту. Мудрий бог Тот продемонстрував йому різноманітні досягнення людства, які допомагають покращити якість життя. Писемність же Тот назвав один із способів розвинути мудрість і пам’ять. Однак Тамус з ним не погодився. Надумку Тамуса, насправді ті, хто вмітимуть писати і читати, будуть не мудрими, а володітимуть псевдомудрістю. „Хто записуватиме, стане забудькуватим, – надто вони покладатимуться на написане”. Тобто у сучасному осмисленні можна сказати, що вони отримають інформацію, а не знання.
На думку Постмена, радикально нові технології створюють нові дефініції старих термінів, і цей процес відбувається завжди, незважаючи на те, повністю ми усвідомлюємо його чи ні. Зрозуміло, нові поняття, що з’являються, вимагають нових термінів. Але поряд з цим процесом водночас відбувається переосмислення старих термінів, вони набувають нового значення.
У легенді царя Тамуса обгрунтовано перші засади інформаційного елітизму, тобто нерівномірного доступу до інформації і формування таким чином інформаційної еліти. Також тут можна провести паралель з „чорними дірами” інформаційного суспільства Кастелса. Гарольд Інніс, батько сучасних вчень про комунікаційні технології, говорив про монополізм знань:
ті, хто контролює процес розробки нової технології, акумулюють силу, і тому формуюють певну форму конспірації проти тих, хто не має доступу до цієї технології. Тезу Інніса розвинув Ніл Постмен. Він стверджував, що не лише доступ до здобутків цивілізації є проблемою, проблема полягає ще й у тому, що здобутки і недоліки не поширюються водночас, у розподілі благ цивілізації є переможці і переможені.
Протягом всього етапу становлення цивілізації її здобутки (чи то телебачення, чи школи) мають лише маргінальну значимість для цивілізаційних аутсайдерів. Якщо в процесі розбудови культури виникає конспірація, то це не що інше, як культура, яка втрачає одну зі своїх важливих функцій – бути способом комунікації. Водночас важливішим є те, що зміни, які технологія вносить у культуру, є дуже глибокими, адже нові технології змінюють сам спосіб мислення. Нові технології створюють нове світосприйняття. Візьмімо хоча б „оцифрований світ” Пелєвіна чи математичний концепт реальності Постмена – обидва ці приклади демонструють наскільки технологія здатна змінити спосіб світосприйняття. До таких винаходів, які здатні змінити обличчя світу, Постмен зачисляє годинник та друкарський верстат.
"Нові технології змінюють структуру наших інтересів – речі, про які ми думаємо... Вони змінюють характер символів – речей, якими ми мислимо... І вони змінюють саму природу спілкування – арену, де розвиваються думки", – пише у „Технополії” професор Постмен.
Звертаючись до теорії культури, вчені по-різному класифікували суспільство та культуру й техніку, що розвивались в ньому. У культурі типу „тул–юзінг” засоби мають доволі прозаїчну мету – вирішувати проблеми поточного життя, а також служити символічному світу мистецтва. Перші технології не руйнували цінність і гідність культури чи їхні вірування. Примітивні технології були інтегровані в культуру способами, які не суперечили світоглядові.
Наступна стадія розвитку суспільства – технократія. Тут засоби відіграють головну роль у самоусвідомленні культури. Технології вже не інтегровані в культуру, а атакують її і намагаються стати її частиною. Витоки формування подібної культури знаходимо ще у середньовічній Європі, де було здійснено три найважливіші винаходи людства: годинник, друкарський прес і телескоп.
При цьому варто зауважити, що Артур Кестлер назвав усіх видатних винахідників середньовіччя (Галілея, Кеплера) сновидами, тобто не повністю свідомими своїх дій. Вони не були зацікавлені в ідеї прогресу як такого. Першим, хто встановив зв’язок між наукою і розвитком умов людського життя, став Френсіс Бекон, якого Постмен називає першою людиною технократичної ери, де починає формуватися утилітарний погляд на знання. Історія технократії може датуватися винаходом Джеймсом Ваттом парового двигуна у 1765 році. З розвитком і удосконаленням винаходів почала формуватись класична технократія, тобто суспільство, лише частково контрольоване соціальними та релігійними звичаями і кероване імпульсом винаходити. Однак великим плюсом технократії є, крім віра в ідею прогресу, ще й повага до пересічної людини та її прав, політична і релігійна свобода. Відтак успадкована аристократія стала абсурдом. Зрештою, технократія не знищила соціальний і символічний світ, вона його субординувала. Громадяни технократичного суспільства усвідомлювали, що техніка не запропонує їм філософії для повсякденного життя, тому вони продовжували користуватись філософією батьків. У часи технократії технологічний і класичний світогляд могли співіснувати.
У Технополії ми зустрічаємось з абсолютно протилежною ситуацією. Технополія змінює принципи світогляду, змінюючи акценти на тому, що ми маємо на увазі під релігією, мистецтвом, культурою. Фактично це є тоталітарна технократія. Перші приховані спроби сформулювати засади
Технополії ми зустрічаємо у принципах наукового менеджменту Тейлора. Схематично ці принципи можна сформулювати у тезах: основна мета людської праці – ефективність; технічні калькуляції ціняться вище, ніж людський розсуд; людські розмисли швидше здатні викликати недовіру, як суб’єктивні; те, що не може бути виміряне і обчислене, не існує; справами громадян найкраще керують так звані експерти. Тобто індивідуальні судження були замінені оцінками, правилами і принципами.
Один з базових принципів Технополії – „техніка може думати за нас”, тому людське життя знаходить своє значення у техніці. У культурному плані становлення Технополії як суспільства підірвало основи старої віри, зламало її основи. По черзі Ніцше, Фройд, Уотсон (засновник біхевіоризму), Ейнштейн науковими дослідженнями, філософськими поглядами та експериментами призвели до переосмислення традиційних цінностей, а відтак підірвали віру в них. Їх змінила віра в авторитет і силу науки. Постмен стверджує, що „ми віримо, тому що нема підстави не вірити”. Вчений вважає, що у Технополії людство не має чіткої концепції світу, тому фактично „нічого не може нас здивувати”, а у моральному плані це несе за собою деякий цинізм і розхитування моральних орієнтирів. На думку Постмена, Технополія позбавляє нас соціальних, політичних, логічних і духовних підвалин –не маючи жодної моделі чи усталеного зразка, нема сенсу реагувати ні на що зі здивуванням. Тому Постмен називає сучасний стиль життя „життям у світі, де нема випадковостей”. Втрата віри в найширшому плані (в тому числі і релігії) призвела не лише до цинізму, але й до певної суспільної розгубленості, адже до того Біблія давала відповіді як на фундаментальні питання буття, так і на власне практичні запитання.
Тим часом головним рушієм Технополії є поінформованість, а не мудрість. Така інформація, нагромаджена без чітко визначеної мети, творить інформаційний хаос. Крім того, вона набуває рис самоцінності, стає засобом і кінцевою метою людської креативності. Зрештою, інформаційний хаос не є породженням виключно наших днів, на думку Постмена, він є неодмінним супутником ери інформації, яка почалася ще від Гутенберга. Вчений схиляється до думки, що крім безперечних зручностей у доступі до інформації, друкована книга створила інформаційну кризу, адже інформації стало надто багато і пересічному європейцю ставало важко розібратись у ній. Виникла потреба у заходах контролю. І одним з перших таких засобів стала школа, яка допомагала „фільтрувати” інформацію, розкладати по поличках потрібне і непотрібне. Як наголошує Постмен, „школа стала першою бюрократичною інституцією для перевірки і легітимації інформаційного потоку”. Тим часом Технополія не може обійтись без відповідного контролю, адже у ній відсутнє трансцендентне значення мети, а інформація стане небезпечною, коли вона, умовно кажучи, не має виходу. Друкарський верстат створив нове інформаційне середовище, після його виникнення протягом майже 200 років Європа лише призвичаювалась до змін у культурній свідомості, розвиваючи нові інституції. Однак зв’язок між інформацією, метою і кориcністю повністю втратив своє значення з винайденням телеграфу, який ознаменував собою другу стадію інформаційної революції, створивши ідею інформації, вільної від контексту. Наступниками телеграфу стали фотографія, радіо та комп’ютер, які завершили процес знецінення інформації, як вважає Постмен. „...Інформація стала певним різновидом сміття, не лише позбавленим можливості відповідати на фундаментальні питання, але й непотрібним.. Інформація не призначена для когось конкретно, вона з’являється у величезному обсязі і відрізана від мети”...
Зрештою, зі зміною в усвідомленні суті інформації змінилося і ставлення до культури, адже Технополія – це стан культури і думки. Культура шукає свого значення у технології, там же знаходить своє задоволення і бере накази. Технополія вимагає нового соціального устрою,
процвітаючи тоді, коли зламані системи захисту проти інформації. У класичному суспільстві такими системами захисту завжди виступали суди, школа і родина, однак ці соціальні інституції втрачають можливість контролювати всю інформацію. Якщо ж інформації стає занадто багато і вона здатна підтвердити будь-яку теорію, то вона стає беззмістовною. Беззмістовність інформації і подальше зростання технологій призводить до відчуження. Як приклад Постмен наводить запровадження у медичну практику стетоскопа, який став першим кроком до відчуження лікаря від пацієнта, адже відтепер слова і особисті відчуття хворого стали менш значимими. Такий, здавалося б, позитивний крок як застосування нових технологій у лікуванні призвів до змін на філософському рівні. Від тези „люди в деякому відношенні, як машини” людство перейшло до тези, що „ми трохи від них відрізняємось”, аж поки концепт дегуманізації не завершився тезою „люди є машинами”. Паралельно з цим процесом відбувалась гуманізація чи то анімізація машин – наприклад, звичною стала фраза „комп’ютер рахує” чи „у компі з’явився вірус”, хоча у первісному значення слово „вірус” вживалось виключно щодо імунної системи людської істоти.
Наступним кроком у механізації людського суспільства стала втрата віри у правильність суб’єктивних рішень. Доказом цієї тенденції стало винахід „детектору брехні”. Оскільки Технополії бракує ідеї, то вона шукає підґрунтя у статистичній об’єктивності. Виникає помилкове у самій суті поняття сцієнтизм, який визнав методи природничих наук придатними до осмислення людської поведінки. Окрім цього, у такому суспільстві не вистачає духовного начала, а наука не може служити основою віри, оскільки вона є засобом, але аж ніяк не метою.
Підсумувавши всі погляди Постмена, можна дійти висновку, що вчений завбачливо залишив нам попередження бути пильними, адже на нас насувається Технополія. Єдиний шанс для людства – це обстоювання ідентичності у механізованому світі, а для цього необхідно надати нового поштовху у розвитку соціальних інституцій або ж модифікувати старі.
Терії комунікації
Модель кодирования/декодирования ХоллаIn McQual, D. & Windhal, S. Communication Models for the Study of Mass Communication. 2nd Edition. Longman, 1993. Pp. 146-147.
Одним из первых подходов в области анализа приема сообщений (reception analysis) был вариант критической теории, сформулированный Стюартом Холлом (1980). Холл подчеркнул, что любое медиа-сообщение проходит на своем пути от источника до получателя (интерпретатора) серию трансформационных стадий, главные из которых изображены на рисунке ниже.
Эта теория была сформулирована на примере телевидения, но может быть применена к любым масс-медиа. Она основывается на базовых принципах структурализма и семиотики, которые предполагают, что любое смысловое "сообщение" конструируется из знаков, которые могут иметь явные (denotative) и подразумеваемые (connotative) смыслы, в зависимости от выборов, которые делает "кодировщик". Главное положение семиотики заключается в том, что разнообразие смыслов очень сильно зависит от природы языка и от значимости, ассоциирующейся с упорядоченными комбинациями знаков и символов в рамках культуры, в которой находятся и отправитель (кодировщик), и получатель (декодировщик). Семиотика подчеркивает силу (power) закодированного текста и рассматривает смысл прочно внедренным в текст. Холл принимает некоторые элементы этого подхода, но оспаривает его основополагающее допущение по двум причинам. Во-первых, коммуникаторы предпочитают кодировать сообщения с идеологическими целями и, преследуя их, манипулируют языком и медиа (сообщениям придается "предпочтительный" - preferred - смысл или, как это теперь называется, 'spin'). Во-вторых, получатели не обязаны принимать или декодировать сообщения такими, какими они отправлены, но могут сопротивляться и сопротивляются идеологическому влиянию, применяя альтернативные или оппозиционные [стратегии] чтения, в соответствии со своим опытом и взглядом на вещи.
Стадии, которые проходит сообщение на пути к получателю, в принципе, просты. Коммуникация инициируется медиа-институтами, которые задают типичные и повторяющиеся смысловые рамки, конформные по отношению к доминирующим структурам власти. Отдельные сообщения "кодируются", часто в форме устоявшихся содержательных жанров (таких как "новости", "спорт", "поп-музыка", "мыльная опера", "детективный сериал") имеющих очевидный смысл и встроенные руководства для их интерпретации аудиторией. Чрезвычайно сложная культура медиума, такого как телевидение, заключает в себе огромное разнообразие дискурсов. Зритель же подходит к содержанию, предлагаемому медиа, с другими "смысловыми структурами", которые коренятся в его собственных идеях и опыте.
Разные группы людей (или субкультуры) занимают совершенно разные социальные пространства и совершенно по-разному воспринимают сообщения медиа. Общий вывод Холла заключается в том, что декодированный смысл не обязательно (или не всегда) совпадает с тем смыслом, который был закодирован (несмторя на то, что он опосредуется конвенциональными жанрами и общей языковой системой). Важнее, однако, то, что декодирование может принимать курс совершенно отличный от предполагаемого. Получатели могут читать между строк и даже переворачивать намеченное направление сообщения (обозначено на рисунке пунктиром).
Модель кодирования/декодирования Холла (Hall 1980).
Очевидно, что эта модель и связанная с ней теория содержит в себе некоторые из принципов, упомянутых выше: многообразие смыслов, существование "интерпретативных" сообществ и первичность получателя в определении смысла.
Hall, S. (1980). Encoding, decoding in the television discourse. In Hall, S., Hobson, D. & Lowe, P. (eds). Culture, Media, Language. London: Hutchinson.
Morley, J. (1980). The "nationwide" audience: structure and decoding. Television Monographs, 11. London: British Film Insitute.
Дискурсивная модельБолее свежие разработки в этом направлении подчеркивают тот факт, что "тексты" медиа - это не просто закодированные языком смыслы, но смысловые конструкции, комбинирующие закодированный текст со смыслами, которые аттрибутирует тексту его "читатели". По Фиске (Fiske, 1987), "[медиа-]тексты - это продукты своих читателей. [Телевизионная] программа становится текстом в момент чтения, то есть когда ее взаимодействие с одной из ее многочисленных аудиторий активирует какие-нибудь смыслы/удовольствия, которые она способна вызвать" (p. 14). Фиске вводит понятие "дискурс" и считает его весьма существенным в изучении процесса производства текста. Дискурс определяется как "язык или система репрезентации, которая развилась в ходе социальных процессов и которая создает и поддерживает когерентный набор смыслов относительно какого-то важного предмета". Определенное таким образом понятие дискурса весьма близко понятию "смысловой структуры" Холла (1980). По Фиске, множественность смыслов (полисемия) медиа-текстов - не просто демонстрируемый факт, но существенная характеристика средств медиа, делающая их популярными среди самых широких социальных слоев, в разных социальных ситуациях, среди людей с самыми разными рамками понимания, применяемыми к одному и тому же медиа-содержанию. Эти идеи схематически изображены на рисунке ниже.
Модель медиа-дискурса (по Фиске, 1987).Главное, что иллюстрирует эта схема - это то, что смыслосодержащий текст расположен на
пересечении/соответствии дискурсивного мира аудитории и дискурса, воплощенного в медиа-тексте. Телезритель вносит свой вклад в конструирование смысла текста, используя для этого свой собственный опыт. Важная переменная ТВ-дискурса - степень реализма или полисемии.
Чем "реалистичней" программа, тем более ограничены смыслы, которые могут быть сконструированы аудиторией. Чем более программа "полисемична", тем более она "открыта",
тем меньше она содержит "предпочтительных" смыслов, тем больше разных текстов и альтернативных смыслов может быть сконструировано зрителями на ее основе. В то время как данное обсуждение выглядит касающимся содержания и возможного эффекта сообщения, на деле "анализ восприятия" не проводит различий между "смыслами" текста и "удовольствиями"
(pleasures), которые получают зрители. Последнее - точно так же как "сообщение" или предполагаемое "содержание" должно быть сконструировано получателем.
Fiske, J. (1987). Television Culture. London: Routledge.
Hall, S. (1980). Encoding, decoding in the television discourse. In Hall, S., Hobson, D. & Lowe, P. (eds). Culture, Media, Language. London: Hutchinson.
© Дерябин А.А., пер. с англ., 1998
МакКуэйл Д., Виндал С. (1993/1998). Модель кодирования/декодирования. [WWW-документ] URL http://www.nsu.ru/psych/internet/bits/hall.htm
Тема: Глобалізація
Орест Семотюк
Мас-медіа у процесах глобалізації: стан і перспективи
© О.Семотюк, 2000
Останнім часом чимраз більшої популярности набирає поняття “global village” (світове село). Вживаючи цього терміну, ми водночас говоримо про інформаційне суспільство і зосереджуємо свою увагу на стрімкому розвиткові сучасних комунікаційних технологій. Завдяки цим технологіям наша колосальна планета швидко стає отим невеличким селом, мешканці якого пов’язані всесвітньою павутиною Інтернету і ходять один до одного в гості, роблять покупки, відвідують наукові семінари, не полишаючи власної домівки. Саме на ролі мас-медіа у процесах глобалізації ми б хотіли зосередити увагу.
Говорячи про вплив медіа на світову політику, варто визначити аспекти цього впливу. По-перше, держава, точніше її політичні інститути, поступово втрачають контроль над змістом інформаційних повідомлень. По-друге, медіа отримують чимраз більше можливостей впливати на громадську думку, мобілізувати її, висвітлюючи глобальні конфлікти у той чи інший спосіб. По-третє, розвиток новітніх комунікаційних технологій і реальні диспропорції між розвиненими та бідним країнами ставлять до ЗМІ нові вимоги, на які ті не завше реагують адекватно. Усі згадані аспекти є важливими орієнтирами як для політиків, так і для мас-медіа.
1. Втрата державного контролю
Розвиток нових технологій зробив свою справу. Портативні комп’ютери, теле- і відеокамери, стільникові телефони стають щораз меншими і простішими у користуванні, їх можна застосувати практично у будь-якій точці світу. Інформаційні повідомлення з місця події доходять до глядачів, слухачів, читачів за лічені хвилини. Як наслідок – державні установи не в змозі проконтролювати зміст цих повідомлень. Політики демократичних держав стримано і водночас критично висловлюються про вплив сучасних медіа на світову політику. Колишній держсекретар США Дж.Шультц вважав, що прямі трансляції з місця події показують цю подію у її розвитку та змушують уряди оперативно реагувати. Шультц стверджує, що за час його роботи у Держдепартаменті близько 70% усіх зовнішньополітичних дискусій стосувалися питання, як медіа висвітлюють той чи інший міжнародний конфлікт. Британський міністр зовнішніх справ уряду консерваторів Д.Герд називав журналістів-міжнародників засновниками клубу “треба щось робити”. Прямі телетрансляції не лише чинять тиск на політиків, але й відкривають їм нові комунікаційні можливості. Повідомлення електронних ЗМІ є новим джерелом інформації, яке у кризових ситуаціях переважає традиційні бюрократичні канали своєю оперативністю. Ці повідомлення виводять з ізоляції чільних урядовців і пропонують їм безпосередній шлях подачі інформації. Що ж стосується авторитарних режимів, то тут політики інакше реагують на втрату контролю над медіа та їх роль у формуванні громадської думки. Іран та Китай, наприклад, намагаються заборонити приватним особам користуватися сателітарними антенами, у Югославії Слободана Мілошевича закривали опозиційні газети і радіостанції. У т.зв. “гарячих точках” кореспонденти озброєні не лише диктофоном, фотоапаратом чи камерою, але й бронежилетами і мають охоронців. Постає питання, чи авторитарні режими зможуть тривалий час ізолювати свої суспільства від світових інформаційних потоків? Контролювати прийом із сателітарних антен незрівнянно важче, аніж створювати перешкоди іноземним радіостанціям. Усі диктатори розуміють, що однією із причин падіння комунізму у Центральній та Східній Європі була втрата державою інформаційної монополії.
2. Формування і мобілізація громадської думки
Вплив ЗМІ на громадську думку є незаперечним. Показ кризових трагічних чи драматичних подій відразу викликає осуд і обурення міжнародної спільноти. Проте після отримання детальнішої інформації часто це обурення змінюється обережнішими висловлюваннями чи позиціями. Наприклад, незважаючи на відверті картини людського страждання у Боснії, показані світовими телекомпаніями, громадська думка у західних державах все ж була налаштована проти військової інтервенції. Повідомлення з Балкан унаочнили те, що причини тамтешнього конфлікту були незрозумілими для закордонного інтервента, водночас поза увагою медіа залишилися намагання Заходу не допустити військової інтервенції Росії на ці терени. Медіа підбурюють політиків, проте не дають жодних рекомендацій щодо прийняття ними політичних рішень. Якщо мова йде про інтереси національної безпеки, то політики не віддають ініціативи мас-медіа, а радше докладають усіх зусиль, щоб останні висвітлювали події
згідно із баченням урядовців.
З іншого боку, ЗМІ чинять тиск на політиків, змушуючи їх швидко реагувати на повідомлення, які часто є неповними, а іноді й неправдивими. Громадськість нині очікує швидкої реакції політиків, а якщо її немає, то в гру вступають політичні коментатори. Для більшости політиків характерна саме вичікувально-зволікаюча позиція, тому вони досить часто при аналізі міжнародних подій лише побіжно окреслюють основну тенденцію і не беруть на себе жодних зобов’язань. Політики, які реагують невпевнено і двозначно, тим самим залишають мас-медіа більше можливостей на формування громадської думки з приводу того чи іншого конфлікту та стають мішенню для опонентів, які теж вдаються до послуг медіа. Тому політикам варто чітко встановлювати пріоритети і однозначно формулювати державні інтереси.
Поруч із оперативністю та ефективністю медіа у інформуванні світової спільноти, існують також і певні обмеження. Серед цих обмежень не останню роль відіграють економічні міркування. Як державні, так і приватні ЗМІ намагаються мінімізувати видатки на кореспондентів і сучасне технічне забезпечення. Це “фінансове мислення” істотно позначається на повідомленнях про кризи, які не набули широкого міжнародного резонансу. Тиск з боку комерційного розважального ТБ, яке прагне до постійного збільшення аудиторії, негативно впливає на якість інформаційних повідомлень. Навіть якщо медіа й вдається мобілізувати громадську думку на короткий час, то це є лише реакцією на емоційно подані картини війни, етнічних конфліктів і людських страждань. Політики і уряди країн стоять перед дилемою. Голосні вимоги “щось зробити” часто змінюються послабленням громадського інтересу, а то і спротивом гуманітарним допомоговим акціям, що потребують значних коштів. Тому не дивно, що окреслилася тенденція до певного зволікання, коли йдеться про міжнародне втручання для вирішення військових чи гуманітарних проблем.
Мобілізація громадської думки обмежується також і звичками глядачів. Навіть у розвинених державах громадськість приділяє незначну увагу проблемам інших країн. Найновіші дослідження у США свідчать, що глядачі просто перемикають канал, де йдеться про конфлікт чи кризові явища. Інформаційні повідомлення, незважаючи на їх глобальність, впливають лише на незначну частину населення. Проте саме ця політично заангажована частина населення об’єднується у різні доброчинні організації та ініціює гуманітарні акції.
В епоху електронних ЗМІ не втратила свого значення і преса. Газетні коментатори чи оглядачі політичних часописів формують свою думку на підставі побаченого по телевізору, а політики активно реагують не лише на зміст теленовин, а й на газетні статті та коментарі.
У тих країнах, де громадське чи державне ТБ має довголітні традиції і конкурує із комерційними каналами, йому вдалося зберегти свою аудиторію. У країнах, що розвиваються, сучасні комунікаційні засоби є привілеєм невеличкого прошарку населення. Тому можна передбачити, що у цих країнах посилюватимуться тенденції до “суспільства двох класів”, аж поки сучасні засоби комунікації не стануть доступними широкому загалові.
3. Перспективи
Глобальні інформагентства, що пропонують пряму трансляцію з місць подій, набули свого поширення і утвердилися впродовж останніх двох десятиліть. CNN, BBC, REUTER, FRANCE PRESS створили транскордонні мережі новин, їх аудиторією є цілий світ.
Розвиток нових інформаційних технологій, створення комунікаційних мереж у переважній більшості випадків трактують як позитив, як нову технологічну революцію, котра приведе людство до нового щасливого тисячоліття.
Проте не варто забувати, що моторами такого розвитку є багаті потужні медіа-концерни, які в змозі фінансувати цей технологічний поступ.
Тому ринок комунікацій і технологій у найближчому майбутньому контролюватиметься західними, точніше американськими, компаніями. Новини і коментарі про світові події подаватимуться і аналізуватимуться із американського кута зору. Ця однобічна спрямованість викликає і викликатиме справедливу критику з боку решти країн. З іншого боку, повідомлення саме із держав, що розвиваються, дуже часто опиняються на перших шпальтах газет чи займають чільне місце у новинах, хоча не завжди ці матеріали реально відображають ситуацію.
Поруч із цією магістральною тенденцією спостерігаються й інші. Сьогодні місцеві ЗМІ часто
послуговуються тими ж прийомами, які уможливили успіх світових медіа-концернів – нейтралізація чи ізоляція конкурента, посилена увага до сенсаційних матеріалів, їх ефектне зовнішнє оформлення. Крім того, багато локальних ЗМІ мають у своєму розпорядженні таке ж технічне обладнання, як і світові медіа-концерни, що посилює конкурентоздатність засобів місцевої комунікації.
Можна прогнозувати, що у найближчі десятиліття стрімко розвиватимуться локальні агентства новин, які транслюватимуться національними мовами і задовольнятимуть місцеві потреби тієї чи іншої країни у інформації із решти світу. Що ж стосується транскордонних світових інформагентств, то перед ними, крім традиційних бізнесових інтересів і боротьби із конкурентами, стоять істотні виклики. Кореспонденти цих світових агентств у переважній більшості недостатньо або взагалі не обізнані з іншими, не західними культурами. Вони часто змушені повідомляти про величезні країни, не знаючи їхні етнокультурні чи політичні особливості. Як наслідок, західна громадськість часто не отримує комплексного та об’єктивного уявлення про той чи інший реґіон. Із фінансових міркувань світові інформагентства нерідко вдаються до послуг позаштатних кореспондентів чи вільних журналістів, які за браком надійних джерел чи моральних стандартів продукують або відверті нісенітниці, або “сірятинку”. Політики можуть і повинні впливати на майбутній розвиток медіа. Їм слід бути більш відкритими для нових тенденцій. Приміром, у країнах ЕС майже кожна дитина вже у школі знайомиться з комп’ютером та Інтернетом, щоби в майбутньому вміти критично і вибірково ставитися до величезної кількости інформації. В Індії уряд створює “університет без стін”, національну інформаційну мережу, інтегровану в Інтернет. У майбутньому медіа створюватимуть щораз більше можливостей для участи громадськости у політиці. Попри те, що процес цей є поступовим і тривалим, міжнародна політика стає чимраз відкритішою і змушена (з огляду на зростаючий вплив Церкви) брати до уваги і морально-етичні аспекти.
З іншого боку, багато політиків побоюються, що втрата громадськістю інтересу до простих політичних подій приведе до того, що люди реагуватимуть лише на сенсаційні повідомлення.
Дійсно, незаперечним є те, що населення більшости країн присвячує значну увагу міжнародним подіям лише тоді, коли розвиток цих подій загрожує національним інтересам їх держави.
Аспектом, який нерідко залишається поза увагою, є здатність медіа у кризові моменти швидко і докладно інформувати публіку про суть і можливий розвиток конфлікту. У такі моменти інформаційний потік може містити як ретельно перевірену, зважену, так і безвідповідальну, несерйозну інформацію. У суспільстві, яке звикло отримувати величезну кількість інформації, люди навчилися її оцінювати. Щось вони вважають важливим, а щось – не вартим уваги. Неякісна чи помилкова інформація відразу викликає справедливу критику і веде до усвідомлення того, що епоха таємної дипломатії минула, що світ завдяки новітнім комунікаційним технологіям стає щораз меншим – отим “всесвітнім селом”, про яке згадувалося на початку. Сучасні ЗМІ можуть мати руйнівну дію. Проте вони можуть та повинні, взявши на себе відповідальність, стати надійними партнерами урядовців у політичних дебатах про майбутнє світу.
Тема:Новини як порядок денний для світу
Зразок аналізу новинних блоків на різних ТБ-каналахВисвітлення: телеканали з кожним днем працюють професійніше, але до ідеалу ще далеко
Більшість телеканалів у четвер, 26 травня, винесла в новини №1 те, що Януковича (знову „через телевізор”?) викликають до прокуратури. Новини про засідання уряду на телеканалах подавалися стримано й, як правило, сюжет ставили третім, а то й п’ятим.
Перший Національний, віддавши данину новинам щодо Януковича, поставив сюжети про Луценка з Бакаєм та Червоненка все з тим же Бакаєм, а тоді вже йшов сюжет про засідання Кабміну. Глядачам розповіли про те, що „Україна стала ближче до Світової організації торгівлі на 21 законопроект. Саме стільки їх затвердив Кабінет міністрів на своєму засіданні”. Зауважили, що „за один день уряд зробив більше для вступу України до СОТ, аніж за 14 років незалежності”. Окрім того, наголошували на тому, що „уряд максимально враховує інтереси вітчизняних товаровиробників”. Не залишили без уваги й виступ Олега Рибачука, який говорив про те, що тепер слово за парламентом України. Загалом враження від сюжету позитивне. Добротний (середній, якщо хочете) матеріал.
На каналі „Інтер” новиною №1 зробили те, що Кабмін затвердив порядок погашення комунальних боргів за рахунок вкладів, які згоріли в Ощадбанку СРСР. І це, мабуть, правильно, оскільки саме ця новина не могла не зацікавити пересічних глядачів. Затим ішлося про Нікопольський феросплавний, викинули також на екран працівники каналу купу „кримінальних тем”. Порадували телеглядачів цього дня хіба що повідомленням про те, що „ще Нострадамус передбачав помаранчеву революцію. У записах Нострадамуса навіть начебто є згадки про Президента і Прем’єра”, − стверджували на цьому каналі. Не пояснили працівники каналу, що саме мали на увазі. Думаю, і у телеглядачів після перегляду новин залишилося чимало запитань.
На „Новому каналі” розпочали підсумковий випуск новин із повідомлення про Бакая. Згадали Януковича й Колесникова. Аж після цих трьох сюжетів пішов матеріал про засідання Кабміну. Спочатку журналісти зосередилися на „поверненні втрачених заощаджень”. Журналіст зауважив: „Яку суму боргу покриватимуть втраченими заощадженнями та кому передусім, − прем’єрка не розповіла. Лише сказала, що про такий взаємозалік ошуканих громадян повідомлять”. Не думаю, що саме на цьому аспекті варто було зосереджуватися. Професіонал мусив знати, що спочатку ухвалюється рішення – механізм його реалізації розробляється з часом. Добре, що в сюжеті було названо загальну суму боргу: „…7 мільярдів гривень. Шість із них планують списати на втрачені заощадження ще цього року. Ці гроші передбачено Держбюджетом”. Принаймні, читач одразу міг зробити висновок, що цього разу розмова про повернення заощаджень не є пустопорожньою балаканиною, як це було досі.
У програмі „Вчасно про головне” на каналі НТН новиною №1 зробили сварку міністра транспорту Євгена Червоненка й лідера партії „Яблуко” Олександра Бродського. Далі поставили матеріал про уряд, проти якого, стверджують, розігрується дискредитаційна операція. Дали досить вдалий синхрон із Тимошенко, у якому вона говорить про те, що провокацій „ми просто не помічаємо. Тільки справа”. Затим знову було повідомлення про виклик на допит до МВС Віктора Януковича, згадування про справу Колесникова. І виклад сенсації, якою Олег Рибачук ілюстрував напругу на засіданні Кабміну. Тобто цей канал устиг скористатися з новини. Сказали таке: „Син одного з колишніх прем’єр-міністрів тримає завод з виробництва піратських компакт-дисків, а за рахунок прибутків фінансує деякі парламентські фракції. Із такою заявою виступив віце-прем’єр-міністр з євроінтеграційних питань Олег Рибачук. Урядовець стверджує, що
піратський диск із справжньою голограмою він особисто придбав у центрі Києва. Утім, прізвище сина якого екс-прем’єра, причетного до справи, Рибачук не вказав. Повідомив лише, що портрет цього колишнього глави уряду висить у галереї Кабміну. Як відомо, там немає портретів Лазаренка і Януковича. А з тих 11-ти, що представлені в галереї, лише у п’ятьох є сини. Це – Євген Марчук, Валерій Пустовойтенко, Віталій Масол, Вітольд Фокін і Валентин Симоненко”. Як бачимо, журналіст за короткий термін встиг провести міні-розслідування. Принаймні, зазирнув до „галерії Кабміну” та ознайомився із біографіями прем’єрів. Незрозуміло лише, звідки взялася фраза „за рахунок прибутків фінансує деякі парламентські фракції”. Як на мене, то, мабуть, саме таким чином журналіст зрозумів пораду Олега Рибачука „запитати в комуністів”. Олег Борисович пояснював, що питати в комуністів треба тому, що саме вони цю тему не раз піднімали. Як на мене, непогано було б навести й слова Рибачука про те, що „всі це знали – але досі мовчали”.
У вечірньому випуску новин на каналі СТБ засідання уряду йшло третім сюжетом. Передував йому виклик Віктора Януковича до МВС та сюжет про справу Боделана. Сюжет про Кабмін автор Елла Соловйова зробила професійно. Принаймні, уже на початку окреслила коло тем, якими займався уряд, а за тим почала глядачеві доносити їх поетапно.
Як на мене, жодним із важливих повідомлень (офіційних чи кулуарних) не було знехтувано. Адекватні синхрони з Юлією Тимошенко та Олегом Рибачуком.
Деякий сумнів щодо того, що вклади населення будуть повертатися − було журналістскою вмотивовано історією питання, яку, погодьтеся, вже „забалакали” в попередні роки. Поставила Соловйова й запитання, яке не може не хвилювати українців, стосовно зразкових платників комунальних послуг. „Доля їхніх вкладів поки що залишається непевна. У цьому році бюджет передбачає півмільярда, але на всіх – на вкладників Ощадбанку, Держстраху, та власників державних облігацій”. У сюжеті, присвяченому чварам в Кабміні, було більше емоцій. І це зрозуміло, яка тема – таке й висвітлення. Журналіст зазначила, що „Тимошенко також вважає за хибну практику вибачень, що її реалізував в Москві Анатолій Кінах”. Був обраний чи не найкращий синхрон, з усього сказаного на цю тему Тимошенко: „Я думаю, що наступного раз нам потрібно буде вибачатися за те, що українська збірна по футболу виграла у російської збірної по футболу, якщо я не помиляюсь в 99-му році. Якщо потрібно по таким речам вибачатись – будемо вибачатись. Я вважаю, що дотримання національних інтересів ніяких вибачень не потребує. Це є нормальна робота, нормального уряду. І тому я тут просто не хочу нічого коментувати абсолютно”. І в стик до цього ставиться сюжет, у якому „Російські нафтовики мають вибачитися перед українцями за неякісний бензин”. Погодьтеся, професійна робота. Як журналіста, так і випускового редактора випуску новин. Запросив у гості канал і Міністра транспорту та зв’язку України. І це також, погодьтеся, плюс, бо саме з вуст Євгена Червоненка можна було почути про новину, якій деякі з телеканалів віддали перші позиції. Про Бакая Червоненко, зокрема, сказав таке: „Він дуже зручна фігура сьогодні бути стрілочником. Вважаю, що він багато чого цього не розумів, а щось розумів, щось я почув від нього. Я порадив йому, чи послати адвокатів, чи публічно сказати перед телекамерою, те що сказав він мені. На мою думку, є загроза. Я не хочу,
щоб ланцюг Лях- Кирпа-Кравченко в цій країні продовжувався”. Власне, така собі ненав’язлива аналітика, яка не примушує глядача ставати на ту чи іншу точку зору, а лише підштовхує до роздумів.
На каналі „1+1” в ТСН основним ударним матеріалом було те, що „Президент і Прем’єр помирилися”. Як на мене, Олесь Терещенко плутає інколи жанри. Йому хотілося висловити власні думки, що він розлого й зробив. Проте сам Терещенко на події не був. У результаті глядачі знову почули про речі давно всім відомі з уст також відомого всім ведучого. Не менш розлого, ніж Олесь Терещенко, говорив кореспондент Вадим Задорожний. Свій репортаж він присвятив Борису Нємцову. При цьому журналіст посилався на інтерв’ю у газеті „Сегодня” − це вже навіть не вчорашній день. Ні, бувають, звісно, і публікації, визначальні для нації (даруйте, що в риму), проте тут про це не йдеться, а телебачення (знову даруйте, але вже банальність) має бути оперативнішим за газету. Тим паче, що сам же Задорожний визнає „контекст інтерв’ю газети мало чим відрізняється від попередніх висловлювань позаштатного радника”. А чому б тоді не поспілкуватися з усіма радниками (їх близько тридцяти) Президента та не змусити усе те дивитися? Не знаю, чи взагалі б навели хоча б один синхрон з Прем’єр-міністром України по закінченні важливого для нашої держави засідання уряду, коли б не потреба „підперти слова працівників каналу”: „Нарешті сьогодні відповідь російському другу дала сама Юлія Тимошенко: „Якщо нас критикують, значить, ми робимо вірно. Тому що, якщо б ми не робили вірно, ніякої б критики, ніякої суєти навколо не було, тому що б ми просто нічого не робили. Ми руйнуємо колосальні корупційні метастази. Ми руйнуємо колосальні олігархічні такі спайки. І що, ви хочете, щоб нас не критикували? Будь ласка, якщо є критика, вважайте, що ми діємо ефективно і правильно. І тому все нормально. І хочу сказати, ці політики, які нас критикують, насправді самі є політичними аутсайдерами, які своїми програмами нікуди не пройшли”. То, може б, „корупційні метастази та олігархічні спайки” глядачів більше зацікавили, ніж локальні сварки хай навіть і перших осіб держави? Між тим, репортаж ТСН тривав. Далі говорилося про те, що „Прем’єрка розвіяла і всі сумніви росіян та українців щодо її стосунків з президентом Віктором Ющенком”. Я не питаю, звідки впевненість у тому, що росіян дуже турбують стосунки на українському владному олімпі, але не можу не спитати, чому творці цього сюжету так переконані, що фраза, буцімто сказана в гніві (всі ми люди) Президентом, турбує пересічних українців набагато більше, ніж власні борги за квартиру?.. Про інші речі промовчу. Знову репортаж, у якому ведучий повідомляє, що саме повідомляла Тимошенко, після того, як Кінах у Москві повідомив російським нафтотрейдерам…Таке враження, що сюжет робили, не виходячи зі студії. Не можу я зрозуміти причини. Касета в колег залипла? Оператор заснув під час довгого очікування і не прокинувся, коли до зали увійшла Тимошенко? Чи в програмі є лідер, отож під „розумні думки” ведучого всі працюють, а команди – нема? Не узагальнюю, пишу лише про конкретний випуск новин й про окремий сюжет.
Досить професійним був сюжет на каналі „Київ”. Журналіст, як на мене, виклав кабмінівську тему, настільки це можливо було, враховуючи обсяг матеріалу, − повно. Відведений під сюжет час не витрачав на слова-паразити чи позавчорашні думки.
На каналі „Ера” також не осоромили професії журналіста, принаймні я нічого колегам закинути не можу. А гість студії Леонід Черновецький виклав своє бачення причин конфліктів між Президентом та Прем’єром. Він сказав, що „стосунки в Ющенка та Тимошенко добрі. Але одночасно діють їхні команди, які не хочуть цього обєднання”. На каналі ІСТV сюжет про засідання Кабміну стояв п’ятим. Як на мене, його узагалі можна було не ставити. Заслуговує на увагу хіба повідомлення про те, що „Кабінет міністрів ухвалив програму „Власність народу”. І це − все. Жодної користі, як на мене, з діалогу Оксани Соколової (знаходилася в студії) і Тетяни Прудникової (передавала з місця події) не було. Ні, навіть не так. Пані Оксана постійно підказувала пані Тетяні, про що ще вона може сказати. Леді, хто з вас на місці події був? Власне, на цьому сюжеті можна було б вчити студентів, демонструючи їм, як не варто працювати... Варто, мабуть, щоб мені повірили, навести повністю текст сюжету, але не знущатимусь над читачами, як це вже зробили з глядачами. Чого вартий хоча б перл: „Юлія Тимошенко заявила, що вся критика, яку вона чула в останній час на адресу уряду, сприймається нею дуже схвально”. Або те, що Прем’єр згадувала „Службовий роман”, а репортер просто з місця події (!) передає: „Вона згадала фрагмент фільму „Іронія судьби”. Коли брати суть програми, ухваленої на засідання Кабміну, то з тієї жуйки, що її „видала на-гора журналіст”, узагалі нічого втямити не можна було. Як глядач, я з повідомлення Прудникової зрозуміла, що „Кабмін ухвалив 21 законопроект”, і найголовнішим серед них було: „Тепер усі журналісти, які приходять на засідання уряду – їх будуть пригощати канапками та кавою”. Така от іронія. Долі.
У контексті вищевикладеного не можу не згадати „Подробно з Дмитрием Киселевым”, продемонстроване нам у неділю, 29 травня. Почувши напередодні рекламу на каналі ІСТV про те, що гостем Кисельова буде „тягниконик Кабміну Анатолій Кінах”, подумала, що побачимо „казки Єршова”. І помилилася. На екрані ми побачили рішучого господарника, стурбованого долею держави. ЖОДНОГО СЛОВА ПРО СКАНДАЛ НЕ БУЛО СКАЗАНО. Кінах, звісно, натякав на те, що Україні не завадила б інша, не така, як нині, влада. А глядач уже сам бачив те, що хотів побачити. Працювало на основну ідею програми й традиційне для „Подробно” опитування. Формально наче об’єктивність і була збережена. Але лише формально. Суть була у самому виборі теми для опитування – у контексті оцінки дій уряду, про що йшлося в діалозі Кисельова-Кінаха. Треба було прокоментувати різке зміцнення гривні. Отож і не дивно, що людей, які зателефонували, щоб альтруїстично захистити „бюджет, який цього вимагав” чи погодитися з тим, що „так було треба й виходу не було” на порядок додзвонилося менше, ніж тих, кишеню яких зачепила зміна курсу й вони оцінювали це, як „аферу”. Словом, піар „тягниконик Кабміну” одержав добрий. На відміну від нинішньої влади, про визначальне засідання якої (так влада сама його оцінює і в мене немає жодних підстав сумніватися), трохи сказали всерйоз, більше – жартома. А тепер думай – від невміння це, від умислу злого чи ще від чогось.
Телекритика. Техніка новин за кордоном.2002-01-30 11:49:12
Ендрю Бойд|
Телерадіожурналістика: техніка новин
(5 видання, Лондон, 2000)
Фрагменти з посібника. Переклад – Віктора Коваленка,
Ведучі новин. Талант.
У шоу-бізнесі акторами вважають тих, хто має талант. Це поняття розповсюджується і на тих, хто представляє глядачеві телевізійні новини.|На відміну від важкої праці репортерів, продюсерів, редакторів та інших обдарованих членів команди новин, репутація телеканалу може підвищитися чи нівелюватися в залежності від манер і поведінки цих небагатьох “людей першої величини”. Чудовий ведучий може шалено збільшити рейтинги каналу, тоді як поганий ведучий – суттєво зменшити.|Інформаційні апетити продовжують зростати, але спосіб, як вони задовольняються, відповідає сучасній фаст-фуд ері. Минули ті часи, коли диктор телебачення у класичному костюмі розповідав новини так, наче оголошував імена шанованих гостей на урочистому прийомі. Останні роки продемонстрували нам безліч спроб телеканалів подавати новини якомога більш розкуто і невимушено. Битви за рейтинги народили на американських і британських станціях таке поняття, як емоційне “happy talk”, зокрема, ранкові ведучі отримали своє поняття “fancy factor”.
У загальному программуванні і у новинах стилі ведення різняться. Завдання більшості телепередач – розважати, завжди виглядати по-товариському, по-дружньому і у найнеформальнішому стилі, тоді як ведучі новин намагаються підібрати серйозний і більш формальний тон відповідно до важливості повідомлень випуску. Не зважаючи на ці відмінності обидва варіанти ведення схильні наближатися один до одного. Телевізійні новини поступово тяжіють до більш персоніфікованої подачі і їхні ведучі тримаються по-товариському. Авторитетність є також, однак загальні манери на кшталт шкільного вчителя поступаються на користь манер на кшталт шанованого дядечки або дорогого друга.“Коротше кажучи, ведучий повинен викликати довіру. Глядачу доводиться вірити у те, що йому говорять, і він мусить розуміти важливість сказаного. Складається враження, що британські телеведучі мало знаються на своїх повідомленнях. Гарний ведучий новин повинен бути, по-перше, журналістом.” Пол Клівленд, менеджер персоналу, АВС News, Лондон. Термін “anchorman” (ведучий-зірка) був започаткований у США відомим журналістом Уолтером Кронкайтом. У Великій Британії віддають перевагу таким термінам, як “newsreader”, “newscaster”, що демонструє деякі відмінності у стилях новин по обидва боки Атлантики, у стилях, які відрізняються й по всьому світі. Простіше кажучи, британські телевізійні ведучі виглядають, як серйозні, авторитетні фігури, які тримають глядача на достатній відстані, і які ніколи не дозволяють своїм емоціям прикрасити повідомлення. Американські ведучі-зірки також серйозні, але по-дружньому налаштовані авторитети, які і ведуть новини і коментують їх.|Американський термін “anchorman” означає, що його носій має внутрішню силу і авторитетність у поєднанні з досвідом і харизмою, на яких тримається вся телепередача і які якимось чином відповідають сучасним реаліям. Британський “newsreader” і “newscaster” набагато менш персоніфікований. Цей термін сфокусований не на індивідуальності ведучого, а на самих новинах. Іншими словами – авторитет, який знається на новинах, і люб”язно представляє їх усім глядачам, які сидять перед екранами. У більш детальному значенні персоніфікації термін “newscaster” стоїть на один крок попереду “newsreader”, але на кілька кроків позаду “anchorman”.|Ведучий ВВС Джон Гемпрі, популярний ведучий основної новинної радіопрограми “Сьогодні” радіостанції “Radio 4” – людина, яка налаштована проти загальної ідеї, що ведучі повинні бути зірками:| “Важко жити з відчуттям, що ти став
ТАКОЮ знаменитістю, що вже сам є новиною. Тут існує небезпека, що ти стаєш менш ефективним ведучим новин, бо люди спостерігають більше за тим, чи ти повів бровою. Мені не подобається повністю персоніфікована подача новин. Я – всього-навсього звичайний, невизначний хлопець, який намагається читати новини компетентно і не дозволяє своєму характерові втрутитися у це”.|Якості ведучого новин. |Ідеальний набір якостей для ведучого новин можна перелічити так:|Авторитетність,|Компетентність,|Здатність ясно висловлюватися,|Душевність,|Харизма,|Професійність,|Гарний голос,|Гарний вигляд. |У США з їхніми голівудськими традиціями, де кінозірки апріорі виглядають компетентно, такі вимоги розповсюджуються й на телеведучих. Рівень душевності й харизми буде залежати від того, наскільки та чи інша телестанція хоче наблизитися до товариського стилю в подачі новин. У США подібна телевізійна політика зводиться до прислів”я “посмішка, посмішка і ще раз посмішка”, тоді як у Великій Британії поняття “викликати довіру” поєднує у собі все (за винятком жінок-ведучих, яким доводиться поєднувати талант ще й із вмінням завжди молодо виглядати).|Жінки, які ведуть новини. |Коли мова йде про жінок-ведучих, телеканалам завжди доводиться зважати на їхню сексуальність. Ведуча новин ITN Джулія Соммервіл (Велика Британія) не вбачає жодної причини, чому жінки середнього віку повинні триматися подалі від телекамер: “На цей момент переважна більшість жінок виглядають по-сучасному молодими. Не надто молодими і не надто старими. І якщо ми показуємо на телеекранах середнього віку чоловіків-ведучих, чому ми не повинні показувати середнього віку жінок? Телебачення не потребує еротичних розповідей про новини. Що набагато важливіше для людей, так це – довіра до ведучого” До речі, сама Соммервілл в юності була моделлю.|Тенденція до збільшення хронометражу випусків новин принесла із собою зростаючу потребу мати двох ведучих, які разом представляють новини. Багато телепродюсерів вважають гарною комбінацією, коли новини ведуть разом чоловік і жінка.|Більше, ніж ведучий новин. |“Я не зацікавлений у акторах, які читають повідомлення. Це спотворює новини. Багато хто з них й гадки не мають, що читають. Коли вони беруть інтерв”ю у студії, то читають запитання, написані кимось іншим. Це – неправильно! Новини повинні розказувати журналісти – вони компетентніші”. Гаррі Редліф, шеф-редактор новин каналу CBS (США). |Ведучий новин, це завжди більше ніж гарне обличчя. Однак і популярна омана, що ведучий просто приходить у студію за 10 хвилин до ефіру і бере сценарій з підводками, не далека від істини. Але зрештою, ведучі новин зазвичай будуть журналістами, яких набиратимуть з газет і радіо. Їхній шлях до студії буде залежати більше від доведеного професіоналізму у новинах, ніж від їхнього зовнішнього вигляду.|Очікується, що ведучі новин, як і більшість журналістів, є додатком до новин, їхніми провідниками, які відслідковують події протягом дня. Вони покликані тримати руку на пульсі подій і розуміти, що їхній досвід без зайвих проблем дозволить їм провести інтерв”ю у прямому ефірі.|Як того вимагає сучасність, ведучі повинні відслідковувати події у розвитку протягом дня, що дозволяє по-своєму пережити і презентувати їх.|“У відповідальні дні ти намагаєшся дістатися на роботу якомога раніше. Тобі дійсно треба бути у вирі подій, у самому їхньому вирі! Це важливо – брати участь у дискусіях щодо того, в кого треба брати коментарі й інтерв”ю. Тоді глядачі зрозуміють причини таких інтерв”ю і це допоможе тобі бути в контексті”. Ведучий новин ITN Тревор Макдональд.|Коли телестанція продукує кілька випусків новин протягом доби, ведучі працюють у складі редакторських команд, щоб спільно оновлювати матеріали і дотримуватися їхньої достовірності. Частина цього процесу – переписування сюжетів і підводок, щоб прилаштувати їх “під себе”.|Професіоналізм. |“Я не особливо зацікавлена у приємних обличчях чи гарних голосах. Я більше зацікавлена в компетентності. Ведучий повинен пропрацювати певний час репотрером і знати, що таке сюжет.” Джудіт Мелбі, мережевий продюсер. Канадська телерадіокорпорація.|“Авторитетність, це не те, як звучить твій голос. Авторитетність, це – розуміння того, про що ти розповідаєш, і здатність переказати своїми словами це будь-кому”. Девід Данхілл, колишній ведучий
новин BBC.|Компетентність і авторитетність – якості, яких потребує кожен ведучий новин – залежать в основному від персональних якостей. Те, що він знає, про що розповідає, не повинне викликати жодних сумнівів. Компетентність ведучого швидко розчиняється у повітрі, коли в ефірі з”являються елементи вагання, сумнівів. Це те ж саме, як репутація в бізнесі, коли слід цінувати й берегти хоча б мінімальні принципові речі і якості. Адже те, як тримається людина в кадрі, безпосередньо пов”язане з рейтингами телепрограми… і з прибутками станції.|Професоналізм грунтується на “холодній голові”, на вмінні без емоцій оцінити ситуацію, на достатньому досвіді. Але це не означає залишатися непорушним стовбом тоді, як навколо тебе все кипить.|Звісно ключовим моментом є чисто людське вміння тримати себе в руках, не зважаючи на те, чи ти встав сьогодні не з тієї ноги, чи не спав усю ніч, чи від тебе щойно пішла дружина. Професіонали залишають своє приватне життя за дверима офісу і повертаються до приватних проблем тільки, коли виконають свою безпосередню роботу. Ніхто не застрахований від життєвих негараздів, але обов”язок професіонала не переносити їх на роботу. Таке досягається через розуміння того, що твої особисті уподобання, думки, судження не є істинами в останній інстанції і у новинах треба бути скрупульозно точними у передачі інших точок зору.|Розділ 15. Ми в ефірі!|Дійство. |“Телебачення – це винахід, який дозволяє порозважатися у твоїй спальні тим людям, яких ти ніколи не пустиш у свій дім”. Девід Фрост. |Ведення новин - точка, де сходяться журналістика і шоу-бізнес. Подача новин залежить від того, наскільки далеко пішла станція у своєму розвитку. Навіть для найкращих телеведучих із прекрасними якостями і досвідом саме розуміння того, що тебе бачать і слухають мільйони глядачів є серйозним випробуванням свого самолюбства (его)… як би вони це не заперечували.|Телеведучим доводиться жити в промінні слави. Якщо публіка на їхньому боці - це тішить. Але й випробовує на міцність їхнє самолюбство. Однак так само спритно публіка готова засудити ведучого не тільки за хиби й помилки, але й за покрій піджака й колір краватки. Ведучі не повинні дозволяти, щоб їхній одяг йшов у розріз зі специфікою теленовин. Як заявила ведуча ВВС Сью Лоулі:| “Якщо у тебе весела зачіска, глибокий виріз на блузі або щось надто драматичне й яскраве, люди скажуть: “Ти подивись на неї! Що вона вдягнула? Боже милостивий!” Потім вони розглядатимуть і обговорюватимуть одяг і не слухатимуть, що ти кажеш ”.|Ведучий Джон Гемпріз колись був визнаний глядачами, як найкраще вдягений ведучий на телебаченні. Але сам він зізнається, що одягом не переймається. Це підтверджує й той факт, що на одержання винагороди до найпрестижнішого лондонського готелю він прийшов, вдягнений у дешевий костюм за 50 фунтів. Згодом у інтерв”ю англійському журналу “Woman”: «Запевняю вас, все найкраще у новинах – це те, що вище краватки». Консервативний, але без зайвої напищеності – ймовірно найбезпечніший стиль одягу.|Простіше кажучи, манери ведучого можуть час від часу перебирати більше уваги глядачів, ніж сама новина. Нахил уперед чи назад, коливання з боку на бік, чухання носа, торкання до губ, часте кліпання віями, розмахування руками – це ті речі, які ведучий може відшліфувати чи позбутися наполегливою практикою перед дзеркалом чи відеокамерою перед тим, як ризикнути своєю репутацією перед аудиторією.|Енергетика. |У гарячому студійному кріслі, із адреналіном у крові, із сердцем, що швидко б”ється, ведучий може збагнути, що він забув, що перед екранами телевізорів сидять звичайні спокійні люди, які хочуть почути, що він їм скаже. Телекамера, освітлювальні прилади і все інше обладнання виглядають бездуховно і відлякуюче, наче крісло дантиста. Але ведучий мусить припинити паніку і опанувати себе.|Об”єктив телекамери є маленьким скляним оком у залізній оправі, який згодом стає твоєю довіреною особою. Тобі не вдасться спілкуватися з ним, як з другом, але ти не повинен розмовляти з ним, як із лінзами. Говори з телекамерою! Ти їй подобаєшся! Вона – на твоєму боці! Але для того, щоб з нею заговорити і дохідливо заговорити, для цього потрібна харизма і вправність донести слово до глядача по той бік лінз. Це – так званий “x-factor”, який характеризує гарного телеведучого. Він ще називається – presence. В українській мові найближчим
відповідником цьому можна вважати термін – енергетика.| “Інколи ти впадаєш у істерію. Я завжди глибоко видихаю, коли вмикається телекамера. Попервах я йшов у студію на прямі ефіри і в мене цокотіли зуби. Якось я сказав телеведучому із 15-ти річним досвідом: “Ти мусиш почуватися в кадрі спокійніше!” Він зауважив: “Хлопче, той день, коли ти зайдеш до студії без жодних нервів буде днем, коли ти перестанеш бути ведучим. Тому, що ти втратиш самого себе”. Тепер я знаю, що він був правий. Ти мусиш відчувати свій адреналін” Джон Гемпрі, ведучий ВВС.|З іншого боку , адреналін – це проблема. Тоді як молодий ведучий намагається впоратися із цим, досвідчений телеведучий робить усе можливе, аби адреналін не зникав. Один ведучий на радіо спеціально тягнув до останнього моменту перед ефіром і буквально влітав до студії в останні секунди. Часто траплялося, що ді-джей вже крутив семисекундну звукову заставку радіопрограми, а ведучий ледве встигав сісти у крісло. Усе це заради підтримання рівня адреналіну. Але так робити не рекомендується! Подібне може призвести до катастрофи в ефірі. Але певний рівень адреналіну у крові, і під контролем, є тим містичним інгредієнтом, який і визначає важливу і важко пояснювану складову – енергетику.|Встановлення контакту з аудиторією. |“Коли в ефірі, я завжди уявляю, наче спілкуюся зі своєю сестрою або другом”. Сью Макгрегор, ведуча програми Today на ВВС.|Телевізійні тренери ВВС пропонують наступну формулу успіху:|Інформація + Енергетика = Комунікація|Успішна комунікація залежить не тільки від енергетики. Тут грає роль, як написаний сценарій і як він прочитаний. Гарний ведучий – той, хто встановлює контакт зі своєю аудиторією. Як це пояснити – немає точних слів. Коли це є, обидва задоволені – і ведучий і аудиторія. Тренери на ВВС по-різному це визначають: “вдумливо говорити”, “дати почути радіо без приймача”, “оживити сценарій”, “відірвати слова від паперу”, “проявити індивідуальність”, або користуються англійським терміном “up-front”. Що треба, так це сфокусована енергія, помножена на індивідуальність, і спрямована прямо на аудиторію.|Але ведення випусків починається зовсім без врахування інтересів всіх представників масової аудиторії. Кожен глядач – індивідуальність, який запрошує ведучого до свого помешкання. Ведучий – є гість, довірена особа, або навіть друг, і він запрошений додому, бо має що розповісти.|Ведучі, особливо на радіо, можуть просто забути про наявність аудиторії. Замкнені у коконі студії за чотирма стінами, вони можуть почати розмовляти, наче самі із собою. Вони втрачають самоконтроль, їхня концентрація розпорошується і ведення передачі перетворюється на співи, грайливість і нещирість. Вийти за межі анонімності і белькотіння у мікрофон можна, пам”ятаючи, що ти не викладаєш інформацію чи читаєш з папірця, а розказуєш історію.|Радіоведучі мають ще більші труднощі. У нормальному спілкувнанні, людина бачить твоє обличчя. Твої емоції ілюструють розповідь. Якщо ти пригнічений, то ти й виглядаєш пригніченим, якщо ж ти щасливий, то й виглядаєш відповідним чином. Говорити замість тебе можуть також і твої руки, доповнюючи розповідь жестикуляцією і створюючи образи. Ти можеш навіть невиразно вимовляти слова, але люди побачать по губах і домислять замість тебе те, що ти хочеш висловити.|А тепер уяви собі, що ти говориш до когось, хто не може бачити твого обличчя, очей і рук! Ця вербальна складова спілкування відсутня. І це – те, що відбувається на радіо. Цей недолік долається працею над тим, щоб вкласти в голос усі ті емоції, які ти зазвичай подаєш іншими вербальними методами…|Знати свій матеріал. | “Ліверпуль… Близько 500 осіб, або 500 осіб… Я гадаю, що справді мусить бути десь біля півмільйона осіб… зазнали численних переломів рук і травм… Ні, ох, вибачте!… 500 осіб зазнали численних переломів, травм і постраждали внаслідок того, що майже півмільйона галасливих фанатів зібралися біля готелю, щоб привітати своїх героїв – чемпіонів Англії. Це – просто катастрофа!” Британське радіо. |Компетентність бере свій початок з досвіду, з того, щоб під час роботи в журналістській команді слід відмінно знати свій матеріал. Недосвідчені ведучі мусять відмінно пізнавати матеріал, витрачаючи якомога більше часу на те, щоб читати і перечитувати вголос повідомлення до того, як вийти в ефір. Зокрема, йдеться про фрази на теми сутичок, катастроф, про помилки,
складні імена і назви, погану пунктуацію і про речення, які занадто довгі. Всі ці проблеми можуть на глаз бути не помітними, але вони стають помітні під час читання вголос.|Багато хто з ведучих суттєво переписує і переробляє свої тексти, щоб прилаштувати їх до свого стилю. Кращий спосіб розуміти історію, це коли написав її сам.|“Я читаю кожну підводку до сюжету і кожен сюжет. Тому я повністю розумію, про що йдеться. Гадаю, це саме тому, що перечитую. Cам написав кілька підводок і кілька адаптував під себе” Зейнаб Бадаві, ведучий Channel 4.|“Суть полягає в тому, щоб повністю зрозуміти що ти читаєш до того, як ти відкрив рота. Глядачі зрозуміють це, якщо ти це зрозумів.” Джон Тьорні, ведучий ВВС World Service.|Поняття “ad-libs” або дещо про відчуття часу. |Багато професіоналів під час телепередачі мають справу зі службовими командами і службовими фішками. Анонси новин і нагадування новин, ідентифікаційні ознаки телеканалу і програми, коментарі і зауваження – усе це зазвичай занотовується у сценарій. Коли передача вже добігає кінця, а гість сидить у студії і чекає, що його про щось запитають, а тут режисер скороговіркою щось пояснює у навушник, навіть найнедосвідченіший ведучий розуміє, що слід зметикувати і взяти передачу у свої руки, аби вона не провалилася зовсім. Кращий спосіб уникнути непорозумінь – занотовувати у сценарій всі службові речі, команди, часові обмеження і їх слід неухильно дотримуватися.|Наприклад, “за 13 хвилин друга” – типова фраза, яку ведучий може прочитати з підкажчика. Але якщо подивитися на студійний годинник і чітко прослідкувати за часом, то виявиться, що досить складно, аби подібний “ad-libs” у сценарії збігався з реальністю. Через півгодини ефіру відчуття ведучим часу і реальний час суттєво відрізняються. А студійний годинник вже може показувати, скажімо: “2.13”.|“На годиннику шоста вечора. Добрий вечір! Це - Джон Сноу із новинами… Вибачте, зараз – о пів на сьому... і це – Джон Сноу із міськими новинами. Спочатку переглянемо заголовки!… О пів на шосту! Вибачте! Дуже незрозумілі годинники тут у нашій студії.” Британське радіо. |Завжди напружуйте свої мізки перед тим, як відкрити рота – думайте перед тим, як говорити ! |Після того, як ведучи перевірить сценарій, він повинен вимагати кілька хвилин спокою і тиші перед ефіром, щоб перечитати сценарій заново. Хоча на ТБ кілька хвилин тиші - це проблема.|На додачу, підготовка – це головне. Що краще – ведучий, який читає незрозумілий йому сценарій, і де неясні сюжети виходять за графіком секунда в секунду, або подача зрозумілих і перевірених матеріалів навіть із запізненням на 10 хвилин?|Швидко опанувати себе. |“Найгірша річ, яка зі мною трапилася, це коли я палив цигарку під час ефіру новин і випадково підпалив на столі папери. Почав їми розмахувати, але вони ще більш зайнялися! Якось ми із цим впоралися, але я перелякався. Потім опитував усіх, чи помітили вони мій переляк в ефірі. Я не думаю, що я міг би після цього нести в ефірі нісенітниці, але ж...” Девід Данхілл.|Коли в ефірі щось не так, ведучий повинен залишатися спокійним і професійним. Жодного зайвого звуку не повинно бути у студії. Найспокійнішою реакцією на несподіванку в ефірі була реакція радіоведучого ВВС під час війни, коли у будинок ВВС потрапила бомба. Він витримав паузу у 2-3 секунди і спокійно повів далі.|“Я завжди думаю, що нештатна ситуація – це щось як мікроб, - каже Девід Данхілл. – “Якщо він в тебе потрапив, ти будеш ураженим до закінчення ефіру.” Відповіддю є негайно і повністю викинути позаштатну ситуацію з голови і зосередитися на решті матеріалів.|Більшість оказій трапляється, коли ведучі очікують таких помилок, як важке іноземне ім”я чи назва, чи коли вони вже пережили оказію і перебувають не в собі. За іронією, іноземні імена й назви завжди вимовляються без проблем, тоді як ведучий спиняється або на попередньому слові, або на наступному.|портаж з Вашингтона. Урод… Юрод… Юридичний комітет Палати Представників, який розглядає… гм… е-е… питання імпічменту Президенту Ніксону, провів голосування анонімно… анонімно запросити містера Ніксона, як свідка. Звичайно, якщо містер Вікс… Нікс… Вікстон… містер Нікстон…Ох! Вибачте за це, будь ласка! (чути, як ведучий сміється) Чи містер Ніксон погодиться – це вже інше питання”. Британське радіо|“Коли передача пройшла вдало і ти думаєш, що ти провів її нормально, це дуже
сильне відчуття, - каже ведучий ITN Тревор Макдональд. – “Але бувають моменти, коли ти знаєш, що провів передачу дуже погано, і тобі кепсько від цього на душі і ти хочеш лише дістатися додому і якнайшвидше про це забути. Мої помилки завжди у моєму розумінні виглядають більшими, ніж вони є насправді. Коли я говорю про них з людьми, вони їх інколи не помічають. Але навіть найменша помилка мене бентежить. Ти мусиш прагнути досконалості. Немає іншого шляху”.|Прагнення до досконалості і якості через дошкульний самокритицизм, можливо, і перетворює телевізійника у найкращого професіонала.|Мистецтво оволодівати собою означає бути готовим до кожної несподіванки.|Найгірша помилка, якої може припуститися ведучий, це – піти з кадру. Навіть не думай про це! Викинь з голови! |Розповсюдженою проблемою для ведучого є раптова затримка з видачею в ефір записаних матеріалів. Підводка прочитана, ведучий чекає і… нічого. Такі секунди називаються твим ефіром.ТБ глядач може бачити тільке спантеличене обличчя ведучого. Мовчанка для радіо – ще гірше.|Якщо репортаж не з”являється в ефірі на радіо, ведучий вибачається і переходить до іншої теми. Ведучому на ТБ зазвичай режисери і випускові кажуть, що робити далі. Нормальною вважається пауза не більше трьох секунд. Новачки завжди роблять помилку, зупиняючись на 10 і більше секунд, сподіваючись, що технічні працівники усунуть неполадку і запустять матеріал в ефір.|Ситуацію може ускладнити, якщо ведучий ошарашить аудиторію телевізійним або технічним жаргоном, наприклад: “Вибачте, але здається ця вставка у нас випала”. Практикуйтеся у тому, що ви можете сказати, якщо щось не так ще до того, як вам доведеться діяти на власний розсуд.|Коли репортаж нарешті підготовлений до ефіру, аудиторія вже може забути, про що він і ведучий повинен заново його представити, читаючи підводку з підкажчика, з листка, або своїми словами. Якщо заплуталися у словах чи фразах, ви повинні швидко зорієнтуватися чи слід це повторити. Якщо втрачена суть повідомлення після того, як ви сказали: “містер Бічем був визнаний винним у вбивстві”, а він був визнаний не винним – тоді треба повторити це речення. Уникайте кліше: “Вибачте, але я прочитаю це знову”. Це означає типу “вибачте мене знову”. Якщо помилка мінімальна – хай буде! Є більше шансів що аудиторія швидко забуде неточність, ніж коли ви будете акцентувати на цьому і вибачатися…
Переклад Віктора Коваленка
Тема:ІНФОРМАЦІЙНІ АГЕНЦІЇ
http://mirror01.users.i.com.ua/~perlyna/BookKolomiec/rozdil%202.1.htmРозділ 1
Розділ 3
Міжнародні інформаційні агентства
3.1. Поняття про міжнародні інформаційні агентства
Сучасне життя неможливо уявити без упорядкованого руху інформації, який відображає процеси та явища, що мають місце у житті суспільства, фіксує знання, соціальний досвід та історичну пам’ять. Інформація потребує до себе серйозного ставлення, оскільки є інтелектуальним надбанням країни та
її громадян, ресурсом суспільства, який не повинен витрачатися неефективно.
Міжнародні інформаційні агентства на сьогодні – великі корпоративні організації, які займаються пошуком, накопиченням та поширенням інформації у різних сферах міжнародного співробітництва. Міжнародні інформаційні агентства, які починали з розповсюдження новин, з розвитком інформаційних технологій перетворилися на спеціалізовані центри з визначеним напрямком діяльності (фінансова сфера, торгові відносини – сфери, де інформаційні агентства мають безпосередній інтерес).
На сьогоднішній день існує дуже велика кількість інформаційних агентств, що діють як на національному, так і на наднаціональному рівнях. Національні агентства присутні приблизно в 120 країнах; за останні 10 років їх кількість значно збільшилася. Але приблизно в сорока країнах ще немає інформаційних агентств, з них у 24 країнах, де кількість населення перебільшує один мільйон мешканців.
Існує велика різниця між масштабом, радіусом дії та ефективністю операцій різних інформаційних агентств:
незначна кількість агентств являє собою великі багатонаціональні чи транснаціональні підприємства, що займаються збором і розповсюдженням новин у всьому світі;
більшість агентств є національними підприємствами, завдання яких полягає у розповсюдженні новин у своїй країні та передачі новин про цю країну за кордон;
деякі агентства обмежуються розповсюдженням національних новин;
певні агентства проголошують себе прихильниками широких соціальних чи політичних, національних і міжнародних цілей, здійсненню яких вони сприяють;
більшість агентств були створені для збору та передачі всіляких новин, з тим, щоб задовольнити всіх бажаючих отримати об’єктивну інформацію;
меншість агентств мають конкуренцію на національному і міжнародному ринках новин;
більшість агентств мають конкурентів при розповсюдженні новин для “закордону”, але є монополістами щодо розповсюдження національних новин;
невелика кількість агентств має виключні права всередині країни на внутрішні та закордонні новини.
Серед інформаційних агентств 5 найбільших: Франс-Прес (Франція), Ассошіейтед прес (США), Рейтер (Великобританія), ИТАР-ТАСС (Росія) та Юнайтед Прес Інтернешнл (США) – займають панівне положення на світовій арені завдяки розвитку і технічній могутності їх систем збору новин та їх розповсюдженню в світі на багатьох мовах. Регулярний збір і розповсюдження новин в світі здійснюється п’ятьма світовими агентствами чи їх посередниками. Кожне агентство має відділення більш ніж в ста
країнах світу та тисячі співробітників і кореспондентів. Ці агентства отримують новини в обсязі сотні тисяч слів у день. Кожне агентство, працюючи цілодобово, направляє новини тисячам клієнтів, національним агентствам, агентствам друку, теле- та радіостудіям.
3.2. Субрегіональні інформаційні агентства
Правовою основою діяльності інформаційних агентств є дво- або багатосторонні договори, а також відповідні угоди про співробітництво або угоди про використання певних інформаційних послуг.
Угоди про співробітництво можуть бути двосторонніми, субрегіональними, регіональними чи міжнародними. Співробітництво між декількома агентствами не виключають можливості двосторонніх угод, так само, як і двосторонні угоди не можуть замінити більш широке співробітництво між більшою кількістю агентств. Існують навіть ознаки того, що ці різні форми співробітництва доповнюють і підтримують одна одну.
Маємо багато прикладів тісних зв’язків між агентствами у різних частинах світу. Наприклад, співробітництво між такими сусідніми країнами, як Турція, Іран і Пакистан. Агентства Анадолу Ейдженсі, Парс Н’юс Ейдженсі та Ассошіейтед Прес оф Пакистан домовились про співробітництво, починаючи з вересня 1972 року в галузі обміну новинами, розрахованими на місцеве розповсюдження, а також новинами відповідних країн, що розповсюджуються по всьому світові. В даному випадку три агентства обмінюються на постійній основі новинами (англійською мовою, яка за домовленістю між ними є мовою їх спілкування), фотоматеріалами, статтями. Отримуючи, перекладаючи і розповсюджуючи в своїй країні отримані матеріали, кожне агентство є центром обробки інформації для асоційованих агентств.
Співробітництво між агентствами, що належать до більш чи менш великого географічного регіону, може здійснюватися у різних формах. Найбільш цікавими є субрегіональні інформаційні агентства, регіональні та міжнаціональні асоціації агентств. До субрегіональних, наприклад, належить агентство КАНА (Карібіан Н’юс Ейдженсі). Воно належить 17 органам інформації. Його адміністративна рада обирається і репрезентує приватні та урядові засоби інформації.
КАНА функціонувала за допомогою агентства Рейтер з часів його заснування в липні 1975р. до січня 1976р., коли воно стало незалежним агентством. Агентство Рейтер мало службу, яка протягом довгого часу обслуговувала Карибський район, і КАНА було створено в значній мірі за тим же прикладом, щодо масштабу, якості, організаційної структури, кадрів і бюджету.
Служби КАНА були визначені у відповідності до потреб тих, хто хоче отримувати більш детальну інформацію про Центральну і Південну Америку, отримувати міжнародну інформацію під кутом зору Карибського району. Кількість іноземних абонентів служби загальної інформації КАНА невпинно збільшується.
Яскравим прикладом співробітництва регіональних агентств є діяльність пан африканського інформаційного агентства ПАНА. В листопаді 1977р. в
Уганді була організована нарада африканських міністрів інформації, в якій брали участь 84 представники з 24 країн. Там було прийнято рішення про утворення міжурядового інформаційного агентства ПАНА.
ПАНА повинна розповсюджувати інформацію про соціальне, економічне, культурне і політичне положення в Африці, його метою є сприяння регіональному співробітництву, а також політична єдність африканських країн. Мова йде про розповсюдження інформації про Африку як всередині, так і за межами країни. ПАНА має штаб-квартири, організаційну і технічну структуру, регіональні центри та самостійний бюджет.
В чотирьох регіонах (Європа, Азія, Африка і Арабський світ) існують організації (асоціації), союзи інформаційних агентств, які були створені для сприяння співробітництву між незалежними і у фінансовому відношенні автономними установами. Таким чином, вони отримують можливість краще використовувати існуючі ресурси і більш відкрито обмінюватися досвідом, а також виробляти більш близькі позиції в підході до оцінки новин в різних районах світу, без завдання шкоди структурі та організації кожного агентства.
Перша нарада директорів агентств відбулася в Парижі в 1923р. з метою обговорення щойно відкритого нового ринку в галузі комунікації. Вони прийняли рішення про скликання першої Європейської конференції інформаційних агентств, в якій брали участь представники 24-х країн Європи (перша Європейська конференція асоційованих агентств, Берн, 1924р.). Це була перша дискусія не тільки щодо проблеми відносин із владою, телеграфними і радіокомпаніями, але і щодо гегемонії світових агентств, що загрожувала європейському регіону в період між двома війнами.
Європейський альянс інформаційних агентств відновив свою діяльність після Другої Світової війни. Він був офіційно заснований на нараді в Страсбурзі в серпні 1957р. Альянс повинен був прийняти лише одного члена від кожної країни. Його ціллю було встановлення регулярних контактів між відповідальними особами європейських агентств і сприяння співробітництву між агентствами в технічній сфері, включаючи засоби передачі інформації, телекомунікації, питання про тарифи, захист новин.
Європейський фотографічний союз (ЕПУ) також є одним з наслідків співробітництва європейських агентств. Він був заснований в 1951 р. і його ціллю є обмін фотографіями про події в Європі, підтримуючи в цілому інтереси своїх членів, покращання технічного обладнання своїх агентств-членів.
Аналогічні угрупування існують в Африці, де в 1963 р. був створений Союз Африканських інформаційних агентств (ЮАІА); в Азії, де з 1961р. існує Організація азіатських інформаційних агентств. Арабські агентства, з свого боку, в 1964р. створили власну організацію – Союз арабських інформаційних агентств (ЮААІ), який зараз об’єднує 18 національних агентств.
Основні цілі цих регіональних об’єднань в різних регіонах можна сформулювати наступним чином: сприяння розширенню діяльності національних агентств регіону і співробітництва між ними; сприяння
розвитку обміну інформацією між агентствами; сприяння технічному співробітництву між ними; сприяння підготовці журналістів.
Активний обмін інформацією між агентствами на національному та наднаціональному рівнях – процес, що заохочується та має місце у країнах та регіонах по всьому світові. Країнии-учасниці СНД не є винятком. Стаття 4 Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав передбачає сприяння широкому інформаційному обміну та необхідність укладання угод з вказаної області взаємодії.
В листопаді 1992р. уряди держав-учасниць уклали угоду про співробітництво в галузі інформації. В угоді зазначається, що сторони розглядають всі види інформаційних обмінів як найважливішу форму співробітництва. Учасниками обмінів можуть бути не тільки засоби масової інформації, а й громадяни, їх об’єднання, державні та урядові установи, а також їх представництва на території країн-учасниць СНД. Сторони зобов’язуються сприяти всім формам співробітництва між різними засобами масової інформації своїх країн для забезпечення широкого вільного розповсюдження і обміну інформацією.
Фотоінформаційна база СНД може стати третьою в світі після глобальних фотослужб англійського агентства Рейтер і американського Ассошіейтед прес.
Важко переоцінити роль угоди про основні принципи взаємодії з інформаційним агентством “Інтерфакс” у розбудові інформаційного простору у рамках країн-учасниць СНД. Ця угода була підписана президентами країн-учасниць СНД у 1996 році. В результаті підписання цього документу, вперше в міжнародній практиці недержавний засіб масової інформації став офіційним і повноважним розповсюджувачем інформації у рамках СНД та здійснює функції по міждержавному інформаційному обслуговуванню.
У якості інформаційного повноважного представника “Інтерфакс” зробив акредитацію при Парламентській Асамблеї РЄ, і фактично зареєстрований як друкований орган СНД.
Інформаційне агентство “Інтерфакс” наділяється правом виконання функції офіційного розповсюджувача інформації в рамках Співдружності та виконання функцій в міждержавному інформаційному обслуговуванню.
Взаємовідносини кожної держави-учасниці з інформаційним агентством “Інтерфакс” по здійсненню ним функцій, викладених в угоді, регулюються окремими договорами. Україна підписала договір з “Інтерфакс” про співробітництво та про взаємний обмін інформацією.
Країни, що підписали угоду, у відповідності до національного законодавства сприяють інформаційному агентству “Інтерфакс” та створеним ним на їх території інформаційним структурам в здійсненні функцій по збору і розповсюдженні інформації на території країн про події, що мають місце на території країн, про засідання Наради голів держав і наради голів урядів СНД, про прийняття документів в рамках СНД, про діяльність органів Співдружності.
Діяльність інформаційного агентства “Інтерфакс” здійснюється без залучення коштів, що виділяються на утримання статутних і галузевих органів Співдружності.
В інтересах своєчасного розповсюдження інформації, кожна з сторін у відповідності до національного законодавства сприяє “Інтерфакс” у його діяльності на своїй території, в тому числі у розвитку інформаційних структур, що складають єдину систему міждержавного інформаційного обслуговування сторін.
Угода про основні принципи взаємодії з інформаційним агентством “Інтерфакс” є відкритою для приєднання будь-якої держави-учасниці СНД, що визнає положення даної угоди.
Угода підписана строком на 5 років. Після закінчення строку угода автоматично продовжує свою чинність на той же період, якщо сторони не приймуть іншого рішення.
Угода створила основу для активного проникнення інформаційного агентства “Інтерфакс” на інформаційні ринки країн-учасниць СНД і для реалізації комерційних проектів на основі співробітництва із урядовими колами держав Співдружності і з громадсько-політичними партіями і рухами.
Республіка Казахстан підписала угоду з деякими зауваженнями, а Узбекистан та Україна виключили для себе №7.
3.3. Характеристика найбільших міжнародних агентств
CNN – одне з найбільших американських агентств, що спеціалізується на розповсюдженні міжнародних новин і особливістю його є діяльність в усіх регіонах світу з метою збору інформації та її подальшого поширення через ЗМІ.
СNN – одне з 4-х найбільших агентств світу. На сьогодні методи його діяльності (об’єктивна інформація і обов’язковий коментар до неї) зробили СNN постачальником новин не тільки для широкого загалу, а навіть і для керівників держав.
Дойче Прес Агентур – світове агентство новин, що функціонує як акціонерне товариство і спеціалізується на поширенні переважно міжнародної інформації. ДРА є співзасновником концерну “Дойчетелеком” і бере участь у поширенні інформації економічного, рекламного та дилерського характеру.
Франс-Прес – Комерційна корпорація, яка працює в 165 країнах світу і спеціалізується на сенсаційних новинах (бути першими на місці найнезвичайніших подій - основне гасло корпорації). Взагалі агенція враховує специфічні потреби своїх споживачів – готує інформацію за запитанням своїх клієнтів, розповсюджує інформаційні послуги про фірми та про власників найбільших інформаційних концернів світу.
Ассошіейтед Прес – найстаріша і найбільша агенція в світі, яка спеціалізується на розповсюдженні новин, аудіо, відеопродукції, фотоновини і сервісних інформаційних послуг. Ассошіейтед Прес продає
свої продукти приблизно 15 тисячам радіо- та телестанціям і всім агентствам, де є його бюро в 112 країнах. Ассошіейтед Прес – основа всесвітньої інформаційної системи новин. Йому належить монополія в міжнародних інформаційних потоках і найбільша база даних, яка складається з оперативних аналітичних новин, а також постійно обновлювана база по всіх країнах світу та база цифрової фото і відео інформації. Ассошіейтед Прес особливо спеціалізується у трансляції спортивних відеоновин. Агенція нагороджена 70-ма преміями Пулітцера.
Рейтер – одне з найбільших інформаційних агентств, що спеціалізується на поширенні
новин;
міжнародної інформації;
інформаційних послуг у сфері фінансів і бізнесу;
на проведенні валютних операцій;
поширенні інформаційних продуктів в системі on-line;
поширенні систем управління інформацією;
поширенні бізнес бюлетенів;
поширенні фотоновин.
Агентство має приватний характер із статусом офіційного агентства Великобританії.
Загалом Рейтер надає у міжнародні інформаційні потоки чисто інформаційні новини, ділову інформацію підприємствам, фірмам та іншим установам, з впровадженням нових технологій надає свої мережі для операцій з валютою у глобальних фінансових потоках, переважно спеціалізується на наданні оперативних інформаційних послуг за допомогою комп’ютерних терміналів, які повідомляють про котировки валют на міжнародних біржах.
Рейтер заснована в 1851 році, як інформаційне агентство, що відразу стало характеризуватися незалежністю, оперативністю, точністю подання новин і на сьогодні залишається одним з світових лідерів у поширенні міжнародних новин.
Основна частина діяльності агентства Рейтер припадає на забезпечення інформацією банків, брокерів та інших учасників фінансових ринків.
Протягом доби Рейтер оновлює новини і фінансові дані з 180 основних бірж та ринків світу. Агентство спеціалізується на розповсюдженні програмних продуктів та технологій мультимедіа безпосередньо у торгових залах в системі електронних торгів, а також в системі інформаційних послуг при укладенні контрактів.
Взагалі всі інформаційні послуги, що надає Рейтер можна поділити на 4 основні блоки.
Блок новин – оперативні новини, збір, накопичення та аналіз інформації для ЗМІ; блоки новин від Рейтер-власні репортажі, тексти та відео тексти.
Інформаційно-фінансові новини і бізнес-новини. Корпорація збирає та аналізує новини про рух валют, котування цінних паперів, про операції з цінними паперами, надає можливість клієнтам укладати оперативні контракти з терміналів корпорації. Крім того, розповсюджує інформацію про валютні операції та операції з цінними паперами прямо з комп’ютерного терміналу.
Рейтер – телебачення. Постачання телевізійних новин як загального так і бізнесового плану. Інформація про курси валют, спеціалізовані теленовини про торгівельні контракти, ділові переговори. Агентство здійснює збирання інформації, архівації її для подальшого використання протягом 5-ти років.
Дилерські послуги. Здійснення торгових операцій через торгову мережу Рейтер в будь-якій країні світу. Рейтер створює систему електронних анонімних торгів і обслуговує систему електронних торгових брокерів, що зв’язують трейдерів США-Європи-Японії (25% прибутку корпорації). До того ж, система електронних біржових торгів забезпечує можливість цілодобового підключення до здійснення операцій їх у небіржовий час.
Оперативна, ділова інформація Рейтер. Оперативна інформація у галузі страхування. Велику кількість клієнтів Рейтер складають страхові компанії, експерти з майнових витрат та збитків, юридичні особи, що користуються послугами мереж Рейтер для прогнозування своєї діяльності, отримання інформації про нові ринки, ціни та акції, про всі види діяльності страхових компаній на міжнародних торгах або про торги у рамках національних територій.
Наприкінці 1998 року керівництво агентства Рейтер проголосило про те, що корпорація повинна зазнати найзначніших змін у своїй 150 –ти річній історії. Мова йшла про перебудову структури з горизонтальної ( яку складали країни і території) на вертикальну (що мають скласти основні бізнес-проекти і їх пріоритетність має визначатися виключно їх прибутковістю). Наголошується на тому, що має залишитися згодом лише два головних напрямки роботи агенції Рейтер: Рейтер Інформейшн і Рейтер Трейдинг Систем. Вони мають поширювати продукцію засобами глобальної торгової мережі. Третій напрямок діяльності Інстінет (свого роду брокерська агенція) трансформується згодом на незалежний підрозділ. Медіа – інформаційний бізнес має розвиватися окремо і особливий напрямок агенція робить на застосуванні нових можливостей Інтернет для поширення серед своїх клієнтів даних власних баз даних та власних архівів, що складають близько 4 тис. публікацій, які допоможуть клієнтам забезпечити власний бізнес будь-якими пакетами документів, статистичних даних, порівняльних характеристик та даних аналітичного характеру.
Світові ТБ-потоки:
Аль-Джазіра
Аль-Джазіра: арабський CNN
Зараз Америка менше, ніж раніше, критикує цей телеканал.
Але коли після 11 вересня "Аль-Джазіра" почала давати в ефір послання Усами бен Ладена, все було інакше. Як її тільки не називали: безвідповідальною, "жовтою" й навіть - "Усама-TV".
Втім, як би її не таврували, ясно одне: "Аль-Джазіру" - супутниковий телеканал арабською мовою, який базується в невеличкій державі Катар - люди дивляться.
"Добре це чи погано, але наша аудиторія - не держдепартамент США", - говорить Джихад Алі Балут, директор з маркетингу. - Наш глядач - арабський народ, який виявляє до нас величезну довіру."
Прообраз "Аль-Джазіри" - арабська служба ВВС - з'явилася в 1994 році. Це був спільний проект британської ВВС та саудівського телеканалу. Проте влада Саудівської Аравії недовго терпіла телебачення. яке не можна контролювати.
Катарський емір Хамад дав телеканалові другий шанс. Емір Хамад вважається одним із найпоміркованіших і найпрогресивніших в арабському світі. Емір запропонував співробітникам закритого арабського бюро ВВС перебратися до столиці Катара Доху і розпочати цілодобове мовлення. З казни свого маленького емірату Хамад виділив на запуск проекту 150 мільйонів доларів. 7 листопада 1996 року "Аль-Джазіра" вийшла в ефір.
Революція в арабському телемовленні розпочалася. Журналісти стали термосити арабських лідерів, запрошувати в ефір ізраїльських. Вулиця нарешті отримала можливість висловитися: і про захід, і навіть - цілковитий розгул демократії! - про власних лідерів.
"Ми перетворили життя арабських урядів на пекло", - говорить редактор новин Діма Хатіб. "Вони ненавидять нас до самісінького нутра, ненавидять однозначно", - додає Фейсал аль-Касим, який веде передачі напрямку, протилежного першій програмі арабського телебачення: тут глядач може зателефонувати до студії й висловитися в прямому ефірі.
Коли тривав випуск, присвячений інтифаді, "гаряча лінія" буквально розжарилася. "Вони нічого такого не говорили, але це проглядалося: мовляв, арабські лідери мали би бути убиті, задушені, мали би рушити до пекла, - продовжує аль-Касим. - Такі настрої вулиці."
Ця програма зібрала більше всього глядачів і більше всього нарікань на адресу влади Катару. Уряди п'яти країн Затоки відкликали своїх послів з Катару на знак протесту проти образливих, на їхню думку, репортажів. Бюро "Аль-Джазіри" були закриті принаймні в шести арабських столицях.
Проте канал критикують і на Заході - за пропагування арабського екстремізму. "Аль-Джазіра" відкидає звинувачення. Журналісти говорять, що вони просто роблять новини. Але, якщо у них є шанс скоригувати помилки арабського світу, цим треба скористатися.
"Західній аудиторії необхідно побачити іншу точку зору. Можливо, більше дивитися на світ арабськими очима", - вважає Мохамед Хасим аль Алі, виконавчий директор телеканалу.
До кінця року це стане можливим - "Аль-Джазіра" запускає службу англійською мовою. Момент назрів: світ намагається осягнути наслідки війни в Іраку і глобальної війни з тероризмом.
У "Аль-Джарізи" є кореспонденти в Багдаді, на півночі Іраку та в усіх сусідніх країнах. Тільки так вона може дістати свій найбільш ходовий товар - ексклюзиви. Наприклад, кожна
західна телекомпанія заплатила по 250 тисяч доларів за новий запис із зверненням Усами бен Ладена.
Вийшовши на англомовний простір, "арабський CNN", як називають інколи "Аль-Джазіру", зможе на рівних конкурувати з американськими телеканалами. Чому б не з тим же CNN?..За матеріалами Євроньюс та Аль-Джазіра
Журналістів змушують залишити Багдад
Кореспондент.net09 Квітня 2003, 10:02
Катарський телеканал "Аль-Джазіра", чий кореспондент загинув учора вранці через обстріл багдадського бюро каналу американцями, відкликає всіх своїх репортерів, які працюють в Іраку. Тим часом, іноземні журналісти в Багдаді в пам"ять про загиблих колег провели сьогодні вночі імпровізовану панахиду біля готелю "Палестина". Не виключено, що сформована ситуація з пресою в Іраку змусить більшість представників ЗМІ залишити країну. Тоді правду про те, що дійсно відбувається в Іраку, міжнародна громадськість може так ніколи і не довідатися.
Сьогодні вночі журналісти, які працюють у Багдаді, вшанували пам"ять трьох своїх колег, які загинули від американських снарядів учора, 8 квітня.
Оператор “Reuters” Тарас Процюк, українець за національністю, і його іспанський колега з телеканалу “Telecіnco” загинули внаслідок обстрілу багдадського готелю "Палестина" з американського танка.
Тарас був важко поранений і помер по дорозі до лікарні.
Його колега - іспанський телеоператор Хосе Коузо, який також одержав поранення через обстріл, помер пізніше в багдадському госпіталі.
Поранення різного ступеня тяжкості одержали кореспондент “Reuters”, фотограф і технічний працівник інформагентства.
Раніше в той самий день через бомбардування багдадського корпункту Катарської телекомпанії "Аль-Джазіра" був убитий її кореспондент, Тарек Аюб, і поранений оператор Зухейр Аббас.
Керівництво телеканалу вже заявило, що відкликає всіх своїх кореспондентів з Іраку.
Завідувач відділом новин телестанції Ібрагім Хіляль заявив, що це рішення прийняте у зв’язку з тим, що не може бути гарантована безпека журналістів, які знаходяться не тільки в Багдаді, але й в інших містах Іраку, включаючи кореспондентів, акредитованих при американських і британських військах.
Він відзначив, що уже відкликано спецкорів "Аль-Джазіри" у Насирії і Басрі на півдні Іраку.
Тим часом, організація "Репортери без кордонів" заявила, що поки можна лише підозрювати американську армію в тому, що вона "навмисне, прицільно і без попередження" стріляла в журналістів.
Багато репортерів, які знаходилися в готелі, підтверджують цю версію.
Поки можна лише підозрювати американську армію в тому, що вона "навмисне, прицільно і без попередження" стріляла в журналістів
"Американська армія зобов"язана довести, що це не був навмисний акт, покликаний залякати журналістів чи перешкодити їхній роботі”, - підкреслюється в листі, який генеральний секретар "Репортерів без кордонів" Робер Менар направив міністру оборони США Дональду Рамсфелду.
У свою чергу, Білий дім заявив сьогодні вночі, що "попереджав журналістів, що Багдад є небезпечним місцем, щоб там залишатися".
Поки не зрозуміло, чи варто розцінювати цю заяву Вашингтона як натяк на те, щоб всі іноземні журналісти вчинили так само як телеканал "Аль-Джазіра", який заради порятунку життя своїх кореспондентів відкликає їх з Іраку.
Представники ЗМІ, які загинули в Іраку: 8 квітня: Хосе Коусо (Telecinсo, Іспанія) 8 квітня: Тарас Процюк (Reuters, Британія) 8 квітня: Тарік Айюб ("Аль-Джазіра", Катар) 7 квітня: Крістіан Лібіх (Focus, Німеччина) 7 квітня: Хуліо Паррадо (El Mundo, Іспанія) 6 квітня: Девід Блум (NBC, США) 6 квітня: Камаран Абдуразак Мухамед (Бі-бі-сі, Британія) 4 квітня: Майкл Келлі ("Вашингтон пост", США) 2 квітня: Кавех Голестан (Бі-бі-сі, Британія) 30 березня: Гебі Радо (ITN, Британія) 22 березня: Пол Морган (ABC, Австралія) 22 березня: Террі Ллойд (ITN, Британія)
14.10.2002 09:49 “Аль-Джазірі” радять не обзиватися
Міністри країн Перської затоки зажадали від катарської супутникової телекомпанії “Аль-Джазіра” зменшити тон в її актуальних передачах, інакше на неї чекає бойкот. Як
повідомило агенство “Рейтер”, попередження “Аль-Джазірі” було зроблене на недавній нараді в Омані міністрів інформації шести багатих на нафту країн, що входять до Ради кооперації Перської затоки.
Міністри частково засудили передачу “Аль-Джазіри”, яка зветься “Зворотній напрямок”. Вона є прототипом інформаційно-аналітичних передач американського каналу Сі-Ен-Ен, куди запрошують політиків крайніх переконань. Зокрема, ведучий “Зворотнього напрямку” якось назвав в ефірі міністрів країн Перської затоки виродками і крадіями.
"Ми виступаємо за свободу слова в країнах Перської затоки… Але ми проти тих масс-медіа, які вдаються до образливого й вразливого тону”, - заявив один з міністрів, ім”я якого не називають. “Ми сподіваємося, що “Аль-Джазіра” перейде на більш помірний тон своїх передач, щоб наша організація не вдавалася до крайнього заходу – заклику до бізнесменів і суспільних установ не розміщувати рекламу на цьому телеканалі, а до політиків – не співпрацювати з ним”, - додав міністр.
Керівництво телеканалу ще ніяк не прокоментувало ці заяви. А власті Катару, який є членом Ради кооперації Перської затоки і провідною країною регіону, заявили, що “Аль-Джазіра” діє на свій страх і ризик, проте відмовилися приструнити телевізійників, пославшись на свободу слова.
Як повідомляла “Телекритика”, Катар і Саудівська Аравія цього року розірвали дипломатичні стосунки тому, що “Аль-Джазіра” надала ефір саудівському дисиденту для критики королівської сім’ї. А кореспондентів телекомпанії вигнали з кількох арабских країн за їхні “злослівні” репортажі, що є винятком у консервативному регіоні затоки, де переважна більшість ЗМІ контролюються офіційною владою.
Віктор Коваленко, “Новий канал”
01.02.2002 19:50 “Аль-Джазіра” розриває стосунки з Сі-ен-ен
Між американською телекомпанією Сі-ен-ен і незалежним катарським телеканалом "Аль-Джазіра" вибухнув скандал навколо відеоплівки з бін Ладеном. Усе почалося з того, що Сі-ен-ен показала невідоме до цього часу інтерв'ю бін Ладена, яке той дав телеканалу "Аль-Джазіра" у Кабулі 21 жовтня минулого року. Після цього "Аль-Джазіра" заявила про розрив стосунків з американською телекомпанією і пообіцяла вжити "необхідних заходів для покарання організацій і окремих осіб, які вкрали цей відеозапис і незаконно його поширили".
Сі-ен-ен подала скандальну плівку в ефір у ніч з четверга на п'ятницю, 1 лютого. На плівці міститься відеоінтерв'ю, яке Усама бін Ладен дав кореспонденту катарського супутникового телеканалу "Аль-Джазіра" у Кабулі 21 жовтня минулого року. Тоді "Аль-Джазіра" відмовилася показати це інтерв'ю, мотивувавши це тим, що воно підходить для "трансляції новин".
На плівці бін Ладен, одягнений, як звичайно, у камуфляж, говорить арабською мовою і, як звичайно, без особливих емоцій він пророкує Америці похмуре майбутнє: свобода і права людини там незабаром будуть знищені, уряд приведе американську націю і весь Захід у прірву пекла, повідомляє Бі-бі-сі.
Журналіста з "Аль-Джазіри" більше цікавить конкретне питання: чи причетний бін Ладен до терористичних актів 11 вересня, але відповіді лідера "Аль-Каїди" ухильні. "Америка звинувачує в цьому нас і мусульман усього світу, але твердження, що ми робимо акти тероризму, безпідставні", - говорить він.
Однак уже через кілька секунд бін Ладен додає: "Якщо убивати тих, хто убиває наших синів, - це тероризм, то нехай історія назве нас терористами. Ми убиваємо царів невірних і мирних жителів з невірних в обмін за життя наших дітей, яких вони убивають".
Пізніше копію запису вдалося одержати компанії Сі-ен-ен, причому представники компанії не уточнюють, яким чином це було зроблене, але стверджують, що при цьому "не було вчинено ніяких нелегальних дій", передає NTVRU.com.
"Як тільки цей відеозапис потрапив у наше розпорядження, ми вирішили, що ми повинні показати цю плівку, оскільки вона заслуговує на публікацію й обговорення", - сказав глава служби новин Cі-ен-ен Ісон Джордан.
"І ми були дійсно приголомшені тим, що "Аль-Джазіра" вирішила не показувати це інтерв'ю і навіть не повідомила про існування відеозапису.
Американські спецслужби й уряд довідалися про запис уже незабаром після того, як він була зроблений. У Сі-ен-ен стверджують, що в уряду є копія. Доказом цьому є те, що британський прем'єр Тоні Блеєр майже дослівно цитував висловлювання бін Ладена в листопаді, виступаючи в парламенті.
Кореспондент.net
CNN (США)В Ірані призупинена робота американської телекомпанії «Сі-ен-ен» і введена заборона на в'їзд журналістів телекомпанії на територію країни.
Як передає РІА "Новости", у заяві Міністерства культури й ісламської орієнтації Ірану відзначено, що такі заходи введені в зв'язку з тим, що "деякі
дії телекомпанії Сі-ен-ен за останні кілька років виходять за рамки професійної етики". Зокрема, як сказано в заяві, були перекручені висловлення президента Ірану Махмуда Ахмадинежада на останній прес-конференції".
Нагадаємо, телекомпанія Сі-ен-ен створена в червні 1980 року. Вона стала першим 24-годинним каналом новин, що багато років залишався єдиним цілодобовим джерелом інформації.
CNN вибачився перед Іраном і йому дозволили працювати в країніІранська влада скасувала заборону журналістам телекомпанії CNN працювати на території країни, повідомляє «Лента.ру» із посиланням на AFP.
Про введення заборони було оголошено у понеділок. Своє рішення Тегеран обґрунтував тим, що телеканал невірно переклав слова президента Ірану Махмуда Ахмадинеджада.
Виступаючи в суботу, 14 січня, на прес-конференції, Ахмадинеджад заявив: "Ми упевнені, що всі країни мають право розвивати ядерні технології". Однак перекладач на CNN замість слова "технології" сказав "зброю".
Однак у вівторок, після того, як керівництво телекомпанії принесло свої офіційні вибачення з приводу інциденту, заборона на роботу в Ірані журналістів CNN була офіційно відмінена.
Як повідомляв ІМІ, у понеділок в Ірані була призупинена робота американської телекомпанії CNN і введена заборона на в'їзд журналістів телекомпанії на територію країни.
У заяві Міністерства культури й ісламської орієнтації Ірану відзначено, що такі заходи введені в зв'язку з тим, що "деякі дії телекомпанії CNN за останні кілька років виходять за рамки професійної етики".
Нагадаємо, телекомпанія CNN створена в червні 1980 року. Вона стала першим 24-годинним каналом новин, що багато років залишався єдиним цілодобовим джерелом інформації.
CNN как глобальной информационной организации
CNN International – глобальная служба теленовостей. Первоначально телекомпания Cable News Network (CNN), созданная американским бизнесменом Тэдом Тернером в 1980 г., вела спутниковые передачи, предназначенные для транслирования по кабельным сетям США. Вплоть до 1985 г., ставшего переломным в истории телекомпании (когда CNN превратилась из убыточной в прибыльную службу новостей), передачи адресовались преимущественно американской аудитории. С началом вещания на Европу в сентябре этого года разворачивается инфраструктура CNN International как службы телевизионных новостей с глобальным масштабом деятельности.
К 1985 г. CNN располагала девятью корпунктами на территории США и зарубежными бюро в Риме, Лондоне, Каире, Иерусалиме, Найроби, Франкфурте-на-Майне и Москве. На следующий год количество бюро увеличилось до 18, а в 1991 г. достигло 29. В 1989 г. было начато вещание на Западную Европу через спутник Intelsat в формате PAL. Первоначально передачи принимались в штаб-квартирах крупных европейских телекомпаний и в диспетчерских студиях кабельных сетей, а также в 1550 международных отелях люкс во многих странах мира. Благодаря использованию коммуникационных возможностей советского спутника связи CNN расширила зону приема своих передач, ее программы в конце 1980-х годов распространялись на 89 государств мира. Передачи CNN стали доступными в странах Африки, Ближнего Востока, Индостана и Юго-Восточной Азии.
По сравнению с другими телекомпаниями, которые готовили один основной вечерний выпуск новостей, круглосуточная новостная служба CNN имела преимущества, которыми не располагали конкуренты. Особенно наглядно эти преимущества проявлялись в ходе освещения кризисных ситуаций мирового значения в форме прямого репортажа с места событий. В таких случаях происходящее отражается от начала и до конца в режиме реального времени (примером может служить освещение бомбардировок иракской столицы в 1991 г. или октябрьских событий 1993 г. в Москве). Оснащенные компактным спутниковым приемно-передающим оборудованием, мобильные репортерские группы CNN обычно передают с места событий телевизионную «картинку» с нескольких камер, что позволяет сформировать впечатление полноты отображения разворачивающихся драматичных процессов. Манера освещения событий, применяемая репортерами CNN, создает у телезрителя эффект особой достоверности репортажа: происходящее почти не комментируется, отсутствуют обобщения, превалирует четкий подробный отчет о том, что происходит в зоне видимости телекамер. Не случайно, что после начала прямых репортажей из Ирака, организованных CNN во время войны в Персидском заливе (1991 г.), количество зрителей, постоянно смотрящих передачи этой телекомпании, возросло вдвое.
Успех концепции CNN как круглосуточной службы теленовостей побудил конкурентов применить аналогичные схемы при создании новостных каналов. В 1995 г. появился испаноязычный аналог CNN International – проект «Telenoticias», реализованный консорциумом испанских, испано-американских и латиноамериканских телекомпаний. В 1996 г. корпорация Р. Мердока «News Corp.» запустила в США канал Fox News, передающий новости 24 часа в сутки. Корпорациям «Майкрософт» и NBC принадлежит еще один круглосуточный новостной кабельно-интернетный телевизионный канал – MSNBC, созданный в 1996 г.
Конкурентами CNN стали и многочисленные спутниковые службы новостей, образованные в разных регионах мира в 1990-е годы и в начале нового века. Появление служб новостей, конкурирующих с CNN не только в США и Европе, но и в других регионах мира, существенно осложнило положение компании – первопроходца в области глобального новостного космического ТВ. В 1997 г. передачи CNN смотрели в 170 млн. семей в 210 странах мира. Затем наблюдалось постепенное, но существенное сокращение зарубежной аудитории CNN International. И не только из-за
усиления конкуренции с другими новостными службами, удорожания международного сбора информации и производства программ, нестабильности рынка рекламы, необходимости организации многоязычного вещания на разные регионы мира (с сентября 1997 г. CNN International вещает по пяти отдельным каналам, специализированным по региональной ориентации). Эти трудности испытали все компании – производители международных теленовостей. Потеря позиций произошла в значительной степени вследствие просчетов в управлении CNN, приведших к утрате ряда оригинальных наработок, определявших своеобразие ее программной политики – например, еженедельной передачи «Всемирный репортаж», которая состояла из видеоматериалов, предоставляемых телекомпаниями многих стран мира.
В последние годы телекомпания часто подвергалась критике в американской и мировой прессе. Ставится под сомнение роль CNN как глобальной информационной организации: несмотря на декларируемые попытки снизить долю новостей из США, телекомпания по-прежнему уделяет им преимущественное внимание, мировые же текущие события продолжают рассматриваться в основном с американской точки зрения и отображаются в американском стиле. Почитатели CNN International в разных странах мира были разочарованы тем, как телекомпания освещала в 2001 г. военную акцию США и их союзников против афганских талибов – впервые за многие годы ее съемочные группы не присутствовали непосредственно на месте кризисных событий мирового значения: вместо CNN прямые репортажи из Афганистана вел катарский спутниковый канал «Аль-Джазира» (JSC). Чтобы восстановить свое влияние и репутацию, особенно сильно пошатнувшиеся в ближневосточном регионе, CNN открыла новое бюро в арабском мире в дополнение к существовавшим ранее четырем корпунктам в Каире, Иерусалиме, Бейруте и Багдаде и создала мощный Интернет-сайт на арабском языке.
Новатор в области телевизионного бизнеса, основатель CNN Тэд Тернер, в 1996 г. продал свою телекомпанию концерну «Time Warner» (по мнению некоторых экспертов, эта продажа была вынужденной). После слияния в 2000 г. «Time Warner» с крупнейшим Интернет-провайдером – корпорацией AOL Тернер стал вице-президентом образовавшегося мегаконцерна, обладая немногим более трех процентов его акций. В последующие годы в прессе неоднократно появлялись сообщения, что он недоволен информационной политикой «AOL-Time Warner» и своей (во многом символической) ролью в его управлении. В начале 2003 г. Тернер принял решение оставить пост вице-президента этого концерна и фактически уйти из большого бизнеса.
С бурным ростом кабельного телевидения, широко распространившегося за последние четверть века и предлагающего телезрителю десятки специализированных по содержанию каналов, увеличились возможности адресной доставки коммерческой рекламы. В связи с этим получили распространение так называемые инфомершианс (производное от information – информация и commercials – рекламные объявления) – платная реклама под видом телевизионной передачи, тщательно «вписанная» в параметры той аудиторной группы, для которой передача предназначена.
В последние годы на западном коммерческом ТВ получила распространение жанровая форма, именуемая докудрама. Показ реальных событий, документированных видеокадрами и фотоснимками, может сочетаться в докудраме с драматическими реконструкциями событии. При создании такого рода передач могут использоваться актеры, игра которых должна способствовать наглядному воссозданию незадокументированных сцен. Докудрамы используются, например, для реконструкции исторических либо криминальных сцен. Воссозданные ситуации, вымышленные диалоги персонажей докудрам призваны наглядно продемонстрировать, как развивались события. Однако в докудрамах отсутствует четко обозначенная граница между фактом и вымыслом, что коренным образом отличает их от документальных фильмов и журналистских репортажей. Зрителю остается лишь догадываться, что же из увиденного им в докудраме происходило в действительности, а что было рождено воображением создателей передачи.
Одновременно оформился жанр так называемого «докумыла» – фильмов и передач сентиментального содержания, в которых целенаправленно отобранные и соответствующим образом смонтированные и прокомментированные документальные видеокадры используются в качестве «строительного материала» для создания драматизированных душещипательных истории в стиле «мыльных опер». В основу сюжета в «докумыле» положены обычно любовные отношения реальных персонажей. Примером такого рода жанра является британский телевизионный сериал «Знаменитые романы XX в.», неоднократно демонстрировавшийся на российском ТВ. Кадры исторической кинохроники использованы в нем преимущественно для того, чтобы создать живописный фон для «документального» повествования о перипетиях отношений западных знаменитостей с их супругами, любовниками и любовницами. В поле зрения создателей передач попали романы и судьбы «звезд» политики (У. Черчилль, Ф. Д. Рузвельт и др.), шоу-бизнеса (К. Гейбл, М. Монро, М. Каллас и др.) и сверхбогачей.
СПЕЦОПЕРАЦІЇ СІ-ЕН-ЕНhttp://www.zn.kiev.ua/ie/show/374/33280/
Іван МАЩЕНКО
— Де президент? — запитали увечері 16 січня 1991 року журналісти у прес-секретаря Білого дому Марліна Фіцуотера в перші хвилини війни в зоні Перської затоки, коли мільйони телеглядачів уже побачили зловісний феєрверк над Багдадом, але офіційного повідомлення від уряду США про початок воєнних дій ще не було.
Тодішній Генеральний секретар ООН Перес де Куельяр був ображений тим, що про початок бойових операцій проти Іраку він дізнався не від президента США Дж. Буша (старшого), а з передач Сі-Ен-Ен.
За ті два тижні війни на Близькому Сході Сі-Ен-Ен не раз домоглася того, що в журналістиці вважається тріумфом.
Саме тоді у Вашингтоні народився жарт: «Здогадайтесь, до кого звертається президент Буш по останні новини?» Щоб полегшити відгадку, підказували: назва складається з трьох літер і починається на «С». Відповідь на жарт-загадку така: «Ні, це не ЦРУ(латиницею — СІА), а Сі-Ен-Ен».
Цілодобова програма новин Сі-Ен-Ен (CNN: Cable News Network) бере свій початок від 1 червня 1980 року, коли сорокарічний бізнесмен Тед Тернер заснував принципово нову за спрямуванням мовлення і ефірним форматом телестанцію. У чому ж була оригінальність його задуму? «Три кити» американського телебачення — загальнонаціональні мережі Ей-Бі-Сі, Ен-Бі-Сі та Сі-Бі-Ес — свої основні інформаційні випуски («вечірні новини») дають в один і той самий час — від 18.30 до 19.00. Отож, на ту пору вони й готують найцікавіші повідомлення, незалежно від того, коли подія сталася (хоча про екстраординарні випадки загальнонаціональні мережі можуть повідомити й окремо). На відміну від такої жорсткої програмної регламентації, Сі-Ен-Ен своїми цілодобовими випусками новин у режимі «нон-стоп» дає можливість глядачам одержувати повідомлення про подію фактично у момент її звершення в будь-яку хвилину доби. Був би лишень на місці події чи поблизу неї телерепортер з портативною камерою. Так Тед Тернер виграв битву у трьох телевізійних гігантів США, а у підсумкові — й у всіх світових мереж.
Вперше цю свою нову інформаційну сутність Сі-Ен-Ен особливо зримо продемонструвала під час катастрофи космічного корабля «Челенджер» 28 січня 1986 р., коли станція Теда Тернера єдина виступала як своєрідний електронний еквівалент телеграфної служби: на її екранах, регулярно оновлюючись, безперервно йшла візуальна інформація, яка часто включала прямі репортажі з місця трагедії.
У наступні роки в Сі-Ен-Ен було багато яскравих перемог на інформаційному полі. І далеко не випадкових, а переважно заздалегідь передбачених, прорахованих, ретельно спланованих і віртуозно реалізованих. Впевнено обганяючи конкурентів, «Станція з Атланти» першою вривалася з сенсаційною новиною у домівки мільйонів землян. Тож ідеться про спецоперації Сі-Ен-Ен.
Сі-Ен-Ен виходить на «стежку війни»
Першим таким випробуванням для станції Теда Тернера стало висвітлення подій січня-лютого 1991 року у Перській затоці — війни США та їхніх союзників проти Іраку. Згідно з опублікованими вже 31 січня того ж року даними соціологічних опитувань (їх проводив «Центр Таймс-Міррор для народу і преси»), 6 із 10 американців вважали: ця «вискочка» — створена за десять років до того телекомпанія зі штаб-квартирою в місті Атланта — обігнала своїх солідніших конкурентів у висвітленні війни. Після початку бойових дій до Сі-Ен-Ен дедалі частіше став звертатися не лише рядовий глядач. Її цілодобові передачі новин звучали в коридорах влади по всьому світу. «Всі настроїлися на Сі-Ен-Ен. Вона повсюди й скрізь», — резюмував один зі співробітників апарату Білого дому. Спеціалісти засобів масової інформації стверджували: головні дійові особи конфлікту прикипіли до телеекранів ще й тому, що сама Сі-Ен-Ен, яка охопила світ прямою трансляцією, стала одним із ключових компонентів міжнародної дипломатії.
Три журналісти Сі-Ен-Ен, які вели з Багдада прямі репортажі про ту війну, здобули гучну славу. Як же вони опинилися в епіцентрі подій? Джона Холімана компанія заздалегідь послала висвітлювати поточні події в Іраку (всі розуміли, що назріває збройний конфлікт). Пітера Арнетта згодом відрядили до Багдада з Ізраїлю, щоб допоміг колезі у цей нелегкий час. Він — досвідчений журналіст, ще у В’єтнамі був кореспондентом агентства «Ассошіейтед Пресс» і отримав нагороду «за видатну репортерську роботу». Берні Шоу опинився у Багдаді тому, що Сі-Ен-Ен регулярно робить серії інтерв’ю з сучасними й колишніми лідерами різних держав. За кілька місяців до початку війни він уже записав розмову з Саддамом Хусейном. Отримавши запевнення про можливість другого інтерв’ю з іракським президентом, Б.Шоу прибув до Багдада, де його й застала війна.
Так три співробітники Сі-Ен-Ен опинилися у приміщенні корпункту на дев’ятому поверсі багдадського готелю «Ер-Рашид». Повідомлення про початок війни одночасно передавали усі інформаційні телекомпанії США. Ен-Бі-Сі навіть трохи випередила Сі-Ен-Ен, бо в неї саме тоді йшов в ефірі випуск новин. Але тільки співробітники Сі-Ен-Ен дали найповнішу картину того, що відбувалося в Багдаді. Опісля репортери вели прямий майже семигодинний репортаж про воєнні дії.
Сі-Ен-Ен досить серйозно готувалася до висвітлення подій, пов’язаних з конфліктом у районі Перської затоки. Оскільки в Багдаді не було відповідного обладнання, щоб організувати прямі трансляції на США через супутники, довелося припровадити з сусідньої Йорданії вантажівку з антеною вартістю 250
тисяч доларів і бригаду з п’яти чоловік. Висвітлення воєнних дій виявилося справою досить дорогою. Йорданці брали з телекомпанії тисячу доларів за перші десять хвилин супутникового часу і по 40 доларів за кожну наступну хвилину. За деякими підрахунками, витрати Сі-Ен-Ен на висвітлення подій у Затоці становили від одного до трьох мільйонів доларів щотижня.
Режисери передач, змушені відмовлятися від показу відзнятих, але «зарізаних» Пентагоном сюжетів, вставляли у репортажі текстівку приблизно такого змісту:
«Сі-Ен-Ен прагне надавати телеглядачам якнайповнішу картину того, що відбувається. Але через запровадження викликаних міркуваннями безпеки обмежень на доступ до інформації, яких ми дотримуємося тепер, на жаль, немає можливості дати повний звіт про те, що відбувається. У зв’язку з цим Сі-Ен-Ен інформуватиме своїх глядачів щоразу, коли її репортажі знімаються з ефіру з цих міркувань».
Було виділено 125 чоловік, щоб постійно працювати «в Затоці» (у конкурентів — «великої трійки» провідних американських телекомпаній — це робило значно менше співробітників : від 60 до 80 осіб).
Надзвичайну популярність, як уже зазначалося, здобув під час висвітлення конфлікту у Перській затоці 56-річний тележурналіст Сі-Ен-Ен Пітер Арнетт, тривалий час перед тим єдиний представник західних мас-медіа у Багдаді. Протягом останніх тридцяти років то була вже дванадцята війна, про яку він мусив розповідати. Саме П.Арнетту вдалося взяти сенсаційне інтерв’ю у Саддама Хусейна.
Хоч як дивно, але роздобуті Сі-Ен-Ен матеріали з іракської території, у тому числі інтерв’ю з Саддамом Хусейном і сюжет про відвідини ним іноземних заручників, стали предметом дискусії: чи етично американській телекомпанії надавати екран ворогу (така суперечка точиться у ЗМІ й досі).
Як і під час проведення воєнних операцій, про які вона повідомляла, телекомпанія покладала основні надії на техніку «на межі мистецтва», багатомісячне всебічне планування, вражаючу кваліфікацію своїх репортерів, продюсерів, інженерів, щоб у деталях донести інформацію про воєнні дії до 60-ти мільйонів родин у США і ще приблизно 10-ти мільйонів родин у 103-х країнах світу.
У належний час і в потрібному місці
Через півроку Сі-Ен-Ен знову довелося складати перед усім світом іспит на утвердження свого найвищого інформаційного класу. Сталося це в Москві у серпні 1991 року, коли купка вищої радянської партноменклатури і військових та спецорганів вирішила «навести порядок» в СРСР. Це був так званий путч ГКЧП. Відсторонивши від влади президента М.Горбачова, путчисти спробували загальмувати хід історії. І перше, що вони взяли під контроль, — були засоби масової інформації, зокрема державне телебачення і радіо. У ті серпневі дні на каналах ЦТ СРСР, окрім зачитування офіційних заяв керівництва ГКЧП, показу їхніх прес-конференцій та ще балету «Лебедине озеро», нічого вартого уваги не показували. І ось в умовах цієї інформаційної блокади справжнім «вікном у світ» знову виявився канал Сі-Ен-Ен.
Сі-Ен-Ен же почала готуватися до серпневих подій 91-го в Москві… ще за кілька років до того. Вибираючи місце для свого корпункту в радянській столиці, сіененівці прорахували, що рано чи пізно наслідки протистояння Горбачов — Єльцин виллються у події, епіцентром яких стане «Білий дім» — резиденція тодішнього керівника парламенту Росії. І, на відміну від московських кореспондентів інших західних телекомпаній, які прагнули облаштуватися якнайближче до центру столиці, до Кремля, співробітники Сі-Ен-Ен під свій офіс орендували два горішніх поверхи висотного готелю «Україна». Встановивши там телекамери з потужною оптикою, вони через Москва-ріку «прострілювали» простір аж до майдану перед будинком Верховної Ради Російської Федерації. На даху готелю змонтували й передавальну антену космічного зв’язку, яка через американський супутник ретранслювала сигнал до штаб-квартири Сі-Ен-Ен в Атланті. А вже звідти через інформаційну мережу Теда Тернера картинка йшла на весь світ. І коли 19 серпня 1991 р. розпорядженням ГКЧП закордонним знімальним групам було блоковано доступ до «гарячих точок» поблизу «Білого дому», телекомпанія Теда Тернера з допомогою заздалегідь прорахованого
плану і свого потужного телевізійного арсеналу давала на всю планету багатогодинні прямі репортажі, включно зі знаменитим виступом Б.Єльцина з башти танка. Чи не єдиним місцем у Києві, де це можна було побачити, був тоді телецентр на Хрещатику, 26.
І знову Москва. Початок жовтня 1993 року. Загострення політичного протистояння Президента Росії Бориса Єльцина — з «бунтівливим парламентом» на чолі з Хасбулатовим і Руцьким. І знову «на своєму місці» Сі-Ен-Ен…
Центральний епізод політичної драми тих днів: на міст через Москва-ріку виходить колона танків і, розвернувшись для стрільби прямою наводкою, бере на приціл своїх гармат будинок Верховної Ради Російської Федерації (в народі — «Білий дім»). Але минають хвилини за хвилинами, а танки вогню не відкривають. І лише через півтори години пролунав перший залп, і — почалося!
Якщо «Білий дім» перебував під прицілом танкових гармат, то і ті, хто в ньому оборонявся (частина російського парламенту), і ті, хто його штурмував (чи розстрілював?), і величезний натовп навколо, — своєю чергою, перебували під прицілом телекамер Сі-Ен-Ен.
25 годин безперервного телемовлення у прямому ефірі (світовий рекорд прямого репортажу з місця політичної події), п’ять комплектів найсучаснішого на той час телетрансляційного і наземного супутникового обладнання, звезеного до Москви з кількох корпунктів Сі-Ен-Ен у Європі, три найвигідніші з усіх можливих точки огляду місця подій (з горішніх поверхів готелю «Україна», з недобудованого ще на той час приміщення посольства США і безпосередньо з Кремля), дюжина коментаторів екстра-класу, які вели цілодобовий репортаж, і не менше 10 мільйонів доларів, витрачених на це телевізійне супердійство, — такі цифри і факти, відомі нині всім.
Та, проаналізувавши всі перипетії московських подій 3 — 5 жовтня 1993 року, ізраїльський журнал «Час пік» виявив досить дивні факти і обставини у тодішній поведінці Сі-Ен-Ен. Здивувала велика схожість організації телепередач з району дій союзницьких військ зі звільнення Кувейту на початку 1991-го з висвітленням московських подій через два роки: абсолютна поінформованість про те, що, де і коли має відбутися; завчасне перекидання телетехніки; стратегічно точно вибрані позиції (співробітники телекомпанії неодмінно виявлялися у слушний момент у потрібному місці). І як результат — чудова журналістська робота, рівня якої ніхто не зміг досягти.
Припустимо, що американське командування під час операції «Буря в пустелі» підказувало «своїм» журналістам тактику їхніх дій, і вже цим вони були приречені на успіх. Але хто міг допомогти Сі-Ен-Ен у Москві в дні серпневого путчу ГКЧП 1991 року або у жовтні 1993 року, коли події розгорталися далеко не із заздалегідь написаним сценарієм? І дії учасників як з одного, так і з другого боку мали значною мірою спонтанний характер, вибудовувалися часто-густо на імпровізації й емоціях, а не за логікою боротьби?
Проте саме в такій обстановці безладдя, а то й повної розгубленості як у Кремлі, так і в «Білому домі», сіененівці демонстрували організованість, завидний спокій і абсолютне розуміння того, що їм належить робити не лише зараз, а й через годину, через дві, а якщо знадобиться — то й через тиждень. Отже, співробітники Сі-Ен-Ен були готові до будь-яких варіантів розвитку подій. Вони заздалегідь прорахували, врахували кроки протиборчих сторін. То що це: геніальний здогад, тверезий розрахунок, незвичайне везіння чи щось інше?
Чи могли зробити такий далекосяжний прогноз прості журналісти, хай навіть високого класу? Фахівці вважають — ні. Тут був потрібен інший, значно потужніший та поінформованіший аналітичний апарат. Такий, яким володіє наприклад, держдепартамент США. Або ЦРУ.
А якщо так, то й роль Сі-Ен-Ен у жовтневих подіях 1993-го в Москві була значно істотнішою, ніж просто демонстрування на екранах і журналістський коментар до того, що відбувалося.
І дуже істотне. Штаб-квартира Сі-Ен-Ен заздалегідь орендувала канал супутникового зв’язку з Москви до Атланти, причому на невизначений термін. Хоча, працюючи у звичайному режимі, московське бюро Сі-Ен-Ен використовувало
супутниковий канал лише хвилин десять на добу, передаючи короткі зведення новин. Великі ж передачі готувалися на відеоплівці і пересилалися авіапоштою..
Керівництво Сі-Ен-Ен знало, що робило, бо заздалегідь володіло чіткою інформацією, що і де відбудеться. І коли. Це й пояснює, чому Сі-Ен-Ен пішла на величезні витрати (не менше 10 мільйонів доларів), заздалегідь забронювавши канал космічного зв’язку як одноосібний користувач. Так — саме знало! Тому так впевнено і діяло.
А дії були досить-таки незвичайними. Ось на злітну смугу аеропорту Шереметьєво-2 один по одному приземляються позарейсові літаки зі США та ще п’яти європейських країн. Такі речі просто так не трапляються. На це потрібен особливий дозвіл як прикордонних, так і митних служб. Причому на найвищому рівні. Ці служби мусили хоча б запитати, навіщо так раптово ввозяться п’ять комплектів телеапаратури, якщо раніше московському бюро Сі-Ен-Ен достатньо було два; з якою метою на російську територію прибули зброя, бронежилети та інше спеціальне спорядження? Хай там як, а вантаж пропущено безперешкодно. З цього спостерігачі роблять висновок, що «американські друзі» Росії не лише знали про те, що має відбутися, а й повністю координували свої дії з російським урядом, силовими структурами. Бо просто неможливо уявити собі, щоб суверенна держава дозволила екстрену доставку вантажів такого типу.
А взагалі-то, навіщо телекомпанії Теда Тернера були всі оті клопоти, ризик, багатомільйонні витрати? Щоб показати світові, як саме від розривів танкових снарядів чорніє знаменитий «Білий дім»? Звичайно, престиж — то велика річ: знову бути першим…
Але чи не більше, ніж Сі-Ен-Ен, у прямій трансляції були зацікавлені інші учасники, значно потужніші і впливовіші. Справді, якщо аналізувати ситуацію з суто військового погляду, то не зовсім зрозуміло, чому для танкової атаки і штурму оплоту парламентаризму було вибрано саме ранкові й денні години. У цьому плані логічнішими й кваліфікованішими були дії «хлоп’ят Макашова», які пішли в наступ на Останкінський телецентр під покровом темряви і вночі ж пробували захопити штаб Збройних сил СНД. Зазвичай так зручніше й безпечніше для атакуючих. У ситуації з обстрілом «Білого дому» серед білого дня відповідь одна: щоб усе і всім було добре видно. Щоб світова громадськість із допомогою Сі-Ен-Ен могла переконатися, як акуратно, обережно і навіть бережливо діють війська. Жодної жертви серед натовпу прихильників парламенту. Війська, які оточили «Білий дім», безперешкодно пропускали санітарні карети до будинку для надання допомоги пораненим і відправки їх у московські шпиталі (це теж раз у раз потрапляло в об’єктив). Танкові гармати били виключно по верхніх поверхах, даючи людям у «Білому домі» можливість без особливої небезпеки для життя «пересидіти» штурм внизу (і це теж було продемонстровано з допомогою всюдисущих телекамер Сі-Ен-Ен).
Отож, не так сам штурм вони показували, як те, що ведеться він, так би мовити, гуманними методами. І це, безперечно, підвищувало рейтинг Б.Єльцина. Або ж узяти кадри, коли сотні людей — депутати, бойовики, обслуга — довгими ланцюжками виходили з «Білого дому». Весь світ, завдяки Сі-Ен-Ен, став свідком того, що жодна волосинка не впала з їхніх голів. І це дало підставу урядам іноземних держав заявити: так, Єльцин мусив застосувати зброю, але зробив він це у такий спосіб, щоб шкода була якнаймінімальніша, і ми на його боці. «Містер Єльцин може бути повністю впевнений у нашій підтримці», — заявив тоді президент США Б.Клінтон. Ось яким чином придушення заколоту з допомогою зброї стало легітимним, здобуло визнання й схвалення у міжнародних колах, прихильних до вищих ідеалів демократії. І якнайліпше зробила це телекомпанія Сі-Ен-Ен.
Але , як зазначають аналітики, пророблявся й інший варіант, на той випадок, якби гору почали брати прибічники парламенту. Ось вони захопили телецентр в Останкіно і вриваються до Кремля. Але навіть у разі відключення зв’язку (як це трапилося з Горбачовим у серпні 1991 року на дачі в Криму), Б.Єльцин не залишився б в ізоляції: бо ж один комплект супутникового телеобладнання Сі-Ен-Ен містився безпосередньо у Кремлі. Президент Росії мав би можливість зв’язатися із зовнішнім світом, навести контакт із керівниками іноземних держав, звернутися до народу, керувати військами. А якби з главою держави щось сталося, то й це світ побачив би й осудив (як у Чилі під час падіння влади президента Сальвадора Альєнде).
«Таким чином, — резюмував «Час пік», — треба вважати, що журналісти і, безперечно, агенти американських спецслужб, які прибули під виглядом журналістів для участі у цій акції, виконували далеко не лише репортерські функції. Репортаж з місця події, бездоганний з професійної точки зору, був тільки видимою частиною інформаційного «айсберга», а яка його «підводна» частина, — про це, певне, знає виключно вузьке коло осіб по обидва боки океану».
Таке твердження дає підстави повернутися до запитання: чому ж Сі-Ен-Ен, за інших однакових умов, практично завжди першою опиняється у найгарячіших точках планети? І діє чітко, холоднокровно, професійно — так, неначе сама заздалегідь усе спланувала.
І чому їй так багато вдається? Після жовтневих подій 1993 року у Москві було Сомалі. І саме Сі-Ен-Ен вперше показала бунтівного генерала Айдіда, якого перед тим марно розшукували американські спецслужби — так він ретельно ховався. Аж ось перед початком мирного урегулювання ситуації в Сомалі чарівний кінескоп саме цієї телекомпанії явив світові лик Айдіда… І чи не схожі аналогії навіює ситуація з пошуками у 2001 році терориста №1 бін Ладена, який успішно ховався від американського спецназу невідомо де в афганських горах, але час від часу з’являвся у програмі Сі-Ен-Ен?
Звичайно, досить дискусійне твердження ізраїльського журналу «Час пік» про те, що «Сі-Ен-Ен не просто інформаційне агентство. Швидше за все, це один з великих і найефективніших підрозділів спецслужб США, який виконує найрізноманітніші функції у різних регіонах світу — там, де ЦРУ чи армійська розвідка не в змозі впливати на ситуацію звичними оперативними методами. Чудовий «дах» для таємних операцій».
Іронія ж долі полягає в тому, що, діючи таким чином, команда Сі-Ен-Ен, сама, можливо, не підозрюючи, свято виконувала знамениту вказівку В.Ульянова (Леніна), який вчив, що газета (тут — електронна) має бути не лише колективним пропагандистом, агітатором, а ще й колективним організатором. Є всі підстави зарахувати Сі-Ен-Ен до рангу головних режисерів і організаторів багатьох світових подій.
«Чорний вівторок»або Телефон служби порятунку США — 911
Трагічні події «чорного вівторка» 11 вересня 2001 року у США переконливо засвідчили, що телебачення розваг (ігри, спорт, музика, комедійні серіали, ток-шоу) вочевидь програє телебаченню події, тому самому, на яке колись зробив ставку Тед Тернер, створюючи Сі-Ен-Ен. Він прозорливо завбачив найістотніше у «домашньому екрані» — новий спосіб зв’язку світу й людини, спосіб причетності її до всього, що відбувається у світі. Природно, в такі дні новина стає ключовою передачею. Та саме нескінченний повтор кадрів, на яких літаки врізаються у майже півкілометрові паралельні башти Всесвітнього торгового центру (ВТЦ) у Нью-Йорку, поданий одночасно всіма провідними телеканалами світу (у тому числі й українськими), багатократно підвищив значимість самого телебачення.
Сіененівці (як і інші американські телепрофі) давно збагнули, що об’єктивні трансляції страшних подій (фірмовий жанр журналістики західного типу) — це ще й суперрейтингове шоу. Це знають, і саме на це розраховують і терористи. Фатальна спайка телебачення й тероризму відбулася ще 1972 року на Мюнхенській олімпіаді. Тоді палестинці захопили будинок з ізраїльськими спортсменами. І миттєво навколо виросли подіуми для операторів з масивними телекамерами (легкі портативні знімальні апарати ще не увійшли в ужиток). Саме тоді стало зрозуміло, що тероризм — то теж шоу (хоча й смертельно страшне). Але, як і шоу-бізнес, тероризм потребує глядацької аудиторії, і чим масовішої — тим для нього краще. Саме під час Олімпійських ігор у Мюнхені терористи подарували телекомпаніям ще один розкішний сюжет для привертання уваги мільйонів глядачів. Суб’єктивно ТБ допомогло нападникам донести їхні вимоги до найширших мас. Нещодавно британське телебачення показало фільм «Один день у вересні» (до речі, трагедія на Мюнхенській олімпіаді теж припала на перший осінній місяць року), де один з тих терористів з гордістю заявив, що завдяки мюнхенському теракту і телебаченню світ дізнався про палестинських месників. Та в науку майбутнім терористам треба зазначити, що спецслужби Ізраїлю вистежили й ліквідували усіх без винятку терористів, які вбили їхніх спортсменів на Мюнхенській олімпіаді.
Тероризм нині просто не жилець без сприяння телебачення (хай і ненавмисного). Ось і в ситуації з терактом 11 вересня у США зловмисники осмислено потурбувалися про те, щоб їхнє чорне «шоу» побачило якомога більше глядачів. І час атаки на об’єкти у Нью-Йорку та Вашингтоні було вибрано саме з огляду на ці міркування — ранок в Америці, друга половина дня у Європі. А чи випадково між першою атакою літака на висотну башту ВТЦ і другою минуло 18 хвилин? Знову-таки, розрахунок терористів на спритність американських телевізійників. І він цілком виправдав себе: уже через хвилин десять після першого жахливого повідомлення про теракт провідні телекомпанії США (а у Нью-Йорку всі вони представлені) розгорнули поблизу Манхеттена свої мобільні телестанції.
Але й тут лідерство, зазвичай, захопила Сі-Ен-Ен. Як показав наступний аналіз трансльованого нею відеоматеріалу, зйомки велися як мінімум з п’яти різних точок. А головне, що завдяки всесвітньому поширенню мережі Сі-Ен-Ен, саме її репортажі бачили скрізь на земній кулі. Деякі аналітичні мас-медіа у такій спритності Сі-Ен-Ен вбачають… мало не змову цієї телекомпанії з терористами (!). Ймовірніше, організатори теракту просто правильно прорахували реакцію телевізійників. Навряд чи можна вважати, що у хваленому аналітичному центрі Сі-Ен-Ен сидять аж такі вже прогнозисти. Інакше вони, гадається, перш за все націлили б об’єктиви своїх телекамер на Білий дім, куди летів (як з’ясувалося трохи згодом) літак, що розбився під Піттсбургом. Або ж на «військове серце» Америки — Пентагон, куди таки вцілив один із захоплених бойовиками «боїнгів», паралізувавши на певний час штаб наймогутніших у світі збройних сил і забравши життя понад восьми сотень високорангових військових.
Нинішню епоху по праву можна назвати епохою Голлівуду й Сі-Ен-Ен: перший конструює значущі символи в кіно. Друга відшукує їх у реальності й, неначе молотом, вбиває у голови людей всього світу. Так, і цьому є реальне підтвердження.
Американці вже років із тридцять щедро бомбардують Нью-Йорк і Вашингтон на широкому екрані. У фільмі «Кінг-Конг» (1976 рік) гігантська горила охопила лапами ті самі два хмарочоси у Нью-Йорку. Тоді вони встояли… Як і в кінокартині «Хмарочос», під який підклали бомбу, але там Анна-Ніколь Сміт своїми пишними формами сама розметала всіх бандитів.
Повсюдна мода на руйнування у фільмах великих американських міст виникла у другій половині 90-х.
До сумно відомих днів вересня 2001-го ці віртуальні кошмари були улюбленим видовищем багатьох американців: вибухова тематика добре підвищує тонус. Терористи-смертники і організатори акції, певне, теж були старанними глядачами голлівудських фільмів, теж «балділи» від «годзилл» і «армагеддонів». Режисуру своїх дій вони, вочевидь, запозичили з фільмів жахів. Але «Оскарів» їм не бачити. І хепіенд настане не обов’язково. «Добро переможе Зло», — сказав Буш-молодший. Та це вже, певне, у наступній серії…
Можливо, чи не вперше тележурналісти Сі-Ен-Ен (як і інших каналів) хотіли, щоб від їхніх репортажів не було враження шоу. Бо ж то не Ірак, не Москва 1991-го чи 1993-го, не Сомалі чи Югославія — гарячі точки планети, але такі віддалені від Америки. Це були Сполучені Штати Америки, їхній дім, який уперше за всю історію атакували невідомі злі сили. І, йдучи проти своїх принципів, американське телебачення ввімкнуло захисний механізм самоцензури.
Навіть трагічну інформацію треба було використовувати в ім’я підтримання міфу про «Богом обрану землю — Америку». Тож лише у перші секунди Сі-Ен-Ен передало інформацію про те, що літак з терористами, який прямував до Вашингтона (можливо, з метою уразити Білий дім) було збито під Піттсбургом силами ППО. Далі ж по висхідній пішли повідомлення про героїчний опір терористам з боку спортсменів, які виявилися на борту літака і пожертвували собою заради спасіння країни.
Ще до офіційної заяви президента США саме американське телебачення (і Сі-Ен-Ен — у першу чергу) взяло відповідальність за осмислення трагедії. Протягом першої півгодини майже всі найбільші телеканали США змінили мережу мовлення. А деякі просто вийшли з ефіру. Так, музичний канал MTV перестав транслювати виступ Майкла Джексона, поступившись інформацією Сі-Ен-Ен, Ей-Бі-Сі, Ен-Бі-Сі. Більше п’яти діб загальнонаціональні мережі (а за ними — їхні місцеві філіали) не давали реклами, зазнавши збитків загалом на півмільярда
доларів. Канал «Фокс» (Fox), який претендує на статус четвертого загальнонаціонального, негайно зняв з програми фільм «День незалежності» (дійсність перевершила картонні жахи вторгнення інопланетних прибульців у Нью-Йорк), а також серію «X-Files», у якій розслідуються причини вибуху будівлі у Далласі. Ей-Бі-Сі вилучила з ефіру картину «Миротворець».
Терористи цього разу прорахувалися — відбулася не їхня спайка з телебаченням, а рішуча сутичка між Сі-Ен-Ен та зловмисниками. Американське ТБ ніколи ще не виступало у такому амплуа — свідка, прокурора і грізного судді одночасно. І телебачення перемогло злочинців. Демонструючи страшні кадри падіння башт-«двійників», але не показуючи тіл, які падають, телевізійники, навмисно чи підсвідомо, змогли показати трагедію монументального і загальнолюдського.
А тепер про події 11 вересня 2001 року у трохи незвичному ракурсі. Чому теракти сталися саме того дня? Чи лише тому, що зловмисники на той час нарешті завершили свою тривалу підготовку й вирішили якнайшвидше вмерти? Чи у даті 11 вересня є якийсь конкретний смисл: політичний, військовий, економічний, містичний, врешті-решт? Відповідей на ці запитання ще не знайдено. Тож світом гуляють різні версії. У цих гаданнях — черговий спогад про підготовлене ЦРУ вбивство чилійського президента Сальвадора Альєнде такими ж вересневими днями багато років тому, і п’ятнадцятилітній ювілей «чорної п’ятниці» (найбільшого падіння фондового ринку після «Великої депресії» у США 30-х років). Християни, які дотримуються стародавнього календаря, поминали строгим постом «усікновення голови» (страту) великого пророка Іоанна Предтечі. Цікава й сьома річниця випадкового (?) влучення у Білий дім спортивного літака «Сесна» (на такій самій моделі відомий Руст сів на Красну площу у Москві).
Але найбільш модерновою видається версія простого цифрового прочитання дати 11 вересня. Якщо у нас заведено позначати цифрами спочатку день події, а потім місяць, то в англомовних країнах місяць ставиться попереду числа. Отже, у США це буде так: 9.11. На американському ж телебаченні дуже популярна програма «Служба порятунку 911» (її ретранслюють і деякі українські телекомпанії). Справді, цей телефон рятувальників тепер не вщухає в Америці. Тільки в телевізійних новелах, які з допомогою акторів реставрують узяті з життя реальні критичні події, все, як правило, закінчується у стилі «хепі-енд». А ось наслідки трагедії у Нью-Йорку 11 вересня 2001 року підстав для оптимізму не дають…
Арабська суперниця Сі-Ен-Ен
І, ось уперше за 21 рік існування Сі-Ен-Ен, склалася ситуація, коли першопрохідниця «гарячих точок» світу мусила поступитися пріоритетом на висвітлення події до того мало знаній у західному світі телестанції. У відповідь на теракти 11 вересня у Нью-Йорку й Вашингтоні, не домігшись від афганського уряду талібів видачі терориста №1 Усами бін Ладена, Джордж Буш наказав 7 жовтня 2001 року розпочати бомбардування Афганістану. Передбачаючи такий розвиток подій (чи, знову-таки, можливо, заздалегідь маючи від урядових кіл США відповідну інформацію?), Сі-Ен-Ен вперше у своїй практиці під час воєнних конфліктів відкликала співробітників свого бюро в Кабулі (саме приміщення корпункту згодом розбомбила авіація США). Але Сі-Ен-Ен не була б собою, аби заздалегідь (знову-таки — завчасно!) не подбала про ексклюзивне висвітлення чергової війни саме на власному каналі. Тож одразу після подій 11 вересня вона звернулася до катарського телеканалу «Аль-Джазіра», щоб придбати виключні права на передавання зображення американських і британських повітряних атак по талібах.
Ось тут варто розповісти про цю таємничу незнайомку «Аль-Джазіра», яка заволоділа ексклюзивним правом на показ війни в Афганістані і спробувала диктувати свої умови решті телесвіту.
«Аль-Джазіра» («Al-Jazeera», у перекладі — «Півострів») — перша в арабському світі незалежна телекомпанія. Створена у невеликій державі Катар, що у Перській затоці, у листопаді 1996 року, невдовзі після того, як саудівські власті закрили за інтерв’ю з опозицією катарське відділення Бі-Бі-Сі. Саме колишні працівники арабської служби цього відділення і виявилися творчим кістяком «Аль-Джазіри». Одним з її власників став бізнесмен, міністр закордонних справ Катару Хамад бін Джасем аль-Какін. Коли телекомпанія вперше з’явилася в телеефірі мусульманського світу (а через супутник у неї була можливість вести мовлення майже на 200 мільйонів арабів) — то був справжній шок. У жорстко зашореному близькосхідному телепросторі, контрольованому виключно
державним телебаченням, ця станція випускала ток-шоу на кшталт західного ТБ, гострі полемічні передачі «Протилежний погляд», вела обговорення таких тем, як «Людина і релігія», надавала трибуну представникам опозиції.
«Аль-Джазіра» — єдина телекомпанія, якій таліби дозволили у період воєнних дій мати кореспондентів на контрольованій ними території (у Кабулі, Кандагарі та Джелалабаді).
Вище йшлося про те, як старанно готувалася Сі-Ен-Ен до висвітлення екстраординарних подій у Перській затоці, в Москві, на Балканах. Зокрема щодо технічного забезпечення таких інформаційних спецоперацій. А як же вдалося відносно малопотужній телекомпанії «Аль-Джазіра» впоратися з відповідальним завданням — бути єдиним транслятором подій у «ворожому стані»? Прямі репортажі з місця воєнних дій в Афганістані були б неможливі без порівняно нового пристрою передавання відеозображення супутниковим телефонним каналом — відеофона.
Чи можливе тісніше об’єднання потенціалів Сі-Ен-Ен та «Аль-Джазіри»? Відомий український тележурналіст, ведучий програми «Епіцентр» на каналі «Студія 1+1» В’ячеслав Піховшек висловив міркування, що «цікавим наступним кроком, якби це було можливо, могла б стати спроба здійснити щось на перетині того, що роблять у своїх «парафіях» Сі-Ен-Ен і «Аль-Джазіра». А саме — спроба діалогу представників мусульманської і західної культур, про необхідність якого тепер багато говорять і ісламські, і західні політики. Потребу такого діалогу відчувають усі: і політики, і духовні лідери, і військові. Адже зрозуміло, що застосуванням лише зброї проблеми не розв’язати».
http://www.zn.kiev.ua/ie/show/374/33280/
EURONEWSПанъевропейская спутниковая телевизионная служба новостей Euro News. Возможность осуществлять трансграничное телевизионное космическое вещание открыла многообещающие перспективы выхода на общеевропейскую аудиторию, чему способствуют углубляющиеся процессы интеграции и расширения границ объединенной Европы. Сегодня Европейский Союз объединяет 15 стран с мощным экономическим потенциалом и общим населением численностью около 380 млн. чел., имеющим высокую покупательную способность. В очереди на принятие в ЕС стоят еще несколько государств со средним уровнем развития. В условиях сформировавшегося в странах ЕС единого емкого рынка, позволяющего обеспечить общеевропейские продажи товаров и услуг, космическое телевидение становится незаменимым средством трансграничной доставки коммерческой рекламы. Политическая же интеграция европейских стран, всестороннее сближение народов единой Европы диктуют необходимость создания наднациональных панъевропейских информационных институтов.
Одним из таких институтов стала многонациональная спутниковая служба теленовостей Euro News, начавшая вещание с 1 января 1993 г. В соответствии с евродирективой «Телевидение без границ» (1989) и европейской конвенцией о трансграничном телевещании, Euro News учреждалась с целью дать европейцам новостную службу, отражающую их общие заботы, интересы и перспективы, а также составляющую альтернативу американской CNN. Создание Euro News было предпринято по инициативе Европейского вещательного союза и при политической и финансовой поддержке руководящих структур ЕС. Многонациональный (но немногочисленный) журналистский коллектив Euro News был размещен в
штаб-квартире в Лионе (Франция). Он укомплектован журналистами из телеорганизаций разных стран, входящих в Европейский вещательный союз.
Первоначально акционерами-совладельцами Euro News стали 12 общественных и государственных вещательных организаций – в основном принадлежащих средиземноморским государствам, включая Францию (каналы France-2 и France-З), Италию, Испанию, Грецию, Португалию, Кипр, Монако, а также Бельгию, Финляндию и Египет. Организации-учредители образовали консорциум, которому была выдана лицензия на вещание Euro News. Сегодня в консорциуме SECEMIE представлены уже 18 вещательных организаций Европы и Средиземноморья. В их число входят как основатели Euro News, к числу которых, помимо названных французских каналов, относятся СуВС (Кипр), ERT (Греция), ERTU (Египет), RAI (Италия), RTBF (Бельгия), RTF (Португалия), RTVE (Испания), TMC (Монако) и YLE (Финляндия), так и присоединявшие к ним позже партнеры – вещательные организации SSR-SRG (Швейцария), ERTT (Тунис), ENTV (Алжир), RTVSL (Словения), СТ (Чешская Республика), RTV (Румыния) и РТР (Россия).
На начальном этапе деятельности Euro News доходы от рекламы и спонсорства составляли примерно пятую часть от общей суммы бюджета, финансирование же из фондов, предоставленных по решению Европарламента, не покрывало потребности развития вещания. Экономические проблемы канала потребовали принятия мер, приведших к усилению коммерческих аспектов в его деятельности. В ноябре 1997 года коммерческая британская новостная телевизионная служба ITN купила у консорциума SECEMIE 49% акций Euro News. Основанная в 1955 г. как новостное подразделение группы британских коммерческих телекомпаний и превратившаяся впоследствии в самостоятельную организационную структуру, ITN является сегодня одним из ведущих поставщиков теленовостей для ТВ Великобритании и множества вещательных организаций в различных регионах планеты. В число собственников ITN входят как британские коммерческие медийные компании (Carlton Communications, Granada Group, Daily Mail & General Trust, United Business Media), так и второе по величине и значимости мировое информационное агентство Рейтер (Reuters). Хотя ITN превратилась в ведущего индивидуального владельца акций Euro News, остальные 51% акций по-прежнему удерживаются консорциумом SECEMIE.
В настоящее время прибыльность телепроизводства на Euro News обеспечена. Канал получает доход от продажи эфирного времени под рекламу и демонстрацию спонсорских видеофильмов, плату от кабельных операторов, транслирующих программы Euro News, доход от продажи лицензий на эфирную трансляцию своих передач, а также прибыль от контрактов совместного производства с ЕС.
Взаимозависимость России и других европейских стран в разных областях, включая сферы торговли и деловых связей, транспортных сообщений, туризма, политическое и дипломатическое партнерство РФ и ЕС диктуют необходимость совершенствования информационного взаимодействия между ними. Всероссийская государственная телевизионная и радиовещательная компания (ВГТРК) вошла в число учредителей Euro News, приобретя 1,8% акций в консорциуме SECEMIE (в дальнейшем
российская доля увеличилась до 16% акций). ВГТРК принадлежит право эфирной трансляции программ европейского новостного канала в России.
В октябре 2001 г. телезрители в Москве, а затем и некоторых других городах получили возможность регулярно смотреть программы Euro News. В настоящее время осуществляется эфирная трансляция Euro News с русскоязычным звуковым сопровождением – тогда как раньше эти передачи могли приниматься только в спутниковом варианте и не были адаптированы для русскоязычной аудитории. В России аудитория русскоязычной версии панъевропейской службы теленовостей составляет около 5 миллионов семей.
Множество кабельных и спутниковых каналов ретранслируют передачи Euro News в 39 странах большой Европы. Обладатели спутниковых приемных устройств могут смотреть новости Euro News на русском языке и других европейских языках круглосуточно по всему миру, поскольку вещание телеканала фактически приобрело глобальный масштаб, перешагнув за европейские границы. Сегодня передачи Euro News смотрят в 77 странах Европы, Ближнего Востока, Африки, Латинской Америки, начата их трансляция в Канаде и Нью-Йорке. Количество зрителей канала в последние годы непрерывно увеличивалось. В 2002 г. зрительская аудитория Euro News (113 миллионов семей) превысила численность зрителей CNN (95 миллионов).
Задуманная как европейская альтернатива американской CNN, Euro News широко использует видеоматериалы общественных телекомпаний стран Европы, полученные по каналам Евровидения, а также видеосюжеты, предоставленные телевизионными службами новостей и информационными агентствами, передает обзоры содержания крупнейших изданий европейской прессы. Применяются и оригинальные телематериалы, созданные журналистами Euro News для своей телекомпании. Панъевропейская направленность вещания Euro News подтверждается регулярным освещением деятельности руководящих органов ЕС, жизни и проблем объединенной Европы. Транслируемые через спутник программы Euro News сопровождаются звуковыми дорожками на нескольких европейских языках, в том числе на английском, французском, немецком, испанском, португальском, итальянском – а теперь и на русском языке. В штаб-квартире телекомпании в Лионе несколько национальных групп журналистов (включая российскую) готовят оперативные сценарии передач соответственно под каждый языковой вариант сопровождения видеоряда. Таким образом Euro News преодолевает языковые барьеры, неизбежно возникающие при организации вещания на многонациональную аудиторию и устраняет возможные нестыковки между изображением и его звуковым сопровождением. Схема компоновки программ с многоязычным сопровождением исключает возможность привлечения телеведущих, отсутствие которых придает программам Euro News некоторую обезличенность.
Регулярные выпуски новостей Euro News перемежаются с передачами журнального формата о политике, бизнесе, экологии, научно-технических достижениях, спорте, кино, модах – с упором на европейскую проблематику. В программе «Без комментариев», отличающейся высоким профессионализмом, предлагается видеообзор событий, лишенный
текстового сопровождения. Отсутствие текста, комментирования отснятых событийных картин создает у зрителей эффект особой достоверности репортажа, личного присутствия на месте отображаемых событий, а умело произведенный отбор видеоряда и мастерский монтаж способствуют повышению экспрессивности демонстрируемых кадров.
Тема:ІНОМОВЛЕННЯ
24.03.2006, пятница, 18:16:56Обновлено 09.02.2006 в 21:10:59
Информационная мобилизация
Радиостанция "Голос Америки" закрывает русскую службу. Нельзя сказать, чтобы это событие стало полной неожиданностью - необходимость в таком
информационном канале отпала еще после распада Советского Союза. Появившиеся тогда независимые СМИ сообщали последние известия из
США оперативнее, а, главное, объективнее медийного гиганта, существующего на деньги американских налогоплательщиков. Новость о
прекращении вещания на русском языке интересна по другой причине. Перераспределение денежных потоков внутри американского иновещания
свидетельствует о том, что в Вашигтоне окончательно определились, против кого направить оружие, сыгравшее роковую роль в судьбе страны, которую
на Западе считали "империей зла".
Радиостанция "Голос Америки" (Voice of America, VOA) впервые появилась в эфире 24 февраля 1942 года и далеко не сразу стала головной болью для советских специалистов по пропаганде. Первоначально у СМИ были совершенно другие задачи. "Мы будем говорить об Америке и войне, новости могут быть хорошими или плохими - мы будем сообщать вам правду", - именно с этих слов началось вещание радиостанции. Первая программа вышла на 79 день после того, как США объявили войну гитлеровской Германии, и американские военные уже успели познакомиться с работой геббельсовской канцелярии. "Голос Америки" создавался в противовес немецкой пропаганде, радиостанция должна была знакомить
воевавших в Европе американских солдат с истинным положением дел на фронтах и в мире.
Как идеологическое оружие борьбы против Советского Союзу Вашингтон стал использовать VOA только в 1947 году, когда появилась русская редакция. Именно в годы холодной войны были придуманы многие из тех схем, которые в наши дни нашли применение в Ираке и Афганистане. Так, в результате проведенной в середине 70-ых годов реорганизации радиостанции, она была лишена статуса правительственного учреждения. Теперь "Голос Америки" мог не соблюдать международного этикета, согласно которому правительство одной страны не может вмешиваться в дела другого государства. А журналисты получили право не только зачитывать сводки новостей и озвучивать позицию правительства США, но и делиться со слушателями собственной точкой зрения. В СССР нововведение оценили - проведенные в середине восьмидесятых социологические исследования показали, что на волну "Голоса Америки" ежедневно настраивались около тридцати миллионов советских слушателей, сообщает "Эхо Москвы".
После развала Советского Союза русская редакция "Голоса Америки" резко сокращает объем вещания. В настоящее время ее программы можно принимать лишь три часа в сутки, при этом один час отдается под повтор от вчерашнего дня. А в 2007 году вещание на русском языке будет прекращено полностью. Это следует из официального пресс-релиза Совета управляющих вещанием (Broadcasting Board of Governors) - американской правительственной организации, через которую осуществляется финансирование радиостанции. Под сокращение попадут также албанская, боснийская, македонская, сербская редакции, будет прекращено радиовещание на языке хинди. Впрочем, выпуск телепрограмм на этих языках будет продолжен. К примеру, русскоязычные зрители смогут принимать через спутники Eutelsat Hotbird 3 Digital и Asiasat 2 Digital получасовую программу новостей. Полностью будет прекращено вещание только на хорватском, турецком, тайском, греческом и грузинском языках.
Изменения в программной политике "Голоса Америки" не связаны с нехваткой финансирования. В 2005 году расходы на иновещание в США выросли на 7,1 процента. В проекте федерального бюджета США на 2007 финансовый год, направленный на днях в американский конгресс, Джордж Буш предлагает увеличить расходы на "публичную дипломатию" еще на 4,3 процента. Если предложение будет одобрено парламентом, общие расходы на иновещание в следующем году достигнут 672 миллиона долларов.
Как объясняет Broadcasting & Cable, изменения в программной сетке "Голоса Америки" объясняются сменой приоритетов - вещатель превращается из орудия холодной войны в средство борьбы с международным терроризмом. Освободившие средства будут направлены на увеличение вещания на страны Ближнего Востока. В 2007 году финансирование азиатских редакций будет увеличено на 13 процентов, на 5,3 процента больше получит VOA. Эти деньги будут потрачены на развитие телевизионного вещания "Голоса Америки" на персидском языке. Принимаемое в Иране радио Farda получит дополнительное финансирование на развитие интернет-сайта. Круглосуточным станет
телеканал Alhurra, разнообразнее будет репертуар "Голоса Америки" с Афганистане.
Тем же путем ранее пошла Британия, которая развивает иновещание под брендом "Би-Би-Си". В октябре прошлого года всемирная служба Британской вещательной корпорации заявила, что прекращает радиопередачи на 10 языках. Большинство редакций, которые попали под сокращения, вещали на страны Центральной Европы. В частности, были закрыты болгарская, венгерская, греческая, польская, словацкая, словенская, хорватская и чешская службы. Сэкономленные средства пойдут на создание нового телеканала на арабском языке - первую международную телеслужбу "Би-Би-Си" на иностранном языке. Предполагается, что новый канал начнет вещание в 2007 году.
Теперь главная интрига заключается в том, будет ли иновещание эффективно в борьбе с международным терроризмом. Станут ли мусульмане прислушиваться к "вражеским голосам" с тем же вниманием, с каким их некогда слушали странах соцлагеря? Или Европа и Америка зря тратят деньги?
Андрей Ломкин http://lenta.ru/articles/2006/02/09/voa/_Printed.htm
BBCМачек Бернат-Рещинський: «На BBC намагаються тиснути, але ми все одно працюємо на принципах неупередженості та безсторонності»
Костянтин Усов, Лондон, для «Телекритики» / 23.08.2006
(Уривок з інтерв"ю)
«Ми експортуємо не зміст, а підхід»
– Скільки людей працює в Українській службі Бі-Бі-Сі?
– Двадцять п’ять.
– У чому полягають завдання, цілі Української служби?
– Наше завдання полягає в тому, щоб одного дня ми прокинулись уранці й зрозуміли, що в українській службі Бі-Бі-Сі вже немає потреби.
Це буде можливо тоді, коли українські ЗМІ працюватимуть так само, як ми, або навіть краще. Коли нормою української журналістики буде суспільне мовлення, власником якого є його аудиторія. Сподіваюсь, що ми не будемо дуже довго чекати, поки такі програми, які робимо ми – виважені, спокійні, зроблені для аудиторії, - будуть широкодоступними в Україні. Тоді в нас уже не буде потреби, бо, по-перше, британський платник податків, за чий рахунок існує Бі-Бі-Сі, скаже: «А навіщо нам українська служба?» Такі процеси відбулись у Чехії та Польщі. Ми вивчили багато менеджерів і журналістів, і зараз, якщо подивитись на польські медіа, дуже важко знайти високопоставленого менеджера чи на телебаченні, чи на радіо, який би не навчався на якихось курсах Бі-Бі-Сі. Ми експортуємо не зміст, а підхід.
Звісно, нам приємно працювати разом, і ми хотіли б, аби це тривало до кінця наших днів, але краще б було так, як я сказав.
– Якою буде тоді доля людей, яких звільнять?
– Якщо існуватимуть ті медіа, про які я казав, то роботи для наших журналістів вистачить.
– А ваша власна доля?
– (Сміється.) Перш за все, я не хочу створювати враження, що ми вже закриваємось. Це наша мрія, але є ще й реальність. Я не знаю, чи це станеться за 3, 5 чи 8 років. Бі-Бі-Сі не закриватиме своїх служб до вирішення соціальних питань, пов’язаних із майбутнім наших журналістів. Ми маємо дуже чіткі соціальні програми: наприклад, скільки заплатити людині, що пропрацювала у службі 20 років. Ці всі питання є частиною проекту. Ми не рахуємо дні до закриття, ми, як англійська команда прем’єр-ліги, граємо до 91 хвилини матчу. Найголовніше – це особистий професійний розвиток кожної людини, що в нас працює.
– Яка у вас аудиторія?
– Точно знаю, скільки людей нас слухали 3 роки тому: десь між 2 і 3 мільйонами. В Україні взагалі, наскільки я пам’ятаю, аудиторія радіо – близько 17 мільйонів людей. Якщо, скажімо, половина з них зацікавлена в російськомовних програмах – це вже мінус вісім мільйонів. Чудово було б покривати десь половину україномовної аудиторії – десь 4 мільйони. Завдяки радіо «Ера», нашому головному партнеру, ми досягаємо такого результату. Для нас кількість є лише одним із показників; іншим є вплив, тобто те, як нас цитують різні агенції. Або коли Президент на якомусь самміті каже, що він щось прочитав на нашому сайті…
– І яким є ваш вплив?
– Судячи з наших розмов із міністром закордонних справ Тарасюком та іншими міністрами – так. Вони кажуть, що і вони самі, і їхні колеги нас слухають. І це для нас дуже почесно.
– У Бі-Бі-Сі немає своїх частот в Україні. Як ви взаємодієте зі станціями-партнерами?
– На FM-хвилях ми майже стовідсотково пов’язані з «Ерою». Для неї ми теж важливі, бо наша присутність для неї – великий плюс. Але «Ера» дуже росте; коли ми починали співпрацювати, її мережа становила 10 міст, зараз це вже майже загальнонаціональна мережа. І ми стараємось співпрацювати взаємовигідно. Це не завжди легко. Наприклад, з вересня наша ранкова програма переходить на не найкращий час – з 6 до 7 ранку, зате вечірня буде не з 10 до 11, а з 9 до 10. Це партнерство.
–Я чув, що Українська служба Бі-Бі-Сі – найбідніша. Це правда? Який у вас бюджет?
– Ви неправильно зрозуміли. Наш бюджет пропорційно дорівнює бюджету кожної середньої служби. Наша продукція – не більше 20 годин ефіру на тиждень, в тому числі 18 випусків новин. Новини є найдорожчим видом радіопродукції, бо для їх виробництва потрібні кореспонденти, яким треба
оплачувати дорогу, харчування тощо. Бюджет нашої служби – півтора мільйона фунтів на рік (15 мільйонів гривень – К.У.), з яких ми контролюємо близько половини. Неконтрольована частка – це будинки, комп’ютери і тому подібне. Коли ми кажемо, що ми бідна служба, то маємо на увазі, що наша служба не є пріоритетною.
Пріоритетними є китайська, російська, іспанська, арабська, іранська. Пріоритети розставляються або за політичними принципами, або в залежності від мови. Якщо китайською спілкуються понад мільярд людей, зрозуміло, що китайська служба є важливішою за українську. Хоч ми й не є пріоритетною службою, але керівництво нас підтримує, бо Україна залишається модною країною, і люди нею цікавляться. Ми змогли навіть затягнути в листопаді минулого року до України нашого шефа, Найджела Чеамена. Він презентував редакційні засади Бі-Бі-Сі українською мовою. Коли на одній із прес-конференцій нас запитали, чого це ми приїхали під час виборчої кампанії, ми відповіли: «Бо в Україні весь час виборча кампанія». Найджел зацікавився Україною, і підтримує нас, а оскільки в нас 35 служб, то треба займатись таким собі внутрішнім піаром.
Самопіар у журналістській роботі є дуже важливим. Це частина журналістики на індивідуальному рівні. Не досить лише гарно працювати, треба потім ходити й розповідати всім, кому треба, як ви гарно попрацювали. Тому що, на превеликий жаль, ми живемо в епосі піару, в епосі інформації. Бути відповідальним, здібним журналістом замало. Наприклад, наша служба майже зовсім не витрачає грошей на рекламу. Є якась невеличка рекламна кампанія разом із «Ерою», але ми стараємось не витрачати багато грошей на рекламу, зосереджуємось на проектах. Наприклад, минулого року ми організували проект «Українська книжка року». Думаю, багато людей, що є нашими потенційними слухачами, дізнались про Українську службу через цей захід і зацікавились тим, чим ми займаємось. Цього року ми продовжуватимемо цей проект, а також працюємо над спільними проектами з Британською Радою – це будуть курси англійської мови для молоді. В рекламних цілях ми залучили до цих курсів групу «Танок на майдані Конго».
«Те, що нас цікавить сьогодні – це не все, що нас цікавить»
– В чому полягає особливість редакційного статуту Бі-Бі-Сі?
– Факти, факти й тільки факти. Але не лише ті, що вам подобаються. Факти обох сторін кожного конфлікту. Рівновага, неупередженість, відстороненість. Нові акценти з’явились після Беслана: не все можна давати в ефір, особливо коли йдеться про насильство, кров, інші особливі категорії кадрів або звуків. У нас різна аудиторія. Важливою також є приватність.
– Як у вас відбувається приймання на роботу?
– До нас дуже просто прийти на навчання. Є навіть кілька людей, що прийшли просто з вулиці: постукались у двері і лишились. Але work experience (виробничий досвід) – найпопулярніший спосіб показати себе і отримати шанс на працевлаштування. Коли ми маємо офіційну вакансію, на неї проводиться дуже жорсткий конкурс. Останнього разу на одне місце пробувалось більше 100 претендентів. Але серед них не так багато повноцінних.
– В чому полягає повноцінність?
– У повній журналістській освіті або досвіді. Повноцінний журналіст може хоч завтра прийти на роботу й почати працювати на повну, його не треба готувати на спеціальних курсах. Хоча так майже не буває, бо в Україні досить дивний ринок: журналісти прагнуть отримати роботу на комерційних телеканалах, бо там більше платять. Люди зацікавлені в роботі на Бі-Бі-Сі лише тому, що це буде великим плюсом у їхньому резюме, і їх радше приймуть на іншу роботу. Тож, якщо комусь дуже хочеться працювати на Бі-Бі-Сі, нам важко стримати таких людей. Ми не передбачаємо зростання штату в Лондоні – наше майбутнє в Києві. До речі, ми сподіваємось до кінця року зареєструватись як українська компанія «Бі-Бі-Сі Україна», що повністю перебуватиме в українському правовому полі і зможе подавати заявки на теле- і радіочастоти.
– Який загальний штат Бі-Бі-Сі?
– 25 тисяч людей.
– Телеканал Бі-Бі-Сі живе за рахунок ліцензій на перегляд. А за які кошти існує Всесвітня служба?
– Дуже часто люди цього не розуміють: чи ми є частиною МЗС Великобританії, рупором її уряду? Ні. Ми отримуємо гроші від уряду – гроші з кишені платників податків, так званий ґрант МЗС Великобританії, який нам виділяє парламент. Ми співпрацюємо з міністерством, обговорюємо певні питання, але не отримуємо від них жодних указівок. Людям, особливо мого покоління, з країн соцтабору важко зрозуміти, як це так – отримувати гроші від уряду і не виконувати його вказівок. Звичайно, тиск є – у кожній країні уряд намагається в той чи інший спосіб справляти вплив на ЗМІ, що живуть за рахунок бюджету.
Прикладом такого тиску є справа Лорда Хаттона. Під час війни в Іраку репортер Бі-Бі-Сі Ендрю Гілліган зробив репортаж, використавши розмову з науковцем, який працював на владу. Вчений сказав, що в Іраку не було зброї масового знищення. Його звинуватили в брехні. Було проведено парламентське розслідування, і не було виявлено жодних доказів, що науковець сказав саме те, що згадав у своєму репортажі кореспондент. Це приклад тиску на Бі-Бі-Сі з боку парламенту.
– Коли ви згадали про тиск, я відразу згадав про Руперта Мердока – власника найвпливовіших медіа Британії і Світу. З ним, зокрема, пов’язують відмову Великобританії запровадити на своїй території євро. Він і справді такий впливовий?
– Його тиск дуже перебільшують. Насправді ЗМІ не мають такого впливу, як уявляють журналісти. Ми часом переоцінюємо важливість того, що ми робимо. Руперт Мердок, як і багато медіавласників, потенційно має колосальний вплив на громадську думку. Найпопулярнішу в Британії газету «Sun» читають щодня мільйони людей, але ж у той самий час він є власником газети «Times». Чи можна назвати «Times» упередженою? Це високоякісна й комерційно успішна англійська газета з високим професійним рівнем журналістики. Вона впливова, але чи є вона
інструментом його особистої політики? Я б особисто не перебільшував значення Мердока.
– Чи є в Бі-Бі-Сі якась корпоративна культура?
– У Буш-Хаузі є цікава культура нашого центрального ньюзруму. Його працівників можна зустріти з 18 до 20 години в приватному клубі Бі-Бі-Сі, до якого мають доступ лише працівники Всесвітньої служби. Там вони п’ють пиво, обговорюють теми дня, дивляться футбол. Ще одним осередком культури Бі-Бі-Сі є наша парковка, де люди курять і обговорюють різні теми, зазвичай – своїх керівників. Коли я щойно перейшов на Українську службу, я ходив курити разом із своєю командою. В моїй присутності вони не могли обговорювати мої рішення, і це було дуже смішно.
По п’ятницях ми з нашою службою часом залишаємося ввечері, аби випити трохи пива чи горілки прямо в офісі. Це дуже згуртовує команду. Але я думаю, що Буш-Хауз є одним із найцікавіших місць роботи в усьому світі, бо в нас 35 служб. Той, хто працює тут стільки років, як я, знає всіх – людей з усіх країн світу. Наприклад, зустрічаю я свого друга, а він такий свіжий, засмаглий. Питаю: відпочивав десь, у якомусь цікавому місці? Він відповідає: «Та ні, в себе там, у Непалі». Тобто для нього Непал – нецікаве місце… Коли відбувалась війна в Іраку, ми думали про наших колег-іракців, що працюють поруч із нами в арабській службі. Отже, події в Іраку мали для нас конкретні обличчя.
– Чи проводите ви для своїх працівників якісь тренінги?
– Так, постійно. В нас дуже жорстка програма обов’язкових курсів. Для тих, хто щойно прийшов на роботу в Бі-Бі-Сі, є постійні ознайомчі курси: про нашу службу, про Великобританію; потім професійні тижневі курси з фаховими тренерами, колегами й колишніми працівниками Бі-Бі-Сі. Вони розповідають деякі речі, які, між іншим, ми не маємо права виносити за поріг нашої штаб-квартири, бо це надбання багаторічного досвіду й помилок Бі-Бі-Сі. Є ще додаткові курси для ведучих, репортерів. Ми розвиваємо не лише професійні навички, але й загальну ерудицію. Майже щотижня відбуваються якісь лекції або зустрічі. Наприклад, минулого тижня був семінар про Кубу й Фіделя Кастро, що мав допомогти нам зробити наші репортажі повнішими. Постійні семінари з політології, економіці та інших наук і сфер знань, які можуть знадобитись журналістам Бі-Бі-Сі. Компанія сама виховує своїх працівників. Зараз постійно організовують курси про Близький Схід. Цієї осені починає роботу Університет журналістики Бі-Бі-Сі. Компанія вирішила створити окрему структуру, яка б навчала своїх журналістів.
Є проблема, з якою ми мусимо щодня боротися – така собі «стахановщина»: «Зробімо програму якнайшвидше, наповнимо її, аби не було й півсекунди перерви!» Я на це відповідаю, що найкраще, що можна почути по радіо – це тиша, коли людина думає. Для нас дуже важливою частиною редакційного процесу є баланс і рівновага між поточними справами і запланованими. Думаю, що нас поважають за те, що заплановане, бо екстрені події бувають не щодня, а програма виходить регулярно. Наприклад, наступного тижня в нас буде низка програм на тему Голок осту. Ми щойно домовилися з редактором зробити низку п’ятихвилинних програм про проблему цін на хліб. Нас зацікавило те, що місцеві адміністрації в регіонах України
встановлюють ціни на хліб, тоді як у ЗМІ це питання практично не піднімається. Такі програми важливі, бо допомагають нашій аудиторії побачити речі, що потребують серйозно аналізу. Те, що нас цікавить сьогодні – це не все, що нас цікавить.
ГРОМАДСЬКІ ЗМІ
03Суспільне мовлення: загальноєвропейське розуміння
Сьогодні дискусію „ТК” про суспільне мовлення продовжує директор Інституту медіа права Тарас Шевченко.
Тема реформування державного телебачення та створення суспільного є однією з домінуючих дискусійних тем у інформаційній сфері постреволюційної України. Бурхливій дискусії, з одного боку, можна порадіти, але, з іншого боку, в ній можна й швидко розчаруватися. Місяць дискусій, на жаль, не наблизив ні суспільство, ні експертів до єдиних підходів у розумінні суспільного мовлення.
Наявність альтернативних концепцій, які передбачають розбудову громадського телебачення не на НТКУ, а десь в іншому місці, на мою думку, свідчить про кризу розуміння загальноєвропейських стандартів суспільного/громадського мовлення. Питання формування суспільного мовлення для Європи є вторинним від проблеми існування телебачення, яке може зазнавати прямого втручання з боку політиків. Концепція суспільного мовлення була винайдена в Європі для того, щоб, з одного боку, уникнути приватизації державних телерадіоорганізацій, а з іншого боку – віддалити їх від органів державної влади.
До цього часу українські експерти не знайшли практично жодної спільної позиції, від якої можна було би відштовхуватися. Спробую запропонувати тези, які, на мою думку, можуть стати такими спільними позиціями і сприяти більшому конструктиву в подальших дискусіях:
1) в Україні назріла необхідність реформування державного телебачення;
2) реформа повинна передбачати гарантії незалежності телебачення від впливу політиків;
3) оновлене телебачення повинно максимально відповідати інтересам суспільства, а не держави в цілому чи якихось її органів.
Думаю, що з такою позицією мають погодитися практично всі. Адже насправді альтернативна концепція пана Зиріна не є такою вже альтернативною. Просто те державне телебачення, яке він змальовує, насправді і є суспільним мовленням у європейському розумінні. Питання форми власності, яке найбільше дискутується, є насправді другорядним – суспільне мовлення може опиратися чи на державну власність, чи на приватну. Однак ключовими рисами суспільного мовлення в Європі є якраз три вищеперераховані тези.
Разом з цим, кожна європейська країна має власний підхід до громадського мовлення. Лише деякі принципи є загальними і обов’язковими. Решта не є догматами і суттєво різняться від країни до країни. Далі для сприяння розумінню цих загальноєвропейських цінностей навожу без коментарів найбільш важливі цитати з ключових європейських текстів про громадське мовлення.
„Основною проблемою нових демократій у Центральній та Східній Європі є пошук аудіовізуальної системи, яка могла б замінити колишню централізовану, зокрема політично контрольовані ЗМІ. Проте альтернативою не повинні стати неприборкана приватизація й
повна лібералізація, оскільки вони можуть призвести до руйнівної конкуренції за володіння ексклюзивними або навіть монопольними правами. З метою запобігти цьому слід терміново заповнити правовий хаос, що залишився після колапсу тоталітарних систем, інформацією про громадське мовлення (на відміну від державної власності), плюралізм, незалежність і рівновагу.
...інформаційна й освітня роль мовлення є тією громадською послугою, яка дає суспільні блага. Слід визнати, що за відповідних умов функцію громадського мовлення можуть виконувати як державні, так і приватні організації. Саме парламент визначає завдання, голосує за виділення мовникам потрібних для виконання цих завдань коштів і засвідчує, що вони успішно виконані. Держава або уряд мають забезпечувати засоби й механізми для виконання цих рішень, а фахівці — розробляти програми, що відповідають цим вимогам. В ідеалі аудіовізуальний простір має бути змішаним і включати громадський і комерційний сектори, а також місцевий і регіональний компоненти;
проте не можна покладатися на ринкові механізми, як засіб забезпечення функціонування громадського мовлення. Завдання суто комерційних і громадських служб протилежні: перші створені для того, щоб робити гроші, а отож ці компанії потребують програм; завданням других є забезпечення послуги у вигляді програм, а тому цим мовникам потрібні гроші. Громадське мовлення має уникати прямого суперництва за вищі глядацькі рейтинги за рахунок якості програм...”
(Рада Європи. Парламентська асамблея. Рекомендація 1147 (1991) „Про парламентську відповідальність за процес демократичного реформування мовлення”)
„Громадське мовлення, незалежно від того, чи його здійснює державна організація чи приватна компанія, відрізняється від інших форм мовлення комерційними та політичними факторами; воно функціонує незалежно як від економічного, так і від політичного впливу. Воно покликане забезпечити все суспільство новинами, культурною, освітньою та розважальною інформацією, воно укріплює соціальні, культурні та політичні почуття громадян, сприяє об‘єднанню суспільства. Також воно є всеохоплюючим як по тематиці, так і по покриттю, воно пропонує велику кількість різноманітних програм і послуг, забезпечуючи потребу всіх груп суспільства, а також є підзвітним громадськості”.
(Громадське мовлення. Звіт Комітету культури науки та освіти Ради Європи. 12 січня 2004 року)
„Держави-учасниці зобов’язуються гарантувати незалежність мовників громадського сектора мовлення від політичного й економічного втручання. Зокрема, поточне керівництво і редакційна відповідальність за розклад і зміст програм мають бути виключно справою самих мовників.
Незалежність мовників громадського сектора мовлення має бути гарантована відповідними структурами, наприклад, плюралістичними внутрішніми радами або іншими незалежними органами.
Контроль і звітність мовників громадського сектора мовлення, зокрема в питаннях здійснення їхніх завдань і використання ресурсів, слід гарантувати відповідними засобами.
Мовники громадського сектора мовлення мають бути підзвітними безпосередньо громадськості. З цією метою вони повинні регулярно публікувати інформацію про свою діяльність і розробляти процедури, які дають глядачам і слухачам можливість висловлюватися щодо того, як мовники виконують свої завдання”.
(Резолюція № 1. Майбутнє громадського мовлення. 4-а Європейська конференція міністрів з питань політики в галузі ЗМІ (Прага, 7—8 грудня 1994 року)
Правові норми, що визначають статус органів управління організацій громадського телерадіомовлення, зокрема їхній склад, мають бути сформульовані таким чином, щоб убезпечити їх від ризику політичного або іншого втручання.
Ці норми повинні передбачати, зокрема, щоб члени органів управління або особи, які виконують ці функції одноосібно:
— здійснювали свої функції виключно в інтересах організації громадського телерадіомовлення, яку вони представляють і якою керують;
— не мали би права, безпосередньо чи опосередковано, виконувати функції, отримувати зарплатню чи мати частку в підприємствах або інших організаціях медіасектора чи суміжних секторів, якщо це призводить до зіткнення інтересів з управлінськими функціями, які вони виконують у своїй організації громадського телерадіомовлення;
— не могли би взагалі отримувати жодного доручення або інструкцій від будь-якої особи чи органу, крім органів або осіб, відповідальних за контроль над діяльністю відповідної організації громадського телерадіомовлення, за винятком особливих випадків, передбачених законодавством.
(Рада Європи. Комітет Міністрів. Рекомендація 10 (1996) „Про гарантії незалежності громадського телерадіомовлення”)
Держави-учасниці дійшли згоди про те, що мовники громадського сектора мовлення в межах загальних рамок, визначених для них, і без шкоди для існування більш спеціалізованих програм мовлення мають виконувати, головним чином, такі завдання:
— стати за допомогою своїх програм точкою відліку для всіх членів суспільства й фактором соціального єднання та інтеграції всіх людей, груп і громад. Зокрема вони мають відкидати будь-яку дискримінацію за ознакою культури, статі, релігії чи раси та будь-яку форму соціальної сегрегації;
— стати форумом для громадських обговорень, у рамках яких можна було б висловлювати якомога ширший спектр поглядів і думок;
— неупереджено й незалежно подавати новини, інформацію та коментарі;
— створювати різноманітні плюралістичні й новаторські програми, які відповідають високим стандартам моралі й якості; не жертвувати якістю на користь ринкових сил;
— відображати різноманітні філософські ідеї та релігійні вірування в суспільстві з метою зміцнення взаєморозуміння й терпимості, а також сприяти підтриманню зв'язків між громадами в багатоетнічних і мультикультурних суспільствах;
— робити дієвий внесок за допомогою своїх програм у справу більшої поваги й поширення різноманітної національної та європейської культурної спадщини;
— забезпечити, щоб пропоновані програми містили суттєву частку продукції власного виробництва, зокрема художніх фільмів, драматичних та інших творчих робіт; враховувати потребу залучати незалежних продюсерів і співпрацювати з сектором кіно;
— збільшувати вибір, доступний для глядачів і слухачів, пропонуючи їм також програми, які зазвичай не транслюються мовниками комерційного сектора мовлення.
(Резолюція № 1. Майбутнє громадського мовлення. 4-а Європейська конференція міністрів з питань політики в галузі ЗМІ (Прага, 7—8 грудня 1994 року)
Усі матеріали з проблематики створення Суспільного мовлення в Україні та реформування державних ЗМІ "Телекритика" публікує за підтримки МВФ "Відродження"
Тарас Шевченко, директор Інституту медіа права, для „Телекритики”
Громадське телебачення Німеччини: першу роль у кадровому питанні грає фаховість, а близькість до партії – лише другу
05.08.2005
Після повалення фашизму, німці наприкінці 40-х років минулого століття вирішують зробити телебачення за прикладом Великобританської Бі-Бі-Сі. За такої системи існує один центральний суспільний телеканал, на який працюють громадські регіональні станції, відображаючи розмаїття внутрішнього життя країни та її представників.
Діяльність громадсько-правового мовлення не пов”язана із вказівками законодавчої чи виконавчої влади, орієнтується на суспільні інтереси , виступає як довірена особа суспільства.
На даний момент у Німеччині система ГП мовлення складається з декількох сегментів.
ЦДФ – це громадсько-правова телерадіокомпанія. ФРД – спільнота земельних ГП ТРК, які домовились разом створювати одну спільну телевізійну програму , яка розповсюджується по всій території Німеччини.
Також на території окремих земель діють свої ГП ТРК
У якості прикладу земельної СП ТРК можна навести устрій Панічно-німецького телебачення та радіо. Такі ТРК діють а підставі договорів. Дак, договір по НДР підписав землі: Вільне Ганзейське місто Гамбург, Макленбург передня Померанія, Нижня Саксонія, і Шлезвіг-Гольштінія.
Для інших ТРК, що діють в інших землях є певна різниця у Державному договорі. Проте є базовий принцип - теле- та радіомовлення в Німеччині здійснюється двома типами станцій: приватними та публічно-правовими. Договір дає загальні рекомендації а також окремі для кожної станції.
Наприклад загальні рекомендації стосуються неприпустимих за змістом передач, регламентації трансляції європейської продукції, регламентації показу реклами. Окремі пункти відносяться до фінансування: податки на радіо та телебачення, прибутки від реклами. Проте приватних ТРК телевізійний податок не стосується.
Діяльність громадсько-правового телебачення регламентується законом про державний договір по телебаченню та радіо від 1991 року., а також статтями до нього, які вступили в силу пізніше: “Федеральний договір про радіо та телебачення”, “Федеративний договір по ARD”, “Федеральний договір по ZDF”, “Федеральний договір з податків на радіо та телебаченні”, “Федеральний договір з фінансування радіо та телебачення”.
Родзинка системи фінансування полягає у тому, що бюджетні кошти ТРК отримують по незалежним від держави каналам. Загалом фінансування здійснюється не з федерального або з місцевого бюджетів, які затверджуються представницькими органами та виконуються відповідними урядами, а через спеціально введений податок на радіо та телебачення, який сплачує лише господар приймача. Цей податок відрізняється від усіх інших. У Німеччині всі телевізійні та радіо податки збирає саме телебачення. Це спеціальний адміністративний орган – Центр стягнення податків. (ГеЦ).
Цей центр підтримується усіма теле- та радіомовниками земель. Розмір податку вимірюється потребами конкретного мовника.
Фінансові вимоги мають забезпечувати конкурентоспроможність ТРК, виробництво нових програм, потреби у новій техніці.
ЦДФ отримує 39% від цього податку, інші витрати покриваються з прибутків від реклами, а якщо є залишки, то вони розподіляються між іншими громадсько-правовими мовниками для використання на культурні цілі.
Бюджет ЦДФ затверджується Радою за представництвом Адміністративної Ради, яка здійснює контроль за діяльністю керуючого ЦДФ і виконує, господарчі функції. До неї входить 12 людей (представники земель) Термін повноважень складу ради – 5 років.
Рада з телебачення і радіомовлення ЦДФ (Друге Німецьке телебачення) складається з 77 членів.
Завдання цієї ради полягають у напрацюванні директив для передач ЦДФ та консультаціях управляючого з питань програм, затвердження бюджету, звільнення керівництва, давати участь ЦДФ. Ця рада складається по одному представнику від земель, що уклали договір з ЦДФ, трьох представників федерації, яких призначає федеральний уряд, дванадцяти представників партій, які представлені у Бундестазі, двох представників від євангелічної церкви, двох від католицької церкви, одного представника єврейської ради , по одному від Німецької профсоюзної спілки, представника торгівельної спілки, сільського господарства, ремісників. Серед складу ради є представники федерального союзу німецьких газетних видавців, також по одному представнику союзу засобів масової комунікації, друку, паперу, публіцистики та мистецтва тощо. Термін повноважень – 4 роки.
Керуючий та його заступник обираються Радою телебачення і радіомовлення у тому числі за пропозиціями Адміністративної ради. Функції його здебільшого контролюючі та представницькі.
Генеральний директор керує НДР та є її законним представником. Здійснюючи свої повноваження ген директор повинен отримати згоду Адміністративної радим з питань укладання трудових, тарифних договорів, укладання угод щодо реклами тощо.
Кожна земельна студія має свою телераду, яка обирає з поміж своїх членів голову та контролює діяльність гендиректора.
В інтерв”ю “Німецькій хвилі” від 6 березня 2005 року генеральний директор Медіа-Інституту Дюссельдорф-Париж професор Йо Ґребель розповів про те, що німецькі політики майже не мають можливості впливати на роботу Громадського телебачення:
«Навряд чи про це можна говорити як про загальне явище. Але, оскільки представники партій входять до наглядової ради, то вони можуть через своїх людей чинити певний тиск. Але, якщо порівняти з іншими країнами, то я
можу чітко сказати, що окремі партії в Німеччині ніколи не мали якогось тривалого впливу на громадське телебачення. Звичайно, під час призначення людей на керівні посади кожна партія намагається захистити свої інтереси. І це не є жодною таємницею, що під час призначення інтенданта – президента телекомпанії – партія, котра перебуває при владі має добрі шанси провести свою людини. Але все ж першу роль у кадровому питанні грає фаховість, а близькість до партії – лише другу. Тобто можна знайти окремі негативні прояви політичного тиску, але загалом я можу впевнено стверджувати, що нині громадське телебачення майже не зазнає політичного контролю».
АРД – робітнича спілка громадсько-правового ТРК Німеччини. Земельні ГП ТРК, що входять до АРД складають одну програму, проте, кожна зі станцій має право на власні програми.
Для того, аби координувати розгалужену систему проводяться постійні конференції між керівним, та творчім складом ТРК.
Кожна студія самостійно покриває затрати з формування загальної програми у відповідності до укладеного договору. Крім того, якщо з якихось причин студія не виконала свою відсоткову долю програм громадсько-правового телебачення, вона забов”язана компенсувати його у наступному році.
Програмна політика
Німецьке громадське телебачення не має права транслювати передачі, що можуть зашкодити фізичному, духовному або душевному спокою дітей та молоді, окрім тих випадків, коли мовник може забезпечити умови обмеженого доступу на підставі вікового цензу. Фільми, які можна дивитись після 16 років показують лише з 22.00 до 06.00 ранку. З обмеженням після 18 років – з 23.00. Законодавство також містить рекомендації щодо того. Що більша частина програм має бути власного виробництва. Приватних мовників зобов”язують достатню увагу приділяти релігійним програмам, надавати ефіри політичним партіям на рівній пропорційній основі.
Проте існують окремі рекомендації. Наприклад, ЦДФ дається самостійність у створенні програм, у той же час, як громадсько-правовій ТРК ЦДФ наказують узгоджувати свою програмну політику із АРД, у першу чергу щодо новин.
Для здійснення програмної політики ЦДФ може співробітничати з третіми особами, проте їй заборонено купувати, замовляти телепродукцію з ціллю її економічного використання. Замовна продукція має бути пропорційно розділена між землями. Особливо прискіпливо на ЦДФ мають ставитися до оглядів подій у світі, передачі повинні відображати розмаїття Німецького життя, стимулювати індивідуальну думку. При цьому “міжнародна” та внутрішнє житті повинні відбиватися у програмах пропорційно.
ЦДФ повинне сприяти розвитку саме об”єднаної Німеччини. Новини та коментарі повинні бути відокремленими, останні позначені як особисті позиції. Федеральний уряд може отримати безкоштовний ефір у разі масштабних катастроф та інших масових загроз. Суворо регламентується надання ефірного часу релігійним конфесіям.
Програмна політика НДР реалізується через загальне мовлення та земельні програми. Останні – це програми земельних студій, передбачені для окремої землі.
Окрім громадсько-правового телебачення, до складу якої входить одна загально федеральна ГП ТРК (Друге німецьке телебачення – ЦДФ) загально федерального масштабу та громадсько-політична ТРК АРД, яка представляє об”єднання телеканалів земель. Вони мають статус некомерційних організацій. Разом із цим діють приватні телеканали.
На думку пана Ґребеля, Україна могла б частково застосувати німецький досвід: «У першу чергу я радив би українському телебаченню перейняти спосіб висловлювання думок на німецькому громадському мовленні. Звичайно, не можна пропонувати Україні, щоб вона бездумномно перейняла всю структуру німецького громадського телебачення. В України є власні культуральні особливості. Головне, що треба продумати під час створення телебачення: як його максимально убезпечити від політичного та урядового впливу. Найгірше, коли уряд має безпосередній вплив на телебачення. У Німеччині така ситуація виключена. Ні канцлер, ні прем‘єр-міністри земель не можуть зателефонувати до редактора і сказати: це й це мені не сподобалося, завтра воно не повинне виходити в ефір. Тож найголовніше було б для України цілковити позбутися рефлексів, успадкованих з радянських часів, коли телебачення було виконавцем волі державного керівництва».
Матеріали надано Інститутом масової інформації
Громадське мовлення США - Громадське мовлення починається з Вас!
Від початку у Сполучених Штатах так склалося, що мовлення підпорядковується комерційним інтересам. Приватна власність на засоби масової інформації забезпечила те, що ніколи в історії США уряд не контролював жодного аспекту діяльності ЗМІ.
В той час, коли більшість комерційних телевізійних мереж будується за принципом піраміди, де управління здійснюється з гори в низ, структурна побудова американського громадського мовлення здійснюється на протилежних засадах. Основою тут є самі громадські станції, які мають власне управління, власну політику, власне виробництво.
Росту та розвитку громадського мовлення в США сприяє корпорація громадського мовлення.
Що таке корпорація громадського мовлення?
Це приватна, неприбуткова корпорація, створена Конгресом у 1967. Корпорація не є урядовою агенцією. Вона пропагує громадські телекомунікаційні послуги (телебачення, радіо та он-лайн) для громадян Америки. Коаліція працює з понад 1 000 місцевих радіо та телевізійних станціями, які користуються їх послугами, їх програмами та їх ідеями. Колегію Корпорації призначає Президент і затверджує Сенат.
КГМ є найбільшим єдиним джерелом фінансування для громадських телевізійних та радіо програм. Вона розподіляє кошти, виділені Конгресом на потреби громадського мовлення. Фінансує вона різноманітні інноваційні програми, які мають в собі корисні, освітні та культурні елементи.
Більшість телевізійних програм, які фінансуються КГМ, розповсюджується через Службу Громадського Мовлення (PBS). Радіо програми в основному через Національне Громадське Радіо (NPR) та Міжнародне Громадське Радіо (PRI).
Служба Громадського Мовлення була створена коаліцією у 1969р., а Національне громадське радіо у 1970 р.. Поява PBS перш за все була зумовлена потребою створити систему обміну виробленою продукцією між громадськими станціями. Вона не виробляє власних програм, лише має супутник для ретрансляцій та розклад програм.
Національне Громадське радіо утворюють 373 місцевих радіостанцій. Кожна радіостанція дістає щорічну грошову допомогу від Корпорації Громадського Мовлення.
Всі ці організації не залежать в своїй діяльності одна від одної.
В США громадське мовлення першим почало розповсюдження телевізійних та радіо програм через супутник та першим почало використання описового відео.
В чому полягає різниця між Громадським мовленням та Корпорацією громадського мовлення?
Громадське МовленняКорпорація Громадського Мовлення
Приватні, неприбуткові медіа підприємства, якими володіють та керують станції-члени.Приватна корпорація, створена федеральним урядом.
Виробляє та розповсюджує програми.Не виробляє і не розповсюджує програми.
Фінансується КГМ та станціями-членами.Фінансується федеральним урядом.
Хто платить за громадське мовлення?
Принципова позиція Громадського мовлення щодо джерел фінансування – уникати фінансового диктату на політику мовлення та виробництво програм. Частка фондів для Громадського мовлення, що виділяються з держбюджету, хоч і є досить вагомою, проте не домінуючою, як і будь-яка інша – 17 відсотків. Бюджетне фінансування визначається заздалегідь (наприклад фонди на 1996 рік визначались у 1993 році) що дає можливість уникати впливу на поточне фінансування. Асигнування від федерального уряду отримує Корпорація Громадського Мовлення.
Інше джерело фінансування це гранти комерційних підприємств та фундацій - 22,8 відсотки прибутку - які надають кошти для реалізації суспільно значущих проектів.
Вагомим джерелом надходження коштів є підписка на отримання програм, які використовують для освітнього процесу університети та коледжі.
Наступне джерело фінансування – приватний сектор (приблизно 20%). Це альтернативний шлях отримання коштів. Тут громадське телебачення змушене враховувати комерційні інтереси корпорацій та компаній, головна мета яких – продаж власної продукції. Це не є рекламою. Це скоріше спонсорська підтримка певних програм. Типово, що проект на 3-4 мільйони доларів потребує 15-18 місяців збирання коштів подібним шляхом.
Нарешті, добродійницькі внески глядачів або меценатів становлять у середньому 22 відсотки від усіх фондів.
Хто керує станціями?
Радіо: Університети керують більшістю громадських радіо станцій, таких як KUNM-FM, Albuquerque(ліцензію на які має Університет в Нью-Мексико). Ці станції мають свій окремий перелік програм. Так як вони, зазвичай, не підключені до загальнодержавних чи регіональних багато станційних мереж.
Телебачення: Неприбуткові громадські організації чи державні урядові агенції керують більшістю громадських телевізійних станцій. Станції, які керуються державним урядом, зазвичай підключені до багато станційних мереж, які передають в ефір звичайний перелік програм по всій державі( наприклад Громадське телебачення Меріленд).
Станції – це повноправні транслятори радіо та телебачення, яким видано ліцензію Комісією з федеральних Комунікацій. Ліцензіати – це суспільні організації, коледжі чи університети, місцеві органи влади чи державні уряди.
Корпорації Громадського Мовлення також надає гранти на станції, які можуть складатися з однієї станції чи груп станцій, які мають спільну ліцензію. Для телебачення гранти надаються на ліцензійній основі.
В США нараховується близько 700 громадських радіо станцій та понад 350 громадських телевізійних станцій.
Програми, які транслюються станціями громадського мовлення, надходять з різноманітних джерел.
Програми розробляються та виробляються:
Станціями Консорціумом Меншості Незалежними виробниками НТР – виробляє та розповсюджує новини та культурні програми, такі як Morning Edition, Allthings Concerned, Talk of the Nation, Fresh Air для своїх 607 громадських радіо станцій-членів по всій Америці. НТР, приватна організація, оперує системою національного супутникового розповсюдження програм, висхідними каналами зв’язку для громадських радіо станцій та інших виробників.
СГМ – приватна, неприбуткова компанія розповсюдження програм, якою володіють та керують громадські телевізійні станції Америки. СГМ включають в себе Час Новин з Джимом Лерером та Нова. Через Національну службу Програм СГМ фінансує створення та придбання програм для 344 станцій-членів та розповсюджує ці програми через Першу супутникову систему мовлення американського телебачення.Програми розповсюджуються:
Громадським Телебаченням Америки (ГТА), яке транслює більш, ніж 250 серійних та одиничних програм, таких як Вечірні Бізнес Новини, подорожі поїздом по Америці та Джулія і Жакес: Готуємо Вдома для громадського телебачення щороку. ГТА, пропонуючи вибір програм станцій громадського телебачення, є невід’ємною можливістю фінансування та розповсюдження для виробників. Незалежна Телевізійна Служба (НТС) – фінансує, розповсюджує та пропагує незалежно вироблені телевізійні програми, такі як серія програм P.O.V., Нащадки в Америці, Спокійне Життя з Собаками, Люди як ми. Національна Асоціація Освітніх Телекомунікацій (НАТК) – щороку НАТК розповсюджує близько 2,000 годин програмного часу, - що виробляється громадськими телевізійними станціями, іншими установами та незалежними виробниками – через супутник до станцій по всій країні. НТР СГМ Міжнародне Громадське Радіо (МГР) – розповсюджує програми, такі як A Prarie Home Companion, Marketplace, This American Life, Michael Feldman’s Whad’Ya Know та The Worl, своїм станціям-філіалам в Сполучених Штатах, Пуерто Ріко та Гуамі. МГР також розповсюджує деякі міжнародні програми, такі як BBC World Service.
ОксанаКостирко
ІМІДЖ
Елена Стойко,Маркетологи не смогли пропиарить США05-08-2002
Исторический опыт свидетельствует, что США особенно заботятся о том, как их воспринимает остальной мир во время войны. Так, в 1942 году, в разгар Второй мировой войны, американский президент Франклин Рузвельт создал радиостанцию «Голос Америки», вошедшую в состав Агентства военной информации, целевой аудиторией которого стала освобождаемая Европа. Его преемник на посту президента Гарри Трумэн большое значение в войне с коммунизмом отводил «кампании правды», в ходе которой была создана Американская международная информационная администрация, целью которой было распространение идеалов американской
свободы по обе стороны океана и осуществление программ культурного обмена. Начатая США кампания борьбы с международным терроризмом вновь заставила американцев заглянуть в зеркало международного мнения.
В конце июля в американскую прессу просочились выдержки из доклада Совета по внешним отношениям (Council on Foreign Relations), посвященного проблеме имиджа США в мире. Как и следовало ожидать, авторы доклада пришли к неутешительному, но закономерному выводу. Большая часть мировой общественности воспринимает американцев как «высокомерных, лицемерных, зацикленных на себе, потакающих своим желаниям и пренебрегающих мнением других».
Задолго до подготовки окончательного варианта доклада в прессе публиковались результаты опросов мнения, проведенные различными организациями в разных странах мира. Так, в апреле этого года компания Zogby International обнародовала результаты социологического исследования, проведенного среди жителей пяти арабских государств (Египет, Саудовская Аравия, Ливан, Кувейт, Объединенные Арабские Эмираты), в трех неарабских мусульманских государствах (Пакистан, Иран и Индонезия), а также во Франции и Венесуэле. Как оказалось, американская демократия вызывает отторжение у большинства иранцев (в этой стране к ней позитивно относятся лишь 7% опрошенных). Кроме того, она не нравится 53% индонезийцев, и примерно 40% граждан арабских стран. Наибольшее раздражение у опрошенных жителей арабских государств вызывает политика США в отношении Израиля и Палестины. Ее одобряет лишь незначительное количество опрошенных, к примеру, в Египте – 4%, в Саудовской Аравии – 8%. Более того, она не пользуется популярностью во Франции – там к ней негативно относится 71% респондентов, и даже в Венесуэле 36% венесуэльцев ее одобряют, а 38% – не одобряют.
Самих американцев любят во Франции, Пакистане и Венесуэле (71% относятся положительно) и недолюбливают в Египте (35% египтян относятся хорошо, 47% – негативно), Иране (соответственно, 34 и 48%), Саудовской Аравии (43 и 51%), Кувейте (50 и 38%). В целом, 86% опрошенных компанией Zogby International, заявили, что США проводят «антиарабскую политику». Лишь 1% опрошенных придерживается противоположного мнения. 76% респондентов крайне негативно оценили идею военной операции против Ирака (её поддержал также 1% опрошенных).
В преддверии второго визита в Европу американского президента Джорджа Буша немецкий журнал Der Spiegel опубликовал результаты опроса, из которых следовало, что 81% граждан Германии негативно относится к президенту США, считая его недостаточно компетентным в вопросах политики и экономики, чтобы занимать пост президента страны. Социологический опрос также показал, что отношение немцев к хозяину Белого Дома практически не изменилось после событий 11 сентября и начала антитеррористической операции в Афганистане. Так, 41%
опрошенных не изменил своего мнения о Буше после 11 сентября, 15% стали относиться хуже, и только 9% улучшили свое мнение об американском президенте. Кроме того, Spiegel отметил, что наибольшей популярностью среди европейцев Буш пользуется в Италии, где ему симпатизируют 46%, и только на втором месте идет Великобритания, где президент США устраивает 38% опрошенных.
Таким образом, этот доклад не открыл ничего нового, но стал своеобразной оценкой деятельности чиновников, ответственных за продвижение образа США за океаном.
Провал маркетинговой стратегии
Непосредственный вывод, который можно сделать из доклада – это провал маркетинговых стратегий по улучшению международного образа государства. Почти сразу же после трагических событий в конце октября 2001 года пост заместителя государственного секретаря США по связям с общественностью заняла легенда американской рекламной индустрии Шарлотта Бирс (Charlotte Beers). Государственный секретарь Колин Пауэлл так прокомментировал это назначение: «Нам был нужен человек, хорошо разбиравшийся в торговле, человек, который смог бы вывести брэнды американской внешней политики на качественно новый уровень. И, тот человек, который в свое время заставил меня купить рис Uncle Ben's, явно подходил для этой работы». До назначения на этот пост Бирс 40 из своих 66 лет проработала в рекламном бизнесе и завоевала лавры королевы рекламы. В свое время Бирс руководила двумя ведущими американскими рекламными компаниями Ogivly&Mather и J.Walter Thompson.
Перед новым заведующим связями с общественностью стояла весьма сложная задача. С одной стороны, вызванный терактами подъем патриотизма среди американцев и играл на руку планам Бирс, но за рубежом, особенно в арабских странах, многие осуждали США за агрессивность и прямолинейность политики, некорректность по отношению к союзникам и неспособность понять проблемы мусульманского мира. Тем не менее, Бирс отважно бросилась в борьбу за умы и сердца неамериканцев. Используя методики по определению предпочтений потребителей, успешно освоенные ею за годы работы в рекламном бизнесе, Бирс еженедельно встречается с исповедующими ислам жителями США. Кроме того, формируя мнение арабских общин, она проводила встречи с их представителями в Великобритании, Египте и Марокко. К усилиям Бирс в пропаганде американских идеалов активно подключились и другие чиновники американского госдепартамента. Начиная с 11 сентября, представители госдепартамента выступали в средствах массовой информации около 2000 раз, причем основной упор был сделан на работу с телеканалом Аl-Jazeera. Кроме того, под руководством Бирс на 30 языках был издан буклет, в котором велась пропаганда против терроризма. В подготовленных с ее участием плакатах и газетных статьях США преподносится как страна религиозной терпимости, ставшая второй родиной для миллионов мусульман.
Но, как следует из доклада, маркетинговый подход Бирс не принес успеха. Одна из главных причин провала ее компании, по мнению экспертов в области создания государственного имиджа, заключается в том, что, во-первых, национальная идея США слишком сложна для того, чтобы пытаться донести ее до аудитории с помощью традиционных рекламных технологий.
Во-вторых, достижения в области рекламы настолько вскружили голову Бирс, что она забыла о главном принципе маркетинга, гласящем: «Познай свою аудиторию». В результате стратегия ее кампании была обусловлена предположением, что именно недостаток информации о США и неправильное восприятие внешней политики является главными причинами враждебности и зависти со стороны иностранцев к американцам. Как считает глава вашингтонского Арабо-американского института Джеймс Зогби, у США была прекрасная возможность нанести удар по имиджу Усамы бин Ладена. Когда по всему миру демонстрировалась первая видеопленка, на которой бин Ладен со злорадством говорил о взрывах в Нью-Йорке и Вашингтоне, американским
властям следовало бы воздержаться от комментариев очевидности вины саудовского
миллиардера в этих терактах. Более правильным было бы обратить внимание аудитории на то, что человек, которого многие арабы считают своим духовным лидером, вел себя так же тщеславно, как и ненавистные им американцы.
Еще одна причина неэффективности выбранной Бирс стратегии не зависела от ее воли. Как известно, в любом учебнике по маркетингу указывается, сколь нежелательным является расхождение между имиджем предлагаемого продукта и его реальными характеристиками. Действительно, образ мирового защитника демократии и прав человека слабо вяжется с сотрудничеством с авторитарными режимами Средней Азии, отказом сотрудничать с Международным уголовным трибуналом и явной произраильской позицией в ближневосточном конфликте.
Но доклад указывает не только на неудачи Бирс. Следует признать, что это далеко не первый опыт администрации Белого дома в привлечении специалистов к созданию позитивного образа страны. В феврале этого года в американских СМИ активно обсуждалась идея создания Управления стратегического влияния (Office of Strategic Influence), одной из целью которого было распространение неверной информации относительно военных планов Пентагона. В ряде публикаций упоминалось о том, что в помощь новому управлению Пентагон уже нанял известную международную консалтинговую фирму со штаб-квартирой в Вашингтоне Rendon Group, во главе которой стоит Джон Рендон (John W. Rendon), бывший помощник по проведению избирательной кампании президента Джимми Картера. Эта фирма, которой Пентагон платит $100 000 в месяц, проделала большую работу в интересах Центрального разведывательного управления (ЦРУ) США, королевской семьи Кувейта и Иракского национального конгресса – оппозиционной группировки, стремящейся свергнуть президента Саддама Хуссейна. Сотрудники Rendon Group утверждали, что по условиям ее контракта с Пентагоном, она не имеет права разглашать информацию о своей работе на это ведомство. Известно, однако, что в прошлом фирма занималась пропагандистскими кампаниями в арабских странах, включая кампанию по разоблачению иракских зверств во время оккупации Кувейта в 1990 году.
От КИЦ до АГК: меняется форма, но не содержание
23 июля Белый дом подтвердил информацию о том, что он работает над планами по созданию Агентства глобальной коммуникации (АГК), которое совместно с Государственным департаментом будет координировать информационную внешнюю политику властей страны и работать над созданием благоприятного имиджа Америки за рубежом. Новая структура, которую еще называют «общественной дипломатией», начнет работу этой осенью и должна стать постоянной версией созданного во время антитеррористической кампании в Афганистане «Коалиционного информационного центра» (Coalition Information Center, КИЦ), которым руководила старший советник президента Карен Хьюз (Karen P. Hughes), подавшая недавно в отставку.
Если администрация Буша намерена в точности следовать рекомендациям Совета по внешним отношениям, то в ближайшее время следует ожидать значительного увеличения расходов на публичную дипломатию, которые в прошлом году составили $1,1 млрд. Целевой аудиторией новой кампании по восстановлению позитивного образа США в мире станет преимущественно молодежь из стран Ближнего Востока, а также иностранные журналисты – один из самых надежных источников распространения нужной информации. Новый имидж Америки будет создаваться с помощью увеличения и расширение сферы распространения теле- и радиовещательных программ на ключевые регионы мира, а также создания разнообразных программ о жизни в США. Для этих же целей будут более активно использоваться программы студенческих обменов и зарубежные американские библиотеки.
Авторы доклада о нынешнем имидже США справедливо подчеркивают, что главные американские ценности – свобода самовыражения, демократические традиции, права женщин – находят понимание и даже преклонение среди неамериканцев, что в какой-то мере облегчает популяризацию Америки в других странах. Но какие бы средства не направила администрация Буша на финансирование создаваемой пиаровской структуры, эти
деньги окажутся выброшенными на ветер, если не будут внесены коррективы в саму внешнюю политику Вашингтона. В последнее время международное сообщество все больше убеждается в том, что в своих действиях на международной арене США исходят исключительно из собственных национальных интересов, не считаясь с мнением других стран. Только за первое полугодие текущего года США умудрились ввести 30%-ные пошлины на импорт стали, принять решение о $180-миллиардном субсидировании своих фермеров, выйти из договора о создании Международного уголовного суда, вопреки позиции арабского мира и Европейского Союза добиваться отстранения от власти лидера Палестинской автономии Ясира Арафата и посредством постоянных публикаций в западных СМИ заставить мир воспринимать операцию по свержению Саддама Хуссейна как неизбежность. Титанические усилия, прикладываемые для отбеливания международного имиджа США будут сведены на нет очередным унилатералистским заявлением Белого дома.
© 2001-2003 "Мировые Дискуссии"Имидж Росси
Пообщавшись с москвичами, депутат Верховной Рады Украины, член комитета межфракционного объединения "За Союз Украины, Белоруссии и России" Владимир Алексеев поймал себя на мысли, что мы действительно граждане разных государств. Одни и те же явления украинцы и россияне начинают оценивать по-разному. В украинских средствах массовой информации и, как следствие, в общественном сознании сформирован, по мнению депутата Алексеева, образ России, которая хочет восстановить какой-то Союз, что-то у кого-то отобрать, кого-то лишить суверенной невинности и т.д. К. сожалению, в идеологию украинского государства заложена стойкая русофобия. После того как рухнула коммунистическая идеология, образовавшийся вакуум был заполнен единственной сформировавшейся к тому времени в Украине альтернативой - идеологией галицкого национализма.Почему именно галицкого, а не украинского? "Потому что Галиция и Украина - принципиально разные понятия", хотя Галиция и называется Западной Украиной. Это бывшая австрийская провинция, которая в течение многих веков находилась под властью Литвы, Польши, а затем Австрии. Австрийцы, продолжает Владимир Алексеев, проводили целенаправленную государственную политику по уничтожению русскости в Галиции. Сейчас много говорят о геноциде армян в Турции -то же и тогда же произошло с русофилами в Галиции, когда во время Первой мировой в Галиции были вырезаны практически все москвофилы. Ныне примеров антироссийской пропаганды огромное количество. Например, кто виноват в том, что граждане Украины не получили вкладов из Сбербанка? Конечно, Россия - она все вывезла. Или такой маленький штришок: во время ликвидации последствий наводнения в Закарпатье жители Украины долгое время узнавали о помощи, предоставленной краю российским МЧС, исключительно по российским же телеканаламes Далеко не всегда образование, получаемое на русском языке, является русским по духу и содержанию. Школьники обучаются на русском, но по украинским программам, которые существенно переработаны в сторону воспитания в детях страха и ненависти к "имперской" России, якобы постоянно желающей зла борющейся за свою "свободу" Украине, - считает председатель Русского землячества Крыма Наталья Грудина. - В результате через несколько лет мы можем получить поколение Иванов, не помнящих родства. Русские школьники учат русскую литературу в разделе иностранной". А что можно ожидать от детей, изучающих историю по учебникам, авторы которых насчитали четыре российско-украинских войны? Конечно, немалая часть украинского населения пока продолжает относиться к России дружески и по-родственному. В этой связи небезынтересны данные социологического опроса, проведенного фирмой "Социс" и Фондом "Демократические инициативы" 2-12 марта среди 1200 респондентов во всех районах Украины. Среди всего прочего выяснилось, что 53% опрошенных разговаривают дома на украинском языке, 46% - на русском и 1% - на другом. Почти половина населения русскоязычна и не боится это признать! Значительная часть русских жителей Украины приходит к негероической, но логичной мысли: надо приспосабливаться. Через несколько месяцев в стране планируется проведение очередной переписи населения. Аналитики прогнозируют уменьшение числа русских чуть ли не в два раза (национальность человек, как известно, определяет самостоятельно). Если эти прогнозы оправдаются, Россия лишится последней возможности воздействовать на украинское правительство в целях защиты русского языка и культуры в Украине, апеллируй к количеству их носителей. По публикации интернет-издания "Русский журнал" (www.russ.ru) Вместо русского медведя""День", 11.05.2001 г., № 80 (1101), стр. 4, Наталья Савелова, Дмитрий Юрьев ""Вместо русского медведя. Образ "дикого Востока" может быть преобразован образ "нового дикого Запада"" . Вряд лии кто-то будет спорить с тем, что имиджевые проблемы Украины во внешнем мире - возникли отнюдь и не столько вследствие "кассетного скандала" и нынешнего политического кризиса. Их истоки и причины - куда глубже, имеют и десятилетнюю, и восьмидесятилетнюю, и вековую генезу, а в измерениях жизни нынешнего поколения украинцев связаны, прежде всего, с неэффективностью сложившейся после 1991 года системы власти и ее взаимодействия с гражданским обществом. Разумеется не одна лишь Украина столкнулась с подобными проблемами, они характерны, практически,
для большинства постсоветских государств. Если же учесть явную запараллеленость многих процессов, происходящих в Украине и России, то опыт московских специалистов, их предложения по решению репутационных проблем своего государства - безусловно, интересен и полезен. Тем более, что в Москве, похоже, к ситуации вокруг внешнего и внутреннего имиджа государства и страны относятся все более и более серьезно. Об этом свидетельствуют, скажем, и заявление Министра печати России Михаила Лесина о намерениях вложить 100 миллионов долларов в улучшение репутации страны, и своеобразный конкурс среди московских PR-структур на участие в создании нового образа России. Очевидно, что без подобной серьезной "инвентаризации ошибок" и разработки соответствующих "ноу-хау" не обойтись и Украине. Иначе и в нашу экономику иностранных инвестиций как не было, так и не будет, а мировое общественное мнение будет в оценках Украины оперировать зачастую поверхностными стереотипами. Сегодня мы публикуем точку зрения московских коллег на "это" - создание репутации государства, с которым можно сотрудничать и нельзя не уважать. Ждем от читателей "Дня" видения того, как это могло бы делаться в Украине. Тема международной репутации России - прежде всего как точки приложения сил для российских специалистов в области PR - стала в последнее время исключительно модной. В чем-то история с "репутацией России" воспроизводит "спецоперацию" "информационно-технологической" тусовки, поставившей в свое время задачу "отметить миллениум". Надо сказать, что превратить наступление трех нулей в куда большее количество нулей, озаглавленных единицами и значком $, инициаторам "миллениумного бума" в полной мере не удалось (в отличие от соратников Билла Гейтса, неплохо наваривших на провокации с "ошибкой-2000"). Однако, у сюжета, складывающегося вокруг репутационного кризиса России, есть одно кардинально важное отличие от попыток достойной встречи третьего тысячелетия. Проблема инициаторов миллениума была вполне наглядной и очевидной, почти честно заявленной, - заработать денег на крупном шоу. Проблема информационных позиций России в мире, напротив, все же существует в действительности. Более того, она представляет совершенно реальную и близкую угрозу для страны и никак не может быть сведена к технике перенаправления финансовых потоков, вокруг которых уже примерно год водят хороводы некоторые представители пиаровской общественности. Тем более, что министр печати и информации Михаил Лесин обещал выделить $100 млн. на улучшение международной репутации страны. Неприкаянный народ бесхозной территории Проблема состоит прежде всего в том, что в массовом сознании мирового общественного мнения, в представлениях политических и экономических элит и СМИ складывается образ, во-первых, негативной репутации России, а во-вторых, слабой репутации России. Это - в высшей степени опасное сочетание. Россия все более последовательно начинает восприниматься как субъект международной политики, с которым не только не хочется иметь дела, а с которым дела можно не иметь. В этом смысле образ СССР в международном общественном мнении был куда более выгоден, Наряду с однозначно негативной оценкой СССР ("враг, с которым не хочется иметь дела") существовали противоположно окрашенные сильные мотивации необходимости учета интересов СССР. Советский Союз воспринимался как "сильный враг, который представляет реальную и серьезную угрозу, и с которым поэтому приходится иметь дело", а также "сильный партнер, который в некоторых ситуациях может быть полезен". Неоднозначный, но также "сильный" характер имел и образ "русского" в нем сочетались ощущение угрозы, но одновременно силы и "основы для уважения". В каком-то плане более сильные позиции в мире, чем Россия, имеют сегодня так называемые "государства-изгои" - государства с однозначно негативной, но сильной репутацией. При практическом отсутствии позитива в их восприятии общественным мнением негатив в отношении Ливии, Ирака, КНДР носит отчетливый привкус ощущения реальной угрозы. Внутренняя целостность этих диктаторских режимов заставляет воспринимать их как врагов, от которых необходимо отгородиться, но которые вряд ли возможно (без масштабнейших материальных и человеческих потерь) попросту ликвидировать. Негатив в отношении России носит все более сниженный характер: ее воспринимают как пассивную угрозу, которая будет возрастать при отсутствии активных действий по ее пресечению. Стратегическая опасность нынешней ситуации с репутацией России связана не только с нарастанием негативного восприятия России и "русских", но и с возникновением угрожающего "предколониального" отношения к России как к "бесхозной территории", на которой живет "бесхозный народ". Это существенно осложняет международное положение России и создает новые геополитические угрозы для ее независимого и самостоятельного существования. Без внутреннего образа нет внешнего. Как представляется, можно выделить две крупные группы причин кризиса репутации России. Во-первых, это факторы, связанные с содержательным, качественным характером того образа России, который сформировался к настоящему времени в мировом общественном мнении. Во-вторых, это факторы, связанные с отсутствием эффективных каналов информационного взаимодействия между Россией и мировым сообществом, с отсутствием скоординированной государственной информационной политики и общественной инициативы со стороны России. Главным содержательным фактором, препятствующим эффективному формированию "экспортного варианта" образа России, является отсутствие "образа России для внутреннего потребления". В условиях глобализации мирового информационного пространства оказывается невозможным разделить процессы формирования "внутреннего" и "внешнего" образа России. Нельзя отделить работу по улучшению международной репутации России от усилий по
повышению эффективности государственной "внутренней информационной политики". "Экспортный вариант" имиджа России не может быть построен на пустом месте - он должен базироваться на "имидже для внутреннего потребления". Этим, кстати, были характерны все "зарубежные" пропагандистские проекты советских времен. Вне зависимости от отношения к СССР и советскому режиму, существовало определенное единство понимания того, что этот режим - реальность со вполне определенными характеристиками, которые могут по-разному оцениваться. "Социалистическая демократия" - "тоталитаризм"; "международная солидарность трудящихся" - "советский экспансионизм" В случае с сегодняшней Россией невозможны даже такие споры. Внутри страны практически отсутствует понимание того, в какой стране мы живем и кто мы такие. При этом практически отсутствует координация усилий по согласованию информационной активности различных государственных и общественных структур, рассчитанной на "внешнее" потребление. Нагляднейшим примером тяжелых практических последствий такой ситуации для российской власти стал недавний бюджетный кризис. В то время как "для внутреннего потребления" активно формировался образ экономического успеха и результативности действий правительства, "для внешнего потребления" (в частности, в рамках официальных переговоров с кредиторами) нагнетались прежние стереотипы и формулы, нацеленные на реструктуризацию долгов, новые займы. В результате абсолютной информационной прозрачности "экспортный" образ ситуации проник на "внутренний информационный рынок" и стал причиной резкого ухудшения информационных позиций правительства и власти в целом, в то время как победные реляции "для внутреннего потребления" стали весомым аргументом в пользу ужесточения требований к России со стороны зарубежных кредиторов. При этом на "внешней арене" российские участники практически не овладели элементарными механизмами PR, достаточно эффективно внедренными "внутри" - в частности, отсутствуют механизмы постоянного аналитического мониторинга информационного поля мировых СМИ и адаптации информационных материалов о России к формату мировых СМИ, политических и деловых элит массового сознания. На этом фоне мировое общественное мнение формируете представление о новой России частично случайным образом, на базе собственных стереотипов и инерции мышления. А частично - под воздействием активных игроков мировой политики и экономики, не заинтересованных в сильной и эффективной роли России на мировой арене. В результате выстраивается система чрезвычайно устойчивых и опасных для России стереотипов. Во-первых, возрождаются и укрепляются наиболее глубокие, эмоционально окрашенные и логически необоснованные стереотипы неприязни и страха в отношении России, свойственные старому представлению об СССР. Это - "закрытость, жестокость, презрение к человеческой жизни и к правам человека" и т.д. Во-вторых, окончательно демонтированы те негативные стереотипы в отношении СССР, из которых складывалась основа для учета интересов СССР. Это - сила, мощь, внутренняя политическая сплоченность, уровень науки, техники, искусства, армии. В-третьих, возникли новые стереотипы в отношении России, тесно привязанные к реальности и к образам ключевых действующих лиц политики и экономики. Эти стереотипы носят, с точки зрения мирового общественного мнения, характер однозначно негативный, слабый и активно провоцирующий пренебрежительно-презрительное отношение. Речь прежде всего идет об образе российского бизнеса: "русская мафия", "новые русские", "безумствующие транжиры-богачи в нищей стране", коррупция, тотальная вовлеченность бизнеса во власть. При этом даже на волне первоначально позитивного восприятия мировым общественным мнением демократических перемен в России и в СССР, не возникло ни одного позитивно окрашенного стереотипа, однозначно связанного с новой российской действительностью. Вся "глазурь" первых лет после холодной войны сводилась к романтическим ожиданиям того, что "русские станут такими же, как мы". Иными словами, формировались очень слабые, никак не связанные напрямую исключительно с Россией стереотипы, очень легко разрушившиеся и переставшие оказывать сколько-нибудь существенное воздействие на мировое общественное мнение, как только примитивные сравнения ("как мы - не как мы") исчерпали себя. В описанной ситуации никакие полумеры не могут привести к кардинальным улучшениям. Необходимо участие всех ключевых участников российской политики, экономики, бизнеса, медиа-рынка в скоординированной деятельности, носящей стратегический и осмысленный на длительную перспективу характер. "Новый новый русский" В основе "экспортного образа России", "изготовление" и эффективная ретрансляция которого должны стать содержанием этой деятельности, должны лежать три ключевых содержательных блока. Во-первых, необходимо сформировать информационную основу темы "Россия осознает себя сама". Для этого необходимо инициировать содержательное и многоуровневое обсуждение темы образа и репутации России исключительно для "внутреннего потребления". Во-вторых, необходимо сформировать образ информационной открытости России для мира, образ готовности и желания России активно и целенаправленно информировать мировое общественное мнение о себе - но делать это в активной, наступательной манере, "с позиции силы". Наконец, необходима скоординированная деятельность по (формированию самосогласованного и сильного образа новой России для мирового общественного мнения. При этом содержательная работа может быть направлена на создание не только позитивного представления о России, но и нового, выгодного для России образа негатива и опасений в ее отношении. В основу идеологии обсуждаемой деятельности должен быть положен принципиально новый образ
"нового нового русского" - образ, который не эксплуатировал бы "заезженные" элементы старых сильных стереотипов о советской России (ракеты, наука, военная мощь, русский медведь) и досоветской России (широкая русская душа, Толстой, Достоевский). Эти элементы, с одной стороны, слишком "приелись" и перешли в разряд матрешек и кокошников, с другой - они на глубинном уровне противоречат тем элементам нового, которые проглядывают в российской жизни сегодня. Как представляется, на смену "русскому медведю" должен прийти "русский волк". В этом образе должны быть воплощены некоторые вполне реальные ассоциации и ожидания, которые могут быть сегодня связаны с Россией. На этот образ, кстати, превосходно ложится "экспортный образ Путина". "Новый новый русский" должен быть представлен как "цивилизационный брат" европейца - европейски образованный, знающий языки и основы бизнеса, хорошо ориентирующийся в западных реалиях; - интеллектуальный ресурс Запада (русские ученые, в том числе физики и программисты, русские темы для западных славистов, русские в музыке и Голливуде, Спиваков, Плисецкая, Ростропович... "Россия - это они"); - опасный соперник, молодой и дикий конкурент пресыщенного и расслабленного Запада "на его поле". Русский понимает правила игры Запада и признает их эффективность, но отчасти свысока относится к изнеженному западному обществу. Он - обученный варвар из колоний, идущий на смену упадочному Риму. На смену окрашенному презрением и насмешкой несерьезному образу России, источнику угроз из серии украденных атомных бомб, должен прийти серьезный образ новой России. В том числе и серьезный образ российской угрозы. Этот образ должен быть связан с новым поколением русских, выросших в условиях западных свобод и русской неразберихи. Это - русские, закаленные, независимые от Запада морально и готовые "перехватить у Запада инициативу". Образ "России - дикого Востока" может быть эффективно преобразован в образ "нового дикого Запада", нового переднего края мировой цивилизации. Такой содержательный поворот позволяет переориентировать и насытить новым эмоциональным содержанием многие связанные с Россией устойчивые стереотипы. В результате "новые новые русские", русские при Путине должны предстать в образе "новых пуритан", отметающих разлагающее влияние модной по-литкорректности и перехватывающих "знамя западной цивилизации", выпавшее из слабеющих рук Запада. В этом образе проглядывает образ "России как нового Израиля" (или как нового Клондайка), России как страны, в которую нужно ехать. В основу такого образа может быть положена многоуровневая и многоплановая содержательная деятельность. Очевидно, что формирование подобных стереотипов в мировом общественном мнении возможно только в том случае, если они, во-первых, согласуются с тем, как думают о себе русские в самой России, и во-вторых, если они в какой-то мере соответствуют реальным общественным тенденциям. В любом случае речь должна идти не об очередных попытках банальной кампанейщины, ориентированных на традиционные "новорусские" цели освоения неограниченных пиаровских бюджетов, и не об обреченных на жалкую неудачу опытах реставрации советского агитпропа "на современном этапе". Потому что суть обсуждаемой проблемы - в постановке и решении глобальной социальной задачи, в значительной степени предопределяющей успех или неуспех предстоящих новых десятилетий российской истории. Положительный образ страны "Двухпартийность в Украине"Кіевскій телеграфъ", 14.05-20.05.2001 г., № 18 (61), стр. 6-7, Владимир Золоторев ("Телеграфъ"), "Двухпартийность в Украине. "Украинцы" против "русских""Политологи и журналисты, переживающие по поводу того, что партий у нас слишком много, беспокоятся совершенно напрасно. Если под партией понимать не зарегистрированное государством юридическое лицо, а то, чем партии были всегда - группой людей, думающей (часто и поступающей) одинаково в той или иной политической ситуации, то таких партий у нас всего две. Недавно они наглядно проявились в момент отставки правительства - это правые и коммуно-олигархи. Правда, автор этих строк не испытывает радости оттого, что партий оказалось так мало, по той причине, что они не альтернативны. Как говорится,обе хуже. Объединить разношерстные, на первый взгляд, и нередко открыто враждующие группировки в два больших лагеря позволяет наличие у каждого из них некой идеологической триады, которая, по сути, является решающей в выборе политической линии. Внутри лагерей те или иные силы отличаются трактовками установок. Эти трактовки могут отличаться довольно радикально и порождать разное политическое поведение, но все равно произрастают они из одного корня. Более того, стереотипы восприятия политической действительности, порожденные "триадами", прослеживаются везде: в комментариях журналистов, действиях политиков, реакции обывателей. Именно эта общность восприятия мира у политических игроков и болельщиков позволяет говорить об идеологии, а конкретные установки и связи между ними - об идеологической концепции, упрощенно подаваемой здесь в виде триады. На мой взгляд, эти триады выглядят таким образом. Первая, условно говоря, украиноязычие-экономические реформы-ориентация на Запад. Вторая, условно левая: двуязычие-экономическая левизна-ориентация на Россию. Между тем в общественном сознании все части триады воспринимаются как взаимосвязанные и взаимообуславливающие, и именно это обстоятельство является главной политической проблемой страны. Наличие у какой-либо силы одного элемента автоматически дорисовывает ему в общественном сознании остальные. Политик, выступающий, скажем за двуязычие и экономические реформы, выглядит противоестественно, а публичные высказывания в пользу интеграции в Европу легко позволяют скрыть левизну. Легенды и мифы современной Украины. Эти стереотипы уже создали целую систему критериев, реакций,
ожидаемых действий и их обоснований, в общем, все то, что можно с определенной натяжкой назвать мифом. Существует множество примеров поведения среды, порожденной этими мифами. Возьмем хотя бы отсутствие реакции на очевидные вещи. Как то: постоянные заявления наших правых об антигосударственности своих оппонентов в любом другом месте планеты вызвали бы у журналистов в лучшем случае ироничную реакцию, потому что вполне очевидно, что такой политической оценки просто не может существовать. При появлении этих заявлений возможны две нормальные реакции. Первая - бежать в спецслужбы (которые в нашем случае тоже никак не реагируют, считая такое дело нормальным). Вторая - покрутить пальцем у виска, потому что совершенно очевидно, что любая деятельность может быть объявлена "антигосударственной": это зависит не от самой деятельности, а от позиций заявителя. Если бы эти заявления и попали в прессу, их бы снабдили соответствующими комментариями либо своих, либо чужих аналитиков. Наши СМИ спокойно глотают такие вещи, причем не в силу профессионализма мы не оцениваем новости, а только передаем их, а в силу того, что не видят в них ничего особенного. Справедливости ради отметим, что к возникновению наших мифов приложили руки и внешние силы (не хотелось бы думать, что мифы возникли только в результате противостояния России и Запада - это было бы слишком унизительно). Им гораздо проще и удобнее не вникать глубоко aj ситуацию. Ошибочность мифа{ для них не критична, так как им важны взаимоотношения друг с другом, а не с Украиной. Западные политики вполне могут считать, что Украина была захвачена и колонизирована Россией, российские, в свою очередь, легко могут быть уверены в том, что Запад пытается прибрать Украину к рукам, чтобы ослабить Россию. Нам же никак нельзя жить в ситуации, когда политика управляется мифами, в которых нам нет места. Об этом и попробуем поговорить. Для начала попытаемся сделать некоторый словесный ''портрет каждого мифа (разумеется, далеко не полный). Первый (украинский, правый) миф может быть вкратце описан таким образом. Украина, развивавшаяся по европейскому пути, оказалась под властью России, которая, будучи деспотическим государством, уничтожала самобытную местную культуру и навязывала свою - азиатского типа. Поэтому русский язык и культура в Украине являются не просто чуждыми, но и глубоко враждебными и в идеальном варианте должны быть уничтожены. Коммунизм (социализм, панславизм) существует с единственной целью сбить с панталыку украинцев для того, чтобы облегчить их порабощение Россией. Носители русского языка обладают отличной от прочих граждан ментальностью и, по сути, являются пятой колонной, заинтересованной в объединении с Россией и недопущении интеграции Украины в Европу. Второй (русский, левый) миф выглядит примерно так. Советский Союз был специально разрушен Западом для того, чтобы установить господство Америки во всем мире. В этом деле важную роль сыграли украинские националисты, которые то ли бесплатно, то ли за деньги проповедовали чуждые славянству (православию, коммунизму) идеи, чем посеяли сомнения в нестойкие сердца украинцев. Капитализм совершенно не подходит славянской (православной, народной) душе и существует с единственной целью разрушить местные моральные устои. Следующая задача Запада - поработить (мягкий вариант - колонизировать) Украину и жить припеваючи. Единственное спасение - восстановление естественного союза с Россией (возможны варианты). Там, где нас нет. Разумеется, это лишь самое общее описание. К примеру, среди носителей второго мифа существуют сильнейшие разногласия относительно оценки советского прошлого. Одни считают его плохим (коммунистическим), другие хорошим. В первом мифе вообще множество подвидов и вариантов, приверженцы которых нередко ненавидят друг друга куда больше, чем носителей конкурирующего мифа. Более того, довольно часто некоторые существенные моменты мифов трансформируются (существуют, к примеру, довольно многочисленные националисты, открыто выступающие против западных ценностей) либо пересекаются (и те, и другие едины в ксенофобии). Но, мне кажется, общие посылки двух противоположных мифов я передал достаточно точно. Собственно, главная задача этого описания - обратить внимание читателя на три момента. Первый - в обоих мифах Украина отсутствует. Ее роль пассивна и страдательна. В первом случае ее захватили злобные москали, во втором - ее откололи от братской семьи народов;. Второй момент - оба мифа живут в прошлом. Будущего в них нет. Вернее, это будущее, где нет Украины. В первом случае нужно интегрироваться в Европу (чтобы не попасть в Россию - вот главная причина интеграции), во втором - учредить какой-нибудь новый СССР (чтобы не быть порабощенными Западом). То есть сама по себе Украина существовать не может. Иначе говоря, носителей этих триад Украина как таковая не, интересует. Не случайно настоящее наших мифах состоит исключительно из борьбы с врагами: в первом случае - с русскими, во втором - с западниками. Наконец, третий момент, свидетельствующий о мифической природе наших лозунгов. Он состоит в том, что дискуссия между триадами невозможна. Не существует никаких объективных критериев, по которым можно оценить, скажем, патриотизм. А ведь именно такие позиции предлагаются в качестве объектов противостояния. Каковы истинные намерения России? Каковы намерения Запада? Существует ли единство впервом и во втором случае? Что значит действовать на пользу Украине и во вред ей? Почему нужно бороться с Западом, Россией? Почему западные (азиатские) ценности приемлемы (неприемлемы)? Победить может только тот, кто убедительно ответит на все эти вопросы. Но вопросам этим нет числа. Отвеченные порождают новые, на большинство же просто нет ответов, либо они дискуссионны. Можно сказать, что политические баталии в Украине проходят на бесконечном поле боя.
Снаряды летят мимо и поражают исключительно мирных граждан.Жестокий театр. Между тем политика отличается от мифа тем, что даже не собирается отвечать на такие вопросы, оставляя их историкам, политологам и т. д. Конечно, стереотипы, мифы и прочее общественное бессознательное используется в политике, но редко когда случается наоборот. Единственным вопросом, волнующим политика, является проблема, насколько удачно мы использовали власть для того, чтобы победить на следующих выборах? Правильно ответить на такой вопрос означает получить поддержку граждан, которая возможна только в случае решения современных, текущих проблем повседневной жизни. Не нужно думать, что этот процесс прост и линеен. К примеру, правительство партии построило дорогу через всю страну. Партия критикует его за то, что в поисках средств на строительство правительство повысило налоги и разорило много предприятий. Кто победит на выборах? В Украине вместо такого рода политики мы имеем противостояние двух мифов, описывающих. почему мы так плохо живем. Эта ситуация напоминает театр, в котором актеры в ходе пьесы калечат и убивают друг друга. Это драматично, жестоко, но все равно - это театр, не имеющий отношения к настоящей жизни. Правда, такие спектакли тоже не проходят без последствий. Чужая власть Заметьте, как люди передают в разговоре свое общение с чиновниками. Русскоязычные, имитируя речь чиновника, как правило, начинают говорить) по-украински, украиноязычные - по-русски. Тем самым наши граждане неосознанно подчеркивают чуждость власти, приписывая ей принадлежность вражеской партии. Такая ситуация замечательна для всех. Никто не отвечает за власть, она - чужая. Избиратели ходят на выборы, чтобы насолить своим врагам, которые, по их мнению, захватили власть, враги поступают аналогично. После выборов ничего не меняется (потому что смена власти не зависит от выборов), ситуация воспроизводится, уверенность избирателей в том, что у власти - враги усиливается. Понятно, что общество, в котором подавляющая часть граждан считает власть абсолютно чужой, не может быть стабильным. Внешнее спокойствие не должно никого обманывать: окисление, как известно, предусматривает две альтернативы: можно гореть, а можно гнить. Время, затрачиваемое на процесс, конечно, различно, результаты - одинаковы. Лучше всех в этой ситуации представителям власти. Именно они являются зрителями в нашем жестоком театре. Пока политическая энергия масс уходит в свисток можно спокойно решать свои вопросы отвлекаясь лишь па борьбу с конкурентами. Разумеется, главной причиной такого положения дел является политическая система страны, не создающая прозрачных механизмов ответственности власти. Но именно описанные выше триады позволяют скрывать этот факт, создавая иллюзию напряженного политического процесса. Более того, наличие мифов, о которых мы ведем речь, позволяет представителям власти гораздо проще решать вопросы. Возвращаясь к нашей театральной аналогии, можно сказать, что сидящая в зале власть попеременно аплодирует актерам то одной, то другой партии, побуждая их к действию. Иногда какому-нибудь активному зрителю удастся привлечь разгоряченных актеров к расправе над задолжавшим три гривни соседом, который тоже оказался среди публики. Адепты и последователи Насколько мне известно, специальные социологические исследования описываемой проблемы отсутствуют. Могу полагаться только на личный опыт, который говорит о том, что у каждой партии не так уж много истинных адептов, в равной мере поддерживающих все три составляющих идеологической "триады" своей партии. В основном это клинические случаи, либо люди, честно отрабатывающие свой кусок хлеба. В подавляющем большинстве примыкание к той или иной партии диктуется личными приоритетами, связанными лишь с одной из частей "триады". Например, "украииоязычные" чаще всего поддерживают "правых" не потому, что они "реформаторы", а из-за языковых приоритетов. В свою очередь, "русскоязычные", которых волнуют языковые проблемы, готовы поддержать левых (сами не будучи левыми), потому что считается, что они "за русский язык". Те, кого волнуют реформы, готовы поддержать "правых часто не разделяя их антироссийской политики. Среди левых вы найдете немало либералов, которых более всего беспокоит игнорирование законов и безнаказанность власти. В результате можно утверждать, что подавляющее число политически активных граждан принимают участие в деятельности структур, цели которых им в значительной степени чужды. Думаю, не нужно объяснять, что ничего хорошего в такой ситуации получиться не может. Стереотипы, как известно, определяют поведение людей, в том числе и в политике. Новые партии, возникающие в Украине, формируются на основе "триад". Те, кто решил, что они лихорадочно учат украинский язык и думают, за что же им не любить Россию, новые левые; объясняют старым, чем именно Дугин лучше Зюганова, и как надо по-модному ненавидеть Запад. Но самое страшное - даже не в этом. Избиратели за десять лет привыкли воспринимать политику только как борьбу. Потому попытки создания ;третьей силы - классических правых или классических левых - до сих пор не увенчались успехом: их просто не понимали. Чем дальше, тем меньше шансов на понимание, тем меньше возможностей перехода из состояния борьбы с ветряными мельницами в состояние обычной политической дискуссии. С другой стороны, чем дальше, тем больше общественная необходимость в политике - деятельности, от которой зависит решение повседневных проблем. Разрыв между мифической борьбой "триад" и общественными потребностями усиливается с каждым днем. Единственное, что его сдерживает, - это коррупция, но и для нее должен наступить предел. Когда-нибудь разрыв станет критическим, и обозленный обыватель начнет решать свои проблемы известным ему способом. Не думаю, что это будет
лучший способ. Киевские ведомости", 7.05.2001 г., № 96 (2317), стр. 8, Евгений Якуров ("Ведомости"), "Потерянная империя": Несть числа дискуссиям и "круглым столам" о судьбе русского населения в Украине. Шумят на эту тему патриоты из бывшей метрополии. Толкуют о притеснениях русскоязычных школ, о переиначивании истории, о препонах для предоставления "великому и могучему" статуса второго государственного в Украине. Идут брожения и в среде национал-патриотов отечественной селекции. Правда, с противоположным знаком и не так открыто. Что там говорят на патриотических кухнях, не берусь повторять, но в открытой печати с корректной угрозой отмечают, что "некоренных" пора бы поставить на место! И вот удивительно: мотивы этих дискуссий настолько схожи, что самый раз устраивать спевку. Ведь и те и другие считают:русское меньшинство в Украине - это люди, насильно оторванные от родины в 1991 году, они спят и видят, как бы восстановить СССР; это люди, которым чужда украинская национальная идея, которые не желают ассимилироваться в украинскую культуру: это благодатный электорат для экспансии российской политики в Украину, своего рода "пятая колонна"... И т. д. и т.п. Но ведь все совсем не так! Или не совсем так. Иногда кажется, что причина политической путаницы зиждется в лингвистических недоразумениях. Ведь в украинском языке слово "росіянин" означает и национальность, и гражданскую принадлежность к соседнему государству. В России же россиянин - это житель бывшей империи и нынешней РФ независимо от национальности. И если россиянин-чукча может не любить двуглавого орла и не молиться на святого мученика императора Николая II, то русский в Украине, дескать, просто обязан это делать! Имперская психология украинских русских - это устойчивый миф, блуждающий по обе стороны границы. Самое многочисленное в нашей стране меньшинство, укорененное на этой земле во многих поколениях, судьбой империи с ее необъятными окраинами зачастую интересуются не больше, чем крымские татары судьбой Татарстана. Как, например, объяснить достаточно загадочный факт: в 1991 году подавляющее большинство русских Украины проголосовало за ее независимость? Не в том ли соль, что бежали некогда Ивановы и Сидоровы из империи с ее сибирскими морозами, гулагами, пьянством, межнациональным кровопусканием в свою маленькую, но исконную Русь? Из государства Распутина, Сталина и Брежнева - в страну Ярослава Мудрого, из азиатской России - в европейскую, из монархической - в республиканскую. Благо историография того времени истоки русского единства искала именно в Киеве. Да и культурная среда была соответствующей. Одна Одесса сколько имен русской литературе дала. Причем Украина наполняла ее теплом и простором, жизнерадостностью и карнавалом...Второй России после референдума не получилось. Родилась независимая Украина. Но одиннадцать миллионов русских не бузят - они строят новую родину. Как бы ни называли их сгоряча дестабилизирующим фактором в жизни страны - шум, производимый ими (из-за русского языка, скажем), на несколько порядков меньше, нежели шум от отечественных ультрапатриотов. Да и пробегает эта рябь только после очередных националистических заскоков. Вряд ли удастся растолкать это меньшинство и кремлевским патриотам. Ни торопливым объединением с Лукашенко и Путиным, ни "заманкой" - быть в составе самой большой в мире державы, ни победой над Чечней его не вдохновишь.Русские в Украине будут и должны учить в школах историю страны, гражданами которой они стали, именно в том прочтении, какое предполагает становление патриотов. Но они же будут и должны беречь свой язык и свою культуру. И эти язык и культура, увы, будут уже не подвластны метрополии. Осознать как факт: русские Украины и русские России - это два разных народа, и у каждого свой путь.
Центр медіареформ
http://www.mediareform.com.ua/
„Вплив ЗМІ на імідж України у світі” 07.04.2004 14:18
Чи впливають ЗМІ на імідж країни, якою є роль мас-медіа у формуванні міфів та стереотипів щодо іміджу України, чи може бути інформація для зовнішнього і внутрішнього використання, - ці та інші питання обговорювалися на бурхливому засіданні Медіа Клубу 26 березня.
ПРИМІТКА: Оскільки на Медіа Клубі відбувалася дуже бурхлива дискусія і часом одночасно говорили кілька ораторів, деякі фрагменти засідання не вдалося розшифрувати.
Модератор: Друзі, для початку з’ясуємо, що таке імідж країни, з чого він формується, які його складники: люди, політичні чи культурні події, географія, історія?
Іван Бабошин: Я зразу хочу сказати не про імідж взагалі, а про імідж України. Імідж України складається з того, що про неї говорять на телебаченні і з того, що про неї написано в Інтернеті.
Модератор: Отже, ви стверджуєте, що імідж України формують ЗМІ. Тобто, можуть відбуватися різноманітні події, але вони віддзеркалюватимуться у суспільній свідомості лише так, як це подадуть ЗМІ?
Друзі, чи всі згодні, що імідж України формують ЗМІ?
Лариса Скорик: Згодні.
Лариса Івшина: Звичайно, у світі не так добре поінформовані про Україну, і не так добре про неї думають, як нам би того хотілося. Я хотіла б сказати про різні шляхи створення образу України. Якщо є продукт, його треба поширювати, це одна справа. Але важливо дивитися, якої якості є цей продукт.
Сергій Квіт: Я думаю, що Україна в світі немає якогось спеціального іміджу, тому що дуже мало в світі хтось знає про Україну, навіть де вона знаходиться. По-друге, спеціального іміджу немає, тому що Українська держава сама не знає, що вона таке є, а наш народ, тобто люди, які живуть на Україні, не відчувають якоїсь такої потреби знати, для чого воно все потрібно. Це дуже складні речі, і коли ми говоримо про вплив ЗМІ на імідж України, треба враховувати те, що преса в Україні дуже маргінальна, вона також не може формувати будь-якого адекватного позитивного іміджу.
По-перше, в пресі дуже мало позитивного матеріалу, по-друге, преса сама дуже маргінальна. І мислення журналістів маргінальне, або мислення власників видань в основному дуже маргінальне.
Тому ситуація дуже погана. Всі складники нашого національного іміджу зараз дуже погані: це Чорнобиль у будь-якому разі, те, що ми хочемо мати ядерну зброю тощо. І оцей масовий негатив сприяє тому, що ми знаходимося в тіні того дзеркала, який нам виставляє Росія, тому що вона має такі можливості.
Ми не такі в усякому разі. Тому мені здається, що справа іміджу стоїть якнайгірше в наш час і ми не маємо перспективного уявлення про те, якими ми повинні стати у сенсі суспільного розуміння. Тобто справа дуже погана.
Наталя Лігачова: Не совсем я согласна с Сергеем. Вот только один пример. Во время моей поездки в Берлин был такой один симпатичный момент, когда мы с Сабиной Штерн, которую многие здесь знают (колишній співробітник Посольства Німеччини в Україні - прим. ЦМР), были в книжном магазине и Сабина мне говорит: “Вот, а говорят, что про Украину ничего интересного не бывает!». Она показала мне книгу на немецком языке про украинскую пысанку, как ее делают, расписывают.
Мне также было интересно встретиться с Андреем Курковым и Юрием Андруховичем, там они провели свой творческий вечер и встретили огромную заинтересованность.
То есть, я не согласна, что у Украины за границей сугубо отрицательный имидж. Даже та украинская журналистская борьба или старания журналистов применять правила честной журналистики, тот факт, что в стране есть люди, способные мыслить, это тоже способствует позитивному имиджу Украины.
Во всем мире хорошо различают, что такое народ, и что такое государство, что такое государственная машина и что такое - страна и общество. Никогда этот имидж отрицательный не переносится на имидж народа и на имидж общества.
Лариса Скорик: В Україні триває запекла політична боротьба, об’єктивних засобів масової інформації в таких умовах нема і не може бути. ЗМІ створюють негативний образ країни. Основна проблему в тому, що ЗМІ розділилися на ЗМІ-“за” і ЗМІ-“проти”.
Причому причина такого розподілу – не турбота про державу, а боротьба за владу, яка дійшла до такого абсурду, що все, що сьогодні відбувається в Україні – і в зовнішній політиці, і у внутрішній, подається опозиційними ЗМІ різко негативно. І цей негатив виплескується у світ і надзвичайно інтенсивно пережовується.
Модератор: А якщо журналіст написав об’єктивно про негативні явища, то цим самим він начебто посприяв негативному образу України, пані Ларисо, чи не так?
Лариса Скорик: Можна писати об’єктивно, а можна писати тенденційно – це дві різні речі.
Алі Сафаров: Треба взагалі сказати, що ми говоримо про дві різні речі – образ України і імідж України. Іміджу України насправді немає. Є образ України, конкретне відлуння і віддзеркалення того, що відбувається в Україні. А імідж - це коли затушовуються
негативні сторони образ і підкреслюються позитивні сторони.
Модератор: А навіщо потрібен безумовно позитивний імідж країни, чим він корисний?
Лариса Івшина: Не можна випускати з виду той фактор, що боротьба за імідж країни – це, між іншим, елемент конкурентної боротьби на пострадянському просторі. У тому числі конкуренції за інвестиції, за той образ України, який стимулював би ділових людей вкладати тут гроші. От подивіться на українське співробітництво з НАТО. В пострадянському просторі ми конкуруємо.
На одному з російських Інтернет-сайтів є інтерв”ю Ігоря Іванова про те, як далеко Росія просунулася у співробітництві з НАТО. Чому Росії можна поширювати співпрацю з НАТО, а Україні не можна? Чому Росія різноманітними шляхами демонструє незадоволення кроками України в цьому напрямку? Це все є вияв конкурентної боротьби за образ, за імідж України.
Давайте говорити про роль ЗМІ в тому, щоб зробити країну конкурентною, і це буде правильно, і чи ці зусилля на користь Україні, чи ні..
Василь Яцура: Давайте говорити про журналістику і піар-технології. Треба розрізняти ці речі.
Микола Ожеван: Я доктор філософських наук і мені хочеться скомпрометувати так звану ленінську теорію відображення, бо ми, здається, нею починаємо керуватися. Ви думаєте, що все, що є на екрані свідомості, фотографується, копіюється і так далі як віддзеркалення дійсності. Нічого подібного. На цьому екрані є ІМІДЖІ. Польською – “візерунки”, німецькою – “гештальти”.
Тобто це усталені, стереотипні, на рівні забобонів і упереджень - УЯВЛЕННЯ – “що я зараз сприйму”. І те, що ми сприймаємо, ми пропускаємо крізь цю призму. І більшість людей, я вас запевняю, принаймні 95 відсотків, достатньо ліниві, щоб вивіряти на предмет об’єктивності свої сприймання. Вони включають свій стереотипний, чи як його називають, іміджмейкерський апарат, а ЗМІ їм в цьому допомагають.
Мені здається, ЗМІ тут можуть тут зайняти три позиції. Першу - ретрансляторську, коли вони просто ретранслюють масову свідомість з упередженнями, забобонами і так далі. Якщо в польській свідомості імідж України вкрай негативний, то більшість польських ЗМІ в цьому допомагають полякам закріпитися у своїх переконаннях, що отакі вони, українці.
Пані Анна Конечна, соціолог з Варшавського університету, випустила книжку досліджень, що їх вона два роки проводила, - “Імідж українців у Польщі” і - ура!- ми з останньої позиції перебралися на передостанню. Раніше найгірший імідж мали українці, тепер українці мають позицію номер 2 знизу, а цигани тепер на останньому місці. Найкращий імідж, до речі, мають литовці у польській масовій свідомості. Я звертаю вашу увагу на те, що є імідж України, а є імідж українця.
Друга позиція, яку можуть зайняти ЗМІ, це позиція, скажімо так, нейтральна, неупереджена. І третя позиція, яка є, мені здається, найбільш потрібною – це дійсно конструктивна позиція, будівнича позиція. Іноді треба частково руйнувати, частково будувати. Особливо стереотипи і упередження.
Пригадайте нашого видатного журналіста, хто би як до нього не ставився, Віталія Коротича, коли він редагував московський „Огоньок” в епоху перебудови, “перестройки” або “іміджів перестройки”. І Коротич руйнував образи героїв , антигероїв робив героями і робив це досить майстерно не сам, звичайно, а разом зі своїм колективом. А Михаїл Лесін, відома постать в Росії (компанія “Відеоінтернешнл”, причетна й до українських ЗМІ), міністр інформації Росії, звідусіль назбирував гроші на відпрацювання іміджу Росії в Америці у 2001 році, тоді він витратив мільярди доларів. Найняв піар-компанії американські й, після того як вони попрацювали, моментально збільшились американські інвестиції в Росії. Тобто є пряма реакція.
І є ще багато чого на цю тему, але прикро, що американці, західні загалом, хоча меншою мірою британські, видання не мають корпунктів в Україні і виходить, що Захід дивиться на Україну крізь московські окуляри.
Виняток приємний – “Файненшл таймс” і “Бі-бі-сі моніторинг сервіс”, які знаходяться в Києві. В силу своїх службових обов”язків я аналізував 220 повідомлень, які за січень-лютий вийшли з України від Бі-бі-сі МС і “Файненшл таймс”.
Якщо в цілому оцінювати, то там десь на 33 відсотки повідомлення за тональністю позитивні, на 33 - негативні, на 33 - нейтральні. Але якщо розкласти їх за тематикою, то картина дещо міняється. Наприклад, 18 повідомлень стосується ЗМІ, свободи слова, і з них позитивних лише три, решта мають негативне
забарвлення, і, власне, ми тут самі завинили.
Що робиться, наприклад, в медіа просторі зараз, напередодні виборів, добре відомо і таке інше І останнє. Користуюсь нагодою, хочу привітати пані Наталю Лігачову з випуском друкованої версії “Телекритики”.
Я пригадав цей випуск тому, що тут є стаття Володимира Золотарьова, який пише приблизно про те ж саме, про що щойно Лариса Павлівна говорила, що в нас ЗМІ настільки по обидва боки барикад. розійшлися, що втратили уявлення про те, що ж відбувається на самих барикадах.
Зокрема, ця піар-акція або справжня політична акція (майбутнє покаже, що відбувається насправді), яка називається політреформою, оцінюється журналістами, незалежно від того, чи піде ця реформа на користь Україні, чині, чи вона їй потрібна; чи вона зараз потрібна, а завтра вже буде непотрібна тощо.
Тільки й говориться про те, що це Банкова, а це - не Банкова, це - наша Україна, а це - ваша Україна тощо. А суть питання випускається з виду – це Володя правильно розцінює як той негатив, що засвідчує слугування ЗМІ не Україні як державі, а окремо взятим панам, які їх наймають, і це потім, звичайно, транслюється в інші країни.
Сергій Квіт: У нас є такий моторошний проект на українському телебаченні , який називається “Не все так погано у нашому домі”. Його формат якраз стосується створення позитивного іміджу України. І саме його створення закладене в сам журналістський проект. Але створення іміджу не може бути завданням журналіста.
З іншого боку, держава сама не може виступати іміджмейкером . Тому що держава своєю щоденною роботою повинна щось робити для свого народу. Повинен бути резонанс саме від діяльності держави.
Створення іміджу в широкому плані – це момент технологічний, тут однозначно не можна сказати, хто є іміджмейкером. Система повинна працювати над цим. Якщо система буде живуча, якщо буде певне взаєморозуміння, певний резонанс між державою, скажімо, і журналістикою в цілому, зі ЗМІ, тоді система буде працювати, буде жива дискусія, попри сварки чи непорозуміння. Зараз просто немає живої дискусії у країні.
Модератор: Звертаюся до керівника ЗМІ, наразі газети “День”. Пані Ларисо, чи Ваша газета формує імідж України і який саме позитивний чи негативний? Чи можна підрахувати у відсотковому відношенні питому вагу позитивної чи негативної інформації про Україну у “Дні”?
Лариса Івашина: Звичайно, такої арифметичної діяльності ми не ведемо. Ми зовсім не думаємо спеціально про те, як це робити, дати ту інформацію, чи не дати її спеціально. Є цілісна орієнтація газети в результаті тієї селекції, яку ми багато років проводимо. Це цілісна орієнтація нормальної газети, яка виходить багато років двома мовами.
Наведу приклад. Кілька років тому прийшов на адресу нашого англомовного тижневика лист з Аргентини, де було зазначено, що карти України не маємо, але новини про Україну дізнаємося з вашої газети.
Отже, ми виходимо з темряви і невідомості, на яку працювала радянська журналістика, ми повинні ці завали розібрати. Образ України, яку ми бачимо, в якій ми живемо, не буде створений властями. А буде створений журналістами. Принагідно хочу передати до Ресурсного центру Могилянської школи журналістики і ЦМР двотомник історичних есе з Бібліотеки "Дня" - "Дві Русі" та "Україна інкогніта". Ми ставимо перед собою завдання - спопуляризувати нашу минувщину, аби виховувати якості, без яких наш народ загубився б у потоці історії. Це вкрай важливо для всіх нас. Відкриваючи себе світові, ми повинні зрозуміти самі свою Україну. Ми не голі йдемо в Європу. Ми там давно присутні. І це видання мислиться як ще один доказ того, що голосіння непродуктивні. Ми маємо щастя належати до яскравого і сильного народу.
Модератор: Дуже дякую за ці корисні книжки. А зараз перейдемо до британського досвіду щодо створення засобами масової інформації іміджу країни. Спочатку звернуся ыз запитанням до пані Скорик. Пані Ларисо, ви вважаєте, що незалежної преси в Україні немає, але чи ви згодні з тим, що в Британії засоби масової журналістики є незалежні.
Лариса Скорик: Відносно. Я не вірю, що газетярі абсолютно не залежні від думки власника чи держави.
Модератор: Питаємо у представників Британії, на їхню думку, чи формують журналісти імідж країни.
Джудіт Стампер: Так, я вважаю, що великою мірою журналісти створюють імідж країни, оскільки це один з шляхів, яким можна отримати інформацію про те, що відбувається, – з радіо, газет, телебачення. Отже,
ми, журналісти, знаходимося в привілейованій позиції, оскільки ми цю інформацію несемо, тому ми повинні бути неупередженими і відповідальними.
Отже, ми відповідаємо за те, щоб інформація була максимально правдивою для того, щоб подавати її публіці.Я дуже люблю свою країну, я є її патріотом, але останнє, що я б хотіла робити, це обманювати публіку щодо моєї країни.
Звичайно, я жива недосконала істота, тому я теж можу помилятися, але я мушу прагнути до максимально точної інформації. І як би мені не хотілося б як людині, не подати ту чи іншу інформацію, як журналіст я мушу це зробити.
Якщо Україна прагне відполірувати свій імідж, подати його не таким, яким він є, то від цього цей імідж лише страждатиме на міжнародній арені, але якщо подавати інформацію такою, якою вона є насправді, тоді це буде краще для іміджу країни. Якщо вона подає правдиву інформацію про себе, тоді її рейтинг стане вищим.
Ліля Побережська: ...І подає цю інформацію не для закордону, а своїм власним людям, тоді про країну і закордон буде думати краще.
Тім Граут-Сміт: Я вважаю, що журналіст, який позіціонує себе як патріот, - це не є дуже добре. Те, що пан Ожеван сказав про Віталія Коротича, - що він створював якимось чином імідж постСРСР, то я брав у нього інтерв’ю і пішов до нього не тому, що він був російським іміджмейкером, а тому, що він був гарним журналістом.
Гарний журналіст не мусить думати, що “так, я маю бути патріотом”, він повинен вишукувати щось і правдиво це подавати. Але так, щоб людям було цікаво.
Тім Вайт: Незалежність медіа в Британії не викликає сумніву. Що ж стосується ролі журналіста, то його роль - це розказувати правду і нічого, крім правди. Якщо журналісти можуть говорити правду, нехай це роблять, від цього імідж України буде позитивним.
Джудіт Стампер: Звичайно, наші медіа – вони різносторонні . Насправді в Британії існує велика різниця між, скажімо, друкованою пресою, телебаченням та радіо. Газети утримують люди і ці люди мають свою точку зору, але те, що стосується теле- і радіо, вони працюють зовсім в іншому правовому полі, тому подавати інформацію повинні абсолютно об’єктивно.
Тім Вайт: Навіть якщо газета підтримує уряд, то вона все одно вона критикує те, що робить уряд, тому що вона опікується інтересами громадян.
Ліля Побережська: Давайте погодимося з тим, що сказала пані Лариса, що немає абсолютно стовідсотково об’єктивних засобів масової інформації. В усьому світі. Давайте і також приймемо точку зору таку – що є менш об’єктивні і більш об’єктивні. Як ви вважаєте, Бі-Бі–Сі – це менш об’єктивна, чи більш об’єктивна організація?
Лариса Скорик: Час від часу. Буває більш об’єктивна, а з приводу тих чи інших подій буває досить необ’єктивна.
Ліля Поберезька: Звичайно, нічого досконалого не буває в природі. Але як вам здається, Бі-Бі–Сі – це частина образу ( я не буду говорити про імідж, бо імідж – це дійсно піар-категорія), отже, Бі-Бі–Сі входить до позитивної частини образу Великобританії в усьому світі? Корпорація сприяє позитивному образу Великобританії?
Лариса Скорик: Великобританії – безперечно.
Ліля Поберезька: Безперечно. Так от це так, тому що її журналісти сповідують такі принципи (може, вони не завжди таки це роблять на сто відсотків), але у редакційні принципи Бі-бі-сі входить неупередженість і об’єктивність. От якби Україна створила щось на зразок Бі-бі-сі , сповідуючи саме такі принципи, то її імідж у світі піднявся б, зріс би на 300 відсотків. А Бі-бі-сі не для того було створено, щоб пропагувати образ Великобританії і створювати її імідж зусиллями журналістів. Вони це роблять, вони працюють на позитивний імідж країни тим, що вони роблять свою роботу в розумінні то того, як мають працювати журналісти в демократичному суспільстві. Це мій погляд. Але якщо ми просто на секунду погодимося з тим, що журналісти мають обов’язок створювати імідж України, - це кінець, тоді ми ніколи не створимо незалежну пресу чи Бі-Бі–Сі в Україні.
Лариса Івашина: В нас немає зараз такої України, в якій можна було б говорити про Бі-Бі–Сі. Перш ніж, створити Бі-Бі–Сі, треба створити Великобританію.
Лариса Скорик: Я б хотіла подивитися на журналістів Бі-Бі–Сі, яких би поставили працювати у державі, яка щойно 12 років, як вийшла з тоталітарного режиму.
Ліля Поберезька: Ми говоримо про те, чи журналісти взагалі повинні якось штучно створювати образ України за кордоном?
Джудіт Стампер: Один із шляхів, яким Бі-Бі–Сі утримувала наш уряд від того, щоб він не робив там щось таке погане, це те, що вона його критикує, цим самим вона його утримує в тому стані, в якому він зараз знаходиться. Я довго працювала на Бі-Бі–Сі і зараз говорю з вами, як журналіст Бі-Бі–Сі - я розумію, що зараз в Україні дуже важко бути сміливим і насмілюватися критикувати владу, але я вважаю, що один з ключових факторів, які допомогли нашому урядові, це те, що були якраз незалежні медіа. Якщо ви знаєте, протягом цього року і минулого вони сильно критикували уряд. І ця критика дійсно діяла. Тому я вважаю, що медіа дійсно можуть закручувати гайки своєму урядові., так би мовити, і цим самим сприяти покращенню життя в країні.
Лариса Скорик: А от хто Вам сказав, що тут, в Україні переслідують журналістів?
Джудіт Стампер: Я читала про те, що тут журналіст може переслідуватися, якщо він пише правду.
Лариса Скорик: Так от, Ви отримуєте тенденційну сконцентровану інформацію. Я критикую цей уряд з 1993 року і, як бачите, жива і ніхто мене не переслідує.
Катя Прищепа: Коли говорять про імідж України, то зразу говорять про уряд, про Банкову тощо. Чому імідж Україні - це політичні реформи чи Верховна рада?. Є , крім цього, дуже багато цікавої інформації про Україну.
Модератор: Чи закордонні ЗМІ також формують імідж України?
Квіт: Я вважаю, що закордонні ЗМІ формують імідж України. Щодо іміджу, то нам бракує власного контексту. Все, про що можуть написати засоби масової інформації, це є наш контекст. В нас є багато хорошого, є багато поганого, але власного контексту немає реально.
Те, що ми бачимо з точки зору західних ЗМІ – це дуже фрагментарне уявлення про Україну і воно так чи інакше неадекватне. І от коли ми кажемо, що потрібне нашому суспільству, то нам потрібна інформація. Щоб громадяни могли отримати інформацію про Україну. Таку або інакшу.
От, наприклад, така проблема як мовний бар’єр – наші люди можуть дивитися російськомовні канали і читати російські газети, але вони не можуть дивитися англійські канали, французькі, американські, тому що не знають мови.
Микола Ожеван: Ми тут заторкнули таку річ, як мовлення на іноземну аудиторію. Не погоджуюсь із західними колегами, що це мовлення існує на абсолютно альтруїстичних засадах.. В статуті “Голосу Америки” написано, що воно повинно сприяти зовнішньополітичній стратегії США, і створювати позитивний образ Америки в усьому світі. Це написано чорним по білому.
Штати мають п’ять таких органів мовлення, які не мають права мовити на внутрішню американську аудиторію. В цьому плані Бі-бі-сі – унікальна організація. Вона і для британців мовить, і на зовнішній світ. Вона унікальна ще в тому плані, що в своєму мовленні на інші країни, в тому числі і на Україну, більше інформує українців про Британію, аніж інформує українців про Україну.
Ми абсолютно поки що позбавлені такого мовлення. У нас є Всесвітня служба радіо “Україна”, але це, даруйте, таке особливе щастя, про яке треба говорити окремо. В позаминулому році їм навіть вимкнули передавача в Одесі і вони не мовили півроку на південну частину Земної кулі. То можна собі уявити, що це таке. Телебачення?
Ми не можемо передавати сигнал, бо нам не вистачає одного супутника. Один, правда, висить і частково транслює, частково не транслює світлий імідж України для решти світу. Це окрема проблема і я вважаю, що від її вирішення залежить, чи буде світ знати про Україну.
Поки що нас плутають з Росією, тому наш Президент був змушений написати на обкладинці своєї книжки “Україна – не Росія”. До речі, це йому опосередковано підказав Збігнєв Бжезіньський, який в 1999 році заявив на одному круглому столі: вам треба провести потужну кампанію – «Україна - не Росія” і дав нам дев’ять пунктів рекомендацій, що нам треба робити, щоб нас не плутали з Росією.
З Бахрейном, до речі, також, бо “Юкрейн” звучить як “Бахрейн” для західного вуха. Тобто, нас просто повинні знати. А проблема номер два – збалансованість інформації. Інформація, яка іде від нас на Захід, – страшенно не збалансована, - все про президента Кучму, про політреформу, про її несвоєчасність, про героя Ющенка, антигероя Медведчука і так далі.
Тобто іде демонізація і ангелізація у різних площинах. Але майже нічого про те, що в нас бурхливо розвивається будівництво на засадах кредитування, і це дуже прогресивна схема, а те, що у нас цікава і дуже талановита молодь і що більш ніж втричі зросла кількість студентів у вищих навчальних закладах і, на жаль, вони поповнюють еліту не українську, а західну з відомих причин; а те, що в нас багато цікавого відбувається в багатьох сферах економіки і навіть в екології, на щастя, вже є якісь зрушення позитивні і ще багато-багато іншого.
І не треба ставити знак рівності між країною і державою, між державою та державним керівництвом. Це різні, дуже різні речі, різні площини.
А от щодо сприйняття іноземцями України, то в мене особисті могилянські враження. Приїздить до нас Агнєшка з Любліна за обміном вчитися і кожний раз каже: «Пане Миколо, я кожний раз приємно розчаровуюсь у вашому Києві”. Бо вона приїхала з такими уявленнями, що все зіпсоване, все фальсифіковане, пиво пити не можна, воду пити не можна. Її попередили, що якщо вийти з під’їзду, то зразу якісь бандюки потягнуть її назад до цього під’їзду і зґвалтують. І вона була приємно розчарована, що вулицями Києва можна гуляти й таке інше.
Михайло Мазурін: Не можна протиставляти позитивний імідж об’єктивності. Тобто є позитивний імідж, а є об’єктивна інформація. Наприклад, більшість людей в Україні сприймають Англію не як країну якихось поточних подій, а як країну Діккенса, як велику країну. А ми говоримо про Україну, як про країну поточних подій.
Але ж це країна, яка має Києво-Могилянську академію, яка запровадила магдебурзьке право, ця країна має довгу історію. І якщо ми обмежимося тільки поточними подіями, то ми не будемо мати загального уявлення про країну. Об’єктивність – це багатошарове поняття.
Ганна Гапко: Якось у брюcсельському альманасі в одному з матеріалів було написано, що французька королева Анна – родом з Росії. Я написала редактору альманаху: “Прошу вибачити, але вона родом з Києва» і попросила виправити помилку. Редактор мені відповів, мовляв, перепрошуємо, але що для західних людей це не є суттєво. Я відповіла “Перепрошую, але для мене суттєво, де знаходиться Брюссель – у Бельгії чи десь ще”.
Після цього мені надіслали вибачення за помилку. Я в свою чергу надіслала укладачам альманаху хронологію історії України.
Бліц-опитування
Як ви думаєте, з чим зараз Україна асоціюється у світі · Країна третього світу· Чорнобиль· Футбол· Писанки і вишивки· Скандали· Захворювання на СНІД· Лазаренко· Кучма· Відсутність свободи слова· Шевченко-футболіст· Шевченко-поет· Вода, яку не можна пити· Корупція· Вплив Росії· Гостинність, дружність· Заробітчанство· Танки, які Україна продала Пакистанові· Бандитизм· Брати Клички
З чим би ви хотіли, щоб Україна асоціювалася у світі:
· Національна злагода· Визначна роль жінки у керуванні державою· Багата культура· Талановиті студенти· Самодостатність· Держава, що сама забезпечує своїх громадян, і їм не треба їхати на заробітки· Найгарніші жінки· Релігійна толерантність
· Страна, которая бережно относится к своим ресурсам· Традиції· Держава високого рівня науки і освіти· Сильна економіка· Сильний політичний вплив регіонів· Демократія· Природа
Ляйля НУРГАЛИЕВА
МЕЖДУНАРОДНЫЕ ОРГАНИЗАЦИИ И СМИ
Международные организации возникли уже в древности и совершенствовались по мере развития общества. В древней Греции в VI веке до нашей эры появились первые постоянные международные объединения в виде союзов 'городов и общин (например, Лакедиминская и Делосская Симмакии ), или религиозно-политических союзов племён и городов (например, Дельфийско-Фермопильская амфиктиония). Подобные объединения явились прообразами - будущих международных организаций. Многие учёные справедливо подчёркивали, что на том этапе эти союзы сближали греческие государства и смягчали их замкнутость.
Следующим этапом развития международных организаций явилось создание международных экономических и таможенных объединений. Один из первых таких союзов был Ганзейский торговый союз, который вывел из состояния средневекового варварства всю Северную Германию. Этот союз был окончательно оформлен в XVI веке. Во главе этого объединения находился Любек.В начале XIX был создан Германский таможенный союз. Все государства, вошедшие в этот союз, должны были подчиняться одинаковым законам относительно ввоза, вывоза и транзита товара. Все таможенные пошлины признавались общими и распределялись между членами союза по количеству народа населения.
Специалисты, изучающие историю международных организаций, считают, что первой межправительственной организацией в её классическом понимании была Центральная комиссия по судоходству на Рейне, образованная в 1831г.
Уже во второй половине XIX века были созданы международные союзы для измерения земли (1864г.), Всемирный телеграфный союз (1865г.), Всемирный почтовый союз (1874г.), Международное бюро мер и весов (1875г.), Международный союз для защиты международной и художественной собственности и другие. В этот период сотрудничество государств становится более обширным, затрагивая всё большие сферы жизни. Все организации данного периода имели постоянные органы фиксированных членов и штаб-квартиры. Компетенция их ограничивалась обсуждением специализированных проблем.
Следующим важным этапом в развитии международных организаций является период после первой мировой войны, когда государства приступили к созданию международной организации по поддержанию мира и международной безопасности. Так в 1919г. была образована Лига Наций. Основными органами Лиги Наций являлись собрание всех представителей членов Лиги, совет и постоянный секретариат.
Главной её задачей являлось поддержание мира, и предотвращение новых войн. Лига Наций должна была предпринимать все меры для сохранения мира. Если какой-либо член Лиги прибегал к войне вопреки принятым на себя обязательствам, то основные члены Лиги обязывались немедленно порвать с ним всяческие торговые и финансовые отношения, а Совет должен был предложить различным заинтересованным правительствам выставить тот или иной контингент войск.
В уставе Лиги Наций были предусмотрены различные эффективные меры по поддержанию мира. В нём признавалось необходимым ограничение национальных вооружений до минимума, необходимого для обеспечения национальной безопасности. Совету Лиги представлялось выбрать планы ограничения вооружений для каждого государства и внести их на рассмотрение заинтересованных правительств.
Но по мнению специалистов. Лига Наций не смогла справиться со своей основной задачей:
сохранение мира и мирное урегулирование международных конфликтов. Те разногласия, которые возникли между членами Лиги повлекли за собой не выполнение взятых обязательств. Она не смогла предотвратить Вторую мировую войну, а также нападение Японии на Китай, Италии - на Эфиопию, Германии - на Австрию и Чехословакию, Италии - на Испанию и т.д. И 18 апреля 1946г. лига Наций была ликвидирована, т. к. Лига Наций не выполнила своих функций и на этом историческом этапе прекратила своё существование.
Таким образом, создание международных организаций и их развитие происходило поэтапно. Постепенно государства осознавали необходимость международного сотрудничества в различных сферах жизни, что приводило к обмену изобретениями в области науки, в военной технике, искусства.
Международные организации прошлого стали прообразами современных международных организаций, которых в настоящее время большое количество, и которые играют большую роль в современных международных отношениях.
Международная организация - это объединение государств в соответствии с международным правом и на основе международного договора для осуществления сотрудничества в политической, экономической, культурной, научно-технической, правовой и иных областях имеющая необходимую для этого систему органов, права и обязанности, производные от прав и обязанностей государств в автономную волю, объем которой определяется волей государств - членов. Современные международные организации делятся на 2 основных типа: межправительственные и неправительственные организации.
Международные организации любого вида признаны решать различные проблемы в сферах своей деятельности. Для решения политических, экономических, военных и иных проблем в настоящее время созывается ежегодно около 1000 международных конференции. Как институт международных отношений они появились во второй половине XIX века. По мнению специалистов в середине XXI века ежегодно будет проходить примерно 50000 международных конференции в год. Международные конференции не являются международными организациямии, а чаще их называют многостронней или парламентской дипломатией.
Все отношения, которые существуют между государствами регулируются самими государствами через созданные ими международные организации. Эти международные организации возникли на определенной ступени развития человеческого общества.
Появление государств, а затем системы государств осуществление ими не только внутренних, но и внешних функций привело к возникновению международного права и созданию международных организации. Среди систем международных организации главное место занимают государства, каждое из которых обладает суверенитетом. Государства путем соглашений между собой создают нормы международного права и образуют различные межправительственные организации. Именно от государств зависит стабильное функционирование международной системы в целом. Поскольку государства во всех созданных международных организациях обладают реальной силой, то оно сами и через созданные организации обеспечивают соблюдение и выполнение международных обязательств. Через созданные международные организации регулируются: политические, экономические, научно-технические и культурные отношения. Наличие созданных международных организации дают определенные гарантии в решении международных конфликтов т.к. их нормы определяют нормы поведения государств в отношениях между собой. Являясь самостоятельной системой, международные организации не заключают в себе нормы внутригосударственного права, на при этом могут испытывать не себе известное влияние норм внутригосударственного права. Создание международных организации основано, прежде всего, на основе свободного согласования и волей суверенных государств. Выражение своего согласия на создания тех или иных международных организации является заключение конкретных международных договоров. Разрешая те или иные вопросы, заговаривающиеся стороны на добровольной и равноправной основе вырабатывают возможные решения с учетом законных интересов всех участником. На этой же основе создаются и международные организации, т.е. на принципе равноправного представительства всех участников. Характерной особенностью развития человечества является постоянное совершенствование технического прогресса, хозяйственной и культурной жизни всех народов. Отсюда происходит повышение удельное веса международных отношений. Отсюда возникает необходимость решения международных проблем, но не с помощью военной силы, а через созданные международные организации. Повышение роли международных организаций создает для государств определенные гарантии, как в решении различных споров, так и в предотвращении военных конфликтов. Существование и создание международных
организации раскрывает более широкие возможности сближение всего человечества и способствует наиболее быстрому развитию цивилизации.