КЛАСИЧНИЙ ПРИВАТНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

На правах рукопису

УДК 343.851

ПАВЛОВ Володимир Григорович

КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧІ ЗАСАДИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПЕРСОНАЛОМ

ДЕРЖАВНОЇ ПЕНІТЕНЦІАРНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ ВИКОНАННЯ

ПОКАРАНЬ У ВИДІ ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ

12.00.08 – кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право

Дисертація

на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

Науковий керівник

Денисова Тетяна Андріївна

доктор юридичних наук, професор

Запоріжжя–2015

2

ЗМІСТ

Перелік умовних позначень………………………………………………..…………..4

ВСТУП…………………………………………………………………………………...5

РОЗДІЛ 1. МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ДОСЛІДЖЕННЯ

КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧИХ ЗАСАД ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПЕРСОНАЛОМ

ДЕРЖАВНОЇ ПЕНІТЕНЦІАРНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ ВИКОНАННЯ

ПОКАРАНЬ У ВИДІ ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ………………………………………13

1.1.Еволюція виконання позбавлення волі персоналом установ виконання

покарань ………………………………………………………………………………….13

1.2. Персонал Державної пенітенціарної служби України як суб’єкт кримінально-

виконавчих правовідносин ……………………………………………………………32

1.3. Сучасний стан наукової розробки кримінально-виконавчих засад забезпечення

персоналом виконання покарань у виді позбавлення волі ………………………….44

Висновки до розділу 1 ………………………………………………………………….60

РОЗДІЛ 2. ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПЕРСОНАЛОМ КАРАЛЬНО-ВИПРАВНОГО

ВПЛИВУ НА ЗАСУДЖЕНИХ ДО ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ………………………63

2.1. Правовідносини між персоналом та засудженими при забезпеченні вимог

режиму й безпеки в установах виконання покарань …………………………………63

2.2. Забезпечення персоналом залучення до праці осіб, які відбувають покарання в

місцях позбавлення волі ……..…………………………………………………………91

2.3. Забезпечення персоналом соціально-виховної роботи із засудженими, надання

загальноосвітніх послуг та професійно-технічного навчання ……………………100

Висновки до розділу 2 …………………………………………………………………117

РОЗДІЛ 3. КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧІ НАПРЯМКИ ВДОСКОНАЛЕННЯ

ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ У ВИДІ ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ ………………….121

3.1. Кримінально-виконавчі напрямки поліпшення виправного впливу на

засуджених ……………………………………………………………………………121

3.2. Кримінально-виконавчі напрямки, що обумовлюють удосконалення

кримінально-виконавчої служби України ………………………………………….138

3

3.3. Заохочувальні норми кримінально-виконавчого права як засіб формування

правомірної поведінки засуджених до позбавлення волі …………………………155

Висновки до розділу 3 …………………………………………………………………167

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………………171

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ …………………….……………………182

ДОДАТКИ……………………………………………………………………………..211

4

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ

ВР України – Верховна Рада України

ВТК України – Виправно-трудовий кодекс України

ГУЛАГ – Головне управління таборами

ГУ ВТУ – Головне управління виправно-трудовими установами

ДІЗО – дисциплінарний ізолятор

ДДУПВП – Державний департамент України з питань виконання покарань

ДКВС України – Державна кримінально-виконавча служба України

ДПтС України – Державна пенітенціарна служба України

ДСС України – Державна служба статистики України

ЗМІ– засоби масової інформації

КДіР – дільниця карантину, діагностики і розподілу

КВК України – Кримінально-виконавчий кодекс України

КВС – кримінально-виконавча система

КВУ – кримінально-виконавча установа

КК України – Кримінальний кодекс України

КПК України – Кримінальний процесуальний кодекс України

МВС України – Міністерство внутрішніх справ України

ПК – дільниця посиленого контролю

РФ – Російська Федерація

СІЗО – слідчий ізолятор

СНД – Співдружність Незалежних Держав

СР – дільниця соціальної реабілітації

СРСР – Союз Радянських Соціалістичних Республік

США – Сполучні штати Америки

ст. – стаття (статті)

УДЗ – умовно-дострокове звільнення

УРСР – Українська Радянська Соціалістична Республіка

ФРН – Федеративна Республіка Німеччина

5

ВСТУП

Актуальність теми. Сучасні тенденції реформування правоохоронних органів

України свідчать про безсумнівний пріоритет людського фактора і саме тому,

реформування Державної пенітенціарної служби України, як суб’єкту кримінально-

виконавчих правовідносин, передбачає поряд із зміною змісту роботи із

засудженими та ув’язненими, наявність кваліфікованих співробітників, які

володіють високою професійною культурою, широким обсягом знань, вмінь та

навичок. За даними ДПтС України станом на 1 січня 2015 р. у 177 установах

виконання покарань та слідчих ізоляторах трималась 73 431 особа (без врахування

установ, розташованих на території Донецької та Луганської областей, що

тимчасово не контролюються українською владою). Діяльність Державної

кримінально-виконавчої служби України забезпечують 44,3 тис. працівників (при

штатній чисельності 52,5 тис. посад), з них: вищий середній та старший начсклад –

13,5 тис.; рядовий та молодший начсклад – 20,6 тис.; вільнонаймані працівники –

10,1 тис. Створення в органах і установах виконання покарань умов, які б

забезпечували реальну можливість застосування до засуджених різних обсягів

каральних елементів покарання й заходів виправного впливу, є одним із

пріоритетних завдань ДПтС України.

Характеристика кримінально-виконавчих правовідносин доводить, що

основними суб’єктами є установи виконання покарань та персонал, з одного боку, й

засуджені, які відбувають покарання. Від сумлінного виконання покладених на них

прав і обов’язків, безпосередньо залежить ефективність виконання та відбування

покарання. Науковий інтерес до проблем кримінально-виконавчих засад

забезпечення виконання покарань у виді позбавлення волі пояснюється також

потребами у створенні оптимальних засобів впливу на засудженого, які б

максимально нейтралізували негативні наслідки застосування покарання,

забезпечуючи при цьому належну ефективність протидії злочинності. Тому

6

створення в органах і установах виконання покарань умов, що забезпечували б

реальну можливість застосування до засуджених різних обсягів каральних елементів

покарання й заходів виправного впливу, є одним із пріоритетних завдань ДПтС

України.

Теоретичне підґрунтя дисертації склали праці вітчизняних та зарубіжних

науковців, зокрема: К.А. Автухова, Л. В. Багрія-Шахматова, О. М. Бандурки, Ю.В.

Бауліна, В. А. Бадири, І. Г. Богатирьова, А.В. Градецького, Н. О. Гуторової, О.М.

Джужі, Т. А. Денисової, В. М. Дрьоміна, О. І Зубкова, О.О. Книженко, О. Г. Колба,

О. М. Литвинова, В. А. Льовочкіна, В. О. Меркулової, О.Б. Пташинського, Г.О.

Радова, О.П. Рябчинської, В. П. Севастьянова, А. Х. Степанюка, Е.Г. Стоматова, Б.

М. Телефанка, К. М. Тищенка, В. М. Трубникова, С. Я. Фаренюка, В. Д. Філонова,

С. І. Халимона, П.В. Хряпінського, М. Д. Шаргородського, І. В. Шмарова, І. С.

Яковець та ін. Віддаючи належне доробку зазначених учених, доводиться

констатувати, що частина проблем взаємовідносин між персоналом та засудженими

ними була розкрита лише на загальному рівні, інші відносяться до періоду, коли

пенітенціарні установи знаходились в системі МВС, що не відображає нинішніх

реалій. Дотепер дискусійними залишаються питання кримінально-виконавчих засад

забезпечення персоналом виконання покарань у виді позбавлення волі на певний

строк, зокрема: поняття та характеристика персоналу ДПтС України як суб’єкту

кримінально-виконавчих відносин; правовідносини між персоналом та засудженими

при забезпеченні вимог режиму, соціально-виховної роботи, залученні до суспільно-

корисної праці; поняття, загальна характеристика та реалізація заохочувальних норм

як самостійного засобу формування правомірної поведінки засуджених тощо.

Зважаючи на комплексність дослідження, що вивчається, зміну ідеологічних і

практичних парадигм щодо карально-виправних заходів, заповнення теоретичної

прогалини у дослідженні правовідносин між персоналом та засудженими, існує

потреба в подальших розробках вказаних питань. Вагомістю окреслених проблем,

актуальністю, необхідністю й нагальністю їх вирішення зумовлений вибір теми

дослідження та визначене коло питань, підданих розгляду.

7

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження

виконано відповідно до плану наукової роботи Класичного приватного університету

(м. Запоріжжя) за темою «Кримінально-правове, кримінологічне та кримінально-

виконавче забезпечення механізму реалізації прав і свобод людини і громадянина»

(Державний реєстраційний номер – 0110U003958).

Тему дисертації затверджено вченою радою Класичного приватного

університету (протокол № 4 від 25 грудня 2013 р.).

Мета й завдання дослідження. Мета дослідження полягає у систематизації

доктринальних положень та правозастосовної практики стосовно персоналу як

суб’єкту кримінально-виконавчих правовідносин і його ролі у забезпеченні

виконання покарань у виді позбавлення волі та формулюванні пропозицій щодо

вдосконалення положень чинного КВК України й практики його застосування.

Для досягнення зазначеної мети поставлено такі завдання:

– дослідити в історичній ретроспективі трансформацію пенітенціарної системи і

ставлення персоналу УВП до здійснення карально-виправного впливу на

засуджених з середини ХVІІІ – на кінець ХХ ст.ст.;

– надати характеристику персоналу Державної пенітенціарної служби України

як суб’єкту кримінально-виконавчих правовідносин;

– охарактеризувати сучасний стан наукової розробки кримінально-виконавчих

засад забезпечення персоналом виконання покарань у виді позбавлення волі;

– дослідити сучасні проблеми кримінально-виконавчих засад забезпечення

персоналом виконання покарань у виді позбавлення волі;

– розкрити зміст кримінально-виконавчих засад виконання покарань у виді

позбавлення волі та надати комплексну характеристику правовідносинам у сфері

застосування карально-виправних заходів щодо засуджених;

– розкрити зміст та специфіку діяльності персоналу щодо забезпечення

доступу до загальноосвітніх послуг та професійно-технічного навчання;

– дослідити нормативно-правове забезпечення застосування заохочувальних

норм та визначити проблеми їх застосування персоналом ДПтС України;

8

– визначити потреби переорієнтації державної політики у сфері виконання та

відбування покарань щодо порядку застосування заохочувальних норм персоналом

ДПтС України;

– розробити пропозиції по вдосконаленню кримінально-виконавчого

законодавства України щодо застосування заохочувальних норм як самостійного

засобу формування правомірної поведінки засуджених, а також в частині

застосування персоналом ДПтС України карально-виправних заходів щодо

засуджених.

Об’єктом дослідження є кримінально-виконавчі правовідносини, що

виникають в процесі виконання та відбування покарання у виді позбавлення волі.

Предметом дослідження є кримінально-виконавчі засади забезпечення

персоналом Державної пенітенціарної служби України виконання покарань у виді

позбавлення волі.

Методи дослідження обрано з огляду на поставлену мету, об’єкт і предмет

дослідження. Методологічну основу дисертації становить діалектичний метод, що

використано для аналізу сутності понять, що характеризують позбавлення волі як

окремий вид покарання та кримінально-виконавчі засади його виконання і

відбування (розділи 1-3). Догматичний метод використано при формулюванні та

розкритті юридичних понять, побудови юридичних конструкцій, визначенні

термінів, а також з метою з’ясування змісту законодавчих та нормативно-правових

(підзаконних) актів (підрозділи 2.1, 2.2, 2.3, 3.1, 3.3). За допомогою методів

формальної логіки з’ясовувалася логіка законодавця, закладена в конкретних

правових нормах, якими передбачені правила застосування карально-виправних

заходів та заохочувальних норм (застосовувався впродовж усього дослідження).

Історичний метод – для виявлення ґенези виникнення і становлення пенітенціарної

системи, ролі і місця в ній персоналу установ виконання покарань, порядку й умов

тримання засуджених (підрозділ 1.1). Завдяки аксіоматичному методу було

визначено вихідні параметри дослідження; індуктивний та дедуктивний методи

застосовано в ході узагальнення й аналізу емпіричної інформації за тематикою

дослідження (підрозділи 2.1–2.3). Системно-структурний метод – для визначення

9

соціально-правової природи кримінально-виконавчих правовідносин (підрозділ 1.2).

Порівняльно-правовий метод використовувався при дослідженні законодавства,

практики виконання покарань в зарубіжних країнах (підрозділи 2.1, 2.2, 2.3, 3.1).

Для виявлення закономірностей практики виконання та відбування покарань, було

проведено контент-аналітичне дослідження 18 документів та 726 збірників

періодичних видань з кримінально-виконавчого права (підрозділи 1.3, 2.1, 2.2, 2.3).

Статистичний метод використовувався під час вивчення матеріалів

правозастосовної практики, (підрозділи 2.1–2.3, 3.2). Застосування соціологічних та

статистичних методів (інтерв’ювання та анкетування респондентів) забезпечило

можливість здійснення аналізу застосування дисциплінарної практики й інших

правозастосовних дій щодо засуджених з боку персоналу УВП (підрозділи 2.1–2.3).

Метод моделювання використаний у процесі розроблення шляхів удосконалення

законодавства, яким врегульовано кримінально-виконавчі правовідносини.

Емпіричною базою дослідження є дані: отримані при аналізі й узагальненні

матеріалів 1280 особових справ засуджених в період з 2008 р. до 2014 р.;

опублікованої статистики ГП, МВС, ДПтС, ДСС України; опитування 480

працівників установ ДПтС України, анкетування 560 респондентів (засуджених, які

перебували у СІЗО; засуджених до позбавлення волі в УВП мінімального рівня

безпеки із загальними умовами тримання та середнього рівня безпеки); контент-

аналіз 18 документів та 726 збірників періодичних видань з кримінально-

виконавчого права. Обсяги опрацьованого матеріалу свідчать про

репрезентативність вибіркового дослідження.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є

одним з перших в сучасній Україні комплексних досліджень проблем забезпечення

персоналом Державної пенітенціарної служби України виконання покарань у виді

позбавлення волі. В результаті проведеного дослідження сформульовано низку

нових у концептуальному плані та значущих для пенітенціарної практики положень

і висновків, а саме:

уперше:

10

– обґрунтовано висновок, що персонал КВУ та засуджених необхідно

розглядати як основні, рівнозначні суб’єкти кримінально-виконавчих відносин від

яких залежить хід та результат застосування засобів виправлення і ресоціалізації

засуджених, а саме, режиму виконання та відбування покарання, суспільно корисної

праці, соціально-виховної роботи, загальноосвітнього і професійно-технічного

навчання;

– доведено, що ефективність карально-виправного впливу доцільно визначати

через залежність від кількісних і якісних показників застосування до засуджених

заохочувальних заходів в період виконання і відбування покарань;

удосконалено:

– критерії оцінювання ступеня виправлення засуджених, які відбувають

покарання у виді позбавлення волі на певний строк;

– теоретичні підходи щодо підстав і порядку зміни умов тримання засуджених

до позбавлення волі на певний строк, застосування заміни невідбутої частини

покарання у виді позбавлення волі більш м’яким і умовно-дострокового звільнення

від відбування покарання;

– аргументацію позицій за якими необхідним є поновлення на державному

рівні обліку рецидиву злочинів серед звільнених з місць позбавлення волі;

дістали подальшого розвитку:

– погляди на зміст мети покарання та шляхи її досягнення в процесі виконання

та відбування покарань у виді позбавлення волі на певний строк;

– аргументація необхідності зміни умов відбування покарання у виді

позбавлення волі в межах однієї виправної колонії шляхом переведення до іншої

структурної дільниці установи виконання покарань, переведення до виправної

колонії іншого рівня безпеки, застосування заміни невідбутої частини покарання у

виді позбавлення волі більш м’яким і умовно-дострокового звільнення від

відбування покарання;

– механізм правового регулювання застосування заходів заохочення і

стягнення до засуджених, які відбувають покарання у виді позбавлення волі на

певний строк;

11

– аргументи щодо місця кримінально-виконавчих правовідносин, з

урахуванням їх власної природи і закономірностей розвитку, в системі відносин у

інших сферах життєдіяльності суспільства.

У дисертації внесені та обґрунтовані зміни, доповнення і власна редакція

низки норм кримінально-виконавчого законодавства, а саме: ч. 2 ст. 8, ст. 93, ч. 5 ст.

97, ч. 1, 3, 4 ст. 107, ч. 3 ст. 110, ст. 122, ст.ст. 131 – 131-4, ст.ст. 132 – 135 КВК

України.

Практичне значення одержаних результатів. Теоретична й практична

значущість одержаних результатів полягає в тому, що викладені в роботі висновки

та пропозиції можуть бути використані у:

– законотворчій діяльності – при підготовці проектів законів про внесення

змін і доповнень до КВК України щодо виконання та відбування покарання у виді

позбавлення волі на певний строк (лист Голові комітету з питань законодавчого

забезпечення правоохоронної діяльності Верховної Ради України Кожемякіну А.А.

№ 41 від 12 березня 2015 р.);

– правозастосовчій діяльності – при виконанні покарань у виді позбавлення

волі на певний строк (акт упровадження результатів дисертаційного дослідження в

правозастосовну діяльність управління ДПтС України в Чернігівській області від

15.10.2014 р. № 782);

– навчальному процесі – при проведенні лекцій, семінарських і практичних

занять із курсу кримінально-виконавчого права, а також під час підготовки

підручників, навчальних і методичних посібників (акт впровадження результатів

дисертаційного дослідження в навчальний процес Чернігівського юридичного

коледжу Державної пенітенціарної служби України від 05.01.2015 р. № 3/11).

– науково-дослідній сфері – при подальшому дослідженні проблем, пов’язаних

із забезпеченням персоналом Державної пенітенціарної служби України виконання

покарань у виді позбавлення волі.

Особистий внесок здобувача. Положення, які викладені в дисертації та

виносяться на захист, розроблені автором особисто. У колективній монографії

«Протидія злочинності та адаптація кримінального законодавства і права України до

12

законодавства і права Європейського Союзу» дисертантом особисто розроблено

питання щодо шляхів досягнення мети покарання в процесі виконання та відбування

покарань у виді позбавлення волі на певний строк, характеристики особи

засудженого, а також надані пропозиції щодо досягнення позитивного результату в

процесі застосування карально-виправного впливу. Наукові ідеї та розробки, що

належать співавторам, у дисертації не використовуються, висновки та положення

мають самостійний характер.

Апробація результатів дисертації. Результати дослідження доповідалися на

засіданні кафедри кримінального права Інституту права імені Володимира Сташиса

Класичного приватного університету та обговорювалися на міжнародних науково-

практичних конференціях: «Актуальные проблемы исполнения уголовных

наказаний в условиях реформирования пенитенциарной системы» (м. Пермь,

2011р.); «Актуальні проблеми юридичної науки» (м. Київ, 21 березня 2014 р.);

«Політика в сфері боротьби зі злочинністю» (м. Івано-Франківськ, 25 лютого-2

березня 2014 р.); «Дотримання прав особливих груп ув’язнених» (м. Харків, 24

червня 2014 р.); «Актуальні проблеми кримінального права» (м. Київ, 21 листопада

2014 р.); «Актуальні проблеми публічного та приватного права» (м. Запоріжжя, 17

жовтня 2014 р.); «Теоретико-прикладні засади правової науки: сучасний вимір» (м.

Запоріжжя, 25 грудня 2014 р.).

Публікації. Основні положення і висновки дисертації знайшли відображення

в чотирнадцяти опублікованих працях здобувача, з яких: 1 – підрозділ колективної

монографії; 4 – статті у наукових виданнях України, визнаних фаховими з

юридичних наук, одній статті, опублікованій у науковому виданні іноземної

держави, 1 – юридично-інформаційний довідник; 7 – тези наукових доповідей.

13

РОЗДІЛ 1

МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ДОСЛІДЖЕННЯ КРИМІНАЛЬНО-

ВИКОНАВЧИХ ЗАСАД ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПЕРСОНАЛОМ ДЕРЖАВНОЇ

ПЕНІТЕНЦІАРНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ У ВИДІ

ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ

1.1. Еволюція виконання позбавлення волі персоналом установ

виконання покарань

Вирішення організаційно-правових питань, пов’язаних із процесом виконання

покарань у виді позбавлення волі на певний строк – одне із найважливіших та

відповідальних завдань персоналу Державної пенітенціарної служби України. Від

того наскільки законним, справедливим та обґрунтованим буде виконано

призначене судом покарання особі, яка вчинила злочин, значною мірою залежить

досягнення мети покарання. У цьому зв’язку питання вивчення еволюції виконання

покарань у виді позбавлення волі набуває особливого змісту, адже з відміною

смертної кари цей вид покарання став чи не єдиним головним запобіжним засобом.

Це питання не суто юридичне, а комплексне, бо передбачає настання політичних,

соціальних та економічних змін, які знайшли закріплення в своєму законодавчому

втіленні. Адже тюрма – це дзеркало суспільства, а по ставленню до в’язнів можна

визначити обличчя держави взагалі.

Зазначимо, що термін «тюрма», незважаючи на суттєві відмінності від

«лагерна система», «установа виконання покарань», «колонія», «зона», нами

вживається не як синонім, а як узагальнююче поняття, щодо відповідних установ,

які існували протягом декількох століть на українських територіях. Таким чином, ми

намагаємось провести певні аналогії та узагальнення еволюції діяльності персоналу,

14

знайти позитивний досвід, який можливо запровадити в сучасних пенітенціарних

установах України.

Нами не ставиться за мету надання характеристики такого виду покарань як

позбавлення волі на етапах розвитку української держави, оскільки це не є

предметом нашого дослідження. Ми також не конкретизуємо особливості діяльності

персоналу конкретних установ («червона зона», «чорна зона» тощо), оскільки це

пов’язано по-перше, із субкультурою, а по-друге, з тим, наскільки персонал

добровільно (іноді примусово) передає власні повноваження злочинним

авторитетам. Проте, цього питання ми будемо торкатися при встановленні

особливостей правовідносин між персоналом та засудженими при забезпеченні

вимог режиму й рівня безпеки в установах виконання покарань.

У цьому підрозділі ми піддаємо висвітленню питання ставлення персоналу

УВП до виконання посадових інструкцій щодо здійснення карально-виправного

впливу на засуджених зсередини ХVІІІ – кінець ХХ ст.ст. Хоча, як відомо, у

формуванні української кримінально-виконавчої системи значну роль відігравали

такі пам’ятки історії, зокрема, як артикули 31 та 32 розділу ІV Статуту Великого

князівства Литовського 1588 р. [206], Магдебурзьке право [235], «судові обрядки»

Запорізької Січі [99], «Права, за якими судиться малоросійський народ» [257],

Соборне Уложення царя Олексія Михайловича 1649 р. [203] тощо.

Треба відзначити, що перші окремі відомості про застосування покарань

містить Руська Правда. Переважним видом покарання згідно з Руською Правдою

було грошове стягнення з майна злочинця, яке складалося з двох частин: одна

частина вилучалася на користь князя, а друга – як компенсація за заподіяний

злочином збиток – надходила потерпілій стороні [48]. Смертна кара, тілесні й

калічницькі покарання, ув’язнення не були притаманні найдавнішим системам

руського права, проте, був так званий «потік і розграбування». Цей вид покарання

призначався за три види злочинів: убивство в розбої, конокрадство, підпал будинку

й гумна. Це покарання виражалося у тому, що злочинець, в якого конфісковували

все майно («пограбування»), виганявся разом із жінкою й дітьми з общини («потік»),

що в тих умовах прирікало вигнаних на загибель, а можливо, і на перехід у

15

становище рабів. За таких умов погреби та поруби (земляні тюрми)

використовувалися головним чином як місця досудового утримання і лише в

окремих випадках за своїм дійсним призначенням. Багато свідчень цього можна

знайти не тільки в пам’ятках звичаєвого права та нормативних джерелах доби

Київської Русі, а й у пізніші часи, коли Україна входила до складу Литви та Польщі.

Але від цього допенітенціарний період не втрачає свого значення, оскільки, як

можна судити з документів, що дійшли до нас у вихідному вигляді, саме у цей

період здійснюються перші спроби поділу тюрем на державні та муніципальні, а

також на нижні та верхні, з урахуванням соціальної небезпеки осіб, які в них

утримуються. Викристалізовуються, хоча й у примітивному вигляді, права,

обов’язки й відповідальність посадових осіб та охорони, контрольні функції

суспільства стосовно нагляду за дотриманням закону тощо. Тобто з’являються всі

ознаки системного виконання вироку суду і взагалі зародження тюремної системи в

сучасному розумінні цього терміна.

Ми приєднуємось до позицій О. М. Джужі, В. М. Прусса, В.М. Трубникова,

Д.В. Ягунова та ін. щодо визначення етапів розвитку пенітенціарної системи

України у дорадянський період. Загалом, як зазначає колектив науковців під

керівництвом О.М. Джужі у розвитку кримінально-виконавчої системи України

варто виділити три головних періоди: каральний (допенітенціарний),

філантропічний, політичний. Перший, найтриваліший, період – каральний –

охоплює майже весь час від моменту фіксації у нормативних джерелах і пам’ятках

звичаєвого права функції виконання кримінальних покарань і до кінця XVIII

століття, коли під впливом прогресивних вчень сутність і система карних заходів

почала поступово змінюватись. Визначальною рисою цього періоду була повна

відсутність зацікавленості держави й суспільства у виправлені злочинців. Цей

період характеризувався превалюванням жорстоких видів покарань і залякуванням

в’язнів [86]. Аналогічної думки дотримуються й інші науковці [222, с. 14-15; 83, с.

279-280]. На відміну від російських фахівців [228], які приділяють значну увагу

Соборному Уложенню царя Олексія Михайловича 1649 р., українські дослідники

наголошують на тому, що ця пам’ятка історії на українських землях практично не

16

діяла. І хоча в ній побічно вказується на обов’язки персоналу, це не ілюструє їх

організаційно-правові функції [141, с. 116-117]. Також В.М. Пальченковою

підкреслюється, що після Визвольної війни середини XVII ст. значна частина

України поступово була інтегрована до складу Росії на правах автономії. Однак дія

російського права на територію України не поширювалася, а залишались чинними

так звані попередні права, тобто звичаєве право, польсько-литовське законодавство,

магдебурзьке право тощо. На підтвердження цього 27 березня 1654 р. Жалуваною

грамотою московського царя Олексія Михайловича було встановлено, щоби

Малоросія управлялась і судилась за своїми стародавніми правилами і законами.

Хоча широкомасштабного впровадження російського законодавства, у тому

числі й стосовно діяльності тюремного персоналу, на українських землях не було,

однак деяка інтервенція здійснювалася через поширення актів загальноросійського

значення. Так, О.І. Гуржій стверджує, що в період Гетьманщини мали значення

петровські укази від 12 і 19 листопада 1721 р. [27 , с. 34]. У подальшому виникла

необхідність удосконалення та кодифікації правових норм, які діяли на території

України і перейшли в спадщину населенню з часів Речі Посполитої. Поступово

відбувається піднесення ролі покарань, спрямованих на позбавлення волі.

Тенденція до посилення каральної політики характерна для епохи діяльності

Петра I. В його законодавстві подальший розвиток отримала система покарань.

Указом 1703 р. він закріпив новий вид покарання – заслання на каторгу, яка була

введена їм у 1699 р. На той час заслання здійснювалося до Сибіру, а також в

«украинные городы, где государь укажет». Вперше у вітчизняній історії виконання

покарань в широких масштабах використовують працю арештантів на будівництві

фортець, фортів, інших оборонних споруд. Заслання на каторгу полягало в суворих

жорстких умовах тримання та виснажливій праці. Термін відбування каторги

визначався: «ссылка на каторгу до Указу» и «ссылка на вечные лета» [108].

28 серпня 1728 р. указом Петра ІІ було створено відповідну комісію, яка

працювала протягом 15 років і в 1743 р. створила збірник під назвою «Права, за

якими судиться малоросійський народ» [235, с. 208–210]. Починаючи з другої

половини XVIII ст. значно поширився вид покарання – заслання на каторгу (довічно

17

або на певний строк). Десятки тисяч українських селян і козаків було заслано на

каторгу до Сибіру після придушення антифеодальних виступів. Значного

поширення набули й ганебні покарання. Одним з них було прив’язування злочинця

на майдані під час ярмарку до стовпа, і кожний охочий міг піддати його тілесному

покаранню. У такий спосіб карали злодіїв, поки вони не повернуть украдене;

нерідко це тривало 2-3 дні.

Подальший розвиток правового регулювання виконання кримінальних

покарань здійснюється в період царювання Катерини II. В законі від 7 листопада

1775 р. «Учреждения для управления губерній» згадуються нові види установ

виконання кримінальних покарань – «работные и смирительные дома» [142, с. 76].

Як зазначають В. М. Прусс, Д. В. Ягунов та ін. другий етап починається

наприкінці ХVІІІ ст. і закінчується серединою ХІХ ст. Діяльність персоналу

формується під впливом пенітенціарних ідей щодо побудови і функціонування

кримінально-виконавчої системи [179, с. 10]. Як відомо, цим питанням були

присвячені роботи багатьох вітчизняних та закордонних вчених: серед

дореволюційних найбільш яскравими є: А. К. Вульферт, О. О. Жижиленко, О. Ф.

Кістяковський, С. П. Мокринський, М. Д. Сергієвський, В. Д. Спасович,

М.С.Таганцев, І. Я. Фойницький, М. П. Чубинський та ін.

Багато уваги приділялось тюремній реформі 1877 р., що проводилась під

керівництвом К.К. Грота. Її результатом став Закон Державної Думи від 27 лютого

1879 р. «Об учреждении в составе Министерства внутренних дел Главного

тюремного управления». Відповідно до цього закону Головне тюремне управління

було визнано вищим керівним, контролюючим та розпорядчим органом в сфері

виконання покарань. В його відомстві створюється тюремна інспекція, обов’язком

якої було проведення ревізій місцевих тюремних установ і головне, розробка

законодавчих пропозицій.

Наступним кроком (що для сьогодення є вельми важливим – прим. авт. –

Павлов В.Г.) стала передача усієї тюремної системи у ведення Міністерства юстиції

згідно з Указом Сенату від 13 грудня 1895 р. Така реформа певним чином відбилася

на діяльності персоналу та його соціальному становищі. Однак, незважаючи на

18

позитивні зрушення, тюремна система не позбавилась функцій «жандармерії», що

були притаманні МВС. Основною ланкою, як і до проведення реформи, була служба

охорони яка забезпечувала виконання покарань у виді позбавлення волі. Ця служба

складалася з старших та молодших наглядачів, внутрішнього нагляду та конвойної

стражі. Що стосувалося інших функцій, у тому числі й виправлення засуджених,

вони покладались на громадські організації, релігійні конфесії та невелику частину

персоналу. В.М. Пальченкова вказує, що в цей період відбувається прагнення різних

благодійних товариств та окремих осіб полегшити й покращити матеріальне

становище в’язнів, захистити їхні права, привернути увагу урядів до проблем

тюремної системи. Серед відвідувачів тюрем того часу можна було зустріти не

тільки осіб з гучними аристократичними прізвищами, а й навіть «освічених

монархів». І хоча вона підкреслює, що діяльність просвітників і філантропів другої

половини XVIII сторіччя та їхні ідеї практично не були реалізовані, не слід забувати,

що йшлося про перехід від найжорстокішої з епох, коли людей четвертували,

спалювали, здирали з них шкіру живцем, рвали тіло кліщами, коли офіційно згідно

із законодавством багатьох країн застосовувалися тортури до суду, коли кожен, хто

виступав проти цього, міг дуже швидко опинитися на місці самого злочинця [142, с.

84-92]. Крім того, значна частина можновладних осіб не тільки не сприймала

нового, а й відкрито виступала проти нього.

Як і сьогодні, повинен був сплинути значний час, доки суспільна свідомість,

так би мовити, дозріє до сприйняття високих ідеалів добра та справедливості.

Ознайомлення з такими документами як «Звід установ і статутів про що

сторожити і про засланців», що складався з двох книг, а саме, Звід установ та

статутів про тих, які тримаються під вартою (ред. 1832, 1857, 1890 рр.) та «Звід

установ і статутів про засланців» дозволяє науковцям критично поставитись до

роботи персоналу в цей час. Перераховані в Зводі місця позбавлення волі

оголошувалися (ст. 9) підпорядкованими відомству двох міністерств – внутрішніх

справ та юстиції, в окремих же губерніях – цивільним губернаторам, губернським

прокурорам, губернським стряпчим, губернським правлінням, наказам громадського

піклування і піклувальним про в’язниці товариствам. Якщо в острог поміщалися

19

військовослужбовці, то військове начальство в особі корпусних і дивізійних

начальників і начальників головних штабів також було задіяне в роботі тюремного

відомства. Як зазначає М. М. Гернет, фактичними господарями місць ув’язнення

були у тюремному замку доглядач з числа поліцейських чинів і наглядачі з солдатів-

інвалідів, а в гамівну будинку – наглядач. Такий склад керівників в’язниць, на його

думку, сам по собі зумовлював той фактичний безлад і свавілля, які були нерозлучні

з кожним місцем позбавлення волі в царській Росії. «Окарауливание» в’язниць

покладалося на військові команди або так звану внутрішню варту[21, с. 152-159].

1 травня 1846 р. набуло чинності одне з основних джерел загальноросійського

масштабу, яке було поширене і на території України – Уложення про покарання

кримінальні і виправні (далі – Уложення) від 15 серпня 1845 р. У 1857 р. в

Уложення були внесені деякі редакційні зміни, але більш суттєва модифікація

відбулась у 1866 та 1885 рр. Інституту покарання в Уложенні безпосередньо

присвячені три глави першого розділу: «Про покарання», «Про визначення покарань

за злочини» та «Про пом’якшення і скасування покарань», про що більш детально

буде йти мова у окремому підрозділі[230].

За підтримки широкого загалу суспільства, окремих високопосадовців та

суспільних формувань персонал намагався покращити умови тримання засуджених

та привернути увагу широких кіл громадськості до незадовільного стану установ

виконання покарань. На території України другий період майже збігся з першою

хвилею пенітенціарних реформ у Західній Європі. Висвітленню окремих питань

виконання та відбування покарань були присвячені праці просвітителів Ч. Беккаріа,

І. Бентама, Г. Гегеля, Ф. Ліста, Ш.-Л. Монтеск’є, Г. Тарда, Л. Фейєрбаха, Ад.

Франка. Проте, окремих робіт, що стосувалися б виключно діяльності працівників

системи ув’язнення, нажаль, не було, хоча фахівці побічно торкалися цієї

проблематики при висвітлені функціонування тюремної (пенітенціарної, лагерної)

систем. Зокрема, як відомо, попередницею сучасних світових кримінально-

виконавчих систем, як і української, можна вважати систему одиночного

(індивідуального) ув’язнення. Перша за часом пенітенціарна система

(Пенсільванська або Філадельфійська) була створена в США. В 1776 р. в

20

Філадельфії (штат Пенсільванія) було засновано тюремне товариство, яке в 1833 р.

отримало назву «Philadelphia Prison Society». Крім філадельфійської

(пенсільванської) системи відомі були й інші, зокрема, келійна та обурнська

(система мовчання). Основні обов’язки персоналу зводились до наступного:

філадельфійська(пенсільванська) система (члени належали до секти квакерів),

виходячи з ідеї про досконалість людини в, так званому, природному стані ставила

за мету усунути від ув’язненого все те, що могло б відвернути його від шляху

перевиховання, заважало б його самоспогляданню й порушувало спокій [90].

Келійна система ставила за мету повну ізоляцію засудженого від навколишнього

світу. Арештант поміщався в келію, звідки не випускався ніколи на весь час

ув’язнення. Обов’язкових арештантських робіт не було передбачено. На тюремну

адміністрацію не покладалося жодних обов’язків морального виховання

засуджених. Келійна система як засіб повної ізоляції осіб, особливо небезпечних для

суспільства, застосовувалася з великим розмахом з середніх віків до кінця ХVІІІ ст.

Обурнська система відповідала цілі «приборкання злочинної волі» шляхом

особливого режиму відбуття покарання, головні риси якого – обов’язкове мовчання

засуджених і роз’єднання їх на ніч. Виправлення злочинців намагались досягти

шляхом залучення до праці та дисципліни, а тому вимагали, щоб тюрма була

робочим будинком. Вдень арештанти працювали в загальних майстернях, а щоб

попередити шкідливий вплив одних в’язнів на інших, їм під загрозою тілесного

покарання суворо заборонялися усі розмови. На ніч арештанти розташовувалися в

окремих одиночних келіях. Роботи стали загальнообов’язковими, їх припиняли

лише під час прогулянки та відпочинку. Була встановлена певна кількість часів на

тиждень, присвячених шкільній освіті. На персонал покладалися головні обов’язки,

що полягали в наступному: зранку арештантів випускати з камер і проваджувати до

загальних майстерень. В процесі праці ув’язнених здійснювати за ними суворий

нагляд в суцільному мовчанні, яке продовжувалося і під час вечері за столом. Для

зменшення спокуси розмовляти з сусідами, всіх їдоків розсаджували лицем в один

бік. Весь день проходив у гнітючому мовчанні. За будь яку провину (промовлене

слово, неуважність під час роботи)наглядачі ув’язнених піддавали покаранню, а

21

саме, лупцювали батогом. Ввечері арештантів знов усамітнювали в камерах, де вони

слухали молитву, яку читав священик в коридорі, та лягали спати.

На відміну одиночному утриманню при загальному ув’язненні тюремна

адміністрація змушена була рахуватися не тільки з індивідуальною протидією

кожного злочинця окремо карально-виправним заходам, але й з новим

несприятливим чинником – психологічним настроєм натовпу, який підпорядкований

іншим законам ніж ті, які керують психікою окремої людини. Також, при спільному

ув’язненні індивід хоча й надійно ізолюється від згубного впливу зовні, але

потрапляє під не менш шкідливий, викликаний спільним ув’язненням багатьох

засуджених. Тюремний світ з його власними поза суспільними законами, які

державна влада сама ж ініціювала, та до яких змушена ганебно пристосовуватися,

можна визначити гаслом з «Божественної комедії» Данте Аліг’єрі: «Lasciate ogni

speranza» – облиште всяку надію ті, хто входить сюди, кожна людина носить в собі

пекло і рай. Пекло – це духовна смерть, панування гріха, відображення зла та

пороку, а Рай – це добро, доброчинність, внутрішня гармонія та щастя. В свою

чергу, Чистилище – перехід від одного стану до другого [28]. Дійсно, в тюрмах, як в

пеклі панують сувора реальність життя та драматизм ситуації, в якій опиняються як

засуджені, так і персонал.

За час існування тюрма створила власний світ своїх поза суспільних

«злочинних» законів, зіткнувшись з якими кожен бачить, що чим значущий

злочинець (за визнанням засуджених), тим більше він цінується і займає більшу

щабель тюремних рангів. За таких умов потяг до виправлення душі викликав

однакове глузування, як збоку засуджених, так і з боку тюремників. Як слушно

зазначив П. О. Кропоткін, – наша тюрма ніколи не буде реалізовувати мети

покарання – покаяння та виправлення злочинців, а так назавжди і залишиться

«університетом злочинності, утримуваним за рахунок держави» [97, с.10].

Третій, останній, період розвитку кримінально-виконавчої системи (початок

від кінця ХІХ ст.) складається з трьох умовних етапів: 1) коли органи і установи

виконання покарань перебували у сфері державно-правового регулювання

Російської імперії; 2) «виправно-трудовий», коли під впливом виправно-трудової

22

політики засади державно-правового регулювання системи виконання покарань

тричі піддавалися суттєвому перегляду;3) «кримінально-виконавчий», коли після

виділення зі складу СРСР Україна почала формувати засади власної політики у

сфері виконання покарань і розбудовувати власну нормативно-правову базу [86].

Як слушно наголошує О.М. Джужа, перший етап характеризується активною

участю державних структур у роботі міжнародних інституцій – Міжнародної

пенітенціарної комісії та Міжнародних пенітенціарних конгресів, діяльність яких

була спрямована на розробку загальних засад розбудови кримінально-виконавчої

системи і законодавства та впровадження передових методів роботи із засудженими.

Незважаючи на негативні характеристики стану системи і законодавства цієї доби,

кращий досвід все ж таки аналізувався і впроваджувався, особливо після утворення

Головного тюремного управління. Майже до 1905 р. умови тримання в’язнів у

Російській імперії, до складу якої входила й більша частина України, були

гуманнішими, ніж у ряді так званих цивілізованих країн, і лише після низки актів

вандалізму у в’язницях, численних озброєних нападів на представників

центрального управління, адміністрації та персоналу тюремних установ, проносів

заборонених предметів і вибухівки ситуація погіршилася [86].

Урядом та тюремним керівництвом здійснювалися заходи щодо збільшення

чисельності співробітників, а також підвищенню їх благонадійності. Зокрема,

підвищувалась заробітна платня, збільшився розмір пенсій, буле введені медалі за

вислугу років, суттєво покращилися соціальні гарантії. Все вказане дозволило

проводити якісний відбір на службу осіб-професіоналів, благонадійних та готових

захищати закон і правопорядок.

Проте, у весь цей тривалий час інформованість населення про умови

відбування покарань черпалася, в основному, з розповідей тих, хто повертався з

місць позбавлення волі. Такі вразливі розповіді показували, що існує низка проблем,

які вимагають негайного законодавчого врегулювання, бо сучасний інститут

покарання, як і взагалі пенітенціарна система, не відповідають своєму призначенню

у повному об’ємі. Можливості зміни тюремного світу – це можливості докорінної

зміни засад побудови кримінально-виконавчої системи, найголовніша з яких, – таке

23

утримання, за умов якого арештант якомога менше спілкувався з іншими в’язнями

та більше спілкувався із зовнішнім світом – рідними, знайомими, членами різних

релігійних та благодійних товариств, які можуть відвідувати арештанта. Як

зазначали вчені, чим скоріше відбудеться практичне впровадження тюремної

реформи – тим більше людей держава врятує від злочинного шляху [233]. Такі ідеї,

висловлені ще у ХІХ ст. І. Я. Фойницьким, актуальній сьогодні.

В усі часи кращі науковці, прогресивні політичні діячі, письменники віддавали

голос на підтримку нагальної необхідності реформування, зміни існуючої тюремної

системи з тим, щоб вона виправляла людину покаранням, а не знівечувала її,

заганяючи в тваринний стан. Але попри все, тюрма залишилася такою самою, як

була здавна, як «той камінь при дорозі», що завжди заважав вільному руху, а всі

спроби зсунути його потопали за галасом порожніх розмов, та суперечок тих, хто

ладив, в який бік його краще посунути. Недоліки та нестерпні умови царської

каторги, знущання наглядачів, змальовані ще Ф. М. Достоєвським [40], А. Ф. Коні

[72], з часом знову повторюються в описі радянських таборів Д. С. Лихачовим [101],

О. І. Солженициним [204]. Сьогодні також постає низка питань, пов’язаних із

розуміння відповідальності людини [26; 139], пошук відповідей на які дав би змогу

виявити й усунути прогалини в процесі виконання та відбування покарань, особливо

у виді позбавлення волі.

Для того, щоби зрозуміти сутність діяльності персоналу КВС системи таборів,

а згодом виправно-трудових установ, на наш погляд варто порівняти мету

покарання, визначену у кримінальному законодавстві тих часів та завдання щодо її

досягнення, що відображені у кримінально-виконавчому законодавстві. Зокрема,

потрібно вказати, що в кримінальному законодавстві за радянських часів визначення

поняття покарання вперше було дано в «Руководящих началах по уголовному праву

РСФСР», прийнятих у грудні 1919 р. У ст. 10 зазначалось: «...це ті заходи

примусового впливу, за допомогою яких влада забезпечує даний порядок суспільних

відносин від порушників останнього (злочинців)»[186]. «Керівні начала», на наш

погляд, правильно підкреслювали, що покарання не є відплатою за провину, що

воно має бути доцільним. У цій пам’ятці права ми бачимо й інше, цікаве, але вельми

24

спірне положення, пов’язане з цілями покарання, а саме, що «Керівні начала» не

ставили перед покаранням завдання виправлення злочинця, бо вважали, що

практично воно не може бути вирішене. Відтак, перед персоналом головним

завданням стало забезпечення належної охорони та нагляду за засудженими в період

доправлення до установи та відбування покарання.

У КК УСРР 1922 та 1927 р. поняття покарання чітко не було визначено [82],

хоча певні спроби мали місце. Саме кару як сутність покарання було визначено в ч.

1 ст. 20 Основ кримінального законодавства Союзу РСР та союзних республік

1958р. та у відповідних статтях Кримінальних кодексів союзних республік (1958–

1961 рр.). Проте, поряд з репресією вказувалось на загальносоціальні заходи

запобігання вчиненню злочинів і виправлення й перевиховання злочинців.

Відповідно їх критеріями для проведення відповідної роботи з боку персоналу стали

вважати: точне виконання умов утримання, сумлінне дотримання законів

засудженими, підпорядкування владі та сумлінну суспільно корисну працю.

На початку 20-х рр. XX ст. учені починають висловлювати міркування, які

були предтечею появи категорії так званого «юридичного виправлення», тобто

закладались основи поділу виправлення на моральне і юридичне, позаяк вважалося,

що моральне виправлення злочинця саме по собі є утопічним і не може визнаватися

метою покарання. Зазначалось, що, оскільки злочинець є продуктом соціального

середовища, то його дії і мотиви не залежать від його чи іншої волі, а отже, можливі

успіхи у виправленні злочинця виглядають нікчемними. За таких умов необхідно

зосереджувати роботу на самозахисті й охороні умов співжиття [63, с. 27–32].

Й. С. Ной [122], Б. С. Утєвський [231], М. Д. Шаргородський [245] та ін.

вказували на більшу перспективність визначення завдань пристосування

засудженого до умов трудового співжиття, під яким розумілася відсутність проявів

злочинної девіантності в майбутньому незалежно від внутрішніх мотивів особи.

Карально-виправний вплив на засудженого розглядався в контексті завдання

спеціальної превенції. Такий погляд закріпився в подальших дослідженнях

радянського періоду. Саме в цей період реалізуються ідеї щодо всебічної

«перековки» та перевиховання злочинців. Украй тяжкі умови утримання,

25

непосильна праця в таборах, неможливість спілкування з близькими родичами – все

це мало пристосовувати засудженого до «нового» життя. Виправлення злочинця

ототожнювалося з його ресоціалізацією, тобто перебудовою чи переорієнтацією

духовних сил індивіда, його внутрішнього світу.

Пізніше у виправно-трудовому законодавстві вказувалося, що основним

завданням має стати виправлення і перевиховання особи в дусі чесного ставлення до

праці, точного виконання законів, поваги до правил соціалістичного співжиття [15,

с. 3]. Розуміння виправлення засуджених пропонувалося розуміти як процес впливу

на особу, яка відбуває покарання. Метою такого впливу вбачалося виховання із

злочинця корисного члена суспільства і подальше недопущення вчинення ним

нового злочину, а також втримання інших осіб від вчинення злочинів. Таке

розуміння перебувало в певному дисонансі з чинними тоді нормами КК, бо

останній, хоча й не визначав зміст виправлення засудженого, однак тлумачив його

не як процес, а як результат, що має базуватися на поведінці засуджених. Очевидно,

що цей дисонанс був зумовлений різним розумінням ролі виправно-трудової

політики при розробці проблемних питань змісту та цілей покарання наукою

кримінального та кримінально-виконавчого права. Отже, для адміністрації колоній

виправлення як процес передбачало певну переорієнтацію засуджених. Як слушно

зазначають В. А. Бадира та Т. А. Денисова мета такого впливу могла бути й не

досягнута, однак через те, що сам процес виправного впливу щодо особи відбувався,

можна було говорити про специфічне кримінально-виконавче поняття «виправлення

засудженого», яке знаходило своє відображення у виконанні засудженим вимог

режиму утримання, дотриманні правил внутрішнього розпорядку, сумлінному

ставленні до праці, участі в роботі самодіяльних організацій тощо. Ці критерії

викладалися персоналом ВТК при наданні характеристики щодо умовно-

дострокового звільнення засуджених, заміні покарання більш м’яким, переведення

на поліпшені умови утримання [6].

У ч. 1 ст. 22 КК УРСР 1960 р. законодавець, формулюючи мету покарання,

визначив, що покарання не тільки є карою за вчинений злочин, але й має на меті

виправлення, перевиховання засуджених та забезпечення загальної і спеціальної

26

превенції [226]. Засобами виправлення засудженого за ВТК УРСР були: режим

виконання і відбування покарання, суспільно корисна праця, виховна робота,

загальноосвітня та професійна освіта [15]. Підсумком застосування адміністрацією

виправно-трудових установ карально-виховного впливу на засуджених вважалися

наступні критерії: довів своє виправлення; твердо встав на шлях виправлення; встав

на шлях виправлення; стає на шлях виправлення; не встав на шлях виправлення;

злісний порушник режиму відбування покарання [248].

Треба відзначити, що в період 70-х – 90-х років ХХ ст. науковці та практики

приділяли неабияку увагу виправно-трудовій системі. Оригінальні погляди

висловлювали М. І. Бажанов, Л. В. Багрій-Шахматов, В. А. Бадира, І. Г. Богатирьов,

В. В. Голіна, Т. А. Денисова, О. М. Джужа, В. М. Дрьомін, А. П. Закалюк, А. Ф.

Зелінський, О. Г. Колб, О. М. Костенко, М. П. Мелентьєв, В. О. Меркулова, О. С.

Міхлін, Й. С. Ной, Л. М. Оніка, Г. О. Радов, А. Х. Степанюк, М. О. Стручков, В. М.

Трубников, І. С. Шмаров та ін. Більшість з названих вчених намагалися не тільки і

не скільки піддавати критиці виправно-трудове законодавство й практику його

застосування, а змінити загальну парадигму існування системи місць позбавлення

волі. Зокрема, концентрація прогресивних ідей знайшла відображення в роботі Г. О.

Радова [184] та багатьох інших працях.

Нами буде відзначено про взаємопов’язаність життєдіяльності персоналу КВС

та засуджених. Проте, якщо про проблеми утримання засуджених можна знайти

чисельні публікації, то стосовно діяльності персоналу у вищезазначений період ми

спираємось лише на накази МВС (пізніше ДДУПВП) про затвердження Посадових

кваліфікаційних вимог до основних категорій персоналу та відповідні інструкції

(враховуючи, що більшість посадових інструкцій та наказів стосовно персоналу до

2000 р. мали гриф «таємно» або «для службового використання», нами не

наводяться повні назви, дата та номер – прим. авт. – Павлов В.Г.).

Нами опрацьовано 18 документів на основі яких можна узагальнити наступне:

1) формування штатної структури проводилось в залежності від ліміту

наповненості виправно-трудових (згодом, виправних) колоній;

27

2) на керівні посади (начальника, заступників) призначалися особи які

мають повну вищу юридичну освіту, відповідний стаж роботи не менш 10 років,

обов’язково кандидати або члени КПРС; на інші посади начальницького складу

(начальники відділів, начальники загонів, інженери по організації праці тощо)

призначалися особи які мають повну вищу юридичну / неюридичну освіту або

середню спеціальну юридичну освіту, віком старше 21 року (для чоловіків

обов’язковою була служба в збройних силах СРСР), стаж роботи не менш 3-х років

після закінчення навчального закладу;

3) вищий, середній та молодший начальницький склад мав обов’язково

пройти медичне обстеження, а згодом і психологічне;

4) обов’язковою вимогою є високі морально-політичні якості, чесність,

принциповість, відданість справі;

5) при вступі на службу була обов’язковою спеціальна перевірка на

наявність судимості особи або його близьких родичів.

Оскільки робота у виправно-трудових (виправних) колоніях була пов’язана з

ризиком, постійною перенапругою фізичних й моральних ресурсів людини,

вимагала високих здібностей щодо виконання організаційно-розпорядчих функцій і

т.ін., професійний набір проводився дуже ретельно. За виконання посадових

обов’язків щодо нагляду за засудженими, здійснення карально-виховного (згодом,

карально-виправного) впливу, офіцерам нараховувалась висока заробітна платня,

надавалися чисельні пільги, спеціальне медичне обслуговування тощо.

Як приклад підтвердження високого професіоналізму начальницького складу,

якісного підбору співробітників, можуть слугувати доповіді начальника ГУ ВТУ

МВС СРСР генерал-лейтенанта в/с Б. І. Коновалова на союзному засіданні керівних

органів МВС СРСР та міністра МВС СРСР генерала армії М. А. Щелокова на

заключній нараді керівних працівників органів та установ МВС у квітні 1982 р.

(доповіді мають гриф «таємно», тому нами не наводиться повна назва, дата та номер

збірника – прим. авт. – Павлов В.Г.). Зокрема, Б. І. Коновалов зазначив, що 90%

середнього начальницького складу ВТУ мають вищу освіту, а серед вищого

начальницького складу – 100%. На початок 1982 р. 87% особового складу ГУ ВТУ

28

були членами КПРС, а в ГУ ЛВТУ – 69%. М. А. Щелоков наголосив на тому, що в

обстановці підвищених вимог співробітники не тільки успішно справляються із

завданнями по виправленню й перевихованню засуджених, організацією

профілактики правопорушень і злочинів, а й активно залучають нові методи роботи

в цьому напрямку. В своїй більшості ВТУ повністю укомплектовані відповідними

спеціалістами, що дозволяє надійно забезпечити ізоляцію засуджених, підтримувати

внутрішній порядок в місцях позбавлення волі.

Треба відмітити статті науковців, що частково характеризують діяльність

персоналу та надають їм певні методичні рекомендації з проблем кримінально-

виконавчого права, організації карально-виправного впливу тощо за часів 70-х –

кінця 80-х рр. ХХ ст. Нами проведено контент-аналіз публікацій з 726 збірників.

Нажаль, всі без виключення збірники наукових праць того часу мають гриф

«таємно» чи «для службового використання», а тому нами в якості приклада

наведено лише назви журналів (дата, номер не наводяться – прим. авт. – Павлов

В.Г.), які дають навіть візуальні уявлення як розвивалася пенітенціарна наука і

практика. Всі журнали регулярно випускались ВНДІ МВС СРСР та надсилались до

кожної виправно-трудової установи. Серед них (наводяться мовою оригінала –

прим. авт. – Павлов В.Г.) : Психолого-педагогические проблемы исправления и

перевоспитания осужденных; Исправительно-трудовые учреждения; Проблемы

совершенствования законодательства об исполнении уголовного наказания;

Личность осужденных и вопросы исправления и перевоспитания; Проблемы

применения лишения свободы; Проблемы ответственности и применения

уголовного наказания. Публікації фахівців торкалися не лише наукових розробок,

близько 25% матеріалу було присвячено практичним рекомендаціям (як скласти

план; написання характеристики на засудженого; проблеми застосування УДЗ

тощо). Окремою рубрикою висвітлювались кадрові питання. Наприклад: «Як

забезпечити наставництво»; «Рада профілактики для співробітників»; «Один день на

учбовому пункті»; «Навчаються керівники» тощо. Треба відзначити високий рівень

наукових і практичних публікацій, зокрема, залучення до такої роботи видатних

вчених, професорів Ю. М. Антоняна, В. П. Артамонова, М. О. Бєляєва, М. П.

29

Мелентьєва, П. П. Михайленка, О. С. Міхліна, А. В. Наумова, Й. С. Ноя, М. О.

Стручкова, Ю. М. Ткачевського, І. С. Шмарова та ін. Зміст переважної більшості

публікацій не залишає сумнівів в позитивних зрушеннях у роботі із засудженими,

запровадженні гуманістичних ідей, втіленні передового досвіду.

Незважаючи безумовно позитивних напрямках в роботі співробітників ВТУ,

треба критично ставитися до правовідносин між персоналом та засудженими,

звернути увагу на прорахунки виправно-трудової системи. Як слушно зазначила

Т.А. Денисова, держава постійно слідкувала за діяльністю тюремної системи і

фінансування її діяльності не відбувалося по залишковому принципу, як це має

місце сьогодні. Найбільші проекти століття – будівництво БАМу (в тридцяті та

сімдесяті роки), Біломорсько-Балтійський і Волго-Донський канали, спорудження

тунелю між материком і островом Сахалін – це «заслуги» тюремного відомства.

Всім відомо, що успіхи ракето- та літакобудування, конструювання найкращого

середнього танку Т-34 конструктором Кашкіним також відбувалися в тюремних

стінах. Майже 20% національного валового продукту створювалось кримінально-

виконавчою системою. Пишатися цим, напевно, не варто, але підприємства системи

виробляли п’яту частину всіх благ, якими користувалося суспільство [35, с. 29-30].

Аналіз нормативної бази того часу показує, що роботою по вивченню особи

засудженого, координацією її поведінки в бік правослухняної, повинні були

займатися всі частини і служби колоній. Проте, важливим завданням ВТУ було

направлення основних зусиль на зміцнення й розвиток виробничо-технічної бази

установ. В гонитві за прибутком зменшувалась роль персоналу у виховній роботі,

виконання норми виробітки було домінуючим критерієм при умовно-достроковому

звільненні тощо. Такий підхід до організації виправного впливу, відсутність

підтримки і навичок соціальної адаптації після звільнення, відбився на збільшенні

рецидиву повернення до ВТУ з 26% до 39% на кінець 1989 р.

Нарешті, останній етап, з умовною назвою «кримінально-виконавчий», коли

після виділення зі складу СРСР Україна почала формувати засади власної політики

у сфері виконання покарань і розбудовувати власну нормативно-правову базу,

характеризується намаганнями демілітаризації кримінально-виконавчої системи.

30

Початком цього процесу стало відділення її від частини МВС України. На вимогу

Ради Європи, Україна взяла на себе зобов’язання дотримуватись загальних

обов’язків згідно зі статутом Ради Європи, а також погодилась виконати в зазначені

терміни ряд спеціальних зобов’язань, перелічених у висновку Парламентської

Асамблеї Ради Європи № 190, в тому числі щодо демілітаризації кримінально-

виконавчої системи та передачі її у відання Міністерства юстиції [16]. На виконання

своїх зобов’язань, що випливали із членства у Раді Європи та прагнення до

вдосконалення управління системою виконання покарань, створення передумов для

її реформування та наступного виведення зі складу МВС України, 22 квітня 1998 р.

Президентом України було видано Указ № 344/98, відповідно до якого на базі

Головного Управління з питань виконання покарань МВС України, яке

ліквідовувалось, було створено Державний департамент України з питань виконання

покарань. Цим Указом Президент доручав Кабінету Міністрів України в 3-місячний

строк розробити і подати пропозиції щодо реформування системи виконання

покарань. Із змісту п. 3 Указу Президента вбачалося, що до 1 липня 1998 р. повинні

бути розроблені і внесені на розгляд ВР України проекти основних законів, які

регламентують діяльність органів і установ виконання покарань, насамперед,

проекти КВК України, Закони України «Про кримінально-виконавчу службу», «Про

дисциплінарний статут кримінально-виконавчої служби», «Про статус ветеранів

кримінально-виконавчої служби та їх соціальний захист» та інші. Кабінет Міністрів

України повинен був розробити та затвердити Положення «Про порядок

проходження служби рядовим та начальницьким складом кримінально-виконавчої

служби» тощо.

Якщо у 90-х роках ХХ ст. існування ДДПВП, як самостійного органу, могло

бути виправданим необхідністю поступової підготовки до нового підпорядкування

Міністерству юстиції України, то з часом почали з’являтись заяви, починаючи від

керівника комітету ВР України з питань законодавчого забезпечення

правоохоронної діяльності, Уповноваженого ВРУ з прав людини до керівництва

Департаменту про те, що вже самим фактом виведення кримінально-виконавчої

служби із структури МВС виконані зобов’язання України перед Радою Європи, що

31

не відповідає реальному стану речей. Свідченням цього є п. 8 Резолюції

Парламентської Асамблеї Ради Європи №1346 (2003), де однозначно зазначено, що

«Асамблея закликає органи влади України завершити переведення всієї

пенітенціарної системи у підпорядкування Міністерства юстиції».

Треба вказати, що лише на початку 2007 р. був підготовлений законопроект,

який передбачав підпорядкованість Департаменту Міністерству юстиції, але складні

політичні події та розпуск парламенту не дали можливості розглянути даний

документ и прийняти відповідне рішення. На протязі всього 2007 р. передача

кримінально-виконавчої служби у ведення Мінюсту носила непослідовний і

суперечливий характер. 11 липня 2007 р. Кабінетом Міністрів України була

прийнята Постанова № 916, якою було затверджено нове Положення про

Департамент, але своїм Указом № 667/2007 Президент України призупинив дію цієї

Постанови.

11 липня 2003 р. був прийнятий новий Кримінально-виконавчий кодекс

України, який набрав чинності з 1 січня 2004 р., а 23 червня 2005 р. Верховною

Радою України був прийнятий Закон України «Про державну кримінально-

виконавчу службу» [157].

Протягом наступних п’яти років було прийнято низку законів, постанов,

розпоряджень які стосуються роботи із засудженими [165; 167], проте питання

роботи персоналу свого відображення на законодавчому рівні не знайшли.

Останні зміни пов’язані із перетворенням державної кримінально-виконавчої

служби України на Державну пенітенціарну службу України [158]. Сьогодні,

незважаючи на тяжкий криміногенний стан, на значну кількість осіб, які

засуджуються до позбавлення волі, держава та суспільство постійно розраховують

на те, що в процесі відбування покарання засуджені зможуть переосмислити власне

життя і за певних умов відмовляться від вчинення в подальшому протиправних дій.

Змінилася системи виконання покарань та її установи. Проте, зміна назви

«кримінально-виконавча система» на «пенітенціарну» - це далеко не вирішення

проблеми, оскільки нові підходи до виконання і відбування покарання

32

потребуватимуть нових перетворень і вдосконалення набутого досвіду, як

вітчизняного, так світовою спільнотою.

Не дивлячись на чималий обсяг праць українських вчених, присвячених

різним аспектам кримінально-виконавчих правовідносин, вітчизняним фахівцям

явно бракує свіжих підходів до вивчення питань, що на перший погляд є усталеними

й до кінця розробленими, які б ґрунтувалися на новій методологічній базі та

сучасних досягненнях науки. Вважаємо доцільним це питання розкрити в рамках

наступного підрозділу в площині кримінально-виконавчих правових відносин.

1.2. Персонал Державної пенітенціарної служби України як суб’єкт

кримінально-виконавчих правовідносин

Сучасні тенденції розвитку й реформування кримінально-виконавчої системи

свідчать про безсумнівний пріоритет людського фактору й довели, що поряд з

удосконаленням кримінально-виконавчого законодавства, створенням сучасної бази

для організації соціально-виховної роботи, покращенням матеріально-технічного й

медичного забезпечення, все більша увага повинна приділятися особистості, у тому

числі соціальним зв’язкам між людьми, що виникають на основі права.

Перш ніж визначитись з юридичними правами та обов’язками персоналу

Державної пенітенціарної служби України, як суб’єкту кримінально-виконавчих

правовідносин, вважаємо доцільним приділити увагу поняттю «правовідносини» та

визначитись з особливостями поняття «персонал» відносно категорій осіб, які

працюють у виправних колоніях та безпосередньо виконують обов’язки по

здійсненню карально-виправного впливу на засуджених.

В сучасній довідковій літературі та підручниках з теорії права практично

немає суперечностей щодо визначення правовідносин, а саме як особливої форми

вольових суспільних відносин, учасники яких є носіями суб’єктивних прав і

обов’язків [149, с. 372].

33

Як відомо з теорії держави та права правовідносини – це врегульоване

нормами права суспільні відносини, учасники якого мають взаємні права й

обов’язками, гарантованими державою. Суб’єктами правовідносин можуть бути

фізичні і юридичні особи, які повинні мати певні правові властивості – бути

правоздатними, дієздатними і деліктоздатними [123, с. 83-84; 1, с. 329-330]. Ми

приєднуємось до твердження П.М. Рабіновича, який вказував, що «соціальне

призначення правовідносин – створювати суб’єктам права конкретні соціальні

можливості для задоволення певних їхніх потреб або власними діями, або діями

інших суб’єктів. Такі можливості й забезпечуються налагодженням суспільних

зв’язків у вигляді взаємних юридичних прав і обов’язків відповідних суб’єктів»

[183, с. 80]. Як нам вдається – це твердження є найбільш правильним та

принциповим і в подальшому нами буде неодноразово використано при

характеристиці кримінально-виконавчих правовідносин, основними суб’єктами яких

є установи виконання покарань та персонал, з одного боку, й засуджені, які

відбувають покарання у виді позбавлення волі.

Зрозуміло, що складовими елементами кримінально-виконавчих

правовідносин є: суб’єкти між якими встановлюються вказані правовідносини; зміст

правовідносин, а саме права і обов’язки суб’єктів; об’єкти на які правовідносини

направлені.

Нами зазначалось, що суб’єктами правовідносин прийнято вважати людей

(фізичних осіб) та визначені державою організації на які покладаються певні функції

(в нашому випадку – це установи виконання покарань у виді позбавлення волі, а

саме – виправні колонії – прим. авт. – Павлов В.Г.).

Як слушно підкреслив В.М. Трубников, в правовідносинах повинні приймати

участь не менш як два суб’єкти, адже лише тоді воно буде виступати як

співвідношення одного суб’єкта до другого. Зі змісту норм кримінально-

виконавчого права, а також з мети та характеру їх застосування випливає склад

інших, так би мовити, другорядних суб’єктів (учасників) кримінально-виконавчих

правовідносин [221, с. 159-160]. Виходячи з такого твердження, зрозуміло, що

одним (обов’язковим) суб’єктом вказаних правовідносин завжди виступає особа,

34

засуджена за вчинення злочину та направлена для відбування покарання в місця

позбавлення волі. Сутність та зміст прав і обов’язків засуджених нами будуть

розглядатися в підрозділах, що стосуються основних засобів карально-виправного

впливу та заохочувальних норм.

Другим суб’єктом кримінально-правових правовідносин є відповідні установи

виконання покарань (виправні колонії). Вказані установи від імені держави, яка

наділила їх певними повноваженнями, вступають із засудженими у правовідносини

через свої адміністрації (посадові особи), а також персонал, який наділений

відповідними повноваженнями. Обсяг і характер таких повноважень залежить від

сукупності прав і обов’язків по виконанню й відбуванню покарання у виді

позбавлення волі на певний строк.

Не вдаючись до детального висвітлення граматичного, логічного та

семантичного визначення понять «суб’єкти» та «учасники», все ж необхідно

зазначити, що це питання викликає певні дискусії. У загальному розумінні суб’єкт

правовідносин – це учасник правових відносин, який має суб’єктивні права та

здатний виконувати юридичні обов’язки (за визначенням П. М. Рабіновича, О. Ф.

Скакун, В. М. Трубникова та ін.). В свою чергу, учасники правовідносин – це особи

(фізичні чи юридичні), які пов’язані між собою суб’єктивними правами та

юридичними обов’язками (юридичною мовою – це суб’єкти права). Особисто нами

підтримується позиція за якою існують основні та другорядні суб’єкти кримінально-

виконавчих правовідносин. Основними, безумовно, є, з одного боку, установи та

органи, які виконують покарання, з іншого – засуджені. З урахуванням об’єкту та

змісту кримінально-виконавчих правовідносин, можливо, класифікувати й

другорядні суб’єкти, до яких відноситься суд, виконавчі органи, наглядові ради,

прокуратура тощо. Але вони, як вбачається, не мають широкого кола

взаємозалежних прав і обов’язків, а тому цілком справедливо було б називати їх

другорядними суб’єктами кримінально-виконавчих правовідносин. Проте, в цій

роботі ми приділяємо основну увагу саме основним суб’єктам, персоналу виправних

колоній та засудженим.

35

Слід відмітити, що сьогодні як ніколи, проблеми кадрового забезпечення є

одними з найскладніших щодо свого вирішення. Загальновідомо, що кадри

(персонал) є найбільшою цінністю КВС. Персонал є важливою складовою

ресурсного забезпечення, яка дозволяє досягати цілей, що ставляться перед

кримінально-виконавчою системою. Джеймс Мак-Манус дуже влучно, з цього

приводу, зазначив: «Ми ніколи не навчимось поважати права ув’язнених, якщо ми

не почнемо по справжньому поважати права в’язничного персоналу. Якщо хтось

розраховує на те, що персонал ставитиметься до в’язнів, як годиться, коли в той же

час до нього не ставляться порядно, то він дуже помиляється. Ми повинні захищати

права в’язнів, але й потрібно дбати про права персоналу… Отож, вправне

спорядження, належний відпочинок, належна тривалість відпустки, достатня

кількість програм професійної підготовки персоналу і звичайно ж система

внутрішнього розгляду скарг, які можуть виникати у ваших підлеглих – це вимоги,

які необхідні для забезпечення належної роботи персоналу, а отже поваги прав

в’язнів» [38, с. 5-6]. В рамках одного цього дослідження ми не в змозі

охарактеризувати правовий, економічний та соціальний захист персоналу, але

вважаємо, що це питання є одним з ключових для успішного виконання персоналом

наданих власних повноважень щодо засуджених.

Термін «персонал» від лат. «persona» перекладається як – особа. Використання

такого поняття відображає реальне підвищення ролі людського фактору у

забезпеченні ефективного функціонування органів та УВП, зростання залежності

результатів їх діяльності від якості розвитку, мотивації та характеру використання

всього персоналу та кожного працівника окремо. Слід зазначити, що після

прийняття у 2003 р. нового КВК України поняття «персонал» знайшло своє

закріплення на законодавчому рівні [94] у 2005 р., у Законі України «Про Державну

кримінально-виконавчу службу України» [157]. Зокрема, у ст.14 Закону України

«Про Державну кримінально-виконавчу службу України» зазначено, що до

персоналу ДКВС України належать особи рядового і начальницького складу,

спеціалісти, які не мають спеціальних звань, та інші працівники, які працюють за

трудовими договорами в ДКВС України [157]. Таким чином, розподіл персоналу

36

відбувається, перш за все, по участі в основних видах діяльності структурного

підрозділу, а саме, весь персонал кримінально-виконавчої служби можна поділити

на декілька умовних груп:

– керівний склад, який здійснює функції загального управління, володіє

юридичним правом прийняття рішень і має у підпорядкуванні інших працівників.

До керівників відносяться начальники, їх заступники та начальники управлінь й

відділів, які у сукупності утворюють адміністрацію пенітенціарної служби (до

керівного складу персоналу ДПтС України відносяться: Голова ДПтС України, який

призначається на посаду Президентом України за поданням Прем’єр міністра

України, заступників Голови, які призначаються також Президентом України за

поданням Голови, начальників управлінь у структурі ДПтС України та

територіальних управлінь ДПтС України в областях, які призначаються на посади

Головою ДПтС України, заступники начальників управлінь та начальники

самостійних відділів, начальники органів та установ виконання покарань);

– спеціалісти. До даної категорії входять всі ті хто володіє спеціальними

знаннями, необхідними для здійснення функцій кримінально-виконавчої служби, які

не мають підлеглих, але володіють управлінською інформацією і виконують

допоміжні функції;

– технічні виконавці. Ця категорія осіб приймає участь в здійсненні

управлінського процесу, до якого входять: створення, тиражування, передача,

перетворення та зберігання інформації необхідної для функціонування кримінально-

виконавчої служби;

– виробничий персонал – це виконавці, які зайняті створенням матеріальних

цінностей або наданням інших виробничих послуг.

Приведена вище класифікація персоналу ДПтС України дозволяє

диференційовано, з урахуванням особливостей правового статусу конкретних

категорій персоналу органів та УВП, підійти до їх підбору, розстановки, підвищення

кваліфікації та просування по службі, а отже зробити роботу персоналу більш

продуктивною та ефективною.

37

Оскільки для аналізу персоналу ДКВС України ми обрали функціональний

підхід, то відзначимо, що й вимоги до нього, які мають нормативний характер,

відрізняються залежно від функцій, що притаманні тій або іншій посаді чи

виконуваній роботі або службовій функції. Так, серед персоналу ДКВС України

можна виділити функціональні групи (підрозділи): оперативні; відділи нагляду і

безпеки; відділи (групи) виховної роботи; виробничо-технічні групи (підрозділи),

медичні частини тощо. Відповідно до кожної такої групи ставляться різні вимоги

(професійні, особисті якості, соціально-демографічні показники тощо). Сьогодні

персонал КВС України нараховує близько 45 тисяч осіб, із яких майже 35 тисяч –це

особи рядового і начальницького складу.

Якщо аналізувати правове регулювання у вигляді структури нормативно-

правових актів, що регулюють ту чи іншу сферу діяльності персоналу ДПтС

України, така структура буде мати наступний вигляд:

1). Конституція України [74];

2). Закони України (Кодекс законів про працю України [67], Кримінальний

кодекс України [80], Кримінально-виконавчий кодекс України [94]; Закони України:

«Про Державну кримінально-виконавчу службу України»[157], «Про

Дисциплінарний статут органів внутрішніх справ України» [160], «Про чисельність

ДКВС України» [177], «Про міліцію» [170], «Про зайнятість населення» [162], «Про

державний захист працівників суду і правоохоронних органів» [156] тощо).

3). Підзаконні нормативно-правові акти (Укази Президента України («Про

утворення Державного департаменту України з питань виконання покарань» [176],

«Про Положення про Державну пенітенціарну службу» [173] та інші; Постанови

Кабінету Міністрів України, зокрема: «Про додаткові заходи щодо фінансування

видатків на утримання кримінально-виконавчої системи» [161], «Про упорядкування

структури та умов грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і

начальницького складу» [175]; «Про затвердження Порядку та умов виплати

одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті) або інвалідності працівника

міліції, податкової міліції» [169] та інші).

38

4). Відомчі та міжвідомчі підзаконні нормативно-правові акти. У даному

випадку мова йде про комплекс відомчих нормативно-правових актів, які

деталізують та визначають організаційні засади виконання концептуальних завдань:

накази Міністерства юстиції, накази та інструкції ДПтС України, наприклад,

«Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань» [152], «Про

затвердження планування діяльності в Державній кримінально-виконавчій службі

України» від 21 грудня 2011 року № 615 [166], «Про затвердження Порядку

проведення атестації осіб рядового і начальницького складу Державної

кримінально-виконавчої служби України» [168] та інші).

5). Міжнародні нормативно-правові акти, які визначають стандарти діяльності

пенітенціарних служб міжнародного співтовариства. До них можна віднести:

Європейську конвенцію про захист прав та основних свобод людини [41], Загальну

декларацію прав людини [46], Мінімальні стандартні правила поводження з

в’язнями [116], Європейські пенітенціарні правила [42] та інші міжнародні акти.

Як бачимо, в процесі виконання покарань у виді позбавлення волі персонал

виправних колоній керується низкою нормативних документів, що визначають коло

правовідносин. Виходячи з цього можна виділити дві групи кримінально-

виконавчих правовідносин: 1) державно-службові та 2) службово-трудові.

На думку О. Ю. Синявської, під державно-службовими відносинами

розуміються ті відносини (зв’язки), що складаються у державних службовців під час

здійснення ними діяльності, передбаченої державними посадами держслужби, та

спрямованої на забезпечення та виконання повноважень державних органів [199, c.

55]. Службово-трудові правовідносини в органах та УВП можуть виникати у зв’язку

з визначенням способів заміщення посад, встановленням порядку та правил вступу

на службу, встановленням правового статусу посади, проходженням служби,

просуванням і переміщенням співробітників по службі, оцінкою їхньої праці,

підготовкою, перепідготовкою та підвищенням кваліфікації, заохоченням і

відповідальністю, припиненням державної служби, а також з приводу відновлення в

спеціальному званні та на службі тощо. Проте, як слушно наголошують науковці,

вся діяльність персоналу повинна бути спрямована на повернення ув’язнених до

39

суспільства правослухняними громадянами після відбування ними покарань. Саме

тому адміністрація повинна постійно прищеплювати своїм працівникам та

громадськості думку про те, що вони виконують роботу великої суспільності

значимості [37, с. 109].

Із змісту ч. 2 ст. 14 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу

службу» вбачається, що для осіб рядового і начальницького складу служба в

державній кримінально-виконавчій системі є державною службою особливого

характеру, на яку зараховуються громадяни України, які за станом здоров’я, віком

та професійною підготовкою здатні забезпечити громадську безпеку шляхом

реалізації мети покарання не тільки як кари, але й досягнення виправлення і

ресоціалізації засуджених [157].

Діяльність частини персоналу, до яких належать спеціалісти, які мають статус

державного службовця, врегульовано на законодавчому рівні і на них поширюється

дія Закону України «Про державну службу». Нормами цього закону регулюють

право громадян України на державну службу, визначають правовий статус цієї

категорії спеціалістів, наділяють їх відповідними службовими повноваженнями.

Відповідно до ст. 3 Закону діяльність ґрунтується на принципах служіння народу

України, демократизму, законності, гуманізму і соціальної справедливості,

пріоритету прав людини і громадянина і т.п., а також визначені етичні аспекти

діяльності державних службовців. В ст. 9 цього Закону визначений правовий статус

державного службовця, його особливості, основні права і обов’язки, а також їх

обмеження, пов’язані з прийняттям на державну службу. Ст. 14 вище вказаного

Закону передбачені особливості дисциплінарної відповідальності державних

службовців [159].

Треба констатувати, якщо у засуджених КВК України [94] та Правилами

внутрішнього розпорядку [152] чітко визначено коло прав і обов’язків, то коло прав

і обов’язків персоналу КВУ немає чітко окреслених законодавчих рамок. Керуючись

Конституцією України, Законами України, відомчими нормативними документами,

керівництво ДПтС України розробляє власноруч відповідні посадові інструкції. До

того ж, в існуючих документах, зокрема, Правилах внутрішнього розпорядку

40

установ виконання покарань, формування взаємовідносин між персоналом та

засудженими носить суто декларативний характер. Наприклад, у розділі ІV

«Взаємовідносини засуджених із персоналом установ виконання покарань та

іншими особами» вказується:

1. Взаємовідносини персоналу установ виконання покарань із засудженими

ґрунтуються на суворому дотриманні законності. У своїй роботі персонал мусить

дотримуватися високих професійних та особистих стандартів. Персонал мусить

своєю поведінкою і виконанням своїх обов’язків позитивно впливати на засуджених

та викликати в них повагу.

2. Персоналу установ виконання покарань категорично забороняється

встановлювати із засудженими та їхніми родичами будь-які стосунки, що не

регламентовані кримінально-виконавчим законодавством та цими Правилами [152].

Не можна забувати про те, що об’єктом кримінально-виконавчих

правовідносин є суспільні відносини, що виникають при виконанні й відбуванні

покарань та інших заходів кримінально-правового характеру. Хоча засуджені і

співробітники перебувають в стані постійної взаємозалежності, проте її ніяким

чином не можна розглядати як рівність партнерських стосунків, оскільки існує

нерівність правового статусу, бо засуджені майже не мають права голосу, вони є

залежними від інших засуджених, а ще в більшій мірі від працівників колонії, тому

що проблеми харчування, медичного обслуговування, праці та всіх інших сторін

життя в місцях позбавлення волі залежать саме від персоналу [4, с. 82].

Навіть візуально можна побачити, що права і обов’язки засуджених у

Правилах внутрішнього розпорядку установ виконання покарань висвітлюються на

чотирьох сторінках, а обов’язки персоналу вміщені всього у два абзаци. До того ж,

частина з них сформована таким чином, що дає підстави для ігнорування певних

положень учасниками кримінально-виконавчих правовідносин. Наприклад, той

самий розділ ІV «Взаємовідносини засуджених із персоналом установ виконання

покарань та іншими особами». Зазначається, що засуджені повинні звертатися до

персоналу установ виконання покарань на «ви», називати їх по імені та по батькові

або «громадянин», «громадянка» і далі за званням чи займаною посадою. В свою

41

чергу, персонал установ виконання покарань звертається до засуджених на «ви» i

називає їх «засуджений», «засуджена», «громадянин», «громадянка» та прізвище. У

виховних колоніях персонал звертається до засуджених на «ви» i може звертатись

до них словами «вихованець», «вихованка» та називати їх по імені [152]. Насправді,

з практики застосування та власного досвіду, такі вимоги здебільш ігноруються,

оскільки між засудженими й персоналом за довгі роки перебування в УВП

встановлюються більш людяні, ніж казенні взаємовідносини. Але якщо формально

підходити до таких випадків то порушення прав та невиконання обов’язків кожним з

суб’єктів правовідносин можна розглядати як порушення вимог закону.

В процесі розв’язання проблем, пов’язаних із об’єктом регулювання

кримінально-виконавчих правовідносин, далі нами буде розкрито яким чином

персонал виконує свої обов’язки щодо забезпечення виконання цілей покарання

(кара, виправлення, превенція) та завдань, визначених кримінально-виконавчим

законодавством, а саме, забезпечення безпеки засуджених, вимог режиму виконання

та відбування покарань, порядку залучення засуджених до праці, проведення

виховної, ресоціалізаційної роботи й інших виправних заходів, що покликані

сприяти виправленню засуджених, які відбувають покарання у виді позбавлення

волі.

Чимало дискусій виникає с приводу того, з якого моменту виникають

кримінально-виконавчі правовідносини та коли їх можна вважати закінченими. Для

з’ясування загальних підходів нами були досліджені погляди фахівців з теорії

держави та права, зокрема, С. С. Алексєєва [1], В. К. Грищука [26], П. М. Рабіновича

[183], С. І. Максимова [105], О. Ф. Скакун [200] та ін. Стосовно безпосередньо

моменту виникнення кримінально-виконавчих правовідносин ми спиралися на праці

науковців, спеціалістів в галузі кримінально-виконавчого права, зокрема, В. А.

Бадири [5], А. В. Градецького [24], Т. А. Денисової [36], М. П. Мелентьєва [111],

В.О. Меркулової [113], О. Г. Колба [69], А. Х. Степанюка [207], В. М.

Трубникова[223], В. Д. Філімонова [232], О. Г. Фролової [234] та ін.

Як слушно зазначає С. С. Алексєєв, моменти виникнення певних

правовідносин є динамічними, оскільки залежать від змісту, об’єкту, прав та

42

обов’язків суб’єктів та ін. Він наводить окремі приклади початку та закінчення

правовідносин по авторському праву, податковому і т.ін. [1, с. 340-341]. Досить

чітко дає відповідь на це питання О. Ф. Скакун, яка вказує, що правовідносини

виникають, припиняються або змінюються, як правило, на основі норм права у разі

настання передбачених правовою нормою фактів. Вони виступають як спосіб

реалізації норм права, або, інакше, норми права втілюються в правовідносинах,

відбувається їх індивідуалізація стосовно суб’єктів і реальних ситуацій. Одночасно

вона підкреслює, що «не можна вважати, що наявність правових норм автоматично

призводить до виникнення правовідносин. Можливий і такий варіант, коли правові

норми реалізуються, але правовідносин немає. Правда, таке трапляється вкрай рідко,

наприклад, виникнення правовідносин у разі вирішення справи на підставі аналогії

права [200, с. 423-425].

Виходячи із загальних підходів, А. В. Градецький зазначає, що кримінально-

виконавчі правовідносини притягують до себе значну увагу правознавців через

специфічність їх суб’єктів. Можна говорити про права і обов’язки засуджених та

персоналу не тільки в економічному, культурному та соціальному вимірі, а й

моральному та ідеологічному. Далі науковець розмірковує, що зміст правових норм

дозволяє зрозуміти сутність кримінально-виконавчих відносин, а також ті об’єкти на

які ці правовідносини направлені в процесі виконання й відбування покарань [24, с.

112; 118-119].

В. М. Трубников, В. П. Філонов та О. І. Фролов досліджуючи поняття та

структуру кримінально-виконавчих правовідносин ключовим моментом вважають

процес відбування покарання. Зокрема, вони вказують, що підставою виникнення

кримінально-виконавчих правовідносин є юридичні факти, а саме вчинення особою

злочину та винесення судом вироку. Закінчення строку призначеного покарання

одночасно припиняє весь комплекс кримінально-правових правовідносин і

засуджений знову набуває статус громадянина, вільного від право обмежень,

пов’язаних з виконанням покарання [221, с. 161-162]. З таким твердженням

науковців можна погодитись частково з декількох причин. По-перше, стосовно

виникнення кримінально-виконавчих правовідносин, варто наголосити, що вони

43

виникають не просто після винесення судом вироку, а такого, що вступив в силу і

визначив конкретний вид та розмір покарання. Таке уточнення є суттєвим на чому

свого часу наголошували О. С. Міхлін, П. Г. Пономарьов, В. І. Селиверстов, І. В.

Шмаров та ін. [228]. По-друге, необхідно зважати й на тісний взаємозв’язок

кримінально-правових та кримінально-виконавчих правовідносин. Ми

приєднуємось до позиції Д. В. Філімонова та О. В. Філімонова, які вказують, що

процес виконання покарання та інших заходів кримінально-правового характеру

регулюється як кримінально-правовими так і кримінально-виконавчими

правовідносинами [232, с. 245]. Для нашого дослідження це є конче важливим,

оскільки персонал ініціює застосування заохочувальних норм, зокрема, умовно-

дострокового звільнення, заміну покарання більш м’яким тощо. По-третє, не можна

забувати про те, що процес виконання покарань не завжди завершується

закінченням строку покарання визначеного судом у винесеному вироку. Попередньо

нами визначався факт дострокового звільнення (УДЗ, заміна покарання більш

м’яким, амністія, помилування, звільнення через хворобу тощо). Ці питання будуть

досліджені у розділі 3, оскільки вони нами вважаються перспективними

заохочувальними нормами, що можуть стимулювати засудженого до

правослухняної поведінки і є дієвими важелями для персоналу КВУ.

Таким чином, виходячи з сучасних позицій науковців ми можемо вказати, що

кримінально-виконавчі правовідносини виникають після вступу в силу вироку суду,

що встановлює особі яка вчинила злочин, конкретний вид та розмір покарання.

Припиняються вказані правовідносини із завершенням процесу виконання і

відбування покарання, а також інших засобів кримінально-правового характеру.

Для нашого дослідження важливим є дослідження такого питання як особа

співробітника кримінально-виконавчої установи. Зазначимо, що зазвичай у своїх

дослідницьких роботах з кримінально-правового, кримінально-виконавчого права та

кримінології науковці надають характеристику особі злочинця (кримінально-

правову та кримінологічну), в деяких випадках – особі засудженого (кримінально-

виконавчу). Нами була зроблена спроба розглянути характеристику особи на яку

покладено виконання покарання у виді позбавлення волі на певний строк. В її

44

основу покладені дані, отримані протягом 2009-2014 рр., що проводились як у

складі групи дослідників, так і особисто. Ми вважаємо, що характеристика

персоналу логічно повинна бути представлена пізніше, оскільки проблеми

персоналу одночасно переплітаються та є частиною правовідносин між персоналом

та засудженими при забезпеченні вимог режиму й рівня безпеки в установах

виконання покарань, діяльності по виправленню та ресоціалізації засуджених до

позбавлення волі, а також при забезпечення ефективного праце використання осіб

які відбувають покарання в місцях позбавлення волі. На наше переконання така

характеристика зможе частково дати відповідь на питання взаємовідносин між

персоналом та засудженими та розв’язати питання про спроможність нинішнього

персоналу УВП у достатній мірі виконувати покладені на співробітників обов’язки.

1.3. Сучасний стан наукової розробки кримінально-виконавчих засад

забезпечення виконання покарань у виді позбавлення волі

З часів проголошення незалежності України, в умовах, коли йде з одного боку,

розвиток процесів гуманізації соціально-правових інститутів суспільства,

розширення правових гарантій прав громадян, а з іншого – спостерігається

зростання негативних явищ в стані правопорядку в країні, важливості набуває

проблема забезпечення належного захисту суспільства від злочинності. Як відомо,

саме з другої половини ХХ століття злочинність набула характеру гострої соціальної

проблеми, що потягло за собою посилення покарання та більш жорсткий підхід до

осіб, які вчинили злочин. Нами вказувалось, що до сьогодні позбавлення волі на

певний строк займає значне місце серед покарань, що застосовуються до засуджених

в Україні.

Розгляд стану наукової розробки кримінально-виконавчих засад забезпечення

виконання покарань у виді позбавлення волі умовно можна поділити на п’ять

складових частин, які включають наукові праці, що присвячені: 1) загальним

45

проблемам виконання та відбування покарання у виді позбавлення волі на певний

строк; 2) видам та характеристиці суб’єктів виконання окремих видів покарань; 3)

здійснення карально-виправного впливу на засуджених та його наслідки; 4)

застосування кримінально-виконавчих заохочувальних норм; 5) проблемам

персоналу, що розглядалися іншими галузями.

Нами вказувалось, що проблемам персоналу Державної пенітенціарної служби

України, який забезпечує виконання покарань у виді позбавлення волі окремої уваги

дослідниками практично не приділялося. І це незважаючи на те, що саме персонал є

одним з основних суб’єктів кримінально-виконавчих відносин. Дослідження

проблем виконання та відбування покарань, в основному, торкалися засуджених у

тій чи іншій площині (правовий статус засуджених, забезпечення їх безпеки,

релігійний вплив на засуджених, їх соціальна адаптація та ресоціалізація тощо).

Звісно, що в цих роботах неможливо було обійти певним чином діяльність

персоналу, але вона розглядалась лише побічно.

Необхідно зазначити, що хоча сучасний стан ми розглядаємо починаючи з

років незалежності України, у своїй більшості нами приділяється увага

дослідженням, що виконані після прийняття КВК України, а саме після 2003 р.

Такий акцент зроблено через те, що змінилось не тільки кримінально-виконавче

законодавство (з виправно-трудового – прим. авт. – Павлов В.Г.), а кардинально

змінилися підходи до виконання та відбування покарань. Зокрема, це відсутність

розподілу колоній за видами режиму. Натомість, визначено рівні безпеки відбування

покарань, що є відмінним не тільки від радянського підходу, але й серед діючої

системи виконання покарань колишніх республік СРСР, Республіки Білорусь,

Республіки Казахстан, РФ та ін. Також суттєву роль відіграють розподільчі комісії

до функцій яких належить визначення ступеню занедбаності засудженого і після

призначення йому вироку, що набрав законної сили, направлення до конкретної

установи для відбування покарання (на відміну раніше існуючої прерогативи суду з

цього питання). Переорієнтація карально-виправних заходів з акцентом на

виправлення та ресоціалізацію, а не виховання та перевиховання засуджених. Цей

перелік можна продовжувати, але загальний висновок буде незмінним: кримінально-

46

виконавче законодавство України та практика його застосування має суттєві

відмінності від законодавства держав колишнього радянського табору, що дають

перспективи на позитивні зрушення в процесі його застосування.

Повертаючись до праць науковців необхідно вказати, загальним проблемам

виконання та відбування покарання у виді позбавлення волі на певний строк було

присвячено низку цікавих робіт, серед яких, праці Ю. О. Александрова, Л. В. Багрія-

Шахматова,І. Г. Богатирьова, В. В. Василевича, В. О. Глушкова, В. В. Голіни, І. М.

Даньшина, Т. А. Денисової, О. Г. Джужи, В. М. Дьоміна, А. П. Закалюка, А.Ф.

Зеленецького, О. Г. Кальмана, О. Г. Колба, О. М. Костенка, О. М. Литвака, А. Х.

Степанюка, В. М. Трубникова та ін.). В них розглядалися фундаментальні проблеми

кримінально-виконавчої теорії і практики, виконання певних видів покарань, різні

аспекти карально-виправного впливу на засуджених тощо. Характерно, що частина

питань є актуальною й сьогодні.

Зокрема, найбільш гостро постала дискусія між В. А. Бадирою, І. Г.

Богатирьовим,О. Г. Джужою, Т. А. Денисовою, з одного боку та А. Х. Степанюком,

В. М. Трубниковим, І. С. Яковець, з іншого, з проблем карально-виправних засобів,

а особливо, виправлення та ресоціалізації засуджених до позбавлення волі. Гучні

дискусії відбувалися стосовно участі релігійних установ в діяльності КВС. Нарешті,

проблеми пенітенціарного рецидиву та запобігання злочинам в місцях позбавлення

волі, до яких зверталися В. В. Голіна, В. М. Дрьомін, А. П. Закалюк.

Окремо виділяються наукові праці, що демонструють прагнення до

кардинальних змін в кримінально-виконавчих правовідносинах, зокрема, В. А.

Льовочкіна [103] та О. Б. Пташинського [181], які присвячені проблемам

забезпечення реалізації в Україні міжнародних стандартів з прав і свобод

засуджених до позбавлення волі та загальним проблемам реформування

пенітенціарної системи в Україні. Особливостями цих робіт було те, що автори

займали головні посади в КВС (голова та перший заступник). Це відіграло ключову

роль, оскільки по-перше, діяльність ДДУПВП була спрямована на реалізацію

міжнародних стандартів з прав і свобод засуджених, по-друге було розпочато

реформування усієї КВС. Доречи, дисертаційна робота О. Б. Пташинського набагато

47

випередила час, оскільки вже з 2002 р. було обґрунтовано необхідність зміни

виправно-трудової системи на пенітенціарну з урахуванням завдань, що стоять

перед УВП. Проте, в цих працях не було акцентовано уваги на роботі персоналу.

Загальною тезою було лише задекларовано: «залучити до роботи в установах КВС

висококваліфікованих фахівців».

Заслуговують уваги вітчизняні підручники та навчальні посібники цього

періоду, а саме: Кримінально-виконавче право України (Загальна та Особлива

частини) – підручник за ред. проф. О.М. Джужи, 2002 р. [86]; Кримінально-

виконавче право України – підручник за ред. проф. А.Х. Степанюка, 2005р. [87];

Кримінально-виконавче право – навчальний посібник за ред. проф. Т.А. Денисової,

2008 р. [83]; Кримінально-виконавче право – підручник за ред. проф. В.М.

Трубникова, 2003р. [88]. В кожному з них певним чином проглядаються

реформаторські ідеї, що стосуються виконання покарань, застосування карально-

виправних заходів, необхідності реформування КВС та її територіальних установ.

Однак, більша частина матеріалу присвячена відбуванню покарання засудженими, а

персонал УВП розглядався лише у контексті забезпечення тих чи інших потреб

засуджених.

Наступна низка досліджень науковців присвячена суб’єктам виконання

окремих видів покарань. До цієї групи належать праці О. І. Богатирьової [13], В. А.

Кирилюк [64], О. Г. Колба [70], В.В. Маковій [104]. Проте, варто підкреслити, що

лише дослідження О. Г. Колба та В. А. Кирилюка стосуються покарання у виді

позбавлення волі. Але оскільки за теоретичну основу вивчення суб’єкта науковцями

взято установи (УВП та СІЗО – прим. авт. – Павлов В.Г.), то цілком правильним є

те, що в роботах акцентується увага не на правах та обов’язках персоналу, а на

загальній діяльності установ та органів, що виконують покарання у виді

позбавлення волі. У зв’язку з цим всебічно аналізується поведінка засуджених в

процесі застосування до них заходів виправного впливу, розв’язання протиріч, що

виникають в процесі виконання покарань тощо.

Доволі цікавим є дослідження О.В. Романенка [191], в якому він висвітлює

пенітенціарну функцію громадянського суспільства як суб’єкту кримінально-

48

виконавчих правовідносин, показує роль держави та суспільства в виправлені та

ресоціалізації засуджених до позбавлення волі, а також їх можливості надавати

допомогу як засудженим так і співробітниками установ виконання покарань. В ході

дослідження автор проводить опитування співробітників на предмет розв’язання

проблем взаємодії громадських організацій та співробітників УВП, доказує

необхідність та корисність такої співпраці, надає рекомендації щодо залучення

співробітниками УВП засобів масової інформації, релігійних та благодійних

організацій, різних фондів до надання психолого-педагогічної, медичної, правової,

соціальної та матеріальної допомоги.

Частково до цієї групи можна віднести роботу В.О. Меркулової [113] і хоча ця

праця здебільш стосується проблем кримінального права, авторка розглядає й

кримінально-виконавчі аспекти, а саме, особливості покарання жінок позбавленням

волі (розділ 3) та особливості дострокового звільнення від подальшого відбування

позбавлення волі (розділ 4). Авторка наголошує, що визнання актуальності

проблеми особливостей виконання позбавлення волі щодо жінок, які вчинили

злочин, має зайняти належне місце в кримінально-виконавчій політиці,

законодавстві, передбачати спеціальний аналіз стану у цій сфері за основними

напрямами кримінально-виконавчого процесу. За цих умов вона пропонує

розглядати діяльність соціально-психологічних служб в жіночих установах з

виконання позбавлення волі як специфічну, що потребує спеціальної особливої

професійної підготовки (перепідготовки) кадрів на базі юридичних закладів різних

регіонів України у межах науково-практичних комплексів. На монографічному рівні

В.О. Меркуловою стверджується, що за сучасних умов прогресивна система

виконання позбавлення волі використовується неефективно, не справляє того

заохочувального впливу, який має справляти, а тому не має належного впливу на

виправлення засуджених жінок. Необхідно внести суттєві зміни у правовий статус

засуджених жінок відповідно до їхньої поведінки, ставлення до праці, терміну

перебування в ізоляції. Тому, необхідно наповнити іншим змістом існуючі за

чинним законодавством поліпшені умови утримання позбавлених волі, переглянути

формальні й матеріальні умови застосування цього кримінально-виконавчого

49

інституту. Він має стимулювати засуджених жінок до виправлення у оптимальніші

терміни, справляти стабілізуючий вплив на загальну обстановку у виправній

установі, визначати більш доброзичливі, засновані на вза’ємопорозумінні, стосунки

між адміністрацією й засудженими жінками. Також науковцем наголошується на

особливому значенні поширення сфери застосування заходів скорочення терміну

перебування засуджених жінок в ізоляції, а отже удосконалення законодавства щодо

умов та порядку дострокового їх звільнення з КВУ [112, с. 194-195].

Третя частина питань наукової розробки кримінально-виконавчих засад

забезпечення виконання покарань у виді позбавлення волі присвячена здійсненню

карально-виправного впливу на засуджених та його наслідки. Нами умисно

опускається застосування позбавлення волі, оскільки ми будемо вказувати не тільки

цей вид покарання,а й на альтернативні види.

У ч. 3 ст. 6 КВК України зазначено, що основними засобами виправлення і

ресоціалізації засуджених є встановлений порядок виконання та відбування

покарання (режим), суспільно корисна праця, соціально-виховна робота,

загальноосвітнє і професійно-технічне навчання, громадський вплив [94, с. 4].

Відповідно до завдань КВК та визначених засобів досягнення мети покарання,

фахівці в галузі кримінально-виконавчого права розробили низку науко-прикладних

тем та надали пропозиції щодо окреслених напрямків.

В першу чергу, варто зупинитися на тих розробках, в яких характеризуються

загальні підходи до класифікації засуджених та реалізації принципів при виконанні

окремих видів покарань, у тому числі й позбавлення волі на певний строк. Це,

зокрема, праці А. І. Марчук [109], Т. В. Рудник [194], М. С. Пузирьова [182], О. О.

Стулова [213], Ю. А. Чеботарьової [242], І. С. Яковець [255; 256]. Так, Т. В. Рудник,

М. С. Пузирьов, О. А. Чеботарьова та І. С. Яковець підкреслюють вплив

суб’єктивного фактору на процес розподілу засуджених, прийняття рішення щодо

ступеню їх виправлення, дотримання принципу індивідуалізації при виконанні

покарання. Акцентується увага на закритості ДКВС від суспільства, зокрема,

громадських організацій.

50

М. С. Пузирьов зробив вдалу спробу аналізу зарубіжного досвіду

диференціації та індивідуалізації виконання покарання у виді позбавлення волі на

певний строк. Побічно ним відмічається робота персоналу, яка є важливою та

значущою. Але автор залишив без розгляду низку цікавих питань, зокрема,

застосування персоналом такого елемента як складання програми виконання та

відбування кримінального покарання, що ефективно застосовується у розвинених

країнах Європи. Автор, висвітлюючи удосконалення правового регулювання

диференціації та індивідуалізації виконання покарання у виді позбавлення волі на

певний строк, вдається до аналізу лише зміни умов тримання засуджених як форми

диференціації та індивідуалізації виконання покарання, випускаючи з поля зору такі

інститути як заміну невідбутої частини покарання більш м’яким та умовно-

дострокове звільнення від відбування покарання. Ми не поділяємо думку автора

[182, с. 11], що зміна умов тримання засуджених шляхом переведення до колонії

іншого рівня безпеки певним чином впливає на його стійкі зміни в поведінці. Як і

завдяки чому чи кому проходять такі зміни? Крім того, як і інші дослідники автор

робить висновок, що однією з ефективних форм індивідуалізації соціально-виховної

роботи із засудженими у виправних колоніях є оцінка ступеня виправлення. Нажаль,

М. С. Пузирьов порядок даного оцінювання не наводить, хоча ці поняття є

оціночними, суб’єктивними й доволі спірними.

О. О. Стуловим наведено непоодинокі факти порушення законності в процесі

дотримання режимних вимог та залучення засуджених до праці. У підрозділі 2.3.

«Реалізація принципу законності в забезпеченні правового статусу персоналу

виправної установи» автор пропонує низку практичних заходів щодо забезпечення

якісного і неупередженого виконання обов’язків персоналом виправних установ

[213]. Проте, він залишає поза увагою питання, прокурорського нагляду за

додержанням кримінально-виконавчого законодавства (як суб’єкту кримінально-

виконавчих правовідносин), зокрема, в частині напрямів діяльності та компетенції.

Як вбачається, це питання є вельми цікавим і потребувало б окремої уваги.

Відносно основних засобів виправлення і ресоціалізації засуджених існує

низка наукових праць, що стосуються режиму виконання і відбування покарання,

51

соціально-виховної роботи, залучення засуджених до суспільно корисної праці,

загальноосвітнього та професійно-технічного навчання. Зокрема, це наукові

розробки присвячені: режиму виконання та відбування покарання І. В. Саленкова

[196], О. В. Щербини [249]; соціально-виховній роботі із засудженими – В. А.

Бадири [3], С. В. Лучко [102], О. В. Таволжанського [216]; залученню засуджених до

суспільно корисної праці – С. О. Стефанова [210], О. М. Неживець [121];

загальноосвітньому та професійно-технічному навчанню –С. В. Хуторної [241].

Опрацювання авторефератів дозволило зробити висновок, що у вказаних

працях науковці акцентують основну увагу на ставленні засуджених до основних

карально-виправних засобів, характеристиці особи засудженого через сприйняття та

психологічні установки, можливостей виправлення в місцях позбавлення волі тощо.

Незважаючи на те, що персонал на рівні із засудженими є суб’єктом кримінально-

виконавчих правовідносин, більша частина проблем, пов’язаних з процесом їх

застосування співробітниками УВП залишилася поза увагою. Наприклад, І. В.

Саленков в роботі «Режим виконання і відбування кримінального покарання у виді

позбавлення волі» надає загальну характеристику режиму, показує його каральне і

виховне значення, розглядає основні засоби забезпечення через ставлення

засуджених до певних елементів режиму тощо. Аналогічний підхід демонструють

С.В. Лучко, О. В. Щербина, С. О. Стефанов та С. В. Хуторна. Хоча варто зазначити,

що для досягнення результатів та підкріплення висновків, науковці проводили

опитування й анкетування персоналу на предмет встановлення їхньої думки щодо

дієвості карально-виправних заходів, покращення діяльності ДКВС, проблем

реформування відомства, критеріїв виправлення тощо. Це ще раз підтверджує тезу,

що персонал і засуджені нерозривні для процесу виконання та відбування покарання

у виді позбавлення волі. Такі надбання представляють цінність для нашого

дослідження, оскільки вони підтверджують (або спростовують) частину наших

висновків.

Окремо можна відмітити роботи дослідників, які в розділах наукової праці

приділяють увагу роботі персоналу та показали особливу роль певних служб УВП.

Зокрема, Т. А. Денисова в розділі 5, підрозділі 5.1. «Кримінально-виконавчі

52

напрямки вдосконалення системи виконання покарань» досить детально розглядає

роботу режимних та оперативних відділів установ, вихователів та психологічної

служби, наводить приклади, яким чином персонал може змінити поведінку

засуджених на правослухняну, торкається позитивних можливостей застосування

заохочувальних заходів [33].

В. А. Бадира присвятила окремий підрозділ дослідженню ролі, яку виконує

персонал виправних колоній. У п. 2.3. «Персонал установи виконання покарань та

деетатизація кримінально-виконавчої системи як засіб ефективного виправного

процесу засуджених жінок» нею вперше аргументується необхідність вироблення

нової концепції служби в УВП. Авторка категорично наполягає на роздержавленні

ДКВС, повному підпорядкуванню її Міністерству юстиції України, в чому ми також

її підтримуємо. Крім цього, в роботі науковцем розкрито шляхи покращення

карально-виправного впливу на засуджених шляхом залучення громадських,

релігійних та благодійних організацій. Оскільки її робота стосувалася жінок, більша

частина пропозицій щодо застосування заходів заохочення була визначена саме для

цієї категорії, проте, загальні напрями щодо застосування заходів заохочення та

стягнення нами підтримуються й враховані при розкритті змісту підрозділу, що

стосується режиму відбування покарання у виді позбавлення волі.

На особливу увагу заслуговує робота О.В.Таволжанського, який відзначив, що

кінцевим результатом соціально-виховної роботи із засудженими є створення за

допомогою засобів зовнішнього впливу необхідних умов для формування у

засуджених основних компетенцій соціально адаптованої людини у сферах

самостійної пізнавальної, цивільно-громадської, соціально-трудової, культурно-

дозвільної діяльності та побутовій сфері. Автором аргументовано, що своєю суттю

соціально-виховна робота є діяльністю, яка повинна здійснюватись визначеними

суб’єктами на користь суспільства, без відриву від суспільства і провідна роль має

відводитись не представникам органів і установ виконання покарань, а громадським

та іншим соціальним інституціям. Однак, низка питань, що стосуються персоналу

УВП залишилася поза увагою автора. Так, О.В. Таволжанський на с. 4 автореферату

у п. 1 наукової новизни зазначає, що «професійність діяльності зі здійснення

53

соціально-виховної роботи необхідно визначати через пред’явлення до суб’єкта її

надання спеціальних вимог: складання кваліфікаційного іспиту, наявність певного

стажу роботи у сфері виховання, вищої психолого-педагогічної освіти, а також

визнання соціально-виховної діяльності єдиним напрямом роботи цього суб’єкта».

Одночасно він не уточнює наступне: 1) який орган буде уповноважений приймати

кваліфікаційний іспит у особи, яка вже має відповідну фахову вищу освіту? 2) Яка

мінімальна тривалість стажу роботи у сфері виховання, на думку автора, необхідна

для здійснення цієї діяльності; 3) психолого-педагогічна освіта - це дві вищі освіти?

4) отримання спеціальності «Психологія», на думку автора, достатньо для

здійснення цієї діяльності? І чому саме спеціальність «Психологія», а не, наприклад,

«Соціальна робота»? Адже праця персоналу є роботою соціально-виховною, а не

психологічною. Крім того, автор на с. 10 автореферату зазначає, що в інших країнах

відповідний вплив на засуджених здійснюють співробітники соціальних служб.

Також, на с. 14 автореферату у висновках автор зазначає, що у результаті

дослідження ним встановлено, що «персонал не спроможний реалізувати поставлені

перед ним завдання соціально-виховної роботи із засудженими». Запропоновано

основну роль відвести не представникам органів та установ виконання покарань, а

громадським і іншим соціальним інститутуціям. Однак, О.В. Таволжанський не

намагається піти далі й навести заходи, спрямовані на покращення роботи штатного

персоналу.

Четверта, одна з ключових, група досліджень стосується застосування

кримінально-виконавчих заохочувальних норм. Нами вона розподілена на три

умовні підгрупи, а саме: 1) загальнотеоретичні підходи до проблеми застосування

заохочувальних норм; 2) застосування заходів заохочення в процесі виконання та

відбування покарання у виді позбавлення волі; 3) застосування певних видів

заохочувальних норм щодо засуджених до позбавлення волі.

На нашу думку, першочергово необхідно відмітити у цьому напрямку праці

В.О. Корчинського [76] та П.В. Хряпінського [236; 237]. Стосовно дисертаційної

роботи В. О. Корчинського хотілось би відмітити, що незважаючи на її підготовку за

радянських часів, протягом двадцяти п’яти років вона не втрачає своєї актуальності,

54

оскільки принцип соціальної справедливості за сучасних умов є одним з головних

для побудови демократичної держави. Більш того, міжнародна спільнота чекає від

ДПтС України реалізації принципу справедливості в правозастосовній діяльності, як

того вимагають Європейська конвенція з прав людини, Загальна декларація прав

людини та Мінімальні стандартні правила поводження з в’язнями. Незважаючи на

те, що робота перевантажена використанням матеріалів з’їздів КПРС, партійних

конференцій тощо, її не можна вважати занадто ідеологізованою з урахуванням

данини того часу. Основна частина роботи присвячена безпосередньо закріпленню

принципу справедливості в кримінально-виконавчих (за часів написання, виправно-

трудових – прим. авт. – Павлов В.Г.) правовідносинах, що відображає направленість

політики держави у сфері виконання покарань. Автор досить чітко відстоює власну

позицію, яка на час написання роботи була досить сміливою і зазначає: дослідження

законодавства, що побудовано на принципі: «заборонено все, що не дозволено

законом» не відповідає вимогам законності, моральним основам та меті покарання.

Більш того, він виступає бар’єром на шляху реалізації принципу соціальної

справедливості [76, с. 7-8].

Фундаментальна праця П.В. Хряпінського присвячена заохочувальним

нормам у кримінальному законодавстві України. Нами вона взята за основу з

декількох причин, але основною є те, що процес виконання покарання регулюється

не тільки кримінально-виконавчими, а й кримінально-правовими нормами. Адже

кримінально-правові відносини, як нами зазначалось, виникають після вчинення

злочину й регулюють не тільки притягнення до кримінальної відповідальності й

призначення покарання, а з застосування одночасно заохочувальних норм до особи

винної у вчиненні злочину (наприклад, заміну одного виду покарання іншим, більш

м’яким). По-друге, в період відбування засудженим покарання, коли діють

кримінально-виконавчі правовідносини, процес його виконання може бути

перерваний як дією заохочувальних норм кримінально-виконавчого характеру

(наприклад, зміна умов відбування покарання), також дією заохочувальних норм, що

містяться як в кримінально-виконавчому, так і в кримінальному законодавстві

(наприклад, УДЗ, заміна покарання більш м’яким тощо). П.В. Хряпінський слушно

55

зазначає, що позитивна відповідальність реалізується виключно у заохочувальних

нормах, а також детально розкриває структуру заохочувальних кримінально-

правових норм, про що нами буде зазначено окремо.

Не можна оминути увагою дисертаційну роботу російського дослідника А. Ф.

Сизого [198]. Незважаючи на те, що нами розглядаються сучасні напрацювання

вітчизняних науковців, ця робота має безпосереднє значення для обраної нами теми.

На фундаментальному рівні в ній розглянуті питання поняття, загальної

характеристики заохочувальних норм кримінально-виконавчого права РФ, а саме

зміст юридичного стимулювання, його різновиди й структура. Також автор здійснив

класифікацію заохочувальних кримінально-виконавчих норм виходячи зі змісту

стимулів. Нарешті, досить вдалим і таким, що заслуговує на підтримку, є виклад

матеріалу про ефективність заохочувальних норм.

Наступна визначена нами підгрупа досліджень стосується застосування

заходів заохочення в процесі виконання та відбування покарання у виді позбавлення

волі. На нашу думку, це праці В.В. Кареліна [62], І. С. Михалко [115] та А. А.

Рибянцева [190]. Аналіз досліджень науковців дозволив виявити підходи до

встановлення законодавцем окремих кримінально-виконавчих заохочувальних норм

та показати механізм їх реалізації в процесі виконання та відбування покарання у

виді позбавлення волі. Зокрема, розкрити специфіку, підстави та порядок зміни умов

відбування покарання у виді позбавлення волі в межах однієї виправної колонії,

з’ясувати правові підстави та порядок зміни умов відбування покарання у виді

позбавлення волі шляхом переведення до виправної колонії іншого рівня безпеки, а

також продемонструвати порядок застосування заміни невідбутої частини

покарання у виді позбавлення волі більш м’яким і умовно-дострокового звільнення

від відбування покарання відповідно до чинного законодавства України. На підставі

власних розробок науковцями розроблені пропозиції щодо удосконалення чинного

законодавства України з питань правового регулювання зміни умов відбування

покарання у виді позбавлення волі. Проте, як і в попередніх роботах, дослідники

практично не включають у цей механізм персонал УВП, надаючи переваги

характеристиці засуджених. Наприклад, на нашу думку вельми цікавою є наукова

56

праця А. А. Рибянцева у якій він послідовно обґрунтовує необхідність зміни умов

відбування покарання у виді позбавлення волі в межах однієї виправної колонії

шляхом переведення до іншої структурної дільниці установи виконання покарань,

переведення до виправної колонії іншого рівня безпеки, застосування заміни

невідбутої частини покарання у виді позбавлення волі більш м’яким і умовно-

дострокового звільнення від відбування покарання тощо. Проте, автор розглядає

позиції науковців у теорії кримінального та кримінально-виконавчого права, де

розрізняються три ступеня позитивної оцінки результатів виправного впливу на

засудженого – коли засуджений: а) став на шлях виправлення; б) твердо став на

шлях виправлення та в) довів своє виправлення. Хоча у науковій літературі

відзначається, що загальновизнаним показником виправлення є усвідомлення

засудженим своєї вини, щире каяття у скоєному, намагання порвати зі злочинним

минулим, скупити свою провину. Але у той же час необхідно відмітити, що було б

невірно ототожнювати каяття та словесне визнання засудженим справедливості

вироку та призначеного покарання. Каяття та визнання вини можуть враховуватися

як ознаки виправлення тільки у разі, коли самозасудження та муки сумління є

адекватними позитивному сприйняттю акту правосуддя. У цьому зв’язку можливо

треба було б показати роль персоналу у досягненні позитивного результату щодо

виправлення засудженого, вказати механізми і напрямки такої діяльності. Нарешті,

постає питання, чому попри зусилля персоналу, частина засуджених розцінює таку

роботу як втручання в його особисте життя?

Від інших робіт цієї підгрупи кардинальним чином відрізняється праця В.В.

Кареліна, який намагається кардинально змінити погляди науковців на

заохочувальні норми та їх застосування. Зокрема, розглядаючи правове регулювання

застосування заходів заохочення та заходів стягнень в процесі відбування покарання

у виді позбавлення волі автор доходить висновку, що власне заходи заохочення, які

містяться у КВК України, а також УДЗ та заміна покарання більш м’яким не можна

відносити до заходів заохочення через суб’єктивність і залежність від розсуду

працівників колонії. Він підкреслює, що їх необхідно визнавати заходами

відповідальності юридичного характеру [62, с. 11]. На наш погляд, така думка є

57

вельми спірною. Можна частково погодитись, що вказані заходи зараз дійсно

частково залежать від суб’єктивізму персоналу. Проте, наше завдання полягає саме

в тому як, яким чином усунути суб’єктивне ставлення до засудженого. В цьому

напрямку нами проведена певна робота і, як вбачається, знайдено оптимальний

варіант застосування заохочувальних норм. В подальшому нами будуть висунуті

відповідні пропозиції, що підкріплені теоретичним надбанням науковців,

практичним випробуванням фахівців – співробітників (нинішніх та колишніх) КВУ,

міркуваннями суддів та думкою засуджених.

Нами також були опрацьовані наукові розробки, що стосуються безпосередньо

конкретних видів заохочувальних норм,зокрема, О. В.Дащенко [29], Д. В.

Казначеєвої [61], О. О. Книженко [65], М. І.Скригонюк [201].

Необхідно відзначити, що дослідження О. О. Книженко хоча й відноситься до

проблематики з кримінального права, однак воно розкриває по-перше, юридичні й

практичні підходи та механізм застосування звільнення від відбування покарання з

випробуванням, а по-друге, дає можливість уяснити, що при невиконання

засудженим умов, визначених законом та вироком суду, покарання може бути

змінено реальним позбавленням волі з відбуванням покарання в установі виконання

покарань певного рівня безпеки.

В роботі О. В. Дащенко підкреслюється, що в практиці здійснення умовно-

дострокового звільнення від відбування покарання неповнолітнього важливого

значення набуває психологічна, кримінологічна та педагогічна характеристика

кожного кандидата на звільнення, що дає змогу обґрунтовано та компетентно

робити висновки щодо системи ціннісних орієнтацій засудженого, рівня його

правосвідомості, характеру інтересів тощо. Зокрема, авторка зазначає, що «критерії

виправлення неповнолітнього кандидата на умовно-дострокове звільнення

експлікуються таким чином: ставлення до навчання та сумлінна поведінка. Важливе

місце в процесі оцінювання підстав для умовно-дострокового звільнення від

відбування покарання неповнолітнього має займати психолого-педагогічна

характеристика відповідного кандидата». Нею звернено увагу на потреби

вдосконалення методів збирання та систематизації інформації про особистість і

58

поведінку неповнолітнього правопорушника. Підтримано пропозиції інших

науковців щодо організації систематизованого накопичення відомостей про таких

неповнолітніх в єдиному органі, до якого б в обов’язковому порядку надавалася

інформація кожним суб’єктом, причетним до розгляду вчиненого неповнолітнім

злочину. Проте, як вбачається, автором не приділено уваги такому важливому

питанню як робота персоналу з неповнолітніми. Зокрема, їх фах, практичний досвід

за спеціальністю, можливості та бажання працювати з неповнолітніми засудженими

тощо.

Наукова праця Д. В. Казначеєвої також присвячена УДЗ, проте вона носить

суто теоретичне спрямування: розглядається зміст, сутність та мета умовно-

дострокового звільнення від відбування покарання, його співвідношення з іншими

кримінально-правовими категоріями. В подальшому надається юридичний аналіз

інституту УДЗ, а саме звертається увага на формальні, матеріальні підстави та

правові наслідки застосування дострокового звільнення. Як і в попередній роботі

автором оминаються питання діяльності персоналу. Натомість, цінним є звернення

автора до судового, відомчого, громадського контролю та прокурорського нагляду

за дотриманням порядку умовно-дострокового звільнення від відбування покарання.

Ми вважаємо це питання вельми важливим з тих позицій, що контролюючі органи, й

особливо громадський контроль спроможні вплинути на упереджене ставлення

адміністрації установи при підготовці документів щодо УДЗ.

Підкріплює наше переконання й наступна робота М. І. Скригонюка

«Прокурорський нагляд за додержанням законів України при умовно-достроковому

звільненні засуджених від кримінального покарання» в якій досліджено: суть і

значення нагляду прокуратури за додержанням законів при виконанні судових

рішень у кримінальних справах; становлення і правову природу УДЗ засуджених від

кримінального покарання та його правове регулювання за чинним законодавством;

проблеми підвищення ефективності прокурорського нагляду. Автором

запропоновано правовий механізм підвищення ефективності прокурорського

нагляду при УДЗ засуджених від кримінального покарання, висунуто і обґрунтовано

ідею необхідності прийняття норми права, спрямованої на те, щоб не зняте і не

59

погашене у встановленому законом порядку стягнення, застосоване за діяння, що

формально містять ознаки порушення засудженим режиму, не були підставою для

відмови в застосуванні УДЗ, а також норми права, яка б надавала суду можливість

остаточно вирішувати питання застосування чи не застосування цього виду

звільнення.

Наукове дослідження І. І. Журової з самої назви «Виконання органами і

установами державної пенітенціарної служби України звільнення від відбування

покарання» [45], вказує на те, що в ньому буде висвітлена діяльність персоналу як

учасника кримінально-виконавчих правовідносин відносно звільнення засуджених

від відбування покарання. Нажаль, у ньому розглядаються питання соціально-

правової характеристики звільнення від відбування покарання, поняття звільнення,

характеристика осіб, звільнених від відбування покарання, законодавчий порядок і

умови звільнення від відбування покарання. Запропоновані у висновку пропозиції

також стосуються засуджених, а зміни до чинного законодавства внесені до ст. 81

КК України.

Остання п’ята група робіт присвячена проблемам персоналу, що розглядалися

іншими галузями.

Більш ніж двадцять робіт присвячено запобіганню злочинам в процесі

виконання покарань та проблемам соціальної адаптації й ресоціалізації

(кримінологічний напрям). Це праці З. В. Журавської [44], Д. О. Зубова [51], В. О.

Лисенко [100], Л. П. Оніки [125], О. М. Павлик [126], Е. Г. Стоматова [211], В. Є.

Ткачука[219], Д. В. Ягунова [253] та ін.

Декілька наукових праць стосуються громадського контролю та організації

ДПтС України взаємодії з державними органами та недержавними організаціями

(напрями з теорії та історії держави та права, адміністративного права та державного

управління). Серед них можна вказати дослідження С. К. Гречанюка [25],А. П.

Мукшименко [117] та В. М. Пальченкової [140].

Як слушно зазначає В.М. Пальченкова, хоча держава не виписала чіткого

механізму контролю з боку громадських організацій, в тому числі за пенітенціарною

системою, але такий стан можуть сприймати негативно лише жорсткі формалісти, які

60

бачать соціальні закономірності лише крізь призму параграфів та статей. Цілком

природно, що громадські організації формують свою діяльність самостійно й

впливають на державу тими засобами, які можуть вибороти через еволюційні

механізми соціально-політичної динаміки суспільства [141, с. 84]. Підтримуючи цю

тезу ми розраховуємо на те, що громадський контроль може позитивно впливати на

персонал УВП. До цих праць ми повернемось згодом, оскільки вважаємо напрямки

контролю та взаємодії перспективними при реформуванні ДКВС та її

демілітаризації.

Наостанок необхідно зупинитись на двох роботах, які можуть слугувати

поштовхом до розробки нашої проблематики, а саме, наукових дослідженнях С. В.

Зливко [49] та В.В. Кобзар [66]. Незважаючи на те, що вони розроблені за напрямом

адміністративного права, автори торкаються наступних проблем: правового статусу

персоналу ДКВС, класифікації основних прав і обов’язків, морально-психологічних

вимог, що ставляться перед персоналом КВУ, меж відповідальності персоналу тощо.

Окремо варто вказати, що в цих двох працях розглянуті питання соціально-

правового захисту персоналу ДКВС. Крім того, науковці хоча й фрагментарно, але

розглянули зарубіжний досвід побудови та функціонування ДКВС. Ними окреслені

й інші проблеми, зокрема, основні засади взаємодії з державними та недержавними

інституціями, функціонування ДКВС в сучасних умовах тощо. Підсумком

досліджено стало формулювання висновків, рекомендацій і пропозицій,

спрямованих на удосконалення системи функціонування установ і органів ДПтС

України.

Висновки до розділу 1

Підводячи підсумок аналізу розробки кримінально-виконавчих засад

забезпечення персоналом виконання покарань у виді позбавлення волі та

джерелознавчої бази дослідження необхідно констатувати, що у вітчизняній науці

61

кримінально-виконавчого права не було спеціальних комплексних досліджень, що

присвячені визначеній тематиці. Не досліджувались проблеми персоналу Державної

пенітенціарної служби України як суб’єкту кримінально-виконавчих відносин і в

окремі історичні періоди, зокрема, наведені нами з середини ХVІІІ – кінця ХХ ст.ст.

Акцентуємо увагу, що у цьому розділі ми піддали висвітленню питання

ставлення персоналу УВП до виконання посадових інструкцій щодо здійснення

карально-виправного впливу на засуджених з середини ХVІІІ – на кінець ХХ ст.ст.,

а тому конче важливим було дослідити еволюцію виконання позбавлення волі

персоналом установ виконання покарань.

Спираючись на наукові розробки інших дослідників, нами досліджено як

еволюціонували кримінально-виконавчі правовідносини. Зокрема, на початку на

персонал покладався лише суворий нагляд над засудженими та контроль за їх

поведінкою. Згодом, адміністрація змушена була рахуватися з необхідністю

запровадження карально-виправних заходів.

Хоча на кожному історичному етапі карально-виправні заходи здійснювались

під різними гаслами, поступово за активною участю державних структур та під

впливом міжнародних інституцій покаяння та виправлення злочинців набуло свого

поширення. Спочатку у складі СРСР, а згодом як самостійна держава Україна

формує засади власної політики у сфері виконання покарань і розбудовує власну

нормативно-правову базу. Майже п’ятдесят років відбувався перехід від виправно-

трудової політики до кримінально-виконавчої, що насправді віддзеркалює завдання

ДКВС.

Суспільні відносини, пов’язані з виконанням кримінальних покарань і

реалізацією заходів державного примусу, завжди перебували у взаємозв’язку з

відносинами в інших сферах життєдіяльності суспільства. Нами підкреслено, що

складовими елементами кримінально-виконавчих правовідносин є: суб’єкти між

якими встановлюються вказані правовідносини; зміст правовідносин, а саме права і

обов’язки суб’єктів; об’єкти на які правовідносини направлені. Виходячи з цього

твердження ми розглядаємо персонал та засуджених як головні суб’єкти

кримінально-виконавчих відносин. Означене питання досліджується при

62

встановленні прав та обов’язків персоналу, як суб’єкту виконання покарань у виді

позбавлення волі на певний строк та засуджених, як суб’єкту відбування покарання.

Нами обрано основні засоби, а саме забезпечення вимог режиму й рівня безпеки в

установах виконання покарань, проведення соціально-виховної роботи, залучення

засуджених до суспільно корисної праці, загальноосвітнього та професійно-

технічного навчання.

Досліджуючи сучасний стан наукової розробки кримінально-виконавчих засад

забезпечення виконання покарань у виді позбавлення волі можна констатувати, що

незважаючи на процеси гуманізації соціально-правових інститутів суспільства,

розширення правових гарантій прав громадян,спостерігається зростання негативних

явищ в стані правопорядку в країні, а значить важливості набуває проблема

забезпечення належного захисту суспільства від злочинності, у тому числі й шляхом

застосування покарань. Сьогодні позбавлення волі на певний строк займає одне з

домінуючих положень серед покарань, що застосовуються до засуджених в Україні,

а тому вітчизняні й зарубіжні дослідники приділяють розробці цього питання

всебічну увагу. Вважаючи багатоаспектність проблематики, пов’язаної з

кримінально-виконавчими засадами виконання й відбування покарань і розроблених

науковцями, нами дослідження науковців умовно поділено на п’ять складових

частин, які включають наукові праці, що присвячені:

1) загальним проблемам виконання та відбування покарання у виді

позбавлення волі на певний строк;

2) видам та характеристиці суб’єктів виконання окремих видів покарань;

3) здійснення карально-виправного впливу на засуджених та його наслідки;

4) застосування кримінально-виконавчих заохочувальних норм;

5) проблемам персоналу, що розглядалися іншими галузями.

Саме завдяки такому розподілу нам вдалося охопити значне коло вітчизняних

дисертаційних робіт у яких тим чи іншим чином була висвітлена діяльність

персоналу, як суб’єкту кримінально-виконавчих відносин.

63

РОЗДІЛ 2

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПЕРСОНАЛОМ КАРАЛЬНО-ВИПРАВНОГО ВПЛИВУ

НА ЗАСУДЖЕНИХ ДО ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ

2.1. Правовідносини між персоналом та засудженими при забезпеченні

вимог режиму й безпеки в установах виконання покарань

Виконання покарання у виді позбавлення волі на певний строк ст.18 КВК

України покладено на виправні і виховні колонії, а також на слідчі ізоляторі у

випадках, передбачених частиною третьою даної статті. Ефективна діяльність цих

установ неможлива без забезпечення в них підтримання правопорядку, режиму,

безумовної реалізації прав, свобод і законних інтересів засуджених.

Як нами визначено, взаємовідносини між персоналом виправних колоній та

засудженими в процесі виконання і відбування покарання регулюються чинним

кримінально-виконавчим законодавством. Воно передбачає, що персонал виправних

колоній і засуджені мають вживати необхідних заходів щодо виконання покладених

на них обов’язків і використання наданих прав. Держава, як орган, що встановлює

правила поведінки суб’єктів кримінально-виконавчих відносин, забезпечує судовий,

відомчий, громадський контроль і прокурорський нагляд за дотриманням

встановлених нею правил виконання і відбування покарання.

Аналіз завдань, покладених на персонал виправних колоній, а також

порівняння правового статусу засуджених і персоналу виправних колоній свідчить,

що владними повноваженнями щодо виконання вироків держава наділила саме

останніх. Тому до персоналу колоній, як до основного суб’єкта кримінально-

виконавчих відносин, адресується і переважна більшість вимог КВК України щодо

забезпечення законності, підтримання правопорядку, дотримання законних прав і

свобод засуджених, сприяння реалізації ними законних інтересів. Натомість на

64

засуджених покладається обов’язок не порушувати встановлені порядок і правила

відбування покарання.

Персонал виправних колоній повинен усвідомлювати, що в дотриманні

безпечного виконання й відбування покарань його інтереси збігаються з інтересами

більшості засуджених. В інших питаннях ці інтереси здебільше протилежні,

оскільки як ті, так і інші суб’єкти кримінально-виконавчих відносин при якомога

менших власних (фінансових, фізичних, часових, психічних та ін.) затратах хочуть

одержати якомога більше один від одного.

Дослідження показало, що досить часто персонал використовує різні підходи і

критерії для оцінки одних і тих же явищ (наприклад, до порушення розпорядку дня

тощо), які внаслідок цього обертаються для одних учасників правовідносин

«прибутками», для інших – втратами. Як нами попередньо зазначалось, ми не

конкретизуємо особливості діяльності персоналу конкретних установ («білий

лебідь», «чорний дельфін», «червона зона», «сіра зона», «чорна зона» тощо),

оскільки це пов’язано з тим, наскільки персонал добровільно (іноді примусово)

передає власні повноваження злочинним авторитетам. Проте, це питання ми повинні

розглянути в межах встановленні особливостей правовідносин між персоналом та

засудженими при забезпеченні вимог режиму й рівня безпеки в установах виконання

покарань. Нами підтвердженні (а у деяких випадках спростованні – прим. авт. –

Павлов В.Г.) висунуті нами гіпотези, що стан режимно-оперативної обстановки та

забезпечення виправного впливу на засуджених залежить від взаємовідносин між

персоналом і засудженими.

Але перш ніж розглянути вказані питання по суті необхідно хоча б частково

визначитись з поняттями «режим», «ізоляція особи», «рівень безпеки». Зрозуміло,

що в процесі роботи нами ці питання було вивчено глибоко й висвітлено частково у

публікаціях [129; 134; 137; 138; 139], а тому викладення їх можливо в

концентрованому виді (1 – як нормативно визначені; 2 – як окремі позиції

науковців; 3 – як усталена практика – прим. авт. – Павлов В.Г.).

Слово «режим» походить від французького regimeта латинського regimen – що

дослівно перекладається як управління, керівництво. Відносно режиму в місцях

65

позбавлення волі – це встановлений нормами національного законодавства та

нормами міжнародного права порядок у суспільних відносинах, у даному випадку,

порядок виконання та відбування покарання [250, с. 267].

У главі 16 КВК України «Режим у колоніях та засоби його забезпечення» ст.

102 «Режим у колоніях та його основні вимоги»визначено наступне: Режим у

виправних і виховних колоніях - це встановлений законом та іншими нормативно-

правовими актами порядок виконання і відбування покарання, який забезпечує

ізоляцію засуджених;постійний нагляд за ними; виконання покладених на них

обов’язків; реалізацію їхніх прав і законних інтересів; безпеку засуджених і

персоналу; роздільне тримання різних категорій засуджених; різні умови тримання

засуджених залежно від виду колонії; зміну умов тримання засуджених [93, с. 5-51].

Режим відповідно до ч. 3 ст. 6 КВК України є одним з основних засобів

виправлення і ресоціалізації засуджених, який застосовується з урахуванням виду

покарання, тяжкості і мотивів вчиненого злочину, особи винного. У літературі

даються різні визначення поняття режиму, але зазвичай під режимом розуміють

сукупність норм кримінально-виконавчого права, які регулюють порядок і умови

виконання та відбування кримінальних покарань, що забезпечують реалізацію кари

у відношенні засуджених і умови, що створюють з метою ефективного застосування

інших заходів виховного впливу. Зміст режиму позбавлення волі визначається його

основними ознаками і функціями, які містять у собі сукупність правил, що

забезпечують чи регулюють порядок і умови виконання та відбування покарання.

Як слушно підкреслює Т. А. Денисова, у зміст покарання в якості його

структурних елементів входить цілий комплекс правообмежень для засуджених,

закріплених у нормах кримінально-виконавчого права, аналіз яких показує, що вони,

як правило, становлять правила режиму відбування покарання. У режимі

виражається зміст, сутність покарання і властива покаранню (кожному з його видів)

кара. Дотримання правил режиму є основою для виконання і відбування

кримінального покарання, ефективного використання інших засобів виправлення

засуджених. Суворе і неухильне дотримання правил режиму є однаково

66

обов’язковим як для адміністрації виправних установ, так і засуджених. Можна

вивести таку формулу: «без режиму немає покарання» [34, с. 162-163].

За визначенням О.Г. Колба, режим виконання покарання, в якому виражені

сутність і зміст покарання, багатофункціональний за своєю спрямованістю, він має

конкретний зміст, який визначається специфікою покарання [69, с. 48-50].

Повертаючись до поняття режим ми можемо визначити, що саме він повинен

забезпечувати ізоляцію засуджених. Початковим етапом забезпечення надійної

ізоляції засуджених повинно стати проектування та розвиток територіальних

установ ДПтС України. Треба вказати, що досягнення персоналу у цій частині

вельми скромні, оскільки проблема досить складна. По-перше, більшість виправних

колоній побудована в радянський період, а частина УВП – ще за часів царської

Росії. Так, керівництвом ДПтС України неодноразово підкреслювалось, що частина

режимних корпусів у слідчих ізоляторах перебуває у незадовільному технічному або

навіть аварійному стані та не придатна для тримання осіб, узятих під варту.

Більшість будівель і споруд, інженерних мереж установ виконання покарань та

слідчих ізоляторів, які побудовано та введено в експлуатацію понад 50 або навіть

100 років тому, вичерпали свій ресурс. Незадовільний стан інженерно-технічних

засобів охорони та спеціальної техніки, що експлуатуються понад 40 років,

негативно впливає на надійність охорони установ виконання покарань та слідчих

ізоляторів. Натомість, фінансове забезпечення системи на років незалежності

щороку не перевищувало 40% від потреб. Відтак, говорити про проектування й

капітальне будівництво установ з урахуванням іноземного досвіду досить складно.

Здебільш мова йде про переобладнання колоній «казарменого» зразка.

Про невідповідність умов тримання засуджених нормам національного

законодавства та європейським стандартам неодноразово відзначалося в доповідях

Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, а також у доповідях

авторитетних міжнародних інституцій – Комітету ООН проти катувань, Комітету

ООН з прав людини, Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи

нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню.

Зокрема, неодноразово зверталась увага України на переповненість установ

67

виконання покарань, неналежні кількість та якість продуктів харчування, медичну

допомогу, умови перевезення, нестачу денного світла та свіжого повітря,

невиправдані режимні обмеження тощо. Різні аспекти тримання під вартою були

негативно оцінені Європейським судом з прав людини в рішеннях у справах проти

України.

Все таки ми наведемо власне бачення цієї проблеми. По-перше, ми вважаємо,

що робота повинна починатися з урахування розрахунку чисельності засуджених,

яку необхідно прогнозувати мінімум на п’ять років. Засуджені повинні відбувати

покарання в межах своєї області, лише як виключення – в інших установах

(наприклад, колишні правоохоронці). Саме тому на місцеві органи виконавчої влади

необхідно покласти частину відповідальності та матеріальних витрат на капітальне

будівництво чи переобладнання установ. Необхідно провести розрахунки щодо

сучасного технічного обладнання установ на період не менш ніж десять років.

Прогнозування та визначення чисельності засуджених повинно бути основою

для розрахунку передбаченого кадрового складу та затрат на їх утримання. Для

цього потрібно наступне:

1) існуюча загальна чисельність засуджених та персоналу у відповідності з

нормами;

2) плинність чисельності засуджених та їх можливі зміни з урахуванням

зміни законодавства; амністії, помилування, зміни умов виконання покарань тощо;

3) розрахунок фінансових витрат на утримання територіальної системи.

Модернізація об’єктів інженерної інфраструктури та інженерно-технічних

засобів охорони і нагляду, впровадження сучасних технологій з метою створення

багаторівневої системи централізованої охорони і відео- моніторингу, створення

автоматизованих інформаційних та телекомунікаційних систем Державної

пенітенціарної служби України визначена як пріоритетний напрямок Концепцією

державної політики у сфері реформування Державної кримінально-виконавчої

служби України [75]. Зазначимо, що необхідна модернізація системи УВП, а також

приведення матеріально-технічного забезпечення до сучасних вимог, повністю

співвідноситься з міжнародними стандартами. Зважаючи на те, що заходи щодо

68

реформування ДКВС України передбачається здійснити протягом 2012–2017 рр.

часу залишилося обмаль. Між тим, саме вони у своїй більшості змогли б

забезпечити не тільки ізоляцію засуджених, постійний нагляд за ними, а і безпеку

засуджених і персоналу, що також є конче важливим.

Загальновизнано, що режим містить у собі правила: 1) до персоналу

виправних установ, що регламентують його обов’язки і права в сфері режиму; 2) до

засудженого з передбаченням певних правообмежень та заборон [83, с. 172–176].

Ізоляцією особи можна вважати примусове поміщення її у виправну установу

на підставі вироку суду, який вступив у законну силу, позбавлення її права вільного

пересування та обмеження самостійно реалізовувати частину прав. Таким чином, у

разі позбавлення волі відбувається фізичної ізоляції засуджених від суспільства, що

полягає в забезпеченні охорони території, де вони перебувають, необхідності

пересування під конвоєм тощо. Не допускається спілкування засуджених поза

встановленими правилами з особами, які знаходяться на волі. Їм заборонено

порушувати межі житлових і виробничих об’єктів, виходити без дозволу

адміністрації за межі ізольованих ділянок тощо.

Однак фізична ізоляція засуджених носить відносний характер, бо зберігається

їх духовна свобода. Засудженим надається право побачення і можливість

телефонних переговорів, короткострокові виїзди за межі місць позбавлення волі,

вони мають змогу листуватися. Ступінь ізоляції істотно знижується в зв’язку з

використанням засудженими засобів масової комунікації, що забезпечує постійний

духовний вплив суспільства на осіб з метою повернення їх до суспільно корисної

праці. Проте, режим у більшому обсязі, ніж інші заходи, містить у собі примусові,

каральні елементи.

Визначення поняття «рівень безпеки» нас цікавить з декількох причин. По-

перше, це пов’язано із кардинальними змінами політики держави у сфері

застосування покарань. Не поринаючи в історію зазначимо, що раніше діючі КК

УРСР [81] та ВТК УРСР [15] досить чітко визначали, що виправно-трудові установи

поділяються в залежності від виду режиму відбування покарань. Зокрема, на суд

покладався обов’язок при призначенні покарання визначити відповідну установу до

69

якої необхідно направити засудженого для відбування покарання у виді позбавлення

волі. У ст. 13 ВТК УРСР, що мала назву«Види виправно-трудових колоній»

зазначалось: Виправно-трудові колонії поділяються на колонії-поселення для осіб,

які вчинили злочини з необережності, колонії-поселення для осіб, які вчинили

умисні злочини, колонії-поселення для осіб, які твердо встали на шлях виправлення,

колонії загального режиму, посиленого режиму, суворого режиму, особливого

режиму [54, с. 7]. Залежність виду колоній від режиму збереглася до цього часу в

більшості країн колишнього СРСР. Ми вважаємо, що це суттєво негативно вплинуло

на кримінально-виконавчі правовідносини між персоналом та засудженими (нами

виявлена низка негативних прикладів в процесі дослідження діяльності персоналу в

РФ, Республіці Казахстан та ін. – прим. авт. – Павлов В.Г.), але оскільки предмет

нашого дослідження не охоплює цього питання, залишимо його поза межами

роботи. По-друге, вважаємо за необхідне визначити співпорядкування понять

«режим» та «рівень безпеки». Відтак, ми зможемо встановити, що є первинним та

підтвердити власну гіпотезу, що при виконанні та відбуванні покарання у виді

позбавлення волі головним є фізична, психологічна й моральна безпека як

засуджених так і персоналу. Саме безпечність виконання й відбування покарань

досягається неухильним виконанням режиму, тобто заборонами, обмеженням,

заохоченнями та дозволами.

Поняття «безпека» у загальному значенні цього слова не представляє

особливої складності. За визначенням С. І. Ожегова «безпека» – це стан, при якому

відсутня загроза комусь або чомусь [124, с. 38]. Точніше «безпека» – це комплекс

заходів, а також людські і матеріальні ресурси, які призначені для запобігання будь-

якій шкоді життю, здоров’ю та майну громадян [149, с. 40]. Практично аналогічного

значення надається «безпеці» в інших вітчизняних та іноземних юридичних та

кримінологічних словниках [251, с. 207; 193, с. 65].

Оскільки режим перш за все направлений на забезпечення реалізації кари

(мети покарання), він є невід’ємним елементом покарання. Проте кара виражається

лише в тих правилах режиму виконання та відбування покарання, у яких

проявляються правообмеження й заборони, що передбачає покарання у виді

70

позбавлення волі. В інших випадках вимоги персоналу до засуджених не носять

елементів кари, а є лише виховними заходами. До останніх можна віднести, зокрема,

більшу частину обов’язків, зазначених у р. ІІІ Правил внутрішнього розпорядку,

наприклад: дотримуватися розпорядку дня установи виконання покарань,

підтримувати правомірні взаємовідносини з іншими засудженими, персоналом

установи виконання покарань та іншими особами;утримувати в чистоті і порядку

приміщення, дотримуватися санітарно-гігієнічних норм, мати охайний вигляд тощо

[152].

Якщо переглянути зміст режиму, можна встановити, що низка його елементів

спрямована на досягнення безпеки – особистісної, загальнолюдської та

матеріальної. Такими елементами є: охорона засуджених; ізоляція одних груп

засуджених від інших, нагляд за їх поведінкою, організація обшуків, заборона права

користування готівкою і деякими іншими предметами, перевірка житлових і

виробничих зон з метою виявлення підкопів, приладів та ін. приготувань для

вчинення злочинів, своєчасне виявлення й ізоляція осіб, які ведуть паразитичний,

навіть в умовах позбавлення волі, спосіб життя, а також злісних порушників

режиму, і деякі інші. Вказані заходи в змозі забезпечити спеціальну превенцію, але

за умови сумлінного виконання своїх прав та обов’язків усіма суб’єктами

кримінально-виконавчих правовідносин. Одночасно, елементи режиму, які

заподіюють обмеження, позбавлення і певні страждання засудженому, виконують

задачу загальної превенції, тому що страх перед несприятливими наслідками після

вчинення злочину впливає на громадян з нестійкою поведінкою. І хоча останнє

твердження є вельми спірним, особливо відносно неодноразово судимих осіб, для

правопорушників, що засуджуються вперше, а також для деяких інших осіб страх

перебування в місцях позбавлення волі дає стримуючий ефект. Зокрема, це

пов’язано із чисельними порушеннями прав людини.

У 1997 р. Україна ратифікувала Європейську Конвенцію по запобіганню

тортур та нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Механізмом перевірки дотримання вимог Конвенції країною є періодичні візити

Комітету по запобіганню тортур, які відбуваються до країни раз на чотири роки.

71

Метою відвідувань кожного з них є виявлення порушень прав людини та допомога в

їх усуненні. Щороку під час візиту до України делегація неодноразово фіксує

чисельні скарги щодо фізичного глуму над особами позбавленими волі. Головним

чином ув’язненні скаржилися на побиття ногами, кулаками та бійки із

застосуванням гумових палиць. Проте, низка скарг стосувалася більш жорстоких

форм нелюдського поводження, таких як: електричний шок; підпалення

запальничкою; асфіксія у результаті надівання протигазу чи пластикового пакету на

голову ув’язненого; побиття у наручниках або підвішеного за руки чи ноги (способи

відомі як «слон», «ластівка», «папуга»); биття по ступням ніг. У багатьох випадках

жорстокість поводження членами Комітету розглядалась як пряме порушення прав

людини прирівняне до тортур [187; 188; 189; 202].

Перелік документів можна було б продовжувати, але нас більше цікавлять

превентивні механізми проти катувань і жорстокого поводження із засудженими. З

цього приводу нами було вивчено досвід пострадянських країн (Азербайджану,

Білорусії, Вірменії, Грузії, Казахстану, Молдови, Російської Федерації), частини

країн Євросоюзу, зокрема, Естонії, Німеччини, Польщі, Франції, Чехії). Особливої

уваги заслуговує також досвід Норвегії, Фінляндії та Швеції. На підставі аналізу

міжнародного досвіду можна вказати, що найбільш впливовими в превентивній

діяльності проти катувань і жорстокого поводження із засудженими є:

1) забезпечення прозорості діяльності кримінально-виконавчої системи,

передбачення обов’язкових візитів представників держави, зокрема, народних

обранців, органів місцевого самоврядування, прокуратури тощо;

2) регулярне відвідування УВП різного рівня безпеки уповноваженим з

прав людини (омбудсменом), а також його представниками;

3) залучення громадських організацій правозахисного спрямування до

моніторингу УВП; виявлення фактів катувань і жорстокого, нелюдського

поводження із засудженими; надання правової допомоги засудженим, у тому числі,

написання скарг та захист інтересів;

4) залучення представників релігійних організацій;

72

5) створення окремого спеціального органу при Міністерстві юстиції з

повноваженнями контролю за дотриманням законності, право і свобод засуджених

та персоналу.

Наші висновки підтверджуються й подібними твердженнями інших

дослідників, зокрема, Ю. Л. Бєлоусовим, В. О. Гацелюком, К. Б. Левченко, О. А.

Мартиненком [120], Я. Малец [106] та ін. Як видається, такі кроки були б корисними

для сучасної кримінально-виконавчої системи України, що в повній мірі відповідає

вимогам європейської спільноти та демократичним началам, за якими прагне жити

Україна.

Розглядаючи правовідносини між персоналом та засудженими при

забезпеченні вимог режиму й рівня безпеки в установах виконання покарань,

необхідно зазначити, що низка наукових праць була присвячена виконанню

режимних вимог засудженими, на що нами вказувалося у попередньому розділі.

Автори побічно торкалися обов’язків персоналу, проте не встановили його

визначальну роль та місце в системі кримінально-виконавчих правовідносин. Тому

ми зосередимо увагу саме на організаційно-правових питаннях діяльності

персоналу. На наш погляд, при виконанні режимних вимог і забезпеченні

відповідного рівня безпеки в УВП необхідним є:

1. Суворе дотримання принципу верховенства права, що включає законність,

справедливість та гуманне ставлення до засудженого.

2. Точна правова регламентація режиму відбування покарання у виді

позбавлення волі.

3. Можливість застосування заходів заохочення для стимулювання

правомірної поведінки засуджених та примусових заходів у випадку порушень або

недотримання правил засудженими.

4. Реалізація правил безпеки та режиму учасниками кримінально-виконавчих

правовідносин, а саме, персоналом УВП та засудженими.

Розглянемо кожну із зазначених ознак.

Згідно ст. 5 КВК України принцип законності є одним із принципів, на яких

ґрунтується кримінально-виконавче законодавство, виконання і відбування

73

покарань. До інших принципів ст. 5 КВК відносить такі принципи: невідворотності

виконання і відбування покарань, справедливості, гуманізму, демократизму, рівності

засуджених перед законом, поваги до прав і свобод людини, взаємної

відповідальності держави і засудженого, диференціації та індивідуалізації

виконання покарань, раціонального застосування примусових заходів і

стимулювання правослухняної поведінки, поєднання покарання з виправним

впливом, участі громадськості в передбачених законом випадках у діяльності

органів і установ виконання покарань. Всі вони між собою взаємозв’язані, тому

порушення одного з принципів неминуче призводить до порушення іншого чи

навіть кількох інших принципів, а отже і до порушень законних прав та інтересів

засуджених.

Положенням про ДПтС України передбачено, що однією з функцій цієї

служби є контроль за дотриманням прав людини і громадянина, вимог

законодавства щодо виконання і відбування кримінальних покарань, реалізацією

законних прав та інтересів засуджених і осіб, узятих під варту. Згідно ст. 3 цього

закону правовою основою діяльності КВС України є Конституція України, цей та

інші закони України, акти Президента і Кабінету міністрів України, чинні

міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою

України, а також видані відповідно до них нормативно-правові акти центрального

органу виконавчої влади з питань виконання покарань.

Принцип законності проявляється у забезпеченні верховенства закону взагалі і

закону, який регулює виконання покарання зокрема, та передбачає його пріоритети

перед іншими нормативними актами в цій сфері. Загалом, акцентуємо увагу на

такому:

1. Правовою основою діяльності органів і установ виконання покарань є

Конституція України, Закон України «Про Державну кримінально-виконавчу

службу України», КВК України та інші закони України, акти Президента України,

Кабінету міністрів України, а також чинні міжнародні договори.

74

2. Персонал КВС, в т.ч. посадові і службові особи виправних колоній,

зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені

Конституцією та законами України.

3. На персонал виправних колоній при виконанні покарань покладається

обов’язок забезпечення законності, підтримання правопорядку у КВУ, додержання

прав і законних інтересів засуджених.

4. Засуджені зобов’язані неухильно додержуватись Конституції України та

законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

5. На засуджених не можуть покладатись правоохоронні функції. Їх обов’язок

– не порушувати встановлені порядок і правила відбування покарання.

6. Ніхто (в т.ч. засуджені до позбавлення волі) не можуть бути примушені

робити те, що не передбачене законодавством.

Наступною вимогою є точна правова регламентація режиму відбування

покарання у виді позбавлення волі. Нами встановлено, що поняття режиму та

безпеки визначені у кримінально-виконавчому законодавстві. На цій законодавчій

основі Міністерством юстиції розроблені та затверджені Правила внутрішнього

розпорядку установ виконання покарань. Загалом, вони відповідають встановленим

до такого документу вимогам, проте, мають окремі вади, що провокує

правопорушення як з боку персоналу, так і з боку засуджених, а в деяких випадках

унеможливлює їх виконання.

На оперативних нарадах, що проводяться керівництвом ДПтС України

постійно наголошується на неприпустимості відхилень від вимог законодавства

України, правил, що встановлені для персоналу та засуджених в процесі виконання

та відбування покарань. Проте, як показує практика, правова регламентація режиму

відбування покарання у виді позбавлення волі досить часто порушується обома

суб’єктами правовідносин. Такі порушення, з одного боку, викликані неналежним

ставленням персоналу до виконання покладених обов’язків, порушенням

відповідних керівних документів, приписів та настанов, з іншого – провокуються

самими засудженими.

75

Нами згадувалось, що в залежності від того наскільки власні повноваження

знаходяться у адміністрації або у засуджених, настільки можна визначити реальний

рівень безпеки виправної установи. Наведемо лише декілька прикладів, зокрема, з

життєдіяльності «ФКУ ВК-6», що більш відома за своєю неофіційною назвою

«Чорний дельфін», так звана «біла зона»(виправна колонія особливого режиму для

засуджених до довічного позбавлення волі у місті Соль-Ілецьку Оренбурзької

області РФ); «ФКУ ВК-№2», більш відома за своєю неофіційною назвою «Білий

лебідь»(виправна колонія особливого режиму з найбільш суворими умовами

тримання, в першу чергу тих, що засуджені до покарання у виді довічного

позбавлення волі,розташована у м. Солікамську Пермського краю РФ); «ФКУ ВК-

№13», у якій утримуються засуджені, колишні працівники суду та правоохоронних

органів (виправна колонія загального режиму, розташована у м. Нижній Тагіл

Свердловської області РФ).

«ФКУ ВК-6» або «біла зона» історично формувалася як установа у яку для

перевиховання направлялися найбільш небезпечні злочинці. На адміністрацію

покладалося суворе виконання усіх приписів, а також жорсткі засоби протидії

злочинності. Усі дії засуджених повністю підконтрольні персоналу. Режим

тримання засуджених передбачає максимальну ізоляцію від контактів між

засудженими та персоналом. Зазвичай засуджені утримуються по 2 – 4 особи, хоча є

й такі, що утримуються в одиночних камерах (наприклад, відомий канібал В.

Ніколаєв). Розмір камер складає 4,5 квадратних метри, засуджені відгороджені від

дверей та вікон масивними стальними ґратами, у зв’язку з чим камера фактично

являє собою аналог клітки. З мотивів безпеки, відстань від стіни до ґрат складає

приблизно один метр, у зв’язку з чим засуджені не можуть впритул підійти до вікна

та дверей. З цією ж метою доволі специфічно спроектовані й вікна у камерах. З них

можна бачити лише частину неба. Це зроблено для того, щоб засуджені не могли

бачити двір колонії та інші споруди на її території, а, відтак, і не могли чітко

розробити план втечі. Для засуджених передбачене носіння спеціального одягу

єдиного зразку, вони перебувають під постійним відео наглядом, світло в камерах не

вимикається ніколи, а кожних 15 хвилин камери оглядають чергові офіцери. При

76

виході з камери засудженого обов’язково супроводжують не менше трьох конвоїрів

та кінолог з собакою. Усі дії засуджених здійснюються лише з дозволу та по команді

наглядача (молодшого інспектора), а будь-які інші заходи – під наглядом не менш

ніж трьох співробітників. На відміну від інших УВП масові заходи за участю

засуджених, наприклад, спортивні змагання або перегляд кінофільмів, не

здійснюються загалом [197].

Історія існування «ФКУ ВК-№2»(«Білий лебідь») починається з 1938 р., коли

в ній утримувались виключно політичні засуджені, в основному –

священнослужителі. У 1955 р. політичних засуджених було переведено у колонію,

розташовану у Мордовії, а «Білий лебідь» перетворився на місце тримання

кримінальних злочинців[107, с. 19]. Незважаючи на публікації стосовно того, що в

установі з 1980 р. успішно підлягають перевихованню«злодії у законі» з території

усього колишнього СРСР та активну протидію злочинним авторитетам з боку

адміністрації [244; 52], за непоодинокими даними ізоляція «авторитетів» та

концентрація в одній установі призвели до того, що зовнішнє керівництво хоча й

належить адміністрації, внутрішня влада розподілена між найбільш авторитетними

тюремними авторитетами. Вони мають зв’язки із зовнішнім світом, отримують так

званий «підігрів», а саме, продукти, наркотики, алкоголь. І хоча Солікамська

виправна колонія може вважатись одним з типових зразків пенітенціаріїв з найбільш

суворими умовами тримання засуджених, регламентація суворості

підпорядковується неписаним тюремним правилам.

Протилежним прикладом може слугувати «ФКУ ВК-№13» Свердловської

області (стара назва УЩ-349/13), ліміт наповнення 1921 місце, включаючи дільницю

колонії-поселення для засуджених, переведених на покращенні умови тримання на

70 місць [53]. Поведінку засуджених, колишніх працівників суду та правоохоронних

органів, які відбувають покарання у виправній колонії загального режиму можна

назвати зразковою, оскільки засуджені практично не допускають порушень й

навчені бути дисциплінованими. Треба відзначити, що виконання правила

розпорядку є обов’язковими для виконання як засудженими так і адміністрацією.

77

Назву «Червона зона» установа й заслужила тим, що адміністрація повністю

підпорядкувала діяльність власним повноваженням.

За свідченнями Т.А. Денисової особливістю цієї установи є й система нагляду,

контролю й охорони. Оскільки колишні правоохоронці обізнані в подібних об’єктах,

охорону несуть особи, що мають проходити сувору попередню службову перевірку.

Зовні установу оточують декілька рядів загорожі з колючою проволокою. Крім того,

охорону несуть спеціально навчені собаки, а камери спостереження за живими та

неживими об’єктами розташовані по всьому периметру колонії. Персонал установи,

який безпосередньо працює із засудженими підбирають з найбільш надійних

кандидатів з вищою освітою, як правило, юридичною. Перед прийомом на службу

кожен працівник обов’язково проходить ретельну перевірку, яка включає не лише

вивчення особистих характеристик та його стану здоров’я, а й перевірку його рідних

та близьких. Обов’язковою умовою є співбесіда з психологом. Враховуючи

обстановку, в якій доведеться нести службу працівникам установи, з ними постійно

працюють особи зі спецвідділу по особовому складу. Начальник установи

полковник в/с Магеррамов Аждар Сахиб-огли, неодноразово підкреслював на

службових заходах (джерела нами не вказуються, оскільки зберігаються з грифом

«таємно»– прим. авт. – Павлов В.Г.), що сьогоднішні засуджені та працівники

установи мають усі матеріально-побутові умови й соціальні пільги, які допомагають

вирішувати проблемні питання. Зокрема, в установі є високотехнологічна й

рентабельна виробнича інфраструктура. Розвинута низка сільськогосподарських

підприємств. Увесь персонал забезпечений житлом. Для співробітників та

засуджених є власний оздоровчий комплекс, функціонує православний храм,

вирішені медико-санітарні проблеми тощо.

В українських установах «розподіл повноважень» між персоналом та

спецконтингентом не так яскраво виражений, але тенденція про яку ми зазначали

вище, зберігається. Вражаючими є факти беззаконня, що відбувалися в

Хмельницькій, Донецькій та Житомирській областях. Незважаючи на те, що ДПтС

України постійно звітує про успіхи та досягнення в утриманні засуджених, їх

78

виправлені та ресоціалізації, правозахисники, засуджені, їх родичі та ін. зазначають

факти нелюдського поводження з тими хто відбуває покарання.

Так, адміністрація Замкової виправної колонії № 58 (м. Ізяслав Хмельницької

області) вказує, що в установі витримані усі вимоги до житлових приміщень, а для

проведення психокорекційної роботи, надання психологічної допомоги

спецконтингенту функціонує сучасна кімната психоемоційного розвантаження,

облаштування та технічне обладнання якої відповідає сучасним вимогам. Натомість,

правозахисник Г. Жердев розкриває причини, чому в установі відбуваються постійні

масові заворушення: «Оказывается, есть в тюремном аду места особо адские.

Пожалуй, самой худшей репутацией в Украине пользуется так называемая

«изяславская зона» - Замковая исправительная колония №58, расположенная в

городе Изяслав Хмельницкой области. Колония эта расположена в бывшем здании

монастыря. В монастырских подвалах оборудован карцер и «одиночки» —

помещения камерного типа. Всего 64 камеры. Фактически, это камеры для

смертников. В них всегда холодно и сыро, по камерам бродят крысы, света

практически нет, потому что напряжение в электросети в колонии всегда ниже

нормы. В этих камерах, летом в воде, зимой практически в снегу заключенные,

особо ненавидимые администрацией живут месяцами, а иногда и годами. Точнее, не

живут, а умирают. В основном от туберкулеза. Иногда от побоев лагерной

администрации. Кормят осужденных такими помоями, которые отказываются есть

даже свиньи, выход - голодовка.Потому что в Изяславской колонии Законы

Украины не действуют. Там действует свой внутренний распорядок и приказы

начальника колонии – подполковника Хомякова и его заместителя Василюка.Выход

из колонии для заключенного только один – на тюремное кладбище» [43].

Негативним прикладом можуть бути факти з установ Житомирської,

Дніпропетровської та Донецької областей, коли фактичне керування колоніями

переходило до тюремних авторитетів, що в подальшому призводило до масової

непокори діям адміністрації, так званих бунтів («голодних», «виробничих» тощо), а

також намагань силоміць покинути установу через втечу.

79

Зокрема, Бердичівська виправна колонія №70, збудована ще за часів

імператриці Катерини ІІ і виконувала функції пересильної тюрми. Колонія

максимального рівня безпеки з плановим наповненням 760 осіб, відбувають

покарання чоловіки, засуджені за умисні особливо тяжкі злочини, а також чоловіки,

переведені з колоній середнього рівня безпеки за допущені злісні порушення

режиму тримання та засуджені, які скоїли злочини під час відбуття покарання. В

окремому секторі тримаються засуджені до довічного позбавлення волі.

Адміністрацією до 2014 р. зазначалося, що установа працює в плановому режимі.

Для виховання засуджених є всі відповідні умови. Одночасно, через недбалість та

невиконання службових обов’язків більша частина повноважень персоналу було

передано злочинним авторитетам. Зрештою, при намаганні повернути собі владу,

адміністрація почала застосовувати силу. Натомість почався «голодний бунт», а

близько 30 в’язнів перерізали собі вени на знак протесту. Влітку масові заворушення

призвели до того, що ДПтС України було прийняте єдине правильне рішення про

введення на територію колонії спецпідрозділу, а згодом замінено начальника

установи [110].

Загальновідомо, що певна частина засуджених страждає тими або іншими

видами захворювань (туберкульоз, психічні відхилення, СНІД, венеричні або інші

загальні хвороби). Особливу небезпеку представляють засуджені з психічними

відхиленнями. Слід враховувати, що неналежні умови утримання, обмеженість

побутових, медичних, виробничих умов, сприяють не тільки розповсюдженості

захворювань в установах виконання покарань, а й виходу їх за межі даних установ.

До того ж, розлади здоров’я відбиваються й на поведінці засуджених, що

відрізняється агресивністю, конфліктністю, схильністю до нових протиправних

вчинків.

Найбільше інформації про стан справ в УВП правозахисники, родичі та

близькі засуджених, отримують через Тюремний портал громадської правозахисної

організації «Донецький Меморіал» [224] та Форум Єдиного простора СК України. В

них неодноразово піднімались питання про чисельні порушення закону, наприклад,

у виправній колонії №26 (м. Жовті Води Дніпропетровської області) тощо.

80

Таким чином, ще раз можемо наголосити, що необхідна точна й повна

регламентація режиму виконання та відбування покарання не тільки для

забезпечення безпеки виправної установи, а й для ефективного використання інших

засобів виправлення засуджених.

Нами підтримуються думки з приводу того, що суворе і неухильне

дотримання правил режиму є однаково обов’язковим як для адміністрації виправних

установ, так і засуджених [150; 192]. Закріплені у КВК та в інших нормативно-

правових актах права засуджених повинні кореспондуватися з обов’язком персоналу

виправної колонії забезпечити або не порушувати права засуджених, а також

сприяти їх реалізації в порядку, передбаченому чинними нормативно-правовими

актами.

Діючи відповідно до вимог ст. 4, ч. 4 ст. 14, п.п. 1, 2, 3, 8, 15 ч.1 ст.18 Закону

України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України», персонал

виправних колоній зобов’язаний «забезпечити дотримання прав людини і

громадянина, реалізацію законних прав та інтересів засуджених…». У той же час на

персонал виправних колоній покладається обов’язок контролювати належне

виконання засудженими їх обов’язків і дотримання передбачених законом заборон.

На допомогу цього могла б стати прогресивна система відбування покарання.

На посадових осіб, визначених ст. 135 КВК України, покладається обов’язок в

установленому законом порядку застосовувати до засуджених заохочення і

стягнення, а також інші заходи для стимулювання правослухняної поведінки

засуджених. Таким чином, невід’ємною складовою частиною прогресивної системи

відбування покарання є інститут зміни умов тримання засуджених до позбавлення

волі в межах однієї колонії. На нормативному рівні функціонування інституту зміни

умов тримання засуджених до позбавлення волі в межах однієї колонії закріплено у

ч.1 ст. 100 КВК України, яка передбачає, що залежно від поведінки засудженого і

ставлення до праці та навчання умови відбування покарання можуть змінюватися в

межах однієї колонії або шляхом переведення до колонії іншого виду.

Проте, існує низка питань, що стосуються не заохочення засуджених до

правослухняної поведінки, а навпаки, пов’язуються з погіршенням статусу

81

засудженого, що безпосередньо пов’язано з погіршенням умов та режиму

відбування покарання. Так, прикладом є те, що закріплену у ч. 4 ст. 94 КВК України

норму, яка передбачає можливість переведення з дільниці КДіР відразу до дільниці

ПК засуджених, які під час перебування у дільниці КДіР виявили високий ступінь

соціально-педагогічної занедбаності і потяг до продовження протиправної

поведінки навряд чи можна назвати обґрунтованою та гуманною. Така зміна умов

тримання тягне за собою збільшення обсягу правообмежень для засудженого. Адже

детально і об’єктивно вивчити особистість засудженого та його наміри за 14 діб

перебування засудженого у дільниці КДіР (навіть з урахуванням даних, отриманих

під час попереднього ув’язнення під варту) для того щоб прийняти обґрунтоване та

законне рішення практично неможливо, і тому ця норма містить у собі потенційну

небезпеку безпідставного погіршення правового становища засудженого. На нашу

думку, існування такої норми у КВК України взагалі суперечить змісту та основним

принципам прогресивної (висхідної) системи відбування покарання, яка передбачає

поступове зменшення (або збільшення) обсягу встановлених правообмежень в

залежності від поведінки засудженого і його ставлення до праці. В даному ж

випадку, ми лише через 14 діб перебування засудженого у виправній колонії

приймаємо рішення про суттєве погіршення його правового становища і минаючи

дільницю ресоціалізації одразу переводимо засудженого до дільниці ПК. Крім того,

жодної критики не витримує і сформульована у ч. 4ст.94 КВК України підстава для

здійснення такого переведення: виявлення засудженим під час перебування у

дільниці КДіР високого ступеню соціально-педагогічної занедбаності і потягу до

протиправної поведінки. Навряд чи цю громіздку і незрозумілу для пересічного

громадянина (а тим більш і для засудженого) психолого-педагогічну конструкцію

можна назвати правовою підставою для зміни умов тримання засуджених у бік їх

погіршення. Хоча як свідчить практика, ця норма широко використовується

адміністрацією виправний колоній й може спонукати останніх до корупційних дій.

Відповідно до ч.ч. 1, 6 ст. 94 КВК України у виправних колоніях мінімального

та середнього рівня безпеки створюються дільниці соціальної реабілітації,

утримуються засуджені, переведені з дільниць КДіР та ресоціалізації, в порядку,

82

передбаченому КВК України. Ч.1 ст. 99 КВК України уточнює, що у дільницях СР

тримаються: а) вперше засуджені до позбавлення волі за злочини вчинені з

необережності, злочини невеликої та середньої тяжкості; б) засуджені, переведені з

дільниці ресоціалізації. Отже засуджені першої категорії направляються до дільниці

СР з дільниці КДіР (і це не є зміною умов тримання), а всі інші – переводяться з

дільниці ресоціалізації в порядку зміни умов тримання, який закріплений у ч.1

ст.101 КВК України. Обсяг прав, якими користуються засуджені у дільниці СР

закріплено у ч. 2 ст. 99 КВК України і їх аналіз свідчить про суттєве зменшення

обсягу встановлених правообмежень при переведенні засудженого з дільниці

ресоціалізації до дільниці СР. Особливості розміщення засуджених у дільниці СР

регулюються п.14 Правил [152,с. 268-269]. Ці дільниці, як правило розташовуються

за межами охороняємої зони виправної колонії.

Якщо ми для порівняння проаналізуємо норми ВТК України та Правил 2000р.,

які регламентували діяльність виправно-трудових колоній-поселень і зокрема

регулювали умови та порядок відбування покарання засудженими у виправно-

трудових колоніях-поселеннях, підстави і порядок переведення засуджених до

установ цього виду (ч. 3 ст. 14, ч. 2 ст. 15, ст. 16, ч. 2 ст. 21, ч. 2 ст. 39, ч. 5 ст. 41, ч. 2

ст. 42, ч. 3 ст. 45, ст.ст. 46-47 ВТК України та п.п. 8, 17, 18.1, 40, 53 Правил 2000р.),

то дійдемо висновку, що дільниця СР за КВК України – це прямий аналог виправно-

трудової колонії-поселення (або її дільниці при виправно-трудовій колонії

загального, посиленого або суворого режиму) за ВТК України. Отже законодавець,

ліквідувавши виправно-трудову колонію-поселення як вид установи, натомість

передбачив у КВК України створення у виправних колоніях мінімального і

середнього рівня безпеки дільниць соціальної реабілітації з такими же умовами

тримання і аналогічним обсягом прав для засуджених. Враховуючи те, що за КВК

України дільниця СР стала структурним підрозділом виправної колонії,

законодавець дещо спростив і порядок переведення засудженого в такі умови

тримання. Так, якщо за ВТК України переведення засуджених з виправно-трудової

колонії до колонії-поселення (або навпаки) в порядку зміни умов тримання

здійснювалося за постановою суду і належало до інституту зміни умов тримання

83

шляхом переведення до іншої колонії іншого виду режиму, то за КВК України

переведення засудженого з дільниці ресоціалізації до дільниці СР (або з дільниці СР

до дільниці ресоціалізації чи дільниці ПК) є елементом інституту зміни умов

тримання в межах однієї виправної колонії і здійснюється в порядку, передбаченому

ч.2 ст.100 КВК України – за клопотанням начальника відділення СПС постановою

начальника колонії, погодженою із спостережною комісією. Отже, ніяких

кардинальних змін і принципово нових положень для ефективного стимулювання

правомірної поведінки засудженого та його прагнення до виправлення створенням

дільниці СР законодавець не запровадив.

Разом з тим, неможна залишити поза увагою той факт, що у свій час із

запровадженням КВК України структурної дільниці СР, в окремих виправних

колоніях виникли проблеми з можливістю засуджених реалізувати своє право на

зміну умов тримання в межах однієї виправної колонії шляхом переведення з

дільниці ресоціалізації до дільниці СР. Такі проблеми були характерні для тих

окремих виправних колоній, у яких в силу певних причин (у 8 установах і до цього

часу) не обладнані дільниці СР (які повинні розташовуватися поза межами

охороняємої зони) або взагалі відсутня можливість обладнання такої дільниці.

Такий стан справ призводить до численних обґрунтованих скарг засуджених у різні

інстанції щодо порушення їх законних прав і інтересів. Вважаємо, що для

розв’язання цієї проблеми необхідно таких засуджених переводити до дільниць СР

інших виправних колоній того ж рівня безпеки (по можливості – в межах регіону

відбування покарання), закріпивши підстави і порядок такого переведення у КВК

України та відомчих актах Департаменту, оскільки законодавець виникнення такої

ситуації не передбачав.

Аналогічна проблема існує і для засуджених, які згідно з ч.3 ст.18 КВК

України залишені у слідчих ізоляторах (СІЗО) для роботи з господарського

обслуговування діяльності цих установ, оскільки дільниці СР при СІЗО не

обладнуються.

Наступна ізольована дільниця виправної колонії – це дільниця посиленого

контролю (ПК). Утворення цієї дільниці та порядок тримання у ній засуджених

84

передбачені у ч.ч. 1, 4 ст. 94, ст. 97 КВК України. Зокрема ст. 97 КВК України

передбачає, що у дільниці ПК виправних колоній мінімального рівня безпеки із

загальними умовами тримання і виправних колоній середнього рівня безпеки

засудженим встановлюється режим, передбачений у виправній колонії

максимального рівня безпеки, а засуджені у дільниці ПК виправних установ

максимального рівня безпеки тримаються у приміщеннях камерного типу. Крім

того, відповідно до п. 16 Правил у дільниці ПК виправних колоній засуджені

тримаються в умовах суворої ізоляції окремо від інших засуджених, у спеціально

обладнаних приміщеннях (камерах) [152,c. 270-271]. Як ми вже зазначали вище, у

цій структурній дільниці встановлюється найбільший обсяг правообмежень, і тому

переведення засудженого до дільниці ПК з будь-якої іншої дільниці обов’язково

погіршує його правове становище.

Аналіз ч. 4 ст. 94 КВК України свідчить, що у дільниці ПК можуть триматися:

1) засуджені, які під час перебування у дільниці КДіР виявили високий ступінь

соціально-педагогічної занедбаності і потяг до продовження злочинної поведінки; 2)

засуджені, які не проявили готовності до самокерованої соціально-правомірної

поведінки і переведені з інших дільниць у порядку, встановленому КВК України. На

основних недоліках законодавчої конструкції першої частини цієї норми, яка надає

можливість для переведення засуджених до дільниці ПК безпосередньо з дільниці

КДіР ми вже зупинялися вище. Стосовно ж другої частини норми, закріпленої у ч. 4

ст. 94 КВК України необхідно зауважити наступне. По-перше, знову таки,

закріплена у ній психолого-педагогічна конструкція «які не проявили готовності до

самокерованої соціально-правомірної поведінки» не витримує жодної критики і не

може бути визнана правовою підставою для зміни умов тримання засуджених у бік

їх погіршення. По-друге, проаналізуємо, з яких саме інших дільниць виправної

колонії законодавець дозволяє переводити засуджених до дільниці ПК. Для цього

необхідно звернутися до ст. 101 КВК України (Переведення засуджених), ч. 3 якої

містить наступну норму: «Засуджені, які злісно порушують режим відбування

покарання можуть бути переведені: з дільниці соціальної реабілітації до іншої

дільниці; з колонії середнього рівня безпеки чи звичайного жилого приміщення

85

колонії максимального рівня безпеки в приміщення камерного типу колонії

максимального рівня безпеки». Тлумачення цієї норми дозволяє дійти висновку, що

в порядку зміни умов тримання в межах однієї виправної колонії за злісне

порушення режиму відбування покарання засуджений може бути переведений з

дільниці СР до дільниці ПК, або з дільниці СР до дільниці ресоціалізації. Таким

чином аналіз ч. 4 ст. 94 та ч. 3 ст. 101 КВК України свідчить, що «іншою

дільницею», з якої засуджений може бути переведений до дільниці ПК у

встановленому КВК України порядку, законодавець визнає лише дільницю

соціальної реабілітації і підставою для цього є злісне порушення режиму відбування

покарання, а не «відсутність готовності до самокерованої соціально-правомірної

поведінки».

Наведена вище конструкція ч. 3 ст. 101 КВК України виключає на

законодавчому рівні можливість переведення до дільниці ПК засуджених, які

утримуються у дільниці ресоціалізації і злісно порушують режим відбування

покарання. Хоча практика свідчить про протилежне, оскільки більшість засуджених

переводяться до дільниці ПК в порядку зміни умов тримання саме з дільниць

ресоціалізації виправних колоній. При цьому адміністрація виправних колоній

керується лише відомчим підзаконним нормативним актом – Правилами

внутрішнього розпорядку, п. 84 яких (Порядок зміни умов тримання засуджених у

межах однієї виправної колонії) на відміну від КВК України дійсно містить норму,

яка передбачає можливість переведення засуджених з дільниці ресоціалізації до

дільниці ПК за злісне порушення режиму відбування покарання. Викладене

свідчить, що чинний КВК України потребує негайного внесення відповідних змін,

оскільки здійснюючи таке переведення адміністрація виправних колоній фактично

порушує закон.

Декілька слів необхідно сказати і з приводу передбаченої у ч. 3 ст. 101 КВК

України можливості переведення засудженого за злісне порушення вимог режиму із

дільниці СР відразу до дільниці ПК. На нашу думку така зміна умов тримання буде

суперечити основним принципам прогресивної системи відбування покарання.

Дійсно, у такому випадку ми переводимо засудженого із напіввільних умов

86

тримання у дільниці соціальної реабілітації в умови суворої ізоляції дільниці ПК,

минаючи при цьому проміжні між ними умови тримання, які встановлюються у

дільниці ресоціалізації. Було б більш доцільним спочатку перевести засудженого з

дільниці СР до дільниці ресоціалізації, і лише у випадках подальшого злісного

порушення вимог режиму відбування покарання у цій дільниці, переводити його в

порядку зміни умов тримання до дільниці ПК.

Також необхідно підкреслити, що зміна умов тримання шляхом переведення

до дільниці ПК не може бути застосована до жінок, засуджених до позбавлення волі

з наступних підстав. Відповідно до ч. 1 ст. 97 КВК України у дільницях ПК

виправних колоній мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання та

виправних колоній середнього рівня безпеки встановлюється режим, передбачений

для тримання засуджених у виправній колонії максимального рівня безпеки. Проте

ч. 2 ст. 18 КВК України передбачає, що засуджені жінки можуть відбувати

покарання лише у виправних колоніях мінімального і середнього рівня безпеки, що

виключає можливість їх тримання в умовах, які встановлюються у виправних

колоніях максимального рівня безпеки.

Суттєвим недоліком чинного кримінально-виконавчого законодавства є те, що

ані КВК України, ані Правила не встановлюють мінімального строку, після відбуття

якого засуджений може бути переведений з дільниці ПК до дільниці ресоціалізації.

Варто зауважити, що відсутність чіткої законодавчої регламентації такого

мінімального терміну створює небезпеку для можливих зловживань з боку

адміністрації окремих виправних колоній внаслідок безпідставного тримання

засудженого на протязі тривалого строку у дільниці ПК.

Запровадження дільниці ПК у виправних колоніях можна вважати новацією

КВК України, оскільки аналогічних умов тримання ВТК України не передбачав.

Проте на нашу думку, запровадження окремої дільниці ПК в структурі виправної

колонії навряд чи можна визнати достатньо обґрунтованим і необхідним, оскільки

адміністрація виправної колонії наділена достатнім арсеналом засобів для

здійснення впливу на злісних порушників режиму утримання, який включає в себе

87

можливість застосування заходів стягнення у виді поміщення до дисциплінарного

ізолятора або притягнення до кримінальної відповідальності за ст. 391 КК України.

З огляду на викладене можна дійти висновку, що запроваджуючи у КВК

України систему структурних дільниць та регламентуючи порядок зміни умов

тримання в межах однієї виправної колонії, законодавець обрав для себе найбільш

легкий шлях і обмежився лише тим, що дещо трансформував прямо запозичені з

ВТК України та Правил 2000р. норми різних інститутів. Новацією КВК України у

сфері розглядуваного інституту можна вважати лише створення дільниці ПК, що на

нашу думку, погіршує правове становище засудженого. В цілому ж, закріплений у

КВК України інститут зміни умов тримання в межах однієї виправної колонії не

передбачає принципово нової системи ефективних стимулів для законослухняної

поведінки засуджених, їх сумлінного ставлення до праці та прагнення до

виправлення у порівнянні з нормами ВТК України.

Оскільки наведений вище аналіз норм КВК України свідчить, що чинне

законодавство, яке регулює інститут зміни умов тримання в межах однієї виправної

колонії потребує подальшого вдосконалення, пропонуємо, з урахуванням

викладеного внести до КВК України наступні зміни і доповнення:

1. Ч. 4 ст . 94 КВК України викласти у наступній редакції:

«У дільниці посиленого контролю тримаються засуджені чоловіки, переведені

з дільниці ресоціалізації за злісне порушення режиму відбування покарання в

порядку, встановленому цим Кодексом».

2. Ч. 4 ст. 97 КВК України викласти у наступній редакції:

«Засуджений переводиться з дільниці посиленого контролю до дільниці

ресоціалізації в порядку, встановленому цим Кодексом не раніше ніж через шість

місяців перебування у дільниці посиленого контролю за умови відсутності у нього

стягнень».

3. Ч. 2 ст. 100 КВК викласти у наступній редакції:

«Зміна умов тримання в межах однієї колонії здійснюється за клопотанням

начальника відділення соціально-психологічної служби постановою начальника

колонії, погодженою із спостережною комісією і полягає в переведенні засуджених:

88

з однієї структурної дільниці колонії до іншої; з приміщень камерного типу у

звичайні житлові приміщення, або із звичайних житлових приміщень до приміщень

камерного типу виправних колоній максимального рівня безпеки. Не є зміною умов

тримання переведення засуджених з дільниці карантину, діагности і розподілу до

іншої дільниці колонії».

4. Назву ст.101 КВК України викласти наступним чином: «Підстави та

порядок зміни умов тримання засуджених до позбавлення волі».

5. Доповнити ч. 1 ст.101 КВК України реченням наступного змісту:

«Засуджені, які відповідно до ч.3 ст.18 КВК України залишені для роботи з

господарського обслуговування у слідчих ізоляторах, а також засуджені, які

відбувають покарання у виправних колоніях мінімального і середнього рівня

безпеки, в яких відсутні дільниці соціальної реабілітації, в порядку зміни умов

тримання переводяться до дільниць соціальної реабілітації інших виправних колоній

відповідного рівня безпеки в порядку, встановленому цим Кодексом».

6. Першу частину речення у ч. 3 ст. 101 КВК України викласти у наступній

редакції: «Засуджені, які злісно порушують режим відбування покарання, можуть

бути переведені: з дільниці ресоціалізації до дільниці посиленого контролю; з

дільниці соціальної реабілітації до дільниці ресоціалізації ...».

В цьому аспекті варто ще раз повернутися до основних принципів діяльності

персоналу УВП, одним з яких є відкритість для демократичного цивільного

контролю. Відповідно до ст. 23 КВК України за діяльністю органів і установ

виконання покарань здійснюється відомчий контроль органами управління і

посадовими особами центрального органу виконавчої влади з питань виконання

покарань.

Аналогічне положення містить і ст.7 Закону України «Про Державну

кримінально-виконавчу службу України», яка передбачає, що центральний орган

виконавчої влади з питань виконання покарань координує і контролює діяльність

цієї служби. Сьогодні найбільш поширеною і ефективною формою відомчого

контролю є інспектування виправних установ, в ході якого окрім інших питань

визначається та надається оцінка: ефективності стилю і методів роботи керівних

89

кадрів, ступня їх впливу на стан справ у підвідомчих установах, перевірка знання

працівниками законодавства та відомчих нормативних актів, сприяння правильному

добору, розстановці, навчанню і вихованню кадрів, підвищенню їх відповідальності

за доручену справу, зміцненню дисципліни і законності.

Участь громадськості у контролі за дотриманням прав засуджених під час

виконання кримінальних покарань передбачена ст. 25 КВК України. Для

забезпечення громадського контролю створюються спостережні комісії, які діють на

підставі КВК і Положення про спостережні комісії, затвердженого постановою

Кабінету Міністрів України від 1 квітня 2004 р. № 429 (з подальшими змінами та

доповненнями). Діяльність спостережних комісій базується на принципах гласності,

демократичності, добровільності, відкритості та прозорості. Основним їх завданням

є організація та здійснення громадського контролю за дотриманням прав, основних

свобод і законних інтересів засуджених осіб та осіб, звільнених від відбування

покарання. Для виконання своїх повноважень члени спостережних комісії мають

широкі повноваження, в т.ч. у будь-який час відвідувати виправні установи; вивчати

стан матеріально-побутового та медико-санітарного забезпечення засуджених,

умови їх праці і навчання; проводити особистий прийом засуджених, розглядати їх

звернення та приймати за ними рішення; вносити на розгляд органів виконавчої

влади та органів місцевого самоврядування пропозиції з питань дотримання прав і

законних інтересів засуджених.

Нарешті, одним з видів контролю є прокурорський нагляд за додержанням

законів при виконанні кримінальних покарань в органах і установах виконання

покарань, який здійснюється Генеральним прокурором України і підпорядкованими

йому прокурорами відповідно до положень ст.121 Конституції України, Закону

України «Про прокуратуру» [47] і ст.22 КВК України. Предметом прокурорського

нагляду згідно ст. 44 Закону України «Про прокуратуру» є додержання законності

під час перебування осіб у місцях тримання затриманих, попереднього ув’язнення, в

установах виконання покарань, інших установах, що виконують покарання або

заходи примусового характеру, які призначаються судом, додержання

встановленого кримінально-виконавчим законодавством порядку та умов тримання

90

або відбування покарання особами у цих установах, їх прав і виконання ними своїх

обов’язків.

Щодо можливості застосування заходів заохочення для стимулювання

правомірної поведінки засуджених та примусових заходів у випадку порушень або

недотримання правил засудженими можна вказати, що дисциплінарна практика є

тим лакмусовим папером, який підтримує баланс між персоналом та засудженим.

Загальновизнано, що реалізація правил безпеки та режиму учасниками

кримінально-виконавчих правовідносин, а саме, персоналом УВП та засудженими

забезпечується державою. Як слушно наголошують науковці: «режим тримання

засуджених у місцях позбавлення волі регламентується нормами права, але

забезпечується в результаті цілеспрямованої діяльності адміністрації виправних

установ» [68, с. 51-52].

Безсумнівно, основною функцією ДКВС є виконання покарань таким чином,

щоби діяльність персоналу в повній мірі відповідала міжнародним стандартам [209].

Як слушно наголошують науковці, реформування ДКВС повинно включати

підготовку персоналу нової формації, який може адекватно сприймати міжнародні

стандарти поводження із засудженими, професійно навченого та бажаючого

працювати у даній галузі [214, с. 154].

Проте, не можна забувати, що реформування системи повинно включати й

питання професійної захищеності персоналу та його професійної безпеки.

Створення необхідного рівня захисту – процес складний та багатоплановий. За своїм

змістом ця діяльність акумулює різнорідні, а не тільки кримінально-виконавчі

правовідносини (правовий, соціальний, медичний захист тощо). З іншого боку

гостро стоїть питання щодо особистісної безпеки персоналу, оскільки його

професійна діяльність постійно пов’язана з ризиком, фізичними й психологічними

перевантаженнями. Адже від прийнятих рішень керівництвом пенітенціарної

системи і професійного виконання завдань персоналом КВС залежить правопорядок

в УВП і, як наслідок, суспільний спокій мільйонів громадян України.

Ми впевнені, що дбаючи про власну безпеку суспільство повинно розуміти,

що рано чи пізно засуджений повернеться в суспільство і тому громадяни не можуть

91

бути байдужими до проблем засуджений і персоналу. Це означає, що рівень

суспільної свідомості повинен сьогодні стати таким, коли суспільство зможе і

захоче адекватно оцінити труд працівників пенітенціарних закладів, їх внесок в

суспільну безпеку і суспільне благополуччя.

На вищезазначених питаннях зосереджують увагу не тільки науковці, а й

керівництво ДПтС України. Зокрема, В.М. Палагнюк зазначив: «Пріоритетним

питанням у політиці керівництва ДПтС України є створення належних умов несення

служби, вирішення соціально-побутових питань всіх категорій співробітників

відомства та збереження існуючих соціальних гарантій і пільг» [215, с. 4].

2.2. Забезпечення персоналом залучення до праці осіб, які відбувають

покарання в місцях позбавлення волі

Праця – це основна умова людського існування і безумовно серед заходів

виправного впливу на засуджених вона займає особливе місце. Це обумовлюється

тім, що відношення до суспільно корисної діяльності є своєрідним моральним

критерієм людини.

Система використання трудових ресурсів і трудового виховання засуджених

пройшла шлях свого становлення від каторжних робіт до робочих команд та

виправних загонів і бригад. Певні аспекти правового регулювання праці засуджених

розглядалися в наукових роботах вітчизняних та зарубіжних вчених, зокрема, Л. В.

Багрій-Шахматова, М. І. Бажанова, М. О. Бєляєва, І. Г. Богатирьова, Я. М. Брайніна,

І. М. Гальперіна, М. Г. Дєткова, О. М. Джужи, В. К. Дуюнова, А. І. Зубкова,

І.І. Карпеця, О. Г. Колба, А. С. Міхліна, І. С. Ноя, А. А. Піонтковського, А. Л.

Ременсона, А.Х. Степанюка, В. М. Трубникова, І. Я. Фойницького, О. Г. Фролової,

М. Д. Шаргородського та інших [7, с.86-88; 50, с. 12-51; 84, с. 190-209].

Нині питання примусової праці в УВП не таке гостре, оскільки сьогодні не

завжди ті, хто бажає працювати, може отримати роботу, навіть ту, що йому не

92

подобається і якою б він не займався в умовах волі. В Україні на сьогодні багато

чого змінилося, а саме: стаж роботи в місцях позбавлення волі тепер зараховується в

загальний виробничий стаж, засудженим надаються трудові відпустки, вони

підлягають соціальному страхуванню, зароблені кошти можуть витрачатися цілком

на придбання продуктів харчування та предметів першої необхідності тощо.

У коментарі до КВК зазначається, що «суспільно-корисна праця, через свої

виключно значні виховні можливості впливу на особу, виступає важливим засобом

виправлення засуджених. Суспільно корисна праця, як виправний фактор,

характеризується з точки зору загальної благотворності трудової активності для

індивідуального і соціального розвитку особистості, її оздоровлення» [93, с. 396-

398]. Однак, на жаль, не чітко проводяться паралелі щодо життєздатності

виправного потенціалу праці на фоні невирішених соціально-дисгармонійних

інтенцій особистості засудженого, його внутрішнього відчуження від соціальних

стереотипів моделей соціальної взаємодії.

Як зазначає А. В. Градецький, переконання у здатності праці засуджених

змінювати їхні особистісні якості на краще, досить стійкі. Вони притаманні

вітчизняній психологічній та правовій думці. Проте, одноманітність, сірість

буденних фарб, обмеженість спілкування, безперспективність отримання корисної

спеціальності, призводить до того, що праця не несе виправного впливу, а лише стає

тягарем та необхідним обов’язком для засуджених. До того ж, існують інші суттєві

проблеми з працевикористанням, зокрема, виробничі показники більшості установ

залишаються низькими, нерентабельність, відсутність збута готової продукції,

послаблення сільськогосподарського виробництва, борги по заробітній платні,

відсутність гнучкої маркетингової політики тощо.

Лише радикальні зміни в питаннях працевикористання, допомога у придбанні

дійсно корисних навичок, що стануть у пригоді не лише в місцях позбавлення волі, а

й після звільнення, на нашу думку, допомогли б праці виконати виправні функції

[22]. Аналогічної думки дотримуються В. А. Бадира, А. П. Гель, Т. А. Денисова, А.

Х. Степанюк та ін. [178; 31; 91].

93

Сьогодні знову постає питання щодо відновлення активного залучення

засуджених до позбавлення волі до суспільно корисної праці.

Глава 18 КВК України регулює питання залучення до праці осіб, які

відбувають покарання в місцях позбавлення волі засуджених до позбавлення волі.

Зокрема, у ст. 118 КВК «Залучення засуджених до позбавлення волі до суспільно

корисної праці» вказується: «Засуджені до позбавлення волі мають право працювати

в місцях і на роботах, які визначаються адміністрацією колонії. Засуджені

залучаються до суспільно корисної праці з урахуванням наявних виробничих

потужностей, зважаючи при цьому на стать, вік, працездатність, стан здоров’я і

спеціальність. Засуджені залучаються до оплачуваної праці, як правило, на

підприємствах, у майстернях колоній, а також на державних або інших форм

власності підприємствах за умови забезпечення їх належної охорони та ізоляції.

Адміністрація зобов’язана створювати умови, що дають змогу засудженим

займатися суспільно корисною оплачуваною працею» [94].

Детальне тлумачення вказаної норми дає підстави констатувати, що засуджені,

незалежно від отриманої раніше професії мають залучатися до суспільно корисної

праці по-перше, в місця і на роботи, які визначаються адміністрацією колонії; по-

друге, з урахуванням наявних виробничих потужностей.

За вказаний раніше період, промисловими підприємствами кримінально-

виконавчої системи виготовлено продукції на суму 150,8 млн. грн. В цілому по

системі протягом трьох останніх років зберігається стала тенденція нарощування

обсягів виробництва. Більш того, починаючи з 2014 р. на оперативних нарадах

ДПтС України постійно лунають гасла щодо відновлення виробничого потенціалу у

найбільш широких масштабах, залучення усіх засуджених до праці, надання

комерційним структурам широких повноважень тощо.

Однак сьогодні, як відомо, не усі засуджені мають можливості працювати на

високорентабельних об’єктах. Це призводить до зростання залишків готової

продукції на складах, а висока частка бартерних операцій при взаєморозрахунках із

споживачами призводять до утворення заборгованості по заробітній платі не тільки

засудженим, а і виробничому персоналу. Продовжує загострюватись проблема

94

трудової зайнятості засуджених на підприємствах установ виконання покарань.

Подібні явища нами спостерігались з середини до кінця 90-х років ХХ ст. Свого

часу О. Б. Пташинський зазначав, що «При збільшенні чисельності спецконтингенту

на 5,3 тис. осіб вивід на оплачувані роботи в цілому по системі збільшився тільки на

5,7 тис. і склав 65,2 тис. осіб, а 64,5 тис. залишаються незабезпеченими роботою»

[180, с. 43].

Сьогоднішню стабільність виробництва можна назвати незначною, оскільки

критичний стан підприємств установ виконання покарань не дає змоги забезпечити

залучення усіх засуджених до праці, яка є одним із засобів виправлення та

ресоціалізації. Принципи діяльності таких підприємств не відповідають сучасним

умовам ринкової економіки, через що вони неспроможні ефективно функціонувати

[75]. Як зазначено у щорічному звіті ДПтС України за 2014 р., незважаючи на

збільшення заробітку за один відпрацьований людино-день з 1 грн. 18 коп. до 1 грн.

53 коп. рівень виконання завдання по отриманні доходів від працевикористання

склав 36,7 %. Натомість, значно збільшилась кількість порушень трудової

дисципліни серед засуджених.

Окремо необхідно зупинитися на законодавчих вадах відносно

працевикористання засуджених. На даний час вони не можуть бути покарані за

відмову або ухилення від оплачуваної праці, оскільки згідно ч.1 ст.107 КВК України

брати участь у трудовій діяльності є правом, а не обов’язком засудженого до

позбавлення волі. При цьому, посилання начальників виправних колоній і

директорів підприємств на положення ч.1 ст.118 КВК України, згідно якої

«засуджені до позбавлення волі повинні працювати в місцях і на роботах, які

визначаються адміністрацією колонії» в даному випадку є безпідставним, оскільки

серед обов’язків засуджених до позбавлення волі, перелічених в ч.2 ст.107 КВК

України, обов’язок працювати не передбачений, а тому така повинність адресована

тим засудженим, які добровільно виявили бажання працювати, реалізуючи своє

конституційне право на участь у трудовій діяльності. Водночас, законним буде

оголошення таким засудженим стягнень за порушення правил техніки безпеки,

внутрішньо цехового режиму, псування виробничого обладнання, інструменту,

95

виготовлення не передбачених завданням виробів, у тому числі заборонених

предметів, тощо.

Цілком законним буде дисциплінарне стягнення за безпідставну відмову або

ухилення працездатного засудженого від робіт з благоустрою колонії, передбачених

ч. 5 ст. 118 КВК України.

Таким чином, для безумовного забезпечення законності при накладенні

стягнень на засуджених, необхідні попередні ретельні перевірки, об’єктивність і

виваженість. В іншому випадку безпідставно накладені стягнення лише завадять і

будуть шкідливими для процесу виправлення засуджених та одночасно

погіршуватимуть стан законності у виправній колонії.

Загалом, аналіз дисциплінарної практики ДПтС України за 2010-2014 рр.

показує, що частина правопорушень засуджених (42,6%) пов’язана із неналежною

організацією їх праці (належні умови праці, порушення техніки безпеки, зменшення

розміру оплати праці тощо). У крайніх випадках неправильні дії адміністрації

можуть привести до заворушень серед засуджених, що відбулося зокрема, у

Бердичівській ВК № 70 Житомирської області.

Характерно, що вказані недоліки при залученні засуджених до суспільно

корисної праці зазначаються не тільки головою відомства, а й правозахисниками та

представниками ЗМІ. Так, у рамках заходу представники правозахисних організацій

та ЗМІ поінформували присутніх про результати своїх моніторингових візитів до

кількох установ виконання покарань Житомирської, Харківської та Хмельницької

області. Основна увага представників громадськості зверталась на дотримання

«трудових» прав засуджених: створення належних умов праці, розмір її оплати,

особливості організації виробничої діяльності підприємств, що функціонують при

установах виконання покарань тощо. Зокрема, за словами заступника директора

Харківської правозахисної групи Олександра Павличенка, під час цих візитів було

виявлено системні та масові порушення прав людини. Інші представники організації

зазначили низку фактів, які виявили під час візитів до установ виконання покарань

Харківської області. Разом з тим, адвокат, директор Центру стратегічних справ

Харківської правозахисної групи Анна Литвин зазначила про позитивні зрушення у

96

Бердичівській виправній колонії (№ 70), що на Житомирщині, та пов’язала це зі

зміною керівника установи[225]. Як вказано прес-службою ДПтС України у

департаменті буде організовано перевірку фактів, озвучених під час зазначеної прес-

конференції. При з’ясуванні усіх обставин та підтвердженні порушень прав

засуджених винні посадові особи будуть притягнені до відповідальності в

установленому законодавством порядку.

Нами підтверджена гіпотеза, що засуджені, переведені до колонії з меншим

ступенем правообмежень, відрізняються від решти засуджених, що тримаються в

колоніях різних рівнів безпеки, значно кращими показниками їх трудової діяльності.

У них є можливість довести своє виправлення шляхом не тільки задовільних

показників у праці, а і тим, що засуджені своєчасно сплачують заборгованості по

виконавчим листам, допомагають рідним, підвищують рівень кваліфікації за

здобутою процесією, набувають інших корисних навичок, що можуть знадобитися

після звільнення з КВУ.

Дані, отримані у процесі дослідження, свідчать, кількість відмов від праці у

виправних колоніях мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання у

4 рази менша, ніж серед засуджених, які відбувають покарання в колоніях інших

рівнів безпеки (1,4 проти 5,6 %). Питома вага осіб, які сумлінно ставляться до праці,

у виправних колоніях мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання

склала 70,0 %, у той час як у колоніях інших рівнів безпеки цей показник склав

59,0%. Відтак, можна зробити висновок, що відносно високі показники ставлення

засуджених до праці свідчать, по-перше, про те, що при розподілі засуджених за

виправними колоніями центральним органом виконавчої влади з питань виконання

покарань шляхом правильної диференціації створені оптимальні умови для

індивідуалізації виконання покарання; по-друге, про успішність функціонування

інституту зміни умов тримання засуджених до позбавлення волі, що

підтверджується відповідними статистичними даними ДПтС України.

Для стимулювання правослухняної поведінки засуджених нами підтримується

пропозиція, яка викладена у дисертації М. С. Пузирьова «Диференціація та

індивідуалізація виконання покарання у виді позбавлення волі на певний

97

строк»щодо запровадження на рівні КВК України права засудженого, залученого до

суспільно корисної праці, на відпочинок тривалістю 14 календарних днів [182].

Також нами сформульовано пропозиції щодо внесення змін до КВК України в

частині пенсійного забезпечення, а саме ст. 122 КВК України викласти у наступній

редакції:

Стаття 122. Пенсійне забезпечення засуджених до позбавлення волі

1. Засуджені мають право на загальних підставах на державне пенсійне

забезпечення за віком, по інвалідності, у зв'язку з втратою годувальника та в інших

випадках, передбачених законом.

2. Призначена пенсія перераховується органами Пенсійного Фонду України за

місцем відбування покарання пенсіонера.

3. Час роботи засуджених у період відбування ними покарання у виді

позбавлення волі зараховується у стаж роботи для призначення трудової пенсії.

Страхові внести до Пенсійного фонду України сплачуються адміністрацією

підприємства, установи чи організації, в якій працює засуджений, в порядку і

розмірах, передбачених законодавством. Адміністрація виправного закладу не більш

як протягом 30 днів з дня реєстрації клопотання особи, яка набула права на

призначення пенсії відповідно до частини першої цієї статті під час відбування

покарання, забезпечує зустріч засудженого з представником Пенсійного фонду

України та всебічно сприяє належному оформленню і поданню ним відповідних

документів або забезпечує умови для оформлення і подання необхідних документів

через представника особи, яка відбуває покарання.

4. Засуджені, які втратили працездатність під час відбування покарання мають

право на пенсію і на компенсацію шкоди у випадках і у порядку, встановлених

законодавством України.

5. Адміністрація установи виконання покарань зобов’язана сприяти

засудженому в оформленні необхідних для призначення пенсії документів.

Повертаючись до змісту ст. 118 КВК України зазначимо, що в ній

акцентується особлива увага на діях персоналу, а саме, що адміністрація зобов’язана

створювати умови, що дають змогу засудженим займатися суспільно корисною

98

оплачуваною працею. Це означає, що у здійсненні виправного впливу на

засуджених ключову роль повинен відігравати персонал пенітенціарних установ.

Нажаль, ми можемо констатувати недоліки в роботі персону по залученню

засуджених до суспільно корисної оплачуваної праці. Серед найбільш системних

можна назвати наступні.

Як відомо, організація виробництва в місцях позбавлення волі є досить

специфічною діяльністю. Виробництво ДПтС України представлене 112

промисловими, 12 сільськогосподарськими підприємствами установ виконання

покарань та 168 майстернями. При 88 установах виконання покарань функціонують

професійно-технічні навчальні заклади, в яких навчається щорічно майже 8,5 тис.

засуджених.

Основна проблема, як вбачається полягає у необхідності правильно підібрати

персонал, який буде спроможним виконувати поставлені завдання. І це глобальна

проблема, яка повинна бути вирішена на рівні керівництва ДПтС України.

Зазначимо, що у сьогоднішній системі виконання покарань, починаючи від її

керівництва, практично не залишилося фахівців-виробників. Із 7 керівників ДПтС

України більшість мають лише опосередковане відношення до КВС (колишні

працівники міліції, гірничій інженер-геолог, викладач тощо). За роки незалежності

України лише двічі очолювати «систему» змогли професіонали, які мали неабиякий

досвід роботи в установах виконання покарань. Зокрема, це генерал-полковник в/с

І.В. Штанько та генерал-полковник в/с В. А. Льовочкін.

Окремо зупиняючись на постаті І. В. Штанька зазначимо, що трудову

діяльність він розпочав у 1959 р. у Оріховській ВК технологом, де працював до

1965р. Упродовж 1965-1973 рр. пройшов шлях від інженера виробничо-технічного

відділу УОГП Запорізького облвиконкому до заступника начальника УВС

Київського облвиконкому. 1974-1976 рр. працював на керівних посадах у ГУВТУ

МВС УРСР. У 1976-1988 рр. - заступник начальника УВС Київського

облвиконкому.1988-2000 рр. - начальник Головного управління по виконанню

покарань МВС України (Державний департамент України з питань виконання

покарань).

99

Варто підкреслити й те, що керівний склад підприємств, і так звані

вільнонаймані працівники (близько 11 тисяч осіб), при вступі на службу не мають

достатнього досвіду роботи у таких специфічних умовах.

Відомчі навчальні заклади здійснюють підготовку, в основному, за напрямами

«Право» та «Правоохоронна діяльність» у Національному юридичному університеті

України імені Ярослава Мудрого, Харківському національному університеті ім. В.Н.

Каразіна, Інституті кримінально-виконавчої служби (у складі Національної академії

внутрішніх справ) та Чернігівському юридичному коледжі Державної

пенітенціарної служби України і не ведуть спеціальної підготовки для забезпечення

роботи підприємств кримінально-виконавчої системи, про що нами буде зазначено

окремо.

На ефективність виконання завдань, покладених на Державну кримінально-

виконавчу службу України, також негативно впливає плинність кадрів, пов’язана з

низькою заробітною платою персоналу органів і установ виконання покарань,

слідчих ізоляторів та підприємств установ виконання покарань, низьким рівнем

соціальної захищеності персоналу та пенсіонерів Державної кримінально-

виконавчої служби України і членів їх сімей, що робить професію непрестижною і

створює умови для виникнення корупційних ризиків, а також недостатня

чисельність персоналу зі спеціальною освітою та нерозвинутість системи

підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації персоналу установ

виконання покарань та слідчих ізоляторів[75].

Ще однією проблемою залишається плинністю засуджених, яких необхідно

навчити професії, стимулювати їх працю тощо.

Ми підтримуємо та доповнюємо позиції В. А. Бадири, О. Г. Колба за якими

модернізацію підприємств установ виконання покарань, а також удосконалення

системи професійної підготовки засуджених має бути здійснено шляхом:

- створення умов для залучення інвестицій у підприємства установ

виконання покарань та розміщення на цих підприємствах замовлень на випуск

продукції для регіональних потреб із метою самозабезпечення установ виконання

покарань та зменшення навантаження на державний бюджет;

100

- удосконалення принципів діяльності підприємств установ виконання

покарань;

- підвищення ефективності роботи підприємств установ виконання

покарань сільськогосподарського профілю виробництва та підсобних господарств

при таких установах, збільшення потужностей із переробки сільськогосподарської

сировини власного виробництва, впровадження системи внутрішнього споживання

власної продукції;

- організації професійного навчання засуджених з урахуванням не лише

інтересів власного виробництва установ виконання покарань, а і ринку праці, а

також можливого працевлаштування та продовження навчання після звільнення;

- запровадження дієвого механізму заохочення засуджених до трудової

діяльності та оптимізації системи оплати праці;

- удосконалення процесу відшкодування засудженими збитків, завданих

злочинами, а також забезпечення виконання засудженими інших наявних у них

майнових зобов’язань.

На більш детальному обґрунтуванні своїх позицій щодо покращення

забезпечення працевикористання засуджених в УВП різного рівня безпеки ми

зупинимося у ході викладення питань кримінально-виконавчих напрямків

поліпшення виправного впливу на засуджених та напрямків, що обумовлюють

удосконалення кримінально-виконавчої служби України.

2.3. Забезпечення персоналом соціально-виховної роботи із засудженими,

загальноосвітніх послуг та професійно-технічного навчання

Як нами зазначалось, виправлення та ресоціалізація засудженого – це один з

головних напрямів діяльності УВП. Адже персоналу доводиться не тільки

добиватися позитивних змін в особистості засудженого, а й відновлювати його у

соціальному статусі повноправного члена суспільства, що означатиме свідоме,

101

самостійне повернення до загальноприйнятого соціально-нормативного життя,

відвернення від злочинної діяльності й набуття готовність до самокерованої

правослухняної поведінки.

Нами вказувалось, що відповідно до положень КВК України основними

засобами виправлення і ресоціалізації засуджених є встановлений порядок

виконання та відбування покарання (режим), суспільно корисна праця, соціально-

виховна робота, загальноосвітнє і професійно-технічне навчання, громадський

вплив [94].

Торкаючись проблем організації соціально-виховної роботи із засудженими

ми натикаємось на суттєві протиріччя, адже питання, що стоїть перед нами, а саме,

забезпечення персоналом соціально-виховної роботи із засудженими до позбавлення

волі є не тільки вельми складним, а й викликає у науковців та практиків гострі

дискусії, неоднозначне ставлення до процесу його виконання. Як слушно зауважує у

дисертаційній праці С.В. Лучко, у п. 2.3. «Особливості проведення соціальної

роботи із засудженими», спостерігається неоднозначне ставлення персоналу до

проведення соціальної роботи із засудженими [102].

Нами вивчені думки с приводу доцільності проведення соціально-виховної

роботи серед засуджених, але ми вважаємо за потрібне охарактеризувати їх лише в

узагальненому виді, оскільки це не складає предмет нашого дослідження.

Одночасно ми визначимося із законодавчим та практичним поняттям, заходами і

видами соціально-виховної роботи, оскільки це є конче важливим, бо при

неправильному розумінні усіх складових частин цієї роботи у персоналу й

засуджених може встановитися усталена думка щодо безрезультатності, а значить,

недоцільності її проведення.

Найбільш чисельна частина вітчизняних науковців з кримінально-виконавчого

права, зокрема, В. А. Бадира, І. Г. Богатирьов, В. В. Голіна, А. В. Градецький, Т. А.

Денисова, О. М. Джужа, О. Г. Колб, С. В. Лучко, В. О.Меркулова, Л. М. Оніка, М. С.

Пузирьов, А. А.Рибянцев, О. О. Стулов та ін. підтримують й розвивають положення

щодо обов’язковості виправного впливу на засуджених і одним із засобів називають

соціально-виховну роботу.

102

Як слушно констатує В. А. Бадира, «необхідність виправлення особи слід

пов’язувати не лише з дегенерацією моральнісної сфери винного, а й

оптимізуванням внутрішніх психічних процесів у руслі навчання особи керувати

механізмом самооцінки і оцінки власних вчинків з точки зору дотримання паритету

індивідуальних і суспільних інтересів в руслі уникнення завдання шкоди останнім.

Імперативізація певних моральних норм у свідомості засудженого це одна з

важливих і одночасно складних стадій виправного процесу. Якщо ми прагнемо

зробити засудженого правослухняним, то маючи на увазі моральне виправлення ми

очевидно повинні вести мову про зміну світобачення людини, ставлення її до

оточуючих, а найголовніше виправлення передбачає знаходження засудженим того,

заради чого він готовий змінити своє ставлення до оточуючих, до світу, який часто,

можливо, не заслуговує на поважне ставлення. Засуджений має навчитися

переступати через те ставлення у його житті, яке він розцінює як несправедливе і

брутальне. Чи може це дати покарання і сама пенітенціарна система? Сумнівно. Ось

чому соціально-виховна робота із засудженими є найважливішою справою кожного

співробітника КВС» [3, с. 50-51; 4].

Аналогічної думки дотримується й І. Г. Богатирьов, який вказує, що одним з

критеріїв виправлення є ставлення засудженого до соціально-виховної роботи і це

повинно враховуватись персоналом КВУ [8, с. 29].

Свого часу Б. С. Утєвський [231] і Е. Г. Ширвіндт [247] вказували на більшу

перспективність визначення завдань пристосування засудженого до умов трудового

співжиття, під яким розумілася відсутність проявів злочинної девіантності в

майбутньому незалежно від внутрішніх мотивів особи [247, с. 117]. У 1960–1970-ті рр.

подібні думки висловлювали М. Д. Шаргородський, І. А. Бушуєв та інші [14, с. 43,

62-63; 246, с. 111–118]. Виправлення злочинця ототожнювалося з його

ресоціалізацією, тобто перебудовою чи переорієнтацією духовних сил індивіда, його

внутрішнього світу.

А. А. Піонтковський [143] і М. О. Стручков [212] процес виправлення та

перевиховання засуджених визначали в дещо іншому контексті, а саме через

специфіку кримінально-виконавчого права. Під виправленням та перевихованням

103

пропонувалося розуміти сам процес впливу на особу, яка відбуває покарання.

Метою такого впливу вбачалося виховання із злочинця корисного члена суспільства

і подальше недопущення вчинення ним нового злочину, а також втримання інших

осіб від вчинення злочинів. На думку М.А. Бєляєва [7, с. 41, 44–45], попри

«комуністичні ідеї» виправлення така мета покарання полягає в тому, щоб шляхом

впливу на свідомість злочинця за допомогою заходів переконання й примусу

виховати в ньому риси характеру, притаманні свідомим учасникам комуністичного

будівництва.

Окрема частина науковців, зокрема, К. А. Автухов, О. В. Ткачова,

А.Х.Степанюк, І. С. Яковець та ін., виступають за те, що ДКВС повинна лише

виконувати покарання, що призначені за вироком суду, а виправний вплив, у тому

числі соціально-виховна робота виходить за межі функцій системи. Нажаль,

прибічників вказаної думки останнім часом стає усе більше. Частина науковців

вважає, що добитися від засудженого стати законослухняним, високоморальним

громадянином – завдання нереальне. Більш того, як наголошує А. Х. Степанюк, ідеї

виправлення та перевиховання не належать змістовно до діяльності з виконання

покарань, їхній зміст не збігається зі змістом кари, а саме вона має бути головною

метою покарання. Автор робить висновок, що здійснення процесу виправлення є

нераціональним, а спроби досягти виправлення засуджених у багатьох випадках

нереальні [207, с. 43–64]. В подальшому А.Х. Степанюк та В.М. Трубников

акцентують увагу на тому, що виправлення було та залишається складовою

комуністичної ідеології [208, с. 110–112]. Аналогічної думки дотримується й

частина російських науковців, які резюмують: «...хіба незрозуміло, що немає ніяких

підстав створювати в колоніях, де містяться злочинці й особливо небезпечні

рецидивісти, режим, «наближений до умов нормального життя?». Перебування в

таких колоніях не залишило б у свідомості засуджених глибокого сліду і неминуче

вело б до того, що такі люди, виходячи на волю, знову ставали на злочинний шлях»

[77 , с.86; 205, с. 97-101]. Як зазначає С.Ф. Мілюков, більшість осіб, які не

виправдали своєю поведінкою надій суспільства, повинні бути вислані далеко «за

104

межі цивілізації», аж до створення відповідних «резервацій», з чим погодитись

категорично не можна.

Дискусію вчених можна було б продовжувати, проте ми вважаємо, що варто

підтримати тих науковців, які переконані у важливості соціально-виховної роботи із

засудженими для досягнення мети їх виправлення і ресоціалізації. Констатуємо, що

особисто дотримуємось позиції за якою соціально-виховна робота із засудженими є

необхідною частиною процесу виконання й відбування покарання у виді

позбавлення волі, яка проводиться з метою виправлення та ресоціалізації

засуджених. Таке переконання нам дають не лише уявлення науковців, а й власний

практичний досвід.

Законодавче визначення соціально-виховної роботи міститься у ст. 123 КВК

України [92], а саме: ч. 1. Соціально-виховна робота – цілеспрямована діяльність

персоналу органів і установ виконання покарань та інших соціальних інституцій для

досягнення мети виправлення і ресоціалізації засуджених.

Соціально-виховна робота спрямована на формування та закріплення в

засуджених прагнення до заняття суспільно корисною діяльністю, сумлінного

ставлення до праці, дотримання вимог законів та інших прийнятих у суспільстві

правил поведінки, підвищення їх загальноосвітнього і культурного рівнів.

Відповідно ч. 3: Розпорядком дня колоній можуть бути передбачені виховні

заходи, участь в яких для засуджених є обов’язковою.

Соціально-виховна робота із засудженими організовується в індивідуальних,

групових і масових формах на основі психолого-педагогічних принципів і методів.

У колоніях проводиться моральне, правове, трудове, естетичне, фізичне, санітарно-

гігієнічне виховання засуджених, а також інші його види, що сприяють становленню

їх на життєву позицію, яка відповідає правовим нормам і вимогам суспільно

корисної діяльності.

Як бачимо, рамки застосування соціально-виховної роботи є доволі

широкими. Але як показує практика, сьогодні ми спостерігаємо незацікавленість у

проведенні такої роботи персоналом та незацікавленість у цих заходах серед

засуджених. Зокрема, у Концепції державної політики у сфері реформування

105

Державної кримінально-виконавчої служби України зазначається: «Низький рівень

організації соціально-виховної та психологічної роботи із засудженими не

забезпечує умов для ефективної індивідуальної корекції їх поведінки, створення

умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, що призводить до непоодиноких

випадків суїцидів в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах,

непідготовленості до життя після звільнення з установ виконання покарань і, як

наслідок, до значної кількості випадків пенітенціарного рецидиву [75].

Нами було проаналізовано окремі напрямки соціально-виховної роботи із

засудженими та ставлення до них персоналу й осіб, позбавлених волі. Зазначимо, що

в УВП в рамках кримінально-виконавчого законодавства по відношенню до

засуджених здійснюється каральний і виховний вплив. Таким чином, одночасно

повинні застосовуватись правові норми й психолого-педагогічні методики задля

соціальної адаптації та ресоціалізації засуджених. Загалом, діяльність персоналу

повинна бути направлена на те, щоби засуджений в процесі відбування покарання у

виді позбавлення волі, засвоював визначені суспільством стандарти поведінки,

опановував необхідні ціннісні орієнтації та свідоме дотримання моральних і

правових норм. В кінцевому рахунку персонал повинен здійснити такий комплекс

правових та психолого-педагогічних заходів, в результаті засвоєння яких

засуджений зміг свідомо відмовитись від подальшої злочинної поведінки, відновити

соціально корисні зв’язки та свій статус у суспільстві.

Стимулювання правослухняної поведінки засуджених здійснюється за

допомогою програм диференційованого виховного впливу з урахуванням їхньої

поведінки, психічного стану і ступеня соціальної занедбаності. Відповідно,

програми диференційованого виховного впливу на засуджених повинні враховувати

можливості виховної функції режиму відбування покарання, загальноосвітнього і

професійно-технічного навчання, заходів заохочення і стягнення, які застосовуються

до осіб, позбавлених волі, самодіяльних організацій засуджених, громадських,

благодійних і релігійних організацій, а також залучення засуджених до

самовиховання.

106

Як визначає законодавець, участь засуджених у виховних заходах, які

проводяться в колоніях, повинна бути врахована при визначенні ступеня їхнього

виправлення, а також при застосуванні заходів заохочення і стягнення.

Між тим, тотальна регламентація життя засуджених у місцях позбавлення

волі, посилена численними обмеженнями зв’язків з рідними, родичами, друзями на

волі, примусовий характер праці, а для неповнолітніх фактично і навчання, не

можуть не викликати протесту. І одна з таких його форм – утворення субкультури

засуджених з суворою ієрархією і зі своїми нормами поведінки. У співтоваристві

засуджених, як і у всякім співтоваристві, відбувається самоорганізація, що

стимулюється двома основними факторами: інтересом адміністрації залучити

частину засуджених на свою сторону й інтересом співтовариства протистояти

адміністрації у відстоюванні своїх прав. Адміністрація створює формальні

організації, у які входить кількісно невеликий актив («козли»), що співробітничають

з адміністрацією і протиставляють тим самим себе основній масі засуджених.

Співтовариство ж засуджених диференціюється (особливо чітко в чоловічих

установах) на неформальні групи, основними з який є: лідери «авторитети»,

злодійська еліта («злодії в законі»), «чорна масть» (їхня частка, за даними Г.

Хохрякова, складає 5-18 %), нейтральна маса, «мужики» і «знедолені» (включаючи

«опущених»), чия частка складає 3-11 %, а життя їх просто нестерпне [30]. В цих

умовах досить важко проводити будь які виховні заходи, особливо якщо в УВП

починається протистояння між персоналом та засудженими. Нами проведено

інтерв’ювання частини персоналу (працівників режимних відділів, начальників

відділень, заступників та начальників установ) та засуджених де були поставлені,

зокрема, наступні питання:

1. Загальне відношення респондентів до карально-виправних заходів в

місцях позбавлення волі.

2. Відношення до здійснення виховного впливу шляхом суворого

дотримання вимог законів, режиму виконання та відбування покарань, інших норм,

що регламентують правила поведінки засуджених та персоналу.

107

3. Відношення до соціально-виховної роботи в цілому та її окремих

заходів.

4. Відношення до здійснення виховного впливу шляхом залучення до

суспільно корисної праці.

5. Які служби виправної установи повинні бути задіяні в організації

виховних заходів.

6. Чи повинна бути обов’язковою участь засуджених у виховних заходах,

які проводить персонал УВП.

7. Ставлення до самодіяльних організацій засуджених до позбавлення волі.

8. Чи достатньо повноважень у співробітників УВП для проведення

карально-виправних заходів?

9. Які ще повинні бути надані додаткові повноваження?

10. Чи вважаєте ефективним проведення карально-виправних заходів в

УВП?

В узагальненому вигляді відповіді поділилися наступним чином:

1. Загальне відношення респондентів до карально-виправних заходів в

місцях позбавлення волі.

Персонал: - позитивне – 72%; негативне – 2%; нейтральне – 24%; не

визначились – 2%.

Засуджені: - позитивне – 67%; негативне – 16%; нейтральне – 12%; не

визначились – 5%.

2. Відношення до здійснення виховного впливу шляхом суворого

дотримання вимог законів, режиму виконання та відбування покарань, інших норм,

що регламентують правила поведінки засуджених та персоналу.

Персонал: - позитивне – 89%; негативне – 1%; нейтральне – 9%; не

визначились – 1%.

Засуджені: - позитивне – 81%; негативне – 8%; нейтральне – 7%; не

визначились – 4%.

3. Відношення до соціально-виховної роботи в цілому та її окремих заходів.

108

Персонал: - позитивне – 52%; негативне – 14%; нейтральне – 29%; не

визначились – 5%.

Засуджені: - позитивне – 44%; негативне – 17%; нейтральне – 35%; не

визначились – 4%.

4. Відношення до здійснення виховного впливу шляхом залучення до

суспільно корисної праці.

Персонал: - позитивне – 91%; негативне – 1%; нейтральне – 9%; не

визначились – 1%.

Засуджені: - позитивне – 79%; негативне – 11%; нейтральне – 7%; не

визначились – 3%.

5. Які служби виправної установи повинні бути задіяні в організації

виховних заходів (обрано декілька варіантів відповідей).

Персонал: - всі служби – 46%; вихователі та психологи – 44%; спеціально

навчені прийомам і методам виховної роботи – 48%.

Засуджені: - всі служби – 8%; вихователі та психологи – 56%; спеціально

навчені прийомам і методам виховної роботи – 82%.

6. Чи повинна бути обов’язковою участь засуджених у виховних заходах,

які проводить персонал УВП.

Персонал: - так – 58%; - ні – 24%; не визначились – 18%.

Засуджені: -так – 25%; - ні – 41%; не визначились – 34%.

7. Ставлення до самодіяльних організацій засуджених до позбавлення волі

(обрано декілька варіантів відповідей).

Персонал: - позитивне – 29%; негативне – 35%; нейтральне – 9%;

пристосуванці для отримання пільг –32%; пристосуванці для самоутвердження –

14%; помічники адміністрації – 12%; не визначились – 4%.

Засуджені: - позитивне – 8%; негативне – 36%; нейтральне – 14%;

пристосуванці для отримання пільг – 31%; пристосуванці для самоутвердження –

6%; помічники адміністрації – 1%; не визначились – 5%.

8. Чи достатньо повноважень у співробітників УВП для проведення

карально-виправних заходів?

109

Персонал: - достатньо – 71%; недостатньо – 26%; не визначились – 3%.

Засуджені: - достатньо – 66%; недостатньо – 12%; не визначились – 22%.

9. Які ще повинні бути надані додаткові повноваження?

Персонал: - достатньо – 56%; недостатньо – 42%; не визначились – 2%.

Засуджені: - непотрібно – 75%; недостатньо – 1%; не визначились – 24%.

10. Чи вважаєте ефективним проведення карально-виправних заходів в

УВП?

Персонал: - так – 54%; - ні – 41%; не визначились – 5%.

Засуджені: - так – 36%; - ні – 32%; не визначились – 32%.

Проведене інтерв’ю показує, що персонал та засуджені як відносно

рівноправні суб’єкти кримінально-виконавчих відносин до запровадження карально-

виправних заходів в місцях позбавлення волі мають позитивне відношення. Більш

того, відповіді на питання 2 показують, що обидві сторони зацікавлені в дотриманні

вимог законодавства. Причому засуджені наголошували на тому, що законні вимоги

ними підтримуватимуться і дозволять уникнути свавілля з боку працівників.

Високий показник позитивного відношення до залучення засуджених до суспільно

корисної праці. Хоча у засуджених та персоналу різна мотивація з цього приводу,

немає причин стверджувати, що засуджені можуть свідомо без причини

відмовлятися від роботи.

Нажаль, відношення до соціально-виховної роботи в цілому та її окремих

заходів не завжди позитивне. Персонал дорікає на брак часу, неможливість якісно

проводити таку роботу, а деякі вказують, що їм бракує спеціальної фахової

підготовки. Як наслідок, засуджені більш позитивно сприймають заходи культурно-

масового та фізкультурно-спортивного характеру, ніж інші, які несуть виховний

вплив. Також, серед засуджених непоодинокі нарікання на те, що персоналу «ніколи

вислухати», «обмежена допомога» тощо. В цьому сенсі логічним виглядає те, що

сумнівною є ефективність проведення карально-виправних заходів в УВП. Навіть

те, що 54% персоналу та 36% засуджених відповіли «так», є показником невтішним.

Ще гірше, що неефективною визнали роботу41% персоналу та 32% засуджених.

110

Викликає занепокоєння висловлювання обох сторін щодо участі засуджених у

роботі самодіяльних організацій. Частина персоналу та засуджених говорила про

фікцію, частина відкрито вороже ставилась до такої категорії засуджених. Нами

були опитані й ті, хто приймає участь у самодіяльних організаціях. Характерно, що

ці засуджені невдоволені відношенням до них як з боку персоналу, так і інших

засуджених. Щодо останніх – зрозуміло, але до персоналу претензії були наступні:

немає широких заохочень і позитивних стимулів, відсутня захищеність і гарантії

безпеки, немає довіри в роботі тощо.

Цікавою є думка персоналу щодо їх повноважень. Якщо проаналізувати

розповіді респондентів, то більш ніж 40% із загальної кількості опитаних

невдоволені своїми повноваженнями по відношенню до засуджених. Може в цьому

криється левова частка того, чому соціально-виховна робота не дає вагомих

позитивних результатів. Одночасно, більшість персоналу вказувала на те, що вони

не в повному обсязі виконують власні обов’язки, оскільки їх набагато більше, ніж

прав. Ставлення громадськості також не ліпше, ніж до засуджених, а подекуди,

набагато гірше. При цьому, практично всі опитані дорікали на мізерну оплату праці,

особливо лінійному персоналу.

Нами було запропоновано вказати персоналу, щоби вони вважали за потрібне

змінити в роботі. Відповіді були наступні:

- розширити повноваження – 14,6%;

- збільшити довіру в роботі – 27%;

- підвищити авторитет – 4,7%;

- збільшити суттєво оплату праці та надання соціальних гарантій і пільг -

89,7%;

- підвищити вимоги до засуджених – 5,5%;

- законодавчо визначити коло повноважень, які на практиці будуть не

декларативні, а виконуватись безумовно – 4%.

Наостанок, персонал також як і засуджені вказав на те, що практично немає

заохочувальних норм та стимулювання сумлінної власної праці.

111

Проведене нами дослідження повністю підтверджує висновки інтерв’ювання.

В той же час ми спостерігаємо зв’язок певних елементів з особистісними

властивостями як засуджених так і персоналу. Разом з тим, нами було визначено

питання про можливість цілеспрямованих змін в особі засудженого через постійну

участь в соціально-виховній роботі персоналу.

Концепція державної політики у сфері реформування Державної кримінально-

виконавчої служби України передбачає підвищення рівня організації соціально-

виховної та психологічної роботи із засудженими передбачається досягти шляхом:

- розроблення і впровадження науково обґрунтованих методик та програм

психолого-педагогічного вивчення особистості засудженого і засобів корекції його

поведінки, а також спеціалізованих методик та рекомендацій щодо форм і методів

впливу на засуджених за допомогою програм диференційованого виховного впливу;

- організації обов’язкової соціально-педагогічної підтримки і соціально-

психологічного супроводження засуджених і осіб, узятих під варту;

- удосконалення системи стимулювання засуджених до законослухняної

поведінки та ресоціалізації шляхом запровадження поетапної зміни умов їх

тримання, розроблення та впровадження системи критеріїв оцінки ступенів

виправлення засуджених, налагодження дієвої взаємодії органів та установ

виконання покарань із суб'єктами соціального патронажу осіб, звільнених із місць

позбавлення волі;

- забезпечення засудженим можливості здобуття повної загальної середньої

освіти у загальноосвітніх навчальних закладах виправних та виховних колоній,

сприяння у здобутті ними вищої освіти;

- забезпечення розмежування функцій режимних підрозділів і підрозділів, які

відповідають за проведення соціально-виховної та психологічної роботи із

засудженими[75].

Ми вважаємо необхідним розглядати підвищення рівня організації соціально-

виховної роботи із засудженими через стан соціального середовища у якому

знаходиться засуджений та можливості його цілеспрямованої зміни. Адже

взаємозв’язок середовища та особистісних якостей дає можливість пояснити певні

112

явища, які проходять у середовищі засуджених та співробітників. У наступному

розділі нами будуть виділені й обґрунтовані напрямки поліпшення виправного

впливу на засуджених.

В дослідженні ми не торкалися професійної деформації персоналу, але

вважаємо, що це тема вельми важлива і вона заслуговує на окрему розробку на

монографічному рівні. Нами приділяється увага середовищу засуджених і в якому

ступеню воно піддається корегуванню з боку персоналу.

Як визначають фахівці та за нашим власним досвідом, особливу роль у

співвідношенні персоналу та засуджених, ставленні останніх до заходів соціально-

виховного характеру, відіграє соціальне середовище. Історично склалося, що в

місцях позбавлення волі існує власна субкультура, що суттєво відрізняється від

загальної культури суспільства, а також від культури різних прошарків населення до

яких раніше належали засуджені. Про це свідчать потреби, особистісні цінності,

загальні норми поведінки і т.ін. Система поведінки засуджених в УВП суттєво

відрізняється від раніше існуючої, оскільки поведінка в місцях позбавлення волі

суворо регламентується не тільки нормами законодавства, а й неписаними

правилами для засуджених. З перших днів перебування в СІЗО, а потім в УВП,

засуджений однозначно повинен обрати лінію поведінки виходячи з об’єктивно

заданих умов. Постає цілком слушне запитання, як можна відновити втрачену

систему життєзабезпечення, що була до засудження? Очевидним є діяльність

персоналу по ослабленню тиску на конкретного засудженого з боку агресивно

налаштованого соціального середовища. Тоді постає інше питання: як послабити

негативний вплив на особу засудженого, якщо останній знаходиться в місцях

позбавлення волі у середовищі собі подібних постійно, а спілкування з персоналом

не тільки обмежено, а в деяких випадках носить формальний характер? Відповідь на

це питання не така очевидна, оскільки засудженому належить обирати шлях, який

повинен бути не тільки привабливим, а й ціннісним, стимулюючим правослухняну

поведінку.

Якщо засуджений має стійку позитивну поведінку й прагнення повернутися в

соціальному статусі повноправного члена суспільства, він повинен в певній мірі

113

протиставити себе значній групі засуджених з негативною поведінкою (у тому числі

й злісних порушників режиму), що може нести загрозу на час його перебування в

місцях позбавлення волі. За таких умов обирається, як правило, нейтральна

поведінка, що зберігає систему регуляції цінностей, адаптації до умов позбавлення

волі, але з чіткими установками якнайшвидше повернутися до вільного життя. Саме

на цих особистісних властивостях необхідно зосереджувати роботу персоналу,

створити необхідні умови для зміни світогляду засудженого, збільшити вплив

позитивного оточення із числи сім’ї, близьких родичів, громадських та релігійних

організацій тощо.

Застосування ненав’язливого контролю, аналіз причин відхилів та зривів в

поведінці, виваженість ставлення до невдач, окреслення кола проблем, які

виникають в процесі відбування покарання дозволять знайти спільну мову між

персоналом та засудженим. Згодом засудженому можна давати окремі доручення,

залучати його до участі у заходах культурно-масового та спортивного характеру, що

дозволить закріпити позитивний результат.

Треба відмітити, що соціальне середовище місць позбавлення волі замкнуте.

Однак така ізольованість відносна, оскільки засуджені – це певна частина

суспільства, яка на період відбування покарання позбавлена окремих прав чи

обмежена в них певним чином. В умовах ізоляції для підтримки соціальних зв’язків

засуджені створюють власні групи за окремими ознаками, зокрема, земляцтва,

виробничих інтересів, спільної трудової діяльності до засудження, спільного

проживання, об’єднаність схожими діями вчинення злочину,в залежності від ролі в

тому середовищу до якого засуджений належав раніше тощо. За допомогою таких

об’єднань засуджені намагаються знайти свій подальший життєвий шлях,

використати їх для досягнення авторитету та матеріального благополуччя серед

рівних собі, зайняти високе місце в кримінальному світі або просто зберегти життя.

Треба сказати, що життя в неволі виробило різноманітні варіанти поведінки, які

обирають засуджені, а саме: від нейтрального відношення до офіційного та

неофіційного порядку відбування покарання, позитивного до найрадикальнішого –

злісної непокори представникам адміністрації.

114

Якщо засуджений належить до певної групи, необхідним є визначити його

стан, прагнення і надати стимулюючі відправні, що дозволять переглянути власну

поведінку в місцях позбавлення волі й знайти можливості повернутися до

правослухняної поведінки. Проте, на нашу думку, неможна вимагати у засудженого

своєю поведінкою демонструвати нехтування неписаних законів, що існують в

УВП. Достатньо того, щоби він їх не підтримував, був психологічно готовим до

успішної адаптації до вільного життя й прагнув не тільки відмовитись від вчинення

злочинів у майбутньому, а й відмовитись від будь-якої протиправної поведінки. У

зв’язку з цим, багато питань і нарікань постає щодо участі засуджених в роботі

самодіяльних організацій. Ч. 1 ст. 127 КВК України визначено, що самодіяльні

організації засуджених до позбавлення волі створюються в колоніях з метою

розвитку в засуджених корисної ініціативи, соціальної активності, здорових

міжособистісних взаємовідносин, участі у вирішенні питань організації праці,

навчання, відпочинку, побуту, впливу на виправлення засуджених, розвитку

корисних соціальних зв’язків [92]. Далі пояснюється, що участь в них є

добровільною справою кожного засудженого, його соціально корисна активність

заохочується адміністрацією колонії і враховується при визначенні ступеня його

виправлення.

Насправді залучення засуджених до участі у самодіяльних організаціях справа

непроста, а тому адміністрація досить часто використовує «добровільно-примусові»

стимули. Причин тому достатньо, але головне, що коли персонал покидає колонію,

засуджені залишаються наодинці в оточенні середовища, яке не завжди адекватно

сприймає діяльність на користь адміністрації. У цьому випадку можуть виникати

навіть протистояння та конфліктні ситуації. Необхідно використовувати позитивні

риси засудженого, навіть якщо своєю поведінкою він демонструє небажання

будувати правильні відносини з персоналом установи. Для цього варто детально

вивчити життєвий шлях засудженого і давати йому такі завдання, що зможуть

спонукати до правослухняної поведінки, набуття позитивних ціннісних змін,

відмови від супротиву адміністрації тощо. Одночасно, треба неодмінно здійснювати

посилений контроль за взаємодією особи в колі інших засуджених.

115

Разом із зазначеним необхідно застосовувати виховні прийоми і методи,

основані на переконанні, стимулюванні, заохоченнях, вимогливості, довіри. В цьому

помічником можуть бути релігійні організації, а також залучення до навчання.

Ст. 128 КВК України передбачає богослужіння і релігійні обряди в колоніях,

які проводяться за проханням засуджених або за зверненням релігійної організації в

неробочий час [92]. За років незалежності України склалася хороша практика

взаємодії між персоналом та священнослужителями. Адміністрація колонії сприяє у

запрошенні священнослужителів, бере участь у визначенні місця, часу та інших

умов проведення богослужіння, обряду або церемонії. Для цього в УВП побудовані

каплички, храми, а за їх відсутності виділені спеціальні кімнати.

Не можна оминути конче важливих питань, пов’язаних із загальноосвітнім та

професійно-технічним навчанням. Сьогодні не створено достатньо аргументованих

програм виправлення засуджених, а сама система, на жаль, не може протистояти

небезпечній масі злочинців. Тому залучення до навчання, в першу чергу, до

загальноосвітнього, є дієвим засобом розвитку особистості, формування позитивних

якостей.

Більш ніж 100 років тому міністр внутрішніх справ Англії Годфрі Лашингтон

сказав, що стан засудженого не сприяє його виправленню через руйнування власної

гідності, незадоволення всіх моральних інстинктів, які він має, відсутності всілякої

можливості робити або отримувати добро й постійного спілкування виключно зі

злочинцями [185, с. 9]. Як вбачається, від цього постулату можна відштовхуватись

при забезпеченні загальноосвітнього та професійно-технічного навчання.

Нами підтримується й необхідність професійно-технічного навчання

засуджених. Як відомо, при кримінально-виконавчій установі закритого типу діють

відповідні Центри, які здійснюють за денною, вечірньою (змінною) формами

навчання та за індивідуальними навчальними планами професійно-технічне

навчання. Відповідно до «Положення про навчальний центр при кримінально-

виконавчій установі закритого типу» від 25 грудня 2013 р. за № 2192/24724

Навчальний центр при кримінально-виконавчій установі закритого типу (далі -

Центр) є державним професійно-технічним навчальним закладом другого

116

атестаційного рівня, що забезпечує реалізацію потреб засуджених у професійно-

технічній освіті, оволодінні робітничими професіями відповідно до їх покликань,

інтересів, здібностей, стану здоров’я, а також їх перепідготовці та підвищенні

кваліфікації.

Головним завданням Центру є формування у засуджених професійних умінь і

навичок, необхідних для виконання певної роботи чи групи робіт.

До основних повноважень і напрямів діяльності Центру належать:

- організація навчально-виховного процесу, вибір форм та методів

навчання;

- навчально-виробнича, навчально-виховна, навчально-методична,

фінансово-господарська та виробничо-комерційна діяльність;

- розробка робочих навчальних планів з професій та робочих навчальних

програм з навчальних предметів на основі типових навчальних планів і типових

навчальних програм, визначення регіонального компонента змісту професійно-

технічної освіти, які затверджуються в установленому законодавством порядку

[147].

Особливо цінним, на нашу думку є те, що слухачі, які мають базову загальну

середню освіту, можуть одночасно із набуттям професії здобувати повну загальну

середню освіту. Також, слухачі, які з певних причин не можуть одночасно з

набуттям професії здобувати повну загальну середню освіту або не мають базової

загальної середньої освіти, можуть здобувати робітничу кваліфікацію з професій,

перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України.

Слухачеві Центру, який закінчив повний курс первинної професійної

підготовки та успішно пройшов кваліфікаційну атестацію, присвоюється освітньо-

кваліфікаційний рівень «кваліфікований робітник» з набутої професії відповідного

розряду (категорії) та видається диплом встановленого зразка. Таким чином, при

звільненні по закінченні строку покарання або достроково, засуджений має бути

впевненим, що ним набуто цінний досвід кваліфікованого робітника, що може стати

у пригоді при пошуку нового місця роботи. Проте, існують непоодинокі прогалини

й вади, що не дають нам впевненості про цінність набутої спеціальності поза

117

межами УВП. Ці вади нами будуть розкриті пізніше, та надані напрямки

вдосконалення загальноосвітнього й професійно-технічного навчання.

Висновки до розділу 2

Визначено, що персонал та засуджені як відносно рівноправні суб’єкти

кримінально-виконавчих правовідносин, до реалізації карально-виправних заходів в

місцях позбавлення волі мають, в цілому, позитивне ставлення.

Можна дійти попереднього висновку, що для досягнення певного рівня

безпеки в умовах ізоляції засудженого необхідно застосовувати визначені законом

режимні вимоги, які представляють порядок виконання і відбування покарання.

Оскільки режим перш за все направлений на забезпечення реалізації кари (мети

покарання), він є невід’ємним елементом покарання. Проте кара виражається лише в

тих правилах режиму виконання та відбування покарання, у яких проявляються

правообмеження й заборони, що передбачає покарання у виді позбавлення волі. В

інших випадках вимоги персоналу до засуджених не носять елементів кари, а є лише

виховними заходами.

Варто приєднатися до думки науковців, які вказують на те, що режим

необхідно розглядати у двох площинах, а саме, юридичній та педагогічній. З

юридичної точки зору режим – це врегульований нормами кримінально-

виконавчого законодавства порядок виконання та відбування покарання, засоби

його забезпечення, а також правові наслідки дотримання чи порушення його норм. З

точки зору педагогічної, режим є засобом виховання та впливу на засуджених з

метою корекції або ліквідації негативних звичок і навичок, свідомої переорієнтації

поведінки засудженого з негативної на правослухняну.

Розглядаючи правовідносини між персоналом та засудженими при

забезпеченні вимог режиму й рівня безпеки в установах виконання покарань,

підкреслено, що необхідним є:

118

1. Суворе дотримання принципу верховенства права, що включає законність,

справедливість та гуманне ставлення до засудженого.

2. Точна правова регламентація режиму відбування покарання у виді

позбавлення волі.

3. Можливість застосування заходів заохочення для стимулювання

правомірної поведінки засуджених та примусових заходів у випадку порушень або

недотримання правил засудженими.

4. Реалізація права на особисту безпеку та дотримання вимог режиму

учасниками кримінально-виконавчих правовідносин, а саме, персоналом УВП та

засудженими.

Зазначено особливості утримання засуджених у КВУ різного рівня безпеки.

Констатовано, що прогнозування та визначення чисельності засуджених повинно

бути основою для розрахунку передбаченого кадрового складу та затрат на їх

утримання в УВП. Вказаний прогноз повинен здійснюватися мінімум на п’ять років.

На його основі повинно розраховувати матеріальні витрати на капітальне

будівництво чи переобладнання установ,їх комплектацію й матеріально-технічне

обладнання на період не менш ніж десять років, передбачати медико-санітарне

забезпечення, особливості утримання різних категорій засуджених.

Визначені проблеми пов’язані із виконанням та відбуванням покарань на різних

стадіях. Нами особливо прискіпливо розглянуті питання щодо знаходження

засуджених у КДіР – дільниці карантину, діагностики і розподілу, СР – дільниці

соціальної реабілітації та ПК – дільниці посиленого контролю. У зв’язку з

виявленими проблемами та протиріччями нами внесено пропозиції щодо змін та

доповнень до ст. ст. 94, 97, 100, 101 КВК України в частині переведення

засуджених.

Показано основні проблеми, пов’язані із залученням засуджених до суспільно

корисної праці. Зокрема, це одноманітність, низкокваліфікована праця, обмеженість

спілкування, безперспективність отримання корисної спеціальності, що призводить

до того, що праця не несе виправного впливу, а лише стає тягарем та необхідним

обов’язком для засуджених. До того ж, існують інші суттєві проблеми з

119

працевикористанням, зокрема, виробничі показники більшості установ залишаються

низькими, нерентабельність, відсутність збуту готової продукції, зменшення обсягів

сільськогосподарського виробництва, низька заробітна плата, відсутність гнучкої

маркетингової політики тощо.

Підтверджено гіпотезу за якою засуджені, які переведені до колонії з меншим

ступенем правообмежень, відрізняються від решти засуджених, що тримаються в

колоніях різних рівнів безпеки, значно кращими показниками їх трудової діяльності.

У них є можливість довести своє виправлення шляхом не тільки задовільних

показників у праці, а і тим, що засуджені своєчасно сплачують заборгованості по

виконавчим листам, допомагають рідним, підвищують рівень кваліфікації за

здобутою процесією, набувають інших корисних навичок, що можуть знадобитися

після звільнення з КВУ.

Наголошено, що основна увага персоналу виправних колоній повинна

звертатися на дотримання прав засуджених в процесі їх залучення до праці:

створення належних умов праці, розмір її оплати, особливості організації

виробничої діяльності підприємств, що функціонують при установах виконання

покарань. На підтримку таких висновків нами надані відповідні пропозиції до

законодавства.

Проаналізовано заходи соціально-виховної роботи, залучення засуджених до

загальноосвітнього та професійно-технічного навчання. Вказано, що рамки

застосування соціально-виховної роботи є доволі широкими. Але як показує

практика, сьогодні спостерігається незацікавленість у проведенні такої роботи

персоналом та незацікавленість у цих заходах серед засуджених. Зокрема, засуджені

невдоволені: відношенням до них з боку персоналу, не вжиттям відповідних заходів

особистої безпеки тощо. Варто підкреслити, що особливо відмічені засудженими

відсутність широких заохочень і позитивних стимулів з боку персоналу, для

можливості дострокового звільнення та відсутність захищеності і гарантії безпеки.

Зазначено, що варто підтримати тих науковців, які переконані у важливості

соціально-виховної роботи із засудженими для досягнення мети їх виправлення і

ресоціалізації. Констатуємо, що ми особисто дотримуємось позиції за якою

120

соціально-виховна робота із засудженими є необхідною частиною процесу

виконання й відбування покарання у виді позбавлення волі, яка проводиться з

метою виправлення та ресоціалізації засуджених. Таке переконання нам дають не

лише уявлення науковців, а й власний практичний досвід.

Констатовано, що соціально-виховна робота – це цілеспрямована діяльність

персоналу органів і установ виконання покарань та інших соціальних інституцій для

досягнення мети виправлення і ресоціалізації засуджених. Вона спрямована на

формування та закріплення в засуджених прагнення до заняття суспільно корисною

діяльністю, сумлінного ставлення до праці, дотримання вимог законів та інших

прийнятих у суспільстві правил поведінки, підвищення їх загальноосвітнього і

культурного рівнів.

Проаналізовано повноваження персоналу УВП. Зазначено, що більш ніж 40%

із загальної кількості опитаних невдоволені об’ємом владних адміністративно-

розпорядчих повноваженнями по відношенню до засуджених. Зроблено висновок,

що це є однією з основних причин того, чому соціально-виховна робота не дає

вагомих позитивних результатів. Одночасно, більшість персоналу вказувала на те,

що вони не в повному обсязі виконують власні обов’язки, оскільки їх набагато

більше, ніж прав.

Обґрунтовано зміни, доповнення і власна редакція низки норм кримінально-

виконавчого законодавства, а саме: ч. 2 ст. 8, ст. 93, ч. 5 ст. 97, ч. 1, 3, 4 ст. 107, ч. 3

ст. 110, ст. 122, ст. ст. 131 – 131-4, ст. ст. 132 – 135 КВК України.

121

РОЗДІЛ 3

КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧІ НАПРЯМКИ ВДОСКОНАЛЕННЯ

ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ У ВИДІ ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ

3.1 Кримінально-виконавчі напрямки поліпшення виправного впливу на

засуджених

Аналіз чинного законодавства України, міжнародно-правових документів,

монографій, наукових статей та спеціальної літератури дає підстави стверджувати,

що покарання є одним з дійових засобів впливу на злочинність. Про це

неодноразово підкреслювали В. А. Бадира, В. В. Василевич, Т. А. Денисова, О. М.

Джужа, В. М. Дрьомін, О. Г. Колб, А. Х. Степанюк, В. М. Трубников, І. С. Яковець.

Останнім часом науковці постійно піднімають питання про використання

власного ресурсу кримінального та кримінально-виконавчого права: висвітлюють

спірні питання подальшого розвитку закону, дискутують щодо його позитивних та

негативних наслідків покарання, вивчають ресурсні можливості та проблеми

правотворчості тощо. Вже нікого не дивують заклики не драматизувати ситуацію,

що склалася в Україні, а проявляти терпіння, милосердя та справедливість до осіб,

які вчинили злочин та відбувають покарання. Час від часу ми повертаємось до ідей

Л. Багрія-Шахматова, М. Бажанова, Я. Брайніна, І. Бентама, Ч. Беккаріа, М. Гернета,

О. Герцензона, О. Кістяківського, О.Лейста, М. Мелентьєва, С. Познишева, Г.

Радова, М. Стручкова, М. Таганцева, І. Фойніцького, М. Шаргородського та ін., які

є, в своїй більшості, актуальними й зараз.

Історія знає заходи зменшення злочинності не тільки і не стільки шляхом

застосування жорстких покарань (позбавлення волі на певний строк, довічне

позбавлення волі, смертна кара). В першу чергу це заходи з економії репресії,

використання альтернативних видів покарань, декриміналізація діянь, що не

122

потребують обов’язкової ізоляції засуджених. Т. А. Денисова підкреслює: «Якщо

проаналізувати статистичні дані за останні 20 років ми не побачимо «обвалу»

злочинності. По деяких категоріях злочинів відбулося навіть скорочення їх

кількості. Зростання відбувається, як правило, за рахунок введення нових видів

злочинів. А значить не злочинність зростає, а ми відтворюємо злочинців? Тоді чи

варто поширювати лави злочинців, а потім виховувати з них чесних людей?» [32]. З

позиції кримінально-виконавчого права та сучасних світових підходів до виконання

покарань науковець зазначає, кримінально-виконавчі напрямки поліпшення

виправного впливу на засуджених та засоби їх вдосконалення. Зокрема, нею

досліджуються питання організації охорони і нагляду за засудженими,

запровадження заходів їх безпеки, поліпшення правового становища, умов

відбування покарання, застосування карально-виховних заходів з урахуванням

міжнародних стандартів та правил поводження із засудженими тощо [35, с. 218-244].

Ми повністю підтримуємо вказані напрямки і в розвиток її ідей вважаємо доповнити

кримінально-виконавчі напрямки поліпшення виправного впливу на засуджених в

частині забезпечення персоналом виправлення та ресоціалізації засуджених до

позбавлення волі, що передбачає, в першу чергу, поліпшення виправного впливу.

Ми вважаємо, що для оптимального виконання завдання виправлення та

ресоціалізації засуджених, на перше місце мають бути поставлені вимоги

сьогодення: дотримання законності при виконанні покарань та звільненні від його

відбування, а також гуманізація та справедливість по відношенню як до

засудженого, так і до потерпілої особи.

Як нами зазначалось, основними суб’єктами кримінально-виконавчих

правовідносин є з одного боку засуджені, з іншого – персонал КВУ. Серед факторів,

що чинять негативний вплив на діяльність усієї системи виконання покарань, нами

вказувались недоліки в побудові системи управління, наявність усталених

стереотипів у правовому забезпеченні, низький професіоналізм та некомпетентність

частини персоналу, мілітаризація, поширеність професійної деформації

співробітників, відсутність гнучкої маркетингової політики на виробництві,

неналежні матеріально-побутові умови, відсутність повноцінного медичного

123

забезпечення, малоефективна соціально-виховна робота із засудженими та

необ’єктивність в оцінці їх поведінки. Нами також була обґрунтована заміна

підходів до виконання покарання в частині позбавлення установ тавра таборів

радянського типу, а саме те,що основним підсумком карально-виправного впливу на

засуджених має стати каяття особи та її ресоціалізація.

Не зменшуючи роль інших чинників, ми переконані, що будь-які виправні

заходи не досягатимуть позитивного результату, якщо на те немає щирого бажання

засудженого і прагнення до власної саморегуляції поведінки. На цьому питанні

варто зупинитися більш детально.

Як відомо, відділення соціально-психологічної служби (далі - відділення) як

основна організаційна ланка у структурі УВП створюється для безпосереднього

забезпечення оптимальних умов відбування покарання та проведення із

засудженими соціально-виховної роботи для досягнення мети їх виправлення і

ресоціалізації [144]. Відділення очолює начальник, а загальне керівництво

начальниками відділень здійснює начальник установи, який сприяє їм у створенні

належних умов для роботи. Безпосередньо роботу начальників відділень організовує

заступник начальника установи із соціально-виховної та психологічної роботи -

начальник відділу соціально-виховної та психологічної роботи. Саме на ці

підрозділи покладається найвища відповідальність щодо організації соціально-

виховної роботи, сприянні щирому каяттю засудженого й саморегуляції його

поведінки, проведенні інших карально-виправних заходів, що сприятимуть

виправленню та ресоціалізації.

Ми задавали собі питання, чому соціально-виховна робота піддається

постійній критиці, а кінцевий результат покарання щодо виправлення засудженого

досить часто є недосяжною примарою. Можна з цього питання дискутувати багато,

проте ми впевнені, що жодні, навіть найпрогресивніші заходи не дадуть свого

позитивного результату, якщо засуджені не бажають свого виправлення і не

докладають зусиль для його досягнення. У цьому випадку для персоналу УВП

залишається лише формальне проведення вказаних заходів, або, що складно, але

124

важливо, намагатися «достукатися» до засудженого, зорієнтувати його на

переорієнтацію поведінки та допомогти у саморегуляції.

Зазначимо, що корекція поведінки засудженого залежить не лише від

зовнішніх впливів. Значну роль тут відіграють внутрішні чинники, що визначають

емоційне сприйняття того, що відбувається навколо людини і усвідомлення того,

чому має бути підпорядкована активність особистості. Саморегуляція діяльності є

тим компонентом без якого неможлива будь-яка поведінка індивіда. Вплинути на

саморегуляцію можуть самопізнання та самовиховання.

Визначення ролі саморегуляції в поведінці засудженого виходить з розуміння

таких понять як «саморегуляція», «саморегуляція діяльності», «самоконтроль»,

«вольова регуляція» тощо. Проблемами впливу саморегуляції на діяльність

особистості займались науковці: О. Ф. Бондаренко, В. І .Кривуша, О. Г. Колб, Г.О.

Радов, В. М. Сіньов, Р. О. Семенова, С. П. Тищенко, В. Т. Циба, С. І. Яковенко, Т. С.

Яценко та ін. Саморегуляція –це індивідуальний стиль цілеспрямованої регуляції,

який описується такими особливостями суттєвих характеристик регуляторних

процесів, котрі усталено притаманні даній людині та проявляються в різноманітних

видах та формах її довільної активності.

Саморегуляція як процес організації особистістю своєї поведінки

характеризується специфічною активністю, спрямованою на співвіднесення

поведінки особистості з вимогами ситуацій, очікуванням інших людей. Рівні

саморегуляції поділяються на рівні психічної та особистісної регуляції діяльності.

Рівень психічної регуляції пов’язують з підтриманням, мобілізацією психічної

активності, що виступає як суб’єктивна умова здійснення особистістю реальної

діяльності. Особистісний рівень регуляції охоплює способи включення особистості

в діяльність, її ставлення до діяльності. Підґрунтям саморегуляції є переконання

особистості, її установки щодо доцільності тієї або іншої поведінки. Саморегуляція -

це той механізм, завдяки якому забезпечується активізація та певне спрямування

позиції суб’єкта. Вона здійснює оптимізацію психологічних можливостей,

компенсацію недоліків, регуляцію індивідуальних станів відповідно до завдань і

умов діяльності.

125

Механізм саморегуляції засудженим своєї поведінки полягає в тому, що у

свідомості особистості стабілізуються та закріплюються у досвіді стандартні

способи і прийоми взаємодії, манери поведінки, стиль діяльності. Для того, щоб у

засудженого стабілізувалися та закріпилися прояви позитивної поведінки,

необхідним важливим фактором є оволодіння та придбання навичок довільного

управління ними і реалізацією, в необхідному випадку, напрацьованих до

автоматизму програм дій. Проявляючи себе у вчинках, роботі, навчанні, засуджений

вступає у взаємодію з іншими людьми, завдяки чому він може залишати

стабільними або динамічно змінювати в собі певні особистісні якості. Вони

найчастіше, займають імперативне положення у системі саморегуляції особистості й

міцно взаємозв’язані з її якостями, та тим, що індивід бачить в тих людях, які його

оточують.

Саморегуляція сприяє врегулюванню внутрішньої психічної сфери людини,

стабілізації її емоційного стану і повернення до звичайного життєвого ритму.

Виходячи з того, що найчастіше від самої людини залежить її поведінка та

діяльність, можна стверджувати, що самопізнання, самовиховання та саморегуляція,

це свідома цілеспрямована, систематична діяльність особистості, що спрямована на

вироблення і вдосконалення моральних, фізичних і естетичних якостей, навичок

поведінки у відповідності з певними соціально-ціннісними ідеалами, вимогами

життя. Шляхом саморегуляції, особа, яка вчинила злочин і відбула кримінальне

покарання може корегувати свою поведінку, що дозволить їй в подальшому

адаптуватись до життя.

Завдання персоналу УВП полягає у тому, щоби наблизити засудженого до

процесу саморегуляції й корекції власної поведінки. Основну роль у цьому повинна

відігравати психологічна служба установи. Корекційна функція психолога полягає в

цілеспрямованому досягненні позитивних змін психічних станів, особливостей

поведінки та особистості засуджених і осіб, взятих під варту. Як зазначається у

посадових обов’язках психолога установи виконання покарань та слідчого

ізолятора, на них покладається розробка та реалізація спільно з персоналом

установи індивідуальних і групових програм психокорекційного і педагогічного

126

впливу на засуджених з урахуванням їх індивідуальних особливостей та ступеня

соціально-педагогічної занедбаності [217].

Таку роботу повинен проводити персонал, який має високий професійний

потенціал, незалежно від того, якою діяльністю вони займаються. Співробітники

КВУ повинні пам’ятати, що для багатьох засуджених їх повноваження

сприймаються як щось недосяжне і навіть абстрактне, що наділяє людину владою,

яка вважається безмежною і створює умови життя, незрівнянні з умовами життя

інших людей.

Кожен співробітник КВУ – це особистість зі своїм характером, своїм баченням

проблем, досвідом і знаннями. Але це не виключає необхідність для кожного

співробітника відповідати певним загальним вимогам. Насамперед, це

компетентність в сфері своєї діяльності, глибоке розуміння поставлених перед

кримінально-виконавчою системою завдань.

Здійснення процесу виправлення засуджених означає примусити вірити в

необхідність того, що належить зробити. Досягнення подібного ефекту неможливе

без правової, філософської, економічної підготовки співробітника. Не останнє місце

займають також і знання фізіології та психології, соціології та медицини, етики і

педагогіки. Добре розвинуте вміння спілкуватися і позитивно впливати на

оточуючих, орієнтуватися в деталях розвитку ситуації, поєднувати в своїй

діяльності слово і справу, викликає повагу у людей і переконання в тому, що

співробітник знає чого хоче, і робить те, про що говорить, і через це йому більше

довіряють.

Ресоціалізаціона спрямованість покарання повинна відповідно до положень

Концепції [75] знайти своє втілення в навчанні засуджених, забезпеченні їхніх

широких контактів з родичами, суспільними і релігійними організаціями. Треба

усіляко сприяти поширенню дії при установах і органах, що виконує покарання,

суспільних (піклувальних) рад. Таким чином, необхідно прямо констатувати, що

спрямованість на роздержавлення виховання і навчання засуджених, знову набуває

актуальності.

127

Головною умовою і вирішальним фактором розвитку індивідуальної

активності засуджених є збалансованість індивідуальних, групових і навіть

корпоративних інтересів. Зрозуміло, що в дійсності досягти цього найчастіше можна

тільки за допомогою орієнтованих на особистість і відповідної спільності

(колективи), спеціальних ідеологізованих управлінських впливів. Найбільш чітко

вони виявляються в таких функціях, як психолого-педагогічна, юридична і, навіть,

ідеологічна. За їх допомогою вирішується комплекс задач мотивації, стимулювання і

створення соціально-психологічних і соціально-педагогічних передумов

ефективності відбування й виконання покарання.

З огляду на примусову суть виконання покарання і його специфічний прояв у

будь-якому компоненті діяльності УВП, формування позитивної відповідальності

засуджених здобуває особливого звучання і значення. Адже застосування до них

виховних заходів тією чи іншою мірою носить або явно, або побічно, але завжди

примусовий, а найчастіше заборонно-обмежувальний характер, і в цьому плані

виховний потенціал відповідних видів діяльності виявляється в принципі

підірваним. Тому діяльність персоналу повинна бути доповнена різноманітними

позитивними заходами так, щоб компенсувати негативний вплив, властивий

примусової режимної організації. Саме це і стає особливою задачею виховної

роботи, здійснюваної в рамках інших заходів виправлення та ресоціалізації.

Особливість застосування заходів із виправлення та ресоціалізації полягає,

зокрема, у тім, що найважливіше місце при їх застосуванні грають принципи і

методи педагогіки, методика пропагандистської роботи, рекомендації психологічної

науки. Мабуть, з найбільшою виразністю саме при організації виховної роботи з

засудженими встає проблема співвідношення права, педагогіки і психології у цьому

процесі. Як інструмент формування позитивної поведінки й відповідальності

виховна робота з самого початку втілює собою виправлення як таке і відповідно

несе інтегруючу роль стосовно всіх інших заходів і цілей покарання, про що

зазначила Т. А. Денисова [33]. Крім того, виховання повинне забезпечити стійку

дієвість режимної організації і виконання її вимог у плані спеціальної превенції при

мінімумі зовнішнього примусу.

128

Треба ще раз відмітити, що відповідно до логічної (законодавчої) моделі

виконання покарання, виховна робота принципово не зв’язується з прямим

примусом. Єдине, що стимулює участь у ній засуджених, й досить близько

знаходиться до примусу, так це практика, відповідно до якої участь у виховних

заходах служить однією з підстав для оцінки ступеня виправлення і може впливати

на зміну правового положення засуджених. У дійсності, однак, виховні заходи

включаються в розпорядок дня засуджених і через його посередництво попадають в

орбіту примусової режимної організації, що таким шляхом прямо вплітається в зміст

самого виховання. Проте, за будь-яких умов існування і визначення мотивів вчинків

засуджених, не має особливого значення, якщо в їх основу покладається прагнення

до щирого каяття, корекції власної поведінки, і в тому числі в конфліктних

ситуаціях, прагнення до право слухняного способу життя. Іншими словами, важливе

не тільки законослухняне поводження засудженого, але і його життєва позиція

стосовно режиму відбування покарання, суспільно корисної праці,

загальноосвітнього та професійно-технічного навчання, а також до проведення в

місцях позбавлення волі заходів виховного впливу. Саме ці фактори можуть сприяти

застосуванню змін умов тримання засуджених до позбавлення волі в межах однієї

колонії (як у позитивному, так і у негативному значенні).

Як нами попередньо зазначалось, на нормативному рівні функціонування

інституту зміни умов тримання засуджених до позбавлення волі в межах однієї

колонії закріплено у ч.1 ст. 100 КВК України, яка передбачає, що залежно від

поведінки засудженого і ставлення до праці та навчання умови відбування

покарання можуть змінюватися в межах однієї колонії або шляхом переведення до

колонії іншого виду. Разом з тим, КВК України не містить норми, яка б давала нам

однозначну та вичерпну відповідь на питання: а в чому саме полягає зміна умов

тримання засуджених в межах однієї колонії? Законодавець лише обмежується тим,

що закріплює у ч.2 ст. 100 КВК України процесуальний порядок здійснення такої

зміни, який полягає у наступному: «Зміна умов тримання в межах однієї колонії

здійснюється за клопотанням начальника відділення соціально-психологічної

служби постановою начальника колонії, погодженою із спостережною комісією». І

129

лише системний аналіз норм, закріплених у ст.ст. 94-101 КВК України дає нам

підстави дійти висновку, що зміна умов тримання засуджених до позбавлення волі в

межах однієї виправної колонії може полягати у переведенні засуджених з

структурної дільниці одного виду – до структурної дільниці іншого виду у цій же

колонії або з приміщень камерного типу в звичайні жилі приміщення (або навпаки)

у колонії максимального рівня безпеки. Виходячи зі змісту норми, закріпленої у ч.2

ст.100 КВК України, не може вважатися зміною умов тримання засуджених в межах

однієї виправної колонії переведення їх на поліпшені умови тримання, які

полягають в наданні засудженим права на додаткове витрачання грошей для

придбання продуктів харчування і предметів першої потреби (як це було

передбачено у ч.2 ст.45 ВТК України), оскільки таке право надається засудженим

лише на підставі постанови начальника колонії, яка не потребує подальшого

погодження зі спостережною комісією.

Ч. 1 ст.94 КВК України передбачає, що у виправних колоніях мінімального і

середнього рівня безпеки створюються дільниці: карантину, діагностики і розподілу;

ресоціалізації; посиленого контролю; соціальної реабілітації, а у виправних колоніях

максимального рівня безпеки: дільниці КДіР, дільниці ресоціалізації та дільниці ПК.

На перший погляд складається враження, що запроваджена КВК України

система структурних дільниць є суттєвою законодавчою новацію, яка у порівнянні з

відповідними нормами ВТК України передбачає більш ефективну систему стимулів

для правомірної поведінки засуджених. Проте це далеко не так. Проаналізуємо

детально зміст норм, які регулюють умови перебування засуджених у ізольованих

дільницях, підстави та порядок їх переведення з дільниці одного виду до дільниці

іншого виду і порівняємо їх з відповідними нормами ВТК України.

Відповідно до ст.ст. 94-95 КВК України у кожній виправній колонії

створюється дільниця КДіР, в якій на протязі 14 діб утримуються всі новоприбулі

засуджені. У цій дільниці засуджені піддаються повному медичному обстеженню

для виявлення інфекційних, соматичних і психічних захворювань, а також

первинному психолого-педагогічному та іншому вивченню. Чи передбачав щось

подібне ВТК України ? Безпосередньо у ВТК України такої норми не було, але

130

існування аналогічного структурного підрозділу (відділення) в межах виправно-

трудової колонії з таким само правовим статусом засуджених було передбачено

відомчими нормативно-правовими актами ДДПВП України. Зокрема п. 6.3 та п.77.4

Правил внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ, передбачали

обладнання на території житлової зони установи з цією ж метою окремого

приміщення для відділення КДіР, в якому засуджені у виправно-трудових колоніях

перебували сім діб, а неповнолітні засуджені у виховно-трудових колоніях – 14 діб

[152 с. 2, 40]. Крім того, детально цілі, порядок обладнання і функціонування

відділення КДіР були виписані у Положенні про відділення карантину, діагностики і

розподілу засуджених установ виконання покарань, яке було затверджено Наказом

Департаменту від 17.03.2000р. № 33 [152, с. 11-14]. Отже нічого принципово нового

шляхом створенням цієї ізольованої дільниці КВК України не передбачив (крім

закріплення її статусу і назви на законодавчому рівні, різниці у назві та терміні

перебування у ній дорослих засуджених).

Відповідно до ч. 3 ст. 94 та ч. 1 ст. 95 КВК України, після відбуття

передбаченого законом строку у дільниці КДіР, засуджені переводяться до дільниці

ресоціалізації. Оскільки переведення засуджених з дільниці КДіР до дільниці

ресоціалізації жодним чином не впливає на правовий статус засуджених, таке

переведення не може бути віднесено до інституту зміни умов тримання в межах

однієї колонії. Тим більш, що неможливим є і зворотне переведення: з дільниці

ресоціалізації – до дільниці КДіР. У виправних колоніях мінімального рівня безпеки

з полегшеними умовами тримання засуджені після відбуття необхідного строку у

дільниці КДіР переводяться до дільниці СР (ч.1 ст.99 та ч.3 ст.138 КВК України).

Таке переведення з аналогічних причин також не може вважатися зміною умов

тримання.

У кожній виправній колонії відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 94 та ст. 96 КВК України

створюється дільниця ресоціалізації, в якій тримаються засуджені, переведені з

дільниці КДіР, а також засуджені, переведені з інших дільниць у порядку,

передбаченому КВК України (з дільниць СР або ПК). Засуджені, які тримаються в

цій дільниці розподіляються по відділеннях соціально-психологічної служби і

131

розміщуються в жилих приміщеннях з локальним сумісним проживанням членів

відділення. Як уточнює п. 13 Правил, у дільниці ресоціалізації засуджені

тримаються у звичайних житлових приміщеннях, які обладнуються відповідно до п.

11 Правил [152, с. 268]. Фактично такі ж умови тримання засуджених з аналогічним

обсягом прав для засуджених передбачалися раніше ВТК України та Правилами

2000р. За своєю сутністю (умови тримання, обсяг прав засуджених тощо) дільниця

ресоціалізації за КВК України відповідає звичайним умовам тримання, в яких за

ВТК України перебували всі засуджені у виправно-трудових колоніях після

переведення з відділення КДіР. Отже нічого принципово нового, за виключенням

назви законодавець не запровадив.

На основі викладеного, нами вносяться пропозиції щодо внесення змін та

доповнень до КВК України, а саме:

Стаття 107. Права і обов’язки засуджених до позбавлення волі

1. Засуджені, які відбувають покарання у виді позбавлення волі, мають право в

порядку, встановленому цим Кодексом і нормативно-правовими актами

Міністерства юстиції України:

одержувати правову допомогу від адвокатів або інших осіб, які згідно з

законом можуть виступати представниками засудженого.

3. Засуджені зобов’язані:

дотримуватися норм, які визначають порядок і умови відбування покарання,

розпорядок дня колонії, правомірних взаємовідносин з іншими засудженими,

персоналом колонії та іншими особами;

утримувати в чистоті і порядку приміщення, дбайливо ставитися до майна

колонії і предметів, якими вони користуються при виконанні дорученої роботи,

здійснювати за ними належний догляд і використовувати їх тільки за призначенням;

виконувати законні вимоги персоналу колонії;

дотримуватися санітарно-гігієнічних норм;

дотримуватися вимог пожежної безпеки і безпеки праці.

4. Засудженим забороняється:

самовільно залишати колонію, порушувати лінію охорони;

132

спілкуватися із засудженими та іншими особами з порушенням встановлених

правил ізоляції;

придбавати, виготовляти, зберігати і використовувати гроші, цінності,

предмети, речі, речовини і вироби, заборонені до використання в колонії;

з порушенням встановленого чинними законодавчими актами порядку

продавати, дарувати або відчужувати в інший спосіб на користь інших осіб

предмети, вироби і речі, які перебувають в особистому користуванні;

умисно завдавати шкоду державному, комунальному майну, майну інших

юридичних чи фізичних осіб, у тому числі майну інших засуджених, створювати

загрозу заподіяння шкоди такому майну;

вживати спиртні напої, наркотичні засоби, психотропні речовини або їх

аналоги чи інші одурманюючі засоби;

чинити опір законним діям персоналу колонії, перешкоджати виконанню ним

своїх службових обов'язків, підбурювати до цього інших засуджених;

грати в настільні та інші ігри з метою здобуття матеріальної чи іншої вигоди;

самовільно залишати призначені для перебування ізольовані територію та

приміщення.

Ст. 132 КВК України викласти у наступній редакції:

Стаття 132. Заходи стягнення, що застосовуються до осіб, позбавлених волі

1. За невиконання покладених обов’язків та порушення встановлених заборон,

якщо воно спричинило шкоду встановленому режиму виконання-відбування

покарання, до осіб, що відбуває покарання у виді позбавлення волі, можуть

застосовуватися такі заходи стягнення:

попередження;

догана;

сувора догана;

грошовий штраф до 2 мінімальних розмірів заробітної плати;

скасування поліпшених умов тримання.

Примітка: Попередження – це письмове застереження про притягнення до

дисциплінарної відповідальності певного виду у разі повторення порушення.

133

Ст. 133 КВК України викласти у наступній редакції:

Стаття 133. Злісне порушення встановленого порядку відбування покарання

Злісним порушенням є: вживання спиртних напоїв, наркотичних засобів,

психотропних речовин або їх аналогів чи інших одурманюючих засобів;

виготовлення, збереження, розповсюдження заборонених предметів; настільні та

інші ігри з метою здобуття матеріальної чи іншої вигоди; дрібне хуліганство;

систематичне ухилення від лікування захворювання, що становить небезпеку для

здоров'я інших осіб.

Внести зміни до ст. 134 КВК України які викласти у наступній редакції:

Стаття 134. Порядок застосування заходів стягнення до осіб, позбавлених волі

1. При призначенні заходів стягнення враховуються причини, обставини і

мотиви вчинення порушення, поведінка засудженого до вчинення проступку,

кількість і характер раніше накладених стягнень, а також пояснення засудженого

щодо суті проступку. При недотриманні вказаних вимог та не встановленні усіх

обставин, що мають значення для об’єктивного вирішення справи, стягнення не

може накладатися.

Стягнення, що накладаються, мають відповідати тяжкості і характеру

проступку засудженого. Рішення про накладання стягнення приймається на

засіданні відповідної комісії установи. За письмовим бажанням засудженого на

засідання комісії запрошується його захисник. Засуджений інформується про місце

та час розгляду матеріалів не пізніше, ніж за три дні до дати засідання комісії. На

прохання засудженого, адміністрація колонії забезпечує отримання ним безоплатної

первинної або вторинної правової допомоги.

Абзац другий частини 11 виключити.

15. При накладенні стягнення на засудженого адміністрація колонії надає

йому можливість за телефоном або іншим зв’язком повідомити про це близьких

родичів, адвоката або інших фахівців у галузі права, якому засуджений доручає

представляти свої інтереси. Це фіксується у спеціальному журналі із підписом

засудженого.

134

16. Адміністрація колонії при встановленні факту порушення особою, що

відбуває покарання у виді позбавлення волі, вимог режиму зобов’язана негайно

розпочати перевірку причин, обставин і мотивів вчинення порушення, поведінки

цієї особи до вчинення проступку, визначити кількість і характер раніше накладених

стягнень, а також отримати її пояснення щодо суті проступку. За наслідками такої

перевірки приймається рішення про доцільність або недоцільність застосування до

особи, що відбуває покарання у виді позбавлення волі, заходів стягнення та

обґрунтовується їх вид. Якщо адміністрація колонії прийняла рішення обмежитись

іншими профілактичними заходами, це відображається в індивідуальній програмі

соціально-виховної роботи та доводиться до відома особи під розпис.

Змінити назву та зміст ст. 135 КВК України та викласти у такій редакції:

Стаття 135. Процедура розгляду питання про застосування заходів стягнення

1. Питання про доцільність накладення на осіб, що відбувають покарання у

виді позбавлення волі, стягнення вирішується на засіданні дисциплінарної комісії

установи.

2. До складу комісії входять начальник установи, його заступники та

начальники служб установи, які за своїми функціональними обов’язками

безпосередньо спілкуються з особами, що відбувають покарання у виді позбавлення

волі. Очолює комісію начальник установи або особа, яка виконує його обов’язки.

3. На засідання комісії запрошуються інші особи, чия присутність є доцільною

для встановлення обставин вчинення правопорушення та визначення міри

відповідальності, за клопотанням засудженого присутність таких осіб на засіданні

комісії є обов’язковою та забезпечується адміністрацією установи виконання

покарань.

4. Особа, що відбуває покарання у виді позбавлення волі, має бути

повідомлена про місце і час засідання комісії не пізніше, ніж за три доби до його

проведення. Адміністрація установи виконання покарань зобов’язана надати цій

особі допомогу в отриманні документів та матеріалів, які стосуються вчиненого

порушення і до яких в особи немає доступу.

135

5. Особа, що відбуває покарання у виді позбавлення волі, має право

користуватися послугами адвоката або фахівця в галузі прав за власним вибором під

час підготовки до засідання комісії. Якщо в особи, що відбуває покарання у виді

позбавлення волі, відсутній доступ до адвоката або фахівця у галузі права,

адміністрація установи зобов’язана надати йому можливість звернутися за

отриманням правової допомоги до органів, які надають таку допомогу.

6. Матеріали про порушення доповідаються на засіданні дисциплінарної

комісії начальником відділення соціально-психологічної служби у присутності

особи, яка вчинила порушення, а також запрошених.

7. Рішення комісії може бути оскаржене особою, що відбуває покарання у виді

позбавлення волі, або його представником до вищого органу управління чи суду.

8. Посадові особи, які застосовують заходи заохочення і стягнення, несуть

персональну відповідальність за це. У випадку встановлення порушень при

вирішенні питання стосовно застосування чи незастосування заохочень і стягнень

винні особи притягуються до дисциплінарної відповідальності, а у разі наявності в

їх діях ознак адміністративного правопорушення чи злочину – до відповідальності

відповідного виду.

Доповнити КВК України ст.ст. 131-1, 131-2, 131-3, 131-4:

Стаття 131-1. Поняття дисциплінарного правопорушення

Дисциплінарним правопорушенням особи, що відбуває покарання у виді

позбавлення волі, визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи

бездіяльність, яка посягає на правовідносини у сфері виконання покарань та

спричинило завдання їм шкоди шляхом невиконання або неналежного виконання

покладених обов’язків, порушення заборон чи обмежень.

Персонал установи виконання покарань зобов’язаний довести наявність у діях

чи бездіяльності особи, що відбуває покарання у виді позбавлення волі, усіх ознак

дисциплінарного проступку. Відсутність таких ознак виключає застосування до

особи, що відбуває покарання у виді позбавлення волі, заходів стягнення.

Стаття 131-2. Вчинення дисциплінарного правопорушення умисно

136

Дисциплінарне правопорушення визнається вчиненим умисно, коли особа, яка

його вчинила, усвідомлювала протиправний характер своєї дії чи бездіяльності,

передбачала її шкідливі наслідки і бажала їх або свідомо допускала настання цих

наслідків.

Стаття 131-3. Вчинення дисциплінарного правопорушення з необережності

Дисциплінарне правопорушення визнається вчиненим із необережності, коли

особа, яка його вчинила, передбачала можливість настання шкідливих наслідків

своєї дії чи бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення, або не

передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була і могла їх

передбачити.

Стаття 131-4. Обставини, що виключають дисциплінарну відповідальність

Особа, яка діяла в стані крайньої необхідності, під дією психологічного або

фізичного примусу, не підлягає дисциплінарній відповідальності.

Нами підкреслювалось, що формування позитивної поведінки по самій своїй

природі лежить в області соціального життя і повинно використовуватися для

досягнення ресоціалізації засудженого, особливо після його звільнення. Ми

визначили коло проблем, пов’язаних із залученням засуджених до суспільно

корисної праці на основі чого можна поставити декілька головних завдань для ДПтС

України, а саме:

- залучення засуджених до суспільно корисної праці повинно

супроводжуватись наданням професії (у разі її відсутності), яка буде в подальшому

витребувана на ринку праці після звільнення засудженого;

- праця засуджених потребує широкомасштабних організаційно

управлінських заходів, щодо маркетингової діяльності, конкурентоспроможності

підприємств, пошуку ринків збиту тощо. Це допоможе підняти рівень оплати праці,

підвищить соціально-побутові можливості, дасть надію засудженим після

звільнення мати можливість матеріально утримати себе певний час;

- персонал УВП, який задіяний у працевикористанні засуджених повинен

мати відповідну підготовку. Необхідно акцентувати увагу на тому, що цим

спеціалістам треба знати не тільки економіку, управління, інженерію,

137

програмування тощо, а й володіти специфікою праці в місцях позбавлення волі.

Зокрема, їм необхідно володіти основами педагогіки, психології, конфліктології і

т.ін.

Суперечливість в реформуванні КВС, часта зміна керівництва на найвищому

рівні, а відтак і пріорітетів ДПтС України, особливо впливає на формування

концептуальних основ. Як нами вказувалось, зміна назви системи з «кримінально-

виконавчої» на «пенітенціарну» повинна змінювати й основні парадигми. Дяльність

нинішньої ДПтС України, нажаль, багато в чому визначається напруженим

внутрішньополітичним положенням. У цьому зв’язку варто пригадати вислів І. В.

Шмарова [257], який справедливо відзначав, що «в умовах дестабілізації соціально-

політичної обстановки, росту соціальної напруженості, міжетнічних конфліктів,

невизначенності і суперечливості цілей розвитку суспільства кримінально-правова

політика стає такою ж непослідовною і суперечливою». У своїй більшості радянські

автори так званого сталінського періоду, частково чи навіть повністю відкидали

можливість застосування прогресивної системи відбування покарання, бо вона

позбавляє владу можливості провадити через цивілізовано побудовану кримінально-

виконавчу систему свої політичні забаганки, знищувати неугідних, а з іншого боку

вимагає від влади витрачати на реформу системи значні кошти, чого ні в царській

Росії, ні в Радянському Союзі ще ніколи не робилось [260].

Часи репресій та терору знищили у багатьох тодішніх науковців навіть

пам’ять про вітчизняних засновників пенітенціарної науки, прибічників

прогресивної кримінально-виконавчої системи, зробивши навіть сам термін

«прогресивна система» атрибутом Заходу. Це ж найчастіше зводило нанівець

виховний потенціал кримінального покарання, а значить, й процес карально-

виправного впливу на засуджених в УВП.

Сучасний український законодавець повинен «прислухатися» до негативного

досвіду свого радянського попередника, а також зробити серйозні висновки з

невдалих початкових кроків реформування КВС. Адже коли політичні, кон’юнктурні

мотиви починають переважати над дійсними суспільними інтересами, виникає

спокуса використовувати місця позбавлення волі як «знаряддя» для досягнення

138

політичних цілей, і тоді реально встає загроза загальновизнаним демократичним

інститутам, що неодноразово мало місце в дівнішній та сучасній історії нашої країни.

Разом з позитивними зрушеннями держави, суспільства, у тому числі

законодавчими реформами, особи, які відбули кримінальне покарання повинні

отримувати матеріальну, правову, житлову допомогу з боку компетентних органів,

мати можливості працевлаштування за місцем проживання, проведення медичного

лікування. Також повинна надаватися психологічна допомога, задля відтворення у

колишнього злочинця соціально-корисних навичок і пристосування його до життя у

суспільстві.

Саме тому, наступне коло питань, на яких варто акцентувати увагу, пов’язане

із з’ясуванням факторів, що обумовлюють проблеми пов’язані із реформуванням

кримінально-виконавчої системи в цілому та напрямків, що обумовлюють

удосконалення кримінально-виконавчої служби України.

3.2. Кримінально-виконавчі напрямки, що обумовлюють удосконалення

кримінально-виконавчої служби України

Як нами вказувалося, особливе місце в системі правоохоронних органів займає

кримінально-виконавча система [136], яка, поряд з правоохоронними функціями,

реалізує завдання виконання кримінальних покарань, запобігання злочинам,

виправлення й виховання засуджених, виробничо-господарську діяльність,

матеріально-побутове та медичне забезпечення. Вирішення цих важливих завдань

покладено на персонал Державної пенітенціарної служби України.

Через багатоаспектність функцій якими наділений персонал, різнорідність

кола обов’язків, які покладаються на різні служби [130], виникає необхідність

розкрити напрямки, що обумовлюють удосконалення кримінально-виконавчої

системи України та основної її частини – персоналу.

139

Серед головних завдань реформування ДПтС України, насамперед,

виділяються виконання міжнародних зобов’язань України стосовно створення

належних умов тримання засуджених, зміни взаємовідносин персоналу та

засуджених. Окремі позитивні зрушення в цих напрямках, як нами попередньо

вказувалось, є.

Одночасно, КВС характеризується багатьма кризовими явищами, подолання

яких є надзвичайно складним завданням. Проте, з іншого боку, найбільш важливі

проблеми залишаються невирішеними, починаючи навіть з базового питання щодо

відомчого підпорядкування пенітенціарних установ. Багато складнощів виникає при

визначенні кола осіб, які проходять службу або працюють в установах виконання

покарань: порядку проходження служби, грошового забезпечення, надання

соціальної підтримки, встановлення особливостей пенсійного забезпечення тощо.

Звісно, що всі питання в межах однієї роботи розкрити досить важно, особливо,

якщо вони стосуються інших галузей. Тому наша увага буде зосереджена лише на

найбільш гострих, на нашу думку, проблемах.

Закон «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» [157], з

відповідними змінами та доповненнями, а також реорганізація Державного

департаменту України з питань виконання покарань в Державну пенітенціарну

службу України згідно з Указом Президента України «Про оптимізацію системи

центральних органів виконавчої влади» від 9 грудня 2010 р. № 1085 та положення

«Про Державну пенітенціарну службу України», затверджене Указом Президента

України № 394/2011 від 6 квітня 2011 р. [158], визначають правові основи

організації та діяльності КВС, її завдання та повноваження. Зокрема, ДПтС України

– є центральним органом виконавчої влади, діяльність якої спрямовується і

координується Кабінетом Міністрів України через Міністра юстиції України,

входить до системи органів виконавчої влади і забезпечує реалізацію державної

політики у сфері виконання кримінальних покарань.

У п. 45 «Мінімальних стандартних правил поводження із ув’язненими»

персоналу установ також приділяється неабияка увага, оскільки від їх сумлінного

ставлення залежить кінцевий результат роботи – належне здійснення єдиної

140

державної політики у сфері виконання кримінальних покарань. Як підкреслюється у

правилах «Органи тюремного управління повинні піклуватися про ретельний відбір

персоналу всіх категорій, оскільки добра робота в’язничних установ залежить від

добросовісності, гуманності, компетентності і особистих якостей цих

співробітників» [116].

Кримінально-виконавча система останнім часом переживає складний період,

бо виявилася заручницею негараздів, що відбуваються в Україні. Діяльність УВП

установ зачіпає широкі верстви населення: від самих засуджених та адміністрації

колоній до родичів, потерпілих, свідків. Місця позбавлення волі змінились, на жаль,

не на краще: відмічається високий рівень правопорушень серед засуджених, що у

свою чергу призводить до критичних ситуацій, бракує коштів на будівництво,

медичне забезпечення тощо. Колись самодостатня система зараз не в змозі

впоратися з елементарними проблемами.

Крім зазначених, факторами, що негативно впливають на діяльність УВП, на

нашу думку, є такі:

– закритість системи і жорсткість в її управлінні, особливо у верхньому

ешелоні, а також недостатня фаховість керівної ланки, що призводить до прийняття

неправильних відомчих рішень;

– застосування старих адміністративно-командних методів роботи та

неспроможність діяти згідно з вимогами міжнародних пенітенціарних стандартів;

– слабка роль науковців у забезпеченні ефективної діяльності УВП і

негативне ставлення до них з боку керівного апарату КВС;

– велика кількість відомчих контролюючих служб, але слабкий вплив

місцевих органів влади на діяльність установ та застарілі критерії оцінки їх роботи;

– низький професійний рівень персоналу, в тому числі слабке знання

законодавства, та відсутність його соціальної захищеності.

У зв’язку із сказаним, нами пропонуються спеціальні кримінально-виконавчі

напрямки удосконалення функціонування системи виконання покарань.

По-перше, необхідно переглянути чинне кримінально-виконавче

законодавство, окремі закони та відомчу нормативну базу. При цьому не слід

141

забувати, що кримінально-виконавче право є похідним від кримінального права.

Воно виконує, так би мовити, допоміжну роль у реалізації інституту покарання,

визначену у матеріальному праві. Як слушно вказує багато науковців, кримінальне

законодавство є базовим по відношенню до кримінально-виконавчого, а визначення

у КК поняття, завдань, мети та видів покарань мають вирішальне значення для КВК

[84, с. 5; 86; 218, с. 16; 228, с. 18; 231, с. 84].

По-друге, необхідно визначитись з питанням про остаточне, а не уявне,

підпорядкування ДПтС України Міністерству юстиції України. Враховуючи значну

кількість публікацій з цього приводу, ми не стали розвивати дискусію навколо цього

питання. Лише зазначимо, що таке підпорядкування наблизить нас до цивілізованої

європейської спільноти, вирішить низку питань організаційного й правового

характеру.

По-третє, треба посилити соціальну спрямованість УВП з орієнтацію на каяття

засудженого, щоби покарання, що виконується, супроводжувалося загальним

прагненням до мінімізації реалізованих у ході виконання покарання заборон і

обмежень. Відповідно зміни потребують і співвідношення окремих механізмів

державного керування УВП, де в умовах переваги владно-примусового початку ці

механізми здебільшого вичерпуються прямою режимною організацією. При

орієнтації на ресоціалізацію найбільшого значення повинно набути використання

потенціалу карально-виправних заходів і формування на їх основі позитивної

поведінки засуджених.

Взагалі орієнтація на репресію або на ресоціалізацію визначають собою два

полюси, між якими в дійсності будується пенітенціарна практика, починаючи від її

законодавчих основ і закінчуючи організацією і функціонуванням конкретних

установ і посадових осіб. Там, де переважає репресія, пенітенціарні структури

здобувають закритий відособлений від суспільства характер і змушені моделювати

необхідні соціальні компоненти у своєму власному змісті. При цьому, звичайно,

спосіб життя в умовах відповідних установ і усереднений спосіб життя в умовах

волі істотно відрізняються, що створює перешкоди для повноцінного повернення

осіб, що відбули покарання, у суспільство, різко знижує його ресоціалізаціоний

142

потенціал і сприяє зростанню рецидивної злочинності [127]. У результаті,

створюються вихідні передумови ситуації, при якій, як слушно відзначає О. Г. Колб,

боротьба зі злочинністю тією чи іншою мірою перетворюється в непрямий фактор її

відтворення і стійкого росту, у тому числі за рахунок деформування особистості

засуджених [69].

Навпроти, орієнтовані на ресоціалізацію пенітенціарні установи відрізняються

відкритістю, а функціонуючі усередині них елементи громадського життя

зберігають прямий зв’язок із самим суспільством і власне кажучи з’являються у

функціонуванні місць позбавлення волі в якості його власних специфічних

компонентів.

Як показує досвід, закриті пенітенціарні системи з вираженою репресивною

орієнтацією найчастіше характерні для політичних режимів командно-

адміністративного типу. Навпроти, у країнах, де переважають ліберальні моделі

політико-державного устрою з характерним для них загостренням уваги до

забезпечення прав людини, створюються переважно пенітенціарні установи, що

відрізняються прагненням до зближення способу життя осіб, що утримуються в них,

з життям в умовах волі, розвитими контактами із громадськими структурами та

органами місцевого самоврядування і вираженої націленості на ефективне рішення

задач ресоциализации [96]. Нами було досліджено досвід функціонування

пенітенціарних установ Голландії, Данії, Німеччини, Польщі, Румунії, Фінляндії,

Швеції. Необхідно зазначити, що у пенітенціарній практиці цих держав присутні

характерні саме для них державні і суспільні надбання. Так, в основу пенітенціарних

установ покладено не знущання й нелюдське поводження із в’язнями, а гуманне

ставлення до них, з урахуванням культурно-історичних традицій, економіки, рівня,

розвиненості інститутів громадянського суспільства і багатьох інших факторів

більш приватного порядку. У цьому відношенні кримінально-виконавча система

сучасної України – це явище достатнє своєрідне, особливо якщо переглянути

характеристику персоналу УВП.

Враховуючи зазначене, четвертим спеціальним напрямком удосконалення

функціонування системи виконання покарань вважаємо роботу с персоналом

143

виправних колоній. Оскільки це питання входить в предмет нашого дослідження,

вважаємо необхідним зупинитися на ньому більш детально.

Співробітник КВУ повинен мати в постійному користуванні законодавчі та

нормативні акти, що регламентують його діяльність у найважливіших питаннях.

Крім цього, він повинен постійно керуватись наказами та методичними

рекомендаціями, що визначають заходи щодо подальшого вдосконалення діяльності

УВП, підвищення рівня загальної та професійної культури, службової етики

персоналу кримінально-виконавчої системи та ролі співробітників в організації

виховної роботи з засудженими.

Для співробітника необхідні такі високі моральні якості, як особиста

дисциплінованість, законослухняність, культура, чесність, людяність, доступність.

Нарешті, співробітник повинен дбати про власний стан здоров’я, оскільки на нього

лягають значні фізичні та психологічні навантаження.

Нами проведено анкетування частини персоналу КВУ та виявлено наступне.

Серед основних негативних проявів у поведінці працівника УВП, а саме тих, що

перешкоджають виконанню посадових обов’язків респондентами були вказані

наступні:

1. Професійна деформація. Зазначимо, що професійна деформація являє

собою комплекс специфічних змін окремих рис, структури особистості в цілому. Ці

зміни полягають у гіпертрофії і подальшій трансформації в свою протилежність

професійно важливих рис (пильність - підозрілість, впевненість - у самовпевненість

тощо), актуалізації розвитку соціальне негативних рис (жорстокість, мстивість,

цинізм), дисгармонійному, спотвореному співвідношенні окремих рис.

Особливо небезпечним є те, що працівник КВУ, реалізуючи фундаментальну

духовну потребу бути визнаним іншими, активно відтворює свою деформовану

сутність у найближчому соціальному оточенні. Таке відтворення здійснюється через

повсякденну діяльність та спілкування і йде шляхом поступового розширення кола

осіб (засуджені, колеги, сім’я, друзі).

144

За результатами анкетування, що збігається із дослідженнями А. В.

Градецького [23], імовірність професійної деформації залежить від стажу роботи в

УВП і виглядає таким чином:

до 5 років стажу - імовірність незначна, найчастіше спостерігається

початковий рівень деформації;

6-10 років - імовірність переважно середня, початковий та середній рівні

деформації розповсюджені приблизно однаково;

11-15 років - імовірність деформації висока;

більше 15 років - деформація практично неминуча, якщо їй активно не

протистояти.

Крім стажу служби в установі, професійна деформація тісно пов’язана із

силою деформуючого впливу, що об’єктивно міститься в конкретній службовій

діяльності. Тому персонал КВУ потребує обов’язкового психолого-педагогічного

супроводу задля мінімізації наслідків професійної деформації співробітників,

необхідності її профілактики та усунення. Така робота має проводитися в трьох

напрямках: адміністративно-організаційному, відновлювально-реабілітаційному,

психолого-виховному. В рамках вказаних напрямів можливі наступні заходи:

- - закріплення за новоприбулим працівником наставника з числа

авторитетних колег впродовж 1 року перебування на посаді;

- - надання короткотермінової (до 10 діб у разі стану фрустрації) та

чергової відпустки;

- - періодичних замін та переводів за згодою працівника в межах однієї

служби і в інші служби;

- - створення умов для службового просування, професійного зростання

(зовнішня ознака необхідності в цьому - знаходження на одній посаді 5 і більше

років).

2. Відсутність соціальної захищеності, а також стимулюючих факторів у

період проходження служби. Для вирішення цього питання варто вживати таких

заходів:

- своєчасне вирішення житлово-побутових питань;

145

- регулювання оплати праці в залежності від строку служби, виконуваних

обов’язків тощо;

- своєчасне надання чергової відпустки;

- якісне медичне забезпечення та санаторно-курортне обслуговування;

- закріплення пільг для працівників пенітенціарних установ та створення

інших компенсуючих заходів.

3. Маємо констатувати, що сьогодні управління органами та установами

виконання покарань як і поводження з засудженими продовжує здійснюватися

архаїчними та консервативними методами, які базуються на тоталітарних і

мілітаристських поглядах і не можуть реалізувати єдину державну політику в сфері

виконання покарань, оскільки вони не відповідають сподіванням суспільства і

вимогам міжнародних стандартів.

Як нами зазначалось, співробітник – це приклад для засуджених. Він повинен

виховувати кожним своїм кроком, кожним словом. Багато залежить від того, як він

спілкується з засудженими: треба вміти і привітатися, і запросити сісти, уважно

вислухати, з повагою поставитися до думки засудженого, навіть коли співробітник

вважає її хибною. Помилкою було б обмежувати спілкування з засудженими тільки

службовими справами. Співробітник повинен цікавитися їх життям, турботами,

дітьми, здоров’ям, побутовими умовами, торкатися інших тем, які становлять

інтерес для співрозмовника, коли це доречно. Звичайно, що мілітаристські нахили

не дозволяють вільне спілкування із засудженим, як це є, наприклад, у Фінляндії чи

Швеції. Саме тому, співробітник повинен постійно працювати над собою, знати

більше ніж засуджені, вивчати інформацію, бути добрим знавцем нормативних

актів, орієнтуватися у фінансових питаннях, знати технологію вирішення інших

питань.

Вимоги до співробітників різних підрозділів не однакові. Зокрема, на рівні

оперативного працівника більшою мірою ціняться оперативність, рішучість,

комунікабельність, сміливість і навіть (до певної мірки) агресивність, а на рівні

начальника відділення на перше місце висуваються організаторські здібності,

146

широта мислення, вміння проявити творчий підхід до роботи, глибина аналізу і

оцінки інформації, комплексний підхід при прийнятті рішень.

До основних якостей особистості співробітника КВУ відносяться:

1. Професіонально-педагогічна спрямованість, складовими якої єстійкі та

глибокі професіональні інтереси та схильності до педагогічної

діяльності;особистісні установки на педагогічну діяльність;педагогічний оптимізм.

2. Тип темпераменту і педагогічна діяльність співробітника.Найбільш

сприяють педагогічній діяльності такі властивості темпераменту, як висока

сенситивність та активність, високий темп реакції та пластичність нервової системи,

помірна реактивність (з перевагою активності над реактивністю), працездатність та

комунікативність.

3. Педагогічні здібності. Якщо розглядати педагогічну діяльність як процес, то

можна виділити в ній такі основні стадії:

1) вивчення і розуміння (діагностика) особистості та колективу

засуджених;

2) вироблення варіантів рішень;

3) здійснення педагогічних впливів та оцінка досягнутих результатів.

4. Характер співробітника повинен відрізнятися повнотою і цілісністю, силою

та визначеністю, достатньою стійкістю. Йому повинні бути притаманні такі риси:

принциповість, справедливість, тактовність, доброзичливість, витриманість,

настирливість тощо.

5. Психічні стани співробітника залежать від особливостей його особистості,

типу вищої нервової діяльності і стану здоров’я. Засуджені швидко помічають як

працює з ними вихователь і як від формально чи ні виконує свої обов’язки.

Пригнічений психічний стан є наслідком впливу багатьох факторів на особистість

співробітника. Серед них можна виділити: психологічну непідготовленість до

роботи; втрату самоконтролю в конкретній ситуації; підвищену збудливість та

дратівливість тощо.

147

Діяльність співробітника є багатоплановою. Вона полягає у виконанні певних

функцій як по відношенню до засуджених, так і колег. У діяльності співробітника

можна виділити основні підструктури:

1) соціальну;

2) юридичну;

3) психолого-педагогічну (виховну);

4) організаційно-управлінську.

Соціальна підструктура діяльності передбачає постійний контакт

співробітника із засудженими, які є носіями злочинної субкультури, традицій,

асоціальних установок та звичок. Все це може призвести до деформації особистості

вихователя, неусвідомленого засвоєння ним традицій злочинного середовища. Так,

деякі співробітники прагнучи показати свою обізнаність в знанні жаргону,

вживають його в своїй мові і сподіваються завоювати таким чином авторитет у

засуджених.

Професійний імунітет, внутрішнє неприйняття негативних проявів злочинного

середовища - необхідні якості співробітника. При цьому слід враховувати, що

засуджені будучи самі у моральному плані небездоганними, дуже вимогливі до

моральних якостей співробітника.

Юридична підструктура закликана забезпечити належне виконання

кримінального покарання. У співробітника повинно бути сформоване правове

мислення та вихована правова культура. Вихователь повинен не тільки знати та

виконувати закони, але й вміти здійснювати правове виховання засуджених, долати

у них внутрішній опір і небажання сприймати правові знання (інфантилізм або

нігілізм - негативне ставлення засуджених до формування своєї індивідуальної

правосвідомості).

Психолого-педагогічна підструктура діяльності співробітника передбачає

організацію індивідуально-виховного процесу, метою якого є викоренення

негативних якостей та рис особистості засуджених, схильностей та звичок, які

призвели їх до здійснення злочину. Дійсно, важко оцінити взаємовідносини

співробітника і засудженого. Тому, працівникові КВУ важливо відпрацювати такий

148

стиль спілкування і поведінки, при якому він буде сприйматись як відверта, розумна

людина, готова завжди допомогти.

Сутність психолого-педагогічної діяльності полягає в тому, що є:

- складність у виправленні та ресоціалізації особистості має негативну

основу засудженого. У зв’язку з цим виникають труднощі, що пов’язані з

подоланням психологічного опору виховним впливам з боку вихователя;

- існує певна віддаленість результатів діяльності вихователя: результати

виявляються не відразу, для цього треба багато часу, що потребує розробки стратегії

виховання особистості, передбачення та прогнозування результатів роботи,

виявлення при тому оптимізму. Таких якостей часто бракує не тільки персоналу

КВУ, а й науковцям, які час від часу запевняють, що виправний процес не належить

до кримінально-виконавчих правовідносин, а обов’язок персоналу – сумлінно

виконувати вирок суду (А.Х. Степанюк [208], І. С. Яковець [254] та ін.).

- відповідальність за наслідки своєї діяльності;

- швидка зміна педагогічних ситуацій, які потребують миттєвої орієнтації

вихователя;

- необхідно постійно удосконалювати свою діяльність відповідно зміни

умов виконання покарань (зміна спецконтингенту, динаміки злочинності тощо).

Організаційно-управлінська підструктура діяльності вихователя передбачає

вміння управляти поведінкою засуджених, здійснювати управлінські функції, що

означає: вміння оцінювати конкретну ситуацію та приймати правильне рішення;

чітко та зрозуміло доводити вказівки до відома засуджених; контролювати хід

виконання доручень.

У п’ятих, зазначимо, що запорукою успішного функціонування колективу

виправної колонії може стати контроль громадськості, відомчих установ та

прокурорський нагляд. Зокрема, прокурорський нагляд за додержанням законів при

виконанні кримінальних покарань в органах і установах виконання покарань

здійснюється Генеральним прокурором України і підпорядкованими йому

прокурорами відповідно до положень ст.121 Конституції України [74], Закону

України «Про прокуратуру» [47] і ст. 22 КВК України [92].

149

Ст. 26 «Нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у

кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового

характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян» Закону України

«Про прокуратуру» передбачає, що прокурор здійснює нагляд за додержанням

законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, при застосуванні

інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи

громадян, шляхом проведення регулярних перевірок, а також у зв’язку з

необхідністю належного реагування на відомості про можливі порушення

законодавства, що містяться у скаргах, зверненнях чи будь-яких інших джерелах.

Прокурор зобов’язаний негайно звільнити особу, яка незаконно (за відсутності

відповідного судового рішення, рішення адміністративного органу або іншого

передбаченого законом документа чи після закінчення передбаченого законом або

таким рішенням строку) перебуває у місці тримання затриманих, попереднього

ув’язнення, обмеження чи позбавлення волі, установі для виконання заходів

примусового характеру, іншому місці, в якому особа примусово тримається згідно з

судовим рішенням або рішенням адміністративного органу.

Таким чином, предметом прокурорського нагляду є додержання законності під

час перебування осіб у місцях тримання затриманих, попереднього ув’язнення, в

установах виконання покарань, інших установах, що виконують покарання або

заходи примусового характеру, які призначаються судом, додержання

встановленого кримінально-виконавчим законодавством порядку та умов тримання

або відбування покарання особами у цих установах, їх прав і виконання ними своїх

обов’язків. Для цього прокурорам надаються досить широкі повноваження. Так,

прокурор, який здійснює нагляд, має право:

1) у будь який час відвідувати місця тримання затриманих,попереднього

ув’язнення, установи, в яких засуджені відбувають покарання, установи для

примусового лікування,опитувати осіб, які там перебувають, знайомитись з

документами, на підставі яких ці особи затримані, заарештовані, засуджені або до

них застосовано заходи примусового характеру;

150

2) перевіряти законність наказів, розпоряджень і постанов адміністрації цих

установ, зупиняти виконання таких актів,опротестовувати або скасовувати їх у разі

невідповідності законодавству, вимагати від посадових осіб пояснень з приводу

допущених порушень;

3) прокурор зобов’язаний негайно звільнити особу, яка незаконно перебуває в

місцях тримання затриманих, попереднього ув’язнення, обмеження чи позбавлення

волі або в установі для виконання заходів примусового характеру.

Згідно ч. 2 ст. 22 КВК України органи і установи виконання покарань

зобов’язані виконувати вказівки прокурора щодо додержання встановлених

законодавством порядку і умов тримання осіб у місцях позбавлення волі.

Відповідно до ст. 23 КВК України за діяльністю органів і установ виконання

покарань здійснюється відомчий контроль органами управління і посадовими

особами центрального органу виконавчої влади з питань виконання покарань.

Аналогічне положення містить і ст. 7 Закону України «Про Державну

кримінально-виконавчу службу України», яка передбачає, що центральний орган

виконавчої влади з питань виконання покарань координує і контролює діяльність

цієї служби. З метою забезпечення відомчого контролю за діяльністю

підпорядкованих органів і установ виконання покарань на керівництво КВС

покладається:

а) забезпечення додержання вимог законодавства в органах і установах

виконання покарань, запобігання злочинам, дисциплінарним проступкам з боку

засуджених до позбавлення волі та щодо них, їх припинення та виявлення і

розкриття злочинів, вчинених в органах і установах виконання покарань;

б) керівництво органами і установами виконання покарань, організація

виробничо-господарської діяльності з наданням засудженим роботи;

в) правовий і соціальний захист осіб рядового і начальницького складу,

працівниківі члені їх сімей [157; 158].

Територіальні органи управління здійснюють керівництво оперативно-

розшуковою та фінансово-господарською діяльністю підпорядкованих органів і

установи та виконують функції, передбачені Положеннями про територіальні органи

151

управління. Сьогодні найбільш поширеною і ефективною формою відомчого

контролю є інспектування виправних установ, в ході якого окрім інших питань

визначається та надається оцінка: ефективності стилю і методів роботи керівних

кадрів, ступня їх впливу на стан справ у підвідомчих установах, перевірка знання

працівниками законодавства та відомчих нормативних актів, сприяння правильному

добору, розстановці, навчанню і вихованню кадрів, підвищенню їх відповідальності

за доручену справу, зміцненню дисципліни і законності.

Участь громадськості у контролі за дотриманням прав засуджених під час

виконання кримінальних покарань передбачена ст. 25 КВК України. Для

забезпечення громадського контролю створюються спостережні комісії, які діють на

підставі КВК і Положення про спостережні комісії, затвердженого постановою КМ

України №1042 від 10.11.2010 р.[155].

Діяльність спостережних комісій базується на принципах гласності,

демократичності, добровільності, відкритості та прозорості. Основним завданням

спостережних комісій є організація та здійснення громадського контролю за

дотриманням прав, основних свобод і законних інтересів засуджених осіб та осіб,

звільнених від відбування покарання.

Для виконання своїх повноважень члени спостережних комісії мають широкі

повноваження, у тому числі, у будь-який час відвідувати виправні установи; вивчати

стан матеріально-побутового та медико-санітарного забезпечення засуджених,

умови їх праці і навчання; проводити особистий прийом засуджених, розглядати їх

звернення та приймати за ними рішення; вносити на розгляд органів виконавчої

влади та органів місцевого самоврядування пропозиції з питань дотримання прав і

законних інтересів засуджених, забезпечення правового й соціального захисту

персоналу органів і установ виконання покарань. Аналогічні функції мають і

Піклувальні ради, які при здійсненні громадського контролю за діяльністю

виховних колоній керуються Положенням про піклувальні ради (постанова КМ

України від 1 квітня 2004 р. №429 «Про затвердження положень про спостережні

комісії та піклувальні ради при спеціальних виховних установах» із змінами,

152

внесеними згідно з постановами КМ№ 1074 від 01.08.2006, № 1042 від 10.11.2010,

№ 1109 від 20.10.2011, № 383 від 17.05.2012, № 868 від 19.09.2012).

Новими інституціями, покликаними здійснювати громадський контроль за

діяльністю органів і установ виконання покарань є Громадська рада при Державній

пенітенціарній службі України і Громадські ради при територіальних управліннях

ДПтС України, які діють на підставі Указу Президента України від 31 липня 2004 р.

№854/2004 «Про забезпечення умов для більш широкої участі громадськості у

формуванні та реалізації державної політики» і Постанови КМ України від 15

жовтня 2004 р. «Деякі питання щодо забезпечення участі громадськості у

формуванні та реалізації державної політики». Треба зауважити, що рішення

Громадської ради мають рекомендаційний характер і надаються керівництву через

секретаріат (канцелярію) для врахування під час прийняття рішень.

Найближчим часом слід очікувати створення нової громадської інституції з

широкими повноваженнями, яка буде контролювати діяльність органів і установ

ДПтС України з метою недопущення катувань і дотримання усіх інших норм

Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що

принижують гідність, видів поводження і покарання.

По-шосте, ми переконані, що одним з перспективних напрямків поліпшення

виправного впливу на засуджених є відповідальне ставлення персоналу до

виконання власних повноважень. У зв’язку з цим, вважаємо необхідним акцентувати

увагу на проблемах відповідальності персоналу виправних колоній за порушення

прав і законних інтересів засуджених до позбавлення волі.

Як відомо, при зарахуванні на посади рядового і начальницького складу ДПтС

України громадяни України складають присягу, яка містить обов’язок працівника

бути чесним, гуманним, не допускати порушень прав і свобод людини та

громадянина, всіляко сприяти зміцненню правопорядку. В ст.16 Закону України

«Про Державну кримінально-виконавчу службу України» перелічені вимоги до

персоналу і його відповідальність. Від персоналу вимагається «додержуватись норм

професійної етики, гуманно ставитись до засуджених… Жорстокі, нелюдські або

такі, що принижують людську гідність, дії є несумісними зі службою і роботою в

153

органах, установах виконання покарань…». Зазначено також, що «особи рядового і

начальницького складу та працівники кримінально-виконавчої служби, які виявили

жорстоке ставлення до засуджених, або вчинили дії, що принижують їхню людську

гідність, притягуються до відповідальності згідно із законом». У разі вчинення

подібних дій «особа рядового чи начальницького складу або працівник підлягає

звільненню зі служби (роботи), якщо до нього постановлено обвинувальний вирок

суду, який набрав законної сили, або якщо протягом року за такі ж дії до нього вже

було застосовано дисциплінарне стягнення».

Кримінальна відповідальність персоналу за неправомірні дії щодо засуджених

передбачена низкою статей, в тому числі ч.ч.3 ст. 364, ст.365 КК України.

Законодавством передбачені й інші підстави для звільнення зі служби в ДПтС

України за неналежне поводження з засудженими. На думку законодавця,

цинічними і несумісними зі службою в органах державної влади, в тому числі в

правоохоронних органах, є прояви корупції у вигляді незаконного одержання від

засуджених, їх родичів та інших осіб у зв’язку з виконанням таких функцій

матеріальних благ, послуг пільг або інших переваг. У зв’язку з притягненням до

адміністративної відповідальності за корупційне правопорушення працівник

виправної установи може бути звільнений з УВП за порушення Присяги (за

порушення норм професійної етики або за дії, що принижують людську гідність)

або за одноразове грубе порушення трудової дисципліни.

Таким чином, персонал виправних колоній, а саме особи рядового і

начальницького складу та державні службовці можуть бути звільнені зі служби

(роботи) в органах ДПтС України:

1) за порушення Присяги;

2) за вчинення протягом року двох порушень закону щодо належного

поводження з засудженими, якщо за перше порушення було застосоване

дисциплінарне стягнення;

3) у зв’язку з набранням чинності обвинувальним вироком;

4) на підставі ст. 30 Закону України «Про державну службу» у зв’язку з

притягненням до адміністративної відповідальності згідно з Законом України «Про

154

боротьбу з корупцією», тобто, за порушення ст.ст. 5, 16 Закону України «Про

державну службу».

Вільнонаймані працівники виправних установ можуть бути звільнені з роботи

з підстав і в порядку, передбачених нормами КЗпП України.

Отже, за порушення вимог кримінально-виконавчого та іншого чинного

законодавства персонал ДПтС України, зокрема, персонал виправної колонії, за

порушення законних прав засуджених, вчинення щодо них інших неправомірних дій

може бути притягнутий до дисциплінарної, адміністративної і кримінальної

відповідальності.

Наостанок зазначимо, що успішне функціонування колективу установи в

цілому, як і успішна діяльність кожного співробітника, вимагають значних зусиль

по організації, координації діяльності індивідуумів і груп, створення умов для такої

діяльності. Адже від персоналу залежить створення загальної атмосфери в

виправній установі, щоб позбавлення волі відповідно до вироку суду не

перетворилося в пекло.

Удосконалення кримінально-виконавчої системи, що здійснюється в Україні,

передбачає в тому числі, більш глибокого теоретико-правового дослідження

профілактично-виховного впливу на засуджених до покарань, пов’язаних з

позбавленням волі. Під час реалізації своїх функцій персонал зобов’язаний

поєднувати каральні та соціально-виховні особливості впливу на засуджених.

Індивідуалізація та диференціація виховного впливу на засуджених з урахуванням

різних категорій, специфіки, передбачає застосування різних форм і методів

соціально-виховного впливу.

Громадянське суспільство повинно усвідомлювати, що основними в

кримінально-виконавчій системі є дві категорії: люди, які в ній працюють і які

відбувають покарання. Якщо останнім приділяється постійна увага, здійснюються

важливі кроки щодо гуманізації виконання та відбування покарання, поліпшення

умов тримання тощо, то персонал, попри необхідність й важливість своєї роботи, не

дістав належної уваги ні з боку держави, ні з боку суспільства, ні з боку власного

відомства. Тому вважаємо необхідним у подальшому підтримувати й розвивати

155

позитивні напрямки, що обумовлюють удосконалення кримінально-виконавчої

системи України, загалом, та заходи, що підтримують нелегку працю персоналу

УВП, зокрема. У даному випадку важливо підкреслити, що з погляду на сьогоднішні

перспективи реформування кримінально-виконавчої системи, питання про

підтримку персоналу вельми важливе. Збереження й розвинення соціальних функцій

держави і суспільства у рамках підтримки персоналу, його переорієнтація у

відповідності з умовами новітніх реформ, дозволять уникати деструктивних

тенденцій, які збереглися у ДПтС України.

3.3 Заохочувальні норми кримінально-виконавчого права як засіб

формування правомірної поведінки засуджених до позбавлення волі

Політика нульової терпимості стає все більш популярною у більшості

західноєвропейських країн. З середини 90-х років ХХ століття поступово

скорочується кількість засуджених до позбавлення волі за рахунок декриміналізації

окремих діянь та застосування альтернативних видів покарань [98]. Так, наприклад

Фінляндія цілеспрямовано скоротила кількість ув’язнених за п’ятдесят років на 70%

(із 180 до 60 осіб на 100 тис. населення), Данія, Швеція і Норвегія зберегли постійну

кількість тюремного населення в межах 60-70 осіб на 100 тис. населення. Цілком

очевидно, що скорочення злочинності можливо добитися без збільшення

застосування кримінальних репресій. Як правильно зазначає Н. Крісті, не дивлячись

на сучасне ускладнення кримінологічної ситуації у суспільстві, необхідно

переборювати репресивну свідомість населення, розвінчувати міфи про всесильність

тюремного ув’язнення [95; 96]. Дійсно, якщо це потрібно, необхідно ще раз

переглянути перелік діянь, що визнаються злочинами і, по можливості, перенести їх

в площину адміністративних чи цивільно-правових відносин.

Незважаючи на загальне позитивне ставлення суспільства до покарання, коли

ключовим напрямом вважається посилення репресій, існують серйозні протиріччя

156

між статистикою вчинених злочинів і кількістю покараних, а також між

інформованістю населення про види і форми вчинення злочинів, ступінь їх

суспільної небезпеки та реальним станом злочинності. Це підштовхує до пошуків

шляху неупередженого інформування суспільства, аргументів на користь

зменшення застосування суворих видів покарань, що призведе до скорочення

кількості засуджених, особливо тих, хто відбуває покарання у виді позбавлення волі

на певний строк та довічного позбавлення волі.

На сьогоднішній день, прагнення держави до дотримання верховенства права,

тобто гуманізму, справедливості й законності, об’єктивно обумовлюють

розширення дії заохочувальних норм у кримінально-виконавчому праві.

Як нами зазначалось радикальні зміни, які відбуваються в політичній,

соціальній, духовній сферах життя українського суспільства, супроводжуються

зростанням злочинності. Зростає кількість насильницьких, корисливо-

насильницьких злочинів, при чому спостерігається яскраво виражена тенденція до

«омолодження» категорії тих, хто вчиняє такі злочини. Одночасно злочинні дії

супроводжуються фоновими явищами, такими як алкоголізм, наркоманія,

токсикоманія, проституція, венеричні захворювання та інше.

Незважаючи на складний криміногенний стан, на значну кількість осіб які

засуджуються до позбавлення волі, держава та суспільство постійно розраховують

на те, що в процесі відбування покарання засуджені зможуть переосмислити власне

життя і за певних умов відмовляться від вчинення в подальшому протиправних дій.

Задля стимулювання правомірної поведінки засуджених законодавцем розроблена

низка заохочувальних норм, що покликані стимулювати їх позитивну поведінку.

Вони знайшли своє відображення у кримінальному та кримінально-виконавчому

законодавстві, інших нормативно-правових актах.

Заохочення як стимул до правомірної поведінки, постійно привертають увагу

фахівців-правників, психологів, соціологів та педагогів. Останнім часом значні

дослідження цього питання були проведені П. П. Андрушко, Ю. В. Бауліним, В. В.

Голіною, О. О. Житним, В. Т. Маляренком, М. І. Мельником, В. І. Тютюгіним, П. В.

Хряпінським та ін. Однак, більшість проблем розглядатись під кутом зору

157

кримінального чи кримінального процесуального права, а саме, стосовно поняття,

сутності та механізму застосування добровільної відмови від доведення злочину до

кінця, обставин, що виключають суспільну небезпечність діяння, поняття та

характеристики звільнення від кримінальної відповідальності тощо. Стосовно

кримінально-виконавчих питань, пов’язаних із заохочувальними нормами, такі

дослідження практично відсутні. Можна вказати лише на фрагментарне висвітлення

окремих позицій В. А. Бадирою, І. Г. Богатирьовим, Т. А. Денисовою, О. Г. Колбом,

А. Х. Степанюком, І. С. Яковець.

Характеризуючи стан розробки цього питання необхідно зазначити внесок, що

був здійснений П. В. Хряпінським. Зокрема, він вказував, що правники, які

розглядають кримінальну відповідальність як «обов’язок особи, яка вчинила злочин,

підлягати дії кримінального закону за наявності в діях винного передбаченого цим

законом складу злочину», або «реальне застосування кримінально-правової норми,

застосування і реалізація санкції», або «вимушене перетерпіння негативних

наслідків в формі засудження (державного осуду) та примушення з боку

уповноважених державних органів», вочевидь, бачать у санкції виключно державно-

примусовий засіб впливу на особу, яка вчинила злочин Натомість, усе більше

дослідників виокремлюють у реалізації кримінальної відповідальності два

протилежні аспекти: негативний, - пов’язаний із порушенням кримінально-правових

заборон та позитивний, - що полягає у виконанні кримінально-правових приписів

[238, с. 9-10; 240]. Ми приєднуємось до думки науковця, який підкреслював, що

позитивний аспект кримінальної відповідальності у якості правової передумови має

виключно заохочувальні норми законодавства. Прихильники позитивної

відповідальності у праві, насамперед, пов’язують її прояв з практичною поведінкою

суб’єктів по виконанню норм кримінального законодавства. Видається, що

позитивна відповідальність реалізується виключно у заохочувальних нормах,

основною рисою яких є чітка взаємозалежність між характером поведінки, що

схвалюється законом, й кримінально-правовим заохоченням [239, с. 69].

У 2009 р. П. В. Хряпінським в окремій монографії розглянув питання

виникнення, розвитку, юридичної природи заохочувальних кримінально-правових

158

норм та їх різновиди у Загальній та Особливій частинах КК України [237]. В своїй

праці він зазначав, що кримінально-правове заохочення позитивної пенітенціарної

та постпенітенціарної поведінки осіб при призначенні, відбуванні, а також після

відбуття покарання здійснюється шляхом звільнення чи пом’якшення покарання,

звільнення від подальшого відбування чи заміни покарання більш м’яким, а також

достроковим зняттям судимості. Зокрема, він вказував: «Специфіка даного

різновиду заохочувальних кримінально-правових норм полягає у тому, що вони: а)

застосовуються в період призначення або відбування кримінального покарання, а

також після його відбуття; б) спрямовані на досягнення цілей покарання

виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як

засудженими, так і іншими особами; в) розповсюджуються на правомірну,

соціально-корисну поведінку всіх засуджених і звільнених, починаючи з моменту

призначення покарання та завершуються зняттям судимості; передбачають зміну

правового статусу засудженого або звільненого, що безпосередньо відображається у

вироку чи постанові (ухвалі) суду [237, с. 217-218].

Більшість науковців, визначають чотири різновиди звільнення від

кримінального покарання [35, с. 145-147; 78, с. 281-282; 79, 408-408].

У ст. 65 КК України зазначено, що особі, яка вчинила злочин, має бути

призначене покарання у відповідності з чинним КК, з урахуванням ступеню

тяжкості злочину, пом’якшуючих та обтяжуючих обставин, а головне достатнє для її

виправлення та запобігання вчиненню нових злочинів . У пошуках справедливого,

адекватного та достатнього покарання наша держава, що знаходиться на

перехідному етапі свого розвитку, здійснює кроки до самовдосконалення, починає

реформування законодавства: його зміну, внесення доповнень, уточнень, розробку

нових концепцій та моделей тощо. У такий час дуже важливо, щоби ці реформи

набули правильного напрямку, були враховані найсучасніші наукові дослідження та

набутий практичний досвід, особливості, притаманні нашій державі та міжнародні

розробки, багатовіковий досвід минулого та прогнози майбутнього.

Поряд з реформуванням кримінального законодавства у частині призначення

покарання, варто незабути й про можливості позитивного стимулу, схвалення та

159

заохочення правослухняної поведінки засудженого. Оскільки реформа [від лат.

reformare] – це зміна, перебудова, перетворення, що проводиться системно, а

система [від гр. systema] – це ціле, складене з частин. Отже, реформуючи

законодавство в частині призначення покарань, слід подумати про його

реформування в частині виконання і відбування, а також в частині звільнення від

відбування покарання (у даному випадку ми будемо вести мову про умовно-

дострокове звільнення від відбування покарання та заміну невідбутої частини

покарання більш м’яким). Також ми вважаємо, що для оптимального виконання

завдання виправлення та ресоціалізації засуджених, на перше місце мають бути

поставлені вимоги сьогодення: дотримання законності при виконанні покарань та

звільненні від його відбування, а також гуманізація та справедливість по

відношенню як до засудженого, так і до потерпілої особи.

Водночас, відштовхуючись від принципу невідворотності покарання,

законодавець повинен знайти шляхи впливу на засуджених, завдяки чому у особи

повинна змінитися не тільки реальна поведінка, а й погляди та внутрішня

свідомість. Слід також змінювати традиції суспільства, вчитися проявляти

терпимість, визнавати, що засуджені – такі ж люди, як і ми, піднімати правову

культуру і моральність. Тоді заходи держави по скороченню та лібералізації

кримінально-правового примусу будуть сприйняті пересічними громадянами як

такі, що мають відбуватися. На жаль, зараз суспільство практично не приймає ніякої

участі у виправному процесі. Таке ставлення унеможливлює ресоціалізацію

засуджених та сприяє їх вторинній криміналізації.

Незважаючи на те, що за своєю юридичною природою заохочувальні

кримінально-правові норми безумовно належать до Загальної частини

кримінального права, механізм їх реалізації лежить в площині кримінально-

виконавчих відносин.

Так, порядок застосування ст.ст. 80, 81, 83, 107 КК України та інших,

передбачений у КВК України. Наприклад, у ч. 2 ст. 130 КВК вказується «2.

Засуджені, які стали на шлях виправлення або сумлінною поведінкою довели своє

виправлення, можуть бути у встановленому законом порядку представлені до заміни

160

невідбутої частини покарання більш м’яким або до умовно-дострокового звільнення

від відбування покарання»[92, с. 55-56].

Можна вказати, що у класифікації заохочувальних кримінально-виконавчих

норм перше місце посідають законодавчі норми. За сумлінну поведінку й ставлення

до праці і навчання, активну участь у роботі самодіяльних організацій до

засуджених можуть застосовуватися наступні заохочення: подяка, нагородження

похвальною грамотою, грошова премія, нагородження подарунком, надання

дострокового короткочасного або тривалого побачення, дострокове зняття раніше

накладеного стягнення, дозвіл додатково витрачати гроші для придбання

харчування і предметів першої потреби в сумі до 50% мінімального розміру

заробітної плати; збільшення тривалості прогулянки засудженим, які тримаються в

дільницях посиленого контролю колоній і приміщеннях камерного типу виправних

колоній максимального рівня безпеки до двох годин, УДЗ, заміна невідбутої частини

покарання більш м’яким.

Надаючи широкі права адміністрації колоній, засоби заохочення повинні

стимулювати засуджених до правомірної поведінки, а стягнення – утримувати від

вчинення подальших протиправних дій. Одночасно, ми вважаємо, що соціальне

відновлення особи, яка відбуває покарання в установах КВС, можливо лише за

підтримки суспільства (сім’ї, колективу тощо), допомоги держави та власного

прагнення засудженого. Нинішня система – одна з самих жорстких та неефективних

у світі. Це сукупність державних органів та установ, які здійснюють діяльність з

виконання кримінальних покарань, наділені спеціальним статусом та перебувають у

взаємовідносинах між собою. Як відомо, засуджені після відбуття там покарання

повинні ставати кращими, більш прилаштованими до правослухняного життя у

суспільстві. Натомість, злочинна поведінка, тюремна субкультура, протиправний

спосіб життя для значної кількості засуджених стають нормою. Той, хто хоча б

одного разу відбував покарання в місцях позбавлення волі, не відчуває страху перед

майбутнім засудженням, бо йому знайоме і оточуюче середовище, і традиції, і

загальна система відбування покарання. Переміщення в специфічне антисуспільне

середовище, негативно впливає на формування особистості та її поведінку.

161

Специфічна субкультура, тісне спілкування в мікрогрупах сприяє розвитку агресії,

культу насильства та жорстокості як до собі подібних, так і по відношенню до

влади, до суспільства, підвищує злочинний професіоналізм та інтенсивність

криміналізації. Це істотно впливає на живучість тюремних традицій, згуртованість

злочинного середовища, розповсюдженість відповідних негативних відносин через

осіб, звільнених з місць позбавлення волі. Крім того, негативні наслідки покарання

(особливо у виді позбавлення волі на певний строк) характеризуються значними

соціальними, матеріальними і духовними витратами суспільства, нераціональним

використанням трудових ресурсів, негативним впливом на демографічні процеси,

ускладненням кримінологічної ситуації, а також соціальною, психологічною,

моральною та фізичною деформацією засуджених, що постійно збільшує їх

дистанцію із суспільством. І якщо хтось із засуджених схиляється до

правослухняної поведінки, прагне змінитися на краще – то це скоріш у протиріч

системі, а не завдяки їй. Тож необхідно підтримувати і стимулювати позитивні

кроки засуджених.

Одним з таких стимулів, як ми вказали, вбачається умовно-дострокове

звільнення від відбування покарання та заміна невідбутої частини покарання більш

м’яким. Свого часу ст. 52 КК України 1960 р. «Умовно-дострокове звільнення від

покарання та заміна покарання більш м’яким» передбачалися категорія осіб та

порядок умовно-дострокового звільнення від покарання та заміни покарання більш

м’яким. Зокрема, підкреслювалось, що окрім формальних ознак, зазначені

звільнення та заміна застосовувались лише до тих засуджених, які сумлінною

поведінкою та чесним ставленням до праці доказали своє виправлення. Такий захід

застосовувався судом за місцем відбування засудженим покарання за сумісним

поданням органу, що виконує покарання та спостережної комісії [229]. Не тільки

науковці, але й практичні працівники колишнього СРСР відмічали хиби такого

закону, особливо у тлумаченні оціночних понять, таких як «сумлінна поведінка»,

«чесне ставлення до праці», «доказування виправлення». Ці виміри могли

провокувати зловживання персоналом КВС своїми обов’язками, а формальне

ставлення представників спостережної комісії підштовхувало до таких зловживань.

162

Саме тому, при обговоренні відповідних статей у нових Кримінальному та

Кримінально-виконавчому кодексах законодавець намагався врахувати попередні

недоліки та уникнути їх. Проте, ст. 81 КК «Умовно-дострокове звільнення від

відбування покарання» концептуально не змінилась і у ч. 2 зазначено, що «умовно-

дострокове звільнення від відбування покарання може бути застосоване, якщо

засуджений сумлінною поведінкою і ставленням до праці довів своє виправлення».

Такі ж застарілі підходи, такі ж усталені оціночні поняття. Більш того, незважаючи

на те, що статтею не передбачене обов’язкове узгодження даного питання із

спостережною комісією, практично кожен науково-практичний коментар до КК

зазначає про необхідність такого спільного з УВП подання [118]. Такої ж помилки

припускається законодавець і у КВК України, де у ст. 154 КВК «Порядок

дострокового звільнення від відбування покарання» передбачає обов’язкове

узгодження даного питання із спостережною комісією (посилаючись на застарілі

положення КПК України, що іноді мають неузгодженість із положеннями нового

КК 2001 р.). До того ж, зазначено, що при підготовці і поданні матеріалів до суду

адміністрація установи «має право» розглянути це питання по суті. На наше

переконання щодо дій адміністрації установи вживається невдалий термін, який

також поряд з оціночними термінами дає підстави до зловживань та корупції.

Ще більш незрозумілим є те, що ч. 2 ст. 130 КВК «Заходи заохочення, що

застосовуються до осіб, позбавлених волі» умовно-дострокове звільнення від

відбування покарання та заміна невідбутої частини покарання більш м’яким

передбачається, як заохочення засуджених. Якщо це так, то виходячи з букви закону

право надавати заохочення згідно з КВК може бути делеговане начальнику

установи, що насправді не відповідає основним міжнародним вимогам. Таким

чином, умовно-дострокове звільнення від відбування покарання та заміна невідбутої

частини покарання більш м’яким не можуть в повній мірі належати до заходів

заохочення і відповідно до їх специфічного статусу вони повинні бути відображені в

окремій нормі закону.

На нашу думку, позитивні зміни та новації частково вдалися російському

законодавцю у тексті КК РФ, що вступив в дію з 1 липня 1997 р. та особливо в КВК

163

РФ [71, с. 517]. Так, ст. 175 КВК РФ «Порядок звернення із клопотанням про

звільнення від покарання та поданням про заміну невідбутої частини покарання

більш м’яким видом покарання» передбачає, що до суду з клопотанням по вказаним

питанням звертається безпосередньо або сам засуджений, або його адвокат.

Адміністрація установи, у якій засуджений відбуває покарання, не пізніше десяти

днів повинна направити на засудженого характеристику. Суд також бере до уваги

думку потерпілої від злочину особи та висновок про доцільність звільнення чи

заміни покарання, що поданий за вимогою суду від установи виконання покарань

[71, с. 517]. Такий порядок, на нашу є більш цивілізованим і мінімізує можливості

адміністрації установ щодо різного роду зловживань і інших порушень закону.

Не можна обійти проблеми, пов’язані із заміною невідбутої частини покарання

більш м’яким, що передбачене ст. 82 КК України. Так, у ч.1 ст. 82 КК передбачено,

що особам, які відбувають покарання у виді обмеження або позбавлення волі,

невідбута частина покарання може бути замінена судом більш м’яким покаранням,

яке призначається в межах строків, установлених у Загальній частині КК для даного

виду покарання, і не повинне перевищувати невідбутого строку покарання, при-

значеного вироком. Відповідно до ч. 2 ст. 82 КК «У разі заміни невідбутої частини

основного покарання більш м’яким засудженого може бути звільнено також і від

додаткового покарання у виді позбавлення права займати певні посади чи займатися

певною діяльністю» [80].

За даними нашого дослідження встановлено, що досить часто заміна

невідбутої частини покарання більш м’яким судом, за поданням адміністрації

установи, що узгоджена із спостережною комісією, відбувається шляхом заміни

позбавлення волі на покарання у виді виправних робіт. На нашу думку, це не зовсім

правильно і ось чому. Відповідно до ч. 1 ст. 57 КК України покарання у виді

виправних робіт встановлено строком від 6 місяців до 2-х років і його відбування

призначається судом за місцем роботи засудженого. Із змісту ст. 57 КК України

«Виправні роботи» також вбачається, що місцем роботи є підприємство, організація,

установа, незалежно від форм власності, де особа прийнята на роботу у

передбаченому законом порядку і виконує покладені на неї, у зв’язку з цим, трудові

164

та службові обов’язки, за що одержує заробітну платню. Дане покарання може бути

призначене тільки тим особам, які перебувають у трудових відносинах із

підприємством, організацією, установою за місцем проживання. Виходячи із

вищезазначених положень ст. 57 КК України, при вирішенні питання про заміну

невідбутої частини покарання більш м’яким, позбавлення волі на певний строк не

може бути замінене на виправні роботи, оскільки засуджений, який відбуває

покарання є ізольованим і одночасно не може бути прийнятий на роботу, в

передбаченому законом порядку на підприємство, організацію чи установу, що

знаходиться за межами місця позбавлення волі. Таким чином, такі ухвали суду не

можуть бути звернені до виконання, оскільки вони прямо протирічять закону.

Ці та інші прикрі помилки законодавця можуть стати на заваді соціальному

відновленню особистості з правомірною поведінкою. Зневіра в дію закону може

відвернути засудженого від суспільного життя та спровокувати рецидив злочинів.

Заохочувальні норми також передбачені відомчими нормативними актами.

Наприклад, у розділі ХХХІ «Правил внутрішнього розпорядку» передбачено

можливість проживання засуджених жінок за межами виправної колонії.

Адміністрація виправних колоній направляє засуджених жінок з вагітністю понад

чотири місяці або жінок, які мають при собі дітей віком до трьох років, для

відбування покарання у виправну колонію, де є будинок дитини. При цьому на

кожну засуджену, достатньо вивчену адміністрацією, складається детальна

характеристика, у якій робиться висновок про можливість надання їй надалі права

проживання за межами колонії. Дозвіл на проживання за межами колонії

засудженим жінкам, звільненим від роботи у зв’язку з вагітністю і пологами, а

також до досягнення дитиною трирічного віку, оформляється мотивованою

постановою начальника колонії, узгодженою із спостережною комісією [152, с. 36-

37].

Треба вказати, що науковцями виявлено низку протиріч у застосуванні

заохочувальних норм, про що нами зазначено в окремій статті [131]. Більш того, в

деяких випадках сумніву піддається сама можливість виправлення та ресоціалізації

засуджених в умовах позбавлення волі. Так, А. Х. Степанюк з цього приводу

165

зауважує, що свідомість засудженої особи підлягає примусовому коригуванню,

результатом якого має бути виправлення та ресоціалізація. Водночас, він зазначає,

що примусове виправлення не здатне привести до очікуваних результатів, бо воно

зустрічає якщо не опір, то щонайменше неприйняття з боку засуджених. Крім того,

коли мотив злочину вивчений недостатньо або неправильно, то засуджений буде

всіляко протистояти виховному процесу, навіть якщо в цілому його поведінка є

законослухняною[208, с. 36].

Існують й інші думки, які нами повністю сприймаються й підтримуються. Так,

В. А. Бадира та Т. А. Денисова вказують, що заохочення є не тільки своєрідною

підтримкою, а й закріпленням правослухняної поведінки засудженої особи. Вони

покликані корегувати антисуспільну спрямованість особи, підвищувати її

правосвідомість, що в подальшому може утримати особу від злочинної поведінки.

Багатовікова практика свідчить, що виховний процес в місцях позбавлення волі не

може бути ефективним, якщо сам засуджений не проявляє ініціативи і не бажає

свого виправлення [6, с. 112].

Таким чином, в цілому, заохочувальні норми дійсно є стимулюючими.

Як нами попередньо зазначалось, дисциплінарна практика є тим лакмусовим

папером, який підтримує баланс між персоналом та засудженим. Адже надаючи

широкі права адміністрації колоній, засоби заохочення повинні стимулювати

засуджених до правомірної поведінки, а стягнення – утримувати від вчинення

подальших протиправних дій.

Щодо можливості застосування заходів заохочення для стимулювання

правомірної поведінки засуджених та примусових заходів у випадку порушень або

недотримання правил засудженими нами вносяться пропозиції щодо внесення змін

та доповнень до КВК України, а саме, ст. 131 КВК України викласти у такій

редакції:

Стаття 131. Порядок застосування заходів заохочення до осіб, позбавлених

волі

1. Застосування заходів заохочення має на меті здійснення виховного впливу

як на тих осіб, до яких ці заходи застосовуються на основі об'єктивної оцінки

166

поведінки засуджених, їхнього ставлення до праці і навчання, так і на інших

засуджених.

2. При заохоченні до засудженого застосовується один захід заохочення.

3. Грошова премія приєднується до заробітку і зараховується на особовий

рахунок засудженого, подарунок передається на зберігання до звільнення

засудженого або за його проханням надсилається родичам.

4. У порядку заохочення засудженим протягом року може бути надано

додатково одне короткострокове чи тривале побачення.

5. До засуджених, які тримаються в дільницях посиленого контролю колоній і

приміщеннях камерного типу виправних колоній максимального рівня безпеки,

заохочення у виді збільшення тривалості прогулянки застосовується на строк до

одного місяця.

6. Із засудженого може бути достроково знято, як правило, лише одне раніше

накладене стягнення.

7. Заохочення у виді подяки і дострокового зняття раніше накладеного

стягнення застосовуються усно або письмово, інші заохочення - тільки письмово.

8. Адміністрація колонії зобов’язана щомісячно проводити оцінку поведінки

особи, її ставлення до праці, навчання, участі у роботі самодіяльних організацій та

мотивовано приймати рішення про доцільність або недоцільність застосування до

особи, що відбуває покарання у виді позбавлення волі, заходів заохочення.

Прийняте рішення відображається в індивідуальній програмі соціально-виховної

роботи та доводиться до відома особи, що відбуває покарання у виді позбавлення

волі, під розпис.

9. Інформація про осіб, до яких застосовано заохочення повідомляється у

місцевій стінгазеті, радіо, на зібраннях засуджених, доповідях, родичам. Інші

засуджені додатково інформуються про це під час проведення щоденної перевірки

наявності засуджених.

Заохочення безумовно є потужним стимулом, прагненням засудженого набути

позитивної поведінки. Однак їх застосування пов’язане із суб’єктивними ознаками, а

саме бездоганною поведінкою. Під останньою законодавець розуміє виконання

167

вимог режиму відбування покарання, сумлінну поведінку, ставлення до праці і

навчання, активну участь у роботі самодіяльних організацій.

Відтак, можна припустити, що механізм застосування заохочувальних норм в

місцях відбування покарання не простий. По-перше, він залежить від самого

засудженого, який повинен проявити усі зазначені заходи (підкорятися режимним

вимогам, у тому числі й висунутим персоналом, виконувати норму виробітку на

виробництві, проявляти активність у культурно-спортивній роботи й у самодіяльних

організаціях тощо). По-друге, надання характеристики засудженому залежить від

суб’єктивного ставлення персоналу, який не завжди буде визнавати поведінку

бездоганною.

Підсумовуючи викладене необхідно зазначити, ми вважаємо, що кримінально-

виконавчі правовідносини в цій частині повинні бути чітко регламентовані

законодавством, відомчими інструкціями з тим, щоби виключити корупційні дії з

боку персоналу та необґрунтовану відмову від надання заходів заохочення

засудженому, якщо він дійсно заслужив передбачений стимул своєю позитивною

поведінкою.

Висновки до розділу 3

В ході дослідження нами визначено кримінально-виконавчі напрямки

поліпшення виправного впливу на засуджених. Констатовано, що при виконанні

покарання засуджені у повному обсязі мають на собі відчути всі несприятливі

наслідки вчиненого ним злочину. Позбавлення, обмеження, заборони й інші життєві

незручності, повинні бути істотним елементом покарання, щоб спогад про них був

здатен змусити особу відмовитися від подальшої протиправної поведінки.

Заходи державного примусу повинні корегувати поведінку особи, відвернути

її від негативної спрямованості та не допустити вчинення злочину як в процесі

168

відбування покарання так і після звільнення. Однак, вирішення завдань щодо

охорони та нагляду за особами, які відбувають покарання, обсяг обмежень і заборон

повинні встановлюватись виключно законом, а не відомчими нормативними

документами.

Проведений аналіз здійснення виправних заходів на засуджених, дав нам

змогу розглянути під новим кутом зору найбільш перспективний напрям

корегування поведінки засудженого, а саме через механізм саморегуляції.

Зазначено, що саморегуляція як процес організації особистістю своєї поведінки

характеризується специфічною активністю, спрямованою на співвіднесення

поведінки особистості з вимогами ситуацій, очікуванням інших людей. Рівні

саморегуляції поділяються на рівні психічної та особистісної регуляції діяльності.

Визначено, що саморегуляція - це той механізм, завдяки якому забезпечується

активізація та певне спрямування позиції суб’єкта. Вона здійснює оптимізацію

психологічних можливостей, компенсацію недоліків, регуляцію індивідуальних

станів відповідно до завдань і умов діяльності.

Механізм саморегуляції засудженим своєї поведінки полягає в тому, що у

свідомості особистості стабілізуються та закріплюються у досвіді стандартні

способи і прийоми взаємодії, манери поведінки, стиль діяльності. Для того, щоб у

засудженого стабілізувалися та закріпилися прояви позитивної поведінки,

необхідним важливим фактором є оволодіння та придбання навичок довільного

управління ними і реалізацією, в необхідному випадку, напрацьованих до

автоматизму програм дій. Проявляючи себе у вчинках, роботі, навчанні, засуджений

вступає у взаємодію з іншими людьми, завдяки чому він може залишати

стабільними або динамічно змінювати в собі певні особистісні якості. Вони

найчастіше, займають імперативне положення у системі саморегуляції особистості й

міцно взаємозв’язані з її якостями, та тим, що індивід бачить в тих людях, які його

оточують.

Нами наголошується, що виправлення засуджених, як процес і результат,

повинно відбуватися під впливом державних примусових заходів і обмежень та

поєднуватися із заходами виховного впливу. Висвітлюються інші напрямки

169

поліпшення виправного впливу на засуджених. Однак підкреслюється, що для їх

втілення треба мати професійний склад співробітників виправних колоній. Хоча є

велика користь і значний потенціал для майбутнього, нажаль, відомчі навчальні

заклади не ведуть спеціальної підготовки для забезпечення роботи підприємств

кримінально-виконавчої системи, у тому числі маркетингової служби, спеціалістів

центральних органів, служб центральної виконавчої влади, спеціалістів апарату

обласних адміністрацій кримінально-виконавчої системи та інших прирівняних до

них виробничих посад; співробітників супроводжуючих служб (побутових,

допоміжних, адміністративно-господарських). Така підготовка могла б бути

проведеною на новостворених факультетах економіки (напрями підготовки

«Програмна інженерія», «Економіка підприємства», «Маркетинг», «Прикладна

економіка», «Облік і аудит») та управління (напрями підготовки «Адміністративний

менеджмент», «Бізнес-адміністрування», «Державна служба»).

Нами надається характеристика сучасних вимог до персоналу установ

виконання покарань. Оскільки держава та суспільство пред’являють високі вимоги

до персоналу УВП нами акцентується увага на соціальному захисті осіб, які

виконують покарання у виді позбавлення волі.

Серед факторів, що чинять негативний вплив на діяльність КВС, встановлені:

недоліки в побудові системи управління, наявність усталених стереотипів у

правовому забезпеченні, низький професіоналізм та некомпетентність частини

працівників, мілітаризація, поширеність професійної деформації співробітників,

відсутність гнучкої маркетингової політики на виробництві, неналежні матеріально-

побутові умови, відсутність повноцінного медичного забезпечення, малоефективна

соціально-виховна робота із засудженими та необ’єктивність в оцінці їх поведінки.

Обґрунтовується заміна підходів до виконання покарання в частині

позбавлення установ тавра таборів радянського типу. Вказується, що основним

підсумком карально-виправного впливу на засуджених має стати каяття особи та її

ресоціалізація. Надано додаткові аргументи за якими необхідним є поновлення на

державному рівні обліку рецидиву злочинів серед звільнених з місць позбавлення

волі.

170

Проаналізовано та узагальнено норми КК України та КВК України, що

можуть бути використані при заохоченні засуджених до правомірної поведінки.

Зазначено, що заохочувальні кримінально-виконавчі норми класифікуються на

законодавчі та відомчі. Вони тісно пов’язані з іншими галузевими нормами,

зокрема, кримінально-правовими та кримінально-процесуальними. З позиції

кримінально-виконавчого права та сучасних світових підходів до виконання

покарань досліджуються питання умовно-дострокового звільнення, заміни

покарання більш м’яким, можливості перерахунку одного виду покарання в інший.

Також нами розглянуто пропозиції покращення виправного впливу на

засуджених шляхом збалансованого застосування дисциплінарної практики. На

основі критичного аналізу викладена власна точка зору на коло питань, що

характеризують ступінь виправлення засуджених. Констатовано, що у своїй

більшості вони мають декларативний і суб’єктивний характер, що з високою

вірогідністю може сприяти корупційним схемам при застосуванні певної

заохочувальної норми.

Звернено увагу на потенційні можливості заохочувальних норм як

самостійного засобу формування правомірної поведінки засуджених та перспективи

вдосконалення їх застосування. Надано пропозиції щодо підстав і порядку зміни

умов тримання засуджених до позбавлення волі на певний строк, застосування

заміни невідбутої частини покарання у виді позбавлення волі більш м’яким і

умовно-дострокового звільнення від відбування покарання.

171

ВИСНОВКИ

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення й нове вирішення

доктринальних і практичних проблем, що стосуються дослідження кримінально-

виконавчих засад забезпечення персоналом виконання покарань у виді позбавлення

волі. Головні теоретичні і прикладні результати роботи полягають, зокрема, у

такому:

1. Визначено, як еволюціонували кримінально-виконавчі

правовідносини від початкового суворого нагляду персоналу над засудженими та

контролю за їх поведінкою, до запровадження карально-виправних заходів.

Наголошено, що у формуванні української кримінально-виконавчої системи значну

роль відігравали пам’ятки історії допенітенціарного періоду, проте трансформацію

пенітенціарної системи і участь персоналу УВП у здійсненні карально-виправного

впливу на засуджених необхідно розглядати з середини ХVІІІ ст.

2. Запропоновано з часів проголошення незалежності України дослідження

кримінально-виконавчих засад забезпечення виконання покарань у виді позбавлення

волі умовно поділити на п’ять складових частин, які включають наукові праці, що

присвячені: 1) загальним проблемам виконання та відбування покарання у виді

позбавлення волі на певний строк; 2) видам та характеристиці суб’єктів виконання

окремих видів покарань; 3) здійснення карально-виправного впливу на засуджених

та його наслідки; 4) застосування кримінально-виконавчих заохочувальних норм; 5)

проблемам персоналу, що розглядалися іншими галузями.

3. Надано характеристику персоналу Державної пенітенціарної служби

України як суб’єкту кримінально-виконавчих відносин. Визначено, що

правовідносини, пов’язані з виконанням покарань і реалізацією заходів державного

примусу, завжди перебували у взаємозв’язку з відносинами в інших сферах

життєдіяльності суспільства, але вони мають власну природу і закономірність

розвитку. Обґрунтовано, що персонал та засуджених необхідно розглядати як

172

головні, рівнозначні суб’єкти кримінально-виконавчих відносин, від яких залежить

хід та результат застосування основних засобів виправлення і ресоціалізації

засуджених. До персоналу колоній, як до основного суб’єкта кримінально-

виконавчих відносин, адресується і переважна більшість вимог КВК України,

натомість на засуджених покладається обов’язок не порушувати встановлені

порядок і правила відбування покарання.

4. Підтверджена доцільність обмеження кримінальної репресії шляхом

зменшення карального змісту покарання, оскільки останнє справляє руйнівний

вплив як на особу засудженого, так і суспільство, у яке особа повертається після

звільнення з місць позбавлення волі. Розвинуті положення стосовно того, що

врахування принципів гуманізму, індивідуалізації покарання, законності та рівності

громадян перед законом обумовлює необхідність оптимізації карально-виправного

впливу на засуджених з боку персоналу ДПтС України.

5. Визначено ключову роль персоналу у застосуванні виправного впливу на

засуджених. Акцентовано, що вимоги режиму виконання та відбування покарання

мають за мету не тільки забезпечення реалізації кари, а низка його елементів

спрямована на досягнення безпеки яз засуджених, так і персоналу: особистісної,

загальнолюдської та матеріальної. Підтверджено думки науковців, які вказують на

те, що режим необхідно розглядати у двох площинах, а саме, юридичній та

педагогічній. З юридичної точки зору режим – це врегульований нормами

кримінально-виконавчого законодавства порядок виконання та відбування

покарання, засоби його забезпечення, а також правові наслідки дотримання чи

порушення його норм. З точки зору педагогічної, режим є засобом виховання та

впливу на засуджених з метою корекції або ліквідації негативних звичок і навичок,

свідомої переорієнтації поведінки засудженого з негативної на правослухняну.

6. Визначено, що система використання трудових ресурсів і трудового

виховання засуджених пройшла шлях свого становлення від каторжних робіт до

робочих команд та виправних загонів і бригад. Досліджено нормативно-правову

базу правового регулювання праці засуджених. Констатовано, що лише радикальні

зміни в питаннях залучення до праці осіб, які відбувають покарання в місцях

173

позбавлення волі, а саме, допомога у придбанні дійсно корисних навичок,

підвищенні рівня професійно-технічного навчання, спроможні допомогти виконати

виправні функції та стануть у пригоді засудженим після їх звільнення.

7. Узагальнені позиції науковців з приводу доцільності виховних заходів в

місцях позбавлення волі, зокрема, проведення соціально-виховної роботи серед

засуджених. Підтримано думки вчених, які вважають, що одним з критеріїв

виправлення є відношення засудженого до соціально-виховної роботи і це повинно

враховуватись персоналом КВУ. Констатується, що позиція, за якою соціально-

виховна робота із засудженими є необхідною частиною процесу виконання й

відбування покарання у виді позбавлення волі, проводиться з метою виправлення та

ресоціалізації засуджених, підтверджується не лише уявленнями науковців, а й

власним практичним досвідом.

8. Розглянуто поняття, загальну характеристику заохочувальних норм як

самостійного засобу формування правомірної поведінки засуджених та механізм

правового регулювання застосування заходів заохочення і стягнення до осіб, які

відбувають покарання у виді позбавлення волі. Доведено, що ефективність

карально-виправного процесу доцільно визначати через залежність від кількісних і

якісних показників застосування до засуджених заохочувальних заходів в період

виконання і відбування покарань.

Наведено додаткові аргументи на користь необхідності зміни умов відбування

покарання у виді позбавлення волі в межах однієї виправної колонії шляхом

переведення до іншої структурної дільниці установи виконання покарань,

переведення до виправної колонії іншого рівня безпеки, застосування заміни

невідбутої частини покарання у виді позбавлення волі більш м’яким і умовно-

дострокового звільнення від відбування покарання, як стимулюючих факторів для

формування правомірної поведінки засуджених.

9. Показані напрямки, що обумовлюють удосконалення діяльності персоналу в

частині виконання покарання у виді позбавлення волі. Оскільки персонал є одним з

основних суб’єктів кримінально-виконавчих правовідносин, розроблені

рекомендації та пропозиції щодо вдосконалення окремих положень чинного

174

законодавства і практики його застосування в частині підбору осіб на службу у

ДПтС України, соціального захисту в процесі проходження служби та після її

закінчення, стимулювання сумлінного ставлення персоналу до виконання

службових обов’язків.

10. З метою удосконалення кримінально-виконавчих засад забезпечення

персоналом ДПтС України виконання покарань у виді позбавлення волі

запропоновані зміни, доповнення і власна редакція низки норм кримінально-

виконавчого законодавства, а саме: ч. 2 ст. 8, ст. 93, ст. 94, ч. 5 ст. 97, ч. 1, 3, 4 ст.

107, ч. 3 ст. 110, ст. 122, ст. ст. 131 – 131-4, ст. ст. 132 – 135 КВК України. Зокрема:

Ч. 1, 3, 4 ст. 107 КВК України викласти у наступній редакції:

Стаття 107. Права і обов’язки засуджених до позбавлення волі

1. Засуджені, які відбувають покарання у виді позбавлення волі, мають право в

порядку, встановленому цим Кодексом і нормативно-правовими актами

Міністерства юстиції України:

одержувати правову допомогу від адвокатів або інших осіб, які згідно з

законом можуть виступати представниками засудженого.

3. Засуджені зобов’язані:

дотримуватися норм, які визначають порядок і умови відбування покарання,

розпорядок дня колонії, правомірних взаємовідносин з іншими засудженими,

персоналом колонії та іншими особами;

утримувати в чистоті і порядку приміщення, дбайливо ставитися до майна

колонії і предметів, якими вони користуються при виконанні дорученої роботи,

здійснювати за ними належний догляд і використовувати їх тільки за призначенням;

виконувати законні вимоги персоналу колонії;

дотримуватися санітарно-гігієнічних норм;

дотримуватися вимог пожежної безпеки і безпеки праці.

4. Засудженим забороняється:

самовільно залишати колонію, порушувати лінію охорони;

спілкуватися із засудженими та іншими особами з порушенням встановлених

правил ізоляції;

175

придбавати, виготовляти, зберігати і використовувати гроші, цінності,

предмети, речі, речовини і вироби, заборонені до використання в колонії;

з порушенням встановленого чинними законодавчими актами порядку

продавати, дарувати або відчужувати в інший спосіб на користь інших осіб

предмети, вироби і речі, які перебувають в особистому користуванні;

умисно завдавати шкоду державному, комунальному майну, майну інших

юридичних чи фізичних осіб, у тому числі майну інших засуджених, створювати

загрозу заподіяння шкоди такому майну;

вживати спиртні напої, наркотичні засоби, психотропні речовини або їх

аналоги чи інші одурманюючі засоби;

чинити опір законним діям персоналу колонії, перешкоджати виконанню ним

своїх службових обов'язків, підбурювати до цього інших засуджених;

грати в настільні та інші ігри з метою здобуття матеріальної чи іншої вигоди;

самовільно залишати призначені для перебування ізольовані територію та

приміщення.

Ст. 122 КВК України викласти у наступній редакції:

Стаття 122. Пенсійне забезпечення засуджених до позбавлення волі

1. Засуджені мають право на загальних підставах на державне пенсійне

забезпечення за віком, по інвалідності, у зв'язку з втратою годувальника та в інших

випадках, передбачених законом.

2. Призначена пенсія перераховується органами Пенсійного Фонду України за

місцем відбування покарання пенсіонера.

3. Час роботи засуджених у період відбування ними покарання у виді

позбавлення волі зараховується у стаж роботи для призначення трудової пенсії.

Страхові внести до Пенсійного фонду України сплачуються адміністрацією

підприємства, установи чи організації, в якій працює засуджений, в порядку і

розмірах, передбачених законодавством. Адміністрація виправного закладу не більш

як протягом 30 днів з дня реєстрації клопотання особи, яка набула права на

призначення пенсії відповідно до частини першої цієї статті під час відбування

покарання, забезпечує зустріч засудженого з представником Пенсійного фонду

176

України та всебічно сприяє належному оформленню і поданню ним відповідних

документів або забезпечує умови для оформлення і подання необхідних документів

через представника особи, яка відбуває покарання.

4. Засуджені, які втратили працездатність під час відбування покарання мають

право на пенсію і на компенсацію шкоди у випадках і у порядку, встановлених

законодавством України.

5. Адміністрація установи виконання покарань зобов’язана сприяти

засудженому в оформленні необхідних для призначення пенсії документів.

Внести зміни до ст. 131 КВК та доповнити її ч. 8, 9 й викласти у такій

редакції:

Стаття 131. Порядок застосування заходів заохочення до осіб,

позбавлених волі

1. Застосування заходів заохочення має на меті здійснення виховного впливу

як на тих осіб, до яких ці заходи застосовуються на основі об'єктивної оцінки

поведінки засуджених, їхнього ставлення до праці і навчання, так і на інших

засуджених.

2. При заохоченні до засудженого застосовується один захід заохочення.

3. Грошова премія приєднується до заробітку і зараховується на особовий

рахунок засудженого, подарунок передається на зберігання до звільнення

засудженого або за його проханням надсилається родичам.

4. У порядку заохочення засудженим протягом року може бути надано

додатково одне короткострокове чи тривале побачення.

5. До засуджених, які тримаються в дільницях посиленого контролю колоній і

приміщеннях камерного типу виправних колоній максимального рівня безпеки,

заохочення у виді збільшення тривалості прогулянки застосовується на строк до

одного місяця.

6. Із засудженого може бути достроково знято, як правило, лише одне раніше

накладене стягнення.

7. Заохочення у виді подяки і дострокового зняття раніше накладеного

стягнення застосовуються усно або письмово, інші заохочення - тільки письмово.

177

8. Адміністрація колонії зобов’язана щомісячно проводити оцінку поведінки

особи, її ставлення до праці, навчання, участі у роботі самодіяльних організацій та

мотивовано приймати рішення про доцільність або недоцільність застосування до

особи, що відбуває покарання у виді позбавлення волі, заходів заохочення.

Прийняте рішення відображається в індивідуальній програмі соціально-виховної

роботи та доводиться до відома особи, що відбуває покарання у виді позбавлення

волі, під розпис.

9. Інформація про осіб, до яких застосовано заохочення повідомляється у

місцевій стінгазеті, радіо, на зібраннях засуджених, доповідях, родичам. Інші

засуджені додатково інформуються про це під час проведення щоденної перевірки

наявності засуджених.

Ст. 132 КВК України викласти у наступній редакції:

Стаття 132. Заходи стягнення, що застосовуються до осіб, позбавлених

волі

1. За невиконання покладених обов’язків та порушення встановлених заборон,

якщо воно спричинило шкоду встановленому режиму виконання-відбування

покарання, до осіб, що відбуває покарання у виді позбавлення волі, можуть

застосовуватися такі заходи стягнення:

попередження;

догана;

сувора догана;

грошовий штраф до 2 мінімальних розмірів заробітної плати;

скасування поліпшених умов тримання.

Примітка: Попередження – це письмове застереження про притягнення до

дисциплінарної відповідальності певного виду у разі повторення порушення.

Ст. 133 КВК України викласти у наступній редакції:

Стаття 133. Злісне порушення встановленого порядку відбування

покарання

Злісним порушенням є: вживання спиртних напоїв, наркотичних засобів,

психотропних речовин або їх аналогів чи інших одурманюючих засобів;

178

виготовлення, збереження, розповсюдження заборонених предметів; настільні та

інші ігри з метою здобуття матеріальної чи іншої вигоди; дрібне хуліганство;

систематичне ухилення від лікування захворювання, що становить небезпеку для

здоров'я інших осіб.

Внести зміни до ст. 134 КВК України які викласти у наступній редакції:

Стаття 134. Порядок застосування заходів стягнення до осіб, позбавлених

волі

1. При призначенні заходів стягнення враховуються причини, обставини і

мотиви вчинення порушення, поведінка засудженого до вчинення проступку,

кількість і характер раніше накладених стягнень, а також пояснення засудженого

щодо суті проступку. При недотриманні вказаних вимог та не встановленні усіх

обставин, що мають значення для об’єктивного вирішення справи, стягнення не

може накладатися.

Стягнення, що накладаються, мають відповідати тяжкості і характеру

проступку засудженого. Рішення про накладання стягнення приймається на

засіданні відповідної комісії установи. За письмовим бажанням засудженого на

засідання комісії запрошується його захисник. Засуджений інформується про місце

та час розгляду матеріалів не пізніше, ніж за три дні до дати засідання комісії. На

прохання засудженого, адміністрація колонії забезпечує отримання ним безоплатної

первинної або вторинної правової допомоги.

Абзац другий частини 11 виключити.

15. При накладенні стягнення на засудженого адміністрація колонії надає

йому можливість за телефоном або іншим зв’язком повідомити про це близьких

родичів, адвоката або інших фахівців у галузі права, якому засуджений доручає

представляти свої інтереси. Це фіксується у спеціальному журналі із підписом

засудженого.

16. Адміністрація колонії при встановленні факту порушення особою, що

відбуває покарання у виді позбавлення волі, вимог режиму зобов’язана негайно

розпочати перевірку причин, обставин і мотивів вчинення порушення, поведінки

цієї особи до вчинення проступку, визначити кількість і характер раніше накладених

179

стягнень, а також отримати її пояснення щодо суті проступку. За наслідками такої

перевірки приймається рішення про доцільність або недоцільність застосування до

особи, що відбуває покарання у виді позбавлення волі, заходів стягнення та

обґрунтовується їх вид. Якщо адміністрація колонії прийняла рішення обмежитись

іншими профілактичними заходами, це відображається в індивідуальній програмі

соціально-виховної роботи та доводиться до відома особи під розпис.

Змінити назву та зміст ст. 135 КВК України та викласти у такій редакції:

Стаття 135. Процедура розгляду питання про застосування заходів

стягнення

1. Питання про доцільність накладення на осіб, що відбувають покарання у

виді позбавлення волі, стягнення вирішується на засіданні дисциплінарної комісії

установи.

2. До складу комісії входять начальник установи, його заступники та

начальники служб установи, які за своїми функціональними обов’язками

безпосередньо спілкуються з особами, що відбувають покарання у виді позбавлення

волі. Очолює комісію начальник установи або особа, яка виконує його обов’язки.

3. На засідання комісії запрошуються інші особи, чия присутність є доцільною

для встановлення обставин вчинення правопорушення та визначення міри

відповідальності, за клопотанням засудженого присутність таких осіб на засіданні

комісії є обов’язковою та забезпечується адміністрацією установи виконання

покарань.

4. Особа, що відбуває покарання у виді позбавлення волі, має бути

повідомлена про місце і час засідання комісії не пізніше, ніж за три доби до його

проведення. Адміністрація установи виконання покарань зобов’язана надати цій

особі допомогу в отриманні документів та матеріалів, які стосуються вчиненого

порушення і до яких в особи немає доступу.

5. Особа, що відбуває покарання у виді позбавлення волі, має право

користуватися послугами адвоката або фахівця в галузі прав за власним вибором під

час підготовки до засідання комісії. Якщо в особи, що відбуває покарання у виді

позбавлення волі, відсутній доступ до адвоката або фахівця у галузі права,

180

адміністрація установи зобов’язана надати йому можливість звернутися за

отриманням правової допомоги до органів, які надають таку допомогу.

6. Матеріали про порушення доповідаються на засіданні дисциплінарної

комісії начальником відділення соціально-психологічної служби у присутності

особи, яка вчинила порушення, а також запрошених.

7. Рішення комісії може бути оскаржене особою, що відбуває покарання у виді

позбавлення волі, або його представником до вищого органу управління чи суду.

8. Посадові особи, які застосовують заходи заохочення і стягнення, несуть

персональну відповідальність за це. У випадку встановлення порушень при

вирішенні питання стосовно застосування чи незастосування заохочень і стягнень

винні особи притягуються до дисциплінарної відповідальності, а у разі наявності в

їх діях ознак адміністративного правопорушення чи злочину – до відповідальності

відповідного виду.

Доповнити КВК України ст.ст. 131-1, 131-2, 131-3,131-4:

Стаття 131-1. Поняття дисциплінарного правопорушення

Дисциплінарним правопорушенням особи, що відбуває покарання у виді

позбавлення волі, визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи

бездіяльність, яка посягає на правовідносини у сфері виконання покарань та

спричинило завдання їм шкоди шляхом невиконання або неналежного виконання

покладених обов’язків, порушення заборон чи обмежень.

Персонал установи виконання покарань зобов’язаний довести наявність у діях

чи бездіяльності особи, що відбуває покарання у виді позбавлення волі, усіх ознак

дисциплінарного проступку. Відсутність таких ознак виключає застосування до

особи, що відбуває покарання у виді позбавлення волі, заходів стягнення.

Стаття 131-2. Вчинення дисциплінарного правопорушення умисно

Дисциплінарне правопорушення визнається вчиненим умисно, коли особа, яка

його вчинила, усвідомлювала протиправний характер своєї дії чи бездіяльності,

передбачала її шкідливі наслідки і бажала їх або свідомо допускала настання цих

наслідків.

181

Стаття 131-3. Вчинення дисциплінарного правопорушення з

необережності

Дисциплінарне правопорушення визнається вчиненим із необережності, коли

особа, яка його вчинила, передбачала можливість настання шкідливих наслідків

своєї дії чи бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення, або не

передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була і могла їх

передбачити.

Стаття 131-4. Обставини, що виключають дисциплінарну

відповідальність

Особа, яка діяла в стані крайньої необхідності, під дією психологічного або

фізичного примусу, не підлягає дисциплінарній відповідальності.

182

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Алексеев С.С. Общая теория права : учеб. / С.С. Алексеев. – 2-е изд.,

перераб. и доп. – М. : ТК Велби : Проспект, 2008. – 576 с.

2. Бадира В.А. Виправлення жінок, засуджених до позбавлення волі, як

мета покарання : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец.

12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право» / В.А.

Бадира – Львів.: ЛНУ ім. Івана Франка, 2006. – 16 с.

3. Бадира В.А. Виправлення жінок, засуджених до позбавлення волі, як

мета покарання : дис. … Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2006. – 235 с.

4. Бадира В.А. Виправлення засуджених як opinio moralis // Науковий

вісник Юридичної академії Міністерства внутрішніх справ: Зб. наук. праць. –

Дніпропетровськ, 2005. – № 1 (23) – С. 77-83.

5. Бадира В.А., Денисова Т.А. Використання можливостей спостережних

комісій та підвищення ефективності їх діяльності в сфері захисту прав і законних

інтересів засуджених / Вісник Кримінологічної асоціації України : зб. наук. праць

[редкол. Л.М. Давиденко, Т.А. Денисова, О.М. Джужа та ін.]. Х.: Золота міля, 2013,

№ 3. – С. 185-192.

6. Бадира В.А., Денисова Т.А. Правові основи виправлення та

ресоціалізації жінок, засуджених до позбавлення волі: Монографія /В.А. Бадира,

Т.А. Денисова. – Запоріжжя: Вид-во КПУ, 2009. – 168 с.

7. Беляев Н.А. Цели наказания и средства их достижения в исправительно-

трудовых учреждениях / Н.А. Беляев. – Л. : Изд-во Ленингр. ун-та, 1963. – 186 с.

8. Богатирьов І.Г. Державна кримінально-виконавча служба України / І.Г.

Богатирьов , О.І. Богатирьова. – Дніпропетровськ : ПП ―Ліра ЛТД‖, 2007. – 352 с.

9. Богатирьов І. Г. Кримінально-виконавче право України: підруч. /

І. Г. Богатирьов, О. В. Лісіцков. - К. : ВД «Декор» – 2014. – 376 с.

183

10. Богатирьов І. Г Доктринальна модель побудови пенітенціарної системи

України нового типу (інноваційний проект) / І. Г. Богатирьов. – К. : ВД «Декор» –

2014. – 56 с.

11. Богатирьов І. Г. Трансформація кримінально-виконавчого законодавства

України (пенітенціарна доктрина) / Богатирьов І. Г., Богатирьов А. І., Іваньков І. В.,

Пузирьов М. с., Царюк с. В. – К. : Декор, 2014. −153 с.

12. Богатирьов І. Г. Режим у виправних колоніях Державної пенітенціарної

служби України (теорія і практика) / І. Г. Богатирьов, О. В. Щербина. – К. : ВД

«Декор». – 2015. – 165 с.

13. Богатирьова О. І. Кримінально-виконавча інспекція як суб’єкт

виконання покарань : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук :

спец. 12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право» /

О.І. Богатирьова – К.: КНУВС, 2009. – 20 с.

14. Бушуев И.А. Исправительные работы / И.А. Бушуев. – М. : Юрид. лит.,

1968. – 199 с.

15. Виправно-трудовий кодекс УРСР від 23.12.1970 р. // Відомості

Верховної Ради УРСР. – 1971. – № 1. – Ст. 6.

16. Висновок 190 (95) Парламентської Асамблеї Ради Європи щодо заявки

України на вступ до Ради Європи. Страсбург, 26 вересня 1996 р. [Електронний

ресурс] // Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/-laws/card/994_590.

17. Галкин М.Н. Материалы к изучению тюремного вопроса / М.Н. Галкин.

– СПб. : Тип. 2 отд. Его Императ. Величества канцеляри, 1868. – 187 с.

18. Гель А.П. Переведення засуджених до дільниці посиленого контролю

виправної колонії: проблеми правової регламентації //Підприємництво,

господарство і право. – 2006. – №2. – С.131-134.

19. Гель А.П. Інститут зміни умов тримання засуджених до позбавлення

волі в межах однієї установи в кримінально-виконавчому законодавстві України:

історичний і порівняльний аспекти //Підприємництво, господарство і право. – 2006.

– №5. – С.132-137.

184

20. Гель А.П. Інститут зміни умов тримання засуджених до позбавлення

волі в межах однієї установи в кримінально-виконавчому законодавстві України:

історичний і порівняльний аспекти //Підприємництво, господарство і право. – 2006.

– №6. – С.130-135.

21. Гернет М.Н. История царской тюрьмы / М.Н. Гернет. – 2-е изд., доп. и

пересмотр. – М. : Гос. изд-во «Юридической литературы», 1952. – Т. 2 (1825–1870).

– 548 с.

22. Градецький А.В. Механізм правового регулювання праці засуджених //

А.В. Градецький // Держава та регіони. Сер. : Право . - 2013. - № 2. - С. 124-128

[Електронний ресурс] // Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/j-pdf/drp_2013_2_26.pdf

23. Градецький А.В. Особливості карально-виховного впливу на

засуджених, колишніх суддів та співробітників правоохоронних органів, які

відбувають покарання у виді позбавлення волі : монографія. – Запоріжжя : КПУ,

2010. – 196 с.

24. Градецький А.В. Покарання та його карально-виправний вплив на

засуджених, колишніх співробітників правоохоронних органів : монографія / За заг.

ред. Т.А. Денисової. – Запоріжжя : Просвіта, 2011. – 270 с.

25. Гречанюк С.К. Організаційно-правові засади взаємодії кримінально-

виконавчих установ з державними органами та недержавними організаціями :

автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07

«Адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право» / С.К.

Гречанюк. – Ірпінь: Національна академія державної податкової служби України,

2006. – 20 с.

26. Грищук В.К. Філософсько-правове розуміння відповідальності людини:

монографія. - 2-ге вид. переробл. і доповн. - Хмельницький: Хмельницький

університет управління та права, 2013. - 768 с.

27. Гуржій О.І. Право в українській козацькій державі (друга половина

XVII–XVIII ст.) / О.І. Гуржій. – К. : Ін-т історії України АН України, 1994. – 48с.

28. Данте А. Божественная комедия. – М. : Эксмо, 2009. – 544 с.

185

29. Дащенко О.В. Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання

неповнолітніх : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец.

12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право» / О.В.

Дащенко – Запоріжжя: КПУ, 2009. – 18 с.

30. Денисова Т. Молюся за вас щоденно. – Донецьк: «Донецький

Меморіал», 2005. – 20 с.

31. Денисова Т.А. Залучення засуджених до праці як засіб виправлення

особи /Т.А. Денисова // Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих

учених. – Сімферополь : Таврія, 2006. – Вип. 9. – С. 124–130.

32. Денисова Т.А. Зменшення репресій – зменшення рецидиву злочинів

//Актуальные проблемы криминологии и криминальной психологи. – О.: Фенікс,

2007. – С. 68-76.

33. Денисова Т.А. Кримінальне покарання та реалізація його функцій :

автореф. дис. на здобуття наук. ступеня докт. юрид. наук : спец. 12.00.08

«Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право» / Т.А.

Денисова. – К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2010. –

38 с.

34. Денисова Т.А. Кримінальне покарання та реалізація його функцій : дис.

на здобуття наук. ступеня д-ра юрид. наук : спец. 12.00.08 «Кримінальне право та

кримінологія; кримінально-виконавче право» / Т.А. Денисова – Запоріжжя: КПУ,

2010. – 452 с.

35. Денисова Т.А. Покарання: кримінально-правовий, кримінологічний та

кримінально-виконавчий аналіз : монографія / Т.А. Денисова. – Запоріжжя : Вид-во

КПУ, 2007. – 340 с.

36. Денисова Т.А. Потерпевший как субъект уголовно-правовых и

уголовно-исполнительных правоотношений / Актуальные проблемы права и

государства в XXI веке: матер. Междунар. научно-практ. конф. 25-26 апреля 2013 г.

– С. 109- 115.

37. Денисова Т.А., Бадира В.А. Ціна питання – життєдіяльність

кримінально-виконавчої системи //Наука і правоохорона. – 2008. - № 2. – С. 109-119.

186

38. Джеймс Мак-Манус. Роль персоналу у забезпеченні прав людини у

в’язниці / Джеймс Мак-Манус // Аспект: інформаційний бюлетень. – 2003. – №

2(10). – С.5-9.

39. Довідник працівника кримінально-виконавчої інспекції / Уклад.: Гура

Р.М., Степанюк А.Х., Шкадюк В.В. – Х.: СПД ФО Вапнярчук Н.М., 2005. – 464 с.

40. Достоевскій Ф.М. Преступленіе и наказаніе : романъ. – Т. ІІ. –

Петербургъ : изд-во типограф. Э. Праца. – 1867. – 439 с.

41. Європейська конвенція з прав людини // Права людини і професійні

стандарти для юристів в документах міжнародних організацій / упор. Т. Яблонська.

– К.: Сфера, 1999. – 337 с.

42. Європейські пенітенціарні правила. Рекомендація № Р (87) 3 Комітету

міністрів державам-членам відносно Європейських пенітенціарних правил.

Затверджена Кабінетом Міністрів 12 лютого 1987 року // Права людини і професійні

стандарти для працівників міліції та пенітенціарних установ в документах

міжнародних організацій. – К.:Українсько-Американське бюро в справах захисту

прав людини, 1996. – 454 с.

43. Жердев Г. Лагерь смерти – Изяслав : [Електронний ресурс] // Режим

доступу: http://ord-ua.com/2007/11/14/lager-smerti-izyaslav/

44. Журавська З.В. Віктимологічні засади боротьби зі злочинністю у місцях

позбавлення волі : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец.

12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право» / З.В.

Журавська – К.: НАВС, 2010. – 18 с.

45. Журова І.І. Виконання органами і установами державної пенітенціарної

служби України звільнення від відбування покарання : автореф. дис. на здобуття

наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія;

кримінально-виконавче право» / І.І. Журова – Х.: ХНУВС, 2013. – 19 с.

46. Загальна декларація прав людини // Права людини і професійні

стандарти для юристів в документах міжнародних організацій / упор. Т. Яблонська.

– К.: Сфера, 1999. – С. 6-9.

187

47. Закон України «Про прокуратуру» від 05 листопада 1991 № 1789-XII зі

змінами на 28.12.2014. Офіційний сайт Верховної Ради України : [Електронний

ресурс] // Режим доступу: http://prigovorsuda.info/zakon_ukrainy/936-zakon-pro-

prokuraturu.html

48. Законодательство Древней Руси и периода образования русского

централизованного государства. – СПб., 1996. – Т. 1. – 360 с.

49. Зливко С.В. Правові та організаційні засади діяльності державної

кримінально-виконавчої служби України в сучасних умовах : автореф. дис. на

здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07 «Адміністративне право і

процес; фінансове право; інформаційне право» / С.В. Зливко – Ірпінь: Національний

ун-т державної податкової служби України, 2010. – 19 с.

50. Зубков А.И. Теоретические вопросы правового регулирования труда

осужденных в советских исправительно-трудовых учреждениях. – Томск: Изд-во

Томского ун-та, 1974. – 172 с.

51. Зубов Д.О. Запобігання злочинам, що вчиняються у кримінально-

виконавчих установах відкритого типу : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня

канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-

виконавче право» / Д.О. Зубов – Х.: ХНУВС, 2013. – 18 с.

52. ИК-2 ФКУ ОИК-2 ОУХД ГУФСИН России по Пермскому краю

[Електронний ресурс] // Режим доступу: 9.fsin.su/structure/il_2.php

53. Исправительное учреждение ФКУ ИК №13 ГУФСИН России по

Свердловской области [Електронний ресурс] // Режим доступу:

http://prisonlife.ru/mesta-lishenya-svobodi/160-ispravitelnaya-koloniya-13-g.-nizhniy-

tagil-sverdlovskaya-oblast.html

54. Исправительно-трудовой кодекс Украины. – К.: Политиздат Украины,

1971. – 125с.

55. Інструкція з організації перегляду кореспонденції (листування) осіб, які

тримаються в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах : Завт. наказом

Міністерства юстиції України від 2 липня 2013 р. № 1110/23642 [Електронний

ресурс] // Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/z0387-13

188

56. Інструкція з організації порядку і умов виконання покарання у виді

обмеження волі: Затв. наказом Державного департаменту України з питань

виконання покарань №27 від 16.02.2005 р. [Електронний ресурс] // Режим доступу:

http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/RE10570.html

57. Інструкція про порядок виконання покарань, не пов’язаних з

позбавленням волі, та здійснення контролю щодо осіб, засуджених до таких

покарань: Затв. наказом Державного департаменту України з питань виконання

покарань та Міністерства внутрішніх справ України №270/1560 від 19.12.2003 р. //

Офіц. вісн. України. – 2004. – №2. – Ст.90.

58. Інструкція про порядок розподілу, направлення та переведення для

відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі: Затв. наказом

Державного департаменту України з питань виконання покарань №261 від

16.12.2003 р. // Офіц. вісн. України. – 2004. – №1. – Ст.11.

59. Інструкція про умови праці та заробітну плату засуджених до обмеження

волі або позбавлення волі : Затв. Наказом Міністерства юстиції України від

07.03.2013 р. № 396/5 [Електронний ресурс] // Режим доступу:

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/z0387-13

60. К 40-летию исправительно-трудовой политики Советского государства.

М. : Госюриздат, 1957. – 69 с.

61. Казначеєва Д.В. Умовно-дострокове звільнення від відбування

покарання : дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.08

«Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право» / Д.В.

Казначеєва – Х.: ХНУВС, 2011. – 236 с.

62. Карелін В.В. Правове регулювання застосування заходів заохочення та

заходів стягнень в процесі відбування покарання у виді позбавлення волі : автореф.

дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 «Кримінальне право

та кримінологія; кримінально-виконавче право» /В.В. Карелін – Х.: НДІ вивчення

проблем злочинності імені академіка В.В. Сташиса, 2014. – 20 с.

63. Каретников И.В. Предупреждение преступлений в ИТК : учебное

пособие / И.В. Каретников. – М. : ВНИИ МВД СССР, 1987. – 176 с.

189

64. Кирилюк В. А. Слідчий ізолятор як суб’єкт виконання попереднього

ув’язнення та кримінального покарання у виді позбавлення волі : автореф. дис. на

здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 «Кримінальне право та

кримінологія; кримінально-виконавче право» / В.А. Кирилюк – К.: НАВСУ, 2011. –

18 с.

65. Книженко О.О. Звільнення від відбування покарання з випробуванням за

кримінальним правом України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид.

наук : спец. 12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче

право» / О.О. Книженко – Х.: ХНУВС, 2003. – 18 с.

66. Кобзар В.В. Адміністративно-правовий статус персоналу кримінально-

виконавчої установи : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук :

спец. 12.00.07 «Адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне

право» / В.В. Кобзар – Ірпінь: Національний ун-т державної податкової служби

України, 2012. – 20 с.

67. Кодекс законів про працю України від 10 грудня 1971 року № 322 – VIII:

за станом на 9 груд. 2012 р. / Верховна Рада УРСР // ВВР. – 1971. – додаток до № 50

– Ст.375.

68. Козлов П.П., Нікітін Ю.В., Стрелков Л.О. Режим виконання покарань :

Монографія. – К.: КНТ, 2008. – 272 с.

69. Колб О.Г. Запобігання злочинності у місцях позбавлення волі : навч.

посіб. / О.Г. Колб. – Луцьк : Вежа : Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2005. – 494

с.

70. Колб О.Г. Установа виконання покарань як суб’єкт запобігання

злочинам : автореф. на здобуття наук. ступеня д-ра юрид. наук : спец. 12.00.08

«Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право»/ О.Г. Колб. –

К., 2007. – 32 с.

71. Комментарий к Уголовно-исполнительному кодексу Российской

Федерации / науч. ред. А.С. Михлин, В. И. Селиверстов. - 2-е изд., перераб. и доп. -

М. : Изд-во Юрайт, 2009. - .

190

72. Кони А.Ф. Воспоминания о деле Веры Засулич [Электронный ресурс]. –

Режим доступа: http://www.gramotey.com/?open_file=1269004442

73. Конституція України від 28 червня 1996р.//Відомості Верховної Ради

України.-1996. - №30.- Ст.141. Офіційний сайт Верховної Ради України:

[Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://zakon2.rada.gov.ua/rada/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80

74. Конституція України. – К. : Преса України, 1997. – 80 с.

75. Концепція державної політики у сфері реформування Державної

кримінально-виконавчої служби України : Указ Президента України від 8 листопада

2012 р. № 631/2012. - Електронний ресурс]: – Режим доступу: http:// zakon2. rada.gov.

ua/laws/show/631/2012. - Назва з екрану.

76. Корчинский В.А. Реализация принципа социальной справедливости при

изменении условий содержания осужденных, отбывающих наказание в

исправительно-трудовых учреждениях : автореф. дис. на соиск. уч. степени канд.

юрид. наук : спец. 12.00.08 «Уголовное право и криминология; исправительно-

трудовое право» / В.А. Корчинский. К.:КВШ МВД СССР, 1989. – 17 с.

77. Криминопенология: Учебное пособие /О.В. Старков. – М.: Изд-во

«Экзамен», 2004. – 480 с.

78. Кримінальне право України. Загальна частина [підруч.] / Ю.В.

Александров, В.І. Антипов, М.В. Володько та ін. – Вид. 2-е, переробл. та доповн. /За

ред. М.І. Мельника, В.А. Клименка. – К.: Атіка, 2008. – 712 с.

79. Кримінальне право України. Загальна частина [підруч.] / Ю.В. Баулін,

В.І. Борисов, Л.М. Кривоченко та ін. / За заг.ред. В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – 3-е вид.

переробл. та доповн. – К.: Юрінком Інтер, 2007. – 496 с.

80. Кримінальний Кодекс України від 05 квітня 2001 року №2341 – ІІІ: за

станом на 5 груд. 2012 р. // ВВР. – 2001. – №25-26. – Ст.131

81. Кримінальний кодекс Української РСР // Відомості Верховної Ради

УРСР. – 1961. – № 2. – Ст. 14.

82. Кримінальний кодекс УСРР в ред. 1927 р. [офіц. вид.]. – Х. : Юрид. вид.

Наркомюста УСРР, 1927. – 109 с.

191

83. Кримінально-виконавче право : навч. посіб. / [В.А. Бадира, С.Ф.

Денисов, Т.А. Денисова та ін.; за ред. проф. Т.А. Денисової]. – К. : Істина, 2008. –

400 с.

84. Кримінально-виконавче право : підручник / [В.В. Голіна, А.Х.

Степанюк, O.B. Лисодєд та ін.] ; за ред. В.В. Голіни і А.Х. Степанюка. - X. : Право,

2011. - 328 с.

85. Кримінально-виконавче право : підручник / [за ред. проф. В.М.

Трубникова]. – Х.: Право, 2003. – 384 с.

86. Кримінально-виконавче право України (Загальна та Особлива частини) /

[за заг. ред. О.М. Джужи]. – К. : Юрінком Інтер, 2002. – 448 с.

87. Кримінально-виконавче право України : підруч. для студ. юрид.

спеціальностей вищ. навч. закл. / [за ред. проф. А. Х. Степанюка]. – Х. : Право, 2005.

– 256 с.

88. Кримінально-виконавче право України: [Підручник для студентів

юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів] /В.М. Трубніков, В.М.

Харченко, О.В. Лисодід, Л.П. Оніка, А.Х. Степанюк; За ред В.М. Трубнікова. – Х.:

Право, 2001. – 384 с.

89. Кримінально-виконавче право України: Зб. нормат. прав. документів /

Уклад. А.Х. Степанюк. – Х.: Право, 2005. – 464 с.

90. Кримінально-виконавче право: Навчальний посібник /Вид. 2-ге, зм. і

доп./ За ред. Т.А. Денисової. – К.: Істина, 2010. – 480 с.

91. Кримінально-виконавче право: Підруч. для студ. юрид. спец. вищ. навч.

закладів / За ред. В.В. Голіни і А.Х. Степанюка. – Х.: Право, 2009. – 254 с.

92. Кримінально-виконавчий кодекс України. Науково-практичний

коментар (з подальшими змінами та доп.). – Офіційне видання. – К. : Ін Юре, 2004. –

208 с.

93. Кримінально-виконавчий кодекс України: Науково-практичний

коментар / Степанюк А.Х., Яковець І.С. За заг. ред. Степанюка А.Х. – Х.: ТОВ

„Одіссей‖, 2005. – 560 с.

192

94. Кримінально-виконавчий кодекс України: Офіц. текст від 11.07.2003 р. /

М-во юстиції України. – К.: Атіка, 2003. – 96 с.

95. Кристи Н. Борьба с преступностью как индустрией. Вперед, к Гулагу

западного образца /пер. с англ. А.Петрова, В. Пророковой. – М.: РОО «Центр

содействия реформе уголовного правосудия», 2001. – 224 с.

96. Кристи Н. Пределы наказания. – М.: Прогресс, 1985. – 179 с.

97. Кропоткин П. А. Записки революціонера / Петр Алексеевич Кропоткин.

- М.: изд-во Моск. ун-та, 1988. – 269 с.

98. Кругликов Л.Л. Сравнительный анализ института наказания по

уголовным кодексам стран СНГ и Прибалтики // Вестн. Моск. ун-та. Серия 11.

Право. – 2003. – № 5. – С. 70–73.

99. Кудін С. Правові традиції Запорозької Січі // Закон і бізнес. – 1999. – 26

червня (№ 26).

100. Лисенко В.О. Запобігання злочинам корупційної спрямованості у

державній кримінально-виконавчій службі України : автореф. дис. на здобуття наук.

ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія;

кримінально-виконавче право» / В.В. Лисенко – Х.: ХНУВС, 2014. – 19 с.

101. Лихачев Д. С. Картежные игры уголовников // Соловецкие острова –

1930. - № 1. – 146 с.

102. Лучко С.В. Реалізація Державною кримінально-виконавчою службою

України соціальної роботи із засудженими в установах виконання покарань :

автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.08

«Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право» /С.В. Лучко –

Х.: ХНУВС, 2012. – 18 с.

103. Льовочкін В. А. Нормативно-правові та організаційні засади

забезпечення реалізації в Україні міжнародних стандартів з прав і свобод

засуджених до позбавлення волі : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд.

юрид. наук : спец. 12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-

виконавче право» / В.А. Льовочкін. – К.: НАВСУ, 2002. – 20 с.

193

104. Маковій В.В. Виправний центр як суб’єкт виконання покарання у виді

обмеження волі : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец.

12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право» / В.В.

Маковій – Х.: ХНУВС, 2012. – 20 с.

105. Максимов С.И. Правовая реальность: опыт философского осмысления:

Монография. – Х.: Право, 2002. – 328 с.

106. Малец Я. Контроль уполномоченного по правам человека за

соблюдением прав заключенных в Польше / Я. Малец. – М.: Penal Reform

International, 1999. – 36 с.

107. Марисюк К. Найбільш знані пенітенціарії світу: ―Білий лебідь‖ //

Університетські наукові записки. Часопис Івано-Франківського університету права

імені Короля Данила Галицького. – 2014. - №9. – С. 19-24

108. Марисюк К.Б. Кримінально-правова політика у сфері майнових

покарань в Україні : дис. на здобуття наук. ступеня д-ра юрид. наук : спец. 12.00.08

«Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право» / К.Б.

Марисюк. – Х.: ХНУВС, 2014. – 456 с.

109. Марчук А.І. Кримінологічні засади класифікації засуджених до

позбавлення волі: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец.

12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право» / А. І.

Марчук – Одеса.: Нац. ун-т «Одеська юридична академія», 2013. – 20 с.

110. Массовые беспорядки на Житомирщине : [Електронний ресурс] // Режим

доступу: http://nashedelo-aue.ru/novosti/2014-07-25/massovye-besporyadki-v-

zheltovodskoy-ispravitelnoy-kolonii-26-na

111. Мелентьев М.П. Функции советского исправительно-трудового права /

М.П. Мелентьев. – Рязань, 1984. – 59 с.

112. Меркулова В. О. Кримінальна відповідальність: окремі теоретичні та

соціально-правові аспекти : монографія / В. О. Меркулова. – О. : ОЮІ ХНУВС,

2007. – 225 с.

113. Меркулова В.О. Жінка як суб’єкт кримінальної відповідальності :

автореф. дис. на здобуття наук. ступеня д-ра юрид. наук : спец. 12.00.08

194

―Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право‖ / В.О.

Меркулова. – К., 2003. – 33 с.

114. Меркулова В.О. Жінка як суб’єкт кримінальної відповідальності :

монографія / В.О. Меркулова. – О. : НДРВВ ОЮІ ХНУВС. – 281 с.

115. Михалко І.С. Забезпечення принципу раціонального застосування

примусових заходів і стимулювання правослухняної поведінки засуджених :

автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.08

«Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право» / І.С. Михалко

– Х.: Нац. ун-т «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого», 2012. – 20 с.

116. Мінімальні стандартні правила поводження з в’язнями // Права людини і

професійні стандарти для працівників міліції та пенітенціарних установ в

документах міжнародних організацій. – К.: Українсько-Американське бюро в

справах захисту прав людини, 1996. – С.47-62.

117. Мукшименко А.П. Адміністративно-правове забезпечення громадського

контролю за дотриманням прав людини при виконанні кримінальних покарань :

автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.07

«Адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право» / А.П.

Мукшименко – Х.: ХНУВС, 2010. – 20с.

118. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України : У 2

т. - Т.1 / За заг. ред. П. П. Андрушка, В. Г. Гончаренка, Є. В. Фесенка. - 3-тє вид.,

перероб. та доп. - К. : Алерта ; КНТ; Центр учбової літератури. - 2009. - С. 218-219.

119. Науково-практичний коментар Кримінально-виконавчого кодексу

України / А.П. Гель, О.Г. Колб, В.О. Корчинський та ін.; За заг. ред. А.Х.

Степанюка. – К.: Юрінком Інтер, 2008. – 496 с.

120. Національні превентивні механізми проти катувань і жорстокого

поводження в Україні : критичний аналіз ситуації : Монографія / Ю.Л. Бєлоусов,

В.О. Гацелюк, К.Б. Левченко, О.А. Мартиненко; за заг. ред. О.А. Мартиненка. –

Атіка-Н, 2010. – 136 с.

121. Неживець О. М. Забезпечення соціальної та трудової реабілітації осіб,

звільнених з місць позбавлення волі : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд.

195

юрид. наук : спец. 12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-

виконавче право» /О. М. Неживець. – К.: НАВСУ, 2005. – 20 с.

122. Ной И.С. Сущность и функции уголовного наказания в советском

государстве (Политико-юридическое исследование) / И.С. Ной. – Саратов : Изд-во

Сарат. ун-та, 1973. – 193 с.

123. Оборотов Ю.Н. Теорія держави і права (прагматичний курс). – Одеса:

Юрид. літ., 2006. – 184 с.

124. Ожегов С.И. Словарь русского языка / С.И. Ожегов ; [под ред. чл.-кор.

АН СССР Н.Ю. Шведовой]. – 18-е изд., стереотип. – М. : Рус. яз., 1986. – 797 с.

125. Оника Л.П. Предупреждение рецидива преступлений после условного

осуждения к лишению свободы с обязательным привлечением осужденных к труду

осужденных : автореф. дис. на соиск. уч. степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.08

«Уголовное право и криминология; исправительно-трудовое право» / Л. П. Оника. –

Х.: ХЮИ им. Ф.Э. Дзержинского, 1986 – 17 с.

126. Павлік О.М. Захист прав потерпілого від злочину в кримінально-

виконавчому праві : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец.

12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право» / О.М.

Павлік – Львів.: ЛДУВС, 2010. – 16 с.

127. Павлов В.Г. Врахування причин і умов рецидиву злочинів у роботі із

засудженими до позбавлення волі // Актуальні проблеми публічного та приватного

права: тези доп. ІV Міжнар. наук.-практ. конф. 17 жовтня 2014 р. / за ред. В.М.

Огаренка та ін. – Запоріжжя: КПУ, 2014. – С. – 151-153.

128. Павлов В.Г. Вплив персоналу на процес виправлення засуджених –

//Теоретико-прикладні засади правової науки: сучасний вимір : Міжнародна

науково-практична конференція (м. Запоріжжя, 25.12.2014 р.) : тези доповідей / За.

заг. ред. д.ю.н., проф. Т.А. Денисової, к.ю.н., доц. С. В. Дьоменко. – Запоріжжя:

ФОП Зеленкевич Л.П., 2014. – С. 148-150.

129. Павлов В.Г. Завдання персоналу установ виконання покарань щодо

виправлення та ресоціалізації засуджених // Актуальні проблеми кримінального

196

права : зб. мат. міжвуз. наук.-теорет. конф. 21 листопада 2014 р. – К.: НАВС МВС

України, 2014. – С. 76-78.

130. Павлов В.Г. Кадрове забезпечення діяльності ДПтС України //

Дотримання прав особливих груп ув’язнених: мат-ли Міжнародної науково-

практичної конференції, 24 червня 2014 р. – Х.: «Права людини», 2014. – С. 44-45.

131. Павлов В.Г. Класифікація заохочувальних норм як виду правових

стимулів в кримінально-виконавчому праві // Право та державне управління. Серія:

Право. – 2014. - № 4 (17). – С. 76-79.

132. Павлов В.Г. Мета покарання та особа злочинця (засудженого): проблеми

досягнення позитивного результату //Протидія злочинності та адаптація

кримінального законодавства і права України до законодавства і права

Європейського Союзу : Монографія / В. К. Матвійчук, О. Є. Гіда, Р. Б. Прилуцький

[та ін.]; За заг. ред. докт. юрид. наук, проф. В. К. Матвійчука. – К. : ВНЗ

«Національна академія управління», 2014. – С. 367-395.

133. Павлов В.Г. Некоторые особенности уголовно-исполнительной системы

Польши //Актуальные проблемы исполнения уголовных наказаний в условиях

реформирования пенитенциарной системы: мат-лы Международной научно-

практической конференции 7 апреля 2011 г. – Пермь, 2011. – С. 130-133.

134. Павлов В.Г. Основні властивості режиму та забезпечення його

виконання засудженими й персоналом установ виконання покарань // Держава та

регіони. Серія: Право. – 2014. - № 3 (45). – С. 97-101.

135. Павлов В.Г. Персонал уголовно-исполнительной системы за применение

поощрительных норм // Экономика и право Казахстана. – 2015. - № 1. – С. 36-38.

136. Павлов В.Г. Поняття персоналу державної пенітенціарної служби

України та засади його діяльності // Прикарпатський юридичний вісник. – 2014. – №

3 (6). – С. 194-204.

137. Павлов В.Г. Правові основи діяльності персоналу сучасної кримінально-

виконавчої системи України // Право та державне управління. Серія: Право. – 2014. -

№ 3 (16). – С. 78-81.

197

138. Павлов В.Г. Режим відбування покарання та його каральний і виховний

зміст// Актуальні проблеми юридичної науки 2014: мат-ли Міжнародної науково-

практичної конференції 21 березня 2014. – К.: ВНЗ «Національна академія

управління», 2014. – С. 280-283.

139. Павлов В.Г. Співвідношення призначеного покарання та режиму в

місцях позбавлення волі // Політика в сфері боротьби зі злочинністю: мат-ли

Міжнародної науково–практичної конференції, 25 лютого-2 березня 2014 р. – Івано-

Франківськ, 2014. – С. 288-292.

140. Пальченкова В.М. Витоки та еволюція громадського контролю за

пенітенціарною системою України (ІХ – початок ХХІ ст.) : автореф. дис. на здобуття

наук. ступеня д-ра юрид. наук : спец. 12.00.01 «Теорія та історія держави і права;

історія політичних і правових учень» / В.М. Пальченкова – Запоріжжя: КПУ, 2014. –

40 с.

141. Пальченкова В.М. Витоки та еволюція громадського контролю за

пенітенціарною системою України (ІХ – початок ХХІ ст.) : дис. на здобуття наук.

ступеня д-ра юрид. наук : спец. 12.00.01 «Теорія та історія держави і права; історія

політичних і правових учень» / В.М. Пальченкова – Запоріжжя: КПУ, 2014. – 460 с.

142. Пальченкова В.М. Трансформація громадського контролю за

виконанням покарань: історико-правовий аналіз : монографія / В.М. Пальченкова. –

Запоріжжя : Акцент Інвест-трейд, 2013. – 524 с.

143. Пионковский А.А. Учение о преступлении по советскому уголовному

праву. Курс советского уголовного права: Общая часть. – М.: Госюриздат, 1961. –

666с.

144. Положення про відділення соціально-психологічної служби : Наказ

Міністерства юстиції України від 4 листопада 2013 р. № 1863/24395 Електронний

ресурс http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/z1863-13

145. Положення про Державний департамент України з питань виконання

покарань: Затв. Указом Президента України № 827/98 від 31.07.1998 р. // Офіц. вісн

України. – 1998. – №31. – Ст.1162.

198

146. Положення про здійснення помилування: Затв. Указом Президента

України №1118/2005 від 19.07.2005 р. // Там же. – 2005. – №29. – Ст.1705.

147. Положення про навчальний центр при кримінально-виконавчій установі

закритого типу : Наказ Міністерства освіти і науки України, Міністерства юстиції

України від 19 грудня 2013 р. № 1794/2691/5 [Електронний ресурс]: // Режим

доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/z2192-13

148. Положення про територіальне (міжрегіональне) воєнізоване формування

Державної кримінально-виконавчої служби України : Затв. наказом Міністерства

юстиції України від 5 липня 2013 р. № 1133/23665 [Електронний ресурс]: // Режим

доступу: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/RE23665.html

149. Популярна юридична енциклопедія / Кол. авт. : В. К. Гіжевський, В. В.

Головченко, В. С. Ковальський (кер.) та ін. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 528с.

150. Права людини і професійні стандарти для працівників пенітенціарної

системи в документах міжнародних організацій. – К.: Сфера, 2002. – 293 с.

151. Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань : затв.

Наказом ДДУПВП від 25.12.2003 р. № 275 // ОВУ. – 2003. – № 52. – Ст. 28-98.

152. Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань : затв.

наказом Міністерства юстиції України від 29.12.2014 № 2186/5. [Електронний

ресурс]: // Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/z1656-14. - Назва з

екрану.

153. Предупреждение пыток в Украине : тексты докладов Европейского

Комитета против пыток по итогам визита его делегатов в Украину в 1998, 1999 и

2000 гг. - Донецк: «Донецкий Мемориал», 2003. – 256 с.

154. Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць

позбавлення волі: Закон України №264/94-ВР від 01.12.1994 р. // Відом. Верхов.

Ради України. – 1994. – №52. – Ст.455.

155. Про внесення змін до Положення про спостережні комісії : Постанова

КМУ Положення про спостережні комісії, затвердженого постановою Кабінету

Міністрів України від 1 квітня 2004 р. № 429 в редакції від 19.11.2012 р.

Електронний ресурс http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/429-2004-%D0%BF

199

156. Про державний захист працівників суду та правоохоронних органів:

Закон України від 23 грудня 1993 року №371-ХІІ: за станом на 2 груд. 2012 р. //

ВВР. – 1994. - №11. - Ст.50.

157. Про державну кримінально-виконавчу службу України : Закон України

від 23.06.2005 р. № 2713-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 30. –

Ст. 409.

158. Про Державну пенітенціарну службу України // Положення затверджене

Указом Президента України від 6 квітня 2011 р. № 394/2011 // Електронний ресурс:

http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/394/2011

159. Про державну службу : Закон України від 16.12.1993 № 3723-XII.

Електронний ресурс]: – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3723-12–

Назва з екрану.

160. Про Дисциплінарний статут органів внутрішніх справ України: Закон

України від 22 лютого 2006 року № 3460-IV: за станом на 19 лист. 2012 р. // ВВР. –

2006. - №29 – Ст. 245.

161. Про додаткові заходи щодо фінансування видатків на утримання

кримінально-виконавчої системи: Постанова Кабінету Міністрів України від 15

червня 1999 року №1303 // Офіційний вісник України. – 1999. №30. - Ст.10.

162. Про зайнятість населення: Закон України від 5 липня 2012 року № 5067

–VІ: за станом на 05 липн. 2012 р. // Офіційний вісник України. – 2012. - №63. – Ст.

17

163. Про застосування амністії в Україні: Закон України № 392/96-ВР від

01.10.1996 р. // Відом. Верхов. Ради України. – 1996. – № 48 – Ст. 263.

164. Про затвердження Інструкції про порядок розподілу, направлення та

переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі,

Положення про Регіональну комісію з питань розподілу, направлення та

переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі,

Положення про Апеляційну комісію Державної пенітенціарної служби України з

питань розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб,

засуджених до позбавлення волі : Завт. наказом Міністерства юстиції України від

200

08.02.2012 р. № 222/5 [Електронний ресурс]: // Режим доступу:

lawua.info›jurdata/dir211/dk211867.htm

165. Про затвердження Державної програми покращення умов тримання

засуджених та осіб, взятих під варту на 2006–2010 роки : Постанова Кабінету

міністрів України від 03.08.2006 р. // Офіційний вісник України. – 2006. – № 32. –

Ст. 2315.

166. Про затвердження Інструкції про організацію планування в Державній

кримінально-виконавчій службі України: Наказ Державної пенітенціарної служби

України від 21 грудня 2011 року № 615 [Електронний ресурс]: // Режим доступу:

http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/FIN80291.html – Назва з екрану.

167. Про затвердження плану заходів щодо забезпечення соціальної адаптації

осіб, які відбували покарання у вигляді позбавлення волі, на період до 2009 року :

Розпорядження Кабінету Міністрів України від 21.11.2007 р. [Електронний ресурс]

// Режим доступу до ресурсу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-

bin/laws/main.cgi?nreg=1030-2007-%F0.

168. Про затвердження Порядку проведення атестації осіб рядового і

начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України : Наказ

Міністерства юстиції України від 2 грудня 2013 р. № 2049/24581 [Електронний

ресурс] // Режим доступу до ресурсу : http://zakon.rada.gov.ua›laws/show/z2049-13

169. Про затвердження Порядку та умов виплати одноразової грошової

допомоги у разі загибелі (смерті) або інвалідності працівника міліції: Постанова

Кабінету Міністрів України від 12 травня 2007 року № 707: за станом на 19 лист.

2012 р. // Офіційний вісник України. – 2007. № 37. Ст.79.

170. Про міліцію: Закон України від 20 грудня 1990 року №565 – ХІІ: за

станом на 1 січн. 2013 р. // ВВР. – 1991. - №4. – Ст. 20.

171. Про невідкладні заходи щодо залучення до праці осіб, які відбувають

покарання в місцях позбавлення волі (Редакція станом на 01.11.2011) : постанова

Кабінету міністрів України від 2 грудня 1996 р. № 1454. [Електронний ресурс] –

Режим доступу до ресурсу : http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/1454-96-%D0%BF

201

172. Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади // Указ

Президента України від 9 грудня 2010 року N 1085 // Електронний ресурс

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1085/2010

173. Про Положення про Державну пенітенціарну службу України: Указ

Президента України від 6 квітня 2011 року №394/2011 // Офіційний вісник України.

– 2011. №28. Ст. 40.

174. Про соціальну адаптацію осіб, які відбували покарання у виді

обмеження волі або позбавлення волі на певний строк: Закон України №1104-IV від

10.07.2003 р. // Там же. – 2003. – №32. – Ст.1681.

175. Про упорядкування структури та умов грошового забезпечення

військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу: Постанова Кабінету

Міністрів України від 7 листопада 2007 р. №1294: за станом на 9 квіт. 2013 р. //

Офіційний вісник України. – 2007. №86. Ст.12.

176. Про утворення Державного департаменту України з питань виконання

покарань: Указ Президента України від 22 квітня 1998 року №344/98: за станом на

12 бер. 1999 р. // Офіційний вісник України. – 1998. №16. Ст.9.

177. Про чисельність Державної кримінально-виконавчої служби України:

Закон України від 02.03.2000 р. №1526 – ІІІ: за станом на 11 черв. 2009 р. // ВВР. –

2000.- № 20. - Ст.151.

178. Проблеми забезпечення прав засуджених у кримінально-виконавчій

системі України. / В.А. Бадира, О.П. Букалов, А.П. Гель, М.В. Романов, І.С.

Яковець; За загальною редакцією Є.Ю. Захарова. Харківська правозахисна група. –

Харків: Права людини, 2011. – 368 с.

179. Прусс В.М., Ягунов Д.В. Пенітенціарна система України : монографія /

В.М. Прусс, Д.В. Ягунов. – Одеса: Фенікс, 2006. – 252 с.

180. Пташинский О.Б. Проблеми реформирования пенитенциарной системы

Украины // Тюремная реформа: Поиски й достижения. - Харьков. : Фолио, 1999. - С.

42-46.

181. Пташинський О. Б. Правові проблеми реформування пенітенціарної

системи в Україні : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец.

202

12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право» / О.Б.

Пташинський. – К.: Інститут держ. та права ім. В.М. Корецького, 2002. – 15 с.

182. Пузирьов М. С. Диференціація та індивідуалізація виконання покарання

у виді позбавлення волі на певний строк : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня

канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-

виконавче право» / М.С. Пузирьов – К.: НАВС, 2012. – 20 с.

183. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави: навч.

посібник. – Вид. 5-е, зі змінами. – Одеса: Юрид. літ., 2002. – 176 с.

184. Радов Г. Пенітенціарна ідея : Думки на тему. – К.: МП «Леся», 1997. –

288.

185. Разинкин В. С. Элита преступного мира. - М.: «Молодая гвардия», 1997.

- 384 с.

186. Ременсон A.Л. К вопросу о понятии наказания по советскому

уголовному праву / A.Л. Ременсон // Сборник работ юридического факультета

Томского университета. – Томск, 1969. – С. 31–35.

187. Решение Европейского Суда по правам человека. Дело «Афанасьев

против Украины» - Донецк: «Донецкий Мемориал», 2003. – 18 с.

188. Решение Европейского Суда по правам человека. Дело «Полещук

против Украины» - Донецк: «Донецкий Мемориал», 2005. – 16 с.

189. Решение Европейского Суда по правам человека. Дело «Полторацкий

против Украины» - Донецк: «Донецкий Мемориал», 2003. – 40 с.

190. Рибянцев А.А. Кримінально-виконавчі засади зміни умов відбування

покарання у виді позбавлення волі : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд.

юрид. наук : спец. 12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-

виконавче право» /А.А. Рибянцев – Х.: ХНУВС, 2012. – 20 с.

191. Романанко О.В. Пенітенціарна функція демократичної правової держави

та роль громадянського суспільства в механізмі її реалізації : автореф. дис. на

здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 «Кримінальне право та

кримінологія; кримінально-виконавче право» / О. В. Романенко. – К.: НАВСУ, 2004.

– 19 с.

203

192. Романов М. Дисциплінарна відповідальність засуджених до позбавлення

волі. – Х.: Фоліо, 2004. – 160 с.

193. Российская криминологическая энциклопедия / [под общ. ред. А.И.

Долговой]. – М. : НОРМА, 2000. – 808 c.

194. Рудник Т. В. Реалізація принципу гуманізму при виконанні та відбуванні

покарання у виді позбавлення волі : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд.

юрид. наук : спец. 12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-

виконавче право» / Т. В. Рудник – К.: Академія адвокатури України, 2010. – 20 с.

195. Основні положення про організацію соціально-психологічної роботи із

засудженими до позбавлення волі. /Уклад. С. Скоков, О.Янчук, Ю.Олійник. – К.:

ДДПВП, 2000. – 35с.

196. Саленков І. В. Режим виконання і відбування кримінального покарання

у виді позбавлення волі : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук :

спец. 12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право» /

І.В. Саленков – Х.: ХНУВС, 2011. – 20 с.

197. Северин Н. Исправительное учреждение ФКУ ИК №6 [Електронний

ресурс] / Николай Северин. // Режим доступу : prisonlife.ru/mesta-lishenya-

svobodi/1208-ispravitelnaya-koloniya-6-chernyy-delfin-g.-sol-ileck-orenburgskaya-

oblast.html

198. Сизый А. Ф. Поощрительные нормы уголовно-исполнительного права

как средства формирования правомерного поведения осужденных : дис. на соиск.

уч. степени д-ра юрид. наук : спец. 12.00.08 «Уголовное право и криминология;

исправительно-трудовое право» / А. Ф. Сизый. – Рязань: РВШ МВД РФ, 1995 –

468с.

199. Синявська О.Ю. Сутність та зміст управління забезпечення

життєдіяльності персоналу ОВС України (адміністративно-правові засади) :

монографія. / Синявська О. Ю. – Х. : Вид-во ―ТИТУЛ‖, 2007. – 180 с.

200. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. – Х. :

Консум, 2001. - 656 с.

204

201. Скригонюк М.І. Прокурорський нагляд за додержанням законів України

при умовно-достроковому звільненні засуджених від кримінального покарання :

автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.10

«Судоустрій, прокуратура та адвокатура» / М.І. Скригонюк. – К.: Київський ун-т

імені Тараса Шевченка,1999. – 18 с.

202. Соблюдение прав заключѐнных в Украине: тексты докладов

Европейского Комитета против пыток о соблюдении прав заключенных в Украине в

2005, 2006 гг. – Донецк: «Донецкий Мемориал», 2006. – 50 с.

203. Соборное Уложение царя Алексея Михайловича 1649 года. – М.:

Печатня А.И. Снегиревой, 1907. – 196 с.

204. Солженицын А.И. Архипелаг ГУЛаг / А.И. Солженицын. – М.: Альфа-

книга. – 2009. - 1280 c.

205. Старков О.В., Милюков С.Ф. Наказание: уголовно-правовой и

криминопенологический анализ. – СПб: Изд-во «Юрид. центр Пресс», 2001. – 461 с.

206. Статути Великого князівства Литовського: у 3 т. – Том III. Статут

Великого князівства Литовського 1588 року: У 2 кн. – Кн. 1; за ред. С. Ківалова, П.

Музиченка, А. Панькова. – Одеса: Юридична література, 2004. – 672 с.

207. Степанюк А.Ф. Сущность исполнения наказания : монография / А.Ф.

Степанюк; худож.-оформитель Д.Е. Гапчинский. – Харьков : Фолио, 1999. – 428 с.

208. Степанюк А.Х. Режим відбування позбавлення волі в установах

виконання покарань : конспект лекції / А.Х. Степанюк, В.М. Трубников. – Х. : Укр.

юрид. акад., 1994. – 84 с.

209. Степанюк А.Х., Яковець І.С. Втілення міжнародних стандартів у

практику діяльності кримінально-виконавчої системи: Моногр. – Х.: Кроссроуд,

2007. – 184 с.

210. Стефанов С. О. Організаційно-правові проблеми трудової зайнятості

засуджених у місцях позбавлення волі : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня

канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-

виконавче право» /С. О. Стефанов – Одеса: ОНЮА, 2002. – 23 с.

205

211. Стоматов Е.Г. Протидія створенню та функціонуванню груп негативної

спрямованості в місцях позбавлення волі : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня

канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-

виконавче право» / Е.Г. Стоматов – Запоріжжя: КПУ, 2010. – 16 с.

212. Стручков Н.А. Курс исправительно-трудового права : Проблемы Общей

части / Н.А. Стручков. – М. : Юрид. лит., 1981. – 231 с.

213. Стулов О. О. Реалізація принципу законності при виконанні та

відбуванні покарання у виді позбавлення волі на певний строк : автореф. дис. на

здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 «Кримінальне право та

кримінологія; кримінально-виконавче право» / О. О. Стулов – Запоріжжя: КПУ,

2011. – 20 с.

214. Сучасна кримінально-виконавча політика України : Монографія. – 2-ге

вид. випр. і переробл. / Колб О.Г., Захаров В.П., Кондратішина В.В. та ін. / За заг.

ред. О.Г. Колба. – Луцьк : ПП В.П. Іванюк, 2008. – 210 с.

215. Сучасна наука – пенітенціарній практиці : зб. мат. ІІ Міжнар. наук.-

практ. конф. (Київ, 4 грудня 2014 р.) / за ред. В.П. Тихого, Є.Ю. Бараша. – К.: Ін-т

крим.-вик. служби; Київський регіональний центр НАПрН України, 2014. – 434 с.

216. Таволжанський О.В. Соціально-виховна робота із засудженими до

позбавлення волі : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец.

12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право» / О.В.

Таволжанський – Х.: НЮрАУ ім. Ярослава Мудрого, 2014. – 20 с.

217. Типові посадові обов’язки психолога установи виконання покарань та

слідчого ізолятора / Наказ Міністерства юстиції України від 4 листопада 2013 р. №

1866/24398 – Електронний ресурс: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/z1866-13

218. Ткачевский Ю.М. Соотношение уголовного и уголовно-

исполнительного законодательства / Ю.М. Ткачевский // Вестник Московского

университета. Серия : Право. – 1998. – № 2. – С. 16-19.

219. Ткачук В.Є. Запобігання злочинам, що вчиняються засудженими до

покарань, не пов’язаних з позбавленням волі : автореф. дис. на здобуття наук.

206

ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія;

кримінально-виконавче право» / В.Є. Ткачук – Запоріжжя: КПУ, 2012. – 20 с.

220. Трубников В.М. О формировании целей наказания и задач уголовно-

исполнительного законодательства / В.М. Трубников , А.Ф. Степанюк // Сб.

кратких тезисов докл. и науч. сообщений науч.-практ. конф. по итогам науч.-исслед.

работ, выполненных проф.-препод. составом Украинской юр. академии в 1992 г. –

Х. : Укр. юр. акад., 1993. – С. 110–112.

221. Трубников В.М. Уголовно-исполнительное право Украины : учебник /

В.М. Трубников, В.П. Филонов, О.И. Фролов. – Донецк : Изд-во Донецк. ин-та

внутр. дел, 1999. – 640 с.

222. Трубников В.М. Уголовно-исполнительное право Украины. Общая часть

: учеб. пособие / В.М. Трубников. – Х. : Рубикон, 1998. – 370 с.

223. Трубніков В.М. Правовий статус засуджених до позбавлення волі :

монографія / В.М. Трубніков, Ю.А. Чеботарьова. – Х. : ХНУ ім. В.Н. Карабіна, 2006.

– 372 с.

224. Тюремний портал громадської правозахисної організації «Донецький

Меморіал»: [Електронний ресурс] // Режим доступу: http: //ukrprison. org. ua/index.

php?id= 1209396328

225. У ДПтС України результати моніторингових візитів представників

громадських інститутів до установ виконання покарань не залишаться без розгляду

та заходів реагування: Прес-служба ДПтС України, 2 лютого 2015 р. [Електронний

ресурс] – Режим доступу до ресурсу :

http://www.kvs.gov.ua/peniten/control/main/uk/publish/article/764682

226. Уголовное право Украинской ССР на современном этапе. Часть Общая.

– К. : Наукова думка, 1985. – 448 с.

227. Уголовно-исполнительное право : курс лекций / [отв. ред. докт. юрид.

наук, проф. А.А. Толкаченко]. – СПб. : Пресс, 2004. – 377 с.

228. Уголовно-исполнительное право : учеб. для юрид. вузов / А.С. Михлин,

П.Г. Пономарев, В.И. Селиверстов и др. ; [под ред. профессора В.И. Селиверстова].

– 2-е изд. – М. : Юриспруденция, 2000. – 320 с.

207

229. Уголовный кодекс Украинской ССР: Науч.-практ. коммент. / Н.Ф.

Антонов, М.И. Бажанов, Ф.Г. Бурчак и др.- К.: Политиздат Украины, 1987. – С. 218-

219.

230. Уложеніе о наказаніяхъ уголовныхъ и исправительныхъ 1885 года /

Издано Н.С. Таганцевымъ. – С.-Петербургъ : Государственная типографія, 1899. –

900 с.

231. Утевский Б.С. Вопросы теории исправительно-трудового права и

практика его применения / Б.С. Утевский // Сов. гос-во и право. – 1957. – № 12. – С.

84–88.

232. Филимонов Д.В., Филимонов О.В. Правоотношения . Уголовные

правоотношения. Уголовно-исполнительные правоотношения. – М. : ЮрИнфоР-

Пресс», 2007. – 335 с.

233. Фойницкий И.Я. Учение о наказании в связи с тюрьмовведением / И.Я.

Фойницкий. – М. : Добросвет–2000; Городец, 2000. – 464 с.

234. Фролова О.Г. Покарання як спосіб боротьби зі злочинністю (соціальні,

правові і кримінологічні проблеми підвищення ефективності та шляхи їх вияву і

вирішення за допомогою логіко-математичних методів) : навч. посіб. / О.Г. Фролова,

Ю.Л. Титаренко. – Донецьк : ДІВС МВС України, 1997. – 328 с.

235. Хрестоматія з історії держави і права України : навч. посіб. для юрид.

вищих навч. закладів і фак. : в 2 т. / В.Д. Гончаренко, А.Й. Рогожин, О.Д.

Святоцький ; [за ред. члена-кореспондента АПрНУ В.Д. Гончаренка]. – К. : Ін Юре,

1997. – Т. 1 : З найдавніших часів до початку ХХ ст. – 464 с.

236. Хряпінський П.В. Заохочувальні норми у кримінальному законодавстві

України: теоретичні, законотворчі та правозастосовні проблеми : автореф. дис. на

здобуття наук. ступеня д-ра юрид. наук : спец. 12.00.08 «Кримінальне право та

кримінологія; кримінально-виконавче право» / П.В. Хряпінський. – Х.: Національна

юридична академія України імені Ярослава Мудрого, 2009. – 36 с.

237. Хряпінський П.В. Заохочувальні норми у кримінальному законодавстві

України: Монографія / П.В. Хряпінський. – Х.: Харків юридичний, 2009. – 840 с.

208

238. Хряпінський П.В. Позитивна кримінальна відповідальність (зміст,

форми та реалізація): [наук. нарис] / П.В. Хряпінський - Запоріжжя: ТОВ «КСК-

Альянс», 2008. - 115 с.

239. Хряпінський П.В. Структура заохочувальних кримінально-правових

норм / П.В. Хряпінський // Вісник Академії прокуратури України. - 2007. - № 1. - С.

64-70.

240. Хряпінський П.В. Форми реалізації позитивного аспекту кримінальної

відповідальності / П.В. Хряпінський // Вісник Академії адвокатури України. - 2008. -

№ 1(11). - С. 50-56.

241. Хуторна С. В. Загальноосвітнє та професійно-технічне навчання

засуджених до позбавлення волі : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд.

юрид. наук : спец. 12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-

виконавче право» /С. В. Хуторна – Х.: ХНУВС, 2012. – 20 с.

242. Чеботарьова Ю.А. Правовий статус засуджених до позбавлення волі :

автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.08

«Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право» /О.А.

Чеботарьова – Х.: ХНУВС, 2005. – 22 с.

243. Черненок М.П. Виконання майнових покарань. – Х.: СПД ФО

Вапнярчук Н.М., 2006. – 176 с.

244. Черные тайны ―Белого лебедя‖ // Аргументы и факты. – 2009. – 09

декабря [Електронний ресурс] // Режим доступу:

www.perm.aif.ru/society/details/117488

245. Шаргородский М.Д. Наказание: его цели и эффективность / М.Д.

Шаргородский. – Л. : ЛГУ, 1973. – 160 с.

246. Шаргородский М.Д. Цели наказания в социалистическом уголовном

праве и его эффективность (анализ и прогноз) / М.Д. Шаргородский // Преступность

и ее предупреждение. – Л. : Изд-во ЛГУ, 1971. – С. 111–118.

247. Ширвиндт Е., Утевский Б. Советское пенитенциарное право. - М.: Изд-

во Ком. Акад., 1927. - 276 с.

209

248. Шулежко Т.А. Воспитательная работа с осужденными в ИТУ : метод.

рекомендации в помощь нач. отрядов / Т.А. Шулежко. – К. : ГУИН, 1989. – 54 с.

249. Щербина О.В. Режим виконання і відбування покарань у виправних

установах державної пенітенціарної служби України : автореф. дис. на здобуття

наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія;

кримінально-виконавче право» /О.В. Щербина – Х.: ХНУВС, 2014. – 18 с.

250. Юридична енциклопедія : в 6 т. / [редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова

редкол.) та ін.]. – К. : Укр. енцикл., 2003. – Т. 5 : П–С. – 736 с.

251. Юридична енциклопедія : в 6 т. / [редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова

редкол.) та ін.]. – К. : Укр. енцикл., 1998. – Т. 1 : А–Г. – 672 с.

252. Юридично-інформаційний довідник для співробітників пенітенціарних

установ: Довідник /Упорядник: В.Г. Павлов. – Чернігів: Вид-во «Лозовий В.М»,

2013. – 329 с.

253. Ягунов Д.В. Державне управління пенітенціарною системою України:

механізми ресоціалізації засуджених : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд.

юрид. наук: спец. 25.00.02 «Механізми державного управління» / Д.В. Ягунов –

Одеса : Одеський регіональний інститут державного управління НАДУ при

Президенті України, 2004. – 20 с.

254. Теоретичні та прикладні засади оптимізації процесу виконання

кримінальних покарань : Монографія / І.С. Яковець. – Х.: Право, 2013. – 392 с.

255. Яковець І.С. Первинна класифікація засуджених до позбавлення волі та

їх розподіл в установи виконання покарань : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня

канд. юрид. наук : спец. 12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-

виконавче право» / І.С. Яковець – Х.: НЮрАУ ім. Ярослава Мудрого, 2006. – 20 с.

256. Яковець І.С. Первинна класифікація засуджених до позбавлення волі та

їх розподіл в установи виконання покарань: Монографія – Х.: Кроссроуд, 2006. –

208с.

257. Шмаров И.В. Социологические проблемы исполнения уголовного

наказания / И.В. Шмаров. – Рязань : ВШ, 1980. – 240 с.

210

258. Шаломєєв Є. Формування інституту звільнення від покарання у

кримінальному праві України другої полови ХVІІ та ХVІІІ ст. // Право України. -

2002. - №11,- С.135-139.

259. Яковлів А. І. Український кодекс 1743 року «Права, по которымъ

судится малороссійскій народъ». Його історія, джерела та систематичний виклад

змісту / А. І. Яковлів. – Мюнхен : Кооперативне видавництво «Заграва», 1949. – 211

с.

260. Яковлев А. М. Принцип социальной справедливости и основания

уголовной ответственности / А.М. Яковлев // Сов. гос. и право. – 1982. – № 3. –

С. 86–94.

211

ДОДАТКИ

Додаток 1

КАРТА-АНКЕТА

по особовій справі засудженого повторно (кримінальній справі), який вчинив

злочин в період з 1998 р. по 2008 р. та відбуває покарання в місцях позбавлення

волі

Прізвище, ім’я, по батькові __________________________________________

1. Вік: 18–24 001

25–29 002 30– 39 003

40–49 004 50–59 005

60 і старше 006 2. Освіта: не має освіти 007

початкова 008

середня 009

середня спеціальна

(молодший спеціаліст) 010

незакінчена вища 011

вища 012

3. Сімейний стан на момент засудження неодружений/незаміжня 013 розлучений/розлучена 014 незареєстрований шлюб 015 перебуває у шлюбі 016 4. Чи має дітей так 017 ні 018

5. Місце мешкання до засудження

без визначеного місця проживання 019

місто 020 сільська місцевість 021

6. Рід занять до засудження учень (студент) 022

працював за спеціальністю 023

працював періодично 024

не працював 025

не навчався 026

інше 027

7. Чи притягався раніше до кримінальної відповідальності

так 028

212

ні 029

8. Кількість судимостей та стаття КК___________________________________

___________________________________________________________________

9. Вчинив злочин ___________________________________________________

10. Вчинив злочин у стані наркотичного, алкогольного або іншого сп’яніння

наркотичного 030

алкогольного 031

іншого 032

11. Наслідки злочину

смерть потерпілого 033

тілесні ушкодження 034

майнова шкода 035

інше 036

12. Чи визнає вину у вчиненому злочині

так 037

ні 038

13. Строк призначеного покарання

менше 2-х років 039

від 2 до 5 років 040

від 5 до 8 років 041

від 8 до 10 років 042

від 10 до 15 років 043

від 15 років і вище 044

довічне 045

14. Чи погоджується із призначеним строком покарання

так 046

ні 047 частково 048

15. Вважає покарання

справедливим 049

несправедливим 050

занадто суворим 051

16. Чи звертався з проханням про перегляд справи

так 052

ні 053

17. Чи застосувались до засудженого раніше помилування чи амністія

так 054

ні 055

18. До якої неформальної групи відноситься засуджений __________________

19. Як сприймає неформальні норми (злодійські та тюремні закони)_________

___________________________________________________________________

20. Ставлення до режиму відбування покарання

виконує 056

виконує примусово 057

не виконує 058

213

злісний порушник 059

21. Відношення до заходів виховного характеру

позитивне 060

негативне 061

нейтральне 062

22. Ставлення до суспільно корисної праці

позитивне 063

негативне 064

нейтральне 065

23. Ставлення до загальноосвітнього навчання

позитивне 066

негативне 067

нейтральне 068

24. Ставлення до набуття професії

позитивне 069

негативне 070

нейтральне 071

25. Чи застосовувались до засудженого УДЗ чи заміна покарання більш м’яким

так 072

ні 073

26. Відбув такі покарання повністю

так 074

ні 075

27. Чи компенсував засуджений завдану шкоду за попередній злочин

так 076

ні 077 частково 078

28. Чи компенсує засуджений завдану шкоду за вчинений новий злочин

так 079

ні 080 частково 081

29. Які труднощі після звільнення були у засудженого

фінансові 082

житлові 083

працевлаштування 084

непорозуміння з рідними і близькими 085

___________________________________________________________________

30. Чи каявся засуджений за вчинений злочин і чи відчував страх перед новим покаранням

так 086

ні 087 частково 088

31. Особливі відмітки по справі________________________________________

__________________________________________________________________

214

Додаток 2

УЗАГАЛЬНЕНІ ДАНІ

за результатами анкетування співробітників ДПтС України, які працюють в

установах мінімального рівня безпеки з загальними умовами тримання, середнього

та максимального рівнів безпеки

У складі робочої групи під керівництвом професора Т.А. Денисової проведено

анкетування персоналу кримінально-виконавчої служби, а саме співробітників, які

працюють в установах мінімального рівня безпеки з загальними умовами тримання,

середнього та максимального рівнів безпеки, отримано 480 анкет за 2009 р.

За стажем роботи респонденти були поділені на такі групи:

Таблиця 1

Стаж роботи Кількість респондентів (%)

0–3 роки 18%

3–5 років 11%

5–10 років 41,4%

10–15 років 24%

15–20 років 4%

Більше 20 років 1,6%

Всього: 100%

Чисельність представників тих або інших вікових груп різна, але вона

відображає загальний кадровий склад в установах виконання покарань та є

достатньою для того, щоб отримати уявлення про середньостатистичне ставлення до

проблем, що мають місце в діяльності персоналу, загалом по всій КВС. Рівень

освіти досліджуваного персоналу, як показник того, наскільки кожна окрема людина

може реалізувати свої можливості в суспільстві.

Обробка відповідей респондентів дозволила виявити наступні загальні

тенденції:

Зокрема, персонал виконує різні завдання і відповідно до штатного розкладу

повинен мати відповідну освіту. Респонденти також мають різну освіту. При тому,

молоді працівники за освітнім рівнем трохи поступаються тим, які працюють в

системі більше 5 років. Якщо на початку служби лише третина співробітників має

вищу освіту, а решта – середню, то з часом, ці показники стають приблизно

однаковими. Це пояснюється тим, що частина персоналу, які мають вищу освіту, як

правило, залишаються в КВС, а ті, які прийшли працювати після служби у збройних

силах, міліції або з інших структур і мали середню освіту – залишають службу.

Плинність кадрів саме серед цієї категорії персоналу має найбільші показники (див.

табл. 1).

215

Таблиця 1

Рівень

освіти

Строк служби в ДКВС України (в роках)

0–3 3–5 5–10 10–15 15–20 Більше

20

Всі

категорії

Середня

спеціальна 60,9% 42,6% 45,2% 54,8% 45,2% 50% 50,0%

Неповна

вища 8,7% 7,1% 1,8% 6,5% 1,8% – 4,7%

Вища 30,4% 50,3% 47% 38,7% 53% 50% 45,3%

Неповна вища освіта говорить про те, що певна кількість персоналу

продовжує працювати над підвищенням освітнього рівня. Мотивами до навчання

виступає можливість зайняти посаду з більшим обсягом роботи, причому отримані

дані свідчать про те, що 4,7% відсотків співробітників розраховують на це (зокрема,

молоді працівники).

Наведені в таблиці 2 дані вказують на те, що серед персоналу, переважно

зустрічаються люди, які не задоволені своєю роботою (62,7%). Значний відсоток

співробітників, всіх вікових груп, демонструє негативне ставлення до роботи, що

вказує на те, що вони очікують на іншу оцінку результатів своєї діяльності.

У першу чергу турбує той факт, що є певна динаміка росту показника не

задоволення починаючи від тих, хто тільки починає свій трудовий шлях і тих, хто

вже працює достатньо довго в системі. Якщо людина не задоволена роботою то вона

працює без натхнення, без ентузіазму, ставиться формально до своїх обов’язків, не

прагне удосконалюватися, думає вже з самого початку про альтернативу даній

професії (див. табл. 2).

216

Таблиця 2

Строк

служби

(в роках)

Задоволеність роботою в ДКВС України

0–3 3–5 5–10 10–15 15–20 Більше

20

Всі

категорії

Задоволенні 34,7% 50,0% 37,7% 22,6% 20% 50% 37,3%

Незадоволені 65,3% 50,0% 62,3% 77,4% 80% 50% 62,7%

Не випадково, коли мова йшла про задоволеність умовами роботи, то 59,5%

відсотків респондентів вказали на те, що їх умови роботи не влаштовують. Це

обумовлено тим, що 41,2% респондентів вважають, що в колективі немає

порозуміння, 28% – немає згуртованості. Існують служби, які є більш

―привілейовані‖, а є такі, що виконуючи дуже великий обсяг роботи (соціально-

виховна та психологічна служба, служба нагляду та безпеки) найменше

стимулюються як морально, так і матеріально.

В таблиці 3 представлені результати опитування відносно того, як задоволені

умовами роботи співробітники залежно від строку служби.

Таблиця 3

Строк

служби

(в роках)

Задоволеність умовами роботи в ДКВС України

0–3 3–5 5–10 10–15 15–20 Більше

20

Всі

категорії

Задоволенні 39,1% 50,0% 32,0% 54,8% 20% 50% 40,5%

Незадоволені 60,9% 50,0% 68,0% 45,2% 80% 50% 59,5%

217

Представники жодної групи не виказали, в переважній більшості, задоволення

умовами роботи.

Як видно із таблиці 4, адміністрація місць позбавлення волі загалом працює

над створенням належних умов для роботи персоналу. Досліджувані (40,5%),

вказують на те, що адміністрація загалом докладає для цього певних зусиль, але

ймовірно, що не лише зусилля адміністрації спроможні поліпшити умови роботи

персоналу. В першу чергу це має бути державна політика націлена на розуміння

того, що умови роботи персоналу напряму пов’язані із ефективністю досягнення

цілей покарання, зокрема, виправлення, ресоціалізації засуджених, запобігання

вчинення ними повторних злочинів.

Таблиця 4

Строк

служби

(в роках)

Поліпшує умови роботи керівництво

0–3 3–5 5–10 10–15 15–20 Більше

20

Всі

категорії

поліпшує 39,1% 50,0% 32,0% 54,8% 20% 50% 40,5%

не

поліпшує 60,9% 50,0% 68,0% 45,2% 80% 50% 59,5%

Разом з тим, аналіз відповідей респондентів вказує на те, що від адміністрації

не завжди залежить те, наскільки люди відчувають себе матеріально забезпеченими.

При тому, значний відсоток персоналу – 87,5% респондентів вважають матеріальне

забезпечення незадовільним (див. табл. 5). Це свідчить про те, що існує нагальна

потреба щодо зміни ставлення до створення матеріальних умов для роботи

персоналу з боку держави, що сприятиме розвитку у останнього почуття

впевненості в собі, відповідальності за свою поведінку та діяльність.

218

Таблиця 5

Строк

служби

(в роках)

Матеріальне забезпечення

0–3 3–5 5–10 10–15 15–20 Більше

20

Всі

категорії

забезпечені 13,0% 14,3% 9,4% 9,7% 20% 50% 12,5%

не

забезпечені 87,0% 85,7% 90,6% 90,3% 80% 50% 87,5%

Важливими показниками матеріального благополуччя є наявність житла,

власного транспорту, рівень заробітної платні, можливість відпочити та оздоровити

себе і свою сім’ю.

Таблиця 6

Строк

служби

(в

роках)

Наявність житла

0–3 3–5 5–10 10–15 15–20 Більше

20

Всі

категорії

Так 5,0% 35,7% 28,3% 45,2% 40% 50% 29,4%

Ні 95,0% 64,3% 71,7% 54,8% 60% 50% 70,6%

Аналіз даних вказує на те, що молоді співробітники на 95,0% відсотків не

мають власного житла. Протягом служби ця ситуація на краще практично не

змінюється у представників інших груп, які мають вислугу 10 і більше років.

Встановлюючи зв’язок між показниками наявності житла та тим, кому воно

належить, була виявлена тенденція, що житло переважно на 57,1% належить

219

родичам співробітників, або отримано ними у спадок – 10,3%. Відсутнє житло

майже у кожного четвертого співробітника. Лише 3,1% проживають у гуртожитку і

така ж кількість респондентів орендує житло. Купити або побудувати житло

спромоглися лише 4,8% співробітників (табл. 7).

Таблиця 7

Строк

служби

(в роках)

Приналежність та походження житла

0–3 3–5 5–10 10–15 15–20 Більше

20

Всі

категорії

Родині 78,3% 50,0% 64,1% 71,0% 40,0% – 57,1%

Отримано у

спадок – 7,1% 9,4% 16,1% 40,0% – 10,3%

Гуртожиток – 1,8% 9,7 – – 3,1%

Відсутнє 5,0% 7,1% 13,1% 3,2% 20,0% 50% 21,6%

Купив або

побудував 13% 7,1% 3,7% – – 50% 4,80%

Оренда 3,7% 28,7% 7,5% – – – 3,1%

Аналізуючи дані щодо наявності власного транспорту, було встановлено, що

він відсутній у 81% респондентів (табл. 8).

Таблиця 8

Строк

служби

(в роках)

Власний транспорт

0–3 3–5 5–10 10–15 15–20 Більше

20

Всі

категорії

Так 26,0% 14,3% 15,1% 19,4% 40% 19,0%

Ні 74,0% 85,7% 84,9% 80,6% 60% 50% 81,0%

Це свідчить про те, що персонал кримінально-виконавчої служби демонструє

низькі платіжні можливості, а відповідно і низьку заробітну плату, яка на 92%, на

думку респондентів, не відповідає умовам їх праці (табл. 9).

220

Таблиця 9

Строк

служби

(в роках)

Чи відповідає зарплатня умовам праці

0–3 3–5 5–10 10–15 15–20 Більше

20

Всі

категорії

Так 21,7% 21,4% 1,8% 3,2% – – 8,0%

Ні 21,7% 78,6% 98,1% 96,8% 100% 100% 92,0%

Наведений вище аналіз законодавства показує, що в ньому відображені норми,

які б мали гарантувати безпечні та належні умови роботи персоналу, соціальні

гарантії. Однак опитування показало, що 75,4% респондентів незадоволені тим, як

норми діють на практиці (табл. 10).

Таблиця 10

Строк

служби

(в роках)

Чи відповідають умови роботи законодавству

0–3 3–5 5–10 10–15 15–20 Більше

20

Всі

категорії

Так 78,3% 42,9% 35,9% 29,0% 20% 50% 20,6%

Ні 21,7% 57,1% 64,1% 71,0% 80% 50% 75,4%

221

Така обставина як впевненість у особистій безпеці, демонструє те, наскільки

психологічно комфортно відчувають себе співробітники при виконанні своїх

посадових обов’язків, не бояться за своє життя та здоров’я.

Можна, також, вести мову про те, що відчуття безпеки суттєво позначається

на результатах діяльності персоналу. Той факт, що приблизно половина

співробітників (55,6%) виказують думку про те, що вони відчувають себе певною

мірою захищеними говорить про те, що загалом в місцях позбавлення волі існують

служби, які напряму не контактують із засудженими (служба охорони, фінансово-

економічний відділ тощо). Інша половина персоналу (44,4%) навпаки вважає, що

середовище в якому їм доводиться працювати є небезпечним, є таким, що приховує

в собі потенційну загрозу (табл. 11).

Таблиця 11

Строк

служби

(в роках)

Чи забезпечена особиста безпека

0–3 3–5 5–10 10–15 15–20 Більше

20

Всі

категорії

Так 51,1% 57,1% 56,6% 54,8% 60% – 55,6%

Ні 48,9% 42,9% 43,4% 45,2% 40% 100% 44,4%

Рівень впевненості персоналу всіх категорій не дуже високий щодо небезпеки зараження соціально-небезпечною хворобою під час виконання своїх службових обов’язків. Була зафіксована негативна тенденція до зменшення рівня впевненості практично 2/3 персоналу. Це підтверджує факт, що співробітники мають справу із засудженими, які в силу свого способу життя (наркомани, повії, алкоголіки, безпритульні, бродяги, гомосексуалісти тощо) потенційно є найбільш вразливою категорією населення щодо зараження соціально-небезпечними захворюваннями такими як ВІЛ/СНІД, туберкульоз, гепатит тощо.

Відповідаючи на питання про те, ―Чи захищені ви від соціально-небезпечних захворювань‖, респонденти, які відчувають себе не захищеними займають домінуючу позицію (75,4%) як це видно з таблиці 12.

Таблиця 12

Строк служби

(в роках)

Чи захищені від соціально–небезпечних захворювань

0–3 3–5 5–10 10–15 15–20 Більше

20 Всі

категорії Так 34,8% 35,7% 11,7% 32,3% 40% – 24,6% Ні 65,2% 64,3% 88,7% 67,7% 60% 100% 75,4%

222

В таблиці 13 наведено показники того, як держава турбується про те, щоб персонал мав можливість відновити свої психічні та фізичні сили оздоровившись в санаторіях або будинках відпочинку.

Таблиця 13

Строк служби

(в роках)

Хто надає гроші на оздоровлення

0–3 3–5 5–10 10–15 15–20 Більше

20 Всі

категорії

За власний рахунок

95,0% 85,7% 88,7% 93,5% 100% 100% 92,1%

Держава 5,0% 14,3% 11,3% 6,5% – – 7,9%

Роздягнений і розбутий персонал на 46,8% має також самостійно дбати про забезпечення форменим одягом за власний рахунок, за рахунок своєї не дуже високої заробітної платні. Така ситуація не виглядає нормальною, якщо зважити на те, що середній заробіток співробітника-офіцера становить 1100 гривень, а у рядового або прапорщика – ще менше, близько 900 гривень.

Таблиця 14

Строк служби

(в роках)

Хто забезпечує форменим одягом

0–3 3–5 5–10 10–15 15–20 Більше

20 Всі

категорії

За власний рахунок

43,5% 35,7% 52,9% 45,2% 40% – 46,8%

Держава 56,5% 64,3% 47,1% 54,8% 60% 100% 53,2%

223

Респондентам пропонувалося дати самооцінку знань в галузі кримінального, кримінально-виконавчого права та міжнародних пенітенціарних норм. Відповідями на дане питання опосередковано вивчалося ставлення персоналу до своїх обов’язків, до самовдосконалення на різних етапах службової кар’єри. З роками, як показав аналіз (табл. 15), співробітники не втрачають інтерес до змін, що відбуваються в законодавстві, цікавляться міжнародними нормами, які були імплементовані у національне законодавство. Загальна частка співробітників, які задовільно або погано знають законодавство становить лише 35%.

Таблиця 15

Строк служби

(в роках)

Як знаєте Кримінальний кодекс України, Кримінально-виконавчий кодекс України та Європейські в’язничні правила

0–3 3–5 5–10 10–15 15–20 Більше

20 Всі

категорії

Добре 52,1% 75,1% 59,7% 58,0% 40% – 65,0% Задовільно 13,1% 10,0% 12,0% 35,5% – – 11,2%

Погано 34,8% 14,3% 28,3% 6,5% 60% 100% 23,8%

В умовах євроінтеграції, гуманізації та демократизації кримінально-виконавчої служби персонал апріорі має добре володіти та застосовувати у своїй діяльності міжнародні норми, згоду на ратифікацію яких було надано Верховною Радою України і які стали часткою національного законодавства. Разом з тим, опитування показало, що співробітники слабо орієнтуються у міжнародному законодавстві, неготові вважати його таким, що впливає на їх роботу та умови відбування покарання засудженими (див. табл. 16). Це можна пояснити тим, що коли мова заходить про європейські підходи до виконання та відбування кримінального покарання, у персоналу виникають асоціації із європейськими умовами тримання засуджених та матеріальним і фінансовим забезпеченням діяльності співробітників.

Таблиця 16

Строк служби

(в роках)

Чи застосовуєте Європейські в’язничні правила

0–3 3–5 5–10 10–15 15–20 Більше

20 Всі

категорії

Так 34,0% 21,4% 39,7% 29,0% 40% – 27,0%

Ні 66,0% 78,6% 60,3% 71,0% 60% 100% 61,9%

224

Аналізуючи отримані дані на питання про те, чи компенсується позанормова

робота, ми можемо говорити про те, що 55,6% співробітників більш схильні

вважати, що їхні додаткові зусилля та витрачений час або взагалі не компенсується

або компенсується лише частково (табл. 17).

Таблиця 17

Строк

служби

(в роках)

Чи компенсується позанормова робота

0–3 3–5 5–10 10–15 15–20 Більше

20

Всі

категорії

Так 13,0% 21,4% 13,2% 22,6% 7,0% 50% 45,4%

Ні 69,6% 42,9% 12,0% 48,4% 62,0% 50% 32,3%

Інколи 17,4% 35,7% 28,3% 29,0% 31,0% – 22,3%

За останні роки все більше громадськість приділяє увагу пенітенціарній

системі. Множиться число правозахисників, які вважають за необхідно

висвітлювати тільки негатив в роботі персоналу. Мабуть саме тому, у 16,7%

респондентів склалася думка про те, що співпраця із громадськістю шкодить роботі

установ та формуванню позитивного іміджу персоналу (табл. 18).

Таблиця 18

Строк

служби

(в роках)

Чи потрібна співпраця з громадськістю (―відкритість тюрем‖)

0–3 3–5 5–10 10–15 15–20 Більше

20

Всі

категорії

Потрібна 82,6% 85,7% 94,3% 96,8% 80% 100%– 83,3%

Непотрібна 17,4% 14,3% 5,7% 3,2% 20% 16,7%

225

Викликають інтерес відповіді про ефективність пропаганди кримінального

законодавства. Переважна більшість персоналу, а саме 96,8% вважають ефективним

засобом протидії злочинності в УВП саме пропаганду кримінального законодавства,

і лише 3,2% сказали ―ні‖ (див. табл. 19). На думку співробітників КВУ найбільш

ефективною є індивідуальне роз’яснення норм КК України особам, схильним до

вчинення злочинів, про що зазначили 53,3% респондентів. 36,2% вказали на

необхідності проведення показових судових процесів. Лише 3,5% зазначили на

необхідності систематичного або періодичного звернення до засудженим через

засоби масової інформації. Інші форми пропаганди кримінального законодавства

склали 7,0%.

Більшість з опитаних (51,4%) кримінально-правові засоби розглядають як

ефективний засіб профілактики злочинів, вчинених засудженими до позбавлення

волі. Однак досить високим є відсоток осіб (42,9%), які вважають такі засоби

неефективними (табл. 20). Це, пояснюється наступним. По-перше, деякі

співробітники недооцінюють профілактичний потенціал кримінально-правових та

кримінально-виконавчих норм, більш того, спостерігається слабке знання їх змісту

та особливостей застосування. По-друге, практикою неточного застосування таких

норм, недооцінкою деякими співробітниками складності їхнього застосування. По-

третє, не завжди враховується специфіка УВП, дані про особу засуджених, характер

вчинених ними раніше злочинів, займаний неформальний статус у процесі

відбування покарання, поведінку та вплив на оточуючих. Вагалися з відповіддю

4,4% з числа опитаних, а 1,% - дали інші відповіді. В їх числі вказується на більшу

ефективність застосування замість вказаних норм заходів дисциплінарного впливу.

Результативність такого рішення пояснюється оперативністю їх прийняття,

особливо за злочини невеликої тяжкості та правопорушення.

226

На запитання ―Чи сприймаєте Ви позитивно реформування КВС?‖ лише 27,1%

відповіли позитивно. 82,9% респондентів негативно ставляться до реформаторства

КВС (табл. 21). Серед основних причин (відмічено декілька): непрофесіоналізм

керівного апарату КВС – 64%; нерозуміння керівництвом проблем, що стоять перед

кримінально-виконавчою службою – 47%; розвинута корупційна система – 79%;

відсутність чіткої програми дій – 23%; слабкість лінійного персоналу – 41%;

ускладнення криміногенного складу засуджених – 66%; зневіра у будь-які

реформаторські кроки – 37%; кожна реформа несе у собі невпевненість та

погіршення соціального та економічного стану персоналу – 69%.

Таблиця 19

Строк

служби

(в роках)

Сприймаю позитивно реформування КВС

0–3 3–5 5–10 10–15 15–20 Більше

20

Всі

категорії

Так 45,2% 25,7% 28,3% 5,0% 11,3% 8,0% 17,1%

Ні 54,8% 74,3% 71,7% 95,0% 88,7% 92,0% 82,9%

З роками у персоналу має формуватися впевненість у майбутньому,

матеріальна забезпеченість та стабільність, що дозволяють перейматися

професійними обов’язками, компенсувати не престижність професії. Однак, в

умовах політичної та економічної нестабільності в державі, переважна більшість

респондентів – 66,7% (див. табл. 22) прогнозують своє подальше життя

нестабільним та погано забезпеченим. Це не може не позначатися на результатах їх

діяльності.

227

Таблиця 20

Строк служби

(в роках)

Яким уявляється майбутнє

0–3 3–5 5–10 10–15 15–20 Більше

20

Всі

категорії

Забезпеченим

матеріально 13,0% 21,4% 19,0% 28,3% 10,0% – 26,2%

Забезпеченим

матеріально

після

звільнення

17,4,6% 7,2% 9,4% 4,0% 10,0% 50% 7,1%

Нестабільним,

погано

забезпеченим

69,6% 71,4% 71,7% 67,7% 80,0% 50% 66,7%

228

Додаток 3

ПРАКТИКА ОРГАНІЗАЦІЇ КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОЇ СИСТЕМИ

Аналіз практики організації кримінально-виконавчої системи показав, що у

демократичних країнах її функціонування здійснюється під керівництвом

Міністерства юстиції.

Зокрема, вказана модель використовується практично у всіх країнах Європи:

Австрії, Бельгії, Боснії та Герцеговині, Греції, Данії, Ісландії, Італії,

Люксембурзі, Македонії, Нідерландах, Німеччині, Португалії, Російській Федерації,

Сербії, Словаччині, Словенії, Угорщині, Франції, Фінляндії, Чехії, Швеції.

Аналогічної системи дотримується частина країн Північної та Південної

Америки :

Аргентина, Бразилія, Колумбія, Коста-Ріка, Перу, Чилі.

Схожа модель застосовується в частині країн Азії :

Афганістан, Пакистан, Тайвань, Таїланд, Туреччина, Шрі-Ланка, Південна

Корея, Японія.

Аналогічної системи дотримується частина країн Африки :

Бенін, Кот-Д’Івуар, Буркіна-Фасо, Гвінея Бісау, Демократична Республіка

Конго, Кабо-Верде, Камерун, Лесото, Ліберія, Лівія, Мавританія, Мадагаскар, Малі,

Мозамбік, Марокко, Нігер, Свазіленд, Сенегал, Того, Туніс, Центральна Африканска

Республіка, Чад, Екваторіальна Гвінея.

Найчастіше у складі Міністерства юстиції створюється спеціальний

Департамент (Агенція, Комітет), що підпорядковується міністру юстиції.

Наприклад, у Польщі – Центральний комітет тюремної служби; Нідерландах –

Національна агенція виправних установ; Фінляндії – Агенція з кримінальних

покарань.

229

Додаток 4

ВПРОВАДЖЕННЯ

230