Лекція № 22

УЯВЛЕННЯ ПРО ВЕТЕРИНАРНУ ОФТАЛЬМОЛОГІЮ

1. Анатомія, фізіологія органу зору у тварин.

2. Методи діагностики хвороб очей.

3. Основи терапії хвороб очей

Література:

1. Ветеринарно-медична офтальмологія: Навчальний посібник / за ред.

В.Б. Борисевича. ‒ К. : Арістей, 2006. ‒ 212 с.

2. Егоров, Е.А. Рациональнальная фармакотерапия в офтальмологии./

Егоров Е.А., Алексеев В.Н., Астахов Ю.С. и др.// Руководство для

практикующих врачей. − М. 2006. − 953с.

3. Капенкин Е.П. Новое в офтальмологии домашних животных // Вет.

консультант – 2006 − №9. – с. 13−14.

4. Кудрявченко О.В., Борисевич Б.В., Бродовский О.С. Екологічні аспекти

пристосувально-захисних механізмів кон’юнктиви свійських тварин //

Вісник аграрної науки – 2000 − №6. – с. 31-33.

5. Риис Р.К. Офтальмология мелких домашних животных // Пер. с англ. –

М.: ООО Аквариум - Принт, 2006. – 280 с.

6. Хаппе, В. Офтальмология./ Хаппе В. М.: МЕДпресс-информ. − 2004. − 352с.

1. Анатомія, фізіологія органу зору у тварин

Око ‒ орган зору (по-латині ‒ oculus, по-грецьки ‒ ophlhalinos)

складається з очного яблука, що сприймає світлові роздратування, захисного

або допоміжного апарату.

Очне яблуко (Bulbus oculi) ‒ орган кулястої, сплюснутою спереду назад

форми, обмежений двома сферичними поверхнями: задньою ‒ з великим

радіусом і передньою ‒ з меншим. Воно лежить в передній частині очної ямки.

Позаду очного яблука є ретробульбарний простір, заповнений м'язами, фасціями,

нервами, судинами і жиром. Очне яблуко з'єднується з мозком за допомогою

зорового нерва. Величина очного яблука щодо тіла у тварин різних видів

сильно коливається.

Очне яблуко складається з різних за будовою і функцією тканин.

Анатомічно в нім розрізняють зовнішню капсулу ока, або фіброзну оболонку;

судинний тракт; зорово-нервовий апарат; світлопереломляючі середовища.

Зовнішня фіброзна оболонка очного яблука утворює замкнуту з усіх

боків, щільну капсулу і визначає форму ока. Анатомічно вона ділиться на білкову

оболонку і рогівку.

Білкова оболонка (Sclera) складає задній відділ зовнішньої оболонки

очного яблука. Вона непрозора, щільна і бідна кровоносними судинами.

Спереду має круглясто-овальний (коні, рогата худоба) або круглий (собаки)

отвір, в який як би вставлена рогівка. У задній частині білкової оболонки

знаходиться гратчаста пластинка, через отворі якої проходять волокна

зорового нерва.

Рогівка (Сornea) прозора, дуже щільна, містить велику кількість нервів,

але позбавлена судин, за винятком краєвої зони, де знаходиться мережа

капілярів. Рогівка харчується шляхом дифузії по численних міжклітинних

щілинах з боку передньої камери ока і краєвих петель кон'юнктивальних

судин. Інервується вона від передніх війкових нервів.

У здоровому оці рогівка гладенька дзеркально. Завдяки меншому

радіусу кривизни роговина видасться вперед над поверхнею склери. Вона

круглої форми.

Гістологічно рогівка складається з п'яти шарів, вважаючи зовні

всередину :

1) багатошаровий плоский епітелій, перехідний в епітелій кон'юнктиви,

добре регенерує і є надійним захистом від механічних впливів;

2) боуменова оболонка представляє видозмінену, позбавлену клітин

основну тканину роговини; вона щільна, малоеластична, нездібна до

відновлення після пошкоджень, її немає у коня і свині;

3) строма рогівки складається з фібрилярної основної тканини і

зроговілих клітин; останні закладені між пластинками основної тканини і

мають ядро, ядерця і відростки, що розгалужуються, якими окремі клітки

з'єднуються між собою. Вона займає близько 90% всієї товщини рогівки;

4) десцеметова оболонка є похідною ендотелію, прозора і еластична,

добре регенерує;

5) ендотелій, перехідний з сусідніх частин райдужки.

Судинний тракт (Tractus nveus). Анатомічно він ділиться на райдужку,

ціліарне, або війкове, тіло, власне судинну оболонку, або хоріоїдею.

Райдужна оболонка (Iris) ‒ передня частина судинного тракту.

Розташована вона перпендикулярно до осі очного яблука позаду рогівки,

перед кришталиком. У центрі має отвір, який називають зіницею (рupilla).

Форма його неоднакова у різних видів тварин. Нормально звужена зіниця у

травоїдних ‒ поперечно-овальної форми; у свиней ‒ поперечно-еліптичною, в

темноті круглій; у собак ‒ круглою; у кішок при яскравому освітленні має

вид вертикальної щілини, а при слабкому ‒ круглясту форму. При значному

розширенні у всіх тварин зіниця стає круглою або майже круглою. У коней

на зіничному верхньому краю розташовані 2-4 досить щільних чорно-бурих

утворення ‒ гроноподібні тільця, або виноградні зерна. У свиней н собак

виноградні зерна відсутні.

Розрізняють дві поверхні веселкової оболонки: передню і задню. Перша

‒ гладка, пігментована, покреслена радіальними і двома круговими

борозенками, що відповідає розташуванню судин. Задня поверхня менше

передньої, густо пігментована і увігнута відповідно опуклості кришталика.

У радужці є два м'язи: сфінктер, що звужує зіницю, і ділятатор, що

розширює його. Дію цих двох м'язів пристосовує око до умов освітленості.

При сильному світлі зіниця звужується, при слабкому, навпаки,

розширюється. Така регуляція відбувається рефлекторно.

Циліарне, або війкове, тіло (Corpus ciliare) розташоване між радужкою і

власне судинною оболонками, має форму поясу шириною до 10 мм, ця

ділянка потовщена, багата судинами. На поясі добре помітні від 70 до 110

радіальних складок у вигляді гребінців. В сукупності вони утворюють

війкову корону ‒ corona ciliaris. До них прикріпляються тонкі волокна, що

формують війковий пояс, що підвішує кришталик.

Власне судинна оболонка (Tunica chorioidea) у вигляді тонкої перетинки

знаходиться між склерою і сітківкою, це сама задня частина судинного

тракту. З склерою хоріоїдеа з'єднується досить рихло, за винятком місць

проходження судин і зорового нерва.

У власне судинній оболонці дорсально від зорового нерва знаходиться

відбивна оболонка (tapetum) фіброзної (у травоїдних) або клітинної (у собак)

будови. У свиней і кроликів тапетум відсутній.

Колір відбивної оболонки у коней синьо-зелений з сильним металевим

блиском, у рогатої худоби він від блискуче зеленого до інтенсивно

блакитного, у собак ‒ золотисто-жовтий в центрі, а по краях смарагдово-

зелений, але можуть бути і інші відтінки. Залежно від забарвлення тапетум

прийнято ділити на дві ділянки: світлий ‒ тапетум люцидум і темний ‒

тапетум нігрум.

Фізіологічна роль тапетуму полягає в посиленні світлових ефектів як

необхідного пристосування для бачення в умовах слабкого роздратування.

Сітчаста оболонка (Retina) ‒ одна з головних функціональних частин

очного яблука, є внутрішньою його оболонкою. Вона тонка, прозора,

рожевого кольору. Вона підрозділяється на зорову і сліпу частини. Задній,

оптичний, відділ розташовується від соска зорового нерва до зубчатого краю

війкового тепа. Передній, «сліпий», відділом є шар нервових клітин, що

покривають циліарноє тіло і задню поверхню веселкової оболонки. При вході

в порожнину ока зоровий нерв утворює так званий сосок зорового нерва

(papilla n. optici). Зорова частина її полягає нз пігментного шару, прилеглого

до судинної оболонки, і власне сітківки. Основним світловоспринимаючим

шаром сітківки є шар паличок і колбочок.

Зоровий нерв (n. opticus) ‒ друга пара черепно-мозкових нбрвов

діаметром до 5.5 мм. Він є провідником світлового подразнення в зорові

центри, складається з нейритів (клітин), лежачих в сітківці ока. При вході в

око зоровий нерв проникає через гратчасті пластинки склери і судинної

оболонки, утворюючи сосок зорового нерва. У цьому місці нервові волокна

збираються в окремі пучки, створюючі стовбур зорового нерва. Власне

зоровий нерв розташовується в ретробульбарному просторі очної ямки і

через зоровий отвір проходить в черепну порожнину. У порожнині черепа

обидва зорові нерви з'єднуються і утворюють хіазму, в якій волокна, що

йдуть від внутрішніх половин сітківки очей, перехрещуються, а волокні від

зовнішніх половин не перехрещуються. Фізіологічне значення часткового

перехрещення полягає в тому, що зорові імпульси сприймаються

відповідними ділянками обох сітківок н поступають в одну півкулю, що

забезпечує можливість загального для обох очей поля зору ‒ «бінокулярний

зір».

Світлозаломлюючі середовища. До них відносяться внутрішньоочна

рідина, кришталик і склоподібне тіло. Разом з рогівкою вони складають

діоптричний апарат ока, завдяки якому на сітківці виходить виразне

зображення, необхідне для ясного зору.

Внутрішньоочна рідина прозора і безбарвна. Вона щонайближче нагадує

цереброспінальну рідину. Основним органом, створюючим внутрішньоочну

рідину, є війкове тіло, відростки якого складаються з багатої капілярної

мережі. Внутрішньоочна рідина заповнює передню і задню камери, які

повідомляються через зіницю.

Передньою камерою ока називається простір, розташований між

задньою поверхнею рогівки і передньою поверхнею веселкової оболонки.

Глибина камери непостійна, вона змінюється » залежності від положення

кришталика, віку тварини, величини рогівки і інших причин.

Задньою камерою ока називається вузький простір, який розташований

між кришталиком з цинновою зв'язкою, війковим тілом і задньою поверхнею

райдужки.

Кришталик (Lens crystalline) має вид прозорої двоопуклої лінзи. Передня

поверхня кришталика плоскіша, ніж задня. Розташовується кришталик

позаду райдужної оболонки і ділить око на два відділи: передній ‒ менший,

укладаючий камери ока, і задній ‒ більший, займаний склоподібним тілом. У

кришталику розрізняють два полюси, екватор, передню і задню поверхні. У

свиней, собак і кішок задня поверхня менш опукла, чим у коней і жуйних.

Склоподібне тіло (Corpus vitreum) заповнює простір між кришталиком і

сітківкою і є масою, яка містить 98,5% вод, а останнє ‒ щільні речовини

органічного і неорганічного походження. Нервів і судин в склоподібному тілі

немає, живлення воно отримує з навколишніх частин ока. Склоподібне тіло

досконало прозоре, сильно заломлює світло, на передній поверхні його

знаходиться ямка, в якій лежить задня поверхня кришталика. Склоподібне

тіло не відновлюється, всяка втрата його речовини відшкодовується рідиною,

що продукується ціліарним тілом. Воно створює внутрішньоочний тиск,

утримує в нормальному положенні сітківку, судинну оболонку і є

світлопереломлюючим середовищем ока.

Фізіологія органу зору

Гемато-офтальмическмй бар'єр (ГОБ)

Гемато-офтальмічний бар'єр представляє певний стан анатомічних

структур регулюючих вступ усередину ока н виведення різних речовин,

властивих і невластивих особливостям обміну окремих його частин як у

нормі, так і при патології .

При нормальному стані ока й організму камерна волога

характеризується певною сталістю складу. Клітинні елементи відсутні. Склад

вологи змінюється при запаленні, головним чином за рахунок збільшення

білка. У випадку запалення проникність усіх частин ока підсилюється, а при

хронічних хворобах, при настанні необоротних і склеротичних змін ‒

зменшується.

До окремих речовин є вибірковість, і їх у нормальному стані усередині

ока майже не буває (антитіла, лікарські препарати). Інші речовини (вітамін

С) проникає більш вільно. Аскорбінова кислота бере участь в обміні речовин

і харчуванні кришталика, а зниження її кількості усередині ока приводить до

катаракти. Принципової різниці в проникності ГОБ для колоїдів і

кристаллоїдів не встановлене. Посилення проникності ГОБ викликає всяке,

що ушкоджує дія механічного, фізичного, хімічного й біологічного

характеру.

Вивчення проникності для антибіотиків показало, що в нормальне око

вони проникають у малих кількостях, причому найменше при

внутрішньовенному й внутрішнмʼязовому введенні. Найбільшу

концентрацію в камерній волозі спостерігають при суконʼюнктивальных

інʼєкціях препарату, а в роговиці ‒ при місцевому застосуванні в

конʼюнктивальний мішок. Максимум терапевтичної концентрації препарату

при інсталяції або закладанні мазі в конʼюнктивальний мішок спостерігають

у перші 30-60 хв., а через 2 годин вона знижується або зникає. Після

введення під конʼюнктиву найбільша концентрація препарату відзначена

через 3 години, зникає вона через 12 годин.

При захворюванні барʼєрна функція слабшає й антибіотик проникає

усередину ока в більшій кількості, проте препарат довго не затримується в

роговиці й камерній волозі (максимум 60 хв.), а повністю виводиться через 2-

3 год. Швидке виведення препарату з камерної вологи пов'язане з її

постійним струмом і обміном.

Становить інтерес проникність бар'єра для сульфаніламідних препаратів.

Максимальну концентрацію сульфаніламідів у камерній волозі при

захворюванні очей відзначають після внутрішньовенного, внутрішнм'язового

й субконʼюнктивального їх уведення. При використанні у вигляді мазі,

порошків і інсталяцій препарат проникає усередину роговиці, не менше в

камерну вологу й інші внутрішні середовища ока. Зміна проникності ГОБ

може відбуватися під впливом ряду засобів.

Внутрішньовенне введення екстракту з м'язів, приготовленого по

В.П. Філатову, підсилює проникність здоровішого ока, особливо в перші 30

хв., при підшкірному застосуванні вона підсилюється меншою мірою.

Препарат склоподібного тіла підвищує проникність здоровішого ока в

порівнянні з контролем.Гідрокортизон не виявляє впливу на проникність

хворого й здоровішого ока.

Значний вплив виявляють внутрішньовенні ін'єкції розчину новокаїну на

проникність хворого ока, особливо в перші 30 хв., а через 60 хв. концентрація

препарату у хворому оці трохи знижується, але вона вище, чим у

здоровішому. Ретробульбарна новокаїнова блокада підсилює проникність і

хворого ока, особливо в перші 30 хв., через 60 хв. вона знижується, що вказує

на швидкоплинність реакції. Разом із цим підвищується проникність і

неблокованого ока.

Яким же шляхом здійснюється регуляція проникності ГОБ? Багато

вчених пояснюють це впливом нервової системи, приписуючи головну роль

якомусь одному нерву: симпатичному, парасимпатичному або чутливому ‒

першої відділів трійчастого нерва (очноямковому).

Зоровий процес починається з того, що світло, проникаючи в сітківку

викликає розпад родопсина і йодопсина. Виникле в них роздратування

передається біполярним клітинам в мультиполярні клітини, довгі відростки

яких після виходу з очного яблука утворюють зоровий нерв. При цьому

нерву роздратування надходить в первинні і кіркові зорові нерви.

Розташовані в головному мозку, де і формується відчуття бачення предметів.

Орган зору залежно від сили подразника може пристосовуватися бачити

предмети при яскравому і слабкому світлі, на близькій і далекій відстані, у

спокої і русі.

Здатність оптичної системи ока у спокої заломлювати паралельні

промені і збирати їх в одній точці називається рефракцією.

Вона може бути нормальною (еметропія) і ненормальною (аметропія).

Остання в свою чергу ділиться на міопію (короткозорість), гіперметропію

(далекозорість), анізометропію і астигматизм.

Еметропія – нормальна рефракція, при якій фокус паралельних

променів, після їх заломлення оптичного системою ока. Співпадає з

сітківкою, тільки тоді можливе ясне зображення предмету.

Міопія – ненормальна рефракція, при якій око в стані спокою збирає

паралельні промені попереду сітківки.

Гіперметропія (далекозорість) – ненормальна рефракція, в результаті

якої око в стані спокою збирає паралельні пучки позаду сітківки.

Анізометропія – ненормальна рефракція, що стосується одного ока

(одне око нормальне, а інше короткозоре або далекозоре) або обох очей, що

мають протилежні показники заломлюючої сили (одне око – далекозоре, а

друге – короткозоре.

Астигматизм – це особливий вид ненормальної рефракції, коли світлові

промені, заломлені в середовищах ока не з’єднуються в одну крапку.

Акомодація − здібність ока до чіткого бачення предметів, що

знаходяться на різній відстані від тварини.

По анатомічному устрою і функції в нормі обидва ока абсолютно

однакові. Проте розгляд предмету тільки одним оком не забезпечує повноти

уявлення про нього, оскільки при цьому відсутнє відчуття глибини, тобто

предмет представляється в площинному зображенні по ширині та висоті –

монокулярний зір. Ясне, об’ємне в трьох вимірах зображення предмету може

бути, коли він фіксується обома очима одночасно – бінокулярний зір.

2. Методи діагностики хвороб очей

Діагноз захворювання очей у тварин може бути вірним тільки в тому

випадку, якщо обстеження пацієнта проводять в певній послідовності,

враховуючи загальні принципи діагностики. Стан очей, також як і інших

органів, багато в чому залежить від загального стану хворого. Тому не можна

обмежуватися тільки обстеженням очей. Звичайно при діагностиці

захворювань очей зокрема (анамнез), вивчають загальний стан хворого, а

потім вже досліджують очі. Треба мати на увазі, що хвороби очей можуть

бути первинними і вторинними. Дослідження очей складається з ряду

методів до яких відноситься: визначення зорової здатності, простий огляд

очей без застосування приладів, офтальмоскопічного дослідження,

дослідження фокусним освітленням, пальпація, тонометрія, застосування

діагностичних засобів (медикаментозні препарати).

При визначенні зорової здатності визначають чи бачить тварина взагалі

чи ні, визначають на яке око тварина не бачить. Оглядом можна встановити

зміну конфігурації орбіти, форму, рухливість (мигання) і неправильне

положення повік (заворот, виворот, викривлення), заворот вій, чи однаково

розкриті очні щілини, випинання або навпаки западання очного яблука.

Оглядом встановлюють також крупні і непрозорі сторонні тіла в

кон’юнктивальному мішку і рогівці, обмежені або дифузні помутніння, язви,

рани і садни останньої, дермоїди. Пальпація повік потрібна, щоб визначити

характер припухання. Дослідження внутрішньоочного тиску пальпацією –

спосіб недосконалий, неточний і в незначному ступені суб’єктивний; ним

можна визначити лише різкі відхилення від нормального внутрішньоочного

тиску. Точне вимірювання внутрішньоочного тиску проводять тонометром.

Пальпація ока при його захворюванні супроводжується хворобливістю.

Дослідження бічним або фокусним освітленням запропонували Сансон і

Гімлі. Цим способом можна освітити також передню камеру ока і знайти

помутніння її вологи, передню поверхню райдужної оболонки і встановити

характер змін в ній, освітити і визначити вимірювання краю зіничного

отвору, який при захворюванні радужки товщає, що насилу визначається

простим оглядом.

Офтальмоскоп використовують для дослідження прозорих середовищ

ока, рогівки, вологи передньої камери, кришталика і склоподібного тіла, а

також дна ока. Проводять дослідження оболонок ока і кришталика. При

дослідженні кон’юнктиви визначають колір, припухання і порушення

цілісності, при дослідженні рогівки перш за все визначають її величині,

кривизну, гладкість, прозорість, дзеркальність і чутливість. При дослідженні

кришталика окрім дослідження в про ходячому світлі використовують спосіб

Пуркіньє-Сансоновськіх зображень, який є додатковим при визначенні

помутніння кришталика, його нормального положення в оці, часткового або

повного зсуву, а також його відсутність (афакія).

Кератоскопія як метод дослідження призначена для визначення стану

рогівки, її сферичності і дзеркальної гладкості.

При дослідженні ока застосовують два способи офтальмоскопії: у

прямому і зворотному вигляді. Перший заслуговує перевагу у зв’язку з

простотою і більшою надійністю. Картина дна ока при цьому є видимо

збільшеною залежно від оптичної сили приладу і дальності відстані

офтальмоскопа від ока хворого. Недолік же цього способу полягає в тому, що

одночасно не можна розглянути картину всього дна, доводиться

офтальмоскоп переміщувати і досліджувати окремими ділянками.

Офтальмоскопія дає можливість розглянути сітчасту оболонку ока,

розгалуження її судин, відбивну перетинку судинної оболонки, сосок

зорового нерва. При цьому діагностують хвороби судинної і сітчастої

оболонки, ураження соска зорового нерва та ін.

Одним із моментів в діагностиці захворювань очей є визначення

рефракції. У тваринних значних відхилень в рефракції ока не спостерігається,

звичайно невеликі аномалії не призводять до серйозних функціональних

порушень і не викликають труднощів в експлуатації

3. Основи терапії хвороб очей

Профілактичні обробки проти хвороб очей

Під третє віко вводять очні лікарські плівки (ГЛП) або в

кон'юнктивальний мішок 10%-ву синтоміциновую емульсію або 30%-ву

сульфацилнатрієвую мазь.

Для лікування хворих тварин необхідно виділити хворих в окремі

верстати, виключити їх контакт з умовно здоровими тваринами.

Важливими в профілактиці хвороб очей у тварин в спеціалізованих

господарствах є періодичні огляди, вентиляція приміщень незалежно від пори

року і погоди, систематична дезинфекція приміщень.

Загальні передумови лікарської терапії

Анатомічне положення ока, що характеризується доступністю втручання

особливо при хворобах захисних пристосувань (століття, кон'юнктиви) і

оболонок переднього відрізання (роговини, склери), створює сприятливі умови

для місцевого застосування лікарських речовин.

Проте висока диференціація структури і функції органу як зорового

аналізатора, генетичний і топографічний зв'язок мозку з оком лімфатичною

системою його подоболоченних просторів, наявність гисто-гематічеського

(гемато-офтальмнчеського- ГОБ) бар'єру, регулюючого надходження всередину

його властивих і невластивих нормальному обміну речовин і антитіл,

створюють ряд труднощів при лікувальних втручаннях.

Всяке місцеве застосування лікувальних засобів в області ока приводить до

загальної у відповідь реакції організму, надає патогенетичне і

етнопатогенетічеськоє дія. Симптоматичний ефект при обширній і різноманітній

іннервації і багатому кровопостачанні ока приводить до резорбції і зміни

нервової трофіки. Швидке всмоктування лікарської речовини з

кон'юнктивального мішка або вимивання його сльозою викликає скороминуча

місцева дія, тому потрібне часте повторення лікувальних процедур.

Лікарські засоби при хворобах очей можуть бути застосовані у вигляді

інстилляції або закладання порошків і мазей в кон'юнктивальний мішок,

кладення на лопатки кон'юнктиви або краю вік, наприклад, олівцем срібла

нітрату, підкон'юнктивальних, ретробульбарних і інтра-бульбарних ін'єкцій, а

також змазування шкіри області ока, іонофорезу, введення лікарських речовин

далеко від місця хворобливого процесу під шкіру, в м’язи, вену, артерію.

Кожен з цих шляхів введення може бути рекомендований у разі поразки

окремих частин ока і його захисних пристосувань при певному характері

хвороби і її течії і необхідності отримання швидкого і більш вираженого

ефекту.

При виборі методу лікування необхідно враховувати багато обставин:

1) перебіг, характер хворобливого процесу і його локалізацію;

2) фармакодинаміку лікарської речовини, особливості його дії на окремі

частини ока, всмоктування, виведення,;

3) характер мікрофлори і її індивідуальну чутливість до різних засобів і їх

можливу несприятливу дію на орган зору;

4) можливі ускладнення, пов'язані з індивідуальними особливостями

пацієнта і чутливістю до цієї речовини, токсичний, алергічний ефект;

5) загальний стан організму, здатність адекватно відповідати на дію

лікарської речовини, виражену його реактивність.

Форми і способи застосування лікарських засобів в

офтальмології

Очні краплі ‒ найбільш поширена лікарська форма. Застосування їх

нескладно і доступно в будь-яких умовах. Але краплі можуть володіти рядом

отрі-цательних моментів, які слід враховувати в практиці.

При приготуванні очних крапель враховують осмотичну концентрацію

розчинів, наближаючи її до такої натрію хлориду в слізній рідині (до 1,4%).

Мала концентрація викликає роздратування, набухання і навіть загибель

клітинних елементів рогівки і кон'юнктиви, а велика ‒ відчуття

роздратування, зворотний струм рідини з кліток в кон'юнктнвальний мішок,

деструкцію їх. Тому найбільш щадною дією на клітки володіють ізотонічні

розчини.

Дуже важливо дотримувати рН розчинів, у всіх випадках уникати різко

кислого і лужного середовища. Нормальний рН сльози складає 7,2-7,4. У ряді

випадків доводиться нехтувати цими вимогами; наприклад, якщо збудником

інфекційного процесу є пневмокок, синьо-гнійна паличка, то застосовують

розчини кислого середовища, а при стрептококовій інфекції використовують

сульфаніламіди ‒ лужній реакції. Для збереження постійності рН

користуються буферними розчинами.

Очні краплі, будучи водними розчинами, погано змочують змащену

саловідним секретом кон'юнктиву і рогівку, тому швидко витікають з

кон'юнктівального мішка, в результаті неможливого точно встановити їх дозу,

і тому доводиться застосовувати їх часто. Очні краплі необхідно застосовувати у

вигляді теплих розчинів, оскільки низької температури вони викликають

роздратування вік, блефароспазм і видалення з кон'юнктивального мішка

значної кількості препарату. У зв'язку з тим що очні краплі не можуть

тривалий час затримуватися в кон'юнктнвальном мішку, ми вважаємо більш за

доцільне застосовувати мазі або емульсії, по хімічному складу близькі до

відокремлюваного кон'юнктиви.

Очні мазі і емульсії. Як основа для очних мазей рекомендують

використовувати білий або жовтий вазелін, він майже не викликає

роздратування оболонок ока, не руйнує речовину, що діє, і довго зберігає його

ефективність. Для більш рівномірного розподілу мазі по рогівці і кон'юнктиві в

її склад додають ланолін і воду. Як стандартний пропис основи мазі

рекомендується 80 частин вазеліну і по 10 частин ланоліну і води.

До недоліків мазей відносять те, що, покриваючи рогівку тонким шаром,

вони викликають деяку утрудненість зорових сприйнять («затуманенность»),

неспокій тварини і прагнення звільнитися від сторонньої речовини.

Присипки. У ветеринарній практиці часто їх використовують для

зовнішнього застосування при захворюванні очей. Для цієї мети беруть

монохлорид ртуті (каломель), глюкозу, цукор, стрептоцид, сульфацил натрію,

окисел цинку і ін. Присипки створюють високу концентрацію препарату, і

посилюється дратівлива дія на органи зору.

Перед застосуванням пороші ретельно подрібнюють, щоб не викликати

механічного пошкодження тканин ока. Для лікування іноді використовують

цукровий пісок або цукрову пудру разом з дрібними частинками. Пороша

наносить шляхом їх струшування з листа паперу або ватяним пензликом на

відтягнуту нижню повіку з подальшим легким масажем. При цьому дія

лікарської речовини посилюється.

Очні лікувальні плівки. З метою пролонгації дії лікарської речовини,

зменшення частоти закладання препарату в кон'юнктивальний мішок,

посилення лікувального ефекту і здешевлення лікування останніми роками

почали випускати ГЛП з неоміцином або сульфапірідазіном, включеним в

сополімер. З метою профілактики і лікування рикетсіозного конъюнктиво-

кератита у великої рогатої худоби. Плівками є овальні пластинки розміром 9,0

x4,5x0,35 мм, закладають їх пінцетом в кон'юнктивальний мішок або під третє

віко. Повторно вводять через 48 годин.

Контрольні завдання

1. Назвіть основні структурні елементи очного яблука.

2. Яка функція війчастого тіла?

3. Які структури ока досліджують за допомогою Пуркін'є-

Сансонівських зображень, офтальмоскопією, боковим фокусним

зображенням?

4. Дайте визначення поняттям міопія, гіперметропія, анізометропія,

астигматизм.

5. Які лікарські форми препаратів застосовують у офтальмологічній

практиці?