Герасімова Ю.М.

Життя на нашій планеті вражає складністю і різноманітність своїх

проявів. Охопити всі ці прояви за декілька уроків чи лекцій не можливо.

Тому ми вивчаємо біологію протягом декількох років, хоча, щоб досконало

вивчити цю науку, не вистачить навіть півстоліття. Тому, я вважаю, що

кожний з нас повинен мати хоча б елементарні знання з цієї дисципліни.

Я вважаю, що біологія – це дуже корисний предмет, адже вивчаючи її

ми набираємося життєвого досвіду. Наприклад, вивчаючи медицину, ми

зможемо надати першу долікарську допомогу в екстремальних ситуаціях. Це

лише один приклад користі від вивчення цієї науки. Деякі вважають, що їм

не потрібна ця наука, бо їх обрана професія ніяк не пов’язана з біологією.

Так, може вона нікому й не буде потрібна у роботі, але щоб бути освіченою

людиною, потрібно знати про деякі відкриття, мати уявлення, що це за наука.

Біологія (від грец. біос – життя, логос – наука, вчення) – це наука про

життя, його форми та закономірності. Така назва науки була запропонована в

1802 р. німецьким ботаніком Л. Х. Тревіранусом (1779 – 1864), але остаточне

визначення біології як самостійної дисципліни було зроблено лише в 1890 р.

видатним французьким вченим Ж. Б. Ламарком. Предметом її вивчення є

різноманітність вимерлих істот, їхня будова (від молекулярної до анатомо-

морфологічної), функції, походження, індивідуальний розвиток, еволюції,

поширення, взаємини одне з одним та з довкіллям.

На сьогодні це цілий комплекс наук про живу природу. Об’єктом

вивченням біології є живі організми – рослини, тварини, гриби. Їх

різноманітність, будова тіла і органів, розвиток, поширення, еволюція та

форми співіснування в екологічних системах.

Упродовж багаторічного розвитку пізнання навколишнього світу

послідовно змінювали і доповнювали один одного різні дослідницькі

підходи: спостереження, опис і класифікація, порівняльно–аналітичний,

історичний та експериментальний методи. Накопичення фактичного

матеріалу, його опис і розподіл живих форм у систематичні групи,

поширення методів біологічного дослідження наповнили конкретним

змістом уявлення про живу природу, сприяли подоланню металічних

поглядів.

Біологія бере свій початок ще з глибокої давності. Описи тварин і

рослин, відомості про анатомію і фізіологію людини і тварин були необхідні

для практичної діяльності людей.

Перші відомості про живі організми почала нагромаджувати ще

первісна людина. Живі організми давали їй їжу, матеріал для одягу і житла.

Вже в той час людина не могла обійтися без знань про властивості рослин,

місця їх зростання, строки дозрівання насіння і плодів, місця мешкання і

звички тварин, на яких вони полювали, хижих і отруйних тварин, які могли

загрожувати їх життю.

Так поступово збиралися відомості про живих істот. Погляди,

розвинуті вченими епохи Відродження, поклали початок сучасним ботаніці і

зоології, анатомії й фізіології та іншим біологічним наукам.

В епоху середньовіччя під гнітом церкви наука розвивалася дуже

повільно. Важливим рубежем у розвитку науки була епоха Відродження. Вже

в XVIII ст. розвивалися як самостійні науки ботаніка, зоологія, анатомія

людини, фізіологія. В XVI – XVII століттях в наукових дослідженнях поряд

із спостереженням і описом широко став використовуватися експеримент.

Упродовж багаторічного розвитку пізнання навколишнього світу

послідовно змінювали і доповнювали один одного різні дослідницькі

підходи: спостереження, опис і класифікація, порівняльно–аналітичний,

історичний та експериментальний методи. Накопичення фактичного

матеріалу, його опис і розподіл живих форм у систематичні групи,

поширення методів біологічного дослідження наповнили конкретним

змістом уявлення про живупро живу природу, сприяли подоланню

металічних поглядів.

Велике значення біології для сільського, лісового, промислового

господарств і медицини. Необхідні для харчування білки, жири, вуглеводи,

вітаміни людина отримує головним чином від культурних рослин і

прируче­них тварин. Знання законів генетики й селекції, а також

фізіологічних особливостей культурних і одомашнених видів дозволяє

вдосконалювати агротехніку й зоотехніку, виводити більш продуктивні сорти

рослин і породи тварин. Рівень знань в галузі біогеографії та екології

визначають можливості й ефективність інтродукції і акліматизації. Біохімічні

дослідження дозволяють повніше використовувати органічні речовини

рослинного й тваринного походження, а також лабораторного та

промислового синтезу. Розвиток в останні роки генної інженерії відкриває

широкі перспективи для біотехнології біологічно активних і лікарських

речовин. Виключно важливе значення має біологія як теоретична основа

ведення сільського, лісового й промислового господарства. Пізнання

закономірностей розмноження та розповсюдження хвороботворних вірусів і

бактерій, а також паразитичних організмів необхідно для успішної боротьби

з інфекційними та паразитарними захворюваннями людини і тварин.

У розвиток окремих напрямів біологічної науки було зроблено внесок

вітчизняними ученими — біологами, такими як Амосов М. М. (фізіологія

серця, хірургічне лікування легеневих і серцевих захворювань, проблеми

біологічної і медичної кінетики, моделювання основних психічних функцій

мозку тощо); Богомолець О. О. (патологічна фізіологія, ендокринологія,

онкологія, проблеми довголіття тощо); Вавілов М. І. (генетика і селекція,

встановив центри походження рослин, сформулював закон гемологічних

рядів); Гамалей М. Ф. (загальна патологія, імунологія, створив протихолерну

і противісляну вакцини, розробив санітарно-гігієнічні способи боротьби з

чумою, холерою, тифом та іншими захворюваннями); Мечников І. І. (відкрив

явище фагоцитозу, за що отримав Нобелевську премію, працював над

проблемами імунітету, довголіття, захисту рослин, вивчення інфекційних

захворювань); Палладій О. В. (засновник Інституту біохімії в Києві НАН

України, вивчав особливості обміну речовин); Холодний М. Г. (фізіологія

рослин); Шмальгаузен І. І., (еволюційна морфологія і зоологія, вивчав

зако­номірності росту, філогенії тварин).

Мені дуже цікаво гортати сторінки енциклопедій, особливо з біології,

адже там є дуже багато цікавої інформації. Тому в своїй роботі я

намагатимуся розповісти про найцікавіші відкриття в галузі біології, які

відбулися протягом існування цієї дисципліни.

Сучасні досягнення біології є результатом наполегливої праці вчених,

навіть короткі відомості про життя та діяльність яких становлять

безперечний інтерес.

В посібнику розповідається про найвідоміших українських та

зарубіжних учених, які зробили внесок у розвиток біології та суміжних

галузей науки. Це академіки та члени-кореспонденти НАН України, а також

учені – засновники науково-дослідних інститутів і лабораторій, нових

напрямів досліджень.

Учителі біології знайдуть у посібнику інформацію про вчених і

зможуть використати її як на уроках, так і позакласних заняттях.

Август Вейсман

(1834 – 1914р.р.)

Август Вейсман (нім.

Friedrich Leopold August

Weismann, 17 січня 1834,

Франкфурт-на-Майні — 5

листопада 1914, Фрайбург) —

німецький біолог. Ернст Майр

назвав його другим за

значенням еволюційним

біологом 19-го століття після

Чарльза Дарвіна.

Вейсман відстоював

«теорію статевих клітин»,

згідно з якою у

багатоклітинному організмі статеве розмноження має місце за допомогою

зародкової лінії — статевих клітин, таких як яйцеклітина та сперматозоїди.

Інші клітини тіла — соматичні клітини — не функціонують як агенти

спадковості. Ефект односторонній: клітини зародкової лінії виробляють

соматичні клітини та інші клітини зародкової лінії, на клітини зародкової

лінії не впливають ознаки, надбані соматичними клітинами протягом життя.

Генетична інформація, таким чином, не передається від соми до зародкової

лінії, правило, відоме як «бар'єр Вейсмана».

Ця ідея суперечила іншій популярній на той час ідеї, що відстоювала

успадкування надбаних характеристик, запропонованій Жаном Батистом

Ламарком, яку Чарльз Дарвін вважав надзвичайно вірогідною для пояснення

змін, на які діє природний відбір. Проте це була тільки ідея, яка вимагала

експериментального доказу. Фактично, через те що це негативна ідея, повний

доказ полягав би в усуненні всіх мислимих засобів, якими може відбуватися

передача інформації від соми до зародкової лінії. Вейсман, який звичайно не

знав всієї складності сучасної генетичної теорії, ніяким чином не міг

забезпечити такий доказ. Інколи бар'єр Вейсмана невірно змішують із

центральною догмою молекулярної біології. Проте остання стверджує, що

інформація може передаватися лише від ДНК до ДНК і РНК, але не від РНК

до ДНК, що, як зараз відомо, не завжди вірно.

Незважаючи на відсутність доказів на час висунення, ідея бар'єра

Вейсмана центральна у теперішній загальноприйнятій теорії еволюції,

точніше Синтетичній теорії еволюції. Згідно з цією теорією, зокрема,

мінливість пов'язана зі змінами у клітинах зародкової лінії, як це і було

запропоновано Вейсманом.

Ідеї Вейсмана передували відкриттям Грегора Менделя, і хоча Вейсман

скептично відносився до його робіт, його молодші послідовники незабаром

знайшли зв'язок між цими роботами.

Амосов Микола Михайлович

(1913 – 2002р.р.)

Народився в с. Ольхово (тепер

– Вологодська обл.). Закінчив

Архангельський медичний інститут та

Всесоюзний заочний індустріальний

інститут.

Микола Михайлович Амосов –

видатний хірург, який один із перших у

Радянському Союзі почав проводити

операції на серці. На його рахунку тисячі

врятованих життів. Він створив інститут

серцево-судинної хірургії та першим

здійснив протезування мітрального клапана

серця, а на міжнародному рівні він вперше ввів у вживання протезування

клапанів серця, що мають антитромботичні властивості.

Буде школа, механічний технікум в Череповецьку, перші трудові роки

на новобудові першої п’ятирічки. Потім, перший шлюб, навчання в двох

інститутах: заочному Індустріальному та Архангельському Медичному. Він

отримає два дипломи інженера і медика, але мирне громадянське життя

порушує війна, і влітку 1941 року Микола Михайлович потрапляє в

фронтовий госпіталь. З цим госпіталем, на посаді військового хірурга Амосов

пройде всю страшну війну. Можна собі тільки уявити, скільки болю, жаху і

смерті довелося пережити майбутнього світилі медицини. Але не можна

заперечувати, що саме колосальний досвід фронтових років дозволив

Амосову стати чудовим майстром своєї справи. У цьому госпіталі він знайде

свою долю з новою дружиною, медсестрою Лідією Денисенко.

Поворотним у кар’єрі геніального хірурга стає 1957 рік. Він вперше

стикається в Мексиці з операцією на серці, в якій використовується апарат

«штучне серце».

Ось коли його інженерні та медичні знання

зливаються разом. Повернувшись на Батьківщину,

Амосов починає роботу над власним апаратом

подібного типу, продовжуючи займатися практичною

хірургією. Кар’єра талановитого лікаря круто злітає

вгору і незабаром він очолює лабораторію, потім відділ

біоенергетики, а згодом стає директором

Штучне серце Інституту серцево-судинної хірургії у Києві. За роки

своєї кардіохірургічної практики Амосов провів понад 6 тисяч операцій на

серці. Звичайно, бували і невдачі, але Микола Михайлович не опускав руки, і

сміливо йшов вперед, впроваджуючи нові, воістину революційні способи

проведення хірургічних операцій в боротьбі зі складними недугами. Слід

зазначити, що свою останню операцію на серці Микола Амосов провів на

початку 90-х років. А йому тоді вже минуло вісімдесят років.

Остання операція М.М. Амосова

Після закінчення війни Амосов продовжує займатися хірургічною

практикою. Він працює завідувачем відділення хірургії Брянської обласної

лікарні, в якій створює власну методику резекції легенів при раку і

туберкульозі. За шість років роботи в клініці і на посаді головного хірурга

брянської області він робить таких операцій більше всіх в Радянському

Союзі. По цій темі Микола Михайлович захищає спочатку кандидатську, а

незабаром і докторську дисертації.

Очолював клініку грудної хірургії Українського науково-дослідного

інституту туберкульозу та грудної хірургії, працював у Київському

інституті вдосконалення лікарів, Інституті кібернетики АН України, був

директором Інституту серцево-судинної хірургії. Основні наукові праці

присвячено грудній хірургії, анестезіології та біокібернетиці. Розробляв

питання хірургічного лікування захворювань легень та серця, штучного

кровообігу, фізіології серця. Запропонував модифікації апарата штучного

кровообігу і протезів клапанів серця.

Займається проблемами біологічної

та медичної кібернетики моделюванням основних

психічних функцій мозку.

Академік НАН України.

Штучний клапан

Антоні Ван Левенгук

(1632- 1723 р.р.)

Антоні ван Левенгук (нід. Antoni van

Leeuwenhoek, нар. 24 жовтня 1632, Делфт

— 30 серпня 1723 Делфт) — голландський

натураліст, який значно вдосконалив

мікроскоп, основоположник наукової

мікроскопії, член Лондонського

королівського товариства (з 1680 року),

вперше в історії за допомогою свого

мікроскопу спостерігав мікроскопічну

будову різних форм живих організмів.

Зустрічається різні варіанти написання імені ученого — Антон, Антоні,

Антоній і Антоніус.

Антоні ван Левенгук народився 24 жовтня 1632 року в Делфті в сім'ї

майстра-кошикаря Філіпса Тонісзона. Антоні узяв собі прізвище Левенгук за

назвою сусідніх з його будинком «Левових воріт» (Leeuwenpoort). Закінчення

«гук» у його псевдонімі означає «куточок» (hoek). Батько помер, коли

Антоніо було шість років. Мати віддала хлопчика на навчання в гімназію у

передмісті Лейдена. Дядько майбутнього натураліста навчив його основам

математики і фізики. 1648 року Антон відправився в Амстердам вчитися на

бухгалтера, але замість навчання влаштувався на роботу в галантерейну

крамницю. 1654 року він повернувся в рідний Делфт, де потім жив до самої

смерті. Купивши крамницю, він зайнявся торгівлею. За свідченнями

Левенгук дружив з художником Вермером, після смерті якого став

розпорядником його спадку.

Опанувавши ремесло шліфувальника скла, Левенгук став відомим

майстром і успішним виробником лінз. За своє життя він виготовив близько

250 лінз. Облаштувавши свої лінзи в металеві оправи, він спорудив

мікроскоп 300-кратного збільшення і з його

допомогою проводив передові на ті часи

дослідження. Серед іншого Левенгук

першим відкрив еритроцити, описав

бактерії, найпростіші, сперматозоїди, будову

очей комах і м'язових волокон, знайшов і

описав багато інфузорій, гідр тощо.

Першою людиною, яка заглянула в

таємничий світ мікроорганізмів, став

голландський дослідник Антоні Ван

Левенгук. Талановитий самоучка, що не

отримав ніякої освіти, він проводив свої

дослідження з виготовленим власноруч

мікроскопом дуже ретельно і детально і не

Мікроскоп без гордості

заявляв: "Я намагаюсь вирвати світ з під влади марновірства і направити його

на шлях знань і істини."

Левенгук шукав своїх анімалькулів ("анімалькулюс" - по-латині

"звірятко") всюди: в гнилій воді, в твані каналів, у власній ротовій

порожнині. Він не знав тоді, що всіх цих анімалькулів буде вивчати та наука,

яку він започаткував своїми спостереженнями - мікробіологія.

Серед численних відвідувачів, які приїжджали до нього, щоб

залучитися до таємниць природи і подивитися на дивовижних "звіряток"

були англійська королева і російський цар Петро І.. Після цього відвідування

Петро І привіз у Росію мікроскоп.

Левенгук так і ввійшов в історію як один з найбільших

експериментаторів свого часу. За 6 років до смерті він написав пророчі слова,

прославляючи експеримент: "Варто утриматися від міркувань, коли говорить

досвід".

Левенгук помер 26 серпня 1723 року в Делфті

Арістотель

(384 р. до н.е. - 322 р. до н.е.)

Арістотель (часто також

Аристотель; грец. 384 до н. е., Стагіра —

322 до н. е., Халкіда) — давньогрецький

вчений-енциклопедист, філософ і логік,

засновник класичної (формальної) логіки.

Арістотель народився в місті

Стагіра. У 367 до н. е. — 347 до н. е.

вчився в академії Платона в Афінах, у 343

до н. е. — 335 до н. е. був вихователем

сина царя Македонії Філіппа II — Александра III. У 335 до н. е. повернувся

до Афін, де заснував свою філософську школу — перипатетиків. Серед його

творів — «Нікомахова етика», перша «Поетика».

Арістотель жив і працював у той час, коли культура вільних грецьких

міст-держав досягла найвищого розквіту і почала поширюватись разом із

завойовницькими війнами Александра Македонського далеко за межі

Балканського півострова.

На долю Арістотеля випала місія підвести підсумок досягнень учених і

філософів античної Греції і, узагальнивши їх працю, передати наступним

поколінням. Тільки такий геній був здатним виконати це титанічне завдання.

Він був одним із найвизначніших енциклопедистів, відомих людству. Ним

були закладені основи біології, фізики, етики, логіки, психології, соціології.

Арістотель народився в Стагірі, грецькій колонії, недалеко від Афонської

гори, в 384 році до нашої ери. Тому отримав прізвисько Стагіріт. Батька

Арістотеля звали Нікомахом, він був лікарем при дворі македонського царя

Амінти III. Нікомах походив із родини лікарів, в якій лікарське мистецтво

передавалося з покоління в покоління. Батько став першим наставником

Арістотеля.

У 369 році до н. е. у віці 15 років Арістотель залишився без батьків.

Опікуном став Проксен, родич батька, який також жив у Стагірі і всіляко

підтримував жагу юнака до пізнання (згодом Арістотель тепло відзивався

про нього, а коли Проксен помер, усиновив його сина Ніканора і одружив зі

своєю дочкою Піфіадою). Значний спадок, отриманий від батька, дозволив

Арістотелю не тільки не знати нужди, але й купувати книги, які на той час

були дорогими. Крім коштів Арістотель успадкував батькові твори, в яких

скрупульозно описувались спостереження над живою та неживою природою.

Тому перед тим, як почати заняття загальними науками, Арістотель вивчав

рослини і тварин, намагаючись узагальнити досвід Нікомаха, що в

майбутньому розвинулося в окрему роботу «Про виникнення тварин».

Свої погляди на явища природи Арістотель виклав у творах «Історія

тварин», «Про виникнення тварин» та ін. На підставі численних

спостережень Арістотель поділив тварин на 2 групи, що приблизно

відповідають групам хребетних і безхребетних, заклав основи описової й

порівняльної анатомії, описав близько 500 видів тварин. Вивчаючи

зародковий розвиток курей, Арістотель спостерігав поступове новоутворення

частин організму. Він висловив ідеї про єдність у природі та про градацію

організмів, тобто про існування в природі поступових переходів від неживих

тіл до рослин і від них — до тварин. Праці Арістотеля мали великий вплив на

дальший розвиток біології і медицини.

Зародок курки на стадії пізньої гаструли

Аристотель вплинув на весь подальший розвиток наукової і

філософської думки. Його твори стосувалися практично всіх галузей знання

того часу.

Великий енциклопедист древності Аристотель став одним із

засновників біології як науки, вперше узагальнивши біологічні знання, які

були накопичені до нього людством. Найвизначніші труди Аристотеля з

біології - "Історія тварин", "Про частини тварин", "Виникнення тварин".

Зокрема, в "Історії тварин" Аристотель першим в історії науки розробив

систематику тварин. Він розділив їх на дві великі групи: тварини з кров"ю і

безкровні. Цей поділ приблизно відповідає поділу на хребетних і

безхребетних.

Аристотеля називають "батьком зоології". Він вивчив більш ніж 500

видів тварин, описав їхній зовнішній вигляд і будову, спосіб життя і

поведінку. Цікавила Аристотеля і проблема походження життя. За своє життя

він зробив для науки значно більше, ніж було зроблено за ряд наступних

століть.

Бардах Яків Юлійович

(1857-1929 р.р.)

Я. Ю. Бардах народився у 1857 році

в Одесі, закінчив природниче відділення

фізико - математичного факультету

Новоросійського університету у 1880 році

та Петербурську Віськово - медичну

академію у 1883 році.

Я. Ю. Бардах працював 1986 - 1891

р.р. разом з І.І. Мечниковим та М.Ф

Гамалією на першій у Росії та другій в

світі Одеській бактеріологічній станції,

спочатку співробітником, а потім її

керівником. Ця станція була признечена для проведення медико -

профілактичної роботи та отримання вакцини проти сказу та проведення

щеплень. 28 - річний Яків Бардах одним з перших, перебуваючи у повному

здоров'ї, з метою доведення безпечності щеплень проти сказу, перевірив їх на

собі.

Один з перших керівників бактеріологічних станцій в Одесі, приват-

доцент бактеріології в Новоросійському університеті.

Бактеріологічна станція в Одесі

Яків Юлійович Бардах - мікробіолог, вивчав збудників сказу, дифтерії,

черевного і поворотного тифу і розробив метод виготовлення

протидифтерійної сироватки.

Збудник сказу Збудник дифтерії

За час роботи на станції Я.Ю. Бардах багато що зробив для запобігання

і лікування сказу, сибірської виразки, тифу, туберкульозу, для розвитку

науки про санітарію, гігієну, загальну мікробіологію. У 1889 році він

відряджається до Берліна до професора Коха, де ознайомився з його

роботами по туберкульозу, а після цього три місяці працював в

Пастерівському інституті. У 1890 році був учасником міжнародного конгресу

з гігієни і демографії.

Я. Ю. Бардах в 1903 році організував в Одесі першу станцію швидкої

медичної допомоги.

Основні праці присвячені вивченню збудників сказу, дифтерії,

черевного і поворотного тифів. Вивчав також мікрофлору одеських лиманів.

Одеський лиман

Бец Володимир Олексійович

(1834 – 1894 р.р.)

Володимир Олексійович Бец увійшов в

історію медицини як засновник вчення про

цитоархітектоніку кори головного мозку

людини та тварин, завдяки блискучим макро-

та мікроскопічним дослідженням тонкої

будови мозкової тканини. Вже в 70-ті роки

ХІХ століття Бец абсолютно достовірно

показав на великій кількості препаратів

мікроскопічних зрізів мозку, що кора — це

неоднорідний комплекс нервових клітин, а її різні ділянки мають різний

набір нейронів, і вже в той час він знайшов 8 цитоархітектонічних полів з

характерним для них малюнком нервових клітин та їх відростків. Немає

жодного в світі підручника з анатомії, гістології чи неврології, в якому не

було б відзначено, що у 5-му шарі кори головного мозку людини містяться

гігантські пірамідні клітини, які отримали назву «клітин Беца» на честь

видатного вченого», — писав завідувач кафедри анатомії людини

Національного медичного університету імені О. Богомольця І.І. Бобрик у

вступі до книжки «Світова слава київського анатома професора Беца».

Володимир Бец здобув знання, які

досі рятують життя мільйонам людей в

усьому світі. Так, він локалізував

ділянку мозку, яка керує рухами,

дослідив функцію надниркових залоз,

кровообіг у печінці, опублікував

фундаментальне дослідження Головний мозок

«Як ростуть кістки» і ще близько 50 наукових праць. Анатомію професор В.

Бец викладав більш захоплююче, ніж дехто історію, про його лекції писали

часописи світу. Як знаний психіатр 25 років лікував і консультував людей у

Кирилівській лікарні.

Народився Володимир Бец в українській родині 26 квітня 1834 року в

селі Татарівщині, що неподалік міста Остра Чернігівської губернії. Батьки,

вихідці із Полтавської губернії, придбали тут невеликий маєток, де серед

чудової природи пройшли дитячі роки майбутнього вченого.

Початкову освіту Володимир здобув у народній школі в селищі

Петрівці. Навчався хлопець добре, любив хімію і математику. Після

закінчення школи продовжив навчання спочатку в Ніжинській, а потім у 2-й

Київській гімназії, яку успішно закінчив 1853 року. Того ж року В.Бец

вступив на медичний факультет Київського університету, по закінченні якого

в 1860 році йому присвоїли ступінь лікаря з відзнакою. Завдяки великим

успіхам під час навчання в університеті здібного випускника відрядили за

кордон. У лабораторії видатного німецького фізіолога Карла Людвіга він

досліджував кровообіг в печінці і, повернувшись до Києва, у 1863 р. захистив

докторську дисертацію «Про механізм кровообігу в печінці».

Наприкінці 60-х — початку 70-х років київський учений дедалі більше

захоплювався анатомією. 1868 р. В.О. Бец став професором кафедри анатомії

Київського університету Св. Володимира і працював на цій посаді до 1890

року. Він узявся за пильне вивчення складного розділу анатомії, її «білої

плями» — будови центральної нервової системи. Учений розробив методи

ущільнення мозку та забарвлення нервових клітин, що дозволило детально

вивчити рельєф півкуль і закономірності мікроскопічної будови кори

головного мозку. Це дослідження принесло професору В.Бецу світову славу.

За свої препарати він отримав медаль на Всеросійській мануфактурній

виставці в Петербурзі 1870 року. На з’їзді дослідників природи та лікарів у

Лейпцігу В. Бецу було запропоновано видати атлас його препаратів за

рахунок Дрезденської академії наук. Але вчений-патріот відмовився. Згодом

він самотужки опанував фотосправу, створив у своїй квартирі друкарню і

навчився якісно друкувати книги. Було надруковано 30 таблиць «Атласу

головного мозку людини». На жаль, повністю атлас не вийшов у світ,

оскільки автор не встиг скласти до нього текст через передчасну смерть.

Професор В. Бец першим став на захист гідності народів, довівши

безглуздя расових теорій. Справа в тому, що псевдонаука френологія, яка

поширилася в Європі з кінця XVIII століття, стверджувала, що особливості

людського мозку тісно пов’язані з формою і розміром черепа. А раса буцімто

спричиняє відмінності в інтелекті й схильності до високої культури. Голови у

росіян, німців, поляків — видовжені, а в українців і чехів трошки

приплюснуті. У Німеччині побутувала думка, що круглі голови «дурніші». А

Володимир Бец довів: форма черепної коробки не впливає на розумові

здібності й таланти.

Володимира Олексійовича не стало 12 жовтня 1894 року. Про нього

згадують, як про дотепну, цікаву людину, чудового співрозмовника, який

любив жартувати. Його могила знаходиться біля собору архистратига

Михаїла у Видубицькому монастирі і опікуються нею працівники кафедри

анатомії людини Національного медичного університету імені О.

Богомольця. В Острі, що на Чернігівщині, є провулок і вулиця, названі його

ім’ям.

Богомолець Олександр Олександрович

(1881 – 1946 р.р.)

Народився в Києві.

Богомолець Олександр

Олександрович (12.05.1881

— 19.07.1946) — доктор

медицини (1909), лікар-

патофізіолог, академік АН

УРСР (1929) та її президент

(1930–1946), академік АН

СРСР (1932), член Президії

(1939) та її віце-президент

(1942–1945), академік БРСР

(1933), почесний член АН

Грузинської РСР (1944), академік АМН СРСР (1944), заслужений діяч науки

РРФСР (1935) та УРСР (1943), Герой Соціалістичної Праці (1944).

Закінчив з відзнакою медичний факультет Новоросійського

університету (1906).

Працював: приват-доцент кафедри патологічної фізіології Одеського

університету (1910); стажувався в Сорбонні (Париж, 1911); професор

кафедри загальної патології та бактеріології Саратовського університету

(1911–1925); організував лабораторію мікробіології у Саратовському

агрономічному інституті (1913–1918), кафедру загальної патології й

бактеріології та кафедру мікробіології в Агрономічному інституті. Один із

засновників (1917) Вищих жіночих медичних курсів, де працював деканом

до їх об’єднання з медичним факультетом університету. Керівник

патофізіологічного відділу Медико-біологічного інституту Главнауки у

Москві; очолював відділ експериментальної патології інституту вищої

нервової діяльності при Комуністичній академії у Москві (1925–1929);

керівник лабораторії експериментальної онкології Московського

міськвідділу охорони здоров’я (1926–1931); професор (1926–1946),

заступник директора з наукової частини Інституту гематології й переливання

крові (Москва) (1926–1928), директор Інституту (1928–1931), завідувач

патофізіо­логічного відділу (1926–1931); директор створеного у Києві

Інституту експериментальної біології й патології Наркомздраву УРСР (1930–

1946); відповідальний редактор «Медичного журналу АН УРСР» (1931–

1946); директор Інституту клінічної фізіології АН УРСР (1934–1946).

Напрями наукових досліджень: є фундатором патофізіологічної науки в

Україні. Наукові роботи присвячені геронтології, онкології, імунології,

алергології, ендокринології, гематології.

Наукові здобутки: створив геронтологічну школу; вивчав суть та

біологічні процеси старіння; обґрунтував провідні положення геронтології;

один із перших почав вивчати гіпертонічну хворобу. Створив вітчизняну

школу патофізіологів. О.О. Богомолець проводив велику і різнопланову

громадську роботу. Був обраний почесним членом Московського товариства

патофізіологів (1941).

Нагороди: за видатні заслуги в галузі науки та створення найцінніших

препаратів для лікування ран та переломів кісток О.О. Богомольцю

присуджено звання Героя Соціалістичної Праці (1944). О.О. Богомольця було

нагороджено орденом Леніна (1940) за видатні дослідження в галузі

патофізіології, орденом Трудового Червоного Прапора (1944) — за розвиток

науки і техніки, культури та виховання висококваліфікованих кадрів

наукових працівників, орденом Вітчизняної війни І ступеня — за видатні

заслуги у розвитку радянської науки і техніки та виховання

високо­кваліфікованих наукових кадрів. Його ім’я присвоєно Інституту

фізіології НАН України та Національному медичному університету.

Буланкін Іван Миколайович

(1901 – 1960 р.р.)

Буланкін Іван Миколайович (3 лютого

1901 с. Теньки, тепер Камсько-Устьїнського

р-ну Татарської АРСР — 31 жовтня 1960,

Харків) — український радянський біохімік,

академік АН УРСР (1951), заслужений діяч

науки УРСР (1951). Член КПРС з 1924.

Закінчив Харківський ін-т народної освіти

(1926). 3 1934 — професор, з 1945 — ректор

Харківського університету. Основні праці

присвячені вивченню хімії білків, зокрема

проблемі оборотності денатураційних

процесів у білках, питанням вікової й порівняльної біохімії тощо.

Нагороджений 3 орденами Трудового Червоного Прапора.

Один із засн. вітчизн. напряму онтобіохімії. Розробив методи очищення

препаратів желатини й консервування крові. Довів, що в золях та драглях

желатини при старінні відбуваються значні спонтанні зміни, деякі з них

притаманні лише цьому білку, зокрема поступова втрата структур,

властивостей, зміна ступеня дисперсності без ознак гідролізу. Встановив, що

денатурація глобулярних білків, пов’язана з агрегацією їхніх частинок, є не

мономолекулярною реакцією, а реакцією вищого порядку.

Денатурацію білків розглядав

як структурних перехід, пов’язаний

з розгортанням поліпептидного

ланцюга. Вивчив роль

сульфгідрильних і

дисульфідрильних груп у процесі

денатурації білків. Звернув увагу на роль Денатурація білка

надмолекулярних структур у процесі старіння організму. Автор підруч.

«Физическая и коллоидная химия» (Х., 1957; 1959). Вивчав історію розвитку

вітчизняної науки і становлення біохімії в Україні.

Микола Іванович Вавилов

(1887 - 1943)

Інколи доводиться чути, що переслідування,

тюрми для людей науки канули в лету разом з

інквізицією, полюванням на відьм і іншими

атрибутами середньовіччя. Але біологу Миколі

Івановичу Вавилову довелось "згоріти на

вогнищі" за свої наукові переконання в ХХ

столітті, столітті торжества науки.

Вавилов - фундатор учення про імунітет

рослин перед інфекційними захворюваннями,

продовжувач загального вчення про імунітет,

розвинутого Мечніковим. У 1920 році він сформулював закон гомологічних

рядів у спадкових змінах.

Гомологічні ряди спадкової мінливості за забарвленням

і формою насіння двох видів з родини бобових

В 20-ті і на початку 30-тих років ХХ ст. Вавилов здійснив безліч

експедицій. Він відвідав більш ніж 50 країн, а зі всіх шести континентів не

був тільки в Австралії і Антарктиді. З усіх кінців світу Вавилов посилав на

Батьківщину посилки з насінням і плодами. Вирощені з них рослини

послужили основою для створення нових сортів культурних рослин. Далекі

експедиції Вавилова несподівано обірвалися в середині 30-х років з волі

Сталіна. Сталіним було сказано приблизно наступне: закордонні пошукові

експедиції ботаніків нікому не потрібні; думати потрібно не про подібні

нісенітниці, а про урожай.

Підсумком експедицій Вавилова стало одне із головних відкриттів

ученого - встановлення основних географічних центрів походження

культурних рослин. Ці центри одночасно є центрами древніх цивілізацій.

"Культура поля завжди йде поруч з загальнолюдською культурою", - вважав

Вавилов.

6 серпня 1940 року, під час експедиції в Україну, Вавилов був

заарештований. Сталося це з подачі Лисенка, малоосвіченого псевдовченого,

противника генетики, який навішуючи на своїх опонентів політичні ярлики,

намагався знищити вавиловську наукову школу.

26 січня 1943 року, у віці 55 років Вавилов помер в тюремній лікарні

від виснаження. Таким був трагічний парадокс долі Вавилова - учений, що

відкрив нові сорти культурних рослин и тим самим дав країні мільйони тон

зерна, помер у тюрмі від голоду.

Володимир Іванович Вернадський

(1863 – 1945 р.р.)

Народився він 12 березня 1863

року в Санкт-Петербурзі в сім’ї

професора політичної економії Івана

Васильовича Вернадського. Рід

Вернадських походить від

литовського шляхтича Верни, що

бився на боці Богдана Хмельницького

у визвольній війні 1648—1654 років, а

його нащадки потім осіли у Києві.

Матір майбутнього науковця, Ганна

Петрівна Константинович, була з роду

українських шляхтичів. Так сталося, що вона доводилася кузиною першій

дружині Івана Васильовича, Марії Миколаївні, яка померла у віці 28 років від

туберкульозу.

Перші п’ять років життя Володимира Вернадського пройшли в Санкт-

Петербурзі, де в Олександрівському ліцеї викладав політичну економію його

батько. Крім викладацької діяльності, він є головним редактором кількох

економічних журналів, в яких захищає принципи економічного лібералізму,

виступає проти соціалізму та общинного землеволодіння. Іван Васильович

Вернадський був прихильником капіталізму і критикував кріпацтво, а коли

отримав як придане першої дружини маєток з кріпаками, то одразу звільнив

їх. Батько майбутнього академіка любив грати в шахи і очолював

Петербурзький шаховий клуб. Він був знайомий з багатьма великими

українцями того часу: Тарасом Шевченком, Пантелеймоном Кулішем,

Михайлом Максимовичем, Миколою Костомаровим та іншими – про яких

пізніше із хвилюванням розпитував Володимир.

У 1868 році, коли Володимиру Вернадському було 5 років, родина

переїздить до Харкова через проблеми зі здоров’ям Івана Васильовича.

Світогляд Володимира Вернадського значною мірою формувався під

впливом батька, а також зведеного брата Миколи – сина Івана Васильовича

від першого шлюбу, талановитого художника і поета. Натхнений його

прикладом, майбутній видатний науковець у 13-тирічному віці починає вести

щоденник, який дає нам безцінну інформацію про цю видатну людину.

Саме із щоденника ми дізнаємось про надзвичайні здатності

Володимира Вернадського, які лякали його самого: уві сні і наяву він часом

вступав у контакт з близькими йому людьми, причому при спілкуванні бачив

їх чітко. Не розуміючи природу такої обдарованості, Володимир заглушив її

у собі в ранньому віці. Проте такі здатності повертались до академіка

Вернадського у кризових ситуаціях.

Вернадський став одним із небагатьох учених ХХ ст., які залишили

свій слід в найрізноманітніших галузях науки - в тому числі геології, біології,

хімії, філософії. Він став творцем учення про живу речовину і біосферу -

учення, яке знаходиться на стику всіх цих наук.

Вернадський став фундатором самостійних наукових шкіл у низці наук

про Землю. В своїх наукових працях він писав про ґрунти і мінерали, про

рослин і тварин, про людину, час, Всесвіт. Вернадський показав, що життя -

не випадковий гість на поверхні земної кори. Він висловив думку про

"всюдність" і "завждишність" життя. За його уявленнями, життя - така ж

вічна частина космосу як матерія і енергія. Вернадський прийшов до

висновку, що життя може існувати тільки в формі гігантської системи -

біосфери (в перекладі з грецької - "сфери живого"). Основи свого вчення він

виклав у книзі "Біосфера" (1926 р.)

Основні ідеї вчення про ноосферу

Багато і плідно Вернадський працював над створенням узагальнюючої

теорії еволюції природного середовища і суспільства, що дістала назву теорії

ноосфери. На його думку, ноосфера становить новий етап сфери життя,

оболонку Землі, перебудовану колективним розумом людства, яка

знаходиться під його контролем для подальшого гармонізованого розвитку

Землі й людини, як невід'ємної частини нашої планети.

По закінченню стажування Володимир Вернадський був назначений

керівником кафедри мінералогії фізико-математичного факультету

Московського університету. В 1891 році він стає приват-доцентом цього

університету, а ще через 6 років захищає докторську дисертацію і стає у віці

35 років професором мінералогії і кристалографії.

До того ж періоду відносяться праці науковця з геохімії – нової науки,

яку Володимир Вернадський розвинув із генетичної мінералогії. Вчений

займається дослідженням ґрунтів Лівобережної України, Уралу, Польщі,

Криму і, незважаючи на щільний графік, бере участь у громадському житті.

Так, у 1895 році В.І.Вернадський активно збирав кошти для селян, які

потерпали від голоду. На знак протесту проти антистудентської політики

міністерства освіти та поліцейського свавілля Володимир Вернадський

тимчасово залишив посаду помічника ректора і пішов у відставку з іншими

професорами і викладачами Московського університету.

У 1911 році на 25-річчя наукової, викладацької діяльності та сімейного

життя Володимир Іванович Вернадський переїжджає до Санкт-Петербурга.

Його син на той час уже готується стати професором історії, а сам академік

завідував мінералогічним відділенням Геологічного музею. Щороку у

професійних журналах друкується по 10-15 його статей, а маршрути робочих

наукових відряджень Вернадського проходять через Скандинавію, Францію,

Ірландію, Англію, Італію та Грецію.

Того ж 1912 року Вернадські купують у селищі Шишаки на

Полтавщині невелику ділянку землі і зводять на ній будинок, до якого

приїздять відпочити щоліта. Саме тут до Володимира Івановича і приходить,

як прозріння, ідея про біосферу.

Вільгельм Людвіг Йогансен

(1857 — 1927 р.р.)

Вільгельм Людвіг Йогансен (дан.

Wilhelm Ludvig Johannsen; 1857 — 1927)

— данський біолог, професор Інституту

фізіології рослин Копенгагенського

університету, член швецької Академії

наук.

Дослідами над ячменем і квасолею

доводив неефективність відбору у

рослин, що самозапилюються, створив на

цій основі закон «Про чисті лінії» і

спростовував закони Ф. Гальтона (1889,

1897) про часткове успадкування набутих ознак. У 1903 році в роботі «Про

успадкування в популяціях і чистих лініях» ввів термін «популяція». У 1909

році в роботі «Елементи точного вчення спадковості» ввів терміни: «ген»,

«генотип» і «фенотип».

Ген

Волкович Микола Маркіянович

(1858 – 1928 р.р.)

Хірург-новатор, засновник

хірургічної школи, фундатор Наукового

товариства хірургів

Народився на Чернігівщині. В 1882

р. закінчив медичний факультет

Київського університету. 1888 р. захи

стив докторську дисертацію про

риноскле рому, під час роботи над якою

відкрив збудника риносклероми (паличка

Волкови ча-Фріша). З 1903 р. —

професор і керівник шпитальної, а з 1911

р. — факультетської хірургічної клініки університету. В роки першої світової

війни одночасно очолював університетський шпиталь для поранених, був

хірургом-консультантом Червоного Хреста на Південно-Західному фронті. З

1922 р. завідував науково-дослідною кафедрою медицини Академії наук

України. Засновник (1908) і беззмінний голова Київського хірургічного

товариства. Волкович плідно працював у галузі черевної хірургії: описав

атрофію або атонію м’язів правої половини живота при хроніч ному

апендициті (симптом Волковича), за пропонував узвичаєний косий розріз у

правій клубовій ділянці для проведення апендектомії нея, вперше висловив

думку про необхідність холецистектомії в усіх випадках калькульозного

холециститу. Великий внесок зробив Волкович у травматологію.

Шина Волковича

Він винайшов шину для іммобілізації

кінцівки при переломах (шина Волковича), описав вимушену позу хворого

при переломі переднього відділу таза (симптом Волковича, або симптом

«жаб’я чих лап»), пропагував принцип функціо нального лікування

переломів. Запропонував нову кістковопластичну операцію при

туберкульозному ураженні гомілковостопного суглоба, операцію резекції

колінного суглоба при гнійному або туберкульозному гоніті (резекція

Волковича). Одним з перших у Російській імперії провів ламінектомію

(1894).

М. М. Волкович створив відому

хірургічну школу, заснував Київське наукове

товариство хірургів (1908), був незмінним його

керівником до останніх днів життя.

Ламінектомія хребта людини

Воробйов Володимир Петрович

(1876 – 1937 р.р.)

Народився В.П. Воробйов 15 липня

1876 року в Одесі в багатодітній сім’ї купця,

що торгував зерном. Він був молодшою

дитиною і єдиним сином в сім’ї, якого всі

дуже любили. Читати він навчився рано і

читав багато. З дитинства цікавився квітами і

рослинами.

В 1886 Володимира зараховують до

Ришель’євської гімназії – найстарішого

середнього навчального закладу Одеси. За своїми здібностями і розвитком

він значно випереджував своїх ровесників, відрізнявся доброю пам’яттю і

був не пороках начитаним. До шкільної науки був байдужим. В останні роки

навчання в гімназії Володимир Воробйов серйозно зацікавився

природознавством.

Вирішальне значення у виборі майбутньої професії В.П. Воробйова

відіграли: брат матері – лікар Ф.І. Вдовіковський, який був частим гостем в

будинку Воробйових, та лікар і майбутній вчений – анатом Г.М. Іосіфов, з

яким йому пощастило зустрітися в житті. Багато цікавого і перспективного

дізнався Володя від них про медицину і професію лікаря. Саме завдяки Ф.І.

Вдовіковському та Г.М. Іосіфов серед багатьох природничих наук він обирає

в житті медицину.

Осінню 1887 року В.П. Воробйов

вирушає до Харкова, де він вступає до

університету і стає студентом медичного

факультету. Навчаючись в університеті

Володимир Воробйов назавжди поєднав своє

життя з анатомічною наукою і був одним із тих

ентузіастів, які гаряче зацікавились анатомією

уже з перших місяців свого студентського

Судини сухожиль стопи життя. Першою темою, яку він ретельно

розробляв, була – «Судини сухожиль стопи ».

Незадоволений на той час способами і прийомами дослідження,

студент другого курсу Воробйов винайшов свою методику дослідження,

свою методику виготовлення анатомічних препаратів, а також свій рецепт

ін’єкційної маси.

За роки навчання В.П. Воробйов встиг проявити себе і на педагогічній

ниві. Студент, що виконував обов’язки препаратора, не лише допомагав

професору під час читання лекцій, але й керував практичними заняттями

студентів молодших курсів, брав активну участь у створенні навчального

анатомічного музею.

У вересні 1903 року Воловимир Петрович Воробйов закінчив університет і

отримав диплом лікаря з відзнакою. Як цілком сформований анатом, що

оволодів технікою анатомічних досліджень, його залишають на кафедрі

спочатку помічником прозектора, а потім прозектором. З перших днів роботи

він починає реорганізовувати навчальний музей кафедри і приступає до

виконання першої капітальної наукової роботи, що була присвячена нервовій

системі і його майбутній дисертації на ступінь доктора медицини –

«Іннервація сухожиль людини».

В 1908 р. В.П. Воробйов захищає дисертацію і отримує вчений ступінь

доктора медицини. Дисертація на тему «Іннервація сухожиль людини» стала

помітною подією в медичному світі і викликала значний інтерес. Вона

вирізнялась глибиною, новизною і сміливістю підходів до вирішення

поставлених проблем.

Автор вперше дослідив і описав, яким чином підходять нерви до

головних сухожиль. Він вперше також застосував свій метод

«просвічування» препаратів електричним світлом, який дав йому можливість

бачити всі нервові гілки сухожиль їх найтонші розгалуження, що до цього

часу в науці ще ніхто не вивчав.

В.П. Воробйов вперше замість бензину запропонував ефірний

знежирювач, який був набагато кращим і ефективнішим. Для відбілювання

кісток використовував вапняне молоко.

Невдовзі після захисту дисертації помер його вчитель і товариш,

завідувач кафедри професор О.К. Белоусов і молодому вченому В.П.

Воробйову доручили керувати кафедрою. Протягом 1908-0910 рр. він

успішно справляється з цим завданням. Володимир Петрович активно

працює над покращенням навчального процесу, поповненням анатомічного

музею, читає всі основні курси лекцій з анатомії, керує заняттями студентів в

препарувальному залі.

Під час відрядження Володимир Петрович прослухав у нього курс

нормальної анатомії і займався у професора Шміда дослідженням нервів

шлунка. Внаслідок чого появляється дві роботи – «Про нерви шлунка

собаки», і «Метод просвічування і його використання при дослідженні нервів

шлунка».

В.П. Воробйов простежив розгалуження гілок блукаючого і

симпатичного нерва в стінках шлунка і відкрив підсерозне сплетення.

Пізніше на підставі проведених дослідів він виявив, що сильне подразнення

нервових сплетень або видалення їх спричиняє виникнення такого

захворювання як виразка шлунку.

В 1918 в Софіївському університеті відкрили медичний факультет, але

спеціаліста відповідної кваліфікації керувати кафедрою і читати лекції з

анатомії на той час не було. Коли взнали, що в Болгарії перебуває відомий

Харківський професор В.П. Воробйов, йому негайно запропонували зайняти

вакантну посаду завідувача кафедри нормальної анатомії. Володимир

Петрович на це погодився і 20 березня 1220 року доктор В.П. Воробйов

обирається штатним професором з анатомії людини на медичному

факультеті Софійського університету.

В 1932 р. видається навчальний посібник «Анатомія людини». Ц велика

колективна праця, що видана під керівництвом В.П. Воробйова. Видання

його пов’язане з декількома причинами. Головною із них було усвідомлення

застарілості часто описової анатомії, усвідомлення віддаленості її від інших

дисциплін від практичних запитів та потреб.

В 1933 р. незабаром після видання посібника з Анатомії, В.П. Воробйов

мобілізує колектив кафедри на видання першого вітчизняного «Атласу

анатомії людини». В.П. Воробйов не дожив до його видання. Перший том

атласу вийшов в 1938 р., а останній – п’ятий аж 1942 р.

В.П. Воробйов цілком присвятив себе науці. Рідкісна працездатність,

схильність до досліджень і наукових узагальнень приносила йому з кожним

роком все нові і нові успіхи. Проте сімейному житті йому не пощастило. Він

був батьком двох дітей. Син Юрій раптово тяжко захворів і помер в

чотирьохрічному віці. Незабаром після його смерті розпалась сім’я

Воробйових. Своїй донці Володимир Петрович завжди допомагав, а коли

Ірина Воробйова тала студенткою, він забрав її до себе і потім всі послідуючі

роки життя він оточив її увагою і підтримкою.

Тяжка хвороба підкралася раптово. Це була невиліковна, як з’ясувалось

пізніше, хвороба нирок. Втручання хірурга було запізнілим. 31 жовтня 1937

року Володимира Петровича Воробйова не стало.

Вороний Юрій Юрійович (Георгій Георгійович)

(1895 – 1961)

Юрій Вороний – український хірург,

професор, вчений, який 3 квітня 1933 року

провів першу у світі операцію з пересадки

трупної нирки людині.

Науковець довів можливість у клінічних

умовах пересаджувати не тільки шматочки

тканин, а цілі органи живій людині,

спростувавши теорію про так звану трупну

отруту. З Юрія Вороного почався новий етап в

розвитку світової клінічної трансплантології.

Юрій маловідомий в Україні, бо довго «типово» вважався російським

хірургом, не зважаючи на переслідування, доноси, терор, заборону оперувати

у зв’язку з перебуванням на окупованій території та участі в Бою під

Крутами.

Юрій Юрійович (за метриками Георгій Георгійович) Вороний

народився в 1895 р. в с. Журавка під Прилуками (нині Чернігівська обл.) у

родині професора математики Варшавського університету Георгія

Феодосійовича Вороного. Батько хірурга — всесвітньо відомий учений, що

разом із німецьким математиком Мінковським заклав основи нової науки —

геометрії чисел. Загальновідомі діаграми Вороного досі використовуються в

роботехніці, біоінженерії, кристалографії.

Сім'я Ю.Ю. Вороного проживала на території Харківської міськлікарні

в окремому будинку, на другому поверсі. Разом з Юрієм Юрійовичем і його

дружиною Вірою Йосипівною проживали і їхні діти.

Учитися Юрій Вороний почав в одній з Варшавських гімназій, а після

смерті батька від ниркової хвороби, навчання довелося завершувати в

Прилуцькій гімназії.

Навчання майбутній трансплантолог продовжив 1913 р. на медичному

факультеті Київського університету ім. Св. Володимира.

У період Першої світової війни Ю. Вороний студентом-медиком

працював в одному з перев'язувальних загонів допомоги воїнам.

У 1926 р. Юрій Юрійович призначений асистентом науково -

дослідницької кафедри факультетської хірургії Харківського медичного

інституту, яку очолював видатний учений, автор численних розробок з

трансплантології та переливання крові, професор В.М. Шамов.

1931 року Вороний призначений старшим науковим співробітником

Інституту гематології і переливання крові (Всеукраїнського інституту

невідкладної хірургії і переливання крові) у Харкові.

У 1931-36 р. Юрій працює над складними операціями у Херсоні.

3 квітня 1933 року у Харкові Ю.Ю. Вороний провів першу у світі

операцію з пересадки трупної нирки людині.

Звіт про операцію був опублікований в італійському журналі «Vinerva

Chirurgica» в якому зазначалось, що нирка включилась у кровообіг і почала

самостійно функціонувати. Ця пересадка нирки була першою в історії

спробою пересадки будь-якого цілого

органу людині, хоча й реципієнтка прожила

з новим органом лише 48 годин.

Причинами смерті стали фактори

несумісності тканин і органів, групова

належність донора і реципієнта.

Операція по пересадці нирки Цією операцією Юрій Вороний довів на

практиці, що живій людині можна пересаджувати в клінічних умовах не

лише фрагменти тканин, а й цілі трупні органи. Так почався новий етап в

розвитку світової клінічної трансплантології.

Ю. Ю. Вороному належить подвійний пріоритет — першої клінічної

пересадки нирки та першого використання в клініці трансплантації

кадаверної нирки. Цей пріоритет був уперше визнаний на Всесвітньому

конгресі трансплантологів у 1966 році, уже після того, як Крістіан Бернард

пересадив серце.

Препарат пересадженої нирки дотепер зберігається на кафедрі

патологічної анатомії Харківського національного медичного університету.

З початком Вітчизняної війни, Ю.Вороний був залишений на

тимчасово окупованій території, де здійснив ще одну унікальну операцію,

пришивши дівчині відірвану вибухом снаряда праву руку.

Вже з 25 січня 1944 р. Юрій Юрійович розпочав працювати в

лікувальних установах Житомира урологом, бо радянська влада заборонила

йому практикувати хірургію після перебування на окупованій території.

У травні 1950 р. Вороний переведений до Києва в Інститут

експериментальної біології і патології ім. О.О. Богомольця завідувачем

відділенням експериментальної хірургії.

Помер Вороний у Києві 1961 р. від хронічного коронарного

захворювання. Похований на Байковому кладовищі.

Гамалея Микола Федорович

(1859 – 1949р.р.)

Микола Федорович

Гамалія (1859-1949) –

український мікробіолог і

епідеміолог, почесний член

Академії Наук (1940 р.),

заслужений діяч науки (1934 р.),

лауреат державної премії (1943

рік

Микола Федорович народився в Одесі. Його дід М. Л. Гамалія (1749-

1830) був лікарем, написав у 1789 році монографію про сибірку, яка була

перекладена німецькою мовою.

Гамалія закінчив Одеський університет в 1880 році, а в 1883 році і

Петербурзьку військово-медичну академію, працював в Одесі в лікарні О. О.

Мочутковського протягом 49 років. В 1885 році у Луї Пастера вивчав

проблему сказу. В цьому ж році, повернувшись в Одесу, заснував разом з І. І.

Мечниковим і Я. Ю. Бардахом першу в Росії бактеріологічну станцію і

вперше в Росії здійснив вакцинацію людей проти сказу.

Коли в 1887 році у Франції і Англії розпочалася компанія проти

Пастера. Навіть на засіданнях Академії Наук в Парижі відкрито

обвинувачували Пастера в тому, що він своїми щепленнями заражає сказом і

губить людей, Пастер викликав у Париж Гамалію. Микола Федорович в ті

роки був одним з не багатьох лікарів, спеціалізованих в області бактеріології.

Він створив у себе на квартирі лабораторію. Гамалія переїхав в Париж в

розгар роботи Пастера по сказу і незабаром прийняв в ній активну участь.

М. Ф. Гамалія проявив велику мужність лікаря і ученого, поставивши

досліди на собі. Це було в той час, коли вже ставало ясно, що необхідно

застосовувати для тяжко-укушених людей і для тих, які пізно звертались за

допомогою більш інтенсивну систему прививок.

В 1892 році, повернувшись в Росію, захистив докторську дисертацію

("Етіологію холери з точки зору експериментальної патології"). З 1899 по

1908 р. був директором заснованого ним Бактеріологічного інституту в

Одесі. З 1912 по 1928 рік керував Віспоприваючим інститутом імені

Дженнера в Санкт-Петербурзі. З 1930 по 1938 р. – науковий керівник

Центрального інституту епідеміології і мікробіології в Москві. З 1939 року –

завідуючий лабораторією Інституту епідеміології і мікробіології (з 1949 р. –

Інститут епідеміології і мікробіології ім. М. Ф. Гамалії).

Микола Федорович Гамалія – автор більше 300 робіт, значна частина

яких, призначена проблемам сказу і холери.

Бактерії холери

Їм представлений, так званий, інтенсивний метод прививок. Вперше

висунув положення про існування прихованих форм інфекції, уточнив

значення строків щеплення антирабічної вакцини для ефективності дії. В

1888 році Гамалія відкрив холероподібний пташиний вібріон і представив

протихолерну вакцину. До 90-х років ХІХ ст. відносять його роботи по

загальній патології, запаленню бектеріолізмом, вивчення феномена

бактеріології. В 1894-1896 рр. Гамалія описав явища так званого

гетероморфізму бактерій, це відкриття перевершило сучасне вчення про L –

форми.

Займаючись розробкою питань епідеміології М. Ф. Гамалія вивчав роль

корабельних щурів в поширенні хвороби і організував суцільну дератизацію

під час спалаху епідемії в Одесі в 1902 році.

В останні роки життя він розробив питання загальної імунології,

вірусології, вивчав віспу, грип, інтенсивно опрацьовував проблему

специфічного лікування туберкульозу.

Гершензон Сергій Михайлович

(1906 – 1998 р.р)

Народився Сергій Михайлович 11

лютого 1906 р. у родині відомого вченого-

історика, філософа, професора-

пушкінознавця. У домі Гершензонів бували

Леонід Пастернак, Максиміліан Волошин,

Андрій Бєлий, Микола Бердяєв та багато

інших — тих, кого називали цвітом російської

інтелігенції. С.М. Гершензону ще в юнацькі

роки пощастило і з науковим оточенням.

Навчаючись на біологічному відділенні фізико-математичного

факультету МДУ, він водночас працював і в Інституті ескпериментальної

біології. Його вчителями були такі видатні біологи, як С.С. Четвериков, М.К.

Кольцов, М.І. Вавилов, Г. Меллер, І.І.

Після закінчення аспірантури в 1930 р. Сергій Гершензон працював на

кафедрі генетики Московського державного університету. До речі, він

захистив дві докторські дисертації, з яких першу — суто генетичну й

унікальну — «завалив» сам Лисенко. Сергію Михайловичу, так би мовити,

пощастило, що в роки сталінських репресій його не пустили на стажування

до майбутнього нобелівського лауреата Германа Меллера, який домігся для

нього Рокфеллерівської стипендії.

Суто наукова діяльність С.М. Гершензона розпочалася ще під

керівництвом відомого ентомолога С.С. Четверикова. Саме тоді він узявся за

вивчення генетичної структури природних популяцій одного з видів

дрозофіли — Dr. obscura. Ці дослідження стали дипломною роботою Сергія

Михайловича, результати якої були опубліковані в наукових часописах

«Журнал экспериментальной биологии» (1927) та «Genetics» (1928). Саме

популяційно-генетичні дослідження є одним з трьох найвидатніших

наукових здобутків ученого. До цього періоду слід віднести відкриття і

детальне дослідження ним гена, який спричиняє втрату самцями дрозофіли

F-хромосоми, внаслідок чого потомство стає майже цілком жіночої статі.

Подібні спадкові зміни співвідношення чисельності осіб різної статі у

популяціях було виявлено в різних видів тварин, а також людини. Інші

результати показали, що в мікроеволюції основну роль відіграють не

рецесивні, а напівдомінантні і домінантні мутації, які можуть проявлятись і

набувати еволюційного змісту вже в гетерозиготі. Ця концепція була

розвинена у процесі дослідження генетичної будови популяцій наїзників з

родини ряду перетинчастокрилих. Наукові результати, отримані С.М.

Гершензоном та іншими членами молодіжної групи, яку об'єднав С.С.

Четвериков, стали підґрунтям для створення ним еволюційно-генетичної

концепції, основою його визначної доповіді на 4-му Міжнародному

генетичному конгресі в Берліні (1927 р). Доповідь започаткувала абсолютно

новий напрям досліджень — еволюційну генетику, яка стала частиною

сучасної еволюційної теорії.

Третім важливим напрямом популяційно-генетичних досліджень С.М.

Гершензона було вивчення природних популяцій хом'яків, але вже після його

переїзду до Києва, на запрошення Президії АН УРСР. Тут учений очолив

відділ генетики Інституту зоології та кафедру генетики і дарвінізму

Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка. Сергій Михайлович

був людиною неординарною, з надзвичайно широким науковим світоглядом і

винятковою інтуїцією. Тому паралельно з уже згадуваними популяційними

дослідженнями він розпочинає абсолютно новий напрям роботи в рамках

започаткованої ще заарештованим І.Й. Аголом теми «Роль біохімічних

факторів у процесах спадковості». Вже перші досліди, результати яких були

опубліковані у 1939 р., засвідчили, що вчений зіткнувся з унікальним

явищем. Він показав, що введення тимонуклеїнової кислоти (так спочатку

називали ДНК) фруктовим мушкам Drosophila melanogaster спричинює

драматичне збільшення кількості мутацій, до того ж цей процес має дуже

специфічний характер. Дослідник припускав, що «ДНК втручається у процес

репродукції генів і, як наслідок, деякі знову утворені гени відрізняються за

структурою від батьківських. Якщо таке пояснення правильне, то це означає,

що тимонуклеїнова кислота відіграє важливу роль у репродукції генів».

Власне, Сергій Михайлович першим виявив те, що носієм генетичної

інформації є ДНК. На той час це було справжнім пророцтвом. Ось що писав

про відкриття С.М. Гершензона журнал «Science» за 1992 р.: «На той час,

коли він отримав цей результат, більшість біологів сміялися над його

гіпотезою, над тим, що ДНК може нести генетичну інформацію, оскільки

тоді превалювала думка, що функцію генів виконують білки. Стаття була

опублікована тільки в Росії і проігнорована західними вченими, які потім

незалежно отримали цей результат». Це перший із двох випадків, коли Сергія

Михайловича могли удостоїти Нобелівської премії, яку пізніше присудили Г.

Меллеру за хімічний мутагенез..

Сергій Михайлович був талановитим педагогом і вчителем. Усім відомі

два видання його блискучого підручника «Основы современной генетики».

Після позбавлення його кафедри у 60-70-ті роки він організував кілька курсів

лекцій з генетики для наукової молоді. Він любив молодь, допомагав їй

зростати. Сергій Михайлович і сам знаходив опору в молоді.

Сергій Михайлович Гершензон — це та знакова постать, що робить

людство людством, а не зграєю тварин, які вміють розмовляти. Він із тих,

хто, як атланти, не дають небу впасти на землю навіть у найскрутніші часи. У

людській пам'яті Сергій Михайлович залишиться назавжди.

Гіппократ

(бл. 460 р. до н. е. - бл. 370 р. до н.е.)

Народився близько 460 р. до н.е. на

острові Кос, Греція. Гіппократ був з роду

Асклепіадів — династії лікарів, що вела

свій рід від Асклепія — бога медицини.

Сім'я Асклепіадів, що також

називають Косською школою, зберігала в

V ст. до н. е. релігійні форми та звичаї,

наприклад, у них була заведена клятва,

що тісно пов'язувала учнів із учителем, із

побратимами за професією. Першу науку

медицини Гіппократ отримав від батька

— лікаря Геракліда. Із метою наукового

вдосконалення Гіппократ у молодості багато мандрував та вивчав медицину

в різних країнах з практики місцевих лікарів та з обітниць, що вивішувалися

на стінах храмів Асклепія — асклепейонів.

Гіппократ жив за часів Перикла, Сократа й Платона, лікував від

удаваного божевілля усміхненого філософа Демокрита. Він є однією з

видатних фігур в історії медицини, визнаний «Батьком медицини» та

засновником власної медичної школи. Ця інтелектуальна школа докорінно

змінила медицину в Давній Греції, відокремила її від чаклунства й філософії,

з якими вона традиційно була пов'язана, й зробила медицину професією.

Гіппократу приписують авторство відомого Кодексу Гіппократа. Утім,

це збірка трактатів практикуючих фахівців медицини, що належали до школи

Гіппократа, й особистих творів Гіппократа; тому дуже мало відомо про те,

що сам Гіппократ справді думав, написав й зробив. Але без сумніву,

Гіппократ протягом багатьох століть сприймається як взірець лікаря.

Зокрема, з ним пов'язують систематичне вивчення клінічної медицини,

систематизацію медичних знань попередніх шкіл та інші роботи. З ім'ям

Гіппократа пов'язують Присягу, яка регламентує діяльність лікарів і в якій

вперше було сформульовано етичні засади медицини.

Імовірно, він помер у місті Лариса, де тривалий час жив і працював, у

віці 83 чи 90 років, хоча деякі підрахунки свідчать про те, що він жив понад

100 років.

Гіппократа сприймають як першого лікаря, який відкинув забобони,

легенди й віру, що хвороба надприродна та є породженням божественної

сили. Гіппократа критикували послідовники Піфагора, які поєднували

теологію та медицину. Він відокремив медицину як дисципліну від релігії,

стверджуючи та переконуючи, що хвороба не є покаранням, божою карою,

але радше продуктом зовнішніх чинників, дієти та шкідливих звичок.

Справді, у текстах, що належать до Корпусу Гіппократа, немає жодної згадки

про містичні причини хвороб. Проте у Гіппократа є роботи з поглядами, що

спиралися на недосконалі знання анатомії та фізіології.

Школи давньогрецької медицини сперечалися про те, як чинити з

хворобою. Медицині за часів Гіппократа майже нічого не було відомо про

людську анатомію й фізіологію через грецьке табу на розтин тіла людини.

Тому лікарі не в змозі були розрізнити, коли одна хвороба викликала багато

різних симптомів. Школа Гіппократа домоглася більшого успіху,

використовуючи узагальнені діагнози й нешкідливе лікування. Акцент був на

догляді за пацієнтом й прогнозі, а не діагнозі. Це допомогло фактично

лікувати хвороби і викликало великий прогрес у клінічній практиці.

До важливих положень Гіппократа належать вимоги чистоти (для

пацієнтів і лікарів), помірність в їжі й питві, можливість надати природі вести

своє лікування, жити там, де чисте повітря: він був упевнений, що здоров'я

залежить від балансу «рідин» в організмі людини, а порушення спричиняє

хворобу. Ці ідеї пізніше були сприйняті Галеном.

Горбачевський Іван Якович

(1854 – 1942 р.р.)

Іван Якович Горбачевський

народився в сім'ї греко-католицького

священика. Початкову освіту

отримав у с. Зарубинці, що на

Тернопільщині, а в 1864 р. почав

навчання в Тернопільській гімназії.

Вже з цього часу він цікавиться

природничими науками. У старших

класах розпочинає активну діяльність

в товаристві "Громада", а в період

1871—1872 pp. навіть головує в

товаристві.

Після закінчення гімназії в

1872 р. І. Горбачевський обирає медичний шлях і поступає на лікарський

факультет Віденського університету. Наукова діяльність Горбачевського

бере свій початок з 1874 p., коли він розпочинає наукову роботу в Інституті

хімії проф. Шнайдера. У 1875 p. молодий Горбачевський працює в Інституті

проф. Брікке, але згодом він все більше схиляється до галузі лікарської хімії.

Першою темою, яку розпочав вивчати І.

Горбачевський, було дослідження

вестибулярного нерва.

За першу свою опубліковану працю він

був запрошений в 1875 р. асистентом до

Інституту лікарської хімії при Віденському

Вестибулярний нерв університеті, керівником якого на той час

був проф. Е. Людвіг. Також під час навчання в університеті І. Горбачевський

веде активну діяльність у студентському товаристві "Січ", навіть двічі

обирається головою товариства. Саме в цей час доля зводить його у Відні з

М. Драгомановим.

У 1877 р. І. Горбачевський закінчує університет і тривалий час

займається науковою і педагогічною діяльністю в Інституті лікарської хімії.

У 1879 р. молодий вчений публікує свою працю "Про продукти розкладу, які

утворюються під дією соляної

кислоти на альбуміноїди". Можна з

упевненістю стверджувати, що з

цього часу починається клінічний

напрям діяльності вченого.

Наступною науковою роботою

стала низка дослідів з вивчення

еластину. Волокна еластину

Але поряд з цими дослідженнями І. Горбачевський починає вивчення

такого складного і цікавого на той час питання, як синтез сечової кислоти. У

результаті він отримав синтетично сечову кислоту під час нагрівання

таких вихідних субстанцій, як амінокислота, гліцин і сечовина.

Синтез сечової кислоти

На той час це було блискучим досягненням в галузі науки, а тому в

1883 р. І. Горбачевского було запрошено до Празького-чеського університету

на посаду професора медичного факультету з одночасним отриманням

звання неординарного професора. А через рік він отримує звання вже

ординарного професора лікарської хімії з одночасним викладанням

фармакології.

У Празькому університеті І. Горбачевский започатковує новий напрям

медицини — лікарську хімію. Основними напрямами діяльності вченого на

той час було вивчення властивостей сечової кислоти, її утворення та

метаболізм.

Упродовж 1886—1888 pp. І. Горбачевський активно продовжує

дослідження в галузі синтезу сечової кислоти, в результаті чого з'ясовує

шляхи її утворення в людському організмі, а також публікує відомості про

нові методи утворення сечової кислоти.

З 1889 р. І. Горбачевський починає вивчати утворення сечової кислоти

в організмі ссавців. На основі досліджень вчений доводить, що сечова

кислота утворюється у процесі розпаду ядрових елементів клітини.

У 1890 р. І. Горбачевський отримує посаду декана лікарського

факультету Празького чеського університету.

З 1894 р. об'єктом своїх досліджень вчений обирає сечові камені і

проводить аналіз їх складу.

Камінь сечовода та Ниркові камені

ниркової чашечки

У 1873 р. у Львові було створене Наукове товариство ім. Т. Г.

Шевченка (НТШ). І. Горбачевський був одним із засновників НТШ і

Математично-природописно-лікарської секції, входив до складу авторів

"Збірника математично-природописно-лікарської секції".

У 1898 р. І. Горбачевський публікує відомості про ще одне досягнення

своєї наукової діяльності — "Загальний метод добування нуклеїнового квасу

з органів".

Початок XX ст. проф. Горбачевский зустрів зі значними науковими

надбаннями. Так, у 1902 р. він уже був членом багатьох товариств, зокрема

Вільнюського медичного товариства, Краківського лікарського товариства,

товариства "Січ" у Відні, товариства хімічного промислу у Чехії,

Королівського чеського наукового товариства. Разом з І. Пулюєм він

засновує об'єднання "Українська громада" з метою підтримання українських

студентів, що навчалися у Празі. У цьому ж році І. Горбачевский отримує

посаду ректора Празького чеського університету. Впродовж 1904—1908 pp.

він видає чотири томи свого підручника з біохімії. А в 1906 р. отримує

запрошення увійти до складу найвищої санітарної ради при міністерстві

внутрішніх справ у Відні.

З 1909 р. увагу вченого привертає така

невивчена тема, як вітаміни. За роки війни

вчений переважно займався вивченням

вітамінів. Він проводив дослідження в

галузі дії метилового алкоголю на організм,

Вітаміни а також дослідження санітарно-гігієнічного

характеру..

У 1925 р. у Празі було створено Український Академічний Комітет, до

складу якого входив і професор Іван Горбачевський, з метою проведення

Першого Українського наукового з'їзду, який і відбувся 3—7 жовтня 1926 р.

Головою з'їзду було обрано академіка Горбачевського.

На початку 30-х років поряд з громадською і науковою діяльністю

вчений веде активну педагогічну діяльність. Одночасно з роботою в

Українському вільному університеті він викладає в Українській

господарській академії органічну хімію, а в Українському вищому

педагогічному інституті ім. М. Драгоманова — неорганічну хімію.

На період з 1931 по 1935 навчальні роки І. Горбачевського знову

обирають ректором Українського вільного університету. А в березні 1932 р.

під його безпосереднім керівництвом проходить Другий Український

науковий з'їзд. Ця подія свідчила про величезну наукову та навчальну

діяльність Українського вільного університету, інших українських наукових

закладів.

Варто також відзначити діяльність І. Горбачевського щодо створення в 1925

р. товариства "Музей визвольної боротьби України" з метою збереження

документальних і речових свідчень про визвольну боротьбу України.

Матеріали до музею від українців надходили не тільки з Праги, а й з інших

країн світу. Відкриття музею відбулося 27 жовтня 1930 р. У рік святкування

свого 10-річчя музей дістав у подарунок власну будівлю — Український Дім

у Празі.

Друга світова війна внесла розлад у роботу і плани видатного вченого.

Брак продуктів харчування і неможливість слідкувати за своїм здоров'ям

призвели до послаблення організму Івана Горбачевського.

ё24 травня 1942 р. він помер у Празі від уремії — хвороби, яку всебічно

вивчав упродовж тривалого часу.

Грегор Йоган Мендель

(1822 – 1884 р.р)

Йоганн Мендель народився 20 липня

1822 у селянській родині Антона та Розини

Мендель у маленькому містечку Гайнцендорф

(Австрія, тепер Гинчице (частина села Вражне)

у Новому Їчині, Чехія). Змалку цікавився

природою, працював садівником. Два роки

вивчав філософію у інституті Ольмюца. Після

цього подався у монахи Августинського

монастиря у Брні, Чехія. У 1843 році узяв ім'я Грегор. У 1847 році став

священиком. Самостійно вивчав різноманітні науки, підмінював відсутніх

викладачів грецької мови та математики у одній зі шкіл. Отримав звання

викладача, але мав незадовільні оцінки з біології та геології. У період із 1851

по 1853 рік навчається у Віденському університеті. З 1868 року він стає

абатом у абатстві старого Брно.

Із 1856 року Мендель проводить дослідження на горосі у

експериментальному монастирському садку.

Мендель помітив, що деякі рослини

часом мають нетипові характеристики.

Посадивши одне коло одного типову та

нетипову рослину, дослідник хотів

дізнатися, якими будуть нащадки? Метою

експерименту було підтвердити чи

спростувати погляди Ламарка відносно

впливу оточуючого середовища на

характеристики живих організмів. Мендель Закон Менделя

побачив, що ознаки передаються нащадкам незалежно від оточуючого

середовища. Цей факт тоді був першою цеглиною у побудові майбутньої

теорії спадковості.

Ці роботи були початком тих узагальнень, які нині відомі як Закони

Менделя. «Експерименти із рослинними гібридами» — під такою назвою у

1866 році Мендель опублікував результати своєї роботи. Але інтерес до

публікації був незначним. Лише на початку ХХ століття, коли розвинули

уявлення про гени, зрозуміли усю важливість висновків Менделя. Декілька

вчених незалежно один від одного у цей час сформулювали ті ж висновки,

що вже були представлені Менделем.

Грегор Йоган Мендель став фундатором учення про спадковість, творцем

нової науки - генетики. Але він настільки випередив свій час, що на протязі

його життя, хоч його роботи і були опубліковані, ніхто не зрозумів значення

його відкриттів. Лише через 16 років після його смерті учені заново

прочитали і осмислили написане Менделем.

Мендель ставив свої досліди по успадкуванню з покоління в покоління

різноманітних ознак на звичайному горосі. Наукова добросовісність

заставила Менделя розтягти свої досліди на цілих вісім років. Він не тільки

встановив закономірність успадкування ознак, але й дав цим фактам

блискуче пояснення. Від кожного з батьків зародкова клітина успадковує по

одному "спадковому задатку" (пізніше їх назвуть генами). Кожний із задатків

визначає якусь ознаку, наприклад, червоне забарвлення квітів. Якщо в

клітину попадають одночасно задатки, що визначають червоне і біле

забарвлення, то проявляється тільки один із них. Другий залишається

прихованим. Щоб знову проявився білий колір, необхідна "зустріч" двох

задатків білого забарвлення. Згідно теорії ймовірностей, в наступному

поколінні це відбудеться один раз на кожні 4 комбінації.

І нарешті, Мендель зробив висновок, що відкриті ним закони

поширюються на все живе, так як "єдність плану розвитку органічного життя

поза всяким сумнівом".

На початку 1883 року Мендель захворів на ниркову недостатність, що

призвело до едеми. Він помер 6 січня 1884 року у Брно.

Данилевський Василь Якович

(1852 – 1939 р.р.).

Український фізіолог, громадський діяч.

Народився 25 січня 1852 р. у м. Харкові.

У 1864 р. родина переїхала до Казані, де

закінчив гімназію; вступив на математичний

факультет Казанського університету згодом

перевівся на медичний факультет. 1874 р.

закінчив медичний факультет Харківського

університету.

У студентські роки в Харкові починається наукова діяльність В.

Данилевського в галузі біохімії, а згодом фізіології. В 1871 р. був

нагороджений медаллю за перемогу в студентському науковому конкурсі в

галузі фізіології. З цього часу питання про фізіологію м'язової діяльності

надовго залишається у колі наукових інтересів В. Данилевського. В

результаті досліджень він дійшов висновку, що провідне значення в динаміці

м'язових скорочень має обмін білкових речовин.

У 1877 р. захистив докторську

дисертацію з фізіології і по­їхав у

відрядження до Європи. Після повернення до

Харкова викладав фізіологію у вищих

навчальних закладах. У 1909 р. очолив

кафедру фізіології медичного факультету в

Харківському університеті.

М'язові скорочення Наукова діяльність ученого в період його

роботи в університеті позначена різнобічністю і певними досягненнями.

Значну увагу приділяв вивченню паразитів крові.

Своїми працями

вніс багато нового в

паразитологію,

працював над

розв'язанням проблем

лікування малярії.

Велике значення для

розвитку науки мають

його роботи з фізіології Паразити крові

головного мозку.

В. Данилевський вивчав електричні явища в головному мозку і довів,

що електрична активність мозку пов'язана з його функціональною діяльністю

і є станом збудження, висловлював думку про матеріальність психічних

явищ.

У 1926 р. був обраний академіком АН УРСР. В. Данилевський відомий

і як громадський діяч. Він організував у Харківській громадській бібліотеці

«дешевий відділ» для найбіднішого населення, заснував у Харкові народну

читацьку бібліотеку, «Товариство письменності», жіночий медичний

інститут. Був ініціатором і видавцем «Народної енциклопедії наукових і

прикладних знань».

Помер 25 лютого у 1939 р. в Харкові.

Джеймс Уотсон

(1928 рік)

Джеймс Дьюї Ватсон

народився 6 квітня 1928

року, американський

молекулярний біолог,

найбільш відомий за

встановлення структури

молекули ДНК в 1953 році.

Він, разом із

Френсісом Кріком і Морісом Вілкінсом, був нагороджений Нобелівською

премією з фізіології і медицини 1962 року «за свої відкриття в галузі

молекулярної структури нуклеїнових кислот та їх значення для передачі

інформації в живому матеріалі».

З 1989 року — організатор і керівник Проекту геному людини,

пов'язаного з дослідженням послідовності ДНК людини. Також працював в

Аленівському інституті біології мозку. Він відомий як один з авторів

класичного підручника з клітинної біології «Молекулярна біологія клітини»

З дитинства, завдяки батькові, Джеймс був зачарований спостереженнями за

життям птахів. У віці 12 років Уотсон брав участь у популярній

радіовікторини Quiz Kids для інтелектуально розвинених дітей. Завдяки

ліберальній політиці Роберта Хатчінса він вступив до коледжу у віці 15 років.

Прочитавши книгу Ервіна Шредінгера «Що таке життя з точки зору фізики?»

Уотсон змінив свої професійні інтереси з вивчення орнітології на вивчення

генетики. В 1947році отримав ступінь бакалавра зоології в університеті

Чикаго.

В 1951 році вступив до Кавендішської лабораторії Кембріджського

університету, де вивчав структуру білків. Там познайомився з фізиком

Френсісом Кріком, який цікавився біологією.

В 1952 році Уотсон і Крік почали працювати над моделюванням

структури ДНК. Використовуючи Правила Чаргаффа та рентгенограми

Розалінди Франклін та Моріса Уїлкинса побудували двохспіральну модель

ДНК.

Результати роботи опублікували в квітні 1953

року в журналі Nature.

25 років керував науковим інститутом Колд

Спрінг Харбор, де вів дослідження генетики раку.

Двоспіральна

модель ДНК

Дослідження генів раку

З 1989 року до 1992 року - організатор і керівник проекту «Геном

людини» з розшифровки послідовності ДНК людини, в цей же час очолює

секретний проект «Фауст»

Едвард Дженер

(1749- 1823 р.р.)

Мало хто з сучасних людей знає ім'я

Едварда Дженера. Проте саме його

самовіддані дослідження дозволили

позбавитися від невиліковної хвороби, тієї,

що тисячоліттями мучила людство – віспи.

Про Дженнера потім сказали: «Жоден лікар не

врятував життя такій значній кількості людей,

як цей чоловік».

Слід зазначити, що робили щеплення й

до Дженнера, але це було щеплення

справжнім вірусом натуральної віспи, що

робили людям, які були сприйнятливими до

захворювання. Бували ускладнення і смертельні випадки. Дженнер

запропонував щепити коров'ячу віспу, що зробило щеплення повністю

безпечним.

Від віспи не було ліків, але давно була відмічена одна особливість цієї

хвороби — людина, яка перехворіла навіть найлегшою її формою, на все

життя ставала до неї несприйнятливою. Це підказало спосіб, як протистояти

страшному захворюванню. У Китаї вже за 1000 років до нашої ери лікарі

вміли прищепити здоровій людині легку форму натуральної віспи і тим

самим захищали її від зараження важчою формою. З Китаю цей спосіб

поширився по всьому Сходу, а на початку XVIII століття він привернув увагу

європейців.

Зазвичай для віспощеплення вибирали відповідні випадки легкої

натуральної віспи і щепили її здоровій людині, так що вона переносила її в

безпечній формі. Незважаючи на те, що щеплення в більшості випадків

давало гарний ефект, нерідкими були й трагічні результати, коли в

прищепленого розвивалася важка форма хвороби зі всіма її наслідками. Тому

мало хто вирішувався на щеплення.

Важка форма віспи

Неважко уявити собі, як велика була вдячність сучасників

англійському лікарю Едварду Дженнеру, який в кінці XVIII століття відкрив

надійний і безпечний спосіб захисту проти цієї страшної хвороби. Суть

відкриття Дженнера дуже проста — замість натуральної людської віспи він

запропонував щепити людям ту форму віспи, яка зрідка вражала корів і тих

людей, які мали справу з молочною худобою. Річ у тім, що хвороба, схожа з

віспою, спостерігається в багатьох видів тварин. Причому вже давно було

відмічено, що в одних видів вона протікає в дуже легкій формі, а в інших,

навпаки, набуває небезпечного характеру.

Від природи Дженнер був дуже товариським і не раз висловлював це

припущення колегам. Мало хто розділяв тоді його впевненість, але для

самого Дженнера пошук безпечного віспощеплення зробився справою всього

його життя. Він завжди мав великий інтерес до хвороб домашніх тварин і,

уважно вивчаючи шкірні захворювання корів, помітив, що висипання віспи

не завжди однакові у тварин. Виходячи з цього, він зробив припущення, що

під спільною назвою віспи можуть ховатися різні хвороби, що мають

однакові симптоми. Але лише ті люди, які перехворіли справжньою

коров'ячою віспою, стають несприйнятливими до натуральної віспи. Інші ж

лише вважають, що вони хворіли на неї. Саме цей незначний відсоток, на

думку Дженнера, і складали ті нещасні доярки, які захворювали згодом

натуральною віспою. А раз так, значить, коров'яча віспа дійсно повинна

оберігати кожну людину, що перехворіла нею, від віспи натуральної.

Припущення це потребувало підтвердження, і Дженнер зважився на

проведення експерименту. 14 травня 1796 року, коли в околицях його рідного

містечка з'явилася коров'яча віспа, він у присутності лікарів прищепив віспу

здоровому 8-річному хлопчикові: зробив два невеликі надрізи на його руці й

вніс до ранок вакцинну отруту, узяту з кисті жінки, яка заразилася віспою від

корови при доїнні.

Пустули, відтворені таким чином на руці дитини, мали велику схожість

з пустулами від щеплення натуральної людської віспи, але спільний

хворобливий стан був ледве помітний. Через 10 днів хлопчик був абсолютно

здоровий. 1 липня того ж року Дженнер узяв матерію з пустули людини,

хворої натуральною віспою, та інокулював нею прищепленого хлопчика.

Минуло три дні, почервоніння на місці щеплення зникло без щонайменшого

сліду людської віспи — хлопчик залишився здоровим.

Через декілька місяців хлопчикові зробили друге щеплення натуральної

віспи, а через 5 років — третє. Результат залишився тим же, хлопчик

виявився несприйнятливим до цієї хвороби.

Проте це відкриття не означало перемоги над страшною хворобою.

Випадки коров'ячої віспи були дуже рідкісні, іноді від одного спалаху

епідемії до іншої проходило декілька років. Якби довелося чекати кожного

такого випадку, щоб отримати матеріал для запобіжних щеплень,

ефективність їхня була б дуже невеликою. Тому дуже важливою була друга

серія дослідів, проведена Дженнером два роки потому.

Восени 1798 року Дженнер прищепив коров'ячу віспу хлопчикові

безпосередньо від корови, а потім далі — з людини на людину (всього п'ять

генерацій). Спостерігаючи всіх прищеплених, він встановив, що запобіжна

сила коров'ячої віспи не змінюється, якщо її щепити від людини, яка

перехворіла коров'ячою віспою, іншій людині, і зберігає властивості

вакцинної лімфи, взятої безпосередньо від корови. Цим був знайдений спосіб

отримання матеріалу для щеплень практично в необмежених кількостях.

Кожна людина, якій була щеплена віспа, могла давати свою кров для

виготовлення вакцини. Дієвий засіб проти віспи був знайдений.

У 1853 році при відкритті пам'ятника Дженнеру в Лондоні принц

Альберт сказав: «Жоден лікар не врятував життя такій значній кількості

людей, як цей чоловік».

У 1798 році Дженнер опублікував невелику брошуру на 75 сторінок, в

якій описав свої досліди. Далеко не всі й не відразу прийняли ідею щеплень.

Декілька років тривали запеклі спори, але дивні успіхи вакцинації

переконали навіть найнепримиренніших противників віспощеплення.

Завдяки Едварду Дженнеру натуральна віспа стала першим

захворюванням, яке вдалося перемогти людству за допомогою вакцинації. У

1975 році було зареєстровано останнє зараження, а в травні 1980 року ВООЗ

оголосила про повну перемогу над віспою на Землі. Тепер вірус натуральної

віспи зберігається лише в декількох лабораторіях в світі, що надійно

охороняються. Якщо вірус удасться захопити терористам, то наслідки

можуть бути жахливі, адже антибіотики на вірус не діють, а щеплення зараз

не проводяться.

На долю Дженнера припало рідкісне щастя — ще за життя його заслуги

отримали загальне визнання. У різних країнах ім'я Дженнера виголошували з

вдячністю, він отримав безліч медалей і почесних дипломів, став членом

всіх європейських академій.

Джордж Сімпсон

(1902 – 1984 р.р.)

Джордж Гейлорд Сімпсон

народився 16 червня 1902 році —

американський палеонтолог, вивчав

вимерлих ссавців і їх міжконтинентальні

міграції.

Сімпсон був, можливо, найбільш

впливовим палеонтологом ХХ ст. Він

ввів в 1949 р. термін синтетична теорія

еволюції, що позначає теорію, яка

об'єднала принципи спадкування,

виражені в законах Менделя і

еволюційне вчення Дарвіна. Його внесок

у цю теорію виражений в книгах Tempo

and Mode in Evolution (1944) і Principles of Classification and a Classification of

Mammals (1945).

Серед іншого слід відзначити передбачення Сімпсоном в 1944 році

теорії переривчастої рівноваги (Сімпсон ввів термін квантова еволюція) і

розвінчання міфу про те, що еволюція коня протікала лінійно, з сучасним

конем в якості кінцевого результату .

Сімпсон займав пост професора зоології в Колумбійському

університеті і куратора департаменту геології і палеонтології в

Американському музеї природної історії в Нью-Йорку з 1945 по 1959 рік.

З 1959 по 1970 рік Сімпсон займав пост куратора Музею порівняльної

зоології в Гарварді.

Едуард Зюсс

(1831 – 1914 р.р.)

Едуард Зюсс ( 20 серпня 1831,

Лондон — †26 квітня 1914, Відень)

— австрійський геолог і

громадський діяч.

У 1852 закінчив Віденський

політехнікум.

З 1857 по 1901 професор

геології Віденського університету.

У 1898—1911 президент

Віденської Академії Наук.

Вивчав геологічну будову і

тектоніку Альп, Ломбардскої

западини, Апеннін. Запровадив термін "біосфера" у 1875р. Зюсс писав: "...як

на Сонці виділяють концентричні оболонки, так, напевно, і на Землі можна

відрізнити оболонки, з яких кожна знаходиться у численних зв'язках з

іншими... Перша оболонка - атмосфера, друга - гідросфера і третя -

літосфера...

Одне здається

чужорідним на цьому

великому, утвореному зі

сфер небесному тілі, а

саме - органічне життя.

Там воно обмежене

певною зоною наповерхні

літосфери. Рослини, коріння Складові біосфери

яких у пошуках їжі проникає у ґрунт і піднімається у повітря, щоб дихати, є

гарною ілюстрацією розташування органічного життя... Вона (біосфера)

простягається тепер як над сухою, так і над вологою поверхнею".

Ернст Генріх Філіп Август Геккель

(1834 – 1919 р.р.)

Ернст Генріх Філіп

Август Геккель (16 лютого

1834, Потсдам — †9 серпня

1919, Єна) — німецький

природодослідник і філософ.

Ернест Геккель виявив,

описав і назвав тисячі нових

видів, зробив карту

генеалогічного дерева, що

стосується всіх життєвих форм,

і створив багато термінів в

біології, зокрема тип, філогенез,

екологія і царство Найпростіші.

Геккель підтримував

роботу Чарльза Дарвіна в Німеччині й розвивав спірний біогенетичний закон,

що стверджує, що біологічний розвиток індивідуальних організмів, або

онтогенез, є паралельним та підсумовує повний еволюційний розвиток

різновидів, або філогенез: «Онтогенез є рекапітуляцією філогенезу».

З 1852 вивчав медицину і природознавство в Берлінському,

Вюрцбургському і Віденському університетах.

У 1857 отримав диплом лікаря. З 1861 приватний доцент, з 1865 по

1909 був професором Єнського університету

Ернст Майр

(1904 – 2005 р.р.)

Ернст Майр (5 липня 1904

— 3 лютого 2005) — німецький

біолог. Займався проблемами

систематики, у першу чергу —

концепцією біологічного виду.

Праці Е. Майра — зокрема

«Систематика і походження

видів» (1942) — суттєво

вплинули на розвиток

синтетичної теорії еволюції,

котра є результатом синтезу

генетики і концепцій еволюції.

Майр досліджував також

механізми видоутворення. Йому

належить відкриття механізму і

створення теорії перипатричного видоутворення.

Як зоолог і натураліст вчений

особливу увагу приділяв

орнітології. Його науковим

керівником був Ервін Штреземан.

Теоретичний доробок Е. Майра у

галузі систематики, біологічної

мінливості, видоутворення та ін.

базується переважно на вивченні

Екологічне видоутворення птахів.

Ернесту Майру належать також праці з історії науки (зокрема з історії

біології) та філософії біології.

Жан Батист Ламарк

(1744 – 1829р.р.)

Жан Батист Пьер Антуан де

Моне, шевальє де Ламарк, народився

1 серпня 1744 р. у містечку Базантен,

у родині небагатих дворян. Батьки

хотіли зробити його священиком, але

в 16 років Ламарк залишив єзуїтський

коледж і пішов добровольцем у діючу

армію. У боях він виявив неабияку

хоробрість і дослужився до звання

офіцера.

У віці 24 років Ламарк залишив

військову службу і приїхав у Париж,

щоб учитися медицині. Під час

навчання його зацікавили природничі науки, особливо ботаніка. Таланта і

старання молодому вченому було не займати, і в 1778 р. він випустив

тритомну працю "Французька флора".

Книга принесла йому

популярність, він ввійшов у

число найбільших

французьких ботаніків. П'ять

років після того Ламарка

обрали членом Паризької

академії наук.

У 1789 – 1794 р. у

Франції вибухнула велика Книга «Французька флора»

революція, яку Ламарк зустрів зі схваленням. Вона докорінно змінила долю

більшості французів. 1793 рік різко змінив і долю самого Ламарка. Старі

установи чи закривалися перетворювалися. Королівський ботанічний сад, де

працював Ламарк, був перетворений у Музей природної історії. Ламарку

запропонували залишити заняття ботанікою й очолити кафедру "природної

історії комах і хробаків". Тепер би її називали кафедрою зоології

безхребетних.

Нелегко було майже 50-літньому чоловіку змінювати спеціальність, але

завзятість ученого допомогла перебороти всі труднощі. Ламарк став таким

же знавцем в області зоології, яким був в області ботаніки.

Ламарк захоплено взявся за вивчення безхребетних тварин (до речі,

саме він у 1796 р. запропонував назвати їх "безхребетними"). З 1815 по 1822

р. виходила у світ семитомна праця Ламарка "Природна історія

безхребетних". У ній він описав усі відомі в той час роди і види

безхребетних. Лінней розділив їх тільки на два класи (хробаків і комах),

Ламарк же виділив серед них 10 класів. (Сучасні вчені, на 1999 рік,

виділяють серед безхребетних більш 30 типів.)

Ламарк ввів в лексику і ще один термін, що

став загальноприйнятим, - "біологія" (у 1802 р.).

Але найважливішою працею Ламарка стала

книга "Філософія зоології", що вийшла в 1809 р. У

ній він виклав свою теорію еволюції живого світу.

Усіх тварин Ламарк розподілив по шести

ступінях, рівням (чи, як він говорив, градаціям) по

складності їхньої організації. Далі усього від

людини знаходяться інфузорії, ближче усього до

неї – ссавці. При цьому всьому живому притаманне

Книга прагнення розвиватися від простого до складного,

«Філософія зоології» просуватися по "ступінях" нагору.

У живому світі постійно відбувається плавна еволюція. Виходячи з

цього, Ламарк прийшов до висновку, що видів у природі насправді не існує, є

тільки окремі особини. Ламарк послідовно застосував у своїй теорії

знаменитий принцип Лейбница: "Природа не робить стрибків". Заперечуючи

існування видів, Ламарк посилався на свій величезний досвід систематика:

"Тільки той, хто довго і посилено займався визначенням видів і звертався до

багатих колекцій, може знати, до якого ступеня види зливаються одні з

іншими. Я запитую, який досвідчений зоолог чи ботанік не переконаний в

обґрунтованості тільки що сказаного мною? Підніміться до риб, рептилій,

птахів, навіть до ссавців, і ви побачите всюди поступові переходи між

сусідніми видами і навіть родами".

Чому ж людина не зауважує постійного перетворення одних видів в

інші? Ламарк відповідав на це питання так: "Допустимо, що людське життя

триває не більш однієї секунди, у цьому випадку жодна людина, що

зайнялася спогляданням годинної стрілки, не побачить, як вона виходить зі

свого положення". Навіть через десятки поколінь її рух не буде помітним!

Але, відродження ламаркізму почалося саме з появою еволюційної

теорії Дарвіна в 1859 р. Дуже символічно, що Дарвін народився в той самий

рік, коли у Франції була надрукована книга Ламарка.

Ламаркісти створили цілу наукову школу, доповнюючи дарвінівську

ідею відбору і "виживання найбільш пристосованого" більш сильним, з

людської точки зору, "прагненням до прогресу" у живій природі.

Помер Ламарк у бідності і безвісності, доживши до 85 років, 18 грудня

1829 р. До останньої його години з ним залишалася його дочка Корнелія, що

писала під диктування осліплого батька.

У 1909 р., у столітню річницю виходу у світло "Філософії зоології", у

Парижі був урочисто відкритий пам'ятник Ламарку. На одному з барельєфів

пам'ятника зображений Ламарк у старості, що втратив зір. Він сидить у

кріслі, а його дочка, сидячи поруч, говорить йому: "Предки будуть

захоплюватися Вами батько, вони помстяться за Вас".

Жорж Кюв"є

(1769 – 1832 р.р.)

Кюв'є справедливо

вважається основоположником

порівняльної анатомії, або як,

кажуть сьогодні, порівняльної

морфології. Але у Кюв'є на

цьому терені були

попередники - зокрема, Вик-

Азир.

Жорж Леопольд

Християн Дагобер Кюв'є

народився в невеликому

ельзаському містечку

Монбельяре. Хлопчик вражав

раннім розумовим розвитком.

У чотири роки він уже читав. Читання стало улюбленим заняттям, а потім і

пристрастю Кюв'є. Його улюбленою книгою була «Природнича історія»

Бюффона. Ілюстрації з неї Кюв'є постійно перемальовував і розфарбовував.

В школі він вчився блискуче. П'ятнадцяти років Кюв'є поступив в

академію в Каролинскую Штутгарті, де обрав факультет камеральних наук.

Тут він вивчив право, фінанси, гігієну і сільське господарство. Але найбільше

його тягло до вивчення тварин і рослин. Майже всі його товариші були

старші нього. Серед них знайшлося кілька молодих людей, які цікавляться

біологією. Кюв'є організував гурток і назвав його «академією».

Через чотири роки Кюв'є закінчив університет і повернувся додому.

Батьки постаріли, пенсії батька ледь вистачало, щоб зводити кінці з кінцями.

Кюв'є дізнався, що граф Эриси шукає для свого сина домашнього вчителя.

Кюв'є поїхав в Нормандію у 1788 році, напередодні французької революції.

Там, у відокремленому замку, він провів найбурхливіші в історії Франції

роки.

Маєток графа Эриси знаходилося на березі моря, і Кюв'є вперше

побачив живцем морських тварин, знайомих йому за малюнками. Він

розкривав цих тварин і вивчав внутрішню будову риб, крабів, м'якотілих,

морських зірок, черв'яків. Він з подивом знайшов, що у так званих нижчих

форм, у яких вчені його часу припускали просту будову тіла, існує і

кишечник із залозами, і серце з судинами, і нервові вузли відходять від них

нервовими стовбурами. Кюв'є проник своїм скальпелем у новий світ, в якому

ще ніхто не робив точних і ретельних спостережень. Результати досліджень

він докладно описав у журналі «Зоологічний вісник».

Коли в 1794 році сину графа Эриси пішов двадцятий рік, служба Кюв'є

закінчилася, і він знову опинився на роздоріжжі. Паризькі вчені запросили

працювати в Кюв'є тільки що організований Музей природної історії.

Навесні 1795 року Кюв'є приїхав у Париж. Він дуже швидко підріс і в

тому ж році посів в паризькому університеті - Сорбонні - кафедру анатомії

тварин. У 1796 році Кюв'є був призначений членом національного інституту,

в 1800 році зайняв кафедру природної історії в College de France. У 1802 році

зайняв кафедру порівняльної анатомії в Сорбонні.

Перші наукові роботи Кюв'є були присвячені ентомології. У Парижі,

вивчаючи багаті колекції музеї, Кюв'є поступово переконався, що прийнята в

науці система Ліннея не цілком відповідає дійсності. Лінней поділяв

тваринний світ на 6 класів: ссавці, птахи, гади, риби, комахи і черв'яки. Кюв'є

ж запропонував іншу систему. Він вважав, що в світі тварин існує чотири

типу будови тіла, зовсім несхожих між собою.

Глибокі пізнання в анатомії тварин дозволили Кюв'є відновлювати

вигляд вимерлих істот за їх збереженим кісток. Кюв'є переконався, що всі

органи тваринного тісно пов'язані один з одним, що кожен орган потрібний

для життя всього організму.

Кожна тварина пристосована до того середовища, в якому вона живе,

знаходить корм, ховається від ворогів, піклується про потомство. Якщо це

травоїдна тварина, його передні зуби пристосовані зривати траву, а корінні -

розтирати її. Масивні зуби, подрібнють траву, вимагають великих і потужних

щелеп і відповідної жувальної мускулатури. Щоб перетравлювати велику

кількість трави, потрібно об'ємистий шлунок і тонкий кишечник, а, отже,

потрібен великий живіт, потрібні широкі ребра. Так вимальовується образ

травоїдного ссавця.

Травоїдні ссавці

«Організм, - говорив Кюв'є, - є зв'язне ціле. Окремі частини його не

можна змінити, не викликаючи зміни інших. Цей постійний зв'язок органів

між собою Кюв'є назвав «співвідношенням частин організму».

Наскільки Кюв'є був прониклий свідомістю постійної пов'язаності

частин тіла тварини, видно з наступного анекдоту. Один з його учнів захотів

пожартувати над ним. Він вбрався в шкуру дикого барана, вночі зайшов в

спальню Кюв'є і, ставши біля його ліжка, диким голосом закричав: «Кюв'є,

Кюв'є, я тебе з'їм!» Великий натураліст прокинувся, простягнув руку,

намацав ріг і, розглянувши у напівтемряві копита, спокійно відповів:

«Копита, роги - травоїдна; ти мене не можеш з'їсти!»

Заболотний Данило Кирилович

(1866 – 1929р.р.)

Данило Кирилович

Заболотний народився 16 грудня

1866 року в селі Чоботарка бувшої

Подільської губернії (тепер село

Заболотне, Крижопільського

району, Вінницької області) в

селянській родині.

В 1891 році закінчив

природниче відділення фізико-

математичного факультету

Новоросійського університету, а в 1899 році - медичний факультет

Київського університету Святого Володимира.

У 1889 - 1891 роках працює на Одеській бактеріологічній станції, у

1894 - 1895 роках - лікарем у Подільській губернії, у 1895 - 1897 роках - у

Київському військовому шпиталі.

У 1898 - 1828 роках - професор Жіночого медичного інституту в

Петербурзі. Водночас у 1919 - 1923 роках - ректор Одеського медичного

інституту, у 1924 - 1928 роках - професор Військово-медичної академії в

Ленінграді.

З 1928 року - президент Української Академії Наук, а з 1929 року -

дійсний член Академії Наук СРСР.

В Києві заснував Інститут мікробіології та епідеміології і був його

директором.

Внесок Д.К. Заболотного в мікробіологію і епідеміологію, науку

Початок наукової діяльності Д.К. Заболотного співпав з порою розквіту

бактеріології (мікробіології), яка за два десятиріччя досягла свого піку в

боротьбі зі смертоносними інфекціями. І дуже багато для такого поступу

вперед зробив наш співвітчизник, земляк - Данило Кирилович Заболотний.

П’ятнадцять років титанічної праці пішло на розгадку таємниці

збереження в природі і транспортування в людське середовище збудників

смертельної чуми. Переконавши світ у своїй правоті Д.К. Заболотний

підказав, що потрібно робити, щоб назавжди виключити "чорну смерть" із

історії людського суспільства.

Солідний список складають роботи Д.К. Заболотного присвячені

кишковій групі інфекцій - холері, висипному та поворотному тифам.

Бактерії

холери поворотного тифу висипного тифу

На основі аналізу накопичених на холерних епідеміях матеріалів Д.К.

Заболотний зробив в медицині геніальні відкриття - реальність пероральної

імунізації людини проти холери, а також відкрив приховане

бактеріоносійство.

Д.К. Заболотний сформував профілактичну доктрину, яка стала

ведучою в боротьбі з холерою - це дія на джерело інфекції.

Вчений вивчав етіологію висипного і поворотного тифів і висловив

догадку, що пізніше підтвердилася, про форму збудника висипного тифу.

Пізніше, коли були відкриті рикетсії, виявилось, що вони, як і думав

Заболотний, дійсно нагадували крапки.

Але цього виявилося мало для Д.К. Заболотного, який в боротьбі з

іншими інфекціями бачив ще не реалізовані можливості продовження

людського життя.

Він раніше інших зайнявся

збудником сифілісу - блідою

спірохетою і багато нового

відкрив в еволюції цього масового

важкого захворювання в царській

Росії. Він створив

експериментальну інфіковану

Бліда спірохета модель хвороби, пояснив роль

імунітету і механізм спадковості при сифілісі, взаємовідношення інфекції і

обміну речовин в хворому організмі в площині взаємовідносин організму і

середовища. Йому належить безумовний пріоритет в описанні змін блідої

спірохети під впливом специфічних антитіл. З виключною наполегливістю

учений стверджував, що сифіліс - це соціально-біологічне захворювання і

успіх боротьби з ним в значній мірі залежить від покращення соціальних

умов.

В різний час його увагу привертали інші важливі науки і

здоровоохоронні питання.

В 1902 році перебуваючи на півдні країни учений спіткнувся з

епідемічними вогнищами болотної лихорадки і малярії і тут же запропонував

створити спеціальну комісію по вивченню малярії в Росії і сам ввійшов в неї.

Робоче гасло в той час ще молодого вченого в боротьбі з малярією нагадував

протичумну доктрину - дія на "транспортування" її збудника із природи в

людський організм.

Торкнувся талановитий дослідник і таких важливих для лікувальної

практики захворювань, як дифтерія, газова

гангрена і туберкульоз. З його ім’ям

нерозривно пов’язаний також розвиток

медичної мікології, дослідження збудників,

клініки, епідеміології і профілактики

грибкових захворювань, в першу чергу

дерматомікозів.

Багато зроблено Д.К. Заболотним в

Грибкове захворювання області імунології. Мрією дослідника було

створення ідеальних полімікробних вакцин. На його рахунку створення

чотирьох великих лабораторій по виробництву сироваток і вакцин для

лікувальної практики, підвищення їх імуногенності, удосконалення і

уніфікація технології виготовлення. Не можна не вказати і на велику

багаторічну активність по захисту масових профілактичних щеплень проти

ряду важких захворювань.

Д.К. Заболотний вивчав і ветеринарну мікробіологію. Він відкрив для

медичної науки і тварин для експериментів: по холері - сурків, для вивчення

сифілісу - павіанів, і тим самим прискорив і полегшив вивчення цих

інфекцій.

Академік був із тих рідкісних людей, для яких служіння науці і

безумовна віра в неї складають весь зміст його життя. Він був глибоко

переконаний, що тільки вона одна, наука, спроможна "розсівати туман

вагань, служити основою для викорінення зла".

Будинок де жив учений перетворений в Музей-садибу Д.К.

Заболотного, а село Чоботарка перейменовано в село Заболотне.

Заболотний Данило Кирилович помер від важкої хвороби 15 грудня

1929 року в м. Києві

Поховали Данила Кириловича Заболотного в його рідному селі

Чоботарка.

Іванов Вадим Миколайович

(1892 – 1962 р.р.)

Закінчив університет

святого Володимира у Києві

(1916). Працював лікарем.

Від 1918 працював у Київі в

медичному інституті:

професор, завідуючим

факультетом терапевтичної

клініки (1933–1941),

очолював кафедру терапії

санітарної гігієни (1944–

1951) і стоматології (1945–

1948); водночас –

керівником відділу клінічної

фізіології Інституту

фізіології АН УРСР (Київ,

1953–1962). Голова Наукового товариства терапевтів УРСР (від 1953).

Наукові дослідження з фізіології й патології травної та дихальної систем,

онкології. На основі клінічно - фізіологічного вивчення рухової і секреторної

функцій шлунка, період. діяльності органів травлення вперше виявив

своєрідний клінічно-тонічний стан шлунка при болях, описав типи

гіперсекреції, гіперсекреторні та больові кризи, явище гетерохімії при

виразковій хворобі; для дослідження шлункової секреції започаткував

застосування подразників різної сили. Один з основоположників у СРСР

гастрографії. Вивчав клінічне і діагностичне значення томофлюорографії при

захворюваннях легень (туберкульоз, абсцеси); загальні зміни в організмі

хворих на рак внутрішніх органів. На фасаді однієї з лікарень Києва, де

працював Іванов В.М., йому відкрито меморіальну дошку.

Іванов Михайло Федорович

(1871 – 1935р.р.).

Іванов Михайло Федорович -

вчений-тваринник, академік

ВАСГНІЛ.

Народився 2 жовтня 1871 року в

м. Ялта у сім’ї вчителя школи

садівництва Нікітського ботанічного

саду. Отримав хорошу освіту:

навчався у церковно-парафіяльній

школі, в Горецькому землеробському

училищі, у школі бонітерів-вівчарів

при Дергачівському

сільськогосподарському училищі.

Після закінчення Харківського

ветеринарного інституту працював ветлікарем в Орловському губернському

земстві, пізніше був відряджений в Австрію, Німеччину, Голландію для

удосконалення в зоотехнії. З 1914 року М.Ф.Іванов – професор Московського

сільськогосподарського інституту (тепер сільськогосподарська академія ім.

К.А.Тімірязева).

У 1926-1931 роках Іванов завідував кафедрою дрібного тваринництва

Московського зооветеринарного інституту. В ці ж роки він в Асканії-Новій

організував річні бонітерські курси, що переросли у Вищу школу бонітерів і

відіграли визначну роль у розвитку вітчизняного тваринництва, особливо

вівчарства. У стінах цієї школи були підготовлені тисячі бонітерів –

висококваліфікованих зоотехніків-селекціонерів, які спеціалізувались на

класифікації тварин. За пропозицією Іванова в 1925 році в Асканії-Новій була

організована зоотехнічна дослідницька станція і племінна станція (нині -

Український науково-дослідницький інститут тваринництва степових районів

імені М. Ф. Іванова), якою він завідував до кінця життя.

М.Ф. Іванов запропонував науково обгрунтовану методику і систему

заходів для виведення нових і удосконалення наявних порід овець. Він вивів

асканійську породу тонкорунних овець і українську степову білу породу

свиней, а також почав роботу з виведення нових порід овець типу корріделів,

гірського мериноса і плодовитої каракульської породи овець.

Асканська тонкорунна овечка Українська степова біла свиня

Селекціонер відкрив ряд факторів утворення і розвитку різних ознак, а

також якостей каракульського смушка і розробив наукову класифікацію

смушків, яка стала основою оцінки і сучасної системи племінної роботи по

розведенню каракульських овець.

У своїх наукових працях

Іванов підкреслював величезну роль

факторів годування і усього

комплексу умов розведення тварин

для отримання від них бажаної

продуктивності.

Педагогічна діяльність

М.Ф.Іванова не обмежувалася роботою Каракульські овечки

тільки на кафедрах вузів, він активно працював в системі різноманітних

курсів. З-під його пера вийшло понад 200 наукових праць, класичних

підручників, що відрізняються простотою, ясністю і глибиною наукового

викладу.

Івановський Дмитро Йосипович

(1864-1920 р.р.)

Івановський Дмитро Йосипович

- російський ботанік, фізіолог,

мікробіолог. Народився в селі Низ

Тодовського повіту Петербурзької

губернії. Закінчив фізико-

математичний факультет,

Петербурзький університет у 1888 р.,

в якому викладав з 1895 р., а з 1915 р.

до кінця життя – професор

університету в Ростові-на-Дону.

Праці Івановського присвячені питанням мікробіології та фізіології

вищих рослин. Протягом 1887 р. – 1902 р. (з перервами) Івановський вивчав

захворювання тютюну в Україні, Бессарабії та в Нікітському ботанічному

саду "Крим".

Наслідки наукових досліджень опублікував у праці "Про дві хвороби

тютюну" (1902 р.), як докторську дисертацію захистив при Київському

університеті 1903 р.

В цих працях Іванівський

Дмитро Йосипович описав

відкритий ним субмікроскопічний

збудник мозаїчної хвороби тютюну

– вірус, поклавши цим початок

вірусології, що є тепер самостійною

галуззю науки. Вірус тютюнової мозайки

Івановський Дмитро Йосипович проводив також дослідження в галузі

мікробіології ґрунту, вивчав спиртове бродіння, питання спадковості та

мінливості. Був пропагандистом вчення Ч. Дарвіна. Поки вчені вели в

мікробіологічних лабораторіях боротьбу з збудниками, Пастер

удосконалював свою працю проти сказу не знаючи його збудника, в

Петербурзі біолог Івановський Дмитро Йосипович здійснив важливе

відкриття, ставши каменоломом науки – вірусології (1892 р.).

Ще будучи студентом Івановський Д. Й. цікавився хворобами рослин і

вивчав на Україні розповсюдження рябухи, яка знищувала урожай тютюну.

Пізніше зацікавила його особливо хвороба цієї рослини. Івановський Д. Й.

провів наступні дослідження, він розтер листки хворих рослин, їх сік

процідив через полотно і при допомозі капілярних трубочок висипав цю

рідину в жилки здорових листків тютюну. Через дві неділі 80% інфекційних

рослин були заражені мозаїчною хворобою.

Вчений пропустив сік через фарфоровий фільтр затримуючи бактерії та

інфекційні здібності його збереглись, виявилось, що збудник мозаїчної

хвороби не росте при звичайних умова, як бактерії. На засіданні

Імператорської Академії наук в 1892 р. Івановський Дмитро Йосипович

доклав про результати своїх досліджень. Він довів, що це захворювання

спричиняється вірусом, який має високу заразливість і яскраво виражену

специфічну дію.

Це відкриття показало, що поряд з клітинними

формами існують живі системи, які невидимі у

звичайному світловому мікроскопі, проходять

через дрібнопористі фільтри і не мають клітинної

структури. Через 6 років після відкриття Д. Й.

Івановського К. Бейєрінк підтвердив добуті дані

рослин ученим.

Бактеріальна рябуха

Він наполягав, що мозаїчну хворобу тютюну викликає рідке зараження,

яке розмножується тільки в живих рослинах, вбивається кип’ятінням.

Завдяки дослідженням Д. Й. Івановського Ф. Леффлер і П. Фрош у 1897 р.

виявили вірусну етіологію ящуру, а пізніше було відкрито і вивчено

збудників багатьох вірусних захворювань людини, тварин, рослин.

Особливі організми викликаючи хворобу – віруси мозаїчної хвороби

вдалось побачити тільки після смерті Івановського в 1939 році в

електричному мікроскопі, однак саме 1892 р. рахується відкриттям цих

основних організмів – вірусів.

Йоганн Вольфганг фон Гете

(1749 – 1832 р.р.)

Йоганн Вольфґанґ фон Ґете

— німецький поет, прозаїк,

драматург, мислитель і натураліст.

Вважається засновником сучасної

німецької літератури, був лідером

романтичного руху «Буря і

натиск». У галузі ботаніки

вважається засновником

порівняльної морфології рослин.

Йоганн Вольфґанґ фон Ґете

народився у старому німецькому

торгівельному місті Франкфурті-

на-Майні у сім'ї заможного бюргера

Йоганна Каспара Ґете (1710—1782), імперського радника, колишнього

адвоката. Мати — Катерина Елізабет Ґете (уроджена Текстор; 1731—1808).

Батько Ґете був педантичною, вимогливою, неемоційною, але чесною

людиною. Від нього сину передалася тяга до знань. Мати прищепила своєму

синові любов до створення історій, вона була для Ґете прикладом сердечної

теплоти та мудрості.

У 1765 Йоганн відправився в Лейпцизький університет, свою вищу

освіту завершив в Страсбурзькому університеті в 1770 році, де захистив

дисертацію на звання доктора права.

У Франкфурті Ґете серйозно захворів. За півтора року, які він пролежав

у ліжку через декілька рецидивів, його відносини з батьком значно

погіршилися.

У 1775 році Ґете був запрошений до Карла Августа, герцога Саксен-

Веймар-Ейзенаху. Він став першим міністром герцога, одержав титул

таємного радника. Дослідник творчості Гете М. М. Вільмонт так пояснив

мотиви цього вчинку: «Від'їжджаючи до Веймара, Ґете плекав надію

домогтися радикального поліпшення суспільних відносин хоча б на

невеликому клаптику німецької землі, у володіннях Карла-Августа, для того,

щоб цей клаптик землі послугував зразком для всієї країни, і проведені там

реформи стали б прологом загальнонаціональної перебудови німецького

життя». Переконавшись, що це було утопією, Ґете поступово обмежує свою

державну службу, залишаючи за собою лише театр і навчальні заклади.

Таким чином Ґете поселився у Веймарі, де він залишався до кінця свого

життя.

1806 року Йоганн одружився з Крістіаною Вульпіус. До того часу вони

вже мали кількох дітей.

6 березня 1832 Ґете застудився під час заміської прогулянки в екіпажі, а

22 березня поет помер у Веймарі. 26 березня труну з тілом Ґете помістили в

герцогську усипальницю поруч з прахом Шиллера.

Кавецький Ростислав Євгенович

(1899 – 1978 р.р.)

Кожна велика та творча людина

завжди залишає учням у спадщину свій

талант, знання, задуми, добро. Саме

такою особистістю був Ростислав

Євгенович Кавецький. Він народився 1

грудня 1899 р. у м. Самарі і, за

прикладом свого батька Євгена

Леопольдовича, лікаря за фахом, після

закінчення гімназії став студентом

медичного факультету Самарського

університету, де ректором на той час був

саме професор Є.Л. Кавецький.

У 1925 р. Ростислав Євгенович вступає до аспірантури 2-го

Московського державного університету на кафедру патологічної фізіології,

яку очолював один з видатних вітчизняних патофізіологів О.О. Богомолець.

Ростислав Євгенович завжди пишався своєю причетністю до наукової школи

О.О. Богомольця. Тому не дивно, що свої перші наукові праці Р. Кавецький

присвятив батькові, доктору Є.Л. Кавецькому, та О.О. Богомольцю. У свою

чергу, і на книжковій полиці молодого вченого з'являються праці з дарчими

надписами О.О. Богомольця.

Наукові інтереси молодого вченого все більше концентруються на

одній з найважливіших проблем медицини — вивченні сутності та причин

виникнення пухлинного процесу, механізмів бластомогенезу, ролі організму,

зокрема, його захисних реакцій, в трансформації клітини. Саме такі

дослідження стали засадою для розробки методів адекватного лікування та

визначення шляхів попередження виникнення пухлин. Вирішенню цих

проблем вчений присвятив все своє життя.

У 1933 р. Р.Є. Кавецький отримав вчену ступінь кандидата, у 1937 р. —

доктора медичних наук, а через два роки — звання професора. Важливим та,

в значній мірі, підсумковим етапом передвоєнного періоду наукової

діяльності Р.Є. Кавецького стала монографія «Роль активної мезенхіми в

диспозиції організму до злоякісних новоутворень», в якій численні факти

підтверджували концепцію академіка О.О. Богомольця, відповідно до якої

виникнення і розвиток злоякісних новоутворень можливі лише на фоні

пригнічення захисних реакцій системи сполучної тканини організму.

Р.Є. Кавецький, на основі розробок О.О. Богомольця, вперше

запропонував для лікування онкологічних хворих антиретикулярну

цитотоксичну сироватку (АЦС). Були отримані позитивні результати, але

початок Великої Вітчизняної війни перервав цю роботу. Проте АЦС знайшла

широке застосування у військових шпиталях, де її запровадження сприяло

швидкому видужанню багатьох

хворих.

У післявоєнний час Р.Є.

Кавецький разом із своїми учнями

всебічно вивчав роль нервової

системи в пухлинному процесі, її

взаємодію з іншими системами

організму. Підсумком цих досліджень Цитотиксична сироватка

була перша у вітчизняній та світовій літературі монографія «Опухолевый

процесс и нервная система» (1958), перекладена на англійську мову і видана

у США.

В інституті під керівництвом Р.Є. Кавецького була сформована

українська школа онкологів-експериментаторів. Ключовим напрямком

досліджень стає вивчення механізмів взаємодії організму та пухлини, оцінка

імунних, метаболічних та гормональних особливостей, а також роль нервової

системи при цій взаємодії, пріоритет в розробці якої по праву належить Р.Є.

Кавецькому.

Підсумком цих досліджень стала видана у 1962 р. фундаментальна

монографія Р.Є. Кавецького «Опухоль и организм», що отримала міжнародне

визнання. У 1964 р. за цю книгу автору була присуджена премія імені О.О.

Богомольця.

Фундаментальними були дослідження, спрямовані на оцінку ролі

ендокринної системи у розвитку новоутворень, в результаті чого було

встановлено, що характер і ступінь гормонального дисбалансу в організмі в

значній мірі зумовлюють біологічні особливості пухлин. Отримані дані стали

теоретичним підґрунтям для розробки засобів спрямованої дії на

нейроендокринну систему з метою профілактики виникнення новоутворень

та протипухлинної терапії. Результати цих досліджень були узагальнені Р.Є.

Кавецьким у монографії «Взаимодействие организма и опухоли» (1977 р.).

У наш час проблема взаємодії пухлини та організму була підтверджена,

переосмислена і отримала подальший розвиток. Погляд на пухлину як на

місцевий процес змінився уявленням про хворобу всього організму, що

знайшло відображення і у підході до лікування онкологічних хворих. У

цьому велика заслуга Р.Є. Кавецького та його школи. Це ще один доказ

правильності наукового передбачення вченого, який іде від ідеї до

експерименту, а потім — до практики.

Р.Є. Кавецький був генератором нових ідей, відчуваючи перспективні

напрямки у сучасній науці.

У кінці 70-х років в інституті за ініціативою Р.Є. Кавецького почалось

вивчення методів сорбційного очищення крові. За його активною участю

були створені зразки принципово нових гемосорбентів, які мали унікальні

властивості вилучати із крові токсичні продукти різної молекулярної маси,

що знайшло широке застосування в клінічній практиці. Р.Є. Кавецький був

ініціатором проведення досліджень неспецифічних захисно-регуляторних

механізмів при канцерогенезі. Були отримані докази участі факторів системи

гемостазу у формуванні протипухлинної резистентності організму на таких

етапах, як малігнізація тканин, приживлення циркулюючих пухлинних

клітин, формування та ріст новоутворень.

Р.Є. Кавецький помер 12 жовтня 1978 р.

У 1979 р. інституту проблем онкології АН УРСР було присвоєно ім'я

Р.Є. Кавецького.

Першого грудня 1979 р., у день, коли Р.Є. Кавецькому мало б

виповнитися 80 років, було відкрито меморіальний музей й встановлено

меморіальну дошку на знак вшанування пам'яті вченого.

Ростислав Євгенович Кавецький залишив

велику творчу спадщину. Йому належить більше

600 наукових праць, серед яких 17 монографій, що

відносяться до різних розділів теоретичної та

експериментальної онкології. Для них характерні

оригінальність та глибина висунутих ідей,

масштабність, смілива практична спрямованість,

тобто тісний зв'язок результатів фундаментальних

досліджень з потребами клінічної онкології.

Меморіальна дошка

Пам'ять про цю талановиту людину і сьогодні освітлює науковий шлях

інституту експериментальної патології, онкології і радіобіології НАН

України, де завжди відчувається присутність Вчителя у вчинках і справах, де

завжди пам'ятають і пишаються причетністю до школи академіка Ростислава

Євгеновича Кавецького.

Карл Ліней

(1707- 1778р.р.)

Карл Лінней - найвідоміший

шведський вчений-натураліст, що

здобув світову популярність завдяки

створенню класифікації живих

організмів.

Карл Лінней був сином

звичайного священика, в школі вчився

погано, йому подобалися тільки

ботаніка і математика, особливі

труднощі викликали латинь і

богослів'я. Карл був найстаршою

дитиною в родині, з дитинства хлопчику прищепили любов до всього

живого. Враховуючи складність у вивченні богослов'я і стародавніх мов,

необхідних майбутньому священику, батьки хотіли забрати Карла зі школи,

але місцевий лікар і шкільний викладач Ліннея, умовив їх не робити цього, а

відправити хлопчика вчитися на лікаря. Треба відзначити, що в той час

священику було простіше влаштуватися в житті, на відміну від лікарів, яким

доводилося бідувати. Всупереч бажанню батьків, які бачили сина

священиком, Лінней хотів стати лікарем.

У 1727 році Карл Лінней вступив до Лундського університету, звідки

пізніше перевівся до старішого і з більшими можливостями для вивчення

медицини - Уппсальського університету.

У 1731 році Лінней захистив дисертацію і став асистентом професора

університету, а в 1732 році у віці 25 років з благословення керівництва

Уппсальского університета, Карл Лінней відправився в наукову подорож по

Лапландії (північної Скандинавії) для вивчення її природи. Після повернення

з цієї подорожі восени того ж року Лінней публікує результати своїх

досліджень у книзі «Коротка флора Лапландії», в якій він вперше розділив

всі рослини за статевою ознакою на підставі будови тичинок і маточок на 24

класи.

У той час у Швеції лікарям не видавали дипломів, тому Лінней

перебрався до Голландії, де незабаром отримав диплом доктора медицини в

Хардервейкському університеті.

У 1735 році побачила світ головна праця Карла Ліннея - «Система

природи», де вперше були класифіковані три роздільних царства - рослинний

світ, тваринний світ і світ мінералів.

Карл Лінней створив класифікацію живих організмів на основі власних

спостережень і досліджень своїх попередників - Аристотеля (384-322 рр. до

н.е.), який розділив всі живі організми на 2 царства - тварини і рослини, і

охарактеризував 495 видів тварин, Блаженного Августина ( 354-430), який

класифікував весь живий світ щодо людини - корисні для людини, шкідливі

для людини і зайві. Значно пізніше одну з найбільш відомих класифікацій

рослин зробив італійський ботанік Андреа Чезальпіно (1519 - 1603), якого

називали «Аристотелем XIV століття», і який запропонував при класифікації

брати ознаки, важливі для рослини, а не для людини.

Карл Лінней назвав і класифікував всі відомі на той час види, про які

була зібрана хоч якась інформація. Запропонована Ліннеєм класифікація

живих організмів виглядала так: вид (кіт домашній) - рід (кіт) - родина

(котячі) - ряд (хижаки) - клас (ссавці) - тип (хребетні) - царство (тварини).

Примітно, що людину Лінней відніс до

ряду приматів і назвав «людина

розумна» («Homo sapiens»),

грунтуючись на схожості будови тіл, а

питання про походження видів у

Ліннея не виникало, тому що він

вважав, що видів існує стільки, скільки

Класифікація тварин створив їх Бог.

Ще за життя Карл Лінней став дуже популярним, що призвело до

утворення так званих «ліннеевскіх товариств» - об'єднань натуралістів, які

здійснювали свою діяльність на основі вчення Ліннея, що сприяло більш

швидкому розвитку біології, як науки.

Клавдій Гален

(130 – 200 р.р.)

Клавдій Гален (129-201, за іншими

даними 130-200, 131-201) – філософ,

природодослідник, класик античної

медицини, найвидатніший лікар-учений

імператорського Риму, грек за

національністю, енциклопедист, праці

якого користувалися безприкладними в

історії медицини авторитетом у всіх

наступних поколінь лікарів протягом 13

століть, аж до епохи Відродження.

Гален народився в м. Пергамі (Мала

Азія), був сином відомого архітектора Нікона, людини високоосвіченої не

лише в своїй галузі. Гален готувався до діяльності філософа, але по

випадковій причині (неправильно тлумачений один його сон) він став

медиком, хоча все життя зберігав інтерес до філософії. У себе на батьківщині

в Прегамі дістав гарну філософську освіту. Він вивчав грецьку і римську

філософію, парці чотирьох найважливіших шкіл того часу: стоїчної,

платонівської, перипатетичної та епікурейської. Його керівниками були

філософи Евдем і Олександр Дамаскін. Ні одна з шкіл не дістала у нього

переваги. Може власне тому, що вчителями молодого Галена були

представники різних філософських шкіл, він не став послідовником ні одної з

них. І все ж таки вченню перипатетиків він віддавав перевагу і називав

Аристотеля своїм великим вчителем. Лише вивчивши філософію Гален у 17

років почав вивчати медицину. Багато подорожує і продовжує навчання в

Смірні, Коринфі, Александрії –центрі медичної науки того часу.

Гален розглядав медицину не як звичайне ремесло. Справжній лікар,

вважав він, повинен бути освіченою людиною, філософом. Щоб опанувати

медицину, потрібно довго і наполегливо вчитися. Учнів медичної школи

методиста Фессала в Римі, які навчались основ медицини за 6 місяців, він

називав “фассалівськими віслюками”. Гален зневажливо ставився до своїх

колег, називав їх неуками, шахраями. “Між робійниками і римськими

лікарями не існує іншої різниці, як тільки та, що перші в горах, а другі в Римі

роблять свої ганебні вчинки”, - писав він про них. Взагалі, скромність не була

йому властива. У свої працях він багато говорить про свої блискучі діагнози і

безпомилковість. “Занімаючись медициною до старості, я до цього дня не

мав приводу червоніти за призначене мною лікування і діагноз – що, як

бачив, бувало з найславнозвіснішими лікарями”.

Гален багато займався дослідженнями, чим значно розширив і

поглибив пізнання в області анатомії і фізіології. Анатомічні знання того

часу дістались в більшості під час розтину тварин при жертвоприношеннях,

так як внаслідок пересудів народних мас і релігіозних заборон не

дозволялось проводити розтини трупів людей. До часу перебування Галена в

Александрії і там не було дозволено розтини трупів навіть страчених

злочинців. В Римі Гален вивчав анатомію людини на поранених гладіаторах,

на тілах мертвих новонароджених, викинутих на вулицю, на страчених

злочинцях і на трупах під час війни. Частину своїх анатомічних знань Гален

набрав, розтинаючи трупи тварин, особливо мавп.

Гален був не лише сміливим експериментатором, а й сміливим

досвідченим хірургом. Яскраво свідчить про це його опис виконаної ним

операції розтину середостіння. “Молода людина дістала удар під час

гімнастичних вправ у грудину. Біль спочатку був незначним і лікування

проводилось не адекватно. Через чотири місяці на місці удару розвинувся

абсцес. Практикувались розрізи, поліпшення наставало швидко, але тривало

не довго: новий абсцес утворювався ще до повного закриття рани. На

консиліумі одноголосно було вирішено, що в процес втягнуто грудину, але

ніхто не насмілився зважитися витнути уражену кістку, оскільки зліва було

помітно пульсацію серця: всі боялися перфорації грудної клітки. Що ж до

мене, то я сказав, що готовий виконати цю резекцію, хоч, безперечно, є

велика небезпека перфорації, що зазначили всі лікарі, адже не можна точно

сказати, наскільки процес поширився по внутрішній поверхні кістки. Я,

проте, утримався дати запевнення щодо можливості повного одужання. Коли

я детально оглянув місце ураження, мені здалося, що процес у кістці не

поширюється за межі, які модна визначити із зовні, і я остаточно вирішив, що

необхідне хірургічне втручання, оскільки в захворювання не втягнуті позаду

грудини вени і артерії. Коли я витнув уражену кістку в частині, де

безпосередньо бере початок верхівка перикарда, переді мною було оголене

серце, оболонки його – некротизовані, і тому я був песимістом щодо долі

оперованого юнака. Однак у короткий час настало повне одужання. Цього не

було б, якби не знайшлася людина, що зважилася на резекцію кістки”.

Висловлюючи цілком виправдане гордовите самозадоволення успіхом

виняткової для тих часів операції, Гален закінчує свій опис справедливим

зауваженням: “Отже, нічого такого не можна було б зробити, не знаючи

досконало анатомії.”

Вивченням анатомії займались і раніше (Гіппократ і Еразистрат), але

вони давали в своїх працях тільки теоретичні заключення, а Гален перейшов

до спостережень над живими тваринами. Бажання глибше розібратися в

життєдіяльності людського тіла привела Галена до методу порівняльної

анатомії, що дало результати: була можливість в експерименті на тваринах

дістати потрібну відповідь. Те, що він спостерігав на тваринах і переносив на

людину стало джерелом багатьох помилок Галена.

В ряді випадків він приписував людині те, що бачив у мавп або свиней.

Праці Галена свідчать про те, що він користувався людським скелетом, який

зібрав з кісток різних людей: власне він вказував на те, що в Римі на відміну

від Александрії остеологію вивчати тяжко, тому що неможливо мати скелет.

І все ж таки Гален вніс свій вклад в розвиток анатомії. Він описав

багато кісток, перший описав окістя, м’язи спини, участь в акті дихання

шийних, міжреберних м’язів і діафрагми, описав голосовий апарат.

На підставі своїх експериментів на тваринах він зміг з’ясувати, що

стінки кишок, артерій, матки та інших органів на однорідні, а складаються з

кількох шарів, що в м’язах є сполучнотканні волокна і гілки нервів, а не одна

м’язова речовина.

Гален розрізняв три групи нервів. В першу він виділив нерви, які

відходять від органів чуття і мають відношення до сприйняття відчуття. В

другу – ті, які йдуть до м’язів і беруть участь в рухах, а в третю він включив

ті нерви, які йдуть до внутрішніх органів. По сучасній термінології третя

група – вегетативна нервова система.

Ковалевський Олександр Онуфрійович

(1840 – 1901 р.р.).

Основні наукові здобутки

вченого О. О. Ковалевського

стосуються широкого кола

біологічних проблем. Ученого

цікавили порівняльна анатомія та

ембріологія, фізіологія та гістологія

безхребетних і хребетних тварин.

Своїми відкриттями він сприяв

розкриттю процесу еволюції

органічного світу. Разом з І. І.

Мечниковим він заснував новий

напрям у зоологічній науці —

порівняльну, або еволюційну, ембріологію. Праці О. О. Ковалевського

започаткували експериментальну та еволюційну гістологію. Його наукові

дослідження привернули увагу біологів усього світу, бо підтверджували

думку про те, що весь тваринний світ, починаючи з найпростіших тварин і

закінчуючи високоорганізованими, має єдину історію розвитку.

Рід Ковалевських походить з корінних жителів нинішньої Білорусії. За

родинними переказами, один із предків Олександра Онуфрійовича — дід

Йосип під час нашестя Наполеона в рядах ополченців допомагав виганяти

ворога з Вітебська. Людина честі і великої сердечної доброти, він, без

сумніву, справив великий вплив на формування сімейних традицій і

життєвих принципів свого сина Онуфрія, а згодом і онуків — майбутніх

учених — Олександра і Володимира. Доречно додати, що молодший брат —

Володимир Ковалевський — засновник еволюційної палеонтології, зробив

непересічний внесок у розробку основ сучасної палеонтології. Нам його ім'я

відоме ще й тому, що він був чоловіком видатного вченого-математика Софії

Василівни Ковалевської.

Оцінюючи сьогодні погляди і коло інтересів усіх цих геніальних

учених, ми весь час відчуваємо, що знайдені ними відповіді на чимало

питань науки не втратили актуальності й досі. Сузір'я Ковалевських —

яскравий і рідкісний приклад поєднання освіченості, допитливості

дослідників, енергійних організаторів і активних ревнителів освіти.

Олександр Онуфрійович Ковалевський народився 19 листопада 1840 р.

в сім'ї відставного колезького реєстратора і поміщика в с. Шустянка

Дінабурзького повіту Вітебської губернії.

У 1856 р. він вступив у Петербурзі до Корпусу інженерів шляхів

сполучення, однак уже тоді цікавився природничими науками, якими на

початку 60-х років XIX ст. почали захоплюватися його передові

співвітчизники. Вони вважали, що прогрес природознавства здатний вивести

відсталу країну з убогості і неуцтва, сприятиме освіті народу і разом з цим

підготує його до боротьби із самодержавством.

Такі благородні поривання "шістдесятників" захопили молодого

Ковалевського, спонукали його залишити Корпус інженерів і поступити в

1859 р. вільним слухачем на природниче відділення фізико-математичного

факультету Петербурзького університету. Проте викладання природничих

дисциплін не задовольняло допитливого юнака і він вирішив "побачити світ".

На початку 1860 р. їде до Німеччини, де впродовж двох років слухає лекції

знаменитих професорів Гейдельберзького і Тюбінгенського університетів.

Цікава деталь: дві перші наукові праці молодого Ковалевського присвячені

хімії. Невдовзі під впливом професора зоології Г. Бронна він назавжди

обирає зоологію.

Наукова кар'єра молодого вченого була блискучою. О. О. Ковалевський

сміливо взявся за розробку таких проблем, розв'язання яких, як здавалося,

було не під силу тогочасній біологічній науці. Твердо переконаний у єдності

походження всіх видів тваринного світу, Олександр Онуфрійович прагне

довести, що організм безхребетних тварин формується з таких же зародкових

листків, як і у хребетних. Учений розумів, що йому доведеться здійснити

велику кількість дослідів і спостережень.

У цьому йому мала допомогти морська фауна, серед величезного розмаїття

якої зустрічалися види з вельми цікавими явищами ембріонального розвитку.

Будова ланцетника

Особливо зацікавив молодого дослідника ланцетник — рибоподібна

істота завдовжки 5—6 см, що зустрічається тільки у певних ділянках

Середземного і Чорного морів. Саме в ембріології цього примітивного і

давнього хребетного О. О. Ковалевський розраховував знайти загальні риси

розвитку всіх тварин. Тому перша ембріологічна праця О. О. Ковалевського

присвячувалася розвитку ланцетника, якого сам учений називав

"дивовижною рибкою".

Передбачення молодого

дослідника блискуче підтвердилися —

найбільш ранні стадії розвитку

ланцетника виявилися надзвичайно

подібними до відповідних етапів

формування багатьох безхребетних.

Отже, розвиток усіх тварин здійснюється "за єдиним планом"! Ці зіставлення

накреслили майбутні основи порівняльної ембріології. В магістерській

дисертації О. О. Ковалевського "Історія розвитку ланцетника" були

встановлені факти виняткового значення.

Послужний список О. О. Ковалевського свідчить, що в перші десять

років наукової діяльності він особливо нестримно рвався за кордон для

вивчення морської фауни, прагнучи якомога повніше використати свої

можливості, свою наукову освіту та ерудицію. Службове становище його

зовсім не цікавило: захоплений наукою, він залишається скромним

стипендіатом, але вперто рветься на Середземне море.

20 грудня 1867 р. О. О. Ковалевського обирають професором

Казанського університету. Згодом, у 1868 p., разом із сім'єю він переїздить з

Петербурга до Казані. І тут одразу поринає в університетське життя: читає

лекції, проводить практичні заняття, із запалом оснащує лабораторію,

знайомиться з місцевим начальством, професорами.

О. О. Ковалевський активно включився у громадську діяльність. Він

працює в різних університетських комісіях, виступає з публічними лекціями,

які мали на меті допомогти бідним студентам, популяризує

природничонаукові знання, турбується про розширення наукового світогляду

вчителів середніх шкіл.

Не минуло й півроку після початку роботи Ковалевського в Казані, як

він подав заяву до Київського університету. Фізико-математичний факультет

цього закладу охоче і без зволікання почав клопотати про переведення О. О.

Ковалевського на кафедру зоології, яка була вільною ще з 1862 р. 5 лютого

1869 р. Олександра Онуфрійовича було обрано професором Київського

університету, де він і працював чотири роки. Відтоді діяльність О. О.

Ковалевського була тісно пов'язана з Україною — особливо з Києвом і

Одесою.

З перших днів перебування в Київському університеті О. О.

Ковалевський вирішує переробити застарілі програми із зоології, які були

складені ще у світлі ідеалістичних теорій Ж. Кювьє, К. Ліннея, Л. Станіуса. В

основу нових програм Олександр Онуфрійович поклав найновіші досягнення

XIX ст., клітинну теорію Т. Шванна та еволюційну теорію Ч. Дарвіна.

Олександр Онуфрійович відновив читання курсів загальної зоології та

зоології безхребетних в університеті; він знову керує науково-дослідною

роботою молодих зоологів, редагує переклад книги Ч. Дарвіна "О выражении

опущений у человека и животных", що була видана його братом

Володимиром у 1872 р. в Петербурзі. Олександр Онуфрійович склав також

програму лекцій по зоології для студентів.

Київський період життя і діяльності вченого був нелегким, але дуже

важливим і залишив глибокий слід у зоологічній науці. Праці, що стосуються

ембріонального розвитку червів, членистоногих, кишковопорожнинних і

плечоногих, створили О. О. Ковалевському як зоологу світове ім'я і висунули

його в ряд видатних учених-біологів.

Сьогодні ім'я Олександра Онуфрійовича Ковалевського надійно

записане у золотому реєстрі світової науки. Віддаючи шану нашому

співвітчизнику за його невтомну працю заради піднесення зоологічної та

біологічної науки, яку він разом з іншими видатними вченими прагнув

вивести зі стану убогої провінціалки, ми повинні відзначити подвижництво

О. О. Ковалевського. Обставини, в яких розвивалася вітчизняна наука,

вимагали такого подвижництва. О. О. Ковалевський боровся за розв'язання

найскладніших біологічних проблем. Він хотів, щоб зоологічна наука була

повноцінною, і не шкодував для цього сил.

Корчак-Чепурківський Овксентій Васильович

(1857 – 1947 р.р. )

Корчак-Чепурківський Овксентій

Васильович – лікар-гігієніст,

епідеміолог. Батько Ю. Корчака-

Чепурківського. Доктор медицини

(1898), професор (1918), академік

(1921). Навчався в Університеті св.

Володимира у Києві (від 1877),

звідки відрахований за участь у

студентських заворушеннях.

Закінчив Харківський університет

(1883). Працював земським

санітарним лікарем у Полтаві і

Херсонській губернії 1891–1897

очолював санітарне бюро Бессарабської губернії земства в Кишиневі, де

запровадив медичну звітність. Згодом – завідуючий санітарного відділу

Київської міської управи, 1907 звільнений з посади через

«неблагонадійність». Очолював санітарний департамент Міністерства

народного здоров’я й опікування Української Держави (1918). Брав участь у

видавництві першого на Наддніпрянщині українського науково-медичного

часопису «Українські медичні вісті», у діяльності медичної секції ВУАН.

Досліджував стан здоров’я і демографічні характеристики населення

України та Росії, основи організації санітарної справи, проблеми

використання статистичних методів під час вивчення стану здоров’я

населення, різні аспекти медичного обслуговування населення, зокрема

фінансування і забезпечення лікарськими препаратами. Вивчав також

епідеміологію дифтерії, сформулював закон періодичності її епідемій,

положення про антагонізм між епідеміями дифтерії та індивідуальних

дитячих інфекцій. Автор праць з історії земської медицини, санітарної

статистики. Склав таблицю смертності й тривалості життя населення

України, розробив «Номенклатуру хвороб: Латинсько-українські назви

хвороб та російський покажчик до них».

Костюк Платон Григорович

(1924 – 2010 р.р. )

Народився 20 серпня 1924 року

у Києві. У 1946 році закінчив

Київський університет імені Т.Г.

Шевченка за фахом біолог-фізіолог; у

1949 році – Київський медичний

інститут за фахом лікар; кандидатська

дисертація "Адаптація нерва до

електричного струму, що постійно

наростає"; докторська дисертація

"Центральні процеси в найпростішій

рефлекторній дузі" (1956).

У 1941-1942 роках – студент лікувального факультету

Сталінградського медичного інститут; у 1941-1943 роках – студент

біологічного факультету Об'єднаного Українського університету міста

Кизил-Орда; у 1943-1945 роках – курсант Харківського військово-медичного

училища; у 1945 році – фельдшер окремого резервного батальйону

медичного складу. У 1945-1946 роках – студент біологічно-грунтознавчого

факультету Київського університету імені Т.Г. Шевченка; у 1946-1949 роках

– студент лікувального факультету Київського медичного інституту. У 1946-

1958 роках – молодший науковий працівник, старший науковий працівник,

завідуючий відділу загальної фізіології Інституту фізіології Київського

університету імені Т.Г. Шевченка. У 1946-1971 роках – асистент, старший

викладач, професор катедри фізіології тварин та людини біологічного

факультету Київського університету імені Т.Г. Шевченка. У 1958-1960 роках

– завідуючий лабораторією загальної фізіології нервової системи, з 1960 року

– завідуючий відділу загальної фізіології нервової системи, з 1966 року –

директор Інституту фізіології АНУ.

Напрям наукових досліджень П.Г. Костюка – нейрофізіологія,

молекулярна біологія та клітинна біофізика. Він створив школу дослідників у

галузях нейрофізіології, клітинної та молекулярної фізіології, біофізики.

Вперше в світовій науці розробив методику внутріклітинного діалізу соми

нервової клітини та застосував її для дослідження мембранних і

молекулярних механізмів цієї клітини. Вперше в СРСР застосував

мікроелектродну техніку для дослідження структурно-функціональної

організації нервових центрів, біофізичних та молекулярних механізмів

збудження та гальмування в нервових клітинах. Зробив вагомий внесок у

розкриття гомеостазу іонів кальцію в нервових клітинах та його порушень

при деяких специфічних формах мозкової патології: гіпоксії, цукровому

діабеті, фенілкетонурії.

Голова Національного комітету з програми ЮНЕСКО "Людина і

біосфера"; член Національної комісії України у справах ЮНЕСКО (з

11.1995); член Комітету з Державних премій України в галузі науки і техніки

(з 03.1997); голова ради Державного фонду фундаментальних досліджень (з

01.2004); голова Наукової ради при Президії АМНУ з теоретичної і

профілактичної медицини; член Національнї ради зі сталого розвитку

України (з 05.2003). Член президії Вищої атестаційної комісії України

(07.2002-12.2005).

Указом Президента України Віктора Ющенко № 409/2007 від 16 травня

2007 року за винятковий особистий внесок у зміцнення наукового потенціалу

України, визначні досягнення в галузі нейрофізіології, що стали надбанням

світової науки, багаторічну плідну наукову та громадсько-політичну

діяльність раднику Президії Національної академії наук України, директору

Інституту фізіології імені О.О. Богомольця НАН України, доктору

біологічних наук, академіку НАН України Платону Григоровичу Костюку

присвоєно звання Герой України з врученням ордена Держави.

Автор понад 600 наукових статей, 12 книг: "Двухнейронная рефлекторная

дуга" (1959); "Микроэлектродная техника" (1960); "Структура и функция

нисходящих систем спинного мозга" (1973); "Кальций и клеточная

возбудимость" (1986); "Calcіum іons іn nerve cell functіon" (1992); "Calcіum

sіgnallіng іn the nervous system" (1995), "Plastіcіty іn nerve cell functіon" (1998)

тощо. Співавтор 7 винаходів, що стосуються розробок приладів для

електрофізіологічних досліджень. Співавтор відкриття: "Явище вибіркової

саморегуляції кальцієвої провідності у сомі нервових клітин" (1986, №276).

Підготував 20 докторів і 73 кандидати наук.

Помер 10 травня 2010 року. Похований у Києві на Байковому

кладовищі (дільниця № 33).

4 червня 2014 року у Києві на фасаді будівлі Інституту фізіології імені

О.О. Богомольця, де у 1958-2010 роках працював Герой (вулиця Академіка

Богомольця, 4), йому відкрито меморіальну дошку.

Меморіальна дошка

Луї Пастер

(1822 – 1895 р.р.)

Луї Пастер народився 27 грудня

1822 року. Він був сином відставного

французького солдата, власника

невеликого шкіряного заводу в містечку

Доль. Луї виріс у великій дружній

родині. Батько Пастера, який не

отримав ніякої освіти, майже

неграмотний, мріяв бачити сина

освіченою людиною і намагався

розвинути в ньому прагнення до знань.

Син тішив його своїми успіхами в

навчанні і незвичайною старанністю.

Він багато читав, любив малювати, але,

мабуть, нічим особливо не виділявся з-поміж своїх однолітків. І тільки

виняткова точність, спостережливість і здатність працювати з величезним

захопленням дозволяли передбачити в ньому майбутнього вченого.

Незважаючи на слабке здоров'я і нестачу коштів, Пастер з успіхом

завершив навчання спочатку в коледжі в Арбуа, а потім у Безансоні.

Закінчивши тут курс зі ступенем бакалавра, він поступив в 1843 році в Вищу

нормальну школу, яка готує вчителів для середньої школи. Луї особливо

захопився хімією і фізикою. У школі він слухав лекції Балара. А знаменитого

хіміка Дюма ходив слухати в Сорбонну. Робота в лабораторії захопила

Пастера. У своєму захопленні дослідами він часто забував про відпочинок.

Закінчивши школу в 1847 році, Пастер здав іспити на звання доцента

фізичних наук. А через рік захистив докторську дисертацію. Тоді Пастеру ще

не було й двадцяти шести років, але він вже придбав популярність своїми

дослідженнями в області будови кристалів. Молодий вчений дав відповідь на

питання, які до нього залишалися невирішеними, незважаючи на зусилля

багатьох видатних вчених. Він відкрив причину неоднакового впливу

променя поляризованого світла на кристали органічних речовин. Це видатне

відкриття привело в подальшому до виникнення стереохімії - науки про

просторове розташування атомів в молекулах.

У 1854 році його призначають деканом факультету природничих наук в

Ліллі. З властивою йому гострою спостережливістю Пастер зауважив, що

асиметричні кристали зустрічаються в речовинах, що утворюються при

бродінні. Він зацікавився явищами бродіння, став вивчати їх, і ці заняття

привели його до незвичайних відкриттів. Так Пастер - хімік і фізик - вперше

доторкнувся до захоплюючої області біології.

Явища бродіння зацікавили Пастера не випадково. Він ніколи не був

кабінетним вченим, відгороджуючись

від вимог життя. Пастер добре розумів,

яку величезну роль в економічному

житті Франції відігравало виноробство,

а воно цілком ґрунтується на явищах

бродіння виноградного соку.

У маленькій скромній лабораторії

в Ліллі в 1857 році Пастер зробив

чудове відкриття. Він довів, що бродіння – Дріжджові гриби

не хімічний процес, як прийнято було тоді думати, а біологічне явище.

Виявилося, що всяке бродіння (спиртове, уксуснокислое та ін) є результат

життєдіяльності особливих мікроскопічних організмів - дріжджових грибків.

У цей же час Пастер зробив ще одне важливе відкриття. Він знайшов,

що існують організми, які можуть жити без

кисню.Для них кисень не тільки не потрібен, але і

шкідливий. Такі організми називаються

анаеробними. Представники їх - мікроби, що

викликають масляно-кисле бродіння. Розмноження

таких мікробів викликає згірклості вина і пива. Мікроби

Дослідження Пастера дозволили встановити, що епідемія була

викликана двома різними хворобами. Перша, найбільш небезпечна з них,

пебріна, характеризується наявністю в організмі комах на всіх стадіях їх

розвитку особливих тілець, що є збудниками захворювання. Ці тільця можуть

потрапити з материнського організму в яйця, і таким чином хвороба

передається нащадкам. Пастер розробив дуже ефективний спосіб боротьби з

цим захворюванням, що полягає у відборі для розведення потомства

метеликів, не уражених збудником. Друга хвороба - фляшерія була

переможена значно легше. Завдяки роботам вченого було врятовано

шовківництво на півдні Франції і в Італії.

Пастер вивчав також хвороби пива і встановив, що псування пива

також відбувається внаслідок попадання мікроорганізмів, знищити які можна

нагріванням до температури 50-55 градусів.

Внаслідок багаторічної наполегливої роботи з мікроскопом при

вивченні хвороб шовковичного хробака, Пастер був вражений в 1869 році

апоплексичним ударом і паралічем половини тіла. Наслідки цієї хвороби у

нього залишилися на все життя.

Почавши з розгадки «хвороб» вина й пива, геніальний учений все своє

подальше життя присвятив вивченню мікроорганізмів і пошуків засобів

боротьби зі збудниками небезпечних заразних хвороб тварин і людини.

Всі існуючі досягнення в боротьбі із заразними хворобами людини,

тварин і рослин були б неможливі, якби Пастер не довів, що ці хвороби

викликаються мікроорганізмами. Але, щоб довести це, треба було спочатку

спростувати гіпотезу самозародження, яка панувала в науці до робіт Пастера.

Пастер зробив це блискуче. У своєму науковому спорі з відомим францу-

зьким ученим Пуше Пастер численними дослідами незаперечно довів, що всі

мікроорганізми можуть виникати тільки шляхом розмноження. Там, де

мікроскопічні зародки вбито і проникнення їх із зовнішнього середовища

неможливо, немає і не може бути мікробів, немає ні бродіння, ні гниття.

У 1880 році Пастер виділив культуру збудника холери курей, яку

підтримували частими пересівами на м'ясному бульйоні. Випадок дозволив

зробити йому одне з найбільших відкриттів. Одного разу культура збудника

холери курей була залишена в термостаті протягом декількох тижнів без

пересіву на нові середовища. Ця культура втратила здатність навіть у

високих дозах вбивати курей, і Пастер припустив, що введення таких

ослаблених культур мікробів може створити несприйнятливість у тварин до

даного захворювання, подібно до того, як щеплення коров'ячої віспи оберігає

людину від захворювання віспою. Це припущення блискуче підтвердилося на

досвіді. Так було знайдено спосіб запобігання від заразних захворювань

введенням ослаблених збудників, який виявився застосовним до багатьох

інфекційних хвороб і зіграв величезну роль у боротьбі з ними.

Публічна перевірка ефективності вакцинації проти сибірської виразки,

проведена в 1881 році, блискуче підтвердила цінність методу,

запропонованого Пастером.

Збудник сибірської виразки Наслідки сибірської виразки

У 1882 році Пастер зі своїми співробітниками почав вивчення краснухи

свиней. Виділивши збудника, вчений отримав ослаблені культури цього

мікроба, з успіхом використані ним в якості вакцини.

Але, перш ніж метод щеплень отримав повне визнання, Пастеру

довелося витримати нелегку боротьбу. Щоб довести правильність свого

відкриття, Пастер вирішив провести масовий публічний досвід. Він ввів

кільком десяткам овець і корів мікроби сибірської виразки, смертельного для

цих тварин захворювання. Половині піддослідних тварин Пастер попередньо

ввів свою вакцину.На другий день всі невакциновані тварини загинули від

сибірської виразки, а всі вакциновані залишилися живі і не захворіли цією

хворобою. Цей досвід здійснювався на очах у численних свідків, був

тріумфом вченого. З тих пір щеплення, запропоновані Пастером, рятують

тисячі сільськогосподарських тварин від сибірської виразки.

Все далі і далі проникаючи в невивчений світ хвороботворних мікробів,

Пастер поставив перед собою важке завдання - знайти спосіб боротьби зі

сказом. Збудник цієї небезпечної хвороби в той час був невідомий. Тепер

відомо, що це дрібний мікроорганізм - вірус; його видно тільки при

величезних збільшеннях у

електронний мікроскоп.

Пастер розробив спосіб

щеплень проти сказу,

вживаючи для цього

особливим чином

висушений мозок заражених

сказом кроликів.

Багато дослідів на Вірус сказу

тваринах дали позитивні результати, але випробувати цей засіб на людях

вчений не наважувався. А що якщо воно надасть згубну дію на людину?

6 липня 1885 до Пастеру привели дитину, покусаного два дні тому

скаженою собакою. Після болісних коливань вчений вирішив застосувати для

порятунку постраждалого свій метод вакцинації. В результаті хлопчик, не

дивлячись на тяжкість укусів, залишився здоровим. Кілька місяців по тому

вакцина проти сказу була введена молодому пастухові, сильно покусаного

скаженим собакою. Незважаючи на те що вакцинацію почали тільки через

шість днів після укусів, і в цьому випадку захворювання не насталося.

Незабаром після опублікування перших повідомлень Пастера про

запобіжні щеплення проти сказу до нього почали стікатися з усіх країн люди,

постраждалі від укусів скажених тварин. Вже до 1 березня 1886 року в

Парижі було з успіхом вакциновано 350 чоловік.

У 1892 році урочисто святкувалося сімдесятирічна річниця народження

вченого, а 28 вересня 1895 Пастер помер у Марн-ла-кокет, біля Парижу.

Коли Пастер був уже всесвітньо відомим вченим, він сказав: «В житті

потрібно присвятити всі зусилля, щоб краще за все робити те, на що здатний

дозвольте повідомити вам секрет моєї удачі. Моя єдина сила - це моя

впертість ».

Мечников Ілля Ілліч

(1845 – 1916 р. р.).

Ілля Ілліч Мечников народився 3 (15)

травня 1845 у маєтку Панасівка в селі

Іванівка, нині Купянський район

Харківської області. Рід дворян Мечнкових

пов'язаний своїм походженням з

сімейством молдавських бояр, серед яких

виділяється відома в 17 столітті яскрава

особистість Н. Г. Спафарія.

Батько Мечникова - Ілля Іванович,

столичний офіцер епікурейського складу

характеру, був освіченою людиною. Мати,

Емілія Львівна, вроджена Невахович,

походила з купецького стану. Її батько,

єврей, прийнявши в зрілі роки лютеранство, переїхав до Петербургу,

відійшов від справ і зайнявся філософією і літературою. Він був вхожий в

літературні кола столиці, знайомий з Пушкіним і Криловим.

Дитинство Мечникова пройшло в маєтку батька Панасівці, де у нього

прокинулися любов до природи і інтерес до природних наук, який

формувався під впливом студента-медика, домашнього вчителя старшого

брата Лева.

У 1856 Мечников вступив відразу у 2-й клас харківської гімназії, яку

закінчив із золотою медаллю в 1862. Ще гімназистом Мечников відвідував

лекції з порівняльної анатомії і фізіології в Харківському університеті,

займався мікроскопіюванням, читав природно-наукову літературу, а також

модних в той час Л. Бюхнера, Я. Молешотта, Л. Фейербаха.

По закінченні гімназії Мечников відправився вчитися в Німеччину, але

збентежений холодним прийомом з боку російських студентів і квартирних

господарів, відразу ж повернувся в Росію і поступив на природне відділення

фізико-математичного факультету Харківського університету. З поїздки

Мечников привіз "Походження видів" Дарвіна - книгу, що вплинула великий

чином на формування його еволюційно-матеріалістичних поглядів.

Чотирирічний університетський курс Мечников пройшов за два роки.

До цього часу 19-літній кандидат наук під впливом Дарвіна визначив своєю

науковою метою пошуки проміжних форм між різними групами

безхребетних. У 1864 він поїхав за кордон і спочатку працював на о.

Ґельґоланд в Північному морі, де встановив нову групу черв'яків - гастротріх,

родинних нематодам і коловраткам.

Восени того ж року Мечников перебрався в Ґісенський університет, в

лабораторію Р. Лейкарта, перебування в якій стало можливим завдяки

державній стипендії, отриманій при сприянні Н. І. Пірогова. Тут Мечников

відкрив складний цикл розвитку (чергування поколінь) у паразитичних

нематод.

У 1865 Мечников переїхав для продовження досліджень в Неаполь, де

познайомився з А. О. Ковалевським. Знайомство, перерісши в багаторічну

дружбу, визначило напрям наукової діяльності Мечникова. Тут, на березі

Неаполітанської затоки, він і Ковалевський почали вивчати ембріональний

розвиток морських безхребетних. Ці дослідження, підлеглі головній ідеї -

доказу єдності походження всіх груп тваринних, поклали початок

еволюційної ембріології.

До часу повернення до Росії (1867) Мечников отримав важливі

результати. Вивчивши розвиток головоногих молюсків, він зробив

принципове узагальнення: в ембріональному розвитку безхребетних

формуються ті ж зародкові листки, що і у хребетних тварин. Це положення

лягло в основу магістерської дисертації, яку Мечников захистив в

Петербургськом університеті в 1867.

Вивчаючи війових черв'яків - планарій, Мечников вперше виявив

(1865) феномен внутрішньоклітинного травлення. Разом з Ковалевським

Мечников в 1867 отримав премію імені К. Бера, що присуджується

Академією наук за роботи з ембріології. Тоді ж він був вибраний доцентом

Новороссийського університету, а в 1868 став приват-доцентом

Петербургського університету і в цьому ж році захистив докторську

дисертацію.

Мечников - ординарний професор кафедри зоології і порівняльної

анатомії Новоросійського університету в Одесі. Це був складний період в

житті вченого. У 1873 від туберкульозу померла перша дружина Мечникова -

Л. В. Федорович.

Незважаючи на несприятливі обставини, ці роки не були безплідними

для Мечникова. Багаторічне вивчення розвитку губок, голкошкірих і медуз

привело до формування концепції походження багатоклітинних тварин. По

Мечникову, їх предком була не двоверстова порожниста гастрея Э. Геккеля

(1873), а архаїчний, уявляючу компактну масу кліток організм, названий

Мечниковим паренхимелою. Пізніше, в 1886 Мечников перейменував

паренхимелу в фагоцителу. Остання назва відображала і спосіб живлення

цього гіпотетичного організму.

У зв'язку з масовим розмноженням комах-шкідників в Одеській і

Київській губерніях, Мечников вперше в Росії застосував в 1879 біологічний

метод захисту рослин - зараження патогенним грибом хлібного жука (кузьки)

і бурякового довгоносика.

Восени 1882 Мечников разом з дружиною Ольгою Миколаївною

Белокопитовою (другий брак був у 1875), другом і помічником у всіх

справах, поїхав в Месіну, де зробив своє найбільш відоме відкриття.

Одного разу, коли Мечников спостерігав під мікроскопом за жвавими

клітками (амебоцитами) личинки морської зірки, йому прийшла в голову

думка, що ці клітки, захоплюючі і переварюючі органічні частки, не тільки

беруть участь в травленні, але і виконують в організмі захисну функцію. Це

припущення Мечников підтвердив простим і переконливим експериментом.

Ввівши в тіло прозорої

личинки шпичку троянди, він

через деякий час побачив, що

амебоцити скупчилися навколо

скабки. Клітки, які або

поглинали, або обволікали

чужорідні тіла ("шкідливих

діячів"), що попали в організм,

Боротьба організму з бактеріями Мечников назвав фагоцитами, а

саме явище - фагоцитозом. У наступному, 1883 року, Мечников зробив на

з'їзді дослідників і лікарів в Одесі доповідь "Про цілющі сили організму".

Подальші 25 років життя він присвятив розвитку фагоцитарної теорії

імунітету. Для цього він звернувся до вивчення запальних процесів,

інфекційних захворювань і їх збудників - патогенних мікроорганізмів. "До

цього зоолог - я відразу зробився патологом", писав Мечников. Працюючи

над фагоцитарною теорією, Мечников разом з тим в 1884 і 1885 виконав ряд

досліджень з порівняльної ембриології, що вважаються класичними.

У 1886 Мечников повернувся до Одеси, де очолив створену їм спільно

з Н. Ф. Гамалеєю першу в Росії і другу в світі бактеріологічну станцію, яка

повинна була займатися виготовленням вакцин і щеплення проти сказу,

боротьбою з сараною і т. д. До роботи Мечников залучив групу молодих

ентузіастів Д. К. Заболотного, Л. А. Тарасевича, Н. Ф. Гамалею, що стали

згодом відомими мікробіологами.

Однак через перешкоди, що чинилися йому офіційною владою,

Мечников відмовився від завідування станцією. У нього остаточно дозріло

рішення покинути Росію і шукати притулки за кордоном. У 1887 Мечников

виїхав до Німеччини, а восени 1888 по запрошенню Л. Пастера переїхав в

Париж і організував в його інституті лабораторію.

28-річне перебування у Пастерівському інституті було для Мечникова

перідом плідної праці і загального визнання. Він був вибраний членом

багатьох академій і наукових співтовариств, в т. ч. почесним членом

Петербургської АН (1902), а в 1908, спільно з П. Ерліхом, отримав

Нобелівську премію за роботи по імунітету.

Приділяючи головну увагу питанням патології, Мечников створив в

цей період цикл робіт, присвячених мікробіології і епідеміологія холери,

чуми, тифу, туберкульозу.

У 1891-1992 роках Мечников розробив те, що тісно примикає до

проблеми імунітету - вчення про запалення. Розглядаючи цей процес в

порівняно-еволюційному аспекті, він оцінив сам феномен запалення як

захисну реакцію організму, направлену на звільнення від чужорідних

речовин або осередку інфекції.

У останні роки наукової діяльності Мечников намагався з позицій

біолога і патолога створити "теорію ортобіозу, тобто правильного життя,

засновану на вивченні людської природи і на встановленні засобів до

виправлення її дисгармоній...". Вважаючи, що старість і смерть наступають у

людини передчасно, Мечников особливу роль відводив мікробам кишкової

флори, отруйливим організм своїми токсинами.

Мікроби кишкової флори

Режимом живлення, гігієнічними засобами старість, як вважав

Мечников, можна лікувати, як і всяку хворобу. Мечников вірив, що за

допомогою науки і культури чоловік спроможний подолати протиріччя

людської природи (в тому числі і між раннім статевим дозріванням і віком

вступу в брак), підготувати собі щасливе існування і, при природному

переході "інстинкту життя" в "інстинкт смерті", - безстрашний кінець. Ці

погляди викладені в книгах "Етюди про природу людини" і "Етюди

оптимізму" (1907р.).

Мечников створив російську школу мікробіологів і імунологів, серед

його учнів А. М. Безредка, Л. А. Тарасевич, Д. К. Заболотний, Я. Ю. Бардах і

ін. Крім наукових праць, він залишив величезну літературну спадщину -

науково-популярні і науково-філософські роботи, пригадування, статті,

перекази і ін.

Переживання, пов'язані з початком Першої світової війни, важко

вплинули на Мечникова, погіршили його слабе здоров'я. Хвороба серця, що

загострилася привела вченого до смерті. Великий вчений помер 2 (15) липня

1916р., у Парижі. Урна з прахом Мечникова, згідно з його волею,

зберігається в бібліотеці Пастерівського інституту.

Морріс Г'ю Фредерік Вілкінс

(1916-2004 р.р.)

— британський фізик, кристалограф і

молекулярний біолог новозеландського походження, найбільш відомий за

встановлення структури молекули ДНК в 1953 році.

Він, разом із Деймсом Ватсоном і Френсісом

Кріком, був нагороджений Нобелівською премією з

фізіології і медицини 1962 року «за свої відкриття в

галузі молекулярної структури нуклеїнових кислот та

їх значення для передачі інформації в живому

матеріалі». Крім того, він відомий своїми

дослідженнями в галузі фосфоресценції, радарних

хвиль, розділення ізотопів та дифракції

рентгенівських променів.

Вілкінс, перебуваючи в Берклі одружився з Рут,

студенткою відділу мистецтва. У них народився син. Молекула ДНК

Удруге одружився в 1959 році з Патрісією Ен Чідгей. Вони мали

чотирьох дітей: Сару, Джорджа, Емілі та Вільяма.

У роки перед Другою світовою був активним антивоєнним активістом і

членом комуністичної партії. Колись секретні документи британських служб

безпеки свідчать, що Вілкінс підозрювався у передачі ядерних секретів.

Документи, розсекречені у серпні 2010, свідчать, що за Вілкінсом велося

спостереження до 1953 року. "Після війни я думав, щоб я міг зробити, так як

я відчував огиду щодо скидання двох бомб на цивільні центри в Японії." -

Вілкінс на британській радіо програмі Encounter у 1999 році.

Навашин Сергій Гаврилович

(1857 – 1930 р.р.).

Народився Навашин 14 грудня 1857 в

селі Царевщіна Вольського повіту

Саратовської губернії в сім'ї лікаря. Батько

помер, коли Сергію було шість років, і

семеро дітей отримували освіту завдяки

старанням матері та її старшої сестри, що

відкрили в Саратові курси для підготовки

відстаючих школярів. Ще в гімназії він почав

підроблять, даючи приватні уроки, однак у

старших класах вчився посередньо, але

витрачав багато часу на колекціонування і

налаштування хімічних і фізичних апаратів. Історія отримання ним вищої

освіти не менш своєрідна. Дотримуючись сімейної традиції, Навашин

вступив до Медікохірургіческую академію (нині Военномедіцінская) в

Петербурзі. Але тут під впливом професорів, які вели курси хімії (А. П.

Бородін, відомий композитор) та анатомії (Грубер і Ландцерт), він так

захопився цими предметами, що перестав вивчати інші предмети і, склавши

іспити за 4-й курс, пішов з академії. Так Навашин не став медиком. У цьому

він схожий на Ч. Дарвіна. Проте Дарвін пішов у плавання на «Біглі», а

Навашин надійшов на 2-й курс Московського університету, де продовжив

заняття хімією у професора Марковникова, хоча, як він сам висловився, «і не

особливо щасливо».

А по-цьому і не дивно, що в цей період під впливом блискучих лекцій

К.А. Тімірязєва він захопився фізіологією рослин. Чудове знання хімії

виділяло Навашина серед інших студентів, і тому по закінченні університету

в 1881 р. Тімірязєв запросив його в якості асистента спершу в університеті, а

потім в 1884 р. на кафедру ботаніки Петровської землеробської академії. У

цей період Навашин почав вивчати мохи Середньої Росії і гриби, що

паразитують на мохах. А знання хімії йому теж стало в пригоді. Ще будучи

студентом, Навашин асистував в курсі лекцій з хімії на Вищих жіночих

(Лубенський) курсах, де і познайомився зі своєю дружиною Олександрою

Савеліївна Сметаниной.

У 1912 р. Навашин встановив наявність особливих дрібних, але цілком

постійних придатків, приєднаних за допомогою «ниточки »до двох середніх

плечей хромосоми. Придатки ці були названі Навашиним «Супутниками».

Супутники при розподілі ядра розщеплюються разом з іншим тілом

хромосоми. Таким чином, вперше була показана можливість ідентифікації

хромосом по особливостям їх будови. За Навашина виділяють чотири типи

хромосом в залежності від положення центромери і визначається цим

відносної довжини плечей, тобто частин хромосоми по обидві сторони від

центромери. На загальну думку будь яка хромосома має два плеча, тобто

чисто тілоцентричной хромосоми в природі не існує. Навіть ті хромосоми,

які зараховані до тілоцентрічним, у всіх випадках мають другу дуже коротке

плече. За сучасними даними на кінцях хромосоми розташовані структурні

ділянки, які використовуються для прикріплення хромосоми до ядерної

мембрані, і теломери, що забезпечують підтримку клітинних поділів. Таким

чином, центромера в принципі не може перебувати на самому кінці

хромосоми.

Подвійне запліднення у покритонасінних

Після того, як пилкове зерно потрапляє на рильце маточки, воно

набухає і починається формування пилкової трубки. У пильцеву трубку

переходить три гаплоїдні клітини вегетативна і два спермія. Вегетативна

клітина створює живильне середовище для сперміїв і з часом зникає. Через

особливий отвір в оболонках семязачатка (пильцевход) пилкова трубка

проникає в зародковий мішок, який складається з семи клітин. На його

полюсах розташовано шість гаплоїдних клітин, одна з яких яйцеклітина. У

центрі зародкового мішка розташовується клітина (центральна клітина) з

двома гаплоїдний ядрами. З часом ці ядра зливаються, утворюючи вторинне

диплоїдне ядро.

Ріст пилкової трубки і подвійне запліднення

Один з сперміїв, потрапивши в зародковий мішок, зливається з

яйцеклітиною. В результаті утворюється диплоїдна зигота, з якої

розвивається зародок. Другий спермій зливається з центральною кліткою, в

результаті чого вона стає триплоїдною (має три гаплоїдних набору

хромосом).

Надалі з цієї клітини розвивається особлива тканина - ендосперм (від

грец. ендон - внутрішній і сперма - насіннєва рідина), клітини якої містять

поживні речовини, необхідні для розвитку зародка.

На противагу даним Шахта, Гофмейстера, Страсбургер, Гіньяра

Навашин встановив, що в процесі запліднення покритонасінних рослин з

пилкової трубки в зародковий мішок проникає не одне, а обидва чоловічих

статевих ядра. Одне з цих ядер зливається з яйцеклітиною, інша ж

копуліруют з вторинним ядром зародкового мішка.

Таким чином, в одному і тому ж зародковому мішку одночасно

відбуваються два акти запліднення. В результаті першого утворюється

зародок майбутньої рослини, а в результаті другого - живильне тканина -

ендосперм. Поруч точних ембріологічних досліджень на різних

представниках покритонасінних (лілійних, лютикових, складноцвітих)

Навашин переконливо показав, що ендосперм, як і зародок, є продуктом

статевого процесу. Це незвичайне, властиве лише покритонасінних рослин,

явище він назвав подвійним заплідненням. Про своє відкриття він повідомив

в серпня 1898 р. на що проходив у Києві Х з'їзді російських натуралістів і

лікарів, а в листопаді того ж року опублікував на цю тему невелику статтю в

"Известиях Петербурзької Академії наук".

Відкриття подвійного запліднення внесло ясність у питання

походження ендосперму , але і роз'яснило загадковість такого явища, як

ксеніп у кукурудзи.

Роботи Навашина із запліднення покритонасінних рослин були

зустрінуті ботаніками всього світу з величезним інтересом. В. І. Бєляєв, А. С.

Фамінцин і М. С. Воронін оцінювали відкриття С. Г. Навашина як великий

внесок у науку, який змінив панували до того погляди на запліднення у

рослин. Страсбургер назвав відкриття подвійного запліднення сюрпризом,

що робить честь проникливості та спостережливості дослідника, який зробив

це відкриття.

Після Навашина, з 1899 р. подвійне запліднення у бобових і деяких

інших видів покритонасінних став посилено вивчати Гіньяр, а за ним і інші

ембріологи.Роботи Гіньяра ілюструвалися хорошими малюнками. Разом з

тим у своїй першій публікації про подвійне заплідненні в квітня 1899 р. він

не згадав про аналогічні дослідженнях Навашина і претендував на пріоритет

у цьому відкритті.

До з'ясування факту подвійного запліднення дійсно близько підійшли

В. М. Арнольді, Гіньяр, Страсбургер, Мотье. Більш того, деякі з цих

дослідників навіть мали мікроскопічними препаратами з дуже ясними

картинами подвійного запліднення. Але їм не вдалося зробити з них

правильні висновки. Тільки після опублікування робіт Навашина вони

зрозуміли все значення і своєрідність запліднення покритонасінних рослин.

Таким чином, заслуга у відкритті подвійного запліднення у покритонасінних

цілком належить Навашину.

.

Образцов Василь Парменович

(1849 – 1920 р.р.)

Славний київський лікар - терапевт,

професор Київського університету

святого Володимира. Василь Образцов

мешкав у приватному будинку на вулиці

Фундуклеївській (нині Богдана

Хмельницького) в Києві. Працював в

Олександрівській (нині Київської

центральної міської, а за радянських часів

- Жовтневої) лікарні, на території якої

1949 йому був зведений пам'ятник.

Народився майбутній видатний лікар-терапевт у Вологодській губернії

в родині бідного парафіяльного священика. Вчився у церковній школі, а

пізніше в духовній семінарії. До того часу випускники семінарій могли

продовжувати навчання лише на медичних факультетах, і

вісімнадцятирічний Василь Образцов попрямував вчитися в Петербург.

Майже всю дорогу, заради економії грошей, він подолав пішки.

Під час цієї подорожі в кишені юнака був лише один колекційний

"петровський" карбованець. Це скарб, який дала йому для продажу на

випадок крайньої потреби хрещена, Василь Образцов буде зберігати все своє

життя.

У Петербурзі він вступив до Медико-хірургічну академії. Під час

російсько-турецької війни протягом двох з половиною років Образцов

працював полковим лікарем у Румунії, а пізніше відправився вчитися на

зароблені гроші в Німеччину. Згодом повернувся до Петербургу, і в двадцять

дев'ять років захистив дисертацію на тему "До морфології утворення крові в

кістковому мозку у ссавців".

Від пропозиції вступати до аспірантури і готуватися до професорського

звання він відмовився - в аспірантів тоді стипендій не було, тож Василю

довелося шукати роботу.

Військове відомство запропонувало йому завідування терапевтичним

відділенням одного з російських госпіталів. Образцов хотів працювати в

Києві, який приваблював його як університетська осередок. У 30-річному віці

він переїхав до Києва, і все його подальше життя була пов'язана з цим

містом. Відразу посаду в госпіталі йому не дали. "Професорська каста

неохоче приймала у своє коло нових людей.

Тому Василь Парменович спочатку мав у Києві тільки приватну

практику. І його популярність серед населення зростала дуже швидко ", -

писав учень Образцова, знаменитий кардіолог Микола Стражеско в книзі"

Професор В.П. Зразків "(Київ, 1947).

У 1887 році Василя Образцова, вже відомого і шанованого лікаря,

обрали за конкурсом завідувачем терапевтичним відділенням

Олександрівської лікарні. Тоді це відділення розташовувалося у двох

дерев'яних неопалюваних бараках.

Власними коштами, заробленими приватною практикою, Образцов

облаштував лабораторію: купив два мікроскопи, різні прилади, реактиви.

Слава Василя Образцова як надзвичайно уважного і грамотного лікаря

швидко поширювалася по всій України та Російської Імперії.

Це сьогодні людина знає, що у нього болить - печінка, підшлункова чи

шлунок. А в кінці ХІХ століття про це не знали навіть лікарі. Методики

розпізнавання захворювань черевної порожнини не було, був один "хворий

орган" - живіт.

Якщо пацієнт скаржився на біль в якійсь ділянці живота і в нього були

симптоми, пов'язані з органами травлення, його відразу клали на операційний

стіл. Тільки розрізавши живіт хворого, лікарі дивилися, що у нього там "не

так". Василю Образцову цей драконівський метод діагностики дуже не

подобався.

І він став першим

лікарем у світі, який

розробив методику

діагностування органів

черевної порожнини не

ножем, а методом глибокої

пальпації. Образцов був

талановитим діагностом, і про Метод глибокої пальпації

нього говорили, що якби він більше нічого не зробив, крім розробки методу

глибокої пальпації, то лише завдяки цьому увійшов би в історію медицини.

Тим не менш, так про Василя Парменовича кажуть сьогодні. А тоді, в кінці

ХІХ століття, його навіть відверто висміювали.

"У ті часи, коли хірурги тільки почали з побоюванням розрізати живіт

при захворюваннях, які потребували операції, діагностика захворювань

черевної порожнини була примітивна, - пише Микола Стражеско. -

Дослідити черевну порожнину ніхто не вмів, а знаменитий хірург того часу

Микола Скліфосовський, коли його запитували перед операцією, яке це

захворювання, відповідав коротко: "пухлину черевної порожнини".

Метод діагностики Образцова спочатку викликав скептичні виступу в

медичній пресі, і навіть знущання. Тодішня медицина стверджувала, що

промацати шлунок чи кишечник неможливо і вважала це вигадкою, яка

межує з шарлатанством.

Один з київських професорів тоді заявив: "Ну, знаєте, я думав, що

Образцов дивак, а він зовсім ідіот. Каже, що можна промацати кишечник!"

Проте діагноз, встановлений Образцовим, майже завжди підтверджувався під

час операції або розрізі.

Коли ж був впроваджений рентгенівський метод, який прижиттєво

підтверджував дані пальпації, метод Образцова був введений в загальну

клінічну практику.

З 1893 року Василь Образцов почав викладати на кафедрі спеціальної

патології і терапії медичного факультету Київського університету св.

Володимира. Лекції читалися в Олександрівській лікарні і супроводжувалися

демонстраціями.

На емальованих тарілках просто з прозекторській в аудиторії

приносили органи, які зазнали змін під час хвороби - шлунок, печінку,

жовчний міхур, підшлункову залозу. Найбільш здібним студентам професор

Образцов пропонував роботу у відділенні, і таким чином почала формуватися

його наукова школа. Сам Василь Парменович мав унікальну здатність

розпізнавати захворювання.

Він вперше прижиттєво діагностував грижу Трейца, одним з перших

описав апендицит і його форми, а також

визначив ентерити як самостійну клінічну

форму захворювань. Коли ж діагноз

встановити не вдавалося, видатний

терапевт, не соромлячись, казав: "Не знаю,

братці".

В історію медицини Василь Образцов Запалення апендициту

увійшов не тільки як талановитий гастроентеролог, а і як діагност хвороб

серця. Він разом зі Стражеском вперше в світі діагностував інфаркт міокарда

і встановив його причину.

Це медичне відкриття започаткувало нову

еру в кардіології. 1915 була надрукована книга

Образцова "До фізичного дослідженню шлунково-

кишкового каналу і серця", яка стала надзвичайно

популярною в середовищі медиків і

перевидавалася кілька разів.

Василь Образцов уперше у світі сказав слово

Інфаркт міокарда "інфаркт" і пояснив його причину. Він описав

тромбоз вінцевих артерій, що й служить причиною інфаркту міокарда.

Геніальність Василя Образцова була в тому, що він ставив діагнози

інтуїтивно, на основі лише своїх знань, умінь і скарг хворого.

Дуже важливо, щоб і сьогодні, коли вже є найбільш сучасні технічні

засоби діагностики, людський фактор не було втрачено.

Павлов Іван Петрович

(1849 – 1936р.р.)

Іван Петрович Павлов - видатний

учений, гордість вітчизняної науки,

«перший фізіолог миру», як назвали його

колеги на одному з міжнародних з'їздів.

Йому була присуджена Нобелівська премія,

його обрали почесним членом ста тридцяти

академій та наукових товариств.

Жоден з російських учених того часу,

навіть Менделєєв, не отримав такої

популярності за кордоном. «Це зірка, яка

висвітлює світ, проливаючи світло на ще

невідомі шляхи», - говорив про нього Герберт Уеллс. Його називали

«романтичною, майже легендарною особистістю», «громадянином світу».

Іван Петрович Павлов народився 14 (26) вересня 1849 року в Рязані.

Його мати, Варвара Іванівна, походила з родини священика, батько, Петро

Дмитрович, був священиком, служив спочатку на бідному приході, але

завдяки своєму пастирському завзяттю з часом став настоятелем одного з

кращих храмів Рязані. З раннього дитинства Павлов перейняв від батька

завзятість у досягненні мети і постійне прагнення до самовдосконалення. За

бажанням своїх батьків Павлов відвідував початковий курс духовної

семінарії, а в 1860 році поступив в Рязанській духовне училище. Там він зміг

продовжити вивчення предметів, цікавили його більше за все, зокрема,

природничих наук. Семінарист Іван Павлов особливо процвітав за частиною

дискусій. Він залишився завзятим сперечальником на все життя, не любив,

коли з ним погоджувалися, так і кидався на супротивника, намагаючись

спростувати його аргументи.

У великій батьківській бібліотеці якось Іван знайшов книжку Г.Г. Леві

з барвистими картинками, раз і назавжди вразила його уяву. Називалася вона

«Фізіологія повсякденного життя». Прочитана двічі, як вчив батько

поступати з кожною книжкою (правило, якому надалі син слідував

неухильно), «Фізіологія повсякденного життя» так глибоко запала йому в

душу, що й, будучи вже дорослим, «перший фізіолог миру» при кожному

зручному випадку на пам'ять цитував звідти цілі сторінки. І хто знає - чи став

би він фізіологом, якби не в дитинстві ця несподівана зустріч з наукою, так

майстерно, з захопленням викладеної.

Його пристрасне бажання зайнятися наукою, особливо біологією, було

підкріплено читанням популярних книг Д. Писарєва, публіциста і критика,

революційного демократа, роботи якого підвели Павлова до вивчення теорії

Чарльза Дарвіна.

Наприкінці шістдесятих років російський уряд змінило свій припис,

дозволивши студентам духовних семінарій продовжувати освіту у світських

навчальних закладах. Захопившись природничими науками, Павлов у 1870

році вступив до Петербурзького університету на природниче відділення

фізико-математичного факультету.

Студент Іван Павлов з головою занурився у навчання.

Його інтерес до фізіології зріс, після того як він прочитав книгу І.

Сеченова «Рефлекси головного мозку», але освоїти цей предмет йому

вдалося тільки після того, як він пройшов навчання в лабораторії І. Ціона, яка

вивчала роль депресорних нервів. Як заворожений, слухав студент Павлов

пояснення професора. «Ми були прямо вражені його майстерністю простим

викладанням найскладніших фізіологічних питань, - напише він пізніше, - і

його справді артистичної здатністі ставити досліди. Такий вчитель не

забувається на все життя. Під його керівництвом я робив свою першу

фізіологічну роботу ».

Перше наукове дослідження Павлова - вивчення секреторної іннервації

підшлункової залози.

За нього І. Павлов та М. Афанасьєв були

нагороджені золотою медаллю університету.

Після отримання в 1875 році звання

кандидата природничих наук Павлов вступив на

третій курс Медико-хірургічної академії в

Санкт-Петербурзі (реорганізованої згодом у

Військово-медичну), де сподівався стати

асистентом Ціона, який незадовго до цього був

Підшлункова залоза призначений ординарним професором кафедри

фізіології. Однак Ціон виїхав з Росії після того, як урядовці стали на заваді

цьому призначенню, дізнавшись про його єврейське походження.

Відмовившись працювати з наступником Ціона, Павлов став асистентом у

ветеринарному інституті, де протягом двох років продовжував вивчення

травлення і кровообіг.

Влітку 1877 він працював у місті Бреслау, в Німеччині, з Рудольфом

Гейденгайном, фахівцем в області травлення. У наступному році на

запрошення С. Боткіна Павлов почав працювати у фізіологічній лабораторії

при його клініці в Бреслау, ще не маючи медичної ступеня, яку Павлов

отримав у 1879 році. У лабораторії Боткіна Павлов фактично керував усіма

фармакологічними і фізіологічними дослідженнями. У тому ж році Іван

Петрович почав дослідження з фізіології травлення, які тривали понад

двадцять років. Багато досліджень Павлова у вісімдесятих роках стосувалися

системи кровообігу, зокрема, регуляції функцій серця і кров'яного тиску.

У 1881 році відбулося щаслива подія: Іван Петрович одружився на

Серафимі Василівні Карчевській, від якої у нього народилися чотири сини і

дочка. Проте так добре почалося десятиліття стало найважчим для нього і

для його родини. «Не вистачало грошей, щоб придбати меблі, кухонну,

столову і чайну посуду», - згадувала його дружина. Нескінченні поневіряння

по чужих квартирах: довгий час Павлові жили разом з братом Дмитром в

університетській квартирі яка належала йому; важке нещастя - загибель

первістка, а буквально через рік знову несподівана смерть малолітнього сина;

відчай Серафими Василівни, її тривала хвороба. Все це вибивало з колії,

забирало сили, такі необхідні для наукових занять.

І був такий рік, який дружина Павлова назве «відчайдушним», коли

мужність змінила Івану Петровичу. Він зневірився у своїх силах і в

можливості кардинально змінити життя сім'ї. І тоді Серафима Василівна, яка

вже не була тією захопленою курсисткою, яка починала своє сімейне життя,

взялася підбадьорювати та втішати чоловіка і вивела-таки його з глибокої

меланхолії. За її наполяганням Іван Петрович впритул зайнявся дисертацією.

Після тривалої боротьби з адміністрацією Військово-медичної академії

Павлов у 1883 році захистив дисертацію на здобуття ступеня доктора

медицини, присвячену опису нервів, контролюючих функції серця. Він був

призначений приват-доцентом в академію, але змушений був відмовитися від

цього призначення у зв'язку з додатковою роботою в Лейпцигу з

Гейденгайном і Карлом Людвігом, двома найбільш видатними фізіологами

того часу. Через два роки Павлов повернувся до Росії.

До 1890 праці Павлова отримали визнання з боку вчених усього світу. З

1891 року він завідувач фізіологічним відділом Інституту експериментальної

медицини, організованого за його діяльній участі; одночасно він залишався

керівником фізіологічних досліджень у Військово-медичній академії, в якій

пропрацював з 1895 по 1925 рік.

У 1904 році Павлов був нагороджений Нобелівською премією з

фізіології і медицини «за роботу з фізіології травлення, завдяки якій було

сформовано більш ясне розуміння життєво важливих аспектів цього

питання». У промові на церемонії вручення премії К.А.Г. Мернер з

Каролінського інституту дав високу оцінку внеску Павлова у фізіологію і

хімію органів травної системи. «Завдяки роботі Павлова ми змогли

просунутися у вивченні цієї проблеми далі, ніж за всі попередні роки, -

сказав Мернер. - Тепер ми маємо вичерпне уявлення про вплив одного

відділу травної системи на інший, тобто про те, як окремі ланки травного

механізму пристосовані до спільної роботи ».

Протягом усієї своєї наукової життя Павлов зберігав інтерес до впливу

нервової системи на діяльність внутрішніх органів. На початку XX століття

його експерименти, що стосуються травної системи, призвели до вивчення

умовних рефлексів. В одному з експериментів, названих «уявним

годуванням», Павлов діяв просто і оригінально. Він виконав два «віконця»:

одне - в стінці шлунка, інше - в стравоході. Тепер їжа, якою годували

прооперовану і вилікувану собаку, не доходила до шлунку, вивалюється з

отвору у стравоході назовні. Але шлунок встигав отримати сигнал, що їжа в

організм надійшла, і починав готуватися до роботи: посилено виділяти

необхідний для переварювання сік. Його можна було спокійно брати з

другого отвору і досліджувати без перешкод.

Собака могла годинами ковтати одну й ту ж порцію їжі, яка далі

стравоходу не потрапляла, а експериментатор працював у цей час з рясно

виливаючим шлунковим соком. Можна було варіювати їжею і спостерігати,

як відповідно змінюється хімічний склад шлункового соку.

Але головне полягало в іншому. Вперше вдалося експериментально

довести, що робота шлунка залежить від нервової системи і керувати нею.

Адже в дослідах мнимого годування їжа не потрапляла безпосередньо в

шлунок, а він починав працювати. Стало бути, команду він отримував по

нервах, що йде від рота і стравоходу. У той же час варто було перерізати що

йдуть до шлунку нерви - і сік переставав виділятися.

Механізм утворення умовного рефлексу

Іншими способами довести регулюючу роль нервової системи в

травленні було просто неможливо. Івану Петровичу це вдалося зробити

першим, залишивши далеко позаду своїх зарубіжних колег і навіть самого Р.

Гейденгайна, чий авторитет був визнаний усіма в Європі і до якого Павлов

зовсім недавно їздив набиратися досвіду.

Вражений силою умовних рефлексів, що проливають світло на

психологію і фізіологію, Павлов після 1902 сконцентрував свої наукові

інтереси на вивченні вищої нервової діяльності.

В інституті, який розташовувався неподалік від Петербурга, в містечку

Колтуші, Павлов створив єдину в світі лабораторію з вивчення вищої

нервової діяльності. Її центром була знаменита «Вежа мовчання» - особливе

приміщення, яке дозволяло помістити піддослідну тварину в повну ізоляцію

від зовнішнього світу.

Досліджуючи реакції собак на зовнішні подразники, Павлов встановив,

що рефлекси бувають умовними і безумовними, тобто притаманними тварині

від народження. Це було його друге найбільше відкриття в галузі фізіології.

Відданий своїй справі і високоорганізований у всіх аспектах своєї

роботи, чи то операції, читання лекцій або проведення експериментів, Павлов

відпочивав в літні місяці; в цей час він з захопленням займався садівництвом

і читанням історичної літератури. Як згадував один з його колег, «він завжди

був готовий для радості і витягував її з сотень джерел». Одним із захоплень

Павлова було розкладання пасьянсів. Як про всякого великого вченого, про

нього збереглася безліч анекдотів. Однак серед них немає таких, які б

свідчили про його академічного неуважності. Павлов був дуже акуратною і

точною людиною.

Відомий своєю завзятістю і наполегливістю в досягненні мети, Павлов

вважався серед деяких своїх колег і студентів педантом. У той же час він

користувався великою повагою в науковому світі, а його особистий ентузіазм

і сердечність здобули йому численних друзів.

Павлов помер 27 лютого 1936 року в Ленінграді від пневмонії.

Говорячи про свою наукову творчість, Павлов писав: «Що не роблю,

постійно думаю, що служу цим, скільки дозволяють мої сили, перш за все

мій вітчизні, нашій російській науці».

Палладін Володимир Іванович

(1859 – 1922р.р.).

Видатний ботанік і біохімік, фізіолог

рослин, професор, академік Петербурзької АН

(1914, член-кореспондент 1905). Палладін –

основоположник школи фізіологів і біохіміків

рослин.

Закінчивши 1-шу Московську гімназію,

Володимир Палладін вступив до Московського

університету, де слухав лекції

найталановитіших професорів – К.А. Тімірязєва

та І.М. Горожанкіна. Контакт із ними, особливо

з Тімірязєвим, очевидно, і визначив вибір спеціальності – учень продовжив

справу Климента Аркадійовича. Напрямом своєї наукової діяльності він

обрав фізіологію рослин.

Володимир Іванович блискуче закінчив університет, отримавши

золоту медаль за роботу “Про внутрішню будову і способи потовщення

клітинної оболонки і крохмального зерна”.

Його залишили на два роки при кафедрі ботаніки для підготовки до

професорського звання. Важке матеріальне становище не дозволило

закінчити дисертацію й Володимир Іванович пішов працювати помічником

інспектора до Ново-Олександрійського інституту сільського господарства та

лісівництва (нині – ХНАУ ім. В.В. Докучаєва), де одночасно викладав

ботаніку і німецьку мову. Він використовував порожню кімнату під

лабораторію і продовжував свої наукові дослідження.

1886 р. Палладіна призначено викладачем, а в 1887 р. – професором

ботаніки в Інституті сільського господарства та лісівництва у Новій

Олександрії.

1889 р. захистивши докторську дисертацію, Володимир Іванович

призначений професором кафедри анатомії і фізіології рослин в

Харківському університеті. У нього з’явилися перші учні. Діапазон наукової

діяльності став розширюватися. 1891 р. вийшло в світ пepше видання

підручника “Фізіологія рослин”, який згодом безперервно перероблявся і

багаторазово перевидавався. Під час роботи в Харківському університеті В.І.

Палладін займався вивченням проблеми дихання, яка була в центрі його

уваги протягом усієї наукової діяльності. Вченого не залишала думка про

внутрішній зв’язок дихання з білками. У дослідженнях яскраво проявилася

оригінальність його наукових задумів.

1897 р. Палладін переїхав до Варшави, прийнявши завідування

кафедрою анатомії і фізіології рослин у Варшавському університеті та пост

директора Варшавського помологічного саду. Одночасно він читав лекції у

Варшавському політехнічному інституті. У Польщі вчений пробув чотири

роки, набувши репутації одного з найвизначніших російських фізіологів

рослин.

1901 р. Володимир Іванович переїздить до Петербурга, де плідно

працює завідуючим кафедрою фізіології рослин у Петербурзькому

університеті. Не завжди маючи необхідну лабораторну техніку, але завжди

керований тонкою науковою інтуїцією, Палладін, пройшовши через етапи

попередніх досліджень, зрештою підійшов до зовсім нової теорії дихального

процесу, створення якої цілком пов’язане з його ім’ям.

У світлі цієї теорії дихання рослин є сукупністю ферментативних

процесів, здійснюваних системою оксидаз і дегідрогеназ.

Палладін по праву вважається основоположником сучасної теорії

дихання.

Процес вдиху і видиху

1917 р. сім’я Палладіна переїхала до Харкова, а через рік – до

Сімферополя, де Володимир Іванович зайняв місце професора анатомії і

фізіології рослин у Таврійському університеті. Згодом Палладін прийняв

пропозицію взяти на себе керівництво Нікітським ботанічним садом, а ще

через рік повернувся до Петрограду, очоливши Ботанічну лабораторію

Академії наук.

Наукові праці В.І. Палладіна склали фундамент сучасних уявлень про

біологічне окислення, увійшли до скарбниці світової науки як видатний

внесок вченого у вирішення біологічних проблем.

Палладін Олександр Володимирович

(1885 – 1972р.р.).

Палладін Олександр Володимирович

— учений-біохімік, засновник

української школи біохіміків,

президент АН УРСР (1946–1962р.р.),

академік АН СРСР (1942р.), академік

АМН СРСР (1944р.), академік АН

УРСР (1942р.), академік АН БРСР

(1933р.). Заслужений діяч науки

України (1935р.), Герой

Соціалістичної Праці (1955р.),

лауреат премії ім. В.І. Леніна

(1929р.). Син академіка В.І.

Палладіна, учень М.Є. Введенського

та І.П. Павлова.

Закінчив Петербурзький університет (1908р.), стажувався в Німеччині у

професора Гейдельберзького університету Альбрехта Косселя, в

лабораторіях університетів Тюбінгена та Гессена (1909–1913р.р.).

Працював у Петербурзі на кафедрі фізіології Жіночого педагогічного

інституту (1909–1916р.р.), на Вищих жіночих сільськогосподарських курсах

(1914–1916р.р.), на посаді професора Новоолександрійського (з 1916р. —

Харківського) інституту сільського господарства і лісництва (1916–1923р.р.),

водночас у 1921–1931р.р. завідувач кафедри фізіологічної хімії Харківського

медичного інституту; очолював заснований ним Український біохімічний

інститут (1925–1969р.р., з 1931р. — Інститут біохімії АН України; тепер —

Інститут біохімії ім. О.В. Палладіна НАН України), а також завідувач

кафедри біохімії Київського університету (1934–1954р.р.).

Напрями наукових досліджень: біохімія нервової системи і м’язової

діяльності, біохімія вітамінів і живлення.

Наукові здобутки: довів, що одним з попередників кератину є аргінін

(1916р.). Вивчив особливості обміну речовин у м’язах (під час роботи,

відпочинку і тренування), що стало основою теорії фізичної культури.

Вперше в СРСР почав біохімічні дослідження вітамінів (1919р.). Виявив

зв’язок між порушеннями обміну речовин і дефіцитом вітамінів при

експериментальному скорбуті й поліневриті.

О.В. Палладін — один із засновників міжнародного нейрохімічного

товариства, засновник і голова Українського товариства фізіологів, біохіміків

і фармакологів (1928–1959р.р.), Українського біохімічного товариства (1959–

1972р.р.), президент Всесоюзного біохімічного товариства (1964–1969р.р.), а

також засновник журналу «Наукові записки Українського біохімічного

інституту». Автор «Підручника фізіологічної хімії» (1924р.), що протягом 30

років витримав 25 видань дев’ятьма мовами. Підготував понад 150 докторів і

кандидатів наук. Почесний член Угорської АН (1953р.), член Польської

(1954р.), Румунської (1957р.), Болгарської (1958р) АН. Президія АН України

заснувала премію ім. О.В. Палладіна (1973р.).

Пирогов Микола Іванович

(1810 – 1881р.р).

Народився 13 (25) листопада 1810 в Москві. Його

батько служив скарбником. Іван Іванович Пирогов мав

чотирнадцять дітей, більшість померло в дитинстві; з

шістьох що залишилися в живих Микола був

наймолодший. Отримати освіту йому допоміг знайомий

сім'ї - відомий московський лікар, професор

Московського університету Є. Мухін, який помітив

здібності хлопчика і став займатися з ним індивідуально.

Коли Миколі виповнилося чотирнадцять років, він вступив на

медичний факультет Московського університету. Для цього йому довелося

додати собі два роки, але іспити він здав не гірше за своїх старших

товаришів. Пирогов вчився легко. Крім того, йому доводилося постійно

підробляти, щоб допомогти родині. Нарешті, Пирогову вдалося

влаштуватися на посаду прозектора в анатомічному театрі. Ця робота дала

йому безцінний досвід і переконала його в тому, що він повинен стати

хірургом.

Закінчивши університет одним з перших по успішності, Пирогов був

направленй для підготовки до професорської діяльності в Дерптський

університет. У той час цей університет вважався кращим у Росії. Тут, у

хірургічній клініці, Пирогов пропрацював п'ять років, блискуче захистив

докторську дисертацію і у 26 років став професором хірургії.

Темою дисертації він обрав перев'язку

черевної аорти, виконану до того часу - і то

зі смертельним результатом - лише одного

разу англійськом хірургом Естлі Купером.

Висновки Пироговській дисертації були

однаково важливі і для теорії, і для практики.

Він перший вивчив і описав топографію,

тобто розташування черевної аорти у

людини, розлади кровообігу при її

перев'язці, шляхи кровообігу при її

непрохідності, пояснив причини Черевна частина аорти

післяопераційних ускладнень. Він запропонував два способи доступу до

аорти: чрезбрюшинний і внебрюшинний. Коли всяке пошкодження черевини

загрожувало смертю, другий спосіб був особливо необхідний. Естлі Купер, в

перший раз перев'язавши аорту чрезбрюшінним способом, заявив,

познайомившись з дисертацією Пирогова, що, доведись йому робити

операцію знову, він вибрав би вже інший спосіб. Чи це не вище визнання!

Коли Пирогов після п'яти років перебування в Дерпті вирушив до Берліна

вчитися, прославлені хірурги, до яких він їхав з шанобливо схиленою

головою, читали його дисертацію, поспішно перекладену на німецьку.

Повертаючись додому, Пирогов важко захворів і був залишений для

лікування в Ризі. Ризі пощастило: не захворів Пирогов, вона не стала б

майданчиком його стрімкого визнання. Ледве Пирогов піднявся з

госпітальної койки, він взявся оперувати. До міста і перш доходили чутки

про подаючі великі надії молодого хірурга. Тепер потрібно було підтвердити

добру славу, яка бігла далеко попереду.

Він почав з ринопластики: безносому цирульнику викроїв новий ніс.

Потім він згадував, що це був кращий ніс з усіх виготовлених їм у житті. За

пластичною операцією пішли неминучі літотоміі, ампутації, видалення

пухлин. У Ризі він вперше оперував як учитель.

Одне з найзначніших творів Пирогова - це завершена в Дерпті

«Хірургічна анатомія артеріальних стовбурів і фасцій». Уже в самій назві

підняті гігантські пласти - хірургічної анатомії, наука, яку з перших,

юнацьких своїх праць творив, ставив Пирогов, і єдиний камінчик, який почав

рух громад - фасції.

Фасції та плача Фасції нижніх кінцівок

Фасціями до Пирогова майже не займалися: знали, що є такі волокнисті

фіброзні платівки, оболонки, що оточують групи м'язів або окремі м'язи,

бачили їх, розкриваючи трупи, натикалися на них під час операцій, розсікали

ножем, не надаючи їм значення.

Пирогов починає з дуже скромного завдання: він береться вивчити

напрямок фасціальної оболочки. Пізнавши приватне, хід кожної фасції, він

йде до загального і виводить певні закономірності положення фасцій щодо

прилеглих судин, м'язів, нервів, відкриває певні анатомічні закономірності.

Все, що відкрив Пирогов, потрібно йому не саме по собі, все це потрібно

йому, щоб вказати найкращі способи виконання операцій, в першу чергу

«знайти правильний шлях для перев'язки тієї чи іншої артерії», як він

говорить. Ось тут-то і починається нова наука, створена Пироговим - це

хірургічна анатомія.

У 1841 році Пирогов був запрошений на кафедру хірургії в Медико-

хірургічну академію Петербурга. Тут учений пропрацював більше десяти

років і створив першу в Росії хірургічну клініку. У ній він заснував ще один

напрям медицини - госпітальну хірургію.

Він приїхав до столиці переможцем. В аудиторію, де він читає курс

хірургії, набивається чоловік триста, не менше: тісняться на лавах не тільки

медики, послухати Пирогова є студенти інших навчальних закладів,

літератори, чиновники, військові, художники, інженери, навіть дами. Про

нього пишуть газети і журнали, порівнюють його лекції з концертами

прославленої італійки Анжеліки Каталані, тобто з божественним співом

порівнюють його промова про розрізи, шви, гнійних запаленнях та

результати розтинів.

Миколи Івановича призначають директором інструментального заводу,

і він погоджується. Тепер він вигадує інструменти, якими будь-який хірург

зробить операцію добре і швидко. Його просять прийняти посаду

консультанта в одній лікарні, в іншій, в третій, і він знову погоджується.

Але не тільки доброзичливців оточують вченого. Чимало у нього

заздрісників і ворогів, яким неприємно завзяття і фанатизм лікаря. На

другому році петербурзького життя Пирогов важко захворів, отруєний

госпітальними міазмами і поганим повітрям мертвих. Півтора місяці не міг

піднятися. Він жалів себе, роз'ятрював душу гірким роздумами про прожиті

без любові роках і самотньої старості.

Він перебирав у пам'яті всіх, хто міг би принести йому сімейну любов і

щастя. Найбільш підходящою з них здалася йому Катерина Дмитрівна

Березина, дівчина з родовитої, сильно збіднілої родини. Відбулося

поквапливе скромне вінчання.

Пирогову було ніколи - великі справи чекали його. Він просто замкнув

дружину в чотирьох стінах найнятої і, за порадами знайомих, обставленій

квартири. У театр не возив, тому що допізна пропадав у театрі анатомічному,

на бали з нею не їздив, тому що бали - неробство, відбирав у неї романи і

підсовував їй натомість вчені журнали. Пирогов ревниво усував дружину від

подруг, тому що вона повинна була цілком належати йому, як він цілком

належить науці. А жінці, напевно, було занадто багато і занадто мало одного

великого Пирогова.

Катерина Дмитрівна померла на четвертому році подружжя,

залишивши Пирогову двох синів: другий коштував їй життя.

16 жовтня 1846 відбулося перше випробування ефірного наркозу. І він

швидко став завойовувати світ. У Росії першу операцію під наркозом зробив

7 лютого 1847 товаришу Пирогова за професорського інституту, Федір

Іванович Іноземцев. Він очолював кафедру хірургії Московського

університету.

Микола Іванович першу операцію із застосуванням знеболення зробив

на тиждень пізніше. Але Іноземцев з лютого по листопад 1847 зробив під

наркозом 18 операцій, а Пирогов вже до травня 1847 отримав результати

п'ятдесяти. За рік у тринадцяти містах Росії було скоєно 690 операцій під

наркозом. Триста з них Пирогівський!

За допомогою виготовлених подібним чином розпилів Пирогов склав

перший анатомічний атлас, що став незамінним керівництвом для лікарів-

хірургів. Тепер вони отримали можливість оперувати, завдаючи мінімальних

травм хворому. Цей атлас і запропонована Пироговим методика стали

основою всього подальшого розвитку оперативної хірургії.

Після смерті Катерини Дмитрівни Пирогов залишився один. А вдома на

нього чекали хлопчики, сини, Микола та Володимир. Пирогов двічі невдало

намагався одружитися з розрахунку.

Пирогов зробив баронесі Бістро пропозицію. Вона погодилася.

Збираючись у маєток батьків нареченої, де передбачалося зіграти непомітну

весілля, Пирогов, заздалегідь упевнений, що медовий місяць, порушивши

звичні його заняття, зробить його запальним і нетерпимим, просив

Олександру Антонівну підібрати до його приїзду калік будинків, що

потребують операції: робота потішити першу пору любові!

У травні 1881 року в Москві та Петербурзі урочисто відзначали

п'ятдесятиріччя наукової діяльності Пирогова. Проте в цей час вчений вже

був невиліковно хворий, і 23 листопада (5 грудня) 1881 року він помер у

своєму маєтку.

Роберт Гук

(1635-1703 р.р.)

Роберт Гук англійський фізик,

математик, вчений, винахідник і

архітектор, народився 18 липня 1635 в

містечку Фрешвотер в сім'ї настоятеля

місцевої церкви. У дитячому віці він був

дуже слабким і хворобливим, але вельми

рано виявив жвавий інтерес до винаходу

механічних іграшок і до малювання. Рано

втративши батька, Гук змушений був сам

вибирати життєвий шлях. Він відправився в

Лондон, щоб стати учнем Пітера Лелі (1618-1680 р.р.), відомого портретиста,

але незабаром Гук зрозумів, що він потребує шкільної освіти. Тому він

вступив до Вестмінстерської школи і оселився в будинку шкільного вчителя.

Там він вивчив латинську, грецьку і трохи єврейську мови, а також

познайомився з Початками Евкліда і деякими іншими працями з математики.

Роберт Гук захопився музикою і почав вчитися грати на органі.

У 1653 р. Гук вступив до Оксфордського університету. Вчення було

платне, так що Гуку потрібні були заробітки. Один з викладачів університету

порекомендував його Роберту Бойлю в якості асистента для проведення

експериментальних досліджень. Співпраця Бойля і Гука була дуже плідною:

його результатом стало створення удосконаленого повітряного насоса,

застосування якого дозволило провести безліч цікавих дослідів.

У 1662 р. він отримав ступінь магістра мистецтв і в цьому ж році,

завдяки допомозі Бойля, Гук був рекомендований на посаду демонстратора

Лондонського королівського товариства.

Свою першу самостійну роботу, присвячену капілярності, Гук

опублікував в 1661 р. Потім він займався дослідженнями в області

астрономії. Один з перших людей, який зумів створити Грегоріанський

відображальний телескоп, Гук виявив п'яту зірку в Трапеції, зірку в сузір'ї

Оріона, в 1664 і першим припустив, що Юпітер обертається навколо своєї

осі. Його деталізовані ескізи Марса використовувалися в 19-му сторіччі, щоб

визначити швидкість обертання цієї планети.

Особливу популярність здобула праця Гука "Мікрографія", що вийшла

друком в 1665 р. У цю невелику книгу Гук включив вивчені властивості і

свої ілюстрації кристалічної структури флокенів, обговорював можливість

виробництва штучних волокон за допомогою процесу, подібного обертанню

шовковичного хробака. Його вивчення мікроскопічних скам'янілостей

призвели до того, що він став одним з перших прихильників еволюційної

теорії. В "Мікрографії" викладені думки Гука і про природу світла, які

дозволяють вважати його одним з основоположників хвильової теорії світла.

До кінця життя Р. Гук зробив близько 500 наукових і технічних

відкриттів, включаючи закон пружності, конічний маятник, спиртовий

рівень, морський барометр і футшток. Вони складають основу сучасної

науки, але з різних причин приписуються іншим людям. У силу особливостей

характеру і через надзвичайно широкого кола інтересів Гук часто не доводив

свої відкриття до кінця і втрачав пріоритет, з приводу якого йому доводилося

часто сперечатися з Ньютоном.

Роберт Кох

(1843 – 1910 р.р.)

Майже водночас з

відкриттям Л. Пастера з'явилися

відомі праці видатного німецького

мікробіолога Роберта Коха.

Відкриття збудників сибірки,

туберкульозу, холери належать

саме йому. Р. Кох розробив низку

спеціальних методів досліджень,

які й тепер використовують

мікробіологи. Способи дезінфекції,

запропоновані Р. Кохом, і тепер успішно використовуються в медичній

практиці. Докази про патогенність того чи

іншого мікроба дістали назву тріади Генле—

Коха, а відкритий у 1882 р. збудник

туберкульозу названо паличкою Коха. В 1905р.

Р. Коху присуджено Нобелівську премію за

досягнення в розвитку медицини.

Паличка Коха

Роберт Кох народився в Клаусталь-Целлерфельді 11 грудня 1843 р.

Коли в 1848 р. Р.Кох пійшов у місцеву початкову школу, він уже вмів читати

і писати. Він легко учився і вже в 1851 р. поступив у гімназію Клаусталя.

Через чотири роки він уже був першим учнем у класі, а в 1862 р. закінчив

гімназію.

Відразу по закінченні гімназії Роберт Кох пійшов у Геттингенський

університет, де протягом двох семестрів вивчав природничі науки, фізику і

ботаніку, а потім почав вивчати медицину. Найважливішу роль у формуванні

інтересу Коха до наукових досліджень зіграли багато хто з його

університетських викладачів, у т.ч. анатом Іаков Генле, фізіолог Георг

Мейсснер і клініцист Карл Гассе. Ці вчені брали участь у дискусіях про

мікроби і природу різних захворювань, і молодий Кох зацікавився цією

проблемою.

У 1866 р. Кох одержав медичний диплом, а потім у нього наступив

період невпорядкованості, коли він працював у різних лікарнях і намагався

організувати приватну практику в п'ятьох різних містах Німеччини. Кох хотів

стати військовим лікарем чи зробити кругосвітню подорож як корабельний

лікар, однак такої можливості в нього не було. У кінцевому рахунку Кох

облаштувався в німецькому місті Раквіці, де почав лікарську практику і

незабаром став відомим і шанованим лікарем. Однак ця робота Коха була

перервана, коли в 1870 р. почалася франко-прусська війна.

Провівши серію ретельних, методичних експериментів, Кох установив,

що єдиною причиною сибірської виразки була бактерія Bacillus anthracis. Він

довів також, що епідеміологічні особливості сибірської виразки, тобто

взаємозв'язок між різними факторами, що визначають частоту і географічний

розподіл інфекційного захворювання, обумовлені циклом розвитку цієї

бактерії. Дослідження Коха Bacillus-anthracis уперше довели бактеріальне

походження захворювання. Його статті з проблем сибірської виразки були

опубліковані в 1876 і 1877 р. при сприянні ботаніка Фердінанда Кону і

патолога Юлія Конгейма в університеті Бреслау (нині польське місто

Вроцлав). Кох опублікував також опис своїх лабораторних методів, у т.ч.

фарбування бактеріальної культури і мікрофотографування її будови.

Відкриття Коха відразу принесли йому широку популярність, і в 1880

р. він, значною мірою завдяки зусиллям Конгейма, став урядовим радником в

Імперському відділенні охорони здоров'я в Берліні. У 1881 р. Кох

опублікував роботу «Методи вивчення патогенних організмів, у якій описав

спосіб вирощування мікробів у твердих середовищах. Цей спосіб мав

важливе значення для ізолювання і вивчення чистих бактеріальних культур.

У цей час розгорнулася гостра дискусія між Кохом і Пастером, лідерство

якого в мікробіології похитнули роботи Коха. Після того як Кох опублікував

різко критичні відгуки про пастеровські дослідження, що стосується

сибірської виразки, між двома видатними вченими спалахнула безстороння

дискусія, що продовжувалася кілька років, що вони вели як на сторінках

журналів, так і в публічних виступах.

Найбільшого тріумфу Кох досяг 24 березня 1882 р., коли він оголосив

про те, що зумів виділити бактерію, що викликає туберкульоз. У той час це

захворювання було одним з головних

причин смертності. У публікаціях Коха із

проблем туберкульозу вперше були

позначені принципи, що потім стали

називатися постулатами Коха. Ці

принципи «одержання вичерпних доказів

. що той чи інший мікроорганізм дійсно

Бактерії туберкульозу безпосередньо викликає визначені

захворювання», що випливають з тез Генле, дотепер залишаються

теоретичними основами медичної мікробіології.

Вивчення Кохом туберкульозу було перервано, коли він за завданням

німецького уряду в складі наукової експедиції виїхав у Єгипет і Індію з

метою спробувати визначити причину захворювання холерою. Працюючи в

Індії, Кох оголосив, що він виділив мікроб, що викликає це захворювання.

Відкриття Коха зробили його одним з тих особ, хто визначає напрямки

розвитку охорони здоров'я, і зокрема відповідальним за координацію

досліджень і практичних заходів у боротьбі з такими інфекційними

захворюваннями, як черевний тиф, малярія, чума великої рогатої худоби,

сонна хвороба (трипаносомоз) і чуму людини.

У 1885 р. Кох став професором Берлінського університету і директором

тільки що створеного Інституту гігієни. У той же час він продовжував

дослідження туберкульозу, зосередивши на пошуках способів лікування

цього захворювання. У 1890 р. він оголосив про те, що такий спосіб

знайдений. Кох виділив так званий

туберкулін (стерильну рідину, що

містить речовини, вироблювані

бацилою туберкульозу в ході

росту), який викликав алергійну

реакцію у хворих туберкульозом.

Однак насправді туберкулін не

став застосовуватися для

лікування туберкульозу, тому що Туберкулін

особливою терапевтичною дією він не володів, а його введення

супроводжувалося токсичними реакціями, що стало причиною його

найгострішої критики. Протести проти застосування туберкуліну стихли,

лише коли виявилося, що туберкулінова проба може використовуватися в

діагностиці туберкульозу. Це відкриття, що зіграло велику роль у боротьбі з

туберкульозом у корів, з'явилося головною причиною присудження Коху

Нобелівської премії.

Серебровський Олександр Сергійович

(1892 – 1948 р.р.)

Серебровский Олександр Сергійович -

радянський біолог, один з основоположників

генетики в СРСР, член-кореспондент АН

СРСР (1933р.), академік ВАСХНИЛ

(1935р.). Закінчив Московський університет

(1914р.). З 1918 року працював на

птахівницький станції в Слобідці Тульської

області, де провів дослідження по генетиці

курей, основи розвитку генетики, що

заклали тварин в СРСР. З 1921 року - на

Аниковської генетичній станції Наркомзема;

одночасно асистент інституту

експериментальної біології (Москва). З 1923 року завідуючий кафедрою

птахівництва (перетвореної потім в кафедру генетики) Московського

зоотехнічного інституту. У 1929 році організував лабораторію генетики в

Біологічному інституті ім. К. А. Тімірязева, в 1931 році - сектор генетики і

селекції у Всесоюзному інституті тваринництва ВАСХНИЛ. У 1930-1948 р.р.

завідуючий організованої ним кафедри генетики МГУ. Першим (1926 р.)

запропонував метод визначення розмірів гена в умовних одиницях

перекреста і висловив ідею про його подільність. Надалі спільно з

співробітниками підтвердив свою гіпотезу експериментально і запропонував

схему будови гена з центрів, розташованих лінійно. Основні положення його

гіпотези підтверджені сучасними роботами по молекулярній генетиці.

Висунув (1938 р.) теорію походження нових генів шляхом дупликации генів-

попередників. Створив новий напрям в еволюційному вченні, названий ним

геногеографией. Вніс великий внесок в розробку основ селекції і

гибридизации, методів генетичного аналізу і впровадження досягнень

генетики і селекції в практику сільського господарства. Першим (1940р.)

запропонував метод боротьби з шкідливими комахами, заснований на

розмноженні самців з генетичними порушеннями, що при їх подальшому

випуску приводить до різкого зниження чисельність популяції шкідника.

Нагороджений орденом Трудового Червоного Знамена.

Основні роботи у галузі генетики тварин, теорії гену, генетики

популяцій. На рубежі 1920-1930-х років висунув ряд важливих теоретичних

положень: сформулював гіпотезу про подільність гена, ввів поняття

генофонду популяції і заклав основи Генографія. Запропонував принципово

новий метод боротьби з комахами-шкідниками, заснований на масовому

випуску самців шкідливих видів з генетичними аномаліями (1940 р.).

Сеченов Іван Михайлович

(1829 – 1905 р.р.)

Серед славних імен, якими по

праву пишається російський народ,

почесне місце займає ім'я Івана

Михайловича Сєченова -

основоположника російської

фізіологічної науки. І. М. Сєченов

був однолітком великого

російського вченого філософа -

революціонера М. Г.

Чернишевського і належав до тієї

групи інтелігенції, яка бачила в Н. Г.

Чернишевського свого ідейного

вождя, керівника революційного руху 60 - х років в Росії. Приєднавшись до

цього руху в самому його початку, І. М. Сєченов залишився вірний йому до

самої своєї смерті.

Іван Михайлович Сєченов народився 13 серпня 1829 року у селі Теплий

Стан Симбірської губернії в сім'ї відставного офіцера.

До чотирнадцятирічного віку він виховувався в селі. Батьки готували

його у казанську гімназію. Але в 1839 році помер батько, і, за порадою

старшого брата, офіцера, мати вирішила направити сина у військове

училище. Вибір її упав на Головне інженерне училище в Петербурзі. В один

час з І. М. Сєченовим там вчилися майбутні письменники Ф. М.

Достоєвський і Д. В. Григорович.

У Військово - інженерному училищі І. М. Сєченов отримав солідну

підготовку з математики, фізики та хімії. Знання в цих науках допомогли

йому в його подальшій науковій роботі.

Будучи в Києві, І. М. Сєченов вперше почув ім'я Грановського. Він

почав багато читати, замислюватися про професію медика, що відкриває

широку можливість служіння народу. І Сєченов круто повернув свій

життєвий шлях.

І. М. Сєченов вступив на медичний факультет Московського

університету. У студентські роки він мав можливість слухати лекції видатних

вчених. У ці роки І. М. Сєченов познайомився зі знаменитим лікарем С. П.

Боткіним.

Закінчивши Московський університет в 1856 році, І. М. Сєченов

відправився за кордон для підготовки до наукової діяльності. Протягом

трирічного перебування в західноєвропейських лабораторіях молодий вчений

зумів стати в ряди найбільших фізіологів.

І. М. Сєченов писав і захищав докторську дисертацію в зв'язку з

отриманням кафедри фізіології в Медико - хірургічної академії в Петербурзі,

яку він і зайняв, повернувшись на Батьківщину в 1860 році.

У 1863 році в журналі «Медичний вісник» була надрукована робота

Сєченова під назвою «Рефлекси головного мозку». Проти автора було

порушено судове переслідування, а на книгу було накладено арешт. Під

забороною вона перебувала більше року.

У «Рефлекси головного мозку» І. М. Сєченов вперше відкрив завісу над

темною до тих пір областю психічних явищ. Вчений дав фізіологічне

пояснення психічних явищ і виразів почуттів. Робота Сєченова по - новому

освітила діяльність головного мозку і центральної нервової системи і поклала

початок найбільшим відкриттям у біології та медицині. Сєченов показав, що

велику таємницю свідомості можна розкрити методами природничих наук,

матеріалістичними методами.

Більше тридцяти років своєї наукової діяльності Сєченов присвятив

вивченню психічних явищ.

У 1876 році І. М. Сєченов був обраний професором Петербурзького

університету. Дванадцять років роботи в Петербурзькому університеті дали

винятковий результат для розвитку російської фізіології.

І. М. Сеченову належить нагоди відкриття в 1881 році в центральній

нервовій системі особливих ритмічних явищ, які він вперше зареєстрував

простими, доступними йому електровимірювальними приладами.

І. М. Сєченов заклав основи правильного розуміння закономірностей

перетворення нервової системи протягом еволюції тварин організмів,

поставивши при цьому на чільне еволюцію сприймають або відчувають

апаратів, з допомогою яких організми сприймають подразники зовнішнього

середовища.

Велике значення мають також роботи Сєченова з його учнем М. Є.

Введенським в області фізіології периферичного нерва.

Роботи Сеченова з газами крові не тільки відкрили

новий закон фізичної хімії розчинів, але дали йому

можливість передбачити ряд таких явищ, які в

подальшому були експериментально виявлені

іноземними дослідниками.

Переферичний нерв

У 1888 році Сєченов, перебуваючи у важкому душевному стані,

покинув Петербурзький університет. Цілий рік він провів у селі і тільки на

наполегливе прохання друзів зважився нарешті перейти до роботи на

Московський університет. Прославлений фізіолог, який створив кафедри в

Медико - хірургічної академії, Петербурзькому та Одеському університетах,

отримав лише скромне місце приват - доцента.

Приїхавши до Москви, він почав читати в клубі лікарів публічні платні

лекції. Це дало йому скромні кошти для покупки за кордоном необхідної

наукової апаратури.

Тільки в 1891 році І. М. Сєченов став нарешті професором

Московського університету. Знову в університетських фізіологічних

лабораторіях закипіла робота.

Але ось нарешті 4 грудня 1904 настав день, коли Імператорська

академія наук «вважала за особливе задоволення» обрати І. М. Сєченова

почесним членом Академії наук. Але це визнання запізнилося. Вже на

наступний рік - 15 листопада 1905 року - І. М. Сєченов помер.

Стрижеско Микола Дмитрович

(1876 – 1952 р.р.)

Микола Дмитрович Стражеско —

видатний лікар-терапевт, академік

Всеукраїнської АН з 1934 p., академік АН

СРСР (з 1943 p.), дійсний член Академії

медичних наук СРСР (з 1944 p.).

Народився майбутній академік в

Одесі 30 грудня 1876 р. в сім'ї юриста.

Закінчивши успішно Одеську гімназію в

1894 p., він приїхав до Києва і вступив на

медичний факультет Університету

святого Володимира. Після завершення у

1899 р. навчання був зарахований ординатором на кафедру внутрішньої

патології, яку очолював один із засновників Київської школи терапевтів —

професор В. П. Образцов. Працював під керівництвом В. П. Образцова у

Київській міській лікарні. У 1901 р. М. Стражеско відбув у творче

відрядження за кордон (Париж, Берлін, Мюнхен), а після повернення за

ініціативи В. П. Образцова поїхав працювати у Військово-медичну академію

(Петербург). Під керівництвом академіка І. П. Павлова провів

експериментальні дослідження у галузі фізіології травлення, викладені у

докторській дисертації (1904р.). З 1904 р. М. Стражеско — ординатор у

терапевтичній клініці Київського університету. У 1907—1919 pp. —

професор Київського жіночого медичного інституту і водночас у 1908—1919

pp. — приват-доцент Київського університету, а в 1917—1919 pp. —

завідувач терапевтичного відділення Київської міської лікарні. У 1919—1922

pp. — завідувач кафедри Новоросійського університету, з 1922 р. —

Київського медичного інституту. Водночас керував клінічним відділенням

Інституту експериментальної біології та патології, з 1934 р. — Інституту

клінічної фізіології АН УРСР.

З початку лікарської діяльності М. Стражеска цікавили хвороби серця,

особливо такі, що вирізнялися дуже тяжким перебігом і діагноз яких, на

жаль, здебільшого встановлювався на секційному столі. Його виняткові

спостереження і цілеспрямованість невдовзі дали свої наслідки.

У 1911 р. вчений вперше дав пояснення механізму утворення

додаткового діастолічного тону при недостатності клапанів аорти.

Визначним є внесок Стражеска в теорію ревматизму, з викладом якої

він виступав на міжнародних форумах як основний доповідач від своєї

країни. Всупереч унітарній теорії Шотлмюллера М. Стражеско показав, що

ревматизм є захворюванням поліетіологічним, але монопатогенетичним і

розвивається в алергізованому організмі. Він виявив зв'язок між сепсисом,

ендокардитом та ревматизмом.

Зазначимо, що М. Стражеско першим діагностував тромбоз правої

гілки ворітної вени за життя хворого.

Він описав низку синдромів та

симптомів при серцево-судинних

захворюваннях, розробив вчення про

функціональну недостатність

кровообігу. Визначною подією в

кардіології стала розробка М. Стражеска

разом з В. X. Василенком класифікації Тромбози. Ворітна вена.

недостатності кровообігу. .

Інший важливий напрямок дослідницької діяльності М. Д. Стражеска

— це вивчення черевної порожнини.

Всесвітньо відомою є методика

фізичного дослідження органів

черевної порожнини, розроблена та

впроваджена В. П. Образцовим і М. Д.

Стражеском. Класичним твором стала

монографія Миколи Стражеска

"Основи фізіологічної діагностики

захворювань черевної порожнини"

(1924р.). Йому належать також праці з

питань гематології, алергії, туберкульозу. Черевна порожнина

Упродовж десятиліть М. Д. Стражеско займався також клініко-

експериментальним дослідженням проблем кисневої недостатності і кисневої

терапії, обміну речовин і реактивності організму.

Після виходу перших серйозних праць авторитет М. Стражеска

невпинно зростав. У 1910 р. його було обрано професором кафедри патології

і терапії вищих жіночих медичних курсів, у 1917 р. він очолив кафедру

пропедевтичної терапії, а потім і кафедру факультетської терапії в

Київському медичному інституті.

Академік О. О. Богомолець, з яким М. Стражеско пов'язувала

багаторічна творча співпраця, зазначав, що М. Стражеско створив в Україні

клінічну школу патофізіологічного напряму, яка була визнана не лише

вітчизняною, а й світовою медициною.

Академік не поважав нескромності ні в житті, ні в науці, для учнів був

взірцем чесності і порядності. Навіть у тяжкі часи лихоліття не поступався

високими моральними принципами, хоча ризикував життям. У середині 1933

р. він надрукував в українському журналі "Врачебное дело" статтю "К

вопросу о патогенезе отека". Здається, це суто академічний текст, але,

аналізуючи причини набряків, він пише про хворих, які за браком харчування

страждали "голодними набряками". У висновках зазначається, що ці хворі

одужували з відновленням нормального харчування. Інакше кажучи, таких

хворих, коли вдуматися в натяк, треба лікувати не тільки в лікарнях, а

насамперед соціальними заходами..

Усе творче життя академіка Стражеска було яскравим прикладом

служінню людині. За радянських часів М. Д. Стражеско удостоєний звання

Героя Соціалістичної Праці, відзначений різними нагородами.

Теодор Шванн

(1810 – 1882 р.р.)

Теодор Шванн— німецький фізіолог,

один з авторів клітинної теорії.

Закінчив єзуїтський коледж в місті

Кельн, вивчав природничі науки і медицину в

Бонні, Вюрцбурзі і Берліні. До 1839 року

працював асистентом фізіолога І. Мюллера в

Берліні. В 1839-1948 р.р. — професор

фізіології і порівняльної анатомії

Лувенського університету, в 1848-1978 р.р.—

професор Л'єжського університету.

Найбільш відомі роботи Шванна в області гістології, а також праці,

присвячені клітинній теорії. Ознайомившись з роботами М. Шлейдена,

Шванн переглянув весь гістологічний матеріал і знайшов принцип

порівняння клітин рослин і елементарних мікроскопічних структур тварин.

Взяв як характерний елемент клітинної структури ядро, зміг довести

спільність побудови клітин рослин і тварин. В 1839 вийшов в світ класичний

твір Шванна «Мікроскопічні дослідження про відповідності в структурі і

рості тварин і рослин».

Як гістолог Шванн відомий своїми роботами, в яких тонко описує

будову кровоносних судин, гладеньких м'язів і нервів. Вчений знайшов і

описав особливу оболонку, яка оточує нервове волокно (шванівська

оболонка).

Крім того, Шванн

знайшов в шлунковому соці

фермент пепсин і встановив

виконувальну ним функцію;

проілюстрував принципову

аналогію між процесами

травлення, бродіння і гниття.

Шванн був членом

Лондонського королівського

Шванівські клітини товариства (з 1879р.), Паризької академії

наук (з 1879 р.), Королівської бельгійської академії наук, літератури та

витончених мистецтв (з 1841р.). Помер у 1882 році у Кельні.

Тимірязев Климент Аркадійович

(1843 – 1920 р.р.)

Климент Аркадійович Тимірязєв—

російський природознавець-дарвініст,

біолог, фізіолог, один з

основоположників російської і радянської

школи фізіологів рослин.

Климент Аркадійович Тимірязєв

народився в Петербурзі у 1843 році.

Початкову освіту отримав удома. В 1866

році закінчив Петербурзький університет

як вільний слухач.

У 1868—1970р.р. Тимірязєв вчився

і працював за кордоном в лабораторіях

німецьких (К.Гірхофа, Г.Гельмгольца, Р.Бунзена, Ф.Гофмейстера) та

французьких (П.Бертло, Ж.Буссенго, К.Бернара) вчених.

Повернувшись до Росії, Тимірязєв захистив дисертацію на тему:

«Спектральний аналіз хлорофілу», і в 1871 році його було призначено на

професорську посаду у Петровську сільгосп академію в Москві.

У 1870—1992 р.р. Тимірязєв викладає ботаніку у Московській

сільгоспакадемії, з 1875 р. — ординарний професор, з 1877 р. — завідувач

першою в Росії кафедрою анатомії і фізіології рослин, одночасно з 1877 р. —

професор Московського університету.

Останні 10 років Тимірязєв займався лише науковою та літературно-

публіцистичною діяльністю.

Першу наукову працю 25-річний К. А. Тимірязєв надрукував якраз

перед закордонним відрядженням — «Прилад для дослідження розкладу

вуглекислоти»

Наукові праці Тимірязєва, що вирізняються стрункістю структури,

чіткістю і послідовністю викладення фактичного матеріалу, присвяченій

експериментальній і теоретичній розробці проблеми фотосинтезу. Тимірязєв

встановив, що фотосинтез здійснюється відповідно до закону збереження

енергії; інтенсивність фотосинтезу тісно пов'язана з інтенсивністю світла.

Тимірязєв висловив думку, що хлорофіл не тільки фізично, а й хімічно бере

участь у фотосинтезі, передбачивши тим самим розвиток сучасної науки.

Дослідження Тимірязєва енергетичних закономірностей фотосинтезу

мало важливе значення в обґрунтуванні вчення про єдність і зв'язок живої і

неживої матерії в процесі кругообігу речовин і енергії в природі. К. А.

Тимірязєв порушив проблему еволюції фотосинтезу, яка знайшла свій

розвиток у сучасній науці.

Тимірязєв розробляв також питання водного режиму та мінерального

живлення рослин; у впровадженні досягнень фізіології рослин і агрохімії в

сільськогосподарську практику вчений бачив основи раціонального

землеробства.

Тимірязєв був у Росії одним з найпослідовніших прихильників,

пропагандистів і теоретиків дарвінізму. Вчений уточнив значення багатьох

його важливих понять, захищав вчення Чарлза Дарвіна в публічних лекціях і

друкованих працях.

Вчений помер 28 квітня 1920 року в Москві

Томас Генрі Гакслі

(1825 – 1895р.р )

Томас Генрі Гакслі — англійський

природознавець, зоолог, пропагандист

дарвінізму. Освіту здобув у Лондоні.

У 1854—19 95 рр. Т. Г. Гакслі — професор

Королівської гірничої школи.

Багаторічний член (у 1883—1985 рр. —

президент) Лондонського королівського

товариства.

Т. Г. Гакслі — автор праць із зоології, порівняльної анатомії,

палеонтології, антропології, геології тощо.

Особливе значення мають наукові твори Гакслі про походження

людини. Вчений послідовно довів єдність будови черепа хребетних тварин,

походження птахів від плазунів, спорідненість медуз і поліпів тощо.

Томас Гакслі широко популяризував еволюційну теорію Ч. Дарвіна,

захищав його учення від нападок реакціоністів.

Т. Г. Гакслі належав до передтеч науковців-матеріалістів, називаючи

себе агностиком.

Від Гакслі веде початок ціла династія видатних вчених і літераторів Гакслі.

Томас Хант Морган

(1866 – 1945 р.р.)

Томас Хант Морган - лауреат

Нобелівської премії по фізіології і

медицині.

Томас Морган народився в 1866-м у

Кентуккі, у дуже знатній, по американській

мірці, родині. Ще підлітком захопився

біологією, учився в державному коледжі

рідного штату, потім - в Університеті Дж.

Хопкінса, одержав ступінь доктора

філософії за дослідження з ембріології

морських павуків, після чого 13 років викладав і займався біологічною

наукою в жіночому коледжі в Брин-Майре.

На щастя для науки, містер Морган займався не тільки нею. Тому в

1904-м року настав момент перемінити місце роботи: Морган женився на

Ліліан Воган Семпсон, своїй студентці з Брін-Майра, і влаштувався

професором експериментальної зоології в Колумбійський університет у Нью-

Йорку. Там він і прийшов до свого великого відкриття. Хоча, знов-таки, не

відразу.

В ті роки стрімко ріс інтерес до теорії спадковості, що кількома

десятиліттями раніше висунув Грегор Мендель. Хтось повинен був першим

показати на живому організмі, що собою фізично представляє винайдена

Менделем умовна одиниця спадковості, названа потім геном. Довести, що

гени вмонтовані в структури клітинних ядер - хромосоми - випало нашому

герою.

Працювати з дрозофілою Томас Морган почав у 1908-му році.

Червоноока мушка

ідеально підходила для

вивчення спадковості:

вона починала

розмножуватися вже через

2 тижні після появи на

світло, і її легко було

Самець і самка дрозофіли вивчати протягом життя,

тривалість якої складала всього 3 місяці. Вдобавок вона майже нічого не

коштувала. Треба було виростити і вивчити сотні поколінь дрозофіл, сотні

тисяч мушок, перш ніж Морган і його співробітники переконалися самі і

переконали інших, що хромосоми дійсно прямо зв'язані зі спадковістю.

Морганівськая "fly - room" ("мушача кімната") у Колумбійському

університеті стала легендарною. В безлічі банок і пляшок виводилися з

личинок і віддавали себе науці міріади мух. Пляшок увесь час не вистачало, і,

якщо вірити розповідям, то раннім ранком по шляху в лабораторію Морган і

його студенти викрадали пляшки для молока, що манхеттенські жителі

виставляли ввечері за двері.

Моргану було вже під п'ятдесят - саме того віку, до якого вчений

звичайно завершує дослідницьку фазу своєї кар'єри і, якщо є чим похвастати,

насолоджується професійним, адміністративним і суспільним визнанням.

Першовідкривач, що не намагається стати персонажем міфу, а навпаки

- хоче позбутися від "міфів і забобонів". Який обіцяє не сенсації, а тільки

"наукове розуміння суті предмета". В часи, коли поет був більше, ніж поет,

глава держави - більше, ніж глава держави, а великий учений, хотів він цього

чи ні, звичайно був набагато більше, ніж великий учений, Томас Морган

умудрився залишитися просто біологом.

Доброзичлива людина з почуттям гумору, дуже упевнений у собі, але

простий і непихатий у побуті - у спогадах друзів і колег Морган виглядає

осередком типових американських чеснот.

Довівши, що гени - не абстракція і що вони локалізовані в хромосомах,

Морган допоміг наступним поколінням дослідників знайти способи

змінювати спадковість. Для цього потрібно не дресирувати плодові дерева,

чотириногих чи двоногих, а навчитися змінювати їхні гени. Це зажадало

часу, але до сьогоднішнього дня генетика вже нерідко справляється з такими

задачами.

Однак куди раніш морганівська теорія допомогла селекції рослин і

тварин. Випадкові мутації (зміни генів) відбуваються у великих кількостях і

до того ж можуть бути прискорені штучним шляхом (наприклад, за

допомогою рентгенівського опромінення). Навіть і не знаючи, як улаштовані

гени усередині, але, володіючи правилами спадкування, можна схрещувати

придатних мутантів і успішно виводити нові сорти і породи. Такі правила

саме і були встановлені Морганом і його співробітниками.

Виявилося, що записані в різних генах ознаки часто передаються в

спадщину не в розбивку, а як би в одному пакеті. Наприклад, гемофілія і

дальтонізм у людини "зчеплені" з чоловічою статтю. Якщо повернутися до

морганівської дрозофіли, то в неї з підлогою "зчеплене" білоокі, узагалі ж

нетипове в колі цих червонооких тварин.

Знайшовши цей феномен, Морган припустив, що відповідні гени

розташовуються поруч друг із другом на одній хромосомі. Щоб зрозуміти

масштаби такого "зчепленого" спадкування, варто мати на увазі, що в

людини - мільйон генів, але лише два з невеликим десятка пар хромосом, а в

дрозофsли і того менше - чотири пари.

Але більш заглиблені дослідження показали, що гени з однієї

хромосоми не завжди успадковуються в одному пакеті, з чого Морган зробив

висновок, що хромосоми можуть розщеплюватися й обмінюватися генами

між собою. Чим більше відстань між двома генами в одній хромосомі, тим

вище імовірність того, що на поділяючому їхній ділянці відбудеться розрив і

вони не будуть успадковуватися разом. Ґрунтуючись на цьому принципі,

співробітники Моргана склали "карти", показавши на них відносне

розташування генів у хромосомі.

Можливо, усе це нині виглядає не так вже підйомним - принаймні, в

очах тих, кому нецікава біологія. Але 90 років тому відкриття Моргана

перевели в принципово нову площину ті проблеми, що тоді ще знаходилися

на рівні "наукових дискусій", але незабаром стали життєвими проблемами

для мільйонів і мільйонів людей.

У 1919 обраний Іноземним Членом Лондонського Королівського

Суспільства, у 1924 році нагороджений Дарвінівською Медаллю; у 1933 році

одержав Нобелівську премію за відкриття, зв'язані з функціями хромосом у

передачі спадковості.

Помер Морган у 1945 у Пасадіні.

Уільям Гарвей

(1578 – 1657р.р.)

Уільям Гарвей— англійський лікар і

природознавець, засновник сучасної фізіології та

ембріології.

Освіту здобував у Кембриджі (1597р.) та

університеті італійського міста Падуя (1602р.).

Працював у Лондоні.

Гарвей створив вчення про кровообіг, зокрема довів, що серце є

активним м'язовим осередком кровообігу і що кров рухається в одному

напрямі по замкненій системі кровоносних судин. Описав мале і велике кола

кровообігу.

Скорочуючись, серце

приводить у рух кров. По судинах

вона пробігає по всьому тілу. Але до

XVII століття навіть вчені не мали

уявлення про цю істину,

сьогодні загальновідому. Велике

наукове відкриття - відкриття

кровообігу- здійснив

англійський лікар і біолог Уільям

Гарвей.

Провівши величезну роботу з Мале та велике кола кровообігу

дослідження кровообігу, Гарвей прийшов до висновку, що центром

кровообігу є не печінка, як вважав Гален, а серце. Серце рухає кров по

замкнутому колу. Артерії несуть "досконалу і живильну" (як писав Гарвей)

кров від серця, а вени повертають в серце "виснажену і непридатну" кров.

Кров рухається по кругам. Цих кругів два. По великому кругу кров обходить

все тіло. В малому крузі кров рухається між серцем і легенями. Наука того

часу ще не мала ніякого уявлення про кисень і його роль в організмі. Гарвей

вважав, що кров проціджується через легені для охолодження.

Не кожному видатному біологу і лікарю при житті зводять пам"ятник.

Гарвей був удостоєний такої честі. Пам"ятник йому було поставлено в

Королівському коледжі лікарів у Лондоні.

Філатов Володимир Петрович

(1875 – 1956 р.р.)

Володимир Петрович Філатов —

видатний офтальмолог, академік АН

УРСР (з 1939 p.), дійсний член АМН

СРСР (з 1944 p.), засновник наукової

школи.

Народився в с. Михайлівка (нині

Пензенська область) в сім'ї лікаря. Після

закінчення в 1897 р. медичного

факультету Московського університету

працював у Московській клініці ока

(1897—1902 р.р.), потім у клініці ока

Новоросійського університету в Одесі.

У 1908 р. В. Філатов захистив

докторську дисертацію, а в 1911 р. — отримав звання професора. З 1911 р.

він завідував клінікою ока і кафедрою хвороб ока Новоросійського

університету, а в 1936 р. очолював організований ним Одеський науково-

дослідний експериментальний інститут хвороб ока та тканинної терапії.

Основні наукові праці вченого присвячені проблемам офтальмології та

вивченню біогенних стимуляторів. Він розробив метод відновлювальної

хірургії і спеціальний інструментарій при пересадці рогівки. Розробив багато

нововведень в методиці клінічних досліджень хвороб ока, лікуванні трахоми,

вивченні патогенезу, в діагностиці та лікуванні глаукоми. Запропонував

новий оригінальний метод відновлювальної хірургії — пластику на круглому

шкірному стеблі (1917 р.). Науково обґрунтував і розробив на практиці

операції пересадки рогової оболонки (1924 р.). Удосконалив техніку операції

часткової наскрізної кератопластики. Вперше використав для пересадки

рогівку очей трупів (1931р.). Створив вчення про біогенні стимулятори, що

стало основою методу тканинної терапії при багатьох захворюваннях людини

і тварин. Створив школу офтальмологів.

Володимир Філатов почав наукові дослідження, маючи великий досвід

роботи у практичній офтальмології. В 1917 р. він оприлюднив свій новий

метод пластики круглим стеблом, що здобув широке визнання хірургів і

відомий як філатовське кругле стебло. Цей метод і досі використовується у

сучасній відновлювальній хірургії за наявності обширних дефектів тіла.

У клініці ока Новоросійського університету В. П. Філатов почав свої

роботи щодо пересадки рогової оболонки при більмах. Тут уперше у світі він

широко використав рогівку трупних очей під час операції пересадки,

розв'язавши цим проблему матеріалу для кератопластики. Він розробив засіб

консервації рогівки у вологій камері при температурі +4 °С. Розробив техніку

операції часткової наскрізної кератопластики, доступну для виконання

офтальмохірургами. Кератопластика перестала бути "клінічним

експериментом" і стала дійовим засобом повернення зору сліпим з більмами.

У пересадці рогівки В. П.

Філатов досяг значних успіхів, що

принесло йому світове визнання.

У клініці ока Новоросійського

університету було проведено

дослідження з вивчення лікувальних

властивостей при зниженні температури тканин, що консервувалися, і це

стало основою для створення В. П. Філатовим нового методу лікувальної

медицини — тканинної терапії, який згодом широко впроваджувався у

практику охорони здоров'я.

В. П. Філатов розробив цінні пропозиції в багатьох розділах

офтальмології. Основні його праці — "Оптична пересадка рогівки і тканинна

терапія" (1945 р.) і "Тканинна терапія" (1948 р.) — тривалий час були

важливими посібниками для офтальмологів. Але тоді, наприкінці 40-х років,

свої ідеї та розробки треба було і захищати, і відстоювати.

Звертає на себе увагу висока моральність ученого, вимогливість до

своїх вчинків, скромність при оцінюванні своїх наукових праць: "...я

ставлюсь до мого нагородження як до акту оцінки моєї діяльності, який для

мене приємний і корисний... Самооцінка ж моя ніколи не дозволяла мені

ставити себе на одну дошку з великими вченими. По-перше, я скоріше

винахідник, ніж учений, крім того, я не маю ні достатньої ерудиції, ні

достатньої методичності думки для того, щоб доводити мої ідеї, які

виникають найчастіше у вигляді здогаду. Це не значить, що свої найбільші

досягнення я не оцінюю як належне (кругле стебло, пересадка рогівки,

тканинна терапія говорять самі за себе), але самого себе як їх автора я не

відчуваю великою фігурою".

Флемінг Олександр

(1881 – 1955 р.р.)

Шотландський бактеріолог

Олександр Флемінг народився 6

серпня 1881 року в графстві Ейршир

в сім'ї фермера Х'ю Флемінга і його

другої дружини Грейс (Мортон)

Флемінг.

Він був сьомою дитиною у

свого батька і третім - у матері. Коли

хлопчикові виповнилося сім років,

помер батько, і матері довелося самій

управлятися з фермою; її помічником

був старший брат Флемінга по

батькові, Томас. Флемінг відвідував

маленьку сільську школу, розташовану неподалік, а пізніше Кілмарнокску

академію, рано навчився уважно спостерігати за природою. У віці

тринадцяти років він слідом за старшими братами відправився до Лондона,

де працював клерком, відвідував заняття в Політехнічному інституті на

Ріджент-стріт, а в 1900 році вступив до Лондонського шотландського полку.

Лабораторія Райта була однією з перших, що отримали зразки

сальварсану для перевірки. У

1908 році Флемінг приступив до

експериментів з препаратом,

використовуючи його також у

приватній медичній практиці для

лікування сифілісу.

Прекрасно усвідомлюючи

всі проблеми, пов'язані з

сальварсаном, він тим не менше Препарати для лікування сифілісу.

вірив у можливості хіміотерапії. Протягом декількох років, проте, результати

досліджень були такі, що навряд чи

могли підтвердити його

припущення.

Працюючи в лабораторії

досліджень ран, Флемінг разом з

Райтом намагався визначити, чи

приносять антисептики будь-яку

користь при лікуванні інфікованих

Прояв хвороби уражень. Флемінг показав, що такі

антисептики, як карболова кислота, у той час широко застосовувалася для

обробки відкритих ран, вбиває лейкоцити, які створюють в організмі

захисний бар'єр, що сприяє виживанню бактерій в тканинах.

У 1922 році, після невдалих спроб виділити збудника звичайних

простудних захворювань, Флемінг чисто випадково відкрив лізоцим -

фермент, що вбиває деякі бактерії і не заподіює шкоди здоровим тканинам.

На жаль, перспективи медичного використання лізоциму виявилися досить

обмеженими, оскільки він був вельми ефективним засобом проти бактерій,

що не є збудниками захворювань, і абсолютно неефективним проти

хвороботворних організмів.Це відкриття, однак, спонукало Флемінга

зайнятися пошуками інших антибактеріальних препаратів, які були б

нешкідливі для організму людини.

Інша щаслива випадковість - відкриття Флемінгом пеніциліну в 1928

році - стала результатом збігу низки обставин, настільки неймовірні, що в

них майже неможливо повірити. На відміну від своїх акуратних колег, що

очищають чашки з бактеріальними культурами після закінчення роботи з

ними, Флемінг не викидав культури за 2-3 тижні підряд, поки його

лабораторний стіл не опинявся захаращеним сорока чи п'ятдесятьма

чашками. Тоді він приймався за прибирання, переглядав культури одну за

одною, щоб не пропустити що-небудь цікаве. В одній з чашок він виявив

цвіль, яка, на його подив, пригнічувала висіяну культуру бактерії.

Відокремивши цвіль, він встановив, що «бульйон, на якому розрослася цвіль

придбав чітко виражену здатність пригнічувати ріст мікроорганізмів, а також

бактерицидні та бактеріологічні властивості».

Неохайність Флемінга і зроблене ним спостереження з'явилися лише

двома обставинами в цілому ряді випадків, що сприяли відкриттю. Цвіль,

якою виявилася заражена культура, ставилася до дуже рідкісного виду.

Ймовірно, вона була занесена з лабораторії, розташованої поверхом нижче,

де вирощувалися зразки цвілі, взяті з будинків хворих, що страждають на

бронхіальну астму, з метою виготовлення з них десенсибилизирующих

екстрактів. Флемінг залишив стала згодом знаменитої чашку на

лабораторному столі і поїхав відпочивати. Настало в Лондоні похолодання

створило сприятливі умови для зростання цвілі, а який настав потім

потепління - для бактерій. Як з'ясувалося пізніше, збігом саме цих обставин

було зобов'язане знамените відкриття.

Початкові дослідження Флемінга дали ряд важливих відомостей про

пеніциліні. Він писав, що це «ефективна антибактеріальна субстанція ...

надає виражену дію на піогенні коки ... і палички дифтерійної групи ...

Пеніцилін навіть у величезних дозах не токсичний для тварин ... Можна

припустити, що він виявиться ефективним антисептиком при зовнішній

обробці ділянок, уражених чутливими до пеніциліну мікробами , або при

його введенні всередину ».Знаючи це, Флемінг, як не дивно, не зробив

настільки очевидного наступного кроку, який дванадцять років тому був

зроблений Хоуард У. Флорі і полягав у тому, щоб з'ясувати, чи будуть

врятовані миші від летальної інфекції, якщо лікувати їх ін'єкціями

пеніцилінового бульйону. Флемінг лише призначив його декільком пацієнтам

для зовнішнього застосування. Однак результати були суперечливими і

бентежиливими. Розчин не тільки з трудом піддавався очищенню, якщо мова

йшла про великі його кількості, але й опинявся нестабільним.

Пеніцилін, можливо, був би назавжди забутий, якби не більш раннє відкриття

Флемінгом лізоциму. Саме це відкриття змусило Флорі і Ернста Б. Чейна

зайнятися вивченням терапевтичних властивостей пеніциліну, в результаті

чого препарат був виділений і підданий клінічних випробувань.Всі почесті і

слава, однак, дісталися Флемінгу. Випадкове відкриття пеніциліну в чашці з

бактеріальною культурою дало пресі сенсаційну історію, здатну вразити уяву

будь-якої людини.

Нобелівська премія з фізіології і медицині 1945 року була присуджена

спільно Флемінгу, Чейні і Флорі «за відкриття пеніциліну і його цілющого

впливу при різних інфекційних хворобах».

В останні десять років життя вчений був удостоєний двадцяти п'яти

почесних ступенів, двадцяти шести медалей, вісімнадцяти премій,

тринадцяти нагород і почесного членства у вісімдесяти дев'яти академіях

наук і наукові товариства, а в 1944 році - дворянського звання.

Після смерті дружини в 1949 році стан здоров'я Флемінга різко

погіршився. У 1952 році він одружився на Амалії Куцуріс-Вурека,

бактеріолог і колишня студентка. Через три роки, 11 березня 1955 року, він

помер від інфаркту міокарда.

Його поховали в соборі Св. Павла в Лондоні - поруч з найбільш

шанованими британцями. У Греції, де бував вчений, в день його смерті

оголосили національний траур. А в іспанській Барселоні всі квіткарки міста

висипали оберемки квітів зі своїх кошиків до меморіальної дошки з іменем

великого бактеріолога та лікаря Александа Флемінга.

Фомін Олександр Васильович

(1869-1935 р.р.)

Олександр Васильович Фомін

народився 1869 р. у с. Єрмоловці

Саратовської губернії. 1893 р. закінчив

Московський університет, А 1913 р. учений

захищає докторську дисертацію "Pteridophyta

флори Кавказу", і наступного року його

запрошують до університету Св. Володимира

на посаду ординарного професора кафедри

морфології та систематики рослин і

директора Ботанічного саду.

В університеті Фомін читав загальну

ботаніку, систематику і географію рослин.

О.В. Фомін створив школу ботаніків Київського університету, ядром якої

були майбутні видатні ботаніки та яку представляли систематики й флористи

вищих і нижчих рослин.

Наукова діяльність Фоміна пов'язана в першу чергу з дослідженнями

папоротеподібних і голонасінних Кавказу, Сибіру, Далекого Сходу й

України. Саме Фомін став ініціатором підготовки "Флори УРСР" і автором

першого тому цієї "біблії" усіх наступних поколінь українських ботаніків.

Таким чином, 1922 р. Фомін очолює всі науково-дослідні ботанічні

підрозділи, як університетські, так і академічні, й очолює ботанічну науку.

У середині 1920-х pp. учений розробляє і надсилає до Президії ВУАН

проект положення про Український науково-дослідний ботанічний інститут.

1927 р. такий інститут під назвою Науково-дослідний інститут ботаніки

Наркомосу УРСР було організовано на базі Ботанічного кабінету та Гербарію

ВУАН, і 1931 р. він перейшов під управління ВУАН вже як Інститут

ботаніки. Цього ж року О.В. Фомін став його директором.

Організаційні реформи ботанічної науки в Україні, пов'язані зі

створенням Академії наук УРСР, не могли не позначитися на діяльності

кафедри ботаніки університету. Використовуючи свою високу посаду, Фомін

не лише зберіг основний навчальний фонд кафедри, а й зміг суттєво його

поповнити.

Надзвичайно важливі зміни відбулися й у гербарній справі. Так,

Ботанічний кабінет і Гербарій ВУАН розпочинають свою роботу зі створення

власної гербарної колекції. 1922 р. Фомін вирішує передати гербарій

Київського університету гербарію Ботанічного кабінету ВУАН, внаслідок

чого університет втратив надзвичайно цінні колекції, що збиралися майже

протягом сторіччя.

Предметом особливої турботи О.В. Фоміна був Ботанічний сад

університету. Він віддавав роботі в ньому весь свій вільний час, приділяючи

значну увагу поповненню колекцій оранжерейних рослин.

1923 р. Фомін заснував журнал "Вісник Київського ботанічного саду",

який став вельми популярним серед широких ботанічних кіл і видається й

нині.

Перевантажений організаційною роботою у Всеукраїнській академії

наук, О.В. Фомін 1930 р. звернувся з проханням звільнити його від

викладання в університеті, але ботанічним садом він опікувався до кінця

життя, яке обірвалось 1935 р.

Після смерті Олександра Васильовича Фоміна Ботанічний сад

Київського університету названо його іменем.

Френсіс Гальтон

(1822 – 1911 р.р.)

Френсіс Гальтон — англійський

дослідник, географ, антрополог,

психолог і статистик. Народився в

Бірмінгемі у Англії.

Гальтон був двоюрідним братом

Чарльза Дарвіна по їх дідові —

Еразмові Дарвіну. Його батьком був

Самюель Тертіус Гальтон, син

Самюеля Гальтона.

Сім'я Гальтонів була відомою і

досить успішною в сфері виготовлення

зброї та банкірській справі, в той час як

Дарвіни були відомі в галузях

медицини і науки. Обидва ці сімейства могли похвалитися тим, що їх

представники були членами Лондонського королівського товариства, яке в

майбутньому стало британським еквівалентом Академії наук, і любили

винаходити у вільний час.

Рано виявив обдарованість: в півтора роки знав усі букви алфавіту,

самостійно читав з двох з половиною років, писав з трьох років. З 1838р.

навчається медицині: Бірмінгемський госпіталь, медична школа Лондона, в

1839р. «Кінгс-коледж» — медичне відділення. У 1840р. вступив в

Кембриджський університет для занять математикою і природничими

науками. У 1844р. помер батько, Френсіс не завершив медичну освіту і все

життя присвятив науковій діяльності. У 1849р. публікує перше наукове

повідомлення, присвячене розробці друкованого телеграфу — «телетайпа».

Багато подорожував, у тому числі з експедиціями по Близькому Сходу і

Південній Африці. У 1854 р.отримав золоту медаль Географічного

товариства за звіт про африканську подорож. З 1856р. член Королівського

товариства. З кінця 1850-х займається кліматологією і метеорологією.

Публікує роботу про клімат Занзібару. Першим починає випускати

метеорологічні карти Європи. Відкриває феномен антициклону. Після виходу

книги "Походження видів" свого двоюрідного брата Чарльза Дарвіна став

біологом. У 1860-і розробляє проблему успадкування різних ознак у людини

і тварин. У 1869 книга «Спадковий геній» — вінець наукової роботи одного з

періодів його творчості. Наприкінці 1870-х розробляє методологію

психометричних досліджень. Публікує безліч статей, винаходить перші

прилади для психометричних дослідів. У 1884р. на Міжнародній виставці

охорони здоров'я в Кензінгтоні відкриває першу в світі антропометричну

лабораторію. Розробляє методику складових портретів. У 1892р. монографія

про відбитки пальців «Finger prints» підводить підсумок дослідженням у цій

галузі і закладає основні принципи дерматогліфіки. Займається біологічної

статистикою, першим запропонував те, як обчислити коефіцієнт кореляції.

Запропонував закон регресії спадкових ознак. В останні роки життя

займався розробкою основних положень науки євгеніки про створення

ідеального у всіх відношеннях людини.

Френсіс Крік

(1953 – 2004 р.р.)

Крик, Френсіс Харрі

Комптон - біофізик,

удостоєний в 1962р.

Нобелівської премії з

фізіології і медицини

(спільно з Дж.Уотсоном і М.

Вілкінсом) за відкриття

молекулярної структури

ДНК. Народився 8 червня

1916 р. в Нортгемптон. Закінчив Мілл-Хілл-Скул і Юніверсіті-коледж в

Лондоні. У 1953р. отримав ступінь доктора філософії в Кембріджському

університеті. У 1937-1939р.р. і з 1947р. працював у Кембриджському

університеті (з 1963р. - завідувач лабораторією молекулярної біології). У

1953-1954р.р. працював в Бруклінському політехнічному інституті (Нью-

Йорк) в рамках програми з вивчення структури білків, у 1962р.- в

Лондонському університеті.

Основні роботи Крику присвячені вивченню молекулярної структури

нуклеїнових кислот. Проаналізувавши отримані М. Вілкінсом дані з

розсіювання рентгенівських променів на кристалах ДНК, він разом з

Дж.Уотсоном побудував в 1953р. модель тривимірної структури цієї

молекули (модель Уотсона - Крику).

Відповідно до цієї моделі, ДНК

складається з двох комплементарних

ланцюгів, що утворюють подвійну

спіраль. Така структура не тільки

відповідала відомим хімічним даними

про ДНК, а й пояснювала механізм її

реплікації (подвоєння), що забезпечує Модель Уотсона - Крику

передачу генетичної інформації при діленні клітини. У 1961 Крик і його

співробітники встановили основні принципи генетичного коду, показавши,

яким чином послідовність азотистих основ, мономірних одиниць ДНК,

перекладається (транслюється) у послідовність амінокислот, мономірних

одиниць білка.

Відкриття Крику і Уотсона склали основу молекулярної генетики і

дозволили вивчати живі організми на молекулярному рівні. Крик - автор книг

Про молекулах і людину (1966 р.) і Жизнь как она есть (1981 р.), в якій він

обговорює можливість позаземного походження життя.

Він, разом із Джеймсом Ватсоном і Морісом Вілкінсом, був

нагороджений Нобелівською премією з фізіології і медицини 1962 року «за

свої відкриття в галузі молекулярної структури нуклеїнових кислот та їх

значення для передачі інформації в живому матеріалі». Після цього він

працював в Лабораторії молекулярної біології Британської медичної ради до

1977 року. Протягом залишку своєї кар'єри він працював і займав пост

почесного професора в Сальківському інституті біологічних досліджень у

місті Ла-Хоя (Каліфорнія). Він залишився на цьому посту до своєї смерті —

за словами свого співробітника Крістофа Коха «він редагував рукопис на

передсмертному ліжку, учений до кінця».

Холодний Микола Григорович

(1882 — 1953 р. р.)

Микола Григорович Холодний відомий

своїми дослідженнями в галузі фізіології

рослин, мікробіології, дарвінізму, філософії

природознавства. Він народився в сім'ї вчителя.

Початкову освіту розпочав у Воронезькій

гімназії в 1892 p., а через рік, після переїзду

сім'ї до Новочеркаська, навчався в Донській

Новочеркаській гімназії. Любов до

природничих наук виникла у Миколи ще з

гімназійних років.

У 1900 p. M. Холодний закінчує гімназію із золотою медаллю і вступає

до Університету св. Володимира в Києві.

Перші свої дослідження розпочинає в 1902 р. у лабораторії кафедри

анатомії і фізіології рослин, якою на той час керував К. Пурієвич.

У 1906 p. M. Холодний залишається на кафедрі на посаді хранителя

Ботанічного кабінету і починає підготовку до здачі магістерських іспитів. У

цей період він зближується з С. Г. Навашиним, який дуже вплинув на

науковий світогляд Холодного.

На початку 1912 p., після успішно зданих іспитів, М. Холодний

отримує звання приват-доцента і починає викладати практичні заняття з

мікробіології. Для вдосконалення предмета він їде на 2,5 місяці в Санкт-

Петербург у лабораторію В. Л. Омелянського. Тут молодий учений планував

освоїти методику мікробіологічних досліджень і підготувати практичний

курс загальної мікробіології, що й було ним успішно виконано. Саме в цій

лабораторії М. Холодний познайомився з видатним епідеміологом Д. К.

Заболотним.

Через два роки, в 1914 p., Микола Григорович отримує пропозицію

викладати фізіологію і анатомію рослин на Київських вищих жіночих курсах.

Одночасно вчений звертається до такої галузі мікробіології, як

вивчення термофільних денітрифікуючих бактерій ґрунту.

У 1918 p. M. Холодний отримує посаду доцента в Університеті св.

Володимира. І в цьому ж році, використовуючи результати своїх досліджень

за період наукової діяльності, Микола Григорович публікує працю "Про

вплив металічних іонів на процеси подразливості у рослин". На основі деяких

розділів з цієї праці М. Холодний готує магістерську дисертацію і вже в 1919

р. успішно її захищає, отримавши науковий ступінь магістра ботаніки.

Одночасно він отримує звання професора на Київських вищих жіночих

курсах.

З 1920 р. всі університети України були реорганізовані в Інститути

народної освіти. М. Г. Холодний був призначений професором Київського

Інституту народної освіти (КІНО). А через 10 років (у 1930 p.), коли КІНО

було реорганізовано в Інститут професійної освіти, М. Г. Холодний очолює

кафедру анатомії і фізіології рослин і читає лекції з усіх дисциплін цієї

кафедри, окрім анатомії рослин.

Власні дослідження вчений не має змоги проводити в інститутських

лабораторіях, тому відвідує лабораторії університетського ботанічного саду,

Дніпровської біологічної станції і Академії наук УРСР.

Коли в 1933 р. були відновлені університети, в Київському університеті

було створено самостійний біологічний факультет, що мав самостійну

кафедру мікробіології з власною лабораторією, якою і керував М. Г.

Холодний. Науково-дослідна робота на кафедрі була спрямована ним на

вивчення ґрунтової мікрофлори.

З 1924 p. M. Г. Холодний починає дослідження гормональних явищ в

рослинному організмі, їх участі в регулюванні ростових процесів як основної

причини орієнтації руху у вищих рослин. А результатом цих досліджень

стала власна теорія Холодного, що мала назву гормональна теорія тропізмів і

викликала жваву полеміку серед вітчизняних і зарубіжних учених.

Влітку 1925 p. M. Г. Холодного було обрано членом-кореспондентом

АН УРСР, а наступного року за монографію про залізобактерії йому було

присуджено ступінь доктора ботаніки.

У 1929 р. було прийнято рішення створити при Академії наук УРСР

самостійну кафедру фізичної фізіології рослин, очолив яку М. Г. Холодний.

У 1931 р. на Всеукраїнській нараді ботаніків було прийнято рішення

підпорядкувати всю науково-дослідну роботу з ботаніки в Україні єдиному

науковому центру — Ботанічному інституту, який має функціонувати у

складі Академії наук. Структура цього інституту, як і система Академії наук

взагалі, була розширена і вдосконалена.

У 1934 р. в Інституті ботаніки було створено сектор фізіології рослин

під загальним керівництвом М. Г. Холодного, який складався із трьох

відділів, що раніше були кафедрами Академії наук.

У 1945 р. М. Г. Холодний повертається до Києва. Але стан здоров'я

вченого погіршується. Тому він залишає діяльність в Київському

університеті та в Інституті фізіології рослин, а всі свої сили спрямовує на

роботу у відділі фізіології та екології рослин Інституту ботаніки. Цим

відділом М. Г. Холодний керує до 1949 p., одночасно працюючи на

Дніпровській біологічній станції.

М. Г. Холодний помер 4 травня 1953 р. в Києві.

Хуго де Фріз

(1848–1935)

Де Фриз, Хуго -

голландський ботанік і генетик.

Народився 16 лютого 1848р.

в Харлеме. Навчався у

Лейденському, Гейдельбергском і

Вюрцбургском університетах.

Працював викладачем у

шкільництві в Амстердамі (1871–

1875р.р.), у наукових установах

Вюрцбурга і Галля у Німеччині

(1875–1878р.р.). У 1878–1918р.р. –

професор Амстердамського

університету та директор

ботанічного саду. У 1904 р.читав лекції на Каліфорнійському університеті. У

1918р. пішов у відставку, але продовжував працювати у своєму маєтку в

Люнтерне.

Свою наукову діяльність Де Фріз почав із вивчення ролі осмотического

тиску в життєдіяльності рослинної клітини. Досліджуючи явище плазмолиза

розробив метод визначення осмотического тиску у клітині.

Ввів поняття «изотонической

розчин». Ці праці поруч із

результатами В.Пфеффера (1877р.)

склали істотну частку доказів, основі

яких Я.Х.Вант-Гофф побудував Вплив осматичного тиску на рослину

свою теорію хімічного рівноваги в розбавлених розчинах (1886р.).

Вивчаючи мінливість енотери, він дійшов висновку, що Німеччина

вдавала може раптово розпастися сталася на кілька нових видів. Цього

феномену Де Фріз назвав мутаціями. Дотримуючись тези, що жоден живий

організм є мозаїку з щодо незалежних ЗМІ і стрибкоподібно змінюються

ознак, він стверджував, що внесення мутацій – єдиний спосіб освіти

стабільних нових форм (мутаційна теорія).

У 1900р. Де Фріз опублікував результати статистичної обробки

дослідів із схрещування рослин, які можна було пояснити лише рамках

постулату про існування окремих проектів і незалежних чинників

спадковості.

Надалі Де Фріз займався переважно вивченням мутантних форм

енотери й розробкою своєї теорії еволюції.

Помер Де Фріз в Люнтерне 21 травня 1935 р. На той час його теорія,

яка представляла собою сучасної форми дарвінівського еволюційного

вчення, засновану на уявленнях про мутаціях і природному доборі, отримала

широке визнання.

Чарльз Дарвін

(1809 – 1882 р.р.)

Англійський учений Чарльз Дарвін зумів

створити теорію розвитку живого світу, яка

стала основою біологічної науки ХХ століття.

Чарльз Роберт Дарвін – англійський натураліст

та мандрівник, одним з перших усвідомив та

наочно продемонстрував, що всі живі організми

еволюціонують у часі від спільних предків. У

своїй теорії, перший розгорнутий виклад якої

було опубліковано в 1859 році в книзі

«Походження видів», основною рушійною

силою еволюції Дарвін назвав природний відбір та невизначену мінливість.

Існування еволюції було визнано більшістю вчених ще за життя

Дарвіна, у той час як його теорія природного відбору, як основне пояснення

еволюції, стала загальновизнаною лише в 30-х роках XX-го століття. Ідеї та

відкриття Дарвіна в доопрацьованому вигляді формують фундамент сучасної

синтетичної теорії еволюції та складають основу біології, надаючи логічне

пояснення біорізноманіттю. Ортодоксальні послідовники вчення Дарвіна

розвивають напрямок еволюційної думки, що носить його ім’я (дарвінізм).

Чарльз Дарвін народився 12 лютого 1809 року в Шрусбері графство

Шропшир, у родовому маєтку Маунт Хаус. П’ятий із шести дітей заможного

лікаря та фінансиста Роберта Дарвіна. Він є онуком Еразма Дарвіна по

батьківській лінії та Джозаї Уеджвуда по материнській.

Вивчав у Единбурзькому університеті медицину. Під час навчання

усвідомлює, що лекції нудні, а хірургія завдає страждання, тому залишає

медицину. Замість цього він вивчає таксидермію.

Наступного року, будучи студентом факультету природничої історії,

він приєднався до Плініївського студентського товариства, у якому активно

обговорювався радикальний матеріалізм. В цей час він асистує Роберту

Едмунду Гранту в його дослідженнях анатомії та життєвого циклу морських

безхребетних. На засіданнях товариства, в березні 1827 року, він представляє

короткі повідомлення про свої перші відкриття, які змінювали погляд на

звичні речі. Зокрема, він показав, що яйця Flustra мають здатність самостійно

рухатися за допомогою війок та в дійсності є личинками; в іншому відкритті

він зауважує, що маленькі кулясті тіла, які вважалися молодими стадіями

водорості Fucus loreus, являють собою яйцеві кокони хоботної п’явки

Pontobdella muricata. Одного разу, в присутності Дарвіна, Грант вихваляв

еволюційні ідеї Ламарка. Дарвін був вражений цією захоплюючою

промовою. Раніше він зустрічав подібні ідеї у свого діда – Еразма,

прочитавши його Зоономію, і тому вже був у курсі протиріч цієї теорії.

Протягом другого року перебування в Единбурзі Дарвін відвідує курс

натуральної історії Роберта Джеймісона, що охоплював також геологію,

включаючи полеміку між Нептуністами та Плутоністами. В цей час він

вивчив класифікацію рослин та брав участь у роботі з великими колекціями

університетського музею, одного з найбільших музеїв Європи того періоду.

Батько Дарвіна дізнавшись, що син закинув вивчення медицини,

засмутився та запропонував йому вступити до Кембриджського

християнського коледжу та отримати сан священика Англіканської церкви.

За словами самого Дарвіна, дні, проведені в Единбурзі посіяли в ньому

сумніви щодо догмату англіканської церкви. Тому перед прийняттям

остаточного рішення він бере час на роздуми. В цей час він старанно читає

богословські книги, і нарешті переконує себе в прийнятності церковних

догматів та готується до вступу.

У 1831 році після закінчення університету, Дарвін в ролі натураліста

відправляється у кругосвітню подорож на експедиційному судні

королівського флоту «Бігль», повернувшись до Англії лише 2 жовтня 1836

року. Подорож тривала майже п’ять років. Більшу частину часу Дарвін

проводив на березі, вивчаючи геологію та збираючи колекції тварин та

рослин, у той час як «Бігль» під керівництвом Фіцроя здійснював

гідрографічну та картографічну зйомку узбережжя. Під час подорожі Дарвін

ретельно записує свої спостереження та теоретичні міркування. Час від часу,

щойно виникала нагода, Дарвін надсилає копії нотаток до Кембриджу, разом

із листами для рідних. За час подорожі він здійснив ряд геологічних описів

різних районів, зібрав колекцію тварин, а також зробив короткий опис

зовнішньої будови та анатомії багатьох морських безхребетних. В інших

сферах, маловідомих Дарвіну, він проявив себе майстерним колекціонером,

зібравши екземпляри для їх пізнішого вивчення фахівцями.

Невдовзі після повернення Дарвін опублікував книгу, відому під

скороченою назвою “Подорож натураліста навколо світу на кораблі

«Бігль»(1839р.). Вона мала великий успіх, була перекладена багатьма

європейськими мовами та безліч разів перевидавалась. Дарвін взяв участь у

написанні п’ятитомної монографії «Екологія подорожі» (1842р.). Дарвін

обрав об’єктом своїх досліджень вусоногих раків, невдовзі ставши кращим у

світі фахівцем з цієї групи. Він написав та видав чотиритомну монографію

«Вусоногі раки» (1851-1854р.р.), якою зоологи користуються дотепер.

З 1837 року Дарвін почав вести щоденник, до якого заносив свої

роздуми про домашніх тварин та рослини, а також природний відбір. В 1842

році він написав перший нарис про походження видів.

Починаючи з 1855 року,

Дарвін листувався з американським

ботаніком А. Греєм, якому згодом

вперше виклав свої ідеї. Під

впливом англійського геолога та

натураліста Ч. Лайеля Дарвін в 1856

почав готувати третій, розширений

варіант книги. У червні 1858 року,

Щоденник Чарльза Дарвіна коли робота була майже завершена,

Дарвін отримав листа від англійського натураліста А. Р. Уоллеса з рукописом

його статті. У цій статті Дарвін знайшов скорочений виклад своєї власної

теорії природного відбору.

У 1868 році Дарвін опублікував свою другу працю, пов’язану з теорією

еволюції – «Мінливість тварин та рослин у свійському стані», до якої

увійшло безліч прикладів еволюції організмів.

У 1871 році з’явилась ще одна важлива праця Дарвіна – «Походження

людини та статевий відбір», де Дарвін навів аргументи на користь

природного походження людини від тварин (мавпоподібних предків). Серед

інших відомих пізніх робіт Дарвіна – «Запилення орхідей» (1862р.);

«Вираження емоцій у людини та тварин» (1872р.); «Дія перехресного

запилення та самозапилення в рослинному світі » (1876р.).

Шарлемань Микола Васильович

(1887 -1970 р.р )

Микола Васильович Шарлемань

народився на Полтавщині, в м.

Кременчуці, 6 лютого 1887 року.

По лінії батька він був нащадком

досить відомих в Росії художників-

баталістів та літераторів. З боку матері,

дівоче прізвище якої Лінгарт — відомі

інженери та промисловці-фабриканти.

Батько вченого, Василь

Богумілович, працював майстром

шкіряного виробництва. Мати, Олена

Олександрівна, займалася вихованням

дітей.

При хрещенні хлопчику згідно римсько-католицькому обряду дали

імена "Трьох святих покровителів": Едуарда, Миколи та Петра. Тому роботи

вченого, що видавалися до 1914 року, були підписані Едуард Шарлемень.

Згодом, прийнявши православну віру, він почав носити друге ім'я — Микола.

У 1890 році родина Шарлеманів переїхала до Києва. Закінчивши 1

Київське Реальне училище Микола Шарлемань почав відвідувати вільним

слухачем Сільськогосподарський відділ Київського Політехнічного

інституту.

Його найбільш цікавило дослідження природи рідного краю. Восени

1908 року Київське Товариство Аматорів Природи заснувало Київський

зоологічний сад, де М. В. Шарлемань працював спочатку в комісії по

улаштуванню Київського зоопарку, згодом його вченим секретарем.

У 1909 році була надрукована перша наукова робота Миколи

Шарлеманя.

З 1919 року М. В. Шарлемань був серед перших співробітників

Української Академії Наук. Займав посаду зоолога і консерватора

Зоологічного музею Української Академії наук. Безпосередньо Микола

Васильович займався вивченням птахів та ссавців України, зоогеографією

України, питаннями прикладної зоології.

У лютому 1923 року М. В. Шарлеманя було обрано дійсним членом

науково-дослідної кафедри зоології, яку очолював академік Іван Іванович

Шмальгаузен. Згодом Микола Васильович завідував відділом фауністики і

систематики Інституту зоології АН УРСР.

У 1936 році він отримав вчений ступінь кандидата біологічних наук.

Наприкінці цього ж року захистив докторську дисертацію за матеріалами

підручника для вищих навчальних закладів "Зоогеографія УРСР". Підручник

користується попитом і на сьогодні.

Коли почалася Велика Вітчизняна війна, М. Шарлеманю було вже 54

роки. За плечима довга, кропітка наукова робота з вивчення тваринного світу

України. З початком окупації Києва співробітники Інституту зоології

звернулися до Миколи Васильовича Шарлеманя як до найстарішого за віком

та науковим положення з проханням очолити роботу Інституту.Вчений

погодився. Він вирішив працювати за передвоєнними програмами, вживати

всіх можливих заходів щодо охорони майна, а головне — допомагати людям.

У лютому 1942 р. окупанти утворили на базі Інституту зоології

Інститут по боротьбі із шкідниками сільськогосподарських рослин. Тут

продовжили роботу й співробітники Інституту зоології: Решетнік,

Парамонов, Пархоменко та інші. Завдяки зусиллям Шарлеманя жоден

співробітник Інституту не був примусово відправлений до Німеччини.

Коли окупанти почали вивозити з Києва награбоване майно вченого

разом з дружиною 31 жовтня 1943 року змусили виїхати до Познані. Через

декілька днів до Києва увійшли радянські війська. А Микола Васильович

згодом з Польщі потрапив до Німеччини, де намагався встановити

місцезнаходження майна та людей, що теж були примусово вивезені

німцями.

Йому дуже хотілося повернутися, Шарлемань почав просити дозвіл на

повернення. Лише на початку 1946 року вченому дозволено було

повернутися на Батьківщину.

Події воєнних років в подальшій долі Шарлеманя відігравали

вирішальну роль. Микола Васильович вже не міг працювати ні в Інституті

зоології, ні в Зоологічному музеї, головною причиною цього був факт

перебування на окупованій території, потім ще й виїзд до Німеччини. Нікого

не турбувало — під конвоєм, чи ні, це немало значення.

Наприкінці 40-х, початку 50-х почалося відкрите цькування Миколи

Васильовича. На Шарлеманя навіть заборонялося робити посилання в

науковій літературі. Але він продовжував працювати. У повоєнні роки М. В.

Шарлемань серйозно займався вивченням твору "Слово про Ігорів похід".

Про нього пам'ятали лише давні друзі, допомагали, підтримували. Останні

роки життя вченого були важкими —маленький куточок кімнати, у якому

вони з дружиною так і прожили до кінця своїх днів, листи від учнів з різних

куточків землі.

Наприкінці життя вчений працював над своїми спогадами. У 1969 році

померла Ганна Парфентіївна, дружина вченого. Втративши вірного друга

Микола Васильович зовсім занепав духом.

9 квітня 1970 року Микола Васильович Шарлемань пішов з життя.

Його поховано на Звіринецькому цвинтарі поряд з дружиною.

Лише 7 червня 1970 року у Київському будинку вчених відбулося

зібрання, присвячене пам'яті та 60-річному ювілею літературно-наукової

діяльності, доктора біологічних наук, професора, Миколи Васильовича

Шарлеманя.

Один з учнів М. В. Шарлеманя, відомий герпетолог Ігор Даревський писав:

"Это был замечательный человек, который очень много сделал для

отечественной зоологии и для Украинской Академии наук в частности..."

Шмальгаузен Іван Іванович

(1884 — 1963 р.р.)

1 червня 1884 року в родині видатного

ботаніка, члена-кореспондента

Петербурзької Академії наук, професора

Київського університету святого

Володимира Йоганна Теодора (Івана

Федоровича) Шмальгавзена сталась

небуденна й радісна подія: у цей світ

прийшов хлопчик, якого батьки назвали

Іваном-Людвіґом. Він був середньою

дитиною в сім’ї: брат Емілій-Герман був

старшим на чотири роки, через три роки

після Івана-Людвіга народилась Луїза-Юлія. Вся родина була євангелічно-

лютеранського віросповідання. 1901 року він поступив на природниче

відділення фізико-математичного факультету університету святого

Володимира, яке закінчив 1906-го р.. Викладати ж в університеті почав 1906

року як асистент професора Севєрцова.

Ще за студентських часів науковець розпочав дослідження в царині

порівняльної анатомії. У Києві в 1906-1912 роках, працюючи в Інституті

ембріології та порівняльної анатомії, виконав ряд ґрунтовних досліджень,

присвячених розвиткові парних кінцівок хребетних і морфології непарних

плавців риб.

Оригінальність І. І. Шмальгаузена як ученого криється у його високій

ерудиції, динамічності думки і здатності швидко переключатися у різних

напрямах наукових досліджень. Про це свідчать його дуже глибокі і всебічні

знання стану вивчення різних ділянок біологічної науки: зоології,

порівняльної морфології і порівняльної ембріології хребетних тварин,

еволюційної морфології, феногенетики, теорії еволюції, історії науки.

І. І. Шмальгаузен належить до тієї плеяди вітчизняних біологів, які

своїми дослідженнями надзвичайно збагатили і розвинули еволюційну

теорію Ч. Дарвіна. Роль І. І. Шмальгаузена в біології визначається також і

тим, що він започаткував нові напрями в розробці теорії еволюції, набагато

випередив у наукових пошуках своїх сучасників. Учений заклав основи тих

напрямів і теорій, що бурхливо розвиваються в наші дні: біологічної

кібернетики та синтетичної теорії еволюції. Характерною особливістю

творчості І. І. Шмальгаузена є послідовне і свідоме застосування ним

діалектичного методу у здійснюваних наукових дослідженнях. Також учений

багато працював над розробкою методологічних проблем біології. Загальною

методологічною основою наукової діяльності І. І. Шмальгаузена був

матеріалістичний, дарвінівський підхід до вивчення природи.

Учений написав понад 350 наукових праць, у тому числі низку великих

монографій, що мають визначне загальнобіологічне значення. Він розробив і

застосував у науковій практиці нові методи порівняльно-анатомічних,

ембріологічних та експериментальних досліджень онтогенезу, створив

загальну теорію росту організмів, в основі якої лежить уявлення про

обернене співвідношення між швидкістю росту і швидкістю їх

диференціювання, розробив також метод вивчення констант росту, успішно

застосував до вивчення закономірностей еволюції деякі положення теорії

інформації. Безперечно, І. І. Шмальгаузен висунув багато еволюційних ідей,

які успішно розвиваються сучасною наукою. Зокрема, вчений збагатив

теорію еволюції Ч. Дарвіна розробкою проблем цілісності організму в

індивідуальному та історичному розвитку, впровадженням теорії

стабілізуючого добору, аналізом шляхів, факторів і закономірностей

еволюційного процесу. Він геніально розробив уявлення про походження

наземних хребетних тварин.

Академік І. І. Шмальгаузен є автором низки фундаментальних

підручників: "Основи порівняльної анатомії хребетних тварин" (1923р.,

1935р., 1938р., 1947р.), "Фактори еволюції" (1946р., 1968р.), "Проблеми

дарвінізму" (1946р., 1969р.), завідував кафедрами в Київському,

Воронізькому та Московському університетах, створив дві наукові зоологічні

школи — київську і московську. Автор кількох фундаментальних

монографій: "Організм як ціле в індивідуальному і історичному розвитку"

(1938р., 1942р., 1982р.), "Шляхи і закономірності еволюційного процесу"

(1939р., 1940р., 1983р.), "Регуляція формоутворення в індивідуальному

розвитку" (1964р.) та "Кібернетичні питання біології" (1968р.).

І. І. Шмальгаузен помер 7 жовтня 1963 р. у Москві. "Істинне значення

для розвитку науки таких людей, яким був І. І. Шмальгаузен, з'ясовується не

відразу, для цього потрібна перспектива у часі, а також достойні цінителі.

Так, саме цінителі, бо одній людині не під силу зібрати, зважити і оцінити ті

скарби, якими він збагатив нашу науку. З цієї ж причини, віддаючи останню

шану Івану Івановичу, ми ще не можемо повною мірою усвідомити,

наскільки велика та прогалина в рядах наших учених, що виникла після його

відходу з життя. З часом ця прогалина, мабуть, буде ліквідована, але зараз

вона світиться, і, що особливо гірко усвідомлювати, поки-що не

передбачається реальних передумов для її заповнення", — писав відомий

радянський морфолог К. О. Юдін.

У наш час надзвичайно посилився інтерес до особистості академіка І. І.

Шмальгаузена, до його наукових поглядів, в яких молоді вчені бачать

відправні точки для формування власного світогляду. Його творчість — вічне

джерело наукових пошуків і узагальнень наших сучасників і майбутніх

поколінь вчених.