Маестро Білаш. «Я в музиці вмирав

й оживав…»

Віртуальна виставка-портрет до 85-річчя українського композитора О.І. Білаша

Олександр Білаш – лауреат премії імені М.Островського(1967). Заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1969). Лауреат Державної премії України імені Т. Г. Шевченка (1975). Народний артист УРСР (1977). Народний артист СРСР (1990). Герой України (2001).

Музику Білаша багато хто, як і раніше, пам'ятає і любить. Живуть у народі й незабутні "Два кольори", що стали символом його творчості, та й, мабуть, самого його життя, де було все: і "любов", і "журба". Але любові завжди було більше.

Я народився разом із весною, Щоб все живе будить від сну...

О.Білаш. "Хорал життю" (збірка "Ластів'яні ноти", 1984р.)

Полтавщина - той край, який дав світові не одного видатного композитора... За два десятки кілометрів від його рідного Градизька - в селі Гриньках - народився зачинатель української класичної музики Микола Лисенко. Недалеко від Кременчука (а Кременчук від Градизька десь за 30 кілометрів) - Михайло Комачевський, також добре знаний український музика. Як відомо, брати Майбороди, Георгій та Платон, родом саме з Градизького району (тепер - Глобинський). Можна собі уявити наскільки земляки, а особливо брати Майбороди, були для юнака справді неабияким надихаючим прикладом у його прагненні до музичного мистецтва. А музику хлопець любив змалку. Навчаючись у школі, співав у хорі, потім брав участь у художній самодіяльності.

Олександр Білаш народився 6 березня 1931 р. у селі Градизьк Глобинського району Полтавської області. Батько Іван Опанасович Білаш працював бухгалтером, мама — Євдокія Андріївна (у дівоцтві Тонкошкур), — сільська трудівниця. Любов до музики, певно, народилась разом з малим Сашком, бо і мама – перша співачка на село, та й батько грав на гітарі і балалайці. Тож відчувши серйозний потяг сина до музики, батьки не стали на заваді його прагненням. 3-річним хлопцем взяв він до рук свого першого музичного інструмента (саморобну гармошку, зроблену місцевим майстром-музикою Антоном Гапоненком) і а тих пір вже не розлучався з гармошкою, а згодом а баяном, акордеоном, роялем.

Як згадувала мати композитора Євдокія Андріївна Білаш: „візьме до рук віника, сяде на ганку і давай награвати щось лише йому відоме та ще й приспівувати”. А в 3 роки Шурась, як ласкаво охрестила його бабуся, вже „продаючи” на весіллі тітку Мотрю, давав „перцю” маленькій гармошці на 2 баси та 8 голосів, спеціально зроблений градизьким майстром-музикою Антоном Гапоненком. Потяг до навчання у нього був змалечку. Ось як він описує в своїй автобіографічній баладі „Шурась” своє перше відвідування школи.

Я диверсантом в перший клас проник... Та радість передчасною була: Як з’ясувалося „бомага” підвела, Що метрикою ще і досі зветься, В якій мій день народження пасеться. Сказали батькові, що я ще замалий, Та я такий упертий був і злий, Що ні директор, ні учителі - Ніхто не міг мене утримати в селі, Щоб я до школи з друзями не йшов. Хоч я молодшим був за них на рік, Та разом стільки стерли підошов, Що значення не мав між нами вік. Я кожний день приходив і під класом Сидів і скиглив то альтом, то басом, Аж доки не довів учителів до сказу І не діждався із райвно наказу: Зарахувати Олександра Білаша У перший „А”.

Здається неймовірним, але в Полтавське музичне училище Олександра не прийняли з убивчою характеристикою — «у абітурієнта немає слуху». Та це не зашкодило йому незабаром вступити в Житомирське музичне училище ім. В.С. Косенка (1948 — 1952) по класу баяна, а пізніше в Київську Державну консерваторію ім. П.І. Чайковського (по класу композиції у М. Вілінського). Своїм вчителем Олександр Іванович вважав Платона Майбороду, з яким товаришував усе життя.

Доля композитора складалася не дуже рівно. Батько не хотів чути про бажання Сашка здобувати музичну освіту, а мріяв вивчити сина на лікаря-хірурга. Та захоплення музикою було таке сильне, що навіть навчання в десятирічці видавалося марнуванням часу. І ледве дочекавшись закінчення 9-го класу, хлопець подався до Полтавського музичного училища.

З 1950 по 1961 рік Олександр Білаш працює викладачем теорії музики в Київському педагогічному інституті; В 1976—1994 роках очолює Союз композиторів України. За цей час маестро знайшов багато друзів і нажив ще більше недругів. Однак саме під час правління Білаша небагатьом авторам-естрадникам вдалося стати членами Союзу, що на той час було дуже істотно: з’являвся офіційний статус, пошана, повага, пільги, а за авторські права можна було жити цілком пристойно. Самого Олександра Івановича обминали неодноразово, й до Союзу він вступив лише через вісім років, уже будучи популярним. Для Білаша жаданим пропуском у коло обраних стало написання симфонії.

Незмінною музою Олександра Івановича була його дружина Лариса Остапенко, солістка Національної філармонії України. Він зустрів Ларису у консерваторських коридорах. Вона неначе засліпила його ніжною жіночною красою. Погляд теплий, розкритий, а сама — недоступна фортеця. Два роки Олександр ніби був її тінню. Лариса стала скабкою в його серці. І тоді він вирішив змінити тактику. Проходив мимо — не помічав, впритул не бачив. Класичне пушкінське "Чем менше женщину мы любим..." зіграло як по нотах. Одного разу вона сама зробила крок йому назустріч. І вже назавжди.

«Я щаслива людина, — говорив відомий композитор, — доля подарувала мені зустріч з Ларисою ще в консерваторії. Це любов з першого погляду. У неї чудової краси і тембру сопрано. Дружина стала першою виконавицею моїх пісень, які згодом блискуче виконували Людмила Зикіна та Діана Петриненко. Навіть баритоновий репертуар я часто випробував на ній. Лариса для мене завжди найбільш строгий критик. Те, що наш будинок не тільки моя фортеця, а й джерело натхнення, — все завдяки дружині».

Олександр Білаш - композитор широкого діапазону: в його доробку-опери „Гайдамаки”, „Балада війни”, оперета „З піснею в серці”, симфонічні твори – поема „Павло Корчагін”, „Скерцо”, „Весняна сюїта”, балетна сюїта „Буратіно”, музика до кінофільмів, спектаклів, фортепіанні концерти. Як визнавав митець, робота над музикою для фільмів була хорошою школою і дала дуже багато йому для становлення і зростання. А почалося все з кінофільму „Роман і Франческа”. А потім була написана музика до кінофільмів „Катя-Катюша”, „А тепер суди”, „Тронка”, „Між високих хлібів”, „Вир”, „Бур’ян”, „Сейм виходить з берегів”, „Сумка повна сердець” та інших. Усього композитор написав музику більш як до тридцяти кінофільмів – художніх, документальних, навіть спробував себе в мультиплікації („Казка про Чугайстра” за П.Вороньком). Але пісні були найулюбленішим творінням композитора. „Пісня для мене, - говорив О. І. Білаш - не жанр, то любов!. На все життя.... Недарма її називають душею народу. Якби мені вдалося створити десь із п’ятірко пісень,... вартих чогось - вважав би себе щасливим”.

Пісень у доробку композитора понад 400. „Щоб створити гарну пісню, треба домогтися цілковитої єдності в поглядах, повної гармонії слова й мелодії. Та коли вже спільну мову знайдено, став спільний задум - яку ж велику насолоду дає робота! ”

Друзями і творчими побратимами на все життя для нього стали Д. Павличко, Б. Олійник, М. Ткач, І. Драч, В.Юхименко, С.Пушик.

На вірші Дм. Павличка О.Білаш написав два десятки пісень. Вони знайшли один одного - поет і композитор. Павличкові „Два кольори”, покладені на музику О.Білаша облетіли весь світ. З поетом Михайлом Ткачем написано понад 50 пісень, більшість із яких стали широко відомими. Серед них „Ясени”, „Сніг на зеленому листі”, „Ой не ріж косу”, „Ой висока та гора”, „Люби мене – не покинь”, „Сину, качки летять”, „Два журавлі”.

Коли мене вже розпинають звуки, Коли від них аж стогне голова, Від розпачу тоді здіймаю руки – Прошу, щоб врятувать прийшли слова. Так і живу між звуками й словами, Немов між небом і землею я живу... Не встигнуть звуки скласти крила в гами, Як я вже слово кличу, ще й зову”.

Так хто він – композитор чи поет?.. У поетичній спадщині Олександра Івановича, збірки „Мелодія”, „Криниця”, „Ластів’яні ноти”, „Спогад”, „Совість на вогні горить”, „Мамине крило”. Лише після виходу цієї збірки керівництво Національної Спілки письменників в Україні прийняло О.Білаша до свого „цеху”. Я музику й поезію - однаково люблю, Хоч кажуть: разом двох любити - небезпечно... І аморально це, вважають, і не гречно. Та я нічого вже з собою не зроблю – Однаковісінько обох люблю! Олександр Білаш

Борис Олійник так сказав про його поетичну працю: „Його вірші — не придаток до музики, а самостійні художні твори, котрі мають свою музику — музику слова... ”

Дев’яносто перший рік став переломним для України, і Олександр Білаш не міг залишитись осторонь бурхливих історичних подій. „Коли розпочався увесь той шарварок, - згадує він, - я по-справжньому порадів, що Україна буде самостійною державою. Адже понад усе я люблю свою землю, свій народ, свою мову - у цьому сенсі я справжній націоналіст... Коли повіяли ті вітри буйні, мене і ліві, і праві почали кожен тягти до свого гурту; комуністи кликали на свій з’їзд, рухівці - до себе. Але я не поділяю тої піни навколо рота, коли кричать і рвуть на собі сорочки. Я сам по собі. Те добре, що було при Радянській владі, таким і залишиться. А ту гидоту, що сьогодні бачу по всій Україні, я ніколи не допущу до себе. Я радію, що є паростки Вільної України, хоча вона зараз і кланяється на всі боки. Але треба запастися терпінням”.

. Я знаю хто і як в політику пройшов В згорьованій, нещасній Україні. Один із них - занедбаний завод знайшов І збагатився на його руїні. А інший, очі заховавши поза скло, Відверто грабував свої ресурси. І як їм крадене у руки не пекло? – Мабуть, вони пройшли успішно курси, Де викладали прагматичні фахівці. З холодним розумом в ім’я наживи. Безкарно пурхають рвачі, як горобці, Яким давно пора до офензиви...

До останніх днів життя Білаш продовжував писати вірші і музику. „Українська естрада переживає не кращі часи, теле- та радіоефір засмічений третьорядними творами, три акорди подаються як шлягери, безголосі співаки очолюють численні хіт-паради, немає особистостей, нових цікавих імен”, — щиро переживав композитор. Він пишався, що його твори виконували такі майстри співу як Дмитро Гнатюк, Анатолій Мокренко, Микола Кондратюк, Йосип Кобзон, Раїса Кириченко, Людмила Зикіна. Олександр Іванович вважав, що краще нехай його твори лежать у шухляді письмового столу, чекаючи свого часу, ніж лунатимуть з вуст безголосих „зірок». „Я, напевно, старомодний, але в співака повинен бути голос та індивідуальність. Тільки якщо артист пропустить пісню крізь своє серце, вона знайде відгук у слухачів”, — вважав маестро.

Перший раз людина помирає, Як закінчує своє земне буття. Другий раз — коли її карає Пам’яті людської забуття.

Олександр Білаш

Пам'ятник Білашу у Градизьку. Встановлено навесні 2012 року

Могила Олександра Білаша

Меморіальна дошка на будинку, де жив О.І. Білаш. Київ, вулиця Пушкинська, 8

На 79-му році життя 6 травня 2003 перестало битися серце великого сина України О.І. Білаша. Похований він на Байковому цвинтарі у Києві, місті, де жив, працював і яке любив.

Більше прочитати можна тут: • Білаш Олександр Іванович // Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії. -

https://uk.wikipedia.org/wiki/Білаш_Олександр_Іванович • Олександр Іванович Білаш // Офіційна сторінка. - http://www.bilash.in.ua • Спектри творчих кольорів О.Білаша // НСКУ. - http://composersukraine.org/index.php • Білаш Олександр Іванович // Герої України. - http://ukrgeroes.narod.ru/BilashOI.html • Ольга Ануфрієва . Олександр Білаш: «Я з пісні народної виріс» // Дзеркало тижня.

Україна. - №12, 29 березня 2013. - http://gazeta.dt.ua/personalities/oleksandr-bilash-ya-z-pisni-narodnoyi-viris-_.html

• Кроп Тетяна. Хочу продовжити життя батькових творів // Україна молода, № 35-36, 4.03.2011. - http://www.umoloda.kiev.ua/regions/0/171/0/65524/

• Олександр Білаш на сайті kinokolo.ua. - http://www.kinokolo.ua/cyclopedia/person.php • Олександр Білаш. Пісні. - http://www.pisni.org.ua/persons/20.html • "Як цвіт весняний". Пісні Олександра Білаша /Фільм-концерт. - Укртелефільм, 1971. -

https://www.youtube.com/watch?v=kSs-gFzy44E