2008

к.е.н., доц. Ніколайчук М.В.

Хмельницький національний

університет

Світова економіка

2

Зміст

Тема 1. Основні поняття та категорії світової економіки ............................... 5

1.1. Субстанційні підвалини сучасної економічної системи .......................... 5

1.2. Загальноцивілізаційні економічні ознаки та критерії .............................. 6

1.3. Головні елементи міжнародної економічної системи .............................. 8

Тема 2. Світова економічна система на межі II і III тисячоліть ................... 12

2.1. Формування економічної єдності світу ................................................... 12

2.2. Головні елементи світової економіки ...................................................... 14

2.3. Сутність економічної рівноваги та основні пропорції світової

економіки ........................................................................................................... 18

Тема 3. Економічний розвиток у світовому контексті .................................. 21

3.1. Сутність економічного розвитку .............................................................. 21

3.2. Фактори економічного розвитку .............................................................. 22

3.3. Моделі економічного розвитку ................................................................. 24

Тема 4. Міжнародний ринок товарів та послуг ............................................. 29

4.1. Міжнародна торгівля товарами в умовах глобалізації ........................... 29

4.2. Світовий ринок послуг .............................................................................. 33

4.3. Світова торгівля та міжнародна економічна інтеграція ......................... 38

Тема 5. Ринок міжнародних інвестицій .......................................................... 40

5.1. Характеристика ринку міжнародних інвестицій .................................... 40

5.2. Міжнародний кредит як елемент міжнародного ринку позичкових

капіталів ............................................................................................................. 44

5.3. Прямі іноземні інвестиції .......................................................................... 47

5.4. Україна на ринку міжнародних інвестицій ............................................. 48

Тема 6. Міжнародний фінансовий ринок ....................................................... 50

6.1. Фінансові ринки та фондові біржі ............................................................ 50

6.2. Інновації на світовому фінансовому ринку ............................................. 54

6.3. Ринки похідних фінансових інструментів ............................................... 58

6.4. Кризи новітньої світової фінансової системи ......................................... 60

3

Тема 7. Тенденції розвитку галузевої структури світової економіки .......... 63

7.1. Умови формування та розвитку світового господарства ....................... 63

7.2. Загальні закономірності зміни галузевої структури світової

економіки ........................................................................................................... 65

7.3. Світові промислові комплекси ................................................................. 69

Тема 8. Інфраструктури галузі у світовому господарстві ............................. 71

8.1. Поняття інфраструктурної основи світового господарства................... 71

8.2. Світова транспортна система .................................................................... 72

8.3. Автомобільний транспорт ......................................................................... 74

8.4. Залізничний транспорт .............................................................................. 76

8.5. Повітряний транспорт................................................................................ 76

8.6. Морський транспорт .................................................................................. 78

8.7. Трубопровідний транспорт ....................................................................... 79

8.8. Зв'язок .......................................................................................................... 80

Тема 9. Економіка країн, що розвиваються .................................................... 81

9.1. Головні риси країн, що розвиваються, та їхнє місце у світовій

економіці ............................................................................................................ 81

9.2. Соціально-економічна структура ............................................................. 83

9.3. Структура економіки ................................................................................. 86

9.4. Зовнішньоекономічні зв'язки .................................................................... 89

Тема 10. Економічна політика країн з розвинутою ринковою економікою 93

10.1. Узгоджене формування зовнішньоекономічної політики ................... 93

10.2. Зовнішньоекономічні стратегії розвинутих країн ................................ 97

10.3. Особливості економічних стратегій деяких найбільш розвинутих

країн .................................................................................................................... 99

Тема 11. Економічна політика перехідних суспільств ................................ 103

11.1. Теоретичні основи економічної політики ........................................... 103

11.2. Моделі ринкової трансформації ........................................................... 106

Тема 12. Міжнародна економічна політика ................................................. 110

12.1. Зовнішньоекономічна політика ............................................................ 110

4

12.2. Взаємозалежність суб'єктів світової економіки — об'єктивна

передумова координації економічної політики ........................................... 113

12.3. Координація міжнародної політики в системі ООН .......................... 115

12.4. Здійснення міжнародної економічної політики через структуру

ГАТТ/СОТ ........................................................................................................ 122

12.5. Інтеграція – вища форма міжнародної координації економічної

політики ............................................................................................................ 124

12.6. Економічні аспекти безпеки світової економіки ................................ 125

Література ........................................................................................................ 130

5

Тема 1. Основні поняття та категорії світової економіки

1.1. Субстанційні підвалини сучасної економічної системи

1.2. Загальноцивілізаційні економічні ознаки та критерії

1.3. Головні елементи міжнародної економічної системи

1.1. Субстанційні підвалини сучасної економічної системи

Етапи становлення глобальної економічної спільності охоплюються

такою схемою (табл. 1.1).

Таблиця 1.1 Етапи становлення економічної спільності

Тип світової цивілізації Домінуючий вид

виробництва Характер праці

Провідний тип

власності

Аграрна Сільськогосподарське Ручна Земельна

Індустріальна Промислове Машинна Промислова

Постіндустріальна

(ноосферно-космічна)

Інформаційне Інтелектуальна

(духовна)

Інтелектуальна

Аграрна цивілізація за своєю часовою тривалістю становила найбільший

період. Початок йому поклала неолітична (аграрна) революція (III—-IV

тисячоліття до н. е.), яка ознаменувала перехід від привласнюючого до

відтворювального господарства. Теоретичне, дискурсивне віддзеркалення вона

дістала у вченнях фізіократів та меркантилістів. Причому класичні риси

аграрної економіки відобразились передусім у роботах фізіократів.

Меркантилізм же, що розвивався і на Сході, і на Заході більше ніж два

тисячоліття тому, був характерний для перехідної торговельної, грошової

економіки.

Індустріальна економіка втілилась у класичних теоріях (А. Сміт,

Д. Рікардо, Дж. Мілль та ін.) і в сучасних неокласичних концепціях.

Розгортання сучасного економічного знання можна представити за таким

логічним ланцюгом: загальноцивілізаційна субстанційна основа — економічні

6

моделі різного ступеня зрілості (ядро, або центр, світу – економіки за

І. Валлерстайном і Ф. Броделем, перехідна та периферійна економіка) –

національно державні економічні системи.

1.2. Загальноцивілізаційні економічні ознаки та критерії

Ключове значення в усій цій сукупності належить безумовно

загальноцивілізаційним ознакам і критеріям, що становлять водночас глибоку

фундаментальну основу сучасного економічного знання. Принциповий

характер мають три основоположні питання, від відповіді на які вирішальною

мірою залежить структура економічного дискурсу, а також характер і вектор

економічної еволюції.

По-перше, йдеться про різноманітні трактування всього процесу

економічного розвитку, по-друге, про ресурси, джерела розвитку, по-третє, про

цивілізаційну економічну субстанцію, першооснову економічної теорії.

Принципова загальноцивілізаційна проблема стосується економічних

ресурсів, джерел сучасної господарської еволюції. Загальновизнано, що

нинішня модель так званого агресивного економічного розвитку є абсолютно

тупиковою, передусім через вичерпаність природних ресурсів планети.

Достатньо сказати, що, за даними Всесвітньої конференції з енергії, запасів

таких головних видів паливно-енергетичних ресурсів, як вугілля і природний

газ, вистачить відповідно на 350 і 50 років.

Вирішення ресурсних проблем, що загострюються з року в рік, а отже і

пошук однієї з констант економічної еволюції, розгортається у двох напрямах. З

одного боку, пропонується «стиснути» господарську діяльність, обмежити

економічне зростання і залучення відповідних ресурсів з урахуванням

регулювання демографічних процесів, щоб збалансувати якоюсь мірою

співвідношення між світовим виробництвом і світовим споживанням. Спроби

представників Римського клубу реалізувати ідею «нульового зростання» в

розвинутих країнах, як відомо, не були успішними.

7

Своєрідним відлунням даних концепцій стали загрозливий спад

виробництва, депресія і стагнація в країнах колишнього СРСР, Центральної та

Південно-Східної Європи у 90-ті роки. Очевидно, що регульоване обмеження

економічної активності може здійснюватись лише на основі поступового

зменшення кількості самих споживачів ресурсів, тобто реалізації в глобальному

масштабі досить жорсткої демографічної політики, для чого н найближчій

перспективі не вимальовується реальних механізмів та інструментів.

З іншого боку, прокладає собі шлях більш складний і поки що

маловідомий варіант вирішення глобальної ресурсної проблеми, який

складається з двох взаємопов'язаних частин: ноосферизації й космізації

економічної діяльності.

Суть ноосферизації полягає в тому, що людина виступає не тільки і не

стільки споживачем ресурсів, скільки їх активним творцем. Вона не лише

відтворює себе за рахунок природного середовища, а й творить навколишній

світ у досяжних межах та формах, вибудовуючи на природній біосферній

основі ноосферу, власний життєвий простір, який дає можливість пом'якшити

жорстку природну детермінованість завдяки розвиткові елементів

автотрофності. Автотрофність дає змогу значною мірою послабити

економічні зв'язки біосфери і людства, хоч це далеко не єдиний і, очевидно, не

головний шлях вирішення ресурсно-екологічних проблем на рубежі II і III

тисячоліть.

Другий шлях подолання ресурсних обмежень пов'язаний із поступовою,

але неухильною космізацією всієї господарської діяльності. Причому йдеться

не лише про вирішення головної проблеми кінця століття, а й про якісну

трансформацію всієї глобальної економічної системи. На зламі тисячоліть нова

система економічних координат потребує суттєвого розширення й оновлення

поняттєвого апарату економічного дискурсу. Нині можна стверджувати, що на

зміну головному суб'єкту економічних відносин homo economicus, який панував

починаючи з часів А. Сміта, приходить homo cosmicus.

Цивілізаційний економічний дискурс спирається на «три кити»:

8

• субстанційну основу, яка пояснює процес виробництва і розподілу

багатства;

• ресурсну базу планети та навколоземного простору як загальне,

універсальне першоджерело економічної діяльності;

• вектор економічної еволюції.

1.3. Головні елементи світової економічної системи

Генезис економічного знання пов'язаний із подоланням певних порогових

точок, яке свідчить про його перехід до нової якості. Виділення, вичленення

економічного знання із загальної системи синкретичного гуманітарного знання

у XVIII ст., його індивідуалізація й автономізація означали досягнення ним

порога позитивності. Коли ж економічне знання стало переважати над

звичайними, повсякденними уявленнями про господарство, набуло

домінуючого значення у своїй сфері, набрало значною мірою модельних форм,

воно об'єктивно підійшло до подолання порога епістемологізації. Поріг

науковості досягається на базі епістемологізації внаслідок вироблення

формальних критеріїв верифікації, відтворюваності, практичної реалізації

економічного дискурсу. На цьому етапі викристалізовуються головні економічні

принципи, визріває структурна спільність, формується понятійно-категорійний

адекватність, виробляються елементи економічної політики. І нарешті, на

порозі формалізації економічний дискурс розвивається переважно на

іманентній базі, шляхом формування власних аксіом і теорем та інших

формальних структур, здатних «утримувати» якість у процесі трансформацій і

біфуркацій, і не лише утримувати, а й пояснювати новітні процеси та явища

господарського життя.

Кожна з перелічених метасистем, розвиваючись у загально-

цивілізаційному колі, характеризується власною траєкторією руху, натрапляє

на свою систему протиріч і обмежень.

Центр світової економіки завжди найбільшою мірою наближається до

9

цивілізаційної субстанції як її найбільш розвинута частина.

Найбільш характерні штрихи до колективного портрета цієї групи країн

можна обмежити такими:

• розвинуте ринкове господарство;

• найбільша вичерпаність джерел і факторів індустріального розвитку;

• домінуюче становище у світовій економіці, яка дає змогу інтенсивно

залучати в господарський обіг і власні, і чужі ресурси;

• вибухоподібне зростання фінансового сектора економіки, яке формує

віртуальну господарську сферу (bubble economies);

• зміщення центра ваги економічної діяльності у сферу послуг,

функціонування переважно сервісної економіки;

• звуження ринкового поля економіки внаслідок зростання тенденції до

неспроможності ринку (market failure), поступовий перехід до постринкової

неоекономіки;

• різноманітний вибір в умовах обмеженості ресурсів, опора в

економічній політиці на теорію поведінки фірми і споживача (біхевіоризм),

теорію ігор.

Процес еволюції економічних і соціально-політичних відносин

характеризується фазами їх відносної стабільності й розвитку та

трансформаційними періодами (табл. 1.2).

Таблиця 1.2 Фази еволюції економічних і соціально-політичних відносин

Вид об'єкта Фаза заміни

(років)

Фаза відносного розвитку

(років)

Світова цивілізація

Політична система суспільства

Економічна система

Епістемологічна і технологічна система

Наукова і технологічна парадигма

100—300

50—100

30—60

10—30

5—10

400—1000

200—300

100—150

40—120

30—60

Наведена схема важлива для класифікації процесів, які відбуваються в

перехідних економіках, особливо в частині, що стосується фази заміни

економічних і політичних систем, яка триває від 30 до 100 років. Очевидною є

10

необхідність розробки для цієї фази відповідної теорії, визначення основних

параметрів трансформації і, можливо, найголовніше — вироблення на такій

основі адекватної економічної політики.

Головна особливість трансформаційних процесів у ряді держав із

середнім і недостатнім рівнем розвитку, насамперед країн Центральної й

Південно-Східної Європи та нових незалежних держав, що утворились на

теренах колишнього СРСР, полягає не в поверненні до індустріальної ринкової

системи, що розуміється спрощено, а передусім у їх більш строгій орієнтації на

загально-цивілізаційні параметри і критерії, вимоги і детермінанти. Тобто

йдеться не про наздоганяючий, наслідувальний розвиток перехідних суспільств,

не про механічну вестернізацію їх економічних і політичних структур, а про

пошук своєї ніші в загальноцивілізаційному процесі, про більш тісну й

органічну взаємодію в межах глобальної єдності, про її гармонізацію з

урахуванням загострення ресурсних проблем і наростання елементів

ентропійності у світовому фінансовому господарстві.

Підсумовуючи деякі ознаки та характерні риси перехідних економік, слід

виділити передусім такі:

• відносна тривалість трансформаційних процесів в економіці;

• здійснення глибоких інституціональних змін, пов'язаних із

перетворенням власності, зі створенням сучасної ринкової і постринкової

інфраструктури;

• ешелонована структурна перебудова економіки на сучасній техніко-

технологічній і ресурсній базі;

• перехід до нових джерел та факторів економічного розвитку,

господарської еволюції;

• органічна взаємодія із зовнішнім економічним середовищем;

• реструктуризація соціальної політики.

У багатьох дискусіях про причини уповільненого економічного зростання

переважної більшості країн, що розвиваються, на одне з перших місць

висувається фактор ментальності, образ економічного мислення, які в

11

широкому значенні охоплюють систему освіти й культури, соціальну сферу.

Інвестиції, менеджмент, демографічні процеси, заборгованість є матеріальною

складовою слаборозвиненості. Політекономія економічного зростання країн, що

розвиваються, базується на таких основних принципах:

• тотальна трансформація економіки і всього суспільства;

• ринкова стратегія як основа економічних перетворень;

• експортоорієнтована концепція національної економіки;

• імпорт капіталу і технології з індустріальних держав;

• поліпшення умов для їх міжнародної торгівлі, для доступу на світові

фінансові ринки;

• регулювання демографічних процесів.

12

Тема 2. Світова економічна система на межі II і III

тисячоліть

2.1. Формування економічної єдності світу

2.2. Головні елементи світової економіки

2.3. Сутність економічної рівноваги та основні пропорції світової

економіки

2.1. Формування економічної єдності світу

Генезис економічної єдності світу охоплює три великі періоди, що

відповідають трьом епохам у розвитку людських цивілізацій: аграрній,

індустріальній та постіндустріальній (ноосфернокосмічній). На нинішньому

етапі формується економічний базис єдиної світової цивілізації. Матеріальні

підвалини цього всесвітньо-історичного процесу створюються у сфері

виробництва, в умовах і формах економічного життя людства.

Головною детермінантою зближення економічних форм життя народів і

держав є новітні ресурси, що модифікують організаційно-господарські способи

функціонування економік різних країн.

Глибинною основою даного процесу виступають зміни у власності на

засоби виробництва та глобалізація економічних процесів. У наш час

відбувається всебічна соціалізація власності, з одного боку, з іншого –

дематеріалізація на базі інформатизації, інтелектуалізації виробництва. І

соціалізація, і дематеріалізація, хоч і різною мірою, охоплюють усі країни світу.

Здійснюється також поступове структурне зближення національних

господарств за найважливішими загальноекономічними пропорціями,

адаптуються їхні галузеві та міжгалузеві структури. Відбувається процес

вирівнювання зайнятого населення за структурою його професійно-освітнього

складу тощо. Водночас залишається доволі виразним поділ країн світу на центр

та периферію.

13

Процес всебічного зближення у сферах виробництва, науково-

технологічної діяльності та послуг зумовлений посиленням дії

загальноцивілізаційних законів і закономірностей, що охоплюють також сферу

політики, ідеології, культури. Глобальний синтез, який поширюється на всю

планету, веде до утворення світової економічної спільності, цілісної

міжнародної господарської структури. Серед факторів, що формують

економічну єдність світу, треба також відзначити інтернаціоналізацію

виробництва й обігу, міжнародну господарську інтеграцію, науково-технічну

революцію, необхідність спільного вирішення глобальних проблем людства

тощо.

Можна виділити три головні етапи розвитку інтернаціоналізації

господарського життя. На першому етапі (приблизно кінець XVIII — кінець XIX

cm.) інтернаціоналізація виробництва ґрунтувалася переважно на взаємодії

національних господарств завдяки простій кооперації. Головним каналом

взаємного «обміну речовин» були найпростіші форми міжнародних

економічних зв'язків, і передусім зовнішня торгівля. Інтернаціоналізація

виробництва й обігу стала однією з найголовніших передумов формування

світового господарства. Між цими двома світогосподарськими процесами існує

діалектичний взаємозв'язок.

На другому етапі (кінець XIX — середина XX cm.) інтернаціоналізація

виробництва переходить в іншу стадію, що пов'язана з розвитком складної

кооперації. Характерна ознака складної кооперації полягає в тому, що вона

ґрунтується на міжнародному поділі праці (МПП). МПП стає визначальним

фактором поглиблення інтернаціоналізації господарського життя та

формування світового господарства. У цей час розвиваються всі його головні

форми: загальний, частковий та одиничний поділ праці.

На третьому (нинішньому) етапі, що розпочався із середини нашого

століття, інтернаціоналізація виробництва набуває комплексного характеру,

тобто охоплює усі підсистеми господарства. Таким чином, вона поширюється

практично на всі країни світу, всі галузі виробничої та невиробничої сфер. Саме

14

завдяки інтернаціоналізації здійснюються головні умови збалансованого

економічного розвитку: реалізація в матеріально-речовій та вартісній формах

усіх частин валового національного продукту, піднесення якості людського

розвитку тощо. Вузькість внутрішніх ринків, нестача ресурсів сировини,

палива, засобів виробництва компенсуються широкою участю країн у

світогосподарських процесах на основі розширення і поглиблення

інтернаціоналізації виробництва й обігу. Інтернаціоналізація об'єднує

структурні елементи і суб'єкти світового господарства в єдине ціле. Тому вона є

одним із системоутворюючих факторів світового господарства. З поглибленням

процесу інтернаціоналізації виробництва посилюється єдність світового

господарства, зростає його органічна цілісність.

2.2. Головні елементи світової економіки

Глобальний характер сучасних економічних процесів полягає насамперед

у тому, що господарські системи сягають планетарних масштабів. Нині

досить виразно проявляється тенденція до зростання ролі зовнішніх,

інтернаціональних чинників у процесі економічного розвитку. Все це

зумовлено насамперед масштабами сучасного виробництва, особливостями

технологічної революції, загостренням проблеми ринків, зовнішнім

фінансуванням розвитку, різкими розбіжностями між окремими країнами в

забезпеченості природними та іншими ресурсами. Зрештою досягнення

економічного оптимуму передбачає найширше використання максимального

господарського простору регіонального, континентального, планетарного і

навіть космічного.

Процес формування елементів глобальної економіки розвивається

одночасно в кількох напрямах. Перший з них пов'язаний зі збутом товарів і

послуг на внутрішньому ринку в умовах, з одного боку, значного зростання

масштабів виробництва, з іншого – відносного насичення потреб усередині

країни саме на товари і послуги національного виробництва. На цій основі

15

виникає постійна потреба в пошуку зовнішніх ринків для реалізації валового

продукту у вартісній та натурально-речовій формах.

Другий напрям дещо протилежний. Він передбачає широкий вихід на

світовий ринок у зв'язку з відсутністю в національному господарстві всієї гами

засобів і предметів праці, які б забезпечували безперервність і розширення

процесу виробництва. Йдеться про широку закупівлю на світовому ринку

машин та устаткування, нових технологій, сировини, матеріалів, електроенергії,

нафти, газу тощо. Розширення цього каналу міжнародного економічного

спілкування детермінується, з одного боку, неможливістю й економічною

недоцільністю виробництва в межах окремих країн усієї номенклатури,

скажімо, продукції машинобудування. Економічно вигідніше розвивати

міжнародну спеціалізацію та взаємний обмін продукцією. З іншого боку, запаси

природних ресурсів розміщені по країнах і регіонах украй нерівномірно, що

потребує їх певного «перерозподілу» за допомогою світової торгівлі.

Глобальна економіка включає в себе такі головні елементи:

• міжнародну науково-технічну сферу;

• систему міжнародного виробництва;

• світовий ринок і міжнародну торгівлю;

• міжнародну валютно-фінансову систему.

Міжнародні науково-технічні відносини найбільш концентровано

реалізуються у формуванні світового ринку технологій, «ноу-хау», патентів і

ліцензій, інжинірингових та інформаційних послуг. Відповідно до

визначальних тенденцій світового економічного розвитку в сучасних умовах

різко посилюється значення науково-технічних компонентів господарського

зростання як факторів динамізації та якісного вдосконалення виробництва.

Сфера міжнародного виробництва як елемент глобальної економіки

викристалізовується нині на основі взаємодії трьох найголовніших процесів:

міжнародної спеціалізації та кооперування Виробництва, спільної інвестиційної

діяльності й спільного підприємництва. Найвиразніше тут проявляється роль

ТНК, спільних підприємств, вільних економічних (експортних) зон тощо.

16

Відносини у сфері міжнародного виробництва визначають зміст, динаміку і

структуру господарської взаємодії в інших підсистемах світової економіки.

У навчальній і науковій літературі досить поширена так звана еклектична

парадигма міжнародного виробництва Дж Данінга. Він, зокрема, виділяє п'ять

головних типів міжнародного виробництва залежно від детермінуючих

факторів:

• виробництва, що ґрунтуються на ресурсній базі й спільному

використанні капіталів, технології, додаткових активів, природних ресурсів,

інфраструктури, ринків;

• виробництва ринкової основи, які теж базуються на спільному

використанні капіталів, технології, інформації. Крім того, застосовуються

сучасний менеджмент і організаційний досвід, здійснюються реконструкція й

модернізація, вводяться в дію інші потужності, досягається ефект економії в

результаті стрімкого розширення масштабів виробництва, реалізуються

переваги від зниження матеріальних і трудових витрат, від стимулюючих

заходів урядової політики;

• виробництва, що базуються на раціональній спеціалізації продуктів або

технологічних процесів. Вони поєднують характерні риси й особливості

перших двох типів міжнародних виробництв, а також забезпечують широкий

доступ до ринків, економію на масштабах і географічну диверсифікацію.

Досягається економія від спеціалізації й концентрації виробництва, зниження

трудовитрат, реалізуються переваги від розміщення підприємств у країні, що

приймає;

• виробництва, пов'язані з торгівлею й розподілом продукту. Джерела

економії – скорочення затрат на виробництво і доступ до місцевих ринків,

близькість замовників, післяпродажне обслуговування;

• змішані виробництва, що становлять різні комбінації названих чотирьох

і використовують, крім того, переваги ринку та портфельних інвестицій.

Функціональною сферою світової економіки, в якій віддзеркалюється рух

різноманітних ресурсів, що переміщуються між країнами, регіонами, фірмами

17

та юридичними особами, є міжнародний обіг, світова торгівля.

Важливою функціональною складовою економічної структури світу є

міжнародна валютно-фінансова система. В умовах карколомного розширення

ринкових відносин за рахунок держав Центральної, Південно-Східної Європи

та колишнього СРСР роль цієї суто економічної сфери світового

господарського життя незмірно посилюється, збільшуються масштаби та обсяги

міжнародних фінансово-кредитних операцій, зростає кількість суб'єктів

валютно-фінансових відносин, з'являються нові міжнародні та регіональні

валютно-кредитні організації.

Характер функціонування міжнародної валютно-кредитної системи та

ступінь її усталеності залежать від відповідності цієї системи та відносин, що в ній

складаються, реальним потребам світового господарства, розстановці сил і

співвідношенню інтересів головних економічних суб'єктів світу. У зв'язку з цим

міжнародна валютно-кредитна система має відповідати таким основним вимогам:

• забезпечувати міжнародний обмін достатнім обсягом платіжно-

розрахункових і кредитних засобів, що користуються довір'ям учасників

валютно-кредитних відносин;

• мати певний запас міцності для стійкого функціонування в умовах

перманентних структурних перебудов у різних частинах світового

господарства, що відбуваються болісно й часто дезорганізовують

зовнішньоекономічний товарооборот протягом певного періоду (СНД, колишня

СФРЮ та ін.);

• бути достатньо еластичною для того, щоб гнучко пристосуватися до

внутрішніх та зовнішніх факторів функціонування міжнародних економічних

відносин;

• сприяти збалансованості, гармонізації економічних інтересів суб'єктів

світогосподарських зв'язків усіх структурних рівнів, починаючи від фірми

(ТНК) і закінчуючи великими інтеграційними об'єднаннями типу ЄС.

Поглиблення МПП, глобалізація світогосподарських зв'язків детермінують

необхідність лібералізації міжнародних валютно-кредитних відносин та

18

поступової уніфікації національних валютно-кредитних систем.

2.3. Сутність економічної рівноваги та основні пропорції світової

економіки

Сутність економічної рівноваги полягає в дотриманні відповідності між

матеріально-речовою і вартісною частинами суспільного продукту, між:

попитом і пропозицією на ринку (товарному, інвестиційному, фінансовому,

ринку праці, послуг, технологічному тощо). Економічна рівновага — це стан

господарської системи, якого вона прагне, момент, поодинокий випадок її

існування. Глобалізація сучасного економічного розвитку загострює проблеми

збереження екологічної рівноваги у природі, рівноваги між головними

економічними регіонами світу: Північ — Південь, Схід — Захід тощо. Світова

економічна рівновага — багатомірна і багатофакторна система, що формується

під впливом сукупності різноспрямованих сил і складається з низки елементів.

Вона зазнає дії природно-географічних сил, соціально-політичних,

економічних, національних, етнічних, історичних та інших факторів. Світова

економічна рівновага має різні форми прояву: матеріально-речову і вартісну,

глобальну і регіональну, макро- і мікроекономічну та ін.

Матеріально-речова економічна рівновага — продукт індустріальної

цивілізації, її найвищого, сучасного етапу. Вона передбачає дотримання певних

пропорцій у світовому масштабі між головними галузями сучасного

виробництва: промисловістю і сільським господарством, видобувними й

обробними галузями промислового виробництва, між різними видами

транспорту, між сферою виробництва та інфраструктурою тощо. На постійні

зміни, що відбуваються у сфері матеріального виробництва, спроможний

реагувати лише ринок, який своїми зворотними сигналами сприяє дотриманню

динамічної матеріально-речової рівноваги світу. Водночас поступове і

зростаюче вичерпання головних природних ресурсів індустріального розвитку

надзвичайно ускладнює і загострює проблему матеріально-речової економічної

19

рівноваги на початку XXI ст.

Вартісна економічна рівновага характеризується зовнішніми та

внутрішніми аспектами. її зовнішнім проявом є матеріально-речовий склад

суспільного продукту чи світового товарообороту. Кореляційний зв'язок між

вартісною і матеріально-речовою частинами будь-яких структур забезпечується

за допомогою цін, валютних курсів. Внутрішня будова вартісної рівноваги

ґрунтується на співвідношенні між головними ліквідними засобами: золотом,

міжнародними валютними ресурсами, національними вільно конвертованими

валютами. І зовнішні, і внутрішні аспекти вартісної економічної рівноваги

взаємодіють і відтворюються на світових грошовому, фінансовому, валютному,

фондовому ринках. Кількісні та якісні параметри вказаних ринків є

своєрідними індикаторами, що фіксують стан і головні тенденції розвитку

вартісної економічної рівноваги світу. На сучасному етапі її характер

зумовлюють такі важливі процеси, як демонетизація золота, зміцнення

міжнародних валют, національних валют розвинутих країн.

Глобальна економічна рівновага визначається як такий стан, коли чисельність

населення та обсяг капіталу залишаються незмінними, а між силами, що впливають

на їхні збільшення або зменшення, підтримується стійкий баланс. Е. Пестель

називає такі три головні умови глобальної рівноваги:

• обсяг капіталу і чисельність населення залишаються постійними; темпи

народжуваності та смертності однакові, так само як і попит на капітальні

вкладення (інвестиції) та амортизація;

• усі початкові й кінцеві значення – народжуваності, смертності,

інвестицій та амортизації капіталу – мінімальні;

• рівні, на яких стабілізується капітал та чисельність населення, і

співвідношення між цими рівнями встановлює суспільство згідно зі своїми

потребами.

Регіональна економічна рівновага найяскравіше проявляється в

інтеграційних об'єднаннях.

Надзвичайно важливим для міжнародних економічних відносин, системи

20

світогосподарських зв'язків є поняття граничної рівноваги. Як правило, це такий

ступінь економічної рівноваги, який передує кризовим явищам у світовому

господарстві.

Пропорції світової економіки уособлюють мільйони і мільярди

економічних зв'язків, що здійснюються між її контрагентами за певний

проміжок часу. Здебільшого вони проявляються на світовому ринку, в окремих

сферах світового господарства, в сукупності міжнародних економічних

відносин. Головними міжнародними пропорціями, які характеризують стан,

закономірності та тенденції світового господарства, є співвідношення: між

попитом і пропозицією на світовому ринку; між сумою цін товарів і послуг у

світовій торгівлі й кількістю міжнародних ліквідних засобів, що

опосередковують рух товарних потоків та послуг; між матеріально-речовою і

вартісною частинами світового товарообороту; між міжнародним

вантажообігом і потужністю транспортних засобів, що забезпечують ці

перевезення, та ін. В окремих сферах світового господарства формуються

міжгалузеві й внутрішньогалузеві натуральні чи вартісні пропорції між

добувними й обробними галузями промисловості; між харчовою та легкою

промисловістю і сільським господарством; між нафтохімічною і

нафтодобувною промисловістю; між промисловістю з виробництва

мінеральних добрив і сільським господарством тощо.

Нарешті, формуються міжнародні пропорції в окремих підсистемах

світогосподарських зв'язків. Так, у науково-технічній сфері підтримується

співвідношення між фундаментальними дослідженнями, прикладними

розробками і дослідно-конструкторськими роботами, що дістає прояв у

співвідношенні форм міжнародної науково-технічної кооперації, патентно-

ліцензійної торгівлі та науково-виробничого співробітництва. У валютно-

фінансовій сфері складаються динамічні пропорції між різними валютами, що

опосередковують операції на світовому ринку товарів і послуг, на

міжнародному фінансовому ринку, ринку інвестицій тощо.

21

Тема 3. Економічний розвиток у світовому контексті

3.1. Сутність економічного розвитку

3.2. Фактори економічного розвитку

3.3. Моделі економічного розвитку

3.1. Сутність економічного розвитку

Перш ніж звернутися до особливостей сучасного економічного розвитку,

коротко зупинимось на визначенні загально-соціологічного, філософського

змісту поняття «розвиток». У загальновживаному значенні під розвитком

розуміється процес удосконалення тих чи інших елементів суспільних відносин

або матеріально-речових складових суспільства, чи соціально-економічних та

матеріальних систем у цілому, перехід до принципово Нових якісних

характеристик. У такому значенні розвиток часто ототожнюється з прогресом.

Історична практика засвідчує, що односпрямованого прогресу, лінійного

розвитку в економіці не існує. Зміни відбуваються циклічно, хвилеподібно за

схемою: прогрес-стагнація-регрес.

Важливо також визначити співвідношення між економічним розвитком і

економічним зростанням, які тісно пов'язані між собою. Економічне зростання

– це просте збільшення реального ВВП нації (країни) в одному періоді

порівняно з іншим. Воно показує зростаючі можливості країни в реалізації

своїх виробничих можливостей. Таким чином, економічне зростання є вужчим

поняттям, ніж економічний розвиток. Але очевидно, що повноцінний

економічний розвиток практично неможливий без економічного зростання.

Економічне зростання є органічним складовим елементом економічного

розвитку. Але якщо економічне зростання – виключно кількісний

господарський розвиток, то економічний розвиток передбачає саме якісне

економічне зростання з глибокими структурними змінами у відносинах

власності, в системі суспільного поділу праці й зайнятості, в політиці доходів та

22

соціальній сфері тощо. Економічне зростання є оборотним процесом, тобто

після нього рано чи пізно наступає спад. Про оборотність економічного

розвитку не можна так однозначно стверджувати, бо технічний прогрес, поява

нових економічних форм свідчать про настання якісних змін у господарському

розвитку при кількісних витратах у виробництві товарів та послуг. Це особливо

характерно для сучасних перехідних економік.

Таким чином, підсумовуючи, слід наголосити, що економічний розвиток є

визначальною фазою в процесі невпинних економічних змін, господарської

еволюції людського суспільства.

3.2. Фактори економічного розвитку

Класична, традиційна економічна наука виділяє такі головні фактори

виробництва, як земля, праця, капітал. Останнім часом до них додають

менеджмент, технології та ін. Наведені чинники очевидно є визначальними,

провідними. Вони порівняно легко піддаються квантитативному (кількісному)

аналізу. Водночас суттєвий вплив на економічний розвиток справляють

політичні та економічні інституції, форми і типи власності та суспільних

відносин, релігійні та культурно-ментальні особливості різних націй і народів.

Неабияке значення мають рівень суспільного поділу і кооперації праці й

виробництва, а також розвинутість відповідних економічних форм, у яких

реалізуються виробничо-господарські процеси.

Для аналізу економічних явищ у короткочасному періоді вирішальну роль

відіграє перша група чинників. Динаміка економічного розвитку в усій її

багатоманітності передбачає урахування факторів, що сприяють чи не

сприяють їх більш ефективному використанню. Ці фактори (інституції, релігія,

культура тощо) створюють загальні передумови, своєрідне середовище для

реалізації головних чинників економічного розвитку. Вплив сукупності

факторів економічного розвитку на зростання валового національного продукту

країни можна виразити такою формулою:

23

%Y=f(P, R,T,X),

де Y — валовий національний продукт;

f — функція;

Р — кількість населення;

R — капітальні ресурси;

Т — техніка, технологія;

X — суспільні інституції.

Згідно з класичною економічною теорією одним з найголовніших засобів

господарського розвитку є земля з усіма її особливостями (родючість,

кліматичні умови, рельєф місцевості, географічне положення тощо). За всіх

технічних, технологічних, інституціональних та інших змін, що відбулися в

розвитку людських цивілізацій, земля й досі залишається чи не найважливішим

чинником економічної еволюції, про що свідчать доволі гострі дискусії і з

приводу земельних реформ у транзитивних країнах і на Україні. Водночас слід

відзначити, що земля є консервативним, традиційним фактором економічною

розвитку.

Найдинамічніші, революційні зміни в економіці пов'язані з розвитком

техніки і технологій, які зрештою значною мірою визначають верхню межу

господарських досягнень та багаторазово підвищують продуктивну силу

людської праці. Сукупність суспільних інституцій різного рівня в поєднанні з

базовими цінностями забезпечує безперервність і стабільність господарської

еволюції, а інституціональні інновації щодо організації ринку, емісії грошей та

ін. за своїм впливом на економічний розвиток порівнянні з технічними та

технологічними інноваціями.

Початок 90-х років нинішнього століття ознаменувався пильною увагою

до ще одного фактора економічного розвитку — до навколишнього природного

середовища, до довкілля. Доведено, що довкілля справляє суперечливий вплив

на господарське зростання на всіх його фазах і стадіях. Однак наявність такого

впливу безперечна, тому можна доповнити формулу економічного розвитку ще

одним чинником — довкіллям (N):

24

Y = f(P, R, T,X, N).

Таким чином, сукупність факторів економічного розвитку охоплює

основоположні природні чинники, що складають його фундамент, та цілий ряд

засобів і форм, створених людством у процесі своєї еволюції. Завдяки їхній

оптимальній взаємодії країни і цілі регіони домагаються вражаючих результатів

в економічному розвитку. І навпаки, розладнаність механізмів, що поєднують

природні й набуті фактори господарського розвитку, спричинює серйозні

економічні ускладнення і кризові процеси, що періодично спалахують у тих чи

інших секторах світової економіки.

3.3. Моделі економічного розвитку

В теоретичних моделях розкриваються типові, спільні риси

парадигмального, субстанціонального змісту, що не підлягають тимчасовим,

кон'юнктурним коливанням і є відповідно відносно сталими протягом

тривалого часу.

В сучасній науці виділяють кілька головних моделей економічного

розвитку, які тісно пов'язані з господарським зростанням:

• модель лінійних стадій розвитку (зростання);

• теорія структурних трансформацій;

• теорія зовнішньої залежності;

• неокласична модель вільного ринку;

• теорія ендогенного зростання;

• модель сталого розвитку.

Розглянемо більш докладно названі концепції й моделі економічного

розвитку.

Модель лінійних стадій. Обґрунтована американським економістом та

істориком В. Ростоу, ця концепція передбачає, що будь-яка країна в процесі

економічного розвитку за умови більш-менш органічного включення в загально

цивілізаційну систему господарських координат має пройти ряд стадій. Це такі

25

стадії:

• традиційне суспільство;

• визрівання передумов для ривка;

• ривок до само підтримувального зростання;

• перехід до технологічної зрілості;

• ера масового споживання.

Ключовим елементом теорії Ростоу є наголос на необхідності

накопичення передумов для здійснення ривка до само підтримувального

зростання за рахунок внутрішніх і зовнішніх заощаджень, які дають змогу

створити критичну масу інвестицій і здійснити на цій основі прискорене

економічне зростання.

Теорія структурних трансформацій. У широкому значенні моделі

структурних трансформацій є базовими для індустріальної цивілізації в цілому.

Вони відображають історичний процес переходу в глобальному масштабі від

аграрної до індустріальної моделі економічного розвитку. Цей процес

розпочався кілька століть тому і «завершився в розвинутих країнах ще

наприкінці XIX — на початку XX ст.

Зміст структурних трансформацій найбільш повно викладено в моделі А.

Льюїса. В ній на основі узагальнення історичного досвіду країн, що пройшли

стадію індустріалізації, економіка поділяється на два головні сектори. Перший

— це традиційний сектор з натуральним сільським господарством, прихованим

та явним надлишком робочої сили і примітивними знаряддями праці.

Другий — промисловий сучасний сектор економіки, який поглинає

робочу силу, що надходить із сільського господарства, і за рахунок цього

здійснюється процес модернізації всієї економіки, зміцнюється її індустріальне

ядро.

Як і інші подібні економічні моделі, концепція Льюїса має низку

обмежень. Численні припущення й абстрагування від реальних господарських

процесів знижують її прикладне значення.

По-перше, модель не враховує технічний прогрес у промисловості, який,

26

як відомо, часто-густо сприяє не розширенню зайнятті и промисловості, а

витісненню робочої сили.

По-друге, модель постулює надлишок робочої сили в аграрному секторі

економіки країн, що розвиваються, та повну зайнятість у промисловості.

По-третє, модель припускає функціонування в промисловому секторі

конкурентного ринку праці до того часу, поки не буде вичерпано надлишок

робочої сили в сільському господарстві.

Теорія зовнішньої залежності. Концепції зовнішньої залежності

підштовхуються від дуже поширеної в західній історико-економічній літературі

схеми взаємовідносин центр—периферія, яка почала формуватись ще в XV ст.,

разом із зародженням світового ринку.

Згідно з неоколоніальною моделлю залежності, зростаюча

взаємозалежність країн світу є наслідком і продовженням залежності колоній

від метрополій та інших розвинутих країн. Тим самим формуються відносини

нееквівалентного обміну у взаємній торгівлі, розвинуті країни отримують

економічну і технологічну ренту, транснаціональні компанії вилучають ефект

масштабу виробництва, експлуатують природні і людські ресурси менш

розвинутих країн тощо. Провідні позиції індустріальних країн у міжнародних

фінансових організаціях дають їм змогу впливати на визначення умов надання

позик і кредитів державам «третього світу» та країнам з перехідною

економікою. Водночас у менш розвинутих країнах склалися чи формуються

(як-от у постсоціалістичних країнах) відносно нечисленні, але економічно і

політично впливові верстви (приватні підприємці, землевласники, вищі

державні чиновники, профспілкові лідери, компрадорська інтелігенція та ін.),

які заінтересовані у збереженні статус-кво, що забезпечує їм реалізацію власних

економічних і політичних інтересів. Політика й економічна філософія місцевих

еліт та фінансових олігархів спрямована дуже часто на імітацію радикальних

реформ, що консервує політичну, економічну та технологічну відсталість

бідних країн, посилює їхнє залежне становище в міжнародній економічній

системі. Інколи такі форми розвитку називають наслідувальним, або залежним,

27

капіталізмом.

Об'єктивними передумовами дуального розвитку в національних і

міжнародних масштабах є, по-перше, співіснування в менш розвинутих країнах

традиційного та сучасного секторів економіки, наявність у цих державах, з

одного боку, багатої й освіченої еліти та маси неосвіченого, маргінального

населення — з іншого, а в рамках світової економіки — взаємодія в одній

системі потужних і багатих промислових націй та слабких і бідних найменш

розвинутих аграрних країн.

По-друге, циклічність економічного розвитку спонукає до постійного

відтворення відносин дуалізму на різних рівнях економічних структур, що

надає йому іманентного статусу. Звичайно ж, у цій системі змінюються

суб'єкти, вони можуть переходити з однієї сфери до іншої, мінятися місцями,

але фактор дуалізму в різних формах залишається присутнім у загальній

структурі економічного розвитку.

По-третє, розрив між різними елементами системи не лише не

скорочується, а й зростає, що поглиблює дуальність економічного розвитку.

Вона елімінується соціальною політикою окремих держав та заходами з

демократизації міжнародних економічних відносин.

По-четверте, дуальний розвиток підтримується своєрідним економічним

егоїзмом, що проявляється в незаінтересованості вищих ієрархічних структур у

господарському і соціально-політичному розпитку нижчих, у створенні явних

чи прихованих перешкод для цього. Одним з головних недоліків теорії

дуального розвитку є її пасивно-споглядацький характер: вона радше фіксує

наявне становище, ніж пропонує шляхи і механізми вирішення складних

проблем економічного зростання і розвитку.

Неокласики пропонують вирішувати проблеми економічного зростання і

розвитку шляхом:

• створення сучасного ринкового середовища, де досягається

максимальний ступінь економічної свободи для суб'єктів господарської

діяльності та для вільного обігу ресурсів;

28

• здійснення широких програм приватизації державної й комунальної

власності, заохочення приватної ініціативи, розвитку малого і середнього

бізнесу;

• формування відкритої економіки, лібералізації торговельного режиму,

гармонізації зовнішньоторговельних норм і правил з вимогами і стандартами

ГАТТ—СОТ та ін.;

• стимулювання інвестиційного процесу, створення критичної маси

капіталовкладень шляхом залучення зарубіжних прямих і портфельних

інвестицій та технологій.

Теорія ендогенного зростання. Нова теорія зростання (ендогенне

зростання) була викликана до життя невирішеністю гострих проблем

економічного розвитку в країнах, що розвиваються, а останнім часом і в нових

незалежних державах, з одного боку, та явною недосконалістю неокласичної

концепції вільного ринку — з іншого.

Головна особливість моделі ендогенного зростання полягає в орієнтації

насамперед на внутрішні чинники і механізми господарського розвитку, які у

своїй сукупності здатні забезпечити саморозвиток і самовідтворення цілісних

національно-державних економічних систем. Вона не має нічого спільного з

концепцією «опори на власні сили», але передбачає залучення в господарський

оборот внутрішніх ресурсів і потенцій, що здатні створити необхідні стартові

умови економічного зростання і підтримання його оптимальних темпів у

довгостроковому плані. Важлива роль при цьому відводиться активній

економічній політиці, яка покликана сприяти максимальному залученню всіх

наявних у країні ресурсів і механізмів задля формування власної національної

економічної системи та її кількісного і якісного вдосконалення.

29

Тема 4. Міжнародний ринок товарів та послуг

4.1. Міжнародна торгівля товарами в умовах глобалізації

4.2. Світовий ринок послуг

4.3. Світова торгівля та міжнародна економічна інтеграція

4.1. Міжнародна торгівля товарами в умовах глобалізації

Міжнародна торгівля посідає особливе місце в складній системі

світогосподарських зв'язків. Хоча в сучасних умовах головною формою

міжнародних економічних відносин є не вивіз товарів, а зарубіжне

інвестування, все ж міжнародна торгівля за своїми масштабами й функціями в

загальному комплексі МЕВ зберігає винятково важливе значення. Вона

опосередковує практично всі види міжнародного співробітництва, включаючи

спільну виробничу діяльність різнонаціональних суб'єктів, міжнародний

трансфер технологій і т. п.

І історично, і логічно інтернаціоналізація господарського життя почалася

зі сфери товарного обороту. Від епізодичної мінової (без посередництва

грошей) торгівлі розвиток ішов до локальних ринків. Великі географічні

відкриття стимулювали закордонну торгівлю (це стало однією з найважливіших

передумов становлення капіталізму в Англії та на Європейському континенті).

В XVI— XVII ст., за доби так званого первісного нагромадження капіталу,

відбулося об'єднання локальних центрів міжнародної торгівлі в єдиний

світовий (капіталістичний) ринок.

Таким чином, становлення світового ринку як системи, як результату

потужного і невпинного процесу інтернаціоналізації виробництва й обміну

пов'язане з промисловим переворотом, з розвитком розширеного відтворення на

індустріальній основі. Поглиблення міжнародного поділу праці в умовах

сучасної техногенної цивілізації веде до подальшого бурхливого розвитку

світового товарообороту.

30

Каналами зовнішньої торгівлі щорічно проходить 1/5 всієї виробленої у

світі продукції, і ця частка постійно зростає, особливо в умовах міжнародної

інтеграції.

Міжнародна торгівля — сфера міжнародних товарно-грошових

відносин, специфічна норма обміну продуктами праці (товарами і послугами)

між: продавцями і покупцями різних країн. Міжнародна торгівля являє собою

сукупність зовнішньої торгівлі всіх країн світу.

Під терміном «зовнішня торгівля» розуміють торгівлю будь-якої країни з

іншими країнами, що складається з оплачуваного ввозу (імпорту) й

оплачуваного вивозу (експорту) товарів.

Зовнішню і міжнародну торгівлю характеризують три важливі параметри:

загальний обсяг (товарооборот), товарна структура і географічна структура.

З другої половини XX ст., коли міжнародний обмін набув «вибухового»

характеру, світова торгівля розвивається високими темпами.

До стабільного зростання міжнародної торгівлі спричинилося кілька

факторів:

1) розвиток міжнародного поділу праці й інтернаціоналізація

виробництва;

2) НТР, яка сприяла оновленню основного капіталу, створенню нових

галузей економіки, що прискорило реконструкцію старих;

3) активна діяльність транснаціональних корпорацій на світовому ринку;

4) регулювання (лібералізація) міжнародної торгівлі в межах Генеральної

угоди про тарифи та торгівлю (ГАТТ);

5) лібералізація міжнародної торгівлі, перехід багатьох країн до режиму,

що передбачає скасування кількісних обмежень імпорту й істотне зниження

митних стягнень, — утворення вільних економічних зон;

6) розвиток торговельно-економічної інтеграції: усунення регіональних

бар'єрів, формування спільних ринків, зон вільної торгівлі;

7)здобуття політичної незалежності колишніми колоніальними країнами.

Виділення серед них «нових індустріальних країн»,економічна модель яких

31

орієнтується на зовнішній ринок.

Науково-технічний прогрес привів до істотних зрушень у товарній

структурі міжнародної торгівлі, а саме: збільшилась частка готових виробів і

скоротилась питома вага продовольства і сировини, окрім палива.

Зменшення частки сировини в міжнародній торгівлі пояснюється такими

факторами:

• розширенням виробництва синтетичних матеріалів на базі розвитку

хімічної промисловості;

• переходом на ресурсозберігаючі технології;

• впровадженням прогресивних методів обробки первинних матеріалів.

Унаслідок розвитку хімічної промисловості та змін у структурі паливно-

енергетичного балансу різко зросла торгівля мінеральним паливом —нафтою і

природним газом.

НТР дала новий поштовх поділові праці, спеціалізації виробництва, яка

набирає особливо широких масштабів у машинобудуванні. Відбувається

перехід від міжгалузевої спеціалізації до внутрішньогалузевої, від готової

кінцевої продукції — до проміжних видів виробів. Різко зростає обмін вузлами,

деталями, компонентами, які часто виготовляються на підприємствах різних

країн. Внутрішньонаціональні й міжнародні кооперовані поставки досягають

50—60 % вартості продукції багатьох галузей промисловості індустріальних

країн Заходу. Більш ніж 30 % товарообороту між цими державами припадає на

взаємні кооперовані поставки. Кооперовані поставки відіграють помітну і

дедалі зростаючу роль в експорті цілої низки країн, що розвиваються, в тому

числі таких великих, як Індія, Бразилія, Мексика.

Отже, вироблена продукція дедалі частіше становить результат

міжнародних коопераційних зв'язків, а зовнішня торгівля не тільки виконує

функцію реалізації кінцевого продукту, але все більше перетворюється на

сполучну ланку виробничого процесу.

Поглиблення спеціалізації спричинюється також прискоренням

морального старіння і швидким оновленням асортименту, що веде до

32

спеціалізації наукових досліджень. У передових сучасних галузях

(напівпровідники, ЕОМ) цикл «життя» продукції становить 3—5 років, в усіх

галузях обробної промисловості він фактично не перевищує 8—9 років

порівняно з 20 роками в середньому на початку сторіччя. Згідно з оцінками, в

минулому десятиріччі на світовому ринку було оновлено близько 80 % товарів.

На світових ринках з'являється велика кількість принципово нових товарів,

здебільшого продукції наукоємних галузей, сфери високих технологій (лазерна

техніка, швидкодіючі ЕОМ, обладнання для АЕС і т. д.).

У зв'язку з нерівномірним розвитком НТП у світовому господарстві

з'являються нові виробники, що створюють собі нові «ніші» або тіснять

конкурентів. Цей процес приводить не тільки до поглиблення спеціалізації, а й

до змін у соціальній структурі господарства.

Географічна структура міжнародної торгівлі являє собою розподіл

торговельних потоків між окремими групами країн, що диференціюються за

територіальною або організаційною ознакою.

Територіальна географічна структура торгівлі звичайно узагальнює дані про

міжнародну торгівлю країн, які належать до однієї частини світу (Африка, Азія,

Європа) або до певної групи (індустріальні країни; країни, що розвиваються).

Організаційна географічна структура показує розподіл міжнародної торгівлі

або між країнами, які належать до окремих інтеграційних та інших торговельно-

політичних об'єднань (країни Європейського Союзу, країни СНД, країни АСЕАН),

або між країнами, виділеними в певну групу за тим або іншим аналітичним

критерієм (країни — експортери нафти, країни — чисті боржники).

З другої половини XX ст. помітно проявилась нерівномірність динаміки

зовнішньої торгівлі. Це вплинуло на співвідношення сил між країнами на

світовому ринку.

Послаблення домінуючої ролі США в міжнародній торгівлі певною

мірою було пов'язане зі зниженням конкурентоспроможності американського

виробництва.

Конкурентоспроможність визначається як здатність конкретної держави

33

створювати пропорційно більше благ, ніж її суперники на світових ринках.

В основі світової класифікації країн за конкурентоспроможністю лежать

378 різноманітних критеріїв. Передусім це доход на душу населення, рівень

інфляції, зовнішньоторговельний баланс. Зважають на наявність природних

копалин, інфраструктуру, розвинутість засобів комунікації та ряд інших

факторів. Окрім об'єктивних факторів, враховуються результати опитування

керівників найбільших підприємств у світі.

Щодо країн, що розвиваються, то вони в основному залишаються

постачальниками сировини, продовольства та порівняно простих виробів

готової продукції на світовий ринок. Відносне зниження попиту на сировину і

продовольство на світовому ринку до початку 90-х років означало зменшення

можливостей країн, що розвиваються, для розширення експорту.

Прагнення країн, що розвиваються, диверсифікувати свій експорт за

рахунок товарів промислової групи дуже часто натрапляє на протидію в тій або

іншій формі з боку промислово розвинутих країн. Разом з тим окремі країни,

що розвиваються, передусім «нові індустріальні країни», домоглися істотних

зрушень у реструктуризації свого експорту, підвищення у ньому частки готової

продукції, промислових виробів, у тому числі машин та устаткування.

4.2. Світовий ринок послуг

Міжнародна торгівля послугами є комплексом різнорідних видів

економічної діяльності. Історично економісти намагалися з'ясувати сутність

послуг та їхню роль, виходячи з різних аспектів. Часто послуга визначалась як

щось невідчутне, невидиме, те, що не є предметом торгівлі, або як категорія,

котру неможливо пояснити і котра охоплює майже все, в той час як товари —

відчутні, видимі, постійні і ними можна торгувати.

Але за такого визначення поняття «послуга» виникає низка проблем: по-

перше, є товари, які також невідчутні й невидимі (наприклад, електронні

програми); по-друге, це визначення не робить різниці між ефектом послуги і

34

процесом її виробництва; послуга може бути і видимою (наприклад, вистава),

але її ефект тимчасовий; по-третє, це визначення наголошує на фізичних

відмінностях, проте не висвітлює економічні аспекти послуг і того, як вони

виробляються і продаються. Деякі економісти доводять, що адекватне

визначення послуги має відрізняти процес виробництва послуги і послугу як

продукт. Виходячи з цього економіст Гілл (1977) запропонував своє визначення

послуги: послуга — це зміна умов належності особи або товару будь-якому

економічному суб'єктові, яка випливає з діяльності іншого економічного

суб'єкта зі згоди першого.

Гілл вирізнив два важливі аспекти послуг:

• вони не можуть передаватися далі;

• надання послуг потребує діяльності однієї особи для іншої.

Проте обмін не є необхідною умовою для послуг. Елемент необхідної

взаємодії між продавцем та покупцем намагався пояснити Герш (1989).

Оскільки однією з умов послуги є «фактор одночасності», Герш визначає

послугу як угоду (трансакцію з позитивним фактором одночасності). Що ж до

товарів, то вони характеризуються нульовим фактором одночасності. Він також

припустив, що на міжнародному ринку послуги мають відносно нижчий фактор

одночасності, ніж послуги, якими не торгують.

Чи можливо розділити процес виробництва послуг і реалізацію послуг?

Товар може існувати в рамках його фізичних можливостей незалежно від

клієнта або покупця. Про послуги не можна сказати те саме. Якби це було

ймовірним, то права власності на них могли би передаватися від одного

суб'єкта економічної діяльності до іншого.

Виходячи з цього Ніколайдес (1989) запропонував альтернативне

визначення, що охоплює як фактичні відмінності, так і характеристики

операцій з послугами: послуга — це трансакція, яка є не просто переданням

прав власності на об'єкт (відчутний чи ні), вона охоплює також низку завдань,

які виконуються виробником для споживача. Виконання цих завдань потребує

контакту між ними, виробництво й реалізація послуг не можуть

35

відокремлюватися одне від одного.

Запропоноване визначення показує деякі загальні риси торгівлі товарами і

послугами. Багато товарів виробляються і реалізуються за допомогою

трансакцій, які схожі на трансакції послуг, де клієнт висуває специфічні вимоги

виробникові. Яскравим прикладом є товари, зроблені на замовлення, які можна

продати після встановлення особистих контактів.

Класифікація послуг становить досить серйозну проблему, що

розв'язується в різний спосіб. Наприклад, у країнах ОЕСР і публікаціях

ЮНКТАД послуги поділені на п'ять категорій:

1) фінансові;

2) інформаційні (комунікаційні);

3) професійні (виробничі);

4) туристичні;

5) соціальні.

На практиці сьогодні широко використовується класифікація послуг,

запропонована МВФ:

1) морські перевезення;

2) інші види транспорту;

3) подорожі;

4) інші приватні послуги;

5) інші офіційні послуги.

Ринок послуг — це розгалужена система вузькоспеціалізованих ринків,

зокрема ринку транспортних послуг, комунікацій, комунального

обслуговування, громадського харчування, туристично-рекреаційних послуг.

Готельний бізнес, рекламні й консалтингові послуги, страхові та фінансові

послуги, агентські та брокерські послуги, адвокатські послуги, ріелтерські

послуги, франчайзинг, торгівля ліцензіями і патентами, «ноу-хау»,

промисловими зразками та корисними моделями, інжиніринг, лізингові послуги

тощо гак само формують комплекс послуг, які пропонуються на згаданому

ринку. Міжнародна статистика свідчить про те, що ринок послуг є одним із

36

найбільш швидко зростаючих секторів світового ринку.

Значення ринку послуг за останні десятиліття дуже зросло — як у

внутрішній економіці, так і у світовій. Сектор послуг у розвинутих країнах

сягнув щонайменше половини отриманих прибутків.

Обсяг, напрями та структура міжнародної торгівлі ліцензіями чималою

мірою визначаються прискореним розвитком наукових досліджень і розробок у

розвинутих країнах, розширенням їх зовнішньоекономічної й фінансової експансії.

Домінуючі позиції в експорті ліцензій займають США, на які припадає

найбільша у світі частина видатків на НДДКР. Надходження у США від продажу

ліцензій становлять 56 % світового обсягу платежів за ліцензійними угодами.

Друге місце після США за експортом ліцензій належить Швейцарії, третє

місце посідає Англія, четверте — Італія. Найбільші імпортери ліцензій —

Японія й Італія, а також Німеччина та Франція.

Міжнародна ліцензійна торгівля охоплює в основному продукцію

прогресивних галузей промисловості: хімічної, електротехнічної, включаючи

електроніку, машинобудування. Ці галузі промисловості поглинають основну

частку видатків на наукові дослідження в розвинутих країнах.

Оскільки міжнародна ліцензійна торгівля найактивніше розвивається між

спорідненими фірмами — материнськими і дочірніми компаніями, що

знаходяться в різних країнах, її зміст і спрямованість значною мірою

визначаються інтересами найбільших ТНК.

Розмір ринку послуг, відображений статистикою міжнародних

спеціалізованих установ, значно занижений через складність обрахунку всіх

туристів, осіб, що працюють за кордоном, фінансових і страхових операцій,

прибуток від яких миттєво реінвестується, тощо.

Що стосується географічного розподілу торгівлі послугами, то лідерами

тут є вісім найбільш розвинутих країн, на які припадає до 70% світового

експорту послуг і понад 50% їх імпорту.

До речі, на чотири з цих країн, а саме США, Велику Британію, Німеччину

і Францію, припадає 44 % усього світового експорту послуг. Майже

37

абсолютними споживачами на ринку послуг є країни, що розвиваються, за

винятком хіба що кількох «нових індустріальних країн», або ринків, що

виникають (emerging markets), таких як Південна Корея (експортує

інжинірингові, консалтингові та будівельні послуги), Мексика (туризм),

Сінгапур (фінансові та банківські послуги). Безліч малих острівних країн

спеціалізуються на туристичному та готельному бізнесі, що виступає мало не

єдиним джерелом їхнього існування.

У структурі світової торгівлі послугами лідирують послуги, що

належать до категорії «інші приватні послуги».

У загальному обсязі торгівлі країн, що розвиваються, приватні послуги є

найбільшими у відсотковому плані. Ці країни імпортують високопрофесійні

послуги (консультативні та управлінські), а експортують -— некваліфіковану

працю.

Велику вагу у структурі ринку послуг мають туристичні й транспортні

послуги, на які припадає приблизно 25 % світової торгівлі послугами. Японії

належить найбільший у світі торговельний флот, далі йдуть такі країни, як

Велика Британія, Ліберія, Німеччина та Норвегія. Щодо Норвегії, то

судноплавство становить 50 % експорту послуг цієї країни. Безперечними

лідерами у сфері сухопутного транспортування, перевезень і туризму є США,

Велика Британія та Франція. За рахунок туризму формуються 50 % прибутків

від експортних операцій Канади, Італії та Швейцарії.

Країни Центральної та Східної Європи і СНД мають великий потенціал

для розбудови потужного сектора послуг, передусім у галузях сухопутного

транспорту, судноплавства, рекреаційних послуг, туристичного та готельного

бізнесу. Але через брак коштів на переобладнання матеріально-технічної бази

та створення нових основних фондів у цих сферах, не кажучи вже про тиск та

обмеження щодо послуг, пропонованих згаданими країнами, експортна виручка

від сектора послуг зовсім незначна, якщо зважити на потенціал цих країн.

Міжнародне регулювання торгівлі послугами відбувається на рівні

двосторонніх угод (наприклад, про транспортне сполучення, перевезення та

38

комунікації), багатосторонніх угод у межах об'єднань країн (ЄС) або на рівні

міжнародних організацій, передусім ГАТТ/СОТ.

4.3. Світова торгівля та міжнародна економічна інтеграція

Основною тенденцією розвитку світової торгівлі є її лібералізація. Значно

знижено рівень митних тарифів, скасовано багато обмежень, квоти і т. п. Однак

існує ціла низка проблем. Одна з основних — наростання протекціоністських

тенденцій на рівні економічних угруповань, торговельно-економічних блоків країн.

Наведемо склад дев'яти найбільших міжнародних регіональних

торговельних блоків:

1.Європейський Союз (ЄС) — Австрія, Німеччина, Велика Британія,

Італія, Ірландія, Франція, Іспанія, Португалія, Фінляндія, Швеція, Данія,

Бельгія, Люксембург, Нідерланди, Греція.

2.Північноамериканська угода про вільну торгівлю (НАФТА) —США,

Канада, Мексика.

3. Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ) — Ісландія, Норвегія,

Швейцарія, Ліхтенштейн.

4. Організація азійсько-тихоокеанського економічного співробітництва

(АТЕС) — Австралія, Бруней, Малайзія, Сінгапур, Таїланд, Нова Зеландія,

Папуа—Нова Гвінея, Індонезія, Філіппіни, Тайвань, Гонконг, Японія, Південна

Корея, Китай, Канада, США, Мексика, Чилі.

5. МЕРКОСУР — Бразилія, Аргентина, Парагвай, Уругвай.

6. Південноафриканський комітет розвитку (САДК) — Ангола, Ботсвана,

Лесото, Малаві, Мозамбік, Маврикій, Намібія, Південно-Африканська

Республіка, Свазіленд, Танзанія, Зімбабве.

7. Західноафриканський економічний і валютний союз (ЮЕМОА) —

Кот д Твуар, Буркіна-Фасо, Нігерія, Того, Сенегал, Бенін, Малі.

8. Південноазійська асоціація регіонального співробітництва (СААРС) —

Індія, Пакистан, Шрі-Ланка, Бангладеш, Мальдіви, Бутан, Непал.

39

9. Андський пакт — Венесуела, Колумбія, Еквадор, Перу, Болівія.

Поділ світового господарства на інтеграційні угруповання справляє

суперечливий вплив на процес інтернаціоналізації виробництва. Утворення

міжнародних економічних об'єднань і союзів сприяє розвиткові виробничих

відносин між країнами, які входять до них. Водночас це створює перешкоди

економічним відносинам між країнами, які належать до різноманітних

угруповань, призводить до концентрації товарних потоків усередині

економічних об'єднань.

Чи призведе регіоналізація до негативних наслідків?

Думки з цього приводу розходяться.

Песимістичний погляд наголошує на ризиках конкурентної регіоналізації

та трансформації світової економічної системи у світ ворожих економічних

блоків, які застосовуватимуть один до одного дискримінаційні торговельні

режими, подібні тим, що превалювали в 30-ті роки.

Оптимістична точка зору, навпаки, розцінює регіональні стратегії як

найкращий засіб сприяння лібералізації торгівлі у світовому масштабі.

Регіональні угоди легше досягаються (через обмежену кількість країн із

близькими інтересами) та можуть сприяти процесові лібералізації на світовому

рівні шляхом поступового розширення або злиття (наприклад, ЄС з ЄАВТ).

Групування країн в економічні блоки не означає безумовного прогресу в

реалізації ідей вільної торгівлі або капітуляції перед протекціоністськими

принципами. Дилема «вільна торгівля або протекціонізм» не перестає існувати.

Вона переноситься на вищий рівень зовнішньоторговельних відносин, на якому

приймаються рішення про вибір економічної політики групи держав щодо

третіх країн. Характерно, що навіть у межах окремих торговельно-економічних

угруповань між окремими країнами виникають протиріччя, які можуть

призвести до «торговельних війн» (тріскові, виноградні, олійні «війни» між

країнами—членами ЄС).

40

Тема 5. Ринок міжнародних інвестицій

5.1. Характеристика ринку міжнародних інвестицій

5.2. Міжнародний кредит як елемент міжнародного ринку позичкових

капіталів

5.3. Прямі іноземні інвестиції

5.4. Україна на ринку міжнародних інвестицій

5.1. Характеристика ринку міжнародних інвестицій

Міжнародні потоки капіталу не тотожні переміщенню промислової

техніки, машин та устаткування. Це переміщення фінансових вимог, фінансові

потоки між позичальниками в різних країнах чи між материнськими фірмами і

філіями за кордоном.

Розрізняють вивіз підприємницького капіталу — довгострокові

закордонні інвестиції, що спрямовані на створення за кордоном філій, дочірніх

компаній та змішаних підприємств, і рух позичкового капіталу — міжнародний

кредит (позика в грошовій чи товарній формі), що надається кредитором однієї

країни позичальникові іншої країни із застереженням строків повернення та

сплата процентів. Назвемо основні риси сучасної міграції капіталів:

• підвищення ролі держави у вивозі капіталу; держави самі стають

активними фінансовими експортерами;

• посилення міграції приватного капіталу між промислово розвинутими

країнами (це пояснюється структурними змінами в економіці, розвитком

капітало- та наукоємних технологій тощо);

• збільшення частки прямих закордонних інвестицій — капіталовкладень

у зарубіжні підприємства, що забезпечують контроль інвестора над ними.

Міжнародний ринок капіталів формують інституції, які опосередковують

прямі зв'язки між інвесторами, що шукають можливості вкладення капіталу, і

підприємцями, що потребують його чи проводять трансформації грошових

41

заощаджень в інвестиційний капітал.

До таких установ-посередників, зокрема, належать:

• кредитні інститути, що приймають вклади і задовольняють потреби в

інвестиційних кредитах;

• кредитні інститути, що ведуть справи клієнтів на біржі;

• інвестиційні фонди і компанії, що вкладають отримані кошти в цінні

папери, диверсифікуючи вклади з метою зменшення ризику;

• великі підприємства, що виступають на міжнародному ринку як

самостійні суб'єкти діяльності;

• страхові компанії;

• громадські емітенти;

• інвестиційні банки, які для зменшення ризику вводять програми торгівлі

цінними паперами.

Теорії міжнародного руху капіталу розглядають міжнародний рух

капіталу як фактор виробництва. Згідно з ними, основна причина вивозу

капітальних ресурсів — різниця в нормах прибутку в різних країнах. Інвестора

при цьому цікавить рівень процентної ставки у «своїй» країні й за кордоном.

Відмінності в рівнях граничного продукту капіталу дають поштовх до його

міграції, що в подальшому приводить до згладжування цих відмінностей. Ця

теорія може бути виражена формулою капіталізації потоку доходів

К=Р/І

де К — загальна вартість активу;

Р — прибуток, здобутий завдяки вкладеному активу;

І — норма прибутку.

Звідси І = Р/К.

Рух капіталу триватиме, поки норми прибутку в обох країнах не

зрівняються.

Проте не менш важливими в поясненні інвестиційної діяльності є

відмінності в обсязі отриманого прибутку, доступі до технологій тощо. Саме на

них акцентують увагу теорії, які беруть за основу недосконалість ринку.

42

Один із фундаторів теорії ринкової влади С. Хаймер, критикуючи

класичну теорію автоматичного встановлення рівноваги між нормами прибутку

в різних країнах, обґрунтував тезу про те, що суб'єкт інвестиційної діяльності,

який вивозить капітал, керується прагненням домінувати на ринку та досягнути

ринкової влади.

Згідно з цією теорією, на ранніх стадіях зростання фірма збільшує свою

частку на ринку шляхом об'єднання та придбання, тобто шляхом концентрації

виробництва, з метою отримання більшого прибутку. Проте на певній стадії

підвищення концентрації ринкової влади в межах окремої держави стає

неможливим, тому прибуток інвестується за кордон, що спричинює аналогічні

процеси на зарубіжних ринках. Таке закордонне інвестування здійснюється з

метою придушення конкуренції і збереження контролю над ринком.

Теорія інтернаціоналізації спирається на поняття «витрати на укладання

угоди» (трансакційні витрати). Витрати на трансакції за жорсткої конкуренції є

більшими порівняно з угодами в умовах «відносин співробітництва». Зі

зменшенням трансакційних витрат операції фірм починають набирати

«внутрішнього характеру», тобто здійснюється внутрішньо корпоративний

обмін — інтернаціоналізація ринків.

Концепція міжнародної конкурентоспроможності галузі пояснює

міжнародний рух капіталу посиленням конкуренції технологічного характеру

між суб'єктами ринку капіталів.

Згідно з моделлю циклу життя продукту, після початкової, інноваційної,

фази розвитку продукту в міру досягнення ним зрілості фірма дедалі більше

розглядає розгортання зарубіжного виробництва як важливий засіб збереження

своїх позицій на ринку. Так, на першій стадії розвитку товару виробництво

продовжує концентруватись у країні походження, навіть якщо витрати

виробництва в інших країнах є нижчими. Але коли у фазі зростання

виробничий процес стандартизується, підприємство починає інтенсивно

інвестувати за кордон, аби скористатися перевагами певних ринків і зберегти

експортний потенціал. При цьому з метою запобігання імітації нового продукту

43

зарубіжними підприємствами і підтримки власних філій компанія вдосконалює

товар, здійснює патентний захист та проводить відповідну рекламу.

Концепція технологічного нагромадження розглядає міжнародний рух

капіталу як наслідок розвитку технології інноваційного процесу. Створюючи

нові технології, фірма і в цьому випадку прагне закріпити контроль і власність

щодо своїх специфічних технологічних переваг.

Концепція оборони національного суверенітету робить наголос на тому,

що зростання зарубіжних інвестицій у національній економічній системі на

певному етапі приводить до їх виходу з-під Контролю держави-реципієнта. Це

може спричинити зменшення Чистки внутрішнього виробництва в кінцевому

продукті. Уряди при цьому або дотримуються політики протидії розширенню

впливу країн-експортерів капіталу, або вдаються до регулювання експорту та

імпорту капіталу.

Механізм взаємовідносин фірми, що інвестує за кордон, і країни-

реципієнта є ядром моделі купівельної спроможності. Специфіка цих відносин

розглядається як функція цілей, ресурсів та обмежень обох сторін. Кожна з

сторін має активи, в яких заінтересована інша сторона. Сторона з більшою

купівельною спроможністю одержує більший зиск. До початку вкладення

інвестицій сторона-реципієнт має слабкі купівельні позиції, але в ході

інвестиційного процесу зменшується її залежність і вона може наполягати на

перегляді умов інвестицій на свою користь і скороченні пільг зарубіжним

інвесторам, а також збільшенні частини прибутку національних фірм,

національному режимі інвестування. Зарубіжний інвестор прагне при цьому

зберегти технологічну та іншу залежність країни, що приймає.

Згідно з гіпотезою валютного простору, головним стимулом

переведення виробничих потужностей (капіталу в матеріальній формі) за

кордон є наявність конкурентних переваг щодо країни-реципієнта. Такі

переваги мають інвестори з країн із більш сильною валютою, ніж валюта країн-

реципієнтів.

44

5.2. Міжнародний кредит як елемент міжнародного ринку

позичкових капіталів

Міжнародний кредит — це відносини, що складаються між

кредиторами і позичальниками різних країн із приводу надання, використання і

погашення позики з виплатою процента.

Міжнародний кредит використовується для: • забезпечення перерозподілу

фінансових і матеріальних ресурсів між країнами та їх ефективнішого

використання:

• посилення процесу нагромадження в межах усього світового

господарства, коли тимчасово вільні кошти одних країн спрямовуються на

фінансування капіталовкладень в інших;

• прискорення розвитку продуктивних сил тощо.

За цільовим призначенням кредити розподіляються на пов'язані і

фінансові.

Пов'язані кредити — це суто цільові кредити, що закріплюються в

кредитній угоді (комерційний кредит для закупівлі певних товарів чи послуг та

інвестиційний кредит, коли засоби спрямовуються на будівельні програми).

Фінансові кредити не мають цільового призначення.

За формою надання розрізняють товарні і валютні кредити.

За строками міжнародні кредити розподіляються на: короткострокові

(терміном до 1 року), середньострокові (до 5 років), довгострокові (понад 5—7

років). Якщо короткострокові кредити обслуговують міжнародну торгівлю і

міжнародний обмін послугами, а середньострокові кредити — експорт машин,

обладнання тощо, то довгострокові — інвестиції в інфраструктуру та

виробничу сферу.

Традиційно міжнародні потоки капіталу поділяють на приватні і

державні, довгострокові і короткострокові, прямі і портфельні за такою

схемою:

А. Приватне кредитування (придбання прав власності).

45

1.Довгострокові вклади (облігації, акції, використання патентів чи

авторських прав тощо):

а)прямі інвестиції (кредитування чи придбання акцій зарубіжного

підприємства, що є значною мірою власністю інвестора чи перебуває під його

контролем);

б)портфельні інвестиції (кредитування чи придбання акцій зарубіжного

підприємства, що не належить інвестору і не підконтрольне йому).

2.Короткострокові вклади (терміном погашення до 1 року).

Б. Державне кредитування (чи придбання прав власності): переважно

портфельні інвестиції і кредитування — як довго -, так і короткострокові.

Ситуація у сфері міжнародного кредиту постійно змінюється. Якщо ще не

так давно основним світовим кредитором були СІНА, m і ІУ7.1 р. на лідируючі

позиції висунулися також країни — експортери нафти. Головними країнами-

позичальниками завжди виступали країни, що розвиваються.

Але до середини 80-х років США перетворились на одного з найбільших

імпортерів капіталу, а група нафтоекспортуючих країн почала щорічно брати

кредит у сумі, що майже дорівнювала тій, яку вони самі давали в кредит.

Сучасний стан міжнародного кредитування можна розцінювати як гостру

кризу — настала пора недовіри між учасниками кредитних відносин,

позичальники виявились неспроможними відповідати за зобов'язаннями, і

найбільші інституції-кредитори часто опиняються перед загрозою

неповернення своїх коштів.

Досконалість кредитного ринку підривається факторами, що

спричинюють кризу заборгованості — одну з найактуальніших міжнародних

економічних проблем. У випадку анулювання боргу боржником (default)

неможливо домогтися виплат за зобов'язаннями, якщо боржником є суверенний

уряд. Такі борги безумовно призводять до зниження ефективності

міжнародного кредиту.

Характерна ситуація склалася в Російській Федерації в серпні 1998 p.,

коли уряд був змушений оголосити про припинення виплат за зовнішніми

46

боргами, що підірвало авторитет російської держави та російської економіки.

Цю проблему важко вирішити тоді, коли єдиним механізмом підтримання

виплат за кредитами залишаються реструктуризація боргу та обіцянка надання

нових кредитів, коли виконання всіх платіжних зобов'язань не забезпечуватиме

урядам-боржникам більшого припливу коштів у майбутньому, а отже

відповідного соціального ефекту.

Нові кредити мають принаймні покривати виплати процентів та основної

суми боргу. Доцільно було б запровадити певний міжнародний інститут застави

чи забезпечення, коли у випадку невиплати боргу чи зупинення цього процесу

до кредитора переходять певні активи боржника.

Міжнародний кредит становить елемент світового ринку позичкових

капіталів, що охоплює сукупність попиту та пропозиції на позичковий капітал

позичальників і кредиторів різних країн і є механізмом акумуляції й розподілу

фінансових ресурсів у світовому масштабі.

Існує два види ринків позичкових капіталів: первинний і вторинний. На

первинному відбувається розміщення фінансових вимог, а вторинний ринок

утворюють фінансові вимоги, термін платежу за якими ще не настав.

Вторинний ринок лише перерозподіляє фінансові інструменти від одного

кредитора до іншого.

Ринок позичкових капіталів поділяється на грошовий ринок та ринок

капіталів. Грошовий ринок — це частина ринку позичкових капіталів, де

здійснюються короткострокові, депозитно-позичкові операції (терміном до

одного року). Учасники ринків капіталів здійснюють фінансові операції

терміном більше одного року. Кожний з цих ринків має власний

інструментарій, тобто конкретні фінансові цінності, що обертаються на них.

Вони розподіляються за статусом, за типом власності (приватна, державна), за

строком дії, за ступенем ліквідності та характером ризику.

Для ефективного функціонування фінансового центру необхідна

реалізація таких умов:

• високий рівень економічного розвитку країни, де розміщується

47

фінансовий центр;

• активна участь даної країни у світовій торгівлі;

• наявність дієздатного ринку капіталів та ефективної банківської

системи;

• лібералізація валютного і податкового законодавства;

• вигідне географічне положення та політична стабільність у країні.

5.3. Прямі іноземні інвестиції

З погляду платіжного балансу пряме іноземне інвестування (ПІІ) — це

будь-яке надання кредиту чи придбання власності зарубіжного підприємства,

певна частка якого перебуває у власності резидентів країни-інвестора.

ПІІ мають три основні компоненти:

• акціонерний капітал — купівля інвестором акцій підприємства в іншій

країні;

• реінвестовані доходи — пряма частка доходів інвестора (пропорційно

до прямої акційної участі), що не розподілені як дивіденди філіями, чи доходи,

що не переказані до материнської фірми;

• внутрішньо фірмові позики, або внутрішньофірмові боргові трансакції

— це коротко - чи довгострокові позики, що надаються один одному прямими

інвесторами (материнськими компаніями та їхніми філіями).

Розрізняють і не акційні форми інвестування. Так, інвестори можуть

отримувати частку в управлінні іншим суб'єктом підприємницької діяльності не

тільки шляхом придбання певної акційної частки. З цією метою

використовуються також і такі дії, як субпідрядництво, управлінські контракти,

франчайзинг, ліцензування тощо.

Оскільки основане на ПІІ міжнародне виробництво, як і міжнародна

торгівля, пов'язане з вивозом вартості за кордон, слід зупинитись на їх

взаємовпливі. Він є досить характерним, оскільки міжнародне виробництво при

входженні на зарубіжний ринок може і заміщати торгівлю (ефект заміщення), і

48

творити торгівлю (ефект експансії). Який з ефектів домінує, залежить від

специфіки конкретної ситуації та інвестиційного ризику тієї чи іншої угоди. Як

правило, входження на зарубіжний ринок відбувається за такою схемою:

експортування, ліцензування, інвестування.

Не менш важливий фактор нарощування ПП — зростання кількості й

активізація діяльності компаній і фірм розвинутих країн на глобальних ринках.

Багато мультинаціональних (МНК)., транснаціональних компаній (ТНК),

ведучи діяльність на ринках окремих країн, водночас є активними учасниками

регіональних інтеграційних об'єднань, таких як ЄС, НАФТА, МЕРКОСУР,

АТЕС, АСЕАН тощо. Спостерігається також тенденція до закордонної

експансії з боку таких компаній через механізм об'єднання і придбання (ОіП).

Головною причиною швидкого поширення ОіП, що становлять вагому

частину стратегії ТНК, є зростаюче значення, яке надається придбанню

стратегічних частин та потужностей фірми. Керівництво ТНК усвідомлює, що

для утримання конкурентоспроможності через глобальний доступ до ресурсів

(«global sour-cing») слід розширювати свою участь в інших компаніях.

Не менш вагомий внесок у розвиток цього процесу зробила хвиля

приватизації в різних перспективних галузях (комунікація, повітряні

перевезення, енергетика та ін.), що пройшла по всій Європі, починаючи з

Великої Британії. Крім того, безпосередньої тісної координації діяльності через

ОіП вимагає технічний розвиток, передусім у мікроелектроніці та біотехнології.

Взагалі процес здійснення ОіП історично має фазовий характер.

5.4. Україна на ринку міжнародних інвестицій

Для успішного проведення економічних реформ в Україні потрібні значні

капіталовкладення. Проте їхня пропозиція досі значно відстає від" Попиту, і

цей розрив не зменшується.

До останнього часу основними кредиторами України залишались

міжнародні фінансові організації та уряди індустріально розвинутих країн.

49

Так, Міжнародний валютний фонд (МВФ) працює з українським урядом

за трьома програмами:

• програма трансформації економіки;

• програма короткострокового фінансування, спрямована на досягнення

макроекономічної стабілізації (стенд-бай);

• програма розширеного фінансування.

З початком емісії українських євробондів наша держава вийшла на

міжнародні ринки капіталів, де покупцями цих цінних паперів виступили в

основному приватні інвестори. Проте міжнародний рейтинг українських

євробондів на цьому ринку є ще досить низьким.

Важливим джерелом необхідних ресурсів мають стати прямі іноземні

інвестиції, обсяги яких є ще недостатні.

Аналізуючи ситуацію з ПІІ в Україну, можна прогнозувати збільшення

його обсягів в таких галузях:

• сільськогосподарське машинобудування — завдяки можливості

нарощувати збут сільськогосподарської техніки місцевого виробництва;

• фармацевтична та медична промисловість —унаслідок обмеженої

пропозиції українських ліків і медичного обладнання;

• промисловість будівельних матеріалів — через очікуваний бум у сфері

індивідуального будівництва;

• електроенергетика: в разі приватизації енергогенерувальних компаній

чималі іноземні інвестиції буде спрямовано на оновлення обладнання тепло - і

гідроелектростанцій;

• нафтогазова промисловість: буде оновлено основні активи

нафтопереробних заводів. Закон «Про розподіл продукції» створює сприятливі

умови для інвестицій у видобуток нафти та газу;

• галузь зв'язку, ,яка після приватизації «Укртелекому» протягом

наступних 10—12 років може отримати понад 2 млрд. дол. інвестицій.

50

Тема 6. Міжнародний фінансовий ринок

6.1. Фінансові ринки та фондові біржі

6.2. Інновації на світовому фінансовому ринку

6.3. Ринки похідних фінансових інструментів

6.4. Кризи новітньої світової фінансової системи

6.1. Фінансові ринки та фондові біржі

Фінансові ринки традиційно поділяють на ринки капіталу і грошові ринки.

На ринках капіталу обертаються фінансові вимоги зі строком виплати довшим за

один рік, звичайно їх називають довгостроковими вимогами. Це акції, що

репрезентують майнові вимоги та не мають дат строку виплати, а також облігації та

довгострокові позики. На грошових ринках обертаються короткострокові вимоги зі

строком виплати меншим за один рік. Це придатні до продажу цінні папери

(казначейські векселі, строк виплати яких — від тридцяти днів до шести місяців, а

також інші короткострокові зобов'язання), випущені банками депозитні

сертифікати (CDs) на великі суми, комерційні папери, що репрезентують

короткострокову заборгованість корпорацій, та багато інших. Документи

грошового ринку за всього їх розмаїття щодо типу закладу-емітента, строку

виплати та інших рис мають деякі спільні характеристики: це короткострокові

активи, що швидко продаються та купуються з невеликими операційними

витратами (тобто ліквідні). Саме з цих причин вони є вигідною сферою

інвестування, особливо якщо кошти перебувають у розпорядженні тільки короткий

період часу. Завдяки своїй ліквідності короткострокові активи розглядаються як

заміна грошей, та часто до них і ставляться майже як до грошей.

Фінансові ринки — це сукупність кредитно-фінансових установ, ринків

цінних паперів. Серед них провідною ланкою є фондові біржі.

Функції фондового ринку полягають у переміщенні капіталу в галузі з

найвищою нормою прибутку, а також виконанні посередницької ролі в процесі

51

збирання коштів у їхніх власників — внутрішніх та іноземних інвесторів (юридичні

особи або громадяни, що купують цінні папери від свого імені і за свій рахунок) та

ефективному їх розміщенні як у державному, так і приватному секторах.

Фондовий ринок поділяється на первинний і вторинний. На первинному

відбувається розміщення нових випусків цінних паперів. Воно здійснюється або

шляхом прямого звернення емітента до інвесторів, або через посередника.

Більшість цінних паперів, придбаних інвесторами при емісії, можуть

перепродаватися.

Головна риса первинного ринку — повне розкриття інформації, що дає

змогу зробити обґрунтований вибір виду цінного паперу для вкладання коштів.

Розкриттю інформації підпорядковано все, що відбувається на первинному

ринку: підготовка проспекту емісії, реєстрація та контроль державних органів з

позицій повноти представлених даних, публікація проспекту та підсумків

підписки і т. п.

Угоди купівлі-продажу раніше випущених цінних паперів укладаються на

вторинному ринку, в якому виділяють дві складові частини: фондові біржі та

позабіржовий ринок. Головна риса вторинного ринку — його ліквідність, тобто

спроможність охоплювати значні обсяги цінних паперів за короткий час, за

невеликих коливань курсів та низьких затрат на реалізацію.

Сам механізм торгівлі на вторинному ринку налаштований на підтримання

стабільного ринку: на обмеження спекуляції. Біржовий ринок вичерпується

поняттям фондової біржі як особливого, інституційно організованого ринку, на

якому обертаються цінні папери найвищої якості та здійснюються операції, що їх

проводять професійні учасники ринку цінних паперів. Фондова біржа покликана

забезпечити ліквідність та регулювання ринку, визначення цін, облік ринкової

кон'юнктури. Фондова біржа — торговельне, професійне, нормативне та

технологічне ядро ринку цінних паперів.

Позабіржовий ринок охоплює ринок операцій з цінними паперами, що

проводяться поза фондовою біржею. На практиці в західному світі через цей

ринок проходить більшість первинних розміщень, а також торгівля цінними

52

паперами, що мають найнижчу оцінку за шкалою якості (порівняно із

зареєстрованими на біржі).

Варто зауважити, що перехідні форми між біржовим та позабіржовим

ринками цінних паперів «змивають» чітку межу між ними.

З позабіржового обороту виникають організовані системи торгівлі

цінними паперами, що мають комп'ютерну основу і схожі на територіально

розподілені електронні біржі. Як приклад можна навести «National Association

of Securities Dealers Automated Quotations» (NASDAQ), «National Market

Security» (NMS) та інші позабіржові системи національної асоціації

інвестиційних дилерів (США).

Розглянемо сучасні біржовий та позабіржовий ринки цінних паперів

детальніше. Аналіз ринку цінних паперів доцільно почати з дослідження

біржового фондового ринку як організованої структури.

Фондові біржі — це спеціалізовані організації, в приміщенні яких

відбуваються зустрічі продавців цінних паперів з покупцями. Об'єднуючи

професійних учасників ринку цінних паперів в одному приміщенні, біржі

створюють умови для концентрації попиту та пропозиції і підвищення

ліквідності ринку взагалі.

Але біржа — це не тільки спеціальне місце для укладання угод, а й

спеціальна система організації торгівлі, котра підпорядковується спеціальним

правилам і процедурам.

До торгів на біржах звичайно допускаються лише достатньо надійні й

високоліквідні цінні папери, що створює можливість безперервного їх обігу.

Біржова інформація про курс цінних паперів, про укладені угоди стає

доступною для різних верств інвесторів. Тому біржа є чутливим барометром

стану ринку цінних паперів, а отже — стану справ в економіці взагалі.

Відмітну рису біржі становить некомерційний характер її діяльності.

Головна мета діяльності біржі — створення сприятливих умов для

широкомасштабної та ефективної торгівлі цінними паперами. Прибутки біржі

обмежуються сумами, необхідними для її нормального функціонування й

53

розвитку, і не використовуються на виплату дивідендів суб'єктам, що внесли

свої кошти в статутний фонд біржі.

Головна умова ефективності біржової торгівлі — ліквідність. Ліквідний

ринок характеризується малою різницею між ціною продавця та покупця,

невеликими коливаннями цін від угоди до угоди та ін. Відхід від цих норм

може викликати паніку серед інвесторів. Біржа робить усе можливе, аби

підтримувати ліквідність, забезпечуючи стабільність.

Торгівля на сучасній фондовій біржі будується на таких принципах:

• особиста довіра між брокером і клієнтом (угоди на біржі укладаються

усно й оформляються заднім числом);

• гласність (публікуються дані про всі угоди і дані про внесення акцій у

біржовий список, що надаються емітентам за угодою з біржею незалежно від

активності емітента);

• регулювання діяльності біржових фірм, використання адміністрацією

біржі й незалежними аудиторами жорстких фінансових, адміністративних,

торговельних та бухгалтерських правил.

Цінова залежність виявляється в тому, що менші й слабші біржі

починають свої торги, як правило, вже після їх закінчення на провідних

національних фондових біржах.

Інформаційна взаємозалежність охоплює потік інформації не тільки про

курси цінних паперів, а й про інші показники торгівлі, макроекономічні

показники та діяльність окремих великих підприємств. Тому біржі-лідери

стають потужними нагромаджувачами інформації про різні аспекти економіки,

що дає їм змогу формувати найбільш загальні макроекономічні показники.

Якість (інвестиційні характеристики) допущених до торгівлі цінних

паперів на різних біржах неоднакова. Біржі-лідери ведуть торгівлю найбільш

якісними цінними паперами, цінні папери, що не пройшли лістинг,

задовольняються іншими біржами або позабіржовим ринком цінних паперів.

У розвинутих країнах склалось два типи ієрархічних систем фондових

бірж американського типу (моноцентрична) та німецького (поліцентрична).

54

Перша з них передбачає існування одного лідера та аутсайдерів. Так, у

США найбільша Нью-Йоркська фондова біржа охоплює 90% ринку акцій

країни, при цьому існують ще шість менших бірж. Поліцентрична система діє в

кількох країнах. У Німеччині, наприклад, на чотири великі біржі (із восьми)

припадає 95% обігу.

Дедалі більше проявляється тенденція взаємодії національних фондових

біржових систем, які в сукупності складають світовий ринок цінних паперів. Ця

тенденція є об'єктивною закономірністю і веде до створення універсальної

цілісної світової системи фондових бірж.

Головна мета і головна функція фондових бірж у різних країнах —

забезпечення умов ефективного проведення операцій з купівлі-продажу цінних

паперів, підтримання високого рівня професіоналізму учасників біржової

торгівлі, а також довіри інвесторів. Форми організації та діяльності фондових

бірж, а також юридичних та фізичних осіб, що професійно займаються

операціями з купівлі-продажу цінних паперів, регулюються спеціальним

законодавством відповідних країн, оскільки поки що не існує уніфікованої

системи регулювання діяльності фондових бірж на світовому рівні.

6.2. Інновації на світовому фінансовому ринку

З розвитком фондових ринків розвиваються й інструменти цього ринку.

Це стосується як технічних, так і фінансових нововведень.

Технічні нововведення (маються на увазі нові різновиди цінних паперів) в

принципі суттєвої ролі не відіграють, вони є лише привабливими джерелами

вкладання коштів для того чи іншого інвестора. Інша річ, коли йдеться про

фінансові інструменти, котрі є самою суттю операцій на фондовому ринку.

Фінансова інновація стосовно до міжнародного ринку позичкових

капіталів полягає у створенні й поширенні нових форм та гібридів валютно-

кредитних, фінансових інструментів або операцій. В ширшому розумінні

фінансова інновація охоплює й інші нововведення — нові види банківських

55

рахунків та послуг, зміни та розширення функцій кредитних інститутів,

використання у кредитно-фінансовій сфері комп'ютерів, електронних засобів

зв'язку, супутників, різноманітної автоматики та ін.

Спочатку розглянемо інновації на світовому ринку цінних паперів.

Міжнародні цінні папери, або європапери, євроакції, євроноти та єврооблігації

являють собою породження глобалізації ринків цінних паперів через

міжнародні фінансові центри.

Євроноти — цінні папери, які випускають корпорації на строк від трьох

до шести місяців зі змінною ставкою, яка базується на LIBOR.

Іншим видом міжнародних цінних паперів є єврооблігації, які

випускаються з другої половини 60-х років у вигляді єврооблігаційних позик. З

їх появою на світовому ринку цінних паперів почали діяти два паралельні

ринки: іноземних позик (національних облігацій), які випускаються та

розмішуються позичальниками-нерезидентами на національних ринках, і

європозик (єврооблігацій), які розмішуються на наднаціональних

(міжнародних) ринках капіталів.

У 70-ті роки поширилися облігації з плаваючою процентною ставкою,

яка коливається разом з доходом залежно від зміни відсотка на ринку.

Зростання відсотка спричинює збільшення емісії облігацій з плаваючим

процентом, і навпаки. Аналогічно до плаваючої ставки за еврокредитами

плаваюча ставка за облігаціями базується переважно на ставці LIBOR з

додатком до неї надбавки залежно від умов ринку.

При використанні облігацій з індексованим відсотком останній

прив'язується не до позичкового відсотка, а до індексу цін на відповідні товари.

При випуску позики дається фіксований відсоток за облігаціями, який

коливається залежно від зміни цін на той чи інший товар (золото, інші

дорогоцінні метали, нафту і т. п.).

У 80-ті роки дістали розвиток змішані (гібридні) облігації. Так, якщо

плаваюча ставка досягне відповідного рівня, то вона підлягає заморожуванню, і

облігації починають приносити фіксований доход. Облігації з нульовим купоном, які

56

поширилися в ті ж роки, дають змогу отримати доход тільки при викупі облігацій

один раз, а не щорічно. В цьому виді облігацій відсоток визначається при

встановленні емісійного курсу (курсу випуску). Він може досягати не більш ніж

30—40% номіналу. При погашенні за номіналом власник даної облігації отримає

доход — різницю між емісійним та номінальним курсами.

Ще один вид єврооблігацій — так звані конвертовані облігації. Така

облігація може бути обміняна на акцію, обмінюватися за додаткову плату,

утримувач не може продати право придбання акцій за відповідною ціною

окремо від облігації. Вони приносять менший доход порівняно з прямими, але

дають можливість обміняти їх надалі на акції компанії-позичальника, якщо

дивіденди за акціями будуть вищі, ніж відсотки за облігаціями.

Тепер розглянемо фінансові інновації на ринку похідних фінансових

інструментів, або дериватів.

Форвардний контракт — це контракт між двома сторонами про

майбутню поставку предмета договору. Укладається поза біржею, не є

стандартним, тому вторинний ринок для нього або є дуже вузьким, або взагалі

відсутній. Ліквідність даних контрактів, як правило, невисока. Всі умови угоди

застережуються контрагентами на момент укладання договору. Форвардний

контракт — це тверда угода, тобто угода, обов'язкова до виконання.

Ф'ючерсний контракт — це контракт, який укладаєтеся на біржі між

двома сторонами про майбутню поставку предмета договору. Такі контракти

поширилися відносно недавно. Ф'ючерсний контракт відрізняється від форвардного

низкою особливостей. Передусім треба підкреслити, що ф'ючерсний контракт

укладається тільки на біржі. Біржа сама розробляє його умови, які є стандартними

для кожного конкретного різновиду активу. У зв'язку з цим ф'ючерсні контракти

високоліквідні, для них існує широкий вторинний ринок. Ці контракти укладаються

головним чином з метою хеджування, гри на курсовій різниці і, як правило, рідко

мають своєю метою виконання реальної поставки активу.

Ф'ючерсна ціна — це ціна, яка фіксується при укладанні ф'ючерсного

контракту. Вона відображує сподівання інвесторів відносно майбутньої ціни

57

спот відповідного активу. В момент укладання контракту ф'ючерсна ціна може

бути вищою (премія) або нижчою (знижка) за ціну спот. До моменту закінчення

строку контракту ф'ючерсна ціна має дорівнювати ціні спот, інакше виникає

можливість здійснити арбітражну операцію: якщо ф'ючерсна ціна

перевищуватиме спотову, то арбітражер продасть контракт і придбає актив, за

зворотної ситуації він продасть актив і придбає контракт.

Валютний своп — це обмін номіналу та фіксованого процента в одній

валюті на номінал і фіксований процент в іншій валюті. Іноді реальний обмін

на номінал не відбувається. Здійснення валютного свопу може зумовлюватися

різними причинами, наприклад, валютними обмеженнями з конвертованості

валют, намаганням усунути валютні ризики або бажанням випустити облігації у

валюті іншої країни, коли іноземний емітент невідомий у даній країні, що

унеможливлює для нього прямий доступ до ринку даної валюти.

Процентний своп — це обмін боргового зобов'язання з фіксованою

процентною ставкою на зобов'язання з плаваючою ставкою. Особи, беручи

участь у свопі, обмінюються тільки процентними платежами, але не

номіналами. Платежі здійснюються у єдиній валюті. За умовами свопу сторони

зобов'язуються обмінюватися платежами протягом кількох років.

Своп активів — це обмін активами з метою створення синтетичного

активу, спроможного дати вищий доход. У рамках такого свопу актив, який

приносить фіксований доход, можна обміняти на актив в іншій валюті.

Товарний своп — обмін фіксованих платежів на плаваючі платежі,

величина яких прив'язана до ціни товару. Активному поширенню товарних

свопів у сучасних умовах сприяло посилення нестабільності цін на товарних

ринках. Перевага товарних свопів порівняно з біржовими контрактами полягає

в тому, що біржові контракти не є довгостроковими і дають змогу хеджувати

позиції учасників економічних відносин тільки на обмежений період часу.

Опціон — це угода між двома сторонами про передання права (для

покупця) та зобов'язання (для продавця) купити або продати відповідний

актив (цінні папери, валюту та ін.) за відповідною (фіксованою) ціною у

58

заздалегідь узгоджену дату або протягом узгодженого строку. Суть опціону

полягає в тому, що він дає одній зі сторін угоди право вибору виконати

контракт або відмовитись від його виконання.

Варант —це опціон на придбання певної кількості акцій (варант акцій)

або облігацій (варант облігацій) за ціною виконання в будь-який момент часу

до закінчення строку дії варанту. Варанти звичайно випускаються як додаток

до якогось боргового інструменту, наприклад облігації, щоб зробити його

привабливішим для інвестора.

6.3. Ринки похідних фінансових інструментів

В останнє десятиріччя активно розвивається фінансовий сектор

економіки. З'явилися нові види фінансових інструментів, нові строкові ринки,

наприклад ринок свопів. Обсяг торгівлі похідними інструментами перевищує

обсяг торгівлі базисними активами.

Головна функція строкового ринку та його інструментів поляни у

страхуванні цінових ризиків. Зростання економіки західних країн в останньому

десятиріччі не могло не відбитися і на розвитку строкового ринку. Водночас

діяли й інші чинники, що стимулювали його подальший розвиток.

По-перше, розвиток строкового ринку і фінансового ринку західних країн

у цілому безпосередньо був пов'язаний з загальною лібералізацією фінансового

сектора економіки.

По-друге, з початку 80-х років великі фінансові ресурси стали

акумулюватися в різних фондах, таких як інвестиційні, пенсійні та ін.

З одного боку, дедалі більший обсяг фінансових ресурсів став

концентруватися в руках професійних менеджерів, з іншого — посилилися

вимоги до прибуткового застосування фінансових ресурсів, які почали

розглядатися з погляду хеджування їх вартості та доходності. Слід ураховувати,

що операції з похідними активами є досить складними фінансовими

інструментами і потребують спеціальних знань для використання їх як об'єктів

59

інвестування. Поза фондами вони недоступні дрібному вкладникові через

великий обсяг початкових разових інвестицій та високу ризикованість

більшості даних операцій. До того ж широке інвестування коштів фондів в інші

фінансові активи звичайно супроводжується паралельною трансакцією з

похідними фінансовими інструментами з метою хеджування. Концентрація

контролю над великими сумами грошей в умовах конкурентного ринку

викликає ще один цікавий ефект: значно посилюється нестійкість фінансових

ринків у зв'язку з отриманням нової інформації, оскільки її однозначна оцінка

більшістю менеджерів спричинює масову купівлю чи продаж фінансових

активів. Це приводить до подальшого розширення ринку похідних фінансових

активів, до якого фонди звертаються з метою хеджування.

По-третє, ринки похідних фінансових інструментів висококонцентровані

в міжнародному масштабі, тобто існує кілька основних світових центрів

торгівлі похідними фінансовими інструментами. У зв'язку з цим ще однією

причиною їх розвитку став прогрес у галузі інформаційних технологій. Крім

того, вдосконалення техніки та технології спростило та зменшило вартість

поліпшення трансакцій, сприяло впровадженню автоматизованих програм

торгівлі фінансовими активами та хеджування, збільшенню ліквідності

фінансових ринків. Це об'єктивно привело до частішого перегляду портфелів

менеджерами і в результаті — до зростання обсягу операцій.

По-четверте, активізації торгівлі похідними фінансовими інструментами

сприяла можливість формувати з їх допомогою синтетичні позиції для тих

випадків, коли трансакції на спотовому ринку вирізняються більш високими

ставками.

Говорячи про структуру строкового ринку, слід згадати такий його

елемент, як ринок при випуску (when-issued market). Цей ринок, що діє у

передових західних країнах, за винятком Німеччини та Японії, обслуговує

торгівлю ще не випущеними цінними паперами. Торгівля починається, коли

стають відомими параметри аукціону. Взаєморозрахунки за трансакціями

відбуваються вже після випуску цінних паперів. Тривалість контрактів, що

60

укладаються, від початку торгівлі на ринку до дня аукціону становить від двох

днів (наприклад, у Франції) до 10 днів (наприклад, у США). Взаєморозрахунки

за трансакціями здійснюються також у різні строки — від одного дня після

аукціону (у Великій Британії) до ЗО днів (у Франції).

6.4. Кризи новітньої світової фінансової системи

Першою фінансовою кризою, що була продуктом новітньої світової

фінансової системи, стала криза в Мексиці 1995 р. Вона виявилась тут не

просто хворобою, а справжньою катастрофою, поставивши країну перед

загрозою краху всієї економіки. Це мало б руйнівний вплив на весь

Американський континент.

Президент Клінтон спочатку звернувся по допомогу до конгресу. Проте

для ухвали ним рішення потрібен був час. З огляду на надзвичайну небезпеку

зволікання Клінтон прийняв рішення на власний розсуд у межах своїх

повноважень. Для подолання кризи 20 млрд. дол. було надано з Фонду

валютної стабілізації, 25 млрд. — із спеціального пулу для підтримки

американських інвесторів.

Під час розгортання фінансової кризи в Японії у світі переважала думка,

що вона матиме найвагоміші негативні наслідки тільки у країнах Південно-

Східної Азії і дуже незначною мірою відіб'ється на США, Латинській Америці,

Західній Європі, перехідних економіках. І справді, після Японії криза дуже

відчутно вразила Корею, Таїланд, Малайзію, Індонезію.

Проте, як констатує директор федеральної резервної системи США А.

Грінспен, «ми ще недостатньо обізнані з комплексною динамікою нашої

високотехнологічної фінансової системи з огляду на її безперервний розвиток».

Уже влітку—восени 1998 р. дедалі частіше стало чути авторитетні думки, що

«азійська» хвороба може поширитися на весь світ. Вибух фінансової кризи в

Росії в серпні—вересні 1998 р. прискорив події. Інфекційний процес уже досяг

Латинської Америки. Бразилія підвищила норму відсотка до 50 %, щоб

61

ослабити негативні тенденції в економіці. Колумбія здійснила девальвацію

своєї валюти. Кризові явища загрожують стабільності ЄВС (євро, запроваджена

з 1 січня 1999 p., задумана як сильна, стабільна світова валюта).

Звернімося до проблем подолання сучасних фінансових криз. Процес

розгортання фінансової кризи стосується насамперед комплексу

«позикодавець—позичальник». На думку більшості аналітиків, за умов

розгортання фінансової кризи як позикодавці, так і боржники в країнах, що

змушені звертатися за підтримкою до Міжнародного валютного фонду (МВФ),

мають уміло й дипломатично пом'якшувати славнозвісні «кондиціоналітіс»

(обов'язкові умови, які має виконувати країна — реципієнт допомоги від МВФ),

що передбачають жорстку макроекономічну політику. Нині стає панівною

думка, що лібералізація руху капіталів не повинна бути самометою. Перш ніж

перейти до неї, в умовах розгортання кризи необхідно здійснити інституційні

реформи з перебудови економіки і рекапіталізації банківської системи. Саме це

має бути пріоритетним напрямом подолання фінансової кризи. Загалом

політики багатьох країн вважають, що кредити, надані на здійснення програм

МВФ, спроможні завдати більше шкоди, аніж принести користі.

У світових наукових колах та серед політиків давно поширилася думка, що із

запровадженням у світову фінансову систему дериватів, які дають змогу відкладати

виконання нинішніх угод на будь-який невизначений час у прийдешньому, в неї

було закладено елементи невизначеності й великого ризику.

Загалом слід визнати, що на нинішньому етапі імунітету щодо фінансової

кризи не має ні світова фінансова система, ні фінансова система будь-якої

країни. Це, однак, не означає, що слід відмовитись від економічного

регулювання у сфері міжнародних і національних фінансів. Відомий західний

економіст Й. Стігліц вважає, що, навпаки, це диктує «необхідність

досліджувати шляхи, які дають змогу зменшити вразливість країни до кризових

явищ, мінімізувати розмах кризи, якщо вона все ж прийде».

І хоча чимало економістів-лібералів роблять ставку на вільний ринок,

гору бере переконання, що в наш час необхідне саме державне і міжнародне

62

регулювання. Певна річ, ідеться про регулювання ринку там, де це потрібно, а

не про неефективний всеосяжний жорсткий урядовий контроль. Тут дуже

важливо знайти міру регулювання обсягів виробництва, процентної ставки,

валютного курсу, торговельного і платіжного балансів (макроекономіки) і

поведінки підприємств у середовищі поточної фінансової системи

(мікроекономіки). Неприпустимі спрощені рішення. Візьмімо зв'язок валютного

курсу й експорту. За нормальних умов девальвація сприяє збільшенню

експорту. За умов кризи, коли ланцюг банкрутств фірм, фінансових установ

стає звичним явищем, нема підстав вважати, що зміни валютного курсу

достатні для стимулювання експорту. За таких умов необхідні реструктуризація

фінансового сектора, відновлення його кредитоспроможності.

Нині дедалі більше утверджується переконання, що без регулювання і

контролю міжнародних потоків капіталів украй важко запобігти кризовим явищам,

а тим більше зменшити збитки від їхньої дії. Тут теж потрібні велика обережність і

розважливість. У структурі потоків капіталів слід розрізняти короткострокові

капітальні активи, портфельні інвестиції та прямі іноземні інвестиції. Нині

головною загрозою для фінансових систем є короткострокові потоки «гарячих

грошей», що відповідають ірраціональним очікуванням і легко спричинюють

паніку. Саме вони мають бути в центрі заходів із регулювання руху капіталів, щоб

не зашкодити рухові й обсягам прямих іноземних інвестицій, без яких не може

обійтися більшість молодих ринкових економік світу.

Окреме питання — перехідні економіки України, Роси, інших держав

колишнього Радянського Союзу. Вже очевидно, що для них непридатні

рекомендації МВФ, які передбачають існування до початку реформування

бодай зародкових ринкових процесів і структур. У цих країнах не було бази —

початкових ринкових передумов, щоб програма МВФ під назвою

«вашингтонський консенсус» спрацювала.

63

Тема 7. Тенденції розвитку галузевої структури світової

економіки

7.1. Умови формування та розвитку світового господарства

7.2. Загальні закономірності зміни галузевої структури світової економіки

7.3. Світові промислові комплекси

7.1. Умови формування та розвитку світового господарства

Загальною тенденцією цивілізаційного переходу є трансформація

господарства та суспільного життя усіх країн світу, їх рух до нового якісного

стану, нового типу цивілізації, риси якої проступають на рубежі третього

тисячоліття. Сутність сучасних зрушень у світовому господарстві та

суспільному житті можна інтерпретувати як інформаційну революцію (логічне

продовження науково-технічної революції), або перехід від індустріальної до

ноосферної цивілізації. До цього людство вже пройшло аграрний та

індустріальний етапи розвитку.

Процеси, які йшли в світовому господарстві протягом другої половини

XX ст. в рамках індустріальної цивілізації, підготували ті якісні зміни, що

відбуваються нині:

• значно зросла наукоємність праці, наука перетворилася на

безпосередню продуктивну силу;

• розширилася номенклатура виробленої промислової продукції за

істотного зниження її вартості та підвищення якості;

• дедалі динамічніше відбувалися зміни в технології, перебіг

інноваційного процесу став визначати тенденції змін як в економіці, так і в

суспільному житті;

• зросли значення й обсяги роботи обслуговувальних галузей діяльності,

які спираються на досягнення сучасного маркетингу;

• технічний прогрес на транспорті дав змогу «стиснути простір» у

64

світових комунікаціях;

• посилилося значення інформаційної складової в економічних і

суспільних процесах, розпочалося формування галузевих, регіональних,

зрештою світових інформаційних систем;

господарська діяльність дедалі більше стала виходити за межі

національних економік і набувати глобальних рис. Зазначене спонукає до

висновку, що при розгляді структури світового господарства та його

виробничих систем маємо враховувати як вплив на його формування доволі

різних суспільно-економічних процесів, так і умови в середовищах, які

динамічно змінюються.

Географічне середовище репрезентує для потреб господарства землю (і як

засіб праці, і як технологічно-операційну базу) і все розмаїття мінеральних та

природно-кліматичних ресурсів. Функціонування техніко-економічнеї

інфраструктури (втім, як і військової інфраструктури) неодмінно пов'язане з

використанням можливостей ресурсів планети. Для світової економіки

особливо важливим є функціонування в цьому середовищі підсистеми

транспорту — матеріальної бази реалізації міжнародного поділу праці.

В суспільно-економічному середовищі важливе врахування особливостей

співвідношення укладів та систем власності, характеру взаємодії держави та

приватного капіталу (в тому числі національного капіталу та

транснаціональних. корпорацій), платежі, співвідношення політичних

(геополітичних) та економічних (геоекономічних) сил, за якими стоять

політичні, економічні й стратегічні інтереси тих чи інших держав та їхніх

правлячих еліт.

Дедалі вагомішого значення у світогосподарських процесах набуває

інформаційне середовище, що є проявом наступу ноосферної цивілізації. Суть

не тільки в глобалізації потоків різноманітної інформації — формується єдине

поле ідей, наукового знання, відбувається взаємопроникнення системи

цінностей, стереотипів поведінки, духовних досягнень людства. Зростання

виробництва і розвиток світових ринків на планеті значною мірою пов'язані з

65

активізацією інформаційного поля: завдяки кіно, телебаченню, рекламі широко

розповсюджуються стереотипи суспільства споживачів економічно розвинутих

країн.

Фахівці з проблем сучасного світового господарства погоджуються на

тому, що сучасній глобальній системі світового господарства притаманна

різностадійність: у країнах і регіонах світу одночасно спостерігаємо наявність

господарських систем, які перебувають на різних стадіях розвитку —

постіндустріальній, індустріальній або доіндустріальній і в стані різних

економічних циклів.

Попереду невелика група економічно розвинутих країн, господарство

яких можна визначити як постіндустріальне. їх виробництво, наука, індустрія

інформації є піонерами науково-технічного прогресу й інформаційно-

технологічної революції. На протилежному полюсі світової спільноти —

півсотні (якщо не сотня) держав, які або ще не мають промисловості, або тільки

приступили до розбудови її сировинно-орієнтованих ланок. Принагідно

зауважимо, що в сучасних умовах їх «доіндустріальність» аж ніяк не тотожна

доіндустріальній стадії розвитку економіки попередніх епох: при створенні

сприятливого інвестиційного клімату сюди можуть надійти найсучасніші

техніка та технології, зв'язок зі світом забезпечать ефективні засоби транспорту

та електронного зв'язку, а потрібна на світових ринках продукція буде

реалізована завдяки налагодженій зовнішньоекономічній інфраструктурі

світових ринків. Ще більше це стосується динаміки розвитку країн з

перехідною економікою (як середньорозвинутих капіталістичних країн, так і

постсоціалістичних країн з перехідною економікою), які перебувають на різних

стадіях розвитку господарства індустріальної епохи.

7.2. Загальні закономірності зміни галузевої структури світової

економіки

Економіка країн і регіонів світу неоднаково диференційована, і це є

виявом різностадійності їхнього розвитку. В економічно розвинутих країнах,

66

частина яких досягла постіндустріальної стадії розвитку, тенденції динаміки

промисловості й господарства в цілому складаються під впливом науково-

технічної та інформаційної революції. У найменш розвинутих країнах ще

чекають свого вирішення проблеми (які часто розростаються до глобальних),

породжені історичною спадщиною економічної залежності та структурної

відсталості, неосвоєністю економічних ресурсів, тягарем демографічної

ситуації тощо. В країнах, суспільне життя і господарство яких перебуває в стані

інформації, а рівень прибутків усе ще низький (у «нових індустріальних

країнах» або в постсоціалістичних країнах) торують собі шлях структурні

зміни, пов'язані загалом із вирішенням економічних проблем, що постають у

завершальних циклах індустріальної епохи.

Група економічно розвинутих країн з рисами постіндустріального

розвитку налічує лише півтора-два десятки держав, де проживає 1/6—1/7

населення планети, але виробляється 3/5 промислової продукції світового

господарства, в тому числі 2/3 продукції машинобудування. Потужний

потенціал нагромаджений нині не тільки в Північній Америці, особливо в

США, а й у Західній Європі та в Японії. Економіка цих країн досягла високого

ступеня насичення засобами і предметами праці, в них зосереджені величезні

фінансові ресурси, і в інвестиційний процес тут залучаються не тільки власні

ресурси, а й 9/10 прямих іноземних інвестицій світового ринку капіталу.

Приблизно в таких самих масштабах залучають ці країни у свій інноваційний

процес інтелектуальний капітал планети.

Сучасна господарська структура кінця індустріальної — початку

постіндустріальної стадії розвитку формувалася шляхом створення або в межах

країн, або в межах відповідних інтеграційних угруповань універсального

набору галузей, підгалузей і виробництв, орієнтованих на забезпечення потреб

не тільки внутрішніх ринків, а й світового ринку. Інформація (передусім

науково-технічна) стала в господарстві цих країн провідним економічним

ресурсом, а отримання наукового знання, виробництво високих технологій або

високоякісних послуг з активним використанням інформаційних ресурсів веде

67

до закладання основ інформаційно-технологічного способу виробництва.

Завдяки проривам у галузі науки, технології або оперування інформацією:

• поліпшуються можливості підвищення продуктивності праці;

• продуктивність знань стає ключем економічного зростання та

конкурентоспроможності як окремих підприємств, так і економіки держави;

• в умовах економіки, базованої на інформаційних технологіях,

суспільство вперше має можливість формувати господарство, яке спирається на

використання ключового ресурсу, який не тільки відновляється, а й

самовідтворюється.

Розглянемо тенденції структурних змін в інших групах країн.

У групі середньорозвинутих країн з перехідною економікою теж

сформувалися доволі високий технічний потенціал і сучасні механізми

ринкової економіки, але їхнє господарство має поки що скромніші економічні

показники порівняно з економічно розвинутими країнами. В цій групі можна

вирізнити такі підгрупи. Перша — країни, в яких індустріальні перетворення

відбувалися із запізненням. Це Іспанія, Португалія, Туреччина, Греція тощо.

Розвиток їхньої економіки в певному проміжку XX ст. стримувався

пережитками суспільних відносин попередніх формацій. Але в період останніх

десятиліть саме тут відбуваються динамічні процеси економічної перебудови.

Прискорено розвивається невиробнича сфера, стабільно працюють будівельна

індустрія та транспорт, сільське господарство за відносного скорочення його

частки в структурі економіки демонструє ефективне функціонування в рамках

агропромислового комплексу, в обробній промисловості зростає вага

машинобудівних галузей, надзвичайно велику роль відіграє індустрія туризму.

Друга підгрупа — «нові індустріальні країни». На Сході Азії це так звані

далекосхідні «тигри»" (або «дракони» 7 — Республіка Корея, Тайвань,

Сінгапур, у перспективі й інші держави; в Латинській Америці — Мексика,

Бразилія, Аргентина, Чилі, Уругвай та ін. В цих країнах йдуть особливо

динамічні процеси перебудови економіки. Поштовх прискоренню економічного

розвитку дало залучення значних інвестицій іноземного капіталу (у Східній

68

Азії американських та японських, у Латинській Америці — інвестицій США і

міжнародних фінансових організацій) та передових технологій із промислово

розвинутих країн.

Постсоціалістичні країни з перехідною економікою, що стали на шлях

побудови ринкового господарства, мають потужну індустріальну базу і

агропромисловий комплекс.

Враховуючи"Специфіку становлення суверенітету молодих незалежних

держав, динаміку і ступінь завершеності економічних реформ, а також

особливості економіко-географічного положення, серед постсоціалістичних

країн вирізняють країни Євразії і незалежні країни — колишні республіки

СРСР.

До постсоціалістичних країн Євразії в Центральній Європі належать

Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, Югославія (у складі

республік Сербія, Хорватія, Боснія та Герцеговина, Македонія, Албанія; в Азії

— Монголія.

Молодими незалежними державами на теренах колишнього Радянського

Союзу стали Росія, Україна, Білорусь, Литва, Латвія, Естонія, Молдова, Грузія,

Вірменія, Азербайджан, Казахстан, Узбекистан, Киргизстан, Таджикистан,

Туркменістан.

Країни, що розвиваються, — це понад 120 держав Азії, Африки,

Латинської Америки та Океанії, в яких проживає більша частина населення

Землі. Багато з них стали незалежними тільки з середини (або з 60—70-х років)

XX ст., частина має досить тривалий досвід самостійного розвитку, зокрема

країни Латинської Америки, які здебільшого здобули незалежність протягом

XIX ст.

Країни з порівняно зрілою структурою господарства — це, наприклад,

Індія, Пакистан, Таїланд, Філіппіни, Індонезія — в Азії; Венесуела, Перу,

Колумбія, Еквадор, Ямайка тощо — в Латинській Америці; Марокко, Туніс,

Єгипет ін. — в Африці. В цих країнах відбуваються процеси, Ідо

супроводжували свого часу економічне зростання в сучасних «нових

69

індустріальних країнах», активно взаємодіють місцевий та іноземний капітал,

набирає потужностей молода промисловість, де, крім гірничодобувної,

розвивається й обробна, енергетика, вдосконалюються транспортні комунікації,

сфера обслуговування, активно ведеться підготовка національних кадрів.

Своєрідний підтип утворюють нафтодобувні країни, що розвиваються.

Це Саудівська Аравія, Кувейт, Об'єднані Арабські Емірати, а також Ірак, Гран

та ін. Завдяки величезним надходженням від торгівлі нафтою вони мають

сприятливі можливості для розвитку сучасного господарства, фінансової сфери,

містобудування.

Численним є підтип найменш розвинутих країн. Це країни з надзвичайно

слабким розвитком продуктивних сил. їм майже нічого запропонувати на

світовий ринок. У країнах цього підтипу переважають традиційна система

господарства, докапіталістичні (здебільшого феодальні) відносини. В

сільському господарстві працює 85—90 % населення, промисловість перебуває

в зародковому стані. До найбідніших належать 20—30 країн світу, серед яких

Ангола, Ефіопія, Сомалі, Танзанія, Чад, Мозамбік, Буркіна-Фасо, Гвінея-Бісау,

Малаві та ін. в Африці; Кампучія, Бангладеш, Ємен, Афганістан тощо в Азії.

7.3. Світові промислові комплекси

Галузева структура господарства світу віддзеркалює розвиток сучасного

суспільного та міжнародного поділу праці в перебігу структурних перетворень

господарства. На сьогодні при аналізі стану господарства не лише економічно

розвинутих країн, а й країн, що розвиваються, вже недостатньо обмежитися

розглядом тільки галузевих пропорцій. Майже повсюдним став процес

формування міжгалузевих функціонально-господарських систем, зумовлений

закономірностями світових технологічних зв'язків, особливостями

інвестиційних процесів та вимогами сучасного менеджменту та маркетингу.

Наприкінці XX ст. практично скрізь сформувалися міжгалузеві системи,

діяльність яких набуває глобальних масштабів:

70

• комплекси енергетики, де контроль за всіма галузями паливної1

промисловості зосереджений фактично в руках одного колаf транснаціональних

фірм;

• комплекси виробництва матеріалів, де міжнародний капітал координує

роботу металургійної, хімічної промисловості та виробництво силікатних

матеріалів;

• система машинобудування — складається як єдина світова система,

позаяк його левова частка зосереджена в обмеженій групі 1 країн;

• агропромислові комплекси — стали основною формою організації '

виробництва і переробки сільськогосподарської продукції в усіх типах країн, а

збут сільськогосподарської продукції суттєво ;' залежить від роботи систем

світового агропромислового маркетингу;

• системи транспорту — з огляду на єдині системи бронювання квитків

та комерційного фрахту стали всесвітніми.

В економічно розвинутих країнах, крім зазначених утворень із всесвітнім

характером діяльності, сформувалися такі національні міжгалузеві системи:

• військово-промислові комплекси (особливо в США, ФРН, Франції, Росії);

• комплект наукових досліджень і конструкторських робіт (або науково-

виробничі), що найбільш розвинуті в США, Японії, ФРН, Великій Британії,

Франції (серед інших країн зазначимо Росію, Україну та Китай);

• атомно-енергетичні комплекси (в усіх економічно розвинутих і

найбільших постсоціалістичних країнах);

• аерокосмічні комплекси (особливо в США, Росії, Японії, Франції, Китаї,

формується такий комплекс і в Україні);

• будівельно-індустріальні комплекси та ін.

Складаються й інші міжгалузеві системи: на світовому рівні це,

наприклад, міжнародна індустрія туризму, в якій взаємодія великих

туроператорів та «готельних ланцюгів» поєднується з роботою глобальних

інформаційний систем та сучасного авіаційного транспорту.

71

Тема 8. Інфраструктури галузі у світовому господарстві

8.1. Поняття інфраструктурної основи світового господарства

8.2. Світова транспортна система

8.3. Автомобільний транспорт

8.4. Залізничний транспорт

8.5. Повітряний транспорт

8.6. Морський транспорт

8.7. Трубопровідний транспорт

8.8. Зв'язок

8.1. Поняття інфраструктурної основи світового господарства

Важливе місце у структурі світової економіки посідають інфраструктурні

галузі. Залежно від виконуваних функцій у національних і світовому

господарствах вони групуються у комплекси виробничої, інституційної,

інформаційної, економічної, ринкової інфраструктури.

Інфраструктура — це сукупність галузей і видів діяльності, які

обслуговують виробництво (виробнича інфраструктура — транспорт, зв'язок,

шляхи, лінії електропередач і т. д.) / населення (соціальна інфраструктура —

комплекс закладів охорони здоров'я, торгівлі тощо).

Міжнародна інфраструктура — сукупність національних елементів

транспортних систем, інформації та зв'язку, міжнародних банків і сфери

послуг світового рівня, що забезпечують зовнішньоекономічну діяльність і

функціонування міжнародного капіталу, розвиток бізнесу та конкуренції.

Перехід до інформаційно-технологічної моделі світового господарства

потребує якісного розвитку наявних та створення нових об'єктів і ланок

інфраструктури, яким були би притаманні внутрішня єдність і спільне

функціональне призначення.

Зростання ролі інфраструктури у світовому суспільному виробництві та

72

обігу потребує дальшого підвищення економічної ефективності всіх її галузей, і

насамперед транспортних.

Транспортна інфраструктура є важливим елементом світових

продуктивних сил. Еволюція її різних видів відбувається паралельно з

розвитком світового господарства і підкоряється його законам. У свою чергу

транспортна інфраструктура активно впливає на розвиток економіки окремих

країн і світового господарства в цілому. Завдяки розвитку міжнародного

транспорту розширюються межі міжнародних відносин, збільшуються обсяги

світової торгівлі, залучаються в міжнародні економічні, науково-технічні та

культурні відносини нові території, країни й народи. Транспорт сприяє

процесам інтернаціоналізації та глобалізації міжнародних економічних

відносин.

8.2. Світова транспортна система

Поняття транспортної системи охоплює всі види вантажного

транспорту та їхніх транспортних засобів як загального, так і спеціального

призначення, сукупність вантажно-розвантажувальних засобів і підприємств,

що забезпечують операції завантаження, розвантаження, перевезень та

складування вантажів, а також усі види транспортних засобів, які здійснюють

перевезення пасажирів. У кожній країні транспортна система має свою

національну специфіку. Однак узяті разом, в переплетенні та взаємодії,

насамперед у міжнародних сполученнях, вони створюють світову транспортну

систему, яка є важливою складовою світового господарства.

Транспортні системи країн і регіонів світу мають певні відмінності,

спричинені характером соціально-економічного ладу, рівнем розвитку

продуктивних сил, економіко-географічними особливостями країн та регіонів

тощо.

За цими ознаками можна виділити п'ять типів транспортних систем.

Перший тип — це транспортна система Північної Америки, другий —

73

транспортні системи країн Західної Європи та Японії. Характерними

особливостями цих типів систем є високий рівень розвитку: наявність усіх

видів сучасного транспорту і самостійної промисловості з виробництва

транспортних засобів, розвинута транспортна інфраструктура, велике значення

транспорту и економічному житті, що забезпечує адекватне обслуговування як

каптажних, так і пасажирських перевезень.

До третього типу належать транспортні системи деяких країн Азії,

Африки та Латинської Америки, що швидко розвиваються, та «нових

індустріальних країн». Питома вага транспорту в економіці цих країн поки що

незначна, але розвиток транспортної інфраструктури тут відбувається

прискореними темпами і обмежені технічні можливості транспортних засобів у

цілому переборюються.

Четвертий тип — це транспортні системи переважної більшості країн,

що розвиваються. Вони не позбулися явно вираженої колоніальної

транспортної інфраструктури і значною мірою (особливо в міжнародних

сполученнях) залежать від транспорту розвинутих країн світу. Так, при

населенні, що становить понад 70% усього населення Землі, та 64% території ці

країни мають у своєму розпорядженні лише 23% світової дорожньої мережі,

22% автотранспортних засобів, а їхня частка у вантажообігу залізничного

транспорту складає лише 15% світового вантажообігу. Більшість країн, що

розвиваються, краще пов'язані повітряним сполученням із розвинутими

країнами, ніж між собою. Іноді переліт літаком із однієї столиці країни, що

розвивається, до іншої простіше здійснити кружним шляхом через столицю

розвинутої держави.

До п'ятого типу належать транспортні системи країн з перехідною

економікою. Мова йде насамперед про країни Центральної Європи, СНД та

Балтії. Транспортні системи країн цього регіону перебувають у стані адаптації

до нових умов і обсягів зовнішньоекономічної діяльності. Транспортні системи

країн Центральної Європи, особливо Польщі, Угорщини, Чехії, Румунії,

здійснюючи спроби активної інтеграції в західноєвропейські транспортні

74

структури, виконують роль транзиту між Сходом і Заходом, Північчю і

Півднем. Країни Балтії, Україна, Білорусь, Молдова, Грузія, економіка яких

значною мірою пов'язана з транзитним обслуговуванням зовнішньої торгівлі

країн СНД, залучають транзитні вантажі на переробку в своїх портах. Так, у

структурі вантажообігу портів країн Балтії переважають вантажі країн СНД,

насамперед Росії. У портах Латвії, наприклад, частка власне латвійських

вантажів становить лише 3—5%, а транспортні послуги становлять 50—60%

вартості товарного експорту.

Україна завдяки своєму геополітичному розташуванню є монополістом

на міжнародних комунікаціях Росії та центрально-азійських держав.

Нафтопровід «Дружба» та три потужні магістральні газопроводи, що проходять

по її території, не мають альтернативи. Проте спроба максимізувати доходи від

транзитних послуг шляхом підвищення тарифів та введення різних додаткових

платежів для іноземних транспортних засобів призвела до переорієнтації

частини вантажопотоків на більш дешеві варіанти. Вантажообіг портів України

протягом 90-х років скоротився майже втричі. Росія прискорила спорудження

міжнародного газопроводу Ямал — Західна Європа через територію Білорусі та

Польщі. Перехід України до більш помірної тарифної політики суттєво не

змінив ситуацію. За останні п'ять років частка транспортних послуг у структурі

експорту України продовжувала зменшуватися.

8.3. Автомобільний транспорт

Нині автомобіль став найбільш масовим і доступним видом транспортних

засобів майже в усіх країнах і на всіх континентах. Якщо в 1990 р. кількість

транспортних засобів у світі становила 500 млн. одиниць, то у 2000 р. — 700

млн. (прогноз). Збільшення автомобільного парку відбувається за рахунок

індивідуальних легковиків. У деяких країнах їхня частка складає 80% загальної

кількості всіх видів автотранспортних засобів. Найбільший парк легковиків

мають Північна Америка, Західна Європа та Японія. їхня частка становить

75

близько 80 % автомобільного парку світу.

Разом із зростанням світового автомобільного парку збільшуються і

обсяги послуг автомобільного транспорту. В розвинутих країнах автотранспорт

впевнено утримує перше місце серед інших видів транспортних засобів за

обсягом вантажних перевезень. У США вантажообіг автотранспорту становить

60% загального вантажообіг, у країнах ЄС — 50%, а в деяких країнах і близько

80%.

Лідерські позиції автотранспорт посідає і в пасажирських сполученнях. За

даними статистики, щорічно кожна людина на планеті долає з допомогою

автомобіля в середньому близько 2500 км. А для промислово розвинутих країн

цей показник у два-три рази вищий.

Переважна частина пасажирських перевезень в індустріально розвинутих

країнах здійснюється автомобілями індивідуального користування. У багатьох

країнах Заходу рівень моторизації населення досягає або впритул підійшов до

верхньої межі насиченості. Якщо середній рівень моторизації в розвинутих

країнах становить 75 автомобілів на 1000 осіб, то в США цей показник

перевершив 540 автомобілів, у Канаді, Австралії та Новій Зеландії — більше

400, в Японії — 220 і Західній Європі — від 200 до 400 автомобілів.

Роль автомобільного транспорту в житті сучасного суспільства постійно

зростає. Сфера використання автомобіля давно перетнула національні кордони,

і автотранспорт посідає нині чільне місце серед інших видів транспорту в

міжнародних перевезеннях вантажів.

Аналіз даних свідчить про те, що останнім часом у світовому

товарообороті відбуваються помітні зміни. Знижується частка залізничного

транспорту і внутрішнього судноплавства та різко зростає питома вага

прогресивних видів перевезень вантажів. Найбільший вантажообіг услід за

морським транспортом припадає на автомобільний, який випереджає всі інші

види транспорту. Особливо великого значення він набуває на Американському

та Європейському континентах, а також У країнах, які не мають виходу до

моря.

76

8.4. Залізничний транспорт

Загальний обсяг перевезень залізницями світу оцінюється нині приблизно

у 8500 млрд. приведених кілометрів. По регіонах і країнах він розподіляється

таким чином: США і Канада — 24,7%, країни СНД — 27,6% (у тому числі Росія

— 20,6%), Азія — 30,0% (у тому числі Китай — 18,7%, Індія — 6,4%, Японія —

4,9%), Західна і Центральна Європа — 8,4, решта регіонів і країн — 9,3%.

В Європі залізниці втрачають свою частку в усіх секторах транспортного

ринку, за винятком приміських та швидкісних пасажирських перевезень і

деяких вантажних по маршрутах через Альпи. Фінансовий стан на всіх

залізницях продовжує погіршуватися.

У Північній Америці приватні вантажні залізничні компанії успішно

витримали випробування на лібералізацію і покращили результати роботи з

обсягів перевезень, продуктивності та — дещо меншою мірою —

прибутковості.

У Південно-Східній Азії залізниці залишаються незамінними для масових

перевезень пасажирів та вантажів незалежно від відстані. Це стосується Індії та

Китаю, де залізниці не в змозі задовольнити попит на всі види перевезень. З

Японії розвиток швидкісних пасажирських перевезень дещо загальмувався, але

обсяг перевезень на короткі відстані продовжує зростати, а диверсифікація

послуг, що надаються залізницями, дає відчутні фінансові результати.

8.5. Повітряний транспорт

На частку міжнародного повітряного транспорту нині припадає більше

54% загального обсягу всіх регулярних авіаційних перевезень у світі. За 90-ті

роки ця частка зросла майже на 7%. При цьому пасажирські перевезення в

загальному обсязі світового пасажирообороту за останнє десятиліття зросли з

40 до 46%, у той час як міжнародні вантажні перевезення в загальному обсязі

вантажних тонно-кілометрів збільшилися з 69 до 78%.

77

Обслуговуванням міжнародних авіаперевезень зайнято більше 1 тис.

летовищ. Найбільшими з них за кількістю злітно-посадкових операцій при

виконанні міжнародних перевезень, а також за кількістю відправлених і

прибулих пасажирів є Гітроу (Лондон), Франкфурт, Амстердам, Ш. де Голль,

Гатвік (Лондон), Цюріх, Копенгаген, Майамі, Брюссель, Кеннеді (Нью-Йорк)

тощо. Кількість операцій комерційних повітряних суден та пасажирів,

пропущених через ці аеропорти за 90-ті роки, збільшилася в середньому на 28 і

54 % відповідно.

За оцінками ІКАО (Міжнародна організація цивільної авіації), обсяг

регулярних внутрішніх і міжнародних перевезень, виконаних авіакомпаніями

162 держав—членів ІКАО, в 1990 р. становив 223,4 млрд. т/км. Усього

авіакомпанії перевезли 1143 млн. пасажирів. Пасажирооборот становив 1911

млрд. пасажиро-км. Вантажооборот досяг 60 млрд. т/км.

За прогнозами, обсяги перевезень пасажирів авіакомпаніями світу у 2000

р. мали сягнути 1483—1543 млн., пасажирооборот — 3200 млрд. пасажиро-км.

Слід зазначити, що приблизно 80% загального обсягу внутрішніх

перевезень припадає на США — майже 56% (більше 80 трлн т/км) та СНД —

більше 23% (близько 25 трлн т/км). Однак у міжнародних перевезеннях

першість утримують США і Велика Британія. Частка першої країни становить

майже 20 % загального обсягу міжнародних перевезень (23 600 млн. т/км і 178

876 млн. пасажиро-км), а частка другої — близько 10% (11 440 млн. т/км і

83 900 млн. пасажиро-км).

До міжнародних регулярних перевезень належать усі комерційні

перевезення (пасажирські, вантажні, поштові), що здійснюються

авіакомпаніями на договірних авіалініях регулярно й у відповідності з

узгодженим розкладом польотів. На відміну від регулярних міжнародні

нерегулярні перевезення здійснюються поза розкладом як по договірних

авіалініях, так і поза ними, за маршрутами, що в кожному конкретному випадку

узгоджуються окремо.

78

8.6. Морський транспорт

Переважна частка флоту більшості країн світу здійснює закордонні

перевезення, тоді як у внутрішньому каботажі працює менше 10% тоннажу. По-

друге, він має органічний і постійний зв'язок з виробничою діяльністю інших

галузей, у тому числі з іншими видами транспорту. Перевага морського

судноплавства полягає в перевезенні великих партій вантажів, різних за вагою і

габаритами, які лімітуються при перевезеннях сухопутним і річковим

транспортом. Порівняно з сухопутним транспортом майже відсутні затрати на

будівництво шляхів, значно менші витрати енергії та ін.

Серед передумов швидкого розвитку судноплавства слід назвати

спеціалізацію. Зростання суспільного поділу праці на морському транспорті

поряд зі спеціалізацією зумовлює також розвиток кооперування як форми

виробничих зв'язків між перевізниками, в тому числі спеціалізованими, що

здійснюють послідовні операції зі транспортування однорідних вантажів; між

перевізниками, що транспортують різнорідні вантажі на одних і тих же

напрямках; між морськими перевізниками і перевізниками інших видів

транспорту (або промислових галузей).

Морські міжнародні організації, встановлюючи причини катастроф,

вказують на таке:

• старіння суден (переважна більшість із них має вік більше 15 років);

• складність конструкції та недосконалість методів завантаження, що

створює стресові ситуації;

• відсутність достатнього фінансування для проведення досліджень

поведінки конструкцій балкарів при навантаженнях тощо.

За кількістю суден під своїм прапором перше місце посідає Панама, друге

— Ліберія, третє — Греція. Швидко зростає кількість суден під прапорами

Кіпру, Китаю, Японії та Гонконгу.

79

8.7. Трубопровідний транспорт

Високою економічністю та продуктивністю характеризується

трубопровідний транспорт. Це вид безперервного транспорту, з допомогою

якого здійснюють переміщення рідинних, газоподібних або твердих вантажів

по трубопроводах. Найбільшого поширення у світі набули газопроводи,

нафтопроводи та продуктопроводи.

Довжина мережі магістральних газопроводів світу досягла нині понад 1,5

млн. км, вантажообіг —1,8 трлн т/км (2% загального вантажообігу).

Найбільшого розвитку газопроводи дістали у США, Росії, Канаді, Україні.

Ефективність і пропускна спроможність газопроводів головним чином залежать

від діаметра труб. Максимальний діаметр труб, які застосовуються у США,

становить 1067 мм, в Україні — 1420 мм.

Нафтопроводи являють собою комплекс споруд для транспортування

нафти, до складу яких входять трубопровід, насосні станції, сховища.

Пропускна спроможність нафтопроводів залежить головним чином від діаметра

труб та потужності насосних станцій. Загальна довжина світової мережі

магістральних нафтопроводів становить понад 300 тис. км, у тому числі у США

— ПО тис. км. Найбільші нафтопроводи: «Дружба» (із Росії до країн Східної

Європи — близько 5,5 тис. км), Редуотер—Порт—Колборн (4,8 тис. км),

Едмонтон—Монреаль (3,2 тис. км) у Канаді, Транс-аравійський — із

Саудівської Аравії до порту Сайда в Лівані (1,2 тис. км).

Комплекс споруд, призначених для транспортування нафтопродуктів

(бензину, гасу та ін.) або хімічних продуктів (аміаку, етилену та ін.), називають

продуктопроводами. Перекачування різних нафтопродуктів здійснюється

послідовно одним продуктопроводом. Загальна довжина продуктопроводів

світу становить 210 тис. км. Більша частина мережі продуктопроводів (майже

140 тис. км) розташована у США. Найбільшими продуктопроводами є:

Х'юстон—Нью-Йорк (2,5 тис. км); Б'юмонт—Ліндон (2,4 тис. км).

80

8.8. Зв'язок

Надійна інформація та інформаційні технології стають вирішальним

чинником конкуренції. Якісна інформація дає змогу впроваджувати

прогресивні методи управління на всіх рівнях: фірми, держави, міжнародному.

Своєчасна, точна, доступна інформація (економічна, фінансова, правова,

соціальна, науково-технічна) дає змогу швидко приймати правильні рішення,

ефективно управляти державою, брати активну участь у міжнародному

економічному співробітництві.

Перспективними напрямами розвитку інформаційних систем і систем

зв'язку нині є:

• створення матеріально-технічної основи інформації телекомунікаційних

мереж, комп'ютерних систем, термінальних пристроїв тощо;

• напрацювання інформації як такої, що зберігається в даній

технологічній базі й передається по її каналах;

• розширення системи послуг, які надаються державними та

комерційними системами державним та комерційним структурам, громадянам-

споживачам, у тому числі через мережу Інтернету.

81

Тема 9. Економіка країн, що розвиваються

9.1. Головні риси країн, що розвиваються, та їхнє місце у світовій

економіці

9.2. Соціально-економічна структура

9.3. Структура економіки

9.4. Зовнішньоекономічні зв'язки

9.1. Головні риси країн, що розвиваються, та їхнє місце у світовій

економіці

Розпад колоніальної системи знаменував собою вихід на шлях

суверенного розвитку десятків нових держав, у яких проживає понад 2/3

населення Землі.

Незважаючи на те, що держави Азії, Африки та Латинської Америки, які

належать до групи країн, що розвиваються, істотно різняться між собою за

рівнем економічного розвитку, ступенем еволюції соціально-економічних

структур, мають національні, культурні, релігійні особливості, спробуємо

виділити їхні спільні або близькі риси. Це передусім відставання продуктивних

сил у кількісному та якісному аспектах від рівня постіндустріальних держав.

Переважна більшість країн, що розвиваються, характеризується низьким рівнем

розвитку економіки. їм притаманні недосконала соціально-економічна

структура, багатоукладність економіки з великою питомою вагою традиційних

докапіталістичних укладів. Відмітними ознаками більшості країн, що

розвиваються, є низький добробут населення, слаборозвиненість соціальної

інфраструктури і, нарешті, суттєвий вплив релігійної сфери на соціально-

економічний розвиток.

В економічній літературі нерідко вказується така спільна риса цієї групи

країн, як асиметрична взаємозалежність між ними та провідними центрами

глобальної економіки.

82

Країнам, що розвиваються, належить у світовому господарстві особливе

місце. Переважна більшість цих країн є слаборозвинутими. Хоча частка країн,

що розвиваються, у світовому виробництві за останні десятиріччя дещо

підвищилася, виробництво ВВП на душу населення зростало в них дуже

повільно через високі темпи зростання населення, а в багатьох державах навіть

абсолютно скоротилося. Це зумовило збереження значної дистанції між

розвинутими країнами з ринковою економікою і країнами, що розвиваються,

щодо рівня економічного розвитку.

Ще більш разючим є відставання країн, що розвиваються, за рівнем

науково-технічного потенціалу, розвитку «людського капіталу». Термін

підготовки робочої сили туг у середньому обмежується трьома з половиною

роками шкільної освіти порівняно з десятьма у розвинутих державах. На

країни, що розвиваються, припадає 15% світових витрат на освіту, 13% всієї

чисельності Інженерів, учених, хоча тут, нагадаємо, зосереджена переважна

більшість населення планети. У загальному обсязі виданих у світі патентів

частка цих країн становить 1%, у НДЦКР — 2%.

Значної гостроти в Азії, Африці та Латинській Америці набувають

соціальні проблеми. Внаслідок безробіття мільйони людей по (позбавлені

можливості брати участь у виробництві та різко обмежені у споживанні. Для

створення нових робочих місць, підвищення кваліфікації або просто

забезпечення існування маси неграмотних людей потрібні великі кошти, тоді як

наявний гострий дефіцит фінансових ресурсів.

При цьому слід зауважити, що, попри властиву всім країнам, що

розвиваються, соціально-економічну відсталість, між ними відчутна різниця у

рівні розвитку продуктивних сил, динаміці економічного зростання й

соціальної еволюції і, нарешті, у адаптації до техногенної цивілізації.

Особливу групу, наприклад, утворює більшість країн—експортерів

нафти, котрі мають високий рівень доходу на душу населення, значні експортні

надходження. У 70-х роках ці країни розвивалися досить динамічно та

інвестували великі кошти у національну економіку, соціальну інфраструктуру.

83

Однак через падіння у 80-х роках попиту розвинутих країн на нафту і різке

зниження світових цін на неї держави — експортери нафти значно уповільнили

темпи свого поступу.

Навпаки, інша група країн, що розвиваються, — так звані «нові

індустріальні країни» (НІК) (Південна Корея, Гонконг, Сінгапур, Тайвань,

Бразилія, Мексика) — у 80-ті роки перетворилися на полюс світового

зростання. Азійські НІК в останні десятиліття демонстрували найвищі у світі

темпи зростання економіки і промислового експорту. 90-ті роки показали, що,

крім НІК першої хвилі, постають НІК другого ешелону — Малайзія, Таїланд,

Індонезія, які динамічно модернізують свою економіку, диверсифікують

галузеву структуру господарства. Хоча в 1997—1998 pp. деякі НІК відчули

гострі валютно-фінансові кризові явища, спад експорту, вони, як і раніше,

посідали вагоме місце у глобальній економіці.

Найвідсталіші країни, що розвиваються, утворюють групу так званих

найменш розвинутих держав. За класифікацією ООН, до них належить 47

держав з населенням близько 500 млн. осіб. Середній рівень доходу на душу

населення тут становить усього 250 дол. Не маючи значних запасів природних

ресурсів, відчуваючи гострий дефіцит коштів для економічного розвитку, ці

держави в останні десятиліття практично витіснилися з міжнародного поділу

праці й перебувають у надзвичайно складному становищі.

9.2. Соціально-економічна структура

Зазначена структура країн, що розвиваються, являє собою складний

конгломерат різних укладів, які вирізняються специфікою рівня розвитку

продуктивних сил і типів суспільних відносин. До нього входять

патріархально-натуральний, напівфеодальний і феодальний, дрібнотоварний

та, нарешті, капіталістичний (в тому числі державно-капіталістичний,

іноземний капіталістичний) уклади.

Кожний уклад характеризується певною самостійністю,

84

підпорядковується своїм законам розвитку. Між ними існує велика річниця в

ощадних, мобілізаційних та інвестиційних можливостях, а отже, й у внеску в

забезпечення економічного зростання. Це визначає важливу особливість

економік країн, що розвиваються, — відсутність органічної цілісності, єдиного

механізму відтворення.

Якщо говорити у загальному плані, то країни, що розвиваються,

характеризуються дуальністю соціально-економічної структури — іш явністю

традиційного і сучасного секторів господарства (або до індустріального та

індустріального). Сучасному сектору притаманні відносно високий рівень

розвитку продуктивних сил і найбільш розвинуті форми організації

виробництва.

Дрібнотоварний уклад представлений численними виробниками міста й

села і охоплює велику частину працездатного населення країн, що

розвиваються. Дрібне селянське господарство, ремісничо-кустарне

виробництво здійснюється на примітивній технічній базі із застосуванням праці

самих товаровиробників і членів їхніх сімей. Відтворення у дрібнотоварному

укладі має в основному екстенсивний характер (додаткове збільшення живої

праці, кількості господарств), оновлення технічної бази здійснюється дуже

мляво і в незначних масштабах.

Найбільш успішні дрібнотоварні господарства отримують доходи, які

дають їм змогу поступово збільшувати фонд заощаджень і нарощувати активи

(землю, худобу, устаткування), застосовувати найману працю. Разом із тим слід

зазначити, що процес соціальної еволюції дрібнотоварного виробництва,

зокрема виділення заможних господарств, відбувається у країнах, що

розвиваються, дуже повільно. Тому цей уклад ще довгий час буде помітно

впливати на їхню економіку.

На відміну від традиційного сектора сучасний сектор господарства країн,

що розвиваються, спирається на засади капіталістичного укладу.

Специфіка виникнення підприємництва у розглядуваних країнах полягає

в тому, що історично традиційні уклади не були ґрунтом для його визрівання. У

85

багатьох випадках це стало наслідком розвитку вшир капіталізму метрополій.

Цим пояснюються і локальний характер підприємництва у багатьох країнах, що

розвиваються, і його тривале співіснування з традиційним сектором цих країн.

У більшості країн, що розвиваються, національне підприємництво

формується з великими труднощами. Це пов'язане насамперед з об'єктивними

умовами організації сучасного виробництва. НТР потребує постійного

підвищення необхідної мінімальної суми інвестицій для створення ефективного

виробництва. Гострий брак капіталу стримує виробничі капіталовкладення

національної буржуазії, обмежує сфери її діяльності. До інших труднощів

можна віднести вузькість внутрішнього ринку країн, що розвиваються,

відсутність досвіду управління, брак кваліфікованих кадрів, що призводить до

недовантаження потужностей підприємств, неефективності їхньої діяльності.

Все це врешті-решт істотно зменшує фонд заощаджень, стримуючи економічне

зростання.

Дедалі більший вплив на місцеве підприємництво справляють іноземний

капітал, транснаціональні корпорації (ТНК). Національні підприємства

отримують у цьому випадку можливість використовувати додаткові фінансові,

матеріальні ресурси і, що особливо важливо, сучасні технології та досвід

організації виробництва й управління.

У ряді країн (Південна Корея, Тайвань, Бразилія, Мексика) вже склалися

потужні національні фінансово-промислові групи, які у 80—90-х роках

самостійно або спільно з ТНК активно включилися у процес

транснаціоналізації виробничо-інвестиційної діяльності.

Таким чином, іноземний капітал є елементом сучасного сектора

економіки країн, що розвиваються. Практика окремих країн показала певну

ефективність використання ресурсів ТНК для національного розвитку.

Наприклад, структурні зрушення у НІК Азії значною мірою пов'язані з

діяльністю ТНК, створенням ними нових сучасних галузей індустрії.

Вагоме місце в економічному житті країн, що розвиваються, посідає

національна держава.

86

Державний сектор відіграв важливу роль у ліквідації спадщини

колоніалізму. У деяких країнах (Єгипет, Індія) великі державні підприємства,

які працюють ефективно, стали основою національної економіки.

Поряд із тим до середини 80-х років у більшості країн, що розвиваються,

особливо гостро стояла проблема недостатньої прибутковості, а то й

збитковості державних підприємств. Неефективність і невиправдано значні

розміри держсектора, розпухання і величезний розмах корупції держапарату

викликали необхідність зміщення акцентів в економічній політиці країн, що

розвиваються, у бік ринкових механізмів. До того ж відбулася помітна

еволюція поглядів на роль держави в економічному житті.

У більшості країн, що розвиваються, ця еволюція на практиці привела до

скорочення державних інвестицій, приватизації значної частини держсектора.

Головний натиск у економічній політиці тенор робиться не на безпосередній

участі держави у виробництві, і при створенні нею умов, які б стимулювали

зростання підприємництва та приватної ініціативи.

9.3. Структура економіки

За роки незалежного розвитку у галузевій структурі економіки країн, що

розвиваються, відбулися суттєві зрушення. Відчутно змінилися пропорції між

основними секторами народного господарства, виникли нові сучасні галузі

індустрії.

З-поміж головних тенденцій, які характеризують динаміку

макроекономічних пропорцій у країнах, що розвиваються, слід назвати

зменшення питомої ваги сільського господарства у ВВП та збільшення питомої

ваги галузей обробки і сфери послуг.

Розвиток промисловості посів провідне місце в економічній політиці

країн, що розвиваються, вже з перших років після їх визволення з

колоніального ярма. Незважаючи на відмінності у формах і методах здійснення,

індустріалізація розглядається ними як головний засіб ліквідації відсталості.

87

Переважна більшість країн, що розвиваються, після здобуття

незалежності зорієнтувалася на розвиток місцевої промисловості, яка

заміщувала імпорт аналогічних виробів.

Важливим результатом процесу індустріалізації стало підвищення

питомої ваги обробної промисловості у ВВП. Ця галузь стала одним із

найбільш динамічних секторів економіки країн, що розвиваються.

У самій обробній промисловості також відбуваються суттєві зміни. Якщо

у перші десятиліття постколоніального розвитку індустріалізація охопила

насамперед легку й харчову промисловість, то з середини 70-х років дедалі

більший наголос став робитися на розвитку сучасних галузей важкої

промисловості: машинобудування, електроніки, нафтохімії, металообробки.

Разом із тим слід зазначити, що лише у невеликій групі країн цей процес вже

привів до створення галузей, які виробляють знаряддя праці (Бразилія,

Мексика, Індія, Туреччина, країни Південно-Східної Азії та ін.). Попри успіхи

промислового авангарду країн, що розвиваються, новий етап НТР висуває і

перед ними (не говорячи вже про більшість інших країн цієї групи) дуже

складні проблеми адаптації до структурних зрушень у світовій економіці.

Ще у колоніальний період в Азії, Африці, Латинській Америці були

створені галузі гірничодобувного сектора, де діяли іноземні компанії. У 70-х

роках у більшості країн, що розвиваються, здійснено націоналізацію активів

іноземних компаній у сировинних галузях.

Одним із напрямів індустріалізації багатих на ресурси країн стало

створення галузей, що переробляють сировину для подальшого вивезення

напівфабрикатів і готових виробів (нафтохімія, металургія, деревообробна

промисловість і т. ін.).

У 80—90-х роках у зв'язку з переходом розвинутих країн до

ресурсозберігаючих технологій відносне значення гірничодобувного сектора

країн, що розвиваються, у світовому промисловому виробництві зменшилося.

Відбулося помітне падіння цін на енергоносії та деякі інші види сировини.

Поряд із зменшенням відносної залежності розвинутих держав від мінеральних

88

ресурсів афро-азійських та латиноамериканських країн спостерігається й інша

тенденція — зростання споживання сировинних ресурсів усередині самих

країн, що розвиваються, пов'язане з процесом їх індустріалізації.

Таким чином, хоча гірничодобувна промисловість країн, що

розвиваються, історично зорієнтована передусім на зовнішній ринок, вона

дедалі активніше впливає на структурну перебудову їхніх національних

економік, сприяє зміцненню міжгалузевих зв'язків.

Однією з найважливіших галузей економіки афро-азійських і

латиноамериканських країн є сільське господарство. У більшості цих країн

аграрний сектор виступає основою матеріального виробництва, істотно

впливаючи на процес нагромадження, темпи й пропорції економічного

розвитку. Попри зниження за останні десятиліття частки сільського

господарства у ВВП (з 31,6% у 1960 р. до 14% у першій половині 90-х років)

значення цієї галузі у багатьох державах не зменшується.

Водночас сільське господарство є найбільш відсталою галуззю економіки

цих країн. Темпи його зростання становили в останні десятиліття менш ніж 3

%. Такі темпи не можуть розцінюватися як задовільні ні з огляду необхідності

задоволення попиту місцевої промисловості на сировину, ні, тим більше, з

огляду можливості задоволення попиту населення на продовольство.

У більшості країн, що розвиваються, сільське господарство прямує поки

що екстенсивним шляхом на базі відсталої агротехніки. Разом із тим з середини

60-х років у деяких з них відбувається поступовий перехід до інтенсифікації

сільського господарства. Цей процес, який дістав назву «зелена революція»,

характеризується культивуванням високоврожайних гібридних сортів пшениці,

рису, кукурудзи, застосуванням добрив, використанням нової техніки й

технології обробітку ґрунту, поширенням штучного зрошення. Піонерами у

проведенні «зеленої революції» стали зокрема Мексика і Філіппіни. Проте у

багатьох державах «зелена революція» ще не стала надбанням усієї маси

селянських господарств.

Відсталість сільського господарства країн, що розвиваються, швидке

89

зростання населення — ці та інші чинники зумовили у 90-х роках різке

загострення продовольчої проблеми у зазначених державах. У багатьох з них за

останні роки темпи приросту населення перевищували темпи приросту

продовольства. Як наслідок, наприклад, у 80-ті роки Африка перетворилася на

світовий осередок голоду. До того ж небачена за масштабами посуха вразила

тоді сільське господарство Африканського континенту. І хоча у подальшому

продовольча ситуація дещо поліпшилася, в першій половині 90-х років близько

30 млн. африканців, як і раніше, жили під загрозою голоду.

Слід наголосити, що вирішення продовольчої проблеми пов'язане не

тільки з формуванням техніко-економічної бази для розвитку сільського

господарства, впровадження досягнень НТР, а й, що не менш важливо, зі

створенням соціально-економічних умов для швидкого піднесення аграрного

сектора, тобто з проведенням глибоких аграрних реформ.

9.4. Зовнішньоекономічні зв'язки

Зовнішньоекономічні зв'язки мають дуже важливе значення для

переважної більшості країн, що розвиваються. Беручи участь у міжнародному

поділі праці (МПП), вони отримують матеріальні та інші ресурси, конче

необхідні для розвитку національної економіки.

Відчуваючи дедалі більшу потребу участі у МПП, країни, що

розвиваються, з середини 80-х років перейшли від імпортозаміщення до

експортно зорієнтованої моделі економічного зростання.

Ще однією новою рисою економічної політики цих держав за останнє

десятиліття став процес лібералізації зовнішньоекономічних зв'язків, який

чимдалі набирає сили.

В останні роки дедалі більше країн, що розвиваються, мають ініціативи

щодо лібералізації торгівлі. Особливо відчутний цей процес у Латинській

Америці, де багато країн (Аргентина, Бразилія, Мексика, Чилі та ін.) вже значно

знизили тарифні й Heтарифні бар'єри. У переважній більшості країн, що

90

розвиваються, істотно поліпшено інвестиційний клімат для іноземних

компаній, полегшено процедуру відкриття ними дочірніх підприємств.

Зовнішня торгівля — одна з важливих форм участі країн, що

розвиваються, у міжнародних економічних відносинах. Значна частина

сировини, сільськогосподарських товарів, готових промислових виробів цих

країн реалізується на зовнішньому ринку. Звідси ж потрапляють у країни, що

розвиваються, машини та обладнання, транспортні засоби, продовольство й

інші споживчі товари.

Спеціалізація країн, що розвиваються, у світовому товарообміні відбиває

їхні порівняльні переваги у виробництві сировини, сільськогосподарських,

матеріаломістких або праце містких промислових товарів. Обсяг

зовнішньоторговельного обороту країн, що розвиваються, за 90-ті роки значно

зріс. Якщо у 70-ті роки найбільше зростання вартості експорту спостерігалося у

країн-експортерів нафти, то у 80—90-х роках головним «локомотивом» цього

процесу стали промислові експортери. Найбільш значних темпів зростання

експорту в середині 90-х років досягли країни Південно-Східної Азії та

особливо Китай.

У структурі промислового експорту країн, що розвиваються, основне

місце посідають текстиль, взуття, одяг, побутова електротехніка та електроніка

й інші праце місткі вироби. Переважна частина вивозу таких виробів, як

правило, здійснюється каналами ТНК, які беруть активну участь в

індустріалізації цих країн, створивши тут розгалужену мережу подетально чи

поагрегатно спеціалізованих філій і складальних виробництв. Зростає також

експорт машин і обладнання, хімікатів, автомобілів.

Зовнішньоекономічні чинники відіграють суттєву роль і у фінансуванні

країн, що розвиваються. Приплив зовнішніх фінансових ресурсів збільшує

фонд нагромадження, інвестиції, створює умови для економічного зростання.

Для більшості країн, що розвиваються, використання іноземного капіталу є

об'єктивно необхідним. Його надходження здійснюється у вигляді прямих і

портфельних приватних інвестицій, комерційних кредитів, офіційної допомоги

91

розвитку, позичок у міжнародних організацій та в інших формах. Поряд з тим із

країн, що розвиваються, відбувається зворотний рух ресурсів: прибутків на

інвестиції та процентів за кредити, а також капітальних ресурсів у вигляді

повернення кредитів, дезінвестицій підприємницького капіталу. В останні роки

баланс руху фінансових ресурсів для країн, що розвиваються, був негативним.

Криза вразила країни Латинської Америки й Африки, призвівши до

затяжного економічного спаду в багатьох із них. Значна частина боргів набула

репутації безнадійних. Виник «вторинний ринок боргів», на якому зі знижкою

(30 % номінальної вартості наприкінці 80-х років) оберталися банківські вимоги

до боржників. Обсяг торгівлі борговими зобов'язаннями на початку 90-х років

перевищив 100 млрд. дол.

Реструктурування боргів країн, що розвиваються, у 80—90-ті роки

зменшило гостроту боргової проблеми. В останні роки значно поліпшилися

показники обслуговування боргу в багатьох країнах Латинської Америки, Азії.

Однак боргова проблема ще залишається предметом занепокоєння в найменш

розвинутих країнах, особливо африканських. Сьогодні очевидно, що ці країни

самостійно не зможуть урегулювати проблему боргів: тут потрібне

співробітництво кредиторів і боржників. Не підлягає сумніву й те, що вся

заборгованість не може бути сплачена. Частину її доцільно списати як

безнадійну. Нарешті, ще один висновок полягає в тому, що країни-боржники

мають послідовно провадити структурні перетворення в економіці для

відновлення своєї платоспроможності.

У зв'язку із зростанням зовнішньої заборгованості країни, що

розвиваються, почали робити дедалі більший наголос на залучення прямих

інвестицій ТНК. Це не призводить безпосередньо до зростання боргу і в той же

час може бути важливим джерелом фінансування економіки.

За останні десятиліття країни, що розвиваються, набули певного досвіду

взаємовідносин з ТНК і регулювання відповідних операцій. Це розширило

можливості цих країн у використанні потенціалу ТНК для реалізації завдань

свого розвитку. В більшості країн проведено лібералізацію інвестиційного

92

клімату для транснаціональних корпорацій, введено додаткові пільги для їхніх

операцій. Деякі країни, котрі раніше обмежували інвестиції ТНК, почали

активно залучати іноземні компанії.

Об'єктивні умови процесу відтворення в країнах, що розвиваються,

потребують використання іноземного капіталу як для покриття дефіциту

внутрішніх нагромаджень і формування національного фонду нагромадження,

так і для перетворення грошового нагромадження на реальне. Чималий інтерес

виявляють до ТНК країни, що розвиваються, і як до каналу отримання засобів

виробництва, технологій, «ноу-хау», інженерно-консультаційних послуг,

управлінського досвіду.

Окремим країнам, що розвиваються, за допомогою капіталу ТНК певною

мірою вдалося забезпечити умови для розширеного відтворення, прискорити

розвиток продуктивних сил, домогтися змін у структурі економіки, збільшити

експорт промислових виробів. ТНК активно підключилися до створення в

деяких з них обробної промисловості.

93

Тема 10. Економічна політика країн з розвинутою ринковою

економікою

10.1. Узгоджене формування зовнішньоекономічної політики

10.2. Зовнішньоекономічні стратегії розвинутих країн

10.3. Особливості економічних стратегій деяких найбільш розвинутих

країн

10.1. Узгоджене формування зовнішньоекономічної політики

Широкого застосування узгодження зовнішньоекономічної політики

набуло в повоєнні роки, коли конфронтація, яка переважала у взаємовідносинах

розвинутих країн у першій половині століття, змінилася тенденцією до

взаємодії у виробленні стратегії і тактики економічної політики, хоча спроби в

цьому напрямі спостерігались і раніше. Наприклад, Ліга націй, створена 1919

p., регулярно інформувала держави-члени про становище у світовій економіці.

У 20-ті роки був сформований міжурядовий механізм управління міжнародною

кредитною сферою і взаємними розрахунками розвинутих країн, зокрема почав

діяти Банк міжнародних розрахунків.

Загалом у повоєнні роки відбувається еволюція форм і методів розробки

спільної економічної стратегії та багатостороннього регулювання

зовнішньоекономічних зв'язків, яку умовно можна розділити на три етапи.

Перший етап (1944 р. — початок 50-х років). У 1944 р. була проведена

міжнародна конференція у Бреттон-Вудсі (США), яка зосередила головну увагу

на післявоєнній перебудові міжнародних економічних відносин. Головні

результати конференції — створення світової валютної системи, заснованої на

доларовому стандарті, та подальша організація спеціальних координаційних

органів: Міжнародного валютного фонду (МВФ) та Міжнародного банку

реконструкції й розвитку (МБРР).

У цілому в цей період система зовнішньоекономічної політики країн з

94

розвинутою ринковою економікою відповідала поставленим цілям і мала такі

характерні риси:

• включення в систему регулювання економічної політики індустріально

розвинутих країн;

• прагнення до використання розвинутими країнами інструментів

регулювання як засобу міжнародного панування в системі світової економіки;

• зведення регулювання зовнішньоекономічних зв'язків в основному до

лібералізації торгівлі шляхом пом'якшення зовнішньоекономічних бар'єрів.

Другий етап (50—60-ті роки). Цей етап характеризували еволюція форм

багатостороннього регулювання світогосподарських зв'язків, зміни у

загальному розподілі сил між країнами «соціалістичного табору» й

капіталістичними країнами та якісні зміни всередині економіки капіталістичних

країн. У цей час постають нові суб'єкти міжнародних економічних відносин —

країни Азії, Африки і Латинської Америки, які визволилися від колоніалізму.

Третій етап (з 70-х років до нашого часу). Він характеризується

розвитком демократії, поширенням різноманітних видів співробітництва між

країнами світу, в тому числі між країнами Сходу й Заходу (особливо після

розпаду СРСР). Поглиблюється взаємозалежність між державами, дедалі

визначальнішу роль у світовій економіці почали відігравати міжнародні фірми,

розгорнулася боротьба за встановлення нового міжнародного економічного

порядку, за побудову економічної політики на рівноправній демократичній

основі тощо. На цьому етапі остаточно сформувалися три центри сили

капіталізму: США, ЄЕС та Японія. В цей час з'явився й новий вузол

суперечностей між цими центрами. Відбувся розпад СРСР, колишні республіки

якого переживають перехідний період від централізовано-керованої до

ринкової економіки. Внаслідок цього почався інтенсивний пошук нових

концепцій економічної стратегії країн з розвинутою ринковою економікою.

Розглядаючи особливості економічної політики цих країн на третьому

етапі, що супроводжується інтенсивним розгортанням науково-технічної

революції, необхідно зазначити такі моменти:

95

• наслідки зростання взаємозалежності економік держав світу;

• розробка нових концепцій щодо моделей розвитку;

• новий механізм господарського регулювання;

• вирішення проблем конкурентоспроможності на сучасному етапі.

Наслідки зростання взаємозалежності економік держав світу. І Практично

жодна країна не може нині відгородити себе від коливань у світовій економічній

кон'юнктурі, різких змін на товарних ринках, зрушень у світових цінах, валютних

курсах тощо. Поки шиком поглиблення взаємозалежності економік країн є

перевищення темпів зростання зовнішньоторгового обороту над темпами зростання

валового національного продукту, перетворення транснаціональних фірм у

вирішальну форму розвитку світової економіки тощо.

Розробка нових концепцій щодо моделей розвитку. Про нові моделі

розвитку суспільства мова йде вже давно. їх називають постіндустріальним,

інформаційним, наукоємним, альтернативним, ноосферно-космічним тощо

суспільством, і це свідчить про те, що нова модель розвитку ще не

сформувалася. Але не підлягає сумніву, що економіка розвинутих країн світу

поступово переходить до моделі, більш економічної стосовно матеріально-

речовинних факторів виробництва, і більше орієнтується на формування

творчих елементів. У цих умовах змінюється співвідношення між факторами,

які детермінують ефективність виробництва. Поряд із традиційними методами

зниження витрат вирішального значення набувають поліпшення якості, гнучке і

маневрене стикування господарських ланцюгів, зменшення диспропорцій та

дефіцитів, тісна взаємодія науки, техніки, інформатики й виробництва, що

потребує прийняття висококваліфікованих рішень на всіх рівнях.

Перехід розвинутих країн до нової моделі розвитку зумовлений також

загостренням внутрішніх суперечностей колишньої моделі, яка вичерпала

можливості свого прогресу і вступила в глибоку кризу. Ця криза дістає прояв у

таких взаємопов'язаних явищах:

• вичерпання можливостей переважно екстенсивного розвитку;

• розмивання державних рамок розвитку через інтернаціоналізацію

96

господарського життя;

• створення науково-технічною революцією принципово нових шляхів

відтворення;

• визрівання передумов нових форм розвитку в рамках колишньої моделі.

Новий механізм господарського регулювання. В цілому цей механізм

зводиться до вільного функціонування ринку і спроб держави і підприємців на

нього впливати. У ширшому розумінні він охоплює всю сукупність економічних,

соціальних, політичних, культурних, релігійних, морально-етичних та інших явищ

у суспільному житті, які визначають функціонування господарства.

В сучасних умовах фактично переборюється стихійний ринок. Інформаційна

техніка дає можливість у лічені хвилини отримати відомості, необхідні для

прийняття рішень, консультативні фірми готові дати всебічні відповіді на будь-які

запитання. Тобто механізм господарського регулювання постійно прагне швидко й

ефективно запобігати небажаним наслідкам руйнівних стихійних процесів. Не

випадково нині так зростає інтерес до прогнозування, виявлення майбутніх

проблем, до визначення можливих варіантів розвитку.

Це трактування в основному відображає зрушення, які відбулися в аналізі

й оцінці становища окремої країни у світовому господарстві, а саме:

• уявлення про те, що світове господарство автоматично надає вигоди

всім його учасникам, застаріло. До економічної політики ставляться як до

складної боротьби, що потребує великих зусиль і підготовки;

• замість уявлення про стабільну спеціалізацію приходить усвідомлення

необхідності постійного пристосування до світогосподарської ситуації, яка

швидко змінюється, і забезпечення своїх позицій у світовому господарстві на

середньо - і довгострокову перспективу;

• місце країни в світовому господарстві розглядається не просто як

результат аналізу ситуації на ринку, а й як наслідок цілеспрямованих зусиль

країни, фірми, рівень оптимальності її стратегії в економічній політиці.

У цьому плані створений на початку 70-х років Європейський форум

управлінців проводить порівняльний аналіз конкурентоспроможності 22

97

розвинутих країн на основі 340 показників. Ці показники зведено у 10 груп:

• динамічність економіки;

• промислова ефективність;

• динамічність ринку;

• фінансова динамічність;

• людські ресурси;

• роль держави;

• природні ресурси та інфраструктура;

• орієнтація на зовнішні ринки;

• орієнтація на передові нововведення;

• соціально-економічний консенсус і стабільність.

10.2. Зовнішньоекономічні стратегії розвинутих країн

Незважаючи на вирішальну роль транснаціональних фірм у світовій

економіці, важливе місце тут посідає і діяльність держави з урахуванням

світогосподарських проблем і нових вимог. Дедалі ясніше проявляється

необхідність більш повного врахування можливих наслідків господарської

політики однієї країни для Інших країн. В основі цього лежить усвідомлення не

тільки зрости і цім руйнівності торгових і валютних воєн, а й вразливості

власної економіки перед відповідними заходами з боку контрагентів.

Важливим завданням економічної політики стає не просто захист фірм і

галузей, які втрачають конкурентоспроможність і занепадають, а створення

системи заходів, які протидіють посиленню вразливості економіки країни. Це

передбачає вироблення багатоваріантного підходу до вирішення долі кожного

суб'єкта господарської діяльності і визначення, які з них потрібно згортати, а

які тимчасово субсидувати і перебудовувати.

Значна роль економічних функцій держави спонукала прихильників

подальшої лібералізації економічної політики розробляти нові концепції та

теорії, які б могли зробити сумісними ідеали «вільної торгівлі» і реалії сучасних

98

розвинутих країн. Так постала концепція «позитивного пристосування», згідно

з якою слід підкорити систему державного регулювання диктатові ринкового

механізму на світогосподарському рівні. Втілення цієї концепції стало одним із

важливих напрямів діяльності ОЕСР.

Суть цієї концепції полягає в тому, що під дією сильних імпульсів із зовні

(нафтова криза, різке підвищення конкуренції з боку «нових індустріальних

країн» тощо) в розвинутих країнах має пройти складна перебудова на основі

безперешкодного функціонування ринкового механізму. Постійно

підкреслюється, що вплив на світову економіку економічних ринкових важелів

ефективніший, ніж застосування адміністративно-правових методів. При цьому

виділяється чотири базові підходи до управління перебудовою:

• превентивна політика, яка орієнтується на макроекономічне регулювання і

максимально стимулює конкуренцію та ринкове саморегулювання;

• випереджувальна політика, коли держава, заінтересована в заохоченні

економічного зростання, може активно брати участь у складанні економічним

агентам середньо - і довгострокових прогнозів, залишаючи при цьому оцінку

стану і прийняття інвестиційних та інших рішень в руках підприємців;

• оборонна стратегія, коли держава, уповільнюючи темпи структурної

перебудови, зберігає при цьому вирішальну роль ринку;

• держава безпосередньо втручається у виробництво та інвестиції для

досягнення необхідних для безпеки країни структур.

Усі наведені погляди на розвиток економічної політики свідчать про

складність колективного її регулювання. Ускладнення зовнішньоекономічних

зв'язків, зростання суперечностей між трьома «центрами сили» (в сучасних

умовах це Європейський Союз, НАФТА та Південно-Східноазійський регіон на

чолі з Японією) викликали необхідність введення нових механізмів

регулювання економічної політики. Крім того, більш масові, ніж ОЕСР,

економічні організації (МВФ, МБРР, ГАТТ/СОТ, ЮНІДО, ЮНКТАД та ін.)

втратили здатність долати (в інтересах насамперед розвинутих країн) кризові

явища, пом'якшувати міжнародні економічні та політичні суперечності. Відтак

99

цілком закономірним стало функціонування нового міжнародного форуму,

яким із 1975 р. стала нарада «великої сімки», що складається з керівників США,

Японії, Німеччини, Великої Британії, Італії, Франції та Канади. Ця інституція

вирішує питання регулювання економічної політики за такими напрямами:

• оцінка перспективи розвитку світової економіки, останнім часом з

урахуванням країн з перехідною економікою;

• проблеми лібералізації та регулювання міжнародної торгівлі;

• боротьба з інфляцією та безробіттям;

• стабілізація світової валютно-кредитної системи;

• вироблення і впровадження в життя нових концепцій взаємовідносин з

країнами колишнього «соціалістичного табору» та іншими країнами світу.

10.3. Особливості економічних стратегій деяких найбільш розвинутих

країн

США. Ця країна досі залишається провідною у світовому господарстві.

Розвиток економічних процесів у США справляє значний вплив на економіку

всього світу, на цикл і господарську обстановку в інших країнах, на структуру

міжнародного економічного обміну. Будучи великим експортером капіталу у

формі прямих інвестицій, США активно домагаються створення необхідного

інвестиційного клімату для своїх фірм за кордоном.

Державне регулювання зовнішньої торгівлі у США передусім спрямоване

на форсування експорту, який за останні роки забезпечував більше третини

збільшення ВВП країни. Як пріоритетні ринки тут виступають регіони

Північної та Південної Америки і Тихоокеанський регіон. Створення

північноамериканського спільного ринку відкриває нові горизонти економічної

взаємодії США і Канади з країнами Латинської Америки. Розробляються плани

залучення до НАФТА Чилі, а згодом і інших країн.

У внутрішній сфері керівництво США ключем до пожвавлення економіки

вважає створення умов, за яких підприємці сприяли б посиленню ділової

100

активності. Заради цього розширяються програми масштабних громадських

робіт, підприємцям надаються податкові знижки, реалізуються програми

навчання і перекваліфікації працівників тощо.

Але переходові до нової моделі розвитку протидіє інерція попередньої

моделі: важко переборюються структури, які склалися, із запізненням

усвідомлюється необхідність зазначеного переходу і т. ін.

Японія. Важливим елементом повоєнного розвитку Японії виступав

націоналізм. На цій основі почав швидко розвиватися своєрідний механізм

взаємодії держави та монополістичного капіталу. Перебудову застарілих

галузей, переведення за кордон частини виробництв, що деградували,

перекваліфікацію робочої сили — це в основному здійснював монополістичний

капітал, а держава надавала фінансову допомогу, створювала сприятливі умови

для необхідних перетворень.

Починаючи з 80-х років весь інструментарій державного втручання

(організаційно-адміністративні структури, контингент висококваліфікованих

спеціалістів, налагоджена інформаційно-аналітична служба тощо) завжди готовий

для використання в найкоротші строки. В Японії свідомо підтримується процес

концентрації капіталу в промисловості, банківській справі, торгівлі тощо, але в

кожній сфері незмінно зберігаються декілька гостро конкуруючих між собою

господарських одиниць. Це створює контрольованішу, регульовану конкуренцію,

яка сприяє зниженню витрат, удосконаленню якості продукції та послуг.

До особливостей економічної політики Японії належить також те, що

зростання продуктивності праці забезпечується не стільки М рахунок вигід від

подальшої спеціалізації, скільки базується на регіоналізації та скороченні ланок

виробничого ланцюга, на більш гнучкому і маневреному їх поєднанні.

Провідні країни ЄС. Обмежені можливості економічного зростання

західноєвропейських країн та протистояння з боку США та інших спричинили

інтеграційні процеси в Західній Європі. І з середини 80-х років форсується

рівень інтеграції країн Західної Європи з метою ліквідації понад 280 різних

бар'єрів, які перешкоджали руху товарів, капіталів і робочої сили всередині ЄС.

101

Повна економічна інтеграція, введення в обіг європейської валюти дають

можливість країнам ЄС не тільки закріпити своє становище на світовому ринку,

а й за рахунок цього значно збільшити обсяг свого ВВП. У той же час ці країни,

особливо найбільш економічно розвинуті, прагнуть посилити свою роль як у

самому ЄС, так і у світовому господарстві.

Почнемо з Німеччини. В повоєнні роки закріпленню позицій країни на

світовому ринку сприяли заборона військового виробництва, великий приплив

іноземного капіталу, а також дешевої робочої сили з Німецької Демократичної

Республіки та країн Середземноморського басейну.

Місце Німеччини в міжнародному поділі праці визначається вузькою

спеціалізацією на високоякісній продукції машинобудування та хімії.

З середини 80-х років наявна система державно-монополістичного

регулювання призводить до деякого відставання на найбільш перспективних

ділянках наукоємного виробництва. Відчувається брак спеціалізованих

науково-дослідних установ і кваліфікованих кадрів. Обережний щодо ризику

німецький банківський капітал стримано фінансує багато важливих починань.

Як високорозвинута країна, Німеччина отримує значні вигоди від інтеграційних

процесів у Європі.

Щодо Франції. то там держава завжди широко втручалася в економічне

життя, яке нерідко потерпало від непослідовної політики, частих змін

стратегічних концепцій, розбіжностей довгострокових орієнтирів і конкретних

поточних дій. Практично тільки з 90-х років почалася розробка цілеспрямованої

зовнішньоекономічної стратегії, що охоплювала підвищення

конкурентоспроможності, інтеграцію у світогосподарське співтовариство,

необхідність зменшення зовнішніх обмежень, збільшення валютних

надходжень, збалансованість торгового балансу тощо.

З утворенням «Спільного ринку» для Франції розширилася сфера збуту.

Сільськогосподарські статті Римського договору дали змогу Франції дещо

відстрочити аграрні перетворення і вивільнити певні засоби для реконструкції та

модернізації промисловості. Помітна тенденція до розвитку експортних галузей:

102

атомні реактори, залізничний транспорт, аерокосмічні програми тощо. Разом із тим

це посилило нерівномірність, диспропорційність розвитку господарства країни,

залежність від іноземного капіталу. Тому наростання інтеграційних процесів у ЄС

викликає в деяких колах Франції занепокоєння, тим більше що транснаціональні

фірми Франції посідають у світі досить скромне місце.

Велика Британія постійно стикається з проблемами, які породжуються

економічними спадами і поступовою втратою світогосподарських позицій.

Економіка цієї держави відрізняється від економік інших країн більшою

роз'єднаністю виробничих одиниць. Тут сильніше відчувається прихильність до

ідеалів ринкового господарства, вільної торгівлі й конкуренції, спостерігається

велика інерційність виробничих і адміністративних структур, їхня нездатність

швидко адаптуватися до нових умов.

Експорт капіталу, становище фунта стерлінгів в міжнародних

розрахунках, доля стерлінгових авуарів визначають найважливіші економічні

рішення та курс господарської політики країни. Ставка постійно робиться на

фінансові важелі утвердження своїх світогосподарських позицій. Цим

пояснюється і обережний підхід Великої Британії до заміни національної

валюти валютою ЄС — євро.

У повоєнні роки з метою відновлення своїх міжнародних позицій Велика

Британія збільшувала військові витрати за кордоном, і здійснювала допомогу

країнам, що розвиваються, форсувала експорт товарів і капіталу. Це

послаблювало власну економіку, загострювало проблеми нагромадження і

модернізації виробничих потужностей, поглиблювало залежність від припливу

іноземного капіталу. З 60-х років зовнішньоекономічна політика

зосереджувалась на проблемі девальвації фунта стерлінгів, яка була проведена

Шано і не дала очікуваного результату. У 80—90-ті роки всі зусилля країна

спрямовує на зниження інфляції, врегулювання промисловості та фінансової

діяльності, приватизацію частини підприємств.

103

Тема 11. Економічна політика перехідних суспільств

11.1. Теоретичні основи економічної політики

11.2. Моделі ринкової трансформації

11.1. Теоретичні основи економічної політики

Економічна політика перехідних суспільств базується, з одного боку, на

загальних принципах, а з іншого — на врахуванні цілої низки специфічних

особливостей, що притаманні господарствам трансформаційного типу. її суть

полягає у визначенні цілей, засобів та механізмів системних перетворень у

колишніх соціалістичних країнах. Економічна політика, спрямована на

фундаментальні зміни, дістала назву політики реформ.

Крім того, розрізняють якісну політику, яка супроводжується

структурними перетвореннями, і кількісну, що зумовлюється тільки динамікою

вартісних змінних.

Визначальною особливістю політики реформ є необхідність одночасного,

узгодженого здійснення системної трансформації та Вирішення поточних

соціально-економічних питань (економічне зростання, соціальні проблеми,

збереження довкілля тощо). За такої ситуації дуже часто спостерігається

дисбаланс між цілями економічної політики й реальними засобами та

механізмами їхньої реалізації. До того ж у перехідних суспільствах виникає і

дискутується проблема адекватного формулювання самих цілей економічної

політики, що пов'язане з певними політико-економічними пріоритетами, а

зрештою — з вибором відповідної моделі соціально-економічного устрою

країни.

В загальнотеоретичному плані цілі економічної політики поділяються на

дві великі категорії: самостійні та інструментальні. Самостійні цілі являють

собою інтегральні суспільні цінності, що об'єктивно існують у суспільстві, і

урядові інституції намагаються їх реалізувати засобами економічної політики.

104

Це можуть бути максимізація суспільного багатства, підвищення економічної

ефективності виробничих ресурсів, забезпечення соціальної справедливості та

ін.

Інструментальні цілі не мають самодостатнього характеру і

підпорядковуються, як правило, досягненню самостійних цілей. Дане дерево

цілей спрямоване насамперед на отримання різноманітних ресурсів

(політичних, фінансових, інтелектуальних, організаційних тощо) задля

витіснення самостійних (стратегічних) цілей. Інструментальні цілі, таким

чином, є водночас обмеженнями, які звужують коло самостійних, спонукають

до пошуку альтернативних варіантів економічної політики. Важливим

принципом є також пошук компромісу між окремими цілями.

Цілі економічної політики можуть бути кінцевими і проміжними. Кінцеві

цілі означають отримання завершених результатів чи досягнення кінцевих

станів, на які спрямована економічна політика. Проміжні цілі ґрунтуються на

побудові чи визначенні засобів досягнення кінцевих результатів.

Ранжирування цілей у трансформаційній економіці, коли здійснюється

політика реформ, становить досить складне завдання. Основоположною метою

є досягнення якісно нового стану економіки з погляду її внутрішнього змісту

(власність, матеріально-технічна база, галузева й територіальна структура,

система управління на макро- та мікрорівні тощо).

Водночас самостійне значення мають забезпечення економічного

зростання, вирішення соціальних питань, розбудова системи ринкових

інститутів, охорона довкілля. Інструментальними, чи проміжними, цілями

виступають приватизація власності, лібералізація економічних процесів,

запровадження власної грошової одиниці, фінансова стабілізація,

макроекономічна рівновага.

Подібний чи близький набір рекомендацій пропонувався

постсоціалістичним країнам міжнародними фінансовими організаціями під

умовною назвою «вашингтонського консенсусу». Малось на увазі, що така

сукупність економічних заходів та їх певна логічна послідовність узгоджені між

105

такими вашингтонськими установами, як Міжнародний валютний фонд,

Світовий банк,

Всеамериканский банк розвитку, Міністерство фінансів США та

Американська агенція міжнародного розвитку (USAID).

Важливим завданням є вибір оптимальної стратегії ринкових реформ.

Загальні принципи і форми їх реалізації мають ураховувати особливості кожної

країни, що зумовлюються історичними, культурними, географічними та

багатьма іншими чинниками. Однак за всіх відмінностей колишні соціалістичні

країни на старті ринкових перетворень мали багато спільного: низьку

ефективність виробництва, глибокі диспропорції в структурі економіки,

ресурсний дефіцит, високу інфляцію, зовнішню заборгованість та ін. Тому й

завдання, що постали перед постсоціалістичними країнами, мали багато

спільного, а отже вимагали адекватних заходів економічної політики, які

об'єднують у три головні блоки: інституціональні перетворення,

макроекономічна стабілізація та мікроекономічна лібералізація.

Інституціональні перетворення є головним чинником системної

трансформації. її базу складають формування підприємництва, конкурентного

середовища, здійснення структурних реформ в економіці. Це передбачає зміни

відносин власності, проведення приватизації та аграрної реформи, формування

ринків праці й капіталів, розвиток антимонопольного законодавства та

фінансової інфраструктури, створення податкової служби, судової та

правоохоронної системи.

Структурні перетворення спрямовуються на пристосування національних

економік до змін внутрішнього та зовнішнього ринків. Більшості країн з

перехідною економікою необхідно було здійснити конверсію військової

промисловості, запровадити політику ресурсозбереження, підсилити

експортний потенціал та конкурентоспроможність виробництва.

Особливість інституціональних змін полягає в тому, що кожен процес має

свою траєкторію руху в просторі й часі, певні оптимальні темпи, які

вимірюються мінімальним часом, що має минути від започаткування заходу до

106

отримання очікуваного результату.

Макроекономічна (фінансова) стабілізація залишається предметом

гострих дискусій серед фахівців. Одні з них вважають, що вона мас

завершувати перший етап трансформаційного процесу, інші переконані в тому,

що макроекономічна (фінансова) стабілізація с передумовою, визначальною,

первинною фазою ринкової трансформації. Практика ринкових перетворень

свідчить, що макроекономічна стабілізація становить одне з першочергових,

першорядних завдань трансформаційного процесу. Це пов'язане, з одно-

го боку, з тим, що на попередніх етапах у колишніх соціалістичних

країнах сформувались глибокі макроекономічні диспропорції. З іншого боку,

макроекономічна нестабільність посилювалася внаслідок розпаду

народногосподарського комплексу СРСР та розриву зв'язків між країнами Ради

економічної взаємодопомоги (РЕВ).

Політика макроекономічної стабілізації в перехідних суспільствах

реалізується шляхом використання фіскальних та грошових інструментів,

управління обмінним курсом, контролю за заробітною платою тощо.

Важливими завданнями макроекономічної стабілізації є вгаму-вання

інфляції, скорочення бюджетного дефіциту, стабілізація обмінного курсу

національних грошей, подолання платіжної кризи.

Домінанта мікроекономічної лібералізації полягає у вивільненні всіх видів

ресурсів, у ліквідації правових та бюрократичних обмежень господарської

діяльності, розширенні коридору економічної свободи. Програма лібералізації

створює необхідний вододіл між командно-адміністративною і ринковою

економікою. На цій основі формується нова система ціноутворення,

стимулюються позитивні структурні зміни в економіці.

11.2. Моделі ринкової трансформації

Ставши на шлях реформ, окремі постсоціалістичні країни обрали модель

«шокової терапії», інші пішли курсом поступових соціально-економічних

107

перетворень, що дістали назву градуалізму (від англ. gradual — поступовий,

послідовний).

«Шокова терапія» орієнтується на здійснення радикальних реформ у

стислі строки, що вимагає, як правило, наявності відповідного соціального

консенсусу в суспільстві, тобто згоди його основних верств на проведення

непопулярних і болючих заходів. Ключовими елементами «шокової терапії» є

лібералізація економіки та макроекономічна стабілізація з подальшим

забезпеченням відповідних інституціональних змін.

Градуалізм віддає перевагу створенню інституціональних передумов

ринкової економіки з одночасним поступовим формуванням її глибинних,

сутнісних основ (приватна власність, вільне ціноутворення, конкуренція тощо).

Програма «шокової терапії» концентрує увагу на фінансовій стабілізації

та зміні форм власності (приватизації), а також на істотному розширенні прав

економічних агентів шляхом лібералізації господарських взаємовідносин. Крім

тою, дана модель ринкової трансформації зосереджується на заходах швидкого

формування ринкового середовища: лібералізації цін, комерціалізації торгівлі,

розвиткові дрібного підприємництва, лібералізації валютного ринку.

Стабілізаційні програми при цьому мають досить жорсткий характер. Залежно

від головних стабілізаторів, чи «якорів», розрізняють ортодоксальний та

гетеродоксний варіанти макроекономічної стабілізації. Перший спирається на

жорсткі обмеження в бюджетній та грошово-кредитній політиці. За монетарної

стабілізації номінальним «якорем» слугують обсяги грошової маси, а за

стабілізації на основі обмінного курсу таким «якорем» стає фіксований

валютний курс національної грошової одиниці.

Гетеродоксна стабілізація широко застосовується в країнах Латинської

Америки. її особливість полягає в доповненні ортодоксального варіанта

фіксацією (заморожуванням) зарплати й цін та укладанням пакту стабільності

між урядом, роботодавцями та профспілками. З колишніх соціалістичних країн

найповніше даний варіант реалізували Польща, Румунія, Словенія, Чехія,

Естонія. На пострадянському просторі використовуються переважно монетарні

108

стабілізатори, які в багатьох випадках не вписуються в класичні

трансформаційні моделі (платіжна криза, заборгованості з виплати зарплат,

пенсій та ін.).

Трансформаційні процеси, що віддзеркалюють політику рин-кових

реформ, можна схарактеризувати чотирма групами показників (індикаторів):

• індикатори трансформації підприємств, які відображають велику й малу

приватизацію, реструктуризацію підприємств, а також питому вагу приватного

сектора у валовому внутрішньому продукті;

• індикатори трансформації ринків і торгівлі з такими елементами:

масштаб лібералізації цін, обсяг лібералізації торгівлі, конвертованість валюти

та інтенсивність конкурентної політики;

• індикатори трансформації грошово-кредитної системи з елементами:

рівень банківської реформи й лібералізації процентної політики, а також

розвитку ринку цінних паперів;

• індикатори трансформації правової системи, включаючи масштаби та

ефективність правового регулювання інвестицій.

Крім наведених, важливу роль у характеристиці процесів ринкового

реформування відіграють також такі показники, як рівень інфляції,

ефективність функціонування державних установ, розвиток ринкових

інститутів та підприємницького потенціалу.

Слід ураховувати і "спадщину" колишніх соціалістичних країн у вигляді

застарілих виробничих фондів, великої питомої ваги ВПК у структурі

виробництва, екологічних проблем. Нарешті, не можна абстрагуватись від

політичних факторів, політичної ситуації в країні, яка може справляти

визначальний вплив на процеси ринкової трансформації.

Одним з головних недоліків трансформаційних програм країн Східної

Європи та колишнього СРСР була, по-перше, орієнтація на індустріальні, а то й

доіндустріальні, переважно латиноамериканські, моделі економічного розвитку,

тоді як сучасне господарство базується головним чином на інноваційних,

технологічних, інтелектуальних ресурсах.

109

По-друге, всупереч загальносвітовим тенденціям останнього часу

недооцінювалась роль держави в економічних перетвореннях перехідного

періоду.

По-третє, не враховувався вплив зростаючої глобалізації економічних

процесів на внутрішній соціально-економічний розвиток, а особливо дія

світових фінансових турбуленцій на макроекономічне становище перехідних

суспільств.

По-четверте, абсолютно неадекватним виявився соціальний зміст

ринкових реформ, і насамперед трансформація таких сфер, як освіта, охорона

здоров'я, пенсійне забезпечення, інші види соціальної підтримки.

110

Тема 12. Міжнародна економічна політика

12.1. Зовнішньоекономічна політика

12.2. Взаємозалежність суб'єктів світової економіки — об'єктивна

передумова координації економічної політики

12.3. Координація міжнародної політики в системі ООН

12.4. Здійснення міжнародної економічної політики через структуру

ГАТТ/СОТ

12.5. Інтеграція – вища форма міжнародної координації економічної

політики

12.6. Економічні аспекти безпеки світової економіки

12.1. Зовнішньоекономічна політика

Складність і багатофакторність механізму зовнішньоекономічної політики

(ЗЕП) визначає різноманіття її цілей та завдань. Вони можуть бути: 1)стратегічні

(довгострокові), що передбачають структурну перебудову секторів економіки,

безпосередньо пов'язаних з зовнішніми ринками; 2) тактичні (короткострокові),

зумовлені поточними потребами.

Стратегічні цілі мають забезпечувати нормальне функціонування

національної економіки; формуються вони на державному рівні. Тактичні цілі

постають під впливом різноманітних чинників, у тому числі на макрорівні. Вони

розраховані на отримання короткострокових, кон'юнктурних вигід і можуть

суперечити довгостроковим стратегічним цілям.

Формування цілей і завдань зовнішньоекономічної політики визначається

внутрішньополітичними міркуваннями: необхідністю вирішення соціально-

економічних проблем, скорочення безробіття, підвищення зайнятості в певних

районах і галузях тощо.

111

Серед цілей і завдань зовнішньоекономічної політики одними з

найпоширеніших є ті, які передбачають забезпечення збуту національних товарів на

ринках інших країн, створення кращих умов для своїх фірм у конкурентній

боротьбі з експортерами.

Важливою є і роль тих цілей та завдань ЗЕП, котрі сприяють вирішенню

внутрішніх економічних проблем. Розвиток державного регулювання

господарського життя підвищує значення цього аспекту зовнішньоекономічної

політики, що охоплює широкий набір різноманітних напрямів впливу.

В практиці торговельно-економічних відносин рідко формулюються окремі

конкретні цілі, так чи інакше не пов'язані з іншими. Частіше має місце

взаємодоповнюваність цілей і завдань, їх тісне ув'язування з політичними,

військово-стратегічними, ідеологічними та іншими концепціями й напрямами

діяльності. Водночас при визначенні цих цілей та завдань відповідні кола й

організації змушені зважати на об'єктивну необхідність поглиблення участі в

міжнародному поділі праці на основі довгострокового взаємовигідного

співробітництва в різних галузях економіки, політики й культури.

У своїй діяльності з регулювання зовнішньоекономічних зв'язків країни

використовують широкий набір засобів і методів торговельної й кредитної політики.

До них належать різноманітні торговельні договори та угоди, в тому числі угоди про

економічне співробітництво. На національному законодавстві базується митно-

тарифне регулювання торговельно-економічних відносин, переважно імпорту, а

адміністративні акти широко використовуються для створення нетарифних бар'єрів у

сучасній міжнародній торгівлі.

Серед засобів зовнішньоекономічної політики, що базуються на

внутрішньому (національному) законодавстві, найвагомішими є митно-тарифні

системи. Мито, як і договори, також належить до найстаріших засобів торговельної

політики, проте нині його сутність значно змінилися. Мито перетворилося на одне з

найактивніших знарядь захисту продукції національної економіки. В цілому

значення митних тарифів знижується, оскільки в міжнародній торгівлі дедалі більшої

ваги набувають нетарифні обмеження імпорту, застосування яких може звести

112

нанівець переваги РНС. До найвідоміших видів нетарифних обмежень належать

повне або часткове ембарго, імпортні кількісні квоти, антидемпінгове законодавство

і сама практика його застосування, «добровільне» обмеження експорту, різноманітні

адміністративні правила.

За останні роки зросло застосування всіх названих видів нетарифних

обмежень, але дедалі чіткіше простежується їхня спрямованість проти товарів із

колишніх соціалістичних країн та країн, що розвиваються.

Певні зміни відбулися і в засобах зовнішньоекономічної політики, які

стосуються експорту з розвинутих країн. Найважливіші з них пов'язані з контролем

над переданням передової технології та з політикою в галузі надання кредитів.

Державні кредити або державне страхування кредитів можуть бути серйозним

стимулом розвитку взаємовигідної торгівлі, тоді як їх стримування дуже швидко й

негативно відбивається на обсязі товарообороту.

Міжнародна торгівля безпосередньо пов'язана з економічними інтересами

окремих країн. Ці інтереси переплітаються найскладнішим чином і нерідко заходять

у протиріччя. Це й зумовило необхідність цілеспрямованого впливу держави на

торговельні відносини з іншими країнами за допомогою тарифів і нетарифних

методів регулювання. При цьому держава, регулюючи зовнішньоторговельні

операції, має на меті створення найсприятливіших умов для розвитку національної

економіки.

Традиційно вважалося, що найбільшою мірою інтересам країни відповідає

політика вільної торгівлі, при проведенні якої держава утримується від

безпосереднього впливу на зовнішню торгівлю, дозволяючи їй розвиватися під

впливом вільних факторів попиту та пропозиції. Саме вільна торгівля дає змогу

максимізувати обсяги продукції, що випускається в кожній із торгуючих країн, а

також отриманий від торгівлі виграш.

Проте на практиці абсолютно вільної торгівлі ніколи не існувало. Уряди всіх

країн вводять ті чи інші обмеження на шляху руху міжнародних потоків товарів та

послуг.

Політика захисту національного ринку від іноземної конкуренції шляхом

113

використання митних тарифів та нетарифних методів регулювання називається

протекціонізмом. Конкретні форми політики протекціонізму різноманітні, вони

реалізуються на національному рівні, шляхом укладання дво- та багатосторонніх

угод, охоплюють режим імпорту та експорту, правила контролю, стягнення мита та

зборів та ін.

Економічна наука в цілому негативно ставиться до протекціонізму, однак

його прихильники все ж трапляються в ділових та політичних колах деяких країн.

Фактично й сьогодні багатовікова дилема, що краще - вільна торгівля чи

протекціонізм до кінця не вирішена. В історії міжнародної торгівлі були періоди,

коли чаша ваги схилялася то в один бік, то в інший, але зовнішньоторговельна

практика не набирала крайніх, екстремальних форм.

Сучасний протекціонізм — явище здебільшого багатолике та приховане.

Замість митних тарифів широко застосовуються не митні методи захисту,

протекціоністські дії часто мають вибірковий характер, тобто використовуються

проти конкретних товарів та продукції окремих галузей, а також проти деяких країн.

Позиції протекціонізму більш сильні в країнах, що розвиваються, та в країнах з

перехідною економікою, ніж у промислово розвинутих країнах світу. Домінуючою

все ж є тенденція до лібералізації зовнішньоторговельних зв'язків.

12.2. Взаємозалежність суб'єктів світової економіки — об'єктивна передумова координації економічної політики

Інтернаціоналізація господарського життя веде до взаємозалежності

національних відтворювальних процесів на світовому рівні. Збільшення

національного доходу в одній країні в умовах інтернаціоналізації виробництва та

обміну сприяє зростанню імпорту товарів і послуг. Збільшення прибутку та імпорту

в одній країні і відповідно прибутку в іншій викликає відповідний попит на імпорт

у третіх країнах. Це у свою чергу спричинює збільшення сукупного попиту в інших

країнах, що є додатковою реакцією на початкове розширення попиту в одній країні.

Такий ефект може використовуватись і в економічній політиці. Розвинута країна

114

своєю грошовою політикою стимулює внутрішнє виробництво та імпорт, що

викликає зростання експорту інших країн. Це приводить до розширення

виробництва і зайнятості у світі («теорія локомотива»). При цьому ступінь

економічного пожвавлення в одній країні залежить не тільки від частки її імпорту в

іншій країні, а й від впливу її експорту на подальший приріст прибутку.

Для визначення ефекту взаємозалежності важливо знати, наскільки приріст

ВВП на 1% в одній країні забезпечує економічне зростання в іншій.

Не менш важливі наслідки для економік тих чи інших країн має зворотне

явище. Якщо одна країна змінює свою грошову, кредитну або фіскальну політику,

підвищуючи процентні ставки і податки, то проміжним результатом буде зниження

попиту на вироблені всередині країни товари і послуги у зв'язку зі зниженням

доходів та зайнятості. Частина зниження попиту, яка припадає на іноземні товари,

веде до скорочення імпорту. Це у свою чергу призводить до зниження попиту на

експорт першої країни, негативно впливаючи на її економіку.

Взаємозалежність нерідко створює складні проблеми для національних

економік. Так, експортна орієнтація виробництва ставить країну в залежність від

зміни світових цін, коливань світового попиту, конкуренції на світовому ринку.

Особливо небезпечна така залежність для невеликих країн із вузькою

спеціалізацією економіки. Не менш негативні наслідки має імпортна залежність.

Зростання світових цін та обмеження на експортні постачання в країнах-

експортерах несприятливо відбиваються на країні-імпортері.

Велике значення в цьому плані має диференціація країн за рівнем

економічного розвитку, їхньою роллю у світовій економіці. Побудова сучасної

світової економічної системи дає однобічні переваги головним країнам і групам

країн. При цьому найслабші суб'єкти світової економіки не можуть забезпечити

захист своїх інтересів.

При розгляді світового господарства як системи варто враховувати також

породжувану МПП взаємну вигідність економічних відносин між окремими

країнами, що є рушійною силою цієї системи. Спільність економічних відносин,

яка надає їм усесвітніх масштабів, базується на збігові об'єктивних потреб у

115

взаємному економічному спілкуванні і глибинних економічних інтересах усіх країн.

Такий збіг жодною мірою не означає їхньої однорідності, так само як і єдиної

політико-економічної природи відносин, у яких виявляються ці інтереси.

Розрахунки свідчать про те, що МПП і в перспективі буде неухильно

поглиблюватися і на його основі темпами, що випереджають темпи зростання ВВП,

зростатиме міжнародний обмін товарами і послугами.

У перспективі виробництво в розвинутих країнах дедалі більше

орієнтуватиметься на зовнішніх споживачів, а внутрішній попит — на імпорт. У

країнах, що розвиваються, очікується порівняно швидке, переважно екстенсивне

розширення внутрішнього ринку.

Тому, незважаючи на прогнозовані досить високі темпи збільшення

виробництва в них, можливе відносне зниження ступеня (але не масштабів)

втягнення у МПП країн, що розвиваються.

12.3. Координація міжнародної політики в системі ООН

Організація Об'єднаних Націй — це універсальна й найавторитетніша

міжнародна організація сучасності, покликана сприяти розв'язанню головних

політичних проблем, що постають перед людством. Політична діяльність ООН

нерозривно пов'язана з вирішенням економічних і соціальних завдань.

Згідно з преамбулою Статуту ООН, мета організації — сприяти економічному

й соціальному прогресові всіх народів. У першому розділі Статуту «Цілі і принципи

Статуту ООН» поставлено завдання здійснення міжнародного співробітництва у

вирішенні міжнародних проблем економічного характеру. Цьому співробітництву

присвячена окрема (IX) глава Статуту ООН. У ній конкретизуються завдання в

галузі дослідження і розробки рекомендацій, створення спеціалізованих установ,

що мають діяти в тісному зв'язку з ООН. У діяльності цієї організації економічна і

соціальна сфери стали пріоритетними. За деякими даними, ними займаються

близько 85 % усього персоналу Секретаріату ООН. Зупинимося на роботі основних

116

організацій ООН, безпосередню пов'язаних з економічною діяльністю.

Економічна і соціальна рада ООН (ЕКОСОР) і органи, що діють під її

егідою - є одним із шести основних органів ООН, статус якого визначений X

главою Статуту ООН. В її обов'язки входять організація досліджень і підготовка

доповідей та рекомендацій з широкого кола міжнародних економічних, соціальних

та інших, «супутніх», питань. Рада готує проекти конвенцій для подання

Генеральній Асамблеї ООН, може скликати міжнародні конференції з цих питань.

Компетенція ЕКОСОР охоплює такі проблеми та завдання:

• стан світових економічних і соціальних процесів, підготовка відповідних

фундаментальних оглядів та інших аналітичних публікацій;

• стан міжнародної торгівлі;

• проблеми охорони навколишнього середовища;

• економічна і науково-технічна допомога країнам, що розвиваються;

• різні аспекти продовольчої проблеми;

• проблеми соціально-економічної статистики;

• проблеми народонаселення;

• проблеми природних ресурсів;

• проблеми населених пунктів;

• проблеми планування і мобілізації фінансових ресурсів;

• роль державного й кооперативного секторів в економіці країн, що

розвиваються;

• регіональне співробітництво;

• упорядкування програмних соціально-економічних документів;

• розробка міжнародних стратегій розвитку ООН, а також контроль за їх

реалізацією та ін.

Європейська економічна комісія (ЄЕК) заснована в 1947 р., її діяльністю

керує Секретаріат на чолі з виконавчим секретарем. Розмішується в Женеві

(Швейцарія). У Комісії представлено понад 30 країн Європи, а також США й

Канада. У сферу діяльності Комісії входить широке коло економічних,

виробничих, транспортних, сільськогосподарських та інших проблем.

117

Економічна і соціальна комісія для Азії й Тихого океану (ЕСКАТО) створена

рішенням ЕКОСОР 1947 р. У ній 35 країн-членів, а також 9 асоційованих членів,

які не мають права голосу. Секретаріат ЕСКАТО розміщено в Бангкоку

(Таїланд). Комісія має 9 галузевих органів: з промисловості та будівництва,

сільського господарства, торгівлі, природних ресурсів, соціального розвитку,

статистики, народонаселення, транспорту, судноплавства і зв'язку, а також

допоміжні органи. Функції цих органів полягають, по-перше, в аналізі стану

конкретних галузевих проблем у цьому гігантському регіоні та розробці відповідних

рекомендацій; по-друге, в організації й проведенні численних нарад, симпозіумів з

метою відпрацьовування проектів, програм для вирішення ключових завдань на

національній та міждержавній основі.

Економічна комісія для Африки (ЕКА) створена в 1958 р. зі штаб-квартирою в

Аддис-Абебі (Ефіопія). До її складу входять 50 африканських країн. Спеціалісти

ЕКА в 1979 р. розробили Монровійську стратегію розвитку Африки, яка була

схвалена сесією Організації африканської єдності (ОАЄ) у 1980 р. Монровійська

стратегія оголосила Десятиріччя ООН із транспорту та зв'язку в Африці на 1978—

1988 pp. і Десятиріччя ООН із промислового розвитку Африки на 1980—1990 pp.

Економічна комісія для Латинської Америки (ЕКЛА) створена 1948 р. У її складі

— 40 країн. Штаб-квартира комісії в Сантьяго (Чилі). Крім того, в різних

латиноамериканських країнах функціонують 7 субрегіональних відділень комісії. У

1981 р. у рамках ЕКЛА схвалено Латиноамериканську декаду розвитку на довгу

перспективу до 2000 р. Комісія співпрацює з Антським пактом (Картахенська

угода). У травні 1989 р. у колумбійському місті Картахена відбулася зустріч

президентів країн-учасниць Андського пакту: Болівії, Колумбії, Перу, Еквадору та

Венесуели. Рішення наради передбачають якнайповніше використання

можливостей ЕКЛА з метою розвитку країн Антського пакту. На нараді були

уточнені стратегічні напрями взаємовигідного співробітництва в межах

довгострокової програми розвитку (декада розвитку).

Економічна комісія для Західної Азії (ЕКЗА) заснована в 1973 р. зі штаб-

квартирою в Багдаді. Членами цієї комісії є 13 арабських країн, включаючи

118

Палестину (з 1988 p.). EK3A скликає свої сесії щорічно і має допоміжні галузеві й

функціональні органи, що здійснюють дослідження, проводять симпозіуми,

розробляють рекомендації з метою розвитку міжнародного співробітництва на

регіональній основі. Проте діяльність ЕКЗА багато в чому блокується напруженістю

політичної обстановки на Близькому й Середньому Сході.

Конференція ООН з торгівлі й розвитку (ЮНКТАД). Цей міжнародний орган

покликаний регулювати всесвітні торговельні відносини. Справа в тому, що

Генеральна угода з тарифів і торгівлі (ГАТТ) створена і діяла поза рамками ООН.

Тому виникла необхідність створити в структурі ООН незалежний і універсальний

орган для регулювання від імені світового співтовариства складних проблем

міжнародної торгівлі. З цією метою у 1964 р. був заснований автономний орган

ООН для сприяння міжнародній торгівлі, веденню переговорів і для розробки

міжнародних договорів та рекомендацій у цій сфері. До його складу нині входять

близько 170 держав. Головний орган ЮНКТАД - конференція, що скликається на

сесії двічі на рік. Секретаріат розташований у Женеві. Частіше скликаються сесії

комітетів ЮНКТАД —із сировинних товарів, з готових виробів і напівфабрикатів, із

судноплавства, передання технологій, з економічного співробітництва між

країнами, що розвиваються, та ін.

Організація Об'єднаних Націй з промислового розвитку (ЮНІДО). У 1987 р.

ЮНІДО зазнала серйозної реорганізації з метою підвищення ефективності її роботи

на місцях. Так, засновано Консультативний комітет представників на місцях для

розробки основних принципів щодо відбору, наймання, призначення, розміщення,

надання звітності, керування й оцінки діяльності старших радників з промислового

розвитку в регіонах. Значно підвищено оперативну гнучкість ЮНІДО, чому

сприяло створення Секції комплексних промислових проектів. Головна функція

цього нового підрозділу полягає в розробці, координації й контролі за здійсненням

окремих великомасштабних технічних проектів, якими займаються кілька відділень

ЮНІДО. Ця секція відповідальна за розробку й керівництво спільними програмами

технічного співробітництва з Продовольчою і сільськогосподарською організацією

ООН.

119

Спеціальні програми в структурі ООН. Значне місце в системі міжнародних

організацій ООН посідають спеціальні програми. Це насамперед: Програма розвитку

ООН (ПРООН), Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ), Програма ООН із навколишнього

середовища (ЮНЕП), Університет ООН (ЮНЮ) та Навчальний і науково-

дослідний інститут ООН (ЮНІТАР).

Програма розвитку ООН (ПРООН) була створена рішенням Генеральної

Асамблеї ООН у 1965 p., її діяльність фінансується за рахунок добровільних внесків

держав, тому зберігається їхній контроль над розподілом коштів. Це впливова

міжнародна організація з численним апаратом фахівців. її штаб-квартира

розташована в Нью-Йорку. У більш ніж 100 країнах світу вона має свої постійні

представництва. Головними критеріями надання допомоги в межах цієї програми є

такі ключові показники, як чисельність населення й обсяг ВВП у розрахунку на

душу населення країни-реципієнта допомоги.

Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ) — одна з програм системи ООН, створена в

1946 р. з метою організації допомоги дітям зруйнованої війною Європи. Поступово

функції ЮНІСЕФ змінювалися, розширювалися, її діяльність стала орієнтуватися на

надання допомоги дітям країн, що розвиваються. Фонд фінансується за рахунок

добровільних внесків, пожертвувань громадських організацій та окремих осіб.

Програма ООН із навколишнього середовища (ЮНЕП) — автономний орган

ООН, діяльність якого координується ЕКОСОР. Він створений за рекомендацією

Стокгольмської міжнародної конференції, скликаної ООН 1972 p. з метою

налагодження тісного міжнародного співробітництва з проблем навколишнього

середовища. Штаб-квартира ЮНЕП розташована в Найробі (Кенія). Реалізацію

заходів у межах Програми спрямовує Рада керуючих ЮНЕП (близько 60 осіб, що

обираються терміном на три роки).

Університет ООН (ЮНЮ), створений відповідно до рішення Генеральної

Асамблеї ООН (1972 p.), діє з 1975 р. Штаб-квартира — в Токіо (Японія). Університет

фінансується тільки за рахунок добровільних внесків, переважно Японією. Керує

ним ректор, призначуваний Генеральним секретарем ООН за погодженням із

Генеральним директором ЮНЕСКО і за рекомендацією Ради університету (24

120

члени, також призначувані Генеральним секретарем ООН і Генеральним директором

ЮНЕСКО). Головна мета університету — здійснення досліджень і навчальних

програм у центрах підготовки й перепідготовки спеціалістів.

Навчальний і науково-дослідний інститут ООН (ЮНІТАР) заснований 1963 р.

відповідно до рішення Генеральної Асамблеї ООН як автономна установа, що

фінансується за рахунок добровільних внесків. Основна функція інституту —

підготовка адміністративних і дипломатичних кадрів, головним чином для країн, що

розвиваються.

Спеціалізовані установи при ООН. Статутом ООН передбачається створення

спеціалізованих установ. До них належать: Організація ООН з питань освіти, науки

і культури (ЮНЕСКО), Міжнародна організація праці (МОП), Міжнародна спілка

електрозв'язку (МСЕ), Всесвітня поштова спілка (ВПС), Всесвітня організація

охорони здоров'я (ВООЗ), Продовольча і сільськогосподарська організація (ФАО)

та ін.

Організація ООН з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) діє з 1946 p., має

штаб-квартиру в Парижі. Членами Організації є понад 160 держав. її основні

завдання випливають із самої назви — розвиток міжнародного співробітництва в

галузі освіти, науки і культури. Важливе значення в діяльності ЮНЕСКО має

прийнята 1978 р. Декларація про основні принципи, що стосуються внеску засобів

інформації в зміцнення миру й міжнародного порозуміння, у розвиток прав людини

на основі положень Заключного акта в Гельсінкі (1975 р.).

Міжнародна організація праці (МОП) — міжнародна організація,

заснована ще Лігою націй (діяла з 1919 до 1939 p.). З 1946 р. МОП був наданий

статус спеціалізованої установи ООН. Секретаріат МОП — Міжнародне бюро

праці (МБП) — розташований у Женеві. У МОП входить 150 держав. її

діяльність базується на принципі тристороннього представництва: уряду,

працівників та підприємців. За цим принципом формуються керівні органи

МОП, а також делегації країн-членів. Головний напрям діяльності — розробка

міжнародних конвенцій і рекомендацій з питань праці та прав профспілок.

Міжнародна спілка електрозв'язку (МСЕ) заснована у 1865 р. і має свою

121

штаб-квартиру в Женеві. У 1947 р. їй надано статус спеціалізованої установи

ООН. Правовою основою діяльності Спілки є Міжнародна конвенція

електрозв'язку. Основне завдання МСЕ — організація ефективного

міжнародного співробітництва в галузі всіх видів електрозіз'язку, включаючи

радіо і телебачення.

Всесвітня поштова спілка (ВПС) заснована 1874 р. Штаб-квартира - в

Берні (Швейцарія). У 1947 р. ВПС дістала статус спеціалізованої установи

ООН. Виший орган спілки - Всесвітній поштовий конгрес. Головне завдання -

забезпечення організації поштових відносин і гарантій свободи поштового

транзиту.

Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ) створена 1948 р. Являє

собою одну з найбільших за масштабами операцій спеціалізованих установ

ООН. Програми ВООЗ та її органів охоплюють усі найважливіші галузі

охорони здоров'я, у тому числі підготовку медичних кадрів, координацію

медичних і біологічних досліджень, обмін медичними знаннями,

співробітництво в галузі фармакології і т. д. За допомогою ВООЗ ліквідована

така хвороба, як віспа, важливе значення мають розроблювані ВООЗ медично-

санітарні правила та рекомендації.

Продовольча і сільськогосподарська організація (ФАО) заснована 1945 р.

Штаб-квартира — в Римі (Італія). Організація представляє близько 150 держав.

ФАО збирає, узагальнює й аналізує інформацію з питань харчування,

природокористування, сільськогосподарського виробництва, лісового

господарства та рибальства.

У системі ООН діє ще ціла низка спеціалізованих установ, до яких входить

більшість країн світу. Це Всесвітня метеорологічна організація (ВМО), Всесвітня

організація інтелектуальної власності (ВОІС), Всесвітня туристська організація.

Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ) формально не є спеціалізованою

установою ООН, хоча практично діє як установа ООН, входячи до її системи.

Спеціалізованими установами ООН є також Міжнародний валютний фонд

(МВФ), група Всесвітнього банку, до якої входить Міжнародний банк реконструкції й

122

розвитку (МБРР), Міжнародна фінансова корпорація (МФК) та Міжнародна асоціація

розвитку (МАР).

12.4. Здійснення міжнародної економічної політики через структуру

ГАТТ/СОТ

Важливу роль у регулюванні міжнародної торгівлі, в подоланні перепон для її

розвитку, її лібералізації відіграють міжнародні економічні організації. Одна з

основних серед них — Генеральна угода з тарифів та торгівлі (ГАТТ). Договір про

створення ГАТТ був підписаний 23 країнами в 1947 р. та набрав чинності в 1948 р.

31 грудня 1995 р. у зв'язку з затвердженням Світової торговельної організації ГАТТ

припинила своє існування. ГАТТ - багатостороння угода, яка закріпила принципи,

правові норми, правила ведення та державного регулювання взаємної торгівлі країн-

учасниць. ГАТТ була однією з найбільших міжнародних економічних: організацій,

сфера діяльності якої охоплювала 94 % обсягу світової торгівлі.

Правовий механізм ГАТТ базувався на низці принципів та норм:

• недискримінація в торгівлі, що забезпечувалося взаємним наданням, з

одного боку, режиму найбільшого сприяння відносно експортних, імпортних та

транзитних операцій і пов'язаних з ними митних зборів, а з іншого — національного

режиму, який прирівнює в правах товари імпортного і вітчизняного виробництва

щодо внутрішніх податків та зборів, а також правил, які регулюють внутрішню

торгівлю;

• взаємне надання сторонами, що договорюються, тих прав, переваг та пільг,

якими користується (чи буде користуватися) у них будь-яка третя держава, — тобто

надання режиму найбільшого сприяння. Цей принцип поширювався на ввіз та вивіз

товарів, митні збори, промисловість, мореплавство, правове становище юридичних

та фізичних осіб;

• використання переважно митних засобів захисту національного ринку,

усунення імпортних квот та інших нетарифних обмежень;

• надання преференційного режиму в торгівлі з країнами, що розвиваються;

123

• розв'язання виниклих торговельних спорів шляхом переговорів;

• .взаємність у наданні торговельно-політичних поступок.

ГАТТ вела свою діяльність за допомогою багатосторонніх переговорів, які

об'єднувались у раунди. Від початку роботи ГАТТ було проведено 8 раундів

переговорів. Ці раунди привели до десятикратного скорочення середнього митного

збору.

На початку 1996 р. в ГАТТ налічувалося близько 130 країн. З січня 1996 р.

ГАТТ замінила Світова організація торгівлі СОТ, членами-засновниками стали 82

країни. В 1998 р. членами СОТ були вже 132 країни. Угоді про створення СОТ

передував 7-річний період переговорів у рамках Уругвайського раунду.

Незважаючи на формальну спадкоємність, СОТ за рядом параметрів

відрізняється від ГАТТ. Так, на відміну від ГАТТ, СОТ не пов'язана з ООН. Крім

того, специфічна юридична сутність СОТ визначає особливості вступу до неї. СОТ -

це система вироблених на багатосторонній основі міждержавних угод, спрямованих в

остаточному підсумку на забезпечення доступу держав на ринки одна одної на

двосторонній основі.

Окрім ГАТТ, що регулює міжнародну торгівлю товарами, СОТ охоплює ще

низку угод:

• Генеральну угоду про торгівлю послугами;

• Угоду щодо торговельних аспектів прав інтелектуальної власності;

• пакет пов'язаних з ГАТТ угод з питань митно-тарифних та нетарифних

заходів регулювання зовнішньої торгівлі, захисних застережень, антидемпінгових

процедур, про субсидії та компенсаційні заходи, про митну вартість, про технічні

бар'єри в торгівлі тощо.

Уже після створення СОТ деякі розвинуті країни Заходу почали закликати до

узалежнення торговельних режимів від трудових та екологічних стандартів. Адже

країни, в яких ці стандарти нижчі, отримують «неринкові» переваги за рахунок

низьких витрат виробництва.

В ході першої конференції країн—членів СОТ на рівні міністрів (грудень

1996 р.) були сформульовані й інші проблеми, які розв'язуватиме СОТ. До них

124

належать: скасування обмежень з США та ЄС на ввезення текстильних товарів з

азійських країн, «регіоналізм», тобто активне поширення угод про преференційну

торгівлю між групами країн; лібералізація ринку інформаційних технологій та

фармацевтики тощо.

Крім того, COT має вирішувати питання, поставлені ще на Уругвайському

раунді ГАТТ: про охорону інтелектуальної власності, санітарний та фітосанітарний

контроль, який також може стати перешкодою на шляху вільної торгівлі.

12.5. Інтеграція – вища форма міжнародної координації економічної

політики

Інтеграція являє собою об'єктивний процес розвитку стійких економічних зв'язків

і поділу праці національних господарств, що близькі за економічним рівнем.

Охоплюючи зовнішньоекономічний обмін і сферу виробництва, вона веде до тісного

переплетення національних господарств, до створення регіональних господарських

комплексів.

Процес розвитку економічної інтеграції складний і суперечливий. Він

викликаний не тільки економічними, а й політичними причинами. Хоча основною

причиною інтеграції є вимоги високо розвинутих продуктивних сил, що переросли

межі національних господарств, історично цей процес складався таким чином, що

співвідношення політичних і економічних чинників на окремих етапах

змінювалося.

Економічна інтеграція розвивається в регіональному аспекті й виявляється в

кількох формах. У розвинутих країнах - це міждержавна інтеграція та інтеграція на

мікрорівні або інтеграція, підкріплювана приватними закордонними інвестиціями.

Міждержавні інтеграційні об'єднання виникають як зона вільної торгівлі і ставлять

за мету ліквідувати перешкоди у взаємній торгівлі країн-учасниць, митні союзи яких,

окрім згаданої мети, прагнуть захистити свій внутрішній ринок від конкуренції

третіх країн за допомогою митних і податкових засобів.

Інтеграційний процес у своєму розвитку проходить кілька стадій, у тому числі

125

створення єдиного ринку з уніфікацією юридичних та економіко-технічних умов

торгівлі, спрямування капіталу і робочої сили, утворення валютного та

економічного союзів. Економічний союз передбачає уніфікацію функціонування

всіх сфер господарської діяльності, координацію економічної політики країн-членів

і створення єдиного законодавства.

У розвинутих країнах інтеграційні процеси дістали найбільший розвиток у

Західній Європі (Європейський Союз) і в Північній Америці (НАФТА). Практика

показує, що розширення ринку через регіональну інтеграцію може приводити до

значної економії на масштабі виробництва для країн-учасниць. При цьому вони

здобувають додаткові вигоди в ефективності виробництва від посилення

конкуренції, якщо країни —члени інтеграційного об'єднання випускають

однаковий асортимент продукції. У результаті створення митного союзу, єдиного

ринку може виникати і протилежний ефект — через те, що виробники третіх країн

могли б поставляти ті самі товари за нижчою ціною.

Процеси господарського зближення відбуваються і в країнах Азії, Африки та

Латинської Америки. Там налічується більш ніж 20 регіональних угруповань.

Форми і сфери співробітництва країн різноманітні, і не всі угруповання мають

інтеграційний характер.

Поділ світового господарства на інтеграційні угруповання справляє

суперечливий вплив на процес інтернаціоналізації виробництва. Утворення

міжнародних економічних об'єднань і союзів сприяє розвиткові виробничих

відносин між країнами-членами. Одночасно це створює перешкоди для економічних

відносин між країнами, що належать до різноманітних угруповань, призводить до

концентрації товарних потоків усередині економічних об'єднань.

12.6. Економічні аспекти безпеки світової економіки

Неминуче перетинання інтересів держав у різноманітних сферах

міжнародних відносин не тільки є джерелом криз і конфліктів, а й лежить у їхній

126

основі. Вищі інтереси міжнародного економічного співтовариства диктують

необхідність формування систем міжнародної безпеки (глобальної та регіональних).

Провідні в економічному плані країни прагнуть отримати довгострокові

стратегічні переваги. Для цього застосовуються такі засоби, як зовнішньоекономічні

війни, ослаблення національних інфраструктур, цілеспрямоване створення

напружених геополітичних ситуацій.

Нерівномірність розвитку різних країн і нерівноцінний інтерес до їхньої участі

в міжнародних економічних відносинах роблять позиції сторін нерівними,

створюють можливість тиску й навіть економічного шантажу. Іноді саме так

складалися взаємовідносини «бідних» і «багатих» країн у міжнародних торговельно-

економічних і валютно-фінансових операціях. Усе це ставить під загрозу безпеку

світової економіки.

Поняття безпеки, яке застосовувалось раніше щодо воєнної сфери, в сучасних

умовах поширюється на економічні, екологічні, гуманітарні, політичні відносини. Це

зумовлено певною девальвацією воєнних факторів безпеки, з одного боку, а з

іншого - підвищенням ролі економічних, політичних, екологічних та інших

складових національної безпеки.

Під міжнародною безпекою розуміється такий стан міжнародних і військово-

політичних відносин, за якого гарантується зовнішня складова національної безпеки

кожної країни, а також практично виключається загроза воєн і збройних конфліктів

завдяки розв'язанню міжнародних і регіональних суперечностей.

Форми систем підтримки міжнародної безпеки можуть бути

найрізноманітнішими, що зумовлюється широтою їхнього геополітичного

охоплення, рівнем розвитку країн-учасниць, орієнтацією підтримки (політичною,

економічною, військовою) тощо.

Економічна безпека (міжнародна і національна) має загальносвітовий характер

і торкається різною мірою інтересів усіх держав. Спочатку питання про економічну

безпеку виникло в середовищі країн, що розвиваються.

Під міжнародною економічною безпекою розуміється така економічна взаємодія

країн, яка виключала б навмисне завдання збитку економічним інтересам якоїсь країни.

127

Це передбачає створення відповідного міжнародно-правового механізму.

Проблема економічної безпеки зачіпає інтереси багатьох країн. Як покачує

світовий досвід, збиток економічним інтересам завдається різноманітними засобами:

порушенням нормального стану міжнародної торгівлі (застосування ембарго,

введення надмірних кількісних і тарифних обмежень, штучне підвищення або

зниження цін на ті чи інші товари), створенням перепон на шляху міжнародного

руху технологій, порушенням практики комерційної діяльності та ін.

Навмисний збиток може завдаватися національній валютній системі країни

шляхом заниження курсу національної валюти, заморожування вкладів в іноземних

банках, введення кредитних обмежень.

До порушень міжнародної економічної безпеки належать організація

цілеспрямованого відпливу наукових кадрів і кваліфікованих робітників,

невиконання вимог чинної системи міжнародного транспортного повідомлення

всупереч відповідним угодам.

Дедалі частіше порушуються умови екологічної безпеки, що призводить до

серйозних економічних утрат.

Сучасна світова практика знає такі основні шляхи підтримання економічної

безпеки: стримування небажаних дій за допомогою різноманітних засобів тиску,

застосування проти порушника практичних засобів впливу на рівні окремих держав.

Сюди входить і політичний процес, який завершує або доповнює силові дії,

юридично оформлює їх. Усі ці заходи потребують певного рівня економічної сили

держав, що їх застосовують.

Інший напрям підтримання міжнародної економічної безпеки традиційно

передбачає створення рівноваги сил шляхом організації різноманітних об'єднань і

блоків на регіональному і міжнародному рівнях. Спрямованість зовнішньої і

внутрішньополітичної діяльності кожної держави пов'язана з об'єктивними

національними інтересами, наявністю загрози цим інтересам і необхідністю

протидії такій загрозі. Взаємозв'язок і взаємозумовленість цієї тріади (інтереси,

загроза, протидія) є фундаментом національної безпеки.

Національна економічна безпека - це захищеність економіки від внутрішніх і

128

зовнішніх несприятливих чинників, що порушують нормальне функціонування процесу

внутрішнього відтворення, підривають досягнутий рівень життя населення і тим

самим викликають підвищену соціальну напруженість у суспільстві, а також загрозу

самій державі.

Загалом ступінь економічної безпеки залежить від економічного потенціалу

країни, його співвідношення з потугами різноманітних господарств. Національна

економічна безпека передбачає не створення замкненого, автаркічного

національного господарства, а взаємне врахування національних економічних

інтересів, дотримання погоджених норм функціонування світової економіки. У

цьому плані проблема національної економічної безпеки має вкрай важливе

значення для країн пострадянського простору й тих, що розвиваються.

В наш час системою глобальної міжнародної безпеки є ООН - всесвітня

організація суверенних держав, створена на основі їхнього добровільного

об'єднання з метою підтримання безпеки практично в усіх аспектах. ООН

належить до організацій, що мають жорстку в міжнародно-правовому плані

внутрішню структуру. Вона контролює виконання будь-якої своєї резолюції (навіть

шляхом застосування силових санкцій).

Усі інші системи міжнародної безпеки з певними застереженнями можна

віднести до регіональних. Тут провідне місце належить блокам держав, об'єднаних

відносною спільністю інтересів, що передбачають жорстку координацію політичної,

економічної та військової діяльності.

Регіональні системи безпеки - це різноманітні організації держав, засновані

на етнокультурній близькості, подібності економічних, екологічних інтересів і т. д.

Найвагомішу роль у підтриманні міжнародної безпеки відіграють

міждержавні системи з внутрішньою жорсткою структурою, органами координації

та контролю, явно вираженою політикою у військово-політичному й економічному

планах. Нині до цих організацій в Європі можна віднести НАТО (з 1949 р.) і з

деякими застереженнями ЄС.

Особливу, чисто європейську форму міжнародної регіональної системи

безпеки являє собою ОБСЄ — Організація з безпеки й співробітництва в Європі. Це

129

система консультацій, процесів обговорень, що проводяться на різних рівнях та з

різноманітних аспектів міжнародної безпеки.

Незважаючи на спроби міжнародно-правового оформлення, наявність

постійних комісій, комітетів та інших подібних органів, ОБСЄ поки не може

розглядатися як система міжнародної безпеки жорсткого типу, оскільки не має

структур примусу. Проте намітилася тенденція перетворити ОБСЄ на більш

структурований і дієздатний орган.

На роль важливих елементів регіональної безпеки претендують і військово-

політичні блоки: наприклад АНЗЮС, тобто Тихоокеанський акт безпеки (з 1951 p.),

а також двосторонні угоди про взаємодопомогу і співробітництво у військовій галузі

(між США і Японією, США і Південною Кореєю тощо).

Підтримання національної економічної безпеки створює сприятливі

передумови для стабільного функціонування національних господарств і світової

економіки в цілому. При цьому національні економічні інтереси мають відігравати

роль орієнтира в усіх двосторонніх та багатосторонніх переговорах, що пов'язані із

формуванням економічної безпеки всіх держав. У зв'язку з цим для України

найдоцільнішою є гнучка участь у регіональних системах безпеки, що відповідають

національним економічним інтересам, із подальшим збільшенням свого впливу в

них.

130

Література

1. Уманців Ю., Активізація процесів злиття та поглинання як чинник

глобалізації світової економіки//Підприємництво, господарство і право.-К.-

2004.-№2.– С. 129-131.

2. Бойцун О.І., Аналіз показників фінансової відкритості економіки

країни//Фінанси України.-К.-2005.-№5.– 72-78.

3. Глібов Р., Аналіз пропозиції на світовому ринку продовольчої продукції

тваринного походження//Економіка АПК.-К.-2007.-№2.– С. 133-137.

4. Романків І., Аналіз розвитку ринку послуг у сучасній світовій

економіці//Наукові записки.-Тернопіль.-2005.-№1(Вип.14).– С. 82-85.

5. Балян А., Аналіз системи єврорегіональної співпраці прикордонних регіонів

Угорщини//Економіст.-К.-2005.-№10.– С. 69-71.

6. Петрова Г.Є., Аналіз сучасного стану зовнішньої торгівлі України//Держава

та регіони.-Запоріжжя.-2006.-№4.– С. 262-267.

7. Корнієнко Є., Аналіз та прогнозування показників зовнішньої торгівлі

України: роль факторів РЕОК, зовнішнього та внутрішнього попиту/

Є.Корнієнко, Н.Шаповаленко;/Вісник Національного банку України.-К.-

2006.-№7.– С. 24-31.

8. Варенко А., Арабські країні Близького Сходу в сучасному процесі

глобалізації: порівняльно-політичний аспект//Актуальні проблеми

міжнародних відносин.-К.-2004.-№43,Ч.2.– С.39-41.

9. Семесько В., Аутсорсинг і перспективи розвитку транспортної

логістики//Економіка та держава.-К.-2006.-№1.– С. 57-59.

10. Лігоненко Л.О., Аутсорсинг як інструмент оптимізації та підвищення

ефективності бізнесу/ Л.О.Лігоненко, Ю.Ю.Фролова;/Актуальні проблеми

економіки.-К.-2005.-№6.– С. 115-125.

11. Павлюк С.М., Базельські принципи: світовий досвід упровадження та

застосування/ С.М.Павлюк, В.А.Кажан;/Фінанси України.-К.-2006.-№10.– С.

131

116-122.

12. Полтарак Н., Базисні умови постачання в зовнішньоекономічній торгівлі/

Н.Полтарак, О.Радіонова;/Економіка АПК.-К.-2002.-№2.– С.31-33.

13. Циганов С.А., Банки на фондовому ринку країн із трансформаційною

економікою//Актуальні проблеми міжнародних відносин.-К.-2005.-

№53,Ч.2.– С. 216-222.

14. Макуха С., Валютна політика України в контексті економічної

глобалізації//Підприємництво, господарство і право.-К.-2002.-№11.– С. 126-

128.

15. Резнікова О., Валютне регулювання на міждержавному рівні та його вплив

на національну валютну систему//Банківська справа.-К.-2001.-№4.– С.50-52.

16. Белінська Я., Валютний механізм і принципи його

структурування//Економіка України.-К.-2006.-№5.– С. 19-27.

17. Козюк В.В., Валютні резерви в глобальних умовах//Фінанси України.-К.-

2007.-№2.– С. 127-137.

18. Ноговіцина Ю.О., Вжиття заходів з метою імплементації на національному

рівні положень Кіотського протоколу до Рамкової конвенції ООН з питань

зміни клімату//Актуальні проблеми міжнародних відносин.-К.-2006.-

№63,Ч.II.– С. 67-71.

19. Шевчук В., Взаємодія ВВП і промислового виробництва та зовнішньої

рівноваги у країнах Східної Європи і Балтії//Журнал Європейської

економіки.-Тернопіль.-2004.-№4,т.3.– С. 399-426.

20. Гельфандбейн Л.В., Взаємодія глобальних та регіональних інститутів у

процесі регулювання світової торгівлі//Актуальні проблеми міжнародних

відносин.-К.-2005.-№52,Ч.2.– С.114-116.

21. Чанон Т., Визначення впливу валютного курсу на збалансування обсягів

зовнішньої торгівлі//Вісник Київського національного торговельно-

економічного університету.-К.-2001.-№3.– С. 13-19.– (Вісник Київського

національного торговельно-економічного університету)

22. Юрій С., Відкрита економіка в глобальному просторі: митно-торговельний

132

аспект/ С.Юрій, І.Іващук;/Вісник економічної науки України.-2006.-№1.– С.

174-180.

23. Шергін С., Відповідальність лідерів і доля аутсайдерів. Гострі колізії

сучасної міжнародної системи в умовах глобалізації//Політика і час.-К.-

2006.-№7-8.– С. 49-61.

24. Парахонський Б., Відстаючи від еволюції суспільства. Глобалізація,

міжнародне право та міжнародна безпека/ Б.Парахонський,

Я.Троцький;/Політика і час.-К.-2005.-№12.– С. 7-18.

25. Міжнародні валютно-кредитні відносини:Пiдручник/За ред. А.С.Фiлiпенка.–

К.:Либiдь, 1997.– 208с

26. Світова економіка:Підручник/Філіпенко А.С., Будкін В.С., Веклич ОО.–

К.:Либідь, 2000.– 582с.

27. Савельєв Є.В., Міжнародна економіка: теорія міжнародної торгівлі і

фінансів:Підручник/За ред. Устенка О.А.– Тернопіль:Економічна думка,

2001.– 504с

28. Козик В.В., Міжнародні економічні відносини:Навчальний посібник/

В.В.Козик, Л.А.Панкова, Н.Б.Даниленко.– К.:Знання-Прес, 2001.– 277 с.

29. Світова економіка:Підручник/ А.С.Філіпенко, В.С.Будкін, О.О.Веклич,

С.Д.Годун.– К.:Либідь, 2001.– 582 с

30. Осика С.Г., Світова організація торгівлі:Підручник/ С.Г.Осика,

В.Т.Пятницький.– К.:К.І.С., 2001.– 491 с

31. Світова економіка:Підручник/ А.С.Філіпенко, В.С.Будкін, О.О.Веклич,

С.Д.Годун.– 2-ге вид., стер.– К.:Либідь, 2002.– 582с

32. Система світової торгівлі:Практичний посібник/Пер. з англ.– 2-ге вид.–

К.:К.І.С., 2002.– 348с

33. Дахно І.І., Світова економіка:Навч. посібник.– К.:ЦНЛ, 2006.– 264с

34. Мочерний С.В., Світове господарство в умовах глобалізації:Монографія/

С.В.Мочерний, Я.С.Ларіна, С.В.Фомішин.– К.:Ніка-Центр, 2006.– 200с.