Тема 3. Українська революція (1917-1918). Україна в боротьбі

за збереження державної незалежності (1918-1920).

План.

1. Лютнева революція в Росії. Початок Української революції. Утворення

Центральної Ради.

2. Проголошення автономії України. Перший і Другий Універсали

Центральної Ради. Політична боротьба в Україні у липні-жовтні 1917р.

Загострення відносин між Центральною Радою і Тимчасовим урядом.

3. Проголошення Української Народної Республіки. Третій Універсал

Центральної Ради. Війна Радянської Росії з Українською Народною

Республікою. Проголошення незалежності УНР.

4. Здобутки і прорахунки Центральної Ради в державотворчому процесі

та соціальній політиці.

5. Українська Держава гетьмана П. Скоропадського.

6. Утворення Західноукраїнської Народної Республіки.

7. Українська Народна Республіка Директорії. Відродження радянської

України. Радянсько-польська війна і Україна. Завершення бойових дій

в Україні.

1. Лютнева революція в Росії. Початок Української революції.

Утворення Центральної Ради.

Кінець лютого 1917р. став для російського царизму фатальним. Стихійна

хвиля народного невдоволення, швидко набираючи силу, переросла в

революцію. Протягом надзвичайно короткого часу (з 23 лютого до 2 березня)

самодержавство впало, Микола ІІ відрікся від влади і, фактично, в країні

встановився республіканський лад. Така блискавичність перемоги над

царизмом пояснюється насамперед кризовим станом в імперії, гостротою

політичних, соціально-економічних та національних проблем, зростаючою

активністю політичних сил, падінням авторитету та слабкістю реально

існуючої влади. Могутнім каталізатором подій стала Перша світова війна.

Лютнева революція в Росії лише на певний час зняла політичну

напруженість у країні. Після падіння царизму перед суспільством постали

невідкладні завдання, з’явилися нові проблеми. Першочерговими завданнями

були: створення нової стабільної держави; визначеність у питанні про участь

у війні; подолання негативних тенденцій в економіці; вирішення аграрного та

національного питань.

Перемога революції сприяла створенню на теренах колишньої імперії

нової політичної ситуації та суспільної атмосфери. Тимчасовий вакуум

легітимної (законної) влади; поява конкуруючих владних структур

(Тимчасовий уряд – Ради); широкомасштабне втягнення в орбіту

революційної діяльності неосвічених і недосвідчених народних мас;

активний вихід армії на авансцену внутріполітичної боротьби; посилення в

народній свідомості орієнтації на силові методи вирішення суспільних

проблем; зростання ролі політичних партій, пошуки політичними силами

нових шляхів суспільного розвитку; активізація національних рухів – всі ці

тенденції та процеси позначилися на історичному розвитку України не тільки

на початку, а й протягом усього 1917р. Водночас місцеві чинники зумовили

специфіку та особливості суспільного життя українських земель.

Після Лютневої революції влада формально перебувала в руках

Тимчасового уряду, який отримав повноваження від ліберальних кіл

Державної думи. Його основною опорою на місцях і, зокрема, і Україні були

торгово-промислова буржуазія, землевласники, чиновництво та інтелігенція

переважно кадетської орієнтації. Саме ці соціальні верстви почали

створювати громадські ради та комітети, які й розглядалися Тимчасовим

урядом як представницькі органи місцевої влади. Широка демократизація

суспільства (проголошення політичних прав і свобод, скасування

національних та релігійних обмежень, смертної кари, ліквідація репресивних

органів царського режиму, оголошення амністії) зумовили на перших порах

популярність нового уряду серед місцевих органів влади. Проте революційна

ейфорія швидко минула. Небажання, а значною мірою неможливість через

певні обставини Тимчасового уряду йти на радикальні суспільні зміни до

скликання Установчих зборів зумовили катастрофічне падіння авторитету та

впливовості всієї вертикалі офіційних владних структур, перманентну кризу

влади.

У центрі і на місцях виникають альтернативні органи влади – Ради

депутатів як безпосередній наслідок виявлення політично активної частини

трудящих і логічне продовження революційних традицій 1905-1907рр. У

середині 1917р. в Україні їх налічувалося 252. У Радах домінували

загальноросійські соціалістичні партії есерів та соціал-демократів.

Найвпливовішими вони були в Донбасі, де їх кількість становила 180 (71%),

у великих містах – Харкові, Києві, Катеринославі, Луганську, Полтаві та ін.,

у прифронтовій смузі Південно-Західного та Румунського фронтів, у

сільській окрузі українсько-російського пограниччя – північна частина

Чернігівщини, Харківщина.

Українська революція стала визначною подією в історії українського

народу XXст. Вона засвідчила палке прагнення українців створити власну

державу. Незважаючи на тривале імперське поневолення, український народ

знайшов у собі сили, щоб у край несприятливих умовах протягом тривалого

часу (1917-1920) вести запеклу збройну боротьбу, відстоюючи свою

державність.

У 1917р. український народ одержав історичний шанс звільнитися від

іноземної залежності й створити власну соборну демократичну державу.

Причини і передумови революції:

- Залежне і пригноблене становище України, великодержавницька

політика щодо неї панівних кіл як Росії, так і Австро-Угорщини.

- Важке соціальне становище переважної частини населення,

нерозв’язність аграрного питання і проблеми соціального захисту робітників.

- Піднесення українського національно-визвольного руху, організаційне та

ідеологічне його оформлення.

Безпосереднім поштовхом до революції стала Перша світова війна, яка

загострила проблеми воюючих держав, послабила і призвела до падіння

Російської, а згодом Австро-Угорської імперії. Це дало історичний шанс

українському народу в боротьбі за свою державність.

Перемога Лютневої демократичної революції в Російській імперії 27

лютого 1917р. (дати подано за Юліанським календарем. Із січня 1918р.

запроваджено Григоріанський календар, яким користувалися в інших

європейських державах. Різниця між календарями на початок XXст. склала

13 днів) і повалення самодержавства відкрила нову сторінку в історії

України. Розпочався складний, суперечливий, але дуже важливий етап її

суспільно-політичного й духовного розвитку.

2 березня 1917р. в Петрограді було створено Тимчасовий уряд, який

визнав себе правонаступником царського уряду і прагнув зберегти контроль

над усіма територіями імперії, зокрема й над Україною. Виконавчу владу в

Україні Тимчасовий уряд передав губернським і повітовим комітетам на чолі

з комісарами. Крім органів Тимчасового уряду, майже одразу виникли інші

структури влади – Ради робітничих і солдатських депутатів, провідну роль у

яких відігравали російські меншовики, есери, більшовики. Третім центром

влади і носієм ідеї національного відродження України стала Українська

Центральна Рада (УЦР), яка була створена 7 березня 1917р. (у цей день

обрано керівний склад, хоча заснована вона була 3 березня).

УЦР поступово перетворилася на справжній керівний осередок

національно-демократичної революції, своєрідний український парламент,

яким, крім ТУП, об’єднував представників головних українських політичних

партій, а також багатьох безпартійних прихильників українського

національно-державного відродження. До складу УЦР увійшли представники

православного духівництва, культурно-освітніх, кооперативних, військових

та студентських організацій, громад і гуртків, наукових товариств. У перші

дні діяльності УЦР налічувала незначну кількість членів, а її повний склад

восени 1917р. становив 822 особи. Керівником (головою) УЦР було обрано

М. Грушевського – видатного українського історика й політичного діяча,

одного з керівників ТУП, а з 1917р. – члена партії українських есерів,

прихильника автономістських настроїв. Важливу роль у діяльності УЦР

також відіграли лідер УСДРП В. Винниченко, С. Петлюра, а також С.

Єфремов, Б. Мартос, І. Тешенко, П. Христюк та ін.

На початку своєї діяльності УЦР відігравала лише роль київської міської

організації. Не змогла вона одразу сформувати й політичну платформу.

Спочатку вона закликала український народ домагатися від Тимчасового

уряду «всіх прав, які тобі природно належать», обмеживши їх, проте,

публічним використанням української мови в державних, судових та освітніх

установах.

Майже одразу після Лютневої революції питання про самовизначення

України опинилося в епіцентрі політичної боротьби. Незважаючи на суттєві

розходження у вирішенні соціально-економічних питань, кадети, які

домінували в Тимчасовому уряді, та есеро-меншовицький блок, що визначав

політичну лінію Рад, значною мірою сходилися в поглядах на розв’язання

національного питання. Обстоюючи унітарну форму російської держави, ці

політичні сили визнавали за Україною тільки право на національно-

культурну автономію. Таке вирішення українського питання вже на початку

1917р. не відповідало вимогам часу, якісно новому рівню національного руху

і тому не тільки породжувало численні тертя, суперечності та протиріччя між

різними політичними силами суспільства, а й зумовило появу в Україні ще

одного альтернативного центру влади – Центральної Ради – громадсько-

політичного об'єднання, що утворилося 4 березня 1917р. У надзвичайно

короткий час Центральна Рада переросла у впливовий представницький

орган народної влади. Важливу роль у її створенні, зміцненні та визначенні

основних напрямів діяльності відіграли три провідні українські партії:

Українська партія соціалістів-революціонерів (М. Ковалевський, П. Христюк,

М. Шаповал), Українська соціал-демократична робітнича партія (В.

Винниченко, С. Петлюра, М. Порш) та Українська партія соціалістів-

федералістів (Д. Дорошенко, С. Єфремов, А. Ніковський). Головою

Центральної Ради було обрано М. Грушевського.

Грушевський Михайло Сергійович (1866-1934) – історик, літературознавець,

публіцист, політичний і державний діяч. Голова Української Центральної Ради.

Народився в м. Холм (нині на території Польщі). По закінченні Київського університету

(1890) провадив дослідницьку роботу в наукових установах Львова і Києва. Водночас брав

участь у громадському житті: один з організаторів Української національно-

демократичної партії в Галичині (1899), засновник Товариства українських поступовців

(1908). У 1914р. був арештований і засланий до Симбірська. 7 березня 1917р. обраний

Головою Української Центральної Ради. За гетьмана П. Скоропадського перебував у

підпіллі, з 1919р. – в еміграції (Відень, Прага, Берлін, Женева, Париж). У 1923р. обраний

дійсним членом ВУАН, у 1924р. повернувся в Україну. Очолював кафедру історії України,

історичний відділ ВУАН. У 1929р. обраний академіком АН СРСР. У 1931р. арештований

ДПУ і звинувачений у керівництві «Українським національним центром» та в

антирадянській діяльності. З кінця 1930р. до 1934р. змушений був працювати в Москві.

Помер 25 листопада 1934р. у Кисловодську. Похований на Байковому кладовищі в Києві.

Автор багатьох ґрунтовних праць із всесвітньої та української історії, головними з яких

є «Історія України-Руси» у 10 томах і 13 книгах (1898-1936), «Нариси історії

українського народу» (1904), «Ілюстрована історія України» (1911); п’ятитомна

«Історія української літератури» (1923-1927) та ін.

Основну роль у розробці стратегії УЦР відігравав М. Грушевський. У

своїх публіцистичних статтях «Вільна Україна», «Якої ми хочемо автономії

та федерації», «Хто такі українці і чого вони хочуть», «Звідки пішло

українство і до чого воно йде», опублікованих у 1917р., головною метою

Грушевський поставив вимоги національно-територіальної автономії для

України і перебудови Російської держави на федеративну демократичну

республіку.

Національно-територіальна автономія України, за Грушевським, - це

територіальне об'єднання всіх етнічних українських земель, організоване за

засадах широкого демократичного громадського самоврядування. Об'єднання

самостійно вирішуватиме всі свої справи: економічні, культурні, політичні,

утримуватиме військо, розпоряджатиметься своїми доходами, землями,

природними багатствами, матиме власні законодавство, адміністрацію і суд.

Іншими словами, автономна Україна повинна мати всі атрибути державності.

Федерацію М. Грушевський бачив як об'єднання в одній союзній

(федеративній) державі кількох національних. До функцій федеративної

влади він відносив «…справи війни і миру, міжнародні трактати, завідування

воєнними силами республіки, пильнування одностайної монети, міри, ваги,

оплат митових, нагляд за коштами, телеграфами… надавання певної

одностайності карному й цивільному праву країв, стеження за

додержуванням певних принципів охорони прав національних меншин у

краєвім законодавстві».

Таким чином, М. Грушевський розумів федералізм не як основне

заперечення незалежності української державності, а як крок їй назустріч. У

квітні 1917р. йому здавалося можливим і реальним налагодити національно-

державне життя України.

Швидкому зростанню авторитету, популярності та впливовості цього

органу влади сприяло те, що він обстоював близькі та зрозумілі народу ідеї

національно-територіальної автономії та популярні ідеї соціалізму. Значну

роль у цьому процесі відіграв і демократичний та всеохоплюючий принцип

формування Центральної Ради, адже з самого початку свого існування вона

була уособленням трьох представництв: національного, соціально-класового

та територіального. Такі ідейні засади та організаційні основи значною мірою

і забезпечили їй широку народну підтримку. Свою прихильність до

Центральної Ради висловили військовий, селянський та робітничий

всеукраїнські з’їзди, скликані в травні 1917р.

За часів Першої світової війни царський уряд провів в Україні мобілізацію

майже 3,5млн. осіб чоловічого населення. Саме солдати-українці, за

спогадами сучасників, становили найбільш дисципліновану і підготовлену

частину російської армії.

Із поваленням царизму (лютий 1917р.) почалася швидка революціонізація

армії. По всій території Російської держави, де б не перебували створені з

українців військові частини, почали організовуватися українські військові

комітети, громади, клуби, а пізніше й окремі українські відділи. Солдатська

маса, що складалася з українців, у численних заявах і резолюціях вимагала,

щоб військові частини, які розташовувалися в Україні, набирали з українців,

щоб негайно перевести в Україну частини російської армії, які складалися з

українців. Військові віча, збори, маніфестації, що відбувалися на фронті та в

гарнізонах, пробуджували та підсилювали національну свідомість солдатів та

офіцерів-українців.

22 березня 1917р. за ініціативи поручика М. Міхновського в Києві

відбулися перші збори українських старшин і вояків київського гарнізону, які

звернулися з відозвою до Тимчасового уряду надати автономію Україні.

Через кілька днів на розширеній нараді військових-українців було створено

Український військовий клуб ім. гетьмана П. Полуботка. Після промови М.

Міхновського одностайно було прийнято рішення про «негайну організацію

власної національної армії як могутньої своєї міліарної сили, без якої не

можна й подумати про здобуття повної волі України».

Із розвитком російської революції набирав сили український національний

рух в армії. 25березня 1917р. відбулася 20-тисячна військова демонстрація

вояків-українців, які перебували у складі Петербурзького гарнізону.

Проходила вона під синьо-жовтими прапорами за участю солдатів, офіцерів,

козаків і справила великий вплив на громадськість. 1 квітня 1917р. відбулась

100-тисячна демонстрація в Києві, у якій брали участь 30-тис. вояків

Київського гарнізону. 1 травня 1917р. на заклик полуботківців із солдатів-

українців, які квартирувалися в Києві, було створено Перший козачий полк

ім. Б. Хмельницького.

Щоб надати українському національному руху організованого характеру,

Центральна Рада 18 травня 1917р. скликала Перший Всеукраїнський

військовий з’їзд із 700 представників усіх армій російського фронту,

Балтійської та Чорноморської ескадр.

Поряд із політичними питаннями (національна територіальна автономія

України, Центральна Рада – вищий компетентний орган України тощо) було

ухвалено рішення про «негайну націоналізацію армії на національно-

територіальному принципі». На з’їзді було обрано Український Генеральний

військовий комітет (В. Винниченко, С. Петлюра, М. Міхновський та ін.).

Військова розбудова, яка розпочалася в Україні, викликала негативну

реакцію як Тимчасового уряду, так і більшовиків. Одні вважали дії українців

небезпечними для фронту, оскільки збиралися воювати до «переможного

кінця», інші вважали, що українські ініціативи шкодять єдності

революційних сил.

Щоб перебрати на свій бік український військовий рух, до певних

маневрів удався російський генералітет, який однаково ненавидів і уряд

Керенського, і більшовиків. Так, Верховний Головнокомандуючий Російської

армії генерал Л. Корнілов запропонував генералові П. Скоропадському

українізувати 34-й корпус і перетворити його на 1-й український корпус. У

вересні 1917р. почалась українізація 4-го російського корпусу, що стояв на

Південно-Західному фронті.

Базуючись на соціалістичних позиціях, керівники Центральної Ради

вважали за необхідне активізувати участь українського народу у створенні

збройних сил України. Генеральний Секретаріат підтримав місцеві ініціативи

створення Вільного козацтва. Вільне козацтво – своєрідна революційна

народно-військова організація. Перший кіш було сформовано у квітні 1917р.

у Звенигородському повіті на Київщині. У серпні 1917р. добре озброєні

загони «вільних козаків» діяли в Бердичівському, Канівському, Черкаському,

Ніжинському та Уманському повітах. Відділи Вільного козацтва

створювалися з національно свідомих селян і робітників, яким виповнилося

18 років. Устрій «вільних козаків» нагадував славні запорозькі традиції:

виборна система, військовий устрій (сотня – курінь – полк – кіш).

Спочатку Вільне козацтво виконувало суто міліцейські функції: охорона

порядку в краї, боротьба з бандитизмом і дезертирством тощо.

3-7 жовтня 1917р. в Чигирині відбувся перший Всеукраїнський з’їзд

Вільного козацтва, на якому було прийнято Статут і обрано Генеральну Раду

на чолі з П. Скоропадським. У цей час Вільне козацтво налічувало вже 60

тис. осіб.

Із наступом більшовицьких військ в Україну Вільне козацтво

перетворилося на активну бойову силу, що стала на захист української

революції. За розпорядженням Генерального Секретаріату УЦР Вільне

козацтво було реорганізовано в регулярну частину – Реєстрове Вільне

козацтво. У січні-лютому 1918р. Вільне козацтво вело героїчну боротьбу

проти наступаючих на Київ частин полковника М. Муравйова. Навіть після

падіння Києва «вільні козаки» під командуванням отамана Ю. Тютюнника

утримували Звенигородський повіт до повернення української влади. У

зв’язку зі вступом німецьких військ в Україну навесні 1918р. на вимогу

кайзерівських генералів Вільне козацтво було розформовано. Проте значна

частина вояків увійшла до складу армії Української Народної Республіки.

Отже, безпосередніми наслідками Лютневої революції 1917р. для України

були посилення політичної боротьби; вихід на політичну арену широких

народних мас; перетворення армії на впливовий фактор внутрішнього життя;

зростання ролі політичних партій; зміщення суспільних настроїв вліво;

паралельна поява конкуруючих владних структур Тимчасового уряду і Рад, у

діяльності яких домінував соціальний акцент, та Центральної Ради, у роботі

якої надавалася перевага вирішенню питань національного розвитку.

2. Проголошення автономії України. Перший і Другий Універсали

Центральної Ради. Політична боротьба в Україні у липні-жовтні 1917р.

Загострення відносин між Центральною Радою і Тимчасовим урядом. Відносини між Центральною Радою і Тимчасовим урядом Росії, що

проголосив демократичний курс розвитку країни, не складався з самого

початку. Направлена до Петрограда в кінці травня 1917р. делегація в складі

10 осіб на чолі з В. Винниченком звернулася до голови уряду князя Львова з

проханням про автономію України, про участь у мирній конференції, про

комісара України при Тимчасовому уряді, про українізацію фронтових

частин, освіти тощо.

Винниченко Володимир Кирилович (1880-1951) – політичний і громадський діяч,

письменник. Походив з селянської сім’ї, закінчив гімназію, навчався в Київському

університеті. Був членом РУП, потім УСДРП, з 1907р. – член її ЦК. З 1903р. – на

професійній революційній роботі. Один із вождів української національної революції, лідер

УСДРП, головний редактор «Робітничої газети», член та заступник голови Центральної

Ради, перший голова Генерального Секретаріату, генеральний секретар внутрішніх

справ. Керував роботою Українського національного конгресу, двох військових,

селянського та робітничого з’їздів. Очолював українську делегацію, яка в травні 1917р.

передала Тимчасовому уряду вимогу Центральної Ради про надання України автономії,

вів переговори з делегацією Тимчасового уряду в Києві 29-30 червня 1917р. Був автором

усіх головних законодавчих актів УНР, у т.ч. чотирьох Універсалів. 9 січня 1918р.

Винниченко пішов у відставку з поста прем’єра. Засудив гетьманський переворот. 18

вересня був обраний головою Українського Національного Союзу, грав провідну роль в

організації протигетьманського повстання. З листопада 1918р. до лютого 1919р.

очолював Директорію, був усунутий за ліві погляди, після чого виїхав за кордон. У 1919р.

організував в Австрії Закордонну групу українських комуністів, заявивши про перехід на

відповідні позиції. В 1920р. повернувся в Україну, але після невдалої спроби співпрацювати

з більшовиками знову відбув за кордон. У середині 20-х років намагався ще раз

повернутися на Батьківщину, але дозволу на в’їзд не отримав. З кінця 20-х років жив на

півдні Франції, повністю залишивши політичну діяльність і присвятивши себе літературі

та публіцистиці. Автор тритомного мемуарно-публіцистичного твору «Відродження

нації. Історія української революції (1917 - грудень 1919)».

Делегація Центральної ради мала зустрітися не тільки з членами уряду, а й

з представниками Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів.

«Ходіння по муках» у Петрограді завершилося безрезультатно для

української делегації. В. Винниченко згадував: «Ці представники з

професорськими титулами ніяк не могли погодитися, щоб землі Чорного

моря, Одеси, Донецького басейну, Катеринославщини, Херсонщини і

Харківщини належали до автономної України. Єдина поступка, яку

Тимчасовий уряд був схильний зробити, полягала у поданні вкрай обмеженої

культурно-освітньої автономії. Міністр освіти Мануйлов заявив, що

українську мову можна буде ввести лише в народних школах. Протистояння

Тимчасового уряду і Центральної ради ще більш посилилося після заборони

проводити другий військовий з’їзд. Про це рішення повідомлялося

телеграмою військового міністра О. Керенського. Прочитавши телеграму, М.

Грушевський заявив: «Свято революції скінчилось! Настає грізний час!

Україна повинна бути організована! Свою долю повинен вирішувати тільки

український народ!».

Категорична відмова Тимчасового уряду щодо автономії, з одного боку, та

тиск національно-визвольного руху – з іншого, вплинули на позицію

Центральної ради. Свою рішучість вона висловила в І Універсалі,

ухваленому 23 червня 1917р. Він проголошував: «Хай Україна буде вільною.

Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою Російською, хай

народ український на своїй землі має право сам порядкувати своє життя. Хай

порядок і лад в Україні дають обрані вселюдним, рівним, прямим і таємним

голосуванням Всенародні Українські Збори… /бо/ ніхто краще за нас не

може знати, що нам треба і які закони для нас кращі. Ніхто краще наших

селян не може знати, як порядкувати своєю землею. І через те ми хочемо,

щоб після того, як буде відібрано по всій Росії поміщицькі, казенні, царські,

монастирські та інші землі на власність народів, як буде видано про те закон

Всеросійським Установчім зібранні, право порядкувати нашими

українськими землями, право користуватися ними належало б нам самим,

нашим українським зборам».

І Універсал був урочисто оприлюднений на ІІ Всеукраїнському з’їзді.

«Магічне слово «Універсал», несподівано винесене на поверхню

демократичного селянського соціалістичного руху, - зауважував голова

Центральної ради М. Грушевський, - давало задоволення всім, хто прагнув

демонстрації української суверенності. Це слово ставило на порядок дня

спомин української суверенності колишньої гетьманщини, перемеленої в

вогні нового революційного руху, відкладалося на підставі мрії на

відновлення старих державних традицій в нових кращих формах». На думку

В. Винниченка, «це було саме те слово, якого ждалося і яке висловлювало

всю душу піднесеної нації».

Проголосивши Універсал, Центральна рада підкреслила свій

представницький характер, який змушував її стояти на сторожі прав

української землі й боротися за них. Визнавши себе виразником волі

українського народу, Рада дійшла висновку, що саме народ має право

керувати своїм життям на своїй землі через всенародні українські збори

(сойм), що мають обиратися шляхом рівного, прямого й таємного

голосування. Хоча долю України передбачалося вирішувати, «не

одділяючись від усієї Росії», однак саме встановлення нового автономного

ладу, за текстом Універсалу, мало стати справою українською. «Всі закони,

що повинні дати той лад тут у нас, на Україні, мають право видавати тільки

наші українські збори». У компетенції Всеросійських установчих зборів

планувалося залишити видання законів, що мають давати лад у всій

Російській державі.

І Універсал Центральної ради, який проголосив автономію України,

підтримало майже все населення. Про загальне захоплення свідчили

привітання й телеграми, що їх отримала Центральна рада з усіх кінців

України.

Після проголошення Універсалу Центральна рада перейшла до створення

першого українського уряду – Генерального секретаріату. Уряд складався з

голови, яким став В. Винниченко, та сімох генеральних секретарів: Х.

Барановського (фінанси), С. Єфремова (національні справи), С. Петлюри

(військові справи), Б. Мартоса (земельні справи), В. Садовського (судові

справи), І. Стешенка (освіта), М. Стасюка (продовольчі справи), Генеральним

писарем було обрано П. Христюка.

І хоча в українському політичному житті домінували есери, у складі уряду

Центральної ради переважали соціал-демократи. За професійною належністю

членами першого українського уряду були кооператори, письменники, вчені,

журналісти та партійні лідери. Як бачимо, жодного професійного

адміністратора серед них не було.

Проголошення Універсалу занепокоїло Тимчасовий уряд, і 12 липня

1917р. до Києва для офіційних переговорів прибули міністри Тимчасового

уряду О. Керенський, М. Терещенко, І. Церетелі. У зв’язку з тим що міністри

відмовилися зустрічатися з повним складом Центральної ради, було

делеговано для переговорів М. Грушевського, В. Винниченко та С. Петлюру.

Під час переговорів міністри заявили, що вони з розумінням ставляться до

боротьби українського народу за свої права, однак запровадження автономії

України потребує узгодження з Установчими зборами Росії.

Після дводенних переговорів було досягнуто компромісу, який полягав у

тому, що Тимчасовий уряд визнавав Українську Центральну раду як легальне

представництво українського народу за умови, що до її складу ввійдуть

представники національних меншин, які проживають в Україні. За

Центральною радою визнавалося право виробити національно-політичний

статус України та підготувати проекти всіх законів, які будуть затверджені

Установчими зборами Росії. Російські представники погодилися на

затвердження Генерального секретаріату як свого адміністративного органу

на території України. Усі закони та розпорядження загального характеру

мали проводитися через Генеральний секретаріат.

На засіданні Тимчасового уряду 15 липня міністри І. Церетелі та М.

Терещенко звітували про результати переговорів у Києві. Інформація

міністрів викликала незадоволення значної частини членів уряду. За

прийняття запропонованого делегацією рішення проголосували 10 осіб,

проти – 5. Це спричинило кризу в Тимчасовому уряді, і міністри-кадети О.

Мануйлов, Л. Шингарьов і Д. Шаховський вийшли з його складу.

Члени Центральної ради 16 липня отримали постанову Тимчасового уряду

про затвердження Генерального секретаріату. Після її оголошення згідно з

попередньою домовленістю 16 липня було ухвалено ІІ Універсал. Цей

документ, по суті, не мав розбіжностей з положеннями постанови, однак

виразніше окреслював політичну роль і правову позицію Центральної ради та

її представницького органу. В Універсалі, на відміну від постанови, було

визначено завдання та наміри Центральної ради: «Прямуючи до автономного

ладу на Україні, Центральна Рада, в згоді з національними меншостями

України, підготовлятиме проект законів про автономний устрій України для

внесення їх на затвердження Установчих зборів».

Отже, на основі постанови Тимчасового уряду та ІІ Універсалу

Центральної ради Україна набула статусу окремого територіально-

адміністративного утворення з власним представництвом.

На засіданні Центральної ради докладно обговорювалося також питання

про необхідність порозуміння з національними меншинами та доповнення

складу Ради їх представниками. На початку липня було створено Малу раду,

яка мала діяти між сесіями Центральної ради. До новообраного складу

президії ввійшли М. Грушевський – голова, М. Шраг, С. Веселовський, А.

Ніковський, Ф. Крижанівський – заступники та секретарі – А.

Постоловський, Я. Левченко, Л. Чикаленко, М. Чечель і Є. Онацький.

До Малої ради входили 8 делегатів від Українських соціалістів-

революціонерів (УПСР), 8 від Українських соціал-демократів (УСДРП), 3 від

Українських соціалістів-федералістів (УПСФ) і по одному від українських

трудівників, народних соціалістів і безпартійних, а також по 3 делегати від

Рад – селянських, військових і робітничих депутатів. Представники

неукраїнських організацій (18 осіб) уперше взяли участь у засіданні Малої

ради у серпні 1917р.

Досягнутий компроміс між Тимчасовим урядом і Українською

центральною радою та, як результат, появу ІІ Універсалу неоднозначно

оцінили діячі самої Ради. М. Грушевський розглядав його як «великий акт,

котрим закладаються вже не якісь приготовчі підстави, а сама автономія

України». Дещо по-іншому підходили до оцінки Універсалу Д. Дорошенко та

його однодумці. Вони наголошували на тому, що ІІ Універсал порівняно з І є

істотним кроком назад. Д. Дорошенко вважав, що «це був момент тріумфу

для політики М. Грушевського і Центральна Рада зробила свойому

провіднику цілком заслужену овацію».

Історія назве ІІ Універсал ганебним прихиленням Ради перед москалями.

Не вдаючись до аналізу змісту Універсалу, варто зазначити, що в порозумінні

між Тимчасовим урядом і Центральною радою чітко проглядалися

взаємовідносини між паном і підлеглим, який робить спробу здобути волю.

Те, що Україна отримала від Петрограда згоду на автономію, визнання

Центральної ради та Генерального секретаріату, українці вже мали і до згоди

російського уряду. Йдучи на цей компроміс, Центральна рада сама себе

поставила в залежність від російського уряду, відмовилася від певної спроби

дій принаймні у двох вимірах: по-перше, погодилася не вдаватися до

самовільних дій стосовно проголошення автономії України до скликання

Всеросійських установчих зборів; по-друге, добровільно віддала право

затвердження складу Генерального секретаріату уряду Росії.

Отже, компроміс з Тимчасовим урядом у політичному відношенні був

кроком назад. Щоб зрозуміти чому, варто проаналізувати політичне

становище в Петрограді, згадати три кризи (квітневу, червневу, липневу)

Тимчасового уряду і дійти висновку, що, незважаючи на перемогу над

більшовиками, яку він здобув, розстрілявши мирну демонстрацію робітників

16-18 липня в Петрограді, уряд почував себе надзвичайно непевно. У свою

чергу, Центральна рада не використала цього сприятливого моменту, щоб

закріпити свою владу на українських землях.

Виконуючи домовленість з Тимчасовим урядом, Центральна рада

виробила конституцію автономного устрою України під назвою «Статут

вищого управління України», який був ухвалений у серпні 1917р. Статут

містив 21 параграф і мав стати основою діяльності адміністрації краю та

регулювати відносини з Тимчасовим урядом.

У вступній частині Статуту Центральна рада визначалася як орган

революційної демократії всіх народів України. Наголошувалося також, що

головна мета її діяльності полягає в тому, щоб підготувати Україну «до

остаточного здійснення автономного ладу і довести її до Українських

Установчих Зборів і Російського Учредительного зібрання». Центральна рада

«утворює Генеральний Секретаріат, який є вищим органом управління на

Україні». Були також сформульовані положення, що регламентували роботу

Генерального секретаріату, визначили межі його компетенції, права та

обов’язки. Генеральний секретаріат мав формуватися Центральною радою,

бути відповідальним перед нею й затверджуватись Тимчасовим урядом.

В Україні всі урядові органи мали підлягати владі Генерального

секретаріату. Він зобов’язувався передавати на затвердження Тимчасового

уряду всі законопроекти, ухвалені Центральною радою.

Такі масштабні повноваження місцевого урядового органу значно

перевищували загальноприйняті до того часу межі компетенції органів

управління автономних і крайових державних формацій. Не важко було

передбачити, що офіційний Петроград не погодиться з таким Статутом.

Для затвердження Статуту до Петрограда відбула делегація у складі В.

Винниченка, Х. Барановського і М. Рафеса. Делегація прибула до Петрограда

в досить невдалий політичний момент. Тільки-но Тимчасовий уряд

розстріляв липневу демонстрацію робітників та солдатів, як розпочався

заколот Корнілова.

Під час обговорення документа Тимчасовий уряд одностайно виступив

проти Статуту. Голова уряду заявив: «Вироблений у Києві Статут порушує

укладену у Києві угоду… і його треба докорінно переробити». Після

тривалих дискусій Тимчасовий уряд затвердив 17 серпня «Тимчасову

інструкцію для Генерального Секретаріату Тимчасового Правительства на

Україні». Інструкція містила 9 пунктів замість 21. Найважливішими були 2-й

і 3-й. Так, відповідно до 2-го пункту компетенція Генерального секретаріату

поширювалася тільки на територію п’яти губерній – Київщині, Волині,

Поділля, Полтавщини та частину Чернігівщини. Щодо автономії, то

Інструкція передбачала лише шістьох міністрів, які мали діяти при

Тимчасовому уряді.

Генеральний секретаріат розглядався не як крайовий уряд, а як орган

центрального уряду для місцевої адміністрації. Згідно з Інструкцією кількість

генеральних секретаріатів зменшувалася з 14 запропонованих до 9. За

Інструкцією можна було призначати спеціального комісара України при

російському уряді. Крім того, Тимчасовий уряд залишав за собою право

передавати свої накази безпосередньо місцевим органам влади без відома

Генерального секретаріату.

Отже, О. Керенський думав не про дійсну автономію України, а про

генерал-губернаторство Росії зразка часів Катерини ІІ.

Обговоривши Інструкцію на засіданні Центральної ради, де звучали

суперечливі оцінки, різні заяви на адресу Тимчасового уряду, її прийняли до

відома. Водночас резолюція різко засудила Інструкцію як вияв недовіри

демократії України. Проте більшість не підтримала пропозиції розриву з

Росією. І все ж авторам Інструкції не вдалося перетворити Україну на

провінцію Росії, а Генеральний секретаріат – на орган, підпорядкований

виключно Тимчасовому уряду. Тому Центральна рада й надалі продовжувала

вести відносно самостійну політику в Україні. Була подолана перша криза

українського уряду, сформовано новий Генеральний секретаріат. Центральна

рада затвердила новий уряд на чолі з В. Винниченком, хоча Тимчасовий уряд

розглянув та затвердив його лише наприкінці вересня.

Вивчаючи й оцінюючи діяльність Центральної ради в цей період

(вересень-жовтень), варто зважати на всю сукупність внутрішніх і зовнішніх

обставин. Потрібно враховувати, що хоча Тимчасовий уряд і захитався під

натиском корніловців, а більшовики набирали сил, посилилися анархія й

економічна криза, досягти незалежності Україні було важко.

У суперечливій обстановці, що склалася в Росії, Центральна рада

непогано розібралася і зрозуміла ситуацію, але поставилась надзвичайно

поверхово до проблеми державності в Україні. Тому не слід ідеалізувати

Центральну раду та її практичні кроки. Вона добре усвідомлювала загрозу

анархії, корніловщини, більшовизму, загрозу застосування сили військами

Київського воєнного округу, а також своє становище, яке полягало у

відсутності власних збройних сил, які стали б на її захист. Саме ці чинники

були визначальними у вичікувальній тактиці Центральної ради стосовно

проголошення самостійності Української держави.

В історичній літературі радянських часів дещо скупо йшлося про з’їзд

народів, що відбувався в Києві та мав широке представництво. Скликаючи 21

вересня 1917р. цей з’їзд, Центральна рада намагалася використати

політичний момент для згуртування народів Росії навколо проблеми

демократичної федерації. Це вельми переконливо обґрунтовано у виступі М.

Грушевського на з’їзді. Він закликав до братнього союзу народів, в якому б

не було місця нерівності між малими чи великими націями і який ґрунтувався

б виключно на рівноправності всіх народів.

У прийнятих резолюціях «Про федеративний лад республіки», «Про

національно-персональну автономію», «Про Установчі збори» втілились

принципи федеративної теорії М. Грушевського, ідеї національно-

персональної автономії: «Основне положення сучасної демократії – широка

участь громадян у державному житті, тенденція регулювання її законодавчим

шляхом, а не адміністративним, - можливе тільки при федеративному

устрої». Резолюція «Про загально федеративну мову і мови крайові» містила

новаторське розв’язання мовної проблеми: усі мови оголошувалися рівними з

російською. Цікавий факт, що заключну промову М. Грушевський

проголосив російською мовою, підкресливши, що «встал твѐрдо на принцип

полного самоопределения народов и областей… В результате наших трудов,

мы увидели то реальное, твѐрдое, что объединяет нас, … то великое здание…

дворец народов».

Отже, Центральна рада розширювала соціальну базу борців за автономно-

федералістичний, демократичний розвиток російського суспільства й

очікувала найзручнішого моменту для проголошення Української Народної

Республіки.

Свій історичний шанс Центральна рада використала. До осені 1917р. у

боротьбі за владу в Росії відбулася поляризація політичних сил. В активну

політичну боротьбу втупили більшовики, соціальною базою організації яких

було в основному робітництво. Жовтневий переворот у Петрограді 7

листопада не залишав шансів іншим політичним силам. Тимчасовий уряд, з

яким Центральна рада вела діалог на демократичних засадах про українську

державність у формі автономії, було повалено, і влада в Росії перейшла до

більшовиків, які проголосили диктатуру пролетаріату.

В Україні більшовизм як політична сила був слабким. Він не мав за собою

широкої соціальної бази й спирався лише на російський і зрусифікований

український пролетаріат. Тому перспектив на перемогу він тут не мав.

Чи розуміла це Центральна рада? Якщо так, то як поставилася вона до

більшовицького перевороту в Петрограді? Уже 8 листопада на засіданні

Малої ради спалахнули гарячі дебати щодо ставлення демократів до подій у

Петрограді. Після тривалих дискусій Центральна рада винесла таку

резолюцію: «Визнаючи, що влада, як у державі, так і в кожному краї,

повинна перейти до рук усієї революційної демократії, визнаючи

недопустимим перехід цієї влади до Рад робітничих і солдатських депутатів,

які є тільки частиною з організованої демократії, Українська Центральна

Рада висловлюється проти повстання в Петрограді і буде енергійно боротися

з усякими спробами підтримувати бунти на Україні».

Це була чітка заява проти монополії більшовиків на владу. Вона була

виявленням вимог національно-визвольного руху. Щодо цього дуже виразно

висловився ІІІ військовий з’їзд, який саме тоді відбувався в Києві. Він

ухвалив таку резолюцію: «Виходячи з принципу повного, нічим не

обмеженого самовизначення націй, вимагати від свого найвищого

революційного органу – Центральної Ради, негайного оголошення

української демократичної республіки в етнографічних межах України».

На вимогу військового з’їзду Центральна рада відповіла мудрим

тактичним кроком. Проаналізувавши ситуацію в Києві, скориставшись

виступом більшовиків, які мобілізували й озброїли 6тис. робітників проти 10-

тисячного гарнізону Київського воєнного округу, Центральна рада,

спираючись на 8тис. бійців, скориставшись з капітуляції військ Київського

воєнного округу й придушивши більшовицьке повстання, захопила владу в

столиці України. Це був справді виважений політичний і тактичний маневр.

3. Проголошення Української Народної Республіки. Третій Універсал

Центральної Ради. Війна Радянської Росії з Українською Народною

Республікою. Проголошення незалежності УНР. Жовтневе більшовицьке повстання та падіння Тимчасового уряду, з

одного боку, радикально вирішували частину проблем та конфліктів, з

іншого – породили нові. Намагаючись втримати ситуацію під контролем,

Центральна Рада вже в день петроградського перевороту ініціює утворення в

Києві «Крайового комітету охорони революції в Україні», до складу якого

входили представники різних політичних та громадських організацій, серед

них більшовики – Г. П’ятаков, Й. Крейсберг, В. Затонський.

У жовтні 1917р. в Україні розгорнулася боротьба між трьома

політичними силами – прибічниками Тимчасового уряду, опорною точкою

яких був штаб Київського військового округу (КВО); більшовиками, які

користувалися підтримкою рад робітничих і селянських депутатів та

національними силами, що гуртувалися навколо Центральної Ради.

Продовжуючи «петроградський почин», більшовики України на короткий час

встановили радянську владу у Вінниці, Кам’янці-Подільському, Проскурові,

Рівному, Луцьку та інших прифронтових містах. Їхня спроба розгортання

повстання в Києві зустріла активний опір з боку сил підконтрольних КВО.

Протягом 29-31 жовтня тривали жорстокі бої. Спочатку Центральна Рада

займала нейтральну позицію, але коли ситуація стала кризовою, намагаючись

відстояти національні інтереси, радів ці активно почали впливати на розвиток

подій. Вони уклали компромісну угоду з більшовиками і примусили штаб

Київського військового округу та комісара Тимчасового уряду в Києві 31

жовтня погодитися на умови миру, запропоновані Центральною Радою

(припинення збройного опору, безперешкодне виведення з міста викликаних

штабом КВО військ, розформування офіцерських загонів тощо). Протягом

короткого часу Рада дедалі більше ставала господарем становища – вона

призначила тимчасовим начальником КВО члена Військового генерального

комітету підполковника В. Павленка, роззброїла невдовзі більшовицькі

загони в Києві, Дарниці, Броварах. Нарешті в Центральній Раді виявилося в

цей критичний період достатньо сил, впливу та авторитету, щоб узяти під

свій контроль більшу частину України.

Продовжуючи власну державотворчу лінію, 7 листопада 1917р., вона

ухвалює ІІ Універсал, у якому проголошувалося утворення Української

Народної Республіки (УНР) у межах дев’яти українських губерній. Цей

документ накреслював широку програму дій: скасування поміщицького

землеволодіння; запровадження 8-годинного робочого дня; встановлення

державного контролю над виробництвом; надання національним меншинам

«національно-персональної автономії»; забезпечення українському народові

демократичних прав і свобод; скасування смертної кари, амністію

політв’язням; скликання 9 січня 1918р. Українських Установчих зборів. На

жаль, універсал мав суттєву суперечність – широко окресливши Україну як

незалежну державу, він все ж залишив федеративний зв'язок із Росією, що як

держава вже не існувала.

У цей час на перебіг подій в Україні дедалі більше впливають нові,

головним чином, зовнішньополітичні чинники: зміцнення більшовицької

влади в Росії, її бажання втримати під своїм контролем українські землі;

фактичний розвал та деморалізація російської армії, її перетворення на носія

насильства, анархії та безладу у краї; ускладнення становища на фронтах

Першої світової війни, посилення впливу німецького фактора на українські

землі.

Наприкінці 1917р. український національний рух ще йшов по висхідній

лінії, про що свідчать результати виборів до Всеросійських установчих зборів

– в Україні за більшовиків проголосувало лише 10% виборців, а за українські

партії – майже 75%. За таких несприятливих обставин більшовицькі

організації України вирішили енергійними діями завоювати маси і

перехилити шальку політичних терезів на свій бік. Була розгорнута широка

агітаційно- пропагандистська кампанія, основою якої стало твердження про

контрреволюційність та буржуазність Центральної Ради. Крім того,

більшовики активно підтримували ліве крило українських партій,

намагаючись підірвати вплив, авторитет Центральної Ради, її внутрішню

єдність. Дестабілізуючим чинником став і зовнішньополітичний тиск, який

дедалі більше набував характеру воєнної загрози (наприкінці листопада

більшовики утворили в Могилеві при ставці революційний польовий штаб,

який готувався для боротьби не тільки з прихильниками старого режиму, а й

з радівцями; 1 грудня 1917р. новий верховний головнокомандуючий

більшовик М. Криленко звернувся з відозвою до українського народу).

Ці та інші політичні, організаційні й воєнні дії більшовиків були

спрямовані на створення сприятливих внутрішніх та зовнішніх умов для

реалізації основного завдання – захоплення влади в Україні та встановлення

більшовицького режиму на її території. Спочатку це завдання вони

намагалися вирішити легітимним (законним) шляхом. Широка агітаційно-

пропагандистська кампанія, підрив внутрішньої єдності Центральної Ради,

зовнішній силовий тиск тощо, на думку більшовиків, мали забезпечити їм

більшість серед делегатів Всеукраїнського з’їзду рад. Спираючись на цю

більшість, можна було вихолостити національний характер Центральної Ради

та шляхом переобрання трансформувати її у Центральний виконавчий

комітет (ЦВК) рад України, який в перспективі міг би стати однією з

середніх ланок централізованого апарату управління Радянської Росії. Проте

цей стратегічний план більшовикам реалізувати не вдалося.

Своєрідним каталізатором подій наприкінці 1917р. став Маніфест РНК до

українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради, який

надійшов до Києва радіотелеграфом 3 грудня. У цьому документі,

підписаному В. Леніним та народним комісаром закордонних справ Л.

Троїцьким, з одного боку, визнавалася УНР, а з іншого – робилися грубі

втручання у її внутрішні справи. Ультиматум Раднаркому містив чотири

вимоги до Центральної Ради: відмовитися від дезорганізації фронту (йдеться

про утворення Українського фронту), не пропускати через Україну козачі

формування з фронту на Дон, пропустити більшовицькі війська на Південний

фронт, припинити роззброєння радянських полків і червоноармійців. На

роздуми відводилося 48 годин, у разі відхилення ультимативних вимог РНК

оголошував Центральну Раду «в стані відкритої війни проти радянської

влади в Росії і на Україні».

У цей драматичний момент 4 грудня у Києві розпочав свою роботу

Всеукраїнський з’їзд рад, на якому більшовики планували здійснити

внутрішній переворот та захопити владу демократичним шляхом, але сил для

цього в них виявилося замало. Серед 2,5тис. делегатів вони становили лише

незначний відсоток і тому не могли оволодіти владними важелями. На цьому

етапі національний рух ще зберігав монолітність та вплив, а більшовики не

набрали сили. Ось як характеризував баланс сил більшовик В. Затонський:

«…поки що серед українців розколу нема і він не передбачається.., а

більшовиків лише невелика купка…» За цих обставин закономірно, що

Всеукраїнський з’їзд рад ухвалив резолюцію про підтримку Центральної

Ради та кваліфікував ультиматум РНК, як замах проти УНР, як чинник,

здатний «розірвати федеративні зв’язки». Розуміючи, що події розвиваються

не за їхнім сценарієм, більшовики разом з лівими есерами, деякими

українськими соціал-демократами та кількома безпартійними (всього 127

осіб) залишили Всеукраїнський з’їзд рад і перебралися до Харкова, який того

часу був форпостом більшовизму в Україні. Саме у цьому пролетарському

центрі 11-12 грудня 1917р. відбувся альтернативний з’їзд Рад, що проголосив

встановлення радянської влади в УНР та обрав Центральний виконавчий

комітет рад України (Головою ЦВК став лівий український соціал-демократ

Ю. Медвєдєв). Незважаючи на те, що на харківському з’їзді було лише 200

делегатів, які представляли 89 рад (з-понад 300 існуючих в Україні) та

військово-революційних комітетів, його рішення дуже швидко були визнані

правочинними Радянською Росією. І це не випадково, оскільки перебіг подій

у Харкові дав змогу Раднаркому залишитися ніби в затінку і кваліфікувати

збройне протистояння в Україні як внутрішній конфлікт між радами

робітничих та солдатських депутатів і Центральною Радою.

Після відхилення ультиматуму, починаючи з 5 грудня 1917р., Центральна

Рада перебувала в стані війни з Раднаркомом Росії. Захопивши Харків,

більшовицькі війська в середині грудня оволоділи важливими залізничними

вузлами – Лозовою, Павлоградом, Синельниковим, що дало змогу блокувати

каледінські війська на Дону і Донбасі та створити вигідний плацдарм для

вирішальних боїв з УНР. Цього періоду обидві протидіючі сторони збирали

та концентрували сили. Діями радянських військ керував харківський центр,

до складу якого входили В. Антонов-Овсієнко, М. Муравйов та Г.

Орджонікідзе.

У Києві 15 грудня було утворено Особливий комітет з оборони України

(М. Порш, С. Петлюра, В. Єщенко). Опорою Центральної Ради були

підрозділи Вільного козацтва (Гайдамацький Кіш Слобідської України,

Галицький курінь січових стрільців тощо) та добровольчі формування (26

грудня Генеральний секретаріат прийняв рішення про створення армії УНР

на засадах добровільності та оплати). Основну ударну силу протидіючої

сторони становили частини регулярної російської армії, що перейшли на бік

більшовиків, підрозділи моряків та червоногвардійці промислових центрів

України та Росії.

Вирішальні події розпочалися 25 грудня, коли В. Антонов-Овсієнко віддав

наказ про наступ 30-тисячному радянському війську проти УНР.

Просуваючись прискореним темпом, війська, очолювані М. Муравйовим,

досить швидко оволоділи Катеринославом, Олександрівськом, Полтавою,

Лубнами, перед ними відкривався шлях на Київ. За цих обставин для

Центральної Ради головним стали три завдання: мобілізувати та організувати

український народ для відпору агресору; формально відмежуватися від

більшовицького режиму; створити передумови для самостійних переговорів з

Німеччиною та її союзниками. Спробою реалізувати ці завдання і став IV

Універсал, ухвалений 11 січня 1918р. Лейтмотивом цього документа була

теза: «Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого

не залежною, вільною, суверенною державою українського народу»

Центральна Рада закликала всіх громадян республіки захищати «добробут і

свободу» у боротьбі з «більшовиками та іншими нападниками». Універсал

декларував низку принципово важливих положень:

- проголошувалася незалежність, суверенність УНР;

- на уряд покладалося завдання «цілком самостійно» довести до кінця

переговори з Центральними державами та укласти з ними мир (після

укладання миру планувалися демобілізація армії, заміна її робочою міліцією;

переведення заводів і фабрик з воєнного на мирний стан, збільшення

продукції народного споживання тощо);

- гарантувалася передача землі селянам без викупу ще на початку

весняних робіт;

- констатувалася націоналізація лісів, вод та підземних багатств краю;

- було взято курс на запровадження монополії на виробництво і торгівлю

залізом, тютюном та іншими товарами і встановлення державно-народного

контролю над усіма банками;

- ставилося завдання найближчим часом скликати Українські Установчі

збори, які б схвалили Конституцію УНР.

Проголошена в Універсалі самостійність не мала абсолютного характеру.

Навіть у цьому документі цілковито не відкидалась ідея федерації: тільки

Українські Установчі збори мають остаточно вирішити питання «про

федеративний зв'язок з народними республіками колишньої Російської

держави».

На жаль, цей важливий юридичний акт було проголошено надто пізно,

коли кульмінаційний момент українського національного руху вже був

пройдений. На початку 1918р. Центральна Рада втрачає позицію за позицією

– в середині січня радянську владу було встановлено в Миколаєві, Одесі,

Херсоні та інших містах України. Маятник суспільних настроїв дедалі більше

«зашкалює» у лівий бік, на тлі задекларованих більшовицьким урядом гасел

– «Землю – селянам!», «Мир – народу!» - посилюється зневіра народу щодо

здатності Центральної Ради вирішити нагальні державні проблеми, соціальні

орієнтири беруть гору над національними.

Нерішучість та непослідовність Центральної Ради призвели до того, що у

вирішальний момент 16 січня 1918р. у бою під Крутами (станція між

Ніжином та Бахмачем), де вирішувалася доля Києва, вона могла

розраховувати лише на багнети 420 студентів, гімназистів та юнкерів,

більшість з яких загинула в нерівному протистоянні. Ситуація стала

критичною, коли проти Ради повстали робітники столичного «Арсеналу». І

хоча це повстання було придушено, втримати Київ все ж не вдалося. Після

п’ятидобового бомбардування більшовицькі війська М. Муравйова 26 січня

1918р. увійшли до столиці УНР. Український уряд змушений був

перебазуватися до Житомира, а невдовзі – до Сарн.

Потерпівши найдошкульнішу поразку на теренах України, Центральна

Рада спробувала взяти реванш у зовнішньополітичній сфері. Річ у тім, що

жовтнева перемога більшовиків у Петрограді, декрет про мир створювали

підґрунтя для переговорного процесу та виходу Росії з війни. Вже 2 грудня

1917р. між країнами німецького блоку (Німеччиною. Австро-Угорщиною,

Туреччиною, Болгарією) та Радянською Росією було підписано угоду про

перемир’я, а через тиждень у Брест-Литовську розпочалися мирні

переговори. Намагаючись зміцнити свої внутрішні позиції, не втратити

шансу легалізації та утвердження української державності на міжнародній

арені, Генеральний секретаріат Центральної Ради 12 грудня 1917р. звернувся

з нотою до всіх воюючих сторін. Суть цього документа полягала в тому, що

оскільки влада Раднаркому не поширюється на українські землі, то будь-яка

угода, підписана Росією, не буде правочинною в Україні без ухвали урядом

УНР. Країни німецького блоку погодилися з аргументами Центральної Ради і

дали згоду на участь у переговорах делегації УНР.

28 грудня 1917р. розпочалося перше пленарне засідання мирної

конференції у Брест-Литовську. Вже наступного дня було офіційно визнано

повноправним учасником переговорного процесу делегацію України, до

складу якої входили В. Голубович (голова), М. Левицький, М. Любинський,

М. Полозов, О. Севрюк.

Голубович Всеволод Олександрович (1885-1939) – політичний і державний діяч, за

фахом – інженер шляхів сполучення. Народився в сім’ї священика. З 1903р. – член РУП, з

1912р. – член УПСР. Член Центральної Ради і Малої Ради. З 31 січня 1918р. голова Ради

Народних Міністрів і міністр закордонних справ УНР. Очолював українську делегацію на

мирних переговорах у Брест-Литовську. За Директорії займався журналістською

діяльністю. В 1921р. разом з іншими провідними діячами УПСР засуджений радянською

владою на п’ять років таборів. Наприкінці 1921р. амністований. Деякий час працював

інженером-будівельником. У 1931р. засуджений у справі т.зв. Українського національного

центру. Помер на засланні.

Під час переговорів українська делегація мала обстоювати програму

максимум (включення до складу УНР усіх західноукраїнських земель –

Східної Галичини, Закарпаття, Буковини, Підляшшя та Холмщини), а за

несприятливих умов програму-мінімум (виділення західноукраїнських

земель в окремий коронний край з широкими автономними правами).

30 грудня 1917р. у складі російської делегації участь у переговорах почав

брати радянський уряд України, який того часу був на піднесенні і щоденно

суттєво розширював територію свого впливу в Україні. Проте навіть за таких

несприятливих обставин молода українська дипломатія зуміла зіграти на

міждержавних протиріччях і уклала вигідну угоду. Оцінюючи результати

Брестсько-Литовського переговорного процесу, член уряду, міністр УНР М.

Ткаченко зазначав: «Умовами згоди досягнуто з нашого боку найбільшого,

чого тільки можна було досягти». Річ у тім, що мирний договір між УНР і

країнами німецького блоку було підписано 26 січня 1918р., тобто саме того

дня, коли війська М. Муравйова захопили Київ, що суттєво вплинуло на

повноваження членів української делегації, але державні інтереси змусили

делегації Німеччини та Австро-Угорщини закрити очі на ці обставини й

укласти мир з УНР. Підписана угода передбачала:

- встановлення кордонів (кордон між УНР та Австро-Угорщиною

пролягав по лінії Хотин – Гусятин – Збараж – Броди – Сокаль, майже вся

Холмщина і Підляшшя поверталися УНР);

- відмову від взаємних претензій на відшкодування збитків, заподіяних

війною;

- взаємний обмін військовополоненими;

- взаємний обмін надлишками промислових та сільськогосподарських

товарів;

- встановлення взаємних митних пільг та режиму найбільшого сприяння у

прикордонному товарообміні;

- налагодження дипломатичних відносин.

Не знайшовши формули компромісного рішення з більшовиками, німці 18

лютого 1918р. розпочали широкомасштабний наступ. За день до цього М.

Любинський від імені Центральної Ради звернувся до німецької сторони з

проханням «надати допомогу українському народові у важкій боротьбі за

своє існування». Центральна Рада розраховувала, що ця допомога цілком

може обмежитися введенням на територію України двох дивізій,

сформованих у Німеччині та Австро-Угорщині з військовополонених

українців (майже 30тис. осіб). Проте німецький блок не бажав ризикувати і

перетворювати договір з УНР, за словами Людендорфа, «на світовий фарс і

дурисвітство», і тому німецький та австро-угорський уряди наполягали на

введенні в Україну власних регулярних військ.

Під тиском 450-тисячної армади німецького блоку більшовики втрачали

позицію за позицією і вже на початку березня були змушені залишити Київ.

До травня німецько-австрійське військо зайняло майже всю Україну і Крим.

Проте для Центральної Ради це була «піррова перемога». Військо УНР того

часу, за німецькими даними, налічувало лише «дві тисячі колишніх солдатів і

офіцерів, безробітних і авантюристів» і тому не могло контролювати

ситуацію у всій Україні. Через це фактично було встановлено окупаційний

режим (німці безконтрольно хазяйнували в окремих галузях господарства;

видавали власні нормативні акти, що мали чинність в Україні тощо).

Розуміючи, що Центральна Рада не може гарантувати централізованої

влади, стабільних поставок продовольства, німецьке командування почало

схилятися до пошуків встановлення альтернативної влади в Україні.

Консерватизм німецького генералітету став підґрунтям для зближення

німецької воєнної адміністрації та колишнього царського генерала П.

Скоропадського. Невдовзі саме на нього німецька сторона і зробила ставку.

Отже, проголошення Української Народної Республіки стало своєрідною

реакцією на жовтневе більшовицьке повстання в Петрограді. Намагаючись

завоювати владу в Україні, більшовики розгорнули широку

пропагандистську кампанію, підтримували ліві елементи українських партій

з метою розколу Центральної Ради, чинили зовнішній силовий тиск тощо.

Їхня спроба легітимним шляхом завоювати командні висоти та

трансформувати Центральну Раду в «кишеньковий» Центральний

виконавчий комітет рад України зазнала поразки.

Грудневий ультиматум Раднаркому призвів до спалаху війни між

Раднаркомом і Центральною Радою, яка в критичних умовах своїм IV

Універсалом проголошує суверенність, незалежність УНР. Проте

проголошення універсалу не давали змоги зберегти контроль за територією

України. Підтиском переважаючих сил радянських військ Центральна Рада

втрачає територію, вплив, владу.

Брестська мирна угода давала Центральній Раді ще один шанс для

політичної самореалізації, але її демократизм та республіканізм не

стикувалися з консерватизмом керівництва окупаційних військ німецького

блоку. За цих обставин встановлення авторитарного правління в Україні було

лише питанням часу.

4. Здобутки і прорахунки Центральної Ради в державотворчому

процесі та соціальній політиці.

Українська революція 1917р. стала наслідком логічного розвитку подій,

що відбувалися в контексті європейської історії. Перша світова війна та

спричинені нею катаклізми викликали незворотні процеси в надрах

Російської імперії. Прагнення народів, що населяли її, до самовизначення й

незалежності вилилися в могутній сплеск національно-визвольного руху.

В Україні визвольні змагання набули специфічних рис, що було пов’язано

з особливостями соціально-економічного, національно-культурного,

релігійного життя. Основну масу населення України становило селянство, що

не виявило особливої політичної активності в усіх питаннях, які не торкалися

землі. Якщо в Росії робітники стали рушієм революційних перетворень,

опорою соціал-демократів, то в Україні склалася дещо інша ситуація.

Зрусифіковане робітництво було пасивним і байдужим до української справи.

Закономірно, що в соціал-демократичному русі спостерігалося тяжіння

робітників України до великоруських братів по класу. Відомо, що рушієм

буржуазних революцій в західноєвропейських країнах були представники

національної буржуазії. В Україні практично була відсутня національна

свідома буржуазія.

Лідером українського руху традиційно залишалась інтелігенція. Завдяки її

зусиллям на початку століття творилося організаційне та ідейно-теоретичне

підґрунтя української революції. Переважна її більшість відстоювала

автономію України у складі Росії. Деяка частина інтелігенції стояла на

самостійницьких позиціях, домагаючись повної незалежності України, однак

вирішального впливу вона не мала.

Нагромадивши гігантський потенціал протесту, бажання самому

розпорядитися власною долею, українство з перших днів Лютневої революції

могутнім потоком влилося у спільній процес демократичних перетворень.

Центральна Рада створена 17 березня 1917р. увібрала в себе цвіт

українства. Найбільший ідейний вплив на тогочасні революційні події мали

голова Центральної Ради М. Грушевський та керівне ядро українських

соціал-демократів на чолі з В. Винниченком. Два начала – національно-

державотворче і соціально-визвольне – характеризують головні документи

Центральної Ради – її чотири Універсали. Це видатні віхи, що знаменують

кроки української нації до власної державності від декларування намірів,

запровадження широкої національно-територіальної автономії у

федеративній демократичній Російській республіці – до проголошення

Української Народної Республіки самостійною, ні від кого не залежною,

вільною суверенною державою українського народу. Проте українська

Центральна Рада не змогла впоратися із нагальними питаннями державного

будівництва, розв’язанням невідкладних проблем. Це, зокрема, рельєфно

виявилося при розв’язанні аграрного питання. Центральна Рада декларувала

скасування приватної власності на землю, однак не мала апарату для втілення

земельної реформи в життя. Коли ж селяни почали реалізовувати своє право

на землю, самочинно захоплюючи поміщицьку землю, Центральна Рада

видала указ про її заборону, що спричинило негативну реакцію селянства. Не

кращим був стан справ з робітничим питанням. Неувага, брак співчуття до

безпосередніх інтересів робітництва, на думку українського історика О.П.

Реєнта, дорого коштували молодій українській демократії: втративши масову

підтримку, вона ще якийсь час балансувала на непевних підмурках

національного ентузіазму, доки не згасла у хвилях руйнівного процесу, що

накочувався із заходу і сходу.

Не підлягає сумніву, що Центральна Рада має заслуги перед українським

народом. Упродовж свого нетривалого існування, долаючи величезні

труднощі, вона пробудила його від рабської покори і пасивності, підняла на

національно-визвольну боротьбу за відродження своєї давно втраченої

державності, створила суверенну Українську Народну Республіку. Саме при

ній було закладено основи майбутнього політичного, суспільного й

економічного ладу вільної та незалежної України, що ґрунтувався на засадах

якнайширшої демократії, свободи, справедливості.

Головною помилкою стала нездатність Центральної Ради проаналізувати

й правильно оцінити складність політичної й економічної обстановки в

Україні, спричиненої тривалою кровопролитною війною, соціальною

революцією, а також розривом економічних зв’язків з колишньою

метрополією. До того ж вирішення грандіозних завдань, які в екстремальних

умовах постали перед молодою українською владою, виявилося для неї

непосильним.

Центральна Рада не врахувала слабкість національно-визвольного руху,

непідготовленість української нації до будівництва власної держави, що були

зумовлені багатовіковим соціальним і національним гнобленням народних

мас, колоніальним становищем України в Російській імперії.

Центральна Рада не змогла створити єдиного могутнього національного

фронту всіх українських патріотів у боротьбі за державність, подолати

непримиренну ворожнечу між різними політичними напрямами українства.

Помилками були також непослідовність і нерішучість Центральної Ради в

різних сферах суспільно-політичної діяльності, постійне відставання від

перебігу подій, запізнення з проведенням важливих соціально-економічних

реформ, насамперед аграрної.

Падіння Центральної Ради певною мірою пов’язане зі слабкістю

створених апаратів державної влади в центрі та відсутністю таких структур

на місцях.

Інтернаціоналістські переконання Центральної Ради негативно вплинули

на її зовнішньополітичну діяльність. Своєчасне створення власних збройних

сил сприяло б боротьбі з більшовицькою агресією, й не було б потреби

підписувати договір з австро-німецькими окупантами.

Слід зауважити, що поразка Центральної Ради була зовсім не випадковою.

З огляду на наведені вище причини, вона мала закономірний характер. Тільки

надзвичайно сприятливий збіг багатьох внутрішніх і зовнішніх обставин міг

забезпечити тоді перемогу української державності на чолі з Центральною

Радою.

5. Українська Держава гетьмана П. Скоропадського.

Період гетьманщини, який проіснував сім з половиною місяців, насичений

подіями надзвичайної історичної ваги: саме в цей час незалежну Українську

державу вперше в її історії визнали провідні держави Європи.

У літературі досі спостерігаються, з одного боку, ідеалізація П.

Скоропадського, з іншого – його очорнення. Зокрема, в унікальній за

творчим задумом праці «Мала енциклопедія етнодержавознавства» в одній із

статей П. Скоропадський зображений як «політичний перевертень» і

національно несвідомий українець, а в другій – як щирий патріот України.

Зрозуміло, що такі діаметрально протилежні оцінки не сприяють з’ясуванню

істини.

29 квітня 1918р. генерал П. Скоропадський узяв в Україні владу, яку

фактично втратила Центральна Рада та її уряд. Ставлення істориків до

постаті гетьмана надзвичайно суперечливе, таким воно було і за його

правління. П. Скоропадський прожив 72 роки. У 45 він став останнім

гетьманом України і 27 років розплачувався за життєвість гетьманської

влади, коли Україна була у вирі громадянської війни.

Рід Скоропадських сягає у глибину віків. Його дід Іван Скоропадський

став гетьманом після І. Мазепи. Військовими були і його предки. Дід і батько

Петро Іванович входили до вищого петербурзького світу. Павло Петрович з

10-річного віку навчався в закритих військових закладах (Пажеський корпус),

брав участь у російсько-японській і першій світовій війнах, посідав почесне

місце у вищому ешелоні російського суспільства.

Виникає запитання, чи був П. Скоропадський «свідомим українцем», коли

його висунули на гетьмана України? Запитання принципове і відповідь на

нього ствердна. Вихований на родинних традиціях, в оточенні відомих

українських діячів В. Тарнавського, П. Дорошенка, В. Горленка, він був

добре обізнаний з українською старовиною, державницькими ідеями та

змаганнями всіх гетьманів і видатних діячів.

Тому, враховуючи навіть цю коротку біографічну довідку, не можна

позбавляти П. Скоропадського українського коріння, патріотизму, культури

і, врешті-решт, відмовляти йому в батьківщині тільки за те, що все свідоме

його життя пройшло в «єдиній і неподільній» Російській імперії. Треба

пам’ятати, що більшість представників української інтелігенції пройшли

такий самий життєвий шлях.

До усвідомлення гетьманського перевороту потрібно підходити зважено й

об’єктивно. Упереджений підхід до його оцінки був зумовлений політичними

або ідеологічними обставинами. Він завжди завідомо спотворював картину

того чи того факту, а в цьому разі суть гетьманського перевороту. Відомо, що

переворот відбувся швидко й порівняно легко. Такий перебіг подій може

свідчити про те, що він був добре підготовлений. План перевороту був

продуманий ще 24 квітня 1918р. і розроблявся в штабі німецьких військ. Тут

вирішувалося також питання про кандидата на гетьманство. Перевагу

віддали П. Скоропадському, враховуючи його біографічні дані. Проте не

тільки вони відіграли вирішальну роль. З П. Скоропадським було проведено

попередні переговори, його ознайомили з умовами, які висували керівник

окупаційних військ В. Гренер, дипломатичні представники барон А. Мумм і

австрійський посол граф Й. Форгач.

Попередні умови зводилися до основних пунктів такого змісту: заборона

утворення української армії, введення в Україні німецьких і айстро-

угорських польових судів, розпуск усіх земельних і надзвичайних комітетів,

скасування на користь Німеччини й Австро-Угорщини всіх розпоряджень,

що перешкоджали вивезенню продуктів, тощо.

П. Скоропадський погодився з висунутими умовами, а отже, з

пропозицією на гетьманство. Водночас він добре усвідомлював, що в

боротьбі за владу лише зовнішнього чинника буде недостатньо. Виходячи з

цього, він підготував умови для встановлення внутрішнього порядку й

проаналізував засади, на яких можна було здійснити переворот.

Соціальна база, на яку опирався П. Скоропадський, не була широкою.

Опорою йому стала створена ним Українська народна громада, до якої

вступило багато старшин Першого українського корпусу під його

командуванням та козаків із Вільного козацтва, почесним головою якого

також було обрано майбутнього гетьмана. Активними діячами Громади були

М. Устимович, В. Кочубей, М. Воронович, М. Василенко, В. Любинський та

ін.. Провідники Громади встановили тісні стосунки з представниками партії

Українських хліборобів-демократів (УХДП) – братами В. і С. Шеметами, М.

Міхновським, В. Липинським, а також із Союзом земельних власників.

Ці три організації вели підготовку до державного перевороту, хоча їхні

політичні платформи істотно різнилися. Союз земельних власників негативно

ставився не лише до соціально-економічної політики Центральної Ради, а й

до самої ідеї незалежності України. Він прагнув використати державний

переворот для відновлення єдиної Росії. Водночас УХДП негативно

оцінювала економічні перетворення Центральної Ради, проте підтримувала її

прагнення побудувати незалежну державу. Українська народна громада

більше тяжіла до Союзу земельних власників, хоч і робила вигляд, що

підтримує УХДП. УХДП шукала можливості співпраці з Радою та її урядом у

розв’язанні питань скасування положення ІІІ Універсалу про соціалізацію

земель.

Суперечності, які існували між цими політичними організаціями,

призвели до розколу хліборобів на з’їзді, який відбувся 29 квітня 1918р.

Незважаючи на розкол, з’їзд одноголосно обрав гетьманом України П.

Скоропадського. Приймаючи владу гетьман сказав: «Панове, я дякую вам за

те, що ви довірили мені власть. Не для власної користі беру на себе цей тягар

тимчасової влади. Ви ж знаєте, що всюди шириться анархія і що лише тверда

влада може звести лад. На вас, хлібороби, і на статечних кругах населення я

буду спиратися і молю Бога, щоб дав нам силу і твердість врятувати

Україну».

Гетьман звернувся до українського народу з маніфестом під назвою

«Грамота до всього українського народу», який оголошував скасування

Української Центральної Ради, уряду УНР і утвореного ними законодавства.

Разом із грамотою вийшли «Закони про тимчасовий державний устрій

України», в яких розкривалися повноваження гетьмана. Закони

підтверджували, що гетьман П. Скоропадський перебрав на себе всі владні

функції. Яскравим свідченням цього є такі пункти документа: «Влада управи

належить виключно до Гетьмана України в межах всієї Української держави;

Гетьман стверджує закони і без його санкції ніякий закон не може мати

сили».

Переворот був переходом від колективної форми правління до

одноосібної влади через відповідні державні структури. Найефективнішою

формою державної влади було обрано історично-традиційну форму для

України – Гетьманат. Сама держава стала називатися Українською

державою.

Згодом, перебуваючи в еміграції, в 1919р. П. Скоропадський не змінив

свого ставлення до перевороту 29 квітня 1918р. «Багато людей критикують

мій крок і злим оком дивляться на встановлення Гетьманства. Зовсім

зрозуміло, чому так відносяться до цього факту вороги української

державності. Але тим, що звуть себе українцями, мені хочеться поки що

сказати лише одне: пам’ятайте, щоб коли б не було мого виступу, німці,

кілька днів пізніше, завели б на Україні звичайне генерал-губернаторство.

Воно було б оперте на загальних основах окупації і нічого спільного з

українством, розуміється, не мало б. Тим самим не було б Української

держави, яка реально появилась на світовій арені хоч в цьому короткому

періоді Гетьманства».

Уособлюючи верховну владу, гетьман видавав законодавчі акти,

призначав отамана (голову) Ради міністрів, затверджував її склад, здійснював

загальне керівництво зносинами з іншими державами. Як верховний воєвода

він керував армією та флотом, оголошував воєнний чи надзвичайний стан. У

законах наголошувалося, що гетьман «підтримуватиме авторитет влади, не

спиняючись перед крайніми заходами». У маніфесті заявлялося, що

незабаром буде видано закон про вибори до Установчих українських зборів

(сейму). Закон поновлював право приватної власності, гарантував наділення

землею малозабезпечених селян, забезпечення прав робітників. Водночас

наголошувалося, що всі законодавчі акти й укази діють тільки до скликання

Установчих зборів. У «Законах про тимчасовий державний устрій України»

накреслювалися головні напрями діяльності нового уряду щодо забезпечення

політичних і соціальних прав населення, організації місцевого

самоврядування. Генеральний суд мав здійснювати контроль за дотриманням

законності в Україні. Творці нового режиму вбачали в Гетьманаті можливість

запровадження сильної авторитарної влади.

Згідно із «Законами про тимчасовий державний устрій України» гетьман

розпочав формування уряду. Спочатку П. Скоропадський доручив М.

Устимовичу провести переговори з українськими політичними партіями про

створення українського Кабінету міністрів. Проте соціалісти відмовилися від

співробітництва. 30 квітня гетьман призначив на посаду Голови Ради

міністрів М. Василенка – наукового і громадського діяча, професора історії

України та права, члена партії кадетів. Гетьман поставив перед новим

прем’єром дві умови: Кабінет має бути лівим і в своїй діяльності керуватися

одним прагненням – національного відродження України.

Спроба М. Василенка залучити до співпраці соціалістів-федералістів

також зазнала невдачі, й він відмовився від посади прем’єра. Головою Ради

міністрів і міністром внутрішніх справ був затверджений Ф. Лизогуб –

багатий полтавський поміщик, поміркований земський діяч, нащадок старого

козацького роду, син одного з найближчих друзів Тараса Шевченка. Він став

першим прем’єром, або отаманом міністрів гетьманського уряду.

До уряду ввійшли: Д. Дорошенко – нащадок українського гетьманського

роду, генерал-губернатор Галичини та Буковини в роки Першої світової

війни, згодом член Центральної ради, відомий історик – закордонні справи;

О. Рогоза – командуючий однієї з армій румунського фронту, з козацького

роду Уманщини – військові справи; А. Ржепецький – виходець з

полтавського шляхетного роду, енергійний громадський діяч – фінансові

справи; С. Гутник – голова Одеського біржового комітету, за національністю

єврей – міністр торгівлі; В. Колокольцов – з дворянського роду Харківщини,

учений-агроном – земельні справи; В. Зіньківський – професор Київського

університету – культові справи; Ю. Соколовський – діяч Полтавського

земства – харчові справи; Ю. Любинський – лікар-фармаколог – міністр

здоров’я; М. Василенко – професор Київського університету, член

колишнього Товариства українських поступовців – міністр освіти; Б. Бутенко

– інженер шляхів, родом з Херсонщини – міністр шляхів; М. Чубинський – з

дворянської родини Переяславського повіту, син знатного етнографа П.

Чубинського, професор Харківського університету – міністр юстиції; Ю.

Вагнер – член партії народних соціалістів, учений-зоолог – міністр праці; І.

Кістяківський – син відомого українського вченого О. Кістяківського –

державний секретар; Г. Афанасьєв – державний контролер.

Наведений склад першого гетьманського уряду свідчить, що П.

Скоропадський намагався ввести до нього фахівців, які знали свою справу, а

також були готові служити Україні. Незважаючи на стан війни в Україні, її

господарську розруху, новий уряд одразу включився в активну

державотворчу діяльність.

Перший Кабінет, за задумом П. Скоропадського, мав бути

лівоцентристським, а в основу його діяльності було покладено завдання

відродження України. В уряді «бракувало націоналістів, проте він включав

ряд талановитих адміністраторів». У ньому, на думку Н. Полонської-

Василенко, «…не було соціалістів, але були солідні українські діячі з цілої

України, що брали участь в українському житті як земські діячі, професори,

правники, громадські працівники».

Однак лідери українських соціалістичних партій оголосили всіх

гетьманських міністрів неукраїнськими та ворогами українського народу і

його держави. Такий висновок був зумовлений передусім тим, що ніхто з

міністрів не належав до соціалістичних партій.

Не вступаючи в суперечку із соціалістами, П. Скоропадський і його

міністри видали 10 травня 1918р. заяву-декларацію уряду, в якій

конкретизувалися основні програмні завдання. Вони полягали в реалізації

ідеї незалежної і вільної України в історичній і національно-державній формі,

проведенні соціально-економічних реформ, розвитку української культури.

Гетьманат наголошував, що гетьманство – це втілення ідеї незалежної

України в традиційній національно-державній формі. Виходячи з цього, П.

Скоропадський приймає титул Гетьмана всієї України. Разом з відродженням

козацьких традицій відновлюється державна символіка.

Символом гетьманської влади став старовинний козацький герб «козак з

мушкетом». 17 травня 1918р. гетьман затвердив атрибутом військового одягу

тризуб. На виконаній Г. Нарбутом державній печатці були поєднані «козак з

мушкетом» і тризуб. Було затверджено також і новий опис прапора

Української держави. Ним стало полотнище із «синьої й жовтої

горизонтальних смуг», а в центрі «золотий тризуб з хрестом».

Наведення порядку в державі було неможливим без формування органів

місцевого самоврядування. Тому важливе значення гетьман надавав

призначенню керівників губерній, на чолі яких замість комісарів були

поставлені губернські старости. 14 травня 1918р. з’явився наказ Ф. Лизогуба

про усунення з посад повітових комісарів і заміну їх повітовими старостами,

більшість з яких було призначено тимчасово.

Гетьман залучав до роботи талановитих висококваліфікованих фахівців із

великим досвідом роботи. Згідно із законом «Про урочисту обітницю

урядовців і суддів та присягу на вірність Українській державі» від 30 червня

1918р. у всіх державних установах і військових частинах України було

складено присягу на вірність гетьману та Українській державі. Тих, хто

відмовився її скласти, звільнили з державної та військової служби.

26 червня П. Скоропадський затвердив закон «Про нормальний розпис

утримання центральних урядових установ цивільного відомства», за яким

значно підвищувалася матеріальна винагорода за роботу в державних

органах влади. Політичні уподобання кандидатів на посади не мали ніякого

значення, цінувалися тільки професіоналізм і бажання працювати.

Гетьманський уряд призначав губернськими та повітовими старостами

переважно місцевих поміщиків, земських діячів і суддів.

Однак така політика призвела до того, що більшу частину чиновницьких

посад обіймали росіяни, які дуже швидко перестали приховувати свою

ворожість до української державності. Це давало опозиції привід

проголосити, що більшість гетьманського Кабінету та місцевої адміністрації

Гетьманату становлять реакціонери і прихильники єдиної і неподільної Росії.

Гетьман намагався також реформувати судову систему держави. Її

підготовкою займалося Міністерство судових справ, яке у липні 1918р. було

перейменовано на Міністерство юстиції. Успіхи цього відомства були

пов’язані з діяльністю його керівника М. Чубинського.

У липні Рада міністрів ухвалила власний закон про судові палати й

апеляційні суди. Згідно з положенням цього законопроекту в Українській

державі діяли три судові палати (Київська, Одеська і Харківська). Саме тоді

було проведено реформування Генерального суду. Замість цієї установи

утворено Державний сенат, який складався з Адміністративного

генерального суду, Цивільного генерального суду та Загального зібрання

сенату. Його президентом було призначено М. Василенка.

Керівництву держави вдалося домогтися обмеження повноважень

окупаційних військових судів на території України. Для розв’язання спірних

питань було створено спеціальну комісію з розмежування функцій

німецьких, австро-угорських і українських судів. Крім того, гетьманський

уряд домігся встановлення прокурорського нагляду за діями німецьких і

австро-угорських воєнних судів на українських землях.

Отже, П. Скоропадському в цілому вдалося створити порівняно

дієздатний адміністративний апарат, ліквідувати безвладдя та навести

порядок у державі. Для зміцнення влади широко застосовувалися репресивні

заходи, які використовували як Державну варту, так і окупаційні війська.

Однак все це дало лише тимчасовий ефект, оскільки існуючим режимом була

незадоволена значна частина населення України.

Відразу після державного перевороту гостро постало завдання

якнайшвидшого розв’язання аграрного питання в Україні. Загальні

положення широкомасштабної земельної реформи були визначені П.

Скоропадським задовго до перевороту. Її основою мало стати відновлення

приватної власності на землю.

Програмні положення аграрних відносин були конкретизовані в

гетьманському маніфесті «Грамота до всього українського народу» та

«Законах про тимчасовий державний устрій в Україні». Стратегічною метою

ставилося створення в Україні «селянства здорового, забезпеченого землею і

здатного найвищою мірою підняти її продуктивність».

Крім цих законів були видані ще кілька законопроектів: «Про право на

врожай 1918р. на території Української держави» (травень 1918р.), «Про

право продажу та купівлі землі поза міськими оселями» (червень 1918р.),

«Тимчасовий закон про заходи боротьби з розрухою сільського

господарства» (липень 1918р.). Прийняття цих законопроектів дещо

обмежувало землеволодіння в державі.

Однак тривалий час П. Скоропадський і його уряд не могли розпочати

здійснення реформи. На заваді цьому стояв окупаційний режим. Гетьман

змушений був ретельно виконувати підписані ним 24 квітня 1918р. умови,

пункт 6 яких передбачав, що аграрне питання має бути розв’язане через

відновлення приватної власності й виплату за розділену між селянами землю.

Задля експорту своєї продукції великі земельні господарства мають бути

збережені до певних зазначених у законі меж.

Відновленню в Україні великої земельної власності сприяло також

створення в середині травня замість скасованих земельних комітетів

тимчасових земельних комісій. Новим органам доручалося повернути

колишнім власникам їх господарства, допомогти у підрахунку втрат, а також

спонукати населення до добровільної видачі розібраного майна та

відшкодування втрат колишнього поміщика за самовільно захоплені

селянами землі.

Проект земельної реформи в Україні готувала аграрна комісія. Однак

прихильники аграрної реформи були в меншості. Її здійснення блокували

землевласники та представники кооперації, які зволікали з обговоренням

кожного пункту проекту реформи. Скептично до неї поставився й міністр

земельних справ В. Колокольцов. Не підтримали запропонованих П.

Скоропадським змін в аграрному секторі й українські політичні партії.

З метою прискорення реформи П. Скоропадським у жовтні 1918р. було

створено Вищу аграрну нараду, яку очолив сам гетьман. Як згадував один із

її членів, коли у ній головував П. Скоропадський, справа просувалася

швидше. Однак за його відсутності більшість гальмувала розробку земельної

реформи. Тільки в листопаді Нарада завершила свою роботу. Основні

положення підготовленого нею проекту проголошували, що всі земельні

маєтки мають бути примусово викуплені державою, а потім продані за

допомогою Державного земельного банку, проте не більше ніж по 25 десятин

одній особі. Господарствам, що мали високе агрокультурне значення,

залишалося до 200 десятин землі. Більшими за розмірами могли бути маєтки

цукрових заводів, племінні та насіннєві господарства. Однак вони не могли

перевищувати п’ятикратного розміру земельного цензу. Цей проект

гетьманський уряд почав обговорювати 12 листопада.

Отже, П. Скоропадський намагався, але так і не спромігся здійснити

аграрну реформу в Україні. Під тиском командування окупаційних військ і

великих землевласників він затвердив низку земельних законів, які мали анти

селянський характер. Вони ще більше налаштували проти гетьманського

режиму українське селянство.

Спроба П. Скоропадського відновити стабільність у країні через

відновлення дореволюційного соціально-економічного устрою стали

найсерйознішими помилками у внутрішній діяльності Гетьманату. Негативно

вплинули на настрої селян і реквізиції австро-німецьких загонів, які,

природно, у їхній свідомості асоціювалися з владою П. Скоропадського.

Гетьман і його уряд намагалися розв’язати складні проблеми в галузі

фінансів і грошового обігу. Адже Центральна рада так і не спромоглася

затвердити бюджет, внаслідок чого державні установи жили у борг, дуже

високим був рівень інфляції. На українських землях крім царських банкнот

були в обігу «керенки», карбованці УНР, марки та крони. У перші місяці

гетьманського правління керівництво прагнуло подолати нестачу грошових

знаків, друкуючи нові. Однак цей крок не вирішував проблеми.

Гетьманом було створено Фінансову раду. У липні 1918р. вона подала на

затвердження гетьману низку заходів, спрямованих на поліпшення

становища в цій галузі. Складовою цих заходів була підготовка грошової

реформи, яка передбачала запровадження єдиної української валюти –

гривні. Нові гроші ще на замовлення Центральної ради друкували в

Німеччині. Їх перші партії почали надходити в Україну. Однак загострення

економічного і політичного становища завадило уряду завершити розпочату

роботу. Цілковито взяти під свій контроль стан справ у фінансовій сфері

гетьману так і не вдалося. Для реалізації цих задумів історія відвела йому

дуже мало часу.

З приходом до влади П. Скоропадський докорінно змінив політику

держави щодо збройних сил. Як кадровий військовий він добре

усвідомлював, що без них самостійна держава існувати не може.

Розбудову українських збройних сил він розпочинав у надзвичайно

складних умовах. Брестським договором передбачалося, що «в часи

перебування австро-угорських і німецьких військ на Україні ніяка українська

армія не може формуватися. Можна тримати лише поліцейські відділи за

порозумінням з обома командуваннями».

П. Скоропадському вдалося переконати командування окупаційних військ

зняти заборону на формування нових українських військових частин. З

другої половини травня головним завданням військового міністерства стає

розробка плану реорганізації армії. Українська армія мала складатися з

восьми армійських корпусів.

У червні 1918р. розпочалося впровадження в життя плану формування

регулярної української армії. Першим кроком на цьому шляху слід уважати

затвердження гетьманом структури та командування військових корпусів.

Створення нових військових частин мало відбуватися через реорганізацію

вже існуючих і на базі військових частин румунського й Південно-Західного

фронтів.

У червні було реформовано Генеральний штаб. До роботи в штабі було

залучено відомих військових – М. Юнакова, С. Дельвіга, В. Петрова, В.

Сільського, В. Садовського, О. Славинського, Б. Євтимовича та ін. До 10

липня було затверджено формування трьох піших полків і чотирьох кінних

дивізій. У серпні прийнято рішення про формування ще двох військових

частин – полку Січових стрільців і Чорноморського козачого кошу. 11

листопада 1918р. завершилося формування українського Чорноморського

флоту, до складу якого ввійшли три бригади лінійних кораблів, одна бригада

крейсерів, три бригади гідрорейсерів, дивізії міноносців, 22 підводних човни

та інші кораблі різного призначення.

Формувати армію П. Скоропадський планував на класовій основі. Її ядром

мав стати козацький стан, який об’єднував би національно свідоме й

економічно міцне сільське населення України. Однак йому не вдалося

повною мірою здійснити свої плани. Передусім у керівництва Міністерства

військових справ виникли труднощі під час комплектування армії з

представників заможного сільського населення. Становище ще більше

ускладнилося після прийняття рішення про формування добровільних загонів

із хліборобів для боротьби з повстанським рухом. Заможні селяни становили

основу охоронних загонів при повітових і губернських старостах, які

виконували поліцейські функції. Зрозуміло, що їхні представники більш

охоче йшли до таких формувань, ніж до регулярної армії. Адже на них

покладалися обов’язки охорони своєї власності та порядку в повітах.

Отже, гетьманський уряд доклав чимало зусиль для створення регулярної

армії та флоту. Було наведено порядок в обліку призовників, затверджено

реорганізацію військових частин, укомплектовано й забезпечено їх зброєю,

здійснено деполітизацію армії. Однак не вдалося домогтися того, щоб

заможне селянство стало справжньою соціальною базою армії Української

держави. Нерозв’язаним залишилося також питання формування війська з

патріотично настроєних вояків і старшин.

За часів Гетьманату багато було зроблено для відродження української

культури. Гетьман проводив розпочатий Центральною радою курс на

українізацію освіти. Важливим чинником у цьому стало перепрофілювання

російськомовних навчальних закладів на україномовні. Однак ці дії Ради

значна частина населення сприйняла негативно. Міністерство народної

освіти Гетьманату не відступило від розпочатого Радою курсу, проте змінило

тактику втілення його в життя. Керівництво держави добре розуміло

неможливість швидкої та суцільної українізації системи освіти, тому

вирішило діяти в україномовному селі та російськомовному місті

диференційовано. Замість конфронтації з батьківськими комітетами та

педагогами уряд прийняв рішення про відкриття поряд із російськими

школами та гімназіями українських. Це дало змогу тільки у травні 1918р.

заснувати близько 50 нових українських шкіл.

Українізація школи потребувала великої кількості вчителів, які б вільно

володіли державною мовою. Тому в травні Міністерство народної освіти

затвердило план організації курсів українознавства для педагогів. Робота з

перепідготовки педагогічних кадрів дала можливість здійснити українізацію

близько 5,4тис. початкових шкіл. У серпні 1918р. П. Скоропадський ухвалив

закон «Про обов’язкове вивчення української мови та літератури, а також

історії та географії України у всіх середніх школах».

За гетьманського правління було українізовано близько 150 гімназій, які

повністю фінансувалися за рахунок державного бюджету. 17 серпня гетьман

прийняв рішення про перетворення першого українського народного

університету, який існував у Києві, на державний. 22 жовтня у Кам’янці-

Подільському розпочав свою роботу ще один український державний

університет. Усього за час Гетьманату було відкрито більше двадцяти вищих

навчальних закладів.

За гетьманування П. Скоропадського в Києві було засновано Український

драматичний театр, Державну драматичну школу, Український національний

театр державної опери імені М. Лисенка, Національну бібліотеку Української

держави, яка мала стати книгозбірнею, та ін.

14 листопада 1918р. П. Скоропадський ухвалив закон «Про заснування

Української Академії Наук» і затвердив її перший склад з 12 дійсних членів.

27 листопада відбулося перше установче засідання Української академії наук,

на якому обрали голову – президента академії В. Вернадського та його

секретаря А. Кримського.

Кримський Агатангел Юхимович (1871-1942) – історик, філолог, сходознавець,

письменник, перекладач. Академік УАН (з 1918). Народився у Володимир-Волинському в

сім’ї вчителя. У 1889р. закінчив колегію ім.. П. Галагана в Києві, в 1892р. – Лазаревський

інститут східних мов, у 1896р. – Московський університет. З 1918р. викладав у закладах

Києва. Кримський – один із фундаторів УАН і до 1928р. – її секретар. Досліджував

історію та літературу Персії, Туреччини, арабських країн переважно періоду

середньовіччя. Йому належить багато перекладів з арабської, перської, тюркських мов,

зокрема історичних джерел, у тому числі подорожніх нотаток Павла Алеппського.

Автор багатьох досліджень української мови, фольклору, літератури. На початок

німецько-радянської війни був вивезений органами НКВС до Казахстану, де помер у

Кустанайській в’язниці. Науковий доробок Кримського становить майже 1000 наукових

праць, більша частина яких видана п’ятитомним зібранням творів у 1972-1973рр.

Отже, за часів правління П. Скоропадського здійснювалася виважена,

цілеспрямована політика щодо національно-культурного відродження

України. Вона мала чітку систему, що давало змогу уникати протистояння у

цій сфері. Пріоритет належав створенню та підтримці українських освітніх

закладів, наукових і культурних установ. При цьому держава не чинила

жодних перешкод розвитку культури національних меншин.

Активну політику провадив гетьман на міжнародній арені. Вона була

спрямована на досягнення миру та захист суверенітету України. У

надзвичайно складних умовах розрахунки та інтервенції Українська успішно

встановлювала дипломатичні відносини.

З 20 травня до 14 листопада обов’язки управляючого Міністерством

закордонних справ виконував Д. Дорошенко. Під його керівництвом

визначилися три основних напрями зовнішньої політики Української

держави:

1. Встановлення дружних відносин з країнами Четверного союзу –

Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією й Туреччиною.

2. Розв’язання спільних територіальних проблем із сусідніми державами.

3. Встановлення дипломатичних відносин із нейтральними державами.

Головним напрямом зовнішньої політики Гетьманату було налагодження

дружніх відносин з країнами Четверного союзу. І це закономірно, адже в

Україні знаходилося 450-тисячне окупаційне військо Німеччини й Австро-

Угорщини, що значно впливало на внутрішню та зовнішню політику.

Безпосередні тісні контакти з Німеччиною сприяли тому, що вона вже 2

червня 1918р. офіційно визнала Українську державу. Услід за нею таке

визнання Україна отримала з боку Австро-Угорщини, Болгарії та Туреччини.

Напружено розвивалися дипломатичні відносини із сусідніми державами,

що обумовлювалося наявними територіальними проблемами. Особливо

гостро ці відносини складалися з більшовицькою Росією. Вона набувала для

української зовнішньої політики величезної ваги ще й в тому, що там

проживало кілька мільйонів українців, які постійно зазнавали утисків з боку

більшовицьких властей. 12 червня 1918р. було підписано договір, згідно з

яким Росія визнала незалежність Української держави. Крім згаданого

договору було прийнято низку постанов – про припинення воєнних дій на

фронтах, взаємну евакуацію росіян у Росію, а українців в Україну, обмін

консульськими представництвами. Велися переговори й стосовно кордонів.

У цілому лінія кордону відступала від української етнографічної межі на 125-

200 верств на користь Росії. Переговори ускладнювались також тим, що,

починаючи з липня, російська сторона постійно порушувала договір від 12

червня 1918р.

Незважаючи на складність ситуації, українській дипломатії вдалося

немало зробити для визнання України на світовій арені. Зокрема, в

Українській державі були дипломатичні представництва більш ніж 20 країн:

Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії, Туреччини, Фінляндії, Польщі,

Дону, Румунії, Кубані, Грузії, Росії, Вірменії, Азербайджану, Білорусії,

Іспанії, Данії, Норвегії, Швейцарії, Швеції, Італії, Персії, Португалії,

Нідерландів і Бельгії.

У листопаді 1918р., коли остаточно стало відомо, що Німеччина та її

союзники програли війну, гетьман терміново почав шукати контактів з

державами Антанти – Англією та Францією. Знаючи про прихильність їхніх

урядів до ідеї «єдиної і неподільної Росії», П. Скоропадський змінив і своє

ставлення до питання незалежності України.

Саме в той час і з’явилася грамота про федерацію України з Росією. У

правовому плані вона, по суті, була звичайною політичною декларацією,

адже гетьману навіть ще не було з ким її підписувати. Незмінна ж попередня

зовнішньополітична лінія, орієнтована на держави Четверного союзу,

неминуче вела до війни з Антантою і як наслідок – до втрати української

державності. У цей час з півночі кордонам України загрожували війська

більшовицької Росії. Згодом П. Скоропадський так пояснював свої дії: «Я не

міг рятувати становище українськими силами, а повинен був опертися на

російські сили, чого я ні за яку ціну робити не хотів».

Аналіз ситуації, в якій опинилась Українська держава, належить до

пізнішого часу, коли П. Скоропадський вже багато обміркував і зважив.

Проте ця ситуація відображала всю складність становища, в якому опинилася

Україна: насамперед це зміна розподілу сил в Європі, внаслідок якої

Четверний союз зазнав поразки, а Антанта вийшла переможницею. Крім

того, у Росії перемогла диктатура пролетаріату й встановився більшовицький

режим, що загрожував війною Україні.

Українська держава виявилася в оточенні ворожих і ворогуючих між

собою сил з великим військовим потенціалом, готовим до втручання в

Україну. Як згодом підтвердив розвиток подій, це втручання відбулося у

формі більшовицької, а також англо-французької інтервенції.

Гетьман мав урахувати також внутрішню соціально-політичну ситуацію в

Україні й протягом усього свого правління вести складний діалог з

політичними партіями, що становили про гетьманську опозицію, а також з

тими, які проводили відверто антигетьманську, точніше, антидержавницьку

лінію та постійно агітували проти гетьмана.

Від самого перевороту чітко оформилися три основні групи політичних

партій і організацій, які відрізнялися за їхнім ставленням до гетьманського

режиму. До складу першої групи ввійшли партії, що допомогли гетьману

прийти до влади і потім підтримувати його. До них належали Українська

народна громада, Союз земельних власників, Українські хлібороби-

демократи, кадети та ін. Переважну більшість у першому Кабінеті міністрів

становили кадети, яких М. Василенко запросив до уряду не за партійною, а за

професійною ознакою. Саме вони впливали на розв’язання питань про

надання російської мові права державної нарівні з українською, розпуск

демократичних міських і земських органів самоврядування, скасування 8-

годинного робочого дня, обмеження у правах робітничих організацій та ін. У

майбутньому це негативно вплинуло на становище Гетьманату.

У другій половині травня завершилося формування ще однієї суспільно-

політичної організації, яка підтримала гетьмана. На з’їзді представників

промисловості, торгівлі, фінансів і сільського господарства («Протофісу»)

було прийнято рішення про підтримку нового уряду та його курсу.

Отже, гетьмана підтримували помірковані політичні течії, які займали

центристські позиції. Однак вони не мали значного впливу на переважну

більшість населення.

Істотно знизилася політична активність членів Української народної

громади. Вони хоч і мали значний вплив в уряді, але не пропагували його

політики серед широких народних мас. А сам гетьман хоч і належав до цієї

організації, дистанціювався від участі в її діяльності.

Другу групу становили політичні партії, які після перевороту 29 квітня

1918р. стали в легальну опозицію до П. Скоропадського. Вони створили

національний координаційний центр – Український національно-державний

союз (УНДС), який поставив перед собою завдання сприяти побудові

незалежної Української держави. До УНДС увійшли УПСС, УПСФ,

Українська трудова партія, УДХП, Об’єднана рада залізниць України та

Поштово-телеграфна спілка. З дорадчим голосом до союзу вступили УПСР і

УСДРП.

У своїй анти гетьманській діяльності УНДС використовував усе

різноманіття усної та друкованої пропаганди. Особливо широко

використовувалися періодична преса, заяви та звернення. Члени союзу

надавали значну допомогу страйкуючим робітникам і залізничникам

України.

У першій половині серпня 1918р., після виходу з УНДС партії

Українських хліборобів-демократів, було прийнято статут і програмні

положення цієї організації. Союз прийняв національну назву Український

національний союз (УНС) і об’єднав навколо себе національні партії та

організації: УПСР, УСДРП, Селянську спілку, Українську трудову партію,

Всеукраїнську вчительську спілку, Залізничний союз, Студентський союз,

Чорноморську раду та Кирило-Мефодіївське товариство.

Роботою УНС керувала Головна рада, до якої входили лідери усіх партій і

організацій – членів союзу. Головою союзу було обрано відомого

громадського та політичного діяча А. Ніковського. Філії УНС були відкриті в

Одесі, Харкові, Катеринославі, Вінниці, Полтаві та інших містах.

15 вересня головою Головної ради союзу було обрано В. Винниченка. З

цього часу Головна рада стала відходити від проголошених статутом

легальних форм боротьби й почала готувати збройне повстання проти

гетьмана. Соціалісти (В. Винниченко і М. Шаповал) виявили свої справжні

устремління й вступили в таємні переговори з керівниками більшовицької

делегації Х. Раковським і Д. Мануїльським з метою підготовки повстання

проти гетьмана.

В. Винниченко та М. Шаповал у критиці гетьманського режиму й

закликах до його повалення переслідували власну мету – прагнення до

захоплення влади. В. Винниченко як голова Головної ради УНС

продемонстрував непослідовність, амбіційність і авантюризм. Він не брав до

уваги рішення Головної ради, яка у вересні 1918р. ухвалила умови співпраці

з П. Скоропадським: українські партії визнають гетьмана головою держави,

бо він виступає за державні інтереси України; УНС домагається права брати

участь у створенні нового Кабінету; Всеукраїнський конгрес делегатів партій

обере Державну раду, що матиме повноваження діяти від імені народу аж до

укладення загального миру.

Третю групу становили політичні партії, що з самого початку оголосили

повалення гетьманського режиму своїм стратегічним завданням. До неї

належали більшовики, ліві українські й російські соціалісти-революціонери,

ліві соціал-демократи та анархісти. П. Скоропадський обрав тактику рішучої

боротьби проти них.

Проте усього періоду існування Української держави опозиційні сили

вели деструктивну роботу проти гетьмана, використовуючи як легальні, так і

нелегальні форми боротьби. Сутність її зводилася до одного – повалити

диктаторський режим Гетьманату та відновити демократичні форми

правління.

На першому етапі існування гетьманського режиму (до літа 1918р.) у

боротьбі опозиційних сил переважали політичні форми та методи. В усній

агітації й у пресі розкривалася реакційна сутність гетьманського режиму.

Головними критиками були насамперед діячі поваленої Центральної ради В.

Винниченко, С. Петлюра, М. Шаповал, П. Христюк.

Сам П. Скоропадський незмінно змальовувався лідерами опозиції

виключно в чорних фарбах, у безжально гострій і водночас глузливій формі,

з підбіркою лайливих фраз. Для В. Винниченка не було сумнівів, що П.

Скоропадський був «підставною, нікчемною фігурою, манекеном і

декорацією, за якою стояв німецький генерал». У такому самомі тоні

характеризував В. Винниченко гетьманський уряд. Це був, за його

визначенням, уряд поміщицько-буржуазний, кадетсько-октябристський,

україножерський, а його міністри – ненависники українського відродження.

Одностайним з В. Винниченком в оцінці гетьманського режиму був і

соціаліст М. Шаповал: «Гетьманщина, - стверджував він, - оказалась

фальсифікатором: щоб дурити українських політичних горобців, придумано

слово «гетьманщина», але справді установлено диктатуру російської

буржуазії, поміщиків і царських генералів та бюрократів». Реакційний

характер Гетьманату змальовував й колишній Генеральний секретар УНР С.

Петлюра. Він писав, що «в зв’язку з державним переворотом скрізь на

Україні почались арешти й замикання в тюрми без суду та слідства різного

стану громадян України».

Отже, з самого початку встановлення гетьманського режиму й до його

повалення в Україні гетьман піддавався гострій критиці з боку опозиційних

сил. Причому П. Скоропадський потерпав не лише за свої гріхи, а й за

помилки, прорахунки і бездіяльність Центральної ради.

Пропозицію гетьмана про співпрацю з урядом соціалістами було

відкинуто й усілякі переговори проігноровано. Водночас вони намагалися

тиснути на нього, постійно звертаючись до австро-німецької окупаційної

адміністрації. Це призвело фактично до того, що відмовившись здійснювати

конструктивну програму через уряд, українці самі ініціювали втручання

іноземних сил у власні внутрішні справи, підриваючи авторитет України на

міжнародній арені.

Соціалісти сформували делегацію, до складу якої ввійшли О.

Андрієвський, В. Винниченко та С. Єфремов, яка звернулася не до гетьмана,

а до начальника штабу німецького війська генерала В. Гренера з

пропозиціями, згідно з якими вони могли взяти участь в уряді П.

Скоропадського.

У документі, який соціалісти передали німецькому командуванню,

наголошувалося, що переворот має русофільський, монархічний характер, а

Кабінет міністрів є великоруської орієнтації й намагається завести назад до

Москви. Опозиційні соціалістичні сили, які донедавна самі стояли на

автономістсько-федералістських позиціях, тепер миттєво переорієнтувалися

на позиції державної самостійності України.

Звичайно, такі умови не могли задовольнити німецьке командування.

Зайнявши непримиренну позицію, опозиційні сили 24 травня поставили

вимогу відставки Кабінету міністрів. Причому якщо двадцять днів тому вони

категорично відмовилися від участі в ньому, то тепер заявили, що «сучасний

Кабінет міністрів врятувати Державу від анархії і безладдя та зміцнити

Українську Державу не зможе, і тому нижчепідписані українські партії та

організації висловлюють йому недовір’я». Цей документ мав голослівний

характер, оскільки за двадцять днів свого існування уряд не змог істотно

змінити ситуацію в країні.

30 травня УНДС звернулося із заявою др. Німецького народу. У ній

наголошувалося на реакційності урядової політики в Україні, на

монархічності й антинародності гетьманської влади порівняно з

демократичним курсом Центральної ради. У такий спосіб Українська

держава дискредитувалася на міжнародній арені.

Особлива роль серед опозиційних сил належить С. Петлюрі. Обіймаючи

посаду голови Київської губерніальної земської управи та Всеукраїнського

земельного союзу земств, він надіслав гетьману меморандум від

Всеукраїнського союзу земств. У цьому документі варто виділити такі

вимоги:

1. Негайне звільнення усіх службовців гетьманського уряду, що

порушують закони України.

2. Відновлення автономних інструкцій самоврядування.

3. Відновлення всіх громадянських свобод.

4. Призначення виборів до Конституційної комісії.

Головним у меморандумі було те, що в ньому акцентувалось на

антиукраїнської політиці гетьмана та його уряду. Копії цього меморандуму

було надіслано також німецькому, австрійському й болгарському послам.

Відповіддю гетьмана було ув’язнення С. Петлюри 12 липня 1918р. Після

звільнення він відбув до Білої Церкви, де дислокувалися Січові стрільці, й у

складі УНДС оголосив підготовку до збройного повстання проти гетьмана.

Добре розуміючи, що з конфронтації нічого доброго для українського

народу не вийде, гетьман П. Скоропадський покладався на вірні йому кадри.

Зважаючи на складні політичні умови ц економічне становище, гетьман і

його уряд шукали вихід у внутрішніх реформах і гнучкій зовнішній політиці.

У жовні 1918р. гетьман зробив ще одну спробу порозумітися з опозицією.

Він запросив на бесіду представників УНС В. Винниченка, А. Ніковського,

Ф. Швеця й запропонував співпрацю в уряді. Делегація виклала свої погляди

на реформу, особливо на її аграрну частину, і поставила вимогу реорганізації

Кабінету міністрів. Домовленості було досягнуто. Проте співпраця тривала

лише кілька тижнів.

На цей час Кабінет міністрів потрапив у кризу: одна частина міністрів

виступила з шовіністичною програмою приєднання України до Росії на

федеративних засадах, інша на чолі з Ф. Лизогубом виступила із

самостійницьких позицій. У такій ситуації уряд подав у відставку.

Відставка Кабінету висвітлила розкол серед національно свідомих мас

України. У боротьбі за владу відкрито виступили, з одного боку, УНС,

підтриманий партією Українських хліборобів-демократів, що стояв на

самостійницьких позиціях, а з іншого – кадети, підтримані промислово-

фінансовими колами. І хоча в новому Кабінеті міністрів, здавалося,

самостійницький курс узяв гору, проте федералісти залишилися в більшості

й сам уряд проводив проросійську політику, що призвело до нової урядової

кризи.

У цих умовах гетьман П. Скоропадський проголосив свою федеративну

грамоту. За суттю вона виявилася звичайною декларацією. Однак її

прийняття мало фатальні наслідки для гетьманського режиму, оскільки було

використано лідерами УНС для оголошення всенародного повстання проти

нього.

Видання грамоти спонукало до активної діяльності анти гетьманські сили.

У цей час проти гетьмана об’єдналися заколотники, які ще влітку брали

участь у звенигородсько-таращанському повстанні та виступали в Криму. До

них приєдналися також ті, хто застосовував терор та диверсії проти австро-

німецьких військ. У листопаді на бік повстанців почали переходити цілі

полки, а також дивізії гетьманської армії. Усі ці сили тісно згуртувалися

навколо УНС, який почав планувати повстання ще до проголошення

федерації.

13 листопада 1918р. представники УНС на таємному засіданні створили

Директорію для керівництва повстанським рухом у складі В. Винниченка, С.

Петлюри, Ф. Швеця, П. Андріївського та А. Макаренка. Нарада

представників усіх партій, що входили до УНС, доручила Директорії

ліквідувати гетьманщину. Від імені Директорії 15 листопада було поширено

звернення до громадян України із закликом повалити гетьманський уряд. П.

Скоропадський оголошувався «узурпатором народної влади», а його уряд

антинародним і антинаціональним. Гетьману, міністрам, російському

офіцерству було запропоновано негайно залишити свої посади і покинути

Україну.

15 листопада під керівництвом УНС розпочалося повстання, центром

якого стала Біла Церква, де було розташовано полк Січових стрільців. У цей

день головний отаман українських військ С. Петлюра оприлюднив від свого

імені універсал до народу України із закликом підтримати повстання проти

гетьманського режиму.

За короткий термін петлюрівські загони розрослися в повстанську армію.

На бік повсталих перейшла значна частина гетьманської варти, їх

підтримували робітники та селяни.

Протягом другої половини листопада – першої половини грудня 1918р. на

більшій частині України Директорія встановила свою владу. Одна із причин

швидкого успіху повстання полягала в тому, що, незважаючи на серйозні

розбіжності у визначенні майбутнього України, відбувалося небачене досі

єднання всіх революційно-демократичних сил. Повстанська армія зростала з

кожним днем, наближаючи кінець гетьманщини.

Кінець відчував також сам П. Скоропадський. Він вирішив відмовитися

від влади й 14 грудня 1918р. підписав своє зречення. Воно звучало так: «Я,

Гетьман усієї України, на протязі семи з половиною місяців прикладав усіх

своїх сил, щоб вивести край з того тяжкого становища, в якім він перебував.

Бог не дав мені сил справитися із завданням, і нині я, з огляду на умови, які

тепер склались, керуючись виключно добром України, відмовляюся від

влади».

Зрікшись влади, гетьман залишив свою резиденцію і за кілька днів виїхав

з Києва. Директорія оголосила його поза законом, і він емігрував до

Німеччини.

Українська гетьманська держава 1918р. була об’єктивно необхідним

станом визвольних змагань. Це була спроба перевести українську

національну революцію на конструктивний шлях, відмовитись від

радикальних соціалістичних перетворень і спрямувати головні зусилля на

розбудову та зміцнення державності.

На жаль, П. Скоропадському не вдалося консолідувати широкі політичні

кола суспільства навколо ідеї незалежності України. Він легше знаходив

спільну мову з російськими консервативними організаціями, ніж з

українськими політичними партіями. Однак провина за це лежить не лише на

ньому, а й на його політичних опонентах.

6. Утворення Західноукраїнської Народної Республіки.

Зазнавши нищівної поразки у Першій світовій війні, «клаптикова»

Австро-Угорська імперія восени 1918р. почала розпадатися. Національно-

визвольний рух, який охопив також західноукраїнські землі, виявлявся у

бажанні місцевого населення створити власну незалежну державу, на що їх

надихав приклад співвітчизників у Наддніпрянщині. Проте цьому

перешкоджало польське населення, яке також претендувало на Східну

Галичину й робило все можливе, щоб утвердитися на її території і приєднати

її до Польщі.

18 жовтня 1918р., після розпаду Габсбурзької імперії, загальні збори

політичних і громадських діячів Східної Галичини і Буковини, церковні

ієрархи на чолі з А. Шептицьким утворили Українську національну раду як

представницький орган майбутньої держави, яку очолив Є. Петрушевич.

Вони оголосили про намір об’єднати в одне ціле Східну Галичину,

Лемківщину, північно-західну частину Буковини й Закарпаття, тобто

споконвічні українські землі, що входили до Австро-Угорщини. Уже тоді

висловлювалася думка про майбутню злуку з Українською Народною

Республікою.

Петрушевич Євген Омелянович (1863-1940) – державний і політичний діяч, один з

керівників української революції 1917-1920рр. Родом з сім’ї священика. Освіту здобув в

Академічній гімназії у Львові і у Львівському університеті. У 1914-1918рр. – член Головної

Української Ради та Загальної Української Ради. 19 жовтня 1918р. як президент

Української Національної Ради проголосив створення ЗУНР. 4 січня 1919р. обраний

президентом Західноукраїнської Національної Ради (фактично – президентом ЗУНР).

Після проголошення 22 січня 1919р. Акта злуки УНР і ЗУНР став членом Директорії

УНР. Політичні суперечності з Петлюрою щодо союзу УНР з Польщею змусили

Петрушевича виїхати за кордон. Деякий час очолював Уряд в екзині, метою якого було

відновлення незалежності ЗУНР. Помер у Берліні.

Однак здійснювати задумане доводилося у запеклій боротьбі з

відродженою Польщею, що також прагнула захопити Східну Галичину. В ніч

з 31 жовтня на 1 листопада 1918р. українські солдати, що служили в

австрійських частинах Львова, на чолі з капітаном Січових стрільців Д.

Вітовським несподіваним ударом захопили цитадель, військові казарми,

склади. За допомогою добровольців – місцевої української молоді – вони

усунули від влади австрійського намісника, встановили контроль за банком,

поштою, залізничним вокзалом. Над ратушею та іншими установами міста

замайоріли синьо-жовтні прапори.

Цього ж дня між українськими та польськими військовими загонами

спалахнули запеклі вуличні бої не тільки у Львові, а й на значній території

Західної України. Одразу ж виявилася перевага поляків як у чисельності, так

і в підготовці бойових сил. На північному заході й на кордоні між Східною

Галичиною та власне Польщею під ударами польських військ упав

залізничний вузол Перемишль. Значна частина Буковини була окупована

румунськими військами, на Закарпатті зберігали свою владу мадяри. Проте

чимала частина Східної Галичини залишалася під владою Української

національної ради, яка продовжувала свою діяльність щодо утвердження

національної державності. Було досягнуто угоди між українськими партіями

щодо формування тимчасового уряду – Державного секретаріату (голова К.

Левицький), який розпочав роботу 9 листопада 1918р. 13 листопада було

офіційно проголошено Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР), яку

відразу ж визнали УНР, Австрія, Німеччина, Чехословаччина, Угорщина, а

також Югославія, Італія, Ватикан, Канада, Бразилія.

«Український народе! – говорилося в опублікованій декларації

Української національної ради. – У створеній тобою державі не буде

поневолення нації нацією і не сміє бути панування багатих та економічно

сильних над біднішими та економічно слабкішими». Тоді ж був прийнятий

Тимчасовий Основний Закон, в якому зауважувалося, що влада в новій

державі належить народові, який має право обирати Установчі збори на

«основі загального, прямого, безпосереднього, тайного і пропорційного права

голосування без різниці пола».

22 листопада 1918р. молода держава зазнала могутнього удару від

польських військ, яких підтримали загони поляків, розташовані на околицях

Львова. Галицькі вояки, не дочекавшись допомоги Січових стрільців, що

були зосереджені в Білій Церкві під Києвом, не зуміли придушити виступ

суперників і змушені були здати Львів. Уряд переїхав спочатку до

Тернополя, а потім – наприкінці грудня – до Станіслава. 22-23 листопада

відбулися вибори депутатів до Української національної ради. Вони

представляли інтереси інтелігенції, міщанства, духовенства, селянства,

абсолютна більшість з них були українцями і займали національно-

помірковані позиції. Президентом республіки автоматично став Є.

Петрушевич.

Новій державі вдалося забезпечити певний порядок і стабільність на своїй

території, створити органи місцевого самоуправління, залучити до роботи в

них фахівців різних національностей. До важливих заходів у галузі

соціально-економічної політики її уряду слід зарахувати намагання

розв’язати земельне питання: всі великі приватні землеволодіння, які

належали переважно полякам, експропріювалися і розподілялися між

малозабезпеченим та безземельним селянством. Ефективним законодавчим

актом Української національної ради було надання гарантії нових виборчих

прав усім громадянам ЗУНР, широких прав національним меншинам, які

мешкали в ній, включаючи забезпечення їм 30 відсотків місць у майбутньому

парламенті. Керівництво держави продовжувало послідовно заявляти про

своє рішення «перестати існувати як окрема держава й злитися в одну велику

державу з Українською Народною Республікою».

Перші збройні сутички з польськими військами змусили

західноукраїнський уряд подбати про створення власної регулярної

Галицької армії, ядром якої стали Українські січові стрільці. У трьох

областях, на які була поділена ЗУНР, у листопаді 1919р. проведено загальну

мобілізацію, завдяки чому армія зросла до 100тис. осіб. До них приєдналися

солдати, що служили в австрійських військах і повернулися з італійського

фронту. Для розв’язання проблеми офіцерських кадрів доводилося

звертатися за допомогою до уряду УНР, частково призначати на посади

командирів колишніх австрійських, німецьких офіцерів, а також офіцерів

царської армії. Скрутно було з військовим спорядженням, якого постійно не

вистачало. Дещо вдалося вилучити з австрійських військових складів або

шляхом роззброєння німецьких і австрійських військ колишньої окупаційної

армії, які через Галичину поверталися додому.

Війна ЗУНР з Польщею тривала з перемінним успіхом. Мобілізація, що

була швидко й інтенсивно проведена до квітня 1919р., дала змогу українцям

здобуту велику чисельну перевагу. Проте завдяки умілому керівництву,

майстерній тактиці та винахідливості польські війська успішно відбивали

атаки галицьких солдатів, а в березні-травні, коли поляки отримали допомогу

з батьківщини, вони мали кількісну перевагу й почали наступати.

Переломним можна вважати період у бойових операціях, коли проти

Галицької армії виступив 60-тисячний корпус, сформований у Франції з

польських військово-полонених для боротьби з більшовиками.

У кінці квітня й у травні 1919р. польські війська розірвали українську

облогу Львова. Знекровлені галицькі частини змушені були відступити до

Збруча. 16 липня Є. Петрушевич, призначений диктатором ЗУНР, та уряд

республіки вступили у Східну Україну, а Галицька армія, втративши 15тис.

вбитими, злилася з військовими частинами Директорії. Відтепер зведена

армія УНР і ЗУНР сягла 80тис. осіб, що при належному командуванні значно

зміцнювало її спроможність воювати проти ворогів української державності.

Водночас польські війська вдруге окупували майже всю Галичину,

Західну Волинь і почали там господарювати, придушуючи будь-який опір

місцевого населення. На Паризькій мирній конференції, яка в цей час

вирішувала долю Європи після Першої світової війни, Рада послів Антанти

завдяки підтримці Польщі Францією 25 червня 1919р. визнала за нею право

на окупацію Східної Галичини, щоб «захистити» цивільне населення від

небезпеки більшовицьких банд. Проте тоді ще не йшлося про включення її до

складу Польщі. Їй дозволялося правити цим краєм тимчасово за умови, що

вона поважатиме права місцевого населення й надасть йому певну

автономію.

Отже, Західноукраїнська Народна Республіка проіснувала вісім місяців. Її

населення продемонструвало національну свідомість, розуміння інтересів

утвореної держави, бажання захищати завойовані землі зі зброєю в руках.

Але довго протриматися ЗУНР не вдалося. Вона не змогла протистояти

Польщі, її громадянам, що проживали в Західній Україні.

Керівництво ЗУНР національно-визвольним рухом у Східній Галичині

було не досить ефективним. У боротьбі за становлення національної

державності практично об’єдналися політичні сили й громадські

угруповання, різні за своїми поглядами та переконаннями. На певний час

відкладалося розв’язання найгостріших соціально-економічних проблем,

зокрема наділення селян поміщицькою землею, задоволення потреб

робітників, не було налагоджено співробітництво з національними

меншинами, залучення їх до процесу державотворення.

Нова держава не отримувала належної матеріальної та воєнної допомоги

від співвітчизників з Наддніпрянщини, формальним актом була їхня злука 22

січня 1919р. У травні 1919р., коли польська армія генерала Галлера захопила

західноукраїнські землі, місія Директорії у Варшаві зробила заяву про

незацікавленість у справі Східної Галичини, про нерозривні зв’язки Польщі й

України. Підписаний у квітні 1920р. С. Петлюрою Варшавський договір з

Польщею передбачав включення до її складу частини Східної Галичини та

частини Волині.

Неефективною й непослідовною виявилася зовнішня політика ЗУНР,

завдяки якій не вдалося домогтися визнання ЗУНР представниками держав-

переможниць Антанти. Уряд ЗУНР виконав вказівку емісара Паризької

конференції французького генерала Л. Бартелемі, який прибув до Східної

Галичини в лютому 1919р., і підписав угоду з Польщею про перемир’я, а в

травні цього ж року відхилив пропозицію уряду УСРР щодо спільної

боротьби проти польських окупантів. Слід зауважити, що не на користь

західних українців закінчилася дискусія між країнами Антанти з приводу

подальшої долі їхньої державності. У березні 1923р. конференція послів

Антанти, незважаючи на протести Української національної ради ЗУНР,

вирішила залишити Східну Галичину в складі Польщі.

Західноукраїнська Народна Республіка діяла в основному в Східній

Галичині. Проте їй вдалося налагодити тісні зв’язки з Буковиною, де

проживали українці та румуни. У жовтні 1918р. українці Буковини послали

своїх представників на зібрання Української національної ради, а через

деякий час їх представники заснували в Чернівцях Український крайовий

комітет. Цей представницький орган розпочав переговори з місцевими

румунськими властями про мирний поділ Буковини за етнічним принципом і

приєднання української частини до спільного зі Східною Галичиною

«коронного краю» в складі Австрії.

Проте така позиція не влаштовувала буковинських селян, які на початку

листопада 1919р. закликали буковинську делегацію УНР негайно взяти у свої

руки управління «українською частиною краю», а потім об’єднатися із

співвітчизниками Наддніпрянщини. Через три дні українські військові

підрозділи оточили державні установи в Чернівцях і містах української

частини Буковини. Президентом краю було проголошено голову

Українського крайового комітету О. Поповича.

Настрої українського населення суперечили планам місцевих румунських

поміщиків, інтелігенції, службовців, яких підтримували ідеологи створення

«Великої Румунії» з Бухареста. Скориставшись розпорошеністю українських

військових загонів, влада перейшла до агресивних дій. 11 листопада 1919р.

на територію Буковини було введено війська, а через тиждень весь гірський

край опинився під окупацією Румунії.

Українське населення Буковини чинило відчайдушний опір. Уже в умовах

окупації жителі Кіцманського повіту зі зброєю в руках здійснили спробу

проголосити там свою владу. Румунізація, заборона всього українського

сприймалися українцями як глибока образа національної гідності й

викликали глибоке обурення, бажання виступати проти іноземних

поневолювачів.

Подальшу долю Буковини вирішила Паризька мирна конференція.

Виконуючи свої обіцянки, Антанта передала Румунії за вступ у Першу

світову війну Трансільванію, а згідно із Сен-Жерменським і Севрським

мирними договорами у серпні 1920р. й усю Буковину.

На Паризькій мирній конференції обговорювалося питання про долю

Бессарабії. Держави Антанти прихильно поставилися до домагань правлячих

кіл Бухареста на цю територію, незважаючи на те що Прутсько-Дністровське

міжріччя входило до складу Росії. До того ж вони ігнорували волю населення

Бессарабії, зокрема української її частини, яка виступила проти окупації

краю Румунією.

Яскравим виявом настроїв українців Буковини було героїчне повстання

селян, підготовлене й кероване представниками більшовицьких комітетів,

розпочате в ніч на 28 січня 1919р. у Хотинському повіті. Партизанські загони

бессарабців чисельністю 20тис. чол.. оволоділи Хотином й усією територією

повіту, влада в якому перейшла до ревкому, що створив Хотинську

директорію. Лише після того як туди були терміново введені частини

регулярної румунської армії, повстання зазнало поразки.

Румунські власті встановили в Хотинському повіті кривавий терор:

жорстоко розправилися з населенням, кілька сіл було спалено, тисячі людей

опинилися у в’язницях, де їх тривали в жахливих умовах, було вбито близько

11тис. чол.. Частині повстанців разом із біженцями та їхніми сім’ями вдалося

перейти через річку Дністер на територію радянської України. З учасників

Хотинського повстання були сформовані дві бойові частини, які влилися до

лав Червоної армії.

Розпад Австро-Угорської імперії сприяв піднесенню національно-

визвольного руху на українському Закарпатті. Уже в липні 1918р. українці,

що проживали в Америці, поставили перед собою таке завдання: по

можливості домагатися незалежності краю, якщо ж це не буде нереальним,

приєднати Закарпаття до Галичини, а в разі ускладнення політичної ситуації

домагатися територіальної автономії. Врешті-решт Американська русько-

народна рада в листопаді 1918р. у результаті плебісциту заявила про бажання

прилучити край до Чехословаччини.

Після проголошення незалежності Угорщини Закарпаття ввійшло до її

складу. У жовтні 1918р. уряд цієї країни проголосив закон про створення з

чотирьох закарпатських адміністративно-територіальних одиниць Руської

Країни з губернатором у Мукачеві й «руським міністерством» у Пешті.

Однак корінне населення краю – українці – виявляло бажання приєднатися

до України. Про це було заявлено більшістю представників місцевих

сільських громад на Закарпатських народних зборах у Хусті в січні 1919р.

Великий вплив на суспільно-політичне життя на Закарпатті мало

проголошення радянської влади в Угорщині в березні 1919р. Угорський

радянський уряд перейменував Руську Країну на Русько-Українське народне

комісарство, надав краю автономії та не заперечував проти приєднання його

до радянської України. На частині території Закарпаття утвердилися ради

робітничих і солдатських депутатів, була сформована червона дивізія, яка у

складі угорської революційної армії воювала з чеськими та румунськими

окупантами.

Радянська влада на Закарпатті проіснувала 40 днів. Користуючись

слабкістю угорського уряду, румунські війська в липні 1919р. захопили

південно-західну частину краю, а чехословацькі – західну з Ужгородом. Ще

в травні 1919р. на Паризькій мирній конференції було остаточно ухвалено

передачу Закарпатської України Чехословаччині, що було узаконено Сен-

Жерменським договором у вересні 1919р. і не викликало заперечень ані

Директорії, ані ЗУНР. Таке рішення відповідало інтересам політичних,

торгово-промислових і фінансових кіл Чехословаччини, зацікавлених у

виході на багаті ринки Сходу, в зміцненні геостратегічних позицій у

повоєнній Центрально-Східній Європі.

7. Українська Народна Республіка Директорії. Відродження радянської

України. Радянсько-польська війна і Україна. Завершення бойових дій в

Україні.

14 грудня 1918р. після проголошення грамоти про зречення влади

гетьманом П. Скоропадським до влади прийшла Директорія Української

Народної Республіки. Зміна монархічної форми правління на

республіканську була підготовлена насамперед діяльністю гетьманського

уряду за короткий період правління П. Скоропадського, який спирався на

звужену соціальну базу, не враховуючи інтереси селянства, яке становило

близько 80 відсотків населення.

З огляду на те що Директорія взяла у свої руки владу в Україні, слід

навести короткі характеристики особистих рис і політичних орієнтацій її

членів. За спогадами сучасників, зокрема генерала М. Капустянського,

«голова Директорії В. Винниченко в силу своєї непослідовності схилявся все

більше до комуністичних ідей і пізніше під тиском Антанти відколовся від

Директорії».

Інший член Директорії С. Петлюра, за спогадами М. Шаповала, «був

людиною досвідченою і амбітною, любив молодих людей, що захоплювались

його промовами, і радо слухав їх похвалу, але не міг зносити критику, і це

було причиною, що він відсував від себе здібніших людей, які думали

самостійно». Проте поряд з різкою критикою в спогадах М. Шаповала

простежується і нічим не приховане бажання самого автора піднятися на

вищий щабель історії, водночас піднісши В. Винниченка. М. Шаповал

зводить роль С. Петлюри до стороннього спостерігача, безучасного свідка

історичних подій: «Як Петлюра став іменно головним атаманом? Я цього й

досі не знаю. На нашу думку, військове командування мусило належати

адміністративно-воєнному органові, а не членові Директорії. Думаю, В.

Винниченко на це не погодився, коли це стало уже доконаним фактом, щоб

не викликати кризи в Директорії в перші дні її тяжкої і відповідальної праці.

Я тепер думаю, що зле сталося, бо Директорія, як верховна влада, на мою

думку, не повинна була втручатися до справи управління. Петлюра не брав

участі в організації повстання, а був покликаний на готове діло. Деякі

громадяни потім дозволяли і дозволяють собі жартувати з почуттям

задоволення, що Винниченко і Шаповал зорганізували «петлюрівське

повстання». Щоб відомо було на потім, я заявляю: ми організували

дивовижну в історії України річ – всенаціональне повстання українського

народу, а міщанство, яке за деревиною не бачить лісу, цього не зрозуміло, не

бачило, що встала вся Україна. Петлюра, головний отаман, командує

військами, - цього досить, а не помічають того, хто командує історією

українського трудового люду. Ми з Винниченком по своїй волі далі Петлюрі

можливість стати народним героєм».

Характеристику інших членів Директорії знаходимо в мемуарах М.

Капустянського: «Ф. Швець – висока постать, чесна людина, професор і

тільки професор далекий від життя»; «П. Андрієвський – найбільш

поміркованої течії самостійник, коли сформувався чисто соціалістичний уряд

УНР, вийшов зі складу Директорії. Одначе він продовжував вести окрему

політику, ворожу урядові і навіть головному отаманові»; «А. Макаренко –

людина зовсім іншого ґатунку. Має здоровий розум і багато енергії. На жаль,

йому бракувало належної освіти і певної системи. Любив втручатися у всякі

справи, цікавитися дрібничками і розкидав свою увагу».

З аналізу партійної належності, політичних поглядів і професійних

якостей членів Директорії можна зробити висновок, що від самого початку

цей вищий орган державної влади був неспроможним об’єднати всі

українські сили навколо головної державницької ідеї. Спроби його членів

досягти внутрішнього порозуміння, зрозуміти соціально-політичну ситуацію

та спрямувати розвиток подій шляхом зміцнення Української держави не

дали бажаних результатів.

Проблематичність нормального функціонування Директорії була

зумовлена не лише наявністю в ній малознаних політиків, а й тим, що в її

складі були два вельми відомі популярні та амбітні лідери. В. Винниченко і

С. Петлюра, маючи великий вплив і авторитет серед українства, намагалися

провадити самостійну політику. Українські соціал-демократи та прихильники

незалежної України, вони мали різні погляди щодо шляхів досягнення

кінцевої мети. «Український більшовик» В. Винниченко був давнім

поборником союзу з більшовицькою Росією, а С. Петлюра покладав надії на

власні зусилля та спроби порозумітися з Антантою. В. Винниченко постійно

вагався між національними інтересами та соціалістичним ідеалізмом, що

повною мірою пояснює його непослідовність як політика. С. Петлюра

намагався втілити свої ідеали соціальної справедливості та рівності в межах

самостійної України й полягав на практичному боці боротьби за

незалежність. Навколо цих двох постатей створювалися

внутрішньодиректоріанські коаліції. На першому етапі діяльності при

ухваленні рішень на бік поміркованого соціал-демократа С. Петлюри майже

завжди ставав соціал-самостійник П. Андріївський, а до «лівого» В.

Винниченка більше тяжів есер Ф. Швець. А. Макаренко, який не належав до

якоїсь політичної партії, чіткої позиції не дотримувався.

Зрозуміло, що за цих умов існування Директорії в такому складі було

можливим лише до перших серйозних випробувань. Стан Директорії

віддзеркалював розстановку політичних сил у суспільстві.

Через згадані розбіжності та відсутність на цей момент домінуючої сили

серед провідників УНР Директорія й уряд не виробили чіткої програми

подальшої діяльності. За свідченням І. Мазепи, «…на державній нараді у

Києві, що відбувалася за кілька днів до Трудового Конгресу, панували хаос

думок і повна безнадійність. Розійшлися з рішенням: «хай буде все по

старому», тобто без плану і без системи».

Війська Директорії вступили до Києва 19 грудня 1918р. Було надіслано

ноту державам Антанти. У ній зазначалося: «Директорія УНР скінчила

боротьбу, яку українці вели в період монархічної форми правління, що її

завів в Україні німецький режим. Вона повернула свободу і зробила

можливим кожній групі людей брати участь у правительстві. Директорія

надіється і має всяке законне право вірити, що українці повернуть мир і лад в

своїй державі. З тієї точки зору Директорія переконана, що Україна не

потребує помочі Антанти, про яку благав гетьман усі держави. Директорія

ввічливо прохає держави Антанти мати на увазі загальну ситуацію і з тим

зробити рішення присутності антантівських військ на території України».

Проте в листопаді-грудні 1918р. в Чорноморських портах від Одеси до

Новоросійська висадилися війська Антанти – французькі, англійські, грецькі,

румунські, польські – загальною чисельністю 60 тис. чол. Вони мали намір

надати військову допомогу антибільшовицьким силам Добровольчої армії під

командуванням Денікіна, що готувалася на Дону до війни за відновлення

«єдиної і неподільної Росії» і вороже зустріли появу Директорії. На півночі

дедалі виразнішими ставали наміри радянської Росії знову напасти на

Україну, яка не розглядалася нею як самостійна держава.

26 грудня 1918р. Директорія опублікувала свій програмний політичний

документ – Декларацію, в якій проголошувала ліквідацію режиму П.

Скоропадського, скасування законів, впроваджених його урядом,

відновлення незалежної Української Народної Республіки, дії всіх законів

Центральної ради, проведення виборів до Трудового конгресу України

(ТКУ), якому належатиме вища законодавча влада в країні. У здійсненні

аграрної політики нова влада повторила основну помилку своєї попередниці.

Скасувавши приватну власність на землю, вона не уточнила, коли селянство

її отримає. Це призвело до поступового зменшення чисельності її

прибічників, в основному селян, які спочатку підтримували Директорію.

Того ж 26 грудня було створено перший уряд Директорії УНР. До нього

входили: В. Чехівський – прем’єр, О. Мицюк – внутрішні справи, М.

Шаповал – земельні справи, І. Штефан – пошта та телеграф, Д. Антонович –

мистецтво, М. Біленький – морські справи, Б. Матюшенко – здоров’я, Б.

Мартос – продовольство, С. Остапенко – торгівля й промисли, генерал О.

Осецький – тимчасово міністр оборони, П. Холодний – освіта, С. Шелухін –

юстиція, В. Мазуренко – тимчасово міністр фінансів, Л. Михайлів – міністр

праці, П. Пилипчик – шляхи, І. Липа – віросповідання, Д. Симонів –

державний контролер, І. Снітко – тимчасово державний секретар. Уряд та

його місцеві органи – трудові ради – взяли на себе зобов’язання представляти

інтереси робітників, селян і трудової інтелігенції.

Водночас у Харкові було відновлено Тимчасовий робітничо-селянський

уряд радянської України на чолі з Г. П’ятаковим, який заявив про федерацію

з Росією. Заручившись її підтримкою, цей уряд розпочав підготовку до

наступу на Київ. Для цього була створена Українська революційна військова

рада у складі Й. Сталіна, Г. П’ятакова, В. Задонського і В. Антонова-

Овсієнка, щоб «голими руками брати те, що потім доведеться брати лобом».

У групу військ, що мали це зробити, входили дві українські повстанські

дивізії, Богунська й Таращанська, сформовані в нейтральній зоні на кордоні

між УНР і радянською Росією.

5 січня 1919р. було видано закон про вибори до Трудового конгресу

України. Згідно з інструкцією про вибори до ТКУ можна було обирати

громадян віком від 21 року незалежно від статі, віросповідання та

національної належності. 593 мандати майбутнього українського

передпарламенту розподілилися між губерніями та по куріях: 377 осіб – від

селян, 118 – від робітників, 33 – від трудової інтелігенції, 65 місць було

надано представникам Західної України.

Гострі суперечності між членами керівництва правлячих соціалістичних

партій щодо шляхів подальшого державного будівництва зумовили

скликання 16 січня 1919р. державної наради у Києві. У ній взяли участь

члени Директорії та уряду, представники політичних партій і корпусу

Січових стрільців. У промові на нараді В. Винниченко окреслив три

можливих напрями розвитку політичних подій – продовження поточної

політики розбудови парламентської системи, встановлення диктатури

пролетаріату, або військової диктатури. Нарада ухвалила дотримуватися

сучасної політики до скликання Трудового конгресу.

23 січня почалося засідання Трудового конгресу. На цей форум прибули

майже 400 депутатів, з них 36 від західноукраїнських земель. Напередодні

відкриття конгресу сталася визначна подія на шляху відновлення соборності

українських земель. 22 січня 1919р. на Софійському майдані в Києві відбувся

урочистий Акт злуки – об'єднання УНР і Західноукраїнської Народної

Республіки в єдину соборну державу. Наступного дня Конгрес ратифікував

«Універсал Соборності», ЗУНР перетворювалася на Західну область УНР (ЗО

УНР). УНР зобов’язувалася подавати ЗО УНР збройну допомогу в боротьбі з

польською агресією. Голова ЗУНР Є. Петрушевич увійшов до складу

Директорії. Однак на практиці об'єднання УНР і ЗУНР виявилося нетривалим

і в основному формальним.

Такий стан відносин між УНР та Західною областю спричинений цілою

низкою істотних розбіжностей між політичними колами Галичини і

офіційним Києвом. Якщо у складі керівництва УНР провідне місце посідали

представники лівих партій з притаманною їм схильністю до «соціалістичних

експериментів», то в Галичині найвпливовішими були ліберально-

консервативні сили. Загальний хаос у державному житті, «отаманщина» в

Наддніпрянській Україні різко контрастували з високим рівнем організації

державного ладу в Галичині. Суперечності поглиблювалися відчутними

історико-культурними, суспільно-психологічними відмінностями між

регіонами України. «Галицький сепаратизм» підштовхувала й лінія С.

Петлюри на зближення з Польщею – затятим ворогом галичан.

Найчисельнішою на Конгресі була делегація Селянської спілки, яка

утворила три течії – ліві, центр, праві. Другою за чисельністю делегацією

були соціал-демократи. Саме вони коливалися у своєму виборі державності

між Заходом і Росією. Їхня політика призвела до воєнної поразки й втрати

самостійності.

Націоналістів під проводом М. Міхновського та партії Українських

хліборобів-демократів на чолі з С. та В. Шеметами на Конгрес не було

допущено як «реакційних буржуїв», незважаючи на те що вони

репрезентували найбільш державотворчий елемент – самостійну, суверенну

Україну.

Трудовий конгрес ухвалив закон «Про форму влади в Україні», за яким

вся влада належала Директорії. Вона отримала право приймати закони, проте

вони мали бути затверджені або відхилені наступною сесією. Конгрес

відкинув ідею диктатури пролетаріату й висловився за демократичний устрій

України, за цілісність території соборної УНР, проти порушень цієї

цілісності Москвою, армією Денікіна, Польщею, Антантою.

Проте фракція М. Грушевського провела свій конгрес і висловилася за

радянську форму правління в Україні. Ця акція підірвала повагу до

Директорії та її уряду і всередині держави, і за кордоном.

Поки на Конгресі точилися розмови про великі справи, на кордонах

України формувалися сили інтервентів, які ставили під сумнів не тільки

існування Директорії, самого Конгресу чи скликання українського сейму, а й

незалежність України.

На початку 1919р. надзвичайно складною для Директорії та її уряду

виявилася також зовнішня воєнно-політична ситуація. Починалася друга

російська інтервенція в Україну. В. Ленін, Л. Троїцький, ЦК КП(б)У,

Тимчасовий робітничо-селянський уряд України зосередилися на питанні

відкриття українського фронту. Вони виходили з того, що із втратою України

не буде й пролетарської Росії. На північно-східних кордонах України

Богунська і Таращанська дивізії продовжували наступ на війська Директорії,

розпочатий у грудні 1918р. Радянські частини просувалися в двох основних

напрямках: на Харків – Суми – Білгород і Томень – Чернігів – Київ, маючи у

своєму складі близько 75тис. бійців. На запитання голови уряду УНР В.

Чехівського, чому російські війська без оголошення війни рушили на

Україну, народний комісар закордонних справ Росії Г. Чичерін відповів, що

цю акцію проводять не збройні сили його держави, а армія Директорії, з

одного боку, і незалежний радянський уряд України – з іншого.

Директорія мала у своєму розпорядженні збройні сили: на Правобережжі

– 26700 бійців, 660 кіннотників, 74 гармати, 4 панцерники; на Лівобережжі –

39800 бійців, 1950 кіннотників, 860 гармат, 1 панцерник, тобто близько

80тис. осіб, проте значно гірше озброєних і непідготовлених бійців.

Директорія мала враховувати, що в цей час на південно-східних кордонах

України була зосереджена й розпочинала наступ Добровольча армія генерала

Денікіна. Вона була укомплектована в основному офіцерами, озброєна й

одягнута Антантою. Її чисельність становила майже 150тис. осіб.

Величезним був тиск на Директорію та її уряд з боку держав Антанти.

Врешті-решт він зумовив першу урядову кризу. На звернення Директорії до

Антанти остання відповіла ультиматумом: демісія В. Винниченка, В.

Чеховського та С. Петлюри, контроль Антанти над фінансами України,

звільнення з в’язниць міністрів гетьманського уряду. Головне питання про

незалежність України не ставилося, оскільки Антанта підтримувала

Добровольчу армію Денікіна.

Становище Директорії ускладнювалося ще й тим, що великі повстанські

сили отаманів М. Григор’єва, Н. Махна, Зеленого (Д. Терпила) та ін., які

виступали проти гетьманського режиму, в цей час тимчасово перейшли на

бік більшовиків і були включені до складу Червоної армії. Практично в

кожній губернії України діяли повстанські групи, які не визнавали влади

Директорії.

Селянство було незадоволене тим, що не здійснювалася продекларована

Директорією націоналізація землі, відповідний закон, опублікований 8 січня

1919р., не роз’яснював, коли це має відбутися. Земельна власність іноземних

поміщиків (польських, німецьких, австрійських) оголошувалася

недоторканною, як і 15-десятинні господарства. Проти нової влади виступив

виконком Всеукраїнської ради селянських депутатів («Спілка»). Не

підтримував нову владу й робітничий клас, оскільки 8-годинний робочий

день так і не було введено. Отамани на місцях, часто без узгодження з вищою

владою, придушували страйки, забороняли робітничі організації політичного

характеру, розганяли профспілки.

Одним з найважливіших виявів безладдя, що охопило Україну в 1919-

1920рр., стало поширення кривавих єврейських погромів. За оцінками деяких

істориків, у цей час на території республіки загинуло від 35 до 50тис. чол.

єврейської національності. Десятки тисяч людей у містечках Правобережної

Чернігівщини та інших губерній залишилися без засобів існування й були

приречені на голод, фізичні страждання, поневіряння. Директорія, зокрема

Міністерство у єврейських справах у її уряді, була безсила запобігти цьому

лихові. Серед єврейської частини населення, яке опинилося в безвихідному

становищі, почалися еміграції до інших країн.

У самій Директорії не було одностайності в питанні, якою має бути

державна влада у відновленій УНР. У партіях, які мали в ній своїх

представників, з цього приводу також не було повної єдності. Так, у травні

1918р. стався розкол серед українських есерів, поміж яких утворилися

боротьбисти, а в січні 1919р. в лавах українських соціал-демократів

з’явилися «незалежні».

16 січня 1919р. уряд УНР оголосив війну радянської Росії, проте це не

вплинуло на хід воєнних подій. 3 січня радянські війська увійшли в Харків, у

якому зупинився уряд Г. П’ятакова, 12 січня – у Чернігів, 19 січня – в

Полтаву, 27 січня – в Катеринослав. 5 лютого більшовицькі військові

формування зайняли Київ, а Директорія та її уряд з відповідним майном

залишили столицю, переїхали до Вінниці й відтоді часто змінювали місце

свого перебування. Саме з цього часу й з’явився в народі вислів «у вагоні

Директорія, під вагоном територія».

6 лютого 1919р. на вимогу Антанти з Директорії вийшов В. Винниченко,

який виїхав до Відня. З цього часу і до останніх днів Директорію очолював С.

Петлюра.

На думку учасника тих подій І. Мазепи, це була одна з найсумніших

сторінок української революції. «Коли вожді революційного руху тратять

голову і в критичний момент кидають поле бою, - писав він, - коли вони не

тільки самі собі виносять політичний вирок, але й катастрофічно впливають

на стан бойових сил цілого фронту. Наступ більшовиків з півночі і

присутність антантівського десанту на півдні вносили величезну

дезорієнтацію в українські маси і вимагали великої напруженої праці з боку

політичних провідників. Але й провідники дивувалися тим складним умовам,

що створилися в цю добу, особливо після відходу від влади соціалістів, які

мали в масах авторитет».

Відмовившись від відставки, С. Петлюра мотивував своє рішення в листі

до своєї партії так: «З огляду на нові міжнародні моменти в українській

державній справі ЦК УСД партії виніс ухвалу відкликання своїх членів із

Директорії та Ради міністрів. Разом з тим Центральний Комітет висловився за

те, щоб не залишати менш відповідальних урядових посад і допомогти

урядові як в обороні України, так і в захисті її суверенітету.

Виходячи з того, що сучасна ситуація для України надзвичайно складна і

тяжка, я вважаю, що в даний момент всі творчі сили нашого народу повинні

взяти участь у державній праці, і не вважаю для себе можливим ухилитись

від виконання своїх обов’язків, як син свого народу, перед Батьківщиною

буду, поки це можливо, стояти і працювати при державній праці. З огляду на

це я тимчасово виходжу із складу УСД партії. С. Петлюра. 11 лютого 1919р».

7 березня 1919р. С. Петлюра надіслав телеграми українським послам у

Відні, Берліні та Бухаресті, в яких повідомляв, що домагання французів у

справі відставки є втручанням у внутрішні справи України й спричинять

хитання в рядах борців проти більшовизму, тому український уряд їх

відкликав.

За змінами в Директорії відбулася й відставка її уряду. Кабінет міністрів

замість В. Чехівського (московської орієнтації) очолив С. Остапенко (член

УПСР) – прихильник союзу з Антантою. До Кабінету були запрошені О.

Шаповал – міністр військових справ (УПСС), Г. Чижевський – міністр

внутрішніх справ (УПСР), С. Федак – міністр фінансів (галицький націонал-

демократ), І. Фещенко-Чоповський – міністр господарства (УПСФ), Є.

Архипенко – міністр земельних справ (Укр. Н.-Р.), К. Мацієвич – міністр

закордонних справ (УПСФ), Д. Маркович – керівник міністерства юстиції

(УПСФ), П. Пилипчук – керівник міністерства культури (УПСС), О. Корчак-

Чепурківський – керівник міністерства здоров’я (УПРФ), М. Білінський –

керівник міністерства морських справ (УПСС), А. Ревуцький – керівник

міністерства єврейських справ (Поалей-Ціон), О. Назарчук – керівник

управління преси й інформації (галицький радикал), Д. Симонів – державний

контролер (УПСС), М. Корчинський – державний секретар (УПСФ). Це був

уряд поміркованих соціалістів антантівської орієнтації. В опозицію до нього

стали усі ліві соціалісти, в тому числі більшовики.

Недовго перебували на території України війська Антанти. Виступи проти

інтервентів очолили ліві есери та більшовики, які проводили серед них

велику агітаційну роботу й досягли в цьому успіхів. На початку лютого

1919р. радянські частини в боях під Вознесенськом розбили добре озброєні

французькі, грецькі й білогвардійські формування і змусили їх відступити. У

березні – квітні 1919р. інтервенти залишили чорноморські порти.

Навесні 1919р. більшовики розпочали наступ на Південно-Західному

напрямі. У лютому – березні 1919р. радянські війська здійснили наступ на

південь України й одночасно завдали удару території Білорусії, захопили

Житомир. Водночас ними були взяті Бердичів і Вінниця. Протягом квітня

Червона армія захопила майже всю територію Правобережжя. На півдні від

основних сил УНР був відрізаний і змушений відступити до Румунії

запорізький корпус. До рук румунів, які займали щодо УНР позицію

нейтралітету, потрапило 140 ешелонів військового майна, 80 гармат, 700

кулеметів. Під контролем Директорії УНР залишилося лише Північне

Поділля й Волинь, а чисельність її армії скоротилася до 14-15тис. багнетів.

Водночас із наступом радянських військ повернувся на територію України

й активізував свою діяльність Тимчасовий робітничо-селянський уряд

України. Призначений ЦК РКП(б) головою цього уряду Х. Раковський

заявив: «Тимчасовий робітничо-селянський уряд України створено за

постановою ЦК РКП(б), є його органом і проводить всі розпорядження і

накази ЦК РКП(б) безумовно. Тимчасовий робітничо-селянський уряд

України, не являючись, по-суті, самостійним, не створює і не збирається

створювати свого незалежного командування, назвавши Реввійськраду групи

Курського напряму «Реввійськрадою Української радянської армії»

виключно для того, щоб можна було говорити про радянську армію України,

а не про наступ радянських військ, тобто проводити ту політику, яка була

розпочата утворенням Тимчасово робітничо-селянського уряду України».

Радянський уряд відмовився від назви держави – УНР, а за аналогією з

Росією встановив нову – Українська Соціалістична Радянська Республіка

(УСРР), яка проіснувала до прийняття Конституції 1936р. 11 лютого 1919р.

уряд переїхав з Харкова до Києва. Відбулися зміни в структурі уряду: його

відділи стали називатися народними комісаріатами, а їх керівники –

наркомами.

У березні 1919р. відбувся ІІІ Всеукраїнський з’їзд Рад, який прийняв

першу радянську Конституцію республіки та обрав Центральний виконавчий

комітет Рад України на чолі з Г. Петровським. Розпочалася робота щодо

створення органів державної влади: в губернських центрах працювали ради,

в більшості міст і сіл створювалися ревкоми, які офіційно проголошувалися

органами диктатури пролетаріату, що практично означало встановлення

планування більшовицької партії. У сільській місцевості значні

повноваження мали комітети бідності. «Караючим мечем революції для всіх

інакомислячих виступала Всеукраїнська надзвичайна комісія.

Раднарком України в січні 1919р. офіційно продекларував програму

політичних і соціально-економічних перетворень у республіці. Головне

завдання полягало в тому, щоб «довести соціалістичну революцію до кінця».

Вважалося за необхідне визволити трудящих з-під гніту експлуатації шляхом

націоналізації промисловості, вироблення всеохоплюючого законодавства з

охорони праці, страхування й пенсійного забезпечення робітників.

Проголошувалася ліквідація поміщицького, куркульського й монастирського

землеволодіння. Передбачалися також заходи щодо реорганізації культурно-

освітніх установ. Усе це повинно було сприяти зміцненню держави,

посиленню її авторитету серед робітників і селян, які, в свою чергу, мали

надавати їм всебічну допомогу.

Проте радянський уряд України в своїй діяльності припустився низки

помилок. У його складі важливі посади обіймали не українці, було

відмовлено користуватися в управлінні українською мовою, впроваджувати її

в культурно-освітні установи, що було негативно сприйнято місцевою

інтелігенцією. Боротьбу з «контрреволюційними» елементами вела згадувана

Надзвичайна комісія, яка мала розгалужену мережу відділів у центрі й на

місцях. Чекісти робили обшуки, розстрілювали за доносами, без суду й

слідства, арештовували за приналежність до «колишніх», до «буржуїв», до

царських офіцерів тощо.

Як і в РСФРР, в Україні поступово запроваджувалася політика воєнного

комунізму. Її найхарактернішими рисами були прискорені темпи

націоналізації промисловості, згортання торгово-грошових відносин, заміна

товарного ринку як універсального регулятора економіки всілякими

розкладками, насамперед продовольчими, а в сільському господарстві –

організація виробництва через радгоспи, комуни, артілі. У політичній сфері

воєнний комунізм виявився в запровадженні диктатури пролетаріату, яка

розглядалася як обов’язковий політичний компонент переходу від

буржуазної формації до комуністичної. Усі ці риси тією чи тією мірою були

притаманні й курсу ЦК КП(б)У, уряду УСРР і підтверджені рішеннями ІІІ

з’їзду КП(б)У, ІІІ Всеукраїнського з’їзду Рад.

Уже 11 грудня 1918р. радянському уряду України було надано

повноваження на проведення продовольчих заготівель у всіх захоплених

Червоною армією районах. Це загострювало класову боротьбу на селі й

фактично означало перехід до боротьби за хліб з його виробником

примусовими методами. 15 квітня 1919р. було опубліковано декрет уряду

«Про загальнодержавний облік і розподіл продовольчих продуктів і речей

домашнього господарства». Ним закріплювалась продовольча диктатура, в

основу якої були покладені комуністичний розподіл і продрозкладка.

Народний комісаріат продовольства оголошувався єдиним органом, який мав

заготовляти і розподіляти продукти серед населення. Він наділявся

надзвичайними правами.

Для проведення цієї роботи з Росії в Україну направлялися сформовані в

Москві та Петрограді робітничі загони. Десятки таких загонів були створені

й місцевими органами України. Більшовики були переконані, що в Україні є

величезні запаси хліба і їх можна взяти відразу для голодуючих промислових

центрів Росії. Однак запасів цього міфічного хліба Україна справді не мала.

Радянська держава чітко визначила перспективи розвитку українського

села. У резолюції ІІІ з’їзду КП(б)У (березень 1919р.) «Про земельну

політику» підкреслювалося, що «найголовнішим завданням земельної

політики є перехід від одноосібного господарства до товариського. Радянські

господарства, комуни, громадський обробіток землі та інші види

товариського землекористування є найкращі засоби для досягнення

соціалізму в землеробстві». Під гасло «Земля – селянам!» в Україні на

колишніх поміщицьких землях було створено більш ніж 1200 радгоспів і

понад 500 комун і артілей.

Запровадивши політику воєнного комунізму в Україні, російські

більшовики таким чином розпалили повстанську війну проти себе в

українському селі. Селянство, приречене на голод, не хотіло віддавати

залишки хліба. Невдоволення селянства політикою більшовицько-

радянського режиму швидко наростало. Уже в березні – квітні 1919р. в

Україні почалися виступи селян проти політики воєнного комунізму під

гаслами «Геть комуну!», «За радянську владу – без комуністів!».

Якщо на початку 1919р. повстанські сили, очолювані отаманами Махном

(на Катеринославщині), Григор’євим (на Півдні), Зеленим (на Київщині),

вступили в союз із більшовицькими формуваннями проти Директорії, то,

розпізнавши антиселянську, антиукраїнську політику російського

більшовизму, до травня 1919р. вони виступили проти радянської влади,

проте не в союзі з Директорією. Повстанський селянський рух став масовим,

охопив усю територію України.

ЦК КП(б)У оцінив селянський повстанський рух як вияв куркульської

контрреволюції, яку необхідно нещадно придушити. У липні 1919р. Рада

робітничо-селянської оборони прийняла постанову «Про придушення

куркульських і білогвардійських заколотів на селі», яка визначила низку

заходів, спрямованих проти селянських виступів. Зокрема, пропонувалося

запроваджувати кругову поруку серед мешканців села чи району,

репресовувати їх за переховування зброї, застосовувати військову блокаду

тощо. Проти повстанців діяли регулярні військові частини, але їх опір

придушити не вдалося. У грудні 1919р. В. Ленін назвав серед регіонів, де є

найбільше надлишків хліба, й Україну, селянство якої повертало до Денікіна,

отже, відверталося від радянської влади, позиції якої тут були хиткими.

Виникає закономірне запитання: чому ватажки селянського руху,

розірвавши союз із російськими більшовиками, водночас не підтримали

Директорію? Цілком зрозуміло, що в умовах України, де переважало сільське

населення, особливого значення набував процес реалізації земельного

законодавства, зокрема згадуваного вище закону від 8 січня 1919р. про

націоналізацію землі. Згідно з ним дрібним власникам було дозволено мати

господарства не більше ніж 15 десятин, але на практиці земельна реформа

все ще перебувала в стадії підготовки. Місцева адміністрація не отримала

конкретних інструкцій щодо її проведення. Фактично аграрну реформу

здійснювали на свій розсуд сільська й волосна адміністрація. Тим часом

неспроможність Директорії, як і її попередниці Центральної ради,

конструктивно розв’язати аграрно-селянське питання, дозволити приватне

володіння землею всіляко використовувалося та роздмухувалася

пропагандою радянської Росії, яка заявляла, що «закон про землю ухвалено в

інтересах куркулів». Власне, спрацював такий самий метод, яким діяла

Директорія проти гетьмана П. Скоропадського.

У цій ситуації, запровадивши політику воєнного комунізму проти

селянства, радянська влада підняла його проти себе. Директорія, не

розв’язавши аграрного питання, не знайшла підтримки в широких селянських

масах, які були основною соціальною базою в Україні. Через незадоволення

земельною політикою Директорії проти неї почалися відкриті виступи

повстанських формувань і деяких військових з’єднань армії УНР. З

урахуванням складної воєнно-політичної ситуації в Україні це призвело до

ще більшого загострення становища в самій Директорії.

Своєю неспроможною аграрною політикою Директорія створила в Україні

могутній селянсько-повстанський рух, позбавивши себе широкої соціальної

бази. І це в той час, коли радянська влада, проводячи деструктивну,

антинародну політику воєнного комунізму в Україні, неодноразово

використовувала українське повстанство в боротьбі проти білих армій

Денікіна та Врангеля.

З особливою силою селянсько-повстанський рух виявився влітку та

восени 1919р. Його удари відчули і червоні, і білі. Непримиренний характер

українського повстання, його рішучість були уроком для білогвардійських

формувань Денікіна, який його недооцінював.

На початку березня 1919р. Директорія переїхала з Вінниці до Проскурова

(нині Хмельницький). Там відбулося останнє її засідання в повному складі.

Після цього Директорія розкололася. Є. Петрушевич разом із П.

Андрієвським переїхали до Станіслава, де почали урядувати майже

незалежно. С. Петлюра, Ф. Швець, А. Макаренко переїхали до Рівного.

Уряд поповнився представниками соціалістів. Прем’єр-міністром став Б.

Мартос, а міністрами – І. Мазепа, А. Лівицький, М. Ковалевський, Г.

Сиротенко. Новий уряд звернувся до народу з декларацією, в якій закликав

до боротьби з московським більшовизмом. Проте як ліві бойкотували уряд С.

Остапенка, так праві стали в опозицію до уряду Б. Мартоса.

Кабінет Б. Мартоса, змінивши курс, оголосив декларацію, в якій

зауважувалося: «Нове народне правительство Української республіки бачить

єдиний порятунок для українського народу, щоб спасти його волю і майно

від нападів і грабунків хижих сусідів, - у будівництві єдиної самостійної і

незалежної Української Народної Республіки. На оборону своєї національної

честі і порушених чужинцями економічних і соціальних прав повинно

піднятися все трудове селянство і робітництво, щоб не дали чужинцям

вкінець знищити Рідний Край». Це була принципова зміна політичного

курсу. Новий уряд не покладав надій на Антанту.

5 травня 1919р. уряд залишив Рівне і перебрався до Радзівілова. У

Галичині Петлюрі не довіряли, стояли на позиціях Антанти. «Українська

справа, - твердили там, - гине від командування Петлюри, армія не вірить

йому, бо він не є військовим чоловіком». Такої самої думки дотримувалися й

праві кола Наддніпрянщини. Певною мірою це відповідало дійсності. Проте

насправді головними причинами невдач була відсутність єдності в

українському суспільстві та розкол в уряді й Директорії.

Попри незгоди в Директорії в серпні 1919р. вдалося досягти об’єднання

армій УНР і Української Галицької армії (УГА). На початку серпня

розпочався їх похід на Київ – Одесу. За оперативними завданнями вони

поділялися на окремі армійські групи. До групи «Схід», яка мала

здійснювати наступ на Одесу, входили група Ю. Тютюнника, Волинська

група, третя дивізія УНР і друга бригада УГА. Середня група мала вести

наступ на Київ уздовж залізниці Жмеринка – Київ. Вона складалася з 1-го й

2-го корпусів УГА та Запорізької групи. На її лівому фланзі мала оперувати

Північна група (2-й корпус УГА та група Січових стрільців).

Об’єднаній армій в смузі наступу протистояли 12-та й 14-та радянські

армії, з яких чотири дивізії було розгорнуто проти українських військ.

Основні сили Червоної армії в Україні сковувалися наступом зі сходу

Добровольчої армії білих генерала А. Денікіна. Керівництво УНР розглядало

наступ як позитивний чинник, сподіваючись на можливість співробітництва з

російськими антирадянськими силами.

Наступ українських військ розвивався досить успішно. Протягом тижня

було звільнено такі важливі адміністративні й господарські центри України:

9 серпня – Жмеринку, 12 – Вінницю, 31 серпня українські війська вступили

до Києва, а уряд УСРР змушений був евакуюватися зі столиці. Саме в Києві

зустрілися об’єднані сили українського війська й незначних сил

Добровольчої армії під командуванням генерала М. Бредова. Вони зайняли

Печерськ і почали наступ на інші райони міста. Війська УНР не чинили

опору білим, виконуючи наказ штабу Головного отамана про толерантне

ставлення до «добровольців».

На переговори до денікінського генерала М. Бредова було направлено

генерала М. Омельяновича-Павленка, однак його делегацію не було

прийнято. Посланці УГА отримали від білих відповідь, що Добровольча

армія змагається за відновлення «єдиної і неподільної Росії», а Україна може

розраховувати лише на статус автономії у її складі. Після цього українські

війська залишили Київ і відступили. «Так вдало почався і так безславно

скінчився похід об’єднаної української армії на Київ», - писав І. Мазепа. С.

Петлюра не брав участі у Київському поході, однак пізніше назвав його

«київською катастрофою».

Відступ українських військ з Києва негативно позначився на подальших

подіях визвольного руху в Україні.

По-перше, це дало можливість Денікіну 3 червня 1919р. оголосити наступ

на Москву. Під час наступу до осені захопив всю Україну.

По-друге, відступ українських армій посіяв зневіру в українське військо,

його керівництво й у перемогу повстанського руху в Україні загалом.

По-третє, це призвело до остаточного розколу в самій Директорії.

З 20 вересня денікінці розгорнули наступ проти армії УНР. 24 вересня

Директорія оголосила війну Добровольчій армії й уряду «Півдня Росії». У

вересні – жовтні тривали жорстокі бої УНР проти білогвардійців на

Правобережжі. Українські війська були виснажені воєнними діями проти

Червоної армії, їм бракувало зброї та боєприпасів, одягу. До бойових втрат

додалася смертність від тифу.

Катастрофічний воєнний стан, непорозуміння між головою Директорії та

диктатором ЗО УНР Є. Петрушевичем призвели до сепаратних переговорів

командування УГА з денікінцями. 6 листопада 1919р. командуючий УГА М.

Тарнавський підписав у штабі генерала Я. Слащова угоду, яка передбачала

перехід УГА на бік Добровольчої армії, тимчасове припинення діяльності

галицького уряду та його перехід під протекторат білих. Подальший наступ

білогвардійців призвів до окупації ними більшої частини України.

11 листопада 1919р. у Кам’янці нарада Директорії та членів уряду

прийняла постанову про від’їзд у державних справах за кордон А. Макаренка

й Ф. Швеця. Директорія ухвалила:

«1. На час відсутності з території Української Народної Республіки членів

Директорії А. Макаренка та Ф. Швеця верховне керування справами

Республіки покладається на голову Директорії пана Головного Отамана

Симона Васильовича Петлюру, який іменем Директорії затверджує всі

закони та постанови, ухвалені Радою Народних Міністрів.

2. На випадок його смерті все верховне керування Державними справами

Республіки та її озброєними силами покладається на залишившихся в живих

членів Директорії, або одного з них, аби вони проводили зовнішню і

внутрішню політику Республіки на ґрунті її самостійності до часу скликання

представництва від українського народу».

За оцінкою М. Шаповала, ця постанова стала тим документом, «яким

Петлюра під час паніки оформив своє самодержавство. …Директорія

перестала існувати і формально розпочалася «петлюрівщина», яка фактично

почалася раніш».

Згадані члени Директорії, як і Винниченко, жили за кордоном, в Італії (за

державний кошт), і були сторонніми спостерігачами за подіями в Україні.

Тільки 21 травня 1920р. уряд УНР ухвалив постанову, затверджену С.

Петлюрою, про відкликання членів Директорії А. Макаренка та Ф. Швеця з-

за кордону. Проте у зв’язку з неповерненням їх було виведено зі складу

Директорії, а сама Директорія перестала існувати як колективний орган.

Функції Директорії перейшли до її голови С. Петлюри.

Воєнні події розвивалися за своїм сценарієм. Армія Денікіна захопила всю

територію України, крім західних областей, і просувалася у напрямі Воронеж

– Орел – Москва.

Отже, із захопленням території України державний і партійний

більшовицькі центри в Україні були ліквідовані. Дещо пізніше, 2 жовтня

1919р., уже й формально було розпущено ЦК КП(б)У. Керівництво

підпільними більшовицькими організаціями, які продовжували діяти в

Україні, здійснювалося безпосередньо ЦК РКП(б) через свій технічний орган

Зафронтбюро ЦК КП(б)У, створений ще в липні 1919р.

Установлений білогвардійцями в Україні окупаційний режим мав яскраво

виражений антинародний, антиукраїнський, великодержавно-шовіністичний

характер. Він виявився ще реакційнішим, ніж попередній більшовицько-

радянській. Захоплену територію було поділено на три області: Харківську,

Київську та Новоросійську (з центром в Одесі), в яких урядували денікінські

генерали. Адміністративну владу здійснювали губернатори, повітові

начальники, волосні старшини. Опір проти запроваджуваних порядків

нещадно придушувала військова контррозвідка, спеціальні каральні загони та

військові формування.

Скрізь на захоплених територіях республіки поміщикам поверталися їхні

маєтки, земля, інвентар, на селі встановлювався продовольчий податок, не

менший за обсягом, ніж більшовицька продрозкладка. Селяни повинні були

віддавати землевласникам крім хліба сіно, платити за користування наділами

тощо. Така політика відштовхнула селян від нової влади, і проти неї

розпочалася партизанська боротьба. Уже восени 1919р. у повстанських

загонах різного політичного спрямування нараховувалося не менше 100тис.

бійців.

У містах власникам поверталися підприємства, відновлювалася посилена

експлуатація робітничого класу. Робочий день на фабриках і заводах тривав

11-12 годин, а мізерна заробітна платане забезпечувала прожиткового

мінімуму. Через зруйнованість або припинення багатьох виробництв Україну

вразило масове безробіття. Провідні галузі промисловості в Донбасі –

кам’яновугільна, металургійна – ледве животіли. Занепадав транспорт.

Розпускалися профспілки, які все ще намагалися захищати економічні

інтереси робітників.

Денікін не визнавав існування самостійної України в будь-якій формі

державної організації, придушував навіть найменші вияви українського

національного життя. Була заборонена назва «Україна», її замінили на «Юг

России» чи «Малороссия». Ліквідувалися українські школи, університет,

Академія наук, інші заклади, а замість них засновувалися російські. Не

дозволялося розмовляти українською мовою, видавати нею книги й журнали.

Розпалювалося українофобство, знищувалися бюсти Тараса Шевченка,

заборонялося вивішувати його портрети.

Звичайним явищем стали єврейські погроми. Віддані на поталу місцевим

каральним командам, євреї десятками тисяч гинули під час цих кривавих

подій. Звернення сіоністських організацій і єврейських общин до Денікіна,

інших білогвардійських генералів з приводу припинення їх, покарання їх

організаторів залишилося без належної відповіді. У цілому за кілька місяців

панування денікінської адміністрації в Україні наслідки єврейських погромів

перевершили всі ті знущання, які роками чинили в єврейських містечках.

Незабаром майже вся Україна була охоплена повстанням проти Денікіна.

Восени 1919р. тут налічувалося понад 100тис. повстанців. Тільки

повстанська армія Н. Махна, що завдала найбільшого клопоту

білогвардійцям, налічувала у жовтні 65тис. бійців. Руйнуючи ворожі

комунікації, дезорганізуючи тили й громлячи військові з’єднання білих,

українські повстанці значно послабили їхні сили. Сам генерал А. Денікін у

своїх спогадах називав махновців у власному тилу могутнім селянським

повстанським рухом, який поставив білих перед загрозою повної катастрофи.

Махно (Міхненко)Нестор Іванович (1888-1934) – керівник і лідер повсталого

селянства Півдня України в роки революції та громадянської війни. Народився в

селянській родині в с. Гуляй-Поле на Катеринославщині, працював у поміщиків, потім

робітником. У 1906-1908рр. – член організації анархістів-комуністів «Спілка бідних

хліборобів». У 1911-1917рр. перебував в ув’язненні. Після лютневої революції повернувся

до Гуляй-Поля, зайнявся розподілом землі між селянами, створив військовий загін.

Виступав проти Тимчасового уряду, Центральної Ради, а пізніше і уряду П.

Скоропадського, очоливши боротьбу селян проти нього і німецьких окупантів. Виступив

проти політики воєнного комунізму (1919), тому був оголошений поза законом

радянською владою. Під час окупації України військами Денікіна вів активну боротьбу в

їх тилу. У 1920р. уклав угоду з більшовиками щодо розгрому Врангеля. У серпні 1921р. був

змушений припинити нерівну боротьбу проти Червоної армії і емігрував. Помер у Парижі

в 1934р.

Розмах і масовість повстансько-партизанського руху в Україні проти

білогвардійського окупаційного режиму створили й сприятливі умови для

контрнаступу Червоної армії. У жовтні 1919р. радянські війська, які

безперервно поповнювалися через мобілізацію, досягли значної чисельної

переваги над білими арміями в живій силі й артилерії. До того ж на

окупованих територіях проти білогвардійців розпочалися масові воєнні дії

партизанів і повстанців. Уже в жорстокій і тривалій битві під Кромами

ударне радянське угруповання за участю кінноти повністю знищило три

дивізії Добровольчої армії.

На початку листопада 1919р Червона армія визволила Чернігів, 30

листопада оволоділа Сумами, 12 грудня захопила Харків і Полтаву, а 16

грудня – Київ. Під час дальшого просування на початку 1920р. вони ввійшли

в Південну Україну, 7 лютого – в Одесу, оволоділи підступами до

Кримського півострова, але корпус генерала Я. Слащова відбив усі спроби з

ходу увірватися в Крим.

А що діялося в цей час в арміях УНР і УГА? Як підкреслює Н. Полянська-

Василенко, почалася агонія української армії. У чому і як це виявилося?

Чому 100-тисячна армія, яка ще недавно брала Київ, через кілька місяців

виявилася небоєздатною? Для того щоб відповісти на ці запитання, потрібно

проаналізувати воєнно-стратегічну ситуацію в Україні. Вона була такою:

українські війська опинилися між трьома силами: а) Червоною армією, що

наступала на Денікіна; б) Добровольчою армією, що відступала: в)

польськими військами, що також скористалися зі становища й окупували

Західну Волинь і Поділля.

Про те, що відбувалося в Директорії й уряді УНР, уже відомо. До того ж

відбувся остаточний розкол між керівництвом ЗУНР і УНР. Є. Петрушевич

обрав проденікінський курс і орієнтувався на Антанту. Петлюра

розраховував на підтримку Польщі.

Армія УНР після поразки в боях з білими перебувала в районі Чортория-

Любар. Частина її відійшла на територію Польщі. Туди, до Тарнова,

переїхали Директорія й уряд УНР. Загони армії УНР, що залишилися в

Україні, перейшли до партизанських методів боротьби.

6 грудня 1919р. розпочався рейд групи генерала О. Омеляновича-

Павленка по тилах білих і Червоної армії. У рейд, який дістав назву

«Зимового походу», вирушило близько 10тис. українських військових з 12

гарматами. На початку січня 1920р. рейдова група вийшла в тил червоних у

районі Черкаси – Чигирин – Канів. Однак зупинити переможний наступ

численних більшовицьких армій вона не змогла.

З розгромом білої армії Денікіна, з розколом армій УНР і УГА восени

1919р. розпочалася третя інтервенція проти України з боку радянської Росії.

Попередні уроки більшовицької окупації, політика воєнного комунізму

були враховані більшовиками з користю для себе. Перед своєю черговою

окупацією агітаційно-пропагандистська машина комунізму запрацювала на

повні обороти, щоб закамуфлювати справжню суть інтервенції. Це досить

яскраво засвідчує «Таємна інструкція Троїцького щодо окупації України».

Інструкція є вершиною фарисейської політики більшовизму. У ній

зазначалося: «Те, про що тут говорили в Росії відкрито, в Україні можна

шептати лише на вухо, а то й цілком не говорити. Вміти мовчати – це також

одна з форм красномовності.

Ви, товариші, входите в Україну. Пам’ятайте ж, що нема тяжчої

агітаційної роботи, як на Україні. Третій раз ми посилаємо туди сильні кадри

і кожного разу все ж таки з новою тематикою і новим способом. Першим

кадрам в 1917р. було дуже легко. Треба було їм підірвати довір’я українських

селян до Центральної Ради і Генерального Секретаріату. В той час

український народ не міг собі уявити свого політичного життя окремо від

Росії, а тому лише «одно звернення уваги агітатора, що українці відривають

Україну від руських, з якими в окопах рядом лежали і з одного котла їли,

вирішували справу в наш бік. А натяк на те, що Центральна Рада буржуазна,

а Генеральний Секретаріат складається тільки з генералів, відбивав в

українського селянства всяку охоту підтримувати своє правительство».

Трохи тяжче було при другім поході в Україну, через те, що ми

готувалися воювати з гетьманом, а прийшлося мати діло з Петлюрою. Треба

було керівника протигетьманським народним повстанням, Петлюру,

позбавити значення серед самих повстанців. Це було надзвичайно важке

завдання, особливо коли Петлюра був покритий славою скинення гетьмана,

трудовому селянству України давав усі землі без викупу і негайно скликав

Трудовий конгрес. Передбачалася затяжна війна. Але нам допоміг випадок з

полковником Балбачаном, котрий зрадив повстанському правительству і

перейшов на бік денікінців. Звернення уваги на цей випадок, зв’язуючи його

з тим, що Петлюра був членом Генерального Секретаріату, скріплювання

думки, що Петлюра, скинувши гетьмана, сам зробився гетьманом, що

«самостійна Україна» - то значить гетьманщина, то значить Павло

Скоропадський або Петлюра під охороною від українського трудового

народу за допомогою німецьких багнетів – все це уміння, зіткане нашими

агітаторами в одну сітку, так сильно розворушувало селянство, що воно не

витримало в північно-західній частині Київщині, а також Подільській

губернії. Спалахнули народні повстання проти Петлюри і його армія вся була

знищена без всяких труднощів з боку Червоної армії. Ось що значить здібні

агітатори.

Готуючись нині до третього походу на Україну, Совєт Народних

Комісарів за прикладом попередніх літ посилає в авангарді Вас, товариші

агітатори.

Совєт Народних Комісарів сильно сподівався, що Ви не осоромите землі

руської. Для полегшення ж Вам Вашої праці я вважаю своїм обов’язком

товариським додати таки вказівки.

Ні для кого не секрет, що не Денікін примусив нас залишити землі

України, але величезне повстання, яке підняло проти нас сите українське

селянство. Комуни, черезвичайку, продовольчі загони і комісарів-євреїв

зненавидів український селянин до глибини душі. В нім прокинувся

приспаний сотні літ дух запорожців і гайдамаків. Цей страшний дух, який

кипить і бушує, як сам Дніпро на своїх порогах, велить українцям творити

чудеса завзяття. Тільки безмежна довірчивість і уступчивість кожний раз

нівечили задоволення українців. Пам’ятайте також, що так або інакше, а нам

конче треба повернути Україну до Росії. Без українського вугілля, заліза,

руди, хліба, сталі й Чорного моря Росія існувати не може. Вона задихнеться,

а за нею і совєтська влада і ми з вами».

Отже, у наведеному документі, який був надрукований за кордоном у

лютому 1920р., відверто зауважувалося, для чого радянській Росії була

потрібна Україна. 11 грудня 1919р. постановою ВУЦВК Рад і РНК УСРР був

організований Всеукраїнський революційний комітет (Всеукрревком) –

центральний тимчасовий надзвичайний орган радянської влади в Україні. Він

перебував у Харкові, тодішній столиці республіки, а до його складу увійшли

Г. Петровський (голова), В. Затонський, Д. Мануїльський, Г. Гринько, В.

Качинський. На місцях діяли губернські, волосні та сільські ревкоми. Ці

надзвичайні органи у своїй діяльності керувалися постановою VII

конференції РКП(б) «Про радянську владу на Україні», що була прийнята в

грудні 1919р. У цей самий період Всеукрревком виклав програму своїх дій у

маніфесті «До робітників і селян України» відповідно до цього документа і

настанов В. Леніна.

Головним завданням залишалося зміцнення «диктатури пролетаріату й

союзу робітничого класу з трудящим селянством». У постанові

проголошувалося, що «РКП стоїть на точці зору визнання УСРР», а питання

визначення форм найтіснішого союзу України й усіх радянських республік

«буде остаточно вирішене самими українськими робітниками і трудящими

селянами». Члени партії зобов’язувалися «всіма засобами сприяти усуненню

перешкод до вільного розвитку української мови і культури», яка має стати

«могутнім і дійсним засобом визволення українських трудящих від темряви і

неуцтва». Планувалося на ділі застосовувати право трудящих учитися та

розмовляти рідною мовою, яка повинна вживатися у всіх державних

установах нарівні з російською.

У лютому 1920р. Всеукрревком і його органи на місцях припинили

існування й натомість розпочали діяти Раднарком на чолі з Х. Раковським і

ВУЦВК під керівництвом Г. Петровського. Щоб створити належні умови для

організації державної влади, треба було попередити опір цьому процесові

інших партій, які користувалися авторитетом у певних верств населення.

Тому КП(б)У довелося виявити справжню винахідливість: домогтися

самоліквідації Української комуністичної партії боротьбистів (березень

1920р.), розпуску боротьбистів (червень 1920р.), членам яких було дозволено

вступати у лави правлячої партії в індивідуальному порядку.

Раковський Християн Георгійович (1878-1941) – більшовицький партійний діяч.

Нащадок національного героя Болгарії Георгія Раковського, улюблений учень Г.

Плеханова, один із фундаторів соціал-демократичних партій в Болгарії та Румунії.

Опинився в Росії, як і тисячі інших інтернаціоналістів, після жовтневого перевороту. В

січні 1919р. очолив український радянський уряд. Він рішуче відстоював суверенітет

радянських республік, але зазнав поразки в боротьбі з партапаратом, який очолював

генсек Й. Сталін. З 1923р. на дипломатичній роботі. У 1936р. заарештований в справі

«антирадянського правотроцкістського блоку» разом із М. Бухаріним, О. Риковим. У

вересні 1941р. був розстріляний в орловській в’язниці при наближенні до Орла німецьких

військ.

Пам’ятаючи, що радянська влада була ліквідована не лише денікінцями, а

й завдяки селянським повстанцям, які виступали проти політики воєнного

комунізму, Всеукрревкому, а згодом і Раднаркому України треба було

завоювати довіру «з боку не тільки селянської бідноти, а й верств середнього

селянства», щоб не припуститися попередніх помилок. Було урочисто

проголошено про запровадження продрозкладки «тільки в строго

обмеженому розмірі», а радянські господарства рекомендувалося

створювати, «зважаючи на життєві інтереси навколишнього селянства».

Гарантувалося дотримування принципу добровільності у справі об’єднання

селян у комуни й артілі, «полишаючи це виключно на вільне вирішення

селян і суворо караючи за деякі спроби внести в цю справу начало примусу».

На цих засадах ґрунтувався виданий 5 лютого 1920р. «Закон робітничо-

селянського уряду про землю».

26 лютого 1920р. Раднарком видав закон про хлібну розкладку, яка

встановлювалася для господарств, що мали більш ніж 3 десятини землі.

Встановлювалася колективна відповідальність за здачу хліба державі. Якщо

біднота підтримувала цю акцію, то від 10 до 25 відсотків зібраного вражає

залишалося в її розпорядженні. У такий спосіб місцева влада прагнула

забезпечити собі підтримку напівпролетарських елементів села.

Однак селяни виступили проти конфіскації хліба та іншої

сільськогосподарської продукції, що призводило до застосовування

військової сили. У першій половині 1920р. продрозкладка майже

провалилася, а в другій половині заготівлю вдалося збільшити. У сього за рік

в УСРР зібрали 65млн. пудів хліба замість 10,5млн. у 1919р. Істотну

допомогу в цьому надавали створені в травні 1920р. комітети незаможних

селян (комнезами), які сприяли сільським радам і волосним виконкомам у

здійсненні заходів радянської влади.

Більшовицька влада продовжувала зміцнювати позиції в промисловості.

Були націоналізовані провідні галузі виробництва, головні засоби зв’язку,

запроваджено оподаткування населення, особливо буржуазних елементів.

Однак ці заходи не зупинили господарської катастрофи. У 1920р. з 22

металургійних заводів України лише 9 давали невелику кількість продукції.

Різко упав видобуток вугілля, що негативно позначилося на становищі міст.

Незайняті робітники шукали засобів існування в сільській місцевості. У

катастрофічному стані знаходилися залізниці.

Щоб вийти з такого скрутного становища, радянські органи запровадили

мілітаризацію економіки, загальну трудову повинність та інші надзвичайні

заходи. Застосовувалися трудові мобілізації робітників, частини Червоної

армії переводилися на становище трудових армій. Частини трудармій, усі

робітники й службовці працювали понад норму. Вважалося, що виробничому

ентузіазму працюючих сприяла їхня участь у комуністичних суботниках

(недільниках), а потім – трудових тижнях. Того періоду практично

продовжувала здійснюватися політика воєнного комунізму.

У той самий час армія УНР під командуванням М. Омеляновича-

Павленка, перебуваючи у винятково важких умовах зимового періоду,

просувалась до Південної України. Вона довгий час пробула на

Єлисаветградщині, потім пройшла до Дніпра й у 1920р. вийшла на

Переяславщину. Там дістала наказ С. Петлюри повернутися на захід. Так

закінчився 5-місячний рейд армії УНР у тилу Денікіна та більшовиків.

За час зимового походу армії УНР змінилася як воєнна, так і політична

ситуація в Україні. 21-24 квітня 1920р. УНР вимушена була підписати

Варшавський договір з Польщею. Від України його підписав А. Лівицький за

згодою з Петлюрою. За цим договором Польща визнала право України на

незалежне державне існування та уряд УНР. Кордон між двома державами

встановлювався так, що Польща залишала за собою Холмщину, Посяння та

Лемківщину, західну частину Полісся й усю Галичину. Водночас Польща

відмовлялася від претензій поширити свою територію до кордонів Речі

Посполитої 1772р., тобто до її першого поділу.

Військова конвенція передбачала погоджені дії польських та українських

частин у спільному наступі на радянську Росію: керівництво збройними

силами УНР і залізницями України переходило до Головного командування

військами Польської республіки. Директорія зобов’язувалася постачати

польським військам продовольство від часу їх вступу на українську

територію, а поляки – озброювати петлюрівські дивізії.

Отже, щоб відстояти УНР у боротьбі з радянською Росією, С. Петлюра

віддав перевагу залежності від Польщі, яку цілком влаштовувала позиція

Директорії, але пожертвував територією ЗУНР. Варшавська угода була

засуджена багатьма українськими політичними партіями, насамперед в

еміграції, вона викликала обурення громадських діячів Галичини.

25 квітня польська армія чисельністю 65 тис. разом з українськими

загонами чисельністю 15 тис. розпочали наступ на більшовиків. До кінця

квітня було зайнято Овруч, Житомир, Бердичів, і 6 травня війська вступили у

Київ. Радянська армія Південно-Західного фронту, не втративши

боєздатності, закріпилася на лініях Бровари – Бориспіль та Біла Церква –

Ямпіль. Фронт бойових дій розтягнувся, і польським військам, щоб його

перекрити, довелося використати більшу частину своїх резервів.

Проте обіцяного С. Петлюрою Пілсудському народного вибуху проти

більшовиків і радянської влади не відбулося. Очевидно, особистого

авторитету Головного отамана УНР виявилося недостатньо для того, щоб

подолати традиційну неприязнь українського селянства до польських

«панів». Вторгнення інтервентів викликало глибоке обурення населення

України. Успішно здійснювалася мобілізація до Червоної армії, до її лав

вступали й добровольці. З перших днів окупації розгорнувся партизанський

рух, для координації якого було створено закордонний відділ ЦК КП(б)У на

чолі з Ф. Коном.

Тим часом Москва готувалася до рішучого наступу на ворожі війська. На

польський фронт перекидалися найбільш боєздатні формування: 1-ша Кінна

армія, 8-ма Червонокозача дивізія, 25-та Чапаєвська дивізія та ін.

Контрнаступ радянських армій Південно-Західного фронту під

командуванням О. Єгорова розпочався 5 червня 1920р., у результаті якого

було звільнено Житомир, Бердичів, Білу Церкву. Польські солдати,

побоюючись оточення, залишили Київ, куди 12 червня ввійшли

червоноармійці. Під час їхнього наступу розпочався й відступ військ УНР. 17

червня радянські війська зайняли Вінницю, 19 червня – Жмеринку, 9 липня –

Проскурів (нині Хмельницький). Директорія УНР евакуювалася до Варшави.

Наприкінці червня 1920р. розпочався контрнаступ військ Західного

фронту під командуванням М. Тухачевського в напрямі Мінськ – Білосток –

Варшава, в результаті якого було захоплено усю Білорусію. Противника було

позбавлено можливості закріпитися на Німані. Війська під командуванням

М. Тухачевського увійшли в Польщу й рухалися на Варшаву. Частини О.

Єгорова, прорвавшись на лінію Рівне – Дубно – Броди, підійшли до Львова.

Після вступу Червоної армії у Польщу та Східну Галичину відразу ж на її

території утворилися Польський (у Білостоці) та Галицький (у Тернополі)

ревкоми. Вони декларували необхідність націоналізації промислових

підприємств, банкових установ, ліквідації поміщицьких маєтків та організації

комітетів для управління ними. У Галичині в липні 1920р. поспішили навіть

проголосити Галицьку соціалістичну радянську республіку, яка проіснувала

два місяці. Не викликало сумнівів, що й Польщу більшовицьке керівництво в

Москві бачило вже радянською з «робітничо-селянським урядом» на чолі з

Ф. Дзержинським.

Проте політичне і військове керівництво радянської Росії недооцінило

сили противника, якому надала негайну допомогу Франція. Не справдилися

сподівання на позитивну реакцію «польських робітників і чесних селян»

щодо радянської відозви до них з поясненнями цілей і майбутніх наслідків

війни. Перед реальною загрозою втрати проголошеної в 1918р. державної

незалежності навколо уряду Польщі згуртувалися широкі верстви

суспільства, в тому числі селянство.

Наступ радянських військ на Варшаву виявився невдалим, незважаючи на

вимогу В. Леніна здійснити його «шалене прискорення» у відповідь на

пропозиції Великобританії бути посередником у мирних переговорах між

противниками. Війська Тухачевського, відірвавшись від баз постачання

набоями, зброєю, продовольством, зазнавали втрат. Їхніми останніми

успіхами були захоплений 13 серпня 1920р. населений пункт за 23км від

столиці Польщі та наближений до приміської фортеці Модлін. Уже

наступного дня польська армія перейшла у контрнаступ, а наприкінці вересня

польсько-радянський фронт перемістився на лінію Коростень – Житомир –

Бердичів.

Перемога поляків над Червоною армією, що отримало назву «чудо над

Віслою», дала можливість польсько-українським силам почати наступ на

Південному фронті, заволодіти лівим берегом Збруча і просунутися на схід.

С. Петлюра планував виступити на фронті від Могилева-Подільського до

Вінниці та вийти в тили червоноармійців. Разом з ним діяли

антибільшовицькі російські частини генерала Перемикіна, донські козаки під

командуванням Яковлєва.

12 жовтня 1920р. між Польщею та радянською Росією було підписано

перемир’я, що створило на Правобережжі значні труднощі для армії С.

Петлюри та його білогвардійських союзників, які продовжували боротьбу.

Проте 10 листопада в жорстокому бою під Котюжанами дві петлюрівські

дивізії було розгромлено переважаючою червоною кіннотою. 18 листопада

війська УНР залишили Проскурів і прикордонний Волочиськ і були

інтерновані у польських таборах. У 1921р. петлюрівські війська ще здійснили

кілька партизанських рейдів на Правобережжі з території Польщі, але війна

для них закінчилася поразкою.

18 березня 1921р. в Ризі було підписано мирний договір між Польщею та

радянською Росією. Польща визнала незалежність УСРР, але до неї відійшли

Західна Україна та Західна Білорусія. Доля Галичини не була вирішена,

тільки в 1923р. у Парижі представники Антанти ухвалили залишити її за

Польщею за умови надання цій території автономних прав.

У Ризькому договорі обумовлювалася заборона перебування у Польщі

антибільшовицьких організацій. Тому Директорія, уряд УНР втратили право

на легальне існування на її території й продовжували свою діяльність

нелегально. Після протестів Раднаркому України наприкінці 1921р.

припинилися й партизанські рейди вояків УНР на прикордонні райони УСРР.

Одночасно з польською кампанією, з крахом Добровольчої армії Денікіна

розпочалася боротьба проти врангелівської білогвардійщини. 4 квітня 1920р.

А. Денікіна на посту головнокомандуючого збройними силами півдня Росії

змінив П. Врангель. Він вирішив не лише реорганізувати армію, а й почав

істотно міняти політичний курс свого попередника. Про новий похід на

Москву вже не йшлося. Водночас П. Врангель рішуче відвів спроби західних

дипломатів схилити його до переговорів з більшовицькою Москвою. Свою

політичну стратегію він визначав у одному з квітневих інтерв’ю кримській

пресі так: «Не тріумфальною ходою на Москву можна звільнити Росію, а

створенням хоч би на клапті російської землі такого порядку і таких умов

життя, які б притягали до себе всі подуми і сили народу, що стогне під

червоним гнітом».

Успішний наступ польської армії проти червоних вніс певні корективи в

цю стратегію. У промовах генерала починає рішуче звучати заклик вести з

«червоною нечистю» війну «до переможного кінця». Однак у будь-якому разі

успішне протистояння більшовикам потребувало, на думку

головнокомандуючого, об’єднання всіх антикомуністичних сил і створення

народної масової соціальної опори «білого» режиму.

П. Врангель одразу заявив про відмову від ідеології «єдиної і неподільної

Росії», урочисто обіцяв Дону та Кубані не порушувати автономні права

козацтва, зробив низку спроб у пошуках контактів з петлюрівським урядом

України. Та наріжним каменем своєї платформи П. Врангель уважав

докорінну зміну стосунків із селянством. Навчений гірким досвідом А.

Денікіна, він насамперед ухопився за ідею радикальної земельної реформи.

Закон про землю розроблявся прискореними темпами й був підписаний

головнокомандуючим 7 червня 1920р. – на другий день після виходу білих з

Криму.

Отже, П. Врангель, хоч і суто військова людина, досить вдумливо

підійшов до вивчення досвіду як попередніх українських урядів Центральної

Ради, Української держави П. Скоропадського, так і білогвардійського уряду

«Півдня Росії» А. Денікіна в галузі аграрної політики. Він добре розумів, що

для досягнення воєнної перемоги над ворогом потрібна надійна соціальна

база. Тому серед перших його директив було саме аграрне питання, щоб

залучити на свій бік найширші кола українського селянства.

Зміст закону П. Врангеля зводився до того, що основний земельний фонд

передавався в розпорядження спеціально обраних повітових і волосних

земельних рад, які мали визначити норми землеволодіння в повітах і

здійснити розподіл землі між землеробськими господарствами. Земля

надходила в їх повну особисту власність. Оплата її здійснювалася через

щорічну передачу в державний хлібний фонд п’ятої частини

середньостатистичного річного врожаю з кожної десятини впродовж 25

років. Переважне право на землю діставали «воїни, які знаходилися в рядах

військ, що боролися за відновлення державності, та їх сім’ї».

Намагаючись привернути селянство аграрною реформою, П. Врангель

розраховував розв’язати в такий спосіб кілька важливих завдань, зокрема

зміцнити й поновити армію, забезпечити їй підтримку населення. Однак чи

не найзаповітнішою мрією стає прагнення використати в боротьбі з

більшовиками селянський повстанський рух. Пам’ятаючи з власного досвіду

сили ударів повстанської армії, білі добре розуміли, яку небезпеку вона може

становити в тилу червоних. Якби білі заручилися підтримкою повстанства,

сперлися на його військову силу й авторитет Н. Махна серед селянства, їхні

шанси на успіх зросли б незрівнянно.

Однак порозуміння із селянсько-повстанським рухом, незважаючи на

вчасно прийнятий земельний закон, П. Врангелю досягти не вдалося.

Неодноразові спроби встановити союз із найгрізнішою силою – повстанством

махновської армії – закінчилися невдачею. Н. Махно категорично відкинув

усі пропозиції П. Врангеля.

6 червня біла армія розпочала операцію по виходу з Криму. Наступ білих

продовжувався до 24 червня й закінчився захопленням Північної Таврії.

Кінець липня – початок серпня пройшли в запеклих боях у районі

Олександрівська. З середини серпня П. Врангель, перегрупувавши й

привівши в бойовий порядок свої війська, віддав новий наказ про наступ на

правий берег Дніпра та Донбас. У середині вересня армія П. Врангеля,

посилена частинами, які прибули з Кавказу, перейшла в наступ у напрямі

Волновахи і Синельникового. 19 вересня білі захопили Олександрівськ, 22

вересня – Синельникове, 28 вересня – Маріуполь.

Отже, все літо махновський район був епіцентром бойових дій, а у вересні

повністю перейшов під контроль білогвардійців. Як поставилася до цього

махновська верхівка? У штабі повстанської армії не існувало єдиної думки

щодо цього. Були прибічники союзу з Врангелем і з більшовиками. Н. Махно

сам вагався й висловлював думки про приєднання до однієї чи іншої групи й

врешті-решт прийняв рішення стати на бік союзу з більшовиками. 27 вересня

повстанська армія припинила ворожі дії проти радянської влади. 2 жовтня

командуючий Південним фронтом М. Фрунзе віддав наказ припинити

військові дії проти армії Н. Махна й окремих його загонів.

19 жовтня М. Фрунзе поставив арміям фронту завдання оточити армію П.

Врангеля в Північній Таврії, проте відрізати її від Криму не вдалося. П.

Врангель відвів свою армію за Турецький вал у Криму. Червоне

командування віддало наказ про форсування Сиваша й штурм Турецького

валу. Особливі завдання при цьому покладалися на бойові підрозділи

повстанської армії Каретникові та Гавриленка. Зазнавши великих втрат,

червоні підрозділи та повстанські частини бойове завдання виконали. 15

листопада махновці увійшли до Євпаторії, де їх застало закінчення

Кримської операції.

Однак не скінчилася вона для махновців. 26 листопада М. Фрунзе віддав

наказ оточити кримську групу повстанської армії та знищити її. 27

листопада оточена, але не знищена кримська група повстанців з величезними

втратами прорвала оточення червоних, вийшла в таврійські степи,

попрямувавши на Гуляйполя, і стала на шлях кривавої помсти.

Проте сили були нерівними. Радянський уряд кинув на ліквідацію

повстанців Н. Махна більше половини частин Червоної армії, які брали

участь у розгромі П. Врангеля. У серпні 1921р. загін Н. Махна був розбитий,

а він з невеликою групою вершників переправився через Дністер і здався

румунським властям.

Отже воєнно-політичне становище в Україні за роки існування Директорії

не тільки засвідчило її нездатність до вирішення проблем оборони, а й

негативно вплинуло на соціально-економічний і культурний розвиток.

Вкрай була розорена економіка, припинили роботу промислові

підприємства, занепаду зазнало сільськогосподарське виробництво. Розвиток

культури було пущено на самоплив.

Скрутні воєнно-політичні обставини, як справедливо зазначається в

«Енциклопедії українознавства», «спинили нормальний розвиток

українського культурного життя. Під час руїн 1919-1920рр. загинули майже

всі здобутки двох попередніх років самостійної української державності».

Слід зауважити, що на розвитку культури та науки негативно позначилося

нігілістичне ставлення нового соціалістичного керівництва УНР до

культурних надбань «буржуазно-монархічної» адміністрації П.

Скоропадського.

На момент приходу Директорії до влади в Україні існувала розгалужена

система загальноосвітніх та спеціальних закладів навчання, юнацькі та дівочі

гімназії, вищі навчальні заклади та видавництва. Однак за два роки

безперервних воєнних дій ця система була майже повністю зруйнована.

Державотворчі заходи Директорії як колективного органу УНР унаслідок

воєнних баталій, стихійного селянсько-повстанського руху, ешелонованої

більшовицької червоної та денікінської білої інтервенції, воєнного та

політичного відкритого тиску з боку держав Антанти та білої Польщі до літа

1920р. поступово були зведені нанівець.

Не меншою мірою відродженню суверенності Української держави стали

на заваді постійні міжпартійні чвари, політичні баталії, які не лише

позбавляли Директорію можливості активного державотворення, а й стали

основною причиною руйнації цього вищого державного органу. Відсутність

чіткої програми боротьби за незалежну державу, урядова чехарда, причиною

якої була різна політична орієнтація то на Москву, то на Антанту, недостатнє

усвідомлення, а також нерозуміння Директорією ролі й спрямованості

визвольних змагань, широкого селянського повстанського руху врешті-решт

призвели до краху самої Директорії й до загибелі УНР як незалежної

держави.

Питання для самоперевірки

1. Де і коли було утворено Тимчасовий український революційний

комітет?

2. Яка подія була визнана засновниками УЦР датою її створення?

3. Із якою українською політичною партією після початку революції

пов’язав свою політичну діяльність М. Грушевський?

4. Коли відбувся Український національний конгрес?

5. Що таке українізація армії?

6. Що таке Вільне козацтво?

7. У чому полягав вплив Російської революції на розгортання революції

в Україні?

8. Охарактеризуйте особливості утворення складу та програми

Української Центральної Ради?

9. Які факти свідчать про активізацію діяльності українських

політичних партій у роки революції?

10. Проаналізуйте діяльність Українського національного конгресу.

11. Оцінюючи результати роботи Українського національного

конгресу, В. Винниченко писав: «Конгрес був першим кроком відродження

нації по шляху державності. Будучи одночасно сильним організуючим і

агітаційним засобом, він став першим підготовчим етапом у творенні як ідеї

Української держави, так і в частковому переведенні її в життя». Поясніть, як

ви розумієте це твердження.

12. Коли утворився Тимчасовий уряд?

13. Коли було оприлюднено І Універсал УЦР?

14. Хто очолив Генеральний Секретаріат у червні 1917р.?

15. Коли відбулося повстання полуботківців?

16. Що таке «більшовизація Рад»?

17. Хто став командувачем Першого Українського корпусу?

18. Кого було обрано головою Ради народів?

19. Охарактеризуйте зміст І Універсалу УЦР.

20. Назвіть основні положення компромісу між УЦР та Тимчасовим

урядом, закріплені в ІІ Універсалі.

21. Якими були наслідки прийняття ІІ Універсалу?

22. Як вплинув на ситуацію в Україні Корніловський заколот?

23. Якими були здобутки в процесі українізації армії влітку-восени

1917р.?

24. У чому полягало загострення відносин між УЦР та Тимчасовим

урядом восени 1917р.?

25. У якому універсалі УЦР було проголошено прагнення українців

самостійно «порядкувати своїм життям»?

26. Хто таки більшовики?

27. Якою була реакція УЦР на більшовицький переворот у Петрограді?

28. Які сили вели боротьбу за владу в Києві на початку листопада

1917р.? Який був результат цієї боротьби?

29. Коли було проголошено ІІІ Універсал УЦР? Які його головні

положення?

30. Як більшовики намагалися усунути УЦР від влади в Україні?

31. Коли і як було проголошено радянську владу в Україні?

32. Які гасла використовували більшовики для завоювання

прихильності населення?

33. Що таке радянізація? Якими були складові першої радянізації

України?

34. 17(4) грудня 1917р. Раднарком Росії за підписом В. Леніна та Л.

Троїцького висунув ультиматум УЦР, у якому зажадав від УЦР виконання

ряду вимог. Чому УЦР відкликала українські частини з фронту;

роззброювала радянські частини; пропускала через територію України

козацькі частини до О. Каледіна? Наскільки обґрунтованою була відповідь

Генерального Секретаріату на ультиматум Раднаркому?

35. Поясніть причини появи IV Універсалу. Які ще положення він

містив, крім проголошення незалежності УНР, і чому?

36. Запишіть хронологію основних подій в Україні в листопаді 1917 –

січні 1918р.

37. Складіть розгорнутий план на тему «УНР від автономії до

незалежності».

38. Чи можна стверджувати, що радянська влада на початку 1918р.

встановилася лише силою зброї?

39. Коли було підписано Брестський мирний договір між УНР і

країнами Четверного союзу?

40. Коли Центральна Рада повернулася до Києва?

41. За яких обставин відбувся гетьманський переворот?

42. Якими були перші заходи гетьмана П. Скоропадського?

43. Коли між Україною і РСФРР було укладено попередній мирний

договір?

44. Які причини швидкого усунення УЦР від влади?

45. Охарактеризуйте внутрішню політику гетьмана П. Скоропадського.

46. Виділіть основні напрямки зовнішньої політики гетьмана та

охарактеризуйте їх.

47. Проаналізуйте причини, що зумовили видання гетьманом

федеративної грамоти.

48. Складіть план розповіді «Зовнішньополітична діяльність

Української держави».

49. Чи справедливим буде твердження, що Українська держава П.

Скоропадського проводила про німецьку політику?

50. Коли відбулася Перша війна Радянської Росії проти УНР та якими

були її результати?

51. Що викликало невдоволення населення в діяльності гетьмана П.

Скоропадського?

52. Із якою метою було створено Директорію? Хто входив до її складу?

53. Коли Директорія прийшла до влади?

54. Що таке отаманщина?

55. Коли було проголошено створення УСРР?

56. Які заходи політики воєнного комунізму реалізовувалися в Україні

в першій половині 1919р. у галузі сільського господарства?

57. Коли було створено воєнно-політичний союз радянських республік?

58. Під якими гаслами і завдяки чому Директорії вдалося прийти до

влади?

59. Чому спалахнула Друга війна з Радянською Росією?

60. Які взаємовідносини склалися між УНР і країнами Антанти?

Поясніть, чому саме такі.

61. Чому В. Ленін назвав політику, яку здійснювали більшовики в

1918-1921рр., воєнним комунізмом?

62. Як відбувалося будівництво радянської влади в УСРР?

63. Чому Директорія під час виборів до Трудового конгресу виборчим

законом фактично виключила з виборчого процесу національно свідому та

заможну частину населення?

64. Коли було створено Українську Народну Республіку?

65. Якою була політика лідерів УЦР щодо західноукраїнських земель у

березні 1917 – березні 1918р.?

66. Що таке «Листопадовий зрив»?

67. Коли було проголошено створення ЗУНР? На які території вона

претендувала?

68. Як називалися збройні сили ЗУНР?

69. Коли було проголошено Акт Злуки УНР та ЗУНР?

70. Як розвивалися події українсько-польської війни 1918-1919рр.?

71. Які держави розділили між собою західноукраїнські землі?

72. Чому прагнення українців на західноукраїнських землях створити

власну державу зустріло опір із боку Польщі, Румунії та Чехословаччини?

73. Чим було зумовлене те, що країни Антанти в україно-польському

протистоянні стали на бік Польщі?

74. Український історик І. Нагаєвський стверджує, що «… Акт

соборності 22 січня (1919р.) не має практичного значення, а був лише

маніфестацією єдності народу в дальшій історичній перспективі».

Спростуйте або підтвердьте цю думку.

75. Що стало вирішальним у приєднанні Закарпаття до

Чехословаччини? За яких умов відбувся цей акт?

76. Складіть хронологію основних подій створення та існування ЗУНР.

77. Визначте причини поразки ЗУНР та її історичне значення.

78. Чому на Паризькій мирній конференції західноукраїнські землі і

Наддніпрянщина незважаючи на Акт Злуки розглядалися як окремі території,

а не як одна держава?

79. Що таке політика воєнного комунізму? Які її основні заходи?

80. Яка подія сприяла розпаду Директорії УНР і переходу всієї повноти

влади до С. Петлюри?

81. Коли А. Денікін почав наступ на Україну?

82. Яку політику проводив А. Денікін на захопленій території України?

83. Чому між арміями УНР і Денікіна спалахнула боротьба, хоча обидві

сили були противниками більшовиків? Що спричинило поразку український

військ у другій половині 1919р.?

84. Як утретє було відновлено владу більшовиків в Україні?

85. Яке місто стало столицею УСРР у 1920р.?

86. На яких умовах між С. Петлюрою і Ю. Пілсудським була укладена

Варшавська угода у квітні 1920р.?

87. Які українські землі увійшли до складу Польщі за умовами

Ризького миру?

88. Якими були причини невдач наступу П. Врангеля?

89. Чому махновський рух зазнав поразки?

90. Складіть хронологію подій радянсько-польської війни, боротьби

більшовиків із П. Врангелем і Н. Махном.

91. Поясніть значення термінів і понять: визвольні змагання, гетьманат,

Директорія УНР, отаманщина, ЗУНР, УГА, «червоний терор», воєнний

комунізм, продовольча диктатура, продрозкладка, комнезами, націоналізація,

соборність, махновщина, «білий терор», ревком, націонал-комунізм.

92. Визначте взаємозв’язок між політикою режимів, що існували на

території України у 1918-1920рр., і ходом бойових дій.

93. Порівняйте державний устрій за часів УЦР, гетьманату, Директорії

УНР і УСРР.

94. Складіть розповідь про соціально-економічне становище,

повсякденне життя, настрої населення та психологічний клімат у суспільстві

за часів визвольних змагань.

95. Складіть і заповнить таблицю «Внутрішня і зовнішня політика

українських урядів».

96. У 1917р. більшовики не користувалися значною підтримкою

населення України. Завдяки чому їм удалося перемогти всі українські

режими, білогвардійців і до 1920р. закріпитися в Україні?

Література.

1. Бойко О.Д. Історія України. – К., 2004. – С.319-371.

2. Король В.Ю. Історія України. – К.. 2005. – С.262-309.

3. Рибак І.В., Матвєєв А.Ю. Історія України у проблемному викладі, в

особах, термінах, назвах і поняттях. – К., 2005. – С.54-58.

4. Слюсаренко А.Г., Гусєв В.І., Литвин В.М. Новітня історія України

(1900-2000). – К., 2002. С.174-242.