Європейський світ. Число 2

1Спостереження › За кордоном

Бренд «Ук

раїна» · Р

еволюц

ія живе в Інт

ернеті

· Erasmus drang nach Osten

Кіно вар

те перегл

яду · В

аршавс

ька бит

ва — 11-11-11 · Есто

нські с

постер

еження

Труна СР

СР над Буд

апешто

м · Бень

ямін в пи

сьмі Во

лодими

ра Єрмол

енка

Уроки жи

ттєвої

мудрос

ті від сві

тлої па

м’яті Бог

дана Ос

адчука

Шлюби і по

стколо

ніалізм

· Риту

ал і тіло в пр

очитан

ні Марії

Маєрч

ик

№ 2, 2011

Європейський світ

Europa als Lebenswelt und Lebensraum

Європа як світ і простір для життя

Зміст

Центрівські зустрічі

Богдан Осадчук: Як бути космополітом? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 5Володимир Єрмоленко: Вальтер Беньямін та його час . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 27Марія Маєрчик: Ритуал і тіло . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 61

Освітній простір

Єгор Стадний. Реформа вищої освіти в Польщі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 103Ірина Ковальчук. Go East, Erasmus! . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 116

З журнальної полиці

Олена Бетлій. Революція живе в Інтернеті . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 119

Спостереження: за кордоном

Лілія Ревак. Бренд «Україна», або Як державна влада (де)популяризує українську культуру . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 131

Оля Гнидюк. Постколоніальний світ довкола: Індія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 139Володимир Гушулей. Політика невизнання: позиція Заходу

у питанні окупації балтійських республік Радянським Союзом та її влив на розвиток Східної Європи . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 145

Женя Сакал. Будинок із привидами: радянське минуле у стінах ЦЄУ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 150

З місця події

Ірина Ковальчук. ЗаСЛОНити Дмовського . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 155Єгор Стадний. Варшавська битва — 11.11.11 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 165

Культура міст

Олена Коваленко. «Заборонене» кіно . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 179Іван Гаврилюк. «Традиційний» фільм Єжи Гофмана,

або Кілька слів про «1920. Битва варшавська» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 184

Ірина Ковальчук. Потяг до України . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 192

Як бути космополітом?Добрий день, дуже приємно з вами поспілкуватися. Рецептури немає на це, очевидно. Кожен може, як схоче, то може експери-мент такий робити, а як не схоче, то ні. Важко сказати...

Мій шлях життєвий, мені 88 років у міжчасі вибило, пишу в трьох мовах: по-українськи, по-польськи і по-німецьки. В тому сенсі я континую, може, традиції Івана Франка, який також володів трьома мовами і писав ними. Так склалося, що народився я в Коломиї, а мого батька, вчителя, перекинули до Центральної Польщі. Я виростав у Польщі. Виростав у тако-му середовищі: перед полуднем я гуляв... там були такі не степ, а пасовиська, там я на конях їздив; любив скакати на коня і ле-тіти на ньому вперед. Раз сів на корову, а корова мене (корови мудрі звірята) взяла мене під вербу і як вдарила мене головою в вербу, я вдарився так, що потім не пробував експериментів таких з коровами. А пополудні я ходив до дами (зубожілої по-міщиці), такої старшої, елегантної дами, яка мене вчила фран-цузької і передовсім дискутувала зі мною про нову світову літе-ратуру. Вона хоч мала мало грошей, але було таке бібліофільське товариство, яке спроваджувало усі новості літературні, і вона то мала, і зі мною завжди нові книжки обговорювала, з англійської,

5


Проф. Богдан Осадчук (1920–2011)

In memoriam


6 Як бути космополітом

з французької. І так я трохи входив у європейську літературу тоді, а потім не хотів я ходити до школи і не ходив до школи. Батько був учителем, а я його примусив мене вчити. Я не вмів писати, але друкованих я навчився з газет читати (газет мені хотілося читати, а не підручників). І примусив батька, щоб він мене навчив читати з газет. Но і так я став газетчиком.

Але треба було йти до гімназії, но і я пішов до гімназії. До такого міста Піньчув, яке колись це була гімназія в палаці марк-графа Вєлопольського, який відіграв дуже важливу роль в поль-ській історії 19 ст. — п. 20 ст. Але місто було важливе тим, що це був осередок польської реформації. Там був граф Олєсніць-кий, на півночі Радзівіли були, які перейшли на протестантизм і поширювали його, а там, значить, Олєсніцький та інші, які перейшли також на протестантизм, — і Піньчув став столицею польського протестантизму. Були безпосередні зв’язки між тим містом і Женевою. Так що протестанти швейцарські курсували там. Край поклали тому єзуїти; була єзуїтська контрофензива. Папа також (я забув, який-то Папа тоді був) причинився до того. І протестанти польські програли, дощенту. Те, що тепер є, це нужденні останки того колишнього пишного польського про-тестантизму. Але на мене це відбило тією атмосферою, коли я довідався про це, читав потім, якось мене формувало це. Не так та гімназія, як, власне, та історія. А крім того там багато євреїв. Я завжди був з євреями зв’язаний. Признаюсь, що я від євреїв навчився дуже багато критичного думання, іронії, передовсім, вони це незрівнянно опановують. А потім я мав багато товари-шів-євреїв, жив потім у Берліні, у німецьких євреїв. Там сталося нещастя, бо там було серед молоді польської тієї гімназії пере-важали шовіністи. А я сидів на лавці... то був одинокий єврей, а я з ним сидів. Як була наука релігії, то він виходив, очевид-но. Учитель релігії, священик, до речі, був страшним шовіністом і антисемітом. Він почав наді мною знущатися за ту приязнь з тим євреєм. Дійшло до того, що хотів раз мене скомпроме-тувати перед цілою клясою, що я нічого не знаю, почав мене екзаменувати з теології і т.д. І тут моя терпеливість скінчилася

7Центрівські зустрічі

і я сказав: «Як довго той театр буде тривати». А він мені: «То ти, українська свиньо, називаєш то театром?» То я підійшов і дав йому по лиці і сказав: «Ти фашистська польська свиня». І пішов. Тепер знав, що то кінець, що мене викинуть з гімназії, ніде не приймуть, хіба до приватної. І так сталося. Так що я не докінчив гімназії там, батька викинули з праці. Було двох відносно моло-дих ще людей безробітних. А треба було з чогось жити. Я впав на таку ідею, щоб ловити раки і продавати. І доставляли ми до Кракова раки для багатих людей. Ми самі раків не їли, бо то було за дороге, раки були дорогі. Ловити раки було часами трудно, бо треба було на сітках і також витягати раки з нори, не знати було, чи то рак, чи щука кусає. Останній транспорт раків принесли 1 вересня 1939 року. Тут вже бомби німецькі летіли.

Тоді я захворів на радянщину, на радянофільську хворобу. Я слухав радіостанції Львова. Я сказав до батька, треба вертатись до Галичини. Батько був колись в КПЗУ, партія була розв’язана, Сталін їх переслідував. Батько каже, та мене ж одразу вивезуть на Сибір. Я казав; «А, то старі часи». Значить, я то легковажив. Тоді після пакту Ріббентроп-Молотов у 1939 році приїхала ре-патріаційна місія українська. Батько десь зашився, боявся, щоб німці його не видали тій репатріаційній місії. А я пішов зголо-ситися вертатися на Україну. Прийшов, а там сидів генерал та-кий грубий з НКВД. Я вперше бачив НКВДиста, високого офіце-ра, генерала. А по боках стояли німці з СД, з гестапо, офіцери, які володіли добре українською, русинською мовами і т.д. Я приходжу (а я ні словечка не вмів по-російськи). А той генерал каже: «Ваша фамилия?» А я кажу: «Я сам, я без фамілії». Він по-дивився злим оком вже. «Вы откуда?» А я кажу: «Я не розумію

“откуда”». Він: «То ты, наверное, буржуазный националист, что?» А я сказав: «А ти, ти — фашист». Німці почали сміятися, я тріс-нув дверима і вийшов. Так скінчилося моє радянофільство.

Потім не знав, що робити. Поїхав я до української гімназії до Ярослава, зробив матуру. Потім поїхав на Холмщину працю-вати в допомоговому комітеті. Допомагав селянам боронити їх перед німецькими контингентами. Пізнав Холмщину. Як потім


раз з Хрущовим я мав розмову, він каже: «А ти знаєш, що в мене жінка, Ніна, українка з Холмщини? А ти знаєш, гдє Холмщина?» Я кажу: «Никита Сергеевич, я там был два года». «Ааа, хорошо. Нине расскажу, приезжай к нам». Якби я поїхав, то він би мене раз-два зліквідував, але я не поїхав.

Потім надходив 41 рік, надходила війна, напад німців на Радянський Союз. Все було повне німецьких дивізій. Пахло ві-йною. І я хотів якось повідомити світ про це. Я трохи підбирав інформацію, мав знайомих німців, які зі мною грали в пінг-понг. Один німець сказав мені, коли буде війна точно. Тоді я на-писав до Neue Zürcher Zeitung ліберальної газети в Цюріху, пі-шов на пошту і передав телеграму, що тоді і тоді вибухне війна, приблизно стільки і стільки німецьких дивізій є і де буде голо-вний удар і т.д. Телеграма прийшла. Я потім працював в тій га-зеті в Цюріху, 30 років працював. Вони знайшли ту телеграму: «Ми тоді затремтіли. Але боялись, що то є провокація, може, і ми не дали її до друку. А за два дні Ваш прогноз справдився».

Почалася війна. Ще прийшли до мене українські націоналіс-ти і сказали два дні перед тим, що йдемо через зелений кордон і будемо вітати німців, як господарів. Я кажу: «Добре, а чого ви хочете? Державу якусь будувати разом з німцями?». Вони ска-зали, що так. А я сказав, що, може, однопартійну робити. А один сказав аргумент: «А в морду хочеш?» Ну то дискусія скінчилася, очевидно. Але вони сказали, або йдеш, або польовий суд тебе розстріляє за дезертирство. Я собі думав, чому я маю за дезер-тирство згинути і сказав: «Слухайте, хлопці, дайте мені дві го-дини часу на те, щоб передумати це, і тоді я прийду». Це було вночі, місяць світив. Я побіг до попадянки, з якою я мав романс, і сказав: «Сховай мене під перину. Жодних еротичних... я тобі скажу, в чому справа». Вони пішли без мене. Це були мельників-ці. На другому боці була засідка бандерівська, всіх їх вистріляла. Якби я був пішов, то так само б згинув від бандерівської кулі 21 червня 41 року.

Почалася та страшна війна. Почали гнати тисячі полонених червоноармійців. Німці не приготували ніяких таборів, нічого

Як бути космополітом


такого не було. Стояли тисячі, десятки тисяч полонених під го-лим небом. Пісяли й робили все під себе, бо не було нічого. Про-сто страшне було. Ми, селяни там з Холмщини, ми, інтеліген-ція, зробили збірку таку для них. Селяни привозили і хліб, і сало і т.д, а німці стояли з карабінами і відганяли нас. І почалося там страшне. Включно до людоїдства, в тих таборах полонених. Тоді я побачив, що то буде з тими німцями. Так воно і пішло.

Я не витримав того всього. Альтернатива була або йти в пар-тизанку (до того я не надавався, бо я ні в кого не стріляв, я собі не уявляв, як можна до людини стріляти), або, з іншого боку, я не хотів з німцями співпрацювати. З того всього поїхав я студі-ювати до Берліна. Так старий петлюрівець мені сказав: «Їдьте до Берліна, тільки в столиці можна з Вашою психікою і з Вашим язиком пережити, деінде в провінції ні». І мав рацію. Як я по-їхав раз на німецьку провінцію, то страшне там було, входили до трамваю і підносили руку. В Берліні того не було. Берлін був столицею ніби нацистів, але місто було ліберальне. Нацисти прийшли з Мюнхена, з півдня до Берліна. Вони здобули, можна сказати, Берлін. Берлінці їх ненавиділи.

Так склалося, що я мешкав з таким відомим українським журналістом Геннадієм Которовичем, одним з найбільш зді-бних українських журналістів, яких я знав. У Берліні перейняв від німців редакцію газети для військовополонених «Нова доба» і для польських полонених „Gazeta Ilustrowana”. Він робив ці дві газети. Я там замешкав, бо хтось мене до нього скерував. А жили ми у євреїв берлінських, а тих євреїв не знищили, бо д-р Гот-шалк був високо відзначеним офіцером з Першої світової війни, єврей, але німецький патріот. Більшість євреїв німецьких були патріотами, їх знищили попри все. Тільки кількох таких лишили, що мали найбільші відзначення — Залізний Хрест першої кляси, що рятувало перед смертю. Ми мешкали в такого д-ра Готшалка, єврея, колишнього офіцера ГШ німецької армії. Він пережив все, а як прийшла свобода в 45 році, не витримав свободи і покінчив із собою, поповнив самогубство, коли настала свобода. Були такі трагедії людські. А я в Берліні студіював. У Берліні було багато


в часі війни українських студентів, понад двісті. Студіювали пе-редовсім медицину, дантистику, економічні науки і кількох іс-торію. Був Іван Лисяк-Рудницький, син Мілени Рудницької, мій найкращий товариш тоді. Був потім в Америці, не живе вже. Омелян Прицак, який недавно помер, який створив український центр в Гарварді. Вони всі поїхали до Америки, як кінчала війна. Я лишився в Берліні, бо хотів бачити, як така імперія кінчаєть-ся. Хотів побачити, як Червона армія буде вступати. Очевидно, що добре, що вони всі повтікали, бо були б попали в ГУЛАГ. Я не попав, тому що я мав ліві документи. Не ліві... як треба було мати карту праці, я пішов до уряду і кажу на питання: Ви звід-ки — Коломия. А Коломию тоді назвали Коломеа. Я й кажу: Коло-меа ін Галіціа. А він каже мені: «Дурні ви. Коломеа — це в Італії, а Галіціа — в Іспанії». Ну що ж, як він знав краще, то я сказав: «добре». Так я став італійцем. Це мене врятувало потім. Я мав такі документи, в яких великими літерами стояло ІТАЛІЯ. Раз Червона армія зрубила наступне. Вони часто так робили, закри-вали вулицю з однієї сторони і з другої і НКВД чесало. Там стояв полковник і якийсь підофіцер обшукував. Полковник кричить: «А кто это там?» А той йому: «А какой-то заср...й итальянец». То був я. Так той «заср…ць-італьянець» так жив.

Одного дня прийшли до мене і сказали, «слухай, зачем ты не уезжаешь в свою Италию?» Я кажу, що я не можу, бо накрав стільки добра, що я потребую на те два вагони. Той мені: «Что? Столько добра ты накрал? Дай мне немножко, поделись». — «Не дам!» — «По-братски, дорогой.» — «Ще по-братски?»

Але починало бути неспокійно. Альянти не приходили ще. НКВД, головно, СМЕРШ чинив страшні арешти. Але якось мені вдалося перебути це. Потім прийшли англійці. А ні, в якийсь час я втік до Потсдаму, ми мали там знайомих. Наближалась кон-ференція Трумена і Сталіна, Черчілля. В тому домі, де ми жили, заквартирували офіцер англійської розвідки. Я вперше в мо-єму житті пив віскі з ним. Видно, забагато випив. В кожному разі, я йому розказав про те, що я граюсь з фальшивим італій-ським тим. А англієць чемнесенько сказав так: «Я сьогодні вас


арештувати і видати нашим союзникам тут не можу, але завтра ранком ми то зробимо». Коректно, по-англійськи. Я збудив жін-ку, мою майбутню жінку, вночі і кажу: «Одягайся, ми йдемо до Берліна назад. — Вона: Ти збожеволів? — Я: Тобі потім скажу». Вона одягнулась. Я дивлюся, а вона одягнулася в таку гуцуль-ську таку вишиванку. Як якийсь НКВДист з України б її поба-чив, то ми пропали. І йдемо. А треба було йти поміж залізницю. А тут стоять в двох шеренгах НКВДисти. Бо Сталін мав приїха-ти поїздом (він ніколи не літав, він боявся літати). І одна ше-ренга до залізниці, а друга до лісу. Нагло якийсь молодий наш земляк побачив нас і кричить, що землячка йде. Я собі подумав, що то «ладна» історія буде. А той каже: «Для землячки фонтан-чик». І уявіть собі, всі ті солдати, офіцери виймають те, що ма-ють в штанах, і починають робити фонтанчик. Ну і ми йдемо так, а вони бавляться і роблять нам фонтанну. Ми перейшли і нічого не сталося під тим фонтанчиком.

А потім були в Берліні. Аж прийшли альянти. Ми мешкали в американському секторі. Але до того, як вони прийшли, була така історія. Я в часи війни мав зв’язки з польським підпіллям, з лівими, з комуністами, армія людова і гвардія людова. І до мене приїздив до Берліна їхній кур’єр, який їздив далі до Фран-ції і т.д. Чудовий, пристойний блондин, виглядав як сто герман-ців, як одягнувся в мундир СС, то йому на вулиці в Берліні ох як салютували. Одного дня, до речі, ми сидимо в такому льо-калі берлінському, танцювати не можна було, музика була така південноамериканська, льокал називався «Кафе Мелоді», і там приходили жінок підловляти. Мужчини були на фронті, а жін-ки були виголоджені, шукали пригод, приїздили до Берліна. Тут анонімно все відбувалося. А він так до мене, що має два гранати. А там було повно, приходили також поранені німецькі офіцери слухати музику ту південноамериканську, розвеселитися трохи в тій чортовій війні. Той мені каже, що має два гранати і що він би їх кинув, зробив би місиво з тих людей. Тоді я побачив, що це є, яке то є звиродніння — тероризм. Я йому сказав: «Слухай, або ти підеш і викинеш, або даси мені і я викину, або ти ночувати


більше в мене не будеш ніколи». Дав мені ті гранати і я то кинув до рингштоку. Так зайнялися ми тими вдовами, а не гранатами. Але потім, як скінчилася війна, він приїхав і каже мені, чи я не втік. «Мусиш мені помогти». Він каже: «Знаєш, що є така газета ліберальна — Кур’єр цодженни? Він, редактор, Васовський, шукає кореспондента в Берліні». Тоді вже я став паном ситуації, жур-наліст до варшавської газети. Тоді вже пішло краще.

Потім я зв’язався з американською газетою німецькомов-ною Die Neue Zeitung, почав до них писати. А в 56 році нав’язав зв’язок з Neue Zürcher Zeitung найстаршою ліберальною газетою в Європі, яка вже навіть триста років виходить. Це була досить складна історія. Газета виходила тричі на день. Рано, пополудні і увечері. Найгірше то було писати в пополудне, то треба було в 6-й рано передавати. Я не люблю так рано. Я, до речі, ніколи не мав лекцій перед полуднем, тільки завше пополудню. Я маю низьке тиснення і треба багато кави випити... Передавати тоді було інакше, факсу ще не було, передавали ми статті телефоном передовсім. Солідна газета була, не можна було помилитися. Ті, що помилялися, недовго лишалися. Отже, раз якась номінація була в Москві. А ми не мали тоді кореспондента в Москві, бо за-садою тоді було не тримати кореспондентів там, де була цен-зура, тільки в країнах без цензури. А так то робилося все або в редакції, або так, як я з Берліна робив Радянський Союз ці-лий, Польщу і Балкани. Було досить багато. Я був тоді молодий, я міг тоді шість статей денно писати без найменшого зусилля. Раз, значить, якась була номінація. Я не міг відчитати чия. В... — в... Іванов. Я собі думаю, що Владімір. Передаю: «Владимир Иванов». В тому моменті тріск в телефоні (підслуховували, оче-видно, в дорозі через Східний Берлін): «Он не Владимир, он — Вячеслав». Тоді я кажу: «Спасибо. Большое спасибо, где вам по-слать гонорар?» А то був або земляк, або єврей і каже: «Пошлите, пожалуйста, на Бердичев». Такі бували пригоди. Якось то йшло.

Потім і повернувся в університет. Спочатку став викладачем, потім т.зв. приват-доцент, потім професором, потім повним професором. Так аж до емеритури був професором порівняльної


історії Східної Європи і Балкан. А крім цього був далі журналіс-том і писав у Neue Zürcher Zeitung.

Як помер Сталін і прийшов Хрущов, то оживилося все. Я за-садничо з симпатією писав про Хрущова. А раз він мене зіриту-вав. Як вернувся з Будапешту і таку свинську промову виголосив проти Імре Надя. Тоді я написав найгострішу атаку на нього. На-писав, що як Нікіта Сергеєвіч далі так буде йти, то він скінчить в сталінському стилі. Чи ще гостріше, вже не пригадую. В кож-ному разі йому донесло посольство радянське зі Швейцарії. Він покликав швейцарського посла і каже: «Там у вас какой-то украинский буржуазный националист работает, нужно его вы-бросить». А посол каже, що, знаєте, та газета мене може викину-ти. А Хрущов каже: «А это не государственная газета?» Я потім його зустрів у Парижі на тім зібранні у 60-му році. І кажу: «Ни-кита Сергеевич, Вы хотели меня выбросить, помните? Такого буржуазного националиста?» — «Это Вы?» — «Да, я». А потім він, власне сказав, що в нього жінка Ніна українка з Холмщини і т.д.

Наступна зустріч з ним була вже в Нью-Йорку в 60-му році, коли він бив черевиком. Це відбувалося в той спосіб, що я по-їхав стежити за ним і писати, що він буде робити там. Він по-чатково страшно нудився. Домики рисував, собак. А перед ним сидів іспанський дипломат, ще був Франко при владі. А це був якийсь такий здегенерований аристократ з колосально відста-ючими вухами. Як Хрущов ті вуха побачив, то почав штурхати одне вухо, тоді друге. Очевидно, що той навіть не відвернувся — аристократ. Тоді Хрущов не знав, що робити. І в тому момен-ті вийшов і почав говорити промову делегат з Філіппін. І почав так: «Серед нас сидить тут кат України, Хрущов. Це є сором для ООН, щоб такий злочинець, як Хрущов тут був серед нас». Як то почув Хрущов і натягнув навушники: «Дайте слово, дайте сло-во!» Ніхто йому нічого не давав, і тоді він як скинув черевик і як вдарив, тоді звернули на нього увагу. Дістав слово. Побіг як куля. Подивився на того і каже: «Ты американская б… Ты последняя сволочь. Ты гнида, ты гнида, я тебя …что я с тобой сделаю. Я тебе покажу нашу кузькину мать». Перекладачі застрайкували,


бо не знали, як перекласти «кузькіну мать». Потім він ще з кіль-ка таких сучистих висловів ужив, але так цілий репертуар сол-датських різних прокльонів зужив на того філіппінця. А потім журналісти чекають, щоб дістати текст. А нема тексту. Година переходить, друга, а нічого. Вони там потім в секретаріаті дали такий коментар: «Сьогодні перед полуднем на пленарному за-сіданні відбулася жива дискусія поміж філіппінським делега-том і Хрущовим». Кінець. Досі ще не можна того тексту дістати, якщо він існує. Але такі люди, як я, що записували, то викорис-тали то відповідно. Але на другий день підходить до мене поль-ський журналіст Османьчик, такий був, відомий журналіст, каже, що мушу йому помогти, бо там був французький комуністич-ний журналіст з Політбюро, польсько-єврейського походження, велика шишка між французькими комуністами, він хотів, щоб я перекладав, що Нікіта Сергєєвіч буде говорити пополудні. На що я йому кажу, що як він був у Москві, то сам може з ним погово-рити, але він каже, що: «не вмію». Я: «Що ти ж три роки працю-вав в Москві, то як?» А він мені: «Знаєш, якби не було тих букв, то я б був наловчився, але через ті букви, то я не вмів читати; брав переклади з Правди від англійців і американців». То тіль-ки в Польщі було щось таке можливе, такий бардак. Як чехи чи угорці посилали, то так дізнавалися, чи той кореспондент може добре по-російськи. А я кажу: «що ж то буде? ... — Я скажу, що ти є кореспондентом Żołnierza Polskiego (воєнна польська газета). — Я нічого проти не маю. Представляй».

Той шеф преси Хрущова каже: «Ви з Военной газети? А что этот проклятый франуз хочет?» — «Хочет знать, что Никита Сергеевич сегодня будет...» — «Пошел он...» — «Вы знаете, я не знаю как это по-французки» — «Это для нас, нужно выдумать что-то, чтобы отделаться от него». Як той почав видумувати, то француз розсердився і сказав тому передати, що як ми зро-бимо революцію, то в нас соціалізм буде зовсім інакшим. Я то кажу, а той каже: «Дурак. Это будет такое же говно, как и у нас». Я подумав, що як таке каже шеф преси Хрущова, то я побіг до


Збігнева Бжезинського, який тоді був доцентом в університеті в Нью-Йорку, і кажу, що: «слухайте, починається кінець, як той таке каже».

Друга, подібного типу зустріч, була на конференції на півночі в Канаді. Ми там мали конференцію про розвиток в Радянсько-му Союзі. Це був початок 70-х років, за Брежнєва. Приїхала на-гло совєтська делегація. Серед них був один редактор часопису Коммунист. Я недавно прочитав його статтю і захотів її обго-ворити. Він погодився, але в сірчаних водах, в яких нікого не видно. І каже мені, що та стаття написана була для простого на-роду, що нема там про що говорити. Він також сказав, що збирає циганські романси і пісні Вертинського. «У меня нет песен с его варшавского периода, когда он пел в театре «Синяя птица», если бы Вы что-нибудь нашли и мне прислали, то я Вам нашу поли-тическую макулатуру могу вагонами посылать». Тоді я побачив, що загниває система. Знову поїхав я до Нью-Йорку, знову кажу Бжезинському, що загниває щораз більше система. І так ми по-чинали рахувати, коли то скінчиться.

Був світовий конгрес істориків у 80-му році у Бухаресті. Там я мав страшне зіткнення з одним радянським істориком, він там дурниці плів про те, як балтійські народи революцію успішно закінчили, як молдавський народ... і т.д. Я не витримав і кажу: «Що ви говорите? То все було завдяки вашому пактові з Гітлером, те поширення Радянського Союзу. Чому Ви не скажете правду? Що ви зграбували румунам Бессарабію». Як я то сказав, то ці-лий зал почав бити мені браво, бо то було в Бухарешті. Я кажу: «Слухайте, я за вас то робити не можу». А там сиділи різні тузи, солідні історики старшого покоління, як я то говорив. Їм було приємно, що я його так. Але такий комсомолець, історик з укра-їнським прізвищем Коваленко, здається, вийшов і каже: «Я тебе покажу!» Коло мене сидів співробітник енциклопедії «Британі-ки» і каже: «Візьміть мій фотоапарат і киньте йому в морду, бо він буде битися з вами». Я кажу: «Ні, я то інакше зроблю». Як він підходив, я так кажу голосно: «Слушайте, здесь не колхоз. Здесь научная конференция, а вам нужно в колхоз обратно». І сміх на


салі очевидно. Йому та рука впала. Я виходжу. Ще ніколи мене стільки ладних жінок не обцілувало, як там. Але підходить до мене такий елегантний пан і каже: «Ви живете в тому-то готелі? Я генерал, міністр внутрішніх справ». Сіли, він мені каже: «Слу-хайте, Ви живете там на другому поверсі, там я не маю своїх лю-дей. Після Вашої промови наші приятелі можуть Вас спрятати і скажуть, що румуни Вас вбили. — То що Ви пропонуєте? — Двоє озброєних молодих людей буде сидіти грати в карти на Вашому поверсі на всяк випадок. Ви знаєте, скільки я маю своїх людей тут? Дві тисячі. — Стільки, скільки делегатів є? — Так».

Тоді я побачив, що то за режим є. Увечері був прийом у Чау-шеску. Я йду з польськими колегами, з істориками. А того дня «Солідарність» підписала з комуністичним режимом тих 20 пунктів порозуміння. Незалежні профспілки були визнані кому-ністичним режимом. Ми йдемо, а хтось мене тягне. А то той, що хотів мене бити, зовсім п’яний: «А Вам сколько долларов дал Ча-ушеску, что Вы так говорите? — Сколько долларов, этого я Вам не скажу. Но я здесь воевода. Нужно смирно стать перед воеводой». Його відтягнули. Але підходить до мене директор українського історичного інституту тут з Києва Кондуфор. Каже: «Що Ви на-робили? Вам не дадуть ніколи візи до Києва. — Ну побачимо».

Через недовго приходжу в Києві до нього і кажу: «Ну і що? — А звідки Ви це знали, що це станеться? — Нічого, думати треба, колего».

Він витягнув коньяк і каже: «Слухайте...». Так ми все те пола-годили вірменським коньяком.

І практично можна цим закінчити. Але ще було інакше. Було в роки моєї співпраці з паризького Культурою. І це було, може, найважливіше з усього, бо тут сталося це завдяки історичному мисленню головного редактора Культури — Єжи Гєдройця.

Гєдройць був нащадком старинного литовського роду, кня-жого, але його дід вже відкинув титул князя. Вони потім піс-ля повстань збідніли, царська Росія деяких відправила на Си-бір, інші були на еміграції. Вони потім переїхали до Мінська. Тоді Мінськ називався Мінськ Литовський. Там же ж Гєдройць


народився. Потім був редактором Бунту Млодих, потім Політи-ки. Він почав у Варшаві в молодих роках робити якісь спроби порозуміння з українцями. Це не було просто. Курс польської держави був суто антиукраїнський. Зокрема, після смерті Піл-судського і Славека. Гєдройць потім через Букарешт — Близький Схід, армію — осів у Парижі разом із таким художником Юзе-фом Чапським, також аристократичного походження, який не вживав титул графа. Постав часопис Культура, який відіграв іс-торичну роль в польсько-українському порозумінні. Одного дня Гєдройць вирішив скласти заяву, що Польща мусить зрезигнува-ти зі Львова і Вільнюса, з Гродна. Це був замах на святиню поль-ського шовінізму. Не треба забувати, що еміграція і польська, і українська, була головно з тих спірних, конфліктних земель — з Галичини і з Волині. Вони хотіли третьої світової війни і була така пословиця: «єдна бомба атомова і вручімо знов до Льво-ва». А наші казали: «єдна бомба атомова і підійдемо до Ряшо-ва». Так що тут було по обидвох боках. Ми з Гєдройцем говорили про те, що не дай Боже, третя світова війна, бо то буде кінець по всьому. На щастя, американці отямилися і пішли на зовсім іншу політику стримування і на Холодну війну. Наш девіз був такий, щоб Холодна війна тривала якнайдовше, бо тоді виявиться не-спроможність комуністичної системи полагодити найважливіші справи, насамперед економічні. Той девіз, то проголошення ре-зиґнації польських аспірацій до Львова і до Вільнюса, до Грод-на, викликало величезне замішання. Прийшли до Гєдройця різ-ні поляки, навіть демократи, і сказали: «Що ви наробили? Вас вб’ють шовіністи, Культура паде». А Гєдройць курив папіроса і казав: «Я думаю, що ви помиляєтеся». Він ніколи не підносив голосу і завжди спокійно все казав. Тому я ніколи не міг з ним посваритися, бо його аргументом завжди було: «Я думаю, що ви помиляєтеся». І більше не хотів аргументувати. То тяжко було з таким полемізувати, який каже таке і більше не хоче з тобою говорити. Такий литвин заклятий був. А потім ми почали з ним працювати над тим, що то буде далі, будувати якось співпрацю на далекий приціл. Статтями в Культурі, конференціями... То


був великий ум, досі ще не повністю оцінений поляками. І він створив те, що завдяки йому змінився клімат польсько-україн-ських стосунків. Потім «Солідарність» перейняла ту програму, польська опозиція, а потім уже всі польські уряди після упадку імперії. Я присвятив фактично моє життя тій справі. І вдалося нам так, що сьогодні найкращі взаємини між Польщею та Укра-їною протягом цілої історії. Бо то все була взаємна ненависть, взаємні морди. Тепер маємо зовсім інші стосунки. Я ще висту-пив з такою ініціативою, щоб створити польсько-український університет в Любліні. А в 2012 році будуть європейські змаган-ня. Може розвинутися на тому тлі певний поступ, якщо йдеться про комунікацію. Є проект такий, щоб з Перемишля до Львова була побудована нормальна колія. Скінчити з цими широкими коліями, а перейти на європейські розміри. Може, щось з цього вийде. В кожному разі варто для цього працювати. І вам всім, хто цим займається, раджу йти в тому напрямі.

А, може, нам вдасться проти того вибуху російського шовініз-му у війні з Грузією, може, нам вдасться створити таку унію, яку Саркозі на півдні створив — південноєвропейську. Я є за тим, щоб створити унію балтійських народів, Польщі, України, Гру-зії. З Молдовою тяжче, бо Путін відчув (шпіони доносять, теж мусять на хліб заробляти і щось робити), це і тепер Молдова є під тиском. Воронін є під тиском і йому погрожують, що якщо він піде разом з Україною, то його викинуть просто. Там є спра-ва Придністров’я дуже складна. Але я думаю, що ми є на добрій дорозі. Це все.


Дискусія

Запитання: чи була подібна до української білоруська емігра-ція?

Б.О.: Еміграція білоруська була, навіть є. Але проблема з нею та, що білоруська нація, порівняно навіть з українською, є спіз-неною нацією. Можливо, що їх геополітичне положення є таке, що між Росією і Україною без виходу на море... якби Україна не мала доступу до Чорного моря, то було б гірше... але ми його маємо. І це те, що ми мали зв’язок і з грецькою культурою, і з Візантією, і з турками різні взаємини, але то дало інші наслідки. Інший тип взаємин також з Польщею. Білоруси, власне, через те геополітичне положення не мали змоги розвинутися так, як це треба було. Крім цього вони були також під тим тиском Лит-ви, яка їм відмовляла також, по сьогоднішній день відмовляє їм того... Литва колись була могутня, але у литвинів є очевидно за-лишки такого малого імперіалізму, і білоруси те відчувають. Як є конференції такі, як литвини виступають, то є аж іноді це важ-ко переживати. Крім цього Білорусь сьогодні терпить від наслід-ків Другої світової війни. Через Білорусь йшли головні німецькі транспорти, на Білорусі концентрувався цілий партизанський рух — і комуністичний і не комуністичний. Білоруси мали ве-личезні через це людські втрати. Та війна так там концентрува-лася. Але з іншого боку, в них показалась така якась живучість і вітальність, бо по війні все ж таки там були спроби модерні-зації, виросли різні промисли. По сьогоднішній день білоруські трактори є кращими за російські. Білорусь їх продає на світових ринках. Гірше було з тими промислами, які були дуже модерні, але це було як в Радянському Союзі, де не було фінальної про-дукції, а було розподілено. Це було запорукою для Москви, щоб не відокремлювалися республіки. Тому ті білоруські промисли втратили частину партнерів. Чому та співпраця з Росією? Це зв’язано не з тим, що Лукашенко є дурак, ні. Він не є таким, він є

20 Дискусія

своєрідний такий, хлопський розум. Ми йдемо з москалями, але ми себе повністю не продаємо. Не можуть зробити тієї унії далі і, мабуть, її ніколи не буде. Але ті втрати були неспівмірні з ін-шими республіками і це геополітичне положення.

Запитання: Ви багато писали про СРСР. Якими були Ваші враження про нього?

Б.О.: Я ніколи не був в Радянському Союзі. Я приїхав до Ки-єва у 1990 р. Я нічим не був заскочений. Ні тим, що переважає розмовна російська мова. Я писав про все це постійно. Я при-їхав так, як додому. Як чоловік займається постійно однією те-матикою, то він зростає з цим. Все було так, як я писав. Мені давали почесний докторат в Донецьку. ...Мушу вам сказати, що Донецьк мені дуже подобається, то ладне місто, широкі вули-ці... Я думав, що то щось таке задимлене, а то є широкі алеї і т.д. І олігархи. Ми мали там конференцію україністів кілька років тому. Я йшов з університету до готелю. Там треба було пройтися коло клубу «Шахтаря», то є футбольна команда Ахметова. Я там зупинився. А там вийшла шикарно одягнена жінка, а я без кра-ватки. Вона мені каже: «Я вас так без галстука не могу пустить. — Я не собираюсь к вам. — А это другое дело».

Думаю, там має якийсь прийом бути. Я сів там у бістро по-руч і чекаю. За дві години як починають приїздити машини, то мерседес, по-моєму, була найменша машина, а то іномарки такі найдорожчі. Висідають дами елегантно одягнені, мужчини в смокінгах. Чисто Чикаго 1930-х років. Так що то є своєрідний світ. Я не боюся того, що вони пішли б з Москвою. Ні. Вони гро-ші роблять для себе, а не для Москви. І частина, я чув, дають та-кож і на мистецтво, і на науку. Хай дають більше.

Запитання: Скажіть, будь ласка, Ви згадували, що були зна-йомі з Іваном Лисяком-Рудницьким. А чи можете сказати, як відбувалося знайомство таких людей, де вони зустрічалися?


Б.О.: Я вже говорив, що було з двісті українських студентів під час війни в Берліні. Ми створили тоді з Іваном Лисяком-Рудницьким і кількома іншими нову студентську організацію «Мазепинець». Займалися такими історіями, як відчити на тему історії України. Наприклад, я займався стосунками польсько-українськими. Друга справа — німецько-українських взаємин. Була така історія, що помер один з колишніх амбасадорів укра-їнських у Берліні. Він був єврейського походження. Ми зробили досить урочисте засідання нашої університетської організації, пригадуючи його заслуги. Це було доволі ризиковано. Так що ми такі речі робили. А потім наші дороги розійшлися. Лисяк-Рудницький поїхав до Америки, був у Вашингтоні, Філадельфії. На жаль, він передчасно помер. Для мене це була велика втрата. Були також комічні речі. Ми його називали «мамин синок». Він був так під впливом своєї могутньої мами — Мілени Рудницької, дуже красивої мами. Взагалі родина Рудницьких то було щось: то була Мілена, то був Михайло Рудницький, професор англіс-тики і франзуцької літератури у Львівському університеті. Як Іван приїхав до Львова його відвідати в 60-х роках, то вуйко на питання про те, як живеться, казав: «Та я не знаю; я не змінив свого стилю життя, я щодня о 5-й годині йду на каву до «Жор-жа»» (його вже не існувало, був «Інтурист», а для того він лишав-ся «Жоржем»). Він був досить впертий. Значить, всі Рудницькі були страшенно вперті. Іван також. А ще був Антін Рудницький, музиколог. Це був єврейсько-український рід; може, тому такий здібний. Потім у Берліні мати не витримала тих бомб, що пада-ли, і переїхала до Праги. Він там також поїхав. Далі він студію-вав на Празькому, а не на Берлінському університеті. Я там іно-ді приїздив. Вони мешкали на Віноградах, там, де радіостанція «Свобода» тепер. Пригадую, він там розбудував добрі взаємини з молодими чехами. Перед тим, як я приїхав, він запросив там кількох братів Льохковиців. Той Льохковіц потім був ректором університету в Мюнхені. Його брат є філософом десь в Америці. І така дискусія була, ті чехи казали, скінчиться війна, буде Євро-пейський Союз, і столицею того Союзу буде Прага. Я дозволив

22 Дискусія

собі сказати скептичну заувагу, що не знати як Москва на то зре-агує, бо вона буде також щось мати до сказання. Очевидно, що Москва не погодилася. То цікаво з чехами. Я активно займаюся чеськими справами. Зокрема, як тоді була чеська весна, Празь-ка весна, росіяни програли. Фантастично. Як можна програти орієнтацію народу, який був від давніх часів русофільським? Ніхто не був такими русофілами, як чехи. Партії були проросій-ські. Хотіли, щоб з Праги був створений другий комуністичний осередок. Росіяни не були приготовлені на те, що чехи зроблять таку Празьку весну. І змушені були її придушити, бо боялися, що як не вдарять, то може бути нейтральна Чехословакія, яка може нав’язати стосунки з нейтральною Австрією і продовження до Швейцарії, і створиться такий пояс, з яким Москва не дасть собі ради. Але Москва втратила надійного союзника. Сього дня для празьких політиків Москва не існує, лише як торговельний партнер і більше нічого. Вони хотіли якось разом згадати Празь-ку весну, але чехи то відкинули.

Запитання: Пане Богдане, Ви говорили про Берлін. Чи був Західний Берлін космополітичним містом?

Б.О.: Так. Це було відмінне місто, як Західна Німеччина. Була окупаційна система альянтів. На чолі тоді стояли колишні емі-гранти. Як я познайомився з Вілі Брандтом, то він був норвезь-ким офіцером, в норвезькому мундирі. Головним бурмістром Ройтером, який прийшов з еміграції також, був раніше в Ту-реччині, професором. Так що на чолі міста стояли колишні емі-гранти. І атмосфера була така, то не було німецьке. Була така космополітична. То, на жаль, зникло, як відійшли альянти, як прийшла та затухла бюрократія з Бонн, то змінилося все. Бонн був провінційним містом, столиця, але провінція. А Берлін був метрополією власне такою, як собі такі люди, як я, вимріюва-ли. Зараз Берлін є нудний, нічого там не діється. Також у мисте-цтві не дуже. Був мій колишній приятель Гюнтер Грасс, з яким


я розійшовся потім, але так то є. То вже запізно, але я волів би сьогодні жити в Нью-Йорку.

Міняється атмосфера. В Берліні атмосфера змінилася на гір-ше.

Запитання: А в Києві б змогли жити?

Б.О.: Так, Київ є гарне місто. Я одразу закохався в нього. Як я побачив, як їдеться пополудні з аеропорту і перед мостом, ті па-горби частиною пригадують Рим. Мені Київ більше подобається, ніж Рим. ...На Криму б я теж жив. Маю вам сказати таку історію. Як пішов я до Бахчисараю, а там сиділи дві молоді татарки, біле-ти продавали. Одна каже: «Чи можу у вас щось запитати? Скіль-ки у Вас жінок? — Я кажу: одна. — Одна? А то не нудно? — Ну часами нудно. — То візьміть собі нас двох, будете мати три. — Я кажу: Дівчинко, я собі з однією не можу собі дати раду, а з трьо-ма я би пропав».

Але вони хотіли їхати, щоби тільки виїхати.

Запитання: Пане професоре, чи погодилися б Ви з тезою, що космополітизм більшості родин української інтелігенції мав своїм наслідком проблему з національною ідентичністю її на-щадків?

Б.О.: Держава потребує відданих патріотів, а з тим космо-політизмом є вже така історія непевна. Космополітами можуть бути люди політично незалежні, незв’язані з партіями. Я раз по-пав в партію, але потім мені відхотілося. Але не в комуністичну. Я мав симпатію до партії УРДП Івана Багряного. Це були східня-ки. Я був там одинокий західняк, але я це навмисно зробив, щоб їх притягати до Заходу. Частиною мені то вдалося, але космо-політизм... я б не сказав, що це є люксус, але до певної міри так. В мене так життя склалося, умовини, що я фактично, може, це і зле є, що я не мав родинного гнізда, до якого б я міг вернути-ся. Коломия — це був більше міт, чим дійсність. Бо коли в 20-х

24 Дискусія

роках батька викинули звідти поляки, то нелегко там було їзди-ти. Учителі мали колосально мало грошей. Щоб поїхати до Ко-ломиї, то не можна було собі таке дозволити, задалеко було. Це одне. Друге, через ті мої такі переміщення з однієї культури до іншої, потім ще Швейцарія і Китай, і Америка... Я дуже був і досі є зв’язаний з Америкою. Тепер як поїду до Нью-Йорку, то від-почину, бо то є дійсно відкрите місто для таких, як я. Я люблю Нью-Йорк.

До речі, мушу вам розказати таку історію. Раз я вирішив по-їхати до Гарлему. Таксівкар каже, що я вас завезу, але не гаран-тую, що я вас вивезу звідти. Я входжу там до такого мюзікхо-лу, а там може п’ятсот негрів танцюють. Я подивився, а я дуже любив танцювати (і не зле, здається, танцював). Дивлюся, така одна танцює дуже добре, я попросив її до танцю, і ми почали танцювати. І танцювали так, що цілий зал нам почав бити бра-во. І тоді я почувався в Гарлемі дуже добре. Гірше я почувався, як пішов до негритянського бардака, щоб подивитися, як то є там у них. А там такі жінки були так колосальні, що не можна було їх навіть обійняти. Як в якомусь сюрреалістичному фільмі. Величезні такі тіла чорні, такі червоні вуста. Загалом було добре. Але потім я уже не їздив так часто до Гарлему. Однак раз...то страшне як багато там є аналфабетів в таксі, що не знають міс-та... я раз мав зустрітися з Бжезинським. Кажу тому, що в таксі, 46 вулиця, це коло ООН, а той мене завіз на 46 вулицю в Гарлемі. То вже було запізно, щоб встигнути на зустріч. Тоді був шефом польської Вільної Європи Ян Новак, який жив коло Вашингтону, і ми вмовилися, що я приїду там до них. Я беру таксі, він їде, їде, а вже в іншому штаті, а він знову їде-їде-їде і приїхав в якийсь воєнний табір, таємний такий. Тут вилетіли ті з пістолетами до мене, думали, що шпіон якийсь. Ми їдем, їдем, а там уже за-мість 9 — 45 доларів я проїздив. Я йому кажу: «а де ми є? — Я не знаю, де ми є. Висідайте», — каже до мене. А то вже ніч темна. То я висів, а він від’їхав, не взявши грошей, і лишив мене на ву-лиці. Я собі думаю, що буду робити. Підійшов до телефонічної будки. Телефоную до них. Питають, чи я щось бачу, кажу — вежа,


якийсь костел. То каже, то ви вже недалеко. І дійсно, то було не-далеко, десь із 50 км. Так що такі бувають історії також. Є багато аналфабетів-водіїв. То є зв’язане з тим, що ринок праці є такий, кожен може собі зареєструвати таксі і возити так, як ото возили мене. Ось і все.

Олена Бетлій. Дякуємо пану професору за лекцію і бесіду. За доданий нам життєвий оптимізм, якого нам тут насправді бра-кує. Ми надто любимо тут скиглити про те, що і те не так, і те не так. Маємо робити свою справу якісно і вчасно. І на кожного з нас будуть чекати свої великі пригоди і цікаве життя. Дякую.

Б.О.: Дайте лапку. Бажаю успіхів у житті!

Вальтер Беньямін та його часПрезентація та обговорення книжки Володимира Єрмоленка «Оповідач і філософ. Вальтер Беньямін та його час». — Київ, «Критика», 2011.

Олена Бетлій. Добрий вечір, шановні гості, дорогі колеги й дру-зі! Дозвольте представити учасників заходу. Це — автор Володи-мир Єрмоленко та диспутанти: Вадим Менжулін, Тарас Лютий, Олександр Івашина і Володимир Артюх. Зрозуміло, ми розрахо-вуємо, що ви всі будете брати участь у дискусії і зможете по-ставити питання, поділитися власними враженнями з приводу всього того, що ви вже зараз почуєте. Сьогодні ми будемо го-ворити про цікаву книжку, яка щойно вийшла з друкарні, яку, можливо, хтось із вас встиг придбати ще у Львові, де вона була презентована на Форумі видавців. Тих, хто вже встиг погорта-ти чи прочитати її, можна привітати із тим, що вже до диску-сії склали про неї принаймні якісь найперші враження. Перші враження, звичайно, є доволі позитивними, і справді хочеться одразу, знаєте, розпочати з того, що привітати Володю з вихо-дом цієї книжки, тому що книжку чекали всі дуже довго. Ми ще рік тому з Анею Крикун запланували презентацію цієї книж-ки в Центрі польських і європейських студій, єдине, що це не

27



28 Вальтер Беньямін та його час

відбулося в жовтні 2010, але відбувається в жовтні 2011, слава Богу, що не в жовтні 2012. Вітаю з тим, що книжка вже є!

Володимир Єрмоленко. У жовтні 2012 хто знає, чи буде цей світ існувати…

О. Б. Знаєте, книжка привертає увагу насамперед тим, що це неймовірно цікава, глибока біографія цілої епохи, біографія епохи, яка накладається, звичайно, на біографію героя — осно-вного героя цієї книжки Вальтера Беньяміна, але вона рад-ше й вихлюпується за ці хронологічні межі, зумовлені власне життям самого Вальтера Беньяміна. А тепер слово авторові для представлення основних позицій або введення нас в контекст самої книжки.

В. Є. Дякую дуже. Олена Бетлій сьогодні буде модератором, але ми чекаємо ще Андрія Мокроусова, і в мене таке враження, що він буде постмодератором… По-перше, я дуже вдячний, що ви всі прийшли. Я, чесно кажучи, цього не чекав і дуже вдячний, що ви присвятили час книжці… Скажу буквально кілька слів про її історію, бо власне ідея написати книжку про Беньяміна — це якесь логічне завершення, продовження мого інтересу до таких парадоксальних авторів, до авторів, яких неможливо звести до якоїсь однієї структури, до якоїсь однієї схеми. Беньямін — це фі-лософ, якого, щоправда, не так часто вивчають в історії філосо-фії. Це людина, яка намагається робити філософську кар’єру, яка має філософську освіту, слухає неокантіанців у Фрайбурзі і так далі. Але це певний fail епічної кар’єри, тобто… університетської, академічної кар’єри, і можливо, fail свідомий, бо він постійно го-ворить про якісь обмеження, про межі цієї академічної кар’єри. Ця людина водночас — критик, людина, яка пише якісь невеликі тексти або не тільки великі тексти, а якісь часом також дуже ко-роткі тексти, часто афористичні, наприклад «Вулиця з однобіч-ним рухом». Або людина, яка пише дуже багато рецензій і думок про інші книжки, про інших персонажів, про інших людей в Die Literarische Welt та в інших журналах. Це — історик, автор «Корот-кої історії фотографії». Чи людина, яка пише великий твір всього життя — це так званий «Твір про пасажі» — Das Passagen-Werk,


який так і не завершився. Але це спроба написати історію всієї епохи або усього ХІХ ст. через призму одного-єдиного факту — народження на початку XIX ст. архітектури паризьких пасажів — архітектури зі скла і заліза. Це — поет, людина, яка пише сонети, це письменник-мемуарист, людина, яка захоплюється Прустом, перекладає Пруста і пише деякі тексти під його впливом. До певної міри це — перекладач, який перекладає Пруста Бодлера, Бальзака, загалом багато перекладає з французької. Це — певне вікно у французьку літературу, вікно у німецьку культуру. Це — урбаніст, це дослідник історії міста. Тобто це людина, в якій живе дуже багато різних «людей», в якій є певна мозаїка, яку складно якось класифікувати. Ця мозаїка продовжується на рівні ідей та ідеологем, бо, з одного боку, Беньямін — це лівий філософ, марк-сист, він часто себе на певному етапі життя визначає як матері-аліста, але матеріаліста дуже сумнівного з позицій класичного марксизму… Але з іншого боку, це людина, яка спілкується з ав-торами абсолютно іншого флангу, на кшталт Шестова чи Гоф-мансталя, чи Ґершома Шолєма. Двоє найбільших його друзів — це Бертольд Брехт і Ґершом Шолєм — люди, яких дуже складно насправді порівняти, складно співставити. Беньямін — це люди-на, яка починає свою кар’єру з дисертації про німецький роман-тизм, і там тема звучить як-от, скажімо, месіанізм у романтизмі. Але з іншого боку — це лівий критик.

Ця книжка починається з такого собі есею про персонажів Вальтера Беньяміна, доволі старого мого есею, 2003 року, але я почав саме так, щоб унаочнити цю множинність поглядів — не тільки множинність життєву, а й множинність певних перспек-тив погляду. Я там говорю про персонажа — такого, як колек-ціонер, фланер, оповідач. Тобто про різні техніки погляду, а не тільки про різні ідеї чи професії. Але окрім цього, далі я нама-гаюся цю мозаїку нібито розширити. І взагалі ця книга недарма називається «Вальтер Беньямін та його час», бо це книга, де оця мозаїчність Беньяміна намагається іти далі і показати якусь мо-заїчність часу, мозаїчність самої епохи. Там багато персонажів обговорюються або детально, або хоч би так, побіжно: це й Пруст,


і Фройд, і Ґьоте, і Бодлер — люди, які вплинули на Беньяміна, чиє мислення було дуже важливим для нього. Звичайно, і сюр-реалізм, Бретон, Арагон і так далі. Але з іншого боку, є ця лінія, про яку мені йдеться, яка мені здається дуже важливою: попри таку мозаїчність, попри цей рух, попри постійне змішування, попри цю, якщо сказати мовою Дерріда, dіssémination, тобто це розсіювання, Беньямін — це людина, яка до певної міри намага-ється шукати того, що є унікальним, того, що є незамінним, син-гулярним, того, що є певним топосом, який звідний не можна звести до іншого топосу. І недарма я тут намагаюся приділити увагу таким поняттям Беньяміна, як-от: аура, яке він визначає як явлення далечини, певна думка про те, що у сучасному світі ми намагаємося речі, або людей, або тексти до себе якнайбільше наблизити, але речі завжди зберігають свою далекість від нас, вони завжди зберігають якийсь такий статус, до якого треба йти, йти довго, у певній подорожі.

Це також тема оповіді, недарма тут оповідач заявлений, у цьому тексті, бо я намагаюся показати… взагалі вхопитися за цю думку Беньяміна, що оповідання, оповідь, storytelling, епіч-на оповідь — це передовсім здатність обмінюватися досвідами. Це певна здатність хоча б на мить, хоча б на якийсь маленький проміжок часу подивитися на життя з перспективи досвіду ін-шої людини. Можливо, зробити такий жест розуміння множин-ності точок перспективи на якийсь космос, на якесь життя.

Нарешті, констеляція — теж дуже важливе поняття, яке я про-сто хотів би закинути (зараз, можливо, ми їх обговоримо). Це поняття, яке, можливо, має якість постмодерні конотації вже зараз. Тобто ідея констеляції як сузір’я, ідея того, що ми просто об’єднуємо якісь дискретні речі, змішуємо їх в якусь сукупність. У Беньяміна є ця думка, що першим знаком людини, першим її способом запровадження знаків у суспільство є передовсім сузір’я, коли вона вперше дивиться на небо і проводить якісь лі-нії між зірками, і це — перший знак, це перший хід до письма. Але у Беньяміна все ж лишається думка, що, попри об’єднання, це певний конструктивізм: ми об’єднуємо дискретне, але


водночас це дискретне, ці топоси — це якісь незамінності, не-змінності, ці зорі, які існують, вони не залишаються рівними собі, вони залишаються у своїх якихось топосах. Отже, маємо оці два моменти: з одного боку, отакий розсіювальний момент, а з іншого — цей момент намагання зберігати якісь топоси, якісь індивідуальності речей — саме він, можливо, найбільше мені ці-кавий в цій книжці… і на цьому я б зупинився, зробивши такий короткий вступ.

О. Б. Думаю, що далі ми підемо тим шляхом, що я попрошу кожного з диспутантів висловитися, оскільки книжка була вами прочитана. Я не буду ставити на даний момент жодних питань, оскільки, знову ж таки, тут стільки всього зачеплено в цій кни-зі, що, я думаю, для кожного з вас вона звучить в якийсь інших спосіб. Будь ласка, пане Олександре.

Олександр Івашина. Давайте… Дивно, що вдалося зібрати аудиторію на Вальтера Беньяміна …

В. Є. Це на вас, на вас…О. І. Ні, я кажу, що це все-таки hommage Вальтеру Беньяміну:

вільні люди, які витрачають свій вільний час на те, щоб слухати про Вальтера Беньяміна. Це дивно в часи, я не знаю, Януковича, це надзвичайно хвилює, я б сказав. Мабуть, сам Вальтер Бенья-мін страшенно здивувався б, якби знав, що в Україні ним цікав-ляться і збирають таку аудиторію. Не знаю, чи писав він щось про Україну?

В. Є. Він міг би тут опинитися.О. І. Взагалі я, коли беру книгу, першим чином дивлюсь, чи

є малюнки, а там, як виявилося, просто чудові світлини — це за-вдяки пану Мокроусову просто можна дивитись самі світлини й насолоджуватись, тому що більшість з них я не бачив, хоча мав би бачити. І це чудово, так що тільки за малюнки можна брати цю книгу до рук, хто не любить читати, звичайно. Приєм-но було одразу побачити своє ім’я в подяках, і хоча я скажу, що жанр подяки все-таки найвище звучить у пана Гумбрехта, Во-лодимиру ще можна тут якось піднімати свої ресурси, але, мені здається, подяка — це радше відчуття того, в мене особисто, що


ми пов’язані якимось живильними струнами життя, «це звід-си я»… Мені здається, що обговорення цієї книги, дискусія, на-вряд чи в такій аудиторії відбудеться, вона навряд чи можлива, хоча все буває. Але її, звісно, варто брати десь на самотині, як я десь вчора ввечері, сідати і розмірковувати над цими речами. От мені здається, що наше зібрання в якійсь мірі — і з цього по-чинав Володимир — воно вже мертве.

В. Є. Я з цього починав?О. І. Ну ви сказали про катастрофу 2012-го, а тут катастро-

фа цих зібрань: вони вже мертві, їх важко дуже оживити. І вони мертві в річищі Беньяміна, тому що те, що зараз відбувається, — воно вже за мільйони років від нас. Скажу зразу те, чим я би хо-тів закінчити: мені здається, що оті звістки про цю подію, які, можливо, залишаться, вони будуть відсилати до якогось ано-німного досвіду, яким ми скажемо: «Боже, а це ж ми, могилянці, збиралися тут, і в принципі ж, непогано було», — це вже буде щось, що буде знаком добротної якості Єрмоленка-Беньяміна, ой, Беньяміна-Єрмоленка.

В. Є. Івашина на першому місці…О. І. Тобто ми, мені здається, збираємося тому, що це hom-

mage такій події, як Вальтер Беньямін в лапках, тобто це щось важливе, і важливе, я зараз скажу, як я розумію цю… тобто це наше зібрання може бути цікавим, нецікавим, рутинним, ме-ханічним, може бути à la comme il faut — як це повинно бути… Але це зовсім не значить, що потрібно яйця розкидати чи по-мідори. Тому що зараз людей життя розпорошує, і свій вільний час вони витрачають десь поодинці, наодинці з якимись ціка-вими, які їм видаються, ці речі, цікавими. І коли ми збираємося, витрачаємо свій вільний час ось на Беньяміна — це вже щось. Я знаю, коли збираються соціальні активісти, вони готові до якихось соціальних дій. А ми тут маємо зовсім іншу ситуацію. Тобто тут, як мені здається, зібрались люди — це я вже кажу про «ми» — в яких є якийсь інтелектуальний скепсис, інтелектуаль-ний скепсис не всеохоплюючого такого характеру, але скепсис як до будь-якої влади, так і до будь-яких альтернативних спроб


заміни цієї влади. І це також якось хвилює, якось хочеться сюди зайти. Взагалі, як казав Вадим перед цим (я його зараз ось ви-кажу), що тут він уже бувалий, і все бачив, і такі речі його не зди-вують. Ми тут дійсно всі трішечки циніки. Так, ми бачили без-ліч речей, на безлічі речей сиділи, здивувати нас чимось важко, особливо такими наперед мертвими подіями. Але коли ти си-диш і бачиш знайомі тобі обличчя, більшість знайомих облич, мало того, це доброзичливі обличчя; і коли ти пам’ятаєш якісь попередні зустрічі, які занадто були соціально-політично анга-жовані, де ненависть палала — і ти розумієш, що цієї ненави-сті зараз вистачає в нашій країні. І така доброзичлива аудиторія, вона також робить поштовх в руслі до Беньяміна. Мені здаєть-ся, цими пристрастями ми вже трішечки нагадуємо Веймарську республіку в очікуванні катастрофи. Тобто не дай Бог, звичайно, але… їм, ясна річ, було гірше. Але ми також очікуємо, що, не дай Бог, в нас також вийде якась авторитарна держава à la Росія чи Казахстан. Звідси зрозуміло, що люди, оті соціальні активісти і просто інституційні діячі, які роблять все, щоб цього не стало-ся, ми, коли ситуативно включаємося в такі речі, намагаємося цю катастрофу попередити. Тобто катастрофу, про яку постій-но говорив Беньямін. Але одночасно ми все-таки, мені здається, ближче до позиції приятеля — це я вичитав уже у Володі, що це був приятель Беньяміна, я маю на увазі Кракауера, який говорив, що ми радше в очікуванні: ми нагадуємо тих людей, які очіку-ють. Мабуть, ближче це мені: які все-таки очікують. Та в нас є надія на краще, дійсно, і ця надія пов’язана все-таки з недо-пущенням катастрофи. Мені здається, Вальтер Беньямін є зна-ком можливості такої катастрофи, і про це свідчить не тільки його випадкове самогубство, ви знаєте, що день раніше-день пізніше — і він би залишився живий. Він є свідком катастрофи (в його розумінні катастрофи) доти, поки ми будемо розмірко-вувати над цим світом, над нашою країною в річищі його думок. Доти він буде свідком цієї катастрофи. Мені здається, чудово те, що Володимир в своїй книзі якось акцентує ті речі, мені так ви-далося, насамперед, які роблять Беньяміна нашим віртуальним


співучасником, співжителем. Спробувати можна було б переспі-вати якісь мотиви, які можна знайти у Володимира. Історія на-справді завжди в катастрофі, і це може лякати в нас якихось там латентних буржуа або інтелектуальних робітників. Ми ніколи не бачимо всієї реальності, ми дійсно бачимо цей світ в уламках, якихось фрагментах, і потрібно рухатись поверхнею цього сві-ту і бачити якісь такі речі, на які інші, можливо, не звертають увагу, які вважають неприкметними. Уважно придивлятися до якихось екзотичних монад цього світу і пам’ятати, що ми дій-сно завжди перед руїнами. Тобто так само, як наше зібрання — це зібрання, яке вже мертве по-своєму, воно радше буде колись відсилати до якоїсь анонімної спільноти, яка, можливо, утворю-ється… Але, фактично, ми можемо — і воно нас позиціонує як майбутніх, можливо, своєрідних таких спостерігачів, лахмітни-ків, які якось опиняються перед цією подією в тому числі. Мені якось були дуже до душі слова Ґьоте, які вирвав з контексту Во-лодимир, що ми живемо в світі, який вже є своїми феноменами одночасно теорією. Це вже теорія, і треба уважно придивитися до того, зосередитися, до уламків цього світу. Мені близька ідея Ігоря Павловича Смирнова, який твердив, що оця компанія 20-х, 30-х, 50-х років німецьких дослідників — це були, можливо, єдині люди в ХХ столітті, які ще вірили, що ідеї можуть врятува-ти світ. Ідеї можуть врятувати світ — і я ще трішечки в це вірю, я ще не такий цинік… Тобто рятують світ не тільки економіка, не тільки інституції, але вони у тому числі, але тут важливими є ідеї, які можуть врятувати світ. Чисто так анонімно, детально зараз я спробував для себе якось спрогнозувати, а як би Бенья-мін, наприклад, проаналізував оцю кричалку: «Дякуємо жите-лям…» — далі ви в курсі. Тому що зараз це поверхнева річ, на яку, здавалось би, не потрібно звертати увагу.

В. Є. Він би «Донбас» замінив на «Ельзас».О. І. Здавалось би, про неї постійно пишуть як про кричалку,

яка є ксенофобською, скажімо, яка хоче роз’єднати світи. Зви-чайно, завжди йде така символічна боротьба за семантичне на-повнення якихось речей, які стали прикметами цього часу. Але


мені здається, що вона — це радше таке своєрідне дидактичне послання, можливо, навіть як те, що там ультрас вважали як зна-чення цієї речівки. Це одне. Але це така дидактична електораль-на пересторога про те, що будьте уважними, і можливо, вибори ще можуть щось змінити. Ця електоральна пересторога нагадує друга Кракауера з його ідеєю орнаменту. Ця речівка — звісно, всі про неї говорять зараз. Є речі, які сильніші за нашу аудиторію, за розмірковування цієї аудиторії, і творять їх якісь спільноти, здавалось би, ультрас якісь. Тобто ці речі сильніші своїм впли-вом, хоча по-різному намагаються показати, в чому цей вплив.

І останнє, що я також знайшов у Володимира, — це те, що цей вир уламків, оця катастрофа, в якій ми знаходимося і влас-не можемо перетворитися навіть в реальному якомусь вимірі, не дай Бог, ця катастрофа, цей вир речей, який не має центру, перекладається чи пишеться Беньяміном словом «Strudel». Цей вир-штрудель — маєте зразу зовсім інші асоціації… І от мені здається, що Беньямін все-таки не тільки катастрофічний: він в свій час сміявся над Юнгером, коли той містично пропагував війну — хоча те, що він пропонував, громадянську війну — ма-ється на увазі, війну класів, я нічого хорошого в цьому не бачу. Беньямін, якщо його читати буквально, він такий небезпечний, як і Ніцше. Але штрудель — це все-таки щось інтимне, і я тут згадую історію-анекдот про Беньяміна, коли він сам про себе написав, що в кав’ярні Deux Magots в Парижі він намалював діа-граму свого життя, діаграму того, як люди збираються, точніше, як в його житті люди об’єдналися один з одним: «Я зустрів цю людину через цю, а ось цю через цю», — і коли він побачив, як в його житті люди поєднуються один з одним, він зрозумів, що «Боже, я розумію таємницю свого життя». Найстрашніше, що він пізніше цю серветку загубив і так забув цю таємницю. Але мені здається, що навіть саме слово «штрудель» говорить про те, що наше життя, цей вир уламків, які ми хочемо якось врятува-ти і для себе, і, можливо, на рівні суспільства — це наше життя також нагадує оцей листковий пиріг, який можна розтовкти до надзвичайно тонких пластів поверхні. І дуже важливо, мабуть,


щоб я міг, куштуючи цей пиріг, в час, коли я його печу, оцей пи-ріг свого життя, я міг сказати: «Слава Богу, я хотів саме цього смаку, я хотів спекти чи радше я хотіла спекти саме такий пи-ріг свого життя. Вибачаюсь, що забрав багато часу, але, можливо, щось провокативне ви почули.

О. Б. Видається, що Володя дуже добре реконструював цю серветку. Він контекстуалізував усе, що можна було контекстуа-лізувати: зв’язки, оточення, контекст — до-контекст, після-, про це, я думаю, також будемо говорити. Тарасе, будь ласка.

Тарас Лютий. Може, тут, розумієш, Олено, щоб продовжува-ти кантівське питання: на що я можу сподіватися — вже не на те, щоб говорити перед своїми вчителями. Я так зручно і затишно сиджу між своїми вчителями — ось спочатку один говорив, те-пер мусить і інший сказати.

О. І. Не тільки вчителями, ще й колегами.О. Б. Як складно модерувати, коли збирається стільки чоло-

віків!Вадим Менжулін. Все-таки пан Івашина подав мені пас,

я мушу якось відповісти...О. І. Тільки в межах комільфо.В. М. В межах Беньяміна навіть. Мені здається, що випадок

з цитуванням нашої розмови — це випадок ігнорування такого великого відкриття Вальтера Беньяміна — відкриття про те, що світ треба, бажано розглядати в контексті аури. Мені здається, що у випадку цієї розмови був схоплений якийсь слід і не вра-хована аура власне розмови, але я б не хотів зараз вдаватися в ауру, за якою я говорив цю фразу... Це просто вже окремі речі. Передусім я б хотів розповісти таку страшну історію: тиждень тому Володимир Анатолійович запропонував мені виступити на цій презентації…

О. І. Ви ауру перекажіть.В. М. Ну, це пізніше, окремо, може, десь там, в коридорі...

Запропонував, дав книжку і одразу зробив мені дуже якось сумно, тому що суворо попередив, незважаючи на те, що я був навіть колись вчителем, попередив, що ні в якому разі не може


бути ніяких оцих «одобрямс», якихось панегіриків, «гарна книжка», що це має бути серйозна дискусія з гострими питан-нями і так далі. Я, чесно кажучи, після цього засумував, тому що ж питання взагалі стояло так, що треба читати всю книжку, знаєте, все ж таки це не завжди вдається так швидко, особливо книжки колег...

О. І. Особливо ще живих...В. М. Були величезні проблеми, і я навіть так от якось збирав-

ся це відтермінувати, може, там, захворіти... Але раптом пощас-тило, абсолютно таке диво: я відкрив першу сторінку...

О. І. І побачив себе.В. М. І побачив перші слова цієї книжки — ні, себе я пізні-

ше побачив — перші слова книжки, вони в перекладі будуть так: «Мислити — це означає дякувати». І все, я зрозумів: якщо вже автор дозволяє мислити мені про його книжку, то він автома-тично дозволяє мені і дякувати.

В. Є. Я точно не дозволяв мислити про книжку!В. М. Тим не менш, доведеться. Я хотів би подякувати, пе-

редусім, за запрошення організаторам заходу, подякувати хотів би видавництву «Критика» та особисто пану Андрію Мокроусо-ву за видання цієї книжки. Уже казав пан Івашина, дуже класно видана, підбірка фотографій — це просто супер. Дуже приємно читати. Навіть якщо брати поліграфію, мені здається, це — не шедевр, а витвір книговидавничого мистецтва точно. І, звичай-но ж, хотів би я подякувати пану Володимиру за дійсно дуже ці-каву книжку...

В. Є. Нема за що.В. М. ...яку я все-таки дійсно прочитав, і без напруги, а на-

впаки, легко, захоплююче, на одному диханні — це прекрасно, коли вдається, і це насправді не так часто буває. Мені здаєть-ся, якщо без усяких якихось штучних прикрас, мені здається, це класний твір в жанрі інтелектуальної біографії, точніше, інте-лектуальної історії, це я вже на своє переводжу трохи...

Що стосується власне ідей книжки, які викликали в мене ін-терес, можливо, деякі думки, які вже можуть бути предметом


для дискусії. Щодо інтересу: передусім, це співвідношення «світ–аура». Це, мені здається, дуже евристично насичена, не-зважаючи на те, що ніби на перший погляд звучить, як щось таке дуже поетичне, кінематографічне, іконічне, але мені зда-ється, що я не готовий зараз розвивати цю тему, але мені зда-ється, що ця пара «світ–аура» може стати важливою...

О. І. Причому так в одне слово, як «Ізаура».В. М. ...може стати дуже непоганим інструментом в історико-

філософському дослідженні. І мені дуже було приємно читати про автора і книжку того автора, якому, в принципі, симпатич-ні пошуки індивідуальної аури, це збігається з моїми інтереса-ми біографічними, історією філософії. Мені дуже сподобалось те, що Беньямін шукав не стільки значення, скільки голос, не стільки смисл, скільки присутність. Це теж, мені здається, такі месиджі інтуїції, які не можуть дуже оживити історіографію в цілому і історіографію філософії зокрема, яка все ж таки тяжіє до якихось монументальних панорамних паноптикумів від Фа-леса до Дерріда, де все розписано: епохи, школи, основні праці, другорядні праці і так далі. У зв’язку з цією проблемою, пробле-мою історіографії, мені здається, одне з таких питань, яке мене хвилювало з самого початку книжки (вдалося знайти певне, для себе принаймні, розв’язання) — це один з головних мотивів книжки, одне з головних відкриттів ще, як розумію, дисертації кандидатської — це теза про те, що Вальтер Беньямін — це пред-ставник антимодерного модерну. Мені здається, що трапилось щось подібне, і шановний автор про це говорить декілька ра-зів у книжці, що насправді матеріал, Вальтер Беньямін, він все ж таки чинив опір взагалі вписуванням в якісь схеми, в якісь хронології, якісь місця, якісь часи. До речі, в мене питання: чи, може, точніше було б назвати книжку не «Вальтер Беньямін і його час», а «Вальтер Беньямін і його часи»?

В. Є. В сенсі годинника?В. М. Ні, в сенсі часи історичні. В нього їх багато. Хоча це

вже питання стилістики. Що стосується цього антимодерного модерну, мені здається (це моя, може, така реконструкція вже


психоаналітична, не знаю), що використовувалась ця схема «ан-тимодерний модерн» у цілях «будівельних»: як є такий при-лад чи інструмент будівництва — риштування — для того, щоб в принципі написати книжку про настільки мозаїчну постать, про настільки мозаїчну діяльність, треба було знайти якусь схе-му, в яку хоча б якось це вписати. Але, як мені здається, — і книж-ка це блискуче показує — взагалі основне досягнення книжки, основна ця ідея про те, що Вальтер Беньямін — це антимодерний модерніст, це, з одного боку, її основне відкриття, що він такий, а з другого боку, її основне відкриття, що далі вже користувати-ся цими термінами «модерн», «антимодерн» взагалі, в принципі, не варто. Якщо ми почнемо вже мислити про історію в такому ключі, як про неї мислив сам Беньямін, в ключі уламків, фраг-ментів, констеляцій, аур, якщо ми почнемо вже рухатися у на-прямку мікроісторії — оці всі якісь формальності, які насправ-ді над історією тяжіють через її дидактичний аспект, через її навчальний аспект: якось треба приходити в аудиторії, читати курс історії і треба його якось ділити на лекції: і буде спочатку якась така одна епоха, потім друга, потім третя, модерн, антимо-дерн — все це мені здається, в принципі, на такому рівні аналізу, на якому здійснена книжка, вже непотрібним, тому що насправ-ді виявляється, що будь-який модерн містить в собі елементи антимодерну. І там, до речі, ж прекрасна цитати з самого Бенья-міна, вона звучить приблизно так: «Ніде немає такого докумен-ту або свідчення культури, який не був би водночас документом або свідченням варварства». Так от, мені здається, ніколи ніде не буде такої епохи або постаті, яку не можна назвати водночас мо-дерною або антимодерною. Автор знайшов вихід, вихід знайде-ний із цієї дилеми за допомогою Роляна Барта — мені це не дуже подобається, але це окремі наші з паном Мокроусовим диску-сії. Думка Барта, яка проектується на Беньяміна — мені здається, вона проектується і на цю книжку, і на автора, і це взагалі може розглядатися як така геніальна максима, екзистенційна або іс-торіографічна, про ар’єргардний авангард. Мені здається, тут якраз все точно, і це не передбачає якихось штучних історичних


конструкцій: от був чистий колись модерн, потім прийшов ан-тимодерн... Дійсно, це геніальна, мені здається, думка Барта, і вона стосується Беньяміна, що є такі люди, які є ар’єргардними авангардистами, люди, які є спочатку авангардистами, тому що вони розуміють, що деякі речі померли, а з іншого боку — вони в ар’єргарді, тому що вони продовжують ці речі любити, ними цікавитися. Це, мені здається, дуже точно передає.

Якщо є ще кілька хвилин, можна ще один сюжет, одна дис-кусійна тема, яка теж, мені здається, важлива, яка мене захопи-ла і в позитивному плані, і викликала певні сумніви, — це така популяризація, властива Беньяміну, такого типу мислення, як мислення за аналогією. Це прекрасна абсолютно річ, і показа-на вона в різних аспектах, як ефектно працює, особливо на рів-ні цих нечуттєвих подібностей: коли деякі люди, як пише ав-тор (дуже красива фраза), «для того, щоб прочитувати нечуттєві аналогії, потрібний дар». Мені здається, що у автора цієї книжки є такий дар, і там багато дуже цікавих аналогій зокрема і, мож-ливо, вони одразу чуттям не надаються. Але цим даром, мені здається, треба користуватися обережно. В якому плані: в книж-ці показано, що таке мислення за аналогією зв’язує модерне мислення, раціональне, воно кидає міст в напрямок якихось ар-хаїчних технік мислення: і магія, і астрологія, і фізіогноміка — усе це якимось чином дійсно цікавило Беньяміна через те, що такий зв’язок природний. І мені здалося, що там зроблений та-кий напад на позитивістську техніку мислення — є такий вираз, як «модерна логіка ідентичності». Тут є одна небезпека: таке мислення за аналогією, яке є насправді запереченням мислення аристотелівського, закону тотожності передусім за логікою — це мислення, з одного боку, дійсно об’єднує нас із міфом, з магією, з різними іншими домодерними цікавими речами, але також воно (треба враховувати це) об’єднує нас із божевіллям. Про це в книжці не говориться, і, мені здається, тут є певна межа, до якої ми можемо прославляти це аналогічне мислення, забува-ючи про все ж таки досить, може, і нецікавий ригоризм фор-мальної логіки. Мені здається, що тотожність і відмінність — це


все-таки два рівноправні аспекти людського мислення, і в тако-му плані вони і мусять співіснувати. Ну, це, мабуть, все.

О. Б. Передаємо слово...Т. Л. Дякую, Олено. Я теж хотів би почати говорити про свої

враження, які в мене викликало прочитання книги Володі Єр-моленка. Єдине, що мені здається, позитивним моментом став, власне кажучи, той приклад, який наводиться з Лукачем, який помітив, що сучасний роман демонструє своєрідну таку відчу-женість і автора, і читача від того, що написано і що читаєть-ся. Мені здається, Володя подолав цю відчуженість, яку зафік-совано Лукачем, і, як на мене, продемонстрував, що науковий твір може бути побудований як спеціальний наратив — не той наратив, який, скажімо, Ліотаром критикується стосовно доби модерну, а особлива оповідь. У нас створюється враження на-укового роману, якщо так можна сказати. Знаєте, колись прово-дилися паралелі з приводу того, що «Феноменологію духа» Геґе-ля можна читати насправді як художній твір, як роман, навіть як «Одіссею» своєрідну, як одіссею духу.

О. І. В якому головний герой помирає на самому початку.Т. Л. Можливо. Інший момент, через який відбувається вхо-

дження в оцей інтелектуальний роман, науковий роман, який Володимир Єрмоленко демонструє, — це, власне, впроваджен-ня в передмові кількох понять… Тут одразу хочу сказати, що ми переважно з Володею спілкуємося через соціальну мережу Facebook…

В. Є. Я взагалі вперше його бачу! Я не впевнений, що це Та-рас!

Т. Л. Так. І Володя любить гратися словами, і показує, які се-мантичні надбудови в цих словах, особливо якщо він перехо-дить з однієї мови на іншу, він знаходить, і хоче цим поділитися з друзями в соціальних мережах. Я теж надибав на кілька, я за-чепився чомусь (не знаю чому, пояснити не можу, можливо, це якийсь психоаналітичний фокус) за слово «культуртрегер». І по-чали в мене в голові крутитися різні терміни: чомусь «тригер» мені нагадало…


В. Є. Культуртрикстер.Т. Л. Власне через «тригер» я прийшов на трикстера. І зро-

зумів, що, книга читається як інтелектуальний роман, тому що головний герой, про якого йдеться в цьому романі, він і є своє-рідним трикстером. Трикстер — такий мітологічний герой, який, по-перше, користується забороненими правилами, і завдяки користуванню цими правилами, він може переходити між ре-альностями, може долати різні перешкоди. Звідси доволі ціка-вою є винесений на початок книги парадокс, який Володимир називає антимодерним модерном. І виникає знову ж таки таке питання до Володимира: чи це справді парадокс, чи це анти-номія, тому що Беньямін складає враження людини, яка могла поєднувати. Тобто це була, судячи з усього, доволі депресивна людина, з одного боку, а з іншого — людина, яка завжди могла собі давати раду в тому, щоби подолати всі ці депресії. І, влас-не кажучи, може, це не парадокс, може, це своєрідна антино-мія, з якою просто в якийсь спосіб треба жити, і треба жити без сподівань на якісь хепі-енди. А можливо, бути таким кмітливим трикстером, аби вміти знаходити такі своєрідні пасажі, тобто такі ходи, в яких можна було б блукати між цими реальностями. І, власне кажучи, якщо говорити про Беньяміна, як називає його Володимир, як актора від філософії або своєрідного детектива, то, власне, поняття трикстера якраз і неабияк пасуватиме цьому визначенню. Мене одразу, знаєте, читаючи цей інтелектуаль-ний роман, привабили ті ролі: Володимир актуалізує три голо-вні, хоча пише, що вони не є вичерпними. Тобто під трикстера також підпадає цей фланер, тобто подорожній, який тиняєть-ся у просторі й часі, цей оповідач, який вербалізує певний до-свід — не тільки той, який, скажімо, належить традиції модерну, але і містичний, і буденний досвід. Це і колекціонер — не просто такий скупердяй-злочинець, як у Фаулза, який колекціонує бо-дай навіть мертві душі, так би мовити, своєрідні, — а це той опо-відач, який в цих історіях творить нові світи, починає творити нові світи. І звідси Володимир розгортає цікавий сюжет з при-воду роботи Беньяміна і впроваджує цікаве поняття — пасаж. Я,


наприклад, не знайшов в книзі — одне тільки посилання знай-шов на «Ритуали переходу», на Rites de passage, проте не знайшов імені винахідника, автора, який присвятив, власне, дослідження цим пасажам, ритуалам переходу — це ван Ґеннеп і слідом за ним Віктор Тернер, який дослідив образ людини, яка перебуває в цих пасажах: людина лімінального типу, людина, яка є непев-ним таким типом. І, власне, ця людина і є той суб’єкт перехо-ду, якого намагається досліджувати спочатку Беньямін, а потім і Єрмоленко. І ця людина переходу... Мені спало на думку, що, фактично, досліджуючи певні архітектури рельєфу, архітектур-ний рельєф і топос сучасного міста, ми можемо бачити ці паса-жі навіть і в українських містах: в Києві є два пасажі, і, можли-во, тільки деякі з них без скляних цих перегородок, а одеський пасаж, наприклад, зберіг, так би мовити, оцю скляну перетинку. Потрапляючи, навіть просто йдучи гамірною вулицею, потра-пляючи в ці пасажі, ми стаємо такими людьми переходу, оскіль-ки з нашими рецепціями, з нашим внутрішнім психологічним і, можливо, соматичним виміром щось таке дивне відбуваєть-ся. Нам одразу властиві якісь фантазми, якісь сновиддя наяву, і власне кажучи, це ті характеристики, як ван Ґеннеп і Тернер го-ворять про людину, яка вже ніби втратила якісь властивості, але ще не набула нових. І оце вивільнення себе від якихось своєрід-них формальних зобов’язань, умовних детермінацій і дозволяє нам бути такими трикстерами, вільними істотами.

І, власне, ще один момент, вірніше, момент після постулю-вання суб’єкта переходу. Я говорив про цю опозицію «оптиміс-тичне — песимістичне»? Мені здається, що хай там як, Бенья-мін інспірував чимало моментів, які потім кристалізувалися у представників так званої критичної теорії, — Горкгаймера чи Адорно — саме вони зависли на пафосі негативізму, на пафосі песимізму. На відміну від Ніцшевої «веселої науки», їхня наука все-таки песимістична і аж геть не весела. І, власне кажучи, Бе-ньямін вмів маневрувати між «веселою наукою» і песимістич-ною наукою, і це, можливо, виявилося в тому, що врешті-решт Володя (ще один сюжет його книги) — це сотеріологія, тобто


спасіння… І, можливо, власною смертю в цьому балансуванні між оптимістичним і песимістичним Беньямін подарував спа-сіння тим людям, які врешті-решт на наступний день могли по-долати кордон франко-іспанський. Можливо, ця сотеріологія, якою він займався, ідея спасіння того, що вже мертве, — але не все мертве в історії треба рятувати насправді — Беньямін від-різняється властивістю відшукати ті особливості, ті елементи сингулярності, які безпідставно втрачені, і їх потрібно вряту-вати. Тобто ще цікаве розрізнення, яке підкреслює Володимир Єрмоленко, — два розуміння смерті, які ми бачимо у Беньяміна: це смерть, так би мовити, маленька і велика смерть. Малень-ка смерть тих сингулярностей, які ми вже втратили, і велика смерть — смерть, якою закінчується взагалі вся історія. Це така танатологія історії, яку свого часу не побачив Геґель, орієнтую-чись на торжество абсолютного духу врешті-решт. І тому мені здається, Геґель і Беньямін є такими своєрідними антиподами в тому хоча б, що, як вже сьогодні зазначалося, Беньямін про-голошує війну канонам історії і панівним історичним оповідям, оцим ліотарівським grand-нарративам. Я не пам’ятаю, чи поси-лається, скажімо, Ліотар на Беньяміна, але ця думка мені зда-ється в них дуже схожою.

Власне кажучи, врятувати ці речі, протягнути їх крізь оці про-стори трикстеру вдається (різні простори, які не завжди між со-бою є конгруентними). Протягнути можна лише завдяки звіль-ненню, емансипації не тільки себе, але й цього поняття аналогії, про що Вадим Ігорович щойно говорив. І звідси — велика ідея, на яку спромігся вже Адорно, побудувати цілу методологію, врятувавши поняття неідентичного в негативній діалектиці. Тобто йдеться про те, що Беньямін постулює, що кожен фено-мен є завжди відкритий до інших феноменів, його не можна си-лою лещат логіки чи ще якихось принципів притягнути до іден-тичності, оскільки ця сингулярність, ця нетотожність лежить в полях аналогії: вона відкрита до інших цих просторів, про які ми говоримо. І, власне кажучи, тут великий навіть соціаль-но-політичний висновок, до якого допроваджує ідея Беньяміна


і пізніше, як вона розвивається в негативній діалектиці в Адор-но. Знаєте, колись в одному інтерв’ю Олександр Пятігорський стверджував: якщо ми розглядаємо момент радянського терору, то в якомусь сенсі люди, які зазнали цього терору, самі винні в тому, що вони допустили це, ті речі, які з ними почали творити пізніше, в сталінські часи. Це те, про що говорив Олександр Іва-шина, про сьогоднішні наші збори. Вони мусять нас підвести до якихось висновків, які або дозволять з нами робити деякі речі, тобто ми або дозволимо робити з нами деякі речі, або не до-зволимо. Якщо ми дозволимо, то ми, значить, погодилися з тим, що сингулярність мусить притягатися до цієї тотожності. Якщо ні, то, значить, ми мусимо заявити цю позицію, якою вона є.

І звідси тут ще такий мотив і, фактично, лінія, яка прово-диться від Геракліта до Ніцше, і потім знову я цей переспів бачу у досліджуваного Володею Беньяміна. Йдеться про момент гри — про те, що міметична здатність феномена виправдана ще і як гра, передовсім дитяча гра. Знову ж таки, звертаючись до цього переходу, до сфери переходу, який називається Facebook, Володя теж часто, наприклад, пише про те, чого вчить його власна ди-тина — донька, яка вміє…

В. Є. Краще розуміє Беньяміна, ніж я…Т. Л. Між іншим. І врешті-решт це дітям, як трикстерам та-

ким, вдається імітувати не тільки людей, а й імітувати самі речі і протягувати, так би мовити, речі крізь оці дивні простори, про які ми говоримо. Пафос, яким я хотів би закінчити (я перепро-шую, що трохи затягнув) — це саме пафос про те, що треба бути пильними щодо цієї сингулярності. Дякую.

В. Є. Дякую.Володимир Артюх. Я хотів би тут презентувати зовсім ін-

ший, можливо, тон та іншого Беньяміна. Наприклад, через кон-цепцію поняття дистанції, яке дуже важливе. Я репрезентую це буквально, перформативно, так би мовити. Мене запросили сюди як представника якоїсь точки чи позиції, яка є на дистан-ції від якоїсь іншої, і я перформативно це представляю таким чином. Я хотів би повернутися до поняття аури, про яку вже


говорили в якомусь такому, я б сказав, що, можливо, небенья-мінівському, в моєму розумінні, ключі. Тому що аура — це одна з тих візуальних метафор у Беньяміна, яка, можливо, асоціюєть-ся з такими категоріями, як фантасмагорія, ілюзія, якась фаль-шива видимість. І ця аура (в її визначенні присутня дистанція), ця дистанція у Беньяміна реформулюється на різних рівнях: не тільки буквальна, а й соціальна дистанція, дистанція, яку ви-творюють якісь ритуали соціальні, розмежовуючи групи людей. Коли Олександр Олексійович говорив про спільноту, про «ми», можливо, в такій апеляції є сум за аурою, якого я, можливо, в Беньяміна якраз не бачу. Мені часто доводилося спостерігати аргументацію, яка підтверджена багато чим, що показує Бенья-міна як ностальгіка за часами, коли, метафорично кажучи, аура ще діяла. Але потім він все-таки, в моєму тлумаченні, сподівав-ся на руйнацію аури, і це ніби провіщав.

Отже, дистанція. Дистанція, яка на всіх рівнях присутня в Бе-ньяміна, в моєму тлумаченні як розрив, як розкол історії — не в горизонтальних планах періодів, а в вертикальному плані. Розкол на варварів, на дві якісь опозиційні групи. Отже, це ба-чення історії, на мою думку, є тим дуже важливим, що Бенья-мін може дати українському читачеві, зокрема, через цю книгу, в якій дуже гарно репрезентована історична концепція Бенья-міна. Отже, ця історія, яка бачиться як катастрофа. Тут говорили про катастрофу, яку не потрібно допустити. Але якщо згадати те, що казав Беньямін, то катастрофа не буде там, колись, а вона вже є зараз, і ця катастрофа якраз, можливо, породжена пев-ною незборимою дистанцією, на якій конституюється, можливо, ілюзорна спільність. Отже, це катастрофа, яка становить зміст історії. Катастрофа, яка в Беньяміна була представлена в його приватному житті, житті як катастрофі, бо Беньямін, мабуть, не сидів би там, тому що він не став професором філософії чи чогось іще. Отже, розкол, катастрофа. Це його лозунг: «Калей-доскоп потрібно розбити». Калейдоскоп — це той апарат, за до-помогою якого одна частина суспільства хоче представити пев-ну гармонію, якусь ауратичну картинку. Але насправді що таке


калейдоскоп — це щось, наповнене якимись хаотичними блис-кітками, чимось катастрофічним.

Якщо говорити про нецілісність, то, можливо, це якесь моє загальне буде зауваження до цієї книги: можливо, в ній пред-ставлено зупинку діалектики, розвитку, мислення Беньяміна. Зупинка діалектики — це наче теж апеляція до одного мого кон-цепту Беньяміна, але в іншому зовсім плані. Звісно, в Беньямі-на існують інтуїції, які він розвиває з самого початку, з певних студентських років. Але все-таки з мого читання Беньяміна було очевидно, що дуже відрізняються по деяких ключових пунктах його тексти, скажімо, до 1924-го року умовно і після 1924-го. Мабуть, я не буду тут це аргументувати, тільки висуну гіпоте-зу, що відбувся певний епістемологічний розрив десь в цьому пункті, в цьому періоді, який можна прослідкувати навіть чисто філологічно зі зміною певного словникового апарату, перекоду-ванням експлікації цих інтуїцій в іншому словнику, яке посту-пово розвивалося в текстах Беньяміна. Мені здається, що в цій книзі представлений певний такий безконфліктний образ, хоча ми говоримо, звісно, що Беньямін — це філософ незгоди, кон-флікту, в якому він може дружити з Брехтом і з Шолемом, але все-таки в цій книзі, як на мою думку, є намагання представити якусь одну тональність у висвітленні Беньяміна, і ця тональність пов’язана саме більше з раннім періодом його творчості, коли теорія суспільства і розвитку суспільства була зрозуміла ним через оптику релігійну, можливо, ту оптику, від якої він хотів би відмовитись, можливо, несвідомо, критикуючи ці ілюзорні механізми на зразок аури чи фантасмагорії. В цілому, є питан-ня до автора: як, Ви думаєте, розвивалась думка Беньяміна, чи були якісь такі злами, які, можливо, близькі до епістемологічно-го розриву?

О. Б. Я думаю, зараз надамо слово Володі для відповідей, можливо, рефлексій з приводу того всього, що було сказано, а потім відповідно відкриємо дискусію.

В. Є. Добре. По-перше, Denken ist Danken, тому дуже дякую всім за те, що прочитали — і таки прочитали. Знаєте, був жарт


про Лафонтена: він пише так багато романів, що, напевно, не прочитав усіх. В тому сенсі, що, оскільки ця книжка була на-писана давно, довго поставала, то мені здається, читачі знають більше про неї, ніж автор зараз. Я хотів би почати з цієї занози антимодерного модерну. Вона заноза, справді, вона така колюч-ка, яка, з одного боку, мені допомагала, з іншого боку — зава-жала. Зрештою, я навіть хотів від початку назвати цю книжку «Антимодерний модерн, бла-бла-бла», потім Андрій Мокроусов мені сказав, що не треба…

О. І. Не поймут.В. Є.. …І я йшов до цієї думки, що ми вирішили зробити все

ж таки акцент на цьому оповідуванні і на цьому часі. Якщо спростити це поняття «антимодерний модерн» (в мене було по-няттям розуміння часу, як ми розуміємо час)... Чи ми розуміємо його модерність як думку про те, що, умовно кажучи, нове — це благо, а старе — це зло? І Беньямін постійно грається з цим, ска-жімо, в «Творі про пасажі» постійно повертається ця думка, на-справді що робить модерність? — і в розумінні модерності як нового часу, і в розумінні модерну як Jugendstil, як art nouveau і так далі. Це ситуація, коли це вічне повернення того самого під маскою нового. Тобто ми живемо нібито в світі, де постійно нове, постійно якийсь наркотик нового, а насправді це те саме, насправді це повернення того самого. І чому йому не подобався art nouveau, чому йому не подобався стиль модерн з цими лама-ними лініями, з цими квітками, з ботанічною цією естетикою? Бо для нього це було спробою оцієї нелінійності перетворити на стиль як на якусь готову форму. З іншого боку, цей антимо-дерн, де думка зворотна, такий домодерний космос, де думка така, що, в принципі, старе — це благо, скоріше, а нове — це зло. Мені здається, що тут Беньямін нібито намагається знайти якусь маленьку шпаринку між двома тоталітарними можливос-тями і між двома філософіями, які приводять нас, зрештою, до відчаю. Бо якщо домодерний цей космос, який говорить, що старе — це благо, значить, історія — це певна ентропія смислу, це певне зменшення смислу, якості, скорочення задоволення,


скорочення щастя, скорочення смислу — то, зрештою, історія не має сенсу, бо нас чекає відчай, нас чекає якась банальність, нас чекає вічний Янукович і все.

О. Б. Добре, що в цій книжці так мало політики…В. М. Він другий за цитуванням сьогодні, після Беньяміна на

другому місці Янукович.О. І. Це з якої книжки?В. Є. З книжки життя! «Янукович» я вживаю не як власне ім’я,

а як абстрактне поняття. Але з іншого боку, модерний світ, де навпаки, де ця думка, що є постійний прорив, постійний при-ріст смислу, постійний приріст задоволення, що завтра буде краще, ніж тепер, що завтра буде ліпше, ця думка perfectibilité, це французьке поняття, тобто вдосконалюваності людини теж приводить до відчаю, бо інакше нам не цікаве наше минуле, на-віщо нам минуле, навіщо нам пам’ять? Це, зрештою, теж якийсь тоталітарний світ. У Беньяміна це людина, яка, я постійно по-вторюю, яка (це дуже важливо для нього) дає поняття блиска-вичності. Поняття блискавки — що це означає? Що смисл, щастя, істина, задоволення — всі ці приємні речі, усі ці анти-янукови-чі існують тільки як блискавка, тобто вони загоряються, а потім згасають — їх неможливо вхопити, вони дуже слизькі. І, з одно-го боку, це створює таку ситуацію непевності, бо ми не може-мо вхопити свою істину за щось, ми не можемо створити з неї якусь скульптуру, подивитися на неї, розглядати її, бути від цього задоволеними. Але з іншого боку — це рятує від відчаю, бо ця думка, що істина, чи щастя, чи спасіння завжди перебу-ває в якійсь блискавичності, це блискавка, яка може завтра все одно з’явитися, все одно повернутися — воно дає надію, до пев-ної міри, на те, що смисл або істина ані зменшується, ані збіль-шується, вона завжди дає нам шанс. І між цими двома, власне, думками, поглядами на час я це поняття антимодерного модер-ну запроваджую, бо, можливо, воно не досить добре грає, мож-ливо, у Беньяміна краще.

Інша тема, ми з Вадимом уже про це говорили — про те, що це теж певна думка, чому оці антимодерні теми повертаються? Тут


я з Володею трішечки не згоден і я про це ще поговорю. Чому вони повертаються і після 1924-го року, і наприкінці життя? Тому що Беньямін уже розумів, і після нього багато людей поча-ли це розуміти — починаючи з Адорно, закінчуючи Рансьєром, наприклад, — що в модерному світі є одна небезпека: модерний світ — це певне урухомлення, певна делокалізація речей, людей і текстів, це певна втрата місця. Але якщо це втрата місця — це постійний якийсь рух, броунівський рух текстів, людей, подій і частин, і є небезпека, що, оскільки вони вже не мають місць, визначених їм в ієрархії, оскільки вони вже не грають своїх яки-хось наперед визначених ролей, оскільки вони не мають яки-хось топосів, то вони, зрештою, зливаються одна з одною, вони стають індиферентними, вони стають одна схожа на іншу, вони стають рівними, рівними самі по собі. І Беньямін цими домо-дерними темами аури, сповідування (зрештою, в нього абсо-лютно антимодерна філософія фотографії) намагається в цьому русі, в цьому модерному русі, в цьому вирі історії він намага-ється ці топоси зберігати. І звідси поняття констеляції, звідси думка, що світ не рухається цим постійним dissemination, цим розсіюванням, що оці маленькі топоси залишаються, що люди, кожна людина має свою історію, і цю історію вона може розпо-відати. Мені здається, що якраз говорячи про gaya scienza, про веселу науку, в цьому Беньямін набагато оптимістичніший, ніж Адорно, який каже, наприклад, що все фігово, що все ідеологія, що треба якусь тотальну критику, що треба якісь абстрактні по-няття, що треба шукати неідентичного… А парадокс ситуації в тому полягає, що Беньямін набагато більш неідентичний, ніж Адорно, тому що Адорно — це людина концептів, якихось дуже складних текстів і так далі. Між ними завжди було напруження, бо Беньямін був набагато більше метафоричний. І тут він попри всю катастрофічність тощо, мені здається, не те щоб веселий — це не весела наука ніцшевська, але це радісна наука до певної міри, це така наука, яка, все ж таки, здається, лікує від відчаю.

Трикстер — мені дуже сподобався цей образ, про який го-ворив Тарас. Я навіть згадав, наприклад, персонажів Гофмана,


оцих, які повертаються, на кшталт Белькампо з «Еліксирів Са-тани». У Гофмана завжди в певній ситуації, де все, здається, по-гано, де герой має загинути, і все фігово, і все зараз має закін-читися катастрофою, з’являється трикстер, який щось підказує, якийсь непомітний персонаж, якийсь, як правило, слуга, який чомусь знає відповідь на питання і який чомусь вселяє надію. Мені здається, що Беньямін — так, він такий трикстер, тобто він не влаштовується в канон, він десь там перебуває в якомусь іншому місці, але він може бути оцим колекціонером, який в останній момент врятує якусь річ і донесе її до нас.

Тема пасажів. Пасажі, звичайно, присутні. Беньямін — це лю-дина, яка досліджує цю архітектуру пасажів. Що таке пасаж, ко-ротко: це вулиця, яка стала інтер’єром, це зовнішнє, яке стало внутрішнім, і облаштувалося в простір торгівлі. Це архітектура початку ХІХ ст., де вперше з’являються оці всі галереї торгівель-ні, які зараз перетворилися на всілякі торгівельні моли і так далі. Це простір, де речі делокалізуються радикально, бо вони пере-творюються на товар, бо вони перебувають на вітрині — людина йде і дивиться на речі, які припливли до неї з якихось абсолют-но невідомих для неї кутків світу. І це постійні колажі: в кни-зі є фото Ежена Атже, де абсолютно геніально вітрина якогось магазину перетворюється на якийсь колаж. Також Беньямін досліджує архітектури подібного типу, з подібною думкою, але трохи інші: наприклад, панорами — теж така мрія ХІХ ст., діа-рами, косморами і так далі. Вся ця тематика архітектури чи та-ких пристроїв, таких артефактів ХІХ ст., де людина може зайти в простір і побачити якісь речі, які не існують в її оточенні. Вона може побачити там якусь інсценізацію якоїсь битви, вона може побачити якесь море, чи вона може побачити якихось фріків, божевільних чи чорношкірих рабів, які не присутні в її оточенні. Панорами ХІХ ст. — це спрага, жадання людини оволодіти по-глядом речами, наближувати до себе речі. І в цьому — поняття аури як розуміння того, що речі залишаються далекими, що до них треба йти, навіть якщо вони дуже близькі до нас, вони все одно залишаються далекими.


Ці поняття контрастують. Так, Беньямін — це людина, яка розвиває цю тему, тему пасажів. І Тарас дуже правильно гово-рив про Rites de passage, в книзі є цитата з Арагона: «Я — па-саж», я як сюрреалістичний поет, я є тільки пасажем, я є тільки рискою до певної міри. Але Беньямін не тільки хоче заглиби-тись в цей сюрреалістичний досвід пасажування і переходу по-стійного, і перетворення на свою протилежність. Він усе ж таки намагається зупинити цей рух, хоча би принаймні в своїй фі-лософії. Є книжка про Беньяміна, дуже класна німецька біогра-фія — «Точки зупинки і пасажі». Беньямін постійно шукає цих точок зупинки, тобто точок, які застигають. І мені здається, тут дуже важлива тема фотографії. Фотографія для Беньяміна — це є, з одного боку, темою реальності, бо фотографія (класична ста-ра фотографія) відрізняється від живопису тим, що, як каже Бе-ньямін, там реальність пропалює зображення, тобто фотографія, на відміну від живопису, є тим, де ми переконані, що ці речі іс-нували, ці люди існували. Ця зупинка — це спосіб врятувати до певної міри чи подивитися на людей, яких уже немає, на місця, яких уже немає, вона дуже важлива.

Я не встигну все обговорити, всі теми. Те, що про божевілля…В. М. Може, приватно якось там…В. Є. За алкоголем? Олександр Олексійович сказав з Ґьо-

те, там дослівно «alles Faktische schon…». Беньямін знаходить цю фразу в Ґьоте, потім він перебуває в Москві і цю фразу від-творює. Мені здається, це дуже важливо, для розуміння якоїсь фізичності Беньяміна, фізичності мислення Беньяміна. Бенья-мін — це не постструктураліст, це не семіотик, це не людина, яка грається зі знаками. Це людина, яка до певної міри в певний час прагне до якоїсь фізичності, до якоїсь сингулярності, до якоїсь, я б навіть сказав, реальності. До якихось речей, які просто тре-ба розказати, можливо, не витлумачуючи їх. Які просто треба, можливо, показати, знову ж таки, не витлумачуючи їх, бо по-казати, як ця річ показана просто — вона буде вже теорією, вона вже щось осмислить.


Те, що Володя сказав про одну тональність… Ні, я не згоден. Я не згоден абсолютно, мені здається, що був поворот, звичай-но, 1924-го року, був цей поворот, спричинений, до певної міри, його стосунками з Асею Лацис і всіма цими речами. Але з ін-шого боку, був поворот вже тридцятих років. Було повернення до тих містичних текстів про мову, про аналогію, які він писав в 1916 році — і потім до них повертається в 1933-му, 1935-му, 1938-му. Чому він до них повертається? Є, зрештою, останній текст Беньяміна «Тези про філософію історії», дуже релігійний, дуже містичний. Так, там є якась тематика критики марксист-ської. Мені здається, що все ж таки ці речі ніколи його не по-лишали. Навіть коли він нібито в 20-х роках був таким марксис-том, він пише рецензії на якісь теми постійно такі антимодерні, теми фізіогноміки, романтизму, месіанізму, аналогії. Вони все-таки постійно були, мені здається. І в цьому був мій інтерес. Бо мій інтерес полягав не в тому, щоб показати Беньяміна як лівого чи, не дай Боже, консервативного. Мій інтерес полягав в тому, що для лівого філософа Беньяміна (він залишається лівим про-тягом всієї своєї історії) ці антимодерні теми: аура, сповідуван-ня, констеляція, — вони збагачують його мислення, вони дають більше надії йому, вони допомагають йому якось краще осмис-лити цей момент сотеріології, цей момент рятування втрачено-го і витісненого, який є постійною думкою.

О. Б. Дякую, будь ласка, якщо є коментарі, питання з залу, то саме час їх поставити.

О. І. А репліки можна? Така парадоксальна ситуація: слухаєш філософів — дещо іронічно… Ну, по-перше, Вадиме, я дійсно ви-рвав його слова з контексту, і там була якась аура, я не пам’ятаю, яка… Але таке відчуття, що дійсно закликають не користува-тись якимись макроконцептами і вказують, що Беньямін рад-ше цікавився фотографіями, пасажами, якимись деталями, як на мене, речівками, кричалками — це важливіше, це більше говорить про нас, це теорія в якихось речах, ніж писати істо-ричні чи філософські інтелектуальні романи. Але мені чомусь завжди здавалось, що Андрій Богачов, пан Кебуладзе все-таки


пояснюють якісь концептуальні конструкції, там нарративом, можливо, й не пахне.

В. Є. Ні, там пахне…В. М. Причому саме нарративом.Т. Л. Там просто такий сморід іде нарративний.О. І. Другий момент, вже якось відгукуючись на Володимира

Артюха, коли я казав: «ми — спільнота»... Мені здається, в чому сила Беньяміна: він нас закликає. Згадайте «Берлінську хроні-ку». В якихось уривках, згадках про своє дитинство (і при цьому треба згадувати цілеспрямовано), але найголовніша якась ми-мовільна згадка… Можна схопити отой анонімний досвід, який робить нас живими. Це не обов’язково сум за тим, що ми мо-гилянці. «Ми, суки, могилянці», вибачаюсь. Ми от такі, які би-лися там один з одним, в такому розумінні. Але це буде якийсь досвід: «Боже, я тоді був живим». І це заклик шукати ці речі, на суцільному тлі якомусь, на соціальному — це можуть бути оці кричалки, а в нашому житті це може бути ось сьогоднішня подія.

В. Є. А можна мені питання-репліку? Чому Ви почали свій коментар з такого некрофільського твердження про те, що ця зустріч є мертвою?

О. І. Саме відгукуючись на те, що будь-яка подія, яка відбу-вається ось тут-і-зараз, вона в якомусь розумінні залишиться в нашій пам’яті, навіть ось так, в якихось речах — не знаю, відео хтось знімає? В якихось аудіо речах. Вона як така — її не існує. Тобто це катастрофа: вона вже померла. Мало того, найчасті-ше — це рутинна, смішна нецікава річ: збиратися слухати ко-гось книжку, ну що може бути більш нецікавим? Це абсолютно нецікаво зараз, тобто це повинен бути якийсь перфоманс, маски якісь…

О. Б. Ну, перфоманс маємо.О. І. Дуже слабенький якийсь. Якісь старі ретроградні форми,

і якось не так. Якби там Вадим вдарив мене якось… В інтелек-туальному розумінні. Тобто якась постдрама повинна бути. І в цьому розумінні — це катастрофа. Ми оці мертві форми тягнемо за собою, і я не знаю, як їх можливо не тягнути. Тому що це вже


віддалено від нас. Це сталося — воно вже віддалено. І речі ожи-вить тільки те, як ми згадаємо. Це неможливо навмисне згадати. Це згадається якось комусь, в якихось речах. І саме тому ці речі треба якось уважно записувати, я не знаю…

В. Є. То ви згадаєте цю зустріч, тільки якщо Вадим вам зро-бить боляче?

О. І. Ні, я згадаю, коли буду писати організаційний звіт завка-федри — і я впишу цю подію.

О. Б. Будь ласка, може, вже назріли якісь питання чи комен-тарі? У мене таке питання тоді до Володі як знавця Беньяміна — якби він мав можливість дописати «Твір про пасажі», як би він виглядав? Чи це би було щось подібне? Бо читаючи твій текст, а особливо коментарі стосовно фотографій: фотографія, котра в якийсь момент, якщо я правильно зрозуміла, закріплює, ви-хоплює цю ауру, вона в ній присутня, ось, раптом — чи не є тоді ось та множинність цитат, вирваних з контекстів, тою самою схопленою аурою? Або його насвіжо записаними якимись реф-лексіями з приводу міста: він пройшовся, він побачив цей па-саж, він його зробив інтер’єром, він його описав, він перетворив вулицю в коридор і так далі. Чи це є тоді такий спосіб оповіда-ння, де місто, можливо, саме оповідає себе завдяки ним схопле-ним цитатам, ось цим власне написаним рефлексіям, яким далі зрештою, чим той «Твір про пасажі» на сьогоднішній день є?

В. Є. Так, я абсолютно згодний. Мені здається, що не вар-то розуміти поняття цитат у Беньяміна — і ця знаменита дум-ка, що ідеальна книга мала би складатися з цитат — як певний поструктуралізм до постструктуралізму чи інтертекстуальність до інтертекстуальності. Мені здається, що там пафос абсолют-но інший, там пафос якраз антисеміотичний, антизнаковий: не тому так багато цитат в цьому тексті, що ми хочемо цей текст зробити пористим і зробити так, щоб він втратив свою індиві-дуальність і перетворився на інші. А тому якраз, що ці цитати — дуже дивні, цитати, яких ніхто окрім Беньяміна би не знайшов. Він цитує Огюста Бланкі, великого революціонера, але його твір L’Eternite dans les astres, тобто «Вічність через зірки» — це твір,


який Бланкі пише в тюрмі, і він абсолютно інший: це твір про те, що Всесвіт нескінченний, а зорі скінченні, тому — вічне по-вернення… Це Ніцше до Ніцше, і ніхто в принципі цим текстом не цікавиться, а Беньямін його нібито повертає з забуття. І в цьому сенсі цитати — такі ліхтарі, ауратичні, якщо хочете, ліх-тарі принаймні сингулярності, про яку говорив Тарас. А щодо якою книжка була би, якби він її дописав — мені складно сказа-ти. Взагалі коли я думаю над його життям — в нього ж могло би бути абсолютно інше життя! Подивіться, хто навколо нього був. По-перше, Беньямін — це людина пасажу, людина, яка ніколи не живе дуже довго на одному місці, людина, яка живе по півроку максимум. Людина, яка довший час живе тільки у своїх батьків, або два останні роки свого життя — в Парижі на вулиці Домбаль, 10, якщо не помиляюся.

О. І. Але не зі своєї волі все-таки.В. Є. Не зі своєї волі. Зрештою, яка різниця. Ця картографія

його життя — пасажна. Чому я згадав Домбаль, 10? Тому що тут якийсь збіг мого життя: я не хотів розповідати про цю книжку з якихось персональних збігів, але мій шлях до Беньяміна су-проводжувався якимись абсолютно дивними збігами на кшталт сюрреалістичного об’єктивного випадку. Домбаль, 10 — це міс-це, де ми жили в останній раз з Тетяною півроку: ми жили бук-вально в двох кроках від цього місця — це площа Конвансьйон, і там ще деякі цікаві історії. Але подивіться: він закохується в 1923-му чи 1924-му в Анну Лацис, Асю Лацис, він їде за нею, з нею в Москву, заради неї, він пише «Московський щоденник». Ця Ася Лацис, як і Беньямін, розлучена, вона вже була заміж-ня, і вона обирає між кількома чоловіками, між Беньяміном, був там ще такий австрійський актор Ранхольд Райх, за якого вона, зрештою, виходить заміж. І потім її доля така: вона по-селяється вже в Радянському Союзі, вона акторка і режисерка, вона ставить п’єси, вона дружить з Бертольдом Брехтом, вона ставить п’єси вже в Радянському Союзі або для дітей, або для в’язнів. В 1938-му році їх з Райхом репресують, вони проводять всю війну, аж до сорок сьомого, здається, десь в Архангельській


області, потім повертаються десь в передмістя Риги, десь в Лат-вії, і вони живуть все життя там. Цей австрійський актор — на його місті міг би бути Беньямін, якби Ася Лацис обрала його. І Беньямін міг би стати просто радянським дисидентом, могло би так бути. Потім Ася Лацис пише мемуари, я ще їх, на жаль, не читав — дві книжки, надзвичайно цікаві мають бути, такі дві ра-ритетні книжки, які я дуже хочу прочитати в майбутньому. Така можлива доля. Інша можлива доля — він міг би бути Ернстом Бльохом, який все ж таки емігрував, його другом, який емігру-вав до США, там він в Widener Library пише собі спокійно The Principle of Hope, тобто «Принцип надії» — великий лівий рево-люційний текст. Потім він повертається в Німеччину, здається, в Ляйпціґ, і коли Німеччина розділяється, він, лівий філософ, за-бирає свої речі і переходить в Західну Німеччину і там стає геро-єм німецької філософії. Беньямін міг би бути і таким. Беньямін міг би бути Кракауером, який теж тікає і залишається в Штатах, і так далі. Беньямін міг би бути Шолемом або Вернером Краф-том, які від початку емігрували в Палестину, міг би бути вели-ким ізраїльським містиком або спеціалістом з кабали і так далі. Беньямін міг бути багатьма цими персонажами з різними до-лями, але він не став і, можливо, його доля дуже важлива. Мені здається, «Твір про пасажі», яким він є зараз, унікальний, тому що, по-перше, він абсолютно незрозумілий до кінця. Бо там такі справді нагромадження цитат, які інколи не мають сенсу, ні-мецько-французькі — тобто треба знати добре французьку й ні-мецьку, щоб його читати. Я прочитав десь, я думаю, половину з цих тисячі сторінок. Але в цьому його унікальність, бо він за-раз є абсолютно унікальним вікном в історію ХІХ століття, бо це нагромадження якихось матеріалів, часто абсолютно унікаль-них. Наприклад, останнє, що я пам’ятаю, — це те, як він дослі-джує механіку освітлення вулиць у Франції в епоху Реставрації, з 1814 року. Він пише про те, що радикальний розрив епохи — це не тільки пасажі й панорами, а це поява газових ламп. Що таке газові лампи, що вони дають, яку можливість? Вони дають влаштувати променад для еліти, для аристократів — і це епоха


Реставрації, нібито епоха, яка мала би не йти за буржуазією, а навпаки — повертатися до аристократії, але все відбувається навпаки. І аби взяти участь в цьому променаді з одинадцятої вечора бульваром Сант-Антуан, треба бути передплатником, тобто треба підписатися на це, треба заплатити якісь гроші, де-сять ліврів чи щось таке. Там багато таких моментів, де він че-рез якісь фізичні винаходи показує, як функціонувало оце сус-пільство.

О. Б. Але він сам, по-моєму, пройшовся не тільки по Парижу, але й по всіх творах, де можна би було під Париж висмикнути довідки про Париж. Будь ласка, чи будуть ще коментарі? Я на останок тільки скажу, що було би добре, насправді, щоби анти-модерний модерн Беньяміна не був отою занозою, як ти сказав, вірніше, тою занозою, яку не потрібно висмикувати. Бо мені здається, якщо цей антимодерний модерн висмикнути — це все одно, що позбавити Беньяміна власного контексту і суті. Якраз дуже добре тут в книжці прописано з огляду на контекст тієї доби... Я не думаю, що на початку ХХІ століття — точно ні, мож-ливо, колись ще якийсь такий феномен з’явиться, як Беньямін, бо все ж таки кінець ХІХ, початок ХХ століття — надто швидкі зміни, надто багато нового, людина мусила призвичаюватись. Мені здається, що саме через проаналізовані тобою тексти це дуже добре видно, де береться, а потім крок назад — відступа-ється, споглядається, переосмислюється, береться щось з мину-лого, якимсь чином зі своїм перетворюється — і видається щось зовсім інше в самому тексті. І це, мені здається, велика знахідка насправді цієї книжки, тут не варто боятися того, що ми можемо звести це просто до якихось причеплень до епохи, бо він таким був: Беньямін унікальний, це взагалі дуже така цікава людина, яка порівнювала історію зі смерчем. Цей вітер, який присутній скрізь, яким просякнуті ці тексти або споглядання… Так що це все справді цікаво дуже проглядається в усій книзі. Те, що на-самкінець скажу як читач книжки: знаєте, тут дуже багато на-справді Володимира Єрмоленка, який говорить, який тлумачить Беньяміна скрізь. Він є голосом Беньяміна, тому що цитат на


Беньяміна насправді не так багато. Як мені здається, тут набага-то більше цитат на тих всіх людей, хто були в його часі, тих лю-дей, які його оточували, вони радше говорять своїми голосами. Натомість Беньямін, звичайно, весь пояснений, весь розтлума-чений. Беньямін лишається тут героєм, якого автор дуже послі-довно і гарно проводить по своїй книжці. Насправді дуже, зна-єте, цікава композиція і сама структура книжки, тому що в кінці ми насправді маємо те, з чого, як правило, наукові монографії починаються: коментарі і так далі, що вже про Беньяміна напи-сано — це насправді дуже добре наприкінці прочитати і тоді вже, можливо, самим усвідомити, що ж автор сказав нового, аніж з цих коментарів починати.

В. Є. Я тільки хочу додати, що якщо я навіть є якимось голо-сом, то це, звичайно, один із маленьких голосів. Володя, напри-клад, говорить про свій голос, і мені здається, що його слова ( я з ними не згоден), але вони десь присутні, тому я би ще одну книжку написав.

О. Б. Будь ласка! Про Беньяміна, знаєш, можна так писати, і надихатися, і писати ще багато. Я так бачу, що ця книжка за-потребувана в суспільстві, оскільки нас тут зібралося дуже бага-то, і це, чесно кажучи, для заходів, які ми тут проводимо, в Цен-трі польських і європейських студій, дуже показово: це вперше, коли на презентацію книжки прийшло стільки людей. Отже, Во-лодю, я вітаю і сподіваюсь, що книжка матиме цікаву й успішну долю. Я так само вітаю з виходом цієї книжки Андрія Мокроусо-ва і видавництво «Критика», і, звичайно, вітаю вас усіх, тому що це хороша сильна монографія, яка, на мою думку, дуже сильно піднімає рівень гуманітаристики в Україні загалом. Усім вам дя-кую за присутність, приходьте ще!

Матеріал підготувала Марія Семашин

Ритуал і тіло Презентація монографії Марії Маєрчик «Ритуал і тіло. Структурно-семантичний аналіз українських обрядів родинного циклу». — К.: «Критика», 2011.

Андрій Мокроусов: Вітаю Вас на другій у цьому сезоні пре-зентації «Критики» в Центрі польських та європейських сту-дій, на презентації монографії Марії Маєрчик «Ритуал і тіло». Цю книжку «Критика» видала традиційно за сприяння Укра-їнського наукового інституту Гарвардського університету і за підтримки програми Фулбрайта в Україні. Крім того, у виданні цієї книги певним чином узяв участь Інститут народознавства Академії наук України і музей Гончара в Києві, які разом з дея-кими приватними колекціонерами забезпечили нас основним

61



62 Ритуал і тіло

комплексом тих ілюстрацій, які тут викладені. «Критика» роби-ла це видання спільно з Інститутом Критики і Центром культур-но-антропологічних студій, до якого належить пані Марія. Наша презентація матиме дещо не зовсім традиційний презентацій-ний формат, в оголошеннях, як ви бачили, «семінар-презента-ція», пов’язано це не аж так з нашою охотою робити це в винят-ково монологічному форматі, а з тим, що коли ми обговорювали з пані Марією цю зустріч і думали, кого залучити, як чи то спіке-рів звичайних, як на презентаціях буває, чи то диспутантів, отак як ми зазвичай, не тільки ми, робимо тут, в Центрі, виявилося, що виникають певні проблеми: або наявні в Україні фахівці не займаються тим предметом, який є темою цієї книжки, а де-тальніше про це йтиметься, власне, в цій лекції, яку пані Марія прочитає (не зовсім прочитає), або займаються в інший спосіб — методологічно інакше, під іншим кутом зору. Тобто виявилося, що будувати цю зустріч у вигляді такої дискусії з чи то фолькло-ристики, чи то соціокультурології, чи то з етнологами, етногра-фами, які є в Україні, в наших інститутах не так доцільно, тому виглядатиме це трохи на таку ранню давньогрецьку трагедію, де є протагоніст, де антагоніста ще не має, нема ще Софокла, а я буду уособлювати хори, які, власне кажучи, мають ставити до цього протагоніста запитання, більш коментувати, розводи-ти руками і так далі. Власне кажучи, з цієї колізії, що книжка присвячена, здавалось би, не такому екзотичному предмету — обрядам переходу традиційної української культури, що така книжка, в такий спосіб написана в Україні не має, можливо, не має, як нам здається, коментатора, не має щільного контексту — це, правда, колізія, це цікава проблема, яка дає нам змогу по-чати розмову не так з самого змісту книжки, як з оцього мето-дологічного контексту. В якому контексті перебуває ця книжка? Чому, на погляд передусім авторки, але, можливо, не тільки ав-торки, а й залу — нам було би це дуже цікаво — чому виглядає на те, що ця книжка зовсім поза дисциплінарним тлом, поза дис-циплінарними рамками? Я дуже сподіваюсь, Марія дуже споді-вається, що все-таки це буде насправді не самий лише монолог,


а що зала мірою можливого буде долучатися просто у перебігу цієї розмови, а не потім, наприкінці, коли традиційно на таких зустрічах ставлять запитання, або традиційно в українських, в київській аудиторії запитань не ставлять, а от просто в пере-бігу цієї доповіді/лекції/семінару, і що ви активно долучатиме-теся, коментуватимете і відповідатимете на запитання, що вам можливо ставитиме пані Марія або я. Отже, якщо ваша ласка, почнемо навіть не з того, про що ця книжка, це буде радше на-ступний крок, а з того, який у цієї книжки є контекст в Україні, поза Україною, і чому в Україні з цим контекстом є певна про-блема і певна колізія.

Марія Маєрчик: Дякую, пане Андрію. Доброго дня! Я рада дуже бачити Вас, моїх подруг, друзів, колежанок, колег і людей, яких я ще не знаю, можливо, у нас сьогодні буде можливість обмінятися думками і таким чином познайомитися також. Ви знаєте, цю роботу я почала писати у 1993 році, я закінчила уні-верситет, і в університеті нам прочитали лекції про семіотику, це була Марія Зубрицька (Комарницька), яка зараз проректор Львівського університету, і я шалено захопилася цією методо-логемою. Мені було все одно, з яким матеріалом працювати, мені було важливо працювати, власне, із цією методологемою, застосовувати до емпіричного матеріалу. І так склалася ситуа-ція: це колапс, це розпад в Україні, поставав хаос. Я потрапила в Інститут народознавства. Але коли я вступила в аспірантуру, то завідувач кафедрою побачив небезпеку, загрозу з мого боку. Я сьогодні говорила з дівчатами, своїми колишніми студент-ками: вони озвучили ту саму проблему, що люди, які керують відділами і займають певні посади, не бачать цінності (і бачать загрозу) у тих теоретичних, методологічних знаннях, які отри-мують нові випускниці, нові випускники університетів. Тоді ще мені завідувач кафедрою сказав, що він не бачить сенсу в такій роботі, яку я пропоную. Ми ж при вступі в аспірантуру готували (це ж звичайна процедура) реферати, дослідження, якісь тексти. Він сказав, що подібні, теоретично засновані роботи недоцільні, тому що в Україні є ще живе поле, треба йти і просто записувати


етнографічний матеріал. Це там, у Європі, де його (етнографіч-ного матеріалу) вже нема, вони займаються всякими дурниця-ми і починають теоретизувати. Це, мовляв, все зайве, тому що потрібно ходити і записувати матеріал. Власне, такий у нас від-бувся діалог. Неописова етнографія в устах завідувача вигляда-ла зайвою. Цікаво, що через кілька років, коли робота дійшла до захисту, етнографічна спільнота вже не мала аж таких стро-гих упереджень до структурно-семантичних досліджень. Однак в Україні школа структурної семантики не сформувалася. Ма-буть, складні трансформаційні процеси в академії після ропаду Союзу не сприяли цьому.

Думаю, що в кожній науці є смачні теми: в етнографії — це весілля. Писати про весілля здається ніби легко, тому що описів весіль багато, великого розуму буцімто не треба, взяв і почав: «Є три етапи весілля: є заручини, є оглядини, є власне весілля, є післявесільні обряди», — структурувати, гарно вмістити регі-ональні особливості, бажано знайти ще яке-небудь нове слово, чи як специфічно пекли коровай, або які шишки робили, — і ро-бота готова. Завжди у відділі хтось пише про весілля, хрести-ни або про похорон. Це очевидні теми для етнографії. Виникли труднощі і з цим, бо як об’єднати аж три такі популярні теми в одній роботі. Не без складнощів, та тему затвердили і спра-ва пішла далі. З’ясувалося незабаром, що я пишу щось таке, що не заважає іншим писати традиційно про весілля, про похорон, про народження. Ця робота писалася в певному вакуумі, без то-вариства, майже без людей, з якими можна було професійно «на повну ногу» танцювати у цьому полі, полемізувати, обговорю-вати, бути критикованою серйозно і так, щоб ця критика була авторитетною, а не просто з аргументами, мовля «так не мож-на» і «цього робити не потрібно». Мені видавалось і мені тепер видається, що це доволі дивно. Я хотіла б навіть запропонувати обговорити її. Складалася ситуація, коли на півночі, у Прибал-тиці, існувала Тартуська школа, існував Лотман, 60-70-ті роки, вони активно займалися вторинними моделюючими системи, семіотикою. Були школи в Москві й Пітері. Учні Лотмана Іванов


і Топоров писали в обширі етнографії, міфологій, їх учень Бай-бурін писав, власне, на етнографічному матеріалі традиційних культур; Інститут слов’янознавства і школа етнолінгвістики Микити і Світлани Толстих надзвичайно активно розвивала цю тематику, цей напрямок до сьогодні актуальний, вони видають , етнолінгвістичний словник «Славянские древности». А на За-ході, в Польщі, існувала етнолінгвістична школа — цей самий напрямок пов’язаний з іменами Бартмінського і багатьох його послідовників, послідовниць, що працювали у цьому самому ключі. А Україна, ось посередині, здавалось би, доктори десь пе-ресікаються, щось мало б бути, мало щось зароджуватися, а не було. І були окремі люди, окремі спроби, окремі статті, скажімо, цікавіші чи менш цікаві, евристичніші чи менш, це однаково не відбувалося на рівні шкіл, не на рівні тренду, напрямку. Я не маю відповіді, чому так сталося, чому українська етнографія, фольклористика випала, власне, з цього методологічного на-прямку.

Однією з відповідей може бути те, що в Україні утворилася дещо інша дисципліна, яку можна назвати «українознавство/народознавство» — дисципліна, яка в логічному розвитку, в кін-цевому результаті має діаметрально протилежну ціль. Ця дис-ципліна конструювала народ і конструює народ, її завдання було сконструювати певну таку цілість, певне таке гомогенне поле, яке і мало би бути об’єктом дослідження народознавства. Можливо, у вас є міркування на цю тему, можливо, у вас є ідеї, чому в українському полі не сталося, не вийшло, не сформува-лося семіотичних, структурурно семантичних підходів?

Репліка з залу: Можна питання? Скільки років було дослід-никам, які вам не давали шляху до дослідження? Приблизний вік.

М.М.: Це хороше запитання, тому що в академії, принаймні в етнографії, моє покоління — це покоління, якого немає, тоб-то трошки старших за мене, і трохи молодших нема, далі йдуть значно молодші. І люди, з якими я спілкувалася, були на 8-10 років старшими. Або й значно-значно більше.


Р. з.: Тобто це був більше до середнього віку, до поважного віку, як для дослідника. Їхні погляди уже сформовані у певній парадигмі, наприклад, у парадигмі, «треба збирати фольклор і його якось описувати тими методами, які постали іще у ХІХ столітті», тобто використовувати природознавчі методи.

М.М.: Так, звісно. Р.з.: Які, може, в Польщі, в Росії не використовуються, а тут

вони є. М.М. : В мене є така ідея, можливо, вона механістична і без-

підставна, що в науці повинні відбутися усі етапи, усі сходинки розвитку теоретичних ідей. Якщо одна сходинка випущена, то наступні не формуються вчасно, вони приходять з запізненням, треба деякий час, щоб синтезувати ці ідеї, або виховати людей. От для мене одна сходинка залишилася ніби випущена, вона не була реалізована вчасно.

Оля Гнатюк: В мене є версія відповіді на Ваше запитання, чому, скажімо, етнолінгвістика в Україні не відбулась, чи чому не було такої потужної семіотичної школи, аби досліджувала саме матеріал, яким є український фольклор. Очевидно, пер-ша причина — це те, що до кінця існування Радянського Союзу центром тяжіння була Москва і, значить, це була найвища шко-ла. Тобто потрапити під опіку Топорова чи потрапити під опі-ку якогось іншого видатного ученого Тартуської школи не так вже й просто. Зовсім небагато є таких в Україні сьогодні уче-них, які пройшли через цю школу — це означає вибрані-вибрані, це по-перше. По-друге, тоді, коли я писала свої перші роботи з фольклористики, мені були відомі саме тексти Бартмінсько-го. Мені було щось інше цікаве, тобто інший напрямок, з іншою методологією, але мені це було відомо, але це теж не було аж так супер розкручено. І, зрештою, в Україну ці тексти не потрапля-ли, і тому такий момент, коли відбувається, з одного боку, пе-релом усього в 90-х (більшість із вас цього не може пам’ятати), але в 90-х займатися методологічними питаннями було аж над-то великою розкішшю. По-друге, ті, хто був у науці, займалися, швидше за все, достатньо прикладними речами, і їхнє бажання


було робити дещо інше. Тому і ця школа Бартмінського пройшла непоміченою, вона була школою, яка стала достатньо відомою в 80-ті, а у 80-ті роки водночас не існувало нормального обмі-ну бібліотечного, тобто це вже час післявоєнного стану, коли всі публікації польські — ця польська зараза — не мали права потрапляти у радянські бібліотеки. Ось така в мене версія від-повіді, але, до того ж, зрозуміло, що етнографічні студії є одни-ми з найбільш традиційних, і чомусь через те, що це трактують як таку просту народну традицію, через те іноді видається, що можна це по-простому, традиційно дуже вивчати. Це нібито сам матеріал підказує, хоча, звичайно, неправда. Четверта причи-на — це подивіться, як багато є істориків, які використовують нові методології, дуже яких багато, а як багато в Україні є взага-лі істориків, тобто це величезна когорта людей, то тут є питан-ня пропорційності: людей з такою спеціальністю як етнографія не так вже й багато, як істориків. Якщо серед істориків хороших методологічних підходів є достатньо мало, то звідки їм взятися серед етнографів. Це вже найбільш, так би мовити, дискусійне питання, ось це останнє четверте.

А.М.: Пані Олю, щиро дякую! Тим не менше, ви згадали, як мало з-поміж істориків, але, тим не менше, саме серед істориків в Україні, здається, можливо, щось поміж соціологів, хоча радше серед істориків найбільше тих, хто щось змінюють. Серед істо-риків ранньомодерної України і Речі Посполитої, і взагалі мо-дерної, найбільше тих, хто перебуває на такому синхронному з європейськими трендами рівні. Попри те, що і в пізньосовєт-ський час, і в 90-ті нібито так само, як в етнографії чи в етноло-гії, і в інших гуманітарних дисциплінах ніби не було особливих стимулів займатися сучасною методологією. Але загалом ось ці чотири точки, про які пані Оля казала, виглядають дуже пе-реконливими. Зі свого боку тільки додам, що насправді це не тільки в етнології була така методологічна чорна діра ще до не-залежності. В тому, що стосується семіотики і структурно-семі-отичних методів, здається, ціла українська гуманістика якось дуже вперто і послідовно намагалась їх зусібіч оминати, саме


чомусь структурно-семіотичні методи і тоді вже ті методологіч-ні підходи, які з них поставали або їх заперечували, але вже на наступному етапі. Власне, я це можу пам’ятати зі своїх науко-вих занять на початку 80-их, коли я намагався щось робити в се-міотиці театру, і це, зрозуміло, що театрознавство порівнюва-не з етнографією — це не настільки консервативна дисципліна, як етнографія порівняно з історією чи соціологією, і в якій це зустрічало спротив. Це попри те, що сама по собі семіотика як певна інтелектуальна мода і в 70-ті, і в 80-ті роки (хто пам’ятає) була дуже актуальною, це була модна річ, це була приваблива річ. А в тому ж таки Тарту, меншою мірою в Москві (я маю на увазі Інститут слов’янознавства, московський відділ Тартусько-Московської школи), у самому Тарту була величезна, просто ве-личезна київська діаспора студентів і аспірантів, я маю на ува-зі філологів передусім, зрозуміло. При тому, що в українському літературознавстві слідів сучасного, тодішнього сучасного со-вєтського структуралізму не було. Власне кажучи, спадкоємець Лотмана в певному сенсі в царині поетики — Роман Лейбах — він киянин, і ще багато хто там із Києва. Чи не чверть младо-тартусців — це люди з України, переважно з Києва, меншою мірою з Харкова і з Одеси, але вони або залишились там, або перебралися у Москву, або повернулися в Україну на початку 90-х і виявилися тут не затребуваними, фактично зникли. Тоб-то Україна в 70-ті, коли загалом совєтська гуманістика в Москві, Пітері, Тарту і так далі нібито долучилися, з великим запізнен-ням в кілька десятиліть долучилися до структурно-семіотичних методів, намагалася їх уникнути всіляко в усіх гуманітарних царинах. І в 90-ті, коли, цілком справедливо пані Марія заува-жила, виникла ніби така опція, в цю опцію відразу влізло скон-струюйоване з уламків істмату, історії партії, народознавства… Але тим не менше, історики, хоч не численні, але дали собі раду. Якщо школа анналів до 90-тих, до кінця 80-тих років в Украї-ні була майже так само табуйована, як і семіотичні методи, тим не менше історикам якось вдалося дати собі раду, а етнологам, на жаль, чи на диво, не вдалося, етнологам, фольклористам,


етнографам і так далі. Попри, повторюся, велику, високу мод-ну температуру, як семіотики принаймні до кінця 80-тих, коли вона почала занепадати, та і такої дещо спрофанованої етноло-гії, так етнології в таких профанних, популярних зразках, але, тим не менш, це не була якась закраїна гуманітарного топосу, це було щось таке цікаве для широкого інтелігентного загалу, навіть не дотичного фахово до цього. І в якій-небудь популяр-ній етнологічній статті друкувалися (як ви пам’ятаєте) в 80-90-ті роки в широкій пресі, не тільки фаховій, але тим не менше, ця дуже традиційна, консервативна тяглість таки далася взнаки і призвела до того, що ціле поле оцієї етнографії у всіх сферах залишилось за таким сильно запізненим позитивізмом. Чи бу-дуть ще репліки в цьому напрямку?

М.М.: В мене ще є одне спостереження, яким хочу поділи-тись. Хоч структурно-семантичні, семіотичні студії не інститу-алізувались та не були представлені широко в фольклористиці і етнографії, в той самий час в Україні починає виходити друком велетенська кількість енциклопедій, словників, умовна назва яких «символіка українського народу» або «знаки українського народу». В цих словниках публікуються твердження і факти, що нерідко просто висмоктувались з пальця, синтезувались з по-вітря, перемішані з вигадками, пов’язані з неоміфологією і з неоязичницькою творчістю. Але все це видавалось під грифом «справжньої науки», нерідко видавалося ошатно, з гарними об-кладинками. Видавці навіть отримували якісь премії, призові відзнаки на різних конкурсах книжок. Було дивно, що ось є по-пит, є запит на семіотичні дослідження етнографічного матері-алу, фольклору, а наукових досліджень нема. А поряд твориться, буквально на очах постає квазінаука про символіку, і квазінаука розквітає безперешкодно, без критичного академічного відгуку на це…

А.М: Дякую…О.Г.: Це настільки типово і для іншої гуманітаристики.М.М.: Типово для інших галузей?


О.Г.: Наскільки загаджений книжковий ринок книжками з лі-тератури, історії літератури чи так само в самій історіографії. Цього безліч, такого штибу квазінаукових публікацій.

М.М.: Мені здається, в інших галузях гуманітаристики все одно є і лишається також традиція академічна. А тут, в етногра-фії, її геть не було. І потім не сталося. Правда, інколи в етногра-фічних дослідженнях є окремий розділ по семіотиці фольклору. Найчастіше то не самостійні розвідки, а більш чи менш вдало дібрані дотичні цитати вчених російської етнолінгвістичної школи. Це не зовсім органічне поєднання, коли основна части-на роботи здійснена в стилі описової етнографії, а потім сиро-тиною розділ структурно-семантичного аналізу.

А.М.: Окресливши коротко цей контекст, доволі такий при-крий контекст, можемо, власне, перейти до вмісту книжки. І я попрошу пані Марію коротко її представити, і вже конкретно сказати про методологічні засади цього тексту. Ці знахідки, про які, власне кажучи, йдеться, які роблять цю книжку, на наш по-гляд, проривною, революційною. Єдине, щоб завершити з кон-текстом, дозволю собі невеличкий анонс: в наступному числі «Критики» буде вміщено велику статтю Сергія Єкельчика (яко-го, очевидно, ви всі знаєте), присвячену, правда, поки іншому матеріалу, але тому ж таки чудовому явищу, тобто постанню з нічого, точніше не з нічого, а з того самого істмату, постанню цього народознавства/історії української культури як нової мі-тотворчої технології, це розділ його нової книжки, яку, можли-во, буде видавати «Критика». Отже, «Ритуал і тіло». Можна поча-ти з самого заголовку, бо починали з цього працювати, весь час хотілося з суто таких інерційних причин назвати «Тіло і ритуал». Нас весь час питають, а чому «Ритуал і тіло», а не «Тіло і ритуал». Пізніше — до змісту, до розділів. Попереджаю, що будемо актив-но вас і далі залучати до розмови.

М.М.: Отже, чому «Ритуал і тіло». Я рухалася вздовж ідеї, яка була для мене засаднича: про те, що не ритуал реагує на пев-ні події, що відбуваються на біологічному рівні (народження, смерть), не ритуал є наслідком цих подій, а навпаки — ритуал


реалізовує ці події, ритуал є подія. Без ритуалу нема події. Це гарно ілюструється випадком потерчат, дітей, які народжують-ся і нехрещеними помирають. Згідно народних вірувань, якщо не відбулося ритуалу хрестин, померлі новонароджені не вва-жаються померлими людьми, до них не ставляться як до пред-ка, вони уявляються не людиноподібними. Для того, щоб ця осо-ба, цей персонаж став людиноподібним, людським, його треба охрестити і надати одяг, тобто здійснити ритуал. Розповсюдже-на традиція: коли чуєш крик пташки, мов нехрещеної дитини, треба відірвати клапоть одягу, «накинути» на неї, перехрестити і сказати: «Якщо ти дівчина, то будь Марія, а якщо ти хлопчик, то будь Іван», — і тоді вона вже стає людською душою, переходить наче в іншу форму свого існування, стає предком. Новонародже-не стає людиною внаслідок ритуалу, а не фактом приходу на світ. Без хрещення — це нелюдь, чортик. Подібна закономірність іс-нує і в системі «тіло — одяг». Одягання і доодягання як ритуаль-ний, культуний код символізує «дозрівання» тіла як кульутрний знак процесу соціалізації, інкорпорації в спільноту й культуру. Без ритуалу/одягу за тілом не визнано людських вмінь, харак-теристик і функцій. Навіть стать «створюється» одяганням дітей з певного віку на жіночий і чоловічий манер, і тоді вже вони ви-конують ґендерно специфікоану роботу. Ритуал (культура) де-термінує природу. Ось тому слово Ритуал стоїть першим в назві монографії, бо він детермінує тіло, а Тіло — другим.

Ідея була дуже проста, коли формувався задум: порівняти три обряди, пов’язані із народженням, одруженням і смертю за відо-мою схемою Арнольда ван Геннепа, книжка якого була написана в 1909 році, але перекладена російською вже коли я почала цю роботу над книжкою. За Геннеповою схемою я планувала про-ілюструвати типологічно тотожні структури трьох обрядів, про-стежити як цей типологізм проявляється. Згідно з ідеєю, я мала виділити три етапи: перший етап — це елімінація, другий етап — перехід і третій етап — це залучення назад особи в соціальну структуру. Ось ці схеми взяті з монографії Марселя Мосса, він власне зображає всі три етапи.


А.М.: Чи потрібно пояснення що таке обряди переходу? Чи всі в залі знають?

М.М.: Людина, яка, наприклад, одружується, для того, щоб вона перейшла в іншу соціальну страту, вона повинна відбути обряд переходу. Обряд складається з трьох етапів. Перша фаза обряду вилучає людину з соціальних структур, наступний етап переводить людину в інший статус, і на третій фазі людина ін-тегрується в соціум у своїй новій соціальній ролі. Це і є обрядом переходу. Такі обряди характерні своєю триланковою структу-рою і тим, що можливі лиш раз в житті людини (календарні об-ряди відбуваються щороку). Але в мене не все складалося, я не знаходила трьох етапів. В ритуальних культурах етап вилучен-ня лімінальної людини полягав у тому, що людину виводили у ліс, вона там проводила якийсь час, потім з нею щось відбува-лося, що символізувало перехід, потім повертають цю людину знову в поселення, і все завершується інтеграцією. Нічого по-дібного я знайти не могла в українському обряді. Молодих не виводять в ліс чи на межі поселення навмисно, аби потім по-вернути назад… Все-таки очевидно, що перехід є, але яким чи-ном його оформлено? Сформувалася у мене зовсім інша схема, яка, власне, і лягла в основу цієї монографії. Якщо в попередніх теоріях і баченнях ритуалу він має три фази, то у мене ритуал складається із двох фаз. Ці фази не були поділені чіткою демар-каційною лінією, що ось досі у нас одна фаза, а з цього місця по-чинається інша. Це було принципово важливо, тому що з кате-горією переходу працювали доволі часто, структурні семіологи, етнолінгвісти дуже любили цю тему, концепт дороги був одним з улюблених в подібних дослідженнях як образ, метафора пе-реходу. Перехід розглядався як дорога, тобто коли, наприклад, шлюбна пара або покійник перейшли з одного місця, з одного локусу в інший локус. Відбувся перехід, власне, ритуал здійсне-но. Але матеріал, з яким я працювала, який у великій кількості зафіксований в архівах, я записувала його в експедиціях етно-графічних, показував, що і після географічного переходу про-довжують існувати лімінативні теми, тобто знаки, які мають


негативний смисл. Запропонувати одну чітку і визначальну де-маркаційну лінію, коли закінчується один етап обряду і почи-нається інший було навряд чи можливо. Схема, яку я пропоную така: сам ритуал має дві фази. Він складається з фази вилучен-ня, коли переходову особу позначають негативними маркерами (нерухомість, недієздатність, сліпота, глухота, німота, андрогін-ні мотиви) і фази залучення, коли людина ритуально опановує рух, мову, здобуває зір тощо. Переходом є переключання нега-тивних тем обряду на позитивні. Це переключання відбуваєтсья в різний період обряду. Деякі негативні коди ще повторюються геть наприкінці обряду, а деякі позитивні намічені вже напри-початку. Тому розділення між фазами позначене на схемі не рівною лінією, а зиґзаґом.

Схема теж показує, як наростає конфлікт між віком і соці-альним статусом перед тим, як має відбутися ритуал. Коли час виходити заміж, то негативні знаки збільшуються. Знаєте, що люди, які не вийшли заміж, не одружилися вчасно — старі діви,


бобилі — є негативними персонажами в межах традиційної культури.

Ще один цікавий феномен, який відзначали, це той, що об-ряд має початок і завжди можете зафіксувати, коли обряд роз-почався. Але ритуал майже ніколи не має завершення. Тому що після того, як людину поховали, відзначають тиждень, відзна-чають сороковини, відзначають рік, а потім душі приходять ци-клічно на календарні свята і відбуваються обряди, які пов’язані, власне, із прийманням цих душ, годуванням цих душ і так далі. Те саме і з обрядом народження, коли дитина народилася — по-чаток (зрозуміло, коли обряд почався), але потім сама породіл-ля несе бабі кашу, дитина носить бабі на Святу вечерю гостинці, і цей ритуал має продовження ще тривалий час, він ніби пере-ключається з родинних в календарний цикл. Ось один із масш-табніших висновків, які були результатом цього дослідження.

Ще одна позиція, яка сформулювалася в результаті роботи: мабуть, неможливо вивчати семантику обрядів родинного ци-клу беручи під увагу лиш один обряд. Структурні смисли одного обряду відкривають через смисли іншого. Багато смислових рів-нів було б непомітно, якби я залишалася в рамках одного обряду, якби я працювала, наприклад, тільки з хрестинами або тільки з поховальними обрядами. Щодо цієї тези, я можу запропонува-ти вам ілюстрації, і водночас, щоб ми обговорили це разом. Цей малюнок (Іл.1), здається, чи не з другої половини ХІХ-го століт-тя. Тут зображена молода. Вона закриває обличчя. Чому? Чи це типове зображення молодої?

Р.з.: Вона фатою все лице закриває?М.М.: Так, але вельон і фата є модерними формами головно-

го убору.Р.з.: Може це невістка як невідома. Тобто закривання фатою…

Це колись на фольклористиці розказували, що наречена, як є невістка, невідома, вона йде у фаті або вельоні, тому що вона наче заходить у новий світ і народжується заново в цій хаті.

А.М.: Ще версія?


Р.з.: Вона вибуває з розряду незаміжніх дівчат, з кола неза-міжніх дівчат і переходить ніби в позицію невідомої потойбіч-ної сили, тобто її нема для людей попереднього статусу, ні для людей її майбутнього статусу, і тільки після завершення обря-ду вона знову стане людиною, стане членом суспільства. Коли її ввели в новий статус.

М.М.: Так, дякую. Я казала, що категорія переходу дуже попу-лярна в структурно-семантичних дослідженнях, один із способів говорити про перехід — це говорити про дорогу, про географіч-ний перехід (про це писали особливо багато пітерські дослідни-ки). Інша форма говорити про перехід — це, так би мовити, міс-тичний перехід, — тема, яку я менше всього розуміла і розумію дотепер, коли кажуть, що вона буцімто стає інфернальною осо-бою, вона є не людиною. От я ніколи раніше не могла зрозуміти,

Ілюстрація 1


чому… Мені бракувало смислів. Чому саме це не людина? Через що? От через що створюється, що це не людина?

Р.з. : Через те що вона вилучається із соціального порядку.М.М.: Яким чином?Р.з.: Мабуть змінює ім’я. М.М.: Тут ніхто не змінює ім’я.Р.з.: Наречена традиційно — два доми, два світи, це так само,

як обряд з курочкою, коли курочку кидають під піч. Наречена помирає для одного дому і народжується в іншому, і в момент переходу інфернальна…

М.М.: Я погоджуюся з вами усіма, з усім що ви кажете.Р.з.: Я так думаю. Я так зрозуміла, коли читала…М.М.: Але як ви вичитуєте помирання з цього?Р.з.: А це просто матеріальне вираження...А.М.: В чому?Р.з.: В цій закритій частині обличчя.М.М.: Тим що вона закрила обличчя?Р.з.: Так.М.М.: Гаразд, давайте подивимось на цю знимку (Іл. 2), потім

повернемось до попереднього також.



Я намагаюся проілюструвати, що означає, коли смисл одного обряду відкривається через призму, лінзу іншого. Це дуже ціка-ва знимка з нової колекції музею Гончара, вона ще не була на-віть паспортизована, не мала ще реєстраційного номеру, коли музей поділився нею. Скажіть, будь ласка, що тут незвичне, кри-чущо незвичне на цій знимці?

Р.з.: В середині хати?Р.з.: Відкрите обличчя? М.М.: Покійникам не закривають обличчя відразу. Закрива-

ють, але вона могла би ще лежати з відкритим.Р.з.: Якщо вона посередині… Я бачу середину кімнати, що

вона в середині кімнати стоїть саме… Я читала, здається, вона мала б лежати в сінях чи щось таке…

М.М.: На лаві, так. На лаві ставили покійників частіше. Мож-ливо. Я не знаю. Але тут є щось, що чітко вказує на те, що цей обряд — це називається «зломаний обряд», неправильний обряд.

Р.з.: Може це через те, що сфотографували?А.М.: Так, це нетрадиційно.М.М.: Не було заборони…Р.з.: А дитина ж маленька?М.М.: Дитина поряд. Подивіться, тут є виразно..Р.з.: Вона головою до дверей?А.М.: Радше ні.М.М.: Там вікно.Р.з.: Незашторені вікна.М.М.: Мабуть. Я не знаю, можливо, і це також.Р.з.: Можливо він якось не так вдягнений?А.М.: Це вона… небіжчиця? На небіжчиці?Р.з.: Не покрита…М.М.: Чим?Р.з.: Простирадлом…М.М.: Ну це… так це плахта зверху.Р.з.: А ноги?М.М.: Що ноги? Що не так з ногами?Р.з.: Ноги якби «висять»?


А.М.: Ноги не висять…М.М.: Так, покійника ніколи, ніколи не ховають взутим. Ні-

коли. Це категорично заборонено. А пізніший варіант обрядів — можна в чоботах, але без підбивки. Традиційний поховальний — це калигви, різні форми обмотувань ніг, але навіть є сучасні магазини, де продають взуття для мерців — це взуття завжди хляске. Покійниць і покійників не можна ховати взутими. Чому ця людина взута?

Р.з.: Може це негативний персонаж?М.М.: Отже?Р.з.: Отже, в чоботах ходили там солдати.А.М.: Але вона не солдат.М.М.: Хто знає, кого ховали в чоботях?Р.з.: Незайманих? Незаміжніх?М.М.: Це все її діти.Р.з.: Грішниць, відьом?М.М.: Вона вагітна. Зломані ритуали, коли обряд відбуваєть-

ся не в логічній життєвій послідовності, як коли жінки поми-рали вагітними. Відповідно, ховали в чоботах з мотивації, що «щоби кров не капала на Святу землю», інша мотивація — «щоби встигла доносити» на тому світі дитину. Мотивацій є багато. Тут є ще одна штука на цій знимці, пояснення якій я не маю, і я ні-коли нічого подібного не зустрічала. У цієї особи виразно від-криті очі. Вони не затулені. Тут не видно, так?

Р.з.: Маріє, а не може бути, що потім ці чоботи зняли, очі за-крили… Просто засняли у цей момент, а етнографи потім схопи-лися і почали робити якісь теорії…

М.М.: Споряджаючи покійників, їх не традиційно не обували. А очі може потім і закриють, але якщо ми не помиляємося і на знимці вони відкриті, то це не звично.

Ось ще... (Іл. 3)Закривання очей в поховальному обряді типологічно тотож-

ний закриванню очей у весільному. Я казала, що інколи немож-ливо відчитати смисли обряду, орієнтуючись тільки на один з них. Вони непомітні у весіллі. Тема сліпоти в контексті весілля


дуже мало ким була помічена, адже вельон і закривання облич-чя вельоном, де закривання є доволі експліцитним, радше нова, модерна форма обрядового одягу.

В традиційній культурі цей зміст закривання обличчя був на-віть ще більше прихований. Але не відсутній! Деякі записи, на-приклад, використання слова «сліпий» під час опису обряду, що я почала пізніше зауважувати, просто випадають з-поза уваги етнографів. Або в описі весілля оповідають: «Замотають її бі-лилом так, що і очі їй не видно», — так розказують мені бабусі у селі. І я думаю: так, мабуть це вона перебільшує, цього бути не може, що значить замотають обличчя? Коли починають прочи-туватися парадигматичні зв’язки між обрядами, коли розглядти його через паралельні смислові структури, тоді мовби висвітлю-ються деякі речі, деякі смисли, на які за інших обставин не звер-таєш уваги. Подібно концепт «сирий» або «сировий» — те, що мало хто описував, ніхто не говорив, що існує взагалі уявлення



про тіло, як про «сире». І я гортаю томи етнографічних описів і ніколи на це слово уваги не звертаю. Але якось під час екс-педиції зауважую фразу, де жінка називає поліжницю «сирою». Тоді знову перечитую описи похоронів і весілля, які я багато ра-зів до того гортала і багато разів бачила, і тепер зауважую, що це лексика, яка часто використовується в описах, яка фігурує в різ-них регіонах, це не пов’язано з однією локальною традицією: я це чую в Закарпатті, а далі знаходжу подібну лексику, скажімо, на Слобожанщині і так далі. Із закриванням очей тут є і більше… тут можна працювати і з іншими смислами, в інших смислових рівнях. По-перше, тут, звичайно, включено плач, скоріше всьо-го, коли художник малював цю картину, він намагався переда-ти сум і плач молодої, яка десь біля воріт стоїть: «Плачу я, пла-чу поки батеньків двір бачу. Як батьків двір минаю — плакати припиняю», — десь так. Ось покійник із закритими очима, очі закриті червоною китайкою — власне, символ смерті. Згадай-те також традицію закривати немовлятам обличчя, коли вони народжуються… Дуже часто з подібною мотивацією: «Воно ще і так не видить», «Воно ще не бачить», «Воно ще сліпе», «Воно ще маленьке». Інша форма пояснення: «Щоб мухи там не за-літали»…

Р.з.: Мотивація, від чого це? Мені просто незрозуміла моти-вація. Те, коли діти народжуються, вони бачать. В мене питання. Доведення від незнання чи це так треба, бо такою є традиція?

М.М.: Для традиції мало що означає наука або наукові зна-ння про світ. В логіці традиційної культури ритуальні дії по-значають те, що є насправді. Дітей зв’язують пелюшками, тому що «кісточки в нього м’які і якщо його не зв’язати, то він кри-во поросте». Не знаю, наскільки це науково, але впродовж сто-літь і століть новонароджених, причому до кількамісячного віку, зв’язували настільки туго, що, як описували бабусі, залишалися на тілі попруги, сліди від повивача, аби тіло росло равильно. Ма-буть так треба, бо такою є традиція. Очі закривали дитині і по-кійному, аби, в обидвох випадках, позначити лімінальні мотиви. Так функціонує культура. Так функціонує традиційна культура.


Р.з.: Можна питання? Немовлятам закривали обличчя до якогось певного віку? Поки дитина виросте чи поки там, напри-клад, отримає ім’я?

М.М.: Я не певна. Здається перші сорок днів. Не певна, чи я записувала під час експедицій, до якого віку закривають об-личчя дитині. Але я питала, до якого віку пеленають. І пеленан-ня було тісно пов’язано із мобільними можливостями дитини. Дитину пеленають до тих пір, доки вона не починає сидіти. Оце як вже сяде, то вже пеленати перестають. Реально це в 6-7 мі-сяців. Я розумію ці речі як фіксацію одяговим кодом, на рівні культури того, що сталося на рівні природи — опанування но-вого навику, нових мобільних можливостей. Вони визнаються, вони є фактом культури тоді, коли через культурні коди ці речі легітимізовано, санкціоновано — от вони є. Щоб продовжити цю думку, ось для порівняння: ви можете простежити, це також дуже цікава знимка (Іл. 4).

Ці дітки на пасовиську. Скоріше всього, це хлопчики. Вони бавляться чимось...



Р.з.: Вони сидять колом.М.М.: Можливо. Що вони роблять, як ви думаєте? Вгадати

неможливо. Я вам скажу потім.Р.з.: Це з землею пов’язано?М.М.: З землею? Ну, певним чином. Кожен з них має цю

іграшку. Майже кожен щось там мне.Р.з.: Грають із чоботом?М.М.: Які чоботи? (Всі босі) Вони роблять м’ячі з кізяків і тра-

ви. Але що цікаво, ви можете простежити, як вік пов’язаний з допасовуванням, доодяганням дитини. Як вік пов’язаний із збільшення компонентів одягу. Компоненти одягу — це як час-тини тіла, тобто коли вже може ходити далеко, пасти худобу, то вже дають йому штанці і чоботи, якісь черевики. А подивіться ось сюди (Іл. 5)…

Подивіться, ще більша вікова палітра. Від немовлят до під-літків... Тут також видно збільшення кількості орнаментики на



сорочечці і збільшення компонентів одягу у дівчаток старшого віку.

Бачите, дівчатка, які вже мають запинки, запаски поверх со-рочки. А інші ще не мають, тільки поясок. Ось дітки взагалі без вишивки. Ось дівчинка вже з вишивкою на сорочці. Подібні речі я намагалася простежити в роботі. Мені видалося, в них закла-дена певна логіка, певний зв’язок, між компонентністю одягу, його комплектністю і між кількістю одягу в особи. В дитинки немає одягу, навіть так, щоб попрати. Дитина засинає — одяг пе-руть. Він висихає — дитину одягають. Але проходить 10-15 ро-ків, і в 15 років ту дівчину видають із повною скринею сорочок. І сорочки, і верхній зимовий одяг, і чоботи, і багато-багато чого. Це відбувається в дуже короткий час. Для немовляти брак одя-гу пояснюють бідністю, а у віці одруження ця мотивація зникає і дівчина несе в придане чимало краму.

Р.з.: До 15 років доживають не всі…М.М.: Так, але, тим не менш, це було традиційною нормою.

Небагато одягу в маленькому віці — дуже багато у шлюбний вік, який пов’язаний з реалізацією особи в двох важливих сферах: в репродуктивній і виробничій. Людина, яка може репродукува-ти і повноцінно задіяна в виробництві (догляд, ткання, сільське господарство і т.д.) має максимально комплектований одяг

Р.з.: Ви згадали, що з віком збільшуються елементи вишив-ки, а взагалі одяг змінюється як частина тіла? Ось наскільки він змінюється в цей період, період життя?

М.М.: Він змінюється, і про це писали кілька осіб. Я розгля-даю і цитую ці дослідження. Це справді цікаве спостережен-ня, як змінюються вимоги до одягу, кількість одягу в гардеробі, кількість елементів в одязі, способи носіння одягу… Одяг ново-нароженого і покійного конструюється опозицією старий — но-вий. Використання одягу від підтички матері застосовують до пеленання дитини. Дитину треба пеленати у використаний одяг, а покійника можна ховати тільки в новому одязі і використо-вувати нові намітки, які до цього ніколи не використовувались. Всі ці речі перехресні… Я багато цьому приділяю уваги, просто


не буду переказувати. Тут хочу привернути вашу увагу до цьо-го тексту і показати ще одну парадоксальну ідею, яка очевидна і буцімто лежить на поверхні, але ніхто раніше не виокремлю-вав цей масив матеріалу.

Нагадай си моя ненько моя, чи не жаль ти буде,Що ти мене виріжєєш межи чужі люде?Ой, якби я, мій синочку, тибе жєлувала,Я бим тебе межи чужі люди ни давала;

А я хатку замітала, та й сі засміяла,Моя ненька здогадлива та й сі здогадала,А знаю я, мій синочку, я всі твої гадки,А ти всі же не забавіш до чужої хатки.

М.М.: Що тут скажете?Р.з.: Тут йдеться про доню все-таки, не про синочка.М.М.: Так. І ще текстик.

Я, синку, не Бог долечку вибирати,Якус заслужила, якус заробила,Таку будеш мати.

Ненька моя, старенькая, та як же я вас прошу,Купіт мені попліточки, най ще одни зношу.Гадалам ти, мій синочку, купити, купити.Коло краму густо було, не мож допустити.

М.М.: Аналогічно. Коли цей пасаж обговорювали на відділі ет-нографії, кілька осіб визнало, що до них, до дівчаток, коли вони були малими, батьки, особливо дідусь з бабусею, могли зверта-тися «сину». Наприклад, до мене мій дідусь звертався «сину» теж. І в традиційній культурі це фігурує як норма, але коли я казала, що це традиційна норма, усі заперечили, так незвично дивитися на таку традицію як значиму. Моя ідея була в тому, що в певному


віці в ритуальних контекстах використовуються маркери, не-властиві ґендерні маркери. Застосування ґендерно чужого мар-кера є важливою частиною тексту обряду. Зараз проілюструю.

Р.з: Чи це симетрично? Чи до хлопців звертались «доню»?М.М.: Ні, це не симетрично. До хлопчиків «доню» не зверта-

лись. Але певну закономірність я знайшла в тексті обряду. Я ска-жу про цю закономірність після того, як ми розглянемо принай-мні ці фотографії, що я підібрала для ілюстрацій. Скажіть, будь ласка, ви бачите тут щось із цієї самої теми? Ґендерно чужі мар-кери (Іл.6).

Р.з.: Хустка на чоловікові?М.М.: Так, хустка має дуже чіткі жіночі конотати. Хустка

з китицями — жіночий одяг. Її одягали на молодого в західних



варіантах обряду, але не тільки. Інколи казали: «Перев’язують молодого жоночим поясом».

В книжці є кілька ілюстрацій, де видно, що похований чо-ловік (підпис — прізвище та ім’я чоловіка), оці ось штучки на надгробних хрестах (показує на фотографію) — це фартушки, класичні фартушки, ними пов’язують могили в цій локальній традиції доволі часто (Іл. 7).

А ось ще один (Іл. 8) випадок, коли в поховальному контексті дуже активно використовуються знаки, речові коди, які мають чітко жіночі конотати — хустки, стрічки…

Р.з.: Це село Луко Володимерецького району?А.М.: Зараз поглянемо.Р.з.: Я знаю це місце… Поховання старця.М.М.: Так, це воно.А.М.: Таки Луко, Володимерецького району.

Ілюстрація 7 Ілюстрація 8


М.М.: Щоб не тримати загадку довго… А ось, до речі, ще: зверніть увагу на головні убори дівчат (Іл. 9). А ось приблизно того самого регіону убір молодого (Іл. 10).

Бачите, наскільки подібне оздоблення головних уборів. В чому, власне, загадка полягала? Цілком можливо, що ця за-кономірність розіб’ється через дальшу ревізію традиційного обряду. Обряд не любить вписуватись в якісь закономірності і постійно перевертає все догори ногами. В моєму дослідженні простежувалася ось яка закономірність. Жіночі знаки зазвичай використовуються в поховальній ситуації і до жінки, і до чолові-ка. Чоловіка закривають простирадлом, яким була закрита жін-ка під час пологів. А в контексті родильної обрядовості значно частіше використовують, навпаки, чоловічі знаки і до дівчаток, і до хлопчиків. Сюди належить і ось ця традиція звертатися до діток в чоловічому роді. Для серединного обряду, весілля, харак-терне симетричне використання цих знаків. Наприклад, молода




убирає капелюх молодого, а молодий одягає хустку з китицями, або молодого покривають фатою молодої під час обряду покри-вання. Дуже поширений навіть у сучасних формах обряду, коли молодий одягає квітку на свій одяг як частину віночка молодої, і ця квітка дуже часто мало того, що має жіночі конотати, але й у певних локальних варіантах обряду має дуже жіночну назву — чіпець. Чіпець — форма жіночого головного убору. Ці ґендерно означені смисли речових кодів достатньо виразні.

А.М.: Вже з того, що ви чули, стає очевидно, доволі дивний момент: почали ми з структуральних методів, а натомість ви бачите, пані Марія послідовно підважує один із засадничих еле-ментів традиційного структуралізму, тобто бінарних, бінарність опозицій, знімає їх. Як на мене, це одна з дуже цікавих, найці-кавіших ознак цієї книжки. Процес зняття парадоксальним чи-ном бінарності внаслідок послідовно проведеного структурно-семантичного аналізу.

М.М.: Я насправді не знімаю. Цей матеріал, ця штука включе-на в ту саму закономірність бінарну. Тобто це є основа структур-но-семантичних студій. Взагалі вони побудовані на уявленнях про центр і периферію, про праве і ліве, про бінарні опозиції, про парадигматичну тотожність правих і лівих частин бінарних опозицій. У випадку з обрядами жіночі знаки в похоанні, через їх (знаків) парадигматичну тотожність із смертю, низом, інфер-нальністю, позначають тип переходу — із життя. В той час, коли використання чоловічих означників у контексті народження дитини — це позначен позитивного переходу в життя, в дорос-лішання, в соціалізацію. В цій пояснювальній рамці структурно-семантичних студій відбуваються за цими закономірностями.

Р.з.: Виходить, що жінок називають «синку». «Синку» означає позитивний перехід ?

М.М.: Так.Р.з.: А якби чоловіка називали доню це був би перехід в не-

гативне?М.М.: Використання цього звертання «синку» має такі пози-

тивні, вітальні ознаки. Але іншої, дзеркальної традиції я не знаю.


Р.з.: Так само, як «вона не просто поетеса, а справжній поет».М.М.: Так, це логічний розвиток в іншому контексті цих

смислів.А.М.: До речі, не в логіці української мовної традиції, бо, на

відміну від російської, вона має багато слів, цілком питомих, жі-ночих форм для позначення ґендеру. До речі, можна і про це поговорити. Як на цю роботу вплинула ваша інша фахова іден-тичність, або як ця робота вплинула на постання цієї ідентич-ності? Бо принаймні частина тут присутніх знають Вас не як ет-нологиню, а як дослідницю ґендеру, як квір-аналітика і так далі. В який спосіб ці дві ідентичності пов’язані? Що на що вплинуло? Чи Ваші етнологічні студії — на цікавість до квір-аналізу? Чи зо-середження на ґендерології вплинуло на виокремлення тих чи тих аспектів в етнографічному матеріалі?

М.М.: Я думаю, що всі ми працювали у межах якоїсь пара-дигми, строгої, пробували її можливості, врешті-решт, розумі-ли, де її границі, де її обмеженість. Мені видається, структур-но-семантичний підхід є вдалим, це хороший інструментарій для проникнення в смислові структури ритуалу, для роботи із знаковими формами культури. Разом з тим я розуміла: в якийсь момент він стає універсальним, він пояснює геть все. І така уні-версальність робить його не мало евристичним. Звісно, хотілось вийти за межі цього універсалізму і подивитися на життя з ін-шого боку. З позицій, які з’явилися в результаті подолання об-межень структурно-семантичних підходів. Так сталося з квір-теорією і соціальним конструкціонізмом, які, власне, поставили питання, чому центр один, чому центрів не багато, чому б не поставити під сумнів бінарні опозиції. А якщо вийти за межі бі-нарних опозицій, то там інша, значно варіативніша і складніша картина світу.

Р.з.: В мене таке запитання в ґендерному зрізі і діахронічно-му зрізі. Ви розповідали, що на весілля у жінки концентрується інтенсивно кількість одягу. Можливо, у чоловіка на якомусь ета-пі більше одягу чи елементів одягу, чи завжди ось жінка супро-воджена більшою кількістю одягу, як не втілення інфернального,


яке треба максимально одягати для того, щоб воно стало мен-шою мірою…

М.М.: Дякую. Я не інтерпретувала це саме таким способом. Хоча питання, чому символічна розробка теми жінки значно ін-тенсивніша в обрядах, ніж чоловіка, — тема, яка звучала з по-чатку ХІХ століття. Одна з відповідей: обряди віддзеркалюють етап, коли існував матріархат, і це, власне, така сконцентрова-ність на жінці є результатом матріархату, — ідея, яку я жодним чином не поділяю. Дівчина, коли виходила заміж, мала велику кількість одягу, максимальну компонентність одягу, і чоловіко-ві вона приносила одяг. Тобто тут був якийсь, з позицій струк-турно-семантичних студій, парадокс. Бо вона виступала буцім-то як деміург, ось, вона приносила це нове тіло чоловікові. Там є кілька таких моментів. Хатній простір руйнують під час весіл-ля, і вона робить лад у цьому просторі, не вони разом, не хтось, а саме вона виконує оцю деміургічну функцію, створеює кос-мос. Вона несе одяг чоловікові — сорочку. В деяких обрядах вона несе його під своєю шубою, буцімто виймає зі свого живота, з лона. Мало того, вона може здійснювати різні магічні дії над цим одягом/тілом, наприклад, зв’язувати рукави сорочки, щоб він її не бив. Вона має певні несподівані символічні можливості в цьому контексті. Іншим ракурсом є те, що символічна розроб-ка теми молодої детальніша, ніж розробка теми молодого. Варі-анти відповіді на це питання містяться в додатку до монографії під назвою «Душа-пташка-жінка: генеза, типологія, семантика». Це доволі ризиковане дослідження, я б сказала так, очікую, що, можливо, воно буде критиковане, тому що я залучила матеріал, який, як правило, не дозволяю собі залучати, зокрема залучи-ла матеріал палеоліту, енеоліту і фольклорні деякі сюжети. Це спроби пояснити, чому ритуал концентрується на жінці і навко-ло жінки значно активніше, ніж на чоловікові, навколо чоловіка. Моя версія полягала в тому, що в до-енеолітичний час концепт жінка, а радше концепт «тих, хто народжують» посідав гносе-ологічну роль, важливу для уявлень про душу. Ця символічна роль певним чином трансформувалася в традицію активнішої


залученості жінки в ритуалі. Це жодним чином не пов’язане з матріархатом чи іншими формами жіночого соціального до-мінування. Іншим поясненням цього явища, звісно, може бути «Обмін жінками»…

Р.з.: Гейл Рубін.М.М.: Так, Гейл Рубін. Але це феміністичне пояснення, також

цікаве... Р.з.: Але у чоловіка не може бути… Він не оснащений…М.М.: У чоловіка немає етапу накопичення великої кількос-

ті одягу і акцентації, власне, на цьому. Одна з форм відмови, чому дівчину не видають заміж: «Вона ще не нашила сорочок». Парубкові не скажеш: «Не женися, бо ти не маєш достатньо со-рочок». Пов’язаність репродуктивної активності, виходу заміж, дорослого життя із кількістю одягу для жінки значно більш ак-центовано і прямолінійно називається, ніж для чоловіка.

Р.з.: Чи є в процесі весілля, коли чоловік віддає жінці якісь свої речі? У жінки є елементи чоловічого одягу?

М.М.: У жінки є елементи чоловічого одягу, так.Р.з.: Чи не відбувається таким чином присвоєння чоловіком

жінки, жінкою чоловіка? Через те, що він дає їй якісь свої речі, а вона вдягає його у свої речі. Тобто вони так…

М.М.: З’єднуються?Р.з.: Не з’єднуються, присвоюють, позначають свою терито-

рію.М.М.: Так, але… Це одне з пояснень, які використовував Ка-

гаров, Сумцов — одна з дуже поширених інтерпретацій. Але тоді не зрозуміти, що означає коли ґендерно чужим одягом познача-ють покійника, покійницю. Якщо цей код, цей предметний код використовується ідентично у трьох обрядах, а це пояснення пасує тільки для одного, то воно, пояснення, вочевидь не без-доганне.

Р.з.: Крім того, які вони ще мають смисли?М.М.: Всі ці знаки полісемічні. Коли вони розглядають-

ся структурно, у взаємодії, вони інтерактивні, вони синте-зують смисли. Залежно від контексту, смисли можуть бути


протилежними. Наприклад, для обгортання, уповивання дити-ни викорстовують підтичку матері. Підтичка — це шматок мате-риної сорочки, від пояса і вниз. Її робили з особливої грубої тка-нини, бо її частіше прали, на неї потрапляла менструальна кров. Коли вона зношувалася, її відрізали й пришивали нову підтичку. Верхню частину сорочки шили з тоншої таканини, її вишива-ли. Ось ця відрізана підтичка, шмата на викидання, вважалася найкращим матеріалом для того, щоб загортати немовля після народження. Це вважалося буцімто священним матеріалом для дитини. Підтичка є предметним кодом, що має водночас і не-гативні смисли, і позитивні. Негативні смисли постають в кон-тексті опозиції структурований одяг дорослих — безформенний одяг немовляти, вишиваний одяг дорослих — невишиваний одяг немовляти. Водночас підтичка має позитивні конотати в кон-тексті опозиції новий одяг (нефункціональний) покійника — користований (обжитий) одяг немовляти. Такі опозиції пожуть поставати на основі численних характеристик підтички і всту-пати в різні взаємодії — структури тканини, структури крою, матеріалу, з якого її зроблено, кольористики, м’якості, попере-днього використання.

Р.з.: Я хотів би запитати з приводу закривання обличчя. Не зовсім зрозуміло, в чому відрізняється інтерпретація, яку про-понуєте Ви, від того, що говорили з залу.

М.М.: Нагадайте, будь ласка, яка ідея була в залі?Р.з.: Ви показували фотографії із закриванням обличчя… про

інфернальність.М.М.: Дякую, що повернули до цієї теми. Я мала на увазі

лише те, що категорії інфернальності, смерті — тут радше за-гальники, вони надто описові, надто метафоричні, мені вида-валося, що в даному випадку можна говорити про більш спе-цифічні позначники смерті. Наприклад, сліпота, невидимість або невпізнаваність (звучала). Цікавіше описувати, якими саме концептами формується та, так би мовити, символічна смерть особи. Часто кажуть: «Переходові лімінальні персонажі сим-волічно помирають», — і важко зрозуміти або нащупати, як


позначається їхня смерть. А коли смерть описана через озна-ки сліпоти, німоти, глухоти, недієзданості, нерухомості, коконо-морфності — вона уявляється значно предметніше. Ось поди-віться , чи бачите ви зв’язок між цими знимками? (Іл. 11, Іл. 12)

Р.з.: Перев’язували?М.М.: Так, специфічне перев’язування. Коли можна вста-

новити цей зв’язок між перев’язуванням молодої і перев’я-зу ванням немовляти, то можна дістатися до менш очевидних знакових функцій цих дій. Чому дитину зв’язували? Що озна-чало зв’язування під час весілля? Одна з символічних значень зв’язування проявляється з примовок: «Ми ще не вкрали, а нас вже зв’язали. Чи ви думаєте, що ми злодії?». Навіть через еміч-ні тексти вловлюються негативні смисли. Зв’язування — це і не-рухомість, це і цілісність, це і тема злодійства, і тема стрима-ності. Концепт зв’язування дуже цікавий, він проявляється і в іншому дискурсі: і через зв’язуванні рук і ніг покійника, через

Ілюстрація 11 Ілюстрація 12


зв’язування тіла, і через зав’язування вузлів, розв’язування вуз-лів. Багато ідей постає або створюється, концептуалізується на-вколо цих дій.

А.М.: Власне, йдеться про дальше редукування метафори. За-садничий сенс структуралізму і всіх великих систем ХХ століт-тя — у послідовному редукуванні.

Р.з.: З приводу виявлення смислів. Як можна довести, що ви-явлений смисл адекватний?

М.М.: Ой, насправді не можна довести. Будь-які смисли є сконструйовані і приписані. Адекватність їх проявляється че-рез системність, продуктивність, обґрунтованість і т.д.

Я прочитала якусь репліку в Інтернеті, що буцімто етногра-фія виявляє істинні смисли обряду. Це не істинні смисли об-ряду, це одна з інтерпретативних рамок, які можуть бути за-стосовані.

Василь Черепанин: Маріє, власне, Ви зняли моє питання з язика. Якщо перенести ось цю проблематику ритуалу, тіла в контексті ритуалу традиціоналістського, традиційної культу-ри на змодернізоване чи модерне, сучасне суспільство, на сус-пільство, яке прожило, те, що Вебер назвав «розчаклування сві-ту» і т. д. В контексті цього, які би Ви могли простежити, якщо більш концептуально, не тільки про гардини, не тільки історія деталей, а ось більш концептуально — який вектор трансфор-мації? Які можливі дальші шляхи, майбутнє ритуалу в теперіш-ньому постсекулярному суспільстві? Якщо брати те, про що Ви в традиціоналістській говорили, то ритуал, звісно, необхідний. Насамперед, важливо, що він маркує і використовується в тих біографічних точках, де найбільше проривається природа, де звичне нормалізоване, соціальне не справляється, де людськість в сенсі «політичної тваринності» під питанням, він, ритуал, по-трібен, щоб замазувати, ось цю діру, замазувати якусь лакуну… І в контексті сучасному, з одного боку, ми бачимо наростання, загально кажучи, цивілізаційності, з іншого боку — повернення Природи, повернення традиції, відродження нових, архаїчних, дивних форм поведінки, мислення. Як у цьому контексті можна


мислити використання тіла в ритуалі? Як його сьогодні позна-чають в урбанізованому суспільстві? Спасибі.

М.М.: Я відчитала у цьому питанні — п’ятнадцять. Можна я відповім на одне. Інакше мені треба буде багато чого уточню-вати. Я ось цю штуку застосувала до аналізу культури хіппі. На-віть те, що хіппі не рухаються самі, — вони їздили автостопом. Тобто рух, але пасивний. Одяг, але весь такий балахонисто-ан-дрогінний. Їжа, але дитяча. Я навіть читала десь, що хіппі нада-вали перевагу якимось сумішам дитячим для харчування. Ось такі речі настільки збігалися, що перестало бути цікавим. На-стільки воно не суперечило одне одному. Хоча я розумію, що питання було про інше і взагалі про фігурування і функцію ри-туалу в цих формах в культурі. Єдине, що я вловила, що я не вва-жаю, що ритуал включається там, де проривається щось природ-не, аби його зупинити. Для мене ритуал і створює природне. Для мене оці от всі парадигми ритуальні, їх штивність, їх бінарності, вона створює це уявлення про природне і те, що іде від самого чогось такого некультурного, докультурного і так далі. Мені ви-дається, що до кожного матеріалу потрібно добирати свої ключі,


підходи, шукати свої релевантні методологічні коди. Коли ми працюємо із соціальними процесами, з процесами в постмо-дерних суспільствах, структурна семантика може спрощувати або не дозволяти достатньо глибоко проникати або розуміти ці процеси, що відбуваються. Як на мене, цей підхід ідеальний до того матеріалу, із якого було створено, або обшир того матеріалу, в якому працюю…

В.Ч.: Скільки традиціоналістського можна простежити в оцих теперішніх комонсенснусних, загальноприйнятих формах ті-лесності, яка так чи інакше ритуалізована?

М.М.: Де? В місті? В селі? Питання: в нас це коли? В 90-ті? В двотисячні? Тому що за останні 20 років відбулася просто ко-лосальна зміна уявлення, що таке традиційне. Постав велетен-ський масив загальних знань про те, що таке традиція. Власне, вона створилася завдяки тому, так би мовити, народознавству, яке постало на несформованій етнографії. Треба контекстуалі-зувати питання.

Р.з.: В мене чітке питання. Чи велись спроби оголосити риту-ал соціальним інститутом?

М.М.: Спроби в кого?Р.з.: В науковців, звісно.М.М.: А як тоді розуміти соціальний інститут в цьому кон-

тексті?Р.з.: Навіщо в цьому контексті? Коли проголошується, що

будь-яка діяльність, відповідно до того, що залучається все біль-ше і більше суб’єктів та ресурсів, проходить той процес, який зветься інститутиціалізація із залученням все більшої і біль-шої кількості організацій і суб’єктів і так далі. І тоді відбуваєть-ся знов конструювання, проголошується інтерпретація, що має місце ритуал як соціальний інститут, тоді, відповідно до того, теорія інститутонаціоналізації вже відбулась, приписують ри-туалу різноманітні функції, а згідно цим функціям здійснюють пошуки смислів. То такі спроби були чи не були?

М.М.: Не знаю.Р.з.: Не знаєте? Думаю, що були, їх варто пошукати.


(Сміється вся аудиторія) Р.з.: Якщо сміх у залі, поясніть, будь ласка. Бо сміх це теж ре-

акція, але змісту не розумію.Р.з.: Ви задаєте питання, однозначно… Ви вже придумали на

нього відповідь.Р.з.: Я не придумав відповідь, я її знаю. Придумати може сту-

дент, а професор вже знає відповідь…(Сміх і оплески в аудиторії)Р.з.: Маріє, можна питання. Це дуже цікава відповідь, яку Ви

дали, що погляд на традицію, уявлення про традицію в останні десятиліття дуже змінилися, а Ви про це щось пишете?

М.М.: Ой, про це треба писати…Р.з.: Це дуже цікаво, чи, пане Андрію, в пана Єкельчика щось є? А.М.: У Єкельчика, безперечно, про це є. Радше у нього йдеть-

ся про інституційні засади, як витворювався цей дискурс, дис-курс народознавства/історія української культури не в колиш-ньому сенсі, а в цьому новому, умовно кажучи, інституті Петра Петровича Кононенка. Єкельчик — історик, він не антрополог, не філософ культури. Він історик, досліджує інституції. Наскіль-ки я розумію, Марія говорила не так про зміну уявлення, як про конструювання цього нового уявлення з наявного матеріалу, ко-лишнього матеріалу, з уламків колишнього знання і т. д.

М.М.: Не те що з уламків. Всяке конструювання відбуваєть-ся під впливом певних владних інститутів. У держави виникав відповідний запит, і традиція пошикувалася задовільняти його, щоб давати на це відповідь. Сьогодні, я думаю, ми маємо доволі деформовані схеми «що таке традиція», достатньо специфічні артикуляції того, чим була традиція, яка була традиція. Пере-важно існують для виправдання процесів, які відбуваються, ле-гітимації, освячення, натуралізації цих процесів.

А.М.: Мабуть, ці тенденції не з’явилися раптом 1991 року, вони закорінені в пізньосовєтських практиках і пізньосовєт-ських дискурсах зокрема, якщо і не офіційних, то принаймні офіціозних. Отой етнологічний, загальнокультурологічний есенціалізм в етнології, скажімо, оприявлений в совєтській


концепції етносу, воно генетично пов’язано і так само, як іде-ологічні ультраправі тренди післясовєтського періоду до росій-ського, більш-менш досліджено на українському, боюся, що ні, зокрема і в того ж таки Єкельчика, бо все ж таки він не дискурсо-лог, не досліджує в чистому вигляді ідеологічні конструкти, а він досліжує інституції. А на російському матеріалі досліджували трохи соціологи школи Левади, історики ідеї, зокрема ті, що за-ймалися правою ідеологією: Верховський, скажімо, чи Мітрохін, безперечно, Бусеєва, зокрема в тому своєму двотомнику, при-свяченому пізньосовєтським ідеологіям, не пригадую, як нази-вається, Ушатенко, безперечно, це досліджує на російському ма-теріалі, як з 70-тих років в совєтському, спочатку неофіційному, потім дедалі більш офіціозному совєтському націоналістичному дискурсі оприявлюються ці есенціалістські тенденції, есенціа-лістські засади, які вже після 1991 року призводять не тільки на українському матеріалі до появи цих численних українознавств, безперечно найбільше цим займається, тільки не на українсько-му матеріалі, на жаль, в тій таки Росії Віктор Чмиренко, очевид-но, знаєте його роботи. Може, нав’язуючись до питання Василя, і так вже ближче до завершення, те, про що ми говорили трохи перед початком цієї презентації. Ми почали з того, що в Укра-їні етнологи, етнографи, трактористи і так далі не зацікавлені в такому ракурсі цього матеріалу, в такій оптиці і в такому до-слідженні. В цій залі, наскільки я бачу є соціологи, соціокульту-рологи, історики, мистецтвознавці, можливо, хтось ще, кого не знаю… Чим, на ваш погляд, ця книжка може бути цікава, корис-на неетнологам, зрозуміло, що етнологам вона не цікава, вони її відштовхують, неетнологам, не фольклористам, гуманітаріям інших дисциплін? Що вони можуть з неї для себе вкрасти?

Р.з.: Хочу сказати, як викладач, що для студентів факультету соціології книжка цікава як матеріал, як етнографічний матері-ал для дослідження та репрезентації. Як опанування структур-но-семантичного аналізу… Мені здається, ми маємо обробле-ний матеріал, так частиною десь представлений в етнографії,


який можна спочатку давати студентам: «Спробуйте ви щось придумати».

А.М.: Дякую. Є ще?М.М.: Мені видається, що коли потрібно запропонувати, пере-

дати свою ідею, в чому полягає семіотика, структурно-семантич-ні студії, то можна працювати з дуже різним матеріалом. І мені видається, навпаки, коли показуєш, як це працює в літературоз-навстві, в історії чи соціології, чи в антропології, то розуміння самої суті цього підходу стає чіткішим, виструнченішим, швид-ше схоплюється студентками, студентами. Тому, як на мене, це певний взірець, який дозволяє швидко вдатися в те, «як це пра-цює», «які його можливості» і водночас, мабуть, і його обмеже-ності. Водночас, де він більш застосовний або менш застосовний.

Р.з.: Можна було б, щоб ви написали статтю. Бо як воно пра-цює, це дуже цікаво, і показати відмінності, як воно працює в тій чи іншій галузі.

А.М.: Але ж це треба тоді мати певну кваліфікацію в кожній з цих галузей, тобто, як це працює в ґендерологоії, очевидно, що пані Марія, яка займається цим і знає, як воно працює в історії культури теж знає, а як воно працює для історика, який займа-ється модерною історією, то, вочевидь, не знає і не мусить зна-ти — уже далеко за рамками.

Р.з.: Але, оскільки я чіпляюсь за слова, а було сказано, як воно працює в соціології, а я соціолог, то я поки що не можу збагнути, як воно працює в соціології.

М.М.: Ну, значить, в соціології не буде.Р.з.: Буде, але для цього треба попрацювати.В.Ч.: Маріє, ще ось, просто в контексті цього питання, оскіль-

ки Ви використовуєте, як не як, семіотику, структуралізм, і я так зрозумів, що є така не претензія, позиція, що Ви опрацьо-вуєте матеріал традиції. Опрацьовуєте його як науковець, який відмежовується від інших конструкцій, традицій, які зараз ви-никають, які на чомусь спекулюють, щось легітимізують і т. д. Але тут мені зразу пригадалося дослідження Леві-Стросом міфу, коли він вибудовує всі ці свої рамки і таблички, він сам каже,


що для справжнього структураліста це дослідження міфу є те, що створює міф, він включає його як один з рівнів, тобто, якщо ми беремо давньогрецький міф про Едипа — це буде і Фрейд, і в тому числі Леві-Строс, в цьому сенсі, звісно, Ви теж конструюєте якусь традицію, Ваш конструкт вписаний в якусь логіку, в якусь тяглість якоїсь теж традиції, такого дослідження. Тоді в мене питання виключно такого, наукового, публічного, інтелектуаль-ного позиціонування: що Ви вписуєте? від чого Ви відмежову-єтесь? що Ви не включаєте? хто є Вашим ворогом в науковому, інтелектуальному сенсі? Чому Ваш спосіб аналізу протисто-їть? Йдеться про те, що Ви принципово не використовуєте, що вважаєте, що це зашкодить, це не адекватно, що не вписується в ваш аналіз?

М.М.: Дуже важке питання, особливо на завершення розмо-ви. Я скажу так. Мені видавалося, що простеження певної за-кономірності, яка описує цілий шерег культурних явищ є ціка-ва, може бути певною відмикачкою від чогось ще. Тепер чому опозиціонується такий підхід. Мені видається, що все-таки він в першу чергу в етнології опозиціонується міфологізму, який в його редакції ХІХ століття, який доволі щільно засіяв сучасну етнографію, який доволі хрестоматійно відтворюється…

В.Ч.: А-ля Федір Вовк?М.М.: А-ля Федір Вовк, а-ля Сумцов, а-ля частина Кагарова…

Тобто, свічка — це знак божественного вогню, а яблуко — це… Не знаю, щось там ще… шум це грім, а постріл це блискавка. Сполучення ритуалу з міфом доволі прямолінійно. Інша шту-ка — протиставлення синхронного аналізу діахронному. Ака-демічні дослідження діахронічні, вони починаються з речення: «Вперше про це місто (предмет, факт) згадано в такому-то сто-літті», — фіксація початку звична для діахронних досліджежнь в етнології, етнографії. Те, що я робила, взагалі позбавляло сенсу говорити, коли це почалося і коли це було. Синхронна парадиг-ма в контексті етнографії була доволі незвичною і виключеною. Ось, мабуть, основне. І ще, чого я намагалася уникнути, що не відразу вдавалося, уникнути синтагматичного викладу: початок


весілля — розвиток — завершення, перейти на парадигматичну мову. Синхронізм, парадигматичний аналіз і опонування міфо-логізму.

А.М.: Ті речі фактично у всіх авторів, що так чи так пов’язаних з «Критикою», взагалі у цілої спільноти «Критики» — два основні не вороги, а, скажімо, супротивнивники — позити-візм і есенціалізм. Есенціалізм як таке засадниче зло щонай-менше сучасного, мабуть, не тільки сучасного гуманітарного знання і гуманітарного дискурсу. Вплив метативний, руйнівний вплив якого на думку і вислювання можна знайти в будь-яких проявах від Маєрчик до Грицака, маю на увазі оце опонуван-ня, від Яковенко до Кулика. Такий суцільний, в тих термінах, до яких ви звертаєтесь, суцільний фронт супроти есенціалізму. Щиро дякую! Як на мене, у нас відбувалося дуже жваве спілку-вання. На моїй пам’яті чи не перша в Києві, на відміну від дуже активного в цьому сенсі Львова, презентація, де зала бере ак-тивну участь, зазвичай, найзацікавленіша аудиторія на наших і не наших презентаціях дивиться, мовчить, значить, все розу-міє, але нічого не каже. Тут же навпаки, так що ми маємо, на мій погляд, маємо дуже позитивний прорив і, сподіваюся, так триватиме і далі. Читайте «Критику», читайте книжку Марії Ма-єрчик, читайте наші нові видання, і просто читайте. Щиро всім дякую!

Матеріал підготував Єгор Шаровара

Реформа вищої освіти в ПольщіДивина та й годі, у якій закупореній країні ми живемо. Ось уже понад рік у нас «обговорюють» реформу у вищій освіті, однак немає жодного оглядача, який згадав би, що навесні цього року в сусідній Польщі був прийнятий закон «Про вищу освіту». На те, що українські міністерські чиновники бачили чи то попере-дню польську версію, чи то заглядали у вже остаточну, вказують поодинокі дослівні переклади, на які натрапляєш у одіозному табачниківському законопроекті. Однак вони більше нагадують списану студентську роботу: скопіювали, підправили, обріза-ли — і маємо горе-компіляцію.

Перше, що упадає в око — обсяг. Польський закон розписа-ний на 277 статей і має 5 великих розділів (і 6-ий прикінцевий), які охоплюють теми системи вищої освіти, університетсько-го устрою, працівників університету, студентства та питання безпеки на території вишу. Український відповідник має 71 статтю. Звісно ж, це лише кількісний показник, отже пропону-ємо перейти до якісної сторони.

Про потребу провести реформу вищої освіті у Польщі поча-ли говорити ще в 2008 році. Ініціатором «великих змін» стала новопризначена (за результатами виграних партією «Грома-дянська платформа» (Płatforma Obywatelska) парламентських

103

Спостереження › За кордоном


Єгор Стадний

НаУКМА — Варшавський університет


104 Реформа вищої освіти в Польщі

виборів 2007 року) пані міністр науки та вищої освіти Барбара Кудрицька. Аналітики та академічне середовище різних по-глядів були суголосні в одному: польська вища освіта далека від лідерських позицій як у межах ЄС, так і у світі. Лише 1,5 % викладачів користуються програмами Еразмус, що удвічі мен-ше за середній показник ЄС. Правила нострифікації значно ускладнювали залучення іноземних фахівців до викладання (наприклад, Норман Дейвіс не зміг би дістати професорського звання, а польський аспірант не мав би права писати дисер-тацію під його керівництвом). Окрім цього було піднято про-блему ротації (практично відсутньої) наукових кадрів та таких найвразливіших її місць, як непотизм. Практика оголошення загальнодержавних конкурсів на ту чи іншу посаду не дала ба-жаних результатів, адже зводилась до формалізації процеду-ри з наперед заданим результатом. Університети в один голос вимагали ширшої автономії та більшого фінансування, вод-ночас випускники все дужче відчували (і відчувають) пробле-ми з працевлаштуванням. З одного боку, почали говорити про потребу введення плати за навчання, з іншого, — про загрозу комерціалізації та інфляції диплому. Після 1989 р. Польща пе-реживає університетський бум: вишів стає все більше і більше, зростає кількість студентів, однак в умовах не надто збільшу-ваного державного фінансування забезпечити безкоштовну освіту усім охочим стає усе складніше. Як результат — стрімке збільшення кількості приватних університетів, які наголошу-ють на своєму дискримінованому у порівнянні з державними вишами становищі. Студенти ж таких комерційних вишів за-питують: «Чому платимо двічі?», позаяк оплачують навчання зі своєї кишені та водночас продовжують платити податки, на які утримуються державні університети.

Було б спрощенням сказати, що усі ці розмови не велись і раніше, хоча й не так-то багато часу минуло від останніх но-вовведень, які були покликані покращити становище (попере-дня зміна закону відбулася у 2005 році). Однак, що важливо, — дискусія про потреби почала переростати у планування кроків

105Освітній простір

та визначення терміну їх втілення. Отож, пропоную невелич-кий огляд найдискусійніших питань останньої реформи поль-ської вищої школи, які піднімали тамтешні медіа та експерти.

Друга зайва?Для початку поліземо до кишені викладача та студента. Саме питання щодо оплачуваної другої одночасної освіти та щодо обмеження місць праці викладача викликали найбурхливішу реакцію широкого кола представників академічного серед-овища, доходило аж до невеличких студентських1 та викла-дацьких2 протестів3.

Згідно з новими нормами, що наберуть чинності від жовтня 2012 року, навчатись безкоштовно одночасно на двох спеціаль-ностях зможуть лише найкращі 10% студентів, і відбиратимуть їх за результатами сесії. Міністр Барбара Кудрицька апелює до конкурсного принципу: безкоштовне навчання отримують най-кращі абітурієнти, і відтепер за таким же принципом можна буде отримувати й безкоштовну другу одночасну спеціалізацію. Водночас пані міністр наголошує, що таким чином з’являться додаткові місця для 40 тис. студентів4. Такої ж думки дотриму-ється і Студентський парламент Польщі5, який разом із Держав-ним представництвом аспірантів підтримали освітні реформи польського уряду.

1 Protest studencki pod Belwederem 17.02.2011 — http://bit.ly/uDKBbM

2 Protest naukowcow/ Gazeta Wyborcza — http://bit.ly/szzdoP

3 Тут потрібно зазначити, що на відміну від українських реалій, де загострення відчувається тоді, коли вулиці міст заповнюють студенти, у Польщі гостроту можна відчути радше, проглядаючи численні відгуки ректорів, професорів, експертів, студентів та громадських діячів.

4 Barbara Kudrycka o ustawie o szkolnictwie wyższym — http://bit.ly/vceDhh

5 Parlament Studentów RP jest zadowolony z reformy szkolnictwa wyższego/ stu-dents.pl — http://bit.ly/v6MsQJ


Однак багато кого непокоять щодалі більші труднощі під час пошуку роботи за фахом, а відтак у зменшенні доступу до безкоштовної другої одночасної спеціалізії вбачають можли-вість загострення цієї проблеми. До речі, проти цього ново-введення виступила1 ректор Варшавського університету Ка-тажина Халасінська-Мацуков. На її думку, кількість студентів, які беруть собі другу спеціалізацію, не настільки велика, аби вводити подібні обмеження. Також постає питання призна-чення доцільності такої форми навчання, адже часто студенти йдуть вчитися на другу спеціальність, аби швидше знайти ро-боту, що переважно призводить до низької успішності і вики-дає студента за межі заповітних найкращих 10%.

Чимале невдоволення серед викладачів викликала заборона суміщати декілька посад. Відтепер для другої посади потріб-ний дозвіл ректора закладу першого місця роботи. При чому 129 стаття нового закону2 забороняє видавати такі дозволи, якщо друге місце роботи перешкоджатиме виконанню профе-сійних обов’язків на основному. Звісно це питання не стосу-ється власного бізнесу, але і про нього треба буде принаймні повідомляти ректорові. З одного боку, університет і так не на-йматиме того, хто йому не підходить для виконання певних посадових обов’язків, а тому єдиним обмеженням тут має бути ринок, а не міністерські нововведення, — вважає3 професор Університету ім. Миколая Коперніка у Торуні Александр На-ласковскі. А з іншого — це нововведення може допомогти усу-нути хворобу банального переказування одного й того ж у де-кількох місцях, що для багатьох стало основою викладацької діяльності. Проте, якщо продивитись норми закону уважніше,

1 Rektorów za i przeciw ustawie o szkolnictwie wyższym/ edufakty.pl — http://bit.ly/srlquZ

2 Ustawa z dnia 27 lipca 2005 r. Prawo o szkolnictwie wyzszym — http://bit.ly/szjjb0

3 Za i przeciw (Reforma szkolnictwa wyższego) — http://bit.ly/u7Js7D


то там вказано, що це обмеження може не поширюватися на приватні університети, якщо в їхніх статутах передбачено інші правила працевлаштування. Тобто, якщо своїм першим місцем роботи4 викладач буде вказувати приватний універси-тет, який у своєму статуті не обмежує кількість місць праці, то він може працювати на декількох роботах водночас. Відповід-но, вже зараз дехто прогнозує «втечу» викладачів до приватних університетів. У першу чергу так будуть робити професори вже старші за 65, позаяк у такому віці права їх наймати державний університет вже не має5.

Дехто вважає, що такі нововведення спричинять кадровий дефіцит під час відкриття нових спеціальностей. Тому мініс-терство вдалось до, на мій погляд, неабияк контроверсійного кроку, увівши так звані «кадрові еквіваленти», які можна за-стосувати на бакалаврських програмах: викладача зі ступенем PhD можна замінити двома магістрами, а габілітованого док-тора (еквівалент українського «доктор наук») — двома викла-дачами зі ступенем PhD.

Зміни в академічному устроїВідтепер викладачі добровільно-примусово заохочені до про-сування у науковій кар’єрі. Посади асистента та ад’юнкта мож-на обіймати не довше 8 років, аби працювати, маючи ступені магістра та PhD відповідно. Якщо протягом 8 років асистент не здобуде ступінь PhD, а ад’юнкт — доктора габілітованого — на нього чекає «деградація» у посаді. Критика не забарилась:

4 Першим місцем роботи є місце, де ти працюєш більшу кількість годин.

5 Довідка: у 2012 р. мінімальна платня брутто польського асистента — 1885 злотих, доцента (цю посаду реформа скасовує) — 3310, професора — 4185 злотих, не враховуючи усіляких інших можливих доплат. Максимальне педагогічне навантаження педагогічних працівників — 540 годин/рік, науково-педагогічних — 240 або 360 годин/рік (залежно від додаткових умов). До речі, зміни у законі ліквідували максимально допустиму планку зарплатні викладача.


дехто одразу почав згадувати1, що й сама ініціаторка реформ, пані міністр Барбара Кудрицька, присвятила габілітації 12 ро-ків.

Такий крок може призвести до знецінення наукових ступе-нів, тенденції, засновки якої, на думку вже згадуваного Алек-сандра Наласковського, містить ця реформа. Фахівець окремо наголошує на шкідливості спрощення процедури габілітації, що тепер не потребуватиме кінцевого колоквіуму (який зазви-чай не проходить третина кандидатів). На посаду професора може бути найнята особа без ступеня габілітації, однак за умо-ви, якщо вона протягом 5 років керувала науковими проекта-ми у країні, де ступінь габілітованого доктора відсутній. Мі-ністерство та прихильники таких змін вважають, що в такий спосіб вони зосередять процес габілітації на оцінці саме на-укових досягнень і натомість зменшать тягар формальностей, які є частиною процесу здобуття ступеня.

Зрештою, відтепер дипломи магістра та PhD, отримані на території Європейського Союзу чи у державах-учасницях Ор-ганізації економічної співпраці та розвитку, не потребують нострифікації у Польщі.

Бурхливу реакцію2 серед профспілок спровокувала зміна, згідно з якою звільнити викладача ректор зможе без відповід-ного рішення сенату. Для цього достатньо самої лише негатив-ної оцінки праці викладача. Оцінювання відбувається раз на 2 роки (професорів — раз на 4 роки), дидактичну діяльність (окрім неї існують ще наукова та організаційна) оцінюють сту-денти та докторанти (аспіранти відповідно до української но-менклатури). Після надходження двох негативних оцінок рек-тор зобов’язаний розірвати угоду з викладачем.

1 Nowa ustawa o szkolnictwie wyższym czyli jak pozbyć się adiunkta / Salon24.pl — http://bit.ly/v6cW3M

2 Zbuntowani akademicy: DZS na manifestacji środowiska naukowego/ Demokraty-czne zrzeszenie studenckie — http://bit.ly/t6B12r


Удар по непотизму — реформа передбачає, що кожна посада може бути зайнята лише після конкурсу, оголошення про який мають розміщуватись на сайті університету, міністерства, а також на сайтах Єврокомісії. Також між працівниками-чле-нами однієї родини не може бути безпосереднього службового зв’язку, окрім випадків, що передбачають виборність посади.

Більше автономії, менше економії?Вічну проблему недофінансування вищої освіти міністер-ство спробувало вирішити, запровадивши статус Провідних державних наукових центрів (Krajowych Naukowych Ośrodków Wiodących (KNÓW)). Реформа передбачає надання упродовж 5 років додаткового фінансування найкращим університет-ським осередках (які мають докторантські студії, тобто ас-пірантуру). Відбуватися це має на конкурсних засадах і сто-суватиметься 8 галузей. Вже на 2012 рік фонд KNÓW складає 230 млн. злотих3. Такий крок покликаний підвищити якісні характеристики польських університетів. Однак, як і очікува-лось, постало питання критеріїв, адже закон передбачає, що формувати їх буде міністр, і що саме міністр буде очолювати конкурсну комісію. Міністерство, у свою чергу, обіцяє залуча-ти незалежних експертів, зокрема й міжнародних. Чи не пере-твориться такий механізм у засіб контролю над вишами в ру-ках міністра, ми зможемо дізнатися лише з часом.

Поза тим, багато-хто невдоволений введенням обмежень у наборі абітурієнтів. Так, державні університети потребува-тимуть згоди міністра на проведення «рекрутації», якщо на-бір перевищуватиме минулорічні показники більше ніж на 2%. Вже згадувана Катажина Халасінська-Мацуков, яка також очо-лює Спілку ректорів польських академічних шкіл (Konferencja Rektorów Akademickich Szkół Polskich) вбачає у цьому загрозу широко анонсованій дидактичній автономії, адже обмеження

3 Rząd zagwarantował wzrost nakładów na naukę i szkolnictwo wyższe/ Ministerst-wo nauki i szkolnictwa wyższego — http://bit.ly/vj8nFg


може перешкоджати відкриттю нових спеціальностей. Власне, відтепер підрозділи університетів, які мають право надавати габілітацію, можуть самостійно формувати та відкривати на-вчальні програми у межах Національної рамки кваліфікацій, а не просто вибирати фахи з-поміж готового міністерсько-го переліку спеціальностей, як це було до реформи. Це дасть можливість порівнювати польські дипломи з дипломами уні-верситетів інших країн-учасниць Болонського процесу та до-зволить університетам формувати більше міждисциплінарних програм.

Міністерство поширює контроль і на приватні вузи, які неа-бияк переймаються забороною збільшувати вартість навчання на своїх програмах понад встановлений міністерством рівень.

Нововведенням, яке за задумом міністра має посилити пра-вовий захист студентів, стане угода, що укладатиметься між сту-дентом та університетом, незалежно від форми його власності. Окрім цього, закон чітко окреслює перелік послуг, за які універ-ситети не можуть вимагати жодної плати.

СтипендіяЗміни скасували два типи стипендії: стипендію для сплати за помешкання та стипендію на харчування. Натомість був піднятий дохідний поріг на одного члена родини студента, який потребує соціальної стипендії: нижня межа збільшила-ся з 351 до 456,3 злотих, а верхня — з 602 до 782,6 злотих. Саме у проміжку між 456,3 та 782,6 ректор спільно з органом сту-дентського самоврядування вибирають гранично допустиму межу можливості отримання соціальної стипендії1. Видатки на проживання та відповідно дохід в різних містах Польщі

1 У Польщі студенти приватних університетів теж можуть отримувати державну соціальну стипендію, для цього існують спеціальні, визначені міністром, умови, за якими приватні виші можуть подаватись на отримання таких дотацій. Зрештою, деякі приватні університети виплачують студентам власні соціальні стипендії.


відрізняються досить суттєво, тому в такий спосіб міністер-ство освіти передбачає створити умови, аби соціальна стипен-дія була достосована до потреб студентів відповідного універ-ситету2. Хоча, можливо, найкращим вирішенням проблеми був би індивідуальний підхід до кожного студента, залежно від його власних потреб і прибутків.

Позаяк умови отримання скасованих стипендій не відріз-нялись від умов для соціальної стипендії, можна передбачити, що кількість тих, хто тепер має змогу отримувати соціальну стипендію, збільшиться. На це, власне, неодноразово вказува-ла пані міністр у передреформенних дебатах. Система пода-чі аплікації передбачає 2 можливі шляхи: або через керівника твого підрозділу, і тоді саме він буде приймати рішення (а сту-дент матиме можливість апеляції до ректора), або через орган студентського самоврядування, і тоді рішення приймає сти-пендіальна комісія, в якій більшість членів мають бути пред-ставниками від студентів. Так само виглядає ситуація й у ви-падку з апеляційною стипендіальною комісією. Таким чином система соціального забезпечення передбачає умови, за яких студенти мають дбати про студентів.

Розмір соціальної стипендії спільно з органами студент-ського самоврядування визначає ректор. Власне, виплати соціальної стипендії за жовтень3 були затримані, адже уні-верситети, до кінця не знаючи кількості аплікантів, не хоті-ли визначити її завеликою чи замалою, аби не влізти у борги та відповідно не позбавити себе подальшого фінансування. Окрім соціальної стипендії, існує спеціальна стипендія для людей з обмеженими можливостями.

2 Можна натрапити на чималі розбіжності й поміж університетами одного міста: Головна школа сільського господарства у Варшаві — 600 злотих, Вроцлавська Політехніка — 560 злотих, Варшавський університет — 850 злотих / Rzeczpos-polita/ Jolanta Ojczyk (http://bit.ly/nLJ43G).

3 Академічний рік у Польщі починається 1 жовтня.


Вище вже йшлося про особливі привілеї 10% найкращих студентів. Власне, такі відмінники мають змогу подаватись і на стипендію ректора. Квоти ж на ректорські та соціальні стипендії визначає ректор — теж спільно з органами студент-ського та аспірантського самоврядування, — за умови, що на наукові стипендії не може бути використано більше за 40% стипендіального фонду.

Окрім цього, студенти з науковими досягненнями або ви-значними досягненнями у спорті можуть через універси-тетський сенат (або раду свого навчального підрозділу) по-даватися на отримання міністерської стипендії. Докладних розмежувань між умовами, потрібними для отримання рек-торських та міністерських стипендій, у законі не прописано, тож потрібне залучення громадськості, аби випрацювати най-оптимальніші правила.

Студент може поєднувати різні види стипендії лише на од-ній спеціальності, однак у будь-якому випадку їх сума не може перевищувати 90% мінімальної зарплати асистента (починаю-чи з 2012 р. — 1696 злотих,).

Окрім цього, з’явилися пільги на проїзд для докторантів, а також продовжено дію студентських пільг на час серпнево-вересневої перерви між бакалавратом та магістратурою.

Як бачимо, система стипендіального забезпечення неабияк розгалужена та децентралізована, поєднує у собі закріплені на рівні закону певні межі й свободу вибору, а також рішення гро-мади університету у цих межах.

КомерціалізаціяВидається, що одним із небагатьох пунктів, де думки представ-ників університетського менеджменту та міністерства збігають-ся, є питання взаємодії підприємницької й наукової діяльності. Відтепер університети повинні будуть виробити й забезпечити дотримання правил набуття інтелектуальної власності та комер-ціалізації результатів досліджень. Окрім цього, виші отримали право проводити навчання при бізнес-фірмах та відкривати


окремі навчальні програми на їх замовлення. Також універси-тети з цього часу зобов’язані проводити моніторинг кар’єрного шляху своїх випускників, аби краще достосовувати навчальні програми до вимог ринку праці, — практика, що може подекуди суперечити праву на приватність і захист інформації.

Думки громадськості поділились, частина наголошує на тому, що бізнес не повинен втручатись у формування уні-верситетом навчальних програм, адже вбачає у цьому ризик «макдональдизації» навчальних програм і, як результат, уза-лежнення цілих напрямків досліджень та студентів, а потім і випускників, від долі тої чи іншої фірми. Інші ж, навпаки, вітають такі зміни та прогнозують поліпшення можливостей працевлаштування випускників.

НасамкінецьОсь такою є приблизна картина реформи вищої освіти у Поль-щі. Можна по-різному ставитись до процесів комерціаліза-ції, спрощення габілітації, обмеження набору та викладаць-ких місць праці, адже це, безперечно, дискусійні питання без однозначного чи остаточного вирішення, і йдеться радше не про віднайдення ідеальної формули успіху, а про постій-не існування критичного голосу, який вчасно звертав би ува-гу громадськості на проблеми та пропонував би шляхи до їх вирішення. Однак у цьому випадку я не можу втриматися від проведення кількох паралелей з українськими реаліями. Поки в Україні міністр Табачник впроваджує (чи то пак трохи моди-фікує вже давно чинні) кабальні норми нострифікації1, Польща сміливо повністю відмовляється від цієї процедури, принай-мні коли йдеться про дипломи університетів країн ЄС чи ОЕСР. Коли польське міністерство створює університетам умови для формування власних інтердисциплінарних програм, то укра-їнське й надалі пропонує жорсткий перелік спеціальностей

1 Нострифікація від Табачника: не робіть маленьких дурнями!/ StudNews/ Єгор Стадний — http://bit.ly/q6fuPv — http://bit.ly/tA1Hni


з обов’язковими курсами і стандартами. З упевненістю мож-на сказати, що українським реформаторам не завадило б про-аналізувати польський досвід. Однак поки що деригований Табачником та КО ІІІ Всеукраїнський з’їзд працівників освіти підтримав одіозний міністерський законопроект1, таку ж під-тримку виказав проведений підручними міністерськими «по-кемонами» ляльковий студентський референдум2 з брехливи-ми питаннями3 та заздалегідь відомими відповідями4. Наразі, після такого партійного та комсомольського «адабрямса», уряд вже направив5 дітище міністерства освіти до Верховної Ради, де комітет з питань освіти та науки вірогідно невдовзі очолить його бізнес-партнер та соратник Максим Луцький6, а отже можна передбачити, що законопроект пройде комітетські слу-хання «на ура» і потрапить до чечетовської більшості, котра своїм голосування зажене українську вищу освіту у далеке за-буття.

1 Оновлений аналіз останньої редакції “законопроекту Табачника”/ Фундація регіональних ініціатив/ Михайло Лебедь/ Єгор Стадний — http://bit.ly/q6fuPv

2 Міносвіти запропонувала студентам міні-референдум/ ТСН — http://bit.ly/vD-Wg0b

3 Не бійтеся Табачника / Свідомо/ Максим Опанасенко. — http://bit.ly/uZyNb8

4 Недитячі ігри в «студентський» референдум/ Українська правда/ Ірина Бекешкіна — http://bit.ly/oQudcl

5 Обсуждать больше нечего /Коммерсант Украина/ Юлия Рябчун — http://bit.ly/veLcSm

6 Завтра родинний бізнес Табачника поглине українську освіту. Повністю/ Леся Оробець -http://bit.ly/tIm2rl


Чи зможуть освітні експерти та студенти знову заблокува-ти законопроект? Чи можливий в Україні польський сценарій з широким обговорення та дебатами? Чи прокинеться україн-ське академічне середовище, аби представити свої власні дум-ки?

Go East, Erasmus!Під егідою Головування Польщі в Раді ЄС Міністерство науки й вищої освіти Польщі зініціювало конференцію «Гайда на Схід, Еразмусе!» («Go East, Erasmus!»), яка відбулася 28 вересня в Біло-му Стоці (Польща). До дискусії щодо майбутнього програм об-міну студентів і науковців було запрошено всіх міністрів освіти країн ЄС та Східного Партнерства. Далеко не всі виявили бажан-ня взяти участь. З України, Білорусі, Азербайджану та багатьох європейських країн керівники високого рівня не прибули. Ма-буть, Дмитро Табачник відпочивав на лаврах після «успішного» форуму «Єропейська школа ХХІ століття: Київські ініціативи» (див. ЄС № 1 від вересня 2011 р.). Від України приїхали пред-ставники студентських організацій, які, однак, не були актив-ними під час дебатів, та, зрештою, їхній голос і не міг бути ви-рішальним. Питання: чому на таку пропозицію не відреагувало наше Міністерство? Адже найсерйознішим кандидатом на роз-ширення дії програми «Еразмус» була саме Україна. Питання, чи хоче цього Міністерство, чи готове працювати, аби впрова-дити єдині європейські стандарти в український освітній про-стір, лишаються, на жаль, поки що риторичними.

Навіщо нам «Еразмус»? Адже існує «Еразмус Мундус» («Erasmus Mundus»), мета якої — студентські обміни в країнах

116 Go East, Erasmus


Ірина Ковальчук

Інститут міждисциплінарнихдосліджень «Artes Liberales»,Варшавський університет


третього світу, тобто певна транскордонна співпраця у царині освіти й науки є. Найбільші відмінності між цими двома про-грамами — це масштаб і доступність.

Масштаб: 425 студентів, аспірантів, науковців з країн Схід-ного Партнерства скористалися програмою «Еразмус Мундус» в 2004-2011 роках. Для порівняння — понад 200 тисяч студен-тів з країн-членів ЄС щороку їдуть за кордон навчатися за про-грамою «Еразмус». Вочевидь, масштаб дії «Еразмус Мундус» не може значно змінити ситуації в країнах Східного Партнерства, оскільки кількість студентів-учасників не є достатньою для іс-тотних змін: політичних, економічних, культурних, позитивний досвід яких ЄС намагається поширювати.

Доступність: у програмі «Еразмус Мундус» беруть участь лише кілька університетів країн Східного Партнерства, з «Ераз-мусом» ж має справу більшість університетів ЄС.

Окрім того, «Еразмус» ґрунтується на двосторонній співпраці (тобто якщо уявити, що Україна долучається до цієї програми, то вона також мала б приймати студентів і науковців з-за кор-дону, а відтак — отримала б додатковий поштовх, аби нарешті створити умови, потрібні для того, щоб університети країн ЄС могли бачити в українських університетах своїх гідних партне-рів), тоді ж як «Еразмус Мундус» — небагатосторонній.

Чому мобільність в освіті й науці така важлива? Мобіль-ність — ключовий елемент сучасного світу, сучасного ринку праці. Коли студент їде на навчання за обміном до іншої краї-ни, то він збагачується не лише знаннями, а також культурним, суспільним досвідом, стає відкритішим до інших, активнішим у громадському житті. Після завершення програми цей студент прагне впровадити здобутий ним позитивний досвід у власній країні. Таким чином, зміни стають можливими. З 1987 року про-грамою «Еразмус» скористалися понад 2 мільйони осіб. Деякі со-ціологи воліють навіть говорити про феномен «покоління «Ераз-мус» — покоління осіб, які в усій Європі почуваються, як удома.

Схоже, Україна ще не скоро стане таким домом для захід-но- і центральноєвропейської молоді. Наша країна настільки

118 Go East, Erasmus

зациклена на власній внутрішній політиці, що їй часто просто бракує часу й клепки, щоби принаймні елементарно реагувати на зовнішні «пропозиції-стимули» Європи — а варто було б. Не з’явившись на конференції «Гайда на Схід, Еразмусе!», Дмитро Табачник вже вкотре виявив свою недалекоглядність у розви-тку освіти й науки України, бажання звести їх функціонування до виконання наказів «свого центру». Зрозуміло, такий вчинок пана міністра був негативно сприйнятий його європейськими колегами. Змушувати, карати й мститися у європейській полі-тиці не прийнято, але й звички наполегливо запрошувати до співпраці також немає.

119З журнальної полиці

З журнальної полиці

Олена Бетлій

Центр польських та європейських студій НаУКМА

Революція живе в ІнтернетіМи є мешканцями цікавих часів, коли протягом хвилини можна увійти в інформаційний простір будь-якої події будь-де у світі. При цьому сам світ набирає для нас форми віконця того засо-бу зв’язку, яким ми користуємося, — від смартфону до монітору будь-якої діагоналі. Сьогодні Інтернет-мережа поєднує людей зі швидкістю одного натиску курсора. Такого доступу до тіла зем-ної цивілізації досі не мало жодне покоління. Тим більш цікаво спостерігати за цим процесом, ба більше — спробувати осмис-лити, як користується цим технологічним проривом наше по-коління.

Події останнього року свідчать про те, що наші сучасники часто-густо використовують Інтернет з метою озвучити самих себе, розповісти про свої погляди й уподобання, знайти одно-думців, створити з ними спільноту. Соцмережі, блоґи, коментарі в онлайн виданнях — найкраще тому підтвердження. Найкра-щим аргументом на користь моєї тези є спосіб, у який викорис-товують Інтернет в обороні своїх громадянських прав мешканці різних країн.

Так, у Києві протягом доби громадські активісти зоргані-зували маніфестацію на користь європейського майбутнього

120 Революція живе в Інтернеті

України під назвою «Ми — європейці». Facebook допоміг швидко налагодити зв’язок і поєднати віртуальне обговорення з прак-тичними діями в живому спілкуванні. У Нью-Йорку громадя-ни із гаслом «Occupy Wall Street» зайняли Зукотті-парк в районі Нижнього Манхеттену і вийшли в Інтернет через власний канал з гучною назвою globalrevolution. В обох випадках відбуваєть-ся поєднання он-лайн та офф-лайн можливостей з тією лише різницею, що в Україні неможливо зайняти фізичний простір з такою легкістю, як це змогли зробити американці, а тому і все обговорення ведеться переважно у віртуальному просторі. Спільною рисою обох акцій є також і їхній характер — яскра-во протестний. Громадяни обох країн виступають в опозиції до системи влади і наразі лише намацують шлях, яким чином на-дати своїй критиці конструктивного характеру, тобто визначити вимоги та програму дій, щоб згодом отримати право контролю-вати стиль функціонування держави. В той час, як події в Києві розгортаються близько до нас і всередині нас, що позбавляє нас перспективи у їх спогляданні, а відтак робить значно складні-шим якісне їх осмислення, — віддалені події в Нью-Йорку від-дзеркалюються в отриманих з Інтернету готових текстах, а тому надаються до кращого прочитання і відчитування.

Тексти, які я розклала перед собою на робочому столі, по-ходять з одного джерела — The New Yorker. Вибір, безумовно, суб’єктивний. Звичку читати цей журнал я привезла з собою до Києва з Нью-Йорка кілька років тому. А розмірковуючи про матеріали для цього числа «Європейського світу», сподівала-ся написати огляд про щорічний фестиваль «Нью Йоркера», який традиційно відбувається наприкінці вересня–на початку жовтня. Хотілося привнести у київський культурний простір новинки літературного та культурного життя світу. На заваді стала професійна частина мого ego (Я-історика), яка спокуси-лася зафіксувати те важливе, що відбувається довкола нас тут-і-сьогодні. Таким важливим, що потребує негайного маркування, є вже озвучена вище акція «Захопи Волл-Стрит». Отже, я спробу-вала з’ясувати, що і як писав про неї The New Yorker, починаючи


від 17 вересня. Звісно, охопити всі матеріали неможливо: їхня кількість уже близька до сотні. Однак спостерігти певні тенден-ції у висвітленні акцій, що плануються в Зуккоті-парку, можна.

Цілком закономірно акції Occupy Wall Street (O.W.S.) стали темою розмірковувань старшого редактора та постійного авто-ра журналу Гендрика Гертцберга (Hendrik Hertzberg), знаного економічного експерта британсько-американського журналіст-ського бекграунду та постійного автора Нью Йоркера Джона Кессіді (John Cassidy), а також ще одного редактора часопису Емі Девідсон (Amy Davidson) et al.

Читаючи матеріали «Нью Йоркера», не можна не помітити того, що найбільше переймало авторів статей, — спробувати зрозуміти, що саме відбувається, ким є ці люди, які окупували один із парків міста і зуміли поширити метод своєї боротьби на інші міста. Від вересня Джон Кессіді ставив собі питання про те, ким є учасники акції. Ще в першій половині жовтня він заува-жив, що не варто розуміти мету акції буквально — як боротьбу проти Волл-Стрит. Інакше подібні акції не поширилися б усією Америкою та не отримали б підтримки членів профспілок, що саме й додало рухові більшої політичної вагомості (матеріал від 11.10.2011). Йому можемо завдячувати розкішним перелі-ком гасел, написаних на транспарантах, з якими демонстранти пройшли містом 5 жовтня (матеріал від 6.10.2011). Його ж перу належить спроба скласти соціологічний портрет «99%» (мате-ріал від 20.10.2011). Користуючись дослідженнями соціолога Гектора Кордеро-Гузмана, котрий анкетував прибічників руху, Кессіді показує, що більшість симпатиків O.W.S. становлять мо-лоді, переважно освічені люди (віком до 34 років), з яких лише близько 13% є безробітними і які в основному вважають себе політично незалежними (70,3%). В останній характеристиці, во-чевидь, криється відповідь на питання про особливість як руху, так і того, чому навіть у жовтні було годі сформувати чітке уяв-лення про його ідеологію. Його організатори позиціонують себе як пост-політичний рух, члени якого «не потребують ані Волл-Стрит, ані політиків». Відтак відкритими залишаються питання,


чи O.W.S. справді стане лівою версією правої Партії Чаюван-ня (Tea Party), як скористаються з нього демократи і що з ним робитимуть республіканці (до них належить і мер Нью-Йорка більйонер Майкл Блумберг, який, як показує автор, не знає, що зробити з мешканцями Зуккотті-парку, щоб не втратити своє крісло мера).

Примара виборів 2012 є тим беззаперечним тлом, що визна-чає горизонт міркувань Гендрика Гертцберга. І через місяць після початку акцій O.W.S. безліч питань, які викликає цей рух, старший редактор «Нью-Йоркера» зводить до одного-єдино-го: «Яке значення має все те, що наразі відбувається?». Наслі-дуючи відповідь прем’єр-міністра КНР Чжоу Енлая президен-тові Річарду Ніксону стосовно впливу Французької революції, Гертцберг стверджує: говорити про це ще зарано (матеріал від 17.10.2011). (Я б додала, що подібну відповідь дав Едмунд Берк, спостерігаючи з Туманного Альбіону за перебігом Французької революції: «Нехай пил осяде»). І все ж редактор «Нью-Йоркера» намагається віднайти значення подій, адже важливо вже сьо-годні прорахувати, як вони вплинуть на перебіг президентських виборів 2012, котрі вже не за горами. Для нього, як і для біль-шості оглядачів часопису, O.W.S. (або OWES, за Гертцбергом) становить таку собі загадку Сфінкса, розгадати яку потрібно якомога швидше.

З одного боку, йдеться про початково маргінальний рух, який вже за кілька днів від своїх непомічених майже ніким перших поштовхів 17 вересня набув неймовірного розголосу через не-правомірні дії інспектора поліції (відео, як він використовує сльозогінний газ проти жінок-протестувальниць, облетіло весь світ) та арешти учасників маршу на Бруклінському мосту. Жов-тнева підтримка з боку профспілок надала акції зовсім іншого забарвлення. З іншого боку, йдеться про рух, який не є рухом людей малозабезпечених економічно й соціально, який має свою внутрішню організацію, робочі групи, сектори у таборі, свою процедуру прийняття рішень, добре налагоджену онлай-нову трансляцію й мережу на кількох веб-сторінках (напр.,


http://www.nycga.net), власну газету (звісно, під назвою Occupy Wall Street Journal). Рух має все — окрім програми та вимог. Він є проголошеним обуренням, яке викликає масовість безробіття та все зростаюча соціальна несправедливість в державі, у якій політику визначають великі гроші. Отже, йдеться про рух, який виступає не проти капіталізму, як такого, а проти плутократії. У цьому відповідь на питання, чому рух розростається і нада-лі. Він справді представляє інтереси тих 99%, долю яких вирі-шує 1%. Цим фактом редактор аргументує і безпеку участі в мі-тингах, адже поліція не може становити загрозу, оскільки сама є частиною ось тих 99% і добре це розуміє. На його думку, й са-мим учасникам руху важливо зрозуміти це, а не сприймати по-ліцію як ворога, що було великою помилкою радикальних рухів 1960-тих років. Так він відповідав на запитання читачів журна-лу в чаті 10 жовтня. І підкреслював, що його 13-річний син та-кож зараз в Зуккотті-парку.

Зрештою, весь мій огляд можна було б звести до розмірко-вувань про зміст однієї зі статей Емі Девідсон. Йдеться про опу-блікований допис в блозі авторки Close Read 16 жовтня, тобто практично за місяць після початку акції і в момент, коли гас-ло «Захопи...» поширилося цілим світом. Текст отримав назву «Два, три, багато Волл-Стритів». У ньому авторка намагається підсумувати, чим стала, а чим не стала акція O.W.S. Головним фокусом уваги є саме Волл-Стрит. Де вона знаходиться? Ні, не там, де отаборилися протестанти, не за адресою на мапі, а в умовах іпотеки та студентських займів, в системі, яка призвела до того, що в цілому світі люди зрозуміли нове об’єднавче гас-ло, народжене в Нью-Йорку, — «Ми належимо до 99%». Це гасло веде до розуміння однієї зі складових сучасного американсько-го суспільства, в якому «верхівка — 1% американців — володіє більшим багатством, аніж ціла основа — 99% населення». Що привертає увагу в статті Емі Девідсон, то це наголос, хоч і спеці-ально неакцентований, на символічному значенні назв, які те-пер лунають: «Волл-Стрит довгий час була мультинаціональною брендовою назвою; тепер «Захопи» також має таку функцію».


І в цьому, на мою думку, криється важливість й унікальність тих сюжетів, які розвиваються цієї осені в Нью-Йорку. Нью-йоркські протестанти атакують символ фінансової могутності корпора-цій — Волл-Стрит. Те саме робили у липні 1789 р. парижани, руйнуючи Бастилію — символ монархії Бурбонів. А тому не має жодного значення те, що отаборилися вони не на Волл-Стрит, а в Зуккоті-парку, Це зводить нанівець скепсис цитованих пані Девідсон реплік, що в такий спосіб протестанти, буцім, вияв-лять свою наївність і нерозуміння того, що сучасна Волл-Стрит вже давно не є резиденцією найбільших фінансових компаній. Насправді така «об’єктивна» реальність не має жодного значен-ня при аналізі того, що відбувається в Зуккотті-парку, оскільки йдеться про зміни, що відбуваються в символічному просторі. А це має глибше значення і наслідки.

Автори «Нью Йоркера» постійно стежать за рухом O.W.S., епі-центром життя якого залишається Зуккотті-парк. Чи перетво-риться він на Площу Свободи, як бажають цього мешканці та-бору, воскресивши цю назву, стане зрозумілим тільки з плином часу. Поки що, спостерігаючи за його активністю та дискусіями з Києва, можна зафіксувати кілька власних спостережень. Тако-го руху американські аналітики не очікували. Не очікували вони того, що хтось замахнеться на успішний бренд США — Волл-Стрит. Не очікували, що в США зможе стати популярним рух без власної політичної платформи. Не очікували, що через вуличні протести та онлайнові трансляції голос отримають «99%». Роз-губленість, яка прочитується в більшості оглядів, певним чином дивує. Адже ми говоримо про державу, громадяни якої дба-ють насамперед про власну історію. Цією історією є не звична нам історія родини або країни. Ні. Йдеться про кредитну істо-рію. В Україні ми не усвідомлюємо того, що все, чим володіють американські громадяни т. зв. середнього класу, — це, зазвичай, власність банків, бо в США прийнято робити покупки в кредит. А раз непроплачений вчасно кредит — це вже зіпсута кредитна історія і втрата доступу до благ американської цивілізації. По-передня фінансова криза 2008 р. — це катастрофа безлічі нам


невідомих американців. Видається, що саме від їхнього імені і заради їхнього майбутнього розпочалася акція O.W.S.

O.W.S. має свою сторінку у Facebook. З матеріалів, які там з’являються, видно, що рух починає охоплювати досвід інших протестних рухів, апелюючи насамперед до подій ще не вщух-лої Арабської весни. Як вони його використають для досягнен-ня своїх досі чітко непроголошених цілей — питання без від-повіді. Так само без відповіді залишається питання про те, що робитиме влада. Повернути соціальну справедливість в умовах подальшої економічної кризи в США непросто. Непросто та-кож вести діалог із учасниками руху, бо... насправді невідомо, з ким його вести. O.W.S. не визнає ієрархічної будови організа-ції. Відтак ми знаємо доволі небагато про осіб-учасників цього руху. Однак одне з імен ми знаємо і з власних ЗМІ — Влад Тайч-берг (Vlad Teichberg). Про нього згадувалося в контексті появи каналу globalrevolution. Це 39-річний американець, який зор-ганізував відеотрансляції з місць подій, а наразі — продовжує комп’ютеризувати рух, купуючи та ремонтуючи дешеві вжива-ні комп’ютери. Ідея цікава, оскільки відеозйомка та постійний доступ до Інтернету стає методом боротьби проти можливої жорстокості поліції. Все фіксується на камеру і одразу потра-пляє в Інтернет. Сам автор ідеї називає її «camera Kalashnikovs», а свою місію вбачає «в розпалюванні глобальної революції, яка розпочалася 17 грудня в Тунісі». В останньому номері «Нью-Йоркера» про це пише Ендрю Марантц, який не тільки опи-сує павутиння дротів, якими оплетений офіс каналу в NoHo, але й зупиняється на біографії Влада Тайчберга. А вона є сучасною апробацією великої американської мрії. Влад Тайчберг потра-пив до США в 10-річному віці. Його батьки емігрували з СРСР, з Москви. Він вивчився в США і навіть працював на Волл-Стрит у Deutsche Bank. Там він отримав досвід, який переконав його в тому, що, утверджуючи подальшу соціальну нерівність, держа-ва рухається хибним шляхом. Але чи правильним є шлях, яким рухається O.W.S.?


Від матеріалів «Нью-Йоркера» добре перекинути місток до The virtual rebel: Mon semblable! — невеличкої статті Віктора Тсі-лоніса (Victor Tsilonis), редактора грецького часопису Intellectum, опублікованої на сторінці Eurozine (25.10.2011). У ній автор ре-конструює образ віртуального повстанця, ефективного он-лайн та бездіяльного офф-лайн. Отже, вимальовується такий пор-трет: «віртуальний повстанець має від 20 до 40 років, має кращу освіту, аніж свідчить про те його/її IQ... має щонайменше один комп’ютер або і два — один на роботі, а один вдома. Він або вона мають один або кілька профайлів у соцмережах (Facebook, Myspace, Twitter…)». Йдеться про людину, яка легко орієнтуєть-ся в віртуальному світі, в якому і розвиває свою особистість, і швидко дає собі раду з різними новими програмами. Віртуаль-ний світ є єдиним простором, у якому віртуальний повстанець може повставати, повідомляючи усім свою думку щодо подій, які відбуваються, поширюючи на своїй сторінці революцій-ні пісні, постійно клікаючи на кнопочку «лайк» на матеріалах із відповідним змістом. Натомість у реальному житті він/вона не роблять нічого, не беруть, наприклад, участі у виборах, забу-ваючи при цьому, що «Інтернет — це продовження, а не заміна реального життя». «Лайкерство» в мережах створює враження присутності і співучасті в акціях. Але в дійсності, як підсумовує автор: «Революція в цифровому світі продовжується, в реаль-ному ж світі, здається, нічого не змінюється і не зміниться не тільки для віртуального повстанця, але для будь-кого ще. Тому що віртуальним повстанцем є ти, віртуальним повстанцем є я».

Цікаві спостереження. У них віддзеркалюються відмінності у можливих способах використання Інтернет-простору з ме-тою оголошення своїх протестних настроїв, що їх відчуваємо сьогодні і в Києві. Безперечним видається той факт, що лише в тому випадку, коли мережа використовується задля інфор-мації про дії, а не для постійного обміну власними думками з приводу того, як протест має робитися, акція може мати успіх в реальному житті. Але окрім конструктивної, Інтернет має і де-структивну для реального життя функцію. Йдеться про загрозу,


яку становлять для суспільства сайти екстремістів — свідчен-ня радикалізації Інтернету. Про це пише норвежець Оувинд Строммен (Øyvind Strømmen) у статті Caught in the web, аналі-зуючи також цьогорічну трагедію в Осло (матеріал в Eurozine від 14.10.2011).

Розглядаючись по матеріалах, опублікованих Eurozine в жов-тні довкола зазначених статей, неминуче потрапляю в павутин-ня дискусій про сучасну Європу. З певним подивом не помічаю серед них жвавої реакції на протестні рухи, які збурили цього місяця Грецію і Рим. Натомість є варті уваги нотки в оцінюванні подальшого поступу Європи.

Почну із преконтексту — липневої англомовної версії інтерв’ю триразового Президента Європейської Комісії Жака Делора (Jacques Delors) In search of Europe, даного ним часопи-сові Mitelweg36 (матеріал від 01.07.2011). Знаний європейський політик, який був біля витоків сучасного ЄС, поділився своїми міркуваннями про сьогочасні виклики Європи. По суті, їх можна звести до одного: основним викликом Європи є неєвропейське мислення лідерів країн-членів спільноти. Натомість успішне майбутнє ЄС потребує нових візіонерів, здатних мислити в за-гальноєвропейських масштабах. Інакше, таких катаклізмів, як сьогоднішня боргова криза, не уникнути. Європейці повинні знайти баланс між комунітарним методом управління та суве-ренітетом національних держав. Жак Делор бачить такий вихід у перетворенні ЄС на федерацію національних держав і в поши-ренні філософії солідарності — розуміння того, що країн-членів ЄС поєднують спільні цінності, верховенство закону та бажання ділитися частиною суверенітету заради осягнення загальної ко-ристі. Неможливо не погодитися з позицією досвідченого євро-пейського політика Делора, особливо ж – з основним месиджем його інтерв’ю: «Ми потребуємо не тільки пожежників, нам по-трібні також й архітектори». Перефразовуючи назву інтерв’ю, я б сказала, що сьогодні йдеться не стільки про пошук Європи, скільки про пошук європейських політиків, здатних опрацювати бачення розвитку і консолідації ЄС на кількадесят кроків уперед.


Співзвучним Делоровому заземленню Європи у цінності є розмірковування про ЄС історика ідей П’єра Манана (Pierre Manent) в інтерв’ю Аріадні Лєвановській з Res Publica Nowa (Migration, patriotism and the European agendum, англомовна вер-сія від 21.09.2011). Французький історик привносить в дискусію один з найважливіших елементів — пропозицію подумати про те, де лежать кордони Європи. На його думку, кордони мають бути визначеними, що сприятиме і чесному та відповідальному налагодженню стосунків з ісламським світом, а також надасть розуміння меж Європи самим європейцям. Континент має отримати свою незалежність, що зробить його сильнішим. Ло-гічним продовженням таких міркувань є теза про те, що ЄС рад-ше має гарантувати незалежність України (супроти Росії), аніж інституційно інтегрувати Україну. «Уже очевидно, як складно функціонувати у складі 27 країн».

Беручи до уваги аргумент Манана про потребу визначення кордонів, з перспективи Києва все ж дозволю собі сказати, що кордон Європи відчувається тут надзвичайно добре. Він збіга-ється з кордоном ЄС (для автора Європа однозначно дорівнює ЄС). Його відчуваємо не тільки в Україні, але про нього диску-тують і в Південно-Східній Європі. Про це пише Таня Петрович у Thinking Europe without thinking. Neo-colonial discourse on and in the western Balkans (матеріал від 22.09.2011 у Eurozine). Аналізу-ючи риторику процесу європеїзації західних Балкан, що веде до залишення цього регіону за межами «правдивої» Європи, авторка підважує формулу «Європа=ЄС» і вказує на нову коло-нізацію, оновлений орієнталізм стосовно неприєднаних до ЄС республік колишньої Югославії.

Дискусії про Європу тривають в і за межами ЄС. У жовтні, як ніколи раніше після Маастрихту, усі лідери країн-членів були змушені сісти за стіл переговорів у пошуках нової солідарності. Очевидно, дебати стосовно єврозони триватимуть і в майбут-ньому. Продовження матиме й діалог щодо формул розширен-ня ЄС. І допоки лунатимуть дискусії, доти існуватиме Європа. Бо Європа — це насамперед дискусійний майданчик, обмін


поглядами, які допомагають осмислити Свого і зрозуміти Іншо-го. Важливо, щоб Київ долучався до цього майданчику власним потужним голосом громадянського суспільства. Хтозна, може, саме на берегах Дніпра народяться нові візії, які допоможуть визначити ходу континенту, як це сталося у 1980-х роках, коли з повною потугою зазвучав на весь світ новонароджений голос інтелектуального конструкту Центральної Європи.

А тим часом кожному з нас лишається до виконання спіль-на місія — плекання цінностей у собі. З відривом від віконця комп’ютера, яке поєднує нас зі світом, і з поверненням у світ реальний, який витворений нашими власними вчинками. Адже важливо вчасно придивитися до нього, щоб розпізнати дій-сність, у якій ми живемо навіть тоді, коли плекаємо революції у всесвітньому павутинні ноликів та одиничок.


Бренд «Україна», або Як державна влада (де)популяризує українську культуру

Ні для кого не секрет, що слово «Україна» викликає небагато асоціацій в пересічного іноземця.1 Дуже часто, особливо за оке-аном, але, як це не дивно, і на європейському континенті, ре-акція «Юкрейн — Раша» — звичне явище. Коли запитати людей, що вони знають про Україну, то найчастіше у відповідь почуєш: Чорнобиль (недаремно музей Чорнобиля одне з must see places для багатьох іноземців, які приїжджають до Києва), сало, Андрій Шевченко (серед любителів футболу та італійців), Клички (для любителів боксу й німців), Помаранчева революція (хоч і не так часто, як здавалося б), Тимошенко (а особливо її коса), краси-ві жінки (і дешеві проститутки), корумпований, неефективний уряд і т. ін. Європейці, як правило, знають, що «Кієф» — це сто-лиця України. Хоча одного разу, коли мене запитали, звідки я,

1 Viana J.P. (2010) Rebranding Ukraine // http://www.bunews.com.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=410:rebranding-ukraine&catid=22:opinion-&Itemid=31 — цікава стаття на цю тему.


Ліля Ревак

Association for International Affairs у Празі

132 Бренд «Україна»

то у відповідь на моє «Україна» я почула: «Я ніколи не був в Ас-тані». Ті, що ближче до кордону, ще знають Львів і навіть «трохи історії», особливо, якщо вважають, що ми їм винні частину своєї території :-) 1

Зараз ситуація, звичайно, краща, ніж десять років тому, не в останню чергу завдяки, Руслані та її перемозі на Євробачен-ні, чи тій же Помаранчевій революції, яка повернула Україну на карту Європи2; надію подає Євро-2012, яке може стати хорошою промо-акцією (як, наприклад, свого часу олімпіада в Барсело-ні) або навпаки — остаточно зіпсувати враження про нас через низький рівень підготовки. Через останні політичні події згадка про Україну, особливо серед наукової і політичної еліти, викли-кає ще й неприємний присмак, розчарування, головний біль.3

Така ситуація для країни, яка «прагне євроінтеграції», є не-припустимою. Аби вирішити проблему надмірної асоціації України з Росією, потрібна злагоджена державна політика не тільки в економічній чи політичній, а й у культурній сфері. З по-гіршенням міжнародного іміджу України4 культура стає чи не єдиною сферою, яка має потенціал хоч трохи його покращити,

1 У цьому відео http://www.youtube.com/watch?v=Rqtxmir2N-A — представники різних світових організацій говорять про те, що для них Україна. Відео є до-тичним до розглядуваного контексту, оскільки люди на відео або мають якийсь стосунок до України і/або працюють в організаціях, які мають проекти або партнерів в Україні. На особливу увагу заслуговують два перших виступи.

2 Помаранчева революція, завдяки якій Україна була центром уваги медіа біль-ше місяця, була практично безплатною можливістю перевернути враження про Україну і закріпити позитивний імідж принаймні в Європі, — можливістю, яку ми успішно змарнували.

3 Журнал Центру Разумкова National Security & Defence 2000 року, присвя-чений International Image of Ukraine: Myths and Realities. Очевидно, що за цих десять років багато змінилося, але чи дуже принципово? — http://www.razumkov.org.ua/eng/fi les/category_journal/NSD3_eng.pdf

4 Experts Say Ukraine’s International Image Deteriorated in 2010. Retrieved from: http://www.ukrainians.ca/politics/37632-experts-say-ukraines-international-image-deteriorated-in-2010.html


відтак вона повинна була б стати важливою складовою промоції бренду «Україна» і soft policy уряду. То якою ж є ситуація з про-моцією української культури в світі? Як наш уряд дбає про по-кращення культурного бренду «Україна»? Яка існує (і чи існує взагалі) державна програма, покликана ознайомлювати людей з тим, що таке Україна і з чим її їдять?

* * *Кілька тижнів тому я відвідала грандіозну міжнародну конфе-ренцію «Democracy and the Rule of Law» у Празі, організовану Форумом 2000.5 Участь у конференції взяли Нобелівський ла-уреат з економіки Джозеф Стігліц, президент Косово Атіфеге Ягяга, Міхаіл Саакашвілі, Адам Міхнік, Боріс Нємцов, Грігорій Явлінський, йорданський халіф Ель Хассан бін Талаль, адвокат Міхаіла Ходорковського Вадім Клюгвант, Мустафа Джемілєв, Богдан Данилишин, колишні президенти Гани і Нігерії та ін.6 В рамках конференції серед іншого відбулися сесії, присвяче-ні ситуації в Україні, Росії, Білорусії, Криму і Західних Балканах. Президент Міхаїл Саакашвілі виступав під час сесії, присвяче-ній легальності й легітимності урядів, де, як завжди, викорис-тав нагоду прорекламувати свою країну (speaking about national branding). Паралельно також відбувалася фотовиставка «The Internationally Displaced of Georgia», присвячена жителям Абха-зії і Осетії, яким довелося покинути рідні домівки через кон-фліктну ситуацію в країні. Таким чином «біль грузинського на-роду» використовується для того, аби нагадати європейцям про

5 Форум 2000 був заснований Вацлавом Гавелом, японським філантропом Йо-геєм Сасакавою і лауреатом Нобелівської премії миру Елі Візелем 1996 року. Головною метою організації є ідентифікація ключових викликів цивілізації і пошук способів запобігання релігійним, етнічним чи культурним конфліктам. Починаючи з 1997 року, фонд щорічно влаштовує конференцію, у якій беруть участь визначні мислителі, Нобелівські лауреати, колишні й сучасні політики, бізнес-лідери та ін. Цьогорічна конференція була вже п’ятнадцятою.

6 Детальніша інформація про конференцію: http://www.forum2000.cz/en/projects/forum-2000-conferences/2011/


Грузію. Саакашвілі не втрачає жодної можливості, аби розре-кламувати свою країну. І говорить він не про красивих жінок, які «роздягаються навесні», а про Батумі («найкращий курорт в Європі»), про грузинське вино, про найбезпечнішу столицю Європи — Тбілісі, про грузинські танці і т.п. Саме його виступи спонукали мене замислитися над питаннями державної політи-ки у формуванні національного іміджу.1

Для прикладу, та ж Грузія 2008 року заснувала Міністер-ство у справах діаспори, яке займається питаннями грузинів за кордоном (а таких 25% населення!), налагоджує зв’язки з іно-земними грузинськими організаціями і таким чином сприяє підтриманню позитивного іміджу Грузії у світі. В Україні діє Грузинський культурно-освітній центр, створений ще 1996 року з ініціативи грузинського посольства. Через мовний бар’єр мені не вдалося знайти більше інформації про грузинські культурні центри. Натомість я звернулася до наших сусідів, які вже успіш-но завершили свій євроінтеграційний проект: Польщі, Чехії, Словаччини і Угорщини.

У світі діє 222 Польські інститути, які є культурними представ-ництвами Міністерства закордонних справ Республіки Польща. Головною місією цих організацій є «популяризація польського наукового і культурного життя, презентація найрізноманітні-ших подій та явищ, що відбуваються у Польщі».3 1996 року Чехія створила Управління чеських центрів, що є складовою МЗС і ко-ординує роботу 224 чеських центрів, розкиданих по всьому світу.

1 Тут можна почитати більше про мої враження від конференції: https://www.facebook.com/note.php?note_id=222891311108260

2 Три в Німеччині, 2 в Росії, по одному у Словаччині, Бельгії, Румунії, Угорщині, Литві, Австрії, Іспанії, Білорусії, Великобританії, Чехії, Франції, Італії, Болгарії, Швеції, Ізраїлі і Україні.

3 Сторінка Польського інституту у Києві: http://www.polinst.kiev.ua/mission.html

4 Чеські культурні центри є в Брюсселі, Софії, Парижі, Мілані, Тель-Авіві, То-кіо, Будапешті, Берліні, Дюссельдорфі, Мюнхені, Роттердамі, Варшаві, Відні,


Основні напрямки діяльності центрів — це, очевидно, культура й освіта. «Чеський центр спрямовує свою діяльність на підтрим-ку акцій, які створюють цілісне уявлення про Чеську Республіку як про країну, що прагне до інтеграції з найрозвинутішими кра-їнами світу» [з сайту посольства]. Угорські культурні центри5 ді-ють в підпорядкуванні Міністерства культури як складова куль-турної дипломатії за кордоном. Last but not least, Словаччина створила вже вісім6 Словацьких інститутів, які пропагують куль-туру своєї країни через співпрацю з іноземними організаціями та поширюють інформацію про культурне життя Словаччини.

Тепер погляньмо на Схід — Росія. Федеральне агентство у справах СНД, співвітчизників, що мешкають за кордоном і міжнародного гуманітарного співробітництва («Россотруд-ничество») створене 2008 року. Діяльність агентства і його за-кордонних відділень (Центрів науки і культури)7 спрямована на «закріплення за кордоном об’єктивного (виділено мною — Л.Р.) уявлення про сучасну Росію, її матеріальний і духовний потен-ціал, про зміст внутрішнього і зовнішнього геополітичного кур-су держави» [з сайту агентства].

Ну, і нарешті повернімося додому — Україна. Я чесно намага-лася знайти таку ж мережу українських культурних центрів, сто-рінка за сторінкою проглядаючи сайти. Моєму здивуванню не було меж [неприхована іронія], коли НІЧОГО схожого я НЕ зна-йшла. Не те щоб українських організацій у світі бракувало, є на-віть культурні центри, але всі вони створені з ініціативи нашої

Бухаресті, Москві (2 центри), Братиславі, Мадриді, Стокгольмі, Києві, Нью-Йорку і Лондоні.

5 Угорські культурні центри розташовані в Берліні, Брюсселі, Бухаресті, Відні, Делі, Гельсінкі, Каїрі, Лондоні, Москві, Нью-Йорку, Парижі, Празі, Римі, Штутгар-ті, Софії, Таллінні, Варшаві і Братиславі.

6 Словацькі інститути відкрито в Росії, Польщі, Чехії, Франції, Італії, Угорщині, Німеччині, Австрії.

7 Російські Центри науки і культури діють в Україні, Йорданії, Польщі, Чехії, Фін-ляндії, Австрії, Словаччині, Франції та багатьох інших країнах світу.


діаспори, при тому зазвичай ще задовго до незалежності. Єди-ний підпорядкований МЗС центр діє в Москві. За словами посла України в Ізраїлі, там «ідея створення інформаційно-культурно-го центру врешті-решт дуже близька до реалізації (виділено мною — Л.Р.). Президентом і урядом України вже підписані всі необхідні нормативні документи». Після свого останнього ві-зиту до Азербайджану в квітні цього року (внаслідок звернен-ня до президента голови Ради української громади в Азербай-джані) Віктор Янукович доручив панові міністру закордонних справ Костянтину Грищенку зайнятися створенням українсько-го культурного центру в Баку (побачимо, що з того вийде).

У межах Національного науково-дослідного інституту укра-їнознавства МОНмолодьспорту існує відділ Міжнародного ме-неджменту українства, метою якого є «координування робо-ти зарубіжних українських осередків, українознавчих студій та культурно-освітніх установ». «З перших кроків наукової ді-яльності відділу на нього були покладені функції головно-го об’єднавчого центру у справі дослідження історичної долі української діаспори, гуртування та здійснення медіаторських функцій українознавчих центрів всього світу, корегування їх роботи».1 Список організацій, з якими відділ координації зумів налагодити співпрацю «вражає»: із 42 організацій вісім функ-ціонують в Україні, ще п’ять — в Росії, по чотири — канадських і латвійських, три зі США (наприклад, нью-йоркський журнал «Рідна школа»), по дві з Естонії, Іспанії, Молдови і нарешті по одній у Великобританії (недільна школа Манчестера), Поль-щі, Італії, Португалії, Греції, Грузії, Вірменії, Узбекистані, Чехії (Слов’янська бібліотека в Празі) і Словаччині.2

1 Відділ міжнародного менеджменту українознавства — http://nrius.org.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=1141&Itemid=425

2 З чотирьох співробітників відділу доступні публікації лише двох, зі змістом яких ви можете ознайомитися тут (sneakpick: їхній зміст, на жаль, вражає що-найменше): http://nrius.org.ua/index.php?option=com_content&view=article&catid=102:2009-08-31-13-55-49&id=1537:2011-05-13-10-37-26; http://nrius.org.


Коли мої пошуки мережі культурних центрів провалилися, я звернулася до сайтів українських посольств в державах, де є значні українські громади. Там я намагалася знайти інформа-цію про українські культурні заходи, які проводять неурядові організації (ну хоч щось!). З цим не все так погано: майже по-ловина з 36 проглянутих сайтів сяку-таку інформацію містить, особливо, якщо ну дуже добре покопирсатися на сайті.

Зрештою, я звернулася до українського законодавства. 2006 року президент Віктор Ющенко видав указ про «Національну концепцію співпраці із закордонними українцями». Головною метою концепції є «сприяння у створенні необхідних умов для збереження, розвитку та вираження етнічної, культурної, мов-ної та релігійної самобутності українських національних мен-шин у державах їхнього проживання, [...] створенні засад для розвитку і ефективного використання інтелектуального, духо-вного та фізичного потенціалу нації, а також підвищенні по-зитивного міжнародного іміджу України.» «Україна бере на себе зобов’язання (виділено мною — Л.Р.) підтримувати закор-донних українців шляхом: [серед іншого] сприяння відкриттю у державах проживання закордонних українців культурно-ін-формаційних центрів України».3 Загалом концепція окреслює широке коло зобов’язань держави щодо українців за кордоном. Усі вони дуже амбіційні і принесли б багато позитивних резуль-татів, якби були втілені в життя. Шкода тільки, що далі абзаців в «Концепції» справа поки що не пішла.

Таким чином, висновки невтішні: в Україні не тільки не-має єдиної державної програми, спрямованої на пропагу-вання української культури за кордоном, а й не виконуються

ua/index.php?option=com_content&view=article&catid=102:2009-08-31-13-55-49&id=1430:2011-01-13-14-39-50

3 УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ № 875/2006 «ПРО НАЦІОНАЛЬНУ КОНЦЕПЦІЮ СПІВПРАЦІ ІЗ ЗАКОРДОННИМИ УКРАЇНЦЯМИ» — http://www.mfa.gov.ua/mfa/ua/publication/content/8111.htm


конкретні зобов’язання, озвучені представниками вищих орга-нів державної влади.

До перелічених вище культурних центрів інших країн, можна було б додати ще й американське USAID чи британський British Council. Я не кажу, що нам потрібна організація подібного рів-ня (ми не претендуємо на статус світового лідера, у нас немає імперського багажу, ну, і з коштами на зовнішню культурну по-літику ситуація у нас точно не розкішна), але хоч би скромний культурний центр, ну, і хоча б у столицях тих країн, де прожи-ває найбільше українців, був би дуже доречним. Проблема з фі-нансуванням також вирішувана. Для цього варто лише вивчити досвід наших сусідів. Наприклад, Польські інститути активно співпрацюють з організаціями на місцях, щоб у такий спосіб максимально зекономити на видатках.

Якщо українська влада коли-небудь серйозно візьметься за покращення бренду «Україна», то створення мережі культурних центрів або принаймні налагодження реальної співпраці з уже створеними діаспорою осередками мусить бути одним із її прі-оритетів. А поки що все в наших руках. Українці нікого особливо не цікавлять. Потяг Помаранчевої революції давно пішов, і плат-форми багатьох найбільших світових вокзалів приймають уже нового гостя — Арабську весну 2011. Тому наразі мусимо робити кожен свою маленьку справу, пропагуючи українську культуру самотужки, без інформаційних приводів, всюди, де можемо.

Постколоніальний світ довкола: Індія

— Привіт! Ми ще не знайомі, мене звати Фуад, а тебе?— Привіт! Я — Наяніка, дуже приємно. Ти перший раз тут? Звідки

ти приїхав?— Так, у мене нетипове ім’я, але я взагалі-то з Англії, і мої бать-

ки — англійці, живуть тут, в Кембриджі. А ти звідки?— О, як цікаво, справді, нетипове ім’я для британця. А я… як сказа-

ти, мої батьки зараз в Індії, але я тут уже давно…

У величезному британському університеті, де вчаться студенти з усього світу, розмова двох нових знайомих починається при-близно за такою схемою, і часом відповідь на просте питання: «Звідки ти/ви?» є дуже цікавою і зовсім не простою. Люди так по-різному можуть себе ідентифікувати: хтось починає розпові-дати про переміщення своєї родини по світу впродовж останніх двох поколінь, інші так і не відповідають на запитання, або на-впаки відповідають швидко і не замислюючись. Однак відпові-ді тих, кого ми оцінюємо за зовнішнім виглядом як приїжджих з Індії, адже таких у Великобританії багато, і саме їх часто ба-чиш в університеті й на вулицях міста, змушують замислити-ся: чи насправді процес «деколонізації» повсякденного життя



Оля Гнидюк

МП Social Anthropology, University of Cambridge

140 Постколоніальний світ довкола: Індія

закінчився? Адже саме від таких людей часто можна почути від-повіді, схожі на відповідь Наяніки у наведеному діалозі, де не-має остаточної ідентифікації, або ж навпаки, є спроба пов’язати себе з обома країнами (її батьки взагалі могли ніколи й не бути в Британії). І, можливо, так воно і є, вони пов’язані з обома краї-нами, адже вони говорять прекрасною англійською, вдягаються за місцевою модою, переважна більшість отримувала, чи отри-мує, освіту в Британії і, зрештою, почувають себе тут впевнено, комфортно і звично. Отже, спробуємо на прикладі стосунків Ін-дії й Великобританії поглянути, як і де проглядає сьогодні «спа-док імперії».

«Міцні, динамічні людські зв’язки між Індією і Британією збагачують суспільство», — повідомляє сайт британського по-сольства в Індії, додаючи, що індійці є найчисленнішою етніч-ною групою в Англії. І прикметно, що саме етнічною групою (ethnic group), а не етнічною меншістю (ethnic minority). Бри-танія має партнерські стосунки з Індією у різних сферах еко-номічного й соціального життя. Дешевий рис і чай в магазинах, з одного боку, нагадує про спільне британсько-індійське минуле, а з іншого — підтверджує стійкість економічних зв’язків колиш-ніх колонії та метрополії.

Британія дає можливість індійським студентам отримати се-редню і вищу освіту реалізуючи так звану програму «економіки знання» (knowledge economy). Ініціатива цього процесу вигля-дає двосторонньою: з одного боку, британський уряд фінансує розвиток шкіл і університетів в Індії, пропонує гранти і стипен-дії для навчання в університетах Англії, а з іншого боку, достат-ньо забезпечені родини самі відправляють своїх дітей вчитися до Британії, не зважаючи на те, де батьки такого студента отри-мували освіту самі. Питання Індії продовжує бути актуальним і в науковому середовищі Англії. У різних сферах науки пишуть-ся книжки й відкриваються дослідницькі центри з проблем де-колонізації, пост-колонізації, післяколоніального розвитку кра-їни та її суспільства, сучасних міжнародних взаємин двох країн тощо. Пропонуються різні волонтерські програми і проекти,


куди запрошують охочих провести кілька тижнів-місяців в тому чи іншому індійському штаті, допомагаючи неурядовим органі-заціям. У такий спосіб Британія лишається для індійців джере-лом «доброї» освіти на всіх рівнях. Саме вона й надалі формує образ культурної, цивілізованої, освіченої людини і опікується втіленням у життя цього свого конструкту, а відтак допомагає індійцям пристосуватись і досягти порозуміння з Західними традиціями і уявленнями.

Окрім того, Британія виділяє кошти на допомогу Індії, яка є «бідною країною». Втім, ця політика викликає дебати з приводу того, чи варто надалі її продовжувати. Противники стверджу-ють, що країна, яка фінансує космічні і ядерні програми, яка сама є донором для інших країн і яка, зрештою, має найбіль-шу кількість мільярдерів серед країн, що розвиваються, не має отримувати допомоги від Британії. У відповідь на такі закиди прихильники відповідають, що в Індії досі лишається багато ре-гіонів, де величезна кількість населення живе за межею бідності і що британська допомога має і буде спрямовуватись саме на подолання цієї проблеми. Серед британців з’являлись роздуми і про те, що Індія може відмовитися від допомоги Британії, і ці розмірковування набували виразно антиколоніального забарв-лення: таким своїм жестом колишня колонія продемонструє свою незалежність від європейського «центру». Однак, резуль-татом усіх цих дебатів стало затвердження урядом програми допомоги для Індії, розрахованої на наступні п’ять років. При цьому лунають заяви, що допомога буде спрямована на «ство-рення добробуту» у найбідніших індійських штатах з особливим акцентом на підтримці жінок, материнства і приватного секто-ру. Така система фінансової підтримки, з чітко регульованими об’єктами і суб’єктами надання допомоги, нагадує спроби «мо-дернізації» і намагання навести порядок, «створити добробут», у країні-партнері, яка через різні причини не здатна зробити цього сама. Чи це є відголоском продовження перебування Індії в «уявній кімнаті очікування» до того часу, коли вона сама змо-же «створювати добробут» у себе?


Втім, важливим є саме рішення Британії продовжувати фі-нансувати Індію, яке можна потрактувати з точки зору встанов-лення, або ж зміцнення, символічного зв’язку. «Нашою кінцевою метою є перехід від політики допомоги до політики взаємного партнерства з Індією у сфері найважливіших глобальних про-блем, серед яких питання торгівлі, глобального розвитку, клі-мату і безпеки продуктів харчування», — заявляє секретар бри-танського департаменту міжнародного розвитку Ендрю Мітчел. Тобто фінансова допомога є символічним «даром», який, за те-орією Кліфорда Гірца, передбачає «віддар» у відповідь, але, що найголовніше, символічна система «дару-віддару» створює і за-кріплює стосунки у мережі соціальних зв’язків. У цьому випадку маємо можливість спостерігати нове переутвердження зв’язку колишніх колонії та метрополії.

Однак, цікаво також поглянути, як «спадок імперії» виявляє себе у різних аспектах щоденного життя, як індійці через побу-тові життєві практики інтегрують себе до британської культури, як позиціонують свою приналежність до Великого Британсько-го Світу, що колись був одним цілим. Прикладом такого само-визначення власної культурної приналежності можуть бути ре-зультати дослідження способу реєстрації шлюбів вихідцями зі Східної Азії, котрі мешкають у Британії. Традиційними, тобто такими, що є нормою для індійців, вважаються шлюби «за до-мовленістю», де першочергову роль грає вибір і схвалення ви-бору батьками молодих. Звісно, сьогодні можемо бачити в ін-дійських сім’ях чимало відходів від звичаєвих норм і протестів проти традиційних законів, однак, це не означає, що молоді повністю відмовляться від традиції проведення шлюбної це-ремонії «за правилами». Втім, ситуація для індійців, які живуть в Британії стає дещо складнішою.

Індійська пара, яка живе чи планує жити в Британії, прохо-дить два шлюбних ритуали. Перший відбувається в Індії (або ж у Британії), за індійськими звичаями й у супроводі символічних дій, характерних для шлюбу і за домовленістю, і з кохання. Під час весільної церемонії молоді перебувають на задньому плані,


а основну увагау приділено батькам. Молода пара не має пу-блічно виражати емоцій закоханості, симпатії чи прив’язаності, наречена поводиться сором’язливо, мало посміхається, адже святкується не нове «щастя молодих», а створення нового соці-ального зв’язку через батьківське посередництво, де кохання не є обов’язковою умовою. Повертаючись до Великобританії (або ж знову влаштовуючи весілля в Британії), індійська пара прохо-дить другий весільний ритуал з реєстрацією шлюбу, яка в Ан-глії вважається традиційним вираженням інституту шлюбу. При цьому влаштовується звичне для Західного світу весілля, куди запрошують друзів і знайомих, а центром уваги є щасливі моло-ді. Наречена вдягнена у білу сукню, радіє і посміхається, молоді приймають вітання, цілуються, фотографуються, тримаються за руки, разом розрізають весільний торт і публічно демонструють свої почуття. Така модель поведінки контрастує з індійським розумінням шлюбу, і є своєрідною виставою, яка в першу чергу, спрямована на зовнішнього спостерігача. Як підсумовують до-слідники, це є весілля, на якому молоді посміхаються не роди-чам, а Британії. Друга церемонія легітимізує шлюб, робить його справжнім «нормальним» шлюбом, таким як його уявляють ан-глійці,- насамперед, актом волевиявлення наречених. З боку молодого подружжя це спосіб показати зовнішньому спостері-гачу своє долучення до цієї культури, показати, що вони не є «інші», що також належать до цього світу. Але більшою мірою — це спосіб переконати себе, що ти є частиною цієї культури, спо-сіб інтегруватися до цього світу обходячи факт міграції, а зна-чить і називання себе «іншим». Адже у протилежному випадку необхідність влаштовувати друге весілля відпадає, однак, тоді людина визнає себе належним до чужої культури, чужих тради-цій, що не є бажаним для індійців.

«Нормалізації» індійських шлюбів за домовленістю, які од-ночасно є цивільними шлюбами, Британія вимагає також і на офіційному рівні. Відбувається це через Міграційну службу (Home offi ce), яка під час процедури видання візи одному з по-дружжя, вимагає доказів того, що цей шлюб є таким самим, як


і європейський шлюб «з кохання». Відтак подружжя, допоки живе в різних країнах, має обмінюватися романтичними лис-тами, у яких виражає свої почуття. Для індійської традиції це є сферою дуже особистого, приватного, того, про що говорять зрідка, але молодим людям доводиться робити так для того, щоб легітимізувати свої стосунки перед офіційною Британією, до-пасовуючи свій шлюб до англійських уявлень про інституцію шлюбу.

Отже, навряд чи можна говорити, що «Індія ‹колонізує› Бри-танію», як стверджує один із заголовків американського «Time», бо довга спільна історія колоніальних стосунків не закінчилась у повоєнне десятиліття, не сталось того розриву і відсторонен-ня, який дозволив би говорити про зворотній процес. Навпа-ки, дискурс колоніалізму не зник з преси, науки чи політичних дебатів, у різних сферах повсякденного життя часто виринають «колоніальні» нагадування. Британія допомагає, навчає і «ство-рює добробут» в Індії. І досі поняття, які не є частиною «англій-ського» (європейського) розуміння світу, мають бути підлашто-вані або ж модернізовані для того, щоб стати його частиною. Концепти ж європейської інтелектуальної традиції продовжу-ють накладатися і вкорінюватися у свідомість не-Західного на-роду («Ми поділяємо ключові цінності демократії, плюралізму і толерантності», — зазначено на сайті британського посольства у Індії). З боку самих індійців бачимо бажання нівелювати, за-терти, викреслити з пам’яті історичний і культурний факт пере-міщення-міграції. Виділення себе через «іншування» не знахо-дить прихильників серед британців індійського походження, які воліють радше інкорпоруватися до британського світу і щосили намагаються переконати себе самих у повноті своєї до нього ін-корпорації. І справді, щільне плетиво концептів та уявлень, що творилися впродовж колоніального періоду, настільки вкоріни-лося і змінило спосіб думання, ставлення і сприйняття людей в обох країнах, що й досі, як вважає Діпеш Чакрабарті, відрива-тися одне від іншого було би безглуздям, або «науковим суїци-дом».

Політика невизнання: позиція Заходу у питанні окупації балтійських республік Радянським Союзом та її влив на розвиток Східної Європи

Цього року більшість колишніх радянських республік відзначи-ли двадцяту річницю своєї незалежності. Для держав, як і для людей, ювілеї завжди були слушною нагодою озирнутися та оцінити пройдений шлях. Тим паче, що різниця між народами, колись об’єднаними під серпом і молотом, подекуди справді вражає. Візьмімо до прикладу сусідні Литву та Білорусь. Якщо у Вільнюсі вже зараз готуються перейняти президентство в Раді Європейського Союзу в липні 2013 року, то Білорусь наразі на-зивають не інакше, як місцем останнього диктатора на конти-ненті: і справді вона є чи не єдиною європейською державою, що не входить до Ради Європи. Очевидно, такі разючі відмін-ності у розвитку колишніх частин однієї імперії стали резуль-татом цілого ряду чинників, і, звісно, у цій короткій статті я не



Володимир Гушулей

Естонська школа дипломатії, Таллінн


146 Політика невизнання

зможу дати вичерпну відповідь на питання, чому так відбулось. Втім, історія розгортання та символічний вимір провадженої Заходом політики невизнання інкорпорації балтійських держав до складу Радянського Союзу допомагає виявити, здавалося б несуттєві, відмінності між колишніми радянськими республіка-ми, що існували ще в добу СРСР, а за останні 20 років спричи-нилися до такої разючої різниці у розвитку між балтійськими державами та рештою країн Східної Європи.

Незалежність балтійських держав стала результатом Першої світової війни та низки революцій в Росії. На щастя для Естонії, Латвії та Литви, їхні національні уряди не втратили владу над своїми республіками протягом подій хаотичної громадянської війни, що розгорілася на територіях колишньої Російської ім-перії. Так само як і УНР, а згодом і держава гетьмана Скоропад-ського, балтійські уряди зіткнулись із небажанням колишніх со-юзників царського режиму по Антанті визнавати незалежність нових держав у Східній Європі. Втім, остаточна перемога біль-шовиків та створення СРСР змінюють ситуацію. Зовнішньопо-літична концепція ‘неподільності Росії’ змінюється на визна-ння Заходом незалежності всіх балтійських держав.1 Самостійні Латвія, Литва та Естонія продовжують існувати до 1940 року, коли Радянський Союз, тримаючи в кишені пакт Молотова-Ріб-бентропа, силоміць інкорпорує балтійські республіки.

Такі дії Москви були засуджені урядами США, Великобри-танії та інших майбутніх союзників СРСР по антигітлерівській коаліції. Зокрема, ґрунтуючись на доктрині Стімсона, вперше використаній США як інструмент для засудження японської агресії проти Китаю на початку 1930-х, офіційний Вашингтон відмовився визнати законність інкорпорації балтійських дер-жав до складу Радянського Союзу.2 Таку ж позицію зайняв і уряд

1 E. Medijainen, “The USA, Soviet Russia and the Baltic states. From recognition to the Cold War”, in J. Hiden, V. Made and D.J. Smith (ред.) The Baltic Question during the Cold War, New-York, 2008, p. 24.

2 Там само — с. 28.


Великобританії, який утримався від офіційного визнання ра-дянської влади в Латвії, Литві та Естонії.3 Попри те, що політика невизнання не могла перешкодити фактичному встановленню радянської влади в зазначеному регіоні, вона все ж відіграла свою роль у низці важливих для новоприєднаних балтійських республік питань. Перш за все, в Нью-Йорку та в Лондоні продо-вжували діяти дипломатичні місії балтійських держав, визнані урядами США та Великобританії як законні представники своїх народів. Співробітники диппредставництв Латвії, Литви та Ес-тонії користувалися дипломатичним імунітетом та перебували в постійному контакті з урядовцями приймаючої сторони. Ці-кавим прикладом є особа генерального консула республіки Ес-тонія в США — Ернста Яксона (Ernst Jaakson), який обіймав свій пост з 1965 до 1991 року, а після відновлення незалежності Ес-тонії у 86-річному віці очолив дипломатичні місії Естонії в США та при ООН. Таким чином, Ернст Яксон став живим символом неперервності естонської державності.

Політика невизнання виявилась також й у відмові урядів за-хідних держав повертати до СРСР біженців із Латвії, Литви та Естонії по завершенні Другої світової війни. Ще одним прикла-дом практичного втілення політики невизнання стало заморо-жування активів урядів балтійських держав на території США та Великобританії і відмова передати ці ресурси в руки СРСР. Саме ці матеріальні ресурси, включно з фінансами, забезпечили існу-вання дипломатичних представництв балтійських держав про-тягом радянської окупації.4

Сполучені Штати та Великобританія були не єдиними, хто відмовився юридично визнати радянську владу в балтійських

3 C. Gerrard, “Britain and the Baltic states. The late 1940s and the early 1990s”,in J. Hiden, V. Made and D.J. Smith (ed.) The Baltic Question during the Cold War, New-York, 2008, p. 77.

4 J. L’hommedieu, “Roosevelt and the dictators. The origin of the US non-recogni-tion policy of the Soviet annexation of the Baltic sates”, in J. Hiden, V. Made та D.J. Smith (ed.) The Baltic Question during the Cold War, New-York, 2008, p.34.

148 Політика невизнання

державах. Таку ж позицію зайняли Франція, Західна Німеччина та Ватикан. Саме до Франції ще в 1939 році було евакуйовану частину золотовалютного запасу трьох балтійських урядів. По-при постійні вимоги Москви повернути балтійське золото, кор-дон балтійських держав воно перетнуло лише 1991 року.1 У кон-тексті Франції не можна не згадати президента Шарля де Голля, який протягом прес-конференції в Ніці 1960-го року звинуватив радянську імперію в намаганнях пригнобити ряд європейських народів «Польщі, Чехословаччини, Угорщини, Румунії, Болгарії, Албанії, Естонії, Латвії, Литви, Пруссії та Саксонії».2 Таким чи-ном, генерал де Голль не тільки ще раз підкреслив своє прагнен-ня поділити німців, але й поставив балтійські народи в один ряд із іншими народами Центрально-Східної Європи, кожний з яких мав формально незалежну державу.

Західна Німеччина у своїй позиції щодо балтійського питан-ня керувалася, зокрема й комплексом провини. Адже фактична окупація Латвії, Литви та Естонії стала прямим наслідком пакту Молотова-Ріббентропа. Навіть в умовах політики розрядки, що в контексті ФРН асоціюється в першу чергу зі «Східною політи-кою» канцлера Віллі Брандта, уряд ФРН не пішов на юридичне визнання радянської окупації балтійських держав — і це в умо-вах, коли від позиції Москви залежало вирішення питання Захід-ного Берліну. У 1983 році Європейський парламент у своїй резо-люції запропонував передати балтійське питання на вирішення спеціальній комісії ООН з деколонізації. Ініціатором цієї резо-люції був Отто фон Габсбург, що на той час представляв німець-ких християнських-демократів в Європейському парламенті.

Якщо протягом періоду існування Радянського Союзу по-літика невизнання не могла змінити факту належності бал-тійських держав до СРСР, то вже після провалу путчу ГКЧП та

1 S. Champonnois, “French policy towards the Baltic states, 1939-1991. From aban-donment to reunion”, in J. Hiden, V. Made and D.J. Smith (ed.) The Baltic Question during the Cold War, New-York, 2008, p. 85.

2 Ibid, — p. 89.


проголошення відновлення незалежності Латвії, Литви та Есто-нії Захід не став переконувати місцеві політичні еліти в необ-хідності забезпечити цілісність Союзу, як це було, наприклад, у випадку України. Незалежність балтійських держав набула широкого визнання вже протягом перших тижнів після серпне-вих подій 1991 року. З формальної точки зору уряди держав, що проводили політику невизнання у своїх нотах до Таллінна, Риги та Вільнюса пропонували лише відновити дипломатичні відно-сини між державами, чия незалежність була визнана ще в 1922 році. Натомість Україна та інші незалежні держави Східної Єв-ропи змогли стати повноправними суб’єктами міжнародного права лише після розпаду СРСР, що відбувся, зокрема і внаслі-док результату українського референдуму про незалежність. Але це вже інша історія.

Будинок із привидами: радянське минуле у стінах ЦЄУ

Свій початок Центральноєвропейський університет бере з ци-клу відкритих лекцій, прочитаних у 1989 році у Дубровнику, а його офіційне заснування у 1991 році стало своєрідною від-повіддю на розпад Соціалістичного блоку. Пропагуючи ідеї від-критого суспільства та демократії, молодий університет мав стати засобом виховання нової політичної та інтелектуальної еліти, яка прийшла б на зміну комуністичній та партійній вер-хівці країн Центральної та Східної Європи. Пізніше мета ЦЕУ втратила своє вузько-регіональне спрямування і розширилася до пропагування демократії та прав людини у всьому світі.

З часу заснування університету, як і з часу розпаду Соціаліс-тичного блоку, минуло вже двадцять років. За цей період вирос-ло покоління людей, які вже не пам’ятають Радянського Союзу, а отже, їхні знання, безумовно, ґрунтуються не на власних оцін-ках, а на оповідях старших, лектурі, фільмах — тобто на певному типі, передовсім, неінституційної освіти. Ставлення до Союзу залежить від того, в якій країні, місцевості, родині люди вихо-вувалися, та де пізніше здобували освіту. Відповідно, студентів,

150 Будинок із привидами


Євгенія Сакал

Центральноєвропейський універ-ситет, історія


вихідців з пост-комуністичних країн, можна поділити на дві ка-тегорії: ті, що мають загострену політичну чутливість, і ті, яким, на щастя чи ні, питання радянського минулого загалом байду-жі. Серед перших є студенти, які, визнаючи певні хиби радян-ської системи, все ж наполягають на її здобутках, та ті, для яких Радянський Союз є уособленням світового зла. Утім, незалежно від позиції, усіх їх поєднує вимога поваги до власного бачення минулого.

Наочним прикладом травматичного досвіду історії стала дискусія, спричинена пострадянською вечіркою, що відбулася в гуртожитку ЦЕУ. Вона мала бути першою з циклу тематич-них вечірок і передбачала радянську музику, елемент черво-ного в одязі та, звісно, радянську культуру вживання алкоголю. Для декору приміщення були використані радянський прапор та прапори радянських республік, а також портрет Сталіна. На наступний день після вечірки на університетську пошту почали приходити листи студентів, невдоволених використанням сер-па і молота, червоної зірки та інших комуністичних символів. Адже це передбачає застосування елементів «тоталітарної та кримінальної ідеології», жертвами якої стали мільйони людей, а відтак їх використання було заборонене в Угорщині, Латвії, Литві та Польщі. Ба більше, почали надходити листи, які порів-нювали цю вечірку з гіпотетичною вечіркою Голокосту чи Тре-тього Рейху, антуражем для якої була б свастика, форма Гестапо чи СС. Фінальною заявою стало те, що ціллю ЦЕУ була і є бо-ротьба з »огидним» спадком Радянського Союзу, а жодним чи-ном не його промоція через різні розважальні заходи.

Контр-відповідь не змусила себе довго чекати. По-перше, було зауважено, що метою ЦЕУ ніколи не була боротьба з ра-дянським спадком, а, по-друге, підважувалася як сама думка про те, що ці символи є уособленням кримінальної ідеології, так і коректність порівняння СРСР з гітлерівською Німеччиною. Один із дописувачів зауважив, що для його діда, який був пере-конаним комуністом і присвятив життя розбудові невеликого вугільного містечка, символи серпа і молота були однозначно

152 Будинок із привидами

позитивними, і подібні звинувачення зараз можуть ображати його переконання. Крім того, зауважувалося, що потрібно роз-межовувати ідеологію та методи. Так, політика Бельгії в Конго чи США в Іракові можуть давати моральне право заборонити їхні прапори як агресорів, однак, нікому не йдеться заборонити демократію та неолібералізм. Так само радянські та нацистські методи могли бути подібними, але ідеологія, що лежала в їхній основі, протилежна.

Від оціночного дискурсу обох таборів дискутантів радикаль-но відрізнялась позиція тих, хто був байдужий чи позірно бай-дужий до спадку Радянського Союзу. Полягала вона у тому, що його символи давно і широко використовуються в масовій куль-турі. Тож, оскільки на вечірці вони не використовувалися з ме-тою політичної пропаганди, а лише для розважальних та мис-тецьких цілей, то заборонити їх означає заборонити всю масову культуру. Можна по-різному оцінювати діяльність Че Гевари, однак, чи можливо заборонити найбільш пізнаване у світі зо-браження та маскультурну ідею звільнення й революції.

Із зіткнення цих трьох точок зору очевидно, що радянська спадщина продовжує тяжіти та хвилювати навіть тих, хто лише опосередковано був «знайомий» з Союзом. Олександр Мотиль, колись поставивши питання, чому можливе існування КГБ-бару і не можливе існування аналогічного бару СС, здається, близько підійшов до розгадки цього феномену. Так, Голокост є визна-ним «абсолютним злом», так само, як і режим та ідеологія, які його породили. На фоні «абсолютного зла» все інше видається менш однозначним, зокрема і радянське минуле, в якому про-вести межу між переслідувачами та жертвами не завжди мож-ливо. Крім того, «радянськість» вийшла за межі ідеології і ста-ла чимось, на кшталт, ідентичності, тому має іншу символічну вагу, ніж ідеологія нацизму. Однак саме неоднозначність «ра-дянського» уможливлює розпалювання почуттів, адже уявити подібну вільну дискусію про спадок нацизму, звичайно, значно складніше. Тож питання про те, втіленням якої саме ідеї поста-ють радянські символи для студентів Центральноєвропейського


університету, лишається відкритим, а його обговорення — поде-куди й травматичним. На жаль, у цьому випадку порада Марка Блока — не судити, а розуміти — не працює. Розуміти означає вибирати, а отже, судити, хоча можна мовчати, але це також ви-бір.

За тиждень після згаданих подій в Угорщині було національ-не свято — двадцять третє жовтня — день початку Угорської Ре-волюції 1956 р. І дві колони ішли дощовим Будапештом: одна — угорських патріотів, що вирішили вшанувати пам’ять тих, хто загинув у боротьбі з Союзом, а інша — марксистів, теж угор-ських…

155З місця події

З місця подіїЗ місця події



ЗаСЛОНити ДмовськогоПрологЛегкий варшавський туман, жовте листя на тротуарах, пахне осінню — 9 листопада, в Міжнародний день боротьби з фашиз-мом і антисемітизмом біля пам’ятника Роману Дмовському зі-бралися польські ліві та праві сили.

Мета лівих — заслонити пам’ятник Дмовському, щоб проде-монструвати спротив його ідеям, непідтримку його настанов, закликати до толерантності й багатокультурності. Мета пра-вих — не дозволити зганьбити ім’я свого ідеолога.

Чому постать Романа Дмовського є такою контроверсійною? Чому серед польського суспільства немає одностайності щодо величності цієї постаті й значущості в створенні й розбудові не-залежної польської держави, а Сейм 1999 року, в шістдесяту річ-ницю з дня смерті Р. Дмовського, проголошує його героєм Поль-щі? Чому 2006 року відбувається урочисте відкриття пам’ятника, під час якого, після якого проходять мистецькі акції, протести, його й дотепер розмальовують, намагаються зруйнувати?

156 ЗаСЛОНити Дмовського

ВинуватецьРоман Дмовський (1864-1939) був польським політиком, публі-цистом, міністром закордонних справ, співзасновником ендеції (народної демократії), головним ідеологом польського націона-лізму. Також Р. Дмовський представляв інтереси Польщі на Па-ризькій мирній конференції 1919 року, брав участь у підписан-ні Версальського мирного договору разом із знаним піаністом і композитором Іґнациєм Падеревським, який тоді обіймав по-сади прем’єр-міністра і міністра закордонних справ Другої Речі Посполитої. Він був політичним противником Юзефа Пілсуд-ського і опонентом його східної політики, приязної до України.

АкціяПротест мав розпочатися опівдні. Ще задовго до початку акції біля пам’ятника зібралися так би мовити польські патріоти: на-ціоналісти, скінхеди, гопники, вболівальники футбольного клу-бу «Леґія Варшава» [Legia] — праві: офіційно — це представники Національно-радикального табору [Obóz Narodowo-Radykalny] і Всепольської молоді [Młodzież Wszechpolska]. Серед них тра-плялися й «інтелігентні»: молодий чоловік сидів на лавочці біля пам’ятника, працював на ноутбуці, старші пані й кілька ді-вчат допомагали в організації «оборони». У більшості шарфами були прикритці обличчя, на голові капюшони. Врешті, почали підтягуватися анархісти: з музичними інструментами, в мас-ках тигриків, котиків, ведмедиків, свинок — ліві: офіційно — це учасники групи «Жельбетон» [Żelbeton], квір-феміністичного, антифашистського блоку проти насилля. Майже кожен, хто при-єднувався до акції, теж одразу щось намотував на нижню поло-вину обличчя — аби уникнути переслідувань зі сторони «проти-вника» і... аби не змерзнути.

Тож спочатку націоналістів було значно більше. Вони тісно стояли один біля одного, спинами до пам’ятника, не залишаю-чи доступу до нього. Було очевидно, що вони не відійдуть, не дозволять накрити пам’ятник їхнього ідеолога. Поліція «оточи-ла» лібералів, щоб захистити їх у разі провокацій та нападів зі


сторони націоналістів. Журналісти також розмістилися поряд з лівими мітингувальниками.

Анархісти із собою прихопили кольорові кульки, які напри-кінці випустили в небо (націоналісти ж наприкінці розгорнули плакат: «Чи Польща має стати другою Палестиною?»). Серед них на ходулях прогулювався Кінг-Конг, мами з дітьми у візочках (і не боялися ж!), песики — такий собі гепенінг з часів Помаран-чевої Альтернативи. Різнобарв’я було використано не лише для ідеї культурного, етнічного розмаїття і різноманітних підходів до особистого життя, а й як засіб привернути увагу перехожих, створити позитивний імідж: на сірому тлі вони значно виграва-ли в порівнянні з чорно-болотяно-сірими скінхедами. Ліберали загалом дуже творчо підійшли до організації протесту. В одязі теж домінували яскраві кольори, виднілися квіти у волоссі, чути було ритмічні мелодії барабанів, які змагалися, а часом і заглу-шали добре поставлені й відтреновані лозунги націоналістів: «Роман Дмовський — визволитель Польщі!», «Бог, честь, батьків-щина!», «Честь і хвала героям!», «Геть із комуною!», «По-ля-ки!», «Лікуйтеся, гоміки!» тощо.

Мітингувальники обрали цікаве гасло — «Заслонити пам’ятник Дмовському» — і поряд зобразили рожевого слона. Багато лозунгів, примовок, жартів кольоровою крейдою було залишено на асфальті: «Дмовського — на Марс!», «Польща для всіх!», «Романа — на брухт!», «Лише боягузи бояться свободи!», «Дмовський — не герой!», «Патріотизм — це ідіотизм!», «Любов! Не фашизм!» та інші більш чи менш пристойні графіті.

Що ж написано на самому пам’ятнику? «Я — поляк, тому маю польські обов’язки...». Нібито нічого поганого, але що за цими словами стоїть?

Пані, на пенсії, працює в Сенаті: «Навіщо це? Навіщо ця не-нависть? Уже й часи совєтські закінчилися, навіщо між собою сваритися? Я не дуже добре знайома з біографією Дмовського, не знаю, що він доброго робив, що поганого».

Я пояснюю, що Р. Дмовський закликав до того, аби Поль-ща була тільки для поляків, на що Пані відповідає: «Хіба це


погано?». Я стверджую, що так, тому що він пропагував знищен-ня євреїв тільки тому, що вони євреї. Пані, подумавши, каже: «Тоді він погано вчинив. Якщо оцінював людей тільки за зо-внішнім виглядом і національністю, етнічною належністю, то це неправильно. Зараз кажуть, що євреї всюди, євреї нами керують, а я їм відповідаю — Ісус теж був євреєм. Я віруюча».

Багато з правих відмовлялися давати будь-які коментарі, проте дехто таки погоджувався. Молодий хлопець, не належ-ний до жодної організації, апелював до того, що ліві порушують Сеймові укази. На що представники лівих відповідали: «Не по-важаю Сейм».

Молодий пан, зупиняючися біля групки, яка палко дискуту-вала про подію, відповів на моє запитання про акцію так: «Я не склав поки думки про цю акцію, але якщо ліві хочуть накрити пам’ятник, то стоять не в тому місці... (усмішка) Загалом вони більш мистецько підійшли до цього». За десять хвилин він уже танцював з лібералами.

Націоналісти в розмові називали опозицію голотою, а фут-больних вболівальників, які, власне, прийшли обстоювати пам’ятник, патріотами: «В їхніх гаслах лежить християнська основа». Так не виглядало.

Старенька пара зупиняється біля мене, розпитує, що сталося, а потім висновує: «Це молодь щось тут робить! Хай бавляться, а ми, старі, додому!».

Наполохана Пані: «Політики за цим усім стоять. Якщо щось станеться, то вони не відповідатимуть»... Чи мала рацію?

На щастя, нічого серйозного не сталося, це була майже мирна акція. Націоналісти відстояли свого ідеолога й вирушили розві-шувати агітплакати «Марш Незалежності — 11.11.11». Ліві сим-волічно заслонили пам’ятник свого антигероя, розмалювавши підготовлені фотографії, привернули увагу громадськості, по-перше, до особистості Романа Дмовського, по-друге, на саму проблему, яка розділяє польське суспільство.


Епілог Мене здивувала відсутність діалогу. Тобто він наче мав місце наприкінці, але тоді вже власне відбувалися спроби з боку на-ціоналістів зачепити лібералів. Один в чорному навіть вчинив таку спробу, вдарив кілька людей, але поліція не встигла від-реагувати на цей вчинок, оскільки акція вже добігала кінця, усі наче розходилися. Потім кілька націоналістів почало переслі-дувати лібералів, які вже пішли з маніфестації. Не відомо, чи вдалося десь сховатися «митцям» від розлючених скінхедів, бо поліція вирішила не гнатися за ними.

Далі буде...Акція під пам’ятником Романа Дмовського виявилася насправ-ді мирною в порівнянні з подіями 11 листопада. В День Неза-лежності Польщі у Варшаві було небезпечно: після офіційного урочистого параду, промов і квітопокладань під виття сирен ле-тіло каміння, видерте з бруківки, пляшки, вибухали пітарди, де-не-де в повітрі відчувався сльозогінний газ — усе це наслідки протистояння абсолютно немирних Маршу Незалежності (праві сили) та Кольорової Незалежної (ліві сили, об’єднані рухом «По-розуміння 11 листопада»), котра намагалася блокувати Марш.

Як з одного боку, так і з другого відбувалися провокації, край-ні націоналісти й анархісти вступали в бійки, кидалися на по-ліцію. В результаті, святкування перетворилося на хвилювання. Понад 150 осіб було затримано, близько 20 людей (разом з по-ліціянтами) опинилися в лікарнях, пошкоджено (деякі навіть знищено) декілька машин. Як повідомила міська влада, загаль-на сума збитків лише для міста становить понад 72 тис. злотих (близько 220 тис. грн), стягувати яку планують в судовому по-рядку з хуліганів. Поліція та міська влада стверджує, що в цьо-му винні власне футбольні хулігани та анархісти, котрі йшли на Марш і його блокаду з настановою на такі вчинки. Президент Броніслав Коморовський заявив, що закон про організацію ма-сових заходів буде змінено найближчим часом, адже Марш був легальним. Рік тому все було так само...


А як мало би виглядати це свято? Йоанна Токаж-Гертіґ, со-ціолог, координатор клубів «Критики Політичної» [Krytyka Polityczna], в інтерв’ю в «Газеті Виборчій» [Gazeta Wyborcza] зма-льовує 11 листопада своєї мрії так: «Хотілося би, щоб це був день солідарності й спільного святкування Польщі багатьох культур, релігій, звичаїв, стилів життя»... Можливо, наступного року...

По всьому?Як бачимо, пантеон польських героїв хитається. Для одних Ро-ман Дмовський — герой, без якого взагалі незалежна Польща могла й не повстати. Мають рацію. Для інших — шовініст і анти-семіт. Мають рацію. Тоді на чиєму боці правда? Як прикрикува-ла одна з учасниць «оборони» пам’ятника Роману Дмовському, «правда одна». Тільки, виходить, у кожного своя...

Трактування постаті Романа Дмовського можна пояснити ку-том зору: якщо дивитися на його діяльність з перспективи 20-х років ХХ століття, то безперечно для Польщі він є визначною особистістю; якщо з перспективи початку ХХІ століття, то його погляди та ідеї є абсурдними, вони не можуть бути застосова-ні до сучасних реалій життя. Чи ім’я провідного ідеолога поль-ського націоналізму будуть далі носити вулиці, мости, площі? Чи будуть далі стояти пам’ятники йому? Чи назви вулиць, мос-тів і площ будуть змінювати, пам’ятники ганьбити й руйнувати? Час покаже. Найголовніше питання: чи відбуватиметься діалог між прихильниками й послідовниками Романа Дмовського та їх супротивниками, чи це спричинятиме зміни в свідомості по-ляків і розумінні патріотизму?

Єгор Стадний


Варшавська битва — 11.11.11

— Дивись, єврей! — Так, я єврей і що? — Ну, то не зі своїми йдеш. — Свої в мене по обидві сторони. — То ти з Міхніком. — Міхнікові теж завдячуєш незалежністю.1

Щороку під час Свята Незалежності, 11 листопада, Президент Польщі в колі високопосадовців виголошує урочисту промо-ву на площі ім. Юзефа Пілсудського у Варшаві, після цього за-пускають святкові салюти. Однак, ось уже другий рік офіційні урядові заходи та інші акції (загалом у Варшаві цього дня було зареєстровано 23 заходи) зсуваються на марґінес — увага ме-діа прикута до Маршу Незалежності2 та його блокади.

1 Розмову взято з репортажу одного з викладачів Варшавського університету з місця подій — Kazimerz Wójcicki http://kazwoy.wordpress.com/2011/11/11/brrzliwy-11-listopad-reportaz/

2 Marsz Niepodległości


З місця події

166 Варшавська битва — 11.11.11

Підготовка

Марш НезалежностіПідготовка до маршу, як і до його блокади, розпочалась ще на початку жовтня. Інтернет заполонили різні промо-ролики, які агітували долучитись до тих чи до інших. Організацією Маршу Незалежності1 займались «Всепольська молодь»(MW)2 та «На-ціонально-радикальний табір»(ONR)3. Окрім цього, свою під-тримку висловили близько 40 різних організацій4, порталів, а також деякі громадські діячі. У своїх ідеологічних поглядах організатори Маршу відштовхуються від ідей польської ен-деції міжвоєнних часів, використовують образ Романа Дмов-ського, історичний наратив про постійну боротьбу поляків за власну державу та прагнуть до «національної держави, збудо-ваної на традиціях, національній ідентичності та християн-ських цінностях»5. Однак ONR та MW окреслюють себе та свої погляди не лише за допомогою певної спадковості чи історич-них паралелей, а й вдаючись до використання «загрози» зі сто-рони «іншого, якій потрібно протистояти». Серед маси таких загроз сміливо можна виокремити дві:

«Соціалістично-ліберальний» Європейський Союз, який прагне до більшої інтеграції, стримує економічний розвиток, несе «гомосексуальну загрозу» та розмиває національні іден-тичності «правдивої Європи»6.

1 http://niepodlegli.net/

2 http://mw.org.pl/ — Młodzież Wszechpolska

3 http://www.onr.h2.pl/ — Obóz Narodowo-Radykalny

4 http://niepodlegli.net/komitet-poparcia/

5 http://marszniepodleglosci.pl/materialy-promocyjne/

6 http://marszniepodleglosci.pl/2010/11/10/zagrozenia-niepodleglosci-w-xxi-wieku/


«Агресивні гомосексуалісти, яких підтримують анархіс-ти та антифашисти, які отримують фінансування від медіа»7. У такій грубій формі організатори, власне, згадують про бло-каду маршу.

Кого хочуть бачити та запрошують до участі автори Мар-шу: «усіх осіб та організації, які ідентифікують свої погляди як націонал-демократичні, націонал-радикальні, консерва-тивні, праві, та прагнуть до незалежної, національної, като-лицької, вільної від соціалізму та демократичного лібералізму Польщі»8.

Кольорова НезалежнаПідготовка блокади Маршу теж розпочалась ще задовго до самого Свята Незалежності. Організації, що не погоджу-ються з ідеями маршу, утворили коаліцію «Порозуміння 11 листопада»9, яка, власне, і виступила організатором блокади під назвою «Кольорова Незалежна»10. До коаліції належать по-над 50 різних організацій11, кожна з яких пропонує громад-ськості обґрунтування потреби блокади Маршу Незалежності. Крім цього, чимало закладів, порталів, громадських діячів, ак-торів та музикантів висловили свою підтримку акції. За своєю суттю блокада була покликана протистояти «радикальному націоналізму, неофашизму та проявам ксенофобії»12. «Всю-ди в Польщі 11 листопада відбувається чимало патріотичних

7 http://marszniepodleglosci.pl/2010/11/05/pytania-i-odpowiedzi-w-sprawie-marszu-niepodleglosci/ — згадуючи про медіа, авторам ідеться в першу чергу про «Ґазету Виборчу» (Gazeta Wyborcza), яку польський читач трактує лівою.

8 http://marszniepodleglosci.pl/materialy-promocyjne/

9 http://11listopada.org — «Porozumienie 11 Listopada»

10 «Kolorowa Niepodległa»

11 http://11listopada.org/node/6

12 http://11listopada.org/strona/faq-czyli-pytania-i-odpowiedzi


заходів, жодного з них ми не блокуємо, окрім Маршу Незалеж-ності, адже його проводять організації, котрі сповідують ра-дикальний націоналізм та расизм»,1 — ініціатори досить ак-тивно використовували соціальні мережі, аби звернути увагу громадськості на характер цих організацій, публікували відео та фото з організованих ними акцій, під час яких ті демон-струють свої расистські погляди. Без сумніву, один з найак-тивніших членів коаліції — видавництво «Критика Політич-на» (Krytyka Polityczna) — звертає увагу на те, що «хоча у справі витіснення ксенофобії, радикального націоналізму та анти-семітизму вже багато зроблено… однак присутність крайніх правих розширяє кордони дозволеного в „великій” політиці. Ксенофобські аргументи у відфільтрованій та більш цивілізо-ваній формі завдяки цьому знаходять дорогу до політичного салону»2.

Організатори блокади значно менше покликаються на істо-рію, та, все ж, використовують деякі історичні образи, напри-клад, образ Польщі, яка у ХІV ст. прийняла євреїв, котрих гна-ли із Заходу, чи Польщі — батьківщини Міцкевича, Мілоша та Едельмана, чи згадують ідеї Юзефа Пілсудського. У потужно-му потоці закликів до протистояння ледве вдається відшукати власні, позитивні пропозиції ініціаторів блокади «Кольорова Незалежна». На їхню думку, Свято Незалежності повинно на-бути нового сенсу3:

Пам’ятати про жертви варто не заради мартирології, а щоб не допускати повторення трагедій.

Різнорідність має стати ознакою багатства, а не загрозою.Польськість не ґрунтується лише на ознаках спільності по-

ходження чи крові.

1 http://11listopada.org/strona/faq-czyli-pytania-i-odpowiedzi

2 http://www.11listopada.org/strona/krytyka-polityczna

3 http://www.krytykapolityczna.pl/Zaproszenia/Warszawa11listopadaKolor-owaNiepodlegla/menuid-34.html


Незалежність вже відбулась, Польщі ніхто не загрожує ззов-ні і не варто через це шукати ворогів всередині, натомість по-трібно навчитись разом жити та вирішувати проблеми.

До участі в блокаді організатори запрошували всіх, хто проти будь-яких проявів «ксенофобії і радикального націона-лізму» та наголошували на мирному характері блокади — па-сивному опорі. Хоча варто зауважити, що сама суть блокади будь-чого вже є не зовсім мирною.

11 листопадаЦентром подій для всіх телеканалів у цей день стала площа Кон-ституції. Саме тут влада Варшави дозволила провести водночас і Марш Незалежності, і його блокади «Кольорової Незалежної». Організатори Маршу тримали конкретний маршрут своєї ходи в таємниці, відомими були лише деякі пункти на його шляху. Зрештою, аби не вдаватись у географічні подробиці Варшави, кінець кінцем вийшло так, що місце збору Маршу було поруч з блокадою і справжнього блокування не було, хіба що один з багатьох підходів до того місця збору був перекритий. Пізніше ми ще повернемось до питання, чому влада дозволила обидві акції в тому самому місці.

У центрі фото — блокада, вгорі — місце збору Маршу, який піде у зворотньому від неї напрямку. Фото — wirtualna.warszawa.pl


Фото — wyborcza.gazeta.pl

Фото — https://www.facebook.com/11listopada.org


Отже, о 12:00 «Кольорова Незалежна» розпочала свій кон-церт. Музика, танці, раз по раз промови організаторів, святко-вий настрій — люди веселяться.

Близько 14:00 блокаду по обидві сторони вулиці оточили лі-нії поліції — початок Маршу було призначено на 15:00. У цей час містом вже кружляли боївки як «антифашистів», так і «ра-дикальних націоналістів». Автор цих рядків зустрів чимало груп обидвох «мастей», і не варто навіть пробувати спереча-тись, скільки було тих, а скільки інших, чи хто перший і хто правіший. Сам факт того, що у XXI ст. у столиці Польщі біга-ють сповнені агресії групи людей, які тільки-но й чекають, аби перестріти та віддухопелити когось — ідеологічного опонента чи простого перехожого… Сам цей факт має викликати неаби-яке занепокоєння та відразу. Особливу увагу медіа привернула боївка антифашистів з Німеччини, яку поліція нейтралізувала ще до обіду, однак факт її присутності пізніше неодноразово використовували (про це йтиметься далі). Але повернімося до основного місця дії.

О 15:00 почались перші заворушення — групи радикальних націоналістів та футбольних фанатів, що з’їхались на Марш зі всієї Польщі, почали атакувати поліцейські кордони, які відді-ляли їх від «Кольорової Незалежної», попри те, що сам Марш вже давно рушив з площі Конституції. Протистояння тривало досить довго — приблизно до 18:00 години, згодом масові за-воршення почались в інших районах міста. Результати — без коментарів: 210 заарештованих, 40 поранених поліцейських, спалено 1 телевізійну та 14 поліцейських машин, у 72 тис. зло-тих (172.8 тис. грн.) оцінюється шкода для міста, 250 тис. зло-тих (600 тис. грн.) — для поліції, 2 млн. злотих (4,8 млн. грн.) — для одного з телеканалів.


Фото — gazetaprawna.pl



Хто виграв?Чого досягла «Кольорова Незалежна»? Чи заблокували Марш? Ні. Заблокували лише себе, бо після того, як поліція взяла акцію «в кільце», долучитись до неї вже ніхто не міг. Зрештою, дуже сумнівним виглядала «мирна» перспектива блокади, якби не було шерегів поліції. Чи громадськість звернула увагу на про-блеми ксенофобії та расизму, і в який спосіб? Більшість людей, яким «Кольорова Незалежна» заблокувала прохід до місця збору Маршу, не були «радикальними націоналістами», це були залед-ве в чомусь заанґажовані варшав’яни, що навряд чи взагалі вчи-тувались у ідеї Маршу, однак такий захід є для них вже звичним, хоча б через суголосся назв — Марш Незалежності і Свято Не-залежності. Можливо, без блокад і поліцейських кордонів дех-то з них спробував би приєднатись до «Кольорової Незалежної» хоча б із цікавості. Отже, чи не краще було би провести свій аль-тернативний марш, ходу чи будь-яку іншу акцію замість блока-ди та водночас закликати до ідей пасивного опору й союзницькі



загони «антифашистів», аби вони не кружляли містом? Чи не було б це набагато кращим способом донести свої ідеї? Однак видається, що доносити свої ідеї у «Кольорової Незалежної» ви-ходить набагато гірше, аніж вигукувати «ми проти».

Чого досяг Марш Незалежності? Запрошені футбольних ху-ліганів та їхня поведінка вчергове дискредитували Марш. Од-нак, і самі його організатори занадто обмежують почуття па-тріотизму католицькою, етнічною польськістю, а гасла «Львів, Вільно — пам’ятаємо!» або «Уся Польща тільки біла» неабияк заплямовують їхню репутацію, а тим більше — таврують усіх учасників Маршу під одне мірило «фашизму та расизму». Зре-штою, видається, що більшість учасників Маршу Незалежності були заледве ознайомлені з гаслами та ідеями, які їм пропону-вали організатори. В іншому випадку — приводів для радощів вкрай мало, адже виявиться, що ідеї, які в історії вже не раз призвели до величезних трагедій, збирають 25-тисячні демон-страції тільки в одній Варшаві.

Шукати своїх ворогів почали і медіа. Вже традиційне проти-стояння «Жечпосполітої» (Rzeczpospolitej) та «Ґазети Виборчої» мало кого здивує, кожна почала шукати своїх винуватців, пер-ша — «воєнізованих лівих»1, друга, хоча й без агонії, однак вже встигла охрестити Марш Незалежності2 початком утворення нової «радикальної правиці» з парламентськими амбіціями. У свою чергу протистояння на більш локальних порталах но-сить значно приземленіший характер.

Однак були й ті, хто отримав вдосталь дивідендів. Полі-тики — як опозиційні, так і провладні. Візьмемо лише кілька прикладів. Ще не закінчились масові заворушення, а Ярослав

1 Militarystyczna twarz lewicy/ Rzeczpospolita/ Tomasz Wróblewski — http://blog.rp.pl/wroblewski/2011/11/11/militarystyczna-twarz-lewicy

2 Powstaje nowa formacja skrajnej prawicy Ruch Narodowy/ Gazeta Wyborcza/ Grzegorz Szymanik — http://wyborcza.pl/1,75478,10649871,Powstaje_nowa_for-macja_skrajnej_prawicy_Ruch_Narodowy.html


Качинський, лідер партії «Право та справедливість»,3 встиг окреслити вищезгаданих німецьких антифашистів: «В центрі міста, в серці Варшави, у День Незалежності, німці, дуже спе-цифічного типу німці... Гадаю, з подібного типу людей скла-дався колись апарат, який дозволив Адольфу Гітлеру вчинити величезних злочинів — говорю зараз про тип психологічний... били поляків тільки за те, що носили специфічні національ-ні значки»4. Неважливо, що згадана група була досить швидко нейтралізована поліцією, зрештою, неважливо, кого і де вони били. Достатньо лише самого факту, що вони тут. Чому? Бо для такого політика, як Ярослав Качинський, котрий час від часу виступає з промовами про загрозу то зі сторони Німеччини, то зі сторони Росії, вони — просто подарунок. Тільки уявіть собі, що можуть означати згадки про те, що на Свято Незалежнос-ті (!) німці били поляків у центрі Варшави.

Не забарився зі своїми коментарями і Януш Палікот,5 від-криття останніх парламентських виборів, який одразу ж зви-нуватив6 Качинського в розпалюванні міжнаціональної ворожнечі та пригадав сумнозвісного норвежця Брейвіка: мов-ляв, через подібні виступи брата загиблого президента Польща ризикує наблизитись до подібної трагедії.

Головний же визиск з такого «святкування» отримала вла-да. Недарма прем’єр Дональд Туск схвально оцінив дії полі-ції, яка, на його думку, не допустила зіткнення сторін. Однак

3 Prawo i Sprawiedliwość

4 Kaczyński: Niemcy bili Polaków/ http://wiadomosci.onet.pl — http://wiadomosci.onet.pl/kraj/kaczynski-niemcy-bili-polakow,1,4904959,wiadomosc.html

5 Рух Палікота, який вразив оглядачів тим, що набрав понад 10% голосів на останніх парламентських виборах у жовтні 2011 р. , позиціонує себе як лівий нової «якості» в протиставленні до посткомуністичної SLD (Союз демократичних лівих).

6 Palikot: złożymy przeciwko Kaczyńskiemu wniosek do komisji etyki/ Polskie Ra-dio — http://www.polskieradio.pl/5/3/Artykul/478321,Palikot-zlozymy-przeciwko-Kaczynskiemu-wniosek-do-komisji-etyki


пригадаємо, що саме влада з самого початку дозволила про-ведення двох конфронтаційних акцій в одному місці. Чи не ліпше було б розвести ці дві події і таким чином уникнути чергового загострення одвічного протистояння? Чи саме так має чинити влада, яка покликана інтегрувати та об’єднувати суспільство? Ні, але саме так вчиняє влада, якій на руку теле-візійна картинка подібних масових заворушень, яка була топ-новиною останніх днів у країні. Саме зараз, на думку багатьох фахівців, Польща входить у період економічної кризи, яка, на відміну від решти країн ЄС, досі не була такою відчутною для поляків: очікуються урізання соціальних виплат та підви-щення податків. Зрештою, вже зараз відбувається підвищення цін. Уряду потрібно відволікти увагу населення, і марно шу-кати кращого способу, ніж розігрівання питань ідеологічного забарвлення. Крім цього, урядовці та політики після подій 11 листопада активно обговорюють різні варіанти змін1 до зако-нодавства про громадські зібрання та потреби зробити його більш рестрикційним. Владі не потрібні польські варіанти руху «Occupy».

Свято Незалежності минуло, державні прапори, що майорі-ли ледве не над кожним будинком, вже зняті. Та в результаті, польське суспільство залишилось з діркою від бублика, ймо-вірно, до наступного Маршу та його блокади. Чи є шанси на якісні зміни? Це питання ґрунтовнішого аналізу та подальших розвідок.

1 Mantra polityków: Jak mamy problem, to trzeba zaostrzyć prawo / Gazeta Wybor-cza — http://www.tokfm.pl/Tokfm/1,103454,10633570,Mantra_politykow__Jak_mamy_problem__to_trzeba_zaostrzyc.html?fb_ref=su&fb_source=profi le_one-line


Фото Єгора Стадного

«Заборонене» кіноКінокамера усіх нас перетворює на туристів,

котрі розглядають чуже життя або своє власне. С. Зонтаг

Документальне кіно сьогодні, на жаль, перебуває на периферії глядацьких симпатій, кінотеатри нечасто ризикують пускати в широкий прокат документальні стрічки, вважаючи їх марке-тингово непривабливими. Тому доводиться чекати на спеці-альні події, фестивалі, щоб подивитися документальні фільми на великому екрані. Вважаю, що мені пощастило, бо протягом одного тижня у Варшаві вдалося двічі потрапити на показ «за-боронених», у певному сенсі, документальних фільмів. Перший із них — угорська стрічка «Злочин без кари» Фрушини Скарбскі і Томаша Новака, другий — фільм «Ходорковський» німецького режисера Циріла Туші. Обидві стрічки поєднує те, що, заторкую-чи дражливі моменти життя певного суспільства, їхні прем’єри і подальші покази натикалися на проблеми/неприємності, про які — далі.

20 жовтня у одному з центральних кінотеатрів Варшави від-булася польська прем’єра документального фільму «Злочин без

179

Олена Коваленко

Східноєвропейські студії, Варшавський університет

Культіра міст


180 «Заборонене» кіно

кари» [Zbrodnia bez kary]. Показу фільму передувало вступне слово посла Республіки Угорщина в Польщі, а також коментарі президента Інституту національної пам’яті Лукаша Камінського. Завдяки поважному складові учасників події, хорошій промо-роботі угорського інституту у Варшаві, а також факту наявності частування після фільму, зала була повна; цікавість до показу виявили не лише люди старшого покоління, але й багато молоді.

«Злочин без кари» є унікальним записом розмов з Белою Бішку (1921 р.н.) — членом угорської компартії, міністром вну-трішніх справ (у 1957-1961 роках). Після придушення 13-денної Угорської революції, Бішку на закритих засіданнях партії нео-дноразово виступав за «посилення» суворості судових рішень щодо учасників протестів та збільшення «ліквідації контррево-люціоністів». Відтак, його слова дуже швидко і послідовно пе-ретворювалися в дії контрольованих судів, а усіх «непокірних» суддів було усунуто від процесів. За участь у 13-денній непокорі на смерть було засуджено 300 осіб, а усього перед судом постало 20 тис. людей, 200 тис. виїхало з країни. У результаті конфлік-ту з Яношем Кадаром, Белу Бішку поступово було відсунуто від влади, хоч він і постійно користувався підтримкою Москви. Ви-користовуючи свою впливовість у партії, Бішку чинив опір гос-подарським реформам і політиці відкритості, у 1972 році він став на чолі консервативного крила партії, котре спробувало скинути Яноша Кадара. У 1978 році пішов на пенсію, а в 1989 зникнув із публічного життя. Після 1989 року Бела Бішку ніколи не давав інтерв’ю на тему своєї політичної діяльності в мину-лому.

Зважаючи на таку непублічність особи Бішку, автори стріч-ки — Фрушина Скарбскі й Томаш Новак — мусили йти на обман для того, щоб отримати згоду і записати з ним інтерв’ю. Режисе-ри сказали Белі Бішку, що вони — його земляки, котрі знімають фільм про видатних уродженців рідного села. Саме і лише на таких умовах Бішку погодився декілька разів дати інтерв’ю.

За кілька днів до офіційної прем’єри в Угорщині в 2010 році родина Бішку почала вимагати від кінотеатрів заборони

181Культура міст

проекції фільму, погрожуючи позовом за порушення особистих прав. Керівництво кінотеатру відмовилося від показу фільму, прем’єра натомість відбулася на літньому майданчику одного ресторанчика, де для досить жвавого потоку охочих було зор-ганізовано декілька показів підряд. Ситуація з показом фільму врешті дійшла у сесійні зали угорського парламенту. Зрештою, родина Бішку відмовилася від позову в суд, і в Угорщині відбу-лися успішні покази фільму.

У композиції стрічки поряд із фрагментами інтерв’ю з Белою Бішку, автори використовують інші матеріали — фотографії, ка-дри документальних зйомок з 1956 року, фрагменти записаних розмов із людьми, котрі, потрапивши до ув’язнення, щодня че-кали на суд або смертний вирок, а також коментарі угорських істориків та психологів, котрі аналізують постать Бішку у кон-тексті розглядуваного історичного періоду. Так створено істо-ричне тло картини, і водночас у такий спосіб автори досяга-ють ефекту діалогу, коли фільм стає розмовою/суперечкою між жертвами, котрі все пам’ятають і не готові пробачити, і катом, котрий вдає (ну або ж щиро) не розуміє своєї вини у смертях та вигнаннях людей зі своєї країни. Бела Бішку постає як особа, що втратила зв’язок з реальністю, оскільки у 21 столітті він продо-вжує послуговуватися мисленнєвими ідеологічними кліше з ко-муністичних часів, розраховуючи при тому на розуміння. Фільм змонтовано з декількох записаних розмов, і, як виявилося, що на питання, дотичні до подій 1956 року, Бела Бішку завжди від-повідає сталими фразами, використовуючи сталінську техніку монотонного вдовбування. Одразу видно, що ці формули закла-дено у свідомості людини, і перевірці сумнівом вони не підля-гають навіть через багато років.

Перед показом фільму президент польського Інституту на-ціональної пам’яті Лукаш Камінський так прокоментував го-ловного героя — Белу Бішку: «Цей образ, з одного боку, має свій мистецький вимір і напевно примушує до історичної рефлек-сії, але я маю таке враження, що його вимір водночас є набагато глибшим і ставить перед нами багато запитань — яку вартість

182 «Заборонене» кіно

сьогодні має ця історія, і чи вона зобов’язує нас тепер до актив-них дій».

Для мене, як глядача, цей фільм поставив більше запитань, ніж дав відповідей. Мозаїчність рецепції постаті Бели Біш-ку (для односельчан він добрий господарник у минулому, для ув’язнених по 1956 році — кат, для режисерів — матеріал для ху-дожнього експерименту), розмаїтість емоцій від підтримки до ненависті відсилають до однієї із ключових дихотомій для хрис-тиянства: «милосердя чи справедливість?».

Цікавість до другого документального фільму («Ходорков-ський») спровокована характером моїх нинішніх студій, тому похід у кіно був головно підпорядкований навчальній меті. До того ж, пригодницька історія з цим фільмом на «Берлінале» на-давала йому романтичної загадковості. Нагадаю, що прем’єра «Ходорковського» мала відбутися в рамках програми «вели-ка прем’єра» кінофестивалю «Берлінале», однак фільм Цирі-ла Туши зник напередодні. Тоді британська The Times написа-ла: «Крадіжка фільму про Міхаіла Ходорковського, що сталася в Берліні, пов’язана зі спробами російської влади перешкоди-ти екс-голові ЮКОСу перетворитися на «західного мученика» напередодні президентських виборів.» Таким чином впливова британська газета створила навколо фільму політичний оре-ол. Зрештою прем’єра все ж таки відбулася 14 лютого 2011 року, оскільки в організаторів кінофестивалю збереглася запасна ко-пія фільму.

Своєю стрічкою Циріл Туші пише історію «найвідомішого в’язня Росії» від самого початку його життєвого шляху: від на-вчання в університеті й перебування в комсомольській органі-зації до нинішнього ув’язнення. Режисер намагається якомога детальніше показати життя магната, шукаючи навіть у незна-чних деталях ту точку «неповернення», коли впливовий олі-гарх, котрий багато в чому впливав як на зовнішню, так і на внутрішню політику країни, одного дня просто потрапив під арешт і згодом у в’язницю. Слід сказати, картина досить чітко


дає зрозуміти, яка саме подія, на думку Туші, стала останньою краплею, що переповнила чашу терпіння Путіна і спровокувала арешт.

Використовуючи хроніки та інтерв’ю багатьох знаних політи-ків (Йошка Фішер, Дж. Буш, В. Путін, Б. Нємцов та ін.), колишніх директорів ЮКОСу і дочірніх компаній (Л. Нєвзлін, М. Брудно, А. Дрель) та родичів (мати Маріна, перша дружина Єлєна, стар-ший син Павєл) Туші показує силу й суперечність постаті Хо-дорковського, котрий фактично добровільно пішов у в’язницю. Автор відкрито говорить: «Якщо я захищаю Ходорковського зараз, то це не означає, що він позитивний персонаж. Або не-гативний. Я робив фільм з емпатією, співпереживаючи йому». Однак, як і будь-якому автору, Цирілові Туші не вдається бути цілком об’єктивним у показі особистості Ходорковського, і про-тягом розгортання сюжету емпатія поступово переростає в сим-патію. Режисер також робить власний прогноз стосовно того, коли і за яких умов Ходорковський може вийти на волю та які наслідки матиме ця подія для Росії. Попри пригоди на «Берліна-ле», прем’єру «Ходорковського» в Росії заплановано на 1 грудня 2011 року, тож, можливо, і український глядач вже скоро матиме змогу переглянути цю стрічку, тому обмежуся порадою не про-пустити такої нагоди.

Обидва побачених мною документальних фільми постають як діалоги учасників подій, з одного боку — «винних», з іншо-го — «суддів». У обох фільмах порушено питання справедливості й відповідальності особистості та спільноти за свої рішення, що визначають долю інших. Симпатія чи антипатія до головних ге-роїв супроводжують типову для документального фільму пізна-вальність, а також примушують до рефлексії над засадничими для суспільства поняттями справедливості та прощення.

«Традиційний» фільм Єжи Гофмана, або кілька слів про «1920. Битва варшавська»

Фрази місяця«Коли здобудемо Київ — віддам його українцям» (Йозеф Пілсудський

перед наступом польсько-українських військ на Київ весною 1920 р., ре-пліка з фільму «1920. Битва Варшавська» («1920. Bitwa Warszawska»).

«Все залежить від того, чи підтримають українці Петлюру» (Йозеф Пілсудський перед наступом польсько-українських військ на Київ навесні 1920 р., репліка з фільму «1920. Битва Варшавська»).

«Тепер доведеться будувати комунізм в одній країні» (Володимир Ле-нін по звістці про відступ Червоної Армії з-під Варшави в серпні 1920 р., репліка з фільму «1920. Битва Варшавська»).

На Запад!На Запад, рабочие и крестьяне!

Против буржуазии и помещиков, за международную революцию, за свободу всех народов!

184


Іван Гаврилюк


«Традиційний» фільм Єжи Гофмана


Бойцы рабочей революции! Устремите свои взоры на Запад.

На Западе решаются судьбы мировой революции.Через труп белой Польши лежит путь к мировому пожару.

На штыках понесем счастье и мир трудящемуся человечеству.На Запад! К решительным битвам, к громозвучным победам!

«Правда», № 99, 9 травня 1920 р.

Шановні читачі, очевидно, вже здогадалися, що цього разу ми будемо говорити про новий і давно очікуваний (принаймні в Польщі) фільм Єжи Гофмана «1920. Битва Варшавська» (далі просто «Битва Варшавська»). Офіційна сторінка фільму: http://www.bitwawarszawska1920fi lm.pl

Головна ідея та сюжет картини не можуть викликати здиву-вань, окрім хіба того факту, що цей блокбастер (перший повно-метражний польський фільм у форматі 3D й, до того ж, один із найдорожчих) не вдалося зняти раніше. Для поляків Варшав-ська битва 13(14)–25 серпня 1920 р. була однією з найбільших і найважливіших битв у світовій історії, яка змінила життя на-родів, — польські історики називають ті події «дивом над Ві-слою», внаслідок якого молода польська держава спромоглася зупинити потужний наступ Червоної армії, що несла проле-тарську революцію у Західну Європу. У польських підручниках історії чітко сказано, що саме під Варшавою (за кількадесят кі-лометрів від центра міста) було зупинено (чи то, як показали майбутні події, призупинено) просування ідей всесвітньої со-ціалістичної революції; що саме польські жовніри стали пере-поною сміливим заявам Семена Будьонного, що незабаром чо-боти червоноармійців омиватимуться водами Сени й Марни; що Польща врятувала Європу від більшовицького панування; що під Варшавою вирішилася доля світу на найближчі десяти-ліття тощо. Відтак, той факт, що один із найвідоміших поль-ських режисерів вирішив екранізувати події 1920 року та ще й з використання найновіших технологій, здивувати просто потенційно не здатен.

186 «Традиційний» фільм Єжи Гофмана

Сам фільм, попри довгу та масштабну рекламну кампанію, не став подією № 1 у Польщі, — принаймні як мені здалося. Відвідувачі польських кінофорумів оцінювали витвір Гофмана доволі високо — 8-8,5 пунктів за десятибальною шкалою, од-нак черговий голлівудський бойовик із Д. Стетхемом у голов-ній ролі («Еліта вбивць»), що йшов поряд у кінотеатрах, мав у середньому по 9-9,5 балів. Особисто я дивився «Варшавську битву» в кінозалі, заповненій заледве на чверть, та й то завдя-ки кільком десяткам учнів, яких привели на показ. Утім, задля справедливості, мушу зазначити, що це вже був дев’ятий день після прем’єри (30 вересня 2011 р.), сеанс був денний, а тих се-ансів лише в одному вибраному мною кінотеатрі нараховува-лося п’ятнадцять щодня.

Якою була основна спонука створення «Битви Варшавської» (оминемо поки що політичні підтексти й інші міркування та-кого штибу)? В одному зі своїх численних інтерв’ю перед ви-ходом картини у прокат, Гофман зазначив, що його фільм «не є підручником з історії», хоч усі деталі, як-от «озброєння, об-мундирування, спорядження, військова техніка відтворені досить детально й повністю відповідають оригіналам», — і, як на мене, дещо схитрував. У наш час будь-який історичний кінофільм стає свого роду підручником для переважної біль-шості людей, котрим просто немає ні часу, ні бажання читати стоси товстелезних книжок. Чимало американських школя-рів знають про античну Європу лише завдяки «300 спартан-цям» Зака Снайдера чи «Трої» з Бредом Пітом у ролі Ахілла. На жаль, ситуація в Польщі (та, будьмо відверті, і в Україні) не краща. Лише трохи більше половини сучасних польських стар-шокласників знають про події початку Другої світової війни, і лише кожному п’ятому з-поміж них про щось говорить дата 17 вересня 1939 р. З Першою світовою війною й куди менш зна-ною радянсько-польською війною 1919-1920 (1921) рр. ситуація ще гірша. Відтак, «Битва Варшавська» Гофмана, ще й знята за допомогою найсучасніших технологій, повинна стати й ста-не, що б там не стверджував режисер, своєрідним яскравим


історичним посібником для усіх зацікавлених поляків, а, осо-бливо, для молодших його паростків — не дарма ж у кіно при-водять цілі класи щасливих з нагоди не сидіти за партами школярів.

Був безмірно радий тому, що у «Битві Варшавській» майже не згадують українців, окрім наведених вище дещо контро-версійних фраз (наступ в Україні й взяття Києва здійснюва-ли не самі поляки, а об’єднані польсько-українські частини, що стало можливим після укладання політичного договору та підписання військової конвенції між урядами Польщі й УНР) і згадки Пілсудського про те, що Замостя будуть «до останньої краплі крові» обороняти українські частини під командою полковника Марка Безручка1. Чому я «був безмірно радий», — запитаєте Ви? Відповідь очевидна — в самій Україні бодай од-ного адекватного фільму чекати ще не знаю скільки років, а те, як нас зображують інші, нам — цілком природно — не подоба-ється (згадати хоч би того ж Гофмана з «Вогнем і мечем»). Тому краще вже ніяк, аніж абияк!

Тепер, за можливості коротко, про мої особисті враження від перегляду «Битви Варшавської».

Загалом, під час майже двогодинного споглядання стрічки, мене не полишало відчуття, що я дивлюся інший фільм Гоф-мана, а саме вже визнану класикою екранізацію першої части-ни «Трилогії» Генрика Сенкевича «Вогнем і мечем», ось тільки події середини XVII ст. перенесено на добрих триста років упе-ред. Далі наведу хіба лишень кілька прикладів.

Та ж сама «варварська» навала зі Сходу на «цивілізовану» Польщу. Щоправда в 1648 р. це була громадянська війна (при-наймні, на певному етапі, і хай таке визначення мені проба-чать численні дослідники тієї доби), а у 1920 р. — міждержав-ний конфлікт, старанно замовчуваний у Радянському Союзі аж

1 Більш детально про, без сумніву, героїчні бої 6-ої стрілецької дивізії можна прочитати тут: http://www.nbuv.gov.ua/portal//soc_gum/Ues/2011_5_2/Articles/8_Lytvyn.pdf


до кінця 1980-х рр. Червоноармійці, які протягом кінця вес-ни-літа 1920 р. йшли на захід, різняться від вояків козацько-селянських загонів середини XVII ст. хіба що рушницями на плечах, червоними прапорами та гаслами «Дайошъ Варшаву» взамін образів Богородиці та хрестів на знаменах: ті ж самі розхристані замурзані чолов’яги, які без утоми п’ють горілку, ґвалтують жінок і вечорами задумливо співають тужливих пі-сень біля вогнищ. На зміну ж блискучій польській гусарії при-йшли не менш шляхетні й добре споряджені улани, білі ко-мірці яких дивом не темніють навіть після кількаденних боїв. От тільки як гусари не могли дати собі ради з організованим вогнем козацької піхоти, що символізувало собою кризу річ-посполитського військового мистецтва середини XVII ст., так і улани не виявляють стійкості в бою з просякнутими горілкою й тютюном кавалеристами 1-ої кінної армії Семена Будьонно-го та іншими більшовицькими кавалерійськими і піхотними підрозділами аж до тріумфального рубання «червоної піхоти» під Варшавою.

Єдиною особою у таборі «червоних», яка не викликає ціл-ковитої відрази, є командуючий Західним фронтом, згодом маршал Радянського Союзу, Михайло Тухачевський — напевне, з огляду на його дворянське походження та ймовірні, хоч і не підтверджені документально, польські корені (це останнє при-пущення губиться, проте, у бурхливих подіях XVII ст.)1.

Ще більше аналогій з «Вогнем і мечем» виникає при появі на екрані сильно постарілого за цей час Алєксандра Домогаро-ва, — ясна річ, ув образі козака, — тільки тепер не запорізько-го, а донського (принаймні так випливає з розвитку ситуації та характерних мундирів). На мою думку, попередня роль до не-стями закоханого шаленого молодого відчайдуха, козацького полковника Івана Богуна (у фільмі з якогось дива Юрка Богуна)

1 Утім детальніше про одного з найталановитіших радянських воєначальників, який став чи першою жертвою сталінських чисток у Червоній армії 1937–1938 рр. , знайдете тут: http://militera.lib.ru/bio/sokolov/index.html.


російському актору далася куди краще за образ посивілого, зломленого життям і війною донського сотника Кришкіна.

Навіть головного героя в «Битві Варшавській» та «Вогнем і мечем» звуть однаково — Ян. Щоправда, на місце шляхетного й романтичного поручика надвірної гусарської хоругви князя Яреми Вишневецького Яна Скшетуського (насправді прототип головного героя Сенкевича — Миколай Скшетуський — служив у козацькій (панцерній) хоругві Марка Гдещинського (за інши-ми даними — Анджея Фірлея) прийшов бравурний і не менш романтичний кавалерист Ян Криницький. Життєписи Скше-туського та Криницького також є доволі схожими: полишена далеко кохана жінка, сумлінна військова служба, небезпечні пригоди «на зеленій та далекій Україні», полон і перебування на межі життя та смерті, стійкість духу, великодушність й не-змірна хоробрість, щасливе повернення додому і, звичайно, необхідні для щасливого завершення фільму обійми та поці-лунки.

Характерним і суто гофманівським є й сюжет фільму, коли кохання та війна міцно переплетені між собою, і де, зрештою, перемагає любов, а смерть та кров відходять у страшне, але все ж минуле. Власне, подібний прийом не є аж таким оригі-нальним: за прикладами тут далеко ходити не треба, згадай-мо хоча б вражаючий (свого часу) голлівудський блокбастер «Перл-Харбор».

Ян Криницький (Борис Шиць, Borys Szyc-Michalak) та сотник Кришкін (Олек-сандр Домогаров, Aleksandr Domogarow). «1920. Bitwa Warszawska». Фото з сайту kinopoisk.ru


Чим може підкупити «Битва Варшавська» пересічного гля-дача, який далекий від історії та патріотичних переживань? Відповідь проста й фінансово логічна: видовищність й масш-табність, що забезпечується 3D форматом — очевидно тому цей фільм слід дивитися саме в кінотеатрах. Здебільшого за-хоплюють батальні сцени, особливо вуличні бої, коли ти, си-дячи в зручному кріслі, просто таки відчуваєш холодну сталь багнета, котрого встромлюють в напружене тіло ворога. «Вар-шавську битву» не можна назвати жорстоким чи кривавим фільмом, утім деякі кадри дійсно шокують, наприклад поль-ський окоп, заповнений трупами й пораненими, по яким ла-зять щурі, або процедура ампутування руки у військовому госпіталі — останнє дійство викликало особливо гостру реак-цію в залі, а моя сусідка з верхнього ряду, здається, ледве не вдавилася поп-корном. Утім, як на мене, фільм про війну і має бути таким, адже історія мусить нас чомусь вчити, — принай-мні, хочеться в це вірити. Та все ж би порадив особливо враз-ливим людям періодично закривати очі: Ваша психіка дорож-ча від задоволення Вашої ж цікавості.

Польські окопи під Варшавою. «1920. Bitwa Warszawska». Фото з сайту kinopoisk.ru


У момент, коли дописував замітку цю статтю, на очі мені по-трапила коротенька польська рецензія на «Битву Варшавську»1 під характерною назвою «Патріотична листівка у 3D» і з дуже влучним висновком, який цілковито збігається з моєю думкою про цей фільм: «Хто очікує від «Битви Варшавської» глибини характерів і постатей — буде розчарований. Тих же, хто обо-жнює батальні сцени, пафосні промови, історичні замальов-ки та бажає побачити перші польські тривимірні технології, — ласкаво просимо до кінотеатрів».

Дещо іронічно-критичний тон моєї власної статті прошу не трактувати як пораду чи то натяк не витрачати час і гроші для перегляду «Битви». Як маєте можливість, то обов’язково сходіть до кінотеатру (щоправда, не знаю чи буде «широкий» показ цього фільму в Україні, чи його, як «Катинь» А. Вайди, спіткає доля «ексклюзиву для обраних інтелектуалів»). Зрештою, може трапиться «диво і над Дніпром» — і дві години перегляду «Бит-ви Варшавської» стануть для когось неочікуваним поштовхом відкрити підручник з історії та прочитати кілька скупих сторі-нок про ті доленосні для Центрально-Східної Європи події.

Польський агітаційний плакат доби радянсько-польської війни 1919–1920 (1921) рр. (Музей Незалежності, Варшава)Фото автора.

1 Ознайомитися з повним текстом можна тут: http://www.fi lmweb.pl/reviews/Patriotyczna+poczt%C3%B3wka+w+tr%C3%B3jwymiarze-11783

Потяг до УкраїниВроцлав — місто історичних перипетій, багатьох культур і релі-гій. Місто гномиків з часів Помаранчевої Альтернативи в Поль-щі 80-х років ХХ століття, місто таємничих островів, сотень мос-тів і місточків над Одрою та її притоками, місто парків-лісів. Місто ґотичних костелів, барокових кам’яниць, модерної забу-дови, соцреалістичних «втручань» і сучасних торгівельних цен-трів. Місто — господар Євро-2012, Європейська столиця культу-ри 2016 року. Місто, яке з усіх польських міст, мабуть, найбільш прогресивне, найбільш відкрите для «іншого». Місто, в якому українська культура та українці відіграли й відіграють значну роль. Місто, в якому з’являється «Потяг до України».

Перші асоціації щодо зв’язку Вроцлава з Україною — це пере-селення великої кількості українців, здебільшого зі Львова, до столиці Нижньої Сілезії та перенесення сюди після Другої сві-тової війни основних фондів Національної бібліотеки ім. Оссо-лінських, заснованої 1817 року графом Йозефом Оссолінським у монастирі кармеліток у Львові. Тепер це ще й історія науко-вої, культурної, освітньої та економічної діяльності, розвитко-ві яких і був присвячений проект «Потяг до України». Двознач-ність назви вказує на зацікавлення Україною як на емоційному,

192 Потяг до України





так і на інтелектуальному рівнях: усвідомлення потреби «буду-вання мостів і місточків» між мешканцями Вроцлава та україн-ських міст.

Організатори проекту — Товариство польсько-українсько-го діалогу культур «Нове Покоління» та Почесне Консуль-ство України у Вроцлаві — запропонували усім охочим взяти участь у двох масштабних міжнародних обговореннях: між-дисциплінарній науковій конференції «Звільнити майбутнє від минулого? Звільнити минуле від майбутнього?» (культура — історія — політика) та економічному круглому столі «Детермі-нанти і перспективи розвитку польсько-української економіч-ної співпраці». Серед запрошених були знані науковці з України, США, Канади, Німеччини та Польщі.

Мистецька частина проекту також порадувала своїм різно-маніттям: виступ балету Національної Опери ім. Т. Г. Шевченка в місті Єленя Ґура, концерт етно-рок-фанк гурту «КораЛЛі», фо-товиставка «Різноманіття облич України» на площі Ринок, кіно-покази «КіноУкраїна». Думаю, повні зали глядачів збиралися не тому, що вхід був безкоштовний, а тому що це була прекрасна можливість переглянути не лише класику («Вавилон ХХ» Івана Миколайчука), а й сучасне українське кіно (короткометражне — «Мудаки. Арабески», інтелектуальне — «Два в одном» Кіри Му-ратової, політичне — «Помаранчеве сонце» Пьотра Якси та ін.).

У рамках фестивалю відбувся також польсько-український перекладознавчий тренінг і українознавчий конкурс для гімна-зистів Вроцлава та Легниці.

Отже, протягом майже тижня (10-15 жовтня) Вроцлав «ви-рушив» до України. Позитивні наслідки цієї події не лише в тому, що з сучасною українською культурою познайомили-ся ближче поляки, а й у тому, що зустрітись з цією культурою там, у Вроцлаві, змогли і «свої» — тамтешні українці, і що вони також приходили на зустріч — із собою і поміж собою. Двад-цятій річниці незалежності України присвячено у Польщі (Ко-шалін, Ольштин тощо) чимало подій, але цей проект вирізня-ється відсутністю «шароварності», конструктивним діалогом,

194 Потяг до України

міждисциплінарністю, сучасністю й нешаблонністю підходу. Хай «Потяг» стає все сильнішим.

P. S.: 3–6 листопада у Любліні відбувся фестиваль «Україна в цен-трі Любліна» («Ukraina w centrum Lublina») з уже чотирирічною історією. На українську культуру попит у Польщі є, з’являється, як бачимо, і пропозиція. Можливо, уже час зібрати під одним реальним дахом чи принаймні під одним віртуальним дахом усі українські ініціативи в Польщі, так би мовити, систематизувати процес? Заручившись підтримкою власної держави, поширюва-ти знання про Україну, її історію, традиційну й сучасну культуру, літературу, організовувати навчальні й туристичні поїздки, на-ближувати Європу, а не весь час лише тягнутися до неї?

Над випуском працювали

Олена Бетлій — головний редактор

Анна Крикун — заступник головного редактора

Ірина Ковальчук, Олена Коваленко — літературні редактори

Микола Ковальчук — метранпаж, консультант із технологій

Зв’язок

Центр польських та європейських студій НаУКМАКиїв, вулиця Волоська, 10

(підвальне приміщення шостого корпусу)

www.cpes.com.ua

olena.betlii [at] gmail.com

Про Центр польських та європейських студій НаУКМА

Центр польських та європейських студій Національного університету «Києво-Могилянська академія» (НаУКМА) засновано 2007 року (рішенням Вченої ради Академії від 21 червня 2007).

Фактично постійну діяльність Центру було розпочато церемонією відкриття та презентацією могилянській громаді основних напрямів діяльності 25 вересня 2007 року.

24 березня за участю прем’єр-міністра Республіки Польща Дональда Туска Центр польських та європейських студій НаУКМА відсвяткував входини до свого постійного місця мешкання, відремонтованого коштом Посольства Республіки Польща в Україні (підвал 6 корпусу Академії, звідси походить і друга назва Центру — Underground). Мета діяльності Центру:

• стимулювання і організація наукових досліджень в галузі польських та європейських студій;

• створення потужного українського наукового центру, котрий у процесі реалізації своїх дослідницьких проектів розглядав би місце України у спільному європейському культурно-історичному та соціо-політичному просторі;

• сприяння міждисциплінарним дослідженням;

• підвищення зацікавлення академічної громади у доробку провідних дослідників польської та європейської проблематики, передусім, шляхом покращення рівня інформування колег про основні досягнення в галузі соціальних і гуманітарних наук;

• організація і проведення публічних лекцій вітчизняних і закордонних фахівців з гуманітарних і соціальних наук;

• підготовка й проведення презентацій книг і періодичних видань;

• сприяння молодим науковцям у їхніх власних розробках з даної тематики;

• підтримка фахівців з-за кордону, зацікавлених у проведенні власних досліджень в Україні, а також долучення до координації діяльності західної україністики (організація спільних форумів та конференцій);

• створення і розбудова бібліотеки з польських та європейських студій.

Європейський світ. Число 2

Documents