Розділ I. Мистецтво в просторі культури

Тема 2. Візуальні мистецтва

Урок 5. Декоративно-ужиткове мистецтвоРізновиди: вишивка, ткацтво, килимарство, гончарство, іграшка, художня

обробка металу, дерева, шкіри, вироби з бісеру. Український костюм.

Мистецтво - полiфункцiональне за своєю суттю - було не тiльки вiдображенням і пiзнанням життя, а й своєрiдною його моделлю. Однак за рiзних соцiальних функцiй воно зберiгало цiлiснiсть, внутрiшню єднiсть.

Виникнувши внаслiдок трудової дiяльностi, мистецтво, нерозривно пов’язане з життям народу, було тiльки народним. У всi епохи народне мистецтво було фундаментом художньої культури.

У рiзнi iсторичнi перiоди досягнення дпм були невід’ємною частиною розуміння гуманного, демократичного змісту народної творчостi, її жанрів i форм, багатства образотворчих та орнаментальних мотивiв, поетичних образiв i мелодiй, народжених людською фантазiєю. Ігнорування життєдайних джерел народної творчостi позбавляє професiйне мистецтво життєвої правди, призводить до антихудожнiх тенденцiй.

Вже на початку iсторї мистецтва можна видiлити двi його групи (родини) - основу подальшого вiдокремлення видiв i жанрiв.

У першiй групі (так зване музичне мистецтво) первiсна людина використовувала такi засоби, як рух тiла, звук голосу, що зумовило у майбутньому розвиток словесного, музичного, театрального мистецтв тощо.

У другiй групi (так зване технiчне мистецтво) людина використовувала природні матерiали: камiнь, глину, кiстку, дерево, природні барвники тощо, необхiднi для розвитку галузей декоративно-прикладного мистецтва, живопису, скульптури.

Вид мистецтва - це певна його галузь, що характеризується тим, якi сторони життя i як саме вона пiзнає, вiдображає. Кожен вид мистецтва вирізняється специфiкою функцiонального призначення, образностi, матерiалом, засобами творчостi тощо. Види мистецтва не iзольованi, доповнюють один одного, широко розкриваючи людське життя. Хоча окремi види мистецтв i мають схильнiсть до об’єднання і навiть злиття, однак важливе значення має розвиток специфiчних особливостей кожного з них, бо кожен вид вносить до свiтової художньої культури щось своє, нове, оригiнальне.

До народної творчості відносять такі види: поетична творчість, народна музика, народний танець, народний театр, народна архітектура, декоративне мистецтво.

Поетична творчiсть - це загальна назва словесного мистецтва, сукупнiсть рiзних видiв i форм усної художньої творчостi певного народу. У науці для визначення цього виду творчості поширенi такi термiни, як «усна поезiя», «усна творчiсть», «усна поетична творчість», усна (народна) словеснiсть, «фольклор» тощо. Для неї характерним є усний метод творення та усний шлях поширення, масове побутування, анонімність.

Народна музика (музичний фольклор - пісенна та інструментальна народна творчість. Вокальні та інструментальні твори створені на основі народних традицій.

Народний танець - невід’ємна частина народної музики та невід’ємна складова частина обрядів та землеробських свят.

Народний театр - створений народом пов'язаний з усною поетичною творчістю що містить елементи драматичної дії (трагедії, комедії), що містилися у трудовій пісні, давніх обрядах і звичаях, ігрищах.

Народна архітектура - народне будівництво має функціональне іконоструктурне призначення та проявляється у художньому втіленні.

Декоративне мистецтво - широка галузь мистецтва, яка художньо-естетично формує матеріальне середовище. До нього належать такі види: декоративно-прикладне, монументально-декоративне, оформлювальне, театрально-декораційне.

Кожен названий вид народної творчостi має власну iсторію, художнi виражальні засоби: матерiал, мову, способи передачі відомого, знайденого тощо. Передача iсторичного матеріалу, набутого досвiду, звичаїв — це традицiя.

Основне у традицiях народного декоративного мистецтва - матерiал, технiка його обробки, характер виготовлення предметiв, а також принципи i прийоми втiлення образу. Вирiшальну роль вiдiграють художнi особливостi сюжетних зображень, форми виробiв, орнамент, виражений живописними, пластичними або графiчними засобами. У залежності вiд характеру взаємозв’язкiв цi фактори формують специфiчнi риси окремих видiв мистецтва. Майстри робили гарними звичайнi речi, якими користувалися щоденно: посуд, одяг, рушники, скринi тощо. Цi вироби переконливо засвiдчують i той факт, що народнi майстри працювали за законами матерiалу, досконало знаючи їхнi фiзичнi (структурнi) властивостi.

За своїм змiстом, метою, виражальними засобами народне мистецтво не знає нацiональної замкненостi, територiальних обмежень. Сьогоднi декоративне мистецтво — складне, багатогранне художнє явище. Воно розвивається у таких галузях, як народне традицiйне (народнi художнi промисли), професiйне мистецтво і самодiяльна творчiсть. Народне декоративно-прикладне мистецтво живе на основi спадковостi традицiй i розвивається в iсторичнiй послiдовностi як колективна художня дiяльнiсть. Народнi художнi промисли - одна з iсторично зумовлених органiзацiйних форм народного декоративно-прикладного мистецтва, яка являє собою товарне виготовлення художнiх виробiв при обов’язковому застосуваннi творчої ручної працi.

Професiйне декоративне мистецтво - результат творчостi людей зі спецiальною художньою освiтою.

Самодiяльна художня творчість - непрофесiйна творчiсть широких народних мас. Килими, керамiка, одяг, тканини, вишивка тощо є результатом як духовної, так i практичної дiяльностi людей. Вони матерiально вираженi і несуть iнформацiю про композицiю, орнамент, колорит тощо, яка зберiгається в колективнiй пам’ятi людей. Декоративно-прикладне мистецтво охоплює сферу знань, естетичнi погляди, смаки, звичаєво-обрядовi аспекти, етичнi переконання тощо. Це одна з частин народної художньої культури.

Декоративно-прикладне мистецтво розглядається як важлива художня цiннiсть, що виконує численнi функцiї - пiзнавальну, комунiкацiйну, естетичну та iн. Декоративно-прикладне мистецтво - предметно-духовний свiт людини - включає в себе численнi види художньої практики. Це плетiння i ткацтво, розпис i вишивка, рiзьблення і виточування тощо. Однi види - кераміка, обробка кiстки та каменю, плетiння - виникли на зорi людської цивiлiзації, iншi - відносно молодi: мереживо, гобелен, вироби з бiсеру, витинанки з паперу.

Термiн «декоративно-прикладний», яким ми сьогоднi вiльно користуємося, утвердився лише у 70-х роках цього столiття. Ранiше у вiтчизнянiй i зарубiжнiй лiтературi вживалися поняття: «прикладне мистецтво», «декоративне мистецтво», «функцiональне мистецтво», «виробниче мистецтво» та iн.

Морфологiя декоративно-прикладного мистецтва ґрунтується на рiзних принципах класифiкацiї:

за матерiалом - камiнь, дерево, метал, скло та iн.; за технологiчними особливостями - ткацтво, вишивка, плетiння, в’язання, розпис

тощо; за функцiональними ознаками - меблi, посуд, прикраси, одяг, iграшки.

У декоративно-прикладному мистецтвi застосовується близько 20 матерiалiв та ще бiльше рiзновидiв.

Окрiм цього iснує понад 100 головних технiк i технологiй художньої обробки.Усе це дає пiдстави стверджувати, що художнi ремесла і промисли є найбiльшою і найбагатшою галуззю художньої творчостi.

Декоративно-прикладне мистецтво з його багатством матерiалiв, конструктивно-формотворчих і декоруючих технiк, помножених на функцiональнi типи побутових предметiв, утворює надзвичайно розгалужену морфологiчну систему, для аналiзу якої необхiдно насамперед скористатися низкою розроблених естетичних категорiй: вид, рiд, жанр, твiр.

Художній образ є обов’язковим в творах декоративно-прикладного мистецтва, хоча у нього своя специфіка, свої особливості, обумовлені тим, що в них специфічно переломлюються виразні засоби інших видів мистецтва - живопису, графіки, скульптури, архітектури.Основні характеристики народно-декоративного мистецтва:1. Утилітарність, побутова функція.2. Створюється на колективній основі, традиційне наслідування.3. Високий ступінь художнього узагальнення, що стосується форми та змісту. Причому зміст визначається ідеями добра, життєстверджуючого активного перетворення дійсності, що визначає образну специфіку.4. Варіативність (одного центру виробництва - Петриківський розпис).5. Канонічність.

Види декоративно-прикладного мистецтва - головна структурна одиниця морфологiї. Це - художня деревообробка, художня обробка каменю, художня обробка кiстки й рогу, художня керамiка, художне скло, художнiй метал, художня обробка шкiри, художнє плетiння, в’язання, художнє ткацтво, килимарство, вишивка, розпис, батiк, писанкарство, фотофiльмодрук, вибiйка, випалювання, гравiювання, рiзьблення, карбування, художнє ковальство, просiчний метал, витинанки, мереживо, виготовлення виробiв з бiсеру, емалi, а також меблiв, посуду, хатнiх прикрас, iграшок, одягу, ювелiрних виробiв тощо. Усi вони вiдносяться до декоративно-прикладного мистецтва, як частина до цiлого, мають вiдповiднi спiльнi риси і своєрiднi ознаки. Кожен з видiв унiкальний за специфiкою матерiалiв і технологiчним процесом обробки, за художньо-композицiйними закономiрностями структури образiв.

Художнiй твiр (вирiб) - становить останню, четверту сходинку морфологiчної структури декоративно-прикладното мистецтва. Це особливий соцiально-культурний предмет, який вiдбиває художньо-духовну концепцiю та має утилiтарну цiннiсть.

Усі вироби декоративно-прикладного мистецтва створені згідно композиційних закономірностей що в свою чергу ґрунтуються на художніх традиціях. Зокрема виділяють наступні закони створення художніх творів:

цілісності (властивість і якісний показник художнього твору, що синтезує елементи, частини в єдине неподільне ціле; основні риси цілісності - неподільність, підлеглість і групування елементів,частин композиційної структури твору);

тектоніки (гармонійна взаємозалежність формотворення що виражається формулою: функція-матеріал-конструкція-форма).

У дпм, окрім основних законів, діють закони масштабу, пропорційності і контрасту.

Широко застосовуються в дпм такі композиційні прийоми як ритм (повторюваність окремих елементів), симетрія (чіткий порядок у розташуванні і поєднанні елементів), асиметрія (відсутність жодної симетрії), спрощення (узагальнене спрощене зображення природних форм), стилізація (збагачення спрощених форм декоративними елементами), динаміка (зоровий рух), статика (спокій врівноваженість).Засоби виразності у дпм: фактура (спосіб подачі, формування поверхні твору), текстура (природний візерунок на поверхні матеріалу), колір (забарвлення), графічність (якість творів що за своїм виконанням нагадують графіку або мають з нею спільні засоби виразності: лінії, крапки, плями, силуети), пластичність (моделювання м’яких матеріалів, ліплення), ажурність (зображення, що містять наскрізні отвори, просвіти).

Колір в дпм має важливе значення, використання кольорів і відтінків пов’язане з багатою культурною традицією народу. Наведемо приклади символізму кольору у дпм:

Білий - чистота, невинність, світло; Жовтий - сонце, світло, радість, ревнощі, заздрість; Оранжевий - спека, енергія, радість, теплота, зрілість; Червоний - вогонь, любов, пристрасть, боротьба, динамізм, гнів; Пурпуровий - пишнота, гідність, влада, держава, зрілість, багатство; Фiолетовий - затемнення ,старість, віра, совість, смиренність; Синiй - нескінченність, космос, сум, холодність, вірність; Блакитний, смарагдовий - кристал, холод, лід, вода; Зелений - природа, спокій, молодість, безпека, надія; Чорний - темрява, морок; Сiрий - гідність, знання.

Особливістю творів дпм є те, що форма, співвідношення кольорів і об’ємів спрощуються та стилізуються. Стилізовані зображення людей, тварин, рослин, явищ природи приховують уявлення про світобудову, вічність, єдність з природою, добробут, здоров’я, любов… Ці уявлення виражені у різноманітних символах.

Важливим у дпм є також використання символів, що створювались і передавались поколіннями.

Символ (вiд грец. - знак, прикмета, ознака) у виглядi намальованого елемента, знака або предмета об’емно-просторової форми, виступає замiсть певних конкретних чи абстрактних понять, використовується для збереження та передачi iнформацiї, естетичних цiнностей. Вiн не зображає дiйсні явища, предмети, а позначає їх умовно без жодного натяку на достовiрнiсть чи подiбнiсть до дiйсного.

Символ може мiстити у собi у згорнутому виглядi багатоманітність, цiннiсть значень, iнформацiйних та експресивних смислiв, якi в процесi сприйняття символу людиною трансформуються в її свiдомостi в естетичне уявлення i насолоду.

Художній символ використовувався у раннiх формах культури. У рiзнi епохи символи змiнювали своє значення. Наведемо приклади символічних зображень у дпм:

джерело, криниця, рiчка - втамування духовної спраги; чаша - доля, смерть; рослини, зокрема квiти - вiчне цвiтiння, невмируща краса; голуб, горлиця - любов, сум, смуток, чистота, цнота; сокiл, яструб - сонце, небо; орел - владна сила, торжество свiтла над темрявою; лев - цар звiрiв, сила, злiсть, заздрiсть; леопард, вовк- безстрашнiсть, геройство, ворожiсть, жорстокiсть; змiя, вуж - оберег ,зло, лукавство, пiдступнiсть, обман.

Емблема (вiд грец. - оздоба) - семантичний засiб композиції, який часом замінює символ. Основа емблеми - вираження цiлого за його характерною, але разом з тим простою частиною, елементом чи атрибутом. Вона зображає предмети, знаки або постатi символiчного характеру.

ДПМ - включає в себе численні види художньої практики зокрема: вишивка, ткацтво, килимарство, гончарство, іграшка, художня обробка металу, дерева, шкіри, вироби з бісеру.

Вишивка — найпоширенiший вид народного декоративно-прикладного мистецтва, орнаментальне або сюжетне зображення на тканинах, шкiрi, холсті, виконане рiзними ручними або машинними швами. Дивовижне багатство художньо-емоцiйних рiшень укранської народної вишивки зумовлене рiзнотипнiстю матерiалiв, технiк виконання орнаментiв, композицiй, колориту, якi мають численнi локальнi особливостi. Немає меж розмаїттю їх художньо-виражальних засобiв.

У розробцi класифiкацій (поділ за певними спiльними ознаками) i типолоії (поділ на групи, що різняться за суттєвими вiдмiнностями) вишивки дослiдники зважали на виразність основних ознак: матерiал i технiка, орнамент, композицiя, колорит, функцiонально-практичне призначення.

Матерiали зумовлюють художнiй рiвень твору. Згiдно з призначенням вишивальнi матерiали подiляються ва два типи: 1) основа, на якiй вишивають, - вовнянi, ллянi, полотнянi, домашнього виробництва тканини, шкiра, сукно, а пiзнiше - тканини фабричного виготовлення: перкаль, коленкор, батист, китайка, кумач, бамбак, сураж, муслiн, плис, шовк, шкiра та iн.; 2) матерiал, котрим вишивають: нитки ручнопряденi ллянi, коноплянi, вовнянi; нитки фабричного виготовлення - запал, бiль, кумач, волiчка, гарус, зсуканi вовнянi нитки, коцик, шнури, шовк; металевi, золотi та срiбнi нитки, корали, перли, коштовне камiння, бiсер, металевi пластинки - лелiтки, гудзики, сап’яновi стрiчки тощо.

Полотняний одяг переважно вишивали лляними, вовняними, ручнопряденими нитками, бавовняними фабричного виготовлення; вовняний — свити, кептарі, сердаки, гулі. Окрiм вищевказаних ниток, вишивали ще й шнурами, вовняними нитками фабричного виготовлення; перемiтки — заполоччю, шовковими, срiбними, золотими нитками; кожухи — вовною, сап’яновими стрiчками, шовком тощо. З середини ХIХ ст. дедалi частiше для вишивання використовували гарус, заполоч, а з початку ХХ ст. - нитки ДМС, мулiне, бiсер, шовк тощо.

За матерiалом вишивки подiляються на основнi типи: лляна, вовною, шовком, золотом (срiблом). Загальнопоширене в усiх районах України подєнання матерiалiв лежить в основi подiлу вишивок на окремi пiдтипи: золото-шовкова, вовняно-памутова тощо.

Технiка. Українська народна вишивка славиться багатством технiчного виконання. Безперечно, слово вишивка походить вiд слова шити. На думку дослiдникiв, давня назва вишивки - шити, шитво, шов. У народнiй термiнологй вишивка ще й зараз називається нашиттям, пошиттям, розшиттям, прошиттям тощо.

Шити, вишивати - означає рiзними способами протягати, закрiплювати нитку, заволочену в голку, наносити стiбки на тканину або шкiру. Вiд того, як цi стiбки прошивали тканину, як вишивальна нитка лягала на основу, через якi промiжки (скiльки ниток основи), чи були стiбки прямими, нахиленими чи скiсними, натягнутими чи вiльно постеленими на тканинi,— залежали вiдмiнностi, специфiка виконання.

Результати аналiзу збережених зразкiв вишивок Х-ХII ст. орнаментального й образотворчого гаптування (вишивання золотом, срiблом, шовком) дає змогу видiлити такi технiки, як «прокол», «шов по формi» «шов в ялиночку», «шов в прикрiп». Вишивка розглядається як один iз видiв живописного мистецтва. Видiляється одноколiрна, двоколiрна, багатоколiрна вишивка.

За змiстом i формою орнаментальвих мотивiв вишивка переважно подiляється на геометричну, рослинну, зооморфну, орнитоморфну та антропоморфну.

Найпоширенiшi мотиви у традицiйному геометричному орнаментi вишивок — прямi, скiснi, ламанi й зубчасти лінiї, зигзаги, меандри, плетiнки, ромби, квадрати, трикутники, розетки, хрести, зубцi. Рослинний орнамент характеризується розмаїттям зображень квiтiв, листя, квiткових галузок, дерев тощо.

Зооморфнi (птахи, орли, пiвники, зозульки) й антропоморфнi (зображення людини) мотиви здебiльшого геометризованi, пiдпорядкованi домiнуючим рослинним або геометричним мотивам.

Сюжетна вишивка бiльш поширена у культових виробах.У ХІХ ст. мотиви архаїчного типу, наприклад, богинi-берегинi, змiни, доповнюються новими елементами, збагачуються засоби їх технiчного виконання. Відбуваються змiни в кольоровому рiшеннi (перевага полiхромності), складнi процеси переходу вiд чiтких

геометричних до геометризовано-рослинних форм (водночас - співмiрність існування навiть в одних візерунках).

Серед розмаїтих варіантів композиційного вирішення вишивок переважають стрічкова, букетна, вазонна композиції.

Вишивка активно виконує комунікацийну функцію - зорову передачу информації від покоління до поколiння, від митця до митця. В наш час на території України найчастіше зустрічається вишивка хрестиком, гладдю, занизуванням і ін.

Гаптування – вишивка золотими або срібними нитками.Художне ткацтво, килимарство — це ручне або машинне витотовлення тканин на

ткацькому верстаті. Ткацьке виробництво об’єднуе пiдтотовку сировини, прядіння ниток, виготовления з них тканин i заключну обробку: вибiлювання, фарбування, ворсування, вибивання тощо.

Сировина й обладнання. Сировина для тканин: рослинна (льон, коноплі, бавовна), тваринна (вовна, кокони шовкопряда), хiмічна (штучнi, синтетичнi волокна) та металевi нитки — сухозлiтка тощо. Якiсть сировини, прядіння ниток (ручне, машинне; тонких, грубших, рiвних, меланжевото типу, зсуканих, скручених) позначається на структурi тканин. Упродовж вiків нагромадженi досвід тонкого розумiння матерiалу, знания всiх етапiв обробки волокон, ниток, вміння пiдтотувати і передбачити художнi ефекти майбутньої тканини. Важливу роль вiдiграє досконале володіння технологiчними процесами.Основні техніки ручного ткання - просте полотняне, саржеве, перебірне, закладне.

У наш час виникають новi види тканих виробів: мiнiгобелени, серветки, накидки на телевiзор, хлiбницi (дерев’яна коробка для зберiгання хлiба), цукерницi, кашпо тощо.Існують рiзнi технiки ручного ткання килимових виробiв, що впливає передусiм на зовнiшнiй вигляд поверхнi. Залежно вiд технiки виконання видiляються килимовi вироби з гладкою поверхнею i двобiчним орнаментом - безворсовi, з рельєфно виступаючими над основою нитками — ворсовi, комбiнованi i гобеленнi.

Ткацтво – сукупність виробничих процесів виготовлення тканини на ткацькому верстаті шляхом переплетення взаємно перпендикулярних текстильних ниток. До народних тканин належать сурові полотна, сукна, вовняні тканини, поштучні вироби (скатерки, рушники, хустки, пояси, рядна, намітки, плахти, запаски та ін.).

Примітивне ручне ткацтво виникло ще за часів неоліту як вид плетіння. Вважають, що ручний ткацький верстат виник ще за 5 тисяч років до н.е. Рання стадія ткацького виробництва на східнослов’янських землях припадає на період трипільської культури. Спочатку ткацтво було в Україні домашнім ремеслом. Мистецтво ткачів найяскравіше проявилось у виготовленні візерунчастих тканин. Провідними техніками візерунчастого ткацтва були:

класичний ручний перебір; ремізно-підніжкове візерункове ткацтво; техніка килимового закладного ткацтва.Оздоблювалися народні тканини, крім тканого узору, ще вибійкою, гаптуванням або

вишивкою. За узором, композицією і колористикою вони були досить різноманітні: смугасті, картаті, з геометричним чи рослинним орнаментом, прикрашені стилізованими мотивами птахів, тварин, дерев. Взагалі кольорове вирішення українських народних тканин було злагодженим, позбавленим строкатості. Переважали в основному світлі кольори полотна і білої вовни, коричневі, сірі відтінки. Чорний колір був типовим для тканин, з яких шили верхній одяг бойки і лемки. Поширеним був яскраво-червоний, а також синій. Рідше використовували кольори зелений, жовтий і фіолетовий. З XVIII - XIX ст. відомі імена досвідчених ткачів – П.Бідного, родини Голиків і Демченків, І.Златоглавнинна, Оболонських, І.Прилуцького, Я.Суходольського. У наш час особливо відзначились у цій галузі лауреати Державних премій України ім. Т.Г.Шевченка, заслужені майстри народної творчості України Г.Верес і Г.Василащук; заслужені майстри

народної творчості України Н.Антончик, О.Балун, Н.Бабенко, М.Виноградська, П.Клим, Г.Денисенко, В.Ракоїд, Д.Єфремова та інші.

Косівські узорні тканини – художні вироби ручного ткацтва, що виготовлялися на Косівщині та в гірських районах Івано-Франківської обл. на Україні. Найбільш характерними для Косівських тканин є поперечносмугасті узори, виконані в яскравих, золотисто-жовтих кольорах, що доповнюються блакитним, зеленим, фіолетовим та білим.

Буковинські узорні тканини - своєрідні ткані художні вироби зроблені на Буковини (Чернівецька область). Характерний геометричний і геометризовано-рослинний малюнок будується за принципом поперечносмугастих композицій.

Львівські узорні тканини. Орнамент львівських узорних тканин в основному геометричний, з використанням

елементів народного ткацтва. Колорит поліхромний, з перевагою теплих рожево-червоних, брунатних, світло-сірих тонів. Деколи вживається люрекс.Безворсовi килими ручного виготовлення тчуть так званим килимовим закладним i гребiнчастим тканням. Килимове закладне ткання поширене в усiх районах України i має локальнi назви: «забирання» (на Схiдному Подiллi), «овивання» (на Захiдному Подiллi, Покуттi), «рахункове» (звiдти назва рахунковi килими.), «лiчильне» (на Волинi) тощо. Воно здiйснюється переплетенням двох систем ниток: основи (переважно лляних або бавовняних природного кольору) i зiткання вовняних ниток, пофарбованих у рiзнi кольори або природного кольору. У виготовленнi двобiчних безворсових килимiв на Полтавщинi, Київщинi, Чернiгiвщинi та у центральних і пiвденних районах України особливого поширення набула технiка гребiнчастого ткання (кругляння або свiльної нитки.). Спочатку тчуть орнаментальнi мотиви, а пiзнiше поле... Цiєю технiкою ткалi вiльно заокруглюють задуманi рослиннi мотиви, а на тлi довiльно окреслюють хвилястi лiнiї. Такою технiкою витканi класичнi украiнськi «квiтковi» килими.Крiм безворсових одношарових двобiчних килимiв на Українi здавна виготовляли ворсовi килимовi вироби. Це багатошарова тканина з основою полотняного переплетення ниток i ворсових, що наступають над нею. Використовуються три системи ниток: основи, пiткання та ворсовоi нитки. Переплетенням ниток основи i пiткання утворюють каркасне полотно. Ворсовi кольоровi нитки рiзної довжини спецiальними вузлами щiльно прив’язують до ниток основи, прибивають нитки пiдткання, окреслюючи вiдповiдний малюнок або об’ємно-рельефнi акценти. На Українi найдавнiшi ворсовi килими вiдомi з ХУI ст. - коци з Харкiвщини, Київщини, Чернiгiвщини. До ворсових виробiв належить унiкальний вид художнiх тканин - лiжники (локальнi назви: джерги, коци, налiжники, присiдки тощо). Це грубi вовнянi вироби з рельєфною поверхнею, двостороннiм ворсом довжиною 5-7 см. Технiка їхнього виготовлення: просте полотняне переплетення. Окрему, оригiнальну групу утворюють так званi петельчастi тканини. В них основа тчеться полотняним переплетенням. Ткалi роблять човником два ходи ниток пiдткання і прибивають їх. За третiм ходом вводять додатковi, грубшi кольоровi нитки вiзерункового пiдткання, їх пропускають вiльно, не прибивають до основи. За задуманим вiзерунком в певних мiсцях витягують петлi до 2-8 мм над рiвнем основи i прибивають до полотнища двома ходами човникової основної нитки пiткання. Чергування рядкiв грунтового i вiзерункового пiткання утворює на гладкому, лицьовому, витканому полотняним переплетенням тлi рельєфний петельчастий орнамент. На Волинському Полiссi поширенi петельчастi килими iз зображенням птахiв, вазонів, квiтiв, а на Буковинi типовим є розетковий, ромбовий орнаменти.На Українi популярнi килимовi вироби, витканi комбiнованою технiкою: полотняним переплетенням, закладним ворсовим тканням, круглянням тощо. Наприклад, у вiдомому килимi ХУIII ст. з гербом П. Полуботка вiзерунок витканий ворсом, а поле — двобiчним килимовим перебором.

Окрему групу утворюють гобелени (килими) - картини (шпалери), що виготовляються технiкою виборного ручного ткання, тобто тчуться окремими дiлянками. На Українi давнi гобелени мали назви дивани, опони, шпалери, коберцi, перистромати. Термiн гобелен французького походження (вiд назви майстернi Гобеленiв ХУ ст.) i вже у ХIХ ст. вживався в Українi (щодо вiтчизняних виробiв). Гобелени виготовляли дрiбним кольоровим виборним ручним тканням. Матерiал: тонкi вовнянi, шовковi, бавовнявi, металевi золотi і срiбнi нитки тощо. Крiм ручного ткацтва використовусться і машинний спосiб виготовлення килимiв, килимових дорiжок, покривал тощо. Типологiя. За функцiональним призначенням видiляються килими: настiннi, настiльнi, залавники, полавники, декоративнi дорiжки, накидки на крiсла тощо. Залежно вiд функцiональної ролi вирiшується i їхнiй орнамент, композицiя, колорит.Змiст орнаментальних мотивiв, характер зображення — важлива основа подiлу килимiв за окремими групами: з геометричним, рослинним, геометризовано-рослинним орнаментом; сюжетно-тематичнi, домiнуючi мотиви орнаменту: ромби, розетки, квiти, квiтковi галузки, вазонки, дерева, птахи, качечки, людськi постатi та iн.Розроблена чiтка система їхнього розташування на бiлому, чорному, коричневому, сiрому тлi. Найпоширенiшi композиції: поперечно-смугаста, концентрична, сiтчаста i вазонна. Важливу роль в орнаментально-композицiйнiй будовi килимiв вiдiграють кайма, обрамування, торочки тощо.Полiфункцiональнiсть українських народних килимових виробiв, лiжникiв, гобеленiв, технiка їхнього виготовлення, орнамент i колорит — взаємообґрунтовуючi фактори, якi створюють ґрунт унiкального виду мистецтва, важливе художнє надбання українського народу.Гончарство та художня кераміка - освоєння людиною глини — першого пластичного і порiвняно нескладного в роботі матеріалу. Матерiал для виготовлення мiсткостей (посуду) та магiчно-ритуальних фігур. Гончарне виробництво первiсних культур виходить переважно з практичних потреб і лише згодом, внаслiдок удосконалення технологiї, черепок стає тоншим, урiзноманiтнюється форма, звертається увага на оздоблення. Вже в епоху неолiту гончарнi вироби, передусiм ритуального призначення, набувають художньої виразностi, а заняття гончарством дедалi набирає творчого характеру.Художня керамiка (вiд грец. - глина) - вироби, виготовленi з рiзних глин та iнших неорганiчних складникiв, якi для мiцностi черепка висушують і випалюють. Глина - легко доступний та унiкальний за своїми технологiчними й художнiми властивостями матерiал - пластична в час формування і досить тверда (мiцний черепок) пiсля випалу. Має широку розтяжку природних барв вiд бiлої, кремової, охристої до червоної, коричневої i темно-сiрої. Чарiвного ефекту керамiчним виробам надають спецiальнi фарби, а також прозорi та декоративнi поливи (глазурi).Технологiчнi особлибостi. Протягом бiльш як семи тисячолiть свого розвитку вдосконалювалася художня керамiка. Первiснi гончарi формували вироби вручну, облiплюючи кошичок, камiнь, дерев’яну форму скибками глиняної маси завтовшкиз палець або обкручуючи за спiраллю стрiчку глини, поступово злiплюючи i вивершуючи конусоподiбну посудину iз гострим дном (так звана стрiчкова технiка). Посуд виходив товстостiнний, з порушенням округлостi та силуету форми. Однак ця найпримiтивнiша і найстародавнiша технiка витримала конкуренцiю гончарного круга і була добре вiдома раннiм слов’янам, а деякi племена Австралiї й Океанiї користувалися нею до кiнця ХIХ ст.Винахiд гончарного круга (IV тис. до н.е.), спочатку ручного й повiльно обертового, а у середньовiччi швидкiсного, з ножним приводом, - став визначним переворотом у розвитку гончарного ремесла. Посуд, виготовлений на крузi, легкий, тонкостiнний, з гармонiйно-симетричними обрисами форми, чiткими орнаментальними смугами, лiнiями тощо. Майстри давньослов’янськоi керамiки (середина i тис.) користувалися ручним гончарним - кругом, що давало їм змогу виготовити тонкостiннi вироби урізноманітнено форми,

рясно оздобленi рельефом i штампиковими вiзерунками у виглядi кружків ромбiв, трикутникiв, дужок тощо.Розрізняють такі техніки виконання гончарних виробів:

вільне та стрічкове ліплення; точення на гончарному крузі; формування шаблоном (на крузі); лиття із шкіллеру; вiдминання (лiплення); пресування.

Наведемо приклади найпоширенішого виготовлення гончарних виробів. Технiка формування шаблоном (на крузi) у давнину використовувалася при серiйному виготовленнi тарiлочок, мисочок, щоб досягти якнайкращої спiврозмiрностi. У ХVII ст. цеховi майстри, ремiсники в Європi знову звернулися до технiки лиття керамiчних виробiв. Вони прагнули якомога точнiше наслiдувати, копiювати старовиннi керамiчнi твори. З ХVIII ст. форми стали виготовляти з гiпсу. Їхня продуктивнiсть була вищою, нiж теракотових. Технiка лиття набула великого значения у ХIХ—ХХ ст. як репродуктивний принцип фабричного виробництва.Технiка вiдмивання (лiплення) виробiв із маси у формах вiдома з часiв античної Грецii і Риму. Застосовувалася при виготовленнi посуду для щоденного вжитку, свiтильникiв, фiгурок тощо. У середньовiччi технiкою вiдминання виробляли кахлi, а сьогоднi вона незамiнною при виготовленнi виробiв із шматочкової маси.Понад двадцять рокiв тому винайдено нову техніку - технiку напiвсухого пресування iз керамiчних мас малої вологостi. Найчастіше гончарні вироби мають різноманітне оздоблення. Оздоблення - декоративні покриття «глазурі». Глазур (декоративне покриття) - тонка легкоплавка силікатна сполука. Розрізняють такі технологічні види художньо - керамічних виробів: теракота, майоліка, фаянс, порцеляна, кам’яна маса (кам’янка), шамот.Керамічні вироби утворюють сім родів: садово-паркова архітектурна кераміка (вироби, що оздоблюють будинок, ландшафт навколо будинку), обладнання житла (вироби, що є частиною стіни, стелі, або виконують певні побутові функції), посуд (місткості різні за призначенням і величиною - миски, горщики, близнюки, ринки, банька, флакон, пляшка, горнята, фігурний посуд – півні, барани, леви тощо), культові та обрядові предмети, предмети для обладнання культових споруд), іграшки (малі за масштабом -використовують для гри), прикраси (намисто, сережки, брошки, кулони).

Iграшки. Художня самобутнiсть української народної iграшки закладена її багатовiковою iсторiєю, традицiйнiстю, вiдчутним вiдгомiном язичницької давнини. На території України найдавнiшi прототипи iграшки виявленi в с.Мезин Коропського району Чернiгiвської областi. Це узагальненi жiночi постатi (за iншою версiєю - фiгурки пташок), а також маленькi анiмалiстичнi фiгурки вовка або собаки, виготовленi близько 25 тис. рокiв тому з мамонтового бивня. Першi були оздобленi ритмованим геометричним орнаментом (складнi меандровi завитки, скiснi, зигзагоподiбнi лiнiї тощо). Усi цi зооморфнi фiгурки, мабуть, мали обрядове, тотемне значення, а тому їх загалом можна вiднести до культової пластики малих форм i лише опосередковано пов’язувати з iграшкою, точнiше з її прадавнiми витоками.

У III тис. до н. є. у Древньому Єгипті були поширені іграшки з дерева та тканини, м'ячі з шкіри та статуетки тварин. З дерев'яних дощечок вирізувалися ляльки та розписувалися геометричним орнаментом. У древній Греції та Римі виготовляли іграшки з дерева, глини. По свідоцтвам істориків, вже у ті далекі часи майстрами були створені механічні іграшки. Виготовлялися також ляльки-маріонетки з теракоти та речі для ігор з ляльками, вовчки, брязкальця.

З глибини віків прийшли до нас традиції швейної іграшки - ляльки, пошитої з клаптиків тканини, хутра.У трипiльцiв зародилася керамiчна дрiбна пластика жiночих статуеток у сидячiй позi, витончених стоячих жiночих постатей, а також рiзноманiтних фiгурок тварин (бики, корови, вiвцi, барани, конi та iн.), пов’язаних з iдеєю плодючостi. З’являються лiпнi порожнистi фiгурки пташок (могилькин с.Висоцьке Вродiвського району Львiвської областi), що згодом трансформувалися на зооморфнi iграшки-свищики.Особливий iнтерес становлять керамiчнi яйцеподiбнi тарахкальця, моделi житла трипiльцiв iз деталями iнтер’єру, розписом, оскiльки серед iграшок наступних епох принцип моделювання — виготовлення мiнiатюрного посуду, вiйськового обладунку, знарядь праці - один iз важливих напрямкiв творчостi.Про iграшки стародавнiх слов’ян важко щось стверджувати через вiдсутнiсть необхiдних вiдомостей. Найдавнiшi дитячi iграшки Київської Русi - вирiзанi з дерева коники, пташки (качечки). Крiм зображальних iграшок побутували і незображальнi, так званi технiчнi iграшки - мечи, луки, кульки, дзиги, трiскачки i под.Керамiчна дрiбна пластика переважно зображала священних тварин, птахiв, фантастичних iстот, жiночi постатi Матерi-землi, вершникiв, фiгурки воїнiв тощо. Народна керамiчна, дерев’яна і плетена iграшка переважно була побiчним промислом основного виробництва - гончарства, художнього деревообробництва чи плетiння виробiв, а тому чистих iграшкоробних осередкiв дуже мало. Серед iграшок Поднiпров’я кiнця ХIХ ст. трапляються оригiнальнi дерев’янi кухлики для зачерпування рiдини; загальним обрисом вони нагадують качечку (с.Морквина Кiровоградської областi). Дерев’янi ляльки узагальненої форми видовженої статури характернi для с.Боровиця Черкаської областi.

Ляльки з тканини робили в хатніх умовах з тканин (ганчір'я, клапті, частини старого одягу). Вони призначалися для дитячої гри. Однак у різних місцевостях вони зберігали риси, властиві давнім обрядовим лялькам.

Одні з найпоширеніших типів українських народних ляльок так звані «вузлові» ляльки (їх роблять способом крутіння, завивання, перев'язування). Їх виготовляли на території Київщини, Полтавщини. Черкащини. Крім внутрішньої вузлової основи (хустка, напхана ганчір'ям і зав'язана у вигляді голови), спільною прикметою є обличчя із хрестом, набраним із різноколірних або однотонних ниток так, що посередині утворюється ромб або квадрат. «Вузлові» ляльки належать до «невдягнених» ляльок. Ляльки, зібрані на решті території України, «вдягнені» — їх одяг спеціально розкроюється й шиється.

У селах Карпат робилися на продаж великі декоративні ляльки з виточеною на верстаті дерев'яною основою, вдягнені у майже точні копії гуцульського святкового вбрання старих часів.

У іграшок з сиру та тіста ігрове призначення поєднується з обрядовим. Особливо це стосується виробів із тіста — фігурного печива у вигляді птахів, баранів, кіз, зайців, білок та інших тварин, сезонне випікання яких (до певних свят, найчастіше навесні). Це печиво нерідко буває яскраво розмальоване. Діти спочатку граються ним, а потім з'їдають.

Іграшки з сиру виготовляють в окремих селах Карпат — Косівського та Верховинського районів: сирні коні, барани, цапи, корови, «оріпки», птахи, коні з вершниками, олені. Частину їх розфарбовують цяточками та крапочками, проте більшість лишається не разфарбованою. Незвичайні іграшки з тіста робили своїм онукам сільські бабусі. У переддень Різдва куховарили вони з тесту «козулі» — фігурки корів, бичків, овець і домашніх птахів. Тільки що спечених їх виставляли на підвіконня всім напоказ. І ввечері роздавали дітям: хлопчикам - бичка, дівчинкам - корівку. Іграшки з сиру використовуються і як настільні скульптури, які прикрашають інтер'єр. Також їх, роблячи навесні та восени, дарують близьким та друзям, ставлять на могили у дні весняного та осіннього поминання покійних.

Іграшки - забавки відомі з найдавніших часів. Їх виготовляли з глини, дерева, пап'є-маше, бересті, ганчірок. Багаті і бідні для своїх малят завжди прагнули зробити брязкальце, свистульку, конячку, візок, ляльку. Гра в солдатики - улюблене захоплення хлопчиків вже не одне сторіччя. Спочатку їх вирізували з паперу, наклеювали на картон, розфарбовували і встановлювали на спеціальну підставу, щоб легше було пересувати. Потім стали робити з дерева, пап'є-маше, відливати з олова. Окрему групу утворюють дотепнi механiчнi забавки з вiдповiдно рухомими елементами - вирiзанi фiгурки попарно з’єднаними планками ведмедiв, ковалiв, ткачiв, теслярiв, що рухаються внаслiдок руху планок.На Полтавщинi дерев’янi ляльки у виглядi воїна прилаштовували на хату або господарську будiвлю. Писанкарство - розписування яєць. Орнаментують переважно курячі білі сирі яйця, рідше гусячі і качачі. Чисте, гладкофарбоване або оздоблене вiзерунками яйце набуло символу жiчного та релiгiйно-обрядового значення ще задовго до християнства. Писанка, вiдповiдно прикрашена вiзерунками та кольорами, водночас була яскравою оздобою кошика з харчами, який несли до церкви святити. Пiсля цього писанки ставляли на видне мiсце на столi. Розрізняють такі види писанок за техніками розпису:

писанка (оздоблення виконане за допомогою воску і поступового зафарбовування); шкрябанка (оздоблення виконане за допомогою прошкрябування елементів) крапанка (оздоблення виконане за допомогою накрапування воску на поверхню

яйця); мальованка (оздоблення виконане за допомогою фарб та пензлика).

Писанки поділяють за композиційним поділом на «мередіани», «паралелі».Галунки - білі писанки що належать до вишуканих мистецьких творів, трапляються

здебільшого на Київщині та Чернігівщині. Після нанесення кольорового орнаменту решту яйця знебарвлюють міцним капустяним квасом або галуном, і тоді на сніжно-білому тлі розквітають неперевершеної краси та яскравості малюнки.

Український народний декоративний розпис пов'язаний з художнім оздобленням предметів побуту. Українці з давніх-давен прикрашали стіни хат та господарські будівлі, дерев’яний хатній інтер’єр, меблі, посуд, господарські речі. Найдавнішим і найпоширенішим видом народного малярства був настінний розпис хат, який відзначався великою різноманітністю мальованих орнаментальних мотивів у кожній зоні та області. Розписом покривалися стіни хат, призьба, фриз, що йшов угорі стіни, наріжні пілястри, підвіконня, обрамлення вікон та дверей, самі двері, віконниці. А в інтер’єрі хати - піч, стеля, сволок, обрамлення вікон та дверей, образів тощо. В декоруванні фасадної стіни основним орнаментальним мотивом виступали «квіти у вазоні».

Важливе місце в художньому орнаменті житла на Україні посідали декоративні розписи на дереві, якими прикрашали меблі, господарські речі, дерев’яний посуд, дитячі іграшки і особливо, скрині.

Народний декоративний розпис можна класифікувати: настінний розпис культових приміщень (церков), жител і надвірних

господарських споруд; багатобарвні малюнки на папері, відомі як мальовки; станковий народний живопис і графіка; оздоблення олійними фарбами дерев’яних виробів (скринь, мисників,

вуликів, віялок, дерев’яного посуду, іграшок, музичних інструментів); писанкарство; розпис тканин; малюнки на склі (поширені переважно в західних областях України).

Настінний розпис – це живописне зображення, яке виконано безпосередньо на стіні й пов’язано з архітектурою. Настінні розписи мають форми мозаїки, панно, та ін...

Розписи бувають тематичні й орнаментальні, виконуються технікою фрески, темпери, клеєного, силікатного та воскового живопису із застосуванням синтетичних матеріалів.

Мальовка - декоративний малюнок на тонкому папері, виконаний аніліновими фарбами – «манійками», що прийшов на зміну настінному розпису в оформленні інтер’єру хати. З кінця XIX століття були винайдені яскраві анілінові барвники, тому майстрині настінного розпису починають малювати не на стінах, а на паперових аркушах-мальовках відповідного розміру та формату. Паперові прикраси - квіти в овалі, вазони-букети. Прямокутні килимки - наклеювали на стіни, дотримуючись традиційних правил оздоблення хатнього інтер’єру (на каміні та сволоку, над вікнами та полом). З початку ХХ століття відомим центром виготовлення мальовок стає с.Петриківка Дніпропетровської області.

Петриківський декоративний розпис виник у селі Петриківка (нині Царичанського р-ну Дніпропетровської обл.). З часу свого заснування у 1772 Петриківка була важливим адміністративним і торговельним центром Протовчанської паланки, де тричі на рік збирався ярмарок, на якому місцеві майстри продавали килими, вибій часті тканини, а також вироби з дерева, розмальовані самобутнім рослинним орнаментом. Петриківські декоративні розписи розвивались у вигляді стінопису житлових приміщень та декору речей господарського і хатнього вжитку. В ХІХ столітті Петриківка вже була центром розповсюдження стінопису на Україні. Характерним для мистецтва петриківського розпису є рослинний орнамент, що продовжує традиції орнаментики українського бароко. Він ґрунтується на уважному вивченні реальних форм місцевої флори та створенні на цій основі фантастичних, неіснуючих у природі форм квітів.

Широке застосування в розписі мають мотиви садових і лугових квітів та ягід – калини, полуниці, винограду. Характерним для петриківського орнаменту є також зображення акантового листя (папороті), пуп’янків, перистого ажурного листя.

Роботи сучасних петриківських майстринь, виконані на папері темперою експонувались на Першій виставці українського народного мистецтва в Києві (1936). У 1936-1941 рр. у Петриківці існувала школа декоративного народного малювання, в якій композицію петриківського орнаменту викладала відома майстриня петриківського розпису, майстер народної творчості України Т.Пата та її дочка В.Кучеренко. З 1958 року в Петриківці відкрито цех підлакового розпису.

В наш час діє Центр народної творчості «Петриківка» (директор В.Г.Биленко). Відомі майстри петриківського розпису - Т.Я.Пати, , В.Ф.Панко, Т.Г.Куліш, Тимченка М.К. та ін.

Декоративний розпис виробів із дерева (скринь, мисників, віялок, саней, дерев’яного посуду, іграшок та інше). Незначну частину декоративного розпису, що вціліла, становлять настінні розписи по дереву олійними фарбами в церквах, наприклад, у церкві Воздвиження в м.Дрогобичі (близько 1636 р.), розпис плафона в церкві с.Черва Закарпатської області (1753 р.).

Яворівський розпис на дереві Український народний промисел, який виник у XVIII столітті на території сучасного Яворівського р-ну Львівської області - центрі збуту розмальованих виробів з дерева. Він сформувався як своєрідна народна школа, виготовлення зі своїм специфічним розписом Яворівських скринь, дитячих іграшок-забавок. Головний акцент у композиції розпису робився на орнаментальних мотивах, розміщених у центрі виділених на площині «вікон». Кольорова гама Яворівського розпису скринь базується на п’яти основних кольорах: коричневому, зеленому, жовтому, білому, червоному. Окремі кольори мали конкретне призначення в розписі: темно-коричневою фарбою обводили смуги по краях скринь і бордюри; темно-зеленою розмальовували площини «вікон»; світло - зеленою – мотиви качечок; червоною – зображення квітів і листя в галузках. Різновидом Яворівського розпису на дереві в наш час є дитячі іграшки - коники, метелики, пташки, візочки, виготовлені з дерева з оригінальною конструкцією,

механікою для кожної забавки. Провідними майстрами Яворівського розпису на дереві в наш час є Ю.Момрик, Ю.Турко, М.Петрів, Ю.Ференц, П.Люта та ін. Аплікація та витинанка - ажурнi вiзерунки зi шкiри i тканини. Назва витинанка походить від слова витинати прорізати і дослівно означає отвір, проріз. Як прикраси одягу побутували в минулому на всiй територй України. Вони набули масового поширення у гуцулiв і лемкiв.

Першi паперовi прикраси, якi можна вважати своєрiдними аналогами традицiйних витинанок на Украiнi, виникли у Китаї у зв’язку з винаходом і розповсюдженням паперу. Україкськi народнi витинанки - яскравий, своєрiдний вид народної декоративної творчостi, що має глибокi й багатi традиції. Їм притаманне силуетне узагальнене зображення, чiткий вiзерунок, дзеркальна симетрiя, лаконiчність форми, обмеженiсть деталей, спокiйний, рухомий ритм, вiдсутнiсть натуралiзму, логiчна вiдповiднiсть мiж формою, матерiалом i технiкою виготовлення.Витинанки розрізняють: одинарні (вирізані з одного аркуша паперу), складні (багатоколірні витинанки вирізані з кількох аркушів паперу), ажурні (зображення міститься у прорізах), силуетні (зображення нагадує тінь предмету).Художня обробка металу,

Художнiм металом називають декоративно-прикладнi й монументально-декоративні твори, виготовленi вручу рiзноманiтними технiками з чистих металiв та їх сплавiв. Бiльшiсть міцних металiв при нагрiваннi пластичнi, добре пiддаються механiчнiй обробцi. Можна вiдливати масивну i легку ажурну форму. Із бляхи зручно карбувати рельєфнi зображення. З металу можна кувати рiзноманiтнi конструктивнi речi або, витягаючи тонкi нитки (дротики), створювати ошатнi вiзерунки, які нічим не поступаються мереживам.

Матерiали. Метали, з яких виготовляють художнi предмети, поділяються на групи кольорових i чорних. Кольоровi у свою чергу складаються з благородних (золото, срiбло, платина) i неблагородних (мiдь, цинк, олово) та iн. Мiдь - перший метал, який опанувала людина. Вiн добре полiрується, шлiфується, однак не довго зберiгає полиск. Бронза - сплав мiдi й олова. Латунь - сплав мiдi та цинку. Цинк - метал бiлого кольору iз холоднуватим вiдтiнком. Вiн мало пластичний, але добре обробляється iнструментами. Для художнiх робiт застосовується рiдко. Олово - легкоплавкий м’який метал срiблясто-сiрого кольору із матовим полиском. Алюмiнiй — легкий метал срiблясто-бiлого кольору.

В ювелiрнiй справi широко застосовуються мельхiор.Техніки. Найбільшого поширення набули лиття (заповнення розплавленим металом вогнетривкої форми), кування (нагрівання і розм’якшення заготовки, надання їй відповідної форми та фактури), карбування (нанесення рельєфу на листову заготовку металу - розрізняють такі види - контурне вгнуте, контурне опукле, контурне для емалі, ажурне, рельєфне, декоративно-фактурне, кругле карбування посуду, карбування виливаних виробів), гравіювання (нанесення на поверхню металу орнаментів за допомогою різців-штихелів; розрізняють - пласке і рельєфне), чернь (ювелірна техніка оздоблення виробів зі срібла - нанесення на поверхню порошкоподібного сплаву з наступним випалюванням), емалі або фініфть (ювелірна техніка оздоблення виробів покриття металу спеціальним сплавом окисів металів; емалі розрізняють - виїмчасті, перегород часті, суцільні), скань (ювелірна техніка оздоблення виробів в основі якої лежить ажурна сітка набрана з дротинок спіралеподібної форми з’єднаних пайкою; буває ажурною або накладною), кольчужне плетіння (з’єднання кілець з тонкого дроту), зернь, накладання, інкрустація, штампування та ін.

Ювелірні вироби з каменю та бісеру Ювелірна прикраса – це ніби той штрих, яким художник завершує полотно, надаючи образові чіткості й виразності. Індійський мінералог Рао Бохадур на підставі досліджень, проведених в Індії, Бірмі та інших країнах, підтвердив, що добування дорогоцінних і напівдорогоцінних каменів є одним з

найдавніших видів геологічної діяльності людини. Халцедон, нефрит, агат та інші кольорові камені служили людям прикрасою ще VII-X тисяч років тому. Бірюзу почали добувати й обробляти на Сінайському півострові за 3 тисячоліття до нашої ери. У знаменитих «копальнях Клеопатри» на березі Червоного моря за 2 тисячі років до нашої ери добували смарагди. Рубіни й сапфіри знаходили у розсипах на острові Шрі-Ланка близько 2600 років тому, а алмази Індії були відомі три тисячі років тому назад. Ювелірне ремесло належить до найдавніших. Воно - майже ровесник кравецтва й шевства. Класичні старовинні прикраси з коштовними каменями виконані в стриманому, строгому стилі. Їх завжди цінують, передають у спадок. Більш сучасні ювелірні вироби виконані у техніці скані (філіграні). Тонке металеве мереживо з крученого дроту. Майстри, що опанували його, виготовляють будь-які прикраси - персні, брошки, намисто, кольє, відтворюючи найвигадливіші узори.

Найдавніша й найпопулярніша з прикрас - каблучка походить з Грузії. Її виникнення пов’язують з легендою про мудрого титана Прометея. За те, що він подарував людям вогонь, Зевс покарав титана, наказавши прикувати на скелі, де його щодня катував орел. Героїчний Геракл визволив Прометея розірвавши ланцюг, але, поспішаючи, лишив уривок ланцюга з уламком каменя в руках. Тому каблучки і вважали за оправу для каменя і носили на лівій руці. Виняток становили обручки, які носять постійно на правій руці.Художня обробка дерева - найдавнiший вид декоративно-прикладного мистецтва, виготовлення оригiнальних виробiв з дерева рiзноманiтного функцiонального призначення. За формотворчими технiками художнє деревообробництво подiляється на вiдповiднi галузi: бондарство, деревообробне токарство, столярство та декоративне рiзьблення.Матерiали. Деревина з давнiх часiв була улюбленим i цiнним матерiалом. Вона мiцна й пружна, переважно легка в роботі. Барвники, олiфа й лаки надiйно захищають дерев’янi вироби вiд води i водночас посилюють декоративне звучання текстури. Колiр деревини залежить вiд породи, умов росту, вiку дерева. Фактура деревини — здатнiсть спрямовано вiдбивати свiтловий потiк, вона буває матовою або блискучою. Текстура деревини — це характер малюнку волокон серцевинних променiв. Добираючи деревину для художнiх виробiв, ремiсники з найдавнiших часiв строго враховували не тiльки фiзичнi (твердiсть, розколюванiсть, гнучкiсть), декоративнi (колiр, текстура, фактура) якостi, а й смаковi властивостi (дух) деревини. Наявнiсть рiзноманiтних фiзичних, декоративних, смакових та iнших якостей деревини дає змогу подiлити породи на такi, що найбiльш придатнi для:

бондарства(верба, сосна, ялина, липа, дуб та iн.); токарства (осика, вiльха, тополя, береза, груша та iн.); столярства (сосна, ялина, тис, дуб, горiх, шовковиця та iн.); рiзьбярства (липа, осика, явiр, вiльха, клен, груша, яблуня та iн.).

Технiка. У художнiй обробцi дерева однi технiчнi прийоми i засоби виразностi створюють цiлiсну функцiональну форму предметiв, iншi мають лите декоративне спрямування i завершують художнє оформлення виробiв. До формотворчих технік належать вирiзування, видовбування, виточування, бондарнi та столярнi прийоми. Видовбування - полягає у поступовому вибиванi деревини з масиву виробу, внаслiдок чого утворюється заглибина, порожнина чи отвiр. Виготовляють передусім побутовi предмети - човни-довбанки, ночви, ступи, черпаки, сiльнички тощо. Вирiзування (витесування, вистругування) - рiзноманiтнi технiчнi прийоми, за допомогою яких майстри вручну моделюють з дерева форму побутових предметiв та декоративних виробiв. Вирiзування iнколи поєднується з видовбуванням i переходить в об’ємне різьблення, часом сполучається з профiлюванням.Виточування - технiка обробки дерева i самостiйна галузь народного художньо промислу (токарство).

Бондарство - окремий вид деревообробного промислу i технiка виготовлення тесаних клепок і гнутих смерекових або лiщинових обручiв великого, мiсткого посуду. Столярство - виготовлення виробiв без жодного цвяха за допомогою столярних з’єднань на клею. Художня виразнiсть i довершенiсть творiв значною мiрою посилюються логiчним застосуванням вiдповiдного оздоблення. Розрізняють такі види оздоблення дерев’яних виробів: профілювання (вирiзування пилкою та долотами геометричних орнаментiв по краях дощок; буває плоске та об’ємне), різьблення (подiляється на плоске, плоскорельєфне, контррельєфне, ажурне та об’ємне; плоске рiзьблення буває контурним, виїмчастим, трьохгранновиїмчастим), інкрустації (технiка орнаментального оздоблення виробiв шматочками твердих матерiалiв - дерева, металу, рогу, слоновоi кiстки, перламутру, бiсеру - якi вирiзають i вкладають у поверхню; декоративний ефект iнкрустованого вiзерунка ґрунтується на контрастному зiставленнi тональних i колiрних рiзнохарактерних матерiалiв), інтарсія (вид iнкрустації, мозаїки на деревi виконують зображення або вiзерунки зi шматочкiв кольорового дерева (шпону), якi вирiзають врiвень із поверхнею виробу; орнамент складають iз крупинок дерева з макове зернятко), випалювання (на свiтлих породах дерева випалюють візерунки спеціальними інструментами; розрiзняють способи випалювання - розжареними металевими штампиками («штансами»), з вiдбиткiв яких складають різноманiтнi орнаменти, й електрописаком, що дає чiткий контурний малюнок, розпис (орнамент наносять пензлями по загрунтованiй або незагрунтованій поверхнi виробу темперою, гуашшю, олiйними й анілiновими фарбами, нітроемалями з кiнця ХІХ ст. розписані вироби почали покривати лаком).Художня обробка шкiри - вид декоративно-прикладного мистецтва, який специфiчними прийомами формотворення й оздоблення утворює чимало естетично досконалих побутових речей: мiсткостей, взуття, одягу тощо. Основним матерiалом є натуральна шкiра, а з ХХ ст.- штучна. Техніки. Відомо багато способів оздоблення шкіри в дпм зокрема: шиття, аплікація, вишивання, тиснення, ажурне вирізування, плетіння, різьблення, випалювання, інкрустація, розпис.Шиття - нашиваються одноколірні або багатоколірні візерунки різної за кольором і фактурою шкіри.Аплікація - накладання вирізаних предметів на поверхню, іноді цілі композиції виконані в техніці витинання (ажурного вирізання).Вишивання - нанесення різноманітних візерунків у різних техніках з метою оздоблення за допомогою голки та нитки.Тиснення - холодне, гаряче, контурне виконується спеціальними заготовками.Ажурне вирізування - техніка вибивання прорізних елементів з наступним підкладуванням кольорової шкіри.Плетіння - виконується з вузьких кольорових пасочків.Різьблення - рідко вживане, виконується прийомами контурного гравіювання, схоже до оздоблення металу.Випалювання - аналогія контурному випалюванню по дереву.Інкрустація - декорування різноколірною шкірою, за аналогією інкрустації дерев’яних виробів.Розпис - оздоблення орнаментом за допомогою олійних та акрилових фарб.Вироби. Найпоширенішими виробами зі шкіри в Україні є одяг (головні убори верхній одяг і взуття), торбинка (шкіряні вироби з пасом для транспортування предметів), прикраси (кулони, брошки, паски, браслети), знаряддя праці (упряжі), оббивочна шкіра (шпалери, оббивка диванів крісел), палітурні предмети (обкладинки, коробки). Художня обробка кістки та рогу. Художня виразність та декоративне багатство залежить від природних властивостей матеріалу та технологічних прийомів виконання оздоблення. Матеріали. Бивні, роги, трубчасті кістки.

Техніки обробки кістки схожі на ті що використовують для обробки металу, дерева. Найчастіше зустрічають гравіювання, різьблення, інкрустацію.

Вироби з бісеру. Батьківщина бісеру - Стародавній Єгипет, де з непрозорого скла виготовляли штучні перлини, які арабською мовою називались «бусра», звідси й пішла його назва. На території нашої держави бісер був відомий ще за часів Київської Русі. Прикрасами з бісеру в Україні оздоблювали головні убори, вплітали в коси, носили їх на грудях, шиї, руках. Носили прикраси по-різному: в одних селах тільки жінки, в інших - і молодиці, і дівчата; ними прикрашали чоловічі капелюхи, дівочі весільні головні убори.Найпоширеніші були шийні та нагрудні жіночі прикраси у вигляді вузеньких смужок, плескатих ланцюжків та заокруглених ажурних комірців.Найбільш поширена назва виробу з бісеру «ґердан» - плетений шнурок чи тасьма, а також прикраса у вигляді плескатого ланцюжка або ажурного комірця з різнокольорового бісеру, яким жінки прикрашали шию або голову, а чоловіки — капелюхи. Ґердан — нагрудна прикраса у вигляді петлі з суцільної або ажурної смужки різної ширини, яка одягається через голову на шию; з'єднані спереду медальйоном кінці прикрашають груди.

Комірець - шийна прикраса у вигляді заокругленої ажурної, мов мереживо, сітки різної ширини, рівної зверху і прикрашеної знизу зубцями або підвісками-висульками, які мають свої місцеві назви: «цомплики», «кута-сики», «бомблики» тощо. Застібкою правлять зав'язки, сплетені з кінців ниток основи, ґудзики, гачки та гаплики. Комірці називають «ґердан», «решітка», «лапки», «зубок» тощо. Ширина і довжина комірців буває різною. За формою виділяють підтипи ґерданів: вузька шийна, нагрудна стрічка, широкий багатоколірний комір, що падає на груди, плечі, застібається ззаду на шиї (кризи), два кінці довгих стрічок з’єднували спереду, вони звисали нижче грудей, часто до пояса.Силянка — рівна суцільна чи ажурна смужка. Плели її з різнобарвного бісеру на волосяній або нитяній основі, завширшки від 5мм до 4см, геометричним орнаментом. Коротка силянка, яка щільно прилягає до шиї, а ззаду зав'язується або застібається на ґудзик чи гачок, належить до шийних прикрас. Щоб силянка краще зберігалась, її нашивали на смужку.

Силянки роблять у формі округлого комірця. А ґердани різної ширини стрічки.Відомі такі техніки виготовлення виробів з бісеру: ткання (виготовлення виробів на верстаті з нитяною основою, де роль човника виконує голка з ниткою з нанизаними на неї бісеринками), вишивання бісером (виконують вручну, досить часто в поєднанні з оздоблювальними швами - гладдю, хрестом, шнуром і вузенькою тасьмою - по сукну, шерсті, оксамиту й шовку, полотну, льону з лавсаном. Нитки для вишивання мають бути міцні, навощениі, щоб бісер не перетирав їх, і відповідати за кольором основній тканині), шиття упрокол (кожна намистинка закріплюється на тканини окремо: впритул одна до одної або на деякій відстані, шиють стібками швів “уперед” або “назад”, справа наліво або зліва направо), шиття по рахунку (вишивання за узором для хрестика по рахунку ниток тканини, спочатку готують візерунок, добирають бісеринки одного розміру і пришивають їх до тканини стібками півхреста так, щоб намистинки лягали щільно, рівно і з нахилом в один бік), шиття уприкріп (на закріплену нитку за допомогою голки нанизують стільки бісеринок, скільки знадобиться для тієї чи іншої частини узору, викладають по контуру узору, а другою ниткою прикріплюють до тканини в проміжках між бісеринками, закріплювати намистинки на тканині можна за допомогою вузлкового шва), нанизування (виконання виробу вручну, або збирання на низку).

Найпоширенішим мотивом прикрас з бісеру ромби, трикутники, ламані лінії. Геометричний орнамент найлегший, композиційно він складається з простого чергування фігур, та рядів, розміщених по горизонталі, вертикалі або діагоналі. Тут можуть переважати ромби, квадрати, прямі і ламані лінії, зиґзаґи, хрестики. Орнаменти в виробах з бісеру мали своє значення так горизонтальна лінія означала землю, хвиляста - воду, вогонь у вигляді хреста, ромб, коло або квадрат символізує сонце і т.д. Деякі орнаментальні знаки відігравали роль оберега.

Прикраси з бісеру можна виготовляти за узорами для вишивання. При цьому слід враховувати призначення майбутнього виробу, його форму, орнаментальні мотиви та кольорові поєднання візерунка

Крім нашийних прикрас бісером оздоблювали одяг, переважно шлюбні, або святкові сорочки, капелюхи, панчохи. Чоловічі сорочки оздоблювали на грудях і комірі, а жіночі – на рукавах. Типовим декором сорочок є бісерні зав’язки («вущінки», «китички», «кутасики») де шнурок з бісеру завершується однією великою або двома чотирма меншим кульками, обмитими лелітками і пацьорками.

Український одяг та прикраси. Одяг захищає людину вiд холоду, дощу, сонця, вiтру тощо. Окрiм складових частин, що прикривають плечову, поясну частину людського тiла, одяг включає також головнi убори, взуття, рукавицi, панчохи, шкарпетки та iн. Виділяють такі типи одягу: плечовий - накидка (переважно шнура); поясний - настегенні пов’язки. Поступово розвинулися рiзноманiтнi форми кроєного шитого одягу: плечовий - сорочки, плащi, каптани; поясний - штани, пояси, запаски, обгортки.Одяг постiйно змiнювався, зникали деякi його частини і виникали новi. Вiн вiдбивав громадське й родинне становище людини, характер працi, диференцiювався на чоловiчий, жiночий (дiвочий i замiжнiх жiнок), дитячий, а також буденний, святковий, обрядовий тощо.

Поєднання рiзних частин одягу і доповнюючих його предметiв, художньо узгоджених мiж собою в єдиному стилi, називається к о с т ю м о м.

Вiн включає в себе і зачiску, і манеру триматися, жести, грим тощо. Костюм, вiдзеркалюючи зв’язки з iсторичними стилями, пiддається короткотермiновим змiнам моди.

Стiйкi традицiйнi основи, якi часто сягають глибокої давнини, зберiгає народний одяг (передусiм селянський), вiдображаючи загальнонацiональнi й етнiчнi, локальнi риси. У ньому вiдбитi сфера знань, виробничий досвiд, художнi смаки, естетичнi погляди, а також обрядовi аспекти, етнiчнi переконання. Народний одяг мiстить iнформацiю про людину, соцiальне середовище, культуру певної епохи, виконуючи комунiкативну функцiю.В одязi поєднуються різні види мистецтва: тканини, вишивка, аплiкацiя, вирiзування, мережiння i т. iн. Важливими художнiми засобами одягу є фактура, колiр, орнамент (матерiалу і доповнень - сумок, поясiв тощо). Найхарактернiшими для одягу України є три основнi форми: трапецiєвидна, овальна і пряма. При створеннi одягу використовуються принципи симетрiї й асиметрії, нюансу або контрасту, ритму, масштабнiсть і динамiчнiсть поєднання всiх частин у цiлiсну композицiю.Типологія виробів. У розробцi класифiкацій i типологій одягу розрізняли окремі ознаки: матерiал, стать, вiк, крiй. Одяг подiляється на типологiчнi групи за функцiональним призначенням: плечовий, поясний (натiльний i верхнiй), головнi убори, взуття; буденний і святковий; за порами року: лiтнiй, весняно-осiннiй, зимовий. Окрему групу складає обрядовий одяг. Костюм виконує декiлька функцiй, водночас є рiччю i знаком-символом.Натiльний одяг. Найдавнiший тип шитого одягу - сорочка. Iснують загальнослов’янськi термiни для позначення жiночої та чоловiчої сорочок: рубаха, кошуля, оплiччя тощо. Основнi типи сорочок: тунiкоподiбнi; з уставками; з кокетками.Тунiкоподiбнi чоловiчi і жiночi сорочки кроїли з одного перегнутого на плечах полотнища. В Українi поширеним є тип уставкових сорочок. Уставки (плечовi вставки, плiчки, полики, вуставки) - це прямокутнi (iнколи трапецiбвиднi) куски полотна, пришитi мiж передньою і задньою полами на плечах iз спуском до рукавiв по основi або до пiдтканиного стану сорочки. Вони розширюють плечову частину сорочки і дають змогу призбирувати і горловину, i рукав, котрий пришивають до уставки. Сорочки з кокетками виникли пiд впливом мiської моди. Кокетка - неширока смужка на ширину спинки (грудей), до неї пришито передню i задню пола сорочки.

За довжиною суцiльних чи пiдрiзних полотнищ полiв сорочки подiляються на двi групи: додiльнi (суцiльнi) i до пiдточки до стану (з двох частин: верхньоi плечовоi - станка i нижньоi поясноi цiдточки). Сорочки розрiзняють за мiсцем розмiщення розрiзу (пазухи): посерединi станка, з боку, iнодi i на спинi; за способом застiбання: зав’язування через петельки, на гудзики, брошки тощо. За формою комiра сорочки подiляються на пiдгрупи: iз вузькими обшивками, дрiбно зiбраною горловиною на нитку, iз стоячим комiром, з викладним великим комiром, без комiра (з круглим чотирикутним або овальнимчовниковим вирiзом) і т. iн. За кроєм рукавiв: з прямими широкими рукавами, зiбраними при зап’ястi на нитку, з манжетами-чохлами, рюшечками тощо.

Вишивка сорочок видiляється логiчнiстю розташування, особливим багатством вишивальних технiк. Здавна сорочцi приписується чарiвна сила, з нею пов’язана низка повiр’їв, звичав, обрядiв. Сорочка розглядається як двiйник людини, яка її носить. Сорочка наближувала до тiла, їй здавна вишивали, надiляючи магiчними символами - знаками, щоб вона була берегинею. У жiночих сорочках вишивали комiри, пазухи, подоли, рукави, у чоловiчих - комiри, манжети, манiжки, дуже рiдко полики. На переднiй пiлцi сорочок вишивали пазухи:

вертикальнi суцiльнi смуги, вишитi обабiч близько розрiзу пазухи; двi паралельнi вертикальнi стрiчки, вишитi на вiдстанi 2-3 см вiд зарубленого

розрiзу пазухи; суцiльна вертикальна смуга, виконана на правiй половинi пазухи.

Вишитi рукави за характером розташування вiзерункiв подiляються на такi основнi групи: вишита верхня частина - уставки (полики) i манжет; вишитi тiльки уставки; вишивка розмiщена по всiй їх площинi.Вишивка манжетiв - «чохлiв», «дудiв», «михалок», «зап’ястя» залежить вiд їхньої

форми. Однорядними стрiчками розмiщенi орнаментальнi мотиви на вузьких обшивках. На манжетах вишивались і кiлькарядовi смуги, часто з переходом у дрiбнi складочки рукавiв. Зустрiчаються манжети, вишитi тiльки на краях. Урiзноманiтнює вишивку манжетiв їх обметування, обкидання, петлювання. На подолах додiльних сорочок виконували горизонтальнi смуги з мережаними рубцями.

До поясного одягу належать тi його частини, якi прикривають людину нижче пояса. Поєднання плечового, натiльного i поясного одягу передбачає гармонiйне спiввiдношення форм, матерiалу, засобiв цiлiсного художнього вирiшення.

Чоловiчий поясний одяг - штани (гачі, гатє, гаши, ногавицi, холошнi, порти, портяницi, споднi та iн.). Матерiал: ллянi, коноплянi полотна, сукно, шкiра, тканини фабричного виготовлення: синя, червона китайка, сiрий черкасин, казимет.

Для лiта штани шили з тонких доморобних полотен, фабричних тканин, для зими - iз грубих лляних, вовняних тканин, сукна, шкiри. За кроєм видiляються два типи: з вузькими i широкими штанинами. У перiод Київської Русi штани складались iз двох частин: нижньої, що облягала ноги до п’ят, і верхньої, що прилягала до талії за допомогою пояса (шворки). Здавна на Українi були поширенi широкi і вузькi штани. За кольором найбiльш характернi наступнi групи: штани бiлi, сiро-чорнi, синi, червонi (передусiм шаровари з Лiвобережноi Украни, пошитi в червоної китайки, і гуцульськi крашеницi з доморобного сукна, пофарбованого у червоний колiр).

Жіночий поясний одяг - типологiчна група, що об’єднує рiвнi компоненти, якi вберiгали давньоісторичнi пласти, розвивалися, доповнювалися iншими формами. Найдавнiшi типи жiночого поясного одягу - незшита одноплатова і двоплатова запаски, незшита обгортка, плахта. Двоплатова запаска — два зарублених, незшитих полотнища. Одне, вужче наперед талiї, сягає вiд пояса нижче колiн (вапаска-попередниця); друге, ширше i довше - на задню частину (запаска-поваднидя). Зверху до запасок прикрiпленi торочки (очкурi) для зав’явування навколо талї так, щоб з обох бокiв залишалися отвори для бiлих сорочок. Обгоротка — одноплатове розширене полотнище, яким обгортали

жiночий стан поверх сорочки i закрiплювали при талії пасочком (крайкою, баюром, пасиною). Локальнi назви обгортки - дерга (Лiвобережжя), горбатка, опинка (Прикарпаття), катринця (Поднiстров’я, Вуковина), фота (Вуковина), околячка (Гуцульщина) та iн. Матерiал: вовнянi доморобнi тканини, сукно, фабричнi тканини. За способом носiння видiляють пiдтипи:

дергою з тонкого чорного сукна обгортали стан i не одягали до неї запаски, пiдгрупа дерги — вузьке полотнище, яке одягали ззаду, а спереду - фартух (Лiвобережжя);

обгорткою з доморобної вовняної тканини обгортали стан з лiвого боку, нижнi кiнцi (один або два) пiдтикали пiд пас; до неї запаски не одягали;

обгорткою обгортали стан так, що кінцi сходились спереду посередині, до неї також не одягали запаски (Поділля);

обгорткою обгортали стан таким чином, щоб поли заходили ліворуч; спереду одягали запаску (Поднiстров’я).

За кольором полотнищ обгортки подiляють на дві групи: з чорним i червоним тлом. Залежно вiд орнаментування полотнищ розрiзняють обгортки з суцiльноорнаментованим полотнищем; обгортки, якi мають центральне поле неорнаментоване, а при поздовжнiх краях - кайму; заснiвчастi на основi орнаментованi кольоровi смуги, якi при одяганнi розташовувалися горизонтально при талії i знизу поясного одягу; обгортки з трьохдiльним полотнищем: двi крайнi орнаментованi по пiтканню кольоровими стрiчками, а середня — безузорна. Плахта - незшитий i напiвзшитий тип поясного одягу, виготовлений з картатої, багатоколiрної ручнотканої тканини. Незшиті плахти - це одноплатовi полотнища, якими стан обгортався так, щоб основне полотнище було ззаду i заходило наперед талії. Спереду розрiз прикривали фартухом, запаскою. Плахта - переважно святковий одяг. Для ткання добирали якiснi, дорогi матерiали: вовнянi кольоровi нитки, гарус, шовк, бавовну. Технiка: човникове візерункове, заснiвчасте ткання, перебiр.

За змiстом орнаментальних мотивiв, кольором розрiзняють плахти синятки (синя основа), червонятки (нитки основи червонi, а перетканi бiлими, жовтими нитками), напiльна половина чорна, друга — синя. З орнаментальними мотивами в клiтинах пов’язанi назви «зiркова», «хрещата», «коронова луска», «слив’янка», а з розташуванням мотивiв стовпчаста, кривуляста. Плахти — перехiдна форма до зшитого одягу.Спiдницi виготовляли з окремих полотнищ (вiд трьох до шести пiлок) доморобних i фабричних тканин, зшитих, призбираних при талії, зарублених знизу. Спiдницi поширилися в усiх регiонах України наприкiнцi ХVIII ст., мали мiсцевi назви й особливостi художнього конструювання, кольорового, орнаментального оздоблення, посднання з iншими компонентами одягу. Їхнi локальнi назви: кабат, мальованка, фарбан, фартух, андарак, лiтник, димка, бурка тощо.

Фартухи з бiлого доморобного лляного, конопляного полотна, пiзнiше фабричної тканини при поясi були дрiбно рясованими, вишитими знизу на подолi і зверху на дрiбних складочках (Бойкiвщина).

Вишивка поясного одягу (запасок, спiдниць) видiляється стрiчковим характером розташування мотивiв у нижнiй частині. У рiзних варiантах ритмiчного повторення виконанi мотиви розеток, зубцiв, квiтiв, гiлочок, деревець тощо.

Нагрудний одяг об’єднуе тi його частини, якi одягаються наверх сорочки, прикривають верхню частину статури, сягаючи талії або колiн, суттєво впливаючи на загальну конструкцiю, силует вбрання. На Українi поширенi два основних типи нагрудного одягу, котрi мають локальнi назви: без рукавiв - корсетки, камiзельки, кептарi, лейбики, бунди, катанки тощо; з рукавами — кофти, сачки, кабати. За матерiалом нагрудний одяг подiляється на полотняний, сукняний, хутровин, комбiнований з декiлькох матерiалiв; з фабричних тканин: сатину, плису, оксамиту і т. iн. Шкiрянi, полотнянi, суконнi безрукавки у жiнок i в чоловiкiв в основному подiбнi.

Безрукавки за кроєм подiляються на окремi пiдтипи: прямоспиннi, короткi, приталенi, з вiдрiзною талiею i складками - крилами, вусами, з завищеною талiєю i складками на слинi (до 15-17), з зубцями, клинами (язичками) знизу та iн. За способом декорування в окремi групи вирізняють безрукавки, вистроченi машинним швом орнаментальними мотивами на плисевих обшиттях у нагруднiй i нижнiй частинi переднiх пiл (Середнє Поднiпров’я, Лiвобережжя, Пiвдень України); вишитi багатоколiрними нитками на полах i проймах, при поясi і знизу на спинi (захiднi областi України); з суцiльно вишитими полами й спинкою (закарпатськi бунди); декорованi аплiкацiєю зi шкiри, викладенi металом, гудзиками, вишитi кольоровими нитками, оздобленi шнурами (гуцульськi кептарi), обшитi рядами фабричних прямих i зубчастих стрiчок (яворiвськi камiзельки) тощо. Розробленi рiзноманiтнi засоби декорування безрукавок, їх художньо-конструктивного вирiшення. Безрукавний нагрудний одяг випереджав поширення наприкiнцi ХIХ - на початку ХХ ст. нагрудного одягу з рукавами. Це виявляється в характерi матерiалу, крою, принципах конструювання й декорування.

Нагрудний одяг - прямоспинний, приталений, короткий, з рукавами i без рукавiв - мережили вертикальними смугами на полах, при нагрудному розрiзi на проймах і горизонтальними - знизу полiв, спинки і рукавiв Своєрiдна вишивка гуцульських безрукавок - кептарiв. Їхнi поли вишитi складними стрiчками, а в кутах полiв при бокових швах, на спинцi розташованi розетковi або центральнопроменистi композицiї. Часто на спинi кептарiв мiж вирiзами пройми виконували зооморфнi та антропоморфнi мотиви у складному обрамуваннi.

Нагрудний одяг з рукавами — куртки, кабати, юпки, кофти і т. iн. Матерiал, крiй у багатьох випадках подiбний до безрукавних одежин. Куртки виготовляли з бiлого, сiрого доморобного сукна, короткi прямоспиннi, розширенi клинами (вишивали мiж передньою і задньою полами пiд проймами до низу), поширенi на Чернiгiвщинi, Київщинi. Кабати переважно з лляного, конопляного полотна, короткi, прямоспиннi, декорованi вишивкою, кольоровими тасьмами, були популярними у Львiвськiй, Тернопiльськiй областях. Юпки з фабричних тканин обшивали оксамитом, вистiбували. Довгi, нижче колiн, розширенi, на спинi пiдрiзанi й рясованi або призбиранi у глибокi складки. Низ рукавiв обшитий, декорований вистiгом — кривульки, гачки тощо. Поширенi у районах Середнього Поднiпров’я, на Полтавщинi. Кофти, круглi кохточки з фабричних чорних тканин з дуже розширеними полами (типу кльош) носили переважно в Поднiпров’ї, на Пiвднi Украiни. З кiнця ХIХ ст. набули поширення короткі, нижче талії напiвприлягаючi одежини типу пiджакiв з фабричних матерiалiв: сачки, спiнжаки, кабати, безрукавнi жилети тощо.

Верхнiй одяг об’єднує рiзний за матерiалом і формою одяг, який носили поверх натiльного, нагрудного чоловiки, жiнки і дiти передусiм в негоду, взимку. Його виготовляли з грубих лляних, конопляних домотканих полотен (часто сумiшних - основа конопляна, а поробок вовняний), сукна, овчини. За кроєм прямоспиннi форми передували появi розширених, приталених, з пiдрiзними талiями. Найдавнiший - прямоспинний плащовидний одяг - подiляється на два пiдтипи: без рукавiв (накидкоподiбний); з рукавами (iнодi фальшивими). Безрукавний прямий верхнiй одяг зберiг найархаїчнiшi риси щодо крою, способiв ношення. Його нiби накидали на плечi, як давньоруську накидку корзно. Найдавнiшi збереженi в Карпатах типи такого одягу — це гугля, манта, чуганя (чуга). Гуглi виготовляли з сiрого або бiлого доморобного сукна. Їх зшивали так, що за формою вони нагадували мiшок: один бiк не зашивався, а верхнiй, напiвзашитий рiжок при потребi надягали на голову, щоб захистити її вiд вiтру, дощу, снiгу (як каптур). Прямi поли гуглi на грудях не застiбалися, а зверху при шиї зав’язувалися вовняними шнурами чи ланцюжками через пряжки чепраги. Манта - тип плащовидного одягу з доморобного сiрого або бiлого сукна. За кроєм вона подiбна до гуглi, широка, довга, з каптуром. Чуганя (чуга) - тип складного плащовидного лемкiвського одягу, виготовленого з темно-коричневого доморобного сукна, з прямою спинкою і дуже довгим чотирикутним

комiром, з довгими тороками - на спинi що спадала нижче пояса. Тороки часто заплiтали в коси, а рукави зашивали. Цi так званi слiпi (фальшивi) рукави замiняли кишенi.

Гуня — плечовий, прямоспинний одяг з рукавами, часто носили наопашки; виготовляли iз спецiально витканої вовняної грубої тканини з довгим ворсом на лицевому боцi: пiсля кожних трьох ниток поробку вплiталися довгi, грубi, зсуканi вовнянi нитки або ледь з’єднанi пасма вовни (до 10см). Їх випускали на лицевий бiк i прибивали нитками поробку. Звідси локальнi назви гуні: космата, коцовата, коцованка, волосаня. Прямi довгi рукави вшитi по пiтканню. Такi гунi й досi збереглися на Закарпатті.

Каптани-полотнянки - пiдгрупа верхнього одягу, пошитого iз грубого лляного чи конопляного доморобного полотна прямоспинного і розширеного крою, з довгими рукавами, закладними полами. Вони застiбалися на гудзики або пiдперезувалися крайкою. Полотнянки носили наверх кожухiв, на полах з розрiзами (на мiсцях кишень). Важлива типологiчна група зимового хутрового одягу - довгополi кожухи i короткi кожушки. Їх виготовляли з овечих шкiр хутром всередину. Шкiри фарбували у червоний, бiлий, темно-коричневий кольори. Побутували чотири основних типии кожухiв - прямоспиннi, приталенi, з вiдрiзною спинкою i тулуб’ястi (дуже довгi й широкi в полах типу кльош, з великим вiдкладним комiром). З другої половини ХIХ ст. кожухи стали покривати зверху фабричним сукном, iншими тугими тканинами (комiр, права пола, манжети обгортались хутром). Це так званi покритi кожухи, кожушанки, хутрянки, шушуни тощо. Кожухи вишивали широкими горизонтальними смугами знизу на рукавах, у долiшнiй частинi та вертикально на правiй пiлцi. У кожухах з вiдрiзною спинкою мережили смуги на спинi (над лiнiєю талії), бiля розрiзiв кишень та на рукавах. Вишивка верхнього плечового одягу (свит, сердакiв, гуглiв тощо) характеризується складними орнаментальними композицiями на спинi, при поясi, полах, рукавах, вiдлогах тощо.

Пояси (пасини) — специфiчна типологiчна група, яка виконує утилiтарну функцiю: прикрiплення до талiї поясного i верхнього одягу, а також декоративну та символiчно-обрядову функцiї. Це обов’язкова приналежнiсть українського народного одягу. Їх виготовляли з лляних, конопляних, вовняних, шовкових, металевих ниток, лика, шкiри тощо. Їх плели, крутили, ткали з нитяних матерiалiв, вирiзували зi шкiри, рiдше вiдливали з металу, карбували тощо. За технiкою виготовлення iз ниток видiляються два типи поясiв (локальнi назви: крайки, окрайки, байорки, пасики, поясини, ткавицi, тканки i т. iн.): плетенi «в сiтку», «кiску», тканi перебором, килимовою технiкою, чиноваттю в поперечнi i поздовжнi вузькi стрiчки, суцiльно заповненi ромбами, зубчиками та рядами квiтiв, складних ромбових фiгур. Вони рiзної ширини - вiд 1 до 35см i довжиною до Зм. За кольором пояси подiляються на червонi, зеленi, малиновi, багатонолiрнi i рiдше - чорнi. Слуцькi пояси ткали з шовкових, металевих срiбних i золотих ниток у серединi ХVIII ст. на мануфактурах Слуцька, Вучача, Бродiв, Станiслава та iн. Багатоколiрнi а двостороннiм орнаментом, вони часто подiленi по вертикалi так, щоб на обох боках був рiзний колiр та орнамент. Нитянi пасинки усiх типiв завершуються торочками: вiльно опущеними, в’язаними, з китицями видовженої форми і круглої - з бомбонами. Шкiряні паси розрізняли: вузькi очкурi - пояси з пряжками шириною до 4-5 см; вузькi пасочки (Поднiпров’я, Лiвобережжя), широнi череси (до 35 мм), з тисненим орнаментом, викладенi каплями, «писаною бляхою», металевими гудзиками та пряжками (Карпати). Рiзні за художнiм рiшенням пояси важливий засiб композицiйного формотворення складних комплектiв одягу.

Головнi убори - складна типологiчна група виробiв, призначена для покриття, прикрашення голови. Вишивка головних уборів характеризується оригінальною композицією і переважно геометричним орнаментом з додаванням рослинних елементів.Вишивка головних уборiв - важливий художнiй акцент в композицiйнiй цiлiсностi народного одягу. При цьому важливу роль вiдiграє зачiска. Давнi, традицiйнi зачiски жiнок i дiвчат можна об’єднати у три варiанти:

подiл довгого волосся посерединi, вздовж голови, заплiтання двох кiсок бiля вух, спускання вниз i заплiтання з рештою волосся в едину, третю косу, яку закручують в кружок (вiнок);

заплiтання волосся у двi коси, обвивання їх вiнкоподiбно навколо голови, обтикання їх квiтами;

заплiтання однiєї коси, спущеної на спину. Коси плели з трьох, шести i двадцяти чотирьох пасем (дрiбушки). Зплiтали поплiтки (кольоровi стрiчки, вовнянi шнурочки), нанизані на нитку черепашки, прикраси з бiсеру, пiр’я, налiплювали фольгу тощо. Жiнки носили довге волосся, не заплiтаючи його, а тiльки збираючи на обручики - обiдки (центральнi райони Украни), ззаду у вузол (Бойкiвщина), гулi (Волинь) i розпущене (Подiлля). Волосся пiдстригали над чолом (Волинь), по боках над вухами i ззаду навколо голови (Полiсся); роздiляли волосся посерединi продiлом, гладенько зачiсували та вiдкидали на плечi (Київщина). Були й складнiшi зачiски (начiси, чубчики, намочування волосся розчинами тощо).

Чоловiчi зачiски - довге волосся, що спадало на плечi i спину; пiдстрижене: довкола голови, спереду коротше, а ззаду довше; пiдстрижене «в кружок» i «пiд макiтру» (на голову надiвали макiтру i навколо рiвно пiдстригали волосся). Було й голiння або стриження голови над чолом, скронями i на потилицi, над чолом посерединi макушки залишали широке, в долоню пасмо довгого волосся, чубок-оселедець. Iнколи над чолом залишали кругле пасмо, яке пiдростало, його закладали за вухо або заплiтали в косицю. Найтиповiша зачiска — пiдстригання волосся у формi пiвкруга з довгим волоссям на потилицi. Жiночi й чоловiчi зачiски, прибирання голови органiчно поєднувалися з iншими частинами головних уборiв, цiлiсними одяговими ансамблями.До головних уборiв належать як поодинокi вироби (наприклад, хустини), так i складнi комплекси (кибалка, чiпець, пов’язка тощо). Типологiзацiя головних уборiв вiдбувається за такими основними ознаками: стать, вiк, матерiал, крiй, конструкцiя, способи носiння i декорування, функцiональне призначення, а також буденнi, святковi, обрядовi та iн.

Чоловiчi головнi убори за матерiалом подiляються на сукнянi, хутровi, повстянi й солом’янi, а за формою: цилiндричнi, конiчнi, пiвсферичнi. Кiзянка - низька шапка з чорної овечої шкури, цилiндричноi форми, круглим, iнколи суконним дном (Чернiгiвщина, Полтавщина, Киiвщина). Кучма - висока, стовпчаста шапка з чорної овечої шкури, напiвсферичної форми, iз спадаючим на потилицю вершком (Лiвобережжя, Полiсся, Карпати). На Буковинi кучмою називали шапку круглоi форми, iз суконним верхом i пiдшитою хутром, нижньою частиною. Мазниця - висока цилiндрична шапка з чорної або сiрої овечої шкури, суконним верхом та розрiзом збоку (Подiлля, Волинь). Яломка - повстяна шапка форми витягнутого конуса, ковпакоподiбна, з сiрого або бiлого сукна, часто з вiдгорнутими крисами (Середне Поднiпров’я). Шоломок - невисока, кругла повстяна чорна шапка (Пiвдень Украни). Магерка - шапка з темно-коричневого сукна з чотирикутним верхом, оздоблена червоними, синiми шнурами, вишита (Полiсся, Волинь). Рогатiвка - шапка з темного сукна напiвцилiндричної форми, верх ширший вiд основи i має чотирикутнi загини (Пiвдень Украни). Малахай - кругла шапка з овечої шкури, з невисокими навушниками (Чернігівщина). Клепаня - невисока шапка цилiндричної форми з червоного або синього сукна, пiдбита овечою шкурою, часто облямована лисячим хутром. Мала клапани, якi можна пiднести догори, зав’язуючи на тiм’ї, або опустити на вуха, шию i зав’язати (Гуцульщина, Бойкiвщина). Шлик - вапiвкругла сукняна шапка, знизу обшита хутром. Подiбнi шапки з червоного або блакитного сукна на Прикарпаттi називали мармазинками. Кресаня - фетровий чорний капелюх з пласким дном, широкими боками, легко пiднесеними берегами з бокiв, оздоблевий золотистим галуном, мосяжною бляхою (басаман) або рiзнокольоровими шнурами (байорками, черв’ячками). Кресанi молодих хлопцiв оздоблювали пiр’ям глухаря, пави. Збоку капелюха звисали рiзнокольоровi круглi воннянi кутаси - дармониси. Кресанi такого типу виготовляли на Гуцульщинi, Буковинi. Солом’янi брилi поширенi на всiй території України, крiм

Гуцульщини. Залежно вiд вехвiки плетiння стрiчок вони подiляються на пiдгрупи: рiвнi, з зубцями й кiсочками. Жiночi головнi убори характеризуються розмаїттям форм, прикрас, способiв носiння. Найдавнiша типологiчна група - це прямокутнi полотнища - плати, якими по-рiзному завивали голову. Намiтка (обрус, плат, перемiтка, завiй, рвнтух, рушник) - це ллянi, коноплянi, бавовняні полотнища прямокутної форми довживою до 5м, шириною до 50см, кiнцi якого i часто налобна частина декорованi тканим (вишитим) орнаментом. При вiнкоподiбнiй формi убору голови довгою намiткою орнаментованi частини виступали на кiнцях, над чолом. Способи завивання голови рiзноманiтнi. Намiтки складали у глибокi складки; обгортали голову, закриваючи волосся і зав’язували на потилицi вузлом, а вiльнi кiнцi спадали вниз, на плечi, iнодi сягаючи пояса (Волинь, Полiсся). Намiтки зав’язували пiвколом над чолом (Покуття), рясували над чолом (Прикарпаття), часом один кiнець намiтки спускався на спину, а iнший - на груди (Пiвдень Укра1ни) або ж намiтку зав’язували над чолом. Бавницi - головнi убори Яворiвського району Львiвської областi (прямокутний шмат домотканого полотна, одна або двi поздовжнi сторони якого густоперетканi або вишитi геометричним стрiчковим узоромширина смуги - 10-12 см). Неорнаментована центральна частина бавницi, закладена у глибокi складки пiд декоровану смугу i защита або завязана стрiчками, утворювала стоячий обручик - вiнець. За формою бавниця - рiзновиднiсть давнього вiнкоподiбного круга для пов’язування обруса, оскiльки вона служила основою для покриття зверху голови платами. Кибалка (гибалка, химля, хомевка) - круг, виготовлений з лiщини, паперу, соломи, обмотаний зверху полотном. Їх накладали на голову i замотували волосся валочком. Очiпок - легке, м’яке, пласке покриття голови круглої, човникоподiбної i сiдлоподiбноi форми, що стягувалося ззаду стрiчками, щоб зав’язати, тугiше притримати зiбране на головi волосся. Очiпок одягали на кибалку, прикриваючи її, пiзнiше просто на волосся. Очiпок шили, формуючи дно i береги, часто пiдшиваючи пiдкладку. Хустки генетично пов’язанi з намiтками i належать до давнього типу рушникового головного убору. Хустку зав’язували на очiпок, бавницю, просто на волосся. Найдавнiшi хустини — плати прямокутноi форми (60 х 80 мм). З ХVIII ст. набули поширення квадратнi хустини. За матерiалом їх можна подiлити на такi пiдтипи: з доморобних лляних, конопляних, вовняних полотен; з фабричних тканин. Способи пов’язування хустин: пiд пiдборiддям (по всiй території Укрїни); на чолi (Поднiстров’я, Полтавщина); на тiм”ї (Полiсся); на потилицi (Гуцульщина); на дзьобик, кругленько, на бабку, на коники - це формування хустин над чолом; поширений спосiб - два кiнцi хустки перехрещувались пiд пiдборiддям, обвивали шию i зав’язували ззаду. Цiкавi форми пов’язування двох хустин: одна була на грудях, проходила пiд пiдборiддям i нав’язувалась на макiвцi голови, а друга закривала голову позаду (Киiвщина, Чернiгiвщина). Складне зав’язування бiлих, чорних вишитих хустин (молодичок), коли три кiнцi пускались на потилицю (Бойкiвщина).Дiвочi головнi убори - стрiчковi пов’язки, чiльця, вiнки, хустки. Стрiчковi кольоровi пов’язки, декорованi тканими, вишитими вiзерунками, металевими нашивками, бiсером тощо, були поширенi на всiй території України з рiзними локальними вiдмiнами i назвами (наприклад, застiжка, полiтичка, змичка, гарасжака та iн.).

Особливо популярними на Українi були дiвочi вiнки, надiленi емоцiйними акцентами декоративного звучання. Вiнки виплiтали iз живих i штучних квiтiв, виготовлених із вовни, тканин, паперу, фольги, металевих блискiток, носку, пiр’я, пофарбованого у рiзнi кольори. Технiкою плетiння, в’язання, наклеювання, пришивання формували багатошарове розмiщення кольорових квiтiв, галузок, дротинок з пацьорками, пiр’їнами тощо. Лубок (кичка) - тип дiвочого убору, виготовлений із паперового кругу, який обгортали стрiчкою і чiпляли на потиличну частину, вiд вуха до вуха завiшували кольоровi стрiчки. їх закрiплювали так, щоб найширші були пiд низом, а зверху нашивали вужчі. Стрiчки спадали на спину нижче талії (Черкащина). Кода — обруч, обшитий тканиною, прикрашеною бiсером, штучиими квiтамн, травами (Буковина).

Взуття - типологiчна група виробiв, прианачена для прикриття нiг. Взуття виготовляли з кори, лика, дерева, стеблин рослин, шкiри тощо. Личаки виплiтали з липового, в’язового лика, берестяної лози. Пiдошви виплiтали хрестовидним способом, обрамовували довгими петлями, куди протягували шнурок з лика, конопляних ниток чи шкiри і ним стягували личаки. Личаки взували на ноги, обмотанi м’якими, сухими травами, полотнищами-онучами.

Постоли виготовляли із грубої, але м’якої шкiри свиней, корiв, овець. Їх формували з одного шматка шкiри, загинаючи і затягуючи так, щоб створити передок - гостроносий або тупоносий. По боках i позаду п’ятки робили отвори для ремiнцiв, якими постоли крiпили до ноги, густо й високо й обмотуючи. При формуваннi постолiв шкiра морщилась. Звiдси назва — морщинцi. Розрізняють такі пiдгрупи: закаблученi постоли з гострими кінцями передкiв, рiжки яких загнутi наверх; постоли iз пасочком на зап’ятцi і з пряжками; ходаки - неморщенi, чорнi лемкiвськi керпцi. Черевики - тип шкiряного постолоподiбного взуття - зазнали поширення у ХIХ ст. Вони складнiшої форми, з розрізаними халявами, що закривають ступню i нижню частину ноги, стягуються зав’язками - шнурiвками. Матерiал: шкiра, сап’ян, оксамит тощо. За формою розрiзняють черевики з високими закладними халявами, високими пiдборами. Черевики прикрашали орнаментальним вирiзуванням на халянах, вишиванням, хутром i т.п.

Чоботи - давня типологiчна група шкiряного взуття - поширенi в усiх регiонах України. Їх шили з коров’ячої, свинячої шкiри, кольорового сап’яну і та iн. За кроєм чоботи подiляються на два пiдтипи: з одного шмата шкiри - витяжки; iз двох частин (халяв i низу) пришивки. У витяжках переважно низькi каблуки, якi пiдбивали пiдкiвками. У пришивках високi, вистiбанi задники (закаблуки), високi пiдбори, пiдбитi залiзними цвяхами, металевими пiдкiвками. За кольором видiляють чоботи чорнi, чорнобривi (низ чорний, халяви жовтi), зеленi (зеленицi), червонi (червоницi), жовтi (жовтинцi). Святковi чоботи, передусiм сап’янцi, прикрашали гаптуванням, вирiзуванням, вибиванням, каплями, цвяшками. Варіативнiсть форм створюють висота халяв і способи їх зшивання з одного заднього боку, по боках, закладенi зверху, поперечно, рясованi внизу тощо.

Дерев’яники, довбанки - дерев’яне взуття - виробляли з одного шматка дерева, з тупими носками, часто без п’ят, їх виготовляли в тих районах України, де були нiмецькi колонії (Прикарпаття i Закарпаття).

Солом’яники постолоподiбне взуття, що виплiтали iз вiхтiв соломи, одягали взямку на чоботи (Львiвщина).

Личаки, постоли, ходаки, чоботи та iнше взуття одягали на ноги, обвитi сухими травами, соломою, онучами, пiзнiше на шкарпетки, панчохи.

Онучi - трикутноподібнi шматки полотна, сукна - часто при краях обшивали кольоровими стрiчками, обмiтками, вишивали (Прикарпаття). Становлять iнтерес чорнi, темно-коричневi гуцульськi онучi, вишитi, обметанi рiзнокольоровими нитками.

Капчурi - вовнянi шкарпетки - шили з теплих тканин або плели з вовняних ниток на дротах.

Прикраси носили на чолi (стрiчки, гiльця, дiадеми), у вухах (сережки, пiдвiски), на шиї (намиста, ланцюжки, бiсернi стрiчки), на грудях (хрестики, намиста, дукачi, егарди, гердани, ланцюжки), на руках (браслети, каблучки). Матерiал: золото, срiбло, залiзо, мiдь, скло, керамiка, нитки, камiння (дiамант, аметист, сапфiр, сердолiк, бургятин тощо).

Серги (ковтки) — давнiй тип жiночих прикрас. Намисто (добре, справжне, мудре, щирi коралi) виготовляли нанизуванням виточених вирiзаних натуральних коралових бусинок з дiрочками на нитки. На Укранi поширенi намисто iз бурштину, скляних кольорових пацьоркiв, кольорової смальти: червонi - кровавицi, срiбнi й золотистi - блискавки, бiлi, а також намисто iз перлiв - баламути. Прикраси з використанням монет за формою подiляються на три пидтипи:

п’ять і бiльше монет поєднунали мiж собою у виглядi намиста;

одну велику монету прикрiплювали до металевого браслета-банта, орнаментованого камiнням;

монета поєднувалася iз хрестами, невеликими iконками.Згарди — прикраси типу намиста — виконувалися з трьох i бiльше металевих

хрестикiв, кружечкiв рiзної величини, з’єднаних мiж собою ланцюжками, платiвками, шнурками. Їх застiбали на пряжки - чепраги. Ґердани прикраси виготовлені з бісеру.

Важливу роль у прикрашанні одягу відігравала вишивка. Вона була особливою відносно виробів на яких виконувалася і мала на меті не тільки оздоблення а й символічне спрямування.

Кожному виду одягу, окремим його компонентам вiдповiдає визначена технiка виконання, матерiал, комплекси орнаментальних мотивiв. Вишивка складнiша й багатша на центральних площинах рукавiв сорочок, полах кабатiв, безрукавок, кожухiв, свит, у рогах хустин, краях перемiток, внизу запасок. Вирiзняється вишивка жiночого, чоловiчого, дитячого одягу, а також весiльного, для щоденної працi, на свято i на смерть.

Рушники — найпоширенiша типологiчна група - вiдiгравали важливу роль у сiмейному та громадському життi. Вони були необхiдним атрибутом пiд час урочистих подiй, зустрiчi гостей, закладання нових житлових та громадських будiвель, вiдзначення народжения дитини, сватання, весiлля, похоронних обрядiв. У народi збереглася споконвiчна вiра у життєдайну силу рушникiв, їх символiчне значення у людському життi. Зображуванi на рушниках ромби, розетки, квадрати символiзували сонце, землю, рослини, їм вклонялись як явищам, котрi дають життя, оберiгають вiд рiзних бiд, страждань, злих сил.

Скатертини вишивали на центральнiй площинi і каймi з чотирьох бокiв, тiльки по каймi; двома-трьома рядами тiльки у вужчих краях.

Простирадла. Рiдше побутували бiлi простирадла, до одного краю яких пришитi лиштви - пiдзори. Це полотнища (2мХ40см), вишитi в орнаментальнi ряди з розеток, хвилястих стрiчок або дрiбних квiткових галузок.

Вишивка на наволочках розташована переважно з одного боку на прошвах. На дитячих подушках центрально-кругова композицiя — переважно по центральнiй частинi верхньої площини наволочки. На Закарпаттi поширенi два принципи вишивок: рядове з двох сторiн наволочки i один звеличений ромб-розетка по верхнiй центральнiй площинi.

Костюми народів світу – це традиційний одяг, який носять у багатьох країнах світу, бо він краще пристосований до місцевого клімату і не залежить від примх моди. Для спекотливих країнах характерним є вільний спадаючий одяг, наприклад, сарі або саронг, у місцевостях з холодним кліматом одяг щільний, підбитий хутром або повстю. В наші дні традиційний одяг носять переважно жінки. Чоловіки і молодь, особливо в містах, віддають перевагу одягу західного стилю. В Індії жінки носять сарі - шматки шовкової або бавовняної матерії завдовжки близько 6м. Під сарі вони вдягають нижні спідниці і короткі блузи. В Південно-східній Азії чоловіки і жінки носять саронги - так називають одяг з шматка бавовняної тканини, обернутий навколо поясу або грудей, який доходить до щиколоток. Зверху надягають сорочку або вишиту блузу. Жителі пустель носять тонкий вільний одяг, який захищає їх від жари. Люди з племені туарегів, що мешкають в Сахарі, закривають обличчя, голову, щоб врятуватися від пекучого сонця, піску, який розноситься вітром. У багатьох африканських країнах жінки одягаються в яскраві різноколірні тканини - вони обмотують їх навколо себе. Деякі жінки шиють з цих тканин плаття в західному стилі та із задоволенням їх носять. В деяких мусульманських країнах жінки, виходячи з дому, одягаються в довгий одяг, що закриває їх від ніг до голови. Арабські жінки з Йемену носять довгі чорні сукні, спеціальні простирадла, які закривають їхні обличчя. За вишитим хрестом узором на сукні арабської жінки можна дізнатися, з якого міста вона родом. Мешканки різних міст носять одяг з різною вишивкою. Легкі солом'яні конусоподібні капелюхи надійно захищають мешканців Південно-східної Азії від сонця і

дощу, зберігають голову у прохолоді. Тюрбан чоловіків з Афганістану - це довгий шматок матерії, який кілька разів обертається навколо голови. Головні убори чоловіків-арабів, як правило, білі, іноді з червоним або чорним визерунком. Шматок матерії закріплюють на голові товстим шнуром. Сільські мешканки Болівії носять фетрові казанки. Моду на них занесли з Європи близько 50 років тому. Кольорові головні убори жінок з Киргизії мають особливе призначення. Заміжні жінки носять червоні головні убори, а незаміжні дівчата - білі. Немолоді японки все ще носять традиційний японський одяг - кімоно, проте молодші жінки віддають перевагу сучасному модному одягу.

Напрями у моді багато в чому однакові на всій земній кулі. В жарких вологих джунглях живуть племена, які ходять в одних лише пов'язках на стегнах. Часто вони натирають шкіру соком різних рослин, щоб відлякувати кровоссальних комах. Високо в Гімалайських горах, де взимку стоять морози, люди одягаються в широкий, вільний верхній одяг, щоб під ним можна було ще щось піддягти залежно від погоди. Верхній одяг шиють з хутра або товстої повсті, часто з підкладкою, щоб було ще тепліше. Довгі широкі рукави повністю закривають кисті рук, а вуха приховані під теплими шапками-вушанками.

ЛітератураГриненкоГ.В. Хрестоматия по истории мировой культуры. –Москва., 1998. Бланк А.Ф., Фомина З.М. Русская народная одежда и современное платье. – М., 1982. Одежда народов зарубежной Азии. Сборник статей музея антропологии и

этнографии, №32. – Л.: Наука, 1977.Кочешков Н.В. Этнические традиции в декоративном искусстве. – М.: Наука., 1989.Каминская Н.М. История костюма. - М., 1977.Дзеконьская-Козловская А. Женская мода 20 века. – М., 1977.Коломиец В.П. Становление индивидуальности.- М., 1993; Базен Ж. История истории искусства: От Вазари до наших дней.- М., 1995.Токарев С.А. История зарубежной этнографии. -М., 1978;