Äçâîíèê «Äâ» ¹ 143 - uur...ЗА СОНЦЕМ ХМАРОНЬКА ПЛИВЕ За...

«Äçâîíèê»,¹ 143

Журнал для українських дітей Румунії

Місячник Союзу Українців Румунії. 12 рік видання, березень, 2019 рік

Äçâîíèê¹ 143

Тарас ШевЧеНКоМеНІ оДНАКово, ЧИ БУДУ

Мені однаково, чи будуЯ жить въ Україні, чи ні,Чи хто згадає, чи забуде

Мене в снігу на чужині –однаковісенько мені!

в неволі виріс між чужими, І, не оплаканий своїми,в неволі плачучи умру,

І все з собою заберу,Малого сліду не покину

На нашій славній Україні,На нашій – не своїй землі.

І не пом'яне батько з сином,Не скаже синові: „Молись,Молися, сину: за вкраїнуЙого замучили колись”.Мені однаково, чи буде

Той син молитися, чи ні...Та неоднаково мені,

Як Україну злиї людиПрисплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять...ох, не однаково мені!

ТоПоЛЯПо діброві вітер виє,

Гуляє по полю,Стан високий, лист широкий –

Марно зеленіє.Кругом поле, як те море

Широке, синіє.Чумак іде, подивиться,

Та й голову схилить;Чабан в ранці з сопілкою

Сяде на могилі,Подивиться – серце ниє:

Кругом ні билини!одна – одна, як сирота

На чужині, гине!

Äçâîíèê (Clopotel)¹ 143, 2019 ð.

Журнал для українських дітей Румунії.Заснований у 2007 році.

ISSN 2501-2630ISSN–L 2501–2630

Над Äçâîíèêoì працювали:

Головний редактор: Микола КорсюкРедактор: Людмила ДорошРедколегія: Іван Ковач, Михайло Михайлюк,Михайло Трайста, Марія Чубіка.

Адреса редакції:м. Бухарест, вул. Раду Попеску, 15, с.1тел.: 021-222-07-29; 021-222-07-37;телефони/факси: 021-222-07-37

Друкарня:«S.C. SMART ORGANIZATION S.R.L»

Adresa redacţiei: str. Radu Popescu 15, sect. 1Bucureşti, România.Наша електронна адреса:[email protected]

Äçâîíèê пропонує:

* казки й оповідання* вірші* загадки* дитячу енциклопедію* сторінку народознавства* пісеньки* сторінки-розмальовки* рухливі й дидактичні ігри* вироби своїми руками

Äçâîíèê завжди радо прислухаєтьсядо ваших пропозицій і друкуватиме

надіслані вами спроби!

Увага! За достовірність надрукованихматеріалів відповідають їх автори!


3

Тарас ШевЧеНКо

ЗА СоНЦеМ ХМАРоНЬКА ПЛИвеЗа сонцем хмаронька пливе,Червоні поли розстилаєІ сонце спатоньки зовеУ синє море: покриваєРожевою пеленою,Мов мати дитину.очам любо. Годиночку,Малую годинуНіби серце одпочине,З Богом заговорить...А туман, неначе ворог,Закриває мореІ хмароньку рожевую,І тьму за собоюРозстилає туман сивий,І тьмою німоюоповиє тобі душу,Й не знаєш, де дітись,І ждеш його, того світу,Мов матері діти.

вСТАЛА веСНАвстала весна, чорну землюСонну розбудила,Уквітчала її рястом,Барвінком укрила;І на полі жайворонок,Соловейко в гаїЗемлю, убрану весною,вранці зустрічає.

ТРИ ШЛЯХИ

ой три шляхи широкіїДокупи зійшлися;На чужину з УкраїниБрати розійшлися;Покинули стару матір,Той жінку покинув,А той − сестру, а найменший − Молоду дівчину.Посадила стара мати Три ясени в полі,А невістка посадила високу тополю; Три явори посадила Сестра при долині,А дівчина зарученаЧервону калину.

Не прийнялись три ясени, Тополя всихала, Повсихали три явори, Калина зов’яла. Не вертаються три брати, − Плаче стара мати, Плаче жінка з діточками в нетопленій хаті; Сестра плаче − йде шукати Братів на чужину, А дівчину заручену Кладуть в домовину...Не вертаються три брати,По світу блукають,А три шляхи широкіїТерном заростають.

ЗАПовІТЯк умру, то поховайтеМене на могиліСеред степу широкогоНа вкраїні милій,Щоб лани широкополі,І Дніпро, і кручіБуло видно, було чути,Як реве ревучий.Як понесе з УкраїниУ синєє мореКров ворожу... отойді яІ лани і гори –все покину, і полинуДо самого БогаМолитися... а до тогоЯ не знаю Бога.Поховайте та вставайте,Кайдани порвітеІ вражою злою кров’юволю окропіте.І мене в сім’ї великій,в сім’ї вольній, новій,Не забудьте пом’янутиНезлим тихим словом.

ЗоРе МоЯ веЧІРНЯЯЗоре моя вечірняя.Зійди над горою,Поговорим тихесеньков неволі з тобою.Розкажи, як за гороюСонечко сідає,Як у Дніпра веселочкаводу позичає.Як широка сокоринавіти розпустила...А над самою водоюверба похилилась.


4

Людмила ДоРоШ

хто любить найсильніше?Ця історія відбулася з дітьми другого класу.

Була перерва і діти, чекаючи, коли розпоч-неться виховна година, жваво обговорювали тоодне, то інше. Найпопулярнішою темою длярозмов були подарунки, які кожен з дітей зби-рався приготувати для своєї мами з нагоди 8Березня. Діти ділилися своїми ідеями і кож-ному здавалося, що його подарунок буде най-кращим. Та гучний дзвоник обірвав їх.

– Сьогодні, діти, пропоную вам провести не-величкий експеримент, – сказала загадкововчителька і написала на дошці тему виховноїгодини «Хто любить найсиль-ніше?»

Поки діти зацікавлено обго-ворювали, вона вивісила надошці три великі зображення.На одному з них був величез-ний букет троянд і велика ко-робка шоколадних цукерок,на іншому – жіночі парфуми іодин тюльпан, а на третьому– дитячий малюночок із напи-сом «вітаю, люба матінко!».

– Ну що, роздивилися, обго-ворили варіанти? – запиталавчителька.

– Так, так, – зашуміли діти, –все ж так просто! – кожен зних хотів швидше дати правильну відповідьучительці.

– Ну що ж, давайте перевіримо, наскільки вибули праві. Хто вважає, що найбільше любитьсвою маму той, хто подарував їй ось цей подару-нок? – запитала вчителька, показуючи указкоюна зображення з величезним букетом троянд івеликою коробкою шоколадних цукерок.

вгору піднявся ліс рук, майже половина.– Хто вважає, що найбільше любить свою

маму той, хто подарував їй дорогі парфуми іодин тюльпан?

Знову ліс рук.– А хто вважає, що найбільше любить свою

маму той, хто намалював їй вітальну листівку?

– запитала наостанок вчителька.Жодної руки.– А тепер згрупуйтеся в один гурт ті, хто виб-

рав великий букет із шоколадом , а ті, хто обравпарфуми, в інший, порадьтеся між собою і одиніз ваших представників нехай потім пояснитьперед класом свій вибір, наводячи аргументина підтримку свого вибору.

Клас зашумів, діти називали аргументи, за-писували їх. Коли робота була закінчена, вчи-телька попросила перший гурт дітей пояснитисвій вибір :

– Ми вважаємо, що лю-бить найбільше свою мамутой, хто подарував їй квітиі шоколад, тому що це вели-кий букет квітів і кошту-вав, мабуть, дорого. Усілюблять шоколад, а ця ко-робка з шоколадом зновувелика і, мабуть, дорога, –пояснила оленка вибірпершої групи.

– Дякую, оленко, а теперчерга за вами, – звернуласявчителька до другого гурту.

– Ми обрали парфуми іквітку, тому що ці парфумидорожчі від букета, я це

знаю точно, бо такі парфуми дарував тато моїймамі, вони привезені із самої Франції! – із запа-лом пояснив Марк. – А квітка додає подарункуніжності і краси, бо саме вона символізує красу,ніжність і жіночність, – додав, зашарівшись,він, – я чув про це від бабусі.

– А тепер дізнаємося детальніше про кожногоз тих, хто зробив ці подарунки, – сказала вчи-телька і діти затихли, як мишенята, з цікавістюочікуючи дізнатися, хто ж із них переміг.

– Букет і коробка цукерок були подарункомдівчинки, у якої було чимало кишеньковихгрошей, тож купити такий подарунок для неїне було дуже складно. Хоча мама робила длясвоєї донечки все, що могла, дівчинка не лю-


5

била допомагати своїй мамі по господарству, тож маміприходилося завжди робити все самій. Парфуми ізтюльпаном подарував своїй мамі хлопчик із багатоїсім’ї, у якого теж були кишенькові гроші. він часто неслухався своєї мами, сварився з нею і не любив гратисяз молодшим братиком, навіть якщо мама часто про-сила його про це. А листівку намалювала дівчинка збідної сім’ї. Її тато помер, коли вона була ще малень-кою. Жила вона лише з мамою, яка працювала приби-ральницею у школі. Мама дівчинки багато працювалаі донечка щодня приходила увечері до неї у школу, щобдопомогти їй швидше все поприбирати.

У класі запала тиша.– Тепер, дізнавшись усю інформацію, яку відповідь

ви можете дати на моє запитання? Діти знову зашуміли, але на цей раз їхній галас не був

дуже рішучим і переконливим.– Дозвольте, діти, я трішки допоможу вам, – втрути-

лася вчителька. – По-перше, ви, мабуть, зрозуміли, щоречі не завжди є такими, якими здаються, чи не так?

Діти на знак згоди захитали головами.– По-друге, як ви вважаєте, чи всі діти любили своїх

мам? – вчителька пильно вдивлялася в очі своїх учнів.– Звичайно ж, усі діти люблять своїх мам, але… по-своєму, правда? Хто ж тоді любить найсильніше? – по-бачивши, як діти знизують плечима, вчителькадопомогла їм: – Цього, мабуть, ніхто не зможе сказати.Тоді які висновки ви могли б зробити з цього, хто спробуєназвати?

Піднялася одна несмілива рука:– Матусь треба любити і допомагати їм…– Не важливо, наскільки дорогий подарунок ти при-

готував, головне, що він зроблений з любов’ю, – про-лунав уже сміливіший голосок.

– Мама кожної дитини найкраща для неї, так як дляматері немає кращої дитини за свою!

очі вчительки заіскрилися гордістю за своїх кмітли-вих вихованців:

– Саме так, любі діти! Найдорожчий і найважливі-ший подарунок, який ми можемо зробити нашиммамам і рідним нам людям, – це любов. Її неможливокупити і не завжди можна побачити чи описати сло-вами. вона проявляється не тільки на свято, а насам-перед кожного дня.

в цю мить пролунав дзвоник на перерву.– Не буду вас більше затримувати, – сказала на-

останку вчителька, – а лише скажу так: незабаром 8Березня, тож я бажаю вам, діти, зробити для вашихмам найкращий подарунок!

Михайло воЛоЩУК

Жартуючи, бабкаонучці сказала

Сказала бабуся онучці, як мати;– Слухай мене добре і не будь наївна,вечором прибуде, щоб тебе узятиУ красу велику небесна царівна.

Підеш з нею, Женько, у красу небесну –Де немає місця плачу, ані біднота,Там побачиш в сяйві країну чудеснуІ дивні палати із срібла та злота.

На кожному кроці там побачиш диво,Там чарівні квіти знають людську мову,Там тебе зустріне радість, як спів жниво,Там побачиш в щасті осяйну основу...

Будеш там радіти в золотих кімнатах,все проміння буде тебе угощати,всі тебе побачуть у яскравих шатахІ вічномуть пісні для тебе лунати.

Там в красі небесній, в тому світлім дивіБудеш вічно жити, як небесна днина,Там ти не побачиш дні якісь бурхливі,Там навіки будеш радісна дитина.

Там в промінні вічнім будеш процвітати,Там, де хвора старість не дійде ніколи,Там тебе сузір’я будуть угощати,Там ти сядеш з ними за злотні престоли.

онучка бабусі побожно сказала,оглянувши любо мамину кімнату;– Слухайте, бабусю, я б не промінялаЗа жодні палати нашу рідну хату.


6

Михайло Гафія ТРАЙСТА

Неймовірні пригоди Панаса гусопаса(продовження з попереднього числа)

12. Як Панас Гусопасопришків нагодував

Залишивши пана Івана Колопана на добріватагові руки, Панас Гусопас з мадяром Міколо-шем подалися до лісу, де думали влаштуватисобі добрий обід і відпочити, бо їх сильно на-мучила думка, що стануть зятями пана. Алетільки зайшли в ліс, як до них донісся людсь-кий голос.

– Цить, хтось розмовляє! – зупинив Панастовариша.

– Та де? То вітер, – відповів байдуже Міклош.Він не знав, що Панас-Гусопас, колись глу-

хий на обидва вуха, тепер завдяки Лісовому Ді-дові чув те, що інші не могли чути.

– Та ні, це людський голос, ходи за мною! –потяг Панас Міклоша за руку.

– Та про мене, – махнув той рукою.Не довелось їм довго йти крізь ліс, як по-

бачили галявину, серед якої горів вогонь, аокруг вогню сиділо кілька людей.

– Здорові були, панове опришки! – голосновклонився Панас.

Опришки посхоплялись на ноги, похапализброю, але, побачивши перед себою двох мо-лодих неозброєних легінів, – заспокоїлись.

– Звідки ти знаєш, що ми опришки?! – запи-тав посивілий дядько.

– І важко вгадати, хто ви – піду в ліс без со-кири, без коліс! Не лісоруби ви, ані вівчарі, тодівгадай, хто ви?..

«Гей, браття опришки! Долийте горівки,До ватри прикиньте ще дров;Настрійте ми горло голоском сопівки,А я вам співати готов...» – заспівав

Панас-Гусопас. – Налили б ми тобі, синку, горівки, і хлібом -

сіллю прийняли б вас, але, бач, і самі з голодуледь по світу ходимо, але ти можеш нам заспі-вати... – зітхнув посивілий дядко.

– А я ліпше для вас гостину приготую: будемїсти панські страви та пити королівські напої, –запропонував опришкам Панас.

– З чого ти нам гостину приготуєш, коли в настільки жменя кукурудзяної муки та мала грудочка

бринзи, а в тебе теж, бачу, порожня торбина.– А скатерки та рушники у вас є? – запитав

Панас. – Ану тільки простеліть їх, отут на тра-вицю!

Опришки простелили рушники та скатерки,а на них враз з’явилось безліч страв, і варених,і печених, і смажених, і буджених, а горілок, винта різних напоїв... вже нема що й говорити...Опришки кинулись до страв, але сивоголовийдядько зупинив їх:

– Не смійте їсти!– Чому?!– Як це?!– Ми ж голодні!– Вже три дні не їли! – почали кричати

опришки.– Це нечисті страви! – крикнув сивоголовий

дядько.– Як то нечисті?!– Ось як гарно пахнуть!– Чисті, чисті! – заперечували його опришки.– Ось я зараз перехрещусь і все це зникне

зовсім із оцими вражими синами! – мовивдядько і перехрестився три рази, але ні вражісини, тобто Панас з Міклошем, не зникли, анісмачні страви зі скатертин.

– Чисті, чисті! – загули опришки. – Чисті! – погодився дядько.Опришки накинулись на їжу, мов біблійська

саранча на Єгипет, але скільки вони не їли –страв на скатертині не меншало.

– Отакого б нам отамана! – крикнув один зопришків.

– Будь нам за отамана! – підтримав йогоінший.

– Зістанся з нами! – крикнув третій.– А хіба у вас немає отамана? – здивувався

Панас, який думав, що сивоголовий дідусь єїхним отаманом.

– Немає, немає!– Зловили його!– Закрили у тюрму!– У Сіґетгарді він за мурами!– Хто зна, чи живий…– Чи не соромно вам?! Ви ж присягали на то-

пірцях бути вірним до смерті Довбушу Олексі!– пробував вгамувати їх дідусь.

– А хто зна, чи він живий? – кричали опришки.(Далі буде)


7

Марія ПРиГАРА

ТАРАСОВЕ СЛОВОСнились Тарасові в чорній неволіГори дніпрові високочолі,Де сокорина, пухом припала,Віти на воду порозпускала.Снилась веселочка в тихі години,Що позичає в плесі краплини.Снився щоночі сивий Славута,Вся Україна, горем закута.Рідний народ його, битий і гнаний,Як він устане, зірве кайдани,І розкувавши руки могучі,Панство несите скине із кручі.Все, що наснилось, – пісня сказала.Пісня пророча – правдою стала!Цвітом повиті Тарасові гори.Поле безмежне з вітром говорить.Слово Тарасове струнами б'ється.Ходить між люди – з серця до серця.Ходить між люди, лине світами –Так йому жити й жити віками,Поки, як море, в срібній обновіБ'ються об берег хвилі дніпрові!

Володимир ПІДПАЛий

КОБЗАРСтруни зрячі, вічні струниТи торкнеш рукою –Попливе вкраїнська пісняТа й Дніпром-рікою.

Хвиля пісні – вища й краща,То лагідна знову...Ой Тараса думи віщі –Для душі розмова!

Шляхом ішла Катерина,Узяла на руки,Понесла свойого сина –Серця свого муку.Бо у неї така правда,Щоб не спали люди,Бо у неї вічне право –На землі цій бути...

Максим РиЛьСьКий

ШЕВЧЕНКОКобзарем його ми звемо,Так від роду і до роду: Кожний вірш свій і поему Він присвячував народу.

Він любив усе прекрасне Все ненавидів потворне, –І його ім’я – незгасне, Світлий образ – неповторний.

Чисту матір і дитину Він прославив серцем чистим, Всю осяяв Україну Поглядом він променистим.

Ось чому в сім’ї великій,У цвіту садів прекрасних Буде жити він вовіки,Як безсмертний наш сучасник.

Уляна КРАВЧЕНКО

ХТО ТО, ХЛОПЧЕ, БУВ ТАРАС?

Хто то, хлопче, був Тарас?– Це поет бездольних мас,Це співець і наш Кобзар,В серці мав любові жар.

Що такого він зробив?– Україну полюбив!І за це пішов в кайдани,Щоб терпіти муки й рани.

Що за це йому дамо?– Серць маленьких все тепло!Ум розважний, пильні руки,Що так прагнуть до науки,І до праці для народу –Це найкраща нагорода!


8

Степан оЛІЙНИК

Наші мамиПам’ятаймо, милі діти,Пам’ятаймо завжди з вами,Що для нас в усьому світі,Найдорожчі – наші мами!

Нам маленьким і дорослим –все дають вони з любов'ю:Ніжне серце, світлий розум,Сили нашому здоров'ю.

Як ставали ми на ноги,Перший крок наш був – до мами!Радість маєм чи тривогу –Серце мами завжди з нами.

Де сини її та дочки –Завжди там вона думками.Пишем в класі ми на дошціНаше перше слово – мама!

Найдорожчі мамі діти,Дітям мама їх – так само.Треба вчитись і робитиТак, щоб радувати маму!

А як вивчитесь з літами,вдячні мамі за турботу,І поїдете від мамив інший край десь на роботу –Хай усі запам’ятають:І листи, і телеграмиШліть туди, де їх чекають,виглядають ваші мами!

василь ГРІНЧАК

Любій маміМамо, настала весна,Квітне верба запашна,Річка в долині синіє.Мамо, настала весна,Пташечка в полі співає,

Пісня її чарівнаСонечко вранці стрічає.Мамо, настала весна,Квітів нарвали ми з татомТам, де поляна ясна, –в тебе ж веснянеє свято!

Дмитро ПАвЛИЧКо

ВеснаДо мого вікнаПідійшла весна,Розтопилася на шибціКвітка льодяна.

Крізь прозоре склоСонечко зайшлоІ поклало теплу рукуНа моє чоло.

видалось мені,Що лежу я в сні,Що співає мені матиЗолоті пісні,

Що мене торкаНіжна і легка,Наче те весняне сонце,Мамина рука.

Анатолій КАЧАН

ЧеканняНавесні, коли бузокХоче зацвітати,виглядає ластівокНаша біла хата.

Ми подвір'я підмели,висіяли квіти,А весні допомоглиЯблуні білити.

І розчистили струмок,Що тече з діброви...До прильоту ластівоквсе у нас готово.


9

Степан ТРАЙСТА

вІЙНА ТРИКУТНИКоНоСЦІв 2. ЧЕРВОНІ ПЕЧЕРи Червоні Печери, або Підкамінне Королівство, – це

найтаємніший край всієї Трайстарії. Територія цього під-каміння простягається ген далеко, аж до кінця світу, бопо той бік Вогняної Річки Вулканії починав інший світ,до якого мандрували тільки душі померлих – душі гріш-ників, як вірили всі жителі правобережної Трайстарії, ботак їх вчили соломонари, мольфарі і звіздарі та чорно-книжники: «Всі душі мусять перейти (перелетіти) черезВогняну Річку Вулканію, адалі кожній душі по за-слузі!»

Якщо душа непорочна,безгрішна, легка, то вонаполетить настільки ви-соко, що полум’я вогня-них хвиль навіть неторкнеться її крил, яківона отримує від СвятогоТрикутника після поки-нення земного тіла. Такадуша летить прямо доОтвору Вознесіння, крізьякий добирається прямодо Всемогутнього Неба.

Душі, котрі були грішними, але спокутували своїгріхи тут, на землі, летіли теж досить високо, полум’явогняних хвиль не торкалось них, але вони моглидобратись тільки до Отвору Повернення, крізь якийповертались на Всесильну Землю, як трикутнокриліхранителі живих людей. Кожна новонароджена душаотримувала від Святого Трикутника такого трикут-нокрилатого хоронителя.

Душі, які були надто грішними, не встигли споку-тати свої гріхи, не були всилі перелетіти через Вул-канію, падали в невидиму Очищуючу Прірву,попадаючи в Кришталеве Царство Пречистої Води.Правда, бували й душі настільки грішні, які черезсвої важкі гріхи падали прямо у Вогняну Річку, щовливалася у Вогняну Геєну, де вічний плач і скрегітзубів.

У це вірили тільки ворошани й декілька племен Ди-кого Краю. Підкамінники не вірили в післясмертнежиття. Вони були безсмертними – вічно молодими йсильними завдяки омолоджуючим намулам, цілющимпіскам та живій воді – і поклонялися Черленому Когу-тові, Куриці Матері та Вогняному Яйцеві – всемогутнімволодарям Підкамінного Королівства, яким правивКороль Філип Фокула VI-ий. Разом зі своїми синамивогневодами, які в свою чергу правили семима пече-рами або гротами, як ще їх називали трайстарійці.

Перший син короля Філипа Фокули VI-ого ДжеряФулджер правив Вілламією, вхід до якої знаходивсяблизько Льодяних гір.

Другий син короля Павло Полум’яний правив дру-гою печерою (із заходу на схід), яку називали По-лум’янерією.

Третій королівський син Сидір Іскра вогневодивІскранією.

Стожарією воєводив четвертий син короля ФілипаФокули VI-ого Степан Стожар.

П’ятий син короля Гринько Граньовий керував Гра-нією; Шостий Дем’ян Димучий керував Дем’янією, анайменший Парас Паровий був володарем Паровії.

Кожен з вогневодів правив своєю печерою засвоїми законами й правилами, що забороняли ро-бити будь-яке діло, яке могло б завадити сусідам. Ітак жили в мирі, злагоді та любові до своїх ближніхта Володарів Підкамінного Королівства.

Біля входу кожної з печер горіли вогні, а коли хтосьвходив чи виходив, вартові були змушені гасити їх, а

потім запалювати знову. Трапля-лось дуже рідко, щоб хтось з ха-щарів, з якими підкамінникижили по сусідству, заходив доних у гості чи в різних справах.Десь колись, вряди-годи, бу-вало, що приходили й представ-ники інших племен Дикого Краю,остров’яни й навіть ворошани,котрі добирались СолодкимМорем до Чорного лісу чи до Ха-щарського Краю.

З кожної печери можна буловийти на Вогневодський Шлях,що вів до королівського замку Фі-

липа Фокули VI-го, яким мали право ходити тільки во-гневоди, що збиралися кожного року на вогневодськізбори чи на королівські банкети, люди, назначені ними,та пе че росвященики, які ходили поклонятись до святиххрамів Черленого Когута, Куриці Матері та Яйця Вогнен-ного, бо шлях до цих храмів вів крізь Грибовий Сад, щобуяв округ королівського палацу, в якім росло безлічсортів грибів, під шапками яких звивали гнізда підка-мінні птахи, і над яким знаходився великий отвір доВсемогутнього Неба, яке посилало крізь ці отвори (саметакі отвори були й над Божественним Садом та озе-рами), до Підкамінного Королівства золоті променісонця, святі краплини роси та пресвятий водяний дощ.

Королівський замок, ліпше сказати огорожа, мавчотири ворота: Вогневодські Ворота на півдні, дояких вів Вогневодський Шлях; Золоті Ворота насході, які вели до Золотої Гроти; на Півночі знахо-дились Ворота Життя, що вели до таємного озераз живою водою, про яке мало хто знав, і на заходіСвяті Ворота, якими можна було добратись до Бо-жественного Саду, в якому знаходились всі трисвяті храми.

Божественний Сад, окрім східних воріт, до якихвів Королівський Шлях, мав на півдні три ворітцята,що вели до грот, в яких жили вогнекнижники, посе-редники та судді-мудреці. На заході знаходилися Со-ляні Ворота, які вели не тільки до Соляних Печер, атакож і до Грибної Печери, крізь яку можна було до-братись до озера з цілющою водою. На півночі Боже-ственного Саду були Вогнянні Ворота, крізь якіможна було добратись до оздоровлюючих пісків, адалі до омолоджаючого намулу що знаходився на бе-резі Вогнянного Озера, за яким протікала ВогняннаРічка Вулканія. Звідси, з Вогнянного Озера, підзем-ними вогнепроводами живий вогонь добирався доКоролівського та Божественного Садів, та до всіхпечер.

Карта підкамінного Королівства

переклад михайла трайсти


10

Спиридон ЧеРКАСеНКо

МАЛЕНЬКИЙ ГОРБАНЬ (продовження з попереднього числа)

VIПавлик прокинувся од ранкового сонечка, що

заграло йому на видочку цілим снопом золо-тистого, сіяючого проміння.

Він повернув голову до вікна й посміх-нувся.

– Ні, брат, то дурне!.. – почув Павлик ізсіней якісь тупотняву й вовтузіння. – Од діда,паливодо, не вирвешся!.. Іди, не опирайся, ато за вуха втягну!

Павлик дивився на двері широко розплю-щеними очима й нічого не розумів. Озирнувсьпо хаті – нікого не було.

Одчинилися з грюкотом двері, й дід Антипуніс на оберемку зляканого на смерть За-харка: хлопець борсався й дриґав босими но-гами в повітрі.

Здивований і зляканий не-сподіванкою, Павлик підвівсяй сів на ліжку.

– Встав, сину? – питав дід,щільно причиняючи за собоюдвері, щоб Захарко не чкурнувчасом. – Ось, маєш... Насилузнайшов поганця! На стайні всолому зарився. Спасибі,хлопці сказали. Ну, тепер, роз-бишако, начувайся! Ми тобідамо з Павликом.

Старий вхопив хлопця за плечі й підвів доліжка.

– Бий, Павлику, бий його, паршивця, щобне був таким уредним.

Павлик заховав під рядно руки й зляканодивився на Захарка.

– Не хочеш?.. Бий...– Я не бу-у-уду більш!.. – ревів бугаєм зло-

чинець.– Е, брат, то дурне! Хе... він не буде! Ще б

пак! Авжеж не будеш, бо ось як вишпаримотебе з Павликом, то й десятому закажеш... А вмене, хлопче, ремінь до-о-об-рий...

Дід пустив Захарка й почав шукати свогошахтарського пояса з доброї сириці.

– Де ж це він дівся? – клопотався дід.Захарко притулився до стіни в кутку й вив:– Я не бу-у-уду...У Павлика забриніли на віях сльози.– Дідусю... ді... ді... дусю... він більш не

буде, – промовив хлопець, ладний заплакати.– Хто? – обурився дід. – Він не буде? Так,

так, пойми йому віри. Він удруге й голову тобіпровалить, на смерть заб’є... Та де він заки-нувся!.. Наче ж отут учора клав...

– и-и! – вив Захарко. – Я не бу-у-уду...– Ага, ось! – зрадів дід,

знайшовши нарешті те, чогошукав. – Ану, йди теперсюди, паливодо, я тебе про-вчу...

– Не бу-у-уду! Ой небуду!..

Павлик хутко скотився зліжка й, плачучи, підбіг додіда.

– Він... Він не буде! Ді-дусю, ріднесенький... він...він... Павлик захлипав.

– Оттакої! – розвів руками здивований дід.– То це й ти плачеш?

– Він не буде, – говорив Павлик, утираючисльози.

– Та як же тепер буде? – хвилювався ста-рий. – То це, виходить, подарувати йому? Хо-роше діло! Він тобі й голову каменюкоюпросадить, а його за це по голівці?..


Ччвзяв учитель-молодецьвгору ніжкамї стілець.– ой, – радіє цілий клас, –вийшла буква Ч у нас!

ШшБуква Ш у нас

прикметна –І красива, і шляхетна.

Як корона, буква Швсю абетку прикраша.

ЬЯк до обіду ми

сідаємо,Про Знак м'який

не забуваємо.Тому що цей чудовий

знакСтрашенно схожий

на черпак!

11

– Він не той... Авжеж, Захарку, ти небудеш більше битись? – хапався Пав-лик, щоб дід часом не встиг виконатисвоєї погрози.

– Я не буду, – почав заспокоюва-тись потроху Захарко: він бачив, щосправа повертається йому на руку.

– Ми, дідусю, трохи пограємося ізЗахарком, – защебетав Павлик, помі-тивши, що дідусь уже вагається. – По-граємося, Захарку?..

– Оце дак так! – обурився старий,але не хотів журити онука й одійшовод хлопця. – Ну, та стривай... Це тобітак не минеться! Піду, нехай хоч матитебе той... Ач, яким вовком дивиться!

Дід вийшов і защіпнув за собоюдвері.

– Давай, Захарку, в крем’яхи, – упа-дав коло хлопця Павлик. – Ось у менеє... га-а-арні...

Захаркові не хотілося, бо крем’яхивін уважав дівчачою грою, але не хо-тілося й прикрості зробити Павликові,що так ласкаво й запобігливо припро-хував його.

– Давай, – згодився він і, зітх-нувши, глянув на відчинене вікно.

Коли дід Антип з Явдохою, Захар-ковою матінкою, прийшли до хати, то,здивовані, зупинилися на порозі. За-харко з Павликом сиділи обойко долій, сміючись весело, любенько гра-лись у крем’яхи.

– Дідусю, – весело гукнув Павлик,побачивши старого, – він... Захаркозовсім не сердитий... Він гарний... Митепер часто гратимемося з ним.

– А! А! Ну, що ти йому скажеш? –ляснув дід з обурення об поли ру-ками. – його вишпарити слід... А він...га?.. Ну, щастя маєш? – посваривсядід на Захарка пальцем, а тітка Яв-доха ласкаво сміялась крізь сльози.

на що схожібукви

Ірина СоНеЧКо


12

Карло КоЛЛоДІ

Пригоди Піноккіо(продовження з попереднього числа)

XXXI. ПІСЛЯ П'ЯТи МІСЯЦІВ БЕЗТУРБОТНОГОЖиТТЯ В ЧУДЕСНІй КРАЇНІ ПІНОККІО, НА СВІйПОДиВ, ПОМІЧАЄ, ЩО...

Нарешті фургон прибув, причому під'їхав вінтихо-тихо, бо його колеса були обмотані клоччям іганчірками.

Тягли фургон дванадцять пар осликів, однако-вих на зріст, але різної масті.

Були тут і сірі, й білі, одні рябі в коричневу і білуцятку, інші в синю і жовту смужки.

Але найдивніше було те, що всі дванадцять пар,тобто всі двадцять чотири ослики не були підкуті,а мали на ногах білі шкіряні чобітки, зовсім як люди.

А візник? Уявіть собі чоловічка, ширшого, ніжвищого, гладенького і м'якенького, як кулька змасла. Щічки, як рожеве яблучко, рот завжди усмі-хнений, а голосок тоненький і ласкавий, мов у кота,що просить ласий шматочок у хазяйки.

Всі діти, побачивши цього Чоловічка, одразу за-кохувалися в нього і юрбою поспішали у фургон,щоб він одвіз їх у країну достатку, яка на географіч-ній карті мала спокусливу назву – Країна розваг.

І справді, фургон був уже повний-повнісінь-кий хлопчиків віком від восьми до дванадцятироків. Їх набилося туди, як оселедціву бочку. Там навіть дихнути неможна було, але ніхто неойкав, ніхто не скаржився!Сама вже думка про те, що закілька годин вони приїдуть україну, де немає ні кни-жок, ні шкіл, ні вчите-лів, робила їх такимищасливими й покір-ними, що вони не від-чували ні труднощів, ні втоми, ні голоду, ні спраги,навіть спати не хотіли.

Тільки-но фургон зупинився, Чоловічок, посмі-хаючись, ласкаво спитав у Ґнотика:

– Скажи мені, любий хлопчику, чи й ти хочеш по-їхати в цю щасливу країну?

– Звичайно, хочу.– Але ж, любий мій, у фургоні немає жодного

місця. Як бачиш, там повно-повнісінько.– Дарма! – відповів Ґнотик. – Якщо немає місця

всередині, я згоден сісти на дишло.

І, підстрибнувши, він умостився верхи на дишлі.– А ти, любий мій, – сказав Чоловічок ввічливо

звертаючись до Піноккіо, – що думаєш робити? По-їдеш з нами чи лишишся тут?

– Я залишаюсь, – відповів Піноккіо. – Я хочу по-вернутися додому, хочу вчитися так, щоб стати при-кладом для всіх, як усі пристойні хлопчики.

– Щасти тобі!– Піноккіо! – сказав тоді Ґнотик. – Послухай мене.

Їдьмо з нами, і будемо веселитися довіку.– Ні, ні і ще раз ні!– Їдьмо з нами і будемо веселитися, – гукнули ще

якісь чотири голоси зсередини фургона.– Їдьмо з нами і будемо веселитися, – загорлала

сотня голосів з фургона.– А що скаже моя добра Фея, коли я поїду з

вами? – спитав дерев'яний хлопчик; він уже зава-гався.

– Не забивай собі голову такими дурницями. По-думай тільки, що ми їдемо в країну, де станемо гос-подарями своєї долі і веселитимемося з ранку довечора.

Піноккіо не відповів, а лише зітхнув, потім зітх-нув удруге, втретє і нарешті мовив:

– Дайте мені місце, я теж поїду з вами.– Всі місця зайняті, – відповів Чоловічок,

– але щоб довести, як ми тебе поважаємо,я поступаюсь тобі своїм місцем на передку.

– А ви як?– Піду пішки.

– Ні, я цього ніколи не дозволю. Краще сядуверхи на котрогось із цих осликів.

З цими словами дерев'яний хлопчик підій-шов до ослика, що стояв з правого боку впершій парі, і спробував сісти на ньоговерхи.

Але тварина, різко повернувшись, хвицнулазадніми ногами і підкинула бідолаху в повітря.

Можете собі уявити нахабний і гучний сміх хлоп-чаків, які бачили цю сцену! Але Чоловічок не засмі-явся. Він спокійно наблизився до непокірливогоослика і, вдавши, ніби хоче його поцілувати, в однумить відкусив йому половину правого вуха.

А тим часом Піноккіо підвівся з землі і, стра-шенно розлючений, одним стрибком скочив наспину бідної тварини. Він зробив це так спритно,що хлопці перестали сміятися, закричали: «Хайживе Піноккіо!» – і щосили заплескали в долоні.

Але ослик раптом став на передні ноги і скинув


13

нещасного дерев'яного хлопчика на середину до-роги, просто на купу каміння.

Знову розлігся регіт. Але Чоловічок і цього разуне засміявся, а з лагідним виглядом наблизився донеспокійного ослика і, вдавши, що хоче поцілуватийого, відкусив йому половину другого вуха. Потімсказав дерев'яному хлопчикові:

– Сідай верхи і не бійся. Цей ослик трохи чудний.Та я сказав йому по одному слівцю у праве й лівевухо і сподіваюсь, що тепер він буде слухняний ісмирний.

Піноккіо сів, і фургон рушив. І коли ослики вжебігли чвалом, а фургон підстрибував на бруківці,дерев'яному хлопчикові раптом почувся тихенькийголосок:

– Нещасний дурнику, ти зробив по-своєму, теперначувайся.

Піноккіо перелякався, почав озиратися довкола,шукаючи, хто це говорить, але нікого не побачив.Ослики бігли собі далі, фургон котився, хлопціспали, Ґнотик хропів, як байбак, а чоловічок, си-дячи на передку, наспівував крізь зуби:

Всі сплять уночі,Я ж не сплю ніколи.Проїхали якихось півкілометра, коли Піноккіо

почув той самий тоненький голосок:– Опам'ятайся, дурню! Хлопці, які покинули на-

вчання і повернулися спиною до книжок, учителів ішколи, щоб віддатися розвагам і забавкам, прирі-кають себе на горе... Я на собі це відчув, я не можупро це говорити. Настане день, коли й ти заплачеш,як тепер плачу я, але тоді буде запізно.

Почувши такі речі, вкрай переляканий Піноккіоскочив з ослика й підбіг до його морди.

Він був страшенно вражений, побачивши, щоослик плаче, плаче, як хлопчик!

– Гей, синьйоре Чоловічку, – гукнув Піноккіо довізника, – сталася дивна річ! Цей ослик плаче!

– Хай собі плаче. Наплачеться, буде сміятися.– Невже ви навчили його й говорити?– Ні, він сам навчився белькотати деякі слова.

Він три роки пробув у компанії дресированих собак.– Бідолаха!– Рушаймо далі, – сказав Чоловічок, – ми не мо-

жемо марнувати час на те, щоб дивитись, як плачеосел. Сідай верхи, і їдьмо далі. Ніч холодна, а шляхдалекий.

Піноккіо, звісно, послухався. Фургон зновурушив, і на світанку всі щасливо дісталися доКраїни розваг.

Ця країна не схожа була на жодну країну в світі.Жили тут тільки самі діти. Найстаршим було чотир-надцять, наймолодшим – вісім років. На вулицях

веселощі, розваги, гамір, аж у голові паморочилося!Усюди вешталися ватаги нероб. Хто грав у горіхи,хто в крем'яхи, хто в м'яча, одні каталися на вело-сипедах, інші на дерев'яних конях. Тут грали в пі-жмурки, там у квача. Одні, одягнуті клоунами,ковтали палаюче клоччя, другі декламували, третіспівали. Той ходив на руках по землі, дриґаючи но-гами в повітрі, той ганяв обручі, а той походжав, якгенерал, у паперовій касці і з картонним мечем уруці. Сміялися, кричали, плескали в долоні, сви-стіли, кукурікали. Словом, тут стояв такий пекель-ний галас, такий гармидер, що треба було затикативуха, щоб не оглухнути. На всіх площах стояли ба-лагани, і там з ранку до вечора юрмилися діти, а навсіх стінах були написані чудові слова, як наприк-лад: «Хай жевуть росвахи» (замість «Хай живутьрозваги»), «Ни хочимо хотити до школи» (замість«Не хочемо ходити до школи»), «Геть орихметику!»(замість «Геть арифметику!») та інші подібні.

Піноккіо, Ґнотик та інші хлопці, які приїхалиразом з Чоловічком, тільки-но вступили в місто, од-разу ринули в цей гармидер і за кілька хвилин по-дружилися з усіма. Хто був у ту мить щасливіший ізадоволеніший від них!

У таких безперервних розвагах, як сон, миналигодини, дні, тижні...

– Ах, яке чудове життя! – казав Піноккіо щоразу,як зустрічався з Ґнотиком.

– Бачиш тепер, що моя правда? – відповідавҐнотик. – А ти не хотів їхати! Та ще й забрав собі вголову повернутися додому до своєї Феї і гаяти часна навчання! Якщо ти сьогодні позбувся нуднихкнижок і школи, то цим завдячуєш мені, моїм пора-дам, моєму старанню. Ти розумієш? Тількисправжні друзі можуть робити такі великі послуги!

– Звичайно, Ґнотику. Якщо сьогодні я справді за-доволений життям, то це твоя заслуга. А знаєш, щоказав завжди про тебе вчитель? «Не водися з тимшибеником Ґнотиком, тому що Ґнотик – поганий то-вариш і може навчити тебе тільки поганому».

– Нещасний учитель! – сказав Ґнотик, хитаючиголовою.– Я добре знаю, що він не любив мене ілаяв як хотів, але я великодушна людина і прощаюйому!

– Ти благородний хлопець! – сказав Піноккіо, об-нявши друга і вдячно цілуючи його в чоло.

Так минуло п'ять місяців безтурботного життя впрекрасній Країні розваг. Хлопці гралися, розважа-лись і за весь цей час жодного разу не побачили нікнижки, ні школи. І ось, прокинувшись одногоранку, Піноккіо був страшенно вражений надзви-чайно прикрою несподіванкою, яка дуже засмутилайого. (Далі буде)


14

Чи за добро слід добром платитиТо йде раз молотник молотити й зустрічає

вовка. А вовк йому й каже:– Гей, куди ти йдеш?– Та молотити.– І мішок у тебе є? Сховай мене в мішок.– А чого мені тебе в мішок ховати?– Бо за мною мисливці женуться, хочуть

мене вбити. Порятуй мене, то я тобі віддячу.От молотник узяв його у мішок та й іде далі.

А назустріч йому мисливці. Питаються:– Чи ти не бачив вовка? А він каже:– Ні!Мисливці й пішли собі. Тоді молотник вов-

кові:– Ну, вже вилазь, мисливці пішли. Та й випустив його з мішка.– Ну, як же ти мені тепер віддячиш? –

питається.– А ось як, – каже вовк, – із'їм тебе! Молотник йому:– Оце так? За добро мені злом пла-

тиш? Вовк і каже:– За добро ніхто добром не пла-

тить!– Е-е,вовчику, постривай, –

каже молотник. – Хай ось когось зу-стрінемо, що він на те нам скаже!

От іде кривий, беззубий пес. Молотникйого й питає:

– Песику, чи правда, що за добро нічогождать добра?

– А чого це ти мене про це питаєш? – кажепес.

– Бо я оцього вовка врятував од смерті.Гнались за ним мисливці, а я його в оцей мішоксховав. А оце випустив, то він каже, що з'їстьмене.

– А що ж, – каже пес, – так воно й є. Як був ямолодий, стеріг господареві і маєток, і худобу. Атепер як несила моя злодіїв проганяти, то гос-подар мене й вигнав. Еге ж, не жди за добродобра!

Вовк тоді до молотника:– От бач, тепер я тебе з'їм!

– Е, ні, – каже молотник. – Ходімо далі, може,ще кого зустрінемо!

Аж іде старий, кривий кінь. Вони його й пи-тають:

– Конику, скажи, чи за добро може сподіва-тись чоловік добра?

– Де там! – каже кінь. – Ніколи за добродобра не сподівайся!

– А чого? – питається молотник. А кінь і каже:– Бо як був я молодий, любив мене госпо-

дар. Тоді бігав я в кареті. А як постарів, мусивтягти воза і навіть молотарку. Зламала мені ма-шина ногу, то хазяїн мене й вигнав. Тепер шукаюсобі смерті!

От вовк і знов каже молотникові:– Бач, нічого за добро ждати добра! І кінь

сказав те саме. Отепер я таки тебе з'їм.– Е, ні, – каже молотник. – Ходімо, може,

ще кого зустрінемо. Що він нам скаже.Коли йде лисичка. Молотник до неї:– Лисичко, скажи, чи за добро чоловік

може коли діждатись добра?– А чого ти мене про це питаєш? – ли-

сичка йому.– Того, – каже молотник, – що йшов я з міш-

ком молотити, а вовка хотіли вбити мисливці.Він мене дуже просив сховати його в оцеймішок, щоб мисливці не вбили. Казав, що за

те мені добром віддячить. А як пройшли ми-сливці, випустив я його з мішка, а він хоче менез'їсти. Ото я його й питаю, чи сміє він за доброплатити злом.

Тут лисичка й каже, що вона не вірить, щобвовк міг залізти в цей мішок. Мовляв, нехай мо-лотник наставить мішка, а вовк хай туди влізе.От вовк зараз-таки й упхався в мішок.

– Слухай, молотнику, – каже тоді лисичка, –зав'яжи оцього мішка, поклади на землю, візьмиціпа та й молоти, – чи посиплеться з ньогодобро?

Молотник так і зробив. А лисичка й каже:– Отак-то воно на світі! Не тільки людина, а

й вовк мусить за добро добром платити!Ото якби той молотник не зустрів лисички,

мабуть би, вовк його й зі світу звів!

●●○○●● казки народів світу ●●○○●●словацька народна казка


15

Все у зелені довкола:Пасовища, ліс і поле.

Мчать струмочки до ріки,Ліплять гнізда ластівки,

І в сороки новина, –Облетіла всіх вона,Сповіщаючи: – …

Перший я приніс весну,Пробудив усе від сну,Заспіваю під вікном.

Звуть мене усі ...

Посадила в квітнику Квітку ніжну та струнку. Жовті ніжні пелюстки, Зеленесенькі листки. В квітнику у мене зріс Гордий красень... Це – Лиш весна привітна

У гостях з’явилась – На гіллі тендітнімКотики розсілись.Котики пухнасті,Котики маленькі,

Жовті, мов курчата,Як вата, м’якенькі.

Рано нас вітатиВ котиків є звичка.

Знають всі малята – Це цвіте - …

(Весна)

(Шпаком)

(Нарцис)

(Вербичка)


16

колискова♪ = 80 Музика і слова віорела Котика

1. За горою сонечкоспатоньки лягає.У наше віконечко нічка заглядає.

приспів:Лишень зіроньки сіяють й до микити промовляють: "Спи, микито, спи маленький, янголятко батька й неньки.

Спи, микито, солоденький, гарних снів тобі, рідненький. Лю-лі, лю-лі, а-а-а, дітям спатоньки пора.

2. Вже заснули квіти в полі і кораблик в синім морі.Сплять звірята в темнім лісі, навіть голуби на стрісі.


17

весНяНа клумбаЯкщо до 8 Березня всього

кілька днів, а ви не встигли підго-тувати подарунок мамі, без паніки!об'ємний квітучий кущ, немовщойно з весняної клумби, стане чу-довим сюрпризом до свята. Ми вампояснимо, як зробити подарунок закоротий час, швидко і якісно!

Для роботи вам будуть потрібні:• двосторонній кольоровий

папір,• ножиці,• клей.

1. візьміть зелений лист кольоро-вого паперу, складіть вдвічі, несильно притискаючи папір по лініїзагину. Склейте по краю.

2. Уздовж листа на відстані 1-1,5см зробіть надрізи.

3. Зверніть кущик і закріпітьдекількома краплями клею.

4. виготовте квіти. Це можутьбути ромашки з окремих пелю-сток або прості різнокольоровіквіти з цілісного клаптика паперуі круглої серединки. Фантазуйте!

5. Залишилося тільки при-клеїти квіти до куща. Чарівно!

Наша вам порада: дивуйте ма-тусю красивими виробами нетільки у свята – нехай вона посмі-хається частіше!

переклад з рос. Л. ДоРош

●●○○●● творимо своїми руками ●●○○●●

1-3

4-5


18


19

ДОГЛЯД І ЗАХИСТ КОНЕЙ ВЕСНОЮ(Сторінка народознавства)

Весна в уявленні українців є природнім втіленнямкраси, сили і надії, тому й народні свята весняногоциклу присвячені майже повністю пробудженнюприроди. У народі вважалося, що сніг повністю схо-дить і земля відтає 25 березня. Тому було прийнятовиходити на вулицю на світанку і зустрічати весну.У цей день православні вшановують преподобногоФеофана Сповідника – візантійського літописця,ченця і богослова. На Феофана існувало ще де-кілька особливих традицій. Ті, хто займався льо-ном або коноплями, розсипали жмені насіння дляптахів. Вважалося, що це допоможе виростити хо-роший льон і зібрати багатий урожай. Інші се-ляни продовжували готуватися допосівних робіт. Знахарі проводилиобряди і читали замовляння від хво-роб і поганого ока. Але особлива повага і турбота

на Феофана була присвяченаконям, без яких селянину булопросто не прожити. Кінь – чи неголовна тварина в селянськомугосподарстві, улюблена і шано-вана. Про них говорили: «У доб-рого господаря немає поганогоконя». Конячка могла передбачати погоду – якщобуде негода, кінь струшує головою, задирає їївгору. А якщо пирхає в дорозі – це обіцяє приємнузустріч. Мають коні і магічні здібності: якщо споти-кається на праву ногу – добра ознака, на ліву– по-передження про невдачу. Кінь в українськомусвітогляді – це символ енергії й сили, пристрастейта інстинктів, а також втілення правдивої вірностіта відданості. Споконвічно коні були в першу чергупомічниками богів і воїнів. Навіть творчі людимають своїм символом коня – Пегаса. «Осідлатиконя» – означає досягти цілі, здобути кращу долю.Тож коні – і працьовиті, і войовничі, і творчі духом.Крім того, в не одній світовій культурі конейбачили, як тварин волелюбних, прагнучих незалеж-

ності. Всі ці риси, а також їхня краса та грація оспі-вані у величезній кількості мистецьких творів. Донас дійшло безліч переказів про те, як ці розумні,витривалі і швидкі тварини врятували своїх наїз-дників-козаків. Українські козаки називали коней«вірним братиком» за те, що ті навіть у період па-рування не забувають господаря-друга, на відмінувід інших тварин. Через те досвідчені воїни впершу чергу доглядали і турбувалися про коней і вмирний час, і під час військових походів.Отож, 25 березня потрібно було подумати про те,

як захистити свого коника і від хвороб, і від «пога-ного» ока. Казали, що їх треба обов'язково напоїтив цей день джерельною водою. До води потрібноб у л о кинути срібний виріб: монетку, ложку, об-

ручку тощо. Вірили, що тоді тварина за-лишиться здоровою. А ще

вважалося, якщо кінь 25березня голосно заіржав у

хліві – то буде господарю щастя.Коні 25 березня фиркають го-лосно – дощ піде. Якщо жвони на дорозі зафиркали, товарто підготуватися до дуже

неприємної і несподіва-ної зустрічі. А якщо жінка через кінську упряжку пе-реступить, коню потім працювати важко буде.Якщо на Феофана кінь захворів, то не видужає аждо осені, або помре. Однак, в будь-якому випадку,навесні він не зможе допомогти селянину в роботі.Тому господарі за кілька днів до 25 березня з осто-рогою приглядалися до коней. Вони боялися по-бачити перші ознаки хвороби. Поліпшувався йдогляд за тваринами напередодні, адже кінь у гос-подарстві селянина був незамінним помічником іцінним надбанням. Усі члени родини постійно тур-бувались про цих тварин і протягом року відноси-лись до них з любов'ю і повагою, на яку вонибезсумнівно заслуговують.

підготувала ольга Сенишин

Ïèøàºìîñÿ íàøèìè ä³òüìè!

Учні 1-го класу школи-гімназії на заході з нагоди святкування 8 Березня,с. верхня Рівна

Гурт «Буковинка» на святі «День материнської мови»,с. Балківці, Сучава

Äçâîíèê «Äâ» ¹ 143 - uur...ЗА СОНЦЕМ ХМАРОНЬКА ПЛИВЕ За...

Documents