"Пам'ятки України" №1, січень 2015

СІЧЕНЬ 2015

№1

Микола Мороховський

Петрахнович Ікони

Іконостаси Музейні

колекції

Мистецька спадщина Львова

Володимир Вуйцик (19.12.1934–27.04.2002) – дослідник мистецької спадщини західноукраїнських земель, музейник та реставратор, архівіст, історик, знавець мистецької культури Львова, автор численних публікацій з проблем історії культури і мистецтва західноукраїнських земель від княжої доби до початку ХХІ століття. Особливу увагу приділяв вивченню мистецького життя Львова, зосередившись на систематичному опрацюванні львівських архівних матеріалів. Результатом стали десятки побудованих на вивірених джерельних свідченнях публікацій, два видання книги про архітектурні пам’ятки міста, розділи путівника, численні статті до довідкових видань.

80-річчю вченого присвячують автори і видавці цей випуск журналу.

На першій сторінці обкладинки:

Микола Мороховський Петрахнович. Спас в оточенні сил небесних. З Успенської церкви у Львові. 1638 р.

АКЦЕНТ 2 Микола Мороховський

Петрахнович. Вершина львівського малярства XVII століття Володимир АЛЕКСАНДРОВИЧ

ІКОНОСТАСИ 20 Іконостас Введенської церкви

у Львові Ігор БОКАЛО

ІКОНА 24 Львівська храмова ікона

церкви в селі Дмитре Віктор МЕЛЬНИК

30 Іконографія «Спаса з ангелами» львівських малярів XVII ст. Мар’яна ПЕЛЕХ

36 «Благовіщення» зі збірки Музею народної архітектури та побуту Уляна ФРАНКІВ

МУЗЕЇ. МУЗЕЙНИКИ, КОЛЕКЦІОНЕРИ

44 Колекція Івана Гречка в Музеї Українського католицького університету Андрій ЦИБКО

56 Сто років у палаці Владислава Лозинського Світлана СТЕЦЬ

Шеф-редакторІгор ГИРИЧ

Головний редакторЛеся БОГОСЛОВУпорядкування

Володимира АЛЕКСАНДРОВИЧАРедагування, коректа

Віри КАРПЕНКОДизайн і верстка

Наталії КОВАЛЬ

Публікуючи проблемні матеріали, редакція, окрім спеціально обумовлених випадків, подає лише авторський погляд.Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів «Пам’яток України» – тільки з письмового дозволу редакції.

Науково-популярний ілюстрований журналВидається із 1969 року

© Пам’ятки України: історія та культура, 2015. Усi права застережено.

РЕДАКЦІЯ

ЗАСНОВНИКИ

Міністерство культури України

Фундація Героя України академіка Петра Тронька

ВИДАВЕЦЬ

ДП «Національне газетно-журнальне видавництво»

Євген Букет, Сергій Васильєв, Олег Вергеліс, Яніна Гаврилова,

Валерій Гриценко, Вадим Дорошенко, Віктор фон Ерцен-

Глерон, Олесь Журавчак, Наталка Іванченко, Наталія Коваль, Андрій Курков, Наталія Лигачова, Лариса Нікіфоренко, Руслан Онопрієнко,

Роман Ратушний, Віталій Сатаренко, Анатолій Сєриков,

Артем Стельмашов, Сергій Степанюк, Ліліана Фесенко,

Антон Філатов

ВИДАВНИЧА РАДА

ЗМІСТ НОМЕРА

2015, СІЧЕНЬ № 1 (210)

2 Пам’ятки України / iс торiя та к ульт ура

АКЦЕНТ

Володимир АЛЕКСАНДРОВИЧ

і нині доступний лише в декількох фактах від 1610 до 1666 року. Сис-тематичне опрацювання комплексу актових книг львівського місько-го архіву та актових матеріалів львівського старостинського уряду, а також архіву міського Успенського братства дало менше двох де-сятків розрізнених документальних записів, які фіксують поодинокі події довготривалої «спокійної» і внаслідок цього мало відображеної у традиційних писемних переказах епохи.

Уперше ім’я майстра з’являється в актах львівського раєцького уряду 15 листопада 1630 року. Цього дня знаний маляр першої тре-тини XVII століття Федір Сенькович1 уклав чергову угоду з дружиною про взаємне врегулювання їхніх майнових справ на випадок смерті когось із них2. Одразу ж після цього він вчинив запис на суму 1000 золотих, визнаючи ї ї як борг, на користь маляра Миколи Морохов-ського та його дружини Маргарити (писар подав полонізоване ім’я, очевидно, насправді ї ї звали Марухною – інших згадок про неї не виявлено). Як видно зі змісту самого запису, зазначену суму Сень-ковичі визнали як належне Мороховським за «роботу» і «службу» впродовж 20 років3. Зазначена ситуація відсилає до знаного факту біографії Ф. Сеньковича 1610 року, коли він уклав з дружиною пер-шу ординацію з такими взаємними зобов’язаннями. При цьому вар-то також мати на увазі неодноразово відзначену в документах хво-робливість Ф. Сеньковича4. Оскільки в записі 1630 року фігурує не тільки М. Мороховський, а й його дружина, перед якою Сеньковичі так само визнали зобов’язання «за службу», можна здогадуватися, що та нерідко доглядала за Сеньковичами, особливо наприкінці жит-тя маляра, коли той, як стверджує заповіт, тривалий час хворів5. Ці стосунки випливали з родинних зв’язків: за свідченням цитовано-го запису 1630 року, дружина М. Мороховського була племінницею дружини Ф. Сеньковича Анастасії.

Перший віднайдений ретроспективний документ до біографії львівського маляра не тільки безпосередньо фіксує початки його життєвого шляху, а й пропонує важливе свідчення, незавважене досі в літературі. У наведеному записі він, зі слів Ф. Сеньковича, фігурує як Мороховський. Проте виступаючи разом з удовою свого майстра у львівському війтівському уряді із заявою про виплату усієї перед-баченої домовленістю з Ф. Сеньковичем суми 2000 золотих за доліш-ні яруси ікон для міської Успенської церкви (1633), маляр записаний як Петрахнович6. Саме так він підписався й під контрактом з Успен-ським братством від 27 липня 1637 року на завершення ансамблю

МИКОЛА МОРОХОВСЬКИЙ ПЕТРАХНОВИЧ

Вершина львівського малярства XVII століття

Новітнє істотне пожвавлення студій з мистецького життя давнього Львова й розширення уявлення про найваж-ливіші аспекти культурної традиції

міста пов’язані не тільки з яскравими відкрит-тями, але й з осмисленням доробку мистецької столиці Західноукраїнського регіону. Перед су-часним музейництвом постають також численні невиконані зобов’язання. Насамперед уже дав-но стало очевидним, що у Львові має бути ви-ставлене – як у постійних, так і в періодичних експозиціях – львівське мистецтво: про це ще й досі випадає тільки мріяти… Серед численних безперечних боргів – і надто скромна присут-ність у дотеперішніх уявленнях про мистецьку культуру Львова однієї з центральних постатей художнього життя міста XVII століття – Миколи Мороховського, знаного також як Петрахнович.

До такої ситуації певною мірою спричинився сам майстер, залишивши по собі надто скром-ний документальний слід. Проте відсутність належного поцінування однієї з найцікавіших особистостей мистецького життя давнього Львова – результат насамперед аж занадто вже «економних» не тільки донедавна, а ще й нині – зусиль із засвоєння й осмислення художньої спадщини Львова. Ситуацію почали змінювати щойно окремі новіші відкриття останньої чвер-ті століття. Тривалий час його знали виключно як співавтора центральної позиції малярства львівського середовища – комплексу ікон пе-редвівтарної огорожі міської Успенської церк-ви. Завдяки усьому цьому М. Мороховський Пе-трахнович постає як чільна, винятково яскрава індивідуальність і водночас найвизначніша осо-бистість в історії львівського малярства усього століття.

Життєвий шлях митця засвідчений украй об-меженим колом документальних відомостей

3№ 1 (210) / січень 2015

АКЦЕНТ

Федір Сенькович, Микола Мороховський Петрахнович. Воскресіння Лазаря.

Успенська церква. Львів. Не пізніше 1630 р.


Ігор БОКАЛО

ІКОНОСТАСИ

ІКОНОСТАС ВВЕДЕНСЬКОЇ ЦЕРКВИ У ЛЬВОВІ

Іконостас утраченої церкви Введення у храм Пресвятої Богородиці у Львові. Храм св. Великомученика Дмитрія (Львів)

21№ 1 (210) / січень 2015

ІКОНОСТАСИ

Церква Введення у храм Пресвятої Богородиці була побудована при жіночому монастирі сес-тер Василіянок. Монастирський двір з церквою існував у межах території теперішньої військо-

вої частини на вул. Гайдамацькій, 51, неподалік від однієї з найстаріших у Львові П’ятницької церкви ще княжих часів.

Отже, 29 жовтня 1646 року молдавський господар Ва-силь Лупул надав свою землю для побудови монастиря і церкви2, а перші згадки про дерев’яний храм датуються 1658 роком3. У 1784 році монастир та церкву ліквідував австрійський уряд4 під час так званої «Йосифінської каса-ти». Споруду ж церкви після 1809 року5 розібрали та про-дали до села Мацошин Жовківського району. Храм згорів у 1886 році6. Якусь частину його ікон ще 1777 року прода-но до Введенської церкви у Домажирі біля Львова, проте збережене свідчення про цей акт подає тільки отриману

за них суму7. На підставі зазначеного джерельного пере-казу припускають про можливе походження зі львівської монастирської церкви збережених у домажирському храмі монументальних дияконських дверей з архангелом Миха-їлом та Мелхіседеком (Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького), які мають виразну паралель з ди-яконськими дверима іконостаса 1650 року знаної церкви Зіслання Святого Духа в Рогатині на Івано-Франківщині8.

З аналізу писемних джерел можна припустити, що в цьому храмі мало бути щонайменше три іконостаси. Про первісний нам нічого не відомо9. Другий, імовірно, був виготовлений 1697 року на замовлення ктиторів – львів-ських міщан Чуруловичів та Терлецьких, про що свідчили написи на намісних іконах10. Рештки цієї передвівтарної перегородки разом з бічними вівтарями продано разом з будівлею храму до села Мацошин11. Третій іконостас,

Схема визначення основного модуля побудови іконостаса

втраченої церкви Введення у храм Пресвятої Богородиці


ІКОНА

Віктор МЕЛЬНИК

Ікона cвятого Дмитрія Солунського з історією з церкви села Дмитре Пустомитівського р-ну Львівської обл. (Львів, Музей сакрального мистецтва львівської архиєпархії УГКЦ імені о. Ан-тона Петрушевича) належить до пам’яток з «історією», тобто

окрім центрального зображення у 12 малих клеймах уміщено по-одинокі сюжети житія святого III–IV століть Дмитрія Солунського. Найвідомішою пам’яткою такого іконописного взірця серед захід-ноукраїнської спадщини є ікона середини XVI століття з церкви ар-хангела Михаїла у Флоринці на території Польщі, що належить до доробку перемишльського малярського осередку1 (Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького). Вона має лише 9 сюжетів історії і їх репертуар тематично відрізняється від історичного циклу ікони з церкви в Дмитрому.

Ікону написано на прямокутному щиті зі скріплених між собою чотирьох окремих дощок. За результатами мікрохімічного дослі-дження виявлено, що на дошку нанесено крейдяно-клейовий лев-кас. Для його виготовлення використано клей тваринного похо-дження. Авторське малярство виконано за допомогою пігментів, затертих на темперному в’язиві. Золочення зроблено на болюсно-му поліменті сухозліткою. Поверхня авторського малярства вкрита олійно-живичним лаком2. Центральне зображення та всі клейма ма-ють окремі майстерно виконані дерев’яні профільовані обрамлення. З усіх боків ікона має чисте дерев’яне поле, що переконливо свідчить про первісне ї ї місцезнаходження у складі вівтарної перегородки в намісному ряді з притаманним мистецькій практиці XVII століт-тя багатим накладним орнаментальним обрамленням, або окремо, поза комплексом ікон на передвівтарній огорожі. Центральне зобра-ження святого ліворуч, від долу та праворуч обрамлене клеймами, згори ряду клейм немає. Натомість горішню частину ікони увінчує півциркульна профільована арка, що опирається на дві капітелі. По-дібна різьблена арка з таким самим мотивом «волового ока» при-сутня, наприклад, в іконі XVII століття «Корчминська Богородиця», що зберігається зараз у церкві святого Йосафата на території Музею люблінського села в Любліні (Польща)3.

Святого мученика Дмитрія зображено на повний зріст строго фронтально, правою рукою він на рівні грудей тримає хрест – атри-бут мученика, ліва, на рівні стегна, лежить на руків’ї меча, захова-ного в піхви та опущеного донизу. Руків’я більше схоже на руків’я шаблі, аніж меча. Через праве плече перекинуто червоний плащ, за-фіксований вузлом без фібули. Іконографія одягу в загальних рисах повторює т. зв. візантійський тип вбрання святих воїнів. З найдав-ніших зображень в українській іконографії відома цілофігурна по-стать святого Дмитрія серед мозаїк Михайлівського Золотоверхого

ЛЬВІВСЬКА ХРАМОВА ІКОНА церкви в селі Дмитре

Євангеліст Іоан. Мініатюра Євангелія Григорія Куцірки.

1602 р.

Святий Дмитрій з історією. З церкви в Дмитрому


ІКОНА

Мар’яна ПЕЛЕХ

ІКОНОГРАФІЯ «СПАСА З АНГЕЛАМИ» львівських малярів XVII ст.

Ікони «Спас з ангелами» розмі-щувалися в центрі іконостаса, у деісусному ярусі. Пристоячі біля Богоматері, праворуч Спас та лі-

воруч Іоан Предтеча. Богоматір сим-волізує новозавітну Церкву як таку, адже Діва Марія є заступницею всіх смертних. У Йоані Предтечі християн-ська Церква вбачає ланку, яка поєднує старозавітний світ із Новим Завітом1.

Деісусний ярус Успенської церкви у Львові2 центральною іконою має «Спа-са» (1637–1638) – благословляючого обіруч Христа в оточенні небесних сил: архангелів, херувимів, серафимів із карміновими та рожевими крилами. Ікона належить львівському маляреві Миколі Петрахновичеві Мороховсько-му3 († не раніше 1666 р.). Лик Спаса з короткою борідкою і довгими пасма-ми волосся зосереджує силу духу та вольовий характер. Христос вбраний у хітон багряно-брунатного кольо-ру та коричнево-вохристий із золо-тим асистом гіматій. Тип лику Спаса в деісусі, як і намісних іконах, упро-довж XVII століття залишався без змін. В іконописній традиції запрова-джена іконографія благословляючо-го Спаса посеред молитовного ряду не була унікальною. Вона присутня в Акафісті Ісусові Христу на південній стіні Хрестовоздвиженської церкви в Дрогобичі4, у молитовному ярусі з досить применшеними постатями Бо-городиці та Йоана Предтечі в Юріїв-ській церкві в Дрогобичі5 (1659–1666), в іконі другої половини XVII століття з церкви святого Йоана Богослова в Добрянах (Львів, Музей сакрально-го мистецтва львівської архиєпархії Української греко-католицької церкви імені о. Антона Петрушевича)6 та іко-ностасі Введенської церкви в c. Вели-ка Горожанка Миколаївського району Львівської області. Схожу іконографію Спаса пропонує й незафіксованого по-

Спас благословляючий обіруч. З Успенської церкви у Львові. 1638 р.

31№ 1 (210) / січень 2015

ІКОНА

ходження ікона анонімного майстра «кола» Івана Рутковича (Національний музей у Львові імені Андрея Шептиць-кого)7, але з вишуканішими й сміливі-шими пластичними прийомами зо-браження, відповідно до іконографії початку XVIII століття.

За дослідженнями Володимира Алек сандровича, образ благословля-ючого обіруч Христа виводиться від іконографії Страшного суду та Воз-несіння, а ї ї поширенню у релігійній мистецькій культурі львівського кола, як і на західноукраїнських землях за-галом, сприяв розвиток графічного мистецтва у творчій практиці львів-ського та київського осередків, реа-лізованого в численних виданнях, та-ких як Тріодь пісна (1627), Параміфія (1629) та ін.8

У центральному образі молитовного ряду львівської Успенської церкви під стопами Спаса зображений шестикри-лий серафим, якого уперше бачимо у П’ятницькому іконостасі у Львові (дру-га половина 1610-х років). Ікона з цьо-го ансамблю зі Спасом-Вседержителем з Богородицею та Йоаном Предтечею й архангелами Михаїлом та Гавриїлом за троном започаткувала відповідну традицію, розроблену у львівському мистецькому середовищі, популярну й пізніше9. Христос тут виступає не як учитель, а як суддя, що наголошує текст Євангелії у відкритій книзі зі сло-вами «Приідіте благословеннії Отца Моєго...» (Мт. 25–34) з євангельського опису Страшного суду. Аналогічний варіант із двома архангелами, вміще-ними за престолом Спаса, подибуємо й у втраченому комплексі ікон Мико-лаївської церкви в Замості10, греко-католицькому соборі Різдва святого Йоана Предтечі в Перемишлі11 (тепер на території Польщі), у П’ятницькій церкві в Крехові12, Успенській церкві у Мор’янцях13.

Іконографічний варіант Моління з сімома фігурами – окрім Триморфону з Христом, Богородицею та Йоаном Предтечею композицію доповнюють чотири архангели, зображені за тро-ном. Вперше їх завважено у згада-ному крехівському Миколаївському іконостасі в церкві в Зарудцях, а зго-дом – у найраніших комплексах ікон знаного жовківського майстра кінця XVII століття Івана Рутковича у церк-вах Собору архангела Михаїла у Волі-Висоцькій (1680)14 та Вознесенській у

Спас на троні. З П’ятницької церкви у Львові. 1610-ті рр.


ІКОНА

Уляна ФРАНКІВ

родознавства НАН України)3, яку підписав жовківський маляр Іванко Поляхович4. Н. Шамардіна користувалася давнішими скупими згад-ками в літературі про цього маловідомого митця. Окремі нові факти його біографії, зафіксовані в актових книгах Жовкви та Львова, впро-вадив до наукового вжитку Володимир Александрович5. Найважли-вішими з них є насамперед львівські контакти митця, задокументо-вані через його одруження перед 1648 роком з Мариною – сестрою знаного львівського маляра Івана Корунки (†1665)6. Проте відомос-ті про І. Поляховича надзвичайно скупі, зокрема, окрім одинокого авторського підпису на вказаній зарудцівській іконі, не пощастило встановити інших фактів його творчої біографії. Як показав В. Алек-сандрович, певні перекази про нього уриваються з 1668 року7. Тому, як твердить дослідник, виходячи насамперед з невідомого раніше тривалого періоду біографії перед виконанням зарудцівської ікони, немає підстав, услід за Вірою Свєнціцькою8, продовжувати життєвий шлях жовківського митця аж до 1708 року9. Окрім того, задокумен-товані факти біографії доводять, що індивідуальна манера майстра повинна була скластися у львівському середовищі 1640-х років у колі І. Корунки та найвизначнішого тогочасного львівського маляра Ми-коли Мороховського Петрахновича, який упродовж усього десяти-ліття винаймав помешкання на обійсті Корунок10. Це з усією очевид-ністю стверджує й зарудцівський образ Святої Трійці. Тому, очевидно, справді, як вказав В. Александрович11, немає підстав приписувати маляреві коцурівське «Благовіщення» як репрезентанта значно мо-лодшого етапу стилістичної еволюції української мистецької куль-тури львівського кола, – щойно кінця століття. У цьому переконує, зокрема, зіставлення зі зразками теми Благовіщення зі спадщини І. Рутковича та сучасних йому майстрів (докладніше див. далі).

ІКОНОГРАФІЯ «БЛАГОВІЩЕННЯ»Іконографія ікони «Благовіщення» відповідає домінуючому у XVII

столітті на теренах України іконографічному типу, запозиченому із західноєвропейського релігійного мистецтва, відповідно до визна-чальної тенденції нового релігійного малярства тієї доби, яке послі-довно відходило від давніх візантійських норм через графічні зразки. Формування іконографії цього празника сягає раннього християн-ства – воно належить до найстаріших християнських зображень (збереглося у катакомбах Присціли з ІІ століття)12. У східнохристи-янському сакральному мистецтві сформувалися дві іконографічні версії Благовіщення, виведені від описів події у Євангелії від Луки (1, 26–38) та апокрифічного протоєвангелія Якова. Оскільки текст Святого Письма дуже лаконічно передає Благовіщення, зосереджую-чись лише на самій суті, що, зрештою, послідовно відтворювала іко-нографія, у вирішенні цієї теми вдавалися до апокрифічних текстів,

«БЛАГОВІЩЕННЯ» зі збірки Музею народної

архітектури та побуту

Музей народної архітектури та по-буту у Львові численними і багато-гранними фондовими надбаннями прагне показати життя українсько-

го народу в різноманітних його аспектах, серед яких значне місце належить релігійності. З огля-ду на це, колектив укомплектував значну збірку українського середньовічного та новішого ма-лярства з чималим фондом ікон XV–XVIIІ століть. Музейна колекція давнього українського іконо-пису надзвичайно важлива за багатьма ознака-ми. Її цінність визначають давність пам’яток, їх широкий тематичний репертуар та мистецька довершеність. До збірки належать ікони відомих українських іконописців XVII століття, зокрема Матвія Домарацького та Івана Рутковича. Зупи-нимося лише на одній з них – «Благовіщенні», відзначеній цікавою й самобутньою іконогра-фією1.

АВТОРСТВО ІКОНИІкону2 придбала для музею у 1982 році рес-

тавратор Наталія Шамардіна з церкви святого Симеона Богоприїмця у селі Коцурів Пустоми-тівського р-ну Львівської області. Розміри вка-зують на належність до намісного ряду, могла вона бути й окремою іконою. У книзі обліку ї ї датовано XVIII століттям, проте Н. Шамардіна на підставі порівняльного аналізу приписала «Бла-говіщення» жовківському маляреві Іванові По-ляховичу (1666–1708), відповідно до цього змі-нивши на кінець XVII століття прийняте давніше в музеї датування. Водночас до доробку того ж майстра віднесено також ще дві не підписані і не датовані ікони музейної збірки з церкви Собору архангела Михаїла в недалекому від Коцурова селі Солова Золочівського р-ну – храмовий «Со-бор Архистратига Михаїла» і намісну «Богоро-дицю Одигітрію». Підставою для атрибуції стало визнання усіх їх ідентичними за манерою вико-нання зі «Старозавітною Трійцею» 1666 року з Преображенської церкви в селі Зарудці Жовків-ського р-ну неподалік Львова (Львів, Музей ет-нографії та художнього промислу Інституту на-

Благовіщення. З церкви в Коцурові



Андрій ЦИБКО

14 січня 2013 року у Львові в Українському католиць-кому університеті (далі – УКУ) відбулася історична подія: ректор владика Борис Ґудзяк та старійшина львівських колекціонерів українського мистецтва

Іван Гречко підписали Договір дарування. Колекціонер пообіцяв подарувати Університетові свою колекцію творів народного мис-тецтва, натомість УКУ зобов’язався створити музей для постійного зберігання та експонування подарованої збірки. На перший погляд – пересічна подія культурного життя міста, нічого особливого і, тим паче, історичного.

Однак спробуймо глянути на подію очима історика. Цього дня зу-силлями причетних осіб в УКУ відроджена традиція духовного життя Галичини, що сягає корінням кінця ХІХ – початку ХХ століття. При-ватне колекціонування творів народного мистецтва мало на меті по-рятунок їх від нищення часом і невіглаством для подальшого збері-гання в громадських церковних музеях. Варто коротко переглянути історію цієї традиції.

Проблеми охорони пам’яток старовини, зокрема церковної, по-рушував від середини ХІХ ст. крилошанин греко-католицької митро-поличої Капітули о. Антон Петрушевич – ініціатор створення Музею старожитностей при Народному Домі у Львові (1850)1. Завдяки його старанням Музей зібрав одну з найкращих на той час збірок руко-писів, стародруків, ікон, археологічних пам’яток.

Виняткова роль у пам’яткоохоронній діяльності належала Ставро-пігійському інституту – спадкоємцю Львівського Успенського Став-ропігійського братства (1586). Як єдина наукова інституція українців Галичини другої половини ХІХ століття, інститут разом із Крайовим археологічним товариством був одним із ініціаторів та співоргані-заторів відкриття у вересні 1885 року у приміщенні Львівської По-літехніки Польсько-руської археологічної виставки2. А вже у верес-ні 1888 року Ставропігійський інститут відкрив у власному будинку на вул. Руській, 3 Археологічно-бібліографічну виставку. Її основою, окрім давніх збірок Успенської церкви, стали предмети літургійного вжитку, археологічні знахідки, які надійшли з церков Львівської, Пе-ремишльської і Станіславівської єпархій, що відгукнулися на заклик організаторів виставки – голови Ставропігійського інституту, про-фесора Ізидора Шараневича та о. Антона Петрушевича3. На основі матеріалів виставки – частина випозиченого перейшла у власність інституту – засновано Музей Ставропігійського інституту, в якому, згідно з каталогом, укладеним у березні 1890 року, налічувалося 60 рукописів, 243 стародруки, 1022 документи, 313 предметів церков-ного мистецтва4.

З початком ХХ століття митрополит Андрей Шептицький могутнім імпульсом своєї діяльності залучив до справи збереження пам’яток церковної старовини усю Українську греко-католицьку церкву. Лю-дина діла, аристократ духу, митрополит знайшов сили, час і кошти предметно зайнятися порятунком давнього сакрального мистецтва.

КОЛЕКЦІЯ ІВАНА ГРЕЧКА в Музеї Українського

католицького університету

Львівський колекціонер Іван Гречко

45№ 1 (210) / січень 2015


Св. Миколай, Розп’яття, Богородиця, св. Юрій-Змієборець, св. Вмч. Варвара. Ікона на склі. ХІХ ст. Покуття



Світлана СТЕЦЬ

Надзвичайно важливою складовою у діяльності будь-якого музею є його приміщення – музейна до-

мівка. Кожен путівник має розділ про будівлю, в якій музей розмістився, про ї ї історію та власників. 2014 року цю тему винесено на широке обговорен-ня та святкування у Львівській націо-нальній галереї мистецтв імені Бориса Возницького. Музей відзначає 100-літ-ній ювілей власного дому, тепер – го-ловного корпусу галереї на вул. Сте-фаника, 3. Як житловий палац будинок споруджено у 1873 році за проектом архітектора Ф. Покутинського в сти-лі історизму на замовлення відомої львівської родини Дідушицьких.

Придбання приміщення для галереї стало не менш важливою подією, аніж саме ї ї заснування як муніципально-го музею в 1907 році, коли на кошти львів’ян урядовці магістрату доручи-ли членам спеціальної комісії придба-ти приватну колекцію Івана Якóвича в Ситківцях на Поділлі. Куплені тво-ри розмістили в кількох залах Про-мислового музею. Упродовж перших років експонати галереї зберігалися ще також у ратуші й міському архіві. Навесні 1914 року коштом міста спе-ціально для Міської галереї Львова (такою була первісна назва) придба-ли палац, який після Ізабелли Діду-шицької впродовж кількох десятиліть належав Владиславові Лозинському (1843–1913) – відомому історику, пись-меннику, досліднику старовини, бага-тому колекціонеру, почесному грома-дянину Львова (від 1906 р.), людині, що присвятила своє життя історії, збереженню та реставрації пам’яток Львова та західноукраїнських земель, популяризатору музейництва.

Владислав Лозинський походив з дрібної шляхти, гербу Любич з Лози-

ни. Народився він на Самбірщині в селі Опари, де його батько керував поштою. Він закінчив філософський факультет львівського університету. Проте історичні дослідження приваб-лювали його понад усе. Можливо, це було родинне, адже його двоюрідним братом був Кароль Шайноха – теж дуже відомий львівський історик. У науково-культурницькій інституції Оссолінеумі Владислав Лозинський став першим науковим секретарем. Упродовж усього свого життя він був надзвичайно суспільно активною лю-диною. Зокрема, був заступником го-лови історичного товариства, очо-лював Товариство приятелів красних мистецтв у Львові, був діяльним чле-ном народознавчого товариства та академії ремісничої майстерності. Окрім того, його обирали депутатом сейму, як тоді називали, «послом».

Досліджуючи історію культури на-шого краю з позиції польського патрі-ота, він став автором таких книжок, як «Патриціат і міщанство Львова XVI–XVII століть», «Мистецтво (архітекту-ра і скульптура) Львова XVI–XVII сто-літь», «Вірменський епілог львівського мистецького золотарства», «Церков-не малярство Русі», «Львівське золо-тарство давніх століть 1384–1640», «Польське життя у давніх століттях», а також книжки про звичаї в Черво-ній Русі першої половини XVII століт-тя під назвою «Prawem i lewem». Він написав ще багато історичних пові-стей, у яких відчувалося позитивне ставлення до українців. Понад десять років В. Лозинський був голов ним ре-дактором видання «Gazeta Lwówska», заснував щомісячний додаток до неї «Przewodnik Naukowy і Literacki». Крім того, працював у редакціях багатьох газет та журналів, що виходили з друку в Галичині, зок рема: «Dziennik

literacki», «Przegląd Powszechny», «Gwizdka Cieszyńska» й інших. Друко-вані шпальти рясніли його публікаці-ями.

За життя В. Лозинський назбирав чималу колекцію зброї, старовинних ужиткових предметів для їзди, ноші, відзнак гідності у вигляді булав, бу-дзиганів (моргенштернів), медалей, орденів та творів образотворчого й прикладного мистецтва. Назагал, колекція історично характеризува-ла звичаї і спосіб життя на наших те-ренах. І хоча у той час у Львові, який від 1868 року мав статус польської автономії у складі Австро-Угорської монархії, колекційні предмети відносилиcь до культури Речі Поспо-литої, немає сумніву, що в них про-глядається насамперед матеріальна й побутова культура України у ї ї За-хідноукраїнському регіоні, територія якої впродовж кількох століть входи-ла до складу Польської держави.

У травні 1913 року В. Лозинський по-мер. Значна частина його унікальної збірки, насамперед експонати, дотич-ні до культури Речі Посполитої, згід-но із заповітом, перейшла у власність Львова. Після вирішення юридичних питань, пов’язаних зі справами успад-кування, уся колекція1 була виставлена для публічного огляду в його палаці. У тогочасній львівській пресі з’явилися численні матеріали, у яких із захоплен-ням розповідали і про багату колекцію, і про доброчинний заповіт В. Лозин-ського на користь міста. Друга частина збірки та палац перейшли його племін-нику Валеріану Лозинському. Навесні 1914 року за невеликі гроші спадкоє-мець продав їх управі міста Львова.

Однак колекція від самого початку виявилась розділеною. З-поміж екс-понатів, подарованих місту, зброю та інші пам’ятки минулого передали до

СТО РОКІВ у палаці Владислава

Лозинського

57№ 1 (210) / січень 2015


утвореного в 1907 році Національ-ного музею ім. короля Яна ІІІ, вироби ужитково-декоративного характеру, в тому числі й меблі – до Промисло-вого музею, бібліотеку – до Міського архіву. У палаці залишились придба-ні у спадкоємця картини, скульптура, пластика та портретна мініатюра за-хідноєвропейських митців.

У міській галереї, яка після Першої світової війни дістала назву Націо-нальна галерея Львова, експонати з колекції В. Лозинського, увійшовши до основного інвентарного реєстру, отримали інвентарні номери2. Після лихоліть періоду Другої світової вій-ни 1947 року, вже згідно з наказами радянської влади, почали складати новий реєстр. До нього за новою ну-мерацією хаотично, без системи за-писували експонати, що надійшли до галереї раніше, і ті, які поповнили збірку за рахунок так званої реорга-

нізації музеїв, що відбулася 1940 року. У цьому процесі походження творів, що входили до давнішої галерейної збірки, вже не занотовувалося. За за-писами інвентарних книг стало не-можливим упевнено сказати, чи похо-дить експонат зі збірки І. Яковича, чи з колекції В. Лозинського. Таким чином, важлива ділянка наукового опрацю-вання експоната – його походження – виявилася знівельованою. Частко-ва втрата архівної документації гале-реї в період Другої світової війни теж ускладнила відповідну роботу. На-скільки це важливо в музейній справі, усвідомлював сам В. Лозинський. Він вів власну інвентарну книгу, де опису-вав мистецький твір, вказував автора чи школу і дуже докладно, з точніс-тю до дня зазначав коли, в кого й за скільки придбав його, або на що обмі-няв. Обов’язково фіксував і «легенду», яку довідувався у продавця.

Інтер’єр салону в палаці В. Лозинського

Жак де Баккер. Венера з Амуром

Жак де Баккер. Мінерва

2015№ 1 (210)

Володимир Александрович – завідувач відділу cередніх віків Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України (м. Львів), доктор іс-торичних наук

Ігор Бокало – асистент кафедри реконструкції та реставрації архітектур-них комплексів Національного університету «Львівська політехніка», кандидат архітектури

Віктор Мельник – асистент кафедри реконструкції та реставрації архітек-турних комплексів Національного університету «Львівська політехніка», кандидат історичних наук

Мар’яна Пелех – асистент кафедри дизайну Національного лісотехнічного університету України

Світлана Стець – старший науковий співробітник Львівської національної галереї мистецтв імені Бориса Возницького

Уляна Франків – науковий співробітник відділу фондів Музею народної архітектури та побуту у Львові

Андрій Цибко – директор Музею Українського католицького університе-ту у Львові

ПАМ’ЯТКИ УКРАЇНИ: історія та культура

Передплатний індекс – 74401ВИХОДИТЬ ЩОМІСЯЦЯ

ВАРТІСТЬ ПЕРЕДПЛАТИ НА 2015 РІК

3 місяці 6 місяців 12 місяців69,15 грн 136,65 грн 272,10 грн

Передплатити та придбати окремі примірники журналу в електронній версії

можна за адресою: http://presspoint.ua/.

Така послуга доступна в будь-якій країні світу.

Ознайомитись з журналом можна в усіх наукових бібліотеках обласних центрів

України та бібліотеках райцентрів Київської області.

Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: [email protected]

ПРО АВТОРІВ

Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації – КВ № 683 від 01.06.1994

Україна 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38(044) 498 23 67E-mail: [email protected]

АДРЕСА РЕДАКЦІЇ

Науково-популярний ілюстрований журнал

ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» Україна 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38(044) 498 23 65Генеральний директор Роман РАТУШНИЙ

ВИДАВЕЦЬ

uaculture.com

Передплатний індекс 74401

ТОВ «МЕГА-Поліграф», вул. Марка Вовчка, 12, м. Київ, 04073;тел. +38(044) 581 68 15;e-mail: [email protected]Наклад 1000 прим.

ДРУКАРНЯ

Розповсюдження, передплата, рекламаТел. +38(044) 498 23 64, 498 23 65

Від 4 грудня 2014 до 1 лютого 2015 р. Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків пре-зентує «Шекспірівську галерею» Джона Бойделла – одну з найцікавіших сторінок англійського образотворчого мистецтва, пов’язану з усвідомленням всесвітньої зна-чущості національного генія. До експозиції увійшло 12 графічних аркушів «Шекспірівської галереї», які у 1790-х роках опублікував видавець і гравер Джон Бойделл (1719–1804). На виставці представлені також інші гра-верні серії знаменитого англійця.

ВИСТАВКА

ISSN

013

1-26

85

П

ам’я

тки

Укра

їни:

істо

рія

та к

ульт

ура.

– 2

015.

– №

1 –

С. 1

–64.

Індекс 74401

"Пам'ятки України" №1, січень 2015

Documents