РЕДАКЦІЯ

Осадчук Ірина

головна редакторка

Кендзіор Ольга

креативна редакторка

редакторка блоку «КОМУНІКАЦІЯ»

Кулакевич Людмила

літературна редакторка

редакторка блоку «КРИТИКА»

Орловська Віра

літературна редакторка

редакторка блоку «НАУКА»

ВЕРСТКА, ДИЗАЙН

Савчишин Юрій

Осадчук Ірина

EDITORS

Osadchuk Iryna

editor-in-chief

Kendzior Olga

creative editor

«COMMUNICATION» editor

Kulakevych Lyudmyla

literary editor

«CRITIQUE» editor

Orlovska Vira

literary editor

«SCIENCE» editor

LAYOUT, DESIGN

Savchyshyn Yuriy

Osadchuk Iryna

КОЛОк н и г о з н а в ч и й ч а с о п и с

( № 1 4 2 0 1 5 )

Редакція несе відповідальність за інформаційне наповнення часопису, хоча може і не поділяти точку зору авторів. Також ми завжди відкриті для нових ідей. Усі свої

пропозиції, побажання, критичні зауваження та статті надсилайте на електронну пошту

kolo.chasopys@gmail.com

Всі права на статті належать редакції. Повне або часткове відтворення текстів без попредньої

письмової згоди редакції заборонено.

Протистояння бувають різними: глобальними, локальними, внутрішніми, вигада-

ними, неймовірними, сюрреалістичними…

Тяжко впоратися з ситуацією, коли всі ці епітети описують твоє реальне життя. Саме

в такий час хочеться знати, або хоча б думати про те, що колись таке вже було, і все

обов’язково налагодиться. І саме тоді на допомогу приходить література. Всі колись

прочитані історії, які описують протистояння, стають набагато зрозумілішими і реаль-

нішими. Готуючи цей номер, ми надіялися на те, що знайдемо у літературі протисто-

яння нову точку зору на події, які відбувались і відбуваються навколо нас.

Овідій казав: «Нехай воюють інші». Та найкраще – нехай не воює ніхто.

Приєднуйтеся до нашого кола!

Ірина Осадчук,

головна редакторка

ЗМІСТНАУКА

Гийота. Гийота. Гийота

Мирошниченко Вадим 9

Антитоталітарна есеїстика Ханни Арендт

Подольська Іванна 16

Война: территория этики

Шолухо Наталия 21

Юрій Андрухович та американські бітники:

інтертекстуальні комунікації протистояння

Починок Юлія 26

По різні сторони військових барикад

Черній Милослава 33

ІРА, тероризм та Людина. Погляд

з-за Ла-Маншу

Ковальчук Марія 37

Дітям про війну

Панчук Світлана 41

КРИТИКАУкрадені слова

Коваль Ната 53

Чорний Котел

Тростогон Вікторія 68

Фентезійні війни

TABLE OF CONTENTSSCIENCE

Guyotat. Guyotat. Guyotat

9 Miroshnichenko Vadim

Hannah Arendt’s anti-totalitarian essays

16 Podolska Ivanna

War: The territory of Ethics

21 Sholukho Natalia

Yurii Andrukhovych and American beatniks:

intertextual communications of opposition

26 Pochynok Julia

On opposite sides of the barricades military

33 Cherniy Miloslava

IRA, terrorism and a Human. The view from the

English Channel

37 Kovalchuk Maria

For Children about War

41 Panchuk Svitlana

CRITIQUEStolen words

53 Koval Nata

The Black Cauldron

68 Trostohon Victoria

Fantasy Wars

Дрогомирецька Христина 73

Афганська весна Осне Саєрстад

Челепіс Дзвенислава 77

«Американський снайпер»: герой vs вбивця

Пампуха Валерія 81

«Я той, що греблі рвав, а не сидів у скелі»

Українська поезія періоду «Великої

Вітчизняної» війни

Дідух-Романенко Світлана 84

Війна в Ліберії через призму художнього роману

Андрія Цаплієнка «Екватор:

Чорний колір & Білий колір»

Подольська Іванна 91

Крик мовчання двох королев

Безверхній Дмитро 98

Жінка і війна

Стара Ольга 102

Література Майдану

Зеленюк Мар’яна 106

ПЕРЕКЛАДПереклад. Початок

редакція 112

Кирило Мєдвєдєв

Сінайко Яніс 113

73 Drohomyretska Chrystyna

Afghan spring of Åsne Seierstad

77 Chelepis Dzvenyslava

«American Sniper»: Hero vs Killer

81 Pampukha Valeriya

«I’m the one that tore the dam rather than

sitting in the rock». Ukrainian poetry period of the

«Great Patriotic» war

84 Didukh-Romanenko Svetlana

The war in Liberia through the prism of the n

ovel by Andriy Tsaplienko

«Equator: color Black & color White»

91 Podolska Ivanna

Silent Scream of Two Queens

98 Bezverkhniy Dmytro

Woman and War

102 STARA Olha

Literature of the Maidan

106 Zeleniyuk Maryana

TRANSLATIONTranslation. Start

112 editorial

Kirill Medvedev

113 Sinayko Yanis

НАУКА

Гийота. Гийота. Гийота

МИРОШНИЧЕНКО Вадим

9

Нау

ка/S

cien

ceK

olo

№14

Война, насилие, смерть сквозь призму опыта и фраз Пьера Гийота.Ключевые слова: Пьер Гийота, фраза, вокализация, фонетизация, Алжир.War, violence, death through the prism of experience and phrases of Pierre Guyotat.Keywords: Pierre Guyotat, phrase vocalization, phonetization, Algeria.

Текст принципиально нельзя закончить, дописать, поставив точку, завер-шить мысль. Многоточием скобка повествования не закрывается, проблема открыта. Проблема? Должен ли текст нести в себе нечто, отвечать на вопросы, решать задачи или, не дай бог, обучать, прививать ценности. Что же текст? Для чего же текст? Радикализация повествования приводит к ощущению: текст не обладает ни завершением-развязкой, ни началом-завязкой. Он как бы обруши-вается, и это обрушение не направленно на конкретного человека. Автор (Пьер Гийота предпочитает именно это понятие) выбрасывает из себя текст, и его падение не детерминировано. Алжир проговаривается во многих тек-стах П. Гийота. Фокусируем внимание на «Могиле для 500 000 солдат» (1967), «Эдем. Эдем. Эдем» (1970) и «Проституции» (1975). Пересказывать П. Гийота бесполезно. Знать биографию для приближения к его текстам стоит, возможно, не для точного понимания, но для прояснения фактажа.

10

Kol

o №

14Н

аука

/Sci

ence

Пьер Гийота родился в 1940 г., многие его родственники были участниками движения Сопроти-вления: брат матери, – Юбер, погиб в к о н ц л а г е р е З а к с е н х а у з е н ( П . Гийота хранит у себя кусок плитки из концлагеря), Сюзанна – сестра отца, заключена в концла-герь Равенсбрюк. В двадцатилет-нем возрасте П. Гийота призван на военную службу и командирован в Алжир. В 1962 г. его арестовывают (сочувствие алжирским повстанцам), подвергают допросам, предъявляют обвинения, связанные с дезертир-ством и подрывом моральных устоев в армии (при католическом образо-вании!), три месяца он проводит в камере, расположенной под землей, без официально возбужденного уго-ловного дела, в итоге его перевели в дисциплинарную часть. Согласимся с Марусей Климовой, что Вторая мировая война и война в Алжире (поколение алжирской войны) ока-зали решающее влияние на творче-ство (вокализация, фонетизация) П. Гийота.

«Солдаты в касках, напрягая мышцы и широко расставляя ноги, топчут завернутых в пурпурные, фиолетовые шали младенцев» [3] – так начинается проговаривание П. Гийота «Эдема», формально оно длится около трехсот страниц в одном потоковом предложении разделенным «;» и «/». Проговари-вание втягивает читателя/собеседника в разговор с отдельными образами, с означающими и исходящими из него условными персонажами, а главное – с желанием и языком. Ролан Барт подчеркивал, что в «Эдеме» мы соприкасаемся с истоками письма, и это усугубляет положение критика/интерпретатора, окуная его в язык автора и уже там диалогизируя с Алжиром, войной, наси-лием, сексом. Нет основного и второстепенного, так или иначе ударяешься/наталкиваешься об/на голоса: расстрелов, прикладов, изнасилований, жад-ного поедания крысами мертвых детей. Только прямое попадание, тексты лишены ширм, недомолвок и барьеров, автор создает фигуры, ситуации, обстоятельства, подчиняет их определенной логике и вводит в контекст/реальность. Это не нереальное, а нечто из дискурса безумия, того о чем не принято говорить и даже не стоит помышлять – «исследование человеческой пустыни».

«Они испытывают отвращение к побоищам, но кормятся войной» [1] – голоса противоречий, голоса антиподов, голоса рабов и господ вокализируют в голове читателя; дети не плачут, они в борделях, во дворцах, они – объекты и субъекты насилия, они страдают, терпят боль, они же и наслаждаются. «Дети

11

Нау

ка/S

cien

ceK

olo

№14

прячутся, чтобы мучить животных. Они ловят птиц, привязывают их на спину кошкам, заживо поджаривают на пламени свечей, перегрызают горло… Зверь-ков обдирают живьем, сажают на кол, режут на кусочки, которые дети трут о гениталии и после съедают, зажаренные или сырые… Так живут люди и звери. В страхе, в покорности» – кристальное насилие. Детская жестокость, не проходящая со временем, не каприз... а что, если они восторгаются ею, полу-чают от нее своеобразный кайф, разрядку сродни сексуальной? И голосом детей говорит насилие, разных детей, из разных социальных слоев, будь-то ребенок губернатора или сын крестьянина, проданный в бордель, перед тем изнасилованный родителями. Такого нет? Такого не бывает? Литература должна помалкивать, когда речь заходит о щекотливых темах? Не говорю о психоаналитических интерпретациях, сознательно их отстраняю. Это сравни дыханию... его можно интерпретировать? А вот так: «Мамочка, прогрызи мне ухо, проткни его, и тогда я услышу ток молока в твоей груди, вот приливает к ней молоко, разбуженное моим языком и моим членом, упирающимся в твое бедро» [1] – мир Дэвида Линча, сошедший из синего бархата Фрэнка, не Эдип, сон Эдипа и рабство: «галлюцинации, сны об Эдипе, труп старикана, хозя-

ина кончальни, целые толпы рожают на лестничных пло-щадках, раскорячившись, из них вырывается целый поток жуков-долгоносиков, бьются в непрерывном экстазе!» [2]. Родители производят и воспитывают из детей рабов; маленькие дети взрослых родителей подчиняют в свое сексуальное рабство. П. Гийота соединяет секс и наси-лие, уничтожая традиционные рамки. Разве могут быть огра-ничения для подобных совме-щений? Упираемся ногами и руками, не смотрим в глаза, делаем вид, что абсолютно ничего не происходит и обще-ство с его институтами рабо-тает как часы? Что изменит? Голоса доносятся. Мишель Лейрис писал о том, что эдем работает как молоток – «Эдем. Эдем. Эдем». «Могила для 500 000 солдат» – не воспри-нимая название как баналь-ное заглавие, вслушаемся... от него разит неизбежностью, это не тихая/немая могила, это крики, скрежет могилы и тех,

кто в ней, без конкретного наполнения понятия солдат… воины борделей,

12

Kol

o №

14Н

аука

/Sci

ence

домашнего очага, государ-ственной службы.

«Кровь, кровь, везде кровь. Твои волосы растут из крови, ты превращаешь кровь в молоко. Ты пьешь кровь убитых» [1] – озна-чающее завопило о крови голосом крови. Прорывается глас евхаристии, пусть ее смысл перевернут, но анало-гия – кровь и тело Христовы: женщины и мужчины пьют кровь и поедают мясо себе подобных: «Десантники, погрузив головы в живот Тивэ, вырывают зубами внутренности, оборачи-вая их вокруг шеи, накру-чивая на запястья; ножи, погруженные в плоть, свер-кают, когда солдаты двигают руками в кровавом месиве» [1]. Попавший в насилие, становится сотворцом евха-ристии, он в экстатическом или мистическом состоя-нии, он исполнен верой в правое дело насилия, ибо «У распятого Христа стоял, когда он смотрел на голые, скорченные тела разбойников, распятых ошуюю и одесную, поцелуй меня, поцелуй меня» [1]. Роли насильника и жертвы – второстепенны, ибо жертва на низком старте и готова принять на себя все бремя/наслаждение насильника. Солдаты и повстанцы в одинаковой мере используют пространство борделя, применяют силу, они в одной обойме монструозности, вопрос в том, чья оче-редь нажать на спусковой крючок, выпустив: патрон, оргазм, ласку, мучение. Голос крови из уст (мучеников?) повстанцев, солдат, пленных, рабов, мате-рей, детей… из уст государства – Экбатан: «Экбатан смеялся, совокуплялся с варварами» [1] и «Экбатан не признает и считает преступниками и рабами выродков, которые для своего освобождения убивают тех, кого призваны осво-бождать, или сохраняют им жизнь, чтобы затем повелевать ими» [1]. Осво-бождение, оккупация, сопротивление – еще больше хмельных, сумасшедших голосов. Экбатан эпичен, в его междустрочье просматривается Алжир и алжир. Экбатан исторический в Иране, Экбатан вымышленный в Африке и в человеке. Амбивалентность государства в голосах секса, принуждения. Освобождение от рабства – очередное, новое рабство и наличествующая между ними раз-ница настолько тонка, что не/свобода совпадает. А как же любовь? Каково ее место в тотальной спайке секса и насилия? Голос любви имманентен и

13

Нау

ка/S

cien

ceK

olo

№14

имманентность скептична в отношении сакральности и трансцендентности, трансцендентное измерение не просто периферийно, его как бы нет, его как бы и не было, сильно насилие, что сомнение перешло в очевидность: «Бог, после трехвековой агонии, умер. Тщетно его жрецы, опрощая ритуал покло-нения, забеливали стены храмов. Бог скрывал глубины человечьего сердца, человек познал в сердце своем зверя, с глаз его спала печать, звериный дух теснит его дыханье, Бог умер теперь, когда человек более всего одинок» [1]. Глас священников затерялся, они не молчат, тот, от чьего имени они гово-рили, более не актуален, актуально тело и страх не/до/получить наслажде-ние в наблюдениях за купающимися детьми, в алкоголе с содовой через соло-минку, в подслушивании разговоров о женщинах и «хлюпанье слюны на их губах». Так любовь?! Многоголосие любви там, где ее корни не имели права прорасти, произнесенная лицами, мордами, рожами, переваренная означа-ющим и испражненная: «Я люблю твой пот, твою слюну, твою сперму, твою кровь, твою желчь, твои внутренние соки, твою блевотину, твои сопли, твои скрытые испарения, все выделения твоего члена и твоей жопы, твое дерьмо, серу в твоих ушах» [1]… осталось ли? Песнь 7.

Что возмущает праведного читателя? Что сводит желудок читателя опытного? Голоса соблазнов, голоса двойственных оргазмов, единения/разоб-щения. Когда сняты преграды перед сексуальным актом: женщины, мужчины, дети, животные, города. Вокализация отталкивающая и, вместе с тем, орга-нична, эффект присутствия абсолютен. Для начала – неприятие и разворот тела на 180°, затем непреодолимое желание подсмотреть, подслушать – и ты уже субъект действия, попеременно меняющий взгляд. Твои имена: Петрилион, Серж, Вероника, Бежа, Тивэ, Джохара, Кмент, Лофталлах, Энаменас, Экбатан, Гийота, Христос... – одно имя означающего в рабстве социальном и психологическом, в насилии и желании. И за актами, а значит за тобой, всегда под-стерегает некто, вос-хищаясь запретным зрелищем. Мир – боль-шой бордель, некий логос борделя, хоть письмо и кажется спонтанным, в нем ощущается стер-жень, продуманность. Тотальное окуклива-ние. Ибо проститут-кой/шлюханом дела-ется любой, бордель нивелирует социаль-ную стратификацию, точнее он изымает ее из привычной среды,

14

Kol

o №

14Н

аука

/Sci

ence

помещая в нечто, напоминающее миф, эпос, в действительные основы письма и даже не социальную стратификацию, а ее представителей, индивидуаль-ность упрощается, т.е. потенциально ее может и не быть и это потенциально не есть нечто невозможное как таковое. Мало сказать: солдаты – это шлюханы и инициаторы насилия, надо утрировать: «Солдат подбегает, поднимает мальчика, его щека и горло залиты черной кровью, он еще дышит, солдат берет его за волосы и три раза бьет головой о камень, с которого разлета-ется красная пыль; мальчик дышит, солдат пинает его сапогом в горло, глаза мальчика вылезают из орбит, язык вываливается изо рта» [1] – такова вока-лизация внутренней/внешней могилы, мертвые снаружи/внутри, и они не безмолвствуют.

Создается впечатление, что автор упивается описанием и вокализа-цией насилия, эстетизируя мельчайшие подробности убийств и сцен сексуальных актов. Не уверен, что П. Гийота ставил перед собой исключи-тельно эстетическую цель. «Могила» – не классический роман, даже разделы

15

Нау

ка/S

cien

ceK

olo

№14

обозначены песнями, это скорее комплексное произведение, включающее в себя, в том числе, и чисто литературные фрагменты, но на них не зациклива-ется и не акцентирует особого внимания автор. Одним из первоисточников «Могилы» являются «Страсти по Иоанну» И. С. Баха. «Эдем», «Проституция» не то, что деструктирует роман, но предлагает, согласно Р. Барту, рассматри-вать текст как фразу – элемент, субстанцию слова, которая принципиально не подчиняется правилам и не имеет завершения, она не фиксирует, не фото-графирует событие. Фраза – бесконечна, она дыхание, дыхание означаю-щего. Означающее представляет субъекта другим означающим и не означает субъектов. Для Жака Лакана означающее связано со структурами, в том числе и социальными, а также с неврозами, психозами, перверсиями, и ассоциируется с лингвистикой и математикой, что прослеживается по вокализированным/фонетизированным партиям П. Гийота, в проговаривании слов: «Я х'чу взять!, я х'чу взять!.. у 'сех апикунов!, што муча'т мой ферц!, пус'ь южный ветер, што 'же да'но 'ссушил во 'не тягу к 'ультуре, рассе'т вас па п'стыне, подобно пыли!!» [2] – переход от письма к речи, к ритму, к звукоподражанию, к акцентиро-ванию и повторам… резонирует проституция (экономическая, политическая, культурная).

Разрушение традиционных форм, испытание язык(ом)а, тел(ом)а, содержании(ем)я, визуализация текста, текстуализация образов, музыкальность, кинематографичность сочетаются в языке, в песнях П. Гийота. Омерзение, тошнота, дикое возбуждение, хохот, плач – война, рабство, секс: «Ад рождается вокруг меня, вздымается, растет. Адская трава. За оградой страха – пустыня, где стерилизованные женщины и мужчины ложатся с открытыми ртами, чтобы умереть… отравленные воды испаряются с лона земли, из ее недр» – песнь 3, лопается нарыв в песни 6.

P.S.: Роман «Могила для 500 000 солдат» был запрещен во французских вой-сках. Роман «Эдем. Эдем. Эдем» запрещен (распространение, реклама, про-дажа несовершеннолетним) Министерством внутренних дел Франции более чем на десять лет.

P.P.S.: «Я от затылка до к'нца забрызган эструсской юшкой!, мое седалище напрягаецца, 'дчиняясь писменным и воображаемым указаниям!, раак раа-хаалет!.. хезз элмегроун! хохол!, крой!, н'кл'дные волосы п'крыты соком рутовых!» – о ком проституция? Вне культурных связей.

ИстОчнИКИ1. Гийота П. Могила для 500000 солдат / П. Гийота // Пер. с фр. М. Иванов. — Тверь : KOLONNA

Publications; СПб. Митин журнал, 2005, — 544 с.2. Гийота П. Проституция / П. Гийота // Пер. с фр. М. Климова. — СПб. Общество друзей Л.-Ф.

Селина, Митин журнал; Тверь: KOLONNA Publications, 2002. — 342 с.3. Гийота П. Эдем. Эдем. Эдем. / П. Гийота // Пер. с фр. М. Климова. — СПб. Общество друзей

Л.-Ф. Селина, Митин журнал; Тверь: KOLONNA Publications, 2004. — 280 с.

Антитоталітарна есеїстика Ханни Арендт

ПОДОЛЬСЬКА Іванна

Розглянуто філософські праці інтелектуалки та ревної опозиціонерки тоталітаризму Ханни Арендт. А також зроблено акцент на її стосунках з Мартіном Хайдеггером, відомим своїми антисе-мітськими поглядами.

Ключові слова: Арендт, тоталітаризм, Хайдеггер, Друга світова війна, філософія.An intellectual and philosophical writings of Hannah Arendt, a zealous oppositioner to totalitarianism, were

considered. Her relationship with Martin Heidegger, known for his anti-Semitic views were reviewed as well.Keywords: Arendt, Totalitarianism, Heidegger, World War II, philosophy.

16

Kol

o №

14Н

аука

/Sci

ence

Одним із головних питань, яке вивчала Арендт, було питання гуманізму, антимілітаризму та ненасильства. Есеїстика Ханни завжди відрізнялась неза-лежністю суджень, її не можна було віднести ні до консерваторів, ні до прогре-систів; теорії, які вона висувала, не можна було назвати оптимістичними або ж песимістичними. Оцінки сучасників і поточних подій вирізнялися свіжістю погляду й нестандартністю, а історичні реконструкції – оригінальністю змісту й стилю. Ханна Арендт вважала, що будь-яка політика повинна бути вільною, як мислення людини. У «Джерелах тоталітаризму» вона простежує тенденції ХIX та XX ст., які привели до підриву політичної волі, а в «Ситуації людини» аналізує людську діяльність в історичній ретроспективі. Її, як й інших учених, що пережили страшні роки нацизму, не могло не турбувати питання: чому більша частина населення, її вчорашні співгромадяни, сусіди виявилися зна-ряддям, спрямованим не тільки проти демократії, волі й відповідальності, але й проти самих основ життя.

Ханна Арендт походила з багатої родини асимільованих євреїв. Вона отри-мала хорошу освіту в університетах Марбурга, Фрайбурга, Гейдельберга. Ханна вчилась філософії у Карла Ясперса, Мартіна Хайдеггера, Эдмунда Гус-серля. Її історико-філософські інтереси брали початок від Платона і Авгус-тина Блаженного та закінчувались Кантом і батьками-засновниками США.

Ханна займає достойне місце у філософській общині. Її праці (які в США вважали лише журналістською роботою) відіграють важливу роль в європей-ській науковій сфері. Змушена мігрувати з приходом нацистської системи з Німеччини у Францію, в 1941-му році переселяється з окупованої Європи в США, Нью-Йорк. Там, маючи філософську освіту, викладає в багатьох уні-верситетах. Хоча есеїстичні публікації Арендт не змогли посісти заслуженого місця в американській філософії, вони знайшли поціновувачів «вдома» – в Європі.

Філософська освіта та інтуїція допомогли автору ще до приходу Гітлера до влади відчути нацистську пропаганду в Німеччині. Дуже скоро наукові досяг-нення вчених-євреїв виявились безперспективними. Євреї зазнають гонінь. Це позначається на місці проживання філософині, проте ще більше утверджує її антинасильницькі погляди. Вона зневажає нацизм і тоталітаризм як сис-тему. Спогади про гітлерівський період Ханна висловлює в есе «Організована війна»: «Дізнатись, хто в Німеччині нацист, а хто антинацист, зможе лише той, хто здатний заглянути в серце людини, куди, як відомо, людському погляду не проникнути» [4, 43]. Навіть, після закінчення війни Арендт залишається жити в Новому Світі. Відновлює листування з одним із вчителів Карлом Ясперсом. Палаючи пієтетом до своїх наставників, Ханна посвячує Ясперсу книгу «При-хована Традиція». «Безцінний кумире, дякую Вам, що Ви дозволили мені при-святити Вам цю книжечку. І спасибі за те, що я можу сказати Вам все, що маю сказати по причині виходу її в Німеччині» [4, 7].

Досвідчена, вихована на рідній історії і традиції єврейського народу, Арендт звертається до витоків літератури, апелюючи на важливу роль євреїв у фор-муванні європейської культури. «В “Принцесі Шабаш”, першій із єврейських мелодій, Гейне показує нам народний фон, з якого проростають його пісні. По аналогії зі старовинними казками він дивиться в обличчя свого народу – принца, перетвореного на собаку злим закляттям відьми. Собачий образ зникає з нього лише на один день – у вечір п’ятниці. Вчорашнє вуличне посмі-ховисько стає принцом і, вільний від “собачих дум”, співає великих весільний

17

Нау

ка/S

cien

ceK

olo

№14

вірш — “Лехо дауди ликрас кале”» [4, 60]. «В образі Шлемиля Гейне зображено споконвічну схильність партії до поезії, яка теж тримається поза суспільством і відчуває себе в ньому небажаною гостею. Тим самим вона в дусі часу заново підтверджує право громадянства єврейського народу хоча б у світі єврейської культури» [4, 63]. «Чаплін, навчений досвідом свого дитинства, зображував багатовіковий єврейський страх перед поліцейськими, що символізують воро-жий навколишній світ і багатовікову єврейську мудрість, яка полягає в тому, що людська хитрість Давида здатна інколи перемагати звірську силу Голі-афа» [4, 75]. Далі вона згадує і цитує Франца Кафку: «Громадськість склада-ється з суцільних Ніхто: “Я нікому не зробив нічого поганого і мені ніхто не зробив нічого поганого, але ніхто не хоче мені допомогти. Самі Ніхто”. Та, той, хто, як партія, відкидається суспільством, може здобути щастя, не дивля-чись на це; адже суспільство претендує на те, що воно “справді є”, і хоче зали-шатися, змусити його повірити, що він несправжній, що він – Ніхто» [4, 80]. Тут авторка має на увазі, що «поки європейські євреї були партіями лише в суспільстві, значна частина їх могла врятуватися втечею у “внутрішнє рабство при зовнішній свободі” (Ахад Хаам), в постійно загрозливому існуванню пар-веню; з іншого боку, ті, для кого ціна за це була надто високою» [4, 91]. Тобто, «як би наше вигнання не виглядало і не трактувалось, в рамках німецької чи європейської історії, сам факт вигнання не міг не відправляти нас до власної історії, в якій вигнання представлялося не як щось однократне і виключне, а як щось дуже добре знайоме і таке, що повторюється» [4, 7]. Будучи, фак-тично в вигнанні заради життя, Ханна не може не згадувати страждання свого народу. Вона все життя працює над «єврейським питанням», перебуваючи в ситуаційному епіцентрі Другої світової війни. У процитованій книзі «Прихо-вана традиція» (зібранні філософських есеїв) виявляється глибоке історико-політичне мислення авторки про стан свого народу від епохи Просвітлення аж до післявоєнного періоду. В книзі зібрані есе, написані протягом тридця-тих і сорокових років як аналіз ситуації стану євреїв у європейській культурі, що є свідченням її глибокої самосвідомості.

Що стосується безпосередньо критики нацизму, то звернімо увагу на такі рядки: «Для підняття нацистського руху в Німеччині і комуністичних краї-нах в Європі після 1930 р. показово, що вони набрали своїх членів з цієї маси явно байдужих людей, від яких відмовляються всі інші партії, як від надто в’ялих чи надто дурних і тому недостойних їх уваги. Тому, вони не потребу-ють виправдання аргументації противників і надавали перевагу методам, які закінчувались смертю, а не наверненням в нову віру, несли терор, а не впевне-ність. Вони незмінно зображали суперечки такими, що виходять з глибинних сенсів» [3, 354].

Перебуваючи безпосередньо в руслі Другої світової війни, окупаційного режиму нацистів і протиправних дій проти євреїв, Ханна намагається знайти відносно безпечний острівець для свого перебування. Її міграцію не можна назвати дезертирством чи зрадою. Це насамперед інстинкт самозбереження людини, бажання спокійно мислити («Історія знає немало епох, коли про-стір публічності затьмарюється і світ стає таким сумнівним, що люди хочуть від політики лише одного – щоб вона хоча б поважала їх життєві інтер-еси і особисту свободу. Епохи ці можна з повним правом назвати “темними часами”»(Брехт). Ті, хто в такі часи жили і були ними сформовані, очевидно, завжди були схильні з презирством дивитись на світ і публічний простір, і

18

Kol

o №

14Н

аука

/Sci

ence

наскільки тільки можливо їх ігнорувати — чи навіть перестрибувати і опи-нятись поза ними, наче світ всього лише фасад, за яким ховаються самі люди, — щоб знайти взаєморозуміння з людьми, не звертаючи увагу на лежачий між ними простір. В такі часи — за благополучних умов — розвивається особливий вид людства» [2, 21-27]). Саме такою, однією з представників «особливого виду людства» ми можемо назвати Ханну Арендт. Вона зберігає жагу до життя, не дивлячись на розлуку з коханою і близькою серцю та розуму людиною, яка всі своїм єством і науковими працями протестує проти її роду – Мартіном Хай-деггером. Не дивлячись на війну, вона продовжує мислити логічно і тверезо, працювати на благо філософії. Праці Ханни Арендт зберігають у собі кон-статації і логос справжньої вченої зі світовим іменем. Вона пише про загаль-нолюдську «виразку» під назвою тоталітаризм. Аналізує історію, апелює до свідомості через літературу і життя літераторів, показуючи, що принесені тодішньою нацистською системою збої у суспільному житті, є проблемою не лише страждальників-євреїв, а всього європейського населення.

В народі говорять, що «розум тягнеться до розуму». Так Ханна Арендт зав’язала не лише творчі, але й інтимні стосунки з своїм вчителем і настав-ником Мартіном Хайдеггером, який на той час був одружений. Тут пролягає паралель між Арендт-філософом, яка стійка у своїх позиціях, сильна розу-мом і духом, та Ханною-жінкою, що, не дивлячись на раціональний супроти-візм, продовжує любити етичного ворога. Опозиціонуючи власним почуттям, Арент завдає нищівної критики філософській роботі Хайдеггера. На початку 1946 р., коли екзистенціалізм в США стає «модним», вона публікує есе «Що таке екзистенція психології?» в «Партизан ревю». Де стверджує, що в німець-кому варіанті екзистенціалізму, від Шеллінга до Ніцше і далі до Хайдег-гера все більше посилюється протиставлення людського «я» неприродному

19

Нау

ка/S

cien

ceK

olo

№14

суспільному цілому. Цю тенденцію, на її думку, переміг лише Ясперс. В твор-чості коханого-філософа «екзистенціальний соліпсизм досяг своєї кульміна-ції». В такій інтерпретації Хадеггеру приписується опис ницості людського існування, яке робить автора прихильником варварства. Прочитане Карлом Ясперсом, це есе зробило їх соратниками в опозиційному протистоянні тота-літарної філософії Хайдеггера.

Будучи далеко від Хайдеггера, протестуючи його поглядам, Ханна Арендт крізь всю війну і власний шлюб проносить надію на ще одну зустріч з Вчи-телем, вірячи, що протягом довгих років саме вона була єдиною пристрастю Мартіна. Очевидно, це виявилось правдою, бо навіть після двадцяти п’яти років розлуки при зустрічі Ханни з ним дружина Хайдеггера влаштувала сцену ревнощів. Не дивлячись на протилежні погляди на тоталітаризм і основу своїх філософій, вона продовжує вірити у його «фундаментальну порядність».

Філософія Ханни Арендт займає достойне місце на арені європейської думки серед чоловічого філософського світу. Як, на її думку, важливим показ-ником суспільства є баланс між публічним і приватним, так особисто для себе вибрала показник людини – баланс і кордон між розумом та серцем.

Джерела1. Аренд Х. Истоки тоталитаризма / Пер. сангл. И. В. Борисовой, ю. А. Кимелева, А. Д Ковалева,

ю. Б. Мишкенене, Л. А. Седова Послесл. Ю. Н. Давыдова. Под ред. М. С. Ковалевой, Д. М. Носова. – М.: ЦентрКом, 1996. – 672 с. Библиограф.: с. 639-664; Указ. имен: С. 664-670. Издано при содействии фонда Дж. Сороса «Открытое общество».

2. Арендт Х. Люди в темные времена / Х. Арендт. – М., 20033. Арендт Х. Массы и тоталитаризм / Х. Арендт // Вопросы социологии. – 1992. – Т. 14. Арендт Х. Скрытая традиция. Эссе / Перевод с немецкого и английского Т. Набатнико-

вой, А. Шибаровой, И. Мовниной. – М: Текст. 2008

20

Kol

o №

14Н

аука

/Sci

ence

Война: территория этики

ШОЛУХО Наталия

Анализируется трансформация поведения мирного населения в условиях военных действий на при-мере произведений К. Булычёва «Телефонный разговор» и Т. Цинберг «Седьмая симфония», с привлече-нием философских интенций Э. Левинаса и Г. Померанца.

Ключевые слова: этика, ответственность, война, вера, любовь, действие.The transformation of behavior of civilians in times of war was analyzed on the examples of «Telephone

conversation» by Kir Bulychev and «Seventh Symphony» by Tamara Tsinberg , with the involving of philosophical intentions of E. Levinas and G. Pomeranz.

Keywords: ethics, responsibility, war, faith, love, action.

Этическая составляющая человеческой коммуникации – необходимый и незаметный элемент. Человек смотрит на него как само собой разумеющееся, и недоумевает, не обнаружив его, как можно удивиться, не найдя любимой кофейни за углом или узнав, что любимое с детства печенье сняли с произ-водства. А что делает человек ради того, чтобы сохранить в этом мире любовь, добро, дружбу, доверие? Ведь это не данные раз и навсегда вещи. Их нужно оберегать и поддерживать, как Маленький Принц свою капризную розу. Тем более, если им грозит не дождь и холод, а война.

В декабре 1972 года москвич Вадим звонил своей знакомой по имени Нина, а трубку снимала девочка с таким же именем, но в октябре 1942 года в военной Москве. По ходу разговора мужчина понимал, что он ошибся не номером, а эпохой. Вадим почти забыл дет-ские голодные страхи тридцатилетней дав-ности и слова «затемне-ние», «эвакуация», «гос-питаль», «фронт», и всё это было беспощадной реальностью для Нины. А Нина ещё нескоро убе-дится, что филе палтуса, смерть Сталина, Новый Арбат, полёт Гагарина, брюки-клёш и короткие юбки – не выдумки чуда-коватого собеседника, а правда её будущей жизни. Девочка и верила, и не верила своему собеседнику, ведь мая

21

Нау

ка/S

cien

ceK

olo

№14

1945 года так долго ждать… Это всего лишь сюжет рассказа Кира Булычёва «Телефонный разговор». Но художественные миры писателей и произведе-ния философов, переживших события Второй мировой войны и посвятивших своё творчество событиям тех лет, актуальны при попытках осмыслить день сегодняшний.

Не все идут на фронт. Не все берут оружие в руки, но все могут быть вооружены – верой. Без веры человек неполноценен. Высший Абсо-лют или его отсутствие, Дед Мороз или собственные силы, фортуна или целеустремлённость, любовь или зависть – таков спектр веры. Нина из рас-сказа, слушая по телефону о французской курице и марокканских сардинах в холодильнике своего собеседника, просила его лишь об одном: «Вы лучше расскажите мне, как будет потом. Придумайте что хотите, только чтобы было хорошо» [1]. Магия «всё будет хорошо» творит чудеса – удваивает силы, открывает второе дыхание, практически является залогом наступления завтрашнего дня. Вадим и Нина спасали друг друга разговором – чудом из чудес, недоступным никакому другому живому существу. Так они победили в своей войне, не сделав ни одного выстрела. Каждый из них привнёс кроху надежды в основу миропорядка.

Думать о ком-то, заботиться о нём, говорить и слушать, уступать ему – трудноосуществимо в мирное время, тем более в условиях военных действий. Зачем быть добрым, сострадательным, отзывчивым к чужой боли и несчас-тьям, если привычный жизненный уклад рушится? Ведь должен выжить силь-нейший – естественного отбора никто не отменял. У Юрия Лотмана в «Бесе-дах о русской культуре» есть воспоминания о разговорах с пленным солдатом вермахта, который, будучи учителем и интеллигентным человеком, на окку-пированной территории забыл об элементарной порядочности, но категори-чески отрицал даже возможность такого поведения на родной земле. Лотман назвал эту модель поведения «комплексом оккупанта» – снятие внутрен-них ограничений, когда внешних рамок нет. Такое поведение созвучно дей-ствиям человека, ставшего заложником обстоятельств – на оккупированных землях или в концентрационных лагерях. Если у солдата есть в руках оружие,

22

Kol

o №

14Н

аука

/Sci

ence

то гражданскому, кроме себя, рассчитывать не на кого. Никакой суд исто-рии, общественное мнение и альянс сильнейших государств не помогут одному-единственному человеку, испытавшему абсолютное одиночество и незащищённость. Осознание человеком того, что он не застрахован от военных катастроф и не был готов к такому, переворачивает мировоззрение с ног на голову. И от подобной ситуации никто не застрахован, она возможна даже в центре Европы, даже в ХХ веке. Герой пронзительного романа о Холо-косте Эли Визеля «Ночь. Рассвет. День», оказавшись со своим сыном в Ауш-вице, сказал: «Человечество не интересуется нами. Всё возможно, даже печи крематориев» [2, с. 29]. Нет схем поведения, указаний к действию, учебников с подробным описанием выживания в экстремальных условиях. Несмотря на рассказы очевидцев и участников военных действий, многочисленные свиде-тельства, хроники, протоколы, книги, встреча лицом к лицу с войной неожи-данна. Всё будет происходить впервые. Здесь и сейчас будет формироваться новая этика. Но в критических ситуациях такая этика работает по незатейли-вой модели. Срабатывает животный механизм выхода инстинктов, низменных желаний, поступков. Обмануть, украсть, убить, чтобы обезопасить себя.

Но хаос, боль, отчаяние, тоска, разочарование в собственных силах, жизни, близких людях могут стать строительным материалом для новой вселенной. Вспомните хотя бы слова старца Зосимы из «Братьев Карамазовых» Фёдора Достоевского: «Постарайтесь любить ваших ближних деятельно и неустанно» [3, с. 59]. Не просто вера в силу любви, а забота о другом человеке как любовь в действии. Работает ли такая этика в условиях войны? Художественная литера-тура и философские тексты, посвящённые данной теме, не просто подтверж-дают этот принцип, а выводят его из боевых действий, концлагерей и жизни на оккупированных территориях.

В книге «Седьмая симфония» ленинградской художницы Тамары Цин-берг, пережившей блокаду Ленинграда, четырнадцатилетняя Катя находит двухлетнего Митю, брошенного его матерью, и заботится о нём в радикально жёстких условиях блокадного города. Сама ещё ребёнок, вынужденно повзрос-левший, который живёт ради другого ребёнка, девочка не считает, что надо доказывать чьё-либо право на жизнь. Человек нужен просто потому, что он

23

Нау

ка/S

cien

ceK

olo

№14

уже живёт. Об этом Катя чётко даёт понять, когда ей отказываются продавать печку, требуя вместо денег непомерную для блокадного ленинградца плату – суточ-ную норму хлеба: «Нам невозможно без печки! <...> Нам же не выжить так!» – <…> «Ну и не выживайте. Нужны вы очень». – «Нужны! – яростно крикнула Катя. – Нужны. Все нужны!» [6, с. 48]. Девочка делится с ребёнком последней едой, обманывает управдома в том, что Митя – это её брат, а метрика потеряна, поэтому мальчику дают новые документы и кар-точки на хлеб, устраивает ребёнка в дет-ский сад. Зачем Катя всё это делает? Отцу мальчика она скажет: «Конечно, человеку плохо, если его никто не любит. Только, я думаю, это ещё хуже, если самому некого любить. Правда? Надо, чтобы у каждого

человека был кто-нибудь, кого бы он любил» [6, с. 121]. Осиротевшая девочка-подросток, нашедшая в себе силы, чтобы не погибнуть, потому что ей нужно заботиться о слабом малыше, когда каждый кусок хлеба, глоток воды и огарок свечи на счету. Героизм ничем не уступающий фронтовому. Полнейший триумф человечности.

Аналогичную идею вынес из застенков концлагеря французский философ еврейского происхождения Эмманюэль Левинас: «Наша эпоха есть делание ради мира, которому предстоит прийти, есть превосхождение своей эпохи – преодоление себя, которое требует эпифании Иного» [4, с. 616]. Что при-мечательно, мыслитель говорит не о любви, а сразу о действии (Достоев-ский уместен!). Помните слова мудрой ехидины Вольтера: «Каждый должен возделывать свой сад»? Прописная истина, ставшая актуальной в новых усло-виях. Вера в необходимость действия спасает человека, как бы ужасен ни был мир вокруг. И действие это изначально связано с другим человеком и направ-лено на подержание всеобщего баланса. Каждый поступок – залог мира или шаг навстречу хаосу. Этика, выведенная Катей в блокадном Ленинграде, не только насыщается философской терминологией, но и удваивает ответствен-ность, пройдя через Холокост: рука, дающая кусок хлеба, способна убить. От человека зависит самое сложное – сделать выбор. Можно выбрать себя и свои интересы в сложных для выживания условиях. Или выбрать помощь другому человеку и разрушить стену обособленности, никогда не оставаться самому. Вместо заботы о себе – забота о другом человеке, который может быть не только слабее тебя, но и способен лишить тебя жизни. Вот так из ужасов войны выводится формула обновлённой человечности: делать что-то для дру-гого человека без мысли о взаимности.

Именно так формировалась этика современности как этика мира, гума-низма, преодоления расовых и гендерных стереотипов, уважения к челове-ческой жизни как самоценности. И как хрупок этот мир и его первоосновы. Желание всех уберечь, защитить, сделать счастливыми понятно и разумно. Но бороться за мир во всём мире и всеобщее благо – рискованное занятие. Слова

24

Kol

o №

14Н

аука

/Sci

ence

Левинаса, которые должны быть заучены наравне с уставом вооружённых сил каждой страны: «Рука, хватающаяся за оружие, должна страдать от самой насильственности жеста. Анестезия этой боли приводит революционера на грань фашизма» [4, с. 456].

Как тут не процитировать ставший классическим пассаж Григория Поме-ранца: «Дьявол начинается с пены на губах ангела, вступившего в битву за добро, за истину, за справедливость, – и так шаг за шагом до геенны огненной и Колымы <…>. Всё, что из плоти, рассыпается в прах: и люди, и системы, но дух вечен, и страшен дух ненависти в борьбе за правое дело» [5]. Не о борьбе за добро и базовые человеческие ценности идёт речь. Это качественно другое измерение – проживать этические принципы, вместо того, чтобы их отстаи-вать. Такой будет самая результативная война со злом и хаосом. Такой будет победа над страстями, животным страхом или скотской агрессией внутри нас.

И опять Достоевский: «Тут дьявол с Богом борется, а поле битвы – сердца людей» [3, с. 113]. Война, как и разруха по Булгакову, начинается в головах и сердцах, а только потом материализуется в кровопролитных действиях. Наши проблемы вылились в одну всеобщую. Замена режима «сам по себе» и на режим «все вместе, нет чужих» – вот что предлагают и художественная лите-ратура, и философские произведения. Когда Катя из «Седьмой симфонии» признаётся Алексею, что Митя не её брат, тот отвечает: «Эх, Катюша! Чего уж тут считаться, свои ли, чужие ли. Все мы породнились общим горем» [6, с. 174]. Неужели базовые этические принципы становятся видны только сквозь призму тотального страдания?

Шрамы на теле и в душе, обелиски, братские могилы и памятники неизвестным солдатам, разрушенные дома и семьи – однопорядковые явле-ния. Все они вынуждены стать ужасающим напоминанием о прошлом. Они служат сигналом к действию – не держать порох сухим, чтобы, при необхо-димости, взять в руки оружие, а жить так, чтобы не допустить самой мысли о силовом решении конфликта.

Книги, написанные во второй половине ХХ века, содержат ответы на вопросы, которые мы задаём сегодня. У Булычёва мерилом жизни выступает человечность, а другого человека можно спасти словом. Героиня «Седьмой симфонии» спасает себя, спасая жизнь другого. Померанц не понаслышке знал, что такое боевые действия на Северо-Западном фронте, поэтому и писал, что добро не может быть с кулаками. Левинас и Визель вынесли идею антиэгоистической этики из концлагерей. Получается, что манифест мира и инструкция по выживаю в условиях войны уже написаны. Осталось прочесть.

ИстОчнИКИ1. Булычёв К. Телефонный разговор / Кир Булычёв // КГБ: Киевская городская библиотека: сайт. –

Режим доступа: http://lib.misto.kiev.ua/BULYCHEW/22-41.txt2. Візель Е. Ніч. Світанок. День / Елі Візель ; пер. з франц. – К : Дух і Літера, 2006. – 272 с.3. Достоевский Ф. М. Братья Карамазовы / Ф. М. Достоевский. – М. : Изд во АСТ, Изд во ЛЮКС,

2004. – 781 с. 4. Левинас Э. Трудная свобода / Эмманюэль Левинас ; пер. с франц. – М. : РОССПЭН, 2004. – 752 с.5. Померанц Г. Письма из двух кварталов / Григорий Померанц // Niworld. Образы мира: сайт. –

Режим доступа: http://www.niworld.ru/Statei/pomerants/kvartal/Qwartal_4.htm6. Цинберг Т. С. Седьмая симфония / Т. С. Цинберг. – Ленинград : Детская литература, 1964. –

176 с.

25

Нау

ка/S

cien

ceK

olo

№14

Юрій Андрухович та американські бітники: інтертекстуальні комунікації

протистояння

ПОЧИНОК Юлія

Проведено детальний аналіз образу американських бітників в українських перекладах Юрія Андруховича і, власне, їхній вплив на наступні творчі шукання українського письменника. Зна-чний акцент в статті зроблено на інтертекстуальні комунікації протистояння в згаданих творах.

Ключові слова: Андрухович, бітники, Блек Маунтін, інтертекстуальність, міжтексто-вість, текст-у-тексті.

The detailed analysis of the image of American beatniks in Ukrainian translations by Yurii Andrukhovych and, indeed, their influence on subsequent creative quest Ukrainian writer was made. Considerable emphasis is placed on intertextual communication of opposition in these works.

Keywords: Andrukhovych, beatniks, Black Mountain, intertextuality, text-in-text.

26

Kol

o №

14Н

аука

/Sci

ence

У міжтекстовій комунікації часто спостерігаємо «автоінтертекстуальність» (Н. Фатєєва) експериментальної поезії, що розглядається у найновішій епосі сучасності як один із видів інтертекстуальності. Читач торкаєтсья багатомір-них зв’язків в еволюції поетичної мови автора. У такий спосіб сучасна укра-їнська поезія є частиною тривалої (і постійної) літературної традиції. М. Ріффатер цитату та алюзію виключав із міжтекстових взаємин як таких, що не містять необхідності для розкодування тексту. Адже міжтекстові зв’язки неможливо подати лише у світлі власне літературних відсилань. Така пози-ція затверджує належність тексту у дискурсивній сфері мистецьких явищ. Міжтекст функціонує як один із компонентів у метатексті як універсальній структурі семантичної організації тексту. Бриколаж стає однією із моделей створення тексту через посередника-кліше, що відображає основну фігуру текстотворення. Поняття міжтекстовості виникло із злиття «коду та процесу нескінченного семіозису». Воно поєднує внутрішньотекстові особливості із зовнішньотекстовими відсиланнями.

Постмодернізм відмовляється від явного цитування, натомість надає пере-вагу анонімному заграванню текстів-у-тексті з читачем. Раніше висловлені фрази більше не цитуються, а вводять іншотекст як органічний субстрат власного. У цьому контексті доречними будуть міркування М. Епштейна сто-совно того, що постмодернізм, який «постає із філософії відтермінованих очі-кувань», «намагається зупинити потік історичного часу і вибудувати певний постісторичний простір, “часосховок”, де всі дискурсивні практики, стилі і стратегії минулого знайдуть свій відгук, свою імітацію жесту і долучаться до безкінечної гри знакових перекодувань». Тому поняття іншого (стороннього) слова набуває значення як тексту-в-собі і тексту-для-нас. Постмодерний читач не завжди відгадує всі коди, які закладено в тексті автором-постмодерністом. Тому зазвичай текст здебільшого відчитується лише на рівні тексту-для-нас як

27

Нау

ка/S

cien

ceK

olo

№14

безперервного потоку інтерпретацій, а текст-в-собі так і залишається герме-тичним для свого читача.

Варто провести паралель із теорією впливу, адже міжтекстовість поро-джується впливом як існування не самих текстів, а лише певних відношень між ними. Ці відношення залежать від «дії перечитування». Відповідно текст варто розглядати як акт перечитування, а процес читання як переписування у асоціативно-інтерпретаційних рядах сприйняття реципієнта. Вплив постає як процес і результат дії на реципієнта. Кожний вплив передбачає часткове пере-творення запозиченого елемента. Під впливом слід розуміти «змістові і фор-мальні наслідки, що їх справили на літературний твір, критичну працю чи цілий період певні зовнішні і внутрішні зв’язки». Впливи можуть бути інди-відуальні та колективні. Варто бути обережним, щоб не потрапити в тенета

28

Kol

o №

14Н

аука

/Sci

ence

«впливології», яку породжує одержиме шукання генетичних та контактних зв’язків. Однією із категорій впливу є рецепція, «яка полягає у сприйманні ідей, мотивів, образів, сюжетів із творів інших письменників та літератур і їхньому творчому переосмисленні в національному письменстві чи творчості митця».

Говорити про вплив означає конструювати місток порозуміння читача із тими текстуальними лакунами, які вирізняють поезію Ю. Андруховича на тлі українського літературного процесу початку нового століття. Іншими словами, показати широкий світовий контекст, у якому й формувалися пое-тикальні особливості митця. Розпочалося все із річної стипендії імені Фулб-райта, яку виграв український письменник і тим самим забезпечив собі пере-бування у США. Так визрів перекладний проект: тлумачити американських бітників українською мовою. Поезія бітників тут розглядається не в цілому, а лише у вибірці й перекладі Ю. Андруховича, з творчості якого за основу ана-лізу ми обрали збірку найбільш дотичну до американської експерименталь-ної практики «Пісні для Мертвого Півня». Власне, ця збірка й стала перелам-ним етапом у творчості українського поета, своєрідним наративним зламом із традиційної оповідності до експериментального самовияву per se.

Перекладацька робота завжди є посвятою себе іншій особі. А перекладач – посередником, своєрідним містком між автором та читачем. Текст-переклад – це вже зовсім інший твір, відмінний від тексту-оригіналу. Тому для пере-кладача важливо вміти побачити мову «зсередини». Для компаративного аналізу ми обрали антологію американської поезії «День смерті Пані День» у перекладі Ю. Андруховича. У цьому контексті ми говоритимемо про образ американських бітників, який створено антологією і, власне, про її вплив на наступні творчі шукання українського митця.

У передмові до перекладної антології Ю. Андрухович чітко окреслює спектр своїх вподобань: «Найбільше в цій антології бітників. Це, здається, невипадково – вони притягували мене передусім з огляду на найкращі мож-ливості соціальної й мовної адекватності». Відтак висвітлений нами приклад втілює зразок кардинальної зміни авторської поетики після роботи над тек-стами бітників. За основу беремо тексти збірки «Пісні Мертвого півня» у спі-вавторстві з музичним гуртом «Мертвий Півень», а також матеріали спільного проекту із гуртом Karbido «Самогон».

У антології американської поезії перекладено тексти дев’яти авторів (Ф. О’Гара, Дж. Ешбері, Г. Корсо, Л. Ферлінґетті, Р. Данкен, К. Кок, А. Гінзберґ, Р. Крілі, Ґ. Снайдер), а також окремі їхні теоретичні пасажі. Напри-клад, А. Гінзберґ окреслює експериментальну поезію передусім у контексті покоління бітників. Деталізує стратегічний підхід своїх думок у передмові до «Книги біт»: Берроуз, білий протестант; Керуак, американський індіанець та бретонець; Корсо, італо-католик та ін. В такий спосіб А. Гінзберґ презентує творців експериментальної поезії. Ф. О’Гара у праці «Персонізм: Маніфест» пише: «Я не вірю в бога, тож не зобов’язаний творити вишукано озвучених структур. Я не терплю Вейшела Ліндсея, завжди не терпів; я навіть не люблю ритму, асонансів, усякого такого. Вірш робиться тільки нервом». Власне, тому багато його текстів написані у дусі конкретизму та мінімалізму, без зайвих прикрас, форма вірша «витікала із суб’єктивної конкретики теми». Про тексти митця влучно сказав Дж. Ешбері у передмові до книжки Френк О’Гара. «Зібрані вірші»: «Його поезія є всім на світі, крім літератури. Вона є частиною

29

Нау

ка/S

cien

ceK

olo

№14

тієї модерної традиції, що відкидає літературність і артизм, тієї, що звернута до Аполлінера чи дадаїстів, до колажів Пікассо і Брака з їхніми скоромину-щими газетними вирізками, до musique d’ameublement Саті, яка не призна-чена для слухання». Такі тексти провокують до мислення у розрізі мозаїчного сприйняття.

Цікавими є думки Дж. Ешбері й про інших митців американської літера-тури. У розмові з П. Зоммером він зізнався: «Першим сучасним поетом, якого я читав із задоволенням, був Оден. <…> Здається, можна сказати, що його передамериканські вірші були у досить курйозний спосіб американськими – у своїх нічим не скутих експериментах». П. Зоммер також висловив свої міркування з приводу американських поетичних шкіл: «Говорячи про Нью-Йоркську школу, деякі критики висловили думку, що вона виникла як сво-єрідний нью-йоркський відповідник того, що деінде робили бітники». Такі вступні зауваги авторів дають змогу краще зрозуміти процес становлення аме-риканської експериментальної поезії, яка стає підґрунтям для творення поді-бних текстів й у інших світових літературах. Не є винятком українська поезія, зокрема творчість Ю. Андруховича.

У 1960-ому році видав поетичну Л. Ферлінґетті – представник бітниць-кого літературно-мистецького середовища, засновник часопису, видавництва і книгарні City Lights, один з віршів присвятив А. Гінзберґу. Текст вирізня-ється метафорикою думок: «Він це котяра що крадеться вночі/ і снить свій буддизм фіалкової пори/ і наслухує чи не плеснуть долоні/ і читає пись-мена свого черепа/ свій ієрогліф буття». Використовує також властиві конт-кретизмові брутальні вирази: «Він це наділена мовою задниця на патику/ радіоматюгальник на двох ногах/ і він підносить трубку до вуха/ і він під-

носить трубку до рота/ і чує Смерть смерть». Говорити сміливо та образно на заборонені теми у той час – вже претензія на новизну. Властиве також експериментальності й оригінальне трактування Гінзбергом Біблії: «…І він починає нити/ і заявляє тіпа він родич/ тому котрий створив небо/ і землю/ і ніби той чувак/ хто справді всім тим добром нас ощасливив/ то його Батя». Таке специфічне розу-міння біблійних текстів дещо нівелює межу між високим і низьким стилем письма. Відтак змішування стилів і практик стає основним правилом екс-периментальної гри.

А. Гінзберґ відомий як один із лідерів бітницього руху. Серед його текстів вирізняється присвята: «Джек Керуак, мій дружбак, сидів поруч зі мною на гнутій іржавій/ балці, ми думали однакові думки душею, понурі посинілі смутноокі,/ оточені судомними сталевими коренями

30

Kol

o №

14Н

аука

/Sci

ence

дерев машинерії». Ще один текст – «На могилі Аполлінера»: «Ах Гійоме що за болячку мав ти в голові і що за така смерть/ я обійшов увесь цвинтар і не зміг знайти твого гробу/ що ти хотів сказати цим фантастичним бинтом на черепі у твоїх/ віршах». У Ю. Андруховича мотив смерті відтворюється крізь призму розуміння і страху перед життям: «Того разу я сказав, / що боюся смерті/ близьких людей./ Головним чином від нещасного випадку./ Хоч насправді наше життя довге,/ ніби пісня про Довбуша,/ і смерть мусить сприйматися/ ніби розв’язка,/ давно очікувана через те, що стомлюєшся співати». У цьому контексті експериментальними є поетикальні засоби: несподівані метафори, як-от «бинт на черепі у віршах», чи оксиморонні контрастні порівняння, на кшталт життя «ніби пісня про Довбуша», а смерть як розв’язка «давно очіку-вана через те, що стомлюєшся співати»…

Прописані у стилі конкретизму рядки на соціальну тематику, до прикладу текст «Перенаселення»: «Нації вирішили/ пишеться в газеті/ врешті скасу-вати самих себе/ Про це домовлено на найвищому рівні/ і на найнижчому рівні теж/ повернутися до первісного суспільства». Дещо схожим видається мотив переселення у Ю. Андруховича: «“Це Нью-Йорк, – кажу я. – / Приго-туватись до бомбардування”. / Починаємо неводночас, / але всі вчотирьох. Струмені перехрещуються, / місто під нами сичить і гасне цілими/ кварта-лами». У обох текстах спостерігається спільний мотив циклічності. Тільки у першому варіанті рух іде по колу, а в другому – спіралеподібно. Варто також звернути увагу на ритміку – особливо, якщо згадати строгу строфічну органі-зацію попередньої поезії Ю. Андруховича. Це, власне, і є те, про що йдеться вище: що завгодно, тільки не поезія у її класичному розумінні.

Р. Данкен належав до руху бітників та Блек Маунтін Скул. Його тексти дещо філософічні з екзистенційними проявами реальності: «У цій сцені зви-чайні радощі нашого світу породжують цілі ареали страждань у позареаль-ності, наче камені, закинуті у відкриті поля». Ю. Андрухович також мислить

ірреальними поетичними картинами світу: «на цьому світі стільки ірреаль-ного/ шукаємо тверду земну основу/ грудневе пиво біля кафедрального/ і сірий день мугиче боса-нову». Лірич-ний герой Р. Данкена еволюціонує і починає усвідомлювати, що реаль-ний світ приносить людині страж-дання. Цікаво показано й психоло-гію взаємин: «Я злетів геть, подалі від болю, очей, щоб вона не бачила,/ гнаний звільненням, відбившися від болісного зап’ястя,/ геть від крові на ньому, геть від неї». У контексті цього ж питання страждань ліричний герой опиняється у пориві душевного сум’яття. Власне, на цих прикладах і маємо експериментальний спосіб будування образів, що головно ґрун-тується на прийомі «буквального» мовлення.

31

Нау

ка/S

cien

ceK

olo

№14

Представник нью-йоркської школи поетів К. Кок створив цікавий експери-ментальний колаж на словесному рівні із різних частин мови: «Одного дня Імен-ники з’юрмилися на вулиці. / Повз них йшов Прикметник, весь у своїй темній красі./ Іменники стали як укопані – вра-жені, змінені./ Назавтра підкотилося Дієс-лово і створило Речення». Оригінально й по-новому звучить метафоричне порів-няння: «Як прикметник що загубився у реченні,/ Так і я загубився у твоїх очах, вухах, носі і горлі –/ Ти заморочила мене єдиним поцілунком/ Який не може бути скасований/ Поки мова не зазнає деструк-ції». Мотив із тексту Ю. Андруховича «Girl you will be a woman soon» має дещо іншу природу: «прокрадаюся в її сни, дякую/ дякуючи/ за нагоду снитися,/ нагоду відлунювати,/ пульсувати/ і дякувати». К. Кок поетизує мову, але не у звичний спосіб, використовуючи старі, й творячи нові метафори за допомогою мови, персоніфікуючи саму мову або ж опредмечуючи її.

Р. Крілі, представник Школи поетів «Блек Маунтін», підтримував ідею про те, що форма – не більше, ніж розтягування змісту. Це підтверджує змістова довершеність його текстів: «Ніщо не може Тобі нашкодити./ Всередині Ти така ж висока,/ ще вища, прекрасніша./ Зійди до мене крізь цю стіну, хочу бути з Тобою». Його тексти прості, сповнені фактажу: «А потім з’явилося/ світло

і сонце/ і настав ще один ранок». Елементи конкретизму, винятково як поезії факту, втілені у його текст із допомогою прийому «букваль-ного» мовлення. У Ю. Андрухо-вича схожі мотиви звучать різкіше: «Але – можете бути певні –/ навіть і після цього,/ уже без бінокля, уже з порожніми очницями,/ він усе одно залізе в ці зарості,/ нюхатиме гаряче тіло повітря,/ ліпитиме в ньому мокрих жінок для підглядання/ і стогнатиме, наспівуючи/ почуту зранку на “Промені” пісеньку/ “Ми так цього тепла затято праг-нули…”». У текстах українського автора багатшим є характер поети-кальних засобів, а саме тропіки та синтаксису. Ю. Андрухович оперує незатертими метафорами, як-от «нюхатиме гаряче тіло повітря»,

32

Kol

o №

14Н

аука

/Sci

ence

«ліпитиме в ньому мокрих жінок для підглядання», а також вставними син-таксичними конструкціями з пісень, які додають віршам ефекту колажування та мозаїзації сприйняття.

Дж. Ешбері, член нью-йоркської поетич-ної школи, його тексти переважно розлогі, сповнені історико-філософського змісту: «Сидячи між морем та рядом будівель/ Він віддався малюванню з моря портрету./ Але так, як діти уявляють собі молитву/ Пере-важно мовчанням, так і він в моделі/ Уявляв <…> те, як вирвавши пензель,/ Море само свій портрет лишає на полотні». Авторська поетика вирізняється сміливими і водночас оригінальними порівняннями портрету моря з молитвою. Його тексти мають пре-тензійність на високу лірику: «Що його я ніколи б не мав прозрівати, підозрювати, мабуть/ Тому що ти завше кажеш ніби я є тобою,/ І правильно кажеш. Велич упоряд-ковує обриси./ Я твій щоб разом померти, щоб хотіти». Схожим за тональністю є текст Ю. Андруховича «Girl you will be a woman soon», названий одноіменною піснею Н. Даймонда: «Дякуючи яхт-клубові, курсам англійської мови,/ полоністиці та україніс-тиці/ за те, що виховали її спеціально для мене,/ дякуючи всім редакціям, до яких вона пише,/ журналові Russian Military Review,/ який читає в берлінських ес-банах…». Лірика Ю. Андруховича більш прагматична, але з погляду експе-риментаторства, вибір загальної форми поезії, строфіки та ритміки, схожий.

Дослідження показало, що традиційним для обох культур є звернення до окремих мотивів, як-от біблійних, мотиву переселення, смерті та ін. Важливо, як автори поводяться з цими мотивами – бо звернення до них характерне чи не для всієї поезії. Щодо мовного впливу, вбачаємо у творах Ю. Андруховича часте використання англомовних висловів. Автори застосовують інтертексту-альні елементи, творять свої тексти колажним типом, вибудовують мозаїку асо-ціативних рядів. Однією з основних таких особливостей є частотність певних технік віршування, як-от радикальний перехід до верлібру, використання мовного бриколажу, коли текст будується з банальних готових фраз-кліше. Оскільки американська експериментальна поезія виникла значно раніше, немає сумніву, що українська поетична практика передбачає аспект насліду-вання та «перечитування» літературного контексту, вже створеного попере-дниками. Попри це українські автори – зокрема, Ю. Андрухович – відрізня-ються від бітників іншою ситуацією письма і поетичним досвідом. Під впливом перекладацького проекту поетика Ю. Андруховича змінилася як на рівні семантики, так і на формальному способі конструювання тексту. Адже саме формальні особливості творчості й свідчать про експериментаторство. Йдеться про вибір загальної форми поезії, строфіку, ритміку, метрику, способи буду-вання образів (не тематичні мотиви, а характер поетикальних засобів – мета-фор, метонімій, а також прийомів «буквального» мовлення).

По різні сторони військових барикад

ЧЕРНІЙ Милослава

Проаналізовано літературні твори та покоління, що з’явилися під час, а особливо після Другої світо-вої війни. Подано розгляд цих текстів з двох боків – країни-переможниці та країна, що зазнали поразки.

Ключові слова: воєнна література, повоєнні тексти, Група 47, Белль, Довженко, Васильєв.Literary works and generations that emerged during and especially after World War II were analyzed. Review

of these texts from the both sides - the victorious countries and countries that failed was made.Keywords: military literature, postwar texts Group 47, Boll, Dovzhenko, Vasiliev.

Подорожній, коли ти прийдеш у спарту, розкажи там, що ми лежимо тут,

чесно виконавши закон

Тема війни увійшла в нашу повсякденність із засмальцьованими газетами, блимаючими екранами, зборами коштів, мобілізаційними листами, волонтер-ською витримкою та серцевими нападами.

Війна – як суперечка, яку просто не намагаються розв’язати. Конфронтація, жарке вогнище, у яке вправні «лісники» тільки те й роблять, що підкидають вологий хмиз, який вистрілює, свистить і димить гіркими клубами прямо у втомлені очі.

Війна – як спортивне змагання, у якому біатлоністи, які намагаються обі-гнати суперника, не нехтують унікальною можливістю використати гвинтівку не лише для того, аби вистрілити по незакритим мішеням.

Війна – як полювання за шматком гарячого м’яса, який проривається крізь хащі до найближчого бліндажа.

Війна – як авантюра для тих, хто не молиться на ніч.Війна – як супровід. Швидкий супровід у доросле життя або раптовий

музичний супровід в інший світ.І, врешті, війна – як смерть.Чи може бути щось складніше, нестерпніше і більш двояке за опис війни? А

тим більше, якщо ті, хто описують війну, одягнені у різну форму та слухають різні новини. Приблизно подібне відбувалось і в часи Другої Світової війни, коли одні поети та письменники бачили сильного та незалежного правителя, який вирішив розширити кордони своєї раси, а інші – хворого диктатора-фанатика, який готовий перекрутити через м’ясорубку війни усіх, хто стане на його шляху.

Deutschland. Vor und nach. «Війна — як виклик та війна – як дурість»Навіть до війни переважна частина німецької інтелігенції, включаючи

письменників та поетів, не приймала антигуманних принципів фашизму. Війна 40-х років здавалася їм найбільшою нісенітницею та злочином проти людяності.

Після закінчення II Світової війни на літературній арені відбувається якесь «глухе» протиборство найрізноманітніших літературних напрямів, що

33

Нау

ка/S

cien

ceK

olo

№14

шукають шляхи входження в переповнену протиріччями післявоєнну дій-сність. Поразка німецької армії сприймалася як загибель Німеччини, і част-ково це було дійсно так. За роки фашизму в країні були знищені тисячі книг, які певним чином суперечили «ідеології вищої раси», задушена атмосфера вільної творчості та свободи. Література ФРН переживала «нульову» ситуа-цію, коли виявились перерваними споконвічно-традиційні зв'язки. Здавалося б, в атмосфері загальної розрухи, психологічної пригніченості і розчарування не може бути повернення до колишніх ідеалів, слово втрачає своє значення, все те, що виражається в слові через прозу, поезію, звучить як пусте базікання.

Тому в кінці 40-х років в ситуації повної духовної кризи, песимізму, спус-тошеності в літературу входить нове покоління. У зв'язку з цим з'являються письменники, схильні до граничної скупості стилю, сухої «інвентаризації» військових подій, та цілком флегматичного ставлення до ситуації перших повоєнних років. В німецькій літературі з’явилися люди, які знали про війну зі своїх особистих життєписів. Вони прагнули відродити культуру своєї країни на основі реалістичного методу, тобто зобразити явища такими, які вони є, без зайвої ідеології, художніх перебільшень і романтизму. Так, в 1947 р Ганс Вернер Ріхтер, Альфред Андреш і Вольфганг Вайраух організували літера-турну «Групу 1947» («Групу 47»).

«Група 47» була сплетена із антифашистських прагнень, курсу на демокра-тичне оновлення країни, реалізму творчості. Неприкрита правда про війну, про її кров та бруд не могла подобатися правлячим колам, і в Німеччині діяв ще й інший літературний напрям – т.зв. традиціоналісти, що мріяли про повернення до довоєнних часів. Самі себе традиціоналісти називали «тихі в країні», підкреслюючи свій позасоціальний статус. До прихильників цієї течії приєднались Ернст Юнгер, Ганс Грімм, Едвін Еріх Двігнер. Заперечу-ючи жахи війни, ці письменники вихваляли мужність і стійкість верховного головнокомандувача. Наприклад, Грімм пише захоплюючий життєпис Гіт-лера, а війну 40-хх рр. вимальовує як боротьбу за ідеали. Твори цих авторів

34

Kol

o №

14Н

аука

/Sci

ence

не профашистські, але щоб протидіяти політиці гітлеризму, була потрібна серйозна суспільно-літературна кампанія, здатна оголити весь жах війни, про-будити націю до відмови від насильства, від світового панування на користь особистого, приватного, тихого щастя. На літературній ниві цим і зайнялася «Група 47».

Проіснувавши два десятиліття, ця група, на відміну від інших літератур-них утворень, увібрала в себе кращі людські ресурси і змогла, не потонувши в обмеженій проблематиці повоєнних років, в її містичній рефлексії, песимізмі і безперспективності, піднятися на рівень світових культурних здобутків. Деякі люди, не зумівши адекватно сприйняти її ідеї, принципи, намагалися пред-ставити «Групу 47» в хибному світлі, лише як купку баламутів, що підривають основи державності та ін.

Але саме завдяки їм з'явився новий тип німецького письменника-грома-дянина, який повернувся з війни до сучасності, замислений про причини та наслідки фашистської трагедії в долях людей всієї нації.

Найбільш значущим представником «Групи 47» був Гайнріх Бьолль. Побу-вавши у війську, Бьолль намагався ухилитися від військових дій (кілька разів дезертирував, був поранений, здався в полон американцям). За шість років війни в письменнику зміцнилося почуття відрази до неї і до армії, які він вважав «жахливої машиною отупіння». Перші повоєнні оповідання та романи Бьолль присвячував пережитим жахам війни, за змістом це антифашистські твори, насичені особистими враженнями і почуттями. Наприклад, історичну приреченість війни в Німеччині Бьолль висловив у повісті «Потяг, що йде на схід». Для письменника єдиним правильним моральним вибором є дезертир-ство. Внутрішню сутність фашизму Бьолль намагається розкрити в романі

«Де ти був, адам?». На думку автора, війна — це умисне вбив-ство, а за нього хтось повинен відповісти. Книга зображує без-глуздість війни, та ж думка про-стежується і в збірці оповідань «Подорожній, коли прийдеш у Спа…» .

В результаті у повоєнні роки німецька література була замі-шана на образі молодих німець-ких хлопців, які «пішли зі зви-чайного тихого життя на війну і полягли за…». Але за що саме — вони не знали. Напевне, бага-тьох німецьких солдатів, які повертались з поля бою, та й тих, які не повернулись, можна описати словами Бьолля з твору «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...» — «усе тут було таке далеке мені і байдуже, ніби мене принесли, як кістку музею міста мертвих, у світ, глибоко

35

Нау

ка/S

cien

ceK

olo

№14

чужий мені і незнайомий, який пізнавали мої очі, але самі тільки очі». Багато німецьких солдат так і не змогли навчитися ненавидіти «ворога». Але, загу-бивши життя фронтових друзів, побачивши весь бруд і безвихідь війни, вони повною мірою захворіли зневагою до тих, хто відіслав їх на криваву бійню. Вони зненавиділи війну, до якої їх так настирливо і старанно готували, війну, яка за задумкою «вищих властей» повинна була принести славу і перемогу солдатам фюрера, а натомість принесла втрату, страждання, біль і безчестя.

СРСР. «Союз нерушимих». До та після. «Війна — як трагедія».Якщо емоції, відчуття та підводні течії німецького літературного світу

потрібно описувати, той стан, який панував в «союзних» країнах після пере-моги, близький нам і нашим старшим поколінням. Ми з дитинства росли на фільмах про «вєлікую побєду», на книгах, які захоплювались мужністю і витривалістю радянської армії. Друга Світова війна стала надзвичайно важли-вим періодом як в історії, так і в літературі. Відійшли на другорядні ролі книги про партію та комунізм. Про війну писалось неймовірно багато — настільки багато, що, певне, буде замало однієї книги лише для того, аби занести туди всі назви романів, оповідань та поезій про війну. Ця тема ніколи не буде бай-дужою навіть для покоління вісімдесятих. Генетична патріотична пам'ять живе дуже довго, в тому числі і в літературі.

Багато таких пам’ятних історій про війну залишив нам Олександр Довженко, який сам був солдатом Радянської Армії. Саме тому він зміг чітко та емоційно точно передати всі події, які розгортались на лінії вогню. Його короткі нотатки у записнику неймовірно влучно описують війну: «Війна стала великою, як життя. Як смерть. Воює все людство».

Нестандартно підійшов до опису військових подій Борис Васильєв у книзі «А зорі тут тихі». В той час, як інші письменники описували сильних, мужніх чоловіків, які йшли відстоювати свою землю, рідних, Батьківщину і поверта-лись додому, немов обпечене скло (міцне та незламне), Васильєв змалював головних героїнь з п'яти звичайних дівчат, які проявили мужність і вступили у нерівну боротьбу з фашистами.

В той час, як у німецькій повоєнній літературі відбувалось перефокусу-вання з гімнів фюреру на «моральну інвентаризацію» всього, що сталось за роки війни, у радянській літературі слово «перемога» впліталось у кожен твір чи оповідання.

Середньостатистичний герой-переможець (якщо так можна його назвати), що повернувся з війни, виглядав у літературі приблизно однаково: звичайний хлопець з неабияким талантом залишатися живим навіть після найважчих військових операцій, оптиміст та гуморист, легкий на смішні підбадьорливі слівця, з гармонню та махоркою у кишені, впевнений у перемозі та незлам-ності радянського духу. Саме такий образ був закладений у головного героя поеми Твардовського «Василь Тьоркін». Такий «герой поеми» служив майже у кожному полку, і, певне, саме на його хронічному оптимізмі тримався дух та настрій всіх бойових товаришів.

Але як би не описувалась війна у літературі — вона все одно ніколи не зможе сповна передати радість, сльози, обійми переможців та затишшя, обплу-тане роздумами, розчаруваннями, траурами переможених. Війна — окрім захопливого сюжету для роману чи поеми — насамперед залишається війною. Суперечкою, театром, полюванням та смертю.

36

Kol

o №

14Н

аука

/Sci

ence

Тому хай буде так, як колись сказав Овідій:«нехай воюють інші».Особливо зараз.

ІРА, тероризм та Людина. Погляд з-за Ла-Маншу

КОВАЛЬЧУК Марія

Висвітлено проблему людяності, особистої свободи та шляху до самого себе на прикладі історії одного з членів ІРА. Коротко проаналізовано зв’язки історичного досвіду українського та ірландського народів у часи війни та окупації.

Ключові слова: Ірландія, ІРА, тероризм, повстання, війна, зрада, свобода, людяність.The problem of humanity, personal freedom and the path towards himself were reviewed on the example of the

history of a member of the IRA. Brief analysis of the relations of the historical experiences of Ukrainian and Irish people in times of war and occupation was made.

Keywords: Ireland, the IRA, terrorism, insurrection, war, betrayal, freedom, humanity.

Діти невдалих революцій. не одне покоління ірландців виросло із цим тавром. І все ж, що змушувало їх, переживаючи непомірні втрати, повста-

вати знову і знову? Ховати батьків і братів, витирати сльози з очей, бруд зі стягів, чистити зброю і повертатись до боротьби? Відповіді зараз

перед нашими очима.

Говорити про болісні і страшні речі важко тим, хто їх переживав безпо-середньо. Після роковин смертей на Майдані нам важко знову і знову пере-живати той стан заціпеніння і невимовного горя. Навіть за рік важко ана-лізувати ці події – надто сильний емоційний стрес віддаляє наш розум, не допускаючи його до суджень. І так буде ще дуже довго. Для бачення потрібна віддаленість.

Чому саме Ірландія? Бо нас поєднує набагато більше, ніж просто історичні факти. Тому що українці, як жоден інший народ, здатні зрозуміти і відчути історичний досвід ірландського народу, що пережив свій великий голод, при-реченість існування колонії і незламну боротьбу за незалежність. Реалії, що їх переживала Ірландія раніше за Україну, стали цінним досвідом і перетвори-лись на живий посібник для борців за українську державу. Наприклад, у 20-х роках XX століття українські націоналісти видавали часопис «Сурма» з осо-бливим додатком про ірландський революційно-визвольний рух. Причину зацікавлення підкреслював автор статей О. Сеник: «Історія геройської Ірлан-дії – це незглибима криниця наук, прикладів і досвіду для кожного народу,

37

Нау

ка/S

cien

ceK

olo

№14

який бореться за свою державність. Вона вчить нас, що тільки силою духа і силою зброї може поневолений нарід добути собі волю» [3;4]. Існує також окреме порівняння знакових персоналій – Євгена Коновальця та його вели-кого ірландського попередника Джеймса Стефенса [2].

Пізніше, коли українські дисиденти відбували покарання в таборах Мор-довії та на Уралі за антирадянщину та інші наклепи, в 1978 один з лідерів Белфастського осередку Тайрон Міген потрапив до блоку H4 тюрми Мейс, де побачив, як «триста його товаришів уже три роки були голі в ковдрах і жили у власному лайні» [6;139]. Пізніше, 1981-го, десять наймолодших в’язнів заги-нуть через оголошене голодування – єдиний їм доступний вияв спротиву. Вони не зупиняться навіть перед смертю. Їм було від 23 до 30 років.

ІРА – перша націоналістична організація, що вдалась до методів терору, аби здобути незалежність. Чи виправданими були жертви серед мирного населення, спричинені їхніми акціями? Це питання завжди лишатиметься відкритим. А от якою була межа самопожертви в ІРА? Коли вони ставали героями, а коли – зрадниками? Були вони терористами чи борцями за незалежність?

Ірландці не могли відійти від боротьби, це був поклик їхньої крові. «Чому вчиняли теракти?» – часто чуємо це питання. А що лишалось народові, якого обрік на смерть король сусідньої імперії? Що було їм робити, коли їхні предки в середині ХІХ століття помирали від голоду, а лондонська «Таймс» писала: «Незабаром в Ірландії не побачимо ні одного кельта» [2]. Дії викли-кали протидію. Чим жорсткіше британці мордували полонених, тим люті-шими виростали їх сини на волі. Воля або смерть, українцями викарбувані ці слова на стягах.

Для кращого бачення ситуації потрібна віддаленість. Щоб зазирнути в осе-редок борців ІРА і лишитись об’єктивним, потрібно мати очі, що не плакали

над вбитими, і руки, які не несли труни з тілами товаришів. Фран-цузькому репортеру і публі -цисту Соржу Шаландону – авторові книги «Повернення в Кіллібегзс» – вдалося побачити історію боротьби, смерті та зради зі сторони.

Коли терорист – людина? І коли людина – терорист? Пси-хологію переходу надзвичайно важко уловити, якщо тільки ти не учасник боротьби. Коли гово-рити про дослідження цієї теми в ірландській літературі, є велика можливість пристати на сторону ІРА, перейнятись ідеями, захопи-тись ідеалами. Цікавішим є варі-ант дослідження ззовні, але вод-ночас, коли відомі багато секретів зсередини. Прекрасним прикла-дом став француз, якому самі ірландці, прочитавши книгу, ска-зали: «Ніхто з нас не міг би напи-сати таку книгу. Нам досі болить ця історія» [5].

На прикладі історії однієї людини можна побачити багато. Людина, яка не живе на тлі подій, а сама їх творить. Тайрон Міген. Чоловік, що був провідником, героєм, надією, враз опинився зрадником, що живе у будинку батьків відлюдником і чекає власної смерті. Вона вже поглинула його свідомість, вбивши громадя-нина, республіканця, борця, чоловіка і батька: «Я помер. І він теж. І ми всі. І всі, хто буде в майбутньому. Я вже ні на що не сподівався. Я вже не знав де наш прапор» [6; 137].

Символічні останні слова під час зустрічі з сином дають нам ключ до розу-міння того, як легко втратити Людину в собі. Після випадкової смерті побра-тима Тайрон відчуває, що не може спокутувати її вже ніколи. Йому лиша-ється бути героєм. Героєм без душі.

Цікаво, що після зради він перестає бути просто бійцем ІРА. Перед ним оголюється світ, де він розрізняє людей і нелюдей. Він тепер бачить два воро-гуючі табори і себе окремо. Він вперше співчуває чорношкірому в мундирі шотландської армії.

Через нелюдську зраду Тайрон повертає собі людське. Цей парадоксаль-ний переворот здійснюється тоді, коли він розуміє – не організації, а люди творять революції. І важливо, щоб ці люди не були терористами. Впавши на дно, Тайрон починає бачити більше, ніж бачив раніше.

Він пройшов зраду, випробування, тортури. Він дійшов до свого життєвого висновку. Ми передусім бачимо його людиною. Людиною, що робить вибір.

39

Нау

ка/S

cien

ceK

olo

№14

А не терористом. Це важливо вже тому, що за кожним терористом, борцем, партизаном – людина. За кожним прихованим обличчям – живі очі.

З проблеми національної та особистої ми виходимо на рівень загально-людський. Найскладніше – бути одночасно Людиною всередині і борцем за свободу свою і свого народу. Вміти розрізняти слова щирості та ідеологічні гасла, руку друга і приклад автомату, сльози спокути і хитрість ворога. І тоді не важливо, хто проти тебе, хай навіть уся армія метрополії. Вони не зни-щать тебе цілком, не заберуть твоїх думок, мрій і прагнень. Як писав у своєму щоденнику 26-річний Боббі Сандс: «Every time I feel down I think of Armagh, and James Connolly. They can never take those thoughts away from me» [7].

В силах ворога, горя, смерті зробити з людини машину для вбивства, і лише в силах самої людини повернути собі душу. Відсутність зброї не спи-нила Боббі Сандса, він оголосив голодування. Відсутність зброї не спинила українців – взявши дерев’яні щити і бруківку в руки, вони показали, що жага свободи не вимірюється кількістю набоїв. Це вимір людських душ і очей, поєднаних в одній ідеї.

В тому і різниця між терористами і борцями за свободу. Першим заслав очі червоний колір крові і бойові гасла, вони прагнуть бою, а правду їм засту-пила Ідея. Другі воюють за свободу – Богом дане право. І помираючи, залиша-ються Людьми. І стають Героями.

Джерела 1. Пастушина В. Досвід ірландського визвольного руху на сторінках підпільного націоналістич-

ного органу УВО «Сурма» / В. Пастушина // Вісник Львів. Ун-ту. – 2011. – Вип. 34. – С. 181–1872. Патриляк І. Слідами Стефенса / І. Патриляк // Українскьий Тиждень. – 2011. – № 23 (188). –

Режим доступу : http://tyzhden.ua/History/24992 3. Революційний рух Ірляндії // Сурма. — 1927. — Березень. — Ч. 2. —С. 4-6.4. Тейлор П. Розмови з терористами. Моя подорож від ІРА до Аль-Каїди. / П. Тейлор – К: «Тем-

пора», 2014. – 512 с. 5. Шаландон С. Вбити у собі зрадника / інтерв’ю (пер. Ірина Славінська) // Режим доступу : http://

sho.kiev.ua/article/12633 6. Шаландон С. Повернення в Кіллібегс. / С. Шаландон. – К. : Темпора, 2012. – 296 с.7. Sands B. Prison Diary / B. Sands. – Режим доступу : http://www.bobbysandstrust.com/writings/

prison-diary

40

Kol

o №

14Н

аука

/Sci

ence

Дітям про війну

ПАНЧУК Світлана

Розглянуто зображення війни в літературних творах для дітей. Проаналізовано вплив дитячого досвіду авторів та суспільних настроїв на етичний та фактичний бік зображення війни.

Ключові слова: дитяча література, війна, смерть, казка.The image of war in literature for children was considered. The influence of the childhood experience of the

authors and public attitudes to ethical and effective image side of the war were analyzed.Keywords: children’s literature, war, death, tales.

Дитяча література торкається широкого кола питань та є одним із спосо-бів пізнання дитиною навколишнього світу. Тому розглянемо, як описується війна у творах для дітей.

Дитячі книги про війну можна умовно розділити на 3 групи:1. книги, що описують вигадані війни чи реальні-через-вигадані війни

(йдеться про казки і казкові повісті. Тут війна часто показана як мета-фора боротьби взагалі).

2. книги, що описують війни віддалені в просторі чи в часі (як правило, поєднують історичні подробиці з пригодницьким сюжетом, коменту-ють побут та озброєння, їх можна трактувати як «лайт-версії» дорослих історичних романів). Сюди можна віднести наступні твори: «Капітан Зірвиголова» Луї Буссенара (англо-бурська війна), «Легенда про Тіля Уленшпіґеля» Шарля де Костера (вісімдесятирічна війна), «Айвенго» Вальтера Скотта, «Чорна стріла» Роберта Стівенсона (війна Троянд) та ін.

3. книги, що описують порівняно недавні війни, свіжі рани (як правило, більше зосереджені на етиці, пошуку порозуміння (чи героїзації однієї зі сторін), неявно припускають, що читачу відоме воєнне тло подій).

Війна — найвища форма зіткнення ворожих сил, тому є прекрасною мета-форою сама по собі. Як уже було сказано, в дитячих казках чи повістях війна часто є образом якогось фундаментального протистояння (Добро-Зло, Правда-Неправда, Світло-Тінь та ін.). Яскраво ілюструють цю закономірність такі відомі романи Дж. Р. Р. Толкіна як «Гобіт» та «Володар перснів». Щоправда, варто відзначити, що своєю популярністю ці твори значною мірою завдячу-ють ще й захопливим сюжетам. Читати про виспівування світу іноді буває не так цікаво, як спостерігати за перипетіями, в які потрапляють головні герої, разом з ними мандрувати, вибудовувати плани втечі, розглядати карти битв.

Свого «Гобіта» Толкін писав як повість для дітей: у тексті знаходимо чис-ленні звернення до «юного друга» (кажуть, автор потім шкодував про ці репліки, але ж написане пером не витягнеш волом). Крім того, письменник був ревним католиком, тому у його творах присутні також біблійні мотиви – за допомогою історій та персонажів Толкін розгортає етичні та моральні сюжети, створюючи щось значно глибше, ніж власну міфологію. Ось творець світу — Ілюватар, абсолютне Добро, початок всього, носій Задуму ідеального світу. Ось Бунтівний Дух, Люцифер, котрий є батьком зла та брехні. Він не

41

Нау

ка/S

cien

ceK

olo

№14

може творити, він лише невдало копіює. Бажаючи зліпити ельфів, ліпить потворних і обділених розумом орків (до речі, сучасний письменник Дж. Р. Мартін задається питанням долі орків після подій, описаних у фіналі «Володаря перснів» – знищити наче негуманно, перевихованню вони підда-ються слабо. Нічогенька дилема, пане Толкін?).

Все ж, війна у «Володарі перснів» – це остання (?) боротьба Добра зі Злом. Які ж її визначальні риси? По-перше, це велика кількість рас як з одного, так і з іншого боку (навіть Братство Персня складається з представників різних наро-дів): союзники можуть (і повинні) мати різні погляди, але сходитися в голов-ному. Тут не може бути незначного внеску. Маленька істота може змінити хід подій.

По-друге, попри досить чіткий розподіл позитивних і негативних героїв, Толкін залишає їм право на помилку, часи зневіри, розбрату, пригнічення. Для декого з позитивних персонажів ця помилка може бути фатальною (гординя Боромира), дехто може змінити своє рішення, відшкодувати збитки, отримати прощення (військо привидів, що отримало шанс виконати свою клятву).

По-третє, це deux ex machina в класичному розумінні. Коли буде зовсім зле, а всі «земні» можливості вичерпаються, втрутиться Провидіння (прилетять орли).

Толкін, учасник І Світо-вої війни, «Гобіта» він пише у 30-х роках, а «Сильмаріон» та «Володаря Перснів» — під час та після ІІ Світової війни. На підставі цих фактів кри-тики нерідко намагаються роз-гледіти у книгах автора події конкретної війни. Проте діти переважно сприйматимуть війну як захоплюючу пригоду, боротьбу, проектуючи сюжет саги на довколишній світ, а не на події, сучасні автору.

Інший популярний дитя-чий твір — серія оповідей про Гаррі Поттера, в якій війна хоч і не є центральною сюжет-ною лінією, проте займає досить важливе місце. Війна у книгах не припиняється довгий час. Вона має паузи, періоди затишшя, але продо-вжує тривати. Більшість магів

42

Kol

o №

14Н

аука

/Sci

ence

вважають Волдеморта мертвим, святкують, ведуть мирне життя, але поки ворог не знищений остаточно, насолода миром може обірватися в будь-який момент, і стрілки магічного годинника всіх членів вашої сім'ї вказуватимуть на «смертельна небезпека» 24 години на добу 7 днів на тиждень. Війна неми-нуче тягне за собою смерті, скалічені долі окремих людей і цілих родин. Як би склалось життя Гаррі, якби його батьки були живі? Яким був би Невіл, якби його батьки не опинились в божевільні? Кількома мазками в фінальній сцені Ролінґ показує: ми не кидаємо своїх, батьки Тедді Тонкса загинули, але їх друзі стали справжньою сім'єю для хлопчика.

Війна завжди йде пліч о пліч зі смертю. Теми відмови від страху смерті, прийняття її неминучості, пошуку примирення зі своїми покійниками про-низують усю серію книг.

Важливою для розуміння війни є й сюжетна ліня з Дамблдоровою армією: війна може прийти в кожен дім, ніхто не може почуватися в безпеці, тому кожен повинен вміти захищати себе і своїх близьких. Знову-таки, не випад-ково фінальна битва відбувається на території Гоґвартсу, що давно став домом для героїв роману — це той момент, коли «смерть до тебе, як додому прийде», і кожен остаточно вирішить, втікати чи захищатися.

Сторона на війні — питання морального вибору (а вибрати рано чи пізно доведеться кожному). Персонажі роблять цей вибір з різних мотивів. Снейп відрікається Волдеморта через кохання, дружбу, пам'ять. Моллі Візлі стає просто непереможною, коли щось загрожує її дітям. «Людина — не ідея».

Персонажі Ролінґ вражають продуманістю та реалістичністю, читачі рос-туть і розвиваються разом із героями (чи навпаки), водночас змінюється їхнє сприйняття війни.

Однією з найбільш реалістичних і трагічніших казок про війну є казка-повість видатної шведської письменниці, лауреатки премії ім. Г.-К. Андерсена Астрід Ліндгрен. Йдеться про твір «Брати Лев'яче Серце». Війна тут нероз-ривно пов'язана зі смертю. Хоча смерть — просто перехід в інший світ, Нан-гіялу, де відбуваються основні події повісті. Брати Карл «Хрущик» та Юнатан потрапляють туди після смерті — Хрущик помирає від хвороби, а Юнатан — вистрибнувши з вікна з Хрущиком на плечах, рятуючи його від пожежі.

43

Нау

ка/S

cien

ceK

olo

№14

Війна у книзі Астрід Ліндгрен — повстанська. Жителі Шипшинової долини повстають проти тиранії диктатора Тенгіла. Вони прагнуть відновити мирне життя як природ-ний стан свого селища. У цій війні вони не самотні. У день повстання до них приєднуються небайдужі сусіди з Вишневої долини: хтось хоче захистити близьких, хтось розуміє, що рано чи пізно настане момент, коли Тенгілу забракне Шипшинової долини і він прийде у Вишневу.

Повість, що починається з про-гулянок верхи і таємних повідо-млень, розгортається справжньою драмою з описом підпільного руху, сміливими вчинками, зрадами і смертями. Авторка декларує свою позицію устами Юнатана: «Є речі, які треба робити, навіть якщо вони й небезпечні <...>. А то будеш не людина, а грудка гною» [6, 307]. Водночас письменниця передає почуття тих, хто непокоїться за близьких людей, «працює в тилу». Повість «Брати Лев'яче серце» ведеться від імені десятирічного хлопчика (старшому братові тринадцять), але написана дорослою жінкою. Волелюбність, сміли-вість і самопожертва героїв твору захоплюють наймолодших і дають поживу для роздумів для старших читачів.

Калле і Юнатан воюють попри свій юний вік, проте ми не можемо схвалю-вати такі настрої серед дітей. Водночас, війну не можна замовчувати. Повер-тається дещо призабуте оповідання Остапа Далекого «Шалик». Павлик бажає якось допомогти військовим на фронті, але все, що він може зробити — пере-дати їм на Миколая свій новий теплий шалик. Простий сюжет виглядає проте дуже зворушливим і багато в чому перегукується з нинішніми реаліями.

Святково-різдвяну тему продовжує цікавий епізод з повісті Джеймса Крюса «Мій прадідусь, герої і я». Автор двічі переказує одну й ту ж історію з часів І Світової війни — різдвяне перемир'я на Західному фронті — знімаючи з неї солодкавий наліт ідеалізації. Розказана за другим разом «Ялинка на нейтраль-ній території» втрачає риси різдвяної казки, але її персонажі стають чіткі-шими, їх дії — більш обґрунтованими. Таким чином вдумливий читач отри-мує щеплення від пропаганди, адже й у шкільних підручниках трапляються перекручені факти, і треба вміти докладати сил, щоб відкрити правду.

Прадідусь не може прийняти тезу давніх римлян «солодко й почесно померти за батьківщину»: «Почесно врятувати свою батьківщину від тирана або захистити від ворога, який хоче її поневолити. Хто вмирає за свободу бать-ківщини, вмирає почесно. Але що смерть солодка, – хоч би там за що доводи-лося помирати, – то це я дозволю собі взяти під сумнів» [2, 413].

44

Kol

o №

14Н

аука

/Sci

ence

Насправді це застереження проти мілітарного виховання. Війна — це те, чого ми не повинні допускати.

Про небезпеку і наслідки мілітарного виховання розповідає Генріх Белль в «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…»: вчорашній учень, а нині поранений солдат опиняється в своїй колишній школі, переобладнаній під госпіталь. На класній дошці ще не стерті цитати з класиків («Подорожній, коли ти прийдеш у Спа [рту, перекажи лакедемонянам, що ми полягли тут, вірні їхньому нака-зові]» – епітафія спартанцям, що загинули в битві при Термопілах), але часи уже змінились, цінність конкретного людського життя на практиці виявилась більшою за цінність примарних ідей. Тут як ніколи доцільна максима Аль-бера Камю: «Правда в тому, що є лихо і є жертви, і треба по можливості не ставати на бік лиха».

Австрійка Кристина Нестлінґер (1936 р. н.) в автобіографічному романі «Летіть, хрущі» описує свій досвід під час «звільнення» Відня. Її розповідь не дитяча й безжурна – як «Дівчинка, з якою дітям не дозволяли гратися» Ірмгард Койн, де події відбуваються під час І Сві-тової війни, а весь опис війни зводиться до фрази «Якщо вже почалася війна, то має ж хтось зрештою програти — головне, що тепер все закінчилось, нікого більше не вбивають і все зміниться на краще», – але й не жаска, як «Навіщо я народилася дівчинкою. Сексуальні подвиги радян-ських визволителів» Габі Кьопп.

Батько головної героїні — дезертир німецької армії. Родина переховується і від німецьких, і від радянських солда-тів, та, зрештою, останні розквартирову-ються в заміському будиночку, котрий доглядають дві сім'ї.

Насправді дівчинка та її друзі-ровес-ники багато подій сприймають несер-йозно, не спроможні оцінити дійсні ризики своїх вчинків. Ціну війни ми бачимо більше на їх родичах — батько, що переховується, сусідка, що соромиться своєї симпатії до радянського офіцера, колись впевнена в собі бабуся, котра сва-риться з дідусем через сірники і боїться кожної тіні.

Війна довгий час була єдиною реальністю, відомою дівчинці («Я не пам'ятала нічого, крім війни. Звикла до війни, звикла до бомб. Бомб було багато... Я про себе поклялась не відвикати від цього, не ходити до школи, все робити для того, щоб нормальне життя не наступало. Я не хотіла “нормаль-ного життя”!»). Авторка детально і чисто по-дитячому описує результати бом-бардувань — зіпсуті іграшки, дивом вцілілі ялинкові кульки, понищені дороги («Вздовж Альса, притоки Дунаю, були особливо гарні вирви. Взагалі-то Альс тече під землею, в трубі, обкладеній каменем. Але бомби пробили дорожнє покриття»).

45

Нау

ка/S

cien

ceK

olo

№14

Нестлінґер визнає жорстокість нацистів, злочини солдатів з обох боків («Наше щастя, що в російських солдатів нечасто бувають відпустки і вони отримують мало листів з дому. Якби вони знали, що в них вдома, бачили, що натворили німці!»), пасивність, пристосуванство певної частини населення («Вони завжди здаються. Сім років тому вони здалися Гітлеру і нацистам, зараз — росіянам. А якщо наступного року прийде ще хтось, вони здадуться і їм»). Війна, небезпека часто оголює в людях їх гірші риси.

Зовсім осторонь книг про війну стоїть «Щоден-ник Анни Франк», виданий вперше в Нідерландах в 1947. Анна Франк — єврейська дівчинка, що переховувалась під час окупації, вела щоден-ник у віці від 13 до 15 років, з 12 червня 1942 по 1 серпня 1944. Навесні 1944, почувши по радіо про необхідність зібрати після війни докумен-тальні матеріали часів окупа-ції, Анна вирішує опубліку-вати свій щоденник і починає його переписувати.

Отже, маємо справу зі спо-стереженнями та буднями юної дівчини, котрі є близь-кими та зрозумілими її ровес-никам (і особливо ровесни-цям). В Амстердамі — війна і окупація, але в сховищі триває життя. Анна описує людей, з якими ділить свій сховок, побут (включно з організа-цією справляння фізіологіч-них потреб), зрештою першу менструацію, перше кохання, перший поцілунок.

Водночас Анна згадує й події «великої землі» – почуті

по радіо результати боїв, уривки промов, вона відзначає день св. Миколая, Різдво, Великдень, Трійцю.

Щоденник Анни Франк щирий і проникливий, змушує читача перейня-тися долею авторки та її близьких, тому такою несправедливою і жорстокою виглядає її загибель — звичайної юнки з любов'ю до письма. Водночас, він є цінним свідченням для істориків, живим документом епохи.

Німеччина в ХХ столітті має досвід двох програних воєн, переорієнтації, відбудови, лікування ран і пошуку примирення в суспільстві та з іншими дер-жавами. Дитяча німецькомовна література проголошує мир найвищою цін-ністю та уникає тем ідеології.

46

Kol

o №

14Н

аука

/Sci

ence

Звернемось тепер до радянської дитячої літератури, а саме до творів, напи-саних після ІІ Світової Війни, чи тієї її частини, котру прийнято називати Великою Вітчизняною, хоча варто б — радянсько-німецькою. У повоєнні роки з'явилось чимало повістей та оповідань, присвячених тим трагічним подіям. Частина з них написані на основі реальних подій, хоча довкола правдивості деяких історій, зображених в літературі, і досі точаться суперечки. З певністю можна сказати, що окремі твори писались не стільки задля вираження погля-дів чи ідей автора, чи навіть вшанування загиблих солдатів та партизанів, скільки для прославлення могутності СРСР (та «радянського народу») і фор-мування патріотизму підростаючого покоління.

Варто зауважити, що головними героями творів про війну, адресованих дітям, були діти та підлітки. Тобто героїзація часто відбувалась з метою вико-ристання образів загиблих як рольових моделей. Видавались збірки біографій та історій подвигів дітей («Дети-герои»), вітались художні твори на цю тему (наприклад, поема Марії Познанської «Валя Котик»). При цьому застосову-вався факт, добре відомий продавцям іграшок та вихователям: діти схильні орієнтуватись на трохи старших («доросліших») дітей. Тому молодших ска-утів часто навчають чи тренують старші (не виняток і піонерський рух), а на коробках іграшок для дітей 5-7 років показано, як цими іграшками бавляться десятирічні.

Інструментом пропаганди ставали й зовсім невинні твори, як-от «Повість про Зою і Шуру», написана їх матір'ю Любов'ю Космодем'янською. Повість, що описує переважно дитинство та юність загиблої партизанки та червоно-армійця, виявилась джерелом прикладів для наслідування: Зоя допомагає матері, активна в громадському житті школи, йде на війну добровольцем.

Видавалися й книги про війну, не прив'язані чи слабо прив'язані до кон-кретних подій. Такими є пригодницький роман «Таємниця зоряної кім-нати» Василя Лисенка, повість «Земля гуде» Олеся Гончара та ін.

Промовистий факт: юні герої «Таємниці зоряної кімнати» на початку роману грають у «войнушки», ділячись на білих та червоних, що можна розцінювати як відгомін Громадянської війни в Росії. Їхні нащадки грати-муться в «наших» і «фашистів». Дітям властиво гратися у війну. Дорослим, зрештою, теж. Тільки наслідки цих ігор кардинально відрізняються.

Загальними рисами радянської літератури воєнної тематики для дітей є документальність, чіткий поділ вороги-герої, підкреслення ролі партизан-ського руху (причому всі партизани — радянські партизани) та активної

47

Нау

ка/S

cien

ceK

olo

№14

його підтримки мирним населенням. Як і в «дорослій» літературі, не про-говорювались теми Голокосту, депортації кримських татар та інші «тонкі» питання.

Цікаво зазначити слабке проникнення теми війни в літературу для молодших школярів, де чільне місце займали віршики про революцію та Леніна.

З письменників діаспори до воєнної теми звертався Роман Купчинський, відомий автор стрілецьких пісень. Трилогія «Заметіль» описує події І Світо-вої війни, діяльність українських січових стрільців. Купчинський розкри-ває спектр настроїв довоєнної та воєнної Галичини, показує побут військо-вих, увагу цивільного населення до стрільців («Інша річ — «любистки». Хоч які ці дарунки були скромні: пара білля, і то непрактичного, трошки соло-

дощів і ще якісь дрібнички, — але добра воля, а наді все листи. В кожнім пакунку був лист від незнаної панночки чи пані» [5, 126]).

Звичайно, як безпосередній учасник тих подій, він людина зацікавлена, але й спостережлива. «Вістка про Росію понизила бадьорий настрій. Знали про ту Росію люди небагато, бачили стільки, скільки можна побачити, про-крадаючись до Почаєва на прощу, але чули про неї дивні речі. Це така країна велика і багата, якої другої в світі нема. Народ, щоправда, темний, але скільки його там є і якого різного. А скільки там війська: солдатів і коза-ків?! Недобре було б, якщо Росія пішла би проти нас...» [24]. Письменник захоплюється січовими стрільцями («…Стільки наших інтелігентів зібра-лося разом. А в першій більшій битві вигине цвіт народу!» [4, 72]), але й показує їх неготовність до війни («Кріси наладовані? — спитав шепотом. — Ні, бо не знаємо як» [3, 117]).

Тобто маємо справу з твором, далеким від ідеалізації, щирим, написаним зсередини.

Зрозуміло, зараз тема війни є особливо актуальною. Шукаючи відпові-дей в літературі, зазирнемо до книгарні.

Найновіша дитяча «воєнна» книжка – «Війна, що змінила Рондо» Романи Романишин та Андрія Лесіва, нагороджена Bologna Ragazzi Award 2015. Це історія про трьох друзів, в місто яких прийшла Війна — «маріонетка без обличчя». Її герої, тендітні і вразливі, все ж знаходять спосіб протистояти війні – зрештою, її таки вдається прогнати, але це не та ситуація, коли зі смертю

48

Kol

o №

14Н

аука

/Sci

ence

злої чаклунки розсипаються всі чари. Війна незворотно змінює все навколо, вона «залишає рубці не лише на тілах, але й у пам’яті. І всі міста зруйновані можна від-новити, а пам’ять та людей відно-вити не вдасться», стверджують автори.

Загалом можна простежити закономірність — в дитячих книгах мирного часу письмен-ники частіше описують давно-минулі чи вигадані війни, війна є метафорою, гіперболізацію певної боротьби чи конфлікту (у найза-гальнішому випадку — протисто-яння добра і зла).

У книгах, написаних під час чи після війни, перевага віддається побутовим деталям та етичним питанням. Автори часто зверта-ються до особистого, родинного досвіду чи досвіду сучасників. Лейтмотивом таких творів часто є прагнення миру, важливість 49

Нау

ка/S

cien

ceK

olo

№14

50

Kol

o №

14Н

аука

/Sci

ence

людяності, пошуки порозуміння, підкреслення патріотизму та жертовності воїнів, хоча остання риса більше притаманна літературам тоталітарних країн.

У воєнних та повоєнних книгах (не тільки дитячих) часто спостерігається ефект, протилежний до описаного вище, — не війна є метафорою реальності, а реальність є метафорою війни (чи на вигадану війну проектується війна конкретна). Обговорення ключових суспільних подій є дуже важливим як для мовця, так і для слухача. Особливо, якщо останнім є дитина.

Пишучи про війну в дитячій літературі, я задумалась: а яку ж «воєнну» книжку першою прочитала я? Здається, то все-таки було згадуване оповіда-ння «Шалик», але ще раніше були народні пісні, балади про тих, хто з війни так і не повернувся. Це співалося замість колискових. Бо скільки б розумних і «правильних» творів про війну не писалося для дітей, книгами життя все ж не обмежується.

Джерела1. Далекий О. Шалик / Остап Далекий // Ukrainische Kirche: Українські свята. – Режим доступу:

http://www.ukrainische-pfarrei.de/feste/nikolaus/halstuch.html 2. Крюс Дж. Тім Талер. Флорентіна. Мій прадідусь, герої і я / Джеймс Крюс. – К.: Веселка, 1991.

– 522с.3. Купчинський Р. Заметіль. Курилася доріженька: Повість зі стрілецького життя / Вступ. ст. Т.

Ю. Салиги; Худож. оформл. Л. В. Прийми. — Львів: Каменяр, 1991. — 175 с.4. Купчинський Р. Заметіль. Перед навалою: Повість зі стрілецького життя / Худож. оформл. Л.

В. Прийми. — Львів: Каменяр, 1991.— 151 с.5. Купчинський Р. Заметіль. У зворах Бескиду: Повість зі стрілецького життя / Післямова Т. Ю.

Салиги; Худож. оформл. Л. В. Прийми. — Львів: Каменяр, 1991.—143 с.6. Ліндгрен А. Міо, мій Міо. Расмус-волоцюга. Брати Лев'яче Серце. / Астрід Ліндгрен. – К.:

Веселка, 1990. – 431 с.7. Нестлінґер К. Пес іде в світ. Начхати нам на огіркового короля! Гном у голові. Летіть, хрущі /

Кристина Нестлінґер. – Київ: Веселка, 2005. – 344 с.8. Франк А. Щоденник / Анна Франк. – Київ: Сфера, 2003. – 282 с.

51

Нау

ка/S

cien

ceK

olo

№14

КРИТИКА

Украдені слова

КОВАЛЬ Ната

Втомлена Смерть, що змушена більше п’яти років пробути у світі людей, переповідає історію, написану у Другу світову війну німецькою дівчинкою на ім’я Лізель Мемінгер. Мала страшенно любить книги, тому не може втриматися, щоб не вкрасти ще один екземплярчик, коли випадає така нагода. А ще вона надзвичайно любить слова, тому у неї народжуєтьс книга. Цитати пода-ються російською мовою, оскільки книга, на жаль, ще не перекладена українською.

Ключові слова: хронтоп порогу, вербалізація, інтерпретація, репрезентація художнього тексту, інтертекстуальність, герменевтичний аналіз.

Tired Death, which was forced to stay in the human world for more than five years, retells the story, written during World War II by German girl named Liesel Meminher. Girl is terribly fond of books, so she can not resist an urge to steal another one, when she has an opportunity. She loves the words as well, so the book is born in her head. Quotes are given in Russian because the book, unfortunately, has not been translated into Ukrainian yet.

Keywords: time-space of the threshold, verbalization, interpretation, representation of a literary text, intertextuality, hermeneutic analysis.

Девочка. В фашистской Германии.

Как удачно, что она открывала для себя силу слов»Маркус Зузак «Книжый вор

Австралійському письменнику Маркусу Зузаку було всього 31, коли вийшов його найзнаменитіший роман «Книжковий злодій» («The Book Thief»,

53

Кри

тика

/Cri

tique

Kol

o №

14

2006), екранізований у 2013 році режисером Браяном Персівалем. Цей роман перебував понад 230 тижнів у списку «The New York Times Best Seller list». Як австралієць може так винахідливо й реалістично писати про жахіття Другої світової війни, якщо сам він народився 30 років по тому? Напевне, генетичний код, адже батьки Зузака емігрували з Австрії. Батько Зузака був маляром, а матір жила у німецькому містечку, через яке гнали євреїв. Маркус наслухався від батьків багато історій про нацистську Німеччину, бомбардування Мюн-хена та тяжкі роки Другої світової, що й спонукало його до написання роману про книжкову злодійку.

Сам Маркус Зузак почав писати досить рано, в 16, а перший роман вийшов у 1999, коли йому було всього 23, і називався він «The Underdog» («Той, що програв»). Написати ж власну книгу автору захотілося після прочитання «Старий і море» Ернеста Хемінгуея та «Що турбує Гілберта Грейпа?» Пітера Хеджеса. Зараз Зузак має на своєму рахунку ще п’ять романів («Fighting Ruben Wolfe», 2001; «I Am The Messenger», 2002; «When Dogs Cry» (Getting the Girl), 2002; «Bridge of Clay», 2010), серед яких «Книжковий злодій» є найвідомішим його творінням.

В історії про книжкового злодія не зовсім традицій-ний оповідач — Смерть. Ця надприродна істота має лише одну споконвічну роботу — збирати душі померлих і спроваджувати їх у потойбіччя. Смерть, яка є і персонажем у цій оповіді, змусить вас поважати її і, може, наприкінці історії, ви будете їй по-людськи спів-чувати. Її розповіді подекуди надто філософські, і час від часу слова, сказані нею, бува-ють дуже красивими. Саме від Смерті ми дізнаємося, що ця книга «об одной девочке; о разных словах; об аккордео-нисте; о разных фанатичных немцах; о еврейском драчуне и о множестве краж».

Із книжковою злодійкою, яку звали Лізель Мемінгер, Смерть зустрічалася три рази, і вперше це було по дорозі до Мюнхена, коли Смерть прийшла забрати душу Вернера — молод-шого брата Лізель. Це був січень 1939 року, дівчинці було 9-ть, усе, що вона

54

Kol

o №

14К

рити

ка/C

ritiq

ue

запам’ятала, — це потяг, кашель, білий холодний сніг, у якому поховали її шестиліт-нього брата та матір, що згиналася під тяга-рем пам’яті про сина. «Мать, дочь и труп — упрямы и безмолвны» — такими їх уперше побачила Смерть. І тут сталося дивне — Смерть описує, як вона зацікавилася дівчин-кою і, довго потім картаючи себе за вчинок, прийшла на похорон її брата: «Кладбище приветствовало меня как старого друга, и скоро я уже был с ними. Стоял, склонив голову» — ми можемо лише здогадуватися, що спонукало Смерть повести себе, як звичайна людина. Напевне, занадто багато було у той час без-глуздих смертей.

У день похорону брата Лізель випад-ково вкрала першу свою книгу, що назива-лась «Настанови грабарю»: «В снегу торчал какой-то черный прямоугольник. Его увидела только девочка. Нагнулась и подняла его и крепко зажала в пальцах. На книге были серебряные буквы». Із цього чорного прямокутника й починається історія книж-кової злодюжки, яку розповідає нам Смерть, та це прізвисько дівчинка отри-має стовідсотково лише тоді, коли вкраде книгу свідомо.

Але ми повернемося до нашої кирпатої свашки. В усеможливих легендах і переказах, давніх малюнках та картинах Смерть зображують скелетом у чорній мантії та з косою («Кстати — мне нравится это человеческое представ-ление о неумолимом жнеце. Мне нравится коса. Она меня забавляет»), але Маркус Зузак дозволяє Смерті відкрити своє істинне обличчя, яке не відрізняється нічим від людського. Так смерть знайомить нас із собою відразу з перших сто-рінок книги, аби ми не були надто упередженими щодо неї та її «роботи»: «У меня нет ни косы, ни серпа. Черный плащ с капюшоном я ношу, лишь когда холодно. И этих черт лица, напоминающих череп, которые, похоже, вам так нравится цеплять на меня издалека, у меня тоже нет. Хотите знать, как я выгляжу на самом деле? Я вам помогу. Найдите себе зеркало, а я пока продолжу». І хоч Смерть – істота над-природна, автор зображає нам її чоловіком («…я не свирепый. Я не злой. Я — итог», який втомлюється, який вміє співпереживати і у якого теж є серце («Во тьме моего бьющегося тьмой сердца — знаю. Еще как бы ему это понравилось. Видите? Сердце есть даже у смерти»). Що ж, шматочок правди про Смерть ми з вам вже дізналися, тож надійшла черга дізнатися про Лізель.

Отож, Лізель Мемінгер опинилася недалеко від Мюнхена у видуманому містечку Молькінг, а її прийомні батьки Хубермани жили у будинку № 33 на вулиці з назвою Хіммель-штрасе. Лізель потрапила на Небесну вулицю (Himmel — нім. Небеса), і саме тут, у підвалі будинку, вона напише свою най-цікавішу і найтрагічнішу у світі історію.

Дівчинка майже нічого не пам’ятала про свого батька, лише ярлик, яким його називали — «комуніст». Лізель завжди вабили таємничі слова з незрозу-мілим змістом, але що таке «комуніст», вона не мала змоги дізнатися: «“Ком-мунист”. Пансионы, набитые людьми, комнаты, полные вопросов. И это слово. Это странное слово всегда было где-то поблизости, стояло в углу, глядело из сумрака.

55

Кри

тика

/Cri

tique

Kol

o №

14

Носило пиджаки, мундиры. Куда бы ни поехали они с матерью, слово оказывалось там, едва раз-говор заходил об отце. Девочка чуяла его и знала его вкус. Не могла только разобрать по буквам или понять». Пані Мемінгер, мати Лізель, вирішла, що не зможе утримувати обидвох дітей у такі скрутні часи, тому й підшукала для них при-йомну сім’ю, в якій і опини-лася Лізель. Після того вона більше матері й не бачила. Як, напевне, не бачила її і Смерть, адже душу пані Мемінгер, як нам відомо, вона забирати не приходила.

У ту першу ніч у домі Хуберманів дівчинка сховала під матрасом свій маленький скарб — чорний прямокутник книжки, й інколи діставала її, аби просто потримати в руках. Воне ще не знала, що озна-чають срібні літери на обкла-динці, чи текст, якого вона торкалася. Їй було все одно,

про що ця книга, важливим здавалося лише те, що вона для неї означала. А книга була останнім пунктом, хронотопом порогу, точкою, коли дівчинка вос-таннє бачила свого брата та матір і звідки почнеться зовсім інша лінія її життя. Ця книга єдине, що повязує її з минулим.

Лізель залишилася сама-самісінька із нічними кошмарами, де знову і знову помирає її брат. Але на поміч дівчинці приходить її новий Тато Ганс, чиї срібні очі, доброта і акордеон змушують десятилітню дитину чіплятися за життя. З Татом вона ночами вчилася читати у своїй кімнатці, вдень вони читали у під-валі ті ж таки «Настанови грабарю». Слова для дівчиники стали чимось біль-шим, аніж просто літери на папері, вони навчились жити своїм життям, пово-дились, як люди, і були невід’ємною частиною Лізель.

«Первая украденная книга: 13 января 1939 г. Вторая украденная книга: 20 апреля 1940 г. Период между названными украденными книгами: 463 дня» — за цей рік з лишком Лізель Мемінгер пристосувалася до нового міцся і сім’ї Хуберманів, подружилася із сусідським лимонноволосим хлопчиком Руді Штайнером, стала чемпіоном шкільного двору у важкій вазі, розносила з Мамою Розою білизну по всьому місту і вивчала слова. Друга крадіжка відкриє малій зло-дійці джерело подальшого книжкового злодійства, каже нам Смерть. Цей розділ у Зузака називається «Дівчинка, зроблена з пітьми». Спитаєте чому? Бо Лізель далеко від мами і тата у чужій родині, бо її мертвий братик прокрада-ється щоночі до неї у сни, бо над усіма ними нависає фюрер. Жорстокий час

56

Kol

o №

14К

рити

ка/C

ritiq

ue

робить своє діло, змушує дівчинку красти їжу, бо хочеться їсти, і красти книги, бо зі слів та текстів зроблений весь світ Лізель, який промовляє лише до неї.

«Немцы любили что-нибудь жечь. Лавки, синагоги, Рейхстаги, дома, личные вещи, умерщвленных людей и, само собой, книги. Хороший костер из книг всегда был им по душе — а тому, кто неравнодушен к книгам, это давало возможность наложить руки на какие-то издания, которых иначе никак было не заиметь. Среди тех, за кем водилось такое пристрастие, была, как мы знаем, худенькая девочка по имени Лизель Мемингер. Пусть она ждала 463 дня, но дело того стоило. В конце дня, вместившего в себя много волнений, много очаровательной гадости, одну окровавленную лодыжку и оплеуху от родной руки, Лизель Мемингер заполучила свою вторую историю успеха. «Пожатие плеч». Это была синяя книга с красными письменами, вытисненными на обложке, и еще под заглавием была маленькая картинка — кукушка, тоже красная. Оглядываясь потом в прошлое, Лизель не стыдилась, что украла эту книгу. Наобо-рот, больше всего на крохотный омут события в животе походила гордость. И еще жажду украсть ту книгу в ней распаляли гнев и темная ненависть. По сути дела, 20 апреля — в день рождения фюрера, — выхватывая книгу из груды дымящихся углей, Лизель была девочкой, сделанной из тьмы». «Знизування плечами» Лізель вкраде у вогню і фюрера.

За другою Крадіжкою Лізель викрила себе Татові Гансу та дружині бурго-містра Ільзі Герман, але вони дівчинки не зрадили, навпаки. Тато діставав їй книги за самокрутки, а Ільза дозволяла красти книги зі своєї бібліотеки. Якби Ільза Герман не дозволяла Лізель красти книги, хтозна, якою би склалася доля малої книжкової злодійки. Хоча, наступні дві свої книги Лізель не вкрала, а отримала як подарунок на Різдво. Вони мали назву «Пес на ім’я Фауст» та «На маяку»: «Размотав бумагу, Лизель вынула две небольшие книжки. Первую, “Пес по имени Фауст”, написал человек по имени Маттеус Оттлеберг. Эту книгу Лизель прочтет в общем и целом тринадцать раз. В сочельник, сидя за кухонным столом, она прочла первые двадцать страниц, пока Папа и Ганс-младший спорили о чем-то ей непонятном. Под названием “политика”. Потом они с Папой продолжили чтение в постели, соблюдая традицию обводить слова, которых Лизель не знала, и выписывать их. В “Псе Фаусте” были и картинки — чудные завитки, и уши, и смешные портреты немецкой овчарки, страдавшей неприличной слюнявостью и

57

Кри

тика

/Cri

tique

Kol

o №

14

умевшей разговаривать. Вторая книжка называлась “На маяке”, и ее написала жен-щина, Ингрид Риппинштайн. Эта вторая книга была подлиннее, так что Лизель прочтет ее только девять раз и после столь плодотворных стараний немного улуч-шит навыки чтения».

Між тим, як Лізель продовжує красти книги, Смерть вдається до філософ-ських роздумів щодо війни, в яку так люблять гратися люди. Як не крути, але вона не може збагнути таких жалюгідних людських почуттів, як ницість, під-ступність, жадоба, котрі й спонукають до воєн: «Говорят, война — лучший друг смерти, но мне следует предложить вам иную точку зрения. Война для меня — как новый начальник, который требует невозможного. Стоит за спиной и без конца повторяет одно: “Сделайте, сделайте…” И вкалываешь. Исполняешь. Начальник, однако, вас не благодарит. Он требует еще більше». Смерть не розуміє боротьби, бо сама ніколи не боролася, лише спостерігала. В усіх книгах Зузака є боротьба, але у «Книжковому злодієві» боротьба існує заради виживання, і часом ця боротьба буває актом слабкості. Лізель бореться з хлопцями на своїй вулиці; Руді бореться з Гітлерюгендом; Макс бореться у з фюрером, але не може стати переможцем, відчуваючи вину й сором за власну безпомічність; фюрер боре-тися проти Сталіна; люди боряться одне проти одного, і лише наш надпри-родний оповідач знає, що всі разом боряться проти Смерті: «За свои годы я пере-видал великое множество молодых мужчин, которые думают, что идут в атаку на других таких же. Но нет. Они идут в атаку на меня». І все ж, як і людина, Смерть може побачити прекрасне у розрусі та хаосі: «Странные они, эти войны. Море крови и жестокости — но и сюжетов, у которых также не достать дна».

Те, що у країні війна, Молькінг відчуває кожного дня: і бомбардування, і зму-чені євреї, що крокують у Дахао концентруватися, і нестача їжі, і Гітлерюгенд, і клієнти Мами Рози, яких кожного дня стає все менше. Інколи з Руді, інколи з Мамою, частіше сама, Лізель ходить по Молькінгу і збирає грязну білизну, аби за кілька днів повернути її власникам чисту і попрасовану. Із постійних

58

Kol

o №

14К

рити

ка/C

ritiq

ue

клієнтів залишалися тільки Германи, а Лізель і не потрібно було більше, адже саме в їхньому будинку знаходилася заповітна бібліотека. Та вперше дівчинка зайшла до неї через двері, а не через вікно: «Книги повсюду! Каждую стену укре-плял стеллаж, забитый плотными, но безупречными рядами книг. Вряд ли можно было разглядеть цвет стен. И надписи всех возможных форм и размеров на корешках черных, красных, серых и всяких цветов книг. В жизни Лизель Мемингер видела очень мало чего-то настолько прекрасного». Скоріше за все, Ільза хотіла частіше бачити у себе Лізель, аби притупити біль втрати єдиного сина. Як думала Лізель, біблі-отека у домі Германів належить бургомістру, та насправді вона належала Ільзі та її сину. Коли Ільза запросила Мемінгер до кімнати, вона побачила дівча, одержиме книгами: «Сколько книг она потрогала? Сколько книг почувствовала? Она подошла и снова стала трогать — на сей раз гораздо медленнее, открытой ладо-нью, успевая осязать мякотью невысокий вал каждой книги. Как волшебство, как кра-соту, словно яркие линии света, сиявшие с люстры. Несколько раз Лизель тянулась вынуть книгу с полки, но не решалась их беспокоить. Порядок был слишком идеален».

Залшимо Лізель на одинці з її скарбом, і познайомимося з Максом Ванден-бургом, молодим євреєм, ім’я якого тут ще неодноразовов буде згадуватися. Коли смерть починає свою розповідь про Макса, ми бачимо, як він сидить у тісній кімнатці і мліє від страху. Йому не повинно бути соромно за те, що він боїться, адже Макс єврей, а страх присущий усьому людському роду. Смерть просить читачів не відводити погляд від цього нікудишнього єврея, бо вони все одно не зможуть ніяк йому допомогти, лише вислухати його істо-рію. З однієї темної кімнати Макс Ванденбург переміщається в іншу. І якщо в першій він був наодинці зі своїм страхом, то в другій він з Лізель, Хуберма-нами і фюрером, тому починає боятися більше не за себе, а за тих, хто поряд. Разом із Максом у домі Хуберманів з’являється нова книга, «Майн кампф»: «Книга, написанная самим фюрером. Это была третья важная книга, добравшаяся до Лизель Мемингер, хотя этой книги Лизель не крала. Книга эта объявилась на Химмель-штрассе, 33, примерно через час после того, как Лизель, проснувшись от своего непременного кошмара, снова погрузилась в сон. Кто-то может сказать: это чудо, что у Лизель вообще появилась эта книга». Із «Моєї боротьби» Макс згодом зробить зовсім іншу книгу, і називатиметься вона «Людина, що зависла», в якій єврей розповість історію свого життя до зустрічі з Лізель. Перший текст не переплітається з Максовим, він просто зникає, даючи можливість ожити зовсім новій історії.

Ванденбург цілими днями сидить у підвалі і на сторінках книги боротьби Гітлера пише власну історію боротьби зі страхами — «Людину, що зависла»: «За эту неделю Макс навырезал страниц из «Майн кампфа» и закрасил их белым. После чего развесил их на прищепках на веревке, протянутой из одного угла подвала в другой. Когда краска высохла, началось самое трудное. У Макса имелось какое-никакое образование, но он уж точно не был ни писателем, ни художником. Несмотря на это, он тасовал слова в голове, пока не сумел изложить все без запинки. И только тогда, на бумаге, вскоробившейся и закрутившейся под давлением высохшей краски, начал он записывать историю. Маленькой кистью, черной краской».

Переховувати єврея у себе в підвалі — це один із найстрашніших вчин-ків, який могли зробити німці у тогочасній нацистській Німеччині. Це озна-чало постійно перебувати у стані параної, що хтось мож викрити ваші дії і донести куди потрібно. Для єврея — це постійне відчуття вини за те, що небезпека чигає на людей, які його заховали. Спочатку Лізель ставилася до

59

Кри

тика

/Cri

tique

Kol

o №

14

новоприбульця вороже, вона, як і її прийомні батьки, носила в собі тягар безмовної таємниці. Але згодом Макс із Лізель стануть хорошими друзями: «Если Ганса Хубермана и Эрика Ванденбурга сильнее всего связала музыка, то Макса и Лизель удерживало вместе молчаливое сборище слов». А ще, єврей та дівчинка страждають від нічних кошмарів, але Лізель повинна пережити смерть брата і прийняти вибір, зроблений її матірю, а Максові потрібно жити далі з його власним вибором, також забувши про втрату рідних.

Наступною книгою Лізель був «Свистун», це перша вкрадена нею книга із дому Германів. І не остання. Але вона знаменита тим, що після її викра-дення Руді нарогодив Лізель офіційним статусом «книжкового злодія»: «Пока, свинюха. — И рассмеялся. — Спокойной ночи, книжная воришка. Так в первый раз Лизель нарекли ее титулом, и она не смогла скрыть, что он ей весьма по душе. Как нам обоим известно, она и раньше крала книги, но в конце октября 1941 года это было признано официально. В тот вечер Лизель Мемингер стала книжной вориш-кой по-настоящему». Із грудних кліток літаків падали бомби і ніхто у той час не мав собі на думці, що красти книги — це злочин. Разом із Руді Штайне-ром Лізель здійснює невеликі, але значимі акти непокори проти нацистського режиму. Навіть такі маленькі злочини, як крадіжки яблук. І якщо особистою непокорою Лізель була крадіжка книг, то Ганс Хуберман взагалі не підкорявся режимові, бо вкрав і переховував живого єврея.

А до того, як «Свистун» був викрадений Лізель, вона відпустила на волю слова всередині себе і сказала Ільзі Герман усе, як є. А сталось те, що останні клієнти Рози Хуберман — Германи — відмовилися від її послуг. Економія під час війни — бургомістр почав економити з себе, тим самим позбавляючи родину Хуберманів хоч і мізерних, але все ж яких-небудь засобів існування. «От слов раны. Да, жестокость этих слов. Лизель вызывала их из таких мест, которые открылись ей только сейчас, и швыряла в Ильзу Герман» — Лізель була зла і надзвичайно жорстока у той момент. Її не можливо було задобрити книгою, «Свистуном», якого вона потім все ж викраде. Зараз їй потрібно викрича-тися, усвідомлення слів, сказаних нею Ільзі Герман прийде до Лізель трохи пізніше: «Тут у Лизель получилось. Она смолкла. Теперь в ее горле стало голо. Ни слова окрест. После недоношенной паузы жена бургомистра подалась вперед и подняла книгу. Женщина выглядела избитой и помятой, только на сей раз — не от улыбки. Лизель разглядела это у нее на лице. Кровь стекала у нее из носа и лизала губы. Под глазами синяки. Раскрылись порезы, а к поверхности кожи приливала россыпь ран. Все от слов. От слов Лизель».

Одним із найцікавіших персонажів оповіді є лимонноволосий хлопчисько Руді Штайнер — кращий друг, товариш, сусід і співучасник маленьких кра-діжок Лізель Мемінгер. Він схиблений на чорношкірому американському спортсменові Джессі Оуензі, чотириразовому чемпіонові Олімпійських ігор 1936 року в Мюнхені за біг, естафету і стрибки в довжину, який осоромив гітлерівську ідею переваги білої раси. А схибленим його вважають тому, що якось Руді вимазався вуглиною і вночі прийшов бігати на міський стадіон сто-метрівку. Лізель Мемінгер «любила и ненавидела лучшего друга Руди Штайнера, что совершенно нормально».

Сам Штайнер-молодший ненавидить ходити на занняття Гітлерюгенду, бо там його постійно «пресує» садист-вожатий Франц Дойчер. Хлопчак навіть не намагається підкорятися нацистському режимові, адже він забере у нього батька і відправить у армію, батькова швейна майстерня пустуватиме

60

Kol

o №

14К

рити

ка/C

ritiq

ue

і не приноситиме ніякого прибутку. Тому Штайнер завжди допомагає Лізель у її крадіжках: «Знаешь, Лизель, что я тут подумал. Ты никакой не вор. — И воз-разить он ей не дал. — Та тетка сама тебя пускает. Господи, она даже выставила тебе печенье. По-моему, это не воровство. Воровство — это что делают военные. Берут твоего отца, моего. — Он пнул камень, и тот звяк-нул о чью-то калитку. Руди прибавил шагу. — Все эти богатые фашисты на Гранде-штрассе, Гельб-штрассе, Хайде-штрассе».

«Трех голых мальчиков на холодном полу тщательно осмотрели. Они закрывали срамные места ладонями и дрожали, как будущее» — після блискучої перемоги на шкільних змаганнях за Руді приходять геста-півці, аби забрати його у спеціалізовану школу. Але ні Руді, ні його батьки не погоджуються. Хоча потім, коли після бомбар-дування Хімель-штрассе виживе лише Алекс Штай-нер, він буде жалкувати, що вибрав для сина найгіршу долю. Але тим часом Руді виростає хорошим хлопчиком, хоч і бешкетником. «Однако Руди Штайнер не удержался от улыбки. В ближайшие годы он станет подателем хлеба, а не похи-тителем — еще один образец противоречивой человеческой природы. Столько-то доброго, столько-то злого. Разбавляйте по вкусу» — Смерть не перестає диву-ватися маленьким людям. А особливо тоді, коли Руді з Лізель, як і давніше Ганс, починають кидати на дорогу шматки засохлого хліба перед тим, як там пройде валка евреїв. Лізель же тим часом видивляється у юрбі Макса. Коли ж у ліс під Молькінгом падає збитий англійський літак, Руді кладе до кабіни ще живого авіатора плюшевого ведмедика. Добрий Руді, бідний Руді.

А ще у цих двох було улюблене слово, яким вони обзивали один одного — «свинючка» — і в цьому не було нічого образлвого, просто взаєморозуміння, а, можливо, і любов. У всякому разі, Смерті здається, що це дитяча любов: «Свинух, — рассмеялась она и, вскидывая руку, совершенно четко поняла, что в тот же миг Руди назвал ее свинюхой. Мне думается, это уже любовь — какая только

61

Кри

тика

/Cri

tique

Kol

o №

14

возможна в одиннадцать лет». Та й Руді постійно вимагав від Лізель поцілунку, але отримав його у вже схололі губи. «По всем статьям, забирать такого маль-чишку, как Руди, — просто грабеж: столько жизни в нем, столько всего, ради чего стоит жить», – думала Смерть і все ж забрала хлопчиська з собою. Тоді стало менше на одне слово у словнику Лізель Мемінгер, бо тепер не було кому нази-вати її свинючкою.

«Листоноша снів» — ще одна вкрадена книга: «Красная книга с черными буквами по корешку. “Почтальон снов”. Лизель подумала о Максе Ванденбурге и его снах. О муках совести. О спасении. О брошенных родных. О боксе с Гитлером. А еще подумала о своих снах — о брате, умиравшем в поезде и явившемся на крыльце вот тут, за углом от этой самой комнаты». Цю книгу Лізель викрала спеціально для Макса. І це був той випадок, після якого Лізель та Макс ще більше зблизилися — 13 нікчемних подарунків, «Листоноша снів» та «Обтрушувальниця слів» — єврей захворів. Дівчинка не відходила від Ванденбурга, боялась, що все через сніговика, якого вони ліпили у підвалі. Вона йому безперестанку читала, «это стало ее миссией. Она кормила Макса “Почтальоном снов”, как будто он мог питаться словами».

Хубермани були стривожені станом Макса і боялися, — якщо він помре, їм буде ще важче із мертвим євреєм, аніж із живим. Тут знову на сцену вихо-дить Смерть і знову дивується людським бажанням жити, бо Макс підсвідомо відсторонився від неї. Він знову боровся. Що ж, це був 1942 рік, у Смерті і без того було багато роботи, тому вона лишила Макса на Хуберманів і Лізель. А вони справилися із похмурими думками і небезпекою пошуку бомбосховищ, і дочекалися. Коли Макс прийшов до тями, Лізель навіть змушена була обізвати Маму Розу «дурною коровою» при вчительці і всьому класі, аби не видати

свою радість за одужання єврея. Роза чудово справилася з роллю крикливої матері, за що Лізель була їй безмежно вдячна. Після одужання Макс і почав писати для Лізель книгу «Обтрушуваль-ниця слів», але потрапила вона до дівчинки лише тоді, коли та була готова.

«Пісню у пітьмі» Лізель пішла красти у верхню частину міста Молькінга сама. Не було ніякого Руді і Лізель задоволено крала книгу у цілковитій самоті. А от «Повний словник і тезаурус Дудена» помітив найперше Руді і притягнув Лізель до будинку бургомістра. Подарунок від Ільзи Герман був притулений до скла. Вперше тікаючи, Лізель помі-тила у вікні домашньої бібліо-теки пані Ільзу, яка їй помахувала рукою. Всередині словника юні крадії знайшли листа. Не хотілося

62

Kol

o №

14К

рити

ка/C

ritiq

ue

вірити, але вінко, яке постійно залишали відчиненим, було спеціально для книжкової злодійки. Як і цей словник. Далі ми разом з Лізель читатимемо решту крадених книг і перевірятимемо у словнику невідомі слова і синоніми до них: «“СЛОВАРЬ ДУДЕНА”, ТОЛКОВАНИЕ № 4. Wort — слово: осмысленная единица языка \ обещание \ короткое замечание, заявление или разговор. Родственные слова: имя, выражение, название».

19 вересня 1942 року Лізель знайшла спосіб заспокоювати людей. Під час чергового бомбардування дівчинка відчула Мамине хвилювання на своїй стис-нутій до болю руці, та й у підвалі Фідлерів, який слугував сховищем, наростала гнітюча тиша. Лізель, яка взяла із собою найцінніше — книги — почала читати першу ліпшу. Нею виявився «Свистун»: «Она не осмеливалась поднять глаза, но чувствовала, как испуганные взгляды цепляются за нее, пока она втаскивает в себя слова и выдыхает их. Голос у нее внутри играл ноты. Вот, говорил он, твой аккор-деон. Звук переворачиваемой страницы резал слушателей надвое. Лизель читала». Зі своїми книжками у тісному підвальчику книжкова злодійка була спокійна за себе і своїх близьких, їй думалося тоді лише про Макса, що лишився сам-один і може померти у цілковитій самотності: «Книжная воришка видела только меха-нику слов — их тела, выброшенные на бумагу, избитые и утоптанные, чтобы ей удо-бнее было по ним шагать. А иногда, где-то в просветах между точкой и следующей прописной буквой, ей встречался Макс. Лизель вспоминала, как читала ему, когда он болел. В подвале он или нет, гадала она».

Перепетії у житті Мемінгер, як і її прийомної родини, не закінчуються. Лізель краде книги і яблука, Ганс роздає євреям хліб і чекає, коли за ним прийде гестапо. Після цього випадку Макс полишив їхній дім, бо Хубермани й так зробили для нього усе, що могли. І гестапо приходить, але картання самого себе завдає Гансу більшого болю, ніж очікуване покарання гестапо: «Сначала наказанием для Ганса была совесть. Его травила мысль, что он неосознанно выволок Макса Ванденбурга на поверхность. Лизель видела, как совесть лежит подле Гансо-вой тарелки, когда он, не притрагиваясь к еде, сидел за столом, или стояла рядом на мосту через Ампер». За те, що давав хліб єврею, гестапо відправляє Ганса Хубермана в армію, але не воювати, а рятувати: «Задачей ЛCE было оставаться на земле при налетах и тушить пожары, подпирать стены зданий и спасать всех, кто оказался под бомбами. Ганс вскоре узнал, что есть иная расшифровка сокраще-ния. Сослуживцы в первый же день объяснили ему, что на самом деле это значит “Leichensammler Einheit” — Сборщики Мертвецов». Наші герої — Ганс і Смерть — кожен по-своєму допомагають людям: Ганс збирає матеріальне — тіла, які можна поховати й оплакати, а Смерть забирає душі. І війна з кожним днем прибавляє їм роботи: «Самым тяжелым в их работе были люди. Время от времени им попадался человек, упорно бредущий сквозь туман, чаще всего — однословный. Они всегда выкрикивали имя».

Мама Роза витягла з-під матрацу книгу «Обтрушувальниця слів». Макс хотів, аби Лізель отримала її тоді, коли буде готова, але вона сказала: «По-моему, ты всегда была готова, Лизель. Едва появилась тут, цепляясь за нашу калитку, ты должна была ее получить». І Лізель поглинуло читання. «Конечно, там было мно-жество мыслей, набросков и снов, относящихся к Штутгарту, Германии и фюреру. А еще — воспоминания о Максовых родных. В конце концов, он не мог их не вклю-чить. Должен был. А потом была страница 117. Именно там появилась сама Отря-сательница Слов». Макс розповідає про фюрера, який вирішив завоювати світ словами. І фюрер виростив ліс зі слів та знаків, а потім закликав до себе людей

63

Кри

тика

/Cri

tique

Kol

o №

14

і в них заливали слова. Скоро попит на мерзенні слова стрімко зріс і фюреру потрібно було більше людей, аби доглядати за лісами. Робота обтрушуваль-ника слів була не з легких — потрібно було видиратися на самісінький вершок, струшувати, зривати слова і передавати їх на землю. «ЛУЧШИМИ отрясате-лями становились те, кто понимал истинную силу слов. Они всегда могли залезть выше всех. Одной из таких отрясательниц была маленькая худенькая девочка. Она считалась лучшей в своем лесу, потому что знала, насколько бессильным человек остается БЕЗ слов». Якогось разу робота дівчинки і її старання вразили одного чоловіка, і вони подружились. А коли цей чоловік захворів, обтрушувальниця слів заплакала і одна сьозинка, зроблена із дружби, впала йому на обличчя і стала зернятком (зернятко/слово). Дівчинка посадила зернятко в лісі і з нього виросло величезне дерево. Усі чекали, що скаже на це фюрер. Фюрер наказав зрубати дерево, але сокира не могла йому зашкодити, бо обтрушувальниця слів видерлася на нього і довго-довго не спускалася. Аж поки не прийшов той чоловік. І коли вони обоє злізли з дерева, дерево впало. Дочитавчи цю історію, Лізель точно знала, ким у ній був Макс Ванденбург.

«Справа от нее с полки выступала книга — торчала костью. Темные буквы едва ли не как шрамы тянулись по бледному корешку. “Die Letzte Menschliche Fremde” — “Последний человеческий чужак”. Книга тихо шепнула что-то, когда Лизель потя-нула ее с полки» — коли Лізель пролізла у будинок бургомістра за останньою книгою, що мала дещо дивну назву «Останній людський чужинець», на столі її чекало різдвяне печиво від Ільзи Герман. Вилізши у вікно, дівчинка не лишила після себе жодних слідів, крім маленьогоко слова «спасибі». Але в кімнату зайшла Ільза і «Лизель не терпелось сбежать, но вместе с тем она пони-мала, что, как никогда, должна задержаться. Открыла рот, но доступных и слиш-ком быстрых слов было слишком много. Раз за разом девочка пробовала ухватить какое-нибудь, но бургомистрова жена взяла инициативу на себя» — того дня Ільза Герман не відчувала себе такою самотньою.

Після того, як Лізель читала під завивання бомб і сирен, фрау Хольцапфель, попросила дівчинку приходити і читати їй, за що сусідка даватиме Хуберма-нам каву. Один її син загинув, у іншого з рукою був Сталінград — обох її дітей забере війна, кожного у свій спосіб. І коли був новий наліт і бомбардування, саме Лізель пішла умовляти фрау Хольцапфель, аби та бігла ховатися з ними у підвал: «<...> у Лизель под рукой было множество слов и фраз. Только сегодня были еще бомбы». І тут Смерть наводить нам варіанти фраз, які могла крикнути Лізель до сусідки, але дівчинці потрібно було вибрати правильну: «Фрау Холь-цапфель, надо идти»; «Фрау Хольцапфель, мы погибнем, если останемся тут»; «У вас есть еще один сын»; «Вас все ждут»; «Вам же голову оторвет бомбами»; «Если вы не пойдете, я перестану ходить к вам читать, а это значит, что вы потеряете единственного друга». Книжкова злодійка вибрала останню. Важко сказати, чи вона зробила правильний вибір, принаймні для себе так.

Розказуючи свою оповідку, Смерть характеризує нам головних героїв з точки свого надприродного зору і керується власними не властивими їй відчут-тями. А що як би розповідала Лізель? Як би вона описала своїх героїв? Свинюч-ками? Можна довго думати-гадати, але поки Ільза Герман не подарує дівчинці записник, Лізель не буде розкидатися словами, вона буде їх концентрувати. Наприклад, Руді для неї завжди буде «лимонноволосим хлопчиком», Ганса можна просто назвати «акордеоном», Макса — «боксером», Розу — «картонним голосом», Франца Дойчера — «гітлерюгендом», фрау Діллер — «льодяниковою сумішшю»,

64

Kol

o №

14К

рити

ка/C

ritiq

ue

тата — невідомим словом «комуніст». Вона ж, Лізель, назавжди залишиться «книжковою злодійкою».

Книга «Книжковий злодій» — це текст у тексті, багато історій в одній книжці, забагато книжок в одній історії. Інтертекстуальність перехлюпує через поля, вщерть заповнені текстом. І слова, і голос. Текст вербалізується у голос. Слова таємні чи явні починають ворушитися, набирають крові і тіла. Вони

65

Кри

тика

/Cri

tique

Kol

o №

14

набувають небачених можливостей і ними постійно рухають: «Будто он взял ее руку, вложил ей в ладонь свои слова и свернул пальцы в кулак», «Слова обронили через плечо», «У Лизель под рукой было множество слов и фраз». Якщо мова спря-мована від одного індвіда до іншого, то ви можете побачити картину, як Руді з Лізель перекидаються словами, наче м’ячиком. Голос теж скидається більше на живу істоту: «Ее голос, как самоубийца, с лязгом упал под ноги Лизель», «Но прежде чем они разошлись по домам, голос Руди потянулся и вручил Лизель правду. Эта правда ненадолго присела у девочки на плече, но спустя несколько мыслей про-никла в ухо», «Ганс только собрался задать очевидный вопрос, как из-за его спины подъехал чей-то голос. К голосу крепилось узкое лицо молодого человека с похожей на презрительную гримасу улыбкой», «Лизель вернулась к окну и сквозь щель просунула шепот. Имя шепота было Руди». Діалоги також мають важливе значення у цій оповіді, мова яких може проникати набагато глибше, аніж написані слова: «Девочка: Расскажи. Что ты видишь, когда тебе вот так снится? Еврей: …Я вижу, будто оборачиваюсь и машу на прощанье. Девочка: У меня тоже есть страшные сны. Еврей: Что ты видишь? Девочка: Поезд, и моего братика мертвым. Еврей: Братика? Девочка: Он умер, когда я ехала сюда, по дороге. Девочка и еврей вместе: Jа — да». Також у книзі простежується двомовність (в оригіналі — англійська/німецька, у переклді — російська/німецька), питання чи відповіді повторю-ються двічі, що додає об’ємності тексту: «Danke, — сказала она. — Спасибо», «Meine Erdapfel, — воскликнул он. — Мои земляные яблоки!», «Hals und Beinbruch, Saukerl. Пожелала свинуху сломать ногу и шею».

У серпні 1943 року Лізель побачила Макса. В Дахау гнали нову партію свіжих вимотаних євреїв, і дівчинка з Руді пішла дивитися-вишукувати зна-йоме обличчя. І побачила його. «Ее голос сошел на нет и отпал — внутри нее. Ей пришлось разыскивать его — тянуться далеко вниз, чтобы снова научиться гово-рить и выкликнуть его имя» — Лізель гукнула першою. «Слова, поданные девоч-кой еврею. Они вскарабкались на него». Єврей зупинився. «Где-то внутри у нее были души слов. Карабкались наружу и вставали рядом. — Макс, — позвала она. Он обернулся и на миг закрыл глаза, а девочка продолжила: — Жил-был странный чело-вечек, — сказала она. Руки у нее вяло свисали по бокам, но пальцы сжались в кулаки. — Но была и отрясательница слов» — Макс і Лізель стояли посеред юрби, а до них уже біг солдат і замахувався нагайкою. Лізель відкинули двічі. А для Макса це був хороший день, в який можна було і померти. Томі Мюлер і Руді Штайнер допомогли дівчинці піднятися, але «она выскользнула из хватки слов Руди и не замечала глазеющих сбоку людей. Большинство были бессловесны. Статуи с бьющимися сердцами. Быть может — зрители на последних отрезках марафона. Лизель опять закричала, но ее не услышали».

Лізель змушена була розповісти Руді про єврея. І про те, що розповідала єврею про Руді. В той момент дівчинка страшенно хотіла, аби цей беш-кетник поцілував її. Сама того не знаючи, вона прощалася з Руді. Лізель Мемінгер була зла на увесь світ, тому знову залізла у вікно до будинку Германів, аби вкотре побувати у щасливому місці. Але цього разу вона не вкрала книгу, а пошматувала її: «Она вырвала из книги страницу и разодрала ее надвое. Потом целую главу. И скоро не осталось ничего, кроме обрывков слов, разбросанных у нее между ног и вокруг. Слова. Зачем им вообще надо существо-вать? Без них ничего этого бы не было. Без слов фюрер — пустое место. И не было бы хромающих узников, нужды в утешении или в словесных фокусах, от которых нам становится лучше. Что хорошего в словах?». Тепер слова стали

66

Kol

o №

14К

рити

ка/C

ritiq

ue

її прокляттям. Вона порвала «Правила Томі Хофмана». Лізель сподіва-лася, що Ільза десь в домі, і поклакала її, але ніхто не гукнув їй у відпо-відь, тоді дівчинка заходилася писати листа. Вона вибачалася перед Ільзою за порвану книг («это оттого, что я сильно разозлилась и испугалась и захо-тела убить слова»), і придумала собі покарання — ніколи більше не при-ходити до кімнати з книгами. Прочитавши листа, Ільза Герман принесла Лізель записника, у якому попросила написати свою історію. Відтоді Лізель почала писати.

«Решив записать свою историю, она задалась вопросом, в какой момент книги и слова стали не просто что-то значить, а значить все. Не в тот ли миг, когда она впервые увидела комнату, где книг были полки за полками? Или когда на Химмель-штрассе появился Макс Ванденбург и принес в горстях многие беды и “Майн кампф” Гитлера? Или виновато чтение в бомбоубежищах? Последняя прогулка в Дахау? Или “Отрясательница слов”? Может, точного ответа, где и когда это началось, так и не будет». Завдяки Ільзі Герман Лізель напише свою книгу «Книжковий злодій» і відразу ж її загубить у завалах розбомбленої Небесної вулиці, втрачена книга повернеться до головної героїні лише наприкінці життя, коли Смерть прийде по неї на інший кінець світу. Тому слова «смерть никого не ждет, а если и ждет, то обычно не очень долго» були сказані точно не про Лізель Мемінгер. Вона писала у підвалі будинку на Хімель-штрасе, 33, коли усі спали, а бомби почали падати. Останній рядок з «Книжкової злодійки»: «Я ненавидела слова и любила их, и надеюсь, что соста-вила их правильно». В живих залишилась тільки Лізель. Її книжку Смерть прихопила з собою.

Незадовго після бомбардування Лізель зустріла Алекса Штайнера, що повернувся з війни, хоча йому вже не було куди й до кого повертатися. Але у нього була його швейна майстерня, де Штайнеру час від часу допомагала Лізель. У жовтні 1945 року у майстерню зазирнув Макс Ванденбург. А потім була тільки Смерть, і коли вона прийшла до Лізель Мемінгер, то єдине, що вона могла сказати книжковій злодійці — «меня обуревают люди».

У рецензіях «The Guardian» цю книгу радять читати тим, кому 13 й більше і зараховують її до дитячих романів, хоча в Австралії книга була опублікована у дорослій серії. Безперечно, вона залишить чималий слід у дитячій свідомості, але й літературознавцям є над чим тут посидіти, хоча б над словами і голосом.

Джерела1. Зузак М. Книжный вор // E-reading : [Електронний ресурс]. ― Режим доступу : http://www.e-

reading.link/book.php?book=1001377.2. Маркус Зузак і його Книжковий злодюжка, Або не такий і чорно-білий світ // Sumno.

com : [Електронний ресурс]. ― Режим доступу : http://alex-lier.sumno.com/literature-review/markus-zuzak-i-jogo-knyzhkovyj-zlodyuzhka-abo-ne-t/.

3. Fighting for Their Lives / Sunday Book Review // The New York Times : [Електронний ресурс]. ― Режим доступу : http://www.nytimes.com/2006/05 /14/books/review/14greenj. html?_r=1&.

4. Stealing to Settle a Score With Life / Books // The New York Times : [Електронний ресурс]. ― Режим доступу : http://www.nytimes.com /2006/03/27/books/27masl.html?8hpib&_r=0.

5. The Book Thief / Desert Isle Keeper Review // All About Romance : [Електронний ресурс]. ― Режим доступу : http://likesbooks.com/cgi-bin /bookReview.pl?BookReviewId=5741/.

67

Кри

тика

/Cri

tique

Kol

o №

14

Чорний Котел

ТРОСТОГОН Вікторія

Проведено детальний аналіз роману фарерського письменника Вільяма Хайнесена «Чорний котел». Авторка розкриває особливості сконструйованого Хайнесеном містечка, його жителів та екзистенцій-них проблем, які супроводжують їх протягом усього твору.

Ключові слова: Хайнесен, Фарерські острови, Друга світова війна, псевдогероїзм, псевдопатріотизм.The detailed analysis of the novel «The Black Cauldron» by Faroese writer William Heinesen was made. The

author reveals features of town, constructed by Heinesen, its residents and existential problems that accompany them throughout the work.

Keywords: Heinesen, Faroe Islands, World War II, false heroism, false patriotism.

У 1949 р. виходить роман фарерського автора Вільяма Хайнесена (1900 – 1991 рр.), який, до речі, пише переважно датською, під назвою «Чорний котел». Роман стає проривом для Хайнесена, який до цього писав поезію та займався живописом. Виконаний у досить реалістичній манері із сати-ричними, а подекуди і гротескними вкрапленнями, роман не має основної сюжетної лінії та головного героя. Стрижнем виступає уявний географіч-ний топос – Котел, як його називають в народі, а насправді це – Королів-ська гавань в межах Зміїного фйорду, маленька модель Всесвіту, сконстру-йована письменником і заселена персонажами, які представляють всі стани тогочасного фарерського суспільства. Часова лінія також дещо розмита, адже події відбуваються між 1940 і 1945 рр., тобто під час Другої світової війни. Фарерські острови знаходяться на периферії «великого світу», і поки нацисти окуповують Данію, 11 квітня 1940 р. Вінстон Черчілль приймає рішення зайняти стратегічно зручні Фарерські острови; окупація завершу-ється у вересні 1945 р. До маркерів хронотопу автор додає також соціальний – перераховує своїх персонажів, приділяючи особливу увагу походженню і їхньому статусу в суспільстві. Варто відмітити, що переважно всі вони або місцеві, або вихідці з інших скандинавських країн, за винятком англійців, які не грають особливої ролі і знаходяться на горизонті нарації.

Війна іде на континенті, до Фарерських островів доходять лише відголо-ски: про небезпечну близькість авіації агресора сповіщають сирени, що зна-ходяться на березі; постійним нагадуванням про її реальність є присутність англійських військових, з якими місцеві багатії, а також небайдужі і дещо легковажні жінки вступають в тісний контакт. Завдяки своєму географіч-ному положенню і відносній віддаленості від безпосередніх військових дій Фарерським островам, або ж певним його мешканцям, вдалося збагатитися за рахунок торгівлі рибою з Великобританією. Місцеві бізнесмени, а також суддя, священик, дрібний майстер-годинникар вкладають свої гроші у перевезення і торгівлю. Однак це завжди великий ризик, лотерея зі смертю, адже морський простір повен підводних мін, траулер може потрапити під обстріл, бути розгромленим бомбою. Для власника – це матеріальні втрати, для виконавців – каліцтво на все життя або смерть. Кон’юнктура прогля-дає досить прозоро: патріотизм підмінюється економікою, адже команда

68

Kol

o №

14К

рити

ка/C

ritiq

ue

корабля, який їде купити в Ісландії рибу, щоб потім продати її британцям, прирівнюється до національних героїв, які віддають свої життя і здоров’я на благо батьківщини.

Показовою з цієї точки зору є загибель одного з героїв роману – Івара, який є втіленням хаотичного добра, потужних сил природи, котрі потрібно культивувати. Через нещасливе особисте життя моряк Івар вдається до пиятики, хуліганить, однак кожного разу уникає правового покарання, адже він – цінний працівник, і його начальник, магнат Опперман, з допо-могою зв’язків, примусу, шантажу або хабарів витягує його із чергової халепи. Одного разу корабель, на якому плаває Івар, несподівано потра-пляє під обстріл, і чоловік гине. Автор зумисне скупо відмічає факт смерті, переносячи акцент на його похорони, які стають чи не національним днем скорботи по загиблому герою, патріоту своєї батьківщини. Почувши сумну звістку, Опперман резюмує: «Він померти за батьківщина, Фредерік! <…>Всі ви, хто плавати, брати участь у війна за батьківщина, як справжні солдати. А ми, хто володіти кораблі, ставити все на карта і нести великі втрати заради блага всіх. Так помирати і страждати люди сьогодні на весь світ, кров, піт, сльози… В ім’я перемога справедливість!». До особливостей мовлення і власне образу Оппермана повернемося пізніше.

День похорону Івара сонячний, з легким морозцем. На всій території приспущені прапори, трагедія перетворюється на роздутий і вульгарно-символічний «івент-атракціон» поховання невідомого солдата, де міс-цеві підприємці можуть майже непомітно провести і product placement, і product endorsement, розмістивши свої візитівки і те, що сьогодні ми б назвали банерами, повсюдно, де проходить подія. Кожен прагне вихопити щось для себе, навіть редактор місцевої газети упивається атрибутикою і розкодовуванням глибинного змісту, смакуючи свою майбутню, звісно, сповнену скорботи, рецензію на захід. Молодий, пристрасний, але невпев-нений у собі і горбатий соціаліст Енс Фердинанд – чи не єдиний голос у романі, який відкрито, хоча і невдало, засуджує війну, на якій наживаються

багатії і комерсанти, і намагається пробудити здоровий глузд своїх спів-громадян, однак соціум наче ставить на ньому мітку «комуніста», «реакці-онера» і загалом «не-патріота», висміює його, таким чином повністю зне-цінюючи будь-яку спробу донести до людей весь жах того, що відбувається. Енс Фердинанд напідпитку перериває церемонію прощання з Іваром у церкві своєю слабко підготовленою промовою, однак присутні його сприй-мають як балагура і юродивого, а дужий чоловік викидає його на вулицю, додавши декілька стусанів. Промова священика подається через сприй-няття редактора, опинися цей персонаж у Булгакова, був би абсолютним монархістом, який невимовно тужить за старими порядками і в певний момент відчуває наближення Апокаліпсису. Про останній говорить і міс-цевий лідер християнської секти – пекар Симон; він також виголошує про-мову, обіцяючи всім грішникам покарання, і намагається провести свою лінію спасіння, точніше, свого варіанту спасіння у Христі. Однак загальне безумство переривається, коли у небі чутно гудіння двигуна літака, він наближається, починається страшна паніка, люди розбігаються хто куди, лунають зенітні постріли, земля дрижить… і потім на мить чути тишу.

Складається враження, що люди Торсхавну прагнуть бути задіяними у війні, заочно, розділити весь її трагізм, нічого не втративши. Вони хочуть називатися героями, розповідати легенди майбутнім поколінням про визвольну боротьбу, не беручи у ній участі. Напрошується досить груба референція до «Колиски для кішки» Курта Воннегута, де жителі байдужого всьому світові острова Сан-Лоренцо щорічно святкують День ста мучени-ків за демократію, адже підчас Другої світової Сан-Лоренцо оголосив війну Японії та Німеччині після нападу на Перл-Харбор, сотня відважних меш-канців острова сіла на корабель і вирушила до США, де її мали забезпечити 70

Kol

o №

14К

рити

ка/C

ritiq

ue

спорядженням і навчити воювати, однак корабель було потоплено німець-ким підводним човном майже одразу після виходу. Свято національної боротьби за демократію і великий подвиг ста мучеників записано у віках.

Магнат Опперман (Oppermann) виступає мало не обрамленням роману, його персонажу приділяється чимало уваги, він виписаний дуже ретельно, однак разом із цим читач про нього нічого не знає напевно: його похо-дження і національність невідомі, він говорить ломаною мовою, не вира-жаючи негативних емоцій, завжди змушує читача насторожитись, засум-ніватися, адже за улесливими словами і шляхетними вчинками (інвестиції, благочинність) ховається похмуре бажання наживи без особливих витрат і за рахунок чужого життя, експлуатації чеснот тощо. Його прізвище можна розглядати як алюзію до ніцшеанського Übermensch, надлюдини (дат. оp, oppe – вгору, догори; mand, остання буква не вимовляється – чоловік, людина), яка стає такою, позбувшись емоцій і керуючись лише холодним розумом, раціо, і волею до влади, однак це трохи натягнута інтерпрета-ція. Прізвище також можна розкласти на opper – мідь, і mann/mand, що буде більш очевидним ономастичним ключем до розуміння образу багатія. Саме він є тією невидимою владою (грошей), яка з одного боку дає заробі-ток місцевим жителям та сприяє розвитку економіки, а з іншого – поштовх моральному розбещенню оточуючих його людей, адже все зло і розпуста виправдовуються в ім’я збагачення, точніше, як вже зазначалось, патріо-тизму, а суха логіка пояснює всі злодіяння шляхом правильних силогізмів.

Нарешті, третій персонаж, який не можна обійти увагою, – 23-річна дівчина на ім’я Ліва (дат. liv – життя), в яку закоханий майже кожен чоловік у місті, однак вона – сама гармонія краси і природності, а також втілення чесності. Вона чекає на одужання і повернення свого нареченого, Юхана, а тим часом відвідує зібрання секти пекаря і молиться Господу, щоб у день, коли скрізь стане темно, в її руках опинився світильник, і щоб у ньому було достатньо масла для горіння. Капіталіст Опперман – палкий шану-вальник Ліви; він пропонує їй багатство, гарну роботу та інші матеріальні блага, але вона радше відчуває до нього огиду. Енс Фердинанд, революці-онер і брат Юхана, також таємно в неї закоханий, але його невпевненість, неповноцінність заважають йому виявити свої почуття, натомість він зви-нувачує дівчину у тому, що вона – повія, яка під маскою святості прагне лише кохатися з іншими чоловіками, усіма, крім нього, «Релігія – це тільки замаскована еротика». З часом наречений Ліви, Юхан, помирає (трохи потому помирає і Енс Фердинанд), і вона розуміє, що насправді згорає від пристрасті до лідера секти – пекаря Симона. Всі її чесноти і набожність автор вириває з корінням буквально за декілька абзаців: усвідомивши своє бажання, вона випиває кілька келихів спиртного, чепуриться і підфарбо-вується, кличе сестер вийти з нею на прогулянку. Справжня її мета – зва-бити сектанта, свого духовного наставника, для чого вона одягає великий срібний хрест на груди (еротизуючи релігійність) і вирушає на полювання. Пекар Симон також одержимий Лівою, проте сприймає це як витівки дия-вола, гру сатани. Він не розуміє своєї сексуальності, нездорово ставиться до своєї фізіології, у відповідальний момент відштовхує Ліву і… починає молитися. В кінці роману Симон входить у релігійний екстаз, а його послі-довники під впливом масової істерії намагаються розіп’яти його на хресті. Хтось потрапляє у лікарню, хтось – у божевільню. Убита розпачем дівчина

71

Кри

тика

/Cri

tique

Kol

o №

14

на певний час втрачає здоровий глузд і прямує до лігва Оппермана. Вона відчуває, що впала дуже низько і назад вороття немає. Випивши ще, вона відключається, чим користується Опперман, втілюючи свою давню мрію. Далі вона втрачає для нього інтерес: «Опперман спітнів. Його майже до сліз розлютили туфлі Ліви, пара дешевих грубих туфлів, які вочевидь були на неї замалі. Нові туфлі. Дешеве позолочене лайно від Маси Хансен, куплене через Спер-жена Олсена, який тепер теж вдарився у спекуляцію взуттям». Незважаючи на те, що факт зґвалтування встановлено, Опперманові вдається втекти від відповідальності, натомість він вкладає величезні гроші у розбудову сана-торію для душевно хворих людей, таких, якою тепер стала Ліва назавжди.

Досить відчутною є лінія масової культури у романі, її зародження на Фарерських островах, причому масовим стає абсолютно все: предмети споживання, які продає Маса Хансен, фанатичне релігійне сектантство, послуги екстрасенсів, вульгарна езотерика, навіть комунізм і війна. Не вду-муючись, не розуміючи, люди слідують один за одним, чіпляються за впо-добання і забобони інших, призма несмаку і вульгарності заполоняє всю столицю: «Але Майя вже поспішала туди, її неможливо було зупинити. І <…> він сам відчув, що повинен бігти туди, до схилу. Масовий гіпноз, так. Гіпноз натовпу. Проти нього не встояти. Прокинувся первісний інстинкт. Це смішно. Це жахливо». Йдеться про тверезо мислячого редактора газети і його дру-жину, які, піддавшись невідомій паніці, прямують слухати чергову пропо-відь, м’якшу, ніж у Джонатана Едвардса, однак моторошну. До речі, редак-тор, як представник ЗМІ у романі, свідомо чи несвідомо, виконує функцію рупора Оппермана, постійно висвітлюючи його благодіяння, матеріальні пожертвування, і зовсім не критично ставлячись до його згубного впливу на суспільство. Останнє знаходиться на межі між спогляданням і спожи-ванням, часто наратор передає фікціональну дійсність як масштабну теа-тральну виставу: «Варто було б стрибнути за борт <…>, щоб ця немислима п’єса завершилась усуненням глядача», – це каже Енс Фердинанд, передчува-ючи свою скору смерть, або «У редактора Скеллінга і його дружини чудовий пункт спостереження <…> спостерігаючи за всім, що відбувається у театраль-ний бінокль». А іноді дійсність перетворюється на інший конструктор масо-вості – кіно: «Люди перешіптуються весь день, поширюють найнеймовірніші чутки, які схожі на мерехтіння титрів у кіно». Так чи інакше, дійсність спо-творюється, адаптується до смаку маси, вульгаризується, і у такому вигляді існує у свідомості людей. Всі спроби щось змінити увінчуються невдачею, адже абсолютно всі персонажі роману – порочні, вони не можуть змінити ані світ, ані себе.

Котел, він же Королівська гавань, стає чорним від людських вад і хіті. Незважаючи на те, що війна проходить на великій землі, значна кіль-кість молодих чоловіків гине на Фарерських островах через чужу спрагу до наживи, власну хіть, чужість, екзистенційну порожнечу, або звичайну дурість. Реальність справжнього горя і крайнього зла віддалена від меш-канців островів, через що вони конструюють війну власноручно і спостері-гають за її наслідками на безпечній відстані, як у театрі, чи кіно. Світ змі-нити неможливо, він страшний і жорстокий, однак завжди варто починати із себе, для цього потрібні воля і стійкість, яких так не вистачає персонажам роману.

72

Kol

o №

14К

рити

ка/C

ritiq

ue

Фентезійні війни

ДРОГОМИРЕЦЬКА Христина

Досліджено тему дуальності зв’язків світових концептів на основі романів Джона Толкіна «Володар перснів» та Клайва Льюїса «Хроніки Нарнії». Показано їхнє ідейне втілення у персонажах романів та проаналізовано їхню ідейну наповненість.

Ключові слова: самознищення, життєствердження, ерос, танатос, війна, героїзм, віра, моральність. The topic of duality of the relations of the world concepts based on John Tolkien’s «Lord of the Rings» and

CS Lewis’ «Chronicles of Narnia» were investigated. Their ideological implementation into the characters of the novel was shown and analysis of their ideological fullness was made.

Keywords: self-destruction, life-affirmation, Eros, Thanatos, war, heroism, faith, morality.

Джерела1. Воннегут, Курт. Колыбель для кошки / Курт Воннегут // Библиотека Максима Мошкова:

сайт. – Режим доступа: http://lib.ru/INOFANT/WONNEGUT/cat.txt_with-big-pictures.html 2. Хайнесен, Вильям. Черный Котел / Вильям Хайнесен. – М.: Издательство «Прогресс», 1974.

– (Мастера современной прозы).3. Körber, Lill-Ann, Ebbe Volquardsen. The Postcolonial North Atlantic: Iceland, Greenland and the

Faroe Islands. – Berlin: Nordeuropa-Institut der Humboldt-Universität, 2014.4. Modernism // Ed. by Astradur Eysteinsson and Vivian Liska. – John Benjamins Publishing

Company, 2007.

В основу психології ХХ ст. у різних варіаціях покладені два концепти: жага до життя і жага до самознищення. «Ерос» і «танатос», за Зигмундом Фрей-дом. Оскільки вся наша галактика гіпотетично створена в результаті вибуху з темної матерії, яку не здатне вловити не лише наше допитливе око, але й жоден пристрій коли-небудь створений людиною, до якогось часу ця речо-вина породжувала життя, але настав момент, коли вирішальну роль почала виконувати таємнича чорна енергія, що запустила таймер Армагеддону, самознищення. Війна, коли одна сила насаджує іншій свою ідеологію, свою волю – ніщо інше, як один з процесів самознищення. Бік сили прирікає себе на самотню диктатуру. Якщо у вас в руках смертельно небезпечна комаха і, відпустивши це створіння, ви забезпечите собі смерть, бо вона вас обов’язково вжалить, то єдиний вихід – вбити комаху, інстинкт самозбереження саме це і вам продиктує. Тобто, у порівнянні з «танатосом», «ерос» за правильних умов є домінантним явищем.

Ідеальний світ, створений Джоном Толкіном, можна розглядати як алюзію частково до сучасності, а частково – до зразків давньогерманського епосу у

73

Кри

тика

/Cri

tique

Kol

o №

14

фентезійному ключі. Межі між вищезгаданими концептами проявляються особливо яскраво, оскільки полотно Толкіна є утопічним, а серед персонажів окрема ланка належить тим, хто прагне безмежної влади, і, відповідно, керу-ється агресією, злістю і загалом почуттями, що ведуть до самознищення. На межі ХХ та ХХІ ст. відома англійська письменниця, до речі, палка прихиль-ниця творчості Джона Толкіна, Джоан Роулінг вигадала термін, що відобра-жує ненаситне прагнення до володарювання світом – «горокракс». Горокракс – це магічний предмет, створений за допомогою чорної магії, який служить для зберігання частинки душі окремо від її хазяїна. Для того, щоб створити горокракс, потрібно скоїти вбивство. З одного боку, поняття цілковито каз-кове, ніби і не має жодного стосунку до реальності. Проте, якщо замислитись, війна вимагає смертей, і для утвердження влади їх потрібно якомога більше, що символічно передає поняття, взяте з маскульту. Як відомо, кінець такої жаги передбачає внутрішній колапс та смерть того, від чиєї руки, власне, всі смерті і походять.

Другою ланкою у Толкіна виступають люди, які уособлюють життєствердну позицію, на війні їхні знамена пропагують захист рідного дому, відновлення справедливості та безперервного природнього процесу «народження-вми-рання». У самопожертві цих героїв читачі бачать яскраво виражену христи-

янську мораль. Герої запев-няють нас, що у будь-якому разі, попри неймовірну скруту, попри те, що зло вже за дверима і кожної миті може все поглинути, раптом приходить поряту-нок у вигляді переможного світла та добра. Такою неви-черпною вірою просякну-тий роман від початку до його кінця. Але не варто забувати, що це світ фенте-зійний, міфічний, ідеаль-ний, не реальний.

Сфокусувавши свою увагу ближче, аби розгля-нути всі ці механізми у дії у Джона Толкіна, можна обрати їх найяскравішого представника. Таким є головний герой – Фродо. Фродо вибрав свій шлях, та не розумів тоді, що на нього чекає. Тепер його доля – стати героєм, або померти. Він є життєстверд-ною силою, але своєрідною: Фродо зовсім не витязь з сивої давнини, що здатен

74

Kol

o №

14К

рити

ка/C

ritiq

ue

зробити рішучий крок не задумуючись. Таким чином, автор ніби додає йому плоті і крові, реальності, показує коливання. Ось Фродо – біля жерла вулкана, стараннями Сема таки доставив перстень за призначенням, залишилося лише кинути його вниз, у всепожираючий вогонь і все скінчиться. Тепер в хід ідуть ті сили, що боролися з ним у свідомості, вони прориваються назовні, і Фродо розуміє, що не в змозі виконати завдання. Перстень спокушає силою та могут-ністю. І якщо ви ще пам’ятаєте історію про смертельно-небезпечну комаху, то саме зараз, в кінці, Толкін використовує її «отруту» на благо, вводячи кла-сичний прийом «бог з машини», неначе вищі сили втручаються у хід історії. Цікаво, що цю вищу силу уособлює Смегорл. Низька істота, яка своє життя перетворила на гонитву за перснем, матеріальною річчю, що заповнює його моральну пустоту. Смегорл не має у собі тієї моральної краси, яка є у Фродо: «Even Gollum may have something yet to do? But for him, Sam, I could not have destroyed the Ring. The Quest would have been in vain, even at the bitter end. So let us forgive him! For the Quest is achieved, and now all is over. I am glad you are here with me. Here at the end of all things, Sam» [3].

Якщо Джон Толкін – батько фентезійного Середзем’я, то його друг по літе-ратурній групі «Інклінги» Клайв Льюїс – творець іншої реальності, назва якій – Нарнія. Клайв Льюїс (1897 – 1963) відомий як автор чарівних казок і христи-янський апологет. Його вважають одним з найпопулярніших християнських авторів XX ст. Його книги «Хроніки Нарнії» стали першими творами автора, написаними для дітей. Сім книг розповідають про казкову країну Нарнію, створену левом Асланом. Знову ж таки, перед нами утопія, що зазнала невдачі, новий світ намагається захопити і підкорити своїй волі Біла Чаклунка, але від вічної зими клаптик свободи рятують четверо дітей Певенсі – Пітер, Сьюзен, Едмунд і Люсі. В наступних книгах їм допомагають шко-лярі, які потрапля-ють у дивосвіт для виконання місії, що полягає у відновленні порядку у країні. В останній книзі Нарнія гине, як будь-яка циві-лізація, побудована за космічними принци-пами, але Аслан рятує тих, хто вірний йому. Через відкриті ворота нарнійці переходять в інший світ, нову, справжню Нарнію, а попередній світ зали-шається лише блідим відблиском краси нового. Оскільки Клайв Люїс вважа-ється християнським

75

Кри

тика

/Cri

tique

Kol

o №

14

автором, у нього своєрідні роздуми з цього приводу: «…Я не признаю ни одной религии. Ни одна не имеет абсолютно никаких доказательств, и с философской точки зрения христианство – даже не лучшая из них. Все религии, которые на самом деле лучше называть мифологиями, в основном изобретения человека – и Христос в той же степени, как Локи» [2], повсюдно у його романі можна відшукати алюзії з Біблії. Можна навіть стверджувати, що це спроба автора популяризувати сувій мудрості, зробити його зрозумілим для всіх, тобто перейти від страху та закритості до відкритої дискусії моральних проблем.

Важливим є і те, що часто-густо герої повинні приймати рішення, що побу-довані виключно на вірі, що не потребує доказів. Скажімо, у першій частині саме таким чином вони довіряють свої життя балакучим тваринам, що, зре-штою, виправдовують довіру. Четверо дітей, лев Аслан – субстанції життє-ствердної енергії – знову ж таки виступають клеєм, що з’єднує нові конструк-ції, зародки світу. Вони беруть на себе важку ношу і з гідністю несуть її до кінця. Нищівний, агресивний компонент уособлює у собі, якщо розглядати перший роман, Біла Чаклунка: вона і є змієм-спокусником, от тільки замість яблука має рахат-лукум, яким легко підкоряє своїй волі Едмунда.

Виразником цінностей у романі безперечно є Аслан, але не варто забувати і про Люсі Певенсі. Її уявлення про справедливість та моральність є статич-ними, дівчинка правдива та чуйна. Її також притаманний стійкий характер. Сам автор пише про неї: «Люси была очень правдивая девочка, а сейчас она твердо знала, что она права, поэтому она никак не могла заставить себя отказаться от своих слов» [1]. Її розуміння двох констант, добра та зла, побудоване на вірі, що не оперує знаннями: «Мне кажется, это симпатичный бобр», на що Едмунд від-повідає: «Мы этого не знаем» [1].

Люсі – представник абсолютно християнських цінностей, і її віра не потре-бує доказів.

Розглянувши два фентезійні романи, можемо стверджувати, що в обох репрезентоване поняття боротьби між життям та смертю, добром та злом, еросом і танатосом. Війна сприймається вищезгаданими авторами як каталіза-тор до активізації людської природи.

Джерела1. Льюис, К. С. Хроники Нарнии / Клайв Льюис. – М., 1993.2. Carpenter, H. The Inklings / Н. Carpenter. – London, 1978. – P. 7.3. Tolkien J. R. R. The Return of the King / John Ronald Ruel Tolkien. – L. : HarperCollins Publisherrs,

1993. – 445 p.

76

Kol

o №

14К

рити

ка/C

ritiq

ue

Афганська весна Осне Саєрстад

ЧЕЛЕПІС Дзвенислава

Життя в Афганістані у мирний час. Європейський погляд на реалії Сходу. Стереотипи, патріархат та книжковий бізнес.

Ключові слова: Талібан, полігамність, родина, книжки, такий далекий і такий близький Схід.Life in Afghanistan in peacetime. The European perspective on the realities of the East. Stereotypes, patriarchy

and the book business.Keywords: Taliban, poligamy, family, books, so far and so close East.

«Час ніби зупинився на кабульському базарі. Товари ті самі, що й за часів Дарія з Персії, коли він мандрував тут у шостому столітті до нашої ери. На великих килимах під відкритим небом або на переповнених столиках поруч розставлені необхідні речі й предмети розкоші, які досвідчені покупці беруть у руки або мацають. <...> Один чоловік продає пилососи фірми “National”, його сусід за таку саму ціну продає пилососи під назвою “Nautionl”. Але як оригінал, так і підробка продаються однаково погано» [1].

Повалення панування у Афганістані терористичного режиму Талібану не принесло країні значних реформ і нормалізації життя. Міністерства при-множення блага та знищення гріха, знаного у суспільстві, як Міністерство моралі вже не існувало, тож чоловіки не мали відпускати бороду на довжину кулака чи одягати довгі штани та білі сорочки. Жінки, хоч і могли виходити на вулицю без паранджі, все ж не ризикували. Роботу їм вдавалось знаходити

переважно у жіночих товариствах, адже жінкам заборонено перебувати у одному приміщенні із чоловіками, які не є членами їх родин.

У таких умовах норвезька журналістка і письменниця Осне Саєрстад про-жила весну 2002 року. До того, як потрапити у сім'ю книгаря, Осне працювала військовим кореспондентом у Афганістані, навчалась у Москві, відвідувала гарячі точки у Чечні та Косові, де і збирала матеріали для репортажів.

Перебуваючи у Кабулі вона недноразово заходила до крамниці Шаха Муха-меда Райза, якого у своєму тексті назве Султаном, переглядаючи та купуючи книжки, водночас спілкуючись із патріотом своєї країни та чудовим оповіда-чем, якого переслідував не один режим. На магазинних полицях можна було знайти абсолютно все — від збірок віршів до технічних підручників, з яких і почалась підприємницька діяльність ще студента Султана. Одного із вечорів книгар запросив до себе на родинну вечерю допитливу норвежку та познайо-мив її із дружинами та дітьми. Після вечері письменниця зрозуміла, що хоче написати про цих людей. Султан одразу погодився і Осне Саєрстад прожила декілька місяців у релігійній афганській родині.

Пізніше родина Султана судитиметься із письменницею через незруч-ності, викликані втручанням до приватного життя, та Осне наголошуватиме, що написала художню книгу, яка вона ґрунтується на реальних подіях або на тому, що розповіли ті, хто брав у них участь. Якщо вона описує думки чи почуття, то спирається на розповіді людей про те, що вони думали або відчу-вали в певній ситуації.

Та все ж скандинавку спочатку сприймали як шанованого гостя та фак-тично члена родини. Опікуватись побутом письменниці доручили Лейлі, наймолодшій сестрі Султана.

78

Kol

o №

14К

рити

ка/C

ritiq

ue

«“Ти – моє дитинча, – сказала дев'ятнадцятирічна дівчина першого вечора. – Я буду про тебе турбуватися”. І зіскакувала на ноги щоразу, як я тільки під-німалася» [1].

Європейка могла супроводжувати Султана і його родичів в усіх поїздках та навіть у прогулянках до ринку чи візитах до родичів. Відвідуючи одного із братів Султана у більш віддалених від центру Кабула околицях, перед Осне та її читачами постають цілком невеселі пейзажі.

«Ракетні пускові установки, розбиті автомашини й танки розкидані навколо. І це лише якихось п'ятнадцять хвилин ходу пішки від житлових діль-ниць Кабула. Колись це було популярне місце для пікніків» [1].

Доводилось журналістці супроводжувати Султана і у ділових поїздках. Маючи чудовий підприємницький хист, книгар вдало облаштовував обо-рудки, на кшталт друку поштових листівок у Тегерані та перепродажу їх у Кабулі. Найтяжчою перешкодою була сама дорога – понад урвищем вузькою стежиною треба було пройти кілька годин, після того мандрівників чекав піший перехід через кордон держав та очікування на супутній транспорт. Зате у пакистанському місті можна було зробити замовлення у друкарні та відпочивати у товаристві першої дружини Султана з дітьми, яких евакуювали із Кабулу ще до початку військових дій.

У «Кабульському книгарі» легко відображаються усі найтонші патріар-хальні стереотипи. Жінки не ходять без супроводу чоловіка-родича, або хоча б хлопчика-сусіда, якому і десяти років немає. Дівчата не обирають за кого виходити заміж, це вважається поганою та зіпсованою поведінкою. Без паран-джі на вулицях майже ніхто із жіноцтва не ходить, хоча жорстокі закони Талі-бану вже позаду. Паранджа стає для молодих дівчат та жінок способом втечі та засобом невидимості для суспільства, дає дуже суперечливу свободу. Для

79

Кри

тика

/Cri

tique

Kol

o №

14

чоловіків же афганки вигляда-ють лише як стрункі чи огрядні, молоді чи старі паранджі у різно-кольоровому взутті.

Афганські родини зазвичай багатодітні. Султанова родина — не виняток. Після візиту до першої дружини Султана, Осне має мож-ливість відвідати і його старшу сестру. Фероза вийшла заміж рано для того, аби Султан зміг вчитись. З часом і у неї з'явився син, який прозвав її за сильний характер Осамою, та прийомна донька.

«Коли Фероза сказала Кешмеш, що таліби втекли, перше, що вона зробила — це винесла ляльку на вулицю показати їй білий світ. Таймир зголив бороду. Фероза винесла покритий пилом касет-ник і кружляла по квартирі наспі-вуючи: “Тепер ми надолужимо ці п'ять років”» [1].

Як справжня військова корес-пондентка, Осне Саєрстад їде полювати на терористичне угру-пування «Аль-Каїда» із племінни-

ком Султана. Афганці дорогою читають Коран, адже їдуть до місць, де багато прихильників талібів. Тамтешні військові угрупування дивуються фотогра-фіям Нью-Йорку, а портрети найвідомішого терориста – Усами Бін Ладена зустрічають сміхом і не вірять, що це справді він.

На перший погляд багато звичаїв і традицій афганського суспільства вигля-дають дивовижею, але трапляються і цілком звичні сімейні сварки та бюро-кратична тяганина. Зрозумілою для цілого світу є і постійна боротьба за владу між афганськими племенами пуштунів і таджиків, які регулярно та почергово приходять до влади, що призводить до руйнування інфраструктури міст та нормальних функцій Афганістану, як повноцінної держави.

Особливо комічним виглядає зачитування старих довоєнних путівників афганськими містами, які тільки розміновуються та відживають після кількох років посухи, чи колись перспективними об'єктами гірськолижного спорту, де зараз можливий лише «вибуховий» спуск.

Але Султан та його родина живуть у свій звичний та неквапливий спосіб. Сестри одружуються, діти народжуються, торгівля процвітає. Це його влас-ний спосіб відновлювати свою країну — і лише це має для нього значення.

Джерела 1. Осне Саєрстад. Кабульський книгар / О. Саєрстад. – К. : Наш Формат, 2014 — 209с.

80

Kol

o №

14К

рити

ка/C

ritiq

ue

«Американський снайпер»: герой vs вбивця

ПАМПУХА Валерія

Огляд автобіографії Крістофера Кайла «Американський снайпер. Автобіографія найбільш смерто-носного снайпера ХХІ століття». Зроблено порівняння з фільмом, який вийшов у 2014 році і претендує на Оскар.

Ключові слова: снайпер, США, Ірак, автобіографія, Оскар.Review of the Chris Kyle’s autobiography “American Sniper: The Autobiography of the Most Lethal Sniper

in U.S. Military History”. A comparison with the film, which were released in 2014 and is nominated for Oscar, has made.

Key words: sniper, USA, Iraq, autobiography, Oscar.

Дорослішаючи, я мріяв стати військовим. Але тоді я сумнівався: що я буду від-чувати, вбиваючи когось? Тепер я знаю. Не така вже це й велика справа.

Крістофер Кайл – один з найуспішніших американських снайперів. На його рахунку більше 160 офіційних убивств. За період служби він отримав такі прізвиська, як Легенда (від своїх товаришів по зброї) та Диявол Аль-Рамаді (від іракських військових). Давайте спробуємо знайти відповідь на питання: чи був цей «морський котик» американським героєм, який запобіг смерті багатьох своїх співвітчизників, чи натренованою машиною для вбивств?

Книга «Американський снайпер. Автобіографія найбільш смертонос-ного снайпера ХХІ століття» написана Крістофером Кайлом у співавторстві з Скоттом Макьюеном та Джимом Де Феліссом. Також не варто забувати, що досить часто з’являються описи тих чи інших подій (зазвичай це сто-сується сімейних питань) від імені дружини головного героя, що допо-магає читачу поглянути на ситуацію з обох боків. Сам Крістофер в одному з інтерв’ю зазначає, що розповіді дру-жини були введені з двох причин. По-перше, для того, щоб цивільні зро-зуміли, що коли солдат йде на війну, він там не один. Його сім’я постійно з ним, адже вони також повинні пройти через усі ті труднощі, що й солдат, навіть якщо знаходяться за тисячі кілометрів. По-друге, зазначає автор, воєнні повинні знати, що бути на війні

81

Кри

тика

/Cri

tique

Kol

o №

14

– це не лише жертвувати своїм життям під кулями противника, але й також приносити у жертву сімейне життя. Неможливо мати щасливу сім’ю та успішну військову кар’єру. У цій ситу-ації Крістофер Кайл – щасливе виклю-чення, що лише підтверджує правило. Його дружина змогла пройти через усі труднощі і зберегти сімейне вогнище.

Крістофер народився в «україн-ському» місті Одеса, яке знаходиться у штаті Техас. Ще у підлітковому віці він чітко вирішив для себе, що обов’язково стане військовим і буде захищати свою країну. Хлопець був справжнім ков-боєм, оскільки з шістнадцяти років займався родео і згодом навіть почав заробляти на цьому гроші. Ще у школі Крістофер зрозумів, що його покли-кання – захищати слабших. Батько хлопця давав дозвіл вступати в бійку лише у якості захисника, і Крістофер цим правом користувався постійно. Оскільки в сім’ї він був не один, а мав молодшого брата, то йому завжди було кому прийти на допомогу.

Після школи Кріс за наполегливим проханням матері вступив до коледжу. Та одного дня хлопець прийняв рішення кинути навчання і спробувати стати одним з «морських котиків»:

Навчання та аудиторії – все це було не моє. Оскільки моя кар'єра в родео закінчилася, я вирішив кинути коледж, звільнитися з роботи і слідувати своєму початковому плану: піти в армію і стати солдатом. Оскільки саме цього я хотів найбільше, сенсу зволікати з прийняттям рішення не було.

Навчання проходило у важких умовах. Опис «пекельного тижня», коли солдати тільки тим і займаються, що тренуються без сну та відпочинку, але з перервами на їжу, особливо надихає. Розуміння, наскільки важко люди пра-цюють, щоб досягти задуманого, дає читачу наснаги для того, аби здійснити власні мрії:

Він лаявся як проклятий, говорив, що я ні для чого не придатний шматок лайна, але я не звертав на це уваги, і казав собі: я кращий, ніж ти думаєш, і я доведу це. Саме таке ставлення до життя допомогло мені стати «морським котиком».

У книжці можна знайти багато цікавої інформації про життя військових під час підготовки та безпосередніх воєнних дій, про різні види зброї, про те, як насправді ведуться бої. Адже, як зазначає автор, те, що написано в підручни-ках і те, що відбувається в реальному житті – абсолютно різні речі:

Наші правила ведення війни були дуже прості: якщо ти бачиш когось у віці від шістнадцяти до шістдесяти п'яти, і це чоловік, стріляй в нього. Вбивай кожного чоловіка, якого бачиш.

82

Kol

o №

14К

рити

ка/C

ritiq

ue

Це не історична книга. Тут ви не знайдете інформації про причини війни в Іраку, відповіді на будь-які політичні питання. Ці теми не цікавлять автора. Він – військовий, і його справа – захищати свою країну. Взагалі Крістофер досить негативно ставиться до політики, вона йому абсолютно не імпонує:

Що знають політики? Вони ніколи не нюхали пороху. А якщо ви вже послали нас воювати, не заважайте мені робити мою роботу. Війна є війна.

Скажіть: ви хочете, щоб ми перемогли наших ворогів? Знищили їх? Чи ми повинні подавати їм каву та чай?

Від початку до кінця книга просякнута патріотизмом. Подекуди навіть занадто фанатичним. Автор вірить, що США несуть виключно добро у країну «дикунів» (саме так він називає іракців, які вороже налаштовані проти нового режиму). Та одночасно з цим Крістофер Кайл бореться зовсім не за демокра-тію, а за своїх співвітчизників:

Але я не ризикував своїм життям заради того, щоб принести демокра-тію в Ірак. Я ризикував своїм життям заради моїх товаришів, щоб захис-тити своїх друзів та співвітчизників. Я пішов на війну за свою країну, а не за Ірак. Моя країна відправила мене туди, і тому тікати назад було б справжнім лайном. Я ніколи не воював за іракців. Чхати я на них хотів.

Минулого року Клінт Іствуд, відомий своїми ролями у бойовиках та вестер-нах, зняв фільм за автобіографією Крістофера Кайла. Фільм був номінований на Оскар в шести різних номінаціях, проте, нагороду отримав лише за най-кращий звуковий монтаж. Незважаючи на те, що фільм неймовірно патріо-тичний (тема порятунку світу американцями присутня у багатьох картинах, й історія смертоносного снайпера не є виключенням), у Голівуді критики роз-ділилися на дві групи. Перші вважають, що фільм однозначно шедевр, який 83

Кри

тика

/Cri

tique

Kol

o №

14

показує усю велич американського народу і неодмінно заслуговує на найвищі нагороди. Інші ж наголошують на тому, що у картині «аж занадто відверто прославляють війну». А от пересічні глядачі незадоволенні тим, що «вбивця постає у образі героя».

Іронія долі у цій історії полягає в наступному. Після повернення з Іраку Крістофер Кайл почав займатися благодійною діяльністю. Він влаштовував різні рекреації для ветеранів та військових з інвалідністю. І всього лише через рік після виходу у світ автобіографії Кріса застрелив один з ветеранів, який, як виявилося під час слідства, був психічно хворим.

Читайте книгу, дивіться фільм, робіть висновки. Відповідь на питання «Чи був Кріс Кайл вбивцею, чи національним героєм?» кожен повинен знайти самостійно.

Джерела1. Кайл Крис. Американский снайпер / Крис Кайл //Флибуста: книжное братство. – Режим

доступа: http://flibusta.net/b/370529/read2. Новый фильм Клинта Иствуда «Американский снайпер» вызвал шквал критики за прославле-

ние войны // RT на русском: сайт. – Режим доступа: http://russian.rt.com/article/698163. Navy Seal Chris Kyle: Most American's Don't Understand War // YouTube. – Link: https://www.

youtube.com/watch?v=9RCluHh7KTA4. Luscombe B. Read the Full Interview With American Sniper Chris Kyle That Didn’t Make it to Press

/ Belinda Luscombe // TIME. – Link: http://time.com/3674546/chris-kyle-american-sniper-interview/

«Я той, що греблі рвав, а не сидів у скелі»Українська поезія періоду

«Великої Вітчизняної» війни

ДІДУХ-РОМАНЕНКО Світлана

Проведено аналіз поетичних творів українських авторів, написаних під час (або одразу після) Другої світової війни на теренах України. До розгляду авторкою обрано поезії Павла Тичини, Андрія Малишка, Володимира Сосюри, Максима Рильського, Леоніда Первомайського, Олеся Гончара та Пла-тона Воронька.

Ключові слова: поезія, Друга світова війна, Тичина, Малишко, Сосюра, Рильський, Первомай-ський, Гончар, Воронько.

The analysis of the poetic works of Ukrainian authors, written during (or shortly after) World War II in Ukraine was made. For the review author selected the poems by Pavlo Tychyna, Andriy Malyshko, Volodymyr Sosyura, Maksym Rylskiy, Leonid Pervomaiskiy, Oles Gonchar and Platon Voronko.

Keywords: poetry, World War II, Tychyna, Malyshko, Sosyura, Rylskiy, Pervomaiskiy, Gonchar, Voronko.

84

Kol

o №

14К

рити

ка/C

ritiq

ue

Ще трохи більше року тому ця стаття могла б починатися зовсім інакше. Бо слово «війна» належало чужим країнам і чужим епохам. І можна було лише приблизно уявляти, як воно – бути поетом країни у вогні. Сьогодні ж, на жаль, це «як воно» стає набагато зрозумілішим.

Поезія війни зазвичай знімає свої вишукані шовкові сорочки метафор і одягає менш ошатну, але набагато зручнішу військову форму. Вона часто простувата і часом десь навіть незугарна чи примітивна, але сповнена патріо-тизму, геройства, звитяги та віри у перемогу. Тепер поетичне слово має бути зрозумілим кожному, почутим у найдальшому бліндажі, щоб жоден солдат не мав сумніву: саме він головний захисник своєї батьківщини і без нього не буде перемоги.

Жодне поетичне слово не досягає такого ефекту, як те, що вдало доповню-ється музикою. За впливом, за силою дії на слухача пісня ― це найпотужніша словесна зброя. Як частина СРСР Україна радянська йшла у бій переважно з російською піснею: «На безымянной высоте», «Бьется в тесной печурке огонь», «Все ушли на фронт», «Смуглянка», «Синий платочек», «Священная война», «Нам нужна одна победа», «Почта полевая», «На поле танки грохо-тали», «Катюша» і багато-багато інших досі люблять і знають чимало людей на теренах колишнього СРСР.

Якщо ж повернутися до українського поетичного слова, то вже з перших днів війни у газетах почали з’являтися патріотичні вірші, такі як «Ми йдемо на бій» П. Тичини, «Клятва» М. Бажана, вірші Л. Первомайського та інших. Долі ж самих поетів, а відтак і умови, в яких писали вони свої твори, склада-лися дуже по-різному. Багато літераторів були евакуйовані на Схід. Офіційні органи, зокрема Спілка письменників України, деякі редакції знаходились в Уфі. Там видавався тижневик «Література і мистецтво», з 1943 р. відновився випуск журналів «Україна» і «Перець». З Москви українською вела передачі радіостанція «Радянська Україна» (П. Панч, О. Копиленко, Д. Білоус). У Сара-тові була організована робота радіостанції ім. Т. Шевченка (Я. Галан, К. Горді-єнко, В. Владко). Діяла пересувна прифронтова радіостанція «Дніпро».

Однак більшість поетів та письменників були на фронті, працювали в армійській, фронтовій, республіканській періодиці («За Радянську Україну!», «За честь Батьківщини!»). Захищали батьківщину Микола Бажан, Іван Вирган, Сергій Воскрекасенко, Сава Голованівський, Іван Гончаренко, Любомир Дми-тренко, Петро Дорошко, Степан Крижанівський, Андрій Малишко, Ігор Муратов, Іван Нехода, Леонід Первомайський, Микола Рудь, Михайло Стель-мах, Микола Упеник, Павло Усенко, Микола Шеремет, Антон Шмигельський. Л. Первомайський у своєму листі написав: «Можливо, перебільшенням було б сказати, що слово вело солдатів на бій, але не підлягає сумніву, що воно йшло в одній лаві з солдатами і не лише їм додавало сил, але й від них черпало свою силу».

А, як їх зараз можна було б назвати, «хедлайнерами» української поезії часів Великої Вітчизняної стали такі вже тепер хрестоматійні Павло Тичина, Андрій Малишко, Володимир Сосюра та Максим Рильський.

З початком війни, у липні 1941 р. ПАВЛА ТичиНу було евакуйовано до Уфи, де він очолював Інститут літератури імені Тараса Шевченка. У 1943 р. його призначили Народним Комісаром освіти УРСР.

До 40-х рр. поет вже чимало встиг взяти фальшивих нот на своїх соняч-них кларнетах, а у роки війни ще більше посилив партійну «витриманість»

85

Кри

тика

/Cri

tique

Kol

o №

14

своїх збірок з патріотично-оборонною тематикою: «Ми йдемо на бій» (1941), «Перемагать і жить!», «Тебе ми знищим — чорт з тобою» (1942), «День настане» (1943).

Однак серед безлічі, ніби під копірку, писаних творів ще траплялися окремі спалахи генія поета. У збірці віршів «Я утверждаюсь», створеній у воєнні роки, читачі знову пізнавали генія. Серед творів П. Тичини перiоду Великоï Вiтчизняноï вiйни найбiльш значною за глибиною думки є поема «Похо-рон друга». Виклад у поемi ведеться вiд iменi лiричного героя, образ якого розкривається через почуту музику, побаченi пейзажi, прочитане в газетi повiдомлення, прослухану промову. Тема смертi i тема життя сплітаються, щоб зрештою втілити ідею невмиру-щості народу, вічного торжества життя:

Усе підводиться, встає, росте й сміється.Усе в нові на світі форми переходить.І мертвому тобі — живих нас не убить.

Другим найчистішим акордом Павла Тичини воєнних років стає вірш «Я утверждаюсь» (1943):

…Щоб жить — ні в кого права не питаюсь.Щоб жить — я всі кайдани розірву.Я стверджуюсь, я утверждаюсь,бо я живу…

Вірш став своєрідним маніфестом героїч-ного народу, який на вікових історичних роз-доріжжях перебув не одне лихоліття.

АНДРій МАЛишКО пішов на фронт з перших днів війни, де служив військовим кореспондентом у газетах «Красна Армія», «За Радянську Україну», «За честь Батьківщини». За ці чотири роки автор написав вісім пое-тичних книг, а найвідомішим став його цикл з п’яти віршів «Україно моя!». Вірші циклу написані після того, як війська з боями відсту-пили за межі України і мільйони людей опини-лися в тимчасовій окупації, але поетичні рядки сповнені віри у світлий день повернення і від-плати ворогові:

86

Kol

o №

14К

рити

ка/C

ritiq

ue

І лежала земля, в попелищі земля чорнотіла.Я дивився, і німів, і прощавсь - і прощатись не міг!

Поетичні образи, створені поетом, прості та одухотворені, він персоніфікує природу, підкреслюючи нерозривний зв'язок із нею. Страшне життя під час війни з нацистами передано образами «повішених вітер гойдає», «Тліє все в попелищі: і радість, і труд, і піт». Навіть зорі в небі порівнюються із очима замучених людей. Ліричний герой ненавидить ворога і прагне визволити Батьківщину:

Я піду, як Микула, пригнусь, потемнію від ноші,Висохну, спрагою битий, можливо впаду на сліду,Але бачити буду: цвіти зацвітають хорошіУ твоїм, Україно, зеленім і вічним саду.

МАКСиМ РиЛьСьКий фронто-виком не був, під час війни перебу-вав в евакуації, однак, активно висту-пав на антифашистських мітингах і зборах, багато писав, що втілилося у шести поетичних збірках: «За рідну землю» (1941), «Слово про рідну матір» (1942), «Світла зброя» (1942), «Жага» (1943), «Неопалима купина» (1944), «Мандрівка в молодість» (1944). Залишаючись поетом-ліриком, Риль-ський, у цей же час, широко вико-ристовує прийоми поета-трибуни, поета-агітатора. Письменник Юрій Збанацький, який два з половиною роки був у партизанах, говорив: «Вірші Максима Рильського, Павла Тичини дуже часто зачитувалися перед строєм. Партизанські компози-тори склали до них свою музику і в лісах, у партизанському краю, співали пісні наших письменників». Окремі поезії М. Рильського разом з патріо-тичними віршами Т. Шевченка, П. Тичини виходили в книжечках-листівках, які поширювалися серед партизанів і населення тимчасово окупованих облас-тей України.

Звісно, є в тих віршах рядки на зразок «Щоб жити нам в спокої, щасливо і погідно, за Партію – до зброї…», однак, серед них пробиваються незмірною любов’ю до Батьківщини рядки й інші:

Україно моя! Чисті хвилі ланів,Променисті міста, голубінь легкокрила!Україно! Сьогодні звірів-ворогівТи грудьми вогняними зустріла.

87

Кри

тика

/Cri

tique

Kol

o №

14

Ім’я ВОЛОДиМиРА СОСюРи остан-нім часом згадується в контексті міста, де він народився – нині горезвісного Дебаль-цева. Цікаво, якою була б його реакція, коли б поет дізнався, який саме загарбник нині нищитиме його батьківщину через 70 років після такої омріяної перемоги. Хоча, з іншого боку, зважаючи на буремну юність поета в лавах УНР, можливі варі-анти. А тоді, в роки війни В. Сосюра спо-чатку евакуйований до Уфи, а потім, як військовий кореспондент фронтової газети бере участь у роботі українського радіокомітету, виступає як пропагандист і агітатор, виїздить на фронт. Пише поему «Син України» (1942), видає поетичні збірки «В години гніву» і «Під тил крива-вий» (1942). Два головних мотиви харак-теризують поезію Володимира Сосюри воєнних років: віра в перемогу народу і передбачення щасливого майбутнього своєї країни («Ми переможемо», «Ворожий зір покриє тьмою», «Коли палка синім оком…»).

1943 р. видано окремим виданням для поширення на окупованій Україні поему Тараса Шевченка «Сон» з позначенням «Київ, 1943». Насправді Київ тоді був окупований, і книжечка друкувалася в Москві. У текст поеми після рядка «А мати пшеницю на панщині жне» було вмонтовано рядки Сосюри з його «Листа до земляків»:

Я звертаюсь до вас, дорогі земляки-побратими...Бийте ворога скрізь, хай в крові своїй чорній потонеЗмій-нападник під гул, під розгойданий гул батарей!

Одлунає гроза, блискавиці погаснуть криваві,Знов сади зацвітуть, заспівають в садах солов'ї,

І повернетесь ви як герої додому у славі,Дорогі земляки, побратими і друзі мої!

І саме під час війни, у 1944 р. Володимир Сосюра пише свій найвидатніший вірш, за який він муситиме пройти власну Голгофу, і який і зараз по праву залишається одним із неофіцій-них гімнів України ― «Любіть Україну».

ЛЕОНіД ПЕРВОМАйСьКий пішов на фронт у перші дні війни, хоча за станом здоров’я не був військовозобов’язаним. Служив корес-пондентом радіомовлення Південно-Західного і Донського фронтів та військовим кореспонден-том газети «Правда». Цікаво, що він ніколи не брав у штабі зведень про чужі подвиги, писав лише про те, що бачив сам. Під Сталінградом,

88

Kol

o №

14К

рити

ка/C

ritiq

ue

наприкінці 1942-го, удвох із росій-ським поетом Євгеном Долматов-ським вони пройшли пішки зовніш-нім краєм усього кільця оточення армії Паулюса. Видав за час війни 5 поетичних збірок. Однак саме про-зовий твір Первомайського ― роман «Дикий мед» стане однією з найкра-щих радянських книжок про війну.

Ще один поет, який також згодом стане більш відомим як прозаїк ― ОЛЕСь ГОНчАР також пішов на фронт добровольцем. Він був стар-шим сержантом, старшиною міно-метної батареї, але не розлучався з олівцем та блокнотом. Вірші, напи-сані в перервах між боями, сам пись-менник назве згодом «конспектами почуттів», «поетичними чернетками для майбутніх творів». Сьогоднішнє прочитання їх переконує, що це справді так. Ліричний герой «Атаки», «Думи про Батьківщину», «Братів» та інших фронтових поезій Гончара духовно, емоційно близький до героїв його повоєнних романів і новел, пере-дусім «Прапороносців».

Добровольцем пішов на фронт і ПЛАТОН ВОРОНьКО, спочатку на фін-ський у 1939 р., а потім, з перших днів, на фронт «Великої Вітчизняної». У 1943 р. закінчив курси підривників і був направлений за лінію фронту в партизан-ське з'єднання Сидора Ковпака. Деякі вірші його, написані в походах, стали

піснями. 1944 р. виходить перша книжка віршів «Карпатський рейд», книжка поета-партизана, складена з поезій, створених у бойових походах — «від Путивля до Деля-тина». Вірші «Карпатського рейду» напи-сані в народнопісенному дусі.

Але найвідоміший свій вірш про війну ― «Я той, що греблі рвав» ― Платон Воронько написав уже після війни, 1946 року. І це той вірш, яким би мені хоті-лося поставити крапку у статті. Цей вірш ― мій «приз глядацьких симпатій». За те, що серед усіх відверто агітаційних, радян-ських віршів про війну він особливий. Він ― у тій тонкій матерії, де самі казкові пра-давні сили беруть карабіни і йдуть захи-щати свій край. Поза партіями і системами. Вже потім, шестидесятники знаходитимуть нові, особливі слова для тієї війни, як-от

89

Кри

тика

/Cri

tique

Kol

o №

14

Василь Симоненко у «Жорнах» чи Ліна Костенко у «Мій перший вірш, напи-саний в окопі» та «Тут обелісків ціла рота» та інші. Але то ― потім. А спочатку був Платон Воронько:

Я той, що греблі рвав.Я не сидів у скелі,Коли дуби валились вікові.У партизанській лісовій оселіНа пережовклій, стоптаній травіЛежав, покритий листям пурпуровим,І кров текла по краплі крізь бинти,А Лісовик з обличчям сивобровимПитав мене: «Чи всі порвав мости?» –«Усі...».Тоді, схилившись наді мною,Сиділа ніжна Мавка цілу ніч,Туманною повита пеленою,Із карабінним чересом опліч,Вона, зітхнувши, почала співати:«Чому ж сього не можна запитати?Он, бачиш, там питає дика рожа:«Чи я хороша?»А ясен їй киває в верховітті:«Найкраща в світі». –«Ти, найкраща в світі,Врятуй мене,Бо там, на синім Пруті,Іще стоять незірвані мости,По них повзуть прожерливі і лютіЗелені змії». –«Можу принестиЖив-гай-трави – і смерть вона відгонить».І принесла, оббігавши луги.І полетіли ферми й ланжерониНа прикарпатські гострі берегиУ грозовому реготі веселім.

Я той, що греблі рвав,А не сидів у скелі.

І нехай всі духи України допоможуть всім живим якнайшвидше отримати перемогу над лютими зміями, які цього разу приповзли зі Сходу. А за поетами справа не стане.

Джерела1. Жежера В. «Леонід Первомайський обійшов пішки оточений Сталінград» / В. Жежера // Газета

по-українськи. 2. Мы вернемся (стихи о Великой Отечественной войне на украинском языке). – Режим доступу :

http://www.bizslovo.org/content/index.php/biblioteka/167-poeziya/513-my-povernemos.html

90

Kol

o №

14К

рити

ка/C

ritiq

ue

3. Поетичні образи циклу «Україно моя!» (А. Малишко). – Режим доступу : www.ukrlib.com.ua.4. Українські поети про Велику Вітчизняну війну. – Режим доступу : http://www.ogo.ua/articles/

view/2014-04-30/40123.html.

Війна в Ліберії через призму художнього роману Андрія Цаплієнка

«Екватор: Чорний колір & Білий колір»

ПОДОЛЬСЬКА Іванна

Проведено аналіз художнього роману журналіста Андрія Цаплієнка, де автор використовує репортажні вкраплення військової журналістики. Журналіст, робота якого багата на ексклюзивні матеріали, намагається продемонструвати їх публіці з усіма деталями. Якщо це не вдається зробити за допомогою професійної журналістської діяльності, тоді автор вдається до літератур-ного формату, залишаючи читачам право вибирати самим те, у що вони хочуть повірити.

Ключові слова: Африка, війна в Ліберії, торгівля зброєю, військова журналістика, Цаплієнко.An analysis of the novel by the journalist Andriy Tsaplienko was made, where the author uses

reportage blotches of military journalism. The journalist, whose work is rich in exclusive materials, trying to show them to the public with all the details. If this can not be done with the help of professional journalism, then author resorts to literary format, leaving readers the right to choose, what they want to believe.

Keywords: Africa, the war in Liberia, arms trade, military journalism, Tsaplienko.

Робота письменника, особливо в «гарячих точках», дуже близька до роботи репортера. За допомогою лише мовних засобів і способів впливу вони викону-ють те ж саме завдання – показують світові інші його прояви. Одним з прикла-дів такої роботи можна вважати роман Андрія Цаплієнка «Екватор: Чорний колір & Білий колір». Як пише сам автор, «це історія про любов, про війну і про батьківщину. Причому, невідомо, що для його героїв важливіше» [6]. В романі присутні кілька незалежних сюжетних ліній, які в результаті виявля-ються тісно переплетеними. В цьому прерогатива художнього жанру – автор має місце для фантазії. Особистим вибором читача буде вірити чи ні в про-читане. Хтось може сприйняти абсолютно все за правду, а хтось –засумніва-тись у кожному слові. Кожен має право на суб’єктивність, яка не визнається у журналістиці.

Оповідь в романі ведеться від першої особи. Головний герой – український торговець зброєю на Африканському континенті Андрій Шут. Ми можемо прочитувати його характер через зіставлення з автором, а можемо і відкидати

91

Кри

тика

/Cri

tique

Kol

o №

14

їхню схожість. Ім’я одне – люди різні. В сюжетній лінії трапляється багато описів, які знайомі нам безпосередньо з репортажів автора (про що він попе-редив нас у зверненні до читача: «Реальними прошу вважати тільки Західну Африку, Амазонію і Близький Схід. Вони справді такі, якими їх побачив голо-вний герой. І якими одного разу побачив їх я» [6]). А все інше, що розповідає герой роману, ми бачимо тільки його очима.

Автор знімає з себе відповідальність за написане: «Придумані тобою герої починають жити своїм життям. Це не ти пишеш діалоги. Вони самі ведуть свою розмову за допомогою твоєї руки <…>. Тому що це не лінія сюжету, а лінія долі героїв» [6]. Ця лінія проходить крізь різні країни впродовж тривалого часу. Починається вона ще в радянській Україні, де дитинство героя прохо-дить в Харкові. Саме звідти родом і автор. Пережите на власній долі і побачене особисто набагато легше описувати, адже краще розумієш, про що йдеться, тобто виникає ефект репортажного стилю. Далі ця сюжетна лінія проходить крізь Афганістан, де Андрій Шут служив в авіації, і доходить до наших днів – початку двохтисячних років. Саме там розширюється географія роману: Лібе-рія (міста Монровія і Ганта), Колумбія, Еквадор, Арабські Емірати, Йорданія, Ірак, Гваделупа, Гаваї, Атлантика, Кот д’Івуар, Абіджан, США. Автор заува-жив, що ці місця він відвідав сам. Переглянувши його репортажі з тих «гаря-чих точок» і порівнявши зображення та словесний опис, можна переконатись у правдивості сказаного. «Далі їхали мовчки. Повз розкриті двері, повз госпо-динь, які готували вечерю в котлах, на вогнищах, прямо перед своїми будин-ками, повз дітей з великими від голоду і рахіту животами, повз дідів та бабусь, що сидять на порогах своїх будинків, з ногами, які нерухомо лежали в пилюці, з обличчями, на лискучій поверхні яких грали відблиски сигаретних вогників. Повз змішаний запах гниючих джунглів і гниючого міста, повз п’яні гортанні крики і дзвін розбитого скла та порцеляни. Я дивився на Монровію. Будинки, будинки, будинки, невисокі, закопчені, одноманітні. <…> А далі Атлантич-ний океан з місячною доріжкою на його каламутній поверхні. І всюди блок-пости, а на цих постах люди з автоматами. Ні, не люди, а діти. Їм навряд чи

92

Kol

o №

14К

рити

ка/C

ritiq

ue

більше п’ятнадцяти років, вони й одягнені, в основному, як п’ятнадцятирічні. Вони в джинсах, звисаючих з худющих дуп до середини стегна і навіть ще нижче. Потерті, старі футболки, деякі в дірках. В руках у кожного автомат Калашникова. Це називається «Війська Уряду Ліберії». <…> Ніякої зарплати, ніяких можливостей. Дали автомат, і крутись як хочеш. Вони стоять на своїх постах, слухаючи записаний в поганій якості реп, киваючи в такт музиці, одні – кошлатими немитими растами, інші – лисими, немов чорні більярдні кулі, головами» [6]. Зауважмо, що географічні точки роману – це пункти торгівлі зброю, якою займається головний герой. Ми могли чути про такі факти, але на мати їх очевидного підтвердження. Журналісти не наважуються говорити про це, але Андрій Цаплієнко виклав подробиці у своєму романі. Вірити чи ні – справа читача.

Разом з тим – це історія кохання ліберійки Мікі і українця Андрія. Тут відкриваються тонкі лінії маскулінної психології, своєрідна сповідь одного чоловіка, що відповідає за усіх представників своєї статі: «Про те, що відчуває жінка, коли дізнається, що стане мамою, відомо всім. Але нікому немає нія-кого діла до того, що відчуває мужик, якому щойно повідомили приголом-шливу новину. Насправді, в цей момент особа чоловічої статі відчуває цілу гаму почуттів. Від розгубленості і страху до наркотичної ейфорії. У вирі при-ємних думок, які крутяться в його голові, миготить і нервове передчуття того, що тепер його дорогоцінна особа втрачає простір свободи. Прощайте, погані звички, старі зв’язки, біг вранці, алкоголь вечорами і більярд по неділях. Тому що чоловік боїться відповідальності» [6].

На цьому фоні можна прослідкувати поняття любові до батьківщини і вияснити справжню його суть: «– Ти любиш Ліберію? – запитує мене вона. – Я люблю тебе, – відповідаю я якомога ніжніше. Вона дивиться на мене своїми карими очима, такими ж твердими і бажаними, як місцеві діаманти. – А я ненавиджу Ліберію. Я ненавиджу бідність, від якої не можу відгородитися. Ненавиджу дорожню пилюку, що заповзає під одяг. Ненавиджу проституцію. Ненавиджу війну і зброю. Я хочу цього кошмару позбутися. – Якщо ти його позбудешся, тобі стане нудно. Тобі буде не вистачати рідного кошмару» [6]. Головні події роману відбуваються в Монровії, столиці Ліберії. І не виникає сумнівів, що автор справді там був, коли читаємо описи дрібних побутових процесів, наприклад зупинки машини: «Так уміють махати тільки ліберійці. Спочатку рука, немов неживий батіг, випадає з вікна машини, потім секунду висить. Потім починається цей хвилеподібний лінивий рух від кінчика вказів-ного пальця до кисті, зап’ястя і ліктя. А потім рука знову мляво розслабляється на секунду, щоб повторити жест. У ньому – і презирство до іншого водія, і впевненість в собі, і, якщо хочете, навіть прихована загроза. Якщо людина не підкориться такому ось жесту, то може поплатитися за це життям. Я не раз бачив, як слідом за млявою чорною рукою з вікна з’являвся ствол «калашни-кова» або пістолет» [6]. Це дає нам повноту уявлень, конкретизує ситуацію, максимально наближає читачів до розуміння суті проблем, описаних в тексті. Роман багатий на описи особливостей такого далекого і незнайомого нашим читачам, побуту Ліберії: «Будинків у селищі було небагато. Біля кожного неве-лика лавка, збита з уламків якихось ящиків або контейнерів. На лавках сиділи чинні старі, обвішані безліччю бус та іншої біжутерії. Одягу на аксакалах було небагато. Щось узорчато-червоне обмотане навколо талії, щось накинуте на плечі. По селу носився натовп напівголих дітлахів. Побачивши мене, вони з

93

Кри

тика

/Cri

tique

Kol

o №

14

криком побігли в сторону найбільшого будинку. Найбільший будинок був не вище курника, від інших низеньких будівель його відрізняв тільки металевий жерстяний дах. Решта будиночків були покриті щільно утрамбованим бана-новим листям. Діти обступили мене з усіх сторін, стали тягнути всередину. Я лише намагався притримувати кишеню, де лежали гроші і документи, на всякий випадок. Діти навколо мене кричали, сміялися і галасували. “Гів ми долар, янкі”, – закричали діти в один голос. “Ноу янкі”, – замотав я головою обурено, – “Раша”. І дітлахи швидко перебудували свою ритмічну приповідку. “Гів ми долар, раша, гів мі долар, раша!”» [6]. Не нехтує автор і подробицями злочинного життя Ліберії, відкриваючи через книгу їх так, як не зміг би від-крити через об’єктив камери: «Знаєте, як це робиться в Африці? Ви йдете по вулиці, і до вас раптово пристає якийсь халамидник, який пропонує купити необроблений алмаз. Вдома вас неодноразово попереджали – вивезення доро-гоцінних каменів карається строком від двох до п’яти років рудників, де ці алмази видобуваються. Людей сюди заганяли обманним шляхом, наприклад, випадковий перехожий вітався з тобою за руку на вулиці, і в тебе в долоні опинявся раптом маленький шматочок алмазу. Провокатор зазвичай затис-кав його між пальцями і під час рукостискання залишав у твоїй руці. Ледве встигнувши виявити камінь, ти дивувався двічі – раптовій знахідці і наруч-никам, що в наступний момент змикалися на твоїх зап’ястях» [6]. Очевидно, авторові не дозволили зняти під час його журналістської роботи кадри з тих самих копалень, але ми можемо читати їх детальний опис в романі: «Немає гіршого місця на Землі, ніж алмазні копальні. Десятки, а може бути, сотні людей, стоять по коліна у воді, в жовтій густий рідині, і щось витягують з мутних калюж. Спочатку здається, що вони черпають бруд, коричневі грудки бруду. Але десь у середині цієї субстанції ховаються алмази. З тих, хто готовий був добровільно працювати на рудниках, в країні не залишилося нікого. Тому для видобутку алмазів стали залучати каторжників. Вони жили в сараях, у порівнянні з якими бараки Освенціма здавалися чимось на зразок затишного готелю. Годували каторжників справно, але тільки один раз в день. Давали півкіло кукурудзяного хліба і миску юшки, напівпрозорого варива з несвіжої квасолі. Дванадцять годин на день каторжанин проводив по коліно у жовтій смердючій рідині. Три роки в копальнях – це був граничний термін для будь-якої людини» [6]. Важко уявити, що відбувається це в наші дні.

На фоні цих подій в романі прослідковується сюжет неочікуваної дружби головного героя з журналістом Сергієм Журавльовим, з опису роботи і пова-док якого можемо зробити висновок, що так працює сам автор – маючи припу-щення, що отримає цікавий матеріал, він стикається з дезінформацією і прихо-вуванням фактів. Але наполегливо продовжує шукати. Можливо, саме в цьому другорядному персонажі більше від самого Андрія і його стилю роботи. Жур-налістику автор описує зі сторони, наче далекий і незнайомий йому процес: «Зажим був схожий на крокодилячу пащу, і, як я дізнався пізніше, журналісти так і називають його “крокодильчиком”» [6]. Але в намаганні приховати свої професійні знання прослідковується його компетентність: «Сергій завжди працював без оператора, і всі свої інтерв’ю записував на маленьку камеру. Таку можна було купити за копійки в будь-якому супермаркеті електроніки. Ну, це був його стиль. А, заодно, і економія грошей. У той час не кожен росій-ський журналіст міг виїхати на зйомки у відрядження за кордон. Навіть у таку веселу і непоказну країну, якою на зламі тисячоліть була Ліберія. І якщо

94

Kol

o №

14К

рити

ка/C

ritiq

ue

в цій країні з ним трапиться будь-яка з можливих неприємностей, – обкра-дуть, візьмуть у заручники, з’їдять, – фінансові втрати телеканалу не будуть великими в зв’язку з дешевизною віде-отехніки» [6]. Тут варто відзначити, що автор намагається передати як нелю-бов до представників преси усяких чиновників та бізнесменів, від імені яких виступає, так і прояви журналіст-ської солідарності, випадковим свідком яких начебто стає. Саме в спілкуванні цих двох персонажів – головного героя Андрія і журналіста Сергія – можна прослідкувати ставлення автора до самої війни і до своєї роботи: «Пере-мога! Хай живе свобода слова і демо-кратична преса! Ні війні! – крикнув Сергій. – Дурник, – кажу йому, пере-водячи подих. – Ти ж без роботи зали-шишся, якщо не буде війни. – І правда, – погодився він. – Тоді вип’ємо за улю-блену роботу!» [6]. Певний цинізм в діалогах, який іде від самого автора, пояснюється тим, що лише схоже сприй-няття ситуації допомагає зберегти тверезість суджень та особисту психоло-гічну стабільність під час виконання роботи в зоні воєнного конфлікту.

Ще одним неоднозначним героєм роману є «вигаданий персонаж»: «<…> Однин африканський президент. Через десять років я став його другом. Слово “друг” в даному випадку характеризує відносну ступінь свободи і безпеки, яку я мав на підконтрольних йому територіях. Звуть його Чарльз Тайлер. Тепер він вже сидить не в президентському кріслі, а на нарах» [6]. Звичайно, ми вже попереджені, що всі імена є вигаданими, а збіг з реальністю випад-ковий. Тільки згадаймо, що події роману відбуваються в 2003 році в Ліберії. Зауважмо, що тоді президентом цієї країни був Чарльз МакАртур Ганкай Тейлор, згодом відправлений на лаву підсудних і засуджений Спеціальним судом по Сьєрра-Леоне [1]. Різниця в прізвищах описаного і реального персо-нажів в двох буквах, а значить – це інша людина. І лише читачеві вирішувати чи сприймати, що опис вигаданого персонажа відповідає справжньому, чи ні. Хоча достатньо задати в інтернет-пошуку ім’я цього африканського пре-зидента і подивитись його фото, одразу розуміємо, що автор брав опис свого героя саме з його реального прототипу: «Треба сказати, що в пресу зазвичай потрапляють ті зображення Тайлера, на яких він виглядає схожим на вождя людожерів. Сива недбала щетина на обличчі, очі, що вивалюються з орбіт, викривлені під час чергового ораторського виступу губи. Хоча Тайлер, на мій погляд, був одним з найприємніших африканських лідерів свого часу» [6].

Хорошим літературним прийомом, яким наділений і репортаж, в цій книзі-«вигадці» є акцентування уваги на деталях для створення повнішого враження безпосередньої присутності у читача. Наприклад, мовних особливостях регі-ону: «Ох, вже ці лінгвістичні чудеса чорного континенту. Я усвідомлював, що

95

Кри

тика

/Cri

tique

Kol

o №

14

всі навколо поголовно говорять по-англійськи, але от про що говорять, зро-зуміти не міг до тих пір, поки співрозмовники не знижували темп своєї спе-цифічної мови. “Tubmanburg” звучало приблизно так “Pum-bum-buh”. Але потім і я навчився. “Gofreh” це не гофре, це “Good friend”, “tank” – це не танк, а “thanx”, “afi” означає аеродром “air field”, і так далі. Дивно, але з часом і сам починаєш говорити приблизно з таким же акцентом, ну, щоб тебе розуміли» [6]. Або ж читаємо про ново-національні традиції: «В Африці варто тримати в кишенях всяку дрібню на подарунки. Я, наприклад, носив з собою куриво. Ліберійці люблять, коли їх чимось пригощають. Великі чиновники воліють хабара, люди простіші і калібром поменше погоджуються навіть на сигарети» [6].

Роман також переповнений африканськими легендами. З цього тексту дізнаємось про Банановий острів, де люди живуть у достатку і ніколи не ста-ріють, про містичне походження діамантів і чудодійні властивості національ-них магічних засобів, дію яких герой, безсумнівно, випробував на собі. «За багато століть до сьогоднішнього дня мати-прародителька дивилася на людей і плакала, передбачаючи їх майбутнє. Її сльози падали на землю і застигали, перетворюючись на алмази. Вона знала все наперед, і там, де життя людей буде особливо важким, вона плакала занадто довго. Ось чому у нас в Ліберії так багато алмазів» [6]. Та особливу увагу приділено іншій – більш реалістичні легенді, сюжетна лінія якої проходить через весь роман. Ця історія бере свій початок ще під час далекої афганської війни. Вона про перстень з діамантом, який головний герой роману отримав в Кандагарі він пораненого бойовика. «Якщо афганець говорив правду, якщо він був нащадком шаха, то камінь, цілком можливо, є не чим іншим, як осколком найзнаменитішого алмазу в світі Кох-і-Нур. Камінь, який переміг час, імперії і спрагу влади десятків пра-вителів. Йому за легендою було не менше п’ятдесяти століть. За ці п’ять тисяч років з ним сталося п’ять тисяч історій, звичайно, кривавих, але здебільшого, напівлегендарних» [6]. Цей перстень також пройшов усі лінії африканських фронтів, після того, як герой його втратив, але врешті, знову повернувся до нього. «Кажуть, що алмази самі собі вибирають господаря. Якщо це так, то мені б радіти. Але я, навпаки, чомусь злякався» [6].

Роман «Екватор: Чорний колір & Білий колір» переповнений емоціями, враженнями та описами почуттів. І ці почуття дуже різні – наприклад, до жінки і до зброї. Але вони однаково красномовні, майстерно захоплюючі. Це просто роздуми чоловіка про те, що близьке його серцю. Це розповідь про те, що він знає, чим живе. В романі він ділиться спогадами і міркуван-нями, а заодно і досвідом. Це абсолютно новий погляд для некомпетентного читача на війну, на Африку і на життя людей за кордонами нашої держави. Це пізнавальна культурна подорож в історію держав, воєн і ментальності – в душу народу. З красномовних художніх відступів дізнаємось, що саме стоїть за цими війнами не лише з погляду військового, а й психологічного. «Що таке ФАРК, вам, напевно, і без мене відомо. ФАРК це заклинання. Це вигук роз-пачу чи захоплення, залежно від ситуації, в якій ви опинилися. Або вляпалися. П’ятнадцять тисяч бійців в тропічній сельві, тисячі квадратних кілометрів під постійним контролем, сотні лояльних до партизан населених пунктів, десятки таємних баз і аеродромів, і, найголовніше, бюджет, рівний бюджету невели-кої держави. І все це багато в чому завдяки білому порошку, який в джун-глях коштує копійки. Кокаїн. Спочатку революціонери були проти кокаїну.

96

Kol

o №

14К

рити

ка/C

ritiq

ue

Революцію треба робити з чистими руками і ясною головою» [6]. Детальний екскурс у процес виготовлення кокаїну – від збору листя коки до виготовлення самого порошку, його пакування і експорту можемо бачити в телерепортажах «Кокаїнова країна Болівія» [4] та «Кокаїн – невикорінна традиція колумбійців» [3]. Порівнюючи кадри зйомки та опис, поданий в книжці, бачимо картини, що свідчить про вміння журналіста володіти і технікою словом, і технікою монтажу. Але це лише при відкриває завісу таємниці над далекими землями і їхніми війнами. Спостерігаючи за розвитком подій зі сторінок книжки чи екранів телевізора думаємо, що знаємо вже все про ту війну. Але це не так. Репортер показує нам лише частину з того, що бачить, а бачить він ще менше з того, що там відбувається. «Після першого свого відрядження в «справжню» гарячу точку мені здалося, що я зрозумів все про війну. Як журналіст. Психо-лог. І стратег. Стратегія виявилася доморощеною. Психологія – надуманою. Десять років по тому я раптово відчув, що про війну нічого не знаю. Тому що справжнє благородство почуттів і вчинків – там! – Я зустрічав у людей, які в мирній, спокійній, обстановці були покидьками і негідниками. А загально-визнаний приклад для наслідування якось швидко втрачав у зоні бойових дій всі свої позитивні якості. Бруд і гниль ніколи не буває чорним. Тільки сірим» [6]. Мусимо зрозуміти, що в ситуації воєнного конфлікту не буває абсолютно правих і тих, хто повністю помиляється. У всіх там своя правда і свої інтереси. Національні пересікаються з народними, політичні з військовими і всі вони по-різному впливають на долю кожної людини зокрема. Розуміння цього і дає роман Андрія Цаплієнка з «абсолютно вигаданими подіями і людьми» «Еква-тор: Чорний колір & Білий колір».

Джерела1. Чарльз Тейлор: мат-л з Вікіпедії – вільної енцикл.// Електронна енциклопедія Вікіпедія – Режим

доступу: http://ru.wikipedia.org/wiki/Тейлор,_Чарльз_(государственный_деятель) 2. Відеотека телеканалу «Інтер» / Режим доступу: http://inter.ua/uk/video/tag/135?page=13. Кокаїн – невикорінна традиція колумбійців / Режим доступу: http://inter.ua/uk/video/episode/

onthefront/2010/04/18/columbia_24. Кокаїнова країна Болівія / Режим доступу: http://inter.ua/uk/video/episode/onthefront/2010/04/18/

bolivia5. Ліберія: кошмари на вулиці Передовій / Режим доступу: http://inter.ua/uk/video/episode/

onthefront/2010/04/18/liberia6. Цаплиенко А. Экватор. Черный цвет & Белый цвет / Андрей Цаплиенко // Онлайн книга.

[Электронный ресурс] – Режим доступа: http://equator.inter.ua/

97

Кри

тика

/Cri

tique

Kol

o №

14

Крик мовчання двох королев

БЕЗВЕРХНІЙ Дмитро

Проаналізовано тематику війни у творчості двох видатних представниць літературного світу – Ліни Костенко та Агати Крісті. Розглянуто прозу й поезію як засоби змалювання воєнних часів крізь призму авторських поглядів.

Ключові слова: Агата Крісті, Ліна Костенко, війна, проза, поезія.The topic of war in the works of two prominent representatives of the literary world Lina Kostenko and Agatha

Christie was analyzed. Prose and poetry as a means of depicting wartime through the prism of author’s views were considered.

Keywords: Agatha Christie, Lina Kostenko, war, prose, poetry.

...ще буде Слово, більше за слова.ліна Костенко «Берестечко»

Кажуть, що у війни не жіноче обличчя. Утім, мабуть, це не настільки вже й важливо. Хіба ж може мати обличчя одна з іпостасей смерті? Її безликість, майже на доторк відчутна присутність, дотичність до нашого буття лякає й водночас апатично присипляє ту злякану свідомість. Вона не може бути в одному місці – її або немає, або вона всюди.

Трагічні, непевні, буремні роки війни червоним нитками печалі прони-зали й життя багатьох письменниць. І вони вилили свої наболілі переживання непідробних емоцій у майстерних рядках прози й поезії.

Визнана в усьому світі королева класичного англійського детективу АГАТА КРіСТі (Агата Мері Кларисса Міллер Крісті Меллован), народившись 15 вересня 1890 року, пережила дві Світові війни. Замолоду, під час Першої світової війни Агата працювала медсестрою в госпіталі; їй подобалася ця про-фесія, і вона відгукувалася про неї як про «одну з найкорисніших професій, якою може займатися людина» [1]. Авторка також працювала фармацевтом в аптеці, що відбилося згодом на її творчості: всього 83 злочини в її творах були здійснені за допомогою отруєння. Встигла двічі одружитися (перший шлюб з Арчибальдом Крісті укладено якраз незадовго до Першої світової), вихо-вати доньку й онука, побувати в безлічі археологічних експедицій, розіграти власне вбивство й стати найбільш продаваним автором всіх часів, чиї книги розійшлися світовим накладом у два мільярди примірників, поступившись лише Біблії та творам Шекспіра [2]. Будучи справжньою англійською леді, Агата в своїй творчості ніколи не робила відвертих акцентів на актах жорсто-кості й надмірного насилля. Її детективи завжди вишукані й у вищій мірі есте-тичні. Але, звичайно ж, тематику війни неможливо завуалювати навіть най-вдалішими мовними зворотами. Утім, творчий доробок Крісті налічує мізерну кількість творів, події яких мали б місце в роки воєнних дій. Здебільшого авторка подає поняття «війни» з певною, притаманною її стилю, ретроспек-цією. Можлива причина цього те, що на теренах Британії (за виключенням колоній) не велися безпосередні військові дії, окрім бомбардувань авіацією.

98

Kol

o №

14К

рити

ка/C

ritiq

ue

Але на сторінках книг ми все ж можемо відшукати чимало посилань на війну, а особливо післявоєнні часи: це й опис трагічних подій в Іспанії [4], загибель «Лузитанії» [5], наплив неконтрольованої вогнепальної зброї. Поряд із феше-небельним блиском барів та ресторанів у Челсі, де заможні клієнти безтур-ботно п'ють коктейлі, знаходимо трагічні оповіді доль жінок, котрі втратили своїх коханих чоловіків на фронті. Бачимо протиставлення тихого, рівного плеса в озері вдаваного спокою пристрастям й переживанням, що вирують у темних водах свідомостей пересічних людей, які ще вчора виставляли на про-тивагу смерті й війні свої життя. У детективних історіях Агати Крісті головні герої жили, кохали, ненавиділи, заздрили й сподівалися, помирали, зникали й поверталися, одружувались і народжували дітей у передвоєнні, воєнні, між-воєнні й післявоєнні роки, ніколи не втрачаючи сподівань на світле майбутнє, прагнучи миру й справедливості.

Вона заплітає рими у мереживні плетива віршів. Її поезія – це завжди мить свободи, це крик душі й шепотіння сотень непочутих, це шелест трав і терп-куватий присмак осені, що полиновим трунком зігріває приспане серце. Її поезія – це завжди неповторність... Народилася ЛіНА КОСТЕНКО 19 березня 1930 року в місті Ржищеві на Київщині в учительській родині. Дитинство і юність її затьмарені війною.

Мій перший вірш написаний в окопі, на тій сипкій од вибухів стіні, коли згубило зорі в гороскопі моє дитинство, вбите на війні...

Можливо цей печальний досвід молодих років й витворився в майбутньому в надривних і, до щему в серці, натхненних рядках.

Її поезія змушує думати про високе, ні на мить не забуваючи нашої нелегкої буденності. Цими віршами треба відболіти, пережити й назавжди залишити в пам'яті, як щеплення від ницості і забуття.

99

Кри

тика

/Cri

tique

Kol

o №

14

Уже в ранніх творах було видно, що поетеса демонстративно абстрагується від псевдолітературних сурмачів, від інструкційного оптимізму за рецеп-тами соцреалізмівських догм, від бадьорої римованої публіцистики. Цей кон'юктурний трафарет її ніколи не те що не влаштовував, а був чужим, на протилежному березі її творчості [6]. Тому й бачимо непідробність і щирість у віршах Ліни Костенко, в тому числі й про війну.

Тут обелісків ціла рота. Стрижі над кручею стрижуть. Високі цвинтарні ворота високу тишу стережуть.

Звання, і прізвища, і дати. Печалі бронзове лиття. Лежать наморені солдати, а не проживши й півжиття!

Хтось, може, винен перед ними. Хтось, може, щось колись забув. Хтось, може, зорями сумними у снах юнацьких не побув.

Хтось, може, має яку звістку, які несказані слова… Тут на одному обеліску є навіть пошта польова.

100

Kol

o №

14К

рити

ка/C

ritiq

ue

Поетеса Мар'яна Савка якось висловилась: «Ліна Костенко володіє даром говорити про головне. І мовчати. Мало хто вміє так красномовно мовчати, не удостоювати словом. Ліна Костенко вміє тримати павзу, вміє йти у внутрішню еміграцію, коли не відчуває доцільності озвучення своєї громадянської пози-ції» [6].

«Страшні слова, коли вони мовчать...» [3] – але, на щастя, слова Ліни Кос-тенко не мовчать ніколи, вони промовляють до наших душ. Авторка, що здатна творити філософію навіть з буденних речей.

Слова її переплавились у таку духовну могутність, яка не дозволяє нам жити з душею раба.

Два геть різні погляди на життя. Дві не схожі культури, різні ментальності. Але два таких важливих спільних чинники – література й війна...

І нехай з одного боку проза, а з іншого поезія – та об'єднує їх слово, що здатне творити порядок з хаосу, яке вміє вилікувати від найболючіших ран. Навіть коли надії, здавалося б, більше немає – завжди знайдеться слово.

Вони обидві, Агата Крісті й Ліна Костенко, сказали своє слово, й світ не міг їх не почути.

Джерела1. Карран Дж. Агата Крісті: Секретний архів; [пер. з англ. В. Тірдатова] / Дж Карран. – Москва:

Ексмо, 2010. – 496 с.2. Кейд Д. Агата Крісті. 11 днів відсутності; [пер. з англ. Ю. Вейсберг] / Д. Кейт. – Москва:

РИПОЛ класик, 2012. – 320 с. 3. Костенко Л. Триста поезій. Вибрані вірші / Ліна Костенко. – К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2012.

– 416 с.4. Крісті А. Різдво Еркюля Пуаро : детективний роман; [пер. з англ. В. Тірдатова] / Агата Крісті.

– Москва: Ексмо, 2013. – 288 с.5. Крісті А. Таємничий супротивник; [пер. з англ. І. Горовий] / Агата Крісті. – Москва: Ексмо,

2012. – 288 с.6. Поезія Ліни Костенко в часах перехідних і вічних: Матеріали круглого столу / Ред.-упоряд. Т. В.

Шаповаленко. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2005. –105 с.

101

Кри

тика

/Cri

tique

Kol

o №

14

Жінка і війна

СТАРА Ольга

Представлене авторське бачення жіночих образів на війні через літературу. В статті представ-лені образи військової, матері та дружини.

Ключові слова: жінка, війна, хоробре серце, витоки героїзму, материнська любов, смерть, життя.

The author’s vision of the female characters on the war through literature is provided. The article presents the images of military mothers and wives as well.

Keywords: woman, war, brave heart, the origins of heroism, maternal love, death, life.

Я родом не з дитинства - З війни.

І тому, напевно, Дорожче, ніж ти

Ціную і щастя тиші [2]

Йшли зйомки одного із найочікуваніших кінострічок «Незламна». На майданчику було гамірно й багатолюдно. В принципі, як завжди. Як тут між масовкою пішла хвиля, себто «Шукаймо дівчину із розкішним, неодмінно 102

Kol

o №

14К

рити

ка/C

ritiq

ue

кучерявим волоссям, так щоб кучері хвилями струменіли по плечах». – Що? Навіщо? – здивувалась я. Тоді я й почула цю історію.

Зараз вже й не пам’ятаю, була ця розповідь режисера, чи когось іншого, проте, мабуть, не стільки важливо хто, як що саме було розказано. Чоло-вічий голос крізь натовп гримованих акторів доносив до мене слова: «Вете-ран втирав скупу сльозу і розповідав, що за війну побачив тисячі смертей й страждань. Сотні мертвих, бездиханних тіл, але ніколи не забуде одного. Як у взір його впала прядка кучерявого, неймовірно розкішного волосся. Влас-ницею якого була дівчина, настільки молода, що щем у серці ще ніколи не був таким важким. У голові промайнуло: “Боже, така молода, й вродлива. Їй ж-бо народжувати, кохати та кохатись, а вона мертва!” Старий ветеран казав, що саме із того моменту, як він побачив із-під сирої шинелі хвилю кучерявого волосся, він справді по-новому зненавидів війну, відтоді у неї були очі мертвої дівчини».

Кажуть: «У війни не жіноче обличчя», бо ж «не жіноча це справа – вою-вати», проте, що робити, якщо Батьківщина кличе захищати її? Чи стоїть уже тут питання – чоловік ти чи жінка? У період Другої світової війни в радянській армії служило близько 800 тисяч жінок. І це при тому, що на фронт потра-пляли далеко не всі, хто цього хотів.

Цитуючи письменницю Юлію Друніну – «я родом не из детства — из войны». Виховані війною, ті, що носили шинель і йшли пліч-о-пліч із чоло-віками. Вихудлі, із вип’ялими скулами й бездонно сумними очима. І зали-шались такими ж прекрасними, бодай тільки без високих підбо-рів й капронових бантів. І знову цитуємо безсмертні вірші Друні-ної: «Но парни, которые с нами дружили, / считали, как видно, что мы хороши» [1].

Жінка поставала у чоловічих очах відрадою. Кожний із них хоч раз, але дивувався, де бралось у тих серцях стільки сили? Ставало вже незрозуміло, що насправді важче уявити: її у сірій шинелі із автоматом на плечі чи на підбо-рах у тоненькій сукенці?

Мы стояли у Москвы-реки,Теплый ветер платьем

шелестел.Почему-то вдруг из-под рукиНа меня ты странно посмотрелТак порою на чужих глядят.Посмотрел и улыбнулся мне:- Ну, какой же из тебя солдат?Как была ты, право, на войне?Неужель спала ты на снегу,Автомат пристроив в головах?

103

Кри

тика

/Cri

tique

Kol

o №

14

Понимаешь, просто не могуЯ тебя представить в сапогах!..Я же вечер вспомнила другой:Минометы били, падал снег.И сказал мне тихо дорогой,На тебя похожий человек:- Вот, лежим и мерзнем на снегу,Будто и не жили в городах...Я тебя представить не могуВ туфлях на высоких каблуках!..» [2]

Але істинне призначення жінки – бути не лише коханою красунею, у кожної воно різне, своє. У багатьох – бути матір’ю. Вона любить своє дитя всім серцем, понад усе. Понад саму себе. Від самого народження матір зв’язана із своєю дитиною тоненькою ниточкою протягом всього життя, до самого скону. Саме так вважали в той час і присвячували нескінченну кількість віршів, один із яких написав Микола Некрасов.

Внимая ужасам войны,При каждой новой жертве боя,Мне жаль не друга, не жены, Мне жаль не самого героя…Увы, утешится жена,И друга лучший друг забудет;Но где-то есть душа одна – Она до гроба помнить будет [3].

О ця бездонна сила материнської любові, материнського суму й болі за своє дитя: «Сердце у старенькой сонет <…>Как же ему не стонать?!» (И. Ганабін «Скачут горячие кони…»).

Як кожній із них було відпускати свою кровинку у страшний кругообіг смертей, жорстокий і безкомпромісний?

А потім чекати, невпинно чекати й молитись, щодня, щоночі, просити Бога вберегти! «И старушка в цветастом платье у иконы свечу зажгла. Я не знаю, как написать ей, чтоб тебя она не ждала?» (Ю. Друнина «Зинка»)

Про жінок, що брали участь у Другій світовій війні, складали вірші поети. Найяскравішими прикладами є поезії Р. Рождественського «Зенітниці кри-чали і стріляли...», І. Уткіна «Я бачив дівчинку вбиту ...», «Сестра» та інші.

Щоб зрозуміти всю важкість долі, що несла на собі жінка родом із війни, варто прочитати повість Е. Велтистова «Парасковія» – твір про мужність та героїзм. Тут мова йдеться про двох жінок, які зустріли на своєму шляху зби-того і пораненого льотчика Михайла Тихоновича Мальцева. Парасковія, так звали одну з жінок, допомогла льотчику. Вона переховувала його від німців. За це, пізніше героїня й отримала жорстоку розправу від фашистів, які травили жінок і дітей собаками. Чи згадували карателі у моменти знущань, що у них десь теж є рідні, близькі, діти? Навряд. Здичавілі і озвірілі, вони все робили, щоб розтоптати, знищити душу людини.

Парасковія не згодилась на зраду, обрала смерть… Розстріляли матір, бабусю, дітей.

104

Kol

o №

14К

рити

ка/C

ritiq

ue

Автор шукає витоки героїзму, розповідаючи про минуле. Була вона з селян, працьовита, рішуча, щаслива жінка і мати. І скільки їх було таких, як Параско-вія? Безліч хоробрих жіночих сердець!

Щоб зрозуміти, що таке справжня вірність в коханні, чого коштувала любов не під мирним небом, варто прочитати повість В. Распутіна «Живи і пам'ятай». Розповідається тут про важку долю дружин, чоловіки яких стали дезертирами. Яскравий приклад того, чим може обернутись відчайдушна, гаряча любов жінки до чоловіка [4].

Андрій Гуськов дезертирує усвідомлено, заради свого життя, а от Настю, свою дружину, просто змушує його приховувати, тим самим прирікаючи її жити у брехні. Але він і не припускав, що буде зламане життя Насті та їх ненародженої дитини. Слова Насті «Живи і пам'ятай» будуть до кінця днів стукати в його запаленому мозку. Підсумком війни для сім'ї Андрія Гуськова стали три розбиті життя.

І наостанок хотіла б процитувати такі актуальні для нас рядки. Коментарі тут будуть зайвими:

Неужто для того рождались люди,Чтоб мир порос забвения травой?..Уже Четвёртой Мировой не будет —Лишь не было бы Третьей Мировой! [2]

Джерела1. Богданов П., Богданова Г. Кете Кольвиц [Електронний ресурс] / Богданов П.С., Богданова Г.Б. //

Художник Илья Клейнер: сайт. – Режим доступу: http://www.ikleiner.ru/lib/painter/painter-0031.shtml

2. Друнина Ю. Сборник стихов / Сост. Н.Н. Соловьев. – М: Эксмо, 2006. – 310с3. Час мужества. Стихи о войне / Сост. В.А. Костров, Г.Н. Красников. – М.: Олимп, 2005. – 556 с.4. Распутин В. Живи и помни. Повесть, рассказы / В. Распутин. - Иркутск, Восточно-Сибирское

книжное издательство, 1978 г. – 320 с.

105

Кри

тика

/Cri

tique

Kol

o №

14

Література Майдану

ЗЕЛЕНЮК Мар’яна

Здійснено огляд художніх текстів, присвячених подіям Майдану, розглянуто головні тенден-ції цієї течії у літературі. Проаналізовано окремі антології та твори авторів.

Ключові слова: Євромайдан, література про Майдан, сучасний літературний процес, худож-ній текст як мова самоопису.

The review of the texts devoted to the events of the Maidan was made, the main trends of this course in the literature were considered. Some anthologies and literary works of authors were analyzed.

Keywords: Euromaidan, literature on Maidan modern literary process, artistic text as it self-description.

Із початком Євромайдану та наступним загостренням ситуації митці, а зокрема і письменники, швидко реагували на події, висловлюючись, звісно, з допомогою власної творчості. Така реакція чи не найкраще відображає суть самого мистецтва – воно не відірване від життя, а перебуває у безпосередній взаємодії із ним. Митець не живе у замку із слонової кістки, а стоїть тут, за барикадою, на майдані. Саме цей етап чи не найкраще ілюструє теза В. Ізера: «Література – це дзеркало» [5]. У дзеркалі літератури відбиваються не просто емоції індивіда, а переживання соціуму, викликані переломними історич-ними подіями. В центрі літератури була і є людина як невід’ємний елемент суспільства, а також суспільних традицій і норм, що формують контекст, у якому, власне, й інтерпретується індивід.

Література Майдану за доволі короткий час свого існування налічує вже більше 2-х десятків книг. Це поетичні та прозові антології, есе, романи, пові-сті, романи-репортажі, публіцистика і навіть видання для дітей. Звичайно, слід згадати і про тексти, написані задовго до Майдану, але актуалізовані тут по-новому. Це перш за все твори Шевченка, Франка, Симоненка, Стуса, Тичини, які активно цитувалися у соціальних мережах та читалися на барика-дах (звичайно, кожен пам’ятає відео Сергія Нігояна, де хлопець читає уривок із «Кавказу»).

106

Kol

o №

14К

рити

ка/C

ritiq

ue

Центром літератури про Майдан чи літератури Майдану є людина з-за барикади. Головними героями романів та оповідань стають герої Небесної сотні. У романі «Я з Небесної сотні» Марка Рудневича головними героєм виступає 19-річний студент Макс зі Сміли, що гине на Майдані у жахливі лют-неві дні. У іншому романі-повісті «Армагеддон на Майдані» Василя Базіва йдеться про реальну людину – Юрія Вербицького, одного із перших вбитих на Майдані. Звичайно, кидається в очі й достовірність таких творів – кожен із них має за основу реальні події та може розглядатись як документальний текст. Яскравим прикладом цього є роман-репортаж Зеновія Филипчука «День і ніч навколо багаття», що вийшов цьогоріч. Оповідь ведеться від першої особи, головний герой роману є активним учасником протестів, що дозволяє чита-чам сприймати події Майдану через призму переживань героя. Закономірно, погляди персонажів не є нав’язливими – вони подаються у контексті актуаль-них подій та фактів, що спонукає читача робити власні умовиводи. Автор

твору не змінює жодного імені нечесних полі-тиків і зрадників, а події намагається описувати максимально точно та реалістично.

Слід зазначити, що жанр роману у пласті літератури про Майдан з’явився не відразу. Оскільки роман вимагає значно більше часу для написання, в першу чергу почали з’являтись короткі прозові твори – новели та оповідання. Адже саме новела як жанр із напруженим сюже-том та концентрованими думками і почуттями героїв чи не найкраще здатна передати емоції та історії реальних людей. Так, у видавництві «Discursus» було видано антологію короткої прози «Євромайдан. Хроніка у новелах». В основі сюжетів лежать найрізноманітніші істо-рії: пошук власного місця як способу допомоги іншим, смерть героїв Небесної сотні, побиття журналістів, бажання боротися і вижити, життя

107

Кри

тика

/Cri

tique

Kol

o №

14

на Майдані та ін. Новели та оповідання читаються швидко і, акумулюючи максимум емоцій у мінімальному обсязі тексту, вдало передають читачеві головні настрої тих подій.

Важливо зазначити, що першими тво-рами про Майдан стали твори поетичні, які лаконічно та емоційно передавали головні переживання, ідеї та настрої авторів і загалу. Однією із перших серед цілого пласту книг про Майдан світ побачила поетична анто-логія «Говорить Майдан», що була опублі-кована у травні 2014 року видавництвом «Чорнильна хвиля» в м. Києві. До участі в антології запрошувалися автори із цілої України, а їхні твори відбирались на кон-курсній основі. Так, збірка налічує близько 100 творів поетів-початківців і є своєрідним

літературним Майданом, де про події та власні переживання пишуть люди різного віку та професій. Хронологічний принцип укладання збірки також підтверджує документальність літератури про Майдан як одну із харак-терних ознак.

На нашу думку, діапазон героїв і проблем у жанрі поезії значно розширюється. Тут, як і у прозі, знаходимо вірші, безпосередньо при-свячені хлопцям-героям, вірші, де від їхнього імені звертаються до рідних. Водночас лірич-ними героями текстів стають очевидці, батьки, сам автор. Відтак, поезія змінює кут зору на події, ми дивимося на них через призму різних доль, історій. Просто геніально це передано у тексті Євгенії Більченко «Кто я?», де кожна строфа написана від імені різних людей, яких об’єднав Майдан:

Я – хлопчик.Я сплю, згорнувшись в труні калачиком.І сниться мені футбол. В голові – Калашников.Невчасно мені судилося від вас відчалити!Жаль, братці, дівчатко-лікар не відкачало…Я – дівчинка-лікар.Я в шию смертельно поранена.В моєму містечку по небу летять журавликиІ глушать WI-FI, щоб мама моя не бачила, Як в Твітері я востаннє пишу «до побачення» <…> (переклад Галини Крук) [3, 9].

Показним цей та інші поетичні тексти із антології є також із погляду поетики творів. Адже зміни відбулися і в ній – практично відсутні яскраві

108

Kol

o №

14К

рити

ка/C

ritiq

ue

метафори, усі тропи прості, часто пов’язані із конкретним місцем/людиною/подією. На перше місце виступає питання того, що написано у тексті, а не того, як про це написано. Часто такі «локалізовані мета-фори» тримають цілий текст. Наприклад, у поезії Маріанни Кіяновської «Брами просто над нами…» інтертекст із Шевченка «Богдане, Богдане» вибудову-ється у образ Богдана Сольча-ника, загиблого на Майдані:

вітер повієголос покличебогдане! сольчанику! [3, 5].

Відбилися зміни і на метриці віршів. Більшість із них є традиційними римованими катренами, дуже рідко трапляються верлібри. Часто і самі образи, використані у текстах, також вирізняються своєю традиційністю – знаходимо апеляції до україн-ських традицій, інших історичних подій та навіть прямі інтертексти до вже канонічних творів національної літератури.

Весь пласт написаного про Майдан є багаторівневим. Знаковими є анто-логії, що уміщують під своїм дахом як доробки авторів-початківців, так і твори знаних письменників. За таких обставин якісні характеристики та художні тенденції письма змінюються з кожним наступним твором, проте все ж, на нашу думку, загальні риси, характерні для обох пластів текстів, таки присутні. Більше того, найяскравіше вони проявляються саме у тек-стах середнього рівня, бо тут література стає інструментом для вираження пережитого саме для пересічних людей, не професіоналів. Чому ж так?

Кожний художній текст є мовою самоопису. Мова самоопису суспільства проявляється у літературі. Яскравим прикладом цього є канон. Якщо розу-міти культуру як текст, то кожного представника національної культури об’єднує певна база текстів. На п’єдесталі канону української літератури, безперечно, знаходиться Шевченко. І коли у суспільстві відбуваються ради-кальні зміни, то література, як дзеркало, відбиває їх у художніх текстах. Водночас, цей процес супроводжується пошуком власної мови самоопису. Якщо подивитися на більшість текстів, написаних під час Майдану, стає очевидно, що мовою самоопису для нас є саме література ХІХ століття. На нашу думку, це пояснюється тим, що саме ці твори є канонічними текстами української культури, які відомі більшості. Таким чином, отримавши якесь емоційне потрясіння і маючи бажання описати його, український поет на рівні підсвідомості обере форму силабо-тонічного катрена або коломийко-вого вірша, адже ці ритми затверджені багатовіковою національною куль-турою. Отож, не дивно, що у більшості антологій практично не трапля-ються, скажімо, верлібри, про що вже говорилося вище.

109

Кри

тика

/Cri

tique

Kol

o №

14

Книги про останні події, що сколихнули Україну та цілий світ, продовжу-ють з’являтися. Тож слід згадати і про «Літопис самовидців: дев’ять місяців українського спротиву», де Оксана Забужко зібрала хроніку записів з соці-альних мереж, а також про антологію Антіна Мухарського «Майдан. (Р)

110

Kol

o №

14К

рити

ка/C

ritiq

ue

Еволюція духу», зібрання віршів та розповідей оче-видців у книзі Михайла Слабошпицького «Гамбіт надії», збірку «Євромай-дан: хроніка відчуттів», де про події Майдану говорять найвідоміші українські автори, та ще багато інших видань.

Військові дії на тери-торії України є гарячою темою для публічного обговорення, репорта-жів, фільмів та, звичайно, літератури. Тож зараз ми маємо можливість не просто бути свідками значних культурно-істо-ричних процесів, а й самостійно фіксувати і творити історію через художнє слово.

Джерела 1. Базів В. Армагедон на Майдані / В. Базів. – К., 2014.2. Говорить Майдан. Збірка революційної поезії. – К., 2014. 3. Євромайдан. Лірична хроніка. – Брустурів: Дискурсус, 2014. 4. Євромайдан. Хроніка у новелах. – Брустурів: Дискурсус, 2014. 5. Изер В. К антропологии художественной лиретатуры / В. К. Изер // Рolit.ru: сайт. – 2009. –

лютий, 27. – Режим доступу: http://polit.ru/article/2009/02/27/izer/. 6. Нестерович Є. Менше пафосу: українські книги про Майдан / Є. Нестерович // Society.lb.ua:

сайт. – 2014. – вересень, 4. – Режим доступу: http://society.lb.ua/culture/2014/09/04/278312_menshe_pafosu_ukrainski_knigi_pro.html

7. Рудневич М. Я з небесної сотні / Я .Рудневич. – К., 2014. 8. Филипчук З. День і ніч навколо багаття / З. Филипчук. – Л., 2015.

111

Кри

тика

/Cri

tique

Kol

o №

14

ПЕРЕКЛАД

Переклад. Початок

В контексте данного номера журнала мы открываем рубрику (в перспек-тиве – постоянно действующую), где будут публиковаться переводы художе-ственной литературы.

Любая интенция к постановке вопроса (не говоря уже о формулировке последующего ответа) о актуальности появления подобного контента в подо-бном же издании, либо о непосредственной затребованности самого акта художественного перевода будет заведомо вторичной. Что, соответственно, подразумевает наше молчание по поводу.

Но, в свою очередь, считаем уместным выразить наше отношение к переводу как к невозможной, но необходимой функции художественного высказывания.

113

Пер

екла

д /

Tra

nsla

tion

Kol

o №

14

КИРИЛО МєДВєДєВ

СІНАЙКО Яніс (переклад)

114

Kol

o №

14П

ерек

лад

/ T

rans

latio

n

ПОшМАТОВАНі ДіАЛЕКТиКОю

Пошматовані діалектикою обов'язку та бажання,ми покинули табір і, поблукавши вулицями,невдовзі опинились у подвір'ї з маленьким зоопарком(папуги, голуби, єноти)а потім під велетенським деревом,над яким майоріло самотнє вогнисте вікно,а тоді на спортивному майданчику,затиснутому поміж домами.- Де ти хочеш? спитала Анна. - В центрі поля, в воротах,чи можливо на лівому фланзі?Через деякий час передранкові запахирозгорнених пелюсток, терпкого листяуся ця маячняволочила нас даліпровулки, подвір'я говорили вкотре кохайте одне одного,та не давали кохатись,усюди були камери, огорожі, замки, коди,і ставало зрозумілим, що спортмайданчик був чудовим місцем як і рештащо зникають у містівідкриті майданчики галявини пустиріякі тому так і збуджують що усізатишні місцядавно огороджені, взяті під охорону,просіяні камерами, прошиті поглядами,на кожного з нас за рогом чатує власник чи вартовий,і лише у відкритих місцях ти нагий та невразливий -у тебе є 10 секундна те, аби продумати захистта підготуватись до смертіякщо сили не рівні.Повернувшись до табору,ми знайшли йогознищеним,деяких, вочевидь тих, хто чинив особливий супротив убили,деяким із убитих було відрубано голови;

115

Пер

екла

д /

Tra

nsla

tion

Kol

o №

14

мов качани з якоїсь пекельної грядкилежали, дивлячись на насголови товаришів.Серед них блукали упирів темних костюмчиках.У них не було протиріч між особистим та політичним.Ми бачили, що вони відпрацьований історією матеріал.Ми пішли пити каву в Макдоналдс.

>>>

Дорогою на захист лісу я думав про безсилля,обсмоктував всередині стару ідею про те що використання зброїце ознака безсилля.ось що я думав.Коли нам назустріч вирушив полк ОМОНу всі ошаленіли,та уже не від філософського, а від цілком земного людськогобезсилля,я із захватом пригадав ідею одного анархістського маніфеступро те, що мовляв роздумувати над пацифізмом може лише той,хто володіє зброєю,от би нам зброї подумав я, ми би добряче поміркувалинад пацифізмом,аж раптом у цій найвищій точці нашого безсилля з'явилась зброя:

наші ряди розсунулись і з самої гущі студентів-пацифістів,пропащих інтеліґентів та місцевих пенсіонерівзастрекотів кулемет.Омонівці падали як підрубані дерева Хімкінського лісу.Та все-таки головне аби революції не було -сказала Женя Чірікова,коли ми стоячи над купою трупів намагались вигадатищо ж робити далі.Під час жовтневої революції було змарновано менше люду,аніж сьогодні,сказав я.Зате потім, під час громадянської війни скільки понавбивали,сказав Міхаіл, лісовик.Це тому що армія та поліція не перейшли на бік народу,сказав хтось іще, потім розлили потроху горілки,ми всі випили за те, аби цього разу поліція та арміяперейшли на бік народу,тобто на наш бік,і в той самий час побачили як по шосе,у вигляді бійців ОМОНУодягнених у камуфляж кольору свіжого лісу,до нас прямує підкріплення.

116

Kol

o №

14П

ерек

лад

/ T

rans

latio

n

>>>

мені набридло перекладатимабуть я більше ніколи не буду займатись перекладоммені здається цим потрібно займатись лише за умовиколи ти можешцілком ототожнитисьз авторомпідписатисьпід кожним його рядкомпідхопити та підсилитикожне його горлання так було наприкладколи перекладаводного американцятакого собі чарльза буковскіпоета письменникаколи я його перекладавмені дуже кортілоаби якомога більше людейпочули йогоі зрозуміли хоча би крихту від того щояк мені здаєтьсязрозумів вінколи я перекладав йогомені здавалосьнемає нікогохто розумів би його кращеза менехоча й між наминемає і не було геть нічого спільногоані ззовні ані зсерединиані біографічнота й сам чарльз буковскі не був мені за кумиратому мені здаєтьсящо я не говорив його голосомі тому не відбулося тут жодної підмінияк то буває у перекладачівякі мовлять чужими вустамиза прикрої відсутності власнихмені здається це було справжнє відчуття дотику - коли дві геть різні людинивраз починають тямити одне одного

117

Пер

екла

д /

Tra

nsla

tion

Kol

o №

14

як на мене цей дотикі є справжньою великою подієюжиття та мистецтвана сьогодні я переклав один романі дуже багато віршів Буковскімені здається дуже добре переклаві те і іншене знаю як роман загаломта у ньому є просто геніальні шматкиу цьому я впевненийвірші як на мене такожколи я перекладав вірші чарльза буковскімені здавалосья роблюнайкращу сучасну російськомовну поезіючесно кажучи мені і заразтак здаєтьсяя на жаль не знаюколи це опублікуютьможливоуже ніколиі чесно кажучине сподіваюсьоскільки знаюмене можутьвипередити з романомта видати його у інакшому перекладіможливоі в добромубез особливостейа можливо і у зовсімдурнуватому;я перекладаю зараз детективдля журналу іноземна літератураце детектив для нової серіїдодатків до цього журналуяка здається має назву"книга в дорогу"складається таке враженнящо знаходжусь заразна службі у буржуазіїцей детектив написано джоном рідліамериканським письменником негромйому 32 рокице гостросюжетний детективчимось нагадує фільми квентіна тарантіноіз його сатирою на голлівудкритикою уподобань голлівудського

118

Kol

o №

14П

ерек

лад

/ T

rans

latio

n

істеблішментупроте із використаннямтих самих застарілих голлівудських штучок;у цьому романі є все такикілька хороших місцьале загаломмені здаєтьсяце просто дешева підробкагадаю перекладачіце за рідкісним виключеннямупиріщо живутьіз чужої кровіоскільки перекладце солодкий сона творчістьнестримна мукасаме томуя мабуть більше ніколи не будузайматись перекладом

119

Пер

екла

д /

Tra

nsla

tion

Kol

o №

14

НіЖНіСТь

прийшов.

чого, питається, прийшовя ж бо сильніший за нього -зітру слово

і припинить

існувати.

а я - кажевіднесу тебе тодідо берегу моряде з тобою знатимуться лише просочені сіллючайки

120

Kol

o №

14П

ерек

лад

/ T

rans

latio

n

>>>

підпільні метеорологирозповсюджуютьна листівкахтаємні прогнози погоди

зима закінчуєтьсявесни не буде

чи варто радітичи варто засмучуватись

що нам залишилось

чотири апельсинина голодне літота кілька пташок-родзиноквільготного печива ранку

121

Пер

екла

д /

Tra

nsla

tion

Kol

o №

14

>>>

тієї осені коли хлопчик

раптом навчився

пестити себе

на усіх деревахз'явилося дивне листя

гіркена вигляд

трикутне

на смак

чотири зозуліпоселились під зеленим дахом

на капоті машиникаштанпадаючивитиснув ямку

в холодному небіпрокидались та гавкотіли собаки

осінь

падала і розбивалась

падала і розбивалась

падала

і розбивалась

та з чого він узяв

чому вирішив вінтієї осеніщо малі та вухатімертві зелені сині

коні існують