Володимир Мороз

Замки і фортеці

ернопілля

м. Тернопіль  Видавництво «Підручники і посібники»

УДК 908(477)+728.81 М 80

Редактор Оксана ЧучукДизайн обкладинки та форзаців Оксани КорнєєвоїЛітературний редактор Людмила ОлійникФото Володимира Мороза

Мороз ВолодимирМ 80 Замки і фортеці Тернопілля. — Тернопіль: Підручники і посібники, 2011. — 160 с.

ISBN 978-966-07-1931-6

Книгу «Замки і фортеці Тернопілля» присвячено історії оборонних споруд на теренах частини Поділля, Волині та Галичини, що лежать у межах Тернопільської області.

Основну увагу автор присвячує укріпленням, які виникли та еволюціонували у проміжку між XI та XVIIІ століттями і належать до категорій фортеця, замок, форт. Кількість описаних оборонних споруд — 32, зумовлена їхнім станом: йдеться про по-вністю або ж частково збережені середньовічні та ранньомодерні укріплення. Особли-во автор акцентує увагу на історико-архітектурному середовищі, що сформувалося «у затінку» — під захистом мурів. Відтак перед очима постає калейдоскоп людей, подій, старожитностей і легенд.

Книга розрахована на широке коло читачів.

УДК 908(477)+728.81

ISBN 978-966-07-1931-6

© Мороз В., 2011© Фото Мороз В., 2011

ПЕРЕДМОВАІсторія замків та фортець сучасного Тернопілля є «однією великою епопеєю тієї

землі», — так писав ще перед Другою світовою війною дослідник оборонної архітектури і шукач ненаписаної історії Олександр Чоловський (1865–1944)*. Потреба в оборонних місцях на старовинних землях Червоної Русі завжди була посиленою через часті напади кочівників. «Особливо варто пам’ятати, що кожне місто і містечко було водночас менш-більш фортецею, мало свої вали, рови, палісади, мало башти й брами, здобути які не раз марно спокушався ворог», — зазначав цей призабутий історик. І справді, за кількістю оборонних замків і замочків, фортець та фортів, їх залишків, чи хоча б свідчень про іс-нування таких, Тернопільська область посідає перше місце в Україні. На території краю існувало близько 100 твердинь, що становить третину тих, що височіли на теренах нашої країни в Середньовіччі та на початку Нового часу. Вивчаючи державні акти та грамоти королів, щоденники, зошити і мемуари мандрівників, які проїжджали землями Волині, Галичини та Західного Поділля, які нині об’єднані в одну область, можна з подивом ді-знатися, що замки були навіть у малознаних тепер селах, наприклад, Бобулинцях, Кула-ківцях, Новосілці Костюковій чи Олієві...

Та до нашого часу збереглася лише частина цих старовинних пам’яток. Напри-клад, історія Кременецького замку зупинилася за часів Хмельниччини, інші не від-новлювали з руїн після масштабних турецьких війн останньої чверті XVII ст., коли край залишився майже безлюдним. Та більшість оборонних споруд зруйнував мир: з настанням безпечних часів у XVIII ст. власники величавих і неприступних укріплень перебудовували їх у палаци, а за панування Австрії влада взагалі дозволила селянам розбирати мури на каміння для будівництва господарських споруд. У радянські часи замками зацікавилось уже керівництво колгоспів. Так, у старовинному Червоногороді, біля Ниркова, камінь зі стін збудованогого на місці замку палацу розібрали для будівни-цтва свинокомплексу, а замок у Токах — для укладання кам’яної дороги. Та все ж замки вистояли цей мирний і непомітний штурм часу, і в непоганому стані до наших днів їх збереглося приблизно 30. Ці фортифікаційні споруди з’явилися у різний час, мали різ-ний статус і відіграли різну роль в історії України та Польщі, проте всі вони мали єдину мету — оберігати людей від ворога. У багатьох старих містечках Тернопільщини, як спра-ведливо зазначив сучасний дослідник Олександр Лесик (народився 11 січня 1944 р.), за-лишки замків, як і будівлі монастирів, досі залишаються найбільшими спорудами. Вони є композиційними центрами поселень.

До найдавніших збережених замків на теренах області належать Кременецький, Яз-ловецький і Бучацький. Але минувшина оборонних споруд регіону залишається мало-вивченою, і категорично говорити про найстаріший замок не береться ніхто з істориків. У давніх руських літописах є згадки про твердиню в Кременці, захисники якої зуміли відбити штурм орди хана Батия (1201–1255) взимку 1241 р. Розповідають літописи і про Данилівград, що стояв неподалік сучасного села Стіжок у Шумському районі, але не збе-

* Роки життя історичних осіб тут і надалі у книзі вказано тільки при першій згадці про них

Дружині і синові присвячую

5

рігся, і про стольний град князя Василька — Теребовлю — з його замком (попередником того, що зберігся до нашого часу).

Новим поштовхом до активного будівництва укріплень на Поділлі, в Галичині й на Волині став розпад Золотої орди та утворення Кримського ханства, правителі якого, потрапивши у залежність від Османської імперії, організовували чи не щорічні походи за здобиччю та полоненими. У той же час Україну захоплюють литовці та поляки, і за їх панування, особливо після об’єднання королівства Польського та Великого князівства Литовського в єдину державу — Річ Посполиту (у 1569 р.), — край заряснів численни-ми замками та фортецями, призначеними для того, аби перешкодити орді здійснюва-ти грабунок і захищати шляхту від козаків. Протягом XV–XVII ст. південно-східний кордон Речі Посполитої був місцем неймовірних звитяг і трагедій українців, поляків, білорусів та литовців, ареною протистояння туркам, які намагалися завоювати всю Європу, та їхнім васалам-татарам. Цей рубіж був навіть важливішим, ніж німецький кордон, звідки слов’янщині також загрожувала постійна небезпека.

У XIV–XV ст. найбільші оборонні споруди існували вже в Бучачі, Червоногороді, Скалі-Подільській, Теребовлі, Язловці та Старому Збаражі. У XVI ст. такі будівлі звели у Бережанах, Буданові, Чорткові, Ягільниці, Микулинцях, Тернополі, Залізцях. Протягом XVII ст. замки з’явилися в Долині, Озерній, Кривчому, Кудринцях, Личківцях, Ново-сілці Костюковій, Підзамочку, Сидорові, Скалаті, Токах, Висічці. А в 1672 р. на території сучасного Тернопілля звели останній форт — Окопи Святої Трійці. З усіх замків Терно-пілля лише Кременецький, Теребовлянський, Скала-Подільський та Червоногородський були королівськими. Решта перебувала у приватному володінні, адже у зведенні нових фортець тон задавали великі магнати, які щедро фінансували оборонну справу. Вони ховалися не лише від орди, а й від тих, кого визискували.

Поступово замки стали не лише захищеними від ворога місцями, а й скарбницями творів мистецтва. Деякі з них, як ось Вишнівець, порівнювали з Версалем. Натомість Бережанський замок називали Східним Вавелем. Усередині залів та покоїв твердинь Тернопілля можна було побачити дорогі меблі XVII–XIX ст. Стіни прикрашали безцінні колекції картин майстрів різних країв і народів, у тому числі й твори Рембрандта (1606–1669). Були тут комплекти мисливської та військової зброї, старанно дібрані бібліотеки та родинні архіви. Кожен з маєтків може похвалитися чималим списком відомих людей-творців історії, які жили чи гостювали тут, переживали у цих мурах свої тріумфи і не-вдачі. Королі, князі, гетьмани, полководці, письменники, композитори, релігійні діячі... Перелік можна продовжувати, проте, незважаючи на все це, замки досі мовчать. Про них ніби забули. Тільки от за радянських часів оборонні пам’ятки піддавали забуттю свідо-мо, оскільки вони були передусім залишками «експлуататорського» ладу. Тепер же їх не згадують з байдужості. Але що може бути страшнішим за відсутність уваги? Без неї гине людина. Без уваги зникають і замки, а головне — наша історія.

Утім, оборонні споруди не стояли у пустелі — довкола них протягом століть сфор-мувалися неповторні архітектурні ансамблі міст, містечок та їх околиць, про які теж вар-то пам’ятати і які варті розповіді.

лая Сенявського (1489–1569). Сенявські носили спершу прізвище Гранувські, адже походили з міста Гранува у Великопольщі. Першим із цього роду Сенявським на-звався Рафал (помер 1518 р.), батько якого Дмитро одру-жився на дідичці із Сеняви, що на Львівщині.

Свій замок Сенявські звели у 1534–1554 рр. на ост-рові, який омиває річка Зо-лота Липа. Оскільки місци-на була болотистою, то роль

фундаменту на всій площі забудови ви-конували вбиті в землю дубові палі. Пер-вісно замок утворювали палац із в’їзними воротами, півкругла бастея і чотирикут-на у плані та чотириярусна вежа. Це є південно-східна частина сучасного замку. У 1570 р. до північної частини цього комп-лексу прибудували дерев’яні дім і башню, а в першій половині XVII ст. його укріпили бастеями, в одній з яких — п’ятикутній —

розташували арсенал. Та не судилося першому

власникові Бережан Миколі Сенявському побачити останні при-будови через смерть на 80-му році життя під час Люблінського

БережаниУ затишному містечку Бережани, що

розташоване за 52 км від Тернополя, сто-їть напівзруйнований замок неправильної 5-кутної форми. Його подвір’я поросло тра-вою. Колись у твердині панувала пишнота, не було ліку бенкетам і шано-ваним гостям, а тепер тишу порушують реставратори, сто-рожі й допитливі туристи.

У 1375 р. Бережани були селом і належали Анні з Лит-винова (роки народження і смерті невідомі). Цього ж року намісник угорського і водно-час польського короля Людо-віка І Великого (1326–1382) у

Галичині Владислав Ополь-чик (народився між 1326 р.

і 1332 р. – помер 1401 р.) передав поселення

Васькові Тептуно-вичу, а вже за півтора сторіч-

чя, 1445 р. Бережани стали містом, отримавши маг-

дебурзьке право 19 бе-резня 1530 р., і

в о д н о ч а с власністю

М и к о -

Адам-Миколай Сенявський

6 7

сейму, на якому з Польського королівства та Великого князівства Литовського утво-рилася єдина держава Річ Посполита.

Окрім власне мурів замок оточували і зовнішні земляні укріплення, які спору-дили згідно зі схемою, розробленою Гійо-мом Левасером Бопланом (бл. 1600–1673). Це були чотири гостроконечні бастіони з ескарпами, равеліном, ровами і валами, які займали майже всю площу острова на Золотій Липі. Вони не дозволяли ворогові підійти безпосередньо до мурів замку, але

давали можливість збільшувати кількість війська, яке можна було розташувати за укрі-пленнями.

Твердиню та її будівлі майстри облаштували від-повідно до законів доби Ре-

несансу: внутрішнє подвір’я — в італій-ській формі «палац-цо», а стіни кімнат прикрасили живо-

писом, драпіру-

з гетьманом Іваном Мазепою (1639–1709), а вдруге — у 1711 р. з польським коро-

лем Августом ІІ Фрідріхом (1670–1733). Під час останньо-го візиту Петро І став хрес-ним Софії, дочці останнього чоловіка з роду Сенявських, Адама-Миколая (1676–1726).

У 1715 р. із замкової скарб-ниці Сенявських до міського собору Святої Трійці під салют гармат перевозили мощі Івана Хрестителя — частину кістки руки, якою той хрестив Ісуса в Йордані. Правдивість рештків підтверджували печатки ста-родавніх Східних Патріархів та володарів. Існує переказ, що спершу мощі перебували у

палестинському місті Севастія біля гробу пророка Єлисея, і святий євангеліст Лука переніс їх до Антіохії. Звідти святиня по-трапила до Константинополя, а потім — до молдавського господаря Єремії Мо-гили (р. н. невідомий – 1606 р.). У 1673 р. дружина молдавсько-го господаря

ли там коштовні монети, а річку назвали Золотою Липою.

Замок з мурами, що з пів-нічного боку були завтовшки 2 м, а з південно-західного — 6 м, завдяки добрим господарям був неприступним. Його не змо-гли здобути татари у 1567, 1575, 1577, 1589, 1615, 1620, 1624, 1628, 1631, 1651, 1655 рр. Мандрівник Ульріх фон Вердум (1632–1681) писав, що вода в його ровах не замерзала і в найлютіші морози. Утім, у 1648 р. твердиня не зля-кала козаків Максима Криво-носа (р. н. невідомий – 1648 р.), і вони її здобули. А взимку 1655 р. Бережани і замок без бою взяв шведський генерал Роберт Ду-глас (1611–1662). Після того, як у 1666 р. укрі-плювати твердиню зобов’язали місцевих євреїв, її у 1667 р. двічі невдало намагалися здобути козаки, а в 1675 р. — турки і татари полководця Ібрагіма Шишмана. Наприкінці 1698 р. околиці фортеці стали місцем збору основних військ Речі Посполитої перед пла-нованим походом на визволення Кам’янця від турків.

Бачив замок також ще й інших людей, які вершили долі народів. Зокрема, московський цар Петро І (1672–1725) побував тут двічі. Уперше він при-їжджав у Бережа-ни в 1707 р. разом

ванням, золотом і сріблом. Зовні твер-диня мала строгий вигляд, а всередині вражала розкішшю.

Водночас із замком на його території збудували і костел Святої Трійці. Спершу він був однонавовим, а в 1619–1624 рр. отримав південно-західну капличку. Щодо північно-східної каплиці, то її при-будували до храму або у 30-х рр. XVII ст., або ж у кінці XVII – на початку XVIII ст. Оздобленням костелу займалися ви-датний скульптор родом із Вроцлава Ян Пфістер (1573–1648), який мав майстерню у Бережанах, та Генріх Горст (роки наро-дження і смерті невідомі).

За розкішність замок у Бережанах називали Східним, або Українським Ваве-лем, а поет Юліуш Словацький (1809–1849) згадав про містечко у своєму творі «Ян Бі-лецький»:

Бжежанський пан в околиці чарівнійОселю мав. Там поміж двох потоківРозкішний замок у красі предивній,Каплиця й башти зводились високі.Покоїв блиск — лиш королівським рівний:Там золото, і розкоші, і спокій.

Про багатство Сенявських ходили легенди. За однією з них, під час чергового татарського набігу, коли усі мешканці міс-течка втікали в ліси від небезпеки, князь-власник замку відкупився від ординців зо-лотом. Татари весь день вантажили викуп на вози, та коли поверталися до Криму, на мості через річку Липу на них напали опри-шки. Під час бою мішки із золотом попада-ли у воду. Відтоді селяни ще довго знаходи-

Іван Мазепа

8 9

вул. Шевченка, на території колись міста (до 1842 р.), а потім передмістя Бережан — Ада-мівки. У цьому місці власники Бережан по-селили татар, яких перемогли в одній із битв. При церкві діяло братство, статут якого за-твердив львівський єпископ Гедеон Бала-бан (1530–1607). На відміну від цього храму, костел Різдва Діви Марії (на вул. Братів Леп-ких, 1, майже у центрі міста) зберігся до на-шого часу із перебу-довами. Його звели у 1600 р., і він слугував важливим оборон-ним рубежем. Храм досі оточує висока стіна із бійницями.

Між цим косте-лом і Троїцьким со-бором стоїть вірмен-

ська церква 1764 р. А от у Бернардинський монастир, що на горі поряд із замком, можна потрапити тільки під час літургій: там діє колонія для неповнолітніх. Його будували у 1630–1683 рр. і завершення присвятили перемозі об’єднаних єв-ропейських військ над турками під Віднем.

Порівняно піз-ньою пам’яткою в Бережанах є ратуша, зведена у 1803–1811 рр. Тут працювали ма-

поверх займали покої «злоті, оздоблені головами славних людей...» У зброярні був погріб Миколи Сенявського, де в нату-ральну величину скульптура Сигізмунда ІІ Августа (1520–1572) у гробі, який пізніше перевезли у Люблін. У зброярні було 48 гар-мат і 117 гаківниць, карабіни, коштовні мушкети, фузеї, пістолети, штики, ти-сячі гранат, залізних куль, гротів і бомб та інших приборів воєнних» — писав іс-торик О. Чоловський. У ХІХ ст. замок руйнується. Тут розташовують військо-ві склади і навіть броварню. У капличці Святої Трійці, де ховали усіх Сенявських, зробили склад хмелю. Дійшло до того, що поет Корнель Уєський (1823–1897) звинуватив Станіслава-Антонія Потоць-кого (1837–1884) в умисному руйнуванні пам’ятки. Заява подіяла — шляхтич почав відновлювати капличку, але згодом помер. Реставрацію зупинили, і розвал замку під час Першої світової війни довершила російська артилерія. Пізніше, коли За-хідна Україна входила до складу Польщі, пам’ятку намагалися відновити військові. Та знову розпочалася війна. Багато цін-ностей з Бережан вивезли до Кракова, а частину й досі можна побачити в Олесько-му замку і Львівській галереї мистецтв.

Як і в будь-якому давньому замку, у Бережанському є великі підземелля, які ще зовсім не досліджені. Припускають, що частина ходів тягнеться до монастиря бер-нардинів, а це приблизно 1 км. Є підвали і під самим подвір’ям твердині.

Замок належить до Бережанського історико-архітектурного заповідника, і його планують відродити протягом наступних 25 років. До того часу відбудують замкову церкву Святої Трійці, втрачені поверхи па-лацу, а в залах буде ресторан і музеї.

Історико-архітектурне оточенняНа окрему увагу в Бережанах заслу-

говують дерев’яна церква Святого Ми-колая 1691 р., що збереглася практично у первісному вигляді. Вона розташована на

П. Пепричайкова подарувала святиню Сенявському. Тривалий час мощі вва-жали втраченими, і вперше після Дру-гої світової війни їх показали людям у 2001 р. Троїцька церква розташована у центрі міста на площі Ринок, неподалік від місцевої ратуші.

У 1726 р. після смерті останнього з роду Сенявських, Адама-Миколи, Бережа-ни із замком перейшли у власність князів Чорторийських, а пізніше — Любомир-ських і Потоцьких. Із 1755 р. зберігся опис Бережанської твердині, що, власне, уже ста-

ла більше панським маєт-ком. Так, у великому залі

тоді було 48 портретів польських к о р о л і в .

«Другий

гістрат і гімназія. Саме в цьому будин-ку навчалися засно-вник Руської трійці Маркіян Шашкевич (1811–1843) та відомий письменник Богдан Лепкий (1872–1941). Тепер у ратуші діють чотири музеї.

10 11

Всього за 3 км від міста, у селі Рай, розташований палац і парк зі ставками, во-доспадами та джерелами, який називають «малою Софіївкою».

Палац збудували у 1709 р. на міс-ці зруйнованого під час Північної війни (1700–1721) мисливського замку. А перед тим у Раю гостювали цар Петро І із гетьма-ном Іваном Мазепою. Петро І був дуже вра-жений пишнотою палацу Адама-Миколи Сенявського, та настрій вельможам зі-псував раптовий напад противників миру між Польщею й Росією. Господар урятував царя, вивівши його з Раю потаємними під-земеллями.

У XVIII ст. стіни палацу прикраша-ли розкішні гобелени, картини, зброя, а в бальній залі на кольорових мотузках висіла така екзотика, як страусині яйця. Найкра-

БілокриницяПочатки будівництва Білокриниць-

кого замку сягають першої половини XVI ст. Руїни замку і добре збережений палац на його території розташовані не-подалік дороги із Кременця в Дубно. Від Кременця сюди 5 км, а від Дубна — близь-ко 30. До Тернополя — 80 км.

Зелені стіни маєтку у псевдоготич-ному стилі видніються вже зі шляху. Тут,

на місці старої фортеці князів Збаразьких, уже по-

над 100 років на-вча ю т ь с я діти. І хоча стіни спо-

руди вже не є неприступними, пам’ятка не занепала: до нашого часу збереглися і за-лишки бастіонів, і частина ровів. Та най-більше відвідувачів вражає величний дім, збудований на зразок англійських дворян-ських маєтків.

Село, де розташований замок, упер-ше згадали 9 травня 1438 р. у грамоті великого руського князя Свидригайла (1370–1452). Він надав магдебурзьке право Кременцю, а лани від міста і до Білої Кри-ниці (саме так називали поселення у дав-нину) передав війтові Юркові Німчинові (роки народження і смерті невідомі) із міста Бузька. У I чверті XVI ст. польський король Сигізмунд І Старий (1467–1538) пе-редав частину села охрещеному татарину Семенові Кілдишу, і той заснував місцевий рід Білокриницьких. Однак з опису Кре-менецького замку 1545 р. відомо, що тоді однією частиною Білої Криниці володів боярин князів Чорторийських, власником іншої частини була дружина Богдана Біло-криницького, який вислужив цей маєток у згаданого короля Сигізмунда.

У другій половині XVI ст. Білокри-ницькі втрачають права власників, і но-

щі речі для оздоблення маєтку А.-М. Сенявський замовляв у столиці моди — Парижі. У Раї Сенявські зібрали бібліотеку із документами, датованими, по-чинаючи від ХІІІ ст.

Та ймення селу дали не могутні стіни, а надзвичайна природа. Саме вона, як йдеться у старій оповіді, наштовхнула власників назвати місцевість Раєм. Згідно із цією версією, якось Адам Сенявський про-гулювався парком зі своєю на-реченою. Довго вони думали,

яку назву дати маєтку, та нічого не могли вигадати.

— Ти звешся Адам, а я — Єва. Назвімо садибу Раєм! — запропонувала дівчина.

Так і вирішили. Нова назва прижи-лася в народі, незважаючи на те, що наре-ченої Єви останній із Сенявських не мав. Після смерті Адама-Миколи Рай перейшов до Чорторийських, а згодом — Любомир-ських і Потоцьких. Останні не жили тут постійно. За відсутності власників парком могли прогулюватися всі охочі. Та його за-кривали тоді, коли Потоцькі приїжджали сюди і влаштовували бенкети. Садибу гра-бували під час обох світових воєн, але вона збереглася цілісною.

Найближчий до Бережанського за-мок розташований у Тернополі.

43

КременецьКременецька Замкова гора підніма-

ється над рівнем моря на 397 м і приблиз-но на 100 м над околишньою територією. Тепер замок занедбаний. Мури завтовшки 2,3 м частково пообвалювалися. У давнину на стінах твердині зі сторони подвір’я були дерев’яні тераси для воїнів та оборонців, подібні до тих, що в Луцькому замку. З боку поля мури теж мали дерев’яні криті ґанки: бланковання чи обланки з бійни-цями для стрільби вниз — підсябиттями. Про існування обланків свідчать спеці-альні виїмки у камені, на які спиралися ці помости. Стояли на подвір’ї також казема-ти та інші будівлі. Про них нагадують не-великі горбики.

Твердиню на місці сучасного Креме-нецького замку наші предки дуліби засну-вали ще в ІХ ст. Згідно з остаточно непід-твердженими даними, у 1064 р. керівник залоги твердині боярин Дениско Мокосій (роки народження і смерті невідомі) здав її польському королю Болеславу ІІ Сміливо-му (1042–1081). Той ішов походом на Київ, повертати княжий стіл своєму дядькові, Ізяславу Ярославичу (бл. 1024–1078), якого прогнали зі столиці.

Першу достовірну письмову згадку про Кременець знаходимо в Іпатіївсько-

му літописі і стосується

44 45

вона зимових подій 1226–1227 рр., коли угри на чолі з їхнім королем Андрієм ІІ Арпадом (приблизно 1175/77–1235) на-магалися заволодіти містом і зазнали по-разки від тестя князя Данила Галицького (1201–1264) Мстислава Удатного (р. н. не-відомий – 1228).

«Пішов король до Теребовля і взяв Теребовль, і пішов до Тихомля і взяв

Тихомль. Звідти ж прийшов він до

Крем’янця і

бився під Крем’янцем, і багато угрів побили й поранили».

Князь Мстислав був хоробрим, але й своєвільним воїном, одним з тих небага-тьох, що врятувалися після поразки ру-сичів у бою з монголо-татарами на річці Калці 31 травня 1223 р.

Через 14 років після цих подій Крем’янець, як тоді називали містечко, не змогли здобути навіть війська хана Батия. Його ординці довго штурмували замок, але марно, бо оборонці добре захищали-ся. У ті часи, зрештою і в ХІХ ст., Замкова гора не була вкритою деревами і кущами, як тепер. Її спеціально очищували так, що ворог не мав де ховатися. Узимку, а монголи штурмували укріплення саме тоді, оборонці поливали схили водою, і на морозі гора вкривалася кригою. Гор-биста місцевість завадила завойовникам застосувати захоплені у Китаї стінобитні машини і пристрої для метання каміння, тому Батий відійшов ні з чим.

У 1255 р. випробувати міцність стін Кременця вирішив монгольський воєна-чальник Куремса (роки народження і смер-

ті невідомі), татарський стражник берегів Дніпра. Він теж зазнав поразки. За це Ба-тий наказав наповнити сагайдак невдахи гноєм, вигнати у степ і заборонив дава-ти йому притулок. Таке покарання було найбільшою ганьбою для монгольського воїна. Кременець радів, та вже у 1261 р. князь Василько Романович (приблиз-но 1203–1269) розбирав укріплен-ня дерев’яного замку на ви-могу іншого монгольського достойника Бурундая (роки народження і смерті невідо-мі). Монголи пригрозили палити всі села Галицько-Волинської держави, якщо русичі самі не зруйнують укріплень. Наприкінці ХІІІ ст. замок відбудували у камені та розширили.

Із часами монголо-татарських нападів пов’язано чимало легенд. За однією з них, дівчата, які не побажали потрапити у полон і зазнати ганьби, ки-нулися зі скель, зв’язавшись між собою косами. Падаючи, вони перетворилися на великі кам’яні брили, що досі лежать біля підніжжя гори. Відтоді скелі звуться Діво-чими. Інша історія розповідає, що під час одного з нападів довколишні мешканці встигли заховатися за мурами й оборо-нялися від нападників кулішем. Оскільки штурм був раптовим, то кременчани за-хищалися усім, що потрапляло під руки, і навіть гарячу страву виливали на голови монголів, вигукуючи при цьому: «Їжте на здоров’я!».

Із занепадом Галицько-Волинського князівства Волинь перейшла до рук литов-ців. Щодо Кременця, то ще у 1320 р. місто від великого литовського князя Гедиміна (приблизно 1275–1341) отримав його онук Юрій Наримунтович (роки народження і смерті невідомі). Але згодом поляки ви-словили претензії на важливий військо-вий і торговий пункт. Деякий час діяла

угода про нейтральний статус Кременця та у 1354 р. литовський князь Любарт Гедимінович (після 1300–1383) захопив його. Того ж року польський король Кази-мир ІІІ Великий (1310–1370) відібрав місто. Боротьба з перемінним успіхом тривала і, наприклад, у 1366 р. знову перемогли по-

ляки. Коли ж через чотири роки король Казимир помер, Любарт захопив

Кременець і утримував його до 1376–1377 рр. Конфлікт вичер-

пали у 1382 р. після смерті угорського та польського ко-роля Людовіка І — Любарт просто викупив замок у його старшини угорця. Піс-ля смерті Любарта у 1386 р. Кременець отримав його

син Федір (роки народження і смерті невідомі), але вже у 1392 р. король Польщі Ягайло (приблизно 1348/62–1434) від-дав Кременець своєму братові Скиргайлу (приблизно 1354–

1397) як компенсацію за відібраний на користь Вітовта (1350–1430) титул великого литовського князя. Скир-гайла отруїли у 1396 р. і замком та містечком заволодів спершу Дми-тро Корибут (приблизно 1358/59 – після 1404), а потім — Вітовт.

Як і в кожному великому замку, у Креме-нецькому існува-ли підземелля. З 1409 до 1418 р. в них був ув’язнений молодший

Бона Сфорца

46 47

брат Ягайла князь Свидригайло (бл. 1370–1452), який не бажав підкорятися полякам. Прихильники бунтівного князя дев’ять років не знали, де його заховали вороги, а коли схованка стала відома, тоді зібрали півтисячне військо і визволили провід-ника у четвер перед Великоднем, убивши замкового старосту Конрада Полака (роки народження і смерті невідомі). Свидри-гайлові довелося втікати у Молдавію, але у 1430–1432 рр. він став володарем Литви, Білорусі й більшої частини України. Про Кременець вельможа теж не забув і після чергового нападу поляків на містечко, ба-жаючи якось компенсувати збитки, 9 трав-

ня 1431 р. Свидригайло надав громаді маг-дебурзьке право. Окрім уже існуючого замку, він наказав збудувати у Кременці фортецю на сусідній горі Стіжок. Її руїни збереглися до ХІХ ст.

Старостою Кременця Свидригайло зробив князя Федька Несвіцького, який, одначе, у 1434 р. присягнув на вірність польській короні і передав місто полякам.

У 1479 р. у замку були «3 фуклери, 4 порохівниці, пушок 6 малих, а пищаль одна, а великих пушок на городі 4…»

Згодом Кременецька твердиня як ко-ролівщина декілька разів переходила з рук одного державця до іншого. Її урядником був навіть єпископ Вільнюса (теперішньої столиці Литви) Януш (приблизно 1499–1538), нешлюбний син короля Сигізмунда І Старого. Саме йому варто завдячувати іде-єю викопати у замку колодязь. Робітники прокопали гору на завглибшки близько 90 м (40 сажнів), дійшли до піску, та води не знайшли. Надалі її до замку возили із джерел з-під гори, а в часи облоги захис-ники збирали дощівку, що стікала по сис-темі ринв до мурованого резервуару, який обклали деревом та посмолили. Автором такого нововведення був пан Станіслав (роки народження і смерті невідомі), пріз-вище якого в документах не названо. А от безводний колодязь проіснував до ХІХ ст. Відомий український історик Микола Кос-томаров (1817–1885) писав, що деякі смілив-ці, спускалися у підвішених на ланцюгах корзинах так глибоко, що серед білого дня могли бачити зорі. Згодом колодязь закида-ли камінням, і він обсунувся. Подібний до місця вибуху бомби слід від колодязя досі видніється ліворуч від в’їзної вежі.

У 1536 р. Кременець став центром староства, король Сигізмунд І передав його своїй дружині королеві Боні Сфорці Д’Арагона (1494–1557). Молодша за чолові-ка на 27 років італійка володіла містечком і замком дуже вміло: видала три привілеї у 1539, 1542 і 1546 рр. За її володарювання Кременець пережив піднесення, і народ

склав про королеву багато небилиць. Згід-но з однією з таких історій, Бона наказала змайструвати шкіряний міст від замку до сусідньої гори Черчі й дуже любила ним прогулюватися. Одного разу місток по-рвався і королева, дивом урятувавшись, у знак вдячності заклала поряд монастир.

Також із Боною пов’язана легенда, яка пояснює, чому третій тост присвячують жінкам. Річ у тому, що темпераментну іта-лійку в Кременецькому замку охороняли кілька десятків молодих жовнірів, які водно-час були її коханцями. Коли про зраду дружини дізна-вся підстаркуватий чоловік-король, то вислав спеціальну комісію. Чиновники привез-ли Сигізмундові документи, які підтвердили невірність королеви, і він наказав стра-тити всю залогу. Але Бона зуміла випросити в чоловіка третього, дев’ятого і двадцять сьомого офіцерів зі списку. Відтоді під час застіль келихи за жінок піднімають саме в такій послідовності. Утім, історики пи-шуть, що королева у своєму волинському замку навіть не була.

Власниця управляла містом і зам-ком через своїх старост Щасного Герцика (роки народження і смерті невідомі) та Станіслава Хвальчевського (роки наро-дження і смерті невідомі). Із 1545 р. збере-глася ілюстрація Кременецької твердині, де йдеться, що вона мала два мости (один з яких — звідний). У замку було три вежі: збудована за часів єпископа Януша та під-вищена за урядування Дахна (роки на-родження і смерті невідомі) надбрамна, Черлена і «над новим домом». Ліворуч від в’їзної брами на подвір’ї біля муру стояв дерев’яний будинок, існували 25 завер-шених городень-сховищ і 8 недобудова-них, а також 9 спіжарень для гармат. На озброєнні замку було 29 гармат: 4 «соко-

ли», 2 мортири, 22 фальконети, а з дріб-нішої зброї — 10 гаківниць, 33 рушниці, порох, олово, селітра, ядра. Автор ревізії литовський державний писар і господар-ський дяк Лев Паткевич-Тишкевич (роки народження і смерті невідомі) резюмував, що за достатком боєприпасів «не тільки Луцьк і Володимир, але й десять інших,

ба навіть двадцять замків, тому не рівня». Повторна ре-візія 1552 р. констатувала, що у твердині було 14 гармат.

Поляки не любили іно-земку Бону, і на схилі сво-го віку вона змушена була виїхати в рідну Італію. Із Кременця королева вивез-ла 70 возів різного добра і щасливо доїхала до батьків-щини, але й там не було спо-кійно. Бону отруїв особис-тий лікар, якого підкупили королі Іспанії Габсбурги. Вони не хотіли віддавати колишній королеві позиче-

них 420 тисяч золотих монет. Пізніше син Бони Сигізмунд ІІ Август повернув собі більшу частину боргу, але срібними монетами. Ось так деякий час на наших землях ходили гроші, вилиті іспанцями зі срібла Нового Світу. А в пам’ять про

48 49

Бону біля Кременця досі існує село Бо-нівка. Терени села — колишня земля, яку королева виділила для утримання фундо-ваного нею в 1550 р. шпиталю для католи-ків у самому місті.

Із люстрації замку 1552 р. дізнаємося, що на його території, з боку гори Чернча, стояла і стара церква святого Миколая, яку заснував Габриель Денискевич (роки на-родження і смерті невідомі), а біля неї — пушкарня.

Протягом деякого часу замок жив спокійно. На по-чатку XVII ст. кременецьки-ми старостами стали князі Вишневецькі і саме за їх воло-дарювання, наприкінці верес-ня 1648 р. замок за підтримки місцевих жителів здобули 7000 козаків Максима Криво-носа із сотниками Василем та Петром Костенками (роки на-родження і смерті невідомі). За іншими даними, це була кіннота полков-ника Филона Джалалія (р. н. невідомий – бл. 1659). Козаки 6 тижнів стояли облогою навколо твердині й, можливо, не заволоді-ли б нею, якби слабких місць оборони не підказали самі кременчани. Це був єдиний

раз, коли Кременець захопили у відкритій війні. Козаки і повстанці 10 тижнів грабу-вали панські маєтки в околицях Кременця, а всі акти влади, які були у замку, покидали до колодязя. 14 липня 1651 р. у Кременці по-бував король Речі Посполитої Ян ІІ Кази-мир. Він намагався зібрати шляхту на похід проти козаків, але спроба була невдалою.

Замок після козацького штурму не відбудовували, бо ресурсів для цього у знищених околицях не було. Але ще у XVIIІ ст. там зберігали міські архіви.

На сусідній із Замковою горі Черчі дотепер зберігся козацький П’ятницький цвинтар, і в Кременці побутує повір’я, що у великодню ніч козаки, які загинули під фортецею, виходять зі своїх могил і за-палюють там свічки. Тепер замок входить до історико-архітектурного заповідника і, можливо, колись його відновлять. Утім, ця пам’ятка не єдина окраса Кременця.

Історико-архітектурне оточення

У містечку стоїть муро-ваний Миколаївський собор, що на вул. Шевченка, 57. Цей храм став православним у 1832 р., а до того він належав до францисканського мо-настиря, збудованого у ХVI–XVII ст. Францисканців у міс-течко, до первісно дерев’яного костьолу, запросив луцький

єпископ Мартин Шишковський (1554–1630) ще у 1607 р. Неподалік розташована пам’ятка XIХ ст. — костел Святого Ста-ніслава 1854–1857 рр. Прикладом для її зведення слугував петербурзький костел Св. Катерини. Від 1908 р. храм прикра-шають чеські вітражі, а від 1910 р. — ще й пам’ятник поетові та уродженцю Кремен-ця Юліушу Словацькому. Будинок, де за припущенням біографів, народився поет, зруйнували у 1922 р. Натомість із 2004 р. у колишній садибі Словацьких, у будинку №16, діє музей Словацького.

Збереглися і приміщення Креме-нецького ліцею з костелом в історичному центрі міста, на вул. Ліцейній. До 1702 р. на цій території була розташована спер-шу православна, а потім уніатська церква Св. Духа, і, коли кременецький староста Януш-Антоній Вишневецький (бл. 1678–1741) вирішив передати храм єзуїтам зі Львова, мешканці почали протестувати. Та влада подолала опір, і єзуїти заснува-ли свою місію та колегіум. У 1731–1743 рр. для навчального закладу звели нові при-міщення. Автором проекту був чернець-єзуїт Павло Гіжицький (1692–1762), який, до речі, керував будівництвом Успенсько-го собору в Почаївській лаврі. У 1773 р. монастир закрили, а школа стала пер-шою світською на Волині. У 1805 р. вона отримала статус Волинської гімназії, а в 1819 р. — ліцею з десятирічним терміном навчання і правом присуджувати звання кандидата наук.

Після польського повстання, у 1833 р., цар Микола І (1796–1855) видав наказ пе-ренести заклад до Києва. Наступного року на його основі заснували Університет Св. Володимира, зараз це Національний університет імені Тараса Шевченка. У Кре-менці ж у різний час діяли духовна семі-нарія, єпархіальне жіноче училище, ліцей, педінститут, педучилище, коледж, а від 2003 р. — знову інститут. Колишній гім-назійний костел святих Ігнатія Лойоли та

Станіслава Костки зараз діє як православ-на церква Преображення Господнього.

Дещо далі від центру міста у напрям-ку колишньої синагоги, а тепер автостан-ції, на вул. Шевченка, 9, у будівлях засно-ваного у 1760 р. Замойськими монастиря реформатів, який з 1807 р. діяв як василі-анський, розташований Богоявленський жіночий православний монастир. Через дорогу від нього стоїть дерев’яна церква Воздвиження 1887–1889 рр. А на вул. До-вгій — «Полкова» церква Покрови Пресвя-тої Богородиці 1902–1905 рр. Поблизу Бо-гоявленського монастиря розташований Кременецький краєзнавчий музей.

За 10 км на захід від Кременця, біля села Великі Бережці, височить Божа гора, що має дві вершини. Біля однієї з них здавна стояла каплиця, а нижче, у піс-ковиковій кам’яній породі є печера, де зі склепіння постійно капає вода. Місцевий люд називає її «слізьми Божої Матері» і вважає цілющою. А от на іншій вершині вочевидь ще з княжих часів існував мо-настир. Божа гора — місце паломництва християн. Варто відвідати і розташовані за 25 та 23 км від Кременця Почаївську лавру, і Вишнівець із залишками замку, палацом, родинною церквою князів Ви-шневецьких, будівлями зведеного Яре-мою Вишневецьким монастиря кармелітів і нещодавно дослідженим старовинним козацьким цвинтарем.

T.9, Województwo podolskie / Roman Aftanazy. — Wyd.2 przejrz. i uzup. — Wrocław: Zakład Narodowy im. Ossolińskich, 1996. — 444, [4] s.Baliński M., Lipinski T. Syarożytna Polska pod względem historycznym, geograficznym i 76. statystycznym opisana. — T. II. — Część 2. — Warszswa: Nakład i druk S. Orgelbranda, 1845. — 1431+VIII s.Barącz Sadok. Pamiątki buczackie. — Lwow: z drukarni «Gazety narоdowej». — 1882. — 168 s.77. Barącz Sadok. Pamiątki jazlowieckie. — Lwow: w drukarni zakladu narod im. Ossolinskich, 78. 1862. — 230 s.Barącz Sadok. Załoźce. — Poznań: Czcionkami i w komisie W. Simona, 1889. — 31 s.79. Cholodecki J. B. Rewizya w Kudryncach w r. 1834. — Lwow: Nakladem autora, 1910. — 34 s.80. Czolowski Al., Janusz B. Przeslosc i zabytki wojewodstwa Tarnopolskiego. — Tarnopol: Nakladem 81. powiatowej organizacji narodowej, 1926. — 199 s.Finkel L. Okopy Swietej Trojcy. Dwa epizody z dziejow Polski. — Lwow: Odbitka z Przewodnika 82. naukowego i literackiego. Z Drukarni St. Lozinskiego, 1889. — 69 s.Inlender, Adolf Władysław. Illustrirter Führer auf den k.k. Österr. Staatsbahnen für die Strecken: 83. Lemberg-Krasne-Podwołoczyska, Krasne-Brody, Lemberg-Stanislau-Kolomea-Śniatyn-Czernowitz, Kolomea-Słoboda rungurska, Kolomea-Kniażdwór, Stanislau-Buczacz-Husiatyn, Stanislau-Woronienka, Podolische Bahnen. — Wien : Steurermühl, 1895. — 101 s.Krzemeniec. — Wilno: Drukarnia «Grafika», (без року) — 32 s.84. Orłowicz M. Ilustrowany przewodnik po Wołyniu. — Łuck: Drukarnia Państwowa w Łucku, 85. 1929. — 380 s.Orłowicz M. Ilustrowany przewodnik po Galicyi, Bukowinie, Spiszu, Orawie i Sląsku Cieszynskim. — 86. Lwow: wykonano w drukarni «Grafii», 1919. — 520 s.Orłowicz M. Z Podolia Galicyjskiego. II Zalieszczyckie. / Mieczysław Orłowicz // Ziemia. — 1913. 87. — Rok IV. — №46. — S. 751–754.Przewódnik po województwie Tarnopolskiem. — Tarnopol : Nakładem wojewódzkiego towarzystwa 88. turystyczno-krajoznawczego, 1928. — 140 s. + mapa.Przybysławski W. Repertoryum zabytków przedhistorycznych na obszarze szesnastu powiatów 89. Galicyi Wschodniej. — Lwów: Drukiem W. A. Szyjkowskiego. — 77+V s.Rąkowski Grz. Przewodnik po Ukraine Zachodniej. — Część I. — Wołyń. — Pruszków: Oficyna, 90. 2005. — 467 s.Rąkowski Grz. Przewodnik po Ukraine Zachodniej. — Część II. — Podole. — Pruszków: Oficyna, 91. 2005. — 463 s.Sląski H. Zbaraz w przeszlosci i terazniejszosci. Opis historyczno-krajoznawczy powiatu z 14 92. ilustracijami. — Tarnopol: Nakladem oddzialu Zbarazkiego Podolskiego towarzystwa, 1934. — 72 s.Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. T. 1–15, Warszawa : nakł. 93. Filipa Sulimierskiego i Władysława Walewskiego, 1880–1902.Stupnicki H. Geograficzno-statystyczny opis Krolewstwa Galicyi i Lodomeryi. — Lwów: Drukiem 94. Kornella Pillera, 1864. — 130+II s.Wojewodstwo Tarnopolskie. — Tarnopol: Nakladem komitetu wojewodskiej wystawy roljniczej i 95. regjonalnej w Tarnopolu, 1931. — 456 s.Замки та храми України // www.castles.com.ua96. На підмурках історії // http://www.chortkiv.com.ua/city.htm97. Пам’ятки України // ukraine.kingdom.kiev.ua98. Kowalski St. J. Jazlowiec. The Town lost in History // http://www.aerobiologicalengineering99. .com/wxk116/sjk/jazlow.html

ЗмістПередмова.............................................................................................................................3Бережани.............................................................................................................................5Білокриниця.............................................................................................................................11Буданів.............................................................................................................................14Бучач.............................................................................................................................16Висічка.............................................................................................................................20Вишнівець.............................................................................................................................23Долина (Янів).................................................................................................................................29Залізці.............................................................................................................................31Збараж.............................................................................................................................35Золотий Потік.................................................................................................................................40Кременець.............................................................................................................................43Кривче.............................................................................................................................50Кудринці.............................................................................................................................53Личківці.............................................................................................................................56Микулинці.............................................................................................................................58Новосілка-Костюкова...........................................................................................................62Озеряни.............................................................................................................................64Окопи.............................................................................................................................66Підзамочок.............................................................................................................................70Ридомиль.............................................................................................................................72Сидорів.............................................................................................................................74Скала-Подільська.....................................................................................................................78Скалат.............................................................................................................................82Старий Збараж...............................................................................................................................85Старий Олексинець......................................................................................................................89Сураж.............................................................................................................................91Теребовля.............................................................................................................................94Тернопіль.............................................................................................................................101Токи.............................................................................................................................107Червоногород.............................................................................................................................110Чортків.............................................................................................................................114Ягільниця (Нагірянка)..............................................................................................................118Язловець.............................................................................................................................121Словник термінів........................................................................................................................128Іменний покажчик....................................................................................................................135Географічний покажчик............................................................................................................143Музеї Тернопілля.........................................................................................................................150Джерела...........................................................................................................................154Література...........................................................................................................................155.