Музика №6 скорочено

№62014

Забуте ім’я:Лідія Липковська

«ВІЙ» –нове прочитання

Новорічні забави:колядуємо, щедруємо!

Проект«Jazz Kolo»

Вікторія ЛУК’ЯНЕЦЬ

МУЗИКА | 6’2014 2 http://music.uaculture.com

ЗМІСТ

ВОГНІ РАМПИ4 «Вій»: нове прочитання.

Ольга Голинська8 Свята і будні Одеської опери.

Юлія Бентя

МЕТРИ12 Прийшла й постала з небуття...

Тамара Севернюк14 Струни душі Івана Гамкала.

Людмила Чечель

МОЛОДІЖНИЙ ФОРУМ18 Срібний фест у золотій оправі:

ювілейна мозаїка. Ірина Вавшко

МУЗИЧНІ КЛЮЧІ24 «Творець своїм мистецтвом повинен

нести добро». Анна Луніна

КАМЕРТОН30 У колі джазових імпровізацій.

Валентина Кулик

НОТНИЙ СТАН32 Колядуємо, щедруємо!

Валентина Кулик33 «Василева мати».

Обробка Кирила Стеценка34 «А вскликнули янголи».

Обробка Кирила Стеценка

4 «Вій»: нове прочитання. Ольга Голинська

30 У колі джазових імпровізацій. Валентина Кулик

24 «Творець своїм мистецтвом повинен нести добро». Анна Луніна

6’2014 | МУЗИКА 36’2014 | МУЗИКА 3

Шановні друзі «Музики»!Добігає кінця 2014 рік. Для всіх він був

вельми непростим. Як сказав нещодавно режисер Василь Вовкун, «сьогодні поране-не кожне серце». Однак українці не склали рук і продовжували сумлінно працювати – кожен на своєму, визначеному для нього

долею, місці. Так само чинили й ми, готуючи для вас випуски жур-налу. Й оскільки наш часопис віддзеркалює сучасне музичне жит-тя, матеріали кожного номера, у тому числі й пропонованого вашій увазі, несуть на собі відбиток нинішньої складної пори.

Як і завжди, ми доклали максимум зусиль, аби задовольнити най-різноманітніші смаки. На завершення року, природно, підбиваємо деякі підсумки, але й, дивлячись із надією у майбутнє, розповідає-мо про нові починання, що, гадаємо, матимуть гідне продовження.

Так, подаємо останній фрагмент із книги Віри Горбатюк і Алли Виш невої «Музичні адреси Києва». У ньому йдеться про Ансамбль народного танцю України – іще одного повоєнного мешканця «Солов’їної домівки». Тему органічно продовжує інтерв’ю із ниніш-нім керівником колективу Мирославом Вантухом.

Першою публікацією окремих записів із зошита композитора Анатолія Коломійця закінчуємо ювілейний рік Левка Ревуцького.

Щодо ювілеїв, які є певними віхами в житті будь-якої особи чи установи, то ми щиро вітаємо із ними композитора Лесю Дич-ко (інтерв’ю Анни Луніної), уже згаданого хореографа Миросла-ва Вантуха, диригента Івана Гамкала (матеріал Людмили Чечель), співачку Вікторію Лук’янець (25 років творчої діяльності; публіка-ція Юлії Пальцевич), а також кіровоградську дитячу музичну школу імені Юлія Мейтуса (стаття Ірини Сікорської).

200-річчю від дня народження Тараса Шевченка був присвяче-ний Перший мистецький фестиваль «Чернеча гора» у Каневі (про нього – оповідь арт-директора Івана Тараненка). 130 років від дня народження незаслужено забутої видатної співачки Лідії Липков-ської відзначили на Буковині (нарис письменниці Тамари Север-нюк). Уже в 25-те пройшов Міжнародний «Київ Музик Фест» (по-гляд на подію молодого музикознавця Ірини Вавшко). До 80-річчя від дня народження композитора й 30-річчя першої постановки було приурочено прем’єру опери-балету «Вій» Віталія Губаренка в Одесі (статтю Ольги Голинської доповнює в ексклюзивному слові генеральний директор Одеської опери Надія Бабіч).

Про новий фестиваль «Музика в старому Львові» – есей Любові Кияновської. Початок нового сезону проекту «Jazz Кolo» характе-ризує Валентина Кулик. «Новий конкурс на мапі світу» – так зветься матеріал, надісланий нам французьким журналістом Лораном Бел-леном із Парижа.

Наближаються новорічні свята. У ці дні, хай там як, завжди хочеть-ся спокою, не кажучи вже про веселощі й розваги. Трохи відволік-тися від труднощів сьогодення вам допоможе споглядання музич-них фонтанів (традиційний «Crossing» Наталії Семененко). А тим, хто дотримується народних традицій, стануть у нагоді колядки й щедрівки в обробці українського класика Кирила Стеценка.

До зустрічі у 2015-му! Із щирими побажаннями миру й злагоди

Ольга ГОЛИНСЬКА, головний редактор

врнрк

МАЙСТЕР-КЛАС36 Душа, якої не буває забагато.

Юлія ПальцевичУКРАЇНСЬКИЙ ФОРМАТ42 Солов’їна домівка. Ч. ІІІ: Український

ансамбль танцю. Віра Горбатюк, Алла Вишнева

46 Завжди у дорозі. Валентина Кулик

ФЕСТИ50 Із Шевченком на Чернечій горі.

Ольга Голинська54 Музика в старому Львові.

Любов Кияновська…І ТЕСТИ56 Новий конкурс на мапі світу.

Лоран Беллен (Франція)АВТОГРАФИ58 De profundis temporis.

Валентина КузикКЛІПИ60 Musical memory crossing-8.

Наталія СемененкоАЛЬМА-МАТЕР62 Ювілейний звіт — високий політ.

Ірина Сікорська

http://music.uaculture.com


Фото

Кир

ила С

ТОЯН

ОВА

ВОГНІ РАМПИ

«ВІЙ»: НОВЕ ПРОЧИТАННЯ

Нещодавно музичну громадськість України сколихнула непересічна подія: Одеський національний академічний театр опери та балету показав

прем’єру опери-балету Віталія Губаренка «Вій» за мотивами однойменної повісті Миколи Гоголя

Насамперед хочеться відзначи-ти неабияку сміливість дирекції театру й групи постановників, які в наш непростий в усіх сен-

сах час наважилися представити твір укра-їнського композитора, та ще й силами само-го театру – без допомоги держави.

Багато хто з меломанів пам’ятає поперед-ню постановку «Вія» 1984 року в Одесі ж. Тоді її авторами були легендарні режисер Артур Почиковський, балетмейстер Віктор Смирнов-Голованов, геніальний художник Євген Лисик і диригент Борис Афанасьєв. Шанувальники творчості видатного україн-ського композитора Віталія Губаренка, яко-му цьогоріч виповнилося б 80 (!), знають також останній, симфонічний твір митця – Хореографічні сцени «Вій». Написаний 2000 року на основі музичного матеріалу опери-балету, цей опус прозвучав уперше вже піс-ля смерті автора.

Творці сучасної одеської вистави не пішли шляхом простого оновлення попереднього спектаклю. «Мені видалося цікавим поєдна-ти оперу-балет і хореографічні сцени, – роз-повів режисер-постановник і балетмейстер Георгій Ковтун. – Повість Гоголя спону-кає нас звертати увагу не так на сюжет, як на особливості його подачі, що підтверджу-ють актуальність думки, – часто важливо не що, а як. Тому я й дозволив собі втрутитись у світ автора». «Від сполучення двох парти-тур, яке спричинило певні зміни в лібрето,

6’2014 | МУЗИКА 5

ВОГНІ РАМПИФо

то К

ирил

а СТО

ЯНОВ

А

народився абсолютно інший твір», – додав музичний керівник і диригент вистави, го-ловний диригент театру Олександру Самої-ле. Так до авторів початкового лібрето «Вія» Віталія Губаренка – Марини Черкашиної-Губаренко й Льва Михайлова приєднався Георгій Ковтун і постав новий спектакль на дві дії з прологом (замість трьох дій із про-логом та епілогом).

«Із музикою Губаренка я був знайомий раніше, так би мовити, заочно, – зізнав-ся Олексанру Самоїле. – Скажу інакше: у 1960–1990-ті роки неможливо було сер-йозно займатися музикою і не знати компо-зитора Віталія Губаренка, тому що його ім’я просто-таки “греміло”. Користуючись ви-словом Артуро Тосканіні – геніального ди-ригента, котрого я вважаю найкращим і до сьогодні, зазначу: відповісти на запитання чи знаємо ми музику можна лише за умо-ви її виконання. Адже граючи твір ми на-магаємося (кому як вдається) увійти у світ композитора, відчути його. Євген Мравін-ський казав, що у кожного композитора – свій запах. Завдання будь-якого виконавця, не тільки диригента, “зайти у потойбіччя нот”, усвідомити чим один автор відрізня-ється від іншого. І от зараз, після тижнів на-полегливої праці, численних репетицій і, нарешті, прем’єрних показів, я можу ствер-джувати, що тепер знаю музику Віталія Гу-баренка, – у міру своїх можливостей я по-старався наблизитися до його запаху».

«І який же він, цей запах?» – поцікавила-ся я. – «У митця є власний почерк, індиві-дуальність – це найголовніше. Ми можемо, звичайно, проводити аналогії. Так само, як відзначаємо факт, що у музиці Шостакови-ча простежується вплив Малера, у Пуччіні – Ваґнера й Дебюссі, у симфонічному мис-ленні й оркеструванні Губаренка я відчуваю “дихання” Шостаковича, хоча, можливо, я і помиляюся. Ця лінія йде від Малера – масштабність, драматизм і широта розвит-ку думки. Така риса стилю дуже важлива. Для диригента вона – просто мрія, бо надає простір для інтерпретування, дозволяє ви-будовувати форму крупним штрихом.

У моїй практиці, особливо при виконанні сучасної музики, часто трапляється так, що я не можу віднайти причинно-наслідкового зв’язку у розгортанні музичної думки й по-винен щось вигадувати, адже потрібно, аби твір звучав. У Губаренка я одразу відчув ло-гіку інтонаційної драматургії і прагнув її відтворити. Тут я нічого не мусив шукати, придумувати. Коли в опері наявний симфо-нічний розвиток, а в симфонії простежу-ється образне оперне мислення, тоді музика збагачується виразовими фарбами. В опер-ній виставі, де є і сольні, і хорові, і балетні дивертисментні сцени, симфонічне дихан-

ня об’єднує усе дійство, надає йому масш-табності.

Повторю відому істину: найголовніше – не ноти, вони однакові в усіх авторів, а ось те, що за нотними знаками, – запах – у всіх різ-ний. Що стосується “Вія”, то і Гоголь, і Губа-ренко перейшли “на той бік”, а там набира-ють сили інші закони й відчуття, пов’язані з управлінням образною сферою.

Музика у нашій теперішній виставі й спек-таклі 1984 року, власне, – одна і та сама, тільки скомбінована інакше. Але як по-різному ту драматургію вдалося сценічно втілити на віддалі 30-ти років при тому, що музика є по суті самодостатньою! Я відзна-чаю це буквально з перших репетицій, тому що мало лишилося музикантів оркестру, ко-трі грали тоді, – тож я відчував величезну внутрішню напругу.

Я диригую не інструментами, а очима лю-дей, – тож, аби дотриматися потрібної “сто-рони”, слід “підключити” їхні душі. Аби ті, хто сидять у залі, щось відчули, спочатку мусять усе правильно зрозуміти оркестран-ти. Тому для мене дуже важливі їхні очі. У деяких я бачив страх, розгубленість через те, що музика сама по собі приводила у цю приголомшливу сферу, – іще ніхто не знав,

що відбуватиметься на сцені. Й у музикан-тів спрацював запрограмований інстинкт і велика повага до професіоналізму орке-стрового письма Губаренка, а також гор-дість за те, що це – саме український компо-зитор. Вони відчули дух гоголівський, – те, що за нотами».

«Чи виграв твір від поєднання двох пар-титур?» – запитую. – «Беззаперечно! Завдя-ки тому, що режисер-постановник Георгій Ковтун – божевільний, звичайно, в хоро-шому сенсі слова, ми отримали нову якість. Причому його версія дуже близька до Гого-левої».

Узагалі цікавий сам факт звернення Ков-туна до одного й того ж твору в абсолютно різних жанрах – драматичному (вже понад 10 років в Одеському російському драма-тичному театрі йде вистава «Вій» у його по-становці) та оперно-балетному. За словами митця, він спочатку навіть хотів відмовити-ся від пропозиції Одеської опери, але потім «внутрішній авантюризм примусив кров у жилах шалено нуртувати й ...виник скаже-ний інтерес до цієї роботи». Шукаючи ключ до втілення концептуально й образно вель-ми непростого сюжету, він вирішив дещо переглянути характер взаємин Хоми й Пан-


ВОГНІ РАМПИ

СВЯТА І БУДНІ ОДЕСЬКОЇ ОПЕРИ

Генеральний директор Одеського національного театру опери та балету Надія Бабіч – про прем’єру «Вія» Віталія Губаренка, меценатів-театралів,

правила виживання у кризових умовах і творчі плани

«МИ НЕ МОЖЕМО ЗРОБИТИ ГІРШЕ»Ідея відновлення «Вія» дісталася мені

«у спадок» від попереднього керівництва теат ру. Це мене дуже бентежило, бо стар-ше покоління артистів добре пам’ятає не-ймовірну популярність першої постанов-ки твору, яка відбулася на сцені Одеської опери 1984 року. У них досі перед очима ча-рівні декорації художника-постановника Євгена Лисика. Усі члени диригентсько-режисерської колегії висловлювалися щодо потреби глибокого опрацювання концепції нової постановки й казали: «Ми не можемо зробити гірше», – але справа якось не руша-ла з місця.

Імпульс позитивного руху був заданий Оксаною Линів – диригентом зі Львова, яка на той час працювала у нашому театрі (за-раз – у Німеччині). Вона порадила мені зу-стрітися із вдовою композитора, відомим музикознавцем і оперним критиком, знав-цем історії і сьогодення музичного теат-ру – Мариною Романівною Черкашиною-Губаренко, яка і запропонувала зупинитися на концертному виконанні «Вія». Мені ця ідея надзвичайно сподобалася, – твір видат-ного українського митця міг відкрити наш третій Міжнародний фестиваль мистецтв.

Нагадаю, що у 2012 і 2013 роках в Одеській опері з успіхом проходили два Міжнарод-них фестивалі мистецтв. По три дні в театрі йшли оперні й балетні вистави, а почина-лись фестивалі грандіозними постановками open-air (перший раз – на площі перед цен-

тральним входом, другий – з «англійсько-го» боку, біля фонтана). Сама будівля те-атру слугувала мальовничою декорацією. Для цих акцій ми обирали сучасні, стильні, гарні проекти: повноформатну «Аїду» Джу-зеппе Верді (3,5 години, без купюр!), «Кар-міну Бурану» Карла Орфа. Відкриття фес-тивалю кожного року відбувалось 1 червня,

але щоразу нам ставала на заваді стихія: по-чиналася страшенна злива, ураганний ві-тер трощив декорації. Відтак ми вирішили перенести проведення фестивалю на інший час, утім, так само літній.

Концертною версією «Вія» планувало-ся відкрити третій, цьогорічний оперно-балетний міжнародний форум. На показ open-air необхідно було привабити публіку чимось надзвичайним, адже головною ме-тою фестивалю було наблизити високе мис-тецтво до слухачів.

Залишалося вирішити, хто реалізовува-тиме ідею. Я запропонувала звернутися до нашого земляка, балетмейстера і режисе-

ра Георгія Ковтуна. Його «творчий профіль» вирізняється особливими рисами, цей ми-тець має неповторний стиль. Режисерам узагалі притаманне нестандартне мислення, але Ковтун здатний приголомшити, навіть шокувати публіку! Хотілося створити видо-вище, яке би стало основою для майбутньої вистави в стінах театру.

Георгій Ковтун погодився на нашу про-позицію. І почалося! Він порадив зверну-тися до художниці з Сімферополя Злати Цирценс, яка вже працювала у нас над кос-тюмами до «Весни священної» і «Карміни Бурани». У неї дуже добре виходять фантас-магоричні образи. Коли Злата привезла ес-кізи костюмів і декорацій, ми всі зрозуміли, що треба робити не концертне виконання, а виставу з повноцінною сценографією.

Від проведення ж фестивалю ми свідомо відмовились: у країні почалася неоголоше-на війна... Спектаклі – інша справа, це наша робота.

МАЙСТЕРНІСТЬ І ТАЛАНТДавно хотілося поставити щось на укра-

їнську тему або твір українського компози-тора, не повторюючи досвід інших театрів. Опера-балет «Вій» Віталія Губаренка – наш ексклюзив. Близько 500 (!) костюмів, і всі дуже складні, з натуральних тканин, жод-ний не копіюється.

У майстернях нашого театру є чудові фа-хівці, яких можна порівняти з чаклунами, – таку красу вони здатні створити. Ми їх дуже

У майстернях нашого театру є чудові фахівці, яких можна порівняти з чаклунами, – таку красу

вони здатні створити

6’2014 | МУЗИКА 9

Фото

над

ане

Одес

ьким

нац

іона

льни

м те

атро

м оп

ери

та б

алет

уВОГНІ РАМПИ

цінуємо. І я не просто вихваляюся, коли так кажу: художники-постановники із-за кор-дону, котрих ми запрошували у різні роки до співпраці, казали мені, що на наших спе-ціалістів слід молитися!

Декорації і костюми, зроблені нашими майстрами до «Вія», – результат величезної за обсягами роботи найвищого стандарту.

Успіх нової вистави, особливо в оперно-му театрі, – це, безумовно, вміння талано-вито, професійно скоординувати всі скла-дові майбутнього Творіння. Це неможливо здійснити без музичного керівника, здатно-

го вести за собою величезний колектив. Та-ким є головний диригент нашого театру, ви-датний митець, народний артист Республіки Молдова Олександру Григорович Самоїле. Спостерігати за його роботою – особлива насолода, оркестр під його орудою завойо-вує нові творчі висоти. Коли він захоплю-ється ідеєю – успіх гарантований. Так стало-ся і з «Вієм».

Окреме «господарство» – хор, яким ми та-кож дуже пишаємося. Складається він пе-реважно з молоді, талановитих випускників Одеської національної музичної академії.

Бездоганну гармонію і збалансоване звучан-ня колективу забезпечує головний хормей-стер Леонід Михайлович Бутенко – профе-сіонал найвищого ґатунку.

Наша балетна трупа також дуже моло-да й талановита і перебуває у чудовому ста-ні. Головний балетмейстер театру Юрій Ва-сюченко завжди підтримує цікаві творчі починання і сприяє їхньому втіленню. Не-щодавно приїздив до нас Денис Матвієнко, знайомився з танцівниками і був у захва-ті від бажання артистів творити сучасний, яскравий балет.

Отак разом – балет і хор, оркестр і солісти, видатні майстри сцени і талановита молодь, декоратори і костюмери, концертмейстери, гримери, всі технічні служби театру – «буду-ють» новий твір і до останньої миті, поки не затихнуть овації після прем’єри, не можуть повільно дихати і жити спокійним життям!

...Звісно, ми дуже хвилювалися, працюю-чи над «Вієм». Варто зазначити, що «Вій» Ге-оргія Ковтуна – це абсолютно новий твір, у якому постановник зумів відчути те, що хотіли сказати і Гоголь, і Губаренко. Він спробував протягнути нитку від тих, майже 200-літньої давнини, часів до наших днів – і, мені здається, це йому вдалося.

Мені, як керівникові, дуже важливо, щоб вистава була потрібна глядачеві. Не можна вкладати величезні кошти у спектакль, який потім зіграють лише кілька разів! Упевне-на: «Вій» у постановці Ковтуна матиме успіх у публіки. Цю сучасну роботу можна порів-няти з діамантом, котрий щоразу виблис-куватиме якимись новими гранями. Олек-сандру Самоїле вважає партитуру «Вія» визначною, а Віталія Губаренка – видатним композитором із власною, надзвичайно гли-бокою філософією.

Мушу додати, що одеська публіка дово-лі непроста, – більша частина театралів лю-бить класичне прочитання. Натомість я пе-реконана, що театр – це живий організм, який неможливо відокремити від світу «ве-ликою китайською стіною». У театрі повин-ні бути проекти для різного глядача, зо-крема й такі, що демонструють погляд в історичне минуле з позиції сьогоднішньо-го дня. Твори мають підживлюватися «віт-ром змін»!

«НАПОВНЕННЯ», ГІДНЕ РОЗКІШНОЇ «СКРИНЬКИ»

Коли у листопаді 2010 року мене при-значили генеральним директором Одесь-кої опери, я побачила (кажу цілком відвер-то), що більшість оперних і балетних вистав потребує оновлення. І це не дивно: будів-ля театру одинадцять років перебувала на реконструкції, потім, від 2005-го, настав важкий час зміни керівників. За ці роки по-


Фото

над

ане

авто

ром

стат

ті

У першій третині ХХ століття її ім’я знали у багатьох країнах сві-ту, а голос звучав чи не на всіх континентах. Вона була всеза-

гальною улюбленицею. Достатньо назва-ти лише кілька фактів. Після виступів у «Метрополітен-опера» у партнерстві з ле-гендарним Енріко Карузо у «Травіаті» й «Рі-голетто» Джузеппе Верді вибаглива, а поде-коли й упереджена американська критика, що звикла писати лише про італійців, на-звала Лідію Яківну «північною зіркою», а Бостонська газета «Бостон Таймс» наго-лосила, що лише неперевершена Амеліта Галлі-Курчі порівнянна з Липковською у до-сконалості володіння колоратурою.

Спеціально для неї міланський театр «Ла Скала» здійснив постановку опери Вінчен-цо Белліні «Сомнамбула», а легендарний Артуро Тосканіні 1914-го уклав угоду з тим же «Ла Скала» про участь Липковської у дев’яти виставах «Ріголетто». Цьому гран-діозному задуму завадила Перша світова війна…

Париж після тріумфальних виступів спі-вачки у «Гранд-опера» і «Опера-комік» на-городив її титулом «Паризька примадонна». «Великою співачкою з голосом, що зачаро-вує», назвала Липковську паризька преса після її виступу в опері Амбруаза Тома «Гам-лет», а Жуль Массне захоплено зауважив, що вона – найкраща Манон із тих, кого він бачив і чув у цій ролі раніше.

І на туманному Альбіоні, у Лондоні в коро-лівському «Ковент-Гарден» холодні й стрима-ні англійці з не притаманною їм теплотою ві-тали Липковську у виставі «Секрет Сюзанни» Ермано Вольфа-Феррарі, знову ж таки, по-ставленій спеціально для неї.

Куди тільки не приводили Лідію Яківну її га-строльні дороги! Відень, Рим, Монте-Карло, Берлін, Стокгольм, Будапешт, Варшава… Пів-денна Америка, Китай, Японія, навіть да-лека Нова Зеландія… Усюди вона – бажана

гостя. Протягом ХХ століття жодна з україн-ських співачок не мала такого пошанування і визнан ня, навіть славнозвісна Соломія Кру-шельницька. Тільки після 2005 року творчі досягнення Липковської частково повтори-ли українка Людмила Монастирська і росіян-ка Ольга Бородіна.

Хто ж вона, і чому про неї майже нічого не знає Україна? Адже колись «Паризьку при-мадонну» шанували і на батьківщині. Навіть провівши більшу частину свого життя за кор-доном, видатна співачка часто виступала на найкращих оперних сценах Росії, а протягом 1927–1929 років – Радянського Союзу: у Ле-нінграді, Москві, Тбілісі. Не забувала Лип-ковська й про Україну. Її чарівний спів і не-перевершену драматичну гру гаряче вітали у Києві, Одесі, Харкові, Дніпропетровську, Се-вастополі.

Здобувши світове визнання в операх захід-ноєвропейських композиторів, Липковська була неперевершеною виконавицею вітчизня-ного оперного репертуару: Людмила в опері «Руслан і Людмила» Михайла Глинки, Марфа і Шемаханська цариця у «Царевій нареченій» і «Золотому півнику» Миколи Римського-Корсакова, Ольга в його ж «Псковитянці». Донині взірцевим уважається створений нею образ Снігуроньки в однойменній опе-рі Римського-Корсакова. У концертних про-грамах, поряд із популярними аріями з опер, романсами російських композиторів звуча-ли українські народні пісні, національна опер-

ПРИЙШЛА Й ПОСТАЛА З НЕБУТТЯ…

Співочий безсмертник придністровської землі, висушений немилосердними вітрами різних епох і часів, але напоєний живлющою вологою одвіку нескореного Дністра, воскреслий нині в дорогому для всієї України

Поверненні Лідії Яківни Липковської!

МЕТРИ

Повністю матеріал можна прочитати у друкованій або передплаченій електронній версії

журналу «Музика»

№ 6 за 2014 рік

Передплачуйте наш журнал!

Передплатний індекс 74310

Передплату можна оформити з будь-якого місяця в будь-якому поштовому відділенні зв’язку України та через передплатні агентства.

У країнах далекого зарубіжжя оформити передплату на всі наші видання можна через сайт www.presa.ua

на сторінці «Передплата On-Line».

Передплатити та придбати окремі примірники видань в електронній версії можна за адресою: http://presspoint.ua/.

Така послуга доступна в будь-якій країні світу.

Довідки за тел.: (044) 498-23-64; e-mail: [email protected]


Фото

Люд

мили

ЧЕЧ

ЕЛЬ

6’2014 | МУЗИКА 15

СТРУНИ ДУШІ ІВАНА ГАМКАЛА

Народному артистові України, диригенту Національної опери імені Тараса Шевченка

цьогоріч виповнилося 75!

МЕТРИ

Маестро – музикознавець, професор, педагог, член-кореспондент Національної академії мистецтв, член Єв-

ропейської академії музичного театру (Ві-день), трьох національних творчих спілок України, музично-громадський діяч. Цього-річ побачило світ науково-довідкове видан-ня «Іван-Ярослав Дмитрович Гамкало».

Згадуємо фрагменти із життя митця у його затишній київській квартирі.

– Іване Дмитровичу, ви народилися в селі, але це не завадило мріяти і стати ві-домим на весь світ диригентом…

– Народився я у галицькій хлібороб-ській родині в селі Городищі Королівсько-му на Львівщині, яке на той час перебувало у складі Польщі. Був хрещений і назва-ний при таїнстві Іваном-Ярославом. Роди-на наша була релігійною, працьовитою. Пи-шалися ми й тим, що у 1906 році на прощу до Палестини разом із митрополитом Ан-дреєм Шептицьким їздили Йосип і Йосафат Гамкали, які були активними в громадсько-му житті Городища. Знаним був і рід Забор-ських, із якого походила моя мама. Мій дід Григорій, по маминій лінії, хоч і мав диплом кравця, за покликанням був церковним пів-чим, керівником хору. Мабуть, саме завдя-ки йому я ще маленьким прилучився до му-зики. Його голос так запав у мою свідомість, що й дотепер зринають у пам’яті неповтор-ні звуки та фрази церковних піснеспівів… Отак і зростав я на українських народних і духовних піснях. Мама знала їх безліч. Піз-

ніше я почав записувати ті мелодії, фіксував мамин спів на магнітофон. Записи пісень і голос матері не раз звучали по Українсько-му радіо.

Дитиною, років у дев’ять, я сам зробив скрипку із фанери, на яку нап’яв сталеві дроти. На ній і опановував ази скрипково-го музикування. Також співав у церковному і шкільному хорах, виступав як скрипаль, де-кламував вірші… Іноді й власні. Мав багато

захоплень, проте переважали поезія, малю-вання. Мені навіть радили вчитися на худож-ника. Однак материнська пісня, мов зернина, проросла у моїй душі тугим колосом закоха-ності в народну музику, яку я, як диригент, проніс через усе своє життя і творчість.

Попри численні заборони, сільський люд зберігав народні й церковні традиції. Свят-кували Коляду, Пасху, Івана Купала, стави-ли вертеп тощо.

…Коли познайомився із майбутнім пое-том Ігорем Калинцем, у нього було дві фаб-ричних скрипки, одну він мені позичив і ми разом брали уроки гри на скрипці у педаго-

га Михайла Червоного, виступали на шкіль-них концертах у місті Ходорові. Закінчивши восьмирічку, вже знав точно, що продов-жу музичну освіту. Вступив до Львівського музично-педагогічного училища імені Філа-рета Колесси.

– Коли навчалися на третьому курсі, ви вже керували хором. Ваш творчий шлях увінчаний багатьма регаліями. У житті досягли чимало. Які ж його етапи вважає-те стрижневими?

– Училище закінчив із відзнакою 1958 року й був направлений навчатися до Львів-ської консерваторії. Перебуваючи в учи-лищі, співав у хорах, грав у симфонічно-му оркестрі Львівської політехніки, а також в училищному оркестрі народних інстру-ментів. Ще учнем співав у хорі Львівського оперного театру.

Це училище дало дуже багато видатних особистостей для всієї України. У ньому в той час навчалися Стефан Турчак, Тарас Микитка, Андрій Кушніренко, Ростислав Бабич, співачки Марія Процев’ят, Марія Га-лій, раніше училище закінчили учасниці знаменитого тріо сестри Байко...

Усі консерваторські роки працював суфле-ром у Львівській опері. У театрі мав можли-вість гастролювати, спілкуватися з цікави-ми людьми, збагачуватися інтелектуально, міг диригувати хором. Студентом дебюту-вав як диригент в опері (1962 р.), писав му-зику, друкував статті в газетах. О шостій ранку разом із Державним гімном ми про-кидалися й бігли два кілометри, аби перши-

Материнська пісня, мов зернина, проросла у

моїй душі тугим колосом закоханості в народну

музику


Фото

Юрі

я ШКО

ДИ

Перед тим, як переглянути сторін-ки ювілейного фестивалю, хо-четься здійснити невеличку по-дорож у часі й пригадати, як же

власне сформувався «Київ Музик Фест», із чого все починалося.

Тепер це вже історія: ініціатором і заснов-ником фестивалю був український компо-зитор Іван Карабиць, якому 17 січня на-ступного року мало б виповнитися сімдесят. На жаль, уже майже тринадцять років Івана Федоровича немає з нами.

У спогадах композитора про фестиваль знаходимо відомості про те, як за рік до його створення під час перебування у спра-вах Спілки композиторів в Аргентині Іва-ну Карабицю довелося потрапити в таку си-туацію:

«Якось за вечерею в ресторані офіціант за-питав моїх аргентинських колег звідки я. Йому відповіли, що з України, з Києва. Він трохи подумав і знову запитав: “А де це? Біля Алжиру?”

Усі розсміялися, усміхнувся і я. Усміхнувся гірко, з болем у душі. Не знати про Україну,

про Київ?! Як же це так? Чи ми того не вар-ті? Настрій було безнадійно зіпсовано...

Повернувшись додому, почав аналізува-ти і свою роботу… У житті Спілки компо-зиторів уже тоді стали помітними озна-ки агонії. Нескінченні зібрання, вибори, перевибори, засідання секретаріату, а ко-ристі від них – на жаль... Творчі комі-сії продов жували існувати формально, за інерцією, пленуми здебільшого перетво-рювалися на сутички за місце у концерт-них програмах...

Водночас українська сучасна музика все активніше прокладала собі шлях за кордо-ном. Цьому сприяла практика виїздів на-ших композиторів і виконавців у інші кра-їни, обмінні акції. Вони давали можливість час від часу подихати свіжим повітрям ін-формаційного простору.

Треба було шукати нові форми, які б фік-сували наші успіхи, наше прагнення увійти у світовий культурний процес. І шукати цієї долі треба було насамперед у себе вдома. Настав час, коли самоствердження, відчут-тя гордості та гідності є не амбіція, а необ-

хідність, без якої ми не пізнаємо світ, а світ не пізнає нас.

Лондон, Берлін, Париж, Франкфурт, Един-бург, Прага, Варшава – це тільки деякі єв-ропейські міста, що стали аренами великих музичних форумів. А скільки їх у Америці, Канаді, Японії, Австралії... Тож хіба Київ із його історичними пам’ятками, культурни-ми традиціями, унікальним місцеположен-ням не міг би піднятися до такого рівня?

Так народжувалася ідея створення Укра-їнського міжнародного музичного фести-валю» (цит. за: http://kmf.karabits.com/kmf/birth.htm).

Свою нинішню офіційну назву «Київ Музик Фест» отримав лише через рік – у 1990-му це був просто «Перший україн-ський міжнародний музичний фестиваль». Ініціативу Івана Карабиця підтримав аме-риканський композитор українського по-ходження Вірко Балей, який і став про-дюсером проекту. До складу директорату увійшли Мирослав Скорик (на сьогодні – художній керівник форуму), Євген Станко-вич і Валентин Бібік.

СРІБНИЙ ФЕСТ У ЗОЛОТІЙ

ОПРАВІ:ювілейна мозаїка«Київ Музик Фест» – один із наймасштабніших

міжнародних форумів академічної музики в Україні цьогоріч відзначив 25-річний ювілей

МОЛОДІЖНИЙ ФОРУМ

6’2014 | МУЗИКА 19

СТАТИСТИКАЩоби повніше уявити масштаби дебютно-

го фесту, звернімося до цифр.Гостями першого фестивалю були 22 зару-

біжних композитори та 12 офіційних осіб – представників Австрії, Великої Британії, Іс-панії, Італії, Угорщини, Канади, Фінляндії, США та інших країн. За вісім днів фести-валю, з 6 до 13 вересня 1990 року, відбулося 25 концертів, прозвучало близько 140 тво-рів. Домінанту у панорамі музичного фо-руму становили композиції українських митців, оскільки головна ідея марафону по-лягала у показі саме національної компо-зиторської школи в контексті світового му-зичного процесу.

Репертуарний спектр концертних програм був надзвичайно широким – від Йозефа Гайдна до сучасних композиторів. Зазначи-мо принагідно, що на сьогодні жанрово-стильовий діапазон творів для виконан-ня майже втратив кордони та рамки: чи то задля популяризації «Київ Музик Фесту», чи то заради зближення з неакадемічними практиками до програми ювілейного фору-му увійшли навіть естрадні композиції. Час іде – все змінюється.

Щодо виконавців, то у 1990 році на фес-ті виступив лише один закордонний ан-

самбль «Continuum» (США), натомість до прем’єрного музичного марафону були за-лучені численні колективи з різних куточ-ків України, загалом – понад два десятки! Для порівняння: із вітчизняних музикантів, окрім столичних, на цьогорічному «Київ Музик Фесті» українську виконавську шко-лу представляли лише одесити – Моло-діжний жіночий хор «Оріана», оркестр на-родних інструментів і капела бандуристів Одеської національної музичної академії імені Антоніни Нежданової, піаністи – Ма-рина Мохрякова й Олександр Перепелиця-молодший, скрипаль Євген Талько. У чому причина такого поменшання числа артис-тів із регіонів країни? Відповідь на це за-питання, на жаль, передбачувана: склад-на ситуація у державі, брак фінансування. Як результат – фестиваль видається, радше, «всестоличним» із кількома гостями, а не всеукраїнським/міжнародним.

Відбилися проблеми й на репертуарі. У програмі цьогорічного «Київ Музик Фес-ту» були заявлені усього чотири симфоніч-них концерти, тоді як у першому фесті їх було аж одинадцять! Різниця очевидна. У наші дні основу програми становлять тво-ри для камерних колективів – причини, знов-таки, усім зрозумілі…

АКТУАЛЬНІСТЬНа прес-конференції, яка традиційно пе-

редувала відкриттю цьогорічного фести-валю, голова Національної спілки ком-позиторів України, член мистецької ради форуму Ігор Щербаков охарактеризував «Київ Музик Фест» як «фестиваль нейздій-снених мрій», указуючи на те, що хотілося б із часом довести його до рангу, приміром, усесвітньо відомої «Варшавської осені» (яка вже протягом 56 років щовересня прохо-дить у Польщі).

Постійна нестача ресурсів та інші організа-ційні проблеми не дозволяють «розгуляти-ся», але є й інший бік медалі. На даному ета-пі «Київ Музик Фест» – один із небага тьох фестивалів України, що знайомить слухачів із новинками композиторської творчості.

Завдяки тому, що вхід на концерти віль-ний, завжди є багато охочих їх відвідати. Організатори додали, що була думка цьо-го року фестивальні заходи відмінити, про-те вирішили не робити цього, адже на цей форум – найавторитетніший і один із най-старіших у державі – щороку очікують ти-сячі людей, для яких він – справжня духов-на потреба.

Тож відповідь на запитання про актуаль-ність фестивалю – однозначно позитивна.

Фото

Юрі

я ТОЦ

ЬКОГ

ОМОЛОДІЖНИЙ ФОРУМ

Концерт-відкриття фестивалю. Мирослав Скорик і скрипаль Андрій Бєлов (Німеччина)


«ТВОРЕЦЬ СВОЇМ МИСТЕЦТВОМ ПОВИНЕН

НЕСТИ ДОБРО»Цього року народна артистка України, лауреат Національної премії України

імені Тараса Шевченка, видатний сучасний композитор Леся Дичко відзначає поважний ювілей

МУЗИЧНІ КЛЮЧІ

Він оформився у своєрідний фести-валь із низки авторських концер-тів у різних містах України (Києві, Львові, планується – у Тернопо-

лі, Хмельницькому, Рівному), а також Поль-щі (Бєлосток). І можна було б у преамбулі до розмови з мисткинею навести усі її чис-ленні титули, регалії і нагороди, але це – до-відкова інформація, яка жодним чином не розкриває особистість. Тому й не хочеться у презентації цієї авторки вдаватися до кліше.

Внесок Лесі Дичко в українську музич-ну культуру, без перебільшення, – вагомий. Вона розкрилася в усіх жанрах – хоровому, музично-драматичному (хоровому та балет-ному), симфонічному, камерному, пісенному тощо. Але при всій широті творчих уподо-бань преферентною для неї сферою протя-гом усього творчого життя була і залишаєть-ся хорова музика. Саме тут композиторка висловилася найбільш яскраво, неповтор-но й індивідуально, створивши хорові опери та симфонії а capрella, великоформатні хо-рові концерти, кантати для різних виконав-ських складів, причому, що цінне, для дитя-чих хорових колективів також. Леся Дичко однією із перших у контексті «епохи шістде-сятництва» з нових творчих позицій зверну-лася до фольклору, а саме до його прадавніх

шарів. Окрім того, за нею пальма першо-сті у відтворенні в сучасній українській му-зиці релігійно-духовної тематики, зокрема, у жанрі літургії. Є ще й інші характерні озна-ки, властиві творчості Лесі Дичко, як, при-міром, синестезійне сприйняття мистецьких явищ. Але про все це докладніше читач дові-дається з інтерв’ю…

– Для початку розмови поставлю досить тривіальне, але разом із тим важливе для кожної людини запитання: вас можна на-звати щасливою людиною?

– Я – дуже щаслива людина. По-перше, упродовж життя мені довелося спілкувати-ся, дружити з багатьма прекрасними людь-ми, чимало з них уже, на жаль, відійшло у віч ність. Це, насамперед, мої батьки: Ва-силь Афанасійович і Віра Антонівна. Батько за фахом – інженер-шляховик, але мав хист до музики, був композитором-дилетантом, який і став моїм першим учителем із музи-ки. Мама дуже гарно співала та малювала. Генетично мені й передалися ці два худож-ніх таланти – любов до музики і живопису.

Як можна оминути увагою моїх учителів-композиторів!?.. Це Костянтин Данькевич, Борис Лятошинський і Микола Пейко. Бо-риса Миколайовича я обожнювала, при-

слухалася до кожного його слова, – він для мене був незаперечним авторитетом. А Ми-кола Іванович Пейко запам’ятався як тон-кий музикант і людина з оригінальним по-чуттям гумору.

Арсеній Котляревський був моїм педа-гогом по класу органа. До речі, моя канта-та «Ода музиці» на вірші Бориса Олійника для мецо-сопрано, хору, оркестру та органа у 1982 році звучала на відкритті Національ-ного будинку органної та камерної музики України. Поет писав вірші для мого твору саме з урахуванням цієї знакової події.

Не можу не згадати талановитих хормей-стерів: Михайла Кречка, Юрія Таранчен-ка, Тамару Кудрявцеву, яка разом із Олегом Тимошенком організувала та довгі роки була куратором міжнародного хорового конкур-су «Ялта-Вікторія»; Олександра Зайцева – фундатора міжнародного хорового конкур-су «Південна Пальміра» в Одесі (конкурс я очолила після кончини митця). Назву та-кож мистецтвознавців Платона Білецького та Вадима Клєваєва, скульпторів Валентина Знобу та Георгія Якутовича, музикознавця Миколу Гордійчука, який був першим, хто написав про мене книгу (вийшла 1978 року). А ще я товаришувала з видатними архітек-торами: теоретиком архітектури Миколою

6’2014 | МУЗИКА 25

МУЗИЧНІ КЛЮЧІФо

то Ро

мана

РАТУ

ШНО

ГО

Тищенком (завдяки спілкуванню із ним я й навчилася робити складні архітектурні про-екції на власну музику) та Юрієм Асєєвим – він познайомив мене з архітектурою Киє-ва, наші прогулянки містом закарбувались у пам’яті на все життя…

– Ви пригадали батьків, учителів і зна-кових для вас людей. Але я пропоную екс-траполювати моє запитання на життєвий і творчий шлях в цілому, адже «форму-ла щастя» для композитора вимірюється, мабуть, силою випромінювання творчої енергії із глибин власної підсвідомості та її віддзеркаленням у численних опусах…

– Із точки зору оцінки життя в цілому, і творчого в тому числі, знов-таки скажу – я щаслива людина. Свою любов до музики я пронесла через усе життя. Окрім музики, захоплююся живописом. Малюю переважно абстрактні картини, у яких втілюється моє бачення колірної палітри, різних можливих комбінацій фарб. Подеколи виникають до-сить незвичайні та дивні образи. Я також цікавлюся архітектурою, можу годинами ходити вулицями міст і містечок, роздив-лятися будинки. Усі споруди для мене, не-мов живі, кожна – неповторна. Кидаючи по-гляд на ту чи іншу будівлю, одразу ж бачу її

у певній музичній формі – рондо, тричас-тинній контрастній абощо, а також у ладах – мажорі чи мінорі – й тональностях. І навпа-ки, будь-який музичний образ можу уявити у вигляді архітектурного об’єкта.

– Як багатогранна людина, ви цікавите-ся суміжними видами мистецтва. Окрім того, вам притаманна синестезія – одно-часно слухове й зорове сприйняття пред-метів і явищ…

– Так. У юності я відчувала велику жагу знань: прослухала п’ятирічний курс лекцій з історії мистецтв у Київському художньо-му інституті (нині – Національна академія образотворчого мистецтва та архітекту-ри), курс історії театру та акторської май-стерності у професора Михайла Карасьо-ва в Київському театральному інституті (нині – Київський національний універси-тет театру, кіно і телебачення) імені Івана Карпенка-Карого, вивчала історію естети-ки в Національному університеті імені Та-раса Шевченка. До речі, 1964 року я отрима-ла за свій твір «П’ять фантазій за картинами російських художників», що був створе-ний під враженням від картин Ісаака Ле-вітана, Івана Шишкіна, Василя Сурикова, Віктора Васнецова, диплом першого сту-пеня на композиторському конкурсі. Це – оркестрово-хорова фреска, ранній, консер-ваторський твір.

– Які українські художники надихають вас своєю творчістю?

– У Андрія Чебикіна дивовижна графіка жіночого тіла – прозора, ніжна, незвичайна, її можна порівняти з піснею. Графічні зобра-ження цього художника звеличують красу жіночої статури як прояв вищого інтелек-туального начала в жінці – носительці сві-тової гармонії. Віра Кулеба подобається се-лянською, україно-народно-фольклорною глибиною. У неї своя аура, оригінальна те-матика свята, піднесене оспівування народ-них образів. Цікаві надзвичайним духов-ним світом Іван Марчук, Марфа Тимченко, Олександр Дубовик, Микола Стороженко, багато інших майстрів пензля.

– Чим іще ви захоплюєтеся?– Дуже люблю книжки. Вони не тільки ви-

ховують людину, а й організовують її внут-рішній світ, пробуджують фантазію. Думаю, що людина у побуті має бути дуже скром-ною. Дорогі речі, коштовності одягати на себе зовсім не обов’язково – уся ця розкіш повинна зберігатися в музеях, щоб кожен міг нею помилуватися. Краще звертати ува-гу на свій духовний розвиток, приміром, збирати й читати книжки.

Усе, пов’язане з фольклором, народним мистецтвом – це теж близька мені стихія. До речі, музичні композиції можна порівняти з рушниками: у них теж розкривається кра-


«JAZZ KOLO»: ІСТОРІЯПоміж численних джазових імпрез і фо-

румів, що проходять в Україні, проект «Jazz Kolo» вирізняється принциповою зорієнтованістю винятково на вітчизня-ного виконавця. Варто лише пригадати, як сім років тому, відкриваючи в «Україн-ському домі» перший сезон проекту, Ігор Закус наголошував: «“Jazz Kolo” – це кон-церти українських джазових виконавців, а сам проект створений для підтримки українського джазу, розвитку української імпровізаційної музики». І, треба відда-ти належне музикантові, відтоді концеп-ція «Jazz Kolo» не змінилася. Натомість трансформацій зазнали зовнішні форми проекту.

Від великої концертної зали із залучен-ням широкої слухацької аудиторії, яка у 2007 і 2010 роках почула масштабні соль-ні програми найяскравіших українських музикантів і колективів, «Jazz Kolo» у сезо-ні 2013–2014 років змодулював до камерно-го клубного формату. Зазначимо, що то була не єдина відмінність. Тепер поряд із Ігорем Закусом на міні-сцену «Часопису» виходили знані виконавці-імпровізатори і початківці, які щоразу презентували різні джазові сти-лі та напрями: від блюзу, свінгу і фанку до регі й етно.

Фінальну крапку у цьому десятичастинно-му марафоні поставив червневий концерт за участю Ельвіри Сарихаліл, Аніко Долі-дзе, Лаури Марті, Назгуль Шукаєвої, Іри

Розенфельд і Антоніни Матвієнко. Вийшов-ши певною мірою за межі запропонованого у сезоні «стильового стандарту», він укотре підтвердив тезу про суголосність мистець-ких акцій суспільно-політичним подіям сьогодення. Кожна зі співачок, виконуючи по дві пісні – рідною мовою й українською, а разом із ними інструменталісти, – усі мо-вою музики висловили громадянський про-тест проти воєнної агресії в Україні. Рівень позитивної енергетики того вечора просто-таки зашкалювало...

Тепер усе це – історія, яскрава, неорди-нарна і, на щастя (тут треба оцінити усві-домлення Ігорем Закусом неповоротності історичного моменту), зафіксована на циф-рових носіях інформації, представлена у ра-діо- й телеефірі, інтернеті.

ТАК – Є!Нинішній, третій за ліком, сезон проекту

«Jazz Kolo» – у процесі розгортання (сприя-ють видавництво «Темпора» і Національний палац мистецтв «Україна»). Із запланованих десяти концертів відбулося два: у жовтні й листопаді, на черзі груднева зустріч під про-мовистою назвою «У колі друзів». Тож ро-бити якісь узагальнення щодо нового се-зону зарано. Разом із тим уже зараз можна стверджувати: задум Ігоря Закуса «зробити якісний і неординарний музичний продукт, зіграти незвичайні програми за виконав-ським складом, формою, суттю матеріалу» вдався. Утім – судіть самі.

Отже, імпреза перша, «Україна – наш дім». Її назва, вельми актуальна для сьогодення, прозвучала символічно і щодо самого про-екту, адже головна концертна сцена держа-ви – Палац мистецтв «Україна» став домом для третього сезону «Jazz Kolo». Нові стіни, нове розміщення, за яким музиканти опи-нилися у центрі в оточенні публіки, – так виникає особлива аура, зникає бар’єр між виконавцем і слухачем...

Однак, як відомо, сутність події ви-значають не зовнішні чинники. Музич-ною темою того вечора була українська пісня, що постала у різних інтонаційно-стильових виявах – народному, автор-ському, роковому. Зрозуміло, втілення ідеї потребувало різної вокальної по-дачі. Тому до участі у концерті Ігор За-кус запросив співаків, які, на його дум-ку, художньо найадекватніше втілювали окреслені іпостасі української менталь-ності в пісні: Ілларію, Марію Бурма-ку і виконавця-початківця Андрія Коха-на. Їхні виступи прозвучали в джазовому імпровізаційному оформленні, яке ство-рили справжні професіонали Орхан Ага-бейлі (перкусія), Олег Пашковський (клавішні), Сурен Томасян (гітара) і, зви-чайно, Ігор Закус (бас-гітара). Скаже-мо одразу: в художньому сенсі результат вийшов яскравим і очікувано непере-вершеним, власне, як буває завжди, коли сполучаються кардинально протилежні, здавалося б, непоєднувані явища.

У КОЛІ ДЖАЗОВИХ ІМПРОВІЗАЦІЙ

Із відкриттям цьогорічного концертного сезону в Малій залі Національного палацу мистецтв «Україна» стартував новий сезон

проекту Ігоря Закуса «Jazz Kolo»

КАМЕРТОН



№ 6 за 2014 рік










НОТНИЙ СТАН

Пропоновані увазі чи-тачів обробки укра-їнських народних різдвяно-новорічних

піснеспівів Кирила Стеценка уміщено чи не в першому відо-мому нині виданні хорових тво-рів митця – «Українські колядки і щедрівки» (для мішаного й од-норідного хорів із супроводом фортепіано). Про цей, без пере-більшення, нотний раритет ми дізналися від працівників Хар-ківської державної наукової біб-ліотеки імені Володимира Ко-роленка, де він зберігається у фондах, – завідувачки відділу Оксани Поліщук і завідувачки сектора наукової обробки нот-них видань Наталі Погребняк, яким ми дуже вдячні за про-позицію співпраці. Є видання і у фондах Національної бібліо-теки України імені Володимира Вернадського.

Заснована 1886-го, Харківська громадська бібліотека вже че-рез кілька років перетворилася на потужне документальне зі-брання, у якому акумулювалися видання із різних галузей нау-ки та культури. 1903 року зав-дяки зусиллям відомого біб-ліотекознавця Любові Хавкіної розпочав роботу нотний абонемент. До його станов-лення і розвитку також долучилися відомі постаті того часу, зокрема засновник Хар-ківського відділення Російського музичного товариства, директор Харківського музич-ного училища Ілля Слатін та український композитор і музичний критик Володимир Сокаль ський. Нотний фонд поповнювався переважно шляхом пожертвувань, які над-

ходили від бібліотек музичних товариств і консерваторій Петербурга, Москви, Києва, Тифліса. Підтримали бібліотеку й видавці-меценати Митрофан Бєляєв, Петро Юрген-сон і Леон Ідзиковський.

Саме до продукції заснованого у Києві ще 1858 року видавничого дому Леона Ідзи-ковського, «комисіонера Киівського відділу Руського Музичного Товариства і Киівськой Консерваторії» (подаємо зі збереженям

орфографії того часу. – Ред.), і належить видання «Україн-ські колядки і щедрівки» Кири-ла Стеценка. На жаль, точна дата його виходу у світ нині невідо-ма: вчені припускають, що воно було надруковане до 1912 року. До фондів бібліотеки видання надійшло 20 квітня 1915-го.

Видання складається з чоти-рьох збірок, у кожній із яких подано по десять обробок. Усі «розкладки» народних пісень представлено у двох авторських версіях (причому хорову пар-титуру щоразу може дублювати партія фортепіано): перша – для мішаного хору, а друга – для од-норідного. На цьому, вочевидь, позначилася диригентська й пе-дагогічна практика Стеценка-композитора, якому на життє-вому шляху довелося керувати і семінарським, і академічним хорами, і лисенківськими капе-лами, і камерними дитячими ко-лективами.

Цікаво, що видання має ознаки наукового – кожну обробку су-проводжує інформація про по-ходження народного першодже-рела (місце та від кого Кирило Стеценко записав пісню).

Додамо також, що більшість із творів, умі-щених у добірці, й до цього часу є маловідо-мими широкому музичному загалові. Тож запрошуємо усіх бажаючих познайомитися з хоровими шедеврами класика української музики, а також глибше пізнати величаль-ні обрядові співи, що традиційно лунали в Україні на зимові свята.

Валентина КУЛИК

КОЛЯДУЄМО, ЩЕДРУЄМО!

6’2014 | МУЗИКА 33

НОТНИЙ СТАН

Василева мати


Фото

з ар

хіву В

іктор

ії Лук

’янец

ь

МАЙСТЕР-КЛАС

ДУША, ЯКОЇ НЕ БУВАЄ ЗАБАГАТО

«У ролі пажа Оскара виступила невисока, струнка й одухотворена Вікторія Лук’янець, чиє кришталеве сопрано було чути навіть на Капрі». Ці рядки своєї

книги спогадів «Мій світ» легендарний італійський тенор Лучано Паваротті присвятив нашій співвітчизниці, відзначивши її дебют у «Ла Скала» 1995 року

Українські слухачі старшого поко-ління чули це «кришталеве сопра-но» «наживо», молодше ж поколін-ня – переважно на відеохостингах,

а про її успіхи і тріумфи за кордоном дізна-валися з інтерв’ю, які співачка давала піс-ля концертів, котрими радувала україн-ську пуб ліку під час своїх нечастих візитів на батьківщину. Адже з 1993 року Вікторія із родиною мешкає у Відні (Австрія), гастро-люючи по всьому світу, виступаючи на одній сцені з такими «могіканами», як Ірина Архи-пова, Монсеррат Кабальє, Лучано Паваротті, Пласідо Домінго, Хосе Каррерас.

Відомий італійський режисер Франко Дзеффіреллі назвав імена «трьох великих Травіат» – Марії Каллас, Терези Стратас і Вік-торії Лук’янець, і це вартує сторінок відгуків та описів. Але – ось іще кілька, записаних під час її літніх гастролей у Японії із вуст найщи-рішої публіки – дітей: «Вікторія-сан співала усім тілом, її тіло було інструментом», «…не зрозуміла змісту слів пісень, але відчула, яке у неї золоте серце», «…її голос не лише висо-кий, а й красивий», «…коли Лук’янець-сан співала, у мене на душі стало тепло»...

Наприкінці цього року Вікторія Лук’янець відзначила 25-річчя творчої діяльності, дав-ши незабутні концерти у Києві та Льво-ві. Тож ми мали нагоду іще раз зустрітися із цією надзвичайною співачкою і жінкою. Вона пройшла великий шлях, прямує далі і їй є що сказати.

– Відлік свого творчого шляху ви веде-те від 1989 року. Після закінчення Київ-ської консерваторії вас узяли в Національ-ну оперу (тоді – Київський академічний театр опери та балету імені Тараса Шев-ченка), і першою вашою партією на цій великій сцені стала Марфа у «Царевій на-реченій» Римського-Корсакова. Чому саме

ця вистава? Вона – з вашого консерватор-ського «багажу» чи були іще якісь обста-вини, що зумовили такий вибір?

– У Київський театр опери та балету мене взяли як виняток, поки залишалося вільне місце – перед тим 20 років нікого із жінок-солісток узагалі не брали. Тому, навіть ма-ючи «в кишені» перемогу на Всесоюзному конкурсі вокалістів імені Михайла Глин-ки у 1987 році, на які ролі я могла сподівати-ся, про що могла мріяти? Про Донну Анну в «Дон Жуані», про «Травіату»? Дуже мало було партій, які могли б довірити дебютант-ці. Мене дуже непросто приймали в театрі – це закономірно, таким є шлях становлен-ня особистості, артиста. І ось дали Марфу: «Спробуйте», – сказали. За роки навчання у консерваторії я опанувала шість оперних партій, але Марфи серед них не було. Я по-чала вчити матеріал у вересні. Вийшло так, що повз клас, де я займалася з концертмей-стером, проходив Іван Дмитрович Гамкало – почув мене і взяв у виставу. Низький йому за це уклін! Так усе і розпочалося: 19 лис-топада стало днем мого дебюту у Київській опері. Жодних, як бачите, особливих під-готовок не було. А роль Марфи стала одні-єю із моїх найулюбленіших: вона прийшла-ся мені і по віку, і по голосу. Я відчула, що це моя зіронька, що так Боженько хоче. 19 лис-топада я співала у виставі, а 20-го святкува-ла день народження – це було, наче подару-нок із небес.

6’2014 | МУЗИКА 37

Фото

з ар

хіву В

іктор

ії Лук

’янец

ьМАЙСТЕР-КЛАС

– Запитала про Марфу, бо, як мені зда-ється, цей образ ніби віддзеркалює ваш голос, його звучання в усіх ваших партіях: це – недосяжно-чиста, небесна і водночас зігріта сердечним теплом лірика. Навіть колоратури вашої Цариці ночі не такі хо-лодні, як зазвичай чуєш.

– Дуже тішить, що ви відзначили теплоту, відсутність холодності. Так, у мене голос не холодний. Що б я не виконувала, яка би це не була роль, я завжди шукаю у ній позитив.

– Тоді, якщо можна, опишіть коротки-ми реченнями думки, відчуття, пов’язані з вашими партіями: Цариця ночі, Джіль-да, Віолетта, Лючія, Олімпія, Цербінетта, Норма, Донна Анна.

– Щодо Цариці ночі із моцартівської «Ча-рівної флейти», основним словом, яке зав-жди становило ядро образу, було «rache» – «помста». Мені ж ніколи не хотілося за-кріпляти це у свідомості. Цариця ночі – мати, котра не хоче втрачати доньку і здат-на на все.

Джільда із «Ріголетто» Верді завжди була для мене втіленням небесної чистоти (як ка-жуть італійці, «purezza») – чистоти дівочої душі, любові та відданості батькові, який для неї – немов янгол-охоронець. Неважливо, що із нею відбувалося потім, для мене залишала-ся головною оця первісна дівоча чистота.

Вердіївська Травіата – Віолетта Валері – це взагалі моя візитка. Найбільше спек-таклів я заспівала саме у цій ролі. На мою думку, вона – найбагатогранніша у своє-му розвитку. Я багато читала першоджерел, пов’язаних із героїнею (адже прототипом її була реальна людина), переглядала фільми – жахливі, натуралістично-реалістичні. Це справді страшно, коли батько продає власну дитину у повії. Але я намагалася не впуска-ти цю брутальність собі у душу і сприймала Віолетту – зіпсовану у дитячому віці, дуже раниму – як жінку, котра до кінця бореться за останнє, що в неї залишилося, – за своє серце, за почуття.

Лючія ді Ламмермур – мелодраматична партія, одна з найважливіших, найскладні-ших у моєму репертуарі. Ніколи не сприй-мала Лючію як божевільну. Таким розумін-ням образу я завдячую нашому видатному режисерові Ірині Молостовій. Сталося так, що захворіла Євгенія Семенівна Мірошни-ченко (це було 13 січня чи то 1992, чи 1993 року, вже не пам’ятаю), і на Лючію постави-ли мене. Мені довелося так швидко «встри-бувати» у цю роль! Дотепер пам’ятаю слова Молостової: «Вікторія, не грай божевільну!» Бо лише оточення сприймає таких людей як безтямних, а для них самих усе, що вони переживають, – реальність.

Молостова також ставила у Київській опері «Цареву наречену»: там теж є схо-

жа сцена, де Марфа після душевних по-трясінь божеволіє і приймає Григорія Грязного за свого коханого Івана Лико-ва, бачить невидимі для інших «колоколь-чики лазоревые», чує їхній дзвін. І так це було вражаюче, так глядачі цьому вірили, захоп лювалися цим!

Механічна лялька Олімпія із «Казок Гоф-мана» Оффенбаха – найнехарактерніша для мене партія, партія без душі. У ній мені йшлося про технічно чисте, бездоганне ви-конання усіх виписаних у нотах карколом-них колоратур. Хоча і в Олімпії теж були емоції – недарма в кінці вона несамовито танцює із закоханим у неї Гофманом і роз-літається на частинки. Мене дуже часто по-рівнювали у цій партії із Наталі Дессей, яка дебютувала в ролі Олімпії у Відні, – мабуть хотіли, щоб я співала Олімпію іще холодні-ше, тож, можливо забагато я вкладала душі у свою ляльку.

Цербінетта з «Аріадни на Наксосі» Ріхар-да Штрауса – теж технічно дуже складна ко-лоратурна партія і так само не зовсім мені

близька за характером. Але я намагалася і в ній віднайти те, що би мені підходило. Цер-бінетта віртуозно кокетує із чоловіками, за-кохує їх у себе, але ніхто насправді не здога-дується, що у цей час відбувається в її душі. Також мені було важливо показати, на що я здатна як колоратурне сопрано, – що я маю хист як співачка, працюю над своєю техні-кою, що мене добре вивчили.

Норма – «доросла» партія, до якої я тіль-ки зараз дозріла. Адже тут постає жінка, яка бере відповідальність за себе, за свою сім’ю, рід, за всю країну. Це та партія, до якої треба дуже довго йти, а дійшовши, занурюватися в образ якомога глибше.

По життю крізь усю кар’єру пройшла зі мною Донна Анна з моцартівського «Дон Жу-ана». Я вважаю, що це партія суто драматич-на – така, де можна показати інструментальне звуковедення і водночас – душевну теплоту.

– Вам випало вчитися у таких видатних особистостей, як Іван Гнатович Паливода та Єлизавета Іванівна Чавдар...

– Ці люди – завжди для мене живі, вони скрізь зі мною. У мене вдома висять їхні портрети (наче іконостас), я щоразу зверта-юся до них, кожного дня біля них настрою-юсь. Іван Гнатович, Лізочка... Ці люди для мене – більше ніж учителі. Наставники, які постійно підтримували мене і спрямовува-ли вперед.

Із Хосе Каррерасом

Важливо не вмирати увечері, а народжуватися

щоранку. Як сонце


Фото

Вал

ерія

ГРИЦ

ЕНКА

та з

архів

у Нац

іона

льно

го ан

самб

лю та

нцю

Укра

їни

імен

і Пав

ла В

ірсь

кого

В останньому передноворічному числі журналу ми пода-ємо заключний фрагмент глави «Солов’їна домівка» з книги Віри Горбатюк та Алли Вишневої «Музичні адреси Києва».

Нагадаємо, що героями раніше опублікованих новел стали два бренди української культури ХХ століття – Національний заслужений академічний український народний хор імені Григорія Верьовки та Національна заслужена капела банду-ристів України імені Георгія Майбороди. Зараз мова піде про не менш славетний виконавський колектив – Національний заслужений академічний ансамбль танцю України імені Пав-ла Вірського.

У пропонованому увазі читачів фрагменті висвітлюєть-ся повоєнна «біографія» колективу, до якого 1955 року вже у статусі художнього керівника повернувся його засновник Павло Вірський. Від того часу «на сцену в нестримному леті знову вирвався український народний танець, щоб відтепер тріумфально простувати лаштунками усього світу».

Публікується вперше.

ВІД РЕДАКЦІЇ

СОЛОВ’ЇНА ДОМІВКА

УКРАЇНСЬКИЙ ФОРМАТ

Павло Вірський

6’2014 | МУЗИКА 43

Фото

Світ

лани

БРИ

ТАНЧ

УКУКРАЇНСЬКИЙ ФОРМАТ

Затишна «Солов’їна домівка» – будиночок у дворі Національної філармонії за адресою Володимирський узвіз, 2 – у повоєнні роки прихистила під своїм дахом іще один славетний мистецький колектив: у лівому її крилі оселився

Український ансамбль танцю під керівництвом Павла Вірського

«На першому поверсі працю-вав оркестр і розміщували-ся наші костюмерні, – згадує заслужений артист Украї-

ни Віктор Корчевський. – На другому була пречудова репетиційна зала. Вірський сам стежив, щоб підлога у ній була м’яка, рівна, тепла задля безпеки м’язів на ногах. Рідкіс-ний мав талант адміністратора. А балетмей-стер був найвизначніший. Такого більше не-має і чи буде коли-небудь?»

Віктора Олексійовича Корчевського Пав-ло Вірський цінував за універсалізм – май-стерність у класиці й народних танцях, ха-рактерних партіях, дотепних, гротескних образах. А також за те, що на репетиціях ар-

тист миттєво і точно реагував на всі вимоги балетмейстера.

«У нас особливий режим був, – говорить танцюрист. – З 10 години – легкий сніданок. Не дай, Боже, переїси, одразу дається взна-ки. Урок біля станка – 45 хвилин, потім пе-рерва, знову 45 хвилин робота, знову пере-р ва і так тричі. Ось так – щодня. Усе тіло, ноги, руки – все потрібно розігріти, з ніг до голови. Це половина репетиційного часу. А потім серйозна робота починалася вже на сцені. Там, розігріті, ми відпрацьовували наші знамениті стрибки.

Приходив Павло Павлович, переодягався. Для нього зробили спеціальний репетицій-ний костюм, красивий. Очі палають у нього.

Значить, життя не буде, ганятиме без пере-рви до чортиків в очах. Бачити цей феєрверк на сцені – захоплення, але ж працювати…»

Павло Вірський був добре знаним у краї-ні танцюристом. Його як соліста балету і ба-летмейстера театрів Одеси, Харкова, Дні-пропетровська, Києва гаряче вітали вдячні глядачі. Він очолював спочатку танцюваль-ну групу Ансамблю пісні й танцю Київ-ського військового округу, потім Ансамблю пісні й танцю Радянської армії імені Олек-сандра Александрова у Москві. З 1955 року Павло Вірський – художній керівник Ан-самблю танцю УРСР.

Його новаторські хореографічні сцени пе-ретворювалися у живі картини. Зазвичай

IІІ. УКРАЇНСЬКИЙ АНСАМБЛЬ ТАНЦЮ


ЗАВЖДИ У ДОРОЗІХоча появі та фантастичному злетові до вершин виконавської майстерності

Національного заслуженого академічного ансамблю танцю Україна завдячує Павлові Вірському, останні 35 років історії цього визнаного

усім світом бренду української культури пов’язані з постаттю не менш славетного хореографа. У 2014-му Мирослав Вантух святкує 75-річчя.

Із цієї нагоди ми запросили його до розмови


– Мирославе Михайловичу, вибір про-фесії був закономірним кроком, ви праг-нули бути танцюристом, хореографом?

– У житті нічого легко не дається, і мій шлях у хореографію був нелінійним, непря-мим. Але зараз усвідомлюю – усе, чим мені довелося займатися, пішло на користь для генеральної справи життя!

Звичайно, основи закладались у дитин-стві. Мої «мистецькі університети» розпо-чалися у великій сільській школі, до першо-го класу якої я пішов у повоєнний рік. Було непросто: ходити доводилося за півтора кі-лометра у різну погоду, вчилися при гасо-вій лампі, писали на грифельних дошках, інформацію отримували лише з «брехун-ця» на стовпі у центрі села. Але була жага до знань. Хотілося – усього. Я прагнув бути драматичним актором. І треба сказати, що у нашій школі для реалізації моїх мрій були всі умови. Діяли хор хлопчиків, хор дівча-ток, мішаний хор, хор учителів, драматич-ний учительський гурток, що ставив «Ка-терину», «Назара Стодолю». До тих вистав запрошували учнів, зокрема і мене. Я мав непоганий голос і постійно співав. Досі зга-дую сільські співи під липою, що стояла біля нашої хати, – під нею збиралися паруб-ки, дівчата і співали до півночі. Я й донині пам’ятаю щонайменше сотню пісень, народ-них і авторських. Тож ази мистецтва я пі-знав ще у шкільні роки – і не лише хорового, драматичного, а й танцювального. У школі був також танцювальний гурток. Моїм пер-

шим танцем стала білоруська «Лявоніха»: танець у мене довго не виходив, я мучився, переживав і …полюбив хореографію.

– Після школи ви вступили на диригентсько-хорове відділення Львів-ського обласного училища культури...

– Також мене прийняли на режисерське! Але потім, коли почули як я співаю, від-пустили на диригентське. Мені потала-нило із викладачем – Степан Яремович Прокоп’як закінчував консерваторію ще за часів Австро-Угорщини, був прихильником акапельного співу. Я активно виступав: спі-вав класику і народні пісні, досить непога-но грав на баяні. На державних іспитах ви-конував «Полонез» Огінського і Варіації на російську народну пісню «Коробейники», а диригував «Поему про Україну» Олександра Александрова. Мені рекомендували вступа-ти до консерваторії. Та саме тоді при учили-щі відкрилися шестимісячні хореографіч-ні курси.

– Тоді хореографія остаточно перемогла?– Так. Окрім того, одразу з’явилася пер-

спектива працевлаштування. Мене залиши-ли викладати на курсах. Потім була армія: три роки відслужив в ансамблі пісні і тан-цю.

– Не мали бажання продовжити освіту?– Бажання було. Після армії я вступив на

хореографічне відділення Харківського дер-жавного бібліотечного інституту (нині – Харківська державна академія культури. – Ред.). Але вчитись і працювати, а я вла-штувався тоді ж у Львові до танцювально-го ансамблю Клубу будівельників, було важ-ко. Батьки вже пішли з життя: батько помер 1946-го, а мати – коли я в десятий клас пе-рейшов. Тож від навчання довелося відмови-тись. Кілька років я працював танцюристом.

– Ваша кар’єра хореографа розпочалася зі створення ансамблю «Юність»?

– Так. 1961 року я перейшов до Палацу імені Гагаріна. Спочатку був баяністом, ре-петитором. Але згодом відчув у собі бажан-ня і сили створити власний танцювальний ансамбль. Так у 1964 році постав колектив «Юність», який згодом став найвідомішим серед самодіяльних ансамблів Радянсько-го Союзу. З ним я отримав звання заслуже-ного діяча мистецтв (у 28 років!), а пізніше – народного артиста УРСР. Останнє – піс-ля перемоги колективу на Всеукраїнському конкурсі. Головою журі тоді був Павло Вір-ський, який мене дуже похвалив, і не тіль-ки у розмові. Він написав статтю в журнал

Часто новий керівник відмітає набутки

попереднього. Я ж на таке не мав морального права.

Я знав Вірського і шанував. Він створив шедеври!

6’2014 | МУЗИКА 47

Фото

над

ане

Наці

онал

ьним

анса

мбле

м та

нцю

Укра

їни

імен

і Пав

ла В

ірсь

кого


«Соціалістична культура» під назвою «Всег-да в пути», в якій високо оцінив мою ро-боту. Тому, коли проходили Дні культури України у Москві, Вірський узяв ансамбль «Юність» на тодішню головну сцену країни. З «Юністю» я побував в Америці, Індії, Па-кистані, Бірмі, Японії, європейських держа-вах... А після смерті Павла Вірського у 1975 році мені одразу запропонували очолити Державний ансамбль танцю.

– Знаю, що ви відмовлялись і не один раз. Але ж в Україні це тоді був ансамбль номер один серед професійних колекти-вів!?

– Тому й відмовлявся. Вірський був – гли-ба над усіма нами, а я очолював самоді-яльний ансамбль. Окрім того, виплекав-ши власний колектив, я не хотів залишати його. Не бажав переїздити зі Львова, в яко-му мене всі знали і носили на руках. Однак у 1980 році мені таки довелося очолити Дер-жавний ансамбль, якому на той момент уже присвоїли ім’я Павла Вірського.

– Як працювалося на початках?– Було надзвичайно важко. І психологічно,

і фізично. Більшість артистів тоді вже сяг-нула 40–45-річного віку. Вони могли лише розповідати як треба танцювати, але самі вже не танцювали. Були проблеми з дисцип-ліною. Треба було наводити лад. Багатьом це не подобалось. Через кілька місяців ро-боти, вперше у житті довідався що таке ано-німка. Написали, що я націоналіст, розмов-ляю українською мовою... Відповідати на пасквіль я категорично відмовився, нато-мість мав зустрічати перевіряючих. Так було не раз. Але все це вже позаду. Сьогодні у ко-лективі немає інтриг і в цьому – моя заслуга.

– Які творчі пріоритети ви обрали, очо-ливши ансамбль Вірського?

– Завдання номер один полягало у збере-женні хореографічної спадщини Павла Пав-ловича. Бо, чого гріха таїти, часто новий ке-рівник відмітає набутки попереднього. Я ж на таке не мав морального права. Я знав Вірського і шанував, а він – мене. А крім

усього того, він створив шедеври! Його ком-позиції «Запорожці», «Гопак», «Повзунець», «Вишивальниці» актуальні й донині. Інша справа – рівень виконання. Сьогодні в ан-самблі дев’яносто відсотків танцюристів мають вищу освіту, вони закінчили школу, студію.

– Але, зберігаючи хореографію Вірсько-го, треба йти далі...

– Безперечно. Тому через деякий час я по-чав ставити власні танці.

– Який був першим?– Як це не парадоксально, але першим

моїм номером в ансамблі став російський танець. Його наказав поставити тодіш-ній очільник компартії України Володи-мир Щербицький. Мовляв, уже всі члени політбюро вивчили рухи танцю Вірського «Утушка луговая», – слід придумати щось нове. Так я зробив «Російську сюїту». По-тім були «Танець із бубнами», «Волинська полька», чеканний танець, добре сприйма-ються «Гуцулка», «Козачок» на жіночий ан-


ІЗ ШЕВЧЕНКОМ НА ЧЕРНЕЧІЙ ГОРІ

Цьогоріч у Каневі відбувся Перший мистецький фестиваль «Чернеча гора»,

присвячений 200-річчю від дня народження Тараса Шевченка

ФЕСТИ

Зведений хор колективів-учасників фестивалю під орудою Анатолія Авдієвського

6’2014 | МУЗИКА 51

Фото

над

ані о

ргко

міте

том

фест

ивал

юФЕСТИ

У грандіозному форумі просто неба, який проводився за під-тримки Міністерства культури України, взяли участь провідні

вітчизняні виконавські колективи: Націо-нальний заслужений академічний україн-ський народний хор імені Григорія Верьов-ки (художній керівник і головний диригент – Анатолій Авдієвський), Національна за-служена академічна капела України «Дум-ка» (художній керівник і головний диригент – Євген Савчук), Національна заслуже-на капела бандуристів України імені Геор-гія Майбороди (художній керівник і голов-ний диригент – Юрій Курач), Заслужений академічний симфонічний оркестр Націо-нальної радіокомпанії України (художній керівник і головний диригент – Володимир Шейко), Національний ансамбль солістів України «Київська камерата» (художній ке-рівник і головний диригент – Валерій Ма-тюхін), Академічний оркестр народної та популярної музики Національної радіо-компанії України (художній керівник і го-ловний диригент – Михайло Пікульський), Муніципальний академічний камерний хор «Київ» (художній керівник і головний дири-гент – Микола Гобдич), Муніципальна ака-демічна чоловіча хорова капела імені Левка Ревуцького (художній керівник і головний диригент – Володимир Курач), Черкаський заслужений академічний український на-родний хор (художній керівник і головний диригент – Леонід Трофименко). Цей солід-ний представницький творчий десант гідно вшанував пам’ять Великого Кобзаря й ула-штував мешканцям і гостям Канева справж-нє мистецьке свято.

Ініціатором, організатором і натхненни-ком фестивалю став уродженець Канева, нині киянин, відомий український компо-зитор Іван Тараненко. Його ми й попросили розповісти про цю непересічну подію.

– Як я розумію, ідея такого фестивалю виникла не цьогоріч, а набагато раніше…

– Так, 2012-го.– Чому вона не справдилася тоді?– Фестиваль мав бути міжнародним, але

через складну ситуацію в Україні не так сталося, як бажалося. Ми планували цьо-го року привезти Національний академіч-ний народний хор Республіки Білорусь іме-ні Геннадія Цитовича – були домовленості з Михайлом Дриневським, керівником цього хору. Сподівалися також на приїзд колекти-вів із Польщі, Румунії, капели «Думка» з Де-тройта (США) тощо.

– Чому обрано саме формат просто неба?– Я пам’ятаю, як батько мені розповідав

про святкування 1964 року 150-ліття Коб-заря, коли на великій галявині на Чернечій

горі (територія нинішнього Шевченківсько-го національного заповідника у Каневі) по-будували дерев’яну сцену, де співав трити-сячний хор під орудою трьох диригентів. Це нагадувало потужні хорові свята на Співо-чому полі в Естонії, які проводяться з 1869 року. Я там ніколи не бував, лише бачив в інтернеті. Ще одна паралель – Лісова галя-вина під Берліном: природний амфітеатр, де також стоїть стаціонарна сцена, котра за по-треби накривається, а люди розташовують-ся, хто хоче – на траві, інші – на лавах. Зараз ці оpen-air-фестивалі стали дуже популяр-ними.

– Час коригує плани?– Так! Фестиваль потрапив до Указу Пре-

зидента щодо відзначення 200-річчя святку-вання дня народження Тараса Шевченка як додатковий захід завдяки Миколі Жулин-ському, котрому я запропонував стати спів-засновником форуму, а також Євгенові Сав-чуку, оскільки він, окрім інших сфер своєї діяльності, є головою Всеукраїнського това-риства імені Миколи Леонтовича. Мене по-ставили перед фактом: у Міністерстві куль-тури сказали, що можуть дати кошти на захід саме 22 травня, у день роковин пере-поховання Кобзаря. Видатна, на мій погляд, геніальна письменниця і поетеса Софія Майданська, автор сценарію проекту, термі-ново переробила його з двох запланованих днів на один. Змінили початковий сценарій радісні й трагічні події Майдану.

– Виконавці самі зголошувалися брати участь?

– Я заздалегідь готував ці колективи. Сла-ва Богу, що погодився приїхати Володимир Шейко з оркестром Національної радіоком-панії України, Юрій Курач із Національною капелою бандуристів, а також його брат Во-

лодимир, котрий очолює Чоловічу капелу імені Левка Ревуцького. Я вважаю, що вони унікальні, мало виступають у нас, їх треба більше показувати.

Микола Гобдич тільки-но приїхав зі сво-їм хором «Київ» із Польщі, до того дав прем’єру «Страстей за Тарасом» Євгена Станковича (у перекладенні для хору a cap-pella Миколи Гобдича. – О. Г.) у Львові, Єв-ген Савчук із легендарною «Думкою» так само був у Львові з цим же твором Стан-ковича, за три дні прибув до Канева, – така мобільність багато вартує.

– А як підбиралася програма?– Кожен колектив мав у репертуарі твори

на Шевченкову тематику. Хор Гобдича спі-вав опуси Валентина Сильвестрова на вірші Тараса Шевченка. Сестри Тельнюк предста-вили чотири гарні композиції. Вони вико-нували їх у супроводі Оркестру народної та популярної музики Національної радіо-компанії під орудою Михайла Пікульського. Ніна Матвієнко співала народні пісні й де-які мої ф’южн-обробки. Ілларія була пред-ставлена сучасними обробками українських народних пісень – дуже цікава молода спі-вачка.

Усім учасникам фестивалю я одразу ска-зав: не обов’язково дотримуватися тільки Шевченкіани, якщо у вас є щось народне, – те, що було близьке Кобзареві, а також кла-сичні твори, оскільки він їх теж дуже любив і цінував.

Це був такий одноденний гарматний залп. І музика насправді «вистрілила».

Зокрема, капела «Думка» з симфонічним оркестром під орудою Володимира Шей-ка виконала у Каневі «Страсті за Тарасом» Євгена Станковича. А в цей час на велико-му екрані демонструвалися цікаві експре-

Анатолій Авдієвський та Іван Тараненко


Фото

над

ані а

втор

кою

стат

ті

ФЕСТИ

І хоча кількість музичних та й загалом мистецьких фестивалів у Львові чи не найбільша в усій Україні, а їхній зміст відповідає смакам і уподобанням най-

вибагливіших меломанів – від давньої ре-несансної та барокової музичної спадщини до найбільш експериментальних сучасних артефактів, – усе ж саме такого фестивалю місту конче бракувало.

По-перше, тому, що неповторний аромат і подих львівської культурної традиції варто було виокремити і представити в спеціаль-ній мистецькій акції.

По-друге, тому що він перекидає арку до аналогічного фестивалю у Кракові, кот-рий проводиться там уже в 39-те, тож пев-ним чином апелює до цілісності галицької культури. Як слушно зазначив Сергій Бур-ко, «мене тішить високий рівень кожного з дев’яти львівських концертів, а також рі-вень колективів і виконавців зі Львова, які з великим успіхом виступили у Кракові. Зо-крема, капела “Leopolis”, хор “Gloria”, оркестр “Віртуози Львова”, диригент Юрій Луців, хор собору Святого Юра. Польські колек-тиви виконували твори українських авто-рів. Усе це склало загальну ауру фестивалю й об’єднало два європейських міста, які мають багато спільних сторінок історії».

А по-третє, цей фестиваль логічно запов-нив одну з найважливіших ніш у культур-ному хронотопі Львова: адже серпень – най-більш туристичний з усіх місяців – не мав

особливої мистецької «візитної картки» у нашому місті й не було зрозуміло, чим він може привабити любителів музики.

Тож поява подібного проекту видаєть-ся вельми своєчасною. А те, що він постав у час, начебто зовсім невідповідний для роз-будови культури, у країні, охопленій вій-ною, подвійно символічно: згадайте гені-

альне Шевченкове «Не вмирає душа наша,/ Не вмирає воля./ І неситий не виоре/ На дні моря поле». Якщо українці здатні й у такий страшний час творити для душі, це свідчен-ня сили і нескореності.

Дев’ять концертів фестивалю «Музика в старому Львові» відбувалися за канона-ми музичних свят міста у ХVІІІ–ХІХ століт-

МУЗИКА В СТАРОМУ ЛЬВОВІ

Саме так називається новий львівський міжнародний музичний фестиваль, що був ініційований камерним оркестром «Віртуози Львова» та його

керівником Сергієм Бурком і відбувався у західній культурній столиці України в серпні цього року



№ 6 за 2014 рік










Фото

Генр

і МАР

ТІНА

…І ТЕСТИ

НОВИЙ КОНКУРС НА МАПІ СВІТУ

У Kультурно-інформаційному центрі Посольства України у Франції відбувся Перший міжнародний конкурс піаністів «Резонанси»



№ 6 за 2014 рік










Фото

з ар

хіву А

нато

лія К

олом

ійця

«Супровід до пісень повинен бути не про-стим акомпанементом, позбавленим смис-лу, а повинен обов’язково підкреслювати емоційний стан, зображальні моменти, бути зв’язаним із ладом даної пісні та підкреслю-вати його. Все вище сказане повинно вихо-дити від змісту твору. Такі приклади – “Ой

ти, зоре” (солдатські чоботи, барабан, кроки) або “Рекрутська” (офіцер розводить на вій-ськову службу). Тут “дурманна” (тобто – ма-жорна, від dur. – В. К.) музика, складні гармо-нії, багацько відхилень, але інакше і бути не може в даному випадку: стан пригнічений, тяжка доля новобранця в старій армії.

“Дід іде” – жартівлива пісня; мало слів, фортепіано доповнює хор. Свідомо до-пущено розрив змісту та форми (тобто для комічної ситуації застосовано склад-ну форму). Такі приклади можна бачити у Р[имського]-К[орсакова] (фугато Голо-ви, Винокура та Писаря з опери “Майська ніч”, що в дечому має схожість із подвійною фугою у “Реквіємі” Моцарта). Закінчення хору “Дід іде” по методу письма нагадує за-кінчення опери “Сказання про Китеж” (хід Февронії та Юрія).

“На кладочці” – супровід нагадує “воду” (річку), “Ой летіла зозуленька” – супровід в окремих місцях нагадує спів зозулі.

Лекція з аналізу (музичних форм. – В. К.)».27/ІV–1955 р.

«На інтерпретацію твору безумовно має значний вплив сам характер виконавця».

18/VІ–1955 р.

«“Мої послідовники повинні випереджати мене, суперечити мені, навіть – руйнувати мою працю, продовжуючи її в той час”, – го-ворив Мічурін. Значною мірою це відно-ситься й до композиторської майстерності».

25/Х–[19]55 р.

«Фантазія для органа Й[оганна] С[ебастьяна] Баха, яку я потім зробив як транскрипцію для фортепіано (с-moll) нага-дує своїм початком українську народну піс-ню “Ой зрада, карі очі”. На цю пісню є гарна п’єса для фортепіано (транскрипція)».

22/ІV–1956 р.

«Предмет поліфонії краще найменува-ти теорією композиції. Це розкриває суть предмета самого».

3/VІ–1956 р.

АВТОГРАФИ

DE PROFUNDIS TEMPORIS*

Цьогоріч перший номер журналу «Музика» був присвячений 125-річ-чю від дня народження Льва Ми-колайовича Ревуцького. Упродовж усього року на сторінках часопису ми подавали різні матеріали про ви-датного українського композитора-класика. На завершення Року Ревуцького пропо-нуємо читачам переглянути деякі записи із зошита композитора Анатолія Коломійця, у якому учень Лев-

ка Миколайовича зафіксував мудрі сентенції Майстра, Учителя.

Принагідно повідомляємо, що зо-шит Анатолія Коломійця готується до друку (редактор-упорядник – Вален-тина Кузик). Тож невдовзі музична громадськість України зможе позна-

йомитися з повним його текстом.Публікується вперше. Коментарі Валентини Кузик

ВІД РЕДАКЦІЇ

Анатолій Коломієць

* Із глибини часів



№ 6 за 2014 рік










Фото

над

ані а

втор

кою

стат

тіЗдається, споконвічна плинність природної водної стихії і контину-альна сутність музичного мистец-тва за умовчанням передбачають

взаємодію цих явищ. Процесуальність, роз-гортання у часі й просторі наближають їх одне до одного і спонукають людську фан-тазію до, інколи, несподіваного візуального поєднання первісної субстанції нашої пла-нети – води з музикою, щоправда, остання постає, так би мовити, статуарно (фото 1).

Вода, як дзеркало, реагує на наші емоції і почуття, а ми, у свою чергу, створюємо ди-вовижні пам’ятники воді й музиці, посилю-ючи їхній енергетичний взаємовплив, адже людський інтелект наділений унікальною здатністю асоціативно-ланцюгового сприй-няття. Можливо, саме тому споглядання во-дяних каскадів, водоспадів, а то й просто струменів води, що на наших очах вилива-ються із роялів або інших музичних інстру-ментів – труб, тромбонів, валторн, віолон-

челей тощо, не залишає нікого байдужим. Навпаки, фантазія авторів цих дивовижних споруд викликає подив, ми захоплюємося їхньою майстерністю.

А може комусь до смаку туба-фонтан (фото 2)?

І щоб ніхто не гадав, що ж за ідея прави-ла рукою майстра, на роялі є напис: «Th ere`s music in water, if you stop to listen…» («Музи-ка – у самій воді, якщо ти зупинишся, – по-чуєш…)» (фото 3).

MUSICAL MEMORY CROSSING-8

«Годы сквозь пальцы текут, как вода,МУЗЫКА в вечность несёт нас всегда!»

Джон Нік

КЛІПИ

1

2

3

4

5

6

7



№ 6 за 2014 рік










Фото

Ігор

я ДЕМ

ЧУКА

АЛЬМА-МАТЕР

ЮВІЛЕЙНИЙ ЗВІТ – ВИСОКИЙ ПОЛІТ

Славну дату – 40-річчя – святкує провідний навчальний заклад Кіровограда – дитяча музична школа № 2 імені Юлія Мейтуса

Історія школи невіддільна від музич-ного життя степової столиці Украї-ни і становить одну з найяскравіших її сторінок. Здається, це було лише вчо-

ра: йшов 1974-й, професія музиканта була в пошані, єдина міська дитяча музична шко-ла не справлялася з потоком охочих долу-читися до Світу Прекрасного. Тож 13 мо-лодих і завзятих викладачів-ентузіастів на чолі з тодішнім директором В’ячеславом Івановим вирішили організувати окремий навчальний заклад і 1 вересня зустріли пер-ших 60 юних талантів, які мріяли стати му-зикантами.

Уже за два роки школа заявила про себе на повний голос: постали дитячі й ви-кладацькі музичні дуети, тріо, ансамб-лі, що показали високі результати у твор-чих конкурсах різного рівня. Заклад став навчально-мистецьким лідером міста й об-ласті. У 1979-му в селищі Новому відкрився філіал школи, що згодом дав життя Кірово-градській музичній школі мистецтв.

Знаковим став 1980 рік, коли розпочав ро-боту створений талановитим скрипалем і диригентом Геннадієм Єрьоменком ка-мерний оркестр викладачів. До його складу увійшли також найкращі музиканти міста (нині Геннадій Васильович очолює оркестр Національного заслуженого академічного українського народного хору імені Григорія Верьовки). Успішні виступи оркестру на різ-номанітних концертних майданчиках міс-та й області здобули високу оцінку фахівців і преси, а колектив невдовзі став гордістю Кіровоградської області.

З іменем Зарія Макієвського 1984 року для школи почався новий відлік часу. Виклада-чі самотужки відбудували концертний зал в ошатному особняку на Преображенській вулиці, розпочали роботу зі створення му-зею відомого не лише в Україні, а й світі композитора – уродженця Єлисаветграда (колись так називали Кіровоград, зараз три-вають перемовини про повернення місту іс-торичної назви) Юлія Мейтуса. Так наро-

дився перший в Україні прижиттєвий (а не меморіальний) Музей Композитора. Юлій Сергійович охоче листувався з викладачами й учнями школи, радо передавав для музею особисті речі, світлини, ноти. Нині музейні фонди налічують уже близько 1000 експона-тів, щороку його відвідують понад 700 осіб.

1991-го школа отримала нове приміщення на проспекті Євгена Маланюка (до речі, теж уродженця Єлисаветграда) і вже майже пів-тора десятиліття ділить його з Кіровоград-ським музичним училищем. Так фактич-но утворився комплекс безперервної освіти, спадкової передачі традицій і тісної творчої співпраці обох колективів. Саме таку кон-цепцію підхопила й близько двадцяти років утілює в життя нинішній директор закла-ду заслужений працівник культури України Валентина Григорівна Ревенко. Вона зібра-ла навколо себе чудову команду однодумців – Вікторію Шелабокову, Наталю Корсунову-Трибіненко та багатьох інших – молодих, талановитих, небайдужих.

Сьогодні музична школа № 2 імені Юлія Мейтуса (а це ім’я вона в буквальному сен-сі слова виборола 2009 року) є потужним творчим колективом із 52-х викладачів. На семи відділах тут опановують гру на 18-ти різноманітних музичних інструментах по-над 330 учнів. Три педагоги мають почес-ні звання «заслужений діяч мистецтв Укра-їни» і «заслужений працівник культури України», двоє – наукові ступені кандида-та мистецтвознавства і педагогічних наук, шістнадцятьом присвоєно найвищі квалі-фікаційні категорії, шістьом – педагогічне Пам’ятник Генріху Нейгаузу перед будівлею школи



№ 6 за 2014 рік










АЛЬМА-МАТЕР

А зародження, становлення і розквіт Все-українського фестивалю-конкурсу виконав-ців на народних інструментах «Провесінь», обласного конкурсу української академічної музики «Класік-проект», присвяченого Юлію Мейтусу, теж завдячують ініціативі та невтом-ній праці талановитого організатора Валенти-ни Григорівни Ревенко. Утім колектив школи також є повноправним організатором цих та інших фестивалів і конкурсів. Разом із Кіро-воградським музичним училищем (директор – заслужений діяч мистецтв України Лариса Голіусова) вони щороку приймають понад 500 конкурсантів з усіх куточків України.

За 40 літ початкову мистецьку освіту у школі отримало близько двох тисяч учнів, а більше 300 – продовжили навчання у різ-них закладах культури і мистецтв України

(тільки в Кіровоградському музичному учи-лищі зараз вчаться 33 вихованці). Випуск-ники школи Марина Єгорова, Марина Дол-гіх, Оксана Трушина, Ірина Босюк, Оксана Чванова, Катерина Місюта, Ірина Бурбан є викладачами музичного училища, а Оль-га Полевіна і Євгенія Малявкіна очолюють інші кіровоградські ДМШ. 13 випуск ників, закінчивши вищі навчальні заклади, повер-нулись до рідної школи.

Упродовж останніх десяти років широкої популярності набули ініційовані та впрова-джені колективом школи екскурсії, музичні вечори, уроки-концерти, презентації. Відбу-лося вісім міських конкурсів «Юні композито-ри – весна творчості», шість обласних конкур-сів юних композиторів пам’яті Юлія Мейтуса, конкурс на найкраще виконання творів мит-ця, обласний фестиваль-конкурс української академічної музики «Класік-проект».

Подіями для Кіровоградщини стали уро-чистості з нагоди ювілейних дат Юлія Мей-туса, встановлення меморіальної дошки, присудження Марині Долгіх премії Облас-ного краєзнавчого конкурсу імені Володи-мира Ястребова за створення мультиме-дійного диска «Юлій Мейтус. Повернення до рідної домівки». Пам’ятними залишили-ся зустрічі юних музикантів із музикознав-цями, дослідниками творчості видатного земляка – Маріанною Копицею, Іриною Сі-корською, Богданою Фільц, Михайлом Сте-паненком.

Пріоритетною у виховній роботі з юними музикантами є творча співпраця із сучасни-ми українськими композиторами. Від 2005 року учні й викладачі школи провели твор-чі зустрічі та авторські концерти знаних в Україні й місцевих композиторів Мари-ни Долгіх, Левка й Жанни Колодубів, Олега Польового, Володимира Птушкіна, Геннадія Саська, Михайла Степаненка, Віктора Сте-пурка, Віктора Терещенка, Богдани Фільц, Кіма Шутенка. Юні ж актори шкільного му-зичного театру «Менестрелі» до кожної зу-стрічі готують музичну виставу, дитячу опе-ру чи мюзикл саме цього автора.

З ініціативи колективу школи у місті про-йшли творчі акції «Уклін гітарі», «Банду-ра ХХІ століття», «Підтримай творчу мо-лодь» тощо.

Тісні зв’язки налагодила школа з обласною філармонією. Її художній керівник заслу-жений діяч мистецтв України Наталя Бон-даренко (колишній завуч школи) постій-но залучає найкращі шкільні колективи до творчих проектів на головній мистецькій сцені краю, з-поміж яких – фестивалі духов-ної музики «Різдвяні передзвони», камерної та симфонічної музики «Травневі музичні зу-стрічі». Юні мейтусівці – постійні учасники концертів Обласної дитячої філармонії.

Великою є заслуга викладачів школи у роз-гортанні циклів музично-просвітницького спрямування для дітей і молоді на обласно-му радіо й телебаченні.

Особливою гордістю для колективу закла-ду є традиційні фестивалі творчих здобут-ків під назвою «Квітневі музичні вечори» та «Зимовий музичний вернісаж», що вже ста-ли своєрідною візиткою школи і збирають повні зали слухачів – школярів, аматорів, жителів мікрорайону, батьків та учнів за-гальноосвітніх шкіл.

За підсумками роботи в останні п’ять ро-ків на дошку пошани міста у категоріях «Та-лант року» і «Найкращий діяч мистецтва» винесено портрети учнів Віталія Ткачен-ка, Дмитра Стояна, Єлизавети Куби, Дарини Грачової, Ігоря Тарана, Катерини Михайлю-ти; педагогічного колективу та викладачів Валентини Ревенко, Вікторії Шелабокової і Наталі Корсунової-Трибіненко. Багатьох педагогів міські й державні органи влади постійно відзначають за здобутки у праці.

Навчатися сьогодні у музичній школі № 2 імені Юлія Мейтуса – не лише велика честь, а й велика відповідальність, що особливо відчувалося під час підготовки до ювілей-них імпрез і урочистостей. Утім докладені зусилля не були марними: результат, як ка-жуть, «налицо». Тож, із ювілеєм вас, пре-красні музиканти Незалежної України!

Ірина СІКОРСЬКА

Рік заснування – 1923

НАУКОВО-ПОПУЛЯРНИЙ ЖУРНАЛ Засновники:

Міністерство культури України Спілка композиторів України Всеукраїнська музична спілка

Видавець:ДП «Національне газетно-журнальне

видавництво»03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1

Тел.: +38(044) 498-23-65Генеральний директор Роман РАТУШНИЙ

Головний редактор

Ольга ГОЛИНСЬКАЗаступники головного редактораЮлія ПАЛЬЦЕВИЧ, Валентина КУЛИК

Видавнича рада:Євген БУКЕТ, Сергій ВАСИЛЬЄВ, Олег ВЕРГЕЛІС,

Яніна ГАВРИЛОВА, Валерій ГРИЦЕНКО, Вадим ДОРОШЕНКО, Віктор фон ЕРЦЕН-ГЛЕРОН,

Олесь ЖУРАВЧАК, Наталка ІВАНЧЕНКО, Наталія КОВАЛЬ, Андрій КУРКОВ,

Наталія ЛИГАЧОВА, Лариса НІКІФОРЕНКО, Руслан ОНОПРІЄНКО, Роман РАТУШНИЙ, Віталій САТАРЕНКО, Сергій СТЕПАНЮК,

Анатолій СЄРИКОВ, Артем СТЕЛЬМАШОВ, Ліліана ФЕСЕНКО,

Антон ФІЛАТОВ

Адреса редакції:03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1

Тел.: +38 (044) 498-23-67E-mail: [email protected]

Розповсюдження, передплата, реклама:Тел.: +38 (044) 498-23-64, 498-23-65

Реєстрація:Свідоцтво про державну реєстрацію

друкованого засобу масової інформації – КВ № 954 від 25.08.1994.Виходить що два місяці

Засадниче:Редакція, окрім спеціально обумовлених випадків,

подає авторський погляд

Усі права застережено:© Музика, 2014

Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів журналу тільки з письмового дозволу видавця

На обкладинці Вікторія Лук’янець

Дизайн і версткаВалерія ГРИЦЕНКАта Наталії КОВАЛЬ

Друкарня

ТОВ «МЕГА-Поліграф», вул. Марка Вовчка, 12, м. Київ, 04073;

тел. +38(044) 581-68-15;e-mail: offi [email protected]

Наклад 1000 прим.Ціна договірна


http://music.uaculture.com

№ 6 (402) ’2014

За 40 літ мистецьку освіту у школі отримало близько двох тисяч учнів, а більше

300 – продовжили навчання у закладах культури

Біографії славетних композиторів Не всі талановиті діти стають геніями Обдарованість і добродійність: зарубіжні гранти для наших дітей Топ-50 музичних шкіл України. Міжнародні конкурси юних музикантів Найкращі українські дитячі колективи Програми благодійних фондів Арсенія Яценюка та Леоніда Кучми Перший музичний інструмент. Оголошення Поради батькам

6 номерів

на рік + нотні сюрпризи

для Ваших дітейРЕДАКЦІЙНА ПЕРЕДПЛАТА:НА РІК - 120 ГРННА ПІВРОКУ - 70 ГРН music.uaculture.com

Довідки: +38(098) 335-99-94+38(044) 498-23-65

цей журналчитаєте

Кур’єрська доставка по Києву,

Львову, Дніпропетровську, Одесі

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС 74310

ВЖЕ СЬОГОДНІ ЖУРНАЛ МОЖНА ПРИДБАТИ:– у мережі Книгарень «Є»;– у кіоску в Національній музичній академії Україниімені Петра Чайковського(м. Київ, вул. Архітектора Городецького, 1–3/11);– у книгарні «Наукова думка» (м. Київ, вул. Грушевського, 4);– у книгарні при Києво-Могилянській академії;(м. Київ, Контрактова площа, 4, 1-й корпус НаУКМА);– у книжковому магазині «Сяйво»(м. Київ, вул. Велика Васильківська (Червоноармійська), 6);

– у книжковому магазині «Смолоскип»(м. Київ, вул. Межигірська, 21);– у книгарні Наукового товариства імені Тараса Шевченка(м. Львів, проспект Шевченка, 8);– у книгарні «Ноти»(м. Львів, проспект Шевченка, 16);– у «Книгарні-кав’ярні» (м. Одеса, вул. Катерининська, 77);– у нашому видавництві(м. Київ, вул. Васильківська, 1, тел. 498-23-64).

• фестивалів

• конкурсів

• концертів

• Розробка нових PR-стратегій • Підготовка промо-матеріалів • Розробка інноваційних рішень

• Добір інформаційних партнерів: друковані ЗМІ, інтернет, радіо, ТБ

• Специфікація сучасного PR-стилю • Організація масових прес-конференцій

• Залучення високопрофесійних журналістів • Ротація музичних творів на ТБ та радіо

• Застосування прихованої реклами• Проектування іміджевих схем

• Запуск зовнішньої реклами• Соціальні медіа-проекти

• Ефективний тролінг

Супровід

• талант-шоу

Бюро іміджевих послуг

• промо-турів• виконавців

Індекс 74310

music.uaculture.com

+38(044) 232-23-50+38(044) 498-23-64,-65,-6703040, м. Київ, вул. Васильківська, 1

ISSN

013

1–23

67

М

узик

а. –

201

4. –

№ 5

. – С

. 1–7

2.

Музика №6 скорочено

Documents