Міністерство освіти і науки УкраїниНіжинський державний університет імені Миколи Гоголя

Виконав:студент ІІІ курсу історико-юридичногофакультету групи ІП-31Кошмар Віктор

Презентація на тему:

«Мико́ла Іва́нович Міхно́вський»

План: Вступ: 1) Ранні роки; 2) Харківський період; 3) Доба визвольних змагань; 4) Полтавський період; 5) Останні роки життя: 6) Спадщина; Висновок: Русурси інтернет та література.

Вступ: Микола Іванович Міхновський — один з

найвидатніших діячів кінця ХІХ століття. І хоча постать Міхновського зажди викликала жваво інтерес сучасників і пізніших дослідників, що присвятили йому чимало публікацій: від невеликих розвідок до монографій, це ім’я і сьогодні залишається символом оповитим серпанком таємничості, вкрало негативних чи забронзованих оцінок, далеких від дійсності.

1) Ранні роки Нащадок старовинного козацького

роду, корені якого простежуються ще з 17 століття, Микола Міхновський народився у сім'ї сільського священика у селі Турівка Прилуцького повіту Полтавської губернії у 1873 році . Його дитинство пройшло серед української природи, народних пісень, оповідань і дум. Світогляд дітей формувався під впливом батька, який виховував їх у «самостійницькому дусі». Батько Миколи — Іван — свято беріг національні традиції і сміливо правив богослужіння українською мовою. Освіту Микола Міхновський здобув у Прилуцькій гімназії. Закінчивши гімназію, у 1890-му році вступив на юридичний факультет Київського університету

Відео про родинне дерево Міхновських

Участь у «Братстві тарасівців»

Міхновський, хоч і не був серед засновників, невдовзі став ідеологом і провідником Братства. Саме він, студент-правник, займався розробкою ідеологічної платформи, відомої під назвою "Credo молодого українця".

«Братство тарасівців» проголосило своєю метою боротьбу за «самостійну суверенну Україну, соборну, цілу і неподільну, від Сяну по Кубань, від

Карпат по Кавказ, вільну між вільними, без пана й без хама, без класової боротьби, федеративну всередині».

"Наше покоління мусить створити свою українську національну ідеологію для боротьби за визволення нації і для створення своєї держави… Будемо жити своїм розумом, хоч би він був і неотесаний, мужичий, бо інакше ми своєї нації ніколи не визволимо. В протилежність московському революційному інтернаціоналізму і соціалізму, наш шлях іде по лінії індивідуалізму і революційного націоналізму"

Микола Міхновський у

студентські роки

2) Харківський період: 1898 року Міхновський переїхав до Харкова, що

було пов'язано з особистою драмою: закохавшись у дружину свого начальника, він разом з нею мусив залишити Київ. Але батьки були проти. Шлюб не склався, і Міхновський так і лишився неодруженим. Він зайнявся адвокатською практикою, відкрив власну контору і невдовзі здобув неабияку популярність як успішний адвокат. У 1906 році на так званому «Лубенському процесі» двох українських діячів — братів Шеметів — засудили до страти, але завдяки майстерності адвоката Міхновського вони були звільнені. Енергійно і швидко Микола Міхновський завоював авторитет серед української громадськості Харкова. Вже на початку 1899 року студентська громада під його проводом влаштувала у Харкові святковий концерт, присвячений 100-річчю «Енеїди» Івана Котляревського. 19 і 26 лютого 1900 року Міхновський виступав перед учасниками Шевченківських свят у Полтаві і Харкові, закликав до збройної боротьби за права українського народу. Учасники зборів зустріли цей заклик скептично, але була молодь, яка захоплено слухала промови.

Микола Міхновський (другий ряд, перший праворуч)

серед прибічників у Харкові

Самостійна Україна (маніфест) Приблизно у той самий час, у січні 1900 року, Микола

Міхновський у Харкові взяв участь у створенні Революційної Української Партії (РУП) — першої української політичної самостійницької організації у Наддніпрянській Україні. Її лідери запропонували Міхновському узагальнити свої ідеї в окремій брошурі. Вона з'явилася того самого року під назвою "Самостійна Україна" і була видана у Львові, накладом у тисячу примірників. Деякий час «Самостійна Україна» вважалася програмою РУП, але згодом зазнала гострої критики. Малоросійська інтелігенція, вихована на російській культурі, сприйняла цей маніфест вкрай вороже. Незадоволення позицією Міхновського почалося і у самій РУП, оскільки «Самостійна Україна» не містила соціальної програми, тоді як члени РУП тяжіли до соціалізму. Як наслідок, Міхновського звинуватили у шовінізмі, надмірному радикалізмі, в «ориґінальнічаніі». Незважаючи на шквал критики, Микола Міхновський наприкінці 1900 року, у відповідь на заборону офіційної влади зробити напис українською мовою на пам'ятнику Котляревському у Полтаві, від імені тієї ж РУП написав "Одвертий лист до міністра Сипяґіна", який закінчувався словами:

"Українська нація мусить скинути пановання чужинців, бо вони огиджують саму душу нації. Мусить добути собі свободу, хоч би захиталася ціла Росія! Мусить добути собі визволення з рабства національного та політичного, хоч би пролилися ріки крови! А та кров, що поллється, впаде як народне прокляття на Вашу голову, пане міністер, і на голови всіх гнобителів нашої нації"

Створення УНП:

Терористична діяльність: Ще під час своєї першої історичної

промови на тему необхідності збройної революційної боротьби за права українського народу 19 лютого 1900 року, Микола Міхновський із запалом говорив про «потребу терористичної акції». Логічно, що він став на шлях організації бойового українського підпілля. У 1904 році, коли Росія святкувала 250-ліття «приєднання Малоросії», УНП на знак протесту вирішила підірвати у Харкові пам'ятник російському поету Пушкіну. У Києві та Одесі планувалося висадити у повітря пам'ятники російським імператорам. Акцію у Харкові успішно здійснила підпільна бойова структура УНП «Оборона України» на чолі з Віктором Чехівським. На місці понівеченого пам'ятника Пушкіну були розкидані відозви із закликом до «боротьби за своє національне визволення».

Пам'ятник пушкіну у Харкові

Критика опонентів:У своєму прагненні дійти до народних мас, до широких верств української інтелігенції, самостійники мусили долати опір не лише царської бюрократії та зрусифікованої культурної еліти. Як і раніше, вони стикалися з непорозумінням, а то й відкритою неприязню з боку і соціалістичних, і поміркованих українських діячів. Усі тодішні авторитети були їхніми опонентами:Михайло Грушевський вбачав у Міхновському людину «зі здібностями і ще більше амбіціями, із сильним нахилом до авантюризму, інтриги і демагогії»;Симон Петлюра критикував його на сторінках часопису «Україна», звинувачував в «обмеженості і вузькості»;Володимир Винниченко в одному із своїх ранніх гумористичних оповідань «Поміркований та щирий» створив непривабливий образ самостійника Данила Недоторканого, у якому можна впізнати риси Миколи Міхновського; Поза досить вузьким колом своїх однодумців Міхновський залишався небажаним, незрозумілим і навіть небезпечним. Від цього легко було впасти у відчай, відмовитися від своїх ідеалів та перейти на позиції «поміркованого українства». Та Микола Міхновський був не з тих, що легко здаються.Зовсім по-іншому сприймали Міхновського його друзі та однодумці. Один з них, Варфоломій Євтимович, так характеризував його:"Микола Міхновський — це українська стихія, … лише опанована сильним та благородним інтелектом. Він був високоосвічений і досвідчений правник, … тонкий психолог, щасливий ініціатор, видатний організатор, блискучий промовець, талановитий публіцист, розумний і тактовний керманич, мілітарист з інтуїції, добрий знавець нашої минувшини, історичної та побутової, революціонер, як тип людини, здатної на рішучий чин. Вихований на добрій українській традиції, в українському селі, Микола Міхновський був прекрасним взірцем української расової культури, був українським аристократом у властивому значенні цього поняття"

Початок Першої Світової:З початком Першої світової війни Микола Міхновський перебував на фронті, хоча

сам, будучи давнім ворогом Росії, з ідейних міркувань не воював і дуже скоро перевівся до Києва, де згодом служив у чині поручика у Київському воєнному окружному суді. За нових обставин у нього з'явилася ідея закласти підвалини

майбутньої української армії. Він вважав, що кожен вояк російської армії, який є українцем, мусить вважати себе вояком майбутньої української армії. Знаючи,

якого розмаху і впливу набрав легіон Українських січових стрільців (УСС) по той бік фронту, Міхновський намагався ініціювати створення українських частин у царській

армії, але на той час цей задум не знайшов належної підтримки

Початок Першої Світової

З початком Першої світової війни Микола Міхновський перебував на фронті, хоча сам, будучи давнім ворогом Росії, з ідейних міркувань не воював і дуже скоро перевівся до Києва, де згодом служив у чині поручика у Київському воєнному окружному суді. За нових обставин у нього з'явилася ідея закласти підвалини майбутньої української армії. Він вважав, що кожен вояк російської армії, який є українцем, мусить вважати себе вояком майбутньої української армії. [10] Знаючи, якого розмаху і впливу набрав легіон Українських січових стрільців (УСС) по той бік фронту, Міхновський намагався ініціювати створення українських частин у царській армії, але на той час цей задум не знайшов належної підтримки

Микола Міхновський – засновник Революційної Української Партії:

3) Доба визвольних змагань: З початком Української революції 1917 року Міхновський

спрямував свій пропагандистський досвід та організаторські здібності на громадсько-політичну та військову діяльність. 15 березня 1917 року він зібрав своїх однодумців і проголосив створення альтернативної Центральної Ради, яка виразно задекларувала свій самостійницький характер. Та перед Міхновським одразу ж постала дилема: або разом з однодумцями розбудовувати далі власну Раду з метою якнайшвидшого проголошення Української держави і наразитися на звинувачення у розколі «українського табору», або приєднатися до легітимної Центральної Ради — в надії переконати опонентів у необхідності проголошення незалежності. В результаті був обраний другий варіант: наприкінці березня 1917 року «самостійники» Міхновського ввійшли до складу ЦР. Жодної з проблем це не вирішило: серйозні розходження виникли вже під час написання першої спільної відозви. Побачивши, що у дискусіях лише марнується дорогоцінний час, Микола Міхновський повністю віддався творенню українського війська

Розбудова українського війська:

З ініціативи Миколи Міхновського у Києві у березні 1917 року відбулись три військових віча, останнє з яких ще 11 березня ухвалило рішення про формування Першого українського охочекомонного полку імені гетьмана Богдана Хмельницького. Українське вояцтво з ентузіазмом відгукнулося на ідеї Міхновського: воно виявило готовність зі зброєю в руках здобути незалежність Україні — автономістів серед них майже не було.

16 березня 1917 року було створено товариство "Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка" на чолі з Миколою Міхновським. Того самого дня військова нарада Київського гарнізону після доповіді Міхновського обрала Український військовий організаційний комітет і ухвалила негайно приступити до організації власної національної армії. Своїм завданням комітет проголосив українізацію російської армії, тобто формування у її складі українських частин; створення у частинах армії українських громадських організацій; негайну організацію першого українського полку. Про це Микола Міхновський казав у своїй емоційній промові під час української маніфестації 19 березня у Києві

Про діяльність Українського військового організаційного комітету Микола Міхновський доповідав на Українському Національному конгресі (6 — 8 квітня 1917 року). На той час комітет вів перемовини з командуванням російської армії про формування двох українських бригад. Конгрес обрав його членом Центральної Ради від Українського військового клубу імені гетьмана Павла Полуботка. На І-му Всеукраїнському військовому з'їзді (5 — 8 травня 1917) Микола Міхновський увійшов до складу Українського генерального військового комітету (УГВК) — вищої військової установи в Україні.

Мітинг з нагоди 3-го військового

з'їзду у Києві. Міхновський —

серед керівників

Конфлікт з Центральною Радою:

Результат виявився прямо протилежним: полуботківці вдалися до спроби воєнного заколоту з метою проголошення незалежної України. Існував план повстання, очевидно, складений самим Міхновським, ризикований і певною мірою авантюрний. У ніч з 3 на 4 липня полк вийшов з казарм, здобув арсенал і частину центру Києва. Але виступ не підтримала Центральна Рада, яка ще сподівалася досягти української автономії політичним шляхом. 6 липня повстанці склали зброю, частину з них було заарештовано. Військова прокуратура розпочала слідство, яке тривало аж до жовтня. Прямих доказів участі Миколи Міхновського у повстанні не було. Він був затриманий, хоч слідство проти нього не велося. Небезпечного конкурента, «авантюриста», Центральній Раді треба було усунути з Києва. На прохання Володимира Винниченка та Симона Петлюри військова влада під охороною жандармерії відправила його на Румунський фронт для проходження служби. Так само, на фронті або у військових в'язницях, опинилося й багато інших самостійників

Публікація ІІ Універсалу остаточно спонукала

Міхновського до повстання

4) Полтавський період: На Румунському фронті Микола Міхновський пробув аж до

Жовтневого перевороту. До України він повернувся пізньої осені 1917 року, оселився на Полтавщині, де Лубенське земство невдовзі обрало його мировим суддею. Саме у цей час на Полтавщині набирала сили нова політична організація — Українська демократично-хліборобська партія (УДХП), єдина несоціалістична партія в Україні. Її засновниками були давні друзі Міхновського — брати Володимир та Сергій Шемети та відомий історик і політичний діяч В'ячеслав Липинський. УДХП обстоювала державну самостійність України, республіканський державний устрій на чолі з президентом та представницькою владою. Партія виступала за ліквідацію поміщицьких латифундій, але, на відміну від есерів, зберігала приватну власність на землю, орієнтувалася на міцне фермерське господарство. Микола Міхновський почав схилятися до монархічного принципу організації державної влади в Україні, і тепер, відкинувши соціалістичні ілюзії, пов'язував майбутнє України з реалізацією демократично-хліборобської програми. Він поринув у діяльність УДХП, прагнучи поширити її вплив по всій Україні.

Участь у гетьманському русі:Нова сторінка його біографії розпочалася після переїзду до Києва, вже окупованого німецькою армією. УДХП, яка виступила з гострою критикою політики Центральної Ради, підтримала державний переворот 29 квітня 1918 року. Проте стосунки з гетьманом Павлом Скоропадським також виявилися непростими.У своїх «Спогадах» Павло Скоропадський зазначав, що всі, кого він прохав дати характеристику Міхновському, застерігали, щоб Гетьман у жодному разі не запрошував Міхновського на якусь посаду в уряді. Сам Скоропадський не міг зрозуміти чому до Міхновського таке майже однодушне негативне ставлення. Сам він «у Міхновському нічого поганого не бачив окрім його крайньо шовіністичного українського напрямку». Незважаючи на це, Гетьман серйозно розглядав Міхновського як кандидатуру на посаду прем'єр-міністра Української Держави. Йому імпонували його антисоціалістичні погляди і визнання ним приватної власності на землю. Не забув Павло Скоропадський і того, що Українська демократично-хліборобська партія зіграла велику роль у скиненні Центральної Ради. Про ці події Скоропадський згадував так:

"З Полтавської губернії від декількох повітів прибуло до Києва декілька сотень хліборобів, що належали до УДХП, на чолі, здається із Шеметом, і рішучо вимагали змін до Третього Універсалу, у якому, як відомо, приватна власність на землю була ліквідована. Поява непідробних селян, людей землі, людей переконаних … викликало сильне враження у Києві. З однієї сторони усі противники Ради підняли голову … з другого боку, у колах Ради з'явилась ще більша розгубленість … ці селяни були найпереконаніші українці-самостійники школи Міхновського. … Створення України і дрібна земельна власність були їхнім девізом, все інше вони відкидали".

Гетьман Павло Скоропадський

Врешті, Гетьмана переконали не призначати Міхновського прем'єр-міністром, і він запропонував йому посаду «бунчужного товариша», тобто свого особистого радника. Від цього амбітний Микола Міхновський, звичайно, відмовився. Разом з УДХП він став в опозицію до гетьманського режиму, але, при цьому, партія відмовилась вступати до Українського національного союзу, який готував заколот проти Гетьмана.

Микола Міхновський доклав чимало зусиль, щоб трансформувати гетьманський політичний режим у дійсно українську владу. Він був автором низки документів з критикою складу уряду та його політики, поданих безпосередньо Гетьманові, входив до делегацій, які зверталися до німецької окупаційної влади.

Не довіряючи соціалістам, Микола Міхновський, як і всі хлібороби-демократи, не підтримував ідеї масового антигетьманського повстання. Коли ж воно розпочалося і розгорнулася боротьба між республіканським військом Симона Петлюри та залишками гетьманських формувань, був серед тих, хто виступав за примирення сторін, утворення коаліційного українського кабінету при збереженні гетьманату. З такою пропозицією, написаною Міхновським, в Одесу до командування експедиційних військ Антанти вирушила українська делегація на чолі з Сергієм Шеметом. Передбачалося, що союзники допоможуть у примиренні сторін. Водночас Міхновський з тією ж метою виїхав до Харкова, де перебувало одне з найкращих формувань республіканських військ — Запорізький корпус. Але обидві місії скінчилися провалом.

Спроба повалення Директорії: Ставлення Міхновського до Директорії було відверто негативним. Він

передбачав, що соціалістичний режим своєю екстремістською політикою приведе до подальшої анархії у сільському господарстві та промисловості, розвалу адміністративного апарату, розкладу армії і зробить Україну безсилою перед більшовицькою Росією. Наприкінці 1918 — на початку 1919 року становище УНР стало критичним. «Необхідно щось робити! Інакше — кінець Україні! Держава наша загине», — заявляв на нараді керівництва УДХП Микола Міхновський. Хлібороби-демократи розробили відчайдушний план усунення Директорії від влади. Він полягав у тому, щоб за допомогою двох найбільш боєздатних з'єднань української армії — Запорізького корпусу полковника Петра Болбочана та корпусу Українських січових стрільців полковника Євгена Коновальця — встановити в Україні військову диктатуру. Рішення УДХП було однозначним — «Необхідно їхати до Болбочана. Єдина надія на нього». Окрім того, Міхновський хотів запропонувати полковнику поповнити його частини «добровольцями-хліборобами», яких на той час налічувалося близько 3 тисяч. У подальшому УДХП у порозумінні з «Союзом хліборобів-власників» висловлювали готовність зібрати ще близько 40 тис. чоловік. Здебільшого це були представники українських середніх та дрібних земельних власників, які розуміли, що влада більшовиків несе їм повне знищення.

Сповнений рішучості і надій, Микола Міхновський не здогадувався, що місія до Болбочана стане його останньою політичною акцією. Запорізький корпус він застав аж у Кременчуці. Наступного дня з наказу Петлюри Петра Болбочана було заарештовано. Микола Міхновський захворів на тиф і потрапив до лікарні. Коли до міста увірвалися більшовики, Міхновського заарештували, проте невдовзі звільнили на прохання місцевої інтелігенції. Навіть дехто з більшовиків пам'ятав його виступи на судових процесах на захист селян. Пізніше Міхновський мав контакти з отаманом М. Григор'євим. Є відомості, що йому належало авторство головних відозв, з якими отаман звертався до українського селянства.

Полковник УНР Петро Болбочан — остання надія Міхновського.

5) Останні роки життя: Життя на Кубані Важка хвороба підірвала здоров'я Міхновського. До того

ж він був повністю виключений з політичного життя. Деякий час мешкав на Полтавщині, звідки пізніше, спустошений перманентними невдачами, виснажений фізично і психічно, розчарований в українській еліті, яка виявила свою повну нездатність, виїжджає на Кубань. 1920 року Микола Міхновський опинився у Новоросійську, звідки марно намагався емігрувати. Коли денікінці під тиском Червоної армії евакуювались морем, Міхновський спробував скористатись нагодою і виїхати з ними, але його, як «відомого непримиренного ворога Росії», на корабель не взяли. Чотири роки Микола Міхновський жив на Кубані. Оселився в станиці Полтавській, почав вчителювати, якийсь час служив у кооперації. Є неперевірені свідчення, що він також викладав в Учительському інституті.

Приблизно у цей час у станиці почав формуватися Гайдамацький полк, невдовзі розгорнутий у Гайдамацьку дивізію. І хоч згадок про роль Міхновського у формуванні цієї частини немає, та все ж важко повірити, що він байдуже спостерігав за цим українським козацьким зрушенням. Тим більше, що «це військо не хотіло разом із Денікіним битися за Росію… Про московський шлях… ці люди слухати не хотіли», — свідчив кубанський прем'єр Василь Іванис. Відчувалося, що серед організаторів Гайдамацької дивізії є свідомий українець із великим досвідом організаційної роботи.

Центр станиці Полтавської на Кубані

Повернення до Києва: 1924 року Микола Міхновський повернувся до Києва, де був заарештований ДПУ.

Важко сказати як велося слідство, чи було взагалі відкрито «справу Міхновського». Відомо лише, що після кількох днів допитів він опинився на волі.

Вже наступного дня, 3 травня 1924 року, трапилася трагедія: Миколу Міхновського було знайдено повішеним у садку в садибі Володимира Шемета, де він квартирував. Серед української громадськості та науковців дуже довгий час точилася дискусія щодо причин смерті відомого політичного та громадського діяча. Так само довго існувала версія про те, що смерть Міхновського — справа рук ДПУ. Але цю версію спростовують свідчення Ждана Шемета — сина Володимира Шемета, у якого проживав свої останні дні Міхновський. У 1998 році Ждан Шемет вперше засвідчив що його батько знайшов у кишені покійного записку з таким текстом:

"Волію вмерти власною смертю! І сюди круть, і туди верть, однаково в черепочку смерть, як каже приказка. Перекажіть моє вітання тим, хто мене пам'ятає. Ваш Микола"

На той час минуло вже два роки як в Україні було остаточно встановлено радянську владу. Микола Міхновський який віддав понад 30 років свого п'ятдесятилітнього життя боротьбі за незалежність України, з жалем підводив риску під життям. Автор гасла «Самостійна Україна — від Сяну по Кавказ», який покликав до життя тисячі борців за незалежність, і тим самим штовхнув їх на неминучу смерть, повернувшись з Кубані до Києва повною мірою усвідомив крах власних ідеалів, надій та сподівань.

Українська емігрантська (та гетьманська) преса, яка загалом шанобливо ставилася до пам'яті про Миколу Міхновського, віддала йому належне. На його прикладі служіння Україні десятиліттями виховувались покоління української молоді у Канаді, США, Аргентині, Бразилії, Австралії. Поховали Миколу Міхновського у Києві на Байковому цвинтарі.

6) Спадщина: Долю Миколи Міхновського важко назвати щасливою.

Усе життя йому доводилося відстоювати ідеї, які більшість не сприймала. Він був приречений весь час іти «проти течії». Робив це гаряче, безкомпромісно. Вирізнявся непоступливим, упертим характером. Здобув стійку репутацію складної людини, з якою важко спілкуватися. Був розкритикований, осміяний, відторгнутий. Надзвичайна вимогливість звужувала коло його друзів: близьким ставав лише той, хто поділяв політичні погляди. Міхновський залишив зовсім невелику за обсягом спадщину. Його публіцистика, політологічні статті та програмні документи могли б скласти лише один невеликий том. Натомість вони склали цілу епоху в історії української суспільно-політичної думки. Найближчий друг Міхновського, Сергій Шемет, пізніше

згадував:"Це було велике серце. В ньому палав такий вогонь

любові до України, що в іншій країні він запалив би мільйони сердець бажанням патріотичного подвигу,

а серед нашої інтелігенції запалилися цим вогнем лише одиниці. Найбільшою його заслугою було

надання великого творчого розмаху українським національним почуттям. Малесеньку любов до пісень і вишиванок він розпалив у полум'я великої любові до

України"

Брошура Міхновського "Самостійна

Україна". Випуск 2002

року

Вшанування пам'яті: За радянських часів ім'я Миколи Міхновського з ідеологічних мотивів було

заборонене, а пам'ять про нього — майже стерта. Відтак, офіційна Україна довгий час не влаштовувала заходів на честь Міхновського, не було ні пам'ятників, ні меморіальних дощок тому, хто все своє життя поклав на вівтар її незалежності. Донедавна було невідоме та вважалось втраченим навіть місце поховання видатного українського діяча. Та все змінилось за останні 10 років.

Нині могилу ідеолога української державності знайдено на Байковому цвинтарі у Києві. У 2002 році у редакції газети «Хлібороб» (засновники газети 1905 року брати Володимир, Сергій, Микола Шемети і Микола Міхновський) була створена група пошуку могили Миколи Міхновського. Дослідники перевіряли різноманітні версії і шукали хоч якусь інформацію про його поховання в архівах, мемуарах, спогадах живих очевидців, активно листувалися з представниками української еміграції. Пошуки значно активізувалися, коли кореспондент газети «Україна молода» Михайлина Скорик знайшла публікацію хорунжого армії УНР, активного члена Військового клубу імені Павла Полуботка Віктора Павелка, яка була опублікована у часописі «Краківські вісті» 1944 року. Павелко був одним із небагатьох присутніх на похороні Миколи Міхновського і у своїй публікації детально описав його останні дні та вказав на цвинтар, де поховали діяча.

День героїв:

Після цього, у 2007—2008 рр. пошуки розпочалися безпосередньо на цвинтарі. Велику практичну допомогу надав дослідникам Петро Лабут (1927 року народження), який походить з династії цвинтарних охоронців (його дідусь і батько стерегли Байкове ще до революції), та Ждан Шемет, що малим хлопцем також брав участь у похороні. Нарешті, навесні 2008-го року, коштами Міжрегіональної академії управління персоналом на могилі Миколи Міхновського встановлено пам'ятник.

У Харкові — місті з яким пов'язані найяскравіші сторінки життя і діяльності Міхновського — 24 серпня 2003 року, на честь 12-ї річниці незалежності України та 130-річчя від дня народження відомого українського діяча, було відкрито меморіальну дошку Миколі Міхновському. Ідея увічнити пам'ять видатного діяча належить громадським організаціям Харкова. Меморіальну дошку, встановлену на приміщенні Харківської інженерно-педагогічної академії (вул. Університетська, 16), виготовлено їхнім же ж коштом.

Відкриття меморіальної

дошки Міхновському у

Львові

Текст меморіальної дошки повідомляє: «Міхновський Микола Іванович (1873—1924) —

визначний юрист і громадський діяч виступив тут 26. 02. 1900 р. з програмною доповіддю "Самостійна Україна", де вперше обґрунтував концепцію і принципи створення незалежної Української держави»

У майбутньому у Харкові планують назвати іменем видатного діяча вулицю та відкрити пам'ятник Миколі Міхновському.

Також меморіальна дошка на честь Миколи Міхновського є у Львові. Вона була відкрита у вересні 2007 року на вулиці Костюшка, 1 на будинку, де зупинявся Микола Міхновський під час відвідин Львова. Окрім того, у Львові існує вулиця Братів Міхновських (брат Миколи Міхновського — Юрій — відомий український релігійний діяч).

У 2008 році на честь Миколи Міхновського у його рідному селі Турівка Згурівського району Київської області перейменували центральну вулицю Леніна. Також розглядається питання щодо перейменування на честь Міхновського однієї з вулиць Києва.

У 2007—2008 рр. постать Миколи Міхновського взяла участь у проекті «Великі Українці» на телеканалі «Інтер». Сучасна українська історіографія називає Міхновського «Апостолом української державності»

Могила М. Міхновського на

Байковому кладовищі

Десять заповідей УНП: "Десять заповідей УНП" на рівні із брошурою «Самостійна Україна» стали

найвидатнішим твором і спадком Миколи Міхновського, що без сумніву спричинив потужний вплив на становлення, розвиток та формування українського націоналізму. Розроблені вони були особисто Міхновським у 1904 році як своєрідний партійний «кодекс честі» для членів УНП та бажаючих вступити у партію.

Ось ці заповіді (подано в оригіналі): 1. Одна, єдина, неподільна, від Карпат аж до Кавказу самостійна, вільна,

демократична Україна — республіка робочих людей. 2. Усі люди — твої браття, але москалі, ляхи, угри, румуни та жиди — се

вороги нашого народу, поки вони панують над нами й визискують нас. 3. Україна для українців! Отже, вигонь звідусіль з України чужинців-

гнобителів. 4. Усюди й завсігди уживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти

твої не поганять твоєї господи мовою чужинців-гнобителів. 5. Шануй діячів рідного краю, ненавидь ворогів його, зневажай

перевертнів-відступників — і добре буде цілому твоєму народові й тобі. 6. Не вбивай України своєю байдужістю до всенародних інтересів. 7. Не зробися ренегатом-відступником. 8. Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України. 9. Допомагай своєму землякові поперед усіх, держись купи. 10. Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами,

не приятелюй з ворогами нашого народу, бо ти додаєш їм сили й відваги, не накладай укупі з гнобителями нашими, бо зрадником будеш.

Висновок:Міхновський залишив політичний слід в історії укркаїнської

політичної думки. Він перший серед діячів новітньої України закликав до боротьби за її самостійність. І

обґрунтував необхідність, глибоку історичну обґрунтованість цієї боротьби. Уся його публіцистика,

політологічні статті й програмні документи могли б уміститися в одному невеликому томі. А склали вони цілі

епохи в історії української суспільно-політичної думки.

Русурси інтернет і література: 1. Курас І.Ф., Турчанко Ф.Г. Грищенко Т.С., М.Міхновський:

постать на тлі епохи/ Укр..іст.журн.-1992.-№9.-с.77. 2. Курас І. Перший речник новітнього

укр.самостійництва//Історія України. –2000.№16.-с.4. 3. Міхновський М.Самостійна Україна. –К.: Діокр.-2002.-с.13. 4. Дорошенко Д. Нарис історії України. – Львів: Світ, 1991. –

576с. 5. 100 видатних українців. — К.: Видавництво Арій, 2006. — с.

324 6. http://litopys.org.ua/fdm/fdm38.htm 7. http://www.untp.org.ua/index.php?id=652 8. http://revolution.allbest.ru/history/00003143_0.html 9. http://cun.org.ua/ukr/content/view/14/