Неля Шейко-Медведєва

ТІ, ЩО ЗАВЖДИ ПОРУЧ

Містичні історії

(Поклик, «Парижанин»)

1

І. ПОКЛИК

До слова

Я придбала задешево комп’ютер, полишений однією втікачкою… Чому вона

втекла й куди ― в інше місто чи на той світ ― ніхто не знав, навіть сусідка,

котрій він дістався. Очевидним було лише одне: жінка так квапилася, що забула

почистити його і мені дісталися декілька написаних нею оповідань, чернетки

повісті та історія її безумства, а може, навпаки, прозріння…

Втікачка замешкувала в сусідньому будинку, була доволі вродливою,

черпурною, але якоюсь холодною, нелюдяною, тобто, поводилася так, наче нічого

її не цікавило, крім власної особи.

Для мене вона була чорною кішкою: варто мені було перетнутися з нею і все

йшло шкереберть.

Я стерла всі її записи, бо навіщо моєму компові чужі драми? А потім

пожалкувала, бо здалося мені, що я... наче викреслила його попередню власницю

з життя, поставила під сумнів сам факт її перебування на цьому світі.

Й мало-помалу почала відновлювати й дописувати її історію…

І. Срібна ложка

…запівніч їй здалося, що хтось загримав у двері, й вона підхопилася… Хоча

й знала ― вони, мов кухвайка ― утеплені й обшиті шкірзамінником ― стукай не

стукай, не відгукнуться. Хіба що об стінку можна погупати, але тоді звук буде

глухим, тоскним, а цей був різким, вимогливим…

2

…підкралася босоніж до дверей, але не відчинила. Згадала материне: не слід

відгукуватися на незрозумілі стукоти, а тим паче голоси, бо вони можуть бути

покликом мертвих.

Вона не вірила в це, проте навіть у вічко зазирнути не наважилася: раптом

справді покажеться щось нецьогосвітнє. Приклала розпашіле вухо до рудого,

прохолодного «мозоля» над клямкою і заціпеніла, бо здалося їй, що по той бік

дверей також стоїть вона, але колишня ― іронічна, куслива, впевнена в собі ― й

прислухується до полохкого ритму її серця. Варто відчинити двері ― й вона

знову стане собою, а, може, навпаки, ще чужішою собі, а її не влаштовувало ні те,

ні се. Хотілося якоїсь іншої канви, на якій вона започаткує геть новий візерунок

життя… Який саме, вона ще не знала, проте вже подумки підшуковувала для

нього яскравві, соковиті барви, а чорні й сіро-бурі викидала через вікно ― землі

(це її пряжа), з якою, щоб жити, треба розпрощатися будь-що і назавше…

…декілька хвилин чекала повторення поклику, але по той бік панувала

глибока, незворушна тиша… як на старому кладовищі при місячній повні… але

хтось там був… а, може, і тут…

…ховався за рогатою вішалкою, на якій марів її сірий плащ чи у складках

плаща, увібгавши туманно-сизу подобу ніг у стоптані тапки…

…грівся в теплому мороці передпокою ― прибулець з космічної холоднечі

або з холоднечі могильної ― але не міг зігрітися, бо йому бракувало живого

людського тепла…

…тому й виманив її стукотом ― голу, й, можливо, уже вклався між її

гарячими грудьми або зашмигнув під вологу пахву… хто знає, на що здатні оті…

непрохані?

Холодок, просочуючись з-під поли «кухвайки», все настирливіше полизував

її стопи, лоскотав вихуділі білокорі литки, але їй не хотілося повертатися в ліжко

й ковзати тверезим, напруженим поглядом уздовж місячної пасмуги, схожої на

лезо ножа, котрим вона в юні роки збиралася вгамувати своє перелякане життям

серце, та, коли приклала його туди, де воно постукувало, відчула, що серце ― не

в глибинах тіла, а на поверхні, майже під шкірою і пожаліла його…

3

…ще дужче не хотілося думати їй про інших людей, які не журяться нею ні

наяву, ні увісні, а тим паче виліплювати з осоловілих сутінків героїв та героїнь

нової повісті не про своє життя…

відтак, продовжувала стояти й споглядати (немов би тьмавими очима зайця)

своє голе, підсинене сутем’ям і холодом тіло й напівпрезирливо підсміхатися і

йому, зрадливому, і тому безтілесному, що спивав її тепло…

Колись, до зради, вона щовесни відвідувала солярій, де вкривалася ніжною

смагою, і, повернувшись додому, витанцьовувала у спальні перед трюмо (що було

для неї мовби чоловічим оком), яке спрагло милувалося її принадами й

розпалювало в ній хіть до самої себе ― не красуні, проте зграбної, по-дівоцьки

гнучкої чорнявки з персами-персиками й вузькими стегнами, розмежованими

охайно підголеним трикутничком, який вона світлила для пікантності. Коли ж їй

здавалося, що трюмо от-от трісне від пожадання, вона обіймала його і,

притулившись до нього всім тілом, нашіптувала вологими вустами його гарячим,

затьмареним глибинам: «Візьми ж мене! Візьми!» А потім (якщо воно «брало» її)

пальцем малювала на ньому велике, схоже на дупку серце, й ставала під душ…

і здавалося їй, що, полюбившись з собою, вона обернулася на м’якеньку

безкосту лялечку, сповиту в теплий плюскотливий кокон, з якого вона випурхне

фантастично красивою метеличкою…

― Ти нарциска! ― шепотіла собі, ковтаючи теплу воду, що пахла її

парфумом. ― Маленька розпусна нарциска!

й сміялася, гадаючи, що ніхто, крім неї, не знає її таємнички.

А цієї весни вона забула, де знаходиться той солярій, а також усі інші солярії

та салони краси й, проходячи уранці повз трюмо, намагалася якнайшвидше

розминутися зі своїм відбитком, наче з відображенням понівеченого трупа…

...хоча нічого не змінилося. Майже нічого. А насправді змінилося геть усе…

так буває, коли людина думає про себе в минулому часі і почуває себе лише

тілом, яке треба пересувати туди-сюди, наче пішака шахівницею, і годувати, як

тамагочі, щоб воно справді не стало огидним, смердючим трупом.

Але про це також ніхто не здогадувався і не здогадається, бо людина (так їй

думалося) може вважати себе особистістю доти, допоки мовчком затримує і

4

копичить у собі все, що їй удалося вхопити, а загалові дарує лише банальні фрази

й посмішки ― чемні, іронічні чи знуджені. Нехай той, завжди ворожий їй загал,

уважає, що вона ― лише вдоволене собою тіло, котре позаочі можна прозивати

«старою дівкою», «синьою панчохою». Тілові, слава Богу, байдуже. Його не

обходить, що хтось там думає про нього ― самозаглибленого, невсипущого діяча

― милується ним чи зневажливо пирхає. Воно боїться лише смерті, отже мусить

повсякчас підремонтовувати себе в неущухній борні з тисячами розмаїтих

ворогів, а надто з всюдисущим пришелепкуватим ціп’яком, званим душею. Ціп’як

той змалку пантеличив його своїми забаганками, відволікав від самозбереження,

вимагав ласощів, які шкодили життєвим ритмам, отруював своїми фантазіями й

кепськими настроями, які поглинали масу енергії й ущерблювали здоров’я, тобто,

був знаряддям смерті.

Всю зиму вона допомагала тілові долати паразита й під весну воно майже

перемололо його, але чомусь не відчуло себе щасливим чи бодай вільним і що

день то дужче втрачало апетит до життя…

«Ніхто мене не кликав. І не покличе. Кому я здалася отака ― ні богова, ні

чортова», ― подумала вона, і тут на кухні щось гучно дзенькнуло, наче якась

металева істота розпачливо зойкнула: «Ци-и-и-ить-ть!» Луна того дзенькоту

колючкою вп’ялася в її нашорошене вухо, а серце знову запанікувало: «Там хтось

є! Хтось закрався в квартиру, коли я дрімала… Злодій? Маніяк? А я ― голим-

гола!»

Сахнувшись дверей і намагаючись не шарудіти, вона підсунула до себе тапки

― холодні, мов з кінцівок мерця, задерев’янілими руками зняла з вішалки плащ

― наче з льоду виснуваний ― і відчула себе, попри холод, впевненіше, наче

тонка, лискуча шкаралупка плаща могла захистити її від ножа чи кулі або зробити

невидимою.

Помаленьку, щоб не рипнути, відсунула шухлядку шафи, на якій розсівся

телефон-скрекотень, вийняла звідтам великі кравецькі ножиці («тупі, але все ж

таки зброя») і покралася на кухню…

…прикусивши губу, щоб не розсміятися, бо знову побачила себе збоку, оком

розмазаної по стіні чужої душі («Дурепа! Суне до чортзнакого, майже наголяса, з

5

ножицями. Щоб віддатися чи відчикрижити йому яйця?») А тілом злякалася

(«Треба було відчинити навстіж вхідні двері і потелефонувати комусь, аби

напасник вирішив, що от-от з’являться заступники»), проте не повернулася, бо не

спілкувалася з сусідами і не сподівалася захисту. Подумала, вдивляючись у

рифлені віконця, в яких поблимувало далеке, імлаве світло вуличного ліхтаря:

«Сама розберуся! Віддам сволоті без опору двісті гривень і каблучку», ― й,

намацавши лівою рукою прохолодну клавішу вмикача, правою, в якій були

ножиці, рвучко відчинила кухонні двері…

німий вибух світла осліпив її… якийсь час вона стояла на порозі з міцно

зімкнутими повіками, очікуючи удару в дих чи кістлявої руки на горлі, й

похапувала пересохлими вустами судомно, як астматичка, повітря, що відгонило

кавою, цигарковим димом і ще чимось, а коли наважилася відкрити очі, ―

побачила лише розбуджені світлом речі: справа зелену шафку, білу

«мікрохвилівку» на ній, старий холодильник, який повсякчас тихо зудів, а тепер

мовчав, як удавленик; зліва ― електроплиту, довгошиїй кран над раковиною, а

над ним підвісну шафку, також зелену, а прямо перед собою ― білий стіл, а на

ньому синю «кобальтову» чашку, широку, мов піала. Й тільки…

...гучно видихнула: «Ху!» ― але зжужмлений страхом мозок не відпружився,

так немов бачив щось лиховісне, чого не зауважили очі. Й вона знову, вже

пильніше перемацала поглядом предмети й простір, що розмежовував їх, і аж

тепер помітила на вистеленій блідозеленими кахлями підлозі чайну ложечку.

Звичайну, посріблену ложечку, придбану ще мамою…

«Впала зі стола і дзенькнула. Оце й уся пригода!» ― подумала з полегшею і,

піднявши її, зважила в руці: не пір’їна, і ляк знову лизнув їй серце, бо ж вона

добре пам’ятала, що перед сном, напившись чаю, як завжди, полінувалася вимити

чашку… Залишила на столі, «накривши» ложечкою… Як їй вдалося впасти,

причому не на стіл, а на підлогу, аж під поріг?

Міцно стиснувши пальцями ложечку, наче та була не металевим предметом,

а живою, в’юнкою змійкою, вона підійшла до стола й поклала її на чашку

«горілиць», як звечора. Посовала чашку сюди-туди, потім декілька разів різко

штовхнула стіл, але ложка навіть не похитнулася. «Що за холера!» ―

6

розсердилася вона і правицею роздратовано змахнула ложечку з чашки. Та впала,

обурено цвенькнувши, біля плити. Вона підняла її, знову поклала на чашку і знову

змела. На цей раз лівою рукою. Ложка приземлилася біля шафки.

«Щоб вона впала там, де я її знайшла, її треба скидати, стоячи по той бік

стола, або сидячи на підвіконні», ―подумала жінка і рвучко відсунула тюлеву

шторку. Нікого, нічого… А за шторками ― гратки, які їй встановили позаминулої

осені, бо ж другий поверх…

Втретє підняла ложечку і поклала її на чашку, й одразу ж підняла над нею і

метнула на підлогу. Та лягла, сріблисто зойкнувши: ні-і-і! ― акурат на те місце,

де вона її знайшла.

«Виходить, що хтось навмисно скинув її. Причому так, щоб я одразу

побачила, ― подумала вона й відчула, що їй отерпли не лише кінчики пальців,

але й вуха. ― Це також поклик. Хтось був… Спершу буцнув стіну, щоб

виманити мене з ліжка, а потім змів ложку, щоб заманити мене сюди. Хто? Мама?

Вона полишила цей світ давно, коли я була ще підлітком, і ніколи не нагадувала

про себе… Може, це той чоловік, якого я розшукую, подав мені знак, що нема

його серед людей? Чи якомусь чужому, заблуканому духові захотілося полякати

мене?»

Знову обвела поглядом кухню і здалося їй, що знайомі предмети якось

одмінилися… виглядають живішими, ніж зазвичай, а надто ложечка ―

сріблиться, як нова… от-от зітхне і шасне в куток… стіл зрушиться з місця й

закрокує перевальцем… холодильник забалакає… чашка злетить угору і

розіб’ється об шибку… повідчиняються дверцята шафок і тарілки викинуться на

підлогу… бо той невгаданий дух ― скрізь... Навіть повітря іскриться і має

озоновий присмак…

«Це полтергейст. Треба рятуватися!» ― подумала вона і вчинила те, чого не

сподівалася від себе ― нелякливої, немарновірної: підійшла навшпиньки до тієї

шафки, на якій стояла «мікрохвилівка», помаленьку відсунула одну з шухлядок,

вихопила звідтам коробку, в якій зберігалися новорічні свічки та сірники, й

квапливо, наче боялася, що вони розлетяться навсібіч, засвітила одну свічку ―

зелену, притрушену золотавим пилком.

7

Досі вона запалювала свічки лише на Новий рік, у свій день народження, а

також на маминій могилі й винятково тому, що любила дивитися на мерехтливі

пломінці й збадьорювати їх своїм подихом чи порухом руки. Вони були для неї не

пожертвою небові чи небіжчиці, не покликуванням іншобуття, а свідченням

короткочасності як свята, так і всякого існування. Спокушуючи вогники рвійно

палахкотіти, вона сподівалася, що у її підмороженому «я» також щось займеться.

Бодай на короткий час. Допоки свічка палає, але… Вогненні метелики один за

одним складали крильця в талому воску. Зігрівши очі, але не серце…

...а зараз, коли пломінець схвильовано, мов на протязі, заколивався над її

рукою, вона вперше за багато років на німо, щоб не задути його, почала

проказувати напівзабуту молитву, бо здалося, що вогник вичув блуда, що захопив

її кухню, і, аби викрити його й спопелити, потребує підтримки неба, а коли той на

мить ліг на бік, їй спало на думку, що свічка «взяла слід» і показала їй палючим

язичком на ложечку, котру вона не ризикнула підняти.

«Те ховається в ній», ― подумала вона, але наче не своєю головою, а

клубком жовтого, неприродно яскравого мохеру, що світився, наче стоватка, на

холодильнику, в кошику для рукоділля.

...повільно, наче уві сні, осіла на підлогу. Дала свічці поплакати й приліпила

її просто на кахель, біля ложечки («Ось тобі! Отримуй!»), очікуючи якогось

жаского чуда-дива: ложечка оскаженіє і почне вистрибом утікати від пломінця,

або ж навпаки ― пломінець зірветься зі свого зеленого стовбурця і вилетить крізь

напіввідчинену кватирку, прихопивши з собою лихого духа. Дивилася, як він

хвилюється її хвилюванням і думала про щось таке, що не поміщувалося в жодні

слова… про якийсь місток чи вінок з живого вогню, котрий вона немовби

сплітала своїми пальцями, які насправді були жовтогарячими пломінцями й

нестерпно боліли, але вона продовжувала плести, бо так треба було… не комусь, а

їй… перейти тим містком-вінком над безоднею… кудись… де добре… де доля…

де свобода…

...а хтось, наче з клубка, проказував якимось неприродним скляним голосом:

те, що називають долею… основне дійство всякого життя… буттєва цінність

визначається не так сюжетом як силою… що полягає в непідробному

8

особистому ризику, що… надає розумам недосяжний сенс і ціну… кожному

людському і не людському існуванню… Людина ― форма… людина ―

сила… людина ― окреме світло…

«До чого це? Хто це?» ― подумала вона, не перестаючи творити вогненну

косицю, а голос видзенькував своє: Можна втопитися в часі… іншої людини чи

спільноти… можна загубитися в часі столиці околиці чи вигодувати… своїм

триванням чужий час і стати… його рабом чи потинятлом, забувши свій

час… кочувати часами інших й Іншого… Доля ― це завжди мандрівка… на

відміну від просто життя…»

«Я десь читала це… В якогось П. чи Б… ― подумала вона. ― Там йшлося

про якусь унікальну здатність… найвище призначення…

…людини, ― продовжив голос, ― породжувати сили що… дають їй

життя… сни мрії міфи перекази легенди… що стають… різновидами вищої

реальності як мости в Невідоме… змінюючи долю людини… й людства…

«Я творю міт, який щось змінить в моєму житті», ―здогадалася вона ― і

відлетіла разом з запахом воску в сон чи у ту, вищу, реальність, яку сплітала...

…а коли отямилася ― побачила перед собою лише ствердлу калюжку воску

― зеленаву квітку з чорною цяткою посередині, а біля неї ― тьмаву, «замурзану»

чаєм ― ложечку, й подумала, глянувши на вікно, за яким займався світанок:

«Треба негайно йти в церкву й поставити там освячену свічку. Або ж у

психлікарню, бо вдруге я цього не переживу…»

Вдяглася нашвидкуруч і, не поснідавши, не випаливши цигарки, з якої

зазвичай розпочинала ранок, подалася в Лавру.

Востаннє вона була там підлітком: мама, помираючи, попрохала її

помолитися («за мене й за себе») печерським святим. І вона помолилася, хоча й не

вірила, що виставлені напоказ мерці можуть чимость допомогти мамі, а тим паче

їй ― істоті з іншого часу (якого вони не знають), з іншого життя, яке грізно

позирає на неї: людинку-росинку, що, вибиваючись з сили, намагається

втриматися на своїй травинці, яка всихає…

9

З острахом позираючи на бурі зацупілі ручки святих, вона думала лише про

те, що незабаром тепла ласкава рука мами стане такою ж, а то й страшнішою, і,

вийшовши з печери, розплакалася до сонця, щоб хоч воно пожаліло її…

ІІ. Бузковий туман

Юля (так її кликали) могла дістатися Лаври маршруткою чи тролейбусом,

але, згадавши, що мама, навіть нездужаючи, пішки долала шлях до «святої

землиці», вирішила також подолати його піхом, відтак почувала себе немовби

прочанкою, котра простує з далекої далечі до святині, що належала її матері, і яку

вона не вспадкувала.

Крокувала по-суботньому тихою вулицею, що вже почала прокидатися:

відчиняла вікна, почмихувала машинами, викашлювала з під’їздів чоловіків з

вудками і жінок з торбинами (неподалеку базар), вмикала музичку: чужі,

гундосливі пісеньки, як завжди, як скрізь…

…реальне життя ― самозакоханий монстр який не визнає нічого поза

собою не бачить ні духів ні примар не чує покликів-стукотів ззовні й завиграшки

перетирає своїми хижими зубищами на які немає карієсу будь-яку містику

задуває «розумні» пломені свічки толочить віщі сновидіння повсякчас виглуплює

мрійників і безумців котрі намагаються розколупати його черепаший панцир аби

побачити що за ним грубе жорстоке зрозуміле до знудження до омерзіння проте

незмінно надійне рятівне бо може все пояснити собою все виснувати з самого

себе без плану згори без сторонньої руки… Треба поставити свічку про всяк

випадок… і триматися за нього обіруч аби не скотитися у якусь чортівню з

озоновим присмаком…

…граки будять сонце яке ще бачить туманно-білохмарі сни… і я ще не

прокинулася ще сплітаю собі місток з вогню… куди він може запровадити мене?

В той вогонь якого нема… проте я зігрілася перебула ніч на кахлях але не змерзла

і наче полегшало пучки пальців не зимні як учора і позавчора але печуть… і п’ятки

також… вдягнула туфлі на високих підборах… хіба в таких ходять на прощу?

10

Цікаво що думають про мене перехожі?шпильки синці під очима повія

повертається з нічної зміни? Нічого не думають бо нічого не бачать звичка ні

радше вміння не бачити не помічати зайвого суто великоміський спосіб малої

істоти в густонаселених нетрищах: бачу лише те чим можу поживитися й те

чого слід боятися з таким умінням у містечку тим паче в селі не прожити там

людина не кадр з фільму майнув і нема а портрет крупним планом лізе в очі хочеш

не хочеш причому кожний має своє обрамлення з прутиків картону чи дорогого

баґету розмір портрета визначає ціну обрамлення портрет може змінюватися

на краще чи на гірше але рамку змінити важко як долю в великих містах

рамцюються лише персони побільшені непомірно а інші знають один одного

передовсім як тіла кадри малоцікавої хроніки каверни в товщі життя а то й

огидну черву в малому соціумі кохання віри честі зрада очевидні речі мають сенс

а у великому все нечітке розмите каламутна юрба це велика таємниця потік від

якого можна сподіватися чого завгодно і все є випадковим оманливим проте в

юрбі затишніше тепліше як черв’якові в купі гною... може придумати оповідання

про людиночерв’яка як особливу породу homo виплекану у великих містах що

боїться мати обличчя протиставити себе потокові заради вижити-вижити а

чим я краща та й хіба можна думати про щось коли п’яти печуть ноги

підкошуються? Теж мені прочанка Лавра неподалеку але чи дійду?..

Вночі я мала скласти з облич юрби когось, хто не був юрбою, чи щось

нетутешнє яке я могла впізнати? Але не зуміла й залишилася в юрбі...

фрагментом обличчя яке не поєднувалося з іншими непотрібними фрагментами

отже було зайвим?

Це знак: ти непотрібна ні тут... ні десь?

Пухир на п’ятці. Теж мені «прочанка». Здуру погребувала маршруткою, а

тепер... Картаючи себе за недоречну сентиментальність, Юля вирішила зупинити

якесь авто, аж раптом зачула густий вологий запах бузку, який вітер вимітував з

двору, обведеного високою камінною огорожею, над якою підносилися три зелені

маківки з хрестами.

11

Церква хоч і була давньою, але виглядала, як нова: щойно завершився

ремонт, і під огорожею, також підрихтованою і старанно побіленою, в соковитій

зарошеній траві ще лежала поваплена драбина і стояли відра з рештками масної,

малахітово-зеленої фарби. Це зліва. А справа вишикувалися кущі перського

бузку, які розквітли так пишно, що за цвітом не видно було ні гілок, ні листя.

Зоддаля кожний кущ скидався на великоцьке кадило, оповите сиво-фіолетовим

димом, запах якого геть заснував подвір’я, вимощене сірими, облямованими

листками подорожника каменями, і, струмуючи увись крізь майже випрозорілі

пасемця туману, не лише духмянив лискучо-зелені шапки церкви, увінчані

невеликими позолоченими хрестами, які радісно роздаровували своє сяйво

довкіллю, але й підсинював білосніжні стіни храму та обличчя вірян, що стояли

вздовж кущів і мовчком жадібно вдихали неоковидні, солодкі дими, які накладали

на їхні, ще не засмаглі обличчя сизувато-сріблясті тіні, роблячи їх схожими на

воскреслих праведників, які спали з неба, щоб помилуватися оновленим храмом і

надихатися бузками.

«Жаль, що я не художниця, а то намалювала б це дворище й церкву як

ковчег, що, долаючи бузкові тумани, полишає берег, на якому заціпеніли люди,

для яких не знайшлося місця в його рятівному нутрі… Або навпаки ― підпливає

до них, щоб забрати», ― подумала Юля, і тут між ліловими, підкучерявленими,

як кетяги бузку хмарами сяйнуло сонце! Розмило срібло, вихлюпнуло позолоту на

стіни храму, помазало чола вірян золотим єлеєм ― і ті враз ожили,

заусміхалися…

«“Воскресіння мертвих підчас богослужіння бузків”, ― ось яку картину я б

намалювала», ― вирішила Юля і зачарувалася не по-великоміському затишним

подвір’ям, якоюсь особливою всеєдиністю живого и неживого: каменів і

подорожника; малахітових куполів і підрум’яненої хмарки над ними; сонця й

позолочених хрестів; п’янкого повітря, простьобаного цвірінькання горобців і

людського, нецьогосвітнього мовчання ― урочого й загадкового. Подумала: «Не

піду в Лавру. Поставлю свічки тут, в цій, наче самооновленій, на диво людяній

церкві», ― і підійшла до дівчини, що стояла скраю ― вродливенької, вміло

12

підмальованої, зодягненої в блідорожевий плащик до колін і запнутої

напівпрозорим, наче зітканими з бузкового диму, шарфом.

― Когось чекаєте? ― поцікавилася в неї, бо двері церкви вже були відчинені

навстіж, але люди чомусь продовжували стояти (як статисти в театрі, очікуючи

з’яви свого царя чи героя).

― Батюшку, ― пояснила дівчина й запитала:

― Будете сповідатися?

― Може, й буду, ― відказала Юля аби відказати й згадала свою першу й

останню сповідь.

Батюшка, що прибув до мами, яка відходила, відразу не сподобався їй:

броватий, тілистий, похмурий, смолиста борода сягає настовбурченого черева…

Мама чекала його, наче ангела ― боялася померти без сповіді. Долаючи біль,

заусміхалася йому, а він, замість того, щоб підбадьорити її, звеселити, чомусь

розмовляв з нею ― доброю, лагідною ― суворо, щоб не сказати роздратовано.

Юля не чула, про що він запитував маму і що та відповідала йому.

Вловлювала, припавши вухом до дверей, лише його густий, невдоволений голос і

ковтала сльози: «Карабас-Барабас! Побачив, що ми бідні, й жалкує, що

припхався… На новенькій «Волзі»…»

Після соборування мама збадьорилася і зажадала, щоб Юля також

висповідалася. І вона не посміла відмовити їй, хоча й не збиралася признаватися

«Карабасові», що не вірує, не хоче виходити заміж, народжувати дітей і бідувати,

як мама, а хоче стати сильною, незалежною, багатою людиною, відомою

письменницею і правозахисницею.

Знехотя відповіла на його запитання і побігла до мами, котра, на її думку,

була добрішою і справедливішою за всіх батюшок разом взятих…

― Якщо не маєте косинки, я можу позичити, бо без неї не можна, ― сказала

дівчина. Юля вдячно всміхнулася їй.

― Дякую. Я маю, ― і вийняла з торбини косинку-павутинку, хоча й не

розуміла, чому жіноцтво й досі мириться з дискримінаційним правилом: чоловік

має перед Богом знімати головний убір, а жінка ― навпаки ― (соромлячись свого

єства, первородного гріха) пов’язувати хустку, дарма, що жінки назагал святіші за

13

чоловіків… Дурний старозаповітній припис, а вкоренився, обернув доню Божу на

рабу чоловіка!

На подвір’я помаленьку в’їхав білий «Жигуль» з пом’ятим крилом. З нього,

спираючись на костур з різьбленою ручкою, винісся дідок ― скулений,

сивобородий і, не вітаючись з вірянами, подибуляв у храм.

― Батюшка Матвій. Святий чоловік, але дуже суворий, ― шепнула дівчина і,

видобувши з дорогої, шкіряної торбинки напахчений носовичок, акуратно

промокнула ним «перламутрові» губки. ― Взагалі-то я сповідаюся не в нього, а в

отця Андрія, але, кажуть, що його не буде: похворіли діти.

― Діти? ― машинально перепитала Юля. ― Чиї?

― Його ж. Дівчинка й хлопчик. А дружина два роки тому померла під час

пологів. Тут деякі, ― дівчина презирливо скривилася, ― бігають до нього ―

допомагати… Кажуть, священикам, навіть дітним, не дозволяють одружуватися

вдруге. Правда чи ні?

— Не знаю, — стенула плечима Юля.

— Це ж несправедливо! Навіть жорстоко! Дітям потрібна мати. Та й він

зовсім молодий! Прихистив старезну бабу, що жебрала під церквою, доглядати

дітей, коли він на службі, а вона то хвора то квола. Замість того, щоб найняти

молодшу, беручку...

«До чого тут діти. Батюшка не хоче молодшої, бо не хоче», ― подумала

Юля, а вголос мовила ущипливо:

― Мабуть, йому вірянок вистачає…

― Та ви що!.. ― блакитно-фарфорові віченьки потьмяніли від обурення. ―

Як ви можете?!

Юля іронічно підсміхнулася: «Виявляється, фанатки попів мало чим

відрізняються від фанаток попсюків», ― й мовила поблажливо:

― На жаль, ні мундир, ні ряса не можуть захистити чоловіка від…

― Ви не знаєте його, ― злісно просичала красулька. ― тому й не кажіть!..

Надто тут, перед храмом.

«Треба сплигнути з теми, бо ця розмальована «черничка» ще й побити

може», ― подумала Юля і запитала:

14

― Як часто ви сповідаєтеся?

― Щотижня! ― з гордістю відказала «черничка», й очі їй знову

поблакитнішали й стали прозорими, як у сойки.

Юля здивовано зиркнула на неї: аж так?!

― Я танцюю в нічному клубі, ― пояснила та, затінивши погляд

начорненими, неприродно загнутими віями, ― а там… усіляке трапляється.

«Мудра дівонька, ― насмішкувато подумала Юля. ― Вночі на шабашах

танцює, а вдень кається… щоб знову танцювати».

З церкви визирнула кощава бабуся в чорній хустині і заклично махнула

рукою. Віряни неквапно, вервечкою потяглися до неї.

― Я, мабуть, не буду сповідатися, ― сказала дівчина. ― батюшка знову

почне залякувати мене… Старий він уже, невибачливий, не розуміє, що світ

одмінився.

― Ви, мабуть, танцюєте голою? ― вихопилося в Юлі.

― Просто танцюю! ― відрубала дівчина і рвучко скинула шарф, показавши

сонцеві охайну золотисту голівку. Нервово увібгала шарф у торбину, а звідтам

вийняла тюбик помади і, з викликом зиркнувши на Юлю, почала насліпо, без

дзеркальця, підмальовувати вуста.

«Напрактикована,.. ― подумала Юля. ― Знає чоловіків не гірше за мене,

проте, з упертості заступається за поблажливого духівника… Особисто я могла б

довіритися лише ченцеві, бо одружений чоловік, який змайстрував своїй половині

двійко діток, а тепер варить їм кашку й садовить на горщик ― це не Божий слуга,

а бранець реальності та своєї чоловічої плоті, й стоїть вище за мене хіба на

півщабля…»

Тут потужно забемкали дзвони ― Лавра знаходилася зовсім близько.

«Піду туди», ― вирішила Юля, бо розмова з танцівничкою трохи

підвередила їй настрій, позбавила його чарівливих, романтичних нюансів.

Аж тут… танцівничка радісно пискнула: «Андрій!» ― і, кинувши помаду на

землю, метнулася до чоловіка, який увійшов, а точніше, майже вбіг на подвір’я.

«Оце так батюшка! ― подумки охнула Юля. ― Високий, стрункий… Пряме

темнорусе волосся сягає рамен, коротка борідка охайно лямує смагляве, трохи

15

вилицювате обличчя. Брові густі, мов вималювані. Слава Богу, що не в рясі, а в

сірому костюмі. Й очі, схоже, сірі, глибокі...»

Танцівничка тим часом вхопила батюшку за руку і припала до неї

нафарбованими вустами.

«Христос і Магдалеянка, ― насмішкувато подумала Юля. ― Щоб

відмовитися від такої віряночки, треба дійсно бути святим».

Священик відсторонив дівчину і його скупий, але промовистий жест («знай

міру», «не переступай межу») сподобався Юлі.

«Схоже, не славолюб, не бабій», ― схвально подумала вона, мнучи в руках

косинку й намагаючись угадати, що в неї на голові — костриця чи щось схоже на

зачіску.

― Я на сповідь! ― віддано зазираючи священикові в очі, пролебеділа

дівчина.

Він притакливо, щоб не сказати приречено, схитнув головою.

«Дістала вона його своїми грішками і своїми лестощами», ― подумала Юля і

несамохіть, а може, щоб дошкулити красульці, гукнула: ― Я також!

Танцівничка, гадаючи, що вона шиється йому в фаворитки, зиркнула на неї з

неприхованою злістю, а він зміряв її пильним поглядом («очі справді сірі… тіні

під очима… не виспався, мабуть»):

― Саме до мене?

― Так! ― простуючи до нього, квапливо підтвердила Юля.

― Ви постили?

― Авжеж! ― запевнила вона його, бо й справді постила цілий тиждень, але

не задля сповіді, а щоб схуднути.

― Після служби, ― кинув він їм обом і закрокував до церкви.

Юля, відштовхнувши танцівничку (та стовбичила перед нею аж синя від

злості), метнулася за ним. Наздогнала на порозі.

― Мені конче треба, щоб ви вислухали мене, але не тут.

Він насупився: ― А де? В парку? В кафе?

― Ви користуєтесь комп’ютером?

― Так. А що?

16

― Маєте інтернет?

― Авжеж, ― усе ще не розуміючи, куди вона гне, підтвердив священик.

― Можна, я перешлю вам свою сповідь інтернетом? А вже потім прийду?

Він підсміхнувся.

― Цікава пропозиція. А чому?..

― Справа в тому, що я… трохи літераторка. Мені так легше виповісти все.

Та й ви утомитеся слухати мене… після всіх.

Священик завагався.

«Ґадає, що я не в собі. Або одна з тих, які липнуть…» ― подумала Юля і

попрохала, як наказала:

― Будь ласка!

― Добре, ― піддався він і назвав свій імейл.

Церква і всередині була білостінною, не схожою на ті столичні храми, в яких

Юлі доводилося бувати ― ні розписів, ні визолоченого іконостасу. Лише декілька

новочасних, крамних ікон, прикрашених вишиваними рушниками, аналой і три

металеві підсвічники. Бабуся, та що закликала вірян, за невеличким столиком біля

входу приймала папірчики — за кого молитися — і продавала тоненькі, за

п’ятдесят копійок, свічки.

«Мабуть, Київський патріархат», ― подумала Юля і купила дванадцять

свічок ― три засвітити в церкві, а іншими ― рятуватися від непроханого духа,

якщо знову заявиться. Замовила також панахиду мамі, собі «за здоров’я» і за

здоров’я того… що в дорозі. А по тому пробралася наперед, аби краще

роздивитися отця Андрія…

Але вийшов не він, а старий священик ― пучка духу в хупавенькому тілі, а

голос ― густий, потужний ― заслухаєшся.

Якийсь час Юля придивлялася-прислухалася до того, що коїлося в храмі,

хрестилася, коли це робили інші, а потім наче хтось розмив контури речей, стер

постаті людей (навіть священика), змішав барви і відбілював їх доти, допоки вона

не побачила себе немовби в сліпучо-білій хмарині, в оточенні музики, що линула

зусібіч, або точніше сказати скапувала іскрами, перед чудним голосом, схожим і

17

несхожим на голос отця Матвія, котрий насправді був пульсуючим вогнем, який

промовляв до неї лише голосними звуками, а приголосні вона мусила вгадати…

будь-що, бо від цього залежала її «оя»… (воля? чи доля?), її «иа» (сила?), її «о-о-

о» (дорога чи морока?). А вона то вгадувала щось, то нічого не могла вгадати, бо

думала про інше: «Це також міт. Я в маминому міті. Їй перед смертю також

приснився вогонь, що промовляв… Він ― смерть! Її охопив страх і вона вибігла з

міту… на подвір’я. Побачила бузки, вихід на вулицю і подумала вже спокійно,

тверезо: «Всі ці марення від голодування. Треба гарно поїсти».

Купила за рогом, у кіоску біляш і з’їла його, дарма, що той був глевким,

гіркуватим і відгонив падлом…

«Як життя, ― подумала вона. ― А комусь смакує. Танцівниці, наприклад,

подобається однією ніжкою твердо стояти в калабані, а іншою ― торкатися

хмарини. Вона закохана в нього, як кішка. Мабуть усі вірянки трохи закохані в

своїх духівників, бо кому ще вони можуть виповісти своє, якщо Бог далеко? Де це

я читала, що жінки першими з’явилися на землі… жінки-богині еге ж і попервах

парувалися з неандертальцями та й тваринами і народжували химерних людино-

тварин, а потім хтось добрий скинув їм адама чи адамів і неандертальці погибоша

аки обри. Може, я дурію тому що мені траплялися не справжні чоловіки, а

нащадки неандертальців?

Цікаво чи подобається панотцеві його реальність? Якщо подобається значить

він не зрозуміє мене і пропише мені «молися-молися». Авжеж не зрозуміє бо в

його реальності є двійко малюків біла церква з зеленими куполами й десятки

вірянок які… Чому я напросилася? Очманіла від бузків а тут ще й «бузкова фея»

дурна священика не може кохати він публічний чоловік належить вірянам і

Богові… звичайний чоловік ― не слід його підмальовувати треба писати

лаконічно без викрутасів «псюхе»… лише факти… якщо він справді путній

сповідник…

Вдома напилася кави, викурила цигарку і ввімкнула комп.

18

«Добридень, отче Андрію! Написала «отче» й наче сама собі збрехала. Чому

я маю називати вас отцем? Ми ж перевесники. Навіть Христос не вимагав, щоб

його величали отцем. Інколи навіть сердився, коли його кликали вчителем.

Дозвольте називати вас братом, оскільки братові, на відміну від вчителя й

отця, можна розповісти все і без корекції. Тим паче, що живемо ми в світі, де

батьки не вельми переймаються почуттями своїх чад. Ще не знаю, з чого

розпочну... Напевно з того чоловіка, завдяки якому слова «отець», «батько»,

«татусь» мені що сіль на язві...

ІІІ. Несвятий Миколай

…дзвонив, дзвонив, а потім почав гупати кулаком у двері: «Юленько,

прокинься!» Невже справді вірить, що я не відчиняю йому лише тому, що

відсипаюся в неділю на тиждень уперед?

Олена (донька від першої дружини, 44 роки) називає його «вуличним котом».

Остап (син від другої, 36 років) ― ветераном «єбельного цеху», а я (доня від

третьої, 30 років) ― «Несвятим Миколаєм», бо за пашпортом він Микола Чобіт,

відтак, усі ми Чоботи, але різного крою: Олена схожа на свою маму; Остап ― на

діда по матері, а я на бабусю ― матінку Несвятого, котра померла ще до мого

народження. Марину, маму Олени, він залишив, коли дитині було п’ять років;

Ксенію ― матір Остапа, коли хлопцеві виповнилося чотири роки; мою маму

Дарку ― через три роки після одруження, а минулоріч, восени, зненацька

об’явився з квітами й цукерками: «Добридень, діточки! Я ваш татко! Вибачте, що

довго не показувався. Дозвольте мені провідувати вас, щоб бодай на схилі віку

спокутувати свій гріх і потішитися онуками».

Олена, вчителька молодших класів ― найвихованіша й найпоступливіша з

поміж нас, одразу впустила його в квартиру й навіть зраділа йому, бо місяць

перед тим поховала чоловіка-пожежника, котрий в буквальному сенсі слова згорів

на службі. Остап ― директор маркетингової фірми, жорсткий, запальний чоловік,

дав йому ляпаса і послав «у дупель пусто», а я ― редакторка в приватній

19

книжковій фірмі й невизнана письменниця, побачивши його, попервах не відчула

ні радості, ні гніву, лише цікавість: «За що моя молода, вродлива мамуська так

кохала його, підтоптаного, що навіть помираючи, молилася не лише за мене

(«щоб Бог допоміг Юлечці полюбити не лише книжки, але й людей, і дав їй

ласкавого чоловіка»), але й за нього («щоб Отець вибачив Коленьці його гріхи ―

навмисні й ненавмисні, як їх вибачила йому я»).

Ми не мали жодного його фотознімка: тітка Уляна, навідавшись до нас,

пошматувала їх, а на весільному, де вони двох з мамою, витяла йому голову,

відтак, дитиною, споглядаючи безголовий торс, я уявляла собі потинайла

красенем, схожим на Івана Миколайчука, а коли побачила його наяв, відчула себе

ошуканою: старий, яких багато, сивобровий, геть лисий, відстовбурчені вуха,

підсолоджена усмішечка.

― Заходьте! ― буркнула знехотя і запровадила його в кухню. Налила йому

чаю, котрий запарила собі, в нащерблену (бабусину) кружку й відкрила коробку

цукерок «Вечірній Київ», яку він приніс.

― Не звертайся до мене на «ви», ― присівши на край стільця, несміливо

попрохав він.

― А я накажете звертатися? ― ставлячи у вазу червоні троянди з довгими

шпичкуватими стеблинами, поцікавилася я.

― Звісно, на «ти».

― Не вийде! Мама навчила мене звертатися до чужих людей на «ви», навіть

якщо ті геть несимпатичні мені.

― Це добре, ― знічено промимрив він. ― Але я не зовсім чужий, вірніше,

зовсім не чужий. Оленка, я щойно заходив до неї, визнала мене батьком і

дозволила навідуватися, то ж я сподіваюся…

― І даремно! Бо на відміну від Олени ― ревної християнки, я трохи

язичниця і не вмію любити ворогів своїх!

― Хіба ж я тобі ворог? ― запобігливо зазираючи мені у вічі, прошамкав він.

― Об’єктивно ― ні, а суб’єктивно ― ворог, який украв у мене щасливе

дитинство і відчуття захищеності. Я зростала на руїнах домівки, де вціліла лише

20

одна стіна, ― моя хвора мама, котра, вибиваючись з сили, трималася за життя, ―

жалке, як жмут кропиви, щоб доростити мене до повноліття.

― Даруня не звіщала мене, що хворіє, ― увібгавши голову в плечі,

промимрив він.

― Бо не знала, де вас чорт носить! ― гавкнула я і попряла далі:

― Знаючи про це, я повсякчас відчувала, як земля коливається в мене під

ногами. Мені здавалося, що я бреду трясовиною, і якщо спіткнуся і впаду,

нікому буде подати мені руку й витягти на сухе…

Мовлячи це, я впіймала себе на думці, що проказую наче не свої, а вичитані

десь слова, але це не загатило потік мого красномовства, бо вони точно

відображали мої проминулі переживання, які тепер вже не боліли мені, але я

хотіла, щоб вони заболіли йому, пришлякові нізвідки.

― Повертаючись зі школи, я ніколи не знала, чи застану маму живою, і

роззиралася навсібіч, шукаючи поглядом свого ангела-заступника або якусь добру

людину, котра допоможе мені, якщо трапиться лихо, а то й прийме в свою

домівку…

― Чому? ― не зрозумів він. ― Хіба ти не мала житла?

― Тепер маю, але придбали його не ви, а Остап. Щастя, що мамі насамкінець

спало на думку познайомити мене з ним і Оленою, котрі також набідувалися,

спинаючись на ноги…

― Остап? ― перебив він мене. ― Чому Остап? Я ж залишив Даруні

будинок…

― «Будинок»? ― перекривила я його. ― Ви називаєте будинком ту мазанку

за містом, в якій ви покинули її, молоду-дурну з малою дитиною?

― Що мав, те й зоставив, ― завиправдовувався він. ― А сам подався на

вулицю, ночував де попадя ― на вокзалі, в парку.

― Чому?

Він хльобнув чаю і простягнув руку, щоб узяти цукерку, але вона, не

дотягнувшись до коробки, гупнула на стіл… Довгопала, гарної форми стареча

правиця, яка не зігріла жодної дитячої голівки, не виліпила жодній дитині коника

з глини чи пластиліну, не заплітала доням кіски, не провадила сина до школи й не

21

прикладалася в гніві до його рожевого задка. Лише пестила жінок ― багатьох,

різних… Я ледве стрималася, щоб не змести її зі стола, не ляснути його по

вилинялих, але все ще соковитих вустах, цілунку яких не пам’ятаю. Просичала

вдруге, вже люто:

― Чому?!

Він прибрав руку зі стола й, ховаючи очі, промовив:

― Вдача в мене така… негодяща… Не можу жити з жінкою, якщо не кохаю.

Інші можуть… Свою дружину заледве терплять, з іншими любляться. А я не вмію

зраджувати. Як тільки відчую, що все… зів’яло, йду геть. Плачу, але йду, бо знаю,

що не зможу без кохання… Живу, допоки воно є, а потім… наче вихор виносить

мене за поріг. На вокзал, на смітник…

― А про те, що десь там, за вашою спиною, зостаються діти, не думали?

Він знову ковтнув чаю.

― Якщо по-правді, ні. Тому що діти, зазвичай, люблять лише матерів.

Вірніше, матерів люблять серцем, від народження, а батьків тільки розумом і не

зразу, а тоді, коли підростуть і мати пояснить їм, що й батька треба любити. Це

правда, яку матері старанно приховують, щоб не травмувати батьків. Я ж не

любив свого батька навіть розумом. Боявся його гучного голосу й широкого паска

з металевою пряжкою, схожого на змія у лискучому шоломі ― батько був

офіцером. І мої старші діти недолюблювали мене, хоч я ніколи не бив їх, купував

цяцьки, солодощі… Малі, пухнасті звірята… вони сприймали мене не як чужого,

ні, а як віддалено рідного й горнулися до своїх матерів. А ти… з пелюшок…

відверто не любила мене. Як тільки я брав тебе на руки, здіймала крик і

відбивалася від мене. Я пішов від Даруні швидше, ніж від попередніх,.. бо вона

вповні підлягла тобі ― ворожій до мене…

― Мабуть, я серцем угадала, що ви зрадите нас, ― тамуючи обурення

(«Старий баболюб намагається покласти свою провину на дитячі раменця!»), ―

кинула я, але він знехтував моєю жовчною реплікою.

― Відходячи, я думав: «Вона й не помітить, що я зник, а якщо й помітить, ―

не заплаче. В тваринному, нелукавому світі батько здебільшого перестає

цікавитися своїм потомством, коли те зав’яжеться або трохи підро…»

22

― Ми ж не тварини! Ми люди! ― перебила його я. ― Це раз! А по-друге,

навіть у світі, який ми вважаємо нерозумним, є батьки, які жертвують собою

заради потомства. Скажімо, пінгвіни: голодні, в люту стужу зігрівають знесене

самкою яйце, очікуючи її повернення!..

― А потім усе-таки залишають і матір, і маля, ― відбився він і, узявши

цукерку, поклав її за щоку ― чисто виголену, не посічену зморшками.

«Виправдався пінгвінами», ― саркастично подумала я і підвелася:

― Еге ж! Залишають. Бредуть напівживі, вимучені батьківськими турботами

до моря і вже не повертаються. Чому ж ви повернулися? Грошей катма чи

хвороби точать?

― Я здоровий, ― проплямкав він. ― І пенсію маю чималу, російську…

― Чому ж ви тут?

Він проковтнув цукерку й сказав, дивлячись на головаті, наїжачені кактуси,

що охоче множилися на теплому підвіконні, проте відмовлялися квітнути.

Мабуть, вони здалися йому ласкавішими за мене.

― Померла моя остання дружина…

― Котру ви не встигли розлюбити? ― вщипнула його я.

― За життя ― не встиг, ― признався він. ― А коли померла, якось одразу…

Наче й не було нічого… І здалося мені, що й мене нема, бо ніхто мене не любить.

І я нікого… Сиджу сам-один… Ні в раї, ні в пеклі, а наче на дні пересохлого

колодязя і перебираю ваші пожовклі знімки ― єдині свідчення того, що жив-був

колись на білому світі. То ж полишив чужину й приїхав, щоб ви мене зігріли. Або

любов’ю, або ненавистю…

Я й прочахла. Сказала спокійно, проте категорично:

― Не діждетеся ні першого, ні другого! Принаймні, від мене. Ідіть туди,

звідкіля прийшли!

Він згідливо схитнув головою і поплентався до виходу:

― До побачення, доню!

Зачинивши за ним двері, я, щоб угамувати злість, з’їла півкоробки цукерок, а

ті, що зосталися, поклала в целофановий пакетик. Одягла помаранчеву (вихідну)

сукенку (мама, на відміну від мене, любила яскраві барви), прихопила троянди і

23

поїхала на кладовище, сказати мамі, що Коленька повернувся ― облізлий,

удовий.

А там, біля підніжжя хреста — простенького, металевого, з маминим

найкрасивішим знімком — такі ж троянди. В довгошиїй вазі з рожевого скла.

Свіжі, ще з краплинами роси. Отже, перед тим, як заявитися до мене, він

навідався до мами. Хто йому сказав, де вона похована? Мабуть, добросерда

Олена.

Висипала цукерки на жовтий піщанистий горбик, поклала свої троянди ― дві

справа, дві зліва. Однією прикрасила сусідню могилу й присіла на лавочку, котру

встановив на моє прохання Остап, ― поговорити з мамою. Але розмова не

склалася, бо поміж мною та її усміхненим знімком бачився мені той, кому вона

все вибачила, а я не зможу… Ніколи!

Наступної неділі Несвятий знову притягся. З такими ж трояндами і

цукерками.

― Ви не людина! Ви упир, що сновигає між могилами й нащадками,

твердими, наче могильні надгробки, ― сказала я, але впустила його, бо мені

кортіло дізнатися, де він замешкує і як довго збирається «зігріватися» в Києві.

Він згідливо теліпнув головою:

― Це правда: я упир, ви надгробки, проте, сльоза і камінь точить, ― і

посунув на кухню, вже без запросин, як свій.

― Точить, але не пом’якшує! Щоб ви не робили, як би не «підточували»

мене своїми недоречними, запізнілими візитами, я ніколи не назову вас батьком, а

мої діти, якщо вони в мене будуть, дідусем! ― з патосом виголосила я, жалкуючи,

що впустила його.

― Хай так, ― сказав він. ― Але ти не можеш заборонити мені бачити тебе.

― Справді? ― розсміялася я. ― Покажіть-но мені закон, який зобов’язує

дорослих дітей приймати «батечка», який утік від них і геть забув, що діткам

необхідна їжа, одежа, а також ласка і…

― Нема такого закону, ― перебив він мене. ― Проте кожна душа має право

на сповідь. Як на те зайшло, я сам був тоді злиднем. Дві державні квартири

24

залишив: Маринці ту, яку отримав, працюючи в конструкторському бюро; а Ксені

― котру мені дали, коли я службував у виконкомі. З Маринкою ми розійшлися

мирно, а Ксеня строчила скарги, допоки мене з партії не вичистили і з роботи не

звільнили. Зостався я… з рюкзачком. Сиджу в сквері й роздумую, куди податися:

до матері, що замешкує в передмісті в старій хатині, чи майнути в Сибір на

заробітки. Аж глядь: дівчина бреде алеєю. Молодюсінька, в сіренькому,

кургузому плащику. Стоптані туфлі, потерта валізка. Рукавом сльози змахує.

Перепинив я її, розговорив. Призналася вона мені, що сирота, виховувалася в

дитбудинку. Цьогоріч закінчила школу, вступала до технікуму, але провалилася

на першому іспиті, тепер не знає, куди податися, як жити. Хіба ж міг я залишити

її, сплакану, в сутемному сквері? Привіз до матері: живи з нами, подавай заяву в

профтехучилище… Домігся, щоб зарахували її без іспитів, як сироту, бо вона геть

несмілива була та й атестат мала… сіренький.

І закохався. А невдовзі мати померла. Поховали ми її і одразу розписалися.

Жили ― наче вдвох одну сонячну пісню співали… Ти народилася. Даринка

закінчувала училище, я працював виконробом в одній будівельній організації.

Сподівався квартири. Аж раптом…

― Знайшлася ще молодша дівонька?

― Ні. Просто оповила мене така нудьга, хоч вішайся… І пішов я…Така в

мене фортуна, доню. Тільки трохи обживуся, викорінює мене з сім’ї, виштовхує з

двору…

Поїхав я в Тюмень, на заробітки. Сподівався, що в розлуці… затужу і

повернуся до вас… А там… Наташа мене пригорнула. Не зчувся, як дитина в

колисці запищала. Любонька.

― Ще одна? ― вихопилося в мене.

― Еге… Сіроока, вередливенька… Шкода, що я не зможу покаятися перед

нею, бо коли я в тюрму сів, Наташа вийшла заміж за інженера-німця, який

працював на тому ж нафтопромислі, й поїхала з ним на його історичну

батьківщину…

― Овва! ― розвеселилася я. ― Виходить, що ви не лише кайф ловили, але й

баланди скуштували. За що?

25

Він махнув рукою.

― Ех! Хотів змовчати, а воно… само вихопилося… За крадіжку мене

посадили. Зауважив я, що Наташа на інженера позирає, і пішов від неї в

гуртожиток. Не назовсім, а так… Щоб вона схаменулася… А там…

Коменданткою була Оленька з Саратова. Гарна-шикарна… Закохався я в неї і

захотілося мені подивувати її діамантовими сережками. Взяв покрадьки гроші в

касі ― я тоді бухгалтером працював, а тут ревізія…

― А після відсидки куди подалися?

― В Москву. Чув по радіо, що там метро розбудовують, і подумав: може,

візьмуть? Я ж на всі руки майстер!

― І взяли? Після тюрми? Без прописки? ― зчудувалася я.

― Чому без прописки? Світланка (ми з нею в поїзді познайомилися),

пашпорт мені без штампу про одруження спроворила, в своїй квартирі прописала.

Я гарно заробляв. Вона також. Начальником цеху працювала на взуттєвій

фабриці.

― І довго ви з нею… кохалися? ― скептично підсміхнулася я.

― Шість щасливих років! ― похвалився він простодушно, мов Буратіно.

― Дітей надбали?

― Ні. Світланку прооперували. Міома в неї була. Все жіноцьке вичистили…

«А ти, ма’, радий був: без дітей легше любитися, приємніше. Всі прожектори

жіноцької душі спрямовані на тебе, єдиного… Лежи безжурно в колисоньці, тобто

на канапі, й смокчи цицю», ― подумала я і, щоб пригасити роздратування, яке

всупереч моїй волі почало копошитися в мені, заходилася готувати чай…

― А потім вас знову смерч підхопив?

― Не зразу… Згодом. Поїхав я в Одесу, під своїм сонечком погрітися, і не

повернувся. Дуся зустрілася ― сміхотлива, моторна… Влаштувався швейцаром у

ресторан, де вона була офіціанткою. Чоловік її, морячок, не повернувся з

закордонного плавання: пристав там до якоїсь туркині. А Дуся до мене

прихилилася. Жити б та й жити, а мене знову повело в Москву, зі Свєтою

перебачитися. Приїхав, а вона… доживає своє після другої операції. Півроку я її

доглядав. Царство їй небесне за те, що вибачила… Ще й квартиру подарувала, бо

26

збагнула, що я не гультяй, а щирий чоловік. Просто так мені на роду написано…

Померла в мене на руках зі словами: «Колю, повернися до дітей і покайся». Я ще

пожив у Москві півроку: брат Світлани судився зі мною. Де тільки не доказував,

що я силою примусив її написати дарчу, та марно, бо сусіди, всі як один,

посвідчили, що я дбав про неї, кохав до останньої миті. А коли судилище

закінчилося, спродав усе і подався в Київ, до вас. Купив квартиру, вмеблював…

― Пора знову женитися! ― ущипливо кинула я.

Він замахав руками:

― Ой, ні! Прочахла душа. Та й серце прихоплює. Надто вночі. Запиши мені

свій номер телефону, я тобі свій надиктую… Про всяк випадок…

― Олені надиктуйте, бо я не примчу, щоб не сталося. Або підшукайте собі

через шлюбну контору якусь молодцювату, бездітну бабульку.

В його очах зблиснули сльози.

― Слухала ти мене, але не почула. Не можу я… не кохаючи…

«Жаліє себе, сучий син, ― з ненавистю подумала я, і це мене здивувало, бо я

не хотіла ненавидіти його, позаяк ненависть інколи пов’язує людей міцніше, ніж

кохання, а я ще в юності вирішила, що проживу своє вільною, не прив’язаною до

жодного стовпця, не прихиленою до жодного муру, бо в цьому світі нема нічого

сталого, нічого надійного. «Стовпці трухлявіють, ― сказала я собі, ― мури з

гуркотом валяться або тануть. Людина, що понадіялася на них, падає долілиць на

гостре каміння і забивається на смерть або ж підводиться довго й болісно, як моя

мама. Відтак, дівонько, не шукай на землі незламного, нетанучого опертя, а

виплекай собі крила, щоб сягнути тих неземних сфер, де мудрі люди копичать

духовні скарби, і постарайся залишити там бодай одне золоте слово чи яскраве

поривання».

Коли я казала це мамі, вона плакала: страхалася, що можу податися в

монастир або ж зостануся дівкою з «небесним» посагом, якого сучасні чоловіки

не поціновують. Слово «монастир» вона вимовляла, наче «смерть», і я так і не

зуміла переконати її (віруючу!), що життя монашки є кращим за її нужденне,

спаплюжене чоловіком існування.

27

Втім, я сперечалася з нею винятково з упертості, бо навіть у геть безрадісні

дні не бачила себе монашкою, тому що монастир, відмежовуючи людину від

світських пристрастей, не лише зобов’язує її беззаперечно коритися церковному

начальству, але й молитися за не гідних ні любові, ні співчуття людців… Таких,

як мій батечко-самолюб, котрий не посоромився припхатися до мене через чверть

століття. Ще й вимагає, похваляючись своїми любовними пригоденьками, щоб я

пожаліла його «невкорінену» душку!

― Забирайтеся!.. ― істерично нявкнула я. ― Ідіть уже!.. Бо до мене от-от

заявиться коханець! Молоденький, але загартований у секс-іграх коник-

стрибунець! Вашого замісу!..

Несвятий тут же підвівся і, похиливши голову, пошургав з кухні. Я перегнала

його і широко відчинила вхідні двері. Він скрушно зітхнув і запитав:

― Той «коник» одружений?

― Ясна річ! А що?

― Не кохайся, доню, з одруженими, ― дивлячись на мої тапки, прошелестів

він. Мені від обурення перемкнуло подих.

― Геть!.. ― прохарчала я і виштовхнула його з квартири.

У мене й справді був такий собі Макс, але його навряд чи можна було

назвати коханцем, бо ні я не кохала його, ні він мене. Радше, зручним і

безвідмовним «хлопцем за викликом». Коли мені спадало на думку «make love»

(замалим не написала «справити потребу»), я телефонувала йому ― Макс

працював таксистом ― і він завжди відповідав: «Вже їду!» — й він жодного разу

не зірвав рандеву. Вочевидь, йому смакував «sex-food» зі мною, оскільки я не

домагалася від нього подарунків й не зазіхала на його серце, а тим паче, руку.

Ми обоє почували себе вільними, помірно теплокровними звірами зі

здоровим (без збочень) апетитом і міцними зубами. Нам обом подобалися камінні,

завжди яскраво освітлені нетрища, в яких ми існували майже непомітно для

інших пожильців, тихцем, як гусінь, сточували (кожний свої) пагінці життя,

сподіваючись колись обернутися на щось оковидніше: я ― на крупного,

барвистого метелика, за яким ганятимуться столичні ентомологи, сиріч, папараці,

28

а він ― на грізного жука в лискучому панцирі, чиє «жужу» буде законом для

мошви…

Наш «сеанс», зазвичай, тривав біля години і закінчувався однаково: Макс

повертався до своєї «тачки»-годувальниці, а я вмикала комп’ютер і забувала про

нього. Інколи він телефонував сам. Я кидала «приходь» або «іншим разом».

«Йость!» ― бадьоро, без особливої радості, а відтак, і без розчарування

відказував він і чекав мого поклику. Хлопчикові й на думку не спадало

поцікавитися, чому я відмовила йому. Так само, як мені допитуватися, з ким він

сексує, крім мене.

Тієї неділі Макс був на зміні, проте я не планувала побачення з ним, оскільки

збиралася дописати повістину (для альманаха «Панночка на трапеції»), героїнею

якої була наївна, забобонна цілушка з провінції, котрій перед весіллям приснився

дракон, і вона, порахувавши, що це лихий знак, дременула і від нареченого, і від

батьків. Я ніяк не могла вирішити, куди її, дурну, катапультувати: в туристичну

подорож, де її викрадуть і продадуть в бордель; в монастир, щоб потім повернути

її, змудрілу, невтішному женихові, чи вкинути в озеро, де замешкує загадкова,

схожа на дракона, тварюка. Перший варіант сподобається «анжелікам», які

мріють про довколосвітні мандри й незвичайні пригоди; молодичкам, котрі вже

скуштували хліба не з однієї печі, але він їм не посмакував, бо виявився

абсолютно не схожим на кіношний «хліб», а також дружинам імпотентів. Другий

припаде до смаку матінкам гулящих дівчат і прив’ялим, розчарованим паням, які

прагнуть лише тиші, трохи лікеру й лоскітливого романця зі щасливим кінцем. А

третій подобається мені, позаяк легка, містична смерть, як на мене, була б

порятунком для істоти, що боїться реального життя, котре уособлює дракон. Але

дурна дівка, всупереч мені хоча й сахалася дійсності, але й красивої смерті собі не

бажала красивої смерті.

Якби не батечко, я повелася б з нею по-божому, тобто, жорстко, але

справедливо: спершу випробувала б її борделем, потім монастирем, а далі

одруженням з першим-ліпшим «пилипом», після чого вона сама запрохала б в

мене озерця з чудовиськом, але «доброчесна» порада Несвятого так обурила мене,

що я не змогла зосередитися й потелефонувала Максові.

29

Рік тому він підвозив мене, п’яненьку, додому. З бару, де я прощалася з

Олегом, попереднім секс-френдом (йому запропонували гожу роботу в

Німеччині). Прощання було приємним (для мене), бо на той час Олег уже

набриднув мені, а він, завжди стриманий, раціональний, після третьої чарки

несподівано рознюнявся: «Не хочу їхати! Скучатиму за тобою!» Дивився на мене,

наче пес, що здихає, на свою господиню. Перехиляв чарку за чаркою і туманів,

туманів… Збагнувши, що мені доведеться везти його, напівпритомного, або

додому (а я не знала, де він замешкує), або в свою затишну квартирку, я, не

попрощавшись, вислизнула з бару й зупинила таксі.

Макс жартома запитав мене, чи не поб’є мене чоловік за те, що я повернулася

додому запівніч.

«Я не маю чоловіка й не хочу мати!» ― відрізала я і запросила його на каву.

А чом би й ні? Вродливий молодик, охайний, навіть чепуристий. Грайливо

посміхається, пахне яблучним дезодорантом…

Він одразу зрозумів, чого я сподіваюся і не став чекати кави…

Обертав мною, як дитина лялькою. Був владним і, водночас, делікатним.

Виконував усі мої побажання без зайвих слів і слинявих поцілунків. Словом, мені

сподобалося бавитися з ним. І коли наступного дня потелефонував Олег, я

вимкнула мобільник.

…вам, брате, мабуть, неприємно читати це, хоча… Ви, напевно, й не такого

начулися від своїх фанаток. Зокрема від красуні, що танцює в нічному клубі.

Хотілося б мені знати, якими словами вона розповідає вам про своє ремесло і як

ви реагуєте на її зізнання, бо ви хоч і слуга Божий, але чоловік. І дітей своїх не в

капусті знайшли… Вона, схоже, закохана у вас, отже, або прикидається

жертвою розпусних багачиків, або, навпаки, сподівається розпалити вас своїми

оповідками! Не заперечуйте, бо я бачила, як пожадливо вона присмокталася до

вашої руки своїми наквацяними губами.

Кажу наперед, що я не кокетуватиму з вами і не виціловуватиму вам

десницю ні як блудниця, ні як святениця, бо знаю, на що здатні чоловічі руки…

30

Просто розповім вам про свою халепу, а ви... може, порадите щось?..

Макс прикотив за півгодини й, азартно «відпрацювавши» своє, задрімав, а я

вперше зацікавилася його «прикидом». Справа в тому, що розігруючи шалену

пристрасть, мій секс-бой завжди починав роздягатися у передпокої. Зривав з себе,

простуючи до ліжка, річ за річчю і кидав їх на підлогу: туфлі й куртку — заледве

перекрочивши поріг, брюки ― в коридорі, краватку й сорочку ― на порозі

спальні, шкарпетки й плавки ― біля ліжка, а потім хутенько одягався в

зворотному порядку. Мені подобалася його гра.

Підвівшись, я накинула на тіло, що аж парувало, куценький напівпрозорий

халатик й оглянула те, що лежало на килимку ― бежеві, зовсім нові шкарпетки з

коричневим візерунком і плавки ― не нові, проте бездоганно білі з червоним

написом на інтимному місці «I love you!» Далі підняла сорочку ― світло-бежеву з

модним, незаяложеним комірцем, що відгонила не жлобським «цапиним» духом,

а достиглими яблуками. Оглянула краватку ― коричневу, не з дешевих, модний

вузол. В коридорі знайшла брюки (кава з молоком) ― напрасовані, не

поплямлені... Подумала: «Схоже, одружений», ― і уявила собі симпатичну,

турботливу жіночку, що добирала всі ці речі коханому чоловікові, прала їх,

напрасовувала, й гадки не маючи, що невдовзі вони валятимуться в моїй квартирі.

Ще раз нюхнула сорочку і вичула на цей раз не лише запах яблук, але й

солодкавий душок жіночого парфуму. Підсміхнулася: «Схоже, Максик нині вже

десь «трудився». Так само зривав з себе одяг і кидав його під ноги, щоб після

зміни, перебивши запахи блуду яблучним дезодорантом, повернутися до

дружини-бджілки непорочним, перевтомленим і притьмом заснути в чистенькому

подружньому ліжку».

Повернулася з усім його добром у спальню, де, розкинувшись, похропував

голий «бой». Між персами ― баранцювата чорна латка, перекреслена моєю

довгою русою волосиною, полеглою під час мого гарцювання верхи; від латки до

пупка торочиться чорна «мохерова» нитка, в глибині пупа ― краплина поту,

каламутна, як сльоза зрадженої дружини. Нижче, на ще одній латці спочиває

мокрий слизень…

31

«Забавка для всякої… котрій замандюриться», ― подумала я, здригнувшись

від огиди, і штрикнула його нігтем вказівного пальця під ребро.

Він розплющив очі й облизнув кінчиком язика верхню губу, мовляв, я не від

того, щоб репете…

― Ти одружений? ― запитала я.

― Умгу, ― потягнувшись, підтвердив він.

― Дітей маєш?

― Дівчинку. А що?

Я жбурнула одежу йому на груди: — Вдягайся! ― і подалася на кухню, щоб

не бачити, як він упаковується. Одягнувшись, він прийшов до мене і невдоволено

запитав:

― Що за бзіки?

Я вхопила ніж-хліборізку:

― Йди, бо вб’ю!

Він покрутив пальцем біля скроні і вифукнув з квартири.

― Кобелюга! ― процідила я і, ввімкнувши комп’ютер, за патли потягла свою

дурну до озерця. Звідтам випірнуло щось… голе, волохате… Схопило її ― і ряска

зімкнулася над нею.

«Чому я так розлютилася на Макса? ― запитала я себе згодом, засинаючи, ―

Чим він гірший за Олега? Той також був одружений. І Віктор, з яким розважалася

до Олега. Й Остап, що навідувався до мене перед тим. Всі ж однаково заласні.

Схожі на монстра, якого я вигадала…»

Несвятий, як і обіцяв, приторочився наступної неділі. Дзвонив, дзвонив, а

потім почав гупати кулаком у двері: «Юленько, прокинься!» Але я не відчинила

(«Нема мене! Потьопала до дідьчої мами!»), а потім, сховавшись за шторою,

підзирала не без зловтіхи, як він, похнюпившись, перебрідає подвір’я й раз-за-

разом витирає пожмаканою хустиною свою лискучу, наче лоєм помазану лисину.

Зателенькав дзвінок. Сусідка. Двометрова кочерга в попелястій перуці.

Чорнорота розведенка. Торгує в секс-шопі… відомо чим. Мені пропонувала

32

ексклюзивного… як незаміжній. Просичала, не привітавшись: ― У тебе під

дверима цвіточки валяються і канфєти. Клієнт приніс!

― Візьми собі, курво! ― в нервах крикнула я і зачинила двері в неї перед

носом.

Поскрипіла трохи зубами (щоб не обсварювати стіни, не чорнити їх

негативною енергією) та й визирнула з квартири: а під дверима ― ні квіток, ні

цукерочок. Забрала, жлобка!

Налила я собі чарку коньяку, викурила цигарку і потелефонувала Олені:

― Був?

― Та був. Скаржився, що Ілько (це внук, син Остапа) з порога вихлюпнув на

нього кухоль води.

― Добре зробив!

― Може, й так, але… Він кепсько виглядав…

― Мене це не цікавить! І тебе не має цікавити! Ми з тобою не раз кепсько

виглядали в той час, коли він…

― Ооой! ― протяжно зітхнула Олена. ― Що ж його робити?

― Відшити ― і край!

― Як?

― Так, як і Остап: не впускати в квартиру!

― Мені було б легше, якби я його одружила…

― Спробуй!

Олена знову скрушно зітхнула.

― Та спробую… В мене тут сусідка... А ти не проганяй його тим часом, бо ж

як би там не було, ми завдячуємо йому життям…

― Не йому, а його невтомності, тваринній пожадливості! ― зірвалася я на

крик. ― Одненькому сперматозоїдові, за який природа заплатила йому кайфом!

Відтак, мені байдуже, чи буде він човгатися до сотки, чи здохне вже нині! Аби не

до мене човгався! Не мені голову макітрив!

― Мені здається, що він невдовзі помре, ― притишивши голос, наче

Несвятий стояв поруч і міг почути, жалісливо проквохтала Олена. ― Зовні він ще

міцний, а всередині ― геть вигорілий.

33

Я не стрималася і обізвала її, найстаршеньку, «слинявою дурепою», а потім

весь день жалкувала і переконувала себе, що старий більше не прийде…

Але той виявився впертішим, ніж я гадала: припхався і наступної неділі,

причому хутчій, ніж перед тим. Мабуть, оминув Остапа. Я вирішила, що дзвонить

хтось із сусідів і відчинила, не зазирнувши у вічко.

Несвятий ажніяк не скидався на кандидата в небіжчики, й так заусміхався

мені, що я несамохіть відступила вбік. Цього разу він приніс не квіти й солодощі,

а м’яку іграшку ― велику абрикосову лиску. Колись я мріяла про таку… Вірніше,

не сміла навіть мріяти, бо такі іграшки привозили своїм доням з зарубіжних

відряджень заможні батьки, а я бавилася саморобними, від мами… Сказав: «Вона

схожа на тебе, малу…» Мабуть, переплутав мене з тією донею, що в Німеччині,

бо я завжди була русявою й кирпатенькою…

«Чортів привид! Об’явився, щоб мучити й мучити», ― подумала я і мені так

заболіло, що я… дивом не вибила йому зіньки… А коли він впевнено потрюхикав

на кухню, згадала, що у верхній шухляді шафки лежить сокирка для м’яса, схожа

на алебарду, гостра, на раз розрубує кістку…

…я вийняла її з шухляди… Важенька, лезо широке, хиже… А він сидів

спиною до мене і варнякав про те, як хотів повести мене в зоопарк, але не зміг, бо

пустився лапатий сніг. А чужа лиска впевнено стояла на моєму столі й іронічно

позирала на мене вузьким чорним оком… І я… щосили рубанула його сокиркою

по лисині! Відчула, що черепок репнув, як кавун, а лезо скуштувало м’якоті… й

зазнала втіхи, що межувала з оргазмом… Але того мені було мало! Хотілося ще й

ще… Я висмикнула сокирку ― він навіть не пискнув ― і підрубала йому шию…

справа й зліва… Два фонтана кровищі бухнули з шиї: один на шибку, другий на

лиску… Світ став непереможно червоним і легким… але мені хотілося ще… бо

привиди, навіть скупані в крові, зазвичай оживають… і я рубала й рубала його,

мов дерево на тріски ― потилицю, рамена, спину, і з кожним ударом ставала все

вільнішою і вільнішою… і задихалася від спазмів щастя… і стогнала від

насолоди…

34

А потім мене опосів жах, якого не описати, бо вся кухня була залита-

забризкана кров’ю, його розтрощена голова, з якої виліз брудно-червоний мозок,

лежала на поваленій мисці, мов на подушці, і дивилася кудись нелюдським,

вогнисто-червоним оком… Вірніше, не жах, а жаль… Але пожаліла я не його,

знівеченого, а себе, бо втямила, що тепер я мушу якось розчленувати його велике

й важке тіло й кудись подіти, а мені вже розхотілося рубати… Навіть торкатися

його не хотілося… Навіть рухатися. А треба було вийти з дому, купити справжню

сокиру, якісь мішки чи торби. Розчленувати його, розфасувати, вивезти за місто і

втопити в Дніпрі, а заодно й лиску, а я не мала ні машини, ні грошей на таксі, бо

топити треба було десь за Києвом, у безлюдному місці… Причому, не раз і не

два… А потім мити й мити кухню… виючи від розпачу, бо плями проступатимуть

і проступатимуть … оскільки душа людини в крові і там, де вона пролилася,

назавжди залишається якась її частка. Позбувшись тіла, я змушена буду, щоб

утекти від його душі, змінити квартиру… І потерпати, що мене викриють… А

можуть… Хіба я задля цього махала сокиркою? Я просто хотіла, щоб він зник з-

перед моїх очей! Господи! Де мені взяти живу й мертву воду, що оживить його і

прогнати?..

Він повернув до мене обличчя (Живий! Рум’яний!):

― Юленько! Тобі недобре?

― Голова болить, ― проплямкала я і поклала сокирку, заплямлену його

кров’ю, в шухляду. Запитала спроквола:

― Ви були в Олени?

― Був.

― Вона хотіла познайомити вас зі своєю приятелькою.

Він підсміхнувся.

― Познайомила…

― І?..

― Пізно!

― Що «пізно»? ― не зрозуміла я.

― Та все… ― веселенько відказав він.

35

«Мабуть, Іван-Покиван вже не пострибує, ― подумала я. ― Але чому він

радіє? Що закінчилося сексуальне рабство?»

На радощах, що огидне вбивство лише примарилося мені, я приготувала

«убієнному» міцний чай і посолодила його над міру. Ми довгенько чаювали. Він

нахвалював Сибір, розповідав про роботу на лісоповалі, полювання в тайзі,

зустрічі з шаманами, золотошукачами, бічами й ведмедями. Для когось Сибір був

пасткою, з якої не втекти, а для нього ― диким Заходом, яким він, вічно юний

ковбой, пересідаючи з кобилки на кобилку, мандрував від салуна до салуна. І

співав, молодцювато поблискуючи очима: «А где-то бабы живут на свете, друзья

сидят за водкою… Играют волны, играет ветер моей судьбой, как пробкою».

А я, слухаючи його, думала про те, як жорстоко убивала його і як добре мені

було, коли його кров хлюпнула на шибку… Я й не підозрювала, що страшно не

вбити, а зостатися сам на сам з важезною «кліткою», з якої вилетіла душа…

Потім він ділився враженнями від московських музеїв, відвідин

Новодівичого кладовища, розповідав про вистави відомих режисерів. На цей раз я

не перебивала його, не «підколювала», бо йшлося про цікаві мені речі. Та й

оповідачем він був неабияким: мав (вочевидь, уроджене) відчуття краси,

розумівся на мистецтві, висловлювався лаконічно, образно. Але попри це зостався

для мене чужинцем, привидом з минулого, що завітав в моє житло аби розповісти

про свої пригоденьки й зникнути назавше… Але він не вичув цього. Йому

здалося, що його ліро-епічна «водиця» вже проточила в моєму камені маленьку,

як віспина, ямку, і замість того, щоб задовольнитися своєю маленькою (уявною!)

перемогою і піти, почав хвалитися, як вони зі Світланою споглядали освячення

храму Христа Спасителя. І мені знову завирував жаль: «Мама відмучилася, так і

не побувавши ніде… А що бачила я, крім Києва і літнього табору в Бучі?» Я

рвучко підхопилася і, стиснувши кулаки, гаркнула: «Годі!»

Він ще вимовив за інерцією: «…дзвони, наче з неба», ― й охляв.

― Більше не приходьте, бо я придбаю ротвейлера-людожера чи найму

кілера, щоб він ляснув вас на порозі вашої нори!

Він поволеньки підвівся.

36

«Якщо скаже, що я зліша за ротвейлера, вмию його заваркою», ― вирішила

я. А він натомість похилив голову і попрохав:

― Удар мене! Бий доти, допоки гнів не прочахне! Хоч до смерті забий!

«Він збоченець, мазохіст!» ― вжахнулася я і, змівши зі стола чашку, з якої

він пив чай, прохрипіла: «Хе-ееть!» А коли він забрався, дала волю ненависті:

гатила кулаками в стіни і втовкмачувала їм: «Не батько! Не батько!» ― щоб не

приймали зайду. Проклинала найпослідущими словами і його, і цей блядський

світ, у якому нічого не можна ні повернути, ні змінити. Не можна навіть

безболісно зацерувати шмагану дупу. Вибачте, душу! Допоки не зірвала голос.

Наступного дня, під вечір, поїхала з лискою на кладовище. Поклала її на

поруділі троянди. А цукерки або птахи розклювали, або якась волоцюжка

присолодила ними свою недолю.

― Це тобі, мамо, від згуляного Миколи, котрого ти кохаєш і в позасвітті за

те, що він, біс підтоптаний, не залишив тебе на вулиці. Не з благородних

міркувань, дорогенька моя, а тому що злакомився на твою молодість і вроду! А

я… Попервах він був мені що солом’яне опудало, а тепер… убила б, якби знала,

що не викриють!

Присіла на лавочку й затамувала подих, сподіваючись якогось знаку: може,

пташина якась чудно зацівкає, чи кішка з блакитними, як у мами, очима промайне

стежкою, або собачка десь поблизу ласкаво гавкне…

Кладовище ― зелений острівець на околиці приміського селища (де ми

колись замешкували) ― зусібіч оточене новобудовами, а тихо, наче за тією

межею, де безгомінно плаче за мною, самотньою, злою, моя мама. Хотілося

вірити, що вона все ще трохи жива, але не вірилося. Все довкруж мертве, все

мовчуще: і троянди, і лиска, і хрести, і надгробки. Жива лише мамина посмішка

на порцеляні, моя ненависть і якийсь птах, що, погойдуючись на чубку акації,

впівголоса відспівує нас (минущих, нещасливих, безглуздих), висвистує з наших

заґратованих-заброньованих тимчасових кубелець у пустку… Хоч плач, хоч

кричи ― ніхто не відгукнеться. Самотньо, тоскно, а до людей не хочеться. Шкода,

37

що лавочка вузька, коротка, а то згорнулася б клубочком і заснула б, як колись, у

мами під боком… Може, й справді придбати собаку, але не ротвейлера, а

мопсика, чи народити собі дитину від першого-ліпшого, якому байдуже, кому

проллється його сім’я?

Люди бідкаються, що життя коротке. А як на мене ― задовге воно. Таке, як

великоцький, туго скручений рулон сірого туалетного паперу, котрий, хочеш не

хочеш, а треба використовувати: щось писати на ньому також самотнім, також

знудженим людям-люденятам, адреналінити їм розбавлену колою і алкоголем

кров, шокувати їхню ледачу уяву жаскими чи непристойними вигадками, знічев’я

викреслити на ньому якісь плани ― малі-великі-грандіозні (що ніколи не

здійсняться), аби насамкінець намалювати сором’язливий хрестик: на цьому

перехресті, в цій часокрапці побувала, не зоставивши по собі помітного сліду,

особина, звана Ю.Ч.? Або просто бездумно, безжально підтиратися і підтиратися

ним, сірим, пустим, аби якнайшвидше сягнути краю?

Ви справді вірите у життя вічне, брате Андрію?

Заснула Юля далеко запівніч, і снився їй священик, вірніше, його допитливий

погляд, який, пронизавши їй груди, щось перебирав усередині, під ребрами, так

упевнено, наче шукав щось своє, котре вона в нього вкрала й запорпала в своє

сміття… Вона знала, що нічого він там не знайде, крім свіжого, з кров’ю, спогаду

про те, як вона вбивала батька. Знала, що це сон лоскоче їй нутро, отже можна не

прокидатися, проте прокинулася і почалапала до «компа» ― шукати те, що він

має знайти…

«…в Євангелії сказано, що всякий чоловік, який пожадливо дивиться на

жінку, вже учинив перелюб з нею в серці своєму. Я дивилася на Несвятого з

ненавистю і вбила його (з особливою жорстокістю) в серці своєму. Він підвівся і

пішов геть, а я зосталася (з тавром убивці) чекати геєни? Я знаю, що я не вбила

його й, водночас, впевнена, що убила, хоча він і не здогадується про це…

38

Не знаю, чи приходив привид несвятого наступної суботи, бо я вгробила той

погожий осінній день на книжковому ярмарку ― рекламувала наші нові видання

― романи «про це».

В той час, коли я натхненно озвучувала покупцям зміст нашої «родзинки» ―

роману про палке кохання матері й сина, до нашої ятки підійшов Ґена ― директор

фірми (успішнішої за нашу), котра видавала здебільшого підручники й зарубіжну

прозу, ― меланхолійний, довготелесий вусань. Років зо три тому нас познайомив

на якійсь імпрезі мій директор ― невеличкий, метушливий і зудливий, наче рій

мух, Юрко Циба, на прізвисько Цунам. Хотів, аби я заприятелювала з ним і

вивідала в нього (звісно, не в парку на лавочці), через кого той отримує

замовлення і кошти для своєї фірми. Але я відмовилася від ролі Мата Харі,

оскільки поставила Ґені «три з мінусом» («сом, оглушений веслом», «козак без

шаблі і надії її здобути»), а мені, можна сказати, з пелюшок подобалися

«відмінники» ― енергійні, мачоподібні чоловіки, які пару секунд дивляться жінці

просто в очі, а потім беруть її за руку й ведуть «прогулятися». А Ґена дивився

крізь мене осоловілими від пивця очима й жував (повільно, наче власні вуса)

бутерброд за бутербродом. Тепер він слухав мою дебільно-еротичну «орацію»,

дивлячись собі під ноги, а коли я вмовкла, ні сіло ні впало запросив мене в

дорогий суші-бар. Пообідати.

«Не скупий», ― подумала я і згодилася. Коли ми йшли, його ліва, довга, як в

орангутанга, рука маятником похитувалася перед моїм стегном і раз за разом

черкалася об нього, але якось мляво, не викрешуючи в мені жодної іскри, відтак, я

вирішила, що обід буде суто діловим: бос запропонує мені посаду в своєму

видавництві і навіть про себе згодилася переметнутися до нього: очортів мені

неврастенічно-бурхливий Цунам, який раз за разом закохувався в молодих

авториць («Ходить як пантера! Любиться як холєра! Пише як богиня!») й

забороняв мені «псувати» (тобто, редагувати) «божественні» опуси, а згодом,

охолонувши до розпіареної «богині», обливав її брудом по-бабськи злісно, без

жалю.

39

В барі ― невеликому, затишному, що пахнув креветками й дезодорантом

«Подих океану», лунала негучна, медитативна, мов шепіт моря, музичка, під яку

декілька парочок зосереджено копирсалися паличками в своїх ролах.

Ми сіли за столик біля великого акваріуму, де в зеленавій, помережаній

бульбашками воді повільно, мов у напівсні, плавали вогнисто-золоті рибки з

хвостами-віяльцями…

Після ярмаркового галасу й тлуму музика й рибки вплинули на мене

анестезійно: всі мої відчуття притупилися, вірніше, щось вимкнулося в мені, а

щось, навпаки, ввімкнулося… Постать мого, не вельми приємного, візаві

розмазалася і стала просто брудною плямою, а рибки, навпаки, засяяли, мов

ліхтарики, і почали підпливати до тієї стінки акваріума, біля якої сиділа я, і

пильно розглядати мене. Відтак, я повністю зосередилася на них.

«Цікаво, чи бачать вони мене, а якщо бачать, то якою? І не лише я, але й усі

люди? Просто привидами, що снують за межами їхнього буття і не мають на них

жодного впливу? А може, вони вловлюють якщо не думки, то, принаймні,

людські емоції і знають, що «привиди» піклуються про них, що вони існують

виключно завдяки їм. Тобто, є їхніми божествами. А божество, між тим, нічого не

знає про себе, не здогадується, що воно може утнути вже за мить, а коли йому

сутужно, покликує, без особливої надії бути почутим, якесь інше, потужніше за

нього божество, котре, в свою чергу, замешкує за прозорою перепоною, яку не

здолати? І в того божества також є божество, яке, може, прислуховується до його

покликувань, а може, й ні. Можна також припустити, що рибки вважають себе

божествами, свій акваріум ― раєм, а нас, людей, вигнанцями з раю. Якщо життя

справді зародилося у воді, то так воно і є. Не виключено, що поміж цих сяйливих

«раян» є хтось, кого вони вважають обранцем божим. А може, їхнє божество ―

це вода? І ми спілкуємося з цим божеством і його чарівливою свитою через

якихось стихіалів, але не здогадуємося про це, бо мозок людини ― це радіоточка,

яка вловлює лише найгучніші сигнали. Чи звістили їм стихіали, що поблизу

знаходиться істота, яка в уяві своїй убила людину, а відтак, може, розсердившись,

наяву перекинути акваріум і передушити їх?

40

Вбивці байдуже, кого вбивати: рибок, людей, своє божество чи стихіалів,

завдяки яким він/вона спілкуються з ним. Для людського загалу роль стихіалів

виконують священики. Загадкові істоти, вкриті золотистою парчевою лускою, без

благословення яких жодне людське прохання не сягне вух Творця. Смішно,

правда? Я не люблю священників, бо не вірю, що від них залежить бодай щось…

Для мене вони ― лише перепона, лише клан, який відбирає у людини

найпосутнішу частку її свободи ― свободи спілкуватися з Творцем повсякчас, без

пишних ритуалів… Якщо я увірую, то розмовлятиму з Ним без посередників, як з

цими рибками, котрих чомусь зацікавила моя особа…

― Юлю! ― пролунав трубний голос Ґени, і я знехотя, сонно покліпуючи

віями, перекинула погляд з «раю» на сіру пляму з чоловічим обличчям.

― Ви задрімали, ― промовив Ґена з легким докором.

― Я просто медитувала. Щоб зняти напругу й втому, ― пояснила я.

― За що вип’ємо? ― запитав він. Виявляється, японо-кельнерка вже

принесла замовлені ним каву і коньяк. Я показала на рибок:

― За цих ангеликів!

― А якщо серйозно?

― Тоді за повій ― улюблениць наших видавців! ― підсміхнувшись,

запропонувала я. ― Нехай всі вони благополучно вийдуть заміж!

― Повії не повинні виходити заміж.

― Чому?

― Бо вони не жінки, а специфічний різновид самиць, що сформувався

внаслідок тривалого генетичного відбору. Самиць, які схиблені на сексі, які не

дбають про потомство і навіть не прагнуть його мати. Самиць, які не знають, що

таке кохання, бо чоловік для них ― лише гаманець з волохатими ногами, якому

треба віддатися, щоб гаманець відкрився. Повії ― це суперегоїстичний,

паразитичний продукт еволюції, омела на дереві цивілізації…

― Можливо, але… чимало жінок стають повіями внаслідок…

― Дурня це! ― палко заперечив він. ― Дурня! Жінка, що не має гена

блядства, за жодних обставин не стане платною повією! Давайте вип’ємо за

справжніх жінок, які не торгують своїм тілом!

41

«Ач, який мораліст!» ― несхвально подумала я, але випила, бо хіба не

однаково за що пити, коли хилить на сон і треба якось збадьоритися.

Якщо по правді, я і сама гидувала «профі». Вони були для мене недолюдьми,

чимось на зразок пісуара в громадській вбиральні, але дратувалася, коли чоловіки

― їхні вчорашні клієнти (моралісти-імпотенти) батькували їх.

«Може, він імпотент?» ― подумала я і запитала:

― Ви одружений?

Він немовби сподівався цього запитання, бо одразу ж притакливо заколивав

головою:

― Так. З жінкою, що була однією з тих, за яких ви хотіли випити…

― З фаховою?.. ― здивувалася я, бо вважала, що з такими… свідомо

одружуються лише вольові, рішучі чоловіки або ж невиправні романтики, а не

такі «гниляки», як Ґена.

― Еге, підтвердив він. ― Але це в минулому. Тепер вона сама платить

своєму коханцеві ― пасторові якоїсь там, чорт би її вхопив, секти. Все з дому

виносить, слугує бугаєві як Богові. Дітей занедбала.. хвойда…

«Схоже, вусань запросив мене в бар винятково для того, щоб я за гостину

перебрала на себе частку його «негативу», ― подумала я. ― Треба якось

натякнути йому, що мене чужі клопоти не обходять, своїх вистачає, ― але не

встигла, бо кельнерка принесла салат з морської капусти і роли «Зелений дракон».

Ґена припинив лементацію і накинувся на їжу. На відміну від мене дуже вправно,

як справжній японець, орудував паличками. Їв пожадливо (мабуть, дружина

справді годує його здебільшого святим духом), але охайно, не гублячи ані

рисинки.

Трохи вгамувавши голод, він підлив коньяку у бокали і запропонував мені

випити «за внутрішню, глибинну свободу, якою не слід жертвувати за жодних

обставин».

«Відомий сценарій. Очорнивши дружину, знедолений чоловічок почне

залицятися до мене, вільної не лише внутрішньо», ― саркастично подумала я, але

помилилася. Мій візаві почав знову шпетити свою половину і змальовувати свої

страждання…

42

― Чим я можу допомогти вам? ― сухо поцікавилася я, відчуваючи, що

втрачаю не лише терпець, але й апетит.

― Порадою! ― випалив він і поклав палички на серветку.

Я здивовано звела брови.

― Мені сказали, що ви… мудра, розсудлива жінка…

«Цікаво, хто міг таке сказати? Невже Цунам, який щоразу, коли я відхиляю

тексти його пасій, погрожує мені звільненням?»

― Я зараз тупцюю, так би мовити, на останньому рубежі і не знаю, що

робити: тягти свою ношу… до психдиспансеру чи кинути і… будь що буде.

― Я кинула б, ― не завагалася я. ― Єдине, що утримало б мене, це

божевільне кохання.

Він зітхнув.

― Нема ні кохання, ні ладу. Нормальне подружнє життя для неї ― це нудьга,

а стресові ситуації, що опій.

― Гадаю, що коли ви вручите їй позов до суду, вона хутко отямиться.

― Нещодавно вручив, але вона запевнила, що не дозволить мені… А якщо я

все-таки спробую, прокляне мене. Причому, не сама. Вся їхня церква разом з

пастором молитиметься, щоб мені… жаба цицьки дала…

«Вуса хвацькі, а душа бабська», ― презирливо подумала я і запитала:

― Ви справді боїтеся анафеми якихось єретиків?

― Я думаю, що коли людину водночас проклинають багато незичливців, це

може мати сумні наслідки.

― Відкупіться! Залиште їй квартиру! Пообіцяйте гарні аліменти!

― Обіцяв! ― знічено промимрив він, ― але вона хоче більшого.

― Фірму?

― Мою душу! Хоче, щоб я записався в секту і щомісяця сплачував десятину

її… бугаєві.

Я скипіла:

― Пошліть її… І йдіть з дому!

Кельнерка принесла шашлички з лосося.

Він поперчив їх і мовив спроквола:

43

― Дітей шкода…

― Скільки їм років?

― Синові п’ятнадцять, а доні тринадцять.

― Вже величенькі. Мене батько залишив, ще і трьох не було. І нічого.

Виросла. Й без аліментів.

Він глипнув на мене не то здивовано, не то осудливо.

― Легко сказати… А якщо вона затягне їх у секту? ― промовив спроквола,

настромлюючи на паличку підрум’янений шматок риби, з якого скапувала

золотава юшка.

― Раз боїтеся ― терпіть! ― відцюкала я. ― Заради дітей можна і не таке

стерпіти!

― Не можу! ― розпачливо вигукнув він. ― Справа в тому, що ми вже два

роки не спимо разом…

― Прикро, але… Є жінки, котрі, аби не приводити дітям вітчима, і п’ять, і

навіть десять років сплять самі.

Ґена поклав рибу в рот і, старанно пережувавши її, запитав:

― Це все, що ви можете мені порадити?

Я розвела руками. Він пригладив вуса й промовисто зиркнув на мене:

― Є ще один варіант.

«Все ясно! Чесний чоловік і турботливий батько підшуковує собі коханку, і

стрілка його «компаса» показала на мене ― «мудру, розважливу».

― Справді є! ― саркастично підсміхнулася я. ― Найлегший,

найпопулярніший, але мені він не підходить!

― Чому? ― здивувався він.

― Не хочу, щоб секта мене прокляла! ― просичала я і залишила бар з гордо

піднятою гловою.

«Цікаво, хто йому наплів, що зі мною можна так… без упадання, без

освідчення? ― гадкувала я, повертаючись додому. ― Невже хтось із

співробітників? Навряд. У видавництві мене вважають (моїми стараннями)

бурулькою, що не розтоплюється навіть весною. Цунам також не міг, бо два роки

44

тому ми з ним порозумілися раз і назавжди. Він запитав мене, заласно

облизнувшись, чи не бракує мені, молодій, уродливій, чоловічих пестощів. Я

відрубала: «Ні! Я асексуалка!» ― «Хто-хто?» ― не зрозумів він. «Фригідна я!» А

для нього і таких, як він, фригідна жінка ― це не спляча красуня, яку можна

розбудити поцілунком, а помилка природи, кастрована сучка, труп ходячий. Тому

й присікується, але не виганяє, бо я редактор, яких пошукати… Хто ж?..»

Я думала, що отримавши від мене гарбуза, Ґена підшукає собі іншу

партнерку, і я здибаюся з ним хіба що випадково, під час наступного ярмарку. Аж

ні. Потелефонував уже в середу на службовий телефон і запросив на вечерю в

ресторан (дорогий, у центрі). Я відмовилася: роботи по зав’язку.

― Тоді, може, в суботу? ― несміливо запропонував він.

«Тупак! Тюхтій!» ― подумки обізвала його я. А якщо по правді, лайнулася

брудно, «по-модньому», дарма, що перед тим відмовилася редагувати черговий

роман популярного автора, геть забур’янений матюччям («Читаючи вашу книжку,

я забуваю людські слова і навіть сама з собою розмовляю “по-траханому”»).

― До суботи ще треба дожити! ― кинула я залицальникові й поклала

слухавку. На біса він мені, кислоокий, з прокуреними вусами до борлака,

схожими на іржаві оселедці, й дружиною-психопаткою, від якої можна

сподіватися не лише істерик на публіці, але й сектантів у засаді.

А тиждень, між тим, видався напрочуд нервовим, прикрим. Цунам змусив

мене перепросити матюкливого писуна, «відшмагав» принародно за «халатність»:

відома авториця, роман якої я редагувала і рекламувала на ярмарку, відшукала в

ньому дві похибки. Ще й наказав мені якнайшвидше «підстригти й причесати»

оповідання Тонечки ― карамельної панночки з Броварів ― нової пасії.

В п’ятницю я притяглася додому напівживою і така нудьга (вкупі з хіттю)

опосіла мене, що (заради тілесного і психічного здоров’я) я вирішила потішити

себе цукерочкою, котру в магазині не придбати, тобто, повернути собі Макса.

Потелефонувала йому:

― Привіт! Це я!

― Чого тобі? ― буркнув Макс.

45

― Ти все ще сердишся на мене?

Він відмовчався.

― Може, заїдеш?

― А хулі! ― визвірився він. ― На х… мені стара б… У мене теличок… по

п’ять у кожному районі…

― Максе!.. ― ошелешено пискнула я і закашлялася, бо його брутальна лайка

закоркувала мені подих.

― Я тебе, курво, обслуговував зі співчуття, як одиначку. А ти мені в душу

плюнула! Не дзвони, бо…

І вимкнув телефон. А я побігла до холодильника. Витрусила з формочок всі

кубики льоду, які там були, і приклала їх до ошпарених його лайкою щік.

«Стара… це я стара? Мені лише тридцять!.. І не курва я, а нормальна,

сучасна жінка ― незалежна, вродлива, доглянута! Жінка, що не знайшла свого,

бо… спеціально не шукала! А ті, що траплялися, були або жонатими, або

нікчемами…»

Годилося б поплакати, але… не діждетеся! Жодний чоловік не побачить моїх

сліз. І стіни не побачать. І дзеркало не порахує! Дурна б я була, якби переймалася

словами хама, який через пару років, перекобелившись, стане жалюгідним

імпотентом, жуйкою, стократ пережованою і «теличками», і «коровами», назавше

приліпленою до сідала дружини, бо хто ще, крім неї, захоче його? Або пацієнтом

лаврської лікарні для смертників! А я навіть у дев’яносто років буду жінкою!

Навіть у дев’яносто зможу давати й отримувати… з «чуйством глубокава

удовлєтворєнія»!

Я стара?.. Торговки на базарі гукають до мене: «Дєвочко!», а підліток з

сусідньої квартири, зобачивши мене, пече раків, а з очей йому сперма

вистрілює…

Наплюю, їй-бо наплюю на все і всіх! Відкрию легальний салун, тобто

«інститут шляхетних юнаків», де вчитиму (з благословення «просунутих»

матінок) молодих самчиків ― нерішучих, закомплексованих ― завойовувати

жінок і сексувати з ними! Я сильна! Я жадібна! Мене на всіх вистачить! До

глибокої старості не зношуся, не прочахну!» ― вигукувала я до ночі дзеркалові,

46

що в передпокої, дзеркалові у ванні, трюмо, що в спальні, й люстеркові на

кухонному столі, але так і не заспокоїлася, бо… мені весь час здавалося, що хтось

невидимий торочиться за мною… Вірніше, не хтось, а моя мама… І скрушно

зітхає: «Таки стара… Таки курва…»

Того вечора мені вперше спало на думку, що, можливо, мама… не зовсім

померла, що вона все знає… і плаче…

Вихлистала з півпляшки коньяку, який доливала щоранку (по ложечці) в

каву, ― й аж тоді вона ― свята-божа, відступила від мене, бо не любила

алкогольного духу. Відчувши, що її вже нема, я впала на ліжко і… кінчала у

п’яному напівсні ― раз, два, п’ять… Злітала вгору і падала, й знову злітала… З

чого б ви думали? З кам’яного Світовида, що біля Михайлівського собору. І на

нього ж падала, наче з сонця, ойкаючи від ляку і задоволення.

Описала вам, брате, свою маячню і подумки запитала вас: «Невже людина і

за сни свої мусить каятися? Невже і за них вона відповідає?»

Хотіла було стерти своє зізнання, подібно тому як Бог (начебто) стирає з

Книги буття імена невиправних грішників, але рука не знялася. Чи зміниться

щось у мені, якщо я викину з пам’яті машини якісь «грішні» миттєвості? Чи слід

людині самій редагувати своє «житіє»? Може, це винятковий привілей слуг

Божих? Бо що таке християнська сповідь, як не редагування особистих

«записників» вірян? Якщо повсякчас каятися і отримувати відпущення, то

можна заявитися до Бога з досконало відредагованим «житієм» і Йому

залишиться хіба що благословити хитру душу на життя вічне? Не вірю! Сповідь

― це лише визнання людиною своїх провин перед іншою людиною, може, кращою,

а може, й гіршою…

Згадалася Вероніка. Вона не зняла хрест з рамен Сина Людського, коли Той

упав й очі Йому запливли кров’ю, а лише подала хустину, щоб він утерся і міг

простувати далі й бачити обличчя тих, задля кого йде на муки. Священик ― що

Вероніка… Він не може зняти з людини її гріх-хрест, навіть найменший. Може

лише відкрити їй очі на той шлях, яким вона простує до могили.

47

Відтак, прочитавши мою сумбурну сповідь, не прикидайтеся, що відпустите

мені якісь грішки, не переконуйте мене, що десять чи двадцять молитв згладять

їх з моєї «книженції», бо молитва, як на мене, це лише психотерапевтичний акт,

бандаж на рану, що пече або свербить.

Я прийду до Нього (якщо Він є), як усі люди (ті, що сповідалися, і ті що, не

сповідалися) з невідредагованою чернеткою і запитаю його: «Чи винна я, що ти

створив мене не слимаком, не медузою, а пристрасною жінкою?» І ще багато

чого…

А від вас я сподіваюся… Та, власне кажучи, нічого… Крім відчуття, що я,

заблукавши в холодному, переповненому злими духами хаосі, спіткнулася і,

падаючи, діткнулася вашої, теплішої за мою, руки…

В суботу знову потелефонував Ґена. Запросив мене повечеряти в ресторані,

що при казино «Пікова дама». Я погодилася. Цього разу він уже не обтяжував

мене своїми проблемами. Розповідав анекдоти, обмовляв політиків, прочитав

декілька власних, написаних замолоду віршів ― інфантильних, проте щирих.

Трохи потанцювавши, ми подалися в казино, де я програла дві тисячі його

гривень… І мені закортіло випробувати його в ліжку. Він відчув це і сказав: —

Може, нап’ємося кави в тебе? Я посміхнулася:

― Чом би й ні? ― бо під «шафе» він здався мені привабливішим, вартим

гріха…

Дорогою (ми поверталися на його «Октавії») він поклав мені руку на коліно і

я стерпіла (хоча й не люблю, коли чоловік розполовинює свою увагу), бо вже

подумки сказала йому «так». І було мені майже добре, майже нічого не муляло

мені душу, не дратувало, допоки він, гальмуючи перед моїм будинком, не

прибрав руку з мого коліна і не запитав діловито:

― Маєш коньяк чи купити?

― Маю, ― відказала я і… щось стрепенулося в мене за плечима… Чиясь

рука шматком льоду впала мені на ліве плече. Охнувши, я повернула голову

вліво, щоб побачити ту руку, а побачила не Ґену, ні, а моторошну постать без

48

обличчя, вірніше, чорну пляму, з якої витикалися вуса, неприродно великі, мов

ікла моржа…

Хіть моя вмить прочахла, перестала жарко торохкотіти в мені і завмерла

водночас з автівкою…

«Допилася!» ― шумнуло в голові й сміх лоскотнув мені горло, а я, замість

того, щоб розсміятися, міцно стиснула вуста, щоб не виблювати його в чорноту.

― Що з тобою? ― стурбовано запитали вуса, і вологий холод переповз з

плеча на тім’я. Пропалив черепок і присмоктався до мого мозку.

«Який у нього бридкий, булькотливий голос», ― подумала я і, тамуючи

нудоту, що вже підповзла до рота, навіщось торкнулася свого тімені. Пальці мої

тут же втратили чутливість і взялися льодовою корою. Щось зойкнуло в мені:

«Втікай!» ― і я правою, теплою рукою відчинила дверцята й вихопилася з авта.

― А кава? ― обурено булькнув голос.

«Колись», ― не то сказала, не то подумала я і помчала, мов підпалена, до

будинку. З відчуттям, що хтось наздоганяє мене і хапає за поли…

Влетіла в квартиру, зачинила двері на всі замки й осіла під порогом на синій

килимок, що м’яко, мов надувний матрасик, погойдувався на янтарному паркеті.

Й одразу степліла, так наче холодна рука, відпустивши мою душу, зосталася за

дверима в лункій напівтемряві сходової клітки. Я калачиком згорнулася на

килимку і, навіть не пробуючи зібратися думками, заснула…

Вранці хтось довго шматував мій сон короткими нервовими дзвінками,

кахиканням і тупотінням (мабуть, Несвятий), але я не підвелася, не озвалася.

Блаженно сопіла, уткнувшись носом в пару рудих собак (це тапки) і почувала себе

щасливою як людина, що випала з літака, але не розбилася. Лише десь на

закрайках моєї, просвітленої сном душі никав пекучий, мов кайєнський перець,

сором за те, що я піддалася безглуздому п’яному страшкові й дременула від Ґени,

мов школярка від череватого папіка, щоб не платити за марципани. Але я не

впустила його в свою молочно-кисільну нірвану, таку малогабаритну, що в ній не

знайшлося б місця ні для сорому, ні для тіні чоловіка з довгими вусами й

маленьким, кишеньковим бажанням…

49

Була впевнена, що йому розхотілося сексувати зі мною, аж ні.

Потелефонував в середу. Не обурювався, не булькав. Розмовляв рівним,

гладеньким, наче вишліфувана дошка голосом, у якому заледве відчувалися

задирки досади. Похвалився, що має квитки на прем’єру франківців, де буде весь

бомонд. Я сказала, що не піду, бо не маю «бомондної» сукні. Залицяльникові

забракло розуму запропонувати мені шопінг, і я з легким серцем розлучилася зі

слухавкою.

Нехай потерпить, нехай нагуляє апетит!

В п’ятницю він покликав мене у заміський мотель «Пілігрім» ― улюблене

місце закоханих парочок.

― Так далеко? ― знуджено протягла я.

― Неблизько, ― згодився він. — Зате довкруж сосновий ліс, тиша, готують

смачно.

― І це все?

― Ні. Там можна заночувати. З комфортом.

Я подумки розсміялася: боїться, що після вечері в місті я знову втечу, а там

— від стола до ліжка декілька кроків. Але мені зовсім не хотілося… мабуть тому,

що я не вловила в його голосі нетерплячки, азарту… Було таке відчуття, що мене

спокушає дрібен-дощик, який саме сіявся за вікном.

― Давай краще в неділю, ― запропонувала я.

― В неділю я маю бути вдома, з дітьми, ― посопівши, признався він.

― Бідо-лашка, ― насмішкувато протягла я і поклала слухавку. Бракувало,

щоб я підлаштовувалася під його сімейні розклади! Щоб він заявлявся до мене

лише тоді, коли це зручно йому! Якщо чоловік справді бажає жінку, то завжди

знайде привід, щоб випурхнути з родинного гнізда…

А в неділю мені страх як захотілося в «Пілігрім», де сосни, білочки,

комфортний сексодром, і я засподівалася, що Ґена все-таки подзвонить…

Натомість подзвонив Несвятий.

50

Я впустила його лише тому, що він був не сам, а з якоюсь дівулькою і сяяв,

наче кишеньковий ліхтарик, тож я подумала, що це моя молодша сестриця

приїхала з Німеччини ― познайомитися з татком.

― Доброго ранку, Юленько! ― переступивши поріг, урочисто виголосив він

і вручив мені пляшку шампанського і «Болеро». ― А це Валя! Юна поетка з

Бородянки.

«А маєш! Мало того, що сам приплентався, ще й поетку привів. Тільки

поеток мені бракує! Надивилася я на них. Здебільшого провінціалки. Трикутні

личка, чіпкі очка, посічене на кінчиках волосся, пошерхлі від хвилювання

вустоньки. Кожна друга ― психопатка. Кожна третя ― дистрофічка. Всі мріють

про Київ і кохання з директором видавництва або ж поетом, ще живим, але вже на

коні з бронзи.

А ця кругловида, в тілі, пряме, чорне, але також посічене волосся. Розкосі

очі. Насторожений погляд. Рот вузликом. Далеко не красуня, проте вважає себе

красунею. «Де він її підчепив? І навіщо?» ― подумала я і буркнула: ― Заходьте!

Несвятий радісно хекнув. Вочевидь, ідучи до мене, потерпав, що я або не

впущу їх, або просто на порозі вкрию мокрим рядном. Укрила б, якби не

цікавість: «Хто така? З чим прийшла?»

― Роздягайтеся! ― кинула я і подалася на кухню. Ввімкнула чайник,

поставила фужери, цукерки, печиво, тарілочки і, коли ті ввійшли, поцікавилася

ущипливо:

― Де ж вас, дітоньки, доля звела?

― В електричці, ― підсовуючи дівоньці стілець, радісно випалив Несвятий.

― Я повертався з Ірпіня, там моя тітка похована, а Валюня їхала в Київ.

Розговорилися. Вона призналася, що пише вірші, а я похвалився, що маю доню-

редакторку. Валюня зраділа, бо хто в Бородянці може оцінити її творчість, а тим

паче, допомогти?

― В якому класі вчишся? ― безцеремонно розглядаючи її червону,

напівпрозору кохтину, крізь яку посвічували чималенькі груди, увібгані в чорний

ліфчик-«половинку». Цунамові, напевно, сподобалися б…

51

― Я цьогоріч отримала атестат, ― не збентежившись, відказало юне

обдарування і присунуло до себе тарілочку!

― Вступатимеш у технікум чи в якесь училище?

Дівонька запитально глипнула на Несвятого.

― Взагалі-то, Валюня хотіла підшукати собі роботу, бо сирота, ― пояснив

той. ― Замешкувала в тітки ― лихої, скупої, всю хатню роботу за неї

справляла…

Я зиркнула на викладені на столі руки Валюні ― білі, доглянуті «крильця».

Не схоже, щоб лиха тітка примушувала її порати город.

― Валюня шукає роботу, а я наполягаю, щоб вона вже цьогоріч вступала в

університет. Ти ж училася там, значить, можеш допомогти.

Дівчина спідлоба зиркнула на мене: справді?

«Ні!» ― поглядом відповіла їй, а йому вголос: ― Миколо Петровичу! Я ―

сирота, вступила туди сама, без блату. Думаю, що й Валя вступить без сторонньої

допомоги.

Очі Несвятого заметушилися, пригасли…

― Юленько, ти ж знаєш, як воно тепер…

― Як завжди! ― перебила його я і закомандувала: ― Відкривайте

шампанське!

Несвятий вистрелив корком у стелю і, розливши вино, підбадьорливо

заусміхався до насолопленої дівчини: ― Не тушуйся, Валюню! Проб’ємося! ― і

до мене, з докором:

― Доцю! Ми ж люди, значить, маємо допомагати один одному!

― Еге ж! ― згодилася я і взяла фужер. ― П’ю з вдячністю за єдину людину,

котра допомагала мені. За маму!

― Еге… ― зашарівся Несвятий. ― Даруня була напрочуд сердечною

людиною. Тепер такі не родяться.

Вихилив шампан, взяв цукерку і простягнув дівчині, яка також вихилила

вино як воду: ― Закуси, Валюню, бо від шампанського молоді голівки туманяться

дужче, ніж від горілки.

Валюня взяла цукерку, не подякувавши, й поклала її за щоку.

52

«На дідька я впустила їх!» ― відчуваючи, що в мені зароджується буря,

подумала і процідила: ― Покажи вірші.

Та мовчки вийняла з торбинки зшиток і подала мені.

«Почерк твердий, чіткий, як у секретарки, що мріє стати директоркою. І

погляд як у рисі. А вірші… Без рим, плиткі, претензійні…»

― Правда, оригінальні? ― поглядом випрошуючи в мене якщо не

справедливості, то, принаймні, милосердя, затуркотів Несвятий. ― Я перечитав

тричі. І мені сподобалися. Геть усі!

Я насмішкувато глипнула на дівчину. Вона зрозуміла мене, але не знітилася.

Навпаки. Зиркнула з викликом: мовляв, я так і знала, що ти нічого не втямиш! Не

дурна. Самовпевнена. Далеко піде.

Я віддала їй зшиток і сказала:

― Випиймо за справжніх поетів!

Тост відгонив сіркою, але Несвятий не занюхав її. Вдячно посміхнувся мені і

заходився розливати вино. Вочевидь, вирішив, що я вважаю його протеже

справжньою поеткою. А вона зрозуміла… В її віці я вже мчала б зі своїм

доробком до виходу, давлячись сльозами, а вона сиділа штивно, незворушно, наче

в президії з’їзду письменників, і в кутиках її стислих вустоньок мурашилася

іронія.

Нова поетична генерація, якій усе «пофіґ».

― Я сподіваюся, Юленько, що ти посприяєш Валюні і ми незабаром

обмиємо її книжечку, ― сказав Несвятий, улесливо зазираючи мені у вічі.

― Навряд! ― з насолодою пальнула я. ― Ми видаємо, здебільшого, прозу. А

вірші ― лише відомих поетів. Інші видавництва також.

Валюня і вухом не повела. А «добродій» обурився:

― Це ж неправильно! Несправедливо! А молодим куди податися?

― На пошуки спонсорів, ― підказала я.

― Спо-о-онсорів? ― протягнув він. ― Це можна…А скільки це

коштуватиме… на гарному папері?

― Біля трьох тисяч.

― Гривень?

53

― Доларів!

― Багатенько, ― зітхнув він і широко посміхнувся мовчущій юнці. ― Проте,

знайдемо! Талант не можна заривати в землю, бо вона хліб не родитиме!

«Мамко люба! Та ж він закоханий у неї! ― аж тепер здогадалася я і вся кров

у мені збурилася… ― Як він, сучий син, посмів привести її в моє житло»!

Але я стрималася, щоб до денця спити чашу жалю й злості. Запитала:

― Замешкуєш у родичів чи на квартирі?

― У мене! ― поквапився відповісти Несвятий. ― Квартира двокімнатна. На

Подолі. Затишна, умебльована. Мікрохвилівка, кухонний комбайн, комп’ютер.

Путня бібліотека. Пиши, вчися! І мені… теє… не нудно. Не страшно, коли серце

притискає…

«Пропав старий!» ― вжахнулася я і, ляснувши поглядом хитру смаракулю по

щокатій пиці, просичала блудодієві:

― Миколо Петровичу! Я хочу поговорити з вами віч-на-віч. Негайно!

― Будь ласка! ― з готовністю відказав він і ласкавенько попрохав: ―

Валюню, піди в кімнату й посидь там хвилинку-другу.

Та мовчки підвелася і вийшла. З гордо піднятою головою. Я зачинила на

собою двері й, стоячи на порозі, просичала:

― Знову за своє?!.

― Так! ― з запалом підтвердив він. ― Гадав, що вже ніколи… Страхався,

що піду зі світу з порожнім серцем, аж слава Богу… накотило!.. Як замолоду!

Й знову засяяв і вухами, й обличчям, і лисиною… Це недоречне, старече

сяйво обпекло мені не лише очі, але й серце. Так, наче він був не моїм батьком, а

чоловіком-гультяєм, який роками похвалявся своїми коханками, і мені остобісило

вибачати йому.

― Схаменіться! ― втомлено кинула я. ― Вона ж дитина!

― Ні! ― заперечив він. ― Валюні вже вісімнадцять. Вона повнолітня. Це по-

перше. А по-друге, пізно, донечко, пізно! Вона також покохала мене, і ми вже

теє… любимося!

Я аж стряслася від злості й болю… Якби хтось подав мені в ту мить сокиру, я

не просто зарубала б його, а посікла б на мак. Прошипіла, задихаючись від

54

бажання роз’юшити йому пику, виколупати похітливі зіньки, вирвати

безсоромний язик:

― Ви… мерзотник! Сволота! Педофіл! Ось ви хто!

Він заусміхався, поклав палець на вуста: ― Тсс! ― і прошепотів:

― Я щас-ли-вий! Як ніколи… З жодною… Мені також вісімнадцять! Я

молодший за тебе! І вже не постарію, навіть на рік! Піду зі світу закоханим ша-

лен-цем!

― Вже йдіть! ― визвірилася я. ― А дорогою подумайте, що буде з нею! Ви

ж зіпсуєте їй життя, як зіпсували моїй мамі!

Він спохмурнів.

― Зіпсував?! Лише Бог знає, що я зіпсував, а що полагодив! Дарці було не

солодко без мене. Це так, але… Куди б вона подалася, що робила б, якби їй не

стрівся я? А зі мною вона була щасливою, бо я кохав її! Але тобі не зрозуміти

цього, бо ти не кохала жодного чоловіка. І вже не покохаєш нікого… ніколи!

― Чому ж бо? ― збентежилася я.

― Пізно! Вчитися коханню треба замолоду! А ти… зацементувала серце,

заасфальтувала душу… Так, що й травинка жива не проб’ється. І мозок у тебе, як

суха, порепана грудка глини. Там вовтузиться лише страх бути щирою, вповні

віддатися комусь! Ти ніколи не напишеш нічого путнішого за те оповідання в

журналі, який дала мені Олена. Я читав його і жахався, що моя… плоть і кров так

зневажає життя, так безжально глузує з усіх щирих людських почувань…

Я затупала ногами:

― Годі! Годі! Ви не мною журитеся, а собою! Ця дівка, повірте моїй

«репаній» інтуїції, не кохає і ніколи не покохає вас! Обдере, як липку, й витурить

на вулицю: здихати на смітнику!

Іншого бабія таке пророцтво збентежило б (хоча б на мить), а цей…

Реготнув, наче молодий півень, і підхопившись, заходився вальсувати: «Валя моя,

как я люблю тебя…» ― і вихвалятися: — Вона сама прийшла до мене!

Призналася, що полюбила мене ще в електричці. Що бачить у мені не лише

чоловіка, але й батька. Що я ― наче добрий бог! Причому, не старий, а молодий і

вродливий. Я впевнений, що ми будемо жити душа в душу!

55

― Допоки вона тобі байстрюка не приведе від іншого, ще молодшого

«бога»?

― Приведе ― буду ростити! З радістю, раз свої отакі…

― Доб’є вона вас!

― Хай! Краще померти, ніж жити так, як ти! ― відгавкнувся він і мені

розхотілося сперечатися з ним. «Що він, старий маразматик, раб свого

зморщеного члена, знає про моє життя? Та й про життя взагалі. Називає спалахи

похоті коханням і живе від спалаху до спалаху, уярмлений їхнім наркотичним

світлом, а реальне життя для нього ― що ломка… Ще й співчуває тим, хто

проживає своє життя без полуди, без хворобливих візій, як людина, а не як кролик

Банні», ― роздратовано подумала я і несамохіть перейшла на презирливе «ти»:

― Дури себе й далі! А я бачу, що ця… юна не__ра піїтка… кохає лише себе!

Він відплатив мені тією ж монетою:

― Нічого ти не бачиш! Кохання ― це таємниця, котру знають лише двоє! Це

― наче натхнення! Є воно ― пишеш вірші, а нема ― строчиш таку бридню, як у

тебе!

Я, звісно, скипіла:

― Я пишу «бридню», яку не лише друкують, але й хвалять, а ти…Забирай

свою Валюню і шуруй…Бо дочекаєшся, що я виштовхаю її, як коростяву сучку!

Він прочахнув.

― Піду. Якщо благословиш нас.

― Тобто? ― не зрозуміла я.

― Ми хочемо не лише розписатися, але й повінчатися. Щоб навіть смерть не

розлучила нас. Я вже був у батюшки, вже сповідався. Він сказав, щоб я попрохав

благословення у дітей, бо якщо ніхто з вас не благословить… не буде нам щастя.

Навіть якщо він і повінчає нас.

Зачувши це, я заухкала, мов сова в потемках: ― Ух-ха-ха! ― бо зрозуміла,

що священик не захотів брати на себе відповідальність за цей мезальянс.

Переклав її на нас, сподіваючись, що ми схаменемо старого.

Але моє образливе ухкання не збентежило Несвятого. Він відповів на нього

поглядом партизана, якого не зламають тортури, і я зрозуміла, що дід ходитиме

56

від церкви до церкви, допоки не знайде священика, який повінчає його з

дівчиськом. Подумала: «Це чудова нагода спекатися потиняйла», ― і запитала:

― Ти вже показав її Олені, Остапові?

Несвятий перекинув погляд з мого обличчя на стопи.

― Гарно благословили? ― підсміхнулася я.

Він скрушно зітхнув.

― А я благословлю…

― Доцю!.. ― вигукнув він і метнувся до мене, щоб обняти.

Я відсахнулася.

― …якщо пообіцяєш, що ніколи не прийдеш сюди. Що б не трапилося!

― Ююлюю, ― плачно протягнув він. ― Юленько! Дозволь хоч раз у

місяць!..

― Ні! ― відрубала я.

― Раз у півроку!

― Ні-ко-ли!

Він похилив голову на груди, точнісінько так, як у тому видінні, де я вбивала

його, і, глибоко зітхнувши, витиснув з себе: ― Обіцяю!

Я розсміялася.

― Щойно ти вдруге зрікся мене. Задля сопливої, бездарної, підступної

самички! Відтак я з радістю благословлю тебе на муки «щастя».

― Валюню! ― не дослухавши мене, загукав він і, відсторонивши мене,

відчинив двері: ― Біжи до нас! Хутенько!

Дівчина увійшла в кухню і взяла його попідруч.

Несвятий поцілував її в чоло.

― Юленька згодилася благословити нас!

Валюня недовірливо глипнула на мене: невже?

Я не заперечила щасливу звістку, але й не підтвердила. Підійшла до стола,

налила собі шампанського і поволі вицідила його, з глузливою посмішкою

розглядаючи їх («Чудова парочка! Розтоптаний кирзак і новенька «шпилька» з

найдешевшого базару»). Потім поставила фужер на стіл й, оминувши їх як купу

лайна, пішла у вітальню, де висіла мамина іконка ― зажурена Богоматір з

57

сумовитим немовлям. Хотіла зняти її, але вчасно схаменулася: мама образиться.

Вийняла з шухляди поштівку «Христос воскрес!» з зображенням воскреслого і

повернулася до них, стурбованих моєю поведенцією. Стала перед ними й

солоденько затягла, наслідуючи «попадю» з загсу:

― Дорогі діточки! Благословляю вас цим образком на шлюб. Наказую вам

щиро і незрадливо кохати один одного, допоки смерть не розлучить вас!

«Це блюзнірство, брате? Напевно, але блюзнірство, вчинене в стані

афекту…»

Валюня збагнула, що я глузую, і вжалила мене аж чорним від ненависті

поглядом, а Несвятий змахнув зі збабченого ока сяйливу слізку й тричі вклонився

мені:

― Дякую, доню! Дякую! Дякую!

Хотів поцілувати мене в чоло («От Юда!»), але я відсахнулася:

― Прощавайте!

Ввімкнула музичку, допила шампанське і, поспівуючи, приготувала собі

супчик, а по обіді поїхала до мами ― похвалитися, як ловко спекалася

прицюцькуватого «батечка». Лиску також поцупили, може, діти, а може, якийсь

безхатько, щоб підкладати її, м’якеньку, під брудну, непутящу голову… Хоч

комусь знадобиться…

Сіла я на лавочку. Й аж тут заболіли мені «компліменти» Несвятого. Якби я

вміла плакати, то, напевно, розридалася б ― так розболілася моя «грудка глини»,

котра висохла й порепалася, передовсім з його вини. А ще палила мене злість, що

я змушена була, заради свого спокою, благословити його на шлюб з хвойдочкою.

Раз хоче повінчатися, значить, упевнений, що не розкохає її, не втече від неї…

Коли мені буде шістдесят, жодний юнак не потягне мене в церкву. В кращому

випадку розпишеться зі мною потаймиру, задля спадку. Це онтологічна

несправедливість, яку неможливо ні відмінити, ні підправити. Я, швидше всього,

житиму довше за Макса, за Ґену, але зів’яну хутчій. Стримітиму сухим

штурпаком на клумбі, де розцвітатимуть усе нові й нові квіточки. Чоловіки, як

58

джмелі, гудітимуть над ними, а я… хіба що оглухну, щоб не чути, осліпну, щоб не

бачити…

Сказала мамі: «Не хочу, але мушу терміново закохатися в котрогось… Бодай

трохи. Настільки, щоб терпіти його повсякчасну присутність у моєму житті». І

уявила себе терплячою, прислужливою дружинонькою якогось Макса… й рот

мені переповнився полинно-гіркою слиною. Щоб не сплюнути на чиюсь могилу, я

бігцем залишила кладовище і виплюнула її за огорожею, на кропиву. Свобода ―

над усе! А там будь що буде!

Ґена не подзвонив ні в середу, ні в п’ятницю: вочевидь, вирішив покарати

мене мовчанням за те, що я не запросила його в ліжко. Не знає бідний чоловічок

знавіснілої сектантки, що мене ― «зацементовану-заасфальтовану» ― цим не

вразиш, не покараєш. Я звикла легко здобувати чоловіків і легко їх втрачати.

«Потелефонуєш ― може, й побавимося, а ні ― нашукаю собі іншого», ―

повертаючись додому зі служби, подумки телеграфувала я йому і придбала

декілька ґазет з оголошеннями нудисвітів, які знемагають без своїх «половинок» і

«четвертинок».

Вдома, смалячи цигарку за цигаркою, перечитала їх і розпозіхалася: всі

сексуально знедолені півники були немовби висиджені однією квочкою:

добропорядні, працьовиті, турботливі, без шкідливих звичок. Сільські дідусі

підшуковували здорових, беручких пенсіонерок, які б заопікувалися їхніми

мощами і хазяйством; міські ― юних ціпоньок чи бездітних розведенок ― для

збадьорення крові перед ямкою; каліки ― доглядальниць-розважальниць; вдівці

― ласкавих матінок для своїх лобурів; молодики ― дівчат для сексу чи заможних

пань, які підтримали б їх морально й допомогли реалізувати неіснуючі

обдарування. Жодний когут, що пропонував себе на цьому базарчику, не

наважився прокукарікати: «Я вмію кохати! Буду палким і вірним коханцем!»

Жодного з них, навіть наймолодшого, я не хотіла б запопасти й на годину…

Всі вони невдахи — нещасні, недолугі, невпевнені, шукають не так пари, як

виходу з тупика, в який їх загнало життя чи власні комплекси. А то й психічно

59

хворі люди, маніяки! Відтак, пошуки секс-партнера через ЗМІ ― вкрай

небезпечна гра, яка може завершитися тортурами, а то й розчленуванням.

«Старію, ―відклавши ґазету, подумала я. ― Боюся несподіванок,

незнайомих чоловіків, сексу будь-де і будь з ким. Уподібнююся мамі. А може,

навпаки, це світ, догоджаючи своїм маніям, катастрофічно старіє й обертається на

монстра, що не визнає жодних законів, не підлягає навіть інстинктам? Раніше я

була відважною, бо вірила, що чоловік, який хоче жінку, не може скривдити її ―

звір, що сидить у ньому, не дозволить. Дурна була! Не знала, що тепер чоловік

може дозволити собі будь-що, оскільки найпосутніші інстинкти ―

самозбереження і продовження роду, майже подолані, зруйновані алкоголем,

наркотиками, фобіями, маніакальною жагою насолод і розваг».

Чи не так, брате Андрію?

А ви, слуги досконалого, величного фантому, продовжуєте прикидатися, що

все майже гаразд. Що варто чоловікові зняти шапку, а жінці покрити голову

косинкою і вишептати комусь незримому над вогником свічки свої грішки ― і

їхнє життя зміниться, потече іншими руслами. Нічого не зміниться! Ковчег

засмоктує безодня і вже ніхто його не порятує. До цього треба ставитися без

розпачу, без паніки й насолоджуватися, хто чим може, хто як уміє…

Вусань, не дочекавшись мого вибачливого дзвінка і перемучивши суботу-

неділю в колі «святої» родиноньки, потелефонував сам, у понеділок:

― Чекатиму тебе о шостій в «Жолуді». Треба поговорити. Прийдеш?

«Голос пісний, твердий… Мабуть, у нього в грудях також репана глина», ―

подумала я, але пообіцяла прийти, бо до «Жолудя» ― невеликого кафе, де я

зазвичай обідаю, рукою подати. Але про що говорити? Може, признатися, що

мені при ньому мариться якась чортівня? (Сектанти прокляті!) Ні! Подумає, що я

не в собі. Треба або трохи побавитися в кохання, або прикинутися порядницею,

яка не гуляє з жонатими, і благословити його на пошуки непорядниці.

Я запізнилася на кільканадцять хвилин. Він уже нервово походжав перед

кафе, розмахуючи букетиком дрібненьких гвоздик, куплених у підземному

переході.

60

«Не герой мого роману, проте, кращий за тих… із секс-базарчика», ―

подумала я і вирішила нічого не пити, крім соку, обнадійливо посміхатися йому і

розпалювати свою уяву сценами любощів з молодим Аленом Делоном чи Іваном

Миколайчуком.

― Добридень, Ґено! ― привітала його веселенько, кокетливо, дивлячись не в

очі, а знову ж таки на вуса. Може, попрохати, щоб він їх зголив?

― Добридень, ― буркнув він і тицьнув мені гвоздички. Понурий,

насуплений… Не чоловік, а ходяча реклама простатиту, імпотенції і депресії.

«Налаштований на серйозну розмову», ― вирішила я, і мені розхотілося йти

в кафе і споглядати, як він у задушливому, пропахлому їдлом і парфумами

напівмороці, краючи свій біфштекс чи пережовуючи рибу в клярі, розповідатиме,

як йому було прикро, брехатиме, що тужив за мною і набиватиметься в коханці.

«Відставки» я не сподівалася, бо чоловік, здумавши порвати з жінкою, не

запрошує її в кафе, не дарують квітів, хай і найдешевших. То ж сказала, взявши

його попідруч:

― Чудова погода, правда? Може, посидимо на лавочці, як пара закоханих,

поманіжимося на сонці? ― і навіть схилила голову йому на плече (як Валюня

Несвятому). Він зачудовано (аж вуса настовбурчилися) глипнув на мене так, наче

я повелася недоречно, а то й непристойно. Буркнув: ― Як знаєш, ― і ми

почимчикували в сквер, що перед «Жолудем».

Сіли на лавку біля фонтанчика, що знехотя обчвиркував сріблистою слиною

айстри, які водили коло довкруж нього. Я поклала руку на його кістляве коліно й

ласкавенько проворкувала: ― Слухаю тебе.

Якби він адекватно відреагував на моє загравання: обійняв мене й міцно

поцілував, якби в його кислих очицях бодай на мить спалахнули сині блискавки, я

тут же запросила б його в гості й, можливо, з часом покохала б… А він натомість

зіщулився (наче я, змійка лукава, присмокталася до його неапетитного коліна) й

сердито випалив виношене-вистраждане впродовж вихідних:

― Я що, найбридкіший чоловік у світі?

Я енергійно затрусила головою: ― Ні! Навпаки. Навіть приємний.

― Чому ж ти граєшся зі мною, як кішка з мишкою?

61

― Я не граюся! ― щиро запевнила його я. ― Просто хочу краще пізнати

тебе. І себе також.

Очі його зробилися круглими й жовтими, як ґудзики офіцерського мундира.

― Пізнати? А навіщо?

― Як навіщо? ― оторопіла я. ― Це собакам байдуже, з ким злучатися, а ми

ж люди!

Він розреготався: гнівно, презирливо.

― Не прикидайся целкою! Макс розповідав мені, як ти його «пізнавала»…

― Який Макс? ― машинально вихопилося в мене.

― Таксист! З яким ти… залюбки, без зайвих балачок.

В мене зайнялися вуха.

― Таксист? Не знаю ніякого…

― Не прикидайся! ― перебив він мене. ― Макс ― мій небіж. Це він

порекомендував мені тебе…

― По-реко-мендував? ― голосом удавлениці, яку щойно зняли з зашморгу,

перепитала я. ― Чо-му?

― Студенточка в нього з’явилася. Особливо смачна. І він теє… прикохався і

вирішив порвати з іншими. А я дурів без жінки, оскільки моя злигалася з

пастором. От і попрохав Макса, щоб той відступив мені котрусь… зі своїх… Макс

порадив мені тебе. Сказав, що ти пристойна, розумна… Що я не матиму з тобою

проблем… А ти зі мною… отак?

Признався ― наче жменю перцю в очі кинув, наче соляною кислотою облив.

Я похлинулася гидким ядучим сміхом:

― Поре-коменду-вав… Га-га… І коли ж це?..

― Місяць тому. Але я вагався, бо ж діти, сім’я…

«Тобто, ще до сварки. Коли він радо відгукувався на мої дзвінки: «Вже їду!»

Коли йому було солодко зі мною, а мені з ним! Сволота! Я вб’ю його! Роздобуду

вибухівку і… дивитимуся, як вона розірве його на шматки, як він буде

шкваритися в своїй бляшанці до чорного пекельного диму. А цьому… прямо зараз

пику заплюю, носяру вирву, вуха викореню!..»

62

Він спостеріг, що мною колотить, що у кутиках моїх вуст піниться

невимовлена лайка, й перелякався, що я можу при людях вчинити йому, чесному

сім’янинові, скандал з побиттям. Вхопив мене за руку й благально загундосив:

― Заспокойся! Чорт з ним! Я не гірший за нього. Навпаки! Голодніший,

заповзятливіший! Тобі сподобається. Ось побачиш!

Я зиркнула на його руку… Аж то не рука, а пазурата лапа, вкрита корою з

засохлої, смердючої твані. Глянула на обличчя: зіньки, як у доісторичного ящура,

вуса, мов язики полум’я, а з них витикаються бурі, заслинені ікла.

«Чудовисько з озера! ― жаско торохнуло в мені. ― Треба відкупитися, бо

порве».

Я з силою висмикнула руку, відкрила сумочку і повільно, наче в кошмарному

сні, витрусила з гаманця гроші, всі, до копієчки, й кинула їх його вусам, його

іклам:

― За суші! За ресторан!

― Юлю! ― верескнув він, затуляючи пику огидними лапами. ― Юлю!

Я підхопилася.

― Запам’ятай, потворо! Я ніколи не спала з твоїм Максом! З жодним

чоловіком не спала! Мені тридцять років, але я незаймана! Своє повноліття я

відсвяткувала в монастирі, де була послушницею, й тоді ж склала обітницю, що

збережу цноту для чоловіка, який усім серцем покохає мене! Жила в миру як

черниця і житиму як черниця! А ти… тьху, тьху… Щезни! ― і перехрестила його:

― Йди в болото!

Й побігла. Наче ангел з пекла.

Брате Андрію! Навряд чи я зможу описати вам те, що я відчувала в ту

мить, оскільки це був мікс: страху («Я збожеволіла!»), радості («Я назавше

позбулася монстра!») й гордості («Я справді така ― чиста, аж прозора, і ніхто

не посміє кинути в мене камінь!»). Разом це було не щастям, ні, а передчуттям

майбутнього невимовного щастя…

63

Сталося це ще минулого вересня, але передчуття моє не збулося. Півроку, що

проминули від цієї дивної миті, я перебула не як діва непорочна, а як безтямна,

заблукана в хащах вівця. Я нічого не прагла і не впізнавала себе в дзеркалах. Мене

не цікавили ні чоловіки, ні жінки, ні робота, ні інші житейські насолоди. Я

намагалася не згадувати те, що накотило на мене, коли я втікала від вусаня.

Прагла лише одного: знову стати такою, якою була до зустрічі з ним.

Після служби я поверталася додому і намагалася розбудити в собі жагу:

миючись, пестила себе; випивши коньяку, слухала тягучу, наче писану спермою

музику, зіткану з закличного ревіння і завивання самців; читала непристойні

романи, переглядала порнофільми, намагаючись відновити в пам’яті власні

переживання коітусів, але марно: тіло не реагувало на мої спонуки; було наче

підмороженим, геть непорочним, а душа (чи то уява) відповідала на мої

самокатування відразою і негайно вибльовувала їх.

Згадувала слова Ґени: «Повії ― це специфічний різновид самиць, схиблених

на сексі, які не знають, що таке кохання, не дбають про потомство і навіть не

хочуть його мати», ― й казала собі: «Ти одна з них, але… вже вигоріла,

зфригідніла… А повія без жаги ― це гумова лялька з секс-шопу. Не всі ж

чоловіки чудовиська. Знайди собі гожого партнера, який вилікував би тебе!»

Й заповзялася ходити в бари та ресторани. Попиваючи каву з коньяком,

підмальована, напарфумлена, я пильно (мов змія, що виповзла навесні зі свого

кубла, щоб спаруватися) розглядала чоловіків, які кайфували там без жінок, і

майже завжди хтось з них забалакував зі мною, запрошував до танцю, а то й

безцеремонно пропонував мені посексувати («з адреналіном») в найближчому

під’їзді чи в парку ― на підкрохмаленій морозцем, підсиненій нічкою кучугурі,

але я завжди відповідала: «Не хочу», ― бо й справді не хотіла.

«Чому ж ти розсілася тут?» ― траплялося роздратовано запитував мене

підпилий винюшкувач сексу «на шару» чи аматор дешевих повій. «Чекаю

жениха», ― відповідала я, бо й справді чекала… тверезого, вродливого, в очах

якого, коли він побачить мене, спалахнуть сині блискавиці.

Можна сказати, що осінь і зиму я проспала з широко розплющеними очима.

Сном льодової статуї, яку міг би розтопити хіба що цілунок юного, ще не

64

спаплюженого життям Кая. Час від часу в мої майже нечутливі вуха залітали

відгомони пліток, які (з подачі Ґени) розповсюджував Цунам («Дешева хвойда.

Тиняється по ресторанах і дає всякому за чарку горілки»), але я реагувала на них

так, наче йшлося не про мене, а про якусь закордонну месалінку-чичолінку. Тупо

редагувала рукописи, що лягали на мій стіл, не переймаючись їхньою якістю, не

сперечаючись з Цунамом. Більше того, коли працівники видавництва повстали

проти нього, домагаючись підвищення зарплатні, я ухилилася від участі в

розбірках: мені було байдуже, скільки мені платять і коли.

Турбував мене хіба що апетит, вірніше, його повна відсутність, навіть огида

до їжі. Я перестала заходити в ресторани ― неприємно було споглядати на людей,

які жадібно поглинають гори закусок і жирного м’яса, а в барах замовляла лише

каву та салат з капусти.

Скидалося на те, що моє тіло, позбувшись сексуального потягу, втратило

інтерес до всіх інших принад життя, а дорогоцінне «я» ― впевненість, гідність,

честолюбство. В моєму молодому тілі немовби гараздувала старезна буддистка,

що не прагла нічого, крім нірвани, попросту смерті. А як спекатися її, я не знала…

Якось (уже навесні) мені спало на думку, що це Несвятий прокляв мене за те,

що я глузувала з його почуттів. Аж тепер я зрозуміла його розпачливе: «Не можу

без кохання», ― відчула те, що відчував він, залишаючи нас, і подумала, що,

можливо, в мені озвався успадкований від нього ген, який дістався йому від

предка ― середньовічного трубадура чи пажа прекрасної дами.

Й захотілося мені побачити його, аби переконатися, що блискавиці ще

спалахують у його очах… А то й вибачитися.

Потелефонувала Олені. Та сказала, що не знає ні номера його телефону, ні

адреси й не хоче знати через пройду, з якою він злигався.

Подзвонила Остапові. Той висварив мене і навідріз відмовився

розшуковувати «старого пса». Проте порадив: «Якщо тобі бракує клопотів,

звернися в довідкову службу». Я звернулася і отримала бажану адресу й номер

телефона.

65

Наклацала його тремтячим пальцем («Наче коханцеві дзвоню») і почула

схвильований голос Валюні: «Ало, ало», ― й, відчувши, що не зможу привітатися

з нею, вимкнула телефон. Через деякий час знову потелефонувала, сподіваючись,

що слухавку візьме він, але її знову вхопила вона. Втретє подзвонила пізно

ввечері ― і знову відгукнувся не він.

І спало мені на думку, що Валюня або отруїла його, або вигнала, й тепер

озивається голосом жінки, яка очікує коханця. Відтак, раненько, вважай удосвіта,

я викликала таксі й поїхала на Поділ, щоб приловити падлючу дівку з іншим

чоловіком і витрясти з неї правду.

«Несвятий, вочевидь, виручив за московську квартиру та майно дружини-

небіжки чималі гроші, раз придбав собі житло в довоєнному, гарно

відреставрованому будинку. А дісталося воно паршивій, безсоромній самочці,

котра хутенько спекалася його, беззахисного, отуманеного коханням», ―

вирішила я і наче прокинулася від свого «підмороженого» сну.

Збігла на другий поверх, знайшла шосту картиру («двері броньовані, дорогі;

дзвінок у формі серця, з підсвіткою») й, вібруючи від ненависті, стрельнула

вказівним пальцем в центр сердечка. Раз, два, три! Знову раз, два, три! Брязнув

ланцюжок і на порозі з’явилася Валюня в рожевій, напівпрозорій піжамі. Я

брутально відштовхнула її, забігла в квартиру: на кухню, у вітальню, в спальню…

А там, на розлогому імпортному ліжку ― одна подушка, одне одіяло… Ні

коханця, ні Несвятого…

Вихором вибігла зі спальні в передпокій, де все ще стовбичила збентежена

дівка. Вхопила її за руку й затягла у вітальню: ― Де він?

З розкосих, половецьких очей Валюші, наче з розщілин у скелі, закапотіли

сльози.

― Н-не зн-наю, ― задкуючи від мене, промимрила вона.

― Коли вбила, хвойдо? Де закопала? ― вп’явшись правицею їй у волосся,

просичала я.

Вона зачудовано втупилася у мене:

66

― Та ви що?.. Він са… ― і зайшлася розпачливим плачем моєї мами: ―

Сам… пішов… Ой Божечку милий, де ж його шукати? ― і я одразу якось

повірила, що вона не струїла Несвятого й не вигнала… І руки мені опали.

Підштовхнула її до стола: ― Сядь! І розкажи, що сталося?

Вона відсунула крісло, але не сіла. Підійшла до серванта (дорогого,

іспанського), вийняла з шухляди прозору папку і простягла мені: ― Читайте!

А там… свідоцтво про дарування і заповіт. Виявляється, Микола Чобіт

подарував Валентині Кошель свою квартиру і заповів їй усе своє майно, а також

гроші ― чималу суму… в банку «Аваль»…

― Коли ж він спроворив? ― несамохіть вихопилося в мене.

― Перед утечею з лікарні, ― все ще хлипаючи, пояснила Валюня і сіла при

столі ― подалі від мене й ближче до фотопортрета Несвятого на вишиваній

серветці — усміхненого, в молодіжній кепці з задерикуватим козирком — в

нічогенькій рамці кольору стиглої вишні.

― Він довго хворів? ― запитала я і серце мені стисла підозра, що молодичка,

скориставшись недугою Несвятого, вирвала ті заповіти з м’ясом-кров’ю.

― Ні, ні! ― зателіпала головою Валюня. ― Був здоровим, веселим! Кохав

мене! ― і знову захлипала. ― Мене вже ніхто так не кохатиме!

«Правда твоя», ― не без заздрощів подумала я і запитала: ― А в лікарню з

чим потрапив?

― Лікар сказав: мікроінфаркт. Але житиме. Три тижні лежав, уже почав

одужувати, аж раптом завимагав нотаріуса в палату. І склав оце… ― показала на

папери. Дав мені, щоб підписала. Я не хотіла. Сказала: «Діти образяться». А він:

«Ти в мене дитина. Одним-одна…» А наступного дня втік з лікарні. Випросив у

санітарки одежу: посидіти на лавочці, помилуватися весною ― і щез. Без

пашпорта, недолікований…

― А гроші в нього були?

― Небагато. Але він перед утечею майже все, що мав, роздав санітаркам.

― Ти розшукувала його?

― Еге ж. В лікарні дзвонила, в морги, в міліцію заяву віднесла. Всі каси

залізничні й автобусні оббігала, фотку ось цю показувала, ― і знову

67

розрюмсалася: ― Ну чому він утік? Чому? Адже знав, що я люблю його, що мені

з ним ― наче в раю…

― Якщо відшукаєте його живим, вважатиму це чудом, ― сказав мені лікар з

кумедним прізвищем Добренький. ― Дівчинці я збрехнув, що мікроінфаркт, бо ж

плакала й плакала. Сльозовите дівча… Ми спершу подумали ― онука… А йому я

правду сказав: «Інфаркт, причому, не перший. Попередні три ви перетерпіли на

ногах».

― Як знаєте?

― Рубці на серці… більші, менші… Міцне в чоловіка серце було. Саме

рвалося, саме церувалося… До пори, до часу. Я попередив його, що це ―

останній дзвінок. Й водночас обнадіяв: «Ще поживете, але забудьте про секс,

принаймні, на рік, про спиртні напої, далекі мандрівки, бурхливі розваги. Тобто,

приписав йому життя без стресів. Як усім інфарктникам. І він попрохав нотаріуса.

Якщо ви розшукаєте його, щоб визнати недієздатним, то… Я можу запевнити вас,

що батько ваш був при пам’яті і ніхто на нього не тиснув.

― Не треба. Я не претендую на спадок. Мені хотілося б побалакати з тією

ідіоткою, що видала йому одежу…

― І підвела до лавки, ― додав лікар. ― Я відразу звільнив її, але… Мушу

сказати, що ваш батько був… магнетичним чоловіком. Позакохував у себе всіх

санітарок і медсестер. Настю, котра його проґавила, мало не ростерзали, а його

розшукували всім відділенням… Запитую: «Чим він вас узяв?» ― а дівчата

розводять руками ― не знаємо…

«Людям, брате Андрію, здається, що вони спілкуються словами, а насправді

слова ― це лише оздоба спілкування, тонкий шар масла на товстому шматкові

хліба. Ви, мабуть, краще за мене знаєте, як мало важать слова, і як багато ―

міміка, жести, погляди й, звісно, інтонації ― аура почуттів. До чого це я? А до

того, що божок кохання, на відміну від людини, все помічає, все враховує. Він

знає про мене щось особливе, те, що притаманне мені зроду. І те щось не дає

йому наблизитися до мене. А до Миколи Чобота він усе життя горнувся,

68

лащився, мов кошеня, бо знав, що той не відштовхне його, не прокляне. Зустріне з

радісною посмішкою і проведе без гніву: «Приходь ще…» Він залишав жінок, але

не зраджував їх. Й останнє своє батьківське кохання не зрадив… почув присуд

лікаря і, щоб не смутити свою дружину, свою єдину доню, не тьмарити її

молодість доглядом за немічним стариком, подався світ за очі…

Хочеться над усе, щоб прибився і до мого берега такий чоловік бодай на рік,

бодай на день… Але передчуваю ― не приб’ється. Інша в мене доля. Може,

вгадаєте, яка?»

Два тижні, занедбавши роботу, я розшукувала Несвятого. Показувала його

усміхнене фото жебракам, водіям таксі, їздила в морги ― на оглядини безіменних

мерців, але марно. Недужий зник безслідно. Наче сам себе в землю закопав… В

п’ятницю, на світанні я раптом побачила, чітко, немов наяву, як він, заточуючись і

раз за разом хапаючись за серце, дістається якоїсь приміської електрички, сідає в

неї, їде, прихиливши голову до прохолодної шибки, а на якійсь зупинці, можливо,

останній, поволеньки видибує в тамбур і непритомніє… Карета «швидкої»

відвозить його в морг, а звідтам його виносять в целофановому пакеті на

кладовище, де хоронять невпізнаних… До чого б це? Невже справді помер?..

Чому ж мені здається, що він ― недалеко, живий?..

А в ніч з суботи на неділю здалося мені, що хтось хазяйнував в моєму домі:

може, мати, а може, хтось… ворожий мені… Я подалася в Лавру, поставити

свічку, але не дійшла… Побачила оновлену церкву й закортіло мені помолитися

саме в ній… А тут ви надійшли.

Вибачте мені...

IV. Зустріч

Юлину сповідь комп’ютерний голубок поніс священикові у вівторок, на

світанні. В рожевому дзьобі, на блакитних крилах. А Юля, легка, як хмарина, з

якої виточився дощ, полинула в ванну. Вмилася, раз за разом позіхаючи й сонно

69

покліпуючи червоними від перевтоми очима, й задивилася на свій відбиток у

затуманеному дзеркалі («Схудла до непристойності й, водночас, немов оновилася.

От-от замироточу»)… й уявила собі, як брат Андрій (ще в піжамі) вмикає свій

комп і, натрапивши на її довжелезне послання, скрушно (а то й роздратовано)

зітхає, зводить догори свої густі оксамитові брови й пробігає бистрим зеленавим

поглядом першу сторінку… Аж тут біля нього з’являється мала розкуйовджена

дівчинка (сонні очка обрамлені густими, як і в нього, віями) й, смикнувши його за

штанину, проситься на горщик, а хлопчик квилить у ліжечку: «Хоцю касі!» ― й

засоромилася до густого рум’янцю, що відіслала йому свою маячню. Та пізно.

«Голубка» не завернути…

Махнула рукою — хай! ― і подалася на кухню, снідати.

Напилася чаю, з’їла булочку й (вже злизуючи крихти з долоні) здивувалася,

що їсть не через силу, а з апетитом. Ще одну булочку ум’яла б, якби була…

Уявила собі, що й Андрій в цю мить також їсть булочку й, подібно їй, кінчиком

язика підхоплює крихти, й несамохіть, уголос, побажала йому доброго дня, як

рідному братові, котрий негадано знайшовся; як єдиній людині, що скоро знатиме

про неї майже все…

А під вечір, повернувшись зі служби, одразу кинулася до комп’ютера: а

раптом уже відповів? Та ні…

Потелефонувала Валюні: «Що чувати?» Й там нічого. «Не плач. Знайдемо

його! Адже він людина, а не голка», ― потішила дівчину, бо й справді здалося їй,

що Микола Чобіт живий… не в Києві, а десь там поза… серед чужих, але добрих

людей. Тричі подолав смерть і тепер подолає. Заради неї, юної, безпорадної.

І знову її думки заверетенилися довкола брата Андрія: що робить? Годує

дітей, вкладає спати… А може, читає, але не її сповідь, а казку дітям… Чи казку

їм почитує котрась з тих вірянок, які мріють його «заарканити»?

Засинала з відчуттям, що знову пише йому: «Зараз моє сіре, самотнє

існування скрашують два яскраві бажання: побачити Несвятого живим і отримати

відповідь від вас. Будь-яку…» ― й коли заснула, вказівний палець її правиці ще

якийсь час посіпувався, наче вона виклацувала на астральному комп’ютері щось

таке, чого не має знати ніхто, навіть священик, або намагалася, відтворити одним

70

пальцем на фортепіано чудну, нетутешню мелодію, що несміливо зароджувалася

в ній.

Уві сні вона знала все чи майже все: що скаже їй брат Андрій і що станеться

по тому, а прокинувшись, не змогла вберегти й мачину з того великого,

всеохопного знання.

Пам’ятала лише згук — якийсь слабкий, уривчастий, мов постукування

серця, що зупинилося було, а тепер помаленьку скресає ― тривожний і

обнадійливий водночас…

Кинулася до комп’ютера. Не відповів…

Заборонила собі думати про нього. Присилувала себе піти на службу, дарма,

що це суперечило мотивові, що потенькував в ній: це не твоє, не твоє… Щось

читала там, до когось озивалася з відчуттям, що все це ― марнота, яку вона

завтра чи позавтра відкине, як лихий сон, і сяде в електричку, і поїде кудись у

невідомому напрямку, і помре в тамбурі… А може, навпаки, дорогою зустріне

когось і оживе вповні…

Перебула отак в напруженому очікуванні не то жаху, не то радості майже

тиждень, харчуючись лише цукерками та морозивом. Поїдала їх з жадібністю

сироти, яку багачі запросили на новорічне свято, і не могла наїстися. Наче хтось

наказував їй зацукеритися, зашоколадитися на роки наперед, щоб не забути смаку

солодощів, бо вже не буде…

Поверталася додому з цукерками і, переконавшись, що «полковниці ніхто не

пише», лягала на канапу й жувала, жувала їх або смоктала льодяники, дивуючись

своїй ненаситності й знову (з дня на день чіткіше й тепліше) уявляла собі, як брат

Андрій читає її сповідь, фрагменти його обличчя: пасмо темнорусого волосся, що

ніжно торкається брови; тремтливу краплину поту (а може, дощу) на вилиці;

бузкові тіні на повіках і в кутиках вуст, які стрічаються-розлучаються,

вимовляючи якісь слова; борідку, в якій заплутався, мов золотий павучок, промінь

сонця; потай від нього ― зачитаного-замисленого, торкалася білого рукава його

сорочки або ж грудей, схованих під чорним трико, і з насолодою вдихала його

запах ― ладан, бузок і ще щось… наче озон. Спробувала уявити його в парчевій

ризі, але не змогла ― не личила вона йому, відмежовувала його, живого, теплого,

71

від цього чорно-білого, трагічного світу. А коли уявила та й розвіявся запах

бузків, тіні на обличчі зжовкли, а крапля на вилиці зробилася восковою… Чому

він став священиком? Уявила собі його дітей ― босоногих, з неприродно

великими, сумовитими очима, русявими розкуйовдженими голівками, ручками,

схожими на слабенькі, ще неопірені крильця ― і їй захотілося плакати від

щемкого щастя, наче це були її напівсироти, наче це її вони смикають за

спідницю… Діти, яких вона могла народити, але навряд чи народить після трьох

абортів. Та й чи треба, адже дитина, яка зав’яжеться в ній, напевно відчує, що

приречена зростати в домівці, де мати вбила і розчленувала трьох її братів чи

сестер, і з того горя скалічіє, а коли підросте ― зненавидить її.

Часом пригадувалися їй чоловіки, з якими вона розважалася, але не як люди,

а як безокі, безвухі, виліплені з глини фалоси, і вона подумки розбивала їх і

виліплювала з грішної глини соловейків, таких як той, що подарував їй, малій,

Несвятий. Хотіла нарешті вимовити «батько», але слово це розкришилося їй на

вустах, наче також було з глини…

В п’ятницю, не отримавши відповіді, Юля впала у відчай і, випивши майже

повний фужер коньяку, наказала собі забути і священика, й втікача, над лисиною

якого (стараннями її хворобливої уяви) вже почав висновуватися серпик німбу, й

жити так, наче їх і не було… Купити собі завтра песеня, а влітку порозкошувати

на морі в товаристві кількох засмаглих «фалосів». А потім ввімкнула комп’ютер і

в п’яному очамрінні наклацала новий фінал повістини: дурепа, вихопившись з лап

чудовиська, повертається до жениха в брудній, пошматованій сукні, проте живою,

змудрілою…

І їй полегшало, бо краще впасти долілиць на тверду землю, ніж тижнями,

місяцями гойдатися над нею, тримаючись за павутинку сонця чи лезо місяця.

А вночі, під час короткого сну, примарився їй трухлявий, закаляний ґанок,

що вже розвалюється. І вона на ньому ― голим-гола. А перед нею ― синій морок.

Ні кінця йому, ні краю. «Це поріг смерті», ― здогадалася вона, але не злякалася.

Навпаки. Відштовхнулася від того, ненадійного ґанку й плигнула в синь…

«А помирати, виявляється, зовсім не страшно, ― подумала, прокинувшись, і,

не ввімкнувши комп’ютер, почала збиратися на Пташиний ринок (де добрі люди

72

продавали найрізноманітніших братів своїх менших), щоб придбати собі собача,

яке гавканням полошило б привидів, якщо ті знову заявляться. І лише зібравшись,

розбудила комп, майже не сумніваючись, що побачить голубу пустелю, на якій

впродовж ночі не проклюнулася жодна літерка. А там ― аж три речення: «Вітаю

тебе, сестро. Добре, що ти знайшлася. Приходь у неділю, по обіді…»

― Господи! ― шелеснула отерплими вустами й… побачила свого

сповідника… прямо перед собою. За ним пітьма, а він у довгій білій сорочці,

підперезаній білою крайкою, а довкруж смаглявої шиї ― делікатний візерунок з

дрібненьких чорних хрестиків (тільки мама вміла класти такі хрестики). Мов

чорно-біла світлина на повний зріст, але жива! Зелені блискавиці в очах. Щось

промовив, але голосу не чути. Проте вона вгадала: «Вітаю тебе!» ― й коли він

зник, зайшлася криком ― перестояним, перепеченим, роками тамованим… Крик

той шматував їй легені, перебивав трахеї, кривавив язика. Так кричить породілля,

коли не може розродитися і відчуває, як плід, який вона в муках виношувала, гине

в ній і тягне її в смерть, або ж людина, яку живцем пожирає монстр, від якого

вона довго втікала, довго ховалася, але не зуміла сховатися, бо монстр закрався не

лише в її тіло, але й у душу.

Бігала квартирою й кричала, не розуміючи, чого злякалася: свого видива чи

тих трьох речень, ажніяк не страшних, навпаки…

Потім упала долілиць на ліжко й, скородячи його засудомленими пальцями,

трубіла, як домовик у коминку, вила, як відьма в руках інквізиторів, і відчувала,

що те трубне виття вимітає з неї чорну, гірку жижу, смердючі шматки

непотравленої ненависті, скривавлені тільця розчленованих у її лоні дітей,

кавалки чоловічих пенісів, які колись лоскотали їй піднебіння і гланди, і ще щось

― наїжачене, дряпуче, яке, впираючись з усіх сил, скородило їй гострими кігтями

глотку…

Ці тортури (так їй здалося) тривали цілу вічність і припинилися лише тоді,

коли у вистражданому півсні з неї виточилося, разом з цівкою слини щось

найлихіше ― слизьке й тверде, мов гвіздок…

73

І впав на неї синій морок, якому не було ні кінця, ні краю, вкрив її собою,

прохолодним, мов земля зеренце, щоб проросло або ж струхлявіло, якщо

негоже…

Прокинулася Юля аж ранком наступного дня ― виснажена, спустошена і ще

довго лежала, розмовляючи сама з собою: «Приходь в неділю… приходь по

обіді… Приходь…» Прийду і що скажу: «Я перед тобою, але мене нема. Цієї ночі

я померла… зосталося від мене лише ім’я й оболонка?» А підвівшись, почалапала

до комп’ютера. Ще раз прочитала його «сестро... приходь» й хотіла було написати

«не прийду», але рука не знялася. А до обіду ― ще як до неба рачки… Щоб не

думати про те, що скоїлося, вирішила забавити себе: дописати фінал повісті про

дурепу.

Повертаючись додому, в своє колишнє життя, вона заходить у храм і,

розповівши молодому, дітному священикові-вдівцеві про свою змагу з потворою,

просить його: «Візьміть мене за служницю, за доглядачку вашим дітям», — хоча й

розуміє, що він навряд чи згодиться запровадити в свій дім молоду жінку з вулиці.

Священик ховає правицю за спину, щоб прохачці не спало на думку поцілувати її,

проте каже: «Ну що ж… випробуй себе…»

Потім слухала музику (без кави, без цигарки), масувала обличчя, а наче

серце, котре то завмирало, то оживало, то дзижчало, наче муха в тенетах, то

повискувало, як щеня, котре вона роздумала купувати. Була майже впевнена, що

не зможе доглядати за ним, оскільки щось станеться… Добре чи зле, але

станеться… назавжди.

Перед обідом старанно розчесала волосся, заплела дві коси, капку підчорнила

брови, злегка підмалювала вуста, вдягла блакитну сукню з білим комірцем,

сережки-пусети з перлинками й заусміхалася собі в дзеркало, бо відчула себе

молодшою за ту… з нічного клубу; абітурієнткою, що йде на перший іспит.

Досі вона майже не фарбувалася, бо знала, що чоловікам подобаються не

лише яскраво упаковані метелики, але й такі жінки, як вона ― недбало зодягнені,

без макіяжу. З першими вони здебільшого панькаються, допоки не зітруть з них

золотистий пилок й не повисмикують крильця, а других ― які дивляться їм прямо

74

у вічі звуженими зіницями, напівприкритими важкими, набряклими від

пожадання повіками ― жінок-гадюк здебільшого побоюються, бо ті вміють

опановувати бабською — лякливою, нерішучою — часткою їхньої свідомості,

змушують їх почувати себе слабкою, безпорадною жінкою, яку ґвалтує маніяк.

М’якотілих чоловіків це збуджує дужче, ніж покірливість і гламурність, а в

сильних, пересичених ласками лялечок, спершу викликає щирий подив («Чому

вона не намагається сподобатися мені? Чому почуває себе рівною мені, а то й

вищою за мене?»), а потім — бажання позмагатися з гадюкою, зламати її гордість

і розтоптати, бажано публічно. Але це мало кому вдається. Більшість залишає

поле змаги з незагойною раною і відчуттям меншовартості, званим ненавистю.

Юля не вважала себе гадюкою, але разом з тим, ніколи не потурала

чоловікам, не намагалася привабити їх завдяки одежі й косметиці. Поводилася по-

чоловічому. Подавала чоловікові знак: хочу тебе ― й підминала його.

А зараз їй хотілося сподобатися братові Андрію.

«Може, я хочу спокусити його?» ― запитала вона простодушну дівчину з

кісками?

Та загадково підсміхнулася їй.

Вдягнула зручні босоніжки, білий блейзер і подалася до нього, як і першого

разу, пішки. Дорогою захотілося їй купити букетик конвалій, але вона стрималася,

бо дарувати квіти чоловікові, а тим паче священикові, ― це «моветон». А що

можна поставити їх перед іконою Богоматері, якось не спало їй на думку, бо вона

йшла не в храм, а до нього і тільки до нього, й зважувала ― признатися йому, що

він примарився їй уранці в білій сорочці, чи ні.

Зайшла на подвір’я церкви й, згадавши, що вона йому понаписувала, мало не

кинулася навтьоки. І втекла б, якби не його «Я тебе розумію…» Що він мав на

увазі, коли писав це? Що він поділяє її неприязнь до Несвятого? Розуміє, чому їй

збридився секс? І не лише секс, але й саме життя? Чи, може, розуміє, що вона ―

не божевільна?

Сказала собі: «Мушу довідатися, раз придибала», ― й аж тепер помітила

прошака в брудно-сірому плащі, поплямленому соком зела, що стояв навколішки,

75

просто на землі між кущем бузку і своєю кепкою. Його обширна лисина, мов

лінза, притягувала до себе сонячні промені, і піт скочувався з неї крупними

краплями на похилене чоло, кінчики пальців його довгих рук погладжували

чубчики трави, що пробивалася між плитками.

«Лисина, як у Несвятого», ― подумала Юля і, вийнявши з торбини п’ять

гривень, поклала їх у кепку.

― Дякую, ― промовив він і в очах його, підпухлих, пригаслих, спалахнули

сині блискавиці…

Щось маятником заколивалося всередині Юлі: так-ні, так-ні,.. не може… так!

Якусь мить вона безтямно дивилася на нього, а потім видушила з себе:

― Та-ту!

Горобці, що цвірінькали на кущі, злякано фуркнули в небо, й гілка, на якій

вони гойдалися, черкнулася голови старого. Юля ногою відкинула кепку і присіла

перед ним навпочіпки.

― Тату, це ти?

Він лише підсміхнувся («Вода й камінь точить?»)

― Тату! ― вимовила вже легко, без натуги. ― Татку! Ходімо додому! Вона,

та дівчина, чекає тебе, шукає, ― і не здивувалася, що він хоч і брудний, але не

смердить, як жебрак, а пахне вітром і бузками. ― Ну ж бо!..

Батько заперечно захитав головою.

― Не хочеш до неї ― ходімо до мене. Нам буде добре вдвох, ось побачиш!

Він немовби не почув її слів. Прошепотів ледь чутно: ― Води… Ковточок…

Юля підхопилася: ― Я зараз принесу! ― й забігла в церкву ― пусту,

прохолодну. За столиком куняла інша продавчиня свічок ― опасиста тітка в

чорній хустці. Юля кинулася до неї:

― Дайте води! Там чоловікові… батькові, моєму, недобре!

Тітка побагровіла, роздратовано засовалася:

― Та що за горе! Кожний день комусь недобре… Чорти, видать, вилазять ―

от і недобре!

― Де вода? ― розпачливо зойкнула Юля.

Та сахнулася її: ― О Господи! А тару маєш?

76

― Яку ще тару?!

― Пляшку, стакан…

― Ні!

― А в чому нестимеш, у жмені?

― Дайте мені щось… я заплачу! ― заблагала Юля, забувши про священика,

який мав бути десь тут, у храмі…

Тітка вийняла з шухляди кухоль: ― На! Тільки гляди, не забудь повернути. А

вода отам, в притворі… свячена. Сама зачерпни, бо я на касі. Тіки нічого там не

трогай!

Юля вхопила бляшаний, прим’ятий, наче хтось наступив на нього, кухоль і

побігла, куди показала тітка. Побачила полив’яне відро з незугарним написом

«свяч…» і, зачерпнувши води, вибігла з церкви. А на подвір’ї ― нікогісінько. І

трава під кущем неприм’ята, наче батько стояв навколішки не на ній, а в повітрі.

Поставила кухоль на землю й, гукаючи: «Тату, тату!» ― оббігла церкву, потім

прилеглі до неї вулиці, але батько наче під землю запався або злинув у небо,

прихопивши кепку з п’ятьма гривнями. Або зупинив таксі. Або заховався в

якомусь «незакодованому» під’їзді… Або ж це був не він…

Не знаючи, що й думати, повернулася до кухля, що сріблисто виблискував

скаліченим боком, випила воду й аж тоді згадала, чого прийшла сюди. Повернула

кухоль тітці (разом з трьома гривнями) і попрохала:

― Покличте, будь ласка, брата Андрія.

― Кого? ― не второпала тітка.

― Батюшку Андрія.

Та сердито зиркнула на неї і сказала, як відрізала: ― Нема такого!

― Його що… звільнили?

― Та що воно таке? ― чомусь обурилася тітка, але гроші взяла. ― Я їй кажу:

«Нема й ніколи не було», ― а вона мені: «Подай його»!

― Як це не було? ― підвищила голос Юля. — Я минулої неділі розмовляла з

ним на подвір’ї, а позавчора він запросив мене на сповідь.

― «Запросив?» ― перекривила її тітка. ― По телефону чи як?

77

― Саме так… По телефону,.. ― збрехнула Юля. ― Вдівець він. Двійко

діток…

― О Господи, ― зітхнула тітка. ― Правду люди кажуть, що церква наша

стоїть на специфічєскому місці: або дуже святому, або дуже грішному ―

щотижня комусь щось ввижається…

― А батюшка Матвій є? Старенький такий…Накульгує…

― Який ще?.. ― визвірилася на неї тітка. ― У нас правлять батюшки

Ніколай і Прокопій. Ти, мабуть, парахвіяночко красіва, хильнула з утра і не в ту

церкву попала! ― і, відвернувшись від неї, почала вголос сортувати і рахувати

гроші в касі ― дерев’яній, різьбленій шкатулці…

«Може, й справді не туди?» ― подумала Юля і вийшла з церкви. Глипнула

собі під ноги: ті ж плити, травка між ними, драбина під огорожею, відро з

рештками малахітової фарби. Подумала: «Ця церква! Ця! Бракує лише… чогось

найпосутнішого, ― і промівши поглядом подвір’я, оторопіла: ― Де ж бузки? Де

шерега квітучих кущів, чий м’який подих заманив мене сюди. Залишився тільки

один, з нерозповитими пуп’янками, під яким колінкував батько…

…котрий насправді помер і якому вона не встигла сказати: «Добре, що ти

знайшовся. Приходь?..» Подумала приречено: «Мана… Все мана…» ― й поволі

переставляючи ноги, хилиткі, ненадійні, наче з теплого воску виснувані, видибала

на вулицю.

V. Це ти, мамо?

На кладовищі, неподалеку від материної могили побачила гуртик зажурених

людей з квітами й подумала: «Це також примари… Принесли дарунок мерцеві, а

він ― живий, никає десь містом».

Присіла на лавочку, задивилася на знімок і здалося їй, що мати посміхається

не так, як завжди ― ласкаво, щиро, а якось по-іншому ― загадково, вимогливо…

І спало їй на думку, що та, яка була в цьому житті напрочуд безпорадною,

говорила впівголоса, боялася владних людей і повсякчас потерпала від

78

житейських напастей, у своєму новому бутті, десь там, набула впевненості й

відваги… й якимось чином причетна до того, що скоїлося. Так, так! Це вона,

боговірна, турбуючись про неї, свою єдину дитину ― самотню, самовпевнену,

черству хвойду, покликала її. Вона підіслала до неї блудного батька. Вона клала

їй руку на плече й лякала чоловіками, які не вміли й не хотіли кохати. Вона

витворила ті розкішні бузки й Андрія-сповідника. Вона спонукала, а то й

примусила батька, який помер і перебував біля неї, об’явитися їй, щоб почути

слова вибачення і палке «Тату! Тату!» Ні, швидше це їхній спільний план і

допоміг їм здійснити його хтось немилосердний, якому любо дивитися, як вона

страждає.

― І ти дивися! ― майже з ненавистю мовила вона матері. ― І батькові

накажи! Хай бачить, що тепер я м’яка, жива, але навіщо?

Я закохалася у мево або ж у підісланого вами ангела! Я кохаю його так, що

серце моє, прагнучи його, розривається від болю. Навіщо мені ця мука, раз я

ніколи не побачу його, не обійму, не поцілую, не народжу йому дитя? Але й не

забуду. І не підпущу до себе жодного чоловіка… Що мені чинити, мамо, зі своєю

безглуздою любов’ю?

Скажи! Порадь!

А мати, слухаючи її, лише посміхалася… Як завше.

Того ж дня Юля склала у валізку найнеобхідніші речі, прибрала в квартирі й

потелефонувала Валюні: «Батько помер. Шукай собі пару. Живи щасливо!» А

вранці подалася з сусідкою, котра найдужче обмовляла її, до нотаріуса й

відписала їй, ошелешеній, і квартиру, і все що в квартирі.

Вручила їй під вечір ключі і наяву плигнула з хилиткого ґанку...

Цього літа

Подорожуючи Україною, я навідался в жіночий монастир, при якому був

притулок, де виховувалися дівчатка-сироти, здебільшого калічки. Опікувалися

79

ними декілька поважних черниць і дві послушниці. В одній з них ― жвавій,

бесідливій, я впізнала Юлю. Підійшла до неї і почала розпитувати її про дітей,

сподіваючись, що й вона вгадає мене. Не вгадала, але розмовляла зі мною охоче,

привітно. Я хотіла було признатися їй, що я знаю про неї більше, ніж будь-хто,

але потім роздумала: побоялася, що завдам їй цим болю чи засмучу.

Запитала лише:

― Чи добре вам тут?

Вона заусміхалася:

― Як в отчому домі.

80

ІІ. «ПАРИЖАНИН»

«Не заглиблюйся надто в такі предмети,

дорога, позаяк їхня природа є настільки

заплутаною, що вони хутко приводять у

божевільню».

Бонавентура. Нічні вартування

Мобільник закричав «Ко-хана! Ко-хана!» — а наче «Про-бі! Про-бі!», акурат

у ту мить, коли Іванка, перехилившись через перила, міряла поглядом відстань

між своїм похололим обличчям і збриженими ранковим вітром, щедро

інкрустованими сонячною лускою водами.

«Лише один рвучкий рух, короткий зойк — і по всьому, — переконувала

вона себе. — Я знепритомнію, падаючи… А потім буде тепло й спокійно. Або

навпаки — жарко й страшно. Але щоб там не було, людина мусить виконувати

свої обіцянки…»

«Світ кришта-ле-вих мрій!»

«Треба було дорогою викинути мобільник», ― подумала Іванка і

випросталася.

Перед очима мерехтіли чорно-зелені кола й ще оповитий перлистим

туманцем ресторан «Млин», де вони з Павлом колись гуляли весілля, здався їй

понурою зловісною гробницею для утоплеників, до якої хвилі приб’ють її важке,

набубнявіле водою тіло… Цікаво, де Павло відбуватиме поминки і чи

відбуватиме?

Відкрила торбинку. Телефон лежав між пашпортом і майже пустим

гаманцем, на ключах від квартири.

81

«Пашпорт треба залишити, щоб опізнали. А ключі — утопити. Аби не

потрапили в чужі руки. Чужі — це чиї? Того, хто знайде торбину і, вичитавши в

пашпорті адресу, розграбує беззахисну домівку. Вона, ясна річ, дістанеться

Павлові (ми ж не розлучені) — найчужішому з-поміж чужих. Шкода, що я не

додумалася заповісти її якійсь сироті, а також речі, бо Павло не довго вдовітиме.

Приведе якусь одразу після похорону і та повикидає мій одяг, книжки, знімки. Й

наче не було мене».

А мобільник кричав і кричав до неї пересолодженим, отже брехливим,

чоловічим голосом.

«Кому це я знадобилася так рано, в неділю? Незнайомий номер. Мабуть,

помилився хтось», ― подумала Іванка і натисла на кнопку.

― Ало?

― Бон жур, мадам!

― Хто це?

― Вже не впізнаєш мене, жабко?

― Мартка?!

― Ти ще спиш?

― Ні! Просто голос… наче не твій.

― Чистий, дзвінкий, сексуальний?

― Еге…

― Ще б пак! Тепер у мене порцелянові зуби, як у кінозірки, а також солідний

рахунок у банку і чудовий настрій. Ду ю андестенд?

― Єс, оф кос!

― А ти як ся маєш?

― Ще дихаю, ще повзаю… краєм безодні…

― Що сталося?

― Павло три місяці назад забрався… з валізкою…

― Куди?

― Не знаю. Кажуть, відкрив бордель.

― Що ти ка?.. Справжній чи підпільний?

― Купив квартиру і парубкує.

82

― Дідько з ним! Очі не бачать ― серце не болить! Чи болить?

― Все болить. Наче мені не тридцять, а сто тридцять років, ― поскаржилася

Іванка й захлипала, бо аж тепер збагнула, як їй бракувало Мартки-оптимістки, з

якою вона зріднилася за п’ять років учителювання в ліцеї для «панських» діток.

Мартка викладала французьку мову і не дуже церемонилася з «віпами» ― на

нечемні слова реагувала гостро, саркастично, сміливо ставила двійки, й

вимучувала інфантів на уроках так, що ті аж парували. А вона, Іванка, викладала

українську мову, яку інфанти, незважаючи на всі її старання, вивчали знехотя,

завищувала їм оцінки (бо над усе боялася скандалів) й повсякчас плакалася

відважній подрузі то на них, то на чоловіка-гультяя. А та вчила її жити й не раз

проводила з пихатими лінюхами «розбірки» на зрозумілому їм сленгові, й вони

впливали на них куди ефективніше, ніж м’які, чемні настанови.

Мартка рік тому виїхала у Францію і як у криницю упала. Жодного разу не

зателефонувала ні в ліцей, ні до неї — найближчої подруги.

― Тобі аж так його бракує?

«Бракує, Марточко. Дуже бракує, але я не зможу пояснити тобі чому, бо ти

не повіриш. Скажеш, що це «бзіки», ― подумала Йванка і відбулася

напівправдою:

― Його? Ні! Впродовж останнього року він так вимучував мене своїми

походеньками, що я благала Бога, аби якась спідниця назавше виманила його з

дому. А зараз, соромно признатися, мені бракує смороду його парфумів, його

басовитого, самозакоханого голосу і навіть його вдоволеного хропіння після

дармових і куплених оргазмів у сауні чи придорожньому лісі.

― Ти мазохістка!

― Можливо.

― Скажи собі: «Я була смертельно хворою, а тепер одужую!»

― Казала.

― Піди до якоїсь бабки. Нехай відшепче.

― Ходила.

― Раз так… Спробуй приворожити його!

83

― Навіщо? Такі як він, навіть лежачи в труні, підзирають, чи подобаються

їхні тлінні рештки якійсь паскуді.

― Заведи собі коханця!

«Вже завела. Ще й якого…» ― тужно сказала собі Йванка, а подрузі:

― Не зможу. Я змалку ненавиджу коханців, бо моя мама, так би мовити, не

відмовляла собі… Якщо якийсь одружений кобелюга починає загравати зі мною,

мені хочеться каструвати його тупим ножем.

― Шукай холостого!

― Мартко, ти ж знаєш, що у нас холостякують лише холощені…

― Іванко, що це так гуркоче?

― Вулиця. Машини, електрички. Але далеченько.

― Ти хіба не вдома?

― Ні.

― А де?

― В Гідропарку. Прогулююся тим мостом, з якого любив плигати твій

колишній…

― Рано-вранці?.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

― Все ясно! Подружко, не плигай, допоки я не прилечу!

― Ти справді збираєшся?..

― За тиждень. Причому, не сама.

― З чоловіком?

― Так. Але не зі своїм. Жуль досліджує якісь печери. Сподівається довести,

що Едем знаходився у Франції. Я прилечу з одним розкішним парижанином.

― З коханцем?!

― Потенційним. Але не моїм, а твоїм!

― Мартко, я прошу тебе!..

― Він неодружений, бездітний, напрочуд делікатний і чудово пахне. Ти

будеш у захваті! А зараз прошкуй на пляж і погрійся на сонечку. А повернувшись

додому, випий чарку коньяку за моє здоров’я і за сонечко ― живе, гаряче, яке

світить навіть тим дурепам, які полюють за смертю!

84

Мартко! Я не зможу прийняти твого… В мене іспити, випускний клас! Я не

маю пристойної сукні!

― Оревуар, жабко! Покладися на Бога і чекай мене!

«До чого тут Бог? ― тупо думала Іванка, спускаючись униз, на пляж. ― Бог,

якщо Він справді знає усе і про всіх, відвернувся від мене, дурної, ще тієї ночі,

коли я занапастила свою душу. Ще й повірила, що це мені минеться. Навіть зараз

сподіваюся якогось дива. Чи Мартки, котра прилине й порятує… Еге ж! Приведе

мені якогось… чужинця. На одну ніч або на десять ночей. А потім знову

доведеться брести сюди…»

Пляж ще був малолюдним. Лише справа, в густій тіні моста якийсь

довгошиїй, вже засмаглий хлопчак закинув вудку в сизо-зелену, моторошну

глибочінь, котра вже поглинула б її, якби не дзвінок Мартки, а зліва, поодаль

лежали топлес дебелі, білотілі тітки, надійно опоясані підвудженими валиками

жиру, ― панамка до панамки. П’яти репані. Наплювати їм на все, крім сонця,

котре витоплює з них масний піт.

«Треба було відразу прийти сюди й тихо-непомітно зайти у воду. А я, дурна,

захотіла втопитися «красиво», уявляючи, що не в Дніпро падаю, а в небо злітаю.

Де він мене не дістане. Еге ж! Такий свою здобич і там відшукає!»

Сіла на вологий пісок, обхопила руками коліна.

«Ще не пізно. Але все ж таки шкода, що Мартка далеко. Раптом вона

знайшла б якийсь вихід… Коли Мирон дременув від неї в Росію з багачкою-

сибірячкою, Мартка проплакала лише одну ніч, а вже наступного дня заходилася

підшуковувати собі чоловіка. Не в ресторанах, не на курортах і не в шлюбних

аґенціях, а вступила в одну з найвпливовіших політичних партій, хутко вибилася

в активістки, стала членкинею чи не всіх міжнародних громадських об’єднань й

на третьому році бурхливого публічного життя здобула те, чого прагнула:

обручку з діамантом від Жуля Ріммо, вродливого француза з італійським

родоводом ― мистецтвознавця, археолога, торгівця антикваріатом, який забрав її

в Париж і, судячи з її слів, носиться з нею, як з грецькою амфорою. А я нічого

85

доброго не зазнала і не зазнаю, бо той чує мої думки. Цієї ночі я вдруге пообіцяла

йому… І якщо не наважуся, він угадає чому і зробить усе, щоб я не дочекалася

Мартки. То ж, чи варто мучитися?»

Скинула босоніжки й поволі, не роздягаючись, увійшла в прохолодну воду.

До колін… До пояса… До рамен… Хлопець не помітив. Тітки не зауважили.

Мостом, а наче небом, ідуть якісь чоловіки. Отже, треба поквапитися.

«Я швидко втоплюся, бо не вмію плавати», ― заспокоїла себе Іванка й

рішуче крочила вперед… Вода сягнула підборіддя ― ласкава, лукава. Лизнула

щоку. М’яко, наче мати, зашепотіла-заплюскотіла, лоскочучи вухо: «Це просто

купіль, Офеліє! Цілюща купіль, що відбирає біль, висмоктує страхи… Ще крок,

кохана! Ще крочок!»

― Господи, допоможи! ― мимоволі шепнула Іванка й, закинувши голову

(щоб востаннє побачити сонце), рішуче крочила вперед. І відчула під собою не

дно, а підступну, смертну безодню. Вона вхопила її за п’яти, за литки, за

спідницю і потягла в свої глибини. Й загасила вогник страху не так перед смертю,

як перед загадками потойбіччя. «Бери мене! Хутчій!» ― примирившись зі своїм

жеребом, подумки заблагала Іванка і безодня, оглушивши свою покірливу жертву,

поволочила її, як левиця напівзадушеного зайця, у все холодніші й холодніші

глибини. Й зненацька, немовби граючись нею, виштовхнула назовні, вже

далеченько від берега, де зосталася її, осяяна сонцем, притрушена піском торбина,

в вишневому нутрі якої кричав-переривався телефон: «Кохана! Де ти? Кохана!»

«Мартка… Прилетить-а-мене-нема, ― пронеслося в затуманеній свідомості

Іванки, і вона, хапнувши повітря, почала і руками, й ногами відбиватися від

смерті, але марно. Та знову потягла її вглиб і, міцно пригорнувши до себе, почала

вичавлювати з її легенів повітря ― бульбашку за бульбашкою.

А мобільник волав і волав. На березі, а наче в голові, й вона, міцно зціпивши

зуби, рвалася на його поклик, подумки кричала йому: «Тут я! Тут!» ― і їй, майже

непритомній, вдалося не лише випірнути вдруге і, наповнивши теплим, аж

гарячим повітрям сплюсклі легені, які шматував біль, але й згадати, як плавають

жаби. Стиснувши вуста, зануривши обличчя в воду, вона почала по-жаб’ячому

86

підтискати ноги і рвучко випростовувати їх, відштовхуючи ними безодню. Й так

аж до берега…

Впала горілиць на мокрий пісок, глуха до всього, що тієї миті чинилося

довкруж. Байдужа навіть до свого тіла, обліпленого мокрим шовком, крізь який

просвічували нові гіпюрові трусики, й навіть до своїх переживань, які мали би

втопитися, але чомусь не втопилися, і до нечисленних думок: чорних,

неповоротких, які смоктали їй мозок, мов річкові п’явки. Відчувала лише тепло,

яке видихало небо, і шерхатий язичок вітру, який квапливо злизував вологу з її

обличчя. Коли ж вода, якої вона усе ж таки встигла наковтатися, вихлюпнула з

рота, подумала, що це кров з порваних легенів, а коли поцюріла з вуха, вирішила,

що це мозок, і заціпеніла, мов ящірка на сонці, не знаючи, чого сподіватися:

ушкоджень, несумісних з життям, чи все-таки життя. Котре, попри всі прикрощі,

було б чудовим, якби сонце не заходило й жодна примара не могла закрастися ні в

домівку людини, ні в її душу.

Якісь чоловіки зупинилися біля неї:

― Глянь-но! Сонце ще до пуття не зійшло, а «синюха» вже встигла

нарізатися! ― сказав один.

― Зручно лежить, ― відзначив другий. ― Можна й не перевертати. Якийсь

… спокуситься й витрахає. Сплодить потім каліч, а ти, чоловіче добрий, гаруй на

посмітюху. Плати їй тисячі й вирощуй її виблядка.

Й пішли, навіть не поглянувши, жива вона чи мертва.

Гаряча хвиля сорому сколихнула тіло Іванки. Вона сіла, струсила з грудей

пісок й розправила поділ сукенки. Ще часинку тому вона була сніжно-білою

(жінка збиралася вдягнути її на випускний вечір), а тепер її прикрашали буро-

зелені плями ― наче відбитки лап безодні, з яких їй дивом удалося вихопитися.

«Вода в Дніпрі бруднувата. Топитися треба в чомусь темному», ― подумала

Іванка й відкрила торбину. Вийняла з її гарячого черевця хустинку, гребінець,

пудреницю. Утерлася, старанно вичесала зі сплутаного русявого волосся пісок,

відкрила пудреницю, протерла дзеркальце і задивилася на себе. Вишиті на грудях

троянди не зблякли. «Й дарма. Бо я вже ні у свято, у ні у будень не вдягну цю

сукенку», ― вирішила Іванка. — А обличчя збіліло. Підборіддя загострилося,

87

вилиці випнулися, а очі, в які зазирнула безодня, навпаки запалися, потьмяніли,

наче погляд згубниці висотав з них простодушну, дитинну блакить.

«Топитися легко, легше ніж мені здавалося. Якщо ніхто не чекає на березі»,

― подумала Іванка й вийняла з торбини мобільник: поглянути, хто так учасно (чи

не вчасно) похопився її. І зчудувалася:

«Ніхто?! Не може бути! Я ж чула сигнали навіть крізь товщу води! Невже

вони лунали лише у моєму мозку, який не хотів помирати?»

Сонце викотилося з-за хмари. Яскраве, але не таке тепле, як перед тим. Якесь

чуже їй. Наче вона ніколи не жила під ним, не раділа йому. Обмацало її все ще

прохолодне тіло й, сахнувшись його, затулилося густою білою хмарою. Подало

знак, що вона не цікавить його, раз запрагла собі іншого, чорного сонця?

«Мабуть, правду кажуть, що самогубство ― великий гріх. Порушення

присяги тому, хто помирає, також великий гріх. Більший чи менший?»

Підвелася, взяла торбину, босоніжки й перебралася з мокрого місця на

вистелений гарячими плитами схил. Лягла горизнак, щоб обсохнути, заплющила

очі й здалося їй, що поруч сидить Мартка й допитується в неї правди: чому та й

чому?

«Треба признатися», ― подумала вона й шепнула: ― Я боюся.

― Кого?

― Гамлета…

«Взагалі-то його кликали Мирославом-Миросиком-Мирком, але після того,

як у випускному класі (під новий рік він показався в ролі Гамлета, його прозвали

Гамлетом, і нове ймення так сподобалося йому, що він перестав відгукуватися на

Мирослава. Втім, він завжди вважав себе особливим хлопцем. І не лише тому, що

його батько, Павло Симчич, був мером Вишневого, де я народилася й виросла.

Він справді був не таким, як інші… Був вигадником, веселуном, заводіякою…

Моя мама казала про нього: «Артистична натура. Або дуже високо злетить, або,

навпаки, ― випаде в осад». Мама працювала бібліотекаркою, зачитувалася

класичною літературою, відтак, бачила далі за інших.

Він був єдиним хлопцем, який після закінчення школи навчався за кордоном,

у престижному англійському коледжі, де викладав його дядько-фізик, котрий на

88

зорі перебудови побрався з ірландкою і з радістю полишив вітчизну, в світле

майбутнє якої вірив менше, ніж в існування «перпетуум мобіле».

Через два роки (я перейшла тоді в десятий клас) він приїхав до батьків на

канікули, модно вдягнений, а головне ― розкутий, нестримний, самовпевнений.

Всі дівчата позакохувалися в нього. Й хлопці також, оскільки він чудово грав у

футбол і баскетбол, гасав вечірніми вулицями на дорогому мотоциклі

(подарованому батьком, який над усе пишався своїм успішним одинаком) і навчав

своїх «гільдербрантів» користуватися комп’ютером, привезеним з Англії.

Я також закохалася в нього й почала, потай від мами, бігати в Палац

культури на дискотеку, де замалим не щовечора «розвільнювався» наш Гамлет.

Не танцювати, ні! (Мені й на думку не спадало, що він може запросити мене ―

скромну, непримітну школярочку), а лише подивитися, як він витанцьовує з

містечковими красунями; здебільшого студентками, донями заможних батьків, а

потім запрошує їх у кафе… І край дискотеці, бо нема Гамлета ― нема й забави.

Одного вечора я потяглася слідом за ними в те кафе. Воно називалося, не

повіриш, «Хепі енд», бо відкрив його такий собі Степан Самусь, який отримав

спадок від вуйка-американця. Й навіть наважилася зайти… Задля дорогого гостя

Самусь зсунув усі столики в ряд, накрив їх білими обрусами й прикрасив квітами.

Ні хлопців, ні сторонніх відвідувачів. Лише Гамлет і дюжина дівчат. На столах

стояли пляшки з шампанським, торти, в кришталевих «човниках» виблискували

шоколадні цукерки у веселкових обгортках.

Орест Войтюк, викладач з музшколи, грав на гітарі, а Гамлет щось

наспівував англійською, обіймаючи водночас двох дівоньок. Я купила морозиво

й, увібгавши голову в рамена, вибігла з кафе. Лизала дорогою морозиво, що було

солоним від моїх сліз, і присягалася, що більше не піду на дискотеку. Цілий

тиждень я просиділа вдома, а в суботу мене знову повело… Дарма, що містом

снували чутки, що Гамлет уже переспав з багатьма… й тепер вони ненавидяться,

навіть б’ються за нього.

«Тільки погляну на нього й піду!» ― сказала я собі, але не вийшло. Він

помітив мене й запросив до танцю, а вірніше, до розмови, бо музика була

швидкою, всі вистрибували, а він водив мене поволі, колами, неначе хотів, щоб

89

усі дівчата добре роздивилися мене. Я ловила їхні заздрісні й, разом з тим,

презирливі погляди, й мені хотілося зашмигнути в темряву і забитися в якусь

шпарку. Допоки він не подав голос:

― Вотс йо нейм?

― Іванка, ― насилу вичавила з себе я.

― Всі Йванки, яких я знав, були широкоплечими й куцоногими, а ти, як

билинка, ― прошепотів він, торкаючись вустами мого вуха. ― Я називатиму тебе

Офелією. Сподіваюся, ти знаєш, хто це?

― Так, ― спаленіла я. ― Дівчина, що кохала Гамлета.

― Гамлет її також кохав, ― уточнив він і запитав: ― Чому ти не приходила?

― Не… не хотілося, ― затинаючись, відказала я.

― Неправда! Я бачив, як ти дивилася на мене зі свого кутка.

А я гадала, що ніхто не помічає мене! Тим паче, він.

― Просто дивилася, ― вкрай розгублено промимрила я, втупившись у його

міцне плече, обтягнене чорним, «під кольчугу» светром.

― Менше з тим, ― сказав він, пестливо торкнувшись засмаглою рукою мого

волосся (тоді воно сягало стану). Хочеш покататися на мотоциклі?

― Ні.

― Чому?

― Боюся.

― Кого? Мене чи мотоцикла?

Я не наважилася признатися, що боюся і його, й мотоцикла, і мами, й усіх

людей. То ж відмовчалася.

― Може, ти, зайчику, боїшся тих лисок, що гострять на тебе зуби? ―

насмішкувато запитав він.

― Ні! ― збрехнула я. ― Просто маю йти, бо мама не знає, де я.

― Я відвезу тебе додому. Трохи покатаю і відвезу.

― Навіщо це тобі? ― жалібно прошепотіла я.

― Хочу, аби всі зрозуміли, що ти ― моя Офелія…

― Я не твоя.

90

― Будеш моєю! ― твердо кинув він і вивів мене попідруч з Палацу

культури.

Ми носилися центральними вулицями, як шаленці. Люди зглядалися на нас,

але я не відчувала не сорому, ні страху. Трималася обіруч за нього ― теплого,

надійного й уявляла собі, як мотоцикл відривається від землі й, переможно

клекочучи, несеться на далеку-далеку планету, де не буде нікого, крім нас і

дивовижних птахів з веселковим пір’ям.

Потім він відвіз мене додому й так поцілував, що мама перестала впізнавати

свою доню…

Відтоді я лише ночувала вдома. Вранці, дочекавшись, коли мама піде в свою

бібліотеку, я хутенько вмивалася, розчісувала волосся і, зодягнувши першу-ліпшу

сукенку (Гамлет запевнив мене, що найдужче я подобаюся йому «натуральною» і

зодягненою абияк), вихоплювалася з квартири, щоб повернутися запівніч. Мама

сварила мене, а я посміхалася щасливо, дуркувато, наче дитя, яке вихваляючи,

гладять по голівці. Вона над усе боялася, що Гамлет звабить мене і поїде в свою

Англію, а я принесу їй у подолку… А він навіть не пробував… Просто хотів, щоб

я зранку до ночі була поруч і не зводила з нього очей. Цілував мене лише

прощаючись. Не так, як цілують тепер, а ніжно, як кицька своє кошеня.

Відтак, я зовсім втратила глузд. Прикипіла до Гамлета, як чага до дерева-

годувальника, й нікого не помічала, ні на що не зважала. Якось навіть заявила

мамі, що подам заяву в загс, щоб мені поміняли ім’я. «Не раджу, ― сухо мовила

та, ― вже хоча б тому, що закохана дівчина з красивим іменем втопилася у

ставку».

А містом тим часом поповзла чутка, що Гамлет ― наркоман. Якось, коли я

повернулася додому розпашіла, напівпритомна від щастя, вона наказала мені

роздягнутися й оглянула всю ― від маківки до п’яток, а потім почала

допитуватися, чи не ковтає хлопець якісь піґулки, чи не пригощає мене. Я

забожилася, що ніколи не бачила, аби він щось ковтав, й аж тоді вона зізналася,

що мати одного з приятелів мого коханого насюрчала їй, що той не лише заживає

«колеса», але й колеться… Ще й заохочує інших хлопців.

91

«Вони просто заздрять йому і мені!» ― запевнила я маму і та поквапилася

повірити в це, бо попри всі хвилювання і страхи, їй було приємно, що син мера

настільки закохався в її доню, що не помічає інших дівчат ― вродливіших і

заможніших. Але разом з тим змусила мене присягнути, що я не дозволю йому…

Сама розумієш, чого… Я присягнула, оскільки не була впевнена, чи хочу я чогось

більшого, ніж поцілунки. Мені здавалося, що ні, так мені було добре. Я

прокидалася й засинала з думкою, що незаслужено втрапила у рай. Я могла б

довго розповідати тобі, подружко, яким був той рай. Для однієї дівчини ― це

життя в розкошах, для іншої ― слава і юрби залицяльників. Для ще іншої ―

хатина в садочку й непитущий чоловік. А для мене, дівчини, що виросла без

батька, носила сукні, пошиті мамою з найдешевших тканин, і вважала себе

«гидким каченям», раєм була повсякчасна увага вродливого, незвичайного

хлопця: кожний його погляд, кожне слово, кожний поцілунок. Я, звісно, розуміла,

що незабаром втрачу його, можливо, й назавше, але намагалася не думати про це.

Але якось усе-таки несміливо поцікавилася, чи є в нього там, на чужині, дівчина.

«Ні, ― сказав він. ― Мені не подобаються англійки. Вони, здебільшого,

невродливі й нечулі. Я запав на дівчинку з Сербії, але ненадовго, бо вона

виявилася не Офелією, а слов’янською леді Макбет».

Згодом, у серпні, я запитала його, чи писатиме він мені, чи телефонуватиме.

«Я ненавиджу писати листи, ― поцілувавши мене в чоло, сказав він. ― А

телефонувати, напевно, буду, бо звик до тебе й мені не вистачатиме твоїх очей.

Коли ти дивишся на мене, я відчуваю себе найкращим у світі. Але навіть якщо не

телефонуватиму, ти ж не забудеш мене, правда?»

― Не забуду, ― визнала я, але його слова засмутили мене, бо я сподівалася,

що він скаже: «Гамлет також кохав Офелію. Вірніше, кохає і ніколи її не забуде!»

Під кінець серпня, за тиждень до розлуки я застудилася і впродовж трьох

днів жменями ковтала піґулки, пила розмаїті сиропи, щоб хутчій одужати й,

заледве збивши гарячку, прибігла на дискотеку, але там його не було. Хлопці

сказали, що він поїхав в сусіднє місто, щось прикупити, але чомусь не

повернувся. Мені здалося, що вони дивляться на мене зі співчутливою зневагою,

як на вже покинуту. Й навіть спало на думку, що коханий відбув на навчання, не

92

попрощавшись зі мною. Але наступного дня він потелефонував до мене ―

нещасної, вимученої хворобою і сумнівами. Сказав, що чекає мене в сквері на

сусідній вулиці. Я похапцем одягла свою найкращу сукенку ― рожеву, з білим

комірцем ― і взула мамині туфлі ― білі, на височенних підборах. Хотілося, щоб

він запам’ятав мене вродливою. Щоб йому бракувало не лише моїх очей, але й

зграбних ніжок, тонюнього стану й русявого, з золотинкою, волосся…

Він сидів на лавці під кленом, пальчики якого вже почали жовтіти, якийсь

сам не свій ― скулений, охлялий, і тупо розглядав перший опалий листок, що

лежав перед ним на списах ще зеленого пирію. Побачив, що я наближаюся до

нього, але не підвівся, не всміхнувся, як завше.

«Це кінець! ― тенькнуло мені в скронях. ― Кінець! Кінець!»

Я привіталася. Він жестом попрохав мене сісти. Я сіла. Очі мої були повні

сліз. Він помітив це, але не пригорнув мене, не розважив.

― Ти хворий? ― проковтнувши сльози, запитала я.

― Так, ― сказав він. Взяв мене за руку і міцно стиснув її. ― Але тепер це не

має значення.

― А що має?..

― Міф, ― відповів роздумливо. ― Красива легенда.

Я не зрозуміла його, але допитуватися не стала, бо перейнялася його

розслабленістю. Я завжди настільки переймалася його настроями, що мої

почування розчинялися в них. Лише його думки, його відчуття мали сенс, а мої…

Я навіть пригадати не можу, якими вони були, чи думала я тоді про щось своє,

щось відмінне від того, що навіювала мені його присутність. Він був сонцем, а я

― місяцем. Був голосом, а я ― луною. Істотою, рабськи залежною від свого

кумира. Але я це усвідомила лише згодом, а тоді мені здавалося, що по-іншому й

бути не може, раз кохаю…

― Що сталося? ― співчутливо запитала я його.

Він пригорнув мене міцно, обіруч, так, наче боявся, що я втечу, і сказав: ― Я

не хочу їхати! ― і всі мої сумніви спалив, всі ранки загоїв.

«Не хоче розлучатися зі мною!» ― вирішила я і вдячно поцілувала його в

скроню. Тіло в нього було твердим, чоловічим, а волосся м’яким, шовковим, як у

93

дівчини, і пахло не парфумами й цигарковим димом, як завше, а гірським вітром і

підсушеним зелом.

― Ти не ночував удома? ― випалила я і сахнулася його, згадавши балачки

подруг, що хлопці не можуть довго обходитися без того, а він обходився майже

все літо, отже перед від’їздом міг… Де? З ким?

Гамлет не відповів. Повторив жалібно, мов мала дитина: ― Я не хочу!.. Але

батько наполягає, щоб я їхав. Завтра вранці Микола, його дружбан, на своїй

машині відвезе мене в Київ, вірніше на Бориспільське летовище.

― Вже завтра? ― розпачливо вигукнула я.

Він затулив мені долонею рот.

― Тсс… Про це ніхто не має знати!

― Чом-му? ― проплямкала я.

― В батька проблеми з конкурентами, ― пошепки пояснив хлопець. ― Він

оформив на мене три гектари землі за річкою, де джерела, й три ― на маму. А на

цю землю претендує Лисогір. Чула про такого?

― Ні.

― Пахан з області. Прилякнув батька, що всіх нас… викорчує, якщо батько

не відступить ці ділянки йому.

― Хай відступить! ― злякано пискнула я.

― І я кажу: хай. Але не все так просто. Поряд, на ділянці Лисогора знайшли

нафту. Причому, неглибоко. Кажуть, там її ― море! Відтак, батько вирішив

позмагатися, бо не все ж… бандитові, пришлякові…

― А якщо той справді?..

― Мама вже поїхала… Її не знайдуть. А я не хочу їхати! Не хочу помирати

на чужині!

― «Помирати»? ― здивувалася я. ― Гадаєш, що тебе і там можуть?..

Він не відповів. Поцілував мене в чоло й запитав, гостро, вимогливо:

― Офеліє, ти справді кохаєш мене?

― Так.

― Дуже? Над усіх?

― Над! Над! ― віддано зазираючи йому у вічі, шелеснула я.

94

― Раз так… Їдьмо в ліс. Подалі від цього проклятого міста!

― Навіщо? ― боязко поцікавилася я, згадавши про свою обітницю мамі.

― Попрощаємося там. Можливо, назавше.

Я не змогла вимовити «ні», бо він був… наче той опалий листок. Взяла його

рюкзак («Там вино, канапки», ― сказав він). Ми сіли на мотоцикл і поїхали за

місто, а потім — углиб лісу горбкуватою, кривулястою стежкою, вздовж якої

тяглися зарості папороті ― напрочуд високої, буйної, наче перенесеної в наш ліс

з казки. Й небо між кронами велетенських буків було якимось неземним: сіро-

фіолетовим, давучим.

«В разі чого я навряд чи відшукаю цю стежину», ― подумала я і

підлякнулася. Щось наче підказувало мені, що попереду на мене справді чигає

щось таке, від чого доведеться втікати, але я не наважилася сказати Гамлетові,

щоб він відпустив мене або ж відвіз назад, до шосівки.

А він їхав та й їхав, наче прагнув відвезти мене в таку далеч, звідкіля нема

вороття. Врешті-решт ми дісталися невеликої зеленої галявини в формі серця,

оточеної невисокими берізками, ялинками й кущами глоду та ялівцю. Гамлет

загальмував і я, полегшено зітхнувши, сплигнула на землю.

― Ось тут я ночував, біля цього багаття, ― сказав він і підійшов до купки

вуглин між двома, припудреними золою пеньками. І мій ляк наче вітром здуло.

Від радості, що коханий перебув ніч не з якоюсь дівчиною, а сам-один, на цьому

по-весняному зеленому й рідному (раз він тут спав) клаптику землі.

― Тут нас ніхто не знайде. Довго, довго, ― сказав Гамлет і я, пропустивши

повз вуха останні слова, вийняла з наплічника пляшку «каберне», канапки,

одноразові стаканчики, серветки і коркотяг.

― А там, ― показав він уліво. ― Метрів двадцять звідсіля ― живописне

озерце. Поросле очеретом, а плесо чисте…

Відкоркував вино, промів серветкою пеньки: ― Прошу на трон.

Я сіла. Він налив вина у стаканчик, подав мені й собі налив.

― А зараз ми будемо пити й плакати.

― Я не хочу плакати, ― сказала я. ― Мама каже, що сльози притягують

лихо.

95

― Брехня! ― різко заперечив Гамлет. ― Лихо притягує надмір радості ―

галасливої, рум’яної, безглуздої! Я два роки фонтанував радістю, а тепер…

Випиймо за справжнє кохання, котре навіть смерть не може здолати!

Якби я була дорослішою або хоч капку мудрішою, я замислилася б, чому мій

коханий вже вкотре за вечір згадує про смерть, а я, дурна, була переповнена його

журом й думала лише про те, що він уранці залишить мене.

Ми випили. Він сів, але не на пеньок, а на землю біля моїх ніг, і поклав мені

голову на коліна. Я погладила його по голові й розплакалася: ― Ти забудеш мене!

― А ти? ― запитав він.

― Я й на мить не забуду!

Він підвів голову й, дивлячись мені прямо у вічі, запитав вимогливо, навіть

суворо: ― Хочеш бути моєю? Назавше!

Зачарована останнім словом, я притакливо схитнула головою.

― Справді?

― Так! ― відважно відказала я, дарма, що мені доволі було щастя цілувати й

потішати його, але подумалося: чому я маю берегти себе для іншого чоловіка,

якого ніколи не покохаю… принаймні так, як його.

― Ти справді Офелія! ― з вдячністю промовив він і поцілував мені руку.

― Так, ― умліваючи від ніжності, шепнула я.

― Гляди ж мені! ― промовив він якимось не своїм голосом, в якому

вчувалася погроза, й підвівся.

Видобув з наплічника шприц і закорковану пляшечку з-під ліків, наповнену

якоюсь білуватою рідиною. Наповнив нею шприц і, сівши на землю, закотив

джинси на лівій нозі.

― Що ти робиш? ― попервах не зрозуміла я.

― Заправляюся, ― відказав він, намацуючи вену, де вже було декілька

чорних синців.

― На-навіщо? ― затинаючись, пискнула я.

― Щоб тобі було добре. Дуже добре! Так, щоб ти й на тамтому світі не

змогла забути мене!

Я метнулася до нього:

96

― Не треба!

― Пізно, ― промимрив він. ― Пізно! ― і, проколовши вену, поволі вицідив

у неї вміст шприца. Якось ураз збадьорився і наказав мені: ― Роздягайся!

Я несамохіть позадкувала.

Він підвівся.

― Ходи до мене! Я сам тебе роздягну!

І я, паралізована страхом, підійшла… Він не зняв, а здер з мене сукенку,

ліфчик, трусики… Обійняв так міцно, що я вискнула від болю… І раптом,

прохрипівши несамовито, протяжно: «Чо-о-о-орт!» — почав хилитися ― і ми

обоє впали. Він на землю, в попіл, а я — на нього…

Я тут же підхопилася, а він — ні. Лежав, розкинувши руки, які судомно

посіпувалися, і раз за разом стогнав: «О-о-о!» ― наче повітря з себе виштовхував.

Я присіла біля нього: ― Миросю! Миросику! ― Приклала вухо до грудей, але

почула лише гупання своєї крові у скронях. Кинулася до наплічника. Вийняла

звідтам недопиту пляшку «спрайту» і вилила напій йому на обличчя й груди.

Вхопила за руку — нема пульсу. А до шосівки кілометрів п’ять, а то й більше.

Одягла похапцем білизну, сукенку (як згодом виявилося, навиворіт) і, сівши

біля нього, затягла: «Миросику, отямся! Будь ласка! Мені страшно, Миросику!»

Але він навіть не застогнав, і руки перестали сіпатися. Я не знала, що маю

чинити: сподіватися, що він має опритомніє, чи бігти до людей…

Стовбури дерев тим часом почали напрочуд швидко запливати вологими,

вже по-осінньому прохолодними сутінками, які піднімалися все вище й вище до

сірого клаптика неба, який, вбираючи їх, синів і робився все меншим і меншим. А

лапи ялинок, навпаки, все довшали й загрозливо тяглися до мене. Ліс неухильно

перетворювався з домівки птахів і дрібної звірини на домівку духів, які зусібіч

форкали, схлипували, шелестіли й посвистували. Лише мотоцикл нагадував мені

про те, що за межами їхньої моторошної домівки є світ людей, але я не вміла

кермувати. Сиділа й, тремтячи від страху, тупо споглядала обличчя Гамлета, яке

спершу набралося блакиті, потім зробилося фіолетово-синім, мерлецьким, але

відмовлялася вірити, що він помер, бо ж не збирався помирати! Хотів любитися зі

мною! Тоді я ще не знала, що наркоман може померти від передозування, то ж

97

спало мені на думку, що вороги батька підкинули хлопцеві замість наркотика

якусь отруту. «Треба телефонувати батькові», ― вирішила я і вийняла з

кишеньки, що в джинсах, Гамлетів мобільник. Натисла на кнопку. Екранчик

сяйнув мені, але… попри мої старання, на ньому не проявилося жодне ймення,

жодний номер. Гамлет стер з його пам’яті геть усе. Невже він не збирався

повертатися?

«Треба йти до шосівки й прохати допомоги», ― подумала я і взула туфлі. Аж

раптом спало мені на думку, що завтра все місто обговорюватиме «сенсацію»:

донька Катерини Вус поїхала в ліс з синком мера й вони там любилися. Так

шалено, що хлопець знепритомнів! Бо ж від чого ще може знепритомніти

здоровий, як ридз, хлопець?»

Наперед паленіючи від сорому, я підійшла до Гамлета, який усе ще лежав,

наче підрубане дерево. Мені захотілося лягти поруч і також знепритомніти й

отямитися лише тоді, коли над нами, звісна річ, живими, спалахне сонце. Сіла

біля нього на землю і, хлипаючи від розпачу й безсилля, почала будити його.

Якось не так давно я спробувала намалювати свій розпач, щоб потім спалити

його (так порадила мені одна… не має значення, хто). Взяла чорний олівець, і на

папері немовби сама собою проступила безпросвітно-чорна, роззявлена,

гостродзьоба пелька, що виє до неба.

Але менше з тим.

Я поцілувала його в чоло й відчула, що воно зимніше за мої вуста, майже

таке, як земля, на якій я сиджу, й збагнула, що він справді помер, що я цілую

мертвяка, й волосся заворушилося в мене на голові.

«Треба втікати! Світ за очі!» ― вирішила я й підвелася помаленьку, наче

боялася його розбудити. Взяла свою торбинку й… раптом почула його тихий

голос:

― Офеліє!

«Живий!» ― подумала я, але замість полегшення відчула страх ― ще

лютіший і тягучіший, ніж перед тим, — що він підведеться й накинеться на мене,

а я вже не кохаю, не хочу бути його.

― Офеліє! ― покликав він мене вдруге, вже гучніше. ― Офеліє, де ти?

98

― Близько, ― задкуючи, шелеснула я.

― Я боявся, що ти втекла.

― Ні.

― Тепер бачу, що ні. Не бійся мене, бо я ще не мертвий. Чуєш?

― Так, ― видихнула я, чудуючись, що від мого палкого кохання не

зосталося навіть теплої пари.

― Я був там… і бачив напрочуд гарний луг і батька. Він вийшов мені

назустріч: розкуйовджений, безокий, з обпеченим до кістки лицем. Його вже

вбили…

«Він марить», ― подумала я і, притлумивши ляк, сказала:

― Миросю, отямся! Я бачила твого тата, коли бігла до тебе. Він вийшов з

«Гастроному» ― живий-здоровий, зі здоровенним пакетом, ― але хлопець не

почув мене, а може, не захотів почути.

― Я запитав: «Хто тебе вбив?»

― «Ти, вар’яте! Ти, наркомане!» ― просичав він і почав проганяти мене:

«Забирайся звідсіля! В Англію, в коледж, до дідьчої мами!»

Я сказав йому, що не хочу в Англію. Хочу жити або ж померти на тому

розкішному лузі.

― «Ні!» ― закричав він і почав наступати на мене, розмахуючи лівою

рукою, бо права висіла й була… наче намальована білою крейдою на чорному

папері. Я позадкував від нього, запитуючи, хто вбив його...

― «Бог!» ― кричав він все гучніше й гучніше. ― «Бог! За гріхи мої! За

жадібність! За неправду! За тебе, розпусного!» ― а я задкував і задкував від

нього, допоки не сягнув провалля, з якого бухав дим. Він сказав: «Плигай туди!

Або повернися до матері й будь їй опорою!» ― І я вирішив плигнути, бо… однак

доведеться раніше чи пізніше…

― Чому? ― запитала я, все ще гадаючи, що він марить.

― Я хворий, ― сказав він. ― У мене снід.

― Снід? ― не повірила я. ― Справжній снід?

― Так. Я підхопив його там… у проклятій Англії. На кінчику голки.

― І знав про це?!

99

― Ні. Батечко побачив синці на ногах і відвіз мене до ескулапа, який уміє

тримати язик за зубами. Вчора він сказав мені про снід… І все закінчилося…

― Ти знав?.. І хотів заразити мене? ― вжахнулася я.

― Хотів… Щоб ти наздогнала мене. Я здогадувався, що зі мною не все

гаразд. Панічно боявся того, що має статися… А з тобою я був сильним,

відважним. Відтак, хотів, щоб ти завжди була зі мною…

Тепер я розумію, Марточко, що мій Гамлет був жахливим егоїстом. Він обрав

мене лише тому, що я була найпростодушнішою з-поміж дівчат, була

пластиліном, який м’якне від дотику теплого пальця, і з нього можна виліпити

будь-що. Він цілеспрямовано закохував мене в себе, щоб мати очі, в яких він

бачитиме себе героєм, закохував, щоб в потойбіччі мати супутницю… А тоді,

спантеличена, нажахана, я сприйняла лише «хотів, щоб ти завжди була зі мною»

― й розкисла, й запишалася, що потрібна йому над усіх… Я ще не вміла (втім, і

зараз не вмію) цінувати себе, не уявляла собі, на які муки він хотів мене приректи,

відтак, не лише вибачила йому спробу заразити мене, але й, як це не дивно,

немовби покохала вдруге, вже не як «супермена», а як недужого, який конче

потребує мого співчуття, мого кохання. І він відчув це й сказав:

― Невже ти залишиш мене?

― Ні, ні! ― випалила я і запевнила його, що скоро повернуся з лікарем і

буду з ним… до кінця.

― Не треба мені лікаря! ― роздратовано крикнув він. ― Я вже кінчився!

Мене відпустили лише на хвилину, за тобою…

― Хто відпустив? ― не зрозуміла я.

― Не знаю. Вочевидь, ангел. Вийшов з диму і сам був, як дим. Сказав:

«Якщо твоя дівчина погодиться піти з тобою, я запроваджу вас у чудове місто, де

ви завжди будете разом і житимете так, як вам любо».

«А якщо вона відмовиться?» ― запитав я. ― «Підеш в огонь!» ― відповів

він. Ти ж не хочеш, щоб я мучився в огні?

― Не хочу! ― підтвердила я, все ще не розуміючи, чого він домагається від

мене.

100

― Раз так, набери повний шприц ширки і… ні, краще втопися… Задля

легенди!

― Якої легенди?

― Красивої! «Гамлет помер від передозу, а Офелія, побачивши це,

втопилася, бо над усе кохала його!» Ми з тобою раюватимемо, а тут про наше

кохання складатимуть пісні. Хочеш, щоб про нас складали пісні?

― Так, ― промимрила я. ― Але… треба попрощатися з мамою…

― Якщо мене штовхнуть в огонь, ми вже ніколи не зустрінемося! ―

розпачливо вигукнув він. Гучно. На весь ліс. І крик той… геть зневолив мене,

поглинув усі мої думки, вроїв мені, що я мушу ціною власного життя порятувати

свого коханого.

― Мене вже кличуть! ― простогнав він. ― Присягнися, що втопишся.

― Присягаю, ― безтямно проказала я.

― Залишим на березі торбинку й туфлі, щоб тебе хутчій знайшли, ―

підказав він мені. Я взяла торбинку й подалася шукати озерце.

― Я чекатиму тебе! ― гукнув він мені вслід.

«Чекай!» ― подумки відповіла я, дарма, що не вірила в існування раю і

пекла. Той світ був для мене страшною казкою ― зачаклованими німотними

хащами, над якими ніколи не сходить сонце, де всі дерева ― мертві, всі стежки

позаплутувані, за кожним оцупілим кущем ховається якась жаска потвора, котра

робить усе, щоб перепинити душу, а то й поглинути її, аби вона ніколи не вибрела

у білий світ. Відтак, співчувала Гамлетові, розуміла, що йому страшно самотою

долати ті хащі… Мені здавалося тоді, що він пропонує мені, непримітній

містечковій дівчині, героїчну долю, і я не маю права відкинути її, але… Як тільки

в моїй свідомості перестав лунати його жалібний голос… Словом, діставшись

озера, я злякалася смерті, яку він мені накинув, оскільки воно виявилося не

озером, а напівзадушеним очеретом і осокою болотцем з непорушною, наче

олов’яною, латочкою плеса. Щоб дістатися його, треба було довгенько чалапати

тванню, без упевненості, що вона не засмокче, не поглине.

101

Я уявила собі, як витягують моє страшне, обліплене багном і п’явками тіло, й

стряслася від огиди. Красива легенда? О, ні! Бридка, відразлива! Пострах для

закоханих.

«Краще кинуся під автівку», ― подумала я і побігла, не тямлячи, куди біжу:

до шосе чи вглиб лісу…

Лише перед світанням ― холодна, знесилена, я почула ревіння машин,

побачила світло фар й вибігла на шосівку, щоб притьмом, не роздумуючи, впасти

під колеса. Це була колона фур, які їхали одна за одною. Першу я пропустила, а

під другу не лягла, й під третю також: надто великими й важкими вони були…

«Фура не встигне загальмувати, проїде по мені… Й наступна проїде… І та,

що позаду неї… Від мене залишиться хіба що криваве місиво», ― подумала я й

позадкувала в придорожні кущі. Й аж там збагнула, що я не Офелія, бо не хочу

помирати ― ні в багні, ні під колесами. Хочу додому, де тепло й світло, де

мама… Й мушу йти до неї піхом, бо якщо зупиню якусь автівку ― брудна,

перестрашена, в пошматованій сукенці, водій почне допитуватися, що сталося.

Можливо, навіть відвезе мене у відділок міліції, і місто матиме сенсацію…

Мама, звісно, не спала. Вирішила, що мене зґвалтували, й почала

розпитувати, хто і де. Але я, не вимовивши й слова, впала на канапу й заснула.

Прокинулася голою, з чистими руками й ногами… Тепле, ласкаве сонечко

золотить кімнату, а мами нема. Як виявилося згодом, у напівсні мені розв’язався

язик і розповіла їй геть усе, й мама-розумниця заходилася рятувати мою

репутацію. Обмила мене, склала в пакет мій одяг, свої нові туфлі, віднесла все на

смітник — аж той, що за базаром.

― Ти хвора! ― повернувшись додому, сказала вона мені. ― Той… нещасний

виманив тебе вчора в сквер. Кликав тебе в ліс, але ти відмовилася, бо мала

гарячку. Він підвіз тебе до нашого будинку. Пригрозив, що поїде в ліс з іншою

дівчиною. Ти не маєш ні рожевого плаття, ні туфель на шпильках. І не бери

дурного в голову. Він не міг розмовляти з тобою, бо був мертвим! Ти з переляку

вигадала і його оповідку про зустріч з батьком і свою присягу! Потойбіччя не

існує. Людина помирає один раз і назавше! Зрозуміла? Щоб тобі не казали, не

102

признавайся, що була з ним, бо й тебе зроблять наркоманкою! І доведеться нам

утікати світ за очі.

Дала мені снодійну пігулку й подалася в свою бібліотеку. Повернулася

звідтам спантеличеною: автівку мера справді підірвали і той загинув. Його

відірвану руку знайшли аж за дванадцять метрів від місця вибуху, на подвір’ї

якоїсь бабусі, котра, зобачивши її, померла від серцевого нападу. А дружина мера

наче під землю запалася. І сина не можуть знайти…

В мене знову підстрибнула температура. Мама викликала лікаря. Той,

оглянувши мене, сказав, що я просто не долікувала застуду, й виписав мені

таблетки. Я заживала їх, але гарячка не спадала… Мені знову й знову

привиджувався темний ліс, вчувався голос мерця: «Я буду чекати тебе!»

Дружину мера знайшли через три дні в будинку єгеря, з кулею в серці. А

четвертого дня, прочісуючи ліс, набрели й на Гамлета.

Слідчі встановили, що він помер від передозування. Знайшлися люди, які

бачили, як він їхав до лісу з русявкою в рожевій сукенці.

Підозра одразу впала на мене. Слідчий заявився до нас з лікарем. Той,

оглянувши мене, посвідчив, що я не наркоманка і що в мене не застуда, а бронхіт.

Я повторила їм те, чого навчила мене мама, але слідчий не повірив, що з

Гамлетом була якась інша дівчина, й наказав своїм підручним шукати рожеву

сукню і «шпильки». Ті, хвала мамі, нічого не знайшли. Не викрили й того, хто

розправився з мером і його дружиною.

Влаштували родині пишні похорони, якийсь час побідкалися («нема на

бандитів управи») ― і край. Я не бачила, як їх хоронили: виявилося, що в мене

запалення легенів. Але якби навіть я була здоровою ― не пішла б, позаяк і без

того щоночі бачила (уві сні, а наче наяву) його сизо-фіолетове обличчя і

виправдовувалася перед ним. Якось мені примарилося, що батько з сином б’ються

в могилі. Син поривається до мене, а батько не пускає його… І я перестала спати,

боялася, що він вигребеться з могили й викраде мою душу. Мама, погадавши, що

я божеволію від туги за коханим, приводила до мене всіляких знахарок, аби ті

відшептали мою тугу і столочили моє кохання… Не вірила, бідна, що я розлюбила

103

Гамлета в ту мить, коли він заправлявся наркотиком, що я мучуся лише тому, що

уявляю його в проваллі, з якого бухає вогонь, і відчуваю себе зрадницею…

Видіння закінчилися лише тоді, коли я одужала і пішла до школи, ― слабка,

постаріла душею. Нічого мене не обходило, нічого не цікавило, крім навчання.

Закінчила школу на «відмінно» й збиралася вступати в педінститут, що в

сусідньому місті, але не вийшло. До сусідки приїхав небіж Павло ― киянин,

аспірант Київського педінституту, котрий ґвалтом закохався в мене ― скромну,

дивакувату, геть несхожу на столичних дівчат, і підмовив мене навчатися в Києві.

Після вступних іспитів Павло покликав мене заміж. Я згодилася, бо він

виглядав сильним, мужнім, надійним… І не снила Гамлетом, не згадувала про

свій гріх, допоки чоловік не пішов з дому. Що діялося потім, я розповім тобі, коли

ти приїдеш. Звісно, якщо я дочекаюся тебе…»

― Женщіна! ― гримнуло за спиною. ― Жен-щіна!

Іванка озирнулася. Позаду стояла шестипудова, завуджена як шашлик, бабега

в білій панамці.

― Мєжду прочім, ето мойо постоянноє мєсто! Я здєсь усю вєсну загораю! А

ви занялі й бормочєтє всякую чуш! Мєшаєте атдихать!

― Вибачте! ― машинально промимрила Іванка й підвелася…

«Нікому я про це й словом не обмовлюся, ― вирішила вона, повертаючись

додому, ― тому що Гамлет приходить лише до мене. З-поміж тисяч дівчат він

обрав мене й досі не забув. Отже кохав і продовжує кохати навіть там ― у хащах

чи у проваллі. Крім нього я нікому не потрібна. Навіть мамі. Вона, спровадивши

мене в Київ, пустилася берега ― почала здавати мою кімнату чоловікам, які

приїздили підлікуватися мінеральною водою. Заледве за мною зачинилися двері,

привела якогось. Місяць жила з ним, а коли той поїхав, привела іншого. Й так

досьогодні. Днями я подзвонила їй, поскаржилася, що мені страшно одній, а вона

замість того, щоб сказати: «Приїдь до мене, дитинко», ― порадила мені завести

пожильця.

104

Й заведу! Якщо Мартка привезе мені парижанина, спробую пожити так, як

живе вона. А потім… Може, й справді смерть ― це крок у нове життя? З єдиним

чоловіком, який віддано кохає мене?»

Дісталася метром університету й почимчикувала до Володимирського собору

― купити свічки, багато свічок, щоб якось протриматися тиждень, й лише на

подвір’ї храму схаменулася, що не має грошей, бо, йдучи топитися, поклала всі

свої заощадження в шкатулку (Павлові на похорон). Постояла перед широко

відчиненими дверима храму, послухала солодке ридання хору, яке раз за разом

перебивав басовитий розспів батюшки, але всередину не зайшла: пригадала, що

сукенка поплямлена й голова не покрита. Одна з численних прохачок ―

скарлючена, але охайна бабуся, пришкандибала до неї ― за «милостенькою».

Іванка вийняла з гаманця останнє ― дві гривні з копійками ― й попрохала

прохачку помолитися «за неї». До Євбазу, де вона замешкувала, було не далеко,

але й не близько. Та й ніхто її там не чекав ― не виглядав, принаймні удень. То ж

присіла вона за затоплену сонцем, гарячу лавочку й змружила очі…

…Павла випроводила без сліз, навіть з полегшею. Була геть деморалізована

його гульками ― неприхованими, навіть демонстративними. Дійшло до того, що,

повернувшись від чергової коханки чи просто повії, він, аби завдати їй болю,

смачно розповідав, як йому було з тією, іншою… Занедбав роботу над

докторською дисертацією, купував журнали з напівголими панянками, а вночі

блукав порносайтами: «щоб снилися солодкі сни». Хвалився, що лише тепер

відчув себе справжнім перебійцем і жалкував, що змарнував з нею,

закомплексованою, невмілою, найактивніші роки свого життя. Словом, схибнувся

на сексі, а вона, навпаки, зненавиділа секс. Бридко їй було любитися з ним після

вервечки всяких... То ж віддала їм чоловіка легко, як зношену, брудну одежину й,

помившись, уклалася спати… Полишена, але спокійна. Навіть щаслива.

Тієї ж ночі об’явився Гамлет, але тоді їй і на думку не спало, що це він.

Почула крізь сон, що хтось товчеться в квартирі, й вирішила, що повернувся

Павло…

105

Наступної ночі, засинаючи, почула якесь бурмотіння під дверима спальні.

Підхопилася, ввімкнула нічник… Підійшла до дверей. Почула спершу окремі

слова: «крейзі», «крейзі», «дим», «файє», далі фрази: «фак ю», «всі танцюють

лише зі мною», «в мене снід, снід», ― і зрозуміла, хто це… Стояла, скута

холодним жахом, може, хвилину, а може, й годину… Той мимрив і мимрив своє,

але в спальню так і не зайшов, не погукав її, мовби не знав, де вона, не вичув її

затамованого, замороженого подиху. Ожила лише тоді, коли все вщухло.

Засвітила люстру, але зазирнути у вітальню не наважилася. Повернулася в ліжко й

до світанку то переконувала себе, що мертві не повертаються до живих, то

згадувала історії про женихів-привидів, які об’являються, щоб потягти на той світ

своїх наречених.

Наступного вечора, наслідуючи Хому Брута, Іванка перетягла ліжко на

середину кімнати, поклала під подушку молитовник, на тумбочку ікону й

засвітила свічки. А вкладаючись спати (при світлі люстри), намалювала крейдою

на підлозі, довкруж ліжка рятівне коло. Три ночі мрець не об’являвся, вочевидь,

сподіваючись, що вона втратить пильність і перестане оборонятися, а на четверту

почав постукувати в двері й гукати її: «Офеліє! Офеліє!» На п’яту ніч двері з

жаским скрипом відчинилися і на порозі з’явилася плоска, наче витята з картону

постать. Згасла люстра, осліпнув нічник, лише свічка не злякалася її. Пломінець,

протиставляючи себе з’яві, що, похитуючись, стриміла на порозі, витягнувся і

став схожим на палаючий спис. Перелякано скрикнувши, Іванка з головою

накрилася одіялом і знепритомніла. Отямилася на світанні. Двері зачинені, люстра

сяє, від свічки зостався лише жовтуватий слідок, але вона знала, що все це не

примарилося їй, що той справді приходив і приходитиме ще й ще…

Довго лежала, роздумуючи, чому він не з’явився, коли вона замешкувала з

мамою, не показувався, коли в квартирі знаходився Павло, й врешті-решт дійшла

висновку, що привид відчував, що вони дужчі за нього, а коли їх не стало,

вирішив помірятися силою з нею ― самотньою, слабкодухою. І потелефонувала

Павлові. Сказала, що дозволить йому гуляти, якщо він ночуватиме вдома. Той

брутально висміяв її: «Ще чого? Я маю чудове житло. Кожна ніч без тебе ― це

феєрверк кайфу. Так що май гордість і не липни…»

106

А той приходив щоночі. Не маючи змоги вхопити свою жертву, він катував її

словами: то згадував, як їм добре було колись, то розповів про свої муки в

проваллі, то обзивав її зрадницею і вимагав, щоб вона виконала свою обіцянку й

порятувала його. Вочевидь, привид живився її страхом, бо з ночі на ніч робився

все впевненішим, красномовнішим і тілистішим.

«Не бійся його і він зникне!» ― не раз наказувала вона собі, але варто було

йому рипнути дверима, як кожна її клітина наливалася сліпучим жахом, який

зупиняв кров у жилах, запирав повітря в легенях, мертвив серце, і воно

торохкотіло в ній, як камінець у жестянці.

А той зростав, міцнів і все дужче й дужче скидався на Гамлета, але не

хлопця, а дорослого, плечистого чоловіка з довгим, до рамен волоссям, з якого

випорскували тріскучі іскри. Лише обличчя привида було прозорим, несталим,

брижилося, як вода при вітрі, так наче він тужився пригадати, яким був, коли вона

кохала його, але ніяк не міг відтворити їй свій живий образ, бо він стерся з її

пам’яті, вірніше, сховався за мерлецькою маскою. Але вона не сумнівалася, що

рано чи пізно він зуміє відновитися в ній і покажеться їй юним, ніжним Гамлетом.

І вона, полишена, спрагла ласки, знову закохається в нього й розімкне коло. І він

зробить з нею все, на що здатний знавіснілий від марного очікування мрець з

провалля. Відтак, повсякчас чинила наругу над своєю пам’яттю. Затирала, як

убивця сліди крові, найменший спогад про красеня-«англійця» й підновлювала

сизо-фіолетову маску й згадки про те, як він коловся, а потім зривав з неї одяг…

Її потаємний опір лютив привида, який зміцнів настільки, що походжав

спальнею по колу (за якийсь крок від неї), шукаючи в ньому шпарки, й проклинав

її найчорнішими прокльонами.

Минулої ночі він задув свічку й Іванка, збагнувши, що справа йде до кінця,

вдруге пообіцяла йому, що втопиться і цим спокутує свою провину перед ним…

Хтось з силою шарпнув торбину, яку жінка тримала в руках. Іванка

розплющила очі й побачила хлопчика років семи, замурзаного, розкуйовдженого.

Дивлячись на неї без страху, навіть з презирством сіро-зеленими, віястими

107

очиськами, він намагався привласнити її торбину. Вона ляснула його по

засмаглій, твердій, наче ключці, ручці: «Тпрусь! Там нічого нема!»

― Жлобиха! ― просичав малий і, сховавши руки в кишені, перевальцем

почимчикував туди, де стояли прошаки, всім своїм виглядом демонструючи їй,

що не боїться нікого й нічого.

«Очі, як у Гамлета. І норов його!» ― не без захвату подумала Йванка й

жалібно охнула, бо зрозуміла, що пригадавши те, чого не хотіла пригадувати,

несамохіть допомогла своєму ворогу… Відтепер він дивитиметься на неї своїми

справжніми, живими очима.

Так і сталося. Обличчя привида все ще було каламутним, як калюжка після

дощу, а очі виглядали живими, звабливими, й Іванка з головою вкрилася одіялом,

вологим від сліз, щоб не бачити їх, не співчувати їм, проте бачила й подумки

замазувала їх туманом, але вони знову й знову проявлялися в ній і змушували її

страждати.

― Я знаю, чому ти вдруге порушила свою присягу. Знаю, чого сподіваєшся,

― сказав він. ― Але дарма. Твоя подруга не приїде. Сила, яка відпускає мене до

тебе, зруйнує її підлі наміри: чоловік не пустить або літак розіб’ється. Але навіть

якщо приїде, тобі не вдасться позбутися мене, бо я присмоктався до тебе

тисячами щупів, відтак, й ти думаєш про мене й боїшся мене, навіть коли спиш.

Ми тепер один, «неподільний клубок нервів. Ти мусиш збагнути це й віддатися

мені доброхіть».

Але Іванка вирішила все-таки дочекатися подруги. Коли він висновувався на

порозі, вона хапала молитовник і читала, читала, не розуміючи, що читає, допоки

втома не долала її страх.

Мартка об’явилася, як і обіцяла, рівно за тиждень, по обіді, без попереднього

дзвінка й без кавалера, зате з чималою шкіряною валізою. Модно підстрижена,

тендітна, бадьора, як завжди. Сяйнула порцеляновою посмішкою, діамантовими

сережками. Пригорнула Йванку ― бліду, висотану, вдягнену по-домашньому: в

заношену футболку й такі ж шорти: ― Цьом-цьом-цьом, шкіро й кістки! ― й

108

відсахнулася: ― Тхнеш, як здохла кішка! Й повітря тут, наче в морзі… Вийняла з

торбинки парфуми: ― Закропися! Я на хвилинку. Завтра прийду на довше, бо

нині хочу показатися директорці. Стара ропуха ненавиділа мене ще дужче, ніж

тебе. Але на відміну від тебе, боялася зачіпати прилюдно: знала, що я за словом у

косметичку не полізу. Зате позаочі, аж тепер мені донесли, повсякчас торочила

начальству, що я авантюристка, гуляща націоналістка й, до того ж, кепсько знаю

французьку. А виявляється, в мене чудова вимова! Жулеві приятелі не вірять, що

я українка.

Побачивши мене, ось таку… (Я ще пахну Парижем, правда?..) ропуха

почорніє від заздрощів, а то й лусне. Своєму колишньому я вже показалася. Він

півроку тому повернувся в Київ. Без русачки-багачки. Я потелефонувала йому

вранці з Парижа: «Буду в Борисполі тоді й тоді. Маю для тебе презент». Правду

кажучи, я не дуже сподівалася, що він заявиться. Ти ж знаєш, як довго і прикро ми

розлучалися, як на суді він, халдей нещасний, хапнувши половину майна, яке

залишила мені мама, вимагав ще й компенсації за моральні травми, завдані йому

впродовж подружнього життя! Але він з’явився! Без квітів, правда, бо жлоб, а це

діагноз. Гадав, мабуть, що я йому «шевроле» подарую. Побачив мене, ось таку, й

звурдився! Я вручила йому найдешевшу краватку, пару шкарпеток, тієї ж якості

туфлі, придбані на розпродажі. Чоловік, який має бодай краплю гідності, кинув би

такі презенти під ноги й станцював би на них шейк, а цей… не вичув глуму. Узяв!

Дарма, що не бідує, бо найнявся до якогось тупоголового депутата з півдня ―

навчати його української мови! За півроку навчив без помилок писати прізвище й

співати перед електоратом «І з сиром пироги»…

Глузувати зі свого жлоба й нинішніх «державотворців» Мартка могла

годинами, тому Іванка поквапилася перевести розмову в конструктивніше русло:

― А той… твій… де зупинився?

― Цікавість тебе розпирає? ― розсміялася Мартка. ― Він… у своєму

номері, але я хочу підселити його до тебе!

«Квартира непоказна. Білизна зношена. Рушники китайські. Я ― немов мара,

проте… Може, Гамлет злякається його і я зможу перевести подих», ― подумала

Іванка, але, щоб не здатися подрузі надто легковажною, промимрила:

109

― Ой, не знаю… Тут залишилися Павлові речі: надувний матрац, спінінг,

пляжна парасоля. Раптом прийде за ними, а тут…

― Не кудкудакай! Іди на кухню, готуй каву! І не повертай, доки не покличу!

«Привид казав, що не приїде, а вона приїхала! ― подумала Іванка,

запарюючи каву. ― Сили, якими він похвалився, не змогли зупинити її, отже, є

надія… Нехай приводить свого парижанина. Білизна як білизна… І пеньюар,

майже новий, у шафі висить… Якщо я сподобаюся йому, він не зверне уваги на

рушники. Чому я завжди соромлюся себе? Треба показатися йому такою, як

Мартка… Й не лише показатися, але й стати такою. Цікаво, що вона мені

привезла? Якби голубий костюм, нехай з розпродажу… І на випускний було б у

чому піти, і в труну лягти, якщо все-таки… А раптом я сподобаюся французові? А

чом би й ні? Я ж не дівчинка з провінції, а вимуштрувана бабієм жінка… Може,

забере мене назавше?..»

― За-ходь! ― нарозспів прогорланила Мартка. ― Чу-єш?

― Чую, ― відгукнулася Іванка і, поклавши на тацю пляшку шампанського,

чарки, печиво й горнятка з кавою, подалася у вітальню. А там… Мартка стоїть

попідруч з високим, смаглявим… Аполлоном Бельведерським, але без фіґового

листка… ой… на причинному місці, напрочуд крупному, настовбурченому! А на

обличчі біла хустина, пришпилена до темнорусого волосся.

― Що це? ― замалим не впустивши тацю, пискнула Іванка.

― Мій парижанин! ― давлячись сміхом, пояснила Мартка. ― А відтепер ―

твій. Найпоказніший, наймодерніший, найдорожчий екземпляр з-поміж тих, які

можна замовити в елітному секс-шопі! Вибрала, як для себе! Хоча мені цілком

вистачає Жуля, дарма, що він не такий статурний, як цей хлопець. І «козачок» у

нього вдвічі менший. Але я не нарікаю, бо Жуль доточує його компліментами.

Чого гав ловиш? Поклади тацю на стіл і помацай, які в нього м’язи, і не лише

м’язи! По голівці погладь ― натуральні кучері з японського шовку!

― Мартко, ти здуріла! ― пробелькотіла Йванка й, оминувши «парочку»,

поклала пригощення на стіл. І розридалася. Бо відчула себе виглупленою, навіть

110

ошуканою. Бо майже згодилася прийняти чужого чоловіка й навіть віддатися

йому. Бо втратила надію позбутися привида…

А Мартка (вона завжди була товстокорою) замість того, щоб розважити її,

розсміялася:

― Ти сподівалася, жабко, що я привезу тобі справжнього месьє? На жаль,

справжні й там ― дефіцит! Відтак, самотні пані змушені бавитися ляльками. Ну,

годі, годі! Забудь на мить, що ти ― затюкана, закомплексована училка! Подай

йому руку! Познайомся з ним!

Щоб не виказати свого глибоченного розчарування, Іванка знехотя

торкнулася руки «гостя». Він, мабуть, дійсно коштував дорого, бо на дотик його

(гумове?) тіло здавалося майже справжнім.

― Теплий…

― Еге! Температура тридцять шість і сім.

Мартка прихилила «месьє» до стола і подала Іванці чорний прямокутник з

різнобарвними кнопками. ― Це пульт управління. За бажанням при допомозі

чорної кнопки ти можеш влаштувати йому гарячку ― до сорока двох градусів. А

якщо тобі спаде на думку застудитися на ньому, можеш понизити температуру

майже до нуля ― синя кнопка. Деяким паням, так мені пояснили в шопі,

подобається уявляти, що вони кохаються з підмороженим мерцем. Ідемо далі.

Рожева кнопка. Тут музика, яка відтворює його характер. Мені вона не до шмиги

― занадто спокійна, а тобі сподобається. Завдяки жовтій кнопці ти можеш

отримати від нього оберемок хоч і стандартних, проте не зайвих під час любовної

гри компліментів і підбадьорливих вигуків англійською мовою. Я спершу

вимагала української, але мені пояснили, що можливі лише три варіанти:

італійська, французька, англійська. То ж я вибрала англійську, бо ти її трохи

знаєш. І для колориту. Аби тобі здавалося, що ти кохаєшся з джентльменом, а не з

Павлусиком чи іншим рогулем, котрому байдуже, що ти відчуваєш.

Мартка натисла жовту кнопку і «парижанин» пристрасно заклекотів

англійською: «О, яка ти вродлива! Яка чудова! Яка палка! Я божеволію від

пристрасті! Хочу тебе ще і ще!»

111

Іванка зашарілася і несамохіть позадкувала від нього. Мартка розреготалася і

вимкнула звук.

― Правда, в нього розкішний, напрочуд сексуальний голос? Аж ноги

підгинаються. Деякі пані, так мене запевнили, кінчають від одного голосу.

Думаю, що й тобі, голодній на компліменти, попервах вистачить його орлиного

«воркування»…

― Мартко!.. ― спаленіла Іванка.

― Слухай далі! ― гримнула на неї подружка і натисла фіолетову кнопку.

Залунала музика такої ж якості, як голос ― запаморочливо-ніжна, романтична,

котра невдовзі перемінилася на ритмічну, шалену, приправлену збудливими

стогонами, млосними зойками, які згодом збагатилися закличним ревінням звірів.

― Це оргія! ― пояснила Мартка. ― Ввімкнеш, коли тобі замандюриться

групового сексу. Тут усе враховане, до найменших дрібниць. Коли захочеш, щоб

він кінчив, натиснеш на білу кнопку. В яєчках є спеціальна рідина, що скидається

на сперму, яка дезінфікує та змащує вагіну. А якщо захочеш сховати його у

валізу, виймеш затичку. Вона в анусі.

― Мартко! ― заквилила Йванка. ― Я прошу… здуй його і забери. Я ніколи,

за жодних обставин не зможу…

― Юринда! ― перебила її квилінням подружка. ― Тисячі й тисячі

цивілізованих жінок навіть у країнах третього світу можуть, а ти ― ажніяк? Якщо

захочеш, щоб він сів, натиснеш на зелену кнопку. Показую!

Поставила «месьє» біля канапи й натисла на кнопку. Коліна «парижанина»

підігнулися і він сів, широко розставивши ноги, між якими безсоромно стовпів

готовий до бою «козачок».

― Натураль! ― захоплено видихнула Мартка. ― Я впевнена, що ти хутко

звикнеш до нього ― охайного, запашного, завжди врівноваженого й головне ―

безвідмовного! З чималим посагом!

Відкрила валізу.

― Тут його парфум, крем для «козачка», щітка для волосся, труси, футболка,

піжама, тапки, шкарпетки, дві сорочки, дві краватки, елегантний костюм і туфлі.

112

Є навіть окуляри. На випадок, якщо тобі захочеться, щоб твій партнер виглядав

солідно. А тепер зніми «паранджу»!

Іванка обережно відшпилила хустину й здивовано охнула:

― Без обличчя?

Мартка сіла біля парижанина й поклала голову йому на рамено.

― Я могла замовити обличчя будь-якого відомого чоловіка: Шварценегера,

Жерара Філіпа, Алена Делона, але не замовила, бо не знала, чи тобі посмакує

кохання з такими красенями, оскільки ти ― дівчинка несмілива, не поціновуєш

себе… Зате з багатою уявою. Саме для таких клієнток, як ти, виготовляють

партнерів, в яких очі, ніс, рот лише злегка позначені, щоб вони, кохаючись,

уявляли собі чоловіка своєї мрії, а то й щоразу іншого.

― Кохаючись? ― іронічно буркнула Іванка.

― Ні! В пісочку бавлячись! ― відрізала Мартка. ― До речі, ти залюбки

можеш плигати з ним у Дніпро. Він ― надійний кавалер. З ним не втопишся!

«Але й не порятуєшся від привида», ― подумала Іванка й знову затягла своє:

― Забери його. Я не хочу… Я не буду…

― Заберу! ― здалася Мартка. ― Але не сьогодні. Хай побуде в тебе до

завтра, бо я кваплюся в школу, а потім в мене ділова зустріч.

― Може, заночуєш у мене? ― благально зазираючи їй у вічі, запитала

Іванка.

― Ні! В мене розкішний номер. А в тебе… провітри квартиру, бо… тхне…

― Бодай одягни йому труси, ― відвівши погляд від «козачка», попрохала

Йванка.

Мартка вийняла білі труси з червоним сердечком.

― Вдягай, якщо тобі млосно дивитися на його розкіш. Особисто мені він

дужче подобається таким, як зараз. Що може бути кращого, ніж пити шампанське

в присутності голого красеня й уявляти, що він знемагає від бажання! ―

виголосила з патосом, але все ж таки допомогла подрузі увібгати «козачка» в

труси. Але й там він не збувся пихи. Довелося Іванці затулити його

подушкою-«думкою». Мартці це не сподобалося.

113

― Купи йому клобук та рясу й уявляй, що він ― священик, який прийшов,

щоб висповідати тебе! ― ущипливо сказала вона і налила в бокал коньяк.

― Кава охолола.

― Я підігрію! ― підхопилася Іванка.

― Не треба, бо я витратила багато часу на інструктаж, а мене чекає приятель

Жуля, що має галерейку на Андріївському узвозі. За що вип’ємо?

― За зустріч!

― У товаристві вродливого чоловіка, ― доповнила Мартка. ― Треба його,

так би мовити, охрестити. Як ми його назвемо? П’єром, Жаном чи, може, Діком?

― Аленом, ― запропонувала Йванка.

― Чудове ім’я. М’якеньке, лляне, ― згодилася Мартка і, набравши в рот

коньяку, пирскнула ним на «месьє». ― Нарікаю тебе Аленом і наказую тобі

щоночі догоджати своїй сором’язливій любасочці й оберігати її від Павлучина та

інших гультяїв!

― Передовсім від Гамлета, ― несамохіть вихопилося в Іванки.

― У тебе ще й Гамлет є? ― витріщилася на неї Мартка. ― Хутчіше

розказуй, бо я поспішаю!

― Це просто вуличний кіт ― брудний, дряпучий. Забігає інколи й одразу

плигає на ліжко, ― збрехнула Іванка, бо хіба можна було хутенько розказати, що

вона пережила через того «кота»?

Мартка, пообіцявши, що прийде наступного дня, побігла на здибанку, а

Йванка сіла навпроти Алена, гадкуючи, як його повестися: позбутися його чи

нехай сидить ― приваблива форма, яка не збуджує в ній жодних сексуальних

мрій. Лише зачудування людською винахідливістю і досконалим виконанням.

Подумала, що не за горами той день, коли чоловіки вимудрують жінкам роботів, з

якими можна буде не лише забавлятися, але й розмовляти, а самі любитимуться з

чоловіками й людство почне марніти… Африку викосить голод і снід; Європа ―

стара егоїстка, втратить рештки снаги на сексуальні забави і стане доглянутою,

але неродючою землицею; Японія, Китай та Індія з часом здолають Штати й

цивілізація білошкірих людей розтане, мов сніг навесні. Може статися, що про її

114

існування свідчитимуть лише картини й кінофільми. Подумала: «Годилося б

народити бодай одну дитину, але від кого? Павло берігся, не хотів до сороківки

мати дітей, а від ляльки не завагітнієш…» Посміхнулася: «Знала б Мартка, про

що я думаю, розглядаючи її подарунок». Пригадала, що в дитинстві не любила

гратися ляльками. Спершу відривала їм кінцівки й зазирала в отвори: що там

усередині? А там нічого… Відтак втрачала інтерес до тулубів. Відкручувала

голову й розбивала її: бодай у голові має щось бути! А там також пустота.

Цікавіше розбивати яйця у воду й розглядати жовток, довкола якого плавають

химерні стьожки білка, й жалкувати, що розбила, бо жовток міг стати курчам, а

білок ― пухом…

Всередині Алена, крім пустоти, є ще якісь хитромудрі механізми, хотілося б

поглянути на них, але… шкода нищити таку чудову цяцьку.

«Нехай сидить», ― вирішила Іванка і вийняла з валізи посаг. Повісила

сорочки й костюм у шафу, де висіла Павлова одежа, й цим немовби узаконила

перебування «парижанина» у своїй квартирі.

У валізі знайшовся і корисний подарунок: блідо-рожева сукенка гарного

крою, схожа на ту, яку викинула мама, але набагато елегантніша. Зрадівши їй,

Іванка похапцем зняла футболку, шорти й, одягнувши обнову, озирнулася на

Алена, немовби запитуючи: «Чи подобаюся я тобі?» Й збентежилася, бо на мить

здалося їй, що він не лялька, а незнайомий чоловік, який прикрив подушкою свою

«коштовність», аби вона не здогадалася, чого йому запраглося. І гарячий,

лоскітливий щем зродився в кратері пупка і зазміївся вниз.

― Не спокушай мене, Алене! ― суворо сказала вона йому й пішла у

спальню: переодягнутися в хатнє. А звідтам ― на кухню, розігріти супчик з

шампіньйонами, який приготувала для гостей. З’їла повну тарілку, але не

наситилася. Вирішила посмажити картоплю «фрі». Взяла чотири найкрупніші

картоплини (наче на двох, а то й трьох їдців) і, білуючи їх, заспівала полегеньку,

як колись при Павлові: «Копав, копав криниченьку на крутій горі…» Змела все,

що насмажила, до останньої, найхрусткішої хмизинки, а також салат з редиски і,

дивуючись своєму апетитові, подалася у вітальню, де самотів Ален. Сіла навпроти

нього, але не поруч, а через стіл, і довго розглядала його безоку личину зі злегка

115

означеним носом та ротом, намагаючись уявити обличчя, котре пасувало б йому,

вродливому «тілом». «Дивна, щоб не сказати містична ситуація, ― думалося їй.

― Маю двох чоловіків і обоє несправжні. Обоє безликі. Проте Ален, дарма що

лялька, виглядає живішим за ночоброда, бо має конкретну, матеріальну оболонку

― від світу цього, а привид ― геть нецьогосвітній. Має голос, віддалено схожий

на той, який колись зачаровував мене і набряклу моїм страхом плоть, котра

насправді не є плоттю й відразливо смердить чимось. Але я чомусь досьогодні не

відчувала смороду. Може, тому що це сморід мого страху? Крім нього ніщо не

поєднує нас. І якщо добре подумати, ніколи не поєднувало. Ми були геть різними:

розбещений хлопець і наївне дівчисько, яке ще пахло маминим молоком. Чи кохав

він мене? Ні! Коханих жаліють. Чи кохала я його? Навряд, бо моє «легендарне»

кохання стануло за мить. Чому ж він усе ще домагається мене? Може, й справді

сподівається, що я, не дуже грішна, витягну його з провалля і запроваджу в

кращу, приємнішу місцину? Невже не розуміє, що мирне, пасторальне існування

не для нього ― непокірливого, свавільного егоїста? Батько розумів це, тому й не

пустив його на світлий луг? Чи став він кращим ― мудрішим, добрішим ― у

димній прірві? Де там! Був безтурботним лобуром, а став лютим, підступним

мучителем. А що як господар прірви пообіцяв йому якісь поблажки чи навіть нове

життя за те, що він спонукає мене вкоротити собі віку? Це ж, кажуть, великий,

непрощенний гріх», ― подумала Іванка і здивувалася, що це спало їй на думку

лише тепер, у товаристві надувної ляльки, а не тоді, коли топилася…

― Треба боротися! ― сказала вона собі й, водночас, немовби й Аленові і,

взявши пульт, натисла на рожеву кнопку. Залунала мелодія ― не жагуча, не

пристрасна, а спокійна, медитативна, ніжна й, водночас, мужня. Глибинний голос

мудрого чоловіка, який спізнав в житті щастя й горе, здолав чимало перешкод і

тепер неквапно розповідає їй про те, що пережив, аби не було між ним і нею

жодних таємниць, закликає її довіритися йому, в усьому покластися на нього, бо

він уміє кохати, вміє жаліти й знає, як її провадити життям, щоб вона була

щасливою, щоб колись, у парі, тримаючись за руки, без болю, без страху

перетекти на світлий луг.

116

«Саме про такого чоловіка я завжди мріяла, ― розслаблено подумала Іванка

й, невідь чому, вирішила викінчити шарф, який почала плести ще восени,

Павлові. Вийняла з шафи кошичок з плетивом і, примостившись на канапі біля

Алена, віддалася роботі. Плела й відчувала, як музика поволі вливається в неї,

наповнює спокійною силою не лише її нутро та свідомість, але й руки і змушує їх

звихатися впевненіше, жвавіше, й думала про те, що, вочевидь, вібрації цієї

лагідної музики сприймає і повітря, ув’язнене в Аленові, й, можливо,

утримуватиме їх навіть тоді, коли мелодія відлунає.

Доплела шарф, прикрасила його китицями, схожими на молоду траву, вже в

сутінках. Умиротворена, розвільнена і тілом, і душею, дочекалася, доки ніч за

вікном загусне, й ввімкнула світло. Знехотя, бо темрява приховувала безликість,

несправжність чоловіка її мрії, а світло, затремтівши в кришталиках люстри,

немовби розсміялося ― іронічно, задерикувато, як Мартка: «Це лялька, жабко,

лялька!»

― Хай! ― зітхнула Іванка й обмотала шарфом шию Алена: ― Завтра сплету

тобі шапочку, раз твоя присутність заспокоює мене краще ніж пустирник чи

бром…

Вкладаючись спати, вона, як і раніше, засвітила свічку й підновила крейдяне

коло, а люстру не стала вмикати ― однак привид задує. Подумала, засинаючи:

«Цікаво, як від відреагує на присутність Алена: знехтує ним чи спробує знищити

«суперника»?»

Прокинулася ― а за вікном уже займається день. Зраділа невимовно: привид

не приходив! Невже злякався ляльки? Накинула халатик і шаснула у вітальню.

Ален сидів на канапі, а шарф валявся на підлозі, біля його ноги. Подумала: «Сам

він упасти не міг. Отже, той усе-таки був, але чомусь не розбудив мене. Ален не

дозволив? Яким чином? Байдуже яким! Головне, що не пустив до мене!»

Підняла шарф і поцілувала ляльку в чоло:

― Дякую, Алене! Ти ― мій лицар. Я сплету тобі шапку, схожу на

лицарський шолом!

Мала того дня три уроки літератури у випускних класах, останні в

навчальному році. Відтак, планувала повторення вже засвоєного. А натомість

117

почала читати вірші сучасних, не хрестоматійних поетів. Упевнено й довірчо

розповідала їм, хоча й чужими словами, але про себе:

«…Ну ти не повіриш ― я тут Україні служу,

якої немає насправді, а служба триває…»

«Я власне колись ненадовго приїхав сюди

якось не насправді в це місто насправді велике…»

«подай обов’язків Боже ярма чи колючої нитки яка

пов’яже з цим світом бо я ще інакше не можу

але уже пізно молитись і жити ― свобода така

і за плечима крило перебите ― остання яку я пройшов огорожа…»1

«хтось упаде ― бо немає для двох місця на світі.

Душу якого заманює Бог в порвані сіті»2

До дзвінка читала й ніхто, навіть ті задираки, які впродовж навчання

дошкуляли їй, нахабно демонстрували зневагу до того, чим вона намагалася

зацікавити їх, не перебили її, не запитали, навіщо їм те, про що їх не питатимуть.

«Треба конче оновлювати програму з літератури, принаймні, для

старшокласників», ― подумала Іванка і здивувалася, що лише тепер їй захотілося

не просто викладати те, що накинули їй згори, а закохувати учнів у свій предмет,

а вірніше, в той світ, що носила в собі і який досі нікого не цікавив.

Повертаючись зі школи, купила в супермаркеті курку, кетчуп, дві упаковки

тостерного сиру, чимало різних фруктів і зайшла в квартиру з відчуттям, що має

бажаного гостя й гість той з нетерпінням очікує її.

― Привіт, Алене! ― сказала, зазирнувши у вітальню, й відповіла за нього: ―

Привіт, Іваночко! ― наслідуючи його оксамитовий голос.

І, розсміявшись, подумала: «Добре, що Мартка привезла мені іграшку, а не

справжнього парижанина, перед яким довелося б прикидатися вродливою,

заможною, хазяйновитою, дурити себе надіями, а потім, коли він поїде, довго

відчувати себе лялькою, котру забули на вокзалі чи викинули на смітник…»

Вмилася, поспівуючи, одягла новий трикотажний халатик, що ледве сягав колін, і,

присівши біля Алена, розповіла йому про уроки і про те, що збирається

1 Рядки з віршів Тараса Федюка.2 Рядки з віршів Ігоря Римарука.

118

приготувати Мартці, яка от-от заявиться, курку-гриль і сирний суп. Похвалила

себе його голосом і сказала: ― А ти, красунчику, виглядаєш доволі кумедно: як

Аполлон без арфи, зате з шарфом на шиї й подушкою, замість фігового листка. Я

вдягну тебе, добре? ― «Як знаєш», ― відповів Ален, і вона вийняла з шафи

спортивний костюм, шкарпетки, тапки. Обережно, стараючись не торкатися

зайвий раз пружного тіла «гостя», вдягла його й знову посадила на канапу.

Напарфумила, причесала й знову поклала йому на коліна подушку, оскільки й

костюм не зміг вповні приховати його сторчака.

Далі, співаючи, швиденько приготувала вечерю, а вірніше, обід, і, трохи

позмагавшись з палючим, як замолоду, апетитом, поїла сама, бо хто знає, коли та

Мартка прибіжить і чи захоче вечеряти м’ясом.

І подалася до Алена.

― Будемо плести тобі шолом і медитувати, ― сказала йому і ввімкнула

музику, якою насолоджувалася вчора.

Подруга не прийшла, проте Іванка не дуже жалкувала: їй цілком вистачило

Алена і мелодії, котра бадьорила й, водночас, заспокоювала її.

Звикла вона до свого «постояльця» напрочуд швидко: вже за тиждень їй

почало здаватися, що він замешкував у неї завжди, а Павло з’являвся лише

інколи, винятково для того, щоб зіпсувати їй настрій.

«Якби свого часу я зустріла чоловіка, схожого на Алена, життя моє було б

зовсім іншим. Я нікого не боялася б, за будь-яких обставин трималася б упевнено

й гідно, вступила би в аспірантуру, народила б двійко дітей, можливо, навіть

віршувала б, як у юності, до зустрічі з Гамлетом», ― думала вона й час від часу,

сидячи біля Алена, клала голову йому на рамено й запитувала його: ― Ти ― мій

ангел-охоронець? Привид боїться тебе тому, що ти схожий на музику, що нуртує

в тобі?»

Проте коло не стирала: не вірилося їй, що затятий мрець так легко

примириться з поразкою, позаяк перед сном завжди одягала Аленові «шолом» та

шарф, а вранці знаходила їх на підлозі.

119

― Я хочу побачити, як виглядає ваш двобій, як він утікає від тебе, ― якось

увечері сказала вона своєму оборонцеві і перед сном напилася кави, щоб не спати,

але, попри це, заснула, заледве торкнувшись головою подушки.

Під кінець другого тижня, коли вона розчісувала йому волосся, їй захотілося

наповнити його своїми найпотаємнішими думками й переживаннями. Сіла,

притулившись до нього, як тулилася малою до плюшевого ведмедя…

«Смішно й тужно, але я не знаю, що таке чоловіче кохання. В інших жінок

воно, можливо, радісне, щасливе… А в мене воно завжди було переляканим,

невпевненим, напівпритомним. Воно паралізувало мою волю, як отрута, що діє

повільно, але несхибно.

В юності я гадала, що справжнє кохання ― це наче вибух вулкана, в полум’ї

якого стає попелом усе, крім того, хто спричинить вибух. Що я маю віддаватися

йому, як скіпка бистриці, тоді воно ніколи не затьмариться, не урветься. Тепер я

знаю, що це ― дурня, бо вибух той лише на мить підносить людину над землею, й

звідтам вона падає сторчма на гостре палюче каміння й розбивається. Або ж

підводиться, покалічена, з обпаленою душею, в якій нема нічого, крім образи,

злості, страху перед життям.

Моє кохання до Гамлета, котре я вважала найсправдешнішим, замалим не

знищило мене, і тепер я згадую про нього з жахом, дарма, що певний, дуже

короткий час, відчувала себе щасливою. Кохання до Павла протривало років зо

три, а Павлове до мене ― хіба що місяць. Він уважав себе невідпорним самцем,

ходив, пританцьовуючи, й стріляв очима навсібіч, навіть тоді, коли я йшла поруч.

Йому подобалося мати вірну, турботливу, тактовну дружину, яка ніколи його не

обдурить, не висміє, не поганьбить і, разом з тим, повсякчас волочився з іншими

жінками, байдуже якими ― гарними, бридкими, молодшими, старшими,

вихованими й геть безкультурними. Аби тільки вони обожнювали його і

розкладалися перед ним на першу вимогу, вірніше, за першим натяком. Декілька

разів я поривалася піти від нього. Будь куди. Хоч на вокзал, але сліпе-дурне

кохання не пустило: «Павлусик не винний, що родився таким… завойовником»,

― дарма, що він жодну жінку не завойовував, лише брав.

120

Два місяці тому він похвалився: «Мене хоче мати назавше вісімнадцятирічна

дівчинка. Чи можу я відмовити їй?» ― і пішов з дому. Я не вірю, що він житиме з

нею по-правді, що збудує сім’ю, бо в нас сім’ї не було. Коли Павло брехав мені, а

брехав він завжди, в мене тряслися руки й серце виплигувало з грудей від болю й

безсилої злості. А з тобою мені добре, бо ти ніколи не збрешеш, не побіжиш до

іншої.

Мені здається, що я кохаю тебе по-справжньому, тобто, по-людськи, не

лякаючись, що ти, замість ніжного освідчення, почнеш зривати з мене одежу. Я

жодного разу не вимовляла слово «кохаю», бо воно здавалося мені претензійним,

книжним. Коли Гамлет чи Павло запитували мене: ― Кохаєш? ― я відказувала:

― Так, так! ― А зараз вимовляю його відважно, з приємністю: ― Ко-хаю, коха-

ю, ― бо кохання ― це передовсім удячність за ніжність, за чуйність, за

оборону… А також за чистоту.

Колись, ще в юності мама, розповідаючи про абстракціоністів, показала мені

картину якогось американського «генія»: гидке зображення напівпрозорої

людиноподібної істоти, напханої уламками всіляких речей. З-поміж них мені

запам’ятався хіба що обшмульганий оселедець з головою, в якій зловісно

поблискувало око, але не риб’яче, а людське. Я, мо’, годину жигала, майже

тиждень нічого не їла і дивилася на людей з огидою, уявляючи собі, чим

наповнені їхні нутрощі. Ти чистіший за мене, бо в тобі нема нічого, крім гарної

музики, мабуть, тому привид боїться тебе, сахається твоєї чистоти. Я долучила до

неї слово «кохаю», щоб ти став ще невразливішим… Хай воно буде твоїм

оберегом, а то й мечем…

Я ніколи не опоганю тебе сексом, тому що друзів не ґвалтують, а коханих ―

тим паче…»

Промайнув ще один щасливий тиждень. Мартка так і не прийшла, навіть не

потелефонувала, а Йванка, поглинута своїми новими, несподіваними

переживаннями, забула навіть запитати в директорки, чи вона навідувалася до неї,

чи ні. Відбувши своє, вона одразу ж їхала до Алена. Перевдягала його в костюм,

пов’язувала краватку й садовила за стіл ― вечеряти з нею. Розповідала йому про

121

ліцей, про учнів, яких перестала боятися, вишивала йому сорочку (білим по

білому) й подумки домальовувала йому обличчя. Але ніяк не могла домалювати,

бо перед очима поставали то обличчя відомих акторів, то фрагменти обличчя

Павла, а то й юного Гамлета. Й вона, сплюнувши тричі через ліве плече,

відводила очі від Алена й бігла у ванну й довго вмивалася, так немовби хотіла

вимилити з них неприємні видива, а потім перевдягала Алена в піжаму й білі

шкарпетки, бо без них його пальці, попри старання виконавців, виглядали

неживими, ляльковими.

Привид не об’являвся, відтак, вона, увірувавши в нездоланність Алена,

якогось вечора не підновила коло, навіть свічку не засвітила. Насолоджувалася

темрявою, що приємно охолоджувала розморені, набряклі світлом зіниці, й не

відчувала нічого лихого. Аж раптом запівніч у вітальні щось глухо гупнуло, наче

хтось м’ячем у двері поцілив… І на порозі проявився чорний силует. Серце,

пробудившись, липко, мовби стікаючи кров’ю, засіпалося в грудях, руки отерпли,

але вона знайшла в собі сили сісти й закричати: «А-ле-не! А-ле-не!» Крик її

виштовхав привида зі спальні. Двері, гупнувши, зачинилися.

«Він подолав Алена!» ― вжахнулася Іванка й, забувши про страх, засвітила

нічник і метнулася у вітальню. Ален лежав долілиць на підлозі, під самими

дверима, а привид немовби розмазався по стінах ― так темно було в кімнаті.

«Ален змагався з ним до останнього!» ― з гордістю подумала Іванка й,

засвітивши люстру, почала квапливо обмацувати свого захисника: чи не поранив,

не здув його чортів Гамлет. В цю мить вона ненавиділа його так, як ніколи. Якби

він раптом показався їй, гаплик би йому був! Вона б анігілювала силою своєї

ненависті, розпорошила його назавше, бо йшлося про життя і смерть чоловіка

(єдиного, справжнього), без якого вона вже не уявляла свого існування. Шкода,

що привид не ризикнув постати перед нею. Щастя, що тіло Алена не зазнало

травм ― було теплим і пружним, «козачок» також не спласнув, і вона насилу

втрималася, щоб не побавитися ним. Полегшено зітхнувши, Іванка віднесла Алена

на канапу, вкрила його пледом, ввімкнула улюблену музику й, гадкуючи, чому

Гамлет повернувся, яким робом здолав Алена, заснула, сидячи біля нього,

дорогенького.

122

Наступного вечора Іванка перенесла свій умитий, напарфумлений «скарб» у

спальню й поклала на ту половину ліжка, де спав Павло, намалювала коло й лягла

поруч.

«Якщо катюга заявиться, кричатиму так, що пекло оглухне!» ― сказала вона

собі. Той, вочевидь злякавшись її рішучості, не заявився, але ніч побіля Алена

виявилася неабияким випробуванням. Він лежав, повернувшись до неї спиною, як

Павло після любощів з іншою, але пахнув, як парижанин ― солодко і терпко.

Пахнув життям, яке їй не судилося спізнати: нічними, безтурботними

прогулянками площею Піґаль, коронованою тисячами зірок-самоцвітів, куди

злітаються з усіх французьких провінцій вітри, що пахнуть вистояними винами,

дорогими цигарками, а також молоді д’Артаньяни ― шукачі пригод і столичних

принад; звабливим чоловічим шепотом (з гаркавинкою), ніжним цілунком крізь

парування міцної кави у вуличному кафе; плюскотом води, що відгонить сиром

«Рокфор», трюфелями й парфумами королев («Під мостом Мірабо тихо Сена

пливе…»), Монмартром, що пахне фіалками й потом муз, а також спермою, що

галасливо й щедро проливається у «веселих» кварталах і тихцем ― у

старовинних, підновлених будиночках, схожих на молодцюватих вдовиць, які,

геть забувши свої проминулі грішки, дивляться на світ чистими, просвітленими

очима.

Їй хотілося цього життя чи, принаймні, його відгомону, причому зараз,

негайно, але вона боронила собі думати про нього, бо щось підказувало їй: якщо

хочеш позбутися привида, тримайся свого життя ― самотнього, безбарвного,

проте свого… Вона повернулася спиною до Алена, сплела ноги, сподіваючись, що

лоскотливо-пекуча брунька жаги, яка неочікувано проклюнулася в ній, мало-

помалу зів’яне. Але вийшло навспак: від запаху Алена вона ставала все

крупнішою й тужавішою, й Іванка вперше подумала про нього, як про партнера. Й

здалося їй, що він також думає про неї, також хоче її. Можливо, навіть палкіше,

ніж вона його…

― Дурня все це! Дурня!» ― промимрила Іванка, але попри це, повернулася

до нього обличчям й торкнулася рукою його спини. Та була теплішою за її пальці.

Подумала: «В нього гарячка», ― й вирішила запрограмувати свого лицаря на

123

нормальну температуру, але згадала, що пульт залишився у вітальні, й підвелася,

щоб принести його, але не наважилася вийти з кола. Лягла, сказавши собі:

«Схаменися, жінко! Ти не зможеш скористатися ним, як річчю, як механічним

збудником оргазму, бо він для тебе є чимось більшим, ніж річ!» ― і «перемкнула»

себе на сон. І таки заснула, але на короткий час, бо їй приснився голос Алена. Він

нашіптував їй стандартні компліменти, вигукував: «Я хочу тебе! Тільки тебе! Ти

найвродливіша! Ти найпалкіша!»

Вогниста брунька вистрілила й поцілила їй в серце, але вона і на цей раз

опанувала собою. Засвітила нічник і, глибоко зітхнувши, поглянула на Алена. Той

лежав обличчям до неї.

«Це я ненароком повернула його!» ― пояснила вона собі й переклала Алена

на інший бік. Вкрила його аж до чуба і знову заснула. І знову прокинулася.

Шибки ще були чорними, але вже пахло світанком. Отже, можна було не боятися.

Щоб не розпалюватися, підвелася. Знайшла у вітальні пульт і повернулася у

спальню, щоб збити Аленові температуру. Торкнулася рукою його чола. Нема

гарячки. Сама прочахла? Подумала (з радістю), що, можливо, в Аленові визріває

якесь життя ― самостійне, незалежне від команди, яку посилає пульт. І водночас

злякалася, бо хто знає, що може визріти? Ввімкнула «благородну» музику, щоб та

ще раз і ще раз підказала йому, чого вона сподівається від нього, й подалася у

ванну.

Довго мокла під душем: прикликала дощ. Хотіла перевірити потугу своєї

думки. Якщо небо захмариться, якщо пуститься бодай дрібний, бодай

короткочасний дощик, значить, можна просто й зрозуміло пояснити те, що

коїться: дива творить її уява, а якщо ні, ― хто?

Потім довго чепурилася ― мала час ― вдивлялася в дзеркало (як у юності на

Андрія), палила його очима, в яких відбивалися засвічені бра й чекала, що

покажеться їй, не суджений, ні, а вона сама, справжня, про яку нічого не знає. Або

той, хто навіяв їй крик телефона, коли топилася; хто послав їй Мартку, котра так

учасно подарувала їй дорожезного… (замалим не сказала «чоловіка») Алена й,

навіть не погомонівши з нею, зникла. А з ним щось коїться…

124

«Це зі мною щось коїться! ― поскаржилася Іванка затуманеному її диханням

дзеркалові. ― Колись викладачка української жартома сказала нам: «У вашому

віці, дорогенькі, можна закохатися навіть у помело». Мені вже тридцять, а я все

ще закохуюся то в помело, то в коцюбу…» Дзеркало ― безлике й німе, як Ален,

ніяк не відреагувало на її спроби вступити з ним у контакт. Іванка протерла його

рушником і подалася на кухню. Небо також знехтувало її покликуванням: було

мов закіптюжене скельце, крізь яке вона малою споглядала затемнення сонця.

«Мої думки не мають жодної сили», ― тоскно подумала Іванка й почала

готувати собі сніданок: чай і канапки з сиром. Аж раптом протяжно скрипнули

двері. «Павло!» ― здогадалася вона і, кинувши ніж на столик, вхопила кохлю…

Чоловік (засмаглий, в новій тенісці, в руці чимала торба) вже перекрочив

поріг. З підозрою глипнув на неї, вже вичесану, підмальовану, кинув недбало:

«Добридень», ― та й посунув у вітальню.

Вона, згадавши про Алена, метнулася за ним: ― Стій!

―Я за речами!

― Всі твої речі в комірці!

― Меблі… половина… також мої! ― заявив він і, відштовхнувши її, шугнув

у вітальню. Побачив на канапі спортивний костюм Алена й остовпів:

― Ти… що? Вже встигла привести якогось?..

― Еге! ― з викликом підтвердила Йванка. ― Але не «якогось»! Молодого,

вродливого… З Парижа! Тобі до нього, як до сонця рачки!

― Зараз побачимо! ― просичав Павло й кинувся до дверей, що в спальню.

Відчинив їх… і отримав кохлею по потилиці.

― Ти що?! ― ревнув він і подався назад. Проте встиг побачити пишну

шевелюру Алена й ногу (в шкарпетці), що звисала з ліжка.

― Геть! ― зачинивши двері, прошипіла Йванка. ― Геть, бо пику розпишу!

Так, що жодна сучка не злакомиться! А він, прокинувшись, додасть!

І Павло позадкував! Не тому, що забоявся якогось там, а від здивування:

покірлива-поступлива, без міри закохана в нього (так він уважав) дружина

вдарила його, бо підчепила іншого, з розкішним чубом?!

125

― Я подам в суд!.. І відсуджу свою половину! ― пригрозив їй, але

впівголоса, бо йому зовсім не хотілося битися з Іванчиним коханцем («Може,

справді француз. Буде міжнародний скандал»). Окрім того, під будинком, у

машині чекала його любасочка, яку він насилу вмовив поїхати з ним на рибалку.

А ця… видно, добре їй з ним, раз вона настільки знахабніла, що вже не чекає

повернення чоловіка, не плаче в жменю за втраченим щастям, а б’ється…

На язиці крутилися образливі, навіть матірні слова, але він не наважився їх

вимовити, бо дурна, ошаліла від пристрасті баба справді може посинячити йому

обличчя, а то й розвалити голову. Іванка бачила, що він боїться, і ще раз

«благословила» його кохлею, на цей раз по рамені: ― Відсуджуй!

― Зар-ра-за! ― процідив він і вишмигнув з вітальні. Іванка відкрила комірку

й кинула йому під ноги торбу з його речами. Він підняв її й аж тепер відчув, що

повітря в передпокої відгонить дорогими парфумами, й збагнув, що вона вимітує

зі свого затишного, пропахлого французом гніздечка не так речі, як його, разом зі

спогадами про дванадцять років співіснування з ним, «коханим». І захотілося

йому вихлебтати півпляшки коньяку, викинути за двері коханця і залишитися…

Але… боліла потилиця і на рамені, напевно, буде синець.

― Тля! ― плямкнув безпорадно й вибіг, копнувши пусту торбу, з якою

прийшов.

Іванка, глузливо реготнувши, викинула її за поріг. І здалося їй, що десь

глибоко в грудях тріснув набряклий гноєм чиряк…

Сміючись, подалася до Алена, який і гадки не мав, що завдяки йому вона

рішуче і майже безболісно позбулася найтривалішої і найдошкульнішої халепи.

Сказала, любовно розкуйовдивши йому волосся:

― Вставай, кохасику! ― й перенесла його у вітальню. Хотіла переодягти в

спортивний костюм, але, забоявшись, що спокуситься, залишила в піжамі.

Сказала:

― Відтепер будеш спати лише тут і змагатимешся з привидом доти, допоки

не здолаєш його! ― й кинула йому на коліна подушку…

126

Їдучи в ліцей, згадувала ганебну втечу Павлусика й сміялася сама до себе, а

насправді вголос, і люди в метро позирали на неї, хто здивовано, хто осудливо,

але вона не помічала цього: так весело їй було.

«Треба якось відсвяткувати перший день моєї незалежності», ― подумала,

повертаючись з роботи, й зайшовши в супермаркет, придбала упаковку «Бленду»

й пляшку шампанського. Але перед дверима квартири їй раптом спало на думку,

що привид, дарма що день, уже порядкує в квартирі, й ейфорія поступилася

місцем страхові. Хтось (голосом Алена?) вимагав, щоб вона не відчиняла двері,

щоб перебула цю ніч в парку чи на вокзалі, й жінка, стискаючи в руці ключ,

заціпеніла під дверима. Напевно, втекла б, якби не сусідка, що, похекуючи,

піднімалася сходами.

― Вам погано? ― запитала, як здалося Іванці, чудним: співчутливим і,

водночас, зловтішним голосом.

― Ні! ― заперечила Іванка. ― Просто ключ прокручується в замку, а двері

не відчиняються.

― Давайте я… ― запропонувала сусідка і простягла руку, щоб взяти ключ.

― Не треба! ― відштовхнувши її, відрізала Іванка й відчинила двері.

В квартирі пахло лише Аленом. В передпокої, в коридорі і на кухні ще й

вогнистими геранями, що заквітували цієї весни напрочуд пишно.

«Це добрий знак!» ― підбадьорила себе жінка й, поклавши шампанське в

холодильник, зазирнула у вітальню. Ален сидів у тій же позі, що й уранці. Отже,

нікого не було.

«Треба поміняти замок», ― подумала вона й потелефонувала двірникові

(й по-сумісництву слюсареві) Федору Семисвату ― чоловікові сумлінному й

завбачливому. Той об’явився за півгодини. Наспівуючи: «Ой прийди, ой прийди, я

там буду…» ― вишпортав старий замок і припасував новий. Замолоду Федір,

басовитий красень, співав у церковному хорі й відтоді в кожній його співанці

відлунював голос великого лаврського дзвону. І в цій, жартівливій, також. Вона

не лише розважила Іванку, але й вимела з її голови й квартири реальних і

вигаданих марюк. Зачинивши за Федором двері, вона подалася у ванну і

напівстертим Павловим помазком наклала на волосся фарбу. Через двадцять

127

хвилин змила її і замилувалася юною, симпатичною білявочкою, що, загадково

посміхаючись, підморгувала їй з дзеркала.

Накинула халатик на голе тіло, висушила волосся феном і пішла на кухню.

Вийняла з холодильника шампанське й потанцювала з ним до Алена. Запитала

його: «Як я тобі?..» ― «Ти чудова!» ― відповів він. Вона павою пройшла перед

ним, поклала шампанське на стіл, вийняла з буфета два фужери й сказала: ― Я

розлучилася з Павлом назавжди! Випиймо за це! ― «Охоче! ― сказав він. ― Але

не в піжамі. Переодягни мене!» ― А ти примхливий! ― нарозспів, з легким

докором промовила Іванка й принесла йому сорочку, костюм. Зняла піжаму,

намагаючись не торкатися (ні руками, ні поглядом) його геніталій. Вдягла йому

сорочку з відчуттям, яке накотило на неї під дверима квартири: не треба, втікай!

Але вона знехтувала ним, бо їй не хотілося нікуди втікати, а хотілося хутчій

відкоркувати шампанське й почитати Аленові «Посвіти мені лицем своїм», «…ми

з вами в Татрах танцювали вальс», «Я тільки жінка, я занадто жінка»3, почала

квапливо напинати йому штани. Підтягла їх до колін, взяла пульт, щоб підвести

сидня, і замість білої кнопки ненароком тицьнула пальцем у червону. Поклики

тварин і здичавілих від пристрасті людей, якими кермував млосний, оксамитовий

голос Алена, увірвалися в її нутро й воно притьмом відгукнулося, так немовби

давним-давно очікувало їх. Пожадливо скрикнувши, вона здерла з Алена сорочку,

потоптала штани, повалила його на канапу й заходилася терзати, як смертельно

голодна левиця дивом упольованого оленя.

Світ стогнав, нявчав, завивав палючими голосами, що вибухали в мозку,

обертали його на сіру кашу, позначену чорними, невигойними таврами; світ

здригався, вібрував, корчився в нелюдській судомі. Вона також кричала й

корчилася, вила й шарпалася разом з ним, наче миша, прохромлена вилами,

пришпилена ними до теплої, зрошеної її кров’ю землиці, допоки чиясь волохата

лапа не вирвала з її грудей серце і не вкинула її при останньому, несамовитому

зойкові музички в бездонну прірву, куди вона довго падала, ревучи від жаскої

насолоди… А впавши, забулася… Але тільки на мить, бо непідвладне

розтовченій, обпеченій свідомості тіло заволало: ще, ще! І вона знову натисла

3 Рядки з віршів Євгена Гуцала, Ліни Костенко, Маріанни Кіяновської.

128

червону кнопку й знову стала часткою знавіснілого хаосу, що корчився у

пароксизмах парування, часткою вогненної лави, несвідомої всеєдиності,

керованої лише бажанням жагуче випліснутися на людський мозок і знищити

його, конаючи від насолоди, за якою наступить довге, блаженне неіснування. Але

й на цей раз вона не здобула жаданого, бо в її знесилено-ніжне забуття все ще

проривалися вогнисті демони жаги. І жінка, щоб позбутися їх, утретє натисла на

кнопку й нарешті дісталася вистеленого лебединим пухом дна прірви й пух

зімкнувся над нею.

Випірнула вона звідтам лише тоді, коли її оспалу свідомість вкололо

відчуття, що Гамлет десь близько, майже поруч. Опанована страхом, вона

сплигнула з Алена, на якому, виявляється, оклигувала, й прожогом побігла в

спальню.

Накрилася одіялом з головою й лежала так, очікуючи напасті, допоки не

заснула, а прокинувшись уранці, з жалем подумала, що ті теплі, ніжні стосунки,

які виснувалися між нею та Аленом, назавжди спалила її пристрасть ― жадібна,

безсоромна, що вже ніколи вона не слухатиме з ним музику його душі, не

читатиме йому вірші, не розповідатиме про учнів і вибрики директорки, а лише

терзатиме його «тіло», подібно тому, як терзав її тіло Павлусик в ті короткі

проміжки, коли не мав коханки. Й зневажатиме себе за те, що не зуміла

стриматися. А його зневажатиме за те, що він ― лише іграшка… Яку чомусь

боїться привид.

І плакала довго й безнадійно…

Потім, прямо з ліжка потелефонувала в ліцей. Захриплим від плачу голосом

повідомила, що нездужає. Підвелася. Вдягнула купальник, футболку, шорти й аж

тоді зайшла у вітальню. Сорочка і брюки Алена валялися на підлозі, а сам він

лежав на канапі. Отже, Гамлет не приходив. Або приходив, але чомусь не став

змагатися з ним. Укрила сорочкою Аленові «принади». Брюки повісила на бильця

крісла. Шампанське сховала в холодильник. Поклала в пакет рушник, косметичку

і поїхала в Гідропарк. Заплатила за лежак на малолюдному дитячому пляжі, й,

роздягнувшись, поволі зайшла у воду. Згадуючи, як топилася, до дрижаків

плавала на мілині, вздовж берега пуста і легка, як риб’ячий міхур. Потім години

129

зо дві пражилася на сонці, перевертаючись з боку на бік, і знову плавала. А коли

шкіра почервоніла й стала щемкою, подалася в парк.

В одному кафе довго пила каву, в іншому замовила шашлики, ще в іншому

― тістечка з кремом і фанту. Потім, прогулюючись, гризла арахіс, двічі

покружляла на каруселі, подрімала на лавці під кущем, схожим на розгорнене

віяло, з якого осипалися дрібненькі білі квіти. Напилася пива. Але чинила все це,

як заведена, без насолоди, навіть тілесної, думала мляво, немовби лише одним

сегментом мозку, який реагує згрубша винятково на зовнішні подразники, як

мозок ледачої перегодованої собаки, а не жінки в розквіті сили. Почувала себе не

так стомленою, як спитою. Паперовим стаканом, з якого вихлебтали квас і кинули

в траву.

Коли звечоріло і в голові почали подзенькувати короткі ланцюжки думок,

збагнула, що час повертатися додому. А повертатися не хотілося. Хотілося никати

вулицями, дивитися фільми, давлячись попкорном, танцювати до ранку в нічному

клубі або дрімати на вокзалі, в людній почекальні, прихиливши голову до рамена

першого-ліпшого живого чоловіка, хай навіть п’яниці, що відгонить аміаком, аби

тихцем не божеволіти в квартирі, де хазяйнують привиди. Проте, впхалася в

переповнений вагон метро і поїхала, ще не знаючи, куди їде: до привидів чи на

вокзал. Люд смердів пивом, сонцем, вітром і цигарками. Нікого не залякували

мерці й не спокушали безликі ляльки. Якась тітка, торуючи собі шлях углиб

вагона, притисла її до високого, густобрового молодика. На мить їй здалося, що

це Ален, і вона мало не зомліла від жаги. Молодик, сердито сопнувши,

повернувся до неї боком й Іванка зрозуміла, що має повернутися додому.

Якнайшвидше…

На порозі квартири її знову хтось немовби за руку сіпнув: не йди! Та марно,

бо вона дісталася дому такою жаговитою, що тільки ангел з вогненним мечем міг

зупинити її, а то й ні.

Ключ сам повернувся в замку, двері самі розчахнулися навстіж і самі

зачинилися, самі босоніжки самі спали з ніг, пакет сам вихопився з рук і,

вдарившись об стінку, забився в кут, а Іванка, мов підхоплена вихором, влетіла у

вітальню і впала на Алена… З думкою: «Пропала, пропала!»

130

Ревіли леви, трубіли слони й лосі, верещали мавпи, квакали жаби, клекотіли

орли, без угаву голосили півні, в сповільненому мовчанні спліталися у вузли й

розпліталися змії… Не десь у позасвітті, а у її розпаленому нутрі, в її

розплавленому мозку розпочиналася і закінчувалася вселенська оргія… Й знову

розпочиналася, й знову закінчувалася, щоб розпочатися, але на цей раз

покеровувала нею не вона, а голос Алена… Як тільки вона, напівжива, падала на

нього, лунало владне «ще, ще», й в охляле тіло вливалася його невичерпна сила й

підносила її над ним і змушувала її з нестерпною насолодою біснуватися й

кричати по-пташиному, по-звіриному, кусати й жалити його гаряче, пругке тіло…

й власні, налиті палючою кров’ю вуста… Це тривало доти, допоки вона не

побачила на його грудях їхній кривавий відбиток, не відчула руку Алена на своїй

шиї… Скрикнула несамовито, сплигнула з нього і помчала в спальню. Вхопила

крейду, що завжди лежала на тумбочці біля свічника, і, дарма, що оргія все ще

вирувала в ній, почала, повзаючи на колінах, обпечених сонцем і полум’ям оргії,

підновлювати коло, потерпаючи, що він дістанеться її швидше, ніж вона

відмежується від нього.

Роздратовано поклацувала клямка, але двері не відчинилися.

«Йому бракує сили. Він також виснажився, ― подумала вона. ― Може, й не

відчинить». Але де там… Йому вдалося здолати перепону в мент, коли вона

домальовувала коло за спинкою ліжка…

― Офеліє! ― прошепотів він, і голос його ніжно завібрував у кожній клітині

її тіла. ― Чому ти втекла? Адже тобі було добре зі мною!

«Мовчи! Не озивайся!» ― наказала вона собі, дарма, що тіло її спрагло

волало: «Так, так!»

«Він пан мого тіла, але не свідомості. Вірніше, не всієї свідомості, а лише тієї

частини, що кермує тілом. Завдяки їй він сподівається… Але я мушу, мушу!..» ―

Думка недодуманою відбігла від неї, а вона не зуміла визначити, що вона

мусить… як?

― Підведися й поглянь на мене! Ти ж хотіла вгадати моє обличчя.

Але вона не підвелася, не поглянула, бо й так знала, яке воно: зеленооке,

густоброве, білозубе, з запашним пушком над верхньою ― потрісканою,

131

пошерхлою, губою… А нижня м’яка, соковита, як перестигла малина: боязко

діткнутися ― раптом пораниш…

Хотіла перехреститися, але рука не піднялася. Вона прагла дотиків і обіймів,

але не ляльки, а того, справжнього… Мучителя, в якого були закохані всі красуні.

― Я справжній! Поглянь! ― вигукнув він і тіло її почало підводитися, але

вона осадила його коротким, розпачливим «Ні!» Й зрозуміла, що зараз «Ні!» ― це

її єдина зброя. Що не слід гадати, хто спокушає її. Треба загнуздати уяву й

відбивати його накази і забаганки гострим, категоричним «ні! ні! ні!» Й нізащо

«так!» ― бо як тільки вона вимовить це підступне слово, що розвільняє,

розм’якшує свідомість, її спокушене ним тіло з такою силою заволає «так», що

вона не почує жодної команди розуму й поповзе до нього, в довічне рабство.

― В солодке рабство, ― заперечив він. ― А насправді ― в довічну волю,

якої ти ніколи не знала, смак якої спізнала лише нині, зі мною. Хіба ти не

розкошувала, не відчувала себе часткою тієї нездоланої сили, яка кермує земним

життям?

«Ні!» ― подумки відказала вона й десятки голок впилися в її скроні.

― Підведися і... «Посвіти мені лицем своїм, посвіти сьогодні опівночі, бо

тебе побачити я хочу. Посвіти мені лицем своїм!»

Улюблений вірш Іванки, не так прочитаний, як проспіваний оксамитовим

голосом Алена, прозвучав як заклинання її спротиву. Рот жінки наповнився

смердючим слизом, в якому жирною, волохатою гусінню звивалося слово «так».

Той знав, що Іванка боїться гусениць, і не сумнівався, що вона виблює його і

відтоді притакуватиме йому, щоб він не казав, але жінка знайшла в собі мужність

проковтнути і гидку слину, й «гусінь».

― Лінуєшся підійти, поклич мене! Гукни мені: «Чекаю тебе, коханий!» ― і

ми злучимося назавше й продовжимо нашу розкішну оргію! ― проворкував він,

роздмухуючи в її тілі притомлену, причавлену страхом жагу.

― Ні! ― простогнала Іванка, і голки, завібрувавши, сягнули їй в мозок.

― Прірви боїшся? ― підніс голос той. ― І дарма! Ти вже двічі побувала там

зі мною. І тобі сподобалося!

― Ні, ні! ― не тямлячи себе від болю, вигукнула Іванка.

132

― Ну, годі! ― втратив терпець той. ― Якщо тобі любо мучити себе ― муч!

Але не сподівайся, що на світанні я зникну. Відтепер я перебуватиму тут і вночі, й

удень. Отже, тобі доведеться або здохнути в своєму колі від спраги й голоду, або

приповзти до мене! Але я не візьму тебе!

Й вийшов.

«Пропала я! На цей раз справді пропала», ― подумала Іванка і, немов

підтверджуючи її слова, з вітальні донеслися жаскі й звабливі звуки оргії. Щоб

заглушити їх, вона почала читати вірші, уявляючи собі, що читає їх в класі, учням,

які, затамувавши подих, всотують кожне її слово. Читала довго. Спершу наяву, а

потім уві сні, прохолодному і крихкому, як лід навесні. Вона тікала ним від того,

хто на охопленому вогнем березі диригував оргією, і її гарячі стопи пропалювали

на льоду лунки, в яких чорніла вода. Їй хотілося напитися тієї води, щоб остудити

нутро, яке плачно вило до тих, які голими, купаючись ув огні, шаліли від неземної

насолоди, але вона знала, що, зупинившись, провалиться, а їй треба за будь-яку

ціну дістатися берега, який марів далеко попереду. Бігла і бурмотіла, що спадало

на думку:

«істинно кажу вам трава істинно кажу вам вода істинно кажу вам слова

допоки горить звізда… і впадуть небеса бо урветься жертовних димів перегнилі

ворізки удосвіта сльози теплі у пригорщу позбирай змасти поіржавілі петлі

скрипучої хвіртки в рай тут не знайдете мене ви в найглухішому кутку… на столі

не кутя а коливо ся рождаєш Господній сину…4

Й оргія мало-помалу вмовкла, а річка позаду неї скресла й окропила дощем

вибілені світанком шибки.

«Але до берега ще далеко, ― безтямно подумала вона, дивлячись

напіввидющими, опухлими очима, як сіре небо розбивається об сіре скло, ―

істинно кажу вам нема вороття падають небеса… лише нам камінь в воді…

визирає чатує… хтось упаде бо немає для двох місця у світі… я упаду якщо вийду

а треба щоб він… той розбився… наче череп’яний глек виходить темна звірина на

темну пашу… наздожене якщо… сокира… покладена не Господом була… сокира

гостра… істинно кажу сокира…»

4 з віршів Ігоря Римарука.

133

Підвелася поволі, немовби проростаючи з ночі в день, підкралася до

крейдяної межі: «глек вгадує… думки мої у ньому торохтять як мідяки не треба

думати… лише про дощ і волю… ще крок до берега ще крок з безодні…

Ризикуй!»

Перекрочила межу. Рвонула двері. Вбігла у вітальню. Той лежав, безсоромно

розкинувшись на дивані. Стовпець, мов спис. Підвів голову, але не підхопився:

куди втече гола… Встає неквапно, на плечі кров.

Кулею вилетіла з вітальні. Пронеслася коридором, як дощ стежиною.

Відчинила двері комірки й вхопила волю… гостру, сяйливу… й назад… Той уже

стояв, спершись рукою об стіл (Гамлет! Гамлет!). Втупився у неї холодними,

зеленими, як лісове болотце, очима («Втопися у них! Віддайся назавше!»).

Побачив сокиру, рвонувся до неї («Кохана! Не зможеш!»). Рука ослабла. Мало не

впустила сокиру. Не треба думати… Лише про волю! Щосили вдарила. «Дракон

повалився, волає. Дим валує з пащі!.. Летить над світом Юрій-змієборець!..»

Упала сокира на шию, на корінь… Витік дух, але не весь… Рубай, січи, щоб не

мав, де сховатися… «темний дух звірини і звірюк!» Ще! Ще!

Кинула сокиру, відчинила двері на балкон: ― Геть облудний, геть

безтілесний назавше дощем остудися й не повертайся! Ніколи! Амінь!

З полегшею дивилася на те, що зосталося, а очі дощили («Кому я здалася

тепер?»). Принесла з ванни дезодорант і вигнала ним з кімнати рештки

смердливого, потойбічного духу. Відшукала в комірці флакончик з

позаминулорічною йорданською водою. Окропила нею останки, щоб не зрослися,

а потім себе ― катюгу…

Вийняла з шафи валізу й, ставши навколішки, довго визбирувала клапті

«механіки» й уламки, щоб нічого не лишилося на розплід, і складала їх у «труну»,

що пахла Парижем, а за ними ― пульт, одежу, тапки, парфуми, креми, а також

шарф і шапку. Замкнула валізу на два замки й тричі перехрестила. Потім вдяглася

і викликала таксі.

Водій, почувши «в Гідропарк», здивовано хмикнув (удосвіта? під дощем? з

валізою?) Перепитав: ― Може, на вокзал? ― бо дамочка здалася йому

неадекватною: розкуйовджена, синці під очима, футболка навиворіт. Іванка

134

повторила замовлення. ― Топитися? ― жартома кинув він. ― Ага, ― зі смішком

підтвердила Іванка.

― Там зараз не дуже безпечно: п’яниці прокидаються, бомжі! ― попередив її

таксист.

― Аби не привиди! ― кинула вона. А дощ тим часом майже ущухнув: сіявся

теплим мачком і жодний безхатько не виповз назустріч їй зі свого сховку, не

злакомився на її валізу, а якби й виповз, якби злакомився, вона б не віддала.

Билася б з ним до останнього, бо хто знає, чим могла обдарувати нещасного

напарфумлена вдяганка привида.

Безперешкодно діставшись моста, з якого нещодавно збиралася падати,

поклала валізу на парапет і, шепнувши безодні: «Це тобі! Замість мене», ― з

силою зіштовхнула її…

Довго, підперши легку голову легкою рукою, дивилася туди, де булькнула

валіза: хотіла переконатися, що та справі втопла й не випірне. Похлипувала разом

з дощиком, а коли зійшло сонце, всміхнулася разом з ним Дніпрові, що,

заковтнувши її лихо, повільно, статечно котив свої, скроплені небесною вологою

води до далекої, вже визолоченої чаші моря; привітала рукою «Млин»,

обрамлений соковитою зелениною, й рушила вниз, де гуркотіли електропоїзди,

відчинялися кафешки й вигулькували з-під землі чоловіки з наплічниками й

вудками. Віталася з кожним: ― Доброго дня! ― і вони здивовано ззиралися на неї

― усміхнену, мокру, не здогадуючись, що вона, несмілива, затюкана, подолала те,

що не кожна людина може подолати, й добігла свого сонячного берега ― вже

назавше вільна і вже тому щаслива.

В найближчому кафе під парасольками замовила собі пиріжок з м’ясом,

пиріжок з горохом, пиріжок з капустою, пиріжок з повидлом, салат, томатний сік і

подвійну каву. І пиріжки, й салат були напрочуд смачними, кава міцною, а сонце

― неприродно яскравим і величним.

― Дівчино, ви вдягли футболку навиворіт! ― шепнула їй офіціантка. Вона

вдячно всміхнулася їй і, не зважаючи на чоловіків, що проминали кафе, зняла

футболку і без поспіху перевдягла її. Замовила собі ще каву, а до неї дорогі

цигарки Vog, хоча ніколи не палила прилюдно ― соромилася, бо вчителька.

135

Цигарки були, мов свічечки з білого воску й короткими, як щасливий сон… Коли

три, одна за одною, здиміли, попрохала апельсинового соку ― аби ще посидіти

спокійно й бездумно серед людей. Потелефонувала в ліцей: температура спадає,

завтра прийду… Подумала, що житиме довго й самотньо: жодного чоловіка у

квартиру не впустить… Хіба що слюсаря чи електрика. Згодом, коли трохи

оговтається, випросить в будинку малят сирітку ― русяву, кирпатеньку ― й

удочерить. Водитиме її на дитячий пляж, кататиметься з нею на каруселі…

Якийсь чоловік у блакитній куцорукавці зупинився біля її столика:

― Доброго ранку, Іванно!

Вона здивовано витріщилася на нього: русявий, окуляри, наплічник,

спінінг… Хто це?

― Не впізнали?

― Ні.

― Ігор Дячук. Завуч ліцею, що на Подолі. Ми з вами на різдво колядували у

завідуючого облвно… Я був чортом.

― Можна, я сяду за ваш столик?

― Будь ласка.

В торбині заспівав мобільник.

Вийняла його: ― Ало?..

― Привіт, жабко!

― Мартка?!

― Я! Я! Потелефонувала в ліцей, кажуть, хвора. Потелефонувала на

квартиру ― нема. Де ти?

― В Гідропарку. Втопила твого парижанина і кайфую.

― Якого парижанина?

― Котрого ти мені подарувала.

― Коли?

― Недавно. Коли приїздила.

― Жабко, в тебе галюцинації. Я не приїздила! Лише збираюся…

― Мартко, не жартуй! Ти ж привезла мені…

136

― Нічого я тобі не привозила. Телефоную, щоб ти нагадала мені, який у тебе

розмір ― сорок шостий чи сорок восьмий?

― Тепер сорок шостий, але…

― Чекай мене з Жулем у неділю. Па!

― Вип’єте зі мною сухого вина? ― голосом Алена запитав візаві.

137